Марченко Валерій. Листи до матері з неволі

2455

Ця книга дуже схвильовує. Гірка книга журналіста, який мав нещастя народитися у тоталітарній державі. І померти в ній…

Я любив Валерія. Він та Іван Світличний — ближчих не було у мене друзів у таборах. І вже не буде ніколи.

У цій книзі — самий Валерій. Щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтелігент, любляча життя молода людина. Щасливий і гордий.

Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос “на волі”. Його штампували з громадських трибун тавром “відступника і буржуазного націоналіста”, а він — у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише — кращий.

Він помер. Страшною смертю радянського зека, навіть у передагонійному стані змушеного виконувати обов’язкову “норму виробітку продукції”.

Це книга — про всіх нас. Про тих, що сиділи, що садили, про тих, які спостерігали, стоячи осторонь. Адже ми всі пов’язані одним ланцюгом. І однією провиною. А суддя наш — один лише Бог.

Семен Ґлузман

ISBN 5-7707-5837-6

© Фундація ім. О.Ольжича

Валентин Розум*

ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ**

За всю історію свого розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер. Ніби якийсь величезний вал, що довго збирав намул брехливості, підлості й жадоби, вхопив і в одну мить вихлюпнув оте все на колись чисте плесо нашої культури. Ані за часу утисків польського панування, ані за доби московських указів “не было, нет и быть не может”, ані в криваву годину сталінських репресій, терору дефензиви та сігуразних, не бачив народ України стільки продажних митців, як то настало в 70-ті роки XX століття. Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера чи то пак “будівника звитяжного сьогодення”. Кілька тем, щосили обсмоктуваних людьми від національної культури, визначають тепер її обличчя: українська Ленініана. Жовтнева революція. Велика Вітчизняна війна, людина праці і, нарешті, наріжний камінь публіцистики —викриття й засудження українського націоналізму. Як на неупередженого, се вже й розмаїття. А партійні ідеологи прямо стверджують, що українська культура досягла нечуваного розвитку. Однак, чому такий понуро-одпоманітний тон матеріалів, поміщених у нашій пресі, звідки ця надокучлива казенність радіо, виснажлива сухість телебачення, отруйлива медвяність белетристичних писань. Здавалося б, коли вилучено з обігу надшкідливі книжки В.Винниченка, М.Хвильового, заборонено історичні видання М.Грушевського, Д.Яворницького. М.Крип’якевича. не згадуються помилкові твори Івана Франка. Лесі Українки, здійснено старанну чистку українського музичного й образотворчого мистецтва, витято під корінь небезпечне коріння крамоли, — мусить настати жаданий час духовного супокою, що сприятиме буянню комуністичної культури. Але насправді без упину розвивається її гіпертрофована, хвороблива галузка — партійна література і мистецтво.

Псевдонім В. Марченка.

Ця стаття інкримінувалася на суді (25-27грудня 1973р.) як злочин перед радянською владою.

Звернемося тепер до кращих із кращих, хто витворює один із різновидів “великої та чистої” — літературу.

Спершу слід пригадати, що ж таке література і які вимоги ставлять до неї класики. “Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути однакові. Вона громадить і описує факти буденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила —заразом аналізує їх і робить із них виводи, — се її науковий реалізм: вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам’єтностей людських), і старається будити охоту й силу в читачах до усунення тих хиб, се її поступова тенденція”. Отже, література за Ів.Франком має вказувати хиби суспільного устрою. Звісно, коли її створюють люди принципові. Ну, а позаяк “КПРС — розум, честь і совість нашої епохи”, то само собою зрозуміло, що у всіх, хто пише за її вказівкою, принциповість виважувати просто смішно. Щоправда, в декого може виникнути питання, а як же діяти, коли ото “візерунок цнот” зненацька припуститься помилки. Так, скажімо, як у 1933 році, коли від голоду вимерло дев’ять мільйонів українців. На це у партії є стереотипна відповідь: “То був культ”. Але ж письменники, що не злякались обструкції й указували на потворні, антигуманні форми тодішнього керівництва країною, загинули саме від власної принциповості. Хто ж не помічав помилок, лишився живий і неушкоджений. принциповість проти принциповості. Отже, тут і дитині ясно, що задля святих ідеалів та прекрасного майбуття така жахлива офіра народові не потрібна, вона конче необхідна його ворогам, його гнобителям. Одначе на Україні й досі не розкривають страшної правди, її весь час намагаються приховати від мас. В офіційних документах ХХ з’їзду КПРС тяжкий злочин скваліфіковано як “перегини під час проведення колективізації на селі”… і по всьому! До цієї теми торкатися зараз взагалі не вільно, як, зрештою, і культу особи, і причини поразок у перші роки Великої Вітчизняної війни, як і висвітлення багатьох боків нашої “щасливої” дійсності. При уважному погляді на культурне життя Радянської України можна зробити висновок, що письменникам цілком заборонено змальовувати й викривати суспільні недоліки, —тобто вибито основну підвалину літератури, геть чисто перекреслено її “поступову тенденцію”. За подібних умов, як сказав колись М.Ломоносов, “муза перетворюється на таку дівку, котру повсігди зґвалтувать можливо”.

Для розуміння тих завдань, що їх ставить КПРС перед митцями слова, треба звернутись до матеріалів YI Харківського пленуму СПУ. Один з ярих проповідників комуністичної ортодоксії Василь Козаченко виголосив на ньому доповідь “Будівник комунізму — герой сучасної літератури”. В цьому чинникові для натхнення наголошено, що “мужня постать робітника й колгоспника в праці, в духовному злеті, в боротьбі За комунізм має бути в першу чергу провідним героєм творів”. Комусь може спасти на думку — що ж тут лихого, коли головним об’єктом літературного дослідження стає трудівник. Чого ж вам хочеться—ледаря, неробу? І народна мораль, і чималий набуток творів класики (“Робінзон Крузо” Данієля Дефо, “Утопія” Томаса Мора, казки й поеми Івана Франка) всіляко прославляють працю, заохочують людей чинити добро. знаходити втіху в трудовому процесі. Але ж ті заклики вимагають праці лише одного гатунку — Вільної. Тобто не рабського труду уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві й розпусті, а розкріпаченого творення задля задоволення власних потреб, задля поступу всієї людськості. Антигуманна суть вимоги, поставленої на пленумі, очевидна для кожної тверезомислячої людини. Її не помічають лише догматики, або ті, хто свідомо став на бік гнобителів і “щиро вірить” у світле майбутнє. Особливу запопадливість в оспівуванні визначених партією тем виявили старі, ще сталінського гарту, письменницькі кадри. Нагнибіди, Козаченки та Збанацькі не підводять. Довір’я ж можновладних виявляється у формі грошової винагороди, наданні посад, а також у прикликанні до “кращих із кращих” спроституйованої матінки слави. Твори цих лауреатів Шевченківської премії повсюдно друкують, перекладають на мови братніх республік і соціалістичних країн, роблять враження (для нас. вісно) цілком заслуженого визначення.

Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку “На полі битви”. Окрім поезій “наснажених пафосом комуністичного будівництва”, в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ “Риси рідного обличчя”. Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся “невичерпного джерела славної Ленінської теми”. І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не спромозі уявити “всесвіту” і “взагалі життя”. Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся і погомонів із дружиною моряка —балтійця і як по розмові класово прозріла жінка негайно дала наказ своєму мужу: “Ведіть ви панів всіх до грізного суду”. В поезії “Зустріч у Горках” автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провідця:

Чом у кожній хатині Чи батько, чи мати Із газет вирізають Знайомий портрет? Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється

в Горках. Але пильні очі “у світі найстарішого більшовика” помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри, бо:

Чи може людина зловити

Птицю з хлібом і сіллю

Під темним крилом ? Проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: “може, може”. Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, “не спочивши”, беруться за ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі із своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе, мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує:

Все буде так, як їм наснилося,

Тим першим ленінцям давно. Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум’яним закликом:

Вбирайте ж риси незабутні

В свої серця, товариші.

Ми з ним незмінні

Над віками Зійшов, як сонце, наш Ілліч. У пам’яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета. І прикметно те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали. Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценсіями на кшталт: “Шануйте здобуте трудом поколінь”, “для мене тільки те моє, що я віддав народу”, “не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти” він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє “Перше кохання”. Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: “Перше кохання, перше горіння в кожного в серці ти є…” Потім, наче крізь сон. пригадує радість перших зустрічей, “ночі безсонні, ранки в росі голубі”. Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, “широко мріяв, вірив у силу” словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно:

Працею юності створене диво

Перше кохання моє. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають се і в людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч.

Говорити про поезії, де М.Нагнибіда зачіпає тему війни, значить діткнутися невигойної поетової рани. У них можна часто спостерегти згадки про фронтових друзів, битви з ворогом, радість довгосподіваної перемоги. Та ніде правди діти, поет народу, що втратив на війні мільйони своїх синів і дочок, має право на подібну тенденційність. І хіба не кощунство дорікати за це людині, яка самовіддано боролася проти фашизму. Такі міркування були б цілком слушні за умови, якби плодами величезних офір українського народу в боротьбі з гітлерівською навалою не скористалися наші вороги. А от у нашого поета безугавне нагадування про воєнне лихоліття стає водою на млин теперішніх гнобителів України. Як людина ортодоксальна М.Нагнибіда не помічає та й не хоче помітити підневільного стану своєї Батьківщини. Через те він із чистою совістю виписує вірші, в яких люто проклинає фашистську орду, закликає берегти в пам’яті тих, хто не повернувся живий додому (“Юнакам сорок першого”, “Тост за святковим столом”, “Фронтова пісня”), чи просто напоумляє радянських людей, що за океаном є вороги—агресори і що треба за ними пильнувати, скільки стане очей (“Розмова з юнаком”).

Цікаво простежити за темою “дружби народів”, що посідає у збірці значне місце. У галасливому вірші “Брати мої, люди” автор інтимно зізнається, що він закоханий у московські ялини, ліси Білорусі, сивий Ельбрус, Ала-Тау й Дунай. Ну й чого ж, коли людині справді подобається? Єдине, що викликає невеличкий сумнів, то це перерахування географічних назв, розміщених у протилежних кінцях неділимої Росії. Хоча й тут можна легко заспокоїти себе думкою, що автор кохається в туризмі. Проте, взявши книжку П.Шелеста, “вірного ленінця, який користується авторитетом в партії і народі” (про це пише “Літературна Україна”, № 34 за 1971 рік), “Україно наша Радянська”, подибуємо аналогічну картину: “Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: “Моя Україна”, “наша Україна”. Але водночас ми кажемо: “наша Росія, Білорусія. Грузія, Латвія, всі союзні республіки”. А коли потягти за вервечку далі, то виявиться, що цей вогонь імперіалістичної любові роздмухується зі старого московського міха. Бо генсек Брежнєв наголошує на тому, що “будівництво комунізму в нашій багатонаціональній країні передбачає послідовне проведення лінії на всебічне зближення націй”. Наведені вище цитати тільки зайвий раз підтверджують “неофіціальність” поетових думок. Звісно, і в Шекспіра всі сюжети були запозичені, та й взагалі, хто має право вказувати митцеві, що і як відображати. Але як писав колись В.Воровський: “Письменство, як і кохання, повинно спиратися на щире почуття, на внутрішню потребу… всякі міркування про блага, чужі письменництву як такому, є такою ж проституцією, як і продажне кохання”.

Отже, перед нами — частина доробки поета вочевидь ворожого народові, проте відзначеного вищою літературною премією Радянської України. За свою “переконаність та відданість” Микола Нагнибіда одержує сповна. Але чого вартий той літературний мотлох, та сповнена безглуздям писанина насправді? Хіба може знати він, який ціле життя “сплетал панегирик со лжей”, істинну ціну власній творчості? Пишучи манірні рядки:

Верни мені прожите марно, Всевладний часе, поверни. Безплідний день, пусту годину Верни мені — —мої ж вони!

поет навіть і не підозрював, наскільки близько перебував цього разу до істини. Єдине, в чому він помилився — це у вимірах. Марними в нього були не година й не доба, а значно більше. Марним і безплідним було його життя.

Коли розкрити книжку Василя Козаченка “Біла пляма”, то впадає в око, що її видруковано у видавництві “Веселка”. І це не випадковість. Один із реакційніших письменників Радянської України, цей діяч писав свою повість для дітей не без дальньої мети. Адже саме у свідомості школярів закладаються основні підвалини людського світогляду. Дорослий, спираючись на завчені змалку моральні приписи, будує взаємини із навколишньою дійсністю (сюди входить — ставлення до праці, оточення людського, політичної системи країни тощо). Чудово усвідомлюють важливість такого впливового фактора, як література, на формування світогляду дитини й у верхах. У своєму виступі на VI з’їзді письменників П.Шелест декларує: “Мало, дуже мало у нас творів для дітей та юнацтва, які б розкривали підростаючому поколінню світ прекрасного і героїчного, виховували на революційних, бойових і трудових традиціях”. Додаткових коментарів ці слова не потребують.

Головний герой повісті “Біла пляма” капітан Олександр Сапожников. Він очолює групу радянських парашутистів, що через похибку потрапляє до незнайомого району, позначеного на штабній карті білою плямою. Ставлячи своїх героїв у надскладні умови, автор демонструє читачеві не лише героїзм та виняткову витримку кадрових, він намагається розкрити і вмотивувати чинники радянського патріотизму людей, котрі залишилися на окупованій території. Про особисте життя командира ми знаємо мало. Він родом із Курщини, за час війни його декілька разів перекидали на фронт, але щоразу сміливий капітан повертався, виконавши завдання. Ім’я персонажа Олександр Сапожников “Можна Сашко Чоботаренко теж” — либонь творча знахідка письменника. В такий спосіб легко виводиться концепція про безболісність зміни українського прізвища на російське і навпаки. Думку про необхідність толерантного ставлення до російських прізвищ підкреслено й у родоводі Семена Лутакова, пращур котрого, приплентавши з голодних російських степів, одружився з “якоюсь Шульгівною”. Варяг прудко засвоїв мову аборигенів, а вже діти його й не згадували про свою прабатьківщину. Неважко після цього зробити висновок, що росіяни, які приїздять зараз на нашу землю, по одруженню з українськими дівчатами також хутко стануть найсправжніми “хахлами”.

Після стрибка з літака іспит на мужність першому довелося складати командирові. Як і годиться радянському керівникові. О.Сапожников вийшов з тої перевірки з честю. Само собою зрозуміло, перемогти труднощі йому допомагали прості люди, в чиїх душах палахкотіло почуття радянського патріотизму. Ось перша зустріч із селянами на окупованій території. Недовірою повняться очі в Микити та його бабці: “Раптом це не парашутист, а провокатор?” Але в серці старої радянської патріотки ворухнулась якась струна, і вона враз проймається довірою до незнайомого парашутиста. Бабця напоумляє онука відвести бійця куди слід. У правдивості його слів стареньку переконало й таємне посвідчення, яке призначалося спершу голові партизанського з’єднання та, зважаючи на винятковість ситуації, було показане розвідником у сільській хаті. Випадок, цілком можливий у житті, зовсім без снаги змальований у творі. Не рятують становища й патетичні роздуми капітана про покликання захисника Вітчизни та уособлення у старій жінці рис матері, тобто найсвятішого, чим він жив весь час; розтлумачуючи читачам сенс учинків свого героя, автор вказує, що той переживав велике потрясіння і бабусин вияв довіри став для Сапожникова актом визнання його визвольної місії. Письменник щосили пнеться натягти на копил своєї концепції (єдності Радянської влади і народу) вчинки селянки. Але ті потуги тільки ще раз демонструють його художню безпорадність. Колись Герцен сказав, що Україна приєдналася до Росії не з любові до неї, а з нелюбові до Польщі. Вчинки старої та її співвітчизників зумовлював, передусім, бузувірський гніт з боку фашистських поневолювачів. І саме тому радянському офіцерові (представникові меншого зла — адже в пам’яті людей були свіжі, ще не вивітрилися картини сталінської “демократії”) — відкрилося серце селянки, і вона зважилась провести його до партизанів. Бо тільки тому, що народ України стояв перед загрозою тотального винищення, ним було сприйнято толерантно прихід Червоної Армії і відновлення на своїх землях Радянської влади.

Надуманість і малопереконливість ситуацій у творі збільшується від сторінки до сторінки. Ось капітан полишає бабу з Микитою і потрапляє до дядька Панька. Цей небалакучий чоловік — досвідчений підривник, бо “складалося таке враження, що до мене (капітана Сапожникова — В.М.) тут уже хтось був і , певне, не один”. Без зайвих слів Панько переховує парашутиста, щоб потім переправити до “собаки з собак” старости Макогона, який теж виявився підпільником. Таким чином, під час рейду по степах України вкупі з героєм повісті переконуєшся, що німцям чинила опір мало не кожна хата.

“Стервом” називає дівчина Оксана забитого гітлерівського солдата, коли Сапожников переховувався в коноплях. Про хлопців та дівчат, що слухають Москву, розповідає Микита. В дядька Панька — багато своїх людей. Далі — законспірований староста Макогон, викладач інституту Віталій Віталійович, якого не зломили труднощі перших років війни (арешт підпільного райкому, фашистський терор) і який зумів зорганізувати навколо себе загін народних месників. Єдине, чого бракує партизанам, так це — вказівок із центру. Тут знову майже голе гасло: “Маси без партійного керівництва — безпорадні!” Колись Леся Українка в листі до свого дядька М.Драгоманова зауважила: “Коли… тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний”. Не тріщать. а стогнуть і лунко рвуться ланцюги тенденційності та ілюстративності, що ними обплітає своє творіння Василь Козаченко.

Всі учасники нічного стрибка потрапляють до партизанів і людей, так або інакше пов’язаних з ними. На одній із партизанських баз захоплюють у полон Левка Невкипілого. Парфеня Замкового рятують троє піонерів, а мати одного з них — член підпільної групи. Семен Лутаков, виявивши, що приземлився поблизу свого села, заходить до рідної хати. Стара ненька миттю збагнула, звідки прибув син, і покликала його дядька Романа — керівника Терногородського підпілля. Ну, а Настя Невінчана впала мало не на руки Яринці Малиновській, активній учасниці руху опору. Не випадково й те, що жоден із персонажів не гине під час цієї операції. Район білої плями, тимчасово окупованої німцями землі, виявився незгасним вогнищем борні проти загарбників. Вчасно прибуле керівництво на чолі з капітаном Сапожниковим надало “стихійній” партизанській боротьбі міцності й згуртованості. Парашутисти ж “повністю і своєчасно виконали завдання командування і через сім місяців повернулися до своєї частини”. Плекаючи в юних читачів почуття радянського патріотизму, автор на перших та останніх сторінках книги наголошує на тому, що “порох нам і сьогодні слід тримати сухим!”. І це не просто фраза. Повсякчас роздмухувана пропагандою думка про загрозу з боку капіталістичного заходу знаходить своє місце у повісті. Навіщо ж це потрібно авторові й тим, хто стоїть за його спиною? Робиться це зумисне для того, щоб відволікти увагу мас від труднощів внутрішнього життя країни, а також утримати в стані боязні перед можливою війною. Для партійних неофеодалів завжди будуть до речі герої, котрі без особливих роздумувань падатимуть на дзоти, кидатимуться з фанатами під танки, скеровуватимуть охоплені полум’ям літаки на ворожі автоколони. Тому-от Василь Козаченко й пише: “Та… коли вже що… тоді наша дочка, як і ми колись, наказів не ждатиме!” Отже, як і в першому випадку, знову веління письменникової совісті збігаються із вказівками партії. Свого часу Арістотель дав формулу художньої творчості як здатності обміркованого чи свідомого втілення істинного, при ототожненні істини й краси. А от у повісті “Біла пляма” такої єдності, як її не шукай, не знайдеш. Навіть за тої кількості патріотизму, виявленого українцями під час війни, перенасиченість масовою ура-героїкою занадто помітна. 1 саме тому створити реалістичну картину визволення українського народу Козаченкові не пощастило. Вийшов натомість блідо забарвлений художніми засобами ілюстрований матеріал до псевдоісторичної “Истории Великой Отечественной”. Ми розглянули твори лише двох із досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького) з’являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний. Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців “чесно” заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім “десяти тисячам”, які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень. Звернувшись до літературного доробку М.Нагнибіди та В. Козаченка, ми керувалися аж ніяк не художнім рівнем їхньої продукції, бо краще від лауреатів пишуть багато молодих панегіристів, а передусім комплексом ідей, котрі популяризуються в їхніх книжках. Виставлені для громадськості як останнє слово української літератури, ці твори повсякчас чинять свою брудну справу. Але правди, скільки її не глуши, не приховаєш. Не можна затулити параваном високої ідейності продажність і заробітчанство митця, як не заховати словесною мозаїкою антигуманної суті твору. І як по лютій студеній зимі настає буйна, тепла весна, так на зміну пісні “торжествующей свиньи” в нашу літературу прийде повнокров’я творчості її щирих майстрів. 1 тоді всьому світові явиться приховане доти по криївках джерело справжньої літератури, на яку лише й заслуговує великий народ України.

1972р., Київ

Валентин Розум

КИЇВСЬКИЙ ДІАЛОГ*

— Куди ти йдеш, лелеко ?

— З тобою.

— А що їстимеш ?

— Тебе.

(Східна притча)

“Моя мова, мій народ, моя батьківщина” — я завжди повторюю ці слова своїм учням, коли розповідаю про Тараса Шевченка. Прищеплюючи дітям почуття патріотизму, плекаю в них шану і повагу до того, що нині у нас всіляко замовчується та переслідується. Я, за висловом мого приятеля, “несу крамолу. Сію зерна антирадянщини”. І це все через незбагненну інколи й мені самому любов до України. Скептично всміхається Алік. Для нього мої переконання не що інше, як просто примха, вигадка експансивного інтелектуаліста. Він, як і я, виріс у Києві. Ми разом бігали на Дніпро по рибу, гралися у війну, ходили до школи. Та відколи я вступив до вузу, наші взаємини змінилися. Я став українофілом, він же ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він називав це “насадженням”), зрештою, за самостійність. Алік вчився в політехнічному інституті. Був завжди далекий не те що від самвидаву та заборонених книжок (Єфремов, Грушевський, Донцов, Хвильовий), але і в цілому від української літератури. Ще в школі, відчувши відраз до примітивних писань Тичини, Рильського, Малишка, які в підручниках кваліфікувалися як шедеври національного письменства, він прийшов до висновку, що його рідна література стоїть на найнижчих щаблях розвитку. Через те з легкістю відмовився спершу від літератури свого народу, а відтак рідної культури, і став потім захоплюватися всім російським. За моєї пам’яті, цьому ренегатству сприяло все, що оточувало нас в Києві. І кіно, і театр, і пісні. Алік — продукт системи. І наша суперечка відбиває ті роздуми, що чимраз більше починають хвилювати молодь України, молодь мого міста зокрема.

— Послухай, друже. Що ти прагнеш змінити? Твоя земля вже понад триста років приєднана до Росії. Її, як повію, мацали й ґвалтували австрійці, поляки, угорці, румуни. Одне слово, всі хто хотів. Українці — нація слаборозвинена, що тут вдієш. Тому їй потрібен надійний захисник, коли хочеш, опікун. Я, особисто, за Росію. Адже ти добре знаєш, що цих два народи близькі, як жодні інші на світі.

* Ця стаття також інкримінувалася на суді (25-27 грудня 1973 р.) як злочин перед радянською владою.

— Але ж ти забуваєш, що ця близькість стає загрозливою для меншого з них. Українці можуть загинути як культурна цілісність саме ось від таких братніх обіймів. Коли мова заходить про міжнародні стосунки, мені завжди спадають на думку слова німецького філософа Фіхте: “Кожна нація прагне поширити свої ідеї та їй властиві цінності до крайніх, можливих для неї меж, бажає настільки, наскільки це в її силах, увібрати в себе все людство”. Для мене взаємини між Росією та Україною, коли більший прагне поглинути меншого, — яскрава ілюстрація до вищенаведеного твердження.

— А от я гадаю, що питання з денаціоналізацією не стоїть так гостро. Алік збивається на стезю демагогії. Починає доводити, що йдеться

ж бо не про тотальне винищення української, чи там грузинської, казахської культур. Націям, які входять до Союзу Радянських Соціалістичних Республік, надаються всі можливості для розвитку. Бідолашний технократ, він навіть не знає, що подібна суперечка велася вже понад п’ятдесят років тому. Роза Люксембург, глузуючи з “права” націй на відокремлення, казала, що воно нагадує їй право людей їсти на золотому посуді.

Алік продовжує свої розумування про свободу розвитку національних культур, про усвідомлення багатьма необхідності влитися в єдину сім’ю. Він не підозрює, що говорить уже передовицями “Правды”. Я тільки встигаю вставити репліку з цього приводу, як він обурюється.

— Чому ти хочеш зобразити когось дурнішим від себе? Зауважую, що говорити, як написано в органі ЦК КПРС, — ще не

завжди бути дурнем і падлюкою. Але коли людина боїться, що її ловлять на повторенні чужих думок, тоді шеляга не варта ідея, яку вона обстоює.

— Тобі хочеться змалювати справу так, ніби злиття націй процес природний, в усякому разі, не страшний, —починаю свої філіппіки я.

— Але ж звідки бралася сила в українців, коли вони повставали на визвольну війну з Польщею? Чому італійці, гарібальдійці повставали проти поневолення Австрією? Де, зрештою, бралася мужність у поляків після трьох переділів України між Росією, Австрією та Прусією бачити її незалежною? І не зважати на нашіптування сусідів про історичну приреченість польської державності.

— Але ж то були зовсім інші часи. Одна річ, коли йдеться про суспільства феодальне та буржуазне, й зовсім інша, коли ми говоримо про соціалістичне.

— Отже, по-твоєму, задля комунізму можна жертвувати культурою народу?

— Ти докопуєшся до прямої відповіді. Справді, такий висновок напрошується сам собою. Нагадую тобі місце з програми КПРС, де йдеться про наше майбутнє: “Комунізм — це високоорганізоване суспільство вільних і свідомих трудівників, в якому утвердиться суспільне самоврядування, праця стане для всіх життєвою потребою, усвідомленою необхідністю, здібності кожного будуть застосовуватися з найбільшою користю для народу”.

— Пожертвувати своїми культурами в ім’я комунізму доведеться не лише українцям, але й усім іншим народам та народностям СРСР, крім росіян. А їх, якщо пригадаєш, понад 100. Отже, на “олтарі братства” буде справжня бійня з ягнят — культур малих народів. Гинутиме тьма неперехідних цінностей задля чужого й далекого кумира. Дозволь тоді запитати словами героя роману Достоєвського: “Чи можна будувати людське щастя на крові безвинно забитого маляти?” А в даному випадку мають зникнути надбання народів, які започатковували світову цивілізацію (вірмени), золота доба історії чиїх припадає (грузини, узбеки) на час, коли на місці російської столиці були непролазні хащі й трясовини. Навряд чи можна надання пальми першості росіянам визнати за соломонове рішення. Виходячи зі звичайнісінької доцільності, для комуністичного суспільства зберігати треба було б одну з найдревніших культур, що пройшла випробування часом. А коли глянути на справу з боку практичного, тоді всі переваги на боці мільярду китайців: і комуністи, і культурні, і навіть порох винайшли. Де вже за ними вгнатися “немытой России”. Натомість — вона у виграші. Пам’ятаєш, в усі мови увійшло російське слово “спутник”, хоча в космонавтиці, як у жодній з наук, доклади своєї праці українці, це передусім Кибальчич. Ціолковський власноручно писав у біографії, що він українець, і так само — Корольов. Ім’я Кондратюка викарбувано на вимпелі, покладеному американцями на Місяці.

— Мені здається, що в тобі зараз говорить націоналістична чванькуватість.

— Авжеж, коли в музеї Шевченка перекладачка з “Інтуристу” каже болгарам, що Кобзар “великий русский поэт”, то це — вияв щирого братерства, радянського інтернаціоналізму. На зауваження про те, що віднесення Шевченка до російського письменства і його приналежність українському народові є речі далеко не тотожні, вона вибухає гнівним обуренням, звинувачує в буржуазному націоналізмі. Ця екскурсовод либонь солідарна з тобою? Бо ж дбає за єдність, а не розрізнення, прагне спокою й цілісності, а не непотрібних констатацій про національну приналежність. Річ давно відома, що нації з багатими культурними традиціями ніколи не стануть забирати і робити своїми чужих геніїв.

В жодній сучасній розвідці, статті, публікації, видрукованій в УРСР. не згадується про українське походження композитора П.Чайковського (у своїй творчості він здебільшого спирався на мелос рідного народу, а до 9 років не знав іншої мови, крім української). Падкий український патріотизм М.Глинки в останні роки життя загальновідомий. На жаль, у хвилини духовної депресії митець спалив свою оперу “Тарас Бульба”, що позбавило вітчизняну музичну культуру ще одного талановитого твору. А те. що найбільші наші маляри В.Боровиковський. Д.Левицький називаються “великими русскими портретистами”, М.Ярошенко — “великим русским художником”, виходячи з позицій сучасної радянської ідеології, повинно в мені пробуджувати почуття гордості за велику батьківщину Радянський Союз. Полишаю поза увагою українське походження І. Рєпіна, письменників Ф.Достоєвського, А.Чехова, багатьох інших, хочу тільки запитати, чи це замовчування не брутальне обкрадання нашого народу?

— Стара пісенька: ви нещасні, вас усі обкрадають. Та скажи, чому більшість із цих людей у своїх щоденниках не говорять про бажання бачити Україну самостійною? Чому Шевченко знайшов слова: “Я так її, мою Україну, люблю, що прокляну за неї Бога, за неї душу погублю”, а вони ні?

— По-перше, ми почали з того, що відзначили відсутність у радянських виданнях згадок про українське походження вищезгаданих людей. По-друге, ти дивишся на цю справу очима людини ХХ віку з її знаннями й світоглядом. Тут варто пригадати слова Леніна про те, що “кожне положення розглядати тільки (а) історично, (б) тільки в зв’язку з іншими, (в) тільки в зв’язку з конкретним досвідом історії (Ленін, т.35, с.200).

В добу Боровиковського В. й Левицького Д. про окремішність України не було мови, через те що хвиля національного піднесення давно пішла на спад, поступово згасала ( не без сприяння російського царизму!) і національна свідомість нашої інтелігенції. Ось чому цей період української культури не дав яскравих постатей. Все. власне, трималося на ентузіазмі окремих осіб. А культура це таке явище суспільного буття, котре не може існувати без матеріальної підтримки. Згадай про золоту добу Риму, що припадає на правління Октавіана. Тоді в руках меценатствуючого імператора зосередилися незліченні багатства. Тоді буйним цвітом забуяли в Римі малярство, архітектура, музика, красне письменство. І так бувало завжди. У XYПІ ст. митці з України були змушені тягтися до Петербурга. Де ще вони мали змогу здобути знання, щоб потім явити світові свій геній. На цьому моменті ловко грають сучасні оспівувачі підтримки, яку нібито надавав російський народ українському. Читаю статтю, такими зараз забито періодику республіки (“Літературна Україна” від 17 квітня 1973 р.). В ній барвисто описується, як геніям України Шевченкові й Гулаку-Артемовському допомагали росіяни. Як і всяка інша, ця бридка фальсифікація побудована на елементах вірогідності. Скажімо, загальнознаний факт, що Кобзаря викупили з кріпацтва завдяки сприянню

К. Брюлова, В.Жуковського та ще декількох росіян. Гулаку-Артемовському допоміг вийти в люди знову ж таки “геніальний російський композитор” М.Глинка. Та хіба не кощунство спекулювати цими вчинками й патетично виголошувати: “Чи могли б вони розвинути свої природні здібності, стати видатними діячами культури, коли б не подати їм щирої братерської допомоги сини російського народу?”

Не побудований на кістках українських козаків Петербург, а місто-казка. де справджуються мрії всіх змалку “чимось” скривджених геніїв. Не столиця — тюрма народів, звідки розсилалися укази, що “не было, нет и быть не может”, а справдішня школа-інтернат, де плекалися кадри “малорусской” інтелігенції. Неначе й не було політики глобальної русифікації, не обернено на кріпаків народ України, не нищено кращих синів у катівнях тої самої північної столиці.

З окремих благодіянь кількох порядних людей сучасні ідеологи тчуть ширму, за якою намагаються приховати картину великодержавної сваволі та насильства. Воістину, велика зрада схожа на відданість.

А щодо діячів літератури та мистецтва пізнішого часу, які не почували себе українцями, живучи в Росії, тут знову ж відіграв роль застій у тодішньому національному житті. Бо навряд чи тобі вдасться пригадати видатного письменника, художника чи композитора українця за походженням, які б у революційні роки нашого віку забули про свою батьківщину. Думка ширяла вільно, на піднесенні перебували всі ланки культурного життя. Недаремно 20-ті роки ХХ ст. відносять до другого українського ренесансу. Політика українізації, яка проводилася в перші роки радянської влади, сприяла тому, що навіть такий українець в четвертому коліні, як Маяковський, написав: “Разучите эту мову. Эта мова величава и проста”. Не випадкові й слова АЛуначарського “українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок на древі світової народної творчості”. А та величезна увага, з якою ставилося керівництво партії більшовиків до української справи! Адже не для краси в кабінеті Леніна зберігався тлумачний словник Б.Грінченка, твори Котляревського. Шевченка та ін. визначних письменників.

— Так ти хочеш сказати, що нинішня національна політика партії далеко не та, що була в перші роки Радянської влади?

— Зрозуміло. Крен у бік русифікації розпочався десь від 1928 p., коли було сфабриковано процес СВУ. Першими впали голови найпереконаніших патріотів, цвіт нації — Хвильовий. Єфремов та інші, а далі вже почали стинати голови підряд. Це було особливо зручно під час сталінських репресій, коли руками кадебістських “душолюбів” винищувалася тотально українська інтелігенція. Для оспівування партійних звершень залишили поетів-борзописців Тичину. Рильського плюс декілька десятків інших “майстрів пера”. Кращих же було загнано до концтаборів, а там розстріляно, замордовано або потоплено у баржах. Про останній випадок розповідав прісний нині лауреат Ленінської премії Є.Шабліовський. На баржу повантажили політв’язнів, серед яких були М.Куліш, Л.Курбас та ще багато визначних діячів української культури. Потім її відвезли від берега в океан і там, відкривши кінгстони, затопили. Так у часи Сталіна дбали про наш ренесанс. А нинішнє партійне керівництво, намагаючись утримати статус-кво, забороняє навіть згадку про культівську сваволю, про український геноцид 1933 p., коли від голоду загинуло 10 млн. душ.

— Гаразд, із критикою шовінізму за царату та перегинів часів культу можна погодитися, але що конкретного ти можеш сказати про сучасну асиміляторську політику щодо України?

— Нещодавно телеглядачів України сповістили.(що друга програма буде цілком республіканського призначення. Це, звісно, подавалося, як черговий захід піклування партії та уряду про розквіт духовного життя народу з метою урізноманітнення телепередач. Нововведення не забарилося дати себе взнаки. Адже програму другого каналу ретранслятори пересилають ледве чи на 30% території республіки. Але про таку дрібницю в пресі було замовчано. Радикальні зміни сталися негайно в змісті цієї української програми. Якщо скористатися термінологією з підручника географії, раніше на екрані наших телевізорів був клімат напівпустельний з поодинокими оазами розважальних програм. Тепер ці нечасті позаідеологічні вкраплення зникли зовсім. Натомість з екрану линуть “наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей”.

Алік — невиправний позитивіст. Тому всю провину за низьку якість передач намагається скинути на недосконалість організації.

— Винні ті. хто очолюють телестудію.

Я запитую:

— Наші партійні керівники люди недурні?

— Здебільшого, — обережно відказує Алік.

— Вони також дивляться наше телебачення?

— Авжеж.

— Дбаючи за народне благо, вони зацікавлені в його покращенні?

— Річ зрозуміла.

— То невже з усієї республіки не можна знайти доброго сценариста, режисера, оператора, редактора, щоб передача вийшла гарною?

— Вочевидь, це справа не така проста, якщо на екранах нема нічого цікавого.

Це вже явне небажання зрозуміти мене. Але я продовжую. — Тоді чому рівень передач центрального телебачення набагато вищий від нашого? Невже в Росії можна відшукати потрібних людей, а на Україні таких чортма. А якщо такі люди там є, чому ж їх не відряджають для піднесення нашого телебачення на належний рівень. Ми ж бо народи-брати. Але, вочевидь, хтось у Москві вельми зацікавлений у тому, щоб республіканська програма була нудною й нецікавою, натомість центральна — якнайкращою. Це неважко осягнути, коли пригадати передачі, що їх готувала українська телестудія для інтербачення, та й тепер дає інколи на всесоюзний екран. Ось воно, справжнє обличчя “братерської допомоги”, така вона — “інтернаціональна” “ленінська” політика Кремля.

А справи русифікаторські на республіканській студії просуваються чимдалі успішніше. Інтерв’ю стали частенько вестися російською мовою. Це переслідує дві мети: 1) зменшити кількість українського тексту; 2) підсилити в радянського трударя впевненість у тому, що люди самі обирають, якою їм мовою говорити.

Цілковита відсутність народної пісні — ще один винахід русифікаторського генію. Після чергової наради в ЦК директор республіканського телебачення Власов вказав, що “нам потрібні твори, які оспівують сучасника. Побільше пісень радянських авторів”.

Концерти народної пісні було кваліфіковано, як “захоплення старовиною, відвернення уваги громадськості від нашого сьогодення”. Відтоді з блакитного екрану зникли старовинні українські пісні, давно немає іскрометних танців.

У зв’язку з цим пригадай концерти-огляди талантів з областей, що проходили в Києві минулого року. Ось приблизна програма такого концерту-звіту. Його розпочинає щось панегіричне — кантата або уроча увертюра, присвячена партії, Ленінові (українською мовою). Далі — сюїта на тракторну чи шахтарську тему, військово-патріотична пісня (українською мовою). Арії з класичних опер на 90 відсотків виконуються російською мовою. Пояснення цьому стереотипне — “нету ведь украинских текстов”, а для того, щоб вони не з’явились, докладають зусиль у видавництві “Музична Україна”. Незаспівані російські народні пісні, нові естрадні твори російською мовою та давно відомі, перевірені пісні Білаша й Поклада йдуть десь посередині концерту. Потім організатори дають змогу проспівати й українську народну пісню. Завершує цей огляд талантів величальний гімн на честь дружби народів. Програма концертів була побудована в такий спосіб, що у кращому становищі весь час залишались всі російські номери. Безперечно, багато приємніше слухати гарну ліричну пісню, аніж кондову сюїту про братерство, подивитися запальну російську польку, ніж псевдохудожню “Українську урожайну”. І глядачі щиро аплодували Ю.Багатікову, коли він з душею співав “О таком парне” (“Я сегодня на заре встану”), Соні Ротару після її виконання “Я люблю тебя, Россия”. Натомість, у залі позіхали й нудьгували під час сто разів чутої “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”. Вже бачу твоє заперечення, Аліку. Поспішаєш сказати, що тут. можливо, винна інертність самих співаків. Далебі, ні. Коли соліст укрконцерту Авдеев запропонував віночок малопоширених народних пісень, йому було категоричним тоном наказано виконувати заспівані твори Лисенка “Безмежнеє поле” та ін.

Знаній на цілий світ народній пісні України, витворові мистецтва, в якому, за словами Гоголя, все: “і поезія, і історія, і батьківська могила”, в концертах відводилося два, максимум три номери. Відповідальні товариші чудово усвідомлюють, чого їм треба боятися насамперед. Недаремно просто неймовірні перепони має подолати композитор, щоб його українська пісня зазвучала з великої сцени. Про це розповідав сам росіянин за походженням, автор “Цвіту ромен” Толмачов. Не розуміючи прихованих пружин політики винародовлення, він дивувався, що на радіо в Києві від нього вимагали пісню з російським текстом, бракуючи гарні українські твори.

Наші ідеологічні керманичі відшукали ідеологічну отруту й у західноєвропейських піснях. Так, артистам-гастролерам із соціалістичних країн суворо заборонено співати англійською, французькою, італійською та ін. мовами. Пропоновано російський текст або виконання рідною мовою. Коли югославські джазмени згадали про варіант українською мовою, на них злякано замахали руками. В московському держконцерті зарубіжним співакам роздаються твори Островського, Бабаджаняна, Френкеля і, природно, ніхто не згадує про те, що, скажімо, ансамбль “НО ТО ЦО” провадитиме всі свої гастролі на Україні. В цьому теж є свій політичний сенс. Радянським трударям являють картину захоплення у світі всім російським — ще одна ілюстрація до тези про всеперемагаюче ленінське вчення.

Минулого й на початку цього року майстри Київської опери виступили по телебаченню із сольними концертами. Вечори російського романсу дали М.Гнатюк, Ю.Гуляєв. Співали Є.Мірошниченко, Б.Руденко, Н.Куделя, А. Солов’яненко,А.Мокренко. З дев’яти номерів своєї програми Н.Куделя виконала 5 арій російською мовою. 2 — італійською, одну народну російську пісню й одну пісню Н.Андрієвської мовою свого народу. Подібні статистики можна легко назбирати з кожного концерту, що ведеться зараз у Києві. Як тут не згадати слів Лесі Українки: “Наш хист — актор-кріпак в театрі у панів Непевні жарти тне, сміється через силу, Поклонами спиняє панський гнів”.

— А які пояснення ти даси тому, що українці не бажають дивитися фільми рідною мовою?

— Кілька років тому я почув таке. “Є фільми погані, є — китайські, а є — студії Довженка”. Ця досить дотепна констатація має своє підґрунтя, знову ж не відоме багатьом. Всі кінострічки на республіканських студіях у СРСР знімаються в обов’язковому порядку по-російському. Потім їх дублюють. Дубляж, як правило, робиться на вельми низькому рівні. Його технічний бік не йде ні в яке порівняння з дубляжем зарубіжних фільмів, що здійснюється на “Мосфільмі” або “Ленфільмі”. По-друге, чи не визначальну роль у взаєминах “фільм — глядач” відіграє ефект першої зустрічі. А трудящі УРСР пересічно бачать фільми російською мовою. Доцільно назвати тобі кількість копій, зроблених зі стрічок студії Довженка на Київській кінофабриці. “Білий птах із чорною ознакою” має 93 російських копії і 25 українських. “Олеся” — російських

— 841 і українських 98, “Ніна” відповідно — 1052 і 93, “В’язні Бомона”

— понад 1000 російських і 87 українських. Навіть якщо виходити зданих офіційного перепису, за яким на Україні мешкає 45 мільйонів, тобто 1/5 всього населення Радянського Союзу, то й тоді вищезгадані цифри будуть не на користь Ленінської національної політики КПРС. Отже, психологічна настроєність глядача зумовлена російським оригіналом. І річ ясна, що на український варіант він дивиться як на явище другосортне. Тому після перегляду тих нечисленних українських фільмів з’являються невдоволені, котрі вимагають ліквідації дубляжів національною мовою. У своїх листах вони висловлюють невдоволення, часом обурення, даючи нові козирі україножерам з Міністерства культури для відмови режисерам у накручуванні фільмів рідною мовою, зменшення кількості українських копій. Звідси й виходить, що українська мова в художньому фільмі звучить неприродно, фальшиво.

— А якщо фільм все ж таки знятий цією мовою? Чому не сприйняв глядач “Ночі на Івана Купала”?

— Режисер Юрій Іллєнко полюбляє кіно образне, поетичне. Його захоплення метафористичністю і зумовило якоюсь мірою те, що фільм не сприйнятий масовим глядачем. Але ця ускладненість має свої соціальні чинники. За химерною символікою, карколомним каскадом подій приховано ті ідеї, котрі митець ніколи не міг би висловити засобами звичайного кіно. В українській поезії аналогічне явище маємо у творчості Івана Драча. “Ніч на Івана Купала”, таким чином, була зрозуміла лише невеличкому загалу інтелігенції. До того ж цензура зробила все можливе, щоб вилучити всі сумнівні та підозрілі моменти. Фільм переробляли після перегляду тодішнім головою комітету по кінематографії при Раді Міністрів УРСР Г.Івановим, ущільнювали після вказівок відповідальних працівників ЦК, краяли після показу в Москві. Ножицями “доброзичливців” нашої культури вирізано по живому тілу останнього варіанту більше 10 епізодів. Зроблено це в моментах, найважливіших для ідейного розуміння. Нагадаю лише те місце, де Пидорка тягне канат, який потім сама відтинає. У фільмі показано лише перетятий канат і… чисте плесо води. (Злі язики подейкують, що в ЦК Іллєнкові радили вставити сюди “взяття революційним народом Зимового палацу” — для виховання мас в правильному дусі). В першому варіанті режисер показав Пидорку, яка тягне на канаті галеру з польськими шляхтичами, царицею Катериною II та її почтом, турками й татарами — усіма, хто прагнув кататися на нашому безталанному народові. Вочевидь, алегорії “Ночі на Івана Купала” були б зрозумілими багато більшому числу людей, якби не таке бузувірське обчімхування стрічки. Навряд чи позаздриш радянським митцям після того, як дізнаєшся про умови, в яких їм доводиться творити. В офіційній пресі УРСР не повідомлялось, що фільм “Криниця для спраглих”, знятий за сценарієм Івана Драча, заборонено. Ні сном, ні духом не відають трудящі про існування забороненої стрічки “Київські фрески” режисера С.Параджанова. А ось свіженька історія розтерзання “Пропащої грамоти” режисера Б.Івченка. Знятий за мотивами творів М.Гоголя, фільм поетизує красу України. Директор студії ім. Довженка Цвіркунов, приїхавши з Москви, сказав: “Я був певен, що ми їдемо по нагороду. Адже везли річ, кращу від якої наша студія не знада вже десять років. Натомість привезли повеління “доробляти””. Можновладним у Москві щось не сподобалося й вони дали дозвіл демонструвати стрічку лише на Україні, за найнижчою категорією. Вочевидь, московські фахівці побоялися показати на союзному екрані той пристрасний спів про Україну, землю, за висловом поляків, “де ріки плинуть молоком, а береги повняться медом”. “Дурной пример заразителен” — так закортить ще чогось подібного грузинам, литовцям. Та й чисто виховний момент. У людей плекається почуття патріотизму, пробуджується національна свідомість.

Але чому все ж таки надзвичайно низький чисто професійний рівень українських режисерів, акторів? Можна багато перелічувати фактів дискримінації українського кіномистецтва. Нікому б і на думку не спало підшукувати актрису на роль Наташі Ростової за принципом національного виключення. А для Лесі Українки міняли аж трьох, поки не зупинилися на Аллі Демидовій. Те, що національних героїв України грають російські актори — не випадковість, підтверджує вся попередня практика ролей у фільмах студії Довженка. Самойлов грав Щорса, Мордвінов — Хмельницького, Олексу Довбуша — Кочетков, а он нещодавно образ Павки Корчагіна доручили відтворювати якомусь В. Конкіну. Про наявність акторського хисту в українців свідчать десятки ролей С.Гриценка, В.Авдюшка. Клари Лучко та багатьох інших нинішніх функціонерів московського кіно. Щодо заслуг українських режисерів, так тут навіть і складно бути марнослівним. Світове визнання здобула творчість ОДовженка. Чарльз Спенсер Чаплін назвав митця “найбільшим філософом кіно”. Нагадаю, що в найми до сусідів пішли Сергій Бондарчук, Лариса

Шепітько, Григорій Чухрай, Савва Куліш. Ось вони — дійові особи сучасної “Оргії”. Не важко збагнути, що митці, віддавши свій талант російській культурі, орють чужу ниву. Пустоцвітами відійдуть вони на чужині й не принесуть рідному народові жодної користі.

— Але чому ж окрім тебе, декількох журналістів та письменників ніхто більше не висловлює свого обурення? Адже за кращу долю має боротися сила людей. Чому нація не прагне звільнитися від чужоземного ярма? Де хвиля народного гніву? Ти не припускаєш думки, що ви — просто община нафанатизованих догматиків, яка в засліпленні за минулі кривди не бажає зрозуміти закономірностей історичного розвитку нашого суспільства?

— Ти не відкриваєш нічого нового, Аліку, коли звинувачуєш свого ідеологічного супротивника у фанатизмі й вузькоглядності. Ще середньовічні клерикали закидали єретикам багаточисленні гріхи, характеризуючи їх до того ж як істот, погрузлих у патологічних збоченнях. З чимось подібним ми вже стикалися на початку нашої розмови. Ти хочеш переконати мене, що тільки обстоюване тобою найпередовіше і найпрогресивніше. Але давай облишимо голослів’я й перейдемо до речей конкретних. Ти вимагаєш народного гніву, революційного повалення існуючого режиму. Це — ще попереду. Але при цьому ти демонструєш елементарну політичну неосвіченість. Бо ж повстанню завжди передує сукупність певних об’єктивних умов, тобто революційна ситуація. Виникненню її сприяють саме голоси невдоволення перших, як ти висловився, сектантів-учителів, журналістів, письменників. Ці речники правди вказують своєму народові шлях до звільнення від рабства. Саме за це їх переслідують і ув’язнюють. Офіційна пропаганда шельмує й обливає брудом хули, зневажливо відвертається від них ошуканий народ. Як тут не згадати бабусі, котра принесла в’язанку хмизу до багаття Яна Гуса. Вона була впевнена, що знищує ворога, богохульника, який зазіхає на найсвятіші людські ідеали.

Відсутність елементарної законності, катування, насильства, вбивства без суда і слідства, всілякого гатунку жорстокості, терор, Геноцид — все це з арсеналу боротьби “братів”-росіян проти народу України. Та хіба жахливі сибірські хурдиги можуть похитнути дух істинних революціонерів? Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші ув’язнені патріоти ніколи не служили хибній ідеї. Бо не може бути захист рідної мови, рідної землі явищем антигуманним, фашистським.

Сучасними керівниками КПРС давно забуті ленінські обіцянки народам царської Росії “жодних привілеїв — жодній нації, жодній мові” (т.24, тези, Д-31).

Хижа й по-варварському дика, невтримна теорія поглинання однією нацією інших буде наштовхуватися на все зростаючий опір українців, всіх народів неоімперії. І свідчення цьому — моя з тобою розмова. двадцятип’ятирічний киянине.

1972р., Київ

Обидві ці статті були “заарештовані” разом з В.Марченком, і знаходилися в архіві КДБ УРСР по жовтень 1993 р.

Громадянці Смужаниці Ніні Михайлівні м. Київ, вул. Щербакова, буд.72/2, кв.130

Повідомляємо, що Ваш син Марченко Валерій Веніамінович заарештований КДБ при РМ УРСР по ст.62 ч.1 КК УРСР.

За довідками звертайтесь за адресою: м. Київ, вул. Воло-димирська, № 33.

Ст. слідчий

слідвідділу КДБ при РМ УРСР підпис (Сірик)

“27” червня 1973 року.

ПРОТОКОЛ ОБШУКУ м. Київ 26.червня 1973 р.

Старший слідчий слідвідділу КДБ при РМ УРСР старший лейтенант Левченко і працівники КДБ при РМ УРСР капітан Жиромський і лейтенант Нездоля за дорученням старшого слідчого слідвідділу КДБ при РМ УРСР капітана Сірика, з участю понятих:

1. Осадченка Олександра Михайловича, мешкає в м. Києві, вул. Свердлова 3, кв.20.

2. Карюка Олександра Івановича, мешкає в м. Києві, вул. Свердлова З, кв.31, в присутності Смужаниці Ніни Михайлівни і Смужаниці Василя Івановича з додержанням вимог ст.ст. 180,181,183,185,186, 188, 189 КПК УРСР провели обшук за адресою Київ, вул. Щербакова 72/2, кв.130, у батьків затриманого КДБ УРСР Марченка Валерія Веніаміновича з метою відшукування та вилучення предметів та документів антирадянського наклепницького змісту, що мають значення для справи.

Зазначеним особам роз’яснено їх право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити заяви з приводу тих чи інших його дій.

Понятим, крім того, на підставі ст. 127 КПК УРСР роз’яснено їх обов’язок засвідчити факт, зміст і наслідки обшуку.

Обшук почато о 7 год.40 хв.

Закінчено о 12 год. 50 хв.

Перед початком обшуку Смужаниці Ніні Михайлівні було пред’явлено постанову про проведення обшуку від 25 червня 1973 р., після чого Смужаниці було запропоновано видати предмети та документи антирадянського наклепницького змісту.

Гр-ка Смужаниця Н.М. заявила, що ніяких предметів і документів в IT квартирі, які б мали антирадянськи наклепницький зміст, немає.

Після цього був проведений обшук в квартирі, що складається з двох кімнат, кухні, санвузла і коридора, в ході якого знайдено і вилучено такі документи і предмети:

1. “Военный билет НУ № 4736025 на ім’я Марченко-Умрілова Валерія Веніаміновича, виданий ЗО березня 1967 року Жовтневим РВК міста Києва;

2. Особовий листок по обліку кадрів Марченка В.В. — на 2-х аркушах.

3. Автобіографія Марченка В.В. — на 3-х аркушах виконана рукописом, барвником синього кольору;

4. Машинописна стаття на 7-ми аркушах паперу білого кольору, не перший примірник. Стаття починається словами: “Іван Дзюба, Очистительний і животворящий вогонь”. Закінчується: “В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть”. Ця стаття вилучена з 1 —го тому Історії Української літератури, видавництва “Наукова думка” 1967 р., що знаходився в книжній шафі;

5. Лист на 1 аркуші білого паперу в художньому конверті на ім’я Умрілова В. в м .Баку. На конверті поштові датоштемпелі: “Київ, 18.4.68.” — “Баку. 22.4.68”. Лист починається словами: “День добрий Ваперко ! Сьогодні отримав ще…” Закінчується: “17.4.68 р. 0 годин, тільки приїхав з гуртожитку 0!”

6. Поштова листівка на ім’я Марченка В.В, від Кочура Г.П. за 26.01.71 р. Починається словами “Шановний товаришу Марченко!” Закінчується словами: “Усього найкращого, Г.Кочур”.

7. Машинописний текст на 8 аркушах сірого тонкого паперу стандартного розміру. В лівому верхньому кутку скріпка з чорних ниток. Текст починається словами: “Вопрос к мировому коммунистическому движению” і закінчується: “25.1.69., М.Моцар…” Текст має правки синіми чорнилами, окремі місця підкреслені червоним олівцем.

8. Машинописний текст на 22-х аркушах білого паперу, стандартного розміру. В лівому верхньому кутку скріпка з чорних ниток. Текст починається словами: “Посылаю Вам статью (письмо)…”, закінчується: “15 авг. —8 окт. 1968 г. М.Моцар”.

Документи, що вказані в пунктах 7, 8, були вложені в газету “Літературна Україна” № 70 від 2 вересня 1969 року і знаходились в книжній шафі в нижньому ящику.

9. Лист на ім’я Марченка Валерія на двох аркушах поштового паперу білого кольору, виконаний синіми чорнилами. Текст починається словами: “Praha, 28.09.1970. Эзизим Валера!” і закінчується словами: “в общежитие, Tomas Lane”. Лист знаходиться в конверті з поштовим штемпелем: “Прага — 29.9.70”.

В процесі обшуку були прослухані на магнітофоні “Романтика”, який належить гр-ці Смужаниці Ніні Михайлівні, 6 бабін магнітозапису українських, російських та білоруських народних пісень. Бабіни з магнітозаписом не вилучались. Інших документів і предметів, які б мали значення для справи, не знайдено.

Заяви та зауваження від понятих і інших присутніх при обшуці осіб: Ніяких заяв та зауважень від понятих і господарів квартири не надійшло.

Протокол оголошений слідчим, записано правильно.

Поняті: 1) підпис (Осадченко)

2) підпис (Карюк)

Інші особи, які були присутні при обшуці: господарі квартири

підпис (Смужаниця Н.М.)

підпис (Смужаниця В.І.)

Ст.слідчий слідвідділу КДБ УРСР

ст.лейтенант підпис (Левченко)

Працівники КДБ УРСР підпис (Жиромський)

підпис (Нездоля)

Копію протоколу обшуку одержала “26” червня 1973 року.

підпис

ПРИГОВОР

Именем Украинской Советской Социалистической республики 1973 года, декабря, 29 дня. Судебная комиссия по уголовным делам Киевского областною суда, в составе:

Председательствующего — Завгородней Г.М.

Народных заседателей — Москалюка М.П., Чекулаева Г.Т.,

при секретаре — Славинской Т.В.,

с участием прокурора — Силенка И.ф,,

с участием адвоката — Нужненка И.В.,

рассмотрела в открытом судебном заседании в гор.Киеве дело по обвинению: МАРЧЕНКО Валерия Вениаминовича, 16 сентября

1947 г. рождения, с высшим образованием, уроженца г.Киева, неженатого, беспартийного1, работал в редакции газеты “Литературная Украина” литературным работником, проживающим в г.Киеве, ул.Щербакова, 72/2, кв. 130, не судимого — по ст.62 ч.1 УК УССР, ст.63 ч.1 Азербайджанской ССР УСТАНОВИЛА:

Марченко проживал в г.Киеве под влиянием националистических убеждений, которые сложились у него в результате ознакомления с нелегальной антисоветской литературой и прослушивания враждебных передач зарубежных радиостанций, неправильного восприятия отдельных вопросов национальной политики Советского государства, с конца 1965 до 1973 года с целью подрыва и ослабления Советской власти систематически занимался враждебной советскому обществу деятельностью: в устной форме распространял клеветнические измышления, порочащие советский государственный и общественный строй, изготовлял, хранил и распространял документы националистического содержания, в которых возводится злостная клевета на советскую действительность, национальную политику КПСС, содержатся призывы к борьбе против советской власти. Враждебные документы, автором которых он являлся, неоднократно пытался передать за границу для опубликования в антисоветской националистической прессе.

Так, летом 1971 года у себя дома он изготовил антисоветскую статью под названием “Страшний якийсь тягар” и имел намерение передать за границу для опубликования ее в националистических издательствах.

Тогда же летом 1971 г. этот антисоветский документ он распространил, передав в городе Киеве с целью опубликования в националистической прессе Диденко 3.0. Ознакомившись с содержанием упомянутого документа от передачи за границу Диденко 3.0. отказалась, возвратив подсудимому, а последний хранил его у себя дома до начала 1972 года. Затем рукопись документа “Страшний якийсь тягар” вместе с другими документами антисоветского содержания передал для ознакомления и хранения своему двоюродному брату Марченко В.Я., который после ознакомления с его содержанием отказался хранить и возвратил подсудимому. В феврале — марте 1972 года в городе Киеве рукопись антисоветского документа “Страшний якийсь тягар” вместе с другой нелегальной литературой подсудимый передал Филякевич В.И. для ознакомления и хранения. Последняя просмотрела рукопись этого документа и по просьбе подсудимого хранила у себя дома до 26 июня 1973 года, то есть до дня его изъятия следственными органами.

Подсудимый Марченко на предварительном следствии и в судебном заседании признал себя виновным в совершении преступления полностью и пояснил, что действительно летом 1971 года написал статью “Страшний якийсь тягар”, в которой с враждебных позиций отразил свое отношение к существующему в нашей стране строю и национальной политике КПСС и призывал к борьбе против Советской власти. Он не отрицает, что указанную статью написал с целью передачи для опубликования за границей, однако пояснил, что затем от этой мысли отказался.

Подтверждая, что давал для ознакомления и передачи за границу Диденко 3.0., для хранения и ознакомления Филякевич В.И., а также для хранения своему брату Марченко В.Я., подсудимый отрицает, что последнему давал статью для ознакомления и считает, что он не понял ее содержание. Однако такое утверждение подсудимого опровергается его собственным пояснением в судебном заседании об отказе Марченко В.Я. хранить эту статью и свидетельствует о том, что он не только ознакомился с ней, но и понял ее враждебное антисоветское содержание. Вина подсудимого в совершении преступления в судебном заседании подтверждена также показаниями свидетеля Марченко В.Я., перепроверенными судом, о том, что он давал ему для хранения и ознакомления и что после ознакомления с ее содержанием отказался у себя ее хранить, возвратив подсудимому, показаниями свидетеля Диденко 3.0. на предварительном следствии, которые не отрицаются подсудимым; показаниями свидетеля Филякевич В.И. о получении и хранении ею рукописи статьи, которую она просмотрела. Рукопись статьи “Страшний якийсь тягар” приобщена к делу как вещественное доказательство и в соответствии с выводами криминалистической экспертизы № 184 от 10 августа 1973 года и лексикостилистической экспертизы от 31 августа 1973 года ее автором является подсудимый Марченко

В.В.

В начале 1972 года у себя дома с целью подрыва и ослабления Советской власти и для распространения и передачи за границу для опубликования в националистической прессе написал антисоветский документ под названием “За параваном идейности”, в котором возводит злостную клевету на советский государственный и общественный строй, пытается опорочить процесс коммунистического строительства в нашей стране и духовную жизнь советских людей, вызвать у них недоверие и враждебное отношение к Советской власти и КПСС, порочит мужество и патриотизм советского народа, проявленные в годы Великой Отечественной войны. Тогда же подсудимый передал рукопись статьи для размножения своей знакомой Волге Л.П.. которая по месту своей работы в Киевском

“Свеклосахаротресте” отпечатала указанный документ на пишущей машинке в трех экземплярах и вместе с рукописью возвратила ему. В феврале 1972 года подсудимый распространил документ в городе Киеве, передав первый машинописный экземпляр для ознакомления и передачи за границу с целью опубликования в антисоветских националистических издательствах Диденко 3.0. Последняя после ознакомления с содержанием документа отказалась передать его за границу и уничтожила, а Марченко заверила, что его просьбу исполнила и документ переслала за границу. Тогда же подсудимый Марченко передал для хранения и ознакомления своему двоюродному брату Марченко В.Я. рукопись и два машинописных экземпляра документа “За параваном идейности” вместе с антисоветским документом “Страшний якийсь тягар”. Ознакомившись с содержанием этих документов, Марченко В. Я. отказался хранить их и через неделю возвратил подсудимому. В конце февраля — начале марта 1972 года с целью хранения и для ознакомления рукопись и два машинописных экземпляра документа “За параваном идейности” вместе с рукописью враждебного документа “Страшний якийсь тягар” подсудимый передал Филякевич В.И., проживающей в городе Киеве. Последняя ознакомилась с указанным документом и по собственной инициативе распространила его среди своих знакомых, а один машинописный экземпляр его хранила у себя дома до 26 июля 1973 года, т.е. до дня его изъятия при обыске.

Подсудимый Марченко на предварительном следствии и в судебном заседании полностью признал вину в совершении преступлений и пояснил, что действительно в начале 1972 года написал статью “За параваном идейности”, которая имеет националистический, враждебный государственному и общественному строю в Советском Союзе смысл и хотел передать за границу для опубликования в националистической прессе, для чего по его просьбе Волга Л. П. по месту своей работы напечатала в трех экземплярах и вместе с рукописью возвратила ему, после чего первый экземпляр машинописного текста отдал Диденко 3.0. для передачи за границу. “За параваном идейности” в феврале 1972 года два экземпляра и рукопись статьи “Страшний якийсь тягар” передал для хранения и ознакомления Филякевич В.И. Подсудимый не отрицает, что документы “За параваном идейности” вместе с рукописью передавал для ознакомления и хранения Марченко В.Я., который через некоторое время возвратил их назад, отказавшись хранить. Вина подсудимого, кроме его признания, подтверждается показаниями свидетеля Волги Л. П., что по его просьбе она отпечатала у себя на работе в Киевском “Свеклосахаротресте” статью “За параваном идейности” в трех экземплярах, которые вместе с рукописью возвратила ему, показаниями свидетеля Диденко 3.0. на предварительном следствии, которые не отрицает Марченко, показаниями свидетеля Филякевич В.И. о том, что в феврале 1972 года подсудимый передал ей для хранения и ознакомления документ “За параваном идейности” в машинописном виде и “Страшний якийсь тягар” в рукописи, что первый документ по собственной инициативе распространила среди своих знакомых, показаниями свидетеля Шуляевой.

Машинописный экземпляр статьи “За параваном идейности”, приобщен к делу в качестве вещественного доказательства и в соответствии с заключением лексикостилистической экспертизы от 31 августа 1973 года автором является подсудимый. Вина последнего подтверждается также вещественными доказательствам и — пищущими машинками, заключением криминалистической экспертизы от 14 августа 1973 года №185 о том, что машинописный текст статьи “За параваном идейності” отпечатан на изъятых машинках, которые принадлежат Киевскому “Свеклосахаротресту”, протоколами изъятия и осмотра вещественных доказательств.

С той же антисоветской целью в конце мая — в начале июня 1973 года у себя дома подсудимый написал антисоветский документ “Киевский диалог”, в котором излагает свои враждебные националистические взгляды, возводит злостную клевету на советский государственный и общественный строй, пытается опорочить национальную политику КПСС, возводит клевету на положение Украины в составе СССР и пытается довести необходимость борьбы за так называемую “самостоятельную” Украину путем “революционного свержения” существующего в СССР государственного и общественного строя. Распространяя указанный документ, подсудимый в конце мая 1973 года у себя дома ознакомил с частью его рукописи Шевченко О.П., жителя гор.Киева. 15 июня 1973 года в городе Киеве распространил этот документ, передав рукопись для печатания Шуляевой Л .П. Последняя у себя на работе в тресте “Укрдорстрой-материалы” на пишущей машинке отпечатала три экземпляра статьи “Киевский диалог” и 22 июня прибыла в обусловленное место передать подсудимому, но в это время его рукопись и три экземпляра у Шуляевой были изъяты. В судебном заседании подсудимый признал вину в совершении преступления и пояснил, что в конце мая — начале июня 1973 года у себя дома написал враждебную советскому государственному и общественному строю статью “Киевский диалог”, несколько страниц которой просмотрел Шевченко О.П., имел намерение передать ее за границу для опубликования, передал для размножения на пишущей машинке Шуляевой Л.П.

Вместе с тем подсудимый утверждает, что написанием статьи “Киевский диалог” и последующими действиями относительно ее не ставил цели ослабления Советской власти. Вина подсудимого в судебном заседании подтверждена также показаниями свидетеля Шевченко О.П., что он знакомился с частью документа “Киевский диалог”, показаниями свидетеля Шуляевой Л.П. о том, что в июне 1973 года в присутствии Филякевич В.И. подсудимый передал ей для размножения указанный документ, с которым она ознакомилась, отпечатала в трех экземплярах и имела намерение ему передать, показаниями свидетеля Филякевич В.И. о передаче документа в ее присутствии Шуляевой для размножения. К делу приобщены вещественные доказательства — рукопись и три машинописных экземпляра документа “Киевский диалог”, автором и исполнителем рукописи согласно выводов лексикостилистической и криминалистической экспертиз является Марченко, а в соответствии с заключением криминалистической экспертизы № 186 от 17 августа 1973 года машинописные экземпляры отпечатаны на пишущей машинке, которая принадлежит тресту “Укрдорстройматериалы” и является вещественным доказательством по делу.

Утверждение подсудимого об отсутствии у него в связи с написанием и действиями относительно статьи “Киевский диалог” цели ослабления и подрыва Советской власти безосновательное, поскольку он, изготовляя ее, сознавал враждебное и антисоветское содержание этой статьи и несмотря на это имел намерение передать за границу для опубликования в националистических изданиях, размножил и распространил ее, предвидя возможность ослабления этим самым Советской власти. Наряду с этим подсудимый, получив в начале 1968 года от Конопелец В. часть антисоветского документа Ивана Дзюбы “Интернационализм или руссификация” с целью ослабления и подрыва Советской власти после ознакомления с ним хранил у себя дома, а также распространял его, передав для ознакомления двоюродному брату Марченко В.Я. Последний после ознакомления с этим документом, возвратил его подсудимому, а тот —Конопелец. Подсудимый в судебном заседании признал, что в 1968 году получил фотокопии части работы И.Дзюбы “Интернационализм или руссификация”, прочел ее, а потом передал брату Марченко В.Я., хотя и понимал ее враждебное содержание, после возвращения последним возвратил ее Конопелец, а так же пояснил, что в то время в нашей стране эта работа не была осуждена. Вместе с тем подсудимый подтвердил, что в 1970-1971 годах несколько раз слышал враждебные радиостанции, которые со своих позиций комментировали работу Дзюбы.

Вина подсудимого в совершении преступления доказана свидетелем Конолелец В.И. о том, что в 1968 году он давал Марченко для ознакомления часть работы И.Дзюбы “Интернационализм или рус-сификация”, показаниями свидетеля Марченко В.Я., перепроверенными в судебном заседении, которые подтвердил и подсудимый, о том, что последний давал упомянутую работу для ознакомления, показаниями свидетеля Смужаницы Н.М.2; которая в 1968 году видела у него часть документа “Интернационализм или руссифика-ция”. Ссылка подсудимого на то, что в то время работа И.Дзюбы не (рыла осуждена, безосновательна, поскольку он пользовался неофициальным изданием и знал, что она не напечатана, а ее враждебное содержание очевидно и было понятно подсудимому, однако он этот документ хранил и распространял. В 1968 году подсудимый получил от студента-однокурсника гражданина Канады Пауля Грина машинописный экземпляр документа “Интернационализм или руссифи-кация”, ознакомился с ним и с той же целью хранил у себя дома около месяца, после чего возвратил Грину, заведомо зная, что этот документ антисоветский и может дальше распространяться. Не отрицая вины в совершении преступления, подсудимый в судебном заседании пояснил, что в указанное время получил упомянутую работу, ознакомился с ней, держал у себя дома месяц, возвратив затем Грину, однако ничего враждебного в ее содержании не видел. Такое утверждение подсудимого является неосновательным, о чем свидетельствует содержание названного документа. В феврале-марте 1970 года подсудимый получил от студента Киевского госуниверситета Ткаченко O.K. еще один текст антисоветского документа И.Дзюбы, ознакомился с ним и хранил до лета того же года, а затем с целью подрыва и ослабления Советской власти распространил его, передав для ознакомления двоюродному брату Марченко В.Я., жителю гор.Киева, который после ознакомления хранил у себя дома до начала 1971 года, затем возвратил подсудимому, последний тогда же передал для ознакомления Кислию А.П. Прочитав документ, последний в ноябре 1971 года возвратил его подсудимому, который тогда же передал для ознакомления Потеряйлу В.И., а последний в мае, 1973 года этот документ уничтожил. В судебном заседании подсудимый признал, что в феврале-марте 1970 года получил от Ткаченко машинописный текст указанного антисоветского документа, ознакомился с ним и до лета того же года хранил у себя дома, после чего передавал для ознакомления двоюродному брату Марченко В.Я., Кислию А.П., Потеряйлу В.И. и последний его не возвратил, подтвердив, что делал это с целью распространения антисоветских враждебных взглядов. Вина подсудимого также подтверждается показаниями свидетеля Ткаченко о том, что в феврале —марте 1970 года он передал ему для ознакомления машинописный текст документа “Интернационализм или руссификация”, показаниями свидетеля Марченко В.Я. на предварительном следствии, перепроверенными в судебном заседании, о том, что подсудимый давал ему для ознакомления указанную работу, показаниями свидетеля Кислия А.П., что в начале 1971 года подсудимый давал ему для ознакомления эту работу, которую хранил, а в ноябре 1971 года возвратил ему. Кроме того, на протяжении с конца 1965-1970 годов, обучаясь на филологическом факультете Киевского госуниверситета, подсудимый с целью подрыва и ослабления Советской власти неоднократно в разговорах с однокурсником Косенко Ю.О. высказывал недовольство советской действительностью, национальной политикой Советского правительства. В период 1965-1967 годов в разговоре с однокурсником Кириленко В.И. и гражданином Канады Паулем Грином с той же целью возводил клевету на национальную политику Советского правительства. На протяжении 1967-68 годов в разговорах со студентом Киевского госуниверситета Конопель-цем В.И. возводил клеветнические измышления, которые порочат Советский государственный строй. В 1967-1970 годах в разговорах с однокурсником Дьяченко В.М. подсудимый неоднократно возводил клевету на Советский государственный строй, внутреннюю и интернациональную политику Советского Союза. Зимой-весной 1970 года в помещении Киевского университета с той же целью подсудимый неоднократно вел разговоры со студентом университета Ткаченко O.K., возводя клевету на национальную политику Советского правительства относительно развития литературы и языка на Украине. В 1970-1973 годах подсудимый при встречах со своим братом Марченко систематически с той же целью высказывал антисоветские измышления, возводил клевету на положение Украины в составе Союза ССР. В 1970-1973 годах в городе Киеве подсудимый с той же целью неоднократно в разговорах со своей знакомой Диденко З.О. возводил клеветнические измышления на советский государственный и общественный строй. В 1971-1972 годах подсудимый с той же целью в разговорах со своей знакомой Филякевич В.И. возводил клевету на национальную политику Советского государства относительно Украины, а также относительно развития украинской литературы и языка. В присутствии своего знакомого Потеряйло В.И. в городе Киеве в конце 1971 года — начале 1972 года подсудимый неоднократно возводил клевету на советскую действительность с целью подрыва и ослабления Советской власти, Весной 1973 года в городе Киеве подсудимый с той же

целью в разговорах с работником редакции газеты “Литературная Украина” Голобородько В.И. возводил клевету на советскую действительность. В начале весны 1973 года в квартире семьи Первак3, которые проживают в городе Киеве, подсудимый с той же целью в присутствии Остапец С.И. и Первак М.П. возводил злостную клевету на советский государственный и общественный строй, национальную политику КПСС и советского правительства, положение Украинской республики в составе Союза ССР. Находясь вторично в той же квартире в марте 1973 года, подсудимый с той же целью, с враждебных позиций возводил клевету на советскую демократию и общественный строй, выступал против принципов партийности в советской литературе.

