В курйозну історію раз я ускочив.
Було це тоді ще, коли так багато співів буяло в моїй душі, коли так бурхливо грала юнацька кровь. Тоді, коли так хотілося когось любити, за кимсь страждати і коли голову вщерть набито було різними теоріями, а в животі тужно бурчав студентський обід.
Тоді це було…
Гарний був час: що — ранку нашвидку схопишся з ліжка, так-сяк зодягнешся, в одну руку схопиш книжки, в другу шматок хліба і біжиш …
Завжди бігав: голову вниз, руки в кешені і — раз —два, раз-два!.. Бувало, часто підіймеш голову, глянеш навкруги, а ти біс його й зна де за містом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про одяг не питайте. Ходив звичайно зодягнений : червоне галіфе, сорочка вишита українська і дерев’яшки на ногах …
Харашо!
А по весні, забув уже якого року, і добре причепурився. Пригадую, одержав я тоді з “АРА” вбрання,
черевики___Зодягся, глянув у дзеркало — і сам себе
не впізнаю:
Джентльмен, справжній тобі джентльмен !..
Вузенькі рябі штанчата, піджак із круглими полами, на голові бриль. Дай ковінечку в руки — і американець. Не гармоніювали трохи тільки величезні боти на ногах та полотняна сорочка вишита.
Одяг цей і побут трохи був змінив мій: хліба в кешенях не носив, а їв завжди в їдальні, ходив хоч і швидко, зате поважно так і голову вгору. Можливо, Завдяки одежі тій і трапився зі мною цей курйоз, оця історія.
Одного разу, ідучи глухою вуличкою, помітив я, що з вікна одного з будинків, на другому поверсі, на мене пильно дивиться якась дівчина. Чи дівчина, чи, можливо, і дамочка — я, звичайно, тоді не знав. Факт той, що дивилася, і навіть пильно дивилася. Поминувши будинок, я ще раз зиркнув назад: дівчина сиділа в тій самій позі, що й раніше, і, як мені здалося, навіть посміхалася. Та де там — просто сміялася.
“Що за біс? — думаю я.— Це не спроста. Тут щось, того___”
Цілий день той дівчина не виходила мені з голови. Не знаю, як уже я сидів на лекціях, а тільки, як вирвався 3 авдиторії й пообідав, знову подався на ту вуличку.
Де ж той будинок ?. . Ага, он …
Обсмикався я трохи, поправив бриля на голові, рукавом навіть ботинки тернув, щоб дужче блищали, і пішов так поважно, не поспішаючи.
Іду, а очима тільки зирк — зирк угору до других поверхів. От і будинок той, от і вікно трете від краю…
Невже не вигляне ?..
Пройшов ближче — не виглядаю— Оглянувся — не видко нікого. Я тоді знову назад — вікно таки зачинене. Ще назад — ні гу — гу. Так пройшовся либонь разів із п’ять. Може б, і до вечора ходив, та якийсь “дядя”, що сидів коло сусідського будинку, якось із недовір’ям запитав:
— Чіво ви, гражданін, тут шляїтесь?
Нічого йому не відповівши, я хутко повернув із вулички й сердито почвалав до інтернату.
Другого дня мене знову потягло піти тою вуличкою. Ішов і думав:
“І як я раніше її не помітив? Частенько ж ходив сюди і не помічав —”
На цей раз і причепурився вже я краще: поголився, в товариша сорочку ситцеву позичив … Іду так браво, широко розмахую руками. Ось і будинок скоро. Ближче, ближче… Окації біля вікон… Ще ближче і… о, радість! — вона сидить на вікні й ніби мене піджидаю. Зустрілися поглядами. Іду і не зводжу очей… Вона теж зиркаю 3 — під лоба і… посміхаються. Я зупинився проти неї і не знаю, чи щось треба сказати, чи запитати ___Стало страшенно чомусь ніяково. Нарешті
якось раптово, не знаю для чого, випалив:
— Здрастуйте!..
І чемно вклонився … Взагалі все це трапилося так несподівано, що я й сам цього не сподівався. Став проти вікна мов укопаний і не знаю, що далі робити. Почував, що я тисячу разів змінився на виду, що я стрешенно, мабуть, комічний…
Звичайно, це все тяглося якихсь десять, п’ятнадцять секунд, але мені здалися вони за цілі години.
Не знаю, як дівчина себе почувала, одначе на моє. привітання вона відповіла. Що саме, а відповіла. Це мене підбадьорило. Я знову підвів очі і хотів тільки щось промовити, як раптом вікно зачинилося, а перед моїми очима забілів якийсь папірчик. Папірчик покружляв трохи в повітрі і впав на тротуар.
“Невже записку кинула ?”— подумав я відразу і, піднявши папірчика, пробіг по ньому очима. Там було написано:
“Вісім годин увечері. Комсомольський сквер”. От і покумекайте: самої чистої марки роман накльовувався. І не вірилося …
Якийсь харпак (цеб — то я), сіряк — і така записка . ..
Добіг я до якогось скверика, став коло дерева і ну читати знову записку.
Ні, тут щось инакше, щось инакше, голубочко ! ..— аж крикнув я.
Чи не Керзонова рука до пролетарського студентства простягається ?
Якийсь дядько, що йшов собі алеє.ю, раптом зупинився й вирячив на мене очі.
— Що говориш, синку? Керзон знову починає пакостить ?
— Який Керзон?!?
— Та ви ж сказали___Може, знову ультиматум?
— Нічого я не казав…
Бачу — ще хтось зупинився, за ним іще хтось. Чую :
— Що, ограбили ? .. Ракаліп напала ? .. Мене вже злість заїла:
— Кого ограбили?!. Чого вам треба від мене?..
А тут іще підходять, ще підходять… Цілий натовп зібрався коло мене. Тут не знаю на яку ступити від радости, думаю бігти в інтернат приготуватися до побачення — і пробратися не моясна …
Нарешті рішуче ступаю в бік і хочу протискатися на простір. Навіть тітку якусь штовхнув у бік… І тілько-но вибрався з натовпу, як раптом збокл почулося несамовите жіноче галасання:
— Ой рятуйте, людочки, гроші витягли!.. І зараз же декілька голосів хором:
— Ловіть! Держіть! Злодій!..
А далі хоп мене хтось за шиворот:
— Куди ? Ич, гад вонючий!.. Тікати!.. Я й отетерів:
— Що таке?!. В чому справа?..
А кругом — людей, людей … Крик, галас … Жіночий плач___І чийсь кулачище мені під носа:
— Де гроші ? Віддавай !..
— Які гроші?! ?
— Та що ти з ним церемонишся! Бий його, сукиного сина!
Отут уже не в жарт я перелякався. Стою, дрижу і лупаю очима. Сам був свідком, як отако когось схопили і мало до смерти не забили. На моє щастя, десь узявся міліціонер. Заспокоїв трохи публіку, став мене допитувати.
Що ти в біса робитимеш ?.. Що вже йому не говорив, чим не виправдувався —— не допомогло. Виходило, що я витяг у баби гроші. А вона ж, чортова лялька, вчепилася мені нігтями в руку і ніяк не відчепишся ___
Всилу витяг мене міліціонер із натовпу і потяг у район. Ніколи, братці, в ньому не був — отже довелося. До вечора сиділося ще так-сяк, а коли смеркло, то ледве не збожеволів. Та ще, як на зло, годинник над головою:
— Тік — так… Тік — так …
Нервуюся, що — хвилини поглядаю на нього, лаюся…
От уже й вісім скоро. Це вона збирається там… Через хвилин десять вийде з дому, а о восьмій уже буде чекати …
— От чорт!.. От!..
Пробило вісім. Я несамовито схоплююся й просто кричу на чергового, вимагаю, щоб випустив. А він хоч би що:
— Будете бушувати — і до ранку не випущу…
Що ти йому скажеш ? На нього не вір___Схопився я за голову, сів у куточку і мовчу вже. Годин ЗО три, мабуть, так просидів. Потім прийшов начальник і таки випустив.
Хоч і пізно було, однак я ще забіг у вбиральню, там таки, в міліції, обмився гарно під краном і аж тоді вже що духу гайнув до комсомольського скверу. Звичайно, її там не було… (А може, і зовсім не приходила?). Оббігав я всі куточки, всім особам жіночого роду в обличчя заглянув… Якась дівчина щось була й сказала на це, та я не розібрав.
Нарешті, набігавшись добре, сів я на лавочці й Задумався. Довго думав, а потім і кажу — таки сам до себе:
— Та й дурний же я, їй — богу! Аж свистить — такий дурний …
Схопився з місця й подався до інтернату. Одначе на півдорозі роздумався:
“А що, як вона та жде мене? Там, коло двору… Зматаюся на всякий випадок”.
Дві верстви здалися за п’ять кроків: не йшов, а летів. От і вуличка. Ніде ні чи — чирк. Тільки де —не-де по вікнах мигтів вогник.
Світилося і в неї у вікні.
їй — бо, я не помилився: вона сидить і жде мене … Жде — яка радість! Ходила — ходила, а тепер сидить і сумую — • ■ Так, їй — бо, так !..
Але як її викликати ?.. Га ?.. Хіба кахикнути ? Ні — ні — ні!.. це некультурно!.. Але як же, як ?..
Пройшовся разів п’ять до рогу вулиці — і це не допомагало. Нарешті мені прийшло таке на думку: написати записку, прив’язати її до камінчика й кинути у вікно.
— Добре, їй-богу, добре!.. Це буде культурніше. Написав записку, невеличку, але теплу, і, згорнувши, хотів уже кидати, як ураз роздумав:
“А що, коли вона не сама в кімнаті?.. Може ж таке бути ?..”
Схилився я до окації й замислився:
“Не везе… Одне слово — не везе”.
Може б, і довго знову думав, коли б не маленький випадок: на окації зацвірінькала якась пташка. Я мимоволі глянув угору:
“Тю, чогось же я думаю ?..”
Через хвилину я вже був на окації. Перед моїми очима була невеличка кімната, чистенька, гарно прибрана. На столі лампа, а коло столу сидить вона і щось читає. Лице в неї спокійне, очі втомлені і трохи примружені : здається, от — от стуляться. 1 більш… ні душі в кімнаті. Забилося серце часто —часто… По всьому тілі немов пролізли мурашки. Зробилося раптом ніяково і навіть страшно. Потім потроху почав заспокоюватися. Став роздумувати, як краще зробити: чи звідціля, з окації, записку кинути, чи з землі ? Чи, може, просто гукнути …
В цей час із-за рогу раптом почулися чиїсь кроки. Я, як сидів на гілляці, так і прикипів до неї:
“От, чорт!.. невже йде хто ?.. Увесь вечір нікого не було — і на тобі!..”
А кроки наближалися й наближалися. Здавалося, що то їде гарба з снопами і риплять немазані колеса.
Я взагалі не люблю чобіт на рипах, а в ту хвилину я їх проклинав. І вкупі з ними проклинав і того чудака, що йшов по вулиці:
“Що, як побачить, гад, і зніме бучу V.. Знову доведеться побувати в районі…”
І тут трапилося: чортові рипи зацікавили і її. Вона відірвалася від книжки й хутко підійшла до вікна. Від несподіванки я інстинктивно ворухнувся — і піді мною тріснув сучок…
Далі все змішалося в одну купл : що раніше було, що опісля — не доберу. Знаю тільки, що вона несамовито крикнула, а я хутко поліз донизу. Власно не поліз, а кинувся … Може б, і без печінок зостався, та на щастя хтось підхопив. Переді мною був якийсь
суб’єкт___Він схопив мене за петельки і почав кудись
тягти. Я спершу ввічливо щось став йому доводити, але він не зважав на це і все-таки тяг. Я став огинатися й нарешті боронитися. Та не так було це просто: суб’єкт загилив УІЄНІ у влхо, і мені потьмарилося в очах…
Коли я трохи очуняв, то був уже в якомусь довгому коридорі. Круг мене юрмились якісь люди: чоловіки, жінки, діти. .. Всі заспані, розпатлані і щось голосно кричали. Коли я розкрив очі, вся ця орава накинулася на мене:
— У, сволоч !.. Попався___
— От ми тобі покажемо зараз, як по вікнах лазити ! — кричали другі… А треті лізли з кулаками до мого лиця й прискали слиною …
Діло йшло, як здавалося, до не дуже гарних наслідків. Я вже навіть не виправдувався, нічого не говорив, MaxHjB на все рукою. І навіть не махав, а тільки лежав на підлозі і, як йолоп, водив очима. 1 тут раптом з’являється вона… Похмура така, сердита.
Звела мене на ноги і, промовивши “дурень”, повела коридором. Я мовчки, як і справді дурень, звичайно, йшов. Натовп перед нами розступився і здивовано дивився нам услід. Да, ще почулося:
Та вдруге щоб цього не було!.. Чуе,те, Валентино Іванівно ?..
— Чую, чую___— відповіла вона і вела мене далі.
“Валентина Іванівна!.. Валя … Гарне ім’я !.. •—
думав я.— Але куди вона мене веде? і що вона робити зі мною буде?.. А взагалі — що буде, те й буде!..”
Увійшли в кімнату. Валентина Іванівна кивком голови показала мені на канапу. Я, звичайно, сів… Потім вона пройшлась кілька разів по кімнаті і раптом, зупинившись коло мене, втупилась на мене очима й сердито запитала:
— Ну, говоріть, що це все значить, товаришу?
Я довго не знаходив слів… Потім тихо і посупившись промимрив:
— Простіть, Валентино Іванівно! Цього далі не буде.
— Я про далі не питаюся. Говоріть, що зараз усе це значить?
Я не бачив її, бачив тільки ноги. Вони нервово підіймалися то одна, то друга і злегка тремтіли.
— Чу^те, нахабо! — почулося знову.— Як ви сміли? Де ваш сором ?..
Ви не можете уявити, в якому я був ідіотському становищі: і соромно, і прикро, і зло брало, і когось було шкода… Сидів і дивився в землю.
— Чуєте ? Я кого питаю ?.. Нарешті я видавив слово:
— Пробачте!.. Я ж не знав, що так трапиться… Пробачте!..
— Що, “не знав” ? Не знав, що по окаціях не можна лазити? Говоріть, чого у вікна заглядали?
— Хотів вас бачити…
— Мене?!?
Хвилину вона стояла нерухомо. Але це одну тільки хвилину, а потім аж поступилася до мене. Стала так близько, що я відчував на собі її подих.
— Мене хотіли бачити ?..
— Та нуда ж… Спізнився, розумієте. В район попав… А потім шукав вас. Увесь сквер оббігав …
— Який сквер ?.. Що ви мелете ?
— Я не хотів цього… Я хотів тільки записку…
— О, цього ще не доставало… Що я вам, сестра, товариш, знайома ?..
— Не знайомі, звичайно… Одначе ж, ви писали до мене?
— Що?!?
— Писали до мене записку ?..
Я поліз у кешеню, витяг записку і вголос прочитав: “Вісім годин. Комсомольський сквер”.
— Ваша ж записка ?..
Вона вихопила записку в мене з рук, здивовано на неї глянула, потім на мене, потім знову на записку…
— Моя… Але як до вас вона потрапила ?..
То вже вам краще знати …
— Вона ж тут от лежала … — Валентина Іванівна підійшла до вікна й положила записку на підвіконнику.
Я теж підійшов до неї:
— Не знаю. Мо, і лежала, а тільки записка, я це добре бачив і не помиляюся, вилетіла з вікна, і я ще в повітрі вловив її в руки.
— Не брешіть!.. Ніякої записки вам я не кидала … Я тільки причинила швидко вікно, а___
Це кажучи, Валентина Іванівна показала, як вона зачиняла вікно.
—… а записка лишилася … Де ж вона знову поділася ?.. Ви взяли ?..
— Ні — ні, не брав…
—. Де ж вона ?.. — Валентина Іванівна кинулася шукати записку, але її не було. Потім знову відчинила вікно й глянула на вулицю. І раптом як зарегоче … Підбігла до ліжка, впала на подушки й почала качатися від сміху. Я довго стояв і, вилупивши очі, дивився на неї. Потім зиркнув по хаті й нарешті глянув у вікно на вулицю і… в темноті на тротуарі біліла записка… І я зрозумів усе. Схопив хутко кашкета — і в двері… Коли ж на дверях Валентина Іванівна враз мене схопила за руку:
Підождіть, товаришу !.. Думаєте так і втекти”? Стривайте!
Я пересту нив з ноги на ногу:
— Пробачте, але мені треба йти …
— Встигнете. А зараз___
Вона хотіла ще щось сказати, але замість слів залилася істеричним реготом. Повисла мені на руці й довго сміялася… Потім, трохи пересміявшись, потягла до столу й посадила на стільці:
— Сидіть, будемо зараз вечеряти !
Сів я і сиджу.. . Соромно зробилося по нікуди. Нарешті став вибачатися:
Повірте, Валентино Іванівно… їй-бо, я помилився !.. Здалося, що___
— Що ж вам здалося ?..
Ну, як би вам сказати ?.. Іду, дивлюся — ви посміхайтеся … Оглянувся — посміхайтесь … Нуг й подумав, грішним ділом___
— Що я зацікавилася вами ? Ха — ха — ха!.. Так ?
— Та нуда… Біс же йоі о знав…
— Вірю, вірю, товаришу! Я дійсно посміхалася… Не до вас тільки … Ви мені, звичайно, пробачте… Я з вас сміялася: іде джентльмен по вулиці, цеб-то вн, товаришу, англійське вбрання на ньому, бриль і… онуча на аршин із ботинка волочиться …
— Що?!?
— Нічого! Ніпіте чай, а то прохолоне…
Харків Жовтень 1927 р.
Джерело: