“На ранок він мене покине,
коли мої надії відлетять”.
Едґар По.
1.
Ще сонце у горах за гострі ґраніти
не встигло вечірній свій блиск віднести,
а вже у бору із повітря на віти
спустили тумани холодні хвости.
І з Альпів, де грізно круки крячуть віщі,
почувся розпукою пройнятий спів,
аж я у казармі на вогкім горищі
до самого серця єством затремтів:
,,У мене був муж по-гірському високий
та ще й і мисливець гірський на ввесь ліс,
але вже немає його аж два роки,
і висить в коморі без пострілу кріс.
А посеред хати, де хутра ведмежі
на світ поглядають склом чорних зіниць,
все ліжко обвішане ґроном одежі
з найкращих, вовнистих, альпійських лисиць.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та крук на березі із дзьобом кривавим
щоранку гукає до ґанку та стін
про те, що із поля воєнної слави
ніколи до гір вже не вернеться він.
І ось над проваллям стою кожний вечір,
де й ніч пролітає, мов тихая мить,
і гірко тужінням здригаються плечі,
аж доки на дерево крук прилетить.
І жду я, і жду я вже іншого мужа
і з рідних околиць, і з дальних країн,
щоб дати йому так, як серце ще здужа,
тремтіння і ласку гарячих колін.
2.
Приходьте ж, звичайні, приходьте й, бояни,
і ніжно того, щиросердно кажу,
хто вранці прибуде і буде слух’яний,
я в шлюбнеє ліжко сама положу.
А мужа того, що засвітить підкови
в обіднюю пору до мене у двір
і буде покірний мені до розмови,
я в клуню пошлю під одежу із шкір.
Того ж я, що прийде, як випливуть зорі,
і буде під чобіт стелитися мій,
запру ночувати в дубовій коморі,
щоб мав аж до ранку собі супокій.
І всі вони там хоч до Божого Суду
нехай кабанами хропуть, мов з-під лав,
та я на подвір’ї самотняя буду
тужити невтішно у білий рукав.
Бо став би навіки аж той за дружину,
хто здер би зухвало мої спідниці
і стиснув за стан, щоб, відкинувши спину,
я в нього й зомліла на дужій руці.
А він, щоб схилився до вуст, де аж піна
покрила б зубів найсліпучіший ряд,
щоб я і не зчулася, як і коліна
він взяв би на шкурах убитих звірят.
Ідіте ж, зухвалі, ідіте ж, стрімучі,
мерщій до вдовиці гірського стрільця,
щоб я не знайшла там на скелях у кручі
себе у обіймах страшного кінця” …
3.
І вийшов я в Альпи і там знайшов віллу
з портретом якимсь на порозі без рям
і світлу березу, безлисту та білу,
і в неї ведмежий кожух під гіллям.
Я в кручу схилився і, ніби пелюстку,
з якою навіки розлуку взяв сад,
побачив на гострій відколині хустку…
і з жахом містичним хитнувся назад.
Бо там на глибу неміреннім та млоснім
кипіла вода по камінні у рин
і в бризках котила повалені сосни
з Гранітних, далеких, гірських височин.
И назад я вертався, мов люди живі ще
із смертного бою без дум і без мук,
аж бачу, що сівши на вогке горище,
мене зустрічає і крякає крук…
О, так, це той самий, бо з дзьобом червоним,
що крякав і жінці прийдешнє її…
І хто він такий тут в облуді ворони
облітує ночі і ранки мої?
Чи він може чинник недолі найвищий,
що стежить за мною на кожнім сліду
і кожну мету ще у зародку нищить,
як тільки я серце до неї зведу?
І хоче аби обернулися в дибу
і тиша і дум чарівні голоси?..
Та ворон зірвався в повітря, мов вибух,
і швидко полинув в альпійські ліси.
А я залишився з порожнім горищем
пропащої стрічі, пропащих надій,
що будуть душі і тоді золоті ще,
коли вже і дух тут знеможеться мій. . .
Джерело: