Пашковський Євген. Осінь для ангела

840

Євген Пашковський

ОСІНЬ ДЛЯ АНГЕЛА

роман

1

Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип’ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, — арештанськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від чого так біснувався рогатий на прив’язі, — ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагарнотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витріпав налип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною кригою сікла лапи веретенників на мілині, — пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи; згином ліктя затулив очі і боком проламувався крізь драпахи, тріск сухого бур’яну приглушив бридке бекасине блеяння козла, на розп’ятті над аркою гойдався линялий рушник, мабуть такого ж, тільки новісінького, мати пов’язала на хресті, згадай-но скриню, гнітючим нафталіном віяла купка прихованого на споді вбрання, давно, від самої дідуневої смерті лежало, підлітком звідти крав свічечки, щоб натирати лижі, згадав образок Діви на поличці прискринку? і буцімто вдома; той параліч докатував, бідна, пити просила, щось тамо підсолодять на кухні, зітхала, згірк мені оцей мед, закличте священника для сповіді; батько ж партєйний, звідки, мам, випишу того попа? зара строго, скількох за обряди сключили, шутка діло, сказати; правда, потім згодився, здому писали; здригаючись, бабця відчувала нерухому сіль на суглобах, — вона роз’їдала кістки і впевненість добути до нового Великодня, — ступні обмити благала матір, котра вигрібала коцюбкою з піддувайла картоплю, з чайника в залізну таріль наливала літепло, ваткою терла збряклі в чорних вузлакуватих венах литки, налиті віковим випираючим горем чорнозему, біль ущухав, старенька пробувала здрімнути до сутінкових відвідин лікаря, сповідала крізь сниво гріхи; Боже, прости нарікання у тридцять третьому, кров і оцет поновилися, впоїли зі списа рабів малих, земнопрахом осліплених, долею дітей і онуків молю, прости маловір’я, Владико душ Пребезсмертний; щоб лучче видіти хворій з постелі, мама поставили ікону за скло серванту, між безлічі випитих і недоторканих чаш, то бабця, коли підмощували подушками до стіни, слізно всміхалась до образа й до віддзеркалення дрібок солі в малиновій духовці, колосся на покутті, рідних облич, ложки меду в майонезному слоїчку, згірклих туманів, чорних облич, на фотографіях, за скло підіпхнутих; бабця преслізно тішилась, прещемно раділа всім, бо ще торік дибала помаленьку, теплився між чотирьох цеглин жар на подвір’ї, на розпал мона підкинути снопики в’ялих вишневих гілок, гроза скрутила відногу вишні, мона з дійничкою йти до криниці, йти з повною лійкою вечором до капустяних грядок, йти з повним хвартухом печериць, які назбирала на межах, йти з оберемком білизни по втрамбованому піску біля копанки, йти в хату, сповнену безтривог і земних дарів, йти, ніколи не впорожні, йти й самій віддзеркалюватись на іконному склі, на молодій кризі, що рушниково крилатими берегами, в молитовнощирой сутіні, роздмухує пагін лампадки: на дев’ять день по дідові сім’я сторопіла від дива, сиділи за столом і навскіс через світлицю пролітав рядок світлих лялечок, впізнавались обличчя, памятні по фотокартках, по старшинству прадід летів за прапрадідом, син за батьком, сестра за братом, рід за родом, трохи вищі від бджіл мостилися на іконній рамі і збоку, сирітськи окремо, на перст від рідні присіла манюня душа, я ледве впізнала її, померлу нехрещеною, пізнала й господаря, усміхавсь молодий, таким пам’ятала по втечі з виселки, кликав очима, я встала навстріч і видиво згасло; ще рано було; проте невдовги збулось покликання: хворість розбила! а лікар про міцне серце сокорить, отож-то довго виглядати, йти б саменькій до ангелів, ступні відходила і образ захований, — отак жалілася бабця спросоння, коли з гладишкою крові переступив поріг, зрадів живому голосу, верг на ослін просмерділу смаленою щетиною камізельку, об яку витирав ножа, хибнулись на двір застоєні хатні запахи, під стелею в коморі гаки запитально чекали м’яса, порося закололи загодя, грубим поліетиленом і хусткою взявся обмотувати гледчика, слоїки мати забрала під смалець, кров повезу до міста, плита є, гречка є, нехай моя господиня злемзає, головне, добре обв’язати оцим пояском від халата, шкода, коли вихлюпає по дорозі, солонезна кров, правда, колюн для форсу присолює з вістря тесака на язик, а бабця: страх як свіжина з цибулею пахне, зара б товченої на сметані картоплі та огірка, та смачної пелюстки, гірчичне зерно в олії плаває, кмин на житньому окрайці тріскотить, а-а, нехай собі! бач, Заступницю між тарілок ховають, облукавили; скипів, тільки й пам’ятне, власний вар’ятуватий крик — батько змовчував, сусіди ж почують — тільки й пхнув до рюкзака глечик теплої крові, одвернувсь, щоб не плакати на сіру, випрацювану, важку, мов уламок жорнового каменя, бабціну руку і за словами ковтав серце, котре мокрою глиною затовкло горло; винен я, молитимусь за вас; та найстрашніш було змовчати: прощайте; оморозив крик: геть звідси, грамотний! було б вдушити маленьким. Дивно, міркував Богдан, зубами відкорковуючи пляшку і продираючись крізь сухий терен до дідової могили, звідки тутай кострище з обвугленим корінням бур’яну, пластмасові тюльпани в глибокій бляшанці, родичі порядкували? на лавочці цвіль, бракує просілого під сльотою горбика; обтріпавши на полах ламкі колюхи, відчув присутність неземного спокою, стара могилка сиротинно тулилася до ялин і душа покійника, так погідно, так синьо розплескана вечоровим півсвітлом, підмовила його серцю, що бабцю поховали окремо, — мужній, онуче! що виніс ти з дому отчого? втому каменя наріжного ти взяв, глечик крові й нічого благісного; змалечку меї хати тримавсь, на ясені над кролячою, кліткою вирізав рік смерті діда, запарубкував рано, непослух один і двері тра засувати, вставай, бабо, ніби ніколи в молитовному одноголоссі до сну не читав “отченаш”, повторюючи за мною, “але визволи нас від лукавого”, зіщулений, кволий підводився від образів і розтирав затерплі коліна, тихий, богобоязкий, саме послушництво, а згодом, як підмінили, став загнаний, жалісний і дратівний, злословив батька, бо той повчав, що гицлем ростеш, вовкулакою, увірвителем, куролапом на фермі! вдома роботи до гибелі, січкарню крутити, бураки сікти, а йому на умі — ліс і вулиця! серце нездичавіле, вготоване на земномуку, на заклання, до дідової хати прихилив, що ж виніс ти з дому, позначеного на стелі хрестом од полум’я свічки, принесеної на чистий четвер із храму? — Богдан скинув рюкзака через плече і тричі широким хрестним знаменням змив розгубленість і втому з обличчя, ступив на стежку, обдивлявсь надписи на нових могилах, лопотіли на вітрові коленкорові вінки, ніде не виднів рушник, якого б мама на хресті пов’язала, прізвища покійників десь чуті, але незнайомі, по стежці петляє барвінок, чужинно зовсім і стоптаним рястом в’януть думки, що бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому, — і рідня душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі, подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовірно високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо; прохилена хвіртка в ограді свідчила про безборонність сльотавих вітрів і раптових помислів, він застромив квіти біля хреста і двічі виполіснув вином консерву, згадав щось і геть закинув собачу посудину, розплескав вино по суничнику на могилі, випив, образився за сирітство покійних, випив, запитав незримого, чи закликали священника для сповіді та причастя? випив, марно почекав відповіді, замість якої на плечі лягло віко сутінків і щось підламало коліна: він уклякнув, щоб змаліти, а коли, гамуючи дрижаки, опустився на вогку лаву, судомний струм від потилиці перетік під лопатку, він знову випив, він знав, що розрив аорти ліпший від божевілля, котре на сьогодні милувало його; в скловаті вечора ятрило зір мертве кострище і спухирена фарба на ограді, вино стояло під горлом, запечатувана минулим вогнем земля свідчила про вбогість літа, накликала до всього сущого сльозу й непродихну тугу, односильну з доброю заздрістю мертвим, згадав сон, потойбічну телеграму про зустріч бабці з дідуньом, голос: Богдане! згадав той оббілований стан пробудження, коли бачене набуває віщої сили: хата, бабуся на плетеній з верболозу лісці перебирає сушені грушки, відмахується від ос, за клопотами звично сувора на лиці, а дід, усміхнений добрими вусами, гримає об припік оберемком дровенят, обтріпує тирсу на згині ліктя й на грудях, певно, останні поліна з дровітника брав, заправляє за халяву висолоплену сіру онучу, гумові чоботи цілорічно, і взимку, носив, на полювання ноги втепляв, обмотував газетами з акуратно вирізаними портретами вождів, бо навчений; на носаку чобота мітка від сокири; дід, одягнений в біле, підперезується на ходу, стрункий, розрівняний від земних нош, і бабця слідом ступає, ніби зустрічати кого, в парусинових туфлях, в кофті з великими ґудзиками, в чорній з дна скрині спідниці, зупиняється на мить і по-хазяйськи, — прощально, але ненадовго, — впівока оглядає подвір’я, квіткою зацміну защіпає клямку на хаті, підсуває під поріг бурки з широкими розстебнутими халявами, бувало, олієм змащувала блискавки, все одно замки розповзались, ноги варикозно збрякали, то кравецькими ножицями обрізала халяви, щоб легше вступити, чого ж зараз взувачка ціла? по дві десятки відкладала з пенсії, на, шо там тої стипендії, продала сіно, то буде! ось відходять обоє, зречені, сумирносвітлі — і сон збувається; він поклав на лавочку сигарети, коробку сірників, пив і думав, чи закликали священника до бабці?

А малому, згадай, було любо прокинутись від скрадливого рипу віконниці, яку відчиняли бабця, світлим помахом гусячого крила освячуючи січневу шибу, ледь чутно знадвору поскрипувала дужка бідончика і свічкоцвіті спалахи, уявляв тоді, сіялись на яблуню з надламаною відногою, на солом’яну загату, на потріскану шалівку причілкової стіни, на замерзлий під тополею умивальник, на подвійні (од вітру) тонкодощані двері з клямочкою внизу, на вкопану за погрібником, накриту шифериною, бочку для копчення, на чорні обсажені гаки на гвіздку під повіткою, на кущі агрусу і малини, на серп і кіссє під дашком прибудови, на борони за кролячою кліткою, на дві цеглини, що пригнічують толь над діркою; проламав, видовбуючи рік смерті на ясені; кроки, даленіючи по кутках обійстя, ненадовго змовкали, ось двічі шоркнули галоші на порозі і радісна полегкість шитих валянків ближчає по світлиці, бідончик поскрипує веселіш, води поменшало, тоді вдавав сонного, як ще любив носом спросоння притулятись до крижаного скла і сміятися з кумедного віддзеркалення; ось свячена, з ладанним запахом, вода засичала на дверцях духовки, на стіні, воскресила весну білої глини, затріскотів, ледь ліловіючи, гнотик лампадки, шелеснула газета на видовбних ночвах біля плити, — заплющитись, аби відтремтіли зрадливі вії, — звук кропильного крила зрідні морозному шелесту надірваного бинта на рані, — закусити губу, ховати сміх, боятись пікнути, — бабця заходила в його оббитий зеленою цератою закут і тихо клала на тумбочку замотану в носовичок печенину, два цукерки й проскурку; в закапелку за грубою кублиться сон, мить взаємної тиші, мить молитви за онука, мить розгублено втиснутого в постіль хлоп’яти, і він прокидався — розплющений до білого дня — від безболісних іскор стріпнутої з крила води, сидів під заступницьким перевеслом, що єднало з кожною соломиною загати круг стін, з калиновими зіницями дитинства між рам на ваті, з вигаптуваним на рушнику на образі небесним птаством; вийти з освяченої оселі, бігти лунким солов’їним снігом на голоси, на кресню ломів об люки, на цокіт бурульок під скрижанілим вагоном, коли раптово гепає жом, свято минуло, сигналить за синім семафором чмез, від’їзджаючи з одутлим від недосипу, з прапорцем за халявою, зчіплювачем на приступці; спотикаєшся на грудкуватих коліях, кирзаки ненаброджені, легкі, біжиш розхристуючись на ходу, щоб і собі застромити кленову віть під однюнім-но люком: буднім днем робітників катма, пенсіонери, алкота, топчуться збоку старі з мішечками під полою і сторож у дощовику, забрьоханому для блезиру, буцім когось доганяв, погейкує на них упівголосу; драбина ковзка, зверху жом взявся льодяним смальцем, притупувати, стрибати, подати на сідницю, товкти каблуками, тримаючись за вагон, доки гупне найперша брила, тоді грелями цюкати, наддовбувати, колупати задубілого коржа, обсувати вниз все м’якіші кавалки; пар пахніє і падає в печерний отвір, пахне весною березова кора на кузові “газона” при лісоскладі потойбік колій, коли визиркуєш і вітер змиває туман над вугляркою, —білий день, непроглядь над тобою! лягти і слухати тьохкіт думок про зароблені два карбованці, аби на свята, відстьобнули б і по чотири, вологе тепло крізь кухвайку облоскочує зморою, гарячими каштанами долоню печуть мозолі, бурякова приємна парнота і два карбованці в тютюновому порохні, — один бабці на свічечки, другий собі, на пуделко з халвою, —які потім сторож поволі, з почуттям гонору, дістане з кишені приємно вгрівають все тіло; поплювати на держак, гадство, забув рукавиці, грелі розкігтили сміття з сукровицею залізної руди, поперек ниє, попросити віника в дядьків, обмести стіни, ковзати роззявленою щелепою люка вниз і, доки трактор-лопата черпає жомове місиво, робити габарит, за комір капає з бурульок, по спині холодом тягне; лісовики вагонеткою переїхали “тормозок” і гилять сітку на шпали, вістря сталевих клюк палають на їхніх плечах; провесінньо; в солодкому чаду під колесами старі хутенько натрамбовують мішки і тягнуть на склад між колоди, знов скрадаються, сторож вдає сліпооку втому, сидить на ящику, ноги випростані, рука з сигаретою на потилиці, дерматинова шапка зігнула вухо, за халявою біліє часник, подеколи прикладається до армійської баклаги, закорковує помалу, думаючи, ще ковтнути, чи в теплі, з закускою, лучче піде? весь він: повільна, розтягнена на довге раювання, сільська влада, — бавиться зеленим на баклазі ланцюжком і чіпляє його на пояс, подобрілим оком косує на бабів, що злодійкувато порпаються, колінкують між коліс у кваші снігу й мазути; недорізаним поросям здалеку звискує “чмез” і молодий зчіплювач продмухує від крихт, обтирає під коміром свистка, горошина лунає радісно: по роботі! — туманно великий світ залізниці відпускав до освячених стін; на бігу об коліно вибивати з шапки жом і дихати чистою морозною імлою; куди ти прибився? ти з дому отчого виніс глек крові, прієш, гниєш по жомових ямах вокзалів, чоловіче невисповіданий. За цвинтарним парканом тхнуло кислятиною від загубленої в калюжі боханки, на пагорбі вгадувалась козляча сморідь, гикавка й сміх рогатого, боязно було глянути назад, така катівна туга, сутінки, серце зчісується об ребра, як кулак об бетонну глуху стіну, безсилля завити, легкий струм перебігає по надертих ожиною кайданних зап’ястках; заплакати б і попустило б, уявити за пазухою зайченя, принесене з лісу дідом; втримай, пам’яте, бо Дух покинув і тіло кволіє, одна втомлива, сива, крута непроглядь за німотними ясенами від’їздів, чужий собі в позачассі горя; Господи, трудно і тоскно так, бо ж нікому й помолитись за мене.

2

Два псюри звелись на передні лапи при вході в готель, — смородинна, з відблиском, темінь гніздилась по вікнах, — Богдан тупнув каблуком об бетонку, собаки оситілим підтюпцем перебігли до сміттєбачка і повлягались там; вселившись у порожній номер, скинув на підвіконня пальто в череді і отрусив дощини з спортивної шапки, згадав бабусині слова, що отуто на горі віковий панський парк буяв, серед кімнати відпив вина з горловини пляшки, припалив від недопалка сигарету: і ти пес, ти бачиш, як самогубство надбігає облізлою білою сукою з вим’ям, що тягнеться по землі, гнила піна по язику стікає на груди, паруватися час; ти зриш її, хворезну сказом, ти скорцюбнув калачиком на затуленій бляхою сечовій ямі, куди достає ланцюг, вона гризе ощетиненого твого карка, безвільно хтива вигинає спину в корчах смерті й полегкості; ти ошийника стягуєш через голову, задки, задки шарпаючись від алюмінієвої каструлі й від блудосмертива, ти мусиш втекти на степ, поберегти господарів, зцілити травами водобоязну лють або згинути під вовчим сонцищем,; залізти в глинище, гребти лапами стелю, сліпнути від білої крутії, доки обвалиться з глухим видихом збрякла осіння печера. Розстебнувши блискавку на олімпійці й збиваючи попіл на скляний піднос, сказав собі, вернися серцем у диво, дякуй за воскресіння, недовго віск при свічнику палав, на нечестивому велелюдді губиш набуте, кепський проповідник, однак набачився свинячих пащ; ветиринар миє руки над тазиком, вікна свинарні під лиху ніч протяг обрію виїв, зголоднілі на власному мерзлолайні, біснуваті від крові, свинидла викаструвані яйця жеруть, сторож держаком вил відганяє до паркана, весільно звискує молодий з міткою на лобешнику кнур, щетина чорна, картопляна лушпайка за вухом сережкою, вигляд розбійний: забалакай і втопче, і розірве на потіху свиноматок своїх, — ти ж хотів хлібом святим і перлами їх годувати? земля не приймає затятих під мертвою зорею з гранітним сонцем, земля, віддана людям для захисту від безпліддя, ще носить плоть від всесвинства, виношує розлізле на змилок мавзолєйне трупило, мізки світу жомові по годівних ямах гниють, земля гниє, рід людяності відходить, поріддя нелюдів гряде. До того, як глечик крові приніс, згадай, Ніно, містечко при залізниці, будку стрілочника з фанерним вікном, місток, депо з колісними парами, — намертво з’єднані точила доль так і не згризли спільну дорогу, — запах голубів і крихт від покинутих хлібних ящиків на пероні, помічник машиніста продмухує мікрофон, кінцева станція, поїзд подається на відстій, звільніть, будь ласка, вагони! печерна сутінь молодої весни з різнотравними, з брунькуватими духмянками беззаздрісно юного щастя, світло тихе, під каштанами новобранці на крик сержанта шикуються з вітанням морозива, що тріпотить обгортками на вітру; Ніно, йти нам повз полум’я морозно солодких розлук! твій голос молитовно дзвінкий, обпалені, вицілувані загравою вуста кольору апельсинових дольок; несли сітку цитрин, лобода між обмазучених колій стьобала холоші; доки надходили до дому батьків, кросовки обкипали чорнезним лепом, здавалось знову малий, знов гасаю по смоляних коржах асфальтівки, довірливо, радісно, мріючи серце покласти за други своя, оно притулились головами, складаним ножиком обстукують на вербовому мізинчику кору, зотлілим свищиком час сюркоче звідти і праху більшає на ступнях, вітри на свідоцтво проти нас росу оббили при дорогах; вагони з понурою мовчанкою вбивць перепиняли нас довгими ручиськами, пам’ятаєш, на буксах пил усесвітній і в оскалі коліс шерсть відьмацька, котяча, по розбитих підніжках хитавиця погублених тіл, бравсь за побічень першим, ти наслухала гаркітливу залізну луну, подавала долоню, зістрибували на ходу, гравій цілував підламані твої каблучки і п’яти; бідна моя, так кумедно накульгувала; по селектору застерігали про прибуття збірного потягу, коротко, подібно до звуку ножа об точило, вжикала переведена стрілка, оманливо, біло, зелено, синьо мінились семафорні вогнини, на відстійних коліях сонно жевріло провідницьке купе, пахло димком та всюдирозіллятим поміж колій мазутягою і креозотом; ти, плечем прихилившись до стовпа з бетонним грузилом, я, в згині ліктя тримаючи сумку і розминаючи затерплі пальці, перечікували товарняка, що кам’яним муром виростав упоперек ледь примітної стежки, скрегітно зупинявся, кам’янів, мусили перелазити, почуваючись на прикордонній смузі; на платформі з зачохленою військовою технікою скалилася, брязкала карабінчиком на ошийнику сталевошерста вівчарка, солдат, вдаючи буцім прикурює, тричі кресав сірником і задивлявся на тебе; ми обминали загрозливий рик, коли озирався, я бачив на ситцевій бретельці на твоєму плечі мед вогню від навстіжних, підперезаних обаполом, дверей теплушки, де горіла буржуйка, чувся скрип ревнивих зубів прапорщика на нарах, скрегіт штик-ножа об консерву; ти зашарілась, палала під солодко втупленим поглядом вартового, здавалось, іскріло й волося, здмухнуте вітриком мені на плече, незнана досі, розбуджена споглядальником пристрасть гнала в спину, здирала одяг раптовою відвертістю світла з-за повороту, — виявляється поштовий, — засипала листям майбутніх листів, пахли злодійським сургучем поцілунки, якийсь густобровий поштар за миттєвим вікном розпечатував скриньку при каганці і, вгадуючи нетерпіння на віддалі, приростав лобом до рами: одна непроглядь; врешті збігали з відкосу, теща сиділа під ліхтарем на лавочці при паливному складі, світло ояснювало гілку яблуні над туалетним дашком і вихор кадів над домовинним кагатом брикету, цуценя з мокрим від пчихання писком, пірнаючи в хвилі пилюки, пливло нам назустріч; ти ж забув про ту рампу! ти хотів збутись тривожного відзвуку, який тоді ще вшпигнув, коли з-гірки в низину сортування, гуркочучи на стиках, промайнув розчахнутими дверми, рваним небом і простором білої стружки на підлозі, розвантажений гарбель, ти ще подумав, чому сортують порожнечу? тако помаленьку, тримаючись за руки і сіткою апельсинів, як гасовим ліхтарем, надсвічуючи кропиву на дні роваки, переступили й зміїне сичання води від місця, де миють вагони, каолін, фосфатні міндобрива, залізна руда, гнійна підстилка скотовозів, потік отрути сочився внизу і парував усіма запахами злиднів і полустанків; вона відстрибнула подалі від шпал містка, пульсом нетерпіння тьохкала сталь, хляпала підніжка, провідник відчиняв двері перед станцією; ні, згадай найсуттєвіший звук: м’яке шоркання шомпола об сталь автомата, затиснутого між колін, видно, конвоїр чистив зброю в загратованому вагонищі коло рампи, гупали одбиті піснею серця в’язнів, гупав об підлогу приклад, отак самісінько подали грубі шкіряні фоліанти в підземеллях Ніниної бібліотеки, закритого фонду з рафінадом і чайником на стелажеві; вона, красуня, непрочитана до останньої сторінки, зумисне повільно, грайливо дріботіла по загубленій біля вагону газеті з хтивістю рушничного масла, зрештою минали ту невільницьку пристрасть, що довго вгадувалась поглядами етапників на спині, тупотом чобіт і вже одноголосою піснею в камері; здається, того вечора тільки смеркало, бо старий, вилицюватий, кремезний з рукастою приязню тесть, одвіку залізничник і хазяїн покладистий, про яких кажуть, до роботи голодний, саме з лантуха розсівав соснову шешітку по міжряддю полуниць на городі, а згодом і гойдалку вимайстрував за квітником, онука об’єднала старих, дмухали, боронь, Боже, закинути хоч трохи осерджене, батьківськи суворе слово; на правах молодого зятя мав свою безклопітну чарочку калганівки, сидів при вікні, пляшка рожевіла за холодильником, випивав для настрою, щоб розігнати гадючу тривогу між лопаток, засліпити безпричинного холодного змія там — так мулялось передчуття втрат і розпачів; він занюхував спирт апельсиновою долонею любої і, розтираючи хмільний корінь перстача на зубах, виходив на двір, сіть залатував капроновою ниткою, снасть, розвішена на паркані, пахла річковим привіллям і від доторку димувала, туманіла сухими обсіяними водоростями, ледь поцокувала об лату корковими поплавками; він засмикував рвані вічка, минулі прорвини затягував новим азартом і забуттям, спльовував кров’ю з порізаного язика, мовби загодя смакуючи солону образу і нетерпець до вільної риби: щуки з піщаного дна відливали палахкотінням воску, на пагорбі золотіло дрібненьке зілля, і молода дружина з берега наздоганяла утеклих рибин, котрі наново просікали благеньку сітку, збивала грудками течію, егейкала, підказувала, куди брести, залюбленими, великими від довіри, очима дивилась на його розрівняну спину з торбою на плечі, на мужньорідну, щасливу в натрудженні постать; коли засинали потомлено в курені під оборою, ліс німував, заслуханий не голосінням вод, а далеким співом столипінського, — пісні кайданні, неголосні, під настрій протягам по тунелі, — вгадувалось: міліцейська буда задом підточує до дверей, шофер, кермуючи одноруч, одною ногою стоїть на приступці і пахтить сигаретою, солдати з автоматами напереваги виструнчились за пару кроків пообік авто, в’язні з руками за шиєю провалюються в сірий сморід онуч, хлорки, зубної пасти від умивальника, потом злопригод масляніють шибки, лунають команди, прізвище, строк, стаття, співкамерники витрушують на газету заникані під устілкою черевиків бички, тертку, лезом поколоті начетверо сірники-зайчики, збиваються тісним гуртом, як і невольницькі його страхи втратити жінку, легкоситцеву грацію книжних підземель; коси обтискала тонкосолом’яним обручиком і, коли мліла й повільніла в поцілунку, він падав на очі й серпом жав серпневі видіння птахів на покосах; втратити звабну, з поглядом через худеньке, приємно беззахисне, плече на мудрого співрозмовника з ідеологічних холуяків, — обов’язково сивастий, уважний, кліщувата п’ятірня накачана еспандером і звичкою душити, надуханий, що маршалок; втратити плаття з метеликами на рукавах, погляд з імлою давно стримуваної зневаги, сама ж, сміючись дитинно, розповідала скільком спортивного вигляду пристаркам запудрила мізки, вбігаючи з кипою книг на світло, захоплена, задихана усміхалась до завойовника з потускнілим латунним мечем на краватці; втратити добре диво, сіть, залатану на паркані годиною пополудні, хіба вкарбувалось ім’я моє на витких річищах пізніх відвідин, річка ж бо щовесни міняла білопіщане ложе, по ковбанях покидаючи мальок і листате латаття, що вив’ядало на зелені свята, обпалене пристрастю середліття; втратити ім’я, нашіптане крізь сон і пам’ятне, начебто з позатого світу; вона й не таїла, я вільна жінка; тільки впхавшись на перевізника, подалі від міських клопотань та спроб знайти непенсійний хліб бо, приречений відміткою про психхворобину, тільки на поромі від дядьків, котрі драбиняком везли сіно й п’яненько понукали конячин, він при монастирській стіні, з-за кам’яної вежі, почув: Богдане, Богом нам даний, відпусти косарів на вольницю смутку! а тоді: летіла зозуля, тай стала кувати! тирговкнули коней і жолудиста ніч листям дуба нависла над заходом, він одчепив ланцюг, що висів упоперек перевозу, стиха дзенькнула застромлена в сіно коса, торкнувши на поперечці вогняний обід-дзвін, збурунились води, гей, гей! друзі Ніни, вгодовані інтелектуали, вовчари облесливі, нажерлися крові, прілоокі, любили погомоніти про українську смерть, якщо загине, кажись, так і треба, написано так, писало б вас нагаями по шкурах і більмах, самі коли вже позападаєте в могиляки! мірошники часу й культури, обтрусіте грис розуму на комірах піджаків, любителі античних філософів, польових гвоздик, статуетного мармуру й збочень за легким вином та кавусею; брали під лікоть, згадув їм про розстріл шістьдесяти ієреїв, що мали кулю по відповіді на запитання, “чи є Бог?”, затвор заїдало на водохрещенському морозі, чернець встигав на крок підступити до ями, щоб менше за ноги тягнули мстиві, ще посувався, милості й міцноти благаючи для співбратів, ще пошвидшував визначене, аби укріпити інших, воїн запихав рукавицю за пояс, хукав на пальці, вказівний, з відмороженим нігтем, особливо свербляче нив, німіючи від натискання на курок, постріл, відлуння, “чи є Бог?”, один за одним ствердно осідали мужі, і подосі запитальна луна б’є на сполох, скількома смертюгами доказувати душбезсмертя ще? лицеміри сумнівались, болотяну стежечку утрамбували кругом стовпа, він розказав про діда, тихо усміхненого під вусами, і вірою дужого проти всякого сумніву й богопротивного слова, якось батько і кум, города виоравши, заспорили за чаркою, щось-то на світі справедливе є! чого ж, поясни партєйному, воно всякий глум і плюгавство терпить?! гвалт і крик, той божиться, що бачив чудо, той горілку по цераті ллє, а дід помовчав, помовчав, тоді питає, скажи мені їден з другим, свиня овес їсть? їсть! кум одказує підозріло; кінь овес їсть? їсть! каже батько, глянувши на шаньку на возі під вікном; людина вівсянку їсть? і сам собі дід відповідає: їсть! а чого ж гімно різне? встає з-за столу: якщо в гімняці не тямите, то з яким розумом на небо пнетесь?!! — лукаві погляд на кабель звели і відпустили до часу; Ніна ж милувалася на гостей з балкону.

Звідтоді, як за вільнодумне навчительство історії знов спровадили у лікарню й інсуліновим пеклом продірявили, розварили мізки, школа геть опротивіла, дорогу до спокою перетнув диспансерний облік, попошукав роботу, — єзжайтє к сібє в село, аткуда прібилі, сумашетшім не мєсто здесь, — кожнісіньке бюро по працевлаштуванню нагадувало ренгенкабінет, скільки ж прогризло убивчих променів! просивсь на сторожа, просивсь на раба, просивсь на попихача, просивсь, щоб потім, з столютою огиддю опротивівши всим, стома відразами відненавидіти ввесь цей зжебружений, простягнений у глитайства світ, і тих, хто милості в нього послав просити; сутінь, вікна шкірою бубна відлунювали удари безпритульної ходи і ліхтарі просвічували, хто ти єси, чоловіче? озирнись серцем на тіні гріхопадінь, на прах перехожих, оббитих із гнівної сандалії міста, на змилки обличч, що човгають пральною дошкою сходин і перуть затягане армійське простирадло майдану, на спрагу підглядань, підозри і заборон, які так майстерно провокувала володарка підземель, любила загоряти на спускові до ріки, голісінька на голих землях, від недосяжної снаги поряд вив’ядали трави і тіло накипало засмагою, змиваючи місячні серпики під грудьми, дівочими і тугими, і зоддалік недоторкана нагадувала росину світла з велетенської збільшувальної лінзи неба, пектиме вічно — озирнись і узриш за кам’яницями й хмарами одну, світлопам’ятну; скнів по приятелях тих приятелів, кому возносила підземельну мудрість і піт на чолі, відчай геть скував волю, бо хотілось пробачити, тільки б по-старому, ага, зрозумів, що злоба випалює стриманість і мало до крові з-під нігтів тиснути кулаки, день при дні вовку-лачиш, зателефонують, сплетуть постоли, хрестом сірку колоти санітари надрочені; вихор нудотного диму за підпаленою урною, липкі від поту шкарпетки, голодна печія, відсутність курива, забутий номер телефону, штовхани під безцільним кіоском, розчепірена квітникарка в переході, харкак на перилах до безплатного туалету, сльота на лавочці, власна втома, дике безвілля, п’ять пудів м’яса за прилавком магазину канцтоварів, суче вим’я, відмовиться продати папір для листів, санітарна година, вітєлі! послухайте, рукою ж дотягнутися, чуйте, цьотко! з хрипом пожежної кишки: кусок виблядка, маму свою попроси! замахнулася рахівницею; ах так, засліпила тренована відсіч, збоку побачив себе: заболоченим, тупим носаком черевика димонув під живіт, сукня задерлась, на смальцевих ногах червоніли рубці від резинок, було видно сімейні труси, волохату родиму пляму на животі, а доки падала на товсту спину і по лінолеумі розліталися дерев’яні кісточки, встигла цапнути телефон, блудно розчепірена, з короткою втягнутою шиєю; коліном виставив двері на вулицю; думав по всьому, по митарствах, по благаннях, по клянченнях, по обіцянках, по хитрих відмовах, закатують нейролептиками на “спецу”, доля ж по-своєму зглянулась, сил додала, ноги вирвало з асфальту, як кран висмикує пенька при бордюрі, — перебіг міст, згадав, що міліціонери сповістять прикмети по рації, тако й шапкокрадів за комір хапають, відкосом, послизаючись на багнистому бур’яні, збіг до автобусної, безлюдно, пощастило з таксі, в салоні вдав, ніби зашнуровує взувачку, краєм ока помітив: два сержанти, один притримуючи ремінь рації на погоні, другий, кийком підганяючи себе по халяві, тюпали до крамниці, шинелі їхні розвітрювали чад за авто, а два гайвороні крила козирків накликали сльотаву осінь; і тоді зарікся від міста, від агресивного себе, вдома лежав лицем до стіни і під рип розкладачки чув поради опам’ятатися, йти хоч вантажником, здитинієш же, спеленати і соску налляти молоком, хіба то чоловік без гонору і життєлюбної спраги, краще б пив, кобелював по подругах, аліменти на сторону віддавав, нє, розлігся скотиною, ти глянь! плакав, мовчав, чув в’язалово, може хто бачив знайомий, адресу дав і зараз увалять, плакав на тісному шаховому кафелі церкви і баба, торгуючи свічками, обмовилась, не катуй себе, сину, так, плакав уклінний, згарки з ясмином диму падали на дно коробки біля латунного свічника, богомільна в шитих валянках тітонька, ворушачи губами, гасила свічі, терла об долоню припалені пучки, розгиналася, тилом руки торкала поперек, нашіптувала молитву і, здавалось, саме смирення тримає над полум’ям білі бруньки нових гнотів, оплавлені, буцім димкуваті гільзи, згарочки пропікали увагу, дзвінкоголосі псалми й дух вигорілого моління пухом кульбаби гасли на озері алтаря: того ж вечора укріпивсь думою: тікати з міста; тікати в безлиху, тікати в дрімотну пущу поневірянь, тікати в совість самотності, позбавити душу печатей лукавого; вечоріла однаково безнадійна субота і вороння млинкувало на близьку негоду, на сніг, забрів за речами, бридили книги, саме найгрішніше, бридив дитячий голос коло матері з щоденником на колінах, спокусливе телебільмо, під плінтусами засіб від тарганів, хотів кричати, бридкий сам собі, — живіть, а мені весело пропадати!

Був сором запізній: минаючи підземкою пам’ять сім’ї, почув голос над головою, склепіння розлунювало заспів, йшла в гурті, простоволоса, в дублянці з піднятим коміром, розхристано горда, моя, задивлена в лабіринти метро, йшла гратованим переходом над платформами і озвучувало камінь: не пускає, не пускає мене мати на вулицю погуляти! хотів підспівати подумки, одвернувсь до стіни і крик затовк горло трап’яною подушечкою з голками, вигостреними об гудзики на одежі підгулялих приятелів, коли зашиває “на тобі” і перекушує нитку згорбатіла, осліп від власного, жалісно, побито, плюгаво зморщеного образу на дверях електрички, плакав, прощаючи глечик крові, що останнього місяця з дому приніс, холонула на підвіконнику, досі скипіла дьогтярними згустками, при фіранці відмокла в сірниковій коробочці сіль, поглянь, душа на вітру голодною паперовою годівничкою б’ється об вікно твоє, мила: зглянься, царице підземних бібліотек! досі тримається за найсрібніші павутини азарту й успіху, й перемог, ніби наново вікуватиме, як вікувала за раннього віку, коли на пагорбах Антіохії казав слово золотоусте до богохульної аріанської юрби; чув, допомагальників маєш безліч, маєш золото і порфиру; легкопам’ятна, збавленою вродою дорікала тоді; пішов, щоб пішла по руках; вагалась, розгін набирала, застав за слоїком калганівки, кума підкинула мокроносого з обірваним гудзиком на жилетці, зрозуміло, сідай, чому б не присісти, п’янів зозла, той і собі здичавів, мозгівнею по-собачому падає на вільхово засмаглі коліна, цариця глядить, потім прогулянка на авто, обняла за вуграсту шию і шарф затягувала, той кермує, смішкувато хрипить, кума ж закликала на чай і сніг остудив жалість, коли хляпнув дверима, сиділи на кухні, похмільно вперті, як мста, ранок, дзвінок, побігла по телефону татакати, мовила потім, твоя дзвонила, довідувалась, чи ти є, збрехала, нєту; повільно доходить до розсупонення й знову дзеленьк, бабабонять годину, обридло, встав, холодною водою вмив обличчя з пригорщі, одлягло й відкортіло; зачовгало в коридорі, законний приплівся на обід, жаліє, мовляв, невиспаний ти, зоставайсь на дивані, під вечір пива ковтнем — і вмить протверезило; своїй сказав, — гонор недоступниці смикнув за язика, — так і так, сама запитай, насміхалася, ми телефонну змову вели, пізно вночі переконав таки, думав сказиться, лікті гризла і колінами на розкладачку відпихала, вдосвіта голодний, безсонне чумний гречки спресованої шмат налляв окропом, рипнулась і прорвало, за глечик крові на підвіконнику хвать, замахнулась, щоб розчерепити скроню, видно шпалери поберегла, на крик осівши: дитині дістала ту пачечку, жери до розпиранців, жери, черва б тобі виїла безстижі балухи! питай, давно відзнайомилися з батьками, вагітна, собою заслухана просила нарвати пізніх кисленьких вишень, під шпанським деревом, звідки злетіли шпаки, вдавала дівчинку, грала пальчиком на нижній губі і дивилася знизу вверх, а не через плече, і заголений по пояс тесть колов на паливо дубові пеньки, замуцкуватий, ізсуканий з самої линви сухожиль, мати привітно вклонялася, кличучи на обід, чарочка підморгувала на столику, заставленому рум’яними дерунами з сиром, сметаною в горщику, такою густою, що ложка стоїть, маслятами в оцті, свіжиною з часничком на сковороді, жовтовощаною від домашнього масла, потрушеною окропом картоплею в макітрі, в печі запікали, смакота, — сонячно, дощ циганський тріпає сітку на паркані і від бетонної доріжки туман ковзає в двері літньої кухні, — давно годили? на пероні букета загублених тюльпанів підібрав, квіти чорними гумками стягнуті, Ніна зняла і три п’явчаті перстні одягнула на праву руку; така прикмета дурна, як і вагон, сизоперий димок над з’їржавленим дахом, пісня невільників, запах чифіру й армійських онуч; на лошаках уявного різноголосся тікати від самотини, отруєний нейролептиками мозок спалює себе, як отоді в консерві палахкотіла сірка, з льоху викурювали жабів; годі, схлип забиває горло трап’яною подушечкою з голками; годі на повні груди дихати аміачним жахом юрби, мокроматнисті тупцяють коло кав’ярень, не ждати нікого нізвідки, свідком без царських свідоцтв надихатись пам’яттю, ферезолом, прожареними матрацами, гниллю бинтів на лікарняному цвинтарі, відлигою, дустовим інеєм на покрівлях, понурою ваксою нічних патрулів, тікати думкою на обійстя до клена за брамою; виглядає тебе, зрить дими по городах і сік, що по дубовому жолобку тече в переповнену банку, нема малого господаря; ще нерозкорчований батьком лісок на горбі струмує місячною повінню на купу кукурудзяних корінців, повисмикуваних тобою, тліють заледве, бо вітер ослаб, щоб далі бачилось брунькуватим зіницям клена; нікогісінького, міркує клен, може прийде з підсакою, кине котові карасика, з рибиною в зубах кіт почухає кору і розлякає вороння на гіляках; мостяться вити кубла, бракує вас тута; малий здмухне на вінцях банки комах, сьорбне соку, холодний, решту переллє в бутлик, на дні якого жовтіють половинки гороху і пражений ячмінь, поставить під верандою і метнеться до туалету: ховати за підсобівкою цигарки; клен покличе вітриська, сюди, сюди, помолоділий, одужалий зітхне кроною, немов кісточками пальців об шибку, постукає об браму, вчиняйте синові; втікати на потемнілий і зм’яклий лід ранньої весни між випаленого очерету, кругом вороння глухим від туману криллям сіє на дім самітника дрижаки і за полудень сонячно, вийти з добрим на щуку гарпунцем, земля на кручах, мов тіло паралітика, виповзли змії на пригрів, обертами голів вгадують напрям твоєї присутньості, стій заклякло, витягуються віжками на вигрітій глиці, одна підповзе, язиком, розпізнаючи запах, поторкає латку на чоботі, заспокоїться; доки з сичанням триватиме бій самців, забуватимеш Ніну; дивись, крижина з двома поснулими на біду качками оно відтала від берега, крутнулася на стрімкій течії ближче до середини ріки, стиха, буцім витріпали об коліно рукавицю, гупнула об камінь на перекаті, і, загнані перельотом, червоноголові птахи вкотре прокинулися без гнізд, побачили чоловіка з гарпуном на плечі, і, обтрусивши піну на крилах, полетіли на степ; щуки катма, повертайся в халупину з консервами і керогазом; доки собака розгрібає купини, принюхується, зубами січе зелену траву і холодним потом вмиваються очерети, час забувати зиму, втрачений на волі зміст і пошук нового, якогось невпертого бажання вижити, отже, мріяти про те, як би за два вогнегасники браги виміняти у військових гумового човна, пристарати рушницю для підводного полювання, гарпун прошиває сороковку на відстані, подужає коропа й сома, не пропадемо! дістати малокаліберку, бінокль і до двадцять другого березня випливти на зорі далеко за пристань, одягти білий масхалат, на видному пагорбі розставити сірі фанерні опудала, прислухатися до перельоту з півдня, вага приклада зігріє правицю до плеча, ковток спирту відгонитиме дрімоту, а якщо доля пошле напарника з досвідом магаданських полювань, тоді нагостри вуха; розкаже про соболя, взятого в капкан, про в’язку зайців, яких приносив з щоденного обходу петель, про пограбовану медведем хатину, про горностаїв і лисиць, про печію від гусячого жиру, пучки мерзлих ягід, діжечку солених грибів, про медвежа, що кумедно на задніх лапах ковзало по кам’яній горі до води і ріка закипала спинами риб; а тільки дістанеш запальничку, напарник турне під лікоть і, розламуючи рушницю, патроном покаже на голий беріг, хочай і з раптової напруги вітру чути: летять! гуси гелгочуть, збиваються тіснішою зграєю і вожак, підозріло оглядає простір внизу біля фанерних птиць, нічого особливого, клапті снігу, вільшинник, дві обталі кучугурки в канаві, підберемо своїх, що відбились від зграї; одна гуска з витягнутою шиєю клює траву, друга ховає голову під крило, хіба не чує нас, тоді спускаймося; виставлені вперед лапи нагадують кетяги горобини і гелгіт привітний, — тамуючи дріж сухожиль, раптово підводитись; постріл і птах, збиваючи хмару піску, падає на обмілілий беріг; постріл, радісний крик товариша, що поцілив гусака навздогін, відстьобує патронташ і плечем проламує терновиння, біжить по здобич; його захват означений каменепадом на дні балки, гукає; одного відпродамо шинкарці за п’ять фугасів, “Вермут” завозили, бачив сам, другого затушкуємо з яблуками; глянь, над лісом поглибшала вічна блакить, колір розтанулих очей дідів і прадідів, затятих поліських мисливців, видно, раді за тебе! втікати думкою далі за сон, тікати з мрією про батька-священника десь за Сибіром, молитися в літаку; святий ангеле, що стоїш при моїй окаянній душі й пристрастному моєму житті, не покинь мене і не відступи від мене за нестриманість мою, не попусти злому духові володіти мною через насильство над цим смертним тілом, зміцни мої немічні сили і направ на спасенну путь, о, святий ангеле Божий, охоронителю, захиснику, прости мені все, чим я образив тебе за всі дні, і, коли чим згрішив минулої ночі, покрий мене в нинішній день і охорони від усякої спокуси; літак міжнародної компанії і чемні, монгольського лоску, стюарди, підкочують коньяк на візку, слабнути на повітряних ямах, приємно, розгублено дитиніти, дивлячись на блимотливу, бордову пітьму над крилом, пасажирів майже нема, забутись пристьобнути ремені перед посадкою, славно б прикупити п’ятизіркового на дорогу, не продали, марно показував на митах, щуливсь замерзло, пояснював, заметіль на дворі, цокав нігтем по борлаку, монгол незрозуміло кліпав очима, стискав губи і притуляв руку до нагрудної хустини; трап подадуть навдивовижу хутко, обіцяти таксистові останніх два четвертаки, сніг тунелем збігатиме по обочині і за ліском згасне заграва аеропорту, крайсвітня забутість і морок зрідні дохристиянським печерам, водій поскаржиться на шоссе, ліньки піском посипати, порядочки, власть перемать, розмова без анекдотів, опівнічно серйозна, про адресу в містечку, врочиста, як ладанний дим, снігова невідомість розпорошує світло над коліями, таксист обертає голову, що пахне собачою шерстю, й відказує, такого номеру будинку нема, сам тутешній; будівлі з повоєнної цегли, архітектура убозтва, зате в скверику палає вічний вогонь і на лавиці, чекаючи “воронка”, згорбатів останній бродяга; за склом прохідної шахтарі з третьої зміни розчісують мокрі чуби, повіки підсинені вугільним пилом, на зап’ястках торби з мочалкою, торохкою мильницею, утирачем, виглядають розвозку і курять смачно, молоді, нетерплячіші до сімейної ласки, підняли каракулеві, облізлі комірці пальт, анекдотять; настрій каторги і тим яскравіша за секунду втіха приїзду, водій здивовано загальмує при церкві, відмовиться від платні, проведе поглядом під ворота, на грюк залізного кулка помалу через замети вибреде старий в шитих валянках і вовняній на дерев’яних ґудзиках кацавейці, дві вівчарки гребтимуть сніг від порога, батько, однією рукою обіймаючи за плече, гукне в сіни; мати, мати, диви-н, хто приїхав; скрипнуть сходи з другого поверху і від морозного повітря знадвору пояскравіє на іконах відблиск лампад; тікати й сповідатися ангелові: осінь гряде.

Молити прощу на дев’ять земних колін, а сон безпамятний, — кінь басує і ліва нога твоя в стремені, тягне по грудомахах, виносить на сніг, тільки б криком його не збатожити, несе по наждаковому настові, свитка задерлась, палає і злазить, мов з оселедця, шкіра на спині, змовчати, викрутити ступню, відповзти, бо втікати несила; коли здуло корову в батьків, за налигач витягли на погрібник і з відра поливали паруючі мішки на здухвинах, ракотиці лізли, задиралися вгору, старий мотнув капелюхом у коров’ячій піні; ой нє! виплеснув у роззявлений рот четвертину машинного масла, тилом долоні пристукнув денце, сусід м’яв кулаками коров’ячі боки, ракотиці повзли на мохову подушку; відрятували ялівку, то полаявся, мати закинула про сім’ю; сам один за сумками прешся; добре, десяток яєць до рафінадної коробки бабуся вклала, календарними листочками обмотані, трояка на дорогу мав, корова хрипіла з чорною ниткою на губах, і на морді засохли криваві кисляки з мухами; мати обшкрібала стіну хліва, збоку стояв тазик із глиною й кізяками, курча било крилами, смикало головою, застромленою в паркані; їхати на ніч мала охота, але впевнений і дурний тішивсь ображеним гонором, — не покликали, — хоч все вістувало біду; опівночі в місті здивувався світлові нічника за дбайливою шторою, постукав, тихо, нудна каламуть, думка заскочити під балкон, стрибатиме, туфлі на босу ногу, сорочка навиворіт, шкарпетки в задній кишені джинсів, розірвані на п’яті; той самий лікар, той психіатр, що заліковував до провалів пам’яті, — знюхалися ще в ординаторській, при виписці ліки і вказівки отримувала, застороги і співчуття, телефон про всяк випадок; дзвоніть, повідомте, як бідолаха себе почуває, нічого, нічого, така робота, — той самий, що огниво безсонне моє затискав, затиснувся в куток під сокирою коридорного світла, вона відступила за двері, в льолі, зім’ятій під грудьми, впевнена після любощів і ангельськи знічена водномить, отак по-молодому попалась, завтра вставати з головою, розбитою погрозами, лайками, безсонним чаєм, чеканням ляпасу; вії залоскотали долоню; даремне ждала образ і якогось вибачення собі, сорочку розправила на талії, заходь, тюхтію!, лікар за звичкою почав заспокоювати і як завжди в подібному випадку (потім зрозумів) переконувати в серйозних намірах; може й справді вони серйозніють під загрозою обуха? вона, піддакуючи, ногу поставила на дитячий стілець, вся постава її нагадувала корову, задерту на слизькій подушці моху; лікар, впевнений, мов генеральський чобіт, вузля на краватці затягнув і прикахикнув, зашморгуючи мене; вона: давай! замахнись! вибрів слідом і ніч закайданила на ртутних вулицях, термометрах хворобливої пітьми; розпитував, справді зійдетеся? а мала? ліхтарі цвинтарними сичами кігтили спини; давай замнемо, тільки дорогу сюди забудь, мені сім’я, тобі посміховисько; лікар підібрав на клумбі і пожованою на кінці сірничиною припалив недокурка, грав свого хлопця; баби зрікаються невдах, плюнь на здоров’я, короче говоря, пойми, блядство це хвороба! імператрице Євдоксіє, під богохульні гімни я повернувся, стояла аріанська мгла, слухай золотоусту сповідь, звідтоді я Іоанн, — іскра гніву, зоря, що ділить серця й народи, черепичними тертками дахів кресне від західного видноколу, над сліпотою озер, над свідоцтвами часу, наслухайте!… Крізь сон Богдан чув, як собаче виття обривається пострілами і лякливою шкработнею пазурів по асфальті, вспокоєний забував рятівне красномовство, думав про лисого напарника на поромі, вітер, як у дитинстві кукурудзяними чубчиками об стіну, шепелявив відклеєною паперовою стрічкою на рамі, біль стирався кусінчиком крейди об скелю, де колись малював тонкоброве лице, по глухій клавіатурі карнизу протарабанив безталанний дощ, а вдосвіта, підмерзлою доріжкою прямуючи повз готель, він помітив: з-під тонкої слюди молодого льодку цуцик вилизує патьоки крові, скавчить, підгинає хвоста, по слідах гицлів винюхує запах суки і тягне лапу, від кроків перехожих кидаючись за повний сміттєвий бак.

3

Поїзд часто гальмував серед жнивно зруділих степів, колосся під вітром виплакувало зерна з печаллю піщаних годинників; втома така, що трудно розстебнути гудзика під коміром, затискала Богдана в закут купе, окрайчик неба виднів над лісосмугою; молитвам холодно, ангел скорботи покинув груди, музика від канцурки провідника; чуєш, кидає дрова в грубку, роздаватиме чай, мона нагріти долоні об склянку, запустенілий лан, сніг знесе хліб за водою і сила прийде до тих, що здригнулися на варті дому; тік безлюдний, ціпам на снопах сниться рано оббитий колос, на котовилі рядно, чистьоха й панянка задовго до обмолоту, — женці й серпів не назублювали, — з мірошником пітним пила прохолодний медок пшеничних стебел, затихне вродлива, як і всі дочки співучі, бо спинять роботу свою млинарі, бо їх стане мало, за дорогою біля порому мох на покинутих жорнах зазолотіє весняно; казав Северин, на хуторі каменотеси вікували, відтоді по обійстях трава від кам’яного засіву в’яне, на покрівлі для лжепророків тесали породу, тонюню таку: приходили, з мокрих дахів присягалися світлом, спокусою з блудної молотьби летіла полова до натовпу; коли до будки паромника бігти з горба повз ясени, повз покинуту дзвінницю, гасник на столику б’ється зсудомленою мореллю і сич на стіні, єдино вцілілій від безбожного літа, чистить дзьоба, суворий від голосінь, мовчазний, заледве кліпнув повіками, упізнав тебе, бійсь, вночі ще й як відспіває і відкихкоче, даруючи по весіллі смерть; одне добро: пес міднобокий, продублений на ловах мишей, від порогу доброзичливо позіхне, мовляв, пане господарю, зайд ніяких понад річкою не полатав, самі ж заборонили горілку, себто скло, що засмічує ліси наші, зносити до вартівні, паща роззявлена до ломоти в зубах, тіко наклейки випльовувати встигай, я, знаєте, неписьменний, чув, казали посольська, рідна з перцем, самвидатівська з кураків і халви, під ранок ханурики тюпають від наметів, замало двері сокирою не довбуть, на похмелюгу скажені, за дровітню пиляйте, отамо штабель портвейну і рислінг на споді, кислючий, давно принесений, пляшки павутинням посивіли, вибачте, пане господаре, пес я обов’язковий, самі знаєте, але четвертину таки потягнув, геть закабаніли спідручні єгеря, пили, стріляли по тарілках, пили, вищали до перелітних гусей, безсилі під хмару вцілити, запаскудили беріг наш головехами! на передніх до рюкзака підповз, баклагу висьорбали, чекушка з спиртягою черги жде на пеньку, зубами хвать і навдьори; ех, коли вслід припекли, дробина по вусі черкнула, кругом по листячку сік, сік, сік, знаєте, стільки стріляли по мені, що я боюсь грому і хочу забитись під ваше ліжко, і лапи підламує, і весь тремчу, і голос позаду: нема патронів, ет, гадство, акружай яво! дулю з вивертом, по хащах, по чагарях, нехай головний єгер собі гвалтує, — це перевізників пес, раніше порожню тару тягав, тепіро і випивон злодюжить, витягти б стерву за киші та на ялиновий сук! — хіба я героївся, припер додоми, щелепи втерпли, пляшчину бабі Марії на розтирання оддасте, така оказія, звиняйте господаре; потріпай пса за вухом і знову простягнеться валунцем, тихесенько, тихо вода об понтони лопотить і за рікою по горах нестерпно рожевіє шипшина, над териконами дим, здається, летючі зорі запалюють бакена поміж скель; чуйте, скоро наїдуть намісники городські, щоб совковими згреблами патрати купини неопалимі; дарма криваво заплакані ягоди по дорогах припоромних видивлялись, виглядали праведників і калік, не йдуть, по лікарнях прикуті, згноєні до кісток, не сіріють у поросі їхні сандалії за плечима, на патику, не летять і птахи; отож, упирі невситимі обнесли, обтрощили ягоди, як і дикий виноград, легковушка присіла, товсторукі баби підпихають авто в петлях диму і не повісяться, ти подумай, старе вино в міхах перелатаних — день мине, буцім музика згасне в розтягнутому баяні лісосмуг, сумних і безлистих, відголосять акорди туги, інструмент: станція з білими басами ліхтарів; на випадковому пероні Творець востаннє з перебором клавіші торкне, в сліпі степи відлунає і витьохк рейок, і заясніють повз річкою псалмопівні очерети; поспішай, збивайся на підстриб, хутчій біжи до кам’яного прихистку з керосиновим баком на подвір’ї, з гулом сталевої линви, з вибухом шкворня об диск, з шерехтінням луски і колотнечею риби в ятері на піску, що вимив зірваний баржею вал, — бігти з власним колючим серцем попереду: мов перекотиполе злітає сошем до води; вигуком привітати напарника, залюбленого в сутінь лисого Северина, який на весну змастив солідолом гарпуни і кладе їх у корзину, повну рибальського причандалля: сітей, донок, переметів, садків, злямчених борід пофарбленої цибулинням жилки — скоро беріг обітованний, молись, душа!

На пероні забутої станції дядьки в оранжевих ганчірках під навіс тягнули ящики хліба, чвакотіло руде баговиння жому й розтоптаних бухінців, дим гальмівних колодок пластався, подібний на плавники риби, поїзд пугутьнув і хляпнула підніжка в тамбурі, “пустіте, тьотю, забув пристарати квитка, гад буду”, “брись, одійди, бо точно димону по зубах”, “не імєїтє права флажком уродувать пальці”, “відпусти поручень, цибай на ходу”, “нікада не відлипну, я приставучий”, “а мені отвічать?”, “дайте спокій”, “залазь, ти б і на мертву виліз”, “ціхо, рюкзак потягни, бо спину розламує, о, жвава цьотка, о, благодарствую, онуків здорових рости”, — ще по голосу Богдан упізнав вахлакуватого авантюриста Тралі-Валі, що згодом протемнів по коридорі до крайнього купе, там мона й смальнути в рукав штормівки, кучері густі, мов середньовічний парик, зір калмицький, циганський, сарматський, безпритульно чіпкий, ледь примружений, ніби згідний на чарку, голос облесливий і серйозний водночас, “да, в свойом родє обслуговуєм насіленіє”, “беріть ковбаску, чаю попросити, щоб принесла?”, “це по-козацьки”, “а калганівки наперсток?”, “боюсь, розморить на сон, охохо”, “та зігрієте кров”, “і то правда”, “берімо по краплі на кожен зуб”, — Богдан встиг згадати, що і в лікарні Сашко однаковісінько огинався за передачами, вмів піддобритись хочаб і до самого дідька, негордий книжник, брат головлікаря, від алкогольного марення рятувавсь, попоїв титурану, зовсім оклигав, либонь, бач, колесує по світу. Лобом прикипівши до алюмінієвого рубчика на столі, Богдан зіщуливсь плечима, щоб легше вдихнути аміачне й давке повітря пам’яті: пучками розминав хлібний м’якуш на пластелин, аби перед роздачею ліків приклеїти його до піднебіння і кінчиком язика притиснути туди ядуче жовту, як зіниця сатани, пігулку, — владна замордувати невсидючим станом; присів на краєчок ліжка і ноги самі підкидають, виносять на коридор, взад і вперед кілометрово, загнано, цілоденно пролягла шахова вічність квадратованої підлоги, тасуйся до впаду, кислота сумнівів бовтається всередині і випалює заголоджене тваринне нутро, обезволили ліки і штовхани, щось підмовляє забути про вільний світ, одна вислорука хода від туалету до арештанськи заправлених ліжок і маятникове коливання голови існує під ртутними лампами, одна твоя загнаність і думка про заповітний час, коли головлікар, звівши очі на перенісся, відсторонено, впевнено ступне за поріг ординаторської: вмить затихне вода в умивальнику, жовторото, благально затремтять флакончики в скляній шафі, небритий, причмелений галюніками, шизофренік навсидячки під столом піймає уявну муху й притисне кулак до грудей, принудчик злиже останню чаїну на зубах, солдат-дизертир затисне карбованця в поясі штанів, засохне кров на розтовченій брові епілептика, посиніють рубці на венах більшості самозгубно хворих, зловісно потемніє мойка, захована в обкладинку книги на тумбочці, послабнуть паси на тих, що примотані до голих лож, бо й самі буйні в надзорці змаліють і на другому поверсі замре сміх щасливчиків, готових для виписки, з мітками пунції на хребті, один санітар урочисто глипав по палаті і я ховав хліб у кишеню, добрих дві години лікуючись під дверми самим тупцянням, засоромленим і безголосим схлипом надії; загинаюся, відмініть мажептил! я то знав, що санітарисько здичавіле донесло обіцянку помститися їм, взяло моду по тумбочках шнирити, куриво, два цукерки і плетену рибку підмете, і блимає, кого жаба душить? слухай, куди це годиться, саме з трудотерапії прийшов і масляно пропітнілий, негнучкий, зашмарканий на рукавах сотнями власників, липуче удавистий, з гнидами на комірі, одяг здер із себе в кутку роздягалки, провесняна вільгота вдихнула гнів на власну волячу понурість, хотів присоромити, той під’юдив, мовляв, жінці поскаржишся, нехай принесе, чи заклопотана полюбовником, га? руки так вільно пахніли листяним, гірко впевненим димом і свербіли кропивою, котру, розтираючи в долонях, жував над канавою, що злетіло саме по собі: заздрісно? піди рота підстав, підармон, глистюра, доздиха! видать мало навчений, давно курс інсуліну й тваринний апетит нажив, на свіданці якоїсь суботи обізвавши дружину сукою і плюнувши на передачу: терпів глузи сусідів і звідки відомо, ти запитай, що лікар кровину, безсонно рідну, затискає, хіба спросоння кричав? тісненний на диво світ, нині пошепки мовиться, назавтра з покрівель крик глашатаїв лиховість рознесе, отож, лайку лікар прийняв, як виклик його весняній чоловічій силі, котру мусив поновити з мого, розбитого хімічними корчами, безвихіддям і зневагою, тіла; близорукий, на окуляриках, упир без кінця поправляє краватку, ніби вішалник, знятий недавно з гака, білими туфлями м’яко ступаючи назустріч хворому — відмініть мажептил, або дайте хоч циклодолу! — возомнілі сібє, вітєлі тімпература од ранкової дози подскочила, дія препарату повільніша, ще адін плюс до маніакальной депресії, лічіцца нада, сказано, і пайдьотє к дітю, с палати в пєнати, худо, брат, скоро комісія і жалоби снова, подумаєм на консіліумє, какой вам курс принімать, ви ж хатітє домой, вот і правільно, здоровоє желаніє, некверулянтноє, но, чтобь не скоро попадалі сюда, ішо облєгчіть сознаніє, ішо подлічітся нада, ступайте, вам гавару! — війне рукавом, — тако батько худобину до хліва заганяв, лагідненько і весело, буцім рідну, безвихідь блискавкою зміцнить сором перед більш забідованими, німо обернутими до стін на заплаканих, могильно куцих, подушках; затуляються ними, завмирають на звук ходи, доки санітар копне суцільно залізну, глуху спинку одра, вставай, обход! — хліб собі розминаєш, відцуравшись поблажок, годі пестити біль безчестя, справді, температура праскою лягла на лоб і мозок плавиться, череп пухне і ніяк додумати, за що б його виміняти прокопану в блатних? і на розкумарку, коли перестане пекти драбинно острижена голова, здавалось, намащена дустовим милом на гасові, впасти ницьма на ліжко, переконати себе, що всьому є край і всім буде суд; буде.

Лікар, сплівши лаписька за спиною, оголосив: на честь восьмого березня танці під радіолу! і оглянув палату, — я встиг одвернутись, ховаючи свій загнаний кастрований погляд, встиг подумати про Ніну щось добре, як завжди, коли хотів пересвідчитися в своєму існуванні, встиг, рятуючись від проклять, задихнутися смутком пісенним: прощай миленька, чорнобривенька, я йду в чужу сторононьку; щодень виходив на війну втоми і честі, спогадів і знесилля, дорікав себе, що бачу перемогу, як надію, потрібно ж змиритись і дотерпіти за гребенем солоної скрути, — за свято правитиме лазнева задуха бабського відділу, жертв фемінізації; заступи, доле, Ніну від оцих стін; платівка беззубо шамкає щось прощальне, вже зсунули в куток ліжка і товсторукі, обрезклі тітоньки в коротких халатах, звідки виглядає спідня білизна, поспиралися ліктями на поренча і вичухують парші з волосся, а молоді, щоб вивітрити сморід, настояний на кошмарних видіннях гвалтівних рук, на невимитих суднах під тумбочками, на пітних підпахвинах, на гнилозубому, мов поцілунок лукавого, подихові повільного згасання, молоді прокрили кватирку і медсестра покропила підлогу духами; зграйка лікарів зустрічає вигуками: дівчата, музику, — хлопці йдуть! санітар, під чиїм супроводом прийшли сюди, пірнає в сестринську кімнату, Сашко, щоб збити розгублення, просить слоїка під ледве розквітлий сніп черемшини, тітки обтріпують біле на плечах і перекрикують хрип радіоли; тамо на кухні банку візьми, циган і годі! вмить подобрілі, бліді жіночки, розгублено посміхаючись, поквапом по тісному колу передають патрончик помади й напудрену ватку; худорлява запрошує, звати Марією, танцює скромно, на віддалі, соромлячись сухих грудей; я вгадала, розлучений? повір, ми, прописані по божевільнях, одна скорботна сім’я, старці молоді, хіба ми на волі чужим потрібні? підозра, допити, лучче мене візьми за хазяйку, ніколи сюди не здам, оберігатиму; однюні ми; на дві пенсії легше добити скруту, квартира своя, може вдасться мити підлогу в клубі залізничників по вечорах, через знайомих влаштую тебе вантажником до овочевого, тільки не бий мене, приймаки дурнуваті до нитки оббирали, пропивалися, запихали сюди; давай передавати записки через кухарок, ваші з кастрюлями, з відрами приходять по обід, я тебе давно запримітила; всім кажу, осьо мій пішов, гляньте; далі наказала танцювати з подругами і, щоб відвести підозру лікарів, увесь вечір цвіла короткозорими від побоїв, сльозливими очима, сидячи на підвіконні коло букета черемухи; записки на аркуші в косу лінію хлопці приносили пообід, була світла сподіванка: думати про полудень виписки, не як про звільнення в безпритульну біду, а в спільну смиренну нужденність; уявляв квартиру без меблів, старий, оббитий дерматином диван, три стільці, телевізор з обламаною антеною і запорохнілим екраном, себе в брезентовій, просмерділій цибулею, робі, з двома сітками городини в обвислих руках; будильник на поличці над узголів’ям, Марія зігнута над діточим шиттям; відповідав коротко: згоден! обпалений галоперидолом мозок відмовлявсь народити ще хоча б слово, міг читати й радіти з артистичного легкого почерку послань, зовсім відмінного від простуватих думок Марії; якщо мама привезе пару качок і щось ковтнути, тоді скличемо усіх наших, хто виписавсь, вечірку згуляємо, будь здоров! ті записки, знала б вона, коли мама забирала в село під родинний догляд, якось розвітрили затхлий, стоатмосферно спресований, ніби в надубивчій пневматичній рушниці, час палати з гарпуном катівних процедур, якось допомогли дотерпіти; а тоді, після танців, розпашілий, лукаво замружений Тралі-Валі обняв за плече; не дрейф, на понеділок припише вітаміни, от побач, мене на вихідні відпускає додоми, по телефону перебалакаю, поза роботою він людяніший, хіба й братове слово відгикне? якось воно та буде! це тільки лікар і я знали, що люмпен-інтелигента в супроводі галюцинацій і жартів звати Сашком, по суботах він обходить книжкові крамниці, там знайомі тітки з-під прилавку дістають модне чтиво; його він ковтав за вечір, аби в неділю поспішати на базар; там приміські в шкірянках і дорогих шапках дядьори ліктями злягли на росяні кабіни “Москвичів”, точильщики одягають обіржавлені хвартухи, продавець опудал м’якою щіточкою прилизує яструба на підставці, дрібний злодій приглядається до купки вирізок на постаменті м’ясного ряду, кавказець, прицмакуючи, одважує черпачок кураги, там головне набалакувати лохам про легку любов; пойми брат, за червінець, пошті задурно віддаю, дитині б молока пристарчити, гад буду, читатимеш без відриву, ось на — сторінку перегорни, стиль блискучий, просандалюєте по стольнику, знаю, сам таким був, типіро жаба цицьки дає, купи, діти виростуть і прочитають, сам діставав по списку, потім зустрінеш і в руку мене поцілуєш, книга, як загляденіє, точно тобі кажу, автор дослідив саму гущу буднів, не дам збрехати, крамола, секс, еротика, правдошукання, та ти що, за п’ятірку підтертись, дев’ять і тримай краба, на тюльпанах твоя вторгує, при чому тут і мертвого вбалакаєш, від серця, мона сказать, відриваю, а ти шкодуєшся, дичавіє народ! мона й лисими, карбованець до карбованця, бувай господаре! за телефонною будою тупцяли після пива прілоокі, в сажотрусних маринатках і майках синяки, слухачі вдячно понурі, Сашко, мов боярин, обносив їх кухлями і виповідав прочитану фарисейську олжу, висповідувавсь, щоб увійти в книгарню без тіні лукавства; впізнають на касі, покличуть помахом долоні поверх голів; горе слугам спокусників і сам такий, прикатований знати про героїчних тріпероносців, читав, читав; вітром вас вимело до пінявих круч, біснуваті кнуряки, потопились давнинно і вилізли, ти диви! перли печалі, корки і мідяки кину під ракотиці, заступлю від оскаленої пащі чорноротого трибуна, святинею торгуватиму серед псів — на показ і пострах для душпастирів світу. Додумуючи, як вберегти власну силу від проклять, Богдан здригнувся від голосу, “друже сердечний, вставай, одиначе”, “ти, ніби маршалок, розхристаний і хмільний”, “тю ти, ну ти, вгадав, хочеш, висватаю, як стій та дивись; знаєш, ким заправляю? — вдовами, нареченими, кооператив “Жду тібя”, “ну, й багатьох ощасливив, торговець фемінами?”, “чимало, оце саме з заручин пру; одну лікаршу, зріст, — сто сімдесят вісім, — злигав із добрим, інтелигентним, вагою вісімдесят кіло, без судимостей”, “торгуєш райською вродою?”, “сіроокими і русявими, з комплексами і без дітей, серйозними і простими, згодними прописати, ну, чо’ ти скис, на мордягу породистий, без лишніх звичок, віку покладистого, самець, куди твойо дєло!”, “мниться мені, голубе, що й останню клепку ти десь посіяв”, “якщо підбереш де — собі вставляй; от підписуйся: разом такого меду куті задамо”, “я подумаю”, “кандидатку знайти, — повен блокнотик”, “якби поромницю славну!”, “двадцяти семи літня брюнетка, освіта вища, струнка, приваблива, чуйна, живе з п’ятирічним сином, мріє про батька дитині, спокійна, в спілкуванні не терпить брехні, схильна в силу темпераменту до делікатних збочень, по-моєму те, що треба”, “а фотографія?”, “тобі хіба з фотокарткою жити, ти свідок печалі, все мусиш знати і бачити без прикрас, ти ж незлостивий пастир наш, Златоусте”, “значить, видра”, “кращих притримую для толкового покупця, забирають на Південь і мені п’ятихатка”, — Богдан знову згадав сабача при готелі: злизувало кров і скавчало підстрелено; а попутника хлібом не годуй, дай розказати про сватання, про вічний торг по сумних висілках — і до самих до околиць наречені доспіли, жага весняна, дорога коштом самотніх, сходимо на полустанку, кавалерові квітку в петельку тиць і остограмлюю для сміливості: відчиняйте ворота тесані, ми прийшли, гримаємо засувом, накривайте на стіл, вогнекровна, єдина, двадцятилітня, незлюблена, що замужем не була, знімає квартиру тимчасово після розподілу, займається спортом, багато читає, цінує жертовність і розум, енергійна, весела, вміє створити домашнє тепло, пекти пироги з рибою, згідна на переїзд, любить бувати на природі, захоплюється живописом епохи виродження, музикою і в’язанням, сподівається на вірного друга: ось він, вольовий і рішучий, порядний і чесний, не аліментник і однолюб іде до тебе з трояндою, озовись доле! чоловік, на якого мона покластися, освіта майже університетська, три курси фізмату, акуратний, скромняга, в дитинстві строчив вірші, друкувався в районках, отримав приз, вміє ремонтувати електроприлади, володіє почуттям гумору, цінує дітей і подружню вірність, спортивного вигляду, мріяв стати військовослужбовцем, худорлявий блондин, тямить і сварку згасити і кума відшити, закоханий у народні пісні, з насолодою працюватиме на городі, лагідний, чистосердний, розсудливий, оптиміст, господар у домі, охайний, ерудований, не лицемір, удівець, вічно мріяв про отаку ніжну й турботливу, голубооку й щиру, це ми, оперезані рушниками, з хлібом прийшли, — відчиняйте ворота і прив’яжіть псів, незаміжня, печально єдина; а ти питаєш: скількох? та Мефістофель на тому світі здригається! одного разу свій записник похідний, вичерпаний на виробництві, списаний до останнього листка, за непотрібністю кинув у грубу і не горить, стільки морозного чекання по тих адресах, ех, брат-галушка, лікарня нас випустила зціляти кволих, кожному по-своєму, на поромі долати стрімководь, по можливості й силі зодягати нагих, напувати недужих, ховати померлих, відвідувати поневоленого в темниці, давати пораду тому, хто сумнів має, прощати образи, молитися за живих і померлих, неука вчити, сповідати малих рабів і тікати від білих халатів, що манію величності шиють нам, глашатаям істини на кам’яній покрівлі! — “скоро в гості заїдеш на пором?”, “братуха, кругом маю вспіти, заявлюся, побий мене грім лютневий, тільки ти мій учитель возлюблений”, “приїзджай, стерлядки наловимо на добру юшку, обоє ж ми сироти, скільки не юродствуй і не смійсь”, “оголосили станцію, прощавай, мені сходити, — жди мене з баржами”.

