Малик Галина. Подорож Алі до країни сяк-таків

972

Ну й непосидюща ця наша дівчинка Аля!

Бачте, тепер їй доведеться виручати з біди свого приятеля Сашка, який недбало поводився зі своїм талантом.

Виявляється, на наші з вами таланти чигає безліч небезпек! І ніхто, крім нас самих, врятувати наші таланти не може.

Я припускаю, що хтось із вас скаже:

— Пхе, якийсь там талант! Можна й без нього прожити…

Такому хлопчику чи дівчинці я раджу знайти Сашка Тишка — героя цієї книжки — і гарненько розпитати: як то воно — жити без таланту?

Це в тому разі, якщо ви не прочитаєте цю книжку А якщо прочитаєте — вам усе стане зрозуміло.

Ваша Галина Малик

Розділ перший,

в якому зникає список

Двері до третього “В” рвучко прочинилися. До класу просунулася розпатлана “по моді” голова “організаторші” — Лариси Адальбертівни.

— Привезли! — прошипіла вона, і двері за нею грюкнули.

— Ой! — заметушилася Наталя Никифорівна. Гарячково смикнувши блискавку чорної сумочки, вона вихопила гаманець і розігналася до дверей.

Але біля дошки згадала, що на неї дивляться тридцять пар очей.

— Я — у справі! — суворо звівши брови, швидко вимовила вчителька. — До директора! А ви тут щоб тихо! А хто буде з розуму сходити, — перебираючи ногами від нетерплячки, закінчила вона, — тих мені запише на листочку… м-м… ось ти, Тишко, запишеш! — І її клишонога постать зникла за дверима.

Ще якусь мить у класі було тихо. А потім клас неначе вибухнув. Тепер боятися було нічого. Всі знали, що сьогодні до школи мали привезти якісь дефіцити. Вчителі зранку тільки про це й говорили. Отож до кінця уроку була цілковита свобода.

— Ура! Гей-гей! — гукали хлопці.

— І-і-і! — тонесенько вищали дівчата.

Двоє хлопців видерлися іншим двом на

плечі і перед дошкою почали нападати один на

одного. “Вершники” намагалися стягти з “коня”

супротивника і водночас утриматися на своєму ” .”

КОНІ .

— Давай! Тягни! Тримайсь! — підбадьорював їх вигуками клас.

І тут один “кінь” перечепився і простягся на підлозі. Він потяг за собою свого “вершника”, а той — і двох інших.

Пролунав тріск, зойк… І крислатий старий фікус, що стояв у кутку на ослінчику, опинився на підлозі, серед купи землі та розламаних дощок. Всі застигли, наче у грі “раз, два, три — на місці замри!”.

Винуватці, обтрушуючись, потроху приходили до тями.

— Ой, що тепер буде!

— Оце так!

— Ну й попаде вам! — загомоніли дівчатка.

— Давайте зберемо землю! — запропонував хтось.

— Куди ти її збереш, коли ящик розбився? — заперечила староста класу Люба Чаварга.

— Нічого не зробиш, все одно Кефіра побачить!

І тут всі повернулися до Сашка. Адже це йому доручено стежити за порядком.

— Ти їх запишеш? — спитала Наталка.

— Та нехай пише, хто його боїться! — шморгнув носом Федько Ходанич, один з “вершників”. І додав глумливо: — Він же у нас зразковий!

Якби Федько не всунувся зі своєю єхидною усмішкою, все 6 обійшлося. Сашко й не збирався нікого записувати. Але після Федькових слів спалахнув:

— А що ти хочеш, щоб я сказав? Що фікус сам вистрибнув з ящика, бо захотів прогулятися?!

Сашко рішуче підійшов до своєї парти, вирвав з чорновика чистий листок і акуратно записав на ньому прізвища двох “коней” і двох “вершників”. Усі вони винні: не затіяли 6 “турніру” — нічого 6 не сталося. А то диви які — ще й глузують!

Усі тихенько сідали на місця.

У коридорі почулися квапливі кроки. Щаслива Наталя Никифорівна залетіла до класу, притискаючи до грудей купу пакунків. З одного стирчали жовті курячі лапки.

Клас завмер.

Довгенько пововтузившись із пакунками, вчителька порозкладала їх нарешті по сітках. І лише по тому погляд її впав на фікус, що “вийшов погуляти”.

— Га? — невідомо кого спитала Наталя Ни-кифорівна, сплеснула в долоні і плюхнулася на стілець. — Хто, хто… О Боже! Хто це зробив? Що це таке?!

Тут вона згадала про Тишка.

— Тишко, ти записав, що я тобі казала?

У Сашка млосно залоскотало в животі. Він не любив Кефіру (так звали її учні в класі). Але не послухатись її означало потрапити до директора. Бо директор, невідомо чому, вважав Кефіру зразковим учителем. А, чого доброго, Кефіра ще й батьків до школи викличе… Сашко хитнув головою і нехотя сягнув за списком. Але на парті його не було. Сашко зазирнув під зошит, підручник… Нема! Він понишпорив у парті, зазирнув під парту… Нема! — Ну?! — нетерпляче вискнула Наталя Ни-кифорівна. — Е-е, десь… був… — пробурмотів Сашко під партою. — Пропав! — розвів він руками, випростовуючись.

— Яс-с-сно! — мовила спроквола Кефіра. — Завтра щоб прийшов до школи з батьком.

І звернулася до класу:

— Ну, то, можливо, самі зізнаєтеся, щоб я не викликала директора?

— Наталю Никифорівно! — підняла руку Люба Чаварга. — Не треба директора. — Вона невинно поглянула на вчительку..у— А то почнуть розпитувати: та як це трапилося, та де це була вчителька під час уроку, та чому залишила клас… Навіщо нам ці розслідування? А ми до завтра все виправимо. І ящик новий принесемо. Правда ж? — значуще глянула вона на Федька Ходанича.

Наталя Никифорівна скинула оком на курячі лапки і хвильку розмірковувала. А потім невідомо кому— чи то Любі Чаварзі, чи то своїм пакункам — згідно кивнула.

Розділ другий,

в якому Сашко промовляє зачаровані слова

“Хто поцупив список?” — думав Сашко, ідучи додому.

Він перебирав подумки всіх, хто 6 це міг зробити. На серці у нього було незатишно. “Може, літака скласти?” — подумав Сашко, заходячи до своєї кімнати. Всі стіни у ній, і навіть стеля, були завішані білими моделями літаків і червоними грамотами за перемогу у шкільних конкурсах з моделювання. Сашка в школі і в дворі так і звали — “інструктор-конструктор”. А недавно, після перемоги на міському конкурсі, завуч на лінійці назвав його “гордістю школи”.

Та навіть ці приємні спогади не втішали.

На столі лежала нова модель — вчора тато з відрядження привіз. Сашко присунув її і заходився складати. Поступово він захопився. Але робота щось не клеїлася.

Прововтузившись із півгодини, він переконався, що з моделлю щось не те. Зубчики не потрапляли у призначені для них місця, розміри не збігалися, а дечого зовсім не вистачало.

І ось тут Сашко зробив оте, про що йому згодом довелося не раз і не два гірко пошкодувати.

Він узяв з полиці пляшечку клею, намазав ним крило, притис пальцем і мовив:

— Сяк-так триматиметься!

По цих Сашкових словах хтось у кімнаті важко-пре-важко зітхнув. Сашко здивовано підвів очі і і зіткнувся поглядом з власною фотокарткою. Тато сфотографував його з призом у руках — першою премією за кращу авіамодель на міському конкурсі. Тоді він позував татові щасливий, гордий і усміхнений, а зараз — Сашко навіть протер очі — зараз із фотокартки на нього дивилася його ж, але дуже похмура фізіономія! Еге ж, саме дивилася!

Бо за мить Сашко з фотокартки відвів очі, поставив приз у куточок і сказав:

— Дочекався і я від тебе! Спасибі! Бувай здоров і не кашляй. Тепер замість мене матимеш сяк-така!

Затим ступив у глиб картки і почав бліднути.

— Стривай! — гукнув Сашко, зрозумівши, що це йому не ввижається. — Хто ти?! Якого сяк-така?!

Але на картці вже не було нікого, тільки самотньо стояв у куточку приз…

РОЗДІЛ третій,

в якому починаються неприємності Отакої!

Сашко схопив картку, так і сяк вертів її, але дарма! На ній нікого не було! Не було — й квит!

“Треба показати татові картку!” — майнуло в Сашковій голові. Але з порога кімнати хлопець повернувся назад. Ні, тато — серйозна людина. Ніколи не повірить він, що таке могло статися. Розповісти мамі? Одразу підуть ахи та охи…

От і виходить — краще мовчати, подалі від гріха.

Сашко закинув картку між книжки на полиці і забув про неї, як і про невідомо куди зниклий список.

Але з того злощасного дня з ним почали коїтися неприємні речі. По-перше, він зовсім перестав розуміти, як складати моделі!

Сміхота! Сашко навіть сестрі Наталці не зміг зліпити примітивну саморобку, що їх ото креслять у журналі “Малятко”.

По-друге, тепер на будь-яке зауваження вчителя праці Тиберія Тиберійовича Сашко відповідав: “Ет, сяк-так буде!”

А за сяку-таку роботу і оцінка, звичайно, може бути тільки сяка-така. Так і сталося, що вперше Сашко приніс додому табеля, де проти слів “трудове навчання” шкірив зуби жирний “трояк”. Він був не один у стовпчику цифр.

Бо, ніде гріха діти, за що 6 тепер не брався Сашко, усе робив сяк-так.

— Ох! Ах! — сказала Сашкова мама. — Дитина перевтомилася! Дитині потрібен негайний відпочинок!

І Сашка на зимові канікули відправили в село до дідуся.

Розліл четвертий,

в якому з’являється Аля

Ох і гарно взимку на селі!

Та ще коли багато снігу впаде!

Та ще коли колгоспний конюх дядько Микола заллє з шланга ковзанку за конюшнею!

А цього року снігу нападало — хоч тунелі в ньому рий!

Сашко тільки приїхав — і за конюшню! Бабуся лише в поли руками вдарила.

А за конюшнею — давні друзяки. І Василь, і Юрко, і Петько тут. І незнайомі якісь — мабуть, теж на канікули приїхали.

— Ура! Конструктор приїхав! — оточили Сашка хлопці. — Отепер він нам покаже, як штаб будувати!

— Аз чого ви хочете його будувати?

— Та із снігу! Ось у нас є дошки і ящики, а ти покажи, як їх скласти, щоб штаб не розвалився!

— Ну, добре! — погодився Сашко. — Тільки щоб мене слухатись!

Довгенько довелося їм пововтузитись. Але нарешті начебто все готово.

— Тепер треба його випробувати! — задоволено сказав Сашко. — Не лізь, я сам! — штовхнув він у груди Юрка, який було розігнався до штабу.

Сашко обережно виліз по купі снігу на покрівлю. Нічого, начебто тримається. Обережно випростався. Ступив крок, другий. Прислухався. Ніби все в порядку. Сашко задоволено видихнув і повернувся до хлопців. — Ну, бачили, як треба штаби будувати? — зверхньо гукнув він. — Цей штаб до весни простоїть. А отут, — Сашко ступив крок убік, — тут прапор поставимо. — І Сашко злегка тупнув ногою.

І від того легенького тупу вся споруда раптом захиталася. Щоб зберегти рівновагу, Сашко змахнув руками і присів. Але дарма — щось затріщало, утрамбований сніг почав провалюватися. І Сашко шкереберть полетів усередину штабу.

— Ги-ги-ги-ги! Га-га-га-га! Го-го-го! — реготали хлопці і трималися за животи. — “Бачили, як штаби будувати?”, “До весни простоїть!” — перекривляли вони Сашка.

Червоний як буряк виліз Сашко з кучугури снігу і побрів, куди очі дивляться. А навздогін лунало образливе: “КонсХРЮктор! КонсХРЮктор!”

Хлопець був у розпачі.

Ну от!

Тепер з ним ніхто навіть говорити не захоче! Що ж це за напасть така на його голову?!

“Замість мене матимеш сяк-така… матимеш сяк-така…” — несподівано згадується йому. Та Сашко стріпує головою, відганяючи спогад, і понуро бреде далі.

І враз наче сто електричних лампочок спалахують у нього в голові. Це велика сніжка влучила йому просто в брову. Від болю Сашко хапнув ротом повітря і зупинився.

Потроху лампочки в голові повимикалися, і він побачив перед собою… Альку! Оту саму, з сусіднього під’їзду, що торік попередила його про Недоладію.

Аля ж тим часом злякалася, що так сильно вдарила Сашка. Вона термосила його за рукав і вже втретє питала:

— Ну, Сашко, та чого ж ти мовчиш? Тобі дуже боляче?

І Сашко, який презирливо ставився до дівчи-сьок, Сашко, усіма покинутий, раптом повільно усміхнувся аж до вух!

— Алько! — сказав він. — Як добре, що це ти, Алько!

Розділ п’ятий,

в якому виявляється, шо Аля не може стояти осторонь

Ось кому можна розказати все! Ось хто повірить кожному його слову! Який він віслюк! Як же він раніше не згадав про Алю!

Адже ж зустрів її в селі і дізнався, що й вона приїхала на зимові канікули до своєї бабусі.

Аля ж, побачивши, що Сашко від її удару не падає і не помирає, заспокоїлась. Але тепер заметушився Сашко.

— Алько! — аж підстрибував він від нетерплячки. — Гайда до нас, я тобі таке розкажу!

Вони навіть ноги на порозі як слід не обмели віником, так у снігу й шмигнули у найдальшу кімнату.

І там Сашко розповів Алі про свої знегоди. Коли він замовк, Аля запитала:

— Як-як він сказав? “Тепер замість мене матимеш сяк-така”?

— Еге! — ствердив Сашко. — А де я його матиму і навіщо він мені?

— Слухай! — зашепотіла Аля. — Раз той був на фотокартці, може, й цей на фотокартці? У твого дідуся є фотокартки?

Звичайно, у дідуся був альбом, до якого він акуратно вправляв картки Сашкових тата, мами та самого Сашка. Хлопець зняв альбом з етажерки, вмостився поруч з Алею на канапі і почав гортати цупкі альбомні листки.

В альбомі було багато різних знімків. А ось і остання картка з моря. На ній Сашкові тато й мама стоять на березі, а між ними…

Хто ж це між ними?

Хлопчик схопив картку за ріжок, намагаючись витягти з прорізів цупкого листка. Але шарпнув невдало, картка надірвалася, і з неї на альбомний листок щось вискочило!

Вірніше, це не було щось, а був хтось!

Цей “хтось” перелякано обмацував і оглядав себе з усіх боків, незграбно нагинаючись, бо схожий був на футляр для окулярів, до якого причепили тоненькі ручки та ніжки.

Вужчий зверху, ширший знизу, він скидався ще й на грушу, сплющену з двох боків.

Подібності до футлярчика надавав йому металевий замочок-блискавка, який оббігав незнайомця довкруги. Язичок блискавки теліпався під правою пахвою дивного футлярчика.

Скінчивши себе обмацувати, він полегшено зітхнув:

— Х-ху! Цілий! А я думав, що ти мене перервеш надвоє!

Розділ шостий,

в якому розкриваються перші таємниці

— Дозвольте відрекомендуватися! — шаркнуло тоненькою, наче сірничок, ніжкою дивне створіння.

Лівою ручкою воно смикнуло донизу язичок блискавки. З дірки, що утворилася в нього збоку, почало виймати якісь папірці. Набравши купку, простягло Алі:

— Прошу, ось довідка, посвідчення, акт і доповідна записка, що я — сяк-так номер вісімдесят вісім. — Він повернувся спиною, і Аля з Сашком побачили, що на спині у нього, як у футболіста, намальовано дві вісімки.

Сашко ошелешено мовчав, а Аля, що вже бувала в бувальцях, ввічливо мовила:

— Дуже приємно! Ми вам віримо і без цих документів!

— Як без документів? — захвилювався сяк-так. — Без документів не можна! А раптом я не той, за кого себе видаю?! Раптом я хтось зовсім-зовсім інший?!

Чудернацький футлярчик підбіг до самого краєчка альбому і затряс над головою папірцями:

— А ось тут усе написано, і підписано, і завірено, і печатки є, де належить, — можете подивитися!

Аля обережно взяла стосик паперів. На кожному було щось написано дрібненькими літерами.

— Хм, — сказала вона, — навіщо тягати за собою таку купу паперів? Досить раз сфотографуватися…

— Сфо-то-гра-фу-ва-ти-ся! — обурено перебив її сяк-так. — Це ні в якому разі неможливо. Ми всі, як один, схожі між собою! Це тільки таланти всі різні — яка гидота! — цей такий, цей інший! Глянеш — і все тобі ясно: і що талант, і що який. їм навіть документів ніяких не треба! А по мені хіба скажеш, який я? Мені треба 6а-а-агато документів, дозвольте вам сказати, різних, з печатками, от!

— Гаразд, гаразд, — заспокоїла його Аля. — А що ти робив там, у дідусевому альбомі?

— Як що? Живу я там, от що! Ми, сяк-таки, дозвольте вам доповісти, живемо у вашій країні тільки в тому, що сяк-так зроблене. Ось, приміром, якийсь халтурник на морі оцю фотокартку виготував сяк-так. З цього випливає, що саме у такій картці мені й належить оселитися, коли Сашкового так званого інструктора-конструк-тора було перенесено, відповідно із заздалегідь розробленим планом, до країни сяк-таків.

— Країна сяк-таків… країна сяк-таків…— зморщила Аля чоло, намагаючись пригадати. — А! Ця країна межує з Недоладією! — згадала вона нарешті.

Недоладько, її давній приятель, розповідав про цю країну. Аля пам’ятала, що вона дика й пустельна і що на мандрівників там чигає безліч небезпек.

— Але до чого тут ця країна? — здивувалася Аля.

— Як — до чого? — обурився сяк-так. — Доводжу до вашого відома, що це моя батьківщина! Повторюю: туди вирушив Сашків інструктор-конструктор, і, відповідно, зі свого боку, замість нього звідти прибув я!

— І тепер ти завжди тут житимеш?

— О, ні! Дозвольте вам довести до відома, щойно Сашко звикне робити все сяк-так, я повернуся до своєї країни. Аж поки знов не виникне потреба, відповідно, замінити який-небудь талант!

Кво-кво-кво! — якось по-жаб’ячому засміявся сяк-так, притримуючись за боки. — Ведучи відповідні спостереження, я приходжу до висновку, що ви вражені! Еге ж! Наша королева — хай живе її премудрість! — геніальна королева! — Сяк-так задоволено погладив себе по черевцеві.

— Все дуже просто! З одного боку, королева Сяк-Такева взяла два слова — “сяк” і “так” — і відповідно зачарувала їх. З другого боку — щойно тут, у вас, їх хтось вимовить, як його талант негайно опиняється у нас! А один із нас — хто там на черзі — у вас! Доводжу до вашого відома, що згідно з планом скоро всі ваші таланти опиняться в моїй країні!

