Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломана.
Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати, піснею здивована.
А хтось шукав коханої уста,
Яка була зорею зачарована.
І сонна, мов артерія, ріка
Іще кудись несла тривожні хмарища.
У самоті хрестилася рука.
Душа ж хотіла вірити у чари ще.
Біліло аж боліло вишнякам.
Росли церкви хрестаті, аж барвінкові.
Темніла, мов солом’яна, ріка.
І верби продавалися на ринкові.
Старенькі рани скоро зажили.
І теплий час потік…
Його не шкода нам.
Реклама
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А журавлине у душі “курли” –
То власну старість згадує природа.
Джерело: