Редінг Барбара. Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної

666

БАРБАРА РЕДІНҐ

Безумці.

З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної

Роман про таємниче кохання і драму двох людей — Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної.

1

Ти до безуму кохатимеш мене у моєму ліжку і підеш. Ми так зустрічаємося. Це теж називається любов’ю. Я прикрию мокре простирадло і залишу хоча б якусь твою присутність побіля себе. Коли ти прийдеш наступного разу — навіть не здогадуюсь. Не знаю і, можливо, хотіла б щоб прийшов. І того, поки був зі мною в ліжку, теж хотіла.

Ти в іншому просторі, сповненому побутовим гамором або кабінетною відчуженістю.

Вулиця Сіверянська, 3: дерев’яний паркан, дерев’яні ворота, коло них дерев’яна комора. На стовпі біля хвіртки табличка з твоїм прізвищем. Серед двору—будинок, далі — сад. Од хвіртки до парадного ходу веде доріжка, обсаджена двома стінками якоїсь декоративної підстриженої рослини. Це — твоя (родинна) територія, до якої я нітрохи не причетна.

Не не любиш, а не можеш: твоя дружина знає про наш зв’язок і вимагає лишитися з нею. Не йдеться про вибір — так чи ні, коли старша за тебе на рік дружина, що ладна мене вбити (вона погрожувала), і четверо дітей, ще малих, ще залежних від тебе і твоїх (хоч якихось) статків.

Твоя дружина зізналася, що й досі кохає (у неї — шельмівські сірі очі, у неї — підстрижене темне волосся,” у неї — постава впевненої у собі жінки). А ти розповів мені й у розпачі (плакав), бо був певен, що ніякої жіночої любові у неї вже нема. Принаймні тобі йшлося саме про це.

(Така твоя щирість зі мною, навіть якщо нестерпно болить. Чи це не одна з причин, які зв’язують нас назавше?)

Колись ти найбільше цінував дружні стосунки між тобою і нею (вашу духовну єдність). Колись, як дружина була коханою, ти зневажав шлюби, де разом живуть тільки за інерцією. Коли ти комусь говорив про радість від зустрічі з дружиною, на це дивувались, а ти дивувався їхньому дивуванню. Спостерігаючи за чужим родинним життям, ти сумував: брак кохання, нема задоволення одне одним, брак гармонії духовних інтересів. Цікаво, чи усвідомлюєш ти, чого наразі вам (тобі і дружині) бракує.

Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина розмовляла з моїми матір’ю і сестрою (моєю хворою матір’ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони так само були переконані, що вплинуть.

Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь.

Ти почуваєшся винним увесь час і нестерпно (втомлений, хворий, розбитий). Я почуваюсь не ліпше й мовчу (втомлена, хвора, розбита).

У тебе — конфлікт між обов’язком і почуттями. У мене — …а хіба в мене є якісь конфлікти? Я молодша за тебе на шістнадцять років і не заміжня. Я доглядаю за шістьма молодшими дітьми й вимученою злиденним життям матір’ю. Я, врешті-решт, жінка, яку ненавидить уся твоя рідня. Так, а хіба в мене є якісь конфлікти…

До речі, про теперішній твій конфлікт ми свого часу говорили, не уявляючи, що він буде направду твоїм. Я про відвідини місцевого театру гастрольними акторами та їх виставу “Вогні Іванової ночі” за Завдерманом.

Ми побачилися з тобою у ложі. Ти поступився своїм місцем одній із жінок, а сам увесь час стояв. Я стояла так само. Ми мали змогу чи не вперше бути отак-от поруч, не помічаючи інших людей, далеких і нецікавих нам. Час від часу обмінювалися словами. І в мене було відчуття, що наближаю тебе до себе. (Наразі міркую, чи не мав ти тоді відчуття, що наближаєш до себе мене.)

Те, що відбувалося на сцені, вже не інтригувало. Спостерігала лише, як ти реагуєш: героїня, закохана в нареченого своєї зведеної сестри, мусить відмовитися від нього на користь честі та обов’язку перед батьками та сестрою. Тобі неприємна така розв’язка. Ти не приховуєш свого розчарування. А по завершенні вистави кажеш, що кінцівка мала би бути іншою: героїні варто було знехтувати своїми обов’язками і піти з ним. Я не знала, що відповісти, бо, навіть наближаючи тебе, погодитися в ту мить із таким твердженням не могла.

Попри те що переконуєш дружину, що наші стосунки розірвані, ти плануєш чергове побачення і розмову, аби пояснити; кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова бракув^ю сил. Я думаю про чергові докори сумління: кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова у тебе забракне сил. (Я знаю про це, я знала про це.)

Пригадую, на одній із зустрічей ти спитав, чи хочу виїхати з Чернігова прямо завтра, так, як стоїмо. Засміялася. Іншої реакції на твої слова не могло бути. Щоправда, її ти не очікував. Зболено подивився. Запитала, куди саме поїдемо. Ти був налаштований досить серйозно (мене це трохи злякало), відтак відповів, що байдуже куди, щоб лише вдвох. (Це така твоя безпросвітна мрія — мати мене поруч і не задихатися в тих умовах, що склалися. Мати мене поруч, аби писати і бути здоровим. Мати мене поруч, аби бути.)

Я усвідомлювала неможливість її, бо знала, з якими труднощами через політичну неблагонадійність і полі-ційний нагляд (жандарми й досі не позбавляють тебе своєї опіки, надовго прив’язуючи до певного місця та забороняючи всяку працю, крім фізичної, до якої ти не здатний) влаштувався на службу. Зрештою, з не меншими труднощами на посаді в статбюро опинилась і я. (Це правда, що в Чернігові статистичне бюро було чи не єдиним притулком для неблагонадійної інтелігенції і неавторитетного на ті часи жіноцтва.)

Для початку ми вирішили підшукати надійну місцину, а потім здійснити нереальний план. Але твій знайомий із Єкатеринодара — той, хто мав допомогти з надійною місциною, який направду виявився на лікуванні в Німеччині та й, урешті, незабаром помер, — нам аніскільки не допоміг. Хоча ти був переконаний, що станеться саме так, як задумав.

А далі… Далі — перспектива нашого спільного життя майже не обговорюватиметься. І я по-рабськи коритимуся цьому.

Мені доводиться змушувати себе не рачити у тобі порожнечі. Утім я її бачу — темну, аж діймає. При цьому зичу тобі щастя поза мною. Ти хочеш обійняти, мовляв, ніякого щастя поза тобою. Але обійми наразі недоступні, відтак — апатія і тупий біль, що посилюється, коли думаєш про мене. Твоє існування—суцільна рана, і ти цього не приховуєш: не говориш, не пишеш, не живеш. Принаймні саме це повідомляєш чи не щоденно. Мене діймають твої хвилювання, твоя невигойна спрага у мені: якщо я тобі необхідна — я буду, і я не висловлюватиму жодних жалів.

2

Ми удвох. Ти зрідка, як нині, у моєму ліжку. Хоча це аж занадто зрідка: у нас майже немає можливості на інтимну самоту. Єдине — нетривалі сходини, приміром на Болдиній горі або на цвинтарі у Березках. Чекаю я, часом — ти чекаєш. І так роками.

Мене розпирає на ніжність, якщо ти помітив. Ми не бачилися одне в одному нескінченно, тому отримуєш надмір цієї нудотної жіночої солодкості й невиправної нав’язливості. Я пеститиму твоє тіло попри помітну фізичну втому — ти нерухливий, і ця непорушність викликає в мені відразливу дитячу агресію.

Своїм приємним, наче трохи надтріснутим, тихим голосом називаєш мене дитинкою. Гаразд, я — дитинка, нехай ти будеш певен у своїх батьківських спроможностях. Проте справжня дитинка — не я, а кволий, худенький хлопчик із блідим матовим лицем, що зріс під материнською опікою і назавше лишився її.

Я про тебе і твою божевільну матір, яка, незважаючи на вашу удавану схожість (звичками, уподобаннями, обличчям), абсолютно інакша. А божевілля її в хорошому розумінні, хоча не на користь. Свого часу вона наважилася на істинну непокору. Можливо, саме за це й була покарана — тим, заради кого ослухалася батьківських заборон, — чоловіком-п’яничкою, рядовим службовцем. Захищаючи матір, ти кидався на батька з ножем. Не знаю, чи бажав ти йому смерті, коли він залишив родину і прирік тебе на чорнороб-ство замість навчання в університеті. Звісно ж, про це ти змовчав.

Поводжуся з тобою зголодніло і прагло. Так трапляється, але зовні не виказую. Мене пригнічує наша обопільна інтроверсія. Ти не виказуєш так само. І це добиває обох. Коли після всього затихаєш на кілька хвилин у мені, затуляю повіки і припиняю чекати далі. Далі — це того, що буде, коли рушиш за межі ліжка, а я нерухомо застигну в очікуванні на прийдешнє.

А поки злегка поціляю губами твого ребра, одного з них, зауважуючи між іншим чергову родимку, якими обростає улюблене тіло. Так, зауважую і цілую з метою приховати вже очікувану хвилю загальмованого мислення і рухів.

Я ніжу колись давно побиті твої ноги, що й досі болять. То їх болі, доповнені безкінечним ходінням тебе-філоксериста (Каменча, Джурджулешті, Рені, Пересічина, Ішновець, Ялта, Сімеїз, Алупка, Алушта…), твоїми поїздками півднем країни без теплого одягу, кутанням уночі на рубці в брезенти (в підсумку зароблені тяжкий ревматизм, хвороба серця), стають моєю журою.

Питаю, чи називав (називаєш, називатимеш) ти дитинкою свою дружину. Але твоя незворушність вкотре зависає покарою над моєю допитливістю. І я покірливо вмовкаю: ти називав дитинкою свою дружину, виконуючи обрядовий танок довічно чемного чоловіка довкола освіченої владної (безкомпромісної) жінки — колишньої вихованки природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів, утримуваної у дев’яносто третьому у Варшавській цитаделі за поширення нелегальної літератури, яка й досі у зв’язку з цим перебуває під наглядом поліції, — Віри Дейші.

Ти чекав від неї теплого прихистку і маленького Юрка, а потім іще когось, кого вона не хотіла, чекав. Напевно, це мало бути свято життя. Але що я можу про це знати?

Що я можу знати, чи справляла вона собі весільну сукню? Що я можу знати, чи тобі не стачало її поцілунків, до яких ти так звик? Що я можу знати, чи ти пестив її у думках?.. Утім я знаю, що своєї самотності ти волів позбуватися. Тому була вона, чого була, вона і досі є — вона як запах потовченої жовтневої груші й мара ледь отримуваного сімейного затишку.

Дружина чи не щоночі привиджувалася тобі. Ти чи не щоночі викликав у пам’яті її образ, пригадував голос, вираз очей, рухи. Ти чекав, будучи далеким і, здавалося, нереальним: день перший без Віри, третій день без Віри, день дев’ятий без моєї дитини… Поганий день.

Я переконую себе, що не знаю твого іншого життя. Я не знаю твоїх колишніх ранків із дружиною, що мали для тебе стільки привабності. Все це сильніше за мої переконання — твій кримський чоловічий голод і сум дев’яносто шостого року за склянкою татарської кави в Шумській кав’ярні я відчуваю на смак.

Ти засмаглий і втомлений.

Ти куриш цілими днями.

Ти ходиш найглухішими вуличками Алушти, дахами.

Ти заходиш до татарської школи.

Ти вбираєш запахи чужого життя.

Ти мандруєш дорогою, обтиканою мальованими стовпами. Піднімаєшся вище і вище: Урага, Бабуган ростуть на очах. Ширшає горизонт. Чорні міжгір’я ховаються поміж вершин гір. Ти лізеш угору. Гола вершина Чатирдагу. Гора — суцільний камінь. Ти зупиняєш підводу і йдеш пішки. Зеленим бенгальським вогнем осяяне світло в лісі. Самий бук і бук. Перед тобою з’являється пірамідальна гора з білою скелистою вершиною. Це — Наратли. Тобі заступає дорогу височенний хребет (Хамни-Бурун). А далі, на найвищому пункті, ти знову сідаєш на підводу і несамовито спускаєшся з гори. Нічого не можна роздивитися. Дерева скачуть. Довкола — стіни. Міжгір’я вужчає. Попід колесами чорний струмок — Савлих-Су. Провалля. Тобі стає страшно (немов під землею)…

Мені лише шістнадцять, і я бачу сни, що мені не належать: я не знаю ні такої місцевості, ні таких розташувань.

Я вже живу тобою, хоча ще кілька років ми не знайомі.

Доходжу губами й твоїх утомлених карними роками рук, що не менший за мій жіночий смуток. (Здається, бачила тебе колись із відтятою правою рукою на вулицях свого міста. Однак це не міг бути ти — ти ніколи не був у моєму місті. А ще ти не міг бути у моєму житті до другого року.) Я б поцілувала і твоє хворе, але так люблене мною серце. Якби тільки мала змогу на це.

з

Ми не знайомі доти, доки не бачу тебе з дружиною в будинку Солонини, члена губернської земської управи, батька моєї знайомої. Я нетутешня. (Тутешньою зробить мене залежність від тебе.) Відтак почуваюся ніяково і ледь не рушаю з цього провінційного маскараду. Мене задовольняє домашня самота. Зрештою, мені більш стер-пні материні розмови про побутові негаразди.

Те, що я не в захопленні від маскарадів — навіть таких, не костюмованих, а метонімічних, — тобі стане відомо. На початку четвертого року, зустрівши мене в коридорі службового приміщення, ти розповіси, що нещодавно був на маскараді, мовляв, інколи таке тебе цікавить. Із неймовірною спостережливістю (зазначиш багатоманіття суконь, кумедні деталі, рухи, за допомогою яких вони оживали) ти опишеш кілька забавних костюмів, а за цим тихенько додаси на вушко, що хотів там зустріти мене. Я відповім, що жодного разу не відвідувала маскарадів, бо мене в них ніщо не приваблює. На це ти скажеш, що до тебе підійшла маска, яка видалася мною. Прот^, уважно придивившись і почувши голос, ти зрозумієш свою помилку. Ти зрозумієш, і тобі стане незручно. Ти дивитимешся в очі незнайомки-не-мене, щоб повідомити мені пізніше, що мої очі найкрасивіші, що ти чекатимеш і чекатимеш саме моїх очей. (Розуміння цього до мене дійде пізніше.)

Знайома Зіна пропонує лишитися ще на трохи, аргументуючи це появою цікавих людей, із якими можна зазнайомитися з користю. Якусь мить ще вагаюся: а чи в цьому така нагальна потреба? Врешті вирішую тут перебути ще деякий час. На щастя, це рішення було доречним. Усвідомлення цієї доречності прийде згодом — із першим твоїм безсоромно вимовленим люблю.

У яскраво освітленій кімнаті будинку Солонини ти і твоя дружина привертаєте мою увагу — рішуча, цікава вона, стрункий, елегантний ти. Вона — із ледь помітною посмішкою на тонкому обличчі. Ти — із обличчям благородного обрису, коротко підстриженою чорною борідкою. В обох інтелігентні манери.

Ти, чиї пальці наразі я неквапом цілую, вимолюючи дрібку взаємності, яку обережно даєш. Моя повільність зависає в напруженому від ледь чутого хрипоту повітрі — ти знаєш, що мені добре, і я не благатиму більше жодного з благ.

Тобі представляють мене як майбутню співробітницю статбюро (що на вулиці Петербурзькій у садибі скасованого жіночого земського сирітського дому), де впродовж кількох років виконуєш обов’язки завідувача відділу сільськогосподарської поточної статистики. Утім тобі не цікаво, байдуже. (На цю байдужість я зреагую при першій-ліпшій зустрічі на робочому місці: вітаючись, ти назвеш своє прізвище, а я пригадаю вечір у Солонин і затамую образу.) Ти не одповідаєш.

Я роблю висновок, що ти — просто статист.

Я ще не знаю, що ти (насправді) — письменник. Я ще не знаю, що ти написав “Цвіт яблуні”. (Утім я знатиму, що ти написав “Тіні…”. Ти читатимеш мені про неможливе кохання, тепло і самітність у віковічній тиші. Ти говоритимеш про смертельний танець червоних масок. Ти збентежиш мене, коли заридають сумно трембіти. А я ще довго повторюватиму просту і тривожну співанку: “Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину…”.)

Утім, можливо, ти не одповідаєш, бо у дійсності тобі завчасно шкода оцю маленьку анітрохи не привабливу (те, якою спокусливою сприйматимеш ти мене, я пам’ятаю) пані, що потрапить, як і ти свого часу, в цей одноманітний колобіг життя статиста бюро (саме це я зрозумію досить швидко), розбавленого хіба що місцевими чутками й подеколи привабливими жінками.

Про привабливих жінок, яких ти не міг уникати, мені стало відомо через плітки. Так, я дізналася про твоє захоплення Вірою Божко. Проте — ані докору, мені достатньо відчувати те, що нині твої обійми стосуються саме мого існування.

Врешті, жінка завше була для тебе особливим створінням, яке виявляло твою надмірну чуттєвість і певну емоційну безпорадність. Навіть тоді, коли робила боляче. А боляче вона робила тобі неодноразово. Це й перша юнацька закоханість у старшу за тебе на п’ять років дівчину, яку прагнув привернути до себе знаннями, поклавши собі зробитися великою людиною. Це й почуття до польської панни, що поставилася до тебе з погордою, тим самим довівши до спроби покінчити життя самогубством у вісімнадцять років. Це й нереалізований шлюб із донькою сільського священика Марією Міхневич та нетривале зближення з її молодшою сестрою Таїсією. Марія, щоправда, не стільки виявила твої учнівські здібності в чуттєвості, скільки стала об’єктом для реалізації твого потенціалу як управлінця: тобі вдалося переконати дівчину в тому, що їй необхідна самостійність, незалежність від батьківського сану та його старосвітських настанов. А те, що Марія не стала твоєю дружиною у вісімдесят сьомому році, ніби не бажаючи псувати життя молодому письменнику, який утримував свою родину, свідчило лише про її неспроможність бути тобі сестрою по-справжньому.

Ти надмір серйозний і спокійний, коли отак — із заплющеними очима. Веду вологим пальчиком по твоїх шиї, щоці, заплющені очі покриваю цілунками і шаленію. Цей шал багнеться виказати, випроменити. Але я стримана. Я така, що не володіє, а дає володіти. Тому внутрішній шал виявляється зовнішньою рівновагою і покорою. Якби я мала змогу, то лишила б довічно тебе на розтерзання своїм шаленим маренням.

Відсторонено (я ближча до відлюдників) спостерігаю за тим, як (відсторонено, з увічливості) говориш із господарем будинку: тебе не спокушають жваві бесіди з незчисленними іншими. Підозрюю, тебе не спокушає і сам господар (ані виглядом, ані інтелектом), ти просто не маєш вибору. Невеличке містечко й негідна праця не дають тобі шансів на інше.

Лише навесні одинадцятого року ти отримаєш можливість позбутися цієї містечкової залежності й на повну проявити себе як професійний літератор: тобі призначать довічну пенсію, а відтак позбавлять від рутинної служби і беззмістовних навантажень.

(Цю новину довго умовчуватимеш. Твоє мовчання триватиме доти, доки остаточно не переконаєшся в реальності події. Ми зустрінемося на околиці міста, в куточку найбільш віддаленому, малолюдному — на старому кладовищі, на що вказує одна забута, давно заросла могила. Тут нікого ніколи не зустрічатимемо. Місцина затишна і тиха. Виглядатимеш святково. За виразом обличчя зрозумію, що хочеш повідомити якусь надзвичайно приємну новину. Але ні про що не питатиму перша.

Спочатку розповідатимеш про свої літературні задуми. Мене непокоїтиме одне: як зі своєю завантаженістю в бюро встигатимеш їх реалізувати. Проте мовчатиму, мені до вподоби твоя мрійливість і певний запал. А далі якось мимоволі повідомиш, що віднині можеш присвятити себе лише роботі — Київське товариство допомоги українській літературі ухвалило призначити тобі дві тисячі рублів щорічного утримання. Я слухатиму зі здивуванням. Далі ж стеатралізую образу: як можна було таїти весь цей час цю новину від мене. Ти, посміхнувшись, скажеш, що мав такий собі план: для початку поцілувати мене, а потім усе розказати.

Тож поцілуєш, розкажеш. І все якось по-дитячому, зворушливо.)

Утім це буде так нескоро і так нетривало.

Твоя розмова з Солониною до нудоти офіційна — розмова про збірники, типографії й ще якусь порожню нісенітницю. Перестаю чути голоси і бачу лишень твої глибокі темні очі.

Очі, що кохатиму. Очі, що кохаю. Мої очі. (Часом зажурені і солоні. їх я акуратно перетворюю на щасливі.)

Ти говориш ще якийсь час, проте недовго: у тебе режим, і мусиш вчасно лягати. Можливо, таке пояснення відгонює чимось анахоретичним. Але, бачачи маскарадний контингент у будинку Солонини, це цілком пристойне пояснення. Твоя дружина підтверджує версію про режим, і, вже не слухаючи вмовлянь господарів, вирушаєте до своєї господи.

Так, твоя дружина — справжній знавець усього, що стосується твоїх режимів і лікувань, твоє тіло їй відоме досконало — з кожною вадою, з усіма потребами. Вона знає, як саме ти маєш харчуватися і як саме ти мусиш жити. У шлюбі твоя дружина виконує роль чи не твоєї матері, попри те що твоя безпосередня мати перебуває поряд. Ця жінка працює понад силу — для тебе, дітей, твоєї матері та сестри. Вона вміло поєднує побутовий клопіт і працю твого відданого секретаря. Тому не дивує й те, що за відсутності тебе у липні восьмого року вона дозволила собі прочитати лист, який надійшов на твоє ім’я. Цей лист підтвердив зміст колись отриманого твоєю дружиною анонімного послання, де повідомлялося про наші стосунки. Тоді на її закиди щодо анонімки я відповіла надмір зухвало. А як я мала відповісти жінці — дружині того мужчини, якого я (безумно) люблю?

Мені залишається слухати маячню набіглої еліти, яку ти так (чомусь) не влаштовуєш. Я дивуюся ідіотичним твердженням цього нікчемного натовпу.

Хоча поки і досі ми не знайомі, ти вже видаєшся Моїм.

4

Повертаючись неосвітленою вулицею до свого будинку, я думаю над тим, чим ти такий особливий, що навісніє чернігівський люд. Ти — світла, нехай і не досить охайна в знайомствах, людина. Здається, саме такої не вистачало в моєму житті. Переконатися ж у твоїй винятковості я зможу вже незабаром.

Спочатку це буде твоя невиправна людяність, за виявом якої спостерігатиму впродовж тривалого часу в статбюро, зокрема як долучена у перші кілька років служби до роботи твого відділу працівниця. Ти вмітимеш нікого не ображати і зосереджувати на собі людську симпатію й ласку.

Попри стриманість і певне відсторонення, до співробітників ти завше звертатимешся по-товариському, тиснучи руку, цікавлячись їхніми справами. Мене дивуватиме така делікатна поведінка середньостатистично-го чиновника. Принаймні звикнути до цих цілком прийнятних речей у робочому колективі буде непросто. Я мала неприємний досвід ставлення до людини, яка працює, заробляючи приватними уроками або перебуваючи на службі на книжковому складі Чернігівської губернської земської управи.

Я буду вражена твоєю надзвичайною чутливістю, що виражатиметься опікою над колегами з бюро. Якось сестрі одній із твоїх співробітниць знадобиться допомога в переїзді за кордон унаслідок відбутого строку політичного ув’язнення, ти особисто перейматимешся цією проблемою, залучаючи зв’язки своїх закордонних знайомих, аби залагодити її. На диво, справа вирішиться на користь жінки, якій візьмешся допомогти. Андрієв-ська, що ув’язнювалась неодноразово за переховування забороненої літератури, вище до Праги, де сприятиме виданню твоїх творів чеською мовою.

І досі перед очима стоїть молода й спокуслива (підозрюю, для чоловіків) співробітниця Тамара. Під час однієї з перерв вона перебуватиме біля зачиненого вікна і вслухатиметься у розмову компанії поряд. Раптом відчує себе погано, зміниться на лиці. Жодна людина не помітить її стану, крім тебе. Ти рушиш у бік Тамари з питанням, чому так зблідла. Питатимеш занепокоєно і схвильовано. Усадиш дівчину і швидко розчиниш вікно. Доки не покращає, будеш біля неї. Так, ти воістину світитимешся любов’ю до людей

(А ще ти опікуватимешся й за малознайомих тобі людей. Приміром, за майбутнього актора і журналіста, а поки учня драматичних класів музичної школи Лисенка Бориса Чернявського. Щоб не пропав з голоду і міг учитися, поїхавши без копійки до давно вимареної Лисенкової школи, ти проситимеш владного київського мецената допомогти молодому таланту. Здається, він не відмовить у допомозі.)

Ти не зможеш ображати людей, при цьому не підпускатимеш до себе тих, що тобі неприємні. Ні, я не думаю, що це можна пояснити флегматичністю. (Ти — вразливий і запально реагуєш на все те, що відбувається з людиною.) Швидше за все твоя стриманість у стосунках з іншими пояснюється, за деякими винятками, здатністю тримати себе в руках. Шкода, що ця здатність стане твоїм по-справжньому вразливим місцем — ти не вмітимеш переживати емоції на людях. (І я не лише про наші втаємничені стосунки, у яких шукатимеш психологічного комфорту і стимулу для почуттів.)

Я переживу на собі твоє піклування у лютому четвертого року. Переживу і не лишуся байдужою — з цього дня почнуться мої муки. Я відбуватиму, що віднині залежна.

Напівпритомна (хвора, застуджена) з’явлюся на роботу. Сидітиму в холодній порожній кімнаті, тремтітиму. Інші співробітники не прийдуть: такий мороз. Але не каратимусь, чого ж. Цього ранку простір одноповерхового будинку статбюро із шести кімнат на околиці міста заповнюватимуть лише дві істоти. Будеш ти, буду я. Остаточно змерзнувши, хоча й закутана у теплу хустку, підійду до пічки й притулюся до неї спиною. У цю мить ти ввійдеш до моєї робочої кімнати. І, поглянувши на мене, помітиш хвору на вигляд пані, а не ту жінку, за якою скучив і яка подібна до старовинного портрета, коли одягнута в рівненьку темно-бузкову сукню з білим комірцем.

Ти припустиш, що в мене температура. Щось спитаєш. Щось відповім. Скажеш, мій голос складно впізнати — такий хрипкий і пронизливо болісний. Ти підійдеш ближче, візьмеш за руку. Якийсь час триматимеш отак узяту мою руку. А за цим обережно затягнеш в обійми. Ми мовчки стоятимемо кілька секунд, допоки не скажеш, що мушу йти додому. Питатиму, а чи мушу? Але ти не чутимеш моїх оглухлих питань.

Бігтиму додому, пройнята жаром, й остаточно не усвідомлюватиму, що сталося. Окрім, хіба, вперше відчутого забуття.

Ти засинаєш на мить, а мені так моторошно полишати тебе сам на сам із сонною безоднею. Проте тамую подих і не наважуюся руйнувати твого сновидіння. Розплющивши очі, не без здивування зауважиш, що коли я поряд — тобі не сняться ніякі сни, ти справді спочиваєш. І я не здивуюсь, бо зі мною не виникає потреби у фантазуваннях. Тобі цього не кажу. Нехай це залишається отаким невеличким дивом.

5

А за людяністю я пізнаю більше — те, що триматиме до останку (те, з якого триматися і почав). Я про твоє захоплення літературою, яке уважатимеш щастям. (Утім це захоплення буде одночасно й однією з найбільших драм твого життя — ти не матимеш можливості присвятити їй себе цілком.) Ти будеш переконаний у цьому. Міркуватимеш: “…поки обдумую сюжет, поки в уяві моїй малюються люди, події й природа, я почуваю себе щасливим: таке все яскраве, свіже, повне і сильне, що я тремчу од зворушення. Але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним, безбарвним, мені не стає слів, аби віддати те, що я зараз так сильно пережив. Скінчивши роботу, я почуваю попросту обридження до неї, такою мізерною видається вона мені. Коли б можна було обмежити свою творчість уявою, я був би дуже щасливим. Проте щось сильне тягне мене до літературної праці — і літературі я відданий цілою душею”.

її, літературу, називатимеш моєю суперницею. (Не важливо, брюнетка чи блондинка, проте суперниця безсумнівна, пристрасна й ревнива.) Але не певна, що нам із нею доведеться боротися. Мене та її ти схочеш примирити назавше.

До неї — літератури — прийдеш через читання, що стане доступним, коли священик-п’яниця, маючи надзвичайно багату бібліотеку, дозволить тобі-малому брати з неї книжки. Ти радітимеш. Ти виростатимеш. Ти поступово йтимеш до найбільшого захоплення свого життя. Буде європейська література. Будуть Шекспір, Гюго, Золя, Мопассан, Гамсун, Ібсен, Гарборг, Лі, Метерлінк, Роденбах, Захер-Мазох… Урешті-решт, будеш письменник-ти.

Дізналася, що пишеш. Українською друкуєшся в Австрії. У Росії виходять російськомовні переклади. Схотілося прочитати хоча б щось із виданого. Попри робоче сусідство, не насмілилася просити безпосередньо в тебе. (Не знаю, чим пояснити таку несміливість. На мою адресу як співробітниці вже виказуєш приємні відгуки. Можливо, не лише як співробітниці. Принаймні саме так хотілося б мегіі.)

У моїй любові до читання ти невдовзі переконаєшся сам. Улітку третього року. Під час обідньої перерви сидітимеш за своїм столом біля вікна, допоки інші співробітники неквапом оббиватимуть доріжки алеї з кленами. Читатимеш газету і раз за разом позиратимеш за вікно. Я сидітиму в сусідній кімнаті за своїм столом, як мої колеги здійснюватимуть обідній променад. Читатиму “Легенду про Христа” Сельми Лагерлеф. Ти увійдеш до мого кабінету і здивовано запитаєш, чому не у парку, як усі. Помітивши розкриту книжку, підійдеш. Поцікавишся, що читаю. Ти схвалиш мій вибір і непомітно для себе затримаєш руку на обкладинці довше, ніж слід. Щось при цьому подумаєш. Щось при цьому подумаю.

А наприкінці п’ятого року зі співробітницею стат-бюро Анною Бєлкіною потраплю на вечірку, де читатимеш свої твори, людей збереться чимало, насамперед молодь. Ти сидітимеш у глибині кімнати. Я й Анна рушимо до тебе. Не приховуватиму своєї радості від зустрічі. Ти, здається, радітимеш не менше. Так, ти не очікуватимеш побачити мене тут — на протилежному боці міста, на Лісковиці. Поступишся мені своїм місцем, станеш за моїм стільцем і покладеш руку на його спинку. Проте поговорити нам ще не вдасться — до тебе підійдуть і попросять читати.

Ти читатимеш надзвичайно — зворушливо і виразно. Ти читатимеш “Цвіт яблуні”. Страшну сповідь зболеного батьківського серця. Це серце ще буде митцеве. Це серце ще буде коханця, проте лише якусь непомітну мить. У нього — батька, митця, коханця — вмирає дитина. І в нього (батька, митця, коханця) народжується новий роман про життя. Його дитина помре. Його новий роман про життя народжуватиметься і далі, тільки б не гнівалася на нього мила донечка.

По завершенні підійдеш до мене. Між тим запитаю, чи не вмирала у тебе дитина. (Я так, доки читатимеш, переболію.) Ти відповіси, що ні. Зрештою, продовжиш, тебе часто про це запитують. А ще ти помітиш мій сум. Поцікавишся, яка його причина. Я розповім тобі, що доглядаю за хворим братом, непокоюсь, нервую, погано сплю. Ти спробуєш мене заспокоїти. І я підкорюся твоїй турботі. Відтак підійде Анна повідомити, що вечірка завершується: будь-які збіговиська заборонені, все, що наразі, без дозволу. Я не хотітиму додому, бо вже матиму серйозну потребу в тобі. Сподіваюсь, і ти не хотітимеш так само.

Ці кілька годин, що у мене нині, намагаюся (щоразу) подовжити у нескінченність. Але я знаю, що нескінченність — це смерть. А тобі я бажаю життя. Життя ти і сам собі бажаєш. Тому подовжую нескінченність лише безперестанними пестощами, які ти, не приховуючи, від мене чекаєш. За ці чекання відтак отримуєш по вінця — мого оксамитового болю, який ти сприймаєш за тепло.

Але дістати твої книги виявилося не так просто. Реалізувати бажання допомогла Зіна—ми трохи спілкуємося й далі. Зіна принесла “На камені”. її батьки мали доступ до “Літературно-наукового вісника” (можливо, це був твій екземпляр, Зіна не уточнила; том двадцятий, книга дев’ята, сторінки 131—144). Пізніше дізнаюся, що цю акварель ти написав, коли по-справжньому відчув потребу в мені. Якщо це правда, то ще не знаючи мене остаточно (як друга, як жінку), ти наперед бачив увесь сюжет наших тривалих стосунків. Зрештою, я довго опиралася цьому почуттю, боячись стати об’єктом для твого (безумного) письма.

“Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця.

Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце, і він поніс їх з собою”.

“Він стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала піною і потиху, ледве помітно односи-ла в море.

Алі плив назустріч Фатьмі…”

Нарешті я цілковито розумію, чому ти їх всіх не влаштовуєш. Нарешті я до кінця розумію, як ти влаштовуєш мене.

Білизна на тобі й інший одяг, із коротким цілунком — до наступного. Твій вигляд, як завше, бездоганний. Так, ти прагнеш досконалості повсякчас і в усьому. Темний гарнітур, біла сорочка з твердими передами. Твердий комірець, підв’язаний чорним галстуком. Коли бачу тебе такого, я боюся відчути відстань. Бо саме таким ти мені недоступний найбільше.

Наостанок цілуєш та обіцяєш якомога швидше повідомити про таку наступну зустріч. Ти обіцяєш, а я знаю наперед, що такої наступної зустрічі скоро не буде. Радше вона буде зовсім не скоро.

Лишаюся наодинці.

Лишаюся так, як переважно.

Лишаюся, і думка про те, що направду ти закоханий у вигадану власною уявою жінку, не покидає мене. На самоті міркую: почуття до мене тобі лише ввижаються.

Я не приховуватиму своїх сумнівів. Зрештою, це й неможливо — ти надмір спостережливий, відтак щоразу вгадуватимеш, що зі мною.

б

“Снилось мені — чиж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця.

— Де друга? — мучився я.

А та, що лишилась, билась тривожно у грудях, і в кожнім тріпотанні чув я жадливий і владний голос:

— Шукай. І я шукав.

Широкими світами, потоком життя, між натовпом й тиском мчав я розділене серце, і скрізь ввижалась мені рідная половина.

І радісно розкривались свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину.

Та я помилявся. Краї не зростались у цілеє серце, а все було дві половини.

Й, скрегочучи з болю зубами, одривав і волік я — не мчав, а волік я скривавлене серце, бо все чув голос:

— Шукай…

І так було довго, і так було завжди…”

7

Твої перші спроби наблизити мене до себе сьогодні видаються кумедними.

Недарма ти став моїм Коміком, нехай це комусь і здасться незрозумілим, не притаманним тобі. Поза мною, я певна, ти був понадміру серйозним. Хоча мені йшлося зовсім про інше — не про почуття гумору чи вміння створити комфортний клімат у спілкуванні (зі мною ти все це умів).

Коміком ти ставав, коли починав говорити про мої — притаманні мені і не притаманні — достоїнства, намагаючись довести, що кохаєш не як письменник, а як чоловік. Напівжартома неодноразово говорила, що здивована твоїм оцим вибором: як можна було покохати таку малопривабливу істоту, як я? Ти трохи нервував, й у відповідь щоразу з’являлася (нескінченно) похвала: я — красива і добра, чутлива і ніжна, я — Аби зупинити тебе, залишалося тільки сміятись і цілувати. А ще називати тебе моїм Коміком. Ти не ображався. Все, що від мене, тобі по-справжньому подобалося. (Принаймні у цьому ти був щирий.)

Ці спроби тривали кілька років — я не схильна була піддаватися спокусам, тому намагалась не реагувати на них.

Ти — начальник.

Ти — одружений чоловік.

Але й ти — кого потребувала.

Того березневого ранку четвертого року з певною насторогою пройшов повз мій кабінет, що знаходився поруч із передпокоєм, де висів телефон. (Уже деякий час я несвідомо відзначала всі твої емоційні стани, кожен твій — мною люблений — крок. Я усвідомлювала те, чим може скінчитися захопленість, але не помічати тебе — поза мною. Це був твій звичний шлях до дротового зв’язку, тому лише несвідомо відзначений настрій і не на більше здогадувань.)

У передпокої пробув буквально кілька хвилин. Повернувся бігцем, увійшов до кабінету і повідомив, що до телефона викликають мене. Чомусь не здивувалася. Піднялась. Ти рушив за мною. Узявши трубку і не дочекавшись відповіді на кількаразове “слухаю”, хотіла повернутися на робоче місце. Ти стояв поряд зі мною. Подумала, що чекаєш своєї черги до телефона. Але коли зробила спробу рушити в бік кабінету, ти схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я вирвалася й стрімголов побігла до себе.

Була дуже схвильована й водночас розлючена. Мене діймало самозвинувачення в тому, що своєю (якоюсь не такою) поведінкою викликала це твоє ставлення до себе. Проте гнівалася й на тебе (нащо? для чого? чому?..), почуваючись ображеною. Мала передчуття, що будь-якої миті можеш підійти з виправданням щодо скоєного. Так, я прагла, але боялася побачити тебе знов. Тому, схопивши робочі матеріали, пішла до приятельки у сусідню кімнату.

Появу мене Анна сприйняла делікатно, як звичну справу, бо я часто перебиралася до неї, коли було сумно. Вона звільнила півстолу, думаючи, що працюватиму. При цьому Анна чекала, що будуть розповіді або принаймні такі звиклі вже скарги. Я мовчала, втупивши погляд у вікно. Анна помітила моє сум’яття і не діймала. Я згадувала твою майже лису голову й чорні прокурені зуби в надії, що ця твоя зовнішність викличе в мене огиду. Однак ані натяку на це: твоя майже лиса голова і чорні прокурені зуби стають ще більш жаданими і необхідними.

Мої передчуття були виправданими: за кілька хвилин ти ввійшов до кімнати. Мабуть, для того щоб не привертати особливої уваги інших працівників до мене, спочатку без особливої потреби (це було помітно) спитав у Анни про впорядкування чергового видання сільськогосподарського статистичного збірника. За цим звернувся до мене з не менш одіозним питанням. Я дала відповідь, не піднімаючи голови. Постоявши якийсь час (треба думати, з почуття ввічливості й такту), ти пішов.

До свого кабінету я поки не повернусь. Більше сьогодні ти не шукатимеш зустрічі. Думатиму, чи все це зі мною — закомплексованою, замороченою родинною дріб’язковістю-негараздами панянкою. Ти потроху вростатимеш у моє тьмяне, безпросвітне життя. Нарешті я відчую, що живу.

Наступного дня ти, ледь притомний (блідий, незібраний, змучений), лишив на моєму столі записку. Прохав не гніватися на твій вчинок, бо винний лише в тому, що гаряче й щиро кохаєш. (Читала й упадала не в меншу — бліда, незібрана, змучена — непритомність.)

Якщо вважаю тебе винним у чомусь — ти ладен у будь-який спосіб заслужити моє прощення, аби лише не гнівалася. (Читала й почувалась катастрофічно — чи напра-вду мій гнів необгрунтований?) На знак моєї прихильності благав подивитися на тебе — підвести очі (писав: дорогої, коханої). Але не підвела (ні дорога, ні кохана). Я остаточно вирішила, що із цим слід покінчити — із тобою слід покінчити (із такою безперспективною любов’ю — слід). Однак ти не мав наміру відступатися.