— І що ж буде тоді?

— О, тоді ми підемо на вас війною! І завоюємо вас! Адже ви все робитимете сяк-так, отже, відповідно, дозвольте вас запевнити, і захищатися будете сяк-так! І королева Сяк-Такева, як і випливає з усіх обставин, вас переможе!

— А для чого їй нас перемагати?

— Щоб забрати у вас папір!

— Який папір?

— Звичайний, той, на якому пишуть! Чистий, біленький, гладенький, дорогенький папір, дозвольте довести до вашого відома!

— Папір? — вражено перепитала Аля. — І тільки заради паперу ваша Сяк-Такева піде на нас війною?!

— Та що ви розумієте! — верескнув сяк-так. — Папір — це найдорожче! Звідки 6 Сяк-Такева знала про все в своєму королівстві, якби не читала ябед?! О, папір! — Сяк-так аж заплющив очі. — Маєш папір — пишеш ябеди, отримуєш нагороди. Не маєш — на тебе пишуть і…

Та далі Аля не слухала. Вона схопила сяк-така лівою рукою, а правою смикнула язичок блискавки. Мить — і стосик паперів опинився у неї в руках.

Порожній сяк-так заверещав як несамовитий, впав на спину і почав дриґати ногами.

— Віддай! Віддай мої документи! Без них я ніхто! Без них я загинув! — верещав він і барабанив п’ятами по альбому.

— Ану замовкни! —цитьнула Аля. —Замовкни і слухай! Королева Сяк-Такева хоче забрати всі наші таланти? А дзуськи! Так і знай, люди ніколи не допустять цього!

— Не допустять? — підвівся сяк-так. — Та вони ж самі по-свинськи поводяться зі своїми талантами! їх же ніхто не примушує! Подивися, вони їх, відповідно, розбазарюють, продають, топчуть, розмінюють, нарешті, закопують у землю! Вони з ними поводяться сяк-так! От і мають, відповідно, замість них кожен по сяк-таку!

Лише тепер Аля зрозуміла, яке лихо загрожує і їй, і мамі, і татусеві, і бабусі, і усім-усім людям!

у якому Аля і Сашко переконуються, шю Аир-Пир їм не допоможе

— Що робити, що робити, Сашко? — в розпачі притисла Аля долоні до щік. — Треба про все розповісти, попередити…

— Кому? Кого? — розгублено спитав Сашко. Та Аля вже гарячково одягалася.

— Швидше, швидше! — скомандувала вона Сашкові. — А ти залазь сюди! — наставила дівчинка сяк-такові рукавичку. Той слухняно заліз і завовтузився там, умощуючись.

Розділ сьомий,

— Що ти збираєшся робити? — спитав Сашко, натягаючи шапку.

— Я хочу піти до голови сільради — Дирми-донта Пирмидонтовича — і все йому розповісти! Він повинен щось придумати!

— Що-що? — презирливо скривився Сашко. — Оцей Дир-Пир?! Та ти хіба не знаєш, що він ще ніколи нікому не допоміг? Он Вірка-бібліотекар-ка котрий рік ходить до нього, бо в неї в бібліотеці холодно, як на Північному полюсі. Скоро моржі заведуться, бо ще й з батареї тече. І що з того?

— А що?

— А те, що Дир-Пир кожного разу наобіцяє їй, наобіцяє… Те-се, тир-пир, а Вірка, світла душа, як мій дідусь каже, знову повірить…

— Та ти подумай, що ти кажеш! — обурилася Аля. — То якісь там батареї, а тут ідеться про всі наші таланти! Це що — жарти?!

— Ет, йому все одно — батареї чи таланти! — буркнув Сашко, але все ж пішов за Алькою.

За п’ять хвилин вони добігли до сільради.

Голова її, Дирмидонт Пирмидонтович, здоровенний товстий чолов’яга з густими чорними вусами, що нагадували щітку для одягу, саме збирався додому.

Побачивши захеканих дітей, він зрозумів, що у них невідкладна справа, і одразу ж замахав руками і закричав:

— Все, все! На сьогодні прийом закінчено! Приходьте наступного понеділка!

— Ми не можемо… наступного понеділка… — захекана, ледве вимовила Аля. — Ви нам повинні допомогти!

— Я нічого не повинен! Нічого не повинен! Бо у мене скінчився робочий день! — обходячи дітей, які заступали йому дорогу, примовляв голова.

Спостерігши, що той ось-ось вислизне з кімнати, Аля у розпачі вигукнула:

— Дирмидонте Пирмидонтовичу! Станеться нещастя, якщо ви нам не допоможете! Величезне нещастя!

Ці слова нарешті зупинили голову, який був уже схопився за клямку дверей.

— Яке нещастя? Яке нещастя? — Його вуса настовбурчилися.

Дирмидонт Пирмидонтович страшенно боявся усяких несподіванок, неприємностей, незручнос-тей, а тим паче нещасть і надзвичайних подій.

Він лягав і вставав, примовляючи: “Господи, тільки 6 нічого не сталося”, бо так звик перекладати свої обов’язки на інших, що і відповідальність за свою сільраду переклав на Господа, який уявлявся йому схожим на товариша Івасюка з райвиконкому.

Почувши слово “нещастя”, голова враз уявив собі довжелезний кабінет, в одному кінці якого стоїть він, Дирмидонт Пирмидонтович, а в протилежному сидить товариш Івасюк.

Ось товариш Івасюк повільно підводиться і каже йому, голові сільради:

— Щоб із завтрашнього дня в сільраді і духу вашого не було, шановний Дирмидонте Пирмидонтовичу! А замість вас тепер головуватиме колгоспний конюх дядько Микола!..

— Га? Яке нещастя? — перепитав голова майже пошепки.

— Таке, що на нас напали сяк-таки! Вони забирають наші таланти! Ось у Сашка забрали ін-структора-конструктора, і він зовсім розучився конструювати! — І Аля, заникуючись від хвилювання, розповіла голові про сяк-таків.

Дирмидонт Пирмидонтович слухав, спочатку роззявивши рота. Але чимдалі його обличчя червоніло все дужче і дужче і під кінець Алиної розповіді вже нагадувало кольором буряковий квас.

Дирмидонт Пирмидонтович розлютився, бо зрозумів, що зустріч із товаришем Івасюком йому поки що не загрожує.

— Ви що?! — нарешті гаркнув він. — Насміхатися з мене?! Ану, мар-р-рш по домівках! А то зараз розведу за вуха! Ач, шибеники, що вигадали: казки розповідати!

Він широко розчахнув двері і ступив до дітей, щоб за коміри вивести їх із сільради…

І тут сталося несподіване!

Сяк-так, що доти тихо сидів у рукавичці, яку Аля поклала на стіл, вискочив з неї і заплигав на краєчку столу:

— Так, так їх, Дир-Пир! Ура! Твій Пекар давно живе у нас, в країні сяк-таків! Ох і паляниці він випікає! Ще й весь час собі підспівує:

Не жартую — хліб печу! Як захочете — навчу і місити, і ліпити,

і в гарячу піч садити, і качати, і виймати, і до столу подавати!

Дирмидонт Пирмидонтович раптом охнув, затулив вуха руками і чимдуж кинувся геть.

Розділ восьмий,

у якому Дир-Пир відкриває свою страшну таємницю

— Я ж казав — нічого не вийде! — мовив Сашко.

— Як це — не вийде?! Вийде! А ти чого розплигався? — повернулася Аля до сяк-така. — Ану, марш на місце!

Сяк-так зник у рукавичці. Аля схопила її і затисла в руці, наче торбинку.

— Ходімо до нього додому!

— Ти здуріла, Алько, чи що?

— Ходімо, кажу!

Голова мешкав недалеко від сільської Ради. Двері до хати виявилися незамкненими. Аля рішуче попрямувала коридором.

Але біля кухонних дверей зупинилася і прислухалася.

…і місити, і ліпити,

і в гарячу піч садити… — лунав з кухні сумний спів. Аля прочинила двері.

Дирмидонт Пирмидонтович сидів за столом. Перед ним стояла пляшка з прозорою рідиною (“Мабуть, березовий сік”, — подумала Аля), гранчаста склянка і полумисок солоних огірків. Голова підперся обома руками і співав, похитуючись:

…і качати, і виймати,

і до столу подавати…

— А-а, це ви, — обернувся він, — заходьте, заходьте, любі гості! Заходьте, заходьте, хоч я вам нічим допомогти не можу… Все! Скінчився Дирмидонт Пирмидонтович! І йому теж ніхто не допоможе! Ніхто! — поводив собі перед носом пальцем голова.

— Бо Дирмидонт Пирмидонтович сам у всьому винен! — продовжив він. — Сідайте, я вам зараз усе розповім! Чи знаєте, ким я був раніше? Е-е, не знаєте! А був я пекарем. Та ще й яким! На весь район! Та що там район! На всю область! До мене учитись їздили, як хліб пекти треба! До президії обирали! Для обміну досвідом посилали. Та так часто, що хліб пекти стало ніколи.

Поспішав я якось на чергову нараду. Тісто замісив, а воно ніяк не сходить. Дріжджі погані вкинув, чи що. А мені дуже ніколи було. От я й кажу собі у вуса: “Ет, велике діло, сяк-так спечеться!” Та як пішов тоді, то більше у пекарню і не повернувся.

Закрутило мене по президіях, у голови потрапив, запишався! Захотілося мені всім указувати, всіма керувати! А який з мене керівник, коли я пекар?! Насточортіло мені це головування — сил моїх більше не вистачає! А куди ж я тепер подінусь? І голова з мене ніякий, і хліб пекти я зовсім розучився. Тепер розумію чому — бо Пекар мій до країни цієї триклятої потрапив.

Вражені, слухали Аля та Сашко сумну розповідь.

— Дирмидонте Пирмидонтовичу, — тихо мовила дівчинка, — а ми хотіли порадитися з вами, що робити далі.

— Радитися? Зі мною? — гірко перепитав голова. — Та хіба ви не чуєте, що я розповідаю? Я тепер сам наче отой сяк-так — без документа нічого не вартий! — Каламутна сльозина покотилася по його щоці і повисла на кінчику вуса.

— Ану, стривайте! — раптом мовила Аля.

Вона підійшла до столу і витрусила з рукавички сяк-така. Потім сягнула до кишені і витягла з неї пожмакані папірці. Пильно подивившись на сяк-така, дівчинка мовила:

— Слухай уважно, сяк-таку! Ти зараз же розповіси нам, як потрапити в твою країну! Якщо ж ні — я знищу оці всі твої документи, і ти ніколи нікому не доведеш, хто ти такий!

— Я згоден! Я згоден! — затрусився сяк-так, навіть не давши Алі договорити. — Я розкажу,

але це не так просто! Перш за все вам потрібно мати перепустку. Безу цього документа і мови не може бути про подорож до моєї країни.

— Яку перепустку? — здивувалась Аля. — Хто ж її нам видасть?

— А ніхто!

— Ти що, глузуєш з нас? — грізно насупила Аля брови.

Сяк-так з переляку аж присів:

— Ні-ні, я не глузую. Я хотів сказати,

що таку перепустку кожен, хто хоче потрапити до країни сяк-таків, виписує собі сам.

— Як сам?

— Дуже просто: написав на когось доповідну — от тобі й перепустка, написав про когось донос — ще перепустка…

— Ах ти ж, сякий-такий! — обурилась Аля. — Невже ти думаєш, що хтось із нас здатний таке написати?

Та сяк-так цього разу не злякався, а тихенько заквоктав, від задоволення мружачи очі:

— Еге, еге! Здатний, дозвольте вас запевнити! Ану пошукайте між моїми документами! Ви знайдете там один дуже цікавий!

Аля недовірливо почала перебирати сяк-такові папірці.

Сяк-так спинався навшпиньки, щоб краще бачити, і враз гукнув:

— О, о, оце воно!

Аля тримала в руках якийсь список.

Сашко й собі з цікавості зазирнув: що там Алька знайшла? І мало не скрикнув: дівчинка тримала його список! Той список, що він написав у школі для Кефіри і якого так довго і марно шукав.

— Бачиш, — єхидно мовив сяк-так, — дехто з вас може написати чудову ябеду!

Аля вже вдруге почула про цю ябеду, яку можна написати. Але знову не звернула на це уваги. Було ніколи. Тому вона лише перепитала:

— І що тепер робити з цією перепусткою?

— Нічого, поклади її до кишеньки. Хай вона завжди буде з вами.

— А далі, далі що? — нетерпляче труснула головою Аля.

— А далі треба, щоб хтось, хто не втратив свій талант, з одного боку, відповідно, вислухав вас і повірив усьому! І щоб дуже-дуже захотів допомогти! Ось! — перевів він подих. — А далі — вже ваша справа, де ви знайдете відповідну людину, з другого боку.

Аля похнюпилася. Справді, завдання не з легких.

РОЗДІЛ дев’ятий,

в якому потрібна людина знаходиться

Враз Дирмидонт Пирмидонтович з усієї сили грюкнув кулаком по столу. Сяк-так від несподіванки підскочив і перекинувся, задерши ноги.

— Є така людина! — гукнув голова. — Вірка-бі-бліотекарка! Чиста душа! Йдіть до неї!

— Ой! Справді! — в один голос вигукнули Аля з Сашком.

Схопивши рукавичку, в яку заліз сяк-так, Аля вже рушила було з кімнати, та її зупинив Дирмидонт Пирмидонтович.

— Я не дуже вірю, що у вас щось вийде, — ховаючи очі і покашлюючи, мовив він, — але… хм-хми… але якби сталося так, що ви туди потрапите… — голова благально подивився на Алю, — скажи йому, попроси, хай повертається! — І Дирмидонт Пирмидонтович, наче засоромившись, відвернувся.

Хоч у понеділок у Вірки був вихідний, вона сиділа у бібліотеці і складала список нових книжок.

У кімнаті було незатишно, бо всі горщики з квітами Вірка повідносила додому, щоб не померзли.

Сама вона закрутилася у величезну квітчасту хустку, мов качан кукурудзи. З хустки стирчав тільки кирпатий ніс та пасмо волосся, що й кольором нагадувало підсохлу кукурудзяну косу.

На стіні, наче напівживі, цокали ходики з віконцем над циферблатом, звідки кукала зозуля. Маятник повільно гойдався, наче роздумуючи: чи не зупинитися йому на такому холоді зовсім і чи не збожеволів він у таких умовах працювати?

— Ви хочете щось узяти? — привітно пробубоніла з хустки Вірка. По всьому, у неї був нежить.

“Безсовісний Дир-Пир, — подумала Аля. — З осені обіцяє полагодити опалення, а Вірці тут хоч помирай!”

— Ні, ми не по книжки, — вголос мовила дівчинка. — Ми по допомогу. — І, дихаючи парою, Аля розповіла Вірці сьогоднішні пригоди.

Вірка слухала, не перебиваючи, тільки час від часу охкала або сплескувала руками.

— Який жах! — сказала вона, коли Аля замовкла. — Це просто неймовірно!

— Тьотю Віро! Ви нам не вірите? — розпачливо вигукнула Аля.

Знову сплеснувши в долоні, Вірка аж задихнулася:

— Та ні! Я вам вірю, вірю! І дуже-дуже хочу допомогти, тільки не знаю як…

І по цих словах Вірка-бі-бліотекарка… зникла!

Аля з Сашком здивовано озиралися.

Кімната наче була та сама. Але стеля стала нижчою, стелажі…

Та це зовсім не стелажі! Просто на підлозі купами складено папери, стоси паперів, аж під стелю. І між ними ледве можна протиснутися.

— Давай вибиратися звідси! — чомусь пошепки сказала Аля.

Вони обережно почали протискатися між пожовклих стосів, почуваючись наче у лабіринті. І тут Аля помітила, що на них немає пальт. Мацнула себе за голову— шапки теж не було, глянула на ноги — на них були сандалії. Сашко був у кросівках, футболці і літніх шортах. Дива!

Тут почувся якийсь шерех. Аля визирнула з-за купи паперів і побачила перед собою декілька столів. За ними, як у читальному залі, сиділи читачі і читали такі самі папери, які лежали в стосах. Ну й дивні були ці читачі: однаковісінькі, точно такі, як сяк-так номер вісімдесят вісім, але з різними номерами на спинах. Це було смішно, бо виглядало так, наче ціла футбольна команда прийшла до бібліотеки і розсілася за столами. Аля пирснула.

— Що там таке? — спитав Сашко з-за її спини.

— Тс-с-с! — зашипіла на нього Аля. Поки що ніхто їх не побачив, але це могло статися кожної миті. — Йди тихенько за мною! — шепнула вона Сашкові і почала пробиратися до дверей.

Над дверима у Вірки висіла емблема — стара мудра сова, карбована на міді і прибита на зріз дерева. Зараз над дверима не було нічого.

Та Аля вже й так все зрозуміла: вони опинилися у країні королеви Сяк-Такеви.

Розділ десятий,

в якому ми дізнаємося, хто такі престолонаслідники

На щастя, їх ніхто не помітив. Зачинивши за собою двері, Аля з Сашком полегшено зітхнули. Надворі яскраво світило сонце, вітерець доносив ніжні пахощі бузку та ясмину.

Зробивши кілька кроків, Аля з Сашком почули ніби якусь суперечку. Долинала вона з кущів бузку, які росли вздовж доріжки.

Аля обережно розсунула гілки. На землі сиділи один проти одного двоє хлопчаків, схожих між собою, як дві краплі води. Тільки очі мали різні. В одного вони були блакитні, в другого — чорні, до того ж такі швидкі, мов дві краплини ртуті.

Хлопчики штовхали один одного в груди розчепіреними п’ятірнями і вигукували:

— Я напишу!

— Ні, я напишу!

— Ні, я!

— А я по шиї дам!

— От і не даси!

— От і дам!

— Ну, спробуй!

— І спробую!

— Ну давай, давай, пробуй!

— Спробую, спробую!

І коли один з них уже замахнувся, Аля запитала:

— Чого це ви тут сваритеся?

Від несподіванки хлопчаки підскочили на місці і прожогом кинулися в кущі. На траві залишилися аркуші чистого паперу і ручка.

А з гущавини два блакитних і два чорних ока пильно обдивлялися хлопчика і дівчинку.

Переконавшись, що їм нічого не загрожує, близнюки вилізли з кущів.

Один з них підібрав папірці і квапливо засунув до кишені, другий, чорноокий, похмуро запитав у Алі:

— А ви маєте дозвіл тинятися поблизу Королівської Читальні?

Аля не дуже зрозуміла, про що йдеться, але на всяк випадок ствердно кивнула головою.

— А ви хто такі? — у свою чергу запитала вона.

— Я Сякусь! — відповів голубоокий.

— А я — Такусь! — гордо випнув груди чорноокий. — Ми — престолонаслідники!

— При… сто… хто? — перепитала Аля.

— Ну, майбутні королі країни сяк-таків і усіх, які завоюємо. Наша мама — королева Сяк-Такева! Ви що, не знали? Підозрі-і-іло! — протягнув Такусь і почав, придивляючись, обходити Алю з Сашком.

Аля теж обдивилася себе і Сашка — нічого підозрілого на них не було. Але тут озвався Сякусь:

— Давайте гратися! Хто з нас напише довшу ябеду?

— Ага, знов якась ябеда! А що це таке? — зраділа Аля новому повороту розмови.

— Що, не знаєш, які бувають ябеди? Що хтось там щось зробив таке, чого робити не можна!

— А чого у вас робити не можна?

— У нас нічого робити не можна!

— А що ж тоді можна робити?

— Усе, що не заборонено!

— Як це? — витріщила Аля від здивування очі.

— Може, тобі не подобаються наші закони? — зловісно тихим голосом запитав чорноокий.

— Ні, ні, мені подобаються! — поспішила запевнити його Аля. — А про що ж ми будемо писати, вірніше, про кого? — спитала вона Сякуся.

— Ти — про мене, а я — про тебе! — радісно пояснив Сякусь.

Не до душі Алі були такі ігри. Тому вона ввічливо сказала:

— Вибачте, але ми дуже поспішаємо! Нам неодмінно треба тут у вас декого розшукати.

— Ага! Шпигуни! — штовхнув Такусь ліктем Сякуся.

— Тю! Дурний! — засміявся Сякусь. — Які вони шпигуни! Де ж їхні чорні окуляри?

— Гм! Справді! Але й на таланти вони не схожі. Ану, покажіть ваші документи!

— Які документи? Нема у нас ніяких документів!

— Як? — ошелешено перепитав Такусь. — У вас зовсім нема документів? Зовсім-зовсім?!

— Нема! — здвигнула Аля плечима.

— Навіть отакого малесенького? — показав кінчик мізинця Сякусь, із надією дивлячись на незнайомців.

— Як же ви живете без документів? — Такусь дивився на них, як на хворих.

— Отак і живемо! — відказала Аля. Такусь знову насупився.

— Ну, коли так, я зараз покличу Байдужа з байдиками!

у якому Алю з Сашком заарештовують

— Нічого! — раптом закричав Сякусь. — Я зараз, зараз напишу вам усі документи!

— А от і не напишеш! — сердито тупнув ногою Такусь.

— А напишу!

— Не напишеш!

— Напишу! Тебе питати не буду!

— А от і будеш!

— А от і не буду!

— Будеш!

Хрясь!!! — це Такусь штовхнув Сякуся просто в кущі.

Розділ одинадцятий,

Трісь!!! — це Сякусь, падаючи, потягнув за собою Такуся.

Вони покотилися по траві, викидаючи ноги в різні боки, наче величезний п°вук.

— Сякусь! Такусь! — кинулася до них Аля. Разом із Сашком їм вдалося розтягнути братів.

Близнюки сердито сопіли і дивилися один на одного спідлоба. Сякусь присів на траву і вийняв ручку.

— Ой! —у розпачі вигукнув він. —Поламалася! Чим же я тепер писатиму? У тебе немає ручки? — спитав він Алю.

Аля заперечливо похитала головою.

— У мене є олівець, —раптом озвався Такусь. — Тільки він поламаний.

— Нічого! — заспокоїв його Сашко. — У мене є ножик! — І вийняв з кишені свою гордість — складаного ножика, подарунок тата.

— Ох ти! — захоплено вигукнули Сякусь з Такусем. Ножик був перламутровий. — Дивися, дивися! — шепотіли вони. — І ножички є, і пилочка!

Та враз завмерли, дивлячись кудись повз Алю. Дівчинка озирнулася і встигла помітити, як за високим парканом зникла чиясь голова.

— Все! — вдарив себе кулаком по долоні Сякусь. — Засікли! Ну, тепер будете відписуватись! Ви вмієте відписуватись? — звернувся він до Алі з Сашком.

— Н-н-ні! — розгублено закрутили головами обоє. — Ми ж тільки що… м-м… — Аля затнула-ся, — прибули до вашої країни!

— Такусю! — підскочив до брата Сякусь. — Давай за них відпишемося! Згода?

— Тоді нехай він, — Такусь показав на Сашка, — подарує мені ножика! — Ех ти, дряпічка! — презирливо процідив крізь зуби Сякусь.

— Ти знову взива-єшся! Чого ти весь час взиваєшся? Не встиг Такусь договорити, як кущі затріщали, і з них вискочило шість молодиків із замашними кийками в руках. За ними, відсапуючись, виліз товстелезний, наче барило, отаман, як подумки назвала його Аля.

— Ану! — відсапуючись на кожному слові, загорлав отаман.— Руки… вгору… ані… руш… здавайтесь… мовчати!

Аля не витримала і пирснула — надто вже кумедно товстун сопів, наче чайник на плиті.

— Га? Що? — люто ревнув отаман. — Хто тут насмілюється сміятись? Кому тут до сміху?! Ану, заарештувати її! Перевірити документи! До Королівської Канцелярії усіх!

Він крутнувся на місці і пішов уперед. За ним молодики повели Алю з Сашком.

Аля озирнулася: Сякусь із Такусем, підстрибуючи, бігли слідом.

Королівська Канцелярія знаходилась недалеко, за рогом. Але Сякусь устиг шепнути Алі:

— Мовчіть, про що б вас не спитали! Відповідатимемо ми з Такусем.

Дивні все-таки справи в цій країні.

Розділ дванадцятий,

в якому його герої грають у дурня

Королівська Канцелярія була уся геть завалена паперами. Стоси паперу стояли у дворі, тяглися

попід стінами коридорів, громадилися у кабінетах. Видно було старіші купи — папір у них пожовк і припав пилом. А нові стоси біліли новим папером.

Аля на ходу зазирнула в декілька верхніх аркушів — вони були пописані зверху донизу.

їх завели до великої кімнати.

За столом сидів поважний і незворушний Кріт. Це був Прокурорський Кріт — начальник Королівської Канцелярії.

Не відкладаючи справи у глибоку шухляду, він почав:

— На вас щойно надійшла ябеда!

— Ябеда? — озвалася Аля.

Тут-таки її хтось боляче штурхонув у спину. Аля озирнулася. Сякусь зробив великі очі і приклав пальця до губів.

— Ябеда, ябеда. Документ, — спокійно, дивлячись у стелю, мовив Кріт і продовжував: — Ябеда, що ви хотіли пропиляти у небі дірку, щоб у неї пролізли і напали на нас вороги!

Тим часом Сякусь вийняв з кишені якісь папірці і, поклавши одного з них перед Кротом, сказав:

— Це брехня! Ось довідка, що вони не знають, де небо!

Але Кріт десь із-під столу вийняв іншого папірця, покрив ним Сякусевого і так само безсто-ронньо мовив:

— Ось акт обшуку. У них знайшли пилку завдовжки десять метрів, якою вони хотіли пропиляти у небі дірку.

Сякусь вийняв ще папірця і побив ним папірець Крота.

— Ось посвідчення, що вони хотіли тією пилкою лише загострити олівець.

Все це нагадувало Алі гру в дурня. Вона навіть забула, що їм з Сашком щось загрожує, і з цікавістю стежила, хто ж коґб залишить дурнем. А гра між тим тривала.

На столі з’явився новий папірець, покладений Кротом.

— А ось свідчення очевидця, що вони тягли за собою в дірку Сякуся і Такуся — наших престолонаслід-ників.

Видно було, що Кроту байдужісінько, хто, для чого і куди тягнув отих престолонаслідників. Здавалося, він погодився 6, аби їх зараз же потягли кудись разом з Сашком та Алею, тільки 6 не відривали його, Прокурорського Крота, від важливих справ.

Сякусь тим часом витяг чергового папірця, щось швидко на ньому написав і поклав поверх уже величенької купки.

— Ось, — сказав він, — довідка з печаткою, що Сякусь і Такусь знаходяться на волі, у Королівській Канцелярії, розмовляють з Прокурорським Кротом. А ось і наказ про помилування, підписаний королевою Сяк-Такевою.

— Про чиє помилування? — так само незворушно спитав Кріт.

— Усіх, хто перебуває в цій кімнаті! — відказав Сякусь.

— І про моє теж? — спитав Кріт, так само втупившись у стелю.

— І про ваше теж! — ствердив Сякусь.

Кріт висунув шухляду, згорнув, наче крихти зі столу, туди папірці і сказав:

— Поздоровляю вас усіх. Справедливість перемогла. Ми всі вільні.

Розділ тринадцятий,

в якому з’являється граф О’Ман з бантиком

Сякусь і Такусь не гаяли часу. Вони вискочили з Королівської Канцелярії, тягнучи за руки Сашка та Алю.

— Куди ви? Тихіше! — спробувала зупинити їх Аля. — Чого ви біжите, адже нас відпустили!

— Еге ж, відпустили, поки хтось інший не напише нову ябеду! — буркнув Сякусь.

— Як, і тоді знову?..

— Тоді знову Байдуж із своїми байдиками вас заарештує!

— Як? Він же бачив, що нас відпустили!

— Ет, хіба йому не все одно?! У нього робота така — хапати й тягнути.

Сякусь зупинився й прислухався.

— О, чуєш? — Він зазирнув у якийсь двір і відступив, щоб дати Алі місце.

Аля визирнула з-за рогу і побачила Байдужа та байдиків, що, скинувши кийки на плечі, марширували навколо великої круглої клумби. Байдуж заспівував:

— Той мириться, той б’ється, той плаче, той сміється, а я тихенько скраю на все це поглядаю.

Байдики підхопили приспів:

— Приємно дуже, коли тобі — байдуже! Усе мине,

а спокій — головне!

— Ну й порядочки! — обурилась Аля. — І що, це у вас тут завжди так?

— Еге ж, з тих пір, як до нас потрапив перший Винахідник. Він винайшов папір і придумав ручки, — пояснив Сякусь.

— Еге ж, — продовжив Такусь, — до того сяк-таки не вміли ні читати, ні писати. А як тільки навчилися — так і пишуть усі, мов накручені. Туди довідка, сюди довідка, туди запит, сюди відповідь, про це посвідчення, про те посвідчення…

— На того ябеда, на сього ябеда, — знову підхопив Сякусь. — Талантів же у нас своїх нема. А всі, що не мають таланту, що можуть написати? Тільки самі ябеди!

Аля озирнулася. Вони йшли вулицями міста.

Місто було велике і гарне. Зеленіли майстерно розташовані газони і квітники, будинки вражали довершеною архітектурою. Аля не знайшла і двох

однакових. Не було жодного багатоповерхового будинку, які в Алиному місті стриміли на кожному кроці. Правда, все це — і будинки, і вулиці, вимощені кольоровими гладенькими шашечками, і газони — мало занедбаний вигляд. Здавалося, що тут вже давно не було людей. Трава на газонах не підстрижена, фонтани не працюють, вікна по-зачинювані, затягнуті фіранками, а то й завішані темними ряднами, хоч надворі стояв чудовий сонячний день. І чомусь ніде не бачила Аля жодного дерева.

Дійшли до великого, але здичавілого саду. Він був оточений кутою залізною огорожею з підмурівком. У ньому замість дерев стриміли пеньки. Тут Сякусь і Такусь зупинились.

— Лізьте, — показав Такусь на дірку, виламану в чорному мереживі огорожі, — це сад королівської резиденції.

— Ходімо до класної кімнати! — запропонував Сякусь, продираючись крізь зарості лопухів та бузини.

— Ні, краще в спальню! — заперечив Такусь.

— Не вигадуй дурниць! У класі нам ніхто не заважатиме!

— У спальні теж не заважатиме!

Вони вийшли до широких сходів, що вели до невеличкого палацу, і почали підніматися ними.

— А раптом наскочить матуся? — сказав Сякусь.

— Не наскочить!

— А як наскочить?

Аля хотіла було втрутитися, але її випередили.

У дверях, затуляючи їх широкими спідницями, з’явилась пухкенька, рожева жіночка, дуже схожа на Сякуся і Такуся. Впершись руками в боки, вона вигукнула манірним тоненьким голоском:

— Ах, ах, просто жах! Вони знову сваряться! Вони знову спізнилися на військову раду! Вони знову когось притягли! Кого ви притягли, негідники?! Ви перевірили їхні документи? Може, це іноземні шпигуни, а ви їх тягнете просто до королівської резиденції! Ах, ах, просто жах! Чому ви мовчите, мерзотники? Відповідайте!

— Заспокойся, ма! Це зовсім не шпигуни! Це так, ніхто. У них немає навіть жодного документа! — сказав Сякусь.

— Ах, ах, просто жах! — сказала Сяк-Такева, бо це була вона. — То видайте їм якісь документи! А я поспішаю. Мені треба готуватися до війни, а я ще не накрутила волосся!

Вона рушила було геть, але тут на неї наскочив якийсь дебелий чолов’яга, галасливий і метушливий. Його біляве волосся було зав’язане на маківці у пучечок великим рожевим бантом. У руках він тримав біле гусяче перо і папір.

— Е-е, любасю, — звернувся він до королеви, від нетерпіння підстрибуючи на місці і перебираючи ногами, — послухай, любасю, які я вірші написав!

Він відставив ногу вбік, витягнув перед собою руку з листком і почав, підвиваючи, читати:

— Літа повінь по левадах, як варення, потекла…

— Ну як? — відкрив він очі і запитально глянув на королеву.

— Ах, ах, який жах, просто геніально! — сказала вона, чомусь обома руками схопившись за голову.

Потім швидко повернулась і зникла за рогом, бурмочучи під ніс:

— Який жах! Варення по левадах — це просто жах!

Сашко з Алею стояли ні в сих ні в тих. Чолов’яга з бантиком тим часом закотив очі під лоба і гриз перо, щось бурмочучи.

— Хто це? — пошепки спитав Сашко у Такуся.

— Це король. Але він не королює. Заправляє усім моя матуся-королева.

— Чому?

— Бо татусь не королівської крові. Він просто граф. І батько його був граф, і дід — граф з роду О’Манів. Тому й татуся звати граф О’Ман. Він не має права сидіти на троні. Тому пише вірші для дітей.

— А що, хіба у вас нікому писати вірші для дітей?

— Та був у нас один поет… Але на нього надійшла ябеда, що він пише вірші не зліва направо, а справа наліво, і він зник.

— А сяк-таки?

— Сяк-таки? — презирливо скривив губи Сякусь. — Я ж тобі казав, що сяк-таки не вміють нічого, крім писати ябеди!

Тим часом король — граф О’Ман відкрив очі й огледівся. Не побачивши королеви, він здивувався було, але тут його увагу привернули Алині білі у великий синій горошок банти. Його маленькі оченята захоплено засвітилися.

— Ой, які гарні у тебе банти! Де ти їх дістала? — мовив король, у захваті сплеснувши руками.

Аля, не роздумуючи, розплела одну кіску і простягла королю бантика:

— Візьміть, ваша величність!

— Як?! Ти даруєш мені?! — нестямився на радощах той.

— Давайте, я зав’яжу! — запропонувала Аля. Вона вже мала деякий досвід спілкування з королями.

Граф О’Ман підставив дівчинці

маківку, і Аля замінила рожевий бантик білим у синій горошок.

— А як же ти? — спитав король.

— А, нічого, у мене дома багато різних стрічок! — мовила Аля і подумала: “Видно, мені судилося мандрувати цими країнами з однією не-заплетеною косою”.

— Щоб віддячитись вам, любі діти, я прочитаю свою найгеніальнішу поему! — мовив король і, прибравши урочистого вигляду, почав декламувати:

— Раз, два, три, чотири, п’ять, — будуть зайчики скакать.

їх не полічити, їх чекають діти…

Сякусь зробив Алі і Сашкові знак мовчати і почав навшпиньках обходити короля. Аля з Сашком рушили за ним. Останнім обережно ступав Такусь.

Вони пройшли довгий коридор, завернули за ріг, а навздогін їм усе ще лунало:

— Раз, два, три, чотири, п’ять, — будуть білочки скакать, будуть всі стрибати, весноньку стрічати…

“Бідолашні!” — зітхнула подумки Аля. Вона не знала сама, кого їй шкода більше — зайчиків, бі-

лочок, що мусять скакати, чи дітей, які повинні це читати.

Розділ чотирнадцятий,

в якому Сашко натрапляє на слід Конструктора

— Заходьте, це наша класна кімната! — запросив Такусь.

Вони зайшли до світлої кімнати. Як і в класі, тут висіла дошка. Але парт було всього дві: блакитна і чорна.

— Блакитна — то Сякусева, а чорна — Таку-сева! — одразу здогадалась Аля.

На стінах висіло багато всякої всячини.

Висіли на них географічні карти, протигаз, друшляк, млинок, мідна духова труба, білий лікарський халат, сачок на метеликів, обценьки, гербарій під склом, ворочок горобини і ще багато всякої всячини, яку навіть неможливо перерахувати.

Такусь обвів рукою стіни і сказав:

— Це все залишилось від вчителів, які нас вчили.

У Алі похололо всередині, і вона навіть не наважилася спитати, куди поділися усі ті вчителі. А Такусь між тим згадував:

— Пам’ятаєш, що було, коли нас вчив Кухар?

— Ще б пак! Ти наліпив пиріжків з пластиліну, а в ожиновий компот вкинув акварельної фарби, щоб був червонішим!

— А Будівельник?

— Ми замурували його в кімнаті, і довелося викликати пожежників, щоб витягти його звідти! — А Кравець?

— Ха-ха-ха! Ми покраяли на носові хустинки геть усі завіси, портьєри і простирадла з матусиної спальні!

— А чому вас вчило так багато вчителів? — спитала Аля.

— Чому? Бо наша люба матуся боїться, що з нас виростуть такі ж нездари, як наш татусь. Вона чекає не дочекається, коли ж у нас знайдеться ну хоч отакусінький талантик! — Сякусь показав кінчик нігтя. І продовжив спогади: — А Конструктор?

— Який Конструктор? — стріпнувся Сашко.

— Та який! Звичайний, — сказав Такусь. — Занудливий дуже. “Цю гаєчку сюди, цю шваєчку туди”, — перекривив він. — Вже на другий день він нам так обрид, що ну! Правда ж, Сякусю? І ми написали на нього ябеду! Ото була ябеда! — Такусь у захваті аж підскочив. — Ніби він винайшов таку машину, яка перетворює увесь папір знову в дерева, з яких він зроблений! І знаєте, що найсмішніше? Що той бідолашний Конструктор справді таку машину вигадав! Ха-ха-ха-ха! — аж зайшовся реготом Такусь.

— А як… як він виглядав?— хвилюючись, спитав Сашко.

— Та як? Звичайно, як ось ти. Стривай, стривай, він справді ніби трохи схожий на тебе!

Ну так і є! Як я раніше не помітив! Викапаний ти, тільки сумніший.

— А де… де він зараз? Де його можна знайти?

— Та навіщо він тобі здався? — здивувалися престолонаслідники.

Сашко важко зітхнув і розповів їм свою історію.

Сякусь і Такусь спохмурніли.

— Знайти його буде нелегко, якщо взагалі можливо, — сказали вони.

— Чому?

— Бо їх усіх, тобто на кого надійшла ябеда і хто не зміг відписатися, відвозять до Кар’єру.

— До якого кар’єру?

— Ну, що про неї кажуть: “Кар’єра талант згубила!” — пояснив Сякусь.

— Та ні, знову ти наплутав! — з досадою перебив його Такусь. — Не до кар’єри, а до Кар’єру! Ка-р’є-ру! Розумієш? Така величезна яма, і там їх складають рядами, а потім закопують екскаватором.

— Як? Живими? — жахнулася Аля.

— А хіба ти чула, що таланти закопують мертвими? Таланти закопують тільки живцем! Так ось, я й боюсь, що твого Конструктора оце саме… вже закопали!

Розділ п’ятнадцятий,

в якому Такусь уперше розуміє, шо не все на світі можна замінити довідкою

Сашка наче голкою штрикнуло в серце. Перед очима постало сумне обличчя Конструктора, коли той озвався до нього з фотокартки. Подумати тільки, скільки нещасть через два таких малесеньких слівця!

— То що ж виходить? — ледве ворухнув він враз пересохлими губами. — Що через мене загинула людина? І що я тепер усе своє життя житиму без таланту?

У нього був такий нещасний вигляд, що всім стало його дуже шкода. Сякусь із Такусем забігали по класній кімнаті, напружено щось обмірковуючи.

— Придумав! — враз зупинившись, вигукнув Такусь. — Придумав! Придумав!

Обличчя його сяяло. Він сів за вчительський стіл, узяв ручку, папір і урочисто сказав товариству, що з надією дивилося на нього:

— Ми напишемо Сашкові велику-превелику довідку і поставимо на ній усі-всі печатки нашого королівства!

— Яку довідку? Про що довідку? — здивувалися всі.

— Довідку, що у Сашка є талант!

Від несподіванки всі завмерли. А Аля уявила собі, як замість моделі літака Сашко приносить на конкурс довідку, що має талант конструктора.

— Але це ж брехня! — обурилася дівчинка.

— Ну то й що? — недбало знизав плечима Такусь. — Яка тобі різниця? Головне — є документ! Хтось скаже, що ти нездара, а ти йому бац! — довідку! Ось на, знай наших!

— Та навіщо мені твій брехливий папірець?! — Сашко аж почервонів від образи. — А коли хлопці попросять мене літака скласти — я їм що, твою довідку покажу?

— Ні, Такусю, — сумно мовила Аля. — Є такі речі, які папірцем не заміниш, хоч хай на ньому буде сто печаток!

Двері до кімнати тихо прочинилися, і в них просунулася білява голова з подарованим бантиком на маківці. Але цього разу граф О’Ман не посміхався. Насупивши брови, він сказав: — Як ви посміли сумніватися в силі довідки? Ось гляньте на мене: якби у мене не було довідки, що я поет, ніхто про це б не знав! А

так — усі знають і поважають! Маєте щастя, що я пишу нову поему і не можу відірватися, щоб написати на вас ябеду! Але я зараз покличу якогось сяк-така! Двері знову зачинилися.

— Тікаймо, швидше! — сказав Сякусь.

Вони вислизнули з класу і за спиною короля, що почимчикував кудись, звернули в коридор.

— Куди ж тепер? — розгублено мовив Сашко.

— Щось придумаємо! —’ підбадьорила його і себе Аля.

— Здається, я вже придумав! — раптом сказав Сякусь.

— Ти-и? — недовірливо протяг Такусь.

— Я, а що? — наїжачився Сякусь.

— Мабуть, якусь дурницю!

— Та вже ж не таку, як ти!

— Напевно, ще гіршу!

— А от і не гіршу!

— Тоді ще кращу!

— Зараз як дам!

— Як вам не соромно! —втрутилась Аля. —Нас кожної миті можуть схопити байдики, а ви…

Брати знічено замовкли.

— Це раз. А по-друге, — продовжувала Аля виховувати братів, — Такуся ми вислухали, то нехай тепер Сякусь скаже, що придумав.

— Треба пробратися до Кар’єри!

— До Кар’єру! — виправив його Такусь.

— Добре, добре, до Кар’єру! І розшукати там Конструктора! Якщо він ще живий, звичайно.

— Ура! Я згоден! — вигукнув Сашко. — Куди йти?

— Не поспішай! — зупинив його Сякусь. — Це не так просто, як тобі здається. Ніхто не знає, де він знаходиться!

в якому до Кар’єру відправляють Манжетника

Розмовляючи, вони дійшли до виходу. їм залишалося спуститися всього кількома сходинками, коли Сякусь схопив Алю з Сашком за руки і потягнув за широкий кадуб з пальмою, який стояв на сходах.

— Т-с-с-с! — сказав Сякусь, коли вони присіли за деревом. — Здається, біжить наша матуся-сякуся. Побачить — потягне або на військову раду, або марширувати.

Тепер і Аля з Сашком почули тупіт. То таки справді була Сяк-Такева. Ще й до того ж страшенно розгнівана. Вона бігла коридором і гукала:

— Ах, ах, просто жах! У мене зовсім немає часу, а цей негідник ще не випрасував мені комірець та

Розділ шістнадцятий,

манжети! Де, де цей мерзотник?! Сюди його негайно!

За королевою сунув цілий натовп сяк-таків. Тепер Аля мала змогу краще їх роздивитися. Геть усі однаковісінькі, зростом вони були ледь нижче Алі. Серед них були худі і товсті, тобто менше і більше напхані паперами. Чим більше сяк-так був напханий паперами, тим поважніше він виступав і тим вище становище займав.

Добігши до пальми, Сяк-Такева раптом різко загальмувала, бо щось побачила попереду. Всі, хто біг за нею, попадали один на одного і утворили малу купу.

З неї викотився один сяк-так, відкотився убік і смикнув донизу блискавку свого футлярчика. Дітям було зручно спостерігати за ним, і вони з цікавістю чекали, що він робитиме далі. А у сяк-така в руках з’явилися папір і ручка, він став на ліве коліно, а на правому почав щось писати.

Тим часом до сходів два байдики підвели блідого юнака з праскою в руці.

— Це жахливо! — напустилася на нього Сяк-Такева. — Тобі що, негіднику, невідомо, що я готуюся до війни?! Га? А мої манжети та комірець досі не випрасувані!

— Бачте, в чому річ, — намагаючись бути спокійним, пояснив юнак, — праска зіпсувалася, а Електрика ніде не можна знайти!

— Ах, ах, просто жах! Де цей негідник Електрик? — звернулася королева до почту.

Один з сяк-таків, так напханий паперами, що блискавка розійшлася у двох місцях, підскочив до королеви і почав шепотіти їй щось на вухо.

— Ах, ах, який жах! — розчаровано мовила вона. — Але хто ж тепер полагодить праску?

У цей час сяк-так, що писав на коліні, почав протискатися крізь юрбу. Він розмахував щойно написаним папірцем і вигукував:

— Ябеда! Ябеда!

Юрба розступилася. Сяк-так опинився перед королевою.

— Щойно надійшла ябеда, що він, — сяк-так тицьнув пальцем у юнака, — що ваш Ман-жетник — іноземний шпигун! І що він навмисне

не випрасував ваші манжети і комірець, щоб завадити вам, ваша королев-ська величносте, готуватися до війни!

— Ах, ах, який жах! — сплеснула руками

Сяк-Такева. Потім сягнула до торбинки, що висіла у неї на поясі, і витягла звідти папірця. — Ось тобі нагорода! — простягла вона папірця сяк-такові.

Той радісно схопив нагороду і почав запихати собі досередини. Ще мить — і Сяк-Такева разом зі своїм почтом зникла за рогом. Сашко штовхнув Сякуся ліктем і обурено зашепотів:

— Ти бачив? Бачив? Який негідник! Сам написав, а сам…

— Тихо! — перебив його Сякусь. — Не заважай!

— Я зараз піду і все розкажу! Я бачив! — хвилювався далі Сашко.

— Та сиди тихо, бо зараз усе зіпсуєш! — гримнув на нього Такусь.

А сяк-так, упоравши папірця, тим часом гукнув байдикам, показавши на Манжетника:

— До Кар’єру! — і побіг наздоганяти королеву.

Розділ сімнадцятий,

в якому Аля з Сашком дізнаються, шо інструкція для пиріжка — річ цілком можлива

— Ну, а тепер — за ними! — прошепотів Сякусь. — Тільки щоб — анічичирк!

Байдики швидко тягли попід руки Манжетни-ка, а за ними назирці підбігала наша четвірка.

— Куди вони його тягнуть? — встигла запитати Аля.

— Звісно, куди, — до Королівської Канцелярії! — відповів Сякусь.

Так воно і було. Двері за Манжетником зачинилися, а друзі зупинилися за найближчим рогом і почали чекати подальших подій.

— Ну, поясніть нарешті, що ви вигадали? — спитала Аля. — Чому ти не дозволив Сашкові все розповісти про ябеду? — звернулася Аля до Такуся.

— А як би ти тоді потрапила до Кар’єру? — ущипливо мовив Такусь. — А зараз ми собі любісінько простежимо, куди повезуть Манжетника… Січеш — ні?

