Нестайко Всеволод. Загадка старого клоуна

679

РОЗДIЛ I

Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годi. А для iнших…

Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.

Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.

Як каже мiй дiд Грицько: “Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав — порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий”.

Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.

Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою “пiд нуль”. А в iнший час моя “фотографiя” лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi… Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.

I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.

Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: “Покажи йому палець — i вже смiється”.

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набiгла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.

А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п’ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке — i учнi, i вчителi, i самi стiни, — i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке — i учнi, i вчителi, i самi стiни?!

А я так любив свiй клас! Нiколи б у життi не помiняв його, якби ото любий таточко мiй та не перейшов несподiвано в iнший клас.

Минулого лiта приїхав до тiтки Наталi, сусiдки нашої, з Києва брат, доктор технiчних наук, член-кореспондент Академiї наук, Iван Михайлович. Лiкарi, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то вiн до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, “Реве та стогне” спiвали, те-се, i зацiкавився Iван Михайлович моїм татом. А тато мiй, мiж iншим, механiк. У колгоспнiй майстернi сiльгосптехнiку направляє: Ну, до того ще й взагалi майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.

Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:

— Та ви ж закiнчений майстер — “золотi руки”! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви — унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант — це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi…

— Та що ви, чесне слово! Та припинiть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще… “Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…”

Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.

Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв — весело, коли сердився — глузливо).

— Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!

— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.

— Велике дiло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.

— У-у-у! — вголос заплакала мати.

— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?

— А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — i не впiзнати: артистка, з голови до п’ят самi “лейби” заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж — давай! Доганяй!

— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург… Куди схоче. По всенькому ж Києву об’яви запрошують на роботу.

— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?

— Технiка.

— Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.

— Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба…— Тато зiтхнув, i менi стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.

— Все одно ти перекинчик, — i собi зiтхнув дiд.

— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я.— I не був нiколи ним.

— Ти, Стьопко, як пень, — усмiхнувся дiд Грицько.— Голова — як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам’ятай!

— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.

— Ну, гаразд уже, годi, гаразд! — весело засмiявся враз дiд Грицько.То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi — великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!

Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.

Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.

— А що? Який “добридень”, таке й “доброго здоров’я”,-ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько.— Ми ще там усiм носа втремо.

— Еге ж! — хмикнула, усмiхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир.

— А що? А що? — пiвником закозирився дiд.— Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я…

— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.

— Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.

— Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.

Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i…

Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в’янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев’янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi…Я дуже люблю свого дiда.

У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп’якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте “Грицько” у людей звучало не образливо, а нiжно.

Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак “свято новонароджених”, як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!

Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:

— Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.— I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.

Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв “у расположенiє” забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши “на десерт” “язика”, назад повернувся. Такий туман був!..

То про змагання наввипередки з вовком.

То про те, як узимку ненароком пiд лiд провалився, проплив i в ополонцi, де наш колишнiй завклубом рибу ловив, голову вистромив та: “Здрастуйте, Олександре Степановичу!” Той так i вкляк — зомлiв.

Чого тiльки не розказував про себе дiд Грицько!

I хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: “От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!” — але очi в неї смiялися, iскристо промiнились, i не могли Вони приховати нiжностi.

Вдачею я пiшов у дiда.

Тато в мене серйозний, помiркований, розважливий. А я — шалапут.

— Весь у дiда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очi в неї теж промiняться i смiються.

— Не дрейф,— пiдморгує менi дiд Грицько.— Такi, брат, вдачi, як у нас з тобою, не пiдряд, а через поколiння народжуються. Бо iнакше не було б порядку.

Але якщо тiльки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселiше ж буває саме тодi, коли немає порядку.

У кожному класi є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, пiдскакує. Кидає вчительцi реплiки, робить гримаси i взагалi викаблучується, як тiльки може. Аби тiльки всi смiялися. Аби тiльки розвеселити товариство.

У нашому класi таким жевжиком був я.

I от…

РОЗДIЛ II

Шостий “Б”. I нащо ми переїхали у цей Київ?!.

Ми прибули до Києва уранцi. Ми їхали з-за Днiпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.

I пiсля Дарницького плетива рейок, пiсля бiлих багатовiконних березнякiвських новобудов раптом ступила з-за обрiю нам назустрiч велична срiбляста постать Вiтчизни-матерi (знаменитий київський меморiал) i золотисто засяяли на срiмких кучеряво-зелених кручах цибулястi банi Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку i готель “Київ”, i Володимирська гiрка, i будинок ЦК комсомолу, i iграшково тендiтна Андрiївська церква…

Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше вiдчув, що я в Києвi.

Тато зустрiв нас на перонi з квiтами, збуджено-метушливий i якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо мiське, чого не було нi в мамi, нi в дiдовi, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, нi, звичайно, в менi.

Я це одразу вiдчув.

Квартира була порожня й лунка. В однiй кiмнатi стояли попiд стiнами три однаковiсiньких алюнiмiевих розкладушки i лупав бiльмуватим оком телевiзор. У другiй нiчого не стояло, тiльки в кутку було навалено в безладдi рiзних ящикiв, мiшкiв, пакункiв — нашi речi, три днi тому привезенi колгоспною машиною.

Лише кухня була обставлена. Новенький стiл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазинi.

— О! Молодець, синку! — поплескав дiд Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню.— Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сiсти та борщу з’їсти.

Я одразу ж вискочив на балкон. В усiй квартирi найбiльше менi сподобалися ванна i балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима однi з кiмнати, другi з кухнi,— хоч у футбола на ньому грай.

Наш будинок стояв на бульварi Дружби Народiв бiля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсi, i з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Днiпро, за бiлi новi масиви, за огорнутi сизим маревом заводи, за синi лiсовi далi…

Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, пiдскочити — i побачиш за обрiєм рiдне село. I хлопцiв-однокласникiв побачиш, i дружкiв своїх Василя та Андрiйка, i вчительку Марiю Степанiвну, i завуча Володимира Свиридовича, i руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу…

Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, i Марiя Степанiвна, i таткiв друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квiти. I говорили якiсь гарнi слова. А Марiя Степанiвна обняла мене, пригорнула:

— Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч i багато ти менi кровi попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.

I я, дурний, не витримав i заплакав. Василь з Андрiйком поодвертались i теж зашморгали носами.

А коли ми вже сiдали в машину, щоб їхати на станцiю, я весь час озирався. Менi дуже хотiлося хоч на мить побачити оту руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, що жила за чотири хати вiд нас. I тiльки як ми вже вiд’їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услiд. Руде її волосся аж горiло на сонцi i осявало все їхнє подвiр’я, всю вулицю, весь свiт.

Я пiдскочив i замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку i помахала менi теж. Серце мов аж зайшлося вiд радостi. До самiсiнького поїзда я був щасливий.

I тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрiєм, руду Гафiйку, яка стояла коло льоху i махала менi рукою. I серце моє стискалося.

У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звiсно, ходив разом з ним.

Чимось та школа нагадала менi нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, олiфою. I шпiнгалети на вiкнах так само не зачинялися. I шибки заляпанi фарбою. У коридорi стояли козли. Мабуть, щойно закiнчився ремонт.

Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща пiсля ремонтна холодна сирiсть були непривiтнi й одразу нагнали на мене тугу.

I туга та була передвiсником невеселих моїх днiв у новiй школi.

Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класi, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнiтюче почуття, який принизливий трепетливий неспокiй огортає тебе з першої ж митi пiд цiкавими глузливо-вичiкувальними поглядами, що зустрiчають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.

Де ти, вдачо моя весела?

Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п’яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!

Та хiба втримаєш?

Смiх i гумор, веселий настрiй — то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти — не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.

Недарма казав завжди дiд Грицько: “Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi”.

Ех-хе-хе!.. Легко сказати — не давай, а коли…

Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого “Б” класу, якесь недобре передчуття охопило мене.

— О! Новачок! — дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.

— Новачок! Новачок! — майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.

Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.

— Звiдки, пане, будете? — глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.

— З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! — бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.

— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум’яного, як яблуко, хлопця.

— Язикатий, нахаба! — кивнув той.

— Тихого пса й муха куса! — хвацько вiдповiв я.

— Ну, дурному псовi усе мухи в головi,— усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.

Я знiтився.

Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе… Перший смiх — то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.

Другого смiху я завжди боявся.

Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.

Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева.

Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.

“Нiчого! Нiчого страшного не сталося, — заспокоював я себе.— Подумаєш, одна невдала реплiка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!”

Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний — лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум’яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.

В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти — Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.

П’ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п’яте колесо у возi.

“На пасiцi не розмахуй руками”, — казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.

А так…

А так став я посмiховиськом.

— Ну як там справи з мухами?

— Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,

дзижчить.

— Привiт, Муха!

— Гав-гав!

— Дз-з-з!

Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.

I я, перший жартун i дотепник у своїй школi, гострого слова чийого боялись навiть старшокласники, я, онук вiдомого на все село дiда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчiрку, об яку витирали ноги всi, хто хотiв.

Я розумiв, що я сам винен,— не треба було менi ото ляпати про пса й муху, та вiд того ставало ще важче.

Дома мого настрою нiхто не помiчав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював i в суботу та в недiлю. Його дуже хвалили, а Iван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навiть дiстане колись почесне звання “феллоу”. Поки що в нас у Радянському Союзi є тiльки один представник цього всесвiтнього товариства висококласних майстрiв. Це Фелiкс Равдонiкас iз Ленiнграда. Про нього навiть фiльм по телевiзору показували.

Мама поступила працювати на взуттєву фабрику бiля Лаври. I вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дiд Грицько трохи побув та й поїхав назад у село — копати картоплю.

Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третiй, одягалась i мовчки сидiла посеред кухнi на табуретцi, склавши руки на колiнах. Якось, прокинувшись уночi, я вискочив, куди менi було треба, i мало не вмер з переляку, побачивши в кухнi на тлi вiкна мовчазну нерухому постать.

— Чого ти кричиш? — тихо спитала баба.

— А чого ж ви?.. Я думав, що то злодiй. От iще!

— Ех! — зiтхнула баба тужливо.— I як там моя Лиска? I курочки… I кабанчик… Той старий хiба догляне як слiд. Ех!

Через кiлька днiв поїхала вона до своєї Лиски.

Та й нащо мене доглядати?! Що я — дитина, чи що.

Все одно нi баба, нi дiд, нi батьки не зрозумiли б моїх переживань.

— Ти ж гляди, синку, обережненько,— наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь… I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.

— У кiно сходи,— тицяв менi карбованця тато.-Морозива

з’їж, абощо.

— I ключi ж ‘не загуби,— вже з порога озивалася мати.— I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока…

Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.

Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.

Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.

Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти — пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.

Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.

Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.

Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.

Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.

У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей…

Зараз цей мандрiвний дух просто виручав, рятував мене.

Я йшов бульваром Лесi Українки, повз пам’ятник Лесi, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далi прямував до площi Жовтневої Революцiї, де ото вiдбуваються паради, демонстрацiї та рiзнi урочистостi, i повертав угору до Софiї або йшов далi до фiлармонiї, до Володимирської гiрки. А вiд Софiї, вiд площi Богдана Хмельницького, брiв до Золотих ворiт, до оперного театру, до унiверситету i пам’ятника Шевченку… А з Володимирської гiрки прямував до Андрiївської церкви i потiм круто униз-униз, повз старовиннi кам’яницi з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок “Ричарда Левове Серце”, повз будиночок письменника Булгакова — на Подiл, на Червону площу, до пам’ятника Григорiю Сковородi, до Києво-Могилянської академiї.

Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народiв до Днiпра i йшов у Парк Примакова, а потiм набережною-набережною аж до станцiї метро. I сiдав на метро…

Або з бульвару Лесi Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулицi, а тодi Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далi повз пам’ятник Слави, Палац пiонерiв, “Арсенал”, Будинок офiцерiв, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи i де бував Пушкiн. А звiдти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонiкiдзе, до будинку з химерами, будинку, якого нiде в свiтi бiльше нема…

Та хiба я можу переказати вам усi свої київськi дороги! Це я зараз кажу вам усi назви, щоб ви не заплутались i щось собi уявили. А тодi я йшов навмання, не знаючи нi вулиць, нi площ, нi де воно що.

Я не боявся заблукати.

Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києвi не загубишся.

Я просто йшов собi та йшов i дивився, дивився, дивився…. I з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.

Я йшов i, тiльки йдучи, забував про те, Що сьогоднi знову в школi хтось дзижчав менi мухою, гавкав i реготав услiд, що знову я просидiв п’ять урокiв поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка нi слова ще менi не сказала i, здається, переживає й соромиться сидiти зi мною, що знову я самотньо простояв усi перерви пiд стiною, iз заздрiстю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопцi з галасливим Iгорем Дмитрухою на чолi… I я, зневажаючи себе, у безсилiй ненавистi бажав їм усiм упасти й розбити носи.

Я все забував i був вдячний Києву за це.

Та де б я не блукав, усi мандри мої закiнчувалися в одному мiсцi. На площi Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самi собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.

Цирк!

Коли я був у другому класi, нас возили на екскурсiю до Києва i повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремi цирковi номери по телевiзору, в кiно. Але живого цирку я не бачив нiколи. Тодi вперше. I цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманiв. Я так реготав, так кричав, так пiдскакував, що глядачi оберталися на мене.

I дресированi ведмедi, i конi, i жонглери, i акробати, i повiтрянi гiмнасти, i фокусник-iлюзiонiст — усе захопило мене страшенно. Але найбiльше вразив мене клоун — Олег Попов.

Я закохався в нього до безтями.

Вiн був для мене най-, най— i ще раз най-, найталановитiший, найсимпатичнiший, найвеселiший. Недосяжний, неперевершений.

Вдома, у селi, я взяв нову татову кепку, розфарбував її бiлою олiйною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська “шахматка”), почепив, потiм спiймав на сусiдньому городi бiлого пiвника (у нас були тiльки зозулястi) i в той же день на вигонi влаштував для хлопцiв циркову виставу. I хоча сусiдський пiвник не хотiв лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене i втiк, а кепка прилипла до волосся — хлопцi були дуже задоволенi: оплески лунали на весь вигiн. Значно менше були задоволенi сусiди: оплескiв не було (пiвник так i не знайшовся). I вже зовсiм був незадоволений тато..— кепку довелося викинути. Тато надавав менi таких оплескiв нижче спини, що вистави на певний час довелося вiдмiнити — з технiчних причин.

Але нiщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирiшив раз i назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радiсть i втiху, який примушує їх забувати свої неприємностi та невдачi, свої двiйки з математики, який викликає нестримний веселий смiх па всiх континентах, в усiх кутках земної кулi.

Як Олег Попов.

Як незрiвнянний, неповторний Олег Попов…

Я, звичайно, розумiв, що це справа майбутнього.

Клоунiв-хлопчакiв не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусникiв, антиподисти, канатохiдцi — артисти майже всiх циркових професiй починають змалку, з дитинства. А от клоунiв-дiтей не буває. Тiльки дорослi. Такий уже це жанр.

I я розумiв, що спершу треба закiнчити школу, може, навiть одслужити армiю (як Юрiй Нiкулiн — я про нього читав), а вже потiм… I тому я не квапився, спокiйно собi рiс, одкладаючи вирiшення своєї долi на доросле життя. Що стану клоуном, сумнiвiв у мене не було. I смiшити я вмiв, i вдача в мене була весела, i взагалi воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дiд Грицько…

Тепер, я гадаю, ви розумiєте, чому всi мої мандри по Києву закiнчувалися на площi Перемоги, бiля цирку.

Я ходив навколо цирку, дивився на афiшi й зiтхав.

Квиткiв у касi не було.

Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна бiлетерка у червоному, обшитому золотою стрiчкою мундирi суворо запитає: “А ти з ким, хлопчику?” — i мiцно схопить мене за руку. Я вже навiть заранi вiдчував її пальцi на своєму лiктi.

Кiлька днiв я отак ходив i зiтхав. I нi з чим iшов додому.

А потiм придивився i помiтив, що на деннi вистави людей дванадцяти-тринадцяти рокiв, таких, як я, пускають i самих.

I якось у суботу я наважився.

Квиткiв у касi, як я вже казав, не було. Бiля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дiтьми, якi кидалися назустрiч тим, хто пiднiмався, з благальним “Немає зайвого? Немає?” Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навiть коли був ближче до того, в кого нарештi виявлявся зайвий.

Та от я помiтив на сходах дiвчинку мого вiку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу i нерiшуче позирала навколо.

Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потiм зустрiвся з нею поглядом i прочитав у її очах якесь збентеження.

— Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я.

— Зайвий,— прошепотiла вона i густо-густо почервонiла. Вона так само вмiла продавати, як я купувати. “Яке їхало, таке й здибало”,— сказав би мiй дiд Грицько.

Через двi хвилини я вже сидiв у дев’ятому ряду третього сектора, i серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звiрiв i ще чогось невловимого, запах, якого нiде бiльше немає i який не можуть перевершити усi найпрекраснiшi пахощi свiту, я вдихав цей запах i, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше пiсля того, як переїхав до Києва.

А потiм була вистава…

Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.

Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвiйне.

Ап! — уже один стрибнув на плечi другому… Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.

А тодi — ваги-переваги — виходить на арену ведмiдь. I починає робити на гiмнастичних снарядах вправи — i сонце на турнiку крутить, i хрест на кiльцях тримає, i чого тiльки не викамстролює…

А iнший ведмiдь на велосипедi педалi крутить, а ще один на мотоциклi шпарить, аж дим iде.

I от пiсля ведмедiв на арену виходить… хто? — авжеж, клоун.

I починає… Нi! Нi, не можу я вам переказати циркової вистави. Не пiддається вона переказовi. I хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболiли.

Спасибi тобi, цирк!

Ти був менi так потрiбен зараз!

Я вiдчував, я знав, що тепер менi вже будуть не такi страшнi глузи, всi отi “гав-гав”, “дз-з” i таке iнше. Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.

Назавтра, у недiлю, я знову пiшов у цирк.

У недiлю було аж двi вистави, на якi я мiг пiти,— ранкова i денна. Я вже не соромився, смiливо кидався у пошуках “зайвого квиточка”. I менi пощастило. На ранкову я квитка дiстав. А потiм i на денну.

Усi номери я вже знав напам’ять. Але менi не набридало їх дивитися ще i ще раз.

Цирк став для мене як рiдний дiм.

I от пiд час другої, денної, вистави…

РОЗДIЛ III

Цирк. Несподiвана зустрiч. Таємничий дiдусь Чак розповiдає менi про

своє дитинство у антракт.

Я сидiв у майже порожньому притемненому залi й дивився, як унiформiсти пiд наглядом дядечка у довгому халатi натягують над ареною сiтку, готуючи друге вiддiлення. У другому вiддiленнi виступали повiтрянi гiмнасти. I дядечко в халатi був їхнiм керiвником. Я вже це знав. Виходити в фойє менi не хотiлося. Дивитись, як усi їдять морозиво або цукерки,— тiльки дратувати себе. Що там казати, звичайно, менi хотiлося морозива, але… усi грошi я вже витратив на квитки.

Я сидiв i ковтав слину.

I раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцiєю морозива.

— Будь ласка!

Вiд несподiванки я аж пiдскочив. Повернув голову.

Надi мною схилився дiдусь у сiрому светрi. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого дiда Грицька, очима.

— Будь ласка! — повторив вiн, усмiхаючись.

— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знiтивсь я.

— Ну, не ображай мене. Я ж вiд щирого серця.— Дiдусь присiв на вiльне мiсце бiля мене.— Я ж бачу, тобi хочеться. I менi хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!

Дiдусь був зовсiм лисий, тiльки брови мав густi й кошлатi. I з-пiд них свiтилися веселi голубi очi. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.

Отими веселими очима i тiєю родимкою вiн так нагадав менi мого дiда Грицька. Тiльки в дiда Грицька родимка була менша i на лiвiй щоцi, ближче до носа.

I так вiн якось щиро мене пригощав, що я не став далi вiдмовлятись i взяв морозиво.

— Дякую! Тiльки нащо було…

— Та ж кажу, познайомитися хочу,— лагiдно усмiхнувся дiдусь.Зацiкавив ти мене. Я тебе помiтив. I вчора ти був. I сьогоднi на другiй виставi пiдряд. I сам. Без батькiв, без нiкого. I щоразу смiєшся й радiєш, наче вперше бачиш.

— А ви…— Я затнувся.— Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?

— Нi. Не працюю. Я вже, брат, нiде не працюю, на пенсiї. За вiсiмдесят менi.

— Та ну! А я б вам бiльше сiмдесяти, як дiдовi моєму, не дав нiколи.

Справдi, у потертих джинсах, у светрi, вiн зовсiм не виглядав таким старим.

— Дякую! Дякую! — засмiявся дiдусь.— Якщо так, то це тiльки завдяки цирку. Цирк, брат,— це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агiтувати. Ти любиш цирк так, як i я.

— Люблю,— признавсь я.

— I, мабуть, мрiєш стати артистом цирку. Найпевнiше, клоуном.

Я почервонiв.

— Та не соромся. Це, брат…— вiн зробив широкий жест i хотiв iще щось сказати, але тут пiдiйшла жiнка з маленьким хлопчиком, на мiсцi якої вiн сидiв, i дiдусь рвучко пiдвiвся:

— Пробачте, будь ласка! — i, звертаючись до мене, сказав: — Ти пiсля закiнчення одразу не тiкай. Добре? Я у сусiдньому секторi сиджу. Побалакаємо

— Гаразд,— хитнув я головою, поспiшаючи доїсти морозиво Вже продзвенiв третiй дзвоник, погасло свiтло, i прожектори освiтили форганг (я вже знав, що так називається завiса, з-за якої виходять на арену артисти).

У другому вiддiленнi я весь час думав про дивного дiдуся. Хто вiн такий? Чого це раптом вирiшив познайомитися зi мною? Що йому вiд мене треба?

I хоч усе це було загадково, тривоги я не вiдчував. Дiдусь був менi симпатичний.

Коли вистава закiнчилась, я лишився на мiсцi, чекаючи його. Проштовхуючись мiж людей, вiн швидко пiдiйшов, майже пiдбiг до мене.

— Ну, ходiмо, ходiмо, я трохи проведу тебе. Спасибi, що не втiк.

Ми вийшли з цирку i пiшли вгору по бульвару Шевченка.

— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?

— Стьопа. А… вас?

— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, i не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усi,— Чак. Це моє прiзвище. Мене усе життя всi на прiзвище називали. Бо прiзвище коротке, а iм’я та по батьковi довге й важке. I я звик. Ти в Києвi недавно, правда?

— Недавно,— признавсь я. I, дивна рiч, раптом менi самому захотiлося розказати йому про себе. От бувають такi люди, яким чогось хочеться вiдкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять вiн уже знав про мене все.

— Ти гарний хлопець.— Чак поклав руку менi на плече.— Я не помилився в тобi. I недаремно менi захотiлось познайомитися з тобою. ТИ нагадав менi далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, i одну загадку, яку я так i не змiг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотiв допомогти менi?

— Я? А я хiба зможу?

— Гадаю, що так. Iнакше я не звернувся б до тебе.

— Тодi звичайно! Я згоден. Що може бути цiкавiшого, нiж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.

— Нi. Зараз уже пiзно. Тобi треба додому. Ти без обiду вже другу виставу дивишся. А от завтра… Пiсля школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?

— Авжеж. Годинi… годинi о третiй.

— Ну, о третiй, може, ти не встигнеш. Давай о четвертiй. Я тебе чекатиму бiля цирку. Домовились?

— Домовились.

— Бувай здоровий, Стьопо!

— До побачення, Чак!

Ми попрощалися на Бессарабцi. Вiн пiшов назад. А я побiг на п’ятнадцятий тролейбус.

Я був збуджений, наче в моєму життi вiдбулося щось дуже значне й важливе.

Тiєї ночi снилося менi рiдне село. Левада, на нiй кiнь, бiлий-бiлий як снiг. А на конi дiд Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмi. Кудись мене кличе i таємничо пiдморгує. I менi радiсно, i я бiжу йому назустрiч легко-легко, ледь торкаючись землi.

З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.

У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п’ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився — чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку — раз! — i ти прямiсiнько носом у калюжу.

Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворiв, може… Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.

Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.

Прийде чи не прийде?

Прийде чи не прийде?..

Я здаля побачив його.

Вiн сидiв на лавочцi у скверику бiля цирку.

— Здрастуйте! — пiдбiг я до нього.

— А, здоров-здоров, Степане! — привiтно усмiхнувся менi Чак.— Спасибi, що прийшов. Сiдай.

Я сiв поряд з ним. Вiн по-особливому усмiхався — наче одразу усiма своїми зморшками.

— Уроки поробив?

— Поробив.

— Значить, не поспiшаєш?

— Нi.

— Ну, гаразд.— Чак знову якось загадково усмiхнувся.— Тодi почнемо… Спочатку я мушу розказати тобi трохи про себе. Народивсь я i все своє життя прожив у Києвi. На оцiй от вулицi.— Вiн показав рукою.— Кiнотеатр “Перемога” бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потiм Столипiнська. Пiсля того як у 1911 роцi у Київському оперному театрi вбили прем’єр-мiнiстра Росiї, кривавого Столипiна. Його везли ще живого по нашiй вулицi у лiкарню Маковського, яка була там угорi. Всю вулицю соломою вистелили.

Столипiн прибув до Києва разом з царем i з його “августiйшою”, як тодi говорили, родиною на вiдкриття пам’ятника Олександру II. Та не про це мова… Батько мiй працював дрiбним чиновником в Управлiннi Пiвденно-Захiдної залiзницi. Я вчився в гiмназiї. Це я тобi розказую про той час, коли я вперше дiзнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все iз зустрiчi отут, на цьому самому мiсцi, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долi саме тут побудували потiм цирк. Тодi, сiмдесят рокiв тому, тут був базар. Офiцiйно вiв називався Галицький, але всi називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрiвськiй, Златоустiвськiй, Бульварно-Кудрявськiй у пiдвалах i халупах жила єврейська бiднота, якiй не дозволялося жити в центрi мiста. Це була так звана “черта оседлости”. Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирськiй). Базар був грандiозний. Посерединi — церква святого Iоанна Златоуста, так звана Залiзна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навiсами, без навiсiв, а головне — розкладки просто на землi, пiд ногами, на якiйсь ряднинi, газетi чи й просто так… Чого там тiльки не було! Вiд новенького сяючого мiддю гасового примуса, якими тодi широко користувалися, до поламаного гребiнця. Але мене найбiльше цiкавили книжковi розкладки, де продавалися випуски серiй “сищицької”, як тодi казали, лiтератури: “Пещера Лейхтвейса”, пригоди Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вiльсона, росiйського сищика Iвана Путилiна та багато iнших. Всi гiмназисти захоплювалися тодi “сищицькою” лiтературою. Всiм хотiлося подвигiв, небезпек, погонь i взагалi захоплюючих пригод. Учивсь я тодi в третьому класi Сьомої київської гiмназiї, на Тимофiївськiй вулицi (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розi Бiбiковського бульвару (так тодi називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гiмназiї був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам’ятаю вже його прiзвище. Дуже пихатий i неприємний. Але ще неприємнiшою була його дружина, “попечительша”. З бридливим виразом обличчя вона обходила стрiй гiмназистiв в актовому залi i, де побачила у кого якусь плямку на рукавi, абощо, тикала пальцем i цiдила крiзь зуби: “Що це? Фе!” I учня лишали без обiду. Ми прозвали її Фея (вiд слова “фе”). А попечителя прозвали Фей (теж вiд слова “фе”).

У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд’їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон. I от пiд’їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.

Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i… влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.

Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.

Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.

— Хто кинув чорнильницю? — бiлими губами тихо спитав директор.

Ми мовчали.

— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.

— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,— сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:

— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.

— Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете.— Директор повернувся i вийшов.

Минуло ще двi години.

До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.

Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.

— Хто кинув чорнильницю?

Клас мовчав.

Директор повернувся i вийшов.

Наближався вечiр.

Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.

Сутенiло.

О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з

запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо

спитав:

— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.

— Iдiть додому…— якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову.— Я… я пишаюсь вами! — I вiн швидко вийшов з класу.

Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з’являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.

У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I “темну” йому влаштовували, i оголошували бойкот — нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.

— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!.. Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.

Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.

Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.

Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.

Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:

— От скажу, що це ти кинув чорнильницю… I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!

Я похолов. Сiм’я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, “стану людиною”.

Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.

Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.

— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.

Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї “сищицької” лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на “сищикiв” усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.

Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.

Наближалися канiкули.

Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався — у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).

Слимаков сердився i нарештi не витримав.

— Усе! — просичав вiн.— Щоб сьогоднi о п’ятiй принiс до “дерева смертi”. Якщо не принесеш — усе!

Начитавшись “сищицьких” книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.

Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п’яти годин?.. Де дiстати?

I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца — iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.

В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.

Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от…— Чак якось дивно усмiхнувся.— А втiм… Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?

— Правда,— не задумуючись, вiдповiв я.

— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?

— Що? — не зрозумiв я.— Перенеслися? Як?

— Ну…— Чак на хвилину затнувся.— Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку…

У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий… Зупинить на вулицi. “О! — каже.— Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!” Може, й Чак такий.

— Нi! Нi! — засмiявся Чак, прочитавши мої думки.— Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?

— …”Час — не хата, на мiсцi не стоїть”,— так каже мiй дiд Грицько.

— То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку — пам’ятi й уявi… А про гiпноз ти чув коли-небудь?

— Чув! — не дуже впевнено сказав я.— Це коли людину гiпнотизують i… вона робить не те, що хоче.

— Ну, не зовсiм так, але… Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.

Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.

Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.

— Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?

— Р-розумiю,— сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.

— Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю — нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матерiальним. I тодi вже вiдчуєш i холод, i голод, i бiль. I зможеш забитися, обпектися, порiзатися… Але навiть тодi нiчого страшного з тобою не станеться, не бiйся. Просто в разi небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, i ми повернемося в сьогоднiшнiй день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нiчого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двiчi в один i той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливiшим у розкриттi таємницi. Розумiєш?

— Розумiю,— механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.

— Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б’юся все своє життя. Ти готовий?

— Готовий.

— Не боїшся?

— Не боюся,— сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,

— Тодi — увага! — Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку,— i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.

В очах у мене потемнiло.

Бом! — ударив у головi дзвiн.

I враз — немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…

РОЗДIЛ IV

Перша подорож у минуле. 1912 рiк. Базар. Колишнiй клоун П’ер

Стороженко виручає Чака

Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.

Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п’ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.

Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.

— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!

— Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!

Кращi на всьому базарi!

— Капуста! Капуста!

— А хто забув купити петрушки? Хто забув?

— Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!

— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!

I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:

— Кому води холодної? Кому води холодної?

Чорне замурзане хлоп’я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.

— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архiмед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.

А он цiла вистава.

Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:

— Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!.. Але… Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту “Унiверсал”. Кiлька хвилин i — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її “Унiверсалом” — i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: “Ах, пардон, пардон! Я зараз”,— i одразу ж виводив пляму.

Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його — по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.

Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я — назирцi за ним.

Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повiтрi. Так ходять тiльки увi снi або, може, ще в космосi, у невагомостi. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але нi на кого не наштовхувався. Легко обминав усiх, прослизаючи навiть там, де, здавалося б, не мiг прослизнути.

I раптом я збагнув — Чак говорив правду, менi справдi нiчого боятися, зi мною нiчого не може трапитись. Я — безтiлесний. Я обережно смикнувся вгору i злетiв у повiтря. I полетiв над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радiсне почуття, що я засмiявся.

Я спокiйно летiв над Чаком, не боячись загубити його в натовпi.

— Рубцi з кашею! Рубцi з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалiйте живота! — вигукували товстопикi, розчервонiлi перекупки вiд прилавкiв, над якими клубочилася пара i звiдки линув гострий запах вареними, часнику i цибулi. Це був так званий “обжерний ряд”, “обжерка”, про яку я колись читав. Рiзномасний бiдний люд у засмальцьованiй одежi сидiв тут на лавках або й просто стояв бiля прилавкiв i жував отi фляки й рубцi. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:

— Тiтонько! Дай шматочок!

— Киш звiдси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка.

Та якийсь кругловидий дядечко, що жував бiля прилавка, обернувся i мовчки простягнув циганчатi свою тарiлку. Циганча схопило шматок i жадiбно почало їсти.

За “обжеркою” починалася “розкладка”. На розстелених на землi газетах, ряднах, клейонках розкладенi були найрiзноманiтнiшi, найнесподiванiшi речi: одяг, посуд, iнструменти, книжки, подерте взуття, трiснутi грамофоннi пластинки, розбитi театральнi бiноклi, поламанi гасовi лампи, свiчки, годинники без стрiлок, кавалерiйськi шпори, гральнi карти, недописанi олiвцi, опудала ховрашкiв та безлiч всякого iншого непотребу.

Чак довго ходив по “розкладцi”, нерiшуче товкся то бiля одного продавця, то бiля другого. Нарештi одважився i, спинившись бiля найнепримiтнiшого з вигляду дiдуся, який куняв на розкладному стiльчику, тихо сказав:

— Пане!

Дiдусь одразу стрепенувся, звiв голову i запобiгливо усмiхнувся:

— Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — i широким жестом показав па свiй немудрящий товар,

— Та нi…— Чак почервонiв, розкрив ранець i дiстав iграшкового клоуна в атласному чорно-бiлому шахматному костюмi, червоному ковпаку, усмiхненого й справдi дуже симпатичного.

— От! Чи не купите ви в мене…

— А-а…— одразу пригас дiдусь.— Нi! Нi, хлопче, нi! Моя фiрма не купує. Тiльки продає. Тiльки. Проходь, не заступай менi товару.

Чак ще бiльше почервонiв i одiйшов.

Якийсь час вiн ходив мовчки, потiм знову зважився i… знову одiйшов нi з чим.

I раптом…

— Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвiнкий голос (бiля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно вiддав свою тарiлку циганчатi).— Це ж клоун П’ер, улюбленець публiки, а ви мiняєте його на бублики. Щоб потiм ви не шкодували, його не треба продавати. Ходiмте, мiй друже! Я прошу! Ходiмте, ходiмте, мiй друже!

Обнявши Чака за плечi, дивний дядечко повiв його вiд “розкладки”.

Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.

Дядечко був уже лiтнiй (“августовський”, як каже на таких мiй дiд Грицько,— ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, i зморшки поорали шию).

Вiн iшов, помiтно припадаючи на лiву ногу.

Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.

— Так от,— сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.— По-перше, взагалi продавати будь-що гiмназистовi на базарi небезпечно. На вас уже пiдозрiло позирав один “фараон”, якого я знаю в обличчя. I якби вiн передав вас класному наглядачевi, могли б бути серйознi неприємностi. А по-друге, менi не хотiлося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам i самому не хочеться розлучатися? Правда ж?

Чак мовчки хитнув головою.

— Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригодi? Не соромтесь. Не тiльки вiд себе кажу, а й вiд лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишнiй улюбленець публiки, клоун П’єр, змушений, на жаль, пiсля нещасливого випадку залишити арену i перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь,— дядечко зупинився, стукнув пiдборами i рiзко нахилив голову.

— Чак Всеволод. Гiмназист третього класу,-пролепетав у

вiдповiдь Чак.

— Дуже приємно. А раз ми вже знайомi, то давайте без церемонiй. Що у вас там сталося? Викладайте. I Чак виклав йому всю свою iсторiю.

— Так. Ясно,— сказав колишнiй клоун.— Ця порода людей менi знайома. Синок Слимакова, значить. З полiцейського управлiння. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрiчатись. В iнтимнiй обстановцi. Вигонив колись мене з мiста протягом двадцяти чотирьох годин “за богомєрзкоє крiвлянiє i посяганiе на священную особу государя iмператора i члєнов августєйшей фамiлiї”. Пiдла душа. I синок, значить, такий… Ну що ж, яке корiння, таке й насiння. Але вiдкуплятися вiд нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п’ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля “дерева смертi”? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п’ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.

— I ви думаєте, що вiн…— невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.

— Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.

Вони вже йшли бульваром угору.

Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту,огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев’яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.

Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.

Там, де зараз пам’ятник Щорсу, стояв пам’ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.

На круглому п’єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).

Вiд цього пам’ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.

— Пiдемо з Безакiвської? — спитав Стороженко Чака.

— Ага.

I вони звернули праворуч.

“Ага,— подумав я.— Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською”.

Вдалинi, за дерев’яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях. Бiля вокзалу купчилися вiзники.

Лiворуч, за Ботанiчним садом, тяглися до вокзалу маленькi одноповерховi будиночки й високi дощанi паркани, всуцiль обклеєнi рекламними об’явами.

Тiльки праворуч височiло кiлька кам’яниць, якi збереглися й дотепер. На однiй з них красувалась вивiска “Українська книгарня”. Тепер на цьому будинку меморiальна дошка, тут бували класики української дожовтневої лiтератури.

“Ех! — подумав я.— От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Iвана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку”.

Але нi Коцюбинський, нi Франко, нi Васильченко, на жаль, не з’являлися. Вулиця була порожня. А чекати було нiяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанiчний сад.

Я полетiв за ними.

Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.

— Ну, де тут ваше “дерево смертi”? — спитав колишнiй клоун.

— У яру,— сказав Чак.

— Iдiть уперед i не бiйтеся, я потiм з’явлюсь. Не бiйтеся.

— Я не боюсь,— почервонiв Чак i пiшов уперед.

Я, пам’ятаючи нашу домовленiсть не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.

Ми пройшли заростями угору i, коли вже стало видно напiвкругле, з колонами i з хрестом зверху крило унiверситету, спустились у глибокий яр.

З хащiв чулося звiряче гарчання, крики якихось загадкових птахiв. Як сказав менi потiм Чак, на територiї Ботанiчного саду мiстився тодi ще й зоопарк, заснований у 1908 роцi. Лише в 1913 роцi його перевели на Житомирське шосе, де вiн мiститься й тепер.

Це вiддалене гарчання хижакiв робило безлюдний яр ще таємничiшим i страшнiшим,

Внизу бiля старої вiльшини стояв гiмназист. Гостроносий, з рiденьким бiлявим волоссям, розчесаним посерединi на продiл i гладенько прилизаним, з одного погляду вiн викликав у мене вiдразу. Справжнiй слимак!

Гiмназист побачив Чака,

— Ну?!

Чак стенув плечима.

— Ти що? Жартуєш зi мною? Дограєшся! — Слимаков засичав вiд злостi.

I тут… Стороженко так несподiвано з’явився з кущiв, що навiть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.

Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блiдий, очi виряченi, склянi, обличчя закам’янiле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годi. I раптом, не розтуляючи рота, “мрець” заговорив. Незрозумiле, звiдки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стуленi, не ворухнулися.

— Як ти посмiв ворушити мiй спокiй! Як ти посмiв для дiй своїх мерзенних обрати мiсце смертi й печалi! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, пiдлий Слимаковi Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану i заберу тебе навiк iз собою… Геть звiдси! I забудь сюди дорогу!

Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.

Кущi враз зiмкнулися, i колишнiй клоун зник так само раптово, як i з’явився.

— А-а-а!..— здавлено закричав Слимаков i, спотикаючись, кинувся навтiки.

Коли все стихло, кущi знову розсунулися i вийшов усмiхнений Стороженко.

— Ну як?

— Ой! Я й сам так злякався, що…— Чак перевiв подих.— А як… як ви це робите? Як ви говорили?

— Дуже просто. Це так зване “чревовiщання”. Колись виступав з таким номером… Слимаков вас бiльше не чiпатиме, будьте певнi. Ну, гаразд, ходiмте.

— Спасибi. Спасибi вам,— вдячно закивав Чак.

— Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людинi, яка, менi здається, не байдужа до цирку. Чи не так?

— Авжеж. Авжеж.

— Взагалi, поважаю юних i дружу з ними.— Колишнiй клоун якось особливо, сонячно усмiхнувся (вiд очей запромiнилися зморшки).— Молодшi школярi, яких чомусь називають дiтьми,— найщирiшi друзi цирку. Вони нiколи не освистують артистiв.— Усмiх враз погас на його обличчi, наче на сонце найшла хмара, але вiн одiгнав її.— А ще поважаю тих, хто вмiє щось робити, майстрiв поважаю. Цi теж нiколи не освистують артистiв, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.

— Хочу. Я теж дуже поважаю майстрiв,— Чак чомусь затнувся i повторив: — Дуже.

— Ходiмте. Це недалеко. На Дмитрiвськiй.

Вони вийшли з Ботанiчного саду, перейшли Безакiвську i повернули бульваром униз до базару.

Я летiв над ними мiж двома рядами тополь, i очам моїм одкривалася манлива святошинська далечiнь, куди вело рiвне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсiнькi iграшковi трамвайчики.

Вони вийшли на Дмитрiвську вулицю, забудовану внизу одно— й двоповерховими будинками (тiльки далi вгорi, де ковбасна фабрика, здiймалося кiлька високих кам’яниць).

Бiля вiдчинених навстiж дверей, що прямо з хiдникiв вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кiмнат, сидiли на стiльчиках

i ослонах сивi бабусi та примруженi, в чорних круглих шапочках дiдусi, перемовляючись одне з одним через вулицю.

Бiля порогiв джмелями гули мiднi лискучi примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях i шкварчало на чорних, закiптюжених сковорiдках.

Бiля шостого номера Стороженко спинився.

— Трохи зачекайте, я гляну, чи є i чи можна. Я миттю.— I закульгав у двiр.

Чак лишився бiля порожньої вiтрини замкненої на великий висячий замок крамницi.

Зсередини вiтрини до скла була прилiплена рекламна об’ява:

“ЧАЙНО-КОЛОНIАЛЬНИЙ МАГАЗИН

В. М. Бублик-Погорiльський

(фiрма iснує з 1888 року).

Сповiщаю шановних панiв покупцiв, що в магазинi завжди свiжi товари, як-то: чай рiзних фiрм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелi, варення, мармелад, печиво, цукор-рафiнад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пiсок.

Усi товари беруться мною з перших рук у найкращих фiрм.

Хто купує чай, тому робиться знижка i видається премiя.

Важливо любителям — кофе мелеться електрикою.

З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорiльський”.

У вiтринi, крiм брудного кота, що грiвся на сонечку, та купки смiття, не було нiчогiсiнько. Полицi магазину теж були порожнi.

“Бач,— подумав я.— Не допомогла нi премiя, нi першi руки, нi електрика. Видно, знову погорiв Бублик. От що таке приватна власнiсть”.

З двору визирнув Стороженко.

— Ходiмо.

Чак, а за ним i я пiшли у двiр, захаращений ящиками, бочками та рiзним мотлохом.

Посеред двору розпросторилася велика калюжа.

— От по цих камiнчиках ступайте, по камiнчиках,— пiдказував Стороженко.

Але хоч як старався Чак, вiн усе-таки тричi ступив у калюжу.

“А добре бути нематерiальним”,— подумав я, легко пролiтаючи над калюжею.

Потiм Чак i я спустилися за колишнiм клоуном по крутих схiдцях у пiдвал, де шумiв примус i чувся залiзний передзвiн.

— А-а, заходьте, заходьте, пане гiмназист, прошу, як ваша ласка,ввiчливо пролунало з темного кутка.

I назустрiч Чаковi пiдвiвся згорблений головань у дротяних окулярах.

З-пiд закiптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярiв примруженi лупатi очi.

— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзi П’єра нашi друзi. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гiмназиста. Бачите, якi чорнi.

— Не чорнi, Йосипе, не чорнi! Золотi! — з пiднесенням сказав Стороженко.

— Ай, що ви, П’єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хлiба й цибулi з олiйкою. Щоб ви знали, пане гiмназист, робота золота не дає. Золото дає тiльки комерцiя. А тих, хто щось робить руками, нашi комерсанти зневажливо називають балмалухе. I для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете — золото! Де ви бачили золото? Покажiть!

— Не те золото, що блищить,— сказав Стороженко.

— О! — пiдняв угору палець Йосип.— Мудро сказано! Золотi слова! Подивiться, пане гiмназист, на цього добродiя! — вiн широким жестом показав Чаковi на Стороженка.— Ви його бачите, i ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на аренi. На аренi це був бог!

— Оце вже зайве. Цього не треба,— заперечливо пiдняв руку Стороженко.

— Я нiколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П’єр. Який вiн був на аренi! “Три години безперервного реготу”, — писалося на афiшi. I правильно писалося. Публiка просто верещала й плакала вiд захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумiєте, пане гiмназист, сiм рокiв тому (ви були ще зовсiм дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирiлл. Вiн стрибав з-пiд самiсiнького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смертi. Дам виносили iз залу на руках. Навiть деякi чоловiки непритомнiли. I от одного разу Саша стрибнув невдало i розбився. Не до смертi, але… Це було в недiлю, на ранковiй виставi, в залi було повно дiтей. I коли Сашу винесли, наш П’єр, щоб заспокоїти публiку, вирiшив показати, що все це жарт, нiчого страшного не сталося. Сам вилiз пiд купол i, пародiюючи Сашу Цирiлла, повторив його стрибок. I… зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, нiби кульгає навмисне, зробив коло по аренi i лише за форгангом упав i втратив свiдомiсть. Отакий-то вiн, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном вiн бiльше не змiг. Але…— Йосип приклав руку до рота i, таємниче стишивши голос, пiдморгнув Чаку.— Скажу вам по секрету, вiн незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.

У цей час дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i звiдти вийшла сухенька, зморщена бабуся.

— Ну, показуйте вже вашi фокуси, ну! — прошамкотiла вона беззубо, вiдштовхуючи Йосипа i сiдаючи на його стiлець.

— О! Наречена Мохомовеса прийшла! — весело сказав Йосип.— Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тiтка. Стара дiвуля. Пiд сiмдесят їй уже. Тому я її й називаю “наречена Мохомовеса”. Мохомовес — це янгол смертi. Не бiйтесь, вона нiчого не чує, зовсiм оглухла. Тiльки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мiй! Хай живе ще сто рокiв.

Бабуся нетерпляче засовалась на стiльцi й зашамкотiла:

— Давайте вже вашi фокуси, ну! Стороженко засмiявся.

— Публiка хвилюється.

— Ах, ця менi публiка! Ну, гаразд. Ходiмте.— Йосип узяв Стороженка пiд руку, повiв у куток, i вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.

Потiм Петро Петрович Стороженко обернувсь i ступив крок до бабусi й Чака.

В руках у нього була блискуча залiзна каструля.

— Шановна публiко! Дами i панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! — гучним цирковим голосом промовив вiн, одкриваючи кришку i показуючи порожню каструлю.— Алле-оп! — Вiн швидко закрив каструлю кришкою i одразу ж вiдкрив — у каструлi лежали обценьки.— Алле-оп! — Вiн знову закрив каструлю, знову вiдкрив — каструля була порожня.— Дивiться всi, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина — каструля чарiвна! Алле-оп! — вигукуючи i розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстернi.

Все це вiдбувалося так блискавично, так несподiвано, що я нiяк не мiг угледiти, як воно робилося. Наче справжнє диво дiялося на очах.

Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип,— але враження було потрясаюче.

Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).

Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, “зробив комплiмент”. Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.

— Що ви! Подумаєш! — нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима.— Я був радий зробити щось для вас… Ви знаєте, у мене є мисль!

Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.

— Га? По-моєму, я генiй. Га?

— Га? — в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся.— Здається, таки генiй. Можна спробувати! — I, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?

— Я… я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.

Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.

— Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?

— Гаразд,— сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,— це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! — ударив у головi дзвiн…

РОЗДIЛ V

“У кожного в життi мусить бути своя таємниця!” Що менi вашi

переживання!

Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.

— Га? Що? Що сталося? Чому…-спитав я здивовано.

— Нiчого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев’ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв — це не двадцять.

I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:

— Ага. Менi треба вже йти…

Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.

— Спасибi тобi…

— За що менi…— зашарiвсь я.— Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.

— За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,— таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.— До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?

— Зможу. Авжеж. До побачення.

Вiн уже збирався йти i раптом затримався:

— I ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця… Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?

— Домовились.

— Ну, тодi бувай!

— До побачення!

Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.

I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.

У мене похололо в грудях.

Ой!

Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев’ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.

Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.

Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?

Це ж тiльки в книжках та в кiно люди в минуле потрапляють. А в життi з теперiшнього тiльки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всiм вiдомо.

Ой!..

Може, я з глузду з’їхав?

Нi, не вiрю! Ненормальнi нiколи про себе так не думають. Ненормальнi завжди себе абсолютно нормальними вважають.

Значить, гiпноз. Чи щось таке подiбне.

Але яка ж сила в тому гiпнозi, чи що воно там таке!

Ну цiлковите вiдчуття реальностi. Живе життя та й усе.

Так чiтко я бачив i Чака-гiмназиста, i колишнього клоуна Стороженка, i прилизаного Слимакова, i майстра Йосипа, i його тiтку, i весь отой вируючий базар, i вiтрину Бублика-Погорiльського, i маленькi трамвайчики, i все-все iнше.

Не знаю, скiльки я просидiв на лавцi бiля цирку, поки отямився цiлком. А привiв мене до тями голод. Я раптом вiдчув, що дуже хочу їсти.

Я схопивсь i побiг на тролейбус.

Всупереч моїм сподiванням, матiр застав уже вдома. Але вона була так стомлена i так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлiнна, самолюбива i страшенно старається, щоб не пасти заднiх на фабрицi), що не звернула уваги на моє збудження. Тiльки сказала:

— Що ж ти, Стьопочко, бiгаєш, синку, голодний? Гляди, зовсiм охлянеш.

Мамi я, звiсно, нiчого не сказав. Та й татовi, коли вiн прийшов, теж. Хiба б вони зрозумiли? Вони б iще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.

Аякже! Щоб якийсь пiдозрiлий дiд душу їхньому синочку каламутив! Гiпнозом чи хто його зна чим якiсь галюцинацiї йому навiював!

Єдиний у свiтi, кому б я мiг вiдкритися,— це дiд Грицько. Але дiд був далеко, в селi. I я тiльки подумки побалакав з ним перед сном: “Отаке-то, бачите, сталося зi мною, ви й не повiрите, дiду, хоч би лиха якого не приключилося”.— “Не бери дурне в голову, а важке в руки”,— сам себе заспокоїв я дiдовими словами. I заснув.

Менi страшенно хотiлося, щоб уже настав завтрашнiй день. I така нетерплячка гнала мене й увi снi, що менi навiть не приснилося нiчого. Тiльки заснув, як уже й прокинувся вранцi.

У класi менi одразу впало в око, що всi якiсь чи то переляканi, чи то схвильованi чимось,— перешiптуються, очi круглi, щоки пашать.

“Ой! — кольнуло мене.-Може, вони про Чака дiзналися, про мою з ним мандрiвку в минуле”. I так менi лячно стало. Але на мене нiхто не звертав уваги, не дивився навiть.

Я почав прислухатись i нарештi второпав, що Лесик Спасокукоцький принiс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто вiн випадково пiдслухав в учительськiй розмову класної керiвнички Лiни Митрофанiвни з завучем Вiрою Якiвною. I в тiй розмовi йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класi щось вiдбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Лiна Митрофанiвна була дуже-дуже схвильована i казала:

“Так, так, я все розумiю, це ж така вiдповiдальнiсть, така вiдповiдальнiсть. Я розумiю…”

Але що саме мало вiдбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Вiра Якiвна його помiтила: “А тобi що тут треба?” I вiн кулею вилетiв з учительської в коридор.

— Ех ти, лопух! Не мiг сховатися десь i дослухати. Гiпотенуза! зневажливо картав його Iгор.

Спасокукоцький мовчки зiтхав, винувато схиливши набiк голову.

“Що ж воно таке на нас чекає?” — губилися в догадках усi.

— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Iнспектормiськвно! — блiднув, як сметана, Кукуєвицький.

— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очi Льоня Монькiн.

Один тiльки я був абсолютно байдужiсiнький до таємничої новини. Що менi та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нiкому й не снилася! I про яку нiхто з них (тепер я вже був певен) i гадки не мав…

I так менi зробилося весело, що я не втримався i на перервi, пiдiйшовши до гурту, несподiвано заговорив:

— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон. А друга Архiмед!

Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.

— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха.— Ти що вчадiв? Що ти мелеш?

— От Муха!От дає! — закричав Спасокукоцький.

— Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн…— вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.

— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…

Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?

I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.

Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.

Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.

На кожному уроцi я тiльки й чув:

— Наливайко, не крутись!

— Не крутись, Наливайко!

— Наливайко, чого ти крутишся!

— Перестань крутитися, Наливайко!

Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I — мерщiй додому.

Не буду брехати — домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.

Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг — i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.

Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.

Потiм нашвидку пообiдав — i гайда на площу Перемоги, до цирку.

Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.

Аж от нарештi з’явилася знайома постать.

— Привiт, Стьопо! Ну як?

— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.

— Уроки виконав?

— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.

— Ну то що? Продовжимо? Готовий?

— Як штик!

— Ну, тодi — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.

В очах у мене потемнiло.

Бомм! — ударив у головi дзвiн.

I знову зашумiло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…

РОЗДIЛ VI

Найдовший. Бо дуже багато подiй тут вiдбувається… Пiротехнiк Федiр Iванович Смирнов. Ми йдемо у Гiппо-палас. Мадемуазель Тереза. Смертельний

номер. “Не вбивай мене, я вiдкрию тобi секрет…”

I знову я на Євбазi. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюцiйних людей бiля запахущої паруючої “обжерки”. I Чак-гiмназист тримає мене за руку.

Враз одпустив i подався назустрiч Стороженковi, який пiдводився з-за прилавка, витираючи

тильним боком долонi маснi губи.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! Спасибi, що прийшли. Ходiмте! — Стороженко пiдняв iз землi круглу, картонну коробку, в яких до революцiї носили дамськi капелюшки (я в кiно бачив).

Вони вийшли з базару i наблизились до трамвайної зупинки.

— Пiд’їдемо вгору трамваєм,— сказав Стороженко,

Пiдiйшов трамвай.

Я влинув у трамвай слiдом за ними.

— Два на один тариф,— сказав Стороженко, подаючи кондукторовi два великi п’ятаки.

Кондуктор одiрвав од вертушки, що висiла на шкiрянiй з жовтим мiдним затвором сумцi, квитки, смикнув за мотузок, протягнений пiд стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабiнi вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвiнок, i трамвай iз скреготом рушив.

Трамвай був майже порожнiй.

Стороженко з Чаком сидiли в фiгуристах, сплетених з лози, аж до блиску вiдполiрованих пасажирами i, мабуть, дуже . зручних крiслах, а я витав над ними. Мiсця вiльнi були, i я теж мiг сiсти, але то б нiчого не дало. Уперше я вiдчув досаду на свою безтiлеснiсть. Не маючи тiла, я не мав змоги вiдчути насолоду вiд сидiння в зручному крiслi бiля вiдчиненого трамвайного вiкна. Але я стримався вiд настiйливого бажання стати тiлесним. Пам’ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А подiї ж тiльки починають розгортатися. I хтозна, може, сьогоднiшнiй день стане вирiшальним у розкриттi таємницi.

Бiля Володимирського собору Стороженко i Чак зiйшли з трамвая.

— Звiдси пiдемо пiшки, подихаємо свiжим повiтрям. Така порода! сказав Стороженко, ховаючи вiд Чака очi.

“Еге, погода! — подумав я.— У гаманцi у вас, дядьку, погана погода, от у чiм рiч! Щоб далi їхати, треба ще грошi платити”.

Я вже зрозумiв, що у дореволюцiйному київському трамваї були так званi тарифнi дiльницi — за кожну дiльницю плати грошi. Не те що зараз — заплатив п’ятака i катайся в метро хоч цiлий день.

А погода справдi була чудова. Золота київська осiнь. Ботанiчний сад аж палав усiма вiдтiнками барв вiд багряно-червоного до жовтогарячого.

Вони пiшли бульваром у бiк Бессарабки (до речi, вона називалася тодi площею Богдана Хмельницького).

Минули Другу, а потiм Першу київську чоловiчу гiмназiю.

Праворуч червонiла знайома восьмиколонна кам’яниця Київського унiверситету.

У скверi проти нього на мiсцi теперiшнього пам’ятника Тарасовi Шевченку стовбичив пам’ятник iмператору Миколi I.

Внизу вже виднiлася знайома будiвля Бессарабського ринку.

Праворуч на теперiшньому готелi “Україна” горiли проти сонця на даху навколо башти слова: “Паласт-отель”.

Спустилися на Бессарабку i звернули лiворуч на Хрещатик. I з майже безлюдного Бiбiковського бульвару наче знову втрапили на базар.

Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулицi деренчать трамваї, вiзники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопнi автомобiлi на мотоциклетних спицястих колесах, форкаючи синiм димом.

А вивiсок, а об’яв, а реклам та оголошень! У мене аж очi розбiглися. I всi з ятями, усi з вензелями якимись.

Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги i м’ясорубки рекламує.

Там перукарня “Нiколя i Леонiд” припрошує дам i панiв заходити, не минати.

Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповiщає про те, що ним одержанi у величезнiй кiлькостi килими персидськi, текiнськi та кавказькi, портьєри, бурки i… чоботи.

Там торговий дiм братiв Романових пропонує самозапалювальне гасово-жарове освiтлення — лампи, лiхтарi та приладдя. Лiхтарi “Iскра”, лампи “Ека”, “Сфiнкс” та “Напiвсфiнкс”. Видно як удень.

I тут же про всяк випадок “Лангензiпен i К°” пропонує вогнегасилку, а “Септер i К°” — пожежнi труби, насоси, гiдропульти i брандспойти!

Головне депо музичних iнструментiв i нот Г. I. Їндржiшек на всi заставки розхвалює свої пiаноли-пiано, оркестрiони, електричнi пiанiно-автомати, грамофони з рупорами i без рупорiв.

А вже кондитерська-ресторан Семаденi чого тiльки не пропонує — аби грошi.

О! Бiблiотека росiйських, польських, французьких i англiйських книжок Л. Iдзiковського, що має сто тисяч томiв, вiдкрила дитячий вiддiл з одинадцяти тисяч томiв на п’яти мовах. “Для панiв дачникiв i тих, хто живе в провiнцiях, абонемент на пiльгових умовах!”

“Ага! — догадуюсь я.— Значить, у бiблiотецi теж не почитаєш без грошей”.

А от перший у Росiї театр-бiограф “Експрес” рекламує “Розiрванi ланцюги” (сучасну драму за участю знаменитої артистки Рози Флерi), а також комедiю “Боба утопився” i драму з життя бiржовикiв “Дорога по трупах”.

А ондо й сама торгова бiржа.

А онде поштамт, увесь заснований дротами вгорi.

А ондо Банк для зовнiшньої торгiвлi. (Цей будинок i зараз стоїть на Хрещатику i вважається найцiннiшим, як менi сказав тато, київським будинком в архiтектурному вiдношеннi. Недарма архiтектори його собi забрали для свого проектного управлiння.)

Далi театр-атракцiон А. Мянковського анонсує гастролi знаменитої Бархатної маски (вiдомої в Росiї оперної спiвачки, виконавицi побутових пiсень). Зверх програми — гастроль улюбленця глядачiв вiдомого комiка Живого Дурашкiна.

Про рiзнi магазини мануфактури, ковбас, ювелiрних виробiв, дамських причандалiв рiзних я вже й не кажу, їх було понатикано на Хрещатику на кожному кроцi. До того ж деякi з них були з порожнiми вiтринами — мабуть, прогорiли вже.

Про те, що комерсанти прогорали на Хрещатику часто, я особливо зрозумiв, коли ми повернули на вулицю Карла Маркса (Миколаївську по-тодiшньому).

Тут майже на кожному будинку були вивiски страхових контор.

“Страхове товариство “Волга”.

“Страхове товариство “Якiр”.

“Височайше затверджене генеральне страхове товариство”.

“Росiйський Лойд. Страхове товариство, засноване в 1870 р.”

“Страхове товариство “Саламандра” i т. д. i т. п.

I от за готелем “Континенталь”, там, де тепер кiнотеатр “Україна”, побачив я нарештi цирк, або “Гiппо-палас”, як назвав його вiдомий київський дресирувальник коней II. С. Крутиков, який побудував його (гiппос по-грецькому кiнь).

Пiвколом здиблювався угорi фасад з шiстьма величезними вiкнами i кiлькома дверима.

Ще йдучи Хрещатиком, коли минали вулицю Фундуклеївську, Стороженко зiтхнув i, вказавши на будинок по Фундуклеївськiй метрiв за сто вiд рогу, промовив:

— Отут я починав своє циркове життя. Акробатом. У цирку Соббота. Тепер тут театр Бергоньє.

Я з цiкавiстю глянув на непоказний будинок i згадав, що нинi на цьому мiсцi — Київський театр росiйської драми iменi Лесi Українки.

— Скiльки я пережив тут щасливих хвилин,— вiв далi Стороженко.— Першi успiхи, першi оплески, перше визнання публiки… I першi цирковi пригоди. Пам’ятаю, у фокусника Маргареттi зiпсувався реквiзит,— у шафi, де мала зникати асистентка, задня стiнка одвалилася, i всi побачили, як там сидить, зiгнувшися, бiдна дiвчина… А втiм, у “Гiппо-паласi” теж нещодавно, тижнiв три тому, сталася пригода пiд час гастролей Володимира Дурова, коли вiн показував велику циркову виставу “Вiйна гусей, качок, пiвнiв i мавп зi свиньми”, у якiй брали участь понад чотириста тварин. Там був штурм i бомбардування фортецi, вибух поїзда та iнше. Так от, пiд час репетицiї о п’ятiй годинi дня мавпи вибiгли з арени в коридор, сходами спустилися на перший поверх, де було кондитерське вiддiлення Ферахзаде. Прикажчик, перелякавшись, утiк, а мавпи почали таке виробляти у кондитерськiй, що й переказати не можна; геть порозкидали тiстечка, печиво, а тодi заходилися бити й трощити пляшки з лимонадом. Дуров ледве-ледве їх угамував.

Все це Стороженко весело розповiдав Чаковi по дорозi, а тепер, пiдiйшовши до “Гiппо-паласу”, враз чогось спохмурнiв, знiтився, нерiшуче затупцяв на мiсцi.

Менi здалося, що вiн чогось не наважувався зайти в цирк, чогось вагався.

— О! — раптом сказав вiн, наче йому несподiвано спала на думку генiальна iдея.— Ви знаєте, друже мiй дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?

— Правда,— охоче погодився Чак. Вiн розумiв хвилювання колишнього клоуна i спiвчував йому.

— Це зовсiм близько. На Лютеранськiй, унизу. Пройдемо трохи Мерингiвеькою i все,— Стороженко наче вибачився перед Чаком.

Вони звернули на вулицю проти цирку.

Я її одразу впiзнав. Це ж вулиця iменi Заньковецької! Майже всi будинки тi ж самi, що були й тодi. Хiба що крiм одного, у глибинi, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто iменi Iвана Франка).

Саме на цей будинок i вказав Стороженко Чаковi, коли вони минали його.

— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрi “Аполло”. У трупi Марморiнi. “Живi скульптури”. Зевсом був, Громовержцем,— гiрко усмiхнувся вiн. — А потiм хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бiдну дiвчинку з кордебалету, яку вiн переслiдував. “I полетiв божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес…”

Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) i, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це вiдомий тепер у Києвi будинок. На ньому прикрiплена меморiальна дошка, бо тут жив у 1914 роцi великий пролетарський письменник Максим Горький.

А тодi у розцяцькованiй вiтринi першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит:

“Пiротехнiчна лабораторiя Ф. I. Смирнова.

Кращi в Росiї фейєрверки.

Перше в Росiї виробництво витончених паперових виробiв для котильйону.

Ордени, тури, шапочки, вiяла, паперовi квiти, конфеттi, серпантин, гiрлянди для прикрашання залiв i т. д. i т. п.

Моделi всiх новинок, що з’являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво нiколи не вiдстає вiд закордонних фабрик.

Цiни поза всякою конкуренцiєю, оскiльки все робиться на мiсцi”.

Поки я читав цю рекламу, Стороженко i Чак уже вiдчинили дверi i зайшли в лабораторiю. Я ледве встиг ускочити, щоб дверi не зачинилися зовсiм.

Пiротехнiчна лабораторiя Ф. I. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зi стелi звисали барвистi рiзноколiрнi паперовi гiрлянди, всi стiни були завiшанi найрiзноманiтнiшими паперовими квiтами й дуже схожими на живi, i якимись казковими, яких, мабуть, i в природi нема.

За величезним столом, на якому височiли купи кольорового паперу, спiралi дроту i безлiч якогось причандалля, сидiв дуже гарний сивий чоловiк з несподiвано чорними бровами i чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у бiлiй накрохмаленiй сорочцi, з краваткою-метеликом. Вiн був зовсiм не схожий на майстра.

Побачивши Стороженка, Смирнов пiдхопився, радiсно усмiхаючись.

— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Вiн схопив зi столу величезну картонну “цукерку”, за щось смикнув, i “цукерка” оглушливо вибухнула, викидаючи в повiтря хмару конфеттi, яке барвистим снiгом посипалося на голови Стороженка i Чака.

Потiм Смирнов швидко пiдiйшов до Стороженка i поривчасто обняв його:

— Здрастуй, дорогий П’єр!

— Здрастуй, Федоре Iвановичу, здрастуй!

— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з’являвся?.. Ну, як справи? Як…— Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка i враз спохмурнiв. — Ех! Ну що ж ти… Ну хiба ж так можна? Ну…

— Все в порядку, Федоре,— густо почервонiв невдаха-клоун.— Не хвилюйся. Все гаразд…

— О, проклятий свiт, що примушує бiдувати таких людей! О, мерзенне суспiльство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов i враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумiв, що вони не самi.

— Не хвилюйся, Федоре, це свiй…— заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його вiд полiцейського синочка Слимакова.

— А-а! — приязно усмiхнувся до Чака Смирнов i простяг йому руку.Радий познайомитися.

Чак нiяково усмiхнувся, потискаючи руку цiй незвичайнiй людинi.

— Я до тебе, Федоре Iвановичу, в однiй невеличкiй справi…— явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, вiн був гордий i не любив нiчого просити навiть у друзiв). Соромлячись Чака, вiн обняв Смирнова за плечi й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.

— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов i заметушився по лабораторiї, вишукуючи якiсь картоннi коробочки, трубочки, пакунки.

— Оце вiзьми! Оце…Оце…— приказував вiн, раз у раз соваючи Стороженковi якусь рiч.— 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненнi в оцьому мiсцi…

— Спасибi… Спасибi… Спасибi…— кивав головою Стороженко.— Я, Федоре, вiддячу тобi колись, повiр менi…

— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радiсть, яку ти дарував менi своїм талантом. Що може бути радiснiшого за справжнiй веселий щирий смiх! Найлюдськiша радiсть з усiх радостей людських. “Людинi пiдкоривши все i всiх, бог тiльки їй однiй дозволив смiх”,— сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже…

Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чаковi:

— Чудова людина! З робiтникiв. На “Арсеналi” працював. А в 1905-му в Шулявськiй республiцi брав участь. Жив вiн на Шулявцi, на Марiїнський. Пiсля того на “Арсенал” уже вороття не було. Захопився пiротехнiкою i от… Майстер виключний. Ювелiр. Вiртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд…

Я уважно придивився до Стороженка i чи не вперше побачив, що вiн досить-таки лiтнiй уже, рокiв за сорок, мабуть.

Пiдiйшовши до цирку, вiн знову нерiшуче затупцяв на мiсцi, чи то роздумуючи, чи не наважуючись iти далi. Нарештi зiтхнув i сказав Чаковi:

— Знаєте… знаєте… я вас от що попрошу. Ви, друже, вiзьмiть оцю коробку, пiдiйдiть до швейцара i скажiть, що ви… що це капелюшок… для мадемуазель Терези… Запам’ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезi. Тiльки у власнi руки, неодмiнно у власнi руки… тiльки… Розумiєте?

— А ви? — здивовано звiв на нього очi Чак.

— А я… А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсi. Розумiєте… — вiн зiтхнув i одвернувся,— мене наказано нi з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас… Ще без нiчого — так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракцiонами. Розумiєте?

— Я розумiю, розумiю,— нiяковiючи вiд спiвчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотiв Чак, узяв круглу коробку i пiшов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.

Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисi, бакенбардами незворушним iдолом став на порозi, коли Чак вiдчинив дверi.

— Що?

— Менi… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… затинаючись, промовив Чак.

— Давай передам,— басовито долинуло згори.

— Нi-нi.. велено у власнi руки… у власнi руки тiльки!

— Гм!..— невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тiльки недовго там.

Чак шмигнув у дверi. Я — за ним.

Проминувши напiвтемне фойє першого поверху, ми пiднялися такими ж напiвтемними сходами на другий.

Тут було свiтлiше.

Дверi у зал були прочиненi, i з арени лунали рiзкi, наче пострiли, удари шамбер’єра (циркового батога) i глухий кiнський тупiт.

Чак, а за ним i я зазирнули в зал.

Кремезний чоловiк у бiлiй сорочцi й червоних штанах, заправлених у високi кавалерiйськi чоботи, стояв з довжелезним шамбер’єром посеред арени, а круг нього бiгали по колу слiпучо-бiлi красенi-конi з пухнастими китицями iз страусового пiр’я на головах.

Згори, з-пiд ажурного купола, крiзь скло навскоси падав на арену широкий снiп сонячного промiння, i конi раз у раз вбiгали й вибiгали з нього, на мить стаючи срiбно-золотистими, наче загоряючись, а потiм пригасаючи.

Серце моє завмерло вiд захвату.

Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарнiшi й найрозумнiшi тварини в свiтi. Як жаль, що їх так потiснила в селi технiка. Коней в нас у колгоспi було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сiра кощава Елла, гнiда, чогось завжди линюча Манька i чалий, з бiлою зiркою на лобi Зорик.

Не було для мене бiльшої втiхи, як тодi, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось iз них i кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гнiй вивезти. Я пiдстрибом бiг у конюшню по хомут, поспiшаючи i крекчучи вiд натуги (бо важкенький же!), надiвав його коневi на шию i, допомагаючи собi колiном, засупонював, а кiнь форкав i гаряче дихав менi в обличчя, iнодi доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. I така менi була невимовна насолода вiд цього, що аж дрiбненько тремтiло бiля пупа.

I зараз, дивлячись на арену, я теж вiдчув оте солодке тремтiння.

— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожi в минуле заговорив вiн до мене. Я так звик до своєї невидимостi, що навiть здригнувся вiд несподiванки.

— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодiшнього цирку i уявити собi не можна. Власне, цирк i почався з коней, коли у 1780 роцi кавалерiйський капрал у вiдставцi Астлей побудував у Лондонi амфiтеатр i почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.

— А до того що — не було циркачiв? Нi клоунiв, нi акробатiв? — якось навiть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачiв?).

— Та нi. Артисти були. I акробати, i клоуни. Тiльки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стацiонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавнiших часiв. Ще за Київської Русi. Скоморохами називались. У Софiйському соборi навiть фреска є. Стривай,— насторожився раптом Чак i прислухався.— Здається, вiн уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потiм не зможу з тобою побалакати. Запам’ятай! Коли вiн скаже менi: “Вийди!” i я вийду (це буде потiм пiд час розмови з Рудим Августом, запам’ятай!), ти не йди за мною, розумiєш, не йди. Залишся i послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумiєш!

— Розумiю. А чого ж?! Розумiю.

Обличчя Чака враз рiзко змiнилося, очi його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Вiд сходiв, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий i нiби знiяковiлий.

— Порядок! Ходiмте.

Вони зайшли у службовий хiд, знову пiднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима i бiля одних дверей зупинилися.

Стороженко помiтно хвилювався, навiть у напiвтемрявi видно було, як вiн зблiд.

З дверей напроти вийшло кiлька чоловiк у лискучих, з блискiтками трико.

Найвищий, чупринистий, усмiхнувся до Стороженка:

— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Вiн десь тут ходить.

— Грацiа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко i, коли вони пройшли, шепнув Чаковi: — Повiтрянi акробати “Лiтаючi люди Альберто”.

Потiм нервовими рухами розв’язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже менi каструлю, нахилившись, щось над нею поробив i передав Чаку.

— Вiзьми. I подаси менi потiм, коли я скажу. Будеш у мене сьогоднi асистентом. Добре?

-Вiн якось непомiтно почав уже називати Чака на “ти”, виявляючи цим, мабуть, свою приязнь i довiру.

I далi хвилюючись, Стороженко нарештi перевiв подих i легенько постукав у дверi.

— Заходьте! — почувся зсередини тихий жiночий голос. Стороженко прочинив дверi, встромив туди голову i тонким жартiвливим голосом проказав:

— Ку-ку!

— А-а, П’єр… Заходьте!

— Я не один. Зi мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.

— Будь ласка! Прошу!

Я зазирнув у дверi.

У маленькiй кiмнатцi бiля туалетного столика з круглим дзеркалом сидiла струнка молода жiнка у барвистому шовковому халатi, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.

Стороженко, а за ним i Чак зайшли у кiмнату.

— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.

— Шановна публiко! Сьогоднi на базарi я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивiться!

Вiн пiдняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потiм закрив її кришкою.

— Прийшов додому… одкриваю… Ап!

Вiн рiзким рухом зняв кришку — у каструлi лежало три свiжi червонi троянди.

Стороженко опустився на одне колiно i подав троянди мадемуазель Терезi.

“Ага! Ясно! — подумав я.— Ясно, чого вiн захекався. Бiгав купувати квiти. Не хотiв, щоб Чак це бачив”.

Я помiтив, що поряд з цирком, за готелем “Континенталь”, у третьому номерi був магазин квiтiв “Флора”, а навпроти, у четвертому, поряд iз залом “Скетiнг-рiнг”, магазин квiтiв “Парма”. В один iз них Чак, мабуть, i забiг.

Мадемуазель Тереза взяла квiти i мовчки грацiозним рухом вдячно схилила голову.

Стороженко пiдхопився.

— Та це ще, шановна публiко, не все! Захотiв я зварити борщу. Одкриваю каструлю…

Стороженко знову рiзким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули iскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, i з каструлi полетiло вгору рiзноколiрне конфеттi.

Клоун, наче з переляку, гепнувся, сiв на пiдлогу.

Тереза засмiялася.

— Ну як? — пiдводячись, з надiєю спитав Стороженко.

— Добре, П’єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас вiзьмуть.

Тереза смiялася, але очi в неї були сумнi. Стороженко помiтив це.

— Що з вами, Терезо?

— Нiчого,— спокiйно вiдповiла вона.

— Що з вами, скажiть? — Стороженко пiдiйшов до неї майже впритул i поклав їй руки на плечi.— Ви ж знаєте, мене не можна обманути…

Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима i мовчала. Що сталося?

I враз вона опустила голову i притулилася щокою до його грудей. — Я… я боюсь, П’єр… — Що? Чого?

— Сьогоднi я вперше виступаю на трапецiї над ареною з дикими звiрами. Без сiтки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав… Павлин вимагає… — Не слухайте! Не треба! Вiдмовтеся! Прошу вас.

— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу… Взагалi-то я ж нiчого не боюсь, ви ж знаєте… Я не боюсь висоти, я не боюсь хижакiв… Я нiчого не боюсь, П’ер… Але… але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Пiсля того як мене малу покусала вiвчарка. Я їм не вiрю. А в Естмана; крiм левiв, тигрiв, ведмедiв, ще й доги. Треба ж… — Я пiду до Анема. Я поговорю з ним… Я…

— Це безумство. Вiн же нiколи не вiзьме вас пiсля цього. — Дарма. Я все одно пiду. Я не допущу. Я…

— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганнiсть.— Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П’ер, якщо я не виступлю сьогоднi, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю…— зiтхнув вiн, здаючись. Вони говорили, зовсiм забувши про Чака, наче його й не було в кiмнатi. Чак стояв бiля дверей, не наважуючись нi сiсти, нi вийти з кiмнати. “Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я.— Вiн же спокiйно мiг обiйтися в своїй репризi й без асистента. Щоб пронiс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто…”

I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком… I дорослi, виходить, як дiти…

— Будьте сьогоднi в цирку, П’єр, — сказала вона.— Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави… А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!

— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.

Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:

— Щоб через п’ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!

— Анем! — Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.

Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.

Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.

Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.

— Нiчого не поробиш,— зiтхнув Стороженко,— доведеться потерпiти… Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? — нiжно погладив вiн Чака по головi.

— А… можна менi залишитись? — благально звiв очi на нього Чак.

— Дивись… Як можеш — лишайся. Тодi ходiмо,— i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.

— Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.

Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). — Скажiть,— тихо спитав Чак,чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?

— Ех! — зiтхнув Стороженко.— Чому-чому? Є тут у нас один “покровитель”, який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а “сильнi” почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти… Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий — оцей — генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого…

Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав… Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам’ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.

I от уже Стороженко пiдвiвся:

— Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.

I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.

Цирк сяяв вогнями.

На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.

А внизу “чиста публiка” виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.

— Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi,— здавленим голосом промовив Стороженко.

— Хто? — не одразу збагнув Чак.

— Павлин Голозубенецький…

Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.

Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.

Маленькi, глибоко й близько посадженi олов’яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.

Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.

Огидний, страшний тип.

Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.

I повернувся назад на гальорку.

Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.

Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави

Знову заграв оркестр. I почалося.

Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.

Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i “лiтаючi люди” Альберто (“п’ять персон”, як оголосив пшрех), i “американський автомат — моментальна фотографiя” брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма “Директор кафешантану”, i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.

Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.

— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!

Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.

Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: “Монт!” — i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: “Наниз!” — i вони зiстрибували з тумби,..

Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:

— Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..

Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.

Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.

I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.

Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.

Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.

В цирку запанувала тиша.

Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.

Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.

Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.

“Ху-у…” — перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.

Зал вибухнув оплесками.

“Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх”.

Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев’яний стiлець на гнутих нiжках.

Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.

Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.

I раптом…

— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.

— А-а-а!

Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.

Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.

Ще мить i…

Цирк завмер.

I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.

I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.

За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.

Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.

Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.

Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.

Стороженко кинувся туди.

Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.

Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.

— Вже викликали карету “швидкої допомоги”. Кiлька переламiв. Але…

В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:

— Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.

Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.

— Задушу! Вбивця!

Подзьобане вiспувате обличчя Анема вмить налилося кров’ю, очi вирячились.

— Не я… Не я…— прохрипiв вiн.— Август…

Вiд натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтiки.

Стороженко випустив з рук Анема, який м’яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.

— Не треба!.. Не треба!.. Не треба! — бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.— Ви ж себе погубите!.. Не треба!..

Але Стороженко не слухав його.

Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.

— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.

Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.

Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь,дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi…

— А-а-а!

Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август… Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.

— Нi! Нi… Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн… щоб помститися… Пообiцяв за великi грошi… Павлину.. справжнiй смертельний номер…

-I ти?! За грошi?!..

-Нi!.. Нi! То вiн! Усе вiн!.. Я ж маленька людина…

-Брешеш!..— люто зашипiв Стороженко,замахуючись.

— Ай! — смикнувся Август, увiбравши голову в плечi.— Не вбивай! Не вбивай мене! Я… я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Вiн швидко перехрестився. — Уб’єш мене — разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.

— Тiльки… тiльки хай вiн вийде,— кивнув Август на Чака.— Лише тобi, тобi одному…

Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.

Чак вийшов.

Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом — ой! — згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.

Я лишився.

— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.— Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я… Нi-нi, я нiчого, просто… Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi… А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене…— вiн шморгнув носом,— мене…

— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,— зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.— Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати… I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi — хоч греблю гати.— Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.

У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.

— Ходiм, сипку,— нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!

I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.

Карета “швидкої допомоги” вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.

Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.

Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.

— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.

— Оцей! — пробасив швейцар.

— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.— Ходiм!

— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:

— Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!

— За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак.— Вiн же…

Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.

— Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! — I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.

— Та ви що! — закричав я.— Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!

Дивлюсь — завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.

— Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп’я божевiльне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.

— Держiть! Держiть! — залунало звiдусiль.

— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! — кричу я. Та раптом вiдчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.

— Пустiть! — кричу.— Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!

Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.

I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i…

РОЗДIЛ VII

Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!

“Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!” А може, вона все-таки є,

смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..

Ой!..— Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.

— Га? Що? — розгублено клiпнув я.— Щось я не так зробив?

— Та нi,— усмiхнувся старий.— Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.

Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi…— Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.

Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.

— Весел-зiлля… Смiх-трава… Гм…— задумливо промовив старий.

— Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..— запально вигукнув я.

I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!

Чак подивився на мене спiвчутливо — наче прочитав мої думки.

— А ви Стороженка що — не питали тодi? — мусив же я щось сказати.

— Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.— Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.

— А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? — обережно запитав я.

— Як склалося? — старий усмiхнувся.— Довго розповiдати… Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова “Гiппо-палас”, а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У “Гiппо-палас”, сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам’ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником… А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, “працювати номер”, переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,— старий зiтхнув.— Ну, гаразд! Спасибi тобi! — Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.— Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.

— Та що ви, що ви…

— Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.

— А… а… Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?

— Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому “смертельний номер”. Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель “Москва”), зiрвався i…

— А Рудий Август? I Анем?

— Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi… Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося…— Чак якось дивно усмiхнувся.

Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.

— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надiєю спитав я.

— Нi, не треба,— втомлено усмiхнувся вiн.— Спасибi тобi. Прощай…

I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.

Я зiтхнув.

Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?

I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,

…Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.

— Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? — Вона торкнулася губами мого лоба.— Нi, температури, здається, немає. Може, з’їв щось не те?

— З’їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто… Просто у школi задали багато. Стомився трохи.

— Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває… “То ли еще будет, ой-ой-ой!..” Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде “Навколо смiху”. Ти ж любиш.

— Не хочу я сьогоднi “Навколо смiху”. Я краще спати ранiше ляжу.

— То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.

Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав “якщо побачимося”?..

“Невже я його не побачу бiльше? Невже?” — думав я, засинаючи.

I одразу ж побачив.

Увi снi.

Снився менi знову цирк. “Гiппо-палас” Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою…

I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я — сидимо у губернаторськiй ложi.

А цирк збуджено гуде. Чути голоси: “Щорс! Микола Щорс! Щорс!” I раптом я бачу: у генерал-губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з’являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам’ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою… I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить… I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає…

А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось… на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.

З тим почуттям я прокидаюсь.

У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.

Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.

А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї — i враз наче голкою мене в груди кольнуло… З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi…

Аж мороз поза шкiрою пробiг.

Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.

Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.

Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки — очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi…

Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам’ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам’ятаю. Наче нiколи не бачив їх.

А от у Тусi…

Вперше менi захотiлося поговорити з нею.

Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:

— Слухай, а ти… ти собак боїшся?

— Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову.— А.. а ти звiдки знаєш?

— Я… не знаю,— сам знiтився я.— Просто так спитав… просто…

— Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?

— А висоти ти боїшся?

— Боюсь…— зiтхнула вона.— Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?

— Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?

— А чого ж? Це, мабуть, цiкаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька…

Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:

— Мороз! Припини розмови на уроцi!

I Туся лякливо замовкла.

Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:

— Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь — а вiн дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться… як у кiно… Ой, тримайте! Га-га-га!

Мене аж у жар кинуло.

— Почервонiв! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський.

— Дурень! — сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла — вiн стояв на партi, не дiстанеш.

— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.

Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.

Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався — вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи — цього пропустити вiн не мiг.

— Дурнi! Психоненормальнi! — зневажливо сказала Туся.— Не звертай на них уваги.

I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.

Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.

Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок — хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.

I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:

— О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:

— Га-га-га! — Валера Галушкинський.

-Ги-ги-ги! — Льоня Монькiн.

— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:

Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

I всi знову дружно зареготали.

Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.

Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..

За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,— не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,— трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.

“Весел-зiлля… Смiх-трава…”-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. “Надiя єдина — то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина”,— казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб… Треба тiльки вмiти знайти.

То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки… А чому обов’язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда…

Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).

До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.

Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.

А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою…

Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..

Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм — гульк! — i вiдкриття.

От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.

I раптом…

— Стьопо!..

Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.

Передо мною стояв… Чак.

— Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той… Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят… Але одлежався, лiкiв наковтався i — нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?

— Нiчого.— Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.— Все нормально.

— Ти прямо з школи?

— Ага.

— I не обiдав?

— Я ще не хочу… Я дуже люблю цi мiсця.

— Правда? Гарно тут.— Чак задумано подивився удалечiнь.— А я теж прийшов… Вiйна згадується. Окупацiя… Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося… Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?

У мене швидше забилося серце.

— Авжеж! Звичайно!

— Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?

— Ну… гаразд,— трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але… нiчого не вдiєш.

Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.

Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:

— Сьогоднi я все-таки не в формi… Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.

— Ага! — зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.

Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.

— Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? — спитав Чак.

— Та… нормально,— одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.

Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.

— Слухай, а ти “Граф Монте-Крiсто” Дюма читав? — несподiвано повернувся вiн до мене.

— Аякже!

Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi,— i “Три мушкетери”, i “Вiконт де Бражелон”, i “Королева Марго”, i, звичайно, “Граф Монте-Крiсто”. Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.

— Ну, i як тобi? — спитав Чак.

— О! — показав я великий палець.

— То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок.— Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.

— А що таке? — спитав я.

— Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману “Граф Монте-Крiсто”. Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро “Арсенальна”.

Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скiльки разiв я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!

Оце здорово!

Ну й здивується мiй дiд Грицько, коли я розповiм йому про це!

Граф Монте-Крiсто, можна сказати, жив у Києвi! Ну! У Києвi, де живу тепер я.

— Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пiшов до пiдземного переходу.

— До завтра,— ще не отямившись, кивнув я.

РОЗДIЛ VIII

Знову базар. Побачення через тридцять рокiв. “Поможи менi, Стьопо!” Я

iду в гестапо.

I от завтра — уже сьогоднi.

Я бiжу вiд тролейбуса до скверика бiля цирку, i серце моє тривожно б’ється — чи не трапилося, бува, щось iз Чаком. Чи е вiн, чи є?.. Є!

Сидить. Усмiхається. I старечi зморшки його на щоках розгладжуються вiд тiєї усмiшки,а бiля очей на скронях збираються у променистi пучечки.

— Здрастуй, Стьопо! Сiдай, друже мiй дорогий! — Вiн нiжно обiймає мене за плечi.— Сама доля, видно, послала менi тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душi тягар, який висiв на нiй стiльки рокiв. I як це я вгадав тодi в цирку, що саме ти той, хто зможе менi допомогти! Ну, гаразд…— Усмiшка згасла на його обличчi, вiн зiтхнув.— Для тебе, Стьопо, вiйна — Велика Вiтчизняна — така ж давня iсторiя, як i Жовтнева революцiя, як i дореволюцiйний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком рокiв вiд її початку… А для мене — нiби вчора була ота нiч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвiта од вибухiв, не розумiючи, що це таке (гiтлерiвцi ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). I в сонячний недiльний ранок ще нiчого не розумiв. Того дня мало вiдбутися вiдкриття Центрального київського стадiону. Я був завзятим болiльником i збирався пiти на зустрiч наших київських динамiвцiв з армiйцями. Але… Я пiшов не на матч, а на фронт. Я тобi казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметникiв кавалерiйського полку. I от ця спецiальнiсть через двадцять рокiв менi згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентрацiйному таборi вiйськовополонених. Утiк. Мати моя ще була жива тодi. Дома перевдягнувся i приховав вiд окупацiйних властей, що командиром воював проти фашистiв. Для них я був артист цирку, який згорiв у першi днi окупацiї. Влаштувався працювати вантажником на вокзалi. Згодом зв’язався з пiдпiльним Залiзничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський… Вiн загинув за мiсяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залiзничний райком був основною базою для пiдпiльного мiськкому партiї при створеннi партiйного пiдпiлля в Києвi. Особливо у найтяжчий, початковий перiод фашистської окупацiї. Ми випускали антифашистськi листiвки, зведення Радiнформбюро, вчиняли диверсiї: псували паровози, виводили з ладу колiї, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кiлька мiсяцiв роботу депо Київ-Московський. Потiм пустили пiд укiс вiйськовий ешелон з гiтлерiвцями на перегонi Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповiдати. Страшний, буремний i трагiчний то був час — цiле окреме життя. Для скiлькох друзiв i товаришiв моїх воно тодi обiрвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очi.

— Скажiть,— насмiлився спитати я тихо,— а що сталося з отим майстром… Йосипом… балмалухе?

— Загинув. У Бабиному яру…— Чак зiтхнув.— Не змiг виїхати з Києва. Тiтка його (“наречена Мохомовеса”, пам’ятаєш?) була дуже стара, за дев’яносто, з дому вже не виходила. Розстрiляли нiмцi… Майже сто тисяч… Той страшний день двадцять дев’ятого вересня забути не можна… Нескiнченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданiвський, повз базар, по Дмитрiвськiй, по Лук’янiвцi, туди, на Сирець — молодi, старi, дiти… Немiчних везли на тачках. Молодi йшли i смiялися, не знаючи, що на них чекає… А потiм залунали кулеметнi черги в Бабиному яру… Скiльки людей загинуло! I мирних жителiв, i вiйськовополонених. Не обiйшла бiда й пiдпiлля нашого. Особливо пiд час масових арештiв улiтку сорок другого, коли в пiдпiлля проникли провокатори. Тодi були заарештованi секретарi Шевченкiвського, Жовтневого, Московського райкомiв партiї, багато членiв мiськкому.

Нашому Залiзничному райкому завдяки вмiлiй конспiрацiї вдалося зберегти своїх людей. Але був вiдданий суворий наказ: надзвичайна обережнiсть, жодного ризикованого кроку, “ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навiть не сказавши нi слова, своїм провалом ставиш пiд удар тих, з ким контактував…”

I от одного дня осенi сорок другого я мав зустрiтися на Євбазi iз зв’язковою, щоб передати їй пакет з листiвками. Листiвки лежали всерединi акуратної в’язанки дров, скрученої дротом. Я спецiально робив такi в’язанки “з секретом”: у полiнцях випилював схов для листiвок. У крайньому випадку завжди можна кинути полiнце в пiч. I передача в’язанки на базарi зв’язковiй не викликала нiякої пiдозри — я продаю, вона купує. Дрова тодi в Києвi продавалися на базарах маленькими в’язанками! I їжу готували, i опалювалися тiльки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили “буржуйки” або маленькi плитки. Iдеш, було, Києвом i бачиш: стоїть великий кiлькаповерховий будинок, i з багатьох вiкон, наполовину фанерою замiсть вибитої шибки “засклених”, витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.

‘ Так от… Пiшов я, значить, на Євбаз. У руках в’язанка з “секретом”. Iду по базару. Вже й зв’язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарiлку з вареним цукром,— плиточки такi брунатнi, пiв сiрникової коробки завбiльшки. Тодi ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованцiв штука. Одна плиточка на всю сiм’ю. Iду, значить… Бачу, бiля фонтана сидить на землi якийсь дiд з бородою, в руцi у нього лялька, на пальцi надiта (як у ляльковому театрi це робиться), i вiн з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому вiдповiдає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я вiдразу зрозумiв, що це чревовiщання. А люди, якi дiда оточили, дивуються, смiються.

Придививсь я, прислухався, i серце моє болiсно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П’єр. Той самий клоун П’єр, завдяки якому я зв’язав своє життя з цирком, сам став клоуном.

Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його…

Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою “виставу”. В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи… От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.

I я вiдважився…

— Тереза…— сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою — вiн згадав, вiн упiзнав мене. Безперечно, це був П’ер. Це був Стороженко.

— А…— радiсно почав вiн.

I раптом… Вiн з’явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.

— Вставай!-рвонув вiн за плече Стороженка.— Вставай! Ну!

Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.

— Що? За що?

— Там розберуться! Ходiмо! Ну!

Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).

Але… У мене у в’язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв’язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.

Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний “опель-капiтан”, що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.

— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.

— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? — палко сказав я.

— Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться…— Чак тяжко зiтхнув.— Фашисти — це фашисти…

Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:

— Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то… Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут… Нiчого! Не хвилюйтесь!

— Ну, спасибi тобi! — Чак узяв мене за руку.— Тодi…

Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.

…Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в’язанку дров — молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони) .

В усiх людей на базарi обличчя були якiсь сiрi, виснаженi Та й увесь колiр базару був сiро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-бiлого телевiзора.

Вiн був наче i той, що я вже бачив, дореволюцiйний базар, i не той. Залiзної церкви не було. На її мiсцi великий круглий фонтан без води.

I базар малолюдний, убогий. Майже весь вiн складався з “барахолки”, з розкладки, ще жалюгiднiшої, нiж навiть ота, дореволюцiйна. I зовсiм мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з пiвмiшечком картоплi, там бабуся з зеленню…

А он тiтка стоїть бiля вiдра, замотаного ватяною ковдрою. Коли пiдходить покупець, тiтка одхиляє ковдру, знiмає кришку i дiстає з паруючого вiдра чорний пирiжок з горохом. I покупець одразу жадiбно впивається зубами в пирiжок. Чак потiм сказав, що тi пирiжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали твердi, як камiнь,— не вгризеш. Борошно було наполовину з висiвками, наполовину з домiшками якоїсь потерухи з каштанiв i ще чогось.

— Єсть сигарети “Лiванте”! Єсть сигарети “Гунiя”! “Гонвед”, “Симфонiя”, “Юно”! Пара п’ять! Пара три! — вигукував бiла фонтана хлопчик мого вiку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами i продаючи їх поштучно. Але покупцiв майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стiльки купували, скiльки мiнялися. В час окупацiї, як сказав менi потiм Чак, поняття “купувати” витiснило поняття “мiняти”. Мiняли на базарах, ходили мiняти у села. За пiанiно можна було вимiняти два мiшки картоплi. Але про все те я почув вiд Чака пiзнiше.

А зараз нiколи було роздивлятися. Бо полiцай уже вiв Стороженка на рiг до кiнотеатру, де стояв чорний “опель-капiтан”.

Я полетiв за ними.

Я тiльки встиг побачити афiшу на стовпi бiля кiнотеатру; “Нова комедiя з популярним актором Тео Лiнгеном — “Зрадливий Екегарт”.

“Невже зараз хтось ходить на тi комедiї?” — з подивом подумав я.

— Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в полiцая.

— Iди-йди! Не розмовляй! Iди! — штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.

Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.

Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.

Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.

Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.

Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.

Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.

“О! — подумав я.— Дiє пiдпiлля!”

У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.

Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.

На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. “Мiська управа”,— прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.

Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру — готель i ресторан “Театральний”. На ньому вивiска “Restaurant— Kondito-rei”, “Nur fur Deutsche” (“Тiльки для нiмцiв”).

Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.

При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.

Гестапо!

Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку — виходь!

Стороженко вилiз.

Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.

Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.

Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.

Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.

— Ну, здрастуй, П’єр! — усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.

— Август? — здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.

— Не думав я, що зустрiнемось,— одкинувши назад голову, примружився Август.

— I я не думав,— зiтхнув Стороженко.

— Iду сьогоднi по базару — очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Вiн був дуже задоволений собою.

Стороженко похмуро мовчав.

— Та ти сiдай, сiдай,— наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август.— Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п’ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя… Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив — кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.

— Не виступав,— тихо сказав Стороженко.

— Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. “Хто був нiчим, той стане всiм…” — спiвається у вашому “Iнтернацiоналi”. А ти ж такий талановитий. I раптом… Ай-яй-яй… Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили… Ха-ха-ха!

— Нi…

— Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали… I ви потiм наче побралися.

— Вона померла вiд тифу у громадянську…

— А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти “виступав”. Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися — це неабияка рiч.

— Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити…

— Можливо.

— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.

— Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,— самовдоволення так i лiзло з нього.— Я зрозумiв, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.

А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої — нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером… I от бачиш — ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.

— Розумiю…— похитав головою Стороженко.

— Нi, ти ще нiчого не розумiєш,— одкинув назад голову i примружився Август.— Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.

— Яка?

— Пам’ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм’я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому…

Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом… зареготiв.

Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.

— Смiйся, смiйся! — кивав головою Август.— Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!

— Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить… Ха-ха-ха!

— Ти, здається, забув, де ти сидиш,— процiдив крiзь зуби Рудий Август.— Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.

— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко.— Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.

— Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.

Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.

Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.

— Роби зi мною що хочеш,— байдуже мовив Стороженко.— Але все це марно.

— Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi — життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.— Август натиснув кнопку, зайшов солдат.

Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,— слiдом за ним.

Солдат вiв його довгим коридором.

Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського “Динамо”, учасники знаменитого “матчу смертi”. Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi “Зенiт” на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон “Старт”, i там поставлено пам’ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм’ям Шолуденка — розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.

З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою “Люфтваффе” (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).

Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.

Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.

Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.

Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.

— Петре Петровичу… П’ер!..— почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.

— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.

Не даючи йому опам’ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.

I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.

— Спасибi… Добре, що сказав, А то я вже думав… — I враз брови його вражено пiднялися.— Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю…Вiн торкнувся рукою свого чола.

Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.

— Що?! Пiдпiльник? З в’язанкою? На базарi? Де?! — вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.

Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.

Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.

До камери вбiг гестапiвець з автоматом.

Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло…

…Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.

— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.

— Спасибi тобi, Стьопо,— пригорнув вiн мене до себе.— Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!

— А вiн таки загинув? — спитав я.

— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.

— А як П’єр опинився в Києвi?

— Не знаю… Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.— Чак невесело усмiхнувся.— Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!

I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.

У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.

Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п’ятнадцятим до Печерського моста.

Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.

Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?

Що вiдбувається зi мною?

Що це за дивна людина — Чак?

Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи…

Чи, може, я просто потроху… той, з’їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?

Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.

I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв’язане й послiдовне.

Нi, не з’їжджаю я з глузду. Нi.

Але що ж тодi вiдбувається?

Що?

РОЗДIЛ IX

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.

“Не слухай його! Це ж Муха!..” — “Здрастуй, Стьопо!..”

На другий день про моє до Тусi “кохання” нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.

Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.

— Пробачте, Ольго Степанiвно,— ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.

— Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,— так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.

Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:

— Дiти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по головi.— Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!

Всi розгублено мовчали.

Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:

— Правда! — Потiм пiдморгнув нам i додав: — Вони такi. Я їх знаю.

Всi засмiялися.

Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то — хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!

На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.

Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.

Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.

Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.

Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.

Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.

А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!

Пiсля третього уроку наш шостий “Б” вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.

Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.

Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.

Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.

Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.

Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору,— було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.

I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось

сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному

щось вiдповiдав.

Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.

I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i… не витримав.

— А… а в нас у селi теж колись знiмали кiно,— затнувшись, сказав я.I…

— Ха! — вигукнув, перебивши мене, Iгор.— А в нас у квартирi газ, а у вас? — Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: — Дз-з-з!.. Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!

Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.

А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.

Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.

Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.

Дооре, що продзвенiв дзвоник.

— Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, — шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.

Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий “Б”! “Нащо ви менi всi потрiбнi! — з безсилою люттю думав я. — Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!”

До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був — гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.

Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму — нi ложки.

Правду каже мiй дiд Грицько: “Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися”.

Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.

Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:

— Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! — старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.

— О! Здрастуйте! А ви як тут?

— Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?

— Та нi! Все гаразд! Усе о’кей! — усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив — хмару мою паче вiтром здуло. — Чесно! Чесно! Все о’кей! Але як ви знайшли мене?

— Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я — вже й школу знайти не годен?

I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове “велике дiло опеньки”, зовсiм розвеселило мене.

Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася — видно, потiшена тим, що я повеселiшав.

Я їй весело пiдморгнув.

Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!

Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.

— Так усе в тебе, кажеш, о’кей? — перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?

— Трохи е,— зiтхнув я.— Але години на двi — двi з половиною… А що?

— Ти знаєш…— Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню… Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?

— Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! — загорiвся я.

— I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку — вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба менi, щоб ти був поряд: у разi чого — пiдстрахуєш мене, закiнчиш, так би мовити, “операцiю” сам. Згоден?

— Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!

— Так от, iди додому. Обiдай, роби уроки. А о пiв на п’яту приходь. Тiльки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мiдний лев. Знаєш?

— Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми вiдполiрована. А чого туди?

— Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Лiтературному музеї. Бiля Софiї. А тобi ж байдуже куди — чи до цирку, чи до площi Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навiть ближче. Доїдеш шiстдесят другим автобусом до площi Ленiнського Комсомолу, а потiм повз новий Музей Ленiна по вулицi Героїв Революцiї вгору пiднiмешся та й усе.

— Та й усе,— весело погодивсь я.

— Ну, бiжи! До зустрiчi.

I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.

“Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?” — подумав я.

Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив — так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.

Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.

I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.

Ми наче змовилися — пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.

— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрiв мене Чак.

— Чудово! Як в аптецi! —вiдрапортував я.

Чак узяв мене за руку.

I знову попливло у мене все перед очима…

РОЗДIЛ X

Подiл. Куренiвка. Пригода в халупi старого Хихинi. “Як там у вас, у

вiсiмдесят другому?”

Я одержую цiпком по головi.

Бом!.. Бом!.. Бом!..

Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.

Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.

— У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому,— сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.

— Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.

За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам’ятник.

— Пам’ятник княгинi Ользi,— сказав Чак.— Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе,— вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.

На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак,— першi слов’янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого — Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй “Повiстi временних лiт”, що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:

— Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!

I поїхав далi через Новгород на Рим.

А минуло ще рокiв п’ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.

Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.

Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.

“Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон”, прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.

Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.

З вiконця “механiчного пiдйому” видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.

Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.

Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.

“Механiчний пiдйом” спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.

Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала — на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися…

Куди там навiть тому Євбазу!

Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.

Посерединi Подiльської площi випиналася кам’яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.

Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.

— Знаменитий подiльський фонтан “Самсон”, або “Фiлiцiал”,— шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги.— Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.

Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.

Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев’яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.

За Кирилiвською церквою заряснiли сади. Почалась Куренiвка.

Ми зiйшли з трамвая i попрямували тихими вуличками повз знаменитi куренiвськi сади й городи, що постачали перекупок усiх київських базарiв фруктами й овочами.

Адреси старого Хихинi ми не знали. Треба було напитувати.

Але тодiшня Куренiвка не вiдрiзнялася вiд звичайного села.

Тут усi один одного добре знали. I перша ж зустрiчна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубi, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.

Хихиня жив на порослому дерезою горбi над яром у благенькiй, критiй очеретом хатинцi-куренi, може, в одному з останнiх козацьких куренiв, якi дали колись назву Куренiвцi.

Впритул бiля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тiльки одна гiлка була рясно всiяна дрiбними жовтенькими “лимонками”.

Бiльше дерев у садибi не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двiр засаджено квiтами. I рожi, i айстри, i флокси, i чорнобривцi… Чого тiльки не було, як на пiзнiй осiннiй час.

Молодиця, якiй було по дорозi, поки йшли, встигла розказати Чаковi, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бiдує, перебивається, як то кажуть, з хлiба на воду, але завжди веселий, завжди спiває, вирощує квiти i роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всi на Куренiвцi називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).

Показавши курiнь Хихинi, молодиця попрощалася й пiшла собi вулицею далi, навiть не спитавши, нащо гiмназистовi раптом знадобився старий куренiвський дивак.

Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справдi — не прийдеш же просто так i не спитаєш: “А скажiть-но, дiду, будь ласка, де росте весел-зiлля, смiх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радiсно смiятися i всiх веселити?”

Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зiлля.

Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нiбито знає ту дивну таємницю. Чи дома вiн зараз? Може, пiшов десь блукати по лiсах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так мiряючи ногами землю.

У дворi бiля хати не було нiкого. I не чути нiчого. Безлюддя.

I раптом…

— Пильнуйте! — стиха (хоч нiхто й не мiг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!

Чак присiв за кущем дерези.

Рiч у тiм, що я злетiв трохи вгору, щоб роздивитися, i побачив, як вiд яру, злодiйкувато озираючись, пригинцем пiдкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню вiн був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.

Так само злодiйкувато озираючись, панок зайшов на подвiр’я, зупинився, завмер, прислухаючись,— зробив стойку, наче мисливський пес, навiть ногу одну пiдняв. Потiм навшпиньках пiдiйшов до дверей. Дверi були незамкненi. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дiї панка були явно пiдозрiлi. “Невже шпик?” — подумав я.

Нiколи не бачив я живих полiцейських шпикiв.

Користуючись своєю невидимiстю, я посунув за панком у хату.

Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хатi, щось шукав: зазирав у всi кутки, в запiчок, у пiдпiл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнiлу, в якiй лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматтi.

Образiв у хатi не було. Замiсть них у кутку висiла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзi, сидячи пiд дубом. Поруч стояв кiнь.

Пайок полiз рукою за картину.

I раптом хтось заграв на сопiлцi i почувся смiх:

— Хи-хи-хи-хи-хи…

Панок так i вклякнув перед картиною. Смiх линув невiдомо звiдки.

Аж я рота роззявив. Здавалося, що смiється козак Мамай з картини.

Панок панiчно закрутив на всi боки головою, роззираючись.

I нарештi побачив: зi стелi, з квадратного отвору, що вiв на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, якi розтягалися в усмiшцi.

— Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!

Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.

Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.

— Дiду! Це… ви? — розгублено пробелькотiв панок.— А ви ж… ви…

То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив,— по голосу. Я бачив його двiчi — один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то вiн.

Але то був вiн.

— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав,— торжествуюче смiявся Хихиня.— Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння,— знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!

Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.

— Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.

— Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.

— Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!

— Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.

— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.

— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.

— А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!

— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було — Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи…

— Дурите ви мене, дiду… Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось.— Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй.Заплачу! Скiльки хочете?

— От бачиш,— засмiявся старий.— А ти казав: “Якi грошi?” Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!..

Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.

Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.

Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгiдний: котелок в’їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.

Стоячи навкарачки, вiн i справдi був як побитий пес.

Раптом вiн схлипнув:

— Я… за цi грошi вбивцею, може, став, а ви…

I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.

Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — нiж випав на землю.

I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.

А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:

— А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу,— усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним,— геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!

Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.

А вслiд йому котилося дiдове веселе:

— Хи-хи-хи-хи!…

Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.

Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.

Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм… Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?

Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.

I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:

Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.

Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.

Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.

I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне — однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.

Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.

Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.

Чак уважно вислухав, задумався.

— Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? — спитав я.Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?

— Ну що ж… Давай. Ходiмо,— рiшуче сказав Чак.

Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.

В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.

— Здрастуйте, дiду! — хрипким вiд хвилювання голосом сказав я.Здорово ви отого Рудого Августа… Так йому й треба.

— А!.. Здоров, хлопцi! — кумедно роззявив губатого рота дiд.— Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?

— Майже,— весело сказав я.— 3 тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року ми.

— А-а… ясно,— усмiхнувся дiд.— А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?

— Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.

— I вас теж. Ага.

— Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?

— Про що?

— Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.

— А ви чули?

— Я — нi,— сказав Чак.— А вiн чув. Вiн невидимий був.

— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.

— Так що? Правду ви говорили чи…

— Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.

— Не брешемо,— якомога серйознiше Сказав я.

— То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?

— Гарно. Тiльки… урокiв багато задають.

— Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?

— Нема нiякого царя. Микола Другий — то ж останнiй росiйський цар.

— Та ну!

— Точно! Через п’ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.

— Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П’ять рокiв не так уже й довго.

— Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.

— Ну то й що? — озвався Чак.— Менi оно вiсiмдесят два.

— Диви, як сохранилися,— уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп’ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.

— Та ви не дивiться на них зараз,— вступивсь я.— Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.

Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.

— 0-он воно що! Ясно.

Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.

— Слухайте! — раптом прояснiв вiн.— Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам…

Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:

— Ой, глядiть, щоб самi ви в Кирилiвку не втрапили! Ми обернулися.

З-за хати, розчервонiла, з цiпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.

— Ах ви безсовiснi! — накинулася вона на нас.— Глузуєте з дiда! Насмiхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула цiпком.

Я не встиг ухилитися, i цiпок луснув мене по головi. Бомм!.. В очах у мене потемнiло.

РОЗДIЛ XI

Їдемо в музей. “А ти мiг би вчинити подвиг?.. По-моєму, мiг би”.

Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. Останнi слова старого Хихинi.

“Завтра о четвертiй!”

Я стояв поряд iз старим Чаком у скверику на площi Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи болiла вiд удару цiпком, але гулi не було. — Ти на молодицю не ображайся,— усмiхнувся Чак.— Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихинi, захищала його вiд хлоп’ячих глузувань.

— Та я не ображаюсь. Я все розумiю,— усмiхнувсь я, чухаючи забите мiсце.— А той Хихиня симпатичний. Сподобався менi.

-. I менi теж. Гарний дiд.

— А що це вiн про свого предка говорив?

— Ти ж чув: “Поганяйте у тисяча шiстсот сорок восьмий, дiзнаєтеся секрет весел-зiлля”.

— Це вiн серйозно?

— Хто його зна.

— То, може… Га? — з надiєю глянув я на старого Чака.

Менi так сподобалися цi подорожi в минуле. I так невтримно хотiлося дiзнатися секрет смiх-трави, весел-зiлля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справдi iснує цей секрет i росте десь у лiсi чи в полi смiх-трава, тiльки люди не знають про неї.

Ех! Як би воно менi зараз згодилося, оте весел-зiлля!

Начувайся тодi, клятий Дмитрухо! Байдужi менi були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!

I ваше хихикання пiдле, Монькiн, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!

Ех! Я б тодi…

Чак якось загадково усмiхнувся й сказав:

— Ну, гаразд… Бувай здоров, Стьопо! Менi вже час.

— До побачення. А коли ми побачимося? — несмiливо спитав я, порушуючи нашу домовленiсть.

— Не знаю, не знаю…— непевно вiдповiв Чак.— Якщо треба буде, я тебе розшукаю.

I знову, тiльки-но вiн вiдiйшов вiд мене, як я вiдразу втратив його з очей.

На вiдмiну вiд нашої школи, де всi уроки в нас були в одному класi, тут, у Києвi, запровадили так звану кабiнетну систему. Це значить, що один урок в одному класi, другий — уже в iншому, третiй — ще в iншому i так далi. Тiльки продзвенiв дзвоник, збирай похапки речi i гайда, щоб не запiзнитися. Бо й поснiдати треба, i збiгати, може, кудись абощо. Воно, звiсно, цiкаво (у кожному кабiнетi своя обстановка, свої наочнi прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свiй реманент.

Раз у раз чути:

— А де моя зоологiя?

— Ой, я кеди загубив!

— Люди! Зошита мого нiхто не бачив?

Найулюбленiшi мої уроки — це фiзкультура i праця. Крiм того, що вони просто менi подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я нiколи не пасу заднiх. Навiть навпаки. I фiзкультурник Микола Яремович, i викладач працi Олександр Iванович часто кажуть:

— От берiть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!

Iгоря Дмитруху аж пересмикує всього вiд цих слiв. Але зробити вiн нiчого не може. Незважаючи на те, що його брат вiдомий спортсмен, по закордонах роз’їжджає, я i бiгаю, i стрибаю краще за Iгоря. А про уроки працi й говорити нiчого.

Уроки працi у нас з дiвчатками окремi. Дiвчатка собi в класi з Iриною Володимирiвною фартушки та “нiчнушки” (нiчнi сорочки) шиють, а ми у майстернi з Олександром Iвановичем слюсарюємо. I Дмитруха, прямо скажемо, у цьому дiлi пасе заднiх. Видно, дома вiн нiколи молотка в руках не тримав. I Валера Галушкинський не дуже великий мастак, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькiн (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. I в майстернi я почуваю себе як риба у водi. I оте Iгорове “Муха” в майстернi звучить якось не дуже чутно i навiть необразливо.

Коли Сурен уперше прийшов на урок працi, я вже так старався, так старався, як нiколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то вiд невмiння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж пiд нiгтем почорнiло, страшенно знiяковiв i вже реагувати на мої трудовi подвиги не мiг.

Iгор Дмитруха негайно скористався з цього:

— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка пiд носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!

Спасокукоцький i Кукуєвицький захихикали.

Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Iгорове було зверху.

Минуло три днi пiсля того, як попрощався я з Чаком. Вiн не з’являвся. Менi вже навiть почало здаватися, що все це менi наснилося, що нiяких зустрiчей з Чаком, нiяких мандрiвок у минуле не було.

Сьогоднi зранку на першому уроцi Лiна Митрофанiвна сказала:

— Дiти! Ми з вами повиннi показати нашому вiрменському друговi Сурену наше славне мiсто, повиннi познайомити його а славною iсторiєю древнього Києва. Згоднi?

— Згоднi! — хором вiдповiли ми.

— Почнемо сьогоднi. Сьогоднi у Сурена якраз немає зйомок. I почнемо ми з заводу “Арсенал”, який вписав в iсторiю нашого мiста славнi революцiйнi сторiнки. Пiсля урокiв ми з вами йдемо на екскурсiю в Музей бойової i революцiйної слави заводу “Арсенал”.

Останнi слова Лiна Митрофанiвна виголосила особливо урочисто. Вона взагалi була трохи артисткою, наша Лiна Митрофанiвна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, i голос її при цьому дзвенiв, як на сценi.

Я зрадiв.

Я взагалi люблю рiзнi екскурсiї, люблю дивитися щось нове, особливо iсторичне. Наша Марiя Степанiвна, вчителька у селi, теж часто влаштовувала нам екскурсiї — i на цукровий завод, i по мiсцях партизанських боїв, i до Києва ми їздили, у Лаврi були, на Виставцi передового досвiду. Але в музеї заводу “Арсенал” я не був нiколи.

їхали ми шiстдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на заднiй площадцi. Нас з Тусею Мороз притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.

— Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? — несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, мiг би… А от я, мабуть, нi… Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.

Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.

Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:

-Космiчний корабель “Iкарус-62” вийшов на орбiту!

— Проходимо верхнi шари атмосфери!

— Перевантаження зростають.

— Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!

— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються пiдлоги! — заспiвав Iгор Дмитруха.

— Не торкаються пiдлоги мої ноги! — пiдхопив Валера Галушкiгаський.

Нарештi в динамiку почувся голос водiя:

— Площа Героїв “Арсеналу”! Шостий “Б”, виходьте швидше! Не затримуйте автобус.

Ми висипали, як горох з мiшка.

Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро “Арсенальна”, i на пам’ятник-гармату на постаментi, i на самий “Арсенал” — на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б’ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.

— Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! — командує Лiна Митрофанiвна.

Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод — привiтна чорнява жiнка.

Високi склепiнчастi зали. Експонати. Музейна тиша.

I враз нагорi над нами щось загуло: у-у-у-у!

— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.

-— Верстат,— усмiхнулась екскурсовод.— Нагорi над нами цех. Це ж завод.

— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат,— сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, вiн одразу не здогадався. Та й справдi, важко було здогадатися. У цiй абсолютно музейнiй обстановцi, серед експонатiв, серед старовинних речей, документiв, стендiв якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де бiля верстатiв стоять робiтники, такi, як мiй тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальнiй майстернi бiля верстата.

Екскурсовод почала з далекого 1764 року, —коли був заснований київський “Арсенал”.

Я слухав i розглядав експонати. Он на першому стендi цвяхи, якi застосовувалися при будiвництвi “Арсеналу”, Здоровеннi, “ручного кування” (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожнiй цеглинi клеймо “Снiжко” (ич, пробився в iсторiю фабрикант!).

В’ючне сiдло системи Грум-Гржимайла для перевезення гiрської артилерiї. Гарне сiдло!

А далi iнша продукцiя заводу — багнети, кинджали, шаблi.

Самовар, з якого пили чай робiтники-арсенальцi.

Другий зал. Зброя! Аж очi розбiгаються. Рушницi, гвинтiвки, кулемети, пiстолети.

— О! О! — шепоче Дмитруха.— Американський кольт! О! “Ро-от-манлiхер”!

А екскурсовод розповiдає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальцiв.

— Увечерi 27 жовтня 1917 року в примiщеннi театру Бергонье (тепер там театр iменi Лесi Українки) вiдбувся об’єднаний пленум Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв за участю представникiв вiд частин гарнiзону, профспiлок та фабзавкомiв. З величезною радiстю була вислухана доповiдь про перемогу Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi. I 27 жовтня Київський комiтет РСДРП(б) звернувся з вiдозвою до робiтникiв i солдатiв Києва, в якiй закликав їх пiдтримати Жовтневий переворот у Петроградi…

Я слухав i думав: “Ну хто, хто менi повiрить, що я сам, на власнi очi бачив той театр Бергоньє,— двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперiшнiй театр iменi Лесi Українки?! Нiхто менi не повiрить!”

А екскурсовод розповiдала далi. Як героїчно боролися арсенальцi у жовтнi сiмнадцятого за владу Рад. Але перемогою робiтникiв i солдатiв скористалася буржуазно-нацiоналiстична Центральна рада, яка взяла курс на вiдрив України вiд Радянської Росiї, на розпалювання братовбивчої вiйни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та пiд керiвництвом бiльшовицької партiї в Києвi з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюцiї.

У Харковi вiдбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який проголосив Україну Радянською Республiкою. Революцiйнi вiйська рушили на Київ, де засiла Центральна рада. Наступ розвивався успiшно, i в серединi сiчня вiйська наближалися до Києва.

15 сiчня пiд керiвництвом ревкому, очолюваного Андрiєм Iвановичем, у Києвi почалося збройне повстання, центром якого знову став завод “Арсенал”.

— А тепер подивiться дiораму “Сiчневе повстання 1918 року”.Екскурсовод натиснула кнопку, i в глибинi за другим залом спалахнуло свiтло.

Ми аж роти роззявили. Все було як живе.

На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою “Иконная лавка Киево-Никольского собора”, чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi — панорама повстання.

У центрi — барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий “Малий Микола”), а за ним височiла дзвiниця “Великого Миколи” — Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.

Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.

За барикадою в глибинi — отой самий славнозвiсний . побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус “Арсеналу”, де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум’ї.

Праворуч — розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша “Енеїди”. У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.

За барикадою бабуся у хустцi перев’язує пораненого. Жiнки б’ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же…

Бомм!

Чи то з дзвiницi “Великого Миколи” дзвiн ударив, чи…

На мить потемнiло у мене в очах… I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй…

Я встиг побачити на барикадi свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.

Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.

Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.

От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.

— Ех ти! — засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога,Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б…

Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.

— Дiду! — кинувся я до нього.— Дiду! Дiд розплющив очi.

— А-а, це ти,— не здивувався вiн.— От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.

— Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! — закричав я.

— Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що… справдилися слова Тараса Шевченка…

— А ви хiба знали Шевченка?

— Тож-то й воно, синку,— усмiхнувся Хихиня.— У вiсiмсот п’ятдесят дев’ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству…

Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i…

“Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би”,— блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.

Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.

— Не стрiляй!

Та в цю ж мить пролунав пострiл.

Щось вдарило мене в груди. Бом…

— Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.

Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.

— Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макаронiна.Зi мною теж таке буває.

А я розпачливо думав: “Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?..”

— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Лiна Митрофанiвна.— Екскурсiя продовжується.

Ми пiшли далi.

— А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу “Арсенал” Володимира Iллiча Ленiна,— урочисто сказала екскурсовод.— 23 квiтня 1923 року робiтники “Арсеналу” надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.

“Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар”,— подумав я. I раптом здригнувся.

Бiля стендiв з фотоапаратами “Київ”, нинiшньою продукцiєю “Арсеналу”, стояв… Чак.

Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.

I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.

I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.

— Здрастуйте!

— Здоров! — привiтно усмiхнувся Чак,

— А як ви тут опинилися?

— Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.

— Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?

— А я по патрони побiг.

— А дiда Хихиню бачили?

— Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього… Я потiм бачив — їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам’ятник.

— А знаєте, що вiн менi сказав…— I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.

— Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi,— зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.

Чак, здається, не зреагував на мої слова.

— Як там у тебе в школi? — спитав вiн.— Як успiхи?

— Нiчого.

— Двiйок нема?

— Нема.

— А трiйок?

— Теж нема.

— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?

— А що? — загорiвсь я.

— Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?

— Ой! З радiстю! А що таке?

— Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?

— Гаразд.

— Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!

Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:

— Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?

— Нi-i,— протягнув я.— Звiдки ти взяла?

— А який же то дiдусь був учора в музеї?

— Просто… Знайомий.

— Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.

— Ги-ги! — гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову.Симпатичний!.. Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна — усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!

— Дивак! — обурено вигукнула Туся.— Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.

— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха.— Зовсiм не збираюсь жити до старостi. Щоб ледве переставляти ноги? Та нiзащо!

— От дивак! — Туся навiть почервонiла вiд обурення.

Дзвоник на урок перервав дискусiю.

Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Суренi навряд чи виголосив би Iгор свою антидiдiвську промову. Сурен дуже любив свого дiда Акопа.

Одного з перших днiв вiн розповiдав нам про свого дiда. Не було Дмитрухи того дня в школi.

Дiд Акоп був кавалером усiх трьох орденiв Слави. Усю вiйну пройшов, вiд Волги до Берлiна. I рейхстаг брав. Справжнiй герой був Суренiв дiд.

А одного разу, коли Сурен тяжко захворiв (батьки його тодi були у Ташкентi), дiдусь Акоп серед ночi поїхав у рiдне село, потiм кiлька годин у негоду йшов пiшки в гори до знайомого народного лiкаря, а на ранок таки повернувся з потрiбними травами. I це незважаючи на те, що пiсля поранення у нього дуже болять ноги.

Коли Сурен розповiдав, у нього аж сльози блищали на очах.

I те, що вiн з такого нiжнiстю говорив про свого дiдуся, ще бiльше привернуло моє серце до нього.

Я дуже шкодував, що не встиг нiчого сказати Iгорю, розгубився. Я люблю старих людей. I не тiльки тому, що люблю свого дiда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спiльну мову з дiдусями i з бабусями. Менi з ними цiкаво. Вони ж стiльки знають, стiльки можуть цiкавого розповiсти. I, по-моєму, вони уважнiшi, нiж просто дорослi, до нашого брата, школяра.

Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться (“Ой, одчепись, нiколи!”, “Потiм!”, “Менi зараз не до того!”). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого — нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.

РОЗДIЛ XII

“Ти вiриш, коли читаєш казки?” Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з

дядьком Миколою

Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.

— Сiдай,— сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.— I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з’ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.

— Казки? Люблю. А що?

— А ти вiриш, коли читаєш казки?

— У що? У те, що там написано?

— Ага.

— Не вiрю, звичайно. Але… цiкаво.

— Жаль,— щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.

— Ну як же я можу вiрити? — вибачливо сказав я.— Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома… Ну як я можу вiрити?

— А що таке казка? Як ти думаєш?

— Ну… казка… це… це — казка. Вигадка.

— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?

— Ну, тому що… просто цiкаво.

— Нi, друже мiй дорогий. Тому що це — мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.

— Мабуть,— раптом зрозумiвши, погодивсь я.— Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.

— Тож-то й воно! — зрадiв, усмiхнувся Чак.-Отже, казки — така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це — витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от…— Чак знову помiтно захвилювався.— Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу…

— Як це? — хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.

— Розумiєш… Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?

— Хочу.

— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам’ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I — твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: “Так не буває!” Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?

— Ну, я… постараюсь.

— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого.— Чак звiв голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!

Я теж звiв голову догори i… на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.

Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: “Ага! Зараз!”-згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.

— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,— мовив Чак.

— Здрастуйте,— сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.

Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.

З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.

Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку “Гiппо-палас”, коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.

Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.

Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.

Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.

Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:

— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?

— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд,— заспокоїв його лiсовик.

— А я вже думав… Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.

— Та це у нас тут одна справа…

— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.

— Старшина Лепешко,— пояснив Єлисей Петрович.— Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.

I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.

Все було, як i повинно бути.

— Єлисею Петровичу,— сказав Чак,— то ви нам допоможете?

— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.

Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.

— Та нi, нi,— усмiхнувся Чак.— Немає нас там.

— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.

Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. “Остап Вишня. Усмiшки”,— прочитав я на корiнцi.

“О! — подумав я.— Ти диви!”

То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.

— Нема,— сказав лiсовик, загортаючи записник.— Усе в порядку.

У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.

— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав.— Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .

Горобець знявся i полетiв.

Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:

— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?

— От-от,— кивнув Чак.

I тут несподiвано для самого себе я сказав:

— А може, спершу…

— Що? — схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.

— Ну, може…— я подивився на Чака,— може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?

— А-а…— Чак усмiхнувся.— Ну, що ж… Молодець, що не забув,— i, звертаючись до лiсовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п’ятдесят дев’ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.

— А-а, ясно,— розумiюче кивнув лiсовик.— Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд’їхати, а тодi вже… Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.

— Вiрно,— сказав Чак.

I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).

Сiли бiля цирку на дев’ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру “Київська Русь”, там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру “Кадр” вийшли.

Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.

У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й смiється.

Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.

— От! —сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев’яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.

Весь причiлок будиночка займала кам’яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.

Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.

— Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? — спитав Єлисей Петрович.

Чак кивнув менi — кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.

— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович.— Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.

Я описав як мiг.

— Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.

Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.

— Часовiзор! — сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.— На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.

— Будь ласка, я нiчого,— почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?

— Тисяча, значить, вiсiмсот п’ятдесят дев’ять… серпень…— Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить… рокiв тринадцяти… Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали… Вiн!

— А… Шевченко там е? — з надiєю спитав я.

— Нi… Щось не бачу поки що…

— Ех! — зiтхнув я.

Єлисей Петрович розвiв руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.

— Ну, а тепер давайте! — вiн кивнув Чаковi.— Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж… П’ять, чотири, три, два, один! Поїхали!

Бомм!

…Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром “Кадр” теж зник, i зникла кам’яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.

— Ну, ходiмо. Тут недалеко,— сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.

Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.

На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.

А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.

— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола.— Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?

— Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з’їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!

— Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з’їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.

— Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!

— Ех! Не вмiю я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би…

— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.

“Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…” — мелькнуло в мене.

Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.

Ще мить i…

Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.

I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.

Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.

— О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! — сказав дядько Микола.

Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.

— Ходiмте, дядьку, ходiмте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!

Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.

Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.

Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.

— Та не розстроюйтесь, дядьку,— сказав Хихиня.— Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!

— Яку картоплю?— здивовано звiв брови дядько Микола.

— От побачите! Ходiмте! — I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.

Ми полинули слiдом.

Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.

— Овва! Та тут у тебе цiле господарство! — сплеснув руками дядько Микола.— А картопля ж звiдки?

— Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.

— Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд — приб’є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.

— Я меткий. Не впiймає,— безтурботно одмахнувся Хихиня.

— Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! — похитав головою дядько Микола.— I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.

— їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.— Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.

— А ти?

— I я,— усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.— От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.

Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:

— Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.

— А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:

— Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:

— Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. “I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…” Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова…

— Отого, що у Пашковської жив?

— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.

— Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! — Хихиня пiдхопився й зник за кущами,

“О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде”,— майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.

— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.

Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:

— О! А ти звiдки? Хто такий?

— Про це потiм. Вибачте, нiколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i…— Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.

Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:

— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?

— Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв… У тисяча дев’ятсот сiмнадцятому…

Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.

— А ти хто такий? — примружився вiн на мене.— Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?

— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви

йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе

буде через багато рокiв…

У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.

Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник… Гу-у-ух!

В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.

…Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру “Кадр”.

— Ну, от… Одну справу зроблено,— кивнув Чак.

— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.

— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день… Вибачай, їдьмо додому.

I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.

Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.

Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!

Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б…

Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.

I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.

Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!

А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп’янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!

…Того вечора я довго не мiг заснути.

Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.

Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.

Скiльки благородних подвигiв я звершив!

Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!

Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!

Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.

Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва…

Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.

Я вiдчував себе винним перед нею.

Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.

У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi…

“Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть”,— нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.

I ще: “Упав у сон, як сокира в воду”.

Далi я вже не пам’ятав нiчого. Я заснув.

РОЗДIЛ XIII

Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до

куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани

Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.

Уже на першому уроцi я вiдчув — знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов’язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.

Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.

Я не знав, що й думати.

“А може,— раптом майнуло в головi,— може, вони про щось дiзналися?..”

. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.

Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з’ясувалося.

Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:

— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! “По-вашому,— каже,— муха робить “дз-з-з”, а по-нашому “с-с-с-с”. Тому й називається — с-сурен”. Уявляєш? А Iгор тебе при ньому… увесь час… Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!

— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!

Сурен — муха! Го-го!

Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.

Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!

А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?

Не переживав? Дз-з-з-з… Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!

“Який “добридень”, таке й “доброго здоров’я”,— каже мiй дiд Грицько.

Авжеж, незручно! Авжеж!

Сурен!

Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi…

А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.

Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!

Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.

Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi… Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає “муха”… Бiдний Iгор!

Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.

Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.

Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.

Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. “Засидiвся на стартi”,— як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.

Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша— “Вечори на хуторi поблизу Диканьки” Миколи Васильовича Гоголя.

— Вибачте, здрастуйте, я…— пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:

— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!

— А… звiдки ви знаєте? — розгублено спитав я.

— Ну-у,— ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.

I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.

— Вибачте, я просто не подумав.

— Отож-то! — напутливо мовив лiсовик.— Ну, ходiмо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.

Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.

Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:

— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.

Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.

— Ну, давайте точнi данi,— сказав Єлисей Петрович.— Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.

— Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi,— сказав Чак.Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз’їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати — осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648-1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз’єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.

— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: — Так… так…. Смiян, кажете, Тимоха… Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так… так… о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!

Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.

— Приготувалися…

Iзнову забило менi памороки…

А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр’я. На подвiр’ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев’яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.

Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.

Були серед них, як пояснив менi Чак, i “знатнi козаки” — “луч-че товариство”, у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i “худi козачки” у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, “в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай”.

То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра “лучче товариство” розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. “Худi козачки)) — по куренях. А сiрома — у найми до “луччого товариства” за мiзерiю, за шматок хлiба.

Але це буде завтра.

А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук’ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.

А поряд “худi козачки” — Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.

А далi вже “лучче товариство” — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого “позичав” Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.

У центрi уваги — Тимоха Смiян. Помилитися було важко — такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.

Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.

I тут на подвiр’ї з’явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки — так званi тонзури.

— Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали,— домiнiкани,— пояснив менi Чак.— 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.

— А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським,— докинув Єлисей Петрович.— Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.

— О! Брати-домiнiкани вже сунуть,— обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко.— Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.

— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.

— Слава Йсу! — в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.— 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.

— А-а!.. Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь.— День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!

Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.

— Налийте ж їм оковитої, раз так!

I вже з’явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,

Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м’яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.

Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi,— коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.

— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Iгнацiй.— Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.

— Не гоже сiє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Бонiфацiй.— Карає Господь нерозумних-десницею своєю.

— Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? — здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало.— Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.

— Авжеж! — пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.

— Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально “свiдоцтво про бiднiсть”, а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. — Примiтка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: — Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.

— Та це хто ж зазiхає? — пiдхопився Iван Пушкаренко.— Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й…

— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.— Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?

— Iстинно так! — хитнув головою брат Бонiфацiй.

— Та що ж це таке?! — зiрвався з мiсця Лук’ян Хурдига.— Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?

— Гу-у-у! — наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та…

— Стiйте! — залунав гучний голос Тимохи Смiяна.— Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?

I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.

— А налийте ж їм ще оковитої, та вип’ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? — схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.

— Iстинно так,— хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.

Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.

— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.

Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.

— Е, нi! — вигукнув Тимоха Смiян.— Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!

— Iстинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.

— Ну, будьмо!

Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.

— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,— пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.— Не бунтуйте i блаженнi будете.

— I-iк-iстинно та-ак! — гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.

— Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,— усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.

— Га? — смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.

— Хи-хи-хи! — дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.— Брат Iгнацiй натестемонився до… чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..

До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:

— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?

— Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.— Ви, брате, свиня!

— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.

— Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.

— Правильно! От вiн! — торжествуюче вигукнув брат Бонi

фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно

подiбний гаманець.

— У-у! Пантофля! — прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.

— Гусак! — I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.

— Жаба стара!

— Голозубий череп!

— Щоб тобi вдавитися!

— Щоб ти луснув!

Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.

Козаки аж качалися вiд реготу.

— Ну, досить уже, досить,— смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.— Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй “жебрущим” . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!

Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.

Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.

I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!

Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.

— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,— сказав Єлисей Петрович.

— Точно,— усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.

— А що ж робити? — спитав я.— Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.

— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,— сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.

РОЗДIЛ XIV

Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?

Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького

Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).

Була ще одна причина.

Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.

Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:

— Слухаю!

— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.

— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь.— Вамкого?

— Вибачте… До побачення…— Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: “Го-го-го!” Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.

Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.

Бiля телефону лежала пам’ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, “швидка допомога”— 03…

Я набрав 01.

— Пожежна охорона,— почув я приємний жiночий голос.

— Здрастуйте… Не хвилюйтесь, будь ласка… У нас усе в порядку… Виконуємо всi правила пожежної безпеки… До побачення…— i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.

Потiм я подзвонив у “швидку допомогу” i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.

Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,— тим цього не зрозумiти.

— Чого ти смiєшся?— спитала Туся i сама усмiхнулася.

— Нiчого. Просто так,— сказав я.

— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,— сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.

— 6. А що?

— А який номер?

— А що — вам телефон поставили?

— Ага.

— Ой, то я тобi подзвоню.

— Давай краще я тобi. — Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

— Алло!

— Туся! — закричав я щосили.

— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.

— Це я… Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!

— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi…

Я вiдчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском…

Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.

— А… алло! — прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.

— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

— Я! Я! Привiт! — опанував я себе.

— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

— Нiчого… По телефону з тобою балакаю.

— I я по телефону балакаю. З тобою,— вона засмiялася.— Зараз буду обiдати.

— I я буду обiдати.

— Ну, смачного! Пообiдаєш — дзвони.

— Гаразд. I тобi смачного.

— До побачення!

— До побачення!

Загугукали короткi гудки — вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:

Вперед, народе, йди,

Бери гармати

Революцiйне

Стрiляй завзято…

Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.

Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. (“Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть”.) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.

— Алло! — почувся в трубцi такийзнайомий голос.

— Туся?

— Я.

— Привiт!

— Привiт!

— Ну, як обiдалося? Смачно?

— Смачно. А тобi?

— Теж смачно. А що ти робиш?

— Нiчого. А ти?

— Теж нiчого.

Я замовк. Далi говорити було нiчого.

Вона теж мовчала.

— Ти чого мовчиш?— нарештi спитав я.

— А ти чого?

— Просто так.

— I я просто так.

I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.

Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:

— А чого ми смiємось?

— Не знаю.

— I я не знаю.

I ми засмiялися ще дужче.

— Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,— я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.

— Ти знаєш,— сказала вона,— а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте “веселе” дерево. Якщо людина з’їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали “смiшного” дерева.

— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всерединi.— А як воно називається?

— Не знаю. I бабуся не пам’ятає. Вона це десь читала, але не пам’ятає навiть де.

— Цiкаво.

— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з’їв — i регочеш собi.

— Ага.

— А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї — кольоровi, зоровi й слуховi.

— Ага…

— Ну, гаразд… Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.

— До побачення.

Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, —коли я почув про оте “веселе” дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi — все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.

А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують “веселе” дерево i священний кактус лофофора.

Я був схвильований.

I взагалi, що це таке — гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з’являється i чому зникає?

Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший —-зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?

Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?

I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх — це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя… А люди так прагнуть радостi!

Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну…

Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.

Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.

— Треба трошечки почекати,— привiтавшись, сказав Чак.— Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.

Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про “веселе” дерево i про лофофору.

Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.

— А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.

— А знаєте… нам телефон поставили,— випалив я.

— Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?

— Ага.

— Давай номер,— Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону.— Значить, так… Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така… Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки “поспольство” — мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень…

Почулися швидкi кроки.

До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.

— Вибачайте… Здрастуйте… що затримався,— обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з’їхали на кiнчик носа.— Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.— Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи “експозицiю”.— Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм… грудень… П’ять… чотири… три… два… один!.. Поїхали!

У мене вже знайомо бемкнуло в головi i попливло все перед очима.

I от…

РОЗДIЛ XV

У кляшторi. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..

Пiдступний удар. “…Скоморох Терешко Губа… один iз сiмдесяти,

яких…”

Стояли ми на тому ж мiсцi, проти Софiї. Тiльки не було нi пам’ятника Богдановi Хмельницькому, нi Присутствених, нi взагалi будинкiв навколо. I дзвiницi Софiївської не було, i сам собор виглядав по-iншому, банi були круглi (вiзантiйськi, як сказав Чак). I площа не забрукована, просто собi заснiжений пустир, по якому холодний грудневий вiтер ганяв поземок.

— Нам туди, на Подiл,— кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бiк Михайлiвського монастиря, пiдскочив i злетiв у повiтря. Ми з Чаком теж пiдскочили й злетiли.

Я летiв i дивувався — невже це Київ? Окремими острiвцями стояли церкви й монастирi. Вулиць якось не було видно, оточенi садками одноповерховi будиночки були розкиданi на значнiй вiдстанi один вiд одного.

На березi Почайни розпросторився великий базар — знаменитий, найстарiший у Києвi Житнiй торг. Десятки, а може, й сотнi саней, вантажених рiзним товаром, у безладдi скупчилися на ньому. Надихана громадою людей i коней бiла хмара клубочилась над базаром.

— Киево-Могилянський колегiум,— сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам’яницю з церквою, що притулилася просто до базару.

Я кивнув.

З надбудованим другим поверхом вона стоїть i зараз на Червонiй площi. Меморiальнi дошки сповiщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов i Григорiй Сковорода.

Ми пролетiли повз колегiум, проминули Житнiй торг i наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам’яним муром.

— Оце! — сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.— Далi ви вже самi. Отамо, у глибинi двору, в маленькiй темнiй келiї. Бачите, оно вузеньке незасклене вiконце… Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.

I Єлисей Петрович зник.

Ми з Чаком знялися в повiтря, подолали мур i полинули безлюдним заснiженим монастирським двором.

Ще, не долiтаючи до вiконця, ми почули з келiї веселу пiсню:

Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.

Вiконце в товстiй, майже двометровiй цеглянiй стiнi було вузьке, як бiйниця. Воно одразу нагадало менi вiконця в камерах-одиночках Косого капонiру, найстрашнiшої київської в’язницi, де колись сидiв пiдпоручик Борис Петрович Жаданiвський — керiвник повстання київських саперiв у 1905 роцi. Тепер там музей. Я три днi не мiг отямитися пiсля вiдвiдання того музею.

I тепер, коли я разом з Чаком прослизав крiзь вузьке вiконце до келiї, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонiр.

У келiї не було нiчого, крiм пiдстилки з гнилого сiна на кам’янiй долiвцi. На тiй пiдстилцi, обхопивши руками колiна, сидiв Тимоха Смiян i спiвав. На ньому була подерта свитка, босi ноги аж посинiли вiд холоду. Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.

Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав — то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий — закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.

— Не хотiв з нами по-доброму,— сказав брат Iгнацiй.— Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.— I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам’ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!

Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.

Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.

— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана — закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi…

— Нi! — вiдрубав Тимоха i засмiявся.— Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! — I вiн скрутив величезну дулю.

Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.

Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.

— Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!

— Пся крев! — лайнувся брат Iгнацiй.— Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!

Ми з Чаком перезирнулися.

— Треба втрутитися! — кинув Чак.

— Треба! — пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам’яної долiвки.

Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.

— А-а-а-а! — як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.

— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян.— Невже з того свiту?

— Нi,— сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.

— Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi.— Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки…— Вiн окинув нас поглядом.— Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо’ щось знайдемо.

Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:

Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.

— Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,— сказав Тимоха.— А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.

Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.

Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.

Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь… Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.

От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.

Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.

— Ходiмо! Ходiмо! Швидше! — вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.

За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.

I враз натовп вибухнув вигуками:

— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!

Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з’явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.

Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.

Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.

Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.

З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав’язувалися на грудях пiд горлом шворками.

— Спудеї. Вихованцi Київської академiї,— шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:

О великий паш Богдане!

Свято нинi довгождане,

Полководцю наш преславний,

Ти звiльнив наш Київ славний.

I за це тобi складаєм

Ми подяку i схиляєм

Пред тобою ми глави.

Ти ж своєї булави

Iз руки не випускай,

Швидше край наш визволяй!..

Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на “ус”.

Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: “Слава!”

— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз’єднання з росiйським народом,— злегка пiдштовхнув мене Чак.

Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.

Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.

— Ой!

Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.

— Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.

— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.

Ми пiдхопили його з двох бокiв.

Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.

Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.

Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.

— Ну от… Усе… Дiстав-таки мене бусурман Шайтан… Але смiх-трави все одно не матиме…— Тимоха важко зiтхнув.

— Давайте ми вас перев’яжемо, давайте,— схилився над ним Чак.

— Нi… це вже нi до чого… Пiзно… Умирати треба теж достойно… по-козацькому, без метушнi… Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою… “Здрастуйте, свахо!..”-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.— Че… Чекайте, а ви з майбутнього… для чого? Чи не за смiх-травою?

Ми з Чаком одвели очi.

— Ех, як же це я… Слухайте… Є стара родинна легенда… Був колись скоморох Терешко Губа. Тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти, яких-их…— Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.

Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.

Несподiвано бухнуло раз, другий… Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць…

I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.

…Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.

-— Такий козак був…— прошепотiв я.

Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.

— Ну, ходiмо,..— Чак пiдвiвся.— Я подзвоню тобi. Не знаю коли… завтра, пiслязавтра… Як себе почуватиму.

— Гаразд,— сказав я.

РОЗДIЛ XVI

Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.

Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.

Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п’ять-шiсть разiв, тобто робили п’ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.

Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!

Мушечка! Суренчик мiй дорогий!

Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:

— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав — потрясаюче… Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?

Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!

Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! I ще — вiн сказав на мене “друг”. При всiх!

Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.

— А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами…

Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , — О! — почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.— А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.

Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.

— Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Iгор Дмитруха. — Ура-а! — пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.

А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:

— Степанян! Що ти там вовтузишся, як… Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене —й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою…

Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам’ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: “Петербург побудований Петром Першим”, “Москва заснована Юрiєм Долгоруким”, —який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. “Софiя побудована Ярославом Мудрим…”).

I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, — це, звичайно, Софiя. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, —або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. “Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив”, — каже мiй дiд Грицько.

Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це “о! “. Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.

— О! Марiя-Оранта.

— О! Архангели.

— О! Апостол Павло.

— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

— O!

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не “окаємо”, а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.

Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. — Вiдома фреска одинадцятого столiття “Музиканта i скоморохи”, — каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: “Слухайте… Був колись скоморох Терешко Губа… тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти…”

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає “один iз сiмдесяти, яких…”?

Скiльки запитань — i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.

А це — знову… I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук’янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа… Коли ж вiн жив?

Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?

Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам’яний вiк.

Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.

Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. — Алло!

— Степанян? — голос Тусi дзвенiв весело й задиристо.— Привiт! А що ти робиш?

— Уроки… привiт… роблю, — буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).

— Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна… I Льоня Монькiн… У “вожатий, вожатий, подай пiонера” пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?

Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

У-у! Бач, дражнив мене, а сам… Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки… Але… А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: — На жаль, не можу… зайнятий…

— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю… I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.

— Стьопо! Добрий день! — Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону.— Ну, як справи?

— Нiчого… Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?

— Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? — Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;

— То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам’ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. — Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.

Але чому на цей раз на Подолi, бiля пам’ятника Сковородi? Йому ж з площi Перемоги добиратися незручно. Хоча нi, там трамвай iде, дев’ятий, здається, чи десятий… Що ж сьогоднi чекає на мене? Куди сьогоднi перенесусь я, в який час, у яке сторiччя? З ким зустрiнуся? Якi пригоди переживу? Я не впiзнав Чака.

На ньому була благенька, латана, якась, дореволюцiйна, до п’ят свитка, пiдперезана мотузком, полотнянi, обтрiпанi внизу штани, на ногах постоли. На лавцi бiля нього лежав вузлик i довга березова палиця. Перехожi, минаючи його, усмiхнене оберталися.

Помiтивши здивування на моєму обличчi, Чак заспокiйливо кивнув: — Так треба. Зараз поясню. Сiдай. Я сiв, ‘трохи нiяковiючи вiд цiкавих поглядiв перехожих.

— Ми з тобою, друже мiй, вiдвiдаємо сьогоднi Григорiя Савича Сковороду… Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Смiяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу — справа безнадiйна. Скоморохи — мандрiвнi актори-веселуни, пращури сучасних циркачiв — виникли десь у XI-XII сторiччi, якщо не ранiше, i проiснували до XVIII сторiччя. До того Губу шукати, у якому сторiччi — хто його зна. I от надумав я порадитися з Григорiєм Савичем Сковородою, одним з наймудрiших i найцiкавiших людей, яких народжувала земля наша i бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорiй Сковорода?

— Ну, як же…— почервонiв я.— “Всякому городу прав i права…”. Мiй дiд Грицько дуже любить цю пiсню, спiвати. I кiно я колись бачив, по телевiзору, як вiн у царицi в хорi спiвав. А потiм у Києво-Могилянськiй академiї вчився. А тодi в якогось помiщика репетитором був. А потiм усе кинув i став мандрiвним фiлософом i поетом.

— Правильно. Цей фiльм зняв Iван Петрович Кавалерiдзе, про якого я вже тобi розказував. Кiнорежисер, скульптор i письменник. Цей ось пам’ятник теж його роботи. I в Лохвицi його пам’ятник Сковородi. I п’єси про Сковороду вiн писав. Видатний, великий був чоловiк Григорiй Савич… Такi, може, один раз на тисячолiття народжуються. I оскiльки вже ми з тобою мандруємо в часi, не скористатися з цього i не побачитися з Григорiєм Сковородою було б непростимо. Якщо вже вiн не допоможе нам, то нiхто не допоможе. Тiльки не можу я дозволити собi з’явитися перед Сковородою отак несподiвано, з майбутнього, як ми досi з’являлися. Не можу я дозволити собi бентежити чисту душу мудреця й фiлософа чимось незбагненним i дивовижним. Тому й зважився на оце лицедiйство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кiностудiї попросив цей одяг вiсiмнадцятого столiття. Вибору вiдповiдний момент, матерiалiзуюся непомiтно i… А тобi вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою…

— Ну що ж, — знизав я плечима.— Раз треба… А де Єлисей Петрович? На деревi. Читає. Я пiдвiв голову.

У густiй кронi дерева над лавкою сидiв на гiлцi Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами i тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. — Що читаєте, Єлисею Петровичу? — спитав я.— Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився униз на мене:

— А-а… Добрий день! Та от українськi народнi казки “Як дядько чорта дурив”. Люблю iнколи антирелiгiйну лiтературу почитати. Цiкаво! Хи-хи-хи… Ну що? Будемо рушати? — вiн спустився з дерева.— Куди сьогоднi?

Чак перезирнувся зi мною.

— Треба нам у 1764 рiк, до Григорiя Савича Сковороди. Вiн якраз тодi до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харкiвського колегiуму Михайлом Ковалинським. — Ну що ж… Поїхали! Мить — i все змiнюється навколо.

Ми стоїмо у базарному натовпi, що юрмиться бiля збитої з дощок сцени на три поверхи, де вiдбувається прощальна перед канiкулами вистава студентiв академiї. На середньому поверсi — справи земнi, на верхньому небеснi, на нижньому — пекельнi. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! — сказав нам Єлисей Петрович i зник.

— Не будемо гаяти часу, ходiмо в академiю, — сказав Чак.— Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.

Напiвтемнi склепистi коридори академiї порожнi. — Ну, я матерiалiзуюсь, — попередив Чак.— Тепер зможу говорити з тобою тiльки наодинцi. — Розумiю. Дверi однiєї з аудиторiй розчинилися, i вийшов якийсь горбань з мiтлою, — певно, служитель. Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.

— Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.

— Дякую уклiнно, — Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!

Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.

Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев’янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.

З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.

Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.

Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.

За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.

Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:

— Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.

Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в’юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.

— Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, — сказав Чак.— Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.

Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.

— Це ще дерев’яний палац, —сказав Чак.— У дев’ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он “Арсенал”. — Де? — здивовано закрутив я головою.

— Та он, бачиш, робiтники землю копають, — усмiхнувся Чак.— Ото ж закладка “Арсеналу”. Старого. Що проти Лаври.

— А-а, правильно! — згадав я.— Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений “Арсенал”. Екскурсовод казала… От не знав я, що побачу, як закладають славний київський “Арсенал”.

Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках… Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап’яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.

— От що, Стьопо, — тихо сказав менi Чак.— Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам’ятник бачив, мусиш упiзнати. — Авжеж! Упiзнаю! — бадьоро сказав я.

— Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.

— Найду, — сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.

Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм “у кружок” (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.

Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову — дзвiницю на Дальнiх, печерах.

Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:

— Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.

— Ах, преподобнi! — з жаром сказав вiн.— Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:

— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi…

Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох

— Ходiмо, друже, униз до Днiпра, — сказав Григорiй Савич.— Там вiльнiше дихається. Я щодуху полетiв шукати Чака. Менi пощастило. Вiн був недалеко, бiля святої криницi.

Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.

Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.

Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.

Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.

Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.

Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?

Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi… I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.

Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя… Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.

Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi…

Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi… Сонце не мить погасло.

… Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.

— А… що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,

— Пробач…— нiяково усмiхнувся Чак.— Пробач, Стьопо… Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: “А про що ж я питатиму?..” “Скоморох… один iз сiм десяти, яких…” Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. “Один iз сiм десяти, яких…” I раптом я збагнув. Та оте ж “яких” свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв… Менi все раптом стало ясно… I я… пробач…— Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.

Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.

— Вiн був такий уважливий до людей, — зiтхнув Чак.— 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати… А правди ж не скажеш… — Авжеж, погодивсь я.

— Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i — в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа…

РОЗДIЛ XVII

Пригода на тролейбуснiй зупинцi. Молодець! .. Меблi.

Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. Двi двiйки, але я радiю

Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! — У Тусиному голосi звучав щирий жаль.

Я думав, що вона образилась, а вона… У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса — це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом. Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi… Вранцi, у години “пiк”, людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.

Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.

Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми — я, Iгор i якась дiвчинка з п’ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).

— Ой! Черевик! .. Ой! ..— раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.

Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.

— Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! — гукнув уже водiй. Ще мить, — тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.

— С-спасибi! — тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.

Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.

Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.

А я… я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.

Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної

Коли ми вийшли бiля школи, п’ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я… Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..

— Молодець! — сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не завжди бажав щастя i здоров’я. — Та! — махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.

Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.

А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело…

Яке ж то недобре, погане почуття — заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.

От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!

I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним…

I, може, саме Гафiйка вивела мене з того “нещасного” стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше — це меблi.

Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.

Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив — привезли!

Бiля пiд’їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом “Меблi”, i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом “розшивали” (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з’являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.

Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Вiзьми з’їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!

Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..

Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.

Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.

Мати розпачливо ойкала:

— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.

Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стiл.

Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.

— Це тобi, Стьопо! —урочисто сказав тато.— Уроки на ньому робитимеш. Ну да! — вигукнула мама.— Щоб подряпав.

— Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний — дряпати такий стiл. Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — I на кухнi уроки можна зробити, — не здавалася мама.

— Що значить — на кухнi?! Чого це — на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! — Ну, добре, добре…

Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.

Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!

Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене — “щоб не псував дитинi здоров’я”). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.

Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде… А це. одклеїться. I взагалi наша “Либiдь” i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.

— Щоб у тебе самого поодпадало i поодклеювалось! — сказала йому вслiд ображена мати.

Через хвилин п’ятнадцять, покуривши, вiн знову прийшов. . — А взагалi ви б менi одкрутили одну нiжку вiд шафи. Я б вам через два днi принiс. Я хотiв би зняти копiю. Мати почервонiла:

— А я що — цi два днi шафу руками триматиму? — Пiдкладете щось.

— Нi! Вибачте — нi! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Менi тодi кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собi. — Нащо менi перемальовувати, я й так запам’ятав, — байдуже сказав Аркадiй Семенович i знову пiшов на сходи курити. Мати аж вища стала вiд обурення.

— Ну! Ви чули! Нiжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним бiльше! I взагалi — досить уже! Кидай курить! I сам себе i нас iз Стьопою отруюєш тiльки…

Мати ще хотiла щось говорити, обурюватись сусiдою, який не ‘ оцiнив як належить наших меблiв, але… Задзвонив телефон.

За тими меблями ми зовсiм забули, що тато вчора замовив на сьогоднi на вечiр розмову з дiдом Грицьком i бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.

— Гало! .. Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий i такий близький, рiдний голос дiда Грицька. — Я! Дiду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нiчого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.

Тiльки тепер, коли я почув голос дiда Грицька по телефону, я зрозумiв, як я за ним скучив.

Усе своє свiдоме життя я бачився з дiдом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два мiсяцi його нема поряд зi мною.

Довго говорив тато з дiдом, потiм з бабою, потiм мама з бабою i з дiдом. Усе докладно розказали, про всi справи. I вже збирали ся закiнчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку i загукав:

— Дiду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось менi здавило горло, я не мiг ковтнути.

Дiдовi, мабуть, передалося моє хвилювання, i голос його здригнувся, коли вiн сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив… Ех! ..

Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та Андрiйко. I Туся Мороз (звiдки вона тiльки у селi взялася?). I ще щось, чого я вже вранцi не мiг згадати.

Звичайно, урокiв я як слiд виконати не змiг. Якi там уроки!

I, коли мене викликала Тiна Гаврилiвна, я пикав i микав, вiдповiдаючи, так, як, здається, нiколи не вiдповiдав.

I несподiвано я почув, що менi пiдказує — i хто б ви думали?— Iгор Дмитруха! Це було так несподiвано i так дивно, що я зовсiм замовк. I хоча Тiна Гаврилiвна поставила менi двiйку, серце мов спiвало. Iгор Дмитруха, який тiльки й знав, що дражнив й знущався з мене, пiдказував менi, як своєму найлiпшому друговi! Пiсля тiєї подiї на тролейбуснiй зупинцi i пiсля того, як я сказав йому одне тiльки слово “молодець”, вiн раптом змiнив ставлення до мене. I позирав не вороже й не глузливо, як ранiше. А оце раптом почав пiдказувати.

Туся, дивлячись на мене, лукаво усмiхнулась, але нiчого не сказала. Сурена, в школi не було.

У нього були останнi зйомочнi днi. Десь через тиждень вiн уже поїде. Повернеться у свiй Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!

Лiна Митрофанiвна теж, як на зло, викликала мене i теж поставила двiйку. От же тi вчителi! I як вони вiдчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, нiхто на тебе й не дивиться, нiхто тебе не помiчає, наче тебе й на свiтi нема. А варто тiльки не приготувати, одразу ж: “Наливайко! До дошки! ” От же ж!

Настрiй у мене трохи пiдупав. Не те що я дуже хвилююся через тi двiйки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч i не круглий вiдмiнник, але трiйок у чвертi не мав.

Просто не люблю я одержувати двiйки. Самолюбивий я. Ота двiйка — наче ляпас для мене.

Прийшовши додому, я одразу сiв на кухнi за уроки. I не пiдвiвся, поки все не виконав. Аж спина заболiла. Нарештi встав, потягнувся. I тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! — аж серце зупиняється. — Алло!

— Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? — голос .Чака дзвенiв весело, бадьоро.

— Добрий день! Здрастуйте! Нормально… Тiльки що уроки закiнчив.

— А як — щоб зустрiтися? Треба б довести все-таки ту справу до кiнця. Га? — А що? Ви щось дiзналися? — Та, здається…

-То я будь ласка… Хоч зараз! —Ну, тодi на Подолi, бiля Сковороди. —Гаразд

РОЗДIЛ XVIII

Подорож у 1068 рiк. Терешко Губа. Повстання. “Людiе, схаменiться! “

Чак вiдчуває себе винним

Менi здалося, нiби Чак чи то схуд, чи то змарнiв. Зморшки чiткiше вимальовувалися на його обличчi, пiд очима темнiли кола. Але усмiхався вiн бадьоро.

— Ото два днi сидiв я в бiблiотецi, лiтописи перечитував. “Повiсть временних лiт” головним чином. Шукав. — Ну i як? — нетерпляче спитав я.

— Стривай. Зараз. .Спершу давай iсторiю трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.

— Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив i сестра їхня Либiдь! — випалив я.

— Так. Проминемо Аскольда i Дiра, Олега, Iгоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, перiод розквiту древньої Київської Русi… Поглянемо, що робилося в Києвi пiсля смертi Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синiв. Великокнязiвський київський стiл одержав старший син Iзяслав. Брати його одержали так званi удiльнi землi — князiвства Чернiгiвське, Переяславське та iншi.

I от у 1068 роцi на пiвденно-схiднi рубежi Русi напали половцi. Київський князь Iзяслав та його брати Всеволод Переяславський i Святослав Чернiгiвський виступили проти них. На рiчцi Альтi половцi вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втiк до себе назад у Чернiгiв, а Iзяслав i Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильованi поразкою, половцi загрожували їхньому мiсту. I кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.

Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, i вiдмовився.

Тодi вибухнуло повстання, перше в iсторiї Києва повстання простих людей проти правителiв.

Повсталi розгромили Гору, княжий двiр i двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Iзяслав i Всеволод втекли. Кияни звiльнили з в’язницi полоцького князя Всеслава Брячиславича i проголосили його великим князем київським…

— Для чого? — здивувавсь я.— А звiдки вiн взагалi взявся там у в’язницi, той Всеслав Брячиславич?

— Для чого — я й сам не знаю. А взявся вiн дуже просто. У 1067 роцi дружина його була розбита Iзяславом, Святославом i Всеволодом у битвi на рiчцi Немизi, а сам вiн був захоплений пiд час переговорiв у полон. — Вiн що — такий був гарний?

— Нi. Вiн пограбував Софiйський собор у Новгородi i спалив мiсто. Повсталих киян вiн через сiм мiсяцiв зрадив i втiк до себе у Полоцьк. А Iзяслав захопив Київ i жорстоко покарав повсталих. Сiмдесят ватажкiв було страчено i дуже багато ослiплено за наказом сина Iзяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до мiста. — Сiмдесят ватажкiв! — вигукнув я.

— Сiмдесят. У лiтописi так i записано. I е усi пiдстави вважати, що в першому київському повстаннi брали участь i скоморохи. Бо в усiх згадках про скоморохiв пiдкреслюється бунтiвний, пiдбурюючий до непокори їхнiй характер. Отже…

— Отже, все точно. “Один iз сiмдесяти, яких…” стратили за керiвництво повстанням у Києвi в 1068 роцi!

— Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.— Чак звiв очi догори. Я теж пiдвiв голову.

Єлисей Петрович, як завжди, сидiв на гiлцi, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кiнчик носа, позирав на нас i уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? — спитав Чак. Єлисей Петрович злiз з дерева, вмостився на лавцi поряд з нами.

— Слухав уважно i з iнтересом. Вiд себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в iсторичному документi Повчання про кари Божiї”, який був написаний саме як вiдгук на подiї, що потрясли Русь у 1068 роцi, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.

— О, а казали, що iсторiю не дуже знаєте, — усмiхнувся дiдусь Чак.

— Ну, ця iсторiя менi дуже близька, — заперечив лiсовик.— Я ж i сам родом з тих часiв. I документ отой iсторичний “Повчання про кари Божiї” нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам’ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам’ятi): “Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей вiд бога трубами i скоморохами, гуслями i русалiями… Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмi. Варто тiльки танцюристам, гудцям чи iншим iгрецям погукати на iгрище бiсове, то всi бiжать радiсно i весь день там стовбичать, участь беручи у позорищi, а коли до церкви покличуть, то людiє позiхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах нi даху, нi затишку, а дощ i вiтер, але все приймають, радiючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церквi i дах, i завiтря дивне, але не хочуть прийти на повчання”. О! .. — Добра у вас пам’ять, — з заздрiстю сказав я.

— Ви помiтили, — не прореагував на мою похвалу лiсовик, — що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi — бiсовими? Отже, як бачите…

— Ой! — несподiвана думка раптом майнула в моїй головi.— Ви ж казали, що родом iз тих часiв i… То, може, ви й брали участь у тих подiях?

— Нi! — зiтхнув Єлисей Петрович.— Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами… Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?

— Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, — сказав Чак.П’ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.

— Ясно! П’ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi “експозицiю”, примружився.— Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.

— Та-ак. Губа, значить… Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня… Може, вiн навiть предок їхнiй, — Напевне! — вигукнув я.

— Та-ак… Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — пiдхопив я. Поїхали! — кивнув Чак.

I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.

… Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! — Та насправдi то брехня, То є лжа.— Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава! ..

Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: — Iстинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!

— Срамота! — Допоки терпiти будемо? — Скликайте вiче, людiє!

I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди — з Подолу, з передграддя — заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум’яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).

I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.

Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм — рубленим з колод валом.

У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)

Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi — перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.

На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.

Далi починалася Гора — Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi — княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)

Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми — в’їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от…

— Людiє! — закричав хтось гучним голосом.— Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!

— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань пiдемо з ворогом лютим!

— Не може князь со дружиною — самi Київ боронити будемо! — Оружно пiдемо на поганцiв! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. — Слати до Iзяслава слiв! — Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.

Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.

За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев’яним частоколом кам’яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.

Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.

— Нi! — наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.

Мов туча нахмурилися сли — вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.

— То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!

— Вiн намовив!

— Допоки знущатися з людей буде!

— Бий Коснячка ненависного!

I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.

Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам’яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:

— Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти — один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший — до князiвського палацу.

Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.

Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.

Подалися дверi пiд нестримним натиском людей — зiскочили а петель, упали.

Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.

Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.

А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, “бiсiвську харю.” зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було — предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:

— Людiе! Та це ж уперше в Києвi таке! Простi смертнi князя прогнаша! Ха-ха-ха! Лiпота! Радiсть яка! Ха-ха-ха! .. I ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелi пiдстрибувати. А за ним iншi скоморохи i просто люди.

Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев’язаний, стоїть бiля стiни, похмуро на тi танцi позирає. Терешко Губа теж угледiв його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альтi вбито.

— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко.— Та його вже не воскресиш. Горе твоє осiбне, а радiсть нинi в нас на всiх одна, спiльна. Не можеш ти не роздiлити її. Подолай себе, усмiхнись, щоб людей у цей день не смутити. — I радий би, та горе вуста замкнуло.

Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: — Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий…

Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв’язав, подав Минулi. — Що це? — звiв на нього очi Минула Гончар.

— Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.

Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз — наче засвiтився весь iзсередини.

Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! I менi, Терешко! — I менi! — Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.

Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.

Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:

— Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!

I де не взялися бочки з медом хмiльним. I захлюпало у келихах довкруж. I тут уже щось страшне почалося.

Коли люди смiються зрозумiло з чого — це нормально. Коли ж смiються без усякої видимої причини, тiльки вiд хмелю дурного — це жахливо.

Он смiється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловiк. Чого?

А он старий, немiчний дiд смiється. Чи до смiху йому зараз? Чи тому хлопчиковi горбатенькому, що смiється, аж захлинається, i сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.

А Минула Гончар… У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам смiється, аж заходиться… Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.

В цей час у князiвський палац убiг розгублений парубок у латанiй сорочинi.

— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звiльнили, хочуть його київським князем проголосити. А навiщо вiн нам?

Парубок iще щось кричав, але його нiхто не слухав. Усi, регочучи, кинулися на княжий двiр, де якiсь мужi вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Iди князювати i правити нами! — Київський стiл вiльний! Тебе чекає! — Iди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! I почали виспiвувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава! ..

I лише окремi люди, отой парубок у латанiй сорочинi i ще якiсь, вигукували:

— Людiе! Схаменiться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Iзяслава прогнали, аби на шию собi Всеслава посадити?! Схаменiться! Людiє! Але на них нiхто не звертав уваги.

У тому натовпi я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Вiн стояв i озирався на всi боки. Його завжди усмiхнене обличчя виглядало якось дивно i неприродно — вiн дивився навколо розпачливо й винувато.

Якiсь меткi люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скринi, золоте й срiбне начиння, коштовностi…

Он хтось тягне пробошки — м’яке взуття з цiлого шматка шкiри, вишиване, рiзнрколiрне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але вiн i не помiчає. Свiту бiлого за тим оберемком не бачить.

Iнший зiгнувся у три погибелi, здоровенне сiдло на собi тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сiдло вхопив.

А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шитi жiночi шати.

Якийсь ломига, ухопивши пiд обидвi руки двоє барил з благовонiями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землi, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче… I вже iнший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсiм роздавить.

Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-пiд нiг вихопив його.

I шаленiючий натовп став рухатися передi мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кiно), закрутилося все у чорний смерч i… Останнє, що я подумав, було: “Так от чого не видавали людям секрет смiх-трави тi, хто його знав! ..”

… Хряснули дверцята таксi на зупинцi. Я помiтив зелену бороду Єлисея Петровича у вiдчиненому вiкнi машини. Вiн усмiхнувся невесело i помахав нам рукою — таксi вiд’їхало. Вперше вiн залишав нас отак звичайно, буденно.

Ми сидiли з Чаком на лавi бiля пам’ятника Григорiю Сковородi на Подолi. Чак зiтхнув.

Я подивився на нього. Вiн сидiв згорблений i похмурий. Потiм вiн звiв на мене очi. I вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленiючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справдi вiд отiєї смiх-трави так невдало закiнчилося повстання? — спитав я. Чак знову зiтхнув:

— Хто його зна, чи була та смiх-трава, чи не було насправдi… Наша ж з тобою подорож все-таки уявна… Але те, що темний ще тодi був народ, — це точно. I що хмiль-зiлля замакiтрювало їм голови, дурiли вони вiд нього i часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й лiтописи свiдчать.

I раптом я подумав: “А мiж iншим, полювали за смiх-травою здебiльшого чогось лихi люди. Мабуть, це недарма…”

— Ну от! Закiнчилися нашi з тобою мандри…— з гiрким жалем сказав Чак.— Спасибi тобi, Стьопо… Гарний ти був Менi супутник. Прощай! Хай тобi щастить у життi твоєму! Хай воно буде цiкавим i щасливо-пригодницьким, тобто хай усi твої пригоди мають щасливий кiнець! .. I — люби цирк. Це прекрасне, вiчно юне мистецтво, яке без усякого весел-зiлля несе людям радiсть i смiх. Прощай! — Чак обняв мене i поцiлував у щоку. Менi чогось здавило у горлi i засвербiли очi.

Я хотiв щось сказати i не змiг. Чак пiдвiвся й пiшов, не обертаючись. I, як завжди, одразу зник з очей…

РОЗДIЛ XIX

Таємнича поведiнка Сурена. Куди ми йдемо? “Гайда з нами! “

Творча зустрiч. “Ну, Монькiн! Ну, молоток!..”

Вчора в Сурена був останнiй зйомочний день. Завтра увечерi вiн летить додому, у свiй Єреван. А сьогоднi…

Сьогоднi на великiй перервi вiн несподiвано пi дiйшов до мене, злодiйкувато озирнувся i таємничо прошепотiв:

— Степанян! Слухай! Пiсля урокiв не тiкай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.

— Тс-с-с! — вiн знову озирнувся.— Таємниця! Потiм узнаєш. Зробиш вигляд, нiби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тiльки щоб нiхто не бачив. Особливо дiвчата. Ясно? — Ясно.

Толком я, звичайно, нiчого не уяснив. Хiба — що Сурен збирає для чогось хлопцiв, та й то, видно, не всiх, i що в число вибраних потрапив i я. Серце моє радiсно затрiпотiло в грудях. I одразу ж стиснулося. Завтра вiн їде. Як жаль, що вiн їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити…

Два останнiх уроки я був неуважний. Я сидiв i раз у раз скоса позирав на Сурена. Iнколи вiн перехоплював мiй погляд i ледь усмiхався менi. I я ледь помiтно усмiхався йому. Що вiн задумав? Що? А втiм, байдуже.

Що б вiн не задумав, я радий, що буду сьогоднi з ним, у цей його останнiй день перед вiд’їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Вiн, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли вiд’їжджаєш. Я добре пам’ятаю: “Ой, не забудь те! “, “Ой, а де подiлося це?”, “А ти куди поклав отего?”, “Та не крутись пiд ногами, а роби те, що я тобi загадала! ” З Василем i Андрiйком я в останнiй день навiть i поговорити не змiг.

“Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! I нiчого ж ти, нiчого не знаєш про мої дивовижнi мандрiвки з таємничим дiдусем Чаком! Якби знав, ти б з iще бiльшим, я певен, iнтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дiзнався ти колись про мою таємницю. Та й нiхто, мабуть, не дiзнається нiколи…” I так менi стало тоскно вiд цiєї думки! I так захотiлося хоч на одну хвилинку побачити Чака…

Коли продзвенiв дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелi, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотiв, щоб усi розiйшлися i, головне, щоб пiшла Туся. Щоб я мiг спокiйно, не привертаючи нiчиєї уваги, побiгти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем i не йшла. Нарештi клас спорожнiв, лишилися тiльки ми вдвох.

Тодi Туся раптом повернулася до мене i, дивлячись менi просто у вiчi, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? I так вона це спитала… — Хто? Що? Куди? — зовсiм розгубився я.

— Ех, ти! .. Конспiратор! А я думала, що ти… менi…— Вона враз почервонiла, рвучко пiдхопилася й вибiгла з класу. Кров ударила менi в голову. Що вона хотiла сказати? “… Ти… менi…” Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кiлька секунд я не мiг зрушити з мiсця. Я вiдчув себе зрадником перед нею.

Але що я мiг зробити?.. Сурен же сказав: “Щоб нiхто не бачив, особливо дiвчата…” Хiба я винен?

На спортмайданчику пiд одним з баскетбольних щитiв стояли Сурен, Iгор Дмитруха, Льоня Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький.

— Де ти застряв? От iще! Чекати його треба! — буркнув Монькiн. — Ну, добре, ходiмо! — сказав Сурен i рiшуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкiльного двору i попрямували в бiк Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькiн.

— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — пiдхопив Кукуєвицький. Сурен не вiдповiв. — Багато знатимете — швидко постарiєте! — сказав Iгор Дмитруха, але видно було, що й вiн не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усмiхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вiрменiю, нiхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наослiп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.

I ми йшли, нiчого бiльше не питаючи, тiльки зрiдка перезиваючись i знизуючи подеколи плечима.

Ми добралися так пiшки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен iшов, i ми йшли за ним. Бiля Печерського мосту ми сiли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всiх везу! — пiдняв догори руку Сурен i, не давши нам опам’ятатися, пробив талони. I тут Монькiн раптом зашипiв: — Ой! Дивiться, дивiться!

Ми глянули — на переднiй площадцi, бiля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сiдаючи у трамвай з середньої площадки, ми навiть не помiтили, що вона сiла з передньої.

— Це оцей, оцей-о…— Монькiн показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, “хвоста” за собою привiв! Даму серця! Точно! Я вiдчув, що почервонiв. Спокуха! — цикнув на нього Iгор (видно було, що пащекування Монькiна його дратує). Сурен, Спасокукоцький i Кукуєвицький промовчали.

“Невже вона йшла за нами слiдом? — з хвилюванням думав я.— Як я не помiтив її? Чого вона йшла? Нащо?”

Коли трамвай зупинився бiля станцiї метро. “Арсенальна”, Сурен сказав: — Виходимо!

I ми висипали з трамвая. Висипали i спинилися всi, як по командi, обернувшись в бiк переднiх дверей. Туся вийшла з трамвая i теж спинилася.

Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, i розгублено усмiхалася нам. Менi було так жаль її, що аж у горлi щипало.

Сурен кинув на мене блискавичний погляд i враз рiшуче пiдiйшов до Тусi.

— Туся-джан! Гайда з нами! — А… а куди? — тихо спитала вона й зашарiлася.

— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Якi всi нетерплячi! Всi хочуть одразу знати куди! Почекай трохи i будеш знати. Гаразд! ..

Коли мiг зайшли всередину станцiї метро, Сурен рiзко спинився, вийняв з кишенi кiлька п’ятакiв i перший вручив Тусi: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов менi! — категорично сказав вiн, i Туся змушена була взяти п’ятак. I ми всi теж узяли. Видно, вiн усе продумав заранi. Вiн був артист; Вiн знiмався в кiно, заробляв грошi. Йому хотiлося, як то кажуть, бути широкою натурою. “А-а! — раптом догадався я.Вiн веде нас на кiностудiю”. Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла передi мною, нижче на один схiдчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смiшними виткими кучерями (зачiска в неї була коротка, майже хлоп’яча) i страшенне боявся, щоб хтось iз хлопцiв щось їй не сказав. Але нiхто не сказав нiчого.

У таємниче урочистому мовчаннi ми з’їхали вниз i сiли в поїзд.

Раз наш Сурен вирiшив мовчати, мовчали, й ми. .Ну, що ж, вiн завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо вiн робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кiностудiю, показати… Хiба було б менш цiкаво?..

— Увага! — пiдняв руку догори Сурен.— Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Iгор Дмитруха. Хiба нам не до “Бiльшовика”? Кiностудiя ж по-моєму… “О! Значить, Дмитруха теж догадався…”

— Нi! — вiдрубав Сурен.— На кiностудiю завтра. А зараз — на Оболонь. Тю-у! — розчаровано протягнув Монькiн. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.

Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехiд, спустилися по ескалатору i знову сiли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрiвка.

Проспект Корнiйчука. Оболонь…

Яке все-таки диво оте київське метро! .. Я вже не кажу про красу пiдземних палацiв-станцiй, про чарiвнi сходи-ескалатора… Швидкiсть! Головне — швидкiсть.

Якихось десять-п’ятнаддять хвилин — iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук’яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися — то й усi чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у” небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

— Ну, от що, хлопцi, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: — I дiвчата! .. Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику “тю”, але вiн не наважився його вимовити.

— Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько…сказала Туся i почервонiла. — I я! — сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

— Розумiєте, — Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. — Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалi…— Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку.— Вах! .. Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчiсть… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? — вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi “кiнозiрки” i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором’язливий, як усi нормальнi поряднi люди.

— А далi вiдкладати вже нiкуди, сьогоднi останнiй день… Але я сказав татовi, що сам я не пiду. Лише з… з друзями. “Тiльки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато.— Це все-таки будiвництво. Технiка безпеки вимагає, щоб взагалi…” Тому я й… особливо дiвчат… Технiка безпеки…Вiн винувато глянув па Тусю, потiм обвiв поглядом усiх нас: — Ви мене зневажаєте, так?

— Та ти що! — подолавши нарештi зацiпенiння, вигукнув Iгор Дмитруха.

— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками.— Давай! Чого ти! Ну! Давай!

Може, я метушився бiльше, нiж треба, але менi так хотiлося негайно щось зробити для нього, пiдтримати його… Я був такий вдячний йому, що вiн мене запросив. I ще потiм запросив Тусю. — Ходiмо! — рiшуче сказав Iгор. I ми рушили.

Сурен майже бiг пiдстрибом попереду, весь час озираючись i усмiхаючись до нас.

За унiверсамом розпросторився великий, порослий травою i помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабiч.

— Це десь отут, зовсiм близько. Менi ось тато план намалював, — Сурен крутив на всi боки головою, зазираючи у папiрець.— О! Он воно! Точно!

Попереду, обнесений дерев’яним парканом, височiв величезний, з багатьма пiд’їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навiть вiкна заскленi. Частина лише зводилася, Два пiдйомних крани гiгантськими залiзними лелеками заклопотано схилялися над тiєю незведеною частиною.

Ми проминули дитячий майданчик з дерев’яними, пiд старовиннi зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькi, видно, довсiм недавно посадженi топольки. “Тополинi дошкiльнята, — подумав я.— Як ота малеча на майданчику. Скiльки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тодi, може, буду”. Глянув мимохiть на Тусю й усмiхнувся: от якби почула мої думки! .. Ми пiдiйшли до будiвництва.

Мабуть, можна було йти й крiзь ворота (раз, так би мовити, офiцiйно запрошували), але Сурен знайшов у парканi дiрку, i ми по черзi пролiзли крiзь оту дiрку на будiвельну площадку. Як i на всiх будiвельних площадках, на нiй було безлiч рiзних будiвельних матерiалiв. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи пiску, гравiю, там паперовi мiшки з смолою, там якесь залiзяччя… Неподалiк вiд пiдйомних кранiв лежали величезнi бетоннi панелi — з двома вiкнами, з вiкном i балконними дверима, зовсiм глухi, без нiчого.

Будинок був панельний. Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд’їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.

— Значить, так! Увага! — пiдняв руку догори Сурен.— Триматися разом. Не розбiгатись. Я вiдповiдаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не пiдходити. Технiка безпеки. Нам…— вiн знову зазирнув у папiрець, — осюди, в п’ятий пiд’їзд. Дев’ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п’ятого пiд’їзду.

Так сталося, що по дорозi нам нiхто з будiвельникiв не трапився i нiкому нiчого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у пiд’їзд. Сходи були бруднi, заляпанi, але вже з поручнями. Згори чулася пiсня.

— I що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболiв зуб.От! Вiн таки переживав.

— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом.— Думайте! Ну! Думайте! Швидко!

Вона казала “думайте”, а в мене в головi весь час крутилося зовсiм iнше: “Ех! Злетiв би у неї зараз з ноги черевик i полетiв би униз, а я б кинувся i, ризикуючи життям, на льоту… Або спiткнулася б вона сама, а я кинувся б i… Ну, чому, чому Iгор мiг, а я… Ех! “

Але черевик з ноги у неї не злетiв, i сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спецiально… — Треба їм якось перебити, розумiєте, — сказав Iгор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькiн. — Ну… щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — пiдхопив я. Спасокукоцький i Кукуєвицький вiдмовчувалися.

Ми пiднiмалися усе вище й вище, i пiсня лунала все голоснiше. Голоси були дзвiнкi, жiночi. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пiсню. У нас її любили спiвати. “Ой, дiвчино, шумить гай”. Вiдома українська жартiвлива народна пiсня. Дуже пiдходяща для будiвельникiв. У нiй якраз зачiпається, як говорив дiд Грицько, квартирне питання. Пам’ятаєте: Не пiду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А вiн їй: Пiдем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.

Коли ми пiднялися на дев’ятий поверх, саме оцi слова й спiвалися.

“Нiчого собi хату з лободи ставлять”, — подумав я, позираючи крiзь вiкно дев’ятого поверху вниз, де пiдйомний кран поволi пiднiмав од землi величезну бетонну панель з двома вiкнами. Дверей у квартирi, звiдки лунала пiсня, ще не було, самi лутки.

Ми зайшли слiдом за Суреном у коридор, а потiм у велику кiмнату.

Кiлька молодих жiнок у спецiвках, спiваючи, штукатурили стiни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стiну розчин, вони рiвняли його довгастими дошками так ритмiчно, плавно, у такт пiснi, що ми задивилися. Та от нас побачили, i пiсня враз увiрвалася.

— Ой! Суренчик! — радiсно скрикнула чорнява бистроока жiнка й кинулась до Сурена.— Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася… Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогi! Жiнки одразу обступили нас, привiтно смiючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! Артистичок! — Рибочка! ..

Звичайно, все це адресувалося Суреновi. До нас лише мелькома ввiчливо усмiхалися. Сурен почервонiв, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?

— Ну, досить, дiвчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташинi крила.— Зовсiм хлопця засмикали.

— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дiвчина.— Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суреновi чуб.— Через тебе, Джигарханянчику, навiть обiдню перерву перенесли.

— Ну, давайте лаштуйтеся, а я…— бригадир вийшла на балкон, а жiнки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накритi брезентом, у коридорi. Ми вийшли на балкон слiдом за бригадиром.

— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас.— Зараз їх турбувати не можна.

Пiдйомний кран уже пiднiс панель над будинком i тепер повiльно опускав її на стiну ще не зведеної секцiї. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажникiв у брезентових робах i в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руцi.

Високий пiднятою догори рукою у лапатiй брезентовiй рукавицi подавав кранiвниковi сигнали: “Майна! “, “Вiра! “, “Лiво! “, “Право! ” I кран поволi-поволi опускав панель на стiну.

От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, i панель щiльно стала на мiсце.

Нижчий монтажник одразу схилився, i, наче новорiчнi бенгальськi вогнi, посипалися з-за панелi iскри…

Щойно на тому мiсцi була пустота, порожнява, крiзь яку виднiлося синє небо з бiлою хмаркою i далекими пташками, що ширяли у висотi, i враз ця порожнява перестала iснувати, замiсть неї був шмат стiни з двома вiкнами. Буквально на моїх очах будинок вирiс на два вiкна.

I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев’янi зруби прадавнiх слов’ян, потiм першi кам’янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто… Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!

Ще зовсiм недавно, кiлька рокiв тому, тут була оболонь, за плавнi луки з озерами, пасовиськами i сiножатi. А тепер… Нове мiсто — сучасне, з хмарочосами бiлими, з широченними проспектами (на другий бiк i не догукаєшся! ), з площами i бульварами.

— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир.— Давайте сюди! Прийшов!

У вiкнах щойно поставленої панелi з’явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привiтно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.

Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.

Сурен кривився так, наче з’їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.

Ми спiвчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нiчого.

— Го-го! — басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кiнозiрка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.

У балконних дверях з’явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий — то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.

— Увага! Увага! — забасив Бондаренко.— Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.

— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагiдно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набiк тато.

— Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко.— Ну, не соромся, чого ти! Тут же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!

У мене теж таке було. На екзаменi. В п’ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно… Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти… Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор” поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.

Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. “Ну, зроби, зроби що-небудь! ” — благав її погляд.

Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.

“Що ж зробити? Що зробити? Що?” — гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло… — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о! ..— волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою?— перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о! ..— не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.

Треба було тягти час.

Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi! ..

Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о! .. Щось у вухо залетiло! О-о-о! .. Ш-т-пi-пi-пi! .. О-о-о! .. I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: — Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о! .. Мстива все-таки iстота — людина!

Монькiн отетерiло роззявив рота… I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.

Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. — Ой! — скрикнув Монькiн. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! — i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. — Ну, як?..— несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка.Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. — О! .. Вилетiло! ..— з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.

— Ну, гаразд, бiжiть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустрiч юного кiноактора з будiвельниками на цьому оголошую закритою! Всi знову зареготали. Коли ми вийшли з будiвельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян! .. Ну! .. Я скромно опустив очi:

— Та при чому тут я? Це ж вiн менi справдi…— я кивнув на Монькiна. Та ну?! — Сурен недовiрливо обвiв усiх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.

Треба ж було якось компенсувати Монькiну отой замах портфелем. Нi за що нi про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькiн! .. Ну, молоток! ляснув його по плечу Сурен. Монькiн тiльки усмiхнувся — вiн не став заперечувати. А менi нагородою був довгий вдячний погляд Тусi Мороз. У метро на Сурена напало пiзнє каяття:

— У-у-у! .. Телепень я, телепень! — бив вiн себе кулаком по головi.Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я… у-у-у, слабак! Ми розумiюче усмiхалися. I знову в моїй уявi опливла руда Гафiйка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.

Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроцi, не приготувавши домашнього завдання. I саме тим полонила моє серце вигадника i жартуна.

… Гафiйка стояла на осоннi, приставивши до очей козирком руку.

Потiм помахала менi, прощаючись, i почала вiддалятися, вiддалятися, вiддалятися… I раптом я вiдчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила менi.

РОЗДIЛ XX

Прощання з Суреном. Екскурсiя на кiностудiю.

Чому я не став спiваком. “Що вiн тобi сказав?”

Сьогоднi ми прощаємося з Суреном.

Одразу пiсля урокiв до школи пiд’їхав автобус кiностудiї iменi Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Вiктор Михайлович. Вiн запросив нас усiх, увесь клас i вчителiв, на екскурсiю по кiностудiї i на прощальний обiд.

З нами поїхали i Лiна Митрофанiвна, класний керiвник, i Тiна Гаврилiвна, i Ольга Степанiвна, i Iрина Володимирiвна, i Олександр Iванович, i навiть завпед Вiра Якiвна. Звiсно, на кiностудiю всiм цiкаво поїхати.

Режисер Вiктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям i засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кiностудiї. Спершу показував територiю, потiм павiльйони. Територiя була дуже гарна, всуцiль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвiсним кiнорежисером Олександром Довженком, чиє iм’я носить кiностудiя. Навiть справжнiй ставок був з плакучими вербами i очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височiла здоровеннецька стiна, а на нiй… намальоване небо — блакитне небо з бiлими хмарками. То був спецiальний басейн для комбiнованих зйомок, пояснив нам Вiктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблiв, влаштовували морськi бої, бурi, шторми та iншi морськi неприємностi, якi в натурi зняти неможливо. Потiм вiн повiв нас у павiльйони.

Павiльйони були величезнi. Стелi, помережанi сплетiнням залiзних рейок, губилися в темрявi десь високо-високо вгорi. А внизу стояли декорацiї якихось шматкiв квартир, розрiзаних то вздовж, то впоперек сiльських хат, вулиць i подвiр’їв…

В одному павiльйонi ми навiть побачили здаля зйомку. Декорацiя зображувала частину якогось заводського цеху. Бiля верстата, яскраво освiтлений величезними прожекторами (якi називаються ДIГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дiвчина. Але дiйти нiяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: “Стоп! ” — i гнав назад. I знову вона починала йти, i знову вiн кричав: “Стоп! ” — i, розмахуючи руками, щось їй пояснював.

А оператора, який з кiнознiмальним апаратом наїжджав по рейках на платформi їй назустрiч, двоє дядькiв у спецiвках терпляче вiдтягали назад.

Коли ми тiльки зайшли у цей павiльйон, Олександр Iванович, наш учитель працi, побачивши верстат, приглушено вигукнув:

— О! 16К-20! Унiверсальний токарно-гвинторiзний верстат. Виробництво заводу “Червоний пролетар”! Я на ньому працював!

I стiльки було радiсної нiжностi в його голосi, наче вiн зустрiвся з другом дитинства.

А потiм Вiктор Михайлович завiв нас до великої кiмнати, де був накритий довгий стiл, бiля якого поралися дiдусь Сурена Акоп, такий же довгоносий i симпатичний, тiльки лисуватий i з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодикiв у джинсах i яскравих куртках, певно, асистенти Вiктора Михайловича.

На столi стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тiстечками, з яблуками, пляшки з “пепсi-колою”, лимонадом i мiнеральною водою.

Всi сiли за стiл, поналивали собi в бокали, хто що хотiв. А тодi пiдвiвся Вiктор Михайлович i сказав:

— Товаришi! Менi дуже приємно приймати друзiв i однокласникiв, а також вчителiв нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всi, вся зйомочна група — i я, i головний оператор, i директор картини, i весь творчий склад, робiтники, електрики, освiтлювачi — всi за цей мiсяць дуже полюбили його. Вiн надзвичайно щирий, я б сказав, органiчний хлопчик. I наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радiсно. I робота його в нашiй картинi, я б сказав, надзвичайно цiкава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднiшнiй день, я б сказав, — окраса вiдзнятого матерiалу. I я сподiваюся… Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову налiво i швидко тричi тьхукнув через лiве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всi, хто знiмається у дитинствi в кiно, стають потiм кiноакторами. Бiльшiсть не стає. Тому не думай, що твiй життєвий шлях уже визначився, що ти вже кiноактор. Нi! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такi випадки iнодi бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотiв би мати можливiсть ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фiльмi. Хай тобi щастить, любий мiй! ..— Вiктор Михайлович обняв i поцiлував Сурена. Всi зааплодували.

Потiм виступила Вiра Якiвна, наш завпед.

Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народiв, про найважливiше з мистецтв — кiно, про важливi завдання, якi стоять перед усiма.

За нею виступила Лiна Митрофанiвна, яка теж говорила про дружбу народiв i про мистецтво кiно, наймасовiше i найважливiше.

— Тiльки чомусь для дiтей фiльмiв створюють ще мало, — опустивши очi, сказала вона пiд кiнець.

Далi несподiвано виступив Олександр Iванович, який висловив радiсть з приводу того, що на студiї створюються фiльми про робiтничий, клас.

— … Як ми переконалися на прикладi токарного верстата 16К-20 i молодого робiтника бiля нього.

Тiна Гаврилiвна окремо не виступала, вона обмежилася дзвiнкою реплiкою з мiсця про те, що було б добре, якби вчителiв частiше запрошували на студiю.

Вiд класу виступила Надя Трав’янко, староста. Вона сказала, як у класi всi добре зустрiли Сурена, як швидко пролетiв цей мiсяць i як шкода, що вiн уже їде… — Вiн дуже гарний i чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякi! — вигукнула Тося Рябошапка. — От iменної — пiдхопила Надя й сiла. I тут раптом виступив Суренiв дiдусь Акоп.

— Дорогi мої! Прекраснi ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибi! За добрi слова й щирi почуття! За увагу i повагу до внука мого Сурен-джана. Вiд усiєї сiм’ї Григорян спасибi! Я запрошую вас усiх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу нацiональну страву. Долма називається.— I дiдусь Акоп дiстав з-пiд столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку i почав накладати на тарiлки маленькi паруючi голубцi. Голубцi були незвичайнi: замiсть капусти — виноградне листя. Але нiчого подiбного я нiколи в життi не їв. Вони просто танули в ротi. I, незважаючи на те, що деякi вже їли тiстечка й цукерки, всi накинулися на ту долму. Навiть тости про дружбу народiв на якийсь час припинилися. Чулися тiльки прицмокування й вигуки: “Ах! “, “Ох! “, “Ух! “, “Ну-у! ..”

Нарештi всi понаїдалися, i Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:

— Хлопцi й дiвчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспiває, вiрш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Лiна Митрофанiвна пiдхопила:

— Ой! Правильно! Тося, Надя, Нiна! Ну! Ну, давайте! .. Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вiтасик! Ти ж так добре декламуєш вiршi! Ну!

Але всi перезиралися, хмикали й опускали голови. Нiхто не наважувався починати перший. I тодi я не знаю яка сила раптом пiдкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радiсно вигукнула Лiна Митрофанiвна. Я пiдвiвся. “А, будь що буде! “

— Я теж хотiв бути артистом! — похмуро сказав я.— Тiльки не в кiно, а на естрадi. Спiваком хотiв стати. Як Гнатюк.

Всi дружно засмiялися. Бо я це спецiально сказав, щоб смiшно було. Пiд Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як вiн, коли “тюк” говорив.

— А що — хiба погано? Спiваком, по-моєму, найкраще. I популярнiсть у спiвакiв найбiльша, i… все iнше… Так от я й вирiшив спiваком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревiв. Усi знову засмiялися.Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, нiж для спiвакiв треба. Це трохи мене засмучувало. Але мiй дiдусь Грицько сказав, що слух — це така рiч, яку можна розвивати. Головне для спiвака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свiй слух. Дома менi його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигонi розвивав, коли пас корову. Коровi це дуже сподобалося, вона навiть пастися кинула, весь час слухала. Тiльки чогось доїтися перестала… Почати свою кар’єру я вирiшив з художньої самодiяльностi, а щоб не так. лячно, дружкiв своїх Василя та Андрiйка пiдбив на ансамбль “Школярики-дударики”. Я тягну, вони пiдхоплюють.

Одного разу в сусiдньому селi був концерт художньої самодiяльностi. Тамтешнього ансамбля “Доремiквасоля”. Звичайно, ми поїхали послухати конкурентiв. Запрягли в пiдводу кобилу Муську, спокiйна така i спiви мої любить. Iншi конi чогось моїх спiвiв полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нiчого. Поїхали. Побули на концертi. Розкритикували “доремiквасольцiв” ущент. “Хiба то самодiяльнiсть? У нашому селi пiвнi краще спiвають, нiж їхнi солiсти! ..” їхали назад — усю дорогу спiвали. Я заспiвував, хлопцi пiдхоплювали. Багато пiсень проспiвали. I майже всi чогось тi, що починаються з “Ой”: “Ой, у полi вiтер вiє”, “Ой, вербо-вербо”, “Ой, я нещасний”, “Ой, казала менi мати”, “Ой, наступала та чорна хмара…” i таке iнше. Оте “ой”, заспiвуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарештi i вирiшили трохи перепочити. їхали ми, звiсивши з воза ноги, як усi на возах їздять.

Я з одного боку сидiв, хлопцi з iншого, спинами до мене.

Iду я, ногами метляю. I раптом — раа! — нога моя мiж спицi вскочила. “Ой, нога! ” — закричав я.

А хлопцi думали, що то я знову пiсню заспiвав, та як пiдхоплять: “Ой, нога-а, нога-а..” Я кричу, а вони спiвають. Я кричу, а вони спiвають.

Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом пiдгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.

Пiсля того спiвати я кинув i артистом уже бiльше бути не хочу, махнув я рукою i сiв.

Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звiдусiль.

Та одне “молодець” було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо”, ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав “молодець”, а тепер вiн менi… Поквиталися наче.

I ще одне “молодець” було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг — вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах…

I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав’янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!

Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!

Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.

Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу “Пiонерiя”

колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.

Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.

А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.

Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.

Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.

Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.

Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.

Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.

Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв’язати своє життя з магазином “Фiлателiя” — хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав:

— Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.

Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.

Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.

Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.

— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.

I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ — Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:

— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському — чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що — цс-с-с! .. Нiкому!

Я розкрив рота, але… i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.

— Що? Що вiн тобi сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.

— Нiчого… особливого… Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.

РОЗДIЛ XXI

“Таємниця скомороха Кияна”. Чак зникає… “Дiду! Ви приїхали?! “

Я розказую йому все. Знову — Туся. До побачення!..

У душi моїй безладдя, хаос.

Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.

Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий “Б”, нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать “молодець! “.

Але все-таки — нi! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському — муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть,

просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там “папiрки завивати”, як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.

I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави — для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.

I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але… I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?

— Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..

— А я про “тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш…— Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi. — А як ваше здоров’я?

— Та нiчого… Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. — Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? — Бiля пам’ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi! — Ага!

Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом — вiн подзвонив.

Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.

Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, “Наче скипидаром пiдмазаний”, — каже дiд Грицько.

Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.

Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.

— Ну чого ж ти так бiг? От iще! — Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю.— Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, — вiн посадив, обняв мене за плечi.— Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi… А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном… А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!

Я вiдчував — вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.

— Стьопо, скажи — ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда? Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.

— Так, звичайно. Всi мрiють. Але не всi уявляють свою мрiю образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Iнакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да…— Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усмiхнене й наче нiяково.— Хочу я тебе, Стьопо, попросити…— вiн знову замовк. — Що? Будь ласка, просiть.

— Запроси мене на кiлька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути… Га? — Як? — розгубився я.— Як же я це можу зробити?

— Дуже просто. Так, як робив я. Тiльки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зi мною в майбутнє.

— Ну, так то ж ви, а то — я. У вас, мабуть, якiсь особливi здiбностi. Ви самi казали, за допомогою гiпнозу, навiяння, чи як воно там…

— Нi, Стьопо. Я — це я, але головне в тобi, головне — це ти. Твоя фантазiя, образна картинна уява. I якби я не розпiзнав, не вiдчув у тобi це, нiякi нашi мандрiвки в минуле були б неможливi. Отже, якщо ти дуже захочеш i напружиш

свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.

— Ну… добре, — не дуже впевнено сказав я, все ще не вiрячи, що я зможу здiйснити мандрiвку в майбутнє.

— Нi, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нiчого не вийде. Треба переламати себе. Треба повiрити й захотiти. Чуєш! — у голосi Чака було стiльки переконаностi, що вона передалася й менi.

— Ну, гаразд! Давайте! — сказав я i, наслiдуючи Чака, взяв його за руку.— У який рiк помандруємо?

— Мабуть, у двохтисячний. Цiкавий же рiк. Третє тисячолiття починатиме. Це ж. тобi в двохтисячному тридцять рокiв буде. Найкращий вiк для дорослої людини. Вiк здiйснення мрiй, розквiту, буяння молодостi i творчих злетiв. Прекрасний вiк. Давай!

— Давайте! — я стиснув його руку, заплющив очi, напружуючи свою уяву, i…

Спершу виникла музика. Бадьора весела, радiсна й водночас якась надзвичайна — об’ємна, стереофонiчна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких свiтiв i вiдгукувались у самому серцi, в кожнiй клiтинi тiла.

Потiм я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложi цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще нiколи не бував.

Гасне у залi електрика, прожектори висвiтлюють форганг. I з’являється шпрехшталмейстер.

— Дорогi друзi! Любi кияни! — лунким цирковим голосом вигукує вiн.Вiтаю вас з новим, двохтисячним, роком! Сьогоднi ми вiдкриваємо новий експериментальний цирк “Лiвобережний”. I вiдкриваємо його прем’єрою святкової циркової вистави “Таємниця скомороха Кияна”. Уперше в свiтi в цирковiй виставi використано голографiчнi кiнотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.

На якусь мить у мене мелькає думка: “А чому я сиджу в ложi? Чому я не на аренi або не за кулiсами, за форгангом?” Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, — i я забуваю про все на свiтi.

Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорi мерехтять, переморгуються, i враз одна зiрка зривається i летить, прокреслюючи небо, збiльшується, збiльшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязi скомороха (це, мабуть, i є скоморох Киян). Потiм так само з’являються на аренi iншi скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати рiзнi акробатичнi трюки. З’являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумеднi трюки. Весело на аренi.

Та от на арену вилiтають на конях половцi, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половцi все ж хапають його, вимагають вiд нього щось. Та друзi-скоморохи виручають Кияна, i вiн тiкає… На хвилину гасне свiтло.

I знову зривається з неба зiрка, i летить, i падає на арену. I обертається на веселого чубатого запорожця. З’являються iншi запорожцi, танцюють, змагаються в силi. Виїжджає на арену вiз, запряжений волами. Випрягають запорожцi волiв, ставлять їх на воза, i один запорожець-богатир пiднiмає на плечах вiз разом з волами.

А чубатий смiян-запорожець жартує, всiх веселить (це той самий клоун, який був скоморохом).

З’являється двоє ченцiв, вони щось хочуть видурити в чубатого веселого запорожця, грають на рiзних iнструментах (музична ексцентрика), але вiн тiльки смiється з них. Ченцi погрожують, зникають. I тут на арену вилiтають на конях з кривими шаблями татари. Починається грандiозна пантомiма-побоїще. Запорожцi перемагають, проганяють татар… I знову на хвилину гасне свiтло.

Зривається з неба зiрка i летить, падає на арену. I обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П’єра. В руках у нього каструля…. П’єр показує дуже веселий номер.

I раптом просто в небi з’являється трапецiя. На нiй повiтряна гiмнастка Тереза. Музика грає старе меланхолiйне танго.

А на аренi вже артисти дореволюцiйною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародiя на виставу старих часiв.

Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потiм, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П’ера. П’єр знизує плечима — нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август вiдходить незадоволений.

Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повiтряну гiмнастку. Рудий Август зникає.

На аренi — дикi звiрi. А над ними вгорi повiтряна гiмнастка. Тереза виконує карколомнi вправи на трапецiї. 1 раптом трапецiя обривається, i Тереза летить вниз, на арену. Звiрi не чiпають її, тiкають з арени.

Клоун П’єр, iншi артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.

П’єр усе розумiє, б’є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З’являється полiцiя, забирає П’єра…

I знову затемнення. I знову зриваються з неба зiрки, багато зiрок… I стають вони червоними зорями, i, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершникiв-щорсiвцiв.

Весело гарцюють па аренi щорсiвцi. I серед них — П’єр i Тереза. П’єр показує каскад веселих номерiв, якi символiзують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. I в цiй перемозi — секрет оптимiзму, секрет незнищепностi гумору народного, вiчностi смiху i радостi… Спалахує в залi свiтло. I зал вибухає оплесками. — Добре! Спасибi тобi, Стьопо! — шепоче менi Чак.

I я пiдводжуся в своїй ложi й вклоняюсь. I тiльки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робiтник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводi “Бiльшовик” i одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). I оце написав лiбретто циркової вистави. Отже, я автор. Це мiй перший твiр.

Та от дверi з коридора вiдчиняються i в ложу вриваються якiсь люди. Обiймають мене, цiлують, дають квiти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!

Я придивляюсь i раптом пiзнаю — та це ж мої однокласники: Iгор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макаронiна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз… Але якi вони невпiзнанно дорослi! У Iгоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькiн з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тiльки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змiнилися, такi ж невеличкi, мiцненькi, акуратненькi. А дiвчата — просто красунi. З такими зачiсками, у таких платтях — упасти можна.

I, навiть не питаючи їх, я вже знаю, що Iгор Дмитруха працює старшим економiстом у трестi, який очолює Льоня Монькiн. А Валера Галушкинський iнженер” на “Арсеналi”. А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лiкарi, тiльки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фiзiотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — спiвачка, солiстка Київського театру оперети (єдина, до речi, яка стала тим, ким мрiяла у шостому класi). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макаронiна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз… Я дивлюся “на Тусю Мороз i раптом не можу

згадати, ким же вона працює. Я тiльки бачу її очi, якi смiються менi з-пiд окулярiв, i серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прiрва, очах свiтиться щось далеке й близьке, наче вогник рiдної хати на обрiї серед ночi…

— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Iгор Дмитруха.Вiтаю! — Вiтаємо! Вiтаємо! — пiдхоплюють усi. Я обертаюсь i дивлюся на Чака. Вiн усмiхається i мовчки схвально киває менi головою.

— Друзi мої! — казку я.— Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стiльки моя, скiльки цiєї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцiкавiших… .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на свiтi. Я озирнувся. Всi якось дивно поглядали на мене.

— Ох, цi менi письменники! — вигукнув Льоня Монькiн.— Завжди чекай вiд них якоїсь несподiванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макаронiна. — От вигадник! — пiдхопила Тося Рябошапка.

— А вiн i в школi такий був! Не пам’ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.

Я знову подивився на Чака, i тiльки тепер до мене дiйшло, що вiн сказав… “Мене ж уже давно немає на свiтi…” Друзi щось говорили, смiялися, але я не слухав. Менi раптом страшенно захотiлося назад, назад у дитинство. Я напружився.

Щось задзвенiло струною, наче обiрвалося в мене всерединi. Знову погасла у цирку електрика i засвiтилися високi зiрки.

Я ще чув голоси, але вже одiрвався вiд землi й летiв у чорну безодню, тiльки не вниз, а вгору…

Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, нiж з минулого.

Щось гуло й тремтiло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарештi розплющив очi.

… Я сидiв на лавцi у Парку iменi Примакова. Один. Чака не було.

Бiля мене лежав аркушик паперу, придавлений камiнцем. То була записка. Я взяв її.

“Прощай, Стьопо! Ти заснув, i я не хотiв тебе будити. А менi вже час… Спасибi тобi за мандрiвку! Щастя тобi! I таємниць! Обнiмаю. Чак”. Я повiльно брiв додому.

Чого ж вiн пiшов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Вiн такий старенький i так погано себе почуває… I я навiть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?

Вiн цього не хотiв. Вiн хотiв, щоб лишилася таємниця, загадка.

Ну що ж! Значить, буде так. Нiколи в життi я до кiнця не знатиму все про таємничого Чака: де вiн жив, хто його родичi, дiти, онуки, може, навiть правнуки… А може, вiн жив самотньо i в нього не було нiкого? Бувають же в життi й такi самотнi ДIДУСI.

Чак! Яке дивне прiзвище! I раптом я подумав, що воно може бути скороченням вiд “чарiвник” або “чаклун”. А втiм, цiлком нормальне прiзвище. Навiть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бiблiотецi — “З бiографiї слова”. Звичайне прiзвище. А людина така незвичайна.

Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькiна. Лисого Валеру Галушкинського… Дивно! Iгор Дмитруха — старший економiст у трестi, яким керує Монькiн. А як вiн, Дмитруха, глузує зараз з Монькiна! Цiкаво, якби Iгор ранiше знав, що Монькiн стане такою “цяцею” i буде його начальником? Як би вiн ставився до нього? Та й iншi. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?

А я?.. Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм… Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.

Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i… зупинився як вкопаний.

Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв… мiй дiд Грицько. Дiду! — кинувся я до нього.

— Здоров, розбiйнику! — дiд обняв мене.— Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радiсно.

— Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, — хмикнув дiд.

— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!

— Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п’ятах закрутило — здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: “Хай уже на Жовтневi свята”), а тодi не витерпiв, знявся i — от бачиш.

— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж…— я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi…

— Овва-а! — дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi.— Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.

— Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!

— Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.

— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як — Василь i Андрiйко?

— Та нiчого. Хлопцi привiт тобi передавали. Може, на зимовi канiкули i в гостi приїдуть. Баба Галя просила поцiлувати, що я й роблю, — дiд невмiло цмокнув мене бiля вуха.— А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два мiсяцi. Нiхто не вмер. Всi живi-здоровi. А в тебе ж як? — Та нiчого. Нормально.

— Нiчого? — дiд лукаво примружив око.-Нiчого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дiдовi? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душi.

Вiд мого дiда Грицька не сховаєшся. Вiн просвiчує краще за будь-який рентген.

— Та що — на душi? Нiчого на душi, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!

Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.

Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався… Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.

Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою:

— Мда-а… Iнтересно! .. Iн-те-рес-но… Виходить, ти трохи не через усю iсторiю Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а… Феномен людської уява, кажеш? Гм… Хто його зна… Гiпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справдi, iнодi як розмрiєшся, як розфантазуєшся, на сiнi горiлиць лежачи, то наче кiно бачиш… Видно, в тебе, Стьопко, фантазiя непогано працює. Може, й справдi письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазiя. Уявляти собi так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твiй уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.

— Отож-то… Ну, а щодо весел-зiлля твого, смiх-трави, то, по-моєму, воно нi до чого. Якби я, наприклад, навiть i знав секрет того зiлля, я б його людям не давав. Чесно! Радiсть повинна бути не вiд зiлля, не вiд трави. То тiльки коровам вiд трави радiсть. А людина ж не корова. Людина повинна радiти по-людському, вiд людських радостей, якi дав життя… I ще скажу. Гумор, смiх — це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самотi. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, iндивiдуальна. I як це не гiрко визнавати, але при найщирiшому бажаннi пройнятися найрiднiшiй навiть людинi такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от смiється людина, як правиш? у товариствi. На самотi, навiть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмiєшся. У гуртi — ото смiх! Ото радiсть! Так от що я тобi скажу — тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. I не потрiбна тобi буде нiяка смiх-трава, нiяке весел-зiлля. От! I ще скажу — з смiхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смiйся скiльки хочеш, а от з iнших — дивись… Тобi смiшно, а комусь вiд твого смiху, може, плакати хочеться.

Я хотiв дiдовi сказати, що я нiколи, що я… Але я не встиг нiчого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.

— Степанян? Привiт! А що ти робиш? — i, не даючи менi вiдповiсти, Туся затараторила: .— Слухай! Ми у Парку Примакова. Збираємося там же, бiля центральної клумби. Слухай, якщо ти й сьогоднi скажеш, що ти не можеш, я… я… — Я…— я розгублено глянув на дiда. — Хто це? — спитав дiд.

— Та…— я затулив трубку рукою.— Запрошують. Гуляти… Однокласники. — О! То бiжи швидше! — А ви?

— А я чаю поп’ю та вiдпочину хоч трохи. А то до приходу твоїх батькiв не дотягну. Бiжи! — Степанян! Ти що — оглух? Степанян! — кричить у трубку Туся.— Алло! Алло! Я вiдтулив трубку:

— Алло! Ну, чого ти кричиш? Зараз прийду. Прийду! Зараз… Який у мене гарний дiд! Мiй дiд Грицько! Як я його люблю! Все-все на свiтi вiн розумiє. Все-все… I от я бiжу у Парк Примакова. Там чекають мене. Там чекає мене мiй шостий “Б”. Я вже все розповiв. До побачення! Я бiжу. Я поспiшаю. До побачення!

1982

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!