Подсудимый Марченко в судебном заседании вину в совершении преступления признал полностью и пояснил, что в разговорах с Косенко4 высказывал недовольство советской действительностью, в разговорах с Кириленко и П.Грином высказывался относительно национальной политики в нашей стране, с Конопелец — о физическом уничтожении лучших писателей на Украине в годы Советской власти, но при этом не преследовал цели подрыва и ослабления Советской власти, так как в то время его националистические взгляды еще не сформировались. Далее подсудимый пояснил, что он вел разговоры антисоветского характера такого же содержания с Дьяченко, Ткаченко, Марченко, Филякевич, Потеряйлом, Голобо-родько, Остапец, Перваком В.И., Первак М.

Вина подсудимого в проведении антисоветской агитации и пропаганды в устной форме, кроме признания ее подсудимым, подтверждается показаниями свидетелей Косенко, Конопелец о содержании его разговоров, которые были антисоветскими; показаниями свидетелей Дьяченко, Остапец, Первака B.C., Первак М.П., Ткаченко, Марченко В.Я. о клеветнических высказываниях подсудимого относительно состояния языка литературы и культуры на Украине, политики КПСС и Советского правительства по национальному вопросу, о клеветнических измышлениях, которые порочат советский государственный строй, показаниями свидетеля Филяке-вич о том, что в разговорах с ней подсудимый возводил клевету на советскую действительность.

Судебная коллегия считает, что, независимо оттого, сложились ли у подсудимого в период 1965-1970 годов твердые националистические убеждения или нет, разговоры и высказывания, которые в то время он проводил среди своего окружения, носили антисоветский характер. О националистических убеждениях и направленности преступной деятельности Марченко на подрыв и ослабление

Советской власти свидетельствует общественно-опасный характер его преступных действий, связанных с изготовлением, хранением и распространением антисоветских клеветнических документов, их содержание, а также в отдельных из них содержатся призывы к борьбе против существующего в СССР государственного и общественного строя. Поэтому судебная коллегия считает, что вина Марченко в антисоветской агитации и пропаганде доказана, а его действия по ст.62 ч.1 УК УССР квалифицированы правильно.

Марченко обвиняется еще в том, что в 1968 году во время пребывания в городе Баку, в комнате общежития Азербайджанского госуниверситета неоднократно в разговорах с однокурсником Чер-дакли A.M.5 возводил клевету на советский государственный строй, на политику КПСС и Советского правительства. Подсудимый Марченко в судебном заседании отрицает это предъявленное ему обвинение и показал, что в городе Баку с Чердакли не вел разговоры антисоветского содержания. Свидетель Чердакли подтвердил пояснение подсудимого и показал, что иногда с ним Марченко допускал нездоровые мысли, но эти мысли не были клеветническими и антисоветскими, они не были и целенаправленными. Другие доказательства в этом обвинении по делу отсутствуют. При таких обстоятельствах коллегия считает вину подсудимого по ст. 63 ч. 1 УК Азербайджанской ССР не доказанной, а поэтому он по этой статье

подлежит оправданию.

При избрании меры наказаний по ч.1 ст.62 УК УССР судебная коллегия принимает во внимание, что Марченко совершил тяжкое государственное преступление, а также его личность6, что антисоветской деятельностью он занимался продолжительное время, состояние его здоровья. В соответствии с требованиями ст.25 УК УССР назначенное наказание в виде лишения свободы Марченко должен отбывать в исправительно-трудовой колонии строгого режима. На основании изложенного и руководствуясь ст. 323 УПК УССР судебная коллегия ПРИГОВОРИЛА:

МАРЧЕНКО Валерия Вениаминовича по ч.1 ст.62 УК УССР к 6 годам лишения свободы в исправительно-трудовой колонии строгого режима и к 2 (два) годам ссылки.

По ст.63 ч.1 УК Азербайджанской ССР, Марченко В.В. оправдать. Меру пресечения до вступления приговора в законную силу оставить прежнюю — содержание под стражей.

Срок отбытия наказания осужденному считать с 26 июня 1973 года. Взыскать с Марченко В.В. в пользу государства 94 (девяносто

четыре) рубля 95 копеек судебных расходов за проведение экспертиз. 39

Письменные и вещественные доказательства оставить при деле, а изъятые в тресте “Укрдорстройматериалы” и Киевском “Свеклосахаротресте” пишущие машинки возвратить их владельцам.

Приговор может быть обжалован7 в кассационном порядке в Верховный Суд УССР через областной суд в течение 7 суток осужденным, с момента получения им копии приговора, другими участниками процесса — в тот же срок с момента его оглашения.

Председательствующий — подпись (Завгородняя)

Примітки матері до “Приговора”:

1) Був комсомольцем. Після арешту, через кілька днів у редакції газети “Літературна Україна” зібрали комсомольські збори і друзі (секретар — Ігор Кравченко, вчився на одному курсі з Валерієм), вправляючись і змагаючись між собою в брехні і бруді, виключили з членів ВЛКСМ.

2) Мати Валерія була свідком на суді (!?). Підтвердила, що роботу /.Дзюби бачила, читала, не вважала її забороненою аж до “кримінальної відповідальності”, бо про неї скрізь говорили.

3) В дім до подружжя Перваків ввійшов Валерій через свою знайому Світлану Остапець — стюардесу, що працювала на міжнародній лінії, обслуговувала літак. Марина Первак — подруга Світлани, теж стюардеса міжнародних рейсів. На суді Марина Первак зізналася, що вона донесла на Валерія в КДБ. В зоні учр. ВС 389/35 Валерій описав поведінку “стукачки” Марини в нарисі “Моя чарівна леді”.

4) На судовому засіданні Юрію Косенку запропонували посвідчити, чи говорив Валерій про повалення радянського ладу. Валерій з лави підсудних спитав — коли я тобі це говорив ? Той, понурившись, відповів “ну, мені так здавалося…” Приблизно такі були всі свідчення — намагання ствердити те, що видушували “делікатними” способами на Володимирській, 33 слідчі Сірик О., Похил Ф., Селюк.

5) Анатолій Чердаклі слідчим дав інші свідчення. На суді вистачило мужності їх заперечити.

6) Врахувати “особу” В. Марченка вимагав весь час прокурор Си-ленко, виголошуючи звинувачення, він не знаходив переконливих аргументів і майже все зводив на особу — не радянською, очевидно, вважав прокурор “особу” Марченка через надмірну комунікабельність, бо в наших умовах “більше трьох — це вже організація”, “більше двох — не збиратися”. Мабуть ще й тому, що не погодився на неофіційну службу в КДБ, яку

пропонував Валерію кілька разів якийсь молодик. 25 червня цей чоловік у складі групи затримав Валерія біля станції метро “Нивки” для арешту. Огидною була моєму синові сама думка підступності і зради. В таборі він напише нарис “Суки” про стукачів різних рангів. 7) Термін “для обжалования” дуже куций, та ще й перед “новорічними святами”. Однак писала… Ще й мені удалося попасти на прийом до самого голови Верховного суду УРСР (Якименко), який, кинувши оком на скаргу, на адвоката, обмежив себе діалогом з матір”ю:

— А ким ви працюєте ?

— Вчитель української мови…

— Так от звідки ваш син націоналіст…

Х-ХІ1973. КДБ.

Мамо!

Купи дві фланелеві сорочки 41 розміру й пофарбуй їх у чорний колір. Десь серед моїх старих речей розшукай стару шерстяну сорочку (вона також чорного кольору). Пофарбуй у чорне і мою сіру безрукавку, ту гуцульську. Полагодь мої чорні туфлі, що на мікропорці. Якщо можна, дістань для мене 50 розміру лікувальну білизну, це потрібно. Попідшивай мої чорні рукавички, що на хутрі. Мамочко, пробач, що завдаю стільки клопоту, але ж більше мені й просить нема кого. Перекажи на моє ім ‘я ще 20 карбованців. Порозмовляй з адвокатом, якщо дурень, — то не треба. Сподіваюсь, що дадуть кого-небудь пристойного. Словом, вибери на власний погляд. Ходу справи він не змінить, але деталі може подати

вигідні для мене.

Дякую — Валерій XI 73. КДБ.

Мамочко, цілую!

Все, що ти передаєш — мені дуже до речі. Особливо фрукти, овочі і мед або варення. Так, як ти це робила, і продовжуй. Помідори, редька, морква, яблука, груші, сухофрукти — мені це дуже потрібно.

Здоров ‘я загалом в порядку, бо не працюю ж, а вилежуюсь цілими днями. Дві години гуляю. Написав, раніше, які речі треба готувати в далеку дорогу (пофарбуєш дещо в чорний колір), потім, чи одержала записку, де я просив, щоб ти пішла до Ліди Умрилової. Нехай би вона пошила мені утеплену ватянку і ватяні штани, треба щоб було з

подвійного шару ватину та ще чогось. Я написав цю записку і віддав Сірику. Весь час згадую тебе, наш дім. Смутненько, але кріплюся. Слава Богу, що вже закінчили слідство. Тепер недовго — почекаємо суду. Хвилююся, що з тобою. Чи по роботі нема ніяких неприємностей ? Теплих речей поки ніяких сюди не передавай. У нас в камері тепло, а на двір я вдягаюся добре. Черевиків купляти не треба, бо пізніше мені знадобляться чоботи. Поки що все. Міцно цілую тебе, Мар’янку, батька. Всіх вітаю.

Валерій.

P.S. Якщо щось знадобиться, я передам через слідчого.

Січень, 1974. КДБ.

Матусю, добридень! До мене — лише докори з боку всіх. А я ж, повір мені, патякав найменше. Я лише погоджувався з тим, що про мене показували свідки. А вони ж уже наввипередки обливали помиями. Кожен думав, що те, що він говоритиме, залишиться в 4-х стінах. А протоколи допитів усіх були підшиті до моєї справи, і я прочитав, що сказав кожен. Декого викликали просто для підтвердження алібі (що яв той день був там, а не деінде), а він пригадував усі мої націоналістичні висловлювання і який я негідник. Мовилося все найгірше, очевидно з розрахунку: йому все одно сидіти, а мене ж можуть на роботі потривожити. Багато хто на слідстві говорив одне, а на суді почав відмовлятись. Це вже нічого не могло зарятувати, бо суд взяв усе з їхніх свідчень під час попереднього слідства.

Я можу говорити про свою часткову провину перед Кислієм, Потеряйлом та Зойкою. Решта хай не пащекують — сволота. Ти б почитала, що вони тут вигадували, жах! Я кажу про свою часткову провину, бо й тут був шантаж, або… Ще раз кажу, я зізнався в усьому, що торкалось мене і не шкодую, бо мав би 12 років. Мамочко, пишу скорописом, тому всього не можу пригадати. Але дуже тобі вдячний за підтримку, за все. Я не впадаю у відчай, тримаюсь і вірую в краще. Капюшон можеш не відрізувати, бо кажуть там можна буде домовитися й носити. Білизну фарбувати не треба, а верхній одяг кольору лише темно-сірого або чорного. Передай мені сюди все, що хочеш, а я потім розберусь. Купи хлопчато-бумажний робітничий костюм-спецівку 50р. III зріст. Дуже хотів би ще раз побачитись з тобою перед від’їздом. Виконаю все, що ти мені радиш. Цілую міцно: Мар’яну, татка, дідика, бабусю, усім привіт.

P.S. Всі прізвища й адреси бралися з моєї записної книжки.

1973 рік закінчився. В нашу сім’ю кинули бомбу. Бігала, просила, канючила, повзала, голосила… Вірила, бо звикла вірити людям. Адже живу в державі, є її громадянином, у ній діють закони, є права, позначені чітко в конституції. Формально до мене не змінили ставлення на роботі, опублікували навіть планову статтю у методичному журналі. Зі мною нормально бесідували слідчі (Сірик, Похил), начальник слідчого відділу полковник Туркин, начальник слідчого ізолятору Сапожников. Відчувала, що навколо Валерія занадто накручують, бо багатьох в його справі викликають на Короленка, 33. Сама ледве не щодня туди ходила, може, хоч через шпаринку якась інформація про нього пройде.

— Що ж зробив мій син, що вже місяці тримаєте його в слідчому ізоляторі КГБ?

— Та дещо зробив.

— Невже таке серйозне, адже під час обшуку квартири, дачі, робочого місця в редакції нічого не виявили.

— Слідство розбереться.

— То що, будете передавати на суд?

— Мабуть, будемо. — Такі розмови були з Сіриком. Дякувати і просити, щоб не передавали… Кого

просити? Щербицького, Федорчука… Дуже я і моя доля їм потрібні. Тут раді, що є об’єкт, на якому можна ствердити, що “с национализмом в республике еще не покончено… ” Це так я думаю вже змучена досвідом… А тоді — знову на коліна…

Наполягла, щоб старий батько, професор Марченко ішов до ідеологів, адже знав їх до біса, шанували його як вченого. Пішов до Маланчука, колись той кланявся люб’язно, але тепер далі приймальної не пустили. Секретарка передала відповідь… “Скажіть професору Марченку, що він сам винуватий у вихованні внука… ” Диви, як спотворений ідеолог розцінив горе в сім’ї інтелігента. Це особливо підкосило батька, став хворіти. Він чи не найгостріше відчув крен до сталінських часів.

А суд готували. Накрутили 6 томів люб’язні слідчі. Розправу вчинили над хворим Валеркою, щоб жаху нагнати на літераторів, на “письменничків” (як висловлювався співробітник КДБ). На судовий процес зібрали їх повний зал. Сиділи, не повертаючи очей на

лаву підсудного, мозок і думки пошерхли, язики задерев’яніли…

Горе велике… А духом не занепала. Чомусь вірилося, що Москва допоможе, доберуся до тих, що на горі сидять… Молода ще була.

Мати

Прокуратура СРСР

Прокуратура Гр. СМУЖАНИЦІ Ніні Михайлівні

Української Радянської м.Кш’в,

Соціалістичної Республіки вул. Щербакова. 72/2, кв. 130 І.ІІІ.1974 року

Ваш лист, адресований в ЦК Компартії України поступив до Прокуратури Української РСР, де був розглянутий.

Повідомляю, що Вашому синові Марченку В.В. міра покарання визначена судом у відповідності з тяжкістю скоєного злочину. Підстав для опротестування вироку суду не вбачається. Начальник відділу по нагляду за слідством в органах держбезпеки, старший радник юстиції (підпис) В.Макаренко

Прокуратура СРСР Прокуратура СССР

Прокуратура Української Прокуратура Украинской

Радянської Соціалістичної Советской Социалистической

Республіки Республики

252601, м.Київ. 252601. г.Киев-11.

Різницька, 13/15 Резницкая, 13/15

27.ІІІ.1974 року №013-9939-73

При ответе ссылаться на № и дату

Гр.Смужаниці Ніні Михайлівні

м.Київ, вул.Щербакова, № 72/2, кв.130

Повідомляю, що Ваша заява про зниження міри покарання сину Марченко В.В. розглянута першим заступником Прокурора Української РСР.

Не знаходячи підстав до принесення протесту, в задоволенні заяви відмовлено.

Начальник відділу по нагляду за слідством в органах держбезпеки

ст. радник юстиції (підпис) В.Макаренко

Верховний Суд Адвокату тов.Нужненко І.В.

Української РСР м.Київ, вул. Червоноармійська, 35

252601, м.Київ-24, ГСП, Юридична консультація №2 вул. Чекістів, 4 № 2к74

Копія: гр.Смужаниці Н.М. 17травнЯ1974 р. м.Київ, вул.Щербакова72/2 кв. 130

На ваші скарги, які подані на прийомі, повідомляю, що Верховний суд УРСР перевірив матеріали справ відносно Марченка Валерія Веніаміновича, засудженого вироком Київського обласного суду від 29 грудня 1973 року за ст.62 ч.І КК УРСР до позбавлення волі. Перевіркою справи встановлено, що вина Марченка у вчиненні злочину зібраними доказами підтверджена повністю.

Його дії кваліфіковані правильно, а обране йому покарання відповідає тяжкості вчиненого ним злочину.

Підстав до перегляду справи в порядку, з мотивів, викладених у скаргах, немає.

Мамусю, добрий день! Добридень, Мар’янко й тато! Вітаю вас аж із Західного Уралу — Пермської тюрми. Це вже кінцевий пункт пересилки, наступна й остаточна зупинка буде в таборі. Їду, як бачите, довгенько — понад два тижні. Це дні, які можна порівняти з роками, бо бачив і пізнав стільки всього різного, що ні в казці сказати, ні пером описати. Данте колись блукав по пеклу, звідки виніс масу вражень, лишившись сам неушкодженим. Чимось нагадують його мандрівку й мої поневіряння. Щастя, що мене тримали здебільшого в ізоляції і я мав змогу спостерігати зло на більш-менш безпечній відстані. Правда, в Свердловській в’язниці довелося зіткнутися з двома зеками з “особого” режиму. Ми мали вночі вирушати в дорогу й тому нас із вечора звели в одну камеру. Тут я побачив злодіїв-рецидивістів, як-то кажуть, в усій красі. В смугастих костюмах, знавіснілі й люті на цілий світ, ці люди здатні на якнаймерзенніші вчинки. Я балакав з ними і внутрішньо здригався, що можна бути настільки ницими. Адже не визнавати жодних святинь, все гудити і дбати лише про себе (причому це робиться з брутальною нахабністю і демагогічними фразами про необхідність бути рівними) — здатність людиноненависника або ж кретина. Потім я одержав з камери схову свій рюкзак і тут все розпочалося. Один лежав і спостерігав, а другий пояснював мені, що в тюрмі існують свої закони

і що потрібно всім ділитися. Я досить ввічливо відповів, що цього робити не збираюся. Тоді він мені сказав, що я куркуль, а з Києва їдуть усі жлоби. На це я відповів, що не в моїх звичках одягати подонка. Висновок про те, що ці двоє належать саме до такої категорії людей, легко зробити після кількагодинного спілкування. Дальше розгортання подій перервав наглядач, який почув з-за дверей галас суперечки. Він знову перевів мене в окрему камеру. Я не боявся тих двох. Вони були висохлі й кволі мов осінні мухи. Але треба було бачити, скільки люті й підступності світилося в очах цього покидька. У нього була єдина перевага: вночі він міг зарізати мене (йому нема чого втрачати), а я б на це не одважився ніколи. Я тільки тут усвідомив це з цілковитою виразністю. Ось що таке моє гуманне виховання. Наостанок він кинув мені: “Все одно будемо в одній камері, скажу хлопцям і взагалі все заберемо”. Мораль злодія в чистому вигляді. На щастя, я в одну камеру з усіма не сів, бо перебуваю під особливим наглядом. Так, дійсно, повністю пізнати життя можна тільки в тюрмі. Їсти тут доводиться все підряд, але сподіваюся — це мені сильно не зашкодить. Потроху перекладаю Джером Джерома, ходжу на прогулянки, слухаю пересварки зеків з-за дверей і час минає. Цікаве в мене враження від поїздки. Я проїхав країну, як кріт, зовсім не бачачи її. Зате наслухався такого ярого російського мату, що тільки диву даюсь, звідки в людей береться фантазія.

10/Ш-74

не голили. Ходжу чистий (миють щоразу в лазнях перед переїздом), але неголений як дикобраз. В Пермі зараз не холодно, принаймні мені, до —5°. Я почуваю себе чудово у ватянці, безрукавці, светрі, шерстяній сорочці й білизні. На холоди добрий захист — ватяні штани. Так що мороз не повинен дуже дошкуляти, до того ж тут нема такого пронизливого вітру, як на Україні. Ну, гадаю, що якось прилаштуюся. До речі, в поїзді їхав з одним карним зеком. Він сам із Закарпаття, колишній головний інженер Мукачівської автобази. Сів у травні минулого року за зловживання службовим становищем (виготовив собі автомобіль). Побалакали з ним любесенько. Він наших родичів не знає, хоча друг декого із знайомих. Матусю, я написав тобі до 8 березня такого гарного листа, але в мене його забрав у Києві слідчий Анатолій Васильович Селюк. Зателефонуй Сірику, можливо, вони віддадуть лист і зошит, де я конспектував твори Леніна та писав гумористичне оповідання. Вони повинні були, ознайомившись, бачити — там ніякої крамоли нема. Теж: мені ловці перлин. Та й взагалі, хіба мені до цього. Поцікався, може, все таки повернуть ? Цілую тебе й Мар’янку і вітаю вас щиро із святом! Тут по цих буцегарнях зовсім забув поздоровити рідну мамочку і сестричку. Мамо, на роботі в мене залишились мої книжки і журнали. Нехай би Райка зібрала їх і завезла додому. А то шкода, там мої статті, які потім ніде вже не дістанеш. Іду в вагоні. Привіт усім. Валерій.

13/Ш-74

Взагалі я трохи здичавів за цей час. Вісім місяців не слухав радіо; тому, коли в Харкові почув концерт, дивився на приймач приблизно так само, як наші селяни колись на перші літаки. А потім заграли потрібний ритм і я затанцював. Очевидно, далася взнаки довга відсутність тренувань. Бо наглядач, який зазирнув у вічко, перелякано запитав мене, що я збираюсь з собою зробити. Я відповів, що оце трохи потанцюю, а потім накладу на себе руки. Він поцікавився: — Що ти танцюєш? — Я сказав: — Шейк. Він запитав: — Який шейх?—Я сказав: Арабський. Той що наклав ембарго на нафту. Очевидно моя відповідь мало що йому прояснила. Але він зрозумів: я не збожеволів, і заспокоєний пішов далі. Я ж у свою чергу продовжував вечір. Так я відзначив у тюрмі свій день радіо. За цим був день преси, бо я нарешті дістав змогу прочитати “Комсомольскую правду”, “Известия”. Так поступово я відтаюю від ізолятора. Ага, готуюся до дня кіно, який буде вже в таборі. Якщо покажуть “Путівку в життя”, це буде взагалі не в брову, а в око. Після Києва мене досі ще 48

Прокуратура СССР Гор.Киев, ул.Щербакова,

103793, Москва, К-9, д.72/2, кв.30

Пушкинская, 15-а СМУЖАНИЦЕ Нине Михайловне

28Л/-74№ 13/341-73

В связи с Вашим заявлением по делу сына Марченко Валерия Вениаминовича, осужденного 29 декабря 1973 года судебной коллегией по уголовным делам Киевского областного суда, сообщаю, что Марченко В.В. осужден обоснованно. Наказание судом ему назначено в пределах установленного законом, поэтому для постановки вопроса в судебном порядке о снижении наказания оснований не имеется.

Начальник отдела по надзору

за следствием в органах

госбезопасности

государственный советник

юстиции 2 класса /подпись/ П.Солонин

Прокуратура-СССР Гор.Киев, ул.Щербакова,

103793, Москва, К-9, д^2^ KB.30

Пушкинская, 15-а СМУЖАНИЦЕ Нине Михайловне

26.07.74 № 13/341-73

В связи в Вашим заявлением вторично сообщаю, что для постановки вопроса о пересмотре дела в отношении Марченко Валерия Вениаминовича в судебном порядке оснований не имеется.

Что касается помилования и освобождения от наказания, то этот вопрос входит в компетенцию Верховного Совета Союзной республики.

Начальник отдела по надзору

за следствием в органах госбезопасности

государственный советник

юстиции 2 класса /подпись/ П.Солонин

Мамусю, добридень! Ось я й у таборі. Тиждень був на карантині, всіх статтях. На жаль, речі мої відібрано, а мене зодягли суворо по формі. Залишили лише шарф і теплі рукавиці, решта — на складі. Не знаю, як і буду рятуватися. Правда білизну не забрали, то вдягатиму по дві пари. Але це слабка втіха на уральські морози. М-да, суворий режим, не рідна тіточка. Ніякі аргументи й посилання на хворобу не допомагають. За законом я не маю права вдягати нічого із цивільних речей. І крапка. Щоправда зараз повернуло на весну, температура від нуля й вище. А далі літо, то якось дам раду. Але до наступної зими боротимусь, щоб дозволили теплі речі. Напишу в усі можливі інстанції, хоча навряд чи вигорить. Шкодую, що стільки завдав тобі мороки, а результату ніякого. Годують тут непогано, тричі на день і не дуже солоне, нормальна їжа. Дієта може бути видана в тому разі, коли я захворію або ляжу до лікарні. Поки що харчуюся разом з усіма. Мамо, вишли мені бандероль (не більше 1 кг) смачного печива. Якщо спечеш сама, то поклади в фабричну коробку і заклей. Відправ мені також зубну щітку і 2 фотокартки —одну, де я в цвіту свого 25-річчя, і другу, де я зі Світланою сфотографований у Львові біля вокзалу. Це мені хочеться мати як нагадування про свої парубоцькі гони. Поклади в ту саму бандероль і кулькову ручку (найдешевшу, 35 копійок). Я маю право лише на 2 листи щомісяця, ну а до мене можна писати скільки завгодно. Перешли мені всі листи, що надходили від друзів.

Бери лист, вкладай до конверта, пиши мою адресу і надсилай. Вся кореспонденція підлягає цензурі. Я маю також право на 2 бандеролі щороку, 2 короткострокові побачення (до 4 годин) і побачення довгострокове (до 3 днів). Я писав тобі про довгострокове, щоб ти приїхала, але зараз маю сумніви в доцільності цього. Боюсь, що й на побаченні, хоча ми будемо в окремій кімнаті, багато не скажеш. Крім того, їхати до Пермі коштує силу грошей, а я не хочу, щоб ви там через мене підтягували пояси. Напиши, у скільки обійшовся адвокат? Ви вже, напевно, з ним розрахувалися ? Шкодую, що я затіяв цю всю комедію із захистом. Все одно дали, скільки захотіли. Буду чекати тепер на помилування. Для цього потрібно трохи попрацювати в таборі, щоб заробити характеристику.

Хоча, здається, що й з цього дива не буде пива. Як не крути, а половину строку [закреслено] доведеться посидіти. Та, звичайно, робитиму все, аби вирватись достроково. Які успіхи у Василя Івановича, чи прийшло підтвердження на кандидатську? Як там Мар’яна, хай напише мені листа. Відішли листа Зойці за адресою, яку вона дала. Скоро напишу другого листа, щоб до кінця місяця було 2. [головне: що в тебе на роботі ? в[Зяапкреслено три рядки]

Пиши. Валерій.

Березень 1974

Дорога матусю!

Напиши мені, скільки ти одержала листів і чи все зрозуміла? Взагалі сюди варто писати рекомендовані листи, щоб вони в дорозі не “заблудилися”. Так само робитиму й я. Ну, що ж, розпочалися табірні будні. Сплю, виходжу на перевірки, працюю, їм. Обіцяють перевести на дієту, поки що харчуюся із загалом. Готують так, яку київських їдальнях. На жаль, у бандеролях або посилках неможна надсилати ніяких лакомств. Так що мед і тому подібні страви доведеться на цей час забути. Працюю на досить легкій роботі, та й сам дбаю, щоб не перевтомлюватись. Після заяви в письмовому вигляді повернули ватяні штани. Решта речей залишаються в недоторканому вигляді на складі. Одягнув все, що можна тільки було зібрати теплого, то й не замерзаю. В перший же день мені показали азербайджанську газету, де моя фотографія й стаття про мене. Це було надзвичайно цікаво і не менш оригінально. Багато гуляю зараз на свіжому повітрі, надолужую його відсутність у в’язниці. Згадую весь час процес та суд. Як це все-таки жорстоко: витягти каяття, визнання провини і засудити майже на максимальну міру! Мене переконували весь час, що коли зізнаюсь і покаюсь, то нічого не буде. А

натомість… Тому-от я впевнений, що дальша возня з адвокатом нічого не дасть. Якби мене хотіли милувати, то не судили б. А тепер мушу спокутувати провину, щоб іншим було не повадно. Безперечно накоїв я усе сам і дуже б не хотів, аби окошилося на вас. Чине вигнали тебе або родичів з роботи? В КДБ мене запевняли, що в разі каяття, та й взагалі, на батьках нічого не повинно відбитися. Мене там багато в чому запевняли. Напиши, як вам ведеться?Працюю коло протяжного верстата. Це — майже інтелігентна робота і волію, щоб тут мене залишили на якомога довший час. Взагалі, навіть якось цікаво побути робітником. Не треба полоскати нічим мізків, стій собі — тільки кнопки натискай і деталі виймай. Трудовий процес, якому зараз навчаюсь. Побуду три місяці учнем, а далі повноважний робітник — прошу пана. Мамочко, не знаю, чи дійшов звідси перший лист. Тому нагадую, надішли бандероль (1кг) — печиво або краще цукерки “Золотий ключик”, а також зубну щітку, фотографії: нашу сім’ю (усі разом), я серед цвіту, я із Світланою біля вокзалу у Львові. Це хоч трохи прикрасить мій побут. Якщо маєте нові фото, надсилайте їх у конвертах. Мені дозволено писати звідси два листи щомісяця. А отримувати можу, скільки завгодно. Кореспонденція підлягає цензурі. Люди в таборі є добрі й лихі. Часто мені допомагають з одягом та підхарчовують. Стежу також за всією пресою. Тут, як у бібліотеці, можна прочитати будь-який журнал або газету — російські й українські. В неділю дивимося кінофільм. Інколи бувають, кажуть, цікаві, хоча й задавнені. Страшенно скучив за тобою, за Мар’янкою й Василем Івановичем. Цілую діда, бабу, Алочку. Вітай усіх. В середині квітня чекай від мене привіту. Валерій.

29/Ш-74р.

Рідні мої дідику, бабусю й Алочко! З великим зворушенням пишу до вас листа. Згадую про вас часто, багато разів і гордий з того, що маю таких славних, гарних родичів. Я пишаюсь, що веду родовід з Київщини, що завдячую вихованням і вам. Можете бути певними, я завжди прагнув робити добро нелише близьким, а всьому народові. Хай вас не страшить суд, не робіть поспішних висновків. Людина рідко пройде в житті, не спіткнувшись. Слідчі пообіцяли мені в разі каяття та визнання провини —зменшення строку, навіть звільнення. Я повірив, бо звик довіряти людям, звик платити довір ‘ям за довір ‘я, як учився цьому від вас. Обіцянки-цяцянки. Мене засудили на вісім років, що зовсім не відповідає розмірам “скоєного злочину”. Але на цих людей я не в претензії. Звідси з табірної відстані я можу зрозуміти ціну всіляким посулам. Ну що ж, вік живи — вік учись. Тепер моє навчання відбувається на новому закруті спіралі. Набуваю фаху робітника-протяжника. Доки робота нескладна (мене призначено учнем на три місяці), то не можу й сам встановити, наскільки тут буде важко. Але на перший погляд працювати тут можна. Шкодую, що відібрано теплі речі. В умовах мінус п’ятдесятградусної зими светр та рейтузи мені б, звісно, стали в пригоді. Але за законом я не можу мати ні шерстяних, ані взагалі виробів цивільного зразка. Як мені зрозуміло, це один із засобів виховання. На квітень місяць одержав дієтичне харчування. Назвати ці страви піком кулінарної майстерності було б не зовсім об’єктивно. Але й в іншу крайність впадати неможна. Загалом не погано. Дивлюся фільми. Інколи сюди надходять і виробництва середини, а то й кінця 60-хроків. Наприклад учора бачив “Журналіста”. Вдосконалююся в англійській, польській та азербайджанській мовах. Благо, люди освічені допомагають. Алочко, щодо того, аби писати іноземною мовою — не варто. Це тільки ускладнить видачу мені листа. Навряд чи вдасться тобі побачення зі мною. На довгострокове (до 3-х днів) дозволяється лише близьким рідним: мамі, батькові, діду й бабусі. А ти, тітко, — чужа кістка. Ну, це не моя думка, так я став гадати під впливом параграфів. Тому що тобі дозволено лише короткострокове побачення (до 4-х годин). А їхати сюди з Києва задля двогодинної здибанки накладно та й поговорити до пуття не встигнемо. Хіба що десь у Перм візьмеш відрядження. Дуже мені хочеться тут мати сімейну фотографію. Чи не зуміла б ти організувати це. Я, звісно, бажаю всіх разом: Марченки, Смужаниці, Дашенки… Але на перший час вдовольнився б фоткою дідуся й бабусі з тобою.

Щиро вітаю вас із Великоднем! Власне, це свято й спонукало мене написати листа вам зараз. Тут усі активно вітають своїх рідних. Я ж одразу пригадав, де і як святкував його завжди. Ех, і посмакував би я кулінарними шедеврами нашої бабусі. Особливо, пасочкою з узваром. Ну, попоїжте за моє здоров’я і мене в сім 7 великій… Самопочуття поки що нівроку. Потроху освоююсь із табірними умовами. Фізкультурою йогів тут особливо нема де займатися. Легку гімнастику роблю щоранку на дворі, додавши декілька йогівських вправ. А взагалі не помічаєш, як дні збігають. Підводишся о шостій. До восьмої прибереш ліжко, причепуришся й поснідаєш, далі робота. О п’ятій повертаєшся з праці. Вечеря о шостій. Після перевірки до десятої маєш три години вільного часу. Побалакати, почитати газету або книжку та й уже. Обідати дають на виробництві в їдальні (мені — все дієту). Ось таке моє табірне се ля ві. На жаль, я маю право лише на дві бандеролі щороку. Туди окрім кондвиробів нічого не можна покласти. Так що ніякої калорійності: ні сухого молока, ні шоколаду (Sic!), ні меду. Надсилайте мені, будьте ласкаві, рекомендовані листи. Це унеможливить їхнє зникнення по дорозі. До листа можна вкласти марки та конверт, щоб я тут не витрачав на них гроші з тих п’яти [крб.] дозволених мені.

Здоров ‘я покине турбує. Був у лікаря, поставили мене на диспансерний облік. За моїми нирками буде нагляд. Я сам за тим дбатиму. На побачення краще приїхати в четвер [закреслено], лише не на свята. В травневі свята побачення не дозволять. На день Перемоги також: не дозволять. Якщо хочете приїхати, то тільки в будні дні. 5-НОКнадсилати не варто, бо поки нема нагальної потреби. Пишу вже і для мами. Бо після купи листів все перемішалося в голові, тому вирішив відповідати на всі запитання підряд. Ліки, а також траву можна привезти на побачення і так передати. Алочко, тобі можна також їхати. Це мені щойно сказали. Якщо не впустять на довгострокове, то напередодні дадуть нам з тобою короткострокове. Був би дуже радий, якби ти з мамою приїхала. Та й, справді, вдвох безпечніше. Побачення дають тоді,коли приїдете й висловите бажання. Але заздалегідь не сповіщайте. Дякую дуже за рушник. Тут часто передають концерти за заявками і в суботу співав Гнатюк “Два кольори”. Слухав радо, а тепер ще й згадуватиму за тітчин дарунок. Оце щойно потанцював. По радіо заграли “Мой адрес не дом и не улица”, так ми виконали цю пісню з одним латишем у ритмі полечка. Як бачите, культурно розважаємось — працюємо над собою. Читаю мало, бо майже нема коли. То щось пришити, то чаю попити — і вже пора спати. Листи надсилайте авіа й рекомендовані, коли є щось важливе. Якщо писатиме хтось із друзів, нехай також: надсилають рекомендовані. Читаю тут всю українську пресу, бо передплачують практично всі газети та журнали. Хочеться знати про літературні та культурні новини. Про це писати можна. Купуйте телевізор і нехай баба дивиться його. Інколи там бувають цікаві передачі. Одержав 2 фотографії від мами. Цілую й обіймаю вас, рідні мої. Ваш онук і небіж:.

Валерій.

9/IV-74

Писано на 4-х аркушах.

Мамочко, цілую тебе! Отримав від тебе безліч листів і всі мені любі, і всі охоче перечитую. На жаль, один із них конфіскували. Ти, здається, нечемно висловилася про радянський суд та слідчих. Більше так не висловлюйся. Якщо пам’ятаєш, це був лист, де ти мені надіслала стрижні й марки. Конверти, марки, листівки я одержав, але бандеролі ще не дали. Я тобі вже писав, що можна. Тому не треба ініціативи, а висилай завжди те, що прошу я або хто-небудь. Мамусю, нумеруй свої листи. Так легше буде побачити, чи не загубився якийсь в дорозі. Подякуй Алочці. Все, що вона написала, я з радістю читав. Сюди більше не треба надсилати ніякого насіння. Підозрюють, що в ньому можуть бути закладені якісь згубні бацили. Так що не треба. Просто терзаюсь зараз за твої переживання. Я знав, що завдам тобі стільки болю. Тому намагався вмилостивити слідчих цілковитим розкаянням. Вони, очевидно, вловили цю мою слабинку, бо зіграли (я це збагнув пізніше) майстерно. Чим і як нині можу заспокоювати тебе і себе? Мамо, я просто прошу, не втрачай самовладання, не піддавайся нервам. Бажання про мій швидкий прихід додому наскільки природне, настільки ж і далеке від здійснення. Я знаю, як тяжко тобі знати, що я в біді. Але й мені надзвичайно нелегко чути, що ти так мордуєшся. Давай не будемо. Пам’ятаєш, у царя Натана Мудрого був на руці перстень з написом “І це мине”. Я дбатиму, щоб це все минуло з якнайменшими втратами для мене. Допомагай же й ти, не завдавай болю плачем та журбою. Заспокой дідика й бабусю. Я відчуваю їхні переживання на відстані. Починаю сам призвичаюватись. Вже переробив свої штани на кльош. Хлопці підтримують ласощами. Бо хоча з тюрми й надіслали 150крб., але досі скористатися ними не дозволили. Пояснюється це тим, що тут я можу купувати в ларку (на 5 крб.) лише за гроші, які заробив на виробництві в зоні. Але я намагаюсь виканючити дозвіл, щоб скористатись ними. Нагадую ще раз, що коли писатимеш щось важливе, то обов’язково надсилай рекомендованим. Я маю право на 2 листи щомісяця. Їх ви будете отримувати регулярно, а коли писатиму ще комусь, то я сповіщу. Потроху перекладаю Джером Джерома. Дуже допомагає Алчин словник, подякуй їй. Записів, звісно, ніяких інших не роблю. Це була б марна справа. А переклад потроху просувається. Вже в чорновому варіанті переклав 2 розділи. Тут повно художньої й наукової української літератури. Читати вистачає. Але додатково передплати на мою адресу сюди: журнал “Комуніст України”, “Спортивну газету” і газету “Молода гвардія”. Не дивуй добору. Це для повного комплекту республіканської періодики тут, на місці. Пишу до вас листа по декілька днів. Це дає змогу описати всі події й викласти всі думки. Незмірно щасливий, що ви не забуваєте мене. Нині отримав листа від тебе (17/ IV) і від Алочки, де ви пишете про святкування Великодня. Ми тут також відзначили наше свято. Прикметно, що вперше я почув на Великдень молитви. На свій сором я навіть не міг до ладу перехреститись. Але сидів на поважному місці. Їли й паску. Словом, кучеряво живемо. Надішли бандероль. * Мій товариш Володимир пришле тобі вітання та прохання про це. Привітай щиро Сержа. Хотів би бути кумом та охрестити його донечку. Як її назвали? Порадь, щоб дали якесь чоловіче ім ‘я. На мою думку, так буде оригінально й узвичаєно. Вітай усіх друзів, хто з тобою спілкується. Якого вигляду набрало після ремонту наше мешкання ? Нехай Мар’яна дізнається слова пісні Білаша “Ластівка” (ластівка щебече під моєю стріхою…). Марок та конвертів у мене вже доста. Надішли трохи листівок, на них можна писати замовлення до книгарень. Так ми отут здобуваємо потрібну літературу. Потроху теплішає. Тане сніг, а під час роботи я весь час виходжу на двір і підводжу обличчя догори, щоб засмагнути. Маленькі радощі. А що там Ніна? Платонічне кохання та ще й на віддалі!? Такого в мене ще не було. Інтригуюче. Але, поза всім, я дуже вдячний їй за увагу. Про життя на Україні маю достатнє уявлення із преси та радіо. Але цікавинки, які ви вставляєте в листи, розширюють цю інформацію. Грошей мені надсилати поки що не треба, бо їх однак не можна використати. Також: не можна використати ніяких речей з одягу. Мамусю, пишу трохи уривчасто, бо хочу сказати багато. Може воно й нуднувато, але зате все одразу. Чи віддали (закреслено) мої невинні гумористичні записки та лист до тебе. Як сказав один відомий тобі автор **афоризмів: “Обережно, працюють душолюби”. Валерій.

23/Ш-74

Писано на 6 аркушах. Зуби сіллю чищу вже рік. Терапевтичний ефект не особливо відчутний, але є.

Люба матусю!

Уявляю, як ти там хвилюєшся. Табір є табір, і з незалежних від мене обставин перший лист цього місяця до тебе відправити не вдалося. Які в мене справи ? Такі собі. Всього не поясниш. Можна писати про щасливе

* Мати надсилала бандеролі та посилки декому із зеків, які ні від

кого не отримували (тут і далі примітки Ніни Марченко). ** Володимир Голобородько.

56 життя у нас і у вас. А якщо контра, так виявляється — не молена. Та бог із ними. Самопочуття поки що непогане. Зробив дуоденальне зондування. Я сам бачив свою жовч та й аналіз свідчить: є слиз, але нема пластівців (лейкоцитів — гною). Це успіх, якому я завдячую, на мою думку, йогам. Бандероль не пропустили. Замість драже були вітаміни. А вони нам, “бандитам”, категорично заборонені за правилами колонії. Завдаю тобі клопоту. Надішли 1 кг “Ракових шийок” або смачного печива. Тепер ти сама знаєш, що нам можна. Від дідика листа отримав і прочитав захоплено. Дякую йому. Тут я в одного хлопця знайшов його книжку “Історія української культури”. Її тут хвалили. Думаю, що дуже варто йому писати мемуари. Від вас поки що отримую всі листи, листівки, марки, стрижні. Ви правильно робите, сповіщаючи про вмістиме листа. Надішліть ще поштівок, а також поштівки “с уведомлением”. В цьому місяці мені дієти не дали. Обіцяють дати в наступному місяці. Робота нескладна, бо я відмовився від складної за верстатом. Зараз ходжу збираю всілякі тріски, очищаючи територію заводу. Подробиць про своє трудове життя писати не дозволяється. Через те “не розпитуй мене, не хвилюй” і “не питай, чого в мене заплакані очі”. Фотокартки так само всі отримав і залюбки хвастаю, які в мене гарні родичі, як я люблю мамочку. Перші дні травня була сонячна, гарна погода. Ми роздягалися й смажилися під палючим промінням уральського сонця. Хлопці сміялися з мене — із зими в літо. Я до останнього часу ходив у бушлаті й зимовій шапці, а коли вийшов смагнути, все це скинув. Цікаво спостерігати, як за кілька днів зазеленіла тайга. Познайомився зараз з одним медиком, який збирає тутешнє зілля і варить з нього настої. Я щоранку п’ю його напиток, це мені повинно допомогти в боротьбі за себе. Від Ніни листа отримав. Але листуватися з нею “до запитання” справа безнадійна. Вона, якщо хоче, нехай пише в попередній манері. Вітай усіх. Валерій.

Мамусю, добридень! Відписую другого в цьому місяці листа. Надсилав першого нерекомендованим та авіа, щоб швидше отримали. З незалежних від мене причин один лист до тебе не пройшов. Ти знову хвилюєшся і змушуєш нервувати мене. Мамочко, рідна! Ну, невже не можна спокійніше. Я вже заспокоївся, почав працювати. Живу повнокровним життям радянського в’язня. Я також беру участь у житті нашої чудової країни. А в трудового подвигу радянських в’язнів велика історія. Працюю на заводі “по очистці

57 території”. Робота нескладна, я їй завдячую через свій стан здоров ‘я. При цьому весь час керуюсь словами Джером Джерома: “Я люблю роботу. Вона просто зачаровує мене”. В травні випало декілька спекотних днів і я засмагнув. Тепер ходжу обпалений уральськими вітром та сонцем. Взагалі, холоди тут тривають до І травня. Я за інерцією досі не скидаю бушлата. А один наш хлопець, міркуючи, що Урал близький до Північного полюсу, не вірить цьому літу і вдягає тим більше одягу, чим тепліше надворі. Ми кажемо, що він хоче взяти його (тобто літо) на замору. Мамочко, вибери, будь ласка, книжки, які я передплачував. Це, передусім, “Історична енциклопедія України”, твори (п’ятитомник) Агатангела Кримського та тлумачний “Словник української мови”. На всі ці книжки десь у коробочці є квитанції. Я передплачував “Словник” на Умрилова, а решту, здається, на своє прізвище. В кожному разі, в передплатних виданнях на Бульварі Шевченка заведено картки, за якими треба все одержати. Крім того, надішли мені 25 карбованців. Тут є можливість купувати книжки, і я цим хочу скористатися. Потроху вкладайте в листи конверти та марки, як і раніше. Всі фотки: ваші, Алочки, діда з бабою та мою з тобою, отримав. Стрижнів поки що досить. Бандеролі і першу, й другу мені отримати не дозволили через вмістиме. Я вже писав тобі, що вишли 1кг “Ракових шийок” або домашнього печива. Взагалі, щоб ти знала, що тут можна, а що ні, пишу тобі приблизний склад 5 кг, які дозволяють надсилати у посилці: 2 кг халви, 1 кг консервів (шпроти, паштет), 2кг сушеної смородини. Щодо всіляких заяв до вищих інстанцій, то це марна справа. В цьому хутко впевнишся й ти сама. Писати вже нікому не буду, не хочу. Ти знаєш, що я каявся, а мені дали 8 років. Невже можуть бути сумніви в гуманізмі. Адвокат мені тут не потрібен. Все, що міг, він уже вчинив, “создал песню подобную стону”. Мамочко, годі годувати себе ілюзіями. Звісно, сумно думати, що так багато сидіти. Але вже мусай скоритися. Через (закреслено) всього не напишеш, але ж майте там хоч трохи глузду. Ну, якби хтось хотів мене милувати, то чи давали б стільки строку. Та й ще всіляких, всіляких заперечень… Вчора дивився кіно “Земля, до запитання”. Цікаво що бачив його в березні минулого року із стюардесою. Вона ще й квитки брала. А потім так яскраво виступала на суді! Цей фільм про радянського льотчика-розвідника, який перебував у Італії. Стриженов грає головну роль. Герой такий розумний, елегантний, як цукерка. Цікаво було дивитись: як за ним стежили, як шантажували поліцаї одного батька, використавши його любов до доньки. І що особливо мені пригадалось, ще передчуття, яке мене обвіяло тоді, в Києві, під час сеансу. Коли хочеш, голос долі. Щось вкололо 58 серце, коли побачив допити, прогулянку у двориках, тюрму. Взагалі в ту весну 1973 це передчуття приходило до мене декілька разів. І майже всі ці рази пам’ятаю досі. Сержу передай, що я від імені його доці в захопленні. Хотів би бути хрещеним батьком “через роки, через усі далі”. У “Всесвіті” № 4 прочитав статтю. Коптілова про Францію. Там є дещо і про навчальне телебачення. Прочитай, взагалі він непогано написав. З певним публіцистичним хистом. Цікаво, а що пліткувала про мене Віроччина мати. Саме пліток і чуток мені тут бракує. Бо радіо, періодика доносять всю зовнішню інформацію, а от такого чогось напевного нема. Ти сама розумієш, я не вимагаю недозволених речей. Вітай Дідку та хлопців. Зворушений дуже усіма привітами. Мамусю, не треба так убиватися, ну прошу тебе. Будемо чекати на амністію. Вона приходить періодично. Так що, як кажуть передовики-виробничники, тримай хвіст пістолетом. Запевняю тебе, що витримати тут можна. І я так і зроблю. Мене називають найвеселішим з новоприбулих. Взагалі в гуморі намагаємось потопити весь безнадійний елемент. Якось увечері в нашому помешканні натерся від радикуліту один чоловік. Від зміїної отрути розійшовся специфічний запах. Закарпатець, що лежав поруч зі мною”, занепокоєно засопів і засовався в ліжку. Потім встав, пішов попити води. Пришовши назад, він флегматично так констатував: “Від Ігоря гадом вонить”. Ігор нічим не мазався, але це його не врятувало. Тепер ми, якщо він починає щось говорити, кажемо: “Мовчав би краще. Від тебе гадом вонить”. Я того вечора взагалі насміявся, як ніколи. Так що плакать не можна! Мамочко, отримав у цьому місяці два твоїх листи (3 й 12), два Алоччиних і Мар’янчин. Здається, поки все, що ви писали мені, доходить. Від дідика також листа отримав. Я їм ще обов’язково писатиму. Цілую нашого татка* щиро. Він там єдиний ваш захисник та оборонець. Десь сказано “твердыня мира и оплот”. Шкодую, що з ВАКом неблагополучно. На жаль, страждаю не тільки я. Як із лікувальною білизнюю ? Чи вдалося дістати ? Тут у декого є стьобана американська дуже тепла білизна. Позаяк це єдине тепле, що тут дозволяють, то чи не можна, хоч би й на товкучці, пошукати. Перекладаю потроху Джером Джерома. Робота просувається легко, бо голова зараз нічим не переобтяжена. Роблю це в своє задоволення. Через рік, приблизно, будуть “Троє в човні” готові до друку. Отакий у тебе син. Ага, відпустив ще вуса, подивлюся, чи личитимуть мені. Я тобі скажу, для цирюльницьких маніпуляцій тут простір необмежений (маю на увазі обличчя, бо зверху голомозий). Ну, здається, все за цей місяць. Чекайте тепер листа в червні.

Міцно цілую, Валерій.

20/У-74

Писано на 7 аркушах.

*Вітчим Валерія Смужаниця Василь Іванович.

ПЕРЕЧЕНЬ

предметов, изделий и веществ, направлять осужденным которые запрещено

Предметы, изделия и вещества, изъятые из гражданского оборота,

Все виды огнестрельного и холодного оружия.

Деньги, ценные вещи и ценные бумаги, оптические приборы.

Наручные и карманные часы.

Все виды алкогольных напитков, духи, одеколон и иные изделия на спиртовой основе.

Наркотические и лекарственные вещества, предметы медицинского назначения.

Любую радиоаппаратуру, пишущие машинки, множительные аппараты.

Ножи, бритвы (кроме механических) и другие острорежущие и колющие предметы, зажигалки.

Всевозможный слесарный, столярный и другой инструмент. Игральные карты.

Фотоаппараты, фотоматериалы и химикаты.

Любые документы, кроме копий приговоров и определений судов.

Топографические и географические карты, компасы.

Военную и другую форменную одежду, принадлежности к ней, а также верхнюю одежду, головные уборы и обувь (за исключением тапочек).

Цветные карандаши, краски, копировальную бумагу.

(Выписка из приказа № 20 МВД СССР)

Посылки

Хлеб,хлебобулочные изделия.

Сельдь, сыр, конфеты, повидло, джем, лук репчатый, чеснок. Консервы — рыбные, мясо-растительные, сало-бобовые, овощные, фруктовые.

Жиры — масло растительное, масло сливочное, маргарин, комбижир, сало шпиг.

Табачные изделия — за исключением папирос и сигарет.

В бандеролях из продуктов питания разрешается направлять только сухие кондитерские изделия, за исключением шоколада и изделий из него.

(Выписка из приказа N 20 МВД СССР)

Порядок проведения свиданий

1. Разрешение на свидание дается начальником ИТУ или его заместителем по заявлению осужденного или лица, прибывшего на свидание. Документами, удостоверяющими личность прибывших, могут являться паспорта, удостоверения личности, свидетельства о рождении.

2. При наличии достаточных оснований полагать, что лицо, прибывшее на свидание, намерено передать осужденному предметы, изделия или вещества, хранение которых ему запрещено, либо получить от осужденного нелегальным путем какие-либо материалы, представитель ИТУ объявляет такому лицу о том, что свидание ему будет представлено лишь в случае его согласия на досмотр принадлежащих ему вещей и одежды до и после свидания.

Если это лицо откажется от досмотра вещей и одежды, длительное свидание с осужденным ему не разрешается, однако может быть представлено краткосрочное в случае, когда на таковое осужденный имеет право.

3. Свидание осужденному разрешается не более чем с двумя взрослыми лицами, вместе с которыми могут быть и несовершеннолетние дети осужденного.

4. Продолжительность свиданий устанавливается администрацией ИТУ с учетом поведения осужденного, отношения к труду и обучению. Во всех случаях краткосрочные свидания не могут устанавливаться продолжительностью менее двух часов, а длительные — менее суток.

5. На свидания осужденные должны являться в опрятном виде. На период длительных свиданий им выдается одежда, обувь и белье из обменного фонда, постоянно хранящегося у контролера по проведению свиданий. Осужденные до и после свиданий подвергаются обыску. Им предоставляется возможность проносить в комнаты длительных свиданий лишь туалетные и курительные принадлежности.

6. Пронос лицами, прибывшими на свидание с осужденными, в комнаты краткосрочных свиданий каких-либо продуктов или вещей не допускается. В комнаты длительных свиданий могут проноситься предметы, изделия и вещества, хранение которых осужденным не запрещено, за исключением чистой бумаги и письменных принадлежностей, а также продукты питания. Вынос их осужденными в жилые или производственные зоны запрещен.

7. Во время свиданий не допускается передача осужденными или осужденным каких-либо документов, записей, фотографий, чертежей и т.п.

Разговор на краткосрочных свиданиях должен вестись на понятном контролеру языке.

8. При нарушении установленного порядка проведения свиданий, таковые немедленно прерываются, о чем контролер докладывает лицу, разрешившему свидание, а при отсутствии — ДПНК.

(Выписка из приказа № 20 МВД СССР § 36)

Дорогий таточку! Щиро вітаю вас із визначною датою — півсторіччям. Бажаю щонайкращого в житті й на педагогічній ниві! Нехай легко вам ведеться, безхмарно, бо лихо, мов гроза, налітає несподівано. Цілих п’ятдесят літ. Як можна багато зробити за цей час! Гадаю, що головніші звершення у вас попереду. Пам’ятаєте, ми говорили про тему “Історія педагогічної думки на Закарпатті”. Радію, що моє здоровлення прийшло після підтвердження з ВАКу. Хто хто, а ви цілком заслужили визнання заслуг від держави. Та треба думати й про вічне. Тому не забувайте свій громадянський обов’язок — віддати народові максимально. Ви дуже гарна людина, таточку. Я би хотів навчитись вашої врівноваженості й умінню вести суперечки. Гарячковість — злий порадник. А ви для мене тут є взірцем. Я дуже втішений, що ви біля мами. Мене завжди хвилювало, як наша матуся залишається сама, поки я десь мандрую. Тепер набагато легше переносити ув’язнення, бо знаю, що там з мамою — ви й Мар’янка. Цілую вас, як пише тут одна дочка своєму татові: 1 і далі на 2 сторінки нулів разів. Вашого великого листа читав, як педагогічну енциклопедію. Враження було, неначе посидів на педраді та прослухав місячний курс по підвищенню кваліфікації вчителів. Я зроблю висновки. Гра на баяні мені не знадобиться. Бо полонез Огінського, який завчав у недавньому дитинстві, тут не котирується. Наглядачів ним не розчулиш (в них нема музичної освіти), а в мене можуть статися судороги. Мистецтво — це зброя. Стосовно того, що говорить народ, це точно. Вміє він часом говорити. І надіслана вами його мудрість розхвилювала мене до сліз. Я день ходив мов побитий камінням. Дійсно, ну хіба можна плюватися в криницю, коли не впевнений, що вона стане у пригоді й доведеться води напитись. На хвилину уявіть собі: спека, гарячий вітер, розпечене сонце пустелі і ви — самотній подорожній. І ось перед вами постає криниця, а там далі садок вишневий, хата, над вишнями гудуть хрущі моцно. Мучимий спрагою кидаєтеся ви до криниці, а туди натомість хтось плюнув. Крах надій, духовне спустошення і, що особливо небезпечно, зневіра в прекрасних ідеалах. Так, я з вами цілком згоден: плюватись у криниці не варт! Радий за справу рук ваших—сад. Ви дуже справедливо підмітили, що моя участь у садових операціях була далека від звершень передовиків сільського господарства. І що характерно, в таборі я не змінився анітрохи. Хоча бажання працювати в мене є, але ентузіазм зникає, як скоро візьму в руки лопату. Оця душевна роздвоєність поїдає мене поїдом цілих вісім годин, які мушу працювати. Не повірите, що я тільки не робив, все марно. Отак і борюсь із собою. Щастя, що адміністрація складається місцями з людей чулих, вони, бачачи мою скорботу, гадають — я терзаюсь через неперевиконання підприємством плану. І дуже не напосідають. Але це їхнє розуміння мого душевного стану змушує мене ще більше страждати, через що робота просто валиться з рук. Зараз працюю на подвір’ї, пораю клумбу. Це нескладно і досить приємно. Щодо того аби писати про все докладніше — перебачте. Це, звісно, не тому, що я боюсь. Висвітлювати тутешнє життя мені заборонено правилами кодексу. Передавайте велике вітання всім закарпатцям: і родичам, і київським. Здоров ‘я в мене таке, як пишу. Почуваюся зараз добре. Знову робив аналіз: білок 0,33%, еритроцитів 2-4, лейкоцитів 6-8. Як бачите, поки все в нормі. Це відповідає справжньому станові речей (на диво!). Як і в ізоляторі, маю набагато кращі аналізи, ніж удома. Салата (тут так називають) готується майже щодня з трави. Поїдаємо кропиву, підбіл, подорожник та інші лікувальні рослини. Багато хто має книжки про ліки навколо нас. Отож користуємося на всю котушку. Дякую вам щиро за ноти та тексти. Тут є музики, які залюбки розучуватимуть пісні, надіслані вами. Валерій.

Мамочко, добридень! Отримав листа від Алочки, три від тебе (21, 29, 31 — У), від Василя Ів. та бандероль. Цукерки дуже смачні. П’ю з ними чай. Все вкладене на місці і теж стане в пригоді. З поштою поки все йде без перешкод. Потроху скучаю за вами. Зараз з радістю поїхав би до саду, подивитися на наше літо. Тут все-таки сивизна старого Уралу. В травні було кілька жарких днів, але решту часу — дощі та холод. Бушлат майже не скидаю. Щоранку роблю легку гімнастику. На жаль, йогівську довелося відкласти через брак місця (для неї треба багато вправ лежачи). Отримав “Спортивну газету”, що урізноманітнило моє життя. Дивився в неділю фільм “Тінь” за п’єсою Є. Шварца. Насолоджувався. Як його коментували! Особливо перепало працівникам “ломбарду”. Якщо буде нагода, переглянь його. Це твір алегоричний і дає масу матеріалу на роздуми. Щодо нових листівпрохань, то хочу нагадати якутський спосіб манити псів. Перед корінним упряжки вішається шматочок м ‘яса на такій віддалі, щоб при гонах воно ледь-ледь не торкалося носа тварини. Пес шаліє від нетерплячки і з шкіри пнеться досягти м’ясо. Так триває аж до місця, куди належить прибути. Там лише хазяїн годує всіх, що бігли. Отак завжди ошукують марновірних. Любе моє сонечко, візьми себе в руки. Мусимо набратися терпцю й чекати до змін у великій політиці. Мене тут підгодовують і вітамінами, і салатами з кропиви. На червень місяць начальство дало дієту. Обов’язково повернусь до вправ йогів. Відчуваю, вони мене зміцнили. Щодо приїзду писати не варто. Приїзди, коли зможеш. Для візитерів та родичів тут створено нову полегкість. Тим, хто відвідує ув’язненого, тепер треба обов’язково пред ‘явити довідку бактеріологічного обстеження на холеру. Дослівно: “из неблагополучныих по холере районов страны, должны предъявить справку бактер. обследований на холеру (справка действительна в течение 5 дней)”. Довідка береться в санепідстанції за місцем проживання. І без неї побачення не дозволяється. Чи не просила ти в (закреслено) Селюка той лист, що я писав тобі, а він забрав разом з конспектом творів Леніна та моїм гумористичним твором ? Що вони тобі казали ? Хоча це неважливо і можеш не звертатися вдруге. А за плітки тобі вдячний. Не було цікаво, бо одразу уявив собі картину. А я до Філякевич не липнув. А от вона сама “громогласно” заявляла в мене на двадцятип’ятиріччі (здається, Алочка тоді стояла поруч), що охоче поміняє своє прізвище на Марченко. Це було пізно ввечері, коли ми вийшли і чимчикували всі до тролейбуса. Ну це між: іншим. А взагалі, проблема “я та дівчата” ще не розв’язана. Гадаю, що остаточне вирішення вона знайде в наступній п’ятирічці. Мамочко, мені тут потрібні: махровий рушник, кімнатні пантофлі і сонцезахисні окуляри. Бажано ті, що я колись подарував Василеві Івановичу. Вони схожі на лікувальні. Пузові передай, що й я приїду, лупцюватиму. А то гулі в голові — ач яка. Обіймаю. Син, брат, небіж, онук.

8/УГ74

Любенькі дідику й бабусю!

Довго збирався вам писати та все пильні справи до мами ставали на заваді. Тепер, слава богу, побачились та наговорились *.

Багато про що ви не знали, тому ця зустріч була для мене надзвичайно потрібною і, здається, все головніше сказано. Хоча чимало деталей і випустив, але то вже не найсуттєвіше. Дуже втішений, що

*Було 2-добове побачення з матір’ю.

ви так любите мене. Повірте, й я не менше за вами скучив, хочу швидше бачити. На жаль, не все залежить від наших бажань. Останній лист у минулому м ісяці з незалежних від мене обставин до мами не надійшов. Ну нічого: собаки брешуть, а караван іде. Попоїв смачних бабусиних пиріжків, згадавши про райські учти. Те, що я пив на побаченні “Миргородську”, шипшину та їв вітамінозно-калорійні страви, добре вплинуло на здоров ‘я. Покращилися аналізи, знизився тиск. Хоча я не довіряю тутешнім папірцям з аналізами, та власне самопочуття свідчить, що є зміни на краще. Аналіз гірших часів: 1017— питома вага, 0,75% — білок, 16— ^ — лейкоцити, 4-6 — еритроцити, 1-2 — циліндри гіалінові та вилужні. Аналіз Зимницького 1009-1012. Вживаю 5-НОК, заварюю шипшину. Це мені передано від мами. Зараз лежу в лікарні. Було кілька днів дуже спечних, тепер похолоднішало. Ходимо по подвір’ю в халатах, а раніше мали змогу засмагнути. Коли дивитись на небо, уявляєш собі нашу дачу. Якесь дивне відчуття; немов табір — це кошмарний сон, а я ось зараз розплющу очі, озирнусь — і переді мною постануть дідусь. Алочка на грядках, під деревом Василь Іванович. Є така румунська пісня “носталгіа тамя”. Дідусю, мама розповідала, що ти по-давньому вередуєш при виборі меню на день, плюс до того пошепки кажеш “бабушка, звари мені супчику”. Останнє — конспіративний прийом, який, на мою думку, тільки призведе до ускладнення життя. Не треба такі речі вимовляти пошепки. Ми, слава богу, в демократичній країні живемо. Отримав Алоччиного листа з вашими фотографіями. Які ж ви ріднесенькі! По декілька разів дивився. Тут я дізнався про проблему віку для нашої родини: вихід дідика на пенсію. Моя думка — все таки краще йти на вислугу. Дідусю! Викладацька робота — це не тільки знання (тут з тобою тяжко змагатися), а ще й ораторське мистецтво, педагогічний хист, громадянська напруга. Все це ти маєш у предостатній кількості. Мені було надзвичайно приємно вислуховувати відгуки студентів про цікаві лекції Михайла Івановича. На жаль, людина не може бути нестаріючім механізмом. До того ж, живучи в суспільстві, ми мусимо пильнувати кожен свій крок. Адже нашу слабість чи похибку потім використовують проти нас. В цьому нещодавно мав змогу пересвідчитися і ваш онук. А робив помилки тільки тому, що не чув 8 місяців жодної доброї поради. В мене перед очима приклад футболіста із світовим ім ‘ям Пеле. Маючи лише 34 роки, в зеніті слави він знайшов у собі достатньо розсудливості не вийти на поле чемпіонату світу — залишитись бійцем, не затьмареним невдачами. Пеле вчинив гідно справжнього чоловіка. Дідусю, в разі виходу на вислугу, ти можеш залишатися консультантом, писати статті, рецензії та есе, робити багато інших речей. Такий вихід із становища принесе лише переваги. Гроші на себе ти заробиш, дочки дадуть бабі без розмов, а головне, —реноме вченого-педагога залишиться як скло. Дедушка, твій онук щиро любить тебе, мою дитячу відраду й інтелектуальне джерело юнацьких літ. Тому й хочу, щоб ти завжди був vir bonus —муж шляхетний. Доля Марченків багата на пригоди. Ми повинні зійтися, щоб поговорити про все за смачним бабусиним обідом. Бабусю, не хворій. Ти на фото, як божа кульбабка. Голохвастий в подібних ситуаціях казав “монпасье, а не женщина”. Ваший особисто онук.

Тітонько, чао!

Як я зрозумів, у Києві життя б’є ключем і все по голові. І сенс існування в тому, щоб перепало не тобі, а сусідові. По-доброму вам заздрю. У нас все інакше, особливо в лікарні. Якось передавали по радіо концерт-загадку і задали питання “А хто написав цю оперу ?” Мій сусіда-латиш одразу обхопив голову руками і заходив узад-вперед по палаті, голосно повторюючи “справді, хто б це міг написати ?” Потім опустився на ліжко і став пильно дивитися на тайгу за парканом. Підвівся, підійшов до мене: “Ти не знаєш ?”Довго ходив по кімнаті, зрідка бурмочучи: “Дев Толстой — письменник, Чехов — також. Хто ж тоді її написав?” Зрештою, він радісно всміхнувся, і, неначе його пропозиція повинна була ощасливити більшу частину людства, бадьоро сказав: “Нуте, всі разом думати,-хто автор оперки ? Це ж цікаво, товариші!” Його ентузіазм пробудив зацікавлення історією музики ще в одного зека. Той простодушно назвав Мусліма Магомаєва, судячи з усього, єдине ім ‘я, відоме йому із світу музики. Така гіпотеза не могла не викликати відповідної реакції у мене, і я висловився в тому дусі, що це опера-капусняк, до якої увійшли пісні створені Бабаджаняном і Полем Робсоном, а також балет “Чорне золото” Гомоляки. Останнього я назвав, підштовхуваний почуттям національної чванливості. Але доста про життя особливо небезпечних державних злочинців. Алочко, дуже шкодую, що не вдалося нам побачитись. Так хотів подякувати тобі за піклування і турботи. Я часто не знаходив часу бути з тобою приємнішим і лагіднішим небожем. Друзям, роботі, розвагам і майже ніколи тобі. Мама розповідала, яка ти в нас рибонька, я так розчулився — цілий стрес. З великим задоволенням читаю твої листи, часто й друзям. Тут новини побутового характеру — на вагу золота. Всякі плітки, анекдоти смакуються. Переказуй їх подеколи. Тітонько, на фото ти — суперстар. Як сказав один хлопець: “Феміна, 66

умм! Познайом”. Я сказав: “Січас”. Цілий вечір потому йшли паломники, просили глянуть. Я подумував був за показ уже й гроші брати. Але менш хижі почуття перемогли і я обмежився усним перерахуванням твоїх доброчинств, а заразом вихвалянням нашої родини. Замов побільше цих фоток. Такий французький стиль, топ cher, пальчики оближеш. Твій лист часу побачення до мене не дійшов, бо в ньому виявлено умовності. Треба писати без умовностей, по-солдатському. Конверти й марки підібрані з артистичним смаком — завжди відчутна тітоньчина інтелігентність. Я тут їх переглядаю й переглядаю. Надішли мені, будь ласка, ще поштових листівок. Їх треба більше. Які нові фільми закордонні бачила ? Велике вітання і подяку за теплі слова Ніні. Її душевна щедрість мене просто вразила. Якщо маєш змогу, пошукай тексти англійських пісень Тома Джонса (Ділайла, Грін грас оф хоум), із фільму “Серенада сонячної долини”. В цьому може допомогти Брова. Але якщо нема, то не треба. Не хочу, щоб ти для моїх забаганок ганяла. При нагоді розпитай. А ні, то ні. Ага,, ще слова пісні Рибчинського “Заручена”. Поспівую здебільшого народне. А хочеться й чогось космополітичного. Ну, поки що все. Пиши, як відпочинок. Небіж.

Писано рукою власною. 5 сторінок.

Урал. 14/VII-74

Кращій з матерів, котрих я будь-коли бачив (Петрарка)

Рідна мамочко!

Скільки я про тебе думав за цей час! Повір — без твоєї присутності не було жодного дня. Тюрма і табір не ті місця, де повинно б згадуватися ім’я моєї матері. Але нам призначено пройти і це випробування. Я часто бачив сни з тобою, дуже хотів поділитися враженням від творів Достоєвського та Хемінгуея, ну й, звісно, після того, як надсадно вимагалось: розкажи все, розкайся. На Короленка, 33 я пригадував дитинство, скільки витерпіла ти… Це найжахливіше бачити, як глумляться над найріднішим тобі і не могти нічого вдіяти. Не мати змоги нічого вдіяти. Я бачив очиці садиста, що впивається власною жорстокістю, що топче твою гідність із всілякими гарними словами про обов’язок, закон etc.

Моральні тортури чи не набагато менш болючі, аніж фізичні. Пам’ятаєш, батько рідко мене бив. Але чому я весь час рознервовувався й плакав, коли він вів зі мною виховні бесіди ?А коли ти прибігала додому і схвильована питала: “Що з тобою, Валерка ?” — він завжди поспішав вставити: “Я його й пальцем не торкнув”. Світ удосконалюється. Зовсім не обов’язково бити. Тепер і я не плачу під час душеспасенних розмов, коли до тебе лізуть з міркуваннями печерної людини (ти ситий, вдягнений, що ще треба). Тільки внутрішньо мені дуже боляче.

