Минко Василь. Аліма

194

АЛІМА

В клубі Енського полку йшла татарська вистава. Я сидів у куточку й уважно слухав, хоча нічого й не розумів. Коли публіка сміялася — і я сміявся, публіка зідхала тяжко — і я зідхав … Підчас антракту стало вже зовсім сумно: жодної тобі знайомої людини, ні

3 ким поговорити, розважитися. Нетерпляче чекав дії, бо мною заволоділа одна артисточка… Іменно артистечка, бо була така маленька — маленька… По ролі звали її Алімою. Дививсь — не відривав очей:

Ех, чорт забери ! Гарна дівчина… Підсів ближче, далі — ще ближче… Вже Аліма перед очима___

Ні, таки й справді вона гарнесенька і грач гарно. От тобі й татарка!.. Треба буде познайомиться.

Надходив фінал. Публіка в залі — ані телень. На сцені Аліма і Равхат, її коханець. Забралися за руки, щось тихо розмовляють… Я напружив очі, боюся ворухнутися, змигнути. Враз мене немов щось підкинуло : Аліма заспівала. Заспівала якоїсь сумної — сумної татарської пісеньки… І мені чомусь вчулась у тій пісеньці своя журлива українська мелодія. Вслз~ хаюсь і не вірю: на сцені співак Аліма — татарка, а десь у мені, десь всередині співак українка.

4 Беладонна 07

Кінець, урвалося. Клята завіса сховала від мене Аліму … Виходив з залі неохоче, з якимсь піднвееним> болючим настроям. А круг мене тільки й чулося.:

Аліма, Равхат… Равхат, Аліма… Якші, бек якші___

Т мені раптом заманулося почути свою слово, заманулося почути замість “якші, бек якші” своє “гарно, дуже гарно” … Бо й справді ж Аліма гарна.

Ех, якби оце вона була українкою. Ну й устругнув би я українську виставу___

В уяві почав переробляти Аліму в українку, в уяві бачив уже, як Аліма в керсетині, у вишиваній сорочці, у віночку, заливаються соловейком:

Ой вербо, вербо, де ти зросла, Що твоє листячко вода знесла …

А вона б заспівала… О, Алімя б заспівала… І, захопившись, непомітно для себе замугичив півголосом :

Ой знесла, знесла тиха вода, А я молода, як ягода …

Раптом мені вчулося, ніби ззаду хтось підспівує,. Я хутко озирнувся і аж здригнувся від несподіванки: переді мною стояла Аліма…

— Чого ви так злякалися, товаришу?

— Ні-ні… Тут хтось співав… мені здалося…

— Ви співали, а я підтягнула. Мені страшенно подобаються ця пісня.

— Ви її знаєте!?.

— Як же! Рідна…

— Що?..

— Рідна, говорю.

— Та ви___Ви хіба українка?..

— Сама справжнісінька! З Маріуполя. Мені від несподіванки й дух захопило.

— Та невже — бо, справді ?..

— Чого ви так скрикнули ?..

— Та як же не кричати… Мені хочеться зараз на всю Казань закричатп…

— От вам і на!.. Чому ?

— Від радости… Два роки не чути жодного українського слова і раптом___Ви мені, звичайно, пробачте, але я не можу… Мені хочеться зараз співати, танцювати … (Звичайно, тут радість була зовсім ин-пюго характеру, але чого з запалу не скажеш___).

Слово по слов} — познайомилися. Виявилося, що Аліма була жінка начальника цього ж клубу. Натякнув за виставу. Мою Аліму немов підкинуло:

— Ви серйозно ?.. Так давайте, давайте … Та чого чи стоїмо, сідайте!

Сів поруч неї і тільки тепер помітив, що круг нас зібралося чоловіка з двадцять цікавих і уважно слухають нашу розмову. їм, певно, було цікаво чути українську мову. Деякі перемовлялись з Алімою коротенькими репліками, вона весело по-татарському їм відповідала.

— Так що ж ми влаштуймо, га?

— Що влаштуймо ?.. А що б вам хотілося, наприклад ?

— Мені дуже хочеться зіграти “Наталку-Полтавку”:

— Наталку?.. Якші, якші!

— Тільки як би швидше. Страшенно хочеться грати. Чотири роки не грала…

Вона схопилася з місця і пішла, співаючи, танцювати.

Полюбила Петруся Та сказати боюся: Ой, лихо не Петрусь, Личко біле, чорний вус …

— Стривайте! — зупиняю її.— А де ж ми ще українців візьмемо?

— Знайдемо… Усю Казань облазимо, з — під землі видряпаймо…

¥ V ¥

Читав я десь на кіноафіші: “Раз гарна баба — успіх ґарантовано”. Це по-їхньому зветься “установкою”. Підписуюсь обома руками: раз Аліма гарна — діло в мене піде. Клята дівчина підіймає— настрій і енергію .. . Ну, про це потім — біжу на репетицію. Аліма грає-Наталку, я Петра. Инших персонажів теж підібрав. Трохи не той, але зійдуть. Тут важна Наталка, а Наталка на ять. Репетиції йдуть, як по маслі пливуть. Акомпаніятор попався — просто віртуоз. Трапилась маленька запинка: це у Виборного не виходило — віддав йому Петра, сам граю Виборного …

Якось увечері кличе Ахмет, чоловік Аліми, до себе:

— Приходь, іпташ 1, побалакаїм.

Я, звичайно, не від того. Одне те, що Ахмет хлопець таки гарний, а друге — Аліма!.. Сиділи, говорили, чай пили. Аліма дзвоником заливаються (власно її Анею звати, але мені дозвольте Алімою називати. Що ж, як так подабаються). Згадала, як колись у Маріуполі на сцені грала, як в Ахмета закохалася:

— Українка, а за татарина заміж вийшла … Сміються, пустую, потім як засипе по-татарському,

як горохом об стінку.

Ахмет — собі, а я сиджу тільки, очі витріщивши …

“Чорт їх відаю, про віщо вони тараторять. Мо, вони, З мене сміються? ..” Сумно стало, противно … А хтось із середини ніби дратую:

— Дурень, дурень… У кого ти закоханий ? Ти ж глянь, як вона коло Ахмета увиваються …

Враз Аліма немов прокидаються, блискаю очима і пускаються в танок:

Эх, яблочко, Куда котишься…

Де й настрій знову взявся!..

Так в Ахмета Аліма — українка.

А у мене Ніна — козачка з Дону___

Аліма — це вогонь, краса. Одним поглядом зачаровую … А як заговорить, усміхнеться… Ех! А Ніна:

— Доки ти будеш дурня точити? Коли ти кинеш оті дурацькі комедії? Тобі вже двадцять п’ять років…

— Не розумі^, бісова лялька. їй аби нове плаття, панчішки фільдеперсові, брилик шовковий…

А може й Аліма така?.. Мо, вона тільки зараз подобається? Може, вона іі не гарна зовсім?.. Треба придивишся пильніше, треба заглянути в душу! Але як його заглянути, коли Ахшет завжди стирчить над душею ?

— Українська мова,— говорить,— подобається.— І сидить на сцені.

— Хм, мало чого мені не подобається…

Якось Аліма не прийшла на репетицію. Не прийшла день, не прийшла й другий… Третього з’являється й говорить, що все з Ахметом покінчено. Пішла моя голова ходором:

— Е, момент… Та біда — Ніна, та ще й з “зача-тієм”… Оця мені Ніна!”

Став розумом розкидати, плани різні планувати. Раз навіть Аліму додому провів (жила в подруги). Та що З того ?.. Як приятель, товариш, і не більше. На більше духу не вистачило, побоявся :

— А що, як вона та “атанде заломить” і Ніні похвалиться ?.. Біс її знає .

Поки я плани розплановував, а вони й помирилися. Ахмет з Алімою помирилися …

— А, щоб вас лиха година мирилася! Хіба так сваряться ?.. Ви б у нас з Ніною повчилися. От де краса: инколи й з синяками по три дні носимося.

Але надія жевріє, надія живе. Коли раз посварилися, то треба й удруге чекати. Це вже такий закон…

А тоді вже не вдарю лицем у багнюку, тоді обов’язково …

— Але Ніна, як же Ніна? Вона ж як довідаються, то таку еволюційну боротьбу оголосить, що все на світі прокленеш… Та й жалко ж: все — таки жінка, половина, можна сказати___

— Ех, де той СОЦІАЛІЗМ ?.. Де та вільна любов ?..

* * *

Десь на Україні, там провадиться українізація. А тут, у Казані — татарнзація.

Афіші написав українсько — татарською мовою … А балачок, балачок скільки! Куди не повернешся,— скрізь тільки й чу§ш, що українці появилися.

Росте настрій, росте.

¥ ¥ *

Початок рівно о дев’ятій. Публіки — яблуку ніде впасти. Музика ріже, аж у вухах лящить. Настрій на 120.

— Даю третій дзвоник, приготуйтеся! Аліма чи то… Наталко, глядіть же, той… Та ви мене розумійте ?..

— Розумію, розумію!

Завіса пішла. Мій віртуоз ударив по клавішах…

Ніготь вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться…

Сумними хвилями покотилося по залі. Публіка замерла, публіка— один слух. Роти навіть допомагають…

А Наталка заливаються, Наталка душу всю вкладаю, посилав глядачам…

Ой як болить мо^ серце, А сьози не ллються …

Мій вихід …

Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда…

Усміхаються в залі, заливаються реготом, регочуть до кінця … Завіса.

Довгі несамовиті оплески. “Біс. біс!..”.

Антракт. Боже мій !.. Як посунула публіка за куліси, як почали нас гойдати. Ніколи ще зі мною такого не траплялося: вітають, тиснуть руки, дехто обіймаю • • • Наталку просто на руках носять, цілують.

— От так українці! От так постановка!.. А я так поважно:

— Не дамо в кану наплювать ! На те ми й українці. Другого дня красувалися скрізь афіші: сьогодні

Знову “Наталка-Полтавка”. Ціни на квитки підвищені. Третього дня приїхав з табору Енський авіозагін — дайош знову “Наталку-Полтавку”. А четвертого — посипалися до мене заяви: “Прохаю пріняті в “укр-драмгуртку”.

— Та ви ж мови не знайте ?

— Виучім. Прімі только___

Наталка — Аліма стала темою для всіх балачок. Деякі балакуни заходили занадто вже далеко і ловили зручного моменту, щоб повести мене й Наталку до буфету. Власно я був за приший — кобилі — хвіст, бо їм потрібна була тільки Наталка. Врешті цей буфет став мені в печінках: вони їй ляси підпускають, а я сиджу мов той дурень. Не почувають, остолопп, що я й сам не від того, щоб позалицятися до неї.

Пройшло декілька днів. Публіка просто вимагав вистави. Аліма ластівкою цвірінькаю та прохаю •. —

— Щось вона занадто ласкава зі мною. Чи не закохалася і вона в мене ?..

Але практично підійти — боюсь.

— Що, як гарбуза піднесе? Пропаде к бісу вся енергія, загине й гурток.

Ночами не спав, думав. І якось в голові зародилася думка : інсценувати свій підхід до Аліми… Щоб було просто й непомітно. Сказано—зроблено. Гаряче беруся за роботу — і за три дні інсценовка (власно не інсце-новка, а ціла п’юса) готова. В ній я виводжу двох молодят, які закохані одне в одного, але бояться це виявити. Потім, по ходу п’юси, вони потроху облещуються, облащуютья, і нарешті доходить до поцілунків.

— Правильно ! Я граю Гриця, Аліма — Зіньку. Коли підчас гри вона буде відповідати насправді, значить вона не від того, щоб поженихатися зі мною.

ц * ¥

Мій план реалізуються. Все йде — краще й бажать не треба: артистів — хоч проганяй, хор виходить на славу, танцюристів аж п’ять! Аліма голубкою коло мене в’ються, а я___ та що там я ? Відомо вже …

До того ще й Ахмет став рідко показуватися. Коли-не — коли на сцену з’явиться. Навіть Ніна якось змінилася : то все лайкою дома зустрічала, а тепер завжди лагідна, приязна___

Ніни й Ахмета найдужче я боявся: Ніна, коли б довідалась, очі б мені повидирала — це факт. Та й Ахмет би так не подарував: хлопець гарячий.

Іще одне турбувало — це мої артисти: добра половина була закохана в Аліму …

— Що, як хто попередить ?.. Треба не ґавити. Настав довгожданий день вистави. Я страшенно

нервуюся : сьогодні вирішується моя доля … Нарешті й початок. Я лежу на сіні — сплю. Зінька, співаючи, збирає в лісі полуниці. Далі наша зустріч, наївні балачки, псреглядування… Підходить до того місця, де вже й обніматися. Нервово напружений … Поклав їй голову на коліна, вона, говорячи, якось зиркає мені у вічі___Очі щось говорять, але що — не зрозумію … Ні, брешу: раз глянула глибоко — глибоко … Але тільки один раз, і я не впевнився, чи то вона

граючи, чи насправді___Потім злегенька обіймаю її

і раптом___вона виривається й тікає.

— Тю, біс тебе бери! Та це ж по п’єсі так. Бтло б цього не писати… Ех !..

Завіса. Грім оплесків: “Біс, біс!..”. Знову набігли шанувателі. Знову хвалять — вихваляють, але мені не до того:

— І якого я біса не вставив там цілування ?.. Так гарно йшло і на тобі!..

Дія друга. Спершу співи, танці. Далі наша сценка з З’нькою на перелазі. Наближалося головне місце:

— От сяду, обійму, далі так ніжно й жагуче поцілую. .. Цей поцілунок буде відповіддю на її таємницю.

Сіли, говоримо… Потрошку присуваюсь, присуваюсь, беру її за руку. Рука гака тепла — тепла, аж гаряча… І Аліма гаряча. 1 тільки — но я обняв її, притис до себе, як щось загуркотіло і почулися оплески…

— Хто спустив завісу ?.. Рано ж, чорти!

— Мені суфлер сказав … Знак подав.

— Щоб вас чорти спускали… Миколо, навіщо ж це похоже ?..

— А хіба що ? Ви я” скінчили говорити…

— Кінчили, кінчили___А цілувалися ?

— €)рунда … Можна й без поцілунку …

— Можна, можна… Я режисер, я сам автор… Хто більше знає ?!.

Другого дня знову вистава. Заклявся ставити, доки поставлю на своєму. Скоро й початок. Бігаю, нервуюся, а вона… Зиркнув у дірочку в декорації:

— Чортів суфлер! Про віщо він з нею щебече?.. Залізли в куток, сміються, я”артують.

— Що — о, невже за руки взялися ?.. їй — богу, взялися___

Вибіг на сцену, дав дзвоника.

— Ще я{ рано, куди ?..

— Не ваше діло… Суфлірувати сідай ти, Йване. Миколо, геть к бісу зі сцени!

— А це чому ?..

— Чому, чому ? Згадай вчорашню.. • Назаре, ставай на завісу — та гляди мені!..

— Знаю, знаю — щоб після поцілунку…

Знову голова в неї на колінах, знову вогники блискають в очах, а далі…

Ех, хороше, братці, отак працювати!.. Всім клубним режисерам так робити раджу: знайдіть собі Аліму чи там Ліду, Ніну, Сіму — робота буде.

* * *

Прийшов якось Ахмет хмурий — хмурий …

— Чого ти ?

— Розвод хочу взяти.. .

— Як, чому?

— Не хочу так далі жити. Або зі мною, або к чортам…

Полізли, полізли по мені мурашки:

— От тобі й на! Чи не взнав часом ?..

— На от, читай.— Витяг якогось листочка, кинув мені.

“Люба Наталочко…— Писав літун Енського авіо-загону,—чому ж Ви нічого не відповідаєте? З двох листів, що я послав, Вам усе зрозуміло___”

— А от другий, от третій, четвертий, п’ятий… Навіщо це схоже ? ..

Відлягло трохи в мене від серця:

— А тобі що до цього ? Хай собі пишуть! Вона ж не ховає цього від тебе?

— Сама віддала.

і — От — от, чого ж тобі ?

— Як чого ?.. Я не хочу, щоб їй писали.

— А вона винна в цьому ?.. На мій погляд, Аня чесна женщина… Вона не проміняю тебе на якогось там харпака…

Увечері взнаю, що Аліма живе в подруги. Пішов туди.

— Алімо, що з тобою?

— Не зви мене так.

— Чому?

— Не хочу, зви Анею.

— Ну, добре… Так що з тобою ?

— Нічого такого … Завтра виїжджаю до Маріуполя.

— Ти серйозно ?.. чого ?

— А що мені лишаються робити ?.. Коли потрібна буду — викличе.

— Хто, Ахмет?

— Та вже я” не який біс … Закрутилося, завертілося в мене в голові:

— Як, Аліма поїде, Аліми не буде?.. Ні-ні-ні — Цього не може бути! Треба щось робити. Але що ?.. Одружитися ? Так Ніна, дитина …

Хапаю її за руку, тисну до грудей:

— Ні, Аню, ти мусиш зостатися… Це ж для мене ніж у серце… Ти ж для мене все…

— Чудак! —глянула у вічі тепло — тепло.— Ну як же бути?

— Поки — що тут житимеш, а далі… Далі я на все піду, на все згоден…

— На що, наприклад ?..

— На що ? .. Все пошлю до чорта … Візьму розвод з Ніною___

Притис міцно її до себе—боявся, ніби хто забере. Вона притулилася, як кішечка, і ніжно гладила мою

РУКУ:

— ерунда, голубе, єрунда…

Чому? — Запитався так, ніби сердився. Стиснув пальці^їй, що вона аж крикнула від болю.

— Ну й чудний же ти який! Чи чудний, чи дурний ___Ти ж уже не маленький і мусиш розуміти.

Окрім цього…

— Що “окрім цього”? ..

— 6; причина, що звязує мене з Ахметом …

— Що-о?!.

— Уже чотири місяці___

В мені все похололо й осунулося : виходить — міняв так на так…

Пройшла хвилина, друга…

— Ну, іди собі… Коли їхатиму, прийдеш попрощатися, іди…

Всім єством прилипла до мене, обдала гарячим подихом, прикипіла солонуватими від сліз губами до моїх уст___

Прийшов додому як розбитий. Ніни не було — десь

пішла. Ліг на ліжку, увіткнувся головою в подушку___

Ро^м понеслися думки, одна за одною, одна сіріша

другої___Далі схоплююся з ліжка, сідаю до стол}’,

починаю писати : “Слухай, голубочко! Ну як же бути ?

Ц не можу без тебе зостатися. З тобою вкупі поїде міря радість, моя любов, мов все — все… Без тебе — я Ьух-А, мертва дровиняка, що ні нащо не здатна…”

4— А далі що?.. Далі — тпру… А цікаво, як буде при еоціялізмі? Невже й тоді мої нащадки будуть в отакому тупику?.. Ні-ні, тоді — раз, раз і готово. Бідна моя голова — чому я родився не при соціалізмі ?..

Маленька павза, пишу далі:

“Ні, ти мусиш бути моєю. У мене теж така історія … Власно не в мене, а в Ніни. Але що з того ? Ми мусимо піти на всілякі жертви. Без жертов щастя в світі не буває. Твоя дитина буде моєю дитиною …”

— Стрівай… А хто ж буде батьком моєї дитини ?.. Ні, це не терпить ніякої критики —

Порвав листа, почав нового:

“В крайньому разі можна на посаду влаштуватися, я буду допомагати. І більшого нам не треба. Хай живе вільна любов!..”

— Ні, це теж не чесно… Не чесно й соромно: збігатися день по закутках, ховатися, завжди бути обережним … А втім : що таке чесність ? .. С;рунда! Всі так роблять — чому мені не можна ?..

Уже в жар почало мене кидати, холодний піт на чолі виступив. Пишу далі:

(Взагалі треба вийти якось з цього зачарованого кола. Треба обговорити детальніше — моя”е, що й вигадаємо” …

— Та де ж я можу й так їй сказати? Навіщо я; писати ?..

Порвав лисга на дрібненькі шматочки, ліг знову на ліжко…

Прийшла Ніна. Кинулась до мене, обіймаю, цілую-] така мила — мила …

— А я оце в Люсі була. Ми що — вечора з нею гуляюмо…

— Гуляй, гуляй,— думаю,-— баба з воза — кобилі легше…

¥ * ¥

Кажуть: без контрастів життя було б нецікаве. Правильно. Контрасти ю й будуть… Ради контрасту, мабуть, і Ахмет з Алімою знову зійшлися. А мені що ?.. Розвязалося мою болюче питання. І без соці-ялізму обійшлося: гуляюмо собі помаленьку, репети-руюмо… І люди, і ми задоволені.

… .-Гуляюмо. А ніч така гарна, така гарна… Аліма прилипла збоку і воркоче, воркоче…

— Ну, куди підемо ? А мені все рівно …

— Ахмет дома?

— Ні, десь на конференції.

— Так підемо в Нанаювський

— Тільки нелюдними вулицями, щоб з ким не зустрітися …

Одна в личка, друга, третя… Скоро й Панаюв-ський… Враз із — за рогу налітаюмо на другу парочку… Налетіли й стали. Стали й мовчимо. Мовчимо й ди-

‘ Сад > Казані.

вимося… А вони на нас дивляться. Мовчать і дивляться …

— Ну, що ж, здрастуйте!

— Здоров, іпташ, здоров…— простягає руку.

— Так і ви ж здоровкайтесь,— це я до наших компаньйонок, а вони в розтіч і тікати.

— Е, ні-ні, стійте, голубоньки! Ахмет, переймай. Половили, позводили до купи, стоїмо…

— Ну, що ж далі робити будемо ? Ніно, Алімо… А вони в хусточки кутаються, хникають … Плачуть

чи регочуть.

— Так отакий ти, голубе… Не ждав!

— Ніколи іі я не надіявся …

— Як же так?

— Та як бачиш …

Постояли, помовчали і пішли вздовж по вулиці. Ми з Ахметом з боків, а половини посередині. Смітно було й ніяково. Смішно й соромно …

— Ну й Ахмет, ну й Ніна!.. Не дали в кашу наплювать.

Зайшли в ресторан. Замовили дюжину. Я:

— Так за чиє здоров’я ?

— Ний за своє, а потім побачимо. Випили, закусили.

— Н}, товариші, так мінятися, чи що, будемо?

— Як?!

— Так на так… Ти береш Ніну, а я беру… Дівчата з місць — ми посадили.

— Згода, Ахмете?

— Та як же ?.. Аня, той …

— І Ніна, той___

— Що “той” ?

— Та той… Так на так виходить. Тільки й ріж-ниці: в тебе буде українченя, а в мене — татарченя ___

Останню зусилля — і дівчата в двері й на вулицю… Ми з Ахметом ще сидимо й мовчки допиваймо дюжину …

Харків Зима 1926/27 року

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!