Павлюк Антін. Елегія

Дрімає далечінь і вихорці житами
ліниво родяться і розтають ліниво.
Ех, в далині у ясній ген аж там ми…
та як би осягли – були щасливі.

Крил велетенських помах там розбігся,
синіє, майорить далекими горбами…
Коли, як вітер, жити не спромігся,
нема чого й стогнати у нестямі…

Нема чого кричати, бо не вмів же…
і не здолав горіти і палити…
Тепер чуже і те, останнє диво —
свій колос наливати, як це жито.

Землі первісної важке, стоплідне лоно
розкрите жде – а велетня немає…
і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні…
а день, безсилий день – конає.

Джерело: ukrlib.com.ua

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал