Тож хто врешті-решт організував  голод-винищення українців у тридцять другому-тридцять третьому роках минулого століття? З чиєї вини на очах усього цивілізованого ХХ віку було вигублено мільйони й мільйони наших співвітчизників? За що, чому і чиїми диявольськими руками мучили й винищували такого працьовитого й терплячого українського селянина? На ці болючі, як незагойна рана, питання у своїй книзі-епопеї «Безкровна війна» на історичних фактах і свідченях очевидців пережитої трагедії-катастрофи, а також на архівних документах, зокрема світлинах, – дає сувору відповідь письменник Олесь Воля (Міщенко Олександр Володимирович) – один із найавторитетніших дослідників голодоморів в Україні. Книга розрахована на всіх українців, що в Україні й за межами України сущі.

Олесь Воля. Безкровна війна ТОМ 1

Олесь Воля. Безкровна війна ТОМ 2

____________________

Олесь Воля

СКЛАДАЮ ГЛИБОКУ ПОДЯКУ ВСІМ ОЧЕВИДЦЯМ, ЩО ДОПОМОГЛИ ЗВЕРШИТИ ЦЕЙ СКОРБОТНИЙ ТРУД

Мертві волають до живих

Пам’ятаю, п’ятирічним хлоп’ям я дивився крізь причілкове вікно і бачив біля всохлої груші-дички чотири перехняблені хрести. Запитував у моєї побожної бабусі Килини: «Бабусю, а навіщо хрести біля  хати?»

Бабуся довго мовчала, скрушно хитаючи головою: «То, онучку, тридцять третій. Страшне тоді було. Ой, страшне…»

Я так і не встиг довідатися від неї, що ж то було за «страшне» (бабуся померла) – вже розповіла моя матуся: в могилках отих покоїлися вічним сном мамині сестри Люба, Галина, Маруся, брат Гриша. Від голодної смерті на той світ відійшли. Останньою помирала найстарша Маруся. Трудилась вона в полі, і батьки їй купили на зароблені гроші червоні чобітки – не довелось походити в чобітках. Від голоду й недоїдання Маруся злягла і, передчуваючи смерть, покликала до себе маму, тихим, ніби потойбічним голосом попросила: «Мамо, покажіть мені оті червоні чобітки…» Мати, намагаючись полегшити страждання  доньки, хутчій дістала чоботи з-під полу. Висхлими, посинілими руками Маруся взяла чоботи, поцілувала неньку в чоло, та й стала бездиханною. Навіки закляк подарунок батьківський у її ослаблих руках…

Скосила смерть і діда Хому. Не бажаючи йти в колгосп, заліз він на піч у хаті, пролежавши отак двадцять один день, поки не зняли його  з печі мертвого.

Наш рід поменшав на п’ятьох душ. А що ж коїлося в тому, тепер далекому, минулого століття, тридцять третьому в моєму селі Винниках? Я ходив од хати до хати і записував слово до слова розповіді людей, нічого не вигадуючи: у Винниках майже повністю вимерли хліборобські роди Сліпків, на третину поріділи дворища на кутках Довганів, Лифарів, Мищенків. У сусідній Бреусівці лише на кутках Бабичів і Сердюків у голодовку вимерло втричі більше людей, ніж їх загинуло в Другу світову війну.

Голодоморське чавило смерті прокотилося по селах Олександрівка, Чечужине, Хмарино, Красносілля (села належали до нашого колгоспу «Ленінський шлях»). Про це я написав брошуру «Безкровна війна».

Так, у тридцять третьому велася війна. Підступна, сатанинська, безкровна війна, коли під корінь винищувався українські селяни. Не в пошані були для можновладців ані совість, ні сумління, ні здоровий глузд, ні віра в Бога. На землю мовби зійшов сатана, що сіяв підступництво, зраду, брехню, наклепи, демагогію, доноси, убивства, безкультур’я, руйнацію духовних надбань, ворожнечу між людьми, неробство й облуду. В тому жахливому тридцять третьому Україна була засіяна голодоморськими кістками так рясно, як рідко яка держава в світі зазнавала таких жертв із початку виникнення роду людського. Третина, четверта частина людей вигинула в кожному (підкреслюю: в к о ж н о м у) селі, хуторі, хутірцеві на моїй рідній Полтавщині. Таку кількість людей (а часом і більшу: були навіть «запечатані» села, тобто такі, в яких люди вимирали до жодної живої душі) від голоду й хвороб смерть викосила на Київщині, Дніпропетровщині. Кіровоградщині, Черкащині, Вінниччині, Чернігівщині, Житомирщині. Коли помножити кількість жертв на кількість сіл, охоплених голодомором, вийде така «арифметика»: шість – вісім мільйонів. Приблизно стільки дітей і батьків, бабусів і дідусів, працездатного населення знищили в тридцять другому-тридцять третьому роках.

Доля  хліборобів-українців була набагато тяжчою і ганебнішою від становища рабів Асирії чи Єгипту: після підневільної праці їм давали сякий-такий харч, і вони, раби, від голоду не вмирали…

Господи, Боже наш праведний! І до якої тільки  наруги довели нас усесвітньозгуртовані слуги сатани, імперські зайди унтерпришибеєви й доморощеного гатунку гнучкошиєнки, галасуючи, що «старий мір разрушат до основан’я», а згодом на руїнах, розваллі вибудують «новий мір» – новий лад із новим порядком. Разом із сатанинськими слугами-професіоналами чинили беззаконня й наївняки-комсомольці (рожево-спрощено дивилися вони у день завтрашній). Забирали останнє зерно, виганяли дбайливих, з діда-прадіда вкорінених і залюблених у свою землю селян на безлюдну, мертвотно-спорожнілу вулицю: мовляв, здихайте… Ось так! Хто не за нас, той проти нас. «Геть куркулів і підкуркульників!», «Знищимо куркуля як клас!», «Кальоним жєлєзом випалимо петлюрівське охвістя!», «Геть попів-міроєдів!», «Геть з двору!», «Геть за межі України!». Геть, геть, геть…

Покара була щонайлютішою: смерть або десять-п’ятнадцять років Соловків, а на додачу ще й п’ять років позбавлення в правах громадянства, коли людину дорівнювали до становища говорящого бидла…

Дорога до пекла веде через благі наміри.

Здається, що ще може бути незрозумілим, непроясненим і непроясненним у причині загибелі від голоду мільйонів українців (та й не тільки українців: диявольський механізм винищення діє по відношенню до всіх націй однаково): якби не ходили по хатах-дворах «свої» ж, виконуючи волю райпарткомів та НКВД, то й не мерли б, як мурахи на морозі, потерпілі. Але як Божий день  зрозуміло, що конкретні виконавці були тільки малюсінькими, підневільними провідниками-«трибочками» в головному сатанинському «трибкові-чавилі», що знаходився в чужій імперській державі, де корінний народ росіяни були так само принижені й знедолені, як і українці, чи, скажімо, казахи, осетинці або татари.

Саме  космополіти-більшовики та енкавеесівці і є головним трибком-чавилом, що винищив усе те здорове, порядне й совісне, що було серед усіх народів «від Москви до самих до окраїн».

Але  не російський народ винен у  голодоморській безкровній війні тридцять третього. Не народ! Винні ті, що були при владі (поіменний список їх наводжу в книзі). Саме з їх команди вершилося диявольське винищення народів колишньої імперії. І те винищення почалося ще раніше: на початку ХХ століття, коли світові архітектори хаосу й руйнації, скориставшись ситуацією, прийшли до влади, здійснили так звану соціалістичну революцію і, прикриваючись гаслами розшалілого натовпу, – гаслами рівності, свободи й братерства, – прагли одного-єдиного: світового панування. Про це неодноразово засвідчувала історія. Про це історія свідчить і зараз. На жаль, воля Божого провидіння підказує: свідчитиме вона й на невизначене майбутнє. Але слуги Сатанинського Ордену ще постануть перед праведним, Божим судом.

Так має статися.

Так повинно статися. Раніше чи пізніше – так буде!

Якщо ні: могили возопіють і мертві воскреснуть, і вже воскреслі здійснять святе діло суду.

Винні у скоєних людовбивчих злочинах, зокрема в голодоморському, мають бути прокляті в пам’яті людській на всі віки!

…Ми тільки зараз робимо висновки-здогади: якби в тридцять третьому Україна була окремою незалежною державою, якби упродовж століть не виховувався особливий тип українця-раба гнучкошиєнка, якби українців за п’ятнадцять років совітської влади не поставили на коліна, якби не винищили дощенту національно свідому нашу інтелігенцію, – тоді голодоморське лихо-катастрофа унеможливилося б… Але сталося те, що і мало статися.

Я ВЕСЬ ЧАС ЖИВ І ЖИВУ ТИМ СВІТЛИМ, ПРАВЕДНИМ ПЕРЕДЧУТТЯМ, ЩО ЯК БИ ГЛИБОКО НЕ ЗАКОПАЛИ ПРАВДУ ДИЯВОЛЬСЬКІ ПОСЛУШНИКИ – ПРАВДА ВОСКРЕСНЕ!

ВОСКРЕСНЕ НАЙПЕРШЕ ДЛЯ НАС, УКРАЇНЦІВ. ЗАДЛЯ ІСТИНИ. ЗАДЛЯ ПРИЙДЕШНЬОГО.

КРАПЛИНА ПО КРАПЛИНІ, ЗЕРНИНА ПО ЗЕРНИНІ ЗБИРАЄМО ДОКУПИ СЛОВО ПРАВДИ, НЕСМЕРТНЕ СЛОВО. НЕСМЕРТНІ І МИ – УКРАЇНЦІ.

Олесь ВОЛЯ, 24 серпня 1997 року.