4

На семінарі молодих літераторів, — зо три десятки затято геніальних молодиків і дівуль товклись по четвертому корпусі ірпінського дому творчості, за прохідною крематорно чаділа заводська труба, під товстокорими соснами німі, вгодовані собачиська винюхували блювотину, з більярдної линув епічний перестук київ, і схвильовано простоволосі, впугані в дублянки метри і сантиметри української літератури човгикали до їдальні, оббалакуючи рукописи, погоду, статури молодих поетес, — Ніна подумки кляла свою розгублену вдачу, обпікала пальці недопалком і цибатий, знервований згагою після червоного вина, референт поселив її в скрипучу, з розсохлим паркетом і помийно каламутним графином на пропаленому сигаретами столі, кімнату, збрехавши: до вас, за оцимо подовбаними дверима і клямкою на гвіздку, під вікопомно вогкою стелею творив Пастернак, додайте призабутого довоєнного лірика, пом’яніть творця пісень для передових буряківниць, погортайте романіста з ромашковими сторінками, ви їх проходили в школі, сам Гомер мріяв тут обгризати нігті і олівці, прилучайтеся до культури, ну, я побіг; дивлячись на порожній графин, вона згадала на днях знайдену вдома в кладовці гладишку крові, що прикидана дрантям, забута, крізь поліетиленове накриття смерділа на всю квартиру оцтом, скислим вином і безхмільною розлукою; вона довго пригадувала, звідки глек опинився на нижній полиці, по натурі схильна до містики злякалась відьмацького чаклунку і заглянула всередину, щоб побачити там чоловіче лице — згустки взялися цвіллю, вона викинула глечика в сміттєпровід і вмила з полегкістю руки. За коротким стуком дзеленькнула, злітаючи з гвіздка, манюня защіпка, на порозі вродився, мнучи брудну і схожу на кавалок глини спортивну шапочку, неголений чолов’яга з дитячим запалом під здивованими бровами: знаю, ви ненадовго, вас чекає дорога зваб і лицарі гуляйполя, оце купив марочку, гляньте, як писав Тарас, і Кочубеї-нагаї, славна марка, в кіоску ще є, можете пристарати, одну подарував, на третю грошей нема, ковтнула вогняна риба, для творчості марка сама потрібна річ, рукописа відіслати, вислати другові в “елтепе” бандероль, на гаманець наклеїти, найшов порожного, як цицька здохлої кози, і все одно радість, заховаю в блокнот, бо засіється, гарненна марочка, сьодня холодно, люди по електричках сумні, сітра не п’ють, тако пропхавсь по вагонах за здоров живеш, нема, нема пляшкозбору, чогось ви втомлені, пусте, надрукують, класики, їдріомать, не полінуйтеся, діво, по районних газетах до свят розішліть, точно кажу, дадуть на цілу сторінку і гонорейчик пристойний, тіко цих-о биків наганяйте від себе; мене малого як покотив, нечиста сила, за горло рогами до землі притиснув, душить і не пікнути, добре, сусід підскочив, лату на ньому переламав, той бутить і за ним, всилу заарканили, думаєте, чом сказило? ялівку привели, а зовсім не за бугаями була, злякалася, утекла, тягну до хліва бицюру, куди твоє діло, носаками під боки б’ю, а він на мене, на живу смерть забив! бійтесь пацатися, діво; піду собі, бачу пляшок чортма, пам’ятайте: марка з гетьманом продається в кіоску на станції; слідом за рипом дверей вивіялась і кислятина латаного демисезонного пальто з піднятим коміром; посміхаючись думкам про гостя, якого бачила зрідка на головпошті, — широким жестом вмочає в чорнильницю перо і дере навскісну поезію на мішковинному папері, — вона прийшла до висновку, що гість переграє, видно заляканий під час облав, досі дуркує, як казав чоловік, “гонить” за звичкою, гарно ж калічили цих письменників! пройшла писклявим паркетом до вікна, кіптюга над трубою знову нагадала крематорій, там, за словами лікаря, перетинають сухожилля мерцям, інакше корчаться в полум’ї і встають, мов живі; оно підводиться з лавочки літератор, хапливо збиває на вухо берета з пуп’янком, плентає в домовинну хатку на горі; золка осінь, Богданові листи дихають різким махорковим димом, одинакує запальний, хіба дозволив би зайдам морочити голову; в батьківській літній кухні згадай сварку останню, свіча обгоріла до церати, стеаринове кубельце для полум’я зліпив, вогник гойдався, ояснюючи хлібину з одрізаною цілушкою, сільницю з насінинами помідор, розгорнуту пачку масла в подряпинах виделки, склянку мінеральної води з повітряними сльозами по рубчик, моток жилки і бамбуковий поплавок на вікні; мався досвітком клишати на рибу, так розгиркались, що малу поцілував і подавсь до вокзалу, поштовий поїзд о третій, видно, впросився в дядьків, бо зранку, їдучи з мамою на базар, забігли до того циганського готелю, до перукарні заглянули, буфет ще зачинений, старчиха доїдає з позлітки пожовтілого вчорашнього сирка, сіріла тирса на рукавах мокрої плюшки, поправила хустку на лобі, аби зиркнути жалісно, звично, з-під долоні і посміхнутись беззубо; а цінували? никав задиханий ваш соколик, пізно ви оханулися, на літо ж дополнітєльну пустили; да, мабуть ми старців нагадували, якщо стара нас признала за своїх і першою забалакала про Богдана; така туга млоїть сей день, самозакохані охрестили це муками творчості, я і писати почала, щоб досолити, доказати всім незрівнянну жіночу вищість, собака виє, наче хтось рідній звістку про покійника везе, мала донечка зцілувала і згоїла опік від перших образливих листів, — послям вибачався, — розпитує про батька, збирає для рідного календарики, мріє подарувати; глянь, тату, скільки виглядала тебе, тисячі днів на рік, безліч свят, днів народжень, нема й нема; звідси, з найдальшої далини, чи докричатись до тебе, моє серце, рідна кровино, чи впізнаєш по голосу? лиш безголоса туга невиплаканих снів, ти помер для дитини, ти вмер для себе, ти збився з ліку живих смертей, щодень, з того забутого світу, пам’ятаючи всі дні без улюблених, всі вечори без надії, всю ясноту ненароком випадкових повернень, тільки вони і були життям, про нього ще нагадала дівчинка, мабуть, твого віку, доню, — в підскубаному пальто з черезплічною сумочкою зайшла в останній вагон, пропонувала листівки, “пакупайте, нідорого, десять купонів”, на ходу лизала морозиво, що з вафельного стаканчика капало на підлогу, люди куняли в холодних сутінках, тривала виснажена весна, субота перед вербною неділею, поїзд прогримотів через міст і я, боячись упізнати ріднє лице (з часом всі діти стають схожими на свою, втрачену і єдину) підійшов до малої в тамбурі, вона зиркнула радісним вовченям, розстебнула сумочку-палярес, груба колода поштівок була затасована часом і моєю незмогою поздоровити на свята, я взяв собі декілька, мала, посерйознівши, порахувала гроші і обізвалась до трохи старшого продавця газет, мовляв, пересідаєм на другу літричку, згоден? доїдала морозиво, холод вистуджував мої кістки, на пероні сором невикуплених листівок переважив безсилля плакати й захистити, відіслати дітей по хатах, втішити в таку золку передсвяткову пору, погладити по голові, просто глянути на них зоддалеки, та діти вже зникли в юрбі — і ти нікому не допоміг знову; листівно радив одруження, яка дорога до загсу для солом’яної вдови? є молодші і спритніші, хіба з доброго дива з оцимо віршами рипнулася сюди, чим ще виправдати зневіру, що мокрою ковдрою налягла, плітки на роботі, нудьга і холодний чай, запізно совою кликати ніч для єдиного, дорікатиме мовчки, сама за вагання себе дорікну, спротивіла б обох, зоднаковіла без співчуття, згадай на смак кислоту рядків про кохання, здається, випила б кров власних губ, щоб трунок той загасити.

Закликали до кінозалу; Ніна вгадувала на масивному столі свою тонюню папочку під стосами затяганих тек, а поміж рядами, картинно ламаючи пальці, походжав пісногубий, окуляристий, з ріжками волосся над лисиною, в дублянці наопашки класик, що подеколи підсміювався з президії і дружньоєхидно кидав мляві слова, так вправний колій викидає жовчного свинячого міхура собакам; за столом галалакали й зиркали на двері, всі когось ждали; Ніна запитала сусідку по кріслі, хто є хто — манірна, з погордою позашлюбної доньки космонавта, з ягнячою зачіскою дівчина пошепки назвала застільні імена, — прилизаний бреоліном, молодцюватий, з надутою мордягою сільського парторга, чиновник суворо насуплював брови, відкашлював позіхи, корчив інтелектуальну міну, самопискою по блокноті вистукував турецький марш; довготелесий, з блатняцьки вихлястою ходою моремана, добродій, в піджаку з підмощеними плечима, присутулено, мов перед сеансом, увихався біля передніх рядів; вертлявий, світськи непосидючий, до всіх усміхнений чоловічок підозріло перекладав ногу на ногу, на клапті паперу творив списочок прізвищ для звіту в органи і одночасно щось нашіптував стомлено байдужому напарникові з прокурорськи опечаленим лицем; судійський вигляд президії, перед якою хіхікали, пітніли, м’ялися в кріслах молоді сили, виказував розчарування; закипала дискусія — про літературну зміну — і ті, що вставили обурене слівце про майбутнє красного слова і хутко вибалакались, щоб розвіяти настрій безликого лицемірства, притьмом дріботіли курити на задніх лавицях; геть смеркалося, пітьма ворохобно видовжувала тінь ліхтаря на купі вугілля, щурячою шерстю липла на профілі й речі по тісному кінозалі, через прокрите вікно долітав брязкіт посуду і гортанно російські голоси кухарок; Ніна, аби стримати кортячку на язиці і відволікти увагу від галасу, підсіла до підвіконня, — послухати бабських відвертостей; знаєм, давєча і мінє духі за пятьорку подаріл, почащє за тарелкамі пріході, гаваріт, полноє собраніє подпішу, пусть дєткі тваі прачітают, люблю дітей, старий охальнік, когті на ногах отрастіл і пєтухом стучіт по паркету, цок, цок, цок, блядь буду, штотихошь, жони жопастиє квартіри отнялі, сімейство доіт, как сідараву казу, а ухода ні на капєйку, воняєт псіной, вінцо дішовоє пьйот, штани стірать надо, намєкаю культурно, жалко, тоже вєдь чєловєк, ізмучішся, пока сагрєішь, вот раньше билі класікі, блеск, оргазми оргій, коньяком угощалі і грудь в арденах. Зал примовкнув — на сходах креснув запальничкою і розламав під попільницю пачку “Столичних” багровощокий, з шкіряним пальто через лікоть, здоровило, якого так виглядали члени президії, здавалось обтяжені, прибиті до крісел, хто грижею, хто гилою; поет поручкався з ними і, стріпнувши тютюнові крихти з носовичка, обтер схвильовано росяне чоло, став до зали плечем і випростав короткопалу руку; ми вас друкуватимем, ви надія відродження, заздрю вам, нас замовчували і ганьбили, змушували відрікатись, писати доноси, а вас чекає безхмарний успіх і слава, правду я кажу? — півобернувсь до президії, там більшість закивала згідно, але один смикнув плечима і ловко скинув дублянку на стілець, засокорів, літературні місця давно розподілені, це гарно велось по війні, черкнув нарис і вже пісьменник, і вже в грубому журналі завідує відділом, росте на очах, вчиться правильно розставляти коми, вчасно виступити з критикою на спілчанських зборах, засудити ворогів, а зараз планка невблаганно зросла, тай живі непоступливі, треба спускатися в гущу народу, мозолями серця вивчати його і брати дідька за бороду! поет знедбала відмахнувся, ступив пару кроків по сцені, ковзнув поглядом по столі і, не вгледівши мінеральних напоїв, почав розповідати про відвідини закордону; запитую професора, на мій вечір бендерівці з пістолетами прийдуть? той посміхається, натякаючи на застілля, — мушу йти, при мені три наші співробітники з посольства, справні хлопці, в цивільному, пиво бляшанкове разом пили, підбадьорують, в разі чого прикриємо грудьми, гоноряться, звичайно; приходимо; зал повнісінький; добридень, кажу, ви вороги, почекав пострілу, продовжую, ви вороги, тому прочитаю чотири вірші і по-всьому, тихо, про вітчизну прорік, бачу, дехто з кам’яними вилицями заплакав, далі про матір, зал обімлів, шпарю про Дніпро, анітелень тобі, не повірите, вороги, заблукалі душі, горлорізи, зрадники, продалися голосам, але нашого, українського кореня, треба перевиховувати, перетягувати на свій бік, особливо молодь, треба в культурному плані і вас посилати туди, щось будем думати на секретаріаті… — стиснув у кулаці паперову попільницю, закинув плаща на лікоть, — намєдні за бутилкамі заскочіла, он весь скажений, под мишкамі нюхаєт, ночнуху мою розовую, с чьорним кружевцем, помніш? напяліл на сібя, подбоченілса, пойот, кохайтеся чорнобриві, только с москалькамі, сопіт, ізнасілуй міня, ізнасілуй, что подєлаїш, мусіла сверху лєгать, лапаю єво, дура, ридаю вся, вєдь за енто статья, а мне тюрми с дєтства страшно; чула Ніна від кухні, коли з-за столу покликали розбирати папки, — завтра обговорення, завтра! — кучерява подруга з рукописом під пахвою сказала їй, що хлопці запрошують побалювати, сам поет на тебе око поклав, розпитував, мені ж мореманчик приглянувся, ходімо, всі мужчини на один копил, чого, питається, набивати ціну, до видавництва зайти буде лекш, послухай, знаю по чому пороги й знайомства, ти глянь яка! При виході до вестибюлю шанобливо стабунилися застільники, і поет, обмотуючи горло довгим вовняним шарфом, потріскував пальцями і виголошував промову про народ, про традицію, про відповідальність; гурт молодих і старших покивував, Ніна пожалкувала що сюди, на тісні сходи, не долинають голоси з кухні і бочком спробувала обминути компанію, — поет по-офіцерськи крутнувся на каблуках, закинув плащ на плече і, роздуваючи ніздрі, на диво лагідно обмовився про вечірку: вона згадала Богдана, його латану сумнівами вбогість, накинула пальто, поправила шапочку перед дзеркалом, за спиною помічаючи гранітно вперту статуру; невідчепний дихтів на алеї, — ми вам розправимо крила, ми можемо все; вона бачила червоний сигнальний жар на трубі і дріботіла між сосон, — диму не видно, яка образа, всередині перегоріла гідність і плюнути жаль, — мжичило, вона зраділа матюгам позаду і двома пальцями підібрала лоскітне мокре волосся на шиї, яке освітчення, оригінально! але образа здушила сміх і на скрегітних скелях пам’яті вирізьбила профіль милого, — секундно й приречено кохала тією цнотою надії, котра нагадує нерозділену любов до однокласника, далекого, прибитого сподіванками розлучень і втеч, аліментника, бахура, п’янюги, брехуна, злидня, невдахи, котрий ганьбить і принижує подаровану йому красу, подяки ніякої, поклич, цінуватиму, покинь і, віриш, вмию волоссям пил на забутих тобою сандаліях; вона кохала за те, що можна покликати, скажімо на відвідини доньки, — він любить, він все забуде, — хіба тобі трудно, жінка, поглянь, благає, дурнику, йди сюди, насукаю мотуззя і гнівом уст перегорю на цілунки, буду слухняною, тільки твоєю, обіцяною, довгожданною, матір’ю дитини, сестрою серця, рабинею, — і відьомська сила підглядала за нами з великого дзеркала шафи; ставав ще жалісніший і марив крізь сон: підйом на уколи! — молись, мовчи, падай подумки на коліна, боронь, Боже, згадати сестрі моє прізвище в списку штрафників, приречених на сульфу, тремти, пронесло, диявольський, більший від самої погибелі страх: на уколи! співпалатники вчора запалились на чаєві, санітар заклав; ще до уколів, туманіючи розумом, згризають губи в даремних, відомо кожному і тому несміливих, потрібних для самовбивства жаху, благаннях, стинають лопатками, під які навмисне довгою голкою жигануть розплавленого сульфазину, сто блискавок обпалить мозок, лежати на животі, мліє серце, перетворюючись на морозний видих молитви, глибоко загнана куля напухає і вовчком гризе тіло зсередини, щелепи хітинові, лапи гострі, обгризає серце, як картоплину! пити, пити; тисячі бліх жалять сверблячкою шкіру; дивитися на термометр, запримітити ртутний стовпчик, коли під пахву ковзає рука медсестри, температура зростає, біль принімів, дякувати долі, мозок, одурілий від муки, відмовиться фіксувати пухлинну печію, коли градуси зашкалять за сорок, — на уколи! сьогодні поталанило, пронесло до понеділка; вгадував свою пластмасову чарочку на віспуватій дошці, ліки під номером тридцять сім, щотижня несподівані, розставлені лапою хитрого, безкарно впевненого гравця, ваш хід, ковтайте жовті, зелені, білі, аміназин, вітаміни, тизерцин, щось невідоме? там взнаєш! оранжеві, синенькі пігулочки, мрії про самогубство, заздрість до розсіченого трамваєм собаки, виття всю ніч, тихесеньке, чутне одній подушці, на ранок якась барбітула з кофеїном, практикантка симпатизує, тому сказала про назву ліків, підсипала тобі, коротке просвітління й сатанинсько солодка, ні з чим незрівнянна, витончена, всесильна лютощ до лікаря: взяти б тебе за барки, за схаби, гострою клюкою за сонне ребро, вліпити всю сірку, згодувати весь галоперидол, душити в камері для прожарки матраців, змусити пробіркою ловити воші в трусах, задротувати яйця колючкою, за посинілу цюцюрку повісити на лікарняний мур, на бамбуковому списові одрізану голову з висолопленим язицюрою виставляти серед майданів династії Цинь, обертати на державного раба, безводними шляхами, посіченого гарапником, гнати з тьмою чорноголових на соляні ями піднебесного царства, одягнутому в багряну сорочку кидати на плечі важезний камінь і вирізати колінні чашечки, щоб ницьма вихаркував згустки, парену дерть розтовчених легень, графа, алхіміка, інтригана посадити в фортецю Сан-Лео, особистого друга нечистої сили під страхом спалення накрити чорним запиналом і босого привести в церкву Святої Марії, щоб там перед пастирем своє відречення прочитав, щоб на майдані в цей час палили його рукописи, листи, кров’ю підписані папери, щоб загнувся в тюрмі двадцять шостого серпня, був похоронений без відпівання й хреста, сатанинець, віщун, дуелянт, перед допитом заганяти в мокру печеру з гаддям, каструвати кнура, за патлюги підвішувати голим над прірвою зліва од висячого мосту імперії інків, по якому з легкістю ягуара прямцює від озера столичний посильний, шкіру видублювати, вичиняти, натягувати на святковий барабан, зробити з черепа нічний горщик, вирізьбити флейти з кісток рук і ніг, серце випалювати розжареним мечем, коліном натискаючи на руків’я, годувати абортною слиззю наложниць, каменюкою з пращі розквасити на холодець лице, прихромити до дуба стрілою на полюванні, прив’язати до кінського хвоста, замурувати наглухо в римському водопроводі, напустивши туди щурів, прах переорювати сохою, вирваним язиком шліфувати мармурові склепіння Міста Сонця, на жорнах перетирати імперського чиновника середньої касти, засівати ним пекло і пустирі світлого майбуття, під громовий звук рога з раковини на башті уквітчувати вінками, підбадьорувати до плато для принесення жертв, статуї владик задобрувати ще теплою печінкою ворога, прив’язаному до колоди одрубувати раптово спітнілі п’яти, скидати сторч мозгівнею з китайської стіни, варити в казані з лоєм, сракою запердолювати на осиковий кілок, щоб сцяв кривавим окропом, замашною коцюбкою виривати ребро за ребром, взявши за комір, топити в сечовій ямі, кіньми витягувати на скотомогильник, боронувати дорогу зубами трупа і кидати мозок скаженим псам, — всього по одній тортурі за вбиту свідомість хворих, оно, чуєш, здригаються, молоді, нерухомі, налиті болючою ваготою абцесів, на гвалт здичавілі, оно від електроплитки війнуло теплом і в кастрюлі, що булькотить, знайомо, страшно від кроків медсестри зацокали розігріті ампули з сіркою; оно виміняли газету за пачку сигарет; наглядач імператорськи покурює в кріслі перед палатою; лежать, знесилені прочитати на гурт, бо літери плавляться в заживо осклілих зіницях; щасливо спиратись на ноги і згадувати рефлекс ходи, висохли патьоки слини з гнойовицею гнилих зубів, обтирати рукавом підборіддя, ступні ледве соваються по підлозі, плач покидає груди, — Господи, знову наді мною єси, — ощасливлює і наперсток масла на крумці хліба, поновлюється жувальний рефлекс, є сподіванка з тваринної відновити людську подобу, доїдати після обіду сушину з кулака, на ранок галоперидол, мажептил, пару кубів внутрішньовенно, вчора балакучим занадто був, підлікувати потрібно, таблетки, уколи, таблетки, день, смиканина по коридорі, вічність, день, місяць, позачасся єдиної думи: обіцяли закрити до безсрочників; відчай без гніву, сон, безпробудність, мочися під себе без тіні бридоти, кулак санітара ватяний, сповзай в істерику, безсоромно під краном виполіскуй штани, голяком вишивай по палаті, тебе немає, від окрику, — на уколи! — животіє під простирадлом, здригається тупа тварина, жере ліки і, як худоба копитом, безсила обтерти жовтогнійну слину на бороді, скута нейролептиками, мов прокльоном сільського священника за обкрадений храм. Ніна згадала про літераторів, чиї книги штемпелювала й ув’язнювала на глухих найдальших полицях, звідки за весь термін роботи не витягнув на світло жоден студент для курсової, жодна вдова заради сну перед клімактичним згасанням, жоден тобі читач, хоча б помилково, для сміху, справді, щось похітливо підземне, кротяче, вготоване на сиру пітьму, мертвонароджене, рахітно головате несли вони в собі; син просив хліба, ви подавали камінь, син молив риби, ви дарували змію, воістину божевіллям звільнившись від Бога; дурепа набита, чого припхалась сюди? послухала лікаря, всюди і всякому тямив піднести послугу, всюди і всякому приятем був, зводив до письменницького підвалу, щоб викувати з мене поетесу, брудно, бідненько, тісненько, буфетниця погиркує на курців, за склянкою горілки з присмаком гарячого олова товклася черга і за крайнім столом лікар сердечно нашіптував мореманському секретареві з щурячими вусиками; своя, своя, будьмо здраві, лучче по грамулі випивай, аніж запійно на кухні, пусте, якщо знову до нас попадеш, виручим і бомажки на роботу ніякої; на зло лікареві мусила б піти з пикатим поетом, дурна, ляклива останніми днями; на вулиці просунула рукопис у заболочену решітку водостоку, раптово знесилена, задихана від біготні на вогняний вихор електрички, впала на сидіння в напівпорожньому з хлібним духмянком вагоні, навхрест руками обняла груди, а поряд бурштиновим намистом мелькнув зустрічний пасажирський поїзд, — купе з гірким профілем Богдана, — і передчуття горя покинуло жінку.

5

Бузиново чорнильна, надсвічена бакеном ріка дихала фіолетовим туманцем на гори в рогатках високовольтної лінії; Богдан, зійшовши з автобуса, дибав хутірською, вилизаною дощем бруківкою; живиця світла сочилася крізь віконницю з хати старої Марії, над Севериновим обійстям шельпотіли горіхи в мокрому ганчір’ї гайвороння, що безборонно і лунко продовбувало плоди; зголодніло янчав кіт за високим Половцевим парканом, здавалось, останні двори вимирали на зиму, руїни монастиря і мох на тополях пахли вільгою пусткою, безпритульним втомливим холодом, заячим сном у соломі, — і брязнули стиха ключі: в собачій шапці і розшнурованих черевиках, затягуючи ремінь на брезентових, заправлених у вовняні шкарпетки, штанях, торохкаючи коробкою сірників, що засіялася в полу кухвайки, від присмерклого порому ступив назустріч дідора з аріанським пласким лицем, на привітання зняв шапку з лисої, як бубен голови, — і потискаючи руку напарника, Богдан уже почувався вдома: за теплою буржуйкою, котру вдвох розпалили і хутко забадяжили чаговий чай, за четвертиною перваку на застеленому снопиками зілля столі, за радісним скавчанням пса при дверях, за розмовами про хуторян прийшов спокій берега; чого, питається, той Василь Половець прилип до Тетяни, кобили дикої? — вона ж сестра йому, свідчили люди з шахтьорського висілку, вагаркою на елеваторі, дівок водила, він пожежником, потім сама підстелилася під п’янезного, дітей покалічених матимуть, кров же їдна; ото день при дні і чубараться, ревниві такі, він в аварії обезножів, ліквідатор, тачкою ганяє старцювати до шахтарів, вона на тринадцять літ старша, втекли сюди, той на похмілля, вночі, двері в хаті шукає, налапав мисник, фіраночку обірвав, шарп на себе, якісь двері замалі, доповз до сіней, лигнув чавуняку помий і віхтя жує, — Танько, чось сушина недоварена! — виповз голий на двір, сидить на дорозі, сніжок налітає на нього, тане на майці, то я до халупи втягнув; набачився вар’ятів, сам Лаврентійпалич ще в сороковому році виписав посвітчення почесного працівника, за справну службу, всього бачив, тільки такому, по-правді скажу, не попустітєльствовали, порядок був… Богдан, відсьорбуючи чай з горілкою, дививсь на кремезного з пітною засмаглою лисиною Северина, — батька лікаря і Сашка, що свого часу порадив це самотнє пристанище, — бачив ліловий, перетиснутий кільцем від ключів; палець старого і думав: отим вказівним пальцем дід викосив людей більше, ніж моровиця, коли замолоду отримав звання, згодом наглядав за випробовуванням бомб, на пенсії, маючи освіту люмпена, завідував радіологічним центром, давав породи для будівництва “аес”, його поважали, тепер хоче очиститись від марноти, їсть сиру рибу, мріє про довголіття і склинає Марію; одутловата, немов завжди заспана, в панчохах, що обдертою шкірою злізли до кісточок, на вокзалі по буфетних столах визбирувала надкусні пончиків, жалілась міліціонерові; ніяк не сконаю, чоловік під старість інвалідкою зробив, б’ючи припоном по скронях, бо на голові синців не видно, я попала в больницю, другу групу дали, цеїво пенсії півста рубликів, я плакала, я помирала, а він справку добув про смерть і женитися хоче, я без задньої мислі, просить, зніми з книжки свої п’ять тищ, по санаторіях лічити повезу, горенько мені сталось, переказують люде, курву вдягає в пальто шкіряне з лисячим коміром, молода, неспрацьована, здибав чорт сатану, звичайно, наставила роги, подарунки спакувала і блиснула п’ятами; кажу синові, назад, у берлогу розпусти, до батька не повернусь, то мусіла на квартиру ставати, платила по двадцять п’ять, кругом усе таке дороге, тіки горе моє найдешевше, подалась до сестри, через пів-року вигнала й лодарнотою обізвала, бо який з мене робітник, сказано інвалідка, добре, молодший син на хуторі хату купив, поряд із батьковою, одне наказання ця житка людська, розказала і тросі мені полекшало; чужі онуки зеленькою обливали лице, коли спала на розкладачці, попробуй відмити; сиротилася серцем між осінніх димів, палять листя, раба Господня хутором повз три хати піду, вголос плакати страшно, ще довбехою приб’є, наковталася сліз, що кислотою виїли очі безсоромного світу і всім байдуже, — сержант газетою обтер пітний, до синяви підголений, загривок, розвів руками і відпустив стару, — вона, схиливши сиву пташиню голову на плече, віхтем протирає заляпані манкою столи в їдальні і хапливо хрестить кусінчики хліба, які запиває киселем з гранчака, лице світиться тихим, як у немовляти щастям, від протягу злегка поскрипують двері, сичить вода, Маріє! — гукають кухарки, — ходи-н сюди, помий посуду, бач, розцвіла з весною! панчохи підтягне; цитьте стидомирні, одне на умі, я цілу зиму страхалась, що лікар койко-мєста позбавить, бо встидно перед начальством, — а на квартирі на вуглє розстаратися тра, вдежину теплу тра, годувати, обходити себе тра, то вмолила його до Великдня дотримати, таки послухав, хіба чужий, батьків улюбленець і мої сльози; піду городи садити по хазяях, нагодують, сітра наллють, жаління вислухають, чого ще бідній голівоньці бракує? на веранді помолиться за господарів і під кожухом сиротою здрімне: сни її зимні, відлітувані її літа сущим жалем втепляють, сниться: поночі під підлогу ховає образи, — а завтра рано вставати. Богдан хотів розказати старому про зустріч Сашка і про торжище блуду, та дід вже відкланявся, чемно притримав шапку і зник за дверми, — з темряви долинуло давке бухикання. Від безпросвітного Маріїного вікна віяло могильним суглинком; місяць розбитим бовтуном засох на подвір’ї, на сінному грибку, під який Северин забивсь на ночівлю, оберігаючи серце від хатньої тривоги і лиховістного сну, — наснилося вчора: з виразки на гангренній руці хлище гнояка з кров’ю, відтак біля озера шістьдесят душ вудили рибу й кликали збігти на кам’яний беріг; спросоння втішав себе, що покійники, либонь, на дощ, геть розсобачіли нерви, всюди, куди не втікай, куди не глянь, плазує, гнітить людська неміч, бракує крику, коли з намертво пригвинченого стола, ляснувши шкіряну підбивку на галіфе, стрибають на грудну клітку розпластаного ворога: молодцюваті білочубі виконавці скували по руках і ногах, — не спать! і кип’яча олія лампи заливає обличчя зрадника; в склянці, накритій карним кодексом, буріє всенічний чай і хрумкотить бубликом молодий слідчий, за вікном цукрові грудочки вікон тануть у морочному вареві з чаїнами телеграфних стовпів, сам Сатана п’є вселенський чифір і дроти гудуть доповідями про арешти; кричіть, живі! гукнув сидячи в бункері на випробовуванні нової зброї, вже при владних погонах, з освітою школи енкаведистів, куди загнали після допитів, витягнули з-під босяцького човна, щоб згодом міг цитьнути на академіка з геморойним гуманізмом, йому пояснюй: навіщо й чому? цить! і роби по-моєму, — догідливий смішок виказував злам їхньої волі; так посміювалися й шизануті в камерах смертників, знаємо; для блезиру поглянув на карту, розвішену на голобетонній стіні, для ваговитої паузи попросив “казбечину” і задмухнув полум’я сірника на академічне півколо: давно кричали, їдріомать? — і танкова бригада, наглухо загвинтивши люки, ревнула крізь обпалену вибухом, попелясто німу, безобрійну тундру: кролячооких і лисих механіків, що прикипіли до важелів, витягували з бойової техніки, лунав салют над могилами, волосся висівалося з ребристих шлемів, якими живі прощально вимахували з борта теплохода, котрий відчалював курсом на материк; сказав собі: гріхом менше, гріхом більше, все одно — і відправили нам’яти хвости казахам; до вечора, поки в райкомі сорока заложникам роздавали сухий пайок і замикали двері на вулицю, він обжився в готельчику, орденоносного кітеля повісив на спинку стільця, вглушив стаканюру спирту і, напівлежачи на дивані, писав листа: Маріє, диви там за хлопцями, школа на носі, до паліхмахера зводи, вичухай, викупай, затримуюся по случаю непогоди; та й, справді, пилова буря вдосвіта змела дрантя на покинутих седищах, вдосвіта перекинула забуті в поспіху казани, — сам доглядав за евакуацією, виписали старими грішми по п’ятсот і поганяй, голубе, від полігону; листа поклав на білизну в дипломат, вдягнув “озека”, гума приємно охолодила тіло, поглянув на годинник, до заповітного часу мона й без противогаза обійтись, сумку на плече закинув, — хмар не було, проте сильніш заносився вітер, це радувало, бо мусили на бортовій машині везти людський матеріал, якраз за вітряною течією; скраю площі полковник кивнув на райкомівські двері: відчиняти? забзділися, ще пропадуть! відказую нетерплячому до генеральських погонів: вспіється, до нульового часу сімнадцять хвилин! одягнув противогаза, поправив складку на борлаку: випускайте! махнув офіцерам — і день лимонно й оскоминно займався на спеку, і вітер недобре втих, прислухаючись, як заложники мирно розмовляють про роботу, про пасовиська, про житло на нових місцях; да ти панемаш, план горить, вовну на баранах стригти треба, з області дзвінки, давай калим, давай те, давай се, ніби голова колгоспу сам і ягнят клепає, покину, піду в чабани, однако родіна требує, попробуй всякому поясни, хоча б і з цим полігоном, заплатили, переселили і всьо путьом, а дехто ще й просторікує, мало йому! це непорядок, родіна в нас одна, пийнути б чайку зеленого, на сухом’ятку поснідали, спрага, — і водномить очі цивільних (дивилися на білу калюжу, що натекла біля морозивного кіоску, бо морозильники вчора вимкнули і голова райспоживспілки заприцмакував сухим язиком, ніпарядок, пришиють врєдітельство, стільки забули вакуїровати добра) очі пішого й кінного на сто миль довкруг прикипіли до смерчу блискавок: яскрава кислота світла різонула по тінистих верхах дерев, пропекла листя, пропекла зіниці крізь заплющені повіки, крізь долоні, крізь козирки і дечию увагу відволік ящик горілки, — розливали по дармовій склянці і простягали пляшку мінеральної води; хух, полегшало, армія, наша доблесть; доки закусували сухою ковбасою, на крумках хліба затріскотів пісок, знов зривалася буря, на кузові “Зіла”, пальнули з ракетниці, і лілова іскриста зоря тліла над вежею темряви, над містечком, пити перекортіло, дротяний ящик з водою і паперова коробка з закуссю підстрибували на бакаях, “бетеери” позаду й попереду харчали димом; кіно безплатне, любо поглянути; зрідка перед колоною рука ваїшника опускала червоний прапорець, військові натискали на гальма, міряли щось дивними приладами, хляпали люки, везли за вітром, пісок наждаково тер по щоках і сік камінним дощем по кабіні, буревій затихав і щодалі цікавіше було споглядати святкову, повільну врочистість гумових постатей з пітними скельцями противогазів, прилади з вітрячками, скриньки з “мікрофонами” на алюмінієвому держаку; вітер гортав сторінки блокнотів; везуть і добре, родіна знає куди, — казав голова профспілки, розливаючи по склянках, — кожному трудодні оплатять за військоматівською путьовкою, стопроцентною; відкорковували мінералку об борти, відпочивали, аж совісно за дармове, тріск бур’яну під колесами нагадував шелест перемотуваної кіномеханіком стрічки, глядачі покурювали, їхали в світлому білокрівному полудні і тисло скроні, думали, від випивки зранку; потім їх викликали в диспансер, годували, як на убій, брали аналізи, міряли тиск, картки обстеження ховали в сейфи; потім вони померли, душі боялися з того світу прилітати на цвинтар до рідніх, вигибло від радіації вороння і вапняні дощі вибілили дороги усіх повернень, здавалося, перст пророка перекреслив збожеволілу пустелю, і небо над степовим кратером промінилось зеленим жахом, білий попіл побілішав від диму спалених пілоток, мундирів, машин, обстриженого волосся, онуч, листів, зашкалених приладів, черствого хліба, гумових, непридатних для риболовлі костюмів. На посаді керівника радіологічного центру згодився досвід минулої роботи, моя зовсім не фанатична, а майже свята віра в праведність влади вибраних — інакше немічний, безпорадно наївний народ пропаде, як і перші фанатики органів, — моє вміння лигнути склянку до дна, бо всі командні особи п’ють одним духом, мій нутряний страх і босяцька пам’ять душили кавалком холодної каші, яку цапнув з кастрюлі, замахнувшись на пса, запихав рота, давився, щоб звідти, з голодного міста, повернутись до пам’ятного під’їзду з охоронцями, при орденах, на здивування начальства попросити квартиру в будинку поодаль від центру, саме на місці дитячого розпачу, щоб пам’яталось; моя книжечка заслуженого працівника, підписана самим Лаврєнтійпаличем, робила свою справу: кожен, кого приймав на посаду, писав автобіографію на п’ять сторінок, давав згоду в письмовій формі доповідати про поведінку, про розмови, про плітки, про анекдоти колег і я насилу стерплював, щоб не гукнути на зборах, коли під столами умніки грали в шахи: як би ви закричали раніш! однаково вгадував пухирі благань на оцих-о губах під всесильною лампою, — затулилися партквитками, завчили цитати і слухають радіоголоси, гадство, гадство, за що боролися? син запитає; менший в Марію вродився, затурканий сумнівами, обсміює все святе, а лікар, той башковитий, батькову гордість перейняв, так зверхньо і я дивився на шістьдесят праведників, запитуючи: то є Бог? димкувата перепустка гільзи відкидала душу на сортування, — типір по собачому радіо розгавкали про все, звідки взнали? ніби справді з того світу набалакали вбиті, мало по одному разу вас кнокати! ой, мало, мало! Марія корилась, доки виховувала дітей, складала сидора мені на дорогу, бо остерігався буфетних харчів, аякже, враги, отравітєлі, але взяла моду розпитувати, підкепковувати з газет, діти ж слухати охочі, на виховання в інтернат здав, і розлучатися непорядок, піде разбор, бабу розколють на першому ж допиті і кар’єра пропала, терпів, терпів, думаю нє, тра щось робити, по мозгівні огрів і викликав санітарів, характеристика тошонада, полежала, подумала, свої люди залікували, відомий спосіб, але мусив забрати, бо синоньо закінчував медінститут і якось невдобняк йому перед колегами, потім, круть, верть, сама туди зимувати завчащала, — хіба подякує? всьо рамно проворонив Сашка, остограмлюватись рано почав, за батька встидно, патякав п’яний, беру, гортаю Макаренка, щоб перевиховати трудом, взяв закладати фундамент чорнобильської; призначили радником свої люди, може диверсія запланована, чи в проекті недогляд, одним словом, полювання на місці організувати тра, розберися, доповідай, слухаюсь, витягнув під козирок, першим ділом прибив латунного фелікса в кабінеті, його серце гріло, його руки вмивали, його розум до п’ят холодив; зараз дивуюсь, це ж треба під старість так біографію обгидити собі; звичайно, аврали, непорядок по часті політвиховних годин, розпустилися, на, коли хоч, аварію на всенький світ! розгавкали журналістіки, пробрались під виглядом лікарів, приспавши мою пильність нулями на номерах “Волги”; саме собою, пенсія за мовчанку немала, та всередині пече промашка з сином, винуват, недогледів, собаче пір’я, коли він бракований розчин під бухом заливав, якраз відкриття сезону і свіжину пора замочувати на шашлики, емалірована кастрюля на траві, мисливці чистять зброю, забігані гончаки повдягалися під “уазом”; подумати тільки, яка невдяка! судами лякають; та я таких сцикунів, як ви, сотнями відправляв на бойню! здушу за горло і голову вичавлю як тухлу ліверну ковбасу! директора під психотропними ліками допитайте, хто преступну організацію сколотив, звідки йшла допомога? сцикодла молоді, геть безпутні, ніякої тобі чекістської пристрасті, спирт жеруть і біля медсестер по “гео” труться; звільнили, хіба їм компанія, заслужив, лучче довіковувати на лоні, спокій, ріка, пенсія пристойна і Марію під негласний, так сказать, нагляд виписав сюди, нічого язицюру серед дурних розпускати, мені звання з неба не падали, сиди по сусідству, сопи в дві дірочки і не нюняй, залікували, бач; старію, я сам один і нікого взяти за душу: як би ви, злидні й доздихи, слинили на підлогу тоді, повзали, божились, кричали? За осінньою павутиною горизонту згадай дитинство; сидячи на дерев’яній кобилці, тупим дугоподібним скребком на двох ручках зганяв шерсть із розмоченої шкіри, по діжках квасилися в житньому розчині нові шкуратки, окремо, в цебрі, посипані вапном і попелом шкіряні клапті; над майстернею під бляшаним дахом бродив чамренний дух тліну і тріскотіла під босими батьковими ступнями розсипана по подвір’ї дубова кора, скребок уперто скоблив накип жиру, який тилом долоні змахуєш на радісну заметіль мух: зелено рояться над колодою, над коритом, де сохне вимащений дьогтем товар, скребок, здається, дере по живому; чомусь найдужче незлюбив дьогтярів, до яких старий посилав мене з легеньким жбанцем на край села, такі чорнезні до зубів, просмерділі смолою люди в тісній будці з ще чорнішими стінами, покотом сплять і тремтить на змійовику над відром чорна тягуча крапля, — вставайте, дядь! двічі гупнути жбанцем об прочинені двері, ручка липка від гіркого лісового поту, липкий одвірок, липка долівка, в кутку ворушиться, позіхає, встає людина, обтрушує солому на голому животі, рот йому злипся від крутого повітря і мригає на стелі одсвіт вогню, чоловік наповнить твій жбанець і обдарує двома зелепухами, що лежали на підвіконні; обпльовувати, терти об полу сорочки яблука по дорозі додому, там дерев’яна кобилка жде вершника, батько мне шкіри на дерев’яному станку, дерев’янієш серцем, сидячи охляп і поганяючи скребком, думки повільні від спеки, одні березову обдирають кору, другі з підвішеної до ясена, з розпанаханим горлом, худоби, однаково луплять теплу, димно паруючу плоть — і світ: шкуродерня. Лучче б заснути, потрібні ці спогади, як зайцеві тріпер; батько, смикнувши для хоробрості, неголосно докоряв матір за витрати на базарі, — купила медяників і фабричного сукна на штани, — був він чоловічок кволий, лякливо розгублений, неговіркий, завсіди в банякуватому капелюсі, котрого мати погрожувала відібрати для сідала під квочку; батько, замружений і підсліпуватий від вічного зеленого роїння, що виїдало зір, полюбляв пиво в містечку, приходив поночі, плакав, тихо стелився в сінях і жалість до нього перекипіла в помірковану спробу вижити сильним; малому цікаво і залюбки було обчовгувати шерсть на розім’ятій шкірі, і згодом помічав, що під скребком принуки зникають людські лагідні звички, біль за втратами, урочисто тремтливий голос хатньої пісні; цікаво і зверхньо було, возсідаючи на кобилці, поглядати на веснянкуватих приятелів, що стабунилися під брамою; доки сонце напікало лопатки, скусана мухами спина нагадувала решето, свербіла холодом і розливалося по дворі світло маминого сміху; аж увалили з описом, — майстерня закрити, — така злість взяла на сусідів, що впослі, коли розвітрився над проламаним чаном кислий пах, взяли моду втішати матір і заглядати в гранчак, тітки, дядьори, сердитіші за безвільного батька, що й одяг на ньому скорцюбився, збучавів (зігнутий над лампою, з дерев’яними гвіздками на губі, вистукує молотком по підошві чобота) гарно слухати той годинник вечора, що за мить, здавалось малому, вмовкне між тісних стін, ще тісніших від гостювальників; пахла внесена з морозу і розвішена на духовці сорочка, батька забрали і побільшало гостей, мати виганяла на вулицю, дядьки сварили: дід дідом, чого за такого йшла, змилувалася над тобою доля, прибрала, радій, давано по повному; я слухав під вікном і далі, оглухлий залазив за бочки з корою, спав під розбитим чаном, благо, вимерзла волога з вичинених шкір, обкутувавсь ними і плакав, жалівся розпиляній на дрова дерев’яній кобилці: мати моя повісилась від горілки, завтра похорон, сільрадники обіцяли впіймати, то піду до безпризорників — під човен; підібрав здохлого окуня біля причалу, ішов дорогою, кудою мати вела в церкву на зелені свята, сестричка скубала мою руку, суниць на обочині повно, степ і степ, ще й перепілка не кликала спати, ще й бекас деренчливим крилом не полохав над долиною тишу, ще й не сивіла земля на свіжій кротовині за могилою, ще й дика груша, одна самісінька серед шляху, жодним листком не стрепенулася на негоду, тільки вилетів з дупла сич і наосліп шибонув понад житнім полем, там і схоронивсь від грози, що вивалила з-за лісу траурним запиналом, френзлями блискавиць облоскочуючи глиняні лоби пагорбів, до осоки пригинаючи верболіз по ярузі, зриваючи сорочі кубла з осик, заганяючи в ховрашині нори вужів, — несло пилюку, несло торішню, пропахлу солодким мишачим страхом, солому від котовила скирди, несло за вітром гайворонячу зграю, несло магнієвим іскристим клубком зірвану хустку над гречкою і вал дощу наздогнав усі земні втечі; мати випустила руку моєї сестри, ми бігли під грушу, коли з вихльостом гарапника блискавка стьобнула дерево і, перш ніж гримнуло, мати, затуляючи світ, дотягнулася до доньки, — волосся вигоріло під бантом на тім’ї; не відволодали і в землі, прикопували по шию, марно; це згодом підводою наспів старий чоботар і водномить посивів на сивому градобитному полі; ніхто з дідів не пам’ятав, щоб виклало й витовкло всі лани по окрузі, — заходила осінь громадянської бучі; згодом від грому я ховався по погребах, біг до сусідів, свого кам’яного з черепичним дашком льоха батько замикав під грозу, щоб відучити хлопця від переляку, баби викачували страх яйцем, шептухи синіли старечими губами і чомусь відмовлялись від маминих дарів; забирай його, на роду йому написано побиття гнівом як собаці; ти подумай, на службі звик до моторошної луни, в кам’яних мурах стинав лопатками, сидячи на пригвинченому стільці, більше погрози боячись громів революції по підвалах, на гуркотливій задній площадці вагону, коли куняв за кулеметом, зрідка стріпуючи рукавицею іней на піднятому комірі кожуха, і від морозу пострілювали дерева в посадках.

Крізь дрімоту Богдан подумав про пса і змусив себе підвестись, виглянути за поріг, — нях! нях! нях — запах сіна і кислого поту шибонув раніше, ніж мокра собача голова буцнула його під коліна. Сил ще залишилось щоб півметровим засувом закрити двері і дві армійські шинелки, подаровані дембелями з висілку замість оплати за перевіз, розстелити на топчані і лягти долілиць, наслухати: гуде вітрисько в порожніх відсіках порому, гудуть вікові дуби, гінкий очерет на обмілині розчісує золотоволосся віконного світла, — дотягнутись до вимикача і знати, що в бакені засинає хмільний від туману світляк, безтурботний квартирант літа; він стежив за стрімко обмілілими осінніми берегами, бо підняли шлюзи і трактор витягнув на пісок два вусикуваті поромні троси, помпа на бензиновому моторі викачала з дірявого понтону каламуть, хвиля втихла, вляглась від мазуту і шлюзних щитів, які пропливали повз кручі, все далі од берега сторчкували кілки для прив’язі довбанок і туристи, всесвітній зброд, пробували підпалити вільгі очерети, та марно; до весни, до пори, коли час застеляти дубовими дошками потрухлий настил порому й вологим піском терти дзвінкоголосе колесо-дзвін, ще довш, ніж до вічності; тоді Бог всьому поверне пам’ять зросту і каяття, голос: перед дочасно померлими дай, доле, оцтом одверзти крик, дай смутку — виплакати очі сонному — дай почути: як ртутний термометр самотини, біда тебе струшує, щоб зміряти гарячку святотатства; смерть за зиму мине, в непогашеному вапні тіла розтруїться душа і мертвотний нашатир покличе і поведе на той світ, засвічений терплячим дідівським горем, по піскуватій легкій дорозі, якою поверталися до свідомості, — тай надовго? — на промельк зорі, — ким прийду звідти? — Златоустом; сосновими гілочками помічатимеш сліди на промуляній течією кризі, — тяжко, бо серце: збитий, зжований безліччю ударів гумовий скат на причалі, — маєш свідчити на суді, — весною; під амонітові вибухи; баржі підуть по камінь, — дивен ти, отроче, — плачу, молюся по вбитих за віру, — удосвіта, в морозній імлі нове небо побачиш і нову землю.

6

Вицок пазурів пса по підлозі зрідка будив господаря; він, кволий, мов з пропасниці, хотів встати на блиск вогню, прикрити піддувайло буржуйки, натомість подумки з дивним запалом розповідав щось буденне й клопітне, і сам себе запитував: кому? —молодому ще дідові в зеківському бушлаті і кирзових, проклишаних на халяві, чоботях, якими впирався в замшілий валун, сидів на ящику для інструментів, зубилом і молотком витесуючи жорновий камінь, — чуйте, весною робота поромникові: чіпляти по стовпах наново пофарбовані вказівні знаки, “богатівська переправа”, обмеження ваги для машин, розмальовувати стовпці на узбоччі: благодать, птахство співає псалми і зацвітає дика груша на пагорбі; працюємо через дві доби, підміняють пенсіонери з висілку, один кульгавий, якось п’яне пішло прив’язувати пором, а ще не причалили, бльовк сандальом, то потрощило ногу; другий безпалко, трос одірвав вказівного перста, теж по п’яні; часом виб’є електрику, трудно клюкою тягнути пором, головне до середини, доки линва вляже на дно, тоді, при гарному вітрові, пливи посвистуючи; глупим смерком п’янезні будять на перевіз: вставай, душа просить місця за чорними водами! йду і відчалюю до виноградних гір, супутники з лицями привидів кутаються в шкіряні плащі, комір піднятий, капелюха вітром зірвало, бачу, голий череп замість волосся, — свят, свят, свят, — головне відмовитись від оплати; напитували Северина, як поживає, чим дихає, язика розпускає, прищучимо, передай, на всякого маєм ордер; відказую, — всьо путьом — і гості розтанули на ґрунтовці між отуманілих гір; дрімати на лаві під затишним дахом будки для пасажирів, парча неба зоряна, почастували бражкою, теплінь на дворі і молода хвиля загойдує, бекас над видолинком злякано продудонить і від цвіркунового співу серце лагідніє вві сні, буцім навіки; дорога в свічкоцвітих тополях скоро запалить горби тюльпанами і браконьєри з гасовим ліхтарем розставлять сіті на раків, малий під берегом присвічуватиме з носа човна, одні поплавки біліють і вітер пахне смаленим рогом на споді раколовок, роса з вербового гілля цюкає стрімководь і шерехтливу клешнисту здобич на дні емалірованого відра, гукають, Богдане! до гурту! соточку потягнеш? питаєте; солі осьо вам приніс, кропиви, кропиви в окріп побільше кидайте, раки люблять попаритись, змерзли за зиму; пускай черпачка по колу; лютий же самвидат, дайте запити, дайте но пивка; правда, щезають рубіновоокі, ядучею хвилею вимило з нір, заїзджий умник пояснював, радіація, зате риба, — сказати вам? — пішла в скажений нагул, отакенні корописька, не дам збрехать, сам пожежною клюкою на мілині закабанив, теплохід оглушив, як бомби гахкають, жируючи за перекатом; така-то житка, мій діду; позаминулої весни повінь дибки поставила крижину, зірвала пором, — а нехай тобі зачумиться, — дістала до погребів, крига на кригу суне і, наростає на повороті ріки, вода затоплює будку лебідників і дерев’яний, обтягнутий газонівським скатом, аби линва не прогризала, барабан, змиває павутиння на щитах техбезпеки, пил на підлозі, глину на жолобках лопат, перекидає електрокаміна з їржавою спіраллю, піднімає дві клаповухі, забуті шапки поромників, корзину в лусці, весла, брезентові рукавиці, під вечір перехльоснула корито за електродвигуном (такий собі реостат із крутим розчином солі; синьою ізострічкою обмотані важелі; чим більше солі, тим хутніше пором біжить, без посмику, бо техніка позлітає кедроні мамі) змило й виплеснуло за віконце хакового, покинутого якимось дачником картуза, крутія пообривала тупі сокири, відро без дна, балона з брагою на пожежному щиті, — недавно заквасив, стільки халви і яблучного варення змарнував, і пропало на пшик, а дріжжі, спитай любого, на вагу золота, — виставила більмо прожектора за халабудою: під час туману вмикали, хоча лебідник і так порахує сорок сім обертів барабана, і сипонуть мотоцикли на беріг; отож, розповінь, птахів налетіло й рибалки егейкали, розставляючи палатку на горбі; коли протираю сліпи й очам не вірю: цілісінький будинок пливе, на димарі кіт вмивається, віконниці втомлено веслують, фіранка махнула вишитим весільним рукавом, на підвіконні зоріє родзинками розполовинена пасха, настрій святковий, хата причілком зачіпилась за вимостку, — вохристий причал для “Зорі”, що ламаючи крутими хвилями береги, викидає мальок на обслизяну піною зелень, — дім крутнувсь навкруг бакена і котяра вусом повів на рибину, яка мелькнула плавником між сухої рогози; дідора десь доп’яв клюку, щоб безхозні колоди викотити на узбережок, показав нею мені, глянь, пригнулися, по команді залягли зацуценілі від тиші сапери; гримнуло! крижина храпнула з болем перебитого кінського хребта, хату засмоктав вир, кіт на спухиреній фіраночці мить протримався і туди ж, таке ревисько стало, пощитай пригнали на заріз череду здутої худоби, вода, кленучи тіснину, згорталась апокаліптичним сувоєм до неба, вощана, вивітрена до блиску обочина ледь втримувала на долоні автобусну зупинку з проламаним черепичним дахом і чотирма цеглинами замість лав, гупала бляшана вивіска на вітру, засіваючи іржею самотнього водія, що ліктем оперся на двері “пазика”, вчора покинув курити, гризе карамель і марно виглядає пасажирів; гуде ріка, аж тремтить, аритмічно бухкає оголене дорожнє серце-знамено і на околиці, незлі й терплячі, розлунює повернення молодого поромника; йому чай, тютюнець, декілька старих журналів про кругосвітні мандри, саффарі, гробниці, скарби; йому мокре віття черемухи за шибкастим південним вікном протирає імлисте небо: прокинутись, — горе мені, — від листопадного шурхоту піску, що несусвітньо ранній зальотник, сидячи на мотоциклі з вибитим, зазубристо хижим вітровим склом, жменею сипоне на шибку; причаль до полоненої, митарської гори з аршинними надписами на скелях; імена страстотерпців, порятованих виноградом, витесані давно, відчаєм склепу від каменя тягне, втікали на шахту, заробіткувати за черпак пійла, отут полягли; золко, вар’ят зальотний шипшину для аптеки рве, аж рукавиці йому парують, задихався, покинув мішка, мовчки “примою” пригощає; дякую, потім гукнеш, затовареного в акурат доставлю; мені однаково, та й світ однаковіє відтоді як сина вбили на винограднику; мені вартувати лозу для птиць, для душ, які будуть покликані на свідчення проти єресі: діду, чуєте, настає молотьба? на ціпах репає збучавіла сириця, подвір’я снопами заставлені, тремтять маревом, бо на стрісі роса зализує пекучі, ополудень вищерблені, зубенята серпів і за громами кар’єру баржі вертають у літо. Змилуйся, доле, для чого мені, самотньому, чути хрипкувато облесливий бас Северина, вірного наказам вождів слуги, такого, що тямить берегти государствену тайну і розбалакує про несуттєве: помиляється той, хто вважатиме мене бездушним, бувало, апатія приковувала до стільця на манір засудженого до страти електрикою; нерви оголював страх за Марію, балакучого мала язика; страх нагадував грудку каші, холодної і слизької, з налипом собачих шерстин, — давився з пригорщі, підгиливши кастрюлю в буду; порятунок: зневага до словоблудних інтелигентиків; вони при зустрічі вбачають у тобі різника, шноблем затуляють носову хустину на серці; сволота, однаково розпиналися перед вождем, нині, бач, вибудовують трамплін на Америку, борці з ягнячими ріжками, маніакальні хроніки, за два фанфурики цитрусового кальсони й вітчизну пропили, для вас тюрми: спасіння від аліментів, цирозу й гарячки; дурні, бо невдячні; мусіли б руки мені цілувати, на колінах проситися: посадіть, доконало похмілля і клімакс тещі! а то розсопливились, понемаш, підняли пресу на ноги, ґвалт, рознюхали масові вбивства, мало, ой мало скручував в’язи писакам! Запитує мене генерал про газети, в курсі, аякже, читаю про урядову комісію з митрополитами, з депутатами, з представниками заокеанських голосів, злетяться відкопувати наші могили, курсом розрядки, — похвалив генерал і, пристукуючи по столі, викладає орден Червоного прапора: за чисту роботу сам одягну, операція тонка, провалиш, сам позриваю погони; таршінірал! група вже в спецлітаках, на аеродромах подвоєна охорона; все чин по чину, бронетранспортерами замкнули ліс і зразу відкопувати, деякі зотліли геть, обережно вкладали назад, дерн приплескували саперними лопатками, ювелірна роботка, по правді скажу, але й специ підібрались, луччі академіков; на сухому й покійники пристойні, перекладаємо на плащ-намети, звідти в спеціальні герметичні домовини і легким ходом урядового авто доправляєм до аеропорту, і на Москву: там наші парні погладили гумовими пальчатами вижовклі черепи, остограмились спиртом, пінцетами дістали радянські кулі і вклали гестапівські, дещо приклюсклі, дещо прибиті зеленою цвіллю, рівно на стільки, на скільки вимагає час від розстрілу офіцериків, навчені, маємо відділ для таких справ, маєм музейні зразки вогнепальної зброї і свинцю від початку діктатури пролєтар’яту: наша гордість! доки парні затовкали нові набої в старі черепи, мені в персональній палатці серед лісів мозок сох безпричинно й розвалювався трупною жижею; доки, думаю собі, отако скніти на налигачі інкстинту смерті, ну орден, ну пенсія, ну обмине тюрма, ну, а про радість коли подумати? ось мертвим однаково, ями відкриті, дихайте чистим конвалійним холодком, сержанти завбачливо брезент розіпнули, молодчаги, спритники, вода понатікає дощова, тоді вичерпуй мотнею до привозу покійників; прекрасну молодь виплекала все таки рідна страна, всьому лічному составу підпишу похвальні листи, повкалували на славу! от гадство, вода, грунт обсунеться, непорядок, міжнародна гавкітня, наганяї від уряду, ганьба, трибунал, або ще гірше: партдогана з занесенням в облікову картку! біда ж врятувала: уявив, пробачте на слові, всраний приїзд делегації, людей, чия основна професія: пошук смерті; отож, почнуть підкопувати під живих, утверджувати себе шляхом безчестя влади, — колективної власності нашого ордену атеїстів, наших завоювань, наших скроплених кров’ю святинь, наших пам’ятників, наших сільрад, наших районних комісарів, наших молочних рік, наших кисільних берегів, нашої рівності, нашої злоби, нашої неповаги один до одного, нашого ледарства, нашого унинія, нашого гніву, нашої брехні, нашого спільного злягання з жінками, наших тюремних звичаїв, наших наказів носити однаковий одяг, паруватися в означений час за сигналом залізної рейки, піддавати смертній покарі ту, котра з бажання бути красивою почала рум’янити пику й носити взувачку на високому каблуку, щоб здаватися вищою зростом, наших немовлят, вигодуваних спільними грудьми начальниць, бо виробництво потомства має на увазі інтереси державні, а приватні громадяни кепсько його виховують на погибель державі, нашого верховного Метафізика, що знає історію всіх народів, всі їхні звичаї, релігійні обряди, закони, ремесла, астрономічні науки і богослів’я, нашого обов’язку працювати по чотири години на добу, рабів використовувати на копанні ровак або інших тяжких роботах поза містом, решту часу проводити в приємних співбесідах і читанні, наших кульгавих, що на старості несуть вартову службу, позаяк володіють зором, наших сліпих, котрі чешуть руками вовну і деруть пух для подушок, наших суцільних калік, які володіючи одним лиш слухом, працюють радо на перехрестях, отримують гарний догляд, доповідаючи державі про все почуте, наших астрологів, наших лікарів, що вирішують який чоловік із якою жінкою як часто повинен ділити ложе, саме з’єднання протікає під наглядом особливого чиновника, проте якщо якась не понесе від одного мужчини, її спарувати з другим, якщо й тоді виявиться безплідною, тоді надходить для загального користування, але вже втрачає повагу, нашої смертної кари, котра виконується тільки руками народу, всі громадяни плачуть, молять пом’якшити гнів і побивають камінням ворога, наших сотників і головних майстрів, що одночасно є суддями, владні засудити до вигнання, бичувати, обкладати доганами, відганяти од загальної трапези й забороняти злучку, наших урядовців, чиїм обов’язком є очищення совісті громадян, на таємній сповіді народ відкриває свої прогрішення властям, очищає душу й вклоняється великому глобусу на алтарі, ціпеніючи перед Всесвітом нашого братства свободи! отож, подумав собі, прибуває обдристана делегація, а-га, відкопуйте кості; якщо відверто, мені накласти на тих і тих, тільки дратують вискочки, розумників, скептиків достобіса розвелось, невдячні, для кого, спитай, ми будували, возводили це Місто Сонця? мені б на розум не спало бахвалитись, а повірте, є чим, є нікому невідомі сторінки і теде, і тепер, є чимало сверблячого на язиці, а тута заявляються пісногубі з пощербленими об авторучки зубами журналістики, висвітлюватимуть події, їм слава, їм увага, їм почот; нате от, викусіт! для моїх дітей батько завсіди по командировках, виростуть, зовсім заплюють, це в ліпшому випадку, а в гіршому котрийсь десь щось збовкне і підголюй потилицю під статтю, кокнуть за розголошення таємниці! отак і минула кортячка до самозгуби, немов тих офіцериків мертвих наново перестріляв, суче вим’я, така сила мене зморозила, ковтнув спирту, відсунув розкладного стільчика під стіл, іду приймати по-московськи реставрованих трупів; форма витліла, по кишенях розтикали злоті, марки, німецькі газети, всякий побутовий дріб’язок, бабські заколки, пудрениці, медальйони з волоссям; аж пригадав молодість, — від одного мого прізвища начальники лагпунтів ставали імпотентами й брали під козирок, слухайте мою команду: розтріл потрібен для екології! пояснюю, дістали мертвих і мені закортіло лягти слідом, а вдруге полоснули свинцем ексгумованих офіцериків і нормально, — запанував природній баланс, — їдьте, делегації, їдьте, оонівці, їдьте, представники Ліги націй, їдьте, папські нунції з Ватікану, їдьте по справедливість, яку ви потай рахуєте помстою мертвих, вона знешкоджена нами, їдьте, дурні, на світле торжество гуманізму, їдьте на потіху моєї зневаги, їдьте всі! гад буду, таки поз’їзджаєте з розуму.

7

На всяку оказію сниться дідова хата: сон, омиваючи безрадісність простору, воскрешає мене молодим, — бабця, дмухнувши в дзьобик, поїла з долоні багновим чаєм лагідно кволе, недавно вилуплене курча, на фанерці на припіку засихали посічені з крутим жовтком споришини, підлога пахла сироваткою і вареним пшоном, прокидався від сплячки павук у зашкарублому під столом черевикові, зрідка підпіччя обзивалось сичанням, сімейною вовтузнявою квочки на сідалі, плинув той непомітний, вознесенний і благодатний час, коли розмови вже втомлено брели повз сьорічну погоду; їй бо наслання, дощить і дощить, кругом моква, городина плаває, така холодіна, десь певно увернув сніг, ходи но, парубче, качок зажени під навіс, бо геть на воді заковізли; бігти озирці: за освітленими дверима кухні всі ще живі, всі ще сподівались долітувати до Спаса; притупувати на киливайкуватий виводок біля копанки, лозиною стьобали по халяві, — яструб, підгинаючи кігті, рвучко й ображено набирав висоту, — пам’ятаєш, ти послизнувся на черені поганок, за кладкою, сутінь запахла лісом і лиця всієї рідні схилились над лавою з ситом курчат, світло з отуманілих дверей випліскувалось, мов полум’я з печі, і вкупі з безболісним святим вогнем линули слова тихі, пестливі, розгублені; мав пояса оксамитового з латунним оскалом блях, мав і туфлі носаті на чортовому каблуку, мав дерматинову куртку, в рукаві про всяк випадок носив замашне бильце, мав добрі дві весни до повноліття, морозні келихи бузку світали п’ятипелюстковими іскрами щастя, в холодильнику мав недопите шампанське, що облоскочувало горло захопленим льодком і обпалювало такою нестерпною тривогою, таким нашатирем волі, здавалось, кожнісінький красноталевий пагін заграви пронизує молодим струмом, п’янило й повітря над берестою майбутніх доріг, заповідалась над обрієм молитовна зоря, мав поглянути на годинник на миснику, почути репродукторну пісенність від вагон-клубу, благальну “Червону руту” сімдесятих років, мав знову полюбити суботні сутінки, не маючи більш турбот ніяких; той вагонклубний приїзд, завжди сподіваний, урочистий, нагадував причастя до прийдешніх вагонних митарств: вицокуючи підківками по соші, здалеку махнути привітною п’ятірнею до гурту, на зламах почорніло кленове віття, сльозиться сік, червону руту шукай вечорами, найпогідніші весняні дими синьо-жовто-зеленими биндами закосичують залізницю, на лісоскладі діти поперед себе пхали вагонетку, ти у мене єдина, тільки ти, повір, дим світає до неба, хлопці на рампі вже скинулись по карбованцю, віє парфумами з піврозчинених клубних дверей, кіномеханік ляскає пампушкою квитків об долоню, старші дядьки засіли за доміно, за шашки, і не треба нести мені квітку надії, ватага вишевкується повним парадом зустріти київську електричку, дійство, сказати б по правді, ритуальне; сморід гальм, цей привітрений запах розлуки, на мить перебиває миротворну прогірклість дубової кори і пучків вересу на естакаді, бо твоя врода, то є бистрая вода синіх гір, по кольорових торбах упізнавав їх, старших і виморених, їх лиця безвільні, їх руки обвислі, їх постаті зігнуті втомою чекань, коли даленіла електричка і на пероні стовбичили самі пристанційні люди, бо решта гайнула через колії до автобуса; тоді розпитували про всяку всячину, правдивіше, ми розказували навперебій, що ось один повернувся з армії, загранка, рано пустили, що ось другому скоро наспіє вечорина, пий, братва, гуляй ванька, єшь опілкі, я начальнік лєсопілкі, — воєнрук за восьмою чаркою обов’язково вигукне; обличчя жвавішали від навітрених димом сліз, дехто діставав пиво з торби, залихвацьки дюралевим гребінцем відкорковував пляшку, пускав по колу і пив останнім, бо гість же; саме під щедру руку наспівав, притримуючи довгі поли маринатки, в’юнкий і щуплий гонець, одфиркувавсь по-конячи і ствердно покивував, а старший гукав підбадьорену пивом компанію в парк, підстрибом дістававсь до дупла липи, підтягувався, там лівицею налапував склянку, стрибав і навприсядки, поспіхом видмухував короїдове порохно з гранчака; запавутиніти стаканові ніколи; звук битого скла під підошвами нагадував потріск жару і боляче тьохкало в скронях, — тепір гості гольнули першими, вискубнули пару степір’їн дикого часнику під в’язом і братськи розламали городську паляницю, закусили, розходяться по домах, обіцяють захопити відступного; гайда на перон; суботній час розбитий на прибуття електричок, червону руту й сміх безжально вродливої дівчини; до тітки приїхала, батько військовий, — все, що довідавсь про неї, терпнучи від розпитувань, — балакає з нашими дівчатами, проте розкутіша, ніби аж зверхня, це просто боїться образи і гордовито показує себе; зрозуміло, самотня; підмостившись долонями, сіла на дерев’яну котушку з кабелем і в такт “Червоної рути” погойдує носком туфлика, русокоса і зваблива, стрімким півобертом голови озвучує японську болоньєву куртку, хоча й тоді видається, ніби засмагла шкіра красуні спалахує, світиться золотим недоторканим вогнем; знаття б тоді, скільки поза власною волею висукає нервів, по жилочці, більше ніж мідного плетива в кабелі, ще необпаленому міжміськими розмовами, дозволами на приїзд, вітаннями на заручини, погрозами від нареченого, схлипами, істерикою, проханням забрати до себе; змирись, турни його на лікування, придумала б щось новіше, немов збалакались, бідна я, чоловік випиває, пробач, ми по давньому друзі, ще нерозкрученому на кілометри виглядань, просто кабелі, намотаному на барабан, на якому тронно й невимушено, напівслухняно й грайливо, зігнутим пальчиком тонкої руки торкаючи підборіддя, вгадуючи ім’я своє по моїх напівшепітних губах, примружено зеленоока, вся весняна, уквітчана димом і звабою возсідає вона нині; упізнала і тим чарівніш розкрилює брови до випадкового знайомого, пальцями в тендітно срібних обручках куйовдить і розчупринює його волосся, той бочком відступає і сплигує на перон, вона ж, засміявши розгубленого зальотника, — зніми вдома вішалку і почепися на ній, — сміливіє очима і голосно про останній сеанс забалакує до кіномеханіка.

Діти несуть на палицях гумові з березовим соком грілки, — егей, малишня, дайт пийнути, — присмак коренів і живиці від соснових багать поцілунково, довго теплітиме на губах; любити сирітський спів вечорової пташки на черемусі під соляним складом, любити голоси односельців на рампі, лайку сторожа над перекинутою на бік вагонеткою, медово освітлений, підперезаний блакитною биндою, вулик вагон-клубу з пилком чарівної рути на динаміку — і на всенькій околиці, на теляті, що вискубує торішню гичку між штахет, на писульці, яку черговий, притримуючи картуза, тикає вгору машиністові товарного поїзда, на вчора підрівняних косою кущах, на пофарбленому сріблянкою дзвоні, на запізнілому гурті голосуючих біля повороту людей, на виводку жовтоперих гусенят, які поважний начальник станції мирно, червоним жезлом зганяє з проїзджих колій (сивина його сріблиться проти синього світлофора) на забутій лісовиками сталевій ключці, на розкрижованих грубезних колодах, на виставленому за вікно чорносуконному, з неабиякими нашивками на рукаві, лікті машиніста “чмеза”; кине декілька сигарет, кулака стисне доброзичливо й довго сурмитиме, наш земляк! вона й собі ковтне соку, погладить хлопчика по голові, зручніше вмоститься на гойдливій котушці, зосереджена, немов виглядає когось; зайти за рампу, слухати скрегіт гравію під випадковим і однаково владним троном русявої повелительки, осмикувати себе від підглядань: признайся, ти відьма? на чорну мессу ходила і кубком пила диявольську воду з утопленого нехрещеного немовляти, голісінька клала на лживий алтар двох білопінних ягнят і двох голубиць білих, магічними благовоннями вабила тебе жриця, гола й статурна, заклинала древніми іменами Артеміди, Астарти, Венери, всіх попередниць твоїх; ти вклонялася їм, щоб гордо з любов’ю самиці пройти через грізні двері, підспівувала, я окраса зеленої ночі, я напоєна молозивом місячних грудей, я таїна вод, я відрада озлілих серцем, я входжу в душу твою, піднімись і ввійди в мене, — жриця тричі обходила коло і тричі цілувала тебе, — нестерпно ревли лісові звірі і відьми навколішки, молодіючи персами, стискали себе за плечі, тремтіли, щоб потім посвячену викупати єлеєм і вином, зрізати мотуззя на жижках, обдарувати магічною фігуркою з силою талісмана, білорукоятним пірначем, гарапником, що нагадує про муки очищень, паличкою для виклику духів, мотком насмоленої дратви для скріплення ворожбитних печатей; ти стала посестрою і ритуальне коло зімкнулось під місячним дощем твого розплетеного в сліпому танці волосся; скажеш, наснилося — мила, взнав тебе, наречену, цнотливо запівнічну, шлюбно взнав; вона, здавалось, почула; зиркнула сторопіло на дядьків, що змозоливши руки домінинами, ляскали в карти на висадку, дівчата пирскали сміхом над затріпаною підшивкою сатиричних журналів, парубійко, на правах дорослого затаївшись за спинами, зробив тріскучку з клаптика кіноплівки, кляцає нею об лаву і облапує злодійкуватим поглядом сталеве держално для занавісок, — славна трубка під самопал, — вона, мабуть, здогадалась, бо запитала про час, навмисне, аби за відповіддю потвердити здогад про внутрішній голос, зістрибнула з дерев’яного, обмотаного змієподібним кабелем, підмостку сумнівів, ледь зсутулена, затято мовчазна простукотіла каблучками по оббитому рифленою гумою трапикові в нетерпляче гамірний вагон-клуб і, ховаючи сполохані очі, вдала, ніби читає рекламний плакат на стіні, неповторна; снодійна тиша, мов прощення гріхів, вгинає дим до землі і травам вдовино сняться тумани, жінок обіймають спогади про першу спокусу; знову заспів рутяний і знову вмоститись на паперовому ящику коло рампи, — декілька фільтрів на каблук поклади, підпали, терткою добре натисни на голубе полум’я, маєш цяцьку, сірником кресь, годиться на бісове весілля маршалок! кіномеханік, безнадійно заховавши квитки, гукнув: заходите, хлопці? ляснули двері, на півслові замовкла “Червона рута”, долинув цокіт домінин об пуделко і лиш стрекотання плівки в проекторі притлумило сором і страх за свої порожні кишені; добре, що не покликала! недбало рипнути курткою і поправити пояса в язичеських бляхах, дибати за ватагою повз соляний склад до сільклубу, на проламаному складському дахові котячі ігриська, виск, а нема на вас гарної рогатки! ми фортечні укріплення побудували з соляних пак, сіль відсиріла, дрібчата, важкенька така, якраз у войни гуляти, пачку об коліно розламав і грудкою межи очі як зацідиш; дві банди вогняноокі розлякували по закутках щурів і самі щурами дерлися між проламин, коли під складом гальмував “Запорожець” і по соші цокотіла дерев’яна нога розрахованого завсклада; а растакут і перетакут, а зябра вам засолити, а згризла б короста вас, як душаку мою гризете, тьху, тьху, тьху, — спльовував гірчично тютюновою слиною і алюмінієвим ціпком молотив по скособоченому замкові, доки чиясь влучна, дарма, що обдерта до м’яса, рука повільним перископом зводилась над дірчатою толевою покрівлею, непомічена раденько тремтіла, кидиць! грудомаха засівала кабіну і старий через канави, сміттєві звалища, реп’яхи клигаючи до машини, костуром розсував руде будячиння; а поскручуйте собі в’язи і в поля побіжіть, сказота холєрська! регіт був йому відповіддю; по-молодому жорстокі ми знали, що склад на безвільного господаря списаний, посадять, нам ще й подякують за розламаний хлам, за весь оцей лабіринт, викладений сірими цеглинами, всередині вимощений осиковою стружкою з розламаних ящиків з-під грубезного скла, яке сельчани давно розтягли по хазяйствах, за всі збитки, за слизькі кавалки розтоптаного господарського мила, за посічені на полову скляні ковпаки для ламп, котрі ми вручали найвлучнішому стрільцеві з рогатки, — пальни, друже, бо свербить дуже, — за зірвану на барикади підлогу, за обдерту з фарфорових роликів електропроводку, на якій мріяли повісити кота на переляк одноногому, за вогкі в сріблястому накипі стіни, за розхилитану до щенту фортецю злиденства, спасибі вам, друзі, ви славно повкалували, лапки за спину і в воронок! мертвотно білі, в одежах соляних, ми витріпували шапки, солона ропа текла по мармизах, нагинці вигрібали ядучу крупу з-за шиї; звідтоді, здавалось, соляна розбишакувата їдь просичила тіло, посверблює, млоїть для нових зальотів, хлібом не годуй, дай встругнути якесь посміховище, дай перестрибнути забур’янений рів, витерти ноги об тирсу на смітнику, лусьнути по ліхтарі бруском погризеного щурами мила, копнути черевиком порожню гасову бочку під чорнодощаним хлівурою, гнати мотоциклом на третє село, гримнутись на повороті, щоб причавило коляскою, аж дух заб’є, тільки магнітофон волатиме про бистру воду; дай після уроків махнути в районне ательє, замовити кльоші на сорок п’ять, згодом бабця перешиє на хвартухи, яким нема зносу, дай гольнути з солодкою судомою кварту молока, вискубати з патлатого чуба бруньку, саме пообрізав секатором омелу на молодих яблунях, звідки насіялась, ти скажи, мабуть, сойки занесли пару липучих бубок, олією везьнути для чорноти пушок над губою, накинути негнучку збучавілу куртку, з домашньої вдягачки перекласти туди цигарки; за фанерною відгородкою прокинеться бабуся і запитає, чи защіпати двері на ніч; та нє ба’, кіно відбуду і скоро приплентаю; бабця висякається в зривок газети і запхне його під подушку, довго кашлятиме; диви мені, щоб не мулялась знову до третіх півнів, жду, жду, ну, думаю, десь підгребла міліція, чи банда прибила, кагалою наробите ділов, що й казати.