Ти був наполегливий і незворушний — третій і наступні дні домагань.

Привітавшись, узяв олівець з мого столу й почав писати на берегах робочої таблиці. Я, не давши тобі дописати і не читаючи, стерла написане гумкою. Ти не перечив; відійшов. Деякий час тебе не було. Працювати не виходило — в’яла, недієва. Сподівалася, що усвідомив: достатньо. Просто сподівалася. Проте я помилялась. Мабуть, найбільше я хотіла цього — помилятись.

Після обіду ти поклав на стіл чергову записку. Я прочитала. Більше так не можеш. Ущент вимучений невідомістю: чи пробачила я тебе. Дуже шкодуєш, що не стримав вибуху свого почуття, ал^, переконуєш, почуття ревного і глибокого. Якби я схотіла вислухати тебе, продовжуєш, якби дозволила десь зустріти — ти б розказав мені цілу поему чи то пак драму про те, як мене покохав. Ти переконаний, що тоді я б інакше поставилася до тебе, ніж нині. Благаєш не мучити тебе, відповісти, написати кілька слів: невідомість гірша за найжахливі-шу дійсність. І знову, знову благаєш (не мучити тебе)…

Ця записка мені видалася нещирою. В усякому разі мені саме так хотілося думати. На тоді міркувала, що з подібним сприйняттям далі було б менше проблем. (Узагалі було б без проблем.) Гадала, чи відповідати. Розпирало. Відповіла. Стисло. “Не настільки дурненька дівчинка, аби вірити тому, що написав”. Відповіла і чекала реакції. Такої, що буде, не передбачала.

Наступного дня ти роздавав зарплатню. З грошима вклав до рук записку, а в ній упевняв, що це була моя фатальна помилка. І якщо твоє справжнє почуття вважаю зневажливим, більше не дозволиш собі нагадувати мені про нього. І навіть про власне існування — не дозволиш.

Переживала. Дорікала власною неспроможністю висловити почуття навзаєм. Не менш наболілі, не менш тривожні. Однак ясно усвідомлювала, що можливі стосунки в невеличкому місті з одруженим чоловіком — це безум.

А чи я — безумна? А чи безумний ти?..

Відчувала колосальної сили потяг до тебе. Й притлумляла. І не дозволяла. До слушного часу.

Своєї ж обіцянки ти дотримав. Тижнями не переступав порогу мого кабінету, навіть до телефона підходив, обминаючи його. А в ті незначні моменти, коли був змушений все ж таки навідуватися, видавався мені таким холодним і чужим, як на вечорі у Солонин. Але довго тримати на мене зла ти не міг. Не могла й я, бо відчувала по-справжньому, що кохаю.

До нашої істинної зустрічі (у січні шостого року) ще довше, ніж півжиття. Увесь цей час я слідкуватиму за кожним твоїм кроком, я не відпускатиму тебе зі свого поля зору ні на мить: переживатиму (за тебе), побиватимусь, умиратиму (за тобою).

8

Якби на той час я вже прочитала твій січневий етюд “Сон”, то чекання у півжиття не тривало б — я одразу ж погодилася б бути твоєю (утомленого, самотнього) назавжди.

“Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав.

Останнім тріпотанням забилось спустошене серце— й, безсиле, одмовилось розкрити зів’ялі краї до рідної половини.

/ тоді — ви розумієте? — тоді підняв я очі догори, до білого снігу, і зором зацькованого звіра благав його: іди… іди… спадай, покрий навіки…

Так снилося мені — чиж снилося мені?..”

9

Страшенно зайнятий (кабінет статбюро і кабінет удома.)

Часто слабуєш. (Лікарі кажуть покинути таку працю.)

Улітку з дружиною відпочиваєш у Криму. (Не знаю, чи задоволений.) Цікавишся життям ченців: маєш намір послушником лишитися на певний час у гірському монастирі Кузьми-Дем’яна, що коло Алушти. Але не стається — монастир обернено на жіночий.

Намагаєшся писати. До альманаху в честь Коби-лянської подаєш новелу “У грішний світ”. Оповідання “Під мінаретами” наступного року надрукує журнал “Киевская старина”. Працюєш над збіркою творів для видання у Львові.

Пишеш дуже мало і не вдовольйяєшся написаним.

Студіюєш північноєвропейських, датських і скандинавських письменників.

Готуєш альманах “З потоку життя”. Тривалий час його не повертають із цензури.

Плануєш поїздку Європою: Берлін, Дрезден, Відень, Венеція, Флоренція, Рим, Неаполь, Генуя, Ніцца, Монте-Карло, Мілан, Люцерн, Берн, Женева, Цюріх…

У Львові зустрічаєшся з Франком. Тебе вражає його “Мойсей”. Тебе вражає сам Франко.

При переїзді з Чернігова за кордон спиняєшся у Кракові. Сидиш у робітні Лепкого: оживляєш якісь із оповідок. З ним та його дружиною оглядаєте костел Францис-канів, Чеснохресну каплицю на замку, престол Файт-Штосса, подвір’я в Ягайлонській бібліотеці. Ввечері

Лепкий читає тобі у перекладі польською “Слово о полку Ігоревім”.

У цьому європейському містечку тебе тягне до гре-ко-католицьких церков (зізнаєшся господарю).

Краківська українська “Громада” вшановує тебе сходинами і спільною вечерею. Можливо, ти трохи втомлюєшся, але не проти. Другої днини біля півночі від’їжджаєш. На станції збирається чималий гурт твоїх прихильників.

Далі їдеш до лікаря у Берлін. Нічого страшного він не знаходить, хоча ти думав, що маєш рак або які рани на кишках. Насправді слабують нерви, лікар радить гідропатію (підлікуватись) й подорожувати.

Подорожуєш.

Скучаєш за дружиною і хочеш її присутності поряд; купуєш їй подарунки. (Як із почуттями до мене — не відомо.) Блукаєш містом — акваріум, зоологічний сад, Новий музей, Національна галерея…

Блукаєш містами (світами): у Дрездені відвідуєш галерею образів, у Відні вештаєшся вокзалом, у Венеції катаєшся на гондолі, у Флоренції обдивляєшся головний музей. Тебе дивує те, як живуть люди — “штукою”, а не хлібом. Це не твоє злиденне письменницьке виживання.

Захлинаючись, хапаєш враження від* європейської картинки — Колізей, Foro Romano, церква Петра і Павла у Римі, площа Гарібальді, Везувій, Помпея у Неаполі. На Везувії мало не гинеш (саме тоді він вибухав): завалюєшся коло кратера, доволі солідно обпікаєшся. Дві години лежиш непритомний, тебе ледве вирятовують. Пізніше писатимеш до Чернявського, що ця пригода тебе освіжила, гострі враження підняли дух. Підозрюю, насправді був неабиякий переляк, страх за своє — ще зовсім не реалізоване — життя. А ще Неаполь вражає тебе вуличним життям: всюди крик — люди не говорять, а кричать, по вулицях їздять із піаніно і грають, візники ляскають із батогів, продавці співають, осли (кричать), дітей цілі табуни (теж кричать).

Дорогою від Люцерна до Берна насолоджуєшся спокоєм і красою Балаклавської бухти, новими човниками на воді, чистими будиночками навкруги, панорамою снігових гір. Дивне враження справляє на тебе спокій швейцарського люду.

Думаєш, що почуваєшся краще (свіжішим, бадьорішим), хоча утомлений силою побаченого.

Шкодую: із подорожі повертаєшся схудлим, із запа-лими очима, виглядаєш погано. Пізніше ти скажеш, що хотів написати мені з-за кордону. Найбільше тоді, коли тебе вражало щось красиве, приміром собор у Мілані або містечко Цюріх над озером, облямованим сніговими вершинами Альп. (Зрештою, ти й писав, але не мені — дружині). Утім ти пам’ятатимеш про свою обіцянку і вирішиш не порушувати її.

Ще бачу: береш участь у страйку чернігівських службовців, стоїш під козацькими рушницями, думаючи, що от-от куля кине тебе на землю.

Мрієш про відвідини Гнатюка у Криворівні.

Переймаєшся виходом закону про свободу преси. Нерви такі напружені, що не можеш спати.

(А чи переймаєшся ти моєю відсутністю і досі у твоєму житті?)

Нарешті ти дістаєш закон про свободу друку. (А мене… чи нарешті ти мене дістаєш?)

10

Із нетерпінням чекаю грудня п’ятого року, коли зізнаєшся, що не витримуєш, і писатимеш до мене (кохатимеш мене). Звідки можу це знати? Я сню твоєю подобою: вдумливе обличчя, виразні очі, проникливий голос, який, здається, безперестанку кличе і кличе мене. Я у безповоротному пошуку твоїх внутрішньої вишуканості та благородства.

В очікуванні тебе примарою тиняюся містом. Вулиця Бидлогонна. Узвіз. Дерев’яна брудно-біла полуплена тріумфальна арка. Не думаю, не марю.

Подеколи стою на міському Валу (рештках колишнього укріплення), вглядаюся у далечінь: біла старовинна кам’яниця в стилі українського бароко, Катерининська церква, Спаський, Борисо-Глібський собори. А далі по-зір — аж до Десни й високої білої з блакитним бані Троїцького монастиря. Відволікаюся й зовсім гублюсь у власному почуванні. Так спроквола починається вересень.

На вихідних рушаю Єлецькою вулицею до високої дзвіниці, білих мурів Єлецького монастиря з прадавньою Успенською церквою. На розі Шосейної і Воздви-женської щоразу заходжу в невеликий одноповерховий жовтий дерев’яний будинок, де розташована цукерня. Купую солодощі й виходжу на старий базар з білими кам’яницями крамничних корпусів, зі старовинною П’ят-ницькою церквою посередині. Звідси повертаю ліворуч площею з літнім театром у сквері, з білими двоповерховими будинками губернської земської управи, поліцій-ного правління, міської думи. Йду праворуч — на просторий майдан Нового базару. Тут облаштовую затишну лавочку. Смакую солодощі. Так минає листопад.

Я чекаю грудня п’ятого року, і він настає.

Ти зізнаєшся, що не витримуєш, тому пишеш до мене. Адже не можеш більше так — не бачитися, не говорити. Додаєш: знала б, як тобі це необхідно, яку відчуваєш потребу чути мій голос, бути зі мною поряд. Часом тебе лякає думка, що ненавиджу тебе й уникаю — тоді намагаєшся не траплятися мені на очі. А інколи тобі здається, що таке велике й сильне почуття не може, не має щезнути без сліду.

Нічого в мене не просиш, окрім єдиного — поговорити. Зізнаєшся: із головою віддаєш себе у полон моєму доброму серцю. Ти міркуєш: захочу—відповім, не захочу — нехай буде без відповіді. Переконуєш, що це востаннє і більше не набридатимеш, якщо мені неприємно. А ще радиш порвати цей клаптичок паперу і не відповідати, коли саме так — неприємно.

Ти зізнався, що не витримуєш, і написав до мене. Я — виважена і спокійна (була певна, що станеться).

Тому відповідаю, що згодна зустрітися. Згодна. Ця згода викарбувана в мені майже два роки. Більше не сумніваюся — настільки є потреба в тобі. А ще більше бажання прихистити й убезпечити тебе від негоди — людської й надлюдської. Твою муку ладна перейняти на себе. І ти мусиш це бажання прочути.

На ранок чекаєш побіля статбюрівського телефона передати відповідь. Насамперед (дорогій, коханій — просиш дозволу саме так називати мене) дякуєш. Призначаєш зустріч на наступний вечір, о пів на сьому на бульварчику біля садиби Шрага. Зізнаєшся, що хотів би швидше. Та чи складеться?

11

Наш перший вечір пам’ятаю до дрібниць. На диво теплий. Танув сніг. На дорозі блищали калюжі, що відбивали бліде світло поодиноких ліхтарів. Ішла з певним острахом: а якщо…

Низькі будиночки зі щільно зачиненими віконницями, білі від снігу, що випав нещодавно, мирно дрімали у вечірній тиші. Міщани куняли всередині них. Я уявляла картинку, де на передньому плані твоє розгублене обличчя. (Хотіла цілувати його, відтепер моє розгублене обличчя.)

Тепле повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадував весну. Ти вже на мене чекав. Я наважилася, я прийшла. Так спробувала почати розмову. Ти нічого не відповів. Помітно хвилювався. Мовчки узяв мене під руку. Ми рушили до площі. Обличчя твого не бачила (але все так само уявляла — розгублене) — вулиця була погано освітлена.

Не обмовившись жодним словом, минули квартал. Нарешті наважився говорити. Ти: я розкажу тобі цілу поему чи то пак драму про те, як покохав. Я — ані слова. (Здається, це не вперше — від тебе, від мене.)

На якусь (немов нескінченну) мить зупинилися. Притиснув ближче, сильно. Зробив спробу зазирнути в очі. Але все ті ж погано освітлені вулиці. Відчувала твоє тепле швидке дихання десь біля скроні. Ти: а ви? (Чи не єдине твоє “ви”.) Я: не прийшла б, якби не кохала. Ця якась (немов нескінченна) мить зависає в повітрі й стосується лише нас. Надовго. Чи не на завше?..

Ми знехотя рушили вулицею, і ти попросив мене розказати про себе. Я довірилася й почала розповідати про своє кочове дитинство (батько був землеміром, відтак часто перебиралися з місця на місце — Вітегра, Вологда, Великий Устюг, Петрозаводськ…), бідну багатодітну родину, яку й утримувала по смерті батька, будучи найстаршою з дітей. (Про смерть батька зазначу хіба те, що це був для мене справжній удар. Тринадцятирічна дівчинка одразу стає дорослою. Але вона й досі потребує свого татка. Можливо, ти це зрозумів.) До цього нікому про це не розповідала (маю потайний характер).

Зрештою, ані на крихту цікавого — гімназіальна відмінниця, що жертвує власним життям на користь добробуту інших і перебирає на себе неіснуючі ролі окремих літературних персонажів. (Так думає, що живе і не намарне. Однак вона помиляється. До зустрічі з тобою вона ще не живе.)

Ти міцно стис мою руку на підтримку. Мовляв, дуже шкода, не має бути жодних жертв. У нашу першу зустріч ти ще міг мріяти про те, що не має бути жодних жертв. Але не сьогодні, погодься. Сьогодні все інакше — реальність у вигляді побуту й великої родини, нервозних стосунків із дружиною, проблем із політично заангажо-ваною сестрою, тому — вже не без жертв.

Наші страхи й хвилювання потроху вгавали — ми поступово ставали ближче. Хоча не відомо, чи можна ще ближче, коли на якомусь кармічному рівні є усвідомлення вічного зв’язку. Підозрюю, ти міркував так само. Почав розповідь про своє щасливе, у певному сенсі, дитинство на Поділлі. Дитинство від шістдесят четвертого року в родині урядовця, який походив із давнього боярського українського роду. Батька схарактеризував як сангвініка з вічними фантазіями, які ніколи не здійснювались, запального, але доброго чоловіка. Хоча будуть й інші деталі, говорити про які у тебе на той момент не було сил. Єдине, уточнив, ти зовсім не схожий на нього. Радше на матір. Принаймні ти так думав (але не я, пізнавши тебе).

її любиш понад усе. Твоя мати зі сталим характером, складною глибокою душевною організацією. Ти зріс під її впливом, може, тому й мав цілком жіночу вдачу. І це не дивина. Вона походила з освіченого молдовського роду Абазів, але при цьому в родині жили українські традиції, тому вияв у тобі національної свідомості був передбачуваний. Ті негаразди, родинні нещастя, про які ще не наважувався розповідати тоді, незабаром зроблять тебе серйозним: на свій тринадцятирічний вік усім видаватимешся занадто поважним.

Ти переживатимеш складний період після виключення з гімназії за не зрозумілу тобі провину. Хотітимеш накласти на себе руки. Перебуватимеш із таким само виключеним товаришем у неоплаченій квартирі без хліба й грошей. Лежатимеш, щоб не втрачати сил. Якийсь час підтримуватимеш своє життя тільки цукром, знайденим у пакунку по дорозі (вірогідно, кимось загубленим), і кількома копійками, заробленими рубанням дров (трохи базарного борщу). Гордий і ображений, не прохатимеш людської допомоги. Багнути-меш умерти.

Тебе врятують. Ти ще матимеш працю домашнього вчителя, на сімнадцятому році — політичний процес. Ти житимеш далі. Тобі ще вкрай необхідно жити, щоби зустріти мене. (Можливо, це мій невиправний егоїзм, але Бог із ним.)

Ще деякий час ми бродили безлюдними вулицями міста, що заснуло. Нам не хотілося розлучатись. Рухалися без зайвих артикуляцій. Я усвідомлювала, що так не триватиме вічно. Ти подивився на годинник; зітхнув. І справді, тобі пора. Кажеш (м’який альтовий голос): рідна, пора.

Прощалися неохоче, домовляючись про зустріч наступного дня.

І я повільно, не поспішаючи, поверталася додому. Не хотілось бачити рідню. Ліпше на самоті з думками про тебе. Було бажання рушити на перетин Шосейної і Воздвиженської до будиночка із солодощами. Але майже ніч, тому ніякого будиночка, ніяких солодощів.

Удома щаслива й схвильована спробувала взятися за книжку, але читати не могла: нічого не сприймала. Загасила світло, лягла під ковдру й марила тобою доти, доки не відчула різкого болю від безвиході.

Це справжній безум — хотіти бути з тим, хто ніколи не зможе бути з тобою.

(Були сльози і жагуча спрага в тобі.)

12

А назавтра, прийшовши на домовлене місце, тебе не зустріла. Трохи чекала (вимучилась, сумнівалась), за цим — знервована, ошаліла — пішла до бюро: пізніше, на вечірню годину цього дня, було призначене засідання.

Народ зібрався в моїй робочій кімнаті — найпросто-ріша. Біля зсунутих столів, які освітлювала гасова лампа, спілкувалася група співробітників. Серед них і ти з дружиною. Вона — у доброму гуморі, розважлива. Ти — ніби чимось збентежений, неспокійний. Увесь час озирався. (Може, у пошуку мене?) Зрозуміла, чому не прийшов. Зробила вигляд, що не помітила, попрямувала до іншої групи, яка розташувалася вглибині сла-боосвітленої кімнати. Стільці всі були зайняті. Чомусь розгубилася і застигла на місці. Нерухома. Своєю поведінкою привернула твою увагу. Не довго думаючи, схопився зі стільця, вчепився в нього й миттю (з ним) опинився побіля мене. Мовчки сіла. Ти рушив до іншої кімнати, звідти повернувся зі стільцем для себе.

Цього галантного жесту ніхто не помітив, навіть твоя дружина.

Службові справи вирішувались повільно. Німувала, участі в обговореннях не брала. Твоя дружина виступала затято, переконувала. Здебільшого ти її підтримував. Я почувалась присоромленою, хоча для цього не було підстав. А яким почувався ти?

На ранок, вітаючись, поклав на мій стіл конверт, при цьому гучно подякував за прочитане. Здогадалася, що ці слова подяки були призначені сусідам, щоб не привертати їхньої уваги. Тривалий час не наважувалася його відкрити, боячись зацікавити цим співробітників. Нарешті, обравши зручну хвилину, розкрила.

Ти не знаєш, як вимолити прощення (пишеш: моя дорога, моя єдина). Пояснюєш, що був застигнутий зненацька. Збирався іти один, але в останню мить дружина оголосила про свої наміри побувати на засіданні з тобою. Через те навіть не встиг попередити мене. Тобі було прикро й боляче. У цю мить більше думав про мене: про те, що чекаю на тебе і не задоволена, що можу подумати не знати що. Благаєш не сердитися (називаєш голубкою) на тебе: мучився не менше мого. Переконаний: тепер варто робити так, щоб подібне не траплялося.

Але ти все-таки щасливий безкінечно, знаючи, що я тебе кохаю. Пишеш: це таке велике, яскраве, таке захоплююче щастя, що ти буквально п’яний від нього.

Ти: ти мене кохаєш! Ти моя!

(Я: я тебе кохаю! Я твоя!)

Можеш цілувати мене, пестити, чути мій голос, бачити мої (чудові — це ти) очі, кохати мене й віддавати мені своє серце взаємно. Відчуваєш, що в тобі щось співає, окрилює твої думки, оновлює почуття. Так, тобі хочеться всім людям крикнути в обличчя, що ти щасливий! Ледве стримуєш себе.

Щось сильне й могутнє охопило тебе, і ти нікому не дозволиш відібрати у тебе твоє щастя, таке дороге, що нелегко дісталося тобі.

Ти мене кохаєш.

(Ти весь тремтиш, промовляючи ці слова.)

Хочеш, безумно-нестерпно хочеш бачити мене, чути биття мого серця, відчувати (хоча б на трохи) мої пестощі. І ще й ще чути, що я твоя. Ні, вигукуєш, я мушу ще сьогодні, хоча б на мить, дати тобі цього щастя.

Ти маєш знати, що я не гніваюсь на тебе (твоє: дорога). Запитуєш, як нам налагодити листування. Пропонуєш: можливо, слід класти листи в домовленому місці. Передавати при всіх не зовсім зручно. Радиш подумати. Тебе непокоїть, коли ми знову побачимося. Бо довго чекати несила. (Так відчуваєш, що не зможеш.)

Ти: я чекав роками.

Ти: напиши.

Ти: цілую тебе, цілую гаряче, пристрасно, відчуваю смак твоїх цілунків.

Ти: серце моє, дорога моя, кохаю тебе безкінечно. Сиділа ніби прибита, окам’яніла. (Я: мій.)

13

Наші навідини одне одного стають регулярними.

Твоя дружина незадоволена майже щоденним гулянням (вона робить якісь натяки). Тебе не обходить, бо потребуєш.

Під час зустрічей ти веселий і легкий — смієшся, жартуєш, запалюєш. Мене, надмір серйозну, перетворюєш на часточку світла. Я питаю, хто з нас старший. А ти відповідаєш не задумуючись: звісно, ти. Кажу: за віком, але не поведінкою. І ти не проти. Обхвачуєш і швидко (й швидше) кружляєш. (Ти кружлятимеш, а я мимоволі відзначу, який ти у мене малий, яка я у тебе доросла.)

Ми потребуємо в жестах і словах (ти — моїх, я — твоїх), у підтримці й енергетичній насолоді (ти — моїй, я — твоїй).

Годину чи пів, кілька хвилин — наш час обмежений, проте — він наш: на фізичну втіху, принаймні цілунками, на втіху духовну, навіть якщо ані слова. За цей час устигаємо хіба що приголубити (я — тебе, ти — мене). Обоє маємо у цьому шалену потребу.

Ми прокидаємося в різних ліжках (я сама, а ти — ще не певна), але не забуваємо зичити одне одному доброго ранку (доброго ранку, кохана, якби зараз хоча б один маленький цілунок; доброго ранку, коханий, якби…), а вкладаючись у ті ж різні ліжка — обов’язково на добраніч (я — тобі, ти — мені).

Кажеш, що наповнюю твоє життя, немов сонце повітря опівдень.

Кажеш, що подумки не можеш не цілувати мене.

Кажеш, що так добре усвідомлювати, що я — твій друг, вірний та щирий.

Ми хочемо бачитися частіше: ти, коли мене бачиш, відпочиваєш душею; я, коли тебе бачу, набираюсь спокою — ти справляєш лагідне і гармонійне враження.

Коли бачитись нам не вдається (хворію я чи ти хворієш), то навідуємо наші місця поодинці. Проте ці місця стають пустинними і холодними, не заспокоюють, а радше дратують.

Тобі видається: відчуваєш мене. І це просвітлене почуття замінює не зароблений поки досвід (нашої любові).

Нам нестерпно не знати, що коїться з іншим (іншою): дні — сірі, ночі — тривожні. Шукаємо для цього будь-які можливості, вигадуємо різноманітні (дитячі, смішні) варіанти: записки в кишенях мого жакета у передпокої, в кишенях мого плаща у гардеробі, у моїй парасольці, в пальчатках, ще десь ці чортові, але єдине, що доступні (реальні), записки.

Із зустрічей ми повертаємося щасливими кожен у свій родинний склеп (склеп — це коли ніби поховані заживо), переживаючи за здоров’я і настрій (я — твій, ти — мій).

Я повертаюся і ревную тебе до дружини — ранків із нею, обідів із нею, розмов. Ти повертаєшся і ревнуєш до тих, із ким буваю вечорами, читаю, розмовляю. (Йдеться про відвідувачів гуртка самоосвіти, що збираються в мене вдома для вивчення політекономії, історії, культури.)

Нам багнеться хоча б на один такий вечір лишитися наодинці, аби разом, аби удвох. Це станеться, але не наразі.

Ми маємо багато спільного — у смаках, уявленнях, міркуваннях. Щоразу, коли робимо таке відкриття, страшенно радіємо, адже ніби стаємо від цього ближчі, рідніші. Радіємо, але що з того?

Примусово від думок про мене тебе відриває лише праця (редакційні наради в “Десні”, загальні збори членів каси). Мене ж аніщо не відриває (неважно сплю, катастрофічні сновидні сюжети).

У бюро спостерігаємо одне за одним. Ти відзначаєш мій полиск в очах і те, як мені пасує біла блузка (мовляв, така цікава). Подумки цілуєш, докоряючи тим, що сидиш не зі мною, не ділишся зі мною своїми враженнями, не бачиш мене. (При цьому почуваєшся жахливо. Розлука діє на нерви гнітюче. Тобі здається, що не витримаєш і даси поцілунок при всіх). Я відзначаю твою зовнішню бездоганність, укотре нову краватку Сіх із півдюжини привіз для себе ще першого року з Петербурга) і марні спроби тримати себе в руках: не мучитися, стримуватись.

На концертах сидимо по різних місцях і робимо спроби насолоджуватися музикою і грою. Ці спроби незграбні.

Ти стверджуєш, що твоє життя скоротилося: живеш лише кілька днів упродовж місяця (це ті дні, коли бачимося, всі інші — щось сумне, сіре й безмірне).

Я відчуваю, як сильно скучив за мною. (Пишеш: ти — моє повітря, без якого не можна дихати.) А ще твої докори сумління.

Ти вимагаєш від мене любити і думати про тебе.

Я ухиляюсь від своїх вимог (до тебе).

Лютневого вечора прийшов на домовлене місце одухотворений. Якомога швидше хотів поділитися чимось радісним, винятковим. Це радість від розуміння і сприйняття. Цілував мої руки, усміхався. Західноукраїнський друкований світ зводить тебе на п’єдестал літературної праці — там, за кордоном, ти не тільки письменник, ба більше. Львівський літературознавець планує написати есто-психологічну працю про тебе. Літературознавець, критик, перекладач, секретар Франка — Мочульський.

(На цей момент я мало притомна у подібних речах: не знаю ані літературознавців, ані критиків, ані письменницьких імен. Це буде твоя нелегка праця — просвіщати мене, учити, пояснювати. Тож за кілька років для мене не буде проблемою говорити на літературні теми. А тепер мені ніяково за власне незнання, тому переважно мовчу, дихаю твоїм, таким безпосереднім, натхненням.)

Він, Мочульський, уже неодноразово звертався за необхідними матеріалами. Про це ти розповів із неабияким запалом. Тебе це тішило. Я помітила. Йому було необхідно все до дрібниць — народження, родина, впливи, виховання, перші літературні спроби, друк… Твоїм життям львів’янин хотів зацікавити суспільність.

Ваше листовне спілкування тривало кілька місяців. Ти щиро виписував свій портрет утомленої безпросвітною працею людини і позбавленого можливості повсякчас творити письменника.

Уся ця розповідь для мене діялась у руслі якогось емоційного запалу, може, й надмірного. Ти був збуджено щасливий. І я вже розуміла, що це не кінець. За кілька секунд твій настрій кардинально змінився — ти суворий і пригнічений. Я попросила пояснити таку зміну, обґрунтувати, бо схильна була списати це на свою появу у твоєму житті (про що елегантно змовчала).

Звісно, з відповіддю ти не забарився. Йшлося про неприємні для тебе речі, що переслідують від часів, коли мав справу з молодіжними народовольськими організаціями “Подільська дружина” та “Подільська група партії “Народна воля””.

Тобі соромно через те, сказав, що був вимушений відповісти Мочульському відмовою на прохання більш докладно описати свій політичний процес. Проблема в тому (саме так відписав адресату), що ти ще живий, живеш у Росії і не обраний до Державної Думи, відтак не є особою недоторканною. Ти не хотів зайвих проблем, яких і без цього вистачало, тому обмежився відмовою. І твою радість від прийняття як письменника перекреслює сум від неможливості повноцінного спілкування з тими, хто прийняв.

Я намагалася тебе заспокоїти: мовляв, усе гаразд, ти вчинив правильно, у тебе не було іншого вибору. Проте до завершення прогулянки ані усмішки, ані цілунку.

15

Мушу розказати про власні страхи, неправильні вчинки і можливу Божу покару. Мій Бог, проте, не карає за відданість по-справжньому. (У мене Він інший, не такий, як у всіх; зрештою, у тебе також, най про це ще й досі не говорили. Для того щоб звернутися до Нього, мого (і твого, думаю) Бога, мені не потрібні чолобиття у храмах, не потрібні кривляння і бездумні жести. Він поруч завше, навіть якщо мені не хотілося б.) Це те, що в мене до тебе — відданість по-справжньому. Він карає лише за неконтрольовані негідні душевні порухи. А часом саме до них доводиться звертатись. Тоді, коли твоя недоступність понад міру й не вистачає терпіння бути чемною. Це мої одинокі ночі та ранки. Тож цієї нашої зустрічі мушу тобі розказати.

Ми бачимося недалечко від мого будинку, біля водогінної будки, що перед білим мостом. Ти приваблюєш мене з незрозумілою силою, тому, тиха і смиренна, не наважуюся обмовитись про ті мої власні страхи, неправильні вчинки і можливу Божу покару.

Йдемо вверх вулицею. Перед зустріччю ти повідомляв, що відчуваєш лихоманку нетерпіння, так багнеться пестити свою кохану, дорогу, добру, безцінну дитинку. Але, побачивши, ніби присоромлений, навіть не робиш жодного натяку на свої очікувані забаганки.

Так, мені б насправді цього хотілося — аби пестив (кохану, дорогу…), однак присоромлена не менш. Якась невигойна стриманість і показовий такт. Твої рухи скупі, жодного зайвого жесту. Мене непокоїть. Можливо, тебе непокоїть також — така наша непо-яснювана сором’язливість.

Нарешті, після півгодинної мовчазної ходи, ти повідомляєш, що маєш комісію і не бути не можна. Мене трохи засмучує, але виду не подаю. Аякже, це твоя праця, це фізичне існування твоєї родини. Цілуєш у щічку й біжиш.

Я лишаюся на місці та з почуттям повної безпорадності плачу. Плачу від усвідомлення того, наскільки ми близькі — аж до неможливості виявляти свою прив’язаність одне до одного зовні.

Ти рухаєшся у напрямку свого робочого збіговиська і переймаєшся тим, що це я такою своєю стриманістю відсторонюю тебе від себе. При цьому перекручуєш у свідомості кожну деталь у пошуках, може бути, якоїсь своєї помилки. А це дає тобі на дрібку ясних сподівань: найголовніше, що чуєш мій голос і відчуваєш мою теплоту.

Так триватиме ще довго. До вияву наших бажань у реальності ще годиться пережити реальну наразі сором’язливість.

А поки передовсім заочні пестощі (дати тобі губки, дати тобі оченята), переймання самопочуттям (цікавишся, як спала, що снилося, чи не захворіла) і зізнання в коханні (пишеш: люблю тебе, щиро й гаряче, моє серце, моя ти маленька, цілую до смерті).

Пояснюєш: хочеш знати сотню дрібниць, що так єднають людей, створюють атмосферу близькості.

Продовжуєш: прагнеш створити близькість між нами, аби не страждати від думки, що це міраж, що її нема.

Переймаєшся: є оманливе відчуття, що замість довіри у наших стосунках панує обережність, а ти ж заслуговуєш довіри на більше.

Ти думаєш, що оманливе, хоча насправді так і є — обережність панує.

16

Коли тебе оточують діти, маю відчуття повної безпорадності — аж настільки ти забуваєш про моє самотнє існування. Вам весело. (Най і повідомляєш, що, не побачивши мене, нікуди не ходиш, не гуляєш, не пишеш. Щовечора сидиш у своєму кабінеті за книжками.) Ви — родина. Ти бавиш своїх малюків й особливо не переймаєшся в цей момент, чим переймаюсь я.

Хоча я можу додумувати собі цих нескінченних болів і образ. Я усвідомлюю.

У неділю ти не йдеш на роботу, і для них це ціле свято. Сидите у вітальні, коло рояля, на якому часто акомпанує твоя дружина (у тебе — чудовий, ближче до жіночого, голос, ти співаєш, співає твоя мати, співають діти; а ще в тебе непереборна любов до народної пісні).

Запах чаю з молоком і книшами в хаті, їх пече твоя сестра Лідя.

Ти дозволяєш залізти дітлахам на твої коліна, щоби погратися брелоком — срібною голівкою мопсика, що висить на ланцюжку від годинника на жилеті, а ще — срібною сірничницею, важким портсигаром, попільничкою у вигляді санчат.

Чути дзвінкі голоси, які завзято борються за твою, таку необхідну для них, увагу. У дитячому колі ти ще більше походиш на дитину, нагадуєш їхнього однолітка, що не задумується над побутовими проблемами і насолоджується своїм безтурботним дитинством.

Але за якийсь час ти приходиш до тями й стаєш дорослим, стаєш татком, який виховує і ростить. Діти на стільчиках біля тебе — Юрко, Іринка, маленька Оксаночка, десь у люльці чотирирічний Ромчик.

Ти, серйозний і вже трохи суворий, у брунатному костюмі, у білій сорочці з крохмальними манжетами та комірцем, золоті круглі запонки виглядають з-під обшлагів піджака, краватка гаптована шовком (це робила твоя дружина) — європеєць-інтелігент, що закликає до тиші, але при цьому ти — авторитетний тато, що переймається формуванням світогляду своїх маленьких чад. Тому, увійшовши в образ строгого вчителя, ти берешся за розповіді казок (про дурних цапів, розумних кізочок, про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, про рибку), за читання власних оповідань.

Найбільше у цю холодну (снігову) пору діти полюбляють “Ялинку”. Вони тулять свої маленькі стільчики ближче, вип’ячують на великого, серйозного, втім дуже доброго, татка оченята й слухають.

Тато читає неквапом, голосом акцентує на тих моментах, що мають вразити дітей, викликати їхні щирі емоції.

Юрко уявляє, що він і є Василько, найстарший у сім’ї, який розуміє родинну матеріальну скруту, а відтак чинить по-дорослому.

“На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток…

Сцена рубання ялинки вирисовує сльози на всіх дитячих личках, навіть найстаршого Юрка, що уявляє себе Васильком.

“Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, яку пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг… Василько мало не плакав з жалю…

Дівчатка, одягнені у теплі фланелеві синенькі сукеночки, у рожеві фартушки із крильцями, неймовірно співчувають білявому Васильку, відчувають його зажуру: їм тепло, вони біля батьків, а хлопчик — самотній, замерзає у сніговій пастці.

“Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно…

Поряд спокійна і врівноважена дружина миє чайний посуд у полоскальниці. Мабуть, твоя вихідна присутність і батьківські почуття гріють її самолюбство. Так, вона прекрасна у своїй жіночій самовпевненості. У фланелевій смугастій блузці з блідо-рожевими трояндами, розкиданими по цьому смугастому полю, чорній довгій спідниці дружина нагадує господиню казкового будиночка, де весь час чиниться диво.

Матерію на цю квітчасту блузку ти обирав сам, вона тобі дуже подобається. Я знаю про це, бо неодноразово радився, чи може така тканина сподобатися твоїй дружині. Дружина, звісно, буде не в захваті. У вас різні смаки. Так, схвалювала я. Можливо, був невеличкий скандал. Це вже мені не відомо. Але блузку собі пошила й одягає.

Читання завершується радісними вигуками. Діти щасливі, що Василько живий, що все обійшлося. Вони лізуть поцілувати татка за те, що він у них такий є.

Може бути, цю ідеальну картинку твого родинного затишку я вигадую. Проте почуваюся безпорадно. Почуваюся так, ніби я зайва у твоєму житті.

17

Укладаюся під ранок — мучать думки і не дають упасти в сон. Не гашу вогник, боячись лишитися на самоті в темряві й збожеволіти.

Бачу старанно вмитого, причесаного хлопчика. Із красивим густим волоссям. На ньому чистий одяг, а в боковій кишені сюртучка гребінець і дзеркальце, носова хусточка. Йому не більше десяти років. Він ще маленький. Проте обличчя промовляє глибоким внутрішнім життям.

Хлопчик сидить за дерев’яним широким столом. Перед ним чашка. У чашці голий окріп. Біля нього — дві дівчинки в стареньких бруднуватих спідничках. На обличчях дівчат невимовний смуток, вони немов постарілі. Дівчата також із чашками, в яких просто окріп.

Біля пічки незграбно порається чорна жінка.

У хаті припорошені пилом лави. Тут живе біда.

18

Подеколи думаю про чоловічу дружбу. Чи може вона існувати, коли є кордони і нема безпосереднього контакту бачення? Я переймаюся не тільки твоєю родиною (як справи у дітей, чи не захвбріли), але й твоїми справжніми друзями. Розумію, що їх небагато. їх майже нема.

Твоя самотність може бути добрим знаком, але ще не певна.

Тому при нагоді пробую дізнатися, кого вважаєш справжнім своїм другом. Ти віджартовуватимешся, що твій єдиний найкращий друг — я. Але ж не лише друг, тож друг має бути. Не знаю, чому ми не говоримо про це. Не знаю, чого ти соромишся. Здається, це Гнатюк, діяльністю, здоров’ям і життям якого ти побиваєшся. Здається, маю рацію.

Вас єднає не тільки співпраця щодо твоїх творів, книжок.

Ти відвертий з ним у всьому, крім хіба того, що стосується мене. (Я — твоя таїна.)

Гнатюк надсилає тобі літературу (“Коломийки”, “Мойсей” Франка, “Вісник”, “Казки” Кобринської, “Осінь” Лепкого).

Гнатюк вислуховує листовно твої громадянські песимістичні настрої й передчуття.

Гнатюк стає свідком твоїх вимог до видань (тебе багато що не задовольняє, приміром періодичні видання “Громадська думка”, “Рідний край”, “Шершень” — сіре, нецікаве, вважаєш).

Так часто його згадуєш, що тобі часом здається, ніби зустрічаєшся з ним, чуєш його голос, сміх, а вираз очей і рухи бачиш яскраво. Ти був би не проти залучити Гнатюка на деякий час до себе в Чернігів. Уявляєш: він, без сурдута, заклавши руки за голову, лежить у твоєму кабінеті на канапці. Ви розмовляєте.

Згадуєш, як разом проводили Великодні святки, й тобі було добре в такому любому товаристві.

Жалієшся на те, скільки маєш цікавих тем для праці, але мусиш покинути (бюрова робота не дає дихнути вільно). Мало не плачеш, така досада.

Я думаю про чоловічу дружбу, зокрема твою і Гнатюка. І доходжу висновку, що вона є.

19

На стоденний ювілей нашого цілунку тобі кортить безумного свята. Настільки по-дитячому виглядає подібний задум. Ти хвилюєшся, невже він — наш стоденний ювілей — отак і лишиться у спокійному стані на губах кожного з нас окремо?

Ти вражений: сто днів минуло!

Переконаний, що тобі було так добре, коли б це продовжувалося сто років — не набридло б, і ти відчував би ту саму радість, те ж щастя, що й нині. Тобі здається, що з кожного побачення повертаєшся сп’янілим від щастя. А коли згадуєш про мене потім — твоє серце наповнюється таким ніжним почуттям прихильності, дружби, кохання і вдячності, що тобі ще більше хочеться мене цілувати…

Я перу білизну й міркую над тим, як можна було б улаштувати в цю неприємну сльотаву погоду наше маленьке свято. Тривале побачення із (нарешті) насолодою по-справжньому. Приміром, у моїй кімнатці, на моєму ліжку. Ці мої міркування — фантазії божевільної прачки. Не на більше. Мати, сестра нікуди не виїжджають, не ходять. (На щастя, навіть такі фантазії із часом здатні бути реалізованими.)

Далі — пристрасні обійми на нашій облюбленій місцині. Ні. І справа не в погоді. Справа буде в твоєму почуванні — дуже часті безсонні ночі (виснаження безсонням — це твоя ще юнацька хвороба). Ти просто будеш не в силах вибратися з будинку й побачитися зі мною.

Вода до неприємності холодна. Руки розтерла в кров. І мило ґвалтовно впивається у місця, що протерла.

Ця фізична неспроможність стане і твоїм особистим горем: день, коли не бачиш мене хоча б на якусь мить, ти вважаєш зниклим днем, ніби викресленим зі свого життя. І за таку прикрість хотів би бути нагородженим приватними побаченнями. Ці твої хочу — не ліпші за фантазії мене-божевільної прачки. Зрештою, ти розумів. Питання, хіба, — чи мирився.

20

Мучитися без мене — це така цікава робота, послана небом.

Мучитися без тебе — робота не менш цікава.

На кілька днів ти вирушаєш до Києва. Запрошуєш із собою: ці дні побути вдвох, упитися щастям, пожити повним життям. Ти готовий оплатити всі витрати — коштів вистачить. Із нетерпінням чекаєш позитивної відповіді. (А якщо?!) Якби погодилася, був би мені неймовірно вдячний. Ти певен, що разом нам мало бути чудово.

Але я не наважуюсь, не погоджуюся. Не тому, що аж така й досі сором’язлива.

Я не наважуюся бути твоїм живим баластом, твоїми майбутніми плітками і негацією з боку дружини до тебе. У Києві маєш достатньо знайомих, прихильних і не дуже. Та коли справа доходить до чийогось особистого щастя, всі — прихильні та не дуже — зненавидять тебе, намагатимуться чинити каверзи, бо їм, із якихось причин, подібного щастя не вистачає.

Ти, звісно, засмучуєшся. І думаєш, що не кохаю.

Я кохаю. Та переймаюсь твоїм почуттям чи не найбільше.

Безсонна ніч у дорозі.

З Києва повідомляєш, що нікого зі знайомих поки не зустрів. (Про свої перестороги не обмовилася жодним словом. Ти, здається, сам усе зрозумів.) Можливо, так само мало б бути за моєї присутності: одні, щасливі, радісні, що п’ють життя повними ковтками, а не крадькома.

Ні, коханий, за моєї присутності так само не було б.

Ти в місті, де ллють дощі, нудьга і самотність. Тебе дратують людські несвідомі натовпи і постійний гуд. Хочеш зробити мені приємне і йдеш на пошуки подарунка — пряжки для пояса. Утім не стається: неділя й усі магазини зачинені. Підеш наступного дня до найкращого магазину, Рожкова.

Увечері з горя навідуєшся до театру. Гастролює відома російська актриса Комісаржевська з виставою за Горьким “Діти сонця”. Задоволення не матимеш, бо це час поза мною. Подумки упродовж спектаклю повертатимешся до мене (обійняти б, поцілувати б, приголубити б).

Кричиш: чому ти не зі мною?

Питаю: чому я не з тобою?

По твоєму поверненні з Києва пароплавом ми не бачимося кілька тижнів: я думаю, як бути далі. Ти хочеш мене як жінку. І повноцінно про це заявляєш. Ти терпеливо чекаєш нашого побачення і мого (необхідного) рішення.

Таке твоє бажання породжує сумніви, яких ще трохи є. Це сумніви у міцності твого почуття. Хіба воно потребує фізичного контакту? Я ділюся з тобою своїми сумнівами.

Ти запевняєш, що ми настільки злилися духовно, що наші думки передаються на відстані. На твої питання я відповідаю ще до того, як мені їх устигаєш ставити. І це й є кохання — злиття почуттів двох в одне гармонійне ціле.

Ти додаєш, що недостатньо любити людину як друга, товариша — це буде не любов, а дружба, недостатньо любити тільки за те, що предмет любові іншої статі — це буде лише чуттєвість, що проходить, але не кохання. Ти вимагаєш не розділяти в тобі любов до мого тіла і моєї душі, бо вони гармонійно злиті.

Ти називаєш мене північною квіткою (мовляв, така холодна, недоступна?).

А ще боїшся, чи не набридає мені твоє кохання, чи не втомлює. Таке гаряче, пристрасне, неспокійне.

Я вагаюся ще якийсь час і не витримую: я буду твоєю як жінка.

Я буду з тобою щасливою: кохатиму без сумнівів, без недоречних міркувань.

Кохатиму.

21

Твоєю жінкою я стану цієї весни.

Після хотітиму нею бути на щодень.

Я нарешті матиму можливість запросити тебе до себе, нехай і на кілька швидкоплинних годин.

Усе відбудеться чемно й лагідно.

Я пущу тебе до свого світу остаточно.

Ти зніматимеш мою білу ранкову блузку і цілуватимеш не лише губи.

Спочатку буду стриманою, а за якусь мить уже не стримаюсь і покажу, як тебе потребую.

А після всього називатимеш своєю чарівливою, безкінечно ніжною і доброю, що через мене кров жвавіше пульсує, і ти ще більше, ніж колись, хочеш обніматися і цілувати.

Почнеться блискавка і злива.

Я переживатиму, як добрався.

Ти повернешся додому і переживатимеш, як я переживаю блискавку.

А вночі бачитимеш сни, у яких я не покидатиму тебе. Ми разом подорожуватимемо поїздом, будемо милуватися краєвидами за вікном. Задоволені, щасливі, радісні. Це будуть молоді лани й червоні маки — ти запам’ятаєш. У купе вагона ми одні, ти знімаєш мою білу ранкову блузку і цілуєш не лише губи.

Прокинешся в хорошому гуморі, задивований. На губах відчуватимеш смак нашого останнього цілунку.

Житимеш мною.

Так, я твоя.

22

Літню відпустку шостого року планували взяти в один час і провести її разом. Ти не хотів розлучатися ані на день. І я цього не хотіла. Проте обставини складалися так, що здійснити задум нам не вдалося.

З твого боку — це виплата напередодні чотирьохсот рублів боргу (кажеш: голий, як турецький святий), а відтак зрозуміло, що жодних шансів на подорож удвох чи хоча би лишень на твою в омріяні Карпати.

Ти пригнічений. Ти роздратований. Це передчасна ознака неплідної літературної праці взимку. До того ж почувався недієздатним (недієздатним приголомшити кохану дівчинку своєю повноцінною увагою; можливо, саме це дратувало найбільше).

З мого боку—це нереальність пояснити рідним, що свої вакації прагнула б присвятити тобі (ані мати, ані сестра не поінформовані). Тому: виїхала із Зіною в Мінську губернію до гімназіальної приятельки.

Ти трохи боявся моєї поїздки. Я заспокоювала: нічого такого. Пояснив, що хвилювання не марні: нині на селі неспокійно, можливі аграрні рухи. Відпускав із нехіттю. Думаючи про мене, цілуючи мене, любуючись мною, ти — щасливий, щасливий, бо належимо одне одному. Якщо ж я поїду — я належу не настільки міцно. Так, оце пояснення більше нагадувало тебе, а не якісь там міфологічні (казкові) аграрні рухи. Я цілувала твої губи небезпечними поцілунками і вкотре доводила, що продовжую належати тобі. Мої докази — переконливі, ти, на дещицю заспокоєний, відпускаєш мене з сестрою.

Далі з мого боку — добре проведена відпустка, привітна господиня, приємні прогулянки. За винятком того, що не могла відповідати на твої листи. Спочатку ти не дав своєї адреси, бо сам не знав, куди поїдеш. А потім вони, листи, доходили із запізненням, тому й на вказані адреси відповідати не могла. До того ж було незручно непокоїти приятельку. Щоб отримати твої листи, доводилося висилати людину-посильного за кілька верст. Мене хвилювало, як ця відсутність двостороннього зв’язку позначиться на тобі. Бо, знаючи тебе, уявляла, як непокоїшся через моє мовчання.

З твого боку — неможливість адекватно розпочати відпустку: тривалий час не отримував відповіді від приятеля Боровика з Кременцй на Волині, у якого вирішив погостювати. Тому два тижні — домашній каторжанин. Сумував. По-іншому був не в силах. (Не міг працювати. Не мав необхідного спокою.) Увесь час думав про моє самопочуття (чи добре мені, весело).

Писав мені листи, в яких ішлося про твої безумні мрії. Ти мріяв, аби ми були однією неподільною істотою. Я уявляла таку і довго сміялась. Воістину, ти — мій комік.

Нарешті опинився у Києві, де тобою так славно опікувалася місцева інтелігенція (увага, нові знайомства, прохані обіди). Однак ти не в захваті. Ти прагнув повноцінного простору і безлюдного повітря. Зрештою, їх і на дрібку отримаєш, коли, заїхавши до брата в Остріг, візьмеш курс на Кременець.

Ти об’їдеш три повіти, більш як чотириста кілометрів. Це дасть не стільки спочинку й тривких вражень, скільки фізичного (зайвого) виснаження. Бо все робитиметься наскоком, через те — поверхово.

Ти хотітимеш зібрати цікаві матеріали для майбутніх творів, але нічого не збереш. Така поспішність і метушня.

Твою відпустку можна було вважати змарнованою. Нічого не написав. На вакаціях киснув. А ще — минула ціла вічність із того часу, як ми не бачилися. Будучи таким далеким від мене, ще більше думав про нас, ще більше почав мене цінувати.

У своєму житті ти мав так мало радощів, можливо, саме тому настільки став дорожити моєю прихильністю.

Не отримуючи моїх листів, подумував над поїздкою в Брагін, де відпочивала. Проте тебе зупинила думка про те, що мені буде незручно, а неприємностей аж ніяк не хотів.

Твоя відпустка більше походила на випробування. Повернувся змарнілим. Не спав.

Ти з нетерпінням чекав на моє повернення, аби зацілувати мене на смерть.

23

Твоя північна квітка боїться сонця. (Я — боюсь сонця.) Вона засмучена і незадоволена життям. Ти думаєш саме так. І саме так є.

її і твоє літо в Чернігові настільки неоднакові, що вона вимушена піддати загрозі твою довіру їй.

Невже не щастя — кохати й бути коханою? — питаєш у своєї північної квітки.

Вона мружиться від серпневого сонця і дає зрозуміти, що, звісно, щастя. Але кохати — це не лише випадкові зустрічі й спраглі погляди.

Вона пропонує не цілувати себе.

Зі страхом думаєш, що колись північна квітка запропонує більше не зустрічатися.

Ти не докоряєш, але украй здивований. Міркуєш: коли квітка й кохає, то розумом, а не почуттями, на відміну від тебе.

Ти торкаєшся її вологих від сліз пелюсток і хочеш надихнути своєю безумною пристрастю. Але квітка не тане. І цим нагадує тобі Снігуроньку.

Ти обіймаєш Снігуроньку міцно-міцно й шепочеш на вушко про те, що нічого не вимагаєш, лише кохати тебе (мовляв, про це вона ніколи не шкодуватиме). Ти готовий своїм щирим почуттям, прихильністю до неї заслужити на довічну любов.

Благаєш квітку (Снігуроньку) полишити сумніви, адже живемо лише раз. Це правда, що часто бувають важкі хвилини, але на їх місце приходять миті щастя. Ти видаєш обіцянку оберігати її від всього неприємного як найдорожче і боляче цілуєш своє маленьке диво.

Ти стільки всього обіцяєш, проте за два місяці майже не знаходиш часу, аби достойно зростити свою північну квітку і присвятити їй коротке побачення: маєш гостей, знайомих, прихильників — увесь час не на самоті.

Снігуронька тане і перетворюється на хмарку пари.

Ти хочеш спалити її цілунками, але ваші хвороби такі часті, а зустрічі безперспективні, що боляче невимовно.

Вона має поганий вигляд, у неї хворе горло, гарячка, марення.

Ти переконуєш, що слід якнайшвидше лікуватися, бо здоров’я необхідне для подальшого (вашого) спільного життя. Ти вимучився, трохи не плачеш.

Але ж Снігуронька вже перетворилася на хмарку пари.

24

Початок осені. Час не сприяє літературній роботі. Відсутність адекватної відпустки дається взнаки: почуваєшся знервованим, напруженим, неуважним. Ти прагнеш спокою і рівноваги, але лишаєшся поза ними.

Написав хіба невеличку новелку, образок “Він йде!”. В основі — нещодавні (реальні) події чорносотенних погромів, спричинених владою. Тебе цікавлять настрої, з якими мале містечко зустрічає загрозу. Небезпека смерті на очах сліпої сили. Активний протест проти кривавої різанини. Колись тобі снилися червоні маки як перемога життя, зв’язок тебе й мене. Тут ти вдаєшся до символізації ними пролитої крові.

Проте образок не задовольняє. Маєш відчуття, що ним не задоволений і Гнатюк, бо мнеться з друком у “Літературно-науковому віснику”. Ти переймаєшся, але не настільки, аби вважати кожну написану тобою річ шедевром.

Те, що не складається з власним писанням, намагаєшся перетворити на перевагу: маєш більше вільного часу для нових видань. Зокрема, вісьмох перших чисел модерністичного журналу Луцького “Світ”. Тебе неабияк дивує літературна нахабність угруповання, що заявляє про себе як “Молода муза” (яке за кілька місяців запросить тебе до співпраці, але з цієї пропозиції нічого путнього не вийде: не дозволятиме здоров’я).

До того ж ти опікуєшся рукописом знайомого чернігівського художника Жука “Мені казали: “Ще молодий…””. Для тебе справа честі, аби його видрукував Гнатюк у “ЛНВ”. Щосили переконуєш, що він—людина талановита, й варто його заохотити, надрукувавши текст. А незабаром спробуєш посприяти просуванню товариша у виданні молодомузівців — Жукові вірші та оповідання із задоволенням вишлеш для них.

(Така прихильність буде не однобічною: він малюватиме твої портрети, фотографуватиме твою родину, створюватиме палітурки до твоїх книжок. Ти будеш його хрещеним батьком у літературі. Він буде твоєю однією з незначних розрад у тьмяному Чернігові.)

Не менше піклуватимешся щодо видання творів Лепкого у видавництві “Вік”. Але це видавничих ділків не зацікавить. Далі звертатимешся до Маркевича в Полтаві, що має свої видання й свою книгарню. Навзаєм у Лепкого виникне намір використати дані твоєї біографії у передмові до збірки перекладів польською мовою творів українських письменників “Міосіа икгаіпа” (збірка вийде у восьмому році).

Але всі ці спроби й намагання завершуються поразкою. Ти — письменник, і ти гинеш поза зоною власного письма.

Неодноразово повторюєш, що живеш мною, а не собою. Життя внутрішнє, аскета. Неможливість писати не менше аргументована неможливістю часто бачити мене. Лишаються на ранок щоденні листи, а під вечір — попіл від них (палиш — такі твої засоби безпеки).

Коли сум такий, що готовий лізти на стінку, ідеш до мого будинку — побачити лише на мить м’яке світло лампи з-під блакитного абажура у моїй кімнаті і переконатися, як у мене мирно, тепло і затишно. Ти хотів би опинитися у моїх обіймах, головою на моїх колінах, але тобі не можна туди, не можна до мене.

Це одна з причин твоєї затяжної хвороби. Незмога часто бачити мене, невільна розлука, незадоволеність від такого роздвоєного життя, яким нині живеш, — все страшно вимучує. Ти заздриш моєму спокою і вмінню чекати. Ти чекати не можеш. (Аякже, моє вміння бути спокійною і чекати, недарма — північна квітка.)

Душевне нездоров’я переростає у фізичне. Лежиш у ліжку: інфлюенца. У робочій кімнаті твоє місце порожнє. Постійно тягне туди. Серце не витримує. Усі думки десь побіля мене.

Чи відчуваю твою відсутність?

Я відчуваю твою відсутність. Лежу у ліжку: інфлюенца.

Про те, що ми хворіли одночасно, ти дізнаєшся від сестри Зіни, коли спотворишся хвилюваннями. Хотітимеш бути біля мого ліжка. Заспокоювати, цілувати.

Кажеш: мій сірий капелюшок. Цілуєш його без ліку.

Твоя дитинка у літній світло-жовтій сукенці й усміхається. Насолоджуєшся тим, як їй пасує такий наряд, тим, що вона щаслива. Усміхнений і сам, тягнешся до неї — тримати у своїх обіймах.

Проте простір, що був наповнений її теплом і кольорами, раптом порожніє. Нема ані жовтої плями сукні, ані усмішки твоєї дитинки. А ще простір порожніє на літо — спочатку крапає затяжний осінній дощ, а потім замерзають калюжі й починається справжня несвятко-ва заметіль.

Ти сторопілий: що відбувається, куди поділася твоя дитинка у літній світло-жовтій сукенці. Не може бути, що ти її загубив. Не може бути, ти обіцяв оберігати її від усього.’ (Ти мусив!) А що наразі?

Твоя дитинка у небезпеці, робиш недолугі спроби рушити на пошуки її. Час немов зупинився, не можеш зробити жодного кроку. Твої старання без результату. Вріс у змерзлу землю. Здається, від напруги рушити луснуть кровоносні артерії і забризкають порожній простір фарбами відчаю.

Нарешті невидима сила надає снаги — ти вирушаєш на пошуки своєї дитинки. Шукаєш її по всіх знайомих. Двічі відвідуєш її дім. Але щоразу не застаєш. Вона йде перед тим, як ти приходиш. Звідкись ти знаєш про це.

Черговий прихід ознаменовує поява якоїсь із родичок. Можливо, це сестра твоєї дитинки. Ти не впевнений. Обличчя змазане, риси нечіткі.

Якась із родичок випромінює ненависть та істинну ворожість. Каже забиратися з життя дитинки, щоб не вимучував більше. Тим паче що дитинка не твоя (додає).

Родичка стоїть на поріжку будинку з відром, у якому чорна рідина. Ще мить — і ця рідина опиниться на тобі, стікатиме патьоками по білосніжній сорочці. Дуже яскраво це уявляєш.

Не шкода бути забрудненим, мокрим і захворіти. Шкода лишень, що дитинка і досі не віднайшлась, а родичка так негативно налаштована щодо ваших із нею кармічних стосунків.

До якоїсь із родичок нічого не говориш і прямуєш далі. Можливо, твоя дитинка вже кілька цих (осінній і зимовий) сезонів на вашому місці чекає тебе.

Ти думаєш, що зима вже мала б скінчитися. Але вона наполегливо триває далі. Заметіль, заметіль…

Прокидаєшся ще до світанку. Більше не заснеш. Споглядаєш, як поволі світлішає прямокутник вікна.

І плачеш.

26

Ти надзвичайно активний в організації у місті товариства “Просвіта”. Віддаєшся на повну, проте не хочеш, щоб тебе обрали головою, адже нові доручення й справи остаточно позбавлять можливості писати.

Ми зустрічаємося обговорити твої перестороги й мої передбачення (не на більше, на більше цього разу не вистачить глузду і терпіння).

Я кажу, що виберуть саме тебе, а відмовити вже не наважишся. Ти нервово куриш (куриш і куриш іще), розгрібаючи одночасно ногою талий сніг, і кидаєш у мій бік заяву, що в жодному разі не погодишся, це буде занадто.

Твоє роздратування передається мені, тому ніяких сентиментів упродовж двадцяти хвилин, лишень холод відчуження між нами та неоптимістичні міркування в кожного з нас окремо.

За кілька днів відбудуться вибори голови товариства, і все станеться саме так, як я передбачала. Навіть якщо заперечуєш усією своєю суттю. Наполегливі вмовляння підкосять твою впевненість у відмові. Так, відмовитися ти вже не зможеш. Працюватимеш багато й не на користь собі. Твоя відданість громадській роботі крок за кроком убиватиме в тобі митця.

Усе відчуваю. Що там уже — бачу.

Опісля кількатижневої тяганини з паперами в поліцію і з неї в офіційний день відкриття “Просвіти” виголошуєш привітання від філій львівського просвітного товариства. Для цього довелося звернутись із проханням до Гнатюка. Подібна акція, на твою думку, необхідна чернігівським просвітянам для публічності, підняття морального духу.

Уже деякий час “Просвіта” існує офіційно. Ти не читаєш книжкових новинок. (Попри те що на бюрку їх лежить чимало). Закинув листування зі знайомими. Аж так тебе не вистачає для цього.

Для повноцінної роботи організації орендуєш невеличкий будинок Богданової на Миколаївській вулиці у п’ять-шість кімнат. У них проводиш чи не весь час, який лишається після статбюро. Тут першою справою піклуєшся про відкриття бібліотеки. Аби чимось поповнити її фонди (сам, як завше, без копійки), звертаєшся до небайдужої інтелігенції в Україні й за кордоном: прислати свої й регіональні (галицькі, буковинські) твори до “Просвіти”. Серед твоїх вірних благодійників — Андрій Чайковський, Степан Томашівський, Остап Луцький, Володимир Гнатюк, Іван Франко, Євген Чикаленко.

За кілька місяців бібліотечні фонди нараховуватимуть понад чотириста книжок і звиш двадцяти українських часописів. У бібліотеці чергуватиму я. Часто ввечері ніхто не заглядатиме, тому назбирані тобою книжки гортатиму сама з неабиякою насолодою.

З кількох зазначених у списку десятків осіб небайдужих до просвітницьких справ не більше трьох: ти (як організатор, начальник, куратор), твоя дружина (як скарбничий товариства) і я (як бібліотекар). Усі інші — пасивні (кажеш: холодні, як мерці). Переживаєш до безглуздя: скільки треба твоєї (вже й без цього вичерпаної) енергії й (неіснуючого) часу, щоб виховати відданих працівників. Робота просувається мляво. Нема людей із тривкою свідомістю, нема людей із вмінням й охотою працювати.

Твоя Україна видається мертвим островом — такі всі байдужі та недієві.

Утім за нападами відчаю приходять миті натхнення. Тоді організовуєш концерти й вечори самодіяльності: українські співи, доповіді, обговорення сучасного літературного процесу (ти читаєш реферат про Франка, а твоя дружина дає оцінку молодим літературним силам, гідним подиву).

А геть-начисто викладаєшся (змучений його упорядкуванням) під час організації грандіозного концерту в лютому сьомого року в залі “Дворянского собрания”. Ти запрошуєш із Києва Миколу Лисенка, співця Олександра Мишугу, співачок Дейшу-Сіоницьку, Потоцьку, Сагуць-ку. (Із Лисенком ви знайомі сім років. Побачивши вперше, він полюбив тебе на все життя — як людину й талановитого письменника.)

Концерт стає винятковою подією для нашого міста. Зала заповнена вщент — паперові члени “Просвіти”, місцеві знавці співу й музики, різнокаліберні меценати, студентство. Ти зустрічаєш гостей по-справжньому урочисто. На тобі — довгий парадний чорний сюртук, ти граєш роль привітного господаря в сторону можливих фінансових благодійників і, знімаючи маску, дуже щиро, по-дитячому, всміхаєшся запрошеним із Києва митцям.

Тебе супроводжують Віра, діти й сліпа мати. Дружина в елегантній чорній сукні з чорною гіпюровою обробкою і закритим високим коміром, вона, як завше, вишукано неприступна. Уперше бачу твою матір. Підозрюю, колись це була неймовірно приваблива жінка. Твої діти поводяться скромно й стримано. Мабуть, це їх перший світський захід. Тому ніякого галасу, який зазвичай асоціюється з ватагою маленьких дітлахів.

Я намагаюся не потрапляти тобі на очі. Бо це буде, підозрюю, боляче для нас обох: ти хотітимеш підійти і поцілувати, я хотітиму підійти і бути близькою.

Кияни дивують народними й авторськими композиціями: “Мені однаково…”, “Дівчино, рибалонько люба…”, “Стоїть явір над водою…”, думкою Йонтека “Хилить вітер сосни в горах…” з опери С. Монюшка “Галька”, “Рапсодія № 2” та ін. Враження неповторні. Концерт закінчується піднесеною овацією. Дехто плаче. Потім будуть зустріч представників чернігівської громадськості з артистами і тепле прощання з тобою.

На досягнутому не зупиняєшся: плануєш будувати кіоск в українському СТРІЛІ ДЛЯ продажу книжок і часописів, переймаєшся відкриттям філій “Просвіти” у Ніжині та Глухові, працюєш над організацією виставки картин харківських художників, домовляєшся про демонстрацію вертепного дійства. Однак на реалізацію більшості задумів влада не дає дозволу. їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не допомагає. Тобі пропонують існувати на папері, без активної громадської конкретики (мовляв, ні до чого).

Працюєш багато без морального задоволення (і, зрештою, без бажаного результату). Ми майже не бачимося, відтак навіть прихід весни тебе не радує (весна — холодна, сіра, сумна). Аналізуєш те, що відбувається. І доходиш висновку: найкращі миті — це тоді, коли можеш забути про своє існування, занурившись у літературну роботу, проте навіть цього не можеш собі дозволити (часті недуги).

Тим часом так хочеться писати, і навіть маєш що — в голові повно, але папір чистий.

Аби якось забутися від просвітянських негараздів, винаходиш час, призначений для відпочинку та лікування, на життєдайне письмо. Для друку в “ЛНВ” готуєш оповідання “Невідомий”. Виняткове оповідання — монолог засудженого на смерть терориста. Монолог того, хто примусово чекає на смерть. Невідомого з голосом, що кричить глибоко в серці.

“Я кликав її на праве діло, і вона прийшла. Узяла жертву, а потому, як вдячний пес, прибилась до моїх ніг… Тепер вона зо мною. Що ж, дивись там з чорних кутків на мою тінь, чигай на мене кривавим оком… Се тобі нагорода”.

Розумієш, це така бідність — одна річ за кілька виснажливих місяців.

Перевтомлюєшся (душа, що ледве держиться в тілі, проте ще не прохолола). У тебе безсоння, важке пригнічення. Ти плутаєш нервовий зрив і моральне виснаження (нерви натягуються чимдалі дужче) з другим диханням: усі чуття загострюються, робишся надзвичайно чутливим, рухливим, кибітливим. Якийсь час тобі все дається легко, без напруження. Але вслід за цим обов’язково настає період занепаду. Ти лежиш у постелі без натяку на дієздатність.

(Чи не найбільше емоційно занепадаєш (багато спалених нервів) через чотирнадцятий археологічний з’їзд, що відбудеться під головуванням чорносотенки графині Уварової. Чорносотенно-патріотичні виступи окремих учасників з’їзду, загальний дух обурять тебе настільки, що виступиш із відкритим протестом.

Результатом такої нахабної поведінки буде виключення тебе у вересні восьмого року з “Просвіти” за вказівкою губернатора. Пережите надломить і без цього слабкий організм. Віднині тебе постійно непокоїтиме серце.)

27

Пташка так мерзне, що може зовсім замерзнути. Ти не голубиш її по кілька (самотніх) тижнів: справи, справи, справи… І сам, зрештою, цим переймаєшся неабияк. Відтак пропонуєш змінити форму зустрічей: ніякої вулиці й хвороб подовгу, якесь зняте тепле помешкання з ліжком.

У пташки почервонілий дзьобик і примерзлі крильцята, їй неможливо літати. Проте навіть це не ламає її непохитних переконань: вона по-іншому відмовляється зустрічатись. Для твоєї замерзлої пташки неприйнятно — чужі занедбані мешкання з білизною, від якої тхне цвіллю і людським (загидженим) соромом. Усе це вона прощебече тобі у відповідь. Ти не докоряєш, але ображаєшся. І вона помічає. Проте пересилити себе не можеш. Кажеш: моя замерзла, моя полохлива пташко.

У березні вітаєш її з днем народження. Радієш: це і твоє свято (вона народилася для того, щоб з’явитися у твоєму житті). Відчуваєш, як серце жвавіше б’ється сьогодні разом із її, пташиним.

Уже кілька днів ти на лікарняному, проте не витримуєш і прибуваєш у бюро глянути на своє пташине щастя, потиснути такі дорогі крильця. Хочеш побачити свою пташку і поцілувати її, тому просиш не відмовити тобі у цьому маленькому бажанні.

Виглядаєш неважно — пташка не має цього лякатися. Ти майже одужав. Хіба (для повноцінного одужання) не вистачає її дорогоцінного тепла, якого на дрібку вимолюєш. Ти впевнений, що це побачення вилікує тебе швидше й з більшим успіхом, ніж якісь там лікарі та їх недієві ліки.

Цілуєш свою полохливу пташку, і вона обертається на твою трепетливу дівчинку. Цілуєш в очки, у носика, губки.

Ви подорожуєте (кілька годин) Десною. Любуєшся нею. Шепочеш, що дуже гарненька. Твоїй трепетливій дівчинці пасує довга коса. Ти любиш її з косою. А втім ти любиш дівчинку в будь-якому вигляді.

Ти ділишся з нею своїми творчими задумами. Зі змістом задуманих творів знайомиш задовго до того, як будуть написані. Оповідання “Persona grata” про психологічний процес прозрівання тюремного ката Лазаря обіцяєш написати найближчим часом.

(І напишеш напередодні своєї відпустки у Славуті, втомлений і розбитий. Потім спробуєш кілька днів жити, не переймаючись нічим, — повітря, сонце, відпочинок. Із матір’ю, сестрою і дітьми буде по-родинному голосно. Не омине себе увагою польський поет Мамерт Вікшемський та український письменник і громадський діяч Маркович.

А ще будеш не менш обтяжений неприємними почуттями після того, як повідомлю про свою зустріч на пошті з твоєю дружиною. Мій лист отримаєш пізніше і будеш впевнений, що дружина його читала. Бо перестане тобі писати й адресуватиме листи Ліді. Таким ти ніби заскочений зненацька — добитий: добре знаєш свою дружину, здатну на все, коли зачіпають її власні інтереси. Це до того, що ти — її власний і довічний інтерес. Тобі несила переживати постійні підозри й вистежування.

Тож не відпочинеш як слід, не прочуняєшся. Скучатимеш, сердитимешся.)

Розповідаєш задум планованого твору, ділишся сумнівами щодо зображення головного персонажа, сцени вішання дівчати-революціонерки, образу того, хто залишив на спомин великі очі, просиш поради. Дівчинка — погана помічниця в цій справі: не вміє критично ставитися до твоїх слів — все, що задумуєш, їй видається цінним і цікавим. Саме так вона і говорить: цікаво.

Ти грієш подихом її підмерзлі руки, й продовжуєш схвильовано і піднесено: хочеш відвідати будинок розпусти, бо жодного разу там не був, тому не проти подивитися, поспостерігати, мовляв, знадобиться. (Здається, свого задуму так і не здійсниш.) Твоя дівчинка не заперечує, не протестує: звісно, ти — письменник, і ти потребуєш нових вражень і життєвих картинок.

Вона гріє твої підмерзлі руки своїм подихом.

Ви розходитеся з відчуттям певної недоговореності, недоцілованості. Ти не можеш змиритися з тим, що не притиснеш дівчинку до себе ввечері та на ранок. У такі менти твоє бажання бути разом стає яскравішим, сильнішим. Якщо кохана дівчинка не з тобою, коли про неї так мало знаєш — живеш у страху. Уява запалюється: від ранку чуєш її голос, бачиш її очі, відчуваєш тепло її рук, смак поцілунку. Тріпочеш від нереалізованої насолоди.

Якими тривалими (виснажливими) будуть дні.

Ти сниш Кримським півостровом і вашими спільними променадами. Прокидаєшся глибокозасмученим: чимось твоя дівчинка зі сну незадоволена, вона сердита. Ти хочеш бути поруч, навіть якщо вона незадоволена і сердита. Хочеш бачити, не можеш без неї жити (людина, якій не дають дихати, живописець, який осліп, музикант, що не чує, — так безумно кохаєш). Чи відчуває полохлива дівчинка те саме?..

28

Плануєш узятися за нове оповідання. Але обіцяєш бути слухняним і не перевтомлюватися, не засиджуватися допізна.

Слухняний: не перевтомлюєшся, не засиджуєшся допізна.

Ніде не буваєш. Обмежуєшся читанням книжок і думками на самоті. Підглядаєш і підслуховуєш таїни природи, намагаєшся все занотувати. Тобі знайомі все-охопна жага до краси, допитливість до всіх проявів природного, насолода від споглядання й усвідомлення чудес світу: Десна і довкола неї, Троїцький монастир та околиці Чернігова. Ти там, де колись в очікуванні тебе я тинялася містом.

Постійно переслідують тебе муки творчості: не вдається обрати один із десятка сюжетів для запланованого оповідання. До першого вересня маєш подати готову річ до львівського часопису, — а ти ніяк не можеш зупинитися у виборі. Ділишся тривогою зі мною; переконую, що обов’язково все зробиш вчасно.

В означений термін рукопис оповідання “В дорозі” на двадцяти восьми сторінках поштового паперу з незначною кількістю виправлень червоним чорнилом вишлеш до літературно-громадського збірника “Дзвін”.

Герой Кирило у спогляданні продублює твою зачарованість світом. Раптово відкриє його привабливість і красу.

“Брів серед жита і дивився новими очима… ні, не новими, а тими, що довго спали під вагою безвладних повіків, — дививсь, як скипало молоде жито синім шумовинням колосся, як било хвилями у чорний ліс. А ліс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнів. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорні корони, мов волохаті папахи. Здалека йшли, переходили річки, фіолетові дороги, глибокі багна — й замерзали ноги, бо до половини пні були сірі, як засохле болото. Йшли і щезали у сизій млі”.

29

Дорога моя дитинка, єдина, кохана… Цілую і люблю тебе… Голубка моя безцінна… .. .тисну міцно до грудей… Моє сонечко…

Цілую нескінченно. Обіймаю… Люба дитинко… Цілую, серце… Добранку, дорога… Кохаю тебе, моє щастя… Чекаю на тебе, моє щастя… …серце моє…

Сумую за тобою неймовірно, моя дорога, моя ти мила…

Цілую тебе, єдина, тисячі разів. Кохаю тебе… Мила…

Цілую, люблю… Так минають наші осінь і зима. А ще сльота і дощі, сніги, сніги… А ще невимовний біль і образи: сльози, докори, прокльони.

Я гину без тебе. І ти гинеш (без мене) також. ЗО

Маєш кілька невитравних (і найрідніших) бід — українська література і я. І не зрозуміло, яка з них найгірша.

Перша не дає тобі адекватно жити.

Навесні мусиш рятуватися — трохи спочинку (шпиталь або санаторій). Але (вкотре) немає за що. Тобі соромно це визнавати, проте українська література в цій країні не має шансів бути прибутковою. Єдиний спосіб заробляти — писати виключно російською. Російські перекладачі твоїх творів отримують у кілька разів більше, ніж ти за оригінали. Однак коли ти й досі цього не зробив, тепер тим паче не зробиш. Ти — не російський літератор.

Доведеться якось перебувати в Чернігові й надалі та лікуватися власними силами. Ступінь твоєї бідності виявляє ще й те, що не маєш змоги вислати кілька останніх (тогорічних) своїх речей для Гнатюка. Згарячу думаєш: оце і є випробовування — належати до української нації.

(Саме цим пояснюватимеш і свою відмову приєднатися влітку до проекту Хоткевича — створити нове західноукраїнське книжкове видавництво. Ти визнаватимеш його план таким, що не прищепиться на українському ґрунті. Адже в країні зовсім немає українського читача, за винятком малої зграйки інтелігентів. Ти наводитимеш серйозні та незаперечні аргументи: навіть найкраща українська книжка лежить роками по книгарнях, а більшість видавництв не комерційні, а філантропічні.

Ти знатимеш, що спроба реалізувати такий проект — змарнована праця. Твій незначний видавничий досвід тому доказ: кілька років не міг повернути витрачених на видання грошей. Після того зарікся бути видавцем.

А Хоткевичу запропонуєш одну дієву тактику, давно вже приміряну на собі: нехай видавничою справою займається “ближній”, а ти братимеш від нього лишень злиденні гонорари і не зазіхатимеш на більше. Тобі страшно.

Саме через це нещастя — належності до української нації — гинутиме Франко: лежатиме у санаторії для нервовохворих, а лікарі не робитимуть нічого, щоб удержати його при життю. Навіть якщо осилить хворобу, писатиме тобі Гнатюк, він все ‘дно буде страчений як письменник, бо лишиться калікою, нездатним до всякої праці, хворий на безліч хвороб (на очах сильна застаріла трахома, з нирок сходить якась ропа, руки спаралізовані (його годує служка), великі зміни мозкові, що можуть викликати смерть).

Ти будеш засмучений звісткою про його хворобу — приб’є, ходитимеш сам не свій, кілька днів проведеш у ліжку. Тебе гнітитиме байдужість громади — таких, як Франко, у нас не густо. Згадуватимеш вашу останню зустріч: подорож у село, розмови.

Звернення Гнатюка взяти участь в організації матеріальної допомоги Франку сприймеш як належне: організуєш збір коштів у статбюро, по знайомих у провінціях, влаштуєш лотерею з картин Бутника, Жука, Циганка. Зібраною у вісімдесят п’ять карбованців сумою ти хоч якось намагатимешся врятувати непотрібного нації українського митця.)

Із другою проблем не менше.

Тебе безперестанку мучить те, що не знаєш про мене майже нічого. У зв’язку з цим висловлюєш кілька бажань: у майбутньому році разом відсвяткувати мої іменини. Замовляєш бути щасливими близькістю та почуттями, які ніщо не в силах стримати. Хочеш якнайшвидше побачити мене вкрай щасливою. Зрештою, себе таким бачити ти хочеш теж.

Вимучений тривалим очікуванням. Із кожним днем дедалі складніше, нестерпніше переживається ця нескінченна розлука. Особливо останнім часом — ти безумно страждаєш. Кажеш: цьому не зарадить ані розум, ані логіка, ані терпіння. Почуття любові вимагає бути задоволеним. Серце жебракує на повноцінне щастя. І ти нічого не можеш поробити з собою. Тобі важко. І я (знову) про це знаю. Не заспокоюєшся: ми створені одне для одного.

Спроба скористатися торішніми запросинами польського поета Вікшемського на вакації до Клепачів не має очікуваного результату. Маловідомий поет не відгукується. Ти нервуєш і виїжджаєш до Києва з надією, що допоможуть у влаштуванні відпустки якісь знайомі. Проте більшість із них, якихось знайомих, уже повиїжджала на дачі чи за кордон. А від тих, що залишилися, ніякої користі. Ці безкорисливі знайомі пропонують свої дачі на Кавказі, де, крім сторожа, ані душі. Життя Робін-зона для тебе — не найліпший варіант. Піклуватися про найнеобхідніші в побуті речі, трохи не самому готувати обіди — це вже занадто. Це не те, чого б тобі хотілося. А грошей на самостійний відпочинок, як завше, не маєш.

За кілька днів неочікувано отримуєш запрошення поміщика-мецената Євгена Чикаленка поселитися на літо в його маєтку на Полтавщині, на станції Кононівка, по Києво-Полтавській залізниці. Ця пропозиція здалася майже казковою. Збираєшся швидко, бо ризикуєш не відбути навіть мінімальний відпочинок. Напередодні від’їзду не встигаємо побачитись, тож тебе неймовірно засмучує ця поспішність.

У тебе лишається відчуття, що не попрощався зі мною. Знаєш, це ніяке не відчуття, ти справді зі мною не попрощався. Виїзд із Чернігова метушливий і без певності. На прощання тебе поцілують дружина і діти, ще мати, сестра Лідя, але не я. Мій доступ до тебе і досі несправедливо обмежений.

Із Чикаленком прибуваєш до маєтку. Кілька днів він тебе супроводжуватиме, а далі лишить наодинці, бо має купи невідкладних справ. А ще має не один маєток, де можна перебувати вільні дні літа, приміром у Херсонській губернії. Родина Чикаленка проживає за кордоном, тому, здається, турбувати ніхто не має. Тож привозить, улаштовує та іде.

