Міщенко Дмитро. Лихі літа Ойкумени

355

Частина перша.

Утигури и кутригури

Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі. А ще пахощі виповнювали степ і розпирали груди неземними знадами. Присяйбіг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привіллям і прагнули піднебесного, упивалися пахощами і не казали: наситились. Одні — здебільше молодші — розпалювали багаття та обзаводились паливом, інші клопоталися біля баранини, що смажилась на вогні. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, під погожим літнім небом — не менша втіха, ніж милування знадами. Вона збирає до гурту всіх: і мовчунів, і балагурів — тих, що лише полюбляють слухати бесіду, і тих, що згуртовують бесідників своїм веселим словом.

Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт — черговій тиші, а то й злагодженій пісні. І так до глибокої ночі. Хтось, набігавшись за день, засинає раніш, хтось — тоді вже, як бесідують найзавзятіші, а комусь (здебільше то літні чи й зовсім літні) доводиться пильнувати за вогнищем, як і за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого світанку. Лише вдосвіта дозволять собі склепити повіки й заснути, як і всі, міцним, непробудним сном.

Спали й тоді, як у степу зняли тривогу.

— Гей, кутригури! — гнав хтось із вибалка огира й кричав що було сили. — Біда! На наших комоней посягнули таті! В погоню мерщій!! В погоню!!

Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гінці степом — від стійбища до стійбища і від оджаку до оджаку. Тривога кличе всіх, хто здатний тримати меча в руках, і зводить у сотні, а сотні — в тисячу. Вої стають па свое місце, кметі — на своє, нерідко й хан об’являється між потривожених.

— Хто бачив татей? — питає. — Хто може сказати, куди погнали наших комоней?

— Бачити не бачили, — знаходяться обізнані, — а сліди ведуть до Широкої ріки, не інакше як до утигурів.

Ті, що повідали це, ведуть хапа до слідів, і того вже досить ханові. Здиблює застояного за ніч огира й показує десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник і ваш супостат!

Кінь для кутригура все: і живність для роду (та ще яка: дав набіл, дає м’ясо), і сила, що перевозить той же рід із долу в діл, із випасу на випас, і найвірніший побратимрятівник у січах. Що піший супроти комонного і що кутригур без коня? І від своїх відстане, і чужих не наздожене, у лави мечників не вріжеться й мечем не вразить супостата, що возсідає на коні. То хтось там — ромеї, анти можуть стинатися і так, і сяк, кутригури — вої комонні і тільки комонні. Втрата комоней — то втрата всього, на що сподіваються жити і чим живуть у світі. Тож і палає в кожного жагучим гнівом серце, тож і прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на їхні статки.

Гуде під копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночі аер, а кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять їм під ноги стривожений степ. Бо певні: таті не могли так швидко втекти, вони ось-ось будуть настигнуті.

Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливі були сліди чи пастухи пізно кинулися? Певно, що так:

пізно подалися в погоню. Хто ж замишляє таку, як ця, татьбу на світанні? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схід. А ті, кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищі або ж спали сном праведних.

Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вітець його не злякався б річкової широчіні, знайшов би спосіб переправитись і розшукати кутригурських комоней у стійбищах утигурів. А цей стоїть, дивиться за ріку й міркує. Невже так і не зважиться?

— Звели, хапе, — підказують і спонукають підказкою. — Звели переправитися поночі і вивідати, де комоні, які утигурські стійбища причетні до татьби. Вивідаємо — не лише своє повернемо, їхнє теж прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.

— Гадаєте?

— Чом ні? Аби лиш знати, хто причетний…

— А я інше мислю собі: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть із татьбою, ми — до утигурів. Що те дасть нам і що — утигурам?

Мовчали кметі. І хан мовчав. Дивився за Широку ріку, видно було: он як гнівається на татей, а не пристає до ради. Може, передумає ще? Молод-бо є, гарячий, а від молодого всього можна сподіватися.

Та хан не передумав. Велів дати комоням перепочинок і повертатися до своїх стійбищ.

Знав, від нього ждуть заступництва, тож не раз і не двічі виїздив опісля в степ, триножив огира і пускав пастися, а сам розстилав на траві попону, лягав горілиць чи долілиць і дошукувався путі, що могла б привести його роди до супокою і благодаті. Нерідко схоплювався, вжалеУ ний досадою, тинявся степом і знову дошукувався. І день так, і два, і три, аж поки не натрапив на сподіване і не ;t возбуяв духом, сподіваючись. Прискакав одного надвечір’я до стійбища, велів зібрати малу раду з кметів і сказав на ній кметям:

— Маю податися до утигурів. Не з тисячами, — пояснив, аби знали: йдеться не до січі, — подамся з сотнею вірних й і ліпших. Хай утигури бачать і відають, хто ми.

— Сподіваєшся, це дасть щось? — перепитав котрийсь, будучи певним: хан їде до Санділа на перетриктації.

— Сподіваюся.

Мало було віри в очах радних. “Молодість, молодість, — казали вони. — Тільки нею й можна пояснити цю легковажність”. Проте вголос не перечили Заверганові. Нехай поїде, коли так хоче, хай обсмалить своїм сподіванням крильця.

А хан взяв та й обсмалив їх пііздючці-зневірі, що засіла в помислах кметів: повернувся через седмицю-другу й :ї оголосив усім: бере собі в жони наймолодшу доньку хана Санділа Каломелу. Чули, висватав серед утигурів жону, а то не якась там абищиця, то видима певність: бути миру та злагоді між утигурами і кутригурами, бути благодаті! Родаються ж бо, а родаки мусять жити між собою так, як і належить родакам. Тим паче, що на те є й інші резони.

Всяк знає: утигури — кровники кутригурам. Були часи, коли одними стійбищами жили, спільно в походи ходили і здобували в ратних потугах звитягу за звитягою. Відтоді ж, як не змирили між собою хани-брати та поділились на два роди-племені, гейби з путі збилися. Умикають одні в одних дівиць, йдуть у стійбища татями і викрадають комоней, часом — і отари овець, череди корів. А де татьба або ж насильно умикання — там злоба, де злоба — там і мста. Тож і дійшло між крвними колись племенами до справжньої січі,ганебного гвалту і полону.

Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсім недавно став на місце вітця свого — привідцею кутригурів — та й літами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою відповідає Санділові за татьбу — сватанням і тим возвеличує себе в очах усіх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвідчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чекає найзаповітніше — мир і згода, злагода і благодать.

Хай пособляє йому Небо у шлюбі жаданім, а їм, кутригурам, у заходах цих, на добро і добробут націлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже і не кочуватимуть далі, під меч і зашморг непевних сусідів. Бо куди справді йти, на що покладатися, коли дійшли до краю? Були володарями земель на Дону — і пішли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотіди — і знов пішли. Нині не ліпші часи переживають. Зі сходу тиснуть на утигурів обри, а утигури — на них, кутригурів, у полуночній стороні давно і твердо усілись анти, на захід сонця, мало не до моря — знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у тоті землі, коли там є свій люд? Треба шукати спілки з утигурами, тоді й обри не смітимуть бути такими, як е нині, і анти визнають за достойних уваги і шани сусідів.

Ханового стійбища не пізнати нині. По один бік широкого, добряче втоптаного за ці дні подвір’я, стоять вистелені барвистими килимами, оббиті зсередини білою повстю фургони-повози — і по другий також. То оселі для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п’ятнадцять кроків від повозів — теж по один і другий бік — святково застелені і заставлені стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей і тих кутригурів, що є найближчими родаками та кметями-содругами князеві. Саме ж подвір’я у стійбищі, а надто околії, що прилягають до стійбища, — для всіх інших, званих і незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлі ханової обраниці, і тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибині подвір’я, ближче до Онгул-ріки і тих просторів, що одкриваються за рікою, височіє над усім стійбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий і величний. То і є та оселя, куди хан поведе по гульбищі жону свою.

Челядь те й робить, що снує між столами, старається зробити все, що належить робити їй до появи гостей. А бубни, сопелі, ріжки повмовкають узко, і кутригури збираються та й збираються на те місце перед стійбищем, де возсідають на узвишші зугарні на витівки потішники і куди кличуть збадьорюючі звуки їхньої музики. Хтось із молодців почуває себе безсилим перед тим закликом-спокусою, підходить до дівиць, що юрмляться осібно, й заохочує котрусь із них до танцю. Його одвага стає спонукою для інших, і вивільнене перед потішниками коло доволі швидко заповнюється тією молодою пагінню кутригурських родів, для якої воседля хана з молодою ханшею — добра нагода потішити себе, усіх, до кого проситься веселів.

Пісня для кутригурів — так собі, аби будилося в завзятті й виспівувало себе завзяттям тіло. Найбільше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений і до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим віддавна славиться їхній рід і який донині лишається чи не найдостойнішою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу і ваблять усмішками, та позирками очей, та манірним вигинанням тонкого стану святково зодягнені дівиці і якими віддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об’явися тут супостат — і вони ні на мить не завагаються, ні перед ким і ні перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять діву від біди-напасті. Як і заступали вже не раз. Коли не в минулім, то в позаминулім літі, коли не в одній, то в іншій сутичці-січі. Бо чомусь так складається, що рід їхній постійно мусить захищатися від інших родів. Як і самі вони в своїм роді. А хто захистить їх, коли сплохують і не захистяться? Для того й єднаються в рід, аби він множився й множив свою сподіванку на захист. Небо свідок, для того й єднаються!

Один танок поступається місцем іншому, той інший — ще іншому. Міняються отроки та отроковиці на колі, як міняється й саме коло. А люд громадиться й громадиться біля музик. Та й по другий бік в’їзду до ханового стійбища, позначеного свіжоскладеними копицями з сухого бур’яну та хмизу, вистачало його, — там збиралися переважно літні кутригури. Старші з них, правдиво, найстарші, натомившись, ждучи, відходили осторонь і сідали перепочити та перекинутись словом.

— Пора б уже бути ханові з своєю утигуркою, — зауважує чи й нарікає котрийсь.

— Будьмо терплячі, — заспокоюють його. — Багатої нареченої довго ждуть.

— Гадаєте, багата?

— А то ні? Не табунщицю ж бере Заверган — ханову доньку.

Бесіда вкорочує час і все ж не так швидко, як хотілося б. Та всьому настає край, настав віп і цьому очікуванню. В пізню пообідню пору вихопився на найближче від стійбища узвишшя комонник і тим оповістив усіх: хан наближається вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, ріжки та сопелі, уклякли й танцюристи в колі. Зате оживились стійбищани, надто ті, на кому лежала повинність зустріти хана і його наречену. Одні подалися мерщій до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звідтам надійно палаючі головешки й стали з ними напоготові: як тільки хап наблизиться до стійбища й візьме під своє накриття наречену, мають запалити згромаджені по одну і другу руч купи сухого бур’яну та хмизу, інші ставали при в’їзді у стійбище й готувалися зустріти належно ту, що відсьогодні має ввійти в Заверганів рід і стати вогнищанкою в його роді. Підійшли ближче до в’їзду й сурмачі, усі цікаві. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власні очі пересвідчитись: чи ж достойна їхнього хана.

А комонник близько вже. Ось-ось над’їде й оповістить: радійте, кутригури, воседля починається. Бо й без тих оповіщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зійшлися.

Хан їхав попереду, у супроводі воїв та кметів своїх, його обраниця — певно, в одному з численних повозів, що правилися слідом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап зійшов з огира й попростував до переднього повозу, до жінки клопоталися вже біля його нареченої. Пождав, доки поправлять на пій вбрання, утихомирять словом, і вже потім сказав усім, а найперше Каломелі:

— Хай наречену мою не бентежить те, що підемо між вогнів, — кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотіли дужо. — Я буду поруч.

— Таких, як паша Каломелка, — заступилася старша з сестер, — вогонь не страшить. Вона у нас непорочна.

Дівчина нічого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим усміхом зір, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелів іти.

Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усім і кожному може заприсягти: нічого лихого не помишляє су протії того роду Раз так сталося, що хан обрав її, а вітсць повелів бути хановою, вона буде і в оселю, що назве він їхньою домівкою не понесе анічого порочного чи лиховісного. Йде неохоче — то правда, наперекір серцю — то так, та коли вже мусить іти, то йтиме такою, як мати породила. Тож пріч пішли страхи, негоже думати про них і брати на карб Небом заприсягається: негоже! Ось тільки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не відає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого роду і чужих поконів. Що коли думає про себе одне, а насправді є іншою? Вогонь, яко охоронець ханової оселі, узрить те і не пропустить такої, духи ханового роду стануть супроти волі самого хана і передусім супроти неї. А стануть — спопелять.

Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає і вороття не буде вже. Єдина надія на того, хто є тут володарем, а відтак і повелителем. Тож нічого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту.

З боязні та непевності не бачила, як зустрічає її згромаджений по один і по другий бік вогненної путі люд. Знала: він є, бо завважила його тоді ще, як наближалася до стійбища, певна була, поїдає її очима, а пересвідчитись, що так і є, неспроможна: усе і всіх заслоняє вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить він, та тягнеться до тіла, та норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашіле тіло. Коли не помиляється це вже Друге вогняне кільце поминула. А скільки є ще їх попереду, не спромоглася полічити, засліплена людом, що рябіє в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер і поготів неспроможна. Ані волі, ані сили в тілі, ані пам’яті якоїсь. Коли б не хан і не його міцна рука, певно, упала б отут, між вогню, а то й пішла б, затуманена безвіллям, на вогонь.

Ще голосніше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досі люд. Чим потішений він? Нею, її доброликістю? А так. Погляди всіх і всякого прикуті до неї, усмішки, здравиці посилаються їй. Та й хап Заверган не знати який вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе і заспокоює:

— Не страхайся тепер. Ти пройшла крізь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав і рід.’ Будь вільна серед вільних і достойна серед достойних. Єсть-бо віднині жоною ханові, а відтак і володаркою на кутригурах.

Землю давно затопила темінь, а ті, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багатті, та вдаються до витівок, та регочуть, вдоволені з себе. Каломола тримала ся скільки могла. Сиділа за етилом і споглядала титі витівки. Коли ж надокучили з ними, а ніч зморила і зморила до краю, покликала сестру й шепнула їй:

— Я геть змаліла на силі. Скажи ханові, аби дозволив уже піти до намету.

Заверган не перечив. Він був хмільний і менш за все зважав на свою обраницю. Більше був із родаками та содругами своїми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру її й мовив щось утаємничено.

Котра з жінок — навіть коли вони зовсім младомладі ще — утримається, аби не поцікавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком і Каломела. Сестра осміхнулась на те й відбулася жартом-відмовкою:

— Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругів своїх. Велів берегти, аби не викрали.

У наметі зняла з сестри вбрання, повела осторонь і зробила омивання. Вже потім, по омиванню, подала їй туніку з тонкої ромейської тканини й веліла спочивати по виснажливій путі.

— Я буду з тобою, газелько, — сказала обнадієно й поцілувала Каломелу — точнісінько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитині доброї ночі.

— І тоді, як він прийде? — подала збентежений голос Каломела.

— Ба ні, тілько до того, поки прийде. Опісля лишу тебе з ним.

А так, рано чи пізно залишать із ним. І сестри, і мужі, що супроводжували її до кутригурів, і навіть челядь — усі сядуть завтра-післязавтра на огирів чи в повози й подадуться за Широку ріку, в рідні стійбища, до кревних своїх. Тільки вона, Каломела, нікуди вже не поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнів хана Завергана. Як то буде їй тут, у чужій землі, серед чужих людей? Добре, коли так, як обіцяє хан, а коли ні? Ані вітця, ані матері, ба навіть поради чи розради їхньої звідси не докличеться вже. Мати, вітець он як безнадійно далеко від неї, десь аж за Широкою рікою. Єдине, що лишається, — уповати на добрість тих, хто, як каже хан, прийняв її в іцм роді і прийняв прихильно. Та й сам він ніби прихильний до неї. Чому ж тоді така холоднеча йде тілом, коли згадає, що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає іншого? Пробі, кого може жадати в свої шістнадцять літ? Окрім цодруг-иотішпиць, матирі-цорадниці та безмежного степу, що засівав думи і серце передзвоном тирси, нікого і нічого не знала. Не інакше як чужий він їй хан Заверган, не приймає вона його серцем. ТІЇ о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбіг згубить!

Така що вислизнула б, доки п’ють-гуляють, за стійбище, взяла б першого-ліпшого огира й подалася б куди очі глядять. Та ба, куди подасться зі своєю кривдою, коли їй навіть у рідну землю, до вітця-матінки немає вороття. Казала їм: “Не хочу!” Криком кричала: “Не піду!” Хто її послухав, хто зважив на те, що не хоче? “Їдь і будь йому жоною”, — сказали, і сказали, твердо.

— Сестро, — покликала. — Ти чуєш мене, сестро?

— Чую, — обізвалася. — Чого тобі?

— А ти не йди, коли прийде хан.

— Як можна?

— Можна. Скажеш, я так хочу.

— Він муж тобі, Каломелко. Рано чи пізно маєш належати йому.

— Якщо й маю, то хай потім, не зараз. Сестра засміялася стиха. Чути було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує.

— Гадаєш, не послухається?

— Гадаю… — Сестра не барилась з відповіддю, та змушена була обірвати її на слові: зачулись чиїсь кроки, а вслід за тим відхилилася запона, і до намету ввійшов хан.

— Каломелка спить уже? — поцікавився.

— О ні, — спішно і, як здалося Каломелі, вдоволено заперечила охоронниця. — Вона жде на хана.

Дівчина аж кинулася від несподіванки чи й образи. Ладна була схопитися як є і крикнути на повний голос:

“Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!” Та не встигла подумати так, як хан розбив її думку о свою.

— То вона у нас така розумниця?

Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. І сестрі Дякував та й дякував, зігрітий своїм вдоволенням, правда, їм і казав їй: ти зробила своє, можеш іти вже.

Каломела не бачила, як виходила сестра, — лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тільки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сів осторонь, певно, перепочиває після всього, що було на воседлі. Зрештою підвівся й покликав челядника.

— Зробиш мені омивання, — повелів звично й одразу ж иішов туди, де була перед тім Каломела.

Хлюпався довій і не бе;і насолоди. Затпм і челядник;1! спровадив. Зайшов із передпокою і довго стояв посеред ложниці, чи то доглядався до неї, своєї обраниці, що лежала поруч і німувала ждучії, чи всього лиш витирався після омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложі.

Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган — і вона лусне, як лускає тятива, коли від неї хочуть більше, ніж може.

Не помічав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволі таки грубо пригорнув до себе.

— Ти чого? — запитав, відчувши опір.

— Боюся хана.

— Отак?! — дихнув у лице хмільними випарами й збудив у ній всю, яка була, відворотність, весь, що мала в серці, супротив. Зібралася з силою, скористалась тим, що від неї не сподівалися такого, й вислизнула з обіймів, ба навіть подалася пріч.

Така зухвалість, певно, і в ханові розбудила не просто мужа — звіра. Не питавсь уже, чому втікає. Згріб обіруч, повернув у ложе, так дужо і так рвійно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз від страху та безвиході.

— Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потім!..

І вмовляла, і пробувала захиститися руками — дарма. Що такому її сила, коли в нього стократ дужча вона, і що благання, коли загорівся вогнем? Заклав за комір п’ятірню й так люто рвонув старанно шиту матір’ю туніку, що вона розпанахалась до самого подолу і явила Каломелку в усій її неторканій красі та утаємниченості.

Заціпеніла з жаху і тим, мабуть, вирішила свою долю. Бо відчула й усвідомила: її вивільнено з материного накриття. А такій не дозволено належати іншому. Така має належати тому, котрий домігся вивільнення і спромігся вивільнити.

II

Третього дня по воседлі усі, хто супроводжував Каломелу до ханового стійбища в Кутригурах, поверталися за Широку ріку, до свого роду. Хан влаштував їм гучні проводи, сам сів на вигуляного за ці дні огира й Каломелі велів подати — проведуть родаків її до переправи, а вже звідтам поїдуть у супроводі довірених мужів (“вірних”, як імопур, їх Заверган) по обводах Кутригурської землімає намір показати її жоні своїй, а заодно й жону показати кутригурам. На те піде стільки днів, щоб народився, виповнився і знову народився місяць. В усякім разі, до ханового стійбища над Онгулом повернуться лиш тоді, як об’їдуть усю землю від східних до полуночпих обводів і від полуночних до західних. Полуденні залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрівки, а може, й справжнім дивом.

На першу ночівлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стійбищ над Широкою рікою і там, у стійбищі, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелі дозволив побути з сестрами стільки, скільки дозволяла ніч. Знав-бо: жона його розлучається з кревними надовго, хто відає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволяє останок.

Плакала, прощаючись, так дуже і так по-дитячому ревно, що навіть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце і змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тільки, як обірвала останню нитку, що єднала з кревними, усвідомила: крім хана,, у неї немає й не буде на цій землі ріднішої людини, — хилила ся до нього довірливіш, ніж дозволяла собі хилитися досі, і жаданням його не противилася вже, як перше.

Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека і втомлива. Через те не поспішав долати її, давав час на перепочинки, на зустрічі і урочистості, що на них не скупилися стійбищани, віншуючи хана і младомладу жону його. Аби все те не просто втішало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед — і таємно від неї — роз’їзди, попереджав родаків про своє наближення. А вже родаки відали, де зустрічати і як зустрічати хана з ханшею: виїздили далеко за стійбище, віншували щораз щедрішими й приємнішими словесами, вручали окремо ханові, окремо ханші подарунки.

Спершу знічувалась: схоже, що Заверган зумисне повіз її по обводах землі своєї, аби зібрати із стійбищан більше, ; ніж може дати звичайне воседля, подарунків, далі почала й дивуватися: звідки стійбищани знають про неї, навіть у найвіддаленіших закутках?

Позирала на хана силилася вивідати все те, та хан удавав, що не розуміє німих її позирків, і одбувався жартами.

Те, мабуть, сподобалось Каломелі: перестала знічуватись і дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнішою видавалася йому. Були в путі — питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звідси до антів і що то за одні — анти, ставали на перепочинок чи сідали до трапези — не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом їжу, цікавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби інше. Заверган радів таким одмінам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхової їзди. У вітця свого, там, на берегах Білої ріки, не завжди сиділа в стійбищі та їздила в повозі, певно, і гасала, як усі в її віці, на молодій кобилиці по степу, і полюбляла далечінь, і ганялась за далечінню. Дивувало інше: доволі просто і по-мужньому стійко зносила он яку тривалу і виснажливу путь, якось підтяглася в путі й стала схожа на отрока-воя.

Аби впевнитися в її вправності чи невправності яко верхівця, показав на синіюче в далині плесо й повелів одному з мужів:

— Проскач, Коврате, вдвох із Каломелою та вивідай, чи пригодна вода в тамтім поду для пиття і варива. Стійбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на ніч.

Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотілось удостовіритися, що вдіє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Ітиме слідом чи відстане? А коли йтиме, то як? Всім іншим повелів спішитись і ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бік, куди послав гінців.

Туди їхали врівні і, на його подив, легкою риссю. А звідти ніби знали, чого хоче від них хан — пустили комоней вскач. Каломела дещо відстала від Коврата, все ж не так дуже, щоб сумніватися в ній і її спроможностях бути содругом ханові і не лише в наметі, а й у походах та ратних виправах.

Здибила услід за Ковратом кобилицю й поспішила сказати ханові:

— Вода на поду прісна. І людям, і комоням буде чим утопити спрагу — почайни б’ють у прибережжі.

— Тоді поїхали.

Оглянув, як прибули, степове озеречко, — там, виявляється, брала початок одна з річок, що текли до моря, — соковиті трави по його берегах і повелів путникам розбити стійбище.

— Далі на захід, — пояснив, — піде незайманщина, що лежить між нами і тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спрямуємо їх до моря.

Путь до морського узбережжя ііішішлася неблизькою, а стійбища траплялись все рідше й рідше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий із вітром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетіла — й немає, та повелів ставити намети, було пізно вже: злива промочила всіх, і добряче, до кісток.

Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багатті, зігріли себе для певності хмільним, — і байдуже, а Каломела трималася лише до ночі. Вночі прокинулась від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю.

Злякалася чи тільки подумала, як це невчасно, — і сама не добере. Мабуть, і те і друге відвідало разом. Бо вогневиця — не якась там абищиця, а спіткала он де, в безлюднім степу, там, де немає поблизу стійбищ, а відтак тих із людей, що могли б зарадити біді. Що ж справді буде тепер і як буде? Затримається коло неї хан і ждатиме видужання чи прив’яже у коня на хребті й поскаче шукати стійбище, знахарів, що могли б допомогти його жоні?

Хотіла було покликати його, та згадала: ніч зараз, що він може вдіяти поночі, і утрималась. А дихання спирало, і відчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими туніка стягувалася довкола шиї — таки ж розпущені вони і туніка розстебнута.

“Матінко! — простогнала а чи подумала тільки: — Що ж це таке? Я задихаюсь… Я задихнуся до ранку!”

Поворушила губами, торкнулася язиком піднебіння — геть пересохло в роті.

— Води! — попросила і, не почувши відповіді, знову повторила: — Води!

Хана, видно, розбудило те благанпя-стогін, звівся на лікті і прислухався. Зрештою простягнув у темряві руку й торкнувся нею Каломелиного чола.

— Що з тобою, жоно? Ти вся гориш…

— Пити… — простогнала, ледве чуючи вже свій голос. — Пити!

Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.

— Як тобі, що тобі, Каломелко? — схилився низько й знову торкнувся рукою чила.

— Вогневиця в мене, — осилила неміч і розплющила очі, глянула на нього зболено і благальне. — Дихати немає чим.

Не питався більше. Посидів, помислив і знову вибіг із намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелів сідлати комоней і скакати на всі чотири сторони світу, шукати людське стійбище, а в стійбищі — баянів-лічців чи басих-знахарок.

— Ніч, хане, — ослухався котрийсь, — де знайдемо його, стійбище? Може, почекати б до ранку?

— До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачіть і приглядайтесь — вогонь уночі далі видно, аніж дим удень. Скачіть і спиняйтеся час від часу, наслухайте. По лаю собак, по крику півнів поночі легше визначити, де стійбище.

Уже й не відходив, мабуть, від неї. В усякому разі, скільки повертала себе зусиллям свідомості до буття, стільки й бачила над собою схилений ханів вид. Питався чи потішав її, до пуття не пам’ятає. Одначе щось казав, і казав приємне, бо он як світився його лик, коли промовляв до неї, і он як світилися очі. А вдень — не вдосвіта і не вранці, таки вдень — прибули й посланці, за посланцями — ті, від кого сподівалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потім узяв її, жону свою, на руки й виніс із намету — аби бачила, до них поспішають із степу не лише баяни-лічці та басихи-знахарки, поспішають потривожені слами стійбища-кочев’я з дітьми, жонами, з усіма, що належали стійбищам, повозами, на яких возсідали діти та жони, а відтак і з уготованими від недуг травами та напоями.

— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій. — Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.

Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м’яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотне гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.

Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, і дуже, а те, що радять і роблять ханові баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тіла, одначе й поступився примітне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зір. Коли б повернулася ще й колишня сила — і зовсім стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тілі жар, доти й лежати їй. А так…

— Бабцю! — покликала найстаршу з баяпок, ту, якої всі слухаються тут.

— Чого тобі, дитино?

— Це котрий день ви пораєтесь біля мене?

— П’ятий, голубонько, п’ятий.

— А вогневиця усе не поступається.

— Поступиться, лебідонько. Ти — младомлада і дужа тілом, повинна подолати її.

— Чом же не подолала досі?

— Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрібне не лишень зілля і не тільки здорове тіло, потрібен і час.

— Скільки ж мені лежати ще?

— А скільки треба, стільки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсім, і не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала і знов запитала:

— Хан знає про це?

— А то ж як.

— І що каже?

— Анічого поки що не каже. Ходить — думає і сяде — теж думає.

“Йому не терпиться, мабуть, він поривається до стійбища. ІЦо ж буде, коли терпець увірветься, а я не встигну одужати?”

— Бабця може покликати до мене хана?

Стара обернулася на її голос, повагалася мить і вже потім кивнула: гаразд, вона покличе.

Завергап не барився, одразу ж і зайшов. З виду потішений був: якже, жона покликала, одужує, виходить.

— Тобі ліпше, Каломелко?

— Атож.

— Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене своєю неміччю.

— І все ж я ще немічна, хапо. Тож і покликала… Хочу знати, як ти намислив учинити зі мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи від’їдеш до стольного стійбища без мене?

Не сподівався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати між одним і другим.

— Зізнаюсь Каломелі, — заговорив перегодом, — мені конче треба бути там. За седмицю-півтори повернуться наші люди з чужкраю, зберуться кметі на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.

— І не полишай. Благаю тебе, будь зі мною.

— Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.

— І тоді, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе.

Застиг, подивований, не відає, що сказати їй.

— Ти серед своїх, жоно моя, тебе ніхто не посміє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах е.

— При ханові пам’ятають, що володарка, без хана можуть забути.

Тямив: це для неї багато важить, і поспішив заспокоїти.

— Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь і жду. Аби певна була: таки не їде, частіше й частіше став навідуватися до жони. Як тільки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й біля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втішне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примітив якось: Каломелка найбільше веселість полюбляє, тому й не скупився па неї.

І все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.

— Бабця повідала мені, — сказав, — неміч помітно відступилася від тебе. Та повідала й інше, Каломелко: тобі довго ще доведеться бути тут і слухатись бабці.

— Неміч відступилася, а бути маю довго?

— Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобі: мушу їхати вже.

— Таки без мене?

— Таки без тебе. Не гнівайся і не нарікай. Не напризволяще залишаю. Візьму з собою лише кількох воїв, всі інші будуть при тобі. Кметь Коврат орудуватиме ними.

Сторожа надійна, тож певна будь: доправить до стійбища так само, як я доправив би — бережно і зичливо.

— А може, пождеш?

— Ні, жоно моя, усі ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства і повинностей, що лежать на мені яко ханові.

III

Тепер у Каломели тільки й відради було, що бесіди з бабою-баянкою, а в бесідах як не кружляла околіями, до одного поверталася: коли дозволять їй вийти з намету, коли — сісти в сідло. Бабця відмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала:

— З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сідло сядеш тоді, як не побачу в тобі слабості.

— Я не слаба вже. Глядіть, немає вогнива-жару в тілі, б сила в руках.

— Вірю, усе те е, та б й слабість в очах, а блідість — на виду. Казала раніш і зараз кажу: пий молоко з-під кобил і пий, скільки можеш. Зілля долає неміч, молоко повертає силу.

Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож і пила молоко, яке їй не барились підносити, та заглядала у воду, силилася вивідати, чи повертається уже червінь до щік, зникла чи все ще посвічує неміч в очах.

А дні спливали на диво тоскно й уповільнено. Аби скоротити їх, питалася дозволу і йшла за стійбище, на бесіду з небом і степом. Бо сподівалася, щиро кажучи, вірила: саме небо і степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в ній і сум, і жаль, і непевність. Хай не такі вони, як там, в краю дитячих та отрочих літ, все ж он як схожі, а тим уже й рідні. Гляне в один кінець — ті ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий — те ж небо синіє над долами, гляне в третій — як і там, за Широкою рікою, буйнотрав’я розкошує на долах. Поблякло воно, щоправда, під сонцем, не таке свіже й барвисте, яким хотіла б бачити. Та дива в тім нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлітті, раннього літа, а зараз поліття вже. Погасли сині очі волошок, одцвіливідчервопіли степові маки, скинули золотаве вбрання своє завжди нарядні буркуни. Багато чого прижухло за літо в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як і веселого гомону, — це правда. Зате оп якою приємно-знадливою й ніжно-голосистою стала вибілена сонцем тирса, як весело перебігає по пій знята вітром хвиля. Не шумом — баянням-насолодою й баяшіям-покорою засіває серце. Як і там, аа вітцевим стійбищем, на берегах тихоплинної Білої ріки.

“Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро’піх радощів і снів? — сумно осміхнулася Каломела. — Такі вони рідні мені, ті колишні радощі, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найліпше, коли б до кінця днів своїх не розлучалася з кревними і всім, що було втіхою під надійним крилом вітця-матері. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утіхами отрочих літ, коли й кревні відмовились від мене, то що лишається робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу вдовольнятися”.

Долає видолинок і звільна, як всякий, кому немає куди поспішати, виходить на узвишшя. Виходить і знову зупиняється. Бо світлішає на серці, коли споглядає землю і все, що є на землі, з високості, бо як би там не було, а прагне ж не холодних туманів і не безпросвітної мокви — таки погожої днини, а відтак долів просторих, ліпоти й привілля на долах. Правду каже: тут вони нічим особливим не відрізняються від тих, що за Широкою рікою, та чогось і недостає їм, аби була повна радість на серці. Може, ріки? Так є ж вона. Стійбище хана Завергана гніздиться над сипім Онгулом, таким же замріяним і тихоплинним, як і Біла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та ріка, що тече в землі її роду-племені й іменується Білою, таки ліпша? Либонь що так. Голубих та синіх он скільки на світі, а Біла одна така. І хан-вітець казав про те, і сивобороді кметі. А сивобородим не можна не вірити — вони вік звікували, знають геть усі билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якій оповідається, як наймогутніша ріка землі утигурської білою стала, пам’ятають.

До них, утигурів, жили на берегах Меотіди інші роди — таври. З давніх-давен жили, тож і покони мали давні, як світ. Один із них повелівав таврам: що б там не сталося з родом, із кожним у роді, рука тавра не повинна піднятися на твар, ім’я якої носить плем’я. Хай комусь скрута, хай повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих себе, па свою плоть. А ще й тому, що корова — твар священна, вона дарована люду богами й покликана супроводжувати його від першого до останнього дня, бути другою матір’ю немовлятам, дітям, що тільки-по спинаються на ноги, старим, що доживають віку. Через те в недоторканою, має жити стільки, скільки визначать боги.

Кожен із таврів знав той заповіт предків і не зважувався порушувати його. Тому такі чисельні череди були у таврів, тому такі багаті були таври на спр, масло, набіл. Та ось сиіткало їх безліття: прийшли з чужкраю злі люди в шоломах й сіли в їхніх землях, а сівши, не стали зважати на таврів, як і на їхні покони. Побачили, які чисельні череди корів випасаються в степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло, виловлювали й перетинали. Скільки хотіли і коли хотіли. Аж поки не розгнівили тим насиллям Небо і не примусили богів явити гнів свій. Чужинці там-таки, неподалік від череди, змушені були пустити з котрогось із аж надто дужих і непокірпих биків кров, корови зачули її й зняли ревище, затим я наставили роги й рушили всім родом своїм на чужинцівнасильників. Так чисельно і так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинці не посміли опиратися тому божевіллю й кинулися хто куди: одні — в степи, інші в протікаючу поблизу ріку. Думка була, що вода порятує їх — зупинить зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у воді, було найбільше, бо й корів найбільше подалося до річки. У них-бо теж свої норови: де більшість, там і всі. Гинули вої-чужинці у хвилях, гинули й корови. Так повально, що забіліла вода від випущеного перед кончиною набілу з вим’я. Забіліла та й стала навічно білою.

Подейкують, ніби неспроста все те. То застереження родові таврів та й усім, хто житиме по берегах Білої ріки: пам’ятайте, ми загинули в борні з насильниками. Будьте мужні і не коріться насиллю.

“А я скорилася, — зітхає Каломела. — Наді мною поглумилися — і я не спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через те, що насилля чинили кревні? Сказали: йди — і я пішла…”

Довго стоїть, усамітнена, на узвишші, що підносилося над степом, вдивляється в ту сторону світу, де Онгул-ріка, за нею — Широка, за Широкою — Біла, і думає, вдивляється й думає. Аж поки не спіткнулася об одну із своїх думок: а може, через те пе противилася волі кревних, що побачила в Завергапові не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем чує, щось дуже схоже!

Звідтам, від стійбища, долітає чийсь приглушений відстанню клич і обриває задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки її, ханську жону. Вимахують чимось примітним над головою й дають тим вимахуванням знак: “Вернись, ходи назад, до стійбища!”

“Чого вони? Так бояться за мене чи таки справді потрібна?”

Противитись не випадало якось, тож обернулася й пішла. А стала перед мужами й почула, чого кликали, збудила гнів у серці і роз’ярилася:

— Яка в потреба ходити за мною по п’ятах? Чи я для сторожі — усе ще дитя безтямне? Є бо не хтось там — ягона ханська!

— Ми те знаємо, однак пам’ятаємо й інше: хан повелів берегти младомладу жону його більше, ніж око в лобі.

— І вволювати її найпершу волю, так? Мужі промовчали.

— То знайте, — по-своєму зрозуміла їх Каломела, — моя воля така: збирайтеся в путь і везіть уже мене до хана. Зараз, негайно!

Їй. не перечили, одначе й не поспішали лаштуватися.

— Ханша має знати, — заговорили зрештою, — не ми визначаємо, коли правитись із нею на Онгул. Те право надано баянні.

— І мені, жоні ханській. Тож і повеліваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю.

І заварилося в них. Стара на своєму стоїть: “Не можна, рано ще”. Каломела на своєму: “Я почуваюсь на силі, такій, як і до слабості, а то ознака певна: значить, при здоров’ї”.

“Перша холодна ніч, перша ночівля під небом — і вогневиця знову нагадає про себе.

“Не біда. Я зодягнуся в тепле. А крім того, на місці ночівлі, як і тут, мужі розбиватимуть для мене намета”.

“Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощі, коли не встигнеш сховатися в наметі та промокнеш?”

“У стійбищі е криті повози. Коли баянка так дуже вже боїться за мене, хай звелить стійбищному дати хановій нюні такого повоза. Хан не залишиться в боргу, віддячить за це, і великою дякою”.

Бабі й одпиратися вже нічим. Казала ще: не зовсім певна, що вилікувала Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить її. Та дарма: Каломела діяла іменем ханової жони, і діяла завзято. Тож і поступилася перед тією завзятістю баянка.

— В повозі, ясна річ, безпечніше буде, — сказала. — В повозі, коли так уже наполягаєш, можна вирушати…

Що довше посувалися степом, то невідступніше переслідувала думка: чи буде колись кінець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже надокучили вони.

Як і постійне перебування в путі. Мужі такі, що і вскач пустили б комоней, та не сміють: повоз не вженеться за ними. Навіть тоді, як підуть підстьобнуті ііугою комопі риссю, вона, Каломела, змушена буває благати:

— Доста, їдьте ступою. Нутрощі витрушує така їзда. І вже згодом, як примітить невдоволення ханової челяді, скаже виправдовуючись:

— Хай потім, як перепочину трохи.

А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кінцякраю, ступою до лиха нудно і мулько. Аби бодай якось забутися і не думати про ті незручності, сідала ближче до возниці і питала-допитувалась, хто так порізав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою?

— Одразу після дощу їхали, тому й порізали так, — міркує вголос возниця. — А хто — піди знай. Може, такі, як ми, а може, й гості чи сли заморські. Путь над морем — вільна для всіх. Не тільки валками, ордами, буває, правляться.

— Орди не такий лишають слід.

— А так.

Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синіло вдалині, і знову розпитувала: хто той одважний, що йде під вітрилом аж ген там, мало не при самім овиді? Кутригури такі ж завзяті рибалки, як і її сородичі, утигури?

Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першій-ліпшій забаганці. І те подобається Каломелі, щораз приємніше гріє їй серце.

“Це тому, — схиляється до думки, — що бачать неабияку прихильність до мене хана. Чимсь іншим я не могла зродити в їхніх досі відчужених серцях прихильності. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рід, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося і що б там не було, мати завжди залишиться матір’ю, і пам’ять про зелені береги Білої ріки, як і про ріку, в якій так приємно було викупуватися літньої пори, ніколи не згасне, як не гасне дзвінкоголоса пісня степу, духмяність трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись і ставали якимсь неземним, тільки висі мабуть і властивим блаженством. А проте навіть клич родства що став пам’яттю крові, не міняє мого становища в отчім роді. Я — відрізана від нього гілка, і відрізана немилосердно жорстоко”.

Подумати тільки: лише шістнадцяте літо відлітувала, а вже твердо переконалася: згадка ніколи не буває втішною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум,

Не вірила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманіла перед вітцем своїм, кметями, що сиді ли обабіч вітця, і мовчала. Аж поки ію повеліли іти до матері і готуватися разим із матір’ю, сестрами до заручин, а там — і до воседля.

Тоді вже, як вийшла з намету, в якому чула повеління вітця, а його устами — і всього роду, зібралася на мислі й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побігла чимдуж до найближчої в світі людини — до матері.

Мати як мати: і розплакалась, і поспівчувала своїй дитині. Ось тільки рятунку не обіцяла та й не порятувала зрештою від того, що визначив їй рід.

Кажуть, це доля. Дуже можли’во. Бо он як боялася тоді чужого їй хана Завергана, роду-племені його, а побула з Заверганом та його родом дві-три седмиці — і вже не певна, хто їй рідніший: ті, що визначили правом кревних — оце твоя доля, чи ті, що з ними поріднило іменоване долею насилля. Присяйбіг, таки не певна.

Не загледіла, заколисана думкою, коли відділилися від її супроводу два комонні кутригури й поскакали до ледве примітного в долині стійбища над Онгулом. Тоді аж довідалася про те, як мужі заговорили між собою.

— А гляньте, не лише вістуни, ще хтось скаче до нас.

— Чиї вістуни? — збудилася. — Ханові?

— Ба ні, наші. Послали звідомити хана, що твоя милість наближається до стійбища. Повертаються он, і по самі, далебі, й хан з ними.

“Он як!” — солодко лягла на серце думка і вже не переставала тішити: таки радий їй, таки жде її.

IV

Відтоді не сумнівалася вже: вона люба ханові, він знайшов у ній свою відраду, тому не може набутися з нею. То немала втіха для Каломели. Видить Небо: чи не найбільша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вітру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона — жадання із жадань? Що з того, що ханське стійбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь від тих клопотів, її ніхто не помічає. І хан не з нею. Зовсім поруч, а все ж не з нею. Мужі та кметі полонили його й тримають на своїх радах від ранку до ночі. Хай би день так — де не ходило. Хай би два — і то можна стерпіти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в своїх сітях мало не седмицю? І п’ють кумис — сперечаються, і не п’ють — теж сперечаються. Гейби л безодні йде звідтам гул, часом і ознака гніву — крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесіда, махне рукою й виміряє її пильним оком. Тоді лиш, як залишаться без жодних свідків, окрім ночі, як аж надто вже розчулиться біля неї та уп’ється нею, пригорне міцно і скаже:

— Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.

— Як то?

— У похід кличуть. І далекий, радість моя, а відтак надовго.

Нишкла, перестрахана, і мовчала. Була ж бо донькою хана і відала: жонам не належить знати те, що знають мужі, тим паче завчасно. А знати он як хотілося. Тож і не втрималась, запитала:

— На антів чи ще далі?

Засміявся потішено й закрив їй аамилуваним цілунком уста.

— Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опісля довідаєшся. Коли взагалі треба буде довідуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях із кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!

Обіймав і виціловував її, де сам того хотів і де тільки ніч могла дозволити. А Каломела задихалася від лоскоту й чула: маліє, упокорена, на силі. Ще мить таких пестощівцілунків — і її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.

Відтоді, як повернулася з степу і недвозначно засвідчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, іншим став у стосунках із нею й хан. Іде до кметів — шкодує, що йде, повернеться від кметів — нікого й нічого не хоче знати, окрім Каломели. Радіє, бачачи її потішеною, сміється, бачачи усміхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сісти з своєю Каломелою, як діждатися того часу, коли може бути з нею і тільки з нею. Серцем чує: одкрив її собі такою, як хотів, а може, й ліпшою, ніж сподівався.

Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужеві. Бо теж, як і він, упевнилася: що не день, то рідніший стає їй Заверган, і не лише в таїнстві слюбної ночі. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому світі, мужа, що заступив собою вітця, матір, став єдиною твердю в житті і надією з надій. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справді, буде, коли покине? За попонами утигурів у відсутності хапа володаркою землі, що належить роду-племені, став жона його. А в кутригурів покони мало чим відрізняються від утигурських. Дуже можливо, що піде Заверган у похід і повелить їй, жоні своїй, правити стійбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона відає, що то є — правити, як повестися з усіма, аби відчували: над ними є надійний розум і тверда рука володарки?

— Не полишай мене, муже мій! — благала не тільки голосом, усім єством своїм і ще довірливіш тулилася до Завергана. — Я не те що довго, дня не зможу без тебе.

— Кажу ж, ми ще сперечаємося.

— Усе зроби, аби подолав кметів своїх і лишився. Хай потім… Хай колись, як приживуся у вашім роді та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе.

— Правда?

— Атож. Ти єдиний нині, на кого можу звіритися, за ким живу і збираюся жити. Не стане тебе — не буде в мене й захисту-опори.

— А кревні?

— Вони віддали мене тобі і тим відрізали від себе, сказали: “Віднині належиш іншому родові”.

— Тоді я тим паче опиратимусь і перечитиму намірам кметів. Чуєш, утіхо моя, тим паче!

Мабуть, повірила, бо ще рвійніше ніж будь-коли, обняла Завергана і тим сказала Заверганові: “Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свідок тому: не пошкодуєш!”

Обіцянка та зробила твердішим у намірах та діяннях і завергапа. Вийшов другого дня перед кметів і сказав:

— Говорили доста. Настав час визначити, що вдіємго. Хай кожен встане і скаже.

Майже повен був: скажуть не те, що хоче, і не тому, що звикли діяти наперекір ханові, що забракло па старості літ глузду. Випні не звичка і не глузд, винна убогість, котру пустив за кутригурськиіі стіл вітець його та й залишив гостею на довгі літа. А ще винен він, молодий хак кутригурів. Бо нічого іншого по вигадав по смерті вітця, зголосився, не помисливіші, з кмстями і пристав до поради кметів: земля кутригурська по може вже прогодувати всіх кутригурів, слід шукати іншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих і пошлімо їх у світи шукати іншу землю — ту, що позбавила б убогості, винагородила б статками і благодаттю.

Воно ніби й так: збіднів стсіг, не тоіт, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комопсії, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. “Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хаііе. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов’ян”.

Колись засумував би, чуючи такі звіди. Тепер же, після розмов із Каломелою і своїх намірів щодо Каломели, збудився втішено і воспрянув духом: ось ті перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись від походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку піддаватися під ромсїв, бути колонами в них чи й рабами із вдячності за те, що дозволять жити на щедрій злаками землі?

Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметі. Та не діждався сподіваного. Слово взяли інші звідуни й додали до того, що чули вже від їхніх содругів: ромеї ув’язли в затяжну січу, мають намір підкорити собі Західну Римську імперію. Коли кутригурп справді націлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою і йти зараз. Склавини, до речі, роблять це і дуже успішно: йдуть до Іллірика всіма своїми родами, добувають оружно землю й сідають на пій.

Отоді й заговорили кметі.

— А ми чим гірші? Чи в нас не доста сили, щоб відтіснити ромеїв з Придупав’я і сісти при Дунаї? Іти — і тільки! Зніматися всіма родами і правитися до Мізії, а то й далі — у Фракію!

— Це нагода, братове! Користаіімося нею і йдім! Другої такої може й не буде.

— А що буде, коли в ромоїв відшукається сила, що витурить нас звідтам? — перечили їм обачніші. — То могутня імперія, кметі. Не забувайте про те.

Зчинилась суперечка. Одні стояли па своєму, інші — на своему: пощо зривати з ііасіїджспих місць роди; хай лишаються па Опгулі, а вої підуть і добудуть для них землю. Чи тоді, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися?

І ті, і другі вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боці. Та хап відмовчувався. Бачив-бо: кметі не поділилися ще так, щоб гору взяли одні чи другі, а крім того, брав під сумнів те, що казали одні, брав і тс, що казали другі. Щось він не помічав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безліття, чи почував себе стісненим, аби зрікався, гнаний убогістю, землі батьків своїх. Бачив інше: стііібищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами і тим замиреппям утвердив їх у мислі: час класти край кочівлі. Доки тинятимуться по світу та шукатимуть ліпшого місця на землі? Чи не пора замиритися з усіма іншими сусідами, приглянутись, як живуть осідлі, та й самим сісти вже, множити на дарованій богами землі роди свої?

“Це вам, кметям, всього замало, — чув себе обуреним Заверган. — Це ви прагнете походів і наживи в походах. То так і скажіть. Пощо згадувати бозліття і накликати його на себе?”

А проте не поспішав казати це вголос.

— Не галасуйте всі, — підніс над собою руку. — Настав час стати на твердій мислі. Кажіть її кожен окремо. Мій рішенець визріє лиш після того, як знатиму ваш.

Кметі не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились між собою і виставили наперед найстаршого — Котрагіга.

— Я був би тричі проклятий родом своїм, — сказав вій, — коли б забув про здоровий глузд і зголосився з тими, які ладні знятися з усіма пожитками, з дітьми та старинею і йти, не відаючи куди. Твій, хане, дід — хай буде благословенним ім’я його, яко ж і пам’ять про нього — казав свого часу: “Не той одважний, що може стати з сильнішим за себе па прю, а той, хто певний, що здолає його”. Отож раджу покладатися спершу на мудрість, а потім уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, ідо робить.

Другим підвівся і попросив слова Коврат, вірний побратим і найбільш наближений до хана кметь — кавхан.

— Кажи, Коврато.

— Скажу. Я теж був би тричі, проклятий родом своїм, коли б забув про його біду і став зважати на то, що можу бути потятий у січі за землю обітовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хліб насущний, йдеться про життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нині, що не те кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметі! Від суховіїв, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподібнюватися зайцю, що тукає куща ітаптрттотт;ого мудрістю? Усі, хто чуп тут .іиідуиіш, yuuitiiuлися: багата на злаки і всі інші дари земля є, більше того є слушна пагода прийти і сісти на пій володарями. Скажете, у нас не така сила, як у склавший? Так і землі ж нам треба склавшіам!

Маєш! Від багатьох сподівався почути таке, тільки по від Коврата. Невже збився з путі й повірив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато хто стоїть, можуть вчяти гору над поміркованішими.

Покон не дозволяє ханові перечити радним, ба навіть виказувати свою прихильність чи неприхильність до їхньої речниці. Одначе, коли висловляться всі, мусить підвестися й сказати своє слово — таке, щоб всіма сприйнялося і всіх утвердило в хановій правоті. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли більшість мислитиме інакше? Назве ту більшість недостойними бути привідцями в родах? А чи личить йому, молодому ханові, виставляти себе так перед кметями?

“Чому ж тоді їм личить виставляти мене перед усіх безтямком і вважати за безтямка? Еге, чому?”

— Усі висловилися? — підвівся і став на повний і не набагато менший, ніж у Коврата, зріст.

— Усі!

— І сказали, що хотіли сказати? Мовчання.

— Питаю: чи все сказали, що хотіли сказати?

— Та ніби ж усе.

— То слухайте, що я скажу. Поділяю наміри ваші поліпшити долю люду кутригурського. Поділяю й ту, всіма сподівану, мисль, що зараз є нагода піти за Дупай і сісти на ліпших, ніж маємо, землях. Та по поділяю всього іншого, кметі, і найперше пе поділяю поспішності. Кажете маємо знятися родами своїми і йти з усіма пожитками негайно. Л я питаю: як же цс ми знімемося й підемо з дітьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному роді, на зиму глядячи? Чи встигнемо і землю взяти па меч і сулицю, і стійбища розбити в одібраній у ромеїв землі, і про тепло в наметах подбати? Стужі там такі ж люті, як і тут, на Онгулі, і поживи для себе, комопей, товару, що є в кожному роді, теж треба буде не менше, ніж тут. А ще хотів би знати й таке: посягаємо на Задунав’я і забуваємо чомусь, що перш ніж вийти в ромейські землі й утвердити себе в них, маємо пройти по антській землі. Чому ніхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сіли вже на самому Дунаї й перекрили колпсь доступну всім гостипну цуп”? З мечем і сулііцсю? Л чи етапе в пас сплп і па аптів, і на ромеїв? Не етапе, кметі. Отож і гадаю собі: коли вже ми націлилися йти в ромейські землі, спершу маємо піти до антів та скласти з ними ряд па мир і злагоду. Без того похід наш у ромеї не буде успішним і пожиточним.

— Досі ж всі ходили за Дунай та з-за Дунаю і по питали згоди.

— Досі — так, а віднині не ходитимуть. Кажу ж, апти стали там ратною силою, сподіваюсь, розумієте, що то по так собі.

Кметі, мабуть, не сподівалися такого — знов загомоніли. Та гомін їхній не обіцяв уже бурі.

— Хто ж піде з сольством? На кого покладемо повинність ублагати антів, аби дозволили іти через їхню землю з миром?

І знову викликався говорити Котрагіг.

— Сольство, як і всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двічі вже явив нам мудрість свою, гадаємо, являтимеш її і далі.

За сим разом ніхто не зважився перечити старому, окрім самого Завергана.

“А цього я й не хотів би брати на себе, кметі”, — подумав, щоправда, вголос нічого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою і вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозуміти: більшого домогтися від кметів несила, принаймні зараз.

V

Відгриміли бубші, відспівали сопслі й у стольпому городі тиверців. Два літа тому — одні, учора — другі. Від тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, від сих — і відчуття видимої присутності. Воно й зрозуміло: ті гриміли й виспівували давно, ці — учора. А проте знає, певен: пе лише свіжість вражень має вагу. Відчуття дотримання даної колись обітниці — також. Апо, хіба не казав собі і раз, і вдруге, і вдесяте: “Клопіт — клопотом, устави — уставами, а про те, що обіцяв Малці, не забувай”. Здається, все робив, аби було так, як вона хотіла. Послюблення ж — останнє, що міг зробити для дітей Малчиних і передусім для найменшої з них — Милани.

Так обернулося, що не кликав одну з другою і не казав;

“Слюбся ти з сим, а ти з сим”. Мужів обирали серцем і здається, не схибили. Златка почуває себе за Блішш.ою слюбною та втішеною, і Милана йшла до свого Кушти на воседля і квітнула, гейби квітка передлітньої пори Бо таки втішена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тішить і iiuro, князя Волота. Одне, то неабияка радість бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволені своїм вибором, він, вітець їхній, теж. Бо обрали не гірших, таки ліпших, достойних. І віком та видом браві молодці, і па розум та вдачу не скудні. Та й в ратнім ділі здається, не останні будуть. Кушта, щоправда, занадто молод іще щоб ставити його па чолі тисячі чи воєводою на обводах. А проте молодість — не гандж і не завада Мав би міцну руку та був би на розум гострий, все інше принде. Ближика теж не набагато старший був, коли паспіла потреба ставити його на чолі залоги в Тірі і заодно — волостелином подарованої доньці займанщини між Дністров ським лиманом, Третьою рікою і Третім озером Хіба не вагався князь, зважуючи на молодість зятя? А поставив бач, і не помилився. Ближика он який лад навів у Тірі і на обводах поблизу Тіри. Вепр тільки мислив зробити те а Ближика уже зробив: забрав туди передусім жону свою Злату, затим повелів забрати жон, дітей чільним мужам ба навіть не чільним. “Віднині ваше місце тут, — сказав — Укореняйтеся і будьте тверді на мислі: іншого посаду для вас у Тиверській землі немає й не може вже бути” Те саме каже й поселянам, що зголошуються сідати у його волості. І що найбільше, мабуть, важить — казання ті підпирає вигодами та винагородами, а де вигода, там спокуса де спокуса, там пожвавлення і певність: з таким воєводою і волостелипом не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний того, щоб покладати на нього надії і на розум не скудний. Отож пожде якнйсь час та й посадить його по сусідству з Ближикою — у відібраному в Вепра, яко зрадщ, Холмогороді. Як бп там не було, кровне єднання — найбільш надійне єднання. А йому, князю, надія на вірність воєвод, тпм паче у полуденних обводах Тиверської землі он як потрібна. Мас Чужкрая, Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синів, кого тоді боятися йому? Твердь он яка падіппа буде.

Сіюнукувашііі втішною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальні, і тільки-но прочинив їх, як одразу ?к нагледів Миловиду в оточенні дітей. Старші — Радим та Добролик — либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним восрдлям, сі ж, найменший та два середульші, були вже спіжі й збадьорені, з усього видно, давно одійшли від сну і иршиуть исселощіїї, мплого серцю привілля.

— Чи не до мене, сини мої? — пропустив до опочивальні й присів перед усіма, усміхнувся приязно.

— А так. Прийшли привітати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо вже на вольготність,

— Спаси біг, соколята. Ви теж будьте здорові та щасливі. Не вельми бешкетуйте на вольготності, аби не вразили один одного.

— Ми не самі, з нянею-наставницею підемо. Поглянув, провівши дітей, на жону й невільно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрішнім світлом, що било з неї, гейби почайна •з землі, й виказувало щедроти її вдачі, Миловида була невпізнане одмінена зараз. Так пломеніла вся, таке м’яке та ніжне світло посвічувало у неї на виду, а надто в очах, що князеві самому захотілося перейнятися тією щедрістю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастявтіху.

“Се вона дітьми так вознесена”, — утверджувався в мислі, а тим часом дошукувався вже іншого: що скаже Миловиді, аби знала, що й він он який вознесений нею?

— Жона теж іде з малими па вольготність?

— Ба ні, — поспішила заперечити. — Мені не до вольготності. Он який безлад залишився після воседля. Мушу прибирати та ставити усе на місце.

— Челяді скажи, най прибирав, сама ж дай повеління та й заходь до мене.

Глянула незрозуміле чи й подивовано і вже потім кивнула:

— Гаразд.

Коли полишала опочивальню, була, як і належить кпягині, стримана, а все ж не зовсім. І в ході відчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелівав перекласти клопоти на інших, самій же прийти й бути з ним, і в поставі також. А обернулася, відчиняючи двері, й зовсім виказала себег таки неабияк утішена його турботою-бажанням.

Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили па сусідів, ні сусіди па них, а ом які клопітні. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидіших — терем із його численними “треба”, челяддю та дітьми в теремі. Чи їй иули кили розглянутися на ними, подумати про щось інше, крім них? Одно дитя пр встигало стати па ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.

“Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?”

Таки довгенько оберталася між челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, інший мала вже вид.

— Най вибачає князь, — ніяковіла. — Я змусила його ждати.

— Не біда, — простягнув назустріч їй руки й посадив супроти себе. — Знаю, скільки на тобі повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всі і всім задоволені?

— Що ти, княже! — подивувалася. — Чи на такім воседлі, як Миланчине, могли бути невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.

— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й пе догодити.

Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:

— Я все робила, княже, аби догодити.

— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.

Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.

— Мені се не подобається, жоно.

— Що саме?

— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як уміпш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.

— Правда?

— Як я — се я, а ти — се ти.

Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток,

— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.

— А що?

— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б пе веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. “Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна”.

— Так і сказала?

— Ано.

— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!

— Як і князь для мене.

— Правда?

— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?

Осміхнувся втішено і вже потім поправив:

— П’ять їх у нас.

— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.

— Отак?

Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.

Ось чому вона видалася йому сьогодні до иевпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!

— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяпий радістю, в осяйні її очі.

— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.

— Звідки така певність?

Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.

— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повідала своє сновидіппя бабусі. Старепька вислухала мене й сказала: “Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики”.

Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п’ятьох народила.

— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.

— Таки трьох.

— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.

Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над’їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.

То був гінець від сторожової вежі па Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган і просить дозволу на в’їзд до стольного города Черна.

Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: “Чого се йому тра’ від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?”

Кочовища кутригурів пе доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і ви’ слухали докір імператора: “Пощо пустили? Чи соузники так чинять?” Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі па схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам’ятає себе, не було. Невже справді заворушилися обри и погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих нутригурів і що для обрів кутригури? Ті пруги і не таких здатні поглинути.

Хан не поспішав об’явитися в гридниці Черна, одначе й не зволікав аж надто. Коли ж завітав, був по-асійському ввічливий і щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставпістю і доброликістю. Не лише кров, сила і здоров’я буяли в ньому.

— Припіс я кпязіо на Тиворі, — схиляв покірно голову і клав руку до серця, — жопі та дітям його низький уклін і найсолодпіі іюб.іжаїїіш здоров’я та супокою від сгбе і всього люду па Кутригурах. Хай славиться ім’я його яко гонителя ромеїв і буде доброю пам’ять про цього пе лишень серед сущіїх, а й серед нащадків.

— Спаси біг.

— А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усім, хто і підпорою князеві в ділах ратних та вічових.

“А він добре обізнаний з нами, як і з тим, що діється в нас”, — міркує тим часом Волот і дошукується нагоди заговорити про суттєвіше.

— Ще раз дякую хапові за прихильність серця, як і за добрі побажання. Привідця кутригурів, сподіваюсь, вперше у нашій землі?

— Так.

— То най буде повен: па добро вона завжди відповідає добром. Висловлюємо й свою найсердечнішу здравицю ханові, усьому родові його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сідай, хане, на чільне місце, най сідають по обі руч мужі твої та й кажіть, що привело вас у землю нашу.

Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всідавсь та розглядавсь, зважував давно виважені думки й прицілювався, котра з них буде зараз найбільш слушна.

— Князь мусить знати: у привідців люду немає нічого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметів із насиджених місць і повело в Тиверську землю, не в винятком.

Опустив на мить долу зір, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, і вже потім почав оповідати, які безліття переслідують його люд, і доволі часто. Тож і намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрішої на злаки, а відтак і на благодать землі? Раз уже прибули до них, тиверців, як до добрих сусідів і не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далі: усі вбачають таке благо в задунайських землях Візантії, не інакше мислять і кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди.

— Чим же може прислужитися вам Тивер? — не зовсім розумів князь хана чи підганяв ііого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.

— Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашій нуті з раттю. Лихого наміру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю і зникнемо за Дунаєм.

— А що скаже нам Візантія?

— Йдете ж не ви, ми підемо, і підемо з добрим наміром — поселитися.

“Ви не щирни зі мною”, — казав на дуліці князь Водит і ни вагався вже.

— Не діло кажеш, хане. У нас із Візантією давно укладено ряд на мир і злагоду, ми не можемо порушувати його і тнм ставити себе нід загрозу ромсйського вторгнення.

— Досі ж за Дунаі, як і з-за Дунаю, вільно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Візантія?

— Тіш, хто йде туди з добрими намірами, і зараз вільно йти. Кутригури ж хочуть піти й сісти на ромейських землях гвалтом — так, як сідають склавини. А між ними й ромеями — хан, сподіваюсь, знає те — йде справжня січа. Як же ми, соузники ромейські, можемо напустити па ромсїв ще й вас?

Завергап перезирнувся з кметями.

— А колії за Дунай схочуть піти ис лише кутригури, — сказав і глибоко заглянув Волотові у вічі, — а й утигури обри? Невже князь усім їм стане на путі? Невже він захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд?

Волот відчув себе загнаним у глухий кут. Сидів, дивився на привідцю кутригурів і відмовчувався.

Хап не забарився скористатися тим.

— Кутригури пе хотіли б знекровлювати себе у січі з тиверцями, — сказав довірливо. — Віддавна мають їх за добрих сусідів, тож і воліли б мати тільки за таких. Пошлись, кпяже, на правічний покоп — вільно ходити гостинною путтю на обводах — і тим уймеш ромеїв, матимеш, як і мав, із ними мир та злагоду.

— Ні, хане, про злагоду годі тоді й помишляти. Це було схоже па відмову, і Завергап занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот заглсдів те і, мабуть зглянувся па нього і його бідкання.

— Най хан погостює в пас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черпа та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор’ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині мосї, знесолити серце і розум питієм.

Вдовольітилися стравами та паноями княгині Миловиди за дня, вдонилі, нялися іі тоді, як стемніло, зайшло па ніч. І не лише князь із ханом та ті, що стояли коло них.

Прибули на княжий пир чільні мужі тверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Воліша й иарочіїтпіі муж князя Доброта Мєзамір. Тигк і бесіда весь час точилася довкола одиою й тою ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.

Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров’ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з— ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?

Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, повсякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.

Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.

VI

Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав парі пати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, іііігому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, паііівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став імператором найбільшої в світі імперії, повіювладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої А-пї з числоііпшіи провіпціямп, почшіаючії дід Палестини Сірії, Аравії, Фішкії, Мисиїштамії м кінчаючи Вірменією’ а ще Понта Пелемона, Єленоионта, Дакії, Фракії стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полупочпої Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в ‘іпостасі імператора Юстина? Ба ні, пе тільки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку попевну путь, як була й дарована тією ж матір’ю в день появи Флавія Петра Савагія па світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії па примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасо^ вий правитель по Анастасію — на розпалені в собі’жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в .імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід, а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: ‘ аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірепу і в усьому покірну Амантію. “Досить аристократам правити нами”, — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби па трон сів Фоокрит, коли вже він, Амантій-евнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї дни-‘ пи й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки пе Амантію і його креатурі_ Феокриту. “Пріч євнухів!” — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амаптію на перепутті. “Юстип, привідця імператорської гвардії!” — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні справді не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олії в тім’ї, обернулося так, що гвардійці по стали па бід Феокрита, одначе не стали й на бік Інатія, проголосили і’.іпрратором Пілпптії Юстіпіп. Лмиптніі лмуіпнівіп бупубрити голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися па бік гвардійців. “Ліпше буде, — сказали собі, — коли імперією правитиме в усьому покірний нам смерд, до того ж літній і бездітний, аніж владппй і підстуїший євнух”.

Швидко перетасували між собою наявиі в сенаті місця, підняли вітрила й, упевнившись — корабель ідо своєю, раз і назавжди обраною путтю, стали співати новому імператорові осанну. І воїн він, яких світ ще не знав, і державця яких імперія досьогодні не мала. Не подивували й тоді, як той воїн і державця укоротив віку спершу Амаптію, котрий міг не змиритися й торувати путь до імператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на ті часи привідці палатійських легіонів Віталіану, ініціаторові фінансових реформ і вельми впливовій за Анастасія особі в імперії — префекту Преторія Морину. Важливо, що їх, сенаторів, обійшов караючий меч і що досягнуто найголовнішого — немає Амантія. Були, щоправда, іншим спантеличені: новий імператор, виявляється, не просто собі мало обізнаний з грамотою, він неспроможний навіть поставити підпис під едиктами, що їх готують інші!

Спершу ширили очі, потискували плечима, далі почали дозволяти собі шептатися: як бути? Менші йшли до старших, старші — ще до старших, а ті, не відаючи, що можна вдіяти, робили кам’яними лиця і тим казали: ви про со не відаєте, вам те наснилось.

Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить і щомиті погрожує карою меч. Хай не серед вищих і найвищих, все ж знайшовся в сенаті такий, що прибіг одного досвітку й вигукнув, подібно Архімеду:

— Еврика! Я знайшов!

— Що саме? — пеповпо поглянули на нього.

— Виготуймо для імператора платівку з чотирьох літер: legi (“я прочитав”) — і того буде доста. Вона засвідчуватиме підданим і всьому світові його грамотність та компетентність в ділах імперії, іїу, а поставити таку платівку не важко.

Потіха — велика спокуса, а бажання бачити себе мудрішим самого імператора тилі паче. Тож і змагання сенату з імператором-смердом що далі, то помітніше входило в силу, і хто відає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бік дядечка Юстина і не нашептала йому: сенатори підсовують тобі посміховиська замість едиктів, а ти розкинь мімками і підсунь сенаторам щось таке, від чого у них не лише у лосі закрутило б. І дядечко послухався тих нашіптувань. Перше, що вчинив, став бувати — і доволі часто _ на циркових виставах, збирати в себе і щедро винагороджувати поетів, які подобалися публіці і яким найзавзятіпте аплодувала публіка. Не відаючи доти, що таке наука і культура, імператор став неабияк дбати про їхній розквіт в імперії, заклав і воздвиг за своєї пам’яті більше, ніж будьхто, наукових і культурних закладів, церков, яко щирий християнин заходився переслідувати єресь та єретиків і тим примусив служителів церкви, ба навіть циркові партії поставити рогом очі й сказати прилюдно: “О-о!”, а вся інша просвіщепна братія — і найперше поети та актори, не забарилися підхопити те “о-о” й возвеличити імператора Юстина в очах непросвіщенних яко мудрого серед мудрих і просвіщепного серед просвіщенних.

Ніхто не смів уже підсовувати імператорові лживі письмена замість едиктів. Супротивно тому, засвідчували щирість, присягалися в вірності, хоча позаочі й уповали па час. Юстин, гадали собі, похилий віком, до того ж не має спадкоємців. Відійде — і вдіють своє: надінуть імператорський вінець особі імператорської крові.

Та й тут помилилися: дядечо Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: “Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі”.

Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіопа і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом,-— тпм, иа якому стояло по звичне для ВСІА “Я нричігіаи”, сіинли набагато значиміше: “Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому”.

Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть пе спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?

Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцятьі За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зу— ‘я мів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли; навіть ті, хто пам’ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: “Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю! ” Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам’яті людській. “Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, пайвигадливіші податі?”

“Не тільки, — Юстипіан обертається в тоіі бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і lie . лити крові, не терпітії від податей? Ба пі, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!”

Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і по за’прол ігі у па биролшцах крив пам’ятатиме імцерін. Були ж Go не тільки податі, були й творення самої імщ-рії, Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім’я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам’ятали колись і не пам’ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?

Вищі школи — університети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в університетах і не тільки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрійському, Афінському, Едеському, в школі риторів і софістів у Газі, в медичному училищі в Нісібісі? Саме при ньому, Юстиніанові, забурлило там життя, стали можливими дискусії між вченими-філософами і вченимибогословами, між блюстителями права і законодавцями, істориками і географами. Де є такі бібліотеки, як у Константинополі, Александрії, Бейруті, чи в багатьох країнах Християнського світу з’явилися такі, знані серед вчених і невчених, просто просвіщенних мужів праці, як “Християнська топографія” Косьми Індикоплова, трактати його опонента, александріііського філософа Філопона, науково аргументовані рекомендації медикам лічця з Еміди Аеція? А чиїми зусиллями створено зведення законів Візантійської імперії? А так, чиїми?

Багато чого можуть пригадати згодом імператорові Юстиніану: і те, що зібраний на іподромі повсталий охлос плавав у власній крові й просив пощади, а він не дозволив залишити живим бодай когось із тридцятії п’яти тисяч, і що лив ромейську кров на численних бородищах поза Візантією, та нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законів його епохи іменується Кодекс Юстиніана. Не професорів права Феофіла, Дорофея, Стефана, Фалалея, які немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дігести, а таки Юстиніана. Бо той виняткової ваги і значимості пам’ятник юридичної мислі створений таки при ньому і дякуючи йому.

Податі, пролита на боролищах кров… А ви ж як думали? Обводи Візантійської імперії он які, їх до сього часу ііе спромоглися облічити. Хто дбатиме про них, крім імператора, і хто зупинить варварів, що варяться та й заряться на багатства імперії? Ви? Ба ні, імператор. Тож і дайте імператорові, щоб мав ким заступити варварам путь у землі імперії, щоб мав за що звести фортеці, через які пе могли б пройти ті ж варвари, щоб дбав про спасіння душ ваших зрештою.

Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами і солідами відновлено сотні старих, збудовано нові фортеці на обводах, споруджено городи, церкви та монастирі по всій імперії і серед них окрасу православ’я — храм святої Софії в Константинополі? Чи хтось колись спромігся звести таке диво, чи доклав стільки зусиль, аби процвітало християнство, аби церква і імперія стали єдиним цілим? Усе то мої турботи і моя гордість. Чули, моя і нічия інша! Скільки стоятиме храм святої Софії, як і споруджений для гнаних і голодних дім Сампсона, стільки й пам’ятатимуть Юстиніана. Так, я не шкодував на все це вашого поту, як і вас. А хіба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володіючи такою імперією, може, дозволив собі бодай раз побути на дозвіллі, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе знаєте, як знаєте й те, що я нікого не відштовхував від себе, був доступний для всіх і щедрий з усіма, коли йшлося про творення імперії, а не про руйнацію її. Хто, крім Юстиніана, дбав так про ратну спроможність ромеїв, про розвиток ремесла, торгівлі? Хіба не моїми зусиллями добута золота жила візантійської економіки — шовк-сирець? Хіба той найбільший за всі віки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможні і невельможні крикуни, як не забуде люд візантійський і того, скільки сили й розуму доклав імператор Юстиніан, аби здійснити давно сподівані законодавчі реформи, обмежити владу сенату і сенаторів, заборонити крупним землевласникам мати свої в’язниці, творити суд над підлеглими, аби подолати згубне для імперії запустіння земель у провінціях.

Звичайно, знайдуться й такі, що нарікатимуть. Яиже, ввів таможні мита для тих, що привозять і продають у його гаванях товари, стягує високі проценти з боржників, зберіг рабство і ні на йоту пе полегшив долю рабів, ввів примусову скупку хліба, підвищив старі і вигадав нові податки, серед них такий навіть, як податок на повітря — аери-і кон, був жорстокий як із знаттю, так і з охлосом, пе брезгував доносами таємних послухів, карав по їхньому доносу всіх, навіть тих, що творили з ним імперію й булгі свого часу улюбленцями. А хіба влада не є насиллям, може, папбільїппм і найжорстокішимУ Хіба такою імперією, як Візантія, можна управляти без таємних послухів, вивідувачів, донощиків? Усім подобається те, що здолав силою меча свого варварів і повернув у лоно імперії Північну Африку, Італію, відновив, по суті, славнозвісну Римську імперію в її історичних обводах. А хіба усе те можна було зробити без належних витрат? Хіба державний фіск — бездонна бочка, я якої можна черпати та й черпати соліди? Он скільки йде їх на велич і славу Візантійської імперії, — ту саму велич, яка всім веселить серце і плодить гординю. А за які небесні дарствспиці можна творити її? За які?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всі оті податі-здирства імператор впроваджує заради себе, свого благополуччя?

Юстипіап полишає нарешті облюбоване біля вікна, що виходить па Босфор, місце і звільна йде через простору залу. В один куток, затим — у другий.

“Чому це минуле так невідступне переслідує мене, будить неспокійну думку, більше того, полишає в серці неприємний щем? Постарів, чую, педалеко той час, колії доведеться стати перед всевишнім і дати відповідь за всі свої дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться і стапотт.ся ті ПРДЛЛРкім часі? А-а… — чує в собі силу і доволі рішуче зривається з місця, йде до дверей. — Чи цим маю сушити собі голову? Живий дбає про живе, а наділений владою імператор — про владу”.

— Кличте до мене настоятелів храмів святої Софії і святої Ірини. Скажіть, хай прибудуть з ученою братією, і негайно.

Останнім часом становище імперії, а відповідно і церкви в імперії, чи не найбільше хвилює його. Певен, не таке тверде й міцне воно, як декому здається. Західні землі он як довго перебували під варварами. Чи то так собі? Чи за ті численні літа мало нашкоджено християнству і найпаче % люду християнському, його побуту, віруванню, мбралі? Варвари, як і варварські покони — ізчадіє єресі, якої й без того доста. Одні манихеї чого варті. А монтаністи, самаритяни, а монофісити, яким, ніде гріха таїть, потурав сама імператриця і до яких причетна мало не вся знать.

Там, на заході, а переміною влади не все саме по собі нереміниться, і імператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати.

Ходив і розмислював, з чого почне її, бесіду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зібратись з мислями, ба змусили навіть перенести призначену вже бесіду на інший час. Прибув до Константинополя гінець із Фракії й заніс до Августіона тривожні вісті: варвари перейшли через Істр не лише в середній, а й у нижній течії, плюндрують Скіфію та Нижню Мізію.

— Хто такі? Наші зрадливі соузники анти?

— Ба ні, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме імператорові по недавній січі плем’я, іменоване гуннамикутригурами.

— Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?

— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.

— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд? Імператор був явно ііепдоволопий вістуном, як і вістям її.

— Чого хоче намісник?

— Просить помочі, василсвсс. Так і сказав: самим ла стримати, хай імператор шле палатійські легіони.

Юстиніапа аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.

— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боришгіи иилуиочиі обииди, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?

Па крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.

— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?

— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.

Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.

— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?

— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.

— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.

Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — вагкко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.

— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім’ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.

— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.

— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?

— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно. Василеве не обізвався. Міряв простору залу Августіопа й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.

— Де зараз полководець Велісаріі?

— Далебі, спочиває після виснажливих походів.

— Скажіть йому: поволі наем бачити у себе.

І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:

— І небожу моєму Герману те саме скажіть. Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосерод/шшию і думною. Та ось очі її загорілися пішим, піж досі, вогнем і, як здалося Юетиніаниві, хай і ііеііримітно, все ж розширились.

— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Наросса відкличеш когорти?

— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.

— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утагурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.

Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.

— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.

— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.

Імператор зиркнув на неї і замислився.

— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?

Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.

— Ну, а обри?

— Обрам, щоб іти па кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.

— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.

“А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?”

“Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні’ иривіиції, треба їх, щоб стояти проти склав;’Нін, іди затопали Іллірик, те-к —гриби. Щи й цим, обрам •іл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?”

Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.

“А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б’є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди”.

VII

Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все нередзим’я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів. Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: “Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим’я і зиму, бо лише по зимі підемо”. Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.

— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.

Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися іі виголошувати своему привідці здравиці.

— Слава мудрому ханові!

— Слава й хвала! Слава й хвала!

— З таким — хоч на край світу!

Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився н” просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим.

І Дністер перейшли по льоду, ніким но були помічені, і Придністров’я та Придунав’я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного сиіюм безнуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.

Правились через неї по одному і вдень. Правились і потерпали, ясна річ: а раптом під котримсь із воїв, що йшов поруч із огирем, чи під огир’ем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обігрілись при багатті, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всіх не було меж.

— Слава хану Завергану! — кричали тисячоголосе і не зважали на те, що хтось десь почує, їх десять тисяч, і всі мечники, під кожним гарячий степовий кінь. Хай спробують ромеї спинити таку лаву. Присяйбіг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер під ними твердь, теяер ніщо їх не спинить.

Хан не мав тут наперед посланих вивідників, як мав повсюдно їх ромейський імператор, тож і не сподівався довідатися, що вчинить Юстиніан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тоді лиш, як кутригури знімуть тут веремію, до якої змушений буде прислухатися не лише імператор, а й ті, що здійснюватимуть його волю. А так, іншої путі до перетрактацій із ромеями немає й бути не може. їх тільки силою й можна примусити розмовляти з варварами.

Мусить зізнатися сам собі, і зараз не відає, чого домагатиметься від ромеїв: таки облюбує, гуляючи по Мізії, землю й скаже імператорові: “Уступи її мені”, чи візьме, що можна взяти вістрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметі усе ще тішать себе сподіванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вічні часи, а йому, признатися, но ві риться, що буде саме так. Хай і про себе, все ж схильний думати інш’е: з добутою в цих землях здобиччю і на Онгулі непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподівалися нападу та ще в такий час — раннього передліття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях і гадки не мають, що хтось звідкись може вторгнутися. Уявляє, як перепудяться довідавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володіють, і тікатимуть куди очі дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солідами і нишкнутимуть за стінами возвсдешіх імператором фортеці. Від тих, що ховатимуться за стінами, всього, звичайно, можна сподіватися. Коли сила буде на боці кутригурін, нишкнутимуть, уповаючи на милість звитяжців, коли не станс її, вийдуть із засідок і вдарять у спину. То напевно. А проте іншої ради немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним наміром — сісти на ній. Ті, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусідами, а сусідів усім дозволено дражнити, тільки не кров’ю. Крові піхто не прощає.

Тисячі не довго йшли скіфським трактом. Нагулявшись по околіях і не натрапивши на опір з боку ромеїв, розбилися на сотні й подалися геп далі — в широкі й безмежні, як і там, на Онгулі, степи. Не спиняв: хай ідуть. Казавбо вже: ромеї не сподівалися вторгнення. Доки довідаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.

Він не казав сотням, як і тисячам: “Вперед, тільки вперед!” Та вони й без казань розуміли: хан мислить саме так. Єдине, чим поцікавились, коли відходили: де здибаються з хапом?

— На тракті, що веде до Маркіанополя або ж під самим Маркіанополем.

Були слухняні: ждали на нього і тих, що з ним, там, де велів ждати. І раз отак, і вдруге, і втретє. Полишать при обозі нахапаний по околіях товар — і знову зникають на кілька днів, полишать — і зникають. Аж поки не перетнули їм путь і не сказали: доста.

Не ліз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по коліях гінців і збирав розпорошені тисячі.

На щастя, й ромеї не поривалися до січі. Заслонили путі, іцо вели в гори, й ждали чогось.

“Не інакше як на підмогу сподіваються. То, може, скористатися цим і повести перетрактації про поселення?”

Надумався і спорядив нарочитих мужів.

— Хочу говорити з привідцею, — сказав через них.

— Про що?

— Хай виходить за стрельбище перед воїв своїх, там почує.

Не одразу відповіли, думали. Л може, й радились. . — 3 татями одна розмова, — сказали нарешті, — меч і сулиця.

— Хто привідця легіону?

У відповідь — мовчання.

І збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нін не вперше виходить па січу, однак не так і часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрім того, раніш виходив яко сотенний, тепер є привідця всієї раті. Хто, крім нього, подбає, аби знати, що помишляє супостат, куди і які сили кине? Хто має розкинути мізком і упередити його, супостата, зустріти там, де вдарить, і вдарити там, де не жде? Хан і тільки хап. А коли так, де тут до супокою і яка мова може йти про супокій? Настає вирішальна мить, мусить бути готовий до пеї, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, і звитяжцем на боролищі.

Найперше, про що подбав із тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обійшли їх і не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усі заповіді — заповідь. А все ж твердості духу не почував у собі: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось із кметів, гримав і на кметів, коли з’являлися перед його очі не тоді, коли хотів би бачити.

— Ви чого йшли сюди? — допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околіях и підбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. — Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тікатимуть, зачувши ваше ім’я? Ставайте там, — показував, — і робіть усе, що належить робити воям, коли доходить до січі.

З десяти тисяч комонників, що йшли з ним через Дунай, при Заверганові було менше половини. І це не могло не бентежити привідцю кутригурів.

— Бевзі! Байберечники! — нарікав на тих, що все ще гасали невідомо де. — Ба, як голосно кричали на радах:

“Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти і добувати землю, що стала б годувальницею не на літа — на віки”. А прийшли на таку землю — й забули про люд, жіночий байберек затуманив мізки!

Єдино, що тішило, — йото таки почитали в раті. І нипікли, коли гримав, і в поміч старалися стати, коли виділи: в пій с потреба. Хап мас тяму, та яко привідця оп якиіі небувалий і нетвердий у собі.

Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападі було кому захищатися, у наступі напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокійними, а неспокій гнаїі ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборі. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щілину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .іумиг.ии залишили її імператорські стратити яко спокусу, чи такії не бачать, яка їй спокуса?

Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли — і знову приглядався.

— Покличте сюди кавхана, — повелів тим, що були найближче.

Сам до пуття не розумів, чому кличе саме Коврата. Одначе коли він над’їхав і став перед ханом, не міг не потішити себе певністю: лише Коврат і спроможний здійснити те, що намислив, якщо його взагалі можна здійснити.

— Бачиш той густо порослий деревом виярок?

— Бачу.

— Ромеї, з усього видно, не осідлали його. Приглянься за дня і вивідай, чи так це, або іншу щілину знайди в їхньому таборі. Вночі маєш проникнути тією щілиною, затаїтися за спиною когорт і вивідати, що діється в таборі, яку силу мають стратиги, чи надходить їм поміч, куди простують ті, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе інше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.

Коврат одразу ж, як здалося ханові, не вагаючись, погодився вволити волю привідці. І та його ладиість неабияк потішила Завергапа. Радів кожній сотні, що відшукаласьтаки й прибувала чи обіцяла прибути слідом за гінцем, і все пильнував та повелівав, аби пильнували й інші. “І омеї, — казав, — вправно володіють мечем, та ще вправніше підступністю. Стережіться її”.

Кметі не гайнували часу, зміцнювали табір, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана і не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний.

“Не біда, — втішав себе, одходячи до сну, — аби робилося так, як треба”.

Пізно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тільки-но забувся, уже й розбудили.

— Хане — сказали утаємнично, — кметь поврат воліє бачити тебе.

Схопився рвійно й, здавалося, змахнув із себе тією рвійністю дрімоту.

Булане ніч, і тс, що Коврат зважився будити серед ночі казало все: він недаремно ходив до ромеїв. А проте повідано перевершило всякі сподіванки.

— Хане, — сказав неголосно, однак піднесено й твердо, — Є можливість заволодіти ромейським табором і без надмірної крові.

— Такші малочисольшш вій?

— Ні. Числом їх немало. Може, не стільки, скільки пас, одначе немало. Інше нагледів я, будучи в ромеїв: знаю, де привідці табору, як підійти до них і вдарити зненацька. А візьмемо привідців, візьмемо і весь табір.

Він був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате сміливості й рішучості йому справді не бракувало. Не просто ознайомлював свого привідцю з тим, що виніс із вивідин, запевняв, і запевняв гаряче: слід робити так і тільки так. А ще умів запевняти. Хан ішов слідами реїей його й бачив стезю, котра виведе до наметів, у яких спочивають ромейські привідці, видів, як віддалені вони від когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумів, що то важитиме, коли кутригури знімуться поночі і підуть на ромеїв, а від ромейських привідців ані згуку, ані відгуку. То справді може бути звитяга, і неабияка.

— Ти певен, там, де пройшло кілька вас, пройдуть і десятки, ба навіть вотня?

— Пройде, хане, щоправда, тільки пішо. Замислився Заверган і все ж ненадовго.

— А що буде, коли хтось оповістить ромейські когорти: привідці в біді, і ті кинуть супроти вас комонну сотню, а то й дві? Встигнете зникнути в яругах і переховатися купно з полоненими привідцями, доки надійдуть наші?

— А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й підемо назустріч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табір.

Хан не приховував втіхи від того, що чув з уст свого вивідника.

— Діло речеш, Коврате. Присяйбіг, діло! Ось тільки чи стане на те сотні?

— То візьмемо більше, хоча б і три. Де пройде сотня, там пройдуть і всі інші.

І то правда. Ніч он яка затяжна, такої ночі багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе ці сотні? Виправа достойна твердої руки хапа, а хана й тут треба. Коли дійде до пічного вторгнення у ромеііський табір, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотні за спину ромеям, крім Коврага, немає кому.

Так і сказав:

— Віпірава ця неабияка. Візьмеш її на себе?

— Коли хап зпірясті.сп, чому по вчптп?

— На тому й станемо, — поспішив виректи Завергап і, ніби засвідчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довірливо поклав її кмет’еві на плече.

На те, щоб розмислиш і розтлумачиш, хто, де і як діятиме у цій виправі, був даний день і половина ночі. А па саму виправу відводиться куций із куцих час. Бо покладаються не так на силу і обізнаність, як на зухвалість. А її може дозволити собі лиш той, хто вміє бути і мужнім, і мудрим, і беззастережно одважним.

Нагадував усім про це, а чи будуть такими, коли Коврат і його сотні подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в ніч, по суті наосліп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподіваються. Звідки знати, як буде, що буде насправді?

А втім, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пішов, вороття немає вже й бути не може. Оскільки ромеї відмовилися від перетрактацій, січа неминуча, і буде ліпше, коли почне її саме так.

Тихо як у селищі й поза селищем. Сплять усі чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повинні б. Там, куди пішов Коврат, ось-ось мають запалати хижі, зніметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всіх покличе на січу.

Заверган підводиться із старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть під зорями, дослухається до околій. Зрештою кидає доскіпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повідати йому, чи довго ждати ще сподіваного знаку.

— Хан так і не заснув, мабуть?

Оглянувся — позаду намету, біля напівпригаслого багаття сиділо кілька і серед них кметь, котрому велено бути сьогодні при ханові й робити гласними для всіх його повеління.

— Коли не заснув досі, то тепер уже й не спатиму. Віз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли світ благословлятиметься.

— І все ж тієї зорі, що благословляє світ, немає ще, хане.

— А так.

Постояв, міркуючи, що робити далі, і таки звернув туди, де жевріло багаття. Йому уступили місце, подбали, аби ленко і зручно було сидіти та й за ромойським табором снежити.

— Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;’ Зиркнув на кметя і вже потім запитав:

— Тим, що всього лиш гріє кров, чи тим, що валить з ніг?

Кметь сміється і тут же, не відходячи від вогпища, дістає баклажок із вином.

— Це, хане, з тих, що гріє і веселить. Того, що валить з иіг, при собі пе маємо. Те хіба після звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.

Одкривав баклажок і гомонів, наливав у братницю — і знову гомонів. А хан слухав ту пе на часі веселу бесіду й не знав, як йому бути: підтримати кметя чи нагримати за невчасну веселість?

“Він не один такий, — став на мислі. — А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед січею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями і пе піднімуться на клич?

Хотів було так і сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Націлився випити й нагледів тієї миті: там, куди пішов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва.

Схопився Заверган, став на рівні, доглядається, бентежачись і радіючи водночас.

— Либонь, наші подають знак?

І кметь, і вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорілося друге, за ним і третє багаття.

— Так і є! — Хан заяснів видом і, перезирнувшись із воями, підніс братницю. — За звитягу, кутригури!

Все інше сталося без його веління. По один і по другий бік від намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичні голоси, вгадувалась метушня, і, доки ханові подавали огира під сідлом, меч, щит, всі інші обладунки, збудилася темінь у тихому донедавна селищі, чувся тупіт кінських копит, гаряче дихання людей і комопой, пе лише ближній, а й віддалений стугін потривоженої в сонній тиші землі.

Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча.

— Обабіч від пас почали вже. Почнімо й ми. Вперед, кутригури! Навалом і тільки навалом!

Далі не доглядався, скільки їх ідо за ним і як ідуть. Одно знав: ідуть усі. Бо чув, як дужо стугонить земля під копитами, як норовлять настигнути його й ніяк не настигнуть багатоголосий кінський храп, нестримне пориванця. Воістину підцвьохувало тією хвилею, додавало попності, сили, снаги. А ще зухвалості, того одчайдушною яажашш ли і у, иуєиті, лісш і ііеодмішіи .іішіяги, що ни знає сумнівів, а отжи і міри.

Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що діється довкруж, бодай якось вплинути на те, що діятиметься, — скакав у піч і вірив: недаремно скаче. Несподіване вторгнення в ромейський табір, та ще таке навальне, та ще поночі, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п’яти, примусить стенутися дух. То — без ‘сумніву, то — напевно!

Коли те сталося: і табору досягли безборонно, і в табір вломилися, не до того було, щоб брати на себе все і всіх. Кричали сполохані вторгненням люди, іржали язвлені чи й смертельно вражені комоні, вирувало видиме і те, про яке міг лише догадуватися, побоїсько. Тож і не думав про рать, якось і не згадав у тій круговерті, що на його сумлінні виправа. Відбивав мечем націлені в нього сулиці, стинав голови необачним і розтинав вчасно підставлені щити обачних, топтав огирем знетямлених і знову здіймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертні зойки і сам хрипів од люті, надмірної в молодечім тілі завзятості.

Пер куди бачив і спинився тоді лиш, як не нагледів поперед себе ромеїв, а хтось із кутригурів зловчився й підпалив наготовлений звечора хмиз для багать — в одному, другому й третьому місці.

Вогонь освітив поле січі й одразу ж явив ханові незаперечність його звитяги: кутригури були повсіодно, вони запрудили собою ромейський табір, і коли в таборі хтось боронився ще, то боронив уже не табір — власне життя.

— Хане! — над’їхав волохатий, в овечій шапці і овечій шкурі через плече комонник. — Кметь Фемаш велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.

— То й що?

— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.

— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явпою.

Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при хаіюві й оберігати хапа, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, /і-.дала, що новолиіь, куди поведи.

— Де Коврат? lie об являвся ще?

— Не виділи, хане.

— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.

Дар’емно бідкався хан Заверган, як правитиме в передсвітанковій темені січею. Хто мав потребу в його помочі, той розшукував і в круговерті побоїська, всі ж інші обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де іде січа, там і зосередження ромейських когорт. Будуть потяті вони або ж полонені, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вітець. Та й привідця ж є поруч. У кутригурів віддавна повелось і понині ведеться: що не рід, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на місце кметя яко ж і його посібників рід не поставить когось там. Обирають не безпремінно старійшого серед старійших. Старійшини там, у роді, стоять над усіма й повелівають усім. В січу посилають кметями тих, у кого ясний зір і міцне, на подобу криці, серце, хто вміє тримати в руках не тільки меч, а й сотню, бачити зірко і мислити остро.

Тут, на боролищі, вміли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Ромеї чи не ліпше за них були здатні до того. Доки ті з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, повержені мечами чи затоптані комонями, найближчі до них ставали на місце потятих і бодай якось стримували лави, всі інші або ж гуртувалися в маніпули й, прикриті щитами, засипали вторгнених стрілами, разили з-за щитів сулицями, або встигали добратися до комоней і йшли на кутригурів яко м’ечники. А з ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тоді й кликали на поміч хана і ті, що були у нього під рукою, сотні.

Заверган не лише інших посилав на виручку, сам теж ходив на чолі сотень. Був-бо муж дужий і величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож і страшились його ромеї, рано чи пізно розступалися перед ним. А того вже доста було, аби згуртовані для оборони самих себе і своєї честі маніпули переставали бути згуртованою силою і громилися тими, що йшли за ханом, поодинці.

Після одного з таких вчасних ударів на ромеїв настиг Завергана гінець і крикнув, осилюючи брязкіт мечів, клекіт січі-різанини:

— Хане! Коврат тут! Має при собі двох ромейських стра< тигів. Питається тебе: що робити з ними?

— Отак! — обернув до гінця розпашілий у січі лик і не став слухати, що скаже. — Веди! — повелів.

Коврата розшукав серед стовписька воїв. Стояв спішений, слухав когось чи повелівав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрібне. Зіскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом і тими, що були з ним.

— Це правда?

— Правда, хане. Вої вволили твою волю: ромейські стратиги у наших руках.

Був веселий і вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним і хан.

— Це наша найбільша звитяга, Коврате. І твоя дарственниця в ній знаменна серед знаменних.

Надумався і відстебнув кинджал, що висів у нього при поясі. А відстебнувши, рішуче й довірено передав Ковратові.

— Бери, кавхане. Дарю на знак моєї особливої вдячності і схильності до тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, твої полонені.

VIII

Січа тривала до ранку, і лише вранці почала згасати. Заверган, може, і не помітив би цього, та згасала якось аж надто відчутно і зримо. Ромеї тільки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу, па —табір звалилася сила, якій годі противитися, і склали мечі, зняли перед кутригурами шоломи.

Хан торжествував. Кому-кому, а сам собі може зізнатися: він і не мислив, що так блискавично швидко візьме гору. І над ким, над самими ромеями! Скільки ж їх було тут? Потятих годі й лічити, язвлених — тим паче. А полонених іі],о більше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою, і поготів. Ні, таке привідці кутригурів і в сні не могло приснитися. Бачить Небо: свої сотні, як були, так і є, ромеїв же ведуть та й ведуть під пугою. А ще зберуть і доправлять у табір незліченій вози, усе, що на возах, заарканять полишених на полі січі комопсй, зженуть товар, що мав бути їжею потятим та полоненим нині ромеям. Хто міг сподіватися, що за одну ніч привалить стільки добра, впадуть з неба такі дари? Одначе й вони менше важать, авіж доправлені в табір оба стратиги — Сергій та Едерман. Розбиті щойно когорти імператор набере серед своїх числспппх піддаїтих, комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таі;ож зііайдс до взяти, ят; і полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигів почне торгуватись. Чи це ffe є та щаслива днина, а в днині — нагода: одмінити долю кутригурських родів, виторгувати в імператора “а полонених стратигів зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й ні? Чи він, Заверган, ие за тим ішов сюди? Чи йому не буде чим приперти імператора до стіни и сказати: або — або? Полонені можуть підтвердити: не раз і не двічі хан прагнув стати до перетрактації, домовитися про переселення родів своїх, не чинячи насилля, уповаючи на ласкаву згоду імператора.

Ці мислі-втіхи не полишали младомладого хана кутригурів ані тоді, як стояв иа узвишші і стежив за повержевим супостатом, за поранням кутригурських сотень у таборі повержених, ані пізніше, як повертався звідтам у селище, возсідав у наметі й слухав звіди кметів чи повелівав кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий і схильний до веселощів — якийсь незвично щедрий та добрий із ними.

І кметі одважилися скористатися тою щедрістю.

— Хане, — сказали. — Вої наші билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили і поту пролили, добуваючи собі славу, а родам благодать. Дозволь їм повеселитися по сій кривавиці.

Згадав піднесене вино, розмову при багатті.

— А певні, що супостат повержений увесь, що поблизу немає інших стратигів?

— Звідки їм взятись, хане? То вся сила, що зумів виставити супроти нас імператор. Полонені журились між собою: тепер, казали, кутригурам відкрита путь до самих Довгих стін.

— Живності доста взяли?

— Більше, аніж можна було сподіватись. Комоней тисячі, биків та корів також. Про все інше, як і про бочівки з вином, казати годі.

— Вої справді заслужили перепочинок. І достойний. А проте хай перепочиває і веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Чере.ч добу всселитимуться ті, що пильнували, пильнуватимуть ті, що веселилися. Аби не було нарікань, даю на се ііоспліс седмицю. Доста?

Кметі зустріли його повеління згукамії радості і втіхи.

Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й треіьим, стурвали на юніш Заиграли завважив: тою вина, щи взяли у римейськиму таборі, і іих жон, що були В селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стіпами.

Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п’янім гурті і всі — під хмелем.

“Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повдппість? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? “

Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.

“Маю почати а них”, — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.

Той не забарився об’явитися.

— Щось сталося, достойний?

— Всім вірним — на комонейі Стояв і німував.

— А обіцянка?

— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри і повинностей?

Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені па комоней та вилаштувані на намісті.

Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг se примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що локлав край їхньому веселію.

— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.

— Ні, — обізвалося кілька.

— То знайте: і ие дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.

Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.

Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що бу вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли це окриленим.

Хан і сам не знав, куди веде вірних, щи скаже їм, кили далі вести уже буде нікуди. В одному невен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?

Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.

— Здається, те, що треба.

Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.

Одібрав кількох і повелів старшому з них:

— Забрати все, що е цінного.

Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.

— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?

Перезириулися з ним і відмовчувались.

— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутий, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.

А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.

— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Ус’е, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають,

Скікемо, чого пришплії і хто ми. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кмоть Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, со родичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидгпе, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті. що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стіп і гютручаііте ромеїв під самими стінами!

Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.

І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап’ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п’ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, іцо недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімотй і схоларії. Л кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури… Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.

Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона. А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено:

— Біда, хане! Утигури пішли в нашу землю. Палять стійбища, беруть живність і полон!

Не міг повірити тому, що чув, та й не хотів вірити. Що вони верзуть, ці перепуджені гіпці з далекого Онгулу? Як це — пішли утигури, палять стійбища, беруть полон? Чихап Санділ не відає: доки муж його доньки ходить поза обводами своєї землі, пе хтось там іпший, жона кутригурсі.кого хапа в одсіті за тоту землю? Но — підступ, лиха з лихих змова?

— Ви тямите, що кажете?

— Хотіли б не казати, хотіли б не нести тобі цієї чорної осмути, та що вдіємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, — правда?

— А що ж Каломела? По зуміла чи не захотіла покликати воїв, стати на захист людності і землі?

— Кликала, хане, та не дійшов її клич до вух оборонців. Навала була повсюдна і нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча.

Прокляття! Як же це могло статися? Вітець не зважив на те, що в одвіті за Кутригурську землю його донька, й пішов супроти доньки чи таки був у змові з нею? Що ж його штовхнуло па те і друге? Нагода: немає хана, можна чинити із його людністю усе, що заманеться. А кревні зв’язки? А загроза мсти-відплати? Гадає, це так собі, легкий туман перед сонячною дниною?

Ну, ні! У хана Завергана е сила, щоб прийти і сказати: ні! І е здоровий глузд, щоб знайти спосіб помститися. Ти навіть не уявляєш собі, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змією звиватимешся, шукаючи рятунку, та пізно буде. За ту твою жадобу, за чорні умисли і ще чорніші діла заплатиш сторицею!

Таким вийшов перед воїв своїх і сказав принишклим по його речниці воям:

— Чули, що вчинив із нами хан Санділ і його жадібиі до поживи воронячі зграї?

— Смерть за це! Помста і смерть!

— І я кажу: помста і смерть! Можна зрозуміти недруга: він дихає злим духом, від нього годі сподіватися чогось, окрім зла. Можна зрозуміти супостата: він затим і став ним, аби не думати про благо, дбати про чорні наміри і чорні діла. А як розуміти тих, котрі ширять перед нами братні обійми, а впорскують зміїну отруту? Чи може бути таким прощення і пощада?

— Ні і ні! Помста і смерть! Помста і смерть!

— Ви довели хапові своєму і кметям своїм, яку маєте ївс’рду руку і які крицеві серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у січах ромеям. Під вашим ударом могли рухнути.

Довгі стіни, міг замислитись і думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суііути йіоча u сшшу, мусшю иоссріїуш килшпий і ніш на аахисг кревних свиїл, иіднивісш ударим на удар. Силу маємо! Сила після здобутих тут звитяг, вважайте, удвоїлась, бо удвоїлось число комоней у раті, маємо живність, а воїв на тотих комоней знайдемо в своїй землі. Тож і повеліваю: доста тішитись чужими жонами і чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних і недоля кревних кличуть вернутися па Опгул, серце і розум повелівають: помста і смерть!

— На Онгул! На Онгул! Помста і смерть!!! Помста і смерть!!!

IX

Ханові не треба було губитися в догадках, що змушує кутригурів розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як із знесиленим у путі товаром, так і з полоненими ромеями. Як через одних, так і через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити її пре з кожного і пре потужно. Як же, таку тривогу і такі страхи посіяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами міряти зворотну з ромеїв путь. Одного вдень і вночі не полишав бентега, що з дівою, кот,ру назнав на Онгулі і мав узяти одразу по поверненні на Онгул, іншого — страх за жону, дітей, за все, що мав у стійбищі і не певен тепер, чи відшукає місце, де слався дим від обжитого перед сим безліттям стійбища. Гаразд, коли старійшини роду і жона були обачними і встигли сховати якщо не всіх і все, то принаймні себе, дітей в нсходжених степах. А коли забракло обачності чи сталося так, що утигури пішли всією своєю силою і не лишили не те що неходженого степу, навіть надії на схованку? Як повівся рід і що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможні захищатися, і вистояли чи впали потяті, пішли, хто не впав, у зашморгу за Широку ріку, а звідтам — у землі, де багато золота, а сила і розум раба — нива, на якій зріс достаток зледачілих у золоті. О Небо! Як можна стерпіти таке і чи стерплять? Гадали: утигури — крсвняки, за утигурами — мов за крутими горами. А ба, як обернулося.

Важкий бич знай злітає у котрогось над головою і надає, куди втрапить — па голову необачному ромесві-полоненику чіі на перепалі здухвіши попоєної й несгодоваїют тварі. І ромей, і скотиняка прискорюють по тім ударі ходу, чіпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичів, і тим, і іншим, что не лишається, як перейнятися страхом удостинних бича, збіївали без того збиту пилюгу.

Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мізію, а пилюга — від краю до краю, далі, ніж здатен сягати звиклий до степових обширів зір.

Хан із вірною йому тисяччю — попереду всіх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возів, не ковтати пилюгу, що її збиває людський і тваринний тлум. Всі інші — з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусім задніх. Тож і сила кутригурська має бути не десьінде — там, де кінчається тлумисько.

Аби не туманіти від розмірене одноманітного похитування в сідлі, хан приострожує огира і тим повеліває всім, що йдуть за ним: “Вперед. Одірвемося від обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвіємо по вітрові тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у вині”.

Веління хана — закон для вірних. Тим паче, що в цих те саме на серці, що й у їхнього привідці: хотілося б гцатп та й гпати отак гірих, гнідих, вороних, а коліт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втіха і воля бодаіі на час.

Так було раз, так було і вдруге. А за третім разом не встигли відірватися від полону і тих, що були з полоном, як вислані наперед звідуїш зупинили хапа й сказали:

— Достойний. Будь обачний і спини свій лет: попереду ромеї.

Знав: і таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всією Мізійською землею, а крім Нижньої Мізіі в ромеїв є землі Дакії Прибережної, Дакії Внутрішньої, є зрештою Скіфія; по тих землях — фортеці з обійденими в свій час залогами. Чи їм попрікне хтось, коли з’єднаються, довідавшись, з яким полоном повертаються кутри” гури, і стануть на путі? Одне, достойно віддячить імпера* тор, а друге, он як подякують стратиги, коли визволять їх іа біди, а третє, усе, добуте в одступаючого супостата, стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. І все ж чи могла зібратися по сусідніх фортецях сила, що одважйлася б перетнути путь кутригурській сплі? Щось ію схоже. Для цього треба довго збирати і з багатьох земель.

— Скільки їх’, ромеїв?

— Того по відасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають памір прийняти бій.

— Скачіть і попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його між тою і тою горою, самі ж опережуться позами и будуть готові стати до січі. Міі зі: підемо па зближення з ромеями і постараємось вивідати, хто і як дуже заступає нам путь.

Тепер тільки, резгледівшись, побачив і збагнув: йому і його воям уготовано чи не найгірше, що можна уготувати. По один бік порослі непрохідним лісом гори та крутопаді в горах і по другий також. Попереду єдина путь — вузька долина між гір і позаду не ліпше тої, що попереду. Стати тут можна і боронитись можна, ба навіть ліпше, аніж на долах. Зате вперед підеш лише по трупах тих, що заступили вихід з долини чи зіпхнувши їх разом із їхнім заступом.

Звідуни правду казали: ромеї вийшли па січу і намір мають твердий. Попереду, від гір і до гір — завали з землі і колод, між завалами — ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалів і піти пішими чи й комонними лавами на знесилених чи й зпетямлеппх у січі-двобої кутригурів. Одразу за завалами — юрмиська щитоносців та метальників сулиць. Почувають себе вільпо, одні вилежуються, гріючись па сопці, інші ховаються від сонця в затінок. Усе то, ясна річ, до першої сурми. Подадуть голос сурмачі — і сполошиться ромейське воїнство, обліпить завали, виставить сулиці, щити і стане коли не непідступним, то, в усякім разі, не таким уже й абияким заступом для кутригурів. А що ж є десь мечники, ті, що вихопляться, коли покличуть, на комонях і хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нині? Одразу за тамтим вигином ширшої, аніж у них, кутригурів, долини чи поза долиною, де кінчаються гори і вгадуються об шири степових долів?

О так, ромеї знали, де нав’язати січу кутригурам. Звідси тільки назад, до Емімонта та його долин, і можна відступити.

Стояв, доглядався із схованки до ромеїв та їхніх приготувань на виході з гір і мислив, а чогось втішного для себе так і не спромігся намислити.

— Коврате, — покликав того, кому наіібі/тьтис вірив і па якого покладався як на самого себе. — Підбери собі падійних воїн і йди до ромеїв яко сол від раті пашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.

Коврат не загаявся в ромеїв, бо далі заступу не пустили. Вийшов па іюго клич центуріон і велів переказати привідці кутригурів: з ущелин він може вийти лише в тому разі, коли поверне усе, що взяв у землі ромейській.

Кавхап не став ані виправдовуватись перед ромеем, ані погрожувати.

— Привідця паш, — взяв па себе сміливість виповісти те, чого йому по доручали, — воліє спершу побачитися й переговорити з привідцею ромеїв, а тоді вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто стоїть на чолі воїв, що ставлять нам такі умови?

— Чом ні? Скажи усім, хто з тобою: супроти вас вивів легіони сам Велісарій.

В речах його було аж надто певності і неприхованої пихи. Коврат відчув те і підібрав поводи.

— Скажу. Одначе й ти повідай своїм: привідцею в кутригурів хан Заверган, той самий, що погромив і везе в обозі двох візантійських стратигів — Сергія і Едермана.

Подумав і вже потім додав:

— А ще скажи Велісарію: ми поважаємо його старість і залишаємо за ним право визначити час і місце зустрічі привідців.

Нарочитих мужів Велісарія ждали того дня, ждали й наступного. А їх не було та й не було. Усіх бентежило це, а Завергана найбільше.

“Що маю вдіяти, — питав себе, — коли той старий лис справді не зажадає говорити? Лаштуватися до затяжної січі з ромеями чи віддати їм те, що взяв у їхній землі, й піти з неї нріч? Щось не віриться, аби Велісарій не захотів поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому. Не інакше як готує пастку: і полон хоче забрати цілим та пеупікодженим, і кутригурів погромити, коли підуть через ромейськин табір. Вітець казав, одходячи в іпший світ: “З усіх сусідів найнідступніші ромеї. Кому-кому, а їм не вір, па них пі в чому не звіряйся”. Сидіти між цих гір не випадає, а вести затяжні бої тіш паче. Бої но витрії мають того. Вони ладні на смерть піти, аби лиш знати, що йдуть на поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні по пришле нарочитих мужів Велісарііі, :;аптра пошле він, Заворіаіг, і допго пжо и поштою ночиицею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам’яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між шши буди січа і буде дарихши прилина кров.

Так думав, так і вчинив би третього дня, та не встиг діждатися його, як від тисяч, що оберігали полон по другий бік табору, прискакав комонник із вістями, на які менш за все сподівався: там, на супротивнім кіпці долини, підійшли до табору ромеї і так, як і тут, попереду, стали заступом.

“Ось вона, ромейська підступність, — не забарилась зродитися розгадка. — Велісарій тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас із тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде”.

І він прийшов. Не одразу, десь аж під обідню пору прислав нарочитих і сказав устами своїх нарочитих: “Коли хап пристає на мої умови, хай виходить у пообідню пору на три стрельбища від свого табору. Я, Велісарій, теж вийду”.

Завсрганові не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Візантії й далеко поза Візантією стратег Велісарій. Іншим печалився: що скаже він, коли вийде, чи визнає, яко рівню, і чи стане розмовляти з ним, яко з рівнею? Не хтось-бо є, той, що взяв гору над готами і вандалами, що поклав до ніг Юстиніана мало пе всю уславлену в віках Західну Римську імперію — Північну Африку, Сіцілію, Італію, окрім її полупочних земель. Чи такий визнає за доцільне розмовляти з хапом, у якого тільки-но висіявся ус? А зійшовся з ним за три стрельбища від табору та побачив, який є, і втратив дар речі: перед ним постав геть висушений літами, гідний пе лишень подиву, а й жалю старець.

— Ти і є хан Заверган, привідця кутригурів? — питав, не зводячи по-старечому прищурених і, як здалося Завергапові, по-людськи добрих очей.

— Так, я і є хаті Заверган.

Велісарій помовчав, змагаючись із мислями, і вже потім заговорив.

— Пощо прийшов у наші землі? На що сподівався зі своїми пе вельми численними тисячами?

Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.

— Буду відвертий, увінчаний славою достойнику: я не мав наміру стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов і не чіпав фортець, залог у фортецях. Бо йшов із добрими намірами: облюбувати на терепі імперії багату на злаки та вольготності землю і сісти на ній родом своїм.

— Отак? То чому ж стявся із Сергієм та Едерманом, нащо погромив їх, оббирав люд і храми господні аж до Диших стій? Чи після всього міг сісти в обводах нашиї землі?

— Так склалося, достойний. Я посилав до Сергія та Едермана, як і до тебе, слів, мав намір сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотіли вислухати.

Осміхнувся Велісарій і вже по тому сказав:

— Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов і не вислухав?

— Ба ні, — поспішив заперечити хан. — Сам бачиш: вертаю до роду свого і кваплюсь вертаючи.

— З нахапаним татьбою?

— Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у січі. Казав і знову скажу: я не на татьбу йшов.

За сим разом Велісарій приглядався до Завергана довше й уважніше, ніж перше.

— Імперія не просила хана, аби йшов у її обводи, ба навіть на поселення, і тому вправі розцінювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжців, тим паче, що хан справді повертається назад. Одначе й випустити його з полоном не можу.

Тепер думав, що сказати Велісарієві, Заверган.

— Я поверну привідці ромейських воїв стратигів Сергія та Едермана, поверну й людський полон, ба навіть рогату твар. Все інше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком воїв.

— На тому й станемо. Передаси полон, стратигів — і я приберу заступ, звільню для тебе і твоїх воїв путь.

Хотілось радіти такому на диво щасливому завершенню перетрактації із Велісарієм, та щось стримувало хана — не квапився з радістю.

— Коли вже ми так швидко і мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось і про все інше? Полон бери зараз, а Сергія та Едермана візьмеш тоді вже, як вої мої будуть по другий бік ромейського табору.

Інший міг би й розгніватись, а в гніві обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велісарій Же надто старий і бува’лий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом.

— Хан воліє бути певним, що все буде як е? А хто мені дасть таку певність?

— Я.

Привідця ромеїв звів вище, аніж дозволяв сой досі, брови.

— Як то?

— Залишу кількох своїх кметів, яко заложників. Щось ГХОЖР па розчарування промаипулп п очах і пго чолі Волісарія.

— То невелика гарантія, хане. Із кревних серед воїв твоїх в хтось?

— Немає. Коли так, — надумався Заверган і похопився висловити тс, що надумав. — Коли так, заложником у тсбй залишусь я.

І знову Велісарій не зміг приховати подиву, а дивуючись, відмовчувався.

— Щоправда, — скористався мовчанкою і уточнив кутригурський хан, — лишаюся з однією умовою: і я, і вої, що візьму з собою, мають бути па комонях і при повній броні.

Велісарій милостиво покивав головою.

— Сміливість молодого хана, — сказав уголос, — достойна поваги і хвали. Хай буде так.

І, вже націлившись від’їздити, додав:

— З цього слід було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би імператорові садити в обводах своєї землі.

Х

На зміну дням приходили теплі передлітні ночі, на зміну ночам — ще тепліші дні, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислі: якомога швидше міряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володіннями ромеїв, було простіше: путі торовані і на всіх долах вільні. Гірше стало за Дунаєм. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Дністра, то непрохідні зарослі, то сторожові вежі, то озера. Лиш за Дністром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комоні відчули під копитами знайому твердь, возбуяв і дух, що рвав усіх до отпьої землі. На себе не зважали, спинялися тоді лиш, як треба було попасти, напоїти комоней чи змінити під тими з них, що змаліли на силі, сідло. Весь інший час дня і ночі слались та й слались під копита трави, били в лице прохолодні вітри, стугоніла просохла вже під сонцем земля. Бо не терпілося раті і не до перепочинку було кожному, хто був у хановій раті. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповідають вістуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, між тими, що йшли на гвалт, і тими, що лишилися беззахисними перед гвалтівниками, зійшла і стала тієї миті тінь предків, заслонила від паруги, а відтак і від біди-бояліття. Гляди, дііппла і заслопила!

Від Дністрового лиману до Куяльника гостинна путь ішла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. І там, у степу, і тут, над морем, — жодної прикмети па людську присутність. Лиш птаство виспівус па всі лади, возносить до небес багате на поживу і безпеку привілля та сторожкі до появи людей сайгаки зриваються час від часу наляканим табунцем й знімають переполох серед сородичів своїх. А втім, чи тільки сайгаків та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темніє під крутопаддю подія, і в ту лодію поспіхом сідають мужі, ба навіть їхні жони та діти. Не інакше як рибалки-уличі чи, може, й ізгої-уличі, ті, кого зрікся рід і хто боїться тепер трапити на очі не лишень своєму, а й чужому родові. Кутригурів тут не повинно бути. На кутригурів коли й натраплять, то за Тилігулом, а ще певніше — за Бугом, де є вже їхні стійбища, а поблизу стійбищ — близькі й віддалені випаси. Глядіть, як поспішають ті, що при лодії. Таки бояться раті, певні, відпливуть у море — порятують себе, дітей своїх, не відпливуть — можуть нажити біди.

— Вгамуйтесь, перепудиі — вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати відстань між комонними і подією. — Чи така, як ви, голь потрібна комусь?

Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собі біг. Те усовіщає, мабуть, втікачів: од берега одпливли, а далі в море не йдуть.

— Завергап! Заверган! — заволав котрийсь із лодочних і, спонукаючи інших, перший став гребти до берега.

Хтось спинився, зачувши ім’я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.

— Чи не наші?

— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.

До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили па березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отпьої землі, обжитих кочовищ?

Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо тс, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.

Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє бсзліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли аа Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.

— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?

— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до івого стійбища, гляди, знають і скажуть.

Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив па сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя:

“Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з хапом сила, здатна оборонити від напасті”. З собою ж взяв лише вірних і подався па Опгул.

Тепер уже пе тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якоа” оббивали стіни, висіеляли підлогу, де м’яко спалось па Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став па захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, пе міс допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, па погромі ханського стійбища, обов’язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв іі;і полишене на неї плем’я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися па ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.

Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов’язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде приоіігульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до водії огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.

“Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіпі предків своїх: далебі, що ні”.

Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пзресвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.

XI

Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона ие мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!

Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.

— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.

— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!

— А так! Вона у змові, їй но місце серед нас! Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? ІІа Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж Що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: “Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак — вигнанням?” А сказав все-таки інше:

— Ви можете довести, що була змова? У вас є па те резони?

— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твое, хапо, стійоиіце лишилося пушкодженнемм!

— То ж мати, а не ‘насмишити! — тилне поза увагою стійбище. — Чи матері не вільпо провідатії дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?

Bin схопився-таки й став ііеред ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: “Тільки через мій труп!”

Та кметів не спинило і не вгамувало те.

— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речнипі. — А ба, що вчинив.

— То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодаіі якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!

Кметі відмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певністю. Аби одмінити їхні наміри — вилити гнів на Каломелу, мав і далі підтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислі, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонів. Розкидав мислю ію всьому древу біди-безліття, що впала на люд кутригурський, і не знаходив, що сказати ще кметям.

— Знаю і вірю, — мовив, аби не мовчати, — вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до відплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займіться родами своїми, дайте прихисток та живність жонам, дітям, а там побачимо, на кому і як помститися. Мала то втіха буде, кметі, коли одберете у мене жону і спровадите її до зрадливого вітпя, хана Санділа. Мала і ганебна!

Було б ліпше, коли б він утратив па той час дар речі, одкусив язика, що дозволив собі мовити таке. Кметям цього слова і цього нарікання тільки й бракувало зараз. Спаленіли й пішли на рожен, вибалушивши дикі в люп своїй очі.

— Ганебна, кажеш?! Ба ні! Це ти ганьбиш себе, ляіаючи спати й усолоджуючись ласками тієї, на чиїй совісті кров і муки родаків наших! Ганьба буде нині і вічно, коли не ііомсіимося па ній. Чуєш, хане, нині і вічно, у пам’яті родів, усього племені!

Даремно підносив руку, прохав тиші і слова. Його по слухали. Ширили темпі від чорної ненависті рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж поші не виступив наперед один хтось і не сказав за всіх:

— Копі лишайся з CBORTO утигуркоот, хат. Ми покидаємо тебе і па роду до тпкого, як є, більто на прийдемо.

Кричали ще якийсь час і погрожували, одначе кричали вже відходячи. І годі було зупинити їх словом-принукою. Бачив і розумів: ту склу втратив над ними. Добре, колії на дні, місяці. А коли назовсім? Жарти хіба, і вірні засумнівалися, одні лишилися з ним, інші покинули.

Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!

Каломела не могла знати, про що йшлося на раді і чим завершилась рада. Певно, по мужу своєму бачила: хмари, що обсіли Завергана, громадяться передовсім над нею. А втім, чи тільки по мужу? Кметі он які ярі та погрозливі були, коли від’їздили зі стійбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примітити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне відчути: їй, утигурці, не прощають утигурського вторгнення, на неї вергають громами й погрожують мстою-карою.

Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдіяти і чи тепер вдіє щось, аби і кметі вгомонилися, і жона прогнала з серця страх? Он якою вірою й довірою світить ил нього, скільки смирення й сподіванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбільше. Де не буває, що не робить — не може прогнати з серця ані того, ані другого. Іноді так возбуяють у ній, здається, впаде на коліпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: “Ти один, кому я вірю, на кого уповаю й можу уповати в цім жорстокім світі. Захисти, не дай в обиду!”

Що ж буде, коли Тангра відвернеться від нього і не врозумить кметів? Чим утішить тоді свою Каломелу, на чий бік стане, як треба буде вибирати між нею і кметями?

— Розрадь мене, жопо, — карався вголос. — Бодай якось поясни мені, чому вітець твій іак зле повівся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи він не відав: такого не прощають, за таке рано чи пізно доведеться розплачуватися?

— Аби я знала.

Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподіваний і перестрахапий в тотій сподіванці позирк очей своїх, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме ніри, ніби гвалт чинили утигури, її родаки і втішала тими заповпспиями серце; нарікала па вітця’ котрий, коли це правда, не може більше називатися вітцсм її, бо замість того, щоб оберегти свою доню, став для неї тим камсием-карою, що дорівнює згубі, — і змушувала вірити: вона на причона до торпісінія, міті, як і всіма кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, аніж кревна єдиність, і тим уже підлої з підлих, мети; ділилася наївними, як па заміжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводі люди й. його за Широку ріку й спитає свого зрадливого вітпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, і тільки дратувала тою наївністю.

— Не треба було віддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, ніхто вже не поверне. Люд давно пішов на сарацинські торги, товар розібрали кметі та роди, очолювані кметями.

Знову дивилася на нього довірливо-благальними очима й питалася: “Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподіванку подай, бо не сила бачити неприховане злі позирки родаків твоїх і знати: живеш серед недругів. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!” Та що міг сказати на ті позирки? Що він, хан, вірив: її вини немає, вона страждає безневинно? А чи буде його казання втіхою для Каломели? Хай не дивується й не поспішає перечити: таки не буде. Він і сам досьогодні покладався на те, що хан — велика сила в кутригурськім племені, його слово і його повеління — закон для всіх, а відсьогодні змушений коли не одмінити свою певність, то засумніватися в ній. Бо е ще кметі в родах і є роди в племені. Доки вони з ханом, доти й хан почував під собою твердість, а відійдуть — і твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тоді буде з ним і з нею, коли похитнеться?

Аж тепер увірувала, мабуть: і муж не бере її під захист. А увірувавши, згасла. Зблідли й без того бліді щоки, стріпнувся судорожно й потух жвавий досі пломіиь в очах. Всього лише на мить опустила їх, розчарувавшись у ханові чи соромлячись хана, а підвела по тій миті — і не примітив там ані віри-сподіванки, ані смиренної прихильності. Лиш смуток залишився смутком та жаль заіскрився потужніше.

— Ти, як і вони, в гніві на мене?

— Не в гніві, Каломелко, одначе й радіти чи сподіватися на радість не бачу підстав. Кметі, ба навіть ті з них, що були вірними, зреклися мене сьогодні і зреклися через тебе.

— О Небо! — простогнала й закрила вид свій руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, і плакала. ІІеіолисии, одначе жалісно і по-дитячому надривно.

Ьо чим могла ще полегшити болі? Певна була: таки згас він, останній промінь її сподіванки. Тепер у неї ані тут, у кутригурах, ані поза кутригурами нема на копі опертися, ба навіть вірити, що опора-захист можлива. А без цього що лишається робити в світі, окрім як плакати та скаржитись на світ?

XII

Того літа Небо не скупилося на щедроти. З-за гір як і з-за моря, доволі часто набігали хмари, тріскав, лупаючи піднебесні скелі, грім, й одразу ж по тій тріскотняві випадали дощі. Земля раділа а того й гпала буйнотрав’н, сама веселіла й веселила всіх, сущих на ній. Якже наси^ тяться травами вівці, корови, кобилиці, вдоволь дадуть набілу, а набілом наситяться люди. На тих же земних благах тварі нагуляють жиру і знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства — від крякв та гусей, до лебедів і дрохв. То теж пожива, і немала, в усякім разі, надія на добробут. А де надія на добробут, там певність: усе буде, як треба, де певність там і супокій.

Хан Заверган немало уповає на це, а все ж що не день то наполегливіш дошукується, з чого має почати аби прихилити до себе кметів. Знає: ждуть того дня,’коли зламає себе і поступиться Каломелою. О, тоді вони прихилилися б, вдвічі ріднішими с гали б, ніж були. Та ба того не діждуться від нього. Каломела — слюбна жона йому. Вона — винагорода Неба, найбільша, що є і може бути^ усолода. Як віддасть, чи може віддати таку на суд озлоблених і мстивих? Та вони не знати що вдіють із нею… Ні, ні, про Каломелу хай і не помишляють. Щось інше має кинути тим лютим псам па потіху. Ось тільки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на неї. До ради має переінакшити їхпі мислі, урезонити серця. А коли так, розмову з кметямп має почати з поголосу хоча б і про те, що хан Заверган не полишив мислі про мсту-відплату утигурам, шукає як серед своїх, так і серед сусідів соузників. А чутки зроблять своє, тим паче такі — про мсту-відплату. Присяйбіг, кметі стямляться і не втримаються, прийдуть па раду. А вже на раді забудуть про Каломелу і про те, що хотіли вчинити з Каломелою.

Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим із родаків, па яких найбільше звірявся.

— Ви лаїш’ут’е комоней, ііоїдите в далеку дуть — кликати тиверців та уличів в похід на утигурів. Ви, — киинув іншим, — також лаштуйтеся, поїдете зі мною по землі Кутригурській збирати під ханську руку всіх, у кому горить бажання мсти-відплати.

І тільки згодом уже, ніби між іншим, довірився комусь одному: найперше відвідають вірних. Вони — опора і падія ханства, на них і уповатимуть у заходах своїх.

Поголос не забарився рознестися між родів, і хан Завергав не відмовився від того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землі Куїригурській шукати содругів та соузників і слів своїх послав по сусідах. Одна біда: пожиток був із того замалий. Відвідав одного а колишніх вірних — удав, ніби не чує, куди його кличуть, відвідав другого — подивився, ніби на дивака, що верзе нісенітниці, і теж промовчав. Третій, четвертий і п’ятий були милостивіші: вислухали, одначе сказали опісля:

— Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни її не менш зрадливому вітцеві, лиш тоді міі прийдемо до тебе й порадимося, коли і як відплатити утигурським іатям за кров і сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося від нас, завдяки її старанням?

Він бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще більше залишилося свідків татьби. Замість наметів, у яких жив кметь, родові мужі з відприсками роду — родинами, стриміло лиш кілля, замість похідних жител — критих повозів, стояли їхні недопалки — осі, розводи, колеса. Все інше згоріло чи було вкрай понівечене вогнем. Мужі здебільше тим і займалися, коли над’їздив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потім кістяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево па місці колишніх наметів, носили з річки очерет і обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла поміститись родина. Замість намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхі курені. Затишок у них, щільно ушитих очеретом, може, й ліпший буде, ніж у наметах, одначе тіснява та незручність нагадуватимуть щораз: були колись зручності, був достаток І Привилля всього того що попало допідлих і підступних татей, іменованих утигурами.

А ще ж із тварі коли й уціліло щось, то хіба для розплоду, що рід порідшав мало не на половину. Хіба те не поло кожного іюгпрм, но розпітрпс болея і злобою груди? Дииись, хаио, і ііцлі’іпай: у кижіші риді .тільки й мужів та отроків, що ходили з тобою за Дупай тільки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть і множитимуться, коли в роді старі іа малі? Де візьмуть мужам, отрокам жои? У сусідів? А їжа звідки візьметься в родинах, коди приведепі з-за Дунаю комоні — ото і все, що мають. Знов доведеться йти до сусідів і брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем’я твоє, а ти грієш при боці ту, що накликала на люд біду-безліття.

— Вона не винна. Тому й не віддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, він не простить нам невинної жертви! За одною карою піде інша, за іншою — ще інша. І іак аж до згуби-загибелі.

— Утигурів не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п’ють кумис, лежачи на перинах.

Єдине, що міг сказати на те: ще покарає, — та й подався до свого стійбища. Був похмурий, як сама похмурість, і гнівний, буцім би сам гнів. Каломела бачила те і не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль і мліла серцем. Бо хмурість його ие обіцяла втіхи, а гнів — і поготів. Певно, немає чим хвалитися ханові, як не похвалились і сли, вернувшись від антів. Тиверці самі не зважилися йти на утигурів і ханові не радили, а уличі що більше сказали: над ними і їхніми родаками — полянами висить меч обрів, те й роблять, що вторгаються в їхні землі. А обри приятелюють з утигурами і вже купно з вими хиляться до щедрої па золото Візантії. Не певні що буде само так, одначе й побоюються зачіпати утигурів, аби не накликати на себе гнів обрів. Отож і виходить’ ніхто не зважується подати ханові руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподіватися про який супокій може йти річ? Лишається одне з двохї або сидіти й уповати на Небо, або іти до вітця. Була б певна, що це дасть щось, таки пішла б. Та ба, немає її певності. Музі; правду сказав: над тим, що взято у кутригурів, і вітець її, хап Сапділ, не властен. Бралося ж бо мечами, а їхпіх віддавна іспує покон: хто що взяв, тому те й належить.

Завергак тепер уя.е не засиджується біля неї, тим паче вдень. Кличуть — іде, і не кличуть — теж іде. її ж Каломели, ніби п ломас в ііаметі. Про родаків його и говорити не доводиться. І заходять — не помічають, і зустрічають — теж. Або ж позирають скоса та відвертаються, стрівши, і тіш уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими і ‘їй зиаіідс ризриду сирод таких?

О Небо! Колись хоч Завергап був утіхою, бо знала: всесильний він тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надійною загородою. А нині й він не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиляється, якщо це справді так, то — кінець.

Лякалась того і старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усі мужеві забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнім кроці підкреслено іцирою з ним, і все ж не відчувала тієї, що тішила колись, взаємності. Щось нуртувало в Заверганові і мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.

Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?

Бачила, в’яне, мовби підтята билина, чула, втрачає під ногами твердь, а з твердю і певність, що мука ця минуща. І саме тоді, як біль розривав груди, а відчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибині єства її, скинулося щось і нагадало про себе раз, нагадало і вдруге.

“Дитя”, — майнула, не забарившись, мисль, а слідом “за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, ІІебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: “Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліс жити в світі”. Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:

“Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.

Носилася та и носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень.

Та й темінь, близька присутність жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видітиме поночі, як пашіє її вил, сльозяться щастям соромом очі? Лиш там, у ложі лише за и L’приглядиш темені и годитиметься казаіи таке.

Ждала ночі — тремтіла тілом і світилася тривожною радістю, ждала хана в ложі — знову тремтіла. Не відала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тоді, як відчує на собі знак його особливої прихильності. Такої миті Заверган буде розчулений, а відтак щедрий па добро. Вона й скористається тією щедрістю: пригорнеться до нього і скаже: “А знаєш, муже мій, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надія і опора роду твого”.

Була натягнута, мовби тятива на луці. Бо ждала: ось зараз зайде він після омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильності.

Здавалось, не витримає ждучи. Відчує найменший порух його руки і лусне, як лускає тятива від зайвого зусилля. А хан зайшов, улігся в ложі і мовчить.

— Ти так і не повідав меиі, повелителю, — заговорила перша, і заговорила таким голосом, що й камінь, здавалось, не лишився б байдужим, — кажу, так і не повідав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справді звабна, що наші кметі так тягнуться до веї, ладні йти між чужий люд, аби лиш туди.

— Земля справді багата. — Не сказав, як звикла чути:

Каломелко, та то не біда, зате он як умиротворено каже: — Степу там не менше, ніж у нас, і степ плодоносніший. А ще е покриті непроходимими лісами гори, автихгорау звіра, птаства, медоносних бджіл — тьма. І в благодатні долини в горах, течуть медоносні річки з гір. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливі суховії — на путі їм стає море і стають гори та вільгість від річок що течуть із гір.

— Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? — підвелася на лікті, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.

— В тім-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На ній не так просто прийти і сісти. Кметі цього не розуміли, принаймі до походу, чи зрозуміли після і вивідати не мав часу. Оскаженіли вони на нас, Каломелко, за підступність і татьбу вітця твого, коли б знала як оскаженіли .Забракло слів сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильності до мужа (таки сказав його, усолоджепи для її вуха слово: Каломелко. Тож і не стала ждатц, ноли подаст і, їй знак свосї прихильності, — сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зіллям голівкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обніме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.

Ба ні, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горілиць, запустив під покривало руку, обняв її, пагу й гарячу, в задавненому чеканні ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б від щастя, та не хотіла втрачати сподіваної миті: хто відає, чи буде така вдруге.

— А в мене радість для тебе, — не сказала — видихнула разом із теплінню, що розпирала груди.

— Радість?

— Так. Непраздна я, муже мій і повелителю ласкавий. Ношу під серцем дитя твоє.

Далебі, й висловитися не встигла ще, як відчула: хап не радий її слову-сповіді. Сіпнулась і видимо змаліла па силі міцна перед цим рука, уклякло тіло, затамувався віддих, та й увесь він, хан, занімів на невизначено тривалий час і ні пари з уст. А те німування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, Їй це тільки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове німування, видимий страх, таки правда — і не може: бракує сили, бракує й дару слова.

— Ти… не радий нашому дитяті?! — ледве витиснула з себе, а було таке враження, ніби крикнула на повний голос.

XIII

Колись гнітила всього лиш непевність та страх навідував час від часу, а думалося: он яке безліття обступило. Ііипі ж роздирає серце пекучий біль і ще пекучіша образа, утвердилась і стала володаркою єства повна безнадія, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалів, що Їх, ніби зумисне, он скільки почепили на стіни, і не прохромила себе, користуючись відсутністю хана, не пішла, полонена відчаєм, до Онгулу і не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навіть те, що видавалося певний час найбільш можливим: сісти потай на подаровану ханом і звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рід, до Широкої ріки, перепливти, тримаючись за гриву, її води і вдатися коли пе до вітця, то до матері, хай прийме й утішить свою нещасливу доню, — навіть цей видимо рятівний намір змушена була цигаситп в собі. Бо як ииропливи через таку ріку, як Широка, коли мужі не зважуються долати її без плотів, і як житиме в матері з народженим без мужа дитям? Ліпше в Онгулі шукати для себе прихисток, аніж там.

Та ба, і в Опгул не насмілюється піти. Чує серцем, зневажена й потоптана всіма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого і що уповає? На мужа свого? Так він же нічого не обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об’являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кроні якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав ужо про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.

“Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж вії віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь”.

Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, пе раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятупку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.

Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.

— Пощо так?

— Хан велів. Утікати тобі треба.

Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський памст був їй падіиною схованкою, тут піхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли иоза намитом — недруги і недруги?

Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне віко оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг” же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.

І та, що виводила з намету, і ті, що саджали па засіллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:

— Де ж муж мій, хан Заверган?

— А там, у содругів своїх. Поїхали.

Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули:

і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:

— Тепер усе, тепер ми в безпеці.

За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в юму степу не могла нагледіти.

— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.

— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопі Гі та й затишок для всіх нас.

Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.

— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.

Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали Їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотиятім сопцоїм, коли б довелося їхати, а довкола am краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, иутішки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца річку чи під, почайпу при поду. Та й прохолода on яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.

Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об’їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенької Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться а нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле “ні!” й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися І— —до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?

Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи ю всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.

— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?

Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів;

— Далеко, Каломело.

— Їй… не хочеш чи тобі не велено казати мені? І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвиїш гнідого.

— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.

— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?

Виважив прихильним поглядом, а сівердити таки не ствердив.

— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!

Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, ііа огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.

Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе липі тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.

Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.

— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.

— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.

Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:

— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.

— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.

— Не противилася, коли підійшли і сказали: “Пора, їдемо далі”. Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над’їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:

— Робіть пліт. Уплав я іто здолаю цієї широчіні.

— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уцлав і до пошлемо, шукатимемо перевозу,

Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж п-тт, із Оінулу. Подалися ьішз — нема та й иема кутригурськттх стііїбітщ, “к і кутргггурів. Лише слідп від ЇИА, іци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більша пічого. Довелося правитися у верхів’я і мало не до порогів. Л то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об’їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везіи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.

Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вопа ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до нсвдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: “Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших”.

Хапша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла па берег та стала лаштуватися до від’їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було викопувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, но дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв’язали під черевом, руки — її ід шисю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть під неї, пащо умоту:ювують, не церемонились і не хоиалися вже .ч намірами.

— Так трепа, — сказали. — Нехай хаіі Сатіділ зиас: починіїстьсн и;іра ;!а його татьбу н землі нашій. 1 буде вона жорстокішою. ;шіж він може сіібі мислити.

Зняли для певності повід, узду і цііьохіїулії і.ибплицю пугою.

XIV

Минали дні, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стійбища над Онгуяом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об’їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли па чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.

“Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!”

На кмеїів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем’я, на них гос’ірив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великохапського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — зпав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його жиїло. В іншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?

І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір’ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання. “Так пізно?” — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились:

— Може, хан при світлі спатиме?

— Чого б то? — подивувався і тим поклав край розмові з челядниками.

Заснув, як після всякої купелі, і доволі швидко і міцно. Заколисалося зворохоблене подіями останніх днів сумління, вгомонилися бентеги, хай і надійно приховані, все ж каяття. Тіло, розум, всеньке єство заполонила вольготпість, відвідало якесь дитинне вдоволення всім. Л ужи вдоволення дало простір химерним, як ііа здоровий глузд, снам.

Колись, за ранніх оірочих літ, з усіх молодечих схильностей і захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кількох таких, як сам, сідлали підстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирів і правилися у верхів’я Онгулу — туди, де не було стійбищ і де привільне почувало себе птаство — гуси, крякви, лебеді. Комоней пускали пастися, самі ж забиралися в зарослі верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поціляли в неї здебільше стрілами, а проте молодеча вигадка нерідко спонукали його й до іншого способу ловлі, надто коли хотілося привезти додому живими лебедя чи добірну гуску.

Хто вигадав таку ловлю, не пам’ятає. Певно, задовго до них ще, та найбільше схильний до неї був він, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самій воді в очереті й ждав, доки наблизиться привільне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спаровані сердечним єднанням лебеді. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегідь очеретину, пірнав нечутно і так же нечутно підкрадався до гусей чи лебедів. Тоді вже, як бачив перед собою чи над собою рожеві лапки, випльовував очеретину, хапав обіруч здобич і тримав її доіи, доки не розлетиться потривожена з’явою людини, решта табуна.

Гуси не так ще, а лебеді боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили і мужності виходити з тої борні звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега.

Цієї ночі наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидів, принишклий, в очереті, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього сніжно-біла, з царственою короною на голові лебідка. Не лебідь, хоч він був поруч, саме лебідка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невинністю і чистотою. А лебідка не поспішала зближатися, обіймалася з лебедем, охоче підставляла голову, коли лебідь цілував та милував її, потім збадьорювалася, поривалася злетіти на радощах, та передумувала і обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробігала по синій поверхні ріки кільканадцять ступенів і знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цілий розмах рук крилами, цілувалась та милувалась обнята.

За тим милуванням і підстеріг він її, радів, що схопив надійно, не випустить уже. І таки lie випустив би з руін, коли б цс сталося диво: ію віп осилив лебедицю й тримав на воді, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рікою, а згодом — над степом. Отетерів, не йме собі віри. Хотів було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся і схолонув серцем: він надто високо піднісся, щоб зважитися і сягнути з такої високості вниз. Лишалося єдине — ублагати лебедицю.

Ще раз скинув на неї наполоханий погляд і заволав диким лементом: його несла не лебедиця — Каломела, крила тільки мала широкі та білі замість рук.

“А-а-а!” — почув свій голос і лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.

— Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася. Усе ще не вірив чи не міг втямити, повіривши. Був таки в своїй ложниці. На столі горіла, як і звечора, свіча, а поруч сидів челядник і торочив щось перепудженим, як і в хана, голосом.

— Яка кобилиця? Звідки повернулася?

— Та, що на ній завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку ріку. Звідтам і повернулася щойно. Підійшла до самого намету і покликала тебе голосним іржанням.

Тепер аж второпав, що кажуть йому, і засуєтився, почав одягатися.

— А ханша? — надумався і запитав. — Що а ханшсю?

— І ханша при кобилиці.

Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну і неприємну вість. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, націлився йти в ніч, та одразу ж і спинився: кобилиця заіржала благально-клично, схоже, що потішено, й пішла на зближення з ханом. А зблизившись, довірливо торкнулася мордою в груди, потім — Заверганового виду.

Зимно зробилося від тієї ласки. Затремтів усім тілом і заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спині Каломелу, сахнувся злякано і укляк.

— Вогню сюди! — повелів челядникам. — Мерщій вогню!

Та челядники не поспішали здійснювати його повеління.

— Чи треба, хане? — запитали стишено. — Збіжиться люд, піде землею поголос. І без вогню ясно.

— Що? Що ясно?

— Жиііа гноя мирї’иа. Воиа, як бачіїїи, іірішогузована до кобилиці, не інакше, як втопилася, коли твар пливла через ріку.

— Ви певні, що мертва?

— А так, удостовірювалися перед тим, як будити тебе. Зроби інше, хане: поховай її, доки спить стійбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смерті.

Не повірив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення і знову не повірив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намір внести її до намету, пересвідчитися при світлі. Та недовго тратив на те час і зусилля. Одне, впевнився: надійно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумніву не лишалося: Каломела таки мертва.

“О Небо! — простогнав. — Це треба було статися такому. Чи я хотів, щоб саме так сталося?”

І розглядавсь, і поривався кудись, а нічого ліпшого не вигадав.

— Сідлайте комоней, — повелів. — Беріть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стійбище.

Куди вів усіх, і сам, певно, не відав. Далі від роду і тих людців у власному роді, котрі і мертвим не дають супокою, чи таки обрав місце, де поховає Каломелу за поконами предків і прагнув того місця? Піди та знай, які в нього умисли. Може, всього лиш утікав від гадки: як це сталося, що Каломела он скільки днів і ночей блукала землею утигурською і ніхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Відала, де домівка, й подалася вслід за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домівки? Чому ж тоді так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку і таку неспокійну часом ріку, чи уморила голодом і спрагою?

Є про що думати Заверганові і є від чого втікати. Тому й жене так огира — ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, і тоді вже, як спинився та дав можливість розглянутися при рожево-голубому багатті, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самі собі: хап знав, куди везе жону; це найвище місце над Онгулом, звідси Каломела бачитиме щоденні світання, народження умитого росами сонця за Широкою рікою і стопи свої від краю до краю.

Були старанні і, як ніколи, услужливі ханові. Та водночас і пильні (хай милує Тангра за недоречну істину, одначе куди подінешся, коли вона — істина: челядники завжди пильніші й уважніші до своїх вельмож, аніж вельможі до челядників). І тоді, як розмотузокували хаїшіу, і коли розмотузували, бачили: хан не може дивитися па неї. Чи то вид Каломелин, такий по-молодечому знадний колись і такий спотворений смертю, жахав його, чи ще щось, — кидав скрадливий позирк очей своїх і одвертався, не знав, куди себе діти, аж поки по згадав: пора ж копати яму, і не взявся за заступ.

Що думав, копаючи, лише він, певно, й відав. В усякім разі, щось думав і бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав одного, примушував гнутися й другого.

А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично багряним, схоже, що там, за Широкою рікою, роздмухував та й роздмухував хтось потужне, на все крайнебо багаття.

— До бурі йдеться, хане, — кивнув у той бік один із челядників.

— А так, буде буря, буде й кривавиця, і саме там, за Широкою рікою.

Викидав зрушену заступом землю, обміряв для певності яму і вже потім, як виліз із неї, звелів челядникам:

— Нарвіть м’якої трави, вистеліть ханші ложе та й кладіть на вічний спочинок. Ім’я її, як і пам’ять про неї, увічнимо згодом, коли поквитаємося з утигурами. Повернемося всіма тисячами й насиплемо на цім місці високу могилу — таку, щоб далеко видно було, щоб і через віки нагадувала людям: була у хана Завергана жона преліпо слюбна і була кривава мста за її страдницьку смерть.

XV

Тепер знав, що вдіє, аби вернути собі передану вітцсм і набуту за Дунаєм славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам він палає жаданням мсти, поведе кутригурів за Широку ріку, а вже як поведе, вчинить так, щоб не тільки земля, небо палало вогнивом. Кметі відійдуть там серцем, а відійдуть — знову стануть покірними і прихильними до хана, ладними слухатись всякого, що зійде з його уст, повеління.

З чого ж почне? Скличе всіх і покаже кобилицю, на якій повернулася Каломела, чи утаємничить її повернення до пори до часу, обмежиться тим, що скаже: “Я вволив вашу волю, настав час уволити мою”? Мабуть, що так: спершу покличе всіх у похід і утішить мстою, а вже потім, як утішаться і стануть чулішими до чужого бсзліття, приведе псіх па то місцг, ди поховай жону сіюю, і ск;цни: “Якщо иже Каломела і мертвою повернулася до нас, вона таки не винна. Чуєш, роде мій клятий, воздай належне їй бодай по смерті, коли не вмів воздати за життя!” : Гінці його не барилися гнати комоней у степ, і кметі теж не забарилися відгукнутися на ханів клич. Прибули я мужами, отроками, ба навіть старців прихопили, — всіх, кого ще міг виділити рід, хто був спроможний помститися за вчинені родові кривди. Бачачи те, Заверган не став усамітнюватися з кметями і радитись-напучувати кметів. Виїхав у супроводі чільних мужів наперед примовклої враз раті й звернувся до неї з речницею:

— Кутригури! Вільні сини вільного степу! До вас буде слово моє. Усі ви відаєте, якою славою покрили себе вої наші за Дунаєм і який хосен мали б із того, коли б не злі сусіди. Не тільки багату здобич, ситу землю здобули б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку і благодаті. Та ба, сталося непередбачене: утигури скористалися відсутністю найхоробріших із нас і вломилися, яко найпідступніші таті, у землю нашу. Пішли за димом стійбища, упали мертвими чи взяті в ганебний полон родаки ваші, не стало й витоків достатку в кутригурських родах — табунів комоней, черід корів, отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного урону! Діди й прадіди такого не прощали. Нікому й ніколи! Що скажете ви, нащадки їхні? Схилите перед лихоліттям голови і ждатимете слушної нагоди чи зберетеся з силою і поквитаєтеся з татями, утигурами іменованими?

— Чого маємо ждати? Нем!! Доки гарячі рани, доки палає жаданням помсти кров, веди, хане, на утигурів. Кара і смерть їм! Кара і смерть!!

— Зараз саме час! — силився перекричати тисячі. — В степах давно окотилися і встигли випастись на дозвіллі вівці, розтелились корови, ожеребилися кобилиці, їхні, утигурські, і ті, що взяли у нас. Дозріла й засіяна утигурами нива. Тож і кажу: саме час. Отари, череди, табуни зженемо до Широкої ріки й переправимо на свій бік, ниви та стійбища пустимо за димом. Ліпшої нагоди помститися не буде. А сила в нас є, жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.

— А так! Веди, хане, па утигурів, і хай торжествує мста!

— Хай торжествує мста!

Вони дотримали даного ханові слова. Йшли, як і за Дунай, десятьма тисячами, хоча переправлялися й не купно — в трьох місцях. А вже як переправилися через ІПироку ріку, розбилися на сотні й пішли лавами по всій Утигурії. Палили, як обіцяли, поля, палили й стійбища, займали отари овець, табуни комоней, череди корів і гнали до Широкої ріки. Не було, ясна річ, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли під руку першими. Утинали голови й приказували: “Це за наші рани, це за нашу кров!” Накидали молодшим аркани на шиї і знов приказували: “Будете, підлі зрадники, рабами, коли не захотіли бути родаками і добрими сусідами”.

Тим, що стояли стійбищами над Широкою рікою чи випасали череди корів поблизу ріки, дісталося найбільше, а все ж дісталося не всім. На те вони, утигури, жили на обводах, аби знати, як діяти, коли вторгаються таті, а коли — націлені на поголовне винищення супостати. Поскакали гінці у свої, поскакали й у сусідні стійбища, а з тих сусідніх — ще в сусідні; стійбища знімалися, з чим могли знятись, і втікали в степ, діждалися ночі й дали по всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торішнє чи позаторішнє сіно, усе, що піддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про себе. Багаття їхньої каримсти йшли не лише ііо землі, сягали неба й казали тим кого не посягли ще: йде страшна відплата-згуба. Тож і сталося те, що не раз уже було. Єдиний досі рід без будьчіісї спонуки ділився на два: ті, що могли тримати в руках моча і лука, збиралися в десятки, а десятки — в сотні й поспішали назустріч непроханим сусідам, що стали віднині супостатами, ті, що могли лиш правити комонями та давати серед родаків такий-сякий лад, відходили до Білої ріки й одразу ж, не чекаючи чиєїсь згоди, переправлялися за ріку. Бо відали: коли супостат вторгається у їхню землю з заходу сонця, далі західного берега ріки Білої не піде, коли зі сходу сонця — далі східного берега не піде. На супротивнім боці стоятиме вже хан із воями, а з ханом у супостата буде не та розмова, що з перепудженими стійбищапами, навіть коли вони об’єднані в сотні й стають між утікаючими родаками і супостатом із чужкраю, яко прикриття. Траплялось, ясна річ, усяке. Стійбищ між Білою і Широкою рікою он скільки. Одні вводили в оману кутригурів і досягали рятівного берега, іншим кутригури перетинали до нього путь, і тоді ніхто вже не міг стати на поміч. Вдень гасали по степу вершники — у один, у другий і третій кінець, зупинялися на мить на узвилині чи могилі, приглядалися до околій і знову гнали, мов напіжені, комоней, настигали втікачів чи стиналися з прикриттям, вночі палало все, що брав вогонь. Покарана, як і та, що ждала кари, земля доволі-таки відчутно чула її на собі й волала до неба про поміч. Там ревом непоєної чи недоєної худоби, там — криком конаючих чи тих, що схрестили мечі не на життя — на смерть.

Хан Санділ — муж літній і воїн буваліший, ніж Заверган. Не жахався, чуючи крики нажаханих, і не зневірювався, слухаючи зневірених. Одне знав: питав усякого, хто прибував з-за Білої ріки, де кутригури, скільки кутригурів, що роблять з родами їхніми і товаром їхнім ті, іцо порядкують уже на сплюндрованій землі, а що — кинуті в передні лави, і тут-таки кликав кметів, що стояли на чолі тисяч, і повелівав, куди кому правитися, що діяти доправившись.

Хто тямив у ратнім ділі, тому неважко було спостерегти: хан відає, що робить. Хай небагато там, за Білою рікою, сотень, хай розпорошені вони, все ж здатні відчутно пошарпати супостата і тим збити з пантелику. А збитого з пантелику Завергана легше було заманити в пастку і накрити в пастці. На що він покладається, той задерикуватий зятьок? На ті недобиті тисячі, що привів із-за Дунаю? Видить Небо, зовсім утратив розум зі злості. Та в нього ж, Санділа, мало не вдвічі більше їх! Мусив би знати, перш ніж іти на утигурів, мав би відати, хлопак, що утигури не самотні. На їхнім боці Візантія, а з ким Візантія, з тим і сусідні обри. Усе передбачено, Завергане, на все є домовленість через ту ж Візантію, іменем імператора візантійського. Досить вдатися з чолобитною — і обри будуть тут як тут. Та він, Санділ, не уповає на чиюсь поміч, він і сам упорається з кутригурами. А упорається та прибере до рук — інакше заговорить і з ними, своїми хитромудрими сусідами.

— Хане! — об’явився один, об’явився й другий гінець. — Кутригури, що тримали путь на горішні витоки нашої ріки, круто звернули на полудень, схоже, що йдуть на з’єднання з самим Заверганом.

— А ті, що йшли ближче до моря, де зараз?

— Передні сотні вийшли на Овечий Брід, схоже, ніби ждуть всіх інших.

Хан втішено похитує головою.

— Минавре! — кличе одного з мужів.— — Бери свою тисячу і не дай тим, що вийдуть до Овечого Броду, перейти Білу. Коли ж захочуть з’єднатися із Завергапом, тежж стань на путі і не пусти до Завергана.

— Всього лиш тисячу даєш, бате?

— Там е вже сотні, візьмеш їх під свою руку, як і тих що переправляться з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалік Броду на супротивному березі. З ними, гадаю, упораєшся з повинністю, що її покладаю на тебе.

Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, і вже по тому додав, звертаючись до іншого мужа:

— Ті дві-три тисячі, що йдуть з полуночі, доручаю тобі, Благою. Бери тридцять сотень комонників, переправляйся через Білу і зроби все, аби спинити їх чи погромити — то вже як складеться. Одного не дозволяю — дати їм бодай якусь спроможність об’єднатися з ханом кутригурів. Ну, а хана я візьму на себе.

…Іржали язвлені чи перепуджені січею комоні, дзвеніли, викрешуючи іскри, мечі, хай іноді, все ж чулися ревні гехкання тих, що присмачували удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в січі. Одні не встигали зронити його, інші безсилі були перекричати гамір боролища, а надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так і кутригури. Ненависть ішла на ненависть, а гнів — на гнів. І не було місця для стриму, як не було його й для пощади. Бо зійшлися не на життя — на смерть. Серця кутригурів жадали помсти за вчинену наругу, утигурів же допікала зухвалість кутригурів, здавалось, повержених уже, і повержених упрах. Тож і зчепилися та завихрились у велетенській, ледве примітній для ока улоговині між Широкою і Білою рікою, а зчепившись, не опускали вже мечів і не шкодували стріл. Люто налітали один на одного, як і сотня на сотню, видзвонювали мечами о мечі, падали, потяті чи уражені, комоням під ноги, вихоплювалися з круговерті ті, що вціліли, і знову завихрювались.

— Смерть запроданцям і конокрадам! — кричав котрийсь із Заверганових тисяч і, зібравши довкола себе розпорошених січею воїв, вів їх туди, де, бачив, скрутніше його сородичам — кутригурам.

— Смерть татям-убивцям! — підхоплював його клич інший, і там, де чувся він, посилювався брязкіт мечів, тіснішими ставали кутригурські лави, не просто напирали — потужно вломлювалися в утигурські й примушували їх відступати чи й розступатись.

Улоговина густіше й густіше вкривалася трупом, і комоням все важче та важче було коритися волі живих і не наступити на потятих. А все ж вони умудрялися робити те. І перли, що було приті, вперед — перескакували, і ставали, стримувані, цапки та вигарцьовували на двох — не торкалися, і вертілись, спонукувані удилами та язвлені острогами, в герці — обминали. Хропли лиш та насторожували уші, кидали в усебіч піною та іржали так надривно і дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука і надавала супостатові можливість виграти жадану мить.

Санділ не ставав, подібно Заверганові, на чолі тисяч і не йшов на січу разом із тисячами. Возсідав у сідлі і стежив за бородищем, що вирувало в улоговині. Бо не втрачав віри, бо певен був: звитяга рано чи пізно буде на його боці. Ті тисячі, що мали підійти у вирішальну мить до Завергана і стати в поміч Заверганові, таки не підійдуть: їм заслонили путь, і надійно, а під рукою в нього, хана Санділа, чи не вдвічі більше воїв, ніж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: січа триває з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так і чи довго триватиме це?

— Скачи на боролище, — обернувся до першого, хто об’явився під рукою, — й довідайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час їм податися пріч?

Перший гінець повернувся й сказав:

— Терпіння достойний. Ще трохи — і побіжать. Другий був стриманіший:

— Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть.

“А ви?!” — хотів було крикнути Санділ, та його упередили:

— Хан Заверган нагадував своїм на бородищі: “Кутригурин! Коли ти не потяв трьох утигурів, вважай, що ти не помстився за кров і сльози кровних”. Вони й стараються. Наших, хане, удвічі, коли не втричі лягає більше, аніж їхніх.

“Отак? — похолонув Санділ. — Ну, то стривайте ж”. Він обертається, аби переказати те, що намислив, виконавцям своєї волі, й помічає нараз: на сіверські обводи улоговини, в якій стиналися їхні з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечі, що котилася долом.

“Благой? — піднісся духом Санділ. — О радість! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втім, до чого ці сумніви?”

— Утигури! — обернувся до тих, що стояли позаду. — Нам прийшла поміч. Кметь Благой погромив татей що палили стійбища в полуночних землях, і стоїть он жде нашого повеління. Кліічтс тисячі вірних і вперед, на кутригурів. Здобич ваша і вся Кутрнгурія по звитязі ваша!

Санділ оголив нарешті меча й пішов у передніх лавах. Те збадьорило утигурів, додало їм ратної буєсті.

— Хан з нами, — кричали, — і Небо за нас! Чули, Благой теж підійшов. Смерть свинопасам! Кара і смерть!

Стинались і не розглядалися, аж поки хтось із утигурів не завважив і не крикнув крайнім, а ті — у звихрену круговерть боролища:

— Обрії! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усіх підряд, утигурів і кутригурів!

Поєднані донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполохані вовком отари, й тирлуються осібне, а тирлуючись, силяться стримати обрів, що насідали звідусіль і, певно, не одною тьмою.

— Кругова порука! — чути дужий голос кутригурського хана. — Відходьте на захід сонця й бороніться навсібіч!

Мужам, як і воям кутригурських родів, видно, не вперше опинятися в такій, як ця, пастці. Пробивали собі путь до Широкої ріки, однак не забували й про тих, що насідали на них зусібіч. Мовби збита воєдино лавипа, котилися улоговиною і не дозволяли супостатові роз’єднати їх.

Де поділися утигури, не доглядалися. Тоді вже, як обри вдруге і надійно заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед і порадили не лити даремно крові, спинилися й угледіли: утигури удостоєні тієї ж честі.

— Ми йшли не до обрів! — став перед речниками з супротивних лав Заверган. — Чого їм треба від нас?

— Коли ти і є хан кутригурів, — відповіли йому, — ходи до нашого привідці, він скаже, чого треба.

— Хан не піде, — поспішили заперечити ті з кметів, що були при Заверганові. — На розмову, коли вона конче потрібна і неминуча, може піти хтось із мужів його, таких же чільних і довірених, як і хан.

Обрини не зловтішалися з того.

— Шкода, коли так, — сказали розважливо. — Баян волів мати бесіду лише з ханом. Якщо є страх і недовіра — додали по деякім мовчанні, — пришлемо заложників, теж мужів чільних.

І сумнівались, і досадували, і гнівались не знати на кого, коли лишилисяся без свідків, а чогось втішнішого, аніж то, що звеліли їм, вигадати не могли. Обрів, самі бачили, тисячі й тисячі, прорватися крізь їхні лави годі й сподіватись. А коли так, іншої ради немає: не комусь іншому, Заверганові доведеться йти на Баянів клич і ставати перед ханом Баяном.

Пішов не сам, у супроводі двох кметів і чотирьох отроків. Та й іти випало не якесь там поприще, — мало не всі десять здолали, доки добралися до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало і обурювало всіх: коли наблизились і спинилися, біля намету стояв уже й чекав запросин привідці обрів хан Санділ.

— Старий шакал! — зціпив зуби хан кутригурів. — Що ти наробив? Яку узду накинув своєю татьбою на роди наші!

Санділ зиркнув спідлоба, видно, мав намір відповісти Заверганові належно, та не встиг зібратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено було переказати привідцям ворогуючих між собою сусідів, аби заходили вже й ставали перед очі повелителя великого племені аварів, іменованого в степах антського примор’я обрами.

Мусили перенести освідчення між собою на слушніший час.

Хан не сам був у наметі. По праву руч від нього сиділи три мужі, по ліву — жони (також три), без сумніву — жони самого Баяна. Інші два мужі тулилися біля ханових ніг і значно нижче, ніж возсідав хан і його прибічники.

Як пересвідчилися згодом, то були товмачі.

Літами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай і суворого аж надто, йому можна дати не більше тридцяти. Одначе муж при тілі, як і при силі, ясна річ. По статурі його, по довгих і товстих руках не важко пересвідчитись: коли підведеться, сягне мало не самого верхів’я в наметі.

Удає тільки, що гнівається, насправді он який вдоволений. Тому і вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплів у нові кісники. Якже, так легко, без найменших втрат і зусиль скорив дві раті, слухняними поставив перед себе привідців двох племен. Двох і одним заходом!

Що то скаже, коли заговорить?

— Ханові племені утигурів як і ханові племені кутригурів, — почули зрештою його голос, — не випадає аж надто гніватись на мене і мої турми.

Пождав, доки товмачі вклали до вух обох ханів сказане, і иже потім додав:

— Турми мої змушені були втрутитися у січу між вами бо бачили: ви не розійдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба ні вам, ні жонам та родам вашим як не треба й тій повинності, що покладається на всіх нас волею Неба.

Перший одважився перечити Заверган.

— Ми не просили об тім хана, як і його турми. У нас свої карби на утигурів, і ніяка інша повинність не може примусити кутригурські родії забути про них.

— Знаю. І все ж треба забути.

— Утигури порушили покони предків: будучи нашими кревними і маючи ряд на мир та злагоду, скористалися відсутністю кутригурських воїв і пішли у їхню землю з татьбою, пролили кров наших родів, пов’язали беззахисних і одвели їх на сарацинські торги. За таке розплачуються кров’ю і тільки кров’ю!

— За сим разом хан Санділ розплатиться золотом — тим що взяв із ромеїв за удар своїм сородичам у спину і тим, що виручив на торгах за розпродаж тих же copoдичів.

Санділ вирячив з дива чи з ляку очі, певно, мав намір перечити, та тієї миті заревів, яко поранений бик, Заверган і, позбавлений броні, кинувся на хана утигурів голіруч.

— Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!

— Стій! — Баян підніс руку, і того було доста, аби на хана кутригурів кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навіть Заверганові, молодому і дужому, годі було упоратись: — Утямте собі: віднині ви мої данники. За злочини і провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас від меча і наруги інших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це, кладіть до ніг покору та й будьте вільні, коли ні, ідіть до своїх воїв і готуйте їх до січі. Я й мої турми братимемо це право мечем.

Хани стояли мовчазні й похнюплені. Про те, щоб зібрати зараз воїв і злютувати їх у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно з сусідами, годі й думати. А поодинці ані утигурам, ані кутригурам не здолати обрів.

Поміркованішим, як і личить старшому, виявився хан Санділ. Ступив, осилюючи неміч, крок-другий уперед і тицьнувся Баянові до ніг. Щось бурмотів собі під ніс а Заверган тупо дивився па те і відмовчувався.

— Я тоді лиш явлю покору, — підняв зрештою на Баяна очі, — коли знатиму, скільки золота візьму з хана утиіурів.

— Третину того. що взяв він із ромєїв — тридцять тисяч золотих солід. Ще тридцять піде на наш стіл, решта — йому. Ну, а скільки хан Санділ виручив за розпродаж родаків твоїв, він сам, гадаю, скаже.

XVI

В кінці того літа, на великому зібранні чільних мужів усіх трьох племен хан Санділ передав Заверганові усе, що належало йому і його племені яко покараному татьбою, а раннього поліття обри перейшли через Широку ріку й затопили кутригурську землю як по один, так і по другий бік Онгулу повозами своїми, комонями, чередами корів, отарами овець. Бодай якось потішений стягненою з утигурів даниною люд стетерів з того дива й поспішив удатися до свого хана: як розуміти це нашестя, чи надовго воно?

Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж силився заспокоїти роди: хай потісняться на час. Обри йдуть за Дунай. Коли полагодять з антами та забезпечать надійні переправи, до зими залишать їхню землю. Зрештою, кутригурам самим слід подумати, лишатись чи не лишатися в ній. Давно-бо прагнуть сісти на задунайських землях. Це чи не найсприятливіша нагода. Купно з обрами і перейдуть ту повноводу ріку, і сядуть за рікою. Опісля такої нагоди може й не бути.

— Опісля — так, одначе чи є потреба уповати на цю? Кметь, що брав під сумнів Заверганові наміри, не ховався за інших, виступив наперед і став ждати, що скаже хан.

— Кажу ж, давно прагнули цього.

— Прагнули тоді, як були вільним, нікому не підвладним племенем. А яка є потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?

Заверган не одразу знайшовся, що сказати. “І це правда, — думав про себе. — Та чи є потреба оглашати її при всіх?”

— Я не неволю вас, — старався бути і угодним кметям, і не вельми щиросердним, — не кажу: підемо — і край. Одначе, коли таке жадання було та й зараз, знаю, є, чом не подумати і не зважитись подумавши.

Кметі засперечалися. Одні казали: аби лиш піти та сісти, там побачать, хто в кого конюхом буде, інші вимахували п’ястуками й кричали: ні і ні! Це слушна нагода одірватися від обрін. Не скористатися нею — глупство і тільки.

Заверган лиш посміхався, чуючи те.

“Хай посперечаються, — не став стримувати. — Хай своїм розумом дійдуть, як бути. Те, що станеться цього поліття, може зовсім по-іншому вирішити долю кутри гурів”.

І він не помилився. Обри не залишилися між Широкою рікою і Онгулом, пішли далі за Онгул і спинилися лиш перед Дністром та лиманом. А проте вони й не забули, що кутригури та утигури — їхні конюхи. Тоді, як спала в степу спекотнява, а сонце помітніше та й помітніше стало хилитися до небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв тепер його великоханський намет, усіх чільних мужів і серед них хана Завергана та хана Санділа.

— Імператор Юстиніан, — сказав не без задоволення, — ласкаво запрошує всіх нас, аварів, утигурів і кутригурів, сісти в його землях і стати другою Довгою стіною супроти слов’ян — як антів, так і склавинів. Хотів би почути від мужів своїх, від ханів утигурів і кутригурів, як ставляться вони до цього, чи пристають на запросини імператора самі і чи пристануть їхні роди?

Обри примітне пожвавилися, видно було, вони ждали цих запросин, як і переселення в ромейські землі.

— Імператор лише поселяє нас у себе, — спитали, — чи й платитиме нам за сторожову службу на обводах?

— А то ж як, і платитиме.

— Скільки?

— Сказав, не зобидить, — злукавив Баян, явно не бажаючи називати при утигурах та кутригурах визначену імператором суму.

Санділ, яко буваліший, збагнув те і зважився сказати своє слово.

— Хан утигурів має спершу поговорити з родами своїми. Як скажуть роди, так і буде.

— Я теж маю поговорити, — не став зволікати з речницею-відповіддю й Заверган, та одразу ж передумав і додав: — Хоча майже певен: кутригури погодяться на переселення. Вони давно облюбували там собі землю-годувальницю і воліють сісти на ній.

Баян вдоволено кивнув головою.

— Земля там багата. Я так мислю: саме там, за Дунаєм, ми знайдемо нарешті собі пристанище й сядемо не на літа — на віки.

Він розщедрився на слово, і, може, як ніколи досі. Казан та й казав, де сядуть, перейшовши Дунай, які вигоди матимуть від зим.ті, які — від служби в багатої Візантії, а Заверган слухав ті казання й своб думав: “Знаємо, які щедрі бувають на обіцянки ті, кому конче потрібні чиїсь мечі. Побачимо, якої заспіває ромейський імператор, коли настане час розплачуватися за пролиту на його обводах кров”.

Про себе хан Кутригурії так поклав: нині погоджуватиметься з Баяном, вдаватиме, ніби покірний йому, а дійде до переселення, інакше вдіє. Чи тільки обрам дозволено бути хитрими зміями? Кутригури теж здатні на те. А так, може, ще здатніші, ніж обри.

Снував наперед мислі і тішив себе ними, аж поки Баян не заговорив про інше і не обірвав їх нагло.

— Віднині, — сказав, — і, може, навіки найзапеклішими супостатами нашими будуть слов’яни, і передусім анти. Вони можуть стати нам на путі, коли йтимемо за Дунай, і вже напевно не захочуть миритися з нами, коли сядемо за Дунаєм. Завважте, не хтось інший — ми перетнемо їм путь у благодатну Мізію і ще благодатнішу Фракію. Землі ті будуть яблуком розбрату між нами, таким видимо сущим, що про якесь замирення годі й думати. Тож повеліваю: похід свій за Дунай почнемо з нанесення відчутного удару по антах. Ти, Сумбате, — звернувся до одного з чільних мужів своїх, — підеш купно з ханом утигурів на уличів, ти, Ателю, гуртуй ліпші з ліпших турми, бери під свою руку турми кутригурів і веди тоту з’єднану силу на тиверців. Де-де, а в Подунав’ї анти мають бути погромлені і відкинуті від ріки. Лише це й дозволить нам спокійно переправитися на супротивний бік, а ще бути ситими, переправившись.

Усі бадьорилися, видно було, неабияк певні в звитязі і неабиякі вдоволені з того, що є така сподіванка: узяти в антів усе, що можна взяти мечем та сулицею, відділитися від них широкою, гейби море, рікою, і там, за рікою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситості. Лише Завергана не тішила Баянова обіцянка. Чув, що рече-повелівас, і не вірив тому, що чув. Невже це справді станеться: він, що гостив нещодавно у князя Волота, був так обласкавші князем і винагороджений за обіцянку жити в мирі та зла і оді он якою спроможністю — сходити без будь-якого урону і будь-якої перепони за Дунай, — невже він поводе тепер тисячі на тиверців і їхнього князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли хочуть знати, найпідліша зрада!

XVII

Лодії стояли при березі безладно, точнісінько так, як тоді, коли їх викидає на берег хвиля. Якби не дим із колиби та не розстелені на піску снасті, можна було б подумати, що на рибальській стоянці тиверців ані лялечки.

— Агов! — кличе комонник. — Чи є тут ті, що живуть із моря й нікому не зичать горя?

Від колиби, як і від лодій, ані словечка.

— Поснули чи мор вас узяв? — міркує вголос той, що над’їхав.

Зліз із огира й попростував до рибальського житла.

— Питаюсь, чи є хто? — заглянув у проріз без дверей і, помітивши — таки поворухнувся котрийсь на ложі, сказав тільки рибалкам знане: — Рід славен трудом. — І ратним подвигом. — відповіли з колиби. — Ти, Вую?

— Я. А де ж решта, що не бачу?

— Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.

— Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?

— А то ж як.

— То сідай на мого огира і скачи до них. Скажи: Перун замоложує небо хмарами, обіцяє горобину ніч.

Ті, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого пристанища в побережжі, бо те, що переказав їм Вуй, обіцяло не вольготність — темінь і блискавиці.

— Це напевно? — запитали. — Чи й за сим разом лишень нахваляються?

— Більше ніж напевно. Аварський хан повелів одному з своїх татей-привідців іти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами — на уличів. Ті, другі, скажете, ударять від порогів, бо так воліє утигурський хан.

Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодій і підняли на ній вітрило.

— Дме острія, — сказали тим, що правилися до рідних берегів. — Скористайтеся нею і сьогодні вже постарайтеся бути в Білгороді.

— А то ж як.

Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з’яві в пристанищі з Білгорода вихопилося кілька комонних і погнали вздовж лиману на сівер — одні в Тиверську, інші в Улицьку землю — з тривожною вістю: обри ідуть.

І пішла гуляти та вість від оседку до оседку, від весі до Весі. Тиверці лише настрахані були обрами, а уличі й павналися вже їх, надто ті, що сиділи ближче до Дніпра й сусідили з обрами. Ішли в поле й доглядалися, чи немає їх по ярах та байраках, лягали спати — дослухалися, чи не скрадаються, прикриваючись темрявою, спали і тих же обрів бачили. Бо таки часто навідували їхні оселі. І напередлітті, і серед літа. Тепер маєш: турмами ідуть. Боженьки! В такий час і в таку годину. Та поселянин же тільки-но зібрав на ниві збіжжя, перевіз його до овина й започаткував веректу. Що вдіє з ним і куди подіне його, коли йдуть обри? Община велить мужам сідати на комоней і їхати на обводи, старійшини велять жонам та їхнім дітям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальні, а дальніми — в найглухіші закутки землі. Що ж буде із збіжжям, халупою, всім, що покидають у халупі та на подвір’ї? Невже візьметься вогнем і піде за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всіх. Де тоді житимуть і з чого житимуть? І лишатись та боронити добро своє теж не випадає. Чи від таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна оборонитись? Єдина надія на ноги та на темні ліси далі від торованих путей, а тут, в оселях та в подвір’ях, — на щасливий випадок. Як не багато тих обрів та утигурів, не всі весі сплюндрують, десь та залишаться слов’янські оселі непограбованими, а збіжжя — пригодним для веректи.

— Не йдіть торованими путями, — надоумлює стариня, — обминайте їх, дітки. А не можна буде обминути, прислухайтеся до матері-землі. Вона, годувальниця, і там не полишить вас напризволяще, заздалегідь дасть знати, є погоня чи немає.

— А ви, дідуню?

— Я берегтиму оселю. Куди мені в мої літа?

І вмовляють, і плачуть умовляючи, — дарма. Хіба зважать на вмовляння, коли то правда: куди їм у їхні літа?

Доки сидить по своїх оседках, ніби й мало його, люду поселянського. А рушив, йой, немає тому рушенню людському ні кінця ні краю. Одні втікають від обводів, куди ось-ось прийде супостат, інші йдуть при повній броні на обводи, аби боронити їх чи бути звідунами княжими, давати тисяцьким вижі про наближення супостата. Бо гряде безліття, бо нікому не хочеться стати жертвою в круговерті, що її іменують чужинським вторгненням.

Князі антські не менш потривожені тим, що діється на обводах їхньої землі, аніж поселяни. Бо діється невтішне, тс, чого годі було сподіватися зараз. Он скільки літ живуть у мирі та злагоді з Візантією, уклали ряд і дотримуються ряду — не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями землю. Вони, апти, глдлліт, що іт далі так буде. А ромсї, виходить, не вірять, що так буде, обрів кличуть і саджають не де-небудь, супроти антів — у Скіфії. Так настрахані вторгненням склавинів, певні, коли підуть через Дунай ще й анти, не вистояти їм у землях між Дунаєм і Теплим морем, чи хтось обмовив антів перед ромеями?

Було чим тривожитись, чуючи вісті з обводів. Най то правда, що обри йдуть у ромейські землі з доброї волі імператора. Та чому вони прокладають собі путь через Антію мечем і сулицею? З власних побуджень чи за повелінням імператора? Хіба не можна було домовитись і піти за Дунай мирно? Чому зрештою ціляться на Задунав’я, а спрямували турми не лише на Дністер, а й у землі уличів?

Тривога прискорювала час і гнала гінців землями Тивері, Уличі, на далекий Волин та Іскоростень, на Київ. Не розминулась вона і з тими, що були знані серед росів та уличів як втікачі з Тивері, а то й просто втікичі, як іменували деякі сусіди. Наймення те спершу обурювало переселенців — се з якого ж дива вони втікичі? Та з часом звикли до того і вгомонилися. Полян та росів теж не ділять на одних і других. Уличі та тиверці іменують росами, а дуліби ще інакше — русами. Чи в імені суть? Важить інше: їх, втікачів, не зовсім обійшла доля, мають землю-годувальницю і затишне пристанище серед свого, слов’янського люду. Хоч саме переселення і перші літа по переселенню не завжди є бажання згадувати. Ано, нелегко далося їм тоте переселення, як і все, що мають на обжитій за півтора десятка літ землі. До кінця віку свого пам’ятатимуть: були часи, коли хотілося заснути і не прокинутись.

То тільки за літа марилося: коли вже пішли з своєї землі, мають відшукати ще ліпшу — таку, що буде і годувальницею, і мироносицею. Що далі було до зими, то ненадійнішим ставало те марення. Довго, аж надто довго та зморно долали безпуття, що лежало між нижньою Тивер’ю та Россю, а прийшли в Полянську землю, власне, на її обводи по Росі, довелося стати й випасати худобу, доки князі перетрактовували та розмислювали, як бути відселенцям: іти далі чи доста вже. Минуло днів та й днів у тотих роздумах та перстрактаціях, надійшла та пора, що казала всім: коли не станете та не подбаєте про житло, не заготуєте сіна комоням, всій іншій худобині, що маєте при собі, можете і самі загинути, і товар погубити. Та й поляни не радили йти в радимичі, тим паче на Ільмень.

— Доки доправитеся, — казали, — випадуть передзимні дощі, розіллються ріки, і води їхні можуть перетнути путь вашу на Ільмень. А якщо й не перетнуть, то затримають до білих мух. Де сховаєтеся від них, коли на Ільмені не виявиться схованок? Завважте, вас он скільки, а тварі з вами ще більше.

— Що ж дасть нам Київ, поляни пороські, коли сядемо в обводах їхньої землі? Чи буде чим перезимувати і чи буде де перезимувати?

— На все,чого хотіли б, уповати не випадає, — була одповідь тих, кого князь Острозор послав на розмову з відселенцями. — Одначе й напризволяще не полишимо. Перше, що обіцяв князь Києва, — дати землю, від якої матимете опісля добрий достаток. А ще обіцяє прислати в поміч вам поселян своїх, покладе на них повинність спорудити до зими купно з відселенцями бодай кілька придатних для зимівлі і оборони городищ. Решта люду вашого піде на зимівлю, як і на прокорм, по весях полянських. На те також буде повеління князя.

Богданка поривало запитати, де ж буде та земля, що її обіцяє князь відселенцям. А проте не хотів виглядіти аж надто зацікавленим.

— За те велика дяка князеві від усіх нас, — зайшов здалеку. — Правдиво кажучи, чогось іншого ми й не бажаємо. Одне хочемо знати: яку повинність покладає на нас князь за сю щедрість?

— Ту, що й на всіх поселян своїх: обробляти землю, жити з землі й боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.

— Ну, а земля, якою винагороджуєте пас, де вона?

— В Зароссі.

Богданко чи то не вірив, чи не міг втямити, де це, і змовк на довше, ніж личило б.

— Там, де й нині ми?

— До певної міри. Коли точніше, між росами і уличами. Будете в сусідстві з нами і недалеко від родаків своїх, тиверців. Коли виникне потреба в помочі, за кілька переходів будете на Дністрі.

Ліпшого, здавалося, й сподіватися годі. Ано, скільки думали про поселення в землі Полянській, стільки й потерпали: коли й зроблять тану ласку, то поселять не інакше як за Дніпром, ближче до степовиків-асійців і недолі-безліття, що підстерігає всякого, хто зважиться бути їм сусідою. А князь Острозор он як розмислив: не висуває їх яко щит свій на схід, поселяє між росів та уличів і разом з тим не так уже й далеко від рідної Тивері.

— А що скажуть ті уличі і ті роси, — вдався до речників кпяжої волі, — котрі, хай і рідко, всо ж сидять па сій землі?

— То біглий люд. Та й скільки його? Житиме між вас, то муситиме й коритися вам.

На тому стали, та тим не вичерпали свого безліття. Князь Богданко — а від так і залишився князем для відселенців — почав із того, що об’їхав із привідцями тисяч даровану Києвом землю і визначив місця для забудов: передусім — княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим — городищ та сторожових веж.

— Ділю всю пущу, — сказав по тому, — на десять вервсй і посилаю в кожну з них по тисячі отроків і тисячі отроковиць. Кому яка випаде, визначить жереб. А вже як визначить, підете кожен у свою вервь і спорудите городище для верві. Про все інше дбатимете, обживаючи пущу.

Вони й пішли, спонукувані сподіванками, та ще тим, що не самі йдуть, у поміч стають найближчі сусіди з полян — роси. Та що могли спорудити за коротке, мов заячий хвіст, передзим’я? Єдине, на що спромоглися, — звели гридниці на місці майбутніх городищ, кілька теремів — для тисяцького, сотенних, сп’яли сякі-такі затишки для корів та комоней. Далі пішли передзимні дощі, нагадав про себе морозко, і поселяни з надроських околій сказали їм, переселенцям: “Доста. Більше не можемо пособляти вам. Свої діти і своя худоба є”.

Воно ніби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?

Те саме сказали й тисяцькі, зібравши всіх на мале віче: що вдіємо, содруги? В житлах, що спорудили, може пересидіти зиму лиш половина. Чули, не жити — пересидіти. Куди подінемо решту? Пошлемо на постій та прокорм до сусідів у надроських околіях чи покладемось на те, що не всі з нас сидітимуть та грітимуться біля вогнища, й залишимося при купі? Завважте, доки одні відігріватимуться в гридниці, інші мають поратися біля худоби, ще інші добувати для себе і всіх нас живність у лісі, стояти на чатах. Пай так і буде: зимуватимемо в тісняві, зате при купі, чи підемо по чужих хижах і на чужий хліб?

Багатьом пригадалося тієї миті, як неохоче ставали роси в поміч, скільки було нарікань на князя свого за те, що силою посилав їх за Рось, тож багатьох відвідало й вагання:

а чи не скажуть те саме, якщо не гірше, роси, коли попросяться до них на постій! Йой, то ж он яка мука і який сором — іти і проситися! Є ж бо не хтось там — діти слов’янського роду, а в слов’ян віддавна було за ганьбу заглядати в чужі руки, сподіватися від когось милостині.

— Не посилай нас, тисяцький! — перші відчули біду й озвалися отроковиці. — Що буде, те й буде, най буде між своїх. Младомладі-бо є і дужі, якось перебудемо зиму.

Князь та й тисяцькі не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки переселялися та терпіли купно муку на неходжених путях, багато хто з отроків обрав собі суджену, а отроковиці суджених. Як роз’єднати тепер таких? На диби стануть, коли силувати, і хто відає, чи скоряться. Сказати, най ідуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живність по пущах, заготовлятиме паливо і стоятиме на чатах? Ті, що залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.

Всього назналися тоді. І їли впроголодь, і тіснилися так, що дух спирало від задухи, і спати нерідко доводилося просто неба, при одному лиш багатті. Не раз і но двічі доходили до того, що ладпі були заснути і не прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислі: добре вчинили, що не пішли на постій та прокорм між чужий люд. Роси, як і уличі, таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простір для ловів, тепер не мають його, втікичі посіли. Не просто обмовляються, зумисне іменують так: не переселенцями чи відселенцями — втікичами. їм натякають, а то й промовисто кажуть: тиверці ми, — дарма, відвернулися й знову своєї: “Колись було в Зароссі пристанище і людові, і звірові, тепер, як об’явилися там втікичі, нікому й нічо немає”. Най перше літо й першу зиму йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п’ять те саме. А Пек вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав’язли їм у зубах. Княжі гінці, коли їдуть, кажуть уже: “Правлюсь до втікичів” або ж: “Повертаюся із втікичів”. Ріку навіть, по якій ідуть обводи їхньої землі з боку уличів, іменують не інакше як Втікичем.

Тим із них, що народилися тут і виростають, може, й байдуже: втікичі то й втікичі. А всім старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й заболить: чом так? Чи вони завинили, втікаючи від голоду? Чи то ганебна була втеча?

Рани сердечні, як і рани телесні, навіть заживаючи, лишають рубці. І все ж вони — лише рубці, не рани. Минали літа, що далі віддалялася в часі тота зимівля серед пущ, то менше відчутнішими ставали. Та чи й могло бути інакше? Ті, що вирушили з Тивері отроками та отроковицями, стали мужами і жонами, обзавелися оселями, щебетливими дітьми. А в кого є своя оселя і свої діти, що тому прикрощі і що болі, тим паче, що вони зарубцювалися і не допікають уже? Відтіснили ліс від осель — і мали подвірниці, із лісу ж робили роздерті, із роздертей — ниву, засівали її зелом, кропили потом та й жили, най і поволі, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась на подвір’ї худібка, зарохкала льоха, об’явилося птаство. До всього й князь полянський дотримав слова: на цілих десять літ звільнив їх, втікичів, від димного і релейного, коли і взяв щось із їхньої общини, то лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим і другу зиму, аби мали чим зазеленити подвірницю, засіяти ниву. А земля по Втікичу он яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер’ю, все ж щедро світило над нею сонце, і Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати медоносними дощами. А де яре небесне світло, де медоносні дощі, там щедрі врожаї, сподівана благодать. Най не йменували їх славним ім’ям праотньої землі — синьоокої Тивері, дарма. Зате он як стали вони, переслідувані голодом вигнанці, на ноги, як вольготно відчули себе, не обтяжені цілих десять літ даниною, не несучи ось уже шістнадцять літ жодних ратних повинностей, окрім сторожових. Воістину правду казав князь Богданко: найліпша та земля, що дає спроможність жити в мирі та благодаті.

Літо — щедра пора для поселянина, а поліття — і поготів. Зібрано і звезено до овинів збіжжя, настав час орати й знову засівати ниву, а вже по тому, як буде засіяна вона житом-пшеницею, візьмуться за ціпи й вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спішна робота, коли бути до кінця щирим, не є вже робота — сама утіха. Бо гупаєш ціпом — і на власні очі бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твій труд, засипаєш яре зерно в берковці чи підкліті — і чуєш, яка теплінь зроджується в серці і яка радість-спонука йде тілом, передається родині, оселі, а через оселю — добрим духам, що заселяють її. Чи з тою щедрою порою може зрівнятися якась інша? Чи то не є воно, блаженство із блаженств? Присяйбіг, що так. Бо не волієш ліпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.

За шістнадцять літ, тцо минули по відселенню, так угомонилися па терені нової землі, далебі, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безліття. А воно таки відшукало їх і в відселенськім Зароссі, постукалося до кушт і тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, світлі та гожі дні — лиш даровизна людині за всі її муки-безліття. Вони — гості в оселі, і гості вельми прохані. Гінця, що над’їхав до Росі й став питатися броду, не забарилися примітити на супротивнім боці, а примітивши, й зацікавилися, хто такий, чого йому треба у втікичів.

— Від київського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Біда гряде, людове: обри ідуть.

І пішло, і покотилося долами; від оседку до оседку і від городища до городища: обри ідуть!

— Чи то ж правда? — не повірив Богданко. — Були гінці з Тивері, від уличів, а вчора об’явився нарочитий муж із Волина. Сказали, більше ніж правда. Одні турми обринів купно з кутригурами пруть на Дністер, у землі тиверців, інші разом з утигурами йдуть від дніпрових порогів на весі і городища уличів.

— Довго нахвалялися і таки пішли. Яким же буде чи є вже повеління князя Острозора?

— Велить взяти з собою три тисячі воїв і не пізніше як через седмицю бути під городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю і купно з ним рушите назустріч обрам, що йдуть від порогів. Решта, казав князь, най сторожить обводи землі з боку уличів. “Чому ж не на Тивер?” — загадався Богданко, та одразу ж і заспокоїв себе: хіба і без тлумачень не ясно? У поміч Тивері підуть дуліби, а в поміч уличам іде Київ і всі, хто Києвом.

— Перекажи князеві: у визначений ним час буду з воями своїми під Звевигорою.

За гінцями діло не стане. Гінці одразу і чимдуж поскаь по всіх вервях і покличуть кого слід. А тим часом явь на Втікичах має подбати, аби зібралися сотні щопідуть з ним, подумати, кого із чільних мужів візьме з собою, кого залишить замість себе. Похід є похід, там не переінакшиш уже і сам в усі кінці не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного супостата, когось — супроти іншого. Та й тут, на Втікичах, всяке може статися. Обри — плем’я чисельне і заповзяте. А з ними йдуть ще й та кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями і на Втікич та Рось. Хтось має вийти супроти них, заступити собою городища і люд, що в городптцах. Cе теж вагома повинність. На кого справді покладе іі? Таки на жону свою Зорину? Більше, далебі, й ні на кого. Зорина не раз уже лишалася за мужа свого на Втікичах і мудрістю та твердістю норову поваги і честі заслужила в поселян. Тоді, щоправда, він, князь, був недалеко. Кликнула б — і був би тут як тут. Звідтам, із боролищ, не покличе вже. Коли щось станеться, самій треба буде приймати рішенець й ставати з супостатами на прю. В січу, скажімо, не вона вестиме, поведуть інші, хоча б і Бортник. А ось рішенець Зорина прийме не гірший, ніж Бортник, коли не ліпший.

Он вона простує вже до нього. Певно, довідалася, чого приїздив гінець із Києва, і встигла перейнятися занесеною на Втікичі тривогою. Очі неприховане збентежені. І подив, і страх, і подружня вірність ячать у них. Як і на всім її воістину сонцесяйнім виду.

— Богданку, невже се правда?

— На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, ідуть обри. І не самі, сусідів теж ведуть супроти нас.

— Йой! Що ж то буде з Тивер’ю і що з нашими кревними в Тивері? Кривава десниця обрів упаде передусім на них.

Заглядала у вічі й питалася, а питаючись, ждала. І не хотів би осмучувати таку аж надто осмучену і ліпотну в осмуті, та що вдіє?

— На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише па Тивер, па уличів теж, ба не так і далеко звідси — від порогів.

Аж скинулася, злякана та подивована.

— Що ж велів князь?

— Іти з ним на пороги.

Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примітне більше убита сумними вістями, аніж можна було сподіватися від неї.

— А я поклала собі, — зітхнула сумовито, — хоч безліття пособить побувати в нашім Веселім Долі, довідатися, як там мати, що з матір’ю. Коли не я, то ти, гадала, побуваєш.

Пождав, доки зведе опущені в сум’ятті очі, і ще довірливіш заглянув у них.

— Наберись терпіння, жопо. І мужності також. Перебудемо се нашестя, стане по біді, повезу тебе і до нашої Тивері, аби побачила бодай раз іще Веселий Діл, матір свою та як. Іншим, іншим муси клопотатися: Втікичі, окрім тебе, немає на кого полишити.

— Так сутужпо з мужами? — І сутужно теж. Одначе зважаю передусім на інше: знаменно має бути. Тобі в мою відсутність більше, ніж комусь, віритиме люд.

Не зраділа сій його речниці, одначе й не перечила, вислухавши її.

— Се не те безліття, Богдапку, що його так легко та швидко можна перебути. Чую серцем, не те.

Мав би потішити чимось своє солодашко, таке ліпе та гоже в розквіті літ. А чим потішить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в її літа не годиться печалитись? Пробі, аате он які літа в її матері. Зоринка, може, й перебуде се безліття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те, мабуть, і печалить жопу, як печалить і провина перед матір’ю. Чи то ж жарти: пішла з ним супроти її волі, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще. Усе, здається, має на Втікичах: землю-годувальницю, таку щедру на віддачу, що лишається тільки засівати її та радіти винагороді за свій труд, діток он скількох — трьох синівсоколів і двох доньок, маєтність, не кажучи вже про те, що винагороджена привільним життям, мужем, що є чи не найбільшою поруч із дітьми втіхою та окрасою в її житті. А те, Що вчинила із матір’ю, не дає Зоринці спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та похвалилася, в якій злагоді живе з мужем своїм, як втішена дітьми — може, тоді вгомонилася б і так часто не згадувала б Тивер, своїх кревних у ній. Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гінцеві від князя Острозора вирік би громоподібно: “Я обіцяв своєму людові мир і злагоду. Не волію іти на обрів. Не піду!” Та що вдіє, коли примушують ламати дану колись обітницю. Ще кілька днів — І до стольного города на Втікичах донесеться навальний тупіт аварських та утигурських комоней. В усякім разі, Може донестися.

Стольний город… Що з ним буде тоді? Не має ж ані .міцних стін, ані інших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем, що йому вже й ваймення се дали — Дитинець.

— Післязавтра, — сказав Зорипі, — зберуться на місті під Городом ті, що іідуть зі мною, і ті, що залишаються боронити землю по Втікичу, під твоєю орудою. Будь готова, Жоно, взяти їх під свою руку й стати привідцею їм.

XVIII

Вкотре вже пересвідчується князь Волот: як добре, що анти мають по сусідах своїх послухів. Що було б і як оберталося б, коли б ті сусіди об’являлися на обводах Тиверської землі зненацька? Присяйбіг, чи не те саме, що й за першим приходом Хільбудія. А попередженому он як вольготніше. Давно розіслав гінців по вежах та городищах, спорядив туди, де може бути сутужне, загони своєї дружини, ось-ось збере й вийде супроти степових татей із раттю ополченською.

Сторожові вежі навряд чи зашкодять переправі обрів через Дністер. Об’єднатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож і повелів їм — передусім стежити за пересуванням обринів, доповідати князеві, скільки їх, куди простують. Коли ж підуть через ріку, нав’язати січу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що переправляться, не захоплюватися січею з нерівною силою, заперти ворота й боронити вежі та гридниці до останнього.

І кутригури, і обри не такі, ясна річ, бевзі, аби правитися в чужу землю там, де їх ждуть. І вивідають найслабші місця на Дністрі, і наблизяться до тих місць непомічені. Тож і тривожно в князя на серці, через те ані собі, ані тим, хто виконує його волю, не дає супокою. Шле гінців у один, шле в другий, шле й у третій кінець та мислитьрозмислює, де може бути вона, переправа його супостата.

Сталося не найгірше: першими йшли кутригури і обрали для переправи пологий берег нижче Закрутської вежі. На нього вигідно було стати комонним, що вийдуть з ріки, як вигідно й рушити потім углиб землі Тиверської, та то було сподіване місце, там на супостатів ждали. Тож коли заворушилась на світанні сіра пелена супротивного берега, а невдовзі пішли в Дністер комонні лави, їх зустріли стрілами. Доволі густо й прицільно, бо там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози перепуджених. Та чи не найбільший безлад у річковій течії вносили комоні. Одні тільки іржали й билися в корчах, інші, схарапудившись після дошкульного ужалення, розверталися, напирали на задніх чи кружляли перед ними внетямлено.

Кутригури теж не покладалися на несподіванку: тих, що пішли через Дністер вплав, підтримували стрілами лучники. Та що їхні стріли, коли тиверці сиділи у схованках — хто за деревом, хто за каменем, хто прикривався матір’ю-землею. То вік мореходом, як кутригурські комонники таки дісталися тиверського берпа й змусили оборонців вийти із схованок, стати при воді, аби не дали супостатам вийти з ріки, стріли їхні дошкуляли,— і немало. Поки що на них не зважали, бо виділи: не до обережності тут. Кутригури долали Дністер у кількох місцях і скрізь — лава за лавою. А то мала утіха. Як не вигідно боронитися тиверцям, їх все-таки обмаль; тим же, що йшли з-за Дністра, не буде, здавалось, кінця-краю, і хто відає, як обернулося б, чи не стенулися б оборонці улоговини перед нерівною силою, коли б хтось із кмітливих не підготував степовим татям пастку, від якої у них полізли з дива на лоб очі та так і залишилися вже німотно подивованими.

Доки сотня Закрутської вежі боронила купно з ополченням ближніх весей тиверський берег, а гінці гнали комоней до князя й волали про поміч, поселяни горішнього городища в’язали спішно нарубані при березі колоди в дараби й тримали їх до певного часу на припоні. Коли ж звідуни, котрим велено було стежити за січею в улоговині, дали з вежі знак: у наших скрута, таті ось-ось здолають їх, поселяни обрубали сокирами линви й пустили дараби за течією — так, щоб одна йшла ближче до тиверського берега, друга — далі, третя — ще далі.

У вихорі гарячої січі, тоді як одні трималися з останньої сили, інші напирали й бачили: вони ось-ось візьмуть гору, на дараби на зважили, правдиво кажучи, їх не помітили. Тоді вже нагледіли й заволали не своїм голосом, як тоті безмовні страховиська наблизилися до кутригурських лав, дужо і невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрічі з ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па дарабу, та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила і спритність не всім ставали у пригоді. Минуло кілька миттєвостей — і дараби зім’яли, розкидали чи накрили собою кутригурів, накрили і їхніх комоней. Ті ж, що лишилися при однім і другім березі, не мали вже спроможності щось вдіяти. Тиверці ж, бачачи, що робить Дністер і дараби па Дністрі з кутригурами, навпаки, возбуяли духом і кинулись па непрошених.

— Слава! Слава! — кричали що було сили. — Наш Дністер за нас. Він переяв у кутригурів змогу! Вперед, витязі! За нами слава, за нами переята змога!

— Перемога! — відлунювали придністровські кручі, відлунювали й серця тиверців, і жадаючи, і сподіваясь її. Бо кутригурам, що прагнули тивгрського берега і стали тепер мізерними рештками при березі, було не до мислі про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тім од стріл, молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим і неушкодженим, інший підносив руки і мовчки а чи вголос благав пощади. Ті ж, що тирлувалися по другий бік Дністра, завагалися, іти чи не йти їм на поміч. А поки вагалися та мислили, що можна вдіяти зараз, наспіли добірні сотні княжої дружини й поклали край їхнім ваганням. Комонних тиверців була тьма, усі при повнім ратнім обладунку, і, може, саме тому видавалися такими, як знав їх світ, як були начувані про них у світі: воістину антами.

XIX

Доки тиверська рать виходила на пониззя Дністра й норовила заступити собою усі можливі переправи, а приголомшені невдачею обри та кутригури ламали мізки й силились дошукатися, де і як можуть переправитись на супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь і опинитися з своїми дулібами та двома тисячами древлян під Черном.

— Що обри? — поцікавився у воєводи. Той не барився з одповіддю. Знав-бо від вістунів, де нині обри і чого слід сподіватися від них.

— Полонені, як і наші послухи, засвідчують: спинилися поки що. Одначе від свого наміру піти за Дунай не відмовилися.

— Чому ж ідуть з мечем і сулицею? Чи їх не пустили б, коли б ішли, як ходять усі, — мирно?

— Про те не відаємо, княже. Нас, тиверських мужів, дивують не так обри, як ромеї. Мають із нами ряд на мир та злагоду і кличуть супроти нас обрів.

— Як то супроти нас?

— Бо поселяють їх на обводах, що сусідять із антами, а не з склавинами, — у Скіфії.

Добрит замислюється, зрештою велить покласти до нього сина Ідаричевого — Мезаміра.

Кому-кому, а князеві се вторгнення і зроджена вторгненням тривога далися взнаки. Чи то літа хилять до землі, чи недуга. Доки сидів у Волині та благоденствував у затишку, що його створювали розкидані на тисячі поприщ непрохідні та напівпрохідні пущі, і бадьорився, і виїздами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверців — і ледве доправився до Тивері. Може, не одразу, все ж недвозначно відчув, який він застарий для далеких мандрів, тим паче для ратних виправ. Мало не розтрусив себе в путі. Такий, що ліг би оце в пуховики й відлежувався б день-другий. І дихати немає чим, і поперек не годен зігнути, а зігне — не випрямить.

Де вони взялися, сі обри. Не було б їх, далебі, віку дожив би у мирі та злагоді. Бо таки дбав про них. Хай не для всієї землі Троянової, для люду дулібського надійно домігся супокою. Бо коли й посягав хтось на антів, то йшов не далі Тиверської, Улицької чи Полянської землі, коли й постигали безліття, то постигали тих же тиверців, полян, уличів та ще воїв-дулібів, що йшли на поміч своїм сусідам. Люд дулібський ані до нього, ані за його, Добритової, пам’яті пе знав чужинських вторгнень, як і спустошень, що їх приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебі, й ціну йому. А втім, чи так уже й втратив? Безпечні єсть його дуліби, се правда. Князя ж свого он як почитають за те, що добрий є, що вміє подавити в собі гординю й стати вище гордині, коли йдеться про мир і благодать. Наймення дали своє замість отнього — Добрит і тим нерідко схиляють до неї — доброти. Не раз і не двічі утримував себе, радив яко старший іншим князям землі Троянової: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стіймо на тому, що заповів нам праотець роду нашого — віщий Троян. Хіба не вона, доброта, брала гору і тоді, як він стримував князів соузних родів від спокус, і тоді, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому є глузд? Наполягли: треба скористатися схильністю ромеїв до миру і укласти з ними ряд на мир і злагоду — послухавсь і уклав; сказали: задави в собі спокусу, стань вище від спокуси — піти разом із склавинами за Дунай і сісти на землях ромеїв — знову вчинив, як хотіли. Пішов на розбрат із склавинами, а таки не спокусився на ту найбільшу із усіх спокус — замати там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повідає тепер, чий віщий розум здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? І пішов би за Дунай, обри ударили б у спину, і не пішов — — теж ударили. Єдина вигода — таки не в спину. Тоді мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи очей: пощо чините так? І не тільки обринів, а й ромеїв. Затим і кличе Мезаміра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими ділами обрів.

XX

Підстав для радощів в Уліцькій землі було мало. Ополченню, що прийняло на себе навалу татей із чужкраю, пощастило всього лиш стримати їхні передові сотні. За тими сотнями йшла тьма. А тьмі окольне ополчення безсиле заступити путь. Такий заступ міг виставити лише князь.

На нього давно уже сподіваються на обводах. Городищанські старці те й робили, що посилали набрані по весях сотні в поміч тим, хто стояв у передніх лавах і силився зашкодити як обрам, так і утигурам. А князь Зборко зволікав чомусь. Така задовга путь у нього від стольного города до придніпровських обводів чи таке забарне збирання? Пробі, йому, здавалось, найпростіше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней та й подався на зближення із супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей із чужкраю в глибинні верві Улицької землі — пагуба й безліття, і не лишень для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем і димом весі, плач і стогін ідуть землею — від тих, що розлучилися, заарканені, з кревними, і тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба швидше ісполчатися всім і стати стіною. Чуєш, княже, стіною, коли не хочемо погибелі усьому і всім!

Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кістьми й супостата свого клало поруч, не відаючи в передсмертну годину, що князь неподалік уже, став табором і робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську там, де вигідно буде і стримати обрів, і вийти на них із табору, коли настане його час.

— Що обри? — питає кожного з гінців своїх. — Де нині обри?

— За Сайгаковим байраком, княже.

— А утигури?

— Утигури спинилися, стримувані ополченням, не далі ста поприщ від нас. Одначе заступ ополченський ненадійний. Ось-ось зіпхнуть його і підуть всією раттю.

Один повідав так і другий теж: обри націлені йти в Улицьку землю своєю путтю, утигури — своєю. А полян із росичами та втікичами нема та й нема.

— Звідки мали останні вісті від князя Острозора?

— Із верхів’я Жовтої ріки.

— Мав би бути вже.

Про те, що в поміч уличам ідуть поляни, знав не лише князь, відали й ті, що стояли близько до князя, а від них дружина, ополчення. Тож мало в тому дива, що всі уповали на появу полян, оглядались і питалися подумки, а чи один у одного: “Не запізняться?” Видять боги, тільки б не запізнилися, все інше складеться, як треба. Он яка рать ісполчилася, як надійно обсіла вона путь, що її утигурам не минути. По один бік від долини — глибокий байрак, по другий — ліс, яким комонним утигурам не проїхати. Підуть, коли йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тільки долиною, а вийдуть на долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане воЇв, аби не пустити їх уперед, засипати стрілами з лісу і байраку, аби знесилити чи й потяти до решти на тамтій долині. Най тільки складеться так, як мислить собі, далі сієї долини утигури не підуть. А ось із обрами не втямить, як вдіяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте і стійте супроти обрів на смерть, доки упораюсь із утигурами? А чи зарадить се біді, порятує виправу? Коли б то була певність, що вистоїть ополчення. Йдуть-бо ті каторжні обрини осібною путтю і неблизько звідси. Супроти них треба кидати й осібну рать.

Аби бодай на день, на два віддалити січу, що її ось-ось мали нав’язати його раті утигури, послав кілька сотень ополченців у поміч тим, що стояли супроти них уже за п’ятдесят поприщ від табору. Вони й допомогли ополченню вистояти ті кілька днів, що їх потребував князь Остроаор, аби добутися нарешті до вибраного уличами місця для боролища.

Поява полян неабияк піднесла оборонцям землі Троянової буєсть ратну. А піднесена буєсть — ще одна рать, : най і незрима, все ж сутня і он яка жадана. До сліз раділи, обіймаючись, мужі, не ховали утіхи-вдоволення і вої. Галасували на всю околію і не зважали уже на те, що їх почують околії, що про них можуть відати ті, кому не на’ аежить відати.

. Князі зустрілися далі від усіх й одразу ж заговорили про грядущу січу.

— Обри не випадково вчинили так, — запевняв князь Зборко, позираючи передусім на Острозора. — Вони затим і пішли осібною путтю, аби роз’єднати наші сили і здолати поодинці.

— На Тивер теж послали осібну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити нас, антів, єдиними.

— Зборко ствердно кивнув головою.

— То як мислять собі князі січу з ними? Підемо па поводі в обрів і роз’єднаємося чи вдарим купно на утигурів, а затим так само купіно на обрів?

Князі Полянської землі переглянулися. Видимо, не передбачали, що їх спитають про це: йшли-бо на поміч, не в привідці.

— Як далеко звідси обри і як — утигури? — поцікавився Богданко.

— Утигури не пізніше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрів, гадаю, мало буде й трьох діб.

— Скільки одних і скільки других числом? — ожвавився Острозор.

— Достеменно не відаємо. В одному немає сумніву: утигурів значно більше, ніж обрів.

— Тоді нема чого вагатися. Маємо погромити передусім більшу силу супостата, менша сама покаже спину. А сю, більшу, легше здолати купно.

Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.

— Багато біди накоять тоті обри, коли підуть безборонне.

— Правда твоя, княже, багато. Та ще більше засіється її в землі нашій, коли розпорошимося й не погромимо ані утигурів, ані обрів.

Пили меди і похвалялися, похвалялися і знов пили, та обіймалися п’ючи, та братались, аж поки не прийшла на землю ніч і не зборола всіх міцним напідпитку сном.

Спав і табір, повитий темінню та незвичайною для такого стовписька ратних людей тишею. Хтось не вірив і через те не брав до серця мислі, що смерть така недалека вже і така можлива; комусь спадало таке на думку, та він заприсягався ім’ям матері: не може бути, аби та зла морана постигла саме його і саме тут. Січа є січа, там і стріли летітимуть хмарами, і таті обступатимуть зусібіч, сулиці та мечі зблискуватимуть перед очима, гейби перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в руках не такий матиме меч і не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж є щит і побратими, надійніші за всякого щита. Он скільки зібралося воїв землі Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх? Не може того бути. Не повинно бути!

Певність — надійна колисанка, та до пори до часу. Коли задудніла па світанні земля, затим пригнали засапаних комоней і посіяли тривогу гінці ополченські: утигури пішли всією раттю, — і найповніші себе забули про певність. Заметушилися, покликані сурмами, вдягли нашвидкуруч ратні обладунки й подалися кожен на своє місце: хто — в перші латі, де обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто — до комоней, лаштуватися в сотні, тисячі, бути напоготові обійти, коли настане час, лави лучників і вдарити на утигурів всією, що мають у сховку, силою.

Князь Зборко чи не перший з усіх виїхав у супроводі мужів та отроків на узвишшя, стежить за дальніми обводами долини. Там мають об’явитись його ополченські сотні, а слідом за ними, чи, може, й переслідуючи їх, утигури. Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатів на Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далі путі нема, — коли не всі, то більшістю раті своєї вийдуть під стріли та сулиці антських лучників і метальників. А йому, князеві Зборку, уличам його того й треба.

Першим з ополченців, що відходили під тиском утигурів, добувся до свого привідці тисяцький Буймир.

— Княже! — осадив змиленого огира. — Утигури, видно, запідозрили щось, пустили відприск своєї раті поза байраЗком — на городище Сорочий Брід.

Он як!

Під Зборком занепокоївся огир і став витанцювувати, стримуваний.

— І багато пішло їх поза байраком?

— Немало, все ліве крило раті.

Зборко все що вдає, ніби вгамовує огира. Пішли поза байраком. А куди? Добре, коли па городище Сорочий Брід, а коли обійдуть табір і вдарять антській раті в спину?

— Княже, — над’їхав до нього й сказав, аби всі чули, привідця полян. — Дозволь узяти той відприск на себе.

— Іншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити…

— Розумію: маю не допустити удару в спину. Я візьму той утигурський умисел на карб, коли вони справді замисвили таке, і упереджу іншим вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брід, візьме па себе князь втікичів Богданко. И піду щільно поза байраком і вийду за спину тим утиіурам, що погрожують табору з чола. Отоді й побачимо, хто кого перехитрить.

— Боги в поміч, кпяже.

Зборко розуміюче усміхнувся Острозорові й підніс на внак цілковитої згоди з ним прикриту шкіряною паперстВипею десницю.

XXI

Утигури по були для улпчів загадкою. Наш прочиляе їх широкий Дніпро, недоступні пороги па Дніпрі, пай це родичаються через тоту недоступність, та знатися знаються. Бо і одні, і другі не раз і не двічі бували за порогами. Коли — щоб умикнутії сіпіьоокпх чи, супротітвно тому, карооких дівиць, коли — щоб заволодіти табуном комоней чи пограбувати весь і прихопити щось значиміше, аніж дівки та номоні. Через те і в погоню ходили, і стиналися, а стинаючись, знали, які вої з одних, які — з других. Рать утигурська не мала піших мечників. Усі, хто ходив на січу, а тим паче на татьбу, були комонні. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися непоміченим, будучи на звідах. Зате в січі чи в татьбі не ховався за спини сусідів. Пер засліплено-одчайдушно і до лиха вміло: припадав огиру чи кобилиці до гриви, ховався, коли бачив загрозу, під черевом і спритно уникав пущених у нього стріл.

У тому й була, мабуть, зверхність воїв-утигурів. Коли ж доходило до січі, кожен із них в змиг ока опинявся на спині нажаханої чи й перепудженої гиком та свистом тварі й лишався відкритим як для меча, так і для сулиці. Бо не мав ані шолома, як усі інші, ані лат, як ромеї. Вся надія утигура на власну спритність, на меч і сулицю, а ще на кудлату шапку-калансуву, на вивернуту, як і калапсува, вовною назовні гуню. Летить такий швидше вітру і навальніше коршуна, що падає з неба, й, здасться, нічим не зупинити його.

Об’явившись тут, на долині перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували апі спритності, ані навальності. Правилися турмою, одні (либопь, привідці) спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелівали тим, що були ближче до них, інші, спонукувані повелінням, гнали комоней ошуюю, одесную чи й прямісінько до ріки. Вся решта почувала себе цілковито безпечною і видимо упокореною. Сумнівів не лишалося: побоювання тисяцького Буймира даремні. Утигури не відають, що жде їх за три-чотири стрельбища. І комонників своїх послали на Сорочий Брід не тому, що хочуть ударити антам у спину. Вопи повні: опір зламано, перейдуть через ріку, що тече неподалік, і підуть гуляти ніким не захищеною землею.

— Санділ шле-таки до Шуиці Опгулу звідунів, — обернувся Зборко й переглянувся з радниками, що стояли при ньому. — Перекажіть у передій лави, хай підпустять їх до самих завалів, а вже перед запалами зпімуть з комоней стрілами чи сулицями, коли обійдуть якимось дивом і по стануть здобиччю вовчих ям.

Так і сталося б, мабуть, коли б остро.юрі степовики іш нагледіли улицькі завали заздалегідь. Спинилися, розмислили собі й пустили комоней у зворотну путь. Комусь із них не поталанило: або ж самого настигла улицька стріла, або огира. Та були серед звідунів і такі, що ухилилися від стріл. Вони і вклали ханові до вух те, що вивідали: за рікою, в рідколіссі, завали, а за завалами — лави уличів.

Утигури спинилися і не стали приховувати своєї бентеги. Видно було: і вої, і привідці їхні роздумують, як бути, що вдіяти, опинившись лицем до лиця перед уготованою їм засідкою. А тим часом полишені в засідці уличі натягли тятиви луків своїх і стали разити степовиків з доволі-таки близької відстані. Князь Зборко бачив: утигури заметалися, вони в сум’ятті, і дав знак комонним взяти супостата, що порушив злагоду і супокій у його землі, на меч і сулицю.

Іржали нажахані чи язвлені комоні, чулися надсадно зичні веління, чиїсь незрозумілі в тлумі благання і вже аж надто зрозумілі погрози та прокляття. А над усе брязкав метал об метал і вирували людські пристрасті. Одні вкладали їх у замашні удари, в торжество видимої звитяги над поверженим супостатом, інші — у пошуки захисту від 1 смерті-морани а чи в останній, що його іменують передсмертним, крик. Висока і чиста перед сим трава нещадно толочилася, никла до землі й виривалася копитами разом Із землею, корінням. Падали язвлені, падали мертві, насідали один на одного живі і теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших і податливіших. Та вони не кожному траплялися під руку. Той лише видавався слабшим, коли доходило до діла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою слабість та неприглядність спритністю і примушував дужчого і озвірілішого за себе оступатися чи й падати поверженим ниць.

— Гора-а! — кричав звитяжець і сяяв видом, блискав ОДима, будив серед тих, що стояли за ним чи обабіч від Нього, ратну буєсть, а з буєстю й одвагу.

— Тни овечу турму! — натякали на варварський від голови до ніг вид утигурів. — Язви неробів!

— Даймо усім їм по писку, да так, щоб більше не сунули брудні свої тварі у наші городи!

— Медодери!! Гніздюки! — огризався котрийсь із утигурів.

— Курдючники! Таті степові! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить крівцею!

І яапогилп над кимось меча. Бачили вражу крівцю й чули солод, від крівці. А ще знали: вопи на своїй землі, у них он яка сила, за ними має бути і змога. Ано. Чи ті, що опинилися в лещатах, що почувають себе застуканими па шкоді, спроможні мати її? Вперед, витязі землі Троянової, і тільки вперед!

— Братів! — угадував мислі своїх воїв і підсолоджував тотим мислям князь Зборко. — 3 нами земля-мати, весь люд землі, за нами буде й змога. Ісполчаймось духом і силою, берім над супостатом гору!

— Гора-а! Гора-а!

Утигури металися, гейби нажахана вовками овеча турма, й помітно оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо своїх привідців, а ті знали: втеча з боролища не лише ганьба, вона може стати й погибіллю. Анти напирають від ріки, прискають стрілами з лісу та байраку. Хто запевнить, що їх не виявиться й там, куди побіжать нажахані й змалілі духом утигури?Тож хан, а з ханом і всі інші привідці повелівали кожному і всім: назад путі немає. Порятунок — у погромі супостата.

Те подіяло, далебі. Вої, що були далі від передніх лав, гуртувалися в сотні й ставали супроти антів стіною. Вона не скрізь і далеко не завжди витримувала натиск. Одні домагалися чогось, інші падали на півпуті. Одначе й сотень в утигурських турмах було немало. Тож навальніше й навальніше напирали вони на улицькі лави й таки робили в них проломи, а прорвавшись, знову розвертали комоней і перли на антів з тилу.

Мало-помалу лави перестали бути лавами. Змішалися одні з другими й кружляли, підхоплені стрімким виром пристрастей, — тисячі між тисяч, сотні між сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже, де родаки і що з родаками, знали лиш супостата і дбали про звитягу над сим, найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним гору чи не лягали під копита своєму огиру.

Переята змога не лише відрада, вона і спонука, набуток сили і одваги. Тож переявший її не бариться прийти на поміч побратимові чи всього лиш родакові. А де сила єднається з силою, там неминуче й торжество. Зблискують на ярім вранішнім сонці мечі, ціляться в серце чи спину сулиці, йде люта, не відаюча пощади січа, і хто візьме в ній гору, одні боги відають. Уличів тьма і утигурів теж, уличів розпирає лють на зайд, що порушили супокій у їхній землі, утигурів — лють на уличів, що посміли замапптії п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;іа вторгнішия. Он скількох із них поклали стрілами і скількох — у кривавій січі. А назад путі нема, ошуюю й одесную теж нема. Є долина, на якій зчепилися, і є небо, під яким завертілася ця божевільна круговерть, як є у серці кожного сподіванка: “Най кому завгодно, тільки не мені судилось випасти в сій круговерті з сідла й шкодувати падаючи: це ж бачу світ і все, що е знадного у світі, востаннє”. Аби того не сталося, ніхто не жаліє сили, не знає й пощади. Одного разить мечем, іншого знімає з сідла сулицею, бачить усе, що є погрозливого, попереду, та не забуває розглянутись, аби не отримати удар в спину. Десь там, на терені його землі, заглядаються о цій порі на сонце — чи не час снідати, десь комусь забаглося утопити по сніданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищі, не до того. Стиналися один з одним і грозилися, грозились і стиналися, не уповаючи на втрати і не доглядаючись до втрат. І хто відає, як довго тривала б та взаємна пагуба, коли б у тлумі та гомоні боролища не почулося:

— Росичі йдуть! Князь Острозор поспішав в поміч!

Того було доста, аби уличі зібралися з духом, а утригури втратили й той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили: . на них ідуть свіжі лави антської сили, і йдуть не від ріки — заступили собою ту єдино можливу путь, яка хай і була ненадійною, все ж дозволяла в разі безвиході пробитися до Дніпра, а там — і за пороги. Було таким повелінням хана чи й без хана розуміли: тепер уся надія на власну спритність та на бистрі ноги огира. Хто проб’ється до лісу чи байраку та зумів зім’яти лучників, що прискали досі стрілами, той і порятується. Тож і рятувались як хто міг.

XXII

Чільний муж землі Троянової, іменований Мезаміром, мав завидний для таких, як князь Добрит, вік — всього ж двадцять чотири літа носив за плечима. Та мав він, окрім завидного віку, що дощо: був, як і всі анти, високий , та-статний, і па відміну від багатьох — до лиха добродійиий собою. А що певний себе, наділений не по літах сміливим і гордим розумом. Тоді ще, як жив його вітець, уславлений добрими ділами Ідарич, пішов він яко старший син замість недужого глави роду на скликану князем уряду мужів й одразу ж запам’ятався всім. Бо таки мудро повівся серед старійшин і не уронив своєю мудрістю вітцевої честі. Доки анти ростили хліб та дбали про тверді на обводах землі своєї, остерігаючись передусім вторгнення аварів, кагап аварський зібрався на мислі і зважився потурбувати їх не лише татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним, коли не більше, сольством: воліє, аби молодший брат його Калегур узяв шлюб із княжою донькою на Дулібах Данаєю.

Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати. Донька в нього сонцю подібна. Віддати таку за обрина, що живе з татьби і є першим серед усіх татей, що почитає жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в річці. І сваритися з грізним Баяном теж не випадало. Відмовиш такому — може піти па антів усією ордою.

Не сказав слам аварським “ні”, та не сказав і “так”. Послався на те, що має подумати, порадитись із донькою, а тим часом скликав на раду чільних мужів своїх і повелів мужам:

— Шукайте порятунку. Мій розум потьмарений безліттям, що гряде в мою оселю, я неспроможний знайти його.

Загомоніли мужі. І бідкались не менше, ніж князь, і співчували князеві, а доходило до ради — розводили руками й казали: не відають, яке з двох безліть гірше: коли оддадуть князеву доньку в неволю до обрів чи коли змушені будуть стятися через неї з обрами.

Тоді не хтось інший, саме він, Мезамір, підвівся і вдався до радних з такою речпицею:

— Якщо князь і його мужі вважають за достойне прислухатися до слова наймолодшого серед них, я пораджу, що вдіяти.

— Кажи його, своє слово, — похопився князь, а вслід за ним закивали сивими головами й мужі.

— Моя рада така, — і зовсім збадьорився, підцвьохнутии тим, молодець, — сказати обрам, що князь Добрит зголошується віддати дочку свою за брата Баянового і одного з найславстпіших привідців у його роді, а замість кпяжпи Данаї підставити Калогулові і всім, хто робитиме оглядини, найбридкішу з дівок, що б у Волині чи поза Волином. Того, гадаю, доста буде, аби брат каганів відвернувся від князівни, а в самого кагана не вишукалося підстав бути в гнві на алтін.

Мужі відмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Одні казали, то не порятує, каган розгадає ошуканство і возбуяє гнівом, інші знайшли в собі мужність спинити їх докором: приставайте до сеї ради, коли своєї не маєте, не видите, хіба, в ній є глузд.

Одразу важко було сказати, чия візьме гору. Та малопомалу прояснилося. На Мезамірів бік стали наймудріші, і, що найбільш важило, мабуть, за його раду вхопився сам кпязь. Коли ж сталося так, як і передбачав Мезамір: свати одбулися оглядинами та й слід по них прохолонув, а старий Ідарич переселився невдовзі з землі Дулібської на вічнозелену поляну острова Буяна, младомладого мужа з роду Ідаричевого визнали достойним вітця свого і прийняли в коло княжих радників.

Не забув про Мезаміра й князь Добрит. Відав чи не відав він: між Данаєю та Мезаміром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив його в числі мужів думаючих, наставив невдовзі стольником на місце уславленого в родах дулібських вітця його — Ідарича. Та й Мезамір не примусив князя сумніватися в собі: пождав, доки мине рік по смерті вітця, та й став слюбним мужем Добритовій Данаї.

Яке веселля гуляли тоді, скільки втіхи було в серцях усіх дулібів! Бо такої ліпотної пари світ ще не видів, та чи й увидить скоро.

Боліло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрів, чи не певний був за зятя, того нікому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним Мезамір об’явився в наметі і випростався на весь свій богатирський зріст, неважко було помітити — щось хилить його до зятя, примуцШув вірити, а щось і сіє сумнів. Шкодував, що не Ідарич стоїть перед ним? А певно, що так. Втрата того мужа — ще свіжа в його серці рана. Був би Ідарич, була б і певність, що утруть обрам писка і обламають наставлені на антів роги. Хто-хто а він умів робити те без меча і крові. Треба було покликати на поміч слов’ян, що сидять на Чуді-озері, посилав Ідарича, назрівала потреба схилити на ратну єдність завіслянських полян, білих хорватів чи докласти ровуму, аби не поступатися своїм перед хитрими і, як всякі хитрі, підступними ромеями, знов посилав Ідарича. І всюди він міг упоратися не гірше від князя, а то й ліпше, ніж князь. Чи впорається син його Мезамір, та ще в такім непевнім ділі, з яким має намір послати його до аварів? .-Мудрість свою засвідчив уже, і не раз, та надто молод літами, аби бути надійним у мудрості, і надто гарячий серцем, щоб скрізь і всюди ставити мудрість вище гордині серця.

— Проходь, Мезаміре. Проходь і сідай. Є потреба порадитися з тобою.

— Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зі мною.

— Не поспішай, настане час — довідаєшся. Для тебе яко мужа думаючого, гадаю, не є таїною, що кпіечна мета обрів — піти за Дунай і стати щитом мідійським супроти слов’ян.

— Про те всі подейкують.

— Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, і не лише на Тивер, на уличів також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби пропустили їхніх найманців із миром. Та й обри теж могли. Адже досі багатьом дозволялося ходити за Дунай безборонне, хоча б і тим же кутригурам.

— Бо се обри, княже. Живуть татьбою і не можуть без татьби, тим паче зараз, коли надумали піти від обводів слов’янської землі.

— Схоже, що так. І все ж, гадаю, є потреба зустрітися з ними й постаратись умовити, аби забули про той свій намір.

— Умовити?

— А чом би й ні?

— Татей не вмовляють, княже. Татей відучують від татьби мечем і сулицею.

— А їм дали вже по мізках. І тут, на Дністрі, і там, в уличах. Гадаю, саме час піти із сольством і сказати: коли волієте іти за Дунай, ідіть, ми відкриємо вам путь. Пощо стинатися і лити даремно кров?

Мезамір відчув себе ніяково й потупив зір.

— Чи я перечу? Треба, то й піду. Князь, сподіваюсь, тому й покликав, що саме мене хоче послати до обрів.

— Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними перетрактації і мудро порадив тоді. Князь Волот повідав мені: це ти підказав кутригурам іти Тиверською землею так, аби і за Дунаєм опинились, і в ромеїв не було резонів нарікати на нашу причетність до того переходу. Сподіваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповідають, муж гнівний і на резони не вельми зважає. Тож постарайся відшукати такі, аби і його переконали: усім нам вигідно розійтися мирно.

— Слухаю князя, — рвійно підвівся й підпер головою памета Мезамір. — Коли повелиш вирушати?

— Бажано завтра. А втім, надто поспішати теж не слід. Підбери собі достойних антського сольства мужів, надійну охорону.

— Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.

— Більше нема потреби брати.

— Тоді най піде зі мною брат Келагаст разом із сотнею своєю.

— Чому само Келагаст? Він надто молод, Мезаміре а там всяке може статися.

— Молодість — пе завада, князю. Коли дійде до меча і сулиці, саме вона стане в пригоді. А, крім того, Келагаст брат мені, хочу, аби привчався і до сольства, і до ризикованих виправ. Таким було повеління вітця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший — бути поміччю для старшого.

Добрит не поспішав погоджуватись, та врешті зважився і вирік:

— Най буде по-твоєму. Об однім проситиму: бережіть : себе. Ви оба потрібні землі Дулібській, а ти, Мезаміре, ще й Данаї.

І проводжав слів своїх у тривожну путь — потерпав за них, і провів — не переставав потерпати. Чи впораються?. Повинність он яка, а вони такі молоді і такі дерзновенні оба. Зате Мезамір з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварів.— Вчись, Келагасте, — казав Мезамір братові, як обводити бевзів довкола пальця. Зараз переправимося і я видам їм себе за візантійського сенатора. — Як то?

— А так. Річчю візантійською володію. Скажу, через Антію правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську.

— Там, у наметі Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправді.

— Там — інша річ. Важливо, аби тут не накоїли лиха.

Злі є після невдач, а від злих всього можна ждати. На імператора ж он як уповають нині. Якже, кличе на свою землю, обіцяє золоті гори. Побачиш, яко вівці вмовкнуть, довідавшись, що перед ними сол від самого імператора. і яко ті ж вівці пропускатимуть нас всюди.

Келагаст не йняв тому віри, а переконавшись опісля, що так і є, і кутигури, і обри, зачувши ромейську річ, ніде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братові: та він тримається яко справжній сол і муж. Коли .і де встиг навчитися такому?

А все ж щасливі миті не довго слалися антському сольству під ноги. Каган, на відміну від усіх сородичів своїх, затявся й не починає перетрактацій. Мезамір і так, і сяк із тими, що заступали до нього путь, — дарма. “Каган думає, — казали. — Настане час — покличе”.

Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цілу седмицю. Миио день, другий — покличе. Та ба, на третю добу пішло вже, а обри вдають, що не помічають антських слів, не відають, що тут-таки, в стійбищі, розбито їхній намет, випасаються комоні поза стійбищем.

“Що за оказія! — обурюється Мезамір. — Догадуються, про що йтиме річ, і не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварські вої перейдуть через Дністер і потреба в розмові відпаде сама по собі? А може, у них, як і в просвіщенпих ромеїв, путь до кагана лежить через донатії? А чом би й ні? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками”.

Надумався і став топтати стезю до обрів, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив — покосився люто й пішов мовчазний, з другим — те саме. Уже й надію було втратив, аж гульк — іде такий собі, не вельми показний із себе, іде й кидає в його бік позирки та ховає їх мерщій, гейби каже тим: ходи щось скажу.

Мезамір не був би Мезаміром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Діждався, коли обрин ішов не сам, і спинив напівдорозі.

— Достойний, — сказав. — Чи не повідаєш, де можна взяти води?

— Там, — показав на ріку.

— Там — ні, — бридливо скривився Мезамір. — В річці бродять комоні. Почайна або криниця є десь?

Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.

— Є, е й почайна.

— Піди та принеси з неї води, — швидше повелів, апіж попрохав Мезамір і, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солід.

Той вибалушив з дива очі, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою.

Коли приніс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамірові ніхто не заважав уже поговорити з обрином.

— Чим заклопотаний каган? — почав із найголовнішого. — Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся і вирік:

— Тобі ліпше не йти зараз до нього.

— Не йти? А се ж чому?

Відповіддю на те був позирк повитих сум’яттям очей і мовчання. Ще позирк, і що мовчання.

Мезамір поліз до кишені, добув там пару солід і виважив їх на долоні.

— Бери і будь содругом мені, скажи: чому?

— Кагану надійшли недобрі вісті з уличів. Утнгури розбиті наголову. Наші турми теж змушені були рятуватися втечею.

ОТ воно як. То се ж добре! Се і є той час, коли треба йти до кагана з своєю речннцею: “Пощо сваришся з антами? Чи не відаєш, хто такі анти?”

Тепер Мезамір не те що днів, миттєвостей старався не згайнувати, і що уважніше приглядався до обрів, то певніший був: вони у великій злобі на антів, одначе й не в меншому сум’ятті: як бути з антами? Одного не відав та й не міг довідатися: що вдіє після всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа від супостатів своїх чи сидітиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокіше покарати їх?

“Наше не горить, — стає ча думці й заспокоює себе зрештою Мезамір, — тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най і дошукується, як бути йому з антами і їхніми слами”.

Він таки дошукувався. Недарма поспішали до Баянового намету терхани — йшла рада.

— Великий воїне! — казали одні. — Чи тобі личить вагатися? Вели нам зібрати воєдино турми й кинути їх на супостатів своїх — від антів, ба навіть від Антії сліду не залишиться.

— Облиш уличів, — радили інші, — з ними поквитаємось тоді, як сядемо в ромейських землях, кинь усіх і все на Дністер, сам побачиш: не лише тиверці стенуться й покажуть спини, ріка вийде з берегів від нашої сили. — Ба ні! — перечили ще інші, — Ми не можемо піти з обводів Улицької землі, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комонні турми в їхню землю, а вже потім, коли погромимо уличів та примножимо силу свою, ударимо з полуночі на тиверців і дулібів.

— Істинно! Веди, кагане, спершу на уличів. Почуй наш голос, Ясноликий, і дай утіху серцю! Помсти жадаємо! Крові і помсти!

Та каган усе ще не ставав на чийсь бік. Хмурився, яко грозова ніч, і відмовчувався.

“Вони жадають помсти, — казали його чорні, налиті люттю очі. — А хто показав уличам та їхнім соузникам — росичам, втікичам — спини? Через кого мушу ховатися світу й думати-гадати, де взяти воїв-витязів, які усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родів наших , а вже потім думатиму, з ким і як помщатимуся антам”.

Підвівся рвійно, став над усіма, високий і дужий в свої тридцять літ, й сказав усім:

— Це не рада. Це крик ураженого сумління. А мені мудра рада потрібна! Там, — показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрічки косами, — сидить і жде бесіди з нами нарочитий муж Антії. Що я скажу йому, вислухавши таких радників? Що вони з ляку не відають, у які двері ломитися? Що аварам нічого іншого не лишається після ганебної втечі з уличів, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо?

Він був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав справді ясний і до лиха звабний вид, як і суворий та камінно твердий у гніві, тим паче такім, як зараз. Здавалось, піднеси іскру — і вибухне, обрушить буєсть свою на всіх, хто в тут.

Радні із шкіри пнулися, дошукуючись рятівної мисліпоради, а вона, ніби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож і сталося неминуче: Баян постояв, очікуючи, і так само рвійно, яі; і звівся, обернувсь і пішов до суміжного з тим, де відбувалася рада, намету.

— Кагане, — зважився наймолодший з радних і зупинив свого привідцю на півдорозі. — Чи не ліпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого від антів, а потім уже думали, як нам бути з антами?

Радні заніміли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум і одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його сміливість, і все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев’ятнадцяте літо літує.

А проте грім не пролунав над їхніми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, і мовчки зник за завісою.

Терхапи, беги, всі, хто входив до радних і складав великоханську раду, попімували, приголомшені тим, що сталося, і вже потім загомоніли, дорікаючи один одному та звинувачуючи один одного.

— Ви безтямки! — кричали старші, ті, що наполягали йти на Дністер і громити антів за Дністром. — Мста засліпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мізки. Чом пориваєтесь до уличів і сните мстою над уличами, коли у нас є вища і достойніша уваги мудро мислячих людей мета — піти :іа Дунай і сісти за Дунасм?

— Отож і ба, — огризалися молодші, переважно терхани. — Вам золото засіло в мізки й не дає думати ширше та вольготніше. А хто заступиться й обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи ні?

— Тихо! — підвівся старший серед радних — хакантбег. — Не сваритися, думати слід, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами і радниками іменуєте себе, а втямити неспроможні, що сперечатись і доходити істини слід було раніш, до того, як стати перед очі привідці раті нашої — великого Баяна. Найбільшу слушність серед усіх вас, гадаю, має терхан Апсих. Треба йти комусь із нас до кагана й переконати його: рішенець наш — як бути з антами — може визріти лише після того, як вислухаємо та зважимо на терезах мудрості речницю сла антського.

І знову примовкли радні. По них видно: іти й стати перед очі розгніваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею нікому не хочеться, а іншої ради немає й бути, мабуть, не може.

— Йди ти, Ателю, — умовляють хакан-бега. — Тебе каган найбільш з усіх нас поважає, вислухає і зважить. А те, що повідаєш йому, скажи: се мислі і наміри всіх.

— Одному негоже йти, — обурився хакан-бег. — Хай іде зі мною радник від кутригурів кметь Котрагіг, терхан Апсих, ну і кілька старійшин.

Радні зітхнули полегшено, ба навіть оживилися й загомоніли: хвала Небу, здається, знайшли рятівний рішенець.

XXIII

Вибрані з радних не одразу зважилися стати перед очі великого кагана. Самі приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися вивідати одміни в його намірах, бажаннях, і вже тоді, як вивідали їх та впевнилися: це і є вона, нагода стати перед каганом і сказати йому: ми знайшли її, мудру і єдно можливу раду, — таки зважилися й прохилили завісу в його наметі.

Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадів тому, що почув із його уст. Бо таки справді не було чому радіти — йому всього-на-всього повідали те, що чув уже з уст безвусого терхана. За інших обставин певно, вибухнув би . гнівом: як сміють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз позирк його це виказував буєсті. Застиг на терханові Апсиху, високому й статному, геть младомладому, одначе видом своїм, яі; і зрілістю та одсагою, що посвічукпли на виду, нагадував істинного мужа, — такого, яким Баян бачить себе, яких волів би мати та й мати при собі.

— Чим ти пояснюєш свою мисль, — запитав стишено, — спершу вислухати антів, а потім уже зважувати, як бути з антами?

— Знати наміри супостата ніколи не вадить, Ясноликий, а такого, як анти, і поготів. Стоїмо перед великою січею з ними, мусимо бути і тверезими, і обачними, і хитрими, яко змії.

Каган усе ще не зводив із нього пильного, одначе й прихильного погляду. Ждали, певні були, ось-ось надумається і скаже: “Хай буде так”. А діждалися зовсім іншого. Тієї самої миті, як позирк Баянів був особливо прихильний до Апсиха, а уста мали вже розтулитися й виректи сподіване, раптово відлетіла запона і до намету бурею влетів молодший Баянів брат Калегул.

— Повелителю! — вирік надривно. — Не вір слові від антів. Убий його! Це той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв із Данаею слюб. Благаю тебе: не вір йому, то підступний змій!..

— Пріч! — каган нахмурився й обірвав Калегула на слові. — Як смів заходити, коли я раджусь із хакан-бегом і його терханами?

— Кажу ж, — задихався Калегул, — це той самий… Убий його чи мепі дозволь утішити себе мстою-відрадою.

— Пріч! — Баян обернувся до килима, що висів у нього за спиною й, зірвавши серед шабель та кинджалів свіжо виплетеного з сириці нагая, оперіщив брата вздовж спини.

Калегул заскімлив від болю, а може, й від злості та досади, проте не став чекати гіршого: звився змією й відкотився до запони, затим і зник за запоною.

На якийсь час у наметі зависла німотна тиша. Радники пе насмілювалися радити щось, каган боровся і не міг побороти в собі зроджений братовим вторгненням рнів.

— Хто з вас знає цього Мезаміра? — почули нарешті його голос. — Чи справді такий є, як його видав нам Калегул?

— Я знаю, — обізвався кметь Котрагіг. — Був із сольством хана Завергана у Тивері, бачив там і чув Мезаміра. Брат твій, мудрий володарю, має великий гнів на нього, проте і в гніві не применшує мудрості того мужа. Тож іян кажу: будь обачний із ним.

Баяна чи то застереженням підстьобнули, чи не мав на кого вилити гнів свій, як і буєсть свою, одразу ж доволі рішуче повелів:

— Кличте антського сла. І всіх радних також. Мезамір, як і належить слові іншої землі, правився на перетрактації з каганом не сам. Поруч ішов молодший брат, його Келагаст, позаду — ще три мужі в нових строях, при всій, що є в антських комонників, броні. Чинності в їхній ході, може, й не було, тим паче особливої, проте завважали: ті обри, що стояли при ханськім наметі, затримали на них подивовані позирки очей своїх і німують дивуючись. Чи не зріст бентежить? Пробі, не вперше ж бачать таких, хоча, коли казати правду, Мезамір і се мав на оці, випрошуючи в князя братову сотню: дружинники в ній дужі і високі на зріст, чи не навмисне підібрані так.

Коли перед слами підняли завісу і тим сказали: заходьте до намету, анти змушені були пригнутися, аби ввійти, а ввійшли та випросталися, не могли не завважити: приголомшили своєю з’явою не лише терханів, бегів, а й самого кагана. Як сидів на чільнім місці застиглий, насторожено очікуючий, так і лишався сидіти. Ані запросин не почули від нього, ані слова-привіту.

— Нарочиті мужі князя дулібського Добрита, всіх інших антських земель — Тивері, Уличі, Надросся, Київських Полян, — не без умислу нагадував про свою силу Мезамір, — низько кланяються тобі, привідці славного в світах племені аварів, і зичать здоров’я на многії і многії літа.

Мезамір доземно вклонився Баянові і знову випростався та прибрав належної слові чинності.

— Най вибачає привідця і все плем’я аварів за турботи і прикрощі, яких завдаємо своєю з’явою, одначе й не з’явитися в сі тривожні для люду нашого дні не могли. Князі землі Троянової опечалені розбратом, що стався між нами та аварами, і паче всього — намірами раті твоєї, достойний привідцю: іти в нашу землю з мечем і сулицею. Тож і прислали мене, свого нарочитого мужа, аби запевнив тебе, мудрий і славний кагане: в антів немає до тебе й твого племені ані найменшого зла, як немає й лихого наміру. Вони сумирно сидять в обводах землі своєї й во; діють бути з аварами і всіма, хто стоїть на їхньому боці, у мирі та злагоді. Коли те, що сталося, є непорозумінням, князі і люд антський ладні сприйняти його як таке й укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусідою.

Мислив собі: сказав усе, принаймні для початку, настав час почути, що скаже каган. Тож змовк і жде, зирячи на повелителя аварів зігрітими доброю сподіванкою очима.

— В аварів, — почув нарешті Баянів голос— а надто в їхніх сусідів і соузників, є причина для розбрату з антами. Ваші таті не єдиножди вторгалися в обсаджені нами землі, вбивали й полонили люд наш, забирали з собою табуни комоней, отари овець, череди корів. Скажи князям своїм, терпіння урвалося, настав розбрат, буде мста і січа.

— Достойний! — не брав його гніву до серця Мезамір. — А ти можеш показати нам тих татей?

Зумисне чи по молодості й простоті своїй дивився на кагана допитливими, ба навіть веселими очима й ждав на його відповідь. І та веселість не сподобалася Баянові. Смуглий вид його побагровів, очі налились кров’ю, ось-ось, вибухне гнівом і накоїть біди.

— Якщо се так, — Мезамір поспішив умилостивити привідцю аварів, — якщо хтось із антів справді дозволив собі татьбу, най каган покаже нам спійманих, і ми покараємо їх судом люду свого, а завдані аварам чи їхнім соузникам збитки покриємо добром чи золотом.

То був резон, в усякім разі, в тому, що казав і як казав сол Антії, чулось бажання примиритися, знайти ту підвалину, на яку міг би опертися здоровий глузд і відшукати істину. Та Баянові саме резони й не подобалися в бесіді з Мезаміром, саме істина припирала до муру й викрешувала у серці гнів. Бачив, на власній шкурі переконувався: муж сей справді належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слід. Неодмінно!

— Пізно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров’ю розплатитесь тепер!

— Меч обоюдно острий, кагане. Одним кінцем він ходитиме по наших шиях, другим — по ваших. А навіщо се? Чи каган не відає: анти нікому не корилися і не скоряться.

Баян ще примітніше налився кров’ю.

— Ти прийшов погрожувати мені?

— Ба ні. — Мезамір справді не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнівом асійця. — Прийшов урезонити. Соузник наш, імператор Візантії Юстиніан Перший, увідомив нас, що кличе тебе прийти й сісти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусідами, кагане. Невже отак і сусідитимемо, як нині?

І знов у Баянових мислях не відшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свідок безсилля — злість.

— Ти брешеш, собако! Імператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антів, повідав тим же антам, кого і нащо кличе? Я питаю, повідав?!

Мезамір мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотів дражнити й без того роздратованого повелителя аварів, і те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гніву своему і, обернувшись різко, зияв із килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вістря й кинув що було сили в нарочитого мужа землі Троянової.

Ніхто не сподівався такого, тому не спромігся ані заступити Мезаміра, ані відвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умів кидати: кинджал перевернувся на лету і ввійшов Мезамірові лезом у груди, під саме серце.

Келагаст перший опам’ятався й кинувся до брата, вихопив і відкинув геть кинджал. Кров цівкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по білосніжному вбранні поверженого.

— Мезаміре… Брате. Що тобі?

З ляку чи болю сердечного Калегаст не відав, як бути, Що вдіяти. Єдине, па що спромігся, затиснув рану, питав— допитувався в брата та припадав до його лику, силився .заглянути у вічі, почути слово-втіху, слово —запевнення, він, Мезамир, полежить мить-другу і підведеться, стане на, младомладий і дужні, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамір. Випростався на весь намет, стікав кров’ю, холонув тілом. І бліднув холонучи. А з Мезаміром бліднув і Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Він же був поруч, брат узяв його з собою яко надійний захист. Чому явив себе бевзем і не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив іншим робом?! О боги…

Підвів нарешті голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметі. Радники його сиділи похнюплені, не відали, куди подіти очі.

— Дорого ви заплатите мені за брата, — сказав підводячись. — Чули?! Так дорого, як нікому з вас і не снилося!

Стояв над усіма, високий і грізний, і вже тоді, як lie діждався відповіді, повелів мужам своїм:

— Розстилаймо корзно й берімо Мезаміра з собою. Най бачать вої дулібські, тиверські, чим платять за нашу довіру обри. Най бачать і знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать і знають!

Не доглядався, розуміють чи не розуміють його терхани Баянові. Одне знав: започаткувався великий, пе на життя — на смерть розбрат із обрами, має поспішити до своїх, і якомога швидше.

XXIV

Князь Добрит стояв на високій вежі при Дністрі й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скільки діб уже триває з обрами січа, часом за Дністер, де можуть об’явитися обри, а більше в ту сторону світу, звідки має прибути довгождана поміч. Давно неслав гінців до князів Зборка й Острозора з повелінням не відсиджуватися більше на обводах улицької землі з такою, як у них, силою, слати добру половину її, і то негайно, в поміч дулібам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всі свої турми кинули в пониззя Дністра й пруть туди так дужо, що стримати їх без улиці.кої та поляїіської раті й помишляти годі. Лишається дбати про інше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночі верві землі тиверської — на Черн і Дикушу.

Хто міг передбачити, що обри — така чисельна і така невідаюча страху сила. Їх знімають із сідел стрілами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки і люто, гейби знетямлеііі чи засліплені. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собі: дарма, сграх завжди мав великі очі. Тепер пересвідчився: лякали і лякались не без підстав. Анти теж не дрібнотілі і буєстю своєю в усіх землях знані. А обрів не страхають, бач, обри самі зугарні настрахати антів як могутністю тіла, так і непохитністю серця.

Що буде і як буде? Чи вистоїть князь Волот, під оруду якого віддав дві третини й своїх тисяч? Тільки б вистояв. Чуєте, боги, тільки б вистояв! Він, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привідцею в січі. Далекий перехід, посіяна навалою тривога, а надто втрата Мезаміра, мужа доньки його і мужа мислі, геть підкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. Єдине, чим може пособити тиверському князеві, — воями, що привів із собою. Визначив для них привідців і розіслав по всіх усюдах: своїх — на боролище, під Болотову руку, древлян — стерегти береги Дністра на підступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть із пониззя в глибинні верві Тиверської землі, ще інших тримає при собі на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князі Зборко й Острозор не встигнуть прийти і стати їм на поміч. Вага січі і клопіт про звитягу в січі лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, і неабияка. Добре, що він є там, у передніх лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тоді буде?

Князю Болоту справді сутужно було. Та він не падав духом і не думав про смерть. Тим, хто стоїть ближче до неї, завжди видається, що вона недоступно далека. Тож іншим клопотався і дбав про інше. Знав: ось-ось має надійти поміч з-за Дністра, одначе не уповав на неї, тим паче аж надто. Прийде — тоді й уповатиме. А поки що покладався на тисячі, що є під рукою. Та на зугарність мислі, здатної стати вище тисяч — як власних, так і тих, що в супостата. Обри нуртують он, не інакше як лаштуються до січі. Має зустріти їх незгірше, піж досі. А зустріч небажана. Від тієї січі, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. Єдине, па що спромоглися, підібрали й передали на руки люду в найближчих весях увічених. Слід би подбати ще й про живих — об’єднати в нові, більш-менш добірні сотні, дати сотням привідців, а всім — час на перепочинок. Най би вляглися пережиті страхи, прийшла до рук сила. Як і певність, між іншим.

Літньої ночі для того не доста. Слід щось вдіяти, аби віддалити січу на більше, ніж ніч. А що? Еге, що?

Воям байдуже до всього. Хто порає огира, хто лаштує собі місце для перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князеві не до спу-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через неї і борсанням у ній тисяч і тисяч комонсй рікою, іготра відділяє його табір від супротивного та від боролища, що лежить між таборами, й дошукується, що вдіяти, аби грядущий день не став для нього і його воїв фатальним. Послати звідунів, аби проникли між обрів та вивідали, про що дбають обри, які виношують наміри? А чи те дасть щось? Он скількох слав — і все дарма, яко в бездну кануть. І за поміччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч і втратив немало. Он скільки їх, воїв тиверських, дулібських, і ошуюю, і одесную, і за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрібен лиш час, аби отямилися після кривавиці та возбуяли духом і певністю.

І сидить, прихилившись до дерева, думає про те, і виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутінню боролища за рікою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заіскрилось воно спасенною іскрою в його думах: поле брані усіяне трупом як антів, так і обрів; чому б не вийти завтра і не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш ніж продовжити брань між живими, віддаймо шану полеглим. Чи обри такі вже байдужі до потятих? Чи в них немає повинності одного перед одним, як і перед поконом предків: віддай належне побратимові, хтось, десь, колись віддасть його й тобі? В усіх племен се не тільки покон — перша заповідь, не може бути, аби вона обходила обрів. Бачать-бо і знають: коли не приберуть із боролища побратимів, їм клюватимуть завтра очі дзьобаті птахи, їх їстиме дикий звір, топтатимуть, коли почнеться нова січа, комоні. А трупу он скільки. Де схрестять мечі завтра, післязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.

— Отроче! — зично кличе найближчого з сторожі й простує до свого намету. — Тисяцьких до мене, і то негайно.

Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очолені Старком дуліби, а серед дулібів не лише Старк тисяцький, відособлені від привідці січі з обрами й ті з тиверських тисяч, що їх взяли під свою руку воєводи Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об’явитися й стати перед князем. Одразу і за всіма примітив: сподіваються найгіршого.

Тож перше, що вчипив, — постарався заспокоїти соратникін гіюїх, тю стан :іколікати і з усім іппіплі.

— Хто під до обрів яко нарочитип? — литав і кинув допитливий позирк на всіх і на кожного зокрема. Тисяцькі теж переглянулися.

— А треба йти нам?

Завжди упошльпошій і неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритність: був перший, хто зважився запитати і тим уже заперечити князеві.

— Домовлятимемося ж не з конюхами — з терханами, тож маємо послати такого, котрий міг би вести річ на рівних.

— А чи не забагато честі для обрів, най вони будуть навіть і терхапи? — знову Чужкрай. — Як на мене, доста буде й сотенного. У моїй тисячі, до речі, є такий, що на словесах за всіх нас упорається.

Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспішав.

— Чужкрай правду рече, — скористалися князевою мовчанкою інші тисяцькі. — Хіба смерть Мезаміра не повеліває нам: будьте обачні, а паче всього з обрами.

Нелегко князеві визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдіє? Таки поспішив, таки не розмислив як слід.

— Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як має поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися від них згоди на тимчасове замирення.

— Багато не теревень із ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь воїв і витязів зобов’язує віддати їх вогню чи поховати з належною шаною і тим воздати хвалу їхньому подвигу, а собі підготувати поле для грядущої січі. Що б не казали тобі, наполягай на цьому, бий по гордині їхній саме цим.

І хотів, і боявся вірити, що перемир’я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видпо, лаштувалися до січі. А тих, хто налаштувався на січу, важко спинити. І все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь, із здравим умислом, і звертається не до скаженого Баяна, — до терханів. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нікчемну примху.

Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого від антів. Довго довелося стовбичити йому укупі з супроводом неподалік від табору асійських зайд. Нарешті покликали. І тримали там, на перотрактаціях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов і рушив у зворотну путь, коли зблип нарешті :і кілисм ті осміхнувся своїю білозубою усмішкою, гупігіу по лішлоси: пит. Волот, вирвав у чорнобожої служниці — мораші для себе, воїв своїх, ба для всієї землі їроянової жадані три доби і тим домігся, чого хотів. Ано, тим і домігся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир’я. Буде час і розмислити, і перепочити, і зібратися з силою та розставити, як підказують розмисли, ту ратну силу, що є і що може прибути за сі три доби в поміч від східних антів.

Гінці те й робили, що каламутили ріку та виїздили на пагорб за рікою, де став па вороному, як ніч, огирі князь Волот і доглядався до січі, що лютувала та колобродила, лютуючи, і ошуюю, і одесную, і прямо перед ним. Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без знеможеного нелюдською втомою крику знав:

усі одного просять — помочі, і то неодмінної, і то негайно. А де він візьме її, коли усе, що мав, послав або Властові, або Старкові, або Чужкраю.

— Княже! Несила стояти вже. Дозволь одійти з рештою за ріку!

— Не дозволю! — різко обертається на голос-волання й пришпилює своїм крицевим позирком того, що волав, до сідла. Скажи Чужкраю, про те і думати не смійте. Хто відійде за ріку, той поведе обрів до Черна і далі.

— Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свіжі сили.

— То й що? Стинатись треба, а не поглядати за ріку. Все, з тим і скачи до свого привідці. Інший і зовсім уриває терпець.

— Княже! Де ж обіцяна поміч? Старк сказав: “Коли не буде її, не вистоїмо. Обрів удвічі більше, ніж нас”.

— Скажи Старкові: вони па чужій землі, а ми на своїй. У пас кожен має стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чує вже себе мертвим.

Гіпець кривиться, гейби від недостиглих кислиць, і знову до князя:

— Що ж сказати тисяцькому про поміч?

— Скажи, коли буде, баритись пе етапу, одразу пришлю. А поки що уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять і ждуть пореятої в супостата змоги жони і діти. Беріть на карб і черпайте звідтам усе, чого не достає вам, аби вистояти.

Князь круто одвертається від гіпця й сердито спльовує солоний присмак поту, що потрапляє на уста. Гірко чути, а усвідомлювати й поготів. Чужкрай і Старк просять помочі. Чого ж— тоді сіюдінатпсн під усіх ішпігх? Иатопі літами и досвідом подводи, мужі, що били ромо й улиці перемудрити самих ромеїв, не втямлять: князь ни десь там він усе бачить і давно прислав би жадану поміч коли б мав. Так справді сутужно чи перепудилися в сутяжі і втратили глузд? Єдинпії Власт стинається мовчки й це нарікав на обмаль дружинників, хоча йому також не солодко. Баянові терхани примітили: у Власта добірна дружина — й кинули супроти нього свої добірні турми. Не так багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба ні, не менше, коли не більше. Дружинники Властові не такі уязвимі як ополченці Старка та Чужкрая — он у чому заковика. Ба як нещадно й відчутно разять обрів і як вміло вислизають із розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко крилаті змії носяться по полю. Налетіли, збили кинуті супроти них турми — і пішли потоптом, так навально і дужо, що й мужній відчуває острах у тілі і змушений стенутися. Були б усі такі навчені та вправні, далебі, не пішли б із Дністра і не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося і чому сталося? Он як міцно та певно стояли там, які надії покладали саме на Дністер, ріку швидкоплинну і предоста широку. Через тоту певність свою і Ближиці сказав: із Тіри ані кроку. Як би не склалося і що б там не було стій у ній, борони її до останнього. Він і стояв, до сього часу певно, стоїть. А всі інші відійшли, бач, від Дпістра, зму-‘ шені були відійти і від Дунаю. На лихо, обидві доньки в Тірі. Злата, яко жопа при мужеві, Милана, яко гостя Златина. Подалася під таке безліття та й засіла па своє безголов’я. Добре, коли Ближика догадався вислати їх морем на Дунай, а Дунаєм — у глибинні верві чи що кудись. А коли пі?

Пробі, що се, знову гіпець від Чужкрая? . — Княже! — добувся врешті до нього дружинник і ви. валився, знеможепий ранами, із сідла. — Біда, кпяже. ЧужКрая потято. Сотенні питають, хто очолить рештки що лишилися з його тисячі?

Волот обертається, мас намір крикнути на повіїии голос: “Всі, хто с при мені, в мечі!” — та помічає нараз. Рідколіссям, що підступало з полупочі до пагорба, правляться комонники і помаліім числом. Не встигає ро’згле’ііТи, хто такі, як котрийсь із зіркіших чи тих, що помітили комонників раніш, зично, ба радісно звідомляе свого княз і всіх, хто був прі князі:

— Дуліби! Гляньте, братів, дуліби. Поміч ідо! Волот розвертає Вороіюго, видимо, хоче помчати назустріч рятівній помочі від Добрита, та не встигає, а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на білому й бистрому, гсйби вітер, огирі привідця дулібів.

— Княже! — спинився неподалік. — Тисяцький Келагаст і його тисяча до твоїх послуг.

— Тисяча? Се правда, молодче?

— Ано. Князь Добрит сказав: від серця відриває, а таки шле.

Волот неспроможний здолати радість, що забуяла в серці:

приострожує Вороного й під’їздить до посланця від дулібів, обіймає його й рече розчулено:

— Спаси біг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готови до січі!

— А то ж як. Затим і правилися сюди.

— Тоді розгортай лавою й діли свою тисячу надвоє. П’ять сотень візьму я й стану в поміч ось сим, найближчим, з рештою підеш ти на виручку воєводі своєму Старку.

І закипіла січа, лютіша прежньої, і озлобилися серця тих, що зійшлися в січі, ще видиміше, ніж озлоблялися досі. Хтось вкладав гнів свій і злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачність, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопів лиш та розглядався, відсапуючись; у когось стачало їх — і гніву, і злоби, і сили — ще й на погрози та прокльони.

— Се вам за Брайка! — казав той, що втратив тілько-по побратима.

— Се за тисяцького Чужкрая! — пояснював інший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь із обринів і або сторонився, бачачи, як падає потятий сородич, або ж подвоював гнів свій і йшов на анта з оголеною крицею і з оголеною буєстю, що не страхалася й криці. — А се за себе, — зустрічав його той же ант ударом під серце, — на той випадок, коли поляжу, а відплатити не буде кому.

Лише Келагаст був послідовний — кожен удар свій присмачував одним і тим же:

— Се вам, степові таті, за Мезаміра. І се за Мезаміра. І се. Присягаюся гнівом Перуна, бога добра і бога кривавиці: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.

Він не вперше стинається з обрами. Тоді ще, як поверпупсц під лих іл тілом Мрлпміра та стан пород к’пялем Добритом, сказав Добритові: “Пошли туди, до можу втопити гнів свій і ненависть свою в крові асійській”. Князь відмовляв, казав, негоже кидатися в січу з безумом гніву в серці, має дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. І на Дністер пішов, і на Дністрі таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрі йшли супроти нього, що Добритові годі було лякатися за Келагаста та сумніватися в його нерозважності. Коли прибула з землі Дулібської рать ополченська, а мужів, котрі очолили б її, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелів сотнику бути тисяцьким. То не біда, що він аж надто молод. Зате руку має міцну і одваги не бракує в серці. “Комонники з люду дулібського не рівня твоїм Дружинникам, — зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, — та ти не вважай на те. Най вчаться в них і прагнуть бути врівні з ними, коли землю нашу і люд наш постигло безліття”.

Келагаст не забував того напучення ані тоді, як вишколював та злютовував тисячу, ані пізніше, як водив її в січу. Уповає на нього, як і на свій вишкіл, і зараз.

— Анти, берім гору! — кричав на повний голос і приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привідці.

І крик той не лишався голосом волаючого в пустелі. Вої чули в собі не знати яку силу, підносили ратну буєсть нестямні й засліплені, налітали на обрів бурею і, уподібн’юю-чись бурі, зносили їх із своєї путі.

— Гора! Гора!

Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь Волот. І не лише з уст сотень, що привів і передав під його руку Калагаст. Перли на обрів, закликали брати гору над обрами поріділі сотні тиверпів. Бо певні були: тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.

— Княже! — настиг його в січі й став поруч котрийсь й отроків. — Вийди на час із лави, маю сказати щось.

— Кажи тут.

— Негоже тут. Передай комусь із сотенних рать тебе там, — показав пазад, — тра!

— Чиї се вигадки? Хто може вказувати привідці де іому бути?

Стримав все ж огира її крикнув першому, що підвернувся, сотнику: “Будь за мене”, — й знову до отрока!

— Чому — там? Хто велів так?

— Син твій, Богдапко.

— Що?!

— Кажу, син твій. Привів рать свою в поміч нам. Викичами іменують себе.

Не слухав далі. Розвернув Вороного и погнав назустріч комонникам, котрі — бачив уже — виїздили та и виїздили з лісу.

Так аж надто радів чи примножував радість і бентегою — сам не відав. Єдине, в чому був певен, — на нього ждуть. А втім, ждуть не всі. З-поміж комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився один і погнав свого огира на зближення з князем і з тими, що були при князі.

— Отче!

— Сину!

Не далі як за стрельбище стояв між очманілих від крові мужів огнеликий витвір Злоби і Тьми — Чорнобог і турив кожного не баритися, спішити на кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч, то майже поруч іржали, оповіщаючи світ про безумство людське, комені, викрешувались усеспопеляючі іскри і не тільки ударом крпці о крпцот — глгжл о слово, ruinv о і-піп иоіі.і висті о ненавистт,; там, у вітрі пристрастей, лилася кров торжествувала злоба, прощалося з земним і ціпеніло перед невідомістю потойбічного життя людське. А тут па ближній околії боролища, пай і нехотя, все ж упокорено влягплася тиша і брало гору інше царство — Білобога та його доброзичливої допі Лади. Це вони, боги Добра і Злагоди встигли осінити князів своєю миротворною тінню й нагадати їм, що перебувають па непідвладній Чорттобожим діянням поляні, що тут вільно забути про повинність — бути У вирі кривавиці, як вільно й пригадати, що один є сином своєму вітцеві, а другий — вітцем синові. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила їх ще в день зачатія Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Білобог. Обіймались ‘розчулено й розточали жалі па безліття, котрому дозволено було розлучити їх; воздавали хвалу благословенній у божих діяннях миті, котра звела докупи, і знову обіймалися.

— Боги світлі та боги ясні! — перший опам’ятався й подав голос князь Волот. — Стільки літ не бачитись. Як же ти іни^иі там, сину мій, у чужіші? Чому іменуєш так себе і люд свій — втікичі?

— Про се потім, отче, як зійдемося по січі. Кажи, куди і супроти кого вести їх, моїх втікичів?

Волот не зводив із нього замилуваних очей. Он який муж і який князь виріс із побореного свого часу неміччю Богданка.

— Там і без нас упораються вже. А втім, скільки маєш нри собі мужів, князю втікичів?

— Три тисячі.

— Ов!

— А ще князі Острозор та Зборко ведуть своїх. У них набагато більше воїв, ніж у мене, тому й запізнюються.

— Тоді оце і е вона, наша переята в обрів змога. Бери дві тисячі й скачи туди — показав ошуюю, — до воєводи Власта. Решту комонників твоїх поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цім боролищі здолаємо обрів, а й па майбутнє закаляемо їм ходити в нашу землю.

XXV

Таким Баяна, далебі, й не бачили ще. Сидів па звичнім для привідці місці в наметі темний і грізний, мовби обтяжена перунами хмара. І очі примружив так, ніби цілився на когось, і голову вбирав та й вбирав у плечі. Ось-ось, здавалося, відштовхнеться й кинеться на першого-ліпшого з радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло і не випустить уже, доки не побачить виваленого в знемозі язика. Хай береже Небо від такого гніву. Було б ліпше не належати до його радних і не бути тут цієї нещасливої миті. А так, то було б найліпше.

— Турми, що ходили сьогодні на антів, тут? — почули нарешті його голос.

— Тут, Ясноликий.

— Тер хани, що були привідцями в тих турмах, також тут?

— Окрім тих, достойний повелителю, котрі упали смертю хоробрих.

— Хоробрих у мене немає! — гримнув дужим, тим, що гне до землі, голосом. — Хоробрі вмирають на путі до слави, а ііе такої, як ця, ганьби.

Підвівся, рвійний, і повелів тим, кого це стосувалося:

— Коня мені!

Конюхи не барилися, та й каган не зволікав. Вихопився па високого, певгамовпото, як і сам, огира й постав перед турмаміт псупокорепо ллопамірепии, ще лтотіттпій ніж там, у наметі, lie зупинявся надовго. Здибив свого Білогривка перед одною з турм — і подався далі, здибив перед другою — і знову подався. Схоже, ніби вишукував когось і, не знаходячи, пасіював.

— Ви не достойні носити ім’я предків своїх, — вгомонив нарешті огира й став там, звідки усім був би видимий, всіма почутий. — Зганьбили те ім’я, а відтак себе, роди свої, і за законами племені заслуговуєте найвищої кари — вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всі стенулися й оступились перед антами, побігли з боролища. В ратнім подвигу, як і в ратній ганьбі, е привідці. Вкажіть мені на них — і я звільню всіх інших від ганебного імені відступників і страхопудів, поверну кожному, хто очиститься, право називатися витязем і аваром.

Турми німували, і доволі довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати голову в плечі, ось-ось, здавалося, втратить терпець і заволає: “Геть з очей моїх!” Та тієї миті десь там, у глибині, зачулися спершу обурені голоси, далі — гомін, ще далі — суперечка-нарікання, ба справжня ворохобня.

Баян відчув себе вдоволеним і не поспішав втручатися. Коли так, він може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпіння, здається, не треба: турми клекочуть уже гнівом, викидають та й викидають із лав своїх тих, що завинили.

— Скарай їх, Ясноликий! — вимагали. — Це ті, що побігли з боролища. Це їхній страх став ганьбою для всіх.

Ті, кого виштовхували, уперто не піддавалися, силились повернутися назад й сховатися у юрмиську людському. Та марні були вони, їхні зусилля. Хто сховає, стане на поміч, коли в кожного серце усе ще відсиджується в п’ятах, а думка поспішає втішитись і оглядається тішачись: чи то ж правда, що всіх інших залишать у супокої, що цими жертвами й відкупляться від біди?

Усіх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так і багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних і запитав, яким буде присуд: хай страхопуди й відступники беруть роди свої та йдуть із ними, куди бачать, чи радні мають намір покарати їх в інший спосіб, — ті по вагалися вже і не німували, як досі.

— Пощо карати роди? — сказали. — Чи роди винні, що ці страхопуди ввели їх у сором і ганьбу? Будь справедливій, о достойний із достойних, скарай липі відступників, і скарай найлютішою карою — смертю.

— А так, скарай лиш тих, що завинили! — вимагали й турми.

По один і по другий бік від Баянового намету і на деякій відсталі від нього стояли підвладні липі волі кагана комонники. Стояли й пильно стежили за повелителем своїм, а зачувши присуд радних, підібрали поводи, відв’язали приторочені до сідел аркани. І не даремно. Каган обернувся до одних, обернувся до других і повелів виконувати волю більшості. Комонники рвонули з копита і, підохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення чи торжества, бурею налетіли на приречених, вправно зашторгнули на їхніх шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.

Усе те сталося на диво швидко. Коли карателі зникли, & перед турмами вляглася тиша, не кожен повірив, що вирок викопано вже, і занімів, очікуючи гіршого.

— Слава Баяну! — знайшовся котрийсь із передніх і розрядив гнітючу німотність вітанням. — Слава непереможному каганові аварів!

— Слава!!! Слава!!!

Комонники зняли до неба мечі і тим присягалися Небом у довічній вірності своєму каганові, кричали, ширячі темні роти, здравицю — і тим теж засвідчували: вони з каганом і ладні на все заради кагана. Хай скаже, на кого йти — і підуть, хай повелить умерти — і вмруть, не посоромивши імені свого, родів своїх, тим паче імені повелителя.

— Слава й хвала тобі, мудрий привідцю! Слава й хвала! — горланили, а надто найближчі — терхани.

І Баян сприйняв їхню хвалу як належне, поцінував щирість, з якою виголошувалась вона, а вже потім і сам розщедрився.

— Авари! — підняв над головою меча, вимагаючи тиші. — Коли вже ми зійшлися купно, та порозумілися, та стали знову такими, як були — вірні собі і певні себе, одкрию серце вам, витязі мої, і тим одкриюсь весь, як є. Не затим вів вас на антів, аби ви настрахали їх силою нашою, заволоділи всією, що є там, живністю і утвердились в Аптії, яко нові володарі землі. Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї оповідають ті, хто бачив її всього лиш одпим оком. Інші помисли володіли мною, коли йшов на антів, отож і путь уготував вам іншу. Доки ви стиналися з ними, сли мої побували в імператора візантійського й повернулися від нього з щасливої для лсіх пас ясию: імперія дві: нам з;а Дунаем ліпші, ніж у аитіл, оглілні дозвіл исслшівся них зилілях.

І знову гриміли околії від здравиць, що їх виголошували аварські турми своєму привідці — Баянові. Тож і Баян змушений був удруге піднести меча, благаючи, аби вислухали його до кінця.

— Я не все сказав вам, витязі мої. Імператор не просто запрошує пас оселитися по той бік Дунаю, на плодоносних землях Скіфії та Мізії, він ставить нас між собою і антами и воліє, аби були другою Довгою стіною між імперією та слов’янами. За се, — Баян перевів дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми… — За се імператор Візантії бере на себе повинність іілатпти нам щоліта по вісімдесят тисяч золотих римських солід.

Авари торжествували. Тепер уже не лише мочі підносили над собою, злітали до пеба волохаті шапки, гриміло тисячоголосе “згода”, “слава”, “хвала”, і так дужо, що навіть крнцово непохитний перед воями Баян подобрішав серцем і виказав щось на зразок розчуленості.

— Тож і велю! — каган знову підніс меча й закликав до тиші. — Тож і велю вам, сородичі мої й содруги: вшануйте пам’ять тих, хто поліг на цій землі і заслуговує шани, та й гостріть мечі, набирайтеся спаги і сили, аби поквитатися з аптами за потятих. Підемо звідси не раніш, як поквитаємося та лишимо належну пам’ять по собі. Землю ж, Що відторгнули ви у антів, не полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим у намірах соузних — кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землі Антській. Настануть ліпші часи, ми ще повернемося сюди і запитаємо в антів: як смілії противитися нам, аварам?

XXVI

Так і мислив собі Баян чи щось примусило його одміінітії виколисані раніш помисли, локвитання з антами тривало до самої зими, стало брем’ям для антів і ііа всю зиму. Пап і не було великих січ із обрами, та були спроби нав’язати січу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землі й пограбувати людність. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводів не лише тиверців та уличів, а іі дулібів і купно з ними росичів та втікичів. Ліпше на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обрії лаштуються до поропрагіи.

Усі полигшено зітхнули, а князьь Волот і поготів. Ратні тривогі, туринти про зимівлю в Тиверській землі неимолирно великої сили комонних лягли передусім па нього. А то нелегке брем’я. Опорожпілн геть усі княжі житниці та скотниці, спорожніли й людсьі;. Бо сутужію було з живністю для воїв, а іде сутужніш із оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнів у сусідці землі. На лихо и князь Добрит занеміг. Взимку лиш скаржився на задуху та болі в серці, а з настанням тепла і зовсім зліг. Було б знаття, що неміч так надійно обсяде його, ще по великому снігу відвіз би до Волипа в залубнях. Нині про то й помишляти годі. Он скількох лічців та баянів привозив до князя Дулібського, а жоден не поставив його на ноги. Останній був відвертіший за всіх: “Готуйся, каяже, до найгіршого”, — сказав Волотові, коли залишились па самоті, і, здається, сказав правду.

Аби бодай чимось потішити слабого, зайшов і повідав про обрів.

— Світлий день настає для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай.

Слабий довго відмовчувався, схоже, ніби й не чув, що йому кажуть. Аж там десь, перегодом, зібрався па силі й вирік кілька слів.

— Слава богам. Хоч сим буду втішений.

Волот не одразу пішов від нього. Хотілось запевнити слабого: ще одужає він. Та не допоміг своїм хотінням. На третій день по тій розмові-баяпню помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Болота, деяких мужів своїх і попросив, аби тіло його перепровадили в преліпий город над Бугом Волші — туди, де кревні його і де можлива пам’ять про нього.

Тепер тверський князь і сим має клопотатися. А клопотів за такої оказії по бракує. І те тра, і друге тра, і десяте знов тра.

— Княже, — оповіщає котрийсь із вогнища. — Небіжчика обмили вже, цапахїшш пахощами, одягли. До велиш покласти?

— У гридниці. Там прощатимуться з піні та віддаватимуть шану ііої, вся людність тиверська.

Хотін було іті, та нагледів сина й зпоііу спипинся.

— Княже Богдагну,— — покликав. — Данію хочу бачити тебе.

— Я до ваших послуг, отче.

— Ходім, маю щось сказатп. Я надовго” відлучаюся з Чорна. Гидаг про те?

— Ні. Куди і пощо?

— Мушу супроводжувати тіло князя Добрита до Волина й на тризні побути. Помер він, піклуючись про благо землі нашої, покон і честь велять віддати йому достойну шану.

— Усе то так…

— Я теж кажу: то повинність із повинностей. Відкладати її це можна апі на день. А обри не переправилися ще, від иих всього можна ждати. І кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними. Ти син мій, тобі й бути в мою відсутність привідцею раті, що є ниці в Тиверській землі.

— А князі Зборко, Острозор?

— Вони, як і раті їхні, лишаються під твоєю рукою. Лише дуліби підуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князеві.

Богдапкові і втішно було чути те, і ніяково водночас.

— А що ж буде з Миланою та Златою, отче? — заговорив про інше. — Так і полишимо їх у чужкраї?

— Як то — полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те це зараз, тоді вже, як уляжеться розбрат із обрами та буде певність, що можна податися па пошуки.

— І хто подасться?

— Повернусь — подумаємо. А втім, матимеш час, то й зараз думай.

Думати справді було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаіі не лігше князя Добрита, вона уготувала обом їм, і вітцеві, і сипові, ще одну осмуту: тоді, як погнали в пониззя обрів та визволили взятий ними полой, довідалися від недавніх бранців, що обом їхнім зятям пе судилося вже типити всіх апі своєю ратною спроможністю ані молодечими норонамп, таї.чімн пам’ятними в роді. Блііжпка Тіру, а Кушта Холлюгою занадто довго боронили: від комонників Баяна, немало наклали їх під стінами іі за те оба були жиро і око покарані, Зраненого іі знекронлеіюго Ближпку кнпу.іиі в палаючу .’юдію іі пустили па иоду, а Іїуппу наділи на сулпці да так і лишили конати. Про Милану я; та Злату бранці одне зиаіоп.: Блнжіїка посадив їх перед тіш, як наиттвся на опрочі, у подію її послав з вірними людьми до Дунаю. Малії бути у мирному тоді Холмокіроді, а до Холмолорода прибули. Ходить пересуд, ніби подію їхню пересходів.піромї. Коли се справді так, є вони бранці пе аварські — ромейські. А то теж по вслиі ніх;”. Ми їхали хтось пливити, доки ію продали па торгах. Хто ж, справді, поїло? Вітець? Не тоіі вік у нього, щоб їздити. Коли не відшукається розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданкові, правитись. Троє їх лишилося після смерті матері Малки, він — найстарішій. Бабця Доброгпіва казала свого часу: на світі пемае солодшої єдності, аніж сердечна єдність, а з усіх сердечних найміцніша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку від сестер, забувати тепер, що вони в біді.

Ось тільки куди подасться, де і в кого шукатиме? Добре, як ромеї, довідавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князівен візьмуть більше, аніж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицілі. Та й Злата та Милана не полінуються підказати: візьміть когось із челяді нашої і пошліть до князя тиверського; він не зобидить вас викупом. Може, вітець саме це мав на оці, коли казав: повернусь — подумаємо? Далебі, що так.

Блукаючи в Черні та поза Черном, більше сумуючи, аніж тішачись зустріччю із свідками отрочих літ (чого — сам не відав), натрапив якось на мачуху. Була надміру потривожена і не до лиця княгині спішна. А ще світилася в тій тривозі своїй таким до наготи видимим світлом прихильності, кревної єдності з ним, що не відгукнутися па її прихильність годі було й помишляти. Чув, скинувся серцем і прискорив ходу, бо встиг подумати, зближаючись: даремно він холодно ставиться до мачухи; видять боги, вона не така вже й чужа йому.

— Біда, Богданку, — не сказала — видихнула з себе. — Прибув із обводір гінець, тривожну вість приніс: кутригури ідуть на нас.

— Обри чи таки кутригури?

— Сказав, кутригури.

Сам угомонився і мачуху визнав за потрібне угомонити.

— Коли так, — мовив і поклав свою заспокійливу десницю па її плече, — коли тільки кутригури, то це ще невелика біда, матінко Миловидо. Нас тут он скільки, вгомонимо їх і відкинемо геть.

— Князь-вітець сказав, аби звернулася передусім до тебе, коли що.

— Спаси біг і князя, і вас, гожа господине. Ідіть до дітей та будьте з дітьми. Я сам оповіщу про все, що гряде на нас, і воєводу, і князів.

Стояли на пригірку всі три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную від нього і дещо позаду, Зборко ошуюю і теж позаду. Усі на рослих, вігулянних на дозвіллі огирах, прі повній броні і ратніх обладунках.

— Що кажуть ті, кого посплали на звіди? — порушив тишу Острозор.

— Все те ж, — Богдапко йому. — Обрів серед виставлених супроти пас і:омоііпііі;ів помас.

— Тут, при Завергапові, немає. А далі?

— Далі теж. Люди паші ходили до Дунаю. Окрім кутригурів, нікого не подибували.

— Боюсь, що ее пе так.

— Чому не так?

— Що він собі мислить тоді, Заверган? Не відає, яка у нас сила, чи втратив усякий глузд?

— Дуже можливо, що й не відає, — відповів за Богданка князь Зборко. — Звідуни його могли нагледіти, як ішли з Тивері тисячі дулібів, і датн неправдиві звіди: усі інші апти, мовляв, пішли в свої землі; лишились тиверці, а тиверці он як поріділи після січі з обрами.

— Діла-а, — зітхнув Острозор. — Не станемо ж ми виставляти перед ним усіх, хто є в лісі і хто прихований за лісом. Дивись і збагни, мовляв, па кого знімаєш руку. Негоже то.

— Чому негоже?

— Доки не знаємо справжніх умислів Завергапа, не варто виказувати себе такими, як є.

Відали б князі антські, які вони, Завергапові умисли, не вагалися б. І впіішли б всією раттю, і нарочитих послали б та сказали: “Нощо пасіюєш, хане? Перед тобою не лише тиверці — втікичі, росичі, уличі. Чи тобі помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш ріки крові і дарма”. Бо хан Завергап вагався-таки: іти на антів чи не йти, довершувати те, що започаткували з безуму жадібні до чужого кметі, а чи вийти й сказати антам: “Плачу за їхній безум і татьбу вражду і тим засвідчую покору”. Апо, він був такий непевний у намірах своїх, що доста було кинутії на шальку сумнівів один-єдиний резон, як сумніви взяли б гору над намірами й поклали б край затіяному. Бо не з власної волі збирає кутригурські тисячі і має намір потручати ними антів. Каган аварський висить на його шиї. Мало , йому того, що оп скільки поїв полягло у походах супроти Іантів, велить сісти тепер між ним та антами й бути його твердю на Антській —землі. А як будеш нею, аварською твердю, коли тої тверді як у зайця хвоста? Мусить слухатись і другої ради-повеління: “Скористайся тим, що князі антські пішли восвоясі, а тверські лави оп як поріділи, сгримуючи наші турми, івидкинь.. антів за БОНТЕріку. Без цього важко буде усидіти тобіна Дунаї.

Було чому дивуватися, слухаючи таке, і Завертай поривався перечити: не варто ламати щойно укладений ряд; кутригурські лави не менше поріділи, ніж тверські, їм і без цього походу незатишно буде при Дунаї, — та згадав, кому збирається перечити, і змирився.

— Коритимусь, — поклав собі, — доки Баян поблизу. Піде за Дунай, іпше вчиню. Матиму розв’язані руки, а з роз.в’язаними руками знайду собі раду. Може, замирю з антамп і заприятелюю замиривши, а може, й зовсім залишу їм землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидів, та й плюну звідтам па Баяна. Теж відшукався содруг і соузник. Ції кутригури забули, в яку ганьбу увів їх, якого урону завдав підступністю своєю і скільки крові пролито через тоту підступність.

Присяйбіг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пішов опісля по Тнверській землі, побачив, які соковиті трави на просторих галявах Придупав’я, і знову завагався.

“А може, Баян діло каже? Земля по Опгулу нікуди від мене не втече. І від моїх родів теж. Як випасали, так і випасатимуть там табуни комоней, отари овець, череди корів. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим паче в спечні літа, коли на Онгулі вигорає трава, міліють ріки, висихають і без того ненадійні озера-поди, а вівці збираються докупи й задихаються купно, а корови ходять у пошуках поживи і не знаходять її. Чим не порятунок тоді багате на соковиті трави Подунав’я? А сам Дупай, а риба в Дунаї?”

О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся і скажеш: доста? Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмільний. Щойно казав: сам знайду собі раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись інших, та що інших — недруга свого і супостата.

“А коли так треба? — шукає виправдання. — Чи я один такий? Чи всі, що довкола мене, інші? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Апо, хай розглянуться та приглянуться!..”

І не став сумніватися вже, полинув мпслію шукати виправдання. Мав один з другим спійману в річці, па поду, у морі рибу й почував себе неабияк вдоволеним, осміхався й казав: “Я ситий”. І сьогодні, і завтра, і позавтра так. А нагледів опісля, що десь хтось мас більше — і розширив очі: “Ти ба!” Приручив один з другим козу, затим — коня, корову, уситився набилом, замав домашне м’ясо — і востожертвував, а впсторжествувавніи, кинув ті псі око ії: “Ого-го-го-го-го-о!!! Я — цар земний, моїй волі скорилася твар — і одна, і друга, і десята. Хто є мудріший за мене і щасливіший?” А розглянувся той щасливий та побачив: у тогось більше їх — і кіз, і корів, і комопріг, вибалушпи з дива очі і засуєтився: “Як же це? Чому це? Де добути, аби мати стільки ж, і то — негайно?” Були часи, коли усі ходили, прикриті шкурою, спали па шкурі й ніжилися біля жони своєї, прикриті тісю ж шкурою. А нагледіли, що хтось поставив намста з шкур, затамували віддих і заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й ліпший. І мали. Не лише для себе, а й для дітей своїх, для всього роду. Ось тільки вдовольнити себе так і не змогли. Ані тоді, ані пізніше. Бо чого, справді, має бути вдоволена людина і чому він, хан Заверган, яко один із людей, має лишатися вдоволений тим, що має на Онгулі, коли бачить і знає: у обрів ліпше, ніж у кутригурів, у антів ліпше, ніж у обрів, у ромеїв ліпше, ніж у всіх? Чи то до лиця привідці племені цуратися ліпшого й вагатися перед можливістю мати ліпше?

— Кутригури! — звівся в стременах і руку високо підніс, аби побачили його і чули, що скаже перед січею. — Усі ви воліли свого часу піти за Дунай, сісти на плодоносних землях Скіфії чи й Мізії. І пішли б, і сіли б там, коли б не зрадливі утигури. В найщасливішу мить злету сили кутригурської сплюндрували вони землю пашу і тим знесилили пас, ввели в ганьбу й накинули підневільні шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так, що ми оііишілисьтаки при Дунаї і яко володарі цих пасовиськ, озер і річок. Соузники наші, обрп, пішли за Дупай і сіли за широким Дунаєм, а відтяту в антів, землю уступили нам у довічне і неподільне володіння. Виділи, яка вона, придунайська земля? Втямили, що це і с те, чого ми шукали?

— А так! — дружно відгукнулися тисячі.

— То втямте і іпше: аби всидіти тут і мати вольготпість замість тісноти, мусимо піти на знесилених у січах антів і відкинути їх за Богепь-ріку. З памп, сородіїчі мої, Таїїга і об|)іі також!

Перший оголив меча, приострожив огіїра і, розвертаючись, покликав сородпчів своїх па подвиг і славу. Чув: воин йдуть за ним, і йдуть потужно, всією, що с під його рукою, сіілою. Переймався відчуттям тієї спли, бусстіо огира, що шаленів під ним, а ока не спускав із антів.

Бачив-бо: воііл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться і вломлятся в іхні лави. Привиці стали вже на чоли тісяч, зняли, як і він, мечі, кличуть мужів своїх, всю рать іти вперед — лава на лаву, тнсячіа на тисячу.

Силі надавалася сила. Дудніла бита копитами земля, дудніло ііебо, переймаючись тривогами землі, свистів повз вуха потривожоти, і лиш серця людські, малі й беззахисні, німіли від того дудніння в грудях. Викинув кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на всю кінську пору. Страх перед неминучим став повелінням неминучого, а воля привідці — волею всіх. Єдине, що було свого ще в кожному і пульсувало в тім’ї кожного — мисль: як буде і що буде, коли зійдуться з супостатом і вдарять сулицями о щити, а мечами о мечі?

Не міг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами і добре видів: попереду антських лав пре на буйногривім огирі витязь із ялівцем на шоломі. Князі,. Невже той самий, з яким так втішно бесідував колись про переправу через Дунай? Іде прямісінько на нього, Завергана. Якою ж нині буде їхня бесіда і чим завершиться? Як і тоді, сердечною згодою чи, може…

Коли постали однії перед одним і націлились один на одного сулицями, Завергап побачив і збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вів із ним перетрактації. Схожий на Волота, а все ж не Волот.

“Син” — майнула мисль і, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце схитнуло руку: тієї ж миті почув разючий удар під груди, там, де був щит і була сподіванка па надійне прикриття.

— Як же цс? Чому це? — питався, усе ще не вірячи, що він вилетів із сідла, падає на землю уражений, і уражений смертельно.

Десь іржали комопі, чулися гнівні, одначе віддалено приглушені веління і що пріїглушсніші, наче з-за стіни, погрози та прокляття, а хап ловив те кінцем вуха і думав останнім зблиском пам’яті: “Це все. Це кінець. Що ж буде з січею без мене і що — з кутригурами по січі?”

ЧАСТИНА ДРУГА.

ОБРИ

“До тебе йде найбільший і найсильн’іший народ, нездоланне аварське плсл”я; вино спроможне легко відбити, липад ворогів твоїх і знищити їх. Ось чому тобі вигідно укласти а аварами угоду — — матимеш в їхній особі чудових захисників землі своєї. Одначе вони лише в тому разі будуть підтримувати дружні стосунки а римською державою, коли матимуть від тебе дорогоцінні подарунки 1 гроші щорічно, а ще будуть поселені тобою на плодоносній землі”.

Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстиніану.

“Володарю! Успадковуючи владу вітця свого, ти зобов’язаний і друзям вітчизни віддячувати так, як віддячував він… Вітцю твоєму, котрий милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що не нападали на римські володіння, хоча й мали таку можливість. Більше того, ми знищили одночасно тих своїх сусідів-варварів, котрі постійно спустошували Фракію.

…Ми певні, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлііну, що платитимеш нам більше, ніж платив твій вітець”.

Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстину Другому.

“Ви зухвало вимагаєте від нас і разом з тим просите. Гадаєте, цією плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподіванкам вашим не судилося здійснитись. Ви не обманите нас лестощами і не застрахаєте погрозами. Я дам вам більше, ніж вітець мій: примушу вас отямитись, коли ви аж надто вже загордилися. Я ніколи. не потребуватиму союзу з вами. Ви нічого не матимете від нас, окрім хіба того, що вважатимемо за потрібне дати вам у нагороду за службу”.

Менандр Протиктор, відповідь імперитора Юстина Другого аварам

І

Бабцю Доброгніво, ласкава моя баянко! Солодкими були ваші слова, ще солодшими мислі про боже повеління — жити у мирі та злагоді, а люд земний інше, бач, велить: хочеш бути вільним, незавериженим, носи при собі меча.

Чому так є? У бабці аж надто древнє розуміння закону і благодаті чи мислі та сподівання добронравних ніколи не були і не будуть сумісні з тим, що є? Щось дуже схоже на це. Он як увірував свого часу в те, що казала його бабця, весь відселенський люд мав намір вести її стезею — знайти не тільки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки іювів своїх втікичів на січу і раз, і вдруге, і втрете. Більше того, здиміли ось обри, угомонили кутригурів — і ніби не по собі стало. Довкола свій люд, своя земля, є навіть кревні, а серцю незатишно, чогось хоче, кудись поривається. Таки до милого серцю затишку — на Втікич? А втім, схоже, ніби й інший хробак точить серце: пе все зробив він на Тивері, лишившись за вітця свого. Певно, не слід було уповати па вмовляння кутригурів припинити січу, гнати мусив би їх по сам Дунай, доки не зробив би вільною всю Тивер.

“А коли б сталося те, на що патякали кутригури: в противнім разі змушені будуть вдатися за поміччю до обрів? То ж повий розбрат і нова січа! Чи пониззя, в яке відтіснили їх, така волика втрата для Тивері? Зате по сусідитимуть з обрами. І кутригури лишилися вдячні за милосердя. Тії вдячність немало важитиме в будучий!”.

Швидше приїлдіпі би князь-чтець. Доповів би, що зробиш без нього в Тиворскій землі, та й знав би вже, чи так зрочин.

Поляни, роси, уліпі встигли податися додому. Певію, ипруюн. по січі, сбавлять богів, собо. Бо такії повернулися з породит, із :лиі гягоіо — такою, що про неї годі було ії мислити. Нсмас :іа Дніпром обрів, пришптіпкнуть, будучи погромленними, утигури і кутригури. А то солодка втіха, тим паче для уличів, полян, та й для пих, втікичів. Лиш Тингрі як ікі Суло, таї; і було супокою. А, під боком підступні ромеї, будуть й жорстокі, схилі.пі до татьби обри. Нараз розчинилися двері і на порозі став челядник:

— Княже, ромейські гості прибули до Черна.

— То й що? Без мене немає кому дати дозвіл на торг?

— Дати е кому, та иавікулярій хоче бачіїти ішязя.

— Ну, то вели, най заходить.

Гість не забарився. Був непоказний із себе — занадто дрібним тілом, зате он який меткий. Рвійно переступив через поріг, зміряв бистрим зором Богданка і вже потім назвався.

— Навікулярій з пристанища Томи Несторій.

— Син княжий Богданко. Челядь доповіла мені: гостю і мужу з ромеїв тра було бачити князя Тивері. Його немає нині в Черні. Я є тут за нього. Коли в навікулярія невідкладне діло, можу вислухати.

Несторій ще раз розглянувся і, завваживши, що челядника немає при бесіді, прибрав довірливішого вигляду.

— У мене приємні для княжича і його вітця новини. Княжни Злата і Милана веліли кланятись володареві Тиверської землі й запевнити його, що вони живі й здорові.

— Правда? — зрадів Богданко і не став приховувати своєї радості; ступив до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадієно зирить йому у вічі. — Де ж вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?

Навікулярій відчув себе ніяково, та разом з тим потішено, і те відчуття не забарилося заясніти в його очах.

— Того дня, як лодія з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний вітер — норд-вест. Ваші лодочні не впоралися з вітрилами, і подію понесло у відкрите море. Дякувати богові, на них натрапив драмон, на якому перебував епарх скіфських Томів Віталіан. Він і підібрав потерпілих.

— То вони в Томах?

— Так. Перебувають під надійною охороною епарха Віталіапа. Велів переказати князеві Тивері, аби поспішив прийти й забрати їх, доки не довідалися обри.

Он як: доки по довідалися обри.

— Павікулярі! Несторій тільки з сим прибув у Тивсрсі.ку землю чи має намір провадити й торги?

— Торг — також, та з пістями від спарха передусім.

— Па торги віп матиме дозвіл, як і сприяння княжі, і не тільки інші, а и потім. А за добрі вісті, за достойні мужів і содругів вчинки буде дяка від усієї землі. І тобі, иашкулярію, і епірхиві Віталишу. Тиьер уміє цінувати дружню ир.ихильшс’гь, а соузпицькі чесиити передусім. Одно скажи: як довго будеш у нас? Князь Тивері ось-ось має повернутися до стольного города. Було б бажано, коли б ти зустрівся безпосередньо з ним.

— Мені що, — знизав плечима ромей. — Я не поспішаю. Своїм бажанням негайно поговорити з княжичем хотів сказати: поспішити слід вам. Обри одверто нахабно поводять себе в Скіфії. Довідаються, що доньки князя у Томах, — епархові не втримати їх під своїм крилом.

Навікулярій мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав його, і що далі, то більше утверджувався в мислі: щось тут не те і не так. Що обри одверто нахабні, в тому немає сумніву. Сумнів зроджує інше: чи ромеї такі вже невільні на своїй землі, аби страхатися обрів і не бути певними, що можуть уберегти від них полонянок. Се ж не хтось там побоюється — сам епарх.

— Я згоден: поспішити тра. Та як? До моря путь нам перетяли кутригури, соузники обрів. Вони не пустять наші лодії до Том, тим паче зараз. Може, навікулярій буде такий ласкавий та візьме на себе це благочестиве діло? Тивер добре заплатила б йому і за перевіз, і за прихильність серця.

Ромей непевно розвів руками.

— Коли б від мене це залежало. Сестри княжичеві в руках епарха Віталіана, а епарх сказав: “Коли князь Тивері дасть за доньок десять тисяч солід, він сам доставить їх до Черна”.

Цього разу Богданко німував довше, ніж личило б синові, що сидить уже на столі вітця-князя. Боги світлі та боги ясні! Так ось чим пояснюється ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити із тиверської скітниці цілих десять тисяч! За звичайну собі дівку-бранку на работорговельному ринку беруть двадцять солід і лишаються задоволені, а за князівен по п’ять тисяч загнули.

— А епархові по здається, що сс занадто? І вельми занадто.

— Як то?

— Скільки ви берете за дівку-бранку па работорговольному ринку?

— Достойний! — щиро дивується Несторій. — То ж за Дівку, а сс’ за кііязівиїї.

— Я те пам’ятаю. І все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер персоунала в тринапи і виснажливій січі, її он сплюндровано. Чи епархові не відомо, як порожнів в такі часи княжа скітниця?

Навікулярій підозріло-недовірливо і разом з тим видимо розчаровано кривить уста. Було таке враження, що не лише дивується княжичевій торгівлі, — охолонув до нього.

— Княжий син забуває, — вирік нарешті те, що було написано на його виду, — забуває, кажу, що я не торгуватись приїхав, — передав волю того, що торгує, і занадто високо стоїть наді мною, аби без нього можна було щось переінакшити.

Мовлено неголосно, ніби ж і не велеречиво, а сказано он як багато. Візьме, обернеться зараз та й піде. І що тоді діятиме він, Богдаико, та й вітець його, коли піде, а там і пустить лодію за течією дністровою? Правитимуться в Томи і торгуватимуться в Томах? А як правитимуться і що виторгують, коли Злата і Милана таки в ромейських руках?

— Епарх був певен, що домовиться з князем Тивері, — мислив уголос ромей, далебі, помітивши Богданкове сум’яття. — Казав, коли це станеться, вони й надалі можуть бути добрими сусідами і содругами. Хай княжич знає: усі ми і епарх також вельми опечалені появою обрів у Скіфії, не є з ними содругами зараз, далі не будемо і поготів.

— То, може, гість із ромеїв і посланець епарха заждетаки князя Болота? Діло, гадаю, варте того.

— Якийсь час побуду в Черпі, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю те, що хотів би придбати в Тивері.

— От і добре. Князь ось-ось має бути. А буде князь, гадаю, домовимося до чогось.

Не був до кінця відвертий із навікулярієм, про себе ж думав: встигне чи не встигне нагодитися за сі дні князь — все одно буде час помислити, порадитися з старшими, хоча б і з княгинею. Вона, може, й пе відає, що має князі. у скітниці, зате відає більше, аніж хтось, якими є наміри вітця, як поставиться віп до такого викупу.

Не шукав пагоди. Спровадив павікулярія — і до Миловиди мерщій.

— Мати кпягине, — мовив похапливо, щойпо переступивши поріг. — Світлий день настав для всіх пас, чулисьте, мати ішягине!

— Йой! — озвалася на його радість та й застигла ждучи, — Чи не князь вертає з дулібів?

— Еільшо, — підіїшов і вкляк перед исю, поцілував поділ вбрання. — Злата з Миланою відшукалися.

Завжди пригожа і яснолика, Миловида ще помітніше заясніла видом, стала схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок і свігигь-зиріє з морику. Не зважала па те що княгиня є і що некревна Богданкові, кинулась до нього, заглядає, зоріючи, у вічі й питає-допитується, де вони, Злата з Милапою, звідки князь і син княжий знає про них та що знає. Зрештою посадила поруч, втирає сльози розчулення й знову питає, чи то ж правда, що вони відшукалися, як далеко від землі своєї є.

— Навікулярій із Том ромейських щойно був у мене й сказав, що Злата й Милана в тім-таки пристанищі, під наглядом епарха перебувають. Та ось яка притичина, матінко княгине: епарх порятував їх у розбурханім морі і хоче тепер, аби князь платив за той порятунок.

— То вже, як водиться, Богданку, — поспішила з речницею і навіть торкнулася заспокійливо його руки. — Ромеї на те й ромеї, аби на все дивитися як на можливий зиск.

— Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догадується княгиня, скільки зажадав ромей від князя Тивері за доньок?

Притихла враз, чи то прикидала, скільки міг зажадати епарх, чи страхалася тих жадань і неспроможна була перебороти свій страх.

— Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?

— Десять тисяч золотих солід!

Сплеснула руками і на виду осмутніла так само раптово, як і заясніла щойно, а проте ненадовго. По якійсь миті знову ожвавилася.

— Не осмучуй себе і не піддавайся гризоті, достойний князю. Прибуде вітець, помізкуємо купно та якось уже зберемо ті соліди. Зате Злату, Милапу позбавимо осмути та безліття, знову матимемо радість бачитрі їх, бути, як і були, купно з ними. По собі знаю, як їм там, бідняткам.

— Боюсь, чи зберемо такі соліди, і тому прийшов до матері кпягині на раду. Що знає вона про княжу скітпицю? Є в ній щось а чи немає? Я благав навікулярія торгувати в нас і ждати князя Тивері. Та коли вітець не поспішить і не прибуде на час його відплиття, мушу сказати ромсєві: даємо ми епархові Том жадапі соліди як викуп за сестер чи не даємо.

— Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: даємо. Щось є в скітниці, щось позичимо в мужів-волостелинів.

— Певні, матінко, що позичимо?

— Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули, а маємо зробити все, аби доньки наші, а твої сестри, були вільні, таки з нами і таки в своїй землі!

Певність її, як і схильність пожертвувати всією, що мають, статністю, а таки збороти безліття знедолених, додали певності й Богданкові.

“А й справді, — подумав, — чи гоже вагатися, як бути, коли Злата з Миланою кличуть: допоможіть?”

— Спаси біг, — підвівся і чемно вклонився Миловиді. — Спаси біг, ласкава княгине, за твердість наміру і духу, що стали мудрою радою. Так і скажу навікулярієві: “Вези сестер, матимеш за них те, що просиш”.

Хотів було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:

“Так і так, я згоден”, — та на котрійсь із сходинок, що вели до Несторія, спинився і замислився: а чи не наб’є цим поспіхом і без того зависоку ціну? Пробі, таки й справді наб’є. Домовились-бо: зустрінуться по завершенні торгу. Гляди, на той час нагодиться й князь Тивері, а не нагодиться, рішенець прийме він, княжич. Тож най так і буде, як домовились. Втіхи, як і радості, виказувати не слід.

II

Земля при Втікичі і небо над Втікичем багаті на знади, та чи не найзнадливіші серед них — дорідна нива в долах, м’яка теплінь над долами. Минає другий десяток літ, як поселилися тут з ласки київського князя тиверці, а ні разу не звідали, що таке згубна спекотнява в розпалі літа і що — вітри-суховії з пустельного Леванту. Ото тільки й прикрості було, що випало освоювати необжиті окраїни Заросся та зазнавати лютих морозів, сніжних завій у тотих окраїнах. Надходила теплінь — удостоювалися й благодаті, а паче всього на передлітті, коли буяють зелом доли, починає медоносити ліс. Стелиться тоді від краю до краю зелене море трав, вбирається у нові шати закучерявлене верховіття дерев по яругах, радіє плодоноссю матеріземлі і славить землю-плодоносицю численне птаство — у лісі й у полі, а надто над полем, у тому піднебессі, де мліє від щедрот Хорса аер і звідки одкриваються не окремі, звабні для ока околії, — уся земля.

Комонникам, що правилися до Втікича раннього досвітку, а вздовж Втікича — тоді, як благословлялося на світ, було не до околій і не до зваб у околіях: над рікою клубочились тумани, най не ті, що пробирають до кісток, все ж густі й повсюдні. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь протореним путівцем та тримайся путівця — ото і вся твоя турбота. Зате коли вийшло з-за обрію рум’яне після нічної купелі сонце та бризнуло на доли золотими стрілами Хорса, і княгиня, і супровід її заясніли лицями й стали доглядатися, як тануть під тими стрілами густі й повсюдні досі тумани, як корчаться, танучи, й відступають ближче до видолинків, узлісь та яруг. Із сивих стали білими й від того якимись химерними. Тиснуться до землі й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити їх бодай у цій до краю згущеній малості. Залиті сонцем доли набирають від того вирайської ліпоти і вирайських знад. Таке хоч спиняйся і милуйся ними. Бо не завжди маєш нагоду бачити бо турбота дня укорочує та й укорочує можливості ‘доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про вирайські.

По якімсь часі ріка круто вигнулася одесную й вихопилася на рідколісся, а там і в поле. Доволі широке було воно тут, таке широке, як ніде інде. По один бік путі, що облишила вигнуту лукою ріку і йшла тепер полем, половіло під сонцем і гнало ліниві хвилі чисте й дорідне жито по другий — кипіла білою повінню дикуша. Від житнього поля напливала на комонників лиш велич та краса від дикуші — і медові пахощі. Такі п’янкі, аж дух забивали.

Княгиня Зорина перша захмеліла від них і спинила огира.

— Чиє се поле? — обернулась до сотенного.

— Общинне, достойна.

— Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Якої общини, питаю?

— Закутської, далебі, вона сусідить із нашою. Помовчала, доглядаючись до поля чи до одмін, що відрізняли оброблене людськими руками поле від необробленого, і вже потім додала, рушаючи:

— Гарно уходжепе поле. Минулого літа, пам’ятається, не було таким.

— Нового релейного старосту обрала община, тому й поле має невпізнанне.

— А чому я не відаю про тс?

— Певно князь Богданко відає, за нього видбувалися одміни.

Приострожила сильніше, ніж досі, огира, вела перед і мовчала. Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення своє, розглядаючись. Обшир, дорідність уходженого оощиною поля тішили її чи та одміїїа, що різнила уходжене поле від неуходженого, того, що лежало ближче до лісу свідком минувшини й нагадувало про минувшину? І те і друге, мабуть. Он яке буйпотрав’я було на місці поля донедавна, як щедро засівалися доли квітом замість збіжжя, червленим, жовтим, білим, синім, знову червленим і знову білим та синім. Чи немає чому тішитись княгині що не стоїть осторонь від общинних турбот мужа свого^ що лишилася замість нього привідцею всієї Втікичі і дає лад як общинним, так і ратним ділам на Втікичі?

Муті гнали та й гнали услід за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лісі, а там — і над рікою.

— Переправимося на супротивний берег, — повеліла княгиня, — Звідтам підступимо до Закутської вежі.

— Що ти, достойна! — силився угомонити її сотник, — То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатів і повестися яко з супостатами. Та й свої подивляться на нашу з’яву чи не так само.

— Нічо. Зате удостовіримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об’явити-1 ся на обводах нашої землі, і об’явитися неждано.

Княгині та ще привідці раті в князівстві не випадає перечити. Тож і не сперечались комонні. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втікич. Ріка не така вже и широка, одначе неспокійна, бистро й потужно несе свої води в ту, що звали на пониззі Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонників, набігала невблаганно й не давала дрібними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому місці, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистрині. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на тверді познімали з себе чадиги, викрутили, як тільки могли викрутити, не знімаючи, вдяганку.

Княгиня хоча й одійшла далі від мужів, зробила не більше, ніж мужі.

— Доста, — повеліла. — В путі, під стрілами Хорса сохнутимемо. Літо-бо є, пе зима.

До найближчої, Закутської вежі не така вже й далечінь. Одначе їхати треба було пеходжоним лісом. Доки пробилися крізь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличів, і самі змучились, і комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоіїби лис по шкоді, а друге, мусили прокладати собі в них путь мечами. А те пе лише поту, і крові нерідко коштувало. Той був необережний і подряпав, пробираючись між химерно сплетеним гіллям, вид свій, той руки, а вже що строям дісталося!.. Справді, на татой-волоцюг стали схожі. Зате княгиня он яка потішена була. Як же, ціла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надійшла до неї з боку чужої землі, а на вежі і вухом не повели. Ті спали після нічних чат — і спали, ясна річ, сном праведників, — ті варили страву і менш за все думали про появу княгині та ще з землі уличів.

— Ми не далі як позавчора були в них, — виправдовував себе і чатових своїх десяцький. — Казали, утигурів потято на полуденних обводах землі їхньої, обрів також погромлено й відкинуто пріч. Коли і йде зараз січа, то десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко.

— І ви поспішили повірити й увірувати в те, що сказали поселяни-уличі. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вітер?

Десяцький мовчав і тим ще більшої додавав княгині злості.

— Завтра прийде на ваше місце інша сторожа, — пообіцяла і тим, здається, вдовольнила себе. — Ви ж станете перед княжим судом і будете судимі за недостойні воїв і оборонців землі своєї вчинки.

Пригрозила і рушила з вежі, сувора й невблаганна, рішуча в намірах своїх, а в тотій рішучості зовсім байдужа до того, що двічі купалася в Тікичі сама, купала воїв, котрі супроводжують її. Так ніби се он яка приємність, ніби не можна було залишитись на якийсь час біля ве?кі й обсушитися.

“Крута норовом, — стає на думці сотенний. — Бігме, набагато крутіша, аніж сам князь. Така справді судитиме, коли що, ні па мить по завагається”.

Траплялись па путі скотарі, по розминалася так собі, не цікавлячись, чиї вони, як ся мають, траплялися весі, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слід лаштувати перед жатвою, чи пожнуть і звезуть збіжжя до овинів, коли мужі не прибудуть із боролищ вчасно?

— Будьте старанні, — радила, — та не будьте жалісливі. Отроків ставте до діла — і на жатву, і на веректу. Най знають: у відсутність мужів ее найдосгойшша їхня повинність, та, що дорівнює ратній повинності.

Одні обіцяли та й розкланювались, інші жалілися: як пожнуть та звезуть із поля збіжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.

— Кажіть про се релейному старості, най подбав, аби упоралися і з тим, і з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусідів мусить удатися, не допоможуть — до мене. Хліб — наші найбільші статки, твердиня здоров’я і життя. Зародив він сього літа щедро, не упустіть божих щедрот, вберіть і зсипте до житниць, наступного літа може й не зародити.

Певно, усю землю мала намір об’їхати, про все довідатися і всіх напутити — не поминала жодної верві, а в верві — жодної общини. Тоді аж угомонилася, як досягли крайніх на захід сонця, а серед тих крайніх — і сторожової вежі, що стояла на путі, по якій відселенці прийшли сюди з Тивері.

Її зустріли тутки як належить і, що найбільше здивувало сотенного та його сотню, — якось незрозуміле потішено.

— Як добре, достойна княгине, — освідчилася сторожа, — що ти нагодилася: є втішні вісті з боролищ.

— Отак? Які ж саме?

— Обрів і їхніх соузників кутригурів погромлено на Тиверській землі. Укладено ряд, за яким обри обіцяють піти чи й пішли вже за Дунай, а в Придунав’ї правдиво в незайманщині лишаються самі кутригури.

— Хвала богам!

— Ано, слава й хвала!

— Хто ж приніс сі втішні вісті?

— Гінець із Тивері, від князя Богданка.

— Явіть мені його.

Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворість, стала не привідцею — просто собі жоною, а ще рівнею усім і содругом для всіх. Угледіла гінця та пересвідчилась, що він таки гінець, й зраділа не знати як, питала та допитувалася, як допитується в такій оказії кожна жона: де князь, що з князем і його раттю, як довго ще буде там, па місці недавніх боролищ, а допитавшись та удостовірившись: раті слов’янські переяли в супостата славу і переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться під кожну втікицьку крівлю благодать, — перевела дух і прикрила в солодкій замрії вічі.

— Принесімо жертву добрим богам. Тут-таки, на сім щасливім місці, сієї втішної для всіх миті.

Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, і вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога і обіцялась, знову славила і знову обіцялась: люд землі Троянової не забуде їхнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву і воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать — по всій землі задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту і свою вдячність.

Вертаючись до Дитинця, Зорина втішала себе певністю: нарешті позбудеться брем’я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дітям. А не сталося того — повинностей і зовсім побільшало. Князь не об’являвсь та й не об’являвсь, а князівство перейнялося добрими вістями та й захмеліло не тим, що сподівалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужі, повернувшись, вдоволені були ними і тим, що уготували для дітей, общини, а тоті жони взяли та й обезуміли на радощах; не про жатву піклуються, про веселе застілля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слів та питаються в княгині: “Де ж рать? Чому є замирення, а мужів немає?..”

Як будеш спокійною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворість, а ще бувати в верв’ях та доглядатися до ладу, яким воліє потішити князя, давати устави тим, котрі самі собі не годні дати їх.

Повертаючись одного дня з таких одвідин та мізкуючи в путі, їхати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледіла нараз: з узвишшя в діл звільна рухався вервечкою ратний люд — попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники і знову обози.

“Таки йдуть… — скинулася серцем. — Таки полишили Тивер і йдуть!”

Приострожила огира й погнала напереріз воям. Знала: це не втікичі. Були б втікичі, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспішити і не поцікавитися: хто? звідки?

Так і запитала, коли над’їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм неспокоєм огира:

— Хто будете, люди?

— Поляки, сестро гожа, та роси.

— З боролищ правитесь?

— А так.

— Що ж несете звідтам?

— Переяту змогу, супокій.

— Слава богам! І вам слава, мученики боролищ!

— Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми — ті, що взяли гору над супостатом і знаменують собою славу боролищ.

— Кожному своє, ано. Чи рать втікицька, князь Втікичі теж правляться слідом за вами?

— Ба ні, втікичі на праотній землі, при князі Тивері залишились. Пізніше будуть.

Казали те, що й Богданків гінець, а он як тішили своїм казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що її муж і князь, живий, не на цій, то па наступній, не на наступній, то аж на тамтій седмиці, а буде вдома.

Така усолоджена була цими добрими вістями чи передумала, впевнившись, — не поїхала того дня ані на недалеку звідси вервь, ані ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку і своїх кревних у тім оседку. Діти її, не полишені, ясна річ, самі на себе. Старші — Славомир, Радогост — отроки вже, віддані в молодшу княжу дружину набувати ратних навиків, молодших лишає, коли їде з Дитинця, на руки наставниці. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути і вдень і вночі з дітьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тоді навідують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани і не челядина тим паче — таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконів. А що буде в її оседку і що — з оседком, коли й далі отак складатиметься: муж — у походах та на боролищах, вона — повелителька Втікичі замість мужа? Чи тоті покони будуть знані й дотримані, ба злеліяні й вознесеш превище всього? Має утішитися іншим — що пильнує, аби був лад та супокій в усій землі? І про те комусь слід дбати, ано. Та хто подбає про рід, про спадок родовий — покони, коли не подбає мати?

Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, міць її. Дітей, як і вогнище, жадані гаразди у вогнищі, Зорина залюбки візьме на себе. І залюбки, і надійно, так надійпо, як брала до сеї ворохобні. Чи він, Богданко, пе пипіався тим, чи не казав: “У твому серці, ясна моя Зорипко, так багато пломені, а в мислях, діяпиях — здорового глузду, що мені нічо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла і дбайлива мати, і недремна вогнищанка, і.жона-усолода”.

У Дитинці, а тим більше в теремі знов об’явилася такою яку діти та й челядь одвикли вже бачити. І видом ясніла та обіймалася ясніючи, як її дівки, і сміялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усіх тривожними. А вже що щебетала до своїх найменших та тішилася радістю-пломінню, що возбуяла на їхніх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тільки споглядати ту втіху та дивуватися маминій втісі, коли б не були такі малі та не жадали бачити маму ще втішнішою, ніж є.

— Уже будете з нами, мамцю? — поцікавилася старша, Гостейка.

— Ано, уже буду з вами, діти мої милі. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтішно чи и зле почували себе без неї?

— І невтішно, солоденька наша, і зле. У лісі зозулька кує, оповіщає всім: “Принесла вам, людове, ключі від вираю”, — а піти без мами не вільно. На подвірниці горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та гляділи, як вона гніздечко в’є, а нам знов не вільно. Бо челядину ляк обсів, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що з мужем?

— Бо їй таки гризотно, Гостейко. Січа йшла, Мара лютувала.

— Ніби вої, що мають мечі, сулиці, бояться Мари, — хоробриться старший за Гостейку на два літа Ярослав.

— А то ні? — мати йому.

— Бо таки ні. Махне один з другим мечем — і вже нема Мари, біжить куди втрапить, аби далі від воя і тої напасті, що може мати, коли тинятиметься між воїв.

Мати не насмілюється перечити. Вірить отроча, що так є, — і пай вірить. Колись сам піде па січу, буде певніше і надійніше, коли йтиме із сою вірою, а не з ляком перед Марою.

— Може, й так, — погодя;ується. — Далебі, що так, бо Мари й справді немає вже, малі мої голубоньки. Нині бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринів із землі Троянової, за Дунай пішли. А коли так, і Мара вгомонилася. Мир іде по землі нашій, тож невдовзі й вітець ваш, і муж наставниці — усі прийдуть, та~засіють втіху но оседках, та звеселять їх незгірше зозулі, що приносить вість про настання погожої днини.

Ярослав тільки хоробриться, чуючи мамині радощі, а Гостейка з Жалійкою і в долоііі плсщуть: ішязь-вітиць приїде! Князь-вітець приїде!

— Я піду та скажу про се наставниці, — додумується найменша. — Най прогонить гризоту, най знає: для всіх пас — і для неї теж — настав уже жаданий світлий день.

Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: “У Жалійки добріше, ніж у інших, серце. У кого ж се пішла вона: у вітця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебі, в маму Людомилу, бо й лик має мамин”.

Чула, пишається тим, та водночас і болить їй від того:

чим заплатила вона своїй найдостойнішій мамі за її доброту? Ано, чим? Пішла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: “Не смій і думати про те!”, взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, і живи, як знаєш.

“Мушу спокутувати тепер тоту провину свою і знаю чим, — надумується. — Вкладу до серця моїх діток її чесноти. За старших двох не певна уже — ті в княжій дружині, там свої покони та закони, як і свої навчителі, а меншим маю укласти до серця і виплекати в серці усе, що сподівалася виплекати в мені моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки”.

Зітхала стримано й силилася пригасити в собі несподівано зроджені болі бесідою з дітьми та турботами про них: питалася, чи нагодовані — і вдовольнялася дружним запевненням: “Ано”; цікавилась, чи купані — і знову вдовольнялася: челядь таки знає своє діло; ще питалася, чи хочуть піти завтра з мамою за Дитинець — і чула дружні, за сим разом не лише дівочі, а й синів, голоси: “Йой, та то ж, мамцю, найбільше наше хотіннячко!”

— То на сім і станемо, голуб’ята мої! — обіймала всіх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у світлій втісі чад своїх і переймалася їхньою світлою втіхою.

III

А князя Богданка, воїв, що пішли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всім зустріти вже їх, чи скрута в бутті без мужів підпирала аж надто, не стало терпцю в одної з жон, не стало в другої, а того виявилось доста, аби не стало його і в усіх інших: зібралися якогось дня всім Дитинцем, а може, й весями, що сусідили з Дитинцем, та й рушили під княжий терем, зняли гвалт —під теремом:

— Явіть нам княгиню! — повеліли челяді.

Челядь пильнувала воріт і не поспішала слухатись, не інпісито як вагалася: казатп чи не казати кияпші, яка біда громадиться над усіма, хто в теремі, та княгиня сама почула гвалт і не забарилася стати перед втікицькими жонами.

— Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепі і гпівпі в ворохобні своїй. На кого й пощо?

— Терпцю немає вже, княгине. Обрів повержено, а де наші мужі? Чому князь тримає їх у Тивері?

— А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засів у ній? Шли, княгине, гінця, вели, най вертає нам мужів наших!

— Ано! — підхопили стоголосе. — Шли гінця й вели, пай вертають уже домів! Нива зрів. Що буде із збіжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? І що буде з нами, коли жатимемо самі?

Піднесла рвійпо руку і тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.

— По-вашому, ані князь, ані мужі його не відають, що у Втікичі дозрівають ниви? Є, значить, потреба бути ще в Тивері і пильнувати за супостатом, що обсівся на полуденних обводах землі нашої і не дає резонів бути певним за нього. Хіба забули: ратна повинність — над усі повинності повинність.

Якусь мить тривала умиротворена тиша.

— А коли всі вони разом із князем легковажать? — почувся віддалений, десь аж із супротивного кінця голос. — Що коли пішли гостити до кревних та й засіли в кревних?

Знов були аж надто єдині і зворохоблені, а проте Зорину не лякала та їхня зворохобленість — в мізку заіскрилась тієї миті весела мисль і схилила до жарту.

— Так он що найбільше бентежить одну з другою: страхаєтесь, аби мужів ваших не пригріли хлібосольні тиверські жони.

Котрась тільки осміхнулася знічено, а котрась і засміялась. Сміх той підхопили інші, одначе не так дружно, щоб відчулася цілковита єдність між тим, що було на серці і устах княгині, і тим, що у мислях юрми.

— Ось що скажу вам, — остепенилася Зорина й прибрала достойного княгині вигляду. — Гінця я можу послати, се не складає великого труда. Та не хотілося б постати перед князем і мужем своїм такою бідною на розум, як постали оце переді мною ви.

Жони дивилися на неї, гейби телички на нові ворота.

— Не втямили, бачу. То скажу більше: ідіть до своїх дітей і будьте терплячі. Мужі ваші не засидяться в Тивері допите, апіж встпгпс доскочптп до шіх мій гінсць. Ішли сього не станеться, тоді я визнаю себе змалілою на мислі і складу перед вами повинність.

Зорина не схибила, ба навіть явила себе перед усіма й утвердила в помислах усіх яко провидиця: на третій день по жіночому збіговиську біля її терема засурмили в роги на обводах Втікипької землі, а незабаром прискакав до Дитинця й гінець від князя.

— Воспряньте духом, люди! Світлий день настав: рать втікицька повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою повертається домів!

Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вість до околій, і з тих околій став з’їздитися до стольного Дитинця люд — жони і діти, ті, хто послав па січу із супостатом мужів, і ті, кому не було кого слати. Бо се неабиякі вісті і втіха теж неабияка: рать повертається, і не поганьблена — осяяна славою. Не думали про те, чи всі повертаються, кого жде світлий день, а кого — чорна осмута. Громадились та й громадились обабіч путі, ясніли видом та сподівалися: ось-ось діждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землі своїй.

Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання — нині на ній біле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як і полоття, шапка-калансува з оловирами — й силиться стримати себе, не піддатися спокусізіпнутися, як пнуться інші, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь.

Не сама була на місті, поблизу воріт. Поруч сини-соколи доньки-горлиці, а ще вогнищани та вогнищанки. Одні як і княгиня, бентежились і ждали, інші мали й повинність ждучи: тримали напоготові те, що мають піднести, віншуючи князя із звитягою.

— Ідуть уже! — побачив хтось із передніх і оголосив усім.

— Ано, їдуть! — бачать і всі інші, а ті з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лісу, виголошують уже здравиці, такі дзвінкі та зичні, що княгині крівця заливав вид, чує, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хліб1сіль на барвистім рушнику і йде назустріч своєму слюбному мужу і князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до неї, яснів усім своїм доброликим видом,

Від поспі роду свого і всього люду втікицького слаїілю князя та його воїв з переятою в супостата змогою й підношу на знак вдячності за порятування од зла і напасті дари землі нашої — хліб і сіль.

Князь Богдаико миттєво сшшусться, цілує спершу передані йому дари, потім — княгиню, дітей своїх, клянявться людові, що славить його здравицями, а вже потім бере на руки найменшу, Жалійку, й велить княгині:

— Я піду з дітьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистості зустрічі воїв із людом, а ти поспіши до обозу та зустрінь як належить гостю.

Сторопіла й видивилася на свого повелителя.

— Кого саме? — не втерпіла.

— Матір Людомилу.

Знала, їй, княгині, не випадає виказувати воям, як і люду, те, що нуртує зараз у серці й бентежить збурене радістю, як і тривогами, серце. Та чи до воїв і чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до неї прибула мати Людомила. Боги світлі та боги ясні, се ж не хто-небудь — мати! Чи сподівалась на таке? Буде князь у Тивері, гадала собі, вибере час і навідає, а навідавши, знатиме, що з матір’ю, як там мати. На більше і сподіватися не сміла. Чи достойна того більшого, коли он яка невдячна була зі своєю гожою і наиласкавішою з усіх ласкавих матір’ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона є нині, через двадцять щедрих на безліття літ?!

Бігла та й бігла повз мечників, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрічати ратників, поминула, уже й путі для неї не стало, геть усю, по самі луки запрудили комонні. Та чи то прикрість для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж ітиме. Хай не бігтиме вже, однак ітиме та й ітиме, аж поки не дійде свого.

— Де обоз, вої? Чи далеко до обозу?

— За сею сотнею вже й буде, достойна, — пізнав хтось її та й поспішив із радою. — Стань і жди, зараз надійде.

— До матері поспішаєш, княгине? — не забарився поцікавитись а чи захотів виправдати Зоринип поспіх інший.

— Ано.

— Уже недалеко. Стань, справді, та й жди.

— Спаси біг за раду, — сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он він, княжий обоз, там її мати.

Питала возниць і доглядалася, доглядалась і знову поспішала та виказувала тривогу свою всім, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: “Доню!”

Стріпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справді не бігла — летіла назустріч маминому поклику.

Возниця перший збагнув, якою буде зустріч старої з княгинею, і з’їхав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотіла пам’ятати, що їй не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обіймалася в своєю матір’ю й плакала, цілувала вид її, руки і знову плакала та дякувала крізь плачі за те, що зважилась і приїхала до своєї Зорини, що не має гніву на Зорину.

Людомила була спокійніша, схоже, що не так розчулилась, зустрівшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу.

— Не зле, мамцю, ні. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу.

Не сідали вже у критий і доволі затишний повоз, ішли осібно від усіх і розпитували одна одну, спинялися, подивовані чи потішені добрими вістями, і знову йшли, та гомоніли, та хилились одна до одної, далебі, й не помічаючи, що діється довкола них, яка радість буяє поруч, надто біля Дитинця, де вої обіймаються уже з кревними та тішаться зустріччю. Тоді аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледіли: князь стоїть на горішньому ганку свого терема й просить у всіх тиші.

— Людове! — почувся його зичний голос. — 3 миром вас, з жаданим супокоєм! Даю три доби на радощі родинні і кличу всіх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по січі звитяжній.

Натовп відгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й вирує вже, поспішаючи кожен у свій слід.

Поспішала й княгиня з матір’ю до свого терема у втікицькім стольнім городі.

IV

Тризна започаткувалася принесенням жертви Перунові. Неподалік від Дитинця, у темнім гаї над Втікичем палало при розлогім дубі багаття, чувся дух щедро пролитої крові, німотно стояв, прикутий помислами до божої оселі в дубі, втікицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика:

— Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари наші, а з ними й доземне схиляння перед ликом і іменем твоїм за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах і за ясність розуму та міцність серця, якими винагородив кожного в сутужний для родів наших час.

— Прийми, боже! — вторив князю люд.

— Будь і надалі милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, підтримуй звитяжний дух і остри меча, та паче всього одведи від нас наміри супостатські.

— Одведи, боже, злі наміри!

— Стань на сторожі землі нашої і люду нашого! Оборонв від зла і напасті!

— Від зла і напасті борони, Перуне!

— Уповаємо на те і воздаємо дань, уповаючи! Князь бере до рук срібну таріль із жертовною кров’ю й вихлишу кров у вогояв. Полум’я сколихнулося, зашипіло, здавалось, пригасло на мить. Та по тій миті возбуяло враз, і з такою силою, що люд відхлинув з несподіванки й сколихнув околії злитим воєдино голосом світлої втіхи.

— Перун прийняв нашу жертву. Радійте, люди! Веселіться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Він з нами, він за пасі!

Галас людський, радість людська заглушили голос князя, та неспроможні були заглушити злагоджений спів тих, що воздавали хвалу богу-громовику піснею. Вона возносилась над усіма й оповіщала своїм вознесениям усіх: жертвоприношення увінчується світлою сподіванкою, а та сподіванка живить віру: люд не самотній в ділах і помислах своїх, у нього е високий і надійний заступник.

Розходилися поволі і не всі одразу, зате по всіх видно було: ідуть від капища потішені, а ще певні: тепер і потятим можна воздавати дань. Воістину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.

Тризна мала відбутися не десь там — одразу при гаї, на зеленій поляні між Дитинцем і гаєм. Молодці ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височів перед вистеленими по всьому безліссю полотнищами стіл для князя і тих, хто стоїть близько біля князя, а сьогодні купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надійшов від капища, усе було напоготові. Горіли жертовні багаття, ждало кожного щедре застілля: хліб і сіль, печеня з яловичини і печеня з вепрятини, засмажена дичина й варені яйця, меди та сита у жбанах і корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зі свіжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бігали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зі своїми яствами та питвом жони полеглих на боролищах — у них своя повинність перед кревними і своя данина кревним.

Сідали де хто бачив, одначе без зайвої метушні і галасу. Тож і всілися швидко.

Князь Богданко діждався того й підвівся за столом.

— Содруги і сородичі мої, мужі і жони. Ми повернулися з обводів землі Троянової, окрилені звитягою. Та чи були б такими і чи мали б її, переяту в супостата змогу, коли б не ті, що йшли пліч-о-пліч з нами та пе є зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо їм шану і прославимо імена їхні на віки вічні!

Князь бере куманця й наливає в свою братницю хмільного, затим підходить до вогнища й вихлюпує напій у вогонь.

Те саме роблять і поселяни, передусім ті з них, чиї мужі не повернулися з походу.

— Поділімося з ними і яствами вашими, — зично промовляє до всіх, гейби в сурму сурмить, князь, — най мають що з’їсти на путі до вираю.

Бере хліб, печеню, віддає, як і перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всі інші, й знову подав голос.

— А тепер виповнім медом братниці та випиймо за здоров’я живих. Хміль посланий богами для веселощів, тож будьмо, як і належить бути, веселі. За ваше здоров’я, сородичі мої!

Князь високо підніс виповнену медом братницю, і люд не забарився воздати належне князеві і випити за своє здоров’я.

Якийсь час чувся лиш гомін на поляні. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застілля, хтось пригадував під хмелем, як заслонив його собою сусіда Стемид, коли вторгнулись у комонні лави кутригурів, стинав та й стинав супостатів, що зарились на нашу землю і на наші статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпілось похвалитися, як сам він міг би бути потятий, коли б не явив спритності, та як заслоняв собою слабших.

— Випиймо, братіє, — угомоняв його котрийсь із сусідів. — Князь правду сказав: лише питіє й пособляє скинути з себе брем’я втрат, як і брем’я січі,

— Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирилиїдах і uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знівечив мені обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?

Йому підтакують, а тим часом ідуть між люд і вклоняються захмелілому люду жони та діти потятих.

— Випийте, сусіди, і з наших корчаг, — в них меди вітця нашого. Випийте, та пом’яніть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.

Ті, що сидять за столом, мовчки підставляють братниці, і жона та діти не баряться виповнити їх медом.

— Доброго вітця мали, діти, — каже котрийсь, — а ви, сусідко, мужа. Най буде вічною і світлою пам’ять по ньому.

В іншому місці чути те саме, хіба додавали ще обіцянок та напучень.

— Ваш вітець заслонив нас від меча і стріли лютого обрина. Ми в довічнім боргу перед ним, а відтак і перед вами. Довіку пам’ятатимемо те. І ви пам’ятайте та ростіть достойними вітця свого. Община подбає, аби не відали, що таке безліття. Ано, одним родом живемо.

І пригощались, і пригощали, доки не захмеліли всі, а захмелівши, прогнали на бескеття сум, гризоти свої та й заспівали усім застіллям. Лише поодинокі, співаючи чи дослухаючись, як співають інші, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосіб: гупали в спину десницею й спонукали до співу та потішались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п’єте-гуляєте з усіма, то будьте такі, як усі.

Ошуюю, ближче до ріки, озвалися, кличучи до себе, сопелі, за сопелями — бубон, пипели, перегудниці, і молода пагінь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застіллі й податися на той клич. Йшли окремо дівки, окремо молодці або навпаки: дівки котроїсь із весей старалися триматися молодців своєї весі і через те правились купно з молодцями, їх збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обіцяні ігрища.

На узліссі, де був уже й князь, мужі з княжої дружини, стояли в комоннім строю отроки, зокрема ті з них, що набули під наглядом дядьків ратних навиків і мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переятої змоги — одна з ліпших нагод показати князю, його мужам та й люду втікицькому, хто на що здатний. Тому така цікавість до ігрищ, через те стільки перестороги серед тих що являтимуть себе на ігрищах.

Першими вийдуть і покажуть вправність лучники. Розпорядники ігрищ вимітили їм місце, звідки мають стріляти, виміряли й відстань та поставили там, на крайніх обводах стрельбища, набиті клоччям людські подобизни. Тоді вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цілиться, дали кожному з десятьох по п’ять стріл та й оголосили всьому, присутньому на ігрищах люду: дві з п’яти стріл лучник мав пустити в груди подобизни, дві — у живіт і одну — в лик. Хто влучить всіма п’ятьма стрілами і влучить куди тра — звитяжець хто чотирма — другий після звитяжця, хто трьома — визнається, як і два попередні, достойним бути дружинником. Усі інші беруться під сумнів: доля їхня вирішиться у другому поєдинку — на перегонах.

Певно, хвилювалися отроки в присутності князя й такого, як нині, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрільби місце, а звитяжця не об’являлось та й не об’являлось. Навіть тих, що йшли другими, було обмаль. Більшість отроків виборювала собі всього лиш право бути в молодшій княжій дружині й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втіху від ігрищ, і всі, надто молода пагінь Втікичі, ждали перегонів.

Вони й справді ожвавили люд. Коли споглядальники діждались та впевнилися: таки починається вже сподіване аж крівця заграла в тілі. Огирі під отроками були молоді і пещені, так і поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю — буй-вітром полетять долами. Та й отроки ив’рейняті не якоюсь іншою — таки тою, що и у комоней буєстю. Он які младомладі та звабні сидять у сідлах. Усі — ‘ в чадигах із темної уснії, в синіх каботах, уперезаних в поясі червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбирає очі, тулівю з дибаджу. Не втроки — замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжців і як не вірити, що коли не всі, то більшість Здатна бути ними?

Знову, як і в стрільбі, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одміною, що започатковували їх не там, де було стрельбище, на дві сотні ступенів нижче від нього. Чи то зручності на пустельнім безліссі шукали, чи воліли, аби пеЦс —регін ішов ближче до тих, хто був на святі перетятої змоіх — вздови вистелених на траві колоши. Далебі, останнє найбільше важило, бо коли перші десять отроків пустили своїх огирів ускач, не лише молода пагінь, а й старші, ті, що не раз і все уже бачили, полишили яства та питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальній кінець визначеної мужами-розпорядниками відстані комонні йшли поодаль від них. Назад же поверталися повз них, так близько, що кожен міг розгледіти, хто в сідлі, й виказати йому своє захоплення чи невдоволення, а відтак і спонуку. А оскільки отроки для всіх тут знані, галас ішов від одного до другого кінця втікицького застілля і був такий дужий, що нажахані й без того огирі щулили вуха й не просто бігли — слались над землею, силячись вийти наперед, прийти на визначене місце першими. Та ба, і там, де кінчався заїзд, їх ждали такі ж невгамовні, коли не найневгамовніші: славили на повний голос звитяжців, спонукали на більше тих, що недалеко були від того, щоб стати ними, не скупилися на сміх, коли бачили перед собою видимих невдах. А все те гнало на дебрі сум, тішило єство і робило свято святом. Тим паче, що хвилі сій, так довго жданій, далебі, й не судилося згаснути. На зміну одному десятку комонних виїздив і ставав напоготові другий, на зміну другому — третій, а там четвертий, п’ятий, і в кожного з десяти отроків були свої сподівані і несподівані звершення. Невдачі не помічалися вже. Ждали тільки звершень і возносилися духом за кожним звершенням, так високо і так едино, що коли б не були захмелені, присяйбіг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гурті не остерігаються і не соромляться високого злету. Було радісно і втішно, було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тій круговерті, що в неї є діти і є потреба наглядати за ними, дівки та молодці раділи безпечності старині й давали собі, яку самі того хотіли, волю: була нагода радіти переятій отроками змозі в перегонах — раділи та славили звитяжців, кликали по перегонах до яств і медів у застіллі — не гордували, ішли й ласували княжими яствами та медами. А де є услада яствами та медами, там буяє свіжа в тілі сила, є простір безоглядній мислі, як і нестримному бажанню. Тож молода пагінь втікицьких родів і не засиджувалася довго біля яств, полишила ту втіху старині, сама ж знову подалася на поклик бубнів та сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритність, являючи всім, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання явити себе в усій красі та знаді й підказало тим з отроків, котрі були уже в поході й повернулися звитяжцями: нині їм яко переявшим у супостата славу, надається змога обрати собі ладо та й засвідчити перед усіма, що по княжім пиру будо воседля і буде слюб, най усі відають upu те й будуть готові до того. Тож саме ті, що повернулися з походу, й старалися більше всіх. Доки молодші та наймолодші водили з дівками танок і пишалися тим, старші обрали зручне місце на рукаві Втікича, що обходив завалений каменем острів, та й перекинули через рукав три кладки — щойно спиляні й очищені від гілля дерева.

Ніхто не помітив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та верески потішеного отрочою увагою дівоцтва глушили і стукіт сокир, і падіння дерев, як не завважили й іншого: коли і з якого се дива молодші отроки, навіть ті з них, що стали сьогодні звитяжцями на ігрищах,’ були відтіснені з танців. На їхнє місце стали старші і так завертіли колом, такого вогню додали ігрищам, що дівки не зглянулися, коли прийняли той виклик і відповіли па нього своїм: на прихильні усмішки — такими ж усмішками, на гарячі позирки-стріли — позирками-стрілами.

Тайне стало явним, як хтось із отроків оповістив: починаються ігрища-брикси. Десь почувся дівочий вереск, .удавані чи й перестрахані зойки, а десь — всього лиш сміх спроба випручатися з отрочих рук, бути вільною, як досі. Та дарма. Отроки міцно тримали своїх обраниць. Котрійсь із них казали, схилившись до вуха: “Будь покірна сі кілька ступнів — і будеш щаслива”, котрась і без казань знала: криком мало пособиш собі. Усе вирішиться там на кладці.

Ті з дівок, що для них умикання се не будо несподіванкою, швидше навпаки — солодким жаданням, лише зойкали дзвінко, коли отроки брали їх на руки й ступали на кладку, та й сиділи тихо або горнулися тісніше до свого обранця й казали радісно-перестрахано: “Йой, матінко! Лячно ж як!” Зате всі інші не піддавалися тоді, як брали їх перед кладкою на руки, кричали та пручалися й на кладці. Бо знали: дівка, котру молодець перенесе кладкою через річку (в один, а потім і в другий кінець), хоче чи ие хоче того, а має брати слюб. Єдина надія порятуватися від сеї небажаної несподіванки — випручатись і втекти або ж упасти разом із молодцем у воду.

Тож не всім щастило перенести свою обраницю через річку. Коли не за першим, то за другим разом дівка паїДала сама і отрока валила в воду. Такій поспішали на поміч, довше і голосніше, ніж будь-кому, кричали: “Слава!”.

Молодець же не повертався уже до гурту, брів, поганьблений, на супротивний берег і тинявся там, доки не надходила ніч, або до ночі перепливав десь-інде річку і йшов у свою оселю непомічений. Зате щасливих, тих, кому боги посприяли перейти кладкою в один і в другий кінець незамоченими, вітали і радісно, і зично, так, щоб чули про тоту радість усі околії.

— Ідіть щасливії — казали проводжаючи. — Питайте дозволу в старині та кличте на воседля!

— Ано, усіх кличтеї Берете не щось там — слюбі .Проводжали та й притьмом поверталися до річки, через яку лежало три кладки і на кожній кладці вирішувалася чиясь доля.

V

Усе казало: живи та тішся, князю Тивері. Люд твій обстояв себе у січі, най і потіснений, все ж лишається в своїх обводах і не змалілим на силі, ні. Коли вистояв супроти такого супостата, як обри і ті. Що йшли пліч-о-пліч із ними, в, вважай, міцним і дужим. Та й родина не може пе возносити дух, не веселити серце. Жона була і є дозрілою ягодою у вирайськім саду, діти ростуть, гейби з води йдуть. І які діти. Боги світлі та боги яснії Тільки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як багато хотів, беручи слюб із Миловидою, а те, що дала родові Миловида, перевершило навіть його хотіння. Шість синів-соколіи, шість твердей мае для княжого столу, окрім Малчивого Богдапка та Малчиних доньок. Чи то жарти? Коли буде снага та сила, виростить шістьох сотенних, затим — тисяцьких. А Богданко… Князь уже в, його перша і надійна твердь. Чи з такою твердю гоже занепадати духом і почуватися змалілим на силі? Присяйбіг, не годилося б. А почувається, бач, таким. Невже це смерть князя Добрита так вразила, правдивіше, та скрута, в якій опинилася земля Троянова по смерті князя-привідці? Далебі, що так. Більше немає чому гнітити серце, каменем лягати на плечі.

“А доля Злати та Милани?” — вихоплюється інша думка. — То мала гризота, не те, що точить силу, безліття?”

Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже. В той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось ромеї доправлять у рідну землю. Солід пообіцяли доста, можна бути певним: за такі соліди доправлять живими і здоровими. Та ба, і певність ся пе тішить. Щось інше ссе за серце іі підточуй силу.

Зістарівся уже, розтратив її у січах та походах? Чом би й ні, он у якій круговерті буває мало не щоденно, а та, що Її завертіли обри, і зовсім надломила.

“Потрібний супокій. Над усе потрібний супокій! Буде він — повернеться до тіла й сила, а повернеться сила, все стане на круги свої. Далебі ж, не час іще думати про Вира й. Та й не випадає іти туди нині. Що буде з Тивер’ю і що — з людом Тивері, коли мене не стане? Сини надто младомладі, щоб міг котрийсь сісти на отньому столі. А ще ж є всі анти і вся земля Троянова. Хто про неї подбає тоді? Острозор, Зборко? Коли щось трапиться зі мною, більше справді не буде кому. Оба ті князі позирають нині, щорравда, у звільнені обрами степи. А то погана прикмета:

про Дунай мало дбатимуть. Острозор так і сказав, коли від’їздили після тризни по князю Добриту з Волина: “Тепер ти, князю Тивері, єдина наша надія на Дунаї. Доки ти є, доти буде й певність: ані обри, ані ромеї не підуть заідтам. Відають-бо, з ким матимуть січу”.

І обри, і ромеї відають, далебі, що е на антах князь Полог. Та відають вони й про те, що він малів вже на силі, що дуліби пе посадили ще та чи й скоро посадять когось на місце князя Добрита. А доки не посадять та не утвердяться в мислі, що посадили кого слід, не збереться всеантське віче і не назве князя-привідцю — того з багатьох антських князів, котрий найбільш достойно дбав би про супокій на обводах. Що коли обри чи й ромеї скористаються цим і захочуть потручати їх, своїх упертих і неподатливих супостатів? З боку степу загроза здиміла, і, здається, надійно. Зате он як подвоїлася вона з боку Дунаю.

Ходить князь Волот із кутка в куток по просторій кліті чернського терема і думу думає, часом зупиняється, чогось дошукується і знову йде. Аж чує, затрубили в роги біля східних воріт, доки вдягнувся та вийшов — прискакало й гінці.

— Радій, княже! — сказали. — Світлий день настав: доньки твої прибули з чужкраюі

Де й сила взялася. Гейби оновленим відчув себе, оновленим і помолоділим. І до воріт вийшов не по-старечому прудко, і в воротах був не князь, а потішений довгожданою зустріччю вітець. Тоді вже, як обняв доньок та вгомонив бодай якось радість сердечну, передав Злату та Милану на руки жони своєї і став перед сановитим ромеєм.

— Спаси біг, добра людино, — вклонився йому, — за миле серцю діло. Проходь у терем мій і будь гостем жаданим.

Дякував та й дякував епархові, коли правились до господи, слухав подробиці порятунку і знову дякував, поселяв гостя у горішній кліті свого терема і запевняв: тут йому буде, гейби у рідної мами — і м’яко, і затишно, і вольготно. Коли гість має час та бажання, повезе його й до отньої оселі, на літні лови по озерах та перевісищах.

Епарх те й робив, що усміхався та кивав, зголошуючись, головою. Одначе до пори до часу. Почувши слово “лови”, зробив застережливий знак і сказав:

— Ні, ні. Князь мусить знати: повинність епарха зобов’язує мене бути в Томах. Відлучився лише тому, що хотів побачитися з князем-сусідою і власноручно вручити йому доньок. Вітець їхній, сподіваюсь, наготував те, що обіцяв за порятованих?

Така безцеремонність притлумила князеву втіху, а все ж він постарався не виказати того.

— Апо, — поспішив ствердити. — Усе матимеш, гостю ласкавий. Зустрінемося за обідом, побесідуємо й про се.

Уже тоді, як вийшов від ромея та причинив дворі, спіймав себе па дерзповенпій мислі і зважився: а чом би й ні? Коли спарх такий безцеремонний із ним, беручи за доньок он які соліди, коли він визнав за можливе самому прибути і взяти їх, то чому князь Волот має церемонитися? Сядуть за стіл, вип’ють для веселія, візьме і скаже: оскільки епарх має його за доброго сусіду, чи не був би він сам такий добрий і чи не став би його содругом на ромейських обводах? Борича давно немає, а сусіда-приятель оп як зарадив би в бідах, тим паче зараз, коли там об’явилися обри. Одначе як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як ся, мусить запросити багатьох із чільних мужів — і думаючих, і ратних. Не кликати їх? Ба ні, того не випадає робити навіть заради такого діла, як замислив. Що то за гостина без гомінкого застілля, без дружньої бесіди за багатим на яства та питва столом. Як і без належної уваги до шановного гостя. Покличе всіх, хто є поблизу, а там уже як обійдеться. Нагода ж бо яка: повернулися доньки!

Бесіда за столом складалась не на гірше. Захмелілі тиверці знай виповнювали ромеєві братницю вином чи медами, та славили його яко достойного хвали мужа, та вірили вголос: такий не чинитиме зла на обводах, бо чистий серцем і одважен духом. А вони, тиверці, он як почитають одвагу в людях, як і чистоту намірів та діянь. Бігме, їхнє за ними не пропаде. За добро платитимуть добром, за прихильність — прихильністю.

То було те, що треба. То було навіть більше, аніж князь сподівався. Захмелівши, епарх обіцяв та й обіцяв, зрештою звівся на рівні й зажадав тиші.

— Я багато чув про слов’янську щедрість, — сказав, — як і про вірність в узах содружніх. Тепер воочію бачу: так і є. А коли так е, то знайте: я ціную сю достойність більше всіх інших. Ціную й кажу: буду гідний ваших сподіванок. Перше, що обіцяю, — город Томи і пристанище в Томах віднині відкриті для вас і ваших товарів.

— А обри? — поцікавився хтось.

— Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.

— На нашій путі стали їхні поплічники — кутригури.

— Кутригури, як і обри, — конюхи в імператора. Велю не ставати на вашій путі до моря — і не стануть.

— А може, — подав голос і князь, — може, доки вляжеться гнів обринів, як і кутригурів, інакше вчинимо: ромейські навінулярії ходитимуть до нас і скуповуватимуть пушнину, товари всякі.

Ромен обернувся в його бік.

— А чом би й ні, — милостиво погодився. — Розумна рада тіюя, княже. Справді, доки вляжеться гнів у супостатів ваших, можуть ходити на Тивер і скуповувати пушнину, інші товари наші навікулярії.

“Се й буде привід, — тіпиться князь Волот, — повести з тобою опісля бажану бесіду. Ано, се й буде привід!”

Пили й хвалилися достоїнствами. Хвалились і знов пили. Тож і не вгледілися, коли зайшло в глибоку ніч. А така ніч усіх кладе до ложа.

Наступного дня епарх не квапився покинути його, дарма що казав: поспішаю. Ба, коли й до столу вийшов, не помітили за ним поспішності. Пригощався яствами — і не виказував чогось схожого на неї, пив на похмілля меди — і зпов не виказував.

Жадану бесіду почали після сніданку, і започаткував її гість.

— Вчора княжі мужі хвалилися, — нагадав Волотові і якось загадково приглянувся до нього, — хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю, у князя теж в вона?

— Є і в мене, а то ж як. Муж із ромеїв хотів би придбати?

— Хотів би, аби князь, коли йому сутужно дати всі десять тисяч солід золотом, бодай частину сплатив мені за доньок пушниною.

Ліпшого й чекати було годі. Князь не став навіть приховувати того від гостя.

— Скільки ж епархові годилося б платити золотом, а скільки пушниною?

— Аби не правитись із Тивері порожняком, я взяв би і на всі десять тисяч.

— На всі не стане, а замість шести тисяч солід можу дати пушнину. На решту епарх може придбати її в моїх мужів.

— Згода.

Віталіан, мабуть, вдоволений був цією домовленістю і тією вигодою, що матиме з домовленості, — схопивсь на рівні й пройшовся перед князем.

— Муж із ромеїв, бачу, потішений тим, що матиме ііемалу вигоду з наших товарів, — зважився і заговорив про найголовніше князь Волот.

— Якщо вітець ясноликих доньок і його мужі не візьмуть із мене дві ціни за товар, радіти справді є чому.

— Ми візьмемо лише те, що завше брали. І не тільки тому, що нам через тотих обрипів та кутригурів немає де збути свою пушнину. Ми хотіли б, аби цим вигідним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.

— Князь в тому може бути певний.

— Більше скажу, — не втрачав нагоди Волот, — епарх матиме нашу пушнину й надалі, коли сердечність його буде потверджена й добрим ділом.

Віталіан застиг, ба навіть ніяковість пробилася й засвітилась на виду. Та відступати було вже пізно.

— Епарх може бути одвертий зі мною до кінця?

— О так.

— Коли так, то хотів би почути, як ставиться він до появи обрів у обводах імперії?

Гість не довго думав і, як здалося Волотові, не ховався зі своїми думами.

— Яко до великої, коли не найбільшої, напасті.

— Я теж так мислю. Гадаю, імператор пошкодує ще, і не раз, що покликав їх. Муж із ромеїв сказав: ставиться до появи обрів яко до великої напасті, — і тим потвердив: він належить до людей здравомислячих. Ось чому я зважуюся бути з ним щирим і до кінця відвертим. А зважуючись, кажу: анти також бачать у тій появі велике, коли не найбільше своє безліття, і тому хотіли б порозумітися зі своїми давніми сусідами — ромеями, і передусім з імператором. Чи епарх города Томи не взяв би на себе сю повинність — доступитися до імператора і явити йому волю князя Тивері, люду всієї Антії?

Сподівався на швидку, як і перед сим, згоду, а спостеріг сум’яття.

— Муж із ромеїв вважає се даремною потугою?

— Ба ні, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до імператора. У нас це не так просто.

— А ти доступись до тих, хто вхожий до імператора. Най вони вкладуть йому до вух мою волю і мої бажання.

Віталіан збудився, видно було, пристає до такої ради, а все ж не поспішає казати: гаразд.

— Знаю, — своєї правив князь, — на все це потрібні будуть соліди. Сам бував там, пересвідчився: без донатіїв до імператора не доступитись. То ти матимеш їх, наші соліди.

Ромей зітхнув скрушно і почухав тім’я.

— Про що ж вестиму з імператором річ, коли доступлюсь?

— Всього лиш про потребу зустрітися. Ну, а коли імператор поцікавиться, чому князь Тивері хоче зустрітися а ним, скажеш: воліє поновити ряд про мир і злагоду між антами і ромеями, нарушений вторгненням найнятих імперією обрів.

Віталіан, видно, встиг угледіти в цій його місії щось вельми значиме для себе і ще помітніше ожвавився, мислив уголос: “Як це було б добре, коли б імператор Юстиніан зголосився на іюбачемня з князем Тивері, а ще ліпше було б, коли б він поновив ряд про мир і злагоду між антами та ромеями. Бо нащо обри, коли з сусідами немає і не може бути розбрату. Обри мають піти з берегів Дунаю. Куди — то вже інша річ, хоч і па бескеття, а піти мусять. Був супокій без них, буде й по них. Чи анти не довели те, уклавши ряд? Ось уже двадцять літ живуть із ромеями в мирі. На іконі богоматері може заприсягти ся: йому ці наміри до вподоби. Він був би он який супокійний у своїх Томах, коли б сусідив лише з антами, без всяких там обрів та кутригурів”.

Ходив і запевняв князя, питав щось — і знову запевняв. А князь слухав ті запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з епархом про ще одну, не менш важливу, ніж ся, послугу.

Підвівся і теж пройшовся з кутка в куток.

— Я безмежно радий, — сказав, — що доля ввела мене з тобою, епарху Віталіане. Одне, доньок порятував ти мені від видимої смерті, а друге, стаєш в такій потрібній помочі.

— Стаю, княже, — запевняв і не вагався, запевняючи, епарх. — Чи я не пересвідчився за сі кілька седмиць, яких ми пругів нажили собі. Обри прийшли і сіли в Скіфії яко оборонці нашої землі, а грабують її, яко останні таті. Супокою немає від скарг куріадів скіфських, ба навіть від убогих поселян. То це в перші дні перебування на землі імперії. А що буде, коли сидітимуть у ній і літо, і друге, і трете?

— Воістину так: що буде? Плем’я се не звикло ані сіяти, ані жати, живе з того, що візьме гвалтом у сусідів. Матимеш речницю а імператором чи з тими, хто стане перед ним, так і скажи: анти — варвари лиш тому, що не хрещені, а обри ще й тому, що таті в татей. Як можна мати таких серед просвіщенного люду?

Ромей ствердно кивав головою і, вже відходячи, поцікавився:

— То я сьогодні можу й отримати те, що обіцяв князь?

— Навіть сеї миті.

— А можна… Даруй, княже, за в’їдливу звичку, чи можна спершу глянути на товар?

— Ано, прошу.

VI

Відтоді, як у теремі князя Богданка об’явилася гостя а Тивері, домочадці не пізнавали матір, а вогнищани — княгині. Сувора й строга донедавна, більше відсутня, аніж присутня на подвір’ї мужа свого, Зорина була тепер з усіма лагідна, на все приставала, коли радилися, і все дозволяла, коли прохали дозволу. В ділах землі, що лежали донедавна на ній, покладалася на мужа, в господі — на челядь та вогнищан. Сама ж перебувала більше з матір’ю та з дітьми своїми і то — найменшими. Або ходила по подвір’ю й показувала матері Людомилі, що в неї є, яка вона маєтна яко господиня, або йшла з тою ж матір’ю та з дітьми за Дитинець, сідала на осонні лід лісом чи над крутим берегом Втікича й бесідувала на дозвіллі. Тоді була аж надто світлолика та вдоволена, потішалася з вигадок та забавок невгамовних дітей своїх і хвалилася дітьми.

— Муж — велика для мене втіха, матінко гожа, та діти — чи не найбільша. Ано, такі міцні тілом і такі веселі духом ростуть. Ліпшої за сю втіху й бажати годі.

— Не кажи так, — сумирно, одначе й повчально застерігав мати. — Негоже то — хвалитися міцністю тіла. Підстереже твої казання Обида та й вчинить пагубу.

— — Коли ж так є. Тьфу, тьфу на неї, одначе так с. Бачили старших, бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он які дужі в бігах та борні, які галасливі. У кого тільки вдалися такі?

— Ніби немає в кого вдатися. Вітепь твій тілом був воістину муж. Та й духом також. Жити б та жити йому, коби не свавілля, що його дозволив собі Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавілля. Йой, до сього часу малію на силі, як згадаю, що було опісля. Таке безліття обсіло рід наш, таке безліття!

Зорина нишкне, гублячи під собою твердь, і тупить зніяковіло очі.

“Боги, — зітхає. — Як не уводжу матір свою від помислів про вітця і безліття, що впало на рід по його смерті, увести все-таки не можу. Знай знаходить привід і згадує”.

— Славомир та Рад огост, — каже перегодом, — справді у вітця нашого пішли. Отроки ще і то младомладі, а зростом — мужі, серцями тверді та непохитні, не раз уже мали скаргу від дядька. А всіх інших ми з Богданком та з вами, матінко гожа, поділили. Гляньте на Гостейку та на Жалійку. Хіба не ваші, а відтак і не мої крихітки позбирали?

— Бачу те, доню, як не бачити. І тішусь, щоб знала. Ано, то справді найбільша винагорода на віку: мати дітей, бути щасливою аі своїми дітьми. Пильнуй лиш, щоб ціанувалися та були такими і в отрочі літа, як є за дитячих.

. Не каже: “Як не допильнувала я”, та Зорина й без її казань догадується: мислить саме так. Тому й поспішає покласти тим мислям край, на іншу стезю зводить матір Людомилу. Не ховала досі, не ховає й зараз того, що пережили втікичі яко нові поселенці за перших холодних і голодних літ, одначе й не смакує тими переживаннями, поспішає облишити їх та похвалитися, як живуть колишні тиверпі нині, якого мають в особі її мужа князя.

— Богданко вивіз із Тивері не лише добрі наміри бабці Доброгніви, а й мудрість вітця свого, — хвалиться матері. — Ано, так і сказав, коли прийшли сюди: “Не зазіхаймо на чуже, то й чужі не зазіхатимуть на наше”.

— І не зрікся ще того, що казав?

— Чом би мав зрікатися?

— Бо зазіхнули, доню. Гадаєш, похід обрів у землю Троянову є чимось іншим?

— Може, й ні, та Богданко твердо стоїть на своєму: ніяких походів, окрім тих, коли земля потребує захисту. Тому й дружину має мізерну, через те й благодать возбуяла в родах та общинах. Так привільне зажили, матінко гожа, за сі кільканадцять літ, так привільне, що ладні вже й славити ту лиху годину і той умисел старійшин Тивері, якими започатковано наше переселення.

— Ніби вам із Богданком було гірше там, у отній землі?

— Нам — ні, а всім іншим?

Нічого не сказала на те мати Людомила, лишень глянула на свою доню якось аж занадто пильно. Ані тоді, як об’явилася на Втікичі, ані тепер, через дві седмиці гостини жодним словом не згадує про рани, що їх завдала доня, втікаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони їй донині. Тому така улеслива в розмові з матір’ю, такою до краю натягнутою почував себе. А вже що догоджає їй, то такої догоди Людомила, далебі, й не знала на своїм віку. Прокинеться — питає, як спалось, сяде до столу — подає їй те, подає друге, подає третє і знов питається, чи до смаку матері, чи сита мати. Та й дітям встигла нагомоніти про бабцю Людомилу колись, гоминить і зараз, аби були чемні з нею, аби знали: то їхня прародителька, та, що достойна такої ж, як і вітець, мати а то й більпюї, ніж вони, шани. Тож мати Людомила мав прихильність та улесливість не лише від доні, а й від онучат, а улесливість онучат, давно знано, камінь здатна розтопити. І таки топить. Зорина бачить: що не день то помітніше хилиться до них гостя з Тивері, як і вони’до неї. А та прихильність рано чи пізно прогонить на дебрі лісові мамині згадки про колишнє, як і прикрощі, завдані колишнім.

— Маю надію, — похвалилася якось Зорина Богданкові, — мамця приживуться в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами, що удостоювали колись, а до дітей наших прикиплять серцем і рано чи пізно скажуть: вони наймиліші мені, з ними й доживатиму віку.

— Тобі так дуже хочеться цього чи так насправді є?

— Так насправді є, а ще більше хочеться, Богданку.

— Коли мати Людомила збиралася на Втікич, інше обіцяла братові твоєму і його дітям.

— Що — інше?

— Казала, до зими повернеться.

— А коли передумала? Хіба вона не вільна пеоелумати?

— Вільна, чом ні. Та що думатиме брат твій, коли мати не повернеться до зими?

Було поночі, і Богданко не міг розгледіти, як сприйняла ті його міркування Зорина. Злякалася їх чи помислила та й вгомонилась?

— А ти пошлеш нарочитих та й скажеш устами їхнімимати передумала, лишається на Втікичі.

Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. І дітей частіше, ніж досі, залишала ііа матір, і до матері, коли й приглядалася, то не інакше як веселим оком. А чом би й ні? Он як ожила воііа серцем від сдпання з кревними па Втікичі. Чи то не та, що може веселити, прикмета? Мати ж не незряча є, мусить бачити, як тішить Зорину оця її присутність у зятевій родині. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало їй тут.

Чи могла думати такої миті, що мати Людомила була недалека від істипи, коли застерігала: “Не хвались, доню гараздами. Знай, хто хвалиться, той кличе до своєї оссяі губительку Обиду”. Пробі, і в мислях не було такого. А сталося: і розбудила, і покликала. Сини її, коли бути справедливою, пічого лихого не вчинили тієї днини пішли купно з іншими отроками, що перебували в дядьковій науці, до лісу, назбирали грибів та й заходилися таканити їх на вогні. Літо є літо, чом не скористатися дарами землі, коли вони повсюдно. Та й дядько привчає до того: умійте, отроки, самі собі добувати та приготовляти їжу, мати на всі путі, що ждуть вас у походах, бесаг не наготує. Тож і спокусилися: пішли, назбирали грибів, охоче варили, ще охочіше смажили. Одного не взяли на карб, як і дядько, що був при них: вони ж бо младомладі й недосвідчені. І поплатилися за те. Хтось злегковажив чи не розібрався в грибах, з-поміж їстівних укинув до казана й кілька отруйних, а отрута вробила свое: двоє з отроків відчули себе невдовзі зле. Серед тих двох був і старший син князя Богдавка Славомир.

Його привезли в терем поночі і ледве при пам’яті. Зорина сполошилася, покликала челядь, затим і матір.

— Йой боженьки! — сплескувала руками та вмивалася слізьми. — Нащо я хвалилася здоров’ям дітей своїх? Ось маю тепер…

Людомила мовчки відсторонила всіх (тут не було старшої за неї) й торкнулася рукою онукового чола, стала питати, що болить у нього, чи позбувся того, що спожив за вечерею.

— Ано, — відповіли за Славомира ті, що привезли його, — він двічі блював.

— То Добре. І все ж передусім слід вимити з його черева трутизну. Несіть сюди воду, а тим часом шукайте в домівці мед, виво, опт і траву шандру та заварюйте питво. Є в тебе, доню, така трава?

Зорина лиш розвела руками, шкодуючи, що недалекоглядна була і не заготувала.

— На що покладаєтесь? — незле попрікнула Людомила. — На молодість? Так і вона не всесильна, доню.

— У мене в така трава, — виручила челядниця. — Тільки торішня.

— Най буде й торішня, неси. Аби зараз могли напоїти слабого. Пошлють боги день, добудемо й свіжу.

Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся їй, та до пори до часу. По якімсь часі став ухилятися, ба й противитись волі старої баянки.

— А тепер заклади, внучку, пальці до рота і викинь те, що випив.

Довго домагалася свого і таки домоглася.

— От і гаразд, — бодьорилася і інших бадьорила. — Неси, мати, заварене на вині зілля. Напоємо ним нашого Славомирка та й ждатимемо милості від щедрих на добрі діла богів.

Сиділи над слабим до глибокої ночі, робили все, що могли, а полегшення не було та й не було. Єдипе, чого діждалися, — Славомир стишився під ранок і тим дав привід сподіватися ліпшого.

Удосіта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрімнула там-таки, біля слабого, стара взяла з собою ніж бесагу і вийшла з терема. Тоді вже, як наблизилася до лісу та розглянулась, чи немає поблизу когось стороннього, молитовне склала на грудях руки.

— О земле! — молилася. — Ти, що маєш у собі живодайні дари богів і щедро винагороджуєш ними злаки, а через злаки і нас, на тобі сущих, будь милостива до мене нині, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань моїх, дозволь скористатися цілебністю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людської, в ім’я ц&рованого богами життя хочу взяти їх у тебе і врятувати неміччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься і допоможи мені в баяннях і діяннях моїх. Вік свій буду вдячна тобі за се, берегтиму лик твій, щедроти твої і передам цю свою вдячність дітям і внукам моїм — усім нащадкам роду мого, заради яких стою і клопочусь перед тобою.

Пождала мить, другу і вже потім казала далі:

— І вас прошу, трави цілебні, рятівники наші. Прошу й благаю: не ховайтесь від мене по галявах лісових хащами від людей заступлених, поспішіть до рук моїх.’ Та що веліла вам вирости, дозволила мені взяти вас і поміч немічному подати.

Знову пождала, схоже, ніби дослухалася до голосу землі, трав, і вже потім рушила до лісу. Скільки вбирала зілля, стільки й промовляла до нього, та уповала на щедрість, та ждала щедрості. І зілля не залишилось байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його в чужому лісі, в чужій землі, знайшла і шандру, і буквицю, і сельдерей, а головнеє — швидко очищаючу стравохід вістунку. Так зраділа Цій своїй знахідці, що не зуміла й стримати себе. Стала перед нею на коліна і воздала хвалу — богам, землі, травам. А вже потім рвала і бачила себе звитяжною у змаганні із Славомировою неміччю та осміхалася, чуючи за плечима силу.

Принесла ту радість і в терем князя Богданка.

— Як він тут, мій внучок? — питається в Зорини.

— Усе ще спить, матінко гожа.

— Слава богам. Пішло на ліпше, значить. А прокинеться — і зовсім ліпо буде. Рятівне зілля знайшла для нього, доню.

Чи тому, хто жде — не діждеться рятунку, багато треба, аби повірити в нього? І заясніла видом Зорина, і в поміч матері стала. Варили, доки Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зілля. Мати передавала науку баяння, донька переймала її та дякувала богам, що послали до неї стареньку в таке тривожне літо. Що було б із Славомиром, коли б вона не об’явилася перед сією наиастю в її теремі? Боги світлі та боги ясні, що було б?!

Ні з ким не ділилася сими мислями, а всі, навіть найменші, саме так зрозуміли: коли б не бабця та не її баяння, ив було б уже Славомирка. Бо Обида щедро винагородила його трутизною, більше седмиці виводила її з тіла та й по тому не одразу набуло воно сили, що буяла колись. Тож внуки і зовсім вподобали гостю з Тивері. І руки цілували їй першій, коли зустрічали вранці, і хвалу воздавали, як ніхто не воздавав матері Людомилі на всім її віку.

А що ж Людомила? Чи була вдоволена всім тим? Пробі, надто довго не знала вона, що таке щирість та прихильність людська, аби не завважити їх та не воздати належно. Ои яка старанна, коли порається в господі, і яка вигадлива та втішена, коли бавиться з дівчатками. Присяйбіг, Зориіі і самій хочеться бути тоді з ними, такими, як вони. Через чотири седмиці маминого гостювання на Втікичі доконечно увірувала: усе стає на круги свої, через шість седмиць і зовсім певна була: мати й не помишляє вже про повернення до Тивері. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися з тою певністю.

— Любо мені в тебе, — сказала якось мати Людомила, — та пора й честь знати.

Була б Зорина сподівана, не так боліспо прийняла б цей її умисел, а з несподіванки ледве знайшла в собі силу устояти на ногах.

— Що се ви надумали, мамцю? — запитала крізь сльози. — Чи на Тивері не набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покидаєте?

Таки не стрималася, пішла, затинаючись, до лавиці під вікно, сіла та й захлипала. А мати й собі.

— Коли ж серце болить, — виправдовувала себе і свій несподіваний намір. — Ти тутки в добрі та супокої перебуваєш із мужем, дітьми, а в тих, що на Тивері, супостати під боком. Чи відаєш, що кутригури сидять тепер між нами і Дунаєм, а наш Веселий Діл — он яка спокуса для них?

— То ви заслоните собою і Веселий Діл, і тих, що в Веселім Долі?

— Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зітлію. Бо те й роблю що думаю, а надто поночі: що там, як там?

— Я вам не мила, бачу, — ревніше, ніж досі, заплакала Зорина. — Не можете простити того, що пішла з Богданком. А що було б, коли б залишилась при вас, мамцю моя і без Богданка? Чи відаєте, що я сама висохла б на пні і вас висушила б до краю?

— Відаю, доню, як не відати, коли є висушеною. Проте чи варто згадувати се? Ті рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тивері. Кажу ж, тривожно там та й вік свій звікувала в Тиверській землі, правдивіше’ в Веселім Долі. Як можу бути тепер без нього?

І нарікала на матір, і жалілась матері —~ дарма, Людомила не переінакшила того, що надумала. Кивала на поліття, казала, воно не за горами вже, підуть дощі як вибереться тоді в таку далеку путь і як здолає її? ‘

— То по зимі й поїхали б?

— Ні, доню, серцем чую: маю зараз їхати. Не сказала тоді своїй кревній: “Коли б ви знали матінко, як лякає мене те, що чує ваше серце”, а попрощавшись, таки не втрималась і крикнула в угоду жалям своїм:

— Як же мені не лякатись і не балувати, коли напевне знаю: попрощались ми назавжди?

VII

Хотілось чи не хотілось того імператорові, а мусив визнати: літа не ті вже, щоб подолати неміч. Вісімдесят третє літо минає, як топче на землі цій ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш літа, знаходив у собі силу і возсідати на троні, і повелівати з трону. Нині не здатний на те. Тяжка недуга геть надломила його. Не лише з імиерією, з собою впоратись не годен. А як хотілося б… О боже праведний, як хотілося б звестися, підійти до високого, що з нього півсвіту видно, вікна та глянути на привілля земне, на милу серцю імперію. Сонце ж бо встає. А коли встає сопце, її найдалі видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить сині хвилі в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далі _ Іллі. рик, ще далі — землі Західної Римської імперії, ті, що їх повернув він до лона Візантії. Це коли дивитися з вікна на полуночпий захід, вздовж полуночних берегів Середземного моря. На полуденних ще численніші і нічим не гірші, коли не ліпші, провінції: Віфіпія, Фрігія, Геллеспонт, Лідія, Памфілія, Карія. Ще далі — Ісаврія, Кілікія, Сірія, Фінікія Ліванська, Палестина, а там — Єгипет з його перлиною на Середземномор’ї — Александрією, Лівія, преторій Африка з провінціями Завгитана, Карфаген, Тріполі, Нумідія, Мавританія, нарешті Сардінія. То це лиш ті, що лежать на захід сонця. А скільки їх лежить на полуніч від Константинополя і на схід? Від Дакії, Мізії та Фракії до Абезги і Вірменії — все Візантія і Візантія. Світе ясний, хто ж правитиме такою імперією, коли його, Юстиніана, крий боже, не стане? І хто спроможний буде правити? Юстин?

О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все наклала тв’ерду руку немочі. Лише на мислі накласти ще не може.

Силиться лягти зручніше, — дарма, не годен здолати вагу власного тіла, хоче покликати, аби прийшов хтось та вдовольнив його волю, а замість зичного голосу чув немічний, ледве чутний стогін.

І Феодора не йде, і ескулапи не поспішають клопотатися біля імператора. Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало, он як звеселило вже світ. Гадають, коли імператор не кличе, лежить безпомічно-непорушний, то все ще спить?

Гнівається на всіх і вже у гніві перевертається якось.

Про що він думав тільки-но, чим клопотався? Здається, бідкався, хто правитиме імперією, коли його не стане. Справді, хто ж? Таки Юстин? З роду Анастасія, здається, усіх прибрав: Іпатія, Помпея. Стривай, де ж усіх, коли діти їхні лишилися і рід як такий лишився. Як він, Юстиніан, не подумав раніш, що коли є бодай якийсь відприск роду, посягання на володарювання в імперії можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати, лишити заповіт. Чи рід Юстинів простить йому, коли цього не станеться? Та й чого мав не статись? З якої речі? Який уже не буде з Юстина імператор, сісти на трон і правити Візантією має він. Дядечко Юстин Перший мав рацію, коли казав: “Віднині влада не повинна вислизати з ваших рук, інакше гору над усіма візьмуть сенатори-аристократи”. Він, Юстиніан, он як надійно тримав її — тридцять вісім літ. Імені Божественного удостоївся. А Юстин хіба не з того кореня? Чи освіту має гіршу, ніж всі аристократи? “Чому ж сумніваюсь тоді?” — зроджується думка та одразу ж і гасне. Ніякого сумніву: коли станеться так, що бог забере його, імператора Юстиніана, до себе, на візантійський троп мас сісти його спадкоємець Юстин. І доки не піяіто, про це слід сказати, аби зпали, ба написати яаповіт, як написав колись дядечко.

Знову силиться докликатися до когось із наближених. За цим разом недарма. Чи то ескулапи ішли вже до хворого, чи були недалеко, доволі швидко стали при ложі, а почувши, чим клопочеться, покликали й інших, в тім числі й імператрицю Феодору.

Повеління хворого — обов’язок для всіх, а повеління імператора — тим паче. І написали те, що хотів він, і на підпис піднести не забарилися. А дійшло до підпису, сам намучився з ним, і всіх, хто ходив біля нього, вимучив. Якоїсь миті і з якогось дива закралася недовіра до того, що читали йому, і вже не покинула, доки не примусила побачити прочитане на власні очі. Узяти папірус до рук не міг уже, тож повелів піднести до очей, а ті, що підносили, ніяк не могли догодити. Вчитувався та й вчитувався у рівні, одначе затуманені рядки едикту, і вже тоді, як впевнився: написано те, що треба, став лаштуватися, як би підписати написане.

Чув, знеміг до краю, і, мабуть, перелякав своєю неміччю всіх, хто був у опочивальні. Забігали, засуєтилися, Феодора ж і зовсім втратила мужність: прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча і тихим плачем.

Не непокоївся тим і не казав жоні: “Не треба, ще буде час наплакатися”. Лежав і дослухався до жалів її, до того, що говорили між собою ескулапи. Лише згодом, як котрийсь із них приніс напій та попросив випити, одкрив очі й послухався.

Його не скоро залишили. Сиділи й радилися, потім принесли сніданок, щоправда, старання ті виявились марними: окрім розведеного водою вина, ще якихось напоїв, імператор нічого не міг спожити — сили бракувало. Загледівши те, ескулапи порадили всім залишити хворого:

розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.

Заснути він не заснув, а на самоті з помислами своїми залишився.

…Отже, Юстин. Точнісінько так, як і тоді, коли на місце дядечка Юстина сів на візантійський трон він, Флавій Петро Саватій Юстиніан. А втім, не зовсім так. Спадкоємець його коли не з пелюшок, то з дитячих літ знав узко: рано чи пізно, а буде імператором. Він же, Юстиніан, і гадки про те не мав. Був собі таким, як більшість в імперії, поселянином: не рабом, одначе мало чим і одмінним від раба. Незалежність і непідвладність — ото й усі привілеї, що мав. Як і вітець його, численні брати та сестри. Всім іншим той же раб. Коли був малим, випасав свиней, потім — кіз, баблявся у гною, ходив за ралом і стікав потом у жнива: дошкульно був битий за непослух і ще дошкульніше — за спробу ухилитися від повинності женця чи орача і вже й зовсім безбожно — за крадіжку шматка хліба в безхлібній родині вітця Савватія.