Бачив тінь хрестного знамення на грубі, виходив, стискаючи залізного прута в рукаві, роззиравсь на два боки вулиці, — приятелів нема, — одна дорога: до клубу; прийде офіцерська донька, сподіватись на білий вальс, повз хатою її родичів сповільнити крок, оголено світять і пахнуть вином побілені ноги яблунь, світло на ґанку чарівне, батистово легке, сукнею вабить і кличе зайти; що казатимеш? а завтра Великдень, молодь збалакалась до церкви йти: подумаєш, плювати нам на комсомолів, на їхні патрулі, на їхні списки; сьогодні дівки банку голубців притарганять, приятель Петро, замуцкуватий середнього зросту веселун і затятий знавець мопедів, приладнавши замість підноса шахівницю, носитиме по клубі котлети, чаркуватиметься на ходу, пританцьовуватиме серед гурту, обов’язково притуливши до грудей горіхову від машинного масла лапіду, асса! це ж нині лагідно похолодніли дими, повітря загусло волошковим передчуттям літа, понижчали пагорби, зрівнилися доли, прямими стали шляхи під всеспаленням зимніх небес, кадильниця Божа з вуглиною місяця над хмарним світом пливе, від димкуватої блакиті прозоріє легке крило кажана, що слідом за тобою на лиху вість осліплено влітає до клубу, — з пучок офіцерської доньки коромисло радіоли злякано падає на деренчливу, подерту, записану в районній будочці-студії навпроти пивбару, засіяну попелом, пропалену сигаретою, проте незмінне улюблену, велично сумну платівку Дассена з двома трояндами на полях, і перші акорди лоскочуть вії; пригадай, здається ти пробував віршувати на мотив “якщо б у світі не було тебе”, вона просила слова для гри на гітарі; пісня віку; Петро вдає неабиякого бувальця, ставить шахівницю на стіл, і під звиски дівчат, розпалений переляком, скидає френчика і махає ним над стягнутими в куток фанерними кріслами, над грубою в латках відвільглої глини, над вичовганою, прогнутою коло стіни, підлогою з двома новісінькими нефарбленими дошками, вимахує під сволоком, змітаючи павутиння на зелено заляпаній пастою лампочці, звітрючи обпавутинену голку з платівки, — музика хрипить, кляцає, тихне, — за підкладкою вдягачки дзенькають копійки і кажан, ламким крилом везьнувши сатанинський підпис на захуканому віконному склі, стрімко при самому порозі пірнає в димову благодать ночі, — дівчата ойкають, ахкають, поволі впевнено темніючи поглядами від пітної між лопаток, хакової сорочки парубка, Петро раює; сирітськи скрадливо надкришуєш холодну котлету, гранчак імлаво бузковий, горілка нагадує погідний дим і мозок розгорається піддмухнутим тлілим листям; струнка вродливка чаклує над радіолою і сичання, як видих пробитого м’яча, здивовано перекипає в пісенний незайманий пульс освітчень, вона оголошує вальс, ти, втуплений в малинові френзлі завіси на сцені: вгадуєш вицок каблуків назустріч собі і заспів хмільний, смертельніший від всього майбутнього алкоголю, легкими хмелевими китицями обів’є твої плечі, змиє погорду мовчання, відітне від зловмисних, ягняче сміхотливих подруг: ти чула, згойднулись конвалійне дзвони озер, відсурмили олені, зазеленіли на два листки вигріті жагучою ікрою очерети, розплавленим сріблом захлинається соловей, зоріє достойна пора людська, мила, назвись, грішним словом любистку, листопаду, сну на мурашиньо лоскітній глиці; стань гнівом вельможним, крилатим доторком рукава, що милує й для поцілунку подає мляво зігнуту в зап’ясті руку; срібна обручка дитинно тонка, сміх твій чистий, прикритий долонею, мила, вальс нас освідчив, — обіймаєш несміливо, такий сумний, здогадуєшся про відмову, церква ж далеко; дійдем до огради, таємно повінчані, під фатою псалмів повернемося разом, правда, хочеш на весь клуб скажу, візьми обручку, нехай заздрять, гнівний мій, всі давно про все знають, закохали своїм доріканням, думаєш, я маленька, я все обдумала, бо теперішнім чоловікам тільки попусти; значить, куток знімем на стипендію, на вихідні підроблятимеш вантажником, звичайно, батьки поможуть, коли завагітнію, там коляску, повзунки, до теї ж пори треба двом прокрутитися, в борги залізти, набити оскому консервами, дещо продати з приданого і завтра ж ці патли обмакогонь; а ти як думав? На перекурі Петро сказав, цопаючи з натяком по борлаку, навмисне платівку разів зо п’ять переставляв; тоді на полум’ї газети собачу шкіру бубна нагрів і гупнув ним об коліно, на ґанку і гармоніст, притуляючись щокою до латаних міхів, пробував похідне, дівчата спаковували харчі, ложки й випивку в брезентовий на одній лямці речмішок, вимкнули світло, — в яскравій від місячного інею на шибках пітьмі вона стала на ослінчик, колінами стиснула сукню, і, білокоро оголюючи лікті, знаючи, що нею милуються, поволі вкрутила молочну лампу і гайнула на двір, бо завклуб уже цокав сталевим ключем об зігнуту штабу; хлопці за кінобудкою упівголос домовлялись, хто кого проводжатиме, а хтось передній присвічував ліхтариком по траві. І дивна тривога морозила спину; додомоньки завертай, хлопче, багнове питво прохололо в горняті, до дека присох шматок пирога, пахне цибулинням баняк на плиті, крашанки горіховіють крізь пілку; дістань транзистора з-під подушки, піймай “Готель Каліфорнія”, місяць двома спарованими черепахами помалу виборсається з сітей чорновітого горіха; перед синім і ностальгічним дзеркалом схлипне наречена, білі зав’язки мимовільно налапає на плечах, замилувана шлюбною миттю, приснись, думкам тюремно без тебе; вже крекнув ключ у замку і згас пласкенький ліхтарик, та й загукали від саду; за селом сінний дух плив, це коней вигнали на пастівень, застояні порвали пута, задніми копитами фиргають спрілу копичку, розворушують давню вільготу серпня; дощу, грибів, дитинного вітру від вітрячка з рогози, настромленого на сірничину, полудневої роси на вербовому листі, скапуючи, лоскотала буряково напражені спини, куряви за волокушею по згорьовано простертій стерні, розлуки, медового, липкого сонця на кволих перед стратою крилах ковальків, спраглого равлика на бідончику, — хлопці тюллю перетнули канаву за греблею з торфяних брил, в’юниться каламуть за в’юнами, — раптовий пах конюшини за возом об’їздчика, що скалиться п’яно з суховилами наперевіс, холодної м’яти, коли лягаєш животом на втоптане пругке котовильце при джерелі, татарникової підстилки по курені, кисло пітного й тютюнового смороду від колоди залапаних, засмальцьовано негнучких, злиплих карт, замість винового туза править бубнова вісімка, на скору виправлена послиненим сірником, перетертого на долонях насіння кінського щавлю, мужньо сизого циганського диму; захоплено, вдавано панібратськи вклякнути навпроти неї, грати на пару, соромитись безсилого віяльця в пучках, відбій кладе на ловко обтягнуті сукенкою коліна, ноги підібгані, на литках малиновіють подряпини будячиння, вітер по канаві гне срібне спідсподу листячко лоху і розмова про лисячий виводок; оно бавляться на горбі, осмілілі від перепелинього крику; програною картою діткнутись до чистого тепла, до органної музики степу, поцілунково багріти, дим щавлевий лишив кислинку на язиці, вона вперше на людях підморгнула тобі; останні суничини переспіли на пагорбах, удруге безнадійним інеєм доцвітуть; розлука з потаємною сліпотою зневаги горбатіла над куренем тоді, коли забутіла, надсадно заревла всенька череда і по збитому розі корови хлистала кров, косинкою замотали, потім одірваним рукавом сорочки; вона гладила, пестила коров’ячі губи, зірчатий, навскіс пропанаханий лоб, тримала за вцілілого на бойовищі рога, такою і впам’яталась на краю скошеного літа: з’єднані за роги худобини рятівним струмом бачимо, — розгорається хльост гарапника над стирлованим бидлом, що вбрід провалює загату торф’яну, смердить збагнілими водами й жахом посічених здухвин, болотяним обрусом чорніють береги, пастух лютує, лиш нам приємно тримати побитого звіра за роги; торішнє небо отепер, зупинись, мила, дихає сінною спрагою, дихає забуттям впередмить того ладанного Духу, що святитиме, будьте свідками, схилені й горді голови нас, молодих, сьоніч. Коли виходили з яру, посоловілий Петро ще забульбенив і занюхав картузом, одступився од світла міліцейського “уазика”, який прорубавши натовп на пагорбі, круто завернув назад — патрулювати від клубу до церкви; Петро заспівав, якось хутко вчамрівши і заплітаючи ногами, я мусів тягти за лікоть; оно солома під тополями, каменюка, диви, дай подрімаю, збудите по дорозі назад, о, міліцейська мигалка, нехай собі, завернула, пронесло, колесують настирні, за деревами тінь, спатиму, біжи, доганяй наших. Сплівши руки, плечем до плеча, відходила середня серед подруг; я намагався крикнути й видихнути спиртову печію примирення; я, змалілий над каменем, де друг приліг, насунувши на ніс шкіряного картуза, я мовчав: ти загубишся в молитві, в безмов’ї, в піснях юрби, тільки посіпування жилок на шиї виказуватиме подив, як трапляється, коли побіч бракує захопленого погляду; тоді позвичайнієш і позбавлена чар, будеш підвладна для соромітних жартів блиндарноти в армійських бушлатах; лобом притуливсь до тополі, кора дарувала спокій, пальцями до білого болю втискав очі в очниці і видиво повстало: в імлі за вокзалом купити пучечок айстр і вклонятися перехожим, що чемно підказують дорогу до технікуму; місто з собором над річкою, п’янить чорнобривцевий холод над клумбами, тролейбус пірнає в каштанову тінь, іти безлистою алеєю до колихких дверей, що ранок від ранку скляними крилами злітають від рук твоїх сторопіло, — щастя, це знаючи номер навчальної групи, з розкладу на другому поверсі довідатись про аудиторію, розписано олівцем, підійти і прислухатись, стояти вічно, вслухатися, чути стукіт указки об стіл, чути, сонце оксамитово, оранжево пестить твою щоку, чути, цокає браслетик об парту, самописка закочується під стіл, каблучок туфля муляється об підніжку, заклопотано, скрадливо тріскає, розкриваючись, застібка на косметичці, прохолодно, знедбала сіється на підлогу крейдяний пил; розтягувати подібну на потаємний дозвіл, таку, що зціловує видих — невже? — яскраву, всесильну, всечуттєву, всебажану, наддовірливу мить забуття; глянути, прилігши плечем до стіни; на передній, байдикувато вільній, сімейній, сказати б, лаві вона розмовляє з подругою, затулившись грубим конспектом од викладача, срібна на комірці кофтини нить вже зимно підсвічує отависте русе волосся, ятриться помада нижче губи, яку закушувала на початку заняття, скрегіт крейди з дратівливим доторком нігтя об дошку зривається на суворість, закрийте двері! сісти на підвіконня, швендяти по коридорі, розчісуватись навпроти стенда успішності, слухати постук ножа об фанерку, до якої молодий кулінар нарізає бутерброди за стойкою буфету, бачити смертельно легкий лет кленового насіння — над цегляною трубою, повз закопчене вікно кочегарки, над штабелем дров, над ребристими батареями замість шкрабачки коло порогу, над спортивно одягнутим молодим двірником, що пробує підпалити сміття, над фальшивими векселями листя, нахромленого на обов’язкові зубці граблів, — над твоїм лякливим терпінням, мила; тупцяти від вікна до дверей, рип крейди об дошку знесилює і гнітить бридким безвіллям мільйонолітно спресованих у кусінчику атомів, що сіються на мокру ганчірку, відбілівши до яскравої бентеги перед очима коханої; така доля стиснутих рокованою сліпотою невдах; звільнені твоїм зором, малі, спалахують під вересневим полуднем, давно безслідні, на морському дні напластувались ще до купелі біснуватих, тому нетривкі й білоцвіті, як сам прообраз надії на миттєвий проліт під тугим вихором сонця; викладачка розламує крейду і простягує тій, чиє зрадливе ім’я кине крохмальним простирадлом на оберемок фригідній з теляче розпустними губами; це згодом; сама не відаючи того, помста за помсту, кине володарці Антіохії, а нині щастя повстає запитанням про перерву, — несподівано дзвоник! — вона, середня між подруг, на порозі буфету розстібне гаманця, зблідлі губи затулить тилом долоні, мигне чорнильною капкою на манжеті, заясніє; божечко милий, як ти мене налякав! звичайно відпроситься, по дорозі вирішуватиме безліч справ, впевнено, звично, з виглядом подарованої милості, тягаючи за собою: взуттєва майстерня, збіговисько за парфумами, спроба придбати квиток на Мареничів, додзвонитись до знайомої адміністраторки готелю, збігти до річки, помріяти про нічний човен і лілії на вишневій воді, дзвінок на роботу до батька; радій, радіймо, старого відкомандирували на полігон! тільки тоді зрозумів, що вона відтягувала запросини так малослівно, так забобонно, так щиро, аж випадок вблаговолів нам; щось тоді розсварило, ага, заявилась сестра, роздратовано, спохмурніло, ревниво нипала по кутках, випила коньяку з цитриною, заглянула до кімнати, ви вже? дрібненько посміюючись, винесла магнітофон на кухню, крізь скляні двері долинав ритм аеробіки, запах поту, невитлілий, хижо заздрісний азарт молодої самиці; вона сказала, проведу на зупинку таксі, на вокзал, хочеш, поїдем до тебе, зрозумій, зараз рано, дочекаємось літа, така пригнічена, подруги на парах язичать про любасів, я одна, непошлюблена таємно, — який вересень, яка чиста пора, ходімо! за стільки безнадійних і бездомівних приїздів на останню троячку з стипендії, — білет брав на пів-дороги, — за стільки митарств він вивчив і зрозумів періодичність поклику закоханості, коли без дзвінків, без телеграм, без чистої сорочки в “дипломаті”, без гарденії в петельці, без роздумів, без пачки сотенок, без броні на готель, без сигарет на дорогу, без доброго слова на поклін, без провожаючих, без надії, без самого бажання дихати мглистим, сльотавим повітрям без неї, без сну і спокою їхати туди і край; головне: перебути, перетерпіти в кутку на двомістній лаві божевільність очікування, забавити себе чужою, покинутою на полиці газетою, поглядати на маячню блискавок за вікном, здається, наставляють роги над електричкою — вода з лісистого пагорба перелітає відкос, розмиває гравій між колій, як темрява газетний шрифт, звискнули гальма, машиніст попередив про перерваний на всій залізниці рух; каблуком силоміць розсунути двері в тамбурі: стоїмо навпроти покинутого блок-посту, дві яблуні, вишня над купою цегли, смердить прогорілим залізом духовка на обваленому погрібнику, безвіконна, з послідом диких голубів на причілку, халупина дихає відчаєм нежилих стін, до порогу прихилене дротяним стеблом іграшкове колесико-тачка нагадує про давню, їхню й твою дитячу минулість, коли стрілки переводили вручну, довгі сталеві дроти на таких-от колесиках бриніли над коліями, молочним світлом кипів квадратовий надщерблений внизу ліхтар, залізничник, либонь, оцей господар покинутого обійстя, закидав кирзову сумку за спину, підважував і пересовував, переводив на бік ручку з пудовою вагою; їдьте! затхлість пустки, така приємно чужа мені, підмовляла про скороминущість родинних гнізд і птичих осель на покрівлях, як і бажань вмилосердити смутком любові недолю свою і світу; електричка сигналила; з надкусеним яблуком білого наливу в зубах, щасливо всміхаючись поліськими очима, дівчина в оброшеному вище колін платті, з туфликами в лівій руці, світлокоса і показна, простягнула долоню над сходами; поможіть, ой, зачиняє! винувато поглядаючи на компанію і не бажаючи образити рятівника, на мокрій підлозі тамбура хустинкою обтерла лілово засмаглі ступні, вступила в туфлі, проспівала номер київського телефону; вибачте, часто гастролюємо; сіла під футляром скрипки на полиці, мабуть, розпалюючи когось із своїх на сусідній лаві, підтримувала розмову, вчилась розкладати пасьянси, записала й адресу в блокнот, погортала з ангельським пальчиком на губах, здивувалась римованим записам, запросила на концерт; або подзвоните в готельний номер, сама проведу, взнаєте закулісну стихію, всіх наших, для натхнення вам необхідне богемне життя, повітря з шампанського і ясмину, згодні? готель, напевне, центральний, над річкою, зліва од мосту, довідаєшся в адміністраторки, заходь! дозволила винести речі й провести до автобуса, що очікував групу; помахати з телефонної будки, звідки хотів подзвонити своїй і порадувати запрошенням на концерт, нічого дивного, стаю популярним, підемо разом, послухаєм переливи срібла з моцартової зими, — на сукню удягни діаманти і нить бузкових перлин, подарованих сином візантійського імператора, велика спокусниця, торкни груди єлеєм з понтійських жертовників часу проповіді апостола, натри обличчя рум’янами на зразок єгипетських дів, служницю поклич розчесати черепаховим гребенем волосся до пояса, корсетку надухмянити матіолою, талію обтиснути граційним пояском, обірвати ярлик на французському капелюшкові, востаннє гойднись повз дзеркалом, — ходімте! підозріло легка кишеня піджака натякнула на оказію, лапнув, бракувало блокнота, так і є, вкупі з адресою, з ім’ям посіяв на ниві залізничного транспорту; прибивсь до робітничого гуртожитку, нічліг безсонний, до ранку чифірив, читав вірші, за що хлопці нарізали по приватному секторі букет троянд, квіток зо тридцять чотири, і старші чоловіки відводили очі, зустрічаючись йому на змитій дощем алеї; вулиця імені академіка; квіти поставила в оцинковане відро, попросила провести до технікуму, жалілась, батька зрізали на черговому званні, наказує зубрити, про гульки, мовляв, забудь; чекатиму листів до літа, до тітки з практики повернусь, телефонуй, ні, краще відписуватиму, обов’язково, от побач, пригорнися, такий чудний, руки обом поморозило; Боже, які ми ще діти! справді, занадто слухняна, мами нема, то сестрі і старому правлю за няньку; доглянь, нагодуй, випери, все на мені; скоріше б заміжжя звільнило, але довчитися тра, горе, горенько, коли ти погіршаєш; ой, побігла, бо дзвоник; а того вечора з новими, раптово рідніми, хлопцями з робітничої общаги крали на базарі вино, фугаси “Вермуту”, в буфеті торгували на розлив, розливальник і сам наклюкався, в кінці черги притулись, ковзни рукою за стойку; порядок; по пляшці на носа; пили на порожніх лотках і смакували половинкою дині; він дзвонив, телефон був безнадійно вимкнутий, він плівся на вокзал: дружбан ліве око заскалив і груди виставив півнем, сікається до приміських, ну брат, ну вон погляді, парню доїхати сорок капєйок бракує; ці петеушники в синіх з блискучими ґудзиками костюмах тиснулися до газавтоматів, бідові, обсипані ластовинням, що блідло від переляку; сором допікав і гнав на ресторанну кухню по нові пригоди, магазини з спиртним зачинені, бравий піднімав комір куртки, копійки ще в кіоску на червінець поміняв, головне потиснути лапіду швейцарові, запізнився на електричку, з горла давились вином, перелазили через гостракувату залізну браму, бо так ближче на трамвай, за спинами сюрчав, заливався олов’яним соловейком, охоронний свисток, він прохромив руку об арматурину, дякувати, одежа вціліла, набирав номер, зайнято, відстав од гурту, містом брів до ріки, на човновій станції об дощаний настил черкали бортами й гупали запізнілі останні моторки, і срібно накипала комарнота під ліхтарем; рибалкою, водяною м’ятою, дитинством до безпам’яті пахло; готель за мостом вмерзав горішніми поверхами в зоряну безберегість, гас самотнім вітрилом музики й легкого тепла, тих гарячими струменями, які обпекли й протверезили тіло витонченої знайомої; після концерту вона чекала попутника, котрому записала адресу, знервована до образи, зустріла на сходах керівника, ресторан, легке шампанське й отак сп’яніти, така поезія, такий фінал! згасли майже всі вікна готелю, без паспорта й не потикався туди; заплакав, здрімнув на бічній лаві гойдливої альтанки, радий листяним шелестам на березі вересневих втрат, які під віком туману ховала ріка, радий малесенькій сповіді сну, з надією на полегкість, радий млосному морозцю під лопаткою, всьому сущому поза сном, хоча й лекше і не пробуджуватись, довго, предовго, до ліпших змін; радий янгольському голосові над бакеном: терпи, вмираючи від розлук, шляхи твої зачумачені сиво; упийсь настарцьованим грішним вином, сором вигоїть, потерпи, сину; прокидаючись на схрещених ліктях лицем до причалу, — дядьки в повстяних куртках під хрипи транзистора заздравно цокали квартою об бутель, посапувала, гуділа паяльна лампа й казанисько на алюмінієвому дроті червонувато, наваристо парував юшкою з помідор, печериць, дичини, — він подумав про щось несуттєве, про номер трамваю на вокзал, і раптово без видимої причини зрозумів, що доля його випробовує, скільки втратити годен до пори, коли й рідніх покине, йдучи за ім’ям Христовим? Покине, бо нема ради, покине спільно з досвітнім інеєм на вбогій альтанці, покине прихисток старизни, самоти, бо зимно й хворо на серці; його торкне, освятить монастирський дзвін, за оградою віковий спокій фрески і богомільна бабуся з джерела набирає воду бідончиком, на паперті безлюдно, проте й фуркіт голубів над дзвінницею вістує й просвітлює рішучу, дарма що неквапну, течію ряс, хрестаті застібки срібліють на спинах, один притримує нагрудного хреста, переступаючи з денного світла в соснову сутінь лампад, і молоденький послушник з окальним приспівом читає псалтир; почуй, Господи, молитву мою, в день скорботи моєї кличу до тебе; раптово від корпусів странні долинув дівочий сміх і, мигнувши зеленооко, виклично, злосвітньо, за клумбами зупиняється таксі; замовляли? настанови мене, Господи, на шлях Твій і ходитиму в істині Твоїй, утверди серце моє в страхові імені Твого; прихиливсь до надвірньої стіни, слухав шелест перегорнутих сторінок і після вчорашнього боязко було глянути на володарок сміху — тихнуть, напевне задивлені на…; озирнусь: юні, по очі запнуті монашки прощально й збідовано притуляли до грудей по букетикові синіх айстр, обличчя, неспотворені чаклунством косметики, світились прощею; з розмови він зрозумів: навідувалися здалеку і тепер гомонять про встигання на поїзд, розгублено зашпортались над багажником авто, таксист після нічної зміни закуняв над спортивною газетою і ніде сумку поставити; він допоміг одчинити залізну пащу, відтак прихляпнув — і росяно потьмянів відтиск долоні; як вони дякували, як зичили благостних літ; брате наш, брате наш; сідали на заднє сидіння, обернувшись, помахували дворуч, мовби стирали весь його клопітний обрій над німими, осадними вежами міста, — незаймана їхня краса вдихне чоловічу впевненість, нині і прісно, сестри миттєві, низпослані ангельським ранком і осіянною цнотою дива, тихесенько нове небо цвіло, стрімкішав від паморозі листопад, сповіданням своїм нагадуючи шельпіт гілочки зацміну. Але протямивсь під деревом, — друг на камені спить, — очі перестали боліти і він поминув цвинтар, підступив до реготливих тіней, що розхилитували паркан, на могилках при церкві масляною фарбою пахли вінки і ясний спів прочиняв двері для страждущих коло храму, для покликаних, які хліб за водами відпустили, щоб Діву Марію порадувати: яко народила Спаса душ наших; входили в церкву й виходили тітки з проскурками на долонях; один чужинний кагал кругом, своїх нема, свої зрадили, свої гукнути забули, свої при клубі, піду туди, естрадники знайомі, замовлю вальс, нехай оголосять від кого! на повороті за старезною вербою верескнули гальма і міліціонер прямо з бобика кігтями вп’явся в плече, міцнорукий, облапав, труснув чекушкою перед очима, нюхнув газетного корка, блиснув пляшчиною об стовпець, збоку надбігали патрульні з доброзичливими посмішками садистів, і нетерпляче мулявся на сидінні заглищений водій; пам’ять туманіла, пересадили в буду, під розмірене сичання коліс бліда лампочка нагадувала шершня — і амбець, поперли з десятого класу, амба студентському майбутньому, приїздам, проводам на електричку, дременути пора, ціхо ша, влетів, догероївся, нудить, отримав науку, морда чумаза, тікай, далеко від’їхали, здається ні, вивтікай, додоми свою проведи, спокійно — крізь приплющені вії глянув на бровастого старого сержанта: шинель його лоснилась на комірі, на обідку гудзика зеленіла розтерта суконкою паста, два кулачища підпирали стомлену диким похміллям голову, лікті зісковзували з колін і тоді страж ловив на потилиці недбало зім’ятого, есесівськи вигнутого картуза з золотавим шнурком; ворухнув передпліччям, висовуючи бильце, і виждав секунду, коли мінтяра, нагнувшись, знову ловив неслухняного козирка, і тріснув тилом долоні по лампочці, з розмаху бильцем сіконув по скроні, але по янчанні, по злому видихові, по тому, як спурснула сталюка на вгодовану мармизу, що з салистої втоми миттю перекипіла на вогняний смалець, зрозумів своє п’яне знесилля й поразку: кип’ячий жир полоснув по шиї, збив на підлогу; сечею смердить, закритись руками, скорцюбитись, лупитиме носаками по нирках, одному набридло, гримає об кабіну, о, зара змісять на каланицю, потягнули за комір, щоку до кістки обпік асфальт, сіпає, ніби витекло око; кричать; гадина, стерво, таку гулюмаху мені нагнав; сам винен, обиск нада по формі дєлать; наказано звести хануриків на сутки, так нє, пруть усяческіх сопляков; гадючисько, мать твою, бройда якийсь, може хто упізнає, докладуйте замполітові, скажем, дітей під клубом спирав залізякою цею, повірить; дай-но зохотуюся на гаденяті, завтра мені синяцюру на всеньке рило розіпре, отако в спину, в печінки, а славно чоботи ковані?! а виблюєш позаторішній борщ, а кров горлянкою хлине, ах ти гад безголосий! прийшов до пам’яті, коли за голову втягнули під алюмінієвий бачок, вода сечовинно смерділа хлоркою, ніс забитий згустками крові, дихав ротом, ледве продихав крізь розпухлі губи, наказали роздягнутися до сорочки і шомполували тим бильцем, і голову нахиляв, кров текла з мокрого, зліпленого на віхоть, яким всередині вимочують кабана, похнюпленого чуба, і вдячно подумував, що осьо схибить на скроню п’янезна рука, тай по всьому; врятувало, що той майор гостював і балював на станції, знає округу, з миром вигнали; вмився на яскравому подвір’ї, зігнутий в три погибелі, стиснув зубами відро, щоб погамувати цокіт, здавалось, цмулить гіркий розплавлений цинк, вода натікала за пазуху і приємно студила під грудьми; намочив шапку спортивну; по дорозі легковки горнули туман, жодної попутної, всі повертають від храму; застати б за каменем увірвителя, вдвох веселіше, розказати, переболить, звісно, давно спочиває вдома, однаковісінько, до пояса купатися в рівчаку, трава пахне ікрою, протверезіти до хати, сироваткою дбайливо, довго вмивати лице, синяки вкрити марлею з кисляком, допомагає при опухах, гемби розковбасило, спати на спині, вкритися з головою, інакше помітять батьки, — оббинтовані внизу тополі подеколи різьбились погаслими свічами, авто сигналило до п’яного, збовтана ніч осідала чаїнами мороку на посадкові ялинки; засинав на ходу і туман мокрим снігом лип на розхристану постать; пройшов повз церкву, забув за камінь під деревом, забув за дівчину, за нагле місиво наваксованих чоботиськ, за понеділкову скруту, так несподівано на чистій, з білим піском по обочині, гранітній бруківці протверезив здогад, що Бог і його ім’я, задля видовиськ і втіх обсміяне друзями, зраджене і покаране за знахабнілу зухвалість, більше всього розгублене, — дзвонами палає велика ніч, — Бог і його ім’я готує змалілим покликати до храму.

8

На мокрий стілець літнього кафе Ніна простелила газету й розчесалася проти вітражів, — обличчя, розбите скалчатим різнобарв’ям, видалось глевким, пісногубим, потворним, — на колінах притримала букет до дня уродин невідомої богемної особи, куди запросив лікар, і видмухнула волосся з їжакуватого гребеня; поряд підсіла стрижена під хлопця дама з горіховою склянкою коньяку і вазочкою арахісу; сонце, просвічуючи склянку, випліскувало на білий столик надпиту тінь, лице сусідки виказувало розгубленість, споглядаючи яку Ніна переймалась погордним спокоєм: такою й хотіла зустріти коханця, щоб поцілувати залисину, пучками лагідно стиснути за підборіддя: пора до розпису, старенький мій, обридли подарункові духи, кліпсики, півсотенні перекази на аборт, проїлось і збудливе знаття третього лишнього поряд, нема його, старушику, тобі пасує це прозвисько, очі вицвілі, барви затяганих лікарняних піжам, рука із слизьким холодком гумової перчатки, розум схильний до витрембеньок, звичайна для циніків любов до тварин; за примруж скептичний, за нежалюгідність, за показний холодок вибрала між багатьох захоплених, знаючи, що вибирають мене, зцілителю від золотушних мрій, чорна відвертосте бажань, старенький парубче, цінуй молоду, пий пантокрин на ніч, роги виростуть, заблукаєш оленем на галявині райських пущ; має пляшечку з поділками, дзьобає по одному коркові, прицмакує язиком, сигарету запалює, обіясник; до дому найманого, мойого, рогатий напій і зубну щітку приніс; даремно, так і скажу, коли далі тягтиме; наливав пів-наперстка й мені, мовляв, кров омолоджує, ти диви, молодися з молодицями, тута або сім’я, або я не я, донька вже розуміє все; посміхнувся облесливий, щось про мінеральні солі наплів, медпросвітник лукавий, заходилась відчепно біля плити, думаю, сьогодні попросиш, поскиглиш, псюра; озирнулася з кавником, пляшчину свою відкорковує і заплющено п’є соляний відчай своїх попередників, на взір плюгавенький, волоссячко чорною ізострічкою наліплене на лоб, проте ніздрі чутливі, роздуті тваринно, борідка розумненька під іспанця, взагалі, поза лікарнею вигляд перукарський; а там він орел, синє море долає, власноручно, для більшої насолоди, вводить піддослідним психотропи, споглядає ремісію, наказує медсестрам розпитувати про страхи, любить сльозливі навідини прохачів, шоломом хвилю донську черпає, вовком стелиться по солончаках, готовий задля науки пожертвувати здоров’ям усіх косяків, що надумали закосити під дурників; знаю, хлопці, розказуйте про ґвалт під новими ліками; лисицею бреше на мідні щити, полюбляє стенди наочної агітації, палата залюбки свого Ван-Гога вродить, стрілою половецькою пронизує коня, закрався до мене, обезголосілої на мурах, анекдотами і смішком, плітками і обіцянками віджартовується від нарікань, спокусник, опікун; злягав потилицею на стіну і вилизував пантокрин на дні корка; про чоловіка розпитував, це найсолодше його казило; досить однораз попустити, ніби з дурної копиці з’їхала на клейончату, просмерділу ферезолом кушетку, серед кафельних стін ординаторської, дурисвітка, сів на краєчок столу, води ковтнути подав, пожалів, що маринуюся з хворим, молода зовсім; словечка обнадійливого бабі тра, подумає, ще вродлива; тоді пригубила настояної на рогах гіркоти і відмовлялася впослі, щоразу згадуючи млосний смак зради на спиртових губах; щоразу букета отрушував на порозі вітальні, цілував ягняче з кудлами бігудів волосся, виріз грудей; хвилину покрасувавшись перед дзеркалом, стягував шкіряну краватку, купкою складав одяг на кухонному табуреті, жестом, поглядом, поспіхом підсилюючи зловтіху власника; під скрегіт кранів у ванній вмикала програвача, засмикувала ситцеву пілочку над ліжечком малої, порох на доріжках платівки іскрів невиспіваною тривогою, займався від полум’я наготи, перелітав на тополиний пух простирадл, синіло за вікнами; розпускала поясок на халаті, розпалена до зневаги потягувалась перед тонкотюлевою сіттю, світ піймав мене; повз балконом човгикали з торбами сусідки, чоловіки розмахували картами дим під грибком; чекала, коли змовкне голодний водоспад і обторкувала сироти на крижаних грудях, ув’язнена сутінню, затискала видих божевільної насолоди, погляньте, я ще сама! викупана, молода любила кожного в бузковій імлі мошкари за балконом, мов за перилами спраглого мосту; а де ж він зараз, мій психолог, мій психіатр, сидить на підлозі квартири, обкладений книгами по сектанству: вибрані терпіли гоніння, жили в блуканнях, спали на змервленій соломі таємних печер, відпускали гріхи й соборували померлих, читали молитву про добрий кінець, а коли хворий, на смертному ложі прийнявши утіху від добрих людей, дивом вичуняв, такому радили самогубство, — ендуру, — голодну смерть для позбавлених молока матері дітей, питво з потовченим склом для паралітиків, примітивну удавку; просто віруючі по хуторах збирали милостиню для вибраних, — послідовники закону були вищі гріха, — слухали таємні проповіді таємних ченців про божественне, як повну відсутність мук совісті, вільний дух вищий моралі, єретик воліє, щоб ліпше запалась держава, ніж одцвіла його плоть, його, Чоловіка гуманізму, чоловіка обожненого, світоча природи, глашатая днів помсти й років воздання, бо потрібно високих і владних зігнути, мов гілля дерев, спалити в печі, як солому, потоптати святі дари на розколотих алтарях, не покинути ні коріння, ні пагона, кров їхню вицідити, самих змолотити на ячні снопи, скорпіонами, зміями, звірами дикими приректи на погибель, щоб вірні омилися крівцею ворогів Христа, щоб посіли престол благоденства, щоб діви вагітніли без мужів, народжували без муки, ніхто не сіяв, не жав, відмінялися установи, позаяк вони створені людьми на посрам Отця, однаково й книги, й лжемудрість мирська погине перед престолом праведників, царствуватимуть сто сторіч, нічого твого і мого, хто має окремість, той вже згрішив, кров затопить світи по гнуздечку коня на паперті; прощати гріх і хто одягнутий, грішник, лиш діва безмужня, оголено чиста, дух запалює на свободу; якщо зустріну пошлюблених, кияччям приб’ю, прихромлю до гріхоносної глини; хрестили вдруге, посилали на світло нагих, давали порівну птиці в повітрі, риб у воді, манни небесної, пекла і святості, прокляття й рятунку, бо все суще божественне; бо тільки сини людські привносять поділ на добре й люте, і жінки в світі, супружниці всякого чоловіка, і мужчини в поту, чоловіки всякої жінки, і люб’язні провидінню ті всеблагі, що найбільші гріхи сотворили при найменшій спокуті; вино й молоко купували без грошей, як казав нам Ісайя, дракон випускав пазурі, боротьба з ним тривала, ось і день волі, ти гордий, ти цар, ти володар творіння, віднині нема жорстокосердої влади, злодіїв, міняйл, скупців, непокори, образ, пророчих цитат, богословських трактатів про воскресіння, анабаптистів, знущань, захопленої ратуші в Амстердамі, князівського війська під мурами міст, бороданів, капелюхів із сірої тканини, патріархального світла, сорому, папських прелатів, закону про благодать, великого Амальрика, павликіан, розграбованого Ефесу в Південно-Римській імперії, з’яви Антихриста, мечів Гедеона, западенської темряви, хрестових походів, вождів і їхніх обіцянок ловити кулі в рукав, ангелів помсти, Маргарити, звуглілої на очах у Дольчино, снігів, які так переможно підсобили наварцям, слуг Сатани, фараонських гробниць, покори, пристрасті, величного Моава, вавілонського блуду, гіббелінів, “Апостольських братів” — є тільки плеяда вибраних, легка ендура для істот з обгорілою совістю, і одному лікареві, Людині гуманній, під силу вислухати, укріпитись, за двері зневаги віднести їхні сумніви, дрижаки, вічний потяг до несвободи, крик: хворий християнством, підйом на уколи!

Стрижена під хлопця жінка допила коньяк, висипала в сумочку горіхи і, тримаючи в блокноті вказівний палець, запитала в Ніни дорогу, назвала район і вулицю; Ніна хотіла відповісти, що сама там живе, котрий вам будинок? та спохопилася забобонно, — господарі виселяли з найманої квартири, — порадила до Контрактової площі доїхати на метро, відтак до кінцевої зупинки сімдесят другим і позаздрила, глянувши на статурну сусідку, що нервово поправила рукави блузки, куснула губу; вродливиця, по всьому видно, здалеку, розшукує милого, цвіте безсонням, а ти б подалась за щастям наосліп? годі, нікому віри немає. Надухмянений і раптовий нахопився з цілунками й вибаченнями лікар: струснув пляшкою в дипломаті, бочком присів до стола, кільцем диму хукнув через плече з напрасованим погончиком хакової безрукавки, замислено наморщив чоло, зиркнув на молодиків, що частували подруг теплою горілкою, підвівся з дивакуватим поклоном, а доки піднімалися провулками до Майдану, — стрижена під хлопчака жінка на таксі доїхала до будинку під восьмим номером, пройшла затхлим коридором, натиснула дзвінок, думаючи, що відповість, коли відкриє господиня; вибачте, мабуть, помилилась, мені вісім-а; за дверми попеліла і тліном чекань віяла тиша, нікогісінького, прочмихкотів ліфт, тітка вистукала відро об сміттєпровід і жінка опустилась на лаву біля під’їзду, вискубнула з блокнота й подерла на клапті адресу, переписану потайки з паспорта страхового агента, коли спав по-дитячому безпорадний на літньому балконі, спав, підмостивши обидві руки під щоку і вона сиділа скраю матраца, обхопивши коліна, думала, помру, якщо він зараз прокинеться від доторку піджака й скаже, пора нам прощатись, мені пора йти, вже досвіток, скоро дітей тобі в дитсадок вести; жалісний, якийсь не од світу тривоги, ковтне холодного чаю і довго налапуватиме сірники по кишенях; де ти?

А лікар, поторкавши залисини, злегка стиснув Нінин лікоть і переступив гостинний поріг; вона хотіла спитати, хто іменинник? та господиня вже тицьнула в керамічну вазу букета і гурт зааплодував новій пляшці, яку видобув лікар, переможно оглянувши добірне товариство: кучерявого журналіста, що розгорнув паспорта з п’ятьма загсівськими штемпелями перед писками двох ангельського вигляду лесбіянок, кооператора з боксерськими щелепами, котрий владно розкинув ручища на кріслі за шафою, обмакогонену під нулівку актрису у вишиванці; вона саме матюжила кедебіста з вовкулакуватим поглядом; бідного виперли з служби через потяг до гомосексуалізму, опечалений він написав про владу верлібра на чотири рядки, за що й був приведений сюди поетом у розчалапаних сандалях і шкарпетках, зав’язаних вузлем на п’яті, з качалкою газет під пахвою вельветової, подарованої “поетесою з Мюнхена”, сорочки; поет тричі розцілувався з лікарем, що свого часу визволив його з лікарні, тепер хотів пробити в журнал свою статтю про лікування від пиятики гіпнозом, зробити рекламу й практикувати приватно, оскільки вже нема ради слухати ці голоси, натяки на каральну психіатрію; як результат, побільшало погроз і нападів, лікар до пори не забалакував на цю тему з поетом, головна риса якого: обіцяти всім усе, — готелі, знайомства з дівчатами з акторського факультету, фіктивний шлюб, місце на Байковому цвинтарі, квитки, єрусалимський, сандалового дерева хрест, — обіцяти й задобрювати, доки клієнт годен розщедритися на випивку. Лікар замірився погомоніти на перекурі з журналістом, що бавив анекдотами породисто гнучких лесбіянок, а Ніна здригнулась від крику жвавого, мов шкіра на ньому горить, поета: смерть графоманам! наливаймо повні українські чарки і вдарим по струнах золотих, щоб глибше запалися й кавкнули в землі три забиті мною на кордоні китайці! ех, врем’я, комбат на розводі гукає, смірна, тарщі салдати! завтра іті в атаку, но сріді нас ішо єсть животниє, что хлєщут тройной дікалон; вийті із строя! добре, що рота спилась, а то б з Даманського та в контрнаступ, та заварили третю світову війну; спасибі зеленому змієві за мир народам! всі взяли? тим часом кооператор жалівсь кедебістові: закусували лящами, солонезні такі, то зранку спрага палила, грів об залізні двері, випускайт, годі дрихнути, панове мінти, годинник новісінький, тещею подарований слиз, ну паскудники, рушник тлів на лампочці, коли заскакує шестеро, ноги ластівкою заломили, шапкою, змоченою нашатирем, накрили мармизу, думаю, гамба, дихати нема чим, загинаюсь, прибрали шапку, під’юджують, рипнеся до прокурора, скажемо, лички пообривав, сопротівленіє, суки, зап’ястя отерпли хоч ножем ріж! всьо ваша сволочна братія, унтерслужбісти! бреши, бреши про військову розвідку, падла кусок, роз’юшити б тобі риляку об унітаз та при компанії совісно; тоже руки виламував, садив, губив, вигнали злидня, пшол атсудава, виблядок, шаровик, у-у-у, антихристи! Ненадовго пригасла шкіра на поетові, здавалося, палахнула знову; він тричі оббіг стола, заметушився перед господинею в бляклих рум’янах, газетним віялом, щоб краще бачити, розігнав дим на головами гостей; годі курити, скидаймося, тра ж добавляти! журналіст підвівся й собі, заховав паспорта в нагрудну кишеню сорочки, позіхнув, обняв поета за шию: голубчику, знаєш, ми всі тебе любим, дай щось своє, найновіше, чорнобильське, дай, друканемо, святий хрест кладу, глянь, голубчику; той відмахнувся, заклопотаний трагічною відстанню до гастроному: люди, хто рвоне на таксі?! визвався лікар. А Ніна, ображена загальною неувагою, намагалась вгадати, чий день святкують, кивнула своєму на порозі; доки хляпнули двері, дістала з сумочки сигарету і скісно глянула на запальничку в руці поета — пані палить? — іноді — ви геніальна, ви зовсім неподібна на тих інтелектуальних дам, що під спружинний рип заводять балачку про Джойса — така проста? — я присвячу вам поему — оригінально — своєю французською вродою ви врятували вечір — дивно; нас слухають; ви несерйозний — так і знав, п’яний проспиться, а дурень ніколи; ваш коханець з останніх, — хочете образити? — саме навпаки, ходімте на вулицю й купим морозива порцій сто — щоб роздавати пенсіонерам? таке десь було, — і то правда — поет дужче затис під пахвою газети, розкошлав чуприну, повільно обійшов стола, постояв, подививсь, креснув запальничкою і знехотя зацідив ляпаса матюгливій, посоловілій від випитого, актрисі, що брикнулась на диван і картинно засукала побритими в дрібненькій щетині ногами; кооператор взявсь її утішати і гладити по військоматівській голові; тим часом лесбіянки з манірними губками щось ніжне й високе вуркотіли про кіномистецтво, що сімвол ішо нє образ, вот золотоє січєніє і пластіка ігри…; господиня подала актрисі шипучу, тільки-но відкорковану пляшку мінералки; гості виглядали гінця; Ніна слідкувала за поетом, що без дозволу відкрив вікно, зненацька, з підвальної квартири, ступив на тротуар до мулатки в строкатій сукні і, притуляючи обидві долоні до грудей, імітуючи східні звичаї, запросив шоколадну красуню до гурту, допоміг їй бочком пролізти на підвіконня, звідки її за лікоть підхопив журналіст і господиня плеснула з графинчика оденки домашнього вина; мулатка підняла залапану склянку, подякувала, згодилась на побачення з кооператором, кліпнула віями на загальну мовчанку, подарувала по жувальній гумці присутнім і, притримуючи сукню на породистих жижках, легко, невимушено, застібаючи на ходу маленьку лаковану сумочку, з почуттям гідності ступила за вікно і вже там, знаючи, що нею милуються, недосяжна, як сама зневага, торкнула пальцем під пахвами; понюхала піт і роздратованим похітливим вихилясом, косуючи сливовими білками на зупинене під аркою таксі, перепливла вулицю на косину до скверу; зникла в тіні оази, по собі залишивши солону пустелю нудистських мрій і поет обняв гостей переможним, особливо це стосувалось Ніни, поглядом; припалив недокурка з попільниці, потер жилаву худу шию: за таке треба випити! дзвінок, з’ява лікаря, його гортанний смішок, показні від переситу пестощі, обіймав попід груди, лоскотав голосом на вухо, скучила без мене, Ніночко; поет, підскубнувши з п’яти сповзлу шкарпетку, знову скомандував, ціхо ша! всі виходим на кручі, надихнемось природою і перекинем свинарник на Чкалова; смерть ідеологічним поросятам-графоманам, всі на свіжину! по дорозі вони забрели до переповненої кав’ярні, пили каву на бордюрі, співаючи слізної, і поет угрів кулаком по коліні, висмикнув сорочку з-за пояса джинсів, тернув сльозу: геніально! журналіст обняв лесбіянок за талії, обіцяв на сторінках преси висвітлити непуританську тему — і відчинимо брами любові для амазонок, завойовуйте нас! сумноокий кедебіст декламував вікопомні чотири рядки в потилицю кооператора, що сікався в бійку до немічних, з болонкою і гітарою, юнаків поміркованої зовнішності: кругом жиди й провокатори, за понюх тютюну продають; хапайт мене, бийте по голові, мені тільки в вухах пошумить, забзділи, виродки?! кедебіст, відковбасивши губу, чухав під носом і ненав’язливо заспокоював: всьо рамно, пущай собі дєті бренчат, нє трож, січас наряд зафіксіровать може, мєня то знают, а остальних подгребут, будь спокоєн; Ніна стріпнула лікареву п’ятірню на плечі, мов відчуваючи лоскітну щіпавку, таку собі кузочку, яка полюбляє селитися в рукаві одягу; до компанії прибивсь злодійкуватого вигляду, залізнозубий, приземистий чолов’яга з розплющеним нюхалом, певно знайомець поета, до якого і забалакав набичено, пошепки, торкаючи підборіддям виріз сорочки і виставляючи на показ брезентову торбу; поет відступив на крок, набурмосив трагічну міну: генії безгрішні; ти врозумів? мене не друкують! ти забув, що мені тільки на пам’ятник найдуть гроші, — народ, народ! прошу вас, пані Ніно, до цього під’їзду, друг штаненята за безцінок продає, пойміть бідаку, безменом носа на базарі розтовкли, позичав м’ясо, щоб вставити зуби після цинги; так от, примітний біля лотків, переключився на дрантя; зрозумійте, сім’я, недавно з табору, непрописаний ще, потрібно змилосердитись над людиною, бо ми відмовимо, він зозла цеглиною перехожого вб’є, може вашого родича, знову грати, посилки, клопи, осиротілі діточки, скорботно солом’яна вдова, подумайте, треба купити, бо де ж ваша совість тоді, ви, інтелигенти, читачі некрологів! Ніна зраділа: нехай розбазариться медичний хабарник, вождь параної, гімнюк, тимчасово виконуючий обов’язки батька, достойний син, професор ендури; обкусує кінчик лівого вуса, годі нудитись, божеволіти, вставайте, ваша єретична високість, гляньте на п’єдестали і вперед до пригод; на площадці між сходами наказала чоловікам одвернутися, скинула босоніжки, — бетонний холод приємно, пляжно, весняно, здавалось, на самісінькій твердій межі піску і води, з кольким лоскотом торкнув ступні, — пахло нагрітими віконними рамами, замазкою, павутинням, черствим порізаним сиром на газеті, напівобгризеним вареним качаном, зав’ялою гвоздикою на підвіконні, майже горищем, кислим на споді кварти вином, осонценим блудом піднятої пилюки; натягнула цвілої масті джинси, засмикнула блискавку, заправила передні кишені, сміючись, ляснула себе по обтягнутих клубах; годиться, як влиті! гірко усміхнений лікар з оцинкованою лисиною відрахував десять червінців, вклонився, цьомнув змійку годинника на простягнутому зап’ясті; вона, ловко перевдягнувшись, пристукнувши босоніжками, змотала штани, з відкоркованої поетом пляшки ковтнула коньяку за обнову — а парубка вам знайдемо! пообіцяв поет, прикладаючись до горловини й собі, коли піднялися по дубових сходах на пагорб; місяць посріблив кленову віть над проваллям і роями турботливих світляків місто відлітало в темінь, внизу на повороті цуценям скиглив трамвай, легіт доносив запах вапна від побіленої монастирської стіни, росяним мовчанням стелився на ніч деревій і чагаристі тіні відьомським танцем обступили ватагу; доки збирали сушняк, підпалювали сигаретні пачки, всі раптово притихли — тверезі, зачакловані пожарищним видивом урозкидь, — всі, крім поета, який лопухами змів пил на колоді й обхопив себе навхрест руками: допустим, завтра повішусь, що ви скажете на похоронах? так, так, так. Журналіст дістав блокнота з шкіряною обгорткою і розмашистим почерком хутко зрейзав сторінку, піднятим перстом закликав до уваги; нині прощаємося з дорогим другом! — нє, потрібно задьористо, з похмільним вогнем, та пива не забудьте на поминки, перебив поет, — брати, схилімо голови перед покійником, горе нам, люди, згуртуймося над бідою, — дещо крикливо, давай далі, — за скорботної години послужим опорою вдові і дітям небіжчика, — порадьте, яким милом натерти зашморг? — господарським; тож пом’янімо співбрата по творчості, по узвозах дерзань і долинах сумнівів, великого майстра, — отут витримай паузу, вилізь на камінь і без папірця строчи, дай я поплачу, — як він любив нас, як жертвував собою для народу, друззя! гляньмо на правдивого художника слова, боюсь сказати, востаннє, — поки суть до діла, розливай по одній, ударим по струнах! — наливай сам, знайшов меншого, — на правах смертника кажу, розливай і не пікни, — забудьмо заздрість, злосердя перед дивакуватим обличчям поезії — хвалю, хвалю; дай тебе розцілувати востаннє, любчику — плакса є плакса, ти ж старий чоловік, — просльозився, розчулений; смерть графоманам, безсмертя геніям, я сказав! — вони сходили брукованою вуличкою повз пригаслі кав’ярні, повз розмоклі на паркані розписи бродячих художників, повз освітлений на другому поверсі театр, повз руйнівну тишу будинків-пусток; щемно пахло грибною пріллю, пивом біля задертої вгору порожньої бочки, зотлілою на балконі гармошкою, ветхим, злямчено сивим, здавалось, тисячолітнім і посипаним золою, волоссям ще жвавих, щовечора говірких бабусь на забутому на лаві серпастому гребені; попереду ясніло зметене на тротуар листя і Ніна подумала: так тихо, таки хтось потрапив ступнею на апостольські, вкриті кам’яним прахом сліди, — вечір, як надія, поет зовсім несхожий на ірпінського бронзового солов’я, що розірвав пачку “Столичних” на сцені і рвався в обійми; цей справжній, дитинний, голосом, ображеною поставою викапаний Богдан: в бадю, обліплену цементними коржами, раків і риби назносив, і забалакував до кота на фундаменті; гляди мені, вицупиш рибку, ой, будеш битий; котяра для показу вмивався недбалою лапою і вусом сторожко вловлював сплеск, коли господар, сійнувши на воду пригірщ пшона, виходив на залізничний насип, виглядати гостей з вечірньої електрички; котові ж тільки того і тра, скраю притулиться, кігтями цап за риб’ячу спину і ходу в затінений аґрусом садок; тоді й мала полюбила бавитись раками, що кумедно, цупкою клешнею чіплялись на вудочку з корковим поплавком, без гачка, просто за свинцеве грузилко; під бабиним доглядом якби зовсім не відбилась від рук, довідаюсь на вихідні, дорогою згадуватиму перші свої від’їзди на навчання, страх екзаменів, гуртожитку, міста, загубленості, війни, котра здавалась невідворотньою поодаль від отчого дому — і диво дивне, той ляк; бо гроза вмивала літньо паруючу черепицю, бо в смертельному мулі заковізло рубіновооке огниво, бо наказувала не рвати полуниць, бо газета від радіації настренчила моркв’яний сік, горенько, хоча б малу вберегти, і жаль історика гнівного, відхрестився, закляв? зваблива туга катує і збрид чоловічий пах; дурні бояться старіти; тільки б тоді вигасла ця кортячка, цей кропив’яний сором на литках, ці погляди, ці побачення, цей доторк перстня, цей холод щипців для аборту, це наслання, це посміховисько і нема ради мені, стидомирній. Минули площу, на дні освітленого фонтану поет помітив розсипи срібних кругляків; воістину доля вготувала на пиво! по лікоть засукав сорочку, ліг грудьми на бетон, загріб декілька пляшкових корків і пожбурив ними на сонних голубів; царство злидноти, так наколотися, смерть графоманам! Лікар і журналіст, спільно гортаючи записника, подалися до телефону; подзвоним в общагу медсестер і впадемо на дармовий спиртик, слухай, один колега статейку зліпив про гіпноз, друканете? Кедебіст насилу втримував задерикуватого кооператора від залицянь до перехожих, а вільною рукою зупиняв для лесбіянок таксі; Ніна серце мала на лікаря, — привів до людей, які одчепно звертали на мене увагу, — щоб доказати себе, шіпнула поетові: почитайте щось справжнє. Поет, розгублений після випадку з лжесрібляками, з іудинської зради летючої води, одмахнувся спроквола; вони вибрели на скошений газон — і вільгість трав’яної січки під липами, і сплеск голубиніх крил над пам’ятником великого блукальця, і над майданом тугі, танцівливі, просвічені ліхтарями панчохи мошви, і змовницька тиша, що відбила від компанії, і три кола вальсу під магнітофонні співи з будинку культури, і заздрісні позирки безвусих ще мореманчиків, і розлуння каблуків по вимитій дощем бруківці, і легкий туман довкола, — згойднули відвертість: тобі далеко? — куди кивнеш — мені за площу — завсіди такий суворий? — якраз навпаки — як сказати, там розсипав перли, а тута мовчиш, мов обітницю наклав на себе, — признайся, що лікар підіслав по мою душу — дурненький, дурні обоє, дуркомани сліпі, дурбаси, подуріли геть чисто всі, придурочні!

9

Під цегляним склепінням поет стиснув піддатливі, тонкі жіночі пальці і одімкнув тріснуті поздовж двері підвальної квартири; вона сійнула дещо лякливим сміхом, — дивна мода літераторів: заживо лізти в землю, — він змовчав, на залляту жиром плиту поставив кастрюльку кави, поторкав гвіздка на замашному патику і каблуком загнав дві порожні горілчані пляшки в крисячу нору під раковиною; звеселіло глянув через плече; якщо пані схвалює, вийду на полювання сьоніч, ваш заступник навіки, — тамо й сидітимеш грибом на кухні? — вона грайливо відкинула босоніжки під стіну, вмостилася на дивані і глянула по кутках: над ликом Христа срібліла підвішена за плавник пластмасова риба, на порожніх цигаркових пачках “Сальве” в кутку сіріли похідні записи, богемна неприкаяність лежала на сталевій корзинці з паперами, на бездверній, засидженій мухами шафі з двома голими дерев’яними плечиками, на фотопортреті Савинкова з дарчим підписом генієві від великого терориста, на грубезному посібнику по психіатрії — це подарунок лікаря? — запитала вона, дивлячись, як він розливає по гранчаках спінену каву; линув на руку, скипів озлобою, плюнув на вогонь і тоді його прорвало: замовч, забудь про те падло, лікарню нагадує; спасибі на другий поверх перевів, шахи, газети, публіка, звичайно, шизанута, траплялися й рідні серцю алкаші, прочитав пару поезій, то вниз зіпхнули лікарі, мовляв, збуджений настрій; щоб вам хазяйство на лобі виросло і збудилось! правда, поставили старшим палати і випустили на трудотерапію; пару раз і ковтнути дістав, найлюбіший мені смак лимонного аперитиву на морозі, десь за лазнею, покрадьки гольнув і зажовуєш снігом; весело, вкупі з жіноцтвом лікувалися працею, корпус будували новий, для нащадків, одна з молодиць, красива амазонською вродою, очі невтоленим сказом киплять, сестру рідню замочила і косанула на дурочку від криміналу, — як? було запитати коханого, його піддослідна, мовчу, мовчу, він стервозу через рік по перекомісії випустив, адьюльтер, відіслав на якийсь хутір до брата, — як? однопалатники розказували: після школи прибилася в сімейний гуртожиток до сестри, та з чоловіком тулилася за фіранкою, батьківської ради послухала, сказано ж, нехай менша поквартирує при рідні, бо в тому вчилищі, як пискляві кроти, лізуть одне на одного, там і випивон, так і гвалт, там і мєсні не дають попару, по трубах вночі налазять, дитя ще злякається, ще вицибне за вікно, ще вкалічіє на віки вічні, кому такий клопіт тра, нехай при своїх городські злидні обмахує; впослі стара від крововиливу простягнулась, коли слідчий розказав про оказію; де ж те чувано? зранку шамуль, шемерх, одягнувши через голову сукню і резинкою з пальця перехопивши волосся, старша дріботить до трамвайного депо, упівока пам’ятаючи набурмосено німе з тремтливими віями лице сестри на розкладачці, сорочка збилась вище колін і спітніла між ногами, ковдра сповзла на підлогу; сірий, пітний лишай, подібний до рубця, намуляного путом, свербів підозрою і розтягнутими спружинами повискувала на повороті розвозка, різкі, бо самотні, вдосвіта фари сліпили клопітним буднем, промерзлі ревністю груди обвисали двома цеглинами, дівочий сміх на соромітницькі жарти водія і бензинова прохолода з кабіни перекипали в безжальний рейковий дзвін, скрегіт розхилитаних дверей, аміачну пітняву утрамбованого людського місива, в сморід графіту під вечірню годину, в поліцейсько жовті вулики кіосків з обов’язково захуканим лотком і ревматичним каміном під стіною, в переметені голубою завією колії, в стукіт ломика об переведену рейку, в сигнальний дзвінок, що до кінця зміни задурманює дужче підозри; також взяла собі на ум старша: десь щезло картате покривало, чоловічок уникає одноденних із нею робочих змін, то донорська п’ятниця, то відгули; своєю кров’ю багатьох упоїв; сестра запопадлива з примружцем злодія, гостроока, немов завсіди націлена на тупу зіницю ключа в замковій шпарині — така вже охота застукати! і застала обох на підлозі, на покривалі затяганому, на шаховому тлі відвойованих сутичок, комбінацій і ненаситно сліпих азіатських фігур, — зомліла, на розкладачку сповзла, — тім того й треба; ми розписуємось; а вона: давно заручились? твоє діло маленьке, хіба понімаєшся на любові, корова сільська? а вона розлучницю за патлюги, туфля зняла, в потилицю: на каблуком; самець поміж ними, всилу розняв, менша янчить: я такім дам, шо тобі дихати не дадуть! вшивайся з цеї комнати чоловікової, вон звідси, гапка порепана! звивається солодкозада і кнурець слідком; манаття, кліпси, косметику, десяток бігудів, подушку, шкільний альбом, букет коленкорових гвоздичок, три хустки, плаття батистове, вельветовий плащик ув’язали шаховим, деінде вичовганим до мармурово античного блиску, простирадлом і викинули за поріг; мусить на село повертатись, до матері; і думаєш шо? згага пекельна мучила молодих, приперли туди на літо, мовляв, шлюбну вечірку згуляти серед рідні; батькам куди дінеся, змовчи й менше сорому буде; підпили, полягали на сіні, а досвітком кульгавий поромник старшу на мілкому підібрав; люди збіглися; молода, чорнопатла руки покусані за спину ховає, синяцюри, гибель содомська, тутай і до ворожки не треба йти, обротали під слідство; чоловік дьору дав, вспів таки, глистомордий; вона вмудрилася в камері плаття підпалити на собі, подумати тільки, спину припекла і лікарі визнали, нівменяєма! коли мій прослідок проліг до психживодерні, вона командувала на трудотерапії, виводила, приводила, туди, сюди, чистьоха, нігті до м’яса обкусані, сигаретки покурює фільтрові, лікар поставляв, знайде ж чорт диявола; є тип жінок, які б і в пеклі, мабуть, отримали владу над чоловіцтвом; володарювати їм звично; вміла вкоськати лисуватого скептика, я вагітна, я твоя, випиши, бо на рушнику вдушусь, до бильця вчеплю, вклякну і по всьому; десь доп’яла кота, няньчила, водила його на пояску від халата, відьомськи розхристана, спати на подушку вкладала і кликала байстрючком, зовсім причмелена; тітки-співпалатниці відчепно давали домашнє печиво і злиплу карамель, щоб задобрити, все одно ж вкраде і кота вночі кине пазурями на очі; попробуй засни; я санітаркою піду, дорогесенький, я юшку з ніг твоїх питиму, повір, я вчудопалю фокуса, всередині млоїть крига, я давно кислоту лободину пила! тоді доза невролептиків позбавила крику і вибила з пам’яті; пусте, немов вона того й ждала: про вагітність на коридорі розплескувати почала, тако хитренько випитує медсестер, скільки авансу, скільки премії, скільки зарплати чистими отримує лікар, на аліменти подам, страна совєтів, справедлива страна, побачте; сестри відказують: прокурор хіба слухає малохольних? кихкоче радо: гляньте, пузо від шприца заколивалось, чи як, позорище вийде! якби друга, до спецлікарні б перевів, нехай мандякає скільки влізе; чогось же вітаміни приписав, і коли недоноска, перетиснувши живіт рушником, позбавила затхлості прілих матраців і колючого протягу з-під підлоги, можливо тоді батьківський опік руку лікаря здригнув для підпису, і остання конвульсія третього свідка вчинила двері на защіпках, витрусила нафталіновий дух зневаги з клунка домашньої вдягачки; роздарувала по палаті цигарки, випросила тарілку каші в паралізованої баби — тра налупитися на дорогу — згойднула на діжці з фікусом осонцений пил, який низько і нишкло залягає після чужої виписки, немов саме повітря скипає непродихно й серпнево для тих, кого доля нагородила давким перехопленим подихом чекання.

Діставши з-під газової плити терпуга, поет навприсядки, до коліна взявся заточувати гвіздка на ключці, і, коли вона бовкнула, — можна щось ваше почитати? — він тільки здмухнув їржу з штанів; воно тобі треба? поезія гине, смерть графоманам, лягай і спи! вона, на диво собі покірна, роздяглася й поклала кліпси скраєчку журнального стола, погасила настільну лампу, як завжди при знайомстві з чоловіками, порівняла поета з істориком, піддобрилась до його пам’яті визнанням, що перший невдаха був неозлілий, винуватий якийсь, невідома провина інколи підбивала на агресивність, вдома моливсь, замолював зірвату психозну свідомість, плачучи крізь сон, кидався і налапував тонюнього молитовника під подушкою, повторював, — Пресвята Владичице моя, Богородице, святими Твоїми і всесильними мольбами віджени від мене, смиренного й окаянного раба Твойого, смуток, непам’ять, нерозум, недбалість та всі погані, лукаві й огидливі думки від серця й затьмареного розуму мого і погаси полум’я пристрастів моїх, бо я вбогий і окаянний, — визнавав себе хворим, надірваним, благав увільнити від спогадів і недобрих бажань, інші ж говорили й приводили, щоб вислухала їхню божевільну гординю; налітав вітер і злегка хмарилась зжовкла газета на вікні, дощ голубиніми лапками шкрібся по карнизі, легкий холод пробігав по кімнаті; вона, приспокоєна легкими докорами, задрімала під гострий звук терпуга, уявила себе нахромленим на голку метеликом, посміхнулась, кумедно притиснула пальчиком ніс; він не звернув уваги, бо вжикання однаково розлунювалось по кутках, ніби невтомна десниця за гирку підтягувала ланцюг вікового годинника і повертала лоскіт незайманої цноти; потім вона посунулась до стіни, звільняючи нагріте місце, вдихаючи запах металу на долонях, що пестили лице, і відчуваючи шельпіт надірваної шпалерини за спиною, кригу сльози на скроні, жалісну втому, бажання забути про все, і кінчик його язика, який лагідно розтоплював сургучеву помаду на устах; вдруге заснула на вдячному згині ліктя, кинулася на дні марева: де я? за одвірком на кухні побачила поета з таблеткою і склянкою води на відльоті; випив, сів на кипу газет, тупим кінцем ключки почухав себе між лопатками, зсутулений одвів погляд від щурячої нори і тричі пчихнув; чудово, завтра о третій годині вип’ю! — ти думаєш спати? — безсоння мордує, осьо прикнокаю щура і влюляюсь, — нехай щастить на нічному полюванні, — надобраніч, мила — вона вкрила голову ковдрою, мов хвилею сонної води, за якусь годину, чи вічність почула благання: пам’ятай сизо-чорничний туман зіниць, пульс блакитної жилки на шиї, пам’ятай підтиснуті під живіт, близькі на доторк коліна, пам’ятай здитинілу, зціловану підпухлість нижньої губи і осторогу збудити тебе, плаксиву; розплющена запитала: чом плачеш? — бо знаєш скільки мене покидали? — побуду, доки обом буде гарно — відіб’ють, володіння для мене означає втрату, — покинь пусте думати, тоді побачимо —хочеш, поїдем на річку, будем пити вино з суницями — добре, милий — будемо купатись і красти на сільських городах молоду картоплю, — добре, милий, — водою з піском вимивати казана і викопувати чаклунський зозулинець на березі — згодна, милий — продавати дачникам низку щупаків, а за виторг купувати сірники і консерви — обов’язково, милий, — виходити до вечірнього теплохода за пивом, — звичайно, милий, — вносити до намету оберемки сіна, — якщо пощастить, і цвіркуна з покосів, правда, милий? — заспокоймося і спимо, сироти ми обоє.

Вранці геній, вузлем зав’язавши шкарпетки на п’ятах, метнувся на міст — Ніна з вікна побачила його одутловату постать, що тримаючи ліву руку на поясі, правою жестикулювала, щось доказувала продавцеві пива; той з блюдечка в кишеню зсипав мокрі копійки, поставив на бордюр п’ять бокалів і підчепив до машини порожню бочку; тоді поет, причесавши п’ятірнею розвітрене сиве волосся, оперся на побічні мосту, з деким ручкався, декому відповідав кивком голови, накупив газет у кіоску, сердечно вклонився продавчині і завернув до підвалу — вона відступила од вікна і дістала косметичку. Ще з порогу, наспівуючи про похмільне повітря свободи, він завсміхався розгублено, так ніби чекав образи, ковтнув заварки з чайника і тичкою з гвіздком постукав об пацючиню нору, — середночі обоє чули землетрусні дрижаки стін, розпізнавали писк, шкработню пазурів між фанерними перегородками, кудою хвостаті пожильці забігали під стелю й двигтіли там, — невиспаний долонею шоркнув по сивій щетині і закомандував їхати по видавництвах; дасть доля, за переклади розщедріють на авансець! вона засмикнула ремінчик на босоніжку, знову подивувалася власній покорі; дивувала і потім, коли між телефонів і рукописів геній перекинув на стіл коньяк, однаково розгублено заусміхався редакторові, секретарка поставила каву на тумбочку, молодик вибачився за відсутність колеги і позичив двадцятьп’ятку; геній налляв собі сам, випив мовчки, кивнув, — ходім, — заведений щось пояснював на вулиці про угоду; вони мене за попихача тримають! з раптово подобрілим виразом пожалкував: нізащо труйку купити для пацючні, а похмелитись знайдемо! одна справа, коли сам слухаєш щурячі концерти, зовсім інше, коли слухає дама, ти не покинеш мене? правильно, заварим цукру і нехай поприлипають до підлоги графоманські гризуни, вони ж струблять мої рукописи й підточать посмертну славу; о Зевс всемогутній, спопели графоманів! вони відриватимуть нас від пісень любові, нап’ються крові ностальгічних свічок і золотоокі, пекельні читатимуть мої вірші на курсах сержантів міліції; вони вчора стибрили змилок, сміття калорійного нема, останній мій змилочок, айяяй! в легкому хмелю, в святому до сльози настрої поет стиснув Нінин лікоть і копняком прочинив двері сірого дому; вони піднялися на третій поверх, коридор нагадав їй судові митарства по розлученню; однаково оббиті дерматином, цією шкірою лицемірних тхорів, двері, де двоє запізнених підслухали промову кінськоголового академіка, голос мертвотний: царина, сливе, прецінь, героїка образів, амбівалентність, людськість і символізм узагальнень доби розхилитаної вавілонської вежі; промовець зрідка посапував на кафедрі, нагадуючи звуки нічного шабашу між простінками комірчини; вона знала по бібліотеці цих-о інтелектуалів з якимось імпотентним розгубленням і поборництвом чистого розуму, а головне: з нездатністю будь-який досвід сприйняти серцем; викаструвана псевдоеліта, вік жорнуєте кості вами ж убитих, вами ж знехтуваних, вами ж відкинутих селюків, що приходили вам нагадати…, та нема більших трутнів і сліпаків, більших циніків, манірних опудал і ялових корів, знедолених заздрістю з натяком на снобізми, нема більшої немочі в розумінні великого і святого, ніж ті, які на державних службах займались мистецтвом усеньке життя, кляли терплячу людську німоту, тісним застільним півколом лаяли одна за одною нації, одружувались на старих дівах, пили до всирачки, любили подискутувати і леліяли столичну прописку; геній когось шукав, уголос читаючи прізвища, видруковані на папірцях під ромбиками на дверях, за якими помічав все не тих, все не тих; вона піймала себе на тому, що звідкись пригадує ці прізвища, справді, книги цих авторів, проштемпелювавши, ховала на вічний спрат, знаючи, що ніхто й до другого пришестя не посилатиме за ними запит, не розклеїть злиплі від патоки й фабричного клею сторінки, дуросвітньо товсті цитатники з’їздів; на сходах в кінці коридору надихалися димом затято примружені інтелектуали, лунало і сливе, і прецінь, і амбівалентність, і національна традиція, і захід нам допоможе, — цокіт друкарських машинок каблучками іродіади чигав на голову порятованого в’язницею; здавалось, викличуть і по всьому; царював розмірений скрип канцелярської облуди з утомою розхилитаних стільців і даремністю кави, геній насуплено остерігався сторонніх поглядів; на сонячних намивах вулиці, між безлічі міських золотошукачів, змінив гнів на відвертість і кивнув на похмуру будову: страхопуди, що люблять мертвих, аби сильніш ненавидіти один одного на курячих сідалах дисертацій; у-у-у, бандота; зажилили, пошкодували сто грам для вождя! давай, давай, більярдисти, шахісти, заплічники ідей, генератори спадщини, генерали чорнобильських кар’єрів, віддаровую вам свободу, — живіть! і посумнівши до заячих зморшок біля очей, поет спотикнувся, вона взяла його під руку, а коли пірнули в підземний перехід, він знову оклигав; моя золота мрія — зігнати графоманів і стукачів у літературний концтабір, дати умови для творчості, камери з пальмами в діжках, горіхові столи для писання доносів, коньяк із-під крана, видавати грубезні томи під спільною, братськомогильною обгорткою, проводити літературні вечори, дискусії з наглядачами й вівчарками, газетку їм сотворити, нехай друкують рецензії і спогади самих про себе; замість карцера перекривати коньячний краник, і щоб стонадцять разів од руки переписували свій головний доробок, свої писульочки в органи; позбавляти ув’язнення при відмові писати, з літфонду виплачувати подвійну пенсію, оформити на депутатські посади, видати посвідчення інваліда творчості з правом без черги купувати пиво і сірники — надихнуті стійлом слиньте про орденоносних доярів і скромних чекістів, піонервожатих з п’ятьма абортами і мудрих сталеварів; відколи письменників усуспільнили, як знаряддя праці, це вони, на противагу великому самітнику, незлюбили тих, що прийдуть і не прощали тих, що пішли, бо не хочуть загинути від тих, що є; секретарі конюшень епохи, сіячі такого знесилля, що легкий змах ворона вергав чоловіка на спину! — досі загнаний, кволий єси, і вік западає без кари й прощення; повіриш, так всього шкода.