Перші враження не з найкращих. Тебе не надихає ані місцевість — степ, гола низовина, величезний запущений парк біля будинку, ані умови відпочинку — купатися нема де, хоча невеличкі ставки розташовані біля самого парку. До того ж у ньому стільки неприємних тобі птахів, ворон, як в урочищі Святому в Чернігові: вони днями кричать і все загиджують у полі. Ти трохи засмучений побаченим і чутим. Не певен, що з відпочинком складеться, як хотілося.

Згодом перші враження починають усвідомлюватися як помилкові. Ти маєш доступ до самотнього влаштованого життя — прогулянки на конях, катання на човні серед заростів очерету, водяних лілій і квітів. Гуляєш і снідаєш. Гуляєш і обідаєш. Гуляєш та вечеряєш. Гуляєш… Дбайлива економка, що весь час старається догодити твоїм гастрономічним смакам і вимогам шлунка.

Розслабитися сповна і насолодитися перебуванням наодинці з природою, відпочинком від людей не дає хіба думка про мене. Переймаєшся побаченням, із яким у нас так і не склалося. Не робиш навіть спроб примиритися з розлукою. Спокійним і щасливим будеш лише тоді, коли матимеш мене на все життя. (Тобто ніколи не будеш.)

Аби заспокоїти тебе, створити ілюзію близькості, маю частіше писати. Де я є, що роблю, як почуваюся. Ґвалтовно проганяєш мій образ, що не дає спокою і необхідної рівноваги. Мій образ цілує твої повіки, і в тебе жодних шансів на заспокоєння. Цього літа не бачитимемось два місяці. Це ти мені говориш. Про те, що говорити мені, я знаю й без тебе. Дружині — про старі колоші, що розлізлися, і нестачу грошей.

Думаєш, що могли б побачитися в Києві — варто лише призначити день та місце. Тобі хочеться вірити, що я погоджусь. Тобі хочеться відчути мене поряд. (За кілька днів те саме пропонуватимеш дружині. Хотітимеш побачитися з нею. Ти думаєш, знаючи це, я погоджусь?)

Чи, може, у маєток? — питаєш. Пропонуєш приїхати в маєток Чикаленка. Ти сам. Довкола — нескінченний простір полів, цілий океан вологого сонячного повітря. Ти готовий усім цим поділитися зі мною. Висуваючи таку пропозицію, завчасно здогадуєшся, що я відмовлюсь. Принаймні змовчу. Тому вже ніяких пропозицій, лише радиш уявити тебе, як ідеш безцільно уздовж зелених полів. Я уявляю і, дурепа, кричу — так мені багнеться у твої обійми.

А далі маю уявляти й уявляти ще: усі дні в гуляннях. Не дорожиш часом, п’єш повітря і бронзуєш обличчя на сонці (засмаглий, як циган). З тобою спущені з ціпка три величезні білі вівчарки, злі, неприборкані. Трепов, Пава й Оверко. Приємно і страшно дивитися на їх дикі курбети у житі, знаючи, що, ще не звикнувшись із твоєю присутністю, вони можуть кинутися на тебе.

Нічого не читаєш, навіть писати не хочеш. Відчуваєш, як страшенно втомився душею. Це не фізична втома — душевна. Не хочеться бачити людей, вести розмови. Скинути з себе весь тягар людського бруду, який непомітно відкладався на серці, очиститися і відпочити — такі невибагливі бажання.

Облагороджуєш мовчання (кажеш: яка чудова річ!), благословенний безкінечними просторами земної і небесної краси. Просто зливаєшся з цією блакитною і зеленою чистотою і сам стаєш спокійнішим, чистим. Навіть при бідності й одноманітності зовнішніх умов можеш робити своє життя цікавим (кольоровим).

Цей невидимий зв’язок із природним порушується лише на якусь мить, коли з’являється господар із кількома панянками (своєю небогою і гімназисткою Волощиною) і посягає на цю виплекану єдність. Ти даєш одразу зрозуміти: якщо зазіхатимуть на твою свободу — запротестуєш і боронитимеш її. Бо, нарешті, те, що кілька тижнів було лишень для душі, починає потрапляти до твоєї записної книжки. Гості відтак не заважають: панянки незадоволені перебуванням у Кононівці, мовляв, сумно, вони не проти поговорити з тобою, проте ти цьому противишся і без пояснень щезаєш. Так минають дні — у прогулянках і спостереженнях.

Дощі, які чи не щодня, тебе не лякають: береш плащ чи парасольку, надягаєш калоші й уперед. Повертаєшся з поля, немов біблійний Ісав, — із запахом польових квітів на одязі. Ти плануєш здійснити кілька поїздок по всьому уїзду та його округах. І реалізуєш свої плани.

(Відвідаєш незвичайний ярмарок на Лубенщині. Місце, де відбуватиметься це щорічне дійство, — дике. Долина серед високих гір, порослих лісом, із криничкою. Сюди зЪкджаються тисячі селян тільки для того, щоб усю ніч не спати. Кожне село формуватиметься в окремий гурт, що цілу ніч співає. Складатиметься враження, немов до сходу сонця співає вся долина, сотнями хорів співають гори, а скрізь — вогні та свічки на рогах волів.

Ти будеш зачарований цим видовищем людського і природного духу вкупі. І сам з’єднаєшся з дійством.

А в навіданих Лубнах ти цілий день кататимешся по річці Сулі, верстов п’ятнадцять. Будуть не втома з роздратуванням, буде справжній феєрверк гармонійного почуття.)

32

По поверненні з Кононівки намагаєшся розпочати працю над тим, що побачив і усвідомив. Кожна написана річ — вистраждана, тому частіше засмучуєшся, а не радієш. Дивуєшся, нащо тоді писати.

Ти хочеш, аби саме я внесла радісне почуття у твою працю, повернувшись якнайшвидше з села, де відпочиваю. Тобі треба зі мною порадитися, мені почитати. Боїшся за свою роботу, маєш дивні перестороги: а раптом новела вийде блідою, нецікавою і нікому не потрібною. Переконаний, якби я була з тобою, то на відмінно виконала б звичну для мене роль критика-друга. Я сприймаю твої слова як докір (те, що не з тобою, те, що не виконую звичних для мене ролей — не тільки критика-друга).

З писанням і справді не складається. Але не через мою відсутність і тривале наше небачення. Причина інша, вагоміша. Ти маєш проблеми з молодшою на тринадцять років сестрою Ольгою, колись доволі впевненою в собі пані, яка нині не здатна задіяти до кінця властивої їй рішучості, відтак — загнана та безпритульна. Вкотре заарештована. Ти скручений бідою й за одну мить утрачаєш набуту душевну рівновагу. День і ніч нескінченний головний і душевний біль.

Колишню ученицю кравецької майстерні, що складе іспити при Київській гімназії Дучинської на отримання звання народної вчительки, переслідує поліція. Не маючи постійного місця мешкання, переховуючись під чужими іменами, виступає на заводах і в майстернях, у залізничних депо та робітничих селищах, організовує друк і переховує нелегальну літературу.

Харківський обшук сьомого року з вилученням більше тисячі примірників забороненої літератури, які вона переховувала у слоїках від конфітюру, засудження ухвалою харківської судової палати на два роки фортеці не відвернули її від цієї справи. До відданної тобою після вироку за поруку тисячі карбованців боргу у восьмому році додадуться ще три.

Ти почуваєшся катастрофічно, ідучи до Ромодана на Полтавщину, щоб узгодити порядок оформлення закладної й отримати позику для взяття сестри на поруки. Всю дорогу обдумуєш ваш родинний план остаточного звільнення Ольги — виїзду за кордон. Тобі хочеться вірити в його здійсненність, але реальність така нереальна. Насамперед — документи, які навряд чи вдасться підробити.

Ці кілька днів поїздки стають безпросвітним жахіттям. Ти хотів би прокинутися, але не спиш. Намагаєшся уявити сестру такою, як бачив кілька років тому, переховуючи від поліції у своєму домі, — стрункою привабливою дівчиною в темному літньому костюмі, великому крислатому капелюшку під чорною вуаллю. Утім ця казкова пані щезає, ледь примарившись. Натомість з’являється втомлена, схудла і бліда жінка в короткому темному старенькому пальті з убогою горжеткою, в шапочці пиріжком на чорнявому волоссі. Невже це твоя маленька Оля, приречена на довічну каторгу і смерть?

Ти схиляєшся до своєї думки не думати.

Та попри страхи, операція, продумана твоєю дружиною до найменших фінансових дрібниць (на цьому вона розуміється), реалізується тобою з успіхом. Ви маєте гроші для застави й нелегального виїзду сестри за кордон. З іншого боку, віднині маєш і довічний клопіт з виплатою цього непідйомного для тебе боргу. (Зрештою, його так і не зможеш виплатити.)

Лишилася ще одна немаловажна деталь — паспорт. Вихід виявився дуже складним (як зашморг на шию іншому) — Лідя пожертвувала своїми життєвими амбіціями (праця, шлюб, відпочинок) заради Ольги, саме з її документом буде здійснений виїзд до Швейцарії. Цей зашморг буде не просто метафорою. Лідя здійснить спробу самогубства в садку. Правда, ця спроба залишиться безрезультатною. Вона плакатиме на твоїх руках і проситиме Божого і твого прощення.

(А ваші старання в бік Ольги будуть немарними. З-за кордону (крім Швейцарії, житиме у Франції та Італії) вона згодом повернеться у місто Гадяч, де в короткий термін вийде заміж і залишиться вдовою з двома дітьми. Ніяких зв’язків із твоєю родиною Ольга не матиме, турбуючись про вашу безпеку. Триматиметься холодно, навіть наважившись одного разу побувати в Чернігові. Вона і надалі не полишатиме своїх громадських позицій. Навіть помре від запалення легенів під час епідемії тифу, лікуючи селян.)

Розпочату влітку новелу “Intermezzo” завершиш у тяжких творчих муках тільки восени.

33

Більше місяця слабував. Мало не загинув. Так проявляло себе емоційне перевантаження у зв’язку з родинними негараздами.

Хвороба почалася сильним нервовим припадком.

Сорок годин кричав, як божевільний.

Ніякі ліки не могли нічого зробити. Ані морфій, ані хлороформ.

Опісля опам’ятався нескоро. Не спав, не жив.

Нікуди поза ліжко.

До того ж проблеми із серцем.

Тріпало тебе: я переживала, не спала, не жила.

Дружина побіля тебе.

Я — не біля, я — не дружина.

Потерпаємо від існування нарізно.

Крім того, потерпаю від можливої втрати.

Під час обшуку будинку пристав схопив стосик листів зі столу.

Це були твої листи до мене.

Не хотіла, аби потрапили в поліційний відділок.

Поки він вишукував натяки на нелегальність, сховала, зробила підміну іншими.

Пристав не помітив. Забрав інші.

Мене било в дрижаках.

Це ж твої листи до мене.

Потроху (кожен по-своєму, най і нарізно) приходи-тимемо до тями.

34

Після тривалих умовлянь залишитися в теплій (безпечній) кімнаті виходжу на звичайну нашу прогулянку ввечері. Мати проти — за вікнами справжня зима зі справжніми снігами, куди ж. Обіцяю недовго, проте не піти не можу — така дика потреба в тобі (звісно, це вимовляю мовчки, не матері).

Вона з жалістю обводить мене поглядом. Мама надміру хороша: знаючи все, просто мовчить. Вона знає, куди я збираюся і для чого. Вона знає, яким для мене було ударом викриття Вірою Дейшею наших із тобою стосунків. А ще вона знає, як несамовито я прагла забути впродовж літніх й осінніх місяців тебе. Стирала з пам’яті, викреслювала, випалювала зі свідомості. Проте не забула, не стачило чогось дуже потрібного для цього, власне — відсутньої у мені нелюбові до тебе. Бо й справді лишень одна любов. Мама бачила мої фіолетові руки і сине лице (ось такий патологічний біль). Тому не настільки категорично наполягає, щоб я лишилась у теплій (безпечній) кімнаті.

Сестра намагається не втручатись у наш діалог: втомилася мене вмовляти бути розумнішою, полюбити себе. Що вона може знати про любов, якої не має? Що вона може знати про розум, скований шаленим потягом до того, кого кохаєш? Я мовчу, бо поспішаю на зустріч із тобою. Байдуже, що справжня зима.

Ледь переступаю в снігу, а він падає, готовий замести все місто. Проходжу незначну відстань від дому і вже подумую вернутися: направду безумом була думка вийти з дому в таку негоду. Але, знаючи тебе, вирішую все ж таки йти далі — ми втратили одне одного на кілька місяців смутку і кари, а тепер потребуємо по-справжньому солодкого часу.

За якусь мить засніжена всуціль. Сніжинки лапаті й по-доброму набридливі. Струшую чи не щохвилинно цю масу зимового буйства. Однак марно — наразі справді подібна до північної квітки, яку ти так любиш. На вулиці ані душі. Снігом заліплене ліхтарне світло, будинки подібні до льодяних палаців.

Ховаю обличчя в пухову хустку, аби хоч якось — обличчям — лишитися схожою на твою дівчинку.

Здалеку бачу твої вповільнені рухи. Ти так само весь у снігу. Підходжу якомога ближче, беру долоньками твоє снігове обличчя і не втримую — голосно сміюсь. Ти теж, такий схожий на снігову статую, смієшся. Наш сміх затуляє затяжний поцілунок — такого чекала, на такий чекав ти.

Насолодившись, усміхнена, кажу, що таких безумців, як ми, більше не знайдеться в світі. Я впевнена. Ти згоден зі мною. І цю свою згоду висловлюєш ще одним пожаданим цілунком. А сніг падає, падає далі.

Ми бачимося не більше п’яти хвилин. Прощаючись, упевняєш, що я поліпшила тобі настрій настільки, що зможеш засісти за працю з задоволенням.

Іду від тебе з почуттям тихої радості, умиротворена і заспокоєна.

Обертаюсь. Твоя біла фігура (з добрим ласкавим поглядом дорогих очей) щезає за рогом.

35

Засинаю, здається, на якісь лічені хвилини.

У сні до мене приходить старенька сліпа жінка з жовтими від цигарок пальцями. Чомусь я так думаю, що від цигарок і що жінка зовсім сліпа. Відчуваю запах міцного тютюну, а замість сфокусованого погляду є лише напівзаплющені мутні очні яблука.

Жінка сидить біля столу в низькому фотелі, оббитому турецькою матерією, та шиє торбинки на волоські горіхи. її рухливі тонкі старечі пальці намацують пружок матерії, який вона ретельно зшиває дрібними стьожками з другим пружком. Жінку звати Луцеєю або Глікерією. Не пригадую. Можливо, і те й інше.

А потім раптово старенька сліпа жінка щезає, на її ж місці з’являється молода і вродлива дівчина з гарним, блідим, тонким обличчям, приємною усмішкою, лагідними і трохи стомленими очима. Зачіску її прикрашають білі шовкові лілеї. На ній темна гарна сукня з білою мережаною бертою біля вирізу на грудях. Сукня добре облягає стрункий стан.

Дівчина закручує цигарку і пропонує мені. Але я відмовляюся. Тому курить лише вона. А я фіксую жовті її пальці, в цієї напрочуд привабливої молодої дівчини. Після кількох випалених нею цигарок здогадуюсь, що ця молода дівчина і є старенькою сліпою жінкою, яка була на початку.

Дівчина курить доволі тривало, допоки знов не перетворюється на стареньку сліпу жінку. Вона обережно сходить по східцях веранди і йде у глибину саду. Те, що вона сліпа, насправді складно зрозуміти. Але я чомусь розумію.

Вона кличе мене за собою, і я рушаю. її сиву голову вкриває фаншон з чорного шовкового мережива, згорблені плечі облягає темний широкий капот з пелериною, на ногах — чорні прюнелеві черевики з вушками та білі панчохи.

Старенька сліпа жінка сідає в плетене крісло, а я вмощуюсь напроти на невеличкій табуретці. Сад — мертвий: голі дерева, сіре кількарічне бадилля стирчить з-під снігових заметів. Жінка не одягнена по-зимовому, тому я починаю переживати за неї. Хочу спитати, чому так, де її зимовий одяг і нащо нам сидіти в засніженому саду. Проте не можу вимовити ані півслова.

Нарешті помічаю, що теж одягнена не по сезону. На мені біла шовкова блузка, яку ти так любиш. (Так, я згадую про тебе і твої щодо мене смаки.) Але холоду чомусь не відчуваю. Здогадуюся, що старенька сліпа жінка не відчуває також.

Вона вкотре починає скручувати цигарку і пропонувати мені. Можливо, в неї проблеми з пам’яттю, але знову просто чемно відмовляюсь, як і перед тим, бо не хочу ображати цю, на перший погляд, незнайому мені жінку.

Звідкись у Луцеї (або Глікерії) в руках з’являються вже пошиті торбинки на волоські горіхи. Торбинки порожні. Старенька сліпа жінка робить знак рукою, мовляв, бери, заповнюй. Я розумію її жести, але гублюсь: де маю взяти тих волоських горіхів.

І поки я (таке відчуття) не менше кількох годин думаю, вона піднімається зі свого плетеного крісла й підходить до мене впритул. Луцея (або Глікерія) незграбно торкається спочатку мого чола, губ, очей старими порепаними долонями. А потім у моїх з’являються (ще й ще) волоські горіхи. Я кладу їх у торбинки і цілую порепані долоні старенької сліпої жінки.

Ще не прокинувшись, розумію, що ця старенька сліпа жінка — твоя мати.

Серед ночі піднімаюся випити води. Зачинила за тобою двері кілька годин тому, але вже несамовито скучаю. Зовсім трохи лишилося твого запаху на простирадлах. До ранку навряд чи засну. До сну більше не повертаюся (чому? до чого?). Згадуючи обіцянку (вкотре) від тебе якомога швидше повідомити про наступну зустріч, починаю думати над твоєю пропозицією оселитися, можливо, самій.

36

Ти слабуєш, вимучений зіпсутим чернігівським сонцем (мерзнеш; мокнеш). Страшенно відчуваєш потребу у відпочинку. Бажано чогось теплого і комфортного. Можливі карпатські холоднеча і вогкість лякають тебе. Тому ніякої холоднечі й вогкості Карпат. Не менше лякає холодне українське сонце, нехай і південне, Пере-шор, куди запрошує Чикаленко. Ти будеш вимушений відзвітуватися перед меценатом відмовою. Мариш Італією і невеличким островом Капрі (мариш дуже довго, кілька років, може бути, кілька десятиліть — саме такими видаються роки). Доволі смілива мрія для того, хто не має на її здійснення грошей.

Не знаю, чи це справді потреба у фізичному відпочинку, навіть попри постійні застуди і невиліковні недуги. Насправді це може бути якесь бажання підсвідомої втечі від проблем у приватному житті: я чи родина, невідомість зі мною чи усталений життєвий уклад із дружиною. Ти позбуваєш себе права вибору, власне, ніякого вибору ти робити не багнеш. Здається, ти хочеш, щоб це був мій довічний тягар. Гаразд, мій довічний тягар, хіба я проти.

Омріяна подорож вимагає зусиль: десь і якось дістати тих клятих грошей. Тому хворий, ледве дихаючи, сідаєш за оповідання “Дебют”. Тема бачиться цікавою й легко виписуваною. Пишеш із упевненістю, що це перший виступ на життєвій сцені, перша гра і разом з тим свідомість гри і якась сила, що штовхає людину по похилій униз, що не дає покинуть ролю, спинити гру, що каже розсівать наше “я” з повним завзяттям і всякими способами, як смітникові бур’яни своє насіння. Не впевнений, що тобі вдається робити те, в чому неначе впевнений. Твоя продуктивність низька, а власна нікчемність мучить безперестанку.

“Вже третій день я п’ю життя на повне горло. Де треба переступити—я там стрибаю, голосніше сказати — я вже кричу. Я навчився співати: иТра-ля-ля… тра-ля-ля…” Се мені вулиця подарувала. Купаюсь в людському морі, в гармидері, в сонці. Придивляюсь до всього, і все таке добре, ласкаве і гарне…”

Оповідання надрукує “Літературно-науковий вісник”. Проте отриманого авансу буде замало порівняно з потрібною для відпочинку сумою. Але гроші з’являтимуться, потроху, зі, здавалося б, зовсім не очікуваних джерел. Зокрема, право на видання останніх оповідань у тебе купує “Молода муза”. Друкує їх у Львові під заголовком “З глибини”. Цьому неабияк дивується західноукраїнська інтелігенція. Гнатюк ошелешений: він не бачить між вами ніякої ідейної сполуки, до того ж його бентежить той факт, що “Молода муза” втягує тебе в будь-які контексти, коли йдеться безпосередньо про неї. Зрештою, ти здивований не менше. Спонсорську, без прохань, поміч у триста рублів виконує Євген Чика-ленко. Цю запомогу сприймаєш як борг (такий чесний і некорисливий). До того ж користуєшся касою взаємодопомоги в бюро, де береш авансом ту суму, якої не вистачало. Кінець кінцем, ти й без цього був постійним її боржником.

Окрім матеріальних бонусів, маєш радість і від шведського ученого-славіста, професора Нобелівського інституту в Стокгольмі Альфреда Єнсена. Він береться за переклад твоїх творів шведською. Із задоволенням даєш дозвіл на це. У найкоротші терміни вийдуть дві збірки твоїх новел у Стокгольмі. (Одна з них — “І уік АІаепБкар”, 1909.) Ти щасливий, що під час наукового відрядження Альфреда у Чернігові, де він займався збором матеріалів для праці про похід Карла XII в Україну, сталося ваше знайомство.

За кілька несамовитих місяців тобі вдається реалізувати свою довго виношувану мрію.

Ти від’їжджаєш, перехворівши на бронхіт і змучившись від нашого небачення.

Я зостаюсь без тебе і навіть без твого прощального поцілунку.

37

У Києві братові своєї дружини залишаєш сина Юрка. (З дому вибрався разом із ним. А далі рушатимеш наодинці.) Тебе відразу оточує знатна компанія — Чикаленко, Людмила й Олександр Черняхівські. Поза Черніговом тебе бачать і чують, ти сприймаєшся всіма як належить. Кажеш, що (на жаль) маєш велику популярність, тому й забагато уваги до своєї персони. Кажеш, що (на щастя) маєш велику популярність, тому май забагато уваги до своєї персони.

Те саме відбуватиметься й в інших містах — європейських, а не провінційно задушених. І попри дорожні труднощі — не спатимеш, погано почуватимешся (хоч і намагатимешся дослухатися до порад дружини: брати носіїв, добре обідати, не перевтомлюватися; своїх же порад я дати тобі не встигаю) — тебе направду тішитиме таке ставлення.

А ще — тебе оточуватимуть нав’язливою увагою чернівецькі депутації: прогулянки лісом, вечері, танці в Народному домі. А ще — ти відвідуватимеш січове свято у Коломиї (бачитимеш його, як щось таке гарне й величне — ціле військо, кілька тисяч славного люду), до якого добиратимешся в одному вагоні зі Стефаником, що вчасно підсяде і з яким пізніше зустрінешся у Відні. А ще — в листах ти цілуватимеш дружину, матір, усіх своїх дітей, але не мене.

Буде безліч незабутніх (й таких, що підбадьорюють, й таких, що добивають) вражень зі Львова. Наперекір тому суботньому числу газети “Киевская мысль”, де з’явиться нотатка про твою хворобу, а ти переконуватимеш, що репортер перебільшив, уявлятимешся помірно здоровим. Хоча з вражень, що добивають: зовсім хворий психічно Франко. Ця звістка вкотре приголомшить, але не вб’є жаги до власного життя.

Тому трохи не щоденні зупинки в європейських містах: Краків, Відень, Венеція, Флоренція, Рим…

Триватиме справжнє свято життя. Людно, гучно, славно.

Віденський парламент та обід.

Зустріч, що влаштовують німецькі журналісти.

Популярність книжки твоїх творів під назвою “Рго bono риЬІісо” у перекладі німецькою Горошовським.

Німецькомовні газети в Німеччині, Австрії, Швейцарії публікують відгуки — “Ессенська народна газета”, “Грацська щоденна газета”, “Базельський народний листок”, “Гамбурзькі вісті”, “Віденська вечірня пошта”, “Народна воля”…

Грандіозний бал віденських прислуг і віденських покидьків суспільства. Тобі дуже цікаво. Перебуваєш на ньому. Ти серед гамору п’єш червоне вино і вітаєш катастрофічно красивих жінок.

Тут живуть і літературою.

І ти очманілий.

Думаєш, що все це хотів би проміняти на один мій цілунок чи потиск руки.

Проте (я певна) не думаєш — фантазуєш.

(Переконуєш, що найкращі хвилини твоєї подорожі— це коли можеш думати про мене, згадувати мене. Втім я не певна, що саме такі найкращі. Я знаю, як ти чекав подібного шику, як у Львові, Кракові, Відні, — у людській поведінці, у спілкуванні, в інтелектуальних спроможностях інтелігенції. Я знаю, тому і не певна щодо кращих хвилин, коли про мене. Перепитуєш: чому мене нема з тобою? Відповідаю: тому що нема. Чи кохаю? — запитуєш далі. Це єдине, висловлююсь, що з подорожі, як на мене, серйозно. Так, твоє запитання: чи кохаю? Кохаю…)

Повернувшись, розповідатимеш, як досить безумно проводив вечір на віденському Пратері — парку із розвагами для люду. Ти розповідатимеш мені приблизно так, як і своїм дітям, сидячи у сірому костюмі, червоній турецькій фесці з великою чорною китицею серед кущів спіреї та бульденежу під ніби твореною ними зеленою альтанкою. Тут тебе влаштує, щоб уберегти від застуди, дружина, підмостивши під спину згорнутий учетверо старий килим.

Ти, тато, розказуватимеш про веселі атракціони, які бачив на Пратері, — змайстровані високі дерев’яні гори зі стрімкими проваллями та раптовими підйомами. Твоя розповідь буде емоційно потужною. Те, як мчить із шаленою швидкістю по рейках униз і вгору вагонетка, всі несамовито кричать, особливо жінки, твої діти (а потім і я) уявлятимуть досконалими картинками.

У Венеції на гондолі здійснюєш подорож каналами.

Площа Святого Марка.

Увечері — на серенаді. (Добре заспокоїш нерви. Схочеш колись написати про це.) На вокзалі в Болоньї.

Місто-музей Флоренція. (Або: місто квітів, садів, красивих жінок.)

Із візитом до Данте.

Це тиждень твого не чернігівського (не міщанського, не провінційного) життя.

А далі Рим. Із усіх пізнаних ще у п’ятому році міст воно подобається чи не найбільше. Ти добре знаєш топографію, тому без сум’яття й географічного кретинізму обходиш Ватиканський і Капітолійський музеї. Навідуєшся у гарні й навдивовижу дешеві ресторани, де п’єш вино, де п’єш чимало витонченого на смак вина. Тобі цікаві навіть крамниці, куди ступаєш із бажанням купити собі панаму й ще якихось подарунків (можливо, мені, можливо, родині).

Рим дивує своїм ставленням до письменників. Бачиш сцену, коли на одній із переповнених вулиць з’являється непоказова людина, перед якою всі, немовбито завчасно змовившись, скидають брилі й уклоняються. Ти питаєш у тих, хто поблизу, що це за церемонія, це, можливо, король. І відповідь неабияк приголомшує: який король, це їх письменник Габрієль д’Аннуціо, якому в такий спосіб висловлюють свою пошану його прихильники-читачі. Ти розумієш рівень культури в Італії, а водночас нашого українського безкультур’я.

Це місто вабить тебе садом на Монте-Пінчіо. Тут помірковано куриш (твоя давня невигойна звичка, що часом мене добиває), але на Капрі плануєш кинути. Таку дію, що розслабляє, дозволяє добре почування: не задихаєшся, як удома. Із цього робиш висновки, що твоя справжня хвороба — нерви. Піднімаючись на гору Пінчіо, думаєш про мене, вкотре уявляєш нас удвох. Я не поруч, тому часто являюся тобі у снах, у яких щось довго і протяжно говориш до мене, а потім зовсім раптово вмовкаєш — щезає голос, але німота минає, коли цілую (цілую, цілую, цілую…).

На Монте-Пінчіо планується свято. Ти бачиш повний сад жандармів, спостерігаєш за тим, як готується грандіозна ілюмінація з таким смаком, що мають лише італійці, відповідно підсумовуєш: свято. На якийсь час дозволяєш собі більше не згадувати мене і просто любуватися краєвидами, ловити деталі в поведінці місцевого люду, забутися.

Твою внутрішню безхмарність і спокій порушує хіба несподівана реальна хмара, з якої починає падати реальний дощ. Задивляєшся на раптово утворену картинку: все пливе, води цілісінькі потоки, відтак ущент змоклий намагаєшся знайти хоч якийсь притулок, де б можна було сховатися. Розумієш, що подібне загрожує перерости в затяжну непотрібну хворобу, тому біжиш у той самий бік, куди прожогом рушили жандарми. (Зрештою, за хворобою не стане. Навіть за добу ти не зможеш оговтатися від цієї пригоди, не просохнеш, їхатимеш у вологому одязі.) Ти потрапиш до їхньої казарми, пропахлої чоловічим потом і віддихом змокрілих тіл. Дощ утихає так само неочікувано, як і розпочався. І в цьому якась непояснювана чарівність Рима, який ти так полюбив.

А наостанок перед кількатижневою зупинкою на острові — Неаполь (із берегом грізного моря, з ефектними вітрилами на суднах у затоці й сильним вітром). Знаходиш невеличкий набережний ресторан, де обідав чотири роки тому. Тобі безпечно і стримано. Позаду тебе — незвичні дерева (пальми), Везувій, що потух, або, як кажуть неаполітанці, тогю. Далеко в морі, виглядаєш із нетерпінням, затягнутий імлою Капрі.

Твоя рівновага контрастує з неаполітанським шаленим рухом уздовж берега, який обліпило все, що лише може: фіксуєш, як гримають і димлять автомобілі, важкі ландо, наповнені святково убраними жінками, як узбережжям неквапно рухаються ліврейські слуги у циліндрах і пані без капелюшків. Тебе дивує ця особливість неаполітанської моди: розкішна копиця чорного волосся — й більше нічого. Задивляєшся на безсоромних неаполітанських жінок.

Звертаєш увагу на запряженого у двоколісний екіпаж віслюка. Думаєш: ця маленька красива тваринка виглядає дуже вишукано в особливому спорядженні. Проте ані гримання автомобілів і ландо, ані стрільба з довгих батогів і відчайдушні крики погоничів (міркуєш: така експансивна тварина, як неаполітанець, не може обійтися без знаків виявлення енергії), що мали б додавати тварині снаги, не рушать твого довгоочікуваного спокою.

Ти береш екіпаж і ідеш прогулятися, замислившись лише на мить: чому я не з тобою, чому не з тобою, не з тобою, чому…

38

Моє літо, допоки мандруєш європейськими маршрутами й отримуєш середземноморську засмагу, починає тліти.

Воно тліє від усвідомлення власної почуттєвої нікчемності або чогось подібного.

Ти не знатимеш моєї маленької таємниці про внутрішній душевний біль й алергію на самотнє існування.

У мені прокидається егоїстична хтива жінка, яка вимагає від свого чоловіка регулярної любові й турботливого ставлення, якого не має і ніколи не матиме.

Кортить до неможливості виголосити це тобі, щоб (нарешті) зрозумів, як мені — недолугій напівреальній коханці.

Ночами складаю безжальні промови на твою адресу і гніваюсь.

Гнів обертається на сором, коли уявляю біля себе тебе.

І тоді видіння жену подалі й продовжую складати ці жорстокі промови про неіснуючу доброту, до якої так звик і до якої апелюєш щоразу, коли йдеться про наше примарне майбутнє.

У промовах я жорстока і не йду на компроміси.

Або — або.

Не знаю, чи згодишся.

Утім це тільки мої фантазії в одинокості, до здійснення яких ніколи не дійде.

І, підозрюю, ти здогадуєшся про це.

Та попри все, продовжую складати промови.

Зміст лаконічний і до нестерпного жорсткий: ніяких нас на примарне сиве майбутнє.

Мене допікає думка, що не можу без тебе.

Можу! Можу!

У тому, що можу без тебе, намагаюсь переконати себе щоразу.

Так минають тривалі для мене літні ночі: в тупих істериках, до яких ніколи не дійде, якщо буватимеш (і буваєш) поряд.

Забуваю, що коли кохаєш, нічого не вимагаєш навзаєм. Тому пробую вимагати.

Я прирікаю себе на мовчання у твій далекий закордонний бік.

Це єдине, чим спроможна помститися за почуттєву нікчемність, внутрішню алергію на самотнє існування. Не можу…

39

Висаджуєшся у порту Маріна Гранде. Це, врешті-решт, Капрі, чи, як кажуть неаполітанці, Gemma del Golfo — перлина неаполітанської затоки, до якої йшов ці роки. Найяскравіші враження від острова ще попереду, а поки — першокласний готель “Рояль”, до якого ведуть доріжки, подібні до паркету, і куди тебе завозить один молодий поляк, з ним ти познайомився на пароплаві. Молодий поляк — гімназіальний учитель із Петербурга, Євген Галдзевич, твій відданий шанувальник і співрозмовник на найближчі кілька тижнів.

А готель “Рояль”, яким керує російськомовний чех-господар, руйнує всі твої уявлення про співвідношення ціни і якості під час подібного відпочинку. У центрі острова, понад міру чистий і зручний, із багатими кімнатами, гарно умебльованими, й привітним обслуговуючим персоналом — “Рояль” має аж занадто помірні ціни, як на таку неочікувану (небувалу) розкіш.

Твій номер 23, який незабаром заміниш на ще просторіший і комфортабельніший 21, забезпечений повним пансіоном і насичений ароматом гірських трав, що п’янить. У ньому — широкоформатний балкон із бездоганним видом на гори і море, на південні краєвиди, зіткані з чарівного хаосу місцевої рослинності: апельсини, лимони, оливки, лаври, фігові, ріжкові, черешневі дерева, ліси солодких каштанів й зусібіч — виноград, густо осілий на високих тичках. У ньому — безкоштовний спокій і дешеві смачні обіди, яких потребуєш не менше ніж безкоштовного спокою.

Лишившись у номері наодинці, думаєш, що кращого місця для відпочинку годі й уявити. Твоя кімната наповнена морем і, щонайважливіше, сонцем, до якого тягнешся, якого вимагаєш нескінченно.

Сідаєш у плетене крісло на балконі й, нерухомий, зачарований, упродовж кількох годин вслухаєшся в тишу. Ти не звиклий до подібних пишнот. Але опиратися цьому щастю не будеш.

Інша справа — відсутність поряд мене. Відсутність, яку б ти з превеликим задоволенням багнув перетворити на присутність. Бо по-іншому немає повноцінного відчуття заспокоєння. У цьому зізнаватись ти не соромишся. А я ж, у свою чергу, не соромлюсь твої зізнання отак безпосередньо приймати.

Ти: сумую далеко від тебе, ще більше кохаю і тобою живу.

Я: знаю, що сумуєш далеко від мене, ще більше кохаєш і мною живеш. І на цьому.

Твої ранки стабільно правильні: ти виходиш на довгі прогулянки ще до сніданку. Тішить, що цієї пори в цій частині острова майже немає людей, зустрічаєш по дорозі не більше двох-трьох осіб.

Ти йдеш до моря вулицею Аквіа, що спочатку веде до ГГяцетти — Маленького Майданчика, привабливого, з подібною до церковної Дзвіницею, музику і бій годинника якої чути всюди. Крім Кампаніле (Дзвіниці)-Майданчик компонують малоповерхові будиночки, численні ресторанчики і храм Санто-Стефано. (Завсідником цих ресторанчиків ти станеш незабаром.)

Далі рухаєшся вулицею Трульо, що деякий час тягнеться паралельно до рейок фунікулера, виходячи до порту й моря, де о шостій ранку пароплав “Принчипес-са Мафалда” набирає місцевих жителів з продуктами на неаполітанський базар, доправляючись до нього з численними зупинками у затоці. (Капрійський порт цікавитиме тебе й уночі: ти не раз спостерігатимеш за тим, як від нього і від ближнього соррентійського суходільного берега відходитимуть далеко в море рибальські човни, сигналізуючи про себе мерехтінням безлічі запалених вогнів.)

Ти переконаний, що саме серед таких вузьких вуличок, привабливих південною розміреністю і позбавлених людського поспіху, і по-мирному метушливого порту зможеш заспокоїти нерви і зміцніти здоров’ям.

Але, попри схильність до одинокості, прагнеш і бути ангажованим до корисного кола людей, того, на що бідний твій (до кінця) Чернігів. Тому користуєшся з наданої рекомендації письменника Короленка, щоб зазнайомитись із Пєшковим, що оселився на острові давно і надовго. Короленко був певен, що і без того він забагне стати на час твого перебування на Капрі незлим товаришем. Утім унаслідок своєї якоїсь непо-яснюваної сором’язливості ти хотів бути убезпечений рекомендацією.

Знайомство з Пєшковим відбудеться на другий день твого перебування на острові. Його тринадцятикімнат-на розкішна вілла Серафина на південному Пікколама-рінському схилі острова, що серед особливої публіки — художників і письменників, які там є частими гостями, — свого часу отримала промовисту назву “Парнас”, приголомшить тебе неабияк. Насамперед ненаграною людяністю, з якою тебе прийматимуть у цій господі.

А для початку родинна покоївка Пєшкових зреагує на тебе як на турка, що з якимсь дорученням прибув до господаря. Ти — стрункий і смаглявий чоловік із чорними вусами, одягнений у гарно пошитий легкий сірий костюм, з голубою фескою на голові, направду походитимеш на туземця. Таким тебе побачать і дружина Пешкова, Марія, і її син від попереднього шлюбу, Юрій (у майбутньому відомий режисер Желябужський). Ти представишся, і все остаточно з’ясується: перед ними не турок, а шанований і давно знаний, читаний Пєшковим письменник.

На віллі Серафині, набитій людьми по вінця — родичі дружини, знайомі Пешкова, — віднині тебе прийматимуть як дуже доброго друга і соратника.

У по-своєму терпляче нервового і навіть такого, що втомлюватиме, господаря буватимеш досить часто. Зрештою, тебе запрошуватимуть перебратися сюди жити, але ти непробивний: хочеш бути ангажованим до корисного кола людей, але не настільки ж.

Із господарем “Парнасу” засиджуватиметесь за розмовами, читанням газет до ночі з перервами на обід, чаювання і прогулянки. Це будуть літературні (переважно) і політичні теми. Намагатимешся зробити Пєш-кова компетентним в українському питанні, зокрема проситимеш дружину вислати для нього етнографічні матеріали Грінченка. Ти робитимеш спроби, не знаючи того, чи будуть вони вдалими і наскільки.

40

Твоя непоказова, на перший погляд, оптимістична віра в людину втрачає на острові своє істинне підґрунтя: волієш нікого не бачити і не чути, хоча з подібними бажаннями складно. Спотворений людською глупотою впродовж усього житомирсько-чернігівського існування, ти потребуєш природного вмиротворення: тебе вабить дикість (екзотичність) капрійської легкості й безтурботності. Ти робиш спроби наважитися сказати мені про це: хочеш хоча б приблизно описати острів, але ненароком зізнаєшся, що поки не вмієш цього робити. А я не наполягаю, і з притаманною мені терплячістю чекаю на слова, до яких ти ще маєш дійти.

І досі несміливі бажання в тобі потроху набуватимуть реальних обрисів та наповнюватимуться південними фарбами: від відсторонених спостережень і насолод місцевим гірським ландшафтом (підкорюють скелі в таких заломах, ніби зморшках, що здаються мозаїчними) до справжнього кількагодинного ходіння горами, покритими срібними духмяними полинами, дикими (великими і маленькими) трояндами, білим і рожевим ломиносом.