Після одного з таких побоїв помишляв уже податися в гори й добувати собі хліб тим самим робом, що й усі вигнанці, — з ножем у руках, та сталося непередбачене. Надійшла до Верхньої Македонії, а в Македонії — і до загубленого в горах сельбища Таурісій дивна і незрозуміла для всіх вість: дядечко Юстин, старший брат вітця, кликав до себе котрогось із синів Савватія.

Можливо, на той клич і не відгукнулися б, коли б прийшли всього лиш вісті, а не дядечків гінець із вістями, і коли б той гінець не нагодився під гарячу руку. Одне, посланець із Константинополя виявився аж надто наполегливим, казав, дядечко обіцяє своєму небожу мундир гвардійця, а коли явить себе достойно — і високий сан при Августіоні, а друге, об’явився в той самий день і час, коли вітець Саватій був у великому гніві на Юстиніана. Звідки йому було знати, яка химера засіла братові в тім’ї, чому він он через стільки літ згадав, що в на світі сельбище Таурісій, а в тому сельбищі — брат із купою дітей, — він був у гніві на Юстиніана і тому не став ані думати, ані вагатіїся: “Оцього татя хай бере, — рішуче показав на Юстиніана. — Він прагне легкого хліба, нехай піде, та походить у гвардійцях, та скуштує, який він є”.

Той, кому передав тільки-но владу, не відає цього. Якось так склалося, що він не встиг ще й за науку взятися, знав уже, чому береться, на чиє місце сяде змужнівши.

“А може ж, він усвоїв-таки їх, достоїнства, що ними має бути наділений привідця такої, як Візантія, держави? Боже правий, передав владу над імперією найближчому з кревних, а не маю певності, що передав у надійні руки”.

Тривожиться імператор, а тривога зроджує досаду, ба навіть гнів на самого себе. Тридцять вісім літ сидів у Августіоні, повелівав усіма, а сам собі не спромігся повеліти: підготуй спадкоємця. Чому так? Гадав, що вічний, що смерть не може вразити його — Божественного? Пусто, такої певиисті не було, в усякому разі, це мало б бути. Далебі, про іц ше думав, коли не дбав про заміну: аби той, кого готуватиме на своє місце, не підстеріг і не замінив передчасно.

“О господи! — лякається імператор і кривиться, досадуючи. — Що, коли не тільки я, інші теж помічали це або ж помітять ще, коли Юстин справді не виправдає сподіванок? Що тоді скажуть про мене? Невже осудять і забудуть? Не може того бути. Не повинно бутиі Чи ця мізерія, коли вона справді водилася за мною, спроможна затьмити все інше — і діла імперські, і діла житейські, і храми божі, що їх будував та й будував?”

Чув, холодний піт виступив на чолі, та не зважав на нього. Поворухнувся лиш, ліг зручніше, силиться заспокоїти себе. А супокою не було та й не було. Ніби на зло, обсідали лячні думки, приходили каяття, а каяття — не втіха, вони — чи не найпекучіший біль.

Ось де він не доглянув, лишився глухим до чужих бід. Ано, сам лиш купався в славі та тішився тим, що величали Божественним. Про славу всіх інших пальцем не поворухнув. Велісарій он скільки звитяг здобув на боролищах, Африку і всіх, хто стояв супроти імперії в Африці, скорив, Сіцілію, Сардінію, мало не всю Італію повернув у лоно Візантійської імперії, прогнавши звідти варварів. А він воздав йому по заслугах, возвеличив, як належало б возвеличити? А скільки мужів науки трудилося в поті чола, скільки поетів загинуло не визнаними? Як і воїв-звитяжців, забутих по звитязі? Лише улюбленців ласкав та вдовольнявся тим, що возносять його за тоті ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано, було б ліпше і певніше, коли б дбав про справедливість. Чи хтось ослухався б, коли б повелів у одній із новел, а там і в другій: “Чтімо тих, хто достойний того, хто не щадить зусиль розуму і серця, ба живота свого в ім’я блага імперії, люду, що живе в ній”. За тридцять вісім літ володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отоді й його, імператора Юстиніана, згадали б…

“Я так мислю, — ловить себе на слові, — ніби мене немає вже, ніби й справді не буде за що згадати. А імперія, котру возніс он як високо? А храми, і серед них свята Софія, кодекс Юстиніана зрештою?..”

“А чим ми заплатили за них, ти відаєш? — нагло вторгнувся до пам’яті чийсь голос, і перед очима став вітець Саватій із пугою. Став і не відходив уже.

Імператор силиться щось сказати йому, та слів немає, слова застряли в горлі.

“Не відаєш, бачу. То запитай, сину, в тих, кого робив в ім’я тієї величі рабами, з кого драв податі, мов із живого шкіру, одбирав дітей і робив з них легіонерів, котрі не поверталися вже до отнього порога: або ж падали замертво па бородищах, або ж служили тобі до скону. Глянь, — показав удалеч, — скільки їх, завалених трупом боролищ. Усі вони на твоїм сумлінні”.

“А ви ж як думали? — борониться імператор. — Велич, що її всі хочуть, дається так собі?”

“Це ж хто — усі? Я, мати, брати твої?”

Не відав, що сказати на те, і силиться уникнути вітцевих сумовито-гнівних і пристальних водночас очей. Як і пуги, що тримав в руках. А уникнути не може. Тоді вже, як діватися, здавалось, нікуди було, доклав зусиль і розплющив очі. Потуги ті, виявляється, не були марними: зник десь вітець, зникла і його пуга. Білі стіни опочивальні постали перед зором і мало-помалу врівноважили дух його, а затим заволоділи й мислями.

…Де, коли і чому перейнявся він цим наміром: будь-що возвеличити імперію, зробити її ще більше знаного в світі, аніж була знана? Тоді, як обертався в Августіоні серед вельмож чи дещо раніш, коли чув за університетською лавою повиті звабним серпанком слова про велич священної Римської імперії, достойної попередниці Візантії, про мудрість імператорів, не менше уславлених, аніж уславлена ними імперія? О-о, там доволі часто і голосно йшлося про це, як йшлося і про інше — що з волі Всевишнього велич ту і славу мав примножити Східна Римська імперія — Візантія. Так і казали: мав примножити. А в Августіопі й точніше визначали путі примноження: воно не станеться до того часу, поки візантійські легіони не витурять варварів із земель, що належали колись священній Римській імперії. Це — доконечна потреба, свого роду dum spiro spero ‘. Хіба римляни не на це уповали і не цим трималися он скільки віків: dulce et decorum est pro patria mori.

О так, саме в Августіоні та в університеті й викохав у собі цю певність. А ставши імператором, і зовсім утвердився в мислі: імперія передусім, заради неї ні перед чим не зупиниться. Тому й брав з усіх і все, що можна було взяти, гуртував на зібране з підданих золото легіопи й кидав їх, куди вимагала омріяна мисль, люд, що викохував її колись, підсолоджував і після.

Велике діло — боролища устилав трупом. А коли б тим, що впали на бородищах, не було чого їсти? Чи їх не та сама спіткала б доля? Чим годуватимете себе, дітей своїх, коли всіх триматимете при собі?

Пічкурі, засліплені темрявою власної нори кроти. Заради цих он скільки ночей недоспано, миру га благодаті не вкушено, а вони ще й невдоволені: боролища устилав трупом, податями гнув до землі. Може, й так, може, й крутий був із вами, не одиницям — мільйонам не давав передихнути, вимагаючи сплати недоїмок, примусового продажу хліба, через всілякі там епіболе, діаграфе, аерикони. А хто з вас спроможний вигадати інше? Хто порадить, як завоювати півсвіту, не натужачись, примусити коритися непокірних, не наступаючи на горло непокірним? Хто, питає? Мовчите, нема чого казати? І не скажете. Імператор не сонце, щоб зігріти всіх. Зате імперію он яку лишав в спадок. Коли, за якого привідці Візантія досягала такої величі і такого розквіту? Під лежачий камінь, отче мій, вода не тече.

Здавться, порозумівся з вітцем і тим бодай якось заспокоїв себе. Ба навіть розщедрився, вгомонившись: коли всевишній допоможе йому здолати цю недугу й сісти, як досі сидів, на місце імператора в Августіоні, що-що, а аерикон відмінить. Через ту подать та через примусовий продаж хліба найбільше невдоволених, а відтак і ворохобників. Колись не брав цього на карб, а зараз мусить визнати: аер — дарунок неба і моря. Посягати на нього — все одно що посягати на дар божий. Не лише на підданих — на собі відчував це: он які пишноти та розкоші має, скільки доменів та золота, вважай, півсвітом володів, а занеміг та відчув: немає чим дихати — і купити аеру не може. Ані продають його, ані за так не дають.

Сумління заговорило в душі імператора чи всього лиш шкода себе стало, — защеміло серце, і так дуже, що змушений був насторожитись, а там і захвилюватися, ба й заметатися в ложі. Силився звестись — дарма, покликати, аби прийшов хтось та став на поміч — і крику не спромігся подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав — і знову те саме.

“Господи! Спаси й помилуй”, — зблиснула коротким спалахом думка, та, зблиснувши, одразу ж і згасла.

VIII

Дзвонили по померлому в усіх церквах. А їх у стольнім городі Візантії є та й є, тож подзвін чули не лише по один і другий бік Босфору, а й далеко поза Босфором. І сумували, чуючи, та молилися за упокій душі Божествоішого. Хай бог простить йому гріхи його. Он скільки літ правив імперією, які клопоти мав, думаючи за всіх і дбаючи про всіх. Чи в тих клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж і зробив псмало: будував храми, сприяв процвітанню віри Христової, був нещадний з відступниками, яких теж було та й було. Господь-бог свідок тому: жоден із його попередників не дбав так про церкву і служителів церковних, як дбав Юстиніан.

Сумний був подзвін по померлому, та ще сумніший спів церковного хору — і тоді, як заносили імператора в святу Софію, і коли йшла там похоронна відправа. Печаль і тугу клав усім на лиця. Навіть пишноти, що ними не поскупилися святі отці, обставляючи похорони, навіть велелюддя на похоронах не приносило полегкості.

“Боже праведний! Боже милостивий! — хилили достойники осмучені лики, а жили вже тривогою, — Що буде з ними завтра, післязавтра? Хто сяде на місце Божественного і іцо принесе усім, возсівша на троні?”

Певно, ця ж тривога гнала в усі ківщ імперії й гінців, що везли по похоронах перший едикт нового імператора. “Я, Юстин Другий, — писалося в ньому, — сівши з волі всевишнього та з повеління покійного імператора Візантії, в бозі почившого Юстиніана Першого, на трон…”

Про що йшлося далі, може, не кожен знав, зате догадувався: новий імператор оповіщає префектів, намісників, преторів, президів, проконсулів — усіх, що сидять у провінціях і правлять провінціями: імператор Юстиніан Перший помер, він, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе тягар державної влади у Візантії й повеліває бути віднині покірними йому, а ще — пильними, пильними й пильними. Чому саме пильними, теж догадувалися: покійний імператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в діянніх своїх, та не зробив содіяне надійним. Варварський світ не лише на обводах хитає візантійську державу, погрожує й тропу. Навіть просвіщенні Сасапіди забули про укладений з ними вічний мир і норовлять відторгнути від земель, що в під скіпетром імператора, Вірменію, а відтак перетнути торгові путі, що йдуть через неї, позбавити Візантію її металургійного центру, нарешті, значного контингенту військ, що ними постійно поповнювались візантійські легіони.

Префект Том, вчитуючись у невеселі рядки імператорського едикту, подумав передусім про аварів: віднині по анти — вони найлютіші вороги імперії. З антами він, а відтак і імперія перебувають у надійному мирі, а чи матимуть його з аварами? Щось не схоже на те. Всього шість літ перебувають у Скіфії і встигли .спустошити її: беруть за карк “вельмож, аби давали та й давали їм живність, грабують, нехтуючи законами імперії, люд. Терпець урветься колись і піде ворохобня. Хай царствує на небесі покійний імператор, та він вчинив непоправну дурницю, запросивши ава’рів. Поміч від них матимуть чи ні, а халепу вже мають. вдино вірним було і буде — виперти їх туди, звідки прийшли. І поява нового імператора — чи не найліпша в цім ділі нагода. Лишається не схибити, знайти найбільш певний виверт, аби умисел став дійсністю, а намір — звитягою. Яким він має бути? Сісти в лодію й податися до Константинополя, а в Константинополі сказати Юстинові все, як є? А чом би й ні? Нині всі до нього правитимуться, надто префекти. Він не префект, всього лиш епарх якихось десятирядних Том на обводах? А коли не когось іншого, саме його, епарха Віталіана, відвідала слушна мисль? Імператор заговорив з усіма, в тім числі і з ним про супокій у державі, то чом і не стати перед ним із мислю, що забезпечить супокій коли не на віки, то на найближчі десятки літ, тим паче, що є на те вагома причина: анти воліють поновити укладений раніш із Візантією ряд. Обри отож не потрібні. Якщо за Дунай і немає резону випирати їх, то хай імператор кине тих татей на склавинів. Чи їх, зрештою, не затим кликали сюди?

Вирішено: завтра, ні, післязавтра й вирушить. Підготується, дасть підлеглим вказівки — і на драмон піде. Хто відає, як довго доведеться стукатися до імператора, аби достукатись.

Був певен у намірах своїх, а тому неабияк вдоволений собою. І піднесений духом також. Та перед самим від’їздом на його добрий настрій несподівано посягнули: біля полуденних воріт фортеці об’явилися комонні авари, такі чисельні, що сторожа змушена була зачинити ворота і увідомити про те епарха.

— Як багато їх і чи авари то справді?

— Не менше тисячі, достойний. А що авари — то напевно. Самі бачимо, та й вони те кажуть.

“Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?”

— Питали, чого хочуть?

— До вашої милості, сказали.

— То хай іде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею мені немає потреби говорити.

Він не забарився прийти, той один. Був високий на зріст дужий у тілі, волосся, як і всі сородичі його, мав дояге заплетене в коси в червоними стрічками на кінцях. Та не те подивувало епарха — терхан не належав до мужів літніх. Не отрок уже, одначе й до мужа йому далеко. Коли б не гострий, ба навіть викличне гострий погляд та не мужні риси на застиглому в суворості лику, і зовсім скидався б на нерозумного в затятості отрока, а то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дівку.

Ця затятість, а найбільше младомладість авара-сла збудила в серці епарха щось схоже на обурення.

— З ким маю честь говорити і з якого приводу?

— Апсих я, перший із терханів у великого кагана аварів Баяна. А прибув до тебе, аби сказати: наймані імператором вої аварські, як і кревні їхні, знемагають без живності.

— То ти прибув до мене з турмою, аби налякати чи й силою взяти живність?

Він був не на жарт гнівний і тим уже недоступно суворий. Одначе й терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнівом чи суворістю.

— Я прибув, епарху, взяти своє.

Он як! Ні, з такими розмова має бути коротка: пішов пріч! А так, виставити за двері і тим сказати раз і назавжди: вашого тут немає й бути не може. Мало того, що отримуєте в імператора?

Він збирався уже виректи те, що намислив, та збагнув нараз: а чи з варваром достойно буде змагатися варварськими діяннями? Пробі, хто вони, зрештою, цей Апсих і його Баян, щоб через них опускатися так низько?

Не подавав виду, що передумав і відступав, одначе й гніву не являв уже аж надто буряно.

— А де я візьму стільки з’їжі, аби нагодувати всі ваші турми, про те подумав?

— Про те має думати епарх.

Осміхнувся лукаво і вже потім вирік свою лукавість уголос:

— Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зі мвою укладав каган ряд — з імператором, до імператора й мусите правитись за живністю.

Не став ждати, що скаже на те Апсих, покликав челядника і повелів накрити в честь гостя стіл.

— Ходімо, терхане, пообідаємо з тобою та за трапезою й помізкуємо, де шукати її, таку потрібну всім гкивність.

Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе відмоіишвся від яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге, коли питають, і знову відмовчується. Тож господареві довелося взяти бесіду на . себе. Більше розпитував та випитував, чи то правда, що . авари належали до угурян, люду чисельного і далеко не одноликого. То вже пізпішо, як зчинилася між племенами того асійського роду ворохобня розторгнули вони з угурявами давні узи й назвали себе аварами.

Апсих здебільше мовчки кивав головою, зголошуючись із тим, що казав епарх, та іноді припиняв трапезу і силився збагнути, що каже. Тоді Віталіан повторював повідане в дохідливішій формі і, домігшись розуміння, щедріше, ніж досі, наливав терханові вина.

“Ти ба, яка личина, — дивувався і насторожувався водночас. — П’є, п’є і не п’яніє”.

— Чув я, ніби авари, — казав уголос, — теж не єдині в своїм роді. До них пристали й інші племена — тарніахи, кочагири, завендери.

— А так, і ці з нами. А ще утигури й кутригури.

— Ну, ці, наскільки я знаю, за Дунаєм.

— Все одно з нами.

— То скільки ж у кагана турм?

— Не відаю.

— Алголу?

— Також не відаю.

— Прибув до мене по живність і не відаєш, скільки треба тобі її?

— Все одно не даси, то нащо питаєш?

— А може, й дам. В усякім разі, маю намір підказати твоєму каганові, де і як взяти її.

— Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, він і без підказок знає.

“Варвар. Ти ба, як розмовляє. Ну, стривай же. Ви в мене не тієї ще заспіваєте разом із каганом своїм”.

— Чи каган відає, що імператор Юстиніан покинув нас? Апсих застиг на мить.

— Як то?

— Помер Божественний. Інший імператор нині в ромеїв — Юстин Молодший. Радив би каганові скористатися цим і явитись перед очі нового василевса. Всі являтимуться і всі чогось проситимуть. Чому б і каганові аварів не попросити в імператора збільшення щорічної платні за службу на обводах, тим паче, що послатись є на що: авари примусили вгомонитися антів, а бідують через нестачу з’їжі? Це ліпша з ліпших нагода переглянути укладений з імператором-небіжчиком ряд. Та й потреби імперії у ваших турмах повинні спонукати імператора до перегляду. Склавини не перестають сваволити в Іллірику, пора покласти тому край.

Апсих був не по-варварськи уважний і думний.

— То осібна річ. Каган у тебе питає: що даси, і то негайно, зараз?

— Така справді велика потреба в живності?

— До краю велика.

— Ну що ж. Коли так дуже треба, дам каганові стадо товару в триста голів. Одначе й скажу: це яко приятельська поміч, і буде вона останньою. Надалі ані в себе, ані в колонів, ані в куріалів брати живність не дозволяю. Як жити аварам і з чого жити — хай думає каган і веде про те річ з імператором. У нас власність кожного священна, посягати на неї нікому не дозволено.

Апсих і далі лишався уважний і думний. Та недовго.

— Де візьму товар? — підвівся раптом і вийшов за столу.

— Мої люди покажуть.

Не став питати, як же буде з аварським сольством до імператора, без того звав: не Апсих вирішуватиме, не Апсихові й знати, як буде. В одному певен: зерно сподіванок на перегляд укладеного раніш ряду посіяно, зерно повинне дати сходи.

Асам де барився. Як тільки пересвідчився: авари на якийсь час задовольнилися даниною, взяли її та й погнали на розтерзання турм, — пішов на приготовлений уже для далекого плавання драмой і подався ним вздовж мізійського берега до Босфору. Якщо авари й поспішать із сольством, обігнати його все одно неспроможні будуть. А так. Якийсь час піде на роздуми та вагання, якийсь — на раду, визначення сольства та вимог, а ще більше піде його на подолання путі між Скіфією і Константинополем. Вона не з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари інакше, здається, й не їздять.

Дув несильний, одначе доволі свіжий полуночно-східний вітер. Не можна сказати, що попутний, а проте й не супротивний. Вітрила весь час були напнуті, і напнуті туго. Єдина незручність, коли її можна назвати незручністю, — хвилі набігали збоку й щораз сильніше били в лівий борт. Та кормчі знали своє діло: взяли глибше в море і далі йшли уже, не міняючи галсу. Драмоіі, щоправда, відчутно вихитувався, та то вже як водиться, то навіть веселило схильне до плавань у негоду серце епарха Віталіана. Можливо, інші й забули в клопотах за своє, кревне, що ім’я це дано йому пс випадково, сам він пам’ятає, і добре: по родословній належить до роду славного за Анастасія стратега Віталіана. Про це ніхто, та й сам він не згадує, оскільки згадувати не вельми безпеч’но: Юстин Перший, прийшовши до влади,

Стратив не лише тих, що дали йому на підкуп гвардії і сенату золото, а й стратега Віталіана, яко впливового серед знаті і дуже можливого претендента на візантійський трон.

Після Юстина на трон сів його небіж Юстиніан, після Юстиніана — знову Юстин. З’являтися на очі й нагадувати своїм ім’ям про того Віталіана не зовсім безпечно, започатковане для себе і для Візантії благо може обернутися на зло, та ба, і не з’явитись уже не можна. Одне, це єдина можливість і нагода позбутися аварів і зажити супокійним життям, друге, прислужитися антам і мати від антів неабиякий доватій, а трете, являє цим вчинком своїм неабияку відданість трону і турботу про трон. Чи за це можуть переслідувати, згадавши, хто був той Віталіав і хто в цей? Швидше, навпаки, можна удостоїтися похвали, а там і особливої прихильності з боку імператора. Йтиметься ж не про щось там, йтиметься про мир із антами. Та про те, хто в нині авари для Візантії і як бути а аварами, коли відпаде загроза вторгнення задунайських актів.

Константинополь зустрів звичною для вього метушнею в пристанищі й поза пристанищем. Епархові в Том не повірилося навіть, що тут зовсім недавно поховали імператора. Ані знаку про те. Одні події пристають до берега, інші відходять, там галасують, силячись докликатися когось, там — сперечаючись із кимось. І ні в кого жодної тіні смутку на чолі, ознак непоправної втрати у голосі. Немовби казали тим: так було, так і буде, живий про живе думає.

Що ж, коли так, про живе думатиме й він, Віталіан. До Августіона знає, як прокласти путь, та й у Августіоні не повинен схибити. Донатії має, золото теж. А коли так, матиме й содругів.

Не помилився: содруги знайшлися, і доволі швидко. А ось до імператора не міг та й не міг доступитися. Нагадав про свій клопіт через день після домовленості — розвели руками, нагадав через три — знову розвели руками.

— Хотів би знати, — не без тривоги вдався до своїх благодійників, — яка тому притичина? Немає імператора чи не вважає за потрібне розмовляти зі мною?

— Надто багато бажаючих мати розмову з василевсом до того ж людей поважних, доведеться ждати.

— Скажіть імператорові: я можу ждати, та чи ждатимуть анти?

— Ми й це маємо па оці.

Чув велику неприємність від того. Томи хай і далекі, вважай, на краю світу, зате ні перед ким не доводиться гнутися в Томах, там він сам собі і над усіма іншими василевс. Може, через те й не став більше набридати благодійникам, сунув до рук одному з найбільш певних черговий донатій та й сказав: я там і там, коли імператор визнав за потрібне розмовляти зі мною, покличте. . Нїдав так довго, що й терпець не раз уривався, а таки діждався. І прийшли, і сказали: завтра по обіді будь в Августіоні, і супроводжували, коли прийшов, до самих дверей, за якими, знав, сидить Юстин Другий.

Певність діла, з яким ішов до василевса, чи домашній вишкіл дався взнаки, не розгубився, коли розчинилися двері, що вели в палату, і не відчув у собі змаління сили. Віддав, як велить етикет, честь та й став перед всесильним василевсом сумирво спокійний і врівноважений.

— Сумління мужа і достойника в державі візантійській повеліло мені, василевсе, стати перед тобою й засвідчити свою любов і відданість.

— За відданість хвалю. Зізнаюсь, радий бачити епарха подунайських Том. Мені сказали, він прибув не лише а любові та шани.

— Так, достойний. Щасливий випадок допоміг мені порятувати в морі двох младомладих жінок. Вони виявилися доньками одного з антських князів — князя Тивері, найближчого нашого сусіди. Втікали від аварів у тиверські городища на Дунаї, та не впоралися з вітрилами в штормову ніч. Обставина та, а надто повернення доньок живими й здоровими розчулили антського князя й стали приводом до дружніх узів між мною і тамтим князем, а відтак між ромеями і антами. З волі господа-бога помер перед цим привідця всіх антів князь Добрит, і тиверський князь є нині — хай і тимчасово — старшим серед князів Антії. Просив мене, аби я вдався до тебе, достойний повелителю, з проханням: прийняти в городі своїм антське сольство й потвердити, коли є на те твоя ласка, чинний між Візантією і антами ряд про ненапад.

— А як гадає епарх? Діло се достойне?

— Вельми достойне, василевсе. Анти справді жадають миру. Авари нанесли їм великого урону і не меншої згуби.

— То з ким же ми поновлюватимемо ряд, коли в них помає привідці?

— Найбільш достойний цього звання князь Тивсрі. Гадаю, він і буде ним. А потім, Тивер — наиближчий пані су сіда. Матимемо з пою ряд, матимемо його і з усіма антами.

Юстин Молодший думно дивився на епарха і відмовчувався.

— Ми порадимося ще про це, а порадившись, дамо зната епархові в Томи через нарочитих. — Годилося б вклонитися й піти, та Віталіан відчув у собі більшу, ніж досі, певність і зважився заговорити про обрів.

— Хай простить василевс за недостойну мого сану наполегливість, та в ще одне діло, яке без нього ніхто не вирішить. — Кажи.

— Чи є потреба тримати в Скіфії аварів, коли з антами йдеться до видимомо миру? Ще покійний імператор мав намір оселити їх у Другій Пеонії.

— Вони — небажані епархові сусіди?

— Гадаю, не тільки мені, імперії також. Не обмежуються тим, що їм щорічно шлють данину в вісімдесят тисяч соліді беруть гвалтом живність у куріалів, поселян, клянчать її в епархів, придунайських фортець. Плем’я це не звикло ростити хліб, воно схильне брати його в інших. Поки бере у нашого люду — півбіди, а піде брати в сусідів, не в одну січу вторгне імперію. Чи не годилося б кинути аварів супроти супостатів наших, хоча б і супроти склавинів? Хай вдовольняють там свою жадобу і живляться з того, з чого звикли живитися.

За цим разом імператор не вагався, якого берега триматися йому, видно, встиг розглянутись і вибрати.

— Слушна мисль. Коли йтиметься про місце аварів у полуночних землях імперії, я зважу на пораду епарха.

Віталіан вклонився вдячно і вийшов із осяйних палат василевса.

IX

Баян підданим своїм не завжди йняв віри, те ж, що казали у вічі чи позаочі чужі, і зовсім брав під сумнів. До цього звикли вже і заздалегідь кликали на поміч Небо, аби допомогло їм переконати повелителя. Апсихові я; не довелося докладати зусиль розуму і серця, освідомлюючи Ясноликого з тим, що повідав епарх. Привідця племені — хай будуть довгими літа його — збудився, почувши привезені я Том вісті, й одразу ж, не гаючись, вдався до тих, що стояли при вході в намет.

— Бега Кандиха до мене.

Спішність та по забарилася передатись усім, хто виконував волю кагана, а через тих усіх — і бегові Капдиху. Сухий і зігнутий у дугу (ті, що знають його давно, заприсягтчся можуть: отак і ходить не розгинаючись) Кандих протюлачив до намету і, юркнувши крізь запинало, укляк перед своїм повелителем. Почав було виголошувати здравигю, не спускаючи з Баяна і пильного, і збентеженого, і поссиному вірного догляду, та Баян обірвав його на слові:

— Помер візантійський імператор, Кандиху. Настав час піти й сказати новому василевсові: авари, обіцяючись боронити обводи імперії, певні були, їм щедро плататимуть за оролиту на бородищах кров; крові пролито доста, а щедрот не бачимо. Турми і люд аварський знемагають у бідності. Коли імперія й надалі хоче мати аварів за содругів своїх і вірних охоронців землі, хай платить щоліта не вісімдесят, а сто тисяч золотих солід. Інакше змушені будемо брати собі живність силою.

Кандих не належав до тих, кому сказане треба повторювати двічі. Він знав, як непросто буде виторгувати в ромеїв зайві двадцять тисяч солід, та знав і те, що цього хоче, ба вимагає каган. А хто з аварів не відає: те, що велить зробити тобі вітець роду твого, належить зробити вдвічі ліпгпе, швидше і вправніше, аніж він того хоче; те, що повеліває в поході терхан, умри, а вволь його волю у п’ять разів ліпше і надійніше, аніж від тебе хотіли; коли ж повелівав тобі каган, за те передусім слід дякувати та й дякувати Небу, що удостоїло його повеління, а вже потім з власної шкіри випорснути, а вволити волю повелителя в десять разів ліпше і певніше, аніж він собі мислив. Тож Кандих скільки правився в оточенні достойного каганових сподіванок сольства, стільки й дошукувався, як йому повестися з новим василевсом Візантії, аби домогтися того, чого хоче повелитель. Думати про чемність із високотитулованою особою його, випробуваного на сольських перетрактаціях сла і достойного свого роду та племені асійця, вчити не варто, тому він давно і надійно навчений, а передбачити вивертні, що збили б із толку наймудрішого, не завадить. Новий імператор хоч і мало освідомлений у перетрактаціях, все ж ромей. Та й біля імператора завжди знайдуться такі, що їх треба стерегтись та й стерегтись.

Він і стерігся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, від кого залежала зустріч із василевсом, і дослухався до розмов, що точилися під мідними воротами Августіона, канючив у придворних побачення і приглядався, вручав їм донатії і знов приглядався та мотав на ус те, що обіцяли, силився вловити одміну між сказаним і тим, що думали, коли казали. А настав день, коли покликали й веліли правитись імператора, таки схибив. Сам не відає, яка зла сила ккнула його за язик, одначе розмову з василевсом почав і похвальби: авари — найсидьніші серед усіх племен ойку”ни; вони давно і надійно зажили собі слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю будь з ким; імператор Юстин Другій, певно, відає про те, отож, як і попередник його, пам’яатиме: полуночні обводи імперії підперті силою, на яку ожна покластися.

Казав і не зводив із Юстина Другого очей, а відтак не завірявся помітити: василевсові не сподобались його речі. Спершу тільки видивився підозріло, далі й зовсім почав врибирати недружелюбного вигляду. Довелося миттєво пеІфевтілюватись і міняти тон, ба саму річ: покійний імператор, мовляв, не помилився, залучаючи їх на свій бік. Колись корожі імперії племена — утригури, кутригури та й анти — погромлені обрами й перестали бути силою, що може по грожувати. Одне непокоїть кагана: крові во славу Візантії jffs скільки пролито, дуже можливо, що незабаром знову до|їедеться лити її, а винагорода за те мізерна. Роди аварські а з ними й турми знемагають від нестачі яств, каганові ледве посильно стримувати їх від спроб ходити й брати тоті яства силою і не тільки в сусідів, а й у самих ромеїв. То’ му він вдається через нього, сла свого, до імператора з чолобитною: хай імператор зважить на нестачу яств і збільшить аварам данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солід.

— А хто вам сказав, що ваша служба потрібна імперії? — заговорив нарешті імператор і тим поклав край аж вадто велемовній речі обрина.

— Як то? — Кандих скинув догори голову і тим неприродно випнув на виї кадик. — Ми укладали ряд, покійний імператор платив нам щоліта вісімдесят тисяч золотих солід…

— Тоді платив, як була в цьому потреба. Нині такої потреби немає. Авари повинні бути вдячні імперії за те що дозволила їм поселитися на своїй землі й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбоєм, змогу насолоджуватися супокоєм. Земля у вас е, і земля багата. Трудіться в поті чола свого на тій землі і матимете яства. Коли ж імперія визнає за потрібне винагороджувати аварів за ратні чи якісь інші подвиги, хай не вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, — та, що її має всякий раб за вірну службу своєму волостелинові.

Вигнута дугою сііиііа Капдиха відчутно здригнулася і стала схожою на націлене для стрибка тіло удава. А проте стрижі не станем. Видно було, Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует імиератера, і. ніяк не прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, і тільки тоді вже, як Юетвн Другий верухяувея буде, аби недати логофету знак: аудієнцію завершено, аварський сод може йти, — опам’ятався і встиг можвти слово-відповідь:

— Імператоре! Ти дав мені і моему племені достойний урок. Та не поспішай казати: годі. Слово те каже той, хто каже останній. Зваж на сивини мої і послухай розумної ради: ве роби з аварів-содругів аварів-супостатів. Горе буде тобі і твоєму родові, коли вчиниш так.

Юстин боровся з собою, а все ж гнів, що бив із нього водограєм, викааував себе.

— Ти погрожуєш, старче?

— Ні, всього лиш кажу те, що е, і те, що може бути. Аварх справді могутнє илем’я. Найбільше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув я тут подвоіть, а то й потроїть їхню силу. Тож і кажу: одміни своє слово, доки ве пізно.

Здавалось, не зводив із добролнкого, в святковому одіявві імператора очей, а проте ве помітив, коли вій дав знак. Тоді лиш удостовірився в тім, ак люди логофета стали веред ним стіною і тим нагадали: пора й честь звати.

Знову була довга і втомлива путь. Одначе Кандих менш за все зважав тепер ва те. Страхався і знемагав ва силі від іншого: що вчинить каган, коли почув про наслідки иеретрактації? Вхопить кинджал і запустить йому під серце, як не одному запускав уже, коли насмілювалися приходити й ставати перед ним із лихими вістями? Чогось іншого від того лютого в гніві мужа — хай буде милостивим Небо до нього — сподіватися годі. То — без сумніву, то — напевно. А що ж вдіяти, коли так? Покірно правитися й ставити себе під удар? Де ж його, Кандихів, розум? Де набуті в сольських ділах хитрощі, лукавство? Стривай, стривай. А чом би й справді не злукавити? Чи Баян був там, на аудієнції, чи відає, що казав Юстин Другий, а що — Кандих? Та й інших аварів не було. Чому справді не злукавити і не спрямувати гнів свого повелителя на Юстина? Можуть довідатися пізніше? Хто і як?

Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потім. Важливо зараз відвести від себе гнів. А так, важливо зараз!

Ті, що супроводжували Кандиха в путі, помітили одміпи в його настрої задовго до зближення із стійбищем кагана. Одначе й вони були подивовані тим, що угледіли пізніше. Кандих не став дотримуватися звичаю — спинитися перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо ней благословення на щасляве завершеная одвідин, онукета вест” до Баянового намету й закричав не своїм голосом:

— • О великий веїне і мудрий привідцю! Що хочеш, те роби зо мною опісля, та зараз вислухай гнів і обиду серця . мого.

Він справді був такий, якам його давно не бачили.

— Кажи, не зволікай.

Каган, видно, догадувався, що скаже його нарочитий, теж переймався гнівом.

— Покарай імператора, того шолудивого всаі Він зважився осквернити ім’я твоє і тим осквернив усіх яас, аварів. Сказав: ти не потрібен імперії. Соліди платили аварам тоді, коли треба було громити антів, утигурів та кутригурів. Нині така потреба відвала, мовляв, тож ісолід не і§уде. Ані тих вісімдесяти тисяч, що ияатили колись, аніяких інших. Коли ж імиерія й даруватиме тобі щось, то маєш вважати те… — ти чуєш, о мудрий серед мудрих, що вія дозвояив собі виректиі — то маєш вважати те не ва визначену тобі яко доетойиикові данину, а за милостиню, що її дають всякому р&бвві за вірну службу своєму господинові.

Під Баяном заскрипіло крісло. Вій спирався уже “а якого руками, ось-ось, здавалося, схоивться й заволав;”Так і сказав?! Аби того ие сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гіршого, Каидих зібрався з духом і вдарив себе сухими вступами в не менш сухі груди:

— Благаю тебе, Ясноликий! Покарай того шолудивого яса, ту гієну в личині імператора, а з ним і роди його, ромеями іменовані! Лютою карою покарай, інакше я не змажу жити на світі!

Лукавий клич його восторжествував-таки: каган знесилів, поборений власним гнівом, і хлюпнувся на те місце, де сидів перед появою Кандиха. Хлюпнувся й затих, приплющивши очі.

Усі, хто був у наметі, знали: каган думає, він зважується на щось велике і значиме, а коли каган думає, муха не повинна заважати йому.

Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колінах, так і продовжував стояти, німуючи та ждучи в німотній типі і, який вирок жде на нього, опороченого аварського сла.

— Залиште мене, — іючув нарешті Капдих і не став ані дивуватися з того, що голос у Баяна якийсь не його, і знічепо глухий, і зовсім не всемогутній, ані пересвідчуватись, справді чув таке чи видалося, — звівся нечутно і так само нечутно вишмигнув із намету,

“Хвала тобі, о Небо! — молився й торжествував. — Слава й хвала І Довічно лишаюся вдячний доброті твоїй, яко ж і мислі, що аею винагороджуєш у потрібну мить. Схиляюсь перед тобою і молюсь тобі, молюсь і уповаю: хай буде лик твій світлий та ясний навіки-віків… О боги! Як можна терпіти страхи такі!”

А Баян як сидів, уклякнувши, так 1 лишався сидіти. Ані слова, ані півслова нікому. Далебі, усе ще силився збагнути почуте і кликав на бесіду то невідомого йому ромейського імператора, то люд його, такий галасливий, коли беруть щось у нього.

“Стривайте, — похвалявся й сам не відав, кому саме: імператорові чи його люду, — ви ще не так загаласуєте в мене. Земля горітиме у вас під ногами, небо палатиме вогнем. Захочете розкаятись, та пізно буде, благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це ви кагана аварів, люд його обкидали багном… О боги, де взяти терпцю, щоб стримати себе і не зірватися завчасу? Подумати тільки: йому, не так давно кликаному, сказали: “Ти не потрібний більше. Живи як знаєш і з чого знаєш”. Його, повелителя непереможних і он яких численних турм, назвали рабом — тим, що має покірно ждати милостині від свого волостелина.

Ні, їм мав бути особлива кара. А таку кару на гаряче серце не відшукаєш. Така має визріти в супокої, на тверезий розум. То було б найпростіше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пішла всією землею: ” Авари 1 Ромеї і їхній імператор обманули нас. Сказали: “Тоді платили вам данину, коли потрібні були у січі з антами. Нині така потреба відпала, тож і данини не буде. Ідіть, добувайте собі яства десь інде”. А де є більше яств, як не в ромеїв? Ідіть і беріть їх, коли так!”

О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум’ям, щоб гнів аварів утонув у крові кривдників. Та чи буде та утіха достатньою і надійною? Ромеї е ромеї, у них завжди знайдуться легіони, щоб стати супроти аварів стіною, щоб обійти і вдарити у спину. Ні, він, Баян, не та безмозгла риба, що йде на першу-ліпшу принаду. Вчинить по-іншому: здобуде спершу для аварів землю-опору, ту захребетпу твердь, з якої ходитиме та й ходитиме на ромеїв, коли можна — палитиме все, що піддаватиметься вогпю, витинатиме всіх, хто потрапить під руку, братиме все, що можна взяти, потявши волостелинів городів і мастностей, коли ні — відходитиме в свою землю й почуватиме себе хай і не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А така земля с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з уст імператора образливі рачі, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися, як і колись Баянові: “Прийди і покарай тих рудих псів — гепідів; немає в нас миру з ними й не буде, половина всього, що візьмемо в гепідів, — твоє”.

Що йому половина. Коли так складається, він підкорить самих гепідів, сяде в землі гепідській і ходитиме звідтам на ромеїв. А так. Те, що повідав Алвоїн і що — Кандих, не просто собі збіг обставин. Того хоче Небо, так має й бути.

Знав: ті, що пішли з намету, лише вдають, що зникли надовго і всі до єдиного. Через те особливо не підвищував голос:

— Бега Кандиха до мене, — повелів ввично, хоча й доволі суворо.

Він об’явився перед каганом за кілька миттевостей, хоча вони й видалися йому вічністю. Знав-бо: така бистроплин|’ на переміна в намірах і діяннях кагана не обіцяє добра. ! А ще й те слід узяти на карб — виклик був і нежданий, і негаданий. Саме гомонів, потішений прихильністю Неба, з жоною, клопотався численними дітьми: як вони мали себе без нього, чи порали товар, чи були достойні вітця свого, добре знаного і чтимого в каганаті. Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений духом, і маєш: прийшли й сказали: “Іди, знов кличе”. Так спорожнів, мабуть, очима, так одбілився в лицях, зачувши те веління, що жона теж одбілилася й уклякла, вражена.

— Що з тобою, Кандиху? — таки перша прийшла до тями. — На тебе жде там Обида? Ти потрапив у немилість…

— Облиш! — обірвав її на слові. — Не накликай того, що й без тебе може стати неминучим.

Воздав, що належало воздати в поспіху, Небові й подався услід за тими, що кликали.

Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся помислами-благаннями до Неба. Лиш по тому пірнув у отвір, що відкрили перед ним, мовби самогубець у вир морський.

— О великий і мудрий привідцю люду нашого! — бив перед каганом поклони, а тим часом доглядався, милість чи гнів налає в Баяиових очах. — 3 усіх царів, королів та імператорів тільки ти один здатний в змиг ока охопити мислію світ і визначитися в світі. Бачу, обрав уже путь праведного иііііу, знасіїї, як узяти гору над кривдниками аварів.

— Вібира1ся в путі., — не стан дослухатися до його речниці кагаи. — Поїдиш до короля лангобардів Ллвоїна й скажеш йому: я пристаю на його клич, такий, що й зараз підняв би турми свої й кинув супроти супостатів його — гевідів. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен із воїнів моїх мас узяти щось у похід — для себе і для комоней, має залишити якісь яства й родові своєму. А взяти, як і залишити, немає чого. Коли Алвоїн може прислати нам десятину кожної з тварей, ще е в лангобардів, а ще сто хур збіжжя для комоней, стільки ж — для люду аварського, одразу й рушимо в похід. А вже як рушимо, в звитязі над гепідами хай не сумнівається. Купно з лангобардами мв заволодіємо ними в змиг ока.

— Слухаю, повелителю!

— Не тільки слухай, а і ими, — пристально подивився ви свого нарочитого Баян. — Бо вдруге не прощу нетямковитості в ділах сольських. Чуєш?

— Чую і повинуюсь! За цим разом із шкіри випорсну, а повернуся до тебе з хурами і товаром.

— Про наш розбрат з імператором Алвоїну ні слова. Бідкайся нестачею, нарікай на пагубу, що мали в походах, ото і все. З поміччю їм теж не набивайся аж надто. Кажи, таємно від імператора робимо це і тільки тому, що не вистачає яств. Коли вони, лангобарди, пришлють товар та жури зі збіжжям, і надалі матимуть нас, аварів, за соузників своїх у виправах ратних.

— О Небо! — Кандих підніс д’горі благальні руки, закотив під лоба очі. — Які ми, авари, вдячні тобі, що ти послало нам, своїм обранцям, такого повелителя! Як жили б і що мали б, коли б не його світлий із світлих розум. Подумати тільки…

— Думатимеш у путі, — не став слухати свого велеречивого сла Баян, — і молитимешся Небу при нагоді. А зараз іди. Час не жде, гнів же наш — тим паче.

Перші сім діб Баян не ждав вістей від сольства свого. Знав: до лангобардів, як і від лангобардів, правитись та й цравитись. Та й у лангобардів всяке могло статися. Йде січа з гепідами, король перебуває, напевно, там, де його вої. А до такого короля непросто доступитися. Одначе, коли минула й друга седмиця, а з лангобардів ані сольства, ані хур, іючав бентежитись. Такий, що послав би й нових нарочитих, хай би довідались, може, ті, що з Кандихом, в путі уже, може, правляться разом із хурами, товаром і тому зволікають. Шкуру спустить із того складеного вдвоє Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он скільки воїв узяв із собою, через кожні два-три дні можна слати гінця — і не позначиться.

“Ні, він таки дограється в мене”, — пообіцяв Баян, і хто знає, чи не заприсягнув би за сим разом: Кандихові лишилося жити рівно стільки, скільки йому, повелителю аварів, мучитись без вістей від сольства, коли б не відхилилася тієї миті запона і не розбила уже зізрілий намір.

— О Ясноликий 1 — тицьнувся йому до ніг хтось із терханів. — До тебе сольство від короля франків Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай ідуть туди, звідки прийшли?

Сольство? Від короля франків, того, що он як розширив обводи своєї землі, є, по суті, другим імператором по сусідству з ромеями? Що привело його до аварів? Боїться, не втримає того, що замав, чи хоче скористатися силою аварів і замати ще більше? Тюрінгія, Бургундія, Прованс скорилися йому, визвали силу і владу його над собою й бавари, сакси, деякі з слов’янських племен. Невже й справді захотів більше, аніж має? Коли так, не розминутися йому з Візантією.

— Клич, і негайно.

Франки не були такі улесливі, якими звик бачити асійпів, трималися гідно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли. Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. І він заговорив. Передавав уклін йому, славному в світі каганові, від корояя франків Сигеберта, від привідців інших родів і племен що стали під інсигиії Сигеберта, — бургундів, провансян, гюрінгців, баварів і саксів, передав уклін жонам його від королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про жон), славив плем’я аварів яко таке, що ні перед ким не хилить голови, і тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король франків особливо прихильний до таких і тому прислав їх, слів своїх, аби засвідчити каганові свою повагу і ввійти у добрі стосунки з аварами.

Сол говорив через тлумача. Це уповільнювало бесіду, зате давало Баянові можливість добре осмислити те, що казалося, й стати на якійсь думці. А оскільки мова зайшла про добрі стосунки, то й думати не було чого.

— Ми теж багато чули про короля франків, як і про самих франків, — заговорив, коли настала його черга. — Живемо-бо па терені Візантії, а Візантія не глуха до того, що діється за Дунаєм, на полуночпо-західних обводах її землі. Вона, як відає, напевно, сол, не байдужа до земель італійських, а тим паче до слов’янських, передусім тих, котрі сусідять із землями короля франків.

Не сказав: які частково належать франкам і до яких, як і Візантія, не байдужі франки. Зате коли сол знову взяв слово і виговорився, не став церемонитися, відверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче король від аварів?

Почувши те і не зібравшись до ладу з думками, сол помітно захвилювався, став блудити очима.

— Він прислав мене спитати, — на відвертість відповів відвертістю, — чи не пристав би каган до спільного походу з франками?

— Супроти кого?

— Супроти готів.

Сол не сказав яких, одначе й того, що сказав, було доста: остготи повержені ромеями, вестготи (принаймі ті, що мали житла в Галлії) — франками. Отож лишаються герули і гепіди. А може, сказане слід розуміти й так: франки хочуть піти на землі, що були донедавна остготськими, а віднедавна стали підвладними Візжвтії? Дуже можливо. Сол франкського короля щось приховує, по очах бачить: нещирий є. Що ж, коли так, Баян теж не буде наполегливим: підуть супроти імперії і її володінь в Італії — охоче підтримає нових св.оїх соузників, націляться на гепідів — він буде там раніш за франків.

— І що матимуть авари з того походу?

— Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нині король хотів би лише знати, чи пристануть авари до походу?

Он як! Без обіцянок хоче заручитися згодою. За кого ж він мав його. Баяна? І як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обіцянку, потім дамо згоду? Бути ще відвертішим, коли так: хай король дасть аварам землю, тоді й авари заприсягнуть на вірність? Резон у такій відвертості є. Хто піде походом супроти імператора, живучи на землі імператора? Хай би король давав землю, звідтам Баян знайшов би спосіб поквитатися з імператором. Ось тільки чи не вийде з цього короля такий же лжеобіцяльник, як із імператорів Візантії? Усі сильні — лживі. Кличуть і обіцяють, доки ждуть вигоди. Не стане вигоди — зречуться.

Баян силився приховати від слів своїх правдиві помисли, та, мабуть, і зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав їх, і доволі відверто.

— Скажіть королю, я перейду на його бік і щораз ставатиму йому в поміч, та за однієї умови: коли він дасть моєму людові землю. Жити в обводах однієї землі й прислужуватись іншій по випадає.

Помовчав і вже потім додав:

— Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехід: дві тисячі голів товару, сто хур абіж жя для комоней і сто — для воїв і люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемігся на яствах. Та й там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Ідемо собі живність. Людей своїх за речницею короля, як і Fee товаром та збіжжям, посилаю разом із вами. Слам нічого не залишалося, як відкланятись.

Х

Драмой, на якому, крім мореходів та кількох чоловік тор”ового люду, перебував і епарх Віталіан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морі підняв вітрила й пішов, гнааий помірним цієї пори левантом, до скіфських берегів. Спершу нерівно й не вельми відчутно, далі веселіше й верселіше. Бо виходив у відкрите море, а воно — колиска для рвітру, там він завжди гуляє привільніше. Від того привільне було й на серці в епарха Том. А ще І привільніше, далебі, від тих вістей, що везе до антської Ти| вері, в угоду і на радість князю Волоту, що возсідав в го? .роді Черні над Данастром. Ще б пак, сталося те, чого й спо; діватися годі було: немає вже аварів у придунайській Скіфії, здиміли авари з Придунав’я, а відтак і а його, епархових, очей, пішли геть далі й від земель антських. Чи то ж р де втіха для обох, чи не резон сказати, стрівшись: світлий день настав! А хто посприяв тому? Чия мудрість стала вище імператорського вінця, вознеслася над всім Августіоном і восторжествувала в Августіоні, коли замислились: бути чи не бути аварам раттю в імперії? Таке трапляється раз на віку, і хай як собі хоче князь Волог, а мусить, як і раніш, бути щедрим на донатії, воздати йому, своєму содругові в скіфських Томах, належно. Не кровією ж бо платитиме за звитягу і не спустошенням — всього лиш хутром і солідами. А ще ж і про поновлення ряду на мир між антами ^; та ромеями домовлено. Чи такі послуги — жарти? Чи вони не варті того, на що сподівається?

Весело і втішно епархові у відкритому морі, під туго напнутими вітрилами. Певен був, його ніхто не випередить, навіть поголос, що не поступається вітрові, ширячись між людом, не годен пересягнути через Дунай і добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певності своїй: першим у стольнім городі на Тивері із тими ж, що й у Віталіана, вістями об’явився хан кутригурів Коврат.

Коли Волота освідомили про те, вія не йияв віри, в усякім разі, був вельми подивований, хоча й сказав челяднику:

— Клич до гридниці. Я зараз буду.

Коврат приємно вразив його і не тільки величчю— та доброликістю. Був аж надто чемний і прихильний, коли освідчувався, здавалось, світився нею, людською добротою.

— Княже, — сказав, коли сіли за стіл та стали пригощатися яствами. — Я і мої кметі прибули, аби порозумітися з тобою, а через тебе і з усім людом тиверським. Певні е: ви маєте нас за лиходійне плем’я, схильне до татьби і урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонів. Не ви — ми йшли на вас ратною силою, порушили мир і благодать у землі. І все ж хотіли б запевнити: не є такими, за яких маєте нас. Кажу так не лише через те, що немає вже хана, котрий вів кутригурів на тиверців. Кажу тому, що вія не з власної волі вів — із примусу. Князь, певно, знає вже: ромеї зле помоталися нам за похід у їхні землі — наслали спершу утигурів, потім обрів і зробили иас ие тільки •убогими до краю, а й підневільними. Та вевоая 6 змусила іти туди, куди веліли обри.

— Хан хоче сказати, що віднині ие є підневільний їм?

— Не зовсім, а все ж так. Обри пішли із Скіфії, ми ж, як бачиш, не подалися за ними, лишилися. Коли обри пішли надовго, гадаю, так і зостанемося самі по собі, незалежними від них.

Важко було стриматися, аби не виказати радості, і все ж князь Волот старався не явити себе потішеним, принаймні аж надто.

— Коли і куди пішли?

— Знялися, княже, всіма родами своїми й подалися на клич лангобардів, неволити гепідів нібито. Є достеменні гадки: там і сядуть уже.

Ліпшого й сподіватися годі. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було правдою!

— За одне в?ке, що привіз сі вісті, спаси біг тебе, хане. Буду відвертий: то неприємні сусіди. І не лише для нас.

— Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом і вдостовірився, передусім сказав собі: подамся до Тивері і освідчусь тиверському князеві. Хай знає:

кутригури ані тепер, апі будь-коли не посягатимуть па його землю.

— Хотілося б вірити.

— Аби повірив, більше скажу: віднині Дністер до самого моря вільний для Тивсрі. Хоче люд її ловити рибу — хай ивить, хоче юргуваїи — хай, торгує, кутригури цс става’шуть йому на заваді.

— А наші пристанища в Тірі і на Дунаї, а земля Тнверка? Вони залишатимуться за кутригурами?

— Аби не було чвар, Тіра яки ирисіанище для рибалок мореплавців як була, так і залишиться вашою. А всім шим поступитись не можу.

— Отже, боїшся все-таки, що повернуться обри і спитагь, нащо віддав нам узяте на меч і сулипю?

— Не приховуватиму від князя: і це є. Та найбільше гримує інше: мене не зрозуміють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою ціною. .Пильно дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль” і довго. Такий справді зацікавлений він у мирі з антами Я всього лиш прикидається мирною вівцею? Ніби ж не Коже, щоб лукавив: дозволяє лиш те, що може дозволити. о ж теж треба розуміти. Одне, придунайські випаси кутурам он як потрібні, а друге, обри справді ще можуть врнутися й запитати їх, нащо віддали антам те, що є іільною здобиччю. А спокуса вільно ходити до моря — неІмала спокуса. І взагалі, чи не ліпше буде для Тивері, коли [між нею і ромеями стоятимуть і не страшні своєю силою, | і відособлені від обрів кутригури?

— Хан всього лиш обіцяє нам вольготне плавання до моря чи може заприсягтися в тім богами своїми? . — Можу, княже.

— І що на Тивер ані з власної волі, ані з принуки не підеш більше, теж заприсягнеш?

— Що з власної волі не піду, в тім заприсягну, а що з Принуки, в тім присягати не можу.

І знову Волот пильно та довго дивився на хана.

— Що ж, і за те дяка. Бачу, не лукавиш зі мною. Коли так, складаймо ряд та й підемо до капищ.

Обіцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав Перуном; хан же підніс над собою меча й звернувся до Неба. “Даю роту, — сказав, — тоді не буде миру та злагоди між людом моїм і людом Тивері, уличів, всіх антів, коли камінь стане плавати, а хміль тонути”.

Усе те пе могло не тішити обох, а втішеним що лишається робити? Пішли і сіли за столи, пили хмільне, вдовольнялися стравою й бесідували, знов пили і знов бесідували, та сподівалися па ліпше, та вірили: віднині буде так. То чому б і пе бути? Із степу лихої загрози нема, ромеї немовби вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п’яти літ не йдуть за Дунай і ыс плюндрують землю за Дунаем; і обргі здиміли, пішли на інші обводи, іншим не даватимуть супокою. Хвала богам, здається, до тривалого миру йдеться, а відтак і до благодаті.

На ніч Ковраг залишився у Черні — засиділися допізна, куди міг правитись? А вдосвіта зібрався й поїхав, не турбуючи і не прощаючись із князем. Хоча й була така угода між ними, Волоту непевним і не вельми приємним видалося все те. У слов’ян із гостем не розлучаються подібним робом. Слов’яни проводжають гостей по учті. Тож, прокинувшись, відчув себе чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втіха надійна.

З тої непевності не відав, куди податися, й спрямував стопи свої до жони та дітей. Не раз пересвідчувавсь уже, тож і зараз вірив: там розвіє сумніви, а розвіявши, скаже:

“Прогоніть осмуту з лик своїх, знайте, для всіх нас світлий день настав: обрів немає за Дунаєм, кутригури приходили з повинною й уклали вже ряд на мир і злагоду”. Чи вони, кревні його, не живуть тим, що й він? Чи не потішаться такою новиною? Пробі, Миловида перша заясніє видом і скаже своє звичне: йой! Милана, Злата нащо сумовиті та зболені є по смерті мужів, а й ті збудяться, най не так, як інші, все ж відчують себе втішеними.

Доки йшов у той кінець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити себе й перейнятися мислю про світлий день. А зблизився з кліттю-келією, в якій жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньої (як і вечірньої) пори, змушений був збавити ходу, а далі й зовсім уклякнути: з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й інші голоси.

“І Злата з Миланою там? А це ж з якої речі?!”

Досі він не дозволяв собі переступати поріг Христового обиталища в своїм теремі. То було утаємничене місце жони його, келія-храм, де вона розмовляла з увіруваним колись богом і сповідалася своєму богові. Пристати до її віри не міг та, здається, й не прагнув, одначе й жоні не насмілювався перечити. І не тільки тому, що пояснювала свою забаганку аж надто дивно і переконливо: “Се в нього, Ісуса Христа, — сказала, — попросила я заступництва в той день і в той час, коли ти мав тягти жереб, се він озвався на моє ревне благання і врятував тебе від мученицької смерті”, — не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби насмілитися й стати їй бодай у чомусь на заваді. Нині ж, зачувши, що й доньки там, у храмі-келії, забув, куди вривається й на що посягає. Смикнув на себе не зовсім причинені двері й укляк, до ретти спантеличений і вражений тим, що побачив: і жона, і обидві доньки стояли перед ликом Христа на колінах і били поклони.

Певно, надовго втратив дар речі — жона перша опам’яталася й пішла до нього.

— Щось сталося, муже мій? Я потрібна тобі?

— Вийди, поговорити треба.

Не хотів, аби розмову їхню чули доньки, і відійшов далі від дверей. Зрештою надумався й попростував до сусідньої кліті.

— Що все це має означати, Миловиде? — круто обернув,ся до жони, коли причинила за собою двері. — Я тобі доІаволив вірити богові ромеїв і молитись на бога ромеїв. ||Нащо дітей моїх вводиш у той блуд?

Далебі, наготувалася до розмови, доки йшла слідом, — ула на диво сумирна і довірлива, хіба що присоромлена е в міру.

— То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се, гадаю, втямиш і все інше: не я вводжу рітей твоїх у віру Христову — безліття вводить. Доньки твої і|у великій скорботі по убієнних на бородищах мужах своїх. |,Як можемо відмовити їм шукати розраду там, де хочуть |.днайти її?

Аж пересмикнула його та тиха й сердечна річ, як і потяд її, такий по-дитинному невинний і довірливий.

— Та збагни ти! — вибухнув гнівом. — Вони — діти своі роду-племені, їм треба буде жити серед нього. Як житить, відступившись від віри отців і дідів? Се ти могла доолити собі таке і почувати себе супокійною за моєю спию. їм не простять відступництва! Скажуть, вашу матір внесено в жертву богам, а ви…

Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила під оги й повалила, як е, на долівку. Останнє, що вгледів і Цвтямив, великі Миловидині очі, німий перестрах у очах та ‘ — і виду, такому безневинному і такому жалісному тієї вті.

XI

Останні кілька літ старійшини не зважувалися йти до і

І матір’ю, і вдовою, і сиротою водночас. Хто посмів стукатись до такої турбувати таку?

“Най бавить сина, — казали, — та баїть рани, завдані лихою долею. З усім іншим якось буде”.

І правду казали. Нічого не сталося за сі літа ані з людом, ані з землею. Як жили за князя, так і по князеві живуть. Щоправда, недовго перебували в сій певності та супокої. Десь згодом занепокоїлися старійшини. І на ради збиралися частіше, і радилися довше. Коли ж сталося так, що й збираючись нічого не врадили, зважилися й послали нарочитих до Данаї.

— Люд дулібський, — сказали вклонившись, — здоровить тебе, доню, з сином, нащадком роду Добрнтового.

— Спаси біг.

— А ще велів він нам стати перед тобою й запитати: чи зголошуєшся ти, єдина спадкоємиця в роді Добритовім, сісти на стіл вітпя свого й правити нами, доки стане повнолітнім син твій. Земля не може бути без привідці, доню. Коди чуєш у собі силу і певність, сідай і пряв нами, коли ні, віче обере когось іншого. .

— Ніби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо віче, покликане вирішувати діла общинні, а повинність за супокій всеї землі покладено на князя Тивері.

— На привідцю Тивері покладено відповідати за супокій землі на урочний час. По тому буде всетроянське віче, покликане визначити, на кого з каязів ляже ця повинність. Дуліби воліють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.

Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старійшини просять її сісти на отній стіл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулібським князям бути чільними в землі Трояновій. Ано, хто ж призначить на те жону.

— То, може, най зараз уже править дулібами хтось із воєвод дулібських?

— Хто?

Завагалася, одначе ненадовго.

— Дайте час помислити. Вже потім, помисливши, покличу і скажу.

Старійшини вклонилися й пішли. А Даная кинулася притьмом до дверей і повеліла няні-наставниці зайти до неї.

— Чули, що казали?

— Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила їй і тремтіла вся, казала, коли не сяде зараз иа отній стіл, то ніхто з роду Добритовото уже й не сяде на нього, і запевняла няню: то тільки для годиться нигають, насправді не хочуть, аби сідала. Що ж їй робити, коли так? Зректися та й но —всьому? А що скаже їй син, коли виросте? Домагатися отнього столу? А коли візьмуть і приколять поночі: і її, і сина?

Зачинилися в ложниці і шепталися, шептались і йойкали мало не до полудня, а в полудень наставниця Данаїна залишила-таки терем і знайшла місце та привід здибатися з кревним братом Мезаміра Келагастом.

— Ти що собі думаєш? — напустилася, — Чи тобі сумління твоє, повинність зрештою нічо не кажуть?

— А що мають казати? — весело одповів той.

— Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила твоєму братові, а ти не зайдеш, не поцікавишся навіть що та як.

— На те в Мезаміра є мати і є сестри зрештою.