10

Річкою до берегів навських, вістуючи світлу радість про воскресіння Христа, пливли шкорупайки крашанок, пливли, мов лілії, пливли в блаженну долину повз міст, викладений муміями шістдесяти шести праведників, чиї тіла послугувались для спасу ближніх, — нетлінно лежали ченці, розстріляні за віру: чи є Бог? — на березі світилась живицею труна, куди рідні небіжчика вклали дранку, аби йдучи на супокій, душа залатала прохилитаний міст; вона кладе на пісок римського золотого динарія, співає впівголос про ріку вогняну, про душі грішнії, беззаконнії; вони кричать, перевозу хотять; відказує душам батюшка Небесний Цар, нема Михайла Архангела, йдіть самі через міст, взуйте нові постоли, вдягніть одяг світлий, щоб вітром новим облоскотало над водами, трісками спогадів марних, відтесаних од вічного древа, застеліть нерішучість по тілах відболілих висотою братів, гляньте, внизу в кип’ячому олові посиніли злі панцирі ворожбитів; то ж бо серпи свої, рядна, взувачку парусинову, сум’яття дум і смутки принесені коло мосту покиньте: вітром звіє і хвилею до осоки приб’є: там пес чотироокий, що слідом за дияволом бродить, загребе мотлох піском і пуститься берега: душолюб; на варті стовбичив безсонно, лаписька передні на камені грів, росу злизував, старівся, Архангел по хмиз для багаття всенічного полинув, розтанув при кованих дверях тьми; брама ночі міцна, то собачисько голову вкутав лапами, заковізлий спочив, імла від байраку клубочилась, тихо, тихо, коли диявол шерсть густу йому пообіцяв за те, щоб душаки злі пропустив до раю; та жде господаря пес, нікогісінького, звівсь на передні і пащу оскалив, тоді звабник гостинця хмільного, хлібину з насіння дурману, кинув: лови на льоту! тако вчамрілого, солодкоокого дух облесливий і підбив на відступництво; Михайло приходить, взнає, більш пів-віку засмучений; зараз до навських долин за цуциком добрим подибав, кресало в руці і пук очерету за поясом, присвічує смерклий свій путівець, нема-нема, то часом звістку з голубом золотодзьобим надсилає, прив’язана волосінню до лапки, пергамент покроплений магічними барвниками, потримай над лампадкою, сійни свяченою водою, перехрести тричі і проступлять письмена: скільки напитую, а путнього вовкодава немає, на службу нечистий видурив, ягнят небесних пасуть на горі, псюри в шерсті дарованій, полиновій, риком грізні, хвостами каменепади рвуть, за раз випивають потока; хрестним знаменням рятую себе; горе, горе! одними молитвами до навів добивається старий, очерет свій допалює, бідкається на пригірках; коли сонце навзаходи, голуб за втіху й за поводиря йому; переказуючи воркітливо: душ чимало товпиться перед мостом: є чорнобильські, є калічки малі, є здорожені по білому світі, струп’ям згризені їхні ступні, є лякливі, є немічні, є довготерпляче сором’язні, бо всякому хіба трісок на дно домовини поклали? і човен розсохся, смолити пора, знаходь помічника вірного собі, знаходь хутніше і повертайся назад, батьку чистилища. Зі сну Богдан прокинувся до нового снива: дід обтріпав кам’яну мучку на брезентовому хвартусі, поклав на стіл молотка і стесане до пітного відтиску пальців зубило: розказуй, хлопче! підйом, підйом, заправляйте постелі, ранок подібний на весняну каламуть по ярах, тіло синім опухом мертв’яка виринає на пітне піщане простирадло; відкашлятись, подих болить, гірчична слина засохла на майці сусіда, глянути довкіл нема ради, день вікувати треба за мурами сну, високими, як і спогади про чесноти, котрі легко згадувати, відчувати позаду, тим важче тримати в серці навіки: дніє гнів, дніє поглум, час до прийому ліків відраховує бухкання швабри об плінтуси; тоді медсестра запитає, ніхто не їв? санітар закихкоче, постіться грішники на порозі в рай! винуваті очі тих, кому приписано терапію, трепанацію інсуліновими шоками, справді виказують смирення, котре на погляд медперсоналу посвідчує гріховність помислів; чекайте, потім медової на смак глюкози дадуть, кварта алюмінієва, питва на три пальці, пив би до скону, також загуслої манки подвійна порцаєчка; такий порядок, хто з інсуліну, вовка смаженого зжере; від перебірливих кусінчики хліба на тарелях сіріють; дивне диво, об’їлися передачками після неділі; крумка в долоні, великим пальцем втискати дрібкувату смачнющу сіль, запивати киселиком, скоринкою виловити плівку на споді і згадати підрум’янену в печі ряжанку, думати про трудотерапію, відгонити спогади про дому, від яких мона рознервувати, бовкнути лишнє і прощай пам’ять; лучче загадувати про мале, доступне тобі, здійсненне; хоча б про лікування трудом; виведуть на повітря; головне, дожити до післяобідньої пори, а там благодать; тако подумки втішаючи себе, вистоювати чергу до патронташу ампул, які медсестра надпилює, пискляве скло тріскає від зусилля великого й вказівного пальців, тримаючи шприц на відльоті, поглядає в картку хворого, скільки на сьогодні одиниць і голкою втягує прозору погибель; доторк ватки, опік звабного дівочого тепла, звичайний укол, трохи свербить і по всьому; зганяють до палати, — лягайте, лягайте! санітар спершу ковдрою запинає вікно, звівшись навдиба на підвіконні: підводна синь приспокоює, поринай глибше, там спокій, буцім останній подих, остання гикавка утопленика перед тим як пожадливо заглитнутись водою; пам’ятаєш, малим тренувалися на уроках по хвилині, по дві затримувати повітря; знай собі, що вже молекули інсуліну випалюють животворну енергію тіла, струмують вапняною мукою по артеріях, по суглобах, бридотно сверблять кістки, вже помалу вигризають вільний неспокій клітин, котрі запрагнули зросту, пекучим вапном затиньковують мозок, думки двояться, інсулін очами щурів пливе до легенів, тихо, ще рано, ще санітар, сплигнувши з підвіконня, човгає на коридор, повертається, кидає на підлогу колесом змотаного паса, засмальцьовано гострого по краях, ніби вигостреного об немічні бруски хворих, прикутих на в’язці; мона згадати, як батько гострив об навощений пастою гоя, зеленкуватий, мов битий цвіллю, шкіряний ремінь справжню бритву, золотий, тиснений на ручці надпис полиняв, пряжка, зрідка послаблюючись, коли рука ковзала вниз, цокала об дюралевий ріг на вішалці, зсутулений ти сидів над сніданком, мама вклала в кишеню курточки двадцять копійок, десь у восьмому класі тобі купили польський в тонюну стрічечку, франтівський костюм, правда, штаненята завузькі, плакав, віднікувався його вдягати, мовляв, хлопці засміють, скажуть зеківська роба; нещаснішого від тебе не було на ту пору; коли вжикання об точильний ремінь вигострювало образливу сльозу, мама казала, що пів-зарплати вгепала на оцю-во вдягачку і маєш дяку, ярлик засіявся, хто прийме назад до лісхозівського магазину? плакав, боявсь, що на вулиці вгледять люди в пасастому, дорослих візьми зрозумій, то прицмакуватимуть, який кустюмчик видзігорний, то скажуть, диви, яке пхе! плакав і таки ту одежину відпродали, щоб смугасто піжамним зноском повернулась тепер тобі, позбавленому сліз, дорікань, сорому; санітар починає з грудей, старанно, вправно обмотує трап’яні руки, чути кінський прокурений сап і запах згірклого плавленого сирка в поміченій вензелем кишені халата, мить вичікує, щоб ти поворухнувсь, значить затягнутий слабкувато, тра підтягнути, засмикнути попруги, тихесенько будь, о, поклигав до лівого ліжка, мона видихнути з грудей спертий дух, легше ниють обмуляні ребра, муляє дурна охота вивільнитись, розв’язатись, вискочити на коридор, вибити плечима двері на вулицю, зірвати пітне, гірчично липке, пекуче ганчір’я на собі і втекти, це стопроцентна примета що інсулін діє, хмелить конопляним пилком, — утекти, Господи, ліс Твій за річкою, сітку рибальську несем на плечах, вертаємо втрьох і білопузі щупачки на вербовому патику хвостами черкають глицю й рудих мурах на осонценому вересневому прослідкові; колись тута височіла вузькоколійка, подеколи трапляються сталеві скоблі, треба йти назирці, щоб босі пальці не позбивати, щоб знечая не ступнути на вертку мідянку; сітка, просихаючи, до запамороків пахне прирічним бур’янцем, м’ятою, вільховими шишечками і сіє сухі водорості на спину; ми йдемо додоми, литки, нажалені осокою, приємно пашать, скусані вище ліктя, бо нижче були під водою, руки здригаються на звук гедзів, пити кортить і розмова звертає на гнилички: тамо коло озерцяти на галявині; гриби одійшли, залишивши вказівну пріль опенькам на порубі, дрібненько, осінньоквіто біліє суничник на південному боці насипу, чути гук пастуха, який прозорим і чорним внизу рідколіссям окликає череду, щоб гнати на водопій, несе в картузі погризеного білкою білого, завбільшки з добрий чайник, ніжно салатового під шляпкою гриба, — запропонує туристам на юшку, може плеснуть чого, — піджак на старому пропалений сонцем, зотлілий, на спині геть посмугований, немов його дерли медведі; скоро й голос, егейкання між осик затихає, вуж пливе закропивленим плесом змілілого озера, кров закипіла на проламаних зябрах риб, щуче черево товсте, мабуть, лигнула минька; ми від річки мілкенької під тінню грабів тюпаємо втрьох, прозорі й натомлені, по горобиннику повно чорних дроздів, очниці їхні обведені жовтим, птахи запливли жирком, тому пострибом, пішака гасають по опалому листі, а нема на вас доброго самопала!, забалювали б новий лукулів вечір! на узліссі донесхочу наїлись грушок і поділили, розклавши на горілій траві, мізерний улов, кому плотвичку, кому підлящика, кому линка, консервним бовталом вивернутого на грузькій ковбані, якраз коло бобриньої гатки і обгризених, мов заточені палі, березових пеньків, муляка пахла дьогтем, стогоном падаючого дерева, берестою, слава загонщику! ми домовляємось, куди смерком підемо на юшку, вистане й пригорщі окунців, річкові опасисті, кругліші від ставкових, тринога й казан, і пів-пачки відсирілої солі заховані на дні вкопаного в землю, обкладеного дерном, покинутого самогонщиками короба з-під браги; якраз навпроти будки лісовиків, що обкоровують сосни для стоку живиці; візьмемо вдома по чвертці перваку, настояного на балабані, візьмемо лаврового листя, цибулі, чарка, вирізьблена з дубової кори захована знаємо де, в розламині ясена за вузькоколійкою, яку, кажуть, насипали в’язні до війни; головне, потикнутись додоми: керогаз синьо палахкотить на дворі і ложка з загуслим смальцем сутінково сивіє на пательні, шпориш під плотом ховає осипане кропив’яне насіння, лагідний дзвін струменя молока об дійницю перебиває тишу айстрового полум’я, замалого, щоб розтопити хмаристе небо за хатою; отаву давно згребли і знесли на гору, але так пахне покосами, іржавінь коси посіялась на вершки різнотрав’я, собака хоче пити, з висолопленим язиком риє за будою піщану нору, мама плесне йому пінявого молока в подерту цепком кастрюлю, наллє в тарілочку малим короленятам, бо злодій королиху сьоночі потягнув; не п’ють, доведеться їх годувати з піпетки; висловухі, пухнасті клубочки з трикутною посмішкою; за кролячими клітками геть западає сутінь; старші гризуть полин, жаріють очицями, і серце повернення гупає їхніми лапами по тонких погризених дошках; мамо, гляньте, якої риби припер, як золото, пару в’юнів, пару щучок, грубезний оклен, за красноперок нема що й казати, напічкурували під корінням старезних повалених верб, не бійтеся, вужів там немає, тритони поховалися до зими, лови, скільки влізе; вода осінньо прозора, дзвінка, друзі мої поряд, викинута на беріг риба підстрибує на сонячному котовилі, купкою поряд сіріє одежа; мона вискубнути й посмакувати білавим коренем рогози; чого злякаюсь, коли сонце вже вбоге, пропікає линяло волошкових бабок, вже безсиле прогріти затінки, вже потуманіле листя верб налипає на голі спини, холоду не чути в воді, але на вітрі тіло засинюють сироти; стрибаєм, ляскаєм по лопатках, вискубуєм у п’ятах колюхи, вухом притулившись до плеча, витрушуєм гарячу воду, бавимось собі біля пахучого з ліловим одсвітом верескового вогню, скажіть, чим не зайчики коло огребка сіна, загубленого на лісовій санній дорозі взимі? мамо, почищу рибу на сливовому пеньку, киші зчиню вигостреним об бетонний поріг складаним ножиком; колодочка зеленкувата, дещо тріснута; на сметані обсмажите щукер, смакота; ага, той кіт малохольний десь лазить полями, чужі позбігались, гляньте, під хвіртку, лучать писками на білі пухирі, дайте-но руки сполісну в емальованій мисі, витру ножичка об мішковину на паркані, мамо, ну я побіг, чуєте, друзі мої тихенько самими губами посвистують за брамою; їхні кухвайки продимлені ще на купальську ніч, холодно було тоді, їхні ботинки кирзові, пропалені на ранковому жарку, коли підсували підошви погрітись, засинали на ялиновому лапникові, ногами до тлілих головешок; їхні коні іржуть на поклик місячної сурми, їхні діви сумують, любистком натираючи отерлі, змурашені груди; їхні дороги все по туманних долинах, озирці від собак, убрід по приріччях; мамо, засуньте сінешні двері, спатиму сьоніч на застеленій старими пальтами отаві під грибком, як повернуся до ранку. Даленіючи, тих копитний грім каблуків санітара і гасла тривога, визолочена конопляним пилком благань, голубила темрява: ніяково без часу, летіти проваллям, нікогісінького нема, ніякої зарубки для спогадів, здається, леза січкарні рубають вологі стебла, покроплені з цебрика вічно заклопотаним і згорьованим дідом, і потерть сіється йому на бороду, — і ніколи згадати себе, ніскілечки не врятувати себе, бо вапняна їдь випікає клітини мозку, анігілює круговерть страху, на дні глинища яріє свіча, входиш, голову увігнув, коні в санному запрягу хропуть морозною парою, звідки снігу такого нанесло? глибоким тунелем серед заметів і верб пролітаєм навстоячки, широко вперся ногами в сани, віжки натягнуті, широченна на цілий небачений світ яблунева осонценість простору зманює раптовим вибухом куріпок під скирдою: вискочити на зимню, наїзджену вузькоколійку, щоб коні послизались від ожеледі і рвали посторонки, ковзаючи з крутого насипу вниз, повз голі, до оранжевої деревини обкоровані зайцями, вільхи, повз сороку на калиновому кущі, повз хмару снігової пилюки, зірваної вітром із чорних по краях кучугур, вниз до набіло вимерзлої під берегом річечки з пролизнем на бистрині, і видра, що досі дрібцювала по самому краєчку льоду, хвостом замітає сліди і бльовкається в сиво димуючу воду, — доторк до згина ліктя, холодні пальці, це перше живе відчуття і ніколи такого не було, щоб згадав, де ти? повертався з потойбічно безпам’ятного світу і бачив, — над ліжком схилилася медсестра, остання крапля глюкози ще світиться на голці чималого шприца, — і чув архангельське ім’я санітара; окликне його медсестра: потримай-но цього, ще гримнеться на підлогу, геть закволілий, не годен на кухню дійти; п’ятірня легка, окрилить поштовхом в’яле плече, підштовхне чоловіча зневага і ревність до парфумної наготи білохалатної красуні; сядеш на ліжку, тіло намуляне пасом, змотаний, мов пожежний рукав, сіріє на тумбочці, покритій газетою, обірваною на розкур, іноді досипали чай до махорки, однопалатники марять, сіра пітна судома заплямувала пір’яну невагомість подушок; обскубані курчата під ковдрами, злітайте, безкрилі, на чорновіття круків, — птахи, що не сіяли, вас, домашніх, пожали; сльотою минути мільйонно-свічкову стерню, о, катівня язичеська, превелика єси! обернутись на зливу й відплакати потолочені сліпі зерна, перейти поле з блискавками самотніх сосен, ближче смерк, іконостас обрію невблаганно далекий, — коридор, сморід матраців і ферезолу, сміх костелянші з ванної мильною піною під дверима протік, плескіт дикий; чути, ляскає об мокру підлогу брусок господарчого мила, — спину потри, ти-хі-ше, дура, — сам такий, докомизишся, поблажку дай, пусти поза чергою першим і цапки пнеться, — я тутай навік, — поки з тобою, скажи, що любиш, — доки змилиться мило до банного дня, знайдеш собі, навчена; без платні робила б туто; санітарові чистячок, бабі по коліна дрючок, — диво, що так, за те вас і любимо, — ласі позбиткуватися над дурними, — ціхо мені, пождино, стій, бо впаду — тепер дійшло, що прогавив ти банний і судний день, виглядай до нової п’ятниці; костелянша зніме на фанерних дверях замок, сама собі пані, наймичка впертих, господиня сорокалітня в панчохах, які спадають до п’ят, вдає простодушність, звабно, здобно натоптувата, молодиця з армійськи поставленим голосом, якого побоювались і лікарі-чистоплюї: за всіх рознесу! тема відома й поблажливим практикантам, відома туалетному підвіконнику, корзині з брудною ватою, оббитій клейонкою канапі в тісній ординаторській, витертому лінолеуму санпропускника, настелили недавно, зіницям лійок, ганчірці з сімейних трусів на розхилитаній, тріснутій посередині швабрі, якою од підглядальників засунули двері ванної, вирватому гудзикові піжами, мертвим випаленим блощицям з матраців після прожарки, вибивачці на сходах, замковій щілині з дрібнозубим старечим оскалом, очам малоліток, що збилися в похітливий гурт, млосно злиплим холошам, лопухам по канаві, ящикам на смітнику, куди з лопатами виводила на роботу копачів траншей; відома й купі вугілля за кочегаркою, брезентовій накидці на низькому топчані, затупленому ломові на брилі антрациту, консервній бляшанці з холодними чифіринами на споді, відпила й позіхнула, потягнулась, поправила лямку ліфчика на плечі, дістала бинт із кишені пальто, розкарякувато присіла за гарячими казанами стиснутої води, терметра аж зашкалює і завідувач пеклом прихиляє піддувайло коцюбкою; оно стукіт лопат затих, нестримну не втримати: сходи, подивись, порозбігаються сумашетші кєдроні мамі! стій-но, вуглє на спідниці стріпну, і не муляло, ти подумай? Ти прихиливсь до стіни, ти дихаєш мильною парою з ванної, ти встоїш, бракує зомліти, брикнутись і пайка путяща піде кнурам, піде свиноматкам, піде обвареним помиями, безшерстим лікарняним собачиськам: відступити від паркої імли, за здоров живеш зміряє шваброю, лучче впасти, скрутитись калачиком, цуциком, заковізнути блідою картопляною бростю; згрібши під пахви, до палати відтягнуть; ще рано; помислив і маєш, скорий який; відхились від зелено обслизяної стіни і долонями налапуй дорогу в їдальню, десяток кроків, чуєш, замовкли і ластівка гнівною зіницею майнула за вікном; зумисне думаєш про те, що додасть чоловічого впевнення, втримає на ногах, ти-но згадай вільні, спокусливо легкі шляхи, за які доля відпровадила на стезю неісходиму, стражданням вимиваючи з крові вино безславне, лукаве; крок відрази кам’яніє на липко брудному лінолеумі, учись ходити дитинно, силу добру, поновлену, світильник палахкий вистав на підвіконні для блукальця в оброшеному дощовикові; опівніччю глупою прийде, розгомониться і злидні світу узриш — їх обличчя заволосатілі, щоб приховати судому; вислухай кожного і терпіння твоє, цим обшурованим тиньком запеленане міцно, змусить відступити злобу сьоніч, і гість, безнадійно вибалаканий, закуняє, бородою ткнувшись об стіл, пальці сплівши над картузиком, тако, мов побитий; гість так подібний на вас, дідуню, проте я молодого Северина впізнав, він під хрестним знаменням моїм згинув до часу; навпроти оцинкованого віконечка, дві порції манки злупивши, сидячи на табуреті з мискою на колінах, розвидніло мені і поряд столувальника знайомого нагледів; безбожником упам’ятався він, одну кімнату інститутьського гуртожитку ділили, виключили невдаху, таким і зберігся звідтоді, нахрапистий, але поміркований у виборі слухачів, злоязикий, але з поклонінням минулому, захоплений Солженіциним, але по-бабськи манірний, скупий, обділений крихтою уваги до людини, обпалений початковою манією підозри, навіть, коли я спробував після сніданку погомоніти про інститут, все таки молодість і чимало професорів здаються анекдотичними, сміхом розважити себе від вовчої підстреленої човганини, він куснув губу, нащось згадав свої пропиті на другому курсі джинси і ліг лицем до стіни, одверто зневажаючи оточення, як і більшість людей, отруєних політикою, бо завжди особи без золотини співчуття намірені рятувати людство скопом, тим самим утверджуючи свою вищість і право на владу; вдруге через півтора місяця доля звела нас на прю, я в балачці з сусідом згадав: що користі чоловікові придбати весь світ, а душу свою погубити? знайомий, — лице його безвиразне, — ліктем оперсь на подушку, давай торочити про християнство, про ідеї завоювання, про гріхи божих слуг, про все те, що так кортить повторити атеїстові, ковзаючи по поверхні користливого себелюбства і відсторонюючись головного: віри; дякувати сусідові, бувшому старості церковної двадцятки, той обвів десницею німу, паралізовану сном, палату: якщо Господь досі милує світ, то тільки заради оцих; молитви їхні чути біля самого престолу! знайомець поглянув зневажливо і глумливо, мовляв, ясно, шиза косить; отак і мордувались надалі, я зранку кивком голови вітав знайомого, що гірше, ніж лікаря, зненавидів мене, і курявою закипала біснувата днина: молодий, скорий на вислугу санітарчик наказував витріпувати постелі, пил надмірного смутку млоїв мене для майбутнього здогаду: моя приреченість додає знайомому сил; він уперто розтягував еспандера, аніякогісінького здобрілого почуття не виказували м’язисті вилиці мавпуна, сама холодна поривчатість рухів, тріск суглобів, шоркіт щетини об комір при вовчому напівпозирку через плече, звичка до присідань, буцім тренував ноги для біганини простором крізь світові літа, на косину через парсеки вічності, цитування, квіти під пам’ятником, над покрівлями шкіл імені його імені, над вулицями, перейменованими на честь його восьмого подвигу, над попелом спалених пророчих книг, що до приходу темряви пам’ятали про всіх лжемесій. Одержимий люд марив, прикутий широкими пасами до ліжок; багатьом допоміг би священник, сповідь, причастя, відомо ж, психічні розлади зліковувались за давніх часів, може тому стільки хворих, — заледве тепліють живим духом у тілі, — що Вельзевул по змілілих серцях бісенят розсилає, навербовує рать для єресі: крізь сталевий скрип еспандера чув воляче сопіння й під’юдливий голосок: щось Бог забарився з випискою, жде хабарця, помолись, щоб звільнили від аміназину! серед людей психічно надірваних — віруючих найбільше, і дитяча безпорадність навертає до молитв так самісінько й звично, як бабця наказує малим, наляканим нічною бурею, онукам вклякнути під образами, помолитись за странників і в темряві чекати батьків; ось повернуться наспівані, молоді, з шишечками духмяного теплого короваю, замотаного в хустині; однокурсник і серед хворих видавався чудним, жінок без розбору іменуючи бабами, єдину втіху мав: баляндрасити з принудчиками, моторними й бравими, дещо поблажливими після “спецу”, про їхні сексуальні пригоди на волі; то публіка похітлива, булками не годуй, дай побахвалитись, які вони козирні; обов’язково один тримав блондинисту директрису гастронома, коньяк наливала, обов’язково присватувала молодих продавщиць, аби не гуляв, де попало, хоча насправді дільничий насилу впхнув його сторожем до молочної лавки; другий на Півдні чоловічою проституцією заробіткував, як чорт хмарами, крутив іноземками по готелях, третій, четвертий, за приховану таблетку циклодолу таких харманів наплетуть, аж той мало не розривав еспандера: да-а рібята! слухав оповідача, простягав йому покурити, замріяно дививсь на осику за вікном; загальна прибитість слугувала йому потвердженням власної сили і совісне світло обминало його — чому під тінями митарств одні добріють до всього сущого і складають подяку, а інші, просмолені хвилями доріг, отримують від пережитого тільки спрагу насолоди і виправдання злого? так міркував я, пам’ятаючи про тих, що нічого не відали крім роботи; про тракториста, який вивіз на поле гнояку на тракторці, шкіра його просичена коров’янкою як нікотином, завертає на станцію, назустріч йому п’ять скирдувальників; йдучи на пиво, викупалися в ставку, вила поховали в кукурудзинні за греблею, почіплялися на пахкунця, сміються, раді, до чайни годину йти, так підскочимо запроста, спекотнява така, що від поту розмокають сигарети між пальців і сивіє сіль на чубах; двоє молодших плигають біля ворітець скраю села, щоб за чвертку недогону порубати дрова хазяйці; накладе в полинялу кепку огірків, три помідорини, пригірщ вареного стручкового гороху, посолити й до пива самий-пресамий смак; доки впоралися, внесли дровиняччя під шопу, приятелі, злизуючи солоний пил на губах, заледве продихуючи круту спеку серпня, по кісточки в пилюці стануть за ворітьми і хтось на манір бубна гупне об алюмінієвий термос худим костомашистим пальцем; нема пивка, немає завозу й сказала, не ждіт і хоч показіться! ніхто не зітхне, не образиться; впокорені стернистою тугою дядьки посідають на обрубі канави, звісивши ноги в замаслених, чорних, буцім галоші, кімнатних тапках, по лікарняному ковтку смикнуть на гурт четвертинку, пляшку закинуть на покоси прілого бур’яну, корка забере молодший і застібне кишеню військової, цементної на лопатках сорочки; прихвалюючи самогон і хрумкаючи огірками в тріскотливому на зубах піску, побредуть під горби повз мертву ставкову воду, — отако й підобідали, давай вивершувати солімку, — молодий принесе суховила з держаками витертими й худими, що кості, викинуті з гробів, купкою склавши одяг, полізуть на солом’яну кручу, розіп’яті сонцем, гірчично малі для яструба, котрий вигойдується на гребенях бузкової спеки; покидаючи піднебесся, збавляє лет і тоді його лякає понурість людей у кортових, гробового кольору, підсуканих по коліна штанях і самі плісняві, немічні з волячою втомою на роз’ятрених пітних повіках постаті; руки їхні гіпнотично повільні; здається, крила згорни і почуєш скрип сухожиль на живодерні безвітря; по зап’ястя засмагла втома, тіло бліде, на плечах нашпигане будячинням, на шиях руді хомути; вихор закрутить огребка в яру і покотить до всохлого джерельцяти, погляди стішаться провісником вітру, грози, що вимиє сонну солом’яну млявість і солону ропу на очах, і осінньо, немов після приморозку, запахне витолоченою волокушами конюшиною по стернях, — дарма — пробував голос безнадійний яструб, бачачи, що жодної хмарини не видніє над обрієм, спускався нижче, повільно розмотував спіралі над степом, низько нависав над останньою латкою вівса, куди від комбайна поховалися перепілки й лежать грудомахами, ткнувши розсічені страхом голови під крила; вівсяні мітелки гойдались від хижого повіву; вигнуті на кінцях, сизаві, з розчепіреними маховими перами яструбині крилля пригинали овес до землі і оголювали пташиню беззахистність, очі займались солом’яним, жовтим вогнем азарту, ще малу мить яструб прислухався до мишачого писку, — тихо, миші холодні, бо днювали по норах, — і безсилий далі терпіти спрагу виставляв пазуристі, в пір’яних штанцях, лапи, кидався на куріпку, дзьобаком продовбував спину і пив теплувату, ледь остуджену ляком, кров між ребрами, де тремтіли солодко бузкові легені. Через тих-о людей на солом’яній домовині осуд покидав мене; недавно стрів однокурсника: на майдані незаможності розбалакує про культуру, вивчив напам’ять пів стусового вірша, горює над національним, лає вічно чергові події, сірого кітеля застебнув на останній гудзик, посуворів, посуворів, бочком підскакує до публіки з десяти п’яндюг і вмить закипає рогатим вождівством; підлий і пітний понуро ціпиться в припадку правди і мсти, то ковтає голодну слину, то клене підступність видимих ворогів, а насправді зайнятий тим, що й раніше: погубленням власної душі; мені ж боліло незриме — що станеться з людським серцем на висоті двох обмолочених тисячоліть, чи подобрієм на одну падалішню зернину з упованням совісного плода? навряд чи.

11

Озвіться, діду; так, кажи, вибалакайся і полекшає тобі; нестримність, ворог любові, була головним моїм злом, я втомився прощати, нахлинула втома і люди, яких я образив, ніколи не взнають, як я молився за них, ненавидів себе, давав обітниці суворого мовчання — воля, сила дерзань моїх вигасла, над календарем літа переважав дух перловиць, що гнили на річковому березі, викинуті прибутніми водами, в горах, напевно, пустились дощі, тутай суш і доцвітала цикута: чи прокидався під ранок і безнадійно ждав чогось у пітьмі, чи лягав спиною на бистроводдя і поглядом голубив небо, думки розчереплювало: доки триватиме богопокинутість? згодом цей здармований час забувся, як забуваються марення під простирадлом палючого сну в присутньості лікаря, що радий підслухати і проклясти тебе за безпам’ятну балакучість; в годину сумнівів люди ставали лікарями; про них не відаєш, що вони взнали про тебе; тому сім’я виростала в престол відвертості, тихої вразливої самоти; тому втрата, покара за нерішучість, була вигнанням у минуле злослів’я; придуркуватість сухого й гнаного вітром насіння отрути однаково царювала серед тих, кого по старій пам’яті перестрів під кав’ярнями й вежами з людської кості; сидіти вдома; вона, відкинувши голову, ліктем опершись на холодильник, медовими очима примруженої левички слідкувала за мною, і подарована на весілля, декоративна, з благенькими квітами таріль, здавалось, лосніла знущанням; лучче вік без господаря, ніж власною кров’ю гріти таку блощицю! навідмаш рубнув безсилу стіну, тарілка гепнула об підлогу і надщербилась, хотів склеїти, глянув, всміхається; вічний старець, книги розпродав і це продаси; голими руками храпнув зо зла таріль, болем обпекло потім, кров заюшавіла за обстріпаний манжет сорочки, спробував зав’язати, кров за хвилину пробивала бинт, тако і доклигав на станцію швидкої допомоги; там наказали поворушити пальцем, відвести погляд на плакати з цивільної оборони, дали укола, легкий лоскіт проймав занімілу руку, зшивали білою ниткою сухожилля, ніби покусувала мурашка, поплескали по плечі, заборонили на два місяці піднімати тяжке, то мав нову мороку: саме ремонтували дитсадок і батьки відпрацьовували там за здоров живеш; сказала, годі ганьбити, думай собі щось, або вимітайся, вопшем; добре, піду, раз так, — від помаху гойднулась дьогтярна, як нитка слини з чортячої губи, павутина під стелею; тоді випало тягати столи з чорновусим, видним собою прапорщиком, зносили з другого поверху, щоб фарбувати внизу, таки не втримали на площадці між розтягнутими гармошками сходів, дошка всією вагою телепнула на скалічену п’ятірню; плюнув на лікарняну допомогу, день при дні напитував собі роботу, від болю прокидався на розкладачці і тьохкіт закладав вуха, згодом відкрився свищик на пальці, вигнивала нитковина, яку заплющений мусив висмикувати зубами; рана місяць висвердлювала кістки, прикладав марлю з обліпиховим соком, запарював у фіолетовому розчині марганцівки, гній сочився з середнього суглоба; тоді на останні карбованці пристарав “Столичну”, склянку без закусі лигнув, горілкою обмив обценьки, впівсили, сподіваючись, може вислизне нитка, трохи поскубав невигнилу нить, жовту, як навощена, міцна дратва, по спині линуло холодним потом — і сірпонув! — судома згризла шкіру з лиця; головою на підвіконні, безпам’ятного застала мене на кухні; рукав хакової сорочки змок від сліз; соромивсь глянути на сліпучу кафельну синяву; вона мовчки прибрала на столі, мовчки всадовила малу перед телевізором; радів притихлій жінчиній згоді і подумки дякував, що здогадалась про розірвану спільність; сама газетою обмела павутинний ланцюг над дверми, свічник латунний в накипах стеарину шухнула у сміттєве відро; даремно віяло матіолою і кихкотів, аж заходився пугач над молодим лісом; закрила вікно на вулицю; ліктем посунув глечик поросячої крові, забув вилляти, досмалив і недокурка, грудьми, опертими на підвіконня, відчуваючи кригу зчужілого дому, тихесенько забожився, згадав себе малим; бабця відводила через залізницю до школи; благословіть з того світу, більшої нема надії — звідтоді спогади пекли незгойним, гниючим соромом, мов витягували, висотували, виривали цупкі сухожилля з скаліченої руки. До сусідського хлівчика в приватному секторі щонеділі підточував автофургон, і молодий медвідь, видзвонюючи мідними брязкалами на ошийнику, застрибував туди й кігтив пазурами дерев’яну обшивку; господар змотував на лікоть повідок, рукавицею стирав іней на віконці кабіни, на полах бушлата обтріпував солому з берлоги; світало над залісено вепрячими спинами горбів, медвідь чмихав, надихавшись бензинового сморідку, і лизав скло, за яким у кабіні малиновіла потилиця хазяїна; відкривав бардачок і примірював сонцезахистні окуляри, а десь автобусами до заповітної галявини з’їзджались мисливці з жолудисто незмигними від застояної люті собаками; лайки оскалювались, радісно потягуючись на передніх лапах; старий у підшитих дерматином валянках розмотував котушку з прапорцями, гавкіт було чути аж до кордону лісника, косулі там здригались, молодняк терся шиями об соснові обаполи і копитив обскубане в зимі липове віниччя, до оранжевої крові прохромлюючи рогами шкіру одне одному, — пройняті злою тривогою, ніби нагледіли водночас: медведя за карабін чіпляють до грубого дроту, натягнутого між грабів, скраю галявини впівголос перемовляються чоловіки, собарнота скалозубить і обнюхує траву, зрідка старий, притупуючи валянком, гукає: давай, давай! і хрипкуваті голоси обривали дзвін брязкал на ошийнику медведя, що глух від люті; давай, давай! і летіла шерсть, сука з натертим об сніг малиновим вим’ям відлітала до кучугури, гримів ланцюг і сніговий вихор здіймався там, де клубкували чорні і гостровухі собачиська; будуть працювати, хвактічєскі получили хрещення! шо да, то да; медвідь же знав: рід його, вистріляний позаминулої осені, закінчується на ньому, на вбивчих гостряках пазурів, на кривавих патьоках по спині; нехай старий собачатник над зігнутим вдвоє зошитим викрикує клички собак і пахне весною зозулин цвіт на пеньках, нехай лякливі задкують під кущі драпахів і господарі лижуть сніжки, він здалеку упізнає справді злобний голос, він зведеться на задні лапи і захищатиме спину; нехай бритвенно, гостро спалахує вичовганий дріт і псота кашляє, давиться пітною рудою шерстю, він вистоїть, — одгризіть собі язики й захлиніться кров’ю. Тижднями ходив сам не свій, за копійки підпрацьовував на товарній станції і там посварився з бригадиром, що закривав наряди кому як хтів; а німота облягала потім, на віддалі вокзалів і річок — відколи бачив дитину? — безсніжної глухої зими приклигав на майдан і серед запрошень сфотографуватися біля Діда Мороза в кожусі з кривавим верхом, серед милих діточих приспівів, запаху глиці, розтовчених горіхів, лікарняно злежаного одягу з нафталіновим сморідком, серед ковзкого, осрібленого інеєм, граніту коло мертвих фонтанів, звідки, послизаючись на власному шарфикові, малюк човп до простягнутих батьківських рук, серед розгублених фотоспалахів на скляному більмі лисобокого трап’яного верблюда, верхи на якому хвацьки поганяв кантаркою хлопчак, осипаний білими остюками, серед юрби, апельсинового світла провислих гірлянд і наспівів про зеленого папугу, почував себе батьком; надійдуть, разом питимем каву в забігайлівці біля вимерзлої чаші, відкоркую шампанське, розповідаючи, як діставав святковий напій, обережно, ось і повні склянки, твоє здоров’ячко, доню! вино заріканням пощіпуватиме в горлі, запросить додому, донька, набігавшись коло ялинки, засне на моїх колінах, віднести на ліжечко, відчуваючи легкість худенького тіла, підбивати таку ж лялькову подушку, обмощувати ковдрою підібгані ноги, вдихати солодкий дух і довго грітися об сонну посмішку ангела; нікого ти не побачиш, мотаючи головою поверх голів, стаючи навшпиньки, витягуючись, мов вішальник; одна прийде, безборонна і тиха; сьогодні мусить; покине пса на морозі, знятим з нього ошийником обстукає на дворі чобітки, запросить на вечерю, пригадаєш повстяну оббивку дверей і ручку у вигляді голови лева, сама помалу зніматиме грубий вовняний светр, просмерділі собачатиною лайкові пальчата кинувши на підлогу вітальні; задушно і спрагло тремтітимуть жили на шиї; сама крізь кватирку викине псюрі черствий окраєць, заразом занавісить вікно, скаже, холодно, як у льодярнику, — прийди з донькою, наснись ще вдруге — дарма. А відразу після виписки бракло сил для зітхання; дивно, колись був добрим пловцем і того літа покірна на правому березі течія підштовхнула — міг пірнати й пливти, зривати лілії з гадючим стеблом і пливти, озиратись на захоплену на пляжі свічу її тіла й пливти, ногами відштовхуватись від загрозливого бакена і пливти, пропускати опередь себе баржу з гравієм, бронзового по пояс матроса з шлангом на кормі, нехай поливає гарячий камінь, і пливти, сліпнути від потопельного валу й пливти, бо чайка з голосним скиглінням, збиваючи пух рогози на качалках, кинулась на дрібну, виплеснуту хвилею, срібнобоку плотвичку, вода потугішала і від близьких круч долинуло подібне на голос січкарні гугніння під вербовими корчаками; течія сотнями линв обтяла відступ, потужні шестерні викручували суглоби, десь зовсім поряд закрапотіла з плакучого листя роса; наковтавшись блювотного літепла, дотягувався до поряд звислого гілля, тягнуло вниз, а підпливти не годен, течія несе за два сажні од берега; світлотіні вмивали лице і стрімко пролітала цвинтарна ограда дерев; однаково ж кудись викине, утримати себе на плаву; заклало й вуха, заплющений до зеленої різі пірнув, ховаючись від сонячної відрази свідків, викрадаючи силу в уявної погибелі, випірнув, — болотяний витопт між осоки пах іржавим залізом капкана, якого підлітком ставив на бобра, зелений покіс пах вигорілою на плечах, пітною сорочкою батька на косьбі, дзвін мантачки загойдував новими хвилями, знагла зашепелявив на повороті ситник і вода зжовкла, тільки подумати хтів, то від піску, а коліна вже проорали наждакову твердиню; зліг на лікті і підтиснув ногами здутий живіт, вонітував, здавалось, гарячими кишами, пітний лоб обтирав об суху, витягнуту сітями, кропивку, відтак помалу відколінкував на червоне покривало жорстви; над кручею розпластано і захмеліло від висоти вився яструб, і спритненькі ластовенята, помітивши тінь, пірнали в глиняні нори; ящірка на сірому вапняку здригалась від писку птахів, помалу з білим тягарем роду повзла мурашка по акацієвому стручку, страх смерті шмигав мідянкою в білавому черепі літа, кожна приземлена течія життя раптом відокремилась від льодоходу неба і щось загинуло в мені, бо, злігши спиною на сухий відшліфований корч, помітив за маревом піщаної стерні: вона вклякнула біля малої і дитяче відерце натрамбовує ракушняком, щоб будувати фортецю; без уваги на мене; знала, що виживу; і таємно всміхалась над сповзлою бретелькою купальника незасмагла, незцілована береста, підпалюючи самотні сутінки тіла. На свята, на всіх дверях, куди стукав і відчиняли, білів крейдяний, намальований, хоч і дідівською, проте заступницьки впевненою, рукою хрест, — світлі координати над промуляним клямкою півколом заброд, — вхід відсувався подібно до могильної плити, сам узриш: тіла їхні землисті і діти під ковдрою лижуть згарок свічі, за стуком обсипеться побілка і той річковий ракушняк стане крейдою білого дня, розмов, що розчерепили мозок; розлунений станцією голос по селекторі воскресить крик санітара; відбій, відбій! тихесенько, міцні в’язки на грудях, ніч під лікарняними пасами спогадів, затягуй сам, і тоді після шокового стану дадуть пийнути сиропу, дотепник на алюмінієвій кварті видряпав дулю; відгорлань своє нині, свідомість втрачена і час від часу безпричинна здоба розтинатиме груди; своє здійснили; хворі, напевне, стічкувалися під палатою інсулінників, рятуються чужим криком, лікар не забороняє з огляду на педагогічний вплив; з ординаторської війне духами — німб благань після родичів; марно, бійся жалінь, боронь доле, виплачеш себе на посміх, підозра задмухне світлосумну тишу чекань, втіху темряви, коли до сліз уявляєш дому… ніде так не пам’ятав … ніжно рання пітьма подарує сміх дружини під вікнами; пожалій лучче їх, безболісних на вроду і впевнених завдяки єдиному прагненню: похітливій свободі; світає, тоншають, тануть рятівні паси на грудях, хоча й уявні, проте втримали від німого стрибка за балкон; згадай, тоді з волі передали четвертину коньяку, ковток і цигарка, смак дубильний на пів-життя, правда, боявсь балакучого друга по шизі, та ніхто не заклав; пили в умивальнику, відкрутивши обидва крани; під землю, зринувши на малу мить, щезала артезіанська вода, проте попахувало гнилизною. На світанку слухати магнітофон і перемотувати одну пісню середини сімдесятих; до сьомої розподілки тьохкає зелений пульс, росте гінкою очеретиною; щось схоже пропалювало скроні під “естом”, відтак безпам’ять, здається, заново вчиш людську мову; пусте; перемотати касету і чайник затрубить срібним ріжком; найлютіше плакати вдосвіта; гірко молитись, бо дніє, святиться Ім’я і царство гряде, воля Його на землі і на небі; повірити серцем, струм проб’є до кісток: обпікатись об склянку, вівсяними крихтами підсолодити чай, дитинно вилизати долоню; біля настільної лампи черствіє сир, везьнути пилюку, газетою накрити паку листів, зачитано давніх; пора будівельникам об ребро вагонетки розрубати мішок смоли, сокирою під колесами розворушити жар і підкинути кльоцка потрухлої шпали; ломом довбати смоляні хліби, вагонетка ухне сичем на гребені попелястого ранку і вітер видмухне косми живичного вогню, скоро кипітиме: притаманний окраїнам запах пекла, готель, суботнє безлюддя, мокрий сніг за вікном, тиха стороння думка, мовляв, ти ніколи не помреш, бо кожну секунду бачитимеш вічною.

12

Коли дощ пахне райськими яблуками і голуб під ясеном на монастирській стіні вкриває голову крильцем, пора покинути розгадування снів і посікти пампушки тютюну з цвітом дроку; з дубового коритця зсипати куриво в шкіряний на сирицевій поворізці кисет, та мисливським ножем порізати на розкур газету; на порозі накинути капюшон дощовика, вдихнути солодок злущених стерновищ і самокрутку послинити, викресати вогню, впізнати обліпихову гілку пасажирського поїзда на далекому залізничному мосту; — двиготів, розрубуючи фату прожекторного світла над переїздом: вона з прапорцем за халявою гумового чобітка прокрила двері в тісну канцурку й сьорбнула заварки з чайника, вмита малиновим соком світлофора, подумала: самій сходити? приймакові донесуть, давно з сокирою виганяв, мільтон прицоцаний, на три роки завербувалося, тоді Богдана послала доля, чого ж покинув? мусила злидня матнистого з ощадкнижкою пускати знов, легше терпіти вибрики чоловічі, ніж лемент бабський; чули таке! зманюю хазяїв їхніх! донесли й тому бобіку з “бобика”, мовляв огинався страховий агент, доки ти, бідний, прохідником вкалував; я відбрила: ось Бог, ось порог! каліч спита, замимрило, на місяць зав’язало, та картуза видали нового і почалося; три міліціонери на висілок, машина своя, балюй, труси самогонку, тиждень нема, добу відсипається; нахалєру собачу, — баби підкусують, — такий приймак; а звідки, питається, ждати луччого, звідки виглядати на троє дітей і зарплату дідоводихи? законного порода у вибої погребла, цей пшик козлячий прибився, командує, а ти на переїзді чергуй, а ти дітям форму вижебруй до школи, а ти полуниці й малину з городу тягай на базар, а ти, молода, бійся в дзеркало глянути, щоб не злякатись себе, збляклої видом, посірілої від диму смітників, куряви поїздів; була в місті, заходила за минулою адресою Богдана, знала, його там нема і все одно чось потюпала, як сновида; дякувати, якась жіночка дорогу нарадила, хутенько змоталась, хтіла повірити, що з дружиною помиривсь, тому й обминає висілок, якби то так; легше повірити цьому, ніж думати, вгадувати, хіба собі неціловану знайшов? переказували, допізна світиться на монастирищі, скніє при гасовій лампі один, за столом задрімає; міг би й листівку вкинути; до знемоги сумний, яким трауром його прибило? ну і я першою з доброго дива не обізвусь, попробуй туман прокричати на перевозі; вподобав дикий на скелях виноград, розказував, по світі кидало, притуливсь до монастирської стіни; коли скрижаніє річка, бита буду, по молодому льодку втечу, подруга підмінить на чергуваннях; від клопотів господарських одна сивина і діти порозлітаються, подякують, та й по всьому; втечу, кожухом обкутає і назад проведе, повз ялинові гілочки, натикані ним упоперек льодяного русла; надихає за шию, комір шарфиком по-дитячому обіпне, притулюсь до неголеної щоки; рада померти на зоряному морозі; губи, як сіллю натерту рибу, судома потягне; коли чекати на переїзді? о, чуєш, дзвонить перед товарняком, вийду глянути, за всенічну всього передумаєш.

Упівока поглянувши на поїзд, що плазував між колючого дротиння на мосту, Богдан зітнув лопатками під промоклим плащем і вступив до сторожки; гніт прогорів, він підкрутив його на пучку і струснув бачок лампи, думаючи, що треба десь вициганити пального — світло молозивом розіллялось по стелі. Чим не робота страхувальним агентом! по весні цвіт черемухи оббивай головою, літом розхристайся, планшета закинь на плече, на привітання подавай руку старим і малим на лавочках; насінням пригостять, а як довідаються що розлучений, від воркітливих свах нема одбою; такий видний, мабуть малоп’ющий? такий ладний собою мужчина і пропадає сам, анех воно западеться! оно Валін п’яничка на вербовку звіявся, під хоробу він їй, молодиця, сам зайди, глянь, малину за хатою вибирає, чого думати, сходьтеся та живіть, скільки теї мороки, соколику мій! вона над відерцем видмухувала з переспілої ягоди хробаки, він, тримаючись за дротяне на хвіртці кільце, запитав дозволу увійти на подвір’я, холодок витоптаної кропиви нагадав сумирне сільське дитинство, вона сказала; забур’яніло кругом і боюсь висапати, може гадюка тамо під лопухами; лякливіша від старої діви; як ви кажете, дати вам сапку, позрубуєте цей-го бур’ян, діти вже розказали, що ходить страховий агент, то це ви? висілок: двоповерхові шахтарські будиночки із заскленими балконами, з тісними літніми кухнями за горідчиками і садками; на чорному від вугільної куряви стадіоні чухались об штангу кози, тітка, сидячи на дерев’яному ящику, торгувала черешнями на склянку; немов по-писаному вродилась кума, повела косим лисячим поглядом і заздрісна жіноча енергія згойднула Валину втому, згоїла нашпигані на зап’ястях руки; та звідки, — обоє розпитували, — та скільки в паспорті записано дітей, та чи насправді розлучений, та звідколи, та щоб ти здоровий був, такий помічник, та чи з розумом попиваєш, та чи ж багато переляканих сьогодні застрахував, ще мусиш по людях іти, то нехай тобі Бог назустріч, ну я побігла, варення пригоріло, сюди чую, гвалт! ми приснули змовницьким сміхом і вона довірливо, як давньому знайомому, сказала, що завтра йтиме на нічну зміну, сьовечір вільна, вип’ємо чаю, варення пожичу в куми, любиш полуничне? зупинився в готельчику? по телевізору третя серія, подивимось, ніде ані чоловічої душі, вино і пиво завезли, приймак он листом порадував; якщо взнаю, кагал ваш кєдроні матері підпалю, гад буду, тєрять нєчіво; то таке мона стерпіти? старосвітське запрошення власкавлювало мене, коли по застрахованих висілчанах букет піоній настарцював і запитав себе; хочеш обсістися тутай? буде степ, буде річка, відтерпнуть зціплені сухожилля; подумай сам, така дивна полегкість окрилює по хуторах, по висілках за каменоломнею; тута знайоме все, сходжене мною. І дивне некликане щастя зоріло на воді, коли затінком зрадженого слугами виноградника збігав до порому, мріючи і померти на скелястому березі; отак помріяв перехитрити час, — розбите бронзове дзеркало на споді гробниці, — побачив себе, на сотні сумнівів розколотого бідою дорогих мені людей; лучче нести свій хрест самому; так думав і підходив до будинку за купою жужілля коло котельні, квіти заховав у спортивну сумку, подякував телебаченню за відсутність сусідів, домлівала задуха, двері були прочинені; вкладала спати дітей, серветкою витирала попільницю для гостя і, щоб пришвидшити час, обминала поглядом годинника на столі; я поклав квіти в раковину умивальника і ступив на балкон; там на підлозі лежала напівзгорнута постіль з матраца і ковдри, на підвіконні пахло кремом для засмаги, — прохилив вікно і обпікся святом малинової зорі над похмурими териконами, над проламаними покрівлями бараків, над автобусною зупинкою, над диркотливою хмарою пилюки, над мотоциклом без фар, що пригальмовує на майдані, тверезіший в колясці поправляє рибальські сітки, а водій, почіпивши на руль ребристого шлема, давиться пивом з банки, яке хлище йому через ніс, подає посудину напарникові, той заливається і собі, хляпає кришкою по слоїкові на коліні, “емте” рвучко газує на бруківку, розлякуючи молодих півників на паркані і, коли минають стрій двоповерхових будинків, чути підмугикування і вицок свинцевих грузиків об дно мотоциклетної коляски; на узвозі скловатний туман тверезить зальотників і пісня тихне; накрутила будильник і стрілку виставила на шосту — позавтрім чекатиму на переїзді, — банки з варенням знесла на кухню, засміялась, знімаючи хвартук і витираючи ним руки; якщо запросивсь на балкон, значить нема, десь посіяв упевнену силу власника, що возсідає в світлиці озутий, курить і струшує попід за диван, видко обоє ми збідовані, правда? цілуючи, переніс легке, бо радісно піддатливе, жіноче тіло в кімнату і задихнулася вголос; ти хлопчик! потім, прозоріючи після тривоги, за кожним пестливим словом і відкриттям якогось ширшого світу, справді побачив себе малим на скрипучих складських воротях: засліплюючи кальціонованою содою вороння на кленах і дітей на залізному прутті, снували, спінювали руді калюжі старезні “Зіси” з роздутими бортами, водії часом привозили з лісу пучечки чорниць і тикали з кабіни хлопчикам, що обривали губами ягоди і зарікались більш не пуляти болотяними шибалками в лобове скло, не підбирати заслинені недокурки за порогом вагарні, не курити за сухими ящиками й за тюками осикових стружок, не чіплятись за задні борти на повороті, не сукати дулі водіям, котрі раптово гальмують, щоб вискочити з корбою, не збовтувати зелену воду в пожежній, вохристо пофарбленій, баді під щитом, виловлюючи пуголовків майкою на патику, буцім сачечком; ловити тільки злюче осине плем’я на мішках із-під цукру; тако пляшечкою накрив осу, загвинтив корком і притуляй до вуха, вилізши на ворота й тримаючись за найвищий гостряк, або розхилитуючись над калюгами, доки гуркоче товарний поїзд і зловіщого скреготу не чути у вагарні; ті навстіжно прощальні схлипи перед річищем залізниці і кам’яним руслом сошейки замовкли тоді, коли трактор притягнув і одчепно покинув під липою стару з солом’яними віхтями на лезах, з погнутими залізними колесами січкарню, ми гойдалися на довгій тичці і тупі леза мотлошили оберемки лопухів, перерубували сухожилля подорожнику, зеленим соком прискаючи нам межи очі, — ворота прощань над січкарнею світу наврочили блукальну осінь; ніжній і тихій, що лягла підборіддям на кулачок, хотів повідати про найніжніше, та поберіг на потім; будка на переїзді, там мідний чайник на столику, затягані карти і два ящики замість стільців, за відкосом мілка криниця, дві гайки примотано до дужки відра, зливала на ноги після грози, що застала напівдорозі; перекинувши кирзові черевики через плече, по гарячих калюжах, по росяно прохолодній траві, по іржавій від залізної руди стежечці причвалав до світлофорних троянд, окропом грозової рішучості змив куряву на ступнях, одсвіт блискавок ще різався на листатому кінському щавлі, але гроза даленіла за велосипедними коліями по отаві; — засвітло, підборіддям притримуючи тріпотливу хустку, що збилась на шию, вона з’їхала з мосту, минула луг, і росяне білоцвіття таволги хльостало по литках, пахло медом, деркач дудонів за вербами, зрідка колесо наскакувало на щебінку і буцкав об руль бідончик з вечерею, мляво, сам по собі обзивався дзвінок, звуки наливались срібноголосим чеканням, подібним на забалакування самої до себе; може прийшов досі, чує здалеку, зустрічатиме? війнуло креозотом, іржею від штабелю шпал і купи скоблів на галявині, відтак дочувся дзвінок на переїзді і вдячно теленькнуло серце, це ж прийде; відколи за покійним чоловіком подалась, покинула донську станицю, стільки й світу чужого, що день до вечора, люди кругом вербовані, очі видовбуть і не питай, як звати, безрідні, прийшлі; приймаки пили, бо всовістити нікому, терпи і на, коли хоч, побачення; духмяність кропиви забивала дух і вже яскравіла над посадкою, наливалась наркотичною силою зоря, як бубляшок маку; колесо вильнуло на мокрій траві, — вона підпихнулася чобітком і виїхала на тряский брук, що під переблиском світлофорів нагадував шкалу термометра; притулила велосипеда до сухої західної стіни, прислухалась до тиші в будці, защіпнула сталевим півкільцем розстебнуту по дорозі кобуру і зняла з руля бідончика, здалося їй, злиденно легкого, як для святкової вечері; загорнута пілкою варена картопля, малосольні, з окропом, тількино з макітри, огірки, дві парникові помідорини і чвертка слив’янки, затикнута газетним чопом; озирнулась на передгрозяні хмари, що набичено й грізно сунули проти вітру, над скелями блиснуло і небесний вогонь розіллявся по тілі; заледве тремтячими пальцями розвузлила на шиї хустку і по-дівочому пов’язала кісником; простелись йому дорога під місяцем; спів невидимих по байраці птахів завмирав над покосами, пахло дудником, лопухами і пусткою, як на покинутих обійстях, так не хотілось заходити всередину будки; знову пустився дощ, вона переждала його під стіною, дивлячись на диких двох голубів, що сиділи на одному дроті з сизастим соколом; сутеніло, вставав молодий, ще прозорий для звуків, туман і мені легко вгадувалась дорога по дзижчанні на переїзді, босим ішов через луг, марно черкаючи відсирілими сірниками об тертку, виплюнув біломорину, під ступнями потріскувало бите скло граду, дивувався темряві на вікнах діжурки і думав одне; не прийшла, всюди пізно; потім, коли поставила відро на цямрину і простягнула жовтий залізничний жилет, запитав, чому світло медове? — буря дроти обірвала над дахом, — скринька ліхтарика з різнобарвними світлофільтрами тьмяно палахкотіла на вікні і вона, сміючись, насварювала мене, коли з яскравої, буцім молодий льон, зелені перемикав світло на втомливу снігову кипінь; вмиротворена любощами, ворожила на картах; я ж козачка, дивись, причарую! за довгим дзвінком вибігала увімкнути прожектор перед поїздом і, слідом за аміачною задухою після цистерн, креозотова тривога, вічна супутниця доріг, гніздилася в тісній халупині; вона кидала жовтого прапорця на стіл і пристукувала колодою карт по долоні, мовляв, нехано здихаюсь того гнидника, виглядатиму тебе; обридне хліб страхового агента, прийму, поживеш, поки серце здорожене втримає; мої діти тільки мені потрібні, знаю, вгадую твою печаль і тому не розпитую, всякому своє болить, а мовчазному найбільше, звідала по собі; знову тоскно над шлагбаумом сурмив дзвінок і, всенічно вартуючи залізне річище, ми слухали тьохкіт рейок довго по тому, як поїзд даленів за криву, боялись загадувати на три дні вперед, лампочка в ліхтарі тускніла, нагадуючи шершня; сивів і вищав туман на мосту, коло річки на брилу граніту опустився старезний степовий орел, востаннє оглянув голий до териконів простір, хрипливо гавкнув, роздратований свистом ховрахів на горбі, прислухавсь, — замовкли, — зігрітий втомою влади над степом, міцніше вкутався крилами, суворо й незмигно звів очі на дзьобаку, ніздрями з насолодою втягуючи полиново дрімотне повітря, заплющився; рудувато світлий знак на його голові скоро геть зіллявся з пітьмою і ніч, вилизуючи завошивлене тіло, змиваючи темно-буре офарблення пір’їн, владно розкрилилась над косогором; за тиждень, викликаний телеграмою куми, повернувся приймак, — переказував Северин, професійний злий вісник і знавець таємних оказій; як-то вона зараз? добре, що відмовився бути тягарем, двом нещасним ще гірше; гайну до висілку, взнаю про все, тільки мине ця депресія; бач, по-лікарняному заговорив, сам собі кат і зцілитель; така вже доля пустельника.

13

Коли відчинив двері на вулицю, копняком на сльоту виганяючи пса, що заліз під мокрий брезент на дровітні і тричі пчихнув простуджено, — ріка випадковою жінкою загорталася в простирадло туману, вітряні крила дерев опали і звіром ницьмував на піску паром, дві линви ховалися в очеретах, над трьома хутірськими хатинами царював сутінок; довго спалося, — запитав себе Богдан, — довше за двадцять віків од часу оніміння Захарії? як пахнуть під навісом вільхові поліна! одним оберемком пропалю, обіцялись привезти вугілля, тепер лід зміцніє, лучче підкинути підводою, скільки його на зиму потрібно, палитиму по пару совків, на розпадку нацюкав дровенят, не пропадемо; але скажи, відколи дід відійшов покаянним сном, хіба я жив для свідоцтва; звідки ж думка про сповідь? дивно, земля за погрібником цвіте, печериці до морозу зародять, мона насмажити пательню на маргарині, закликати на сто грам енкаведиста, бо дід щось змовчує про себе й про лисого, знайомі давно, тільки останньому пам’ять відбило, диво що так, добряче на віку повар’ятував, гола голівонько; а може приходить дід остерегти, почути незнищене слово роду? от Северин сам самує, обпалений сатанинською хугою, тому і скластись не здужає, вбивствами смерть залякав, таким у пеклі вже тісно; докупи нас осінь звела, маю послухати дідову мову і його, звідти і звідси; куди це задівся бідон, а, ононо під кухвайкою в сінях, думав гасу нема, трохи є — зачерпнув консервою рідини, чий запах так любив змалечку; особливо якщо бабця на присьбі доглядала керогаз, на дні латунного тазика плескались, кривавили воду випатрошені карасі, луска срібліла на стертому з дерев’яною колодочкою ножі, якого колись загубили на городі, дочищаючи пізні кормові буряки, потім виорали весною, трохи заклепки підправив і ножик вдвічі рідніший, керогаз розгорівсь рівним полум’ям, молоді півники склювали риб’ячі пухирці і неболяче довбуть мої позбиваті об каміння, обвезяні соком перетертого в пучках кривавнику, соромітно нехворі ноги; зара збігаю на город, наламаю капустяного листя з росою, виріжу тугі прожилки, розкачаю його макогоном, бо змащена олією качалка лежить біля тіста на столі з відгорнутою цератою; ліплять вареники, покинуть мені ложку сиру з цукровою пудрою і жовтком; нехай бабця капустяним листям обкладе варикозно зчорнілі, вузлакуваті, набрякло важкі, буцім намоклі головешки з дилів згорілої хати, ноги в бурках з широкими халявами і вискубаною ватою на носаку; кепсько, що нема молодих лопухів, нехай оббинтує листя, згасить вуглини жару в кістках і знову з її пальців обсіватиметься біла пшенична мука; жаль, шпаки обнесли останні з підв’яленими боками вишні на верху дерева, міліла благодать, літо висихало ряскою на мокрих вербових поплавках під причілком повітки, чорнобривцями й пізньосерпневим страхом духмяніло подвір’я; скоро поганяй в школу, так неохота, бабць, добренько мені на дворі; треба йти, треба; бачте, пішов, аби зосталося наше подвір’я; одну-но мить посидіти б там на калачиках, обхопивши коліна, посутінкувати радісно — гляньте який улов, — верболозовим пруттям залатувати дюри в старій колисці, що пахне равликами; ти нею вкривався під час грози і сам нагадував равлика; посидіти б, почекати, ось підрум’яніє на сковороді і спокусливо вигнеться смачнюще присолений, ламкий, хрумотливий хвостик ще недосмаженої риби, сміливо відламуй його! Запах гасу вмив лагідністю і просвітленням зору; він побачив за руйновищем монастирської стіни: собака, витягнувши шию, хлепче воду на обмілині, фиркає, роззирається, біжка обнюхує покинуті мишачі кубла по притолоченій повноводдям траві, поводить мордою на густий оситняг, звідки за мить вигулькує з обплетеною водоростями, прибитою по течії пляшкою, яку, мабуть, ховали на похмілля туристи, і вже сягнистими стрибками летить за дровітник; кладе з пащеки посудину на купу однакових знахідок, втомлено, з гідністю піонера, дибає до сторожки, прочитуючи в погляді господаря подобрілість, прищулюючи вуха і б’ючи хвостом по слизькій, як шкура викинутої здихлятини, осінньо холодній землі, повискуючи сам до себе; спатиму в сінях, аякже.

Ввійшли обоє; вогонь зметнувсь у буржуйці, осипавши в піддувайло жар, і обсвітив крізь прочинену фаєрку пристанище пустельника; під ліжком обметані гонучами кирзаки, під стелею низку тарані з обламаними плавниками, цибулю, часник, гумовий клей, кипу журналів на полиці, в пузатій коньячній пляшці наливку зозулинцю для зміцнення сил, гранчасту, ще прадідівську чарку, — єдине, що виніс здоми, — кисет запашистої з буркуном махри, безмовно сіру тарілку радіо і окремо на покутті рибальські причандали; моток пофарбленої вільховою корою жилки на розламаній сірниковій коробці, пуделко з гачками, розсип дробин, бамбукові з фосфорними наконечниками, соргові, набірні з гусячих пір’їн поплавки, карабінчик для самопідсікання донки, кормушка з свинцевим грузилом, жмут стальки, пластмасові мотилі, кований гак на сома, обсмалений ріг на линка, дві потускнілі латунні блешні, вудочка для зимового лову з потрісканим ніпелем, анісові краплі на денці пляшчини, голова велетенського рака з побілілими вусами, кусінчики сухого спирту в затяганій, напівобдертій коробці, блискучі від парафину, зеленоголові великі сірники, ніж, бензинова запальничка з патрона, похідний примус, піврозламане кружало макухи, пінопласт, мормишки у вигляді гедзів, зламок коркового дерева, трубочка від крапельниці, пластмасовий розкладний стаканчик і томик Аксакова з фіалкою замість закладки; буржуйка чмихнула димом, зітхнула, непоспіхом взялась пережовувати вогняну з іскристим насінням траву. Дістав шовкові нитки і до бильця ліжка прив’язав два кінці недокінченої сітки, уявляючи, як випливе на весняному поромі вдосвіта повз тремтливий на середині ріки стрій поплавків; ловко, човником засмикував нові петлі, вічка нагадували миті прозрінь; хмільні, горласті, з бородами, розкустраними на вітру, поверталися лжеченці в пустелю з Царгорода, пліткували, язичили про Іоана, гостювати цурається, людиноненависник, зрозуміло, підбиває на владу чернь, зверхність і здирство його погубить, скільки храмів цих одкривати, подумайте, браття дорогі, дам престольних гнівить, мовляв, очі підводять сурьмою на манір єгипетських ідолів, августійша імператриця Євдоксія в сукні прозорій опечалена серед троянд, зітхає чиста, як сльоза ближнього; він, братове, нелюдимий від бісівських вад, от побачте, доведе до різні з аріанами, духовно зміцненими Юліаном, сатири на християн писав, атеїст, прости Господи, та ж не христопродавець, благочестя тримав до імператорського вінця; так, тоді передмістям Дафни іде повз храм Аполона, туман, запустіння, ящірка пірнула в перекинуту вазу на сходах, жрець саме заколов гусака і роздмухує вогонь для всеспалення, пір’я летить аж до сандалів владики, а поряд пишається храм християнський з мощами святого, богомільці з піснопінням розповили дорогу туди; добра собі оказія, закрити зборище, викинути кістяк, нехай тиняються по місту процесіями! ті кричать — пасрамляться уклінні перед істуканами! а той собі — я, Юліан, наказую; муруйте тюрми! вірите, браття, останнього дня блискавка креснула об мармурового Аполона з простягнутою рукою; нема, нема, то двох воїв, що поскаржилися на утиск, закайданив Юліан і схиляв до язичества, ті нівкакую, обезголовив їх і убоявсь гніву, давай сатири писати на християн, каже, язичеські храми хіба шкодять церкві? давайте сусідувати; якби не так; дива євангельські заперечував, епігонствував, графоманив, поетами, музикантами себе оточив, богемствував і впивався славою; по його творах учні скніли над рефератами на тему: легенди про Іісуса Христа, мракобісся і фанатизм іудейської релігії; ранений під час походу в Персію смерть за хмарами саранчі узрів, живота обхопив і болото з кров’ю кидав до сонця, вигукуючи; ти переміг, переміг мене, Галілеянин! ченці на підступі до печер, оббирали реп’яхи з одежі, позіхали, хрестили роти; від Їхніх кроків на пагорбі ховрашки ховалися в нори і тих цвіркун. Нитка скінчилась і Богдан ще відмотав від котушки, прислухався до вогню, поміркованого, мовби корова жувала жуйку — і голос дідів долинув; заполонили світлу столицю так, що православні мали прибіжище в одній домовій церкві, бо храми відгикували богохульними гімнами, аріани торжествували; горе нам, горе Антіохії! гори кругом обжилися утеклими, вони ставали на молитву вночі, імператор Валентин спалив двадцять чотири пастирі; чистосерді стражденники вставали за криком півня, ждали грози, кругом напів’язичники; слухають псевдонавчителів, гординею чорних, золотооких від перелюбів і звірств; ось вони, звузлені, зріднені торгівлею і кумівством, похіттю й суєслів’ям, свідоцтвами й гостюванням, пилом доріг і димами пожертви, обітницями і клятьбою на мечах, ворожбитством, астрологією, прискаленим розумом, звуком самотньої сопілки, розділеним майном, поцілунками, курчатами під спільною квочкою, собачим гомоном, поглядами за вікно, скрипом ясена, колосистою спекою з волошками навшпиньки, щитами на воротях, постаттю в мучному вбранні, лунким голосінням сича, потом смертельним і видихом без Божого імені на устах. Остерігайсь Северина, онуче, старий скористався довірою твоїх розмов, на два береги розкаркає про гріхи сильних світу; лжепророчисько, якого скіфи забули спалити в степу, на купу хмизу на возі поклавши зв’язане тіло і вогняними жигалами штрикнувши коней під боки; чуй-но, за твоєї відсутності пробував слова твої, пащекував до людей, промови ябедні багатьом подобались; слово Северинове, мов брязкіт ключів, приємно й безглуздо діє на довірливі душі; слово ж твоє рятівне для свідків печалі; Северин бо — єпископ заздрісний, даремно примірював митру твою; любитель ситних обідів і пісних розваг, рибу пічкурує по норах, за простолюдина себе видає; людина з поміркованістю вола і спритом ящірки, коли наступають на хвіст, своїми брехнями мріє затінити наш рід; стережись, один ти, один над водами свідок і пастир.

Ваша правда, діду; безвихідь залякує, але трудно збороти самотню людину; проте тоді, поневіряючись пустелею розпачу, телефонував на далеке місто світлокосій, юно полюбленій жінці, сказала, що день народження сина співпадає з моїм днем, батько давно підполковник, пам’ятаєш пасхальну дорогу, живу в чоловіка, зраджує, квартира моя порожня, відпочинеш хоча б, приїжджай; вгадуючи її материнське співчуття до себе, пролітаючи десятилітнім тунелем розлуки, згадував дитинство; а нині зима, смуток неісходимого снігу, що ополудні на вирубках пахне весною і огради полустанків збігають назад, череп’яне листя дубів світає над розбитими чашами митарств, над вокзалами з висоти пригадувань і замовлянь; спи, кохана, чужа, в домі зрадливому, спи, чекаючи обіцяного дзвінка, спи, уявляючи себе перед дзеркалом, зоря парфумів на лівій долоні, правиця ж вигойдує синюватий, як молода кленова кора, лак на нігтиках, спи з дитям, спи далека, спи під намоленим заступництвом зустрічі, спи, обмита наркотичним маковим молоком надрізаного хмарою місяця; стокопитна ця ніч притупує тумани коло залізничних мостів, губить вогняні підкови по очеретах, димом зароджує ранок; спи незаймана, ближча від світлої близькості недолюблених сімнадцяти літ, спи на землі своїй; по відкосах дотліває бур’ян, жарінь нагадує світлячків; на дні колиски вагону прокидаюся немовлям, щоб вступити в обітованну долину; спи зіщулена в рутяній, густо зеленій пітьмі повесільних літ, спи, забуваючи лоскіт весільних стрічок, дзвін роси на барвінку, вічну зелень скорботних полів, спи втомлена, незлослівна, морозно тиха; після танців проводив додому, серпнево лоскотав лисячий комір; літа розкошу! літо, розбите на підголоски сурм золотих, несла за собою повсюди, несла на тупіт оленя з свічниками на похиленій грізно голові, напівзабута спалахувала світлим болем, спалювала туман над ознаками часу, наказувала вітрам вимітати образи, верхів’ям дерев схилятися шанобливо, на честь приїзду викупати місто дощем, засклити за ніч всі телефонні будки, — подзвонить по дорозі з вокзалу, — влаштувати конкурс квітникарок на майдані, запросити самодіяльність, та не жаб’ячемордих духовиків, а щось із скрипками, щось циганське; нехай утнуть, коли купуватиме росяні на довгих стеблах троянди; справді, на околиці міста свідоцтвом про приготування дотлівав смітник, димом залатуючи прорвини на місячно полинових сітях часу; вогонь перекидавсь на траву і щезали за мостом солодкі привиди туманів, солодка вата на паличці в руках дитини, малий єси, їдеш поділитися здобним, твій красномовний захват є передчуттям втоми; не кришталево і не весільно видзвонював брудний посуд на столику, стара вірменка на нижній полиці голосила крізь сон, рука зі срібною обручкою звисала на підлогу, на якійсь станції на запасних коліях помітив спарені ряди коліс, — відбігали своє в парі, — пригадав, що подібні колісні штанги минав по дорозі до своїх, і тьмяно, жовкло світилися вікна майстеренки; потім виск гальм, під чобітьми заспаного, по-хатньому розхристаного, провідника потріскує вугілля, розсипане в тамбурі, втомлено хляпає ляда над сходами, обхідник молотком на довгій ручці цокає кришки букс, нагинається, нащось везяє пальцем залізо, на дах вагону хлище з водонапірного рукава дужий струмінь, за траурною оградою стовпів різьбиться гілля акацій, ще в освітленому кіоску протяг погойдує позавчорашню газету на прищепці, базарювальники з повними корзинами на плечах розгублено, змерзло, дрібненькими кроками обступають вогнище автобуса, голоси їхні, мовби спросоння, лайливі, схожі на скрегіт розхилитаних залізних стулок; двері гримають і автобус перевальцем відчалює до базару, — холод ранкового міста, животворний єси! перед осінню особливо, — сам малієш, маленькому тобі всього жаль; від вихопленого поглядом дзеркального провалля вітрини, від доторку до всезмивного горя часу, твого найлютішого, бо співчутливого, ворога, від всього миттєво сущого покинутість розрубує груди, немов свині, і моторош черпає кров холодною квартою; за хвилину відлягає, поменшало чорної крові? чи світ, навиліт пронизаний блискавкою ранку, на обличчі майдану вигрів тебе, мов сльозу, щоб оплакати домовину спільних нічних страхів, — тлін і вмирущість непогребно лежать на смітниках літа; хіба тільки тобі всього шкода, тобі, приблудному і чужому, вбогому духом і вигнаному за так, милостивому й сумному; мій ідеале на ранковій, засвіченій любов’ю дорозі прагнень, що допоможе зміцнити дух і подобріти для єдиної, ти чуєш, бідовий мій ангеле, — скільки в тобі краси! — ось ближчають мої кроки, — скільки тиші в моїй уяві, — прокидайсь доброчесна, вибач, що я кажу тобі ти; доки світанок дратівною байдужістю обминає мене і вкорочує лиховісне громаддя тіней, причавлює пластелинові верхи будов, аж підгинає хвоста димок над трубою пекарні, доки за пазухою поштової скриньки гріються чужі прощальні листи, ще сумний міліціонер на пероні підбиває кийком зім’ятого зі сну картуза і підсліпуватий ліхтар роєм шершнів падає на печерну темнину крайньої вулички; вокзал пустельний, циганки з медалями за материнство ладнуються на торг пуховими хустками, по дві сумки перев’язують шаліком, докурюючи “біломор” і поглядаючи на розклад московських поїздів; облесливі, золотозубі, веселоокі піддобрюються соромітно до провідника, коли розхристаний ступне на мантачку перону, що вигострив стільки смертельних розлук! ще ледве дніє; тітки з повними відрами не припрошують до яблук, дорогих на похмілля, ще запах соняшникового насіння не задухмянить зимовими посиденьками; давно, кохана, давно розлущили зерна спільної довіри; наше спілкування мусить бути святим, щоб здолати нудьгу й бескінечність, вірити: стріча вигоїть аритмію випадкових телефонних розмов, бо далекі забудуть нас; минати скривавлені левині позіхи світлофорів над заспаними крилатими середхрестями, що вітряками змололи молодість, піднесли і поверли на круги кола твої; іти, не минаючи альтанки за човновою станцією, — там безлюдно і стебла лілій догнивають на мокрому піску, — поминути і пітні простирадла готельних вікон, майдан покинути безоглядно, як є, минати вихор пилюки та паперових морозивних стаканчиків над рубленою дитячою фортецею; місто віднині здається забавкою; геть розсвіло. Як і десять років тому, заявився без попередження, — ще вспієм обриднути одне одному; намисто на блузці спалахувало спіраллю недолі, — минати гнівну тінь на підлозі альтанки; пригадуєш, тоді розчесана бакеном ріка губила іскри риб і за столом чаркувалися мугиряки в тільниках, час прудкішав, так галопом зривається під гору кінь, а впослі? згадай, сірниковою коробкою цопаючи об коліно і таким побитом тамуючи відсутність курива, замріював себе думкою; бути з Нею завжди; вона пригорнулась, легка, боязко всміхнена, верхньою губою ховаючи щербинку зубів, встиг подумати про солодке буття, об’їдки чужого медового місяця, допоміг нести сумку з білизною; квартира пустує, десятирідня сестра, підгулюючи з вуграстим курсантиком, завела там рейвах бордельний, приберемо післяобід, згоден? чого тинятися по готелях? Через десять літ пригадав цю вуличку, під’їзд, плескач відмокрілого тиньку на порозі, пригадав, щоб хутній забути тебе, минулу, й здолати прірву відчуження, бо не отримуючи твоїх листів, любив їх ще більш, ніж раніше; невимовне далека, радий побазікати з вами голосом великих людей, чиє листування цитуватиму, позаяк власного голосу у вашій присутності бракує; мовчання ваше нагадує про той час, коли вважав себе негідним любові жінки, мною найвище поцінованої в якості єдиної представниці всенького її роду; моя втрато, дозвольте торкнутись подій далекої осені, що тільки поглибила світлоносний потік, це може вам видатись несумісним щодо деяких обставин мого життя, але будьте певні в цьому зізнанні, рівно як і в моїх почуттях і любові до високого стилю; ти підхопила грайливий тон, щоб не згадувати образливого; і, газетою обмітаючи павутину над шкіряним кріслом, рипаючись за двері з сміттєвим відром, зливаючись обрисами на дзеркалі ванної, нагинці один проти одного віддираючи на підлозі минулий віск, на німу радіолу складаючи порожні сімейні альбоми, ми віджартовувались від боязкої спокуси напівнатяками, і розносили по оселі тиньк, подібний на попіл кострища тоді за клубом; після танців сідали на лавочку з шести цеглин і соснового обапола, менші з ліхтариком і брезентовим картузом чимчикували по полуниці на дядьків город, я героївся, підбивав парубків йти по складську горілку на рампі — гвіздки загодя розхилитані, двоє тримають тебе за ноги, на плечі стаєш, головне скло покласти за пазуху; квадратна, розміру грат прохолода тамує дрижаки і гратована нора втягує руку, аж муляє під пахвою; зловчений намацав два корки з покірно приплюсклими хвостиками, внизу сопуть, один подає ціленьку пляшку з одбитим дном, однаково запилюжена; став, став назад; ціхо, доки сторож обійде лісосклад, паливний склад, чайну, то мона й цукерків напатрати з сусіднього вікна; за спіхами зникає страх і, тільки припасувавши шибу, сплигнувши з плечей приятеля, на землі відчуваєш, що вигрівся, щез скляний холод на грудях, гайда! — ти, моя люба, вдавано звична до смерклих оказій, кидала на вогонь корінчики полуниць і нарікала на зелепухи; горілка коралисто золотіла від полум’я, з дупла липи дістали склянку і дасенівський голос на магнітофоні вістував далеке, як судний день для безбожника, бабине літо; тоді обняв, ти зітнула лопатками й голосно здивувалась, я, дорогенький, не вішалка! тому так дивно і боляче розмагнітити обіймами роки? вона мусить бігти і наказує підобідати в кафе, ононо за тролейбусною зупинкою; після роботи малого на чоловіка покину, прийду, виглядай; а легким лебединим розкрилом одягла білу куртку; ще за втомою відходу літньо і легко золотилася курява біля штор, а час був пожалкувати за злодійським ковтком лимонної, чистий хміль той будив дорослість, нині саме безтривожне знаття, прийде? не прийде? прийде, звичайно; сама звичайна, внесла вітер суботній і хлопчика за комір привела, сказала, що гості заморочили голову, зараз сестра на сльозину забіжить, вибач, милий, малого забав, маю клопоти гастрономні, повір, хутенько змотаюсь, побігла я! з сумки дістаючи кальвадос, згадав давнє почуття лишньості, що охоплювало, коли хвостиком швендяв за нею і мріяв про усамітнення; так само поспішала, так само зчужілість виляскувала до продавців, так само любила купувати панчохи, косинки з люрексом, купувати за найщиріше золото розлуки, яке привозив звідусіль, тільки його назаробіткувавши по окраїнах; купувала всякий на чоловіче око непотріб, щоб доказати свою незаперечну владу над речами й над ним; малий уклякнув перед порожнім альбомом і заплакав саменький, бо дідових фотокарток ніде не було; я на кухні душився димом “примини”, коли вбігла простоволоса, мов з юності; сестра слідом; хлопчика заспокоїли і вмостилися на матрац, сестри братів своїх здитинілих; я після другої надумав упитись; все чуже, ця медова щербинка на зубах, ці розповіді про чоловіка, мовляв, п’яний про конкурс натурниць торочив, фігуру мою на п’ятнадцять карбованців оцінував, чуєш? чекала образи, я змовчав, за третьою подумки зарікся від вибачень, від спільної трати знецінених літ, від зім’ятого на жовтій підлозі простирадла, від долонь хлопчика, що затулив мені очі; допили й вибачились; сестра пообіцяла курсантові, ти спробуй до готелю вселись; тиждень вільний, відпустку візьму, от і славно, військові, знаєш, ревнивці такі, чистюлі мамині; якийсь ти сумний, згоден і мовчиш, чого питається? для годиться пообіцяв обійти всі готелі і згадав трамвайну, склобійно скалчату дорогу на вокзал, чимось споріднену до дитинства, — підлітком намотував налигач на лікоть і зірвана за бугаями корова потягла через купу скла, на стежці ногою тряс, об пеньок вибивав гостре пляшкове дно з розрубаної до кістки п’яти, того літа ми зазнайомились, скільки скляних доріг протекло на прив’язі до рогатого? — щоб не муляти очі сусідам, вийшов сам і перегодом дві розварені сосиски трамваю бризнули соком людей на щелепасті сходи вокзалу, тоскно з вонітуючим риком обізвавсь на далеких коліях “чмез”, пожадливість міста катувала знайомим до відрази станом невсидючості, лоскіт серця оголював нерви і вигризав кістки зубенятами хробака, що точить нас переважно під ранок; ім’я йому: тривога часу; безвілля, жах, найчастіше образа пробуджують його за дня і тоді несила зітхнути і перевести дух, здається, душа покине тієї ж хвилі; залишається коридор і розмитість облич, принаймні відсутність хижих оскалів; життя, десять кроків від загидженого риб’ячими кістками буфету до божевільно люмінісцентного присмерку перукарні, звідки, як завжди надвечір, несе бридким одеколоном, мокрим волоссям на швабрі, бузковою пудрою, розмороженою рибою в сітці коло дверей, похітливим потом під пахвами єхидно лисого перукаря, засаленим простирадлом і тютюновими крихтами на липкому карбованці, й стріпаними з коміра нового, загнано згорбатілого, відвідувача паршами, які нагадували повітря в гидотно газированій воді; дратуватиме все; стрій думок, коридор, одеколонна смердота, зелене підморгування таксі, домовинна холодюга від роззявлених камер схову, писк синиці на перонному ліхтарі, і втішить тільки знання, що болісна роздратованість, випікаючи ще одне тавро зневіри, розтираючи по морді ще один харкак, подарує снодійну в тамбурі електрички втому; варт злягти плечем на стіну і покаятись; опромінений моєю недолею гине світ, свобода розчавлює яснопам’ятних, дими голубіють над звалищем; чим я винен? по вагоні ангельський вітер проносить світло, — моя печальна, кому мріяв уклінно читати французьких поетів, прощайте.

14

Послухай діда, забудь хрипи високого стилю і скрегіт розчарувань, ніби з грудей, як із дубової дошки-сороковки залізною лапою витягують іржаві цвяхи; забудь, бо мусиш відати, чоловіче, імена всіх злослівників Бога, — хто ви? чия вогняна рука, який ангел за богохульство скарає? вклоняєтесь каменеві, змиті течією вниз до брижуватого морського безумства; хто ви на довічній війні сумнівів і доброчестя? воістину, внуче, благаєте збавлення від напасті, жодної заповіді не виконавши з любов’ю; до молитви встаєте, плачучи, й гинете в епілепсії зарікань, єретики новоціанські, пошесть заходу; яка гординя, яке нахабство, будучи людьми, виставляєте себе безгрішними; скорій море царюватиме без хвиль, аніж гріхи покинуть катувати берег землі потойбічної; діти природи, яких пора відмолити й висповідати в синів Божих, орди варварів у сивих кибидках, алтарі поставте на скіфській землі! напівдикі амоксовії, що обпивалися кров’ю з людських черепів, зійдіте з коней і причастіться, вклякніть перед хрестом розіп’ятого, бо осеніє і виноград по балках давно здичавів, найманці і господар без вина вікуватимуть? вартуйте лозу, ще вродить за скрипом линви і видзвоном шкворня об срібний дзвін, зародить достойними для подорожніх і птиць, радісно хмільними плодами. Чуєш? це пісня звідти, — козаче, козаче, я тобі не вірю, зрубав ти калину на моїм подвір’ю, — це з могил північного міста; там патріарха судили і навхрестні на грудях матросів стрічки щирились латунними зубами, православні вставали; цю пісню я нишком наспівував, латаючи чоботи в таборі, земляк же мій розповідав; за хлібом духовним одібрали й земні хліби, то білобрисі бестії, як вони самі себе кликали, давай по церквах одбирати скарби, мовляв, на голодаючих пролетаріїв, на всіх святотатців, кому храмове золото привиділось власним, додумались, ти скажи, надоумив лукавий; виступили священники: нехай добровільною буде пожертва, без насильства, бо забирати гріх; і вирік розлючений: а не дождете! Листя впало на мокрі монастирські дахи, листя раннє й незжовкле, нове, буцім словечко “комунія”, листя важких від облудної типографської чорноти листівок лягло на безоружні чати при дверях Тихона; старі й малі, не розбираючи слів, палили ту паперову погань всенічно, листки на вогні шкварчали гадючою шкірою і вулиці під ранок застилав чорний попіл, вітер розгонив його по соші, цілі купери наносив на підвіконня судного залу, де озирці, боячись хрестного знамення, підвелися запродані перед владикою, — рахуєте, влада повелася зле? — так, святотатськи, — значить ми, влада робітників і селянства, злодії святинь? — я канони нагадую, — на одну мить старий заплющивсь поважно і тоді матрос коло дверей зиркнув на вулицю, вивітрюючи дим самосаду, випускаючи на окільні світи сірчану задуху блюзнірства; він помітив під обклеєною декретами тумбою глумління двох скліщених псів, вони смикались на два боки, незвіриньо, майже по-людськи скавчали і п’янезний двірник, підпахвиною опершись на мітлу, глухо приплескував долонями, десь на площах засвоївши звички нового часу, давайкав, свистів, по всякому підохочував до розваги споглядальників на кривавому від собачої нужди і риготняви кам’яному царстві свободи; матрос причинив двері, думаючи про комісарок і про вечірній патруль, гребнув соняшникового насіння з кишені, пару бубок розлущив і виплюнув, — недопражене, цвіле, гірке, — глянув на стіл президії під урочистим кумачем, диви, і досі той бородань сивий хармани плете, шльопнути б контру і всіх ділов! вітєлі вбивають єпископів, листи про помилування писав, а дулі! найглавніший товаріщ гибів по заграницях, гнив по куренях, канєшно оздобивсь на буржуїв, терор і терор, за агітацію, за пропоганду, за активну, за пасивну протидію, за горобців над трибунами, за марш впірьод, за квіти на могилу коханки, за саботаж, за гнилі сльози інтелигентиків, за красну армію, за блудні простирадла вавілонської суки, за мавпу з черепом, спітнілим у волохатому кулаці, за пропалений сигаретою диван, коли вартовий вождя, багнетом накраявши в’ялену рибу з посилки і потягнувши вина, куняв собі з жариною між пальців, обвуглював нігті, загорався великими ідеями і біг коридором розносити пожежу по світі; матрос потягнувся і відступив на крок — патріарха виводили під вигуки; благословіть владико! проте жодної богомільної руки, що тягнулась до нього, Тихін не упізнав, волала стеля, патріарх встиг подумати, що окремішність душ і ліній на правицях поглинає знеосіблення юрби, — горе вам: дика нудьга, ця головна вельзевулівська зброя, страшним попелом посіє голови — і, вклонившись, на чотири сторони перехрестив натовп; матрос тилом руки здмухнув з лоба безкозирку, буцімто щоб дістати паперу на розкур, і попросив щупку махри в приятеля, закурив; кроки ближчали, пітним хромом шкірянок, бравим одеколоном і комісарською відрижкою війнуло по коридорі, два військових проводили бороданя, жартівливо, панібратськи розпитували про сватання одного чекіста до черниці: чіво панькацца? зіграєм рєволюційну свайбу, пролетарським солдатом побільшає; а то як? знаєтє, зовсім скис бідолага наш, пособіть! матрос одвернувся, ховаючи козячу ніжку в банякуватому кулаку; патріарх, спускаючись сходами, мовчав і від бороди його знайомо пахло проскурками.

Той матрос, діду, що розповів вам про осінь святотатства, коли ви латали чоботи голкою-циганкою і шильце з латунним обідком було захромлене в нари, той матрос міг довіковувати в домі для престарілих на Уралі, пересидівши всі табори і заробивши пристойну шахтарську пенсію, доки параліч не відібрав ноги і мову не потягнуло; ніяк за тарілку манки подякувати нянькам, спасибі їм, постіль справно міняють, одна біда, накуритись безсилий, пару раз смикну бичка і кашель додушує; обмощений подушками, сиди сиднем і згадуй, щоб його пригадати світлого; може як малим вудив на лісовому озері окунів і вода при вечірньому сонці горіховіла під берегами? людоньки милі, як пахло опеньками, як хутко змигнуло життя, один Бог повірить! — на Уралі, заробіткуючи, випадково й щовечір ідучи в готель повз ограду скорботного дому, міг я бачити старого з неголеним, проте мужньо врочистим лицем; він сидів проти вікна і зорив вище голів перехожих, в останні земні свої вечори здогадуючись: діждали благословіння, щоб вбити з чистою совістю. Присутність пам’яті всюди; готель, порохнявий каземат митарства, ліжко, стіл, простір вовчої ями, серце водянистою мерзлою цибулиною терлося об лопатку, обшоркуючи лушпу сподівань, на скляному підносі чорноголовими гусеницями сіріли недокурки, чергова входить без стуку; коли відбуваєте? о, за графин доведеться платити! посудина з гірчичним накипом і сморідком злежаної трави, з філігранною затичкою і щербиною збоку, стояла надбита відразу, яка ж утіха розпозіхатись; мусили попередити, п’ятірка й годі; витрусити сірих гусенець у відро, спакувати до рюкзака голільний станок, брудний одяг, журнал без обгортки, там стаття про перелітних птахів; якби знав, що тітка доводиться донькою тому старому за скорботним вікном, — здала, бо засмердів хату, — хіба б сердивсь на дорогу? ладан і миро не виніс я з дому отчого, диким маком не обсіяв стопритульний поріг, спокутуючи кимось розбиті чаші, звідки зелену кров блуду пили, кров, настояну на жабуринні зневаги; повернись і розбий скляне серце гніву на голому в брудних більмах склянок столі; вино засохло на споді; слідом за тобою брат твій увійде, сяде згорбатілий, забалакуватиме про ніщо, аби хоч якось себе забути; забалакуватиме до власного потойбіччя на вікні завбільшки з траурну портретну раму, ніч чесатиме смоляні коси; далебі, відспівають і нового пожильця, що заклятий, без вини винний і всього позбавлений, крім готелів і зрад, вкотре оплатить не нами розбиті чаші. А ви розказували, діду, що батько ваш, прадід мій, мав десь хутір і добрий дубовий ліс; ті, що гордилися злиднями, одібрали; їх мучило, їх казило, ви ж, — повірити тільки! — до сніданку за обійстям стріляли в ситнику зайця й назбирували вздовж дороги білих грибів, обсідали всією родиною стола, бабця ловкими рогачами витягувала з печі чавун тушкованої картоплі, потім перекидали покоси, відрами напускали в саджалку рибу з пересохлих озер, стригли овечок, сушили вовну на паркані, сирицею перев’язували ціпилна, віяли зерно, розчісували кінські гриви, лагодили збрую, щоб їхати до млина і ліс німував зусебічними скалами; їм, лисицям облесливим, не давала спати дубина; дошок міцних нарізали на вагони й вивезли на морозне пекло рідню, напиляли стовпів під накази про ростріл утеклих, потім подумали і дорізали шпал, аби залізницями на край світу заперти господарів, нагребли мішки тирси, щоб посипати закривавлені тюремні двори, гіляки згодом переробили на целюлозу й папір, пора було виписувати довідки про посмертну реабілітацію; для нас, ваших онуків, діду, набудували таких бібліотек і шкіл, геть чисто схожих на казарми, бараки, вокзали, побудовані нам для довічного вигнання; по окраїнах, мудро все таки, натицяли витверезників, божевілень, готелів, спецприймальників для доходяг; мені особисто спорудили оцю халупину, повірите, завезли нові дубові рейки на пором, видно, допилюють узлісся і біля вирубки, як вони кажуть, ділянки стоїть попереджувальний знак, під диркіт бензопилок туди в’їзд заборонений; поряд, тягнучи розкрижовані колоди, ламають підлісок трельовочні трактори, спіє малина, гаддя гріється на старезних зотлілих пеньках; пробачте, якщо нагадав вам болісне, діду.

Щоб полегшити біль пограбунків і втрат, розкажу лучче про енкаведиста; син його, Тралі-Валі про викладачку наукового комунізму розповідав, належала до юнацьких коханок батькових, разом розбивали намети по берегах каламутної ріки; звичайне, Северин і там не кайлом вимахував; викриття саботажників, теє-сеє, ну і молодість розпалювала класові почуття до жінок; спали покотом, хто кого згріб; хвороби списували на шкідників; пан ойтц засвідчував виконання вироку; амурні води ковтали неспокій літ; за вислугу звання накинули, далі боротися з ворогами перевели, а коли синові поступати припекло, свій записник погортав, там телефони всієї совдепії; о, прицмакнув начальницьки ласо, о, давано по давній пам’яті цю активістку прозондуєм; далеко пішла, проте й по голосу миттю впізнала; висвятили синоня в студенти; брат на медичний узвіз подавсь, рахуючи, що лікар і в тюрмі лікар, справедливо сказати, боявсь, медсестер молодих старому приводив, балювали разом; Тралі-Валі, на таке дивлячись, хату покидав і спивався по друзях; по правді кажучи, пустопорожня історія; кобиломорда з прокуреними зубами викладачка Ніну зрізала на іспиті; під час зимової сесії, пригадую, якась безсніжна стояла зима, дама з боксерською щелепою клала біля себе пачку “Біломору” і сірники, курила, по-бандитськи ховаючи цигарку в кулак, розхвильованим пропонувала воду, демократка з наметових, мою студентку висповідала по білету, та відповіла, і, наче добридень, додаткове запитання, про що б ви думали, про революції, лютневу й жовтневу; дурне дівча дати сплутало; мегері заціпило, думали, дасть жаба цицьки, бо й варта того; таки, на графин дивляючись, ковтнула слину і одійшла, і в плач; ми піт, ми кров проливали заради вас, заради світлого, ой-ой-йой, срам на мою сиву голову, дати нової ери вона поплутала, а к стєнкє за такой разгавор! хто там староста, кому сказано, води мені! вижлуктили, худоба! староста заскакує бочком і хвать графина, очицями нелюдськими блисьнув по столах, мовляв, знали коли воду вихлебтати, ух, скоти, стара по доброті наливає, а вони п’ють і п’ють, тепір повсцикаєтесь на датах з’їздів; викладачку зводило корчами, все одно, що неїну доньку згвалтували на очах, давай про комсомольське містечко голосити, про спайку натхненних, про ентузіазми вовчих ночей; староста із графином вбігає, цокає горловиною об склянку і свою морду облізлої мавпи з дурнувато схибнутими в’язами нахиляє до професорки, ще й одним оком аудиторію пасе, мовляв, бачте за вас принижуюсь; засокорів на вухо: викличем порушницю на комзбори, на партзбори, на студраду, на бюро парткому, обработаїм на всіх рівнях, будьте увєрєні, лічно доложу, даю слово від імені курсу, завіряю, що пам’ятатиме великі дні лучче, ніж свої місячні; помилуйте — й світочі закритих книгосховищ вас не забудуть, запевняю; істерична історичка подала старості “біломорину”, піднесла сірника, той не курив і зопалу зажував пів-мундштучини, геть чисто козел, що жує цигарки; на мою полегкість зійшла, коли на лакованому паркеті, відрізняючи своє розкуто туге, треноване тіло тенісистки від гострих колін суперниці, без запинки протарабанила ті дати, щоб вечором розплакатись на моєму плечі, згадавши, що трималась на волосині від виключення.

Та її страх був даремний; коли приїхав на вихідні з практики, то відчув себе геть чужим — наше ніколи сліпило обох останньої п’ятниці лютого; здавала залік по психології, виблякло рожеві стіни розлунювали безвільне завзяття студентів і той радісний гам, що вістує наближення жіночого свята, підвітрена брезентина в дворі відкривала мертві електромотори, сміття, розбиті, з сатанинськими рогатками, лампочки; сонце пилком вербних котиків сіялось на чавунну ограду й розніженого на млявому пригріві кота, однак вітер нагонив хмари, знову ставало зимно, думалось; а ніде тобі людського лиця! їхав сюди найщасливіший, могла б запитати, тільки пхикнула зле; міг і букета купити; вибачай, я сьогодні зайнята, ой, помовч, ти мені не свекруха; хіба циган, щоб вгадувати, котрий, може отой, спортивно обмакогонений, може дженжуристий якийсь араб, може кіно, може зайшло за поцілунки; любив, як неприспану судому серця, осинього, затиснутого в кулаці кубла; вицокуючи підківками чобітків, легкою рукою торкаючи граніт перил, збігла до підвального гардеробу, зникла між напарфумлених подруг, так, ніби ніхто її не чекає, побалакала, пожартувала, щось пригадала недобре, наморщила лоб і з пальтечком у згині ліктя, поправляючи смоляний берет, краєм ока оглядаючи себе в дзеркалі, випірнула з глибокого сутінку; наше ніколи сліпило на сходах підземного переходу; задивлялась на миготливі барвисті ліхтарики, по одному на мізинцях вірменина, що смикав цяцьки вгору і вниз, паперовий ящик стояв біля його ніг, туди ловкий торговець кидав п’ятірки і нанизував на палець ліхтаря, вогонь радісно багрив очі дітей на тротуарі; душа моя, полум’я в чужих руках, розгораєшся, ухкаєш до землі, означеної кроками милої; вогонь даремний для сутінків, що поруділи від перехожих, кишать — і ніч навпроти вітрини лисіє, буцім поточене міллю хутро; кавказець за ниточку скубатиме скляну кульку, на асфальті листяний вихор ступнів такий морозний, гріють осині жала і вітер захвату повз тебе, мовчальнице; пальто з великими гудзиками на рукавах, френзлі білого шарфа січуть мокрим снігом, підземні, зіткані з милосердного дзенькому мідяків, протяги переходу і два сиво защетинені абхазці на вокзалі; з відра кропили жовту квіть молодої мімози, купи віниччя обзолочували їхні м’які ялові чоботи, рукави повстяних курток; неподаровані ще букети стояли в лантухах під стіною і пахли медовим місяцем курортів; на скелях досі потанули сніги, — поїдемо? — побуваєш ще — серце тисне — зичу зустріти кращу, не хворій, — губами діткнувсь до персиково ніжного волосся на шиї, зелено зміїлись числа на годинниковому табло, проте й електронні намистини надто вповільнено, ніби незримий Ангел вокзалу з чітками, мригали угорі, ледве замолючи самогубний блиск рейок, біду відступникам від любові; прощавсь, молодів од розлуки, склянкою в загратованій забігайлівці лигав коньяк і бридив доторкнутися до апельсина; на сусідньому столі виїдені шкірки світали безвільною звабою скинутого бюстгалтера; вдома бачив, на мить заскочивши в гуртожиток, розплавлений віск на тарелі, заледве погляд одвів од банкнотної паки листів і втримав себе не читати від кого; скринька різьблена, визиркують фальшиво білими банкнотами; курити до гіркоти; відчай, це кислий дух поту від п’ятірні, якою обтис обличчя; однаково тра підводитися, йти провулком продажного міста, йти повз безногого на ящику, за газетним кіоском, — спить, обнявши милиці, і шапка вухом закрила очі, — йти, втікаючи від дрімоти з власним каліцтвом, стерпіти; нехай трьома незасмаглими чашами ясминно чарує ласих; п’ють трунок і обціловують всю; дивись на вокзального пса, оно спить собі калачиком на скловаті; жалке і жалісне осинє серце випусти на рваний, сирий, вже начебто березневий вітер; по берегах, де любились ми, ртутна безпам’ятна вода, на проталинах подовбані намистини глоду, маревце над кротовинами, сонячна повінь кольору осинього крила, злі окапини воску з останньої свічі затужавіли роєм, діти з пучками очерету гасають, підпалюючи траву; вогонь медовий; прокинутись на задній сидушці автобуса і дитиніти, забуваючи нестерпне; дозволити собі згадку про трамвай, на підлозі розілляту біду фарбу; дві макові пелюстки сидінь пломеніли вільно; якось аж зло потягнув за рукав; сідаймо; вона, здивована, глянула на білу пляму, на білий атлас моєї подорожньої долі, надірвала газету, обтерла чобітки і випростала тугу в литці ногу; твій глузд, твій мозок розіллявсь яблуневою побілкою і за горбами, за фанерними шпаківнями дач, за ядучими зелепухами таксі на стоянці, за церквою під голубим дахом дім на тебе чекає, рідніший отчого дому — будка поромника — там зітхнеш: тобі моя сповідь, Ангеле…

15

Знаєш, імператрице розпачу, володарко неапостольської імли, десь розчісуючись до вікна в годину післячорнобильських сутінків, дума про невідомість нагадувала листівку від малої, — як рама байдужіє до вибитого скла, так вітер свище в мені крізь гостряки в грудях, — видно, стискаючи дитячу руку, ти обводила літери, ти писала; ходимо обоє по медкомісіях, щось усередині болить, обіцяють путівку на літо, тільки ти, тату, до нас не заходь, мама сказала, що ти хочеш бити дядів, лучче вишлю тобі фотографію, пришли й свою, якщо можеш; січневий морозний вітрюган підстьобував до готелю і скорочував той невимовно катівний шлях, ту тривогу, буцім щось водить, треба потинятись до мертвого сну, засинати одягненим, ніч предовга; весною ж геть біда; розтанули на площі снігові, величезні, бетонно скрижанілі Діди морози, казкові крокодили з гармошками, обсипані глицею крижані мури, ковзанка від пам’ятника до автобусної зупинки, синьо льодяні, прозорі, як спогад про дитину, вежі; з останнього пагорбка малі ковзалися на портфеликах, галасували, я допомагав їм ліпити сніжки, першого ж мене й обирали за мішень; збивали шапку й притупували, сміючись; батьківська втіха гріла дорогою і дарувала сон, як втрату свідомості від інсулінового шоку; березневими ж днями по місту, розсіваючи коленкорові квіти на ніздрюватий сніг, по місту поповзли поминки; післяобід нема чого й підступати до їдальні, до ресторану, до якогось, пригадую, здається на крайній вуличці, кафе з присмаленими паяльною лампою дверима; на столах пироги з рибою і журавлиновий компот, ще порожньо, на підвіконні обтягнутий чорними косинцями портрет роботи зальотного художника епохи угноєнь, від кухні, схрестивши руки на грудях, йде тітка, в чорному простому вбранні; простітє, міл чєловєк, помінаєм; дорогою назад: обтягнуте колючим дротинням озеро, таблички про заборонну зону поіржавіли й хирлява на камені, бліда трава мало різнилась від горілого серпневого різнотрав’я на Поліссі; якщо по-правді згадати, то людям, тим шахтарям на видобутку радіактивного поліхлору, добряче завузлили язики, про аварію п’ятидесятих років і не заїкайся; розпитував, відчуваючи, щось не те, щось знайомо чорнобильське кволить тіло, аж доки один ханурик під автовокзалом, витрушуючи крихти плавленого сирка з бороди і прикладаючись до пляшки пива, дякувати йому, не просвітив, мовляв, наслідки зара видко, рак, частковий параліч, сам на тому закритому заводі працював, було шо їсти й ковтнути, пенсія інвалідська, чую по вимові, земляк; земляк, тікай звідси, поки Бог ноги дає, а ногам силу! мене ж тутай тримає хоч якась тобі бражка, барак, друззя; завербувавсь на свою голову, дурний, було б знаття, ех, та й годі! отож, прямуючи у готель, подивися на озеро, пригадай доньку, більше пам’ятну по фотографії — з мереживним комірцем і сплетеними під підборіддям руками, з бідовими заїдами на губах і поглядом заблукалого зайченяти — ніж насправді, бо коли її бачив, час був, як атом, розколотий на дочорнобильську і теперішню добу, ім’я якій, невідомість; дитина, ясніла десь там, до горя; виплачся, п’ятірнею обхопивши лице і втискаючи сліпи в очниці; кажуть: і яблука не торкни, і відступись від малини, то поїхали з мамою на море, там цьотки довідались звідки ми — й ходу з-за столу; доконали дірехтора, шоб одселив нас окремо, в підсобку санаторію, це ще добре, люди з сумками на вокзалі на підвіконніках ночували і впрошувались до провідників, аби забрали назад, бо ті, хто здає квартіри, питають паспорти і якщо бачать, — ви із-под Кійова?, той балакати не хочуть, круть і по всьому, буцім зачумлені ми; імператриця, самотньої вроди зоря, віддзеркалена на росяному склі балкону, палиш сигарету, попіл збиваючи на вазон, змарніла й вибігала і тому так ненавистні тобі спогади про чоловіка; розтруюєш себе для щоденної війни: плаття, бант напрасований, затьопати в дитсадок, товктися в тролейбусі, думати на планерці, чим там годують їх, жалілася вчора на нудоту, аякже, кволіють діти на концтабірних харчах, того нема, того не мона, збожеволіти треба слідом за невдахою; ото б розказати лікарю, звихнутому по психічній частині, мабуть би з блеску втікав, ні, прописав би заспокійливі трави на ніч; облесливий, хитрий, щоб заслужити подяку, а доброти має стільки, як вовк засохлої крові під кігтями; тьху, було б про кого думати, просто звикла до нього і часом подарунка якогось занесе, для виховання це краще, ніж аби мала зглядалася на всякі компанії; це вигідніше, ніж знайомитись по електричках, принаймні нічого не вкраде і мона довірити ключа від квартири; по магазинах збігає, дитину за шалік з дитсадка приведе, питаю, ти шо, не міг на руки взяти? перероблений дуже, мовчить, сопе, до дитячої душі піддобритись йому трудно; а ще ця робота, голос начальниці липкий, як вчорашнє шампанське на столі, затхлість підземку, сичить і бамкає дверима ліфт, перші відвідувачі стабунились перед стойкою, один сутулиться, чеше за вухом олівцем, дама в линялій сукні кашляє в носовичок, горда собою, запихає батистовий жмак у рукав і вдає Джоконду; моєму лікареві пара; самозакохані віслюки; любити тілом потрібно, любити на заздрість сліпій німоті, на завидки всім, що роздягали очима мене на вулицях; дозітхався ж історик, — баняка одягни, на людях роги приховуючи; десь до Уралу доплуганив, по переказах видно і ні словечка тобі, ні зарікань телефонних; сам собі винен, а то? є люди навік нещасливі і мій серед них; дурна, такий він твій, як і всіхній; мовчить, певно з медом йому на перинах вдовиніх; якусь кацапочку підхопив, обротала, запрягла книжника; втім, дядько з воза, кобилі лекш; запанів, смітить копійкою по пивбарах, давиться консервами на похмілля, спить, плентає в кінотеатри, знайомиться під час останнього сеансу; куди та-ам; якій мимрі потрібен ти з кислою міною? зачумись і сказись, тільки верни мені спокій; друзі є, батьки є, телефон лікаря, зцілителя венеричного страху, є напохваті, питається, бракувало дідька за пазухою? знайди ще дурепу, аби сльози втирала; постіл! годі, пора до роботи, в підземелля печерні, передадуть картки замовлень, блудна черниця знайду мудрість блудливу і якийсь козлоборідий фарисей дякуватиме, згрібаючи книги на оберемок; запрошуватиме, — от мають моду, — в театр; анех тобі западеться! лисяче вогняним, розсипаним на плечах волоссям засвіти ртутний туман люмінісцентних ламп по кутках, зла і серйозна увихайся між стелажами, доки втома загоїть останню думку про коханця, про чоловіка, туфлик ногу натре, дістань косметичку з пластирем, заклей п’яту; тако і спогади натирають, сповільнюючи майбутні кроки; на обідній перерві прилипне екскурсант; дозвольте вас сфотографувати на фоні церкви; стріляний, ти диви, винайшов ще один спосіб рознюхати адресу, всякому дай, а мені живота носи? образився, переживеш, дрочильян енурезович; да, як би на вечір згадати про каву, термоса з собою взяла, куплю три, ні, чотири чашечки, зараз по тридцять копійок, куди ми йдемо, людоньки! коли вже не думатиму про ці копійки, за всяку мєлоч трусися; обов’язково не забути про каву; абино за північ впоралася з білизною, вручну треба, стіралка в ремонті, лікар, от путькало, от єхидини кусок! нахвалявся швидкою допомогою притарабанити; випросив своє і забув; придурюється, звичайно; думає проситиму, щиро мріє віддячити за благання своє, думає, подзвоню, руками лободину білизну пратиму, щоб змити останні сліди покори; володарюватиму тобою, побач, приспічить, привіється, донька ж все розуміє, скільки мона тако на кухні; або в загс веди, або пеньком сиди, до ординаторської медсестер закликаючи; знайшовся великий пан, вугрі на спині любить щоб почавила, живцем гниє, боком вилазять прокляття хворих, німі їхні погляди в спину; і одіслати шкодую, звикла, прикипіла відвертістю вседозволень, що раніше на законного розгнівили мене, на парубійкуватого святенника; такий вже правильний, хіба поменшає, гульни й собі, чи й справді неземна і пророча йому світить доля; слова, силу пристрасті має високу, не збрешу, чи то й зовсім вальтанувся на голому місці, якщо вірити лікареві, тю ти, знов за своє, сказано, лікар мені по безсоромності ближчий, змовницька сила з’єднала нас, я лжемудрістю фоліантів, він тизерцином, підгодовуєм згорблений спокій юродивих і читців, сум’яттям сумнівів їхніх позбавляєм від мук себе, позаяк духу Божого ми не прагнем — і досить цього.

Євдоксіє, імператрице, за північ кремом помастиш руки, білі після прання, і від приватного сектора почуєш крик півнів; білизна, блузки рукатою самотністю ще дужче холодитимуть ніч за балконом, ніби голісінька серед вітряної пітьми стоїш, — і зігріта вдячною думкою про дах згорнешся під двома ковдрами; збудить півнячий крик; до пітно холодної сорочки пригорнеш малу й довго плакатимеш як ніколи, налякана сатанинським сном, від якого навіть півні горлали на сідалах, били крилям задовго до третьої години; кнурисько з осклілими очима лікаря лагідно іклами чухав ступні, залоскочував до знемоги, озирався навсибіч і тоді з м’яким хрустом відгризав пальці, м’яшкорив литку, ліз вище; біль послаб, тільки солодко нило серце. Ти тремтіла спросоння, вололарко підземель, і тим зримішали мої сни за лісистими горами; обтрусив дощини з оберемку бузку і спробував посміхнутись, але тільки-но ти куснула губу і сніжним цвітом остудила рум’янець на щоках, а три обличчя за святковим столом обернулись від торта на двадцять п’ять свіч, міцнотіла, здобна, з родимкою на скроні, кума здивовано зиркнула через плече і щуплий залізнозубий кум поправив на переніссі сталеву оправу, донька майнула ліловим бантом і заходилась виймати гостинці з рюкзака, три пачки вівсяного печива, три пляшки шампанського, ляльку в білій хустині, купу барвистих, навпіл зігнутих книжечок; тільки-но ти на два оберти повернула замкове коліща, я відчув себе лишнім на твоєму дні народження; кума ойкнула, на кухні загримала посудом, кум однією п’ятірнею ручкався, а другою наливав по фужерах коньяк і горловина пляшки цокотіла об тонкий кришталь; замурзана шоколадом доня з лялькою під пахвою забилась у куток і по телевізору дивилася мультфільм про блудного папугу; мені полоснуло по очах те пам’ятне світло, коли кума стренчила аборт, а ти, не маючи лишньої копійки, надумала сама зірвати вагітність, добре хильнула “Кагору”, годину кисла в гарячій ванні, знепритомніла, очуняла, носом сьорбнувши води, розсікла голову об стіну, проте вирачкувала до балконних дверей, лежала на вітрюгані, коси прохолодно налипли на спину, від литок тіло вбралося сиротами; там і знайшов після роботи, закутав ковдрою, поцілував синю жилку, що ледь пульсувала на шиї, звівся на лікоть від кам’яного лиця; через тебе гублю здоров’я, поштурмак; але не зірвала плід, і ось донька дивиться телевізор, підходить до стола, бере з тарілки консервовану сливу, сідає в куточку, заслухана чимось жалісним, по-заячому морщить носика й покрадьки цілує ляльку; зайти в умивальник, буцімто змити куряву — і вимив сльози з очей, бачив на раковині бігуді в каштановому волоссі (вкотре пофарбувала зачіску), поіржавлений станок для гоління, півпляшки колись подарованого на день армії одеколону, вологу ганчірку на голобетонній підлозі, міль по закутках; здавалось, рубнули спину кастетом і кремезний у чорному светрі чоловік зіпає ротом, безсилий продихнути вогняний дух чужої оселі; звично рукавом тернув по вилицях і вийшов на кухню; ти тримала бузок і губами виціловувала кожну щасливу на три пелюстки цвітину, тамуючи нервову спрагу; пригадай, обіймав під ясенами пологового будинку і, не випускаючи букета з рук, цілував світлу тінь хризантем на припалених сонцем віях; що нагадувати, коли знайшла собі жевжика, — лікаря; голос, раніш власкавлено тихий, крижанів під владою забаганок, недокінчене вбивство дало тобі дозвіл підфарблювати коси звабливим фіолетом, на два гудзики застібати джинсову, вузьку, з розпіркою сукню, звідки видніє туга сіть панчохи, дозволило безжурно курити, обтирати в кулаці горловину пляшки з пивом, освіжатися в сутіні дезодорантом “Жасмин”, і, завівши долоні за шию, ліктиками стискаючи бузковінь грудей, блукати голою примарою по кімнаті, вдивлятися в морочне вікно і, слідом за човганиною по коридорі, бігти в обклеєну портретами акторів вітальню, стиснути ямки в тазу, мерзнути нетерпінням, ждати, коли від погляду коханця осліпне сатанинське золота зіниця на дверях; мені ж казала, “згадай балкон, чого відтягнув звідти? після того зненавиділа, як перший гріх”, “не бійсь, не чекатиму, доки вонкати почнеш”; і, пам’ятаючи, що чім незалежніша жінка, тим дужче розслинюється чоловік, дякувати долі, я вдихнув по готелях холод соснової, щойно вимитої, підлоги, зненависть посилювала щем дошлюбної віри, на затяганих покривалах вовтузились нові приятелі, темнів під вішалкою портфель страхового агента, на батареї сохли обмазучені джинси водія-автобусника і місячно сяяла кокарда на картузі льотчика цивільної авіації, на вішаку синів просмерділий міндобривами кітель, вино “Агдам” рожевіло на денцях склянок, за північ скрадливо рипіли спружини, чувся шоркіт сірника і під коробкою тріск обвугленої голівки, чуже бухикання, осінній вітер і відчай, буцім кожнісінький звук роз’ятрює свища під лопаткою; сусід плює на жарину цигарки, димом здмухує попіл з подушки, човгикає туфлями об поріг і перегодом вносить знадвору аміачний сморід загидженого туалету, з графина перехилці дудлить воду, восковим пронікотиненим нігтем цопає по гранчастому склі, щетина покійницьки іржавіє йому на борлаку, важкі закисляні очі сльозяться волячою тугою, і не знаєш, хто він і звідки, чим його втішити; зітхає всю ніч; зранку тут розходяться без прощань, бо назавжди, а надвечір, перечитуючи замаслені старі замітки в газеті, розстеленій на столі, виглядай нових приятелів; старий циган, запріщивши грубу козячу ніжку, на білому простирадлі простягнеться в гумових чоботях і армійському бушлаті, скаже, зятя потягнуло на убогу одну, може завтра слєдак дасть свіданку; моторист рибальського катера повідає про похорон матері, захрапотить білою редькою, зубами розірве батона, впаде на постіль, заплаче, капроновим капелюхом накривши лице; в дощ татари-будівельники ліпашитимуть за стіною в доміно, смалитимуть зілля і вчаділі таргани з-під плінтусів поповзуть на коридор; діду, в ангельських шатах надходите ви і стоїтє ледь зримо; ранком супутники розбігались по справах, я брів у їдальню, там, біля директорського кабінету, товклись не стільки засмучені, як затяті цьотки, товклись, щоб замовити поминальний обід; відтак дорога мені була на бурову, експедиція шукала артезіанську воду, потоки ж бо після аварії згіркли, пил граніту, через легені потрапивши в кров, кам’яною зморою наливав тіло і думалось, як прожити заневоленому свободою? за дня сонце й камінь рятували турботами, на головпошту не наспіло телеграми, листа, зацмінний смуток білів над шиферними дахами міста, де справляли поминки й пахло рибою, де знову виглядав нічліжників, лігши головою до вікна і заклавши босі ступні на дерев’яне поренче; і ось я вдома, знаючи, що сплю, кума на завтра запрошує до себе, кум на похваті тримає шовкового з вогняною підкладкою плаща, кума, вдягаючись, вильне гарбузкуватим задом, дружина вкладає спати малу і насварює пальцем ляльку; обоє спіть мені! коли дзвінок, троє молодиків на порозі димлять крізь малинові ніздрі, дурнувато вклоняються, шлють вітання, дружина мовчить, злігши плечем на одвірок, хапаю одного за гриву, другого за барки і б’ю їх лобами, третій, чорнявий лікар з тонкою шкіряною краваткою і вугрем на шиї, коліном рубає мене в пах — пробудившись під готельною з мишачим запахом ковдрою, помічаю; ртуть на шибках перекипіла в досвітнє срібло, куці роги подушки сторчкують над головою сусіда, а на столі, пригнічена пачкою “Астри”, сіріє вчорашня квитанція про сплачені аліменти; на вулиці гримає візок двірника, що час від часу коло бордюрів підмітає прощальні квіти; місто, де поминки замість свят, давно прокинулось від крику по барачному коридорі; прибиральниця в темряві копнула шваброю тіло ханурика, від пальта його тхнуло пивом і цвілими сирками, скорцюбленого сусіди поклали на голе ліжко, оббалакуючи; видно води шкорбав пийнути в умивальнику і підкосило; тітка збирала порожні пляшки по кутках і складала, фартухом обтираючи від павутиння, в дитячу коляску, щоб виручити на похорон якогось рубля; десниця мене вивела звідти; тобі моя сповідь, Ангеле: доки осінь, над лісами твоїми височітиме одна сосна, що обпалюючись сонцем, мріє зміцніти на щоглу для Божого вітрильника.

16

Пригадай весну апокаліптичної зорі, царице з очима підведеними сурьмою; було роковано, згодься, стати свідками й оцтом на списах біди, полаявшись за опівніч горя; курила в постілі, жар сигарети маковів на дверному склі, ледь світало; розплющений дрімав на кухонній підлозі і від сміттєвого відра смерділо лушпинням картоплі й квітами; в спалахах міліцейської мигалки сон пітною ковдрою лип на тіло й зловтішно щезав од шерхоту тарганів по брудному посуді; котяче тоскно завили крани у ванній, стихли, голісінька в бурштиновому полум’ї кіс ступила за прохил темряви, водоспад світла нечутно мив груди в дзеркалі, повернулась, граючи жижками, з махровим, на вузель зав’язаним, утирачем, ледь усміхнена потаємним думкам, стала навшпиньки, темніючи миском на животі, дістала на антресолях коробку з бігудями, посміхнулась відвертіше задумам помсти, вродлива, струнка, нервово невиспана, надухмянено молода лікареві телефонує; я ліг лицем до стіни, прокинувсь від різучого, подібного на запах сухої осоки, пороху втрати, що витріпаною з щітки глиною сіявся над матрацом повз вікно, тиша боліла твоїм волоссям на гребені; зранку, коли сила волі поновиться на пучку, можна наказати собі не думати, хоча б на годину, занести на плечі скатку постілі в комору, не думати, бо відчуєш себе геть безсилим, довго наводити годинник, звичка нагадає поставити чайника на газовий синій лишай, доки гріється, над газетою розламати вчорашні, в помаді, недопалки; курива й того чортма; самокруточка вийде, як мрія пастуха, дим перший стане на поріг спальні і по злому безладді вгадає твою відсутність; справді, захворіти страхом закритого простору, манією стін, що запавутинені твоїм голосом, привидом твоєї присутності, пора, пора, сорочці бракує декількох гудзиків, то вночі відштовхнула, по-чоловічому шарпнувши мене за барки, голку й нитку дістав, щоб хоч зашити вирване по-живому; руки колотило, що страх, кров на пучках обтирав об ніжку стільця, напосідав знайомий стан невсидючості, клацнув вимикачем, погасив нею в нетерплячці забуте світло, все одно ванна нагадувала покинуту домовину, по всьому місту мерців покликав прип’ятський вітер; вставайте викупані, похітливі, злозачаті, розніжені, вгодовані на заріз, гомосовєтікуси, сексуалісти, щасливо прописані на апостольських кручах, бідні мої, содомчани, гоморці, тремтіть, бо поправді вже янголи для всеспалення позначили ваші доми; впослі, додумуючи цей ранок, цей початок білокрівної ери, хотів грішним розумом вгадати причину падіння полинової зорі саме тутай, і думки терпли, на здогади лягала незрима тінь, потверджуючи невипадковість оказії; висохлим метеликом на кріслі біліла нічна сорочка й од вітру двома лукавими пальчиками покивували розв’язані бретельки; зацмінно, недоторкано світав край відгорнутого ложа, на підносі з покраяного огірка висіялись насінини; робила маску на лице, міняла гнів на милість; косметичка відсутня, губи підмалює потім, обсмикнувши сукню на відкинутому сидінні авто; тільки тоді відчув ниття в попереку, смокчучий лоскіт у хребті, здавалось, сама нечиста сила в крохмальному халаті дня шприцом витягує спинний мозок для аналізу; за стільки місяців під катівними ліками, в оточенні справді хворих, за стільки необачностей, митарств, втрат, невезінь вперше ні з того, ні з сього діткнула думка, що божеволію; от і все; звідки ця невсидючість? тако й ходити від стіни до стіни, від дверей до балкону, від шафи до телевізора, звідки таке тягуче ниття? дурний, їдь додому електричкою, тако й пов’яжуть, ні, це видно отруєння, бреши собі, живіт нормальний, попробуй втягни, не болить, голова не гаряча, скоблить по хребтині і в попереку, такого ще не було, головне до тролейбусної зупинки доклигати, ти здоровий чоловік, ти під галоперидолом брикав, а тут розслинився! дійшов і довго тримався за стовпа з бляшаним вітрильцем; байдужість, з якою сприйняв хіхоньки людей, була симптомом, що реакція на світ потуманіла й притлумилась; хотілось залізти в якусь шпарину, бобриню хатку, нору, не думати й не загадувати, втекти від усього, неміч така, здається, зляжу осьо під кіоском й заклякну; повернувся назад; доки відмикав двері, ключ спітнів і вислизав під ноги, ліг одягнений, дим сигарети був з цинковим присмаком, до полудня тричі засинав і пробуджувавсь, яблуня крізь сон цвіла і кінь копитом кресав об бетонну скелю; тоді вперше над будинком прогарчав вертоліт, один, другий, третій, краяли сниво через кожнісіньку чверть години; стан собаки на прив’язі, — охота бігти, тікати невідь від чого й куди; ланцюг підозри тримав на ліжку; прийняв ванну, гусяче гелготання води з крана на мить погамувало неспокій, по кафельних стінах гарячою ртуттю скочувалась роса; може запалення нирок, сказав собі, пригадуючи розповідь двох вуркаганів, що в камері дерли роби на клоччя, розводили вогонь, над яким гріли кварту, аби притулити до поперека хворого друга, і попускав ниючий біль; солодка полегкість марлею обіпнула мене, узрів лікарню з п’явчато чорними губами медсестри, запльований з цвіллю по стінах передпокій, напівпідвал, на подвір’ї видніють карети швидкої допомоги і суворий на лиці водій з долоні злизує таблетки активованого вугілля, і два медбрати з гумових шлангів поливають білі соляні горби машин; змита пилюка пахне степом, тополиною бростю, заячими слідами, молодим полином, а тутай, внизу, на носилках лежить нерухома тітка, розмови здебільшого про пожежників, яких треба відправляти кудись літаком, лікарі безпомічно тупцяють біля хворих, лежиш і ти під вишневою рибою крапельниці, міркуючи, що недоля спіткала за ніч, так гнівно проведену поза храмом; Пасха ж світає, Христос воскрес! збудився від гвалту затоплених сусідів, кругом попід стіни натекло, довгенько з ганчіркою колінкував і знову біль накипав у суглобах, щоб вкам’янити тіло; день, розбитий на мертві секунди юрби за вікном, їржавів, буцім поламаний будильник на шафі, голосили об листя ще нерозлякані прокльонами вітри і сусід на балконі дзенькав пляшками, видно вмощувався зручніше на мішку, відламував тараньку до пива, прицмакував, спльовував кісточки, пригрітий, розморений на весняному сонці; був він роботяга хоч куди, муляр, зварнювальник, шофер, заради квартири, закинувши диплома, на будівництво пішов, мабуть поглядає на мої двері, бо найлюбішою забавкою йому стало: соромити мене за безробіття; ну просто жаба чоловіка душила, як це так? всі ж роблять, всі випивають потроху, всі довольні, пойми, ти ж грамотний парінь, тебе ж посадять, на ковтни пива перед тюрмою! сьогодні нехай сам смакує, і обізватися, ти диви, нема сили; голос сивого припутня б’ється в печерах німоти, лежати й думати, відколи на стінах риба призрілась дружині неправедного судді, судний день плавився на очах століть, от і розтанув бітумом під колесами “бетеерів” по дорозі туди, під колесами автобусів, що евакуйовують містечко; день чи ніч проминула, бо по радіо передали про аварію на атомній станції; прийшов до тями від опіку, від солоного окропу твоїх духів; тоді дзенькнув перстень, щось діставала на антресолях, на хвилину пристояла за дверми, по-солдатськи тримаючи дві скатані ковдри; поїду, позагоряю з друзями, сонячно, геть серпнево; чому надумала виправдовуватись? лагідна, незатята, безвільно виснажена любов’ю; зіперся на лікоть, щоб вилаяти, побачив безпорадну, з ознаками прив’ялої вроди; щоб легше обізватись, тилом долоні підпер лоба; побудь, забудемо все, сором сказати, здихаю; того й чекала: ти завсіди самий нещасний! таксі чекає; вітер палахнув по квартирі, щекнув дверний замок, трьома сурмовими підголосками обізвався іржавий полудень, потім провалля, смерком виглядав весняну зорю, зливу сміху й повернення, сидів біля під’їзду, по вулиці чахкали клубами диму важкі, плямисто зелені, машини з військовиками в кабінах, люди впівголос кляли відсутність маршрутних автобусів, мовляв, погнали на виселення прип’ятчан, плакала і хрестилась калічна бабця на сходах, безногий грівся на сонечку за сміттєвим бачком, милиці оперши на кущ бузку, п’яні горлали пісень, йдучи від лісу з маївки, звично дотлівав день окраїни; один п’яний притуляв до синця залізного рубля, облизував кров на губах, з кишені його джинсів брудним носовичком сірів обдертий рукав сорочки; горло мені так скам’яніло від цинку, що трудно було зітхнути й вимовити привітрене поголосом слово; Чорнобиль.

Задушно, загнано, дико мені; по річках раки вищезли, селяни там воду п’ють, іншої ж бо немає; худоба з фосфорно зеленими язиками з пасьби бреде, в череві первістки розплющилось шестиноге телятко, одним оком на лобі зрить безпросвітну біду; яструб на пеньку прохромив пазурем радіактивну мишу, давиться гарячими кишами, смерть поперек горла стає; облізлий лис повісився на розчахнутому стовбурі вербички; дядько з пропитим сизим обличчям ріже бензопилкою дрова; на купах попелу на смітнику лобода не росте; дачники з посинілими від ягід губами кажуть, що всьо харашо; раптово зимніє серед літа, дощить, тоді дітвора збувається кашлю, циганка з немовлям, підв’язаним двома шаліками на спині, розповідає, так і так, руді ліси згасли, розвітрився лютий дим, людоньки слізні, подайте на милість; на нову весну, хто доживе, заборонить малим їсти рибу з кістками, засіє городи вапном; коли-то содомські соляні стовпи виростуть? порох на сандалях чужинною смертю гріє, обтрусити на порозі пришестя прах і чистими увійти в світлицю погибелі, бо там, на дворі, болить повітря, засіяне грисом мошви, задушне, банне, кольору просвіченої золотої панчохи, яку запізнілим коханцям кинула клімактична вавілонянка; повітря, по якому нізвідки в нікуди линуть листи про сирітство, краще майбутнє світу; один престарілий дім, діти народжуватимуться старими; повітря, переповнене болем благань, буцім загусне; сам простір змаліє до образу втрачених місць, щоб позбавити і надії на похорон вдома.

Ти чуєш, царице з очима підведеними сурьмою? сьогодні виходив до ріки, твоя душа в пасастій тюремній робі тупцяла скраєчку незримого мосту, приліг плечем до верби, цитьнув на собаку, вслухався; сама на себе озліла й поїхала з тим, дві ковдри дістали з багажника, думала позагоряєм, такий сонячний день, прямо прелість, давай сукню зривати на мені, люблю поспіхом, хоч стільки й звикала, завжди кортить до останнього, спутала місяці, боялась аборту, гроші, звичайно, знайшла б, тих щипців страшно, ну, кагор якимось паленим корком смердів, давай лащитись по-конячому, лікар мій, сам безпам’ятний, вдруге і втретє, питаю, звідки сила така? сміється вдоволений, єхидненько так засокорів, буцім викид сьогодні радіактивний, багатьом одбере стовбняк; дурному розкіш, запитую, а тобі? відказує, трави питиму, стерегтимусь, головне діло, чисті харчі, консерви всякі, будь певна, потрапимо в похітливе царство, на чоловіків одкриють платні доми, саранча в спідницях летітиме туди, сама побач! збісила усмішечка його, на околиці міста покинула авто, в бардачку косметичку забула, от дуреписько, мало вчена, стою, голосую до приватників, зупиняється один, кучерявий і чорновусий, годків, сказати б, за п’ятдесят, безпомічний думала; куди податись? подруги на дачах, завели моду копатися в землі, під село косять, дуркують, як лікар каже, разечок-другий лопатою копне і зирить вилупленими очима в небо, яка природа, яка красота, вот гдє потеха! поскуповували по селах чиїсь родові обійстя, тако бабу-покійницю ще не вспінуть зарити родичі, ще пахне воском по світлиці і сльозами на рукавах, ще собачисько напівсліпий не одвив третій день, не охрип від гавкітні на молільників, не зірвався з ошийника в степи, глядь вже наврипливі покупці, перевалившись через хвіртку, довгоруко і загребуще дотягуються до клямочки; увійдуть, хазяйновито плямкатимуть губами на іржаву під повіткою січкарню, на порожні, півспорохнявілі вулики по садку, на подертий куницею причілок хлівчика, на сокиру-тупицю, що розсохла на дубовому кльоцку й спадає з топорища, тільки-но шпорткий, не стільки беручкий, як застояний, нахрапистий від всього легкодоступного, горожанин самовпевнено з гиком замахнеться над дровітнею; нічого, приспічить у ванну, припхаєтесь, діви писані, доні єрусалимські, спраглі за насолодою на трав’янистих горбах; їдемо, сонце багрить черепичні дахи, поливальна машина сійнула по лобовому склі, щемно, радісно запахло зливою, виміркувала собі десь добути до вечора, до того ж, бачу, поглядає, згодилась на запросини і гойднула плечем, не таким раду давали, попробуй руки без меї охоти простягни; піднімаємось на третій поверх, каже, господиня здиміла на море, по сто грам коньяку приймем, голову чось ламає; ви ж за кермом, встигла вставити; пусте, одказує, добре зуби почищу і додому одвезу, сьодня міліцію погнали на Чорнобиль; квартира вся занехаяна, нежила, засмальцоване з одламаною ніжкою крісло притулилося до шкіряного дивана, згадала лікаря, пригадала свого історичного тюхтія, невситимо озліла на обох синьогубих, а кучерявий розохотився, як маршалок, почату пляшчину спирту і засохлого лимона дістає, за коньяк вибачається, мовляв, господиня гольнула, стара алкоголічка, мегера, помічаю сув’язь двох чоловічих тем; бридка супружниця і брак спиртного; з мене жалість вся вийшла, попоїздили жалісні на мені, проте поглядаю; кип’яченої води по склянках доплеснув, спирт посивів, за знайомство вопшем, чокнулись і посміхнулись знайомцями давніми, спільниками предковічного гріха, запитую, чого тільки пригубив? він краватку зняв, повісив на поренче, вибачився, геть тобі кіногерой, зайшов у туалет, вода сичить, проте здогадуюсь, що ригає; жовчю запахло, надумала заспівати, пригадувала слова, була розбишакувата, незвична веселість, хотіла встати і пошукати сірники, куди там, сп’яніла миттєво, ага, встигла подумати про дурман якийсь і що диванисько клятий скрипітиме, на вулицю чути, мокре на грудях відчула, вонітувати почала, знову туди ж, лоскіт такий, так нестерпно, буцім бджолиний рій солодко ниє в животі, вклякнула, тішилася ним, мучителем, тішилась власною посмішкою на павутинисто постарілому за безліч підглядань дзеркалі, дих забило, передихнути спробувала, геть ненаситець, до медової млості нажалена навпомацки повз стіною пішла, защіпнулась зсередини; ванна, як ванна, мій домовиною похоті називав, цей знайомець не з тих, що переконує жінку словом, двері обірвав, правда й защіпка там благенька, скорше для блезиру, щоб відгородженому розпалювати себе, похвалила його за здогадливість, поважаю фантазію і всяку творчість; для розваги противилась, не підпускала, дозволяла лиш цілувати стегна, — шо як хоче чоловік — він далі, ну ти диви, з головою влізе; гадала, сатаніючи від пристрасті, протверезію, але хміль залоскочував, заневолив до впаду, вся згорала, він облизав, потім лягла під гарячі струмені, думала віддихати, задрімала і хаменулась від лопотіння води, видно холодну відкрутив, дякувати йому, і покинув за понюх спирту; в скронях тьохкало, бачу джинсів і блузки нема, піджак свій на одному гудзику лишив на стільці, змилосердився, лизунчик; думала до темряви пересиджу, за диваном налапала трусики, по звичці закинула туди, здогадалась, обхопила себе під груди, якщо за приятелями вшивсь? кагалом припруться, ще чого бракувало, заганяють розслаблену забаганками, замахають, наслухана від подруг, воно цікаво, кортить, тільки не зараз, на цій-о хаті; мабуть міліція сюди мишкує щоніч, захомутають, на роботу писульку пришлють, ще й самі підбиватимуть на допиті, лучче по-полюбовному, правий історик, жінка з оксамитовим; підголеним всюди володарка, всюди пітні мізинчики затискають у кулаку, дай поторкати; сумні, з очима онаніїв, кінчають хутко; ні, не сьогодні й не тута; виглянула за двері, нікогісінького, піджак на собі стулила і на горище шась, дурна голова, ще й похмільна, гримнула об бантину, зірка мигцем різонула по заплющених віях, пристояла, тихо, вже нічому не дивувалась, натрапивши на матрац, весь у голубиному пір’ї, сіла, ноги обсипало сипучими іскрами бліх, ледве встигала стріпувати на литках, коли чую, загримали обчасами по сходах, галалакають біля квартири, кому першому йти, нема, нема, то коли не виматюжать кучерявого, той засокорів, тихесенько простягнулась під матрацом, креснув на горищі сірником, гукає до слиногубих, що й духу сучого ніде немає, мусора підмели, как піть дать, линяємо! зітхнула подумки, а облизались? знайшли хорову, цьому дам, цьому дам, цього на суходрочку віддам; пробудилась від чухавки, тіло, ніби кропивою нажалене, свербить, хоч на барабан здери, приголубити, обцілувати нікому; добре, думаю собі, на законному одіграюся, принесу три пера, тоді точно подасть на розлучення, гнидник, усі такі, думають, це вони мене, це я їх трахаю, бички солом’яні; відкинула матрац, сутінь дужче запахла голубинім послідом, пилюкою, піджак довгополий зійшов за плаття, коли таксі зупинила і молодесенький у військовій сорочці, яка ще пахне казармою, водій за світлофором крутнув до підворітні, запитав про дорогу, — куди? — до подруги, — бачу, геть несміливий, ще телефон просити почне, котик мій обстрижененький, чистий, провірений на медкомісіях, ледь під вусом, надуханий, наречену тільки додому одвіз, підозрілий, невинний, засоромлений навіть журналом мод, гарнюсінький, дай погладити тебе по коліні, допомогти тобі, сильний який, злякалась коза капусти, дай сюди, сюди, сюди, хочу, ой, не спіши, затисну ногами, потерпи, заспокойся, зараз, твоя, твоя, приласкай ручками, ой, підожди, вона просить, сюди, сюди, сюди, ой, він вредіна, обіясник, звір, товста риба, яка тремтить, зіпає жабрами, продихує тонюній лід, зачекай тросі, давай сяду на тебе, на палю, сюди, сюди, сюди, візьми губки, кричатиму, ой, хтось іде, тихо, нехай думає, що цілуємось, накрий курткою коліна, пройшов, ой, не можу, тільки не в мене, на пупика, ой, хочу назад, любесенький, кінський, грубий, сюди, сюди, сюди, не падай, ой, весь животик покусаний, обійми за талію, твоя, твоя, попробуй соски на грудях, правда матіолою пахнуть, хоч вигнусь мостиком, тісно, ось так тугіше, він мене сказив, йди сюди, хлопчик мій, коник, мурашки по литках, не виймай, аби всеньку ніч так, золотий рій усередині, великий боле, помуч ще, розірви мене, ой, помираю; засоромлена пристрастю душа надлетіла в наструнене криком горло; звільнена, розплющено сліпа, я незчулась як рушили, авто заносило на мокрих після поливальної машини трамвайних коліях, я мріяла голенькою потрапити під грозу, викупатись дитинно, рейки фіолетовими ящірками йорзались перед світлофорами, масляніли калюжі, нове, пронизане поглядами самотніх вікон, місто відкривало себе, як лоно для гріха; зеленими хробаками вовтузилась соромітна ціна на лічильнику, пахло армійською ваксою від черевиків на товстому каблуку, він креснув запальничкою, ліктями тис мені волосся, болісно перевела подих, кров сокотіла в затиснутих вухах, на розподільному щитку лежала листівка з вогняно червоним, нестерпним раком, запраглось пива, шипучої, як поцілунок спраги, груди знов набубнявіли, зацвіли білим суницевим холодком, у світлі автобуса знов запульсувала фіолетова ящірка серед дороги, здавалось, шукає нору на кручі пітьмавої вулиці; легенько торкнула кінчиком язика, потягнула губами, прикусила, від запальнички в міцно сплетених руках віяло газом, любила вперту свою пожадність, впиралася в нього, пестила пальчиком, пітний пах збуджував з наркотичною силою; на коліна посадив, раз, другий качнула, вистрибнула на руки, мало, цілуй всюди, хочу, милий, отак, отак, як я тебе, зайчик, рідний, ніхто не взнає, гарно обом, лагідний, з кінською силою розірвав ноги, щока горить, поголений, шовковий, пелюстка макова, язичок сухий, сушить всю, отерпла, хочу сама, дай, дістану отако, ближче, ближче, рак знаходить нору, відчуваючи всього, до кінця, бери, бери, тепер закричав після мене; до самісінького порогу куми підкотив, запросила на чай, відмовився, помахав у вітровик, жаль, забула телефон свій записати, до ліфта біжком, хух, здається, ніхто не бачив; кума отетеріла, де та з ким? кажу, пробували згвалтувати, глянула на себе в дзеркало, ніби луска на шкірі засохла, очі позападали, звичайно, своєму наплету, що ми з тобою в кіно ходили, засиділись за балачками потім, скупаюся, постели мені на тахті, завтра про все поговоримо; кума жаліє; красивим завжди не щастить на порядних мужчин, мабуть підвозили, я вгадала? це мають моду таку, от якби мене хоч разочок згвалтували, страх мічтаю; візьми женьшеневим кремом намастись, удосвіта встанеш невинною; на всіх таке понаходило в місті, лікарі радять активоване вугілля, побачимо, тисячоліттями тлітиме злий пил у кістках, поздоровляю з безсмертям; душі в пасастих робах заживо сахнуться від нас; спиш, ну спи; вимкну світло і задрімаю біля тебе; завтра подумаєм про путівки, про дітей, завтра довідаємося про горе.

17

Нудьга, звук копитної раті за стінами, то вихор жбурляє піском і обриває віконницю, а коли тихне, колючі сонця перекотиполя шерехтять по долині і гаснуть на мілині їжаками, що скорцюблені п’ють молоко імли за поромом; хліб, розрізаний навпіл, зачерствів і потріскався на дротяній хлібниці, повітря гірчить підсохлими на грубі сигаретами, гори за вікном відтінюють твою захищеність від сльоти, вітрюганів, стужі, від чого колись боронила сім’я, а нині пропахла зрадою осикових дров халабуда, кущі шипшини, дикий виноград на горбах, холодна далечінь над скелями, куди варто глянути — і погляд зігріє серце, мов доторк долонь до багряно засвіченого піддувайла вдома; зимове безвілля відмінне від літнього ще й безпорадністю тіла перед Різдвом, новим народженням; позаду простір полинових степів, пісок і камінь; попереду, за гребенем жовтожарих ягід випрацювані, підземельні, заживо чорні люди з шахтарського висілку, майбутнє світу, що позбавлений благодаті, приречено, вперто закопуватиметься вглиб землі, на сміттєвиську вічності розгрібаючи рештки земних скарбів, щоб звідти, з гримучих підземель, покинутих вибоїв, вентиляційних стволів, штреків, подібних на велетенські сурми в латунному вогні коногонок, час прохрипів про своє закінчення. Єгипетський вітер гнав між стадних гріхопадінь юрби, що розтоптувала зерно на камені, при дорозі, по гнітючих затінках втоми; ти напитував квартиру, з сусідами лигав вино, займав чергу на половину другої, цукерками, бляшаними зорями з горілчаних корків, ватою з узголів’я матраца вбирав подаровану сторожем ялинкового базару сосну, жив по підвалах, відсипався по двадцять годин на добу, ледь впізнавав себе на зачинених стулках метро, блукав сновидою по перекопаних мерзлих газонах, тікав за звичкою від міліції, спотикався, губив цибулину годинника з тисненим вовком на мельхіоровій кришці, дубенів на протягах, за підкладкою куртки налапував ключа, хукав на замкову, натрамбовану снігом, дюрочку, в темряві підпалював газету і смажив на стелі клопів, спав закутаний чотирма зшитими, мов ковдра, мішками; вранці бракувало умивальника, клигав до громадського туалету за кінотеатром, щоб поголитися, не пив одеколону з фанфуристами, для потіхи підбирав собача, годував його грінками на маргарині, жив, чифірив, зрідка заходив до бібліотеки, серед останніх на зупинці дівуль вгадував криворилу, котра згодиться відвідати підвальний склеп, за батареєю напохваті тримав чвертку коньяку і надламану плитку гематогену; опускався, тупів, зумисне читав застарілі газети, так ближче до минулого, лінувався ходити в лазню, в кіно, в гості до давніх знайомих, лежачи гасив біломор; плів павутинну думу, одмовчувався, до полудня розгадував сни, торкав защетинене підборіддя; люди, настрій, життя щодалі ставали землистими, безпорадно нагими, здавалось, гола на куцому шнурі лампочка підслуховує думки, сповідь ангелові, обгризене біле мовчання серця, яке хітиновими щелепами під лопаткою обкусує земляний вовчок; стан прив’язаного до одра перед інсуліновим убоєм; ти тута знову як там, примотаний намертво; болісно було помріяти навіть про рибалку, про світлоносний час коло води, який не зараховується в термін життя, а дарується Богом понад прожите; допомагав дітям ліпити снігову бабу, позичав двірникові на огірковий лосьйон, часом і собі для розминки цюкав ломиком лід на тротуарі, одного разу видовбав роздутого, як здохла жаба, гаманця з скривавленими ганчірками; помалу став прокидатися без сверблячки в кістках, робити зарядку, підтягуватися до верхнього косяка дверей, чистити зуби крейдою, обтертою на палець зі стіни, і спльовувати сукровицю, в парку збивати бурульки з поваленого дерева, гризти найтоншу з присмаком молодості, чаги і моху, з’їдати п’ять порцій капусти в їдальні, любити копчений сир, густо присолювати пропахлі димом кружалка, вперше жалкувати за іскристим цимлянським вином, за добрим десятком жирнющих, в’ялених на степовому сонці рибців, довго стовбичити перед кіоском грамзапису, без видимої причини сходити на зупинці “вокзальна”, вивчати зміни розкладу поїздів, зраділо з собачим захватом тічки тертися коло буфетів, підслуховувати розмову міліціонерів по рації, з міжміського автомата видлубувати забуті п’ятнадцять копійок, прикурювати в бродяги, що, підпершись кулаком, подрімує на державній тачці з бляшаним номером, дивуватися спокоєві малих птиць; сизомудрі вони, бо вікують під небом; гортати ветхі, просичені цвіллю читацьких вражень мисливські журнали на букіністичному лотку, жаліти прибиральниць, що збуряковілими руками розкидають мокру тирсу з відра, мов сіячі жолуддевого хліба, напророчують голод тобі і пахне деревом; плакати, мізерніти під осліпленими балухами динаміків; ти визволив тіло, ти млієш під руном овець, живий єси; завертаючи з площі, авто кривавіють сльозами велета, і весь вокзал циклопічно волає над печерними валунами міста, — повертатися заспокоєним, на вирватому скоблі замотано сталевий дріт і обстріпаним бинтом сіріє записка від дільничного інспектора; двірник вибачається, рукавицею вигрібає слиз на дні сміттєвого бачка; забув поставити йому півлітровку. Храмне місто притягувало молитовністю давнини, — Господі, аще обретох благодать прєд Тобою, да будет по всєі землі роса, а на мєсте, ідєже воліші освятіті, да будєт суша, — час так стрімко пронизував тебе, що ти заледве встигав подумати про душу, і то якось похапцем, час присмоктавсь до залюбленого серця, інших хіба бракувало? час, стократно пришвидшений, гнівався й навертав від утеч, — бисть буря вєліка на рецє; заутра же вставше, обрєтохомся бліз Трєполя, і лодіа сама ідяше горє, акі нєкаа сіла влєчаашет ю, — час, обпікаючи видінням віків, гоїв словами старця, — да будєт по всєі зємлі суша, а на мєстє святєм роса, — доки пустеля повсюдно, рятував росяний передзвін Лаври, твоїх бібліотечних підземель, імператрице розпачу, володарко спокус, подумати, ми ніколи разом не ходили в печери, ми порізно проходили за ворота, часом я на лавочці виглядав тебе з малою, листопадне, всевічно золотіли куполи; повертаюся, щоб повірити, посамотніти, злизувати росу на руйновищі храму. Дотоді як вигіркли й зподиновіли тумани квітня, місто, місто закликало на зиму; хтось порадив квартиру на третьому поверсі, зелені стіни під’їзду нагадували жабуриння, платню віддавав за тиждень, кімната тісненька, гола, зате мав здоровенну валізу, що правила одночасно за шафу й стіл; за рогом світив вікнами будинок кіно і якось, вистоюючи чергу за вініщєм, — після заробітків деякий час думав російською, — пан режисер підступив збоку; все на ньому виказувало розхристаність кіномистця: благенькі фірмові недоноски, шапка на потилиці, шарф до колін, засліплене сигаретою око, сива дводенна щетина на обличчі; пригледівся через плече і відійшов на крок, щоб екзальтовано вигукнути; який одухотворений вираз, мій брате, ви вроджений актор! потім запросив на прем’єру, звичайно, чужу, сам він промишляв чаркуванням, гнівний на сценаристів, на операторів, на дружин, за гранчаком буряковів і пінив, що всі його зрадили; мені подобалося коло його знайомств і вільних суджень, потім пошкодував, що привів випадкового друга на квартиру, той зачастив, вічно на похмелюгу, вічно розкаяний, вічно з авантюрними планами розбагатіти; злемзаєм, продамо сценарійчик за кордон, отримаємо виклик, доляри, брат, не шутєйне діло, одним словом, пора душі в ресторан, стіл замовлений, ну, по конях! вмів засипати лестощами, розхвалювати, сватати до молодої, на диво затурканої, господині, котра вмовляла помовчати, дитя ж заснуло, хочте, я кави поставлю вам? була вона навчена вихваляннями — і свідоцтвом тому: дитина від негра; дай, Боже, пам’яті, Катерина, так, здається, звали хазяйку, а може, потім згадалася таким ім’ям, однаково; існувала на подаяння друзів нареченого; тра було бачити: щосуботи троє університетських ефіопів вроджувалися на порозі з гвоздиками й ромом, — на весь час відвідин дитина переставала плакати, — взуті човпли до головної кімнати, торкали й цопали дзвінкі коралисті іграшки на колясці, гомоніли, буцім друг повідомив листівкою про труднощі з шлюбом, родина забороняє, дитина за кордоном їм не указ, хутенько без закусі видудлювали ром і краплю оденків виплескували мовчазній, ламано пояснюючи, що вона годувальниця, нехай дбає про молоко, — і спільний фужер наливався сміхом; запитували про постояльця, мовчки кивали, напрасовані, наваксовані, серйозніші від розпорядників похоронного бюро, мстиві поглядом, буцім усьому світові затялися віддячити за рабовласництво білих; стиснувши губи, довго, прискіпливо оглядали мене і відкланювалися до суботи; дитина заходилась, знов оживав дім плачу, здавалось, до смерку діточими схлипами просякали стіни, побиті сирістю біля плінтусів, коробка з двома сірниками на газовій плиті, убога з надірваним вухом кастрюлька манки, плетене крісло з мокрим скрутнем білизни на спинці, на столі книжка без обгортки, під стелею полотняний мішечок сушених грибів, розсипана сіль на підлозі, запах газу, солодкий чад збіглого молока, хлоп’яча, розкустрана, остюкувата зачіска солом’яної вдови; немовля плакало так, ніби вимолювало гостинця в далекого батька; миючи на кухні пивні пляшки, виполіскуючи зсередини здохлих павуків, я знав: день при дні зростатиме підозра з боку фігових друзів фіктивного обрання; так і сталося згодом; коли вмовили вигнати квартиранта, платнею доповнивши вірність другові; бордель не бордель, а гарна ознака того, що настобіса, на сто знахабнілих підозр, на сто принижень потрібен ти тутай, на третьому поверсі дому скорботи, серед міста, куди над’їздив, щоб позбутися туги уявних повернень і всього вселенського безсоння, померлого часу дочорнобильської доби, на лаврських росах якої зоріли донька і ти, аріанська властолюбнице, Ніно; місто мало властивість повертати течію часу назад, правдивіше, засмоктувати на дно просторового колодязя, там поправне все попране, там глуха тіснота благань, там, дякувати долі, безпросвітно, ніде жаліти себе, там відчуваєш себе заживо позбавленим душі, там чорна втома похміль, злопригод, псевдодрузів за склянкою посилює втраченість, там божевілля чигає по підземному переході блудними посмішками квітникарок, ромашковим соромом і нудотою пригорілої кави, вічних бомжів, копійчаних співаків, циганок на сходах, акардеоніста на перекинутому відрі, назюзюканих журналістів, які просять заграти ще не вмерла, слухають півзаплющено, думають, де б добавити по соцькому, один, правда, кидає зім’ятого, липкого, жовтого, як нікотиновий харкак, рубля і біжить доганяти своїх, доки сліпий намацує, накриває рукою пуделко; чотирма стовпами з чотирьох вітрів гробове світло підіймає на світ без сповіді. Пам’ятаю, до дня народження господині купив букет хризантем, розуміючи коротку, забудькувату ницість блуду; вона ж пояснювала відмову нареченого тим, що взагалі їхня квартира приречена, тому і дитя плаксиве, і вчора вблагала вас посидіти тихенько, бо закликала сусідку й боялася, почує вас, докладе жекові, присікаються за незаконну квартироздачу; сусідка ж, хоча і вредна, доскіплива, зате набожна, замолювала гріхи рідні, знаєте, я вам не казала, і мама, і бабушка, й батько за півтора року померли під цею стелею; я мовчала, я думала, ви покинете, ви добрий, малого гойдаєте, коли по магазинах іду; просто біда з повзунками, з дитячим харчуванням, поки надибаєш, признаюсь вам; дообідні години просиджувала в сусідки за кавою, повернута ворожінням на чорного любаса; чув їхні розмови на коридорі, — натоптувата до вайлуватості мала звичай брудним босоніжком чухати ліву ногу і безкінечно засмикувати поясок на юхтовому від манної каші халаті, буцім сама нечиста сила зривала одяг на тілі; мала радість по-чоловічому прикурювати від вогню газової горілки й довго не розгинатися, запаленій синьою всеміською пристрастю, думати, що світить ногами в слідах сверблячки, і потім обкусувати кінчик рудого вуса; чому вона втримала малюка біля себе, а не здала в дитбудинок? було це знехтуванням своїх чоловіків; вантажників горілчаного магазину, сантехніків, електромонтерів, звільнених на свободу з колонії однокласників, водіїв таксі, чорноробів на будівництві, гуртожитських парубків, міцноруких, дебелих, які пропахли кислючим пивом і тюлькою, неговірких, загартованих хижацтвом передмістя кандидатів до “елтепе”, кучерявих, цементнооких, безвиразних, мов сіра старість на казенній постелі, всіх тих, що пошкодували для неї зальотницького вуличного слова; дівчиною на підготовчих курсах зустріла його, домовилась про побачення, щоб подратувати подруг, надухмянених гонором наложниць аспірантів, мовляв-то, він ефіопський принц, казав, геть забере звідси і повінчаємося на його родіні, аякже, християнин, носить хрестик з сандалового дерева, такий культурний, куди нашим постолам! подарував помаду, на заняття підкочує на таксі, щодня з букетом, цілує руку на сходах, — переказувала лагідно мені, і голос збивався на ніжні нотки чекання; підсвідомо вона боялась образити долю; вона ніколи не показувала фотографію чоловіка, щоб не зурочити його приїзд; вона човгикала патинками на судомні звиски малого, приколисувала, хоча й затихав він десь аж під ранок; вона пояснювала це тим, що біоритми дитини споріднені часовому поясові батька; нудотно солодкий, ніби від гнилої дині, запашок гуляв по кімнаті, й ніколи кирпатий носик малюка з мелясним обличчям не торкала посмішка, тільки плач посмикував губи спрагою слова й розпачем; на видному місці стояла повна іграшок посилка з англійським написом, і сохли на батареї пелюшки, годі було вгадати, чим катує дитину відсутність батька; того дня, пам’ятається, вона підкислила воду таблеткою вітамінів, поставила букет, закликала на телевізор; різнобарвний мерехт по стінах, запросини ковтнути рому війнули на мене чимось затурканим до жебрацтва, прибитим навік — чому я тутай, серед чужих плачів, допиваю покинуте благодійниками? — призрілась твоя, імператрице, оселя, менш як півгодини їзди й узриш зібрання нечестивих; парубійко блаженний і дві подруги ждуть пори відкриття заповітного відділу; вчора добре заквасили; привід: вихідний; вчора студентик-практикант допомагав зносити книжки в сховище, кума запросила, сидять одутловаті, мовчазні, з прокуреними пучками, салат на тарелі підтік майонезом, хліб зачерствів, і вкупі з помадою попіл сіріє на вінцях фужерів; розмови все бабські, відверто зловтішні, білобрисий, наляканий звабою хлопець нігтем розчухує на крилі носа вугра, тамує гикавку, дивно йому, що дві красуні язичать про потаємне, котра коли вперше, давно, та недавно він на порозі привидом став, підступає до постілі, душить, їй-бо, закочує на мені нічну льолю, будеш моя! подумати, ріки витекли, міль посікла підвінечну фату, а мого ревність спопеляє на привида! приходить часто, от і тремти, шизанутому ніч по коліна; правда, коли дитина вдома, а не в батьків, мій історик десь пропадає; кума радить мудро, з покірним схилянням голови на плече; заведи сторожа; та й звідки впізнати, він? не він? чи до того самого доходило? Ніна відмахується; дурна ти, дурна, ой, здуріла! по руках впізнавала, обійми від лагідної остороги, від страху втратити міцні, так тільки люб’ячий обіймає, тільки він, так юний брат обіймає сестру, мій історик печалі, от хрест святий, що не брешу! кума ловить знічений погляд парубка, геть сміливіє, погладжує по коліні; як вовчих ягід об’ївся, будь мужніший, називай мене мамою, ти диви, засміявсь, зубки дівочі, дрібні, слухай, розумничку, візьми там-о рублики і паняй на тролейбус, за універсамом на руках продають цигарки, візьми й горілки пляшчинку, та лучче, коли на винце нападеш, похмелим, та й дми в гуртожиток, од гріха, старі ми на двох ділити, ну, шуткую, ходи милий, ходи красотулічка, ходи сюди, цьомну щоку, думаєш, тримаються за матню бабери, просто аванс і втома від думок про аборти; пити дешевше; слухай, деруть три ціни, дякувати вітчизняним презервативам; біжи, половина на другу, послухай мене — тюрма не мине! гримають двері, Ніна виказує кумі, мовляв, студент накиває п’ятами; пусте, втихомирює старша стидомирниця, піддрочили малого, що будь здоров, і таксівку назад обжене, щоб дочути про бабське, цей су-мирний баранчик, вкладемо спати, та й випровадимо, хіба перший раз? згодом студент, бажаючи похизуватися і пам’ятаючи про сміхи, згризає корка з пляшки сухого вина, кислого, як столітня сироватка, стрімко, потопельно хмеліє, кумасі тягнуть його попід руки на простелений поролон, кудлають чуба і потім, поглядаючи на гостя від стола, підстьобують одна одну жалкими й жалісними відвертостями; ти приїхав напитися святої лаврської роси, ти почував себе гіршим негра, якого ждали, і тратив віру, і гайнував дні, радів відвідинам режисера, поправляв шарф, дорогою розказував йому про диво, ще сильніше смутнів — і понеслася душа в ресторани.

А назавтра, доки негреня спить, німує скибою чорного болю, хазяйка таки метнулась по магазинах, вантажник клюкою з брязкотом і скреготом задки тягне стовп дротяних ящиків до приймальної буди, в підвалику швейний цех; дівчина з клейончатим намистом-метром усміхається до дільничого інспектора, що опершись грубою папкою об коліно, щось набалакує через кватирку; зелена стіна, як мох на колодязі, всмоктує розплескану сонячну воду; доки безвихідно й вільно, без обіцянок, без бажань, без генетичного страху спізнитись, однаково куди, згадай силу волі, яка піднімала тебе малого за чверть до сьомої; вистромити носа з-під ковдри, ще рано, ще на вмивання десять хвилин, п’яніти від сну, вставай, вставай, мамин голос, підгинати пальці ніг на підлозі, пелюсткою хрумкотить простелена коло ліжка невичинена заяча шкура, одягаючись на ній, згадувати дідуня, по декілька дробин з убитого зайця досипав у нові набої; на вдачу; зара б іти з ним на полювання, перевіряти петлі, читати сліди, горенько мені сталось, вирізьбив на ясені рік смерті діда; нарешті вдягнутий, черевики на грубі висохли, мов кандали тісні, в сінях черпати воду зі склобоєм криги, батько довгою коцюбкою витягує з печі обсаженого, кволого, причамрілого в теплому попелі кота, сліди його на столику попелясті; пальто, після ковзанки сохнучи на духовці, пропахло апельсиновими шкірками й сушиною, злямчений, також висохлий комір, лоскоче потилицю; снідати вже одягненим, вийти, прокинутись зовсім і остовпіти на порозі; такого кучугур по садку! коли відлига втрамбує сніг, будемо схованки рити, фортеці для воєн, жити в снігах, на майбутнє уявляти себе замурованими в соляній печері; напевно, й дорогу до школи перемело, бульдозера стрінемо за другим яром, скребок зрідка гарчатиме об каміння, покидаючи за собою рівний напівтунель; ми з портфеликами під пахвами, хукаючи на пальці, до пояса в снігу, попождем на обочині, доки схлине сніговий вал, і віддзенькає підбита іскрами накривка на тракторній трубі, тоді аж бігти, ковзатись, егейкати, і парубки підбалакають старших дівчат до скирди, в солом’яному кублі ляскатимуть наспіх вирізаними з зошитів картами, та чось сьогодня передумали, курива чортма, і між снігових стін тільки й тривоги, що піднімуть на глузи, коли перший розкотиш дермантинову шапку, бо ж на горбах вітряно, цокають перемерзлі ягоди горобини; затуляй щоку портфелем; питається — і під хоробу та школа? тако заковізнути на горобця, підберуть їздові на сані, перепитуватимуть, чий це? позгинаються над книжками, по надписові на щоденнику упізнають, один скаже, ти поганяй до скирди, я хутенько підкину малого додоми, це по-моєму вони за другим поворотом живуть; дядьки чужосельні, статечно радяться, кожен розмотуючи віжки на ручці й поплескуючи, перед тим як замахнутись, по колінах ватяних штанів; правду кажеш, за поворотом і вуличка вліво, помниш, куди вторік гичку возили? ну хата під червоною черепицьою? ну подвір’я велике, і кадки стояли, от же безпам’ятний, в хату закликали і з собою літру дали, ще слоїк смаженої печінки тицьнули; о, згадав, тоді, як нарошне, попали на свіжину, особенно житньовка була добра; та дивись, нагадай, щоб зразу снігом, не вносячи в хату, розтерли хлопця й дали випити вина, візьми й собі з чекуню горівки, скажи, силос возитимемо на днях; виспавшись, приклади копійку до вікна і виглядай хлопців, зайдуть провідати; пора копати снігові печери в садку, потіха й годі, ніякої школи тобі, слюдяний наст закутав погризені зайцями яблуні, нема діда, нікому обмотати на зиму; сніг шипить під дерев’яною лопатою, ніби розпечена сокира в джерелі, вторік цигани кували на вигоні; сніг, після того як ти вичуняв, здається рідним, тільки він здатен вирятувати від людей і доріг, особливо, якщо видовбеш собі печеру й сидітимеш на дні крижаного, покропленого водою з віника, льоху; мона докопатися й до землі, під листям назбирати соковитих, запашних, навіть не перемерзлих яблук, вставити віконечко з криги, пошукати і їжака, даремно, десь заховавсь під кагатом, замість сідала припасувати очеретяний мат і двері заткнути обмолоченим снопищем; тепер схимницька печера готова, — від батьків заховався, від школи втік, лежи собі, уявляй острів скарбів, потім іди на куріпок, гріючи руки в рукавах, бо кишені повні пшениці; біля скирди, куди злітаються на колоски, розсій зерно променями, розтягни на кілочках і підіпри патиком дрібнооку, плетену з жилки сіть і з ниткою на вказівному пальці заховайся в соломі; от і вони, міцно збиті, кругленькі, з червонуватими басамугами на сірих крилах, кудкудахкають, мов кури, видзьобують зернини, скликаючи решту зграї, пряменько дрібцюють на сніг, посічений тінню сітки; ось видно світле, жолудисте пір’я під горлом і біля дзьобика, ось мохнаті до першого суглоба ніжки перестрибують заховану нить, цоп — і вся зграя, розкуструючи димкуваті вола, заборсалася головами в сітці; яка смакота засмажити одну на веретені! низку зв’язаних принести на плечі, відтоді й батьки дозволять жити в печері, вікували ж колись люди в глинищах; пора й тебе, моє серце, привчати до самотини; такий маленький дідок надихуватиме собі за пазуху; стільки й радості, що один і нікому нічого не винен; ось завогніє село, в безпритульній на краю поля будочці буряківниць виє вітер, буцімто там влягається днювати темрява, мабуть, роздмухує головешки, покинуті нами з осені; від розмов на морозі сірпають передні зуби; ось новий пагорб, біля цвинтара стрій тополь, на повороті стара, обгризена причепами, товстокора верба, в дуплі, як в кубасі, жевріють совині очі, ось низький, вишнево пахучий дим примітає хвостики кукурудзиння по городах, відв’язаний на ніч собака в кущах ситнягу розгрібає мишачі кубла, в копанці лунко вибухає лід, крига темніє навскіс, волохань, прищуливши вуха, пчихаючи мокрим снігом, гребе під гору, тікає на подвір’я, буцім від пострілу, й кругом так тихо, що чути собаче хекання, чути, як глухо дзенькає об заклепки обмерзле сталеве кулко на ошийнику, звідкись поскрипують сани, болісно й глянути на побілених інеєм конячин: гриви наїжачені на худих шиях, паморозь на віях напівзакриває сливові очі, здається, що коні сплять, і чавунно важкі копита притупують узвіз, щоб не впасти; всюди втома; за перехрестям вибрести на входжену селянами дорогу, трактора тут не було, але байдуже, снігу вже повнісінькі черевики; над магазином і над лікарнею погасли ліхтарі, одна-но лампочка бузковіє на халупині за стадіоном, пильнуючи наші погляди на ганок (увижаються лобзики, тонка фанера, дерев’яні молотки, електромоторчики для ловких корабликів, всяка скарбівна всячина, щіточки для обмітання стружок на верстаку, сухе липове брусся під плитою, загублені бузинові трубочки, пристріляні кульками з пластеліну, плакати по техніці безпеки; дядько з перебинтованим пальцем, чолов’яга в робочому костюмі з вогнегасником напереваги; веселе привілля уроків під назвою “трудове”, на бетонній підлозі розірвана резинка, це мідними скобликами лучили в пельку радіо, що обзивалося за добрим пострілом, видно, дротики там контачили, і вчитель боком стрибав на стіл, ніби обрубаною кісткою, біліючи кальсонами, чим викликав сказ загального сміху; був він лисуватий, поблажливий, в піджаку з орденськими планками і протертими нарукавниками, пояснюючи будь-яку тему, вставляв “може виникнути питання”, бідний, заляканий, як усі сільські вчителі, рятувався не гнівом, як інші, а якимось боязливим ставленням до учнів, щоб вони не одстругали пальця на точилі, не повиймали очі викрутками; кожного мав за рівню собі, учнів після перерви окликав лагідно, навподобі старого армійського старшини; рібята, рібята! смерком халупа нагадувала омріяну всіма шкільними злодюгами скриню з холодною ручкою димаря; таки виставили манюнє вікно, відколупавши раму, винесли і коловороти, і рубанки, й полотно для лобзиків, а головне електромоторчики; найпутящіша річ! за яку можна виміняти хоч патрона; вторік накопали бронебійних, кулі, то найміцніші пробойчики, порохом глушать рибу) заздрісним вогнем б’є недавно припасована лампочка сигналізації; нас засмоктує глухий від інею тополиний тунель; чим глибшає сніг, тим вужчає протопт на алеї; забігти наперед гурту і врізати по прикореневі каблуком, пекуча тирса засіє дівчат і хлопців, вкупі з ойканням і сміхом посіється морозок залицань; далі навперегонки лупити стовбури, паморозь налітає за комір, залоскочує талими патьоками по спині, холодним димом закутує до п’ят, щасливо паморочить, — всі ми замерзлі, всі ми однакові під зрадницьким сріблом зими, змалку куплені обов’язковою дорогою, христопродавці дідизни; задихані вбігали до вестибюлю школи, де роздягалка, мов накинутий на голову мішок, пахнуть огризками яблук порожні класи, розкрути глобуса, затисни під пахвою спис географічної карти і виступи на бойовище, на війну безталання: вся твоя доля замотана на вістрі зброї; тричі бемкни латунним калаталом, ніде нікого і сторож спить, може шал твій даремний? якби не так, морок прочинених класів малиновіє на східному крилі, ніби там проявляють фотокартки на документи майбутньої неволі; на прописні свідоцтва, паспорти, водійські права, посвідки всіх суворих зразків, воєнні білети, їхня множинність потрібна, щоб за чимале життя призбирати відомого срібла на однісінький, зате великий, похоронний портрет; та, доки розвидніє, йди на незримих ворогів, спис ще легкий, тому все здається здоланним, луна дзвоника, мовби фортечний дзвін б’є на сполох, і темінь сизіє по кутках, — невже ти переміг сьогодні? — сьорбни воду фонтанну з алюмінієвого бачка, струмінь попахує хлоркою, нікому до тебе діла нема, це нездоланна ворожість, розтяжки турніка поскиглюють під вагою декількох тіл, потом буланих коней пахнуть поснулі спортивні мати, хтось прикручує сітку на тенісному столі, і відбита ракеткою тенісна кулька котиться по підлозі й цокає, мов креше копитцем. Найчастіше на квартирі з плаксивим негреням снилося нічне оглядання класів і те, як забракло оцінки в атестаті, здоровий лобур, давній випускник, знову треба кудись поступати, сказали, приходь раз на тиждень — і йду напівтемним, подібним на склад, будинком, на стінах фотографії минулих літ, мона впізнати вчителів, вони молоді, серповидні ж під фотокартками прізвища випускників незнайомі; тоскно й безвихідно; знов на великій перерві бігтиму в буфет; довгов’язий, незграбний, заляканий парубійко з очима піднятого за вуха зайченяти; перестрибує три сходини порогу, минає двір, на ходу піднімає і тре об банякуваті на колінах кортові штани терпку, хоч і влежану, грушу, на вишмуляній до цегли буфетній стіні з віконечком-ніркою сіріють любовні плюси, клички, прозвиська, щоранку нові; мов проступають віщі й погрозливі біблейні письмена; поглянути, чи не згадано щось про тебе? якщо так, затерти страх копійкою, купити поцвілений сирок, взяти талончик на склянку чаю, слухати давкі крики біля віконечка, то кремезна, в спортивному трико дівка, відтягує за шиворіт хлопців, що бочком і плечком тиснуться поза чергою; декотрі учні з багатших сіл беруть талони на котлети, на манку з медом, сидять, мотиляють ногами на нікельованому поренчі проти кухонної ніші; чергові з паралельного класу засоромлено набичені й мовчазні, чистять дрібненьку картоплю над казаном, всі знають, що їх підгодовували, сьогодні вони спільники куховарок; двічі ложка з картопляним пюре цокає об тарілку і розмащує порцію по всьому дні, пахне котлетним жиром, а ще смачніше рум’яниться і потріскує цибуля на сковорідці; готують для себе; їдальня напівпорожня, хлібниця на плакаті на стіні піддає голоду, допити чай, і якщо заспішити, то мона збігати до колгоспного за стадіоном садка, там назбирати слив; повинен вспіти; вперед! бігом! на стежці здибуєш тих, що з віддутими, завбачно продертими полами маринаток вже тюпають назад, слинять одного недокурка на п’ятьох і натирають сухим полином долоні; перестрибнути земляний вал до саду; от гадство, аж уклякнув роззявлений, так смертельно забило дух, так врізали по спині яблуком-солодовкою; ждуть, що кричатимеш, аби змісити гуртом; хлопці, які прийшли з восьмирічки, скидаються на людожериськ: усі вони з лютими бандитськими вихватками; бабця казала, в голодовку в тому селі начиняли людським м’ясом ковбаси; краще змовчати; вже близько, за галявиною, медово соковиті, зелені сливи, таки не встигну туди добігти, та й визбирали всі, поки натрусиш, погладиш за вухами сторожове цуценя, лучче набрати антонівки, після уроків сливок накраду і повен портфель притарганю додому, страшнувато самому, тра підбити компанію; то потім, а зараз: трохи вповільнено, бо аж кольки під боком, оббігти замкнену, обкрадено тиху майстерню і на алейці перейти на крок, вже нікому перестріти й висмикнути з-за пояса пазуху яблук; росяною прохолодою лоскочуть пупа, одне закотилося за спину й випало в мілку канаву; підібрати, затискаючи руками живіт, о-о, якраз соковите; немає ледарів, лодарноти, як каже старий трудовик, наганялися в квача між молодих ялинок, нема за аркою ботанічного саду відмінників, ласих на дармове, так бояться запізнення, що ні на крок від учительської — і, тільки-но встиг так подумати, з-під кущів туї вискакують мої друзі, ціла аглоєдська орава, котлетками пахнуть і дайкають сиротинно; а прозиватись будете? отак би й давно; поки добрий, як мурчик — налітай, малишня! вискубнув сорочку і ще довго до дзвоника, стіна по-святковому дихає ваніллю побілки і пахне стернею павутиння в горідчику, над сухою синьохолодною айстрою в’ється джміль, бабине літо летить, пахніє нічними підпалами, іскристими по яругах стовпами вогню, перельотом пожежі через рівчачки, мішком буряків на плечах малого злодія, втоптаною в землю кукурудзою, іржавою водою, корінням балабану, яке на горбі викопував батько, криком сов, що позліталися на смалятину мишачих кубел, ранковою гіркотою згарища, пріллю конюшини на покосі, слідами повені, ряскою, равликами на болоті, останньою рибалкою за млином, в’юнами в колисці, риб’ячим слизом на долонях, кублом коноплянки в осоці, жалісним промельком крила синього рибалочки над греблею, набряклими, встеленими осиковим листям дошками човна на прив’язі, знятою з гачків картоплею на витоптаних місцях, вітром і бризками з дерев’яних коліс млина, коли в брезентовій курточці, в батькових забродських чоботях, намотавши чотири гонучі на ступню, стояв подалі від водоспаду на слизотному валуні, на водорості довив оклена, декілька риб уже підстрибувало на березі, помалу тускніючи, обліплюючись соломинами й дертю, азарт підсилювала ймовірність полетіти на білокостомахувате коріння, обчовговане спиною води, що мріяла потопельником зігріти себе й на один ранок віднадити зиму, — дивлячись на привітрену павутину, очі йнялися слізьми; калатав дзвоник, грімко стогнала підлога по коридорі, і вишикувані до приходу воєнрука дев’ятикласники кам’яніли під стіною, по лінійці шпарин між дошками підрівнюючи носаки взуття, — прокидався і знав, що кошмар довчатиме позавтрім, через літо й прозріння, запитував себе, що ж розучив ти, коли сниться школа, сніговий дим уздовж алеї, географічний, затиснутий під пахвою спис, націлений в темряву майбутнього бездомів’я завбільшки з карту світу? — там ворог незримий і пам’ять про втрачену силу волі; вставати морозного ранку й до лоскоту в п’ятах боятися запізнення на автобус, на першу ходку, вставати, щоб власною павутиною обов’язків втримати світ від найзлішого сумніву; кому це треба?

Звільненому від прагнень, яким радіти думкам? признайсь, чоловіче кволий, ти хотів безкінечного спілкування з днями любові, ти пив, напивався цикути спогадів, мав заздрість до самого себе, маючи змогу розмовляти з Отцем небесним — тому і дратує, і ссе дума про зібрання нечестивих.

Кричала дитина, я сідав на ослінчик, гойдав коляску, читав стару без обгортки книжку про полювання, з малюнками тетеруків, з дрохвами в ковилі, з описами пташиних звичаїв, з азартним щастям весняного перельоту, з фанерними гусаками на полі, з вальдшнепами в молодому ліску, — єдине, що міг читати, підозрюючи: десь і твоя дитина плаче, бавиться маленькими граблями на подвір’ї дитсадка, за майже тюремним муром; згадував, які омелюхи скльовували горобину під Різдво; моя вже всьому противилася, відмовляла, до недосяжної зваби віддалена затятим суперництвом, буцім порівнювала з кимось удатнішим і визнавала за невдаху, щоб дужче, до неприступної сили, роздратувати себе; тоді заходило свято, але бракувало ялинки в тестів, донька обнюхувала соснові гілочки у відрі, і я запропонував сходити, моя хмикнула, зрозумівши натяк по-своєму, з тією похітливою цнотою самки, що спить і бачить одне, уявляючи другого; хотів розвітрити простір показної сім’ї, старим і без того все зрозуміло; ну ні, так ні; дорога підмерзла, й напівспущені шини ковзали по ожеледистому піску, велосипед заносило, сніги, сніги закутували по стрімких просіках віття горобини, і чубаті омелюхи з білими дзеркальцями на крилах посвистували зовсім поруч, зависали вниз головою на кетягах, обмирали на мить від глухої, прибитої снігопадом, луни пострілів по вільшиннику; хотів привезти дарунок, поставити велосипеда під навіс і мовчки пиляти на станцію, але безвітряна, сонна холоднеча і птахи на гілках притлумили образливу понурість; при самісінькому болоті, між зеленого в рудих цятках багна знайшов і обухом по прикорені обстукав ялину, сніг сипонув на лице, розтанув, нагадуючи радість свяченої води з кропила, нагадуючи піднебесну пам’ять про втрачене; тоді цюкнув під корінь; дерево здалось зависоким для стелі; тримаючи за стовбур, обсік нижнє гілля і відрубав вершка, лезом сокири обтер живицю на долоні, сів перекурити на розруйнованому покинутому мурашнику, розвів полум’я біля ніг, відсторонено й хворобливо помічаючи за собою все, що означувало прощання, все, що гоїло біль, смиренний параліч духу, все, що наказувало мужніти на хатниську мурашиної злагоди, все, що піднімало над собою, чужим собі, над молитовно стуленими в троєперстя бруньками на вершечках ялин, над всеньким лісом, над якимось чоловіком; він підпалив оберемок зотлілого хмизу і думав, свято ж заходить, так всього шкода, навіть пострілів, що втихли за сосняком; він паперовою мотузкою примотав деревце до багажника, попробував, чи добре тримає, між ялинових гілляк запхнув сокиру, роззувся, каблуком шкарбана об раму вистукав сніг, доки витріпав гонучу, нога спітніла на морозі, натягнув чобота, ще озирнувся, запах глиці, нестерпна, напівбожевільна ніжність нагнала на вії сльозу, однаково тонко посвистували омелюхи з кумедними чубами, тепір дозбируючи оббиті ягоди на снігу; він тилом долоні набив сповзлі ручки на рулі, обламав вибиту шпицю, глянув, чи не згубився насос, треба їхати, рипнуло сідло, і ледь чутно, бо притрушений снігом, затріскотів під колесами льодок; переднє писало вісімку; потім вискочив на втрамбовану лісовозами колію, і їхати стало легше; коли оглянувсь, то побачив: за безлистими драпахами багаття вигріло бік мурашника, якраз вогонь встав на задні лапи, щоб покликати людину назад, крик вітрюгану змусив його присісти, полум’я гребнуло теплий мох, злизало бурульку на бруслині й закублилося змерзлим борсуком, чию нору обіклали капканами головешок; він їхав повільно, прочитуючи сліди й наброди на вирубках, деінде на пеньках восковіли мерзлі опеньки, над погризеними пагонами вився яструб, дрібні птахи заховалися в ліщині, порожній наперсток на гілляці, що нависла над дорогою, нагадував розбиту лампочку з ліхтарика; він хотів вікувати в хатині лісника, щоб дві лисиці-вогнівки в повномісячну ніч дибали по льоду озера, прислухалися до собак і сміливо мишкували в глибоких травах; він на ходу поправляв дерево на багажнику, дивувався омелюхам, які грілися на довгому покосі диму, на розвилці до міста наздогнав військового “бобика”, звідки горлали і радісним матом перекрикували один одного браконьєри, мелькнув відпечаток кривавої п’ятірні на брезенті; він сам, оббілований як звір, здригнувсь від судоми; на галявині морозний вітер зігрів обличчя відвагою; він знов замружився, тамуючи сльозу, подумав, гарно б зустріти вовків, щоб розповідати потім доньці, на підйомі до шоссе відштовхнувся ногою, затріскотіла на обочині ожеледиста крупа; він навскоси перетнув асфальт, крізь сутінки й непроглядну крутію долинула святкова туга гармошки, апельсиновими шкірками золотів під ліхтарями наст, по провулках було безлюдно, на подвір’ї господаря димом яблуневих дров і пахощами оленини загасала коптильня, коли ж вітер роздмухував малиновий жар і з піддувайла вифакувало полум’я, він помічав обгорілу мішковину під шиферним накриттям на бочці, совок на снігу, яким закидали лишній вогонь, дрова на возику, господиню, яка на порозі пристоювала з рожевим у довбаних ночвах м’ясом і вільною рукою вчиняла двері, кота, що тягнув під стіжок зрізану з копчених лопаток руду, просичену жиром пілку; він спробував загальмувати, проте колесо гримнуло об залізну браму; обтрусив на комірі сніг, боком протягнув ялину крізь фірточку, розірвав паперового мотузка, загнав сокиру в покраплений пір’ям пеньок, прихилив вело до погреба, постукав об дзвінку хрестовину рами і, поки мала бігла й підтримана бабою вилазила на стіл біля вікна, йому раптом привиділося, що їде ковзкими сутінками по галявині, їде втихомирений, востаннє до сім’ї, а сніг замітає незворотність.

Бо потім приїздив намарне; плакало негреня і між схлипів пробивалась відчуженість, немов душа відлітала до спекотних околиць батька, і тільки мати давала йому раду; пражила молоко, облизувала соску, годувала, розказуючи про родину, яку спіткала одна й та ж хвороба під оцією стелею в патьоках затоплення, серед цих стін і здутих, ніби обварене тіло, шпалер; я простягався на розкладачці, клав під голову книжку про полювання, дотягувався до стола і відсьорбував заварку з чайника, щоб не заснути й додумати вічне; як бути далі? та субота за полудень ткалась від горілчаних відділів, і біда згонила гостей, яким ніде ковтнути поблизу; режисер, пропускаючи за поріг бородатого колегу, сипав побрехеньками, загравав до хазайки, обіцяв, проти моєї волі, знімати мене казковим героєм, гість сутулився над гранчаком, хутко п’янів, калічне українською мовою починав шьокати і збиватися на англійські слова; режисер, наливаючи по новій, плів про сценарій, успіх, золоті пляжі, вінчестера тобі привезу, хочеш? нігтем штрикав мої груди і відставляв великого пальця, щоб викликати на кухню; позич до вівторка, оддам, валюти в шмондєра стільки, що чорти лантухом не допруть, задобрити його мушу, пойми, сам знаєш, геніяльне кіно прогорить, четвертачок до вівторка, гад буду, звідки в генія пітні рублі? ховаючи гаманець, думав, скільки горбатіти доведеться за копійки, чамріти по готелях, спати на підлозі побутовок, товктися на автовокзалах, вбалакувати людей на страхування, гикати на сіроцементних кузовах “зілів”, забувати назви забутих Провидінням сіл, а-а! принаймні цікаві люди, слухай собі, може під час розмов і вихопиш випадкову пораду, білет на літак замовити і роботи під зав’язку, справді, солити ці гроші, чи що? пойми, дорогенький, нам головне задобрити шмондєра, він петрає на мистецтві, як свиня на карельській березі, але добре притрушений на українській історії і визвольній боротьбі, пора кувати успіх, вперед і без черги! В кімнаті від скрипу дверей прокидався добродій, що дарував візитку з лондонським телефоном, жалівся на богему й брак доброго пива, обов’язково тикав пачку “Мальборо”; весь його лоск виказував ситого, пещеного любителя екзотики, споживача газет і світового експерта, що знає наше існування ліпше від нас, і весь він, мов затято піднятий палець; тілько просу, не вціть мене зити! особливо хазяйка дослухалася до пом’якшеної вимови, — їй подарував декілька гумок, — показувала гостеві адресу чоловіка, молодик посміхався і знизував плечима, байдужісінький, як і той, що поїхав; хазяйка нітрохи тим не смутилась; малий заснув, погойдаєте, коли заплаче, піду до сусідки, ворожитимемо на кавовій гущі, а то як? мені різало ліву лопатку, лягав долілиць, роздратований: чого я тутай, тупа худобина, ледач, безвільна твар? балачка заходила про психіатрію, — наплів таки бісів режисерисько! — іноземець запитував про допомогу безробітному; сміх і гріх; я механічно хотів забутися, просто не бути, щезнути, згоїти совість, спалити неіснуючу квитанцію про переказ для доньки, виблювати пропите, забути тхорячі морди по кутках (одна метушлива, друга вдоволена, слизька від смальцю, окулярики тре носовичком) ригати на візи, знайшли того, що постраждав, тута всіх катували, дякую за можливість передіагнозу, дякую за те, що подякували, за згадку в пресі, за дульку реабілітації, здоров’я вигасло по клітині, мозок, обпалений інсуліновим струмом, сохне розлущеним, недоспілим горішком, ви ще посидьте собі, я засну, я здихаю; та, виявилося, спогад про смерть був рятівним, принаймні, так мислив під крапельницею в просторій кімнаті, додумуючи сказане медсестрою про двох мертв’яків; мабуть, режисер, зекономивши собі на похмілля, приніс, коли я дрімав, технічного спирту, правдивіше, сурогату з клеїв, що намертво злютовують залізо, ханига продав, ті обоє загнулися; коли мене виписали, після розмов, пояснень, підписів на протоколах, господиня вже виставила валізу під двері, сморідний коридор не примусив жалкувати; вона сказала, що друзі нареченого наказали жити самій, ви не кляніть мене, добре, ви десь знайдете собі куток, ви ж один — і, перегнувшись над перилами, дрібно покивувала мені вслід. А через пару років, обдзвонивши на вокзалі геть усіх знайомих, зігрітий новим від’їздом і гарним старим вином, натрапив на останній сторінці записника на чийсь забутий телефон, набрав номер і пізнав голос своєї хазяйки; хтіла повіситися, сусідка слідкувала за кожним кроком, малий одну-но ніч і покашляв, викликала лікарку, каже, бронхіт, виписала таблетки, з аптеки прибігла, вже захололий, думала, здурію, на експертизу подала, нічого не знають, тропічна болєзнь, звичайно, був без прививок, поховали нехрещеним, друзі нареченого закінчили універ, забрали дипломи й ушилися з блеску, ні прівєта, як то кажуть, зараз сама, на вихідні підміняю двірничиху, ви надовго? покидаєте? пойміть мене правильно, квартирантів боюсь, вас би взяла безплатно, аби молоко й хліб купляли, пікає, киньте ще дві копійки, я зовсім бідна, я рік пролежала в психічці, на роботу ніде не беруть, кому я треба на пенсії, кинули дві копійки? приходьте, живіть, скільки вийде, чуєте, дві копійки, передзвоніть, добре; короткі гудки протверезили луною кроків по сходах, чорним здогадом: свідоцтво на списові карти світу гнівить незримого і накликає біду, аж несила зітхнути; доле, дай сліз пробачити, допомогти, бо горе вмертвить міста, що безпам’ятні сміються нині.

18

За брязкотом ланцюга і криком сойки над вербами пес застрибнув у човен; ріка побуріла, сонце навзаходи віковічно продирало півсутінь, весло черкнуло об бакен, світлякові наснився липневий грім, течія загойдала його знову (затишно під скляним ковпаком) ще гребок, вода з повільністю вогняної магми обмила борти, яструбом сіла на плечі тінь виноградних скель, собака вистовбичився на кормі, і днище шкребнуло об гальку. Під винним магазином скигли

ла гармошка, й безногий, упізнавши перевізника, насупив на очі картуза; висілок підземних людей вирував, як на свято; йшли слуги, йшли мимовільні раби пітьми, йшли роботяги з сажисто чорними віями, йшли діви з раннім клеймом гріха, йшов діогенівського вигляду хлопець з ліхтариком-коногонкою; до старості тута ніхто не доживав; йшли, аби йти, змарнілі рознощики молока з бідонами на возиках, що погримували на бакаях, — притримуючи спинами дишлі, збігали до води, ріка не стала молочною; йшли тісною підковою випускники учкомбінату з новенькими посвідками “грозів” і прохідників, дзенькали копійчини в консерві, дехто відкорковував зубами вино, з горла пропонував прикластися каліці; той ковтав, дякував, занюхував ременем на плечі, просив закурити, замружений, роздобрілий сватав пройдох до сестри і дружини; поки, брацця, заробіткую тута, перевізник на хутір підкине, оно він з мішком стоїть, вона мене любе, слухняна, гаряча, як у серпневому бідоні мед, одбийте під три чорти, може відпустить до дому престарєлих; знайшла собі наймита, їдь, співай! знайшла, кого посилати! молодих повно, обрік в сраці грає, вибачте, пошуткував, вона мене любе, здибав же біс сатану, лучче дайте заспіваю, не я тебе зрадив, сама ся зрадила, як я вів коника, нащо ж виходила, як я вів коника, коня вороного, нащо ж виносила віна червоного; годі розпитувати про ліквідацію, часом лютий стовбняк нападе, курву ж дзвони весільні покликали, гуляє тут день при дні, приходить на жужіль звуглена вся, відгоріла, скрипуча, фарбу облизали на ній, роздел би видру, забирайся, звідки прийшла, люди, кумпанія, забирайте собі, оддаю, щоб віддатися під санітарський догляд, багатії, шкодуєтесь, киньте рублика для дами на монпасьє, солодше цілуватиме мене з вами; публіка, котрий совісний ще, розкажи моїй, побоїться, від гріха далі, пливти сюдиго за річку, передай, зтовчу на синьо, паяльною лампою обсмалю волосся на срамоті, порубаю манаття, візьму кустюм, заберу пенсію і в палати, здамсь до врачів, нехай собі знає; ціхо, ціхо, оно вона, нагуляна, гребе сюди. Натоптувата і рішуча, оббираючи на спідниці вусикувату череду, йшла до магазину сестра велеблудна; Богдан, щоб подалі від гвалту, за вушка потяг міх склотари і зник за приймальним пунктом, звідки впізнав радісне, мовчазне сторопіння чоловіків, мабуть, позіхали, долонями затуляючи перегар від всебажаної; затріскотів гравій і корки під коліщатами тачки, підгилена консерва дернулась об арматуру на магазинному вікні, жінка матюгнулася, що відбила каблука, сильніше турнула каліку в плечі; до схилу горба пхала його в спину, потім, впираючись йому в груди, позадкувала до берега — сестро моя, сестро, хрипів інвалід — підняла й гепнула тіло в човен.

З порожнім і згорнутим мішком під пахвою поромник скупився — цукор, сірники, хліб — запхнув здачу в кишеньку за поясом, кинув собаці грудку халви, ніч запиналася туманом, солодшав дим, бо обгоріли роби, і тліло м’ясо, на трупи падала стеля, плавився каменепад, шахта знову ковтала пожежників; навіки сумна доля пекла; хто вирвався звідти і зараз човнує до віконця коло монастирської стіни, хто тамує на воді дрижаки самої річки, — собака витиме на непроглядь, на кормі підтискаючи під живіт мокрі лапи; сьораз обминеш бакена з літнім світляком, — хто замотає ланцюга на вкопану рейку-припін, і той почує себе скалічілим. Скільки казалось, не їдь туди; бачте, діду, осінній день заморочить і бувалого поромника, недоля кличе кудись, щоб показати бідування ще більших бідак, мовляв, годі нарікати, бо вітер поверне від скель і принесе солодкий дим трупів; ти думав, якщо ти зрікся світу, там замирилась підземна війна, вовк облизує оленицю, визрів святий виноград, митарі зійшлися з мандрів, сіли на валунах, виглядають гіршого горя, птахи, що не жнуть, уділили їм хлі-ба; там все однакове, поночі волає сирена, пожежники на бігу одягають шоломи і їдуть на підніжках, тримаючись за двері, зсередини помалу вигорає земля, там неприкаяно, нудно й розмови всі про печальне, коли викинуть тюльку з рибгоспу імені адмірала Нахімова, по чому картопля в колгоспах, закупимо на коліхтів, треба ж зимувати, оце б жирної колишньої сільодки та молдавського вина, пальчики об’їси, ти знаєш, моя цілими днями по магазинах і повіриш, чи нє, принесла тріпер, на неї в домкрата не встане, вивод який, таршсіржант пожарної служби, де багацько людей, там повітря заразне.

Ви подумали діду, що я нарікаю, перепливаючи пам’ять, ні, просто світляк засинає в бакені й богвість коли прокинеться по зимі, море від нас далеко, отже і плескіт хвиль не поверне назад часу, що з любові викресує світло на завтра, світло, яке лякає так радісно; невже ти живий? світло, немов на весільному дворі, куди боялися підступати малими, світло під липами; парубки, нетвердо ступаючи і поправляючи коленкорові квіти на лацканах, розносили пругку, золотаву, легку, як джмелиний азарт, тирсу на каблуках, на лавочці під ліхтарем золотіли неймовірно святкові латунні труби, зривався танець, дівчата зривали хустки з плечей; ми в канаві під парканом справляли своє дитяче весілля, вона одягла мені на підмізинець важку, підібрану біля “емтеесу” шайбу, я ж на тремтливо покірний пальчик нареченої настромив латунну обручку, потомившись, ми хукали одне одному на долоні, вітрисько з дерев’яного ящика змів цукеркові обгортки, піщані коржі, пуделко з-під вакси, вінок дубового листя, зламаний ключ, старі календарики, всю потаємність віри в дорослих, всю терплячу таїну власного світу, всю спрагу чимхутній добути до повноліття, весь найніжніший біль мрії, що й ми сплетемо руки у світлоносному колі; тоді цьотки, вихилясом минаючи танцівливий гурт, нестимуть повні тарелі в намет, музиканти, видмухнувши слину з мундштуків, поплескуватимуть роздуті щоки, на валізці з грошима поставлять тарілку холодцю, редьку з олією, домашній хліб, і звеселілий маршалок, поглядаючи на дружку за столом, для годиться хильне лимонаду з духовиками; по пісенних голосах батьків ми вгадували, коли поспішати додоми, і гойдалка поскімлювала в садку, доки музиканти рятували рожевого півника в графині, картопляним цвітом пахнув туман, на городі видніли постаті парубчаків; вони тирлувалися по грядках, і найспритніший, відхиляючи полу намету, подавав дві затикнуті газетним чопом пляшки хлібної горілки, коровай на тарілці, жменю печива, пару стопок, салатницю з олів’є, біле від смальцю кружалко ковбаси, та музиканти врізали туш, і погляди весільчан прикипіли до хрещених батьків, які по залюдненому тунелі несли дари молодятам; світла побільшало, бо обезлюднів двір, перший звабливий подих лоскотав моє вухо, ми притулилися головами, з-за ящика позиркували на тихе подвір’я, іржаво поскрипувала на вітрі гойдалка, була відраза повертатися по хатах, ми, зріднені знехтуванням дорослих, подрібцювали канавою довкруг саду, звідки під ноги нападав білий налив, ми відчували, що пальці, перетиснуті обручками, наливаються ваготою обов’язків; пахло сліпим захопленням пізніх отав, ми мали б на них любитися потім; ми були щасливішими від молодих на весіллі, ми вірили беззастережно, — як я вірю нині в заручини пам’яті, довічної нареченої схимника, — ми обійшли компанію підпитих хлопців, що на колоді ділили весільну здобич, і кмином пахнув розламаний хліб, довго, як старі, ми пристоювали посеред дороги, здавалося, ми слухали громи музик на весіллі, нам страшно було обізватись і вибалакати диво; “приходь завтра”, мовила вона замість прощання, — завтра нема досьогодні, мій ангеле, тебе привела мама за північ, і мій батько поволі розпилював обручку на розпухлому пальці, маленькі лещата поскрипували на столі, і сичання терпуга втискало мене в подушку, батьки були сонні, й тому нас не били. Світло тихе! по сутінкових містах блукань назбирував колекцію свічок, щоб засвітити шлюбне безсоння; тобі вклоняюся, володарко підземель, пора звикати до спогадів про тебе, вірю, наші серця ще налиті любов’ю і, значить, маємо що оплакувати, тільки слабкі впиваються розумом, тільки ниці; розлука дарувала нам пристрасть, та все-таки погорда досвіду перемогла; жертвуючи світом, помстився тобі, твоїй непостійності; я обриваю листа, аби прийняти цілунок твоїх нічних уст, і продовжую, вимріяна, дорога, о, якби твоя зненависть зцілила мене від любові! збирав свічки; білостеаринову лампу з золотим обідком, пам’ятаю, купив на турбазі, розгорався камін, фіолетовів обрій, дорога текла в залісені гори, в чекання листів, попеляста самотина сіялась за кожним рипом дверей, тлів недопалок на підносі, товста адміністраторка нагадувала про доплату, подовбана лижними палицями підлога німувала до часу, коли розбитні, доглянуті, пещено стрункі красуні в гарячому лисячому хутрі обтріпають спортивні шапочки об одвірок, розстебнуть кріплення, тримаючись за кавказські шиї, підставлені під тимчасове ярмо, навмисне голосно, видзігорно кихкотітимуть на коридорі; ти обіцяла приїхати на канікули; декоративного медведя з діжкою, зайця з піднятими вухами було купив по весні, непостійність пекла пришвидшенням долі й зненавистю на власний гнів, пригадую, мабуть, стонадцятий гуртожиток, вулик трутнів, на підвіконні газета від протягу билася приреченою бабкою об скло, зневага до білого дня ковтала вечір, виходив надвір, на дзвони, послушниця з печально ясминними, затіненими хусткою, очима йшла з фанерним віяльцем по храмі й гасила вогонь лампад, непомітно з латунного сонця підібрав згарок свічечки, ще теплилось надією чуже благання, відчув погляд на спині, в бабусі в окулярах купив декілька воскових, очеретяно тонких, лякливих свічок і кишеньковий молитовник, та забув попросити, щоб помолилися за нас прескорботні діви, було пізно, черниця з мідноголосим дзвоником нагадувала про кінець служби; йди собі, отроче, сам не більший і не щасливіший, ніж власне ім’я на твоїх листівках, кохана, йди, поглянь, на майдані вітер витріпує з кожуха ялини безліч іскристих бліх, поза часом минуло літо, вже новий рік, покиньмо це завошивлене бенгальське місто! окрасу колекції, свічу-букетик троянд купив у сільському магазині, виголоднів на рибалці, з кульком грубого печива і пляшкою збовтаного ситра сидів на березі, риба клювала сонна, з гнійними виразками під лускою, звідки сіріла остючина, притисни пальцем, цвиркає на брезентову штормівку; собачі голоси обнюхували дрімоту й, коли замовкали, здавалося, їхні злі морди відхекуються за спиною перед стрибком; моя наречена, пообіцяв риби на день народження, електричка спізнилася, сутінки перехожих текли гранітними сходами повз платформу, твоє чорне вікно підкидало головешку втоми, ти спала, щоб розбудити звабу, я на цегляному підвіконні, змівши вівсяні крихти, налапав сірники, ледь скрипнула скляна фортеця серванту, звідки визволив, вишикував перед чорнодзеркальним вікном і зайченя, і гнома, і лампу алладіна, і золотоголчату сосну, і царський скіпетр, і білого гриба, і змія з рубіновими від спокуси очима; вибачливо посміхнувся і підпалив гнотики, впізнаючи духмяність спілих суниць, пухнастий страх, усенічне тремтіння лісових духів під листям, надію чарівного світла, прощально виплаканий придорожній квіт, яглицеву прохолоду в грудях осіннього неба з хрипами болісних журавлів, яскравий спалах крила; віск на цегляному ложі розтанув і спиртово спалахнув на мить, перед тим як загаснути; вона здригнулася від тиші власного самотнього подиху, накинула ковдру на плечі, осліплена запахами, ніби барвистим сном, майже свята, бо викупана псалмопівною похвалою свічок, моїм замовлянням, страхом, — від повіву ковдри гнотики поліловіли, нагадуючи лісову безпритульність світляків; чим вразливіше, тим дитинно щасливіше самотньому серед ночі, і, призвичаївшись до темряви, сівши на тахті, підмостивши малу подушечку під спину, запитала про свято й самим згідним згасанням тремтливих, припалених на сонці, вій покликала мене до себе.

Впізнав тебе, ти безвихідь; задовго до твоєї знюханки з лікарем, прихвоснем феміністок, ворогом чоловічої здорової культури, поміркованим вітрогоном, пустомельним язичником, гордим млином, що мріє вернути зерно з помолу, божевілля душило кігтистими лапами собацюри на грудях; я ще не став Златоустом, я був вірним постільним рабом твоїм, володарко блуду, повіриш, таке щось находило, трудно й сказати, така невсидючість, таке невдоволення всіма і всім, така неприкаяність мордувала останніми днями до Різдва, що одного цього могло бути досить, аби потім, звільненому, повірити, прийти й поклонитись зорі народження Бога; ниций, земний, земноводний плазував чоловік, тільки пити, до галюніків упиватися на самоті, відрікати від себе скловатне небо, безсніжну землю за вікном, вінегретну блювотину на торгівельному лотку, мертвоту полудня, незрушну німоту, що піддрочує звіра на людей, в приватному секторі підгедзкує собаку, він кігтить браму, і божевілля душить тебе, пити самому, боятися йти на люди, чекати сну; по хаті запах осінньої, добре вгрітої печі, бабця складає в пелену сухі грушки, одну витирає послиненим фартухом і дає на пробу, кубаха тліє жаром, бабця підказує, врубай-но, чого тинятися без діла, пару трісок на розпал, та приходь, поки зігрію страву, пожди-н, осьо тобі брусок, погостри сокиру, ящики нею рубала, потупилась на цвяхах; розкрити очі на поклик, ніде нікого, нахоплюється сніжок, обсікає останнє чорнолистя ворон на тополях; чаїни в склянці осідають на дно розпареними сумнівами здорового глузду; божевілля, це страх дивитися на людей, страх власного страху, спроба переконати себе в здоров’ї, страх насильства, ніби тобі, як свині, вирубали чотирьокутно груди й холодною залізною квартою черпають кров, пальцем відпихаючи згустки, сизіє пліва, бритвенно гострим ножем ледь чутно обсікають легені, кров парує в гладишці на снігу, собака винюхує теплий сморідок нутрощів і солодко, тоскно скавчить, ланцюг на ньому послаблений, колядники розучують жалісних пісень, вистукують об поріг снігову крупу на валянках, божевілля це гнилоротий собачий дих, — до Різдва диявол рикає підголосками твоїх злих, затаєних справ, — бо чоловік народжується від жінки й народжується він для скорботи; за стіною жінка бавить маля, співаючи “радуйся”, потім довго ходитиме коридором, відтак постукає, спитає про пляшки, знайдеш однісіньку під батареєю, звідки накапала брудна вода, вона подякує засоромлена, з сіткою поспішить за молоком, один сором цей нагадає твою винуватість; скільком допоміг? це божевілля гордині, втома нести свій хрест. Господи, згадай покинутого перед пащею, повір нам, застраханим луною зла, самотнім і суєтним, сонним скраю опівнічних садів; але візьми-н, пригадай, до вимушеного знайомства з лікарем ти й слова “божевілля” вголос не згадував, якась лікарева неповноцінність перейшла на мене частково; є чоловіки, є жінки, які страждають виключно статевим органом; всі їхні біди на перкалевому грунті блуду; всі їхні підозри переповзають на людей, отруюють спокій, волю; той білохалатник, скептичний прищ, і ти, володарко підземель, спасибі, допомогли стан звичайної тривоги, яка заступала від вас, назвати хворобою, мало того, переконати мене в безумстві; це він передав мені досвід підглядань, підозру до слова, буцім підслуховують кругом, зараза його свідомості засіла в мені; він, сіяч нейролептиків і діагнозів, жнець забалакувань, галюцинацій, божевіль переконував, що кожен інтелігентний чоловік по природі своїй трохи вар’ят, згадаймо класику; він похвалив би зараз, бачте, больной, визнаєте себе божевільним, дорозумувались таки, я ж вам казав, больной, викиньте з голови теологію, я ж совітував по-доброму, приходьте на курс інсуліну, всякого переконай, що його здоров’я власність народу, сидять на пенсіях, а суспільству плати, треба ж дивитися правді в рота, інвалідність знімемо, приходьте, ну, вітєлі, всюди були ошибкі і на руководящих постах, і серед дрібних і зовсім мєлких фігур, бували промахи, десь комусь і наступили на мозоля, але й на нас, треба визнати до конца, тоже оказували давлєніє, ізвєсні органи, відомо всім, але так згоряча прописувати в газетках про злочини лікарів і кликати на нюернбезський суд, це масова істерія, це психоз, психіатри проти! якби нам дозволили при новой власті, ми б з літака засіяли площі таблетками, заспокійливі засоби пустили в міську водомережу, ось один наш пацієнт, здається, визнав, що він справді того, і це полегшує нам лікування; приходьте в будь-який день, санітар вас впізнає — та похвала його гірша сказу. Доле, насни животворну хату; ще літньо, ще бабця ясеновим поліном вигрібає з кубахи жар, і пахне притлілим деревом, ось і вогонь, ось, підкидаючи накривку на чавунці, кипить, парує тушкована картопля, ковток наливки пропікає судому в горлі, змети сухі крихти на столі, згорбатілий вилижи долоню, тепер зовсім малий вийди по хліб, іди, каже бабця, йди, не бійсь, пса зачинено пічною заслонкою, горенько твому серцю, йди на світ, де кволий зціляє кволого, вони брати, бо кров їхня зігріта заступництвом і любов’ю.

Ти ж, Ніно, ще до митарств моїх зненавиділа, на біду мою, хворих; після катакомб книгосховища зривала на доньці зло, знервована й мовчазна відмахувалась від допитувань, плакала над брудними тарілками, в раковині; статурний такий чоловік, куртка на голому тілі джинсова, за серце хапається, прямо на мої босоніжки падає, тролейбус повен, я в крик, під руки виводимо, знаходжу йому таблетку, оклигав на лавочці, давай випитувати робочий телефон, щоб подякувати за спасіння; дурна дала; тепер відбою немає, дзвонить, плете, контужений офіцер, пенсія маленька, на останні вам фіялок купив, прийдіт на побачення, моя пані! тоді, наче здрасцє, мама його прибігає в закритий фонд і хап директрису за груди; як так! дитя моє вроджений олігофренік, має нахил до авантюр, а ваші курв’яги вилупились на квартіру, я трьох невісток спровадила, поїхала на курорт, сют-тут, і нова шлєйка забила баки моєму мальчіку, десь видерла тіліфон, скільки можна, я, щоб ви знали, вдова кандідата в цека і попрошу прийняти мєри! відвідувачі слухали, гардеробниця слухала, технічка з корзиною сміття слухала, сказись та скрутись, цілий день ходжу як обпльована. Пам’ятаєш, Ніно, ти піднімалася з переходу і хтось плюнув, аж спину під тонкою футболкою обпекло, озирнулася; як ні в чім не бувало, суне закислене дебільне рило, — згризаючи губи, метнулась вулицею навскіс, ще в ліфті здерла й стоптала обпльований одяг; вчиняю двері, жінка моя напівгола, мовчу, щоб не запитувати про гірше, вона защіпнулась у ванні, напустила води, тоді в крик, защітку на дверях зірвав; вона головою билась об кафель, сльозами вмила долоні мої; щастить на оказії дурепі; або: хвора тітка, збираючи у сквері пляшки, наврочила викидень, пили каву з дівчатами, термос передавали по руках, сміялися, певно, стара подумала, що беруть на глузи, ех, як верескне, впала на купу листя, ногами сукає й клене, клене! ми ходу, боюся цих проклинань, чисто якесь наслання на мою голову, куди не піду, всюди гвалт і юродиві. На горе собі заперечував, мовляв, людина слабка, отруєна зневагою світу, прагне жалості, співчуття, пробач її — обіймаючи легенько і зціловуючи тінь втоми на лобі, просив вибачення за надірваних, мовби замолював власну долю, — ти гнівалася, стискала губи, сталевів вузький жолобок між лопаток, тіло вбиралось сиротами і обпікало струмом образ, ми не думали, що ці випадки з тобою були віще сумні, закутував тебе халатом, ніс на тахту, вкривав ковдрою, в чай з малинових гілок додавав снодійного, ставив чашку на стільці, щоб ти могла дотягтися, гасив світло, аби не вбридати тобі, зневіреній в чистоті горньої сили, яка вчить нас меншою карою, показує на безчестя й на славу, зневіреній — потім зрозумів — у милосерді сім’ї, як надії на поміч, на співчуття, на обов’язок довікувати до похилих літ, коли любов до онуків вимиє все образливе; ти, безнадійно прикута до молодого ложа, хіба загадувала про старість, хіба хто з твоїх подруг думав коли, що знехтування сім’ї, знищивши для себе майбутнє, не уявляючи себе там, безсумнівно вкорочує віку, і гріх самогубства на ньому. Потім, щоразу після викликів швидкої до мене, — цим віддячувала постійне: оханись, де була, скільки мона, — згадував твою злозатятість до хворих, буцім відьомська сила випробовувала красу ще задовго до зрад, коли зрадила вбогих серцем, продала неокупне, знецінилася до того самого, аби, здихавшись під три чорти, зіпхнувши трьом санітариськам, відпродати й вільні помисли, щоб тільки збайдужіти до мене.

Богдан розпалив буржуйку, — тепло втихомирило осінній плач ясена при монастирській стіні і важке, мов одбиті легені неба, гухкання хвилі об беріг, — на гаряче залізо поклав крумку хліба, потім посолив сухаря і смакував його з шипшиновим чаєм; мріяв про довголіття, хотів покинути куриво, на жилці над грубою сохли тютюнові листки, і рука мимовільно дотягнулася до одного; тріск зілля, яке він тер над газетою, нагадував снігосіч об вікна отчого дому; там зараз ніхто не живе, батьки перебралися на нове місце, там вікна голі, і в сінях, прикриті дрантям, стоять два ящики антонівки, на підвіконні потускніла від пилюки ваза з ячмінними колосками, їхні обламані сонячним буревієм вуса посіялись на підлогу, корж відмокрілого тиньку сіріє на відтуленій фаєрці плити в мишаках і пилюці; ні вибиті плечем двері, ні крайня, поточена грибком дошка підлоги, ні покинута в кутку дерев’яна етажерка з порожнім фотоальбомом на середній полиці, ні пара прищепок на мотузку через усю веранду, ні зотліла, засиджена мухами, тюль на заскленому прямокутнику, ні столик з підламаною ногою, ні цілком пристойне кріселко, звідки по вечорах, з обов’язковою книжкою астрономії на коліні, бачив як пролягала півсутінь, — стернистим був вигляд степів, неймовірно волошковів захід світу, — ніщо не забуло тебе і німота стін виказує задуму, зусилля пригадати той неспокій недільного від’їзду; по тричі спаковували портфель, для міцноти стягнутий ремінякою, по тричі перекладали рожеву картоплю, яйця в коробочці з-під рафінаду, загорнуте в грубий папір копчене сало, зверху яблука, аби щось гризнути в дорозі, та от морока, завсіди бракувало місця для слоїка грибів чи смальцю з вишкварками; куди б його, горенько моє, приткнути, казала мати, щільніше перекладаючи харчі і пробуючи стулити портфеля; стій, ще ж куртку забули, задубнеш там; на себе вдягай, електричка скоро, нагадував батько; барвистів росяний рубероїдний дах повітки, бабця на мідний гудзик застібала внутрішню кишеню мого піджака, в клітці гупали лапами кролі, полином на подвір’ї пахло — і ось ти подумки вдома, на колір гнійних бинтів вицвіло ячмінне колосся, ось пересилюєш злодійський сором, що сусіди побачать, подумають зле, ось залізна коцюбка чорніє обсаженим держаком на плиті, фаєрка відтулена, який ще дідько покочегарює в сліпій пітьмі? пустка німує; знову щось нашукуєш, твій ротатий портфель каменем спотикання сіріє на порозі, за віщо біль вигнання? позачиняєш кватирки, обтріпаєш павутиння на рукаві, по рипучій підлозі, немов кожним кроком забиваючи цвяхи в домовину собі, тримаючись за стіну, дійдеш до сінець, налапаєш за підсобівкою ключа; а заходив кудою крізь замкнені двері? нічною примарою, привидом єси, весь зотлілий від сорому, — поспішати, порожнім ящиком про людське око підперти двері, немає віника, колись мама ним підпирала; коли ти спав, зоря бузковіла над повіткою; остання іскра точила, що за безліч ночей згризло перст колихкого жита, он тамо, на проламаній кролячій клітці, згризло самого ясена і рік смерті діда, на гладенькій корі, вирізав гострим кравецьким ножем, про що нагадує шрам на пальці, згризло голови тарані на жилці біля погрібника, недопиту каністерку пива, на два пальці залишалось якраз, думав, ковтну після клубу; на порох, на тінь стерло поспіхом скинутий на веранді домашній одяг, кеди без язиків, сорочку з надірваною кишенею, кисет махри, порізану на розкур газету, стерло радіоприймача з обламаною антеною, останню пісню, готель Каліфорнія, голос диктора, що нагадав московську годину — пора і нам тако пригнутися біля калинового куща і все одно головою торкнути важкий недоспілий кетяг, притримати на ходу картуза, батько забіжить наперед, щоб взяти квитка на електричку, від портфеля німітимуть жили рук, висотуючи силу, яка потім під весільним тягарем нареченої, під вагою дитини, під в’язками бібліотечних книжок, під пакунками переїздів, під оберемком дров для випадкової берлоги збайдужіє до понурої втоми; ще озирнутись, і, плечем підпираючи браму, поглянути на розсохлу коло криниці діжку з-під березового соку, на перекинуте на цямрині відро з прикрученою до дужки великою гайкою; смиренний вересень ітиме слідком; через тиждень обіцявся приїхати, і тому тільки задимлена блакить над полиновим пустирем та бита цегла на прослідку поділятиме мою дорогу; за сошем не забуду переступити напівзотлілого дубового пенька, свідоцтво воріт, на яких розгойдувався підлітком, мріючи про мандри; от і залізниця. Лячно прийти звідти, слухати крисячу шкрабітню вітру об дах; буржуйка прогоріла, підкинь трісок, і раптова вогнина затріскотить равликами під ступнями негоди, що затялась розтоптати тебе, вбогу халупину, пачку солі, два бухінці, алюмінієву кварту і фотографії рідних на голодошаному столі.