Ти, не задумуючись над змістом і формою, будуватимеш композицію природного твору, де на передньому плані — сірі скелі, страшно закрашені кущами розлогого жовтого дроку, що палатимуть жовтогарячими виблисками. Твоя непояснювана любов до рослинного світу не дасть обійти зором на вершечках скель цілі букети великих блакитних квіток, капорців, міртів у цвіту, портулаку, великих цибуль, лісу папороті й усякої іншої флори, назв якої ти навіть не знаєш. Проте чи не найяскравішою деталлю в композиції твого природного твору стане не вишукана незнайома квітка, а майже український червоний мак, допіру люблений і трохи не символічний.

Із кожним днем ти набираєшся відваги й сил на підкорення світу природної гармонії і достатку. З одного боку, ти неначе й пересічний турист, якого тягне до ще не побаченого і не оціненого. З іншого — в тобі ані на крихту людської пересічності: письменницький пер-вень руйнує її в тобі. Твій дитячий нахил до малювання (колись брався за олівець і не тільки) отримує інший вимір для своєї нереалізованої реалізації — твою роз-кріпачену уяву.

У ній, уяві, відбувають живописну обробку необтесані картинки людської непричетності: ти інстинктивно піддаєшся впливу природної величі. Ти залишаєш найбільш удалі фрагменти в пам’яті: на сторчових кам’яних стінах острова, що досягають до дев’ятисот метрів заввишки, море вирило безліч надзвичайних гротів.

Ці гроти, найвідоміші — блакитний, срібний і діамантовий, ти роздивляєшся із неабияким інтересом, фіксуючи кожне своє (щиро виявлене) враження. Не звертаєш уваги на людей, що так само в човні підпливають до маленького отвору в кам’яній стіні острова, куди, здається, неможливо влізти. Твоє тремтливе пізнання нового не фокусується на тому, що не має по-справжньому значення, — незнайомих людях, що підпливають так само.

У човні на самому дні уклався і чекаєш на чудеса, які пізнаватимеш от-от. Нерухомою фарфоровою лялькою

(бо й досі на дні човна) тебе пропихають до срібного гроту. Ти сприймаєш подібний акт за належне і підкоряєшся тутешнім правилам злиття з природним.

Сині, рожеві й зелені, надмір яскраві й виразні, кольори водяних бризок уже всередині трепетно карбуватимеш, аби при нагоді використати як унікальний матеріал для літературної обробки. Опустивши руку у воду, зі здивуванням помічаєш її срібне забарвлення, яке сприймається тобою чи не увічненням. Як, зрештою, і чи не єднанням із вищим началом у гроті, коли занурюєшся у блакить його величезної зали, у якій (неможливо) блакитна вода.

Це явище пояснюване наукою: через водну товщу у невеличку розщелину проникає тільки блакитна смуга сонячного спектра. Проте тобі не цікаві наукові твердження — шукаєш вагомі компоненти для композиції твого (створюваного) природного твору. Тому бачиш, як у блакитному гроті бризки розходяться вогнем мов найчистіші кольори пофарбованого скла проти сонця, а в діамантовому — вода буквально світить діамантами.

Ти настільки вживаєшся в атмосферу капрійської феєрії, що більшість природних явищ видаються тобі фантастичними. І лише в цьому, ти переконаний, до безуму прекрасному місці між двома сторчовими скелями, де вода у вузькому проливі темна, майже чорного кольору, час від часу може з’явитися блакитна освітлена хвиля, яку місцеві називають маленьким чортом (ріко-1о сііатоіо).

Твоя вже істотно розкріпачена уява вимагає нових і нових (у майбутньому) вражень. Невпинний рух і жага природного пізнання тривають: ти відвідуєш дику частину острова, страшно перевантажену полями жовто-квітучих кактусів, вищих за людину в кілька разів.

Поїздка на Анакапрі верхи на віслюку, високогірне й колись відрізане від світу селище, викликає в тобі абсолютно не інтелігентні бажання. Такі бажання якоюсь мірою лякають, проте не настільки, аби тобі не пра-глося їхнього конкретного втілення. Тобою починають правити людські (тривіальні) інстинкти — насамперед так дико й до страху тобі не вистачає мене, коли така дика природа, коли таке страшно запашне прозоре повітря, коли дуже світить сонце.

Ти намагаєшся хоча б на трохи заглушити ці тілесні поклики — за найменшим пізнанням анакапрійської мови, настільки особливої, що її ніхто не розуміє, місцевого побутового колориту, через який є відчуття перебування не в Європі, а десь в Африці.

Все це доводить тебе до стану якоїсь закоханості в такі чудернацькі ландшафти — природні й людські. Проте, зізнавшись у своїй любові до середземноморського острова, переконуєш, що в жодному разі не маю тебе ревнувати, ти кажеш: я — найбільш бажана і чудесна. Ти — кажеш, я — вірю. Це наш невиправний дует у довічному існуванні.

Створюючи своє широкоформатне полотно з капрійських запахів, форм і кольорів, ти зовсім забуваєш про прояви свого інтелектуального зросту: нічого не читаєш, ні про що не відаєш, єдине — незначні помітки до записної книжки (проте більшість — лишень фрагменти, що відкладаються у пам’яті).

Твій імпульсивний (хворобливий) потяг до природи, жага до краси острова сприяє тому, що тут за шість перебутих днів бачиш далеко більше, ніж звичайні форестьєри, які місяцями ходять тільки по прокладених доріжках і знаходяться у безпосередній залежності від ласки своїх провідників.

Ти бачиш, і не лише. Оце не лише стане трохи не за отруту (безум), подібну до укусу тарантула, що призводив людину до природного божевілля, засобом лікування від якого, за легендою, італійці кілька століть тому вважали народний танець тарантелу, який маєш щастя дивитися й відчувати на Капрі. Його вміють танцювати лише дві людини у світі, що живуть саме тут, на острові. І в кількагодинному швидкому екстазі під звуки гітари, тамбурина й кастаньєт в одному мотиві вони виказують перед тобою це вміння ідеального безуму.

Мій недоступний безумцю, ти маєш нарешті унікальну можливість відчути ідеальний (абстрагований, не наш) безум на смак.

Ти (нарешті) маєш унікальну можливість збоку подивитися на нас (і наш безум): коли лише дві людини в кількагодинному швидкому екстазі…

41

Маєш нових, плідних не лише для розваг, а й насичених культурним багажем спілкувань, знайомих. Серед такого культурного переситу найбільше зближаєшся зі скульптором Гінцбургом, запрошеним до вілли Пєшкова в ролі родинного майстра. (Зокрема, з письменником Буніним навідаєш ще не відчуту Сици-лію. Зазнайомишся чи не з десятком російських другорядних літераторів, астрономом Майєром…)

Із Гінцбургом здійснюєш кілька потужних промена-дів — далеких і не дуже. Спочатку на вітрильнику рушаєте в місто під самим Везувієм — Tore del Greco, де має відбутися народне італійське свято, й аж до Соренто. Ваша морська поїздка триває майже цілий день. За цей час ти встигаєш утомитися й набути зайвих ознак хвороби для подорожей такого ґатунку. Проте по прибутті на місце з палуби вітрильника з превеликим інтересом до пізньої ночі споглядатимеш разом з іншими свято, забувши на деякий час про втому й окремі негаразди із самопочуттям.

До Гінцбурга ти неодноразово апелюватимеш із безперестанку повторюваним коментарем: мовляв, фантастичне видовище. І йому не погодитись буде складно.

Він дивуватиметься не менше твого ілюмінованому місту коралів, що постане зі збудованих дивовижних башт, зверху донизу оздоблених коралами.

Вас вражатиме величезна кількість човнів, пароплавів та яхт, освітлених безліччю прожекторів, що з’їдуть-ся до Tore del Greco приєднатися до святкувань.

Тебе й Гінцбурга приголомшить убрання місцевої морської флотилії: човни у вигляді акул та інших риб з величезними пальмами на палубах, увішаними кольоровими ліхтарями, з кількома оркестрами і під серенади, що повільно курсуватимуть усіма напрямками попід берегом.

Обидва звабитеся гамором тисячного натовпу, що кричатиме, співатиме й витворюватиме свій незабутній простір, енергетично привабливий для таких непо-свячених, як ви.

Ти думатимеш під час свята над тим, чим зумовлений цей потяг італійського народу до вишуканих форм і злиття з природними смислами: вулиці будуть прикрашені вінками і величною рослинністю, в небо буде запущено близько двох сотень повітряних куль різноманітних форм і кольорів у вигляді чаш, медуз тощо, а запалений на морі феєрверк підніматиме в повітря вогняні дерева й кораблі, багатоголосо відлунюючи тріск ракет і бомб у горах.

(У прояві своєї життєрадісності цей народ не зупиняє навіть шалений кошт подібного дійства. Ти ошелешений: на якісь кілька хвилин вогняного небесного чуда витрачено близько тисячі рублів.)

Зі скульптором Гінцбургом відбудете і поїздку до Помпеї. Ваш маршрут: пароплав до Соренто, звідти — електричний трамвай до Кастельамаре. Ви відвідаєте “Музео Націонале”, у якому зібрано знайдені в розкопках Помпеї і Геркуланума рештки людського побуту.

Трагічне щезнення цих міст породило безсмертну легенду про оплакування небіжчиків Христом і появу на землі, куди крапали Його сльози, незвичайної виноградної лози — Лакріме Хрісто (Сльози Христа).

Особливо тебе зацікавить устаткування гончарної майстерні й зразки її виробів, незадовго перед тим відкопані з-під попелу в Помпеї. Це нагадає тобі народне мистецтво українських гончарів.

А ще вас не залишать байдужими тутешні місячні ночі — час безумства природи на Капрі. Аби скористатися з цієї величі вдосталь, ходитимете дивитися на місяць до Арки Натурале — скелі, що колись була склепінням підземної печери, яка зруйнувалася, лишившись у формі отвору з двох бічних підпір.

Гінцбург не дійматиме нудотністю і нав’язливістю, від яких ти втомився, він — людина іншого складу, йому не зрозумілі подібні форми силування.

Вас єднатиме жага до капрійської поетичності, що виявлятиметься навіть у рутинному повсякденні побутових клопотів і господарських справ, коли навіть кухарка між приготуванням страв пише вірші.

І, найголовніше, — тобі з Гінцбургом вдасться знайти спільне у прочуванні життєлюбства Капрі.

42

Цього острова так багато від тебе мені, що несвідомо дратуюсь і надмір вигадую, чого насправді, за жодних умов, не може статися (я вже знаю тебе аж занадто добре), проте моє несвідоме — невблаганне. І я наперекір глузду починаю мимоволі йому довіряти більше.

Воно показує (транслює) дратівливі картинки із зображеннями різноманітних жінок, що туляться біля твоїх ніг і були б не проти розцілувати твої руки, тобто так близько притулитися і до них. Ці жінки — твої прихильниці. Звідки їх стільки набігло, як показує (транслює) моє несвідоме, — мені не збагнути. Я не чую, якими мовами говорять жінки-прихильниці, проте я напрочуд ясно бачу привабливі статури і сміливі натяки на підтримку-любов, яких від жінки (можна уявити наскільки) тобі на острові не вистачає.

А їх, жінок-прихильниць, стає дедалі більше і більше, і протидіяти цьому я безсила. Тому якось спокійно і виважено кажу, що дозволяю тобі захоплюватися жінками, чи то пак підпускати прихильниць притулятися до тебе так близько.

Собі ж натомість лишаю чергову порцію внутрішньої порожнечі. (Висловлююсь так: внутрішньої порожнечі, аби не говорити про тривіальний перманентний пульсуючий біль, що нагадує той, який чомусь з’являється десь усередині мене, коли тривалий час не кохаєш фізично, а сказати про це не наважуюсь, розуміючи, що ще довго не з’явишся у мені, а я цього — тебе біля себе й у собі — страшенно потребую. Тож тривіальний біль. Тож перманентний біль. Тож пульсуючий біль. Усередині…)

Я лишаю ту порцію порожнечі, а ти питаєш, нащо дозволяю захоплюватися жінками, чи то — підпускати прихильниць притулятися до тебе так близько. Ти дійсно не розумієш мого вчинку-дозволу і переходиш до суму за мною: так кохаєш, так мій образ витісняє всі інші жіночі типи. І це — твої аргументи на мою користь (тобі йдеться про мої колосальні переваги).

Твої аргументи видаються тобі доволі потужними, адже ти не можеш ніким захоплюватися, бо твоя енергія у любові до мене не слабшає ні на мить. Це виявляється у тому, що снюся чи не щоночі, покидаючи тебе на ранок: прокинувшись, ти не бачиш біля себе мене, хоча й протягуєш руки для обіймів, замість яких — порожнє місце, тобто моя неприсутність (неприступність).

А ті жінки-прихильниці, що трапляються, тебе не обходять ні як жінки, ні як прихильниці, мовляв, я зайве вигадую і ні до чого дратую. Не притаманну тобі легковажність і пустотливість, яка подеколи трапляється в наших стосунках, не реально виявити поза мною. Такі твої переконання, які, боюсь, не доходять до мого несвідомого, й воно функціонує так, щоб і далі робити з мене об’єкт для больових переситів.

Однак заради твого спокою і рівноваги переконую, що віднині все гаразд і від мене ніяких почуттєвих скарг і зайвих дозволів. (Хоча цього переконання не чує моє несвідоме й продовжує подавати картинки з прихильницями — жінками, які руйнують мене зсередини.)

Я і далі беру від тебе так багато цього острова з його неіснуючими повіями й твоїми, що не загрожують мені, жінками-прихильницями.

Я і далі керуюсь вигадками свого несвідомого, але не можу подолати його собою.

Відтак я і далі — із внутрішньою порожнечею, у спробі зробити її непомітною для тебе.

43

Незафіксована (фольклорна) історія скромного, трохи суворого у звичаях і чесного населення Капрі й довкола нього на час твого перебування на острові лишатиметься одним із пріоритетних зацікавлень. Недарма уважно вслухатимешся в кожну розповідь місцевого старожила лікаря Черіо, закоханого в ці ландшафти настільки, що у своїй величезній квартирі він тримає справжній музей.

Із ним оглядатимеш високий мис, що підноситься над протокою, яка відрізує острів від материка. Саме на цьому мисі розташовані руїни вілли Тиберія, до якого сюди з Іудеї, за місцевими повір’ями, приїхав гонець зі звісткою, що Христос розіп’ятий. Ти зауважуватимеш бездоганне збереження руїн, адже й досі буде видно величезні зали, де лежать мармурові колони, вціліла мозаїка підлоги, а на стінах частина штукатурки зберігає тогочасний окрас.

Щоб не лишитися поза історією капрійських вірувань, здійсниш складний підйом на найвищу гору острова — Монте-Соляро, де на самому узвишші покояться померлі від холери у притулених одна до одної могилках за огорожею ченці вже покинутого маленького монастиря з невеличкою церковкою, у якій тепер правиться служба лише раз на рік.

Цей підйом — твоє своєрідне геройство, яке мусиш здійснити, незважаючи на часті позиви задухи і серцеву нестачу. Спочатку кіньми, потім дві години пішки добиратимешся наверх по м’якому від пороху шосе, яке зиґзаґами підноситься до другого капрійського містечка Анакапрі, вже знайомого тобі своїми кактусовими плантаціями.

На півдорозі до Монте-Соляро розглядатимеш навислу над шляхом високу видовжену вгору печеру, що поросла дрібним чагарником, на самому верху якої стоїть невеличка статуя Мадонни з вічно жевріючим червонуватим вогником лампади. Тобі імпонуватиме така прихильність капрійців до образу Діви Марії. Ти думатимеш, що це прекрасно. І матимеш ще не зрозуміле для тебе відчуття чогось небесного. Відчуття раптового, а відтак такого, що лякає.

Ти часто робитимеш зупинки і не лише для відпочинку, а й з метою насолодитися дивовижною чистотою і ясністю на світанку множинних звуків життя, що чуються з безодні, яка поступово пробуджується: співи півнів, скрип чиїхось дверей, що відкриваються, голос веселого візника… Або ліпше придивитися до оригінальних проявів природного: папороть, дрік, дикі троянди, хвойна рослинність, що продовжують непоясню-вано приваблювати тебе.

А на вершині гори у вигляді кам’янистого плоскогір’я, майже рівнини, ти вже матимеш чітко усвідомлюване відчуття відірваності від світу. Попри незначну висоту Монте-Соляро, близько шестисот метрів, стоячи на ній обличчям у бік містечка Капрі, де гора обривається майже трьохсотметровою стрімкою стіною і де притулився монастир, западеш у годинний ступор.

Твій позір пристрасно вбиратиме відкриті на всю східну половину острова протоку, сорентійське узбережжя, Неаполітанську затоку з Везувієм й Апеннінські гори. Ти стоятимеш подібний до одинокого дерева пінія, що росте посеред колишнього городу монастиря й ніби зазирає вниз, у безодню. Ти зазиратимеш так само, закляклий, обважнілий враженням. І тобі спадатиме на думку дещо про винятковість такої самотності й самостійності.

Після всього ти переконаний, що Капрі — навмисне створений для перевтомлених (таких, як ти) рай; щоб повернутися з нього до Чернігова, потрібні (над) серйозні причини.

Думаю: наприклад, я?..

44

Є відчуття повної неприсутності (марності) у твоєму житті. І часом воно, здається, може розірвати на шматки. Коли ані доступу, ані приступу до твоєї реальності, від якої віддалена тисячами світів, що холодно й відчужено сприймають найменші прояви мого наближення до тебе. Якби ти знав, що я почуваю насправді, якби ти тільки міг уявити цю кровотечу безуму в моїй голові, якби…

Але, звісно, не знатимеш. Звісно, не уявиш. Ти так старанно і правильно лишаєш мене-людину за бортом свого існування сьогодні, а мене відкладаєш на інші життя, яких, я впевнена, ніколи більше не станеться. Чи принаймні в яких не буде нас — отаких, що потребуємо одне одного нинішні. Я лишаюся настільки непізнава-ною в усьому, де хотів, можливо, мене залишити, що жодних шансів на прочитання того, наскільки важлива для тебе зараз, нема.

Цікаво, якщо б ти вів щоденник, чи йшлося б у ньому про мене як ту, яку так тривало кохаєш і якої нібито потребуєш. Чи існувала б я хоча б у щоденнику тією жінкою, що дає тобі тепло (фізичне, духовне, будь-яке) і не вимагає жодних обіцянок. Цікаво…

Я не питатиму в тебе, чи існувала б я по-справжньому хоча б у твоєму щоденнику, якби ти його вів, бо впевнена, що не існувала б. Ти міг вселити до нього молоду працелюбну співробітницю відділу статбюро, але не жінку, яка дає тобі тепло — фізичне, духовне, будь-яке. (Бо переживав би, що його може прочитати твоя дружина, що про нього могла б розвідати твоя сестра чи побачити діти, навіть коли це надмір інтимне, особисте, лише твоє.)

І, звісно, це не є твоєю провиною.

Я взагалі не знаю, чиєю провиною все це є.

Навпаки — у твоєму щоденнику йшлося б про інші речі, приміром який щасливий повернувся з Капрі та яка чудова в тебе засмага.

Твої нотатки рясніли б згадками про відвідані місця і погану погоду наостанок.

Ти не забув би вказати, скільки цікавих речей хотів купити в подарунок родині, а їх не пропустили б на митниці, де оплата ввізного мита складає вдесятеро більше за ціну товару.

Але жодним натяком у щоденнику не йшлося б про куплений для мене годинник і ще дещо або запах мого волосся, який так несамовито прагнеш відчути.

Кількадесят сторінок твого щоденника зайняли б описи вашого родинного щастя: ти і діти, ти й дружина, ти і мати з сестрою.

([…]

Діти застромляють в петельку піджака квіти: Ірина — червону оксамитову вербену, Оксаночка — білу троянду. Смієшся й запитуєш дівчаток: хіба ти — наречена, що так прибирають? Ніжно обіймаєш і цілуєш маленьких пустунок, поглядаючи в бік дружини, яка в білій волохошці та легкій літній сукні обсапує молоді корчі гарагольки, подеколи відволікаючись на привітний помах рукою до тебе й інших. Діти біжать до своїх грядок, де вирощують твої улюблені квіти — троянду, хрещатий барвінок, лісову папороть; а ти берешся за читання газети біля матері й сестри, врівноважених сімейним затишком свого улюбленого Мусі.

[…]

Ти, Віра й діти навідуєтесь у кіно, якому пророкуєш велике майбутнє. Із захопленням дивитеся на екран, де під звуки розбитого піаніно примітивно смішить Макс Ліндер, хвилюють Франческа Бертіні, Віра Холодна й

Володимир Максимов. Без замаху на елітарність цього технічного виду мистецтва не без інтересу переглядаєте короткометражні картини режисера Олексієнка, що створюють ілюзію театральної вистави, — “Як вони женихалися, або Три кохання у мішках”, “Бувальщина, або На чужий коровай рот не роззявляй”, “Москаль-чарівник”, “Сватання на вечорницях”, “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

І подібне, подібні домашні чудасії.

[…])

Не менше обсягу у твоєму щоденнику було б відведено творчим задумам (робота над другою частиною “Fata Morgana”: хочеш подати село за часів революції й аграрних рухів, є думка написати і третю частину — заспокоєння та здичіння села в останні часи, але як вийде цілком недоладно — порвеш) і корисному листуванню з українською і закордонною інтелігенцією (Гна-тюк, Єнсен, Лепкий, Чикаленко, Могилянський).

Проте — ані рядка ти не зміг би приділити тому, як ніжно пестиш мене впродовж кількох годин і дякуєш за моє існування у твоїй невиправній безпросвітності, а ще — як складно переносиш мою відсутність і свою почуттєву нереалізованість у мені.

Ані рядка — як мариш про вічність зі мною поряд.

Ані рядка — як Дичавієш без мого доторку.

Ані рядка…

45

Восени дев’ятого року він матиме безліч справ.

Восени дев’ятого року вона візьме відпустку й поїде до (якоїсь) своєї приятельки у Вільно.

Він тяжко переживатиме їхню розлуку: почуватиметься нестерпно, хворітиме.

Вона почуватиметься ще гірше, проте не повідомлятиме цього.

Щоб хоч якось приглушити її нестачу у своєму житті, він посилено працюватиме. Писатиме, житиме, як схимник.

Для певності, що з ним усе гаразд, вона в кожному листі питатиме, як зі здоров’ям.

На її розпитування він відповідатиме жартами, переконуватиме, що зі здоров’ям нічого серйозного. Проте направду матиме втомлений вигляд, і його запалі очі вказуватимуть на значні негаразди.

На його жарти у відповідь вона реагуватиме адекватно: це не жарти, і вимагатиме, щоби він звернувся до хороших лікарів.

Він більше не жартуватиме й виконає її прохання: звернеться до лікарів.

Почувши це, вона радітиме.

Сказавши це, він все одно вважатиме свої хвороби дурницями. Якби мав інше життя, то був би здоровий — від нього.

Від неї: (подумки) ніякого ж справді іншого життя.

Він робитиме спробу жити життям своїх героїв і не цікавитись усім тим, що довкола.

Вона відвідуватиме одне з найбільш оригінальних міст Європи, повсякчас перемотуючи в голові все те, що про нього і його життя.

У нього складеться ілюзія, можливо небезпідставна, що коли вона поруч і кохає, кохає… — йому працюєть-ся з більшим задоволенням.

У неї — жодних ілюзій (вона знизує плечима), а його (ілюзії) вона не проти підтримувати, коли це йому на користь.

На відстані він усвідомлюватиме, наскільки йому пощастило з нею: хоче цілувати їй руки, дякуючи за те, що вона оживляє його життя. А ще неабияк пишатиметься тим, що оцінив її як належить: тривало і невиліковно кохає.

На відстані їй спадатиме на думку, що отак (відчужено, не разом, без нього) — це не життя, особливо тоді, як тривало й невиліковно кохаєш.

Він перейматиметься тим, що вона мало знайомиться з містом, і це намарне.

Вона дійсно з ним знайомитиметься мало.

Він уявлятиме, як би добре було пройтися удвох тісними старовинними перевулками з будинками, наліпленими один на одного, ніби кораловий риф, перевулками зі слідами життя кількох поколінь.

Вона теж щось таке уявлятиме.

Він шкодуватиме, що не з нею.

Вона шкодуватиме так само.

Утім він змушуватиме її поводитися чемно, як слід: веселитися, радіти, відпочивати, не припиняючи (аякже) його кохати.

До таких примушувань вона й ставитиметься як слід — чемно: не припиняючи (аякже) його кохати.

Він нервуватиме, коли тривалий час не отримуватиме від неї листів.

Вона знатиме це.

Гарної (сухої) погоди він згадуватиме, що її нема для побачень.

Вона знатиме і це. (Вона завжди все про нього знає.)

Він чекатиме на її якнайшвидше повернення і благодатне жіноче тепло. Йому властивий дикий егоїзм.

Вона повернеться якнайшвидше, щоб віддавати тепло, призначене тільки для нього, для вдоволення його егоїстичної втіхи.

Він і вона — це ти і я, звісно.

46

Моє повернення з Вільно анітрохи не виправдовує наших сподівань. Мінімум зустрічей і відповідно обмежено довгоочікуваних обіймів упродовж півроку. Обіймів майже немає, не кажучи про взаємну любов у моєму ліжку. А ті, що зрідка бувають, зовсім втрачають притаманний до цього запах прив’язаності: поза побаченням те, як ти пахнеш, не можу втримати надовго.

Перестороги через твоє здоров’я набувають реальних обрисів: ти не тільки постогнуєш, а часом мало не плачеш від шаленого болю в грудях і браку вільного віддиху.

(Чую твої божевільні крики у снах і поза снами, коли прокидаюся і не можу логічно відбути день: чую твої крики, твої крики, крики…)

Ти по кілька днів не піднімаєшся з ліжка, а відтак про які побачення і реалізацію наших солодких почуттів може йтися?

Мене прикро вражає ситуація з твоїм самопочуттям: я не поруч і не маю доступу до тебе, я не маю доступу ні до чого. І теж кричу — кричу несамовито, поранено, відбуваючи цей тривалий термін буття без тебе.

У мене немає варіантів, тому навіть не можу мислити про якісь дії, мовляв, до біса людські поговори, мушу бути з тобою. Проте біля тебе — дружина: у неї стільки клопотів через твою хворобу. Так, вона — справжня дружина, тож і думати не можу про якісь там дії.

Подеколи тобі стає краще, крім нервів, які вибухають від кожної інформаційної дрібниці, факту в пресі чи статті, роблячи тебе хворим на кілька днів поспіль. Якусь наснагу з фізичним полегшенням дають хіба поодинокі повідомлення з-за кордону. Наприклад, про вихід прихильних рецензій у стокгольмських газетах на твою шведськомовну збірку, видану Альфредом Єнсеном.

Проте навіть у напівживому стані, через силу ти змушуєш себе працювати. У пошуках надійного матеріалу для белетристики опрацьовуєш надіслані Гнатюком етнографічні збірники. (До того ж навіть будучи не зовсім дієздатним, розмірковуєш над можливою майбутньою поїздкою з ним, Гнатюком, на всі весняно-літні вакації до Криворівні з метою збору матеріалу про гуцульське життя. Несамовита ідея, якщо взяти до уваги твій фізичний стан і перестороги лікарів.)

Ти плануєш розпочати роботу над твором про враження від поїздки на Капрі й італійського моря. Але у сподіваннях відповідного настрою для такої праці не наближаєшся до конкретних дій ні на крок: ми не бачимося, ми не маємо один одного по кілька тижнів чи навіть місяців, чого вельми обом прагнеться, і ти не спроможний видобути з себе відповідний настрій.

Найгірше — це те, що, попри нездоров’я, ти змушений виконувати й громадські повинності, на здійснення яких насправді ані бажання, ані часу.

Одна з них — обов’язки старшини присяжних засідателів у Чернігівському окружному суді. Із цим відбуваєш поїздку до Конотопа — слухати судову справу про самосуд багатих селян Вихвостова восени п’ятого над п’ятнадцятьма бідними, що хотіли розподілу землі, унаслідок чого були вбиті.

У зв’язку з цим по кілька тижнів відсиджуєш на засіданнях і страшенно перевтомлюєшся. Працюєш не менше десяти годин на день. Утома, страшенна утома. Тобі здається, що твої дні сходять у ярмі, а від цього втрачаєш смак до життя.

Хвороби й повинності не дають тобі змоги побачитися в Перешорах на Великодні свята з Чикаленком, хоча маритимеш і південними степами, і зустріччю з приязною до тебе людиною. Убитого-тебе присяжним судом і на додачу застудою в дорогу не відпустить дружина. Принаймні хоча б у цьому я з нею солідарна. Проте не відпустити тебе за таких обставин хотіла саме я.

47

На Капрі цього сезону ти пропонуєш їхати разом. Такі стабільно безумні ідеї, бо ж ані минулого разу, ані теперішнього, ані майбутнього. Обоє це розуміємо напрочуд ясно, але, поза цим, робимо в бік одне одного різноманітні (дивні) пропозиції. Такі, як твоя перед від’їздом цього сезону на італійський острів чудес і багатосумів.

На щастя, зі своєю пропозицією утримуюся, бо усвідомлюю складність ситуації з твоїм самопочуттям, через яке й береш двомісячну відпустку і яке поліпшується лише в середземноморському кліматі й за відсутності рутинної метушні. А їхати з тобою, звісно, — безґрунтовні марення, які мене обминають.

Ми прощаємося так стримано і лагідно, що починає допікати відчуття якоїсь невиправної загрози. Про це змовчу, як і про більшість того, про що варто все-таки сказати, не соромлячись і не таячись. Приміром, який ти мені потрібний. Банально: який потрібний… Проте — соромлюсь, таюсь (не кажу). Багато років — соромлюсь. Подеколи, притаєно, кажу. Але насамперед — таюсь, вберігаючи тебе від смутків, які намагаюся хоч так оминути.

Я стримана у вияві свого кохання настільки, що ти наважуєшся лише спроквола обійняти і поцілувати не в губи. Так, немов на нас дивиться Віра Дейша разом з усіма співробітниками статистичного бюро. У мене, здається, дежавю.

Укотре тебе відпускаю без себе, і цього разу по-справжньому страшно. Ти маєш відвідати в Києві спеціалістів, а передбачити, яким буде їхній діагноз (вирок), уже реально. Мій страх одягається в оксамитові шати й упевнено рухається вперед. Я не схильна до драматизації, проте іншого відчуття не маю.

По дорозі до Києва, на пароплаві, захворієш гастритом. Добу лежатимеш мертвий, наступного дня тобі викличуть лікаря. П’ять днів хворобливо й голодно (крім супу й чаю, нічого не їстимеш) минатимуть у цьому місті, де тебе вписано у склад журі із розгляду проектів пам’ятника Шевченку, де мусиш відвідувати звані обіди, наприклад у гласного Щітківського.

Із відчаєм — зовнішнім і внутрішнім — сприйматимеш київську награність у виказуванні людської щирості й приязні: дратуватимуть надмірні (фальшиві від більшості) увага й турбота, суєта без сенсу, стандартно тьмяні купки людей. Відтак бачитися ні з ким не прагнутимеш, бо кожен (Науменко, Яновська…) хотітиме від тебе щось одірвати, розказуючи про всілякі життєві нісенітниці. (“Щось” — це твоє право на самоту.) Як виняток, хіба поміщик-меценат Леонтович і подружжя Русових, які без зайвого патосу приймають тебе-людину й виказують трохи не самопожертву, що аж доведеться повірити в людську доброту.

Із Леонтовичем пов’язуватиме навіть дещо більше: він перейматиметься твоїм здоров’ям не менше за Віру. Із ним — по київських лікарнях: невропатолог Петров-ський, лікар-терапевт Фаворський, які на консиліумі дійдуть згоди в невтішному діагнозі.

Ти маєш порок серця (відсутній двостулковий клапан) і грудну жабу через серцеву слабість. Тобі заборонять утомлюватися й хвилюватись, накажуть лікуватися тільки спокоєм і південним кліматом, бо інших ліків не існує. Леонтович береться дістати тобі посаду в Ялті у зв’язку з лікарськими настановами на майбутнє.

Тебе допікатиме думка, що станеться з матір’ю і мною, якщо розповіси правду. Мати не знатиме довго, сповістити мені все-таки наважишся, та всієї правди не скажеш, боячись цим мене засмутити.

(Утім я знатиму більшість і без уточнених невтішних діагнозів: у сні до мене приходила старенька сліпа жінка із жовтими від цигарок пальцями й казала до мене. Я знатиму все поправді й відчуватиму, боляче, нестерпно, як тобі важко.)

Так, наважишся мене сповістити, не думаючи про критичність ситуації й наслідки того, чого ще не прийматимеш серйозно: ти не слухняний.

Думатимеш: як тільки опинишся на волі, вирвешся з обіймів вагонів і пароплавів — забудеш про всі хвороби, відтанцьовуватимеш свято життя. Можливо, у чомусь станеться саме так, але не настільки потужно, як уявлятимеш. Тому в передчутті справжньої волі, навіть не діставши на дорогу потрібних грошей, якнайшвидше (до того ж у тебе ліпшатиме зі шлунком) вирушатимеш до Одеси.

Увесь час дорогою міркуватимеш над тим, як я переношу нашу розлуку. Тобі хотілося б, щоб це відбувалося з найменшими душевними втратами, легко. Тож висловлюватимешся до мене з найменшими душевними втратами… А насправді матиму підозру: ти був би не проти почути від мене про те, як я змучена існуванням без тебе.

Я, змучена існуванням без тебе, робитиму вигляд, що переношу нашу розлуку з найменшими душевними втратами, й повідомлятиму саме це. І ти віритимеш у подібні байки. Віритимеш, вимагаючи від мене хоча б пам’ятати друга, який все життя зберігатиме мій милий образ у своєму серці, кохатиме мене.

Я вислуховуватиму твої вимоги і підкорятимусь.

48

Фрагменти твоїх мандрів — ландшафтних і людських — могли б скласти книгу нарисів (про екзотичні місцевості й не менш екзотичних людей).

Не знаю, ти міг планувати щось таке, проте вчасно не повідомити, не поділитися задумом зі мною, попри те що (зазвичай) не приховуєш своїх планів і починань. Можливо, наразі мені хочеться хоча б щось фантазувати про тебе, не маючи поряд, тому отак, марячи.

Перше-друге червня десятого року. Одеса:

Почуваєшся краще. Принаймні заспокоєно. Принаймні заспокоюєш.

Зупиняєшся у знайомого з часів праці у філоксерній комісії лікаря Луценка. їдеш на його дачу: п’ятнадцять верст від Одеси кіньми, над Хаджибейський лиман. Засмагаєш.

Відвідуєш турецького консула для обміну грошей на турецькі, грецькі й італійські, у нього — оформлення необхідних для переїзду за кордон паперів.

Береш білет на італійський пароплав “Ьеуапго”, що відпливає о четвертій.

Попереду — майже невилазних тринадцять днів на морі.

(До слова, схуд і невеселий. Мабуть, мені не сподобався б. Зовсім не думаєш про свій стан, насамперед насолоджуєшся життям, тобто намагаєшся все чути і бачити, за всім спостерігати. Цю потребу — чути, бачити, спостерігати — вважаєш невигойною. І нехай.)

Третє-четверте червня десятого року. На пароплаві “Іеуашо”:

Подорожжю надзвичайно задоволений. Цілими днями сидиш чи гуляєш палубою. Дихаєш морським повітрям і споглядаєш дельфінів.

Твої супутники на пароплаві — старий малоцікавий грек, красива італійка з двома дівчатками — Ельзою і Нориною, ще кілька французів й італійців. Ближче знайомишся з італійкою Біанкою, що супроводжує тебе до Неаполя, й капітаном — привабливим (та приємним) італійцем. Біанка висловлює у твій бік жіночу увагу: доглядає і розважає. Капітан не полишає розважати вас — різноманітні історії, дотепний гумор і багато людської приязні.

(Я не розумію твого мимовільного захвату італійкою Біанкою, але жодного докору чи якоїсь підозри.)

П’яте-сьоме червня десятого року. Константинополь, Стамбул:

Приголомшений містом, на березі якого від дев’ятої години ранку разом з провідником-євреєм.

Тут: із обох боків потужного рухливого й голосного Босфору (всюди пароплави, яхти, човни, з яких щосекунди ревуть і плачуть сирени), по горах — дачі, засаджені садами й віковічними кипарисами.

Тут: будинки витонченої східної архітектури, що видаються мережаними; мінарети, мечеті, палаци — неначе зіткані з мармуру.

Спочатку розвідуєш європейську частину міста, Пера, — брудну, довгу, криву і вузьку вуличку. Вона справляє враження крутої суміші Європи й Азії, де співіснують, не витісняючи й не перевершуючи в привабливості одне одного, екіпажі й віслюки, чоловіки-європей-ці в циліндрах, жінки-європейки у новомодних брилях й араби в білому одязі, турчанки у чорних покривалах, а ще негри, турки, дервіші, перси, вірмени, греки… — усі в національному вбранні; це безумно дике різно-барв’я.

Ти зауважуєш несумісність блиску розкішного магазину з розташованою поряд яткою, з якої смердить баранячим м’ясом, що смажиться прямо на вулиці. Така несумісність є водночас досить привабливою штукою, і в тебе щодо цього жодних сумнівів — такий зачарований.

А далі рушаєш до Стамбула. Це старий мусульманський світ, у якому своєю архітектурною величчю, передовсім мозаїками, дивує храм Ая-Софія. А ще мечеть Ені-Джаме, вимощена мальованим фарфором, дорога і гарна будівля. Тебе радує той факт, що у цьому світі європейців майже не видно. Тут розташовані сліпі будинки з гаремами й кав’ярні. Щоразу, дивлячись на це східне диво (архітектура і мешканці), — задивляєшся.

Звідси подаєшся на критий турецький базар, де нескінченні торговельні коридори пропонують усе, що є на Сході: коване срібло, шовки, халати, шаблі, рушниці… Ти губишся серед пропозицій цікавих на доторк письменницького пізнання тобі людей. Голова обертом. Тонеш у враженнях, яких тривалий час не вистачало. Врешті-решт купуєш собі феску й тютюну, а ще наважуєшся поголитися у турка.

Ти — клієнт старовинної кав’ярні в Уюп-Султані: лягаєш на диван, тобі подають солодку ароматну каву й вугілля, що горить, для папіроски. (П’єш каву й куриш, незважаючи на заборони лікарів.) Почуваєшся розслаблено і комфортно. Лежиш і спостерігаєш за цим своєрідним азіатським життям, яке тобі імпонує своєю невибагливістю та певною вмиротвореністю. Слухаючи розмови місцевого люду й господарів, робиш для себе приємне відкриття: ще не забув знаної з бессарабсько-кримських часів турецької мови.

Після обіду катаєшся на маленькому пароплаві уздовж Золотого Рогу. їдеш за місто, на околицю, де зовсім немає будинків і лише гора, покрита надгробними пам’ятниками. Ти вибираєшся на цю гору, щоб роздивитися краєвиди, яких звичайний турист, що відбуває свої плинні дні в центрі Константинополя й Стамбула, боячись вибратися так далеко за місто, ніколи не побачить. Ця місцина спонукає до самозаспокоєння (медитація). Так, самозаспокоюєшся (медитуєш).

Коли повертаєшся на пароплав, то спантеличений тим, як притягнений азіатським життям спокій піддають справжній пертурбації багато нових пасажирів — французькі священики, турецькі офіцери з жінками і дітьми, албанці, іспанки, навіть російські актори. Ти потроху починаєш шаленіти — всі розмовляють різними мовами, одне одного не розуміючи, що нагадує тобі вавилонське стовпотворіння. У твоїй каюті з’являються французькі монахи, турецький комерсант, і на це немає жодної ради.

Пароплав виходить у Мармурове море.

(П’єш вино й багато куриш. Тютюновий дим у моєму волоссі й моїх нервах, червоне вино тисне на мозок. Але ти цього зовсім не помічаєш.)

Восьме червня десятого року. Салоніки:

Дорогою до Салонік, з правого боку, весь час перед очима стоїть Олімп — високі дикі гори, покриті вічним снігом.

Фантазуєш: відтоді, як боги покинули Олімп, там ніхто не живе. Проте богам ти не заздриш, бо хто хотів би жити у вічних снігах.

Салонікська затока. Звертаєш увагу на те, як вода із синьої стає зеленою, а далі ще дивніше — жовтою. Тобі розтлумачать: це річки розмивають глиняні гори і зносять глину в морські води.

Салоніки — великий торговельний порт — розкинулися на горі амфітеатром. Це ще один яскравий приклад азіатсько-європейської мішанини: багато іспанських євреїв, арабів, албанців і всякого іншого чудного люду.

У місті відразу сідаєш до електричного трамвая, щоб відвідати віллу серед саду, в якій живе найвідомі-ший світовий в’язень, полонений нового режиму, деспот — турецький султан Абдул-Гамід, скинутий у дев’ятому році молодотурками за участь в організації перевороту.

Кругом вілли сторожа (москалі на варті, як коло в’язниці) не пускає нікого до воріт. Здалеку розглядаєш сірий будинок на два поверхи із закритими віконницями на всіх вікнах, що видається тобі мерцем серед чорного парку. Стоїш і вглядаєшся в цю химеру в очікуванні, доки з’явиться невесела фігура хитрого і злого, як про нього тут кажуть, султана.

Минає час, але ніхто так і не з’являється. Маєш деяке розчарування, проте не настільки, щоб обминути англійську кав’ярню, де на тебе чекає знайомий-італієць, з яким розговорився, їдучи в трамваї. Цей знайомий, представившись багачем-фабрикантом Фернандесом, обіцяв показати місто. Тобі складно повірити, що фабрикант роз’їжджав трамваєм, тому Фернандес на момент знайомства видався шахраєм, з яким годиться бути пильним. Від екскурсії містом, навіть підозрюючи людину в шахрайстві, ти чомусь не відмовився, тож поспішаєш до англійської кав’ярні.

У кав’ярні тобі нарешті зрозуміло, що Фернандес — ніякий не шахрай, відтак стало неабияк соромно за себе. Він і справді чекає на домовленому місці, до того ж частує обідом. Узявши фаетон, рушаєте оглядати місто.

Ви відвідуєте церкву Софії зі старовинною мозаїкою, а потому мечеть дервішів і дуже цікаву мечеть, колишній храм Святого Дмитра, де з-під штукатурки нещодавно відкрили чудові візантійські мозаїки перших віків. У колишньому храмі скрізь пишні колони з мармуру, з такими ажурними капітелями, що здаються сплетеними з тонкого мережива. На пам’ять про цю зустріч Фернандес дарує камінчик із мозаїки над гробом Святого Дмитра.

Звідти знайомий-італієць знов запрошує тебе до кав’ярні: пригощає і розраховується за все самостійно. Тобі це аж неприємно, особливо враховуючи те, яким ти побачив Фернандеса від початку.

Ти неймовірно вдячний цьому багачеві за опіку, тому ввічливо запрошуєш його на пароплав повечеряти.

(Щодо проявів твого незадоволення в бік дружини, то повідомляєш: дуже шкода, що тобі не вдалося намовити її поїхати разом з тобою, бо впевнений: вона була б задоволена побаченим.

Щодо проявів твого незадоволення в бік мене, то повідомляєш: дуже шкода, що тобі не вдалося намовити мене поїхати разом з тобою, бо впевнений: я була б задоволена побаченим.)

Дев’яте червня десятого року. Афіни, Акрополь:

Пароплав спиняється в морі.

До берега добираєшся човном: до порту Піреї — доволі бідного, з голою природою міста, що нагадує Слобідки Севастополя.

Потому рухаєшся залізницею до Афін, міста із широкими й гарно мощеними вулицями, настільки чистими — аж сліпучо-білими, що тобі боляче дивитися, як сонце освітлює білий і жовтий мармур будинків, які відтіняють хіба що групи кипарисів:

За твоїм спостереженням, улюблене дерево в Афінах — мімоза, бо ці яскраві (сліпучо-білі) вулиці засаджені нею так густо, що здаються бульварами. Особливо біля королівського палацу.

З будівель найбільше тобі подобаються університет і академія, побудовані як у класичному стилі (з надвірними фресками на золотому фоні), так і в античному (з доричними й іонічними колонами), хоча довкола повно будівель й у стилі бароко.

Чи не найбільше приваблюють кав’ярні, що часом займають цілі квартали. Люди тут звикли жити на вулиці.

Відвідавши подібний заклад (захоплює баченим у ньому і чутим), береш візника до Акрополя. Він справляє найкраще враження.

На високій дикій скелі стоять Парфенон (зберігся добре), Еректріон (храм перемоги) й інші будівлі з античного мармуру.

Зі скелі одкривається чудовий широкий краєвид на море, гори і місто: під Акрополем давні грецькі театри і храм Тезея.

Фаетоном об’їздиш увесь Акрополь — світле європейське місто, що залишає найкращі враження. Асфальтовані вулиці; сяюча білизна будівель; чорні кипариси довкруг.

Чудно стає від усвідомлення, що ця земля бачила життя давніх героїв, відомих людей. А тепер на ній ти.

(Чомусь більше жодного слова про супутниць на пароплаві. Чому?)

Десяте червня десятого року. Острів Крит, Канея:

У невеличкому над морем містечку Канеї на Критському острові ти лише кілька годин. Це ще один ландшафтний фрагмент Азії, розташований на фоні гір: будинок звисає над будинком, мінарети, мечеті, фрески й увесь час майорять оригінальні костюми критян.

Великий переїзд у сорок вісім годин, на овиді перестають з’являтися навіть острівки.

(Оминаючи моє “чому”, повідомляєш про сум без мене. Мовляв, навіть хвилина мого поганого настрою могла б зробити тебе щасливим. Кохаєш мене, обіймаєш і цілуєш.)

Дванадцяте червня десятого року. Катанья (Си-цилія):

О сьомій ранку прибуваєш до Катаньї — теперішнього торговельного центру Сицилії по зруйнуванні Мес-сіни. Одразу вирішуєш об’їхати це прекрасне європейське містечко й побувати у відомому парку Villa Bellini.

Ти оглядаєш собор, де похований композитор Беллі-ні, його пам’ятник і руїни театру.

Тебе приваблює і нове, й старе місто. Звідси хочеш зробити прогулянку до Таорміни, куди дві години їхати залізницею й потім годину з візником. Дозволяєш собі таку подорож, бо анітрохи не втомлений морським пересуванням, навіть навпаки — відпочиваєш, добре спиш.

Дорогу до Таорміни вважаєш неперевершеною: з одного боку — Етна, з другого — море. Повсюди (тривалістю в кілька годин) вражають засаджені цитриновими і помаранчевими гаями потоки лави, що колись, видно, текли аж у море.

На станції Сіагсііпі — Таогтіпа обідаєш по-сици-лійському: з винами й сирами, з мессінськими помаранчами.

Зауважуєш, що в Таорміні багато розкішних готелів. Зрештою, це — найдорожча місцина Сицилії: тут зимують американці, німецький імператор і подібна погань (так ти висловлюєшся). Ти обдивляєшся готель Б.-Оо-тепісо, що був колись монастирем, у ньому цікаві старовинні зали, оздоблені мозаїкою, різьбою та образами, розкішні сади.

Ти навідуєш руїну давньогрецького театру, що нагадує римський Колізей. Йому близько п’ятисот років.

(Якщо можна про щось і додати, то, звісно, не про власні перестороги й відчай, яких незміряно. О, мій єдиний друже…)

Тринадцяте червня десятого року. Мессіна:

Твої спостереження за зруйнованим землетрусом містом, у якому перебувають упродовж п’яти годин пасажири пароплава у зв’язку з негодою.

Тут, серед страшних і нестерпних видовищ, помічаєш людську життєспроможність: так багнеться, багнеться жити.

Місто — руїна: все довкола — спресоване, змішане, вбите.

Вулиці — руїни, гори всякого грузу і каміння.

Нову Мессіну зводять за містом.

Під руїнами і досі поховано сорок тисяч людей. Ідуть розкопки.

Бачиш, як сидять городові. Вони встають на знак, якщо одривають тіло.

При тобі викопують труп жінки. Спочатку витягають голову і кладуть у таз. Потому тягнуть сорочку, що подерлася, далі — тіло, вже напівзгниле.

Будинки стоять так, що лишилося тільки три стіни. Через обвалену стіну видно ліжка й посуд. Проте більшість просто розвалені. Натомість їм на вулицях ставлять ряди дерев’яних, з легких дощок, будиночків на два поверхи — тоненьких, а відтак смішних — як коробки з-під макаронів. Такі споруджують і магазини. Ці недовготривалі побудови можливі за пожертви.

Тіснота й убозтво.

Вулицями страшно ходити: залишки споруд й укріплень трохи не падають на голову.

Буквально кілька хвилин, але хитається земля під ногами. У цю коротку мить не встигаєш навіть зрозуміти, у чому річ. Лише після відчуваєш неприхований страх за життя.

Місцевий люд заляканий і сумний: жінки в жалібних чорних крепах, у чоловіків тільки чорні краватки. В кожних очах — жах.

(У дванадцятому році з’явиться твій нарис “Хвала життю”. Допікатиме чорна фігура та її страшні чорні очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить.)

П’ятнадцяте червня десятого року. Капрі:

Любиш мене. Більше жодних суттєвих подій.

(Так, жодних.)

49

Якийсь час ти вдало приховуватимеш від мене свої нав’язливі страхи. Ті, що не менш удало приховую від тебе я. Проте вчасно приходить усвідомлення, як не скоро мене торкнеш і що так тривало доведеться обходитися без моєї присутньої любові.

Ці нав’язливі страхи, яких спробуєш позбутися у кращому двадцять шостому номері на першому поверсі, без сходів і з окремою терасою на море, декорованою бамбуковими кущами, агавами, подібними до пащі акули, й квітами готелю “Рояль”, не відпускають.

У пишному ліжку капрійського готелю чи на зручному розсувному кріслі, виставленому на великій мармуровій терасі для прогулянок, вони тебе віднаходять і випещують у твоїй уяві мій гіпертрофований образ (настільки гіпертрофований, що може виникнути сумнів, чи він направду уособлює мене), вкотре зайвий раз нагадуючи: ти тут сам.

Я з’являюсь у сновидіння і ґвалтую твої терпіння й витримку. Розпашілий, знеможений — таким повертаєшся до капрійської реальності й тривалий час приходиш до тями. Отямившись, берешся за аналіз побаченого й пошук хоч якихось (найменших) пояснень.

Повертаєшся з-за кордону і сидиш на ґанку бюро. На тобі довгий брунатний плащ-накидка, хоча погода літня і до осені ще кілька спекотних тижнів. Утім ніякого дискомфорту, тому не заморочуєшся.

Я теж сиджу на цьому ґанку, проте поглядами ми не зустрічаємось. Я сиджу з іншими — це твої підлеглі, знайомі, але на твою появу жоден із них не реагує. Я сиджу з ними, та між нами ніяких розмов. Люд завмер довкола.

Невизначений час ти продовжуєш так самотньо сидіти й ні про що не думати, допоки не помічаєш зміни в мені. Ти одразу вирішуєш, що вони сталися за час твоєї відсутності: я вся в білому й маю дивовижно біле обличчя без кровинки, а біля губ — глибокі хворобливі зморшки.

Ти спокійно розглядаєш мою непояснювану білизну і без жодних емоційних порухів констатуєш: видно, що багато страждала.

Обмірковуючи те, що є причиною моїх тривалих страждань, згадуєш: за час своєї відсутності не написав мені ані рядка, тобто зовсім про мене забув. А ще ти пригадуєш, що раніше належного вийшов на працю і відпустка ще триває. Саме тому ніхто не звертає на тебе уваги. Мабуть, думаючи, що це зовсім не ти.

Я, як і решта, завмираю. Біла і в білому. Цей мій невигойно болючий вигляд повертає тобі пам’ять, повертає із сонного забуття.

Ти хотів би проаналізувати побачене і навіть пробуєш знайти, нехай і малоадекватне, але пояснення. Проте тобі нічого не спадає на думку.

Повідомляєш, що більше немає сил приховувати від мене свої страхи, пов’язані з потребою у мені, а постать, яка повсякчас віддзеркалюється одна у люстрах, тобі набридла.

Тому переконуєш радше себе, не мене, я відчуваю, що наступного року (якщо житимеш — така твоя неприємна примітка) обов’язково поїдеш до Африки — до Єгипту, але не сам, зі мною. Один ти більше не хочеш. Ти попереджаєш, що мушу готуватися до поїздки. (Проте і це відчуваю теж, ніякої поїздки на двох, навіть коли більше один ти не хочеш.)

50

Родина та дружнє товариство Пешкова і цього від-починкового сезону приймають тебе на славу?

Маєте нові атракціони-розваги?

Чи ти у безмежному захопленні!?

Тебе й справді полонить азартом риболовля з російським письменником П’ятницьким і грузинським Мгеладзе (навіснієш, звірієш, підсікаючи ці слизькі, що клюють, тіла, збираючи букети, а не рибу, бо ж такі яскраві й кумедні?) та гуляння островом із веселою компанією з вілли російського благодійника Пешкова, що час від часу зачитує вам свої нові творіння, зокрема п’єсу “Зустріч”, написану для постановки у німецькому театрі?

Тобто вранці, до обіду, обираєш життя ящірки, вигріваючись на березі моря, беручи сонячні ванни, а по обіді — стаєш рибалкою?

Уперше граєш у карти, навчився — в тітку?

Або, можливо: хочеш працювати, та не дають?

Постійні нові випадкові знайомства, до яких ставишся скептично: якийсь англієць, італійський князь Караччіолі, німецький художник Шіц, оперний співак, що робить концертне турне Європою?

Ти дійсно хочеш вивчити італійську і зробити нотатки власних вражень від Капрі?

Плануєш похід на сеанс гіпнозу з сусідом по готелю, адвокатом польського походження зі Львова Льовен-герцом?

Тривалий час уникаєш знайомства з польською родиною письменниці й лікаря з Герцеговини, які все одно надибають тебе у найменш очікуваний момент, коли після чергових посиденьок, скинувши з себе одяг, лежатимеш під хвилею?

Тебе приголомшить ця польська письменниця відвертим костюмом і безцеремонністю, мовляв, ви — такий-то, подасть руку й всадиться поряд?

Чому, хіба ти не звик до такої дивної інтимності й до такої близькості статей, що на Капрі прийнятна?

Невже не підтримаєш розпочату цією літературною дамою розмову про її захоплення тобою і твоєю польсь-комовною збіркою, виданою шостого року в Варшаві у видавництві Фелікса Веста, яку вона читала й навіть трохи цитує?

Ти скептично ставишся до такої екзальтації — мовчиш, особливо не реагуєш на прохання від неї послухати її останню річ?

Чи вона тобі не симпатична?

Маршрут твоєї щоденної прогулянки не змінився: вулиця Нуова, Маленький Майдан, вулиця Гогенцол-лерн, вулиця Трагара, Punta Tragara?

Твій організм переповнився ароматами моря і квіток, красою, що забуваєш, що ти—людина, тобто доволі нечисте створіння, і сам собі здаєшся запашною рослиною?

Блукаєш дикими місцями серед скель у стані сонного лінивого напівзабуття?

Захоплює не лише природа, а й місцевий побут, звичаї, свята?

Шиєш собі білий полотняний костюм за незначні кошти, принаймні в Чернігові це було б неможливо здійснити?

А ще — чи щосекунди уявляєш мене поряд і мариш тим, як би піклувався, ділився враженнями, що б показав?

[…]?

Я багну знати відповіді на нескінченність за кількістю своїх питань до тебе, але при цьому небагатослівна (більшість все-таки тримаю при собі), хіба: чи почуваєшся погано тільки ранком і чи не вважаєш це симптомом неврастенії, чи я ще є у твоєму (якомусь) житті???

51

Інформуєш про велику ловлю риби, в якій узяв безпосередню участь — ти не лише глядач, мав можливість відчути себе серйозним (зі значним уловом і якого цікавлять крупні морські екземпляри), най і без особливої активності в діях, рибалкою в команді з десятьох професіоналів, що з ночі на глибину 200—300 сажнів закинули довгий шнур, прив’язавши до нього через кожні два аршини шнурочки з гачками.

Ви вирушили о шостій годині ранку на трьох човнах у відкрите море. Рибалки-професіонали вправно реагували на витягання шнура з води. До цього процесу ти тільки уважно приглядався (обрана тобою точка зору — збоку). Вода така тиха і прозора, що ще глибоко бачив, як срібною плямою пливла жива, але вже на гачку, риба: здебільшого — морські зірки, їжаки, риби-лас-тівки.

Перший серйозний набуток — в’юн, довший за людину в кілька разів і грубий, як дві людські ноги. У воді риба билася, тому хлопці були змушені глушити її залізним гаком і поступово закидати до човна. (Обрана тобою точка зору не змінена.)

Далі команда витягла рибу-чорта: вона червона й подібна до коралу з великими крилами, тобі навіть нагадала Мефістофеля в плащі. Шнур виявився настільки довгим, що десять рибалок тягнули його майже п’ять годин. Зрештою, під кінець він зовсім розірвався: став надмір важким.

Найбільш цінна рибальська знахідка (ти фіксував, бачив реакцію команди) — акула, яку кілька хлопців водночас намагалися забити у воді, бо витягти її живою на човен страшно.

Вони мучилися довго: акула трохи не перевертала човен, б’ючи хвостом, на повну роззявляючи величезну білу пащу з трьома рядами великих зубів, але врешті-решт хлопці змогли її витягти. (Коментуєш: звір, а не риба.) її обв’язали мотузками, добили залізом і прилаштували знаряддям до човна.

Для дітей ти виколупав очі акули, що здалися тобі гральними кульками. І ще одрізав крила од риби-ластів-ки. (Збирав для малих усе, що міг. Принаймні пізнання довколишнього світу може бути й таким.)

Після цих морських мандрів і неперевершених вражень із командою рибалок й ініціатором риболовлі Пєшковим снідали в печері, розслабившись, співали пісень й обговорювали найгостріші моменти унікального риболовного дійства. Потому вирушили на розмірену ловлю риби вудкою, в руках із якою ти змінив свою, вже трохи набридлу, точку зору.

Чесно кажучи, мене до скреготу бісить ця твоя детальна розповідь, ніби призначена для якоїсь вузь-коспеціалізованої періодики, а не мого читання.

Я так болісно реагую на твою неувагу до мене (нащо повідомляти ці ідіотичні речі про аршини шнурочків із гачками й довжину шнурів, коли можна зацілувати мене до смерті й цим обійтися?), у якій істотно потребую, що з жахом розумію, у чому моя невиліковна проблема: я хочу думати (нехай це буде й справжня вигадка), що для тебе є лишень я, будь-де: на острові, в Європі, вдома. Усвідомлюю весь ідіотизм подібного думання, проте злікувати себе не можу.

52

Од суму й нервування багато куриш.

Крім того, багато й непояснювано мовчиш.

Також багато вживаєш недозволеного тобі вина.

Відчуваєш, що я на щось серджусь, проте не розумієш на що: так міцно й надовго тримаю все у собі, не даючи тобі ні крихти доступу до такого емоційного знання.

Щоб не дати наговорити неприємних слів — закриваєш мого ротика довгоочікуваним цілунком. (Це ще одна картинка з наших із тобою щоденних фантазій, для реалізації яких нас немає поряд.)

Так, на цей цілунок я справді дуже довго чекала. (Наші фантазії нескінченні в бажаннях і прагненнях.)

У мене якісь негаразди з серцем. Не повідомити тобі цього не можу. Тому принаймні повідомляю хоч це. Уперта не менше за твого. Тож, ніяких лікарів на найближчі кілька десятиліть. Здається, фізично я й досі молода. Про те, як почуваю себе поза ростом кісток, уже говорила. Так, лише фізично.

Думаєш, чи не відгомін це нашого неспокійного життя? Якщо так, то виниш у цьому себе і не можеш собі такого простити.

Думаю, чи не відгомін це твого серця у моєму? Якщо так, то нікого не винитиму. Звісно, якщо існує подібна метафізика, і взагалі щось таке є реальним.

Від мого болю в грудях відчуваєш біль у собі. Такий у нас ненормальний взаємозв’язок, коли я — твій, а ти — мій (біль).

Щоб хоча б якось притлумити навіженість мого хворого на якусь недугу серця, ще одна твоя невиправна фантазія: цілуєш у хворе місце з любов’ю і повним бажанням допомогти, до того ж посилаєш мені обціловану тобою квітку: цілував її, подумки цілуючи мене.

Питаєш: а чи не допоможуть цілунки на відстані?

Не допоможуть!?

Я ігнорую всі твої ніжності, усвідомлюючи їх можливу для мене приємність, і пропоную поговорити, нехай і в такому форматі — на відстані, про щось дуже важливе.

Кажеш, якщо відчуваю таку потребу, — маю говорити, утім, не встигаю почати розмови, як ти виголошуєш промову перший. Серйозно можеш сказати лише одне: кохаю. У цьому вся твоя програма, вся твоя провина і все виправдання. Не знаєш, чи міг би сказати більше (навіть за бажання). Якщо хочу, то розставання для тебе (і для твоєї хвороби) було б важчим за життя, яке маємо. Проте усі повноваження у прийнятті важливого для нас обох рішення ти надаєш мені. (Мовляв, усе залежатиме від моєї волі.)

Хіба задумуєшся ти над тим, чи потрібні мені такі повноваження?

Потрібні!?

Твоя промова, яку виголошуєш перший, робить із мене м’яку, непридатну до говоріння і клеєння фраз, суміш. Тому я приймаю твоє “кохаю”, і більше не пропоную поговорити, лише вкотре прошу берегтися.

(Про мої поради берегтися ти згадуєш лише тоді, коли стає погано. Тоді виправдовуєшся, бо тяжіння до праці примушує відмовлятися від відпочинку, у якому насправді неабияк потребуєш.)

І далі куриш, мовчиш, п’єш вино. (Багато.)

53

Релігійне свято на Капрі видається тобі любов’ю мешканців острова до театрального мистецтва, занадто штучного (декоративного в усіх планах). У цьому екзотичному театрі функцію акторів виконують священики, неодружені поголені чоловіки, які оволодівають ораторськими прийомами й виробляють уміння виконувати свою роль у релігійних драмах і комедіях. Ти спостерігаєш за такою життєвою феєрією — святкуванням над морем у частині Grande Marina.

Під вечір набережну прикрашають арками, встановлюючи на їх вершинах голих товстих янголят, схожих на купідона, що усміхається відгодованому голубу, зображаючи таким чином Святого Духа. Арки обтягують червоною тканиною із золотою бахромою, а під кожною встановлюють канделябри зі старовинного кришталю на шість ламп.

Посеред вулиці розташовують естраду для оркестру в зеленій оздобі, навіси з солодощами, медівниками з запеченим усередині образком святого, чотками із зерен горіха. У кінці вулиці зводять капличку з червоного шовку, золота й білих верхівок, заставлену квітами, усипаючи дорогу до неї лимонним листям.

На балконах капрійці вивішують усе, що мають яскравого: літні й зимові ковдри, мережані мантильї, кольорові хустки, шарфи, стрічки, клейонки зі столів. І, одягнувшись святково (сеньйори без піджаків і синьйорини в тюлевих сукнях декольте), чекають на феєрію.

Вулицею повсякчас марширують музиканти у красивих мундирах із малиновими комірцями, шитих золотом шапках і грають на своїх трубах, кларнетах, барабанах.

На скелях починають тріщати петарди — синій дим, подібний до морського кольору, закриває будинки, і з нього з’являється процесія. Попереду рушають музиканти й співаки, потім несуть величезну хоругву, блакитну й у золотих кольорах, що досягає другого поверху будинків. Стрічки від вершини цього знамена підтримують попереду й ззаду по два хлопчики.

Далі попарно прямують чоловіки з товстими восковими свічками і між собою за руки ведуть крихітних хлопчиків у костюмах купідонів, амурів та інших фантастичних істот. За ними — дівчатка у білих серпанкових сукнях з блакитними поясами й зі срібними медальйонами на синіх стрічках, обличчя й голову яких покриває блакитний газ. Кожна пара веде за руку увінчану квітами маленьку дівчинку в такому ж костюмі.

За ними — дама, що несе менший прапор, теж блакитний, і стрічки від якого підтримують чотири дівчинки. Далі — натовп жінок, що співає. Ще через кілька метрів — двадцять священиків у фіолетових мантіях і пурпурних мантильях. Урешті-решт з’являється головний жрець, якого ведуть попідруки два священики, а над ним дванадцять осіб несуть такий балдахін, що можна покрити ним півострова.

Увесь цей акторський склад, рухаючись вулицею, задимленою від петард, з балконів люд обсипає квітами й кольоровим папером.

Спектакль тебе цілком влаштовує, тому (як глядач) досиджуєш до овації й акторського поклону.

54

Знайомство у готелі з польським поетом Леополь-дом Стаффом. Воно розпочнеться (з твого боку) значною неприязню і завершиться надміром відвертості (від тебе). Спочатку не матимеш ніякого бажання розповідати йому про свої твори, якими Стафф чомусь ґрунтовно зацікавиться. Проте надалі події розгортатимуться інакше.

Йому йдеться про твоє специфічне бачення життя і людей у ньому, для показу якого і яких ти, на його думку, не вживаєш стертих фраз, бо маєш велике зацікавлення реальними предметами. Саме через це, зізнається польський поет, він заздрить тобі. (Але в жодному разі Стаффу не йтиметься про твоє хворобливе самопочуття: у те, що ти насправді приїхав на Капрі лікуватися, йому буде складно повірити.)

З ним розмовлятимеш про людину й природу, їх взаємозв’язок.

Людина, ти переконаний, — найцікавіше явище, здатне (єдине) до змін, чим і таїть у собі всілякі несподіванки, і через що не задовольняється жодною з форм щастя. Продовжуватимеш до Стаффа: тобі для початку, аби якомога щільніше наблизитися в пізнанні до внутрішнього людини, було б дуже цікаво змішатися з натовпом італійських рибалок, вибратися з ними в море чи просто цілий місяць пролежати на березі із тутешніми бурлаками. (Це, без сумніву, правда, що тебе цікавить людина. Без п’єдесталу і без казкових чеснот.)

А щодо природних безумів, ти переконуватимеш поета: навіть залишаючись на тому самому місці, споглядаючи один і той самий краєвид, можна відкривати в ньому ще непомічені до того переливи кольорів. Колір моря і скель, нюанси зеленого ландшафту асоціюються в тебе з різними людськими переживаннями. Так, людина й природа реально цікавіші та багатші, ніж на папері — підсумовуєш.

Стаффу говоритимеш про авторські спостереження та їх реалізацію у письмі.

Казатимеш: те, що слова і вчинки так часто піддаємо психологічному аналізові, зв’язуємо різні події відповідними ланками, — неминучий результат нашої (твоєї та його — я) професії.

Ти запевнятимеш, що не можна залишати спостереження такими, якими вони проходять через свідомість. Адже зручність під час процесу письма не завжди допомагає змірити температуру внутрішнього кипіння (переживання, травлення).

Ти хотітимеш відповісти на риторичні питання: чи справді серце письменника б’ється досить сильно, щоб зігріти сотворене своєю кров’ю, або — чи можна бути суворим критиком до себе, коли зібрані спостереження нікого не гріють?

Стаффу говоритимеш про митця й щастя, їх взаємозв’язок.

Думаєш: неначе щасливі ті письменники, які ніколи не сумніваються в цінності того, що пишуть. Але міра щастя може коливатися. Тож щасливіші ті, які сприймають людей так само, як повітря, коли дихають, чи — як сонце або хмари, навіть не міркуючи над тим, що вони мають якийсь глибший сенс і що саме завдяки тому сенсові треба їх відтворювати.

Стаффу говоритимеш про життя як готовий сюжет (хоча тебе цей сюжет по-письменницькому не зачіпатиме, у тебе не реалізується).

Перед цим пригадуватимеш історію про те, як у найближчому сусідстві повісилася молода дівчина, яку тобі було невимовно жаль. Повісилася, бо не змирилась із життям, не прийняла… її, дівчину, звали Джінетта. Вона, Джінетта, одягнувшись досить яскраво, часто ходила узбережжям. Приваблива, юна. Мати Джінетта, закохана у власника маленького готелю, щоб довести серйозність своїх почуттів, погодилася віддати дочку заміж за нього (старого, нікчемного). Джінетта, дізнавшись про їхній інтимний зв’язок, вимагала від чоловіка негайно виїхати з Капрі.

Без відступів на морально-етичну тему й розлогих коментарів щодо поведінки матері, її коханця та юної особи констатуватимеш: життя пропонує готовий сюжет, однак не можеш знайти в ньому нічого для себе, свого.

Стаффу говоритимеш про біль та радощі, їх взаємозв’язок.

Чому пишуть насамперед про біль? Бо біль людина пам’ятає довше й відчуває у стократ сильніше, ніж радощі. Радощі — найчастіше легкодумні, тому й минають швидко. До того ж ними не так часто ділишся з іншими, як турботами. Говорячи це, ти створюватимеш уявлення про різницю між болем і радістю, прирівнюючи радість до чудових днів над морем, де перебуваєте зі Стаффом, до днів, що не лічите, не відрізняючи кожен наступний від попереднього.

Стаффу говоритимеш про творчість та її реалізацію в буденному житті (їх взаємозв’язок?).

Мізкуватимеш: творчість вимагає від людини більшої щирості, ніж буденне життя, у якому вона часто змушена реагувати на різні факти не так, як хотіла б. Ти запитуватимеш, чи можна втекти від буденщини у світ мистецтва і прибрати в ньому маску свобідної та щирої людини? Твоя відповідь звучатиме виразно, відшліфовано: це неможливо так само, як удати з себе талановитого, коли навіть ні на крихту хисту передати спостереження словом. Ти змушуватимеш Стаффа визнати, що найкраще — це зображати світ і людей, коли зовсім забуваєш про свій хист фіксувати спостереження.

Стаффу говоритимеш: я вмію писати тільки про ту дійсність, якою живуть мої сучасники, і не хотів би сам віддалятись від неї, щоб не втратити почуття того, що я така ж, одна з них, людина; а коли треба передати те, що не вміщується у моїй дуже реальній буденщині, тоді я мушу зв’язати свої найхимерніші прагнення з образами живих людей.

Ти так говоритимеш із польським поетом Леопольдом Стаффом, із яким зазнайомишся у готелі “Рояль”.

55

Хоча б трохи про наші найзаповітніші мрії.

Коли випиваєш кілька склянок капрійського ароматного вина, ти мрієш про наш із тобою будинок і нас у ньому.

Я не вживаю алкоголю, тому мрію про те саме весь час інакше, вбиваючи кожне марення нашою невиправною реальністю.

Ти випиваєш і починаєш уявляти нас в одному широкому ліжку, за одним обіднім столом, на одному плетеному диванчику в липневому й липовому саду.

Ці марення вбиваю не лише в собі. У тобі теж убиваю, нагадуючи про те, що маєш ти, і те, що маємо ми обоє.

Якийсь час ти ніби мене не чуєш: цілуєш губи, очі, шию на нашому плетеному диванчику в липневому липовому саду.

Перестаю реагувати на твою дитячість, що вірить у чудеса, яким ніколи не статися, і відмовляюся (вголос) мріяти, прошу тебе не нагадувати про різноманітні хворобливі фантазії.

Можливо, ти ображаєшся, відтак затихаєш. Принаймні починаєш мріяти про інші (зовсім, зовсім кардинальні) речі. Ти мрієш написати повість.

Це має бути повість про такого героя, яким ти хотів би бути, якби не (умови, обов’язки, вимоги, правила, етикет)… Однак свою повість волієш написати так, щоб ніхто не здогадався про те, що ти вклав у неї дещо зі своїх нездійсненних поривів.

Сюжет, який уже (неначебто) обдумуєш, насправді ти не можеш чітко побачити у своїй уяві. Колись тобі здавалося, що архів сюжетів письменника найлегше збагачується за рахунок мандрів по світу: нові краєвиди розбуджують фантазію, а звичайні люди на чужині скидаються на романтичних героїв. (І додаси, чим менше знаємо тих, із ким знайомимося, тим складніші мотиви можна додати до їх вчинків і жестів.) Тепер тобі так не здається.

Серед звичайних людей ти знайомишся з тим, хто не має (ніяких) надзвичайних якостей. (Знайомишся з тим чи вимріюєш такого?)

Ти називаєш його Вітристий.

Твій герой не закінчив університету, але прочитав безліч книжок і знає багатьох людей. Вітристий ніколи не має часу подумати про те, чи варто йому обрати якесь постійне (певне) заняття, хоча йому більше трьох десятків років.

Найбільший хист Вітристого — це хист знавця людської психології. Бо як тільки він (зовсім випадково, як заблуканий мандрівник) переходить поріг будь-якого будинку, то всі миттєво захоплюються його появою. Найвеселіший і найдотепніший гість, що одягається як актор імператорського театру. Актор, який знає майже все: від готування страв до дебатів у датському парламенті.

В одному товаристві Вітристий не має звички лишатися надовго. Обіцяючи людям, які ніби припали до серця, зустрітися, більше ніколи не потрапляти на них: усвідомлює, що розстається назавжди. Ніхто не відає, де той живе і з чого.

У твого героя завше найкращі жінки й престижні посади, проте він ніколи не затримується ні з найкращими жінками, ні на престижних посадах. Вітристий не має права ні на особисте життя, ні на задоволення найменшої примхи. (Знаєш, що саме це вас ріднить.)

Утім є дещо, чим ти ніколи не дорівняєшся до нього: Вітристий ні на хвилину не відчував накладеного на нього важкого обов’язку (він не просто виконує якесь завдання, а вважає змістом свого життя одне: придивлятися до механізму людської психології та використовувати її для вищої мети).

Образ твого далекого героя постає контрастом до того славного кутка, де, як здається людям, нічого не потрібно змінювати.

Не знаю, що ти намагаєшся донести до мене, коли йдеться про твою мрію написати повість про такого героя, яким хотілось би бути тобі, якби не…

Доповниш лише, що повість із таким героєм — це тільки мрія, нереалізований задум (ти не можеш навіть адекватно уявити собі її композиції).

(Я не вживаю алкоголю, але цього разу вживатиму, щоб заглушити свою конвульсивну фантазію, про яку ніколи тобі не скажу: оберігати тебе до фіналу.)

56

Маєш необгрунтоване відчуття незадоволення собою: сором за погану (неплідну? неякісну?) працю.

Це при тому, що порив до роботи — невитравний.

Ідеться (твоє пояснення) про багаторічну працю, яка разом із тим не дала нічого такого пристойного, щоб це задовольняло б тебе, відповідало твоїм художнім запитам і смакам. Вважаєш таку ситуацію жахливою, навіть — суцільною драмою.

Тебе діймає питання, чому й досі не кинув писати і не спрямував силу в іншу площину (навіть попри те, що може бути занадто пізно для нових шукань), на яке існує чітка відповідь (із якою тобі складно миритися): є якась незрозуміла сила, що весь час штовхає тебе вперед, керує тобою, даючи єдину вказівку (вимогу, наказ): пиши.

Пиши, пиши, пиши…

В агонії такого відчуття, що охоплює тебе надовго, доходиш думки про те, що погано бути письменником, бо постійно маєш широко розплющувати очі для вартісних спостережень.

А за цим — утома, за цим — невдоволення і само-розчарування.

За цим — покара і біль.

Аналізуєш себе: бідний на кількість, недостатньо тонкий у вираженні окремих сторін людського, лінивий і неакуратний у процесі осмислення.

Одним словом, ти по-справжньому незадоволений собою.

Хотів би обійняти весь світ і поглинути своїм серцем, урізатися в його основу й зібрати його небачені фарби — саме так накопичити матеріал для роботи. Проте відчуваєш, що це нереально, адже ти — поганий і недосконалий апарат, ти не можеш виконати свого істинного завдання.

Пояснити те, що відбувається у тобі, не просто. Я не письменниця, мені не притаманне вміння спостерігати й працювати над зібраними спостереженнями. Я просто живу. Живу думками про тебе і прагненням тебе.

Цим ми трохи подібні: тебе не задовольняє невиразність твоїх стосунків із літературою, мене — твоїх стосунків зі мною.

І якщо з другим я ладна миритися, то, обожнюючи тебе, не бажаю відчувати твоїх самотніх і безпросвітних агоній, пов’язаних зі страхом (так думаю) розучитися бути письменником.

Я вірю у твої спроможності, знаючи, що твоє незадоволення собою — по правді нічим не обґрунтоване.

57

Відпочинок на Капрі завершується. Хоча й приїжджають нові люди, приміром журналіст Йорданський і його дружина Марія (колишня Купріна), що є фактичними редакторами “Современного мира”, письменниця Никифорова, ти наполегливо збираєшся повертатися додому.

Розважаючи новоприбулих прогулянками й туристичними атракціями й водночас ловлячи їхні втомлені погляди, ти пригадуєш мене, зокрема в контексті того, що якби була поряд, то запросто дала б з тобою на пару фору цим закостенілим інтелігентам — загальною жвавістю, швидкістю у сприйнятті й зацікавленістю побаченим. (Ти пригадуєш мене не лише в подібних контекстах — я стаю нав’язливою ідеєю, для реалізації якої потрібно подолати чимало часу й простору.)

Але причина твого від’їзду пов’язана не тільки зі мною. Петербурзьке видавництво “Знание” купує право на видання всіх твоїх творів російською мовою. Одночасно з ним до тебе звертається московська фірма “Польза”. Ти обираєш вигідніші для тебе умови — співпрацю зі “Знанием”, компетентнішим і щедрішим на гонорари: оплата чотири рази на рік. Тому попереду копітка робота — пошук перекладача, укладання й редагування рукопису першого тому в триста двадцять сторінок, що має бути у видавництві до першого грудня.

(Ти зробиш усе на вищому рівні за допомоги Моги-лянського, країна чекатиме на другий том оповідань. Утім тебе істотно дратуватиме те, що російська преса ігноруватиме видання.)

Твій від’їзд стає своєрідною втратою для родини Пєшкових та її гостей. Тобі влаштують пам’ятну нічну ловлю риби. Йшлося не стільки про рибу, скільки про насолоду від спілкування з приємними для тебе людьми.

Здивований реакцією на твій від’їзд однієї молоденької покоївки “Роялю” — Лючії. Виявляється, вона ображена, що ідеш. Лючія запрошує тебе лишитися тут на довше (на завше?). Якийсь час зависаєш на такій неочікуваній від молоденької панянки фразі й пропозиції.

Так, мав необережність виявляти своє вподобання, коли та, прибираючи, вешталася кімнатою, обов’язково щось мугикаючи під свій акуратненький носик. Стояв, насолоджувався. Насолоджувався правильними формами (привабливими формами), її молодістю і прагненням до життя, яке не задумується тривалий час над прийдешнім. Так, тобі сподобалася вона як жінка. Але на тому. Ніяких джентльменських виявів симпатії з твого боку до молоденької покоївки не було.

Ти подумки міркуєш: коли чоловіки виявляють свою прихильність до жінок, ті завжди сприймають це як особисте визнання, навіть не дивлячись на те, що дуже часто будь-яку іншу жінку чоловіки зустрічають із такою самою приємністю.

Насправді, усміхаючись самому собі, продовжуєш: було б дивно, якби ти надав якогось значення запрошенню Лючії поселитися в “Роялі” надовго. Звертаєшся до молоденької покоївки лагідно й стримано, мовляв, хотів би лишитися, але ніяк — родина, робота. Робиш це так, ніби перед тобою дочка або молодша сестра, яку в жодному разі не можна травмувати словом, образити.

Із надутими губками молоденька покоївка прощається й виходить із номера. Треба думати, в пошуках нового постояльця, що припаде їй до душі. Лючія йде, а її образ залишається перед тобою як символ безжурної юності в таких оазисах, як оці пристань, готель, острів, де дівчата наповнюють зміст свого життя морем і коханням.

Повертаєшся. Засмаглий так, що привертаєш увагу виглядом чернігівських невиїзних старожилів.

Повертаєшся і маєш стійке прагнення реалізовувати задумане на острові.

Ніби бадьорий. Принаймні в своєму бадьорому настрої ти намагатимешся мене переконати під час зустрічі. Проте відчуваю твій божевільний сум за мною і нестримне бажання цілувати (свою милу, дорогоцінну дитинку), гаряче обіймати і притискати міцно-міцно до своїх грудей. (Така незгладима лірика.)

(Хоча є підозра, на цьому твої бажання не обмежуються, просто для їх реалізації вкотре нема часу. Мої бажання не менш стримані й сороміцькі, якби хоч мінімальні можливості.)

Казатимеш про це при першій-ліпшій нагоді, що трапляється не так швидко, як би цього хотілося. Попри чужі (дитячі і недитячі) хвороби й родинні заборони.

У нас кілька годин (ми на Болдиній горі, вдома у мене всі налаштовані проти нас), щоб поділитися одне з одним собою. Ти цілуєш усе, що дозволяю і ні, а я думаю над тим, що засмага й бадьорий настрій ще ні про що не свідчать — є гостре відчуття невідворотних подій.

Про все, що відбулося з тобою цієї відпустки на Капрі, я дізнаюся пізніше (попереду довгі осінь і зима, хоча направду я все знаю давно), а нині тобі багнеться розказати про твій новий план щодо нас.

Щодо нас — це коли ти і я разом, лише вдвох.

Цей план виник у тебе по приїзді до Карпат, де тобі влаштувало святкову зустріч українське товариство, де бачився з Франком і Гнатюком, де підкорив одну з гір висотою у тисячу двісті метрів, хоч був утомлений і погано почувався. Ти постановив набути в карпатському селі Криворівні кусник землі — обрав місце на горбку над капличкою — і побудувати там спільно з Гнатюком хату на дві партії, по два покої й по одній кухні, з великою верандою, на якій можна буде урядити собі робітню, з галереєю довкола.

Ти нарисував план хати й городу, визначив, які квіти й дерева мають бути посаджені. Ти попросив місцевого пароха перетрактувати з власником про придбання ґрунту.

Це буде будиночок, у якому — ти і я разом, лише вдвох. Говориш із непідробним ентузіазмом, ніби все це направду можливо. Я радію, хоча маю гостре відчуття невідворотних подій.

При цьому не можу обірвати твоєї чудної розповіді, навіть розуміючи її безперспективність, бо не бачилися століття, і я скучила за тим, як до мене говориш, як до мене дихаєш і як дивишся на мене.

59

“Я замикаюся, я живу окремим життям, я нічого не скажу своїй жінці, не хочу засмутити її, — хоч дурю себе, бо я просто не можу поділитися з нею всім тиці, що там десь глибоко заховане всередині, про що часто не думається, а почувається лише. Я замикаюся, я шукаю самоти і радію самоті, хоч серце крається, що не можу поділити зі своїм другом — жінкою. Я живу двома життями, і одне явне, таке, здається, правдиве, щире у відносинах до жінки, я навіть образив би ся, коли б вона або хто інший подумав, що я нещирий, — а друге потаємне, глибоко заховане, як підземні води, що не можуть видобутися наверх. Мені ніяково перед жінкою, найближчою для мене істотою, що я дещо затаюю від неї, тим паче, що я певен — ця натура нічого не може затаїти від мене, це кришталь — дзвінкий і прозорий.

[…]

Чи знає вона мене? Вона думає, що знає, а тим часом помиляється. Єсть сторони життя, ціла сфера почувань і думок, які остаються при мені”.

“Щось каламутне осідало на серце. Воно починалося вдома, а кінчалося тут, в безбарвній міській нудоті, як довгий іржавий ланцюг. Вдома був спокій, день біг за днем. Як в калюжі весь город, так в окремому дні він бачив ціле своє життя. Вранці, ще лежачи в ліжку, він слухав жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність, пив чай нашвидку за столом, заслідженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилася після вечері, і біг в школу на службу. […]

[…]

На скелях стояла жінка з блідим обличчям в золотій рамі волосся. Вона простягнула руку на море, а полин гаптував на її чорній одежі срібні малюнки. В другій руці палали маки.

Марта чула в серці лід. Отся людина, яку вважала найближчою в світі, сьогодні одійшла од неї далеко, і кілька кроків між їх ліжками в спальні розтяглися тепер в холодні, безконечні простори. їй хотілось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але їй не вдавалось”.

Я виїжджаю до Петербурга. Там планується мій відпочинок від усіх чернігівських бід і радощів. Можливо, я трохи тікаю від недоступного тебе мені й надмірної відповідальності за вчинки, до яких змушена дивною силою. Вчинки, які жоден не назве праведними, навіть якщо йдеться про істинну любов. Навіть якщо.

Я виїжджаю, а ти починаєш активно працювати й несамовито хворіти. Вдень і вночі — в ліжку. Питаєш: нащо людині серце, якщо лишень заважає жити? Ти питаєш, але роботи не кидаєш. Із горя пишеш оповідання “Що записано в книгу життя”. Ним вважаєш, що согрішив, тому закидаєш написане оповідання в шухляду. Берешся за інші речі: недописаний фрагмент “Мене гнітить”, новелу “Сон”. Думаєш, що єдині механізми твого життя — я й твоя літературна праця.

Ти думаєш про таке й пишеш фрагмент “Мене гнітить” і новелу “Сон”.

Цікаво, чи ставлення твоїх героїв до дружини — це твоє ставлення?

Цікаво, якби я була поряд завше, ти теж прагнув би самоти?

Так, цікаво.

Я виїжджаю на відпочинок, а ти працюєш, нервуючи, дратуючись. Ти назичив мені добротного відпочинку й здоров’я, хоча по-справжньому, за інших умов, ніколи б не наважився відпустити від себе.

Зрештою, коли я повертаюся, нічого не міняється: тебе непокоїть наше невлаштоване особисте життя, але тільки непокоїть.

В іншому: професор Празького університету на кафедрі слов’янських літератур присвячує твоїй творчості лекцію, зацікавившись книжкою в чеському перекладі, через це й готується до друку переклад чеською мовою другого тому оповідань; ти впродовж усієї зими займаєшся вичиткою російськомовного рукопису твоїх творів і коректурою; французька фірма “La Renaissance du livre” звертається з пропозицією видати твої оповідання у французькому перекладі, цьому намагається сприяти Михайло Рудницький, що, виїхавши до Парижа, переклав французькою новелу “Невідомий”. (На жаль, видання так і не буде здійснене.)

Я давно повернулася, і ти не мав би почуватися кепсько. Проте саме так почуваєшся. Ти почуваєшся захарчованою коровою, що цілу зиму мала тільки солому зі стріхи, а на весну зведена на ноги дрючками, бо встати сама не годна.

60

Літо одинадцятого року розпочинаєш родинною подорожжю до Криму. Подорож примусова: легенева хвороба наймолодшої дитини (ти перетерпів справжній страх за життя сина Ромчика, думав, що не одужає) вимагає потужної реабілітації.

Із Києва, де привертаєш увагу малечі до Аскольдо-вої могили, Історичного музею, панорами на Володи-мирській гірці, будинку архітектора Городецького з химерами й морськими страховищами на Банковій вулиці, рушаєте потягом найнижчого класу (хіба для хворого-тебе кращі умови — купе другого, де можна хоч якось відпочити), бо грошей обмаль, до Харкова.

Зранку вигадуєш для дітей різноманітні розваги, щоб поїздка не видавалася їм затяжною. Насамперед працюєш штатним казкарем-фантастом: фантазуєш для них на різні побутові дрібниці, вигадуєш сюжети майбутнього життя — про будинки зі скла і заліза, які світитимуться, мов грецькі амфори, нагріті сонцем, а кожна їхня кімната буде оформлена у своїй кольоровій гамі — від жовтогарячого до аквамаринового. Ти захоплено розповідаєш, а малі легко уявляють свого татка, який живе в жовтогарячому будинку, тому такий теплий, привітний і радісний.

У промисловому місті на річці Лопань ви зупиняєтесь у знайомої твоїй сім’ї панни, яка завідує натуралістичною крамницею. їздите конкою по вулиці Сумській, обідаєте на вокзалі, у його великій залі з орнаментами на стінах і стелі у венеціанському стилі.

Дорогою до Севастополя фіксуєш перші враження дітей від Криму: Сиваш із соляним розчином, чорні страшні тунелі. Після глухого, церковно оздобленого Чернігова вони потрапляють у барвистий південний світ. І, звісно, все це їх вражає.

їм до вподоби навіть ліжко, у якому сплять покотом, у поганенькому готелі курортного Севастополя, де займаєте один — убогий — номер. Щомиті в його вікно вриваються солоне (незвичне) повітря, звуки великого морського порту й світло ліхтариків із суден.

Йдете на Графську пристань.

Наймаєте човен, і вас везуть до Інкермана.

Навідуєте урочище поблизу Севастополя, біля гирла річки Чорної, із залишками печерного міста й фортеці.

Блукаєте катакомбами, жахаючись людських черепів, завбачивши їх у печерах.

Пригнічене враження справляє церква, вирубана в скелі. Усередині — таємниче освітлення від свічок, знов людські черепи і кістки, престол покриває чорна оксамитова тканина. Розвіюють химерність побаченого хіба бородаті монахи, до яких звертаєтесь за наїдками: стільниковий мед, житній хліб і молоко.

Заглядаєте до акваріума, де розповідаєш про життя бачених тобою на Капрі риб — крилатих, риб-чортів, червоних.

Такі ваші відпочинкові будні й свята з насиченою туристичною програмою і твоїм нічним смутком у плетеному кріслі на балконі.

До Ялти рушаєте пароплавом, звідки, вмістившись до парокінного фаетону з білим парусовим наметом місцевого татарина, — шляхом на Сімеїз, кінцевий пункт подорожі. Дітей неабияк розважають побачені дорогою мальпости — запряжені кіньми лінійки, кондуктори яких гудуть у ріжок, повідомляючи подорожніх про від’їзд.

Поки твої домашні мирно спостерігають довкола, ти виймаєш із кишені записну книжку і потроху щось занотовуєш. (Можливо, з цієї поїздки маєш намір привезти тему для оповідання.)

У Старому Сімеїзі зупиняєтеся на ніч у готелі “Ельві-ра”. Це безсоромно недозволена для вас розкіш. Розумієш, що з житлом у містечку надзвичайно скрутно: дачі переповнені, все дорого й до того ж незручно. Тобі ледве вдається знайти пристойний (для твого гаманця) варіант: улаштовуєтесь у татарина Мустафи — в одній із чотирьох будівель, розміщених на невеличкому клаптику землі. Ця хатка затиснута з одного боку кам’яними сходами, що спускаються до фонтану, а з другого — вузькою кривою вуличкою, звідки починається базар і на якій розташовані привабливі для відпочивальників кав’ярня, булочна, різні крамнички.

Розміщуєтесь у кімнаті на другому поверсі, що виходить на верхній ґанок із видом на старий парк, що спускається до моря: вузьке залізне ліжко, маленький стіл, два стільці, на долівці — великий матрац. Тобі до болю образливо, коли зіставляєш кинуті на такий відпочинок фінанси з нечуваними пишнотами капрійського готелю “Рояль”, де витрачав менше, а отримував надмір — комфорту, достатку, благоустрою.

Компенсує дезорганізований побут хіба людське ставлення: Мустафа час від часу потішає байками з життя кримських татар, а його старша дочка догоджає ранковим смакам твоєї родини, приносячи гарячий чай і свіже молоко. До того ж радує й незвичність обстановки: прокидаєтесь від голосного крику муедзина, що з мінарету скрипучим голосом щоранку закликає усіх правовірних до молитви.

Перші дні виявляєш надмірний ентузіазм у пошуку повчальних розваг для дітей. Здійснюєте пішу екскурсію Алупкою: активно роздивляєтесь архітектурні готичні особливості палацу Воронцова — з вежами й монументальними кам’яними брамами.

Ви неквапно прогулюєтеся гомінкими вулицями Алупки, просякнутими стійким цитриновим ароматом, що проходить повз місцеву школу, майстерню мідника й татарську мечеть. Ти купуєш дітям палички з кизилового дерева. Даруєш їм безцінну батьківську опіку. Хоча, не встигаючи давати відповіді на їхні питання про нове й цікаве, швидко втомлюєшся від цієї кількагодинної ролі батька.

Коли врешті-решт дитяча присутність стає для тебе справжнім тягарем (малеча страшно набридає), ти піддаєшся спокусі побути на самоті. Тоді ти одягаєш білий з шерстяної фланелі костюм, справлений на Капрі. Твоє засмагле обличчя (з сумними очима) відтінюють сніжно-білий комірчик і біла італійська панама з шовковою строкатою биндочкою.

Із палицею (зі срібним оздобленням) у руці ти вибираєшся з татарської халупи до кав’ярні, де п’єш чорну паруючу каву з маленької філіжанки, сидячи просто на долівці й підібгавши за східним звичаєм під себе ноги.

Ти запалюєш довгу татарську люльку з чубуком, оздобленим кольоровими китицями з сап’яну, і думаєш про те, як шкода, що мене немає поряд. Ще мить — і ти відчуваєш, як цілував мене при нашій останній зустрічі і як би цілував, коли нині мав мене поряд.

61

Спочатку одягаю твою улюблену сукню. І якийсь час чекаю на твій нереальний прихід.

Я видумую для себе тебе в цю мить.

Ти приходиш розпашілий і щасливий. Щасливий від того, що бачишся зі мною по-справжньому. Моє тіло, мене всю. Тому й розпашілий.

Ти кажеш, що хочеш мене як жінку. Як жінку ти хочеш мене повсякчас. І я вірю тобі. Бо хочу як чоловіка.

Тебе радує мій вигляд — соковита, запашна. Проте з усім іншим ти не поспішаєш: я безумно подобаюся тобі в цій легкій (майже прозорій) сукні. Торкаєш і пестиш. Цілуєш.

Ти торкаєш і пестиш настільки спокійно, цілуєш так спроквола й подовгу — у мене німіють кінчики пальців на руках.

Я знаю, що це моя мара — твій нереальний нині прихід, тому доторками й пестощами, цілунками насолоджуюся досхочу, навіть коли й оніміння.

У якийсь момент ти просиш мене станцювати. Повільно і тепло зробити кілька рухів — танець тільки такий.

Я роблю — м’які й пряні.

Я роблю — розтягнуті в часі для тебе.

Я роблю…

Потроху (врешті-решт) стягуєш мою люблену (подаровану) тобою сукню.

Стягуючи, ти мовчиш.

А я виглядаю неприродно дикою, чомусь мені страшно — мої руки заважають тобі в процесі.

Цілуєш ці руки, що промовляють за мене про сором щоразу, коли торкаєш мене.

І от оголена перед тобою.

Ти безсоромно розглядаєш мене — обличчя, шию, груди, живіт. Шаріюся.

(Хоча, хіба це в нас уперше?)

А потім кудись діваю свою ніяковість і наближаюся до тебе впритул.

Цілую у вушко, цілую далі.

Аж настільки мені необхідний — показую.

Наше ліжко з хрусткими простирадлами чекає на безтурботне кохання.

І ми кохаємось.

Кохаємося доти, доки в мене вистачає сил вимарювати твій нереальний прихід.

Я розплющую очі, щоб не здуріти вкінець.

62

“Кипів холодний Черемош.

З гори у долину летів потік і тряс по каміннях сивою бородою.

Кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною і світивсь попід скелі недобрим зеленим вогнем.

Гори вікуютьу такій тиші, що чують навіть дихання худоби.

Чорні смереки спускають сум свій в Черемош, а він несе його долом й оповідає.

Вітри чешуть кучері гірських смерек, а сонце мастить їх. Вони (смереки) вигідно поклали свої тіні на зеленій отаві.

А коли сонце зійде і засміються царинки поміж похмурих смерек…

Всі голоси, весь шум лісу спадає в долину й шумить потоками, а по горах, в лісах лишається тиша, скуплена, строга й дзвінка, як струна”.

Прокидаєшся сполоханий і знеможений від думки про те, що побачене уві сні тобі ще доведеться писати, писати з натури.

Розуміючи, що далі заснути не вдасться, виходиш тихо, щоб не розбудити поснулі дитячі тільця й дружину, на ґанок, де запалюєш першу (й останню) на сьогодні папіроску.

Так, заборонено, але стримати себе від такого міцного подразника й водночас снодійного ти не можеш. Повільно-повільно вбираєш у себе їдкий сизуватий дим. Запах від папіроски швидко розсіюється у вологому південному повітрі.

Дивишся ще в глуху нічну далечінь: море й окремі плямки пароплавів у далині, які світяться. Думаєш, що мав би бачити саме це — море й плямки пароплавів, однак ти вже в іншому вимірі, який нагадує про себе чи не щоночі зоровими, слуховими й дотиковими образами — такими, як сьогодні.

Іще кілька затяжок — і немає кримського містечка з екзотичною публікою, нестерпним гамором удень.

Замість цього моря, південного берега — синє дихання чорних лісів. Замість плямок пароплавів — живий вогонь, ватра на полонині.

Здається, ти прагнеш саме цього. Безумно прагнеш.

Ти робиш останню затяжку, яку можна витиснути з папіроски. Кашель, кров горлом, і втрачаєш свідомість.

“Чоловік розклав у лісі вночі ватру. Прийшов до нього лісовик — волохатий чоловік, голий, сів на пеньок та й питає:

— Ти видів її?

— Кого? — Я — нявку. — Ага, ні, не видів. — Ага! Вона побігла туди. — Скочив і побіг. Почувся крик, а за кілька хвилин приносить лісовик мертву нявку, сів коло ватри, одрізав руку, пече і їсть. —Вона хотіла тебе вчепитись, а я врятував. — Як запіяв когут, лісовик взяв на плечі тіло і пішов”.

Із Сімеїза пароплавом рушаєш до Одеси. Ти серйозно налаштований потрапити на Гуцульщину, тому пробуєш не реагувати на всі дратівливі моменти: переповненість транспорту, надмір пасажирів із Севастополя та Євпаторії, що ночують на палубі, погане харчування.

Ще першої поїздки до Прикарпаття ти зацікавився вівчарським плем’ям гуцулів-номанів, які жили в гірській місцевості і зберегли первісний побут, звичаї та вірування. Твоє прагнення написати великий роман на матеріалі їхнього життя стає нав’язливою ідеєю. Для її реалізації ти готовий перебувати в активному пошуку й не звертати уваги на незручності.

Лишаєшся спокійним навіть тоді, коли пароплав запізнюється на три години і ти не встигаєш до консула оформити документи для виїзду за кордон. їдеш на власний страх і ризик, без візування паспорта. їдеш абияк: поганою дорогою, що була розмита дощами, до Криворівні добираєшся дарабою по Черемошу, на якому позносило всі кладки й мости.

Приїзд як випробування, не інакше. Врешті-решт, прибуваєш. Гнатюк розміщує тебе в місцевого дяка, старого гуцула Мосейчука. Від цього ґазди почуєш чимало перспективних для прози речей, побачиш безліч добротних для письменницького осмислення людських і природних ландшафтів.

Маєш не так багато часу, тому освоєння карпатської глушини розпочинаєш без перепочинків, замінюючи одразу свій елегантний білий костюм із твердим комір-чиком та краваткою на зручний, функціональний одяг і вирушаючи в кількаденний прихід дяка Мосейчука, що за сорок верстов, у місцях, де навіть немає доріг. За цим здійснюєш прогулянку з місцевим учителем Гарматієм до Голов, на Скупову.

Попри побутові труднощі (звісно, до такого гірського й лісового життя ти не звик — ночівля під ватрою, поїдання бануша), задоволений із подорожі: устигаєш поповнювати свою записну книжку почутим і побаченим, інше фіксуєш у пам’яті. Інше — це те, як у Головах ідеш на “посідження”, тобто забави при мерці. У день вашого прибуття трапилася грушка при померлій старій Маротчинці.

До хати добираєшся з Гарматієм надвечір (теплий, парний, погожий) гірською стежкою, корчами. У лісі на царинках пахне сіном, а в хаті з померлою — засвіченими восковими свічками. Стоїш осторонь і приглядаєшся до людей, яких набігло, і мерця. Спочатку нарід заговорює молитвами, потім відусюди чути сміх, жарти, крики й відлуння цілунків молоді, а покійниця лежить зі скорбно зімкнутими вустами.

Чуєш звук трембіт, і за якийсь час ти питаєш одного з присутніх, чого вони грають. Він говорить, що це спосіб сповістити інших про смерть, яка відбулася (сталась). (Чи не мучитимуть тебе по ночах привиди і духи?) Він говорить, а ти вже уявляєш ту смерть, до якої рівняєшся.

“Сумно повістувала трембіта горам про смерть.

Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з летовищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.

[…]

Трембіти плакали за вікном. /”…7

Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

[…]

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти”.

А на ранок смерть щезає і ще дарує на дрібку необхідного тобі життя. Із фотографічним апаратом рушаєте на Скупову, до стаї старого ватага Івана Януше-вського на бриндзю. З коня не злазиш: попри ризиковану дорогу, на ньому почуваєшся безпечніше.

На самій горі — страшенно гострий вітер, тому, пустивши коні в траву, розкладаєте за горбком під чувою ватру. Вас дражнить музика свиставок—високих тонких смерекових тичок із прикріпленими до них латами, що при подуві вітру видають специфічні тонації.

Гарматій пояснює, що в свиставках співають закляті покутуючі душі, з котрих деякі вже лежали у прогни-лих кіпцях, поміж викопаних і відрубаних коликів, призначені до звільнення від закляття з дальших мук через вогонь.

Він каже, що коли в гуцулів ховають людину без сповіді чи нехрещену дитину, то по кутках могили ставлять чотири кілочки, вірячи, що душа її покутує, блукаючи лісом; єдиний шлях звільнення від цих блукань — через вогонь або свячену воду.

Слухаєш і забуваєш про все, що розламує тебе зсередини і часто лишає рівноваги, задивляючись на сиві (вдалині) вершки — Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Крента, Магура, Піп-Іван, Говерля, Кострич, Стовпні Голівські, Лудова, долину Черемошу й ізвори Бистриця, Дземброні, Явірника і Лудівця…

“Чому ти сі бай не жениш, Високий Бескиде! Бо зелена полонинка За мене не піде”.

А від стаї Янушевського аж до Крем’яниці вас супроводжує голос трембіти: грає старий ватаг. Йдете горі попід Дронєкову Круглу, а вертаєте через полонину

Панькевича у вихід коло Шкинди Івана на Крем’яницю попри Зеленського Михайла і Федя Карабчука (їх знає Гарматій).

Ти маєш химерні відчуття призупиненого часу й неіснування всього іншого, що поза цією стороною. І, зрештою, ти не проти: безумний спокій, безумна його велич із дивовижними людьми, що йдуть “в верхи”, “горі”, “в Стовпні”, “в полонину”, “на бриндзю”, “до маржини”, дихаючи (живучи) ними.

Опісля Скупової ти задумуєш зробити серйозну кругову подорож до Буркута: Криворівня, Жаб’я, Бистрець, Зелене, Буркут, Гринява, Довгополе, Устеріки, Ясеново, Криворівня. Ти плануєш і сплав дарабою від Криворівні до Вижниці. Тобою проробляються всі потрібні для подібного мандрування заходи, але на перешкоді намірові стають дощі — затяжні, тугі й безжальні.

Твій смуток через такі примхи природи замінює потяг до спостережень: ти приглядаєшся до повені, що робить із малого Черемошу величезну річку, яка летить буревієм у долину, несучи за собою все, що встигла схопити. Хмари, обтяжені якоюсь небесною ваготою, низькі, чіпляються за гори й лопаються. А соснові ліси, здається, що димлять, ховаючи під собою киплячі гірські потоки.

Ти: ось хмара закутала вершини, ось уже щезла ціла гора, нарешті вся долина, як горщик до країв, наповнюється хмарою.

Уявляєш, немов уся Криворівня піднялася в небо і пливе серед хмар як аероплан. Свою уяву супроводжуєш курінням, від якого тобі складно по-справжньому відмовитися. Ти куриш папіросу за папіросою, підкурюючи нову від попередньої.

(Ти прекрасно знаєш, як твою любов до куріння сприймаємо я і твоя хвороба. Проте нічого не годен зробити. Ти не годен відмовитися навіть тоді, коли Гнатюк, бажаючи перервати хоча б на трохи цей безперервний процес, просить, щоби ти віддав свою пушку з папіроса-ми, мовляв, він видаватиме помірковано. Ти радо згоджуєшся, віддаєш пушку, дістаючи водночас із кишені нову, повну, і закурюючи знову.)

Негода триває кілька днів — повінню хату Мосейчука відтинає від лівого центрального боку Криворівні, так, що немає змоги отримувати ані пошту, ані продукти. (І лише за допомогою найліпших студентів-метачів ти користуєшся послугами штучно урядженої пошти: вони перекидають на ваш бік камінець із прив’язаною до нього ниткою й довгим дротом, роблячи таким чином над рікою величезне колесо, що в руках оберталося рівнобіжно до поверхні води, на дріт зачіпалися листи, газети, хліб, тютюн і м’ясо.)

У зовнішньо завмерлому стані, з папіросою в пальцях внутрішньо ти продовжуєш переживати відбуте серед гуцульського взаємнення з природним. Твоє лице робиться блідим, і тільки вуха палають кров’ю: ти задумуєш повість свого життя, ти народжуєш “Тіні забутих предків”.

Я ж чекаю твого повернення й дев’ятнадцятої по обіді, коли поцілуєш мене, коли говоритимеш про те, як фантазував мене пестити. І, врешті, запестиш.

“— Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.

— Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти”.

64

Ми зустрічаємося напрочуд тихо в якомусь моєму напівсні, скомпонованому з живописного ряду образів невідомого мені допіру художника. Не знаю, можливо, якогось Еґона Шилє. Або Рене Магрітта. Або Едварда Мунка. Зрештою, я й справді нікого такого не знаю й ніколи не знатиму (не бачитиму). Але ж це мій напівсон. Така цьогобічна нереальність, якою й тільки лишається перебувати.

Я оголена й худа, худа до прозорості, яку ти не наважуєшся обійняти, одягаючи на себе маску знівеченого й старого — старого від туги за неможливістю мати мене до кінця. Я худа до такої міри, що щезають груди й з’являються чорні пальці-велетні, якими не наважуюся обійняти тебе.

Ми перебуваємо в одній кімнаті, маємо одне ліжко, проте наблизитися одне до одного в нас не виходить.

Так минає вічність, допоки не починаю розпускати свого темного волосся і нарешті не простягати своїх велетенських рук до твого хворого серця, що от-от готове луснути від наших безумних неспроможностей.

Моїм рукам так і не вдається торкнутися твого хворого серця: ти миттєво щезаєш в інший фрагмент нереальності.

А втім, може бути, це просто така реальність, коли ми усвідомлюємо всі існуючі неможливості.

У цій реальності ти тривало хворієш, а коли стан хоч трохи поліпшується, їдеш. З’являються сірі тіні, які обов’язкового повідомлять, що ти їдеш до іншої країни, аби не гратися більше в мої напівсни.

Ти їдеш у потязі, де незнайомі люди говорять чужою мовою, тому не приєднуєшся до розмов. А коли потяг прибуває на кінцеву зупинку, ти кричиш одному з незнайомих тобі пасажирів в обличчя: добрий вечір, пане! Він гідно посміхається у відповідь, навіть не пробуючи натякнути на те, яким безумним ти видався йому. Ти ще раз кричиш про добрий вечір, хоча опівніч, й незнайомий тобі пасажир давним-давно щез.

Рухаєшся в’яло і в’язко туманним сирим пероном, з якого сідаєш до гондоли. І все це тебе анітрохи не дивує. У ній, гондолі, маленькими каналами тебе везуть до готелю Luna.

За якусь мить гондола заповнюється чорною водою, ноги мокнуть і вологість викликає страшенний кашель, однак ти не помічаєш цього.

Тебе підвозять до сірого готелю, де лягаєш у вологе ліжко — простирадла вогкі й віддають цвіллю.

Ти засинаєш, і тобі снюсь я, яка простягає до твого хворого серця чорні руки-велетні.

(“—Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе? — Єк Бог даст, моє солодашко”.)

65

Капрі востаннє. Чотири місяці. Найдовше наше розставання. Це справжній термін, який тягнутиму з не менш підірваним станом, ніж у тебе (у тебе — фізичний, у мене—душевний). Божеволітиму від думки, що лишилося так мало часу для всього — для тепла, для розкошування і любові. (Твоє здоров’я підірване настільки, що вже нічого не допомагає.) Божеволітиму, бо знаю все наперед, хоча відхрещуюсь від подібного знання.

(Можливо, потрібна більш стійка і незламна віра? Можливо, моя віра — ані стійка, ані незламна? Можливо, за ці роки ніби з тобою я взагалі більше не схильна вірити? Можливо…)

Самотня, в ненависному оточенні.

Повідомляєш про свою працю й дозвілля на безлюдному острові (туристи, боячись відгомону Триполі-танської війни Італії з Туреччиною, ігнорують його; тобі це смішно, адже воєнні події розгортаються досить далеко від цієї місцини).

Запам’ятовую лише якісь телеграфічні речі: напишеш “Лист”, “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”. Почнеш збирати матеріали для новели “На острові”; зустрічі з Буніним, Ганейзером, П’ятницьким, їх долучаєш до участі у збірнику на честь Франка, з ними відбуваєш часті літературні читання у вузькому колі, з іншими росіянами, яких на Капрі вистачає, спілкуватися не бажаєш — тобі не цікаво; відкриваєш у комічній ролі готель одного багача; ще щось.

А найголовніше від тебе мені губиться у самотньому холодному просторі, у якому перманентно перебуваю, й відтворюється з мене не так скоро і зовсім не чітко — фрагментами, незавершеними висловленнями, обірваними думками.

Фрагмент перший: твоє поселення.

Спочатку Леонтович, що цього року оселився для відпочинку на острові, забирає тебе на приватну квартиру. Ти реагуєш на гостинність, проте не хочеш завдавати клопоту — шукаєш своє мешкання. Цього не розуміє Пєшков: не дозволяє селитися в готелі, приймає на свою віллу. Займаєш розкішну кімнату з образами на стінах у передній частині будівлі, яка прилягає до східчастої кам’янистої доріжки, що веде з міста до південної гавані острова Капрі, на Сирену.

Твоя розкішна кімната має окремий хід з дверима на великий балкон, що виходить у квітник, де радієш повним у цвіту півникам, хризантемам, герані, ще якимсь червоним квітам. Проте твій простір подібний до мого — самотній, холодний. Температура в кімнаті не вища за одинадцять градусів. Утім справа навіть не в цьому. Справа у втомі від моєї відсутності, й у неприємному відчутті заслання, яке відбуваєш між горами Мон-те-Соляро і Кастельоне.

Фрагмент другий: святкування італійського Різдва.

Тобі надсилають букет троянд і фіалок, до якого прикріплена записка із зиченням: “Багато добрих бажань і гарного Різдва”. Ти не знаєш свого милого адресанта, але не проти такої невеличкої приємності, спостерігаючи за тим, як родина Пєшкових вітає своїх численними подарунками. Ви сідаєте за стіл, заставлений квітами, бутльованим і пляшковим вином, солодкими ляльками, начиненими фігами, фруктами й маленькими ліхтариками. (Заразившись тутешніми звичаями, обов’язково вишлеш додому різдвяний подарунок у двох поштових посилках: капрійські мандарини, сухий виноград і ляльку з фіг.) Триває чемне застілля з різдвяними побажаннями.

Найцікавіший момент святкування на Капрі, фіксуєш далі, — після вечері, коли близько опівночі місцеві (дами — з букетами, у чоловіків — у петельках квіти) рушають до костелу, де водночас ревуть шість ксьондзів й органи грають оперні мотиви, а серед богомільної публіки бігають маленькі собачки та вичісують бліх. Перед костелом щохвилинно вибухають вогнем петарди, дим од яких залітає до церкви і змішується з димом кадильниць.

Така ж тріскуча феєрія ознаменовує народні гуляння на площі: тут влаштовується справжня парада. Діти біжать на вогонь, аби топтати його ногами, лізуть у саме пекло — а над ними летять вже сотні петард і стріляють між публікою. Вогняна задимлена площа, де стає нічим дихати, нагадує всенародний ґвалт, божевілля, що триватиме до третьої години ночі. (Ти маєш відчуття не забави, а справжньої війни.)

Нарешті з вузенької вулички зі склепінням (як з катакомби) з’являється різдвяна процесія: учасники несуть ряд ліхтарень на довгих палицях, за ними йдуть “дзампоньєри” (пастухи з Абруци), взуті в постоли, високо перев’язані по нозі ременями, у чорних плащах, із оголеними головами й суворими обличчями, і грають стару новену на своїх інструментах — козі й дерев’яній

дудці.

За пастухами рушає маленький кучерявий хлопчик, який несе заквітчаний кошик, де лежить голісінька лялька-дитина — Христос. Над хлопчиком возносять круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою. За співом процесії тягнеться дзвінкий тупіт іншої капрійської публіки, що переходить через задимлену площу і щезає за дверима церкви.

Минає якихось півгодини, і з другої вулички виходить ще одна, набагато масштабніша, процесія — із тим же рядом ліхтарень на довгих палицях, свічками, музикою й співом — і тільки та відмінність, що Христа несе не хлопчик, а найстарший на острові столяр, який грає ролю Иосифа. Ти по-дитячому радієш дійству, ти щиро славиш народженого Ісуса.

Фрагмент третій: шанувальниці.

Молоді й звабливі. Роблять дарунки й вимагають твоєї уваги. Отримуєш квітучі орхідеї з трепетним листом, нескінченні компліменти на свій рахунок і зайвий головний біль. Зайвий головний біль, бо шанувальниці, молоді пані з міфічними чоловіками, що десь, у якихось країнах, живуть, але до дружин не приїжджають, заважають тобі працювати. Вони випрошують їздити з ними в гроти, відбувати привітні ранки чи їх самотні вечори, розповідаючи цікавих або повчальних історій. Тебе це тішить, проте не настільки, щоб відмовлятися від праці за бюрком, у якій потребуєш, чи іншої, в якій потребуєш не менше, праці — думати про далеку мене.

Ти робиш чемні відмови й зачиняєшся в своїй розкішній кімнаті, аби написати кілька сторінок про трохи сонця, моря і людей, за цим налити вина і випити його за мене, моє здоров’я і далі подумки мене цілувати. Ти мариш створити таку прозу, де буде вдосталь фантастичного (вражаючого) Капрі й фантастичної (неіснуючої нині) мене.

Маєш уже початок, але написане тебе не задовольняє. Щось зовсім не так. Із фантастичним (вражаючим) Капрі або фантастичною (неіснуючою нині) мною.

Щось.

66

На початку грудня я вирішу розказати тобі про моє можливе (майбутнє) заміжжя.

Це буде солідний за статусом чолов’яга. Мабуть, мого віку чи близько того. Він матиме гроші на наш будинок і не матиме жодних амбіцій. Здається, цей чолов’яга працюватиме не в сфері статистики. Він не вимагатиме від мене любові, а просто братиме, коли в цьому виникне (вже) невигойна потреба. Не більше. Бо для більшого потрібна ніжність, якої в ньому бракуватиме. У ньому бракуватиме не лише ніжності, а й усього того, що маєш ти (але ніколи остаточно не матиму від тебе я). Проте менше з цим, адже цей чолов’яга — моє можливе (майбутнє) заміжжя, у якому муситиму вичавлювати із себе щасливу (притомну) дружиноньку в білому фартушку чи не конче білому.

З іншого боку, це може бути і молодик. Так, молодик. Молодший від мене на кілька років. Приміром, ще студент. Такий невгамовний студент. Без вусів і з добре виголеним лицем. О, як він мене цілуватиме, як боятиметься рухатися далі за поцілунки. Я ж нагадаю йому, що ми — пошлюбнені, й покажу все, щоб наступного разу ніякого боягузтва. Мій шлюбний молодик питатиме дозвіл, роблячи будь-що, а я біситимусь, проте не подаватиму виду. Думаю, колись мені схочеться вбити його за розхлябаність і невміння керувати нашим родинним кубельцем.

У кожному з випадків матиму щонайменше трьох дітей і всіх любитиму настільки, що навіть коли врешті-решт зрозумію, що ані чолов’яга, ані молодик не годяться мені в чоловіки (по-перше, я ніколи не покохаю, по-друге, він обзаведеться коханкою з певних прозаїчних причин), не йтиму на поступки власній дисгармонії: житиму з ним до останнього.

Звідки братиметься подібне безглуздя від мене тобі — не відаю, але кажу, чекаючи на несподівану (ще не бачену) твою реакцію. Проте нічого такого. Ти скажеш, що тебе анітрохи не цікавлять передбачення про моє можливе (майбутнє) заміжжя. Натомість тебе цікавить, як виглядатиму я в нових кофтинках, які придбаю саме до твого повернення, як розстібатимеш їх ґудзики і цілуватимеш мене.

І в цей момент я остаточно розумію, що з моїм можливим (майбутнім) заміжжям ніколи не складеться, бо ж несамовито чекаю на тебе, навіть якщо без можливого (майбутнього) заміжжя.

67

Якась дама із сильно червоними руками (чи не прачка) сидить на твоїх колінах. Вона настільки пишна і так гріє тебе, що ледве дихаєш. Проте терпиш і не робиш жодних зауважень. У тебе й дами з сильно червоними руками ще є сусідка. Сусідка потішає тебе, що їй теж незручно сидіти, і ненароком кладе свою руку тобі на коліно. Виявляється, це весілля місцевого садівника, бо з сусідкою розпочинається цікава розмова з пліток про гостей і наречену—суху негарну жінку, що весь час мовчки сидить у кутку, в який її посаджено. (Пізніше ти запитаєш молоду, чому вона не танцює. Молода одпо-вість, що вона з кладовища. І справді, подумаєш, наче викопана з домовини — нерухома й безбарвна.)

Отже, ти робиш висновок, ви посадовлені так щільно-тісно попід стіну кав’ярні, що одне й лишається — не перейматися подібною сусідською інтимністю. До того ж сусідка починає заспокоювати, помітивши твою певну зніяковілість і засоромленість, мовляв, не хвилюватись, адже це її плечі, а це — її нога. Сусідка говорить це все з такою селянською простотою, що ти змиряєшся й не чиниш супротиву її пожвавленим розповідям. Ти уважно вислуховуєш Олімпію, сусідку, й досі тримаючи на колінах даму з сильно червоними руками (чи не прачку).

Тебе, втиснену в тебе даму з сильно червоними руками й сусідку Олімпію обносять вермутом і сухими калачиками, печеними для економії вдома з другого сорту борошна. Ці вироби надмір сухі й кришаться так, що весь одяг у тебе й волосся у твоїх неперевершених сусідок укривається крихтами. Проте ані твої сусідки, ані ти не звертаєте на таку прикрість особливої уваги, тобі весело — починаються традиційні нескінченні танці.

У невеличкій кімнаті з високими стелями, як у склепі, прибраній прапорцями і квітами, безперестану грають два мандоліністи і скрипач, при цьому по кілька разів охриплий голос лакея з сінематографа озвучує ті самі пісні (не менше вісімнадцяти разів). Круглий гладкий візник добросовісно витанцьовує зі своєю жінкою; маленький кравець у чорній тужурці з круглими полами старанно намагається відтанцювати з перекупкою помаранчів. Як на тебе, їх рухи не подібні до танців, бо неймовірно тісно, але нарід на таке особливо не звертає. Зокрема, побіля них підтанцьовує і плеще в долоні якась дев’яносторічна бабця.

Бабця (із заваленим, наче від землетрусу, ротом, у чорну шпару якого цікаво заглядають ніс, з одного боку, з другого — борода) зігнулась удвоє, проте весела й жвава. Вона презентує найпривабливіший номер вечора: як тільки-но починається тарантела — старенька в своєму рожевому одязі та старовинних великих ковтках йде танцювати.

До рожевого одягу енергійної бабці в танок приєднуються європейські костюми інших гостей, які роблять дійство смішним, бо не підходять до тарантели. Із кишень європейських костюмів виймаються брудні хустки для носа і, склавшись косинкою, крутяться над головою.

До танцювального балагану додається вермутський шал: на тацях розносять повні вина чарки, двоє дівчаток п’яти-шести років вже зовсім п’яні і випрошують у присутніх монети, всі пріють, танцюючи і п’ючи лепське вино до одинадцятої години ночі. І ти, і дама з сильно червоними руками (чи не прачка), й сусідка Олімпія будуть тому не виняток.

Знаєш, запахи цих спітнілих жінок, що біля тебе, сутужно б’ють у носа чи навіть розбивають його вщент.

68

Для поцілунку береш губи і цілуєш — гаряче й смачно. Цілуєш і просиш навзаєм (роз)цілувати тебе, якщо, звісно, ще не забула, як слід тебе цілувати.

І я цілую, хоча не все так просто. Мій цілунок короткий і нервовий. Я пояснюю, що роздратована, і нічого з таким станом поробити не можна. Чим роздратована — до пуття не скажу.

Але ти стримуєш мій непояснюваний шал — ми так міняємося ролями — й заспокоюєш: маю прекрасний характер й не слід себе чорнити.

І знову цілуєш — гаряче й смачно. Доки твоє серце (я) не втихомирюється.

А за цілунками починаєш говорити про (більш-менш) наркотичні засоби, які уживаєш, щоб приглушити сум за мною.

До цих засобів ти зараховуєш вишукано приємну погоду, тривалі прогулянки зі знайомими і капрійський маскарад.

Цей маскарад супроводжує італійську масляну. Упродовж трьох тижнів вулицями ходять різноманітні маски, леви, лицарі, рибалки з тризубцями, китайці, негри, англійські лорди тощо; ти нараховуєш їх не менше двохсот. Уся площа перетворюється на одну велику залу, де люд відбуває величезний маскарад під відкритим небом.

Гамір і веселощі.

Повсюди стукають кастаньєти і дерев’яні черевики, горять вогні. Подібна забава і плескіт моря — усе ритмічне. Ти піддаєшся загальному настрою і баламутиш: випиваєш із капрійським товариством у кав’ярні величезну кружку справжнього мюнхенського пива, а потім рушаєш до сінематографа.

Спостерігаючи за рухом постатей на широкому екрані, за швидкою зміною просторових комбінацій, за виразними обличчями акторів та їх надмір показовою емоцією, думаєш про грандіозні можливості кіно, що витіснить літературу на менш примітний план. Ти мав би шкодувати, але поза цим. Бо великі очі однієї з героїнь, м’яка опуклість її губ, що легко перетворюють невиразне лице на омріяне, нагадують тобі про моє існування.

Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі.

Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є.

Від лютого набуваєш нову знайому, яка претендує на твій час і твою увагу. Ця пані доволі симпатична, попри свою хворобу. Початківець-видавець Вікторія Чикален-ко, що задумує з сестрою і братом, знавцями чотирьох мов, заснувати видавництво з метою зберегти українську літературу завдяки перекладам західноєвропейської, поширенню репертуару українського театру.

Мені її появу характеризуєш як біду, бо розраховував, виїхавши так далеко від Чернігова, звільнитися від обов’язків перед знайомими і бути вільним для праці. Насправді ж ти не проти такої молодої чарівності побіля себе. (Навіть попри сухоти, Вікторія прекрасна.)

Ваше ненав’язливе знайомство супроводжуються частими прогулянками. Удвох хвацько підкорюєте Monte San-Michale, Punta Tragará, Faraglioni’b, Monte Tiberio, Santo Tiberio, Grotta Mitromania, на яких ти витягаєш із кишені невеличкий альбом і робиш якісь замальовки. Кажеш знайомій, що страшенно любиш малювати.

Ти не соромишся висловлюватись і створюєш перед нею всі свої уявні картинки. Зокрема, живо уявляєш гучні й красиві оргії на віллі Юпітера-Зевса, за руїнами амфітеатру, абсиди, барельєфів — надзвичайну службу-жертву, що відбувалася там на хвалу індо-іранського бога Мітри (бога сонця, світла, добра, знання і чистоти).

Вікторія, у свою чергу, не пропускає жодного з твоїх слів і реагує на них відповідно: приємною усмішкою, здивуванням чи (подеколи) дитячим смутком.

Вона запам’ятовує більшість твоїх розповідей, і пізніше не раз оповідатиме їх іншим. Наприклад, про вашу прогулянку однією з тихих вуличок Капрі й побачену з-за муру якогось саду струнку стрілку з цвітом алое вера, про яку ти з захопленням говоритимеш, що ця рослина існує довгі роки для того, аби дати її — квітку своєї смерті — і зразу всохнути. Або про вирізні листки іншої рослини, які послужили моделлю візерунків іонійської капітелі.

Коли почуваєшся кепсько (підхоплений тобою плеврит), ви просиджуєте (часом) цілі дні в твоїй розкішній біленькій кімнатці з видом на море. Вікторія приносить по оберемку квітів із люблених тобою цикламен. Вона переймається твоїм станом, і їй доводиться довго тебе вмовляти, щоб ліг на канапу. Після таких тривалих вмовлянь ти лягаєш. Розказуєш деякі сюжети планованих оповідань (які вона обов’язково побачить в останніх друкованих речах). Кажеш, що хочеш писати, страшенно хочеш. Вікторія теж не мовчить. Виявляється, вона теж щось пише, але не афішує, не оприлюднює. Ти просиш почитати, й вона читає.

Твоє здоров’я погіршується катастрофічно швидко: підхоплений плеврит набуває загрозливих форм (плюєш кров’ю після кожного припадку астми, при цьому — чотири-п’ять папіросок на день).

Вікторія все це бачить і не може лишатися байдужою, тому намагається вмовити, щоб дозволив викликати кращого лікаря з Неаполя. Ти противишся, роздратований. Пояснюєш погіршення стану погодними змінами і чекаєш на сонце, із появою якого, на твою думку, стане краще.

Але сонце — це твої необгрунтовані фантазії, коли по-справжньому невиліковна хвороба.

Вікторія сумно за всією цією бездією спостерігає: перед нею привид із деякими твоїми рисами, що справляє враження побаченого скелета. їй здається, що від колись красивих рис обличчя (вона бачилась із тобою ще до Капрі, роки три тому), починає віяти смертю, тому навряд чи вдасться вам зустрітися на Гуцульщині чи вдруге на Капрі, як про це домовляєтеся.

70

Тобі здається, що я народилася, аби наші душі зустрілися на нашому земному шляху і могли злитися у великому почутті, найпрекраснішому і найсвітлішому — у коханні, сильніше за яке нічого немає у світі.

Тобі здається, що ми не можемо сумніватися одне в одному — аж так міцно зв’язані наші серця, аж настільки ми є близькими.

Твоя невиправна інфантильність дає ще один привід на невимушену щиру усмішку, яка присвячується тобі, й могла б перетворитися на справжні цілунки, якби не твоя кількатижнева хвороба одразу ж по приїзді з Капрі.

Три тижні не виходиш із кімнати, майже весь час — у ліжку. Дратує неможливість сповістити мене про цю лікарняну прикрість. Думаєш над тим, як мучуся через невідомість. І я направду мучуся, але з інших причин, бо твоя хвороба (плеврит) відома від початку.

Я одягаю білу блузку (твій подарунок), яку з Києва надсилаєш пакунком, перевізши у кишені через кордон, чіпляю брошку зі смарагдом (іменний подарунок від тебе) й мучуся чеканням на твоє одужання.

Я катую себе повільним прокручуванням безсюжетних фрагментів ще не написаного твого останнього твору, думаючи над тим, чи герой — це ти, а героїня — я — така, що навіки?

“Тепер ми знову над морем, і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть.

Бо я хочу глянути в них.

Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум’янець, але очі уперто на морі.

Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.

І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:

— Чого ти хочеш?

— Кохаю… — запевняють мої.

її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.

Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м’який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках — як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.

І коли ненароком неначе розкриває на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них:

— Ти моя.

Вона ще не знає “чия”, вагається трохи.

Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.

— Ти моя.

Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:

— Твоя.

— Навіки?

— Навіки.

Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі—ледве десять кроків між нами, — одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом”.

Мені страшно доходити фіналу.

Знімаю брошку, знімаю білу блузку і лягаю в ліжко терміново засинати, щоб все-таки лишитися з думкою про навіки.

71

Гори. Гуцульщина у червні дванадцятого року.

(Гуцульщина після урбаністичних ексцесів із Моги-лянським, що супроводжує тебе й твого сина. Його водиш по львівських крамницях, опікуєшся гардеробом, до якого той злочинно байдужий. Ти вибираєш Могилянському вбрання і краватки, прилучаючи до європейського стилю життя, до якого сам так давно встиг звикнути. Не зрозуміло, чи вдається остаточно прилучити, проте він ніби не проти.)

У Карпатах сердечних припадків не маєш, тільки часом трохи задихаєшся. Ти працюєш (пишеш: годованці — ті, що годують).

Часті скупі нотатки, нерозбірливо.

“Стор. 42.

Жінки не годують дітей, щоб не зопсувати краси.

Щоб я стала як скибка!”

У письмі — напружений і зосереджений.

“Стор. 43.

Іванишне зілля не вільно рвати до Петра на свята, бо на тому // Стор. 44.

світі буде душа бачити, як чюрить кров з квіток”. Цікавлять сцени вільної любові. “Стор. 45.

Гуцул взяв любаску додому, і вона жиє в одному домі з жінкою. Гуцул лягає спати разом з любаскою, а жінка окремо. Буває, що гуцул каже жінці стелити постіль йому і любасці”.

Слухаєш люд, фіксуєш.

“Стор. 53.

Коли вмираючий одягається на смерть, то просить дзеркала, щоб подивитися, ци добре зібраний”.

Родова помста — ще один сюжет, до якого виказуєш надмірний інтерес.

“Стор. 63.

Роди б’ються і ворогують, і це тягнеться роками. Гуцул ніколи не забуває ні доброго, ні злого. А пізьму носить у серці до смерті”. Із цього розумію — задумуєш новий твір із гуцульського життя. (“Годованці”?) “Стор. 89.

Баба 50 літ взяла собі годованця-любаса, оженила, вибрала жінку і лягає на лаві спати головою до голо— // Стор. 90.

ви, щоб чути, чи вони чого не роблять.

Ой кує зозулиця,

Кує-виволає,

Tomo в мене не парубок,

Що любки не має.

То в мене не парубок,

Tomo в мене не жінка,

Tomo в мене називавсь Кобиня гомінка

Твір гірчить на відвертість. “Стор. 92.

Кого люблю, тому дам запусто: я не сука — своє тіло продавати”.

А між записами — радість від гедоністичного прийняття життя гуцулами. (Може, й тому — сцени вільної гуцульської любові?) Сьомого липня на храмовому святі тамтешньої церкви, зайшовши на кладовище, де всі могилки вкриті яскравими (барвистими) вбраннями гуцулів та гуцулок, задивляєшся на мізерні хрести, які й позначають нікчемність кінця людини — смерті, що уриває красу життя. Це мертвий лев Екклезіаста — шепочеш, перебираючись поглядом в інший від кладовища бік, де в розпалі гомінкий ярмарок зі співами й святковими пострілами.

Проте останній задум лишився лише так — скупі нотатки, нерозбірливо.

72

Те, яка я не набожна, тобі й без усього відомо, що нема сенсу на такому зупинятися. Навіть самій собі — укотре зізнаватися.

Так, я не набожна, в мене все інакше. Та Він у мене є, просто не такий, як в інших, що оббивають пороги, приміром, Троїцького монастиря, чи якогось іншого духовного закладу в пошуку життєвих орієнтирів і чудесної допомоги. (Здається, ми про це вже колись говорили.)

Він у мене є.

Я вклоняюся Йому в своїх інших світах, де не менш боляче, ніж у світі, у якому маю сподівання на тебе (у сенсі — в тобі, з тобою).

Я говорю із ним і, можливо, обережно молю. (Молюсь? За тебе. Для тебе.)

Говорю, коли зростає передчуття невідворотного: у горах дощі й холод, ти наражаєшся на інфлюенцу, бронхіт, що викликає ускладнення на серці й грип шлунка.

Передчуваю саме таке невідворотне і стиха говорю до Нього.

Розмова затишна, розмова така, якою має бути, коли говорити з Ним.

Мені легко, попри відчуття невідворотного й неприємних візій.

У візіях ти, ущент розбитий болем, виїжджаєш додому, хоча ще дорогою до Львова думаєш над тим, чи не лягти до лікарні. Не лягаєш. Скошений, ледве доїхавши до Києва. Дружина з дітьми зустрічає львівський потяг. Тебе веде попідруки Юрко. Ти — худий (прозорий), з загостреним носом, пожовклими руками. Задихаєшся по кожному кроці. Дружина, неприступна ззовні й обомліла зсередини, обережно всаджує тебе до зручної коляски парокінного візника. До четвертої години, коли рушить пароплав, ти перепочиваєш у номері Михайлівського монастиря: у вузенькій вбогій кімнаті нерухомо лежить твоє тіло — стомлене і бліде.

Якби не розмова із Ним, то подібні візії мене б добили: я не така сильна, як Віра, я взагалі не така. (Обомліла, обомліла.)

Можливо, це був би крик. Можливо, це був би регіт. Можливо, це був би плач. Можливо…

Але ми говоримо, і все у моєму стані до ладу. Ми — я і Він.

Не знаю, який у Нього голос, хоча голос звучить: Він не лишає мене без відповідей.

Я питаю: що можна зробити, аби без фатального, аби без місяців очікування, доки ти лежиш, не піднімаючись?

Його відповідь (до мене).

Я питаю: що можу зробити, аби твоє життя — не суцільне страждання, не мука повільного вмирання?

Його відповідь (мені). Я питаю: що? Відповідь.

Із заплющеними очима посеред кімнати чи в ліжку.

Я дозволяю собі якісь такі речі, коли розмовляю з Ним. Дозволяю, бо є розуміння того, що Він не потребує в іншому, крім слова, яке до Нього по-справжньому.

Він дає мені відповіді, однак їх однобічна категоричність притлумляє мій пал у прагненні прихистити тебе від невідворотного, але при цьому кажу, що ладна багато чим жертвувати.

Він знає, про що я, але ніяких жертв (не хоче чути про жертви).

І я покірно згоджуюсь, я слухняно вмовкаю, здогадуючись, що Він скаже мені наостанок.

Саме це (наостанок) Він щоразу говорить мені. Любити.

Я смиренно дякую і прощаюсь, ледь ворушачи тремтячими губами: любити тебе, мій безумцю. (Й без усього) Він у мене є.

73

Два дні — погано. (І тобі, і мені.)

Безсоння, астма, водянка (набряклі ноги), фізичні болі — у тебе. У мене — тривалі сновидіння, що вимучують. Це сновидіння про твої безсоння, водянку (набряклі ноги), астму й фізичні болі. Це сновидіння про мою неспроможність допомогти.

Не бачимось. (Не можемо. Не дають: і тобі, і мені.)

Понеділок, вівторок, середа…

Тиждень укотре без зустрічей.

Тиждень беззмістовного чекання і марень.

Почуваєшся кепсько (здоров’я, якого не лишилося).

Почуваюся гірко (метафізика, що вбиває).

Цей понеділок, наступний понеділок, ще якийсь понеділок…

Кілька тижнів почуваєшся так, що ліпше не виходити з дому.

Я дурію наодинці, не турбуючи тебе занепокоєннями. (Однак: лишень на трохи, лишень одним дотиком — тебе б.)

Але даєш надію на побачитись, хоча б мінімально відчути. І я розпалююся до неможливості.

Звісно, після всього знову стабільно довго хворітимеш, проте більше відмовляти (і ти, і я) несила.

Короткий вересневий променад.

Вісімнадцята.

Короткий і чи не останній цілунок. Вісімнадцята нуль одна.

Кажеш: дитинко, а я міцно стискаю залишки твого тепла, що мені. Нескінченно стискаю. Дев’ятнадцята.

Поки не наважуєшся говорити, що після консультацій чернігівського професора Константиновича заплановані Київ на кілька місяців і лікарі в університетській клініці, які обіцятимуть поставити на ноги, привести до ладу. (Усе зрозуміло й без офіційних повідомлень: це будуть три місяці з кінця жовтня до тринадцятого січня; це будуть професор Образцов, його асистент Стражеско й ординатор Рафієв.)

Поки не насмілюєшся зізнатись, що жахаєшся того, як хвороба нас розлучила: нічого не знаєш про мене, не знатимеш.

Поки.

Дев’ятнадцята нуль одна.

Чи усвідомлюю, як слід на цьому променаді (з останнім цілунком і взагалі) поводитися з тобою? Як?!

Чи усвідомлюю вже, що далі? Що?!

Прокручую мільйони разів: що ще, окрім міцного й нескінченного стискання, я можу? Так, що…

Ти не наважуєшся говорити про ті речі, якими, думаєш, зробиш мені боляче, тому просиш найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі — усміхатися, усміхатися до тебе, бо ж саме я — твоя радість.

І я обіцяю найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі — усміхаюся, забуваючи про весь життєвий безум — твій і мій.

Я усміхаюся, усміхаюся, усміхаюся…

74

Ти — у київській університетській лікарні після консиліуму з трьох відомих медиків. (Я — у Петербурзі.)

Лікарі доходять висновку: у тебе — складна вада серця, міокардит з гострим загальним порушенням кровообігу і застійними явищами в легенях та в печінці, диспепсія і досить значна набряклість.

(Я — у Петербурзі. Чую тебе, тому їду.)

Загальна незручна палата (інші хворі, чужі проблеми, обмежений простір). Лише за три дні — один у невеликій світлій палаті номер дев’ять із вікном, що виходить на Бібіковський бульвар, з якого видно Воло-димирський собор. Без ліку днів у ліжку (через постійну одуху й безсоння ненавидиш його); вставати (рухатись, хвилюватись, почуватися людиною) заборонено. Свою увагу до тебе активно виявляє весь медичний персонал — від лікарів до сестер милосердя. І ти трохи іронізуєш, мовляв, літературні справи вперше грають на твою користь. Зрештою, така турбота тобі особливо не до смаку. Здається, ти потребуєш в іншому (не в порушенні клінічних правил чи надмірі дешевих страв).

Худнеш на тринадцять фунтів. (Чи від тебе лишається хоч щось?)

(Я — у Петербурзі. Змушена чути твої прохання про веселитись, але хіба можу, коли знаю завчасно все.)

Від п’ятнадцятої до вісімнадцятої майже щодня приймаєш гостей: знайомих і не дуже. Тобі несуть книжки і квіти (кімната перетворюється на квіткову крамницю — троянди, японські хризантеми, айстри, жоржини, гортензії — на вікнах, на білому столику — всюди квіти).

Радує хіба прихід Лисенка: з цією людиною в тебе пов’язані найкращі враження (ти його любиш, ти його вважаєш справжнім). Хочеш піднятися йому назустріч, той заперечливо хитає головою і сам підходить до ліжка. Лисенко фіксує зблідле твоє обличчя, до краю знекровлені руки. Думає, що від тебе повноцінного лишилися одні очі — великі, вічно молоді.

Ти переймаєшся тим, як доводиться зустрічати дорогу тобі людину, проте інакше ніяк, тому в цьому пробуєш бачити переваги, коли б іще побачилися. Тривалий час говорите про літературу й політику. Ти цікавишся роботою “Товариства розвою української науки і штуки”, яке існувало нелегально і взяло на себе матеріальний бік твого лікування, надаючи при цьому значну грошову допомогу родині.

Ви говорите трохи відчужено й скуто. Розумієш, що Лисенко не хоче втомлювати зайвими (справжніми) емоціями, а відтак — сухо про літературу, політику, “Товариство розвою української науки і штуки”. (Через кілька днів у нього несподівано зупиниться серце. Тобі повідомлять про це не одразу. Ти його любиш, ти його вважаєш справжнім.)

Але твій репертуар незмінний: ліпше замість усього цього бодай один раз побачити мене, поцілувати і розпочати з новими силами працю, яка в лікарняних умовах ніяк не стається — загальна втома, заборони, режим.

Переконуєш, що здоров’я поліпшується щодоби: з’являється апетит (ти випиваєш по сім стаканів молока на день), заспокоюється серце і приймає маленькі життєві радощі у вигляді сонячного світла, букета квітів, людської турботи. Справжній доказ тому, вважаєш, — читання: знайомишся з письменником Джеком Лондоном, що працював чорноробом на золотих копальнях Аляски, однак його твори не викликають у тебе реального читацького захоплення. Ти обкладений книжковими новинками, й вельми багнеться ознайомитися з ними найшвидше. Крім того, хочеш скористатися університетською бібліотекою й надолужити в знаннях улюблених наук — ботаніки, зоопсихології.

(Я — у Петербурзі. Мене трохи заспокоюють твої плани на наше майбутнє. Кажеш, що бачитимемось ще не раз. Але це трохи — мізерне й надмір крихке.)

75

Цілуєш кожен пальчик, ніби замолюючи якісь гріхи. Так, гріхи.

Твій гріх переді мною — мовчання. Тривалий час заспокоював мене, а наразі — боїшся.

Насправді ти добре усвідомлюєш серйозність своєї хвороби, тому й примирився з суворим клінічним режимом, його необхідністю.

На час лікарі зупиняють приймання всіх серцевих препаратів, призначивши йод і каломель (хлорид ртуті). Вимучений через відсутність стабільної медикаментозної підтримки: болі горла, зубів, гланд і за вухами, нескінченні приступи нудоти, вкотре безсоння.

Наслідки від триденного прийняття каломелю — гнійні пухирі в роті (він — суцільна рана). Кричиш годинами від нестерпних болів, але, попри усвідомлення невідворотного, і досі віриш у результативність такого лікування.

Ти віриш (затято віритимеш два місяці, але не більше) у результативність лікування, а ще чекаєш на мене — свою єдину дитинку.

Кажеш, що могла порадувати б тебе, заїхавши на зворотньому шляху до Чернігова у Київ. Мене б до тебе провів старий фельдшер Прокопенко, якому ти довіряєш і повідомляєш про наші стражденні стосунки, маючи щодо цього кілька особистих прохань.

Тобі йдеться про цілувати й обіймати свою кохану, хоча рот — суцільна рана, а з ліжка заборонено підійматися; інакше будеш божевільно засмучений. На час мого приходу в палату номер дев’ять обіцяєш, що буду тобою задоволена — стан поліпшуватиметься, з’явиться апетит і відновиться потяг до роботи. У перспективі вгледжуєш дві приємні можливості: зустріч зі мною і можливість писати.

Я й справді обіцяю тобі щось таке, аби без твоїх непотрібних засмучень.

(Звісно, ні з якими відвідинами не складеться. На домовлений час тебе опікатиме Віра, яка, попри невдоволення чернігівського земського керівництва, по три-п’ять днів чергуватиме біля ліжка, а я знову залишуся поза тобою, чи то — залишуся з черговим твоїм проектом — на різдвяне побачення, й сумнівами, чи кохаю, чи зовсім остогид — хворий, нецікавий, непотрібний.)

Але засмучення будуть. І не лише через те, що наше побачення — чергова вигадка двох безумців.

Засмучення, бо одужання просувається повільно. Лікарські спостереження переконують, що слабість серця та рецидиви погіршення залежать від існування на клапанах твого серця процесу запалення, і ніби на доказ цього трапляється сильна кровотеча, викликана звичайним для такого захворювання інфарктом легенів.

Лікарі все прекрасно розуміють: у кращому разі можна сподіватися на встановлення рівноваги; одужання бути не може.

Ти остаточно відмовляєшся від прихильників-про-чан до твоєї палати, листування з більшістю адресатів зводиш нанівець. Наостанок тебе цікавить хіба моя присутність, яка нереальна.

Ти все прекрасно розумієш: “чорні дні для нашої любові…”

Одягаєш свій білий літній фланелевий костюм, щоб не походити на хворого, що тільки-но піднявся з лікарняного ліжка.

Сідаєш у крісло й чекаєш.

Увесь час тобі чується дзенькіт жіночих кроків.

Ти думаєш про мене й звук моїх чобітків.

Але хіба це я?

Якийсь час не наважуєшся на найменший шурхіт, щоб не позбавити себе такого очікуваного дзенькоту.

Але, врешті-решт, не витримуєш і визираєш у коридор, шукаючи позором свою (давно не бачену) дівчинку.

Утім, дівчинки немає (мене немає).

Ти намагаєшся не засмучуватися й поправляєш нервово краватку.

Знову сідаєш у крісло чекати.

А дзенькіт жіночих кроків триває й триває десь за стіною.

Гадаєш, що це мара, адже виходив і перевіряв — ніякої мене, взагалі нікого.

Однак сила бажання в моїй присутності таких утопічно нереальних розмірів, що ще раз вибігаєш за двері: дівчино, дівчино…

“Загрій мої груди недужі Своєю рукою, дівчино! Чи чуєш? Там столяр майструє, Будує мені домовину…”

Лікарняний коридор порожній, а ти вже надмір утомлений від кількох таких обнадійливих походів.

На комірчику фланелевого костюма не лише крапельки поту, він потроху червоніє.

Дзенькіт жіночих кроків повільно віддаляється, доки не щезає зовсім.

І тоді ти зупиняєш сподіватися на мене.

Похапцем віддираєш уже злиплу з тілом червону тканину і прагнеш остаточного забуття, лягаючи в дезінфіковане лікарняне ліжко.

“Вже й сон мої очі покинув І в серце наллялось отрути… Ох, майстер, кінчай же роботу, Щоб швидше навіки заснути!..”

Цок-цок-цок…

77

Ведмідь у барлозі — так безпробудно спиш три дні й три ночі, як дружина забирає додому, остаточно вимученого й немічного.

(Закутує в теплу шубу на хутрі, одягає шапку-ушанку з оленячого хутра, сукняні коричневі глибокі боти й вивозить із київської лікарні тебе-хворого на станцію Крути.

Ти-тіло чекаєш потяга, вкладений Вірою на диван у кабінеті начальника станції.

А по прибуттю до Чернігова вам відмовлено в єдиній архієрейській кареті, якою більш-менш доладно можна було доїхати на Сіверянську, 3.

Блідого, змореного дружина веде попідруки до передпокою будинку.

Твоя мати нервово курить, лежачи в постелі. Вона теж усе знає завчасно.)

Твоя перманентна втома.

Твій утруджений вигляд.

Від п’ятого лютого в тебе — ліжко, ліжко, ліжко і безумні болі. Тому в листах до Гнатюка: пора вже настала, здається, обертатися в дерево або в порох. (Але ще рештки віри: може, вам ще доведеться побачитись і вже тоді будете сміятися зі своїх теперішніх гадок. Та рештки ненадійні — сновидні.)

Шкодуєш за невикористаним гуцульським матеріалом, який, коментуєш, дурно загине.

І досі надходять видавничі пропозиції: московське “Книгоиздательство писателей” запрошує друкуватися в них; ти плануєш структуру третього російськомовного тому (перекладів — “Тіні…”, “Сон”, “Що записано в книгу…”, “Подарунок на іменини”, “Коні не винні” — замало, тож радишся із Могилянським щодо інших — “Лист”, “Хвала життю”, “На острові”, звісно, якщо встигнеш скінчити).

За останні публіковані твори одержуєш по триста карбованців, згадуючи про перші (смішні) заробітки — по сім-вісім за аркуш.

Твоя тиха нетверда хода (ненадовго).

Твій критичний стан (переважно).

За тобою спостерігає лікар Утєвський, у якого вимолюєш допомоги, бо ще стільки хочеш зробити. Проте — нічого втішного.

У дружини здають нерви: ти просто нестерпний або — їй просто нестерпно. Вона запрошує доглядальницю. Тебе часто навідує фельдшерський учень.

Тебе неабияк дратують чужі (недбалі) люди: доглядальницю женеш під три чорти, як і фельдшерського учня, одяг якого смердів тютюновим димом, який ти вже не можеш зносити.

Щоб заспокоїтись, подеколи вживаєш морфій: трохи стишує болі, але надалі — погана реакція. До нього легко призвичаїтись, тому робиш зусилля і відмовляєшся.

Ти готовий терпіти біль.

Ти насправді хочеш життя.

78

Ти знаєш, що незабаром вона тихенько, з простягнутою вперед правою рукою, ніби намацуючи в повітрі шлях, зайде до твоєї кімнати.

Вона заходитиме акуратно, думаючи, що ти вже спиш. (Але запах тютюну від неї — невитравний, вона вже просто цього не помічає. Тому те, що акуратно, — вже не має значення.)

Насправді, ти просто удаєш, що спиш, бо все завчасно знаєш (і відчуваєш).

Сліпа старенька жінка (та, що з моїх снів чи з твого життя) з подарунком, торбинкою горіхів і плиткою шоколаду в руках пробирається до твоєї кімнати.

Це певний щорічний ритуал (відбувається раз на рік, напередодні 17 вересня).

Вона ледве чутно підходить до твого ліжка, віднаходить рукою бильце і прив’язує до нього торбинку.

Потім сліпа старенька жінка поправляє тобі ковдру і ніжного голубить тебе.

Мати.

Твоя сліпа старенька мати.

Ти витримуєш якийсь час (насолоджуєшся материнськими пестощами, ласкою її рухів), а за цим схоплюєшся з ліжка і міцно її цілуєш.

Мати всміхається, ти всміхаєшся.

Згадуєш такий епізод і спокійно, по-дитячому, засинаєш.

79

За дверима — заглушений стогін. Родина ходить навшпиньки, пошепки розмовляє.

У твоїй кімнаті (з низькою стелею) душно, просиш відчинити вікно. Це чи не єдині звуки за цілий день від тебе, доки не заговорить мати.

(Твій потуплений погляд на сторінках журналу “Дзвін” із останньою річчю Винниченка, яка насправді зовсім тобі не до смаку.)

Чекаєте на лікаря.

Вона (мати), зовсім зсунувшись, непомітно (як тінь) сидить у кріслі. її сива голова покірливо хилиться додолу. Так минає кілька годин.

А коли врешті-решт з’являється Утєвський, мати по-дитячому наївно питає в нього, що дати сину, аби він одужав.

Лікар нічого не одповідає, а ти починаєш нервувати: чому не спитати в тебе, чого хочеш. І, не дочекавшись маминої відповіді, додаєш, що насамперед їсти, але ж — усе шкодить. На цих останніх словах до тебе доходить, що нервуєш марно і з мамою так не можна, адже ти — її маленький хлопчик Муся, яким мама продовжує опікуватися, але вмовкаєш без вибачень.

Мати тихо піднімається з крісла і навпомацки йде до своєї кімнати. Із набутою материнською тугою й уразою.

За цією сценою з коридору спостерігає художник Жук, який прийшов тебе навідати. Йому складно оцінювати твої дії, коли є розуміння того, що ти не звик до подібного існування.

Лікар щезає. Жук намагається не коментувати твій стан, і це тебе трохи заспокоює.

Говориш про щойно прочитану прозу Винниченка, яка тобі не сподобалася. Книжку й досі тримаєш у руках, але ще якась мить, і вона випадає з рук. Ясно, що відхилитися від ліжкової траєкторії ти не можеш. Але Жук не наближається допомогти.

Мовчанка триває досить довго, доки врешті-решт не говориш першим, мовляв, смерті не боїшся, адже для людини це неминуче.

Твій попередньо почутий заглушений стогін замінює тихе сопіння.

Ти не боїшся своєї смерті, але боїшся за ту, яка з нею лишиться сам на сам.

Жук розуміє про кого йдеться. (Бо я направду божеволію. Його родина — ось така єдина розрада. Чи не щодня знаходжу привід зайти до них — живуть у сусідньому будинку — і хоч щось дізнатися про тебе. На більше я не наважуюсь.)

Два місяці без тебе.

Два місяці без жодного рядка.

Два місяці без…

Ти звертаєшся до нього з проханням — побачитися зі мною, заспокоїти.

Він мовчки погоджується.

Сьогодні вкотре знайду привід до них зайти і хоч щось дізнатися про тебе.

Він прибраний у коротеньку чумарку з сірої люстрини — двобортна, з застібками посеред грудей, і широкі до очкура штани, у сорочку з манішкою у застібки, почепив червону стьожку, з солом’яним брилем на голові. Трохи покашлює. Статний, видний.

Не бачу його обличчя, але розумію, що це — ти. Проте не підходжу. Є розуміння: якщо навіть спробую підійти, нічого не вийде — не схоплю, не затримаю.

Він стоїть біля купки люду, які його навіть не помічають. І щось фіксує у свій нотатник. Люд святково вбраний і співає.

Здається, він любить чумацьку пісню. Слухає люд, сам не співає.

“Ясно, ясно сонечко зіходить,

А хмарнесенько заходить.

Смутен, смутен чумацький отаман,

Він по таборі ходить.

Що він ходить, білі руки ломить…”

А вже за хвилину, коли, нарешті, його (твоє) бліде обличчя з правильними рисами стає для мене повноцінно доступним, бачу сумний, як у хворої людини, погляд. Бачу, й нічого не можу вдіяти, нічим зарадити: тебе — не схоплю, не затримаю.

Згорблений, похилий. Дикий кашель. Він (ти) у сіро-зеленому альпійському костюмі: куртці з поясом та великими кишенями, у штанях, заправлених у високі гетри з темної вовни зі смугастими відкладинами, у жовтих міцних черевиках на грубій підошві, у зеленкуватій невеличкій ворсистій шляпі, з тонким, темно-брунатним сукняним альпійським плащем, перекинутим через ліву руку, з ціпком, наче гуцульським топірцем, у правій руці.

Розумію—ти, але ж знову—не схоплю, не затримаю.

Читаю художні фрагменти від тебе (рукописи непуб-лікованого), мій безумцю, які лишав чи які просила лишати. На інше я зовсім не годна, навіть якби й дозволили (дозволила).

“Хто щасливий?

Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти.

Як? Чи навіть тоді, коли ті квітки виростають з крові серця його, що зрошує землю, і навіть тоді, коли ті самоцвіти — лише стверділі сльози, що поливають дорогу життя?

І навіть тоді…

Хто ж той щасливий? Хто ж той бідний багач? Поет.

А хто нещасний?

Той, чия душа, глибока, як море, ревниво ховає на дні цілий таємний світ, чудний і багатий, як казка.

Чия душа, любить, як море, бурі.

Хто знає, що буря та підхопить з глибини все найдорожче, найбільш затаєне і викине на голий берег навдивовижу цікавим. Хто знає це — і прагне бурі.

Хто дає те, чого не хоче, чого не може дати, хто годує звіра м’ясом свого серця, поїть його своєю кров’ю і чує, як йому плещуть в долоні байдужі”.

І хто ж — щасливий?

Чи ти, мій безумцю, щасливий!?

82

Стогін і блювота.

Біля тебе — Віра і Жук. Вона вже готова до цього. А Жук трохи панікує, тому схоплює останню книжку “Вісника”, твої “Тіні…” й тікає до саду (розкішного весняного саду двадцять п’ятого квітня, у Великодні свята), хоча, звісно, яке там читання.

Віра віднаходить його і прохає переписати духівницю (підписати, як треба, по формі). Схвильований, Жук двічі робить помилки і наново переписує те саме. Нарешті закінчує і йде на зустріч із твоєю дружиною.

Але його спиняє (скаже: наче біля провалля) різкий стогін (він: такий несподіваний, болісний і жахливий) і пронизливий крик, який голосить “жити, хочу жити”, доки його не перебиває незнайомий голос, що вимагає подушку з киснем.

Отямившись, Жук поспішає до твоєї кімнати.

Його зустрічає плач дітей та їхнє “тато помер”.

Помер…

Позір Жука спиняється на пожовклому обличчі мер-твого-тебе.

25 хвилин на третю.

83

Витираю велосипед на терасі.

(Не витримую дома, тому тікаю за місто, сподіваючись, що хоча б це притупить мій біль, що через тебе.)

Виїхала опівдень, а вже нині — витираю велосипед на терасі.

Прислуга Жуків приносить записку.

У записці від дружини Жука, Насті, про те, що ти помер по обіді, 25 хвилин на третю.

84

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратив зір, — колись від тебе мені.

85

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратила зір, — наразі від мене тобі.

Наді мною побілена стеля — цей обмежений (скінченний) простір.

Я малюю на стелі твій силует, хоча який із мене художник.

Намальований мною, ти дихаєш до нестями прозоро, так, як маєш.

Намальований мною, ти цілуєш мене до безпам’ятства.

Намальований мною, ти безумно кохаєш дитинку. Я потуплена в білу стелю. І в очах у мене — потуплено.

87

(Знесилена.)

Дружина Жука, Настя, не проти, якщо допоможу їй плести вінки на труну. Те, що труна — твоя, Настя не наголошує. Але це нічого не змінює.

Я погоджуюсь і для початку іду на Лісковицю, до садівника Зборовського, в якого ти завжди купував для мене квіти. Я хотіла найкращих, але вже не відстежува-ла, які ж.

Вінки робилися на сходах будинку Жуків, куди люд ніс квіти безупину.

Настя бере з моїх рук вінки і майстерно переробляє: я не можу зосередитися, у мене не виходить.

Хіба єдиний, із принесеного кимось біло-рожевого цвіту яблуні. Здається, саме його поклали в голову труни. (Твоя дружина не знала, що це від мене. Від мене вона просила не приймати ані квітів, ані вінків.) Здається, бо уникала тебе в ній.

Я не хочу тебе у ній. Ти мусиш лишитися для мене з глибокими темними очима (часом зажуреними і солоними, але моїми), які кохаю і далі кохатиму.

Тому йду до Троїцького монастиря у двохтисячному натовпі (чернігівці, депутації зі Львова і Києва — видавничі спілки, наукові товариства, редакційні ради), який за труною і який ненавиджу, у цій багатолюдній процесії, що ніколи не бачила і не бачила б.

(Без сліз, як і раніше.

Розчавлена, як і раніше.)

На цвинтарі чорніють фотографічні апарати, що фіксують тебе — іншого. Думаю, нащо фіксують?

А незабаром лишається свіжий горбок жовтої глини з піском, ціла маса слідів од підошов довкола могили й худа (неміцна) постать одинадцятирічного Ромця з блідим обличчям і заплаканими очима побіля неї.

(Убита.)

88

Ти до безуму кохаєш мене у моєму ліжку і не йдеш. Любиш, можеш.

Я навічно лишаю твою присутність поряд зі своєю. “Іван прокинувсь.

— Вставай, — будила його Марічка. — Вставай, і ходім.

Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.

— Чого-сь так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.

— За тобов, душко Марічко… за тобов балував… — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

— Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?

— Ой пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду…

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває…”

89

(Я читаю?)

А потім — тріск костей.

Хапаю руками повітря, і намарне.

Якась безодня (дивна порожнеча в тілі). У ній лежу без жодного руху й на щось чекаю. Рухів немає, бо не можу. А ще немає ніяких кольорів (я не бачу).

У безодні мене віднаходять дві жінки — старша й молодша (мати й сестра?) — і намагаються кудись затягти, не звертаючи на мій пронизливий крик.

Вони поки не знають, що ти більше нікуди не підеш і навічно лишаєш свою присутність поряд із моєю.

90

— Мамо, чи ми справді (навічно) безумці?

2 січня — 16 квітня 2012 р., м. Донецьк

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!