— Умм… Мати… сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиі втішити младомладу вдову у її смутку, висушити такі Ічасті сльози? Покон роду нашого саме тобі велить прийти І до Данаї і стати їй утіхою замість Мезаміра, покласти край Р’беаліттям тієї младомладої жони, як і безліттю її сива. і Кедагаст видовжив з дива лик свій, та одразу ж і оскалився.

— Се що ж собі старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Данаєю?— Ти сам зажадаєш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка є нвні Даная.

Сказала й пішла собі, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим: “Подумай, отроче. Я, щоб знав, діло кажу і рЯіло не яке-небудь”. Воно й правда, пощо їй здибуватись ріуао і натякати. Не інакше як мала з Данаєю бесіду або J врягледілася до розквітлої по родах Дапаї й стала на маслі: така не може лишатися без мужа-охорони. Тінь зарощів і хоті не мине її, коли залишиться сама. А з тою | тінню прийде й безліття. Ано, то вже як водиться. Де неЕнає мужа-оборони, там пнеться через поріг і обсідає жону Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла і не так заговорила? Всього лиш пригадала, що є такий поои: коли овдовіє младомлада жона, на місце усопшого чи ‘гиблого мужа її має прийти його непослюблений брат і яти тоту жону під своє накриття, чи такою є воля самої иаї?

І стояв біля свого Гриваня, там, де затримала його ДанаїА наставниця, думав, і сів на Гриваня та рушив — знову умав. Відверто кажучи, йому не до слюбу зараз — не нася ще в отроцтві і не натішився привіллям, що його дає отроцтво. Та коли про слюб із Данаєю заговорила сама Даная, то чом і не піти до неї та не приглянутись, яка є нині.

“Ніби ти не був і не бачив”, — нагадує сторонній голос.

“Бачити бачив, — борониться Келагаст, — та он як давно, тоді ще, як проводжала в останню путь та прощалась із Мезаміром. Чи в траурі могла затьмити ліпотою? Та й мені до її ліпоти хіба було?”

. “Ліпоту ніщо не зугарне затьмити, — знову той голос. — Ліпота завжди являє себе ліпотою”.

“А от і ні. Одна вона тоді, коли прибита печаллю-осмутою, і зовсім інша, коли на серці світлий день”.

“Який же він може бути світлий у Данаї-вдови?”

“У Данаї-вдови, може, й не світлий, а в Данаї-матері? Та ще в тої, що виколисала в собі мисль: у Мезаміра є брат, він не повинен лишити її з дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподібнюється світлій сподіванці, а де світла сподіванка, там і воскресіння. Чи жадаючим багато треба, аби піднестися духом і обернути ніч у день?

Здавалось, і не хотів думати про те, що посіяла в ньому словом-загадкою наставниця, а засів її не давав супокою весь день, не дав і тоді, як надійшла ніч. Лежав горілиць — думав про Данаю, перевертався ниць — знову думав, ба навіть чув у собі якусь тоскну потребу піти, поглянути на неї, утвердитись, чи то ж справді така, як її малює стара. Далебі, й не заснув би тієї ночі, коли б не став-таки на думці: чом і не піти та не поглянути на Данаю, коли того хоче сама Даная?

Він не належав до тих, що чують у собі сум’яття, зважуючись на неузвичаене чи й сороміцьке діло. Ото лишень і вагань було: слухатись чи не слухатися наставниці, іти чи не йти до Данаї. Коли надумав: піду, не став дошукуватися вагомої причини, вихопився на Гриваня й подався до теремка, що його обсідала у Волині спадкоємиця княжого столу. А все ж, як прибув до Данаї та спинився перед Данаєю, не міг не піддатися підспудній силі сум’яття: жона та справді постала перед ним такою, якої не видів досі та й не сподівався видіти. Худе та довге колись дівча, ото тільки й звабне тим, що мало ліпше, ніж у інших, вбрання та ще великі сині очі, довгі й пушисті коси, котрі оповивали всю її, надто на ігрищах, — видавалося тепер дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком туніка з барвистої заморської паволоки щільно лежала на в міру розповнілому й від того до осліпу витонченому стані, а по-молодечому веселі і задерикуваті колись очі, навпаки, світили лагідною тишею, вид її, —трішки зболений, вішки зачудований, був і ліпим та милим, і якимсь зніжев-просвітленим, ніби опроміненим зсередини. — . Кликала, Данає? — завважив нарешті, що мовчить Ідовго, і похопився з словом, а вже як виголосив йото, іагнув: сказав не те, що слід, — Даная із зболено-зачудовам стала раптом сполохано-зніченою. Тиха замрія в очах іінилася іскорками ляку, ба навіть справжнього перепукення, а блідий і зніжений вид її покрився свідком жіочої цноти — червінню.

— Хотіла порадитись, Келагасте, — мовила через силу, вясе, що не одразу зборола в собі тоту ніяковість. — Муі на дулібах он скільки, а звіритись не кожному і тим іе не з усім можу.

розглянулась і вже тоді запросила пройти до сусідньої ті, сісти на достойне високого гостя місце.

— Були у мене старійшини родів, — силилася затьмити і ще непоборену ніяковість словом. — Сказали, надходить t віча, на якому йтиметься про старшого серед князів у їді Трояновій. А в нас і на Дулібах немає його. Радять, ) самій сідати на отній стіл, бути княгинею, або вказати І^огось із воєвод. Думала-гадала і ні на що не зважилась. tin лячно, воєводам немає віри. Єдиний, на кого можу сластися, се ти, Келагасте. Скажи… — Вона подумала гь-другу, не зводячи з дівера аж надто пильного позирку К своїх, а вже потім повідала те, що надумала: — Скати міг би бути ним, моїм повіреним серед воїв?

— Себто привідцею дружини?

— Ано.

“0н які ” — спішила потішитись мисль, а вже за мислю це.

Привідцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волі князя міг бути хтось і з воєвод. ти і був би ним з моєї волі.

Бачив: Даная жде — не діждеться його згоди. Таки іавді тільки йому вірить чи натякає — будеш привідцею жини, то куди подінешся, станеш і мужем?

— Коли ти, жона, береш на себе таку повинність, то Buy не взяти її мені? Одначе…

— Що одначе? — не втрималась і поспішила перепитати.

— Воєвода з мене надто младомладий. Чи Даная не вів старші і достойніші бути привідцями в дружині.

— Старші не будуть уже молодими, а достойність, гадаю, де з часом, тим паче, що ти являв уже , і не раз.

— Винагородив її неприхована вдячним зором і усміхнувся

— А ворохобні серед чільних мужів через ці твої гадки не буде?

— Коли станеш поруч зі мною і станеш з вірою та правдою в серці — .не буде, — сказала й простягла свою пещеноніжну, мовби в набілі купану, руку. Простягла й поклала на його десницю. — Ти — брат мого мужа Мезаміра, се раз, а друге, є сином славного в родах наших Ідарича. Хто посміє ворохобитися, коли станемо при столі вітця мого в парі?

Казала щось і далі, та Келагаст не дослухався до тих казань. Чув: від того її доторку возбуяла у тілі кров, зродилось і стало всевладним бажання припасти устами до Данаїної руки й сказати тим Данаї: як хочеш, так і чини, я вже не піду від тебе.

Ладен був переступити через всі перестороги й стати ва ту звабну стезю, ба цілився уже переступити, та в останню мить всевладність бажання змаліла раптом і змусила бути дорослішим та поміркованішим. Звівся й став перед Данаєю на весь свій, гідний роду Ідарича і справжнього анта, зріст.

— Коли так воліє Даная, най буде, як воліє: стаю під її руку й беру на себе всі її повинності.

Княжна теж підвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антів: і висока була, і ставна, і до лиха красна.

— З вірою та правдою?

— Ано. Чи Даная не відає: якщо вже обіцяє Келагаст, то обіцяє твердо.

Як і перед сим світила на нього опроміненим зсередини і, може, саме тому до безуму звабним видом. Лишень більше снаги було зараз на ньому та ще рішучості. Прйсяйбіг, має намір сказати щось, а то й вчинити таке, чому й сама не годна повірити, та не стає одваги переступити через саму себе.

— Може, Келагаст хоче глянути на небожа?

— А то ж як. Чи годен піти із сего теремка, не побачивши і не привітавшись із тим, хто продовжить рід брата мого?

— То ходім, покажу.

Йшла попереду й манила за собою звабами, брала дитя до рук — і ще знадніш манила. Бо не лише вид, очі її, такі теплі і такі осяйні, — вся вона променилася, осміхаючись, та хвалячись сипом своїм, та тішачись з того, що має його.

— Як найменувала пебожа, Данає?

— Ім’ям вітця його — Мезаміром, — не сказала — виспівала ті кілька слів.

Стояв і милувався нею, її турботами, и тоді вже, як передала малого Мезаміра няні та стала перед ним, націлена казати щось, не захотів слухати, підніс до уст її десницю й поцілував підкреслено вдячним цілунком.

Коли виходив, нагледів Данаїну наставницю й поспішив відшукати привід відійти з нею осторонь.

— Бабця може принести мені якусь там тасьму? — звернувся до неї тоді вже, як спинивсь біля Гривадя. — Нелад тут, у сідлі, тра закріпити.

— Чом ні, зараз принесу.

. Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори’.тимуть. А проте, коли наставниця надійшла, заговорив І утаємничено-стишено.

— То все є правда?

— Що саме?

— Ну, що Даная волів, аби я поклав крам її вдовиному | безліттю?

— Мені, молодче, не личить казати неправду, — роз, гнівалась. ‘., — Стривай, — зупинив її. — Я ось що хочу запитати:

Наставниця чула про те 8 уст самої Даваї чи всього лиш Здогадується? Якщо чула і певна, так насправді й є, то най скаже Данаї ще одну правду: я згоден взяти її під своє накриття.

— А сам ти не годен сказати того?

— Скажу, одначе опісля вже.

— Йой, — не без глуму засміялася наставниця. — Що то ,за мужі пішли тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дівку.

— Що вигадуєш! — розгнівався. — Чи про умикання йдеться?

— А то пі? Гадаєш, така, як Даная, сама прийде і скаже: “Бери мене, хочу бути твоєю”.

Сказала й пішла пріч. А він, Келагаст, мусив лишатися сам на себе й тетеріти з дива. Се що ж вона собі думає, та стара карга? Апо, що думає і що рече? Де видано, аби умикали кііяжу доньку, та ще вдову, та до всього коли не сьогодні, то завтра княгиню? З глузду з’їхала. Присяйбіг, не інакше, як з’їхала.

Вихопився на Гриваня і погнав спересердя чвалом. Схоже, що мав намір розвіяти все те по вітрові. Та ба, і чвал ие допоміг. Перегодом упевнився: час теж не допомагав… Одие, Даная нічо не робить, аби став привідцею дружини, а друге, сама не йде ані з мислі, ані з серця. Як заронилася туди непереборною звабою, так і не перестає бути нею. Водив молодців на стрільбище і клопотався стрільбою, а думав про Данаю, уривалася мить лишитися самим із собою та розібратися в собі — бачив Данаю і тільки Данаю. І частувати не частувала, і поїти не поїла, як був у неї в теремі, а почуває себе убаяним. Мало того, що заволоділа мислями і серцем, — сили позбавила до краю.

Те, мабуть, нагледів і Старк. Он як пильно приглядався, коли правились на стрільбище, не спускав ока і на стрільбищі. А це вже й кличе чомусь. Невдоволений іим, як навчав отроків, чи, може, ще далі бачить старий лис: нагледів, бігме, що був у Данаї, й воліє вивідати тепер, чому був, що ховається за тими одвідинами.

— Кликали, воєводо?

— Ано, — не став доглядатися до нього Старк, як і вволікати. — Діло є, Полагаете. Князь Волот затіяв похід у ромеї. Не ратний, ні, —— заспокоїв, помітивши, певно, неабияке збентеження в очах і на виду свого тисяцького, — Із сольством правиться до ромейського імператора, хоче буцімто поновити підписаний з покійним Юстиніаном ряд. Ти в нас кмітливий та й зроду сольського. Підеш із Болотом від дулібів, обстоюватимеш у тамтім ряді потреби землі нашої.

— Сам піду чи з мужами своєї тисячі?

— З мужами, одначе не з усіма, — осміхнувся старий. —

— Одбери десяток ліпших, та й лаштуйтеся. Націлився було спитати: “А Даная відає, куди я їду?” — та збагнув нараз: викаже тим і себе, і Данаю. Збагнув і прикусив язика. Вже опісля, як вляглася бентега, поцікавився:

— Коли маю правитись?

— За два-три дні. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.

— Не вистачить, воєводо. Путь он яка і діло не з останніх. Маю себе, людей, комоней нарихтувати як слід, про подарунки імператорові подбати.

— Про подарунки князь Волот подбає.

— Як то — Волот? Сольство правитиметься від усієї землі, всі мають внести свою лепту. З порожніми руками я пе поїду.

Старий замислився.

— Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий підожде. Даю тобі на збирання чотири дні. П’ятого удосвіта маєш виїхати.

Утіха невелика, додав всього лиш день. І більше, ясна річ, не додасть. Тож і теревенити з ним не випадає. Лишається сказати: “Згода” — та й піти. А як скаже, коли язик не повертається? Поїде он як далеко і он як надовго. Чи може поїхати, ні до чого не домовившись із Данаєю? То ж буде не похід, а згуба. Присуха, невизначеність висушать його. Усе ж може статися, коли поїде, ні до чого не домовившись із нею? А часу он як мало. І до Данаї не на всякому огирі під’їдеш. Хіба… Стривай, стривай. А коли піти до неї й оскаржити: “Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить інше”. Та й про подарунки не а кимось, таки з нею має вести річ. А так, княжа скітниця в її руках, тож про подарунки мусить вести річ лише а нею. Ні, світ таки мудро влаштований. Навіть над крутопаддю відшукається стезя, що виводить на убезпечене місце Навіть у повній безвиході е вихід. Не став зволікати; відпросився із стрільбища й погнав

Гриваня до Данаї.

— Се правда, що повелівав Старк?

— А що повеліває Старк?

— Велить рихтуватися та правитися аж у ромеї.

Ані стверджувала, ані перечила. Дивилась замилувано і мовчала.

— Ти не хотів би так далеко від їздити? — поцікавилася зрештою.

— Ну чом же… Коли се конче треба, то поїду. Ось тільки… Чому так нагло і чому повелівав Старк?

— Се не Старк, се я повеліваю, Келагасте!

— Ано. Сам надоумив, тепер дивуєшся?

— Н-не розумію.

— Хто казав тамтого разу: не було б ворохобні серед мужів? Ось я й послухалася твоєї ради. А послухавшись, веліла саме тебе послати слом від дулібів. Повернешся з ромеїв зі славою — і заткнеш усім хавки. Чув, Келагасте коли побуваєш у ромеїв та підпишеш ряд із ромеями, даси мені привід і резон саме тебе поставити біля себе. Тоді ніхто не одважиться посилатися на твою молодість і перечити.

— А коли не впораюсь із тим, у чому покладаєшся на мине?

— Упораєшся. Князь Болот мац вже домовленість з імператором. Лишилося воїхати до нього та підписати — ото і все.

Пройшлася, вдоволена а чи потішена, і вже потім додала:

— Тільки ти ніде нікому ані слова про се, чув?

— Чую, княгине.

Мабуть, сподобалося величання. Підійшла, стала мало не впритул, дивиться пильно і віддано.

— Того, крім мене і тебе, ніхто не знає, навіть Старк. Се перша наша з тобою таємниця.

— А буде й друга?

— Ано, всього буде, коли правитимемо землею: таємниць, підступності, непослуху, ба навіть лжі. Чи ти не в родині чільного мужа жив, не відаєш про те?

— Мій вітець навчав нас бути насамперед правдивими. Мезамір лише до хитрості удався в розмові з аварами, а ба, чим поплатився за це.

Осмутніла на виду й замислилась. А помисливши, сказала:

— Коли б же й інші були благочестиві в ділах і помислах. А що лишається робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та… — осміхнулася, — про се потім. їдь, побувай між ромеїв, приглянься до них, сам завважиш, що і як.

Спроваджує… А як же з тим, заради чого йшов сюди? Невже наставниця нічого не сказала Данаї? Не може того бути. Вони у змові, більше того, заодно… Що ж робити? Іншої нагоди побачитися з Данаєю може вже й не бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, ніколи вже не скажу.

Підвів, збираючись із духом, голову, дошукувавсь уже слів, якими міг би започаткувати її, свою бесіду з Данаєю, та не встиг заїкнутися, як розчинилися двері і на порозі стала наставниця.

— Най вибачить мені княжна, час порати сина.

— Іду… Ми ще зустрінемось, Келагасте, — сказала замість “прощавай”. — Перед від’їздом зайдеш за подарунками.

Провела за поріг й сховалася в теремку. А Келагаст плуганився до Гриваня й ганив на всю широчінь мужньої натури її наставницю.

“Гемонська басиха. Підслухала мої мислі і жадання, чи як розуміти її?”

І мужів, що підуть із пим у ромої, одібрав, і мужам повелів готуватися до походу, а сам коли й думав про нього, то лиш тоді, як приходили й нагадували: є потреба думати. З якогось часу відвідала його й не відступає вже мисль: ромеї — не блигомий світ. Он скільки седмиць піде на те, щоб добратися до них, висидіти там, доки доступляться до імператора та перетрактують з імператором. А ще ж і зворотна путь буде. Чи не станеться так: він ходитиме та дбатиме про супокій землі, а тим часом до Данаї протопчуть стезю інші? Провідав котрийсь із князів чи княжичів землі Троянової й приїде свататись. Чи не схитнеться в такім разі Даная? Мовя про слюб між нею і ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його чільність у дружині. Чи Данаї довго переінакшити й обернути тоїу розмову на інше? Сама ж казала: всього буде, коли правитимуть, і непослуху, і підступності, і лжі. Та й з іншої землі можуть провідати про неї й заслати сватів. Одні — заради Данаї, інші — заради того, щоб посісти княжий стіл на Дулібах. Хіба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада і он яка красна.

“Сеї ж ночі умкну її і зроблю своею”, — став на мислі Келагаст.

Всякий обнадієний — одержимий, а обнадієиий в жаданім слюбі — і поготів. Ходив в отніх хоромах, а бачив себе в сутінках ночі біля Данаїного теремка, а ще — на огирі купно з Данаєго. Чув посвист вітру та крики погоні ї торжествував, що недосяжний є, що увімкнена Даная не піде вже від нього, забере сина й сидітиме, повита слюбними узами, в роді вітця Ідарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже як повернеться, згуляють в хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулібах.

Певен, Даная й не помишляє, що Келагаст може зважитись на таке — умкнути її таємно. Те, що казала про умикання її наставниця, — вигадка старої, і не більше. Прийшлося до слова — і вирекла, аби спокусити молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не думає й не гадав про те. Знає, вона — за високим валом, під надійною охороною, їй ніщо не загрожує в отньому гнізді. Він і скористається тою певністю. Ось тільки коли і як вчинить те? Серед білого дня чи в надвечір’я? Вдень простіше було б виманити Данаю за ворота чи принаймні на подвір’я. Та ба, при воротях є сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А від погоні в сідлі з Данавю не втече. Лишається надвечір’я, коли і на ніч ще не зайде, і темінь уже буде. Візьме а собою кількох мужів, спеленав з їх поміччю сторожу біля воріт, а там уже надія на спритність та на дужу силу комоней.

Келагаста поважали в дружині за гострий розум, молодечу одчайдушність, а ще за те, що не наступав без потреби на карк, кожному дозволяв бути самим собою. Одначе серед довірених були найдовіреніші. На них і покладав свої сподіванки. Єдине, що муляло до часу, усі иайдовіреніші йдуть із ним за Дунай. Чи в потреба вплутувати їх у се діло? А втім, .до лиха всякі сумніви. У пущі, на недрі лісові най ідутьі Коли йдеться про он як уподобану Даяаю, ніщо не спинить його, вчинить так, як воліє.

Аби наміри стали ділом, а діло — світлим днем, велів мужам, що, йшли з ним до Волина, зшити покривала — так, щоб вільним лишався лише один отвір, і взяти їх із собою.

“Не буде Данаї на прдвірнипі, — мислив у путі, — велю челяді покликати. А вже як вийде та стане за порогом терема, ніде не дінеться, буде моєю. Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив від свого або схибив у намірах своїх. Заприсягайся може, такого не було и не буде.

А сталося.

Даная не прогулювалася того дня з сином. Ані на подвірниці, ані на подвір’ї. Коли ж сказав челядникам, що се прибув він, її дівер Келагаст, і що в нього невідкладне до неї діло, зголосились освідомити про те свою повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у Данаї заслабло дитя, вона не може прийняти його, хай прийде завтра.

Маєш. Як же завтра, коли завтра останній день перебування у Волині? Он скільки клопотів збереться перед від’їздом. І ніч лишиться всього лиш одна. Чи то годиться: умкнути поночі жону, а вдосвіта покинути вже?

Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли стоятиме на своєму, Даная вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матір, коли в неї слабе дитя? Чи сполоханій і зболеній тривогами матері до слюбу буде? Така швидше очі видряпав, сама себе удавить, аніж скориться чужій силі і ляже в ложе з тим, що взяв її силою.

Ні, ні, сьогодні не умикатиме її. Не відає, як буде эав•ра, та сьогодні не умикатиме.

— Скажіть Данаї, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тоді, коли младомладому Мезамірові сіане ліпше.

Поклав зробити так: завтра піде серед білого дяя, потоворить з Данаєю про подарунки; коли і в кого візьме їх, а потім уже поцікавиться здоров’ям небожа.

— Ліпше йому, — сказала, коли повів річ про Мезамі|ра, — а проте й не зовсім. Боюсь, чи не вогневиця в нього.

— А що кажуть басихи, волхви-баяни?

— Запевняють, що не вогневиця, від злого повітрія галася неміч. Помовчав мить і вже потім сказав Данаї:

— В такому разі я не поїду в ромеї, доки не діждуся Одужання.

Видивилася своїми й без того широко одкритими очиа й застигла в подиві.

— Як то не поїдеш? Ти що, Келагасте? Князь Волот ез тебе не зможе вирушити до ромеїв.

А я не можу полишити Волин в такій осмуті, як в.

Путь он яка далека і тривала. Що думатиму і як почуватиму себе в такій путі?

Заясніла видом, уста навіть сіпнулися, виказуючи усміх. І очі світили вдоволено.

— Я мала б радіти а твоєї прихильності до мене і мого сина, — сказала голосом видимого розчулення. — Однак повеліваю: не роби сього. Чи твоя присутність стане в поміч Мезамірові? Є біля нього волхви-баяни, в й басихи. Можеш бути певен, подбають про Мезаміра. Ти ж їдь і повертайся зі славою. Тим найбільше зробиш і для мене, і для себе, і для Мезаміра.

Що скажеш такій? Мусив іти й збиратися в путь. Був жахіть певен уже, так і станеться: поїде, ні до чого не домовившись із Данавю, можливо, й обманутий нею. А все ж тієї певності стало лиш на те, щоб зібратися в путь та ввїхаїи за Волин. Одразу за Волином спинився і сказав мужам:

— Далі не їдемо. Ставайте табором “а тамтій галяві і ждіть. Тв, ти, ти і ти, — вказав на чотирьох, потім і на п’ятого, що мав бути за старшого, — Всі інші підуть зі мною.

Скільки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки Даная прожеве осмуту з серця, назналися всі, а як довідався Келагасі, що вона прогнала вже її, знав лише він. І не став покладатися на соузницю татей — ніч, серед дня накинули покривала та замотузували надівно мужів, що стояли біля воріт, запеленали покриважом і Данаю, ба навіть так, що не зоглянулася, хто вчинив те. Певно, обімліла а ляку, бо не боронилась і не кликала на поміч. Тоді вже завовтузилася й стала пручатися та виказувати ляк свій, плачі та благання, як вихопилися з Волина й погнали комопей вузьким путівцем у лісі — далі від переслідування і переслідувачів і ближче до ловчого сховку на бортних угіддях Ідаричів.

— А тепер лишіть нас, — повелів мужам, коли опинилися в надійній глухомані. — Повертайтеся до табору і ждіть мене у таборі. За тамтим коліном, — сказав, як рушили вже, — повернете ошуюю. До Волина тим самим путівцем не правтесь.

Скакав та й скакав ще, доки опинився в затишному сховку. Даная не пручалася вже, лише схлипувала важко та штовхалася спересердя. Певно, догадалася вже, хто умкнув її, і ждала, коли настане сій втечі кінець.

Зняв її з огира і, мов дитя, поніс поперед себе до хижі, Там уже, в хижі, як став розмоіузовувати, зізнався:

Не бійся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав, що не можу поїхати в таку далеку путь пючи смуток у серці, і таки не поїхав. Бо найбільший і смуток йшов від жадання мати тебе за жону, а Мезіра за сина.

На ту мить зняв із неї покривало і не встиг отямитися, отримав такого, що іскри з очей посипалися, ляща. Ідного, а там і другого, за другим третього.

— Ти що? — звівся на рівні й заслонився від неї, до х& гнівної і до сказу лютої, рукою, — Ніби сама і хотіла бути моєю.

— Хотіла-м, та не так, не так, не так! — кремсала його > ниску з одного і з другого боку, доки не знесиліла, й і того вимучена страхом-тривогою, а ще мукою-обидою, | вже знесилена, присіла біля ложа й схилилася, плачуI, на ложе. — Як ти посмів? — питалася крізь сльози. — міг дозволити собі таке?

— Наставниця сказала…

— Бевзь один! — обернулася люто. — Чи наставниця . гла подумати, що ти не тямиш, до кого залицяєшся? Іто я тобі, що ти дозволив собі умикати? І Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалі свої, ініелася й сказала, печально доглядаючись до Кела-

Ета.

— Ти осквернив сим своїм вчинком мої найліпші почуиня до тебе. Найліпші, чув?! Тепер… тепер, коли не Винайдеш способу, як повернути мені славу непорочної | ікони і матері, можеш не сподіватися, що будеш послюб”лений зі мною. Ліпше руки накладу на себе, аніж дозі’їолю те.

— Позирав на неї, ніби кіт на мишу, і думав: “Ано, така йвже й накласти на себе руки, коли дозволити більше, віж дозволив оце”. Аби не лишалася певною: він таки бевзь і не достойний бути їй мужем, скинув із себе осмуту ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочній донині Данаї її непорочність. І вже тим, що недовго шукав виправдання для себе, здається, умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся і мудро намислив. Повіз княжну в свій табір і сказав мужам, з котрими не так давно умикав її: те, що знають вони про умикання княжни Данаї, най забудуть, що знали. Віднині він і всі, хто був з ним у Добритовім оседку, не таті, а ті, що одбили Данаю в татей і повертають її тепер у отпій терем, незаплямовану татями.

— Утямили, що речу?

— А так!

— Винагороду за сей достойний мужів вчинок матимете від Данаї, як прибудемо з ромеїв. А зараз коня княжні. Повернемо матір синові її — і знову в путь.

А сам собі завважив, доки саджали в сідло Данаю; “Ось ти, Келагасте, й почав із лжі”.

XII

З якогось часу між втікичів почав ширитись поголос, ніби князь київський збирав на Полянах люд і мав намір заселити ним степ за Дніпром.

— Що збере він на Полянах? — знайшлися обізнаніші. — Не полянами, нами, втікичами, має заселяти.

— А се ж з якої речі?

— Та з тої, що втікичі ми, чужі йому. А степ справді тра заселяти — обри пішли звідтам.

— Хай селить кого хоче, тільки не нас.

— Ано, де це видано? Он скільки поту пролили, корчуючи пні, обробляючи дядини. Тепер, коли підготували собі ниву та утвердились на благодатній ниві, маємо лишати? Кому й пощо? Не підемо, люди! Не підемо — і край!

Богданко спершу дивувався таким поголоскам і, признатися, не зовсім вірив. Коли ж дійшло до того, що люд втікипький зібрався до Дитинця на віче й покликав його перед себе, мусив повірити.

— Вгамуйтеся, людове! — закликав до тиші. — Князь київський не за горами. Завтра візьму з собою мужів та й вирушу до нього. А там напевне вже знатиму, що намислив він. Від себе ж обіцяю вам: на переселення не пристану. Бо, як і колись, сюю на мислі бабці Доброгніви: не в ратних поєдинках благодать людська — в труді і в супокої. А ця земля найбільш придатна є для того. Іншої, скажу киянам, не потребуємо.

— А ще скажи, — кричали з гурту, — не хтось інший, ми зробили її плодоносною землею. Із пущі, повідай їм, зробили плодоносною, то чому маємо уступати комусь?

— Ано, і се скату. Будьте певні!

Далебі, вірили йому: і вгомонилися по тих запевненнях, і роз’їхались по восях доволі швидко. Бо зникли вірити. Ще не було такого, аби князь Богданко казав одне, а мислив і чинив інінс. Тож не чинитиме казпачиго й за сим разом. Навіть тоді, як поляни чи князь долянський захочуть зламати його силою, все одпо по аіде супроти доброї волі люду свого. З цією певністю вирушав у путь. З нею доправився і в лїв. Був, щоправда, дещо спантеличений нежданим: князь, сказали, нездужав. Іти до немічного а таким, як у Втікичів, клопотом, не випадає, ясна річ. Одначе ж і на Втікич повертатися ні з чим теж не гоже. Що скаже люДові, коли повернеться? Тупцювався і не знав, як йому бути. Аж чує: кличуть.

— Князь довідався, що ти тут, — довірливо мовив стардий із княжичів, — і велів зайти. Просив недужого простити йому за невчасне —”вторгнен-

Еня, та Острозор, здавалось, і не слухав його.

— Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Києва, — стримано й доволі кволо заговорив, — Занеміг я, а діла стольні кличуть у похід.

— Отак навіть?

— Не лякайся, похід сей не буде ратним. Антське [сольство правиться на чолі з вітцем твоїм до стольного Цгорода Візантії Константинополя. Комусь із нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати тебе. Казав щось про вигоду, що її матимуть анти, коли і-поновлять із ромеями ряд, про те, що відсутність обрівсу степу убезпечує обводи землі Троянової і стелить їм ; путь за Дніпро, до самого Дону.

— Сіверяни давно уже обсіли Сіверський Дінець, обсідають і Влтаву. Чому б нам не сісти на благодатній землі Задніпров’я, хоча б і по Альті, Трубежу?

— То князь і се хотів мені сказати?

— Се також.

Слушнішої нагоди заговорити про те, з чим прибув до Києва, й шукати годі. Та чи треба? Бесіда он в яке русло пішла.

— І як маю розуміти те його казання? Тан, як подейкують на Втікичах?

— А що подейкують на Втікичах?

— Ніби князь памислив зняти люд втікицький з обжитої ним землі й перекинути за Дніпро. Землю ж їхню, так щедро политу потом і возведспу в плодоносні поля,

передати росичам.

— То лжа є, — спохмурнів Острозор і силився звестися. — Підла і не гожа думаючих мужів лжа. Заселяти землі за Дніпром кому і без вас. Се одне. А друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже я давав йому привід так погано думати про себе?

— Досі не давав, а се дав якимсь робом. Ііогояос від росйчів ішов.

— І ти повірив поголосу?

— Як міг не вірити, коли зібралося віче і зажадало аиати правду. Тому й прибув до тебе, аби почути її. Острозор ліг на постіль і стомлено заплющив очі.

— Я інакше мислив про тебе, княже втікичів, — сказав перегодом. — Коли так, не підеш із сольством, інших пошлю.

Богданко відчув: паленіє видом, а як повестися, не втямить. Обернутись і піти? Негоже якось. Попросити прощеннії? А чи так уже й завинив? Десь же зродилася вона, бесіда про переселення втікнчів. А де ще мала зродитися, як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються біля князя?

— Комусь вигідно було, мабуть, посварити нас, — зітхнув сумовито, — ось і пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.

Хотів було розкладатися та й піти, одначе згадав: кяяаь-бо в немічний, і стримав себе.

— Не бери сього близько до серця. Добре вже те, що поголос виявився лживим. Не міг я не прибути й не побесідувати з тобою, коли он як зворохобився люд на Втікичі. Зваж, ми я” хотіли б ночувати себе чужими на твоїй землі. Коріння родів наших міцно переплелося вже. Рубати його не тільки негоже, а й противне здоровому глузду діло. Тож забудь, княже, про незгоду, видужуй.

І вже тоді, як сказав се, поклонився і вийшов з опочивальні.

Втікичі не цураються Києва. Коли раз, коли й двічі на літо правлять сюди хури із збіжжям, ведуть корів, комоией на торжок, звідтам привозять сіль, рала, мечі та сідла. Зате князь втікицький коли й буває в Києві, то лиш тоді, як кличуть діла княжі або кличе київський князь. А такий клич буває нечасто, коли раз на літо, а коли й раз на п’ять літ. Може, саме тому город цей за кожними відвідинами видається Богданкові новим, досі незнаним. І потреба приглянутись до нього за кожним разом своя. Колись полуденні ворота вабили, стіни, що ними обнесено город, потім — княжий терем, капище при теремі; тепер вразила вксокость, на яку вознеслась твердиня полянського племені пад рікою, далина, що стелиться від крутонаді на полуночний схід від города, а надто повноводі ріки, що зливаються нижче по течії в одну й котять привільні сині води до моря, в краї полудеіпіі. Та, дальня ріка, Дніпром паиовав .пуетельви, лише вріод об’явигься нa цій руг. По цій же, що під крутопаддю, снують та й снують. ви. Одні, спорожнившись, одпдивають від торжка в до,х, інші прибувають. З усього видно, не лише полянські сівереькі, з інших земель теж в.

“Князя Острозора можна зрозуміти, — став на мислі. — Ьму ве випадав бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться за Дніпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як і Дніпро, коли весь ане полянським”.

ХШ

І— дуліби з древлянами, і поляни, і удагаі не забарилася відгукнутися на клич князя Вояота, прислали людей, гідів скласти всеантеьке сольство, прислали й подарунки, ар їх мають піднести в Константинополі імператору, імпевтриці, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не почував себе ладним вирушати в таку далеку уть і в такім важливім для всієї землі ділі. Та несподіва слабість, що її зродила розмова з Миловидою, надовго —доклала його в ложе й підточила надійну ще, адавадвсь, рилу. Відлежуючись, зборов ніби її і на ноги став, дякую миловидиним ласкам та клопотам волхвів-баянів, а си|ли тієї, що була в тілі, не почував. Через те й не може стати ва твердій мислі, яку путь обрати, правлячись до Кон|стантинополя: таки морем чи сухопуттю? Кутригури не будуть після розмови з їхнім ханом перепоною, пропустять сельство через свою землю. І Віталіан зустріне достойно, певен, дасть супровід, до самого Константинополя доправить антів недоторканими. Та ба, се он яка тривала і зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, більше риссю та вскач. Морем було б простіше і надійніше, коли б море видалося на той час справді гостинним. Як здолає його в один і в другий кінець, коли розбурхається? Чи не стане йому ще гірше, ніж на суходолі? Колись добре зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять літ тому. Тепер і князь Волот не той, і сила не та. Таке відчуття, що й поспішити треба з сольством до ромеїв та з укладанням ряду з ромеями. Не певен, що через зиму зможе вже податися в такі далекі мандри.

І все ж де буде ліпше? На якій із двох мандрівок май зупинити свій вибір? Таки на морській? Мабуть, що так. Там принаймпі сподіванка, що не застигне в морі бурі, а застигне, можна вийти на берег і переждати К. Тож так і’ повелить слаи із земель содружних: лишайте, братове, комоней у Черні, лаштуйте подію, бо правитимемося Дністром, а там лиманом і морем.

Ще одне мав зробити до від’їзду: побесідувати якось із Миловидою. Сама не своя ходить відтоді, як сталася його неміч, далебі, винною почуває себе, а заговорити про свою вину не посмів. Як може їхати в таку далеку путь і не заспокоїти її, лишити при мислі, що таки винна?

Воно, коли вдуматись, то так і в. Мала б спитатися перед тим, як навертати доньок до своєї віри, чи вітепь їхній згоден на те, чи треба це їм? Зсвовволила, а чому, не втямить. Досі за нею не водилося такого. Ставить віру і право кожного обирати її незалежними від родинних уз, вище від них? Далебі, що так.

Аби не лякати більше, ніж налякана вже, влучив нагоду й повелів замирено:

— Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синів, довьок, побесідувати тра.

— І малих?

— Атож.

Постояла, роздумуючи, й тоді вже сказала:

— Радимко, Добролик і Світозар серед дружинників. Либонь, надвечір аж прибудуть.

— То надвечір і збереш усіх.

Уже як сталося воно, його повеління, і Миловида пішла, виколисуючи в собі нові тривоги і стару печаль, збагнув, догадується, про що йтиметься. Збагнув і одумався. Нащо сказав так: і малих? Чи для малих годитиметься те, що налаштувався повідати дорослим? А втім, най уже буде, як е. Бесіда ся чимось скидатиметься на прощання, а попрощатись, вирушаючи в таку далеку путь, мусить з усіма.

І старші, надто доньки, і найменші, чи то самі по собі перейнялися тривогами, чи були напучені вже материним словом, — заходили до просторих хоромів, в яких вітепь їхній полюбляв думу думати та й усіх, хто вдавався до нього, приймати, бажали йому гараздів та й всідалися на лавицях, тихі й насторожені, видно було: очікують не знати чого. Лише ті, що прибули з поля, не хотіли чи не встигли уподібнитися іншим. І найстарший — Радимко, і два середульші — Добролик та Данко — зайшли недоречно збуджені та рвійні, ба навіть опісля, як розглянулися, не вгомонились. Лише перезиралися з матір’ю, сестрами, вітцем і ждали, що їм повідають.

Казав уже мамі вашій, — почав князь, — і вам оце кайу: правлюсь далеко і надовго. Господинею і повелительЕОЮ всім у теремі і на столі лишаю матір Миловиду. Рать | діла ратні покладаю на Стодорка і Власта. Будьте послушІі їм і дбайте про те, що велітимуть вам. Тобі, Радимку, Е вам, доньки мої, — поглянув у той бік, де сиділа Злата з Миленою, — ще одне буде повеління: яко старші, тримайтесь мами і допомагайте мамі. Ну, а ви, — вдався до найменших, — завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю, такими й будете?

— Будемо, отче, — твердо пообіцяв за всіх старший із рійці — Світозар. — Вертайте здорові з тамтих ромеїв, про ас не майте клопоту в мізках, а тривоги * серці. Буде, як Цв, злагідно і гоже.

— Спаси біг за певність. А тепер ідіть собі, ми ще поесідуемо тут із старшими та а мамою. Малі підійшли, поцілували вітцеві руку на прощання та рушили один за одним до порога. Світозар теж із Ними. ІТоді вже, як провів усіх, затримався біля дверей і сказав, Долаючи сум’яття:

— У мене прохання, отче.

— Кажи.

— Як будете в ромеях, придбайте там перегудницю, а то ^й гуслі найгодніші.

Княаь довго і пильно дивився на нього.

— Тобі дали ми з мамою ім’я Світозар, сподіваючись, ЇЗДО ти станеш провідною зорею для всієї Тивері, окрасою ураті тиверської, а ти все з пипелами бавишся, про гуслі рівслиш.

— Бо любі мені е. ‘— Ну, ну, — князь йому. — Хай буде так. Тішся, доки молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такі. Як ‘на мене, вони в слов’ян лиш знані.

— Він вельми ліпотно співав, отче, — озвалася Милана, отроча зачинило за собою двері. — І на дуді, пипелі мтинав таке, що не всякий зугарен.

— Нічим іншим не бавиться, — похвалилася й Злата, — лаше грає та й грає, надто там, у Соколиній Вежі. Піде на ивяе чи на узлісся, ляже усамітнений та й витинав на всі пади. Я не раз підкрадалась і чула.

Князь слухав їх уважно і думно. Коли ж стишилися, сказав:

— Кожному своя утіха. Ось тільки чи личить вона княжому синові. Ну, та повелів уже: доки молод, най тішиться. Підросте — порозумнішав. Я ось чому залишив вас, — звів на інше. — Невеселі думи .обсіли мене перед походом сим. А може, й погані передчуття — хто відає. Тому маю поговорити з вами.

Доньки не знали, про що піде річ, дивились, насторожені, і ждали. А Миловида одразу ж потупила зір і вкрилась червінню.

— Може, най отроки ідуть собі, — порадила і глянула благальне на мужа.

— Ні, хай чують і знають. Мова піде, діти мої, про те, як жити вам надалі і якого берега триматися. Ви знаєте, люд ваш споконвіку молиться своїм богам, тим, що е сущими на острові Буяні і шлють звідтам благодать свою для всіх, хто вірує в них і є вірний їм, має за ту віру твар земну і злаки земні, а ще — медоносні дощі на землю-плодоносипю. З того живе, на те уповав і уповатиме. Ви ж, — глянув на доньок, — чомусь зреклися а чи маєте намір зректися їх. Хотів би зватв: хто надоумив вас і що спонукало до того? Най мати ваша Миловида вірує Христу — у неї були на те свої причини. А що вас примусило зректися своїх богів, уповати на Христа?

— Ми не зреклися, отче, — не переставала дивитися на нього й дивуватись Милана.

— Як то — не зреклися? Ніби я не видів, як ви молилися.

Денька хотіла сказати щось і спіткнулася на слові.

— Молилися, однак не зреклися. Ми всього лиш прохали Христа, аби заступився. Хіба не відаєте: мати Миловида тому й увірувала в нього, що не наші боги, а Христос зглянувся на її благання ревні і одвів в останню мить жертовного ножа, порятував вас для неї.

— Пусте речеш! — розгнівався Волот. — Мою долю визначив жереб, правдивіше — воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матір вашу принесено йому в жертву? Як можна не пам’ятати цього і уповати на іншого, чужого нашим родам бога? Невже не відаєте: боги не простять вам відступництва, а люд тверський тим паче. Доки я — князь і е серед вас, вдаватиме, що нічо не бачить і не знає, а не стане мене, скарає за відступництво, і найтяжчою карою. Чула, Миловидо, що речу?

Як сиділа, не підводячи очей, так і лишалася сидіти.

— Господь сказав, — мовила тихо, — хто не здатний вірити, той не здатний і терпіти. Вір мені — і витерпиш.

Не підвівся, охоплений полум’ям гніву, і не підвищив, як личило б мужу і князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильніше, піж досі.

“Он як обернулося те, що благовів перед нею і дозволяв ромеям возити їй образи святих, письмена їхні. Навчилась тих письмен і ще сильніше увірувала”.

— Я малію перед тобою на силі, жоно моя, — мовив уголос, — тому не можу бути суворим з тобою, як і гнівним на тебе, та сказати скажу: се мої діти, і має бути так, як я волію. На їхню долю й без того багато випало.

— Чи я приневолюю їх? Скажи, Милане, і ти. Злато?

— Знаю, — не став слухати доньок. — Приневолювати не приневолюєш, та спонукати байками про Христа спонукаєш. А тим вселяєш і віру в нього. І письмен задля того навчила, аби читали ті байки.

— Я, кпяже, всього лиш добра їм хочу.

— Не бачу того.

— Вислухай і побачиш. Ти он який вік прожив і між люду бував немало. Либонь, знаєшся ж на ньому.

— Ну то й що?

— Невже не удостовірився: на горе-безліття один є лік і одна розрада — пошук істини.

— Вона, гадаєш, у вірі Христовій?

— Не кажу так, одначе не кажу й ні. Сам помисли: що робить людей алчними, а відтак і підлими? Лише одне: жадання ситості, величі, слави. А що робить їх гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безліття змушує людей ворушити мівками, ставати добрими і мудрими людьми. Ніщо інше. Волоте, лише воно. Так само як добрість робить людей щедрими, а щедрість душевна — воістину великими. Чи могла я стати твоїм донькам на заваді й не допустити їх до письмен — витоків пізнання, Коли бачила: вони прагнуть пізнати себе?

— Гадаєш, то буде для них утіха й порятунок?

— Ано. Не дивися так і не помишляй, муже мій, ніби волію, аби доньки твої в ім’я пізнання істини й надалі чкили в безлітті. Одного хочу: аби пізнали себе, коли вже сталося так, що спізналися з безліттям. “Я не зверну вже її з сеї путі, — стає на думці Волот. — Як же в нас буде і що буде?”

Помислив і вже потім вирік свої мислі вголос:

— Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.’ Як на мене, ти мала б про інше подбати, жоно моя: аби і Злата, і Милана знайшли собі мужів достойних та слюбних. Ото й буде те найліпше, що можеш зробити для них.

Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспішала.

XIV

Товар лангобардський і хури із збіжжям прибули до Скіфії разом із слами від короля Алвоїна.

— Король ваш, — сказали ели, — шле привідці аварського племені каганові Баяну бажану живність і хотів би мати взамін за неї не лише тверде слово, а й підписаний папірус про спільну виправу супроти гепідів, як і саму виправу.

Баяв спромігся на сяку-таку подяку за живність, та коли дійшло до угоди, не поспішав підписувати її.

— Гепіди перебувають під захистом імперії, — сумнівався вголос. — Виступити супроти них — означатиме виступити супроти ромеїв, посваритися з ними.

Сли лангобардські перезирнулися між собою і вже потім вирекли свій подив:

— Чи каган не відав про те? Чи він і без того не перебував у сварці а ромеями?

Не хотілось виказувати себе, а проте м не міг не глянути тієї миті на Нандиха. “Се ж як розуміти?” — питали його очі.

І Кандих не забарився пояснити.

— Король Алвоїн, як і сли його, не менше обурені клятвопорушенням ромейських імператорів щодо тебе, повелителю наш, ніж ми, твої піддані. Вони відають, як повівся Юстин Молодший із слами нашими в Константинополі, і ладні єднатися а нами в потугах ратних не тільки супроти гепідів, а й супроти ромеїв.

“О Небо! — ледве стримував себе, аби не вибухнути гнівом, Баян. — Що він каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами річ про виправи супроти ромеїв?..”

— Король наш, — стали на поміч Кандихові лангобарди, — велів переказати тобі, повелителю аварів: коли ми знищемо гепідів, яко силу і ромейську опору на Дунаї, нам ніхто не завадить тоді ходити спільним походом не лише до Фракії чи Македонії, — під сам Константинополь. Об’єднаємося із сусідньою Скіфією і згуртуємо силу, проти якої не вистоїть вся ромейська імперія з її палатійськими когортами. То й буде вона, помста за все: клятвопорушення, віковий глум і вікові кривди. Доста терпіння! Най торжествує воля знедолених і знеславлених!

Згадка про знеславлених тлумить одну і зроджує в серці іншу хвилю: відплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по сусідству з ними і їхньою Паннонією бурлить невгамовний слов’янський люд. Коли його прибрати до рук та пустити на імперію, можна затопити всю її, принаймні до моря.

А проте в Баяна вистачає глузду і терпіння не виказувати себе всього й одразу.

— Наші першородні мислі були, — каже слам, — виділити в поміч королю лише окремі турми. Коли ж король Алвоїн має такі, як чую тут, наміри, є потреба іти всім.

— Істину кажеш. Король теж такої мислі. Нащо половинитись? Приходь і сідай всім родом своїм у землі Гепідській. Здвоєна сила наша та сила скіфів, що живуть а-поміж нас, дасть нам спроможність твердо стояти на Дунаї, ходити звідтам, куди захочемо і коли захочемо. То було те, що треба, і все ж каган не поспішав казати: згода:

— Земля, що під гепідами, багата?

— О так.

— А самі гепіди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?

— В обиді не будеш, привідцю. Король казав уже тобі:

Сірмій і всі його скарби — твої.

— Того замало. На комоней, череди корів, отари овець

багата та земля?

— Цим переважно й багаті, з цього и живуть гепіди.

Як і всі. Хліб ще сіють.

— Тоді в угоді між нами має бути и таке: усе, що добудуть авари у гепідів мечем, буде за аварами, що добудуть лангобарди, належатиме лангобардам. Коли на все це буде згода, я підпишу папірус і за два-три дні рушу на середній Дунай.

Тепер сли лангобардські не поспішали казати: згода.

Позирали на кагана прибитими смутком очима і відмовчувалися.

— Чи не здається каганові, що він надто мало залишав нам? Король інакше мислив: аварам по звитязі буде земля гепідська, нам — те, що добудемо в гепідів.

— А сама звитяга над гепідами? Хіба того мало? Не мені ж — вам вона потрібна.

Питатись, крім самих себе, не було кого. Іож сли, помонявшись, сказали:

— Згода,

Коли все, про що домовлялися, було списано на папірусі і каганові лишалося поставити ііід угодою між двома сторонами відбиток великого пальця, зиркнув на слів допитливим позирком і вже потім поцікавився:

— Турми ваші, скажімо, одразу ж підуть ва гепідів. А де подінуть роди свої, усі, що мають, набутки? На чиїй землі знайдуть їм прихисток?

— Далебі, на нашій. Те саме по собі зрозуміло, достойний.

— Можливо. А все ж буде ліпше, коди й це запишемо на папірусі.

Сли не перечили, однак від себе додали: доки триватиме виправа.

Про те, що лангобарди правились із сольством до аварів, може, й стало для когось гласністю. Було їх немало — дві сотні, та й правились не раз — двічі; хтось міг примітити й пустити поголос по землі Ромейській. А як стадося, що той поголос обігнав аварів і встиг зворохобити ромеїв, да так спритно, що когорти імператорові опинилися в Сірмії та Сінгидуні раніш аварських турм, те, певно, Небу лиш відомо. Були десь поблизу і випередили хана з його турмами чи про лангобардські перетрактації а хав”м знали гепіди і вдалися за поміччю до імператора?

Як би там не було, в розбрат на Дунаї втрутилася сила, яку не можна не брати на карб. Втручання те міняло все і міняло не на ліпше. Баян заліг з тої оказії у нашвидку розбитому для нього наметі, гейби ведмідь у берлозі, і не зважувався показуватись королю лангобардів на очі, король лангобардів відсиджувався в своєму теремі-палаці в стольнім граді Норику і теж не зважувався іти ва розмову до Баяна.

Один так собі мислив. Ромеї — не кревняки мені, рано чи пізно маю з ними стятися. Та було б ліпше, правдивіше найліпше, коли б січа з імператорськими когортами сталася після того вже, як всядусь на землі Гепідській, та відчую себе волостелином на ній, та замаю соузників надійних — і короля франків, і лангобардів, і слов’ян-склавинів чи, як іменують їх лангобарди, скіфів. Без того соуау і без таких фортець на Саві та Дунаї, як Сірмій, Сінгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити, коли так обернулося? Відсиджуватись і ждати чи обійти Сірмій, Сінгидун і прибрати до рук всю іншу Гепідську землю?

Короля Анвоїна непокоїло інше. Імператор багато сказав тим, що обсів обидві гепідські фортеці — і Сірмій, і Сінгидун. Дуже можливо, що скаже ще більше, коли він, Аивоїн, об’єднається з обрами і зніме меча на гепідів. А проте як може не піти тепер, коли покликав аварів, коли ті авари пришили й аатоііили собою всю Паннонію? Ото тільки й лангобардів, що в оседках та на ниві поблиэу оседків. Балки, вибалки обсаджені наметами та кибитками аварськими, випаси, пустирища — їхнім товаром. Поки споживають те, що мали, та те, що дали їм, цівбіди. А що буде, коли споживуть? Вони ж не стануть церемонитися, полізуть на поле, до оседків і братимуть усе, що можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.

Ні, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепідіа мусить. Ромеям теж непереливки, двадцять літ уже ріжуться і, далебі, не скоро перестануть різатися з персами. А коли так, далі Сірмія і Сінгидуна можуть і не піти.

Одначе чому мовчить каган? Ані сам не йде, ані слів своїх не присилає. Вважає, що він, король лангобардів, обманув його, пообіцявши Сірмій, і тепер перебуває в гніві чи всього лиш перепочиває після виснажливої путі?

— Що гепіди? — цікавився в тих, які прибували з обводів.

— Потішені тим, що мають підтримку від самого імператора, і збадьорилися. Одні п’ють із ромеями вино, інші гуртуються на обводах, ба навіть роблять нічні вилазки. На табори не зважуються нападати, а між таборами шастають поночі, грабують люд, палять оседки.

— Робіть те саме і зведіть мене з каганом. Хочу бачити його в себе і говорити.

Придворним не вперше чути таке — знають, як звести короля з високим гостем. Найліпший спосіб — гостина, покоролівськи забавна і щедра. Та коли барони Алвоївдві постали перед Баяном і запросили, розкланявшись, на королівські лови, де, пояснили, високому гостю буде і вольготно і втішно, каган, на подив баронів, не виявив розчуленості і не висловив своєї ласкавої згоди. Як сидів зосереджено-суворий, так і лишився сидіти.

— Скажіть моєму ратному побратимові королю Алвоїну, що каган аварського племені не має на те часу. Він не затим так далеко вів турми, аби тішитись ловами. Одні має і матиме, доки не улестить себе звитягою, мислі: як повергнути супостатів наших, гепідами іменованих.

— Король радий буде почути се.

— Коли радий, то хай прийде до мене й почує. Так і скажіть: волію бачити його і говорити. Барони отетеріли.

— Достойний, — зважився і сказав один, — Король Алвоїн перший запросив тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли відмовишся й не прийдеш.

— Чи до образ і ловів, коли йдеться до ратної виправи?

— Гепіди нікуди не втечуть, з гепідами встигнемо ще і поквитатися. Коли не волієш брати участі в ловах, прийди на гостину, поділися а вами приязним словом, теплом серця. Так велять наші покони, негоже цуратися їх.

Баян не звик до того, щоб йому перечили, та зараз не почував чомусь злоби.

— Скажіть королю, — погодився зрештою, — на гостину я прийду. Одначе сам, без мужів. І король теж має бути сам. Час не терпить і замислене нами діло теж. Маємо поєднувати гостину з ділом, а діло з гостиною.

Домовились не чіпати ромеїв у фортецях, одначе й не зважати на їхню присутність, піти здвоєною силою — аварів і лангобардів — у землю Гепідську і припинити існування гепідів яко королівства в Подунав’ї. Аби не виказувати себе і своїх намірів, з’єднану силу двох племен гуртували далі від землі Гепідської. На те не треба було седмиць, за два-три дні і тисячі лангобардські, і турми аварські стояли націлені на похід, ждали лиш повеління. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навіть серед наближених. Догадувались, ба певні були: щось затіяли їхні привідці, а що, лише їм, далебі, й відомо.

Подивовані завжди далекі від істини. Ці теж неблизько стояли коло неї. А проте не так уже й далеко. Про домовленість привідців обох ратей знали ще деякі, та тих обізнаних не було нині ані в таборах короля Алвоїна, ані серед турм Баянових. Привідці послали їх таємними послухами в землю Гепідську; одних — до ромеїв і тих, що веселяться купно з ромеями у Сірмії та Сінгидуні, інших — до самих гепідів. На тому наполіг і того домігся каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скільки в фортецях ромеїв, що мислять з приводу розбрату між гепідами та лангобардами ромеї, де стоять, скільки мають під рукою, а скільки в дальніх оседках воїв гепіди, де, зрештою, є нині король їхній Кунимуид, — виправи супроти гепідів не починатиме.

Тож відсиджувалися тепер і ждали та прикидали в мислях, якими путями підуть, яку силу кинуть супроти тих гепідів, що таборяться поблизу, яку — в глибинні марки землі Гепідської.

Коли послухи прибули, а підслухане та вивідане виявилося доволі втішним, король перший поспішив до кагапа й став перед каганом у його всликохапському наметі.

— Пора, соузнику. Труби в ріг, бий у тимпани, клич свої турми в похіл. Король Кунимунд усе ще тішиться імператорською поміччю й ділить із привідцями ромсйських когорт веселе застілля; вої гепідські, ті, що таборяться на обводах землі своєї, перейняті тим, що й король, почувають себе в благополуччі й не баряться мати з благополуччя потрібні вигоди. Настав час підняти всю нашу силу й кинути на них, як домовлялися: на пересічень і накриття всієї землі Гепідської.

— У мене інші звіди, Алвоїне.

— Як то?

— Не втримавсь я, послав услід тим, що рихтував ти, вивідникам своїх. Днями вони привели кількох гепідів, серед них і привідцю турми гепідської. Він, як і твої послухи, стверджує: гепіди певні, заступництво ромеїв утримає від вторгнення і лангобардів, і аварів. Тому благоденствують. Сам того не підозрюючи, полонений виказав, ніби у них на найближчій седмиці велике свято. Се правда?

— А так…

— Коли так, то ми дозволимо їм відсвяткувати його, одначе і тільки. Одразу по святі, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них всю свою силу і в один день станемо володарями Гепідської землі, ба й самих гепідів.

Королю не припали до серця ті ханові зволікання. “Іменує себе он яким хоробрим, — казали його очі, — а тоту хоробрість свою не поспішає являти, під п’ятою тримає. Чи не одмінив бува намірів? Чи не пішов блудом лисячим, ставши турмами при Дунаї?” Серцем чув: з цим ханом чи каганом треба бути обережним і ще раз обережним.

— До того свята ціла седмиця, — заперечив несміливо. — А за ту седмицю всього можна діждатися.

— Чого — всього?

— Хоча б і нових ромейських когорт.

— Не буде їх. Імперії потрібні фортеці, більше нічого їй не треба.

— Як знати… А втім, хай буде по-твоєму. Седмиця — не вічність, седмицю можна й переждати.

Над Дунаєм і далеко поза Дунаєм солодко покоїлася приспана за ніч тиша. Над Дунаєм і в ближніх до нього зарослях слалися долами густі, схожі па розлитий набіл тумани, а в тамтих туманах сонно бовваніли знеможеш літньою млістю дерева, спали упокорені сном і тишею птахи. Лише пугачі та їхні сородичі — зловіщі не дрімали, кублились по дуплах-криївках і перегукувалися час від часу: пу-гу, пу-гу або перелітали й кричали надривно: кни-кни-кни-кви! Далебі, бачили і знали: не па лови палінггувався люд окольннй. Он скільки його по яругах та урочищах, на долах та видолинках. Суворий і німотний, мовчазно-зосереджений. Як і комоні, що при людях. Чи від таких жде хтось услади? Чи такі не кличуть у поміч зловіще і зловіщих? Воістину собраття є. Завирували он, сполохані кимось, вихопилися на комоней, пруть та й пруть видолинками до ріки. Навіть холодна о цій порі вода не спиняє їх. їхали, доки їхалося, твердю, не стало під ногами тверді — пішли плавом. Лава за лавою, турма за турмою. Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Одні зникають у тумані, буцімто й справді поглинаються рікою, інші не зважають на те, йдуть услід поглинутим, на місце поглинутих. І всі — мовчазно, ні на що не ремствуючи, ні на кого не нарікаючи. Як тут не кричати “пугу” і не возноситись духом, чуючи зловіще?

А супротивний берег мовчав. Нічим не виказував себе тоді, як підійшли й посунули в Дунай аварські турми, лангобардські тисячі, німував і після, коли ті турми та тисячі виходили з Дунаю й затоплювали собою видолинки, гаї та урочища по другий бік ріки. Бо сталося так, як і передбачав Баян: спали захмелені гепіди, їм не до тривог було.

Першими не пробудилися від сну сторожові в подунайських вежах, за сторожовими — ті, що спочивали в солодощах хмільних по сусідніх із Дунаєм сельбищах, а вже потім не поминула кара за безпечність і табори. Обри уміли вторгатися в лави супостатів своїх навальне, та вміли проникати й тихо. Спішувалися неподалік від табору, обкладали сонних гепідів і, впавши хмарою, різали підряд і на вибір, на вибір і підряд — кому як лягало на серце.

На сонних не в кожного знімається рука — від крові сонних навіть бувалих у бувальцях нудить. Та чого не вдієш за гуртом. Он скільки вколотилося їх, тих, що прийшли взяти гору над гепідами, й поспішають тепер, гнані жаданням, як і страхом. Чи в такій велелюдній різанині переситишся ремеслом татей і утримаєшся від татьби? Заніс меча раз, заніс удруге та й мусиш уступати місце т9му, хто напирає ззаду. Коли ж тих, що напирають, тьма, то де тут до вагань і де до нудоти? Піддається один з другим силі виру людського, переймається виром і не тямить, що чинить. Зате опісля, коли табір залили кров’ю та впевнилися: тепер у гепідів не буде сили, спроможної вийти супроти аварів, не визнавали за потрібне приховувати своє місце в звитязі, являли себе всім і по можливості голосніше.

Турми аварські не перли, як водиться в інших, суцільною лавою. Йшли на пересічень і краяли землю Гепідську на шматки. Аби виділи гепіди і певні були: супостат всюди, від нього немає рятунку, не буде й пощади.

Її й справді не було. Гула земля під ударами тисяч і тисяч кінських копит, гуло потривожене стогоном безжально битої землі небо, а в донедавна чистому, вимитому росами аері зависала темними шлейфами пилюга. Гейби оповіщала всіх: йде непоборна сила, єдиний рятунок від неї — здатись на милість звитяжців, поступитися всім, що маєш.

Та кому хочеться поступатися хижею, що захищає від негоди, маєтністю, що є у хижі, а тим паче втіхою-жоною, такими младомладими і такими беззахисними перед безліттям дітьми? Усе те було досі благодаттю, хай і якоюсь, все ж долею. Тож і збирались, хто міг ще зібратись, до гурту, єдналися в силу. Мізерна була вона супроти об’єднаної сили обрів і лангобардів? А так. Коли король не вистояв із своїми тисячами, де вже вистояти їм, сотням. І все ж стояли до пори до часу. Вже потім десь зміталися лавиною й губились у лавині, а все, що піддавалось вогню, бралося вогнем, в чому була нужда супостатам або всього Лиш забава, бралося супостатами. Мужів в’