Хоча тебе не було поруч, я ніколи не залишався сам на сам з бідою. Біоструми чи якісь інші сили давали відчути: там мамуся, там ти, хто найбільше хвилюється замене. Це допомагало й розслабляло. Знаю, що ти весь час в русі, в боротьбі за мене. Знаю, що, як бия тобі не погрожував, ти не відступишся, не припиниш. Але, мамо, заклинаю: не треба ні принижень, ні згадок про листи. Пам’ятай, останнє слово за мною. І я, безперечно, зроблю так, як сказав. Трохи про здоров’я. П’ю 5-НОК та шипшину. Потроху оклигую. Зараз на Уралі спекота — майже південна. Приємно не мерзнути. Хлопець дав сухого молока, то я вживаю щодня по тому горняті, що ти передала. Після твого від’ їзду почував себе добре. Але знову якась мінікриза. В мене почастилися сечовиділення, здається гіпоізостенурія. Потім болить серце, а раніше такого не бувало. Чи не взаємопов’язано це ? Проконсультуйся при нагоді. Хоча загалом почуваю себе незле. Пишу, як завжди, або так, як є, або нічого. Зараз лежу й потроху читаю. Дуже раджу знайти роман Ю. Трифонова “Нетерпение” (жур. “Новый мир” № 3-5 за 1973 р.). Зверни увагу на обставини, пов’язані з Тришкою Гольденбергом. Боже милосердний, їхній підлоті нема краю. Одержав твого листа, писаного в поїзді. Молодца, Ляксандр Василич! Лікар мені сказав, що ти написала і йому. Цікаво, що відповість ? Е-хе-хе! Збирався написати тобі суцільну лірику, а вийшло “слово, моя ти єдиная”. Видно, тяжко звідси писати без емоцій.

Твій син.

Кармен, привіт!* Ти не згоріла там дощенту в пожежі кохання ?А твій Хосе, скільки в нього двійок і чи перейшов він взагалі до наступного класу? М-да, пристрасті згубили не одну жінку. Ну а він же що ? Теж серйозно ? А може, відкладете шлюб трохи, най он постаріє? Місяць-два почуття не пригасять, а грошей на майбутнє трохи назбираєте. На сніданках, кіно

Це Мар’яні, зведеній сестрі.

він як мужчина нехай подбає. Та в класі якби скинулись — от і буде молодожонам на перших порах. Принаймні на медовий місяць. А далі він нехай іде на завод робити, може, принесе якусь копійку. Тобі ж іще вчитися треба. Ти молода і в тебе все життя попереду. Спочатку восьмий клас закінчи. А жити будете в школі в гаражі. Попросиш класну керівницю. Вона жінка тямуща, повинна зрозуміти (як женщина женщину). Ну та й батьки допоможуть, бо ж не звірі які.

Жарти жартами, Мар’яно, а мені чути про те все від мами було неприємно. Знаєш, неприємний не самий факт зустрічей із хлопцем, а твоя поза й упевненість, що чиниш правильно. Повір мені, це далеко не так. На все свій час. Ще два-три роки ти вільно можеш крутитися лише в колі своїх приятельок. Дитинство минає, мов березневий сніг. Ти й отямитись не встигнеш, як скінчиш школу. А то вже юність. Зараз не відвертайся від дитинства, повернися до дитячих забав. Мар’янко, це не просто повчання, яке завжди пропускають повз вуха. Все ж таки мій життєвий досвід більший за твій і хочу, щоб ти скористалася з нього. В сьомому класі разом зі мною вчилося двоє дівчат Зіна й Лариса. Мама знає їх. Вони були гарненькі, і вже тоді за ними бігали хлопці. Смак у дівчат був невибагливий, і вони майже завжди ходили з якоюсь шпаною (за винятком тих випадків, коли їх запрошував кудись я). Видно імпонувало, що ті сильні і їх всі бояться. Але є певна закономірність: босякуватий друг по походеньках якось моментально псує репутацію і після такого добрий хлопчина підходить нечасто. Невибагливість зрештою занапащає. В обох за весь час я не бачив нічого путнього, та й заміж повискакували невдало. До чого я веду: не поспішай дорослішати. З віком приходить і мудрість. З ким краще йти: хлопцем, скажімо, студентом університету, ерудованим і гарним, чи “приблатненным”, який лика не в’яже, а на пиці хоч пацюків бий. Не квапся жити, сестричко. Перше почуття, як гарна пісня, має запам’ятатися назавжди. Щоб було як у японця Рьокана:

О як довго, як довго

Знемагав я

В очікуванні!

Та ось ми разом…

За чим ще марити ?

Цілую тебе, маля ти нерозумне. Шануйся. Слухай тата й маму. Валерій.

22/УИ-74

Мабуть, уже отримав мого листа дід, я вислав його 10 днів тому.

Президія Верховної Ради Президиум Верховного Совета Української РСР Украинской ССР

Відділ у питаннях Отдел по вопросам

помилування помилования

м.Київ-19, вул.Кірова, №5 г.Киев-19, ул.Кирова, № 5

19 серпня 1974 р. № 16591/74 Гр. Смужаниці Н.М.

Повідомляємо, що оскільки засуджений Марченко Валерій Веніамінович характеризується адміністрацією виправно-трудової колонії негативно клопотання про його помилування залишено без задоволення. А також те, що він відбув незначний строк покарання.

Завідуючий відділом (підпис) В.Голик

Учреждение ВС-389/35 252111, гор.Киев, 9/УШ-1974 г. ул.Щербакова 72/2, кв.130

№С-9 СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Сообщаем, что посылка с лекарствами возвращена, так как содержимое ее согласно Правил внутреннего распорядка ИТУ вручению не подлежит.

И.о.начальника учр.ВС-389/35 (підпис нерозбірливий)

Начальнику ИТК майору Пименову Н.В. Смужаницы Н.М.

Уважаемый товарищ начальник!

22 июля с.г. я на Ваше имя выслала посылку с лекарствами для моего сына, Марченко Валерия, находящегося в лазарете колонии. По сегодняшний день я не получила никакого извещения о получении вами этих медикаментов.

Поэтому я обращаюсь еще раз к Вам с большой просьбой — принять высланные мною медикаменты, передать их в лазарет, чтобы сын мог регулярно и без перерыва получать их.

Мое беспокойство связано с тем, что лекарства, высланные мной, Валерию необходимо принимать немедленно. Врачи — специалисты-нефрологи настаивают на немедленном проведении курса лечения, связанного с новым симптомом болезни — гипоизосте-нурией, в который входит прием этих лекарств в комплексе. Так 5-НОК необходимо принять 3 порции, а также леспинефрил, невиграмон, раунатин, допегит, табл. из черноплодной рябины и шиповник.

Надеюсь, что моя серьезная просьба будет взята Вами во внимание, и сын не будет лишен возможности получить лечение с применением этих крайне необходимых ему лекарств.

Н.М.Смужаница 11.08.74 г.

Учреждение ВС-389/35 Гор. Киев-111, Щербакова,

30/УШ-1974г. дом 72/2, кв. 130

№С-10 СМУЖАНИЦЕ Нине Михайловне

На Ваше письмо сообщаю, что согласно существующему Положению высылать медикаменты осужденным, или в адрес медицинской части запрещается. Необходимым лечением Ваш сын обеспечивается в соответствии с его состоянием здоровья. В настоящее время состояние его здоровья удовлетворительное.

Дополнительно ставлю Вас в известность, что Ваш сын ведет себя неправильно.

И.о.начальника

учреждения ВС-389/35 (Подпись) Поляков

Начальнику

учреждения ВС 389/35 р-ки Смужаницы Н.М. Заявление*

В учреждении ВС 389/35 отбывает наказание мой сын, Марченко Валерий. При вынесении приговора моему сыну суд не учел обстоятельств болезни. На это указывал адвокат, а в деле приложены справки.

Его болезнь препятствует дальнейшему пребыванию в лагере строгого режима, назначенного судом по приговору.

В порядке ст. 100 ИТК РСФСР и ст.ст. 362 и 368 УПК РСФСР прошу Вас о направлении моего сына, Марченко Валерия, на врачебную комиссию для получения соответствующего заключения с последующим предоставлением в суд дела об освобождении его от дальнейшего отбывания наказания.

15 августа 1974 г.

Мать заключенного В.Марченко

Н. М. Смужанице.

У вересні такі заяви були надіслані в “Пермское медуправление мест заключения МВД СССР”, начальнику (Пермь, Комсомольський проспект, 74) і начальнику “Управления мест заключения МВД СССР” (Москва, Огарева, 6)

5-18

Уважаемый товарищ начальник!

Я, мать Марченко Валерия, заключенного, находящегося в Вашей колонии, обращаюсь к Вам с большой просьбой. Мой сын болен тяжелой болезнью почек — нефритом. Во время свидания с ним в июле месяце я узнала, что болезнь обострилась — появился новый симптом (которого раньше не было) гипоизостенурия, боли в области почек, большое количество лейкоцитов свидетельствует об обострении воспалительного процесса. По приезде в Киев я советовалась с врачами-специалистами, и они рекомендуют немедленно провести курс лечения, т.е. употребить ряд лекарств в комплексе. Медикаменты из лагеря были отправлены назад. 21Л/111-1974 г. я повторно выслала самые необходимые сыну лекарства — 5-НОК и невигромон. Очень маленькая бандероль с двумя этими лекарствами придет на имя начальника медсанчасти.

Убедительно прошу Вашего разрешения на получение госпиталем 5-НОКа и невигромона с тем, чтобы сын смог их принять.

С благодарностью к Вам

Н.М.Смужаница

23/УШ-74

Уважаемый товарищ политрук!

Во время приезда в колонию на свидание с сыном, Марченко Валерием, я беседовала с Вами (жаль, не узнала Вашего имени и отчества). Мне кажется, что я много рассказала Вам о сыне.

Вся трагедия случившегося заостряется моими страшными переживаниями и материнской болью за здоровье Валерия.

По приезде домой я советовалась с врачами-специалистами по поводу его анализов — большое количество лейкоцитов и др. показатели, новый симптом — гипоизостенурия — это инвалидное состояние. Коварство нефрита в том, что при незначительном упущении внезапно прекращают свои функции почки. Нефрит — болезнь, не допускающая охлаждений тела, при нем противопоказаны физические нагрузки, нужна строгая диета и регулярные лечения.

Я хорошо осознаю, что в условиях лагеря это трудно обеспечить. Но убедительно прошу Вас, как политического работника, представителя нашей республики, помочь сохранить жизнь моего сына, прошу похлопотать перед начальством в обеспечении теплой одеждой, дать посильную его состоянию работу и разрешение на прием лекарств. Медикаменты, рекомендованные врачами и с трудом собранные мной, были возвращены из лагеря. 21Л/Ш-1974г.

я послала совсем маленькую бандероль на имя начальника медсанчасти колонии, куда вложила один пакетик 5-НОКа и один невигро-мон. Это только небольшая часть лечения, которое так необходимо

сыну сейчас.

Убедительно прошу Вашего содействия на получение мед-частью этих лекарств с тем, чтобы сын смог в ближайший срок ими воспользоваться.

С благодарностью

Н.М.Смужаница август 1974 г.

Добридень, мої рідні! Пишу до вас, як завжди, з премногим задоволенням, знаючи, що й ви будете читати з радістю. Пишу з лікарні. Стан здоров’я (чи то від тривалого лежання, чи то від баночки 5-НОК та шипшини, яку п’ю щодня) змінюється потроху На краще. Ліків не дають, але добре, що майже не турбують режимом, не сіпають нервів. Сплю по стільки, що хлопцям у зоні здасться — я перетворююсь на сплячу красуню. Очікую на ліки, що ви обіцяли надіслати. Вони безперечно стануть у пригоді. Одержав ще 2 листи від мами і від Алочки. Всі вказівки візьму до уваги. Білизна лежить на складі. Її та капці видадуть при першій моїй вимозі. Зараз ще тепло і вони мені не потрібні. Живу я помаленьку. Розповідав мамі, що я, наприклад, не п’ю чаю й не палю. Натомість хтось мас молоко. Таким чином з’являються сприятливі умови для взаємообміну. Щодо ваших порад про послушенство начальству все пам’ятаю і розумію. Не можу не зреагувати на те, щоб дружити з передовиками виробництва, людьми, які в усьому підтримують начальство. Як ви гадаєте, до кого краще пристати: власовця, колишнього майора вермахта, чи солдата зондеркоманди, працівника крематорію, чи двох поліцаїв? Я — на перепутті, не знаю, з ким дружити ?

Мій оптимізм, як і раніше, на рівні. Ми тут намагаємось не заскніти, читаємо максимально. Уральський пен-клаб продовжує свою роботу. Останніми днями знову став перекладати. Маю вже 105 сторінок підрядника-чернетки “Троє в човні”. Тіточчин словник — просто чудо. Обгорнув його цератой, щоб не терся надмірно. Тут багато анломанів і всі на нього гострять зуби. Роблю все без зусиль — для втіхи. Мамі передайте, щоб, коли вона дає чи переказує комусь гроші, обов’язково зберігала квитанцію. Людям треба довіряти, але й перевіряти. Що зараз модне в Києві? Я вирізав із молдавського журналу двох симпатичних

дівчат-модельєрок і повісив у себе в палаті. Називаю їх дві бестії. До речі, про бестій. Передали ви вітання Зойці? Нехай не журиться, ми ще здибаємось колись для обміну вражень. Отримав уже давно листа від Брови. Дуже вдячний. Ага, а які нові анекдоти ?

Одержав Алоччиного листа від 25 липня, де вона пише, що від мене нічого не було. Почекаю ще трохи і почну “склочничать”, аби листів не ховали. Перший лист (рекомендований) на вашу адресу надіслав 5/У1І, другий (с уведомлением) — до мами 23/УІІ і третій (рекомендований і з повідомленням) знов оце до вас — 30/УІІ. Таким чином, у липні я написав три листи і всі мусите одержати. Стосовно того, що не дали з тіткою побачення. Ну що ж, ми маємо тепер право скаржитись в усі інстанції. В якій країні є ще стільки прав ? Тітонько, цілую тебе. І дякую за вельми естетичні листи. Таких марок, як ти надсилаєш, тут нема ні в кого.

В. Марченко — засуджений Київським обласним судом до 6 років позбавлення волі у виправно-трудових установах суворого режиму, а також 2 років заслання.

Син, онук, небіж, брат.

30Ш-74р.

Мамочко!

Нарешті побачив у листі не квиління Ярославни, а щось більш подібне до тебе. Розсудливу й тверду, на яку я дивився маленький, як на взірець. Ти була завжди така відважна, а тепер — розпач. Мамусю, ти не повинна хвилювати себе і свого сина. Адже мені 27років. Я побував у КДБ і вискочив звідти з малими (відносно) втратами. Невже ж у таборі я не дам собі ради? Тут багато молоді, с й старші добрі люди. Я не нервую і не займаюсь самоїдством. У вас там склалося хибне враження. Не треба думати, що я ходжу і весь час розмірковую про свої помилки. Але ж людина має комплекси — трохи покопатися в собі, трохи покритикувати. Сумнів — рушійна сила поступу. Я описував вам свої міркування, застереження. А ви, вловивши сумніви, генералізували їх і поставили во главу угла. Тітка так та мене просто називає дитиною (а як же ж мій духовний злет ?) Не і зовсім не в той степ. Щодо твоїх прохань і листів, так я висловлювався в тому розумінні, щоб ти малася на бачності. Ти всього не знаєш (бюрократичної машини), тому можеш мені ще нашкодити. Пам’ятай про гіркий досвід Олени Ів. * Коли листи звідси затримуються,

* Родичка подавала на апеляцію до обласного суду у справі неповнолітнього сина, засудженого за хуліганство. Після перегляду чотириріч-74 не ув’язнення було змінено 6 роками. Хлопець їх відбув.

не панікуйте. Адже в мене стільки читачів від Уралу до Києва.

Щодо умов життя. Тут, річ ясна, не цукор! Але, як казала одеська бандерша, і не ой-йой-йой! Я сам стежу за своїм харчуванням. Дістав сухого молока. На обід беру більше каші й заливаю її з цукром. У хлопців прийшла передача з сухофруктами, то варимо узвар. Докуповую ще всілякі їстівні дрібнички. Заварюю шипшину. Зараз почуваю себе непогано. Виписали по двох місяцях перебування в лікарні. Відпочив, поправився на тілі, хоча стан здоров’я майже не змінився. Зменшився білок, але залишились (sic!) циліндри гіалінові й зернисті 1-2, низька питома вага 1018, інколи 1008. З 15 серпня виходжу на роботу, подивлюсь, куди мене пхнуть. В цьому місяці я дієти не отримую, обіцяють дати в наступному. Це належиться по закону. Мамочко, ти хочеш дякувати за відповідь. Але це ж смішно. Тоді доведеться подякувати ще й судді. Вона була така чемна. Відчуваєш — логіка ? Таврила вітати не треба, на жаль *. Але, можливо, я зміню своє ставлення і тоді відпишу на Воскресенку. Зараз на Уралі тепло, як удома. Перед роботою маю декілька днів відпочинку. Сиджу на лавочці, почитую — насолода. Так чудово, як на дачі було. Джмелі гудуть, легенький вітрик і небо безхмарне. За дротом — голуба тайга. Коли дивитися понад парканом, враження, немов улітку в Києві. “Як гарно” співав Ів Монтан. Щодо фільмів можете не старатися. Я прочитав “Новини кіноекрану” та інші органи комітету кіно. Маю зараз повне уявлення, що в нас іде. А настрій свій тонізую за допомогою гумору. Вчора став коментувати волейбольний матч, так чоловік-черкасець казав, що йому живіт болів від сміху цілу ніч. З батьками-вихователями тримаюсь також ввічливо. Наприклад, чимчикую вчора розхристаний, позаяк спека. Назустріч бойовий командир: “Марченко, защібніться!” Я зберіг присутність духа і люб’язно відказав: “Не звертайте уваги, громадянин начальник!” В нашому ділі головне схильність до балаканини, як у Швейка. В неділю був фільм про трудову звитягу шоферів-киргизів. Цікаво, правда ж? А про те, що я писав “з ким мені дружити”, Алочка даремно так серйозно сприйняла. Я для сміху. Просто нагадав, що істина відносна. Тому не варто часто повторювати: слухайся старших, поводься добре, виконуй чужі розпорядження. Не бійся, я не камікадзе і дурниць робити не збираюся. Я ж розповідав на побаченні, як себе поводжу. Тому нема підстав говорити, що я з кимось тут воюю і таке інше. І взагалі, мамусю, скільки можна повторювати — бережи себе. Невже я поставив на меті самознищення ? Про долю бандеролі мене ще не повідомляли. Ну, та незабаром дізнаюся. Ваші всі листи одержав. Знаю, що всі, бо рахунок

* Домовлялися надіслати харчовий пакунок в’язню цієї зони

збігся. Так само марки і поштівки. Дякую дуже за лікарські консультації. Тепер знаю, які ліки вимагати і що приймати при загостреннях. Щодо моєї злості, то вона не навіки. Зникне за певних обставин та певного часу. Я ж у тебе, мамочко, хлопець сумирний. Нікому ще морди не набив. Цілую нашого татка. Нехай підтримує тебе і не дозволяє хвилюватись. “Несчастью верная сестра надежда… ” Будемо чекати і сподіватись. Все буде добре. Так кажуть. Валерій

14/УШ-74

Доба космічна — пермські табори.

Мамочко, мамочко! Як же мені тебе заспокоїти? Ти там як постійно діючий вулкан Етна. Я читаю листи й відчуваю, як хвилюєшся. Слово честі, все здатен витримати, крім твоїх переживань. Гадав, що найболючішим для мене може стати твоє і всіх вас фізичне цькування (проработки на зборах, вигнання з роботи і т.п.), але й моральні муки — не менші тортури. Виходить, строк нам дали на сім’ю. Кажуть, що справжній народолюб здатний для загального добра пожертвувати не лише собою, а й найдорожчим. Це подібне до жертовності Христа. Але тоді що таке фанатизм? І як можна важити, хай не життям, добробутом рідних тобі людей задля блага інших? Ще одна проблема буття. Трохи про себе. Почуваюся зараз нормально. Звісно, я не вилікувався остаточно, але загальний стан покращився. Вийшов на завод, де мене оформили електриком-учнем. Ось уже два тижні, як я привчаю себе до думки, що треба працювати із струмом, підходити до електроприладів. Я за заробітком не женусь. І через це мені, о горе! не висіти на стендові передовиків. А позаяк я вчився вже на токаря, городника та білошвейку, нове призначення дало підстави Іванові * схарактеризувати моє життєве кредо—semper idem (завждиучень). Навчання триває три місяці і за цей час до мене пред ‘являється мінімально претензій. А там, як казав у анекдоті Ходжа Насреддін, або хан помре або осел. Сонечко, хвилюватись аж занадто не потрібно. Я сам чудово знаю, куди звертатись і від кого що вимагати (це щодо ліків). Знову ж таки твоє втручання може бути або передчасне або запізніле. Залиш все на мене. Навіть при невдачі, якщо ліки повернуть, гадаю, все таки зможу добитися їхнього одержання. В крайньому разі, сповіщу тобі. Ти пам’ятаєш, як я збирався діяти.

* Іван Світличний

Ріднесенька, я також вірю у щасливе закінчення цього кошмару. І будь певна, так воно й станеться. А поки що захищайтеся гумором. Принаймні для мене це — рятівне коло в хвилях житейського моря. Дивилися тут фільм “Залізна маска” за участю Жана Маре. Якщо пам’ятаєш, там про двох близнюків, з яких — один король, а другого заслано на віддалений острів, щоб братові не заважав. Ну от, до ув’язненого прокрадається красуня, дочка начальника охорони. Проходячи повз вартового вона говорить, що несе в’язню шоколад. Тої ж миті ми в залі одноголосно заволали: “Шоколад не положено!”. Так що не нервуй. Цілую тебе багато разів. Більше по лікарнях не бігай. Того, що наконсультували, цілком досить. Серце вже не коле. Заспокоїлося. Так що заспокойся й ти. Семену, Бровку, Ліні персональні вітання. Нехай Катінька мені поки що не пише, а виконає прохання. Твій син.

Дорогий таточку! Прочитав вашого дуже теплого листа. Радий, що хоч ви зберігаєте присутність духа серед слізних водоспадів. Мамі важко утриматись від хвилювань. Але ж плачем лихові не зарадиш, як не зарадиш щоденними роздумами. Не можу дати вам якихось заспокійливих рецептів. (Закреслено два рядки). Зрозуміло, єдине, що принесе мир та спокій нашій родині — зустріч удома. Я не сподівався, що мій конфлікт із державою відіб’ється на вас в такій мірі. О боже, я був настільки наївний. І знаєте, оминаючи роль (закреслено два слова) у формуванні мого світогляду, школа прислужилася цьому найбільше. Я лише зараз побачив дійсний розмір провини педагогів у тому, що я вийшов із школи зовсім непідготовлений до життя. Нас вчили: людина одвічно добра, ми живемо в світі, де панують гуманізм і справедливість, святий обов’язок кожного говорити правду і не бути віроломним. Це — прегарний моральний кодекс. Та як готує він дитину до реального життя ?Адже в такий спосіб наша молодь цілком обеззброюється і саме школою. Ми залишаємось інфантильними до 25 років, а часто і все життя. Пізнання дійсності здобувається дорогою ціною. І розумієте, відповідальність в однаковій мірі лягає на вчителя, якщо він знав і не відвернув, не підказав. Мар’яна дорослішає. Я знаю її інтелектуальний багаж, плюс до того абсолютну житейську непідготовленість. Через це я намагався застерегти нашу дівочку. Але на віддалі все, немов апостольське казання — може й мудро, та непереконливо. Мені здається, вам треба продемонструвати їй також людину у

вивороті, в повному обсязі: сварки в метро, ханжество сусідів, і, навіть,

77 аналізуючи негативні персонажі в кіно. Мар’яна росте, їй доведеться зустрічатись із чимдалі більшою кількістю людей. Зрозуміло, ви з мамою та й я повинні зробити максимально, аби вона витримала житейську плавбу з найменшими втратами. Людям властиво помилятись. Та, наскільки я розумію, головне призначення батьків —підготувати дитину до життя. В цьому ж і сутність педагогічної діяльності. Не малювати їй казкове Ельдорадо, заселене ситими добрячками, а показати Каїна та Авеля, Содом і Гоморру, Юду — правдиву картину буття людського, що фундоване на боротьбі за існування. Ілюструвати треба прикладами з оточення самої Мар’яни. Так, скажімо, по закінченню університету ми з однокашником Косенком поступали до аспірантури. Крім іспитів туди треба було надсилати реферат. Косенко знав, що тема реферату мас обов’язково бути відмінною від дипломної роботи. Напередодні подачі документів ми торкнулися цього питання і він сказав, що писав реферат на іншу тему. Коли я, здивований, запитав чому, він якось дивно поглянув на мене і сказав, що просто так. Тобто нічого не пояснив, свідомо поставивши в невигідне становище. Про це положення прийому я дізнався випадково наступного дня, і, безперечно, вся наша розмова напередодні одразу пригадалася мені. Після того я з ним нічого не з’ясовував. Але й таких конче потрібних для себе висновків не зробив. Хоча ще під час навчання я помічав у його поведінці відразливі риси, з яких було видно, що цей пихатий егоїст задля власної вигоди може піти на все. Зрештою, так і сталося. Мені здається, що при вихованні Мар’яни слід орієнтуватися саме на метод наочного переконання. Підступність в оточенні людському примушуватиме її бути послідовною у ставленні не лише до подруг, а й до нових знайомих. (Закреслено). А це — немаловажливо. Коли не прощати зло, воно випливає назовні і з ним легше боротись, легше уникати. Як і в усьому, тут потрібно мати чуття міри. Не можна весь час говорити, що ми живемо в світі прекрасного, в світі, де подолано зло. Бо ті, хто так твердять, вводять в оману молоде покоління, перетворюючи його на заколисаних сновид. А як зручно панувати над такими подобами людськими ?! Ну, годі з педагогікою. Про тутешнє моє життя особливо не розпишешся із причин зрозумілих. Листи від вас усі поки що отримую, але позначати, скільки написали, не забувайте. Погода змінилася на гірше. Стала нагадувати нашу в жовтні. Але настрій бадьорий і не лише в мене. Всім закарпатцям палке вітання. Вибачайте за неохайність у листі. Цілую вас і Мар’янку. Валерій.

25/УШ-74.

Писано на 5 аркушах.

Люба матусю!

Знаю, що ти знову чекаєш листів і знову хвилюєшся. Але що кому до твоїх переживань? Пишу вже втретє. В мене все гарно. Повсякденна турбота, якою я тут оточений, просто вражає. Ну ти й сама здогадуєшся, що життя прекрасне. Дали мені нарешті після всілякого ліки, залишені тобою. Це — 5-НОК та невіграмон. Чи ти надіслала тільки їх? Взяв і білизну, яку ти привезла; шкода, що не така тепла. Бо я сподівався, ти передаси таку ж, як у Києві. Цього місяця я отримую дієту. Ось уже кілька днів як частуюсь смальцем із цибулькою та попиваю компот із сушеної смородини. Це мені дуже до смаку. Взагалі потроху починаю призвичаюватись до статусу зека. Майже не читаю. Тиняюсь по зоні, балакаю про те і се з ким під руку попаде. Стоїть у нас тепле бабине літо. На диво, бо минулого року в цей час тут падав сніг. Так гарно дивитись у вікно на бурштинові кольори лісу. І головне, що весь час гріє сонечко. Я так само учнюю в електриків. Мої університети. Але навряд чи після закінчення моєї науки нашій сім’ї не доведеться викликати електрика для лагодження дротів. Як показує практика, я такий само далекий від азів справи, як і місяць тому. Почуваю себе непогано. Робив аналіз і все — без особливих змін. Трохи непокоїть наявність циліндрів, але сподіваюсь, що вони зникнуть після прийняття ліків. Тобі правильно сказали: я професор у своїй хворобі. І ніхто краще не порадить, ніж я сам. Отож не треба вже бігати й нервувати. Дякую щиро за всі ваші привітання. Особливо подякуй Анничці. З моїм перекладом, на жаль, сталася халепа. Нещодавно я прочитав у газеті, що вийшов українською мовою Джером Джером. Придбати його я, звісно, можу, тільки шкода, що мене випередили. Поздоров від мене дідика та Алочку. Бажаю їм всього найкращого, що може бути на цім світі! Я згадував кожного з них і 19 і 21 вересня. Страшенно хотів би посвяткувати з ними і з тобою, татком та Мар’яною. Але розумієш, мамочко, я у виправно-трудовій установі, а звідси можна вийти лише після відбуття покарання. Це я тобі процитував одного дурня. О господи, написав нині найубогішого листа за все своє життя. Ти вже не думай, що нема чого писати. Але висловлюватись мушу примітивно, щоб хоч цього разу не (закреслено). Ага, мамо, позначай щомісяця порядковий номер листа. Так я буду знати, що з твоєю кореспонденцією все в порядку. Заздрю Алці за полудневий вояж. З якою насолодою й я б опалився на сонечку. Як ви зустріли новий навчальний рік ? Цілую Мар’яну, вас, мої дорогі вчителі! Сійте розумне, добре, вічне. Але як важко то робити. Як там дідусь і Леся ? Чи одужали ? Воістину, греки твердили, що полотно людської долі тчуть богині Мойри. І нитка їхньої

79 пряжі може порватись у будь-який момент. Страшна ілюстрація до того — випадок із Лесею. Привіт усім. Валерій.

19/ІХ-74:

Мамо, що я можу зробити ? Як писати і не писати ? Як перестати бути собою ? Написав вам трилистії, але… Пишу нині четвертого. Змін тут ніяких окрім у настрої— чимдалі бадьоріший. У мене передчуття весни. Розумію все; що ти хочеш сказати. І, гадаю, що цілком маєш слушність. Як писав відомий і мені поет Нагнибіда, “все буде так, як їм наснилось, тим юним ленінцям давно”. Помалу працюю. Хлопці кажуть, що я гарна білошвейка. Це — доля, фатум, перст божий повів мене в тюрму, аби змінити професію. Безперечно, оце воно моє справжнє покликання. Я зрозумів, як глибоко я помилявся, коли вчився в школі та університеті. Не писати статті, а шити торби, ось що треба було робити на волі. Це спільний педагогічний промах нашої родини. Потрібно було ще в дитинстві придбати швейну машинку. Тоді б я міг знайти себе і пошитії для (закреслено, але можна розібрати: Радянського Союзу) багато-багато торб. Но прокурори видимо праві.

Вітав я щиро дідика й Алочку з днем народження, написав їм цидули на декілька сторінок. Але нічого, якось іншим разом. Здоров’я моє зараз нівроку. Може, тому, що дуже тепла осінь. Але досі почуваю себе нормально. Стежу за харчуванням. Урізноманітнюю його в міру можливості за рахунок масла й молока. На території табору ростуть гриби. Звісно, то не білі, але є підпеньки і ще якийсь не відомий науці сорт. Один лікар-гінеколог кохається в кулінарії, так він готує грибні страви. Буквально з голої землі ми одержуємо тушкований шедевр. Оргія, як правило, завершується чичаєм. Пізнаю життя в усій його повноті. Мамочко, ти серйозно пишеш, що хочете віддати Мар’янку до технікуму ? Але це ж нікуди не годиться. Два педагоги в хаті й не можете довести до розуму однієї дівки. Зрештою, йдеться і про престиж родини. Мені здасться, зараз у неї треба трохи підігріти честолюбство. Старші 10-ті класи, гарний випускний вечір, інститут. Та й нехай побігає, повчиться. У неї трошки є жвавості в розумі, можливо, з часом це розвинеться, і вона потягне на вищу освіту. А ні, то й після десятирічки матиме час поступити до технікуму. Отже я абсолютно проти цієї ідеї й вважаю, що Мар’яні треба закінчувати десятирічку. Інша річ, потрібні догляд та примус. Але то постійні батьківські клопоти. І хіба їх буде менше, якщо Мар’яна піде до технікуму? Нещодавно в “Лит.газете” друкувалася стаття про Спока. Це американський педагог, котрий закликає робити наголос у вихованні на добро та ласку. І лише через 80

ЗО років після виходу книжки з цими ідеями він збагнув, що палка має два кінці. Що внаслідок такого псевдогуманного виховання діти виростають непідготовленими до життя. Приходять люди тепличного гарту, яких легко дурити, експлуатувати і перемогти. Це вельми цікава теза. Пам’ятаєте, в чомусь вона близька й до моїх висновків. Боже, як хочеться писати! Отримав листа від Алочки вже з Києва. Дякую за все. Читаю з увагою й цілую. З великим задоволенням читав і твого листа, де Мар’яна солідаризувалася з тобою у написаному й багато разів мене цілувала. Бігме, ше-е-ельма! Всім палке вітання. Обіймаю татуся. Ваш син.

6/Х-74

Дорогий дідусю!

Дуже радий чути, що ти нарешті одужав і бадьоренько шпаціруєш вулицями стольного града. Нам довго хворіти не можна. Мудрість, звісно, банальна, але без неї не обійдешся. Мама й Алочки описували перипетії хвороби, і я переживав її разом з тобою. Як це не дивно, але відстань зовсім не розділяє нас. Я живу вашими радощами і клопотами так, немовби й не від’їжджав із Києва. Не знаю, можливо, з часом це почуття пригасне, але зараз воно цілком реальне. Хоча пройшло без малого півтора року, не відчуваю себе поза Києвом і край. Молодець, діду, що розрахувався з болячками, та ж в нас козацька кров пульсує і тече. Добре й те, що не зв’язався з університетом. Навряд чи на твій тонус сприятливо вплине галас студентських аудиторій. Та й що зараз можна говорити? Спробуй для різноманітності пожити за заповідями Жан Жака Руссо. Природа, легка праця в садку, роздуми над рукописами. Як на мене, цей спосіб життя цілком підходящий для твого віку. Щоправда, знаючи вашу чайникову (пардон за епітет) вдачу, малоймовірно Михаиле Івановичу, щоб ви на це пристали. Але тому ми й звемося homo sapiens*, що мусимо жити згідно певних норм, а не рефлексійними примхами. Дідусю, не сприйми написане як керівництво до дії, але краще як неупереджені поради стороннього. До речі, про КДУ та його випускників. Їх можна зустріти в кожному куточку нашої неозорої країни. Я, особисто, горджуся, що так високо тримається марка вузу. Це справжнійрозсадник-кузня наукових кадрів. Я ще не писав тобі, здається, що виявив тут “Історію української культури”. Про неї схвально відгукуються,

* Людина, що мислить(латип.)

обмовляючись, правда, що в межах можливого. Я збираюся її ще раз перечитати, аби мати враження на свіжу голову. На бабу нашу дуже не нападайте, Михайле Івановичу. Теж мені домашній тиран. Знайшов собі козу відпущення. Якщо охота лаятися, то тільки на вулиці. Скидайте на чужих вантаж зайвих емоцій. Нехай до цього побажання прислухається тітка, а також сама бабуся. Я хочу застати вас усіх у доброму здоров’ї і без неврастенії. Тому, будь ласка, обходьтеся без війни домової. Даєш мир хатам! Ваш онук.

Тітонько, чао!

Регулярно отримую твої листи і читаю їх замість белетристики. Ух, і розумна ж ти в нас, ух, і розумна! Кандидат, туди його в гойдалку! Тут хлопець, як побачив твій образок, я ще докинув кілька слів біографічного плану, нараз заволав: “Заочниця, заочниця. Адресу давай!” На мою думку, то промовистий факт. Володієш вельми ходовими акціями. От тобі, справді, варто подумати про заміжжя. А щодо того, чому бракує шляхетних чоловіків, це питання окремої бесіди. Запевняю тільки, такі є й їх достатня кількість. Питання лише в якому місці? Я тут якось прочитав у “ЛГ” цікаву казочку. В ній розповідалося, що десь у якійсь країні прийняли рішення про знищення вовків. Цих звірів, хижаків-душодерів. Отож, після тої постанови заходили їх бити по чім світ. Перестріляли всіх і лише одному якимось чудом вдалося вціліти. І от, раптом, схаменулися люди: — Що ми робимо ? Та ця тварина — санітар лісу. Приносить стільки користі. Тепер уже заходилися шукати вовків, щоб рятувати їх від вимирання. В одному закапелку натрапили на того вцілілого і запропонували йому перейти на постійне мешкання до великого лісу. Але не схотів вовк назад до лісу, бо звик до нового побуту. Звик до трави й сиру замість м ‘яса, звик до тремтячого шкандибання замість спритної гордої ходи. Оце така собі екологічна бувальщина. Читав я казочку в минулорічній газеті, якщо маєш охоту, пошукай на 16 сторінці. Взагалі, щодо чтива, так тут його достатньо. Найдокладнішу інформацію можна отримати з будь-якої галузі суспільних наук. Користуючись цим, працюю над собою. У мудрих розмовах збавляю вечори. Благо, погода до останнього часу стояла пречудова. В четвер уперше (!) пішов дощ із снігом. Зима цього року скоротилася значно.

Тітонько, виконай, будь ласка, прохання — передплати на табірну адресу “Иностранную литературу” або, як не буде, “Вокруг света”. Знаю, що це тяжко, та може вдасться. До речі, чи відомо тобі, що 82

“Вибране” Птухи рецензоване в Будапештському журналі “Демографія” минулого року. Щойно отримав твого листа від 9/Х. Як завжди поглинув, це минаючи “ніже титли, ніже тії коми”. Хвилюватися зараз особливо не треба, позаяк на кінець грудня все стало ясно. Моя філософія інші — нічого не мине безкарно. Нехай тимчасова скрута, нехай “злії люде”, я вірю в себе і в життя.

Алочко, мамі перекажи, що на короткочасне побачення приїздити не варто. На ньому не вільно навіть передати їсти. Такі правила. А поговорити нормально — мама говорила зі мною в аналогічній обстановці після суду. Так що ніякої рації. Із здоров ‘ям поки без змін. Досі ходжу на роботу, шию торби для… Звісно, відсутність дієтичного харчування робить свою справу, але, коли поведеться зовсім погано, покладуть до лікарні. 5-НОК аж надто шукати не варто. Леспінофрил та невіграмон, якщо будуть, то й гаразд. На нову передачу ліків розраховувати не доводиться. Добре, хоч що взяли. Тому до чергового великого побачення нічого й думати. Як сказав один, “к сожалению, я вам ничем не могу помочь” *. Про лікувальну білизну вам уже писав. Я сплутав, гадаючи спершу, що то тонка й проста. Носитиму її разом із теплою — буде чудово. Як одягаю білизну, завжди згадую твої митарства з нею. Можна було здуріти. Подякуй Бровку за фотографії. Я там такий гарний: “на вольній, бачиться, бо й сам ще вольний”. До речі, чи Зойка не живе вкупі з Надією. Кланяйся від мене Ліні. Коротко по-езопівськи напиши, як у неї справи? Цікаво б про все дізнатися, та що зробиш. Інколи я в листах починаю розумувати, але то не від доброго життя. Хотів би написати конкретніше, але… Цілую і вітаю щиро з —річчям. Вибачай, що невчасно. Бажаю всіляких благ та звершень задумів. З любов’ю. Небіж.

20/Х-74.

Писано на 4-х сторінках.

Добридень, мамочко, Мар’янко, тату! Вже кінчається жовтень і в нас видали указ новенький про перехід па зимову форму одягу. Я зустрічаю холоднечу у всеозброєнні. Комбіную подвійний комплект із лікувальної й теплої білизни (я вже писав, спочатку здалося, що тонка, і аж потім уздрів на бірці “лікувальна”) — буде незле. Працюю в швейці, то нашив собі різних піддьовок. Не замерзну. Ліки поки що не приймав. Гадаю, на випадок загострення вони стануть

* М.Амосов — депутат Верховної Ради УРСР, до якого Валерій з табору звертався з проханням посприяти в лікуванні.

83 у більшій пригоді. Почуваюся зараз 50 на 50, як кажуть американці., Звісно, харчі далекі від досконалості, але в листопаді пообіцяли дати дієту. Попоїм хоч той місяць. Погода в ці дні така ж, як у пас восени в листопаді. Часто бувають сонячні дні. Тоді пригадується улюблений Зеров “і золотом цвяхована блакить”. Що я тут маю досхочу, так це розмов на літературні, мистецькі теми. Нещодавно дивилися “Землю” Довженка. Кожен знав якийсь цікавий епізод з життя митця. Ми пригадували, говорили про соціалістичний реалізм, і цілу добу. Потім дебатували, що нового вніс він до світової культури. Було цікаво, як може бути цікаво на гарному висококваліфікованому обговоренні. Бо до нас, українців, підключилися хлопці, які добре обізнані з російською та своєю національною культурою, і феномен Довженка їм досі відомий не був. Н-да, справжнісінький пен-клуб. А щодо моїх дурниць. Мамусю, невже був би я тобі любий у ролі сусєда Басі ? Не зміг би вже переінакшити себе, якби й дуже схотів. Що закарбовано на скрижалях людської долі… І не треба журитися, ятрити себе моїм ув’язненням. Нема нічого вічного. Тож пригадуй той афоризм із персня Натана Мудрого. Я писав тобі, що обидва послання від Аннички отримав. Дякую щиро Бровкові за (фотографії та шарж. Всі листи його також прийшли. Але скажи, що я йому не мультиплікат. Нехай мене так болє не малює, бо програю його в карти. І Свєтку, щоб болє не надсилав. Хай краще мене самого, або з другою девочкою. До речі, чи не вийшла вона заміж? Або хтось із відомих вам? Про невідомих не питаю, бо тоді Мар’яні довелося б відкривати клуб слідопитів. Розваг тут, звісно, обмаль, тому свіжі анекдоти проходять на “ура”. У нас гумор здебільшого ситуаційний. На день народження мені подарували двотомник Г. Сковороди. Попили тоді чай, відзначили бучно. На роботу ходжу день-у-день. Все шию й шию. Таки пущу їх з торбами. Не сказав би, що ця політехнізація принесла мені силу користі. Хоча ти й виправдовуєш її. Мабуть робиш це, щоб заспокоїти мене. Мамусю, але я вже такий дорослий, що з подібними речами даю раду. Важливо не зробити з чогось комплексу. Бо інакше в тюрмі збожеволієш. Так, це треба вміти — бути в усьому обмеженим і не занепасти, не припинитись як Людина. Читав про ваші київські святкування і в пресі. Цікаво надзвичайно дізнаватися про війну з вуст самих учасників: як вони сприймали дійсність, ступінь переконаності тощо. Тоді картина війни вимальовується в таких несподіваних барвах що ну. Стосовно Мар’яни давай поки умовимося на половинчасте рішення. Нехай скінчить десятирічку, а далі видно буде. Шкода, поганенько вчиться. Але вона вже доросла дівчина, може, заапелювати до її глузду? Адже ж сама собі 84 робить шкоду. Виросте примітивною й неосвіченою — нічого в житті не досягне. Невже їй не кортить стати студенткою ? Чорти зна яка в нас система виховання. Діти ростуть зовсім безвідповідальними. Відсутня спрямованість на те, що життя — боротьба, і край. Має місце деградація. Не знаю, чи помічаєте цей процес ви, але я усвідомив його цілком виразно. Дуже розслаблююче діють ці гасла: щасливе дитинство і безхмарне майбутнє. Суджу по собі. Мене змушувало прагнути до знань лише честолюбство. Але ж більшості цього явно замало. Для дітей типу Мар’яни, не вельми схильних до аналізу, в авторитеті — думки, що визнані багатьма. Вона ковтає вже перероблене вчителями або однолітками. Отже, крім усіляких інших перепон треба перекрокнути ще й через її пасивність. Ну от, і знов рефлексії… плюс філософія. Лесі з її ногою перекажи мої найщиріші співчуття. Підлікуйте бабусю. Алочка нехай стишиться, бо хочу застати вас усіх при здоров 7 та доброму гуморі. Надсилайте потрошку листівки з видами України або виконані в національному стилі. Це ходовий товар як подарунки. До речі, як поживає родич твоєї колишньої співробітниці?* Льоня, бува, не знає? Бандероля мені належиться наприкінці листопада чи в грудні. Я дізнаюся й відпишу, коли саме. В бандеролі краще надіслати цукерки “Ракові шийки”. Бо печиво невигідно — раз і схрумали. Чи повикупали ви з “Передплатних видань” мої книжки ? Я писав про них.

Цілую.

Син і брат.

31/Х-74

Добридень, мамусю! Так швидко дні летять, що незчуваюся, як уже треба писати наступного листа. Три дні відпочинку промчали, мов коні в цирку. Гуляли щодень надворі. У нас уже зима. Випав на початку місяця сніг, і повіяли північні вітри. Я загорнувся у найтепліше і, здається, жити можна. Принаймні, коли ноги не замерзають (а валянки я собі здобув) — холод можна зігнорувати. Якщо взагалі можна зігнорувати весь цей!.. Бандероля мені належиться 3 грудня, бо рівно 6 місяців тому одержав попередню. Так що, як прийде лист, надішли болгарського тютюну в пачках “Нептун” або “Золоте руно”, а також шерстяні перчатки (нитяні). Це все, що мені потрібно. Вага бандеролі загалом не повинна перевищувати 1 кг, а щоб швидше була — надсилайте авіа. На жаль, білизни мені більше

*Василь Лісовий відбував покарання в Мордовії

не дозволяють. Дві пари з того, що передала на побаченні, я одержав у вересні, після всякого… Працюю. Ви вдома, здається, неправильно зрозуміли мене. Я не журюся непотрібністю нового фаху. Мені діє па нерви що “до млості, до одуру”. Білизну ж доведеться привезти сюди самій. Мабуть на наступне побачення. Не велика біда, що не передплатите тих журналів. Тут у хлопців повно всіляких, я ж хотів мати ще й особисті. Ліниного привітання я не отримав. Листа слід підписувати повністю: ім’я, no-батькові, прізвище й зворотню адресу. Місцеві власті божаться щиро, що не брали. Розумій так, що пропав у дорозі. Взагалі, коли вона, тітка, пише, нехай обов’язково надсилає рекомендований. Тоді злодюгам красти важко. Трохи про справи домашні. У Дмитра в середині грудня іменини. Привітай його також бандеролею з цукерками. Більше нічого не треба. Чи написав з цього приводу Микола? Якщо не великий секрет, звідки в нас телефон ? Пам’ятається, його обіцяли встановити десь через п’ятирічку. До речі, чи гарно чути ? Це, мабуть, не всім добре, коли добре чути всім абонентам!

Приїхати до мене зараз, па жаль, не можна, бо я позбавлений побачення. Ох і бандит у тебе сип, ох і бандит. Подякуй щиро Алочці за два листи. Тітка в мене ~ люкс. Отримав Мар’яниного, а також твого листа від ЗО жовтня. Зараз захопився англійською мовою. Ходимо, розмовляємо in English, що викликає лють у тих, кому не дано.

Ти писала, Льоня знає, що чоловіка перевели до обласного центру. Це зветься успіхи в кар’єрі. Ну, на цьому кінчаю.

Валерій.

Люба Мар’янко!

Дуже за тобою скучив. Хотів би подивитися — ти, напевно, виросла за цей рік дай боже. Так хутко мчить життя. Мені вже 27. А здається, зовсім недавно я був, як і ти, у восьмому класі. Тоді страшенно захопився Джеком Лондоном (прочитай, рибонько), вже модничав— мама перешила мені напівпальто із старого ще воєнних часів пальта. Ходив у береті і з підборіддям запнутим шарфам. Такий собі міський хлопчик — уяви мене своїм ровесником. Мешкали ми тоді над Подолом (ти ходила в тому районі до швачки) і жив я інтересами, які можуть бути в чотирнадцятирічного киянина. Бігав з друзями на пляж, задивлявся на дівчат. До вподоби мені були старші на пару років. Вони були повніші й гарніші від моїх одноліток, крім того розумово розвиненіші. Але через віковий перепад я не міг розраховувати на взаємність. Кому хочеться 86 ходити із меншим за себе. Так ось, я помалу попасав очима осіб жіночої статі, вчився танцювати найсучасніших танців, тоді був у вжитку твіст, бігав дивитися іноземні фільми, страх як подобалися американські — музичний “Серенада сонячної долини” і бойовик “Чудова сімка”, плавав у басейні, щоб набути атлетичної фігури, ну й школа. На уроках час від часу затіював баталії з учителями. Хоча не вважав їх особистими ворогами. Моя фронда була швидше наслідком того, що вчителі взяли собі в голову зробити з мене людину шляхом щоденного вдовблювання мені в голову прописних істин. Звісно, щоб зовсім не отупіти, я пропускав оті настанови повз вуха. Був честолюбивий і амбітний. Це власне й не дозволяло мені погано вчитися. Мріяв про вуз однак і був упевнений, що задум стане дійсністю. Взагалі мрійливість, мабуть, властива мені від народження. А без гумору я не уявляв собі життя. Запоєм читав Джером Джерома, Ільфа і Петрова, вже розумів Еріх Марію Ремарка. Мар’янко, хочеться дуже багато тобі переказати, напоумити. Адже мій досвід повинен хоч до якоїсь міри придатися тобі. Але боюся, щоб за кількістю не загубилась якість. Тому зараз зупинюся лише на одному — взаєминах між хлопцем та дівчиною, дружбі. Для того, аби збагнути справедливість вислову “скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти” мені треба було сісти до тюрми. Звідси дуже гарно аналізувати зроблене в житті, поведінку тощо. Мама сказала, що на обличчі того хлопця бракувало однієї істотної риси —інтелігентності. Моя тобі щира рада — бійся таких. Бо від шпани прийде тільки прикрість і неслава. Коли спочатку тебе щось у ньому й заінтригує, то з часом, поза сумнівом, настане тільки розчарування. А що воно від зустрічей з дурком прийде швидко, будь певна. Після розриву такий дуремар починає переслідувати, лізе з нестерпними докорами. І допомогти тобі важко, бо тоді ти не схочеш розповідати про це навіть батькові. Я впевнено малюю саме таку перспективу, бо знайомий з того сорту людьми. Отож:, будь розважливою при виборі друга. Перед цим я навмисне розповів тобі, якими інтересами жив сам у 14-15 літ. Бачиш, вони майже не відрізняються від твоїх. Але вже тоді я ставився до дівчат з якоюсь особливою вибагливістю. І повір мені, цей метод себе виправдовує. Не квапся, пофасонь ще. Краще одній побути, аніж із чорт зна чим. Сподіваюсь, мої порадоньки тобі придадуться.

Вчитайся в “Енеїду” — там є багато гумористичних моментів. Я, коли вчився в університеті, реготав над нею до кольки у череві. Хоч я й звик думати, що ти відстала, але твій виграш у “воледбол” змусив мене кардинально переглянути свою точку зору. Крім того, приголомшений

87 твоїми успіхами на адміністративній ниві. Посада “зам.директора космосу” це — не хвіст собачий. Замов там за мене перед богом слівце, коли ласка твоя.

Цілую тебе, подругу лукаву моїх дитячих забав.

(Підпис) (що значить брательник)

17/ХІ-74

Люба тітонько! В мене, як завжди, без істотних змін. Мислю, отже існую. Студіюю English, припинив перекладати Джерома й заходився коло усного мовлення та граматики. Читаю худ. літ. В захопленні від “Майстра та Маргарити” Булгакова. Тобі часом не доводилося прочитати цей роман ? Скажу я вам — перша кляса. Шкода, що не маю змоги ширше проаналізувати, але твір, поза сумнівами, один з кращих за п’ятдесятиріччя. До речі, чи відомо тобі, що Булгаков киянин? Його батько був професором теологи, викладав у духовній академії. Решта творів Булгакова слабкі, навіть реакційні. З цього погляду варто порівняти ідейний зміст його “Білої гвардії” та “Ogniem і mieczem” Сенкевича. Я потроху перечитую все краше, що з’явилось останнім часом у Союзі. Не знаю, можливо, тобі потрапляли романи Франсуази Саган? Читав їх просто запоєм. Французи — завжди французи. Мене чимдалі більше бере заздрість до їхнього світу. А ще розповіді очевидців.

В нас уже зима повним ходом. Гуляю в запнутому на всі ґудзики бушлаті та валянках — зек a la russe. Працюю по-старому на швейці — “вишиваю я узори з тривогою пополам”. Робота була б легка, якби не було забагато. Окрім читання літератури є ще одна річ. котра забирає вільний час, розмови з людьми. Напевно, можу вже сказати, що став дорослим. Мене ніщо не навчило так, як тюрма. Політика, філософія, література пізнаються тут у нових вимірах. По-новому починаєш розуміти людей. Отож, втішаю себе мудрістю: все на краще в кращому із світів. На жаль, твій лист, де вкладено листівки (прегарні. Можна ще декілька з козаком Мамаєм), до мене не дійшов. Його конфісковано через умовності. Стримаюсь і обійдуся без коментарів. З охотою почитав би щось від Валі, Зосиної сестри. Нехай, якщо зможе, напише мені сама таким собі нейтральним тоном. Але лист обов’язково має бути із зворотною адресою й рекомендований. Відповідь Амосова на мій допис я тобі процитував у попередньому листі. Знову ж таки, все ясно. Утримаюсь… Від Ліни та Генки нічого не отримував. Либонь, листи в дорозі заблудилися. 88

Чи не погіршилося здоров’я чоловіка? Що каже з цього приводу Льоня ?* Мені нічого не відомо. Хай дідик не хвилюється, що не вдається нічого написати. Як там у вас, я чудово бачу із твоїх та маминих листів. Підходить 5 грудня. Оце піти б на іменини до Оксани й наїстись досхочу. Для мене то дійсність — духовна пожива у конфлікті з тілесною. Дивився нещодавно пацифістський фільм “Тупик”. Здається, шведський. Як один хлопець тут висловився, із вирізаним сексом. Режисерське мислення вельми благеньке. Я, мабуть, краще б поставив. От за чим справді шкодую, що не бачу нічого путнього. Але ж я й раб цивілізації. Тільки у відірваності від неї починаєш звертати увагу на речі, над якими не замислювався раніше. В таборі виникають комплекси: їжа, феміни, розваги. Але ти лише програєш, коли даси бодай одному взяти над собою гору. Так гартується дух.

Дивовижне наше життя. Про багато що я чув у книжках, кіно і навіть па думці не мав, що колись доведеться проходити подібне випробування. Здалека, in abstractio, все видасться простим і зрозумілим. Мужність, це — коли борються з несправедливістю, ріжуть у вічі правду-матку, etc, etc. Підлість — брехати й зраджувати. Зрештою, як це буває в книжках для дітей, зло подолано, а добро торжествує. І от — зустріч з дійсністю… І все навпаки.

“Не пра… я не ве…” чомусь пригадалося, як колись прийшов з мамою до вас на Десятинну, було тоді мені років 5, і читав папам ‘ять “Упрямого Фому” Міхалкова. По радіо зараз якраз співають “А вокруг голубая, голубая тайга”.

Тітонько, подзвони, будь ласка, на вул. Попудренка, там є магазин “Книга-поштою”. Дізнайся, чому вони затримують мої замовлення. Не надіслали сюди ще жодної книжки. Чи передплатили ви 50-томник Івана Франка? Які моди в Києві? Читав (закреслено), ну й зінське щеня. Цілую всіх. Обіймаю дідика та бабусю. Привіт від каторжного небожа.

28/ХІ-74

Добридень, мамочко! З дуже, дуже великим задоволенням читаю твої листи. В такі хвилини почуваю себе майже поруч із тобою, вдома. І фізично відчуваю всі переживания. Я зовсім не хочу, щоб ти приховувала їх за безжурністю. Мені здається, треба просто набратися мужньості й зміцнітися у вірі

* Іван Світличний знаходився довго в лікарні. Леоніда Павлівна (Льоня) — його дружина.

в найкраще. Я гадав спочатку, що зможу підтримувати тебе ілюзіями про швидке повернення, але зараз все-таки вбачаю рацію у тверезішому погляді на речі. Знаю, яка тяжка для тебе навіть думка про можливість довшої розлуки. Але, зрештою, ми не спимо на трояндах. Я маю на увазі взагалі людське життя. Могли бути і значно гірші варіанти. Скажімо, років 40 тому мене б навіть не судили. Я, напевно, не знайду потрібних слів, щоб заспокоїти тебе. Але нехай тобі допоможе думка, що я, ти — часточки великого цілого. Тут можна збитися на патетику, тому далі не хочу продовжувати. Повір тільки, для мене усвідомлення цієї істини — велика підмога. Стосовно того, що хтось не хоче чи не виявляє ініціативи у написанні листів, я, звичайно, все розумію. Писав же про доцільність контролю за листами для такого, хто, відважившись написати, справді бажає, щоб до мене його лист дійшов. Через це й було стільки інструкцій.

Аж через три тижні отримав бандеролю з тютюном та рукавичками. За цей час ракета долітає до Венери. Але не вільно тут і нарікати. Бо буде, як у тому анекдоті про черепаху. Зібралися звірі на гулянку в лісі. Ну, там почалася складчина, туди-сюди і випити треба. Стали думати-гадати, кому піти до крамниці. Зрештою, кинули жереб і випало черепасі. Пішла вона. Перші хвилини збігали непомітно. Далі — гірше. Словом, через кілька годин звірі вже не півголосом, а на повен голос стали обурюватися безалаберністю черепахи, її тихохідністю. І от у цей момент кущі поволі розсунулися і та сказала: “Ви якщо так базарите, то я взагалі нікуди не піду”. Отож і я не буду ремствувати, щоб не той. Проконсультуйся з адвокатом, чи можеш ти, як матір, одержати мій вирок. Мені його не видали й не збираються.

Алочці перекажи, щоб ніяких рекбусів та кроксвордів. Люди інститути спеціально позакінчували, а не те що дитячі ігри. Щодо свого самопочуття похвалитись вельми не можу.

Попри все, ти не повинна занепадати духом. В житті — все тече, все змінюється. Я, особисто, зараз абсолютно заспокоєний і не хочу, щоб ти вдома скам’яніла від сліз, мов Ніобея. Очевидно, що орієнтир — ліки й одяг — для мене зовсім не мала підтримка. Це зараз найпотрібніше. А згодом настане день звершення сподівань. Тільки не треба чекати, що ось-ось, бо так кожний день приноситиме розчарування і біль.

У нас зараз стоїть непогана погода. Це не для твого заспокоєння, а насправді. М’яка, під київську, зима. Я не стежу за температурою, але, мабуть, до —10″ . Сухий морозець і сонце. Досі холоднеча особливо не дошкуляла, а там видно буде. Рукавички, що Анничка купила, нехай полежать. Дякую Катерині* за вітання. Сподіваюся дочекатись і до солодшої частини. Якщо буде нагода, Миколі палкий привіт. Ось уже надходить новий рік. Нехай і терни, хай і дошкульні удари, але життя проходить у змінах і тому — прекрасне. Пам’ятаєш, я колись описував редакційну атмосферу: як ми реготали, на якому рівні йшов гумор. Тут щось подібне. Часом хлопці видають такі сарказми, та так дотепно, що досміюємось до кольок, принаймні я. Тут — і гоголівський гумор з “Вечорів біля Диканьки”, і перли в стилі Шолома Алейхема, і мудрість під Ходжу Насреддіна. О, сміху рятівне джерело!

З тої білизни, що ти передала, я взяв одну фінську, одну— вітчизняну. Конвертів та стрижнів для ручок поки не надсилай. Доста є. А от поштівки, листівки й гарні марки час від часу можна. Щодо книжок з Попудренка, якщо в тітки буде час, нехай вона не просто зателефонує, а піде й точно про все довідається.

Потроху читаю. Нещодавно знайомився з історією Китаю. Якийсь кошмар: війни, заколоти, (слово закреслено). І весь час вбивства у найрізноманітнішому вигляді кого (закреслено двоє слів). Цей вірш з XVII століття чомусь найбільше подіяв на мене. Хочу, щоб його побачив і (закреслено двоє слів). Так сумно писав У Вей-є.

Я стал седым от скорби и стыда, от горестных и гибельных событий… О, если бы мне вынуть из груди Несчастное тоскующее сердце, Чтоб лучший враг мог из него извлечь Всю боль тоски и позднего стыда! Но нет, увы, чем больше вспоминаю, Тем больше скорбь снедает грудь мою. Мои друзья, с кем жил я, с кем я рос, В дни страшных бед не изменили дому, А я живу позорно, малодушно На уровне травы у чьих-то ног… Моя тоска, и скорбь моя, и стыд В железные тиски меня зажали. Но не могу жену я и детей Отбросить прочь, как стоптанные туфли… Я знаю — я не стою ни гроша, Но я ль один ? Среди таких событий, Среди таких ужасных перемен

Анничка — Анна-Галя Горбач; Катерина — її дочка.

Иной бывает весел и доволен,

Иной жестокой совестью томим. Вітаю від душі з Новим роком і бажаю усіх благ. Ваш сип. брат, онук, небіж і приятель.

17/ХІ1-74

Добридень, рідні!

Я, здається, акліматизувався добряче. Навіть не можу з певністю сказати, чи погано себе почуваю, чи добре. Якось втягнувся в ритм — робота й вечірні справи (а їх набігає чимало: почитати, полатати, написати лист, погомоніти про те і се). Потім дзвоник спати. Ней досить одноманітний цикл триває до неділі, коли в нас є кіно.

Нежиті не маю. 1 хоча ускладнення зараз не виявлено, я наполіг і прийняв невіграмон. Тутешнім аналізам не йму віри, не подобається гарність: 0,33% — білка, а мікроскопія така ж, як улітку. Я вже писав, що мені були б дуже до речі ліки та лікувальні трави, яких тут немає. Отож, якщо й писати, то тільки з цього приводу. Щодо іншого резону не бачу. Не марнуй, мамочко, час. Іже писах писах — як казав Кримський. А змінювати ці люди нічого не будуть. Я переконаний, що зміни з часом настануть, але тільки не в такий спосіб.

Очевидно, все-таки справжнє покликання чоловіків —війна й політика. В цьому все більше переконуюсь, коли аналізую оточення. Починаю й я розумітися на дипломатії. Поступово ознайомився з історією СРСР за п’ятдесятиріччя і тепер із зацікавленням роблю прогнози, розбираю по кісточках сучасне становище. Можливо, старішаю? Бо інколи здаюся собі схожим на тих пенсіонерів із “Золотого теляти” Ільфа й Петрова — “Керзон — це голова. Пуанкаре — це не голова”.

Даруй, що кілька разів написав мало. Мушу остерегтися конфіскації. Речі, на наш погляд, цілком невинні, можна сприйняти як умовленість. Отож я часто і сам змушую себе творити епістолярію не “розтєкашися мислію”, а стисло і без “усіляких формалістичних викрутасів” — як пишуть сучасні критики.

Ага. Алочці перекажи, що з її рекомендованого листа (№ 38) від 13 грудня викрадено стерео-листівку, звісно, новорічну. Мені ж залишили другу з червоними прапорами. Хлопці втішають, нагадуючи мій афоризм, зато — как гордо, как свободно реют красные флаги. Нехай тітка з ‘ясує (слід подати скаргу-заяву на розшук у Міністерство зв’язку до Москви), чому не гарантується недоторканість кореспонденції. Не справа звичайна, некрамольна і треба вимагати, щоб усе було за законом.

Трохи про родинне. Катя — дівка кров з молоком або навпаки. Корисно, смачно, поживно. Сподіваюся згодом на вагоміший презент. Але, як кажуть мічурінці, всякому овочеві свій час. Мої речі все таки віддайте дядькові. Я вже казав, їх не варто зберігати вже хоча б тому, що вийдуть з моди, і я їх не носитиму. В Миколи 52 розмір. Подивіться на власний розсуд, що там йому підійде й надішліть. Я не пригадую вже свій гардероб, але можна пару білих сорочок (одну синтетичну, одну просту), блакитну сорочку-гольф, безрукавку, японський хутряний плащ, пасок та інше. Що він зараз поробляє?

Стрижнів мені більше не надсилайте. А от конверти без марок, прості поштівки та стерео-листівки будуть до речі. Уточніть лише на пошті, в якому з видів кореспонденції їх надсилати, щоб злодії не поцупили. І ще одне, мені більше до вподоби японські. Вони такі гарні. Вітчизняні молена тільки, коли щось путнє. З будинками і прапорами не треба. А скільки вони коштують ?

Якось прочитав у “Радянській Україні” про конференцію з навчального телебачення. Сподівався, що зустріну там і твоє прізвище. Бо було, як у дитячій грі: — тепло, тепло, тепліше, гарячіше, гаряче. Але тебе не було. Конференція, звісно, з пустого в порожнє — розв’язувала нероз-в’язувані проблеми. Та ось так “повеет вдруг весной”, і згадав зразу всіх твоїх відділівців, ваші проблеми і мон шер амі Київ. Закортіло на Хрещатик! Народні пісні у записах М. Павлика ми тут уже маємо. Справді гарні. Але не згоден, що на Київщині складали менш образні. Дійсно гуцули довели свої коломийки до досконалого. Але ж і пісні київського регіону мають риси, які надають їм виняткової самобутності і краси. Не варто скидати з рахунку, що завдяки певним чинникам в основу української літ. мови ліг усе-таки київсько-полтавський діалект. І далеко не останню роль у цьому виборі відіграла краса пісень Наддніпрянщини. (Ой-бо! Як по-науковому розписався! Пардон.) Я місяць тому саме проглянув народні пісні у записах Івана Манжури. Там не було коломийок, але все те, на що я натрапив, вельми захоплююче. Ми зовсім мало знаємо свій фольклор. І взагалі, всі діти хороші.

Переглядав нещодавно “Новини кіноекрану”. Там на обкладинці актриса Ірина Шевчук. Така розкішна. Ми гуртом заходилися аналізувати подробиці її туалета. Хлопці враз пожвавились. Кожен з пристрастю висловився щодо того, яке б їй пасувало пальто, сукня, дійшло зрештою до купальника і тут я згадав про дикий пляж, який несприйнятливий для нас, людей з пуританським без сумніву вихованням (закреслено). Я сказав, що на ньому по-справжньому виявляється хижацьке нутро капіталізму,

93 бо жінки ходять зовсім без нічого. Аж встид! І от якби я, як людина, що давно покінчила із своїм злочинним минулим, побачив Ірину Шевчук на такому пляжі, я би, звісно, засудив це. Я б відвернувся і, стоячи до неї спиною, сказав гнівні слова осуду. Я сказав би їй, як кажуть носії передової моралі: Геть з-перед моїх очей, спокусо! Такі, як ти, ганьблять увесь жіночий рід і зводять нестійких чоловіків. Щезни, бісовице, не вихиляйся принадно/

А потім я би взяв її за руку і повів до найближчої бібліотеки, щоб почитати “Що робити ?”, і піти далі з нею на суботник, копати землю. Отак я говорив, а хлопці стояли і слухали. І я помітив в очах цих запеклих злочинців (а по суті дітей природи) сльози. — О-о, ні, — подумав я (закреслено) на них ще діє добре слово. Вони не закостенілії в порокові, їх можна виправити. Я потроїв зусилля. Я став викладати все, що знав про Париж та його чрево. Я сказав, що продажні жінки там з брутальною настирністю вішаються на шию перехожих чоловіків. Хлопці, мов один, цмокнули язиками. Хтось знеможено застогнав.

— Ви не знаєте, так, ви не знаєте, — повторив я, — на що може штовхнутії гарну жінку буржуазна дійсність. От, к приміру, стриптиз, тобто повільне роздягання під музику. Адже він як робиться?

—— Ну, ну, як? — зацікавився з протилежного кінця секції чоловік, який доти розважався тим, що, стрижучи нігті, намагався з двометрової відстані поцілити відтинком у обличчя сплячого сусіди. Тепер він відклав на бік ножиці й присунувся ближче до мене. Далі буде.

Не пишу багато. Хочу подивитись, чи пропустять ?Дякую за вітання Ліні. Вельми зворушений увагою й таким щедрим побажанням. Аж розчуйствувався. Бо-м естет і люблю красу. Одержав лист з двома листівками від дівчат. Ну, як у пісні “хлебом кормили челдонки меня”. Взагалі, життя цікаве. Цікаве і змінами, й усталеністю — навіть в ув’язненні. Здасться, яку динаміку можна побачити у тюрмі. Але, прочитавши Сільвано Чеккеріні “Помилуваний смертю”, був схвильований. Сила! Я читав цю книжечку на третьому курсі університету й тоді сприйняв її добре, але позажиттєво. Тобто справжню оцінку творові я зміг дати лише тепер, будучи в шкурі зека і скуштувавши з того самого ковша лиха, який доля піднесла йому, авторові. Який психолог, яке тонке відтворення почуттів та переживань людини в ув’язненні! Прочитай цей роман. Тобі стане більш зрозумілим, що я відчуваю тут. Зараз я підстригся. І, як то буває завжди, перестав собі подобатися. Не можу дивитися в люстерко, як мачуха Білосніжки. Це ж треба?

Згадав, ти писала, що носиш уже окуляри. Мамочко моя, життя наше спливає. Якось і не помітив — ти давно могла б бути бабусею. Няньчити онуків ?Але пригадую собі, що ж змусило мене ?Знаєш, визнано, що людина має продовжуватись у ділах та дітях. Для мене — якщо лише останнє — було б нестерпною мукою. Я все таки homo sapiens і залишитись на рівні статей Ігоря Кравченка ніколи б не зміг. Тому й проридала скрипка.

Прочитав цілий лист, і склалося враження — він не зовсім довершений. Але уривчатість не з моєї провини. Все боюся зайве сказати. А як же його не сказати. Щодо Мар’янки з вами цілком згоден. Я просто виклав міркування про можливий з варіантів її долі. Але батькам на місці таки видніше, тож вирішуйте самі.

Алочці іще раз дякую за марки. Мав змогу зробити новорічний презент одному товаришеві (та марка, де в національному костюмі).

Валерій, особливо небезпечний державний злочинець.

29/XII-74

Учреждение ВС-389/35 Гр.СМУЖАНИЦЕ Н.М.

З декабря* 1975 г.Киев, ул.Щербакова,

№С-13 72/2, кв.130 Всесвятская

Гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

гор.Киев, ул.Щербакова, д.72/2, кв.130

На Ваше письмо от 17/Х11-74 года сообщаю, что Ваш сын, осужденный Марченко В.В., находится под постоянным наблюдением медицинских работников, периодически производятся контрольные анализы мочи и крови. В настоящее время его состояние здоровья удовлетворительное. Необходимым лечением, как амбулаторным, так и стационарным обеспечивается по показаниям. В настоящее время по состоянию здоровья представлению в суд на досрочное освобождение по болезни не подлежит.

Начальник учреждения

ВС-389/35 (подпись) Пименов

Треба “января”

Начальнику ИТК 389/35 Смужаницы Н.М. прожив, в г.Киеве, ул.Щербакова, 72/2, кв.130

ЗАЯВЛЕНИЕ

Мой сын, Марченко Валерий Вениаминович, содержащийся в Вашем учреждении, очень тяжело болен. У него хроническое воспаление почек —смешанная форма пиэлогло-мерулонефрита, кроме того хроническая форма простатита и холецистоангиохолита. В находящемся у Вас деле сына имеются справки, подтверждающие его болезнь.

Его болезнь препятствует дальнейшему отбыванию им наказания, назначенного судом по приговору. В порядке ст. 100 ИТК РСФСР и ст.ст. 362 и 368 УПК РСФСР убедительно прошу Вас о направлении моего сына на врачебную комиссию для получения соответствующего заключения с последующим представлением в суд дела об освобождении его от дальнейшего отбывания наказания. Н.М.Смужаница

17 декабря 1974 г.

СССР Гр.СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Министерство внутренних дел гор.Киев

Управление медицинской службы

10/1-1975 г.

№ 11/248 г.Москва

Ваше заявление, адресованное в МВД СССР получено и проверяется.

Результаты проверки Вам будут сообщены дополнительно из УВД Пермского облисполкома.

Зам.начальника мед. управления МВД СССР

(подпись) Попов

МВД СССР Гр.СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Управление Внутренних дел г.Киев, ул.Щербакова,

исполнительного комитета 72/2, кв.130

Пермского областного совета

депутатов трудящихся

Медотдел

5.02.1975 г.

№ 27/С-7

г.Пермь

Медицинский отдел УВД Пермского облисполкома сообщает, что

состояние здоровья Вашего сына Марченко В.В. удовлетворительное.

При показаниях необходимым лечением и диетическим питанием обеспечивается.

С 15 января 1975 года проходит контрольное обследование в условиях центральной больницы.

Начальник отдела (подпись) В.Л.Костин

Исходящий № С-4 от 15.5.1975 г.

252111, гор.Киев, пр.Щербакова,

72/2, кв.130 СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Ваше письмо от 22 апреля 1975 года получено. Настоящим ставлю Вас в известность, что бандероль с медикаментами возвращена в Ваш адрес, т.к. пересылка и передача медикаментов для осужденных не разрешается.

Начальник учреждения ВС-389/35 (подпись) Пименов

1974 рік. Майже місячний етап на місце відбуття покарання — на Урал, в Пермські табори. Майже місяць по пересильних тюрмах, у темних вагонах із спущеними козирками над вікнами, щоб у шпаринки міг бачити лише колії доріг. Бруд, смердява, повне безправ’я перед конвоєм, якому від безділля часто хочеться просто покуражитися. Мій син у вихорі сміття. За 60 років Радянська влада неспроможна ніяк позбутися етапів, тюрем, таборів… Що вже довелося наслухатися і набачитися моєму сину. Та раду давав. Знаходив засоби боронити себе. Утверджуючи з перших днів за собою статус політв’язня, домагався, коли потрібно, ізоляції від покидьків, рецидивістів: заявами боронився від знахабнілих, поза правами і обов’язками, конвоїрів. Призвичаюватися у новому становищі допомагали Валерію розум і досвід стосунків між хлопцями в умовах Києва. Моральні затрати були при цьому не дуже відчутні, а от як витримали хворі нирки —одному Богові відомо, бо на те була Його воля.

Безжурність і дотепи в листах не могли замаскувати від мене стану речей в “учреждении строгого режима”. Видали “х/б робу”, білизну “не положено”, пакунку з дому — “не положено” аж до відбуття половини строку (до літа 1976), лікування лише при критичному стані, ліки не беруть, ларком на 5 крб. можна скористатися раз

4. 5-1 8 97

на місяць тільки на зароблені при виконанні норми гроші. Харчування з розрахунку 17 крб. на особу в місяць, щоденний раціон продуктів з надзвичайно низькою калорійністю.

Валерій прибув у зону № 35 в період загострення конфлікту з адміністрацією. В’язні вимагали узаконення своїх прав як політичних, у зв’язку з чим потребували змін у ставленні до себе, поліпшення умов праці, відпочинку, поліпшення харчування, вимагали припинити беззаконні дії — надмірні обшуки без санкцій, покарання нормами виробітку, ларьком, бандеролями, листами, побаченнями.

У таборі все більшої активності набирають підпільні дії в’язнів. За деякий час Валерій був підключений до спільної роботи. Вперше в історії радянських таборів готувався і розповсюджувався щоденник буднів зони, де реєстрували всі беззаконні вчинки “вихователів”. Захищаючи людське право і закон, апеляції надсилалися до прокурорів, до органів радянської влади, політичних установ, преси. Життя зони набирало гласності завдяки інформаціям, що попадали за кордон. У зв’язку з цим вдавалося (після безкінечних моїх і Валерія заяв) лягти йому на деякий час до лікарні, одержати надіслані мною ліки, уникнути штрафного ізолятора.

На початку липня ми з сестрою Алою поїхали на побачення. Нижнєтагільська залізниця. А дротів, а таборів!.. У Кірові (Вятка) бачили, як переганяли з ешелонів зеків — у спеку кожний несе все своє: і валянки, і тілогрійки, і торби. А конвоїрів… Молоді хлопці з собаками, із значками ВЛКСМ, з автоматами, насторожені, під командні окрики… І всі свої, радянські… Серед ночі прибули ми на Всесвятську, а там удосвіта будь-чим до табору. Яке очікуване бажане те побачення. Довга попередня бесіда з адміністрацією (майор і полковник), котра уже невдоволена поведінкою Валерія — примкнув не до них. Розмова спрямована на те, щоб умовити сина не підтримувати земляків, натяк на співробітництво з начальством. Під вечір побачення дали лише мені. Ой. той перший обшук! Ретельність особливу виявляють при цьому не лише до в’язня, маму обшукують не з меншим завзяттям… Сестра чекала в хатині для приїжджих. Дві доби з сином: виснажений, змучений, всю ніч нервово сіпається уві сні. Однак погляд очей незвично сміливий, проникливий. Я так боялася зацькованості у погляді, а коли сказала про настанови адміністрації зони, Валерій засміявся і відповів, що тоді я його саме з такими очима і бачила б. Він розповів про голодні етапні будні, як зустріли його в таборі, як постійно підтримують, ділячись останнім, адже за час перебування в зоні він одержав лише одну надіслану мною кілограмову бандеролю з цукерками. Син називав людей високоморальних, освічених, ерудованих. спілкування з якими для нього велике щастя. Так я дізналася про початок нового життя у мого сина, про нове світосприймання, гартування волі, характеру, удосконалення майстерності перекладача і журналіста. Я сказала, що треба за будь-яку ціну вириватися з цієї каторги. На що Валерка відповів:

— Більш за все хочу звідси вирватися… Але вимір ціни змінив…

Він так, а я буду писати, молити, не може ж ніде не бути милосердя.

Мати

4

1

І”

А

/її

8

дам*

і'””>цй.!41-*’1 ‘с*

V ВЕРХОВНОГО СОВЕТА АИНСКОЙ ССР

. ОПРОСАМ ПОМИЛОВАНИЯ

19. ул. ^рова .№ 5

тання про помилування Вашого еного за антирадянську агітацію і про.. Верховної Ради УРСР розглянуто і залишено ‘ *-у*’ оскільки він, відбуваючи покарання, допускає “ліенн режиму, норм виробітку не виконує і свого виправлення не довів.

Просимо вплинути на сина.

” . . ВГОЛИК

Зав.відділом

Добридень, мамо! Пишу з лікарні, як її називаю “спогад про Кисловодськ”. Приймаю всілякі вітаміни, невіграмон. Твої спроби прокласти дорогу життя настільки ж природні, наскільки й важкоздійсіїенні. Не знаю, як вирішиться доля пакуночка з ліками. У них с формальне право відмовити, бо “не положено”. Але, якщо так буде, не засмучуйся. Я вже писав, незбагненно звідки тут беруться сили дожиття. Боротьба за існування в неприкритому вигляді, а живлення буквально з повітря. Мені зробили аналіз крові на рест-азот. Як сказав лікар, все в нормі. Він непоправний оптиміст, але я не схильний брати його слів під тяжкий сумнів. Пробудилася в мене чомусь велика довіра до людей. Гадау си, чей НЄ цілий час ошукуют ? Мо, й щиро повіст де-коли ? Але сподіваюсь вилежати. Хворобам, здається, теж відома формула “лежачого не б’ють”, бо після місячного лежання вони, трекляті, щезають. Ну, а в лікарні як у лікарні. Якщо не пройматись песимізмом, все нагадуватиме Швейкові пригоди в шпиталі. Маю під руками підручник чеської мови, де є цей уривок, даю його у своєму перекладі: “По прибутті медкомісії двоє впали в прострацію і сталії нагадувати мумії єгипетських фараонів, що їх тисячоліття точить шашіль. Колишній студент, який щойно запекло різався в очко, з допомогою логарифмічної лінійки, апарату для вимірювання тиску та сірникової коробочки з калом, спеціально притриманою до сеї нагоди під ліжком, заходився доводити, що в нього з хвилини на хвилину має початися блювотний напад. При цьому він настирливо підсовував до облич членів комісії аналіз тижневої давності, вважаючи його, вочевидь, найпереконливішим аргументом. “Актор” стоячи перед люстром у ванній кімнаті розучував па з танку Святого Вітта. Йому допомагав у цьому чоловік з милицями. Поклавши поперед себе на столі підручник із невропатології, він намагався щонайточніше відтворити, як усе має діятись насправді. Герой війни, за його словами, він бачив хворого на цю хворобу, і це надавало йому право повчати салагу, як слід робити”. Поки все. А як буде охота, ще напишу. Чи переадресували ви на мене “Иностранную литературу”?Якщо все зроблено чин чином, наступного разу до конверту покладіть ще й квитанцію. В минулому листі до вас я написав дві листівки, в яких вітав нашого татка з іменинами, а Мар’яну з днем народження. Чи одержали ? Тітка молодець, що надіслала об’ємну картку цінним листом. Кобєта — люкс. В такий спосіб, гадаю, вони надходитимуть без втрат. Але окрім тих трьох, що Алочка згадує, більше діставати не варто. Вже їх мені тут досить і взагалі годі з ними •■”””читись. Не варта шкурка вичинки. Зараз в мене вистачає і конвертів, і марок, і листівок, і стрижнів. Цього всього поки також не надсилайте. А про ті дві об ‘ємні я напишу, коли знадобляться.

Мамусю, лежав оце й думав, як ви там ся масте ? Потім мене здолав сон. От з ким ніяк боротись не можу! Коли чую, санітар гука: “Марченко — листи”. А мені, коли переривають сплячку, гірше нема. Роблюсь лихий, мов сатана. В такі моменти — в голові ще сон, а на тілі рухаєшся — цілковите роздвоєння особи. А я цього не люблю. Тепер розумію, чому люті ведмеді, коли їх будять серед зими. Також, видно, роздвоєння особи виходить. Отже, коли я підвівся і, злегка похитуючись, став щось нечленороздільно белькотати, а потім двічі вдарив кулаком собі по грудях, вигляду набув страхітливого. Мій будитель миттю збагнув, що життя його в ногах його, і, кинувши листи голубками літати над підлогою, білим фантомом помчав по коридору лікарні. Мої сусіди по палаті, мов кажани, забилися з ногами на свої ліжка і з зацікавленням спостерігали за тим, що діялося. Однак, скоро я зціпив зуби та розпростав плечі; вони усвідомили, що це видовище може бути останнім в їхньому житті, й вирішили: або остаточно вирвати мене з полону сну або дорого продати своє життя. Хлопець, який в минулому працював м’ясником і мав деякий досвід в поводженні з причмеленими тваринами, пошепки попередив усіх: тут зарадить тільки ласка. Вони навперебій стали вигукувати всілякі пестливі та ніжні слова, маючи на меті привести мене до пам’яті, але я залишався в Ойкумені і видно було, не збирався сходити із стежки війни. Як потім зізнавалися мені самі хворі, в сей мент життя втратило для них свою цінність. Порятунок прийшов для всіх несподівано. Поважний чоловік, батько родини, підбиваючи підсумки свого життя, крізь сльози промовив: О мої доці, дівочки! — Де дівочки? — я сказав ці слова і пробудився. Ми потім довго балакали про цю пригоду. Власне, ота спільність моєї поведінки з ведмежою просто ще раз підтверджує життєвість теорії Дарвіна. Це ж, як пить-дать видно, що ми всі: і люди, і тварини, і дерева, походимо з амеби-тухольки.

Пробудження виявилося щасливим, бо принесло аж чотири листи: два твоїх (13 та 17 січня), Бровка та тітки (№ січня). Одразу ж попідписував повідомлення. Ти, як завжди, океан хвилювань, тітка — бентежна жіночність, а Брова — гумор плюс дидактика. Шельма вчить мене жити. Це ж треба ? Мовчав би вже в тряпочку економ-вульгаризатор. Нехай краще їздить та картоплю копає.

Я вже згадував, через які такі притичини мені важко писати довгі листи. А то творив би вам на простирадлах. Мушу стримувати перо, яке один час був прирівняв до багнета. Тепер хіба дещо пастельне. Отож не журися, рідна ненько. Залуна ще в нас в хуторі козацька пісня, не одна ще дівка набиватиметься в наші двері, не раз ще я буду допомагати по господарству, сидячи на дачі. Нє, справді, і чого я так люблю роботу? Дякую за пляжні фотокартки. Є чим мені та хлопцям бавитися. Все, що ти вклала, я одержав, не турбуйся. Головне, аби було вписано в листі, тоді легко перевіряти.

Даремно докоряєш мені, що пишу всіляке. Я й так занадто белетризуюсь, а перчинки не страшні. Крім того, все не поясниш. А щодо пам’яті для нащадків — я, безперечно, все враховую.

Мамочко!

Нарешті пишу тобі вітання до 7 лютого. Якось я подумав, що з моїх знайомих ніхто не мав такої матері. Хлопці в один голос визнавали, у Валерії мати — клас. Та Дантова присвята — вона просто відбиває реальність. Здається мені, паші взаємини — оптимальний варіант для батьків та дітей. Бачу тепер, як повага й любов до тебе облагороджували. Я просто не міг бути з тобою поганим. Не міг напитися, бо потім завжди важко було вислуховувати докори. Не міг сваритись, бо знову ж неправим здебільшого виявлявся я. Таки пощастило мені на неньку-нестареньку. Знаю, що побажати на твій день народження нічого кращого не можу, як нашу зустріч. Ну що ж, доведеться набратися терпцю. Щоб після великого горя настало велике щастя! Мамо, хочу, щоб разом із терпінням ти пройнялася спокоєм, бо тоді легше буде в десять, сто разів нам обом. Ни бося, Ніно, ни бося. Все буде, як писав Джером Джером, камільфо. Твій єдиний і неділимий син.

1/ІІ-1975

Р. Б. Всім велике-велике вітання: і дідику, й бабі, й Лесі (хай одужує!), і Алочці. Цілую татка і Мар’яну (дякую їй за лист, скоро сам щось “соченю”. Я побалакав з одним лікарем про лікування Олени. Взагалі в Союзі з епілепсією справи не зовсім добрі. Але, якщо лікуватись, то тільки в стаціонарі. Приватно-амбулаторно — навряд чи вийде путньо.

З привітом. Уральський бранець.

Мамочко, добридень! Нарешті маю змогу написати без поспіху. Листи в мене забирають силу часу — по кілька вечорів. Сідаю, обмірковую: що вам хочеться знати, що в мене є і що можна писати. Не дуже розписуюсь, бо, якщо листа сконфіскують, творити новий — вельми марудно. Отже пишу зараз з лікарні, куди потрапив із своїми давніми аналізами, даються взнаки і 104 клімат, і добрі харчі, і легка робота. Мені було б до речі лікувальні рослини (шипшина, плоди горобини чорноплідної), ліки й дієтпродукти (сухе молоко в достатній кількості тощо). Саме про це варто попрохати. Ми живемо в стані миру. Але навіть і під час війни ворогам належалася медична допомога. Як пишуть у книжках, цим славилися радянські медики. Гуманізм, наскільки мені відомо, та засада, на якій ґрунтується діяльність всіх організацій у СРСР (з газет). Зараз мені видають невіграмон, який тут дістав лікар, але, напевно, цього буде недосить.

Зима зараз напрочуд м ‘яка. Подібна до української. Я вже якось пристосувався і вже майже не мерзну. Але боюся, щоб не було як із тим циганським конем.

Ми дуже урочисто відзначили Святий вечір. Молитва, страви, чай. Я дав цукерки, що ними всі залюбки поласували. Потім співали колядки. Вперше почув стільки гарних різноманітних колядок і був зачарований. Співали чоловіки і співали так, що я ще раз переконався: нема нічого кращого над український мелос. Галицькі, волинські, наддніпрянські колядки вражають і широтою тематики і всім-всім. Не хочеться воздавати хвалу, пишучи no-журналістському, але таки гарно. Є колядки дитячі, дівочі, юнацькі, жіночі, чоловічі, військові та ще всілякі. А ми вчуємо “Червону руту” й галасуємо на всі заставки про пісенну самобутність. А справжня неповторність ось вона — в щедрівках, веснянках ets, ets. Отже екзальтували мене колядки добряче. Упевнююсь: пісня — наймогутніша зброя. Доки вона с в народу, доти він живе. Інакше —finis*.

Мамусю, до мене їхати не варто. У вересні місяці я був позбавлений короткочасного побачення. Ця заборона поширюється на півроку, тобто до березня. Я вже писав: на оцьому побаченні ми не зможемо й підійти одне до одного, а поговорити до ладу тим паче. Ти намучишся, їдучи сюди, а приємності ніякої. Цього разу, зрештою, чи маю я право на побачення і коли, ти можеш дізнатися в начальства.

Від літа в мене залишилося трохи шипшини НЗ. Я її тепер заварюю й п’ю з великим задоволенням. Товариш дав термос на невизначений термін. Сказав, при умові: повернути по першій вимозі його власника і заіржав, мов кінь. Дуже радий, що побачила мене живого**. Брова молодець, або як кажуть азербайджанці, молодчик. Тик йому й перекажи. Я йому дякую. Якщо відкопає ще якісь старожитності, де я здійнятий,

* Кінець (латин.)

** Валерїів товариш продемонстрував фільм про Валерія у нас вдома.

нехай надішле. А поки те буде, може ти знайдеш малу фотку, що я робив па документи того літа, й надійшли. Створю собі музей власної слави. Тому хлопцеві, чию новорічну листівку-вітання ти мені передала сюди, можеш сказати, що я не маю змоги з ним листуватися через обставини, незалежні від мене. Очевидно, тобі слід враховувати, що мене судили відкритим судом. Так що правду, яка вона не с, приховувати нема потреби. Як сказав свого часу вождь світового пролетаріату Ленін, “нам потрібна повна і правдива інформація”. На жаль, з листами мені так і не вдасться досягти регулярності. Але то вже не моя провина. Я намагаюсь, щоб допис доходив до вас щодва тижні, але с на цім світі течії, котрі пливуть потужно поза моєю, і це звісно позначається на листовому графікові. Мамочко, даремно ти хвилюєшся про мою колишню любу-згубу. Мені інколи здається, ти, мов морський приплив: час надходить — вода піднімається — і ти починаєш хвилюватись ну просто над висмоктаним з пальця приводом. Ну, чого б це ради я вів мову про одруження з нею. Невже я тобі влітку не пояснив, що та як ? В нас, як кажуть французи, амур перду*. Але ж можуть бути чисто ділові стосунки. (Чи ви, пані, не вірите в дружбу між чоловіком та жінкою ?) Так що не треба фантасмагорій. З книгарнею на Попудренка поки що не заводьтесь. Я підготую список іншим разом. Здається, книжки стали знову надходити. Ага, а Б.Гончаренко** тоді що, робив якісь офіційні висновки? Цікаво які?

Щодо заяв, окрім медичних тем, можу сказати лише те: чим більше їх напишеш, тим швидше переконаєшся у марності всього. Я тут маю змогу багато розмовляти, обмінюватись думками. Табір — це та школа, в якій вивчаєш дійсність на долях людських. Чим повсякчас я й користуюся. Мар’яні я дарую на день народження мій блакитний светр. Нехай дівочка носить його, поки він модний. Які зміни на дачі? Про неї щось ви нічого не говорите. Із моїми справами поки все. Цілую. Не турбуйся про хворобу. Минулого разу було гірше —вилежав і минуло. Так, сподіваюсь, буде й цього разу. Але те все не завадить, що я пишу. В цьому місяці до вас прийде лише один цей лист. Наступного відішлю 1 лютого. Обіймаю й цілую тебе.

Син.

17/1-1975

P.S. Привіт усім: родині та друзям. * Безнадійна любов.

** Тодішній заступник головного редактора “Літературної України”.

Бабусенько!

Вітаю тебе із річчям 69. Як став я дивитися на цифри і так і так — це ж треба. От ти в нас утнула! Е-е, кумо, не кажіть. Кожен того не зуміє. Свідомий, конєшно, свого обов’язку привітати тебе самолічно. Однак є тут у мене одна справа — затримаюсь на кілька років, та ти чекай, старенька. Здорова будь і життєрадісна. Бажаю ще приїхати й запалити столика *. А ми тоді, узявшись за руки, будемо бігати навколо й кричати: “Ой, пожар!” Цілую. Тепер, якби брав до літака, то обов’язково з парашутом. Порозумнішав. Хи-хи. Збоку — це ти. А то — Талік.

6.02.1975

Исходящий № С-3

от 12 февраля 1975 г.

252214, гор.Киев, Щербакова, 72/2, кв.130

Смужанице Н.М.

На Ваше письмо от 6/П-75 г. сообщаю, что в настоящее время здоровье Вашего сына улучшилось, уменьшилось количество белка, цилиндры единичные, повысился удельный вес мочи, улучшилось общее состояние, самочувствие. Готовится к выписке из больницы. Необходимые медикаменты получал, в том числе невиграмон. Посылка медикаментов на медчасть не разрешается согласно существующему положению.

Начальник больницы

ВС-389/35 (подпись) Ярунин

From Russia with love!** До речі, про здоров’я. Нещодавно читав “За рубежом”, а там — цікава стаття про пересадку органів. З неї я довідався: що з трансплантованою (пересадженою від донора) ниркою чоловік прожив 17 років; 11 років — середній термін існування людини на діалізі (штучна нирка). Не треба через певний час приходити лягати, підключившись до тої штучної нирки, і очищати кров. Зараз пересадка нирки там коштує 13 тисяч доларів плюс 1 тисяча щороку на аналізи та огляди. Як я дивлюся, стан із пересадкою нирок вельми перспективний. Мене воно звісно, не особливо вабить, але на крайній випадок. Адже, з року в рік у

* Колись маленький Валерій підпалив бабі скатерину.

** Із Росії з любов’ю. 107 цьому напрямку — успіхи. Я прочитав і зараз досить обнадієний — попри всі добрі умови та душолюбів — таки маю шанс. Щось стали кришитися зуби. І так були недобрі, а тепер і взагалі. Другий уламочок за два місяці. Буду беззубий каторжник. Брр! Ходитиму потім, як Кіса Вороб’янінов, скиглячи: “И девочки меня не любят”. Слухай, може, я, справді, надто часто згадую за дівчат. Бо мама та й ти кілька разів уже писали, що з цим, мовляв, порядок — ніхто не забутий, ніщо не забуто. Чорти що, то я так, для зв’язки слів написав. Бо для мене sprawy milosni * — елегійне давноминуле, а не животрепетне сьогодення. Про головне колись гарно написав Шевченко:

Ніколи ти не здавалася мені

Такою гарно молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер, на чужині

та ще й в неволі.

Воля, воля!

Прочитав, що тут написав, і вже хотів був переписувати. Та потім передумав: не завжди ж оптимістичні малюнки робити. Правда, з мамою не знаю, що робити. У неї в листах і букви плачуть. Як би це мені зробити, щоб вона не хвилювалась? Тітко, вплинь. Уже можна було б звикнути до моєї тюремної Одісеї. Та й не вмираю я ще, й не збираюся. А ятрити собі душу — навіщо ? Ну, якби її переживання мені бодай на грам допомогли ? Чи вона гадає: мені приємно читати від усіх про її горе ? Нє, тітко, таки ти в мене баба з головою! Щиро зараз шкодую, що мало часу приділяв тобі. Ну, усьо чисто розумієш. Мацанально! Від твоїх розповідей про французькі фільми — просто в захопленні. Саме так, любесенька, саме так і є. Тепер знаєте, як ті негідники орудують. Але, коли зрозуміє, набагато легше — плюгавцям ціну знаєм. А зло вічним не буває. Це ще великий радянський поет Павло Тичина помітив: “не може ж так буть”.

Читаю всіляку літературу. Студіюю English. З “Мозаїки”, я її собі передплатив, переклав з приємністю уривочок поеми Уолта Уітмена. Благо верлібр.

Дістав листа від Вас. Ів. Добріш геній нашої сім 7. Я такий вдячний йому за все. Гарний чоловік із Сичуаня — це в Брехта така п’єса є. Цілую дідика й бабусю. Я, коли випадає помріяти, в ліжкові лежачи, часто згадую “незлим тихим словом” бабині обіди, розмови з дідусем, році перепалки. Словом, усе, що становить для мене шарм відвідин бабиної хати. Помітьте, ми завжди кажемо: іду до баби, треба з Алкою або з

Любовні справи.

дідом поговорити. Салон мадам Шерер в українському варіанті. Дідикові ну зовсім не випадає журитися становищем пенсіонера. Мати купу часу, що може бути краще! А взірець є у нього — проф. Пільгук. Щойно одержав від тебе й мами по листу. Твій від 7, мамин від 8 лютого. У тебе пропали марки. Решта все є. Як сама бачиш, на пошті десь сидять крадії. Через те, наступного разу, коли надсилатимеш, краще цінним. І не в кожному листі, а, скажімо, раз чи двічі па місяць. З погодою для мене поки все минає без великих ускладнень. Одягаюся тепло: валянки, бушлати. А в надто сильні морози бігаю на дворі — і фертик. Уже виписали з лікарні. Кажуть, здоровий, мов бугай. Пролежав рівно місяць. Почуваюся не те щоб дуже зле, але й прегарно — теж не можу сказати. 50 на 50. Зараз більше гуляю, покращав настрій. Дуже втішає, як турбуються про мене хлопці. Гадаю, все буде well*. Небіж і онук гарнесенький.

15/11-1975

Писано на 2-х з половиною аркушах.

Добридень, мамусю! Думав оце, як мене тобі назвати й вирішив, що краще не буде — мамин сибіряк. Живу нічого. Бо погода цього та й минулого років досить м ‘яка. Німці колись казали, що під час війни у росіян був спільник “генерал мороз”. Так тепер, принаймні на рік мого перебування тут, цей генерал став моїм спільником. Літо було довге й жарке, осінь — тепла й суха, зима — нехолодна й м ‘яка. Мій подільник — погода. Тепер я вже можу казати — не перший рік у таборі сиджу — старий зек. Досвід приходить із часом. Але я знаю тільки те, що знаю. А могло б бути, що на осягнення цього досвіду витратити рівно стільки років, скільки я оце прожив. Поляк Єжи Лєц сказав колись “не дай Боже людині дожити до того, що вона здатна витерпіти”. Дякую за анекдоти. Вони дуже точно дають змогу уявити київський побут. Добре, коли воно регочеться. Єдине зауваження, чому Марфа, коли по-українському так гарно Марта. Як на мене, друге звучить набагато милозвучніше. Нехай Мар’яна перекаже. В мене гумористичний настрій не зникає, хоча умови й зобов’язують. Здоров ‘я залишалось на тому ж рівні, що й було. Але надто тим не журюся. Коли буде погано, вимагатиму знов лікарні. Алочка пише, що в Зінки** теж

Добре (англ.)

Зіновій Антонюк був відправлений з табору до Володимирської в’язниці на 3 роки.

недобрий стан. Справді, її печінку варто б лікувати в стаціонарі, а вона, недбайлива, про себе не думає. Треба, щоб ви там на неї вплинули. Адже є в неї медкартка в поліклініці. Нехай так, як це робила мама. Як казав В.І.Ленін, “при єдиній дії… ” Ну, та це моя особиста думка, а жінці там видніше. Щодо того, що я міг би творити сценарії, то я вже один спробував. Вийшов, здається, дотепний — про обдаровану дівчинку, яка приїхала до міста поступати до консерваторії. Мав це бути мюзикл. Дівчину з композиторським хистом випадково зустрічають двоє хлопців-киян. В одного до неї почуття, в другого — бажання допомогти, щоб не пропав талант. А дівчисько через перші невдачі занепадає духом і йде співати до ресторану власні пісні. Потім все налагоджується. Вона поступає до музучилища, адже вона не мала елементарної музичної освіти. Налагоджуються і справи тїіотї. На жаль, усе залишилось в Києві. Але ти повинна пам’ятати. Я тобі розповідав, що Саня десь надибав на цю Марусю Чурай. Вона, власне, й повинна була грати в фільмі. Якби Лідка нагадала мені, як її звуть, прізвище. Адже вона офіційна співачка “Мрії” і крамоли тут ніякої нема. В усіх питаннях зараз я намагаюсь бути особливо розважливим, так що боятись тут нема чого. На жаль, від тебе довго не отримую листів. Останній датовано 18 лютого і надійшов десь 2 березня. Нотуй листи, які ти пишеш сюди, або нумеруй їх. Будемо з певністю тоді знати: чи дійшов, чи ні? Можна ж собі у записнику позначати 1-й, 2-й і т.д., і все буде в ажурі. Чекаю на стерео, бо з ‘явилась потреба. Надішліть, якщо маєте. Працюю, знову шию торби. Вчора подивився словацьку комедію “Жінки поза грою”. Такий гарний світ. Хлопці кажуть, що я великий життєлюб. Таки трохи є. З замилуванням дивився на авта, гарних дівчат, довге волосся. Я додам до характеристики попередньої ще й розкошолюб — трохи. Татусь наш відписав мені довжелезного листа, якого я читав розчулений. Особливо ті місця, де він писав, що то гумор. Дякую йому щиресенько. Зачитався біблією — кладезь мудрості. Як багато ще не знаю з основи основ, без чого не обійтися освіченій людині. Але дарма — поступово надолужу.

Валерій Марченко — державний злочинець (хто розуміє, звичайно)

9/ПІ-1975

P.S. Чи отримала тітка мого листа від 18/Н?

ЗВИЧАЙНИЙ СТРАХ

Їх було троє, вишколених слідчих проти самого мене — по-дилетанськи невправного в замітанні слідів, не обізнаного з кодексами, не здатного навіть путньо збрехати. Від перших днів відсидки у будинку, змалку і всім відомому як Короленка, 33, я по-своєму розв’язував питання революціонерів “Що робити?”. Впевнений у вилученні лише “Київського діалоґа”, я звернувся до ЦК ВЛКСМ із заявою, пояснюючи, що написав статтю з націоналістичних позицій, і прохав узяти участь у моїй долі. Тоді ж, не без задньої думки, що в ЦК партії гуманніші, а ще мало обізнані з усіма витівками КДБ, написав Щербицькому стосовно факту арешту й непомірно жорстокої кари, яка загрожує мені за антирадянську статтю.

Наступного дня я вже шкодував, що поквапився з відсиланням заяви до першого секретаря, бо майор Сірик запропонував мені дати пояснення з приводу документа “За параваном ідейности”. Лейтмотивом допиту було: скільки ще? Я присягався, що тільки дві написав, та Олександр Сірик уже не йняв віри в мою щирість. Я ж, віднікуючись, під час розмови думав, як було б добре дописати в заяві Щербицькому ще й “За параваном ідейности”.

Коли за столиком допитуваного переглядав свої статті, спало на думку, що їх ніколи не прочитають люди, заради яких, власне, писалося. Це було настільки гнітюче, що повернувся до камери з головним болем. Виходило, все — намарно. Я розбивався об неподоланий мур, і ніхто не дізнається про мої зусилля. Переді мною бовванів термін у концтаборах, що з хворими нирками віщувало один кінець, а я не мав чим шпурнути наостанку в моїх мучителів. Голос волаючого в пустелі — а саме таким виглядало аналізування моїх творів у покоях КДБ. мене не задовольняв.

В уяві постали колишні друзі. Юрій Косенко на першому ж допиті зізнався, що в його присутності я припускався висловлювань ворожого змісту. Так. я казав про колоніяльне становище України в складі СРСР, обстоював її відокремлення, мотивуючи багатством природніх ресурсів, а також ідейною необхідністю. Я пошкодував, що стільки часу терпів того слимака біля себе, не набив йому пики і не переспав з його жінкою. У своїх мріях про відплату я завжди — жорстокий і цинічний.

Потім простяглася низка допитуваних приятелів та знайомих, чиї одкровення просто приголомшували. Кагебісти прагнули мати докази моєї антирадянської агітації та пропаганди (це у приватних розмовах — sic!), і вони витягали потрібні їм зізнання зі свідків, а відтак із мене. Хисту в тій справі їм, поза сумнівом, не позичати. Критика щасливого сьогодення, влади, устрою пашіла з моїх крамольних творів. Тому зміст протоколу звичайно зводився до того, що у своїй статті ім’ярек звинувачений заперечує необхідність керівної ролі партії, виступає з нападками на письменників, які пишуть методом соціалістичного реалізму, глумиться з почуття радянського патріотизму тощо.

У тій ситуації я вирішив промовчувати, заспокоюючи себе тим, що моя “укрита злість, облудлива покірність” знайдуть вихід належного часу. Не знав я тільки тоді, що не утверджуване спротивом мріяння не дає користі, а призводить до поразки так само, як і негайна капітуляція.

Валерій Дяченко, ба навіть мій кузен, в один голос запевняли: я припускався висловлювань антирадянського, націоналістичного характеру. Перед і мною проходи в неначе сьогочасний вертеп, де нікчем та мерзотників фали ті, що в житті лише удавали порядних людей.

Мій новий співкамерник, довідуючись про хід допиту, щоразу викладав свій погляд на речі:

— Бачиш, які козли. Не можуть язика потримати за зубами. Тобі сидіти бозна скільки, а вони в КГБ приходять сповідатися. Нікого не шкодуй, думай про себе.

Я не раз чув цю концепцію еґорайка і до арешту, тому мовлене Борисом Івановичем Гаркушею не викликало підозри. А тим часом мій неокріплий потяг обстоювати правду помалу поступався перед бажанням самозбереження. Слідчі прицільно вивалювали на мене зізнання, добуті з розпластаних друзів, викликаючи негативну реакцію і проти тих. хто спершу заперечував зв’язок зі мною.

Це виявилося, зокрема, в епізоді з поетом Віталієм Конопельцем. Мій кузен Талік, запевнений, що від правдивих показів мені буде тільки краще, виклав благодійним чекістам, що я давав йому Дзюбине “Інтернаціоналізм, чи русифікація?”. Цей напад одвертости обійшовся мені, зрозуміло, недешево. Мою душу одразу обступили запитаннями — у кого брав, кому давав? І щоразу по-дружньому, майже зі співчуттям у голосі нагадували про покарання. Я сказав, що “так званий трактат” узяв у канадця Павла Гриня, який учився зі мною в університеті Хоч це було й негарно — підкладати свиню канадському комуністові, я вирішив, що нашу студентську дружбу можна піддати такому випробуванню: кагебістам до нього — зась, а мені — істотна полегкість. Слідче тріо аж ногами засовало, коли я сповістив їм про такого давця Дзюбиного твору. Вони ж бо так шукали коло мене джерело націоналістичної зарази, а тут — іноземець, та ще й українець. Суцільна пандемія!

Допит проводив майор Сірик. Старші лейтенанти Похил і Селюк уважно дослухалися кожного слова моєї імпровізованої оповіді. На їхніх обличчях легко читалося: “Знаємо ми цих євро-канадських комуністів!”

Про того, без вини винного гостя на землі батьків допитували неодноразово, додавши зрештою, що й з ним я провадив антирадянські розмови. Підстава? — я не міг не відгукнутися схвально про Дзюбину працю.

Я дійсно не міг. Розлопуючи наші взаємини з Віталієм Конопельцем, виявив, що і в його присутності я припускався крамольних висловлювань.

Повернувшись після того до камери, я замислився: що міг сказати їм Віталій ще? Бо слідчий наостанку кинув: “У нас буде про що побалакати наступного разу”. Тепер мені здається дивним, що кожен нововиниклий епізод справи я сприймав з неймовірним напруженням. Той хід Похил зробив, швидше за все. навмання. Але з допомогою стукача в камері легко перевірити його наслідки. На Конопельця вони, напевно, мали оперативні відомості. Він проходив свідком у справі Заарештованих 1972 року киян. Отож, зараз вони прагнули дізнатися про якісь невідомі їм факти.

Я ходив весь вечір замислений. Невеселі думки точили мене й наступного дня.

— Щось неприємне? — співчутливо запитав Гаркуша. Людина, з якою разом їси, гуляєш, миєшся, спиш, ділишся одержаним пакунком, а головне, яка в тій самій біді, що й ти. мені здавалось, не може бути лихою. Тим більше, він не одержував додаткових передач, а на фіктивну інформацію, яку я сказав йому для перевірки, слідчі чомусь негайно не зреагували. Тому я іноді не бачив підстав критися від нього. Ми вийшли на прогулянку, і я сказав:

— Бачиш, боюся, щоб хлопець не розпатякав дещо.

— А що таке? — байдуже запитав Гаркуша.

— Та давав мені одну річ читати. Невже всипле?

Як казали в давньому Римі, а також на університетських лекціях латині, котрі слухали випускники юридичного факультету Похил та Селюк: Sapienti sat.*

За якийсь час мене викликали на допит і оголосили; Конопелець показав, що передав мені читати “Інтернаціоналізм, чи русифікація”. Мені елементарно, обурившись, зажадати очної ставки, заперечувати все підряд, а я похнюпився і ствердив: так, було. Натомість вигадане з канадцем перетворилося на окремий епізод, і всі мої намагання реабілітувати ошельмованого комуніста успіху не мали. Епізод інкримінували й на суді.

З Федором Гарвазійовичем Похилом я міг би бути на приятельській нозі, — річ певна, до того. На 7 років старший за мене, він, хоча родом із села, цілком адаптувався до атмосфери міста, і в мові навіть вживав суто київських зворотів, дотепів… З людьми такого гатунку я збавляв час у балачках про спорт, жінок та інші речі, де б не виказувалася неблагонадійність. Від пересічного homo sovieticus він вирізнявся

* Розумному досить (латин.)

хіба небагатослівністю, коли мова заходила про його особу. І, тим не менше, це був стовідсотковий кагебіст.

Ми розбирали ту частину “Київського діалогу”, де йшлося про голод 1933 року. Похил одним махом вивів у протоколі, що я звожу наклеп на радянський суспільно-державний лад. спотворюю картину минулого українського народу.

Настрополивши себе, що обуха батогом не переб’єш, я тривалий час не заперечував навіть найбільш обурливих висновків кагебістів стосовно моїх творів. Але тут мені терпець урвався. Я запитав Похила, на якій підставі він робить висновок, що голод 1933 року не був штучно створений?

Він сказав, що це загальновідомо, а його особисте джерело інформації — мати-селянка, яка сама пережила лихоліття, тому звинувачувати партію й уряд у такому злочині — злочинно.

Я запитав, чи відомо йому злочини партії, розголошені самою партією на ХХ та XXII з’їздах?

Він пояснив: то — трагічні помилки часів культу особи Сталіна, зрештою, викриті й засуджені.

Я сказав, що його тлумачення сталінізму не оригінальне, бо, переказують, одразу по з’їздові до мавзолею поклали вінок з посвятою: “Посмертно репресованому — від посмертно реабілітованих”.

Похил злісно глянув на мене:

— А я вам кажу, в цьому нема підстав звинувачувати всю партію!

— А кого ж звинувачувати, що силоміць позабирали харчі й заморили голодом 9 мільйонів, у той самий час продаючи за кордон зерно за ціною, нижчою від собівартости? Нічого собі викриті помилки, про які ані словом самі не згадують те ще й судять інших за згадку!

На це Похил не мав чим крити, і гонор слідчого заграв бурхливо. Він почервонів і ляснув долонею по столі:

— Ну, досить цих теревенів! У вас маніякальність із цим голодом!! Ви усвідомлюєте, що обстоюєте твердження, яке суперечить давно і загальновизнаному? Та ви просто соціально-небезпечний, і вас слід направляти до психіатричної лікарні!

У мене всередині все похололо. Вони запроторять мене до божевільні! У камері я згадав Василя Рубана, який навчався в університеті на два роки старше за мене. Його виключили з 3-го курсу. Потім, уже працюючи в “Літературній Україні”, я зустрічав його в Спілці. Рубан приносив свої оповідання, намагаючись їх опублікувати. Мені переповідали зміст його самвидавського роману, де зображено кагебістів досить реалістично і через те, зрозуміло, для них несприйнятливо. Його заарештували 1972 року, але він відмовлявся давати покази. Це, наскільки мені відомо, стало головною причиною, що його вкинули до божевільні. Судом дістав 7 + безконечність.

Я знав Рубана особисто, розумів, що божевільня — то відплата за його непримиренність. Але. скажімо, із запровадженими туди Плющем, Плахотнюком я знайомий не був. і думка, що в отих, напевно, із психікою щось не гаразд (неможливо, щоб кагебісти пакували туди людей так безоглядно!) — така думка в мене з’являлася.

Та зараз я на власному досвіді переконувався, що потрапив у лабети до тих, хто здатний на який завгодно злочин, коли стати їм упоперек дороги.

— А що ти гадаєш? — повернувся до заторкуваної ним раніше теми Гаркуша. — І згноять у дурдомі. Ти цих песиголовців не знаєш. Он мені розповідали на зоні, одного дядька тримала щось із двадцятеро літ. Звідти скарги не випускають, від дурних. Роблять, що хочуть. Отож, не заїдайся з начальством, а скачи, враже, як пан скаже.

Я любив життя. І від самої думки проміняти гучний, сяйний Божий дар на гибіння серед божевільних, мене хапали дрижаки. Знову став перед альтернативою: конформна, без заперечень позиція чи обстоювання своєї думки аж до загину за неї. До другого я був не готовий.

Увесь свій вік я погоджувався. У піонерах я виконував те, що мені казала вчителька й старша вожата. Комсомольцем слухався комсорга та вчителів. Студентської пори наді мною верховодили викладачі, різномасні комсомольські ватажки, представники парткому. В газеті мусив виконувати вказівки голреда, відповідального секретаря, секретаря парторганізації. Спільним знаменником цього мого духовного життя була оголошувана непомильність при самовидній брехливості. Аби не опинитись у ролі вічного блазника на мотузці, почав тоді шукати власну позицію.

Що ж. критичне сприймання дійсності я в собі розвинув. Та, як виявилося в КДБ, самого розуміння для того, щоб залишитись особистістю, — не досить. Надалі я підписував протоколи без конфронтації.

— Ви не могли не давати читати Дзюбиного “Інтернаціоналізм, чи русифікація?” матері. Правда? — Сірик уп’явся в мене поглядом.

Я відвів очі й одразу зрозумів, що виказав себе.

— Валерію, ви повинні щиро розповісти все, бо, зрозумійте: кожен наш сумнів свідчитиме проти вас, і ми не зможемо звітувати, що ви до кінця одвертий, не затаїли чогось. Невже вам так хочеться казна-скільки сидіти за ніщо?

Я був у глухому закуті. Все, що написав, вони мали, а зараз, мов кішка з мишкою, бавилися зі мною, вимагаючи потвердження очевидного.

— Невже вам хочеться, щоб почалися неприємності у вашої мами? Невже потрібно ще навколо неї крутити веремію?

Я гадав, що збожеволію. Ну, нехай мені мордуватись, але чому ж іще мамі? Я сказав, що давав читати, але вона відмовилася. Ох і ох! Я повернувся до камери і тільки там уповні усвідомив, що вчинив. Я не оборонив найдорожчої в світі істоти, сам виказавши її. Сірик зіграв на моїй любові до матері, почуття, відомому йому, а я безвладно дав себе ошукати. Де був мій розум? Але розум тут нідочого. Тут потрібна воля, якої виявилося так образливо мало.

Мама потім розповідала, що коли їй дали прочитати протокол допиту, вона стривожилася за мене. Тому що я не міг дати таких показів добровільно. Напалася на Сірика, в який спосіб він домагався від мене зізнань? Але той з цілковитою певністю заспокоїв її, що до мене не застосовують жодних фізичних засобів. Він казав правду. Для них важливо було перемогти духовно. Фізично — було не актуально.

Я не з ліку боягузів. Мені стало сміливости самому битися проти чотирьох, і почуття гідності не залишалося для мене абстрактним загальником. Але в тій ситуації я чувся безпорадно. Я не здатний був відшукати опертя, щоб не падати далі.

Ні до, ні після того в моєму житті не коїлося нічого подібного. Гаркуша, немов хор з античної трагедії, правив своєї:

— Що ти потерпаєш, як когось зберегги? Дбай лише про себе! Я майже переконав себе, що від мого програшу нікому не буде лиха. До певної міри воно так і було. Я йшов по справі один, від мене лише вимагали підтвердження що до моєї усної пропаганди та агітації в присутності свідків. Ті ж, нажахані моїм арештом, переважно ганили мене, націоналізм і. щоб продемонструвати відданість радянській владі, давали покази російською мовою. Далебі, яка мала втрата на світі — заломиться ще один, хто прагнув бути порядним!

Падіння закінчилося після процесу. Судовий фарс, коли наклепом назвали навіть розмову про знищення радянською владою кращих українських письменників (ішлося про репресії часів культу особи Сталіна), мої ж більш ніж скупі пояснення головуюча просто уривала; відчуття гіркоти за поведінку приятелів, які белькотали щось про мої ворожі висловлювання, зустріч віч-на-віч з брутальністю конвою та псами, що охороняли мене від суспільства за намагання висловитись —усе це справляло шокуюче, витвережувальне враження.

Увечері я сидів на ліжку, гортаючи зошит із виписками з прочитаних у тюрмі книжок. Увагу мою привернула Євангелійна цитата: “І згадав Петро сказане слово Ісусове: “Перш ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від мене”. І вийшовши звідти, він гірко заплакав”.

Я перечитав знову. Це була найпотрібніша рада в моєму становищі. Переді мною відкривався шлях до спасіння. Я міркував над цим уночі, а вранці, після підйому, жартівливо тупцяючи, заспівав: “Високий та стрункий, ум-та-рі-та-рі-та. ще й на бороді ямка!”.

Генка Бурилін, мій новий співкамерник, здивовано зиркнув на мене: — Ти ж уперше сидиш. Ото зух! Дістав вісім пасок — і співає! — Він покрутив головою, не знаходячи пояснення для мого доброго гумору.

Минув тиждень, і мене покликали в кабінет до начальника СІЗО. Там стояв лише високий, з імпозантною зовнішністю чоловік. Він відрекомендувався майором, співробітником республіканського управління КДБ. Після чергових фраз про самопочуття та гумор (з вимови я здогадався, що переді мною — уроженець Закарпаття) майор перейшов до справи.

— Валерію Веніаміновичу, як би ви поставилися до пропозиції співпрацювати з нами?

Я отетерів. Тільки цього бракувало. Мало що я одступився від власних ідеалів, що недоумкувато погоджувався з їхньою блювотиною, — я ще повинен увінчати себе лаврами донощика. Я відповів — пропозиція мені не підходить. Він не дуже наполягав.

— Поміркуйте, не поспішайте з відмовою. Адже, ви розумієте, це вплинуло б на ваше дострокове звільнення.

Я глянув на нього.

— Скажіть, а чому ви все-таки дали мені 8 років? Статті за кордон та й нікуди взагалі не потрапили, на суді “в пузир”, дослухавшись ваших порад, не поліз, а за розмови, подібні до моїх, вам треба б хапати не одного зі Спілки письменників.

Він, збираючися з думками, помовчав.

— Ну, по-перше, вам не дали максимуму. А ще, —блимнув зубами, — за нахабство.

Це визначення, вочевидь, включало в себе й те, що не здався на початку, що хитрував під час слідства, і —і… я пригадав ту розмову з Гаркушею, яка безперечно вплинула на вирок суду. З моїм лихим генієм ми ходили на прогулянці, коли, виведений з рівноваги його глузливим :”Ну, й чого ти досягнув? Дали по сраці й мовчатимеш тепер, хвоста (•підібгавши?!”, — я спалахнув:

—Даремно гадаєш, що мовчатиму. Я їм нічого не подарую. Нехай-но вийду, — все, що робили зі мною, опишу!

Наглядач вів мене по коридору, а я всміхався. Я подумав, яке то щастя, що, наковтавшись із ковбані страху, не захлинувся ним навік, а, :попри все, мріяв про правду.

1975р.? Урал

ТЕ, ЧОГО Я НЕ ВСТИГ СКАЗАТИ

Гадаю, “Київський діалог — найкраще з усього, що я написав до свого 25-річчя. Він став підсумком багатьох роздумів і рубіконом, за яким залишилися наміри про невтручання та безпечне, “чисте” літературознавство. Спонукувала мене, мов іронія, безжальна національна кривда.

Диспут на політичні теми був тим, чого в нас ніколи не робили офіційно. Пригадавшії трактати українських полемістів середніх віків, я обрав форму, котра найбільше відповідала задумові. Мову вели двоє: автор та мій перевесник — зрусифікований киянин, чиє життя, мрії, сподівання були мені добре відомі. Ми говорили про національне гноблення у тій його формі, що існує тепер, поряд, причому аргументацію опонента я прагнув добирати найтиповішу.

Мені подобається Схід. Власне, через орієнталістику (тут і Ніцшова “Так мовив Заратустра”) я прийшов до розуміння не лише наявносте вічних добра та зла, але їхньої всеохопної боротьби. Переконався, що цієї незниклої непримиренности не здатна подолати жодна комуністична забезпеченість та ситість. Усвідомив, що навіть на відлюдному острові, поза соціальним оточенням, класами індивідуум може перетворитись на втілення сатанинськости або, навпаки, людськости у найвищому її вияві. А проте, в діалозі йшлося про речі житейські, тому епіграфом до нього я взяв перську притчу:

— Куди ти йдеш, лелеко?

— З тобою.

— А кого їстимеш?

— Тебе.

Мій співрозмовник, чужий до сантиментів технократ, бере одразу бика за роги.

Він: Ти філолог, тому й дбаєш про збереження рідної мови. Це твій хліб, ремесло — всілякі українські приписи-правописи, а прикриваєшся високими матеріями. Я вірю у відмирання мов, і наша дійсність є її унаочненням. Мільйони українців уже перейшли на російську, мине трохи часу — заговорить нею й решта.

Я: Справді, я філолог і з тонкощами будови синхрофазотрона не знайомий. Але в цьому випадку гуманітарна професія дала мені змогу мати доступ до невідомих тобі джерел суспільно-політичної думки, здобути докази проти твоєї ворожої народові теорії. Ти ось кажеш: ця мова не потрібна, а потрібна та. Але ти забув, або не знаєш, що подібних порад за свою історію українці мали безліч — від турків, поляків, німців, мадьярів… І всі підкріплювали необхідність переходу на свою мову не лише переконливими теоріями, а й різноманітними практичними заходами.

Наприклад, відзначали нагородами. Як би тобі сподобалося: Фірмам Корнійчуку-гірею за визначний внесок у розвиток інтернаціоналізму та дружби між українським і турецьким народами? Мова — святиня, що існує разом із самим народом. Зректися рідної мови можна, але що з того виходить — досить глянути на приклад єврейства.

Що ж до теорії прогресивности відмирання мов, так тут я можу з тобою на час погодитися. Дійсно, нехай відмирають задля прогресу. Але чому така вузька перспектива, чому дискримінувати росіян? Як інтернаціоналізм, так для всіх. Нумо цілим Союзом заходимося переймати мову, скажімо, братнього китайського народу. Їх, як не є, — мільярд, комуністи. Ну, там трохи з нашою партією не згодні, але колись-таки помиримось. А зате як тоді гарно буде, всі розмовляють однією китайською мовою: і українці, й білоруси, і росіяни. Стане з нас єдина могутня держава. Серце її буде в Пекіні. Присягнемося в дружбі великому китайському народові, що визволив із вічного рабства, врятував, просвітив та ще там що. Не без того: знайдуться, мабуть, і серед росіян людоненависники. горлорізи, організують націоналістичні банди, яку-небудь РПА. Але це, як двічі по два, ясно, — вони захищатимуть інтереси світової реакції, а в інтересах їхнього власного народу запровадити “общепонятный язык”. З незвички великороси трохи помучаться, та дарма — обтешуться. Особливо після того, як у тролейбусі в Москві казатимуть: “Ух ты, жлоб! З села прыихав. По-человечески научись говорить сначала”.

Якщо ж не китайську, можна англійську. Все-таки Америка — надзвичайно розвинута індустріальна країна. А ще Англія, Австралія. Власне, цілий світ знає англійську, та й кількісно це вдекількаро більше від росіян. Ні, напевно, краще на англійську мову переходити. Що за біда — відімруть російські пісні та частушки? А Толстого, Достоєвського, Чехова давно перекладено. Зіллємося в спільноанглійському морі в ім’я світлого майбутнього. Є ще один варіант —заговорити мовою великого Маркса. — так би мовити, данина фундаторові геніального вчення. Але це — гіпотетично, в продовження теми. Ну. а стосовно того, що мільйони українців уже говорять по-російському. — це, зрозуміло, наслідок, не причина.

Він: У чому взагалі виявляється насильницька русифікація? Адже зовні процес цілком добровільний.

Я: Очевидно, тут треба було б розпочинати з минулого. Одначе, я не стану оповідати про знищення під час і після громадянської війни т. зв. експлуататорських класів. Але хіба вони не народ? Не характеризуватиму нищівного котка Другої Світової війни, який витолочив нашу Україну, як жодної іншої країни, боротьби проти українців на Західних землях у 40-50 роках. Не спинятимусь на розстрілах без ліку інтелігенції в 30-х

/роках. Хоча тільки від радянських людей приховано аксіоматичну істину, що коли весь народ — тіло, інтелігенція — його мозок. У нас загальновизнано: мозок —це партія на чолі з недорікуватим Брежнєвим. Не аналізуватиму я й морального терору, в якому весь час жила, живе нація. Згадаю лише найбільший, найжахливіший злочин, скоєний проти нашого народу за Радянської влади. У світі чимало говорять про два геноциди ХХ сторіччя: різанину турками вірмен у 1916 році та винищення євреїв німецькими фашистами. Загиблим поставлено пам’ятники, і старі й малі в них знають, оплакують свою національну трагедію. Тільки українці, які за применшуваними підрахунками втратили 9 мільйонів від штучно створеного голоду 1933 року, не сміють згадати про волаючу до неба кривду. І наша молодь знає про це не більше, ніж про минуле Африки.

Він: Звідки тобі відомо про 9 мільйонів?

Я: У Києві я зустрів колишнього Скрипникового секретаря. Старий зі слізьми на очах згадав, як улітку 1933 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, вийшовши з якого, більшовицький нарком сам назвав оту страхітливу цифру. Так наші люди розплачувалися за небажання вступати до колгоспів. Це було сатанинськи нещадним ударом по нації. Від нього не одужати за десятиліття, коли не століття.

Він: А можливо, то був не штучно створений голод? Так склалися обставини в державі?

Я: Розповідали, що попри всі дроти, “границу на замке”, в Галичині, довідавшись про страшне лихо, зібрали кілька ешелонів харчів для голодуючих на Сході. Коли делегація західних українців з’явилася до радянського посла у Варшаві з проханням передати продовольство конаючому діодові, той сказав, що на Радянській Україні — квітуче життя, а всі розмови про голод — фашистські вигадки. Ніщо так не деморалізує, як голод. Та й що за мораль здатні утверджувати людожери? Чого варті батьки, які з’їли своїх дітей? А каннібалізм не просто був — він був тоді розповсюджений. Моя тітка, пухкенька молода кияночка, випадково врятувалася одного дня від зашморгу, яким “м’ясники”, душили на подвір’ях своїх жертв, призначених потім на виробництво ковбаси!

Він: Проте воно хай важке, але минуле. Чому зараз не чутно протестів?

Я: Не Чутно тому, хто не хоче чути й знати. Почнімо з того, що за підсовєтську історію ми не все жили покірливими закланними вівцями. Була збройна боротьба під проводом і Петлюри, і Бандери і інших діячів, було постійно викорінюване від початків Радянської влади “неіснуюче націоналістичне підпілля, “агітація та пропаганда”, за яку в наші дні раз-по-раз судять за статтею 62 КК УРСР. Лютий ворог збратаних радянських народів український буржуазний націоналізм, немов міфічна гідра, в якої на місці відтятої голови виростають нові, продовжує отруювати більшовикам щасливе сьогодення. До речі, відтяті голови — це не публіцистична метафора. Про страти націоналістів, учасників УПА — ОУН оголошують у пресі впродовж 35 років по закінченню війни. Ну, а що громадськість ніц не знає про зміст і розміри протестів. — це вже особливість тоталітарного режиму, що зосереджує в своїх руках усі засоби інформації. У Софьи Власьевны, як називають Сов.власть москвичі, загалові відомо тільки те, що дозволяють керманичі. Тому й не дочуєшся через глушилки “Голосів”, тому й не дізнаєшся, за віщо насправді зняли Шелеста. То що вже там казати про долю антирадянщиків! Офіційного концерту української народної пісні роки, як не десятиріччя, в Києві не було. Я маю на увазі, концерту з винятково народних пісень, без неодмінних у репертуарі — російських та радянських.

Він: Але, може, в цьому відіграє ролю принцип конкуренції? Більше виконують тих, бо українські менше вартісні. По правді, так мені вже в печінки в’їлися “Ой, гоп, ти-ни-ни”, “Бо вода холодная ломить кості”, “Гриць мене, моя мати”…

Я: Україна здобула світове визнання співучої нації, безперечно, не завдяки названим пісням. Крізь сито цензури перлини нашої пісенної творчости, як правило, не проходять. Причин тому декілька. Одна з них — ідеологічна, зміст. Крамолу чи небажаний підтекст часто вбачають у найпростіших рядках, через те краще не пущать взагалі. Прегарна “Чом, чом, земле моя” у виконанні Гнатюка прорвалася без останнього патріотичного куплету. Старовинна сумна козацька пісня, яку виконував на літературних вечорах А.Мокренко, в ефір і на велику естраду так і не вийшла. Учасники самодіяльного хору “Жайворонок” були в розпачі, коли Музично-Хорове Товариство, заопікувавшись ними, перекроїло їхній пісенний репертуар. Друга вагома причина — перестраховницький бюрократизм, звідси прагнення до посередности. Нове, незвичне — це завжди дебати, можливо, критика. Краще вже старе, але сто разів перевірене. І тоді стає в пригоді “Ой, гоп, ти-ни-ни”. Талановиту нову пісню, навіть про кохання, доводиться проштовхувати з титанічними зусиллями. Найяскравіший приклад — “Червона рута”. Понад рік вона пролежала у Костянтина Огневого, і народний артист республіки не наважувався пустити її в світ. Розповідаючи ж про вишукані пісні — музика Вадима Смогителя, слова Миколи Воробйова, які виконувала колись Марія Стеф’юк, — можу тільки розвести руками. Справді, гарні, покладайся на слово. Однак, дещо можна і перевірити. Зі Львова якось підряд було кілька передач на інтербачення з чудовою добіркою українських естрадних пісень. Студію одразу засипали листами подяки, проханнями передавати ще. Проте, нічого подібного більше не транслювали. Виявляється, припинили вказівкою з Москви. Голубий вогник мусили загасити, щоб не роздмухувати жовто-блакитного вогнища. Тим концертам бракувало російських номерів. Отже, і тут, як бачиш, не звичайна конкуренція. Я мав також цікаві відомості про копіювання фільмів студії Довженка на київській кінофабриці. Співвідношення між кількістю російських та українських фільмокопій — разюче, часто в двадцять-тридцять разів. Хоч, як відомо, суверенний український народ має право голосу в ООН і лише в 4 рази менший від решти вавілонського СРСР. З 10 пісень, які виконувала заслужена артистка Ніна Місіна в програмі республіканського телебачення, були дві українською, решта—італійською та мовою старшого брата. За такого становища навіть поширюваний постулат — національне за формою, соціалістичне за змістом, як бачиш, до українського радянського мистецтва не прикладається.

Одне з найперших запитань на першому допиті було: кому давав читати “Київський діалог”? Після довгої ретельної перевірки в матеріялах слідства записали, що з антирадянським документом я встиг ознайомити лише друкарку Л.Ширяеву. В один із наступних днів Сірик поцікавився, чи виготовляв я ще якісь документи ворожого змісту? Я бадьоро спростував це припущення. Тоді на стіл лягла стаття “За параваном ідейности”. Слідчий запропонував дати пояснення з цього приводу. — Кепські справи, — подумалося.

Де було знати, що паралельно з обшуком удома кагебісти одразу проведуть і в моїх друзів та знайомих. До неблагонадійних потрапила й Віра Філякевич. Аполітична лікарка, яка перебувала на гарматний постріл від суспільних нутровищ, здавалася мені ідеальним кладезем для сховку самвидавівських рукописів. До літа ми не бачилися з нею. мабуть, з півроку. І от треба ж було виникнути їй саме на час стеження за мною. З тону слідчого я зрозумів, що статтю вилучено не через добру волю моєї приятельки. Отак і виникають прислів’я типу: людина стріляє, а Бог носить кулі. Що ж, зараз за авторство мусив давати звіт сам.

Є на світі речі, яких не можна терпіти. Коли тобі брешуть — стримаєшся раз, два, ну, три. залежно від темпераменту та інстинкту самозбереження. Але. коли з тебе день-у-день роблять дурня, змушуючи послужливо притакувати, настає момент вибору. Мій вибір журналіста стосувався сучасного літературного процесу на Україні. Поруч із редакцією, де я працював, розташувалося приміщення 800-членної СПУ, яка вже на початку 70-х тішила ідеологів своєю одностайністю. Я був присутній на різного рангу спілчанських засіданнях, де не дискутували, а тільки схвалювали. Поза стінами коїлася національна трагедія — гинула мова, культура, а червонопикі “інженери людських душ” наввипередки вихваляли якусь анемічну збірку поезій або з поважним виглядом розбирали стан неіснуючої літературної критики. Звичайно, учасники нарад мали виступити із пропозицією, наприклад, видання журналу “Київ”. Наскільки мені відомо, ця думка виникла ще за часів другої жовтневої революції, тобто після повалення восени 1964 року Микити Хрущова. В праві на життя подібній пропозиції, звісно, ніхто не відмовляв. Тим більше, коли йдеться про можливість ширше друкувати тих самих відданих партії членів Спілки. І ширяє ця благочинна ідея на зборах у будинку літераторів ось уже четверту п’ятирічку. Переказували, що відповідь одного працівника апарату ЦК звелася до того, що в таких справах поспішати не можна. Ну, а крім того ж, вічні тимчасові труднощі — брак паперу. Зрозуміло, правління СПУ цій партійній лінії контраргументів не наводить. Замість зайвих балачок та базікання вони краще даватимуть гарні твори народові. Рідна партія високо поціновує гідних у вигляді Державної премії, яку “на честь геніального співця дружби народів” названо Шевченківською. На початку 70-х найдостойнішими виявилися Василь Козаченко та Микола Нагнибіда. Незнані не тільки поза межами республіки, але навіть і своїми читачами-бібліоманами. при тому, що їхні твори розповсюджують масовими тиражами, два лавреати бундючно походжали по Спілці, приймаючи вітання від менш відомих та більш залежних колег. В циклі партизанських повістей, за які автор здобув свою найбільшу в житті грошову нагороду, йдеться про війну. В статті я аналізував найбільш розхвалену і типову для способу мислення Козаченка повість “Біла пляма”. Не потьмарений психологізмом сюжет цього визначного явища сучасної української радянської літератури можна переповісти в кількох словах. На окуповану територію закидають радянських парашутистів. З легкістю читаються сторінки книжки про їхнє перебування у ворожому тилу. Учасники групи ходять, повзають, конспіруються, не забуваючи, звісно, сказати кілька пристрасних гасел та розповісти, як ведеться на Великій землі. Парашутистів радо переховують, досить наплювательськи ставлячись до гестапо, усі — від старого до малого. В цьому районі активно, правда, дещо неорганізовано, діють підпільники, котрі спрагло шукають зв’язку з Москвою. Коли представник центру продемонстрував “Правду”, на терені одразу спалахнуло жадання збройної боротьби. Монолітному загалові радянських людей протистоїть фашистська орда та жалюгідна зграя запроданців-поліцаїв. У останніх звіряче нутро, всі п’яниці і боягузи. Одне слово, “біла пляма”, якою на карті в штабі було позначено цей район СРСР, виявилася цілком радянською землею, де безнастанно очікують приходу Червоної армії і флоту. Питання, чому та книжка нудна та фальшива, поставила мені одна знайома вчителька. Справді, що хибного в повісті? Адже все зображене нерідко відбувалося в житті. 1 відчайдушні парашутисти, і віддані партії антифашисти-підпільники. і симпатії серед окупованого населення до Радянської влади, і звиродніння деяких поліцаїв. Корінь зла — в підміні типового нетиповим. В цьому разі було спотворення дійсности на догоду комуністичній ідейності. Це та притягувана за волосся тенденційність, проти якої у творчості застерігала Леся Українка. Людей слід зображувати такими, якими вони є. Співчутлива бабця-селянка на Кіровоградщині цілком могла прийняти й переховувати пораненого, але робила це не з любови до колгоспів, які принесе згодом врятований комісар, а тому, що доброта пластина людській природі, і хоч за переховування парашутиста в хаті загрожує розстріл, моральний обов’язок не видати живу душу перемагає страх. Бо саме християнським розумінням любови до ближнього пояснюється не поодиноке —численне рятування від німців червоноармійців у Західній Україні, де як відомо любови до радвлади не було до і довго не було після їхнього приходу. Образи поліцаїв у повісті змальовано навіть не чорними — смоляними барвами. Генезис та спонукальні чинники в зображенні цих учасників війни не виникають, як правило, и у творах більш маститих радянських авторів. Де вже тут нашому теляті, Василю Козаченкові, котрий творить для дітей та юнацтва, психологізувати? Згадано, ті, хто пішов на службу в німецьку поліцію, люто ненавидять радянську владу. Тай уже. Про те, що для такої людини попелом Клааса, який стукає в груди, могла стати смерть родини від голоду в 1933 році, чи що в кагебістській катівні замордували його брата-вчителя за націоналізм, або те, що батька, котрий запізнився на завод, запроторили на 10 років на Колиму за злісне порушення трудової дисципліни, наш письменник, звісно, писати не стане. Цікаво, спадало йому коли-небудь на думку, що поліцаї, зрештою, не чинили нічого суперечливого духові сталінської доби? Вони вбивали комуністів так само, як це робило НКВД, тільки при цьому були вдягнені в іншу форму Щодо хоробрости радянських вояків, здається, ні в кого заперечень не виникає. Її живив патріотизм: німці були загарбниками. Прикметно інше. Смерть із Сталіним на устах з комуністичною переконаністю —ідентичні загибелі за фюрера та нацистські ідеї. Фанатизм — породження тоталітарних систем. Видаючи любов до рідної влади і КПРС як щось природне, автор знову ж таки спотворює дійсність. Такої любови не було в масово загнаних до сталінських концтаборів, не було її й у тих, хто пережив більшовицькі репресії, не існувало її, всеосяжної, і за гітлерівського панування. Палку любов та патріотизм мали виявляти згодом мільйони нещасних, яким після приходу армії-визволительки довелося жити зовсім не з білою плямою в біографії “перебував на окупованій території”.

Під час вручення високої партійно-державної нагороди Василь Козаченко запевнив, що й надалі буде вірний обраній темі. Страшне перо не в гусака.

— Ну, а що ви мали проти Нагнибіди? — посміхнувшись, запитав слідчий на одному з допитів.

Дійсно, хіба мені так залежало зачіпати цього піїта, коли ім’я їм легіон, і всі республіканські газети та часописи повняться віршами, нічим не гіршими і не кращими. На початку 70-х владу в Спілці було передано особам творчо нездалим, проте активним у т. зв. громадській роботі. Темі партійности літератури, виправданій уже хоча б із міркувань фінансово-службових. Нагнибіда присвятив не лише збірку “На полі битви”. Приступними йому поетичними засобами Нагнибіда присягнув на вірність партії, сказав щире слово про вождя трудящих, написав про зміни на оновленій землі, що тішать око, про любов до праці і наприкінці трохи про кохання. Одне слово, все, як у простих радянських поетів. Ленін для нашого автора — початок і кінець, наріжний камінь і овид життя людського. Якби не було Леніна, він, Нагнибіда, не уявляє, як би взагалі все на світі цьому розвивалося. Адже ті лиха, які терплять трудящі в країнах з протилежним суспільним устроєм, а саме: експлуатація, голод, духовне зубожіння, —для радянського суспільства не властиві. Якщо ж наші люди й перенесли якісь тимчасові труднощі, то провина в цьому того самого світу капіталу.

Микола Нагнибіда — старшого віку чоловік, і це за його пам’яті втілювалися в життя всі переваги соціалізму, які принесли незчисленні смерті й страждання українцям. Тим не менше він стверджує шлях, накреслений Леніним, як єдино правильний. Подиву гідна відданість ідеалу. Майже як у Джордано Бруно. Залишається тільки випробувати на вогнищі.

Нагнибіда вважається співцем робітничої теми. Свою трудову діяльність він розпочинав колись у паровозному депо, і це дало йому підстави просторікувати про приналежність до пролетаріяту. Праця, за поетовим зізнанням, для нього —все. Із цим кредо Нагнибіди можна було б легко погодитися, якби воно лишалося його особистою справою. На превеликий жаль, гасло “щастя — в праці” стало неуникною реальністю цілого народу. Тим часом далеко не всі земляки майстра пера поділяють думку про подібне призначення людини. Твердять, що праця є лише одним із видів людської діяльности і ґенералізувати її на шкоду іншим хибно у плані теоретичному і шкідливо, злочинно — у практичному. Але поет є поет. Він пише про своє перше кохання. Схвильовано зізнається, що ніжне почуття виникло замолоду, що його не могли похитнути ні час, ані відстань, і що він проніс його крізь усе життя. Наладнавшись виявити наприкінці вірша другу половину формули Коля +, раптом дізнаємося, що предметом пристрасти палкої було Запоріжжя, “збудоване руками юности місто моє”. У мене нема підстав сумніватися у щирості поета. Звичайно, не скажеш, що після освідчень Нагнибіди Беатріче у Петрарки, або Лаура у Данте відійшли в тінь, але те, що в них з’явилася грізна суперниця — незаперечно. 1 ще я подумав, як моє життя вдало склалося.

Було б жахливо, якби я назавжди закохався у табуретку, що ми виставляли в школі на уроках ручної праці. Десь далі в наступних віршах автор натякає ще на одну пасію, точно зараз не пригадую, але здається, тепловозобудівний завод. Проте, це вже свідчення легковажности й несталости у його почуттях. Хоча серцю не накажеш. Оце, власне, все, що в січні 1972 року я написав стосовно творчости двох лавреатів, чия ідейність є звичайнісіньким параваном —запиналом найдревнішої на світі професії.

Читали мою статтю: друкарка, не тямуща ні в політиці, ані в літературі, двоюрідний брат, який після знайомства зі змістом відмовився її зберігати, моя приятелька Зося, з якою ми саме з’ясовували Міцкевичеве питання: “а сщ 1іо рі^аііі, сщ го коспагуа?”*, і, як казав Остап Бендер, “еще одна женщина зубной техник” Віра Філякевич.

1975 р.,Урал

Чи це дружба, чи це кохання ? (польсь.)

ЯК УСЕ ЦЕ СТАЛОСЬ

Телефон задзеленчав, власне, коли я мав уже йти з роботи. Я взяв слухавку. Моя приятелька Вірочка оксамитово зашелестіла, що ми не бачилися цілу вічність, що це все через мене — я поганий, і що такі

перерви…

— Не йдуть на користь справі миру в усьому світі. — зробив я спробу звести її зі стежки війни. Нарешті після п’яти хвилин звинувачень Вірочка угамувалась і вимовила:

— А я тобі знайшла друкарку. Пам’ятаєш, ми говорили?..

Я кашлянув. Після паузи я якомога веселіше подякував і запитав, коли вона мене з нею познайомить.

— Я тобі зателефоную днями, — долинула відповідь.

Справді, за пару днів вона мені знову зателефонувала і сказала, що сьогодні ввечері ми повинні йти до друкарки. В призначений час на розі Орджонікідзе та Жовтневої Революції я очікував ту фантастично сексопільну бабку, як схарактеризував її, лікарку-стоматолога, один мій знайомий актор з театру юного глядача. І хоч Віра запевнила, що вже готова і вийде за мить, чекати треба було п’ятнадцятихвилинний мінімум. Спершись на дерево, я стояв недалеко від приміщення редакції. Мій колега Вадим, котрий вийшов з роботи і замислено подивився на мене, промовив: “Бон шанс”. Згідно з його схемою, викладеною якось у перерві між моїми численними телефонними розмовами, моє дозвілля заповнюють або феміни, або удавання, що я працюю над дисертацією. Сьогодні він вирішив — черга першого. З нудьги я почав колупати кору каштана.

— Валерію Веніаміновичу! — покликали мене ззаду.

Я озирнувся. Біля “Волги”, мабуть, щойно вийшовши, стояв співробітник КДБ Юшкевич.

— Не сполохайте казки, капітане. В мене це, здається, серйозно. Він засміявся. Ми потисли руки. Балачка повелася про те і се,

запитував більше він. В принципі його запитання не містили ніякої ворожости, нічого й у поведінці не підказувало про необхідність обачности. Звичайна випадкова зустріч. Звісно, я не забув, як він безуспішно намагався завербувати мене.

Але розійшлися ми тоді полюбовно і, здавалося, підстав для підозр на мій рахунок у них бути не повинно.

Капітан запитав, що я поробляю.

— Та ось, бачите, — скрушно хитнув я головою. —Попрацювати часу не вистачає. Пам’ятаєте, ото дитячу книжечку “Страшні оповідки” видав, а зараз лише окремі новелки й устигаю перекласти.

Він розуміюче підтакнув, не зводячи з мене очей.

— Добрий день! Я не запізнилася? — старанно вимовляючи слова, привіталася до нас Вірочка. Дитя зденаціоналізованого Києва, вона взагалі говорила російською мовою. А тут цей приступ українськости перед одним із тих, для кого самий факт мовлення по-українському — сигнал до пильности. Я згадав, що через жінку нас колись вигнали з раю. Ми розкланялися з куратором письменницької спілки і попростували в бік Хрещатика. Вірочка (цього разу доречно) притислася до мого рамена.

— Хто цей симпатяга, письменник? — довірливо поцікавилась нона. — Щоб не мій майбутній слідчий, — з гумором потопельника пожартував я, — Знав би цей симпатяга, який я твір несу зараз друкарці!

Вірочка подивилася на мене такими очима, що я відчув: дійсно, ще довго перекладатимуть самі новелки.

Випускниця істфаку КДУ, зараз учителька, яка підробляла друкуванням у товаристві “Знання”, Люда Ширяева мешкала на вул.Обсерваторній у старому будинку, з високими стелями, як заведено казати в Києві. Вона винаймала кімнату в якоїсь трохи зсунутої бабці, що проте, не заважало їй почуватися влаштованою. І не без підстав: жила —бо в центрі міста, у помешканні з вигодами, платячи лише тридцятку місячно. На столі в неї стояла друкарська машинка—знаряддя майбутнього злочину.

Ми познайомилися. Люда виявилася інтелігентною милою дівчиною. Вона одразу защебетала, що їй би хотілося більше того, чого вона ніде не може прочитати. Вони з Вірою вже десь запопали Дзюбину “Інтернаціоналізм, чи русифікація?” і були “в курсі дєла” щодо національних проблем. На моє запитання, чи можна їй довіряти, Віра забожилася, що то дуже чесна і порядна дівчина.

Потім моя приятелька відкланялась, посилаючись на якісь нагальні справи, і ми залишилися вдвох для з’ясування деталей. Я пояснив, що принесену статтю треба надрукувати в трьох примірниках, що про неї нікому не слід розповідати, а тим більше показувати. Все повинно бути, як у народників із “Землі та волі”. Прикладом з історії означив я конспіративність дій.

— Я така рада, що можу чимось вам допомогти. — сказала вона. — Знаєте, люди, що займаються цим (адже так благородно — обстоювати правду!), здаються мені надзвичайними.

— Ну, все далеко не так ідеально, та й множини нема. Просто пишу статті, — спробував я розвіяти ту апологетизацію.

Ми попрощалися, домовившися, що Люда зателефонує, коли закінчить. Я вийшов з будинку, розмірковуючи над тим, на який п’єдестал підносить мене дівчина і яку, власне, мету переслідую сам. Ну. що особливого? Написати статтю з громадських позицій і передати її за кордон для публікації. Невже це настільки безмежно страшно — говорити, що думаєш? Невже потрібно збирати всю духовну силу, мужність, щоб висловитися, зрештою, про всім відомі речі?

Десь днів за десять Люда потелефонувала до редакції.

— Це ви? Я відповів ствердно.

— Я надрукувала ТУ статтю! — вимовила вона з притиском. Намагаючись якось зітерти нотки значущості, я промимрив вдячливу фразу, але вийшло в мене, здається, не досить природньо. Ми домовилися про зустріч.

Не знаю, що в отій коротенькій розмові насторожило мене. Я мав певність, що для журналіста, перекладача, яким мене знало КДБ, передрук матеріялів — цілком звичайна річ. Мої переговори про статтю не повинні були викликати підозри —так диктувалося логікою фаху.

Те, що редакцію прослуховували, я знав з технічної особливости, на яку вказав один телефоніст, що працював налагоджувачем підслухачок для КДБ: в разі підключення, з лінії обов’язково долине коротенький зуммер, коли зняти слухавку. А крім цього, те, як товарищі з держбезпеки (той самий Юшкевич) цікавилися у співбесідах життям та поведінкою моїх співробітників, поза сумнівом, не могло не підкріплюватися засобами сучасної техніки.

Еже ж, якби молодість знала… Невідомими для мене були оперативні дані тих, хто полював за моєю думкою. Не знав я, що мої одверті висловлювання стосовно сьогодення вже стали надбанням установи з промовистою абревіатурою. Фіксувалися й контакти з Володимиром Голобородьком, до якого в КДБ мали неабиякі претензії. Отже, припущення, що Марченко здатний писати не тільки за, але й проти — не виглядало неймовірним. А головне, слово “друкарка” діяло на них, мов на бика червоне. Адже в заарештовуваних останніми роками дисидентів — антирадянщиків це була постійна дійова особа слідства.

Увечері, майже наприкінці роботи, мене несподівано покликав відповідальний секретар. Воложенінов сказав, що в книгарні на Брест —Литовському проспекті відкривається виставка, присвячена білоруському книгодрукуванню, отож треба зробити репортаж у номер.

Ще сподіваючися встигнути до умовленої години, я помчав на свято книжки й вислухав нуднющі виступи яко майстрів пера, так і поліграфістів “синьоокої посестри України”. “Міроприємство” тяглося нестерпно довго. Далебі, робота за гроші перешкоджала роботі для душі. Час зустрічі минув, і я вирішив, що доведеться статтю забрати іншим разом. Літо того року в Києві було якесь навдивовижу яскраве. Виходячи на вулицю, я часто спинявся, милуючись буйством зеленої повені, магнетичною блакиттю неба. На думку чомусь спадало: набачитись, надивитись на ту привільну красу. На два вихідних я поїхав на дачу, де батьки звитяжно обробляли город. Під лагідним сонечком я спроквола надряпав репортаж і, уникаючи докірливих поглядів працюючої родини, пішов на озеро. У неділю ввечері я заїхав до Люди, але її не застав. Бабця — господиня щось шамотіла про те, ніби з Людою приходив “гарний, такий гарний молодий чоловік”, і вони подалися кудись на цілий день. Інформація з вуст старої не спонукувала до гри уяви, а крім того, мені не подобається, коли вихваляють моїх потенційних суперників. Поклавши собі іздзвонитися взавтра, почимчикував додому.

Вночі мені наснився один із тих снів, що після них завжди цілий день болить голова. Я йшов крізь якийсь похмурий міський лабіринт. З кожним кроком заходами далі, опинився між височенних сірих мурів і тут почув, як позаду клацнув замок. Я роззирався, аби знайти двері — ніде нічого не було. Потім мури довкола повільно почали рости, і небо, віддаляючись, перетворилось на маленький недосяжний клаптик. Я залишався сам на цьому зодягнутому в камінь дворищі. Зненацька я почув розпачливий мамин плач. Заметався по цементові в пошуках виходу, але даремно. Звідкілясь згори мати покликала мене і, підвівши голову, я побавив її високо у вікні з простягнутими крізь грати руками.

Вставши рано геть розбитий, я поквапився до друкарні. Три хвилини від будинку до тролейбусної зупинки я пройшов звичним маршрутом. У пам’яті відбилося: на подвір’ї якось незручно, при в’їзді стояла “Волга” та ще й з людьми в кабіні. На п’ятій зупинці я вийшов з тролейбуса пересісти на метро. Назустріч мені прямував капітан Юшкевич.

— Добрий день, Валерію Веніаміновичу.

Я привітався. — Як ваші справи, як ви ся маєте? Я відповів, що непогано.

— Знаєте, тут виникла одна справа, в якій ви повинні нам допомогти. Давайте-но проїдемо.

Ну, анічого ні в тоні, ні в манері цього кагебіста висловлюватися не віщувало лиха. До нас підступив бурмило, з виразом обличчя, з якого легко зробити висновок, що заняття спортом пішло на шкоду його інтелектові.

— Знайомтесь, це теж наш працівник, — дружньо відрекомендував капітан.

Бурмило простягнув руку.

— Сюди, будь-ласка. Ми сіли до “Волги”. В машині точилася безжурна балачка про останні досягнення київського “Динамо”, перспективи взяти золото цього сезону тощо.

Я гадав, що після чергового ЦеУ* стосовно збільшення кадрів українській секції ВЧК заманулося знову спробувати мене на стистення. Запропонував завезти по дорозі до друкарні мій матеріял, але капітан заявив, що потрібно спершу заїхати до управління. В цій машині командував парадом не я, отож поїхали на Володимирську, 33.

ЦеУ (рос. ценное указание) — цінна вказівка.

Вартовий на дверях перепитав:

—Це — Марченко? — і мої супутники повели мене далі в приміщення. У кабінеті начальника підвідділу Коваля сиділо декількоро в цивільному. Всі мовчки витріщилися на мене, щойно я переступив поріг.

— А здрастуйте, здрастуйте, Валерію Веніаміновичу! — Коваль з люб’язним усміхом вихованої людини потис мені руку.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

Я сів навпроти нього. Перші речення громадянина начальника були радше з лексикону служби сервісу, аніж з організації, яка півстоліття вселяє жах цілому світові. У тому ж максимально гречному тоні відповів і я, доки не послідувало запитання:

— А що Ви пишете?

—Дисертацію, переклади, статті в газету, — відповів, не затинаючись.

— А ще що? — продовжував допитуватися підполковник.

— Листи друзям, — пригадав я.

— А ще які статті Ви пишете? — Коваль був суцільна цікавість.

— Та які ж? У газету, наші журнали.

— А що у вас у портфелі? Ви дозволите поглянути?

Зараз моя згода, чи навпаки не могли вплинути на його намір

жодним чином.

Він витрусив усе з портфеля на стіл і заходився читати —все, написане пером. Чорнетки від колишніх журналістських рейдів, а також останній репортаж про білоруськнигу він похапцем перебіг очима і, не виявивши чогось, вартого уваги, відклав набік.

— Ну, осьо чемненька стаття. Такі б і писав завжди, а то пишеш казна-що. Так ти нічого з приводу своєї журналістської діяльности нам розповісти не хочеш?

Натис кнопку збоку столу. До кімнати увійшов середнього віку чоловік у цивільному.

— Саша, возьми Марченко и поговори с ним у себя, — звернувся до нього.

Чоловік кивнув мені: — Ну, що ж. Ходімте, побалакаємо, Валерію Веніаміновичу. Однією з особливостей Київського КДБ був білінгвізм: працівники говорили зі мною по — українському й тут-таки переключались на російську у спілкуванні між собою. Це, пояснили мені згодом, тільки підтверджує добровільність їхнього переходу на російську мову.

У кабінеті мій новий співрозмовник представився: Олександр Сірик, майор республіканського управління КДБ.

— Отже. Валерію Веніаміновичу. Ви розумієте, що закликано Вас сюди неспроста і що зараз Вам пропонується обирати самому свою долю: або Ви в усьому зізнаєтесь й розкаєтесь у скоєному, або ж відповідати мете за всією суворістю закону.

— Мені немає в чому вам зізнаватись, — не кліпаючи, подивився я у вічі майорові.

— Але, Валерію Веніаміновичу, Ви не повинні бути упертим. Таж нам відомо багато про Вашу діяльність. Ви молодий чоловік, перед яким життя тільки розпочинається, і самі себе кидаєте в жахливу прірву. Повірте, тюрма — не місце для такого інтелігентного хлопця, як Ви.

— Будемо сподіватися, до цього не дійде, — оптимістично докинув я.

— Так, але для цього ви повинні розповісти все про ті антирадянські документи, які ви виготовляли.

— Я таких не пам’ятаю.

— Ну, як же? А ось стаття, де дискутують двоє, діалог…

— Фіу-у-у, — свиснув я подумки. — Значить Людка попалася.

— Навряд чи зможу я допомогти Вам: подібних речей я не писав. — У голові майнуло, що розколотися першої ж години перебування в КДБ було б вельми несолідно.

Ми балакали з Сіриком від дев’ятої до дванадцятої години. Кілька разів нас уривали телефонні дзвінки. То цікавилися станом справи Коваль та начальник слідчого відділу полковник Туркін. Нарешті мій майор сказав з металом у голосі:

— Гаразд. Тоді з Вами доведеться розмовляти інакше. Він набрав номер телефону:

— Так. Не зізнається. Подавати ордер на підпис? Гаразд.

і покотилася лавина. За якихось півгодини мені пред’явили ордер на затримання з підписами голови КДБ Федорчука та Прокурора УРСР Глуха. Ще за годину я вже сидів на залізному ліжку в камері й обмірковував, як усе це сталось. Надвечір повели на перший допит. Сірик поклав переді мною рукопис моєї безталанної статті, питаючи, що я можу показати з цього приводу?

Я подумав про друкарку. Бідна дівчина. їй ця халепа так просто не минеться. Згодом з її показів, з якими дістав змогу ознайомитися під час закриття справи, довідався, що відбувалось того фатального вечора, коли я не прийшов на побачення. Люда чекала мене на умовленому місці понад півгодини. В цей час до неї підійшов якийсь чоловік і ламаною російською мовою запитав, як пройти до готелю “Дніпро”. Вона пояснила. Потім сама поволі пішла вулицею. Несподівано біля кінотеатру “Україна” до неї підступили два співробітники карного розшуку, які, продемонструвавши посвідчення, запропонували дати пояснення з приводу її зустрічі з іноземцем. Дівчину завезли до Печерського райвідділу міліції, де оглянули все в її торбинці. Виявлений мій рукопис “Київський діалог” та три примірники машинопису начальник Печерського райвідділу міліції передав із супровідним листом до управління КДБ при РМ УРСР.

Отже, зловили нас просто. Неважко зміркувати, що в разі, якби в неї виявили якийсь некрамольний переклад абощо, міліціонери б чемно перепросили за помилку, кагебісти б переконалися, що в моїй скромній особі мають справу з вірнопідданим, а доноси про словесні ескапади списали б на традиційне вільнодумствування в шинку.

І не з’явитися б тоді кримінальній справі N 60, розпочатій 25 червня 1973 року проти Марченка В.В., що народився в м.Києві 16 вересня 1947 року, неодруженого, освіта вища, працював у відділі зарубіжних літератур газети “Літературна Україна”.

ЗЛОДІЇ

Двері позаду мене грюкнули, і я почув клацання засувів, якими відгороджувалося від мене суспільство розвинутого соціялізму.

У маленькій тісній камері на ліжку сидів чоловік. Вдягнений по-домашньому в простий спортивний костюм з відстовбурченими на колінах шараварами, він не скидався на зарізяку-арештанта, хіба що бліде обличчя виказувало: мало буває на повітрі. Приголомшений зливою впалих на мене за день подій, я не одразу знайшовся на слова вітання. Але чоловік, зацікавлено і не без зичливости дивлячись на мене, перший простягнув руку:

— Добридень. Мене звуть Валентин. Я назвав себе.

Вочевидь, знуджений за спілкуванням, він сипнув був питаннями “звідки, що та як?”, але відчувши мою пригніченість і небажання вести балачки, замовк і тактовно втупився в книжку. З науковою проблемою психологічної несумісносте йому стрічатися, може, й не доводилося, зате на тонкощах камерних взаємин він знався. В цьому я пересвідчився не раз. Я сів на відтепер моє ліжко, пригадуючи почуті уранці слова майора та його колег: “Тоді сидітимеш”. — Ця фраза поступово заступила решту, і я почав усвідомлювати, що потрапив у міцні тенета, й виборсатися звідси ніяк.

— Сталося! — спало на думку мовлене на розп’ятті. Я підвівся й, підійшовши до правил поведінки, вивішених на стінці в кутку, поринув у читання. Увагу мою привернув пункт про те, що вагітним жінкам замість загальної одногодинної прогулянки дозволяється двогодинна, а також —додаткова передача. Письмо, пунктуація — знайомі атрибути газетярського побуту — допомагали позбутися зимного оціпеніння.

Я озирнувся на співкамерника:

— То тут і вагітних тримають?

— Аякже, й мамки сидять. — охоче відірвався він від книжки.

— А дітей куди? — Ця ситуація якось не вкладалася мені до голови. —До дитбудинку. А не схоче, то є спеціяльні табори, де вони з дітьми

й сидять.

Я стояв, розмірковуючи над почутим, і зненацька подумав, що переді мною відкривається світ, якого я не знав. Тобто раніше у свідомості плавали поняття: тюрма, табір, строк, але конкретно наповненого змісту вони для мене ніколи не мали.

— Коли на етап підеш, надивишся на їх, ріднесеньких, ——продовжував мій співкамерник.

—То це ж виходить, що дітки без вини сидять у тюрмі? —не міг я взяти утямки. — Виходить, — саркастично погодився він. — Ганебно, — вимовив я емоційно. — Бандити, — поправив мене новий знайомий. Я з подивом глянув на нього і запитав, за віщо він сидить. — О, це довга історія, — відповів ухильно — Ще маємо час, набалакаємось. Ми справді розмовляли з ним весь час, який залишався в нас між сном та допитами. Умудрений і досвідченіший Валентин одразу збагнув, що я не підсажений агент, отож розмови наші набули невимушеного характеру. Він одверто оповідав про свої колишні походеньки, власне, все життя аж до арешту. Слідство в нього вже завершилося, і з’ясовано було по справі “від і до”, як він сам зауважив, знову всміхнувшись. Валентин говорив зі мною по-російському, я — по-українському, але я не помітив у нього частої в українців-перекинчиків зневаги, а тим більше ненависти до моєї мови. Ми тільки з’ясували, що я — націоналіст (тобто той, хто відданий рідній мові), і цього було досить, щоб питання для нього вважалось розв’язаним. Він пам’ятав, що за національністю українець, але те, що в нього вдома побутує чужа мова, сприймав як доконаний, який нікому не завдає шкоди, факт. Моє обстоювання хоч нє шанував, та розумів як гідну права на існування пристрасть, таку ж, як скажімо, гра в карти. Для нього головним у людині було особисте бажання, решта має бути зруйнована, мов Карфаген. Без особливої настирности розпитуючи про мої спонукальні чинники, Валентин дивувався, що я сідаю за таку дурницю — боротьба за зникаючу мову. Я сказав, що для мене це важливіше, ніж машина і дача. Він співчутливо глянув на мене: — І даремно. Прожити вік треба в розкошах. Це єдине, чого варто жадати й прагнути. Все інше — марнота марнот, — резюмував він цитатою з Еклезіаста. Коли я повідомив йому про це, він посміхнувся: — От бачиш, я йду дорогою, заповіданою предками. Дуже шкода, що не читав Біблії. Я пояснив, що в ці слова Еклезіаста вкладено ідеалістичний, а не матеріялістично — гедонічний зміст. Його реакція була несподіваною: — І ти туди. Мені, знаєш, із цим ідеалізмом громадяни начальники в печінки в’їлися! Думай, як гарно буде жити в майбутньому, а зараз працюй. Однакова в них пісенька, що в зоні перед зеками, що тут — на трибунах. Я от удома диспут мав із матір’ю. Вона мені кричить: “Злодюго, сякий —такий. Як тобі не сором красти? — Ну, я спочатку віднікувався: “Та нє, мамо. Навіщо ці розмови?” А вона в плач: “Я щастя своєму синові хочу, щоб жив, як усі люди, а не по тюрмах сидів!” Ну, тут мене й заїло: а якого ти щастя для мене хочеш? Гарувати на заводі і не мати за віщо дітей м’ясом нагодувати? Ось ти вік звікувала в цеху, закіптюжена, зчорніла, а що заробила? — Шарпнув дверцята шафи, тицяю на її благенькі речі. Ось цих два плаття ситцевих та пальто, яке носиш п’ятирічку і семирічку, черевики, які небіжчик-батько з фронту приніс? Ну, яку винагороду маєш за свою працю? — Вона спершу не знала, що сказати, потому знайшлася: “Зате чесно”. — Е-е, чого бідний? Бо дурний! — Він махнув рукою на безнадійність подібних суперечок. — Ось мета, — сяйнув він очима, —гарно справу обробити, зірвати великий куш і гуляй до несхочу! Щоб грошей не шкодувати, щоб вино річкою, щоб по жінках, як по килимах… Сам — у чорному костюмі, лакових туфлях… А тоді нехай хоч потоп!

— Не бачу в тому краси, — сказав я.

— А я в тому, чого бажаєш ти! — парирував він. І тоді я подумав про життєві шляхи цього 33-річного киянина.

Доля покоління народжених на початку 40-их років, натомлених війною та безнастанними злиднями, постала переді мною в світлі пригаданої розмови з двоюрідним братом, 1939 року народження, котрий зауважив, що добру половину їхнього класу переїхало колесо тюремної машини.

— За віщо ти вперше сів? — запитав я Валентина.

—Пограбування, — кинув він коротко. — Обмолотили “Промтовари” на Куренівці. 1 хоч я, тоді 16-літній пацан, лише стояв на атасі, — вліпили десятку. Отак, з 56-го на лісоповалі в Сибіру і розпочали переконувати, що праця на них — справа чести, доблести і геройства. Отак, на власному горбі я зазнав, що то є ідеалізм.

— Це зовсім інше, це — ошуканство й визиск, — заперечив йому.

— Ну, знаєш, мліючи від захвату, співати “Реве та стогне Дніпр широкий”, коли сам голодний і погано вдягнений, я теж не буду.

— І даремно. — в запалі повторив я фразу, якою розпочалася дискусія.

— Ми не зрозуміємо один одного, — розсудливо озвався Валентин. — Бо кожен має свої переконання. Я не збираюся нав’язувати свої. Це-бо у звичаях “ментів”. Але й не стерплю, якщо ти чи будь-хто лізтиме до мене в душу. Ось поти моє, — він повторив Франковий вислів, тільки в російському перекладі.

— Я краду в держа ви, а не з кишені вимученого роботяги. Мені дають за це строк. Одначе, доки вони мене зловлять, я живу в своє задоволення. Ті ж, що судять мене — лицеміри самі. Вони заплющують очі на крадіїв-міністрів, які жиріють народним коштом — їм і квартири кращі, і їжа не з мого порожньоприлавкового гастроному, і дітей не шлють цілину орати, а до інститутів повлаштовували. То чим я гірший від того феодала. що прикрився “партійною квіткою”? — смішно розтягуючи слова, переінакшив він назву партквитка.

Якось по обіді, спинившись посеред камери, він став чигати поезію. Спершу я подумав, що це одна з блатних екстравагантностей, бажання пустити пил у вічі. Але, придивившись до виразу Валентинового обличчя, я помітив, що для нього це не є хвилева забаганка. Він читав вірша з явним замилуванням, відчуваючи ритм і роблячи правильні логічні наголоси, виказував справжній акторський хист. Що Єсеніна обожнюють у таборах, мені відомо було давно, та тільки зараз, під час цієї декламації, я відчув, чим так привабив поет кримінальників. Замкнені за дроти та фати, люди прагнули краси чистої і ясної, як у Єсеніна. А понад це імпонувала його залюбленість в оту властиву їм відчайдушність, розуміння їхньої тоскноти, через яку і потяг до забуття в пиятиці, гульбиськах.

— Гарна поезія, — сказав, закінчивши читати, Валентин.

— А от української такої нема. І взагалі нема ніякої. Я сказав, щоб він не брався судити про те, чого не знає.

— Як це, не знаю? — обурився мій співрозмовник. —Та я перечитую кожну збірку віршів, що мені зустрічається. Ось і в тутешній бібліотеці знайшов Тичину, Рильського, Малишка. Та таке все казенне, нещире. Правда, в Рильського я натрапив на цікаву штучку.

І він, на мій величезний подив, продекламував “У жаркі дні збирання

винограду її я стрів”.

— Ти любиш вірші? — перепитав я. Він не без вдоволення відповів:

— Так.

— Шкодую, що не в змозі продемонструвати тобі кращих здобутків української поезії. Для цього ми повинні були б походити до бібліотеки Академії Наук, беручи видання дореволюційні, а чи 20-их років. Тоді ти змінив би свою думку про меншевартість літератури твого рідного народу.

— Але що крамольного в ліриці? Якби були у когось із наших твори, як у Єсеніна, сумніваюсь, щоб їх не друкували.

— Можеш відкинути всілякі сумніви. У ганеного тобою Тичини та й того ж Рильського, у книжці якого тобі вдалося відшукати єдину пристойну поезію, є цілі збірки чистої лірики, що здобула світове визнання.

— І тим відданим партії лавреатам не вільно друкувати все своє?

— Як бачиш. Тобто десь у немасовому десятитомнику розділ лірики буде поміщено, але далеко не всю, та ще й з редакторськими виправленнями. Валентин дивився на мене розумним поглядом . Для нього вперше постала проблема свободи творчости в СРСР. І раптом він знову почав неквапливо:

— “Что тут долго говорить? Что тут спрашивать? Вот стою я перед вами, словно голенький. Я с племянницей гулял, с тети Пашиной, и в кино ее водил, и в Сокольники”.

Він читав поему Галича про гріхопадіння члена партії, якого пропісочують за аморалку на партзборах, так кумедно відтворюючи драматичну сторінку біографії простої радянської людини, що я не міг нареготатись, слухаючи знайомий твір.

Вдруге він сів за афери та спекуляцію. Мав у Москві на складі знайомство, звідти перевозив до Києва дефіцитні імпортні речі, які реалізували за значно вищу ціну. За його розповіддю, навар був непоганий. Потім були ще “колючки”, тобто ув’язнення, за чергову розбіжність у тлумаченні способу життя між ним та владою. І ось зараз, вчетверте — справи валютні, чому й опинився в КГБ.

— Так життя ж не матимеш, Валентине! Це наче в потопельника, — виринув, повітря хапнув і занурився, доки води не наковтався. Знову виринув, повітря хапнув і знову —під воду, аж до того часу, коли вже сил не стане плисти.

—Таке життя, — розвів він руками непереконаний. — От і ти відтепер

плистимеш у цій річечці. А не схочеш ковтати та занурюватися, ставай їхнім. Бо з своїх рук, брате, вони без мита не пускають.

Ми не побули разом і тижня. Одного ранку крізь відчинену кормушку коридорний прошепотів:

— Хто тут на “Л”?

— Ленін, — так само пошепки відповів йому Валентин.

— Не глумися мені, а кажи прізвище, коли по-людськи запитують,

— підвищив голос прапорщик.

— Ну, я, — похмуро озвався Валентин, по-злодійськи примруживши

око.

— Збирайся з речами, швидко!

— Мабуть, повезуть до столиці на очну ставку, — висловив він здогад.

— Як би там не було, а не згадуй злого і хай тобі щастить видертися з якомога меншим строком.

Я побажав йому того самого. На прощання ми міцно потисли руки.

Спогад про співкамерника, якого поселили після Валентина, і зараз викликає в мене почуття, подібне зазнаному від дотику до слимака. І не через те, що пізніше виявилося: Гаркуша був “квочка”, підсажений вивідувач. Усе, що він доніс про мої погляди, зв’язки, діяльність, мало що важило тоді, і вже зовсім нічого зараз. Підступність його ролі полягає в тім, що в найскрутніші часи мого блукання в лабіринтах слідства, він зробив найбільше, щоб віднадити мене від засад моральности, відштовхнути від протистояння злу. Але про це згодом. Ото ж, коли десь через півтора місяця перебування разом з Гаркушею я заявив слідчому, що знаю напевно, хто підказав їм обговорюваний епізод справи, в камері залишився один.

Самотність — річ приємна для філософів, стерпна для тренованих, стосовно ж пересічних в’язнів, а саме до таких, щойно сівши, належав автор цих рядків, дефініція “людина —істота суспільна” є цілком слушна. І коли по тижню самотности через камерний поріг переступив новий мешканець, я навіть зрадів. За час, проведений у КГБ, я вже зрозумів, що з нашим братом, політичним, мені в парі не бути, тому ще до знайомства міг з упевненістю сказати: знову злодій. Справді. Гену (повне ім’я Генріх

Бурилін, росіянин. 1946 року народження) було привезено з табору у зв’язку з нововідкритими обставинами якоїсь справи. Чи то була його власна справа, а чи йшов свідком по справі іншого, новоприбулий не з’ясовував, а я, згідно з неписаним звичаєм, не мав права допитуватися. Про слідство арештант розповідає рівно стільки, скільки вважає за потрібне. Теж киянин, із своїх 27 років 14 перебував в ув’язненні, у що я легко пойняв віри увечері, коли він, скинувши верхній одяг, залишився в трусах і майці. Його тіло густо вкривало татуювання. Я не без цікавости поглянув на ті малюнки та написи. Чогось особливо химерного не знайшов: орел, який несе в пазурях голу жінку, — на грудях, на правому рамені — портрет Леніна, на лівому — жіноча голівка з перманентом та підписом “Люся”, на гомілках — кинджал, обплутаний зміями, та написом із стрілкою вниз “они устали”. Новий знайомий терпляче зносив мої зиркання. І хоч з міркувань такту розглядати відкрито я не наважувався, мені стало ясно: він довго не лягає під ковдру навмисно, аби я міг розглянути все одразу і до останку. Вдовольнивши цікавість, я сказав, що в нього витатуйовано відомі наколки. Він погодився: — Так, малювалося все ще в дитячій колонії, а там мастаків не було. От якби зараз на “строгачі” (зона суворого режиму), то наколки б зробили і кольорові, і за змістом —куди цим!

— А що й зараз, якби мав місце, обколовся б? — запитав я.

— Не весь. Пару, але щоб був клас! — він підніс руку до грудей, стуливши кулак, відтак енергійно струснув кистю і розчепірив п’ятірню. Цей жест означав найвищу оцінку. Взагалі, рухами рук, спритними і зграбними, з довгастими гнучкими пальцями, мій співкамерник неодмінно супроводжував мову. Ця манера жестикулювати нагадала мені часто бачених у дитинстві біля винних рундуків підпилих злодіїв, так само і в них були руки, зігнуті в ліктях, кисть виробляла неймовірні оберти, вигини, помахи, довершуючись еквілібристикою пальців на рівні обличчя.

— Так тебе привезли із зони?

-Угу.

— А за що сів?

— За кишеню.

— І багато вкрав?

— Купив, — поправив він мене жаргонним.

— Ну. скільки було грошей, коли попався? — допитувався я.

— Та п’ятнадцять карбованців.

— І оце заради них варто було діставати 6 років?

— Якби знав, де впадеш! — мотнув він головою. Вони за мною стежили. Я на свободі не походив і пари місяців. Ми з приятелем удвох ускочили. І він же влаштований був незлецьки, працював зав.овочевим магазином, а от бачиш, не пофортило (форт — доля, щастя). Зранку підпили. Я його й потягнув, щоб прикривав. З Нивок доїхали до площі Перемоги. Звідти пішли на базар. Знаєш, де? — Я підтвердив. — А там я одну жінку пригледів. Телиця. Купувала щось і гаманець зверху поклала. Я його поцупив тихо. А коли почали мене “в’язати”, встиг “покупку” у смітник відкинути. Вони без речдоку взяли, аж потім, за кілька днів принесли знайдений гаман і отак судили. Свавільно, за показами самих оперативників з карного розшуку, бо потерпіла нічого до пуття сказати не могла. Виявила тільки, що нема грошей, а хто, як украв — ані бельмеса. На суді їй суддя усе підказував, що говорити.

— Але ж та жінка працювала. Може, то були її останні гроші до получки, а ти хотів забрати?

— А, нічого. Вона собі ще заробить, — вимовив він безжурно. У його очах не було місця для жалю.

— Ти багато працював по кишенях? — спитав я.

— Перед третюю посадкою понад рік.

— Бувало, що чимало крав одразу?

— Траплялося, пам’ятаю, сів якось у трамвай на “Політехнічній”. Гуляючи їхав, не для справи. А переді мною дівчисько протиснулося, років 14-15. Не дуже вбрана та й зовні якась хирлява. А мене щось наче підштовхнуло: буде! Вона гаман у кишені пальтечка тримала. Я помітив, як лапала, чи на місці. З нею було легко. Мале, задивилося на щось за вікном. Коли взяв, відчув — чимало. Відійшов у кінець вагону. А вона в цей час виявила, що гроші пропали. Плач, сльози. Я аж пошкодував був спочатку, хотів підкинути. А потім подумав: чи мене пошкодують, коли судитимуть? І мерщій на зупинці зліз. 300 карбованців виявилось.

Я обережно спробував усовістити: . — І не шкода було дівчинки? Ти ж уявляєш, скільки батькам треба за них гарувати, відмовляючи собі в усьому? А може, вона вдвох із матір’ю живе? Тоді взагалі катастрофа!

— Якби я так міркував, красти б не став. — спокійно сказав він. — Чи мене обходять чиїсь сльози? Купив. Добряче. От і гаразд!

— А смаленого вовка доводилося побачити?

— Мало місце, — так само без надміру емоцій, згадував він. — У тролейбусі на Повітрофлотському попався. Здоровило з орденськими колодками, мабуть, фронтовик, помітив, що я до одного пуріца з каракулевим коміром поліз. На весь тролейбус заволав, пару раз і по пиці вмазав. Тьху! — сплюнув він презирливо. — Водій, спинивши прямо на мості, двері відчинив, а вони вивели, щоб до міліції тягти. Ну, я й шугонув прямо з мосту.

— Там же метрів 10, коли не більше! — А що зробиш? — спитав він по-українському. —Стрибнув. Добре,

внизу клумба була. Потім побіг, а так рух шалений, мало під машину не потрапив. Та минулося, слава Богу!

— Покажи, як ти крадеш?

— Ставай.

Я став, як стою завжди в метро чи тролейбусі, він наблизився до мене. Пхнув злегка з лівого боку, ненароком торкнувся спини і, ніби змушений від тісноти стояти впритул до мене, поліз до правої кишені штанів. Справді, його ледве можна було відчути. Кілька секунд — і вже носовичок з гребінцем опинилися в його руці і блискавично зникли в його кишені.

— Краще працювати з напарником. Тоді “покупку” сплавляєш одразу, а сам спокійний залишаєшся на місці.

— І багато виходило на місяць?

— Двісті — триста. Щоправда, іноді не щастило, тоді сидів на бобах. Я любив, коли йшов форт, заскочити в гастроном, двоповерховий, на розі Червоноармійської та Саксаганського, взяти там великий торт і принести додому. Моя жінка жила на Нивках, у кінці Щербакова. Ну, ясне діло, пару пляшок, шпротики, ковбаса, — він за звичкою відстобурченою долонею й пальцями “мельтешив” у супроводі мови. Зараз я вже знав, чому вони в нього такі зграбні.

— Ти сказав “жила”. А де вона зараз?

— Не знаю, — байдуже знизав плечима. — До мене в зону приїздили, допитувати про неї. Нібито десь зникла, лишивши малого самого вдома. Вона останнім часом плуталася з наркоманами. Я їм того, звісно, не сказав, але, гадаю, понесло її десь “на мурку” (привільне злодійське життя).

— Невже тобі сина не шкода?

—А що йому станеться? Вже 7 років має. Вмерти від голоду не дадуть, виросте…

— Собі на радість, батькам на втіху, — подумав я вголос.

Гена дивився у вікно, скрививши кутик рота, з виглядом, що свідчив про його цілковиту байдужість, коли не зверхність до заторкнутої теми. Я зрозумів, що в нього вже про це розпитували або хтось із адміністрації в зоні, або на суді — і припинив розмову. Звичні людські почуття були чужими для цього молодого чоловіка, що зріс по той бік добра. А не керуватись засвоєними змалку законами злочинного світу він не мав підстав. Його життя було назавжди пов’язане з крадійством, отже, тюрмою. Мені відомі були подібні долі. Зростав з матір’ю, без батька. А та, працюючи пралею, ледве заробляла на хліб. Завжди голодний, а в самотньої неосвіченої матері ще й без виховання, перебував під цілковитим впливом вулиці. Звичайно, не з кращого її боку. Гультяй і бійкар, учасник витівок із скандальним, часто хуліганським присмаком, учитися не встигав. Був переведений до школи важковиховуваних, переростків. Злодійська кар’єра його розпочалася з нишпорення по кишенях у гардеробі та цуплення пончиків у шкільному буфеті. Підрісши, грабував голубники. Птахів викрадали, як правило, породистих: “поштарів”, “турманів”, чия ціна на пташиному базарі стояла високо. Потім нападав увечері на самотніх перехожих жінок, видираючи з рук торбинки або хапаючи хутряні шапки з голови. Зрозуміло, його життя й діяльність не минали повз увагу міліції. Спершу Гену взяли на облік, відтак колонія, пограбування продуктового ларка — знову колонія і зона для дорослих. Таким чином, у достовірності наколки “тюрма — не мать родна” він мав нагоду переконатися з раннього дитинства. Іноді мені здавалося, що в його погляді, який я ловив на собі, виникає вираз осуду, бридливости. Але він жодних претензій не висловлював. і я ставив те на карб неминучому в’язничному очуженню. По кількох місяцях нашого перебування разом він зізнався:

— Знаєш, я спочатку був вирішив, що ти “півень” (педераст).

— Чому? — мене аж у зимний піт вкинуло.

— Бачиш, ти носиш труси з квітчастої тканини, співаєш часом жіночих пісень (“Ой чорна я ти, чорна”), зрадів, коли з дому передати напахчений парфумами носовичок… Я слухав уважно. Бо він розкривав мені бачення того незнаного світу, який відтепер ставав моїм, і де за кожну похибку можна було гірко поплатитись. У цьому я переконався буквально найближчим часом. Мені не давали паперу та ручок ні для чого іншого, крім написання заяв. Знуджений читанням бібліотечної радянської літератури, я пристав на Генину пропозицію пограти доміно у “телефон”. Гра, нескладна на перший погляд, вимагала, проте, хисту й досвіду. Тим не менше, я неодноразово вигравав. І ось, зранку, як звичайно, до камери зайшов черговий прапорщик і гримав на Генку за неохайно застелене ліжко. Коли мент пішов, я хвацько вилаявся і, бажаючи виказати свою запеклість, зло запропонував співкамерникові:

— Може, зіграємо на нього? Річ певна, я промовляв ті слова не з метою їхнього здійснення. Це була поза молодика, звиклого до безвідповідального базікання. Я присвиснув і хотів додати ще щось лоскітно-ризиковане, та відчув якусь зміну в приміщенні. Я поглянув на Гену. Він дивився на мене колючим невідривним поглядом, змусивши затнутись.

— Я-то зіграю на нього. І я виконаю те. що має статись. А от чи вистачить на це духу в тебе? Ти, Жорику? (зневажливе прізвисько молодиків панського вигляду).

Отетерілий, я враз усвідомив, яку змолов дурницю. Бавлячись словами, я не просто важив на чиєсь життя. Я запропонував моєму партнерові смертельну гру, бо за напад на охоронця слідувала неодмінно найсуворіша кара. А крім того, у цей спосіб я випробовував його дух: чи наважиться утвердити найвищу злодійську доблесть, сплачуючи картярський борг убивством?

Я перепросив. Але мій співкамерник ще довго не міг оговтатись, зиркаючи на мене скоса і важко дихаючи. Що слово важить много, після цього я затямив добре. І не тому, що злякався. Як казав один кримінальник, всі люди поділяються на два типи: на тих, хто здатний убити людину, і тих, хто не здатний. Я належав до останніх.

Вже після суду якось увечері Гена сказав:

— Ну ось, назабаром тебе візьмуть на етап. Моя тобі порада, ти по-українському у вагонзаку не розмовляй.

— Це ж чому? — настала моя черга зціпити зуби.

— Та засміють хлопці. Ти ж знаєш, як у нас ставляться до тих, хто по-українському балакає? Почнуть дражнити: іди свиней пасти, абощо. А поки ти розтлумачуватимеш, іще й відлупцюють.

Він мав рацію. Та коли він одного разу заявив: “Я скуштував, по чім фунт лиха і знаю життя. А що ти, з татом-мамою зрісши, розумієшся на ньому?” — я скептично похитав головою, подумки відмовляючи злодієві у праві мати рацію. І лише по роках ув’язнення, численних зустрічах з гидотою, ненавистю, кривдою та взірцями людяности, я переконався, що мій перевесник значною мірою мав слушність. Тільки розібратися в пізнаному та зберегти себе, на жаль, не зумів.

1975р. Урал

ШЛЯХИ, ЯКІ МИ ОБИРАЄМО

Свій день народження я відзначив у камері під час слідства. 26. Чи конче мусило статися, щоб не минула мене ця чаша?

Енергійна активістка Люда, секретарка з приймальні голови СПУ, запропонувала обрати мене секретарем спілчанського бюро комсомолу. Що дає це звання, було відомо, як відомо й до чого зобов’язує. В газеті я ще міг лавірувати. Уникати одіозно-пропагандистських матеріалів, ховатись за псевдонімом, хоч такої практики керівництво не схвалювало, зрідка писати на догоду, але принаймні, не виявляти ентузіазму. В інтересах справи можна було випробувати шлях адвоката Мартіяна. Та які знання, ідейний чар мав я для неминучого духовного протистоянія? Священики-місіонери, перш ніж стати на путь праці во славу Господню, закінчують по два-три теологічних університети. Наші націоналісти з ОУН змалку виховувались на засадах релігійности, а отже, високої моральної стій кости. Всі борці-революціонери читають свою нелегальну літературу. Я жив та виховувався за тоталітаризму, коли нічого подібного не існувало. Моя заборонена література зводилася до промарксистської “Інтернаціоналізм, чи русифікація?” І.Дзюби та кількох недосконалих статей української дореволюційної критики. І виходило, що за місце мусів заплатити душею. Я відмовився. Вочевидь, не кожному із спілчанських комсомольців були властиві гризоти футуристично-ідеологічного характеру, бо за заповітну посаду мертвою хваткою вчепився мій колега Ігор Кравченко, який щойно відслужив рік в армії і завершував роман “Солдатський острів”; не читаючи, можна здогадатися про його військово-патріотичний зміст. Ми зібралися на комсомольські збори, які раніше звичайно проводилися для ухвали рішень, заготовлюваних заздалегідь меткою Людочкою. Я сидів біля друкарки Тані, яка зажила заслуженої слави дівчини з найкращим бюстом у спілці. І поки доповідачка з кулеметною частотою вистрілювала підсумок нашої розмаїтої, але нездійсненої діяльности (її талант до канцелярської синоніміки просто захоплював), палко намагався схилити сусідку до давно назрілого культпоходу в кіно, вона ж вишукувала день, вільний від навчань на вечірньому відділі в університеті. Отже, коли ми, на обопільну втіху, віднайшли середнє арифметичне щодо дати зустрічі, засідання доходило кінця. Але тут слово забрав Ігор Кравченко. Він з несподіваним пафосом почав говорити про свою службу у війську, відчуття товариськости, яке пронизує тамтешнє життя, ідейну загартованість воїнів тощо. В цьому здерев’янілому чиновникові я ледве пізнав колишнього однокашника, який не цурався ні жарту, ні чарки. Все ще не знаходячи пояснення тому, що відбувалось, я лагідно запитав у Люди, з чого це він запалав любов’ю до політнавчання. Та. сумно глянувши на годинник, сказала, що Кравченко випробовує на нас реферат “Інтернаціональне виховання в Радянській армії”, який доручено йому підготувати парткомом задля вступу до кандидатів у члени КП PC. Він терзав нас півгодини. Таня, яку після років праці у приймальні титана радянської прози Юрія Збанацького словом уразити було важко, якийсь час прислухалась до потоку казенної мудрости, що струмував з вуст нашого ровесника, а далі з подивом хитнула головою: — Ну, демаго-ог!

Цей трамплін, як можна бачити, діє безвідмовно. З посади комсорга Кравченко став членом КПРС, видав нецікавий і не художній роман “Солдатський острів”, вступив до СПУ. Після нього аналогічну кар’єру зробив поет Микола Луків. Щоправда, в цьому випадку, напевно, модифікація — за кордон у нас випускають навіть не кожного члена СПУ.

Під час кореспондентських поїздок на різні Декади, Свята, Дні я міг бачити майбутнє тих, хто йде в літературу подібним шляхом. Це — участь у помпезних, без крихти щирости вечорах, до яких зовсім байдуже доставленим туди в добровільно-примусовому порядку і там-таки вихвалюваним трударям. Це — роль дворушника, який виголошує не свої думки і діє часто не за своїми переконаннями. Це — пиятика за столом святкової учти, що за неї треба платити у вищезазначений спосіб. Це — легше, заможніше життя, ніж у селянина, робітника, вчителя, інженера. Але, Боже ж мій, якою ціною!

З Михайлом Саченком, доки він не перейшов до театрального інституту, ми 2 роки навчалися на філфаці. Отже, спускаючись після лекції на Хрещатик і зустрічаючи тепер уже богемного Миха, я не проминав нагоди потеревенити. Я знав, що він ходить у приятелях Параджанова. Знав, що відомий режисер схвально відгукується про його студентські фільми. Не знав я лише подробиць Михайлових взаємин із КГБ. А взаємини, виявляється, були вельми напруженими. І довідався я про те з цілком несподіваного джерела. Моя близька приятелька Милка, випускниця театрознавчого факультету, малася з Саченком на дружній нозі. Більше того, як і кожний справжній віршотворець, Михайло за предмет обожнювання обрав красуню Милку. Своє почуття він вважав піднесеним та чистим, і, як запевняє прекрасна дама, ніяких сяких-таких видів на неї не мав. Вона-бо була заміжня і тоді щойно народила сина. Ймовірно, в Києві повторювалася Love story* з давньої італійщизни: Петрарка-Лаура. Судити про її поетичне вирішення ми зможемо згодом. Якщо, звичайно, вірші не вилучено під час обшуку, як речдоки злочинного мислення. Отже, зітхання безутішно тривали протягом 1972 року (я обмежусь періодом, що стосується висвітлюваної теми), й ось одного літнього дня Милка, зв’язавши мене страшною клятвою про те, що нікому нічого не скажу, розповіла: Михайло зізнався їй — його вкотре вже викликали на Володимирську. 33. а зараз узяли підписку, що він ніколи більше не писатиме віршів. Крамоли він не писав і раніше, запевнила Милка, то була вишукана талановита лірика, яку видрукували за кордоном. Вона ще раз вирвала з мене клятву, що нікому не скажу, і дала прочитати вірш, який Михайло присвятив їй. За роки, що минули відтоді, ні в пресі, ні в періодиці я не зустрічав прізвища Саченка. Можна й не напружувати уяви: якби він зрадив своїй Музі, його творче життя набуло б друкованих форм.

Одного дня на допиті мова пішла про антирадянські висловлювання в присутности вчителя української мови та літератури Віктора Кириленка. Я зрозумів, що хтось із свідків-співкурсників дав його в переліку імен, і зараз Сірику залишається доконувати обов’язок. Вітька був хлопець спортовий, і навіть фахові дисципліни його цікавили постільки-поскільки. Про політику я з ним ніколи не говорив у силу хоча б розбіжности уподобань житейських, не кажу вже, що на цім світі не конче з усіма варто говорити про політику. Події з моїм однокашником розгорталися подальшим чином: Кириленка ревно допитали стосовно особи заарештованого, але, знаючи мене лише за батьковим прізвищем Умрилов, яке я офіційно змінив по закінченню університету, він не міг збагнути, що то за один — Валерій Марченко та чому той вів з ним, незнайомим чоловіком, антирадянські розмови. Врешті-решт (я це все згодом вичитав у протоколі допиту) Віктор згадав, що. на російській філології вчився Василь Марченко, з яким він був знайомий, і вдався до експресивного фразеологічного звороту, через дорогу навприсядки, і що, можливо, той Василь Марченко й проводив антирадянські розмови, але він, Кириленко цього не пам’ятає. Я зрозумів, тут Вітька натякає на той свій стан, коли після любої серцю чарчини-другої, бо хто ж є на світі, щоб був без гріха? (Возний з “Наталки-Полтавки”), увесь “об’єктивний світ сприймається через суб’єкта” (професор Я.Білоштан) не вельми виразно. Нелукавий і добродушний Вітька Кириленко. Він чи не єдиний з допитаних університетських знайомих знайшов у собі сили не погодитись з вимогою кривосвідчення. Хоч міг би. як і інші свідки, згодом виправдовувати намови, підказані кагебістами: той все одно сидить, а нам — жити. За свою непоступливість він поплатився. З республіканського УКГБ на нього в Кривий Ріг надіслали “бомагу” для вжиття належних адміністративних заходів.

А чи можна було мовчати взагалі? Пригадалась доля двох поетів, якою її знав я. Микола Воробйов ходив до університету погано вдягнений, з оберемком книжок під пахвою і дивакуватим виглядом, властивим більшості студентів філософського факультету. З однією проте істинною відмінністю. У виразі його очей не було затурканости. Ми. кияни, які не мешкали з ним у гуртожитку, з подивом витріщались на цього невисокого лисуватого молодого чоловіка, який, переказували, прочитав усього Леніна. Навіщо? Відповіді на цю загадку сфінкса я не чув, бо особисто з Воробйовим знайомий не був. Ті. що дружили з ним, розповідали, що ведеться йому на стипендію не жирно, віршів же друкують обмаль. Чому й гонорару — мишчині слізки. Потім він перевівся до нас на філологічний факультет. Я став бачити його частіше. І серед нас більше заговорили про його творчість. Мої однокурсники читали його недруковані вірші і в один голос запевняли, що це — європейський рівень. Поезія його глибинна, самобутня піде в віки. Про Коротича, Олійника, навіть Вінграновського так ніколи не мовилось. Мій товариш з молодшого курсу Валентин обрав собі тему курсової роботи “Поетичний світ Миколи Воробйова”. Науковий керівник запитав його, на який друкований матеріал Валентин має намір спиратися у своєму дослідженні. Студент сказав, що, головним чином, на ще невідомі загалові твори, а також кілька публікацій у “Дніпрі”, “Літературній Україні”, дитячому журналі “Барвінок”. Викладач сказав, що подібну роботу він може готувати самостійно, для себе, а в вузі існують вимоги щодо наукових студентських робіт і одна з них — обирати за об’єкт дослідження обов’язково визнаних і друкованих письменників. От якби у Воробйова вийшла книжка…

— З такими віршами, як у Сингаївського, — кепкував Валентин, переказуючи подробиці співбесіди.

— Та ще добре перевірена й вихолощена, — докинув я.

— Отоді б я написав натхненно і з любов’ю, — зареготав товариш. Одного разу в редакції “Дніпра” я спостерігав за не частою суперечкою

автора з видавцем з приводу цензурної сваволі.

— Я вимагаю, щоб жодних виправлень без моєї згоди не робилося, — стоячи посеред кімнати, різко говорив Воробйов, — ти не маєш права панахати вірші, як тобі хочеться.

— Та зрозумій, що інакше їх не можна було друкувати! —— не витримавши, бовкнув правду-матку заввідділом поезії В.Коломієць.

— Нічого не хочу знати! Мої вірші мусять бачити світ такими, як я їх створив. Врешті-решт я в суд подам, — Воробйов вийшов, грюкнувши дверима.

— От чоловік, — трохи з осудом і жалем подивився йому вслід друкований майстер пера.

Це відбулося Десь наприкінці 1971 року. Відтоді поезія Миколи Воробйова не з’являлася друком навіть у спотвореному вигляді. Він одружився. Залишив університет. Працював сторожем на баштані. На обговоренні його творів у СПУ Василь Стус сказав, що поезія не може розвиватись нормально, коли поетам затуляють роти.

На факультеті блискавично поширилась чутка: виключають Кордуна і Рубана. Філологічний в університеті ніколи не міг похвалитися надміром чоловіцтва. Ті ж. хто носив штани, часто не відповідали дефініції — дужча стать. Причин тому багато і їх висвітлення — окрема тема. Але. на щастя, серед лічених хлопців, котрі пробивалися на філфак, можна було зустріти й непересічні особистості. Саме до таких належали Віктор Кордун і Василь Рубан. Підставою для виключення стало порушення ними правил поведінки в гуртожитку. Але всі розуміли, що визначальне тут—націоналізм. Хлопці були з хребтом, і в парткомі, звичайно, знали, що їхня творчість — не за канонами соціалістичного реалізму. На пам’яті ще був скандал із виключенням з п’ятого курсу Миколи Холодного одверто за політичними мотивами, і настрашений деканат волів спекатися потенційних протестантів під малославним побутовим приводом… Творча атмосфера в Києві за Шелеста була трохи вільніша, і в “Літературній Україні” вдалося терміново опублікувати добірки віршів ганених спудеїв. Тоді ще студкомітет прийняв рішення обмежитися суворою доганою. Але ніщо вже не здатне було вплинути на рішення університетських бонз. Наказ про виключення затріпотів на дошці оголошень піл деканатом. Мені подобалися вірші Кордуна. Він не писав банальностей про “моє село”, не захоплювався заяложеними образами та з примітивним римуванням своїм першим коханням. Погляд його на світ був сучасний, а ще іронічний. Поет дивився на гарну жінку — і сповнювався пожаданням, у позитивному контексті згадував західних малярів-модерністів, та й традиційні теми: любов, Батьківщина в нього звучали напрочуд свіжо. Це була тонка осмислена лірика, і зачарований нею, я в іншому світлі побачив Кордуна та його ескапади —звичайні парубоцькі витівки. Зрештою, свою серйозність він довів тим, що після виключення поступив і з успіхом завершив театрознавчий факультет інституту ім.Карпенка-Карого. Минув час. Він працював редактором у видавництві “Мистецтво”, і його суспільне становище виглядало цілком благополучно. Взимку 1972 року я зустрів його на вулиці. Ми були не настільки знайомі, щоб виливатися до споду, і розмова точилася в колі проблем, порушуваних на сторінках “Літ. України”. Потім я мимоволі поцікавився. як ся має його Муза. І тут раптом він почав розповідати, що написав кілька збірок віршів, сам передрукував їх, оправив у політурки й у такому вигляді давав читати приятелям. Я не зрозумів тоді, чи потрапило щось із тієї поезії за кордон, але цей самвидав вилучили в когось із заарештованих, і зараз його вже не вперше викликали до КГБ. Він був схвильований, проте у розповіді добирав слова. І було боляче дивитись на вродливого інтелігентного чоловіка, який посеред засніженого Хрещатика з гіркотою викладає історію свого неймовірного гріха, що невідомо ще чим закінчиться. Замовкнувши, Кордун глянув на мене. Я вловив у його очах якийсь причаєний холодок. Мене, мов струмом, ударило: він боїться, аби я не доніс. Перше бажання розраджувати, підтримувати на дусі цього зацькованого чоловіка одразу пропало. І я не став запевняти його, що не донощик. Чому я, чесна людина, мусів це декларувати? Я стояв, мимрячи щось про лихі часи, а до чого ж паскудно було на серці! Навряд чи мав тоді Кордун когось близького, щоб відвести душу. З його колишніх друзів у Києві не залишилось нікого, публіка у видавництві, де працював, — безмежно міщанська. Він довірився мені, бо мав дужчу від страху потребу вибалакатись. Ми попрощались. Кордун попростував геть зовні рівною ходою. Проте я відчув, які кішки шкребуть у нього всередині.

Слідчий Похил якось запитав, чи я знаю Михайла Григоріва. Запитувалось це без мети долучити свідка до справи, отож, я підтвердив факт побіжного знайомства.

— Також наш клієнт. — Похил задоволено примружився.

— А в чому справа? — поцікавився я.

— Та були в нього деякі похибки, — скомпонував фразу товариш слідчий добірною українською мовою.

— На царині поетики? — підтримав я в тон йому.

— Не тільки, — пролунало багатозначне. — Але відслужив хлопець у війську, залишився в Ризі, зараз працює робітником. Ось написав мені листа — дякує за науку.

Мова в юриста непомітно для нього самого набрала казармової чіткосте. Приятель Миколи Воробйова. Віктора Кордуна, Михайла Саченка, інших гнаних та голодних поетів КДУ кінця 60-х років, Григорів — не найпривабливіша постать з того гурту, вже через самий потяг до зеленого змія. Тим не менше, Михайло писав вірші, які спонукали взятися до секретів поетичної творчости оперативних працівників держбезпеки. Він крутився у колі особливо небезпечних Світличного, Стуса, був завсідником культурних заходів, куди вчащали люди у вишиванках, на кшталт вечора 22 травня біля пам’ятника Шевченка, зрештою, його походження Західна Україна, Карпати — мало сприяло створенню позитивного враження у КГБ. Виключити його з університету було легко через незлагоди з навчанням. А військо тоді у вершителів творчих доль на Україні ще вважалося дійовим перевиховним засобом.

Та й по поетові — “дякує за науку”.

1975р.,Урал

МОЯ ЧАРІВНА ЛЕДІ

У неї блакитні очі і, коли зустрічаєшся з її поглядом, виникає нечасте відчуття довір’я та взаєморозуміння. Приваблива зовнішність підкреслена атестацією “пріма-стюардеш республіки” — було від чого згубити голову.

Ми завітали до мешкання Марини випадково. На дворі стояла надокучлива зимова мжичка і, перебравши всі можливості розваги, я з моєю приятелькою Світланою вирішили згаяти час у її друзів Перваків. Природно, я не плекав ілюзій щодо інтелектуальної вагомості вечора у товаристві стюардес. І тим більшою несподіванкою було зустріти вродливу, інтелігентного вигляду жінку, яка вміла говорити на різні теми. Почувши мою мову, вона здивовано скинула очима на Світлану, однак швидко зорієнтувалася і сама перейшла на українську. Та незвична в Києві толерантність зворушила мене, і я подумки поставив їй другий плюс. Марина не давала згасати нашій бесіді. Відтак показала свою бібліотеку. Побачивши серед книжок томик Леніна англійською мовою, я розреготався: “Вивчаєте Леніна?” У погляді Марини я спостеріг захоплену цікавленість. Марина витлумачила мою фразу інакше, аніж я мав на думці — сприйнявши її як виступ проти доктрини. Вона повела мову про роботу, як доводиться їм пекти раків перед іноземцями через убогість Совєтського сервісу. — “Ми не спроможні конкурувати з Заходом. Там чудові проспекти, ілюстровані журнали, барвисті листівки. А те, що пропонуємо ми, жалюгідне. Зате цю книжку знайдете у кожному літаку. Наче хунвейбіни носимося з вождем перед іноземцями, а вони тільки глузують з нас”. Такий спосіб мислення мені, річ ясна, імпонував і я чимраз більше захоплювався розумною жінкою. Далі вона розповіла, як за власною ініціятивою змальовує пасажирам “матір міст руських” — столичний Київ. Відзначила, що їй завжди подобається, коли розмовляють чистою українською мовою. Я зауважив, що як на родину українських інтелігентів, у них мало видань вітчизняної літератури. Спосіб мого мислення, вочевидь, їй припав до вподоби також, бо Марина стала палко пояснювати що дуже-дуже любить Шевченка. Тепер я вже виразно бачив її в своїх обіймах. Цього просто вимагала спільнота наших духовних поривів. Але вона не знаходить у сучасних письменників нічого вартого уваги. В чому причина? Хто винен? Про це вона й сама хотіла б від когось довідатись. Я був радий чути щиру стурбованість незадовільним станом української культури, приємно дивувала мене зустріч з однодумцем там. де найменше цього сподівався. А я, песиміст, мав намір іти на вулицю з ліхтарем: шукати в Києві українця. Треба усе пояснити цій щирій людині. Та ж, певно, вона, як і багато інших моїх ошуканих земляків, не знає, що в нас діється насправді. 1 я заговорив про те. як творчим інтелігентам замкнено вуста, як задихаємося ми за муром брехні, не маючи жодної змоги сказати 150 правду. Адже й зараз в Совєтському Союзі діється те саме, що в 1937 році. Так, Івана Світличного й Івана Дзюбу заарештовано лише за їхні переконання. Я говорив те. що носив завжди в душі, забувши про обережність, знехтувавши гірким досвідом моїх попередників в царині вільнодумства. Завершив я нашу розмову короткою лекцією з історії українського національного визвольного руху. На питання Марини про жорстокість бандерівців, я розважливо пояснив:

— Судячи про ОУН, треба завжди мати в уяві ідеали, що вона обстоювала.

Коли ми вийшли від Перваків пізно ввечері, Світлана зауважила:

— Навіщо ти так розбалакався? Міг би й припнути язичка.

— Але ж вона твоя приятелька?

Нічого не відповіла.”тільки похитала головою: такі речі не пояснюють.

…. По тому ми декілька разів бачилися з Мариною та її чоловіком. Я аналізував різні вади соціялізму, бідкався над неможливістю щось змінити і щоразу зустрічав у лагідному аквамарині її очей зацікавлення та розуміння.

Під час слідства Первак, у числі інших, допитували про мою антисовєтську діяльність. Її зізнання були стенографічною копією наших розмов. Та я не гнівався на неї, пояснивши собі цю точність переказу на рахунок страху перед КҐБ.

А потім відбулося те, що буржуазна преса називає — суд над дисидентом. Вирок можна було читати на обличчях прокурора та головуючого. Тож я слухав однотемні звинувачення з інтересом лише щодо того, наскільки вдало свідки демонстрували незгоду з моїми націоналістичними висловлюваннями та думками. Вони мусіли вибороти собі місце на щасливій совєтській землі. Моє місце було вже точно визначене. Більшість свідків, свідомі своєї нещирости, кидали на мене вибачливі погляди, розповідаючи, що я їм давав читати, що говорив про події в Чехословаччині. як характеризував совєтський суспільний устрій.

Марина з’явилася “елегантна як рояль”. Авже ж, я не чекав сповіді дочки віку, тим паче монологу української Жанни д’Арк. Я був настроєний слухати щось у стилі попередніх промовців. Однак, вона стала розпинати мене мов вдову за подушне. І, як казав той єврей, що застав свою жінку з коханцем у ліжку. — це мені якось одразу не сподобалося.

Кидаючи гаслами, що зробили б честь найдикішим сталінським часам, вона, з реакційним буржуазним вченням вирішила, очевидь, звести остаточні рахунки саме на моєму процесі. З її виступу я збагнув, що український націоналізм ледь-ледь животіє і незабаром повинен зникнути з лиця землі. Мене, як носія ідеології, зрозуміло, така перспектива вельми засмутила. Я вже був намірився плакати — тяжко ридати, коли чергова шпилька цієї партійної амазонки пробудила в мені чоловіка. Я пригадав один із передсудових вечорів, коли Марина ніжно стискала мої руки і говорила речі переважно компліментарні. Не відмовив собі у задоволенні поцікавитися, чи у вище зазначений спосіб не присипляла вона тоді клясового ворога. Її шаленству після цього не було меж. Через мене похитнувся її престиж, роками створюване благополуччя. Та й у Совєтському суді прислухалися до таких подробиць. І вона почала плести те, чого взагалі не було під сонцем. Первак стала бридка і, далебі, мені здалося, що вона закувікає й побіжить по залі мов той рудий носоріг з відомої п’єси Йонеско.

Мій адвокат, який намагався змалювати мене заблуканою овечкою в монолітному гурті совєтських людей, встав на мій захист. В його голосі бренів метал, коли він поцікавився: — Якщо Марченко припускався антисовєтських висловлювань, то чому ви не сповістили завчасно совєтські органи? Питання стояло руба й уникнути його було ніяк. Марина попросила у судді дозволу не відповідати, але та, не знаходячи підстав, відмовила. І тоді в залі пролунала фраза інтимности: — “Свого часу я дала знати відповідним органам”. Адвокат озирнувся на мене зацькованим звіром, з чого я зрозумів, що істина його друг, але робота дорожча. Ну ясно, у функції совєтських юристів відкриття агентів не входять. Мені ці слова з’ясували багато. Тепер я знав, чому КГБ розпочало свої дізнання з моїх друзів — льотчика Віктора Потеряйла та його дружини, ось звідки обізнаність з моєю вдачею та родинними взаєминами. Але зрештою, хіба існування інституції стукачів в СССР для мене новина? Первак скінчила спецвідділ на факультеті іноземних мов Київського Державного Університету. Викладала на курсах стюардес для закордонних летунських ліній, обслуговувала здебільшого урядові рейси. Де був мій розум, коли мене так клясично шили в дурні? Повинно було мене насторожити вже тільки те, що в 1972 році вона супроводжала академіка Писаренка в поїздці до Лондону чи Парижу. Так просто в Совєтському Союзі за кордон не випускають.

Ну, а моя каґебістська саґа? Тричі на різних рівнях пропонувалося мені стати таємним співробітником. Капітан Юшкевич так старанно пояснював мені свого часу, чому саме моя скромна особа привернула увагу органів КҐБ. Адже “Літературна Україна” — центр, навколо якого обертаються всілякі людці. Я ж, молодий, розумний чоловік, працюючи у цій газеті, маю перед очима всіх входящих. Мушу стати термометром, за допомогою якого досліджуватиметься суспільство. Термометром я не став з тим щасливим наслідком, що зберіг власну гідність і опинився в концтаборі. Але це в минулому. Не сідає той, хто нічого не робить. Я ж намагався бути громадянином і дещо зробити. Тепер з Уралу можу радити єдине: обачніше користайтеся послугами аерофлоту. А коли вас все-таки обслужать, як мене, заспокойте себе піснею:

“Викупано в соняшному плесі, Стюардесо, стюардесо!”

1975 р., Урал

Любе нотатко!*

Щоразу радію, дізнаючись, як ти там біля нашоїмами клопочешся. Сама розумієш, мені її шкода, а розрадити від імені дітей її можеш лише ти. Отже, ти — мій повноважненький представник, і, наскільки можу судити з отриманих дописів, справляєшся з тим зовсім і зовсім непогано. Мамочка тебе підхвалює, а я за те цілую у щічки. Пам’ятаєш, як Петька казав Анці-кулеметниці: “Щоки, їй-богу, щоки”. Мар’янко, ти на фото така велика, що дивом дивуюся. Парубки тут, як побачили дачну знімку, ввійшли нараз у раж. Всі до мене стали дуже добрими і набивалися із сватанням, ну просто, наче женихи до Пенелопи. Я сказав їм, що ти маєш коханого Одісея і чекатимеш до віка труни (мав на увазі Едика). Але один молодий сорокадворічний жених сказав, що залюбився без міри і теж годен чекати до віка трупи — твого Одісея. Така нечемність мене страшенно обурила і я сказав, що некультурно бажати смерті нареченому моєї сестри. Тоді цей гангстер (він сидить 15 років і невідомо скільки ще сидітиме) сказав, що плює на мою сестру, тобто тебе, а мене назвав собачим сином. З чого я зробив висновки, що він образив і наших з тобою батьків. Далі все розгорталося як у пісні про Ваську-шмаровоза: “тут поднялася катавасия такая”. Половина бараку була на моєму боці, друга — на його. Ми ж, вихопивши пера (тобто холодну зброю), закружляли по помешканню в смертельному двоборії. Можеш повірити мені, казали, що кров стигла в жилах.

— Баранячий лою, — заволав я до нього. — Тепер ти відчуєш, яка на дотик моя фінка і можеш бути певен: твоя вага нині збільшиться рівно на стільки ж. Бо я не вийму її з твоєї туші.

— Ха-ха, — люто скреготнув зубами мій супротивник, — я пошаткую тебе, мов капусту, і тоді тобі буде не до веселощів.

Далі вибухнув страшними лайками й кинувся в мій бік з наміром проштрикнути, мов тюфяк. Але це було не легко зробити. Мусиш пам’ятати — коли ти обливала мене водою, і я не стерпівши непоштивості до старшого брата, гнав тебе спочатку подалі словесно, а потім із криком “уб’ю гаду” аж поза меж дач “Педагог”, то я досить добре бігав. Тепер отой вишкіл став мені в пригоді. Я прудко розвернувся і помчав поперед нього з голосним “ура”. Цю тактику ведення війни я перейняв від наших предків-скіфів. Свого часу вони відступом виснажили військо перського царя Дарія, а потім розбили його вщент. Переможне “ура” мало свідчити про незламність духу відступаючого. Одне слово, гасали ми хвилин півтораста. Яупрів, але й він, мушу тобі сказати, виглядав аж ніяк не кращим чипом. Ось тоді я вирішив налетіти на нього, мов прудкий яструб, а ніж мій мав із пронизливим посвистом розітнути повітря і… Ось-ось я мав поцілити кривдника та виграти бій. Адже надихала мене свідомість того, що захищаю честь сестри. Святе небо прийшло мені на допомогу, бо в моє тіло ввілялася міць і відвагою наснажився дух. Запевняю тебе, я б неодмінно переміг, якби не надійшли дружинники. О кляті пацифісти! Вони зіпсували весь кайф і розвели нас по різних покоях. Мій суперник ледве йшов. Піт цебенів із нього, мов кров із дикого кабана, встріленого спритним мисливцем. Мене ж бо друзі щиро вітали із звитягою. Адже вона й так була очевидна. Fin (is)

Ну, це я для розривки написав тобі каторжанську фантасмагорію. Але ти вже, дійсно, велика, а я вважаю тебе все ще малою. Тому й кепкую потроху. Пробач, потятко, мабуть перебрав із тими повчаннями. Хочеться дуже, щоб була кращою, розумнішою. Не буду болє. Your Brother.

31/Ш-1975

P.S. Не псуй тітці програвана. Досить, що роздушила мої запонки. Скільки можна ?

Мамочко, добридень! Хочеш, щоб писав детально. Неможливо! Отримав від Алочки ще одну стерео — моргуха з келишком. А перед тим була з телефоном. Дякую. Коли є, давайте ще. Гнатюка радо б і сам послухав. Хоча бачу з репертуару — нового не вельми багато. Принаймні, більшу частину знаю й чував. До речі, його концерт транслювали по телебаченню. Чи записала Мар’яна на магнітофон і чи записуєте ви останнім часом що-небудь? Іванові надіслали вирізку з “Вечірнього Києва”, де про пожежу. Видовище, мабуть, було, справді, на рівні. Як Повітрофлотський міст, чи перекрили його зараз назовсім ?

Чому ні про що не прошу? Ти сама пересвідчилася: від тебе нічого не доходить. Так було і з ліками, і з молоком, і буде далі так само. До речі, якщо Вадим умовлятиме слати посилку та бандероль — не роби цього. Не можна, на жаль. Білизна моя поступово розлазиться, але до літа вистачить. Поцерував шкарпети, то сезон ще поношу. В нас уже розпочалася весняна погода. Незвично тепло, я змінив валянки на чоботи і встиг намуляти ногу. Кепський з мене солдат, зате зек нівроку. Прилаштувався. Щоб не знидіти, жартуємо. З одним москвичем весь час розігрували сцену з п’єси В.Іванова “Бронепоїзд 14-69”. Я.Загуди, 154

Филонов. Він: — Не загужу… (пауза)…Сына маво вбили. Я: — Ах (і заточуюся додолу, ніби зомлівши). Цей страшний реалізм — щоб аж мурашки бігали — в кращих традиціях МХАТу й франківців у таборі виглядає досить кумедно. Ага, віддали № 2 “Иностранной литературы” (№ 1 не одержав), як далі буде, не відомо. То ти вже поцікався в Києві: чи зробили вони переведення? Поклопочися також про листи, або ж надішли мені їхні номери, і я займуся тим ділом сам. Бачу, що деякі пропали. Через те потрібно звернутися до Міністерства зв’язку СРСРз вимогою виконувати свої функції сумлінно. Інакше в суд. Все це викласти в рекомендованому листі, або ж, знову кажу, написати мені, які саме пропали. Добре, що ти зрозуміла з усякими цупренками: “нема рятунку ні від кого”. І ще раз нагадую, не смій нічого просити без мене. Не вживаю категоричніших слів для заборони, але ж повинна й так пам’ятати: зараз усе вирішую я. Сьогодні гарна погода, і мені згадався Київ. А вранці по радіо передавали англійську пісню “Зелена трава моєї домівки” /Green grass of home — з репертуару Тома Джонса /. Які там гарні слова! Палке вітання Семену, Бровку та Лідці. Вдячний, що не забувають. Привіт Ліні та Дмитриковому батьку, дядькові. Шурочка Ясногорська* справді добра жінка, а чоловік її справжній послідовник Ганді — непротивления злу і втілення доброти. Мабуть, непогано їм вдвох. Пишеш, що мрієш про своїх невісток. Я теж про них мрію. Так давай помріємо разом. Цілую любесенько тебе, татка, всіх. Син.

15/IV-15

Люба мамочко!

Розпочинаю новий цикл листів: зараз якось аж пишеться легше. Побачив тебе вже не над усяку міру схвильованою, вже заспокоєною й чуюся багато краще сам. Ніколи раніше не думав, що думки про близьких можуть перетворитися в справжні тортури. У мене ж їх лише про матір, а коли дружина, діти? А ще є такі варіанти, які навіть романістам не снилися. Ну, скажімо, самотня сліпа мати. А ми, що ми, видужимо неодмінно. Переживав за тебе, бо їхала сама. Все-таки треба, щоб хтось супроводжував у таких випадках. Ти ж-бо їдеш на Урал, а тут крім усього повно людей непевних, злодіїв. Та й ті, що певні, є такими, часто, на перший погляд. Одержав твого листа, Мар’яниного, тітчиного — все о’кей. Наша дівашечка вимахала нівроку, росте щось симпатичне. Тільки помилок у листі вистачає. Чи це вже твоя провина, що погано вичитала. Не маю нічого заднього на думці, вона, справді, не дуже вправна в письмі. Хлопці роздивлялися фотку й одностайно схвалили. Я її тепер буду взивати Бетсі. Санітарка Бетсі. Платівки всі мені віддали того ж дня, а через пару днів вручили й білизну. Цього разу минуло без пригод. Ліки одержав і прийняв уже до середини. Пішов на працю з середини місяця. Сумки а торби, бодай… Пишеш, що у Шурочки перенесено весілля на Жовтневі. Ну нічого, хай молодята ще потерплять. Яка зрештою різниця, коли одружуватися. Мамусю, дивує мене твоє захоплення тим романом Загребельного. Облудницький твір. Стверджує примат православ’я над католицизмом, більше того, культурну вищість Київської Русі над Європою змальовує як об’єктивний історичний факт. Блюзнірство і найсправжнісінька літературна спекуляція. В псевдопатріотизмі, та ще й а Іа Загребельний, варто розбиратися. А те, що він уміє нанизувати слова, невелика заслуга. За стільки років “творчості” мав змогу насобачитись. До речі, поспитай дідика, з боку історичної відповідності наскільки роман життєздатний? Повертаючись ще до побачення: я після нього десь добу не міг їсти. Відчуття ситості абсолютне. Із шлунком усе в порядку, навіть не потрібні були ніякі пігулки. Таки є рація в тому, що за цей час шлунок зменшується і вже не можеш їсти так, як колись удома. Консерви теж виявилися в пригоді. Словом, перетворююся потроху на старого зека. А що Льончик? Чому не пишеш, як із ним? Я ось тут переклав трохи з журналу “Америка” за 1968 рік поезії Едгара Лі Мастерса. Мені вони надзвичайно сподобалися. Гадаю, що й вам так само. Літо в нас поки тепле. Але дощі інколи все псують. Читаючи газети, стежу за політикою. Цікаво, коли можеш усе аналізувати. Сам я цілком спокійний. Нервозності, звичайно, вистачає. Але як же без неї? Чей не на курорті. Читайте оці мої переклади, розкошуйте…*

Така собі весняна поезія. Переклав її знову з “Мозаїки”. Неначе природа зобов’язує. Дуже в нас тепло. Пороздягалися, навіть без ватників ходимо. Твої листи мені замість допінгу. Отримую й одразу з’являється бажання сісти за відповідь.

В польському часописі “Мозаїка” друкуються адреси та зацікавлення бажаючих листуватися. Якось я звернув увагу на повідомлення дівчат. Міркував про кожну як можливу шлюбну кандидатку. І ось, що вийшло з того. Мирославі Сташевській 20років, і вона студентка. Уява малює елегантну блондинку в міні-спідничці з довгими, мов змії, ногами. Ось вона шпацірує вулицею. Неприступна, сексопільна, жадана. Сеї миті волів би бути малесеньким джмеликом. Щоб, заплутавшись у розк ішних білих космах, довго-довго борсатись коло її грудей, потім розпростатись і знеможено завмерти. “До того тільки ласкою” — це з арсеналу Казанови. — Дівчино, котра година? — Найдурніше запитання в ситуації, коли прагнеш познайомитися з представницею прекрасної статі. Та розраховую на певний рівень. За банальністю вона повинна відчути океан гумору, мій суперінтелектуалізм. Нього не сталося. Скривившись у зневажливій посмішці, прискорює ходу і минає мене. — Ах, шельма, — ціджу вслід. — І помреш старою дівкою. Не помітити мене, розумного, гарного, душку! Спльовую. Аж противно.

Леззет Теюбова із Самарканда. Учениця, якій 14 років. Любить марки, листівки, етикетки для сірникових коробок, плюс гратися в дочки-матері — останнє додаю від себе. Ну яка тут итоге*, коли такі запити. Хоча… мо’бути східний варіант: гашіш, сераль і млосний ритм трам-та-та-там, трам-та-та-там. Я напівлежу на канапі. А переді мною вихиляється в танку живота юна грація. Духмян мускусу точиться помешканням. А десь у садку солодкі співи солов’їв і, що дивно, б’ють піснями в груди. Але є одне але. Потому, як ця інфантильна грудочка втомиться, мушу з нею в ляльки бавитися. А я цього не люблю.

Кочуся очима по аркушеві вниз. Ось воно — Олена Скиба. М-мм, навчителька, ох і навчить же ж, ох і навчить. Дудинка — якась глупа провінція. Самотня нудьгуюча дама щойно скінчила педвуз. Позаду естрадні концерти, ресторани, вечірки. Попереду — вереск придуркуватих школярів, зошити купами і відрада в суботу — танці-шманці під баян. Кавалери в клубі із завжди п’яних шоферів, хоча с й з вищою освітою. Він поєднав у собі риси двох полководців, бо кульгавий, як Тімур, і безокий, як Нельсон. Отож, від такого побуту не те що в “Мозаїку”, на стовпи оголошення вішатимеш. А як вона стримано-інтелігентно виписала у зацікавленнях ьіика. Розуміємо, розуміємо, в чому там штука-тука-тука. Але ні, з Совєтського Союза на потім.

Ось якась Леа Жаннарі. Спекотний Пелопонес, ночі Кабірії і купіль в Егейському морі. Зустріч з Леа в Афінському аеропорту. Фю-ї-їть! Жриця кохання. Темні маслини очей магнетизують і якщо, йдучи до неї, перший крок ще робиш несвідомо, то вже другий для того, щоб зануритись, втонути, розчинитись в тій криничній безодні. До вілли над морем везе мене в своєму “Леопарді” На одному із закрутів шосе Леа припадає в жагучому цілунку, і ми ледве не летимо в провалля (південна жінка — мрія поета). Та все минає щасливо. На віллі сивий служка-негр, пританцьовуючи самбу, заставляє стіл наїдками. Пляшки сповнені славетним родоським, смажений фазан, юшка з форелі, оливки і, леле, давній знайомий оселедець. Можна сказати: друг, товариш і брат. Моя Еврідіко, — пристрасно цілую їй пальчики, — яким побитом ? — Я знала, любий, тобі конче забагнеться чогось a la rus. Це на згадку про Урал. Потім стежкою ми біжимо прямо на пляж. І божественно тепла купіль — винагорода за довгі сніги й дощі,

— Я нічого не вимагаю, капітане моїх мрій. Дозволь лише бути попри тебе, як отсей берег біля моря.

Вона пестливо обхоплює мою шию руками, і її гаряче тіло обпікає, мов піски Сахари. — Хочеш, я платитиму тобі аліменти ? Питання Леи хмелить як вино. Ось вони плоди емансипації. Скільки в тобі ласки, скільки жертовності, європейко! На мій невиразний жест рукою вона занепокоєно продовжує: — Ні, ні, не смій заперечувати. Це давньогрецький звичай і розпочнеться жахлива вендетта, якщо ти відмовишся.

Настала моя черга занепокоїтися. Згадка про негуманнішу з традицій її народу спонукала мене запевнити Леу, що вендетта в мої плани не входить, взагалі, всі радянські люди обстоюють мирне розв’язання конфліктів. Цілунки згоди були міцніші за всі печатки. Так, Леа це — не злецько.

А хто ще там с? Китай і далі нерозбірливе прізвище. Щоправда, розібрати його можна, але вголос вимовляти не пасує. Нє, китайка не підходить. Праця на кооператив, рис день-у-день та плюс до того обсипле дітьми, мов горохом. Як казав Озеров, нам такий хокей не потрібен. Далі за списком кілька хлопців, але це не моє амплуа. Сподіваючись на чудо, я перегорнув ще обкладинку, однак більше дівчат з адресами не було. Лишалася адреса видавництва, з яким, річ ясна, в гречку не вскочиш. Ну що ж, і так розписав собі щастя на ціле життя.

От і все. Розписався — аж противно. Надішли сюди точний список, що передплатила. Літературну вправу та переклади можеш продемонструвати Льоні, хай читає. Ага, якщо маєш квитанції передплаченого, то надішли сюди. Як там Мар’янине навчання ?Дівко, що ти си гадаєш ?

Ваш син, брат, небіж, онук.

29/1V-75

P.S. Згадав, що треба простих поштівок, повідомлень і марок. Їх також вкладайте до цінних листів, бо пропадають. Велике вітання дядькові Миколі *, Лідочці.

Люба мамочко!

Розвантажився нарешті з клопотами буднів і одразу вирішив узятися за листа. Питаєш про здоров ‘я ? На жаль, хвалитися нема чим: скриплю потроху. Ліки твої не приймуть, шкода й праці. А придалися б мені дуже. Та що там ліки, коли… Почали робити собі різнотравні салати.

Вчора вперше покуштував один із кульбаби, кропиви, подорожника та ще якогось, кажуть, цілющого зілля —мислю, отже існую. Жартували з нашого ворожбита, який надихає нас на збирання трав, що хочемо, аби тільки смерть наставала негайно і без агонії. Він запевняв: так і буде, але на старості років. В попередньому листі випустив, коли переписував з чорнетки, місце, де йшлося про бандеролю. Але ти правильно вгадала, “Ракові шийки” саме до речі. Треба було тільки оцінити добре, щоб не розкидали, як минулого року молоко. Ми ж бо повинні брати уроки в історії, вдосконалюватись. У пас по кількох теплих днях знову повіяли холоди. Аж замерзали люди. Я вдягався якнайбільше, то якось переходив. Тепер знов повернуло до літа. Так все-таки гарно, коли південний вітер. Хочу вже на дачу. Чого це Пидорка мені цидулки ніякої не утне. Гей, там на тахті перед телевізором! Про кого мріє зараз юнацьке серце ?

Пузо*, ти обіцяла мені свою знімку. Хочу бачити, хочу бачити. Цікаво, на скількох трійках ти переїздитимеш до дев’ятого класу? Слухай, здивуй мене і принеси матуру без оних, тобто трояків. Напиши, чи схожий я на Бельмондо. Це мені конче треба для самоутвердження.. Взагалі, колись я до нього прийду в Парижі і скажу: “Слухай, кореш. Я от строк волок, а ти тут по пляжах фільми фотографував. От я тепер приїхав і ти зі мною поділись, бо це не справедливо.” І він муситиме наділити мене купою франків. Тоді ми з тобою сядемо на білий пароплав і поїдемо в круїз по світу.

Згода? Може, візьмемо ще з собою Бельмондо, хай покаже свою Францію.

Тобі показуватиме Бельмондо, а мені, я його попрошу, щоб познайомив, Люсі Мішлен. Але для того, щоб тебе приймали в кращих домах Монте-Карло, Баден-Бадену та Жмеринки, ти повинна скінчити 8-й клас без чого… ? Ти мене зрозуміла. Напиши, чи виїздила ти протягом минулого року за межі хутора Нивки? Антірисуюсь на предмет твоїх духовних обширів.

Мамочко, подякуй Семенові, Бровку та Лідці за любов та ласку. Розчулююсь від їхньої уваги. Попроси Бровка, нехай підшукає мені пару гарних платівок. Одну з якоюсь зарубіжною поп-музикою, другу з найсучаснішими українськими естрадними піснями. Звісно, коли с щось путнє. Аби-що купляти не потрібно. Ваші листи, здається, надходять без втрат. Тільки не варто класти, чого не прошу. Бо мені потім з ним нема чого робити. Всілякі радянські стерео не потрібні. Я прошу вас дослухатись до моїх прохань і виконувати їх. А то виходить як у тій китайській притчі про жіночу мудрість. Жили-були двоє приятелів крамарів. Один торгував олією, другий — календарями. І обидва мали жінок. Рік, проходить другий і раптом бакалійник бачить, що його крамарюванню кінець. Ціни на товар упали, олію швидко розкупили і йому не стало чим торгувати. Прийшов він додому вельми засмучений. Тут його дружина й питає: в чому справа, чого журишся, чоловіче ?Бакалійник з жалем розповідає їй, що розпродав товар і далі торгувати нема чим. Далі над ними тяжить криза й розорення. — Не засмучуйся, любий,— сказала дружина бакалійникові. — На тобі глек олії, ходи крамарюй далі. Зрадів чоловік, питає звідки в неї той запас. Жінка відказала йому, що кожен день, як він ішов з дому і ніс на спродаж олію, вона відливала потроху з кожного глеку, збираючи на чорний день. Похвалив за таку передбачливість дружину бакалійник і пішов поділитися радістю, що має мудру жінку, з продавцем календарів. Ту історію вчула й дружина його приятеля. Минав час. І от скрута настала у другого крамаря. Йому не було чим сплатити боргів. В розпачі він прийшов додому і поділився горем із своєю половиною. Та сказала: Не засмучуйся, любий, дамо й ми собі із тим якось раду. Пішла в підвал і винесла звідти купу календарів. Нічого не сказав на те крамар, тільки розвів руками на ту недолугість своєї дружини: —Ну, хто купуватиме минулорічні календарі?

Я цю китайську байку пригадав тому, що також дістав календарів більше, аніж треба. Але з моргухами тітка молодця. Щойно отримав таку, на яку в мене реакція подібна до дідової. Це четверта у травні ? Ви ретельно порахуйте. Надійшло й повідомлення, що отримали мого листа. Мамочко, а що з Дмитром? У нього 8 червня свято, то варто би привітати. Надішліть йому кілограм тютюну. Він полюбляє “Дорожній” або “Моряк”, в крайньому разі “Нептун”. Зроби приємне дядькові. Ти ж, як сестра, мусиш такі речі виконувати сумлінно. Не первина-бо. Ага. Ще одну спробу перекладу даю. Продемонструй Льоні. Це одна з останніх поемок ірландського англомовного поета Уільяма Батлера Їтса (1865 — 1948).

Востаннє поглянув на переклад і щось не дуже подобається. Таки римовані речі в мене не виходять. Нехай тітка сяде, погортає старі комплекти “Мозаїки”, там повинно бути багато віршів, писаних верлібром. Треба дивитися тільки, щоб не уривки, а закінчені твори. В одному з листів сюди можна надіслати. Краще зразу в одному декілька, бо як заберуть на переклад, то затримається лист. Але це при нагоді. Не хочу вас завантажувати. Валерій.

15/У-75

P.S. Напиши, чи послала дядькові тютюнець. Мабуть, буде радий.

Любесенька, добридень! В ваших листах завжди знаходжу кілька питань, на які повинен би відповідати, не зволікаючи. Але стримує дворазовий ліміт: чекаю, поки не назбирається побільше матеріалу й тоді вже беруся до письма. Гадаю, недоцільно передавати сюди ті трави. Все одно, їх надовго не вистачить, а от шипшину та ліки, як робилося минулого разу. 15 травня мене поклали до лікарні. Несподівано максимум піклування, як казав Райкін, сисілістіськи сервіс. Білок піднявся 1,3%, решта, запевняють, на повсякчасному рівні. Що ж, полежу пройду курс ліжкотерапії. У нас зараз дуже похолоднішало, так що майже не виходив гуляти надвір. В палатах — кімнатна температура. Перебувати в хаті холоднечу та дощі, звісно, краще, аніж ходячи на роботу. Іванові* дотепи теж не давали нудьгувати. Регочемось потроху. Дякую за передплату, всі квитанції одержав. Добре, що погодились припинити календарний десант. Та й конверти, листівки, марки поки притримайте. Доста вже маю. Ага. Якщо до мене хтось збиратиметься їхати, треба брати довідку з міської санепідемстанції, що не хворіє на інфекційно-кишкові захворювання. Тітчині листи, за її переліком, усі надійшли—я перевірив. Нехай дає такі переліки щомісяця. Так само можеш робити й ти. Тоді я знатиму певно: чи пропало що, чи ні. Отримав першого листа від Веніаміна Гр. Я не маю можливості та й охоти полемізувати з ним щодо моїх світоглядних концепцій. Гадаю, взагалі було б краще, якби він припинив сюди писати. Йому якось не доходить, що надмір інформації та його звинувачення шкодять передусім мені! Нехай спробує вкласти педагогічний хист у виховання молодшого сина. Має для того всі умови і, головне, ніяких шкідливих впливів. А що з того буде, час покаже. Бровко вельми й вельми розважив нас своїми мікромультфільмами. Роздивляючись їх, хлопці аж заходилися від задоволення. Я усі зберігаю. Колись організую тематичну виставку “Марченко у лікарні”, обов’язково виставлю його речі. Уміє таки шельма.

Дякую йому й за пісні, але з англійської пісня лишається текстом, бо ж музики, на жаль, не чув. А які зараз з ‘явилися українські шлягери ? Бракує тут доброї музики. Переглядали оце знову фотографії. Коли попалася Алчина знімка, де вона між гілками яблуні, один галичанин сказав: — Як Ева. І тут-таки п’ятеро чоловіків різного віку (в котрий раз) запропонували матримоніальні послуги. Що значить сила краси! На правах родича я зауважив, що спершу подивлюся на їхню поведінку. Так відтепер я називатиму те фотом релігійного змісту.

Алоччин лист № 7 також надійшов. Але англійських текстів поки не видали. Єдине, що зрозумів з короткого допису, вона прислала римовані речі. А я прохав творів писаних верлібром. Бо римованих і в самого повно. Оце, лежачи в лікарні, переклав Роберта Бернса. На диво, римована поезія, а вийшла незлецько.

За тематику, що дуже переживальна, хай у тебе голова не болить. Бо життя інколи перевершує творчу уяву в десятки разів. А експресивність — тільки на краще. Поезії я перекладав із таких номерів “Мозаїки”: 1) Р. Бернс “A Revolutionary lyric” — “Революційна поезія”, № 170, травень 1974 р. 2) В. Б. Їтс “An acre of Crass” — “Обшир зеленого поля”, № 174, листопад 1974 р. 3) Дж. Гейнс “And when the Green Man comes” — “Коли приходить Зелений пан”, № 179, квітень 1975p.

Зараз у нас розпочався сезон весняно-літньої відгодівлі. Ходимо вишукуємо лікувальні рослини всупереч усьому. Салати виходять майже такі самі як удома. Рецепт одного з них: кропива, кульбаба, подорожник плюс цибуля. Олію та сіль за смаком. У кращих випадках — із кислим молоком. Зілля вишукується й відрізняється за книжкою Кархута “Ліки навколо нас”. При нагоді обов’язково придбайте її, незвичайної долі чоловік. Як я зрозумів, Шурочка Ясногорська дуже хвилювалась, бо двічі надсилала телеграми. Але, маючи такого щирого й мудрого чоловіка, могла б переносити все спокійніше. Таж злії люди тільки й чигають на підозри та чвари межи нами. Хай буде певна — то, як співав Вас. Ів., “любов тверда”. Цілую нашого татуся. Що він — оре перелоги?Даєш місто-сад ? Його останній лист увійде до епістолярної класики педагогів-гумористів. От утнув татуньо. І Мар’яна щоб поменше глузувала з нашого вченого-орденоносця. Не доросла ще. Вітай Семена і Лідку, усіх й уся. Потрібна мені авоська, бо носити речі нема в чому. А ще мені треба обширу й волі. Чув одного дня, як співала по радіо знайома співачка * “Ой не світи, місяченьку”. Просто поза порівняннями. Нова Крушельницька.

Не знаю, може, то від особливої приязні надумую, але вона голосом самим відтворює трагізм, хвилює. Потім ще співали з Київської опери, але жодна не наблизилася до такої віртуозності. Щирість виконання розчулила мене буквально до сліз. — Ну, що б здавалося слова?

Особливо небезпечний державний злочинець Валерій В. Марченко.

31/V-1975

P.S. Хай Алочка більше не надсилає англійських віршів. Поки досить с.

Нещодавно мені потрапила до рук книжечка “Тетради переводчика”. Знайшов там одну не те щоб цікаву, а самобутню статтю. Якийсь Олексій Гарбуз (ну й інтелектуальне ж прізвище), літератор довгий час жив на Кавказі * і написав, чому він любить перекладати. На мій погляд, автору бракує серйозності у підході до теми. Хлюпається емоціями та все: люблю, люблю. Менше сексу, шановний. Але як там не було, для історії перекладу ця стаття становить деякий інтерес, а книжечка не моя, то я повністю переписав і відсилаю. Хай у нас зберігається. Зараз дуже сумлінно займаюся літературою. Благо, повно журналів.

Тітонько!

Свідомий свого обов’язку, як родинного так і етичного (ти мені пишеш, а я — давно ні), сів за цього листа. Зараз я з повним правом можу співати блатний шлягер “А мне сидеть еще четыре года”. Непомітно, непомітно, а час — тьху й нема. Підбиваючи перші підсумки, бачу, що використовую тюремні літа якнайповніше. Читаю багато преси та літератури, спілкуюся з людьми, котрі чимось зацікавлюють, товаришую. Я не згадав ще про один вид моєї тутешньої діяльності — виробничо-технічний, але буяння моїх здібностей в цьому напрямкові ще не досягло своєї вершини. Це моє особисте переконання. Якщо я неправий, нехай ті, хто читають, виправлять. Головне ж у цій справі горіти бажанням. Як кажуть у країнах, де людина людині— вовк, “you see”**. Шкодую, що нам все ніяк не вдається здибатись. Хотів би поговорити з тобою на деякі теми. Коли я часом думаю про тебе, то творю райдужні плани. Але не знаю, чи не забракне тобі наполегливості при їхньому здійсненні. Спробую дещо пояснити.

Ми надто довго намагалися досягти якогось становища в суспільстві, забезпечення матеріального etc. Власне, під час ні до чого не

зобов’язуючих балачок всі тут визнають, що це спосіб життя міщанський і не для обраних. А наступного дня знову йдуть на роботу, потому прагнення зустріти людину для атоге, якщо ж повернутися додому раніше, то з метою попрати, полатати, прибрати. Глянь-но на той цикл: праця, їжа, розмноження. Чи варте таке життя виїденого яйця ? На роботі пліткують про те: кого, з ким і де бачили, яку кофточку, костюм купили, скільки закуски й випивки було на минулому банкеті, а скільки замовив скнара, який щойно захистився — хіба все це не свідчення примітивізму, якщо не ідіотизму побуту. Тому-от у людини більш-менш нескутого способу мислення настає криза: пиятика або секс. У жінок легше — рятівним колом виступає родина з її клопотами, але й то не на вік. Гадаю, що нормально розвиненій жінці повністю присвятити себе біологічному вирощуванню потомства — протиприродно. Це крок туди, до четвероногих. Багатьом не дано піднятися над суєтою суєт. Бо на питання: навіщо живеш? — просто не відповісти. Якщо кажуть, для того щоб збудувати завод, — гадаю нема потреби оцінювати такий символ віри. Є відповідь і з арсеналу облудників — щобусі були щасливі. Це вже зовсім з тої опери, що “на Марсе будут яблони цвести”. Обмірковувати сенс буття з людьми, які мечуть подібні перли, марна трата часу.

Найбільш парадоксально те, що прекрасні принципи загальновідомі. Їх знає більшість людей, та живе за протилежними. А усвідомлення невідповідності між ідеалом та дійсністю приходить на схилі віку, коли вже нічого не зміниш. Як у тому вірші Е.Лі Мастерса “Джордж Грей”. До речі, я би хотів поставить до нього присвяту: “моєму приятелеві міщанину”. Як там чоловік бідкається під могильною плитою: того не зробив, те не зумів, тоді запізнився. А жити треба було згідно моралі: кожен коваль свого щастя. А наприкінці нема чого шукати винних. Річ ясна, у своєму поступі можна нахапатись і гуль, і синців. Але, коли мета ясна, все те сприймається як минуще, неголовне. Не хочу повторюватись, що всякий пресинг (звільнення з роботи тощо) не страшний, якщо поглянути з точки зору вічності. Зараз нічого надто страшного не може трапитися. А своє Я в цьому житті сказати вельми важливо. Не піддатися оманам і тимчасовим спокусам, не злякатися. Тоді легко геть в усьому, навіть у смерті. Певно відомо лиш одне: ніколи не залишишся у виграші, якщо лицеміритимеш. Навіть і виправдовуючи себе, що так роблять та живуть інші. Совість, вона потім з’їсть тебе, незалежно від того чи ти письменник, чи науковець, чи там хто. You see?

Оце й усе, поки, що маю сказати. За моргух вельми вдячний. Не треба тільки надуживати. Та й Льоня може до тої справи долучитися, чей би на переміну. Я гадаю, ви уважно читали мої листи, так що потреби мої відомі. До речі, драгоманські спроби виглядають, здається, задовільно. І якщо до них додати ” Чому переклад ?”, добірка виходить цілком непогана. Із чтива зараз може зацікавить поема Євтушенка “Втікач із Китаю” (“Огонек” № 10). За травень із кореспонденцією розв’язався без втрат. За червень одержав поки два твоїх листи, від мами проходять всі. Я ще в лікарні. Почуваюся незле — відпочинок свята справа. Чи маєте квитанцію на бандеролю з ліками ?Якщо ви їх не одержали, напишіть той помер мені. Займуся розшуком сам. На цьому закінчую. Валерій.

Рідні мої старенькі! Радію весь час, дізнаючись про вашу метушню та клопоти по господарству. В моїх спогадах то — завжди як непогасний маяк домашнього вогнища. Якщо, повернувшись із лагера, першим, кого я захочу побачити, буде мама, то по-справжньому відчую я себе вдома за вашим столом. Знаю, що бабуся зараз не вельми здужає й воює на два фронти: з вибриками нашого старушека та своїми болячками. Алка, наскільки здатний судити, зберігає доброзичливий для діда нейтралітет. Решта дочок із зятями на відстані вимагають припинити домовії чвари і взятися за мирне будівництво. Материні ідеалістки, вони не враховують вродженої агресивності свого батька. Згадаймо хоча б його емоційний вибух: “Що ти налила мені в блюдо ?” — коли Алка ненароком розлила чай на блюдечко. А кому могло сподобатись те унаочнення до середньовічного спалення відьом, яке він провів над страдницею бабою. Дід не пошкодував вилляти пів-літри спирту на бабу, коли ставив банки. Внаслідок чого вона запалала мов смолоскип. А замість того, аби гасити полум’я, він бігав по хаті й сардонічно вигукував: “Ой горить, ой горить!” Історична громадськість цінує ваш сподвижницький ентузіазм, Мих. Івановичу, але навіщо спалювати жінок ? Та чи можна зрештою уявити, які наслідки спричинило б успішне завершення досліду ? Поза сумнівами, що аспірантки всі, як одна, виявили б бажання посісти місце Оксани Ларіонівни, щоб вельмишановний професор мав надійну помічницю в нелегкій подвижницькій роботі. А Мазуркевичиха та б не вагаючись покинула свого с… чоловіка, тільки щоб цілуватись. Цілуватись палко, гаряче, несамовито (чи памєнташ таки дзєнь чудовни?). Засліплений попередніми успіхами, маститий учений занедбав своє моральне обличчя і в результаті сталося непоправне — втратив зв’язок із народом. Він розглядає знімки* напівголих жінок, які зваблюють його своїми мигами і не обурюється, не вирощує в своєму серці грона гніву на розтлінну мораль, буржуазного заходу, а хтиво вимагає: “І я одну хочу”. Коментарі, як кажуть, зайві. Не хочеться робити далекосяжних висновків щодо поведінки нашого любого дідика, але мене, в минулому комсомольця, а нині зека, який твердо став на шлях виправлення, не може не хвилювати стан дідової моралі. Я сподіваюсь, він перегляне свої погляди і виправиться.

Цілую всіх.

Онук.

30/УІ-1975

Мамочко люба!

Я все не можу тобі гарно написати. Робота, клопоти побутові, читання забирають весь час. Потім, коли вибираєш вільну хвилину, зникає натхнення й лист виходить посередній. Шедевра епістолярії нема, а треба ж тебе потішити через моря-океани. Ну, та ти в мене витримаєш, козацького бо заводу. Дивлячись, чи то пак озираючись, на своє генеалогічне древо, гадаю: та левова пайка, що я маю позитивного, припадає на твій бік. От рибочка! Це я не розвожу компліменти, а справді констатую дійсне. А зараз потрібно лише зберегти в собі оте добре. Як казав Чехов, я по краплині вичавлював з себе раба. Ніколи не гадав, що доведеться займатися такою невдячною справою. Вважався сформованим пересічним київським інтелігентиком, “чуждым широких претензий”. Виявляється ж, є на світі так званий великий рахунок, за яким людина порядна й мусить вимірювати себе. Он яка притичина. Але не хвилюйся, фанатизмом я не просякнув. Просто пишу тобі про те, що для мене останнім часом стало зрозумілим, коли хочеш — відкриттям. Власне, живуть так герої. Ну от, а я підначитався гасел та наслухався радіо, тому вирішив стати на шлях виправлення. Тепер рівняюсь на Павку Морозова, Мусліма Магомаєва, Кето і Коте. Часом сумую за Києвом. Який він зараз, золотої осені? Невже відтоді, як посадили, не з ‘явилося жодної гарної пісні ? Слухаю тут “ЦветочницуАнюту” у виконанні Світлани Резанової і згадую, що ти співала її на Слобідці. Це десь зо двадцять років тому. Ми смагли на сонці, гасали по пляжу, ласували пахучими яблуками, а десь за тисячі кілометрів від нас були люди. Знаєш, коли бачиш, що людиною можна залишатися за будь-яких обставин, це вражає. Але не буду виписувати напружених слів. Оспівати мужність людську — вкотре ? Я напишу краще про кохання, це пройде напевно…

10/УП-1975

* Йдеться про стереокарточки, які тітка готувала відправити Валерію в табір.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДІДА

Дорогий діду!

Цю подію переповідають у нашій родині як билину. Ти, як один із перших організаторів колгоспів, вирішив будувати нове життя й почав із власної хати. Ти хотів особистим прикладом заохотити пасивних селян. Та коли Ти зайшов до стайні, щоб забрати коней у колгосп, прадід кинувся на Тебе з вилами. Сталася б ще одна трагедія в селі, коли б не “товариші”, які Тебе супроводжували. Вони заслонили Тебе й укоськали батька. Проте в колгосп родина ввійшла, тільки пізніше.

Всупереч самій природі індивідуаліста-хлібороба, система колективного господарства за декілька років стала панівною на Україні. Але за яку ціну ?

1933 року Ти пішов навчатися до Інституту червоної професури. Сидів у Харкові, вивчав “Карлу-Марлу”, приглядався, як порядкує партія.

Твоїх дітей і дружину врятувала від голоду Твоя мати, моя прабабуся. Мудра стара всіми правдами й неправдами врятувала від конфіскати корову, й коли весь хліб і худобу забрали від решти колгоспників і вивезли в невідомому напрямі, вона вигодувала родину молоком.

Дев ‘ять мільйонів загинуло від голоду — це число було подане на пленумі ЦК КП(б)У, на тому пленумі, після якого застрелився Скрипник. Поклав перед собою твори Леніна з національного питання й пустив собі кулю в лоб. Таким чином він підсумував соціалістичне будівництво на Україні.

А Ти в той час став істориком… Кращими науковими творами мого діда можна пишатися. Твоя кандидатська дисертація “Боротьба Росії і Польщі за Україну” навчила багатьох любити Батьківщину. Я, наприклад, один із них. Та існує одне “але”: а як же бути іншим ? Учений і суспільство. Справа відповідальності вченого за створене. Кому користь із написаного Тобою?З’ясовується, що тут є над чим призадуматися.

На Україні, в найдемократичнішій країні світу, руйнували церкви — це пояснювали антирелігійними інтересами, як конечність, аби ліквідувати буржуазну культуру. Визначити, чи ці споруди мають якусь культурну вартість, доручено історикам. 1 як дуже мало залишили ви пам’ятників нашої старовини! Так, я знаю, як підписувалися ті акти про знищення. Але чи є легше від тої свідомості ?

Хто поверне Києву золотоглавий Михайлівський собор ? Чим заповнить Україна величезну порожнечу в науці, літературі, мистецтві, яка постала внаслідок вандальської культурної революції?

1937року Ти чудом урятувався. Секретар парторганізації Інституту історії накинувся на твої твори, закидаючи, що в них “просуваються” концепції українського буржуазного націоналізму. Але сталося так, що наступної ночі секретаря заарештували. Після цього його критику почали оцінювати як ідеологічну диверсію — наклеп на чесного радянського працівника.

Чудова дійсність! Родина Твоя не вмерла з голоду, Тебе не розстріляли — чого ще можна бажати? Тільки жити й Бога славити та ще водичку помаленьку пити!

Ніколи не міг я зрозуміти цього гадючого звичаю…

Як можна будувати державу й нищити будівничих — родити і тут же їсти власних дітей? Рубали ліс, а від нього летіли тріски. Колись Достоєвському муляло питання, чи можна будувати людське щастя на смерті бодай одної-однісінької невинно запропащеної людини? І він відмовився від такого раю.

А в комуністів шлях до світлого майбутнього веде через класову

боротьбу. Освячено й проголошено істиною найдикіше — душогубство.

Ні, не вбивати — людей треба любити! Професоре, не мені Вас учити!

Я знаю, що вагання й сумніви виникли в Тебе ще багато раніше до Твого арешту (коли ти скуштував з келиха, виготовленого для тих, хто “контра”).

Галичина — цей український П’ємонт упродовж останніх 50років — пробудила свідомість багатьох східних українців. Безсумнівно, лібералізм сьогоднішнього професора Київського державного університету Михайла Марченка формувався великою мірою під час його перебування на Західній Україні. Знайомство з ученими світової слави Ф.Колессою, В.Щуратом (я ще сьогодні не можу без пошани вимовляти ці дорогі імена), а головне — доступ до антимарксистської літератури, посіяли зерна зневіри до ладу, якому Ти до того часу служив незаперечно й сліпо. Й не випадково, після приїзду додому, ти ділився з братом Степаном своїми сумнівами й при чарці заспівав “Ще не вмерла Україна…”.

Ох, ця наша степова флегматичність! Роздумуємо, що зробити раніше, що пізніше, чекаємо на щось — і тратимо, програємо, гинемо!

Колись ти сказав, що будуючи нове суспільство, Тобі й не ввижалося, що воно обернеться в такий кошмар. Так, добрими намірами простелено шлях до пекла. Звичайно, й на це твердження знайдеться багато заперечень. Один старий комуніст колись сказав, що мені, звісно, легко бути мудрим, дивлячись на все з перспективи часу. Тоді я запитав його: розумів він у той час, що навколо нього творилося зло ? Він відповів, що так.

Несправедливості вашого часу ти не міг не бачити. Але ви, радянські інтелігенти, мовчали, сподіваючись, ясна річ, перечекати біду. Й постійно ховалися за хохлацьке “моя хата скраю”. Хоч ставало дедалі гірше. Обережність перетворилася на страх, і він поселився у ваших душах назавжди. Й цей тваринний стан сприймався як культурний розвиток особистості.

Арешт, який прийшов унаслідок телеграми з ЦК — “Придивіться до Марченка” — перекреслив усе. Червнем 1941 року на вулиці Короленка, 33, відкрилися ворота перед першим радянським ректором Львівського університету.

Я не хочу багато говорити про ті часи. Твоє перебування в сибірському ГУЛагу завжди пов’язане для мене зі словами, які наша сусідка-мерзотниця сказала мамі: “Таким, як твій батько, ми таму рот с…и”.

Я не випадково покликаюся на деталі родинної біографії: так чіткіше видно, чим обдарувала нас Радянська влада.

Пригадую, чим закінчився Твій виступ на загальних зборах педінституту 1956 року. Тоді якраз розвінчано культ особи Сталіна й голосно проголошено про ліквідацію аномалій недемократичного життя країни. Твою розповідь про радянські концтабори присутні сприйняли як виявлення очевидця. А критика знизу?— у нас?— треба бути наївними! Одразу посипалися виклики до бюро райкому й міськкому партії, де загубленій овечці пояснювали, що представляти нашу дійсність у таких кольорах недопустимо, бо може статися таке, що доведеться покласти на стіл партійний квиток, а то й поїхати кудись милуватися полярним сяйвом. І Ти, знаючи нашу найдемократичнішу судову систему, знову прийшов до переконання, що мовчанка — золото. А що є принизливіше й ганебніше для інтелігента, як бути некорисним для народу ?

У час, коли Азія, Африка, Латинська Америка визволилися від колоніальної залежності, коли національна ідея заполонила світ, українці задовольняються гидким ремиганням про неможливість відділення, бо нас, нібито, завоюють або німці, або американці, або Бог знає хто ще. І в той же час у Європі преспокійно живе 34 незалежні держави, які не знають, що таке колючий дріт на кордонах.

Ми нація примітивів!

А ти навчав студентів з чужих шпаргалок, заспокоював себе тим, що кесареві — кесареве, і що так є споконвіку. Охороняючи мене від життєвих бур, щоб не пробудити в мене почуття помсти, ти не навчив мене бачити справжнє обличчя КДБ. А як би мені це придалося! Не від одної помилки це мене охоронило б!

Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору — свідомість, що ярмо — нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися.

Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократично розв’язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина.

Мета мого листа до тебе — це спроба вияснити, чому й кому це потрібне.

Твій онук.

Липень 1975р. Урал

Мар’янко!

Дивився на твій образок — яка ти велика. Ростеш хутко, а я ж повинен впливати, виховувати. Може, якби був біля тебе, це вдавалося б краще. А так, з-над Уралу, лише поради. Говорив тут, рибко, про тебе. Твоєю долею цікавляться поважні люди, аналізують, застерігають. Їхні думки багато в чому збігаються з моїми. Не хочу погодитись, що остаточно зупинишся на фельдшеруванні. Це буде, справді, на превеликий жаль та сором нашій родині, тобі-бо відомо, хто є тато, мама, всі Марченки. В нашому випадку вища освіта — несе престижніш момент. Пише мама, ти наче захопилася навчанням. Наближаєшся до повноліття, через те мусиш поставитись до цього серйозно. Зараз, відвідуючи лекції (чи у вас — уроки?), здобуваєш знання, пов’язані з твоїм майбутнім безпосередньо. Повторюю, мабуть, відомі тобі істини, але існують на світі речі, без яких не обійтись. Так-от я, озираючись на свої університетські роки, бачу, що замало працював. Поставився нехлюйські до деяких дисциплін, а тепер, щоб опанувати їх, повинен розпочинати від початку (коли тобі було приблизно 3рочки, я танцював твіст, де співалося: Let’s twist again — нумо, знову твіст). Взагалі, з обранням фаху мені поталанило. Гуманітарія — моя стихія. А що дідик підштовхнув на філфак, то це було в самісіньку точку. Набрався знань, як Сірко бліх. Ясно, в 18 менше всього схильний до глибинного само— та всепізнання. Через це на біганину до кіна й за дівчатами пішло часу значно більше, аніж на бібліотеку. Тоді здавалося, мистецтво вседно вічне, а життя — коротке. Сподіваюсь, пузо, ти подолаєш спокуси з не меншим успіхом, ніж я. Мої творчі досягнення характеризувати не треба, ну а житейські ще попереду. Отож завершуй свою середню спеціальну освіту й переходь до вищої. Ага, а чому це ти мені нічого не пишеш? Хотів би я все-таки знати, чи подобається тобі медицина ? Як ставишся до праці в дитсадку ? Ти в нас дівчинка лагідна, можливо, біля малих ходити — твоє покликання? Із своєю філологією мав той виграш, що скрізь мені було цікаво. В школі з учнями по-своєму, в газеті репортером інакше, перекладати — нова втіха. Не уявляю, чим зараз дихаєш? Напиши, й тільки не сюсюкай, а просто розповідай: з ким дружиш, чим цікавишся, як навчаєшся ? До речі, коли тебе востаннє лупцював татко і чому? Що прочитала протягом літа, і яка книжка в тебе на тортурах зараз ? Здається, в цілому пояснив тобі, якою хочу бачити свою сестричку. Головне, щоб ти усвідомлювала: все це задля твого власного блага. Добрий фахівець, а таким можна бути при умові всебічного знання справи, отримує велику платню, завжди та скрізь потрібний і, закономірно, користується повагою. Глянь, який цікавий ланцюжок виходить — від вивчення уроків до успіху між хлопцями. Ладен зараз з 7сти свою фуфайку, тобі таке ніколи на думку не спадало! Впевнений, що з далеких мандрів прибувши, організую тобі пристойне працевлаштування. Але мені, звісно, нема охоти пекти раків, якщо згодом виявиться твоя неспроможність. You see, dear?*

Чекаю від тебе листа. Брат.

Мамочко!

Потроху назбиралося всіляких питань та новин, поспішаю все живописати. Наше табірне сьогодення сповнене пафосом трудової звитяги. Я, принаймні, живу тільки нею. Праця — пошиття торб — стала для мене чимось значно більшим, аніж просто процес виготовлення матеріальних благ (К.Маркс). Я живу з нею як Петрарка із своєю Лаурою, а Данте з Беатріче. І я таки щасливий. Ось воно — саторі, осяєння, сенс буття! Від душі, щиро шкода мені тих хіппі, які блукають у джунглях буржуазного світу. Хіба можна порівняти лежання під палаючими променями сонця на пляжах Адріатики, а чи одноманітне запаморочливе сидіння на парапетах Сени із планомірним бадьорим виробничим циклом. Відповідає до моменту й пісня: “Но в мире нет прекрасней красоты, чем красота горящего металла”. А тебе запевняють, я не на шляху виправлення. Можеш Голикові** при нагоді відповісти, що ти б радо виконала його побажання вплинути на мене, але це важко здійсненно, через те, що рідко бачиш мене. Минув мій 28-й рік народження, відзначили його тихо в своєму колі. Я з остачі ягід зварив узвару, було на столі навіть печиво — вийшло по-святковому. Галя привітала мене, за що їй щиро вдячний. Дістав твої, Мар’янчині та від Алочки поздоровлення, тітка написала аж із Грузії. Цілую й дякую за ваше незабудь, за всі намагання підтримати, бути разом, за труд тяжкий, рідні мої кияночки. А про Шурочку й Черниша можу тільки сказати ~ подружжя богом позначене. І всі знегоди — нікчемні, дріб’язкові в порівнянні з тим, що мають справжню красу почуттів. Коли я зустрівся з цим не в книжці, кіно, був приємно здивований. Колись розмовляв з однією розлученою жінкою, і вона сказала, що, напевно, декілька років життя біля чоловіка — справжнього друга — варті всіх потомних лихоліть, як-от: виховання дитини самій, матеріальні не-статки, життя удовою. Наш тягар — тягар нашого люду.

Матеріалізація сеї істини дає, справді, не з найлегших життя, однак мусиш напружуватись. Ожиємо, брати, ожиєм. Від В. Г. одержав чергову порцію розумувань про помилки. Тепер він має стільки козирів для полеміки, та зовсім не усвідомлює, що не в силі правда. Здається, не пошкодую ліміта й відпишу раз на всі його глупства. Життя нічому не навчило мого батька. Завжди винні всі, окрім нього одного. Ет, якщо хто дурний, то це назавжди. Привітали мене зненацька Льоля й Валя. Пишуть, що люблять і пам’ятають. Оце таке.

Ліки, які привезла Іванова дружина, передали. Почав їх одразу приймати, через те що почувався не дуже добре. Набряки під очима та й потроху ниє спина. Сподіваюсь, те мені допоможе. Але настрій, або, як мене поправляють галичани, гумор, не втрачаю. Жартуємо, попри все сміємося. Останній лист від тебе було датовано 10-м вересня. Гадаю, що нам краще завести порядок, аби ти надсилала листи обов’язково щотижня, скажімо, щосуботи. Нема новин на лист, то хоча б поштівку, але регулярно. Я матиму змогу контролювати пошту й позбавлюся хвилювань. Погода останні дні сльотава осіння. Я вже налаштувався вимокати, аж тут сонечко. І стало наче у вересневому Києві. Не мерзну, вдягаючи по дві пари білизни. Взагалі із природніми утисками раду міг би дати.

Син, брат, онук, небіж:.

Писано на 4 аркушах.

ЗО/ІХ-75

Стільки читав про це, стільки чув усілякого, тепер маю змогу спостерігати й брати особисту участь. Як співають грузини: да дела, во дела. Пррохолодно. Вбираюся потепліше. У вовняній білизні, яка в мене оце є, і біда не біда. Часом мені теж таланить, або по-блатному, трапляється фарт. Подивилися польській фільм “Попіл”. Розкішні Ольбрихський, Бейта Тишкевич, Пола Ракса, а про ідейний зміст вже й не кажу. Я читав колись роман, але те, що вдалося створити режисерові А.Вайді, анітрохи не гірше. Справжнє мистецтво — завжди радість. Скучаю за вами всіма. Чекав звістки з нетерпінням, але хвилюватися не варто. Особливо через моргух. Пхе, якби-то того клопоту. Зараз уже їх надходить доста, тож не надуживай. Звичайно, мені до смаку молодиці в негліже, але не переборщіть, бо не допустять. До речі, про негліже. Що чути про “еще одну женщину?” Заїздила вона до нас, чи як? Я он який плохий (іззовні), дак що ж на своєму подружньому житті хрест ставити. Коли в мене викришився другий зуб, то, прийшовши на прийом до лікарки, я відзначив, що викришення зубів зовсім не означає старості. Валерій.

14/Х-1975

Добридень, любесенька!

Був радий отримати твого та тітчиного листа, потім знову від обох. Коли розпочали писати регулярно, взагалі на душі повеселішало. Їй-богу, знаючи — ось нині або взавтра надійде звістка — легше. Про Дмитра та Грицька турбуватись * нема чого. Хлопці здорові, якщо буде потреба, дадуть знати. І марки, і поштівки, і листи одержав усі. З моргухами, як домовлялися, зловживати не варто. Їх доста зараз. А якби от у бандеролю поклали зубну щітку та несолодкі коржики, був би вельми вдячний. Бандеролька належиться 3 грудня, на ту дату й очікую.

Мамусю, турбуйся про мене так, щоб я просто теж не хвилювався. Здоров’я зараз нівроку. Приймав десять днів ліки — допомогло. Зараз почуваюся добре. Не з’являються набряки, відповідно й гумор добрий. Не міг з’ясувати лише, звідки ліки ? Чи то мої ще літнього часу запаси, чи то привезені Івановою дружиною ? Ти, часом, не передавала ? Питання не суть важливе, але цікаво б довідатись. Знаєш, як засяде щось у голові. Мені видали на зиму душогрійку. Це, висловлюючись мовою газет, плоди розрядки. А от те, що мої брунатні рейтузи пропали з речового мішка на складі, рецидив холодної війни. Що ти вдієш клятим щурам — пожерли. Пам’ятаєш, як зробив Гамлет, коли виявив, що його підслуховують за ширмою: “Та тут щурі” — і ножем туди, і ножем. В нас справжня зима. Похолоднішало, сніг. Але завдяки плодам розрядки, а також власній передбачливості (запасся вовняною білизною) витримаю атакування належним чином чиком. Всі побажання щодо аміністії зворушливі, але навряд чи ближчим часом здійсненні. З другого боку і для обнадіювання зараз підстав вистачає. Але для мене та хлопців оце не найактуальніше. Можливо, реакція на одну категорію зеків, котрі жити не можуть без такого очікування. Досить невдячна справа в силу тої простої причини, що обіцянки-цяцянки. Вкладаю в це значно ширший зміст, аніж міркування з арештантського побуту. Скажімо, якийсь пуріц після того, як на нього накинулись із “даєш”, скаже “ми подумаєм”. Зрозуміло, це можна розцінювати вже як доконану справу, але треба тримати в голові заповідь політиків “язик дано людині для того, аби тримати, себто приховувати власні думки”. І фертік. Мабуть, я занадто розповсюдився про предмет малоцікавий, але дрібнички визначають часом не лише наші сподівання, а й дії.

Цікаво, що пригадалося моє знайомство з Миколою Лукашем. Не пам’ятаю, чи розповідав тобі про це. Я сидів у ресторації “Дніпро” з однією милою кобєтою (на твоє питання, “чи одружена ?” вона відповіла: “на жаль”), і от за наш столик підсідає літній сивий чоловік, на вигляд чинуша з міністерства. Я ще подумав, тільки музики бракує, щоб цей типус звабився потанцювати з представницею прекрасної половини людства. Але був день, і ми поступово забули про нього. Якийсь час теревенили, сміялись, офіціянтка (сисілістіськи сервіс) не з’являлась, і раптом я відчув уважний погляд. Він спостерігав за нами з-за столу.

— Пробачте, ви не місцеві? — в його голосі звучала вибачлива осторога, і ми змушені були перервати цікаву дискусію про переваги подружнього життя.

В голові майнуло, мабуть, малороса розчулили звуки рідної мови, й зараз розпочнеться: опит про наше походження, схвалення того, що молодь її не забула, резигнації з приводу відмирання, нарешті, монолог про власну любов та патріотизм і прикрий жаль, що в Києві мало з ким вдається поспілкуватись. Однак вийшло все трохи інакше. Дізнавшись про наші генеалогічні древа та сучасні екзистенції, він сипонув каламбуром, розповів про те, як почуває себе єврей, що приїздить з-за кордону в СРСР, і виявився в дійсності предотепним ерудитом. Крізь зубів огорожу в нього лилася злива інформації, з якої я дійшов висновку, що переді мною літератор. Коли ж він обмовився про знання італійської, англійської, польської мови, я сказав йому:

— А я вас “высчитал”. Ви Лукаш.

Пам’ятаєш, це з анекдоту про Рабіновича, який їхав у трамваї ще з одним євреєм і той став перераховувати, чому та звідки Рабінович їде так рано. Одне слово, я пояснив йому про свої підстави для такого висновку, і ми тоді добре посміялись. Ось у такий спосіб я познайомився з добродієм Лукашем. Чолом йому від мене при нагоді. Бо в бібліотеці на Володимирській, коли натрапив на українського “Фауста” і читав, насолоджуючись хистом, пригадував оту несподівану й пам’ятну зустріч. Маємо й тут декілька книжок його перекладів, а влітку на день його народження згадували і хвалили. Для мене він — драгоман взірцевий…

Із книжок прочитав цікаву “Політична поезія Лесі Українки” Л. Міщенко. Дуже багато матеріалу про революціонерок України початку століття. Що з ними витворяли — просто жах. Варто звернути увагу й на повість Ю. Трифонова в “Новом мире” за липень та серпень. Цілую вас усіх. Дякую щиро таткові за годинника. Здається, в минулому листі не написав цього. Цілую особисто. Тітка питає про платівки. Було б незле, якби польська чи чеська естрада, щось найостанніше з української. Але це — принагідно. Як і перше, розповідайте про новини.

Ваш син, брат, небіж, онук.

26/Х-1975

Писано на 4-х аркушах.

Мамочко, добридень! В мене все без змін. Так само працюю, живу й збавляю час. Особливих погіршень у становищі не помітно, навпаки, з ‘явилась до певної міри толерантність. Даремно ятрити себе, що буде зле. Ще вождь усіх трудящих В. І.Ленін сказав: “пролетаріату нема чого втрачати, окрім власних ланцюгів”. Ми ж бо виховані на м. —л. вченні і, щоб там собі ревізію якусь дозволити — ні-ні. Переглянув декілька фільмів — посередність. А от у “Сов. экране” побачив список на рік і запалав чорною заздрістю до вас: стільки цікавого. Особливо закордонні. Про них дізнаюсь із ваших описів та журнальних рецензій, а реальний, безпосередній смак поступово втрачається. Але я за отим усім не шкодую. Аж дивно: пристосувався, чи що? Читав кілька творів про митців, по-сучасному інтелігентів, які потрапляли через всілякі обставини до тюрми. Як правило, знаходив там думки, співзвучні своїм. Вражали стоїцизм та велич духа, справжню ціну яким співзнав лише тут. Раніше-бо знав з підручників та художніх книжок, рідко з розповідей, а зараз-от на власні очі. Так би мовити, на дотик скуштував. У книжці Т.Шумовського “У моря арабистики” М. “Наука” 1975 р. автору найбільше вдався розділ про поетову долю.

Ткач-судьба неистощима в тонко сотканом коварстве. Золотые дни поэта задыхаются в мытарстве. 175

Что дивиться? Не поэты стражи совести и чести. Палачи и краснобаи всех нужней в ширванском царстве Старий професор, арабіст, якому свого часу довелося вздріти красу героїчного Сибіру, вклав чимало душі у змалювання людських страждань та умов, що їх породили. Звертає увагу те, що вчений загубив оригінал рукопису, і свої переклади відтворив через десятки літ по пам’яті. Скільки в тому новому витлумаченні збереглося арабської оригінальної поезії, а скільки самого Шумовського, судити важко. Але авторська експресивність приваблює. Принаймі, я читав з приємністю. Цікава й повість Ю.Трифонова “Чужая жизнь”. Це, мабуть, один із кращих російських прозаїків. Плеканий Твардовським, здається, зумів зберегти обличчя. Отож і твори його зустрічають навіть за кордоном добре. Дивись “Новый мир” № 8 чи біля того. Непокоять ваші страхи за мене. Їх легко би можна було розвіяти за достатньої інформації. Аби ж то змога добряче поговорити і пояснити все. Можу тільки сказати, що істину: “кожен коваль свого щастя”, я самостійно запроваджую в життя. І це не повинно тебе надто лякати. Найстрашніше було, коли я сів. А тепер уже все більш-менш стабільне. Пишу слова заспокоєння, хоча усвідомлюю чудово, якими вони здаються тобі непереконливими. Але, мамочко, іншої ради нема. Чекання згуби — уділ вола! Я натомість не нероба. До речі, про тунеядство. Ми тут вичитали, що в УРСР скасували закон про переслідування нетрудових елементів. Ор-ригінально! Це багато про що говорить. Виявив у себе злопам’ятність, а також сентиментальність. Я, як німець, жорстокий і чулий. Різнотони душі моєї. Та пишеш про декабристів, про подвиг їхніх дружин, святих страдниць. Не знаю, як там було у писаній історії, а от вас, яких бачу біля себе, я ціную надзвичайно. І тебе, мамусю, й Алочку, і жінок моїх друзів волію характеризувати найгучнішими епітетами, найтеплішими словами. Не відцуралися, не забули. А який то тягар кому-кому, а нам відомо. Захоплюємось, як у фільмі жінки полишають Петербург, цілують кайдани на чоловікові, вмирають там же на засланні. А в житті звичайнісінького листа написати ргоЫвтв. Волконська, Трубецька та інші — аристократки, кому ж, як не їм, утверджувати одвічні моральні, релігійні принципи. Вони-бо весь вік не гнулися, йдучи прямо. А от випростатися із кріпаків, з бидла. Ото — штука. Просто: хто слідує за покликом сумління, перемагає — бо є Людиною. Та на це потрібно величезну силу духу. Дивовижна річ — відданість. Щастя зустріти людину, яка здатна на це, і народитися від такої людини — теж щастя. Друге вже дароване мені життям, а перше сподіваюсь сам віднайти. Погода в нас поки не дуже сувора. Хоча й ношу дві пари білизни, але більше

176

з теплих бебехів не вдягаю — нема потреби. Сніжок заморозив дерева, й ліс навколо, наче казковий. Така собі давня, давня виправно-трудова казочка. М’який грудень нагадує київську зиму. А львів’янин розповідає, як вони ходили щедрували в що пору. Цікаво було. Одержав привітання від Льолі Павлівни та отої чорнявої, ми з нею любились, а потім розійшлися, щоби навіки зійтися знов… у лягері. Л. Павлівні вельми вдячний. Як много важить слово. Віллі отримав пакунок і переказує найщиріші здоровлення. Поласували досхочу. Добре і з Дмитром владналось. Звісно, на цім світі не все минає гладко, але па разі скінчилося без

ускладнень. *

Щойно отримав твого листа від 21 грудня. Як у Коцюбинського: і стихла хлипає сум. А дощі минуть! Чомусь зараз попри все страшенно оптимістичний настрій. Я впевнений, будемо всі разом і щасливі. І це не одного моя думка. Дістав у грудні одного тітчиного листа. Шкода, що другого (сюди надійшов 29, а київський штамп 17) сконфіскували за умовленості. Моргуху й поштівки, щоправда, віддали, але від того не легше. Й не уявляю, чим завинила моя рідня цього разу ? Тільки гасло: ніхто (викреслено), ніщо (викреслено) чим далі більше набирає для мене особистого сенсу. Потятко, на короткочасне побачення їхати не варто. Бо вседно, що псові муха. Не будемо ускладнювати собі життя. Зрештою, homo sapiens привлаштовується і звикає до всього. Єдине, що мене болить — це ви там. Свідомість свого безсилля чимось допомогти та захистити — злостить і дуже. А тутешні клопоти — суєта суєт, не більше. Почуваюся нівроку, так тягти збираюсь й далі. Кажуть, скріпуче дерево довго живе. Отак і я. Ага, коли надсилатимете підрядник до тієї англійської поезії “She” *, сповістіть. Аби я був у курсі наперед. Пишучи листа, якось прагнув тебе потішити, та, здається, нічого не досягнув. Залишилися ми з тобою при винових інтересах (маю на увазі карти, не юриспруденцію).

Цілую тебе міцно. Цілую татка, Мар’янку, дідуся, бабу, Алочку. Твій блудний і вічнореволюційний син.

31/ХП-1975

УРИВОК З ЛИСТА МАТЕРІ

ДО ДЕПУТАТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР

АКАДЕМІКА Б.Є.ПАТОНА

Перебування ось вже понад 15 місяців у таборі суворого режиму—занадто багато випробувань для молодої тяжко хворої людини.

Я, мати, прошу Вас, шановний Борисе Євгеновичу, прошу як депутата, пройнятися тією страшною бідою, що випала на долю мого сина. Прошу Вас посприяти і поклопотатися перед Верховною Радою УРСР про помилування мого сина, Марченка Валерія Веніаминовича, який відбув 2 тяжкі роки арешту та роботи у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

З надією та пошаною до Вас

Смужаниця Ніна Михайлівна.

м.Київ, 20 червня 1975 року

Депутат Гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Верховного Совета г.Киев, ул.Щербакова 72/2

Союза ССР кв. 130

Б.Е. ПАТОН

г.Киев, ул.Горького, 69

В связи с Вашим заявлением от 20 июня 1975 года сообщаю, что по установившейся практике вопрос о помиловании Вашего сына может быть рассмотрен по истечении не менее чем половины срока наказания.

Академик (подпись)

24 июля 1975 года

Президиум Гражданке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Верховного Совета СССР г.Киев, ул.Щербакова, Отдел юридический д. 72/2, кв. 130

Москва, Кремль 8 июля 1975 г. 75-3837

Сообщаем, что Ваше ходатайство о помиловании Марченко В.В., поступившее в адрес третьей сесии Верховного Совета СССР девятого созыва, направлено на рассмотрение в Президиум Верховного Совета Украинской ССР с просьбой сообщить Вам о результатах рассмотрения.

Зам. заведующего Отделом (подпись) В.Волков

1975 року Валерій під враженням дій “стукачів” (і не лише в таборі) написав нариси “Суки” та “Моя чарівна леді”. В таборі він удосконалювався в публіцистиці, писав нариси про табірні будні, роздум “Чому переклад?”, робив переклади з англійської. Спілкуючись, брав інтерв’ю у старих зеків, в основному у бандерівців. Працьовитість незвичайна, та ще в таких умовах! Хотілося встигнути багато сказати, рятував від конфіскації написане, тому мало втрачено. Майже все потрапило “на волю”, за кордон.

В час відвідин Валерія, на початку липня, мене мало не забив водій вантажної машини, до якої я напросилася, щоб під’їхати до зони із станції Всесвятська. Хотів пограбувати. Врятувала випадкова поява на дорозі військової машини. Побачення на цей раз дали однодобове (коли як захочуть…). Все те ж саме… Перед зустріччю скандальний, ганебний, принизливий обшук. Знову намагання нагодувати сина на цілий рік. Благала лікаря, щоб прийняв для Валерія ліки, суху шипшину, горобину. В час побачення у шпаринку вікна побачила Івана Світличного, щоб привезти крихту радості Леоніді Павлівні. Син на підйомі, настрій бадьорий — у нього прекрасні друзі, відданість яких можна перевірити лише каторжними умовами. Умовляв без його згоди нічого не

Президія Верховної Ради Президиум Верховного

Української РСР Совета Украинской ССР

Відділ у питаннях Отдел по вопросам

помилування помилования

252019, м.Київ-19, 252019, г.Киев-19,

вул. Кірова, № 5 ул. Кирова, № 5

№ 16591/74

З вересня 1975 р. СМУЖАНИЦЯ Н.М.

Повідомляємо, що клопотання про помилування Вашого сина Марченка В.В., засудженого за антирадянську агітацію і пропаганду, в Президії Верховної Ради УРСР розглянуто і залишено без задоволення, оскільки він, відбуваючи покарання, допускає порушення режиму, норм виробітку не виконує і свого виправлення не довів.

Просимо вплинути на сина.

Зав. відділом (підпис) В.Голик

писати, ні до кого не звертатися, не може простити свою слабкодухість (не без маминої участі) під час слідства в КДБ. — Хіба ти не зрозуміла, що ми живемо в позаправовій державі? А я все ж писала…

Мати

ЗНАЙОМТЕСЬ: БАНДЕРІВЕЦЬ

Замість передмови, я хотів би запитувати документ, який переконливо свідчить, що права людини в СРСР не лише здійснюються, але й охороняються.

Виписки з вироку: Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 12 листопада 1954 року, воєнний трибунал Прикарпатської воєнної округи на закритому судовому засіданні в м.Станиславові, в складі предсідника підполковника юстиції Яшина, народних засідателів сотників Свиридова і Лакенка, секретар сотник Ващенко, без участи сторонніх розглядав справу за обвинуваченням: Басара-ба Дмитра Павловича на підставі ст. 54-1а КК УРСР на 25 років ув’язнення у виправнотрудових таборах з позбавленням прав…

Відписка вірна. 12.ХІ. 54 р.

Я веду розмову з Дмитром Басарабом. В послужбовому списку цього сивого 56-річного чоловіка 7 років партизанки та підпілля, 23 — концтаборів, 31 — як востаннє бачив рідну домівку. Моє перше питання з розряду: як дійшов до життя такого?

— Через непередбачливість, — відповідає криво всміхаючись. Слід було б чекати, доки ХХ з’їзд засудить свої помилки, а я одразу радянську владу за грудки хапав. Тата енкаведисти забрали наприкінці 1939 року. Маму і 5 сестер —тоді ж на Сибір. Я з братом мусили втікати за кордон. Виявилося, що в світі існує така штука, як клясова боротьба, і ми — виразники ідей ворожої кляси. Коли раніше дивився на свого малописьменного батька, й на думку не спадало, що він може бути чиїмсь недругом. Заповідав молитися, шанувати маму, батьківщину та землю, що нас годує. Вчив вирощувати хліб. А таки мав заздрісників — розстріляли, а я й досі не знаю місця його поховання. Десять років старцювала на засланні мама з малими дітьми. Жили в державі, де день і ніч співається про щастя; їли те, чого українцям не випадало їсти за всю писану й неписану історію. Старша сестра влаштувалася на фабриці, де видавали на обід миску зупи, зумисне відтягала їсти до кінця робочого дня, щоб прибігши додому виблювати все, погодувати тим родину. Хто дасть мені відповідь, у чому їхня провина?

Шукав рятунку за кордоном і мій брат. Перехід через Сян день у день забирав життя двох, трьох, сімох українців. Хто мав нещастя бути мислителем-українцем, кому не поталанило з соціяльним походженням, врешті ж випало стати щасливими будівниками комунізму. А кидалися люди під кулі, оплачуючи життям волю, бо не мали її на землі. Братові поталанило — більшовицька куля не влучила, видобувся з ріки мокрий, але радий, і потрапив просто, в руки фашистів. Повели до комендатури. Втікачів за домовленістю передавали назад в СРСР. Два бандитські уряди уклали “законну” угоду: Україна як географічне поняття — так, як народ — ні. Двоє німців конвоювали його до Совєтського раю, туди, де справджуються усі мрії. На мості вже чекали прикордонники, “парни с открытыми русскими лицами”, і він побіг знову. Скочив у бік, кущами пробиваючись до лісу. По ньому стріляли і ті, і ті — обидві “дружественные страны”, але марно. Взагалі доля берегла нашу родину. Після війни ще всі живі, окрім невідомо де та за віщо вбитого батька. Одним ми відбулися. А от решті краян…

— 1945 року ви мали нагоду залишитися у Німеччині, що спонукало вас замінити безтурботне життя заможного бюргера на повне небезпек життя вояка УПА?

— Свідомість того, що там, далеко на Сході, наші люди гинуть за Україну…

— На що розраховували й чи не була боротьба проти російського уряду справою від початків приреченою на невдачу?

— Мені не раз доводилося чути подібні сумніви, як з боку чужинців, так, на жаль, і від власних українців. Гадаю, що в хвилині, коли на карту поставлено питання: бути чи не бути нації? — аптечні виважування розрахунків недоцільні. Ми не мали права датися зліквідувати себе без опору. Покорою загарбника не задобриш. А чим винагородили ту братію, яка “мовчить, витріщивши очі”, ми бачили з недавніх подій на Східній Україні. І хай нас було сотні тисяч в УПА супроти декілька мільйонів армії більшовиків, ми билися, твердо переконані, що зламаємо хребет Москві.

— Чи пахне тут звичайним фанатизмом?

— Я не вельми добре знаюся на історії (я не політик і навіть не член ОУН), але доля всіх, навіть наймогутніших імперій єдина — скін. При цьому неминучі жертви, якими українці й заплатили за доконання історичної справедливости. Ця істина живила мій дух усі довгі роки боротьби й полону. Піддавати ж її сумніву зараз не маю підстав…

Слава Україні!

Січень, 1976р., Урал

КЛОПОТИ З РЕДАГУВАННЯМ

Влаштовуючись до “Літературної України”, я перебував у полоні тих самих ілюзій щодо можливости підвищення естетичних вимог, урізноманітнення тематики, повернення від провінційности до загально-важливих проблем. У відділі інформації, де працював перший час, я познайомився з тим, що можна писати, і чого ні. Наприклад, моя фраза з замітки про літературний вечір, що “Микита Шумило говорив про необхідність захищати і розвивати рідну мову”, після виправлень перетворилася на”говорив про необхідність плекати красу і милозвучність української мови”. З інформації про зустріч СПУ з істориками АН УРСР зник перелік останніх археологічних знахідок, які засвідчували ознаки міста та його український характер на території Києва в У ст.н.е. Тодішній заступник головного редактора Воложенінов мотивував викреслення гіпотетичністю згаданих тверджень. У повідомленнях із засідань правління СПУ не практикувалось конкретизувати. Їхній зміст належало висвітлювати в якнайбільш розпливчастих висловах.

Причому, ніхто мені так прямо не наказував. Але після начорно покресленого матеріалу й зауважень щодо неправильности написаного треба було бути дурнем, щоб не розуміти, чого вимагає начальство.

Цифри майже повсюди залишалися такі, як “у 5 разів більше”, або “мільйони примірників у наступній п’ятирічці”. Навіть називана директором “Радянського письменника” загальна кількість назв видрукованих за рік книжок зникла в остаточній редакції. А коли йшлося про видавничі плани, то тут вимагалося справжньої віртуозносте письма. Зрештою, сумнівне своєю конкретністю місце інформації просто скорочували. Пам’ятаю, як на обговоренні планів “Рад.письменника” у 1971 і 1972 рр. згадували поетичну збірку Ліни Костенко, і як вона щоразу так і не виходила друком. Наскільки мені відомо, та книжка не побачила світу аж до 1978 року.

В редакції загальна присутність на партійних зборах була бажана. А от відвідини щотижневої політінформації, яку проводив О.Носенко, належали до загальнообов’язкових. Так само обов’язково було сидіти на урочистих зборах, присвячених річниці Жовтневої революції, 1 Травня і т.ін. Примусово-добровільною, як участь у суботниках, була присутність на частих зборах партактиву письменників, митців і т.п. Таким чином забезпечувався належний ідейно-політичний рівень працівників редакції (тут я подав далеко не повний перелік форм охоплення).

Більшість моїх колег були членами СПУ і через непростежувані капіляри взаємин чергова ідеологічна кампанія ставала відомою нам заздалегідь. Подібна обізнаність, тим не менше, не рятувала від помилок. Я настільки захопився зображенням газетярського конформізму, що й термінологію вживаю тогочасну редакційну. Отже, про “помилки”. Співробітники “Літературної України”, люди творчі і часто обдаровані, мали глибокий пієтет до української культури. І той внутрішній потяг часто не годні були заглушити ні висиджування на кондових партзборах, ні ідіотичні заклинання ідеологів про красу праці, велич робітничого класу, ані власне борзописання про щасливу дійсність. Від Миколи Петренка надійшла інформація, що в селі на Львівщині, батьківщині Петра Конашевича Сагайдачного, за підтримки та згоди обласного товариства охорони історичних та культурних пам’яток вирішено встановити монумент славному Гетьманові. Тут-таки подано короткий опис майбутнього пам’ятника, прізвища авторів, митців зі Львова, і кількома словами — про схвалення земляків-селян. У відділі це повідомлення заперечень не викликало. Сагайдачний був визначною історичною особою, якій, ми знали напевне, останнім часом закидів у націоналізмі не робили. Отож, небезпека ніби не загрожувала нізвідки.

Тим не менше грім ударив. Як завжди, після виходу газети головний редактор пішов “на килим” до ЦК. Звідти Іван Зуб повернувся чорніший чорної землі. За якийсь час друкарка вивісила наказ про догану львівському кореспондентові М.Петренкові за подання неперевіреної інформації. Виявляється, пам’ятник мали споруджувати заввишки 12 м, а на все, вище 5 м, потрібен спеціальний дозвіл Москви. У Метрополії ж на Сагайдачного наклали вето зі словами:

— Це той самий, котрий на нас разом із поляками ходив?

Не щастило із знанням ідеологічних вимог і завідуючій відділом мистецтва Раїсі Скалій, у минулому комсомольській працівниці. За публікацію невеличкої рецензійки Романа Корогодського їй влетіла догана—”за ідейно хибний матеріял”.Ми губилися в здогадах. Вичитували його і з О.Дмитренком, і з А.Боженком. Намарне. Рецензія не містила жодних проти, лише хвалила монографію правовірного академіка Рибакова. Скринька відчинялася просто. Корогодський був підписант, тобто підписував усілякі небажані звернення до партії й уряду. Про це знали в ЦК та КГБ, але ж у газеті не відали ні сном, ні духом.

—Здуріти можна, — висловила своє враження заввідділом зарубіжної літератури Ганна Заєц.

Згодом Рая пішла на виставку малярства, присвячену славетному ювілеєві створення СРСР, і з-поміж численних учасників її вгараздило записати ім’я того, хто щойно став “неповерненцем” до СРСР. Наступна догана віщувала позбавлення преміальних.

— Газета — як “порохова бочка”, — безрадісно констатувала цього разу Ганна Заєць.

На партзборах колективу мовилося про втрату партійної пильності у зв’язку з прикрим недоглядом. На летючці ж голред подібних політичних ляпсусів не з’ясовував. Як правило, разом з мірою покарання називалося погрозливе своєю невиразністю формулювання наказу. Лише в особистій розмові із штрафником Зуб міг пояснити ширше.

Одного разу мені довелося бачити і нашого керівника у передінфарктному стані. В передсвятковому номері давали інформацію ТАРСу про Брежнєва, і верстальник наплутав кілька букв у титулі. Похибку проґавили коректор, черговий “свіжоголовий” редактор. Зуб виявив усе останньої миті, коли газету мали вже пускати до друку. Після відповідного розпорядження він сидів на стільці з виглядом врятованого від неминучої загибелі.

Праця у відділі зарубіжних та братніх літератур здавалася мені цікавішою. Тут я сподівався мати більше справи з власне літературою. Я охоче читав надіслані до редакції прозу і поезію, знайомився з рецензіями та критичними матеріялами. Мої приятелі-перекладачі, приваблені змогою протекції, завантажили мене своїми творами. З класикою я відмовляв одразу. Згідно з правилом, у газеті друкували лише короткі врізи часом разом із кількома віршами лише до сотрічних ювілеїв найвизначніших.

Мені почали нести переклади Іво Андрича, Генріха Беля,Жана Поль Сартра, Ганса Магнуса Ексценбергера — кращих із тих. кого в нас згадували як прогресивних. Про величезну більшість всесвітньознаної прози, поезії, драматургії перед начальством марно було згадувати, не те що — пропонувати. Я так і пояснював ситуацію друзям. Проте і з творів тих, здавалося б, хвалених та визнаних майстрів пера я нічого не годен був проштовхнути. Все апріорі відкидали або моя заввідділом, або, якщо вдавалося умовити її, — на спробу, Зуб чи його заступник.

Одного разу у відділ зателефонували з пропозицією написати ювілейну статтю до 200-річчя англійського романіста Семюеля Кольріджа. Довідавшися, що свої послуги пропонує доцент педінституту іноземних мов (це істотно зменшувало сумніви в компетентності), я замовив статтю. Шедевру від півтори сторінки машинопису російською мовою (я мусів перекладати) сподіватись було важко, проте свою інформативну ролю написане про Кольріджа здійснювало. Перевіривши дати і зміст на предмет ідейности, я здав готовий матеріал до секретаріату. В запланованому номері газети стаття не з’явилася. Я зайшов до Зуба, бо відповідальним за матеріял був я. На моє запитання, чому не помістили ювілейного матеріялу, тим більше, —дату відзначало ЮНЕСКО, голред розважливо поцікавився: чи перед тим. як здавати статтю до набору, я заглядав до енциклопедії? Я відповів заперечно. — Тоді подивіться й прочитайте! Я знайшов потрібну сторінку і вичитав, що Кольрідж належав до представників течії реакційного романтизму. Коментарі були зайві.

На мої пропозиції надрукувати психологічне оповідання Соммерсета

Моема, чи добірку лірики італійця Сальваторе Квазімодо зазначалося — “у газети спрямування публіцистично-критичне”. Це заввідділом переповідала мені керівну вказівку з останнього засідання.

Архиважливим моментом публікації, як виявилось, було прізвище перекладача. В газеті на дух не проходили Кочур, Лукаш, Світличний, Стус. За те, що, бажаючи матеріально підтримати свого однокашника, дав Михайлові Саченку для перекладу вірш сучасного азербайджанського поета, і в досить безбарвній з художнього погляду добірці з’явилося поруч із іншими перекладачами його прізвище. Зуб влаштував рознос мені та моїй начальниці. Як потім вона довідалася в партійно-письменницьких кулуарах, до Саченка мало претензії КҐБ у зв’язку з публікаціями його

на Заході.

Працівник інституту літератури АН УРСР Юрій Покальчук, кандидат наук без плям у біографії, приніс до редакції оповідання Френсіса С.Фітцджеральда. Я уважно перечитав його, передивився на абзацах на предмет акровірша і суворо запитав, чи бере автор перекладу на себе усю відповідальність за ідеологічну невиразність пропонованого твору. Ми пореготали, і я сказав, що з любові до Фітцджеральда й задля друга Покальчука буду пхати твір до того, коли — або зі щитом, або на щиті. Оповідання було суто ліричне і далеко не найкраще з доробку американського прозаїка. Протея щиро виконував обіцянку, наполегливо проштовхуючи його до друку. Нарешті моя заввідділом не витримала і, скоротивши на третину, підключилась до моїх зусиль. Тепер вона почала вписувати оповідання до заявки на наступний номер. Зуб прочитав скорочений твір, але згоди на вихід у світ не дав. Відкинути в кошик у нього не було самовидних підстав, а на його німотну нехіть під’южувана мною начальниця (до речі, секретар партбюро газети) відповіла настирливо повторюваними заявками. Зрештою, оповідання набрали і відклали до запасу в друкарні. Я міг не змигнувши дивитися Покальчукові у вічі — перед ним і Фітцджеральдом совість моя була чиста.

Потім мене заарештували, слідство в КДБ тривало понад півроку. Потім відбувся суд, я приїхав до табору, де передплатив газети і журнали на наступний рік. Одного дня влітку на сторінці “ЛУ” я несподівано натрапив на знайоме оповідання, тільки скорочене приблизно втричі. Його надрукували більш ніж через два роки після того, як Покальчук приніс свій переклад до редакції.

Представників Головліту я бачив не так часто. Тобто вони сумлінно читали у своїй кімнатці в друкарні на вулиці Леніна кожну газету перед її появою в світ. Але всі зауваження, а такі, завдяки ідейному гартові співробітників, виникали вельми рідко, висловлювали безпосередньо Зубові або відповідальному секретареві Лупію.

Тим не менше, це німотне буття порушилось одного разу, коли до редакції завітав співробітник Головліту. Візит, як можна було здогадуватись, зумовлювався активізацією на ідеологічному фронті одразу після зняття Шелеста. На зборах речник усвідомленої необхідности висвітлив актуальні вимоги до працівників преси, зокрема, “Літературної України”. Він назвав низку прізвищ письменників (репресованих, або які перебувають на еміграції — Чупринка, Мельничук тощо), яких не можна згадувати взагалі. Винниченка та ще значно меншу кількість дозволялося вживати лише в негативному контексті. Особливу увагу цензор вимагав звернути на тематику, присвячену охороні природи. В газеті не повинно більше з’являтися нічого критичного щодо будівництва гребель та загнивання водосховищ на Дніпрі, знищення лісів у Карпатах.

На запитання когось із нас, чим викликана така нова лінія, він відповів відверто:

— Радянський Союз підписав міжнародні закони про охорону природи, і публікації критично-загостреного змісту завдадуть нашій країні шкоди.

Всі подібні матеріали він радив пересилати до ЦК партії. І за все це я одержував 100 карбованців на місяць.

1976р., Урал

ДОВКОЛАЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Мені передали телефонну слухавку, я за звичкою одразу сказав: —

Я вас слухаю.

З того боку дроту чоловічий голос ввічливо вимовив:

— Це товариш Марченко? Я запевнив його, що так.

— Я хотів би з вами зустрітись. Ви не можете приділити трохи часу? — Будь-ласка, приходьте в редакцію.

— О ні, я волію десь не в приміщенні.

— А хто ви?

— Ви мене не знаєте, але я вас знаю з вечора Лесі Українки, — щось у тоні мого співрозмовника підказувало незвичайний характер побачення.

Я погодився, і ми зустрілись на вулиці недалеко від будинку редакції. Незнайомий представився мені співробітником органів безпеки і на доказ простягнув службове посвідчення. В ньому я прочитав про звання та посаду капітана Юшкевича. Не без трепету душевного поцікавився я, чим зобов’язаний такому візиту. Але товариш капітан не квапився відповідати. Він запитав, як мені сподобався вечір Лесі Українки і як ся має мій брат Віталій?

Тоді я одразу пригадав: на вечорі в оперному театрі в мене виникло непорозуміння з кагебістом у цивільному, який не пускав до партеру (там сиділи урядові персони, хоч далеко не першої величини). Я висловився у тому дусі, що нехай заступає дорогу бандитам, а не чесній людині. Мій старший двоюрідний брат Віталій, підійшовши на ту суперечку, заштовхнув урядового охоронця між ряди. Знаючи, що на вечорі кагебістів повно, бо запрошення на такі ювілейні урочистості доводилося затверджувати на Володимирській, 33, я потяг родича подалі від джерела конфлікту. Ну ось, а зараз капітан нагадав той пам’ятний вечір, ту зустріч неждану.

А які мої творчі плани? Чи я одружений і чому ні? Чи маю намір вступати до аспірантури? Одне слово, він провів опит за справжнім соціотестом. З’ясування відомостей із моєї анкети, очевидно, слугувало вступом до справи. Тому я намагався давати вичерпні відповіді. Розмова наша тривала досить довго. Серед іншого, капітан торкнувся питання, чи приходять до редакції з пропозиціями підписувати всілякі звернення та відозви. Чи доводилося мені читати щось із самвидаву? Хто серед газетних працівників припускається націоналістичних висловлювань?

Попри всю мою недосвідченість, зорієнтуватися й відокремити подібні оперативні запитання було нескладно. І, звісно, тоді я мусів говорити з максимумом уважности. Відтак аж послідувала пропозиція співпрацювати з КГБ. На моє запитання, чим пояснюється моя кандидатура (мені тоді спало на думку: невже в мене така підла пика?), він пояснив, що я перебуваю в самому центрі культурного та літературного життя республіки і що в нашу газету прагнуть мати доступ люди, настроєні вороже до радянської влади. Я спробував відпаснути цей м’яч комусь із колег, сказавши, що, окрім мене, в редакції є ще молоді і перспективні працівники — Кравченко, Дмитренко.

— Нам потрібна людина здібна і розумна. Киянин, навколо якого обертається творча молодь, а ви саме такий. Бачачи моє небажання, він запропонував не поспішати, подумати над пропозицією. Потому ще двоє співробітників переконували мене в потрібності і важливості пропонованої місії. На випробовування мені пропонувалося дати оцінку роману Анатолія Мороза “Дівчина на перехресті” (згодом ту книжку було вилучено з обігу), оповіданню Юрія Щербака у ” Вітчизні” про безпросвітне життя селянина, який духовно оживає, потрапивши у Києві на виставку дивовижних американських атракціонів, роману Івана Білика “Меч Арея” (також згодом вилучений з обігу). Я робив примирливо-нейтральні висновки, намагаючись відвести звинувачення щодо ідейної шкідливости творів.

Кульмінативним пунктом обробки стала пропозиція стежити за діяльністю мого співробітника і товариша Володимира Голобородька. Тут уже я остаточно вперся —дав категоричну відмову. Після цього вони взяли підписку про нерозголошення державної таємниці, і КДБ не турбувало мене до дня арешту.

На відміну від більшости членів Спілки письменників, чий зовнішній вигляд завжди був контрастом до оспівуваного ними щасливого життя, Юрій Щербак вдягався гарно. От і зараз він стояв у кімнаті нашого відділу елегантний і трошки самозакоханий, ховаючи до кишені ключі від власної машини, і про віщось розважливо розмовляючи з моєю начальницею. Мова перейшла на останні події в “Радянському письменнику” (радписі, як його називали жартома), пов’язані з кампанією осуду роману Білика “Меч Арея”.

— М-да, двадцятеро книжечок на історичну тематику пішли під ніж: і верстки і рукописи. — з видимим жалем вимовив Щербак. — Зняли головного редактора, редакторові, — догану, розпочалися “проработки”.

І тут він звернув увагу на те. що я взяв ручку й став писати. Подібна дія мала виглядати цілком природно, адже я сидів на роботі за своїм письмовим столом. Та, мабуть, він помітив у виразі моїх очей одверту зацікавленість щойно почутим. Цей огрядний у модному строї чоловік якось відразу знітився. Вже не існувало ні розважливої мови, ні незалежного вигляду. Полохливо глянувши знов на мою ручку, папери, він промимрив декілька незв’язних речень і вишмигнув з кімнати.

— А ви кажете, не гіркий письменницький хліб, —докірливо сказав я Ганні Заєць, яка здивовано подивилась на мене.

Я ще встиг прочитати зарубаний роман Іваничука про Кальнишевського. Справа в тім, що твір віддали на рецензію моєму дідові, професорові історії Михайлові Марченку. Якийсь час уже наверстаний роман лежав у нього вдома, і я, після високої дідової оцінки, не поминув нагоди ознайомитись. Цей роман написаний у кращих Іваничукових традиціях, де кожна наступна сторінка захоплювала дедалі більше. Хто міг знати, що цій книжці без політурки за якихось пару місяців доведеться впасти жертвою партійного вандалізму? Пригадую, що якось, зустрівши в приміщенні Спілки Іваничука, ми із співробітником поцікавились:

— Як там зараз у Львові?

— Та знаєте, як то було за давнини: у Москві стрижуть нігті, по губернських містах тнуть руки, а в провінції летять голови.

Він похитав скрушно головою і далі перевів мову на побутові теми.

Працівника відділу публіцистики Івана Білика викликав новий заступник головного Анатолій Хорунжий. Ми довідались — ідеться про “Меч Арея”, що вже набрав розголосу. Хорунжий запропонував авторові виступити з осудом помилок, яких він нібито припустився у творі, посилаючись при цьому на некомпетентність в історії України. Білик відмовився, вказавши, що він писав роман після сумлінного опрацювання різноманітних джерел — слов’янських, західних, античних, а також сучасних досліджень. Окрім того, його роман читали поважні історики і не мали заперечень. Серед рецензентів книжки — тодішній директор інституту історії АН УРСР Федір Шевченко.

— Іване Івановичу, ви повинні публічно визнати свою помилку, — з солдатською прямотою гнув офіційну лінію заступник головного.

— Нехай нас розсудить історія, — примирливо запропонував Білик.

— Не історія, а ви самі, і тепер, — спалахнув начальник. Безпартійний Білик пішов з кабінету — залишившись при своїй

думці. Реагувати на негативне явище в літературному процесі співробітники редакції мали на відкритих партійних зборах. Головним звинувачем виступав, зрозуміло, головний редактор. Висновок Зуба був категоричний: роман написано з хибних ідейних позицій, з помилковими твердженнями. Знову вергав громи і блискавиці Анатолій Хорунжий. Олесь Лупій казав:

— Покайся, Іване!

У тоні, який завдало керівництво, говорили Олег Воложенінов, Ігор Кравченко. Решта партійців-співробітників намагалися казати так, щоб нічого не сказати.

Несподівану підтримку Іван Білик знайшов в особі редакційного художника Петра Костюченка. Фронтовик-кулеметник, він і зараз пішов у цю атаку війни за творчість, не згинаючись. Гаряче говорив, що Білик чи не найрозумніший письменник у всій Спілці, що його роман — плід довготривалих роздумів та дослідницьких пошуків і що треба пишатись, маючи такого цікавого письменника. Для простодушного і малопоказного Петра ця промова, хоч, може, того він і сам не усвідомлював, була злетом громадянськости. Щоб не розбирати ще й поведінки Костюченка, на партбюро тихцем вирішили кваліфікувати той виступ, як судження людини, необізнаної з літературою. А от із виступом на зборах Василя Шевчука справа виглядала інакше.

Не можна сказати, що Іван Білик і Василь Шевчук були близькими друзями. Вони сиділи поруч на роботі, відвідували ті самі заходи у Спілці, ходили на гостини, коли хтось із співробітників запрошував на родинне свято, і я був не раз свідком їхніх дотепних клинів з приводу манери письма кожного з них, але єднала цих двох чоловіків залюбленість у свій фах та ще невисловлювана взаємоповага. Обидва небезпідставно вважали себе письменниками. Отже, опозицією члена СПУ, автора помітного роману про Сковороду знехтувати було неможливо.

Шевчук пропонував поставитись до обговорюваного твору як до явища суто мистецького. Він сказав, що існує незаперечне право письменника на домисел, фантазію і що саме завдяки цьому набули свого життя всі романи на історичну тему.

Звіт про газетні партійні збори мали читати у ЦК. І щодо Василя Шевчука негайно вжили рішучих заходів. Його викликав секретар парткому спілки. З ним, зокрема, розмовляли на партбюро в газеті. Василь Шевчук, перепросивши тет-а-тет у Білика, змушений був подати в партійні органи заяву, де в письмовому вигляді засудив ідейно шкідливий “Меч Арея”.

— Низа та Евріала з них не вийшло. — неголосно сказала коректорка Валя, коли я в друкарні розповідав цю історію поразки письменників. Іван Білик змушений був звільнитися з роботи.

Інженер за фахом і тямущий перекладач за уподобанням, Олесь Шевченко нарікає мені: розмовника слов’янських мов, який він уклав, ніхто не хоче друкувати. Республіканські видавництва відмовляються тому, що це видання не їхнього профілю. В Москві задум схвалили і погодилися прийняти книжку до друку, але без українського та білоруського розділів. Після такого обтинання настала черга автора відмовитися.

Зараз він виклав переді мною величезний стос перекладеної поезії югославських, болгарських, польських, словацьких, сербо-лужицьких авторів і запропонував вибрати що-небудь для нашої газети. Я передивився вірші. То були твори класиків і наших сучасників, написані про що завгодно, тільки не про партію, велич праці, дружбу народів.

Я сказав, що його доробку “до друку не схвалено” — це була звична редакційна відписка авторам на ненадруковані в газеті матеріяли. Клієнт не виказав явного розчарування, лише сказав:

192

— Я цього очікував, бо бачу, що друкують у вашій газеті.

— На газету не кивай, — повчально сказав я. — Відомий тобі наш працівник Іван Білик має чотири грубезних ненадрукованих романи. Заввідділом зарубіжної літератури Ганна Заєць не може опублікувати книжки про Соломію Крушельницьку. Заввідділом мистецтва Раїса Скалій не проштовхне ніде монографії про Леся Курбаса. У Вадима Пепи відхиляють скрізь збірку нарисів з історії українського козацтва.

Справи з виданням книжок не були кращими і в інших галузях науки. Я міг судити про це навіть на прикладі самої своєї родини. В діда лежала відхилена монографія з історії української культури. У трьох кандидатів наук: старшої маминої сестри, доцента вузу —— педагогічне дослідження про українську синоніміку, у молодшої сестри — дисертація з демографії України, у мами — методична праця про вивчення наступности і перспективности на уроках мови.

У тролейбусі чолов’яга, який стояв похитуючись поряд, почувши мої бідкання приятелеві про безплідність зусиль, щоб проштовхнути у видавництві переклад, з п’яною безцеремонністю сказав:

— І нащо було ото писати?

Однак, і це не схилило мене до думки, що істина — в вині.

1976р., Урал

АНТОН ОЛІЙНИК

(Спогади)

Антон з болем розповідав друзям про занепад національно-визвольного руху, про винародовлення краю. Сталінський десятирічний плян боротьби проти націоналістичного підпілля дав свої плоди. Тут у тюремній камері було вперше поставлено питання: “Що робити далі?” Не виникло розпачу від поразки, бо достеменно знали: то не поразка ідеї. Сила перемогла силу, як сказав Гоголь на розпач свого Тараса Бульби. Усвідомлювали: необхідно шукати інший шлях. Не революційна, еволюційна теорія буде тепер потрібна. А для цього мусять вчитися. Домоглися викладачів для вечірньої школи, де з особливою наполегливістю студіювали гуманітарні дисципліни. З тюремної бібліотеки, яка якимсь чином уникла цензурного погрому, мали змогу брати розкішні дореволюційні видання. Вивчали клясичну філософію і літературу, історію, іноземні мови. Поступово Антон визначає для себе і предмет зацікавлення — соціологію. Його улюбленими (авторами) були Кант, Гегель, Донцов, американський дослідник Пейн. Вчився наполегливо, день-у-день, і по трьох роках тюремного ув’язнення зріє на ерудованого політолога і… трибуна. Можна стверджувати з певністю: Олійник досяг того, що зветься абсолют. У непіддатливій для тортур плоті хлопського сина ярів могутній козачий дух. обрамлений витонченим інтелектом.

Антон повернувся до табору в Мордовію 1955 року. Хрущовська реформація після 20 з’їзду (партії) трохи покращила в’язенські будні — було перегорнуто чергову сторінку історії радянських концтаборів. Дикі, брутальні більшовики, одягнувшись у костюми з краватками, переконували народ і світ, що вони тепер не ті, що раніше. Вовки убралися в овечі шкури.

Антон, як і всі націоналісти, не плекав ілюзій стосовно долі України. Шліфував хист полеміста в суперечках з численними комуністами-ревізіоністами, котрі, заскочені поз’їздівською демагогією про “от зараз уже насправді волю слова”, мов гриби по дощу, з’явилися в країні, а відтак у таборі. З неспростованою логікою викривав перед опонентами гнітюче-ортодоксальний характер їхнього марксистського суспільства на відміну від демократії. Ну. а в знанні національного питання він просто не мав рівних.

1961 року у 19-ому (таборі) вирішили відзначити ювілей Тараса Шевченка. Що то мав бути не просто літературний вечір, а політична акція, відали кілька зеків. Здогадувалися й кагебісти, але задати тону не зуміли. Антон повів справу так, що заборона святкування і вшанування пам’яти Кобзаря виглядала б шовіністичним утиском. Цього не міг собі дозволити майор Малишкін і тим більше в управлінні Дубровлагу.

В центрі сцени обрамлений жалобною стрічкою величезний мальований портрет поета. У вишиванках із суворо-урочистим виразом облич, опадистими хвилями від нього постали хористи. Щось жалюгідне про світову велич революціонера-демократа белькоче політрук Малишкін. Новосад хутко засмикує завісу, аби відділити його від сцени. Посміхаючись, гукають ущипливі зауваження зеки. Але нарешті на трибуну сходить Антон. Чисто поголений, в елегантному строї (тоді ще дозволялося), овіяний тим світлом духовости, про який і зараз згадують, коли заходить мова про нього, наш Антон говорив своє слово про Шевченка. В залі, де сиділи представники з управління, адміністрація табору, панувала гробова тиша. З непослабною увагою слухали зеки, хоч дехто і не все добирав по-українському. Але таким вражаючим, по-людськи зрозумілим, стало кожному життя поета, його самотність серед принижено-покірної рабськости співвітчизників і поезія — крик зболеного болями України серця, що не один із старих вояків зронив сльозу. Вливалися в оповідання Шевченкові вірші. Кликали на прю з кривдою. Володимир Безуглий — “Кавказ”, Трохим Шинкарук — “Розрита могила”, Юрко Скирук — “Юродивий”. А голос Олійника то припинявся, заглушений могутнім співом, то знову зринав, послідовно ведучи слухачів до великої тайни шевченківського генія. 1 всім було ясно, чому нищівно відгукнувся Тарас про Богдана Хмельницького і за що зарізав своїх покатоличених дітей прославлений Ґонта, і чому прихильности вчорашнього раба шукала княжна. Якийсь час заля вражено мінувала. Відтак хтось жартома, але з шанобливістю проказав: — Майора Олійникові! Майора! — підхопила решта захоплено. — Майора!

Такий вибуховий вечір не пройшов незауваженим. Не помітити небезпечного таланту Олійника вже було неможливо. Невдовзі по цьому в поліцейській газеті для в’язнів з’явилася замітка, підписана начальником політвідділу Дубровлагу Комаровим. У ній ішлося про тих, котрі не стали на шлях виправлення і перешкоджають нормальному життю та праці загалу в’язнів. Названий першим Олійник, як стверджувалося, серед безмежжя книжок не виявив таких, де б розповідалося про колоніялізм у Африці. Зводячи наклеп на російський народ, намагається посварити два братні народи. Ухиляється від суспільно-корисної праці. В подібному контексті згадується (Василь) Підгородецький, Шинкарук, (Юрій)Литвин. Ця замітка в році, коли МВД розпочало масову кампанію ліквідації особливо небезпечних рецидивістів, могла свідчити лише одне. Над Антоном нависла смертельна небезпека.

Втеча. Думки Антона постійно снували навколо неї. Його очі світилися, виказуючи: він нетутешній, тимчасовий. Оперативник Биранець, закликавши якось до себе Василя Підгородецького, застеріг: “Я знаю, ви з Антоном маєте намір утікати. Пам’ятай. Антона й тебе назад не приведуть. Розстріляють там, де будете схоплені”. Коли Василь переповів Олійникові пересторогу офіцера, той всміхнувшись кутиком рота, промовив: “Самі знаємо, що розстріляють. Радянська влада гуманна, але гуманізм її не безмежний”.

Врешті плян втечі було розроблено. Неширокий, але досить глибокий рукав відходив від річки Явас і. перетнувши промислову зону, впадав назад до неї. Тут (нерозбірливо) сировину для табірної мебльової фабрики. Найбільш підходящим виявилося місце входу. Одразу за дротом було приварено грубі фати, далі — густий (30-50 см) частокіл закопаних паль. а над усім ним лежав щільний дерев’яний поміст. Потрібно було зробити між палями прохід і перетяти грати. За два десятки метрів від вишки з двогодинними та позачерговими обходами наглядачів, завдання вимагало нелюдських зусиль. Пиляти треба було в воді, бо це гасило скрегіт, але для підводної роботи мусили змайструвати водолазне спорядження (маску із поліетиленового міха, шлянґ на повітря, який кріпився над поверхнею), — їх знімали й одягали на щоразову робочу зміну. І ще хтось мусив пильнувати за наглядачами та стукачами. А ще допомагати в праці. Антонові в його зухвалому намірі допомагало із тридцятеро (нечувана для втечі кількість невтаємничених!) зеків.

— Знаєш, — він звернувся одного разу до Степана Сороки, — мені таке химерне наснилось. Я ходив до одного дядька з Київщини, аби розтлумачив. То він каже, сон віщий — мене судитимуть і розстріляють. Схибив, певно, старий. Судити на кару смерти вони не зможуть, бо не мають за віщо. А от застрілити, як зловлять, на місці — то так. Але дідок уперся, каже: розстріл буде по суду. Диво!

Гурт зеків розташувався спочити на пляжі в пообідні хвилини. Дочекавшись слушної погоди, двоє зграбно проникають до брами. Працюють енергійно, час від часу дослухаючись, чи не чути співу. Вартовий заспівує, щойно до помосту наближається хтось чужий. Після місяця безнастанної праці лазівку пророблено. Йти вирішили двоє: Антон та Роман Семенюк.

І ось нарешті 12 серпня. Цього погідного вечора на проводи втікачів зібралося із сорок в’язнів. Антон сидить на чолі столу ледь збуджений з сяючими очима. Несподівано до бараку ввіходить старий Афанасов. Робить здивований вигляд, хоч про вечірку негайно дали знати стукачі. запитуючи, в чому справа? “Та от, у Антона день народження”, пояснює хтось із зеків. Олійник простягає горня з бурштиновим чаєм, пропонує: “Випийте, громадянин начальник, за моє здоров’я”. Той, відмовляючись, посилається на те, що не бере чаю в рот. Роман, котрий мав чудовий голос, заспівує сумну “З полтавського бою розбитий Мазепа втікав”.

Наступного дня, о 17 годині, вони вирушають. Першим поринає Роман, за ним Антон. Друзі бачать, як вони перетинають ріку, як, обтріпуючись, вилазять на тамтешній берег. Найзухваліша втеча за історію політтаборів останнього двадцятиріччя здійснилася. В їхньому розпорядженні було чотири години, бо вже о 21 годині оголосили місцевий розшук. Та продуманий до найдрібніших деталів плян не підвів. Враховувалася навіть імовірна одночасна втеча з побутових сусідніх таборів і засідки на шляху в зв’язку з нею. Попутна машина хутко довезла їх до Рязані, далі квитки на потяг і перегони по містах Росії. За два тижні Віктор Солодкий дістав листа від Дніпропетровська, де була фраза “привіт від затрясок”. Так колись при ньому діялектно, чим викликав у всіх сміх, назвав Романюк кнопки на жіночій кофтині. Зона тріюмфувала…

“Бо тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок мене на ниву батьківську веде”. То пригадалися Антонові слова поета. Вони пливли пароплавом, милуючись мальовничим краєвидом осіннього Подніпров’я, дослухаючись до тонів рідної мови із юрбі незнайомих, але таких близьких краян. Збуджений Олійник забалакував з людьми, розпитуючи про біди й клопоти. Он 17-річне дівчатко. Взявши з сільради довідку про місце проживання, вона хотіла втекти від колгоспного безправ’я. Намагалась поступити до технікуму — невдача, — рівень бо знань учнів з провінції далеко відстає від міських. На роботу до Запоріжжя брали лише з постійною пропискою. Здобути ж пашпорт затурканій селянці коштувало майже тих самих зусиль, що й у становищі Антона (вона так і висловилася, мов ув’язнена). Вчитель з Харкова журився: в отій першій столиці радянської України нема жодної української школи. “А я справу одну впорав”, гигикнувши, шепотів на вухо Олійнику веселун-шофер. Звірявся, як спритно вкрав з підшефного колгоспу машину сіна, як перепродав його, а зараз ось: “Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”. Коли співрозмовники дізналися, що перед ними націоналісти з концтабору, пропонували заїхати до себе. (… ) Всовували сміливим втікачам, хоч ті всіляко відмовлялися, гроші.

А потім був зрусифікований Київ. І плювали з стін чужомовні оголошення і зневажливо кривилися продавщиці в крамницях на ввічливе українське “перепрошую”. Про все те Олійник чудово знав ще за дротом, проте, певно, в нормальної та тверезодумної людини часом emotio * обов’язково переважає ratio**. He стримався, зайшов на східці Софіївського собору, кидаючи в обличчя киянам слова застрашливої правди. Про те, як Москва визискує Україну.., і про давні кривди, і про громадський обов’язок кожного. “Він гадав, що він — сам Степан Бандера”, згадував потому в таборі Семенюк. А тоді Роман крутився попри східці, роззираючись по натовпу, що юрмився навколо. Заувага його була небезпідставною: адже музей стоїть за 100 м від республіканського КҐБ.

* Почуття (латин.) ** Розум (латин.)

Пам’ятаю, як одного з вересневих днів до мене в авдиторії університету підійшов схвильований однокурсник. “Ти знаєш,… там. біля Софіївського собору…. один чоловік виступав. Він та-ак сильно говорив про Україну, русифікацію… ” Від захоплення хлопцеві бракувало сил. Це був слід, на який я несподівано натрапив у Києві 1966 року.

Під Львовом вони завітали в гості до брата Василя Підгородецького. Той, не вагаючись, переказав, що друзі з табору радять, аби втікачі притаїлися на півроку десь у схроні. Але Олійнику, Олійнику! Де поділася його залізна витримка й розсудливість? Воля, либонь, не тільки солодка, вона й хмільна. “Не нате я рвався з неволі, аби ховатись по криївках. Мені ще на Рівенщині один боржок треба сплатити. Дуже вже в пам’ять запав один кагебіст. Скількох наших хлопців помордував, а дівчата, ним зґвалтовані — їх також не можна забути. А відтак під морем на Трапезунд. Певно, досвід наших запорожців, перших випробувачів субмарин, мені в генах передано, ге? А на Заході в 3Ч ОУН і “за роботу, товарищи!”

— Оточені. — простогнав Антон, показуючи рукою на луг перед лісом. Роман зацепеніло стежив, можливо за сотнею військовиків, котрі з автоматами, навперейми —перебіжками наступали на хутір.

— Не стріляй, Олійнику! — надсадно репетував з-поза дерева червоноликий полковник. — Не стріляй! Все одно не втечеш.

Антон звільна опустив берданку додолу. Десятком патронів, заряджених заячим шротом, супроти калашникових не навоюєш. “Ех, лиха доля! Парнути гень того ляйтенантика, котрий, нахабно вишкіряючись, налаштовує на “бандита” кайдани. Та пощо?”

Отже з листопада місяця він в Рівненській тюрмі. В 1965 році КҐБ мало час, тому новорозпочата справа провадилась без поспіху й ретельно. На допит викликалися в’язні з табору (Підгородецький, Солодкий, Мельник), в архіві добиралися потрібні матеріяли. Передчуваючи, що з цього зашморгу не випручатись, Антон вирішив дати покази. Списав два грубезних томи, кожен вчинок, (кожну) рису світогляду нотував, старанно розтлумачуючи. Такою непересічною першоклясно написаною автобіографією смертника не гідна похвалитися жадна політична поліція світу. Туди ж було прикладено й нариси з української філософії, соціології, винесені з табору.

З усього цього доробку поставав аристократ духу, раб волі, націоналіст. А за законами клясової боротьби подібній ідеології у праві існування відмовляється. Рік тривало слідство. Щоб заломити запеклого оунівця, вихователі вживали найрізноманітніших заходів. Була очна ставка з дорослою вже дочкою, якій наказали розповідати про щасливу дійсність. На сестру, працівницю торгівлі, відкрили справу за розтрату. Найвищі чини КҐБ пояснювали Антонові: його майбутнє у власних руках,і, не криючись, двічі додавали про замовчану альтернативу. Аби довести, що 198 з ним не жартують, вирок сестри встановили в шість років ув’язнення. Засуджено було господаря, що надав їм притулок. Не менш суворо розправилася народна влада і з Іваном Підгородецьким. Тут мали значення і помста за непримиренність брата Василя у таборі, і бажання показовим судом (справжній підклад якого добре усвідомлювався всіма) застрашити односельців з націоналістичного села на Львівщині, і. зрештою, відплата за співчуття чи, як трактувало КҐБ, співучасть у злочині. Десять років за розкрадання лісу — державного майна в особливо великих розмірах. З тим самим успіхом його могли судити й за участь у замаху на Кірова, просто кагебістам було неохота.

— Ти знаєш, Олійнику, — говорив до нього полковник Скоробогать-ко, — яке зараз міжнародне становище і як наші ідеологічні вороги використовують кожен випадок в середині Союзу, щоби нашкодити. Ти вічно підбурював зеків, протидіяв табірній адміністрації у її виховній роботі, до того ж не бажаєш зовсім перевиховуватися. Твій розшук обійшовся державі в два мільйони карбованців, і на цьому вже буде поставлено крапку.

В бригаду слідчих увіходив і Голобородько, той самий, з ким так жадав зустрічі перед втечею закордон Антон. Ех, не дійшли руки! В наслідок “НОВОВИЯВЛЕНИХ обставин” справи, за якою Олійника було осуджено вперше, слідство просувалося успішно. Свідки дружно дали покази, що звинувачений тодішній провідник СБ неодноразово брав участь у допитах. За його наказом знищувалися партійні й радянські діячі, чимало співробітників МҐБ. Спростування та протести Олійника, що в час підпілля він був провідником юнацтва ОУН і що функціонерами СБ були його брати, до уваги не бралися. В районній та обласній пресі в 1966 році виходили друком статті про бандерівський терор, про людиноненависницьку націоналістичну ідеологію. Реагувала громадськість.

Ухвалою Рівненського обласного суду Антона Олійника засудили на кару смерти.

1976р;. Урал, зона 35

Дорогий Валерочка, як ми тебе звали й до цього часу називаємо понині. На старості мене долає лінивість. За це мене весь час лає твоя любима сімдесятилітня бабуся. А я час від часу обіцяю виконати це добре, навіть необхідне діло, а воно все віддаляється; час нам біжить, а тобі (я уявляю) воно інакше — безмежно довгі дні й ночі. Своєму дорогому Валерію я пишу листа, а бабуся біля мене сидить, тяжко сумує призом з тим чекає, як і всі ми, твого повернення. Всі ми покладаємо на це надію, а поки-що пригадай приказку “Терпи, козак, отаманом будеш”, хоч “тюрма не свій брат”. Незабаром буде три роки, як ти, дорогий онучок, звичайно не став козаком, та і терпіти не легко тобі там, та ще в хворому стані. Ти змалку терпиш тяжку хворобу — нефрит. Пригадай, як ти багато разів виїжджав, майже щороку, на лікування в Середню Азію. До речі, деякі з тих, хто там лікувався в той час з тобою, віддали Богові душу. Бережи своє здоров’я — це найголовніше. Посильна робота, звичайно, необхідна. Для цього треба тобі проситися, щоб зважили на це. Ти кваліфікований журналіст. Не забувай і не залишай цієї вдячної роботи. Всі можливості старайся використати. Ми знаємо тебе чемним і культурним. По можливості таким залишайся скрізь, щоб не писали про тебе, що ти нечемно поводишся. Звичайно, коли часом буває несправедливість, треба захищати себе належними засобами. Я повернуся трохи до питання про роботу. Мені прийшло на спогад прочитане з життя і діяльності видатного діяча культури, високоосвіченої особи і діяча партії Луначарського Анатолія Васильовича (до речі, він кілька разів був арештований і сидів у царській тюрмі), як він повчав свого сина Анатолія (Толю), який поскаржився батькові, що не може знайти собі діла. Батько, Анатолій Васильович, відповідав синові з обуренням — “Як це може не бути діла! Нуднувато було в тюрмі, і то поки залишався без книжок; а потім починалася навіть надмірна робота мислі. Як це можна бути без діла ?”.

Тебе це мало торкається, звичайно, але й такі речі можуть стати в пригоді письменникові і журналістові. Перебуваючи в тяжкому стані, в якому він мимоволі міг опинитися , за найкращу порадницю мав книжку та творчу думку при всіх обставинах. Тепер скажу трохи про Київ та про себе. Що можна коротко сказати про наш славний Київ. Він зростає красним днями й ночами, величезною людською масою від малого до старого. “Все йде, все минає і краю немає”, як писав Тарас Шевченко. Одні помирають, другі виростають. Київ сповнений до краю людьми й машинами. В кожного свої радощі і смутки, як повсюди. Всі твої рідні сподіваються на твоє повернення. Дід твій, що вивчив тебе На “відмінно”, але не доглядів до кінця, на сімдесят четвертому році постарів. Після п’ятдесяти з 200 лишком років наукової й викладовської роботи він став пенсіонером, але не сумує. Всіх праць наукових у твого діда нараховується понад дев’яносто. Якби в тебе не лиха година, ти мене обігнав би далеко, й далеко молодшим за мене. В цьому я без сумніву переконаний, коли вдаюся до розгляду твоїх статей та перекладів з азербайджанських творів. Я був задоволений з того, про що ти, здається, писав у одному з своїх листів: серед літератури з тамошньої бібліотеки хтось читав (чи ти сам) мою книжку “Історія культури України до середини XVII ст.” В цьому напрямкові я працюю далі, в ширшому плані—взагалі про Історію Культури в плані філософському й історіографічному. Крім того, в мене не закінчена “Історіографія — другої половиниXIX— першої половиниХХстол.” Пишу про це між іншим. Дорогий мій Валеричку! Ти можеш сказати своєму дідові: Для чого ти мені морочиш голову своїми планами. Мені не до цього. Мабуть, в твоїх думках буде велика доля правди. В такому випадкові вилай діда свого за те, що він дечого не доробив після твого закінчення університети. При всьому я тебе любив і люблю. Ще тепліше говорить твоя рідна бабуня, що тут сумна сидить біля мене. Цілуємо тебе міцно.

Дід. 2/П-1976

Добридень, мамочко! Ось уже й твій день народження наблизився. Хочу я побажати чогось дуже оригінального, а на думку спадає все звичне. Ну ти й сама знаєш, що я бажаю тобі пост ійно і здоров’я, і щастя, і “успіхіву праці”. І сьомого числа я, як завжди, поцілую тебе вранці, коли лише прокинешся — приніс би тобі якийсь нездалий подарунок: чи набір фломастерів, що потім ти їх віддаси Мар’яні, чи набір тіней — з аналогічним місцем остаточного попадання, тобто наша Пидорка. І це, звичайно, не тому, що я тебе не люблю, або полінувався бігати по крамницях. Просто в цілому Києві нема нічого пристойного в розмірі до двадцяти крб., а є хіба в Москві, куди злітати не по кишені навіть такому товстосуму, як я. І ти знову б трохи розчаровано глянула на мій зовні наче й гарний, та ні до чого не придатний, як на тебе, презент. Проте я поцілував би тебе ще раз, потім кинулася лащитись “цокотуха позолоченное брюхо”, хоча перед тим тебе вже встиг задобрити своїми квітами наш гречний татко і розпочався єдиний на рік мамин день. Переконаний, що й цього разу все вдасться мило та приємно. А мою відсутність нехай скрасить думка, що до її кінця лишається все менше й менше. Кількість твоїх років згадаю тільки усно, на письмі не бу’. Але досі пам’ятаю пиріг, який баба спекла на 25-річчя.

Вітальці, звичайно, закортіло його покуштувати тієї ж хвилини, як побачив, що баба поклала пиріг з несамовитими ванільними пахощами на підвіконня кімнати над Дніпром. І він замислив геніальний за своєю простотою план — як відрізати від пирога манесенький окраєць, щоб ніхто не помітив. І я мусив робити вигляд, що в захопленні від ідеї, хоч у мене зовсім не було бажання псувати мамі свято. І ми пішли, скрадаючись, повз вашу метушню у великій кімнаті туди, до забороненого (солодкого для Вітальки і зовсім навпаки для мене) плода. 1 в найостаннішу хвилину до покою увійшла Леся і, побачивши Вітальку, котрий із святотатницькою радістю саме здіймав догори ножа, надавала йому тугих потиличників, і мій двоюрідний brother* гугняво захлипав, люто розтираючи сльози кулаком. Я співчутливо сказав, що нічого, буває гірше, а в душі тріумфував — бо шкода на мамин день народження не відбулася, і я не завдав нічим тобі прикрості. Я того й любив тебе міцно, що ти завжди була антитезою злу. Все-таки найдемократичніша жінка в світі — українка. Стільки зазнати лих і пронести віру в добро, торжество правди над кривдою. Рибонько моя, ще раз цілую, і всіх-всіх благ!

Ну, годі творити елегії, бо Шевченко колись закликав не робити цього. Щоправда, з іншого приводу і в іншій ситуації, але все’дно, раз класик сказав. Я в цьому місці здійняв вказівний палець (в листі —малюнок).

Може, ти не зрозуміла мого гарного малюнка, дак пояснювати не стану, бо нетямущої мамухи мені не тре’. А ще я, як з тюрми вернуся, пить буду. Дак щоб ти, стара, мені не боронила, а краще гроші складай доти. Бо я в тебе один син і любий мені мо’колись і випить бува охота. От! І не шкодуй, кажу зарані. Гиначе ще й виб’ю, як не той. Жінки не шукай, вже сама мині сюди прибилася. Порядочна даже навіть дуже. Пише часто й мене обіцяє любити. А я на те не те щоб вірю, дак і сказать шо нє, теж ніззя. Аякже ж. Женщина при надії… на мене ходе. Весілля зограємо в ростарані з музикою. Тут у мене кореш є, теж вісім год дістав. Грає гарно на барабані. А раз на лихо випив і зіграв марш міліціонерів на голові в дільничого з їхнього району. Звати його Жора, й він каже, шо орхестр берьоть на себе. Тіко випивку став. А я сам вирішив зав’язати. Більше в домі військові учення провадить не буду.

1 дядю Васю, сусєда, з балкона без парашута стрибать під дулом рушниці змушувати також не буду. Хай живе мирним чоловіком. Бо так виходить шо та воєнпідготовка собі дорожче. Твій, мамухо, день народження я ни дуже добре памнятаю, бо був тоді випивши. Але цього

* Брат (англ.)

разу все було чин чином і, хоч хильнув з корешом, але за те шоб тобі добре велось! От.

Дорогая мать! Пишу тебе с военных учений. Сама понимаешь, времени в обрез, письмо буквально выстреливаю с пулемета. Сижу в БТ-4 (штатским, очевидно, не известно, это бронетранспортер) и пишу просто на пулеметном стволе. Учения проходят оптично, и мой взвод сегодня отметил сам полковой. Поблагодарил и обещал к… Не буду забегать вперед. Да, солдаты у меня молодцы. Особенно земляки. Стараются хлопцы предельно. Выправка, боевая подготовка, что тебе сказать. И все это в тяжелых климатических условиях! Здесь ой как нужно ухо держать востро. Ты ведь знаешь, какая международная обстановка — враг не дремлет. Но и мы, как говорится по-русски, не лыком шиты. “Броня крепка и танки наши быстры”. Ты бы послушала, мать, как поют эту песню мои хлопцы. Кажется, ведь вот давноизвестная, испетая, а вслушаешься — сколько строгой красоты, мужественности, когда солдаты поют ее в походном строю. Удивительное дело армия! Ничто так не дисциплинирует, нигде человек не проникается таким чувством патриотизма и любви к Родине. Вспомнил сегодня о твоем дне рождения. Поздравляю. Какой, право, славный месяц февраль. Мы вовсю готовимся к празднику: чистка, стрижка, зубрежка — к смотру все должно быть готово па “пятерку”. Я лично принимаю участие в концерте —худчтении. Исполняю свой юмористический рассказ. Написано в стиле Ильфа и Петрова (сын у тебя еще, надо отметить, и пописывает) о нерадивом водителе бронетранспортера, есть у нас здесь один, такое ничтожество. Умника из себя корчит. Прицепил значок об окончании университета и ходит цаца — то он не умеет, то не желает. У нас в армии разговор с такими короткий: не можешь — научим, не хочешь — заставим. Я свой рассказ и озаглавил так. На этом кончаю. Твой.

Продемонстрував тобі три варіанти сина. Шляхи, котрі ми обираємо. Мені, мабуть, разом з тобою подобається перший. Творив свого дописа, коли принесли твій лист від 25/1. Що може бути кращим у таборі за лист від мами ?! Все йде і неодмінно буде камільфо. Чогось маю в тому певність. Та згадувана вже стаття написана з позицій псевдореалізму, м’яко кажучи. Автор, мабуть, не хоче знати справжнього стану речей, інакше треба казати, що він неправдивий. Я налічив там стільки білих ниток, аж зуби зсудомило: зовсім чоловік без совісті. Цікава все-таки психологія брехуна. Сподівається, мета виправдає засоби. Але ж за всеньку історію подібний метод неводнораз терпів крах. І от, як вірус грипу, знаходиться новий, який твердить — у нього вже напевне вийде. Дива, та й годі. Дістав від дідуся послання й був страшенно радий. І розважливо, і вельми

203

мудро, аж несподівано для мене. Я гадав, старенький все більше коло пенсіонерів метри міряє. А він — коло історіографії, науку штовхає. Здається, є порох у порохівницях. То нехай би стиха доводив до пуття свої історіографічні задуми. Тема — безпечна, ніяка зараза не причепиться. Ну, якщо вже братися, то й позиція була чисто науковою, дослідницькою: цифри, факти, видання — всі поспіль, без винятків. Є такий момент кон’юнктурний. Його необхідно уникати насамперед. Я, мабуть, злегковажив, що повірив нашому старенькому? Напевно, він ані до холодної води не береться ?Я ж тут із своїми порадами лізу. Одначе, якщо він ще ого-го-го, то чому б і не поворухнути літописи ? Тітчиного листа з метрополії отримав. І не дрібниця, і як приємно. Згоджуюсь тепер на всі настанови й нотації. Усвідомлюю, що закиди мої просто безпідставні. Але через те, що інколи надокучає вже гірше гіркої редьки. Переглянув югославський фільм “Жити коханням”. І тема, і сюжет дуже прості, а було цікаво. Хіба тому, що скучив за отим світом вольним, новим?За життям мені спостерігати ніколи не набридне. Через те навіть про речі знайомі можу дивитися фільми залюбки. Ясно, коли не примітив. Останнім часом щастить із кіно. Мабуть, зо три побачив вартісних. У цьому останньому розповідається про дівчину, котра присвячує себе чоловікові, а той виявляється негідним її почуття, самопожертви. Зрештою, розлучення, і далі вона йде вже сама. Незважаючи, що її зраджено, жінка залишається у виграші: знає ціну життю, вміє боротися із труднощами і є носієм соціальних, моральних і т.п. вартостей. Він, натомість — гульвіса, особа несильна, хоча й спортсмен, бо не здатний утвердити нічого. Досить помітне екзистенціалістське забарвлення фільму, а робився ж у сусідній країні. У студії Довженка на щось подібне можна очікувати на початку віку. Ліки та платівки, залишені Галиною, ще не передали. Але, знаючи про їхнє існування, тепер домагатимусь. Обіцяли незабаром покласти до лікарні, побачимо. Гадаю, що бабуся переборе черговий напад хвороби — нам-бо неодмінно треба зустрітись. І потім це ~ нечесно. Я був присутній в них і на срібному, і на золотому весіллі, маю намір ще й на діамантовому, а вони так що ж — у мене ні? Маю чомусь таке враження, що в мене також буде кілька весіль. Тільки зватимуться вони не як коштовності, а як порядкові числівники. Я, звісно, можу помилятись, то нехай старші товариші мене поправлять.

Але ти не бійся! Особливо небезпечний державний злочинець. В.М.

P.S. Покінчив зовсім з усім, що поза красною штукою. Тепер мій друг мистецтво, і край. А ти кажеш, я не хочу виправитися. Якби випустили, зараз би в хіппі подався. Писана на 6 аркушах цидула.

15/1-1976

Мамо, добридень!

Сів із твердим наміром бодай кількома словами описати свою невеличку Одісею. Але розміркував, що то пахне сведениями не подлежащими, тож руку до Муз не простягнув. Розповідатиму краще про погоду, тему, що задовольняє всі цензури на світі. З місяці в нас було доволі прохолодо. Температура падала до —40 ” й нижче. Рятувався, натягуючи все придатне до носіння. Відбувся невеличким катаром і чотириденним перебуванням у ліжку. Дива, але тут є люди, котрі ставляться цілком індиферентно до морозів. Може, й справді, я занадто пещений. Тепер уже навкруг запахло весною. Ну й безглуздя ж!

У затримці листа на мене не гнівайся, бо, як дух свят, не виновата я. В зв’язку із зміною місцеперебування графік мій і порушився *. Тепер іншим збіговиськом всіляких різних буде оточений твій син. Ет, куди життя нас тільки не заводить. Його могутні невтримні вітри кинули мене на новий берег. Чи не розтічеться після цього вусебіч присутність духа, сила волі? Гадаю, ні, бо казав колобок: не злякалися ми дідки, не злякаємося й бабки. Хоч не скажу, щоби надто палахкотів дух протесту в персах (грудях). Однак котиться коло моєї фортуни із завидною усталеністю. Може, тобі здається забагато хвальби чи зарозумілості тих заяв, але то лише зовні. Бо головне суть та переконання в істинності, а від невживання чи вживання слів справа не міняється. Одкровення, яке явилось мені після довгих роздумів, настроює на оптимізм: їжі духовній відтепер завжди віддам перевагу перед усіма іншими цінностями. Та й більше бачиться нічого.

Годі вже теревенити про великі матерії. Краще життя домашнє згадати. Хвилююсь за бабусю, як вона? Чи робитимуть операцію та чи лікують ? Алочка пише, в шпиталі ніби ставляться з відповідальністю, та мене про тоту відповідальність сумніви великі беруть. Сов.медики, як ніде, сильні на світових конгресах, де є змога розповідати про досягнення. Мене ж бо цікавить цілком окремішний момент — стан нашої старенької. Тітка каже, вона скрушно зітхнула на мою обіцянку запросити на свої весілля. То я так, для красного слівця, хай не бере в голову дурного. Мо’ й зовсім женитись не буду. Співає ж Ле.Утьосов “как много девушек хороших, как много ласковых имен”, а радянський виконавець абичого радити не стане. Так що заспокойте Оксану Ларіонівну й нехай одужує швидше. Дідикові обов’язково сяду (в прямому, не фігуральному розумінні)

* Валерій був переведений до уст. ВС — 389/36, а за деякий час знову повернутий до 35-їзони.

й напишу більшого листа згодом, ось пертурбації минуть, тоді вже. Мені хлопці часто показують у книжках істориків, де є посилання на його праці. А в Історичній Енциклопедії Української РСР виявили похибку. Там написано, що він з 1941 по 1945 р. * працював викладачем Новосибірського педінституту. Питали, то за ким правда: життям чи енциклопедією?А я їм принципово у вічі просто кинув: а як того вимага біжучий момент ? Я такий, коли розійдусь. Краще не чіпай, бо одкоша дам ого-го-го. Твої й тітчині листи до мене надходять помальованими, і це мені якось одразу не сподобалося. Я вживу із свого боку заходів, нехай хоч раз ще покреслять. Але все, що там писалося, зрозумів. Мені навіть якби від тебе давали чистіш папір, і тоді, здається, знав би усі думки. Риба моя! Будь гостинною та милосердною до людей добрих, будь мудрою й обачною також (окрім добрих, бо с й недобрі, лихі). Та, власне, ти й сама даси раду. Радий, що знаєте всі про мій побут, любите мене. Як не дивно, не лише ви. Пише мені ота чорнява циганка, що спав би ‘м до полудня — здасться, я всі пісні поплутав ? Та нехай уже буде. Тільки бабусі не показуйте, бо їй буде боляче за мою ущербну мораль. Привітали мене і з зореносної столиці. Щиро зичено успіхів у житті та творчості, а головне, зустріти справжню подругу, леді**. Я на останнє ні мур-мур, тільки подумав: доста було. На Новий рік одержав поштівку й від В.Г. Цього разу лаконічно й без мудрствовань лукавих. Отаке в мене з епістолярією. А чого це пузо мене ігнорує? У шприц із головою пішла, да? То я їй хутенько теє-то як його прополощу. Я їй брат, чи я їй що? Чи вона гадає, як я весь час по тюрмах, дак мені од сестри листа читать не хочеться? Може, отут аж тільки по-справжньому й оцінюєш ласку жіночеську — от! Пузо, а що це ти там цілий рік борюкалася з одним іспитом та двома заліками? Складається враження, у своєму протистоянні ерудиції ти стала мов Дант у пеклі непорушно. Не варто, хотя злого вона не завдасть. А коли несправедливий який викладач, то горе капосному. Підійди до нього на перерві й тихесенько на вухо шепни: “Брат оце незабаром з табору виходить і дуже переживає за моє невстигання по вашому предмету. Казав, конче збирається побалакать із вами. Він у нас дуже справедливість любить, але неврівноважений — страх. До того, як сів, все з ножем не розлучався (то моє хоббі, казав), а тепер не знаю, до чого в нього й душа лежатиме. Писав, що дивився якийсь

*Михайло Марченко 23. VI. 1941 —12.11.1944рр. перебував у

сталінських концтаборах в ув’язненні. ** Нарис “Моя чарівна леді”

італійський детектив, і там людину спершу шнурком душили, а потім розчиняли у ванні з сірчаною кислотою. Справило на нього велике враження. Так я вас прошу, викличте мене ще раз. Дуже хочеться порадувати брата гарною успішністю”. Якщо ж у тебе в голові зовсім інше, а саме — хлопці, — то це вже з царини батькових методів впливу — наука не йде без бука. За наявними в мене відомостями, тут у вас не без успіхів, мда, не без успіхів. Ну туди я втручатися не маю права. Аби вскочило щось у мізочок, дістань по с… разочок. Взагалі, мушу відзначити, я перед твоїм фахом благоговію. Бувало, медсестра набере до шприца якоїсь каламуті і ну з простягнутою голкою до мене. Я так серцем стиснуся, а сам гадаю: ну, контра, за що ж ти мене потомственного пролетаря (розумової праці, річ ясна) жадаєш замордувати?А вона йде. Я їй, річ ясна, ні до, ні після нічого лихого не зробив, їй же ж аби вколоти. Втік би од наруги тяжкої, та запізно. Тут вона мене досягає і… бац. Заштрик зроблено. Після нього піднімаєшся завжди, мов побитий. Одягаючи штани, я бурмотів лише: “Готово, парус розпустили”. Ну, не буду більше тебе одволікати: тягни науку за вухо. На цьому закінчую. Напишу в перших числах змістовніше, бо поки на карантині нічого сказати не можу. Мамо, ти на цього дописи не відповідай мені. Аж коли я вдруге напишу, тоді вже. Ваші останні листи я отримав: Аллочин від 16 лютого (№ 2), твій від 9 лютого. Хусточку напарфумлену не видали, позаяк не положено. Поклали до речей за зону. Взагалі, полетіть би від мари, як Івасик-Телесик. Чи дійшла в попередньому листі поштівка-вітання Мар’яні? Валерій.

P.S. Наснився мені недобрий сон. Чи не сталось чого? Тоді даруйте за легковажність викладу.

26/11-1976

Син, небіж, брат, онук.

Добридень всім!

Потятко, як обіцяв, повернувшись із двотижневого вояжу, хутко тобі відписую. Вже вийшов на роботу, але не зовсім добре себе почуваю, то буду домагатися пристойнішого лікування.

Сидячи на карантині зробив кілька перекладів. Мені надійшла цікава збірочка “Австралійська новела” англійською мовою. Я її із задоволенням почитав, а потому й перетлумачив двох авторів минулого віку, одного сучасного. Тепер поступово порпаюся, доводячи до кондиції. А оце вже

207

другий присід. Отримав листа від тітки, першого березневого листа, а також твій від 4 числа. Бачу — хвилюєтесь, та, на жаль, зарадити нічим не можу. Відіслано мого дописи аж З березня, то й матимете його запізно. В тебе якось посвіжіло перо, тож перечитую твоє з приємністю. Не відбивай хліб у Загребельного. Єдиний суч.пис., який пише ні про що, але так, що плакати хотьця. Згадав про Загребельного, бо оце перед очима роман його новий у “Вітчизні”. А в №2 “Иностр. лит-ры” наштовхнувся на репортаж одної Мадлен Ріффо. Вона завзято зображує побут лікарень Франції. Як бідують санітарки — звать тамарки; медсестри та всяке інше в подібному дусі. Гадаю, Мар’яні би варто познайомитися, про колег-бо мовиться. Крім того, з репортажу ясно видно розміри проблеми зайнятості людей роботою, яка зарплатня в того ж таки жорстоко експлуатованого медперсоналу. Sapienti sat, власне. За повагу до Беранже дякую. Дрібниця, а приємно. Мамо, надішли мені 50 карбованців. Потроху та сотня, що привіз із собою, витратилася на книжки та періодику. Отож, коли твоя добрая ласка, сипни на мене золотим дощем. Стосовно посилки, то належиться вона 25 червня й вислати її слід заздалегідь. Вміст, мабуть, найкращий: 2 кг сушеної смородини, 2кг масла обгорнутого чимось, аби від спекоти не зіпсувалось, 1кг — консерви, які ти пам’ятаєш. Чи мої листи надходять до вас дуже покресленими? Сповісти, і повстану я тоді за правду-матку, щоб не малювали моїх послань, не писаною козацькою рукою. Якщо скрутно з моргухами, могла б стати у пригоді Льоля Павлівна. Справа ця не крамольна, всім від неї лише приємність. Он і дідик колись заволав: “І мені, і мені таку!”, і читачам нашим естетичний рівень підвищимо, та й я облагороджуюсь. А щоб не забуть, виховне, виховне значення женщини мають колосальне. Медичні анкети одержав. Питання наче для гуморески: санаторія, ліки, дієта*. Вітай Шурочку**. Можеш їй навіть листа почитати. Ну та поки все. Цілую тебе, татка, Пидорку, діда, бабу.

15/Ш-І976

Валерій

Писано на 4-х аркушах. Скільки листів і чи повністю одержала від мене в січні, лютому, березні?

* Із НДІ нефрології УРСР на ім’я Валерія додому надійшли анкети на визначення ходу хвороби. Анкети були переслані до зони.

**Галя Дідківська, дружина Євгена Пронюка, якого на тривалий час посадили до ШІЗО (штрафний ізолятор).

31/111-76

Зона № 35, Урал

Дідусю, чолом!

Лежачи два тижні в лікарні, підпер собі трохи здоров’я, тож тепер вирішив повідписувати вам кожному зокрема. Після вороття на круги своя читав здебільшого періодику та пресу. Відкрив часопис “Вопросы истории”. Щоразу знаходжу там якусь цікавинку. В №2 буквально приголомшила розвідка про славетного американця Патріка Генрі. Згодом дослідники характеризували його так: якщо Дж.Вашінгтон — меч американської революції, а Джефферсон перо, то П. Генрі її сурма. Подано там зміст промови, яка підняла всю Америку на визвольну боротьбу. До речі, виявляється, на Заході історики не роблять різниці між рабством і кріпацтвом. Я вже писав, що твій лист прочитав залюбки і гадаю, ти тепер онука в такий спосіб частіше розраджуватимеш. Попри все часу намагаюсь не губити. Бездіяльність навіть у царині духу рівнозначна самогубству. Звісно, можна багато спати, економити дорогоцінні калорії. Але тут чатує небезпека, захворіти одного чудового дня на грип (померти). Я беру крайню випадковість (це — як цеглина на голову), але прикро: так самообмежуватись, охоронятись і раптом врізати дуба. Тому я прихильник теорії усталеного самовдосконалення. Не менше є для душі і в “Укр. істор. журналі”. Там з наснагою висвітлюють партійне будівництво на Україні та в братніх республіках. Тема напрочуд багатогранна, особливо якщо розпочинати досліджувати історію організацій на заводах та колгоспах від самих початків. Мені здається, редколегії варто глянути на справу ширше і, можливо б, живописати ту справу не по роках, а місяцях. Підказати б Калениченкові чи пр. ? Якось транслювали гарну народну пісню у виконанні Гнатюка. Попри все чоловік інколи показує клясу. А як його слухали старі! Тільки, коли співав ” Чом, чом, земле моя”, знайшли похибки в тексті — недокінчив останнього куплета. От у таких “дрібницях” ніби-то проявляється індивідуальна відповідальність за творчість! Знехтуєш нею й перестає існувати митець, є натомість аморальний заробітчанин. Все це теми дискутабельні, бо істина відносна. Завжди знайдуться відповісти: — А я так розумію. Аби потім бити себе в груди з покаянням: прогледіли, помилились. Радий, що ти не втрачаєш бадьорості, повен “сили і завзяття” — після пігулок чи чарочки, га? Любий мій старушеку! Чади, не припиняй, над своїми (фоліянтами, а жнива колись-то будуть. Здається, цього разу я нічого путнього не сотворив. Лізе до голови всяка крамольна чортівня, а мені ж

209

цього ні-ні не можна. Лікують мене тими ліками, що мама передала з Галиною. Уже прийняв леспенефріл, 5-НОК, допегіт. Особливого покращення не відчуваю, але гадаю, далі діло піде. Та й як не як лікарня, нерви зміцню — а ниркам полегкість. Зараз у нас сонячні дні, ясно. Дуже поетично так у газеті з цього приводу написали: весна вступает в свои права. Чекаю від тебе, дідусю, нової цидулки. Цілую.

Бабусю! Доброго тобі здоров’я! Здається, скінчилися чи то перепинилися твої шпитальні муки. Тепер удома потроху лікуйся. Порадами здалека я тобі навряд чи допоможу, та вибалакаюсь і то легше стане. Ти тепер не гарцюй по кухні, щоб не перевтомлюватись. Не сварися із своєю челяддю. Бо у домашніх сварках винних нема і правих нема, а всі у програші. Так що намагайтеся не терзати одне одного. Десь я вичитав мудрість, що, перш ніж висварити когось, подумки скажи лайку сім разів, якщо ж бажання висловити її не зникне й тоді, давай. І подумайте все таки про Алочку. Вона в нас ще повинна виглядати на “п’ятку”, тож намагайтеся не затруювати їй життя. Побережіть і себе, і її. Мар’яна написала, що Вас. Ів. став недочувати. І от одного разу вона півгодини стукала в двері, а він потім відчинив та нагримав на неї: “Де ти була так довго?” А я пригадав, що загулявши, мов Карась у Гулака-Артемовського, одного разу й я пізненько причимчикував додому. А наші, Мар’яна в тому числі, спали мертвим сном. І я грюкав до дверей з упертістю віруючого: стукайте і відчинять. Однак сили зла були, вочевидь, супроти мене. Там за дошками входу в німотності тиші мешкання руху, як категорії вічної, не існувало. В ту глупу ніч цій підвалині людського життя помешкання, де залягли істоти близькі мені по крові й паспорту, виявилось чужим. Я не був професійним боксером і через те запас моїх хуків, аперкотів, лівих та правих бокових вичерпався приблизно за три чверті години. І тоді я вибився з сил, та й фантазії на те, щоб збудить хиренну волю кревних, мені забракло. Наостанку, пригадавши прийом карате, бачений мною в японському фільмі, я завдав дверям ще з пару чосів ногою. Однак без помітного успіху. Я був нікому не потрібен. І тоді я відвернувся від помешкання тих, хто називав себе моїми батьками, і рушив у ніч. Східці скакали мені навстріч, раптово розверзлося переді світло силуету парадного, але мені вже було не до фантастичних атрибутів темряви. Я пішов, бабусю, до тебе. Таксі, перегони нічним Києвом і за 40 хвилин я вже дзвонив до вас. Ти підійшла, спитала з-за дверей: хто ? (чи я часом не бандит?), потім пустила свого онука, постеливши в першій кімнаті 210 під батареєю, і я заснув під блаженнотеплою бабиною ковдрою. З тобою, рідненька, в мене назавжди залишається пов’язані три речі: смачна їжа, тепла хата та супокій, забуття всіх турбот. Про себе писати особливо нема чого. В нас тут усе добре. Слава Богу, не в Америці живемо! Ну, оце тобі, бабусю, Валерїів день. Цілую міцно. Онук.

Добридень, люба матусю! І знову радесенький відписую. За оцей от час поодержував від тебе купу запитань. Зрозуміло, клята моя хвороба вами сприйнята з тривогою. Даремно, бо, лежачи, перемелював її самотужки, крім того, й лікарі стежать. Так що навряд чи ваші оті “охи, ахи, пильнуйся” варто видавати підвищеним регістром. “Добридень, смутку!” — це назва мудрого й цікавого роману Франсуази Саган. На світі у всіх свої клопоти: дружина, діти, а в мене — ти. І мушу зазначити хвилювань не менше, ніж якби був обтяжеиий родиною власного виробництва. Ти так експресивно журишся, що я втратив усіляку надію чимось зарадити лихові. А по радіо оно співають: “не надо печалиться, вся жизнь впереди”. Ти хоча б радіо слухала, коли не сина*. Пишу зі шпиталю. Оклигую, бо повернуло на краще. Збив тиск, підхарчувався, потроху гріюся на сонечку. Відзначили, як і ви, свято. Каторжники святкують Великдень. Дивився на знімки одного чоловіка. Який химерний цей світ! Справедливо, несправедливо — судити не беруся, аби самому не бути підсудному — досвід! Ось стоїть із дівчиною симпатичний двадцятирічний юнак. Життя ще не встигло почастувати його зі збанку добра та зла. Виразний погляд звиклого до праці, приступного до кохання, якась надзвичайно щира людина. Потім були ще й ще (/літографії. Обличчя зборознили зморшки, постава обважніла — перетворювався поступово на діда. Але трансчасовою, незмінною залишилася ясність зору. Як багато треба зробити, щоб життєпис вкладався у формулу: ми чесно йшли, в нас не було зерна неправди за собою. І край. А поруч маса таких, котрі навпаки. Та, мабуть, я перебільшив. Антиподів — рівно стільки ж, а половина — ні сих, ні тих. Вибиваюся на фільозопа, тобі не здається? І не песиміст, бо за дуалістичний поділ світу. Шкодую, що так сталося з Н.Д., і не я один. Довший час відносив себе до вдячних учнів. Що не минає. Людина не з заліза, а навіть воно старіє. Я згоден сприймати це як втому, зневіру, та коли розпочне виправдовуватись, обливати брудом уже неприятелів

* Просить більшої інформації із зарубіжних радіопередач.

— скажу “фе”. Одна бо річ, відсторонення від свого принципу через обставини хай навіть суб’єктивні, зовсім інша —блюзнірства перегата. Маю на увазі тепер уже хрестоматійний “випадок з Полиніним”. Неприємності на роботі все-таки краще сприймати не впадаючи в чуттєві крайнощі. Інфаркти, як на мене, є наслідок ідіотичної світоглядної концепції. Чого, чого, а роботи в цій країні по зав’язку, давай тільки. Заходи ж, які варто вживати, щоб ніхто не сідав на карк, відомі. Люди вивчали в школі фізику, але чомусь геть забувають про 3-й закон Ньютона. В ньому стверджується, що “сила дії — рівна силі протидії”. Коли світова громадськість приглядається до виконання Хельсінської угоди — виробничі конфлікти аж ніяк не бажані. Що що, за демократією та резонансом пильнують повсюди. І правильно роблять. А начальничка за “самоуправство” по голівці не погладять. Щоб знав: сієш вітри, жнеш бурю. Пише мені прегарні листи жінка 70-го року. Далебі, такої мудрої я не зустрічав. Просто фантастичне поєднання розуму та пристрастей. Спробуй оте все оцінити ? І Ленін не зумів би, скажи. Цитую вірша, який вона віднайшла для ілюстрації того, що було між нами: И это дар: что мимо нас Прошла возможность счастья, Нет, не то. Не так. Скорее невозможность. Лишь прозренье, что это лето. Старый дом в цветах и музыка минут, Мелькнувших тенью, невинны в том, Что юность солгала (Р. М. Рільке). Тільки благаю, не пиши мені чергову порцію застережень. Суду все ясно, і давно. Переглянув документальні фільми за греко-католицьку церкву із зацікавленням. Досі читав на них рецензії, а тепер-от побачив живих всіх націоналістів та їхніх верховодів. Назва фільмів “Упирі” та “Троянській кінь”. Трапилася під руку і приваблива белетристика. Насамперед, “Прийди в зелений дол” Р.П.Уоррена в № 10-12 ж.”Москва” 1975р. (я зараз розкошую на цьому романові). В № 3 “Нового мира” цікаве оповідання “Дом и сад”. Жінка письменниця незвично, неортодоксально глянула на життя і своє місце в ньому. Відсутня задана заздалегідь тенденція, легка манера викладу і сумнів (!), чи все досконало на цім світі ? Прочитай обов’язково. Твої листи одержую ніби всі. Моргухи надходять без втрат, але без надмірностей, Потятко. Обмірковую проблеми буття. Скільки потрібно було часу, аби збагнути справжні вартості. Поплакався тут, що аж до 26 літ блукав манівцями, не наважуючись, але, зрештою, все о’кей. Дехто скільки й віку не спроможеться знайти свого шляху. “Вчора, коли був молодий, я надто жартував із життям, тому не

212 доспівав багато пісень”, — виконує Шарль Азнєвур. Майже мій випадок, я тільки вчасно схаменувся. Попереднього листа вкинув 13 квітня, так що зі мною все гаразд. Не згадуй щоразу про друзів та бандеролі. Невже я менше тебе хочу їх одержувати ? На травень виписався з лікарні. Я вже дужий та спритний. Ваша зустріч у Палаці спорту може бути й не випадковою. Хай їх грім спалить! Стосовно права на побачення зі мною ти можеш у письмовій формі довідатися від начальника табору. Поки все. Писано на 4-х аркушах. Вкладено й листівку-вітання. Валерій.

3О/ІУ-76

P.S. Потроху перекладаю й захоплююсь поезією. Майже за Маяковським: Кто там шагает левой? Правой! і т.д. Ще раз цілую.

Добридень, мамочко! Пишу з нового місця, де потроху призвичаївся, встигаючи — прийти з роботи, попоїсти, переглянути газети та часописи й шмигонути в пір’я, поспавши, знову запрацювати в країні, чия назва така афористична в белетриста-росіянина. А було назвати “Групова знімка з дамою”, принаймні, за Белем звучить саркастичніше. Акція написання і дальшого життя художніх творів взагалі залежить від вдалого заголовку. Так виграв трактат Маркса про в’язнів ірландців, яких за волелюбність посилали на австралійську каторгу. Безперечно, якщо з максималістською вимогою підходити до всіх компонентів твору, щось путяще може вдатися лише тоді. А допустити бодай маленьку поблажливість і — гуляй Вася. Ілюстрацією до наполегливості може правити Чеккеріні, представників же arts longa*, котрі працюють в нормальних життєвих обставинах, тут торкатися не варто. Просто надлюдську стійкість у прямуванні до мети спостерігаю поруч, коли відсутність червоного, взагалі будь-яких радісних кольорів протягом десятиріч не згинає людину, навпаки утверджується Особистість із кришталевим сумлінням та сталевою волею. В страхітливій, предовгій одіссеї чоловіка надихала віра в Христа, а отже, добро й справедливість. Проте однозначність подібної дефініції буде проведена умовно, адже Бог у світогляді звичайних людей посідає лише одне з місць. Восьмого дня я, принаймні, будучи на місці Творця, зробив би ще пам’ятник найбільш гідним з роду людського. Хоча надворі календарна весна, тутешнього травня з київським не порівняти:

* Мистецтво вічне (латин.) холоднеча, дощі, болото. Згоден, що час працює на нас і через якихось два роки я вже стану нелімітований, необшукуваний, неперлюстрований (останнє, щоправда, проблематично). Нагадалася мудрість про буття, складене з безлічі оман — що важить брак будь-якої речі для нас ? Модний одяг, дівчата — колись, жадання медикаментів і також дівчат — тепер. Далебі, незадоволених, спраглих по минущі вартості на сьому світі не меншає. Тим часом замість того, щоб пхатися до побутових забаганок, потрібно спрямовувати себе на духовність. Умов ідеальних на тій царині не настане ніколи, та дарма. Справжнього чоловіка характеризує здатність до чину, отож величних постав набирати не варто —варто здійснювати своє житейське покликання. Видно, з останнього часу й мене старечі лінощі посідати почали. Роботи, щоправда, маю більше, аніж досить: то перекладу раду дати (щоб переписати “Сталеву штабу Джона Прайса”, витратив кілька день), то гудзики попришивати, черевики нові одержати, а то й просто з хлопцями потеревенити. Підшукав напарника відповідного із моїм жартівливим уподобанням, то потроху собі кепкуємо з лягерників. Ще одна важлива річ, яку варто би затямити всім учителям-мучителям — про принципи. Переконаним і відданим можна виглядати, безжурним і легковажним — так само, але на повен зріст кожен виявляє себе під час випробувань. Тільки отоді, а зовсім не в хвилини сміхів, по-справжньому можна пізнати людину. Це я правоті, правильніше, безапеляційності дечиїх суджень висловлюю заперечення. Здатність пореготати з питомої, власної, так би мовити, манери поведінки настільки прикрашає життя, що я себе без оної й не уявляю. Отак стоять мої справи. Гумором я просякнутий до мозку кісток, невипадково, що й як перекладач розпочався з наміру перетлумачити “Троє в одному човні” Джером Джерома.

Але годі думок вголос. Третього червня мені належиться бандероля. Надішли, будь ласка, пару пачок какао, а решта —супових концентратів — вагою все до 1 кг. Бажано, звісно, щоб супчики були вищого гатунку (курячий і т.д.). Оце тобі мій синівський наказ. Листи, твої й тітчині, переслали зі старого місця * отже не пропав жоден. Одержую вже всю пресу та періодику, в тому числі “Комс. правду”. Духовної поживи не бракує. З ліками адміністрація вчинила у суворій відповідності з ИТЗ, а також російським висловом — от ворот поворот. Це тобі не…, СРСР. Скромнесенько відзначили Великдень. Стушкували цибульки, білий хліб з маслом та червоною ікрою, узвар з печивом — святковий стіл, про який згадуємо, аж цілий рік. Отак нам на Уралі ведеться. Добре, хоч із

* Перевезли із 35 зони до 36разом з І. Світличним, С. Ґлузманом, І.Калинцем

хлопцями переїхав — не так сумно. Звісно, чимало цікавих людей і тут, є про що погомоніти, але це вже не те. Ну та всього не пояснити. У № 4 “Всесвіту” видруковано переклади з польської Ліни Костенко. Чи, справді, вдалося перетлумаченая, а чи автор оригіналу, Богдан Дроз-довський — то поет, але вірші справляють винятково гарне враження. Здавалося, що після отої своєї публікації в “Літ. Україні” Ліна Костенко звернулася до всеперемагаючого методу соцреалізму. Аж тут така поезія, на диво! Потятко, надішліть мені трохи конвертів, поштівок, а от стерео поки не потрібні. До речі, якщо в нас на дачі збереглося насіння з квітів настурцієвої редьки, надішліть трохи. Тут дозволено садівництво (городництво заборонено — ви ж у курсі дєла), то виконайте прохання свого уральського бранця.

Цілую міцно тітку, Мар’яну, татка, бабу, діда. Тебе персонально.

Син.

3Л^-197б

Мамочко, добридень! І знову для мене — “ой артіль, моя трояндо, маркізет-мадеполам”. Тобто, труд переростає у красу. Після лікарні почуваюся краще. Тиск я пов’язую із частими змінами атмосферного. Наша ж установа розташована на горі, тут він стрибає, мов кошеня: вранці — такий, вдень — інший, ввечері — ще інший. Викроюю собі час і на йогівське дихання, й на ніч роблю прогулянки. Сплю зараз спокійніше та й нерви зміцнилися. Я, принаймні, так собі гадаю. Тут пройшли дощі. Повесняніло. Я скинув бушлата, вигріваюся на сонечку, коли воно буває. В неділю вже поласував першим салатом, рецепт я писав ще минулого року. Згадалися зелені страви, що ними перебирав колись, і подумав, як їстиму їх у майбутньому. Нічого, теперішній час хутко стає минулим. Хвороба потроху відступила, отож і гумор покращується. Крім 5-НОК не відаю, чи й потрібне мені щось. Лише бо ці ліки ефективно діють. Опісля прийняття решти особливих наслідків не помічав. Але однак леспенефріл не завадить. Тепла білизна — дві пари, а ще шипшина, плоди чорноплідної горобини. Тих гомеопатичних пігулок, певно, треба з кілька пляшечок. Буду з тиском боротись. А більше, бачиться, нічогенькії. Якщо пригадаю, напишу. Потятко, я хотів поширено розписати про свої настрої, свій світогляд. І, мабуть, надто вихлюпнувся з емоціями, екстраполював на тебе. А це сприйнялося як заохочення, повчання, чи, навіть, претензійні вимоги. Власне, такого розуміння мого ставлення до кожного з вас я не бажав би. У кожного своя доля. Я ж бо люблю тебе згідно палких запевнень Возного: як жадний вовк младу ягницю. І нє болє. Через це й непотрібно стріл сарказму на той предмет, що “герой”, “великий теоретик”. Річ просто в тому, що в людей різна міра є рішучості. Не кажу вже, що у різних homo sapiens того добра також у неоднаковій мірі. Але це між іншим. В мене зараз елегійний настрій. Під нього й переклав новелку письменника-австралійця. Щось напрочуд лагідне, прегарне в отій прозі. Справжній сховок для душі, й по всьому. Серед сов. новинок варта уваги книжка “Білі прапори” Нодара Думбадзе. Вийшла в Грузії російською мовою 1975 року. Талановито описується сучасне наше життя, витоки злочинності, навіть її неминучість. Подано лист-анонімку, яка була й у дійсності, до міністра. Сила! Я прочитав декілька рецензій і відчутно, що варта уваги річ. Нехай Алочка спробує дістати. Лежачи в лікарні, наслухався музики. Такі гарні є пісні та й оркестрові мелодії справляють враження. На жаль, платівки нам тепер не передають (щоб не розбещувати!), хоча як на думку педагога із певніш досвідом роботи за фахом, музика, як ніщо інше, спрямовує людину в бік краси і т.п. Але укладачів законів, тим більше їхніх виконавців, переконати важко. Ну й нехай. Обійдуся без платівок. Та хлопи в нас, здебільшого, колишні учасники КВН, то намагаємось у тому ж руслі підтримувати й табірний побут. Через це часто регочуся. Підходить до мене якось вірменин та каже: — Прыходы вчэра! Після цього завжди, коли хочу когось відшити, кажу: — Прыходы вчэра!

Одержав твого листа від 4/V. Дуже милий. Я взагалі небайдужий до компліментів. Про здоров ‘я пишу щиро — справді, зараз чуюся добрі. Так що не драматизуй ситуацію. Сам собі дивуюся, що організм здатний на такий біологічний подвиг. Тітчиного листа сконфіскували. Як сказав поет з іншого приводу й у інших обставинах: “Моя милиция меня бережет”. Надсилаю тобі зразок моєї перекладацької творчості.

Валерій. 15/V-76

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

ДО ВАЛЬТЕРА ГАЙНОВСЬКОГО ТА ГЕРГАРДА ШЕЙМАНА, журналістів із НДР

Гутен таг, камаради — журналісти! Я пишу до Вас вдруге, ймучи віру, що доля зласкавиться цього разу — і мій лист досягне адресата. Так нестерпно говорити, бути непочутим і каратися. Мали бо слушність древні: Vixi гі апітат Ьвоауі. Із змістом Вашої книжки “Операція мовчання” я познайомився завдяки численним публікаціям у совєтській періодиці. Знаю, що зображення багатостраждального Чіле Ви присвятили не тільки перо, а й кінокамеру. Обурено та дуже кваліфіковано розповідаєте про злочини хунти, поневіряння та злидні простого люду, муки в’язнів концтаборів. Останнє, власне, спонукало мене сісти за листа до Вас. Не буду торкатися чілійської проблеми широко, оскільки суперечка, який суспільно-політичний устрій кращий, навряд що внесе у встановлення істини. Впадати в розлогі дебати стосовно шляхів розвитку країни під орудою Альенде справді невдячно. На що марксисти мастаки, то це — малювати повітряні замки. Відзначу, проте, що мені слова А.Піночета: “Краще нехай в нас згине ЗО тисяч, аніж мільйон за три роки” — промовляють вельми багато.

Але повернемось до побуту чілійських політв’язнів. Як особа компетентна (ось уже три роки перебуваю у ВТУ ВС-389/35) можу порівнювати, де терор та знущання насправді, де права людини порушуються (я хибно скомпонував речення — людині права непотрібні там, де в неї забирають життя).

Про все це я й написав статтю обсягом понад пів друкованого аркуша. Та, хоч серед нас поети, музики, малярі, ми не спимо на трояндах — під час чергового обшуку її було вилучено. Мені, далебі, до втрати не звикати, проте бажав би, якби з моїм матеріялом Ви ознайомились особисто. Та чому лише з моїм одним ? Після такого мальовничого опису Вашої журналістичної вправности — і ошукали Піночета, проникли в Чакубуке, взяли інтерв’ю у в’язнів — не виникає сумнівів, що Вам під силу потрапити й на Урал. А чому б і справді Вам не з’їздити до СССР? Візьміть інтерв’ю в нашого каудільйо, в управлінні, якщо він там, можете побалакати з генералом Громовим, який пам’ятний багатьом моїм співв’язням від першої зустрічі — коли вітав етап прибулих й під його ногами харчав, спливаючи кров’ю зек, один із сімох власноручно застрілених ним — керівником режиму та справедливости, відтак круіз по-московському варіянту комунізму аж до мого концтабору.

Але тяженька то буде штука. 58-річна історія совєтських концтаборів не знала прецеденту відвідин іноземцями. Лише в ролі безпосереднього учасника, лише в цій ролі. І все ж таки я сподіваюся на зустріч. А на той випадок, щоб наша розмова була предметною, пропоную кілька запитань.

1. Віднайдіть бодай єдину країну на нашій планеті, де ув’язнено поета, наголошую, поета, а не політичного діяча, який у хвилі резигнації виливає душу, римуючи рядки. Поета, який, знехтувавши посадою, премією, псевдославою, заради служби світлонепорочній Правді, дістав у винагороду вінок із колючого дроту.

2. Назвіть мені століття, суспільно-політичну формацію, партію, або навіть звироднілого одинака-садиста, що утримували б в ув’язненні 25 років людину? В якій країні світу взагалі зараз перебувають у концтаборі жінки-політв’язні?

3. У своїй книжці Ви часто проводите аналогії між Чіле та фашистською Німеччиною. Вочевидь. Ви добре обізнані з пенітенціярним режимом Третього Райху. Отож, прошу з’ясувати: в концтаборах якого диктаторського режиму нашого часу запроваджено примусову працю? Де ще, крім Совєтського Союзу, вимагають роботи, практично не оплачуючи її? В Чіле, як Ви самі зволили спостерігати, з поту і крові нещасних хунта капіталу не наживає.

4. І останнє. Нормальна людина, звісно, може вдарити, в ефекті — забити. Прийнято вважати, що коли садист дістає задоволення від мук собі подібного — це садист, злочинець. Так званий режим перевиховання у концтаборах СССР цілком грунтується на катуванні голодом і холодом. Будьте ласкаві, вкажіть країну, де була б законодавчо оформлена сума на харчування політв’язня в 12 совєтських карбованців на місяць. Не треба мати глузду Соломона, аби збагнути, що коли працюєш за вола, харчуєшся міркою горобця, то ноги можна випростати. Кількість загиблих у концтаборах фашистівської Німеччини широко відома. Нехай же Ваші товариші за клясою в Москві сповістять цифру знищених ними у своїх виправно-трудових установах.

На моє тверде переконання, з відповідями на ці питання нашій розмові не буде бракувати предметности. Принаймні не нагадуватиме схолястичних діялогів дискутантів середньовіччя: чия віра ліпша! І ще одне. Я ніяк не для красного слівця посилався на древніх на початку листа. Засуджений (завважте, колеги, не за вбивство, не за створення протиурядової організації) лише за виявлення власної думки, свободу тієї самої думки, яку Ви так палко обстоюєте для чілійських комуністів і за яку Ваші єдиновірні покарали мене 8 роками ув’язнення. І все ж слово можна перемогти лише словом. Тому, давайте дискутувати.

Цього листа я вже був закінчив, а тут нові обставини. Я, як тім’ятаєте, людина підневільна. Отже, щойно мене викликав лейтенант Хромов і пояснив, що у зв’язку із систематичним недовиконуванням норми виробітку, адміністрація рішила покарати мене. В результаті маю решту пільг большевицького пекла. Вологі камери льохів у російську зиму помножте на зіпсутий харч вартістю дев’ять карбованців місячно — Владімірська тюрма — відплата за небажання стати таким, як Ви. Далебі, Ваші співвітчизники доби Гітлера виглядали чеснішими, коли спалювали в крематоріях й не насолоджувалися тортурами, голодом, продовженим на роки.

Для порівняння: дуже радянське—значить, відмінне.

Надруковано в часописі “Свобода” за 19 листопада 1976 р. Тоді ж таки статтю переклала на німецьку мову п. А.Г.Горбач і надруковано в газетах та журналах ФРН.

31/УІ-76

Добридень, тіточко! Інколи задивляюсь туди до вас на південний захід і мрію, що, потрапивши на Дніпро, спершу неодмінно постою на пляжі під теплим літнім дощем, змокну, мов хлющ, і таким прийду додому. Мабуть, подібні забаганки має кожен зек і, мабуть, лише тому, хто побував, зрозумілий їхній тягар з масою непередаваних нюансів. А чого варте очікування здійснення! Прочитав якось у “Советском экране” про словацький фільм, де зображено життя і смерть юної антифашистки учасниці руху опору, Її схопили й тримали довго в тюрмі. Звідти дівчина спромоглася передати рідним листа. Мене найбільше вразила фраза: “А ще передайте привітання ластівкам”. Треба знати, що таке ув’язнення, допити, страх за життя, намір хай там що не заломитись і можна лише уявити, які почуття перед стратою. Саме через це буденні слова, предмети в отих виняткових ситуаціях набувають символічного звучання. Наче в японській поезії: “Щойно згоріла свічка лляти сльози спинить”. На відміну від материної сестри мені містицизм не чужий давно. Лише хотів би сам-один нести весь його тягар. Я так багато зрозумів за оці роки. Тепер зостається узгодити розум та волю, щоби був досконалий варіант. Інакше-бо: рефлексуючий інтелігент. Життя ж вимагає непомильності, витривалості, відданості та ще багато всілякого. Вичитав, що боротьба за існування закладена в людських генах. Цікаво, а звідки той альтруїзм. Як ми переборюємо в собі мерзку матерію й утверджуємо в собі високості духу. І фертік. Читаю зараз доволі, а от часу на серйозну працю не лишається. Накопичується матеріал, мов мед у вулику. Дай, Боже, не занидіти, переобтяжившись знаннями. Тепер бачу, чому Грабовський писав часто недосконалі речі. Елементарний брак умов. А як би я цікаво зміг викладати українську літературу в школі. Супер інтелектуально. Говорити про вічні “прокляті” теми в літературі, мистецтві вже досить. Можна так розповісти про Зерова — ахнеш. Можна розповісти і про Тичину в контексті вітчизняної історії останнього п’ятдесятиріччя — також ахнеш. Алє поки на вчительській кар’єрі ставлю жирний хрест. Зовсім інша ситуація з перекладом. Тут процесу дискваліфікації є змога протиставляти деякі проби пера. Але на це знову ж таки потрібен дорогоцінний час. Тому намагаюсь бути зібраний, хоча написав оце й одразу подумав, що просто хизуюсь. Де та в біса зібраність, коли зледачів до краю й цілими днями сплю? Теж мені сильна людина — прийшов з заводу, пузо догори — зберігаю калорії. Ледар, та й уже. Ну от, маєш: розпочав глибинним аутозвеличенням, а скінчив нищівною аутокритикою. Теть чисто, як у Франка: “І знов рефлексії” (шутю з дурой). Листи ваші одержую ніби всі, а ніби й не всі. Повідомили от, що Миколиного сконфіскували. Неначе акула з’ їла, чам — і нема. Ласую “Раковими шийками” і вкотре згадую мамочку. Я — нещадний визискувач матірної любові. Каюсь.

Ваш щиро. Карний злочинець Валерій Марченко.

Мамочко люба!

Звичайно, я вболіваю за всім, що оце сталося*.

Звичайно ж, двійко куцих днів нашого побачення не варті переживань, зазнаних через отаку дурницю. Виграш вельми мізерний, аби за ним гнатися. Ну що ж, пречудовий для двох учителів урок — чого не треба робити й чого уникати. Даремно ти так гостро сприйняла мою худорбу. Просто заскочила свого сина не в найкращі часи. Ось у цім місяці дали дієту, то оклигаю. А з твоїми переживаннями і, взагалі, з тобою я ради дати не міг. Ох-хо-хо! В інших: ні матері, ні жінки, ні дітей, їм спокійніше. Тепер журися, що на твою голову посиплеться ? Не мала баба клопоту, дак сина в тюрму посадовили. Будемо сподіватися, все минеться без значних кусань. Сподіваюся, що в нач. громадян знайдеться досить розсудливості, аби не перетворювати випадок у привід для екзекуцій. Відомо ж бо: палка має два кінці. А тобі треба набратися терпцю. Як писав поет — три літа марно пролетіли —я не вмер, гадаю, й решту так само відбути. Тепер вже пересвідчилась, що протягом двох діб на весь рік не наїсися? Бо в тридцять років з ложечкою — на з’їж, синку! Гвалт! Передали мені гарні капці, дві пари білизни, вовняні білі шкарпетки. Обіцяли, що і з ліками все буде гаразд. Принаймні, напиши, що саме і кому

* Це перший лист після перерваного побачення.

з начальників вручила?Лікар говорив, ніби з цього приводу, розмовляв з пол. Міковим і ніби все мас бути владнано. Тож тягтиму якось свого воза далі. Приїхавши ввечері до зони, довго обмірковував усе, що сталось. Заспокоюю себе тим, що таких випадків щороку по таборах десятками. І все те було б дурницею, якби траплялось з іншим, а не Моєю мамою. Дійсно, життя з нічого творить трагедь. Чоловік би жінки не бив. Малувато ми, на жаль, побалакали. Що не досхочу, то не досхочу — тут треба бути справедливим. Після всього в мене лишилося враження — для інтимних бесід ми з тобою не створені. По цій колотнечі поїдь кудись відпочити, викинеш з голови дурне. Жаль мені звідси ніяк і податися. Чкурнув би за синє море, очі би мої їх не бачили. Ех, тюрма — не мать родна. Не питаю, хіба були ввічливі з тобою (безглуздо сформульоване питання, але як інакше напишеш) ? Прикро, весь час з’їдаюсь — мамі моїй заподіяно кривду, а син не в змозі захистити. Як же тут залишатися спокійним! Співав нещодавно хлопець гарну пісню на слова Грабовського. Під гітару незвично свіжо звучали слова декількох десятиріч давності. Химерне поєднання: поет початку віку, гітара — популярний музичний інструмент 70-х років і ми групка зеків, котрі повсідалися на моріжку теплого липневого надвечір ‘я. Асоціації в мене значно бурхливіші та не для опису в листі, а пісня сподобалась. Знову сиджу шию на машинці. Норму за минулий місяць виконав на 83%. Не багато, але й не мало. При моїх нирках і тому треба радіти. В № 6 “Иностранной литературы” вичитав цікавий роман Уайлдера “Теофіл Норт”. Напрочуд багатий, різноманітний наш світ. Не здатна дикість на чім запанувати.

Отакої. Пишу листа, як завжди, кілька днів. В понеділок розмовляв з капітаном управління. З’ясовували остаточно про припинення побачення та наслідки. Сказано, що й з тобою буде без продовжень. Ага, ліки врочисто передали в медчастину задля вжитку твого хворого сина. Відпадає питання: куди й кому передавала ? Напиши лише кількість, для порядку. Так у мене життя вертає в старе річище. Цілуй усю родину, а саме: батька, сестру, діда, бабу, тітку.

Як і раніше, твій — особливо небезпечний державний злочинець — син.

13/УІІ-76

P.S. Пиши листи без викрутасів та натяків, по-солдатському просто. Тоді доходитимуть швидше. Чекав на якусь поштівку від тебе, та поки дзуськи. Щойно повечеряв: узвар + білий хліб із ще твоїм маслом, згадав про нескуштовані бабчині пиріжки і глухо заридав. В такі хвилини здатен за бабиного пундика на крайнощі.

Мар’яні!

Рибонько, як тобі ведеться без старшого брата? Від мене, зрозуміло, користі було не вельми, та проте цукерок коли-не-коли приносив. А морально я на тебе тиснув, цього не заперечиш. Крапки ставив? Верещала, коли ганяв за тобою по саді? А уроки англійської просто непорівнянні. Ну, скільки б я міг собі дозволити учня в школі стукнути ? Раз, ну два? А тут — під рукою милесенький писок, товчи скільки душі завгодно й жодної відповідальності. Ех, не цінував. Треба, щоб тебе мама захопила ризик на побачення, помилуєш тепер, який у мене писок. Зростаєш, Мар’янко, і розуміти повинна з дня на день більше. В твої роки таку річ як ідеалізм уже осягнути цілком підсилу. Всі бійки мого юнацтва проходили під знаком оборони справедливості. Це для мене було важливішим протягом 29 (старий, правда?) літ. Мар’янко, ти повинна усвідомити — я не розсипаю перед тобою мудрості (не фастаю фостом) для годиться. Ти член нашої родини й обов’язок всіх старших допомогти тобі не лише прожити якнайкраще, але й стати кращою. Не випадково я раджу тобі читати. Напевно б, ти орієнтувалася в ситуації, якби познайомилася з романом Войнич “Ґедзь” (він є тепер в українському перекладі). Переконаний, мої повчання не є нереальними, щоб ними можна знехтувати. Вже маю певний життєвий досвід, а дався він мені після тернів і відчутних, тому й ділюся з тобою. Така-от приблизно відповідь на твоє питання, чи варто зраджувати журналістському фахові, чи варто зберігати йому вірність. Я багато чув і читав про те, що на світі існують речі неоціненні, за які інколи треба платити по найвищому рахунку. І я, Потятко, дуже радий: хоч наприкінці третього десятиліття осягнув, як цю істину треба здійснювати. Для декого буття перетворюється в їзду вагончика фізіологічних потреб за маршрутом “робота — родина”. Мені здасться, homo sapiens від такого переведення відпущених долею літ має тікати чимдуж. Бо настільки примітивний цикл неприпустимий для того, про кого поет сказав: “Я перл, я вінець творіння, я — людина!” Так хочу, сестричко, щоб ти збагнула все отут писане. Цікаво, і успіх на танцях, і нова сукенка, та мине все — незчуєшся. Головного в житті не можна розгубити: моралі та мети. Ну, як завершували свої листи римляни, йіхі*.

30/Х1-1976

* Наказую!

Чао, бамбіно!

Ти мене починаєш втішати, Мар’янко. Якщо насправді у малюванні писанок побачила ілюстрацію до теми “Труд переростає у красу”, їй-бо’ прудко зростаєш у моїх очах. Так ти ще чого доброго естетом зробишся, наукові перелоги орати пожадаєш. При сучасному рівні в республіканських масштабах, пузо, гарантую тобі успіх. Ходитимеш в лавах дослідників перша, не бути мені В. Марченком. А за використання в рефераті кращих віршів сучасної поезії відважую тобі, цінителько муз, жирний поцілунок. Пам’ятаєш, як ти одразу починала витиратися після нього? М-да, вільна праця. Тема вельми цікава. Замислився оце над нею і згадав за повстання Спартака. Як ти гадаєш, чому повстання відбулося ? Адже жили раби не дуже й кепсько. Я тут переглядав підручник Римського права і виявив: за вбивство раба тяжко карали, за знущання — також, та и становище рабів, висловлюючись по-сучасному, їхній правовий статус доволі ліберальний — мали змогу одружуватись, заробивши гроші, викуплялися і відтак ставали повноправними громадянами. Доходило до того, що в Римі навіть імператори були вихідцями з рабів. Отже, становище більш менш стерпне і раптом — вибух, революція. Звичайнісінькі істоти, на яких до того ніхто не звертав уваги, наважилися на протест небезпечний і руйнівницький. Дивись, як захоплююче! Замість того, щоб довгими роками животіти, вислужуючись та принижуючись, люди вирішують: віддати життя або здобути волю. Знехтувано найдорожчим у людині в ім ‘я, очевидно, ще дорожчого. Ось що значить homo sapiens — істота розумна. Коли читатимеш роман Джованьолі, зверни увагу на болісну резигнацію-скаргу Спартака одному старому служці. Вождь повстанців гірко казав: — В Римі є 9 мільйонів рабів, а до мого війська зібралася ледве сотня тисяч. І ще там мовиться, напевно, мають рацію римляни — є народи холопської вдачі, придатні лише на виконання, а не творчість. Цікаво те, що автор книжки, італієць — учасник руху карбонаріїв. Його батьківщина в минулому столітті постійно нуртувала повстаннями за звільнення з-під ірма австрійської монархії. Тому в його романі чимало думок, ніби звернених в історію, а промовляють до сучасників. Ну. сподіваюсь, для популярної шкільної теми я матеріялу тобі підкинув. Коли згадую тебе, Мар’янко, завжди з самим собою співставляю в 16-літньому віці. Щось же і в моїй головешці калатало — якісь там емоції, флюїди, раціональні зернята. Мама, мабуть, краще розповість: чого більше було і чого бракувало. Але рецепт на твій виріст радити не стану. Властивість даного нам відтинку часу під назвою людський вік у тому, що ніхто не знає свого майбутнього.

В цьому, напевно, й привабливість.

Вчора глянув на молоденьку медсестру і знову на думку спала ти. Ми зайняли дорогу, шикуючись на вечерю, а вона намірилась обійти колону цариною і провалилася в замет, їй допоміг вибратись на стежку один старий інтелігентний прибалт. Треба було бачити, скільки шляхетності й тепла прозирнуло в рухах цього чоловіка, котрий не торкався жінки десятиріччя. Зауважив його очі — хвилева, спалахнула та миттю згасла гама відчуттів. Був би добрий комусь чоловік, батько. Зустрінь, Мар’янко, хлопця і розпізнай в ньому ось такого, щоб на все життя. Знай тільки: перше враження — найправдивіше. Як одразу відчула неприязнь, а він в’язне, намагаючись сподобатись, не гадай, що перемелеться-злюбиться. Що засіяно — те вродить. І тому, краще зовсім ні з ким зараз, ніж потім псувати з барахлом нерви. Ти вже в нас дорослішаєш, а я не хочу, щоб якийсь київський трутень коло тебе опинився. Ну, зростай інтелектуально.

Брат.

Тітонько, привіт!

Тепер я маю набагато більше часу, тож вирішив одписати тобі з нашої рятівної лікарні. Наполіг перед лікарем, і все владналося. Що для мого здоров’я потрібно — в оцих умовах або відсутнє, або ж у мінімальній кількості. Річ ясна, сповіщаю це не з метою поплакатись, я бо “не нарікаю ні на кого”. Марно розраховувати, що від чужих візьмуть, але передавайте при нагоді ліки. Я завжди пам’ятаю приказку, що Москву сльозами не проймеш. Одначе, якраз дали, то чом би не спробувати ще ?”Литературная” писала: 7 разів постукай в промтоварний магазин, а потім зайди і попроси, щоб і відрізали краму — хе-хе. Лежу та сплю безбожно багато, та діб мені не рахувати — хоч відпочину. Нещодавно я випадково натрапив на роман Івана Цюпи (знаменна етимологія самого прізвища) про Юрка Коцюбинського. Як оптиміст прагнув задля всіх щастя, і врешті-решт загинув через справу рук своїх. Спання — то все ж таки найкращий лікар. Я пересвідчився в цьому на власному досвіді. Коли інших засобів не існує, то мусиш роботі цього терапевта віддаватися максимально. Пригадую на подібну тему висловлювання відомого вірменина поета Саят Нови: “Три речі допомогли мені позбутися недуги: сон, мед та мої гори”. Гадаю, що подолавши свій невикористаний 5-НОК і чорноплідну горобину, я також поборюкаюсь із хворобою.

Але краще про речі веселіші писати. Радію, що ти маєш пейзажі Ігоря Кондінського за повною кількістю кольорів веселки. Згоден, коли все належить перу одного митця, то цінний набуток. Я, щоправда, до мистецтва зараз збайдужів, бо просто не маю чим захоплюватись. Кіно в пас здебільшого на виробничу тематику. Тепера я гідно оцінив моральні якості радянського робітництва та переконався, що живе воно понад усякі порівняння. З рецензій у часописах дізнаюся про виставки сучасного малярства, скерування яких мало чим різниться від переглянутих кінострічок. Ну а музику слухаю по радіо. Справжній емоційний стрес у мене викликає пісня “про красоту горящего металла”. Тож виходячи з перерахованого вище, ти зрозумієш, чому я сказав мистецтву ад’йо. Та, власне, на нього особливо й часу не напасешся. По пошті я отримав досить цікаву книжечку “Фабрики мысли” Поля Діксона (М. “Прогрес” 1976). Тебе повинні б також зацікавити напрямки досліджень у США. Я прямо таки захоплений кількістю науково-дослідних інститутів та й обшири їхньої діяльності вражають. Живуть же люди! А в нас книжечку про демографію УРСР виписали до того, як одержав від тебе квитанції. Але по тому й я собі замовив, так що матиму особисту. Вже казав, що писав був листа до Катерини Горбач і вже повернулося з ФРН сповіщення. Тепер чекаю на відповідь. Перефразовуючи героя з “Золотого теляти”, казатиму: в мене є жінка в Ростові на Дону і ще одна у Франкфурті на Майні. У зв’язку з цим, я заборгував міжнародних АУІА-конвертів та сповіщень. То, якщо твоя добрая ласка, підішли мені штук 5 того й того. Згадували оце про Різдво в римо-католиків. Це ж їхні коляди зараз на всі заставки передають з Польщі та Чехословаччини. Дійсно, така краса навколо, а я чорти зна якою музикою захоплювався. Знаєш, як гарно слухать той спів у чоловічому виконанні. Чар просто неповторний. Ти натисни на Вас. Ів. та дідика, нехай на Святий вечір поспівають. Мудрі японці кажуть, що своє життя потрібно, якомога красою наснажувати. А в наших народних піснях її більше ніж досить. Тому навіть від самих розповідей, що слухала Гмирю, в мене приємні асоціації. Спасибі, тітонько, за передплату Франка. Буду тобі дякувати, як колись дідові “за шапати”. До речі, про стареньких. Перекажи діду, щоб не підупадав на дусі. Бо наше здоров’я залежить від гумору, тобто від психотерапії. Тому нехай налаштовується на оптимістичну хвилю і чекає свого онука. А позаяк до зустрічі часу ще ого-го-го, треба йому триматись, наче козакам у Почасві. І при цьому не тероризувати родину, насамперед — бабусю й Алочку, примхами як Нерон римлян, а поставитись до життя витримано. Воно варте супокою, а не чвар. Я цілую бабусю, бо згадаю обов’язково її 6 січня. З Різдвом Христовим вас! Сподіваюсь дуже відзначити діямантове весілля Марченків. Твої листи та поштівки отримую регулярно і молодця, що ведеш їм облік. Тепера, правда, можеш мене менш розважати тим, бо з боку вищепоставлених органів мені робилися грізні всілякі застереження. Парочку на місяць, так би мовити, символічне нагадування про моє філокартистське захоплення, і квит. Марок у мене також вистачає, тож не переобтяжуй зайвим. Щось останні мої 2 сповіщення від мами

повертаються без її підпису. Це тому що вдома нікого не було, чи на пошті така вказівка? Дізнайся, будь ласка. У Галини, справді, елегантна свита, я пересвідчився на знімці. Передай моє захоплення і заздрість, яко модника. Твій постійний кореспондент, небіж і в той самий час особливо небезпечний державний злочинець. Писано на Уралі в останні дні 1976

року.

28/ХЇІ-І976

P.S. Всім палке вітання Новорічне! Радий за Володю*.

* Володимир Буковський

Із заявами щодо онука Валерія проф.Марченко звертався до Л.Брежнєва. Відповідь не надійшла. До Президії Верховної Ради УРСР — відповідь була однозначна.

Депутат Верховного Совета Гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Союза ССР г.Киев, ул.Щербакова,

Б.Е.Патон 72/2, кв.130

г.Киев, ул. Горького,69

Ваше заявление о помиловании сына Марченко В.В. представлено мною в Президиум Верховного Совета УССР для рассмотрения.

9 декабря 1976 г. Академик (подпись) Президія Верховної Ради

Української РСР гр.СМУЖАНИЦЯ Н.М.

Відділ у питаннях помилування

10 січня 1977р.№16591/74

Повідомляємо, що оскільки засуджений Марченко Валерій Веніамінович характеризується адміністрацією виправно-трудової колонії негативно, клопотання про його помилування залишено без задоволення.

МД/Завідуючий відділом (підпис) В.Голик

Депутат Верховного Совета гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Союза СССР г.Киев, ул.Щербакова,

Б.Е.Патон 72/2

кв. 130 г.Киев, ул.Горького, 69

Президиум Верховного Совета своим письмом от 3 января 1977 года за № 16591/74 известил меня, что ходатайство о помиловании осужденного Марченко В.В. в Президиуме рассмотрено и оставлено без удовлетворения в связи с негативной характеристикой с места заключения.

Академик (підпис)

12 января 1977 г.

Після апеляційних скарг до прокуратур, до Верховних судів писалися безкінечні клопотання і заяви: в ЦК КП

лот

України (і особисто Щербицькому), в ЦК КПРС (і особисто Брежнєву), на сесії Верховних Рад, до Президій Верховних Рад, до Міністрів охорони здоров’я (Петровського і Братуся), незчисленні заяви до медуправлінь — МВС СРСР та Пермської області, до прокурорів “по надзору”. Вся суспільна бюрократична машина засипалася скаргами, заявами, клопотаннями матері, діда, депутатами Верховної Ради УРСР, які підтримували в горі сім’ю, були й випадки втручання депутатів Верховної Ради СРСР. Відповіді надходили від прокуратури УРСР або Президії Верховної Ради УРСР, однотипними у штампі були й папірці від медичних закладів — “все хорошо, всем обеспечен…” А незчисленні заяви до начальника ИТУ, до політрука…

А Валерій жив своїм непростим життям, таким далеким, незрозумілим, дивним з погляду обивателя “на волі”. До нашого липневого побачення (1976 р.) начальство ретельно готувалося. По моєму прибутті до Всесвятської адміністрація зони № 35 у побаченні відмовила, сказавши, що Марченко буде перевезений до Кучино, і мені там треба просити у начальства дозволу. Навантажена, з клунками, у спеку, без транспорту я добиралася по уральському бездоріжжі до зони № 36, яка вже в ті роки зазнала слави своїм концтабірним режимом. Навколо мого приїзду зчинилася якась незрозуміла метушня, і, нарешті, пізно, майже вночі, після процедур обшуку, до яких я вже почала звикати, ми з Валеркою опинилися самі у “кімнаті побачень”. Нам пообіцяли 2 доби. Я заходилася, як завжди, навколо приготування їжі, обговорювали те, про що не вдалося написати, говорили багато. Та побачення виявилося куцим. Через 16 годин, десь годині о 13-ій до нас ввійшла група наглядачів табору (6 офіцерів), вивели від мене Валерія і оголосили обшук. Передивилися все — піднімали дошки у підлозі, перевертали холодильник, викручували гвинти у віконних рамах, обшукали електропровідники, дроти, плиту, сіль, крупу, хліб, голубці,суп, матраци, подушки, обстежували шпаринки у стінах, плінтусах і та інш. Далі взялися за мене… “Шмонали” з лікарем… Знайшли гроші. Від намагання передати їх виснаженому сину я не відмовлялася. Був великий страх, страх за Валерія, бо зрозуміла, що вони хочуть його судити, збільшивши строк. Я молилася до Святої Богородиці… Нічого з того, що їх цікавило, не знайшли . Заходилися біля грошей… Побачення не продовжили, і я, переночувавши в селі, у якійсь без запорів хатинці, вранці кинулася до Всесвятської. Кучинське начальство відмовлялося вести зі мною розмови щодо побутових умов Валерія, його лікування,теплого одягу, ліків. Нас з сином сюди в 36 зону привезли лише для екзекуції, для спільного обшуку, останнє ж їх не цікавить, “не їхня справа”. Я написала пояснювальну записку щодо прихованих мною (поза табірними правилами) грошей. Адміністрація 35 зони не стала зі мною говорити, ні про які послуги для Валерія мови не допускали. Залишивши свої речі, я кинулася до селища Половинки, де знаходилося управління таборів цього куща Чусовського р-ну. Після довгих прохань, обіцянок, сліз, вимолила дозвіл на прийом лікарем теплої білизни, ліків і сухої шипшини. А в “учреждении 35” зміни. На посилення поміняли начальника табору, заступника, а позначеного чесністю і гуманністю лікаря Яруніна перевели до Пермі в медуправління. На його місці жінка типу зображуваних у кінофільмах про фашистські катівні лікарів-садистів. Ця ще довгенько вправлялася на мені: “положено, не положено, здоровье хорошее, мы не курорт; что такое нефрит мне не обязательно знать” та інші відповіді такого змісту. Дещо прийняла, обмеживши до краю.

А менше ніж через місяць на місце моєї роботи в Київський педінститут прийшов лист, підписаний начальником учр. ВС 389/36 Журавковим про мою недостойну поведінку у зв’язку з намаганням передати в’язневі-сину гроші. Просять вплинути на мене. обговорити мій вчинок. Я ще в травні подала на конкурс в НДІ педагогіки, тому обговорення мого злочину пройшло без ускладнень, оскільки я переходила на іншу роботу, чим позбавляла безпосереднього антирадянського, антипартийного, ворожого, антипедагогічного впливу молодь. А в науці нехай щось робить…

А реакція виявилася незапланованою. Хто знав і хто не знав про мою біду — заговорили, висловлювали співчуття, часто потай знаходили привід для

спілкування, обуритися, вилаяти устрій нашої країни, вождів.

Моє бажання жити підпорядковувалося необхідності, потрібності Валерці… Кожний день із Вірою і в Надії…

Добридень, мамочко! Розпочинаю з непорозуміння, яке потрібно терміново з’ясувати. У вересні я звертався з проханням передплатити газети й часописи. В мене склалося враження, що все зроблено і ти надіслала сюди квитанції. Але бібліотекарка вперто запевняє, ніби в неї жодних квитанцій нема і тому ось уже два тижні я нічого не отримую. Правдивості її словам надає і самий факт відсутності надходжень на моє ім’я видань: “Известия”, “Литературная газета”, “Книжное обозрение”, “Літ.Україна”, “Новое время”, “Ин. литература”, “Вопросы истории”, “Всесвіт” і, що особливо мене засмучує, журналу “Комуніст” українською мовою. Потятко, якщо ти все-таки передплачувала, будь ласка, піди на пошту знов, випиши квитанції та надійшли їх сюди. Якщо ж ні — буде такий рік на мене. Оце на мене халепа! Дістав декілька новорічних привітань. Ти та тітка — поза конкуренцією. Потім — від люби-згуби, як і перше, жадає ласки; метнув перуна антинаціоналістичного Вен.Гр.; і теплесенькі поздоровлення Мик. Горбаля та Люд.Алексеєвої. Кожен зичить змін, на щось уповає. Але з усіх найбільш ірреально налаштована моя мати, себто ти. Якісь прожекти і вельми наївні заклики стосовно доброї поведінки. Мамочко, ти здаєш собі справу в усьому, чи ні?Як ти собі уявляєш моє звільнення: дякую, товаришу Марченко. Ідіть і продовжуйте в тому ж дусі? Сподіватися когось іздурити — то це і зовсім смішно. Я не в змозі писати через цензуру, але, їй-богу, роззлостився на тебе за безглузді клопотання. Невже так подобається в болоті брьохкатися? А що за висновки квазі-геніальні! Зі мною серйозно поговорили — це наслідок материнської діяльності. А коли зараз серйозно розмовляють з іншими, також тобі треба дякувати? Я розумію: і тяжко, і боляче. Проте не впадати ж від того в маразм. Я завжди гордився любов’ю моєї мами, шанував і шаную тебе саме за неї. Але ж не можна в біді пускатися берега. І в цих умовах ти повинна не втратити передусім в моїх очах. Бо задля мого щастя та спокою в 100разів важливіше, аби між мною й тобою збереглися взаємини дитинства, які від випробувань нехай гартуються, а не руйнуються. Я тебе, Потятко, цілую й хочу, щоб ти добре подумала над написаним і припинила “тоту роботу”. Ти й тітка написали оце про ювілей Вас.П. А я гадаю, що залишиться, коли поцінувати його творчі потуги за великим рахунком ? І приклав ту мірку до своїх колишніх однокурсників, викладачів, знайомих діячів науки й культури. Картина — просто жалюгідна. Я аж ніяк не максималіст, чудово усвідомлюю, що, спаливши мости, вже легко обстоювати високі матерії та ідеали. Але… але…, я просто намагався глянути неупередженими очима аполітичного історика вітчизняного мистецтва. Розумієш, коли мистецтво — вічне, життя —коротке. Так-от, якщо до зіграного Вас.П. підходити з критеріями неперехідної вартості, він — явище антикультури. Третьорядний актор провінційного, а в нашому лексиконі є краще слово — хуторянського театру. І хай він сам з рукою на серці скаже: чого вартий доробок, що він віддав, поклав, примостив на рідний вівтар ? Ось — ювілей, а ось — питання життєвого підсумку. Як, як називався той довоєнний фільм ?

Лежу в лікарні, очунюю, висипляючись від (закреслено) коли “рученьки терпнуть, злипаються віченьки”. О, та наша швацька доля! Провели мені курс вітамінів та глюкози, відтак приймаю 5-НОК. Гуляю на свіжому повітрі. Все це в комплексі повертає смак до життя, хочеться жирувати та жартувати. На жаль, і те й те — неможливо. Перше через те, що відсутній об’єкт натхнення. До мадам міліціонерші мене не змусить доторкнутися жодна із знаних людству тортур, включно до китайського лоскоту. Пожартувати ж я тут спробував одразу. Але брак аудиторії звів зусилля нанівець. Одному чоловікові робили тридцятихвилинну операцію, а він верещав натхненно і несамовито. Другого дня під час сніданку зайшла мова стосовно того: добре це, чи погано. Медицина й політика є двома галузями, в яких кожен вважає себе компетентним. Тому присутні поділилися на два супротивних табори. Одні стверджували, що кричати слід і аргументували свою позицію тим, що он для породіллі крик вважається корисним. Другі вважали різником лікаря, ма’ть, кишку втяв, або нерва зачепив. Ще дехто схилявся до гіпотетичної думки, що у хворого забуто в череві хірургічний інструмент. Я не пристав до жодної з груп, зайнявши позицію безстороннього спостерігача. Коли ж розмова відхилилася в бік нищівної критики сучасної медицини, я зауважив: —Я теж інколи йду, йду, а тоді—як закричу! На якусь хвилину аудиторія під враженням почутого замовкла. — І всі чують, — пояснив я свою поведінку. Вигляд у мене повсігди серйозний, через те й сказане сприймалося як щось далеке від легковажності. А я ж просто розмову хотів підтримати. Ех, темнота людська!

Ваші листи до мене надходять справно і сповіщення також. Коли ж ви не отримуєте їх від мене, то вихід простий: надсилати сюди рекомендовані сповщення і звернутися на пошту ст. Всесвятська із заявою,аби їх реєстрували при одержанні, відправленні. Я зробив би це сам, але до мене всі мої сповіщення повертаються — раз, а, по-друге, я не знаю, котрі з ваших пропадають. І не треба буде в кожному листі запитувати мене: де сповіщення ? Тітці подякуй персонально за марки. Файні, особливо серія Рєпіна. А все-таки, ріднесенька, ти нагородила мене волячим здоров’ям. Де ж оце все нормальний нефритик міг би витримати? А я — будь ласка. Син.

17/1-1977

Добридень, мамочко! З нагоди твого Х-надцятиріччя полізли на думку всілякі спогади, всілякі сентименти, ем-мацанально — одне слово. Так собі подумав: што туй писати ? Поворушив мозжечком і вийшов реферет під назвою “Я й моя мама”.

Цитати Коментарі

Уа-уа-уа! Крик життя. Я народився і за це вельми вдячний.

Хочу…сама Гігант одного суспільно-політичного вчення стверджує, що мовлення в людей виникло внаслідок виробничої діяльності. Не знаю, як у класика, а в мене осмисленим словесам передували місяці суцільної вологості. І позаяк я індивід емпіричного складу розуму, гадаю: мова прийшла до людей через потребу позбутися клопотів з надміром води.

Мамка, Це я у 5 років даю оцінку недопущенню тобою до тіла хворого сина какая ты (здається, кір?) зграйки гарнесеньких дівчат, моїх вуличних при-невежливая! ятельок. Хочеш вір, хочеш ні, а сцену ту пам’ятаю досі. Ти тоді страшенно розреготалась.

Лясь-лясь! Макаренківським гідним методом (що то радянська педагогічна Щоб добре школа!) відучуєш з мене тринадцятирічного від читання забороне-знав! них напередодні “Підводників” Новикова-Прибоя. А даремно. В

тій книжці я зіткнувся з художнім засобом іронії. Вперше побачив, що влада не безгріховний фетиш, а витвір рук людських, приступний для аналізу й критики.

Маман! Сленґ свідчить про перехід твого акселеранта-сина до віку Ви просто малослухняної юності. Я — в захваті від габардину “електрик” (під шарман! колір очей як одностайно зауважили родичі з Киянівки) на мій перший костюм. Якісь хмільні були травень,літо, нарешті, вересень, коли ти з батьком вирішили урочо відзначити моє 15-річчя.

А я вчора Оксана К., виголосивши тираду, зробила багатозначну паузу. — А бачила Ва— ну-ну, з якою? — жваво зацікавились мої однокашники. — 1-и-і… леру з такою студент КДУ… комсомолець… замість того, щоб вчитися на жінкою… відмінно, виправдовуючи довір’я народу, оце так! — Дівчата обступили мене, мов Шевчснкову вдову за подушне. — Хто вона? Розпуснику! Кажи, інакше помремо від цікавості. Наступного дня я приношу твою знімку осені 1965 року. Ти тоді схудла й виглядала дуже молодо. Вони стали вгадувати скільки років. Здебільшого фігурувала цифра 25. Аж поки не підійшла Ярина й не сказала: — Тю дурні, та це ж його мати. Зіпсувала триклята весь цимес.

Ми… пі— Подиву Ніни немає меж. — Ну. в кіно… так. А що такого? — демо в кіно… відповідає Саня. Ми чимчикуємо утрьох брати квитки в літній разом з Ва— кінотеатр на Нивках. Дівчина вражено дивиться на нього, потім на лериною ма— мене — їй і в голові не вкладається, що на світі існують батьки, з мою? якими можна знаходити спільну мову, ба… жартувати навіть

(в її родині домострой). Саня вже був у курсі історичного цього досвіду, тож ним вечір у твоєму товаристві сприймався як рівноцінний аналог КВН. Згодом, коли його дружина обтесалася, вона перейняла пієтет мого приятеля до тебе так само.

Я — в за— Наводжу фразу в оригіналі, як її сказала Франгіз після повернення хопленні від з Києва додому. Вона приїздила з Азербайжану на наукову твоєї мами, студентську конференцію, де зачитувала доповідь з порівняльного

мовознавства. Вивчала українську мову навмисне, щоб прийти в

мій дім і сподобатися мамі.

Ніна Ми— 3 розповіді Аббаса в приміщенні ЦК КП Азербайджану, х а й л і в н а дуже розумна й інтелігентна жінка.

Він просто 3 виступу свідка на суді. обожнює свою матір

Резюме. Усе вищевикладене дає підстави стверджувати: взаємини між сином — Марченком В.В. та його матір’ю Смужаницею Н.М. можна вважати наближеними до абсолюту. Рекомендації. Рахуватися з бажаннями чада і пам’ ятати, що добрими намірами вимощена дорога до

Пекла.

Тепера трохи про жисть, ту котра поламанатая. Про лікування тутешнє, сама знаєш, можна писати як про небіжчика — або добре, або нічого. Тому я краще уникну характеристик. Прийняв 3 пляшечки 5-НОК, завершую 3-тю пляшечку горобини, давали мені уколи глюкози, вітамінів, навіть сиропу з шипшини трохи покуштував. Ну, ясне діло, й вилежувався максимально. А оце тобі на предмет флюїдів. У моєї матері був радикуліт, а в мене шию протягло. Вже коли лежав у лікарні — з тиждень в’язами не міг рухати. Саме посередині січня — з матір’ю синхронно. От і будь після цього атеїстом. “Мама, ты моя родная. Рыба моя дорогая. Усе бы ты бегала да бегала”. Стільки ліків мені здобула! Якщо ж передаватимеш їх сюди, то все, що маєш, одразу не треба. Бо можливі всілякі пертурбації, аби через них не погубились. Отже, три пляшечки 5-НОК, три горобини та й уже. До речі, проконсультуйся, наскільки доцільно приймати леспенефріл. Я вживав його минулого року й наче пішло добре. Але, можливо, то в мене суб’єктивне. Тиск зараз 150/105. Про аналізи нічого конкретного не скажу, бо не говорять. А враження, ніби без загрозливих змін: білок 0,669, а мо’ 0,99; питома вага 1010, всякої всячини не багато, бо відчував би. Але ти маєш нагоду звернутися до адміністрації особисто. Нехай дадуть письмову відповідь. Назву “забобон” я надав твоєму небажанню передплатити наперед газети і журнали. Квитанції всі одержав, та тепер місяців зо три не одержуватиму нормально преси. Що тут, потятко, докоряти? Сказати лише, мов Ян Гус на стареньку бабусю, котра принесла до його вогнища в’язанку хмизу: свята простота! Це я так, люблячи, жартую. Віллі * дуже дякує за все. Треба бачити оту рафіновану європейську чемність. Як можна зберігати шляхетність тут і стільки літ ? — це питання часто задаю собі. До речі, не сюсюкай так уже, до мене пишучи. Бо не листи, а суцільні слинявчики надходять. Твоєму синові он уже ЗО років і крім того у нас, у злочинців, заведено жити без телячих пестощів. Я, мабуть, сам до того підбив, вживаючи забагато пестливо-здрібнілих епітетів. То не буду болє. Бо й так люблю без міри, назло всім ворогам. Син. Дякую.

P.S. До моїх привітань на день народження радо приєднується Іван, сусіда по палаті. Як і я, здоровий, мов бугай. Потятко, був невдоволений твоїми візитами до Патона та заступника голови Ради Міністрів — лише. Власне, навіть не так отими марними розмовами, як ілюзіями, що з’являються після них. Здається, не дуже хлюпав емоціями, бо ж до решти цілковита, як співають французи: “ту ля мур ке же пуртуа”. Вибачай, що трохи припізнився з листом. Але в січні надіслав одного до Катерини Горбач, тож не турбуйся що був один.

Р. P.S. Щойно отримав листа від ЗО/1. Ніби відчував наперед і на всі питання відповів. Отже лежу ще в лікарні, а це головна відповідь на всі клопотання. Гадаю, що все мине, а ми будемо. Тим більше, почуваюся краще.

7/11-1977

В’язню литовцю надіслала пакунок

Начальнику ИТК № 389/35

гр-ки СМУЖАНИЦЫ Н.М.,

прож.в г.Киеве, ул.Щербакова 72/2, кв.130

Заявление

Мой сын, Марченко Валерий, находящийся в Вашем учреждении, тяжело болен неизлечимой прогрессирующей болезнью почек — хроническим пиелогломерулонефритом и рядом хронических заболеваний, связанных с этой болезнью.4-х летнее пребывание в условиях лагеря угрожает ему смертью, т.к. хронический нефрит при отсутствии необходимого лечения может внезапно вызвать нарушения функций организма и в первую очередь крови.

Имеющиеся в Вашем учреждении медицинские справки подтверждают его болезнь.

В порядке ст. 100 ИТК РСФСР и ст.ст. 362 и 368 УТК РСФСР прошу направить моего сына на врачебную комиссию для получения соответствующего заключения с последующим предоставлением в суд дела об освобождении Марченко Валерия от дальнейшего отбывания наказания.

Мать заключенного Марченко Валерия

Смужаница Нина Михайловна

25.il. 1977 г.

Учреждение ВС-389/35 252111, Киев

11 марта 1977 г. ул.Щербакова, 72/2-130

№ С-1,2 Смужаница Н.М.

п.Центральный

На Ваше письмо сообщаем, что состояние здоровья осужденного Марченко В.В. удовлетворительное. Необходимым амбулаторным и стационарным лечением обеспечивается периодически по показаниям.

Полностью обследован. Консультирован врачами специалистами.

Заболевание Марченко В.В. с учетом его состояния здоровья со всеми объективными данными не подпадает под перечень болезней, в связи с которым осужденные могут быть освобождены от дальнейшего отбывания наказания.

По существующим правилам сообщить результаты анализов крови и мочи не представляется возможным.

Начальник учреждения

ВС-389/35 — (подпись) Н.Г.Поляков

Исп. Шелия Ю.Ш.

103831, Москва-К-31, Петровка 25-а,

Управление медицинской службы МВД СССР

Начальнику Управления медицинской

службы МВД СССР

СМУЖАНИЦЫ Нины Михайловны

прож.в г.Киеве, ул.Щербакова 72/2, кв.130

Заявление

Мой сын, Марченко В.В., 1947 года рождения, осужденный в июне 1973 г. по ст.62 ч. 1 УК УССР на 6 лет лагеря строгого режима и 2 года ссылки, находится 4-й год в Пермской обл., Чусовского р-на, ст.Всесвятская (ВС-389/35). С 16-летнего возраста он болен тяжелой прогрессирующей болезнью почек—хроническим пиелогломеру-лонефритом, хр.простатитом, хр.холецистоангиохолитом, постоянно болезнь протекала с альбуминурией (белок в моче, в среднем, 1,5%-2%) и повышенное АД— 140/90 — 750/90 мм рт.ст. Медицинские справки находятся в его деле. Эта тяжелая болезнь требует постоянного постельного режима, строгого диетического питания. Условия тяжелого режима в Уральском лагере обрекают моего сына фактически на смерть.

Обращаюсь к вам, к работнику медицины — самой гуманной в мире профессии, человеку, стоящему на страже жизни людей, проникнуться моей материнской мольбой, проникнуться тяжелым состоянием молодого человека, взять во внимание жестокую, тяжелую болезнь сына и ставить вопрос об освобождении его от дальнейшего отбывания наказания.

С искренней надеждой к Вам

Н.М.Смужаница

Киев. 30.Ш.77 г.

Копия — Медицинский отдел УВД Пермского облисполкома. 614600, Пермь, Комсомольский проспект 74.

СССР Гр.СМУЖАНИЦА Н.М.

Министерство внутренних дел г.Киев. ул.Щербакова

Управление 72/2,кв.13О медицинской службы 12 апреля 1977 г. 113 №11-2278

Ваше заявление направлено на рассмотрение руководства УВД

Пермского облисполкома, поскольку вопросы досрочного осво-

238 бождения решаются по месту отбытия наказания, откуда Вам сообщат о результатах.

Зам.начальника Управления МВД СССР (подпись) В.Н.Попов

Добридень, тітко!

Усе йде, есе минає (як сказав поет) і краю немає, а я собі живу поживаю — тут всілякого добра наживаю. Десь від дев’ятнадцятого вже почував себе досить непогано: не боліла голова, нирки не нили. Здається, що лютого місяця я проскочив без ускладнень — ну й гаразд. Сам себе допитував, так би мовити, чи насправді вже у такому кепському стані, як вам здається ? Гадаю, що ні, хоч Івана-чаю попити на мою хворобу не завадило б. Та ще б миску доброго борщу… М-да, а перечекати трохи більше двох років і переді мною гостинно розкриє обійми героїчний Сибір. Ну, годі рубати сук, на якому сиджу.

Не характеризуватиму тобі побут з їжею, ти й так у курсі, скільки всього бракує. Не поширюватимусь і про медицину, в моєму випадку здебільшого зціляє природа. Слідчий, пригадую, розводився на предмет того, як у таборі один його підопічний вигоїв сухотні легені, потім ще дякував за посадку. “Московської” напевно тоді обпився, бо явно натякав, що, можливо, й я дякуватиму. Щоправда, не одному —прокуратурі, суду, адвокату. Останній, дійсно, не фабрикував мені додаткових епізодів, і от за це я йому вдячний. Я таки ціную його, досить, що покази, зібрані на слідстві, розхитував. Тому не когось, а мого адвоката надішли, будь ласка, робочу адресу. Просив про це декілька разів маму, може, боїтеся — судитимуть мене за це (ошибаєсса). В кожному разі попередьте, чи він працює там само, на старому місці. Бо я вирішив скористатися знаннями юриста: столицю за вим’ячко поторсати. Оце таке! За новинами суспільного життя стежимо із великим задоволенням. Кожен день зараз приносить якусь втішну звістку, а допомагає про неї вчасно дізнатись правдиве радянське радіо і преса. З останньою все не можу дати ради. Як і передбачав, від невчасної передплати її лихоманитиме мінімум квартал. Єдина втіха — закон на моєму боці. А з квитанціями на руках я здатен боротися з агенством друку цілого Союзу. Перечитав оце написане й засумнівався, чи переконав вас, що самопочуття зараз нівроку. Але таки нічого. Не уявляю, правда, наскільки доцільна мамина поїздка у верхи, але тут їй — не судія. Бо як ви не уявляєте всіх мотивів моїх вчинків, так і я про ваші часом не той. У “Наук.думці” вийшла книжка із зразками ділової мови XVIII ст. Хлопці відгукувались, що цікава. За нагоди купи

239

та й дідик міг би своє слово сказати. Щось він до мене ні гугу. Чи не розсердився, бува, на мої мислії? Хоча обіцяного чекають три роки, надсилаю лірику вірменського поета. Мені дуже подобається, наскільки пригадую — кращого із східної поезії по-українському не читав. Можливо, то більше голос чуття, аніж розуму, але таки переклади вдалися. Прошу читати вірші, бо про табірне життя не напишеш.

Ну, от маєш поезії по зав’язочку. Тітонько, ти мені ще поштівок трикопійчаних надішли, бо скінчилися всі. Я вже питав, чи не розсердився старенький на мої повчання ? Так то ж не користі ради, рцел яко младий до старого токмо за для надії урозуміти огром суєтності людського буття *. Бабусі передай мою духовну підтримку. Я також он побував у лікарні (та ще якій!) і живу, нічого. Тож і їй нема чого втрачати, окрім болячок. Хай живе прекрасна і сильна! Взагалі, мушу зізнатись, що той Марченківський острівець з вічним виглядом на Дніпро став для мене гарним психотерапевтичним засобом. Часом лежачи вночі, згадую перипетії дитинства і таки приємно. Можливо, це ідеалізація минувщини, але більше скидається па те, що — просто моє дитинство. А ви — неодмінний його атрибут із виховними годинами, прекумедними ситуаціями, святковими та недільними зустрічами. Сподіваюсь, справдиться і моє бажання знову посидіти за столом у кімнаті, з якої я все дивився на лівий берег. Що мене так вабило в тій стороні й зараз не збагну, якісь передчуття, Бог знає. Мав я змогу з’ їздити по Волзі разом з капелою бандуристів Миньківського в 1973 р. От якби зараз — я поїхав би й написав, а тоді гидився. Щото порозумнішав! Ага, тепер про друзів. Щось я нічого про Альошку від вас не чую**. Як він ся має, як живе? Він що, зовсім поїхав? Про таке варто би знати Шурочці. Привіт усім-усім!.. І, нарешті, у зв’язку з Міжнародним жіночим днем шлю вам всезагальне вітання…

Бабоньки! Виходячи з доконаності, що ви з ступенями та званнями (наша праматір, поза сумнівами, гідна балотуватися до академії педнаук, адже пустила в світ трьох кандидаток і зробила з горлопана-комсомольця професора, згодом, щоправда, діда); нещадно експлуатуєте засліплення закоханих чоловіків “як плєнні” (а Алці, їй-бо’, можуть позаздрити всі разом узяті холостячки УРСР: коло мене поети,класи, класи якої!!! оспівують хором достоїнства і вітають, між іншим); імітуючи дослідницьку діяльність, бундючитеся по своїх квазінаукових установах; походжаєте павами по наському Хрещатику, — я проголошую: люблю!

* Натяк на нарис “Лист до діда”

** Людмила Алексева ~ московська дисидентка, опікувала українських в’язнів.

І хоча стюардеси також жіночого роду, сей факт не похитнув мого пієтету до вас. Цілую від малої Мар’яни до старої Оксани по колу.

Одержав щойно лист від 1 березня. Ти, як завжди, на висоті — до речі прості поштівки, а знімка невдало затемнена. Здаюся собі кострубатим, але щось нема напруги до писання.

Небіж.

П/П1-77

Мамочко, добридень! Ось і в мене турбація-новація — переїхав туди, куди ти влітку за доставку заплатила 20 крб. Як звикле, без пояснень. Отже, з 1 квітня я вже тутешній*. Начальство обіцялося сповістити про це додому бомагою. Не знаю, чи здійснило свій намір. Ну, а я одразу не писав, затримуючись з листом, хотів вражень назбирати. Харчування трохи краще: раз на тиждень є, навіть, тушкована морква! Капусту шатковано не перемерзлою, тому борщ має якийсь смак. А мені видали дієту, призначену на попередній зоні попередніми лікарями. Я попрохав, щоб залишені книжки переслали додому. Так що не дивуй, коли надійдуть. Цього разу пакунок буде без белетристики, переважно з науковою літературою. Я радий, що тобі також сподобався Думбадзе. А от наші естети чомусь його не сприйняли. Не знаю, чи то від снобізму, чи то від неуважного прочитання? У Думбадзе й попередні романи нівроку (“Сонячна ніч”, “Я, бабуся, Іліко й Іларіон”), але цей, мабуть, через співзвучність тем сподобався найбільше. Дай почитати іншим, цікаво, як його сприйматимуть? Одержав твій лист, де квитанція на “Комсомольскую правду” вкладена. Так невдало — щойно перевезли на 36, а ти пересилаєш газету на 35. Скільки я вже в цій системі грошей втратив, одному Всевишньому відомо. Та ще буде відомо економістові, котрий підрахує: скільки, хто, кому винен. А поки що я на новій роботі. Збираю для праски невеличкий блок з деталей. Це нескладно, якби не було так багато. Стосовно громадян-начальників нічого, звісно, не попишеш. Але твої враження від першої зустрічі — непомильні. Ну, а я, якщо мене випробовуватимуть на стиснення, зроблю все, аби гуманізм радянських законів не залишився пустою фразою. Бо мені принципово близька розрядка міжнародної напруженості. Від змін журитися особливо підстав нема. Що не з’їдено за 4роки, тому й за 2 нич ся не стане. В №2 “Дружбы народов” надруковано добірку перекладів з вірменської Алли Марченко. Те прізвище з іменем я зауважив давненько. Якась собі літературознавець

* Уст. 36, Кучино.

з Москви, часто виступає в періодиці з статтями, оглядами і не занадто ортодоксального штибу. А оце надрукувала переклади поезій Кучака. Мені сподобалися. Я, щоправда, з Ігоревими ретельно не порівнював, одначе зроблено не без смаку. Отаку маємо з тіткою однофамілицю. Чи ти ба, як обполює братню нивку! Але тітці он поети також твори присвячують. О, діво! В нас уже зовсім було запахло весною — сонце, теплий вітрець, гола земля. Та потім студінь як ударить, як ударить — я назад у теплі штани, шапку-бирку на голову, теплий піджак на груди молодечі і сидю, п’ю чай. Пару днів зими постояло, і знову квітень вертається. Прурода… А я вже зек із стажем. Спокійненько сприймаю етап, нову зону. Знайомства відбуваються при міцно завареному чаю (імітація чифіру). А справжній чифір, про який згадується в “Одном дне Ивана Денисовича”, це — пачка індійського чаю на кухлик води. Від нього, кажуть, язик кілком стає, а ложечка в ньому стоїть, не торкаючись стінок. Колись заварю, покуштуєте. І дізнаюсь про людські долі, найрізноманітніші. Дивуюсь, ще і ще раз дивуюсь, як люди подібне витримують. В інтелігента чи простолюдина — кожного замучать емоції. Лише, коли закосніти, не піддаючись силі вражень, можна вижити. Ну, та про це слід писати цілу монографію. З природи, психоаналізу, в отаких-от умовах. Вся штука в тому, що нерви, мов линви — у одинаків. Решта ж пересічно слабкі істоти, і їхній рішенець визначено наперед. Яке щастя, що історичні катаклізми не продовжуються вічно. Потятко, здається, в червні Віллі належиться бандероля. Зроби ласку, надішли йому цукерок. Все людині звеселіє на серці. Надсилаю вам оповідання Прайса Уорунга. Зробив цей переклад із книжечки “Австралійські оповідання”, виданої в Москві 1975 року у в-ві “Прогресс” (ст. 17-26). Можливо, від довгої праці над ним оповідання перестало справляти на мене враження. Але з погляду історичного, гадаю, його цінність залишилась *.

14/ІУ-77

ЛИСТ ДО МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ Шановна добродійко Михайлина! Декілька днів ходив думав, як вам написати. Розпочати в мажорі, з вірою в обов’язкову перемогу добра над злом ? Тоді, аби допис втрапив за призначенням, мусив би не конкретизувати упевненості. Бути ж голослівним з вами зовсім не хочеться. Ну, а до мінору в мене упередженість від щасливих піонерських часів. Отож

* Далі в листі Валерій подає свій переклад з англійської оповідання Прайса Уорунга “Сталева штаба Джона Прайса”.

і скористався розважливо-стратегічиим рішенням сімнадцятирічного вождя про те, що потрібно йти іншим шляхом. Вирішив подати цього листа у модному стилі ретро.

Десь наприкінці шістдесятих років у спілчанському клубі проходив вечір югославської поезії. Мій теперішній сусіда саме намірявся читати один із своїх перекладів, як слово забрав головуючий Григорій Кочур. Його пропозиція зводилась до того, щоб попросити Михайлину Коцюбинську почитати Іванові* переклади. — Бо ми тут усі поснемо, — було мотивацією такого оберту справи. Зараз я хочу нагадати вам зміст того прегарного твору, який справив на мене тоді враження, можливо, своїм змістом — отже, хистом перекладача, а можливо, пристрасним, переконаним прочитанням, і лаври слід було віддавати вам. Та вже згодом я збагнув, що ділити нічого не треба. Тут мав місце випадок, коли мистецька річ заграла завдяки прегарному синтезу. Ви, певно, пам’ятаєте, в тому вірші розповідалося про тяжкий, виснажливий путь каравану, що, простуючи до мети, мас торувати стежки в незнаних пустошах, дертися крізь терню диких чагарників. Погоничі потерпають від холоду вночі й від нестерпно палючого сонця вдень, їм бракує їжі, мучить спрага, чигають постійні, різноманітні небезпеки. “Валують пси, а караван іде”. Прості люди — ті погоничі. Один, не витримавши, забирає з собою ніжну, гладку жінку, теплий повстяний намет і залишає друзів, з якими вирушав у путь і яким присягав на вірність. Наполягає, що зупинитись слід отут, подальша хода-бо йому здається безнадійною гонитвою за маревом. І, осівши на узбіччі, кидає навздогін караванові глузливі просторікування, вдає, ніби раніше піддавався омані, а от тепер тверезодумний і нормальний, як усі. І падають від нестачі корму верблюди, падають від хвороб та утоми погоничі. Хтось, перепросивши нечисленний гурт друзів, відступає. Цілує зраділу, вщасливлену подругу, пестить по голові дитину, з повагою показуючи на посталих на далекому овиді жертовних шукачів. Ціплять зуби погоничі, женучи від себе зневіру та смуток. Все так, а не інакше. І далекий шлях зовсім не відповідник до неправильний. Недаремно Крлежа, справді, дістав Нобелівську премію та й гідних українських тлумачів також. Бо й ваші переклади Превера мені припали до смаку, це вже на іншому вечорі. Відтоді я, коли зустрічав ваше прізвище в газеті або часописі, уважніше вчитувався в текст, сподіваючись на вибухові інтонації Крлежі. Вже в Баку від свого азербайджанського друга довідався про ваше захоплення раннім Драчем. А ваш аналіз його поезії в переказі того ж товариша лише засвідчував, що в особі Михайлини Коцюбинської щасливо поєднався і добрий перекладач, і добрий критик.

* Івана Світличного.

Чи не головне за вашими рекомендаціями й поталанило Івану Федоровичу, що книжка його побачила світ мовами народів СРСР спершу в Азербайджані. “Ой, летіла гуска додому та впала, як грудка, додолу”. О, жінка зовсім не СЛАБКА половина. Не хочу заміняти антонімом те означення, бо чоловіки-українці й так достатньо фемінізовані. Тому давайте погодимось на половині — як кажуть американці. Не знаю, чи

вдалося висловити загадане. Може, слід було б писати компліментарно не про літературні, а людські, жіночі, материнські якості ?Але я знав вас з віддалеку і саме такою, як описав. Прийміть найщиріші вітання й захоплення. Щиро вітаю з Днем народження Тетянку. Шкодую, що не в змозі надіслати букет квітів. Хай росте квітнево і щасливо. В житті нам часто чогось бракує. Але мати таку маму — значить, бракуватиме неістотного, другорядного, і це поза сумнівом! Цілую ручки. Валерій.

10^-1977

P.S. При нагоді сповістіть моїх, що написав до вас. Щоб не хвилювалися.

Добридень, потятко! Так хутко минув місяць, і повідати назбиралося тьма тьмуща. Оце сюди надіслали перший том Франка (взяв у бібліотеці), там поезія — сила! Розпочав був “Скорбнії пісні” — запит, правильніше, захват так і завмер у грудях. Наскільки все вражаюче, проте Богданові Деркачу, тому небораці літературознавцю, навіть проаналізувати не під силу. Беру ось перший ліпший віршик “Нехай і так, що згину я”. Докла