19

Подумки знов покидав тебе, чарівнице, утіхо, володарко підземель; зрозумій мене, коли бачу колиску, я згадую про домовину, коли згадую тебе, бачу випрані простирадла на балконі; не засуджуй, від’їхав до виноградних гір, щоб полюбила мене, забутого; моя самотня феміна в єгипетській золотій парчі, збадьорена кавою десь за полудень, моя усміхнена, дивна, пора згадати про себе, годі думати про людей, їх ніде не бракує, — доки ти, моя зрадо, з подолом сукні в зубах, по коліна стягнувши труси мереживних чорноморських хвиль, натерла дустовим милом замандавошений кримський лобок, присіла за валуном, ойкнула від лоскоту солі й розкинула вибриті під пахвами руки, на мою голову падає вулканічне каміння, бризки, попіл, вихаркнуті легені сухотно чорнобильської землі; ти розгнівана? глянь на блудних самців, що гвалтують некрофілічну культуру, лисуваті, доглянуті, гемороїдально терплячі на відкритих сексзборах познімали на крісла старі піджаки, тріпероносці думок міняють шкіру на віру, гордовито сумні вони, з вибаченням за відвертість покидаю море твоїх підмивань, якнайщиріше Ваш, свідок скорботи, прощайте, — коли виїздив за місто, окраїнами поводирював латаний вітрюган і жебрацькі, щелепасто балконні будинки поправляли миротворчу снігову сивину, автобус подзвонював сотнями значків на оксамитині при лобовому склі, безрідним протягом вулиць, шорканням площ, кадильною тугою автовокзалів, кришталевим літом ранкових застіль; згадай: світало, защіпка голубиним дзьобом цокала об вікно, бігли до річки, вода безсоромно прим’ятим туманом стелилась до ніг і пахла отавою, ми гостювали на дачі, оздоровлювались, за висловом лікарів, колег сектанта, від зірватих хвиль на обмілині скімлив бакен і гаснув захмареною зорею, сонне літепло ріднило нас, мала ще спала, згасав ліхтарик твого ревнивця, що тихо відходив геть; здолавши ранок, видзвонюючи значками, автобус минає безкінечних ангелів на стовпах, білі чашечки може слухають твої перемовляння з коханцем; відкинути голову на сидіння, тепліють надихані сльози на вікні, світ розвиднюється, любити втрачену легкокрилість листів, не послати телеграму на день народження, ніде, нізвідки, викинути загублену тобою на березі заколку, втішитись, що випровадила лікаря і через куму напитала якогось офіцерика собі, гріх сумувати, гнітити серце, вам видніш, моя бібліотечна звабо; автобус пригальмовує, тремтить обірване дротиння на телеграфному стовпі, тітка на переїзді, підборіддям притискаючи крила пухової хустки, з-за халяв валянка вигрібає сніг, знов заходжується дерев’яною лопатою розчищати колію, поблимують світлофори, термометри дорожніх оказій, згадати себе маленьким, бігти до лісу, чіплятись на тракторний причеп, зістрибувати, падати на спину, щоб аж забило дух якраз навпроти вирубки; молоді лісоруби, коротко крекнувши, топірцями на коротких держаках підсікають сосни для новорічних базарів, багаття прогріває купку бруслин і від диму в теплі оживає сонна кузка під корою; вона слухає стукіт дятла, барабанщика розстрілу, тріск вогню, дим теплішає, кузка гадає собі, що доспить до весни, так і серце моє заховалося в смоляну розщелину траси; куди тікати? під корою теплінь, дорога вростає в небо, ніч викрала набиті бурштином валізи станційних будок і сонце загорається шапкою на злодієві; минати переїзд; на похмілля байдужі робітники в оранжевих камізельках поверх кухвайчин довбуть мерзлу землю під кабель, бригадир за халяву унта запихає малинового прапорця, що також змерз на вітру і хоче погрітись об литку хазяїна, дядько п’є з закрутки термоса чай, самокрутка припалює йому вуса, тінь осики б’ється стреноженим лошаком, засніжений простір з дерев’яними щитами на полях ницьма падає на гори й гангренно відмерзлими обіймами ріллі затискає мене, пестить вічнотерпінням; спати, згадуючи перлиновий зблиск очей, коли ти глянула від подушки й поправила полу затиснутого між колін халата; коліна цвіли піоніями, звела рішуче смоляні брови на переніссі, винуватим усміхом, буцім згадуючи щось недавнє, згасила розгубленість; на ліжку дитячі фанерні літери різнобарвились днями минулих свят, і донька, вбігши з коридору, поправляючи пальцем заламаний задник взуття, сказала, що дядя подарував манюсінького, отакого завбільшки, хом’яка; ти вклякнула на килимок і, ховаючись під обвислою скатеркою, витягнула паперового ящика з-під столу; тваринка з ліловими пазурями гризла гарбузяне насіння і нахилялась до коньячної закрутки з водою, біла, мабуть, фарбована перекисом, нагадувала добре вгодованого пацюка; любить швендяти по квартирі, залазити в дірки, любішої забавки йому немає, залізти й сидіти там, пояснила дитина, і ти заборонила їй чіпати хом’яка, він замучений, він покине нас, кому кажу, не тронь, задовбали! запах похітливого звіреняти навіть твій погляд наливав нетерплячим, пульсуючим теплом; а пригадуєш море, ми на смузі прибою збирали яшму, ти підібрала уламок магми, звідки повилазили жваві хробачки, ти дивувалась моя культурнице, червивий камінь, кругляк історії, свідоцтво віків, подумати, звідки вони налізли? озирався, приходив сюди, на мою голову падав каменепад підозри, мала показувала на килимку шпагат, навчили в дитсадку, ще всього навчать, на завтра мають принести якісь квитки, чомусь від дитини це легше чути, це такі вже красуні, що за кожним їхнім ступнем слідкує хом’як, свербляче лоскітний треться об ногу, як сама похіть; так доню, слухаю, ага, дядя й клітку придбає, сказав на вихідні принесе; що? дати вам гроші на одяг для хом’яка, добре; ти готувала каву, з чашками на підносі увійшла з кухні, запідозрила щось недобре в спільній мовчанці і наказала малій влюлюватись, загомоніла про фіктивний шлюб, треба подумати про старість, для матьадіночкі, сам знаєш, тільки малосімейка світить, трохи більша від урни, не подумай такого, підбила на розпис студента, безплатно, без всякого обов’язкового, а що, в нього прописка тимчасова, гуртожиток на п’ять років, мовчу, забобонна, ще злиняє наостаток і згадуй бабо як дівкою була; приходив до тебе, уявляючи напівзатоплених повінню кротів, що в норах, схожих на книгосховища, знаючи про кінець всьому, кліщаться, затиснуті мокрою глиною, над кротовиною прохукує пар, повінь заливає підземну трухлявину вкупі з пискляво зліпленими, напівпрозрілими від насолоди грудками живого жаху, що сукають ластоподібними лапами, пробують заховатися вглиб землі, а вода спершу перетікає їм по спинах, пахне листям, змиває на вусах пил, кроти хочуть вдихнути повітря, бічним ходом вишмигнути на поверхню, та їхні писки сьорбають каламуть, вода стрімко виростає знизу, мов лопатою одрубуючи голови, які не встигнуть і пчихнути, як вже захололи; приходив сюди, нехай цілують зневажливі в нервовій затяжці, делікатно підтиснуті, суничні під сонцем стількох пізнань, нестерпно далекі губи; ти дещо зверхня, піднята на роги панурговим стадом, культурними діячами, соратниками лукавства, ти всюди трималась за їхню пробивну силу, підняли й кинули, час нових пастухів, ти лежиш на покосі, талановита абортисментка, чиє ім’я на афішах підпалює сутінь Європи, на гудзиках халата також перламутровий блиск акардеонних басів, спогад про музиканта розриває тебе і ти сідаєш по-турецьки; на мій голос забігає сусідка з пательнею у витягнутій руці, косувато, алкоголічно глипає на стіл і, щоб відробити чарку коньяку, набріхує про сон; бачила море й мужчину на піску; справді сльози комусь; розчинна кава вихолола й попахує сухими губ’яками, звісно, хом’як, схожий на презерватива, найкращий дарунок для сім’ї, любить лазити всюди, гість, якому ніщо людське не чуже; ти сказала, потерпи, розстелю ковдру, мала задрімала, переклади на дитяче ліжечко, тихше, нехано двері защіпну, така з двох чарок п’яненька, груди міцні, зовсім дівочі, попробуй; розсипали на підлогу дитячі фанерні літери й цифри, змішали час і слова, нехай собі, позбирає завтра; справді, їй довго збирати розсипане нами; на два голоси відлякували мить пізнання, для тебе втомливу, ніби від народження знала цей вічний чоловічий сором і згоджувалася відчепно; неправда; чому ж сміялася, спокусивши мене, бавилась намистом на шиї, кісточка за кісточкою, сміялась, не приховуючи зневаги; під цокіт намистин, цих чоток глумливиці, я почувався дідом, свинцевіли кістки, бракувало сил встати, далекі вогні міста, коли прикурював біля вікна, блимотіли зіницями нічних таксі — ти заснула, і ось я їду, друг заповітний, Сашко Тралі-Валі, підпрацьовує на заводі шампанських вин, прийме на ночівлю, радісно розпатланий внесе оберемок пляшок, два півлітрові слоїки замість склянок, попільницю з консерви, пречерствий сир, жменю сухих кислиць і передчуття випивки розправить нам плечі; друг мухобійкою з устілки черевика лясне вп’янілого на тумбочці павука, простягнеться горілиць, сплете чорнезні ступні на ліжковому поренчі; попахкуючи сигаретою, надпиваючи з банки, весело, як про все пережите й, отже, позбавлене мсти, розказував про тюремне щастя; прогулянка в обязаловку, вільнонаймані увихаються з носилками, саме ремонт, пофартило, товстого дрота підібрав, розклепали в камері, зробили корбу, давай буравити метрову стіну, по черзі крутили, один змітав на газету порохно і в унітаз, всьо ціхо ша, діра готова, капітальна діра! запулили чай в камеру тубіків, звідти пропихають скручені трубочкою гроші, вибач, капусту, сам знаєш, туберкульозних тримають на замку, всьо путьом, гендлюємо, чефірим, ментові бабки тиць, анашичкою підігріє, коли якась миша оперові нашелестіла, той заскакує з начальником тюрми, по фамілії Комісар, за одне прізвище мочити треба, правду я кажу? кругом нього прапорщики, хазяїн скалиться, кому приспічило синім ходити?! даю дві минути і винного на коридор, в протівном случає всіх змолотять на синьо! діло ясне, комусь треба брати на себе; кажу херня, мовчить моя камера, повторюю херня, писанусь за компанію, їм заціпило, буравили ж разом; саме опер носаком чобота двері вчинив, єсть паскуда? я гражданін падпалковнік! гідє арудіє труда? осьо проволока; сколько буріл? мінут сорок; разі вазможно аднаму, хахол? клянусь здоров’ям; значіт так, по сорок дубіналов получаєшь каждий дєнь до етапа, єслі нє пробурішь за сорок мінут, а єслі проб’єш, трі дубінала і гуляй, аліментщік; дубинкою під носом мені помахав; работай гдє хош, стєни віздє мєтровиє, давай, врємя пошло! виходжу на коридор, прапорщики за мною, попробував крутити, іскри від кафелю летять, контролери з кулаками, абурєл казліна! ціхо ша, кажу, Камісар разрішил, самі слишалі; думаю, де ж я бачив оголену кладку, де ж? над сходами; згадав, як похмелився; і точно, мулярі нащось тиньк оббили, я туди, на два пальці цементна смуга, я давай метляти, давай попльовувати на руки, зривати з себе спітнілу робу, косорото всміхатися до наглядачів, давай ту стіну мало не гризти, аякже, по сорок палиць щодень, заб’ють до етапу, точно, шкура відстане, їдріт твою ангідріт, оце втелющився за спільне благо, пузо в пилюці червоне, мозолі кров’ю налляло, нігті до м’яса пообдирав, кручу аж сльози сцикають на стіну; весь червонопузий, як кіно про революцію; коли гукають, время стікло! провірили, на п’ядь сплохував, не вспів трохи, як положено руками під кутом зліг на одвірок, покликали Комісара, дубіною гах, гах, гах; спасіба гражданін падпалковнік; маладєц, гадіна, сматрі мінє! ну, і в камері, ясне діло, чифір, сигарети, почот і лаври; аякже, комунія таких наплодила людей, що всюди тра вміти поставити себе, доказати єхидним, зараз мене, здається, на айсберг без випивки закинь і то серед пінгвінів виживу. Наливай-но по слоїчку, ковтнем шипучого, мій незабутній, і пропади пропадом спогади про всякі мури, сімейні, державні, світові; можна й рожевого, напівсухого, славного, аж іскряться мізки, зачекай, дійде й до золотистого черга, до напівсолодкого, святкового, легкого, медоцвітого, повільно лагідного, вогняного, повтори, любий друже, по новій, добре, слухаю, не перебиваю, просто давно не пив і радий зустрічі, хрест, що не брешу, розказуй, — звідки почались мої походеньки? втік од батьків, пригадую: хотів жити на острові, сірників, солі, житніх сухарів, пару пачок маргарину, гачків, волосіні, всякого вичитаного по робінзонадах хламу припас, іду повз річкою, острова нема й нема! тоді розувся, туфлі на березі прикрив речмішком, заплив за очерети і ти диви, захромився ногою у вічко сітки; тримаючись за шовкову нитку з поплавками, вибирав рибу, переламував їй карка, а до берега попробуй докинути; я пливав слабенько, беру дві голови в зуби і якось гребу, передихнув, знайшов грубу жилку, прив’язав на кінець паличку, то вдруге гарних линів притягнув і чую моторка гуде, думав пенькну, куди втікати? кругом все голо, речмішка на себе, залажу в очерети, а ко-ма-рі-в — гибель; ну, ніздрі забивають, мовчу, сліпаю, ані дихну тобі, підпливли, чую голос татуня, ще обкомівські голоси, думаю, якщо й пити сядуть на березі, отута п’явки і вип’ють кров з мене; чую радяться, на тройную уху лєща маловато, лучче пратянєм по заводі, вон на прігорочкє разложім кастєрок, мєсто чудное, прямо просіт, прісядь і закусі; батько командував переставлянням, я виліз на беріг і мало не знепритомнів, віриш, п’явок десятків зо три на пузі, на ногах, на яйцях, на дупі, обліплений ними, як корч бодягою, пісяю в долоні і по тілі тру, губи згризаю, страшно, насилу повідпадали п’явури, ситі, буцім вужі, я їх на каміння очеретиною позгрібав і другим каменюкою давай товкти, цвиркають, всю мармизу заюшили; вмився, бачу смеркає, — як писалося в пригодницьких книжках, пора било подумать о ночлєгє; бреду в село, бачу, тітка збирає в сито малину; заблудився, пустіть на ніч; бачу, поправила, затягнула хустку і підібрала волосся на скроні; тобі скільки? вісімнадцятий, цьоцю, осьо линини насмажимо, я вчувся в “петеу”, оце їду а практики, мені недалеко, завтра дійду, повз річкою веселіш вертатись, я хочу далі поступати на геолога; намолотив три копи диму, натомлений заснув, навіть не заснув, придрімувати почав у флігелі, прохолодою льоху з-під підлоги так пахло; аж вносить сковороду риби, підсмажені хвостики листяно загнулись, ставить запотілу банку вина; то скільки тобі, голубе? двадцять п’ять мені! бідненький, геть синоньо мій, мені під п’ятдесят, сідай, пом’янемо всіх чоловіків моїх, їж рибку в сметані, зараз варена картопля поспіє, ковтни вина, заморока покинутій, приймаки вирипали добро, я б тебе всиновила, такий молодюсінький, аж ну, то скільки кажеш тобі? тридцять один мені! дивись, мона сказати ровесники! винце нівроку? капітальне вино, видно самі робили, ну, щоб вам руки не боліли і всяческих благ! дай поцілую тебе, красівенький, іди сюди! прокинувся на перині, чую, сопе під боком, тільки вставати рипнувся, ти куди? піду, перекурю; кури тутай; сигарети в речмішку у флігелі забув; іди та приходь; починало світати, як я дернув звідти, то стонадцять чортиць не догнало б; отака порода, що молоде, що старе, обрік грає, а нашому братові: аби ковтнути! допивати шампанське, брататись образами, співати, доказувати, кому спати на ліжку, кому на матраці, докурювати козячу ніжку з тютюну, витрушеного з бичків, випивати по таблетці аспірину, щоб на ранок не тьохкало в голові, крутити радіо, вже замовкло, вгадувати чи завезуть пиво до гастроному, хвалити себе за стриманість, бач, не полізли шукати рогів на свої лоби, радіти зустрічі, домовлятись про полювання, про спільну рибалку, добріти уявою і засинати на застеленій матрацом і ковдрами, приємно твердій підлозі.

20

Богдан дивився на ріку і вгадував силу вигостреної об скелі течії, що клала один покіс, травистою паклею на вербах обтирала добре виклепане лезо, розпанахувала береги, на лівому плач століть, на правому стогін підземного вогню, крик завалених шахтною породою, — донині зрів самі хвилі, як подорожній помічає випадкові постаті на обочині, — дико нуртуюча, з тисячі срібних линв зсукана, стрімководь сплющувала вертких плотвичок, витягувала хижі морди щупаків із загнутими всередину зубами, кривавила очі й плавники красноперок, наїжачувала спини пасастих окунів, роз’їдала стічними отрутами і перетворювала на сірі змилки зябра старезного, важкого, як битий валянок по відлизі, сома, останнього на ямі за перекатом; простуючи до сторожки, гріючи руку в загривку пса, перевізник здригнувся від голосу Марії; жалісний, підсоби… Одутловата, запнута чорною хусткою, в галошах на босу ногу важким перевальцем зійшла з дубової кладки, несла в ночвах білизну і часто покивувала головою, на посинілих від холоду руках зникло старече ластовиння; Богдан перехопив ночви під пахву і, прямуючи до її подвір’я за осокорами, слухав; хіба тепер стірка, вкине в машину, перемеле ті бздики, та й; а моя мама колись збирали дрантя за місяць, що тра саньми на ставок везти, бувало, наготуємо луг; зав’язують полотниною діжку, кладуть горохв’яну або гречану полову, сиплять ясеновий попіл і ставлять баняки в піч, вода закипає; тоді цідять її через солому в попелі, це і є луг, ним мили голови, намочували полотняні штани й сорочки, хуста по-нашому, натрамбуєм повне жлукто цих хуст, розпечем на вогні каменя на червоно, посиплем попелом, кидаєм каменюку й вода кипить, і так полотно визолиться, що ніяких тобі бліх і ніякої зарази; та й люди здорові були, бо як хазяйка на ставку випере, та як підсинить, та як викачає рублем, воно аж лоснить і таке гарне, дається, мона писати на ньому; сніг за саньми палає, морозисько обпалює горобців на льоту, кінські кизяки димлять по дорозі, їдемо до ополонки, пальці в зашпори позаходять і світ такий білий, потріскує мерзла білизна на оберемку; звичайно, коли був мила ущерб, то мусили луг робити, але ти подумай, так мені пам’ятне це, бо не добра тоді ждали.

Сіли на лавочку, біла минувшина яснила спокій Богдана, бабця задивилась на стіни розруйнованого монастиря; вибух розкидав огорожу й мури, там, де сторожка твоя, розклали вогонь і на підводах притарабанили казани з міста, давай виварювати золото з ікон та риз, один сокирою дрібно поколов образ Георгія Змієборця; чорні, задимлені, як нечиста сила, пекли над жаром шкварки, скільки того золота наробили, не знаю, зате комсомоли повезли всю цеглу на будівництво свинарника імені Сталіна; там свинота, переказували люди, така розплодилась, що обгризала руки, поки відро перехиляли над коритом, яку підлогу не настелять, згризають за ніч, ото породу вивели, потім по всенькому світі розвезли на розплід; а селяни, побачивши добре казани і вчаділого наполовину сторожа, що грелями викидав тліючі ризи на пісок, передмухував золото і затягував кисета, з підсвічником навподобі ангела виходив на руїну, смерком, вранці, вночі збирав розкидане церковне майно на переплав, солдати наносили дров, прикурювали від жару і, коли розгоралось на славу, йшли рити землянку собі, а селяни, побачивши святотатство, боялися виходити на двір, щодня ждали світопредставлення і коли божевільна черниця, втікши з етапу, прибилась до села, всі посміливіли; гряде гнів Господній! вона покликала хутірських дядьків, гуртом підняли і до осикової гілляки прив’язали дивом вцілілого дзвона, калатьнули раз і вдруге, і втрете, тиха земна благовість покликала людей на голос муки; браття й сестри, літо Господнє розбруньковує листки, по плодах впізнаймо його, ніякої одежі з собою не беріть, буде зимно, бо мало кого обминуть спокуси, відлітаймо від сеї землі, зійдем на кручу, візьмемся за руки, перехрестимось, знов обіймемось, ступимо і злетимо, браття й сестри, доля за довготерпіння окрилить нас, іншого спасу немає! Я дівчиною була, кругом тільки й розмов, що про друге Пришестя, навіть солдати, покриваючи бляхою з церковних куполів свою землянку, навіть страж у всьому хромовому, — містечковий аптекар, який після смерті жінки прийняв молоду циганку і та вмовила його покомісарити, більшу частину золота здати начальникам, але трохи підлататися і собі; всьо так дорого, пудра на вєс любві, описали аптеку, іди, работай на пільонкі старік, рожу тібє сина, хочешь синка, ох, прельсьтітєль мой сладкій, — навіть вони підходили до черниці й слухали розповідь про віщий сон, бачила храм, відбудований серафимами, сказали мені, ангели понесуть над прірвою і не преткнеться нога о камінь, бо вибраним зводити дзвінницю на суді! співаючи “Богородице Діво, радуйся”, люди зійшли на узгірок, саме вогонь розгорівся під казаном і злий спалах обсвітив їхні спини, побожно простоволосі голови чоловіків, запнуті голови жінок, профіль солдата, що піддертими глиною нігтями напівзаплющено рвав гімнастерку з плеча; опинившись на кручі вони вгледіли внизу душі внуків; з чорнобильських пущ несли фосфорно сяючий, зліплений як коровай, попіл, — на концтабірних робах колючки терену, на сандаліях роса ще римського бруку, — ви сіль зневаги, ми полиновий прах винесли з дому свого, серед осені святотатства йдемо на вогняний міст, восплачте пророки, судійство відтерпіли ви, нам заповівши літо з оскоминним вереснем, зраджений слугами, потрощений виноградник і чорні від шахтного пилу дахи, де нема глашатаїв; ви очистились, в останні дні попивали медову воду, добро роздавали старцям, просили їх помолитись за вас, ночви й пекні лопати кидали на подвір’я сусідів, котрі не встояли перед лукавим і записалися в колгосп, ви нашили білих сорочок, чекання й полегкість здолали приречений сум, на столі в кожному домі стояли розписані, мовби святкові, труни, сліпий ходив по цвинтарі і розхилитував хрести; мертві, вставайте! ми не встигли очиститись, наші кістки стали лічильниками, що відраховують еру звільнення, час кремації пекла, нам іти разом, нас виглядає хмарний листопад горя, сіллю й попелом встелимо, втеплимо чорну ріллю, ви чекали на нас, зустрічайте; поле з свинячою щетиною стерні, час обсмалить біснуватого звіра; нам іти разом по спинах ситих горбів, закабаніла лють світу розрубана навпіл, різник витирає ганчіркою кров на ребрах, сідає сонце, вітер обрію синьо гуде тисячами паяльних ламп, всю ніч, всю вічність смалитиме кнура, що пожер нами розкидані перли, благання до сильних світу, віру в невірних, піт і золку безпритульність дощів вигнання, коли з клунками, з малими дітьми на підводах тікали і вище хмар різались збагрянілі мечі війська Іродового, розрубане черево долин смерділо кишами, ми тремтіли, звідси нам видно було: дух непевності намовив черницю підбити вас, щоб вийшли скопом на кручу і найлякливіший гукнув; всі царства попереду! дядьки дивилися на гострокутий, мільйонолітно спластований морською погибеллю вапняк, уявляючи власний мозок, що посіріє від крику, мозок, що розтечеться цементним розчином по підмурівках кам’яного болю, мозок, розчереплений і пронизаний скалчатою тугою кісток; ось летимо і дивна полегкість обвітрює лиця, ось чіпляємось за дерева, хочеш озирнутись, пізно, об камінь зчісуєш голову до хребта, болю майже нема, так ніби сірник догорів до пальців, ось востаннє судомить розірвані сухожилля, шкіра тремтить холодцем — крок назад; відійдемо, братове, з іменем святим на устах — та ми ще стояли на кручі, більш половина гурту зойкнула; ні! черниця, піднявши руки, кинулась сама, між нас похибнулася рівновага, міцніш сплели лікті, ще палахнуло багаття позаду і щуряча шерсть страху замовкла в горлах крик; ні! — і кинулись долу — і грозова хвиля вмила до ранку камінь; я була дівчиною, на другий день так помідорами пахло, гроза знов заносилась, бачу, таку хмару пре і по сошейці втікає від дощу чоловік, вітряно, страх! я загукала і вибігла, махаю хусткою, сюди, сюди, кругом хати позачиняні, одні домовини там на столах, сюди, хутній до нашого двору, то коли не блисне, отако межи очі, аж запахло вогнем, йому хоч би хни, впав долілиць, підвівся і далі побіг на пором, а мені на потилиці геть обпалило волосся і під фартухом на животі здуло шкіру, опік сильний, мене на підводу, давай в больницю, мама одвозила, вертається назад, батька вже скрутили на виселку, допитують, чого кров на валунах коло річки змивав, грамотний?

“тако й обійшлося з блискавкою, баб?”,

“звісно, молода була, яка там смерть на умі”,

“довго в лікарні пополежали, мабуть?”,

“та яке там, вавка на потилиці зажила, та й”,

“що ж то за чоловіка доля принесла?”,

“Северина безпутнього, направили стріляти в кар’єрі куркулів”,

“присватувався, чи зразу до розпису повів?”,

“вже й не впомню, одбило спогад”,

“на старість, знаю, пам’ять кращає”,

“дурдом вигриз памнять, та й ти ж там був?”,

“дивен час; Северин, милосердна блискавка”,

“пасла худобу за кар’єром, чула постріли”,

“мабуть там і перестріли одне одного?”,

“може й так, недоля всюди однакова”,

“скажу, що й чорнобильські вітри діють на пам’ять”,

“твоя правда, плачу, дитинію, щось вигадую собі, аби колишнє забути, небо милувало, та земля розверзлась”.

Під повіткою мригала сороковольтна лампочка і баба, розвісивши білизну, вимкнула світло, поставила на порозі балію для дощової води; за териконами гнівався грім і при спалаху блискавки на нефарбленій віконниці сльозіла живиця, пахло корінням поваленої сосни; перевізник, міркуючи про померлих, побрів до сторожки з сліпим ліхтарем, поскиглювала хвіртка, він вслухався в голос дідуня, що зігрівав по дорозі до житла і мріяв про забуття; двоє нас і конвоїрів двоє, вивели косити сіно; посуха, ліс кругом, гедзи заїдали коней, ми мусили натирати їх гасом; конвойні з болота черпали картузами смердючу воду, голі черева й спини поливали, ходять, посміюються собі, мокроматнисті, геть як обісцяні; а напарник підбиває, тако станем, буцім коси мантачимо і по горлянках шварк, не вспіють і пікнути, я ж на бойні худобу різав, смію сказати, рука, будь здоров, надрочена; не встигне і облизатись, як голову підгилю в багно, затопчемо, зброю, пайок заберем і кожен до свеї родини — ходу; відказую: воно хочай і антихристи, і нарошне приставлені, щоб під’юджувати на гріх, та мусимо бути пильними, смиренністю голуба, мудрістю змії оберігаючи душу, за усіма приметами вічність скоро; напарника аж роздзявило, питає, в тебе з рідні хтось у священниках? не встиг його розчарувати, оголошують перекур; полуднаєм на траві, коли чую запах горілого моху, буцім зотліле сіно ворушать; ми посхоплювалися, куди втікати, всі четверо знаємо, біда! біда! косми густого диму поповзли між дерев, раптовий вітер трощив сухостоїни і це за якусь хвилину, доки конвоїри радились, гнати нас до бараків чи переждати оказію; думаю, дурні пеньки, з цього лісу і птах не вилетить, амбець усім, залягаймо в болото! мені прикладом поміж лопаток; на! я зашкопиртався, впав, взялись тягнути, куди там, димура вищає, вони ходу! одрачкував я за кущ, згадав всіх святих і притьмом на болото, по купинах дістався на острів, знаючи, що в цю вітряно вогняну пору з лісу ні грибникам, ні їздовому на хурі дров, ні лісорубам не вивтікати за дикими свиньми, що заривалися в землю, бо щетина шкварчала на спинах, ні рибі, яка зварилася в копанці біля хатини лісника, — обмотавши лице змоченою у власній сечі гонучею, закутаний двома кожухами обгорів на подвір’ї, а височенне згребло вогню, розкидаючи драницю, обриваючи з петель двері прибудов, вже перекинулося на баню і далі понеслось вичісувати галявину, клапоть зеленого жита; колосся спершу пострілювало на хвилі гарячого марева і ватяно спалахувало від іскор, що налітали від суцільної стіни пожежі; гул посилювало ревище медведів; затиснуті рогатками вогню вони витоптали малинник і, затуляючи медвежа, передніми лапами розгрібали таволгу, по якій полум’я підповзало до них, розшматовували спечених під камінням змій, підводилися на повен зріст і ревли задихано й хрипко, мовби з гарячою піною вихаркуючи зварені легені; тоді вихор підхопив їх і кинув на чорні обсажені казани пеньків, що накипали смолою; медведям забило памороки, шерсть на спинах горіла, вони кігтили, клаптями здирали шкіру, медвежа тулилось до матері, щоб зализала пекучу коросту на лопатках; шматуючи власне тіло, обвугленою мордою відмахуючись від задухи, стара конвульсійне розсікла бік малого, лапою відчула холодні, обморожені страхом, нутрощі, повільно, напівбезсило проламала йому ребра і, скаженіючи з опіків, занурилася в набитий ягодами живіт; прохолодний порятунок розплющив очі, зіниці розплавила імла, вона не встигла пересвідчитись і ревнула востаннє; ніздрі просік за вирубкою всмоктували запах горілих грибів, бортняного меду, крові і яструб, тамуючи радісне, важке калатання серця, вився, вищав над лісом, помічав видовжених на бігу зайців, які, ледь торкаючи каміння, перелітали мілкий потічок і купою неслись по лісовій дорозі; їх обганяла, розтоптуючи все живе, пара лосів, русаки на одну мить кидалися врозтіч і злютовані жахом знову вискакували на скопирсану колію в палаючій на льоту сухозлотиці соснової кори; обік дороги, безвихідно роззираючись, сунули їжаки, на їхніх голках висихало мокре, назбиране коло потоку листя, вони знаходили на пагорбі борсучі нори й загребали себе там землею; яструб для годиться пробував запам’ятати схованки звірини, та зір його танув, очі йнялися сльозою, він пробував злетіти вище, пірнав на дно повітряних вирв і думав, що гине, покараний за зловтіху, за загравання до чужих смертей, за страшну, відому тільки йому, безвихідь лісу, він падав і щоб вмилосердити долю, ставши таким як всі, розтискаючи язиком вольового дзьоба, пискляво кричав, — ще кидок, — і хвиля повітряного відпливу несла його над згарищем, над купою зібраної лісниками на дьоготь берести, що чорно каділа й розліталася навсибіч, над зотлілим на сірничину кіссєм на галявині, над перекинутим, тріснутим глечиком, над роздертою між великим пальцем, загубленою взимку дроворубом рукавицею, котра спалахувала мишачим кублом, над підкованими каблуками задертих армійських чобіт, над розжареним, як ковальське залізо, стовбуром, який переламав спини втікачів; на їхніх обличчях завмерла судома гадюк, притиснутих ліщиновою рогаткою; яструб, свідок небесної покари, набирав висоту і помічав білку попереду; вона перестрибувала з дерева на дерево, вона виривалася на узгірок, коли розгойдана вітром крона затремтіла від зустрічного протягу й хмара чорного попелу вкутала ліс, а білка, вже відштовхнувшись занімілими лапами, сліпла від спалаху модрини, куди її плавно відносив політ; зіщулена в клубок зблискувала пригоршнею бездимного пороху; яструб пролітав над галявиною, над потрісканою на прикладі гвинтівкою з розпеченим дулом, — пострілу зовсім не чув чоловік, оглухлий від ревища на середині болота; він ногами відчував опертя, затоплений кущ осоки; булькаюча тепла жижа смерділа тухлими яйцями; він загодя встиг виламати декілька тичок, покласти впоперек ями, злягти на них грудьми, доки вітрисько водномить на махорку зітре листя берізок і кишітимуть гаддям прогалини води; він викачував на себе зіпрілий мох, баговиння, квашу кольору гнилих мухоморів, весь торф’яний, століттями злежаний, поспіх вмирання, всю трясовинну безвихідь світу і голіруч викидав кволих гадів на сушу; попід пахви засмоктаний рятівним багном таки втратив свідомість, щоб всеньке життя дивувати собі: чия рука витягнула й поклала обличчям вниз, на кущ журавлини? дихав через респіратор моху, дихав повітрям, що пахло мерзлою картоплею після оранки по весні, солодкий тлін забивав дух і вертав пам’ять на землю — згадуючи себе, ліг долілиць; яструб рушничною блискавкою пропалював вечірнє нікуди і гуркіт перекочувавсь далі за згарища. Дим тоншав, розбивався на сині струмки, я насилу вибейхався з ями, вклякнув на купині журавлин, серед болотяного мого розпачу повстало видиво: вогнеязика стихія до коліна ламала хребти дерев, солдати збігали зі сторожових веж, вівчарки, втомившись скімлити й рвати повідки, ледве хекають, за останнім ув’язненим наглядач накидає скобу на двері теплушки, паровик чахкає, обволікаючи парою начальника, на ньому хвацький мундир і тільник визиркує під розстебнутим крахмальним підкомірцем, на чоботях тирса, розгублення на лиці; все пропало, розстріляють, як паслєднього врідітіля і всруся кров’ю! майже радісно думає він і дужче стискає картуза з розламаним козирком, останнього свідка безладдя; дико тупочучи чобітьми, натовп у розхристаних робах вивалив від пилорами і один пикатий для забавки ліктем збив картуза, юрбище хлинуло до естакади з розкочегареним паровозом, вже потім наспів конвой, кількох поклали на місці, зачинили вагони, поїдете в пекло, мать вашу перетак! молодші офіцери на платформу з піском вантажили секретні сейфи й обтріпували на кітелях сургуч, в’язні давайкали, гупали, свистіли, голосно і натхненно гуртом співали псалми, начальник обома руками м’яв картуза, буцім скручував в’язи живому звірові, палаюче верховіття сосон летіло, перекочувалось покрівлями бараків і підпалювало складені трикутником дошки за пилорамою, проламувало пожежні щити з відрами і сокирами, змітало стенд передовиків, кумачеве гасло на фасаді адміністративного корпусу, бюст вождя перед вікном; начальник востаннє оглядав свою владну розкіш, подавав руку на платформу, йому помагали і постріл означав для машиніста: поганяй! повітря гарячішало щосекунди, в’язні тепер тільки співали — і раптом вибух; сто блискавок ізсередини проламує дах пилорами, найвище летить гострозубе колесо, свистять бризки скла і залізних скоблів, на платформі дехто втягує голови, дехто вибачливо присідає між сейфів, наглядач знімає багнета з гвинтівки, сивовусий пояснює, тирса, братіка мой, висохла на порох, такий закон, как довбануло, одно загляденіє; на нього цитькають, гарячішає і пісок, і залізні домовини з безліччю папок, і зім’ятий на гонучу картуз у сухих вже долонях начальника, що поправляє портупею тільки для того, аби пристукнути кобуру і згадати самовпевнену вагу нагана, сміливіє, похмурніє; застрелюсь останній, як комуніст перед комуністами; і згадує, що забув у шухляді флягу коньяку, один вірменин піддобрився, звідкись дістає сучара, майже повнісінька фляжка, всього пару ковтків відсьорбнув, немає зла, всьо пропало! яструб, відчуваючи крилами розжарені цвяхи летючої глиці, обтрушував розчепірене стернове пір’я, брив над водою і безсилий кричати завертав навперейми невільникам: горіла обмазучена драбина шпал, на проламаному мосту паровоз ткнувся лобом об кам’яне дно і засопів потопельно; дибки встала платформа, на насипі, пробуючи матюгнутись, захрипів привалений сейфом начальник, якому ребра прохромили легені, напівзігнутою рукою обмацував траву, картуз догорав між рейками, два вагони нагадували колоду під лапами вогняноперого дятла; з розбитих дверей боком ліз перший в’язень, коли смерч, розкидаючи вирваті з корінням дерева, могильно дихнувши землею, підірвав за колеса і на межу лісового пекла покотив відкосом теплушки. А яструб, окрилений вдячністю за порятунок, летів на болото, щоб поділитись спасінням, на купині переждати грозу і провести людину на вільний німий беріг річки.

21

Доки зір лагідніє біля свічкового вогню з кігтиком мороку, — гнотиком, — рідна кровино, згадай білого фарфорового янгола на плетеній етажерці; голубка того по дорозі з заслання підібрав, малим ти любив бавитись янгольцем, що голову до крила прихилив, зрить примружено в очі тобі; на шийці птаха німбово золотів ланцюжок, дзьобик надбитий нагадував мені, старому, борню з вихором сатанинського пір’я; пил на лапах йому побурів; пам’ятаю, міряючи гони до батьківського обійстя, благав, на підводу візьміть, люде добрі, самі зачумлені, гнані страхотнявою повз тих, що на голому полі виливали ховрахів, нори в обводах піску затикали гонучами, один проворніший з сокирою біг за переляканим спритним звірцем, по ховрашиній спині на! на! на! з останньої люті, послизнувшись, себе по босій нозі телеп, тако підрубаний цибав, діти ж мовчечки ховали в торбину здобич і знову колінкували по котовилах торішніх скирд, назбируючи і пробуючи на зуб колоски; підводи підточувались до млина, саванно й біло від грису шельпотіла по жолобі вода, і гола в, шкірянці наопашки, комсомолка збігала до валунів, — поплескатись навприсядки, — рибу не потрави, кихкотів, тримаючись за одвірок, мірошник; голодні й трупи лежали під брамою, мовби кагат перемерзлої картоплі; на ніч живі переповзали в канаву, слухали скрегіт жорен, дихали хлібним теплом, їхні тіла обнюхував сторожовий собака, боялись вдарити, подумки дякували за зігрів, бо надихував їм за пазухи і серцям було легше відтанути в смерть; люди забули слова, крім проклять, земні хліби обернулись на камінь, тільки олюднілий від баченого звір молитви виспівував, вив на місячне безжальне точило; зорі малиновіли на плесі в тихих бинтах муки, котру армійська жона просівала з сита, приплескувала долонею по обручі, поскрипувала шкірянкою до світлих дверей, здичавіла від розпусти й ситого поглуму над чорноротими; всю ніч хропли коні, так близько до трупів підходили вовки, підгуляла братва виносила сулію кулеметникові на кручі, туман всідався на павутину по суцвіттях кривавнику, немов відкинуті небом молитви, світало, на хуторі радо цвірінькав останній невпійманий горобець і так сонно, так ясновельможно, так лагідно пахло давноминулими жнивами! сама смерть при млині духмяніла здобним хлібом: пишностегна, в шкірянці, являлась торговкою, кошик притримувала під пахвою, обдаровувала бубликами, зачерствілими на твердизну кайданів, котрийсь лежачий розплющувався, бачив баберу, яка обліплені тістом ночви вишкрібала ножем і світила сідницями; ми нагадували їй поснулих під кригою риб; тоді обпалений соромом звівся і, дякувати долі, від гурту одступив і приреченість мучного місця покинула мене; нахилці, нагинці повз кручею продріботів, віриш, онуче, ніби проснувся, ноги винесли на дорогу, де й сила взялась; доки мучитися посіяним, пора проспівати славу; померло самотнє зерно, стократними плодами рід мене виглядає! Перехрестився я і насунув на брови картуза, віриш, полегкість гойднула, хоч сто літ зеленоводдям лугів пливи, — став легкий, бо беззлісний: що наші муки проти страждань Христа? фарфоровий янгол зігрів мені груди: на хатнищі лісника розгріб перетлілі головешки, відкрив металеву скриньку з обплавленим манюнім замком, ось він, ангел, сльоза пожеж, скам’яніла пір’їна гнівного крила, зміцни піднебесну полегкість! — час пропав, ані літо, ані зима, ніяких примет тобі і страшно тягне горілим; під купою битої цегли надибав льох, за мідне кулко ляду підняв і задихнувся від липового медвяного духу, обережно, потихеньку, сходи глиняні, зійшов униз, клунок картоплі й діжечку меду виніс із підземного спрату, на галявині в білокорих заметах беріз тріскою діставав цілюще їдло; візьми попробуй колись печену картоплю з медом, відро води видудлиш, правду тобі кажу; раденький надумав зміняти хлібця в робітників, що рачки клали сошейку, підводяться, на грубих шкіряних наколінниках обтріпують пісок, звідки й куди? по очах вгадують: біглий! Одказую: хату в Білорусії зводив, господар діжечкою обдарував, до сім’ї напрям тримаю; їден із молотом коло хури стовбичив, тако по тім’ї довбане, не вспінеш ойкнути, чоботи на пропій здеруть, хмизом привалять і котрийсь вогню берестяного піднесе — разечок зозуля кукнула, думаю, стільки й відміряно мені, зірвався з дороги, та дьору, в спину кричать; дурак, самі чужаків боїмося, кому ти потрібен, лахмітник, ех ти… Мед під пахвою на полу протік і рука роздушила картоплину, замотану в гичці тлумака, так драпонув по чагарях, спинився; вкупі з тріском рогози, яку малеча висмикувала на їжу, причувався любий ячмінний шелест, вітер хвилі ткав сітями на погибель і хвощ щетинився спиною вепра на мілині ставка, солодко було від пам’яті, що колись отако на покосі полуднав крумкою з сіллю і копченим сальцем, дурний, шкурочки викидав, зараз би їх сюди, хліба б, хліба б, розжовувати б кожну крихту й запивати з баклаги ледь прокислим молоком; за прикладом селян беззубок зо п’ять налапав ногами в муляці, роздмухав кострище, засмажив, смакота! аж розморило, думаю, на вилупі осьо задрімни, властям моє життя за цілушку відбатають, нікому віри нема, сказати по-правді, це і було безвір’я; давай щось робити; виправ завошивлені манатки й розвісив на сонячному боці стіжка, глянь, сіно надскубане, рукою туди, людоньки, плескач макухи витягую, такий Богом посланий скарбище! горло пальцями затиснув, крик свій здушуючи, огледівся, обнюхую, мацаю, гризу, доки зуби зболіли, присівши в очеретах, на двоє розламую, далі розмочую собі по кусінчику, розкошую; з маслобойки хтось поциганив добренний кавал, аби довідуватись поночі; вдягаю мокре на себе і вйо бо дощ. Поглянув від пагорбка: хлопчаки майкою ловлять пічкурів по канаві, за обидві лямки тягнуть під беріг, один вибовтує рибу гулюмашистим корчем і так гостро, так лоскітно, мурашинім укусом пахне й січе по литках синювата від водяних бабок осока, так кумедно виглядає малий у капелюсі з двох листків кінського щавлю, — насилу розсуваючи трави, він несе за рибалками солом’яного бриля, куди складали улов, — так попискували стиснуті двома пальцями в’юни, ряска на животах присохла лускою, старший збивав товсту зелену п’явуру з плеча, вона цвиркала кров’ю йому на вухо, над кублом заклопотано перефуркувала очеретянка, в норі розбуджена голосами видра чмихала від кислятини людського поту, червонявий жук гриз затиснуту в передніх лапах очеретину, геть збите, столочене загоншиками татар’я зруділо від багна, ластівки брили над посивілими в гірких туманах китицями дроку, так хотілось гукнути, ловці мої праведні! тонкий, виголоднілий на батіг, вуж вилупився з листка білої лілії на малих, так сумно, повіриш, ступні на пагорбі вкам’яніли; це ж і мої діти десь харчуються кістками розвареної риби, яку приносять додоми загорнутою лопухом, нігтем видирають киші і білі пухирці, споліскують пічкурню в бляшанці, щавлю, кропиви накришують туди, круто солять, тоді менш багнюкою тхне, — дітлахи вже споліснули майку і на піску взялися ділити муляву рибку, рядочками розклали дрібну, трохи більшу, один долонями вигріб копанку і напустив туди десяток в’юнів, хто вхопить перший, того і здобич; похнюплені, зневірені в добру долю, в стрімке щастя вхопити найбільшу рибу, наперед вгадуючи, як порадіють вдома, стоять над ямкою, геть чисто поводирі над шапкою заковізлого старця — егейкнув тоді і помахав макухою, бояться підходити, на видноті поклав, а коли озирнувся звіддалеки: стовпчик куряви сірів на горбі і вітер перекотиполем ніс солом’яного бриля по стернях.

Вечоріло, по бур’янистих полях оранжевий млів туманець, по калюгах коло річки буслі збирали жабів і, закидаючи дзьоби, давилися ними; два шуліки лаштувалися спати на камені, поодаль стояла хатка без вікон, двері дудником заросли, смерділо молочаєм, роса посивила тріснутого на стовпі глечика, зліва ліс, праворуч обвалюється глиняний беріг і треться верховодка в траві, ніде нема броду, розповінь — де прихилити голову? — пахне липою від посадки і якось недобре тихо, буцім підглядають за тобою; заходжу, кидаю на припік тлумака; на долівці старі головешки, подерті, присмалені коло вогню, ремінні постоли, на дерев’яному ліжку зривки рибальських сітей, солома на печі тхне щурами і запустінням; засвітло, щоб розігнати острах, повикорчовував біля плоту височенні, побиті градом, лопухи, позатуляв ними вікна і страшно мені, як вихрестові на порозі синагоги; оранжевий туман, переливаючись через греблю лісу, сокотів мільйонами тонкоголосих цвіркунів, поволі вищав, запинав виднокіл, злизував тінь обпаленого блискавкою осокора на острові, призахідно розгорався, на колір гарбузяної каші запікав чагарі терену по ярах, нагадував про бездиханні, важкі, збовтані неродючою глиною води потопу; грімко обвалювався підмитий, посічений ластовиніми норами, беріг і хмара писклявих птахів стригла мошву над каламутними хвилями, майже олюднено плакала, доки згасали за перекатом потопельні пухирці, суглинок розбивався об підводні валуни, викидаючи на поверхню пташенят і пір’я з кубел; поглядом пошукав образів по кутках, — несвячено й голо, — може тутай вкорочували віка біженцям, грабували втікачів, ловко, звично, хутенько роздягали нещасного, здирали хреста, при сліпакуватому каганці ділили скарбівну здобич, замотували каменя в порвату сіть, чіпляли до горла й кидали на бистрину забитого? виморений думав миттю засну, помолився, — захисти мене, Господи, силою чесного й животворчого Твого хреста і ним охорони мене від всякого зла; в руки Твої, Господи, віддаю дух мій; Ти мене благослови, Ти мене помилуй і життя вічне даруй мені, амінь, — ще тільки сіріло і ластівки, провісники злого, пірнали під одвірок, облітали халупину й тонко щебетали, зависаючи над піччю, трусили крилами, придивлялись до заплющеного чоловіка і низом понад підлогою шмигали в сутінь; протяг шелепотів лопухами, здавалось, хтось човгає під вікном, розплющусь — ніде нікого — влетів кажан, перетинкою кістлявого крила змітаючи павутиння під сволоком, писк його ковтнуло глухе бурмотіння річки; десь погримувало, але й зиговиці поглинала пітьма; чогось мене почало трусити, думаю, захворів, пробую піт на лобі, холодний, злим інеєм засіває до п’ят, лихоманкою трусить руки, пробую засміятися, лице скосоротило, гикавка забиває груди, хоча б тобі тютюну, хоча б викресати вогню, закурити, жариною розігріти темінь, — і полегшало б, — лежу, ледве дихаю, мороз заповзає слизьким вужем за пазуху, зализує мені горло язиком скаженого пса, відьомським примовлянням зашіптує вуха, лежу, ладен пенькнути, розтанути на густу безберегу ніч, такий лоскітний холод напав, ніби заживо прихромили кілком до мурашника; здається, за стінами хтось тупає, скиглить, янчить, трудно і встати, аж захихоче пугач, всилу перехрещу себе, помолюсь, на одну мить полегшає і знову повна мозгівня голосів; падйом, падйом, на оправку, скати! вставайте, батьку, пора косу клепати, якраз випала гарна роса, кругом синьо, ми будем покоси розтрушувати! оце вислала посилку тобі, чоловіче, дай отвіт, чи отримав, чи не покрали в’язані теплі шкарпетки? яблучка, пошті за даром оддаю, дорогесенькі пасажири, беріть мочені яблучка, кому десяток? правєрка дакументов, стой, стой, ушол гад пад кальосамі! страх коліном убивці наліг на груди, я насилу підвівся, думаю, треба втікати з цього неосвяченого дому, та коли гроза, як не впірить! куди підеш? тільки подякував долі за добру стріху, злива прищухла, знову зацарював тихий повзучий страх, пробую молитись, голос нечистої сили перебиває думки; кого кличеш? рогатому поклонися і будеш живий! забрів на шабаш, сиди, терпи, звідси дороги і за поріг немає, стіни дому втікачів просякли страхом бути пійманими, притягнутими на допит, куди тобі, худобині, пертись, жертимеш прілу солому, безсилий виповзти на двір, всіхній ляк закатує; послухай, вдома, куди направив ступні, за старий глиняник один одного закладають сусіди, близьких родичів зраджують рідні, батьки по людях роздають дітей, сильні записують себе злиднями, вовк обертається на ягня, дужим німіють руки, свиноматки до ранку роздирають приплід, всюди зрадництво, старці перетворилися на саранчу, сиди сиднем, їж солому з шерстю щурів і бійся власної тіні! тоді вивалюю з груби цеглину і на чотирьох стінах видираю хрести, чую, справді, копитом знадвору об арцаби б’є і сопе по-волячому, плямкає, болісно мичить, ніби щойно втелилась корова в сінях, стривожено фиркає, жує жуйку, бутить і казиться звір без статі. А тільки приляжу на дерев’яний настил, здається, волохата рука тихенько по лиці гладить і лізе за комір, — зараз душитиме! — затисну вуха, молюся, щоб приховати думки: Господи, помилуй мене, малого раба! голоси паморочать; тікай до річки, біля острова перейди брід, горе сонному! інший наказує; сиди, ще будеш давитись соломою, сиди, заведемо тебе на погибель! Подумати, страх мене на льодомаху скував, зрідка під стелею потріскувало кажанє крило, гостре вушко підслуховувало молитви й схлипи, час від часу шелепотіли лопухи, страшно падала на долівку відмокріла коров’янка глини, страшно вовтузилися на дворі хробаки, перетрублюючи мокру землю, страшно, сито бринів комар, смакуючи краплю солодко даремної людської крові, страшно сивіла ніч крізь дилі хати, мертво височів дудник над парканом, страшно бухкала велика риба на ямі, страшно скімлила клямка на причілкових дверях на горище, поскрипував, тріскав, драбинний щабель, молодим льодком бралась змурашена пітна спина, страшно було від знаття, що волосся на потилиці встає дибки. Всилу діждався ранку і, коли сизь продихала шпарини між дилів, на лопухах завидніли продовбини граду, чіткіше означилися хрести на стінах, — встав і перехрестився, — буцімто каменюкою врізали по гладишці на стовпі, череп’я сійнуло аж на стріху, ляснуло об стіну, залопотіло по калюжах, голова мені просвітліла, благаю: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, — тільки-но досюди проказав і невидимо, тисячокрило згойднулося віття верби над річкою, висміхом обізвався пугач, вітер змів на підвіконні лопухи, стало тихесенько, по вимоїнах лолотіла повенева вода і вперше над балкою продудонів бекас. Вигрітий теплою втомою світання, страх поволі минав, вітрисько приніс запахи ікри в прибережних травах, холодок мулу на просихаючих, викинутих на беріг пеньках, тремтіння кленових ключечок, заплаканий сміх ледь побурілих ягід глоду, радість білого гриба, що проклюнувся з-під листя, захват білки на гілляці ялини, стріп крила синьої бабки на лезові татарнику, приглушене туманом на мілині фиркання дикої косулі, якій в ніздрі потрапив водяний павук, жовтооку недремну понурість шулік, що на камені розправили стернове пір’я перед обльотом своїх володінь, перший багряний просвіт по каймі вільхових листків, досі незвідану, впевнену подяку за спасіння, — звідкись, мабуть від села, по обніжку канави чалапала забрьохана голодна лисиця, подеколи притулялась головою до землі, низ морди почорнів від невдалих мишкувань, зникала за бобриною гаткою, вигулькувала між кротовин, підстрибувала на горбі, винюхуючи привітрений лисенячий запашок нори на схилі, трюхикала понад яром і здалеку проти сонця роса на спині і на хвості видавалась блакитною.

Сон підламав на ліжко і голос пробив мене; тутай прокляте місце, сину; звідси, з цієї землі, почнеться, велике горе; отамо за ліском велемудрі й сліпі змурують колодязь прірви, звідти на весну вийде смертельний дим, на пострах світові, зорею після півночі над ближнім берегом помітиться вік, згіркнуть води, полиновим, неприбраним стане зерно, серп зотліє в руках ненародженого женця, звідси на Великдень везтимуть люди діжки тіста на возах, буде сонячно, одна єгипетська хмара наздоганятиме іншу, на другий рік явиться Богоматір над західним краєм, книгу буття перегорне чоловік, далекий від істини, чорним ім’ям наречеться пустка над річкою, багато може оповісти, подарований долею фарфоровий ангел, та ліпше послухай нащадків своїх, людино — справді, голос примовк, ніби вийшов покликати когось на дворі, зробилось так тихо, що чути було біг мурашки по стіні, скапування роси на травах, скрадливий фиркіт їжачинього виводку за порогом, зненацька пробуджену тягу в печі, здавалося, з хати тікав незримий вогонь, вдруге голос був несуворий, покірно простий; на чорнобильській землі онукам зійде каравай з попелу, саме прокляття біснується отуто, щоб стерти тебе, свідка шабашу, чуєш; то запізнилася на екзамен, постукала в учительську, взнала, де випускники пишуть твір, тако співалося подумки, била мене мати з ночі! невиспана, десь під ранок пілотку йому на чолопок натягла і вмовила не проводжати, бо дніє вже; однокласники, певно, крадуть піонії по горідчиках, аби задобрити вчителів, ой, така збідована викладачка, чоловіка має, і воєнрук, і фізрук, учнів спровадить на стадіон, сам замкнеться в спортзалі з співачкою, якраз пара, вічно в светрі, галіфе й чоботях, просмерділий рушничним маслом, мордань і білобриса, накучерявлена бігудями, овечка, тонкоброва, зверхня, стрімка, буцім тільки-но вирвалася з обіймів, обпалена еротичними снами старшокласників, вся школа знає, а їм хоч би хни; викладачка ж літератури вірші про любов нам читає, в голосі сльози, по-дівочому косу перекине через плече, запише домашнє завдання, попросить сидіти тихо, на пів-години додому біжить, дитинка росте спаралізованою, а гевал у напрасованому галіфе, збігаючи сходами, ключиками від тиру на вказівному пальцеві грає, доки співачка в актовому залі видресировує піонерів під акордеон; отож, сказала свому сержантові: їдь собі, бо перестрінуть з букетами і донесуть; і сором приб’є перед учителькою літератури, майже сестрою чистосердої любові, коли сяду за парту й подумаю, це ж ми востаннє отуто; крейдяний пил білітиме в шпаринах підлоги біля дошки, безсоромне, рукасте всезнайство відмінників, ляклива тиша, розгубленість відкритого уроку, багряний одсвіт букета на екзаменаційному столі, вікна закриті наглухо, вітер приносить радіактивний пил, земні літа, іспит до горнього престолу; чим винуватіші від дорослих; лікар, батько однієї дівчини, попередив, ми по тричі на день мили підлогу на коридорі, пили в їдальні безкоштовний моркв’яний сік, це впослі з батьків вираховували; на випускному вечорі натанцювалися під естраду — і до річки; виглядати сонце; по заплавах зривались крижні і татарник вмиротворював раптово схвилену сонну воду, на якій, воскрешаючи обернену краплинну пам’ять часопростору, при мідному дзеркалі, при свічі, при магічній тринозі тлів безпорадньо жалісний погляд астролога, що ледь усміхався кривавими напівзаплющеними повіками, бо збувалось його пророцтво; чорне ім’я, вгодоване молоком скаженої вовчиці, катувало народи й сіяло запустіння; під лезами прожекторів щезав туман на мосту і добре видніли плямисті військові машини, і респіратори на грудях водіїв, і розплюсклі світляки на лобовому склі, і байдужий від втоми прапорщик, злігши плечем на борт, відкорковував, пускав по колу флягу, і синя від густих вихлопів курява за “бетеером”, і сніжні, обшиті целофаном, підкомірці розстебнутих гімнастерок, коли солдати гукали до наших дівчат і гріли кулаками по кабіні, і потворно упевнений сто тридцятий “Зіл” дерся під гору, і хлопці вже сміливіше свистіли навздогін, дехто салютував недопитою пляшкою, і слідом за автоколоною на бакаях пробуксовував командирський “уаз”, антена витьохкувала дубовим пужалном, і пилюка гасила недоторканість роси на кущах ситнику, і даленіло ревище за пагорбом, і тихий за греблею водоспад вмив наше розгублення, і вчителька літератури спробувала заспівати, і сонце клубком спарованих мідянок лягло на воду; ми мовчки потюпали до села, несучи втомливу золкість світання; тоді ж, на екзамені, заколисував сон і дивний голос вчувався; не беріть ні мішка, ні суми, ні взувачки і нікого в дорозі не вітайте, ідіть, минайт всі покинуті колосисті поля в молитві, щоб Господар жнив не барився; підхмарною саранчею стрекотіли вертольоти за ліс і смерком ніхто не вертавсь від копичок з лантухами полови, то поназвозили “партизан” на жнива, буцім чужинні войовники гарцювали під клубом, зерно відпродували за первак, до ранку пекли радіолу, мені ж однаковісінько стало, на четвертому місяці ходила тоді, чось цей екзамен настирно згадується; одному хлопцеві кров носом хлинула і вчителька, справді свята душа, відпустила його додому і мусила щось там дописувати на аркуші, по коридорі судомився сміх і чіткі кроки воєнрука, походжав заклопотаний, звідусіль пруть селяни, дайте-но того лічильника, хочу заміряти на обійсті; … діло могоричеве…; військові розбили палатки під школою, кажуть до голови сільради, дезактивацію проводити тра, самі подивіться, на приладах зашкалює, а сільський голова згріб манаття і з блеску, такий маєток покинув, такі хороми, такі гаражі, здоров’я дорожче; ніхто його не винуватив; люди, котрі беручкіші до життя, геть повтікали, а військових перекинули обтягувати зону колючим дротом, вичіплювати дорожні вказівники; мій солдатик у білому шоломі, з жезлом на перехресті стояв, може з місяць, такий сумний, обом нам жаль було неминучого; якийсь підвечірок йому принесу, перекладену хлібом, смажену на шкварках яєчню, термос багнового чаю, замотані серветкою цукрини, посідаємо за дорогою, доки припрошую, доти їсть за відчепне; жалівся, що апетит одібрало і трохи нудить від сигарет, дим якийсь неприродній; приходила пожаліти його, відчути себе потрібною, коли нікому ніхто не тра і всякий думає, куди втікати? й на тому світі світитимуться кістки! їх перегонили на роботу до реактора, якісь там брили таскати; байдужісінький, виморений, зітхав, може скоріше наберу дозу і випустять звідси, коміснуся, виїдем звідси по переселенню, заживем, от побач, я писатиму, я хочу похреститися, повірив отуто коло дороги, я стану щасливим батьком, присядь осьдо на шинелю, холодно, сльота, скоро за мною приїдуть, остання розвозка підбирає, дощ пилюку прибив, які ми бідні! вербове листя на піску чоботом розгрібав, чорниць саме слоїчок назбирала, візьми на дорогу, поласуєте гуртом; сама тих лісових ягід попробувала, губи й всередині дух почорнів, і чуло серце; назавжди! бобиком начальство військове наспіло, з госпіталю потім листа прислав, тай по всьому; через лікоть подруги переписала твір, — героїзм образу, всяка мура, — а пам’ять світала соснами над піонертабором; вожатий на риболовлю брав і, йдучи до води, оббивав спінінгом пилок на кропиві; торбу його носила по беріжку, доки бльовкав сріблястою блешнею, більше лілій наловлював, аніж щук; притискаючи руку до серця, кланяючись, дарував букета, подумаєш, на чотири осені старший, до кумедного серйозний, долоню поранив гачком, замотувала батистовою хустиною, він цілував шию і говорив про заміжжя, коли те було? незчувались, як сурма озвучувала над лугами туман і останній нічний метелик, відчуваючи хижий писк кажана, ховавсь під листком очерету; наспівали суниці, слухняна, аж самій дивно, помагала на кухні тіткам, чистила рибу на бляшаному столі, туго пов’язувала хустку на зцілованій шиї, чую, зарядка на спортмайданчику йде, скрипить турнік, хекають підлітки, до своєї кімнати заскочу, розстебну бобку, перед дзеркалом стисну груди, доки розтануть сунично холодні сироти біля сосків, день мого тіла світає! букетик ягід поставлю в склянку води і засинаю сном медово густим і звабливим, буцім завтрашнє передрання, ще обернуся лицем до стіни, аби подруги після сніданку не зурочили мою усміхнену радість на щоках, і сплю до обіду; отож бо, твір, перевірила тричі і поклала на вчительському столі загнутий на полях, проштемпельований аркуш; троянди ронили пелюстки на указку, сонце крізь кришталеву вазу кидало матіолову тінь і я чомусь пожаліла себе, мовляв, якщо поступлю в педінститут, зустріну там колишнього вожатого, хіба пам’ятатиму про солдатика? дівоча доля, — вибираючи, не перебирати; звичайно, з освітою чоловік показний, якби знаття, що пам’ятає студент нестерпну, довгоочікувану мною легкість піску, пригірщ якого шпурляв на причілкове вікно, викликаючи мене на рибалку; лежачи долілиць, затискаючи безсонний подих, перед світанням тільки й вслухалася, тихо, тоскно, пульс замерзає в скронях, лоскоче непевність, може проспав, болить далекий, привітрений крик лебедів на лісовому озері; вони ночують посеред плеса; вдень наздоганяли їх на гумовому човні; пара стривожених веслами птиць розбилася, одне попливло до берега, друге могутніми крилами зривало хвилі, змітало комах-плавунців на водяних квітках, врешті зірвалося поперед човна, з незграбною важкістю низько облетіло озеро, коли, кинувши весла, мій рибалка зімітував постріл долонями; може будильникові забило памороки, буває, наведеш, попробуєш, дзвонить, а вдосвіта, мов заціпило; здається, дзеленчання в його кімнаті почула б сюди, стало ще тихіше, ще лоскітніш; мить — і піщаний час потече по вікні, повертаючи нам вигнання в рай, назавжди.

22

Запах волі — ранковий холодок білого гриба; брів по ялиннику, розгрібав глицю кривулястим дубчаком, по западинах росли лисички, обік звіриного протопту найчастіше траплялися білі гриби з перлиново чистими шляпками; тоді, щоб не пошкоджувати грибниці, викручував знахідку за прикорінь, радісно обнюхував ніжного, вмитого росами, ледь прим’ятого від доторку капелюшка, якого заздрісним оком проводжала білка на розлапистій старезній ялині; чималий грибний збір відтягував торбу, за деревами яскравіла проти сонця річечка в мертвому гіллі і корчаках, густо переплетених лататтям, двоє парубків кілками підважували й розламували, відтак розгрібали бобрину гатку і, коли шуганула вода, підставили чималого коша в промоїну, раз по раз зазирали туди, налапуючи дрібну рибу; запахло мулом, ікрою на мокрих гілках, ряскою на спинах раків, котрі задкували до нір, і старший хлопець вигукував щораз, хапаючи клешнисту здобич, а срібнобокі оклени, збиваючи мілководдя, кидались проти течії, терлися об кам’яний поріг, колами поверталися до збовтаної калюжки, де молодший хлопчина вичерпував їх сачком; легкий тріск равликів під ступнями нагадав мені, що мона назбирати перловиць і зварити в казанку з грибами; ще покришити туди кропиви, лісового часнику, присолити від болотяного смороду, розім’яти скоринку — наїдок, хоч на весільний стіл! проте, якось незручно зазіхати на чужу здобич; хлопці вже заходилися пічкурувати: вигрібали з багнюкою по декілька плотвин, один раз налапали вужа, тоді для певності менший почав штрикати в отвори палицею, а старший по лікоть і вище засовувати руку під берег, обоє, вивазяні баговинням, порізані осокою, збуджено галасливі, зникли за обривистим поворотом, що геть закиданий був тонкими обкорованими гілляками завтовшки з олівці; нема-нема, то коли не верескне котрийсь, давай сюди, давай кілки, бігом, давай довбанемо бобряку! два пуди м’яса, як стій та дивися! поки добіг, продершись крізь терен, вони вже гамселили бобра з пшенично остюкуватою, зловісне наїжаченою шерстю, товкли палюгами по голові, по лапах, а звір, чмихаючи кров’ю на пісок, відплигував до нори під корінням ліщини; плаский його хвіст веслував по мілині, зализуючи сліди неспокою; старший хлопець заскочив наперед і кілком ткнув боброві межи очі, загнаного буцім сказило: вигнувшись, задніми лапами гребнувши замуленого корча, цибонув на нападника, — під гострими різаками храпнула вирвана з м’ясом п’ята і забіліли пересічені сухожилля, — солод крові ще дужче розлютив бобра, він обфиркнув гарячі суничини на вусах, окоренкуватий, вайлуватий, трохи відзадкував і оскалився для нового стрибка, коли з кручі, надсадно гикнувши, молодший хлопець довбанув його каменюкою по хребті і відволік увагу на мить, якої вистачило, щоб той з розваленою п’ятою гострим кілком прихромив звіра до суглинку, — тільки тоді, під хрип конаючого, хлопця ошпарило потом і засліпив біль; допоміг витягти його на сухе, подертою сорочкою міцно перев’язати ногу під коліном, обкласти подорожником заболочену, слизьку, мов розварений буряк, п’яту, сушняком прикидати в лісі бобра і обидва, — покалічений, згризаючи губи і підпираючись моїм дубчаком, малий з кошиком риби, — поклигали на село, додоми;

пам’ять про голод пече вирваним сухожиллям — віриш, онуче? —голод — це коли люди на стовпах розвісили образи, а зморшкуватий підліток, йдучи з чавунним бемкалом, викрикував імена мертвих; коли на порозі сирітського дому голі дитячі тіла на меншенькому обривають і їдять струп’я, припали губенятами до ран, зосереджено, мовчки лижуть сукровицю, сам найменший, насуплений, як старець, скубе вцілілі вавки на собі і запихається струпами з долоні; голод — це коли кагати конфіскованої картоплі згнили за станцією й перетворились на місиво черв’яків, і до щілин всередині арештанського вагона прикипіли метеорологи, посаджені за підробку прогнозів з метою нанести втрат урожаєві; голод — це коли ячмінинами фиркали армійські коні, йшли маневри, бив барабан, лунала команда: строіцца! командири в біноклі оглядали бойовище, очеретини шабель, куряву за кіннотою, пили остуджений льодом коньяк: за славу родіни, за побєду мірового комунізма! зализаний ад’ютантик поштиво наповнював срібні чарки, військо долало багна, обзеленене водоростями виринало на полях легіонами сарани і бачило дядька біля криниці скраю села: весь зморшкуватий, одутлий, з великими нерухомими очима, подумки дякував долі, що пережив криваву дристуху, скнів на печі, знаючи, серце от-от зупиниться від найменшого поруху, згадав про заховані на дні, запечатані смолою, обмотані дротом, щоб легше підхопити павуком, пляшки пшениці; дивіться, вкотре зачерпую чотирьохпалим гаком, нема, пропало, мене самого всередині кігтить іржавим гачищем, таки зачіпав, доки доїдете верхи, зубами згризу смолу, вклякну отуто за жолобом, конаючи ситий; голод — це коли діти по слідах армії збирають кінські гарячі кізяки, сидять на обочині в кислій куряві і видлубують ячмінні зернини на лопух; голод — це коли на дзвіниці сам по собі оживає дзвін, першим почув комсомолець, що повертався з досвітків у церковному вбранні, в дурнувато перелицьованому клобукові з рогами, гармошка йому відтягувала плече, гвалт хотілось курити, понюхав кисет, — дай-но заскочу до хати-читальні, стибру бамаги собі на розкур, — на паперті храму гримнуло, думав, заходить гроза, вогкий пісок, як буває при вході в печеру, страшно посипавсь по спині, страшний недобрий дзвін згойднув місячну мертву околицю, мовчали собаки, мовчки біля дверей розпласталось підрубане паралічем тіло; світ німував безголосо, вві сні побачивши, що має далі збутись; голод — це коли бусель понад багном на льоту давиться гадиною, що обмотала дзьобака, з полів трупним смородом віє і напівмертвяки, облизуючи пшеничне молоко на губах, сповзаються в чорні ожереди; голод — це коли й тобі серед них постане увіч обійстя, жінка з дітьми й тлумаками, вона розкаже: лупоокий молодий голова порядкує по хаті, дамочку намовляє, — брось енті сльози, Мань, хлєв порадошний, сам сматрєл, када наші скот реквізіровалі вмєстє с куркульом їхнім, калхозніков баламутіл, ядріт твою дишлом, — стою і виглядаю, осьдечки зараз хазяїн пужалном по халяві стьобне, вимітайтеся з двору мойого! якби-то так; тихесенький сівкий дощик миє черепичні коньки на хаті, під повіткою склала пожитки, руки млявіють, заледве шуфлю підняла і давай гнояку з хліва вичищати, кураки виносити на город, діти драпачем обмітали павутиння на стінах, дзенькав ланцюжок, до якого за благодатних часів припинали за шию корову; глянь тепер: такі земляні купини понавивертали щуриська, аж ну, то битим склом дюри ті затовкла, вже впослі сусід, пічного ремесла майстер, плиту на два банячки стулив, одверину від морозу скрутнями соломи сама оббила, Маня, дружина люципера, крупи гречаної торбинку принесла, плаче, молить не проклинати — он газети чітаєт, заматірєлий такой, гаваріт, враг ні сдайотся, хоть би дітя нашлось, смягчіло яво серце; стала до роботи на залізниці, вже лекше, оселедчиків, хліба купити в станційонному буфеті могла, важезним молотом-гемером скобля в шпалу заб’ю і розігнуся над рейками: сморідне марево двигтить назустріч вкупі з паровозною парою, торбешників на дахах стільки, що вороння злітає з посадкових ялин; одного разу випало двоголове пташеня з кубла, не треба і до ворожки йти — знак на людську погибель, мовляв, розумні аж двоголові, склякнете тако в багні; театр войовничих безбожників колесував од станції до полустанка, якісь дівулі в матроських бушлатах і тільниках горланили з обвішаної плакатами платформи, що гарно їм на полях зорі стрічать, скавулив патефон, після концерту роздавали по черпаку квасоляної бовтанки; люди з консервними банками, з жебрацькими картузами дотягувались до казана, один дядьора хрестика на собі поцілував і тако з розмаху голови — харк черпальникові межи сліпів; той паруючого казаниська на плечі юрби зіпхнув, крики ошпарених, галас, мат, колінкують по обмазученій лободі між шпалами, запихаються квасолею з покидьками і піском; тоді двоє в шкірянках і кухар сплигнули на перон, розчепіривши руки, набичившись, помалу оточили дядька, петлею з пояса звалили за шию назад, не встиг і пікнути як змісили, зачовпли; скільки тра доходязі; з роздертої кожушини стирчали кістки переламаних ребер, лице світало привітним щастям, здавалось, душа була радісінька видихнути біль наруги й наслуханих безбожних пісень, не чути нічого й не бачити; ні людей, що навприсядки несли під станцію кам’яні животи, лягали лицем до стін; ні машиніста, що вистромив босу голову у вікно паровоза, кивнув до захеканого розпорядника з черпаком, той відповів кулачищем, буцім мантачкою креснув по косі — паняй, азвірєл народ от свабоди, діктатуру сводіт на нєт! над хрипами й п’яним жіночим виском забився паровозний свисток, аміачною парою шибонуло на чергового з вишневим жезлом, мелькнула фіранка на вікні, мигнув приціл кулемета на гальмівній площадці останнього вагона; я вибрела з вікового затінку каштанів, вдихнула довготерпіння від уклінної паруючої землі між шпал, розігнулась, поглянула на нерухомих людей під стінами, і витьохк рейок різонув груди холодним знанням, що все теперішнє горе, вся майбутня біда — від потурання безбожникам; прийшла додоми, саме підводою, поверх мішків, п’яним лантухом притарабанили голову, їздовий тягнув під руки, чобіт зачіпивсь за поріг і впав на шкрабачку, нахлистався на продпоставках, гегнув під ранок, земля відмовилась приймати тіло біснуватого; другої ночі влетіла кульова блискавка, палахнуло по хаті, там і жіночка совісна полягла; ми стріху хліва накривали мокрими ряднами, вичерпали криницю, вкупі з мулом діти витягували відром жовтопузих жабенят, вберегли хліва, за місяць і господаря дочекались, рідного, вимученого, аж невпізнанно свого.

Голод, внуче, це коли вимерзає страх і всередині стільки крику, що хочеш послухати людський голос і вибрідаєш до ріки — по забур’янених полях за млином горіло макове пелюстя, обвітрений цвіт налипав на замшілий, розколотий жорновий камінь, на дишло воза без задніх коліс, на розламаний, обліплений п’явками ятір на мілині, звідки колгоспна худоба тільки-но пила сонну, вечірню малинову воду, і стрімкий головень, виплескуючись, ще ловить на хвилях напівпритоплених гедзів; звісивши босі ноги з греблі, дихаючи теплою затхлістю мишаків по закапелках млина, рядком сидять злидарі, мовчкують, звідусіль зігнані нутряним інстинктом; коли підсідаєш, саме з горішнього вікна вифуркує чорний голуб, на кованих дверях поскрипує кулакуватий замок, мишачим запахом пустки просякнув вечір, німа задуха, бракує сил встати, тоненька цівочка крові з порепаної ступні сочиться на лепеху, сита зелена п’явка повзе по глині, вихор зриває куряву, мак судомними язиками крику гасне між бур’яну, сутеніє; почав жувати макові стебла, пригадав себе хлопчиком, згадав пінистий двигіт мучної, здавалось, молочної, води за млином, коли всенькою сім’єю на підводі їхали з церкви й кидали в піну розлущені горохові стручки, кінським потом віяв розмашистий свист батога, срібні бляшки на збруї надзвонювали сон; дрімати, притрусивши сіном щоку, дрімати, знаючи, що холод туману в яру вмиє обличчя відвагою, збудить, зістрибнемо на ходу і вчиним ворота навстіж; дрімати, нічого не знаючи про обнесені двоаршинним частоколом двори, про залізне кулко, яким мусиш бити об браму, христарадничати — хазяїн, аткрой! — нівєлєно бєглих пущать, анкавідісти шнирят пасьолком, — згуба чатує зусебіч, тільки встиг напитись води і поставити відро на кадку, глядь, попідруки до сільради потягли; прокурено, тісно, запльовано, лавка під безвіконною стіною, недокурки на підлозі, доміно на столі, перед начальником грубий зошит, до якого прив’язаний дратвою хімічний, обкільцьований на кінчику олівець: бери, закурюй, їсти, брат, хоч маніфеста спитай, нема, самі тут переселенці, рідко хто не пробував утекти, так шо поганяй, та не розпасталакай! біда не ходить одна — наскочив на комсомола, мармиза безсонна, одутла, бдітєльна; куди та звідки? плетеш хармани про рідню; який пасьолок, лєсоповал там єсть? ще й який, дворучними пилками сосни чиргикали! входила молодиця з графином браги, мене виставляли за поріг; по правді дивом втікав, ліс під боком, на твердому настові жадних тобі слідів; розпитував назви найближчих виселків, підпрацьовуючи в безногого інваліда за харчі: гній вивозив саньми на поле, посторонки гризли потилицю й муляли попід пахвами; забував, скільки йду, скільки втікаю, зима, літо, осінь зіллялися в один роз’ятрений біль пекучої шлеї; згадував себе напровесні, злігши спиною на прикорінь сосни, дихаючи на повні груди оскомою жолудів, забуваючи, що воля — це голод, заячий сон під стіжком і страх прокинутись пійманим, вовча пітьма й даремне гупання кулком об браму; один литовець на Пасху покликав за стіл, говорив більше сам до себе і до старої жінки коло печі — має дванадцять зібратися нас, вигнаних і скорботних, розгублених і сумних, маєм згукати вбогих, і Христос серед дванадцяти незримо поділить хліб; мені дух забило від погляду на припік: бабині руки чаклували над струдлями на декові, гусячим пірцем торкали в рунделику розмішаний на медові жовток, пахучою засмагою мастили пироги, схожі на сонних риб, великою дерев’яною ложкою клали сметану в борщ, кидали котові розварений хрящик, рогачами діставали баняк запеченої, пахнюще підгорілої картоплі з нашпигованою салом і часником зайчатиною, і я згадував того замерзлого, подовбаного воронням, посіченого дробинами зайця, котрого сирим зжував пару неділь тому, потовк на камінні ребра й, хитаючись по лісовій дорозі, смоктав холодний кістковий мозок; до обіду пригріло, отож, коли дід провадив через сіни й всадовляв нового гостя за стіл, протяг тріпав його сиві вусища, таловиця капотіла з шкіряного картуза, і обличчя випромінювало тиху праведність; два підлітки кинули в піддувайло розжовані ківтяшки живиці, злягли ліктями на коліна, чекали; потім старчиха витріпала й повісила над запічком свою мокру хустку, ще якісь люди входили, і на дванадцять кусінчиків Пасху розділив хазяїн, всі встали для молитви, перехрестились, а коли підсовували лавку й підводили очі до стола, апостольська тиша великодніла серед нас; дід промовив: зі святом. Прокинувсь від грому, тилом долоні тернув снодійну макову зелень на губах; гранітно сизим, чужим, громовицею дорікань і луною прокльонів постав мені світ на греблі; вітрисько зігнав жебраків, чорний голуб на льоту вдарився об причілок камінної пустки, падаючи, розсік павутиння під нішею мосту; по розгаслій дорозі до обійстя добіг, гроза розходилася, як востаннє, мокрий прикипів до сухої груші, на місці хати — розквашена чорнота, буцім нетривкі без хазяйського догляду стіни перетворилися на болото і розповзлись під дощем, каламуть, що сочилася під ногами, смерділа тліном і попелом, град молотив по розкиданій всюди черепиці, роззираюсь: хлівець побілений, крізь віконечко, звідки гній викидав, падає світло на купу обгорілих чорних дилів, приглушено долинає скрегіт, двері на себе потягнув: обзивайся, хто тута? відповіді, як благословення, жду; чую, щось шемрає в кутку за відгородкою для поросяти; протяг загасив керосинового сліпака на яслах, волохатою гусеницею жеврів гнотик, хтось ховав дерев’яні ночви в солому біля пристінного рівчачка, пахло гасом і свіжоперетертим зерном, мучним п’ятипалим відтиском страху біліла пляшка на плиті, десь пискнуло мишеня на горищі, злива примовкла, вечір, здавалось, онімів, суха, наповнена рідними запахами, тиша згойднулась від голосінь: батьку! господаре! очі виплакала, зір потьмянів, стільки шкіряних зайд без стуку вривалося, та й голод всякого зоднаковив: вірного й злого, вдячного і покликаного на глум, вмираючого і розгубленого, вибач, батьку наш невпізнанний, забагатіємо при тобі, така прикмета; всього хатнього скарбу — дві надщерблені гладишки і пара полумисків на плиті; то заходився майструвати стола, сидячи в погребі й зрідка відтуляючи продуху, щоб вивітрити чад гасника на двох цеглинах при засікові; прикурював од гнотика, слухав кожен ступінь нагорі, дерево під ножем закипало візерунками, — похований підозрілістю сельчан, здавалося, кожним порухом між чорнозапліснявілих стін, кожним обертом голови під могильною вологістю стелі, кожним стогоном і зітханням випручується до світла минулої сімейної злагоди, віри, достатку, — пристукував тилом долоні по розбитій бамбуловатій стамесці, хмільним від незвички махорковим димом здмухував стружку з колін, тихенько цюкав сокирою, припасовував дошку до дошки, а коли сонце сурмило полудень, вбоге світло, прорізавши прямовисний отвір, нагрівало біля мишачого кубла розсохлу діжу, і пахло капустою з кмином, і світлоносна туга торкала лице бинтами тюремного вішальника; котрогось вечора зітхнула моя: загадували на жнива, всіх просили, піду, зароблю полукіпок, гадаєш як? — мислимо сьогодні живцем закопувати себе, на жінчину шию каменем страху лягати? — тоді розцяцькованого, до блиску вишліфованого скельцем стола на білий світ випихаю з льоху; дітям забавка, аж присідають зраділо сумні, розгублені, в кмітливому ластовинні; принесли яблук, звісно, зелепух, принесли берегових квітів, поставили в слоїчку на святковому столі, повсідалися на перекинутих відрах, кажуть: мама з поля нам щось принесе, туди обід повезли, такі великецькі каструлі, така торбеха з хлібом на хурі, боялися бігти слідом, навкруг стерні дядьки з нагаями й ружжами, дають закусити й випити тому, хто підбирає покійників на котовилах; скорій би поспіли медові грушки, ми б, тату, сховалися по кущах, прилетіли б роєм дикі бджоли, ми б підзирили їхнє дупло, обкурили б його, набрали меду в сотах, накрили двома полумисками, поклали в торбу, зав’язали на вузель, понесли на базар, виміняли на пуд муки, наварили вареників з яблуками! правда, тат? потім ви покропите того роя на гілляці, струсите у відро, поставим вулика під повіткою, дождемось липового меду на літечко, сиди собі за столом, висмоктуй з вощини солодке; мона й свічок наліпити з воску, і всяких прикрас на ялинку, тільки б хутній поспіли спасівчанські солодкі груші, правда, тату? дививсь на дітей і запитував себе, які хмари побачу до Спаса, гратовані? дьогтем помастив чоботи, йду до сільради; на ганку прапор, кінь дубове перило гризе, і новий голова, сидячи на сходах, пером виловлює муху з чорнильниці, питає, вип’єш? вчора мій конюх повісився, біла гарячка, беру на його місце, запрягай! піймав муху, витер перо червоним носовичком, раптово посумнішав; був він зовсім безвиразний, геть молодий, цілодобово п’яний, прибитий сумнівами, кому найперш помагати: людям чи владі? совісний, взяв на роботу, розумів біду, то й підгребли за поблажку селянам, мовляв, напівобмолочені снопи приховав від продпоставок, беріг на зиму, думав проміняти на панське золото; отак того літа з горем стали колгоспниками; покроплену свіжоспечену хлібину обмотали рушником на столі, було ще сонячно, сіли обідати на подвір’ї, осінь дихала чужим полем; світ зійшов на виглядини; вік чекати своїх і вік плакати, онуче; питаєш про тоскні вечори, коли назбираними на хатнищі дилюгами підживляла вогонь, смажила рибу на пательні, а хлопець напівстертим ножечком до коліна стругав поплавка з вербової кори; ждання берегло від розпачу; помалу розгорались і потріскували глиною старезні, просичені людським довготерпінням дилі, в одсвітах полум’я зблискував мазут на засмальцьованих рукавах ватника; на збитому з грубих дощок миснику чорнильними печатями, немов запалими очницями, зирили картки на купівлю хліба в буфеті; стіни хліва, нагріваючись, пахли молозивом, діти рано влягались спати на застеленому брезентом сіні, голос вогню перебивав хижий крик паровоза на підході до станції; збряклі туманом поля розлунювали й розбивали судомний крик на тисячі підголосків туги, кожен з яких пронизував богопокинутість світу і повертався назад, щоб спопелити чеканням; однаково і тебе виглядала, онуче мій, — зацміном пахло на все село, дно балії зітхало, задихаючись від мохового запаху дощової води з покрівлі; напечу картоплі в духовці і слухаю скигління електричок, обідня минула, хвіртка мовчить, за клопотами наспіє вечір, знов оголошує прибуття, виходжу до сусідської криниці, щоб вповні дорогу тобі перейти; нікогісінького; сяду на лавочці, синь безшелесними смугами заколисує ясени, пагутькне пугач, і знову тихо, тільки качки дзьобами бухкають об дно тазика, хатнє світло яснить розсохле граблище на повітці, підсачок на цвяхові на стіні, пахунки ясмину й моху зіллялися в один вмиротворливий спокій сущого, в заколисливе, вдячне оновлення землі під дахом родинного тліну, буцім нічого і не було, і вік отуто просиджую в спогадах і чеканні, ніби подякою за вбиті на чужому полі літа — світло над кущем зацміну біля лавки; знадвору підійду до вікна, притулюсь двома руками до шибки: пачка недокуреної тобою махри жовтіє на поличці вішалки, там і пір’їнові поплавки, і стеариновий недогарок, яким натирав лижі на полювання, і фарфоровий ангел з підзолоченими крильми, і магнітофонна касета, і обмотаний мідним дротом мундштук з бузини, і хаковий линялий картузик, і зжовкла газета, і розсипані в пилючці сірники, і вицвілий великий портрет, — колись перезняли виїзні фотографи, ночували в нас, ти на паспорт знімався, взяли одну-но вцілілу картку, ще й не хтіла віддавати, потім приносять, нате патрета, баб, — і підрум’янений, з яблуками, як ти любив, пиріг на миснику, і в слоїку на столі букет жагучих, бо росяних, піоній, і родинне фото прадідів коло груби на стіні, і домашній вогонь, зігріваючи солом’яну позолоту на рамці, нагадує про сьогосвітньо минуще, про яснопам’ятне безсмертя душ, про кривдне літо розп’ять, про відболілість всього — відступити — і вітер гине криком деркача по долині — відійти в болісне щастя ясмину — і ні слів, ні думок, тільки виглядання тебе, живого, і от остання прибуває, і в хаті на столі задубла обмотана пілкою печена картопля, і нема нікогісінького, і подужчав, постуденів сирий запах моху над головою, і чи вдасться здолати, перележати могильну ніч, перехрещусь і лекшає; тако кума цокала квартою об дійничку, корову ж бо господар неїн зберіг, коли поголос про колгоспне пішов і нелюди посунули по хазяйствах, до хліва з пляшкою скочив, за роги коров’ячу голову заломив над яслами, линув перваку, приходять, налигачем тягнуть на межу, корова впирається, вони смикали, смикали, корова брик, кажуть, здохла, куркульське вим’я, худобина і та врєдітєль! смерком хазяїн аж у глибокий яр годувальницю одігнав, припнув між лозами, ночував коло неї, щоб собачиська не розірвали, підпасав досвітком, вдень малі од напасті сторожували; тоді хутко доросліли, мовчать, ані писку з вуст; корова й собі голос втратила, то часом прибігає від куми моя дітлашня, сяде поряд і духом молочним дихає на мене, мовляв, пригостили квартою; задуматись тільки, як один день минув; у пічній кубасі заснуло пірце з плетеною ручечкою, яким обторкувала весільний коровай, сльота тихесенько залягає над ластовинням чистотілу по малиннику, саме цвіте, треба нарвати, жовтий сік виводить мозолі, сльота шемрає по забур’янених хащах безу, чи сплю, чи справді на подвір’ї: за обидва крилі підсмикнула хустку з листками м’яти на скронях, зіперлась на хвіртку: чорна неміч збезлюднілого села нагадує про моровицю, нікого немає, втішся, бабо, одним, може, онук до батьків подавсь на суботу; кликали і мене, та хіба там всиділа б весною, літечком, хата біля багна, десь дірок ящірки познаходять в підлозі, нема-нема, то шась у кутку проява; та й жабів не бракує, скільки торішньої осені винесла на совкові, всилу дождалась березня, діжду й гостей; тако і дід мій того досвіта, човгаючи по хліві безживними, як сире м’ясо, ногами і падаючи на солому долілиць, бідний, видихнув: насилу Божу добився; кволь падуча здолала і спав три доби; отак і внук задрімає, вибіганий по містах, а передранням, коли гуркіт московського поїзда подаленіє за блокпост, так що бринітиме одна тріснута шибка в сінях, гукну, вставай, хлопче; сльоту розвітрило, погідною росою сизіє подорожник на стежці, йтиме садком, напівзгорбатілий, вибіганий до понурої втоми, йтиме, пригинаючись під гіллястими яблунями, обмине суху, надламану вишню, переступить через колючий дріт на широко втоптану людську стежку, пристоїть, захромлюючи гачка в грубий кінець вудлища, кресне сірничиною, озирнеться з серповидним відблиском жару на козирку, обійде купу злежаного пирію скраю городу; потім затихне і клишання чобіт, і цокіт вудок об підсачок; поставлю сковороду на електроплитку, смажитиму картоплю на салі, вийду по окріп, навкруги росяна повінь, світає, тільки притолочена отава з покірними залисинами конюшини виказуватиме вічний родовий прослідок до води; переказують, плесо багніє, сама вже давненько бувала там, на зелені свята діти татар’ям потішать стару, та й по всьому; це ж я проспала, будити тра, вставай-но, хлопче! о, скрипнув диван, було б нехай ще полежав, геть розвидніє, пора й собі підніматись, качок випускати, яблук назбирати на сушину, доки кури не пороздовбували; повстинна мряка, і піч кадить, ліска розсохлася, підстелю паперовим мішком, доки прогорить жар, вспію сирників злемзати, масла підсоленого трохи є, спекотнява, знаєш, гіркне, то поставила в льосі слоїка, людоньки милі, драбинний щабель підгнив, то як хибнулась на спину, об діжку геп, думала: гибель! чи ногу викрутила, чи в спині тріснуло, тутай і захолону, скільки старому тре! тільки на все, скажу тобі, Божа воля: оклигала, перевела дух та помаленьку, та потихеньку видерлась комахою на ясен світ; тутай і вмерти лекше; а нех ти там зачумися, масло дістала, а банку з салом забула геть, скажу, аби глянув, це-то оказія з тею драбиною, ти подумай; о, підвівся, застібає сорочку проти вікна, комір затяганий, виперу на днях, при нинішніх жіночках хіба догляд, да-но обізвуся: випий пару сирих яєць, тамо в ситі за скринею, в сінях, чаю ковтни, бо сігарета запріщиш і вйо, хіба ж то розум? питає про олій; аякже, на пару сковорід буде, ти-но риби злови, тоді загадуй; налапав під ліжком чоботи, дрова рубавши, сікнув між великим пальцем і ніколи за біганиною підлатати, тепер діраві; чуй, картоплі насмажу, чи може зварити, як? банку з салом принеси з погреба, там, під драбиною; диви, бо щабель зогнив; послухай, гонучі висохли на черені, зараз теплі, розімни і взувай, — добре, бабць, скоро буду, — та не забудь кінського щавлю нарвати, на березі вже великий, ноги обкутаю собі, щоб жар витягувало; доки капуста впелюститься, лопухи перепробувала, цвіт каштановий клала, мало помічне, ще попробую щавльове листя; цокнув клямкою, бухикає на подвір’ї, точнісінько отако дід, одіспавшись по мандрах, взявсь за солом’яний скрутень на одвірку, насилу переступив поріг і з кров’ю вихаркнув на спориш свою невіру в живе повернення; на бантині під повіткою налапав міхурець жовчі, якою заліплював свищі на худобі, сів на ящику, змастив порепані босі ступні, згадав домашню товарину, котрій виносив рядно перемерзлої, з розрубаними головками гички, гладив телятко по здухвинах, гукав старшого сина, щоб покрутив обід січкарні, вграли корову на м’які чоботи, сирітським виглядає обійстя з кілкуватим стовпцем під гладишки, на місці хати болотяна купа попелу, сажі, нещасть — ядучим серцем утрат міхурець жовчі обтяжував йому долоню.

То, кажеш, добріє зір од свічі; мені ж нічника навподобі трьох тюльпанів засвічували, жеврів на стіні, при безсонному світлі стільки разів перебачила ту останню свою живу дорогу від літньої кухні: несла відром пару трісок, пару поліняк на розпадку, спиралась на палицю, така слизота, це вже до себе на квартиру зимувати забрали; на снігу стриміли засохлі в срібному дощику ялини, чось подумала, — оце не діжду тебе, внуче, на ногах, — снігур купався в заметі, і як йому не холодно, аж зморозило всю, вітер кинув холодного, сморідно брикетного диму під ноги, потріскувала мерзла білизна на шворці між турніком і гаражем; сусіди розпалювали, гримаючи коцюбкою в залізній плиті; вітрисько, оббігши чотириквартирну цегляну скелю на пустирі, скуб поліетиленове шмаття на парникові, розгойдував ожеледисті дроти на підстанції, і так всього було шкода; обдивилася сивий світ, тамо єдиним віконцем жовтіє хатка під лісом, то ж, мабуть, довіковує якась стара; зара зайці з розгону вискакують на галявину і спинаються на задніх лапах, скільки-то мій хазяїн їх переносив; і так щось притримувало на порозі, але віником обмела шиті валянки, галоші обстукала паличкою, заходжу, світлицею по вікна запала гранітна синь, якийсь шемерх дочувся, ніби сально потріскує нагорілий гніт, відро з просохлими на печі березовими полінами поставила біля груби, щоб попіл вибрати, з роботи прийдуть, теплесенько як в рукавичці; і тільки-но розігнулась, — хитнуло мною, заточилася; має ж заболіти, подумала, щоб відтягнути давно відому, давно очікувану мить і поіменно згадати своїх, помолитися за домашніх; біль і страх десь поділись, одступила до порога, назад, здається, забула двері прихилити, аж чутно: голодні сусідські кози в хліві бухкають рогами об стіни; поземкою тягне, руку до дверей простягла, вспіла побачити, що зачинено; в домі найманому, в господі чужій, в кожусі лілового снігу, в німоті затерплого подиху чисті дзвоники на дугах лоскітнули слух: двері ж прикипіли до льодистого порога, рипнуться, такого лютого холоду нанесуть, — і та непривітна думка відстрахала далеких на санях гостей, бо в мить, коли обірваний тромб гарячим шилом проколов мозок, я знала, що житиму: дзвін подужчав, струснув за плечі, подаленів собі; туманіючи головою, вклякнула біля стіни, тоді ж привиділось літо: освячували церкву, прийшла додоми, дощ обсікав жовтий пил на лободі, ряботинив калюжі, прилягла на дивані, радію, тепер близенько ходити старій; здається, вчора з городньої бригади втікали до храму на свята, корів за річкою подоїмо, на ніч покидали там, вдосвіта діставались туди човнами, та хутко, та вправно пливем назад до села, трудодні заробляти; всюди поспій; однак просимо свого бригадира, дядьочку, відпустіть, одпрацюємо, сердешне слово, гріх на святу неділю горбатіти, дядь; той, сидячи на жеребці, як визвіриться, колгосп піднімати тра, одвоювалися, плани спускають скажені, всього для міста постав, аякже, пятілєтка нє шутєйне дєло! здибить коня — і курява до неба; на кручах непролазно палає глід, у продихнутих піснями тунелях туману зоріють вогні на плотах, то втікали до церкви, струпішавіла скорботою душа прагла молитви, таїнства; по дорозі назад перестріне в силосно зеленій гімнастерці, нагайкою зміряє коня під живіт, полосне сміхом, — знов одлинювали, подам докладну про саботаж, ладно, ладно, пахлядім по роботі, — прискали зляканим сміхом, кінь, косуючи мордою в піні, навітрював червону лють на скаку, багряніли хмари; завив собака на дворі, призрілось, що гість прочиняє двері, за ясенами блиснуло, порожнім відром об камінь гупнувся грім, на столі в тазику чорніє дзеркало каламуті, крізь руду, злишаєну стелю сочиться дощова вода, пріль забиває памороки, гість стоїть на порозі, дивиться на мене стару, на лежанці вкриту кожухом до підборіддя, закутану пуховою хусткою так, що тільки рот чорніє беззубо: заберіть гнилу воду, повна хата натече, сама негодяща, чоловіче добрий, прошу, винеси хатню сукровицю на помийник; стеля валиться, світ гниє, заберіть дурну воду звідси; гість мовчав, але вчувався мені голос діда; дорогою втечі якось надибав перекинутого човна, жили під ним діти з великими головами і палицеподібними руками, животики роздуті, грибкові нарости на ступнях, варили пуголовків у консерві, полякались, конвоїра їм нагадав, повтікали з колонії: оце, дядю, прибився до нас піонер, що сторожував пшеницю на полях, та прокрався, всилу здимів, бридив нашими супами, запанілий, злючий на куркуляк, марив про школу анкаведе, часом набирають туди з нашої босоти, зачучверілий, поплівся, видать, прийняли, одним горлом менш, Северином кликали, тепер боїмось, що наведе на нас оперів; малі під човном жабенятами скачуть, замурзані, одутлі, і горенька їм нема, сказано, будьте, як діти; найстарший з кописткою в зубах до цеглини кришив ножиком кропиву, вогонь облизував булькотливу консерву; тако й покинув на березі, через міст димів потяг, на платформі войовничі безбожники правили своєї, гармошка, бубен, свист, всюди спокусителі, всюди сатаніють; при згадці про спокусу гість, що досі стояв спонурений, підвів голову; згадалось лице кошевара, що перекинув казана на плечі голодних, і тепер нема йому місця ніде, всюди за ангелом смерті чигає, щоб потрапити на той світ; згинь, проклятий, — і гість пропав: знову своя чиста хата, в скрині з мідною ручкою пахнуть нафталіном піонії на рушнику, ними витруть обмите тіло, туфлі невзувані, парусинові на поличці прискринка стоять, пора прийшла, доле, заступи від життя; в горнятку дві посинілі картоплини і смалець на сковороді загус, розвидніло, жду, виглядаю з рибалки внука, сонячно, стеля сіється теплою мукою, дай помолюся за рідних, стуляю троєперстя для хреста і розплющуюся, прокидаюсь на ліжку — ноги збряклі, нерухомі, неприродньо важкі, ніби прикидало камінням: обмийте! то дочка в залізну мисочку набере теплої води, потре мокрою ваткою підошви, потре між пальцями, трохи лекш, а все одно свербить і вогнем пече, і плакати нема сили; людино добра моя, то-то вимучитись треба; забігла баба сусідська, за руку бере, нігті, каже, посиніли, значить, скоро; нічого, думаю, цього ніхто не минув, обмити і нарядити знайдуть кому; відкланялась баба, а мені диво: чого вона боса швендяє по зимі? дочка каже, що валянки скинула і так зайшла; то тре було сказати, щоб не розувалась, холодно ж; нічого, вона закальонна, до глупої осені боса ходить на бураки; другий раз нехай взута зайде, бо аж мене морозить; таж хіба її допросися, скинула валянки, й годі; от вперта; лежіть собі, бабцю, смирно, врач приписав спокій, а лікарство знайдем, вже дзвонили по людях, мовчіт, яка вам робота, напрацювали своє; одвезіте мене додоми, города копати тре; зима ж, мамо, полежте, виздоровійте і поїдем туди; одвезіт, нема ради, під свею стельою встану, підсмикну годинникового ланцюжка, стрілки вклякли на шосту, роки минули нареченими в одвітрених вельонах з листяного диму, а пам’ять тримає милосердя: яскраву кров журавлин на посніженому болоті; вічним листопадом ми спішили на багна, блакить цвіла над ковбанями, над безшелесними озерцями, що, настояні на гіркоті падолисту, непроглядно каштанові, давали ягодам яскравість сили; кожен падалішний листок на осонні горів по-своєму, і по-своєму пахла напівприв’яла, відчахнута з верховіть, густа соснова гілляка, хлопчаки сільцями ловили дроздів на кетяги горобини, переходимо річечку, знову ліс, повсюди вимерзає кущова зелень, вся, крім бруслини й медвежих вушок, багна жаріють замурзаними об іней намистинами, зникає тривога — і спомин про нахукане тепло хліва з богоприхильними яслами гріє золку нелюдимість серця, яснить втихомирену самоту; лишилось пристоювати скраю болота, бачити, як березовий жовтий вогонь вистеляє іржу баговиння, аби згодом, через літо й безсмертя, проклюнутись тихим журавлиновим жаром; тепер лежи каменем, та й каменеві лекш — земля його зціляє холодом; тепер нікуди й не вийти, так обмуляно, так задушно, так зимно, сказати по правді, в хлівці привітніше велось: до рання на відгородках і дерев’яному віконечку в стіні накипала паморозь, ласочка попискувала в норі, діти ще спали, натягнувши на голову брезент, обмостившись зусебіч сіном, хазяїн на дворі топорищем набивав сокиру об кльоцок, на вистудженій плиті п’ять гарбузяних бубок пахли злиденством, проте в кошику біля піддувайла за ніч розмерзлася, набрякла гниллю дещиця картоплин, іней на шпаристому вікні пропускав трохи світла, пора було вставати, розпалювати; почуйте мій голос, живі, заберіт звідси, поїдем города садити на станцію, везіть підводою, помаленьку, бо на машині всю мене розтрясе, покличте орати того хижинецького чоловіка, що борони вторік позабував, являється й знов боронує, ані тобі грудочки, хоч яйце коти, любо глянути; треба зорати на зиму, забули геть, плуг одітне такі-о пужална хрону, тута й напоказ нема, беріть, вибирайте, поставите бурякову закваску, натрете коріння, та й буде до м’яса на свята; ще б посадити зимовий часник, обгородити паліччям, бо кури сусідські здовбуть на нєт, а дров на всю зиму хватить, внук минулої осені горішину зрізав і порубав, осердя дерева було міцне, сокира злітала, цюкнув чобота собі, то поклала обухом у відро з водою; дров повен хлівчик, аж дідом взялись, попліснявіли, відразу піч протоплю, хлібець та крупа од мишей в духовці заховані, пшона торбина, на ліжку і на столі кругом мишаків насіяно, а нех би вас виказило, оце приберу, напалю в хаті, востаннє згадаю кожнісінький ранок, — та пізно; в домі найманому, чужому ноги одняло, вірите, за однісінький ступінь вмерла б і ожила там, на батьківському седищі; там кропива проклюнулась між штахет і забейхане сіре курча дрібцює по латі, з густої вечірньої роси яскравіє мох на шиферних рубчиках погреба, день дописує ластовине крило, човпу до куми по воду, побалакаєм, пів-відерця додоми принесу, на лавочці кіт на мому насидженому хвартусі гріється собі, накрив лапою вухо, скільки було їх, а всякого помню; один попелястий ловив щурів, собаки зарвали, їдного каменюкою сусід забив, одненький вдавився риб’ячою кісткою, кашляв, схуд, пробувала дістати в горлі, вирвався з рук, стільки й бачили, здох десь на полі, шкода, так всього шкода, так сталося, що жалість втрат замінила святе життя нам і всюди пізно; в домі найманому, чужому прокинутись од багрового світла вночі, зима пахне ліками, медом на печеному яблуці на плиті, пам’яттю про мишачий холод покинутої свеї доми, ліва нога затікла, пашить вогнем, насилу притулю до прохолодної стіни, смерть котом треться об литку, нявчить, незла, чути кислий сморідок шерсті, лащиться об ногу, аж раптом гримне, подаю глас до дверей: любі, людочки, заберіте ці тюльпани й присяйте свічу, грім калатає на голе дерево; пора прощань; одна-но на зимний світ заступаю од громовиці сліпих і сонних; та голос задмухнув серце, — через хворих, розбитих, калік помилую дітей непокори, — незримі пальці торкнули повіки, прийшла вдячність, спокій і безтілесний сон: на все, на все Твоя воля, Боже.

Сют-тут і літо минає, збираюся на ліси, — чорниць сушених, всякої всячини виміняти, — на складі мішок соди потягнув, роздаватиму на стакани, гендель є гендель, по дорозі впрошується на підводу дідок, на ньому стара полотняна сорочка, підперезана шкіряним пояском, сукняні штани, глибокі, з лляних шнурів плетені постоли на оборках із кінської волосіні, — ветхозаветний дід — якась дивна сонькуватість на мене налягла, попутчик про Бориса й Гліба оповідає: уви мнє, свєтє очію моєю, сіяніє і зорє ліца моєго, сєрце мі горіт, душу мі смисл смущаєт, і нє вєм к кому обратітса; пужално за халяву застромив, ніби подрімую, але такий мене страх мотузить: це ж як нагледить комсомолія мішка, буде й на ягоди, й на гриби, й на коріння, і на цілющі трави; забриють назад; лучче б стельвагою в тім’я забили; дідок же править своєї: нє дєйтє мінє, братія моі мілая, нє дєйтє мінє, нічто же ви зла сотворівша, помілуйтє уності моєй, помілуйтє господіє моі, ви мі будєтє господіє, аз вам — раб; під лісом гедзів над кіньми побільшало, рояться хмарою, і хмаровиння грозове налягає на сосни, по краях світило виграє бахромою на хоругвах, грибним духом, суницями, неспокоєм волі з галявин потягло, зупинилися біля кринички, дерев’яним ковшем зачерпнули води, пополуднали хлібом-салом, розморило під сокотіння коників, сусід, хоч сіна під боки й підмостив, спати й не думає: нє пожнєтє мєнє от житія нєсозрєла, нє пожнєтє коласа нєсозрєвша, нє порєжєтє лози, нє до конца возрастіша; до чого ця мова, гадаю собі крізь дрімоту — водномить голос діда став зрозумілий, рідний: всякий учень Христа залишається на світі для страждання, всяка невинна мука є світлом для кожного, хто, славу й царствіє сьогосвітнє зненавидівши, чистоту возлюбить, аби рід спасти; сплю і чую: вітрисько дужчає, зривається на понурий свист, а сил бракує розклепити повіки; з мішечка, сіючись між драбин, пилюка з содою лоскоче ніздрі, буцім щось підмовляє мені: гріх торгувати краденим — а вони ж світ обдерли до нитки, по миру пустили, факт! — обібрали, щоб розлютити затятих, збудити гординю, щоби останнім, яко і першим, вкоротити віка, упир скаженіє, спокушуючи дарами нічийними, тільки візьми; віно і мєдовє, брашна чєстная і бистріі коні, і імєнія многа і дані, і чєсті бєсчіслєнні і гордєнія, яже о болярах своїх? всьо с німі ісчєзоша, всьо суєта і суєтіє суєтію буді; далі чую: вітрюган гне траву до лиця, фуркоче листям, рипнуло колесо, грім та іржання подаленіли, я ж язиком не володаю, а прокинувся — немов головою в ополонку вмерз, стільки граду накидало! коней слідок на галявині пропав, звичайне, на облесливого діда подумав, зашептав до напівмертвого сну і чортзна-де впирає зараз; от поліське злодюжисько! тото входився по вирубках: семисильник деінде цвіте і пахне недолюбленою тривогою, побита градом білолиста папороть перебігає в жовтоцвітіння льонку, слід петляв по вибоїнах, певно, колесо налітало на корчі, сухі голки на драпахах дерли за коліна; зненацька, знагла, сама по собі, мабуть, збрякнувши вологою, храпотіла сухостоїна, збиваючи хмару дощу з вікових ялин; сопів і чавкав, провалюючись на багні, ледь вгадуваний мурашникоподібною спиною за хитивом очеретів старий ікластий веприсько, що, вибившись на суху, затінену деревами стежку, довго зирив на свої ранкові сліди, пізнавав непролазну небезпеку й старість попереду, двічі хоркав до невидимих ворогів, трохи чухався об живичний стовбур, витираючи кліщів, і по чорному тунелю, ввігнувши голову, тюпав на терпкий запах дубини, — сполоханий його чавкітнею тетерук на сосні бив крильми й червоним гребенем і антрацитовим блиском пір’я на волові пропалював туман над болотом; всюди причувалось іржання загнаних до кривавої піни конячин; за мілкою, на два скоки, річечкою помітив паруючі кізяки і розсип соди на листатому зозулинцеві, мурахи старанно обминали ядучий пил, тягнули вусики глиці на спинах; запитав себе: а притягнеш додоми погибельну новину? присікається голова з пуголовками: де та що? промахлював коней циганві, поганяй, голубе, назад, на виселку! дві колії густо жовтіли притолоченим цвітом калгану та збитими скіпетрами коров’яку на обплетеній ліщиною просіці; приреченість майже звільнила від страху, немов наостаток дозволив собі надихатись смолистим ялиновим холодком, що росяним голубим єлеєм теплів на розлапистих гілляках: яскравіла зелень під родючим тягарем шишок, а понад глицевим рудим настилом так пронизливо тонко і так пекельно сизів лампадний сутінок; ліс, як завжди перед галявинами, зненацька погустів, і, пристоявши перед непролазним кущем акації, я почув вигуки й зойки, подумав — банда, бий тебе сила Божа, коників випрягають, банда і є, підійду, може, впрошу віддати; аніж там порішать, лучче туто серед обіясників склякнути; нічого втрачати, — голову увігнув під гіллям, вибрідаю з гущавини: дорога розступилась на два віконечка обрію: роззирнувся і пізно давати драпака; три міліціонери тирговкали перед шлагбаумом підводи, ціла вервечка яких піднімалася з яру, а двоє самих вгодованих перемацували на возах наміняні ягоди, борошно, всякий скарб, щось відбирали, щось кидали назад; над вогнем біля намету парував казанок, голі по пояс, спортивно бадьорі молодики різалися в карти на пеньку, декілька з пілотками на обличчях хропли голічерева на покосах, припікало, спросоння хляскали на грудях гедзів, білизна й гонучі гойдались на розтяжках намету, смерділо суцільним, людським і тваринним, потом безвихідного стійла; спершу лунав окрик — сто-ой!, потім насмішкуватий, п’яно впевнений басок: ящур, ящур, зараженні продукти сдать под распіску, немєдля! ей, кто там возлі подвод, задєржать для правєркі лічності! схаменувся, що двоє чимчикують по мою душу, на ходу розстібають кобури, бокують на відріз, дихтять засапано з перепою, рукі, рукі паднімі! піднімаю, мать вашу так, піднімаю та двома кулачищами блись, аж пальці зсудомило, обох скопитив, за коміри гімнастерок хапнув, риляками чвак, чвак об дорогу, гудзики порснули, мов очі повискакували з риланів, юшка цвиркнула на вуха — зігнутий, майже навприсядки: цибись до лісу; ломанувся по кущах; свист, гвал, бах; у задниці собі свисніть, хитросракі; хіба ж покинете партейний пост, щоб злидні з торбами порозбігалися? але що дивує і казить: скільки по лісі об’їзних доріг, а ці тюхтії прямісінькою на горб виїжджають; сказано, неміч! щось заберуть, щось покинуть; біг, прислухався і знову біг, двоколійний, посиланий содою слід давно згубився між хащами, біда за бідою, сів, одсапався, тихо, куди вони рипнуться, така порода, що тільки п’яним коліхтівом герої; про всяк випадок заліг під купу хмизу на дні висохлої ковбані, собаки в дурбасів не було, прошляпили; і, тільки підмостивши двома кулаками щоку, в дрижаках позбуваючись смертельного відчаю, побачив, що стискаю два обірваних коміри; да, відчитають сцикунів; десь вгорі разочок кукнула й заніміла зозуля, а вдома ж господарство, як одна сім’я, всюди тра догляду, королиці збив фанерного маточника, з клітки загальної відсадив туди, скубе пух на собі й вистеляє кубельце, скоро маленькі запищать, помню, якогось року королиху мав, що як малих приведе, так на ранок скривавіла вся, гикає, клята, ти подумай — і королів показило; може, минеться; лину в концерву молока, чисто по-людськи висьорбає, оближеться й, граючи вусами, опущеним вухом торкаючи підлогу, пострибає до ясел: догризати полинові пучки; до весни розведеться чимала ватага, шкури пущу на рукавиці собі і на шапки дітям, головне — покаструвати лишніх самців, бо погризуть одне одного: того цвіркуна налапав, йодом кінчика бритви везьнув, цупкою, в горілці змоченою ниткою перев’язав; старший хлопець за чотири лапи триматиме обіруч, зціпившись од тваринного болю; таке мале й геть по-людськи янчить, аж заходиться; потім втихне, дурне, подумаєш, комарик пахвину лоскітнув, зате ґзитись забудете, ну, цибай до адійотів клаповухих своїх; а щурів, не питай, розвелось за погибельного часу, то приніс їжака, нема, нема, коли помічаю: щось під сіном зашкреблось, розгрібаю стіжка, а там пір’я з півників, подушку мона набити; от гадство таке; захромив їжака вилами; кажуть, вони якщо з собачою мордою, то не рвуть курчат, а з свинячою — то патрають; щурі ж загризли скопом попелястого кота, вгодовані, він проти них як миша, але, мишей ловив, з усього городу позносить і поскладає рядочком біля погрібника, мовляв, нічого нашу картоплю трубити; зарвали щурі й, знахабнілі, пішки ходять по подвір’ї; вимайстровую пастку з колоди, здохле короленя кладу, то за ніч обридло вскакувати, гах та гах; ліхтарем “летюча миш” присвічу, щурисько зубери вискалив і хвостякою ще хльоскає; думав, диндерва наварити якогось, слизнете під три чорти, лихоманні! та побоявсь, ану поросятко, — мудре, таке потішне, вчорашнього харчу в кориті і не торкне, на сирого буряка й не проси, не подивиться, теплого їдла ще посьорбає і чухається об загородку, — десь вибіжить на подвір’я, поласує калачиками, кураками й шкорупайками на спориші, покрадьки підриє кущ передок та отруту десь підбере, анех воно западеться! підривши кущ, порося думало; полякаю горобців, доки заженуть до хліва, скільки мона держаком сапи молотити по схабах, скільки вам рохкати, всрані хазяї, що сало кров’ю зійде, от пабачте! таки гарно, що без отрути обійшлось, потрохи перебив щурів пасткою; хазяйство росте, квочки розумнішої на всенькому кутку немає! де ви бачили, щоб до самого лісу на багно курчат водила? посуха, під листям порозгрібає хробачків і дзьобом трусить, оно, оно; густа, з фіолетовими верхами трава розляжеться від каменепадного вітру, зірваного крилами шуліки, квочка кігтями на нього цибись, і птах зринає над кущем вовчих ягід; прокинувсь під купою хмизу, — ніякої облави, — виліз, обтрусивсь; витоптуючи черені піддубців, що в шляпках тримали наперстки вологи й обталі градини, минув молодий, з вершків підпасений лосями соснячок, якусь прогалину з двома копичками сіна, обійшов ще одне багно, припарювало, хотілось пити, збирав ягоди вздовж покинутої старої дороги, дубовий листок прикипів до підточеного слимаком, золотавого зісподу маслюка, замилувався ним і трохи збоку помітив полишену копитом виямку на прилизаному дощем піску; десь заспівав півень, татаринням і вербною гіркотою ріки потягнуло між сосон, між спутаного ожиною пагіння драпахів, між гробоподібних дров’яних штабелів на краю лісу, звідки побачив двох хлопчаків, що, сидячи на поваленій через річку вільшині, тримаючись міцно сплетеними ногами за вибілений обкорований стовбур, саме остю прохромили рибу на ямі й голосно, на ввесь світ гукали й тішились щукою на піднятому гарпуні; потім один, балансуючи на дереві босими ногами, поніс здобич на берег, тріснув карком об прикорінь, обдмухав кору на лусці і зябрами нахромив на вербового сучка в затінку, а другий знову приліг лицем до води, чекаючи, доки всядеться змутнілий пісок, поховаються струмочники в очеретяні гільзи і тонке, з двобічними зубцями, вістря замре над плотвиною з ліловими плавниками; підходжу, розпитую про улов, чи не бачили коней тута? о, дядь, лісникову мішанку підпасали, ми одігнали в закло, бо невідомо чиї, а налетить — і повсьому, покинув пити, нарвано лихий; біжу, гніді мої збруєю здалеку дзенькають, підбігаю, то думаєш шо, віжки як були, так і є, замотані на ручці, тільки суховилами розпороло мішка і сода вся витікла; недоля з нею; коні попасом щіпають траву, ліг на возі, дійшло, що за супутник святий розділив мандри й одвів од шлагбауму, і радість, що доля пам’ятає про тлінного раба, молитвою подяки здригнула груди; цвіло над водою заступницьке перевесло синіх-пресиніх бабок, і молодиця, дивлячись під ноги на випадок гадюки, граблями перекидала сіно, кожен порух, кожен ступінь співав молодістю й красою, сумненько і слізно поспівував хлопчик на колоді, — ловись, ловись, рибко, ловись, ловись швидко, — співала запашність одвільглої стерні, пробудження намоклих під покосами коників, співало, боячись викричати себе, впоєне синім спиртом волі шалене серце під горлом; розмотав віжки на ручці, викинув непотрібного мішка і тільки ннокнув на білогривого, й колеса шухнули по твердому прирічному піску, малий переможно підняв на гарпуні місячний серпик окуня, коні рвонули вбрід, жовтозелений пилок рогози посіявся на дрібнохвилля; на другому березі згадав про родича, — дай заїду, — той всадовляв за стіл, я всилу однікався, нема часу, розкажи, рідня кровино, як вивтікати мені по об’їзних; дали гладишку кисляку й вареної картоплі на підвечірок, — поганяй з Богом; ти згадай, мій онуче, глека, що обмотаного забрав собі; нагадав? оце і все про дорогу.

23

З дому отчого на потребу поган виніс гладишку крові — пийте; з хліва злиденних поневірянь, з оновленого стійла біди виніс тепло пожертви, — даремно; та недарма мені, діду, сниться Афон, чекання корабля, прибитого бурею; Діва Марія з апостолами кидала жереб і випав на проповідь беріг ідольських капищ, вітер злив море на сорок четверте Різдво, світало, човпли об скалу, полоскались на хвилях просичені сіллю, сиві корабельні дошки, клапті вітрила на горі нагадували погідну хмару, теплів вогонь, сповиті передчуттям дива збігалися люди з пригір’я, світало на подвиг пустельників, на всенічний молебен, на роздмухану хрестним помахом пономаря кадильницю, що срібноладанним димом вмиває царські врата, стіни храму, молільників, проголошення ієромонаха до братії; востаньте! світало на кроки паломників, що запаливши свічки, слідом за чорноризцем нагинаються і світлим страхом наповнюють печери; радісною сльозою з розлуненими іменами святих світало на благовійну тишу; по корсуньському шляху княжі коні везуть митрополита, сірійця родом, на отавах провидіння дзвін часу оббиває зернисті роси, видзвонює збруя, через плече їздового грекиченці поглядають на відкриту гору, звідти їм розповсюдити нове слово, і головний олтар світав пронизливою всепрощальною блакиттю золота з діамантами ікона аристратига сяяла уклінними іскрами покаянь; князь блукає притуманілим лісом, свита знишкла, блудить пустельними бездорогами полювання, диким яром, переліском, зрить чарівне світло образа на старому пні, впізнає святителя Миколая, наказує тута возвести храм, засапані собачі морди гріють його опущену руку з гарапником, здригається сокіл на плечі, підйомне світло розносить тупіт по голосіївській пустині; інший з ім’ям земляного притулку, притримуючи на грудях масивного хреста, кладе в основу обителі камінь; поле напівобжате, вечір золотить легкопам’ятні без зерен істини голови скирд, рілля димує рубероїдом злої ночі; крізь столітні дими узриш незрячих, прозрівають від шестидзвонного стогону на башті, стоять під фресковим різнобарв’ям, пророки, єпископи, пустельні вої; звідси по первозванних слідах днітимуть іверійські землі; ченці перевозять паломників на новий беріг, путівець пролягає кипарисною алеєю, дитинний вираз облич лякливіє висотою, вище й вище до нагірного монастиря розкрилюються по схилках серпневі сади, останній зворот, обсаджена квітучим олеандром ограда, — паломник з тераси бачить неймовірно сліпуче проти сонця, запалене латунними свічниками яблунь, безобрійно молоде, в клавішах янгольського благовістя, море.

Сон на паломництво пам’яті — потвердить свідок самоти з тінями жестів і монологів — далебі пізній; все, що вклоняло перед світом раніш, все спільне з жрицею культури, володаркою премудрих підземель, напуває ще наркотичнішим трунком самотньості, холодом мерзлого листя, дорогою по гриби; розгрібали опеньки ліщиновими патиками, грибні корінці холодили руку, пахли трухлявінню, як і штормівка, простелена падолистом на траві; по всьому лісі блукали згорбатілі постаті; дивно, що до морозу вспіли поспіти нові суниці, дрібненький білоцвіт подекуди грів лапки останньої мурахи; лоскітна втома перебігла нам по спинах, сиділи засоромлено біля кулька з губ’яками, може хто бачив, обтрусила шешітку на колінах; старі грибники, пенсійного віку комсомолки, передовички під’їздних пліткувань, вічні запівали ветеранських хорів, читачі оголошень, базарні сидухи давно обросли мохом звідництва, внутрішньо цвілі від запустіння, живуть підглянутою засмагою літа, сморід нафталіну і розворушена пріль виказували їхню присутність, та невисока трава приховувала зрощені докупи опеньки; плюнути вслід згорбатілій від роззявленого захоплення тітці, послати вголос і буцімто забере, вкраде з побаченим незціловану чарівну павутинність волосся на губах, листопадно простелену вдягачку, лоскітну мураху на животі, лоскіт пітної олімпійки з блискавкою нарозхрист, приємну ваготу худенького тіла на колінах, паморозь на смолистих соснових пеньках; пуповина стежки по мокрому снігу прирощує до телефонного автомату, що після дев’ятої вечора народжує звістку про дитину; приятелі в передчутті сильної випивки, пробуючи свої сили, підкидали мене на руках, щось вигукували над брудноталим сніговим перкалем і тільки мигалка на міліцейській буді змусила їх замовкнути, а мене — повірити в батьківство; під загубленим світлом снігів лишень рибалка повстала без злопам’яті, без образи; ще валер’яна низько цвіла при воді, збульбашений консервним бовталом струмінь бивсь об корчі і вигонив щупака, здавалось, кип’яча ртуть, дугою черкнувши сітку, з вистрибом перелітає через коркові поплавки; листаті лілії за перекатом ховали мальок; мона натішитись пірнанням до позолоти в заплющених очах, частенько заглядати в торбу і пробувати її вагу на витягнутій руці, кричати, є! коли, зненацька, на глибині рибина лупоне в сітку й нездужаєш витягти заплутану об підводний корч снасть; матюгаючись, марно затягувати вдруге і втретє, перекурювати на березі, поспішати, вгадувати єством улюблений спокій малої ріки, що співмірна лиш власному змалінню коло самотньої лісової води, зір гострішає, тоді бачиш як зариваються в мул в’юни, як плотва в подряпинах щучих зубів вниз головою шукає личинок на глибині, в ямі, куди їх знесла покручена течія, як від холоду прокидається в норі миньок, напіврозплющений слухає себе, свій мільйонолітній годинник пам’яті (ще не зима) і знов засинає, як чайка побіля броду визбирує з кропивки дрібних окунців і бистрина замулює сліди підводи, — певне сюдою і ви поганяли коней, дідуню, — на чиїйсь жерлиці в глухому заклі грає поплавок, стрімко пірнає, вигулькує, тихне, щука об’їла живця, ящірка гріється на сонячному боці кротовини, зголодніла переповзає на обмілину, куди летять сполохані загонщиками на очереті, підсліпувато сонні комарі, жаба плигає з латаття, голосно крекнувши, зозла, що всі гедзи подались за людськими спинами, валер’янове суцвіття вигойдує малу пташку, розсіваючи квітковий спів і безклопітну рожевінь літа; подекуди русло закидане гіляками, тоді йдем повз деревами до чистоводдя; прохолода пестить напечені спини, зупиняємось, щоб виплутати з вічок гілки й почухати нажалені зіллям ноги; беріг м’яко вощаний від очитку, на горбах сухий і травистий; ось і нова ковбаня; розмотуєм сітку, тихо, щоб не обвалити кручі, спускаємось на глейкий уріз, хміль обплів хащі глоду, зеленкуваті шишечки гойдаються од найменшого повіву і надсвічують жолудисту воду; хмелить полуднева тиша, цвіркуновий азарт лугів, і так світиться чистотою, так пахне на всенький світ, так збудливо зміцнює м’язи соковитість водяного зілля і хмелевий пил, що варто подати голос загонщикові: давай, жени! черпнути сіткою глибінь і над збуруненим піском блискавкою палахне звідти риба; вона снилась тобі, вагітній; до пологового дому привіз пару ковдр, виписали на п’ятий день, гостей найбільш цікавила вага немовляти, мене ж гризла всередині безвихідь, всі дороги злиденства зав’язав вузол сім’ї, і вночі, поколисуючи дитину, думав, — ось підросте, поїдем до баби, навік забувши про місто, — і згадував себе малим; якщо нагримають за походеньки, світла радість: погладити пса, на батьковому поясі приведеного від злодіїв, радісного, лапою вивернув каструлю з охлапами й кисляком; бабця стукне його каструлею по розгублено піднятій голові, з повітки зніме ліску для сушини і подибає в хату; послиненим пальцем стерти сажисту мітку в собаки на лобі і по гладенькому стовбурі горішини видертись на вершок, гіллякою розгойдувати конюшиновий запах поля; комбайни з щедрими брезентовими рукавами зсипали в кузови “газонів” зерно, все ширше по стернях наростали копички і ширшав дитячий нетерпець вечора, коли батько візьме з собою по полову; ще рано; шпаченята гострими шильцями дзьобів докльовували останні, побурілі на зухвалому сонці, вишні над плотом; вже пізно гайнути з колискою на копанки, по в’юни, мул на ямах вкрився лускою, лапистими чаїними слідами, осині жала стерняків роз’ятрили серпневе небо, найгустіш, найтривожніше пахне чорнобривцями й пом’яками, — скоро нести букет до школи, — дядько підводою везе сіно, притиснуте рублем, гукне трамбувати, сусіди ж, на вишках задуха, біля бантин сіріє пучок деревію, гостряки вил зблискують навпроти живота, сіно сипуче, незлежане, коли подорослому сідаєш передихнути, звісивши ноги з гори, вітер під сорочкою лащиться холодом горохових стручків, добре видно своє подвір’я: оно-но дід кладе в торбу літрового слоїка самогонки, хліб, варені яйця, огірки, каже до бабці, — соломою в канаві прикриють тлумак пшениці, спасибі їм; смеркне, піду, заберу, буде сипнути курам на зиму; батько з двома кубинськими мішками під полою маринатки гукне додоми, — тату, мона я собаку одв’яжу? — втрьох ітимем межею, наскубу полину королям, по околиці села снують темні постаті, приємно по голосах вгадувати однолітків, їхніх батьків, приємно кивати по-дорослому, змовницьки змовчувати, проходячи поряд розгребаної копички, теплої всередині, то пріє полова з травою; з обкошеної колосистої стіни вигулькне заєць і вистовбичений поведе вусами; куди втікати між світла комбайнів і довжелезних, мов смуги горілої стерні, людських тіней? прищулиться, дремене в яр, собака слідом, повернеться вибіганий, полюватиме на мишей і, роздратований даремними ловами, з вистрибом кляцатиме на кажана, скавчатиме, прикусивши язика, розгублено нюхатиме різнопахучі сліди, біля городу наздожене господарів; присівши за копичкою, батько одного мішка нагребе до половини, а два ув’язані докупи наб’є половою під зав’язку, втрамбує ногами, заткне соломою і солом’яним снопиком підмостить ліве плече; ходімо, син; за втомою забуваєш кількість ходок; світло полосує звіддалеки, буцім скрадливий головинський “бобик” приглядається, куди хто пішов; дорога неблизька, скоріше б картоплею повіяло від городів, батько на ходу обтирає піт картузом, скоріше б забіліла мильнянка на межі, тоді хоч пенькни, висвічуй, доганяй, вигнало б з тебе дух і пару! злість додає сили, ноги наливаються свинцем, рахуєш кроки і кожен ступінь тьохкає в скроні: не брикнутись; на межі батько обов’язково спитає чи заморився; не спотикнутись, стільки ямер, кротовин, огребків кругом, не відтоптати собаці лапу, крутиться під ногами, не наскочити з горба на батькову спину, вчасно присісти, коли наповзає хапливе рукасте світло і пахне торфом низький туман, що простелився з яру; головне, доплентати до городів, та не зчуєшся біля драбини і на горище хати попхнеш мішка, батько витрусить, скаже, — ще б на гречану полову розжитись, скоро за посадкою мають косити, підем? — так славно сидіти на товстій гілці горіха, мов на коні, сидіти навпроти вечірнього жнивного степу, що кличе й зманює ліловим сонцем навзаходи, сидіти, вловлюючи кожен порух часу, щосекундне наближення сутінків, дорослості і дороги; той колір замурзаних картопляних бубирішків і вогонь нагідок між абажурів капусти, той вільний спалах дівочих суконь грунтівкою від ставка — приїхали в гості, зупиняються біля копичок, забалакують до обіржавлених рудою втомою, голих по пояс, водіїв, що жартома поплескують сидушки в кабінах, — той лагідно вижовклий на завтрашню спеку обрій, той ситий голуб, що прилетівши з поля, туркоче на граблях антени, той чистий, обвітрений пагорб садків на далекому селі, той багрянець витких помідор, де, висихаючи, тьмяніють пружки від лійки, той сутінковий, однозвучний із захватом цвіркунів, лоскіт полови, що гарячим піском майбутніх, згорбатілих доріг посіється за комір сорочки, той об’їздчик з проламаною кінським копитом головою, що видно, коли знімає на стіл засмальцьованого, як пательня, старого військового картуза, жаліється на пастухів і перепад тиску перед грозою, той день на горішині — єдина безтривожність літа; ще рано зносити гудиння на картопляний кагат, зеленими гарбузяними трубками дудоніти до копачів картоплі, дійничкою носити велику в погрібник, а коли батьки по роботах: ганяти сошем дзвінке, мов ранковий молодий лід, колесико на дротяній ручці — печать прийдешніх сургучевих шляхів і водночас зачакловане коло усіх повернень — бігати з тачкою, набігатись, вилізти на горіх і ждати, що погукають, злізай, хлопче!

24

Вже й свинцеві грузила і поплавки навісив на сітку для підльодного лову, — товстим дротом треба протягувати снасть від ополонки до ополонки, — а крига ледве засинила очерети і бакен гойдавсь на стеариново м’яких хвилях; Богдан виходив на пором, перевіряв донки, з потертими рублями в зашпиленій кишені сорочки, з собакою назирці, з двома піскуватими щукерами в дротяному садку брів до магазину; від мокрих скель віяло холодом, судомою незрушного затерплого каменю, віри заледве вистачало, щоб підіпхнути себе; купував плитку чаю, пляшку олії і київську “приму”, скільки влізе в кишені; розстібав шпильку й не дивлячись — такі затягані — з притиском клав гроші на ляду, роздивлявся прилавки, молоду продавчиню, до якої забалакувала баба Марія: повіриш, дитино, ні, а кобила половецька до Северина внадилась, каліку свого на лікування здала, там хоч матиме догляд, ти бачила, на тому тижні синоньо наш, лікар, “москвичем” підкотив, молодят висповідав, старого лікарнею пострахав, ондатровими шкурками набив багажника, такий дорідний, лице пещене кремами, викапаний актор, мені привіз хустку, з жінкою пообіцяв приїхати на той раз, любаску свою, каже, спровадив, отримав нову квартірку, нічого їй там шнирити з чужим дитям, задрипанці бібліотечній, студентку неторкану собі знайде, кругом молодець наш сина; на захламленому ящиками дворі підкладкою шапки витер піт на лобі і пригадав вицок куль по бляшаній оббивці тиру; стояв на автобусній, за плечима горбатіла розлука й армійський рюкзак, хвилину тому вона нездужала підвестися з тахти, знесилена черговою лайкою, любощами, клятьбою і зізнанням, знав, що востаннє з сім’єю, прийшло безболісне, як одрубана частина тіла, знання, зовсім одмінне від передчуттів та іншої розніженої екзотики, прийшов біль скаліченого, боліле все, хлипка запалена тривога молодості, вічна розгубленість душі на прощання, виплакала тиша і в прописному свідоцтві автобусний квиток; на збірному пункті з одним наркоманом драпонули на ніч до міста, я гольнув пляшку “столичної”, приятель відмовився, курив траву і здригався від кожного скрипу на горищі, розказував, що тікає в армію від помсти за борги, позасинали навсидячки, звівши коміри кухвайок, я спросоння кричав, мріяв про ранок, щоб одіслати листа, — бережи доньку, — тоскно було уявити ситцеву фіранку над ліжечком, а потім вона скаже: тату, ти більше не приходь, твої дяді нас битимуть; знала, чого навчити, знала; скільки від’їздив звідти, щоразу думаючи, це востаннє, автобус заклято барився і тільки роз’ятрював біль, — сісти б, заснути, забутись, — від бляшаних стін тиру долинали хльосткі й полохливі постріли по мертвих циферблатах, що відмірювали уявний час до нових відвідин, ось ти і вдома; кинути сиру рибину собаці; при теплій грубі, лежачи на топчані, відсьорбувати з кухлика чай з мелісовим домішком, вказівним пальцем притримувати сторінки; просторіє по кімнаті пар, плеснути з чайника і затулити фаєрку на плиті, подумати: сам став безбожником? дружність за дружбу, любов за приязнь вимагаю собі, невдоволений всим, ображений, спокуса пам’яті побільшує огром світових спокус, поменшує світла для душі, що з двох рук умита кислотою зневір сліпне від гніву; забудь себе, повторюй за Златоустом: чим більше п’ють, тим сильніша спрага, втратили все, що мали, спілкування з Богом, райські співбесіди, безпечальне житіє, вийшли з раю нагими, немов після загибелі корабля, буря — не вітром зірвана, але безтурботністю плавця — викликала всевишню тугу, вклякнув чоловік на пристані, хоч ні скорбота, ні праця поденна, ні безкінечно втомлива сльота жадань, ні жертвопринесення людським гноєм і кров’ю, замість дарів серця, щирої подяки за життя, ніщо доти не осквернило землю, яка виблює нас потім; морські розбійники не просвердлили корабель, впускаючи море в добрі багатства трюмів, не скиглили чайки над кістяками тлілих кострищ, не пропікало душу в печалі диявольське жигало; навіщо ж зводили башту до неба? з без’язиких висот угледіли море, занавісу над троном, світло ангельських сил; сумні непокорою, безвільні здогадом, що Бог не стільки карає, скільки наперед виправляє майбуття: якщо не потерпите й не зупинитесь при корені гріхів, то ніколи й не виживете в оззобі! одне зло людське: гординя, короста любостяжань, і друге також: смерть, голод, хвороби; лікар, виводячи в сади й на луки, менше зціляє, ніж мучаючи голодом і припікаючи виразки залізом; один лікар, один і той самий, і однаково природа тілесна цибає від щастя лихоманки, тільки меч судді вигострений, дари відметені, ями готові і колеса й кати розминають змурашене сите тіло; також виноградарі не тільки втепляють до зазимку корінь лози, але й обрізають пагони, мають заступи, але й серповидні ножі, і ніхто не засудить їх; отож, браття, поділяючи земне судійство, за віщо докоряєм Бога, коли нас, хворих безчестям, зціляє; який безум! не дарувати Йому й того права для захисту себе, яке даємо рабам невдячним; і втратимо час, коли відберуть власність і Він схоче взяти Своє, Він, мудріший безлічі лікарів, сердобольніший батька, правдивіший судді, поміркованіший землероба, Той, перед ким мусите благоговіти.

Здавалось читав, але книга була закритою; свиноподібні хмари за вікном човпли на висілок, — рити листяні покрівлі хат і чавкати жолуддям сердець озлоби, — причувся й голос володарки; кличеш царицею безпам’ятства, княжною тривоги, а пригадай серпень: на торф’яних кар’єрах вижухла осока, сам сказав, доки гостювати без діла, тестеві чоботи взув — завеликі, то ще по онучі підмотав — і стільки бльовкалось дрібної пташви на болоті, оддалік походжали чорнезні чаплі, на обгорілій сосні млявоокий і втомлений яструб оглядав свої володіння, через підняте крило з хижою зневагою зиркав на пискляве, забейхане птахство по ямах і сичав на людей, що заважали йому метнутись блискавкою на лови; кігті судомило і, щоб не вп’ястися намертво в горілу кору, він зрідка переминав лапами в пір’яних штанцях, пересвідчувавсь у власній силі й поблажливий, ледь примружений, дивувався відвертому нахабству мишей, що вештали, як хазяї, по висохлих рівчаках, по людських протоптах, розлякували мух на роздутій, подовбаній воронням, рибі, розпурскували від уривчатого шелесту їжака; зелені рої над здохлятиною виказували їхні легіони; по канаві кишіло червонобокими карасями, ти вичерпував їх колискою, щиглями збивав п’явок на ногах, мені наказав бігати з торбою слідом, зроду стільки мертвої риби не бачила; зеленкуватими коржами поприсихали до злущеного мулу линки, з роздертих ротів лізли черви, вогняна задуха пражила ліс, кинь сірника — і вибухне; ти відкинув колиску, верескнувши; диви! диви! грубелецький, з держак суховил, в’юнисько терся об залатане алюмінієвим дротом дно, найстаріший водяний гад спокусливо й чорномудро глипав на нас очима, попискував, як баба від нетерпця, під шкіру мені заповзав нестрашний солодкий страх, що прокидався потім завжди, коли мліла в обіймах лікаря і вгадувала опівніч твого приходу; сутеніло, і чайки й чаплі, почистивши об пір’я дзьоби, відлітали в заболочене закло кар’єру; бриніли на вітрі стовпи комарів, твоя покусана гола спина біліла над калапецею; я, обросившись по пояс, гукала; ходімо, годі! гукала з торбою по твоїх слідах, буцім припнута, прикатована вічно дихати чорним смородом багна і обростати лускою впійманої тобою риби, — годі, кому кажу! — таке, ніби наснилося на яку хворобу; сите болотяне чмакання ступаків, чорне, збовтане підсачком, плесо, чорнезні на протилежному боці птахи, жагуча пульсуюча слизькість в’юнів, коли опустивши руку в торбину, намацувала, стискала найтрубшого і вгадувала майбутнє; вмивалися біля джерела — знявши з очеретини консервну бляшанку зливала тобі на плечі, на шию — ти все боявся, що п’явка приссалася до одного місця, довго розглядав себе, гиготів лошачком, тер болотяні ляпахи на скронях, шкодував, що забули взяти мило; щоб скоріше обсохнути робив зарядку; вдома домивалися в балії, та бруд так глибоко в’ївся в шкіру, що проступив і назавтра, то лоскотав під пахвами, то просинювавсь під очима, то цементно сковував брови, скільки не відмивай, а болотяним духом, тільки принюхайся, б’є від шкіри; здавалось, і любимося там на багні, на торфовиську, на мертвоспресованому корінні лісових родів, на перелюбному ложі самої нечистої сили, що виповзає з руки і обплутує, обпікає судомним гадючеслизьким шалом; — за дурні невідмивні вечори згадуєш мене чорно; і все в мені гіркне тутай.

25

Нічого чорного, нічого злого — розказати про вересень? відпустку за власний рахунок взяла, вдвох подались до батьків твоїх, тесть саме отримав дачну ділянку і встиг поставити на межі халупину завбільшки з вулик, автобусом виїхали за місто; пам’ятаю куряву на задньому сидінні й піддатливе, майже здитиніле під спортивною бобкою твоє плече; така мізерна, така до жалю покірна була ти тоді, така благаюча захисту, з болісне зморшкуватим усміхом, найвродливіше свята, опечалена кленовою гіркотою посадок — тиха пора згасань і кволих дірчатокрилих джмелів, що випили очі останнім, блідо малиновим, квіткам чортополоху! — якщо до смертного часу забуду сівкий попелястий дощ і спонурених грибників, що з корзинами пхалися на передні двері і червоніло кришиво збитих мухоморів на їхніх гумових чоботях, якщо захоплений вересень обвіє останні порошини на стеблах полину, повз які буксував на бакаях наш автобус і я з дядьками виходив підпихати, і ти дивилась крізь примружливе скло, якщо посмуговане хмарами небо ще однораз на віку звузить обрій розподілками маштабу, твоє волосся пахнутиме грибами, беріг білітиме від печериць, згустків нічного туману, якщо знову, як тоді, щезне головна твоя риса — чогось завжди бракує; то уваги, то любові, то застільного співу, то спокою лицем до стіни, — якщо відболить дочорнобильський неповторний час, якщо доля пошле ще один такий день, тоді пам’ять з’анігілює; палахне й зникне моя приреченість на сповідь; дотоді ж, — до неможливого, — обізвуся сама: голову прихилила на його впевнене під штормівкою плече, — пальцями неболяче стискав груди, — мій повелитель, мій мовчазний, мій ні на кого не схожий, мій законний спокусник, вибачить все, помагатиме старим на дачі, нехай сусіди подивляться, чоловік, сім’я, діти; восени, як і тепер, вкутає болоньявою курткою ноги на голому дощаному ліжку, нагнувшись, обтисне долонями моє лице, злегка побатьківськи поцілує лоба; за розкритими дверми розкладе вогонь, держаком обламаної лопати накопає картоплі, назбирає гудиння по грядках і, коли дим понижчає над сусідніми халабудами, ми зрозуміємо, що посіялась мжа; знову так морозно всередині; дістань фляжку коньяку, сьорбнемо з горла, обдмухай від попелу печені картопини, простроми їх сірником, деякі загорни жаром, дим волошково зацвіте на вогні, стрімким синім почерком допише вечір, згойднеться від протягу скинутих одеж, розтане, як ми обоє в єднанні, заплющені поблизу неба; тиша, дощ обціловує оселю, холодно, куртка стала замалою для двох, ковток спиртного, твій голос, випірнула з глибини, нестерпно довго, з трояндовими пелюстками замість очей, сліпо чекаючи світла, видихнула себе і закинула голову, щоб струснути волоссям, дрімота; змовчала про похорон шкільного друга, розбився на планері, — вигадав нову модель і крила склалися на льоту, — заціловував на танцмайданчику, коли ходила у восьмий клас, циганкуватий, веселий, задиристий, зуба висміяв у кулак, світив щербиною, бився з кожним, хто без його дозволу запрошував мене на вальс; потім поїхала вчитись, жила в гуртожитку, залазив по трубі, порядок витримували казарменний, підйом, відбій, перевірка кімнат, заправка постєлєй! закохав трьох моїх подруг по кімнаті, все підслухали вночі, все розпитували зранку про недочуте, потаємне, — свіча нашого безсоння заливала їм вуха гарячим воском, — вже тоді побоялась виходити за красеня, хоч і потім підбивав кинути тебе, завербуватись на далекий Схід, своїх діток двоє, моя одна, славна б вийшла сімейка, хотіла вирішити остаточно, там радіації нема і квартиру обіцяють незабаром, та вже феміна в мені сиділа, боялась, що над таким не подужаю взяти верха (навіть не просто щоб верховодити, поганяти, користуватись до останньої жилки ним, а щоб витруїти з себе краплю останньої любовної покори), він інженерив, майстер був золотий, жіночка з кислою міною, дивилась на неї, думала: хіба й собі отак скисну від ревнощів, постарію? розбите тіло планериста нагадувало одягнутий холодець, щось драглисте і водночас застигле; засліплення смертю збудило в мені дику хіть; рятувала себе цинізмом; здавалось, саме падіння з висоти любощів, сама тривога невтілених жадань, що били нас дрижаками, перетерла його кості на солідол нудьги, перетворила тіло на драглі, обтягнуті чорно смугастим костюмом і шорсткою, неприємною, тонкою, як плівка засохлого клею на пальцях, шкірою; його мама повідомила телеграмою, то плакала, то кляла на чому світ стоїть законну невістку, що повіялась на курорти і чорти її знайдуть там, це через неї здому втікав, це через неї розбився, через миршаву гнилороту суку, заколупала бідного своїм ниттям, фригідна мимра, бухгалтерська рахівниця, рахітка; його мама впросила читати всенощну, ой, страх, ой, думала, коли ж світатиме, голос, слова про Лазаря хололи стеарином при трьох свічках, — ось дочитаю і днітиме, — страх, ніби мурахи од вогню, пробіг спиною; згадалось, що з мамою ходила в церкву святити крашанки, тітки розкладали принесене на хустках, ми ж такі були бідні, що тільки три фарбовані цибулинням яєчка лежали на пілці, батько все пропивав, злікувався потім; ми ж стояли перед освяченням і доброокий, бородатий священник віником воду як лине! дочитала про Лазаря, розсвіло, вперше поглянула на покійника, перехрестилась, — от зараз встане, руки його вузлакувато зміцніли, в кучерях чіткіш означилась сивина, тільки не було віри, розтанула від передсмертного подиву; завіщо, доле? після похорону ходила марою, зайшла поставити свічку в храм, стовпець воску в пітних руках обтанув, тремтів, баби збоку косували й лякливо хрестилися; гляньте на грішницю, свічка в неї вистрибує, як жива; ти приїхав на декілька днів пізніш, справді, вибралися за місто, лежали на дерев’яному ліжку, в халупі з відкритими дверми, дощ пахнув попелом, під курткою було тісно, мокре листя незмивно прикипіло до сходів, знадвору напливала теплінь, всередині стіни холоднішали від темряви, ти закорковував скляну фляжку, налапував сигарети на підвіконні, сідав у старезне плетене крісло при дверях, курив зсутулений, дим випускав надвір, запитував чого мовчазна? тихішала, щулилась, вростала в ліжко, давно відлюбила тебе, звідки ж напливла ніжність? перст доленосної тривоги відчула на собі, — триматимусь за Богдана — розказала про аборт, ти скипів, скочив, підгилив крісло за поріг, підійшов, стискаючи пляшку за горловину, думала, вб’єш зараз; ти сказав, знаю, боїшся, що другою дитиною тебе припну, ех, дурепа; в хатині зробилось тісно і вибите, — чомусь тільки тоді помітила, — вікно задихнулось линялою занавіскою; думки про аборт спліталися з видивом посолених в’юнів, які стікаючи моркв’яним слизом, плавились клубком болю і, дужче роз’ятруючи себе, повзали в емальованій мисі з ікринами загуслої крові; їхали додому, за поворотом зблискувала ріка, рожевими недогарками понад берегом пломенів гірчак, на стручках вербного листя відпливала осінь; лучче б ти докоряв; зійшли з автобуса, допив коньяк, весь осунувся, дідок бородатий, та й годі; пляшку поставив під лавочку на зупинці, брели лугом, назбирав повен картуз печериць, мені ж пекучий клубок в’юнився всередині; певно думає, що дитина була не від нього? ну і нехай, досить підозри; розламаний на козирку картуз печериць і поминальну мовчанку виніс на пагорб, звідти водніло містечко, світляками кишіли вікна на трухлому пні осель, все змаліло до розмірів власної біди, побачила тебе з божевільними очима; ти бубонів, дитино сумна, ненароджена, манюня, вдихни цей запах землі й грибів, скоро й ми ним станемо; амоксовії напівдикі, що на диких просторах пили людську кров і тішились кубками з черепів ворога, впоєні нечистотами войовничого варварства, гляньте на тих, що з материнського вим’я вовчиці отримали всі високі знання, а впали в безодню невідання; зійдіте з коней, перед розп’яттям упадіт ниць, причастіться вічної істини, єретики похрещені, незлі, осідлі, — коли кінськими гривам