— А що, як нас там закопають? — стурбовано спитала Аля.

— Еге, з такими от довідками з королівськими печатками?! — самовдоволено поплескав себе Такусь по кишені.

До цього часу Алі за тою біганиною не вдалося й роздивитися навколо. Зате тепер їй нічого не заважало.

Дівчинці впало у вічі, що скрізь по місту купами було складено папери. Стоси паперів ви-днілися у дворах за парканами, на підвіконнях у будинках, навіть собача будка у дворі була вщент забита паперами. Уздовж вулиць, попід будинками височіли купи паперів, укриті від дощу поліетиленом.

Аля продовжувала роззиратися довкола. І тут згадала, що давно вже збиралася запитати близнюків про щось.

— А чому у вашому місті зовсім немає дерев?

— Бо їх порубали на папір.

— Усі до одного?

— Усі.

— І як же ви тепер будете без дерев, без пташок? — широко розкрила очі Аля.

— У нас є одне дерево — королівська пальма! Не бачила хіба? На сходах, у кадубі? Хто дуже захоче — може прийти туди і помацати листочка.

— Ех, бідні ви, бідні! — пошкодував братів Сашко. — Ви ж навіть по деревах лазити не вмієте!

— А от і вміємо! — сказав Такусь.

— Хто? Ти вмієш? — перепитав Сякусь.

— Я!

— Та ти навіть ніколи не пробував залізти на дерево!

— А хочеш, покажу довідку, що пробував?

— Що мені та твоя довідка! Сам напише і сам покаже!

— А от і не сам!

— А от і сам!

“Не буду їх більше зачіпати! —подумала Аля. — Хай їм грець!”

Вона відійшла від близнюків. “Щось довгенько немає Манжетника, — подумала дівчинка. — Невже так довго пишеться наказ про страту?”

Знічев’я Аля зазирнула за високу огорожу, під якою вони стояли. Для цього їй довелося взятися за її вищерблений цементний край і стати навшпиньки.

Вона побачила свіжоскопаний город. На городі заклопотано метушився сяк-так у кругленькій чорній шапочці, що їх ото носять академіки. Він раз по раз підбігав до одноколісної тачки, брав звідти щось, загортав у папірець і садив у ямочку, ретельно її по тому зарівнюючи.

— Гей! —пошепки гукнула Аля друзів. —Давайте сюди!

Поруч з нею над кам’яною стіною виросло ще три голови.

— Що це він робить? — здивувався Сашко.

— Не знаю! — знизала плечима Аля. — Може, ви знаєте? — поглянула вона на Сякуся з Такусем.

— Хи-хи! — засміялися вони. — А ти поглянь уважніше, що там у тачці!

Аля подивилася і побачила, що в тачці були… пиріжки! Дивний сяк-так у чорній шапочці садив город пиріжками, обгортаючи їх якимись папірцями!

— У-уххх-ха-а! — потяг повітря носом Такусь. — Чуєте? Пиріжки з капустою!

— Але для чого він закопує їх у землю?!

— Він не закопує! Він їх садить! — пояснив Такусь.

— Для чого?

— Щоб із них виросла капуста!

— Капуста? З пиріжків?!

— Еге ж, саме з пиріжків.

Він каже, що винайшов новий спосіб вирощування капусти.

— Перед цим він так само вирощував картоплю з вареників! — єхидно докинув Сякусь.

— Ну і що? Виростив?

— Експеримент не вдався, бо вареники забули полити сметаною!

Аля з Сашком розреготалися.

— Але тепер, — ображено заступився за вченого Такусь, — у нього все повинно вийти!

— А що то за папірці, у які він загортає пиріжки?

— Як що? — здивувався Такусь. — Інструкція, звичайно! Детальна інструкція, як пиріжкові, тобто, тьфу, капусті, рости!

— Ой, не можу! — реготала Аля. — Ви тут усі зсунулися на інструкціях! То що ж виходить — пиріжок прочитає оту інструкцію?!

Такусь насупився:

— Ти не регочи, не регочи! Це знаєш хто? Відомий екс-пе-ри-мен-та-тор! Він уже зробив аж тридцять два експерименти!

— І що ж у нього вийшло?

— Та хіба це головне? Головне — он скільки він зробив експериментів, аж тридцять два!

Аля перестала сміятися.

— І яка ж тоді від нього користь? — здивувалася вона.

— Та користі, можна сказати, — пшик! — зітхнувши, мовив Сякусь. — Але що поробиш? Агронома відіслали до Кар’єру, бо на нього надійшла ябеда, ніби він хотів отруїти королеву. Вирощувати капусту стало нікому. Та й не тільки капусту. Нікому вже й хліба спекти, і ось, — Сякусь зітхнув і подивився на свого лівого черевика, який під час ходи ляскав відірваною підошвою, — нікому й черевика підбити!

— Нічого-нічого! — перервав його Такусь. — Обійдемось і без усяких там пихатих Агрономів та інтелігентних Конструкторів. Ось сяк-так зробить ще кілька експериментів, і буде у нас вдосталь і картоплі, і капусти, і пшениці!

— А якщо у нього нічого не вийде? — з жалем глянула на Такуся Аля.

Але її запитання залишилося без відповіді. Бо саме в цей час порив вітру розвіяв стосик папірців, у які сяк-так загортав свої дивні саджанці. Він з криком кинувся їх ловити, а листки, наче дражнячись, то опускалися вниз, то злітали вгору, то в останню мить вихоплювалися з-під тремтячих рук сяк-така.

Один з них перелетів стіну і впав на тротуар біля Алі.

Вона швидко підняла його. Зеленим фломастером на листку було написано: с— V

Капусто!

1. Випускай корінець.

2. Піднімай пагінець.

3. Вилазь із землі.

4. Розкривай листочки… 4

____,3

Тут над Алиним вухом хтось несамовито заверещав і вихопив папірець з рук.

Розділ вісімнадцятий,

в якому з’являються Гравик і Бібл-Бабл

Це був сяк-так у шапочці академіка.

Він вибіг через невеличкі дверцята в стіні, які ніхто не помітив, бо вони заросли диким виноградом, і побачив свого листка.

— Тікаймо! — гукнув Сякусь.

Аля схопила Сашка за руку і прожогом кинулася бігти вздовж кам’яного муру.

Враз вулиця круто повернула і почала спускатися вниз. Аля з Сашком, не вагаючись, побігли далі. Коли дівчинка наважилася озирнутися, то нікого не побачила за собою. Втікачі знесилено сперлися спинами на мур, щоб трохи віддихатись. І тут мур подався назад. Скрикнувши, Аля кудись провалилася.

Хтось схопив її. “Байдики!” — майнуло у неї в голові. І Аля почала відчайдушно відбиватися. Мабуть, вона влучила куди потрібно, бо почувся зойк, і Алю відпустили.

Дівчинка побачила, що сидить у високій густій траві. Поруч сидів ідеж ошелешено озирався Сашко. А біля Сашка стояв, тримаючись за око, кругленький чоловічок, схожий на мяч. Крислатий солом’яний бриль кидав тінь на його кругле обличчя. А чорненький пасок ділив його навпіл: верхню — червону, і нижню — синю. “Справді, наче гумовий м’яч”, — подумала Аля.

А Сашко тим часом підвівся і насторожено запитав:

— Що вам від нас треба? Чого ви на нас напали?

— Як?! — здивовано вигукнув чоловічок. — Я на вас напав? То, може, ви на мене напали?

Він обернувся і гукнув у глиб двору:

— Бібле, Бібле! Та де ви там, палки-скакалки! Тут тільки Аля розгледіла, що знаходяться вони

у затишному дворику. З усіх боків його оточував високий мур. Посередині стояла гарненька хатка. Навколо неї росли соняхи. Голови їхні були позав’язувані барвистими веселими хустками, щоб горобці не викльовували насіння. Біля ґаночка росли пишні мальви і жовтогарячі чорнобривці. У дворі не було жодного листочка паперу.

На ґаночку з’явився ще один незнайомець. На відміну від першого, він був худий і довготелесий. На його носі стриміли великі круглі окуляри. Скидався він на закладку для підручника.

Поправивши на носі окуляри, він незворушно спитав:

— Що трапилося, колего Гравик?

— Уявіть собі, — все ще”‘ тримаючись за око, почав розповідати кругленький, — відкриваю я хвіртку, палки-скакалки, а звідти! На мене! Як дві перестиглі груші! Ось! — Він повів рукою на Алю з Сашком. — Заїхали мені в око! Та ще й кажуть, ніби я на них, палки-скакалки, напав!

Тут Аля завважила, що в кам’яній стіні на двох петлях прилаштовано залізну хвіртку. Саме на неї вони і сперлися, не помітивши під буйними заростями плюща.

— Ой, вибачте, будь ласка! — знітилася дівчинка. — Ми думали…

— …що на вас напав тигр! — весело закінчив товстенький. — Але ви так боронилися, що й тигр злякався 6! — помацав він око.

— Дуже болить? — винувато спитала Аля.

— Ет! Дурниця! Давайте краще знайомитися! — Товстенький повернувся до худого і сказав: — Знайомтесь, це Бібл-Бабл. А мене, палки-скакалки, звуть Гравик.

Розділ дев’ятнадцятий,

в якому Байдуж з байдиками ловлять облизня

— Мене звати Аля, а його — Сашко, — вже зовсім заспокоївшись, сказала Аля. Веселі і добрі очі Гравика викликали довіру.

— Ну що ж, палки-скакалки, ласкаво просимо до нас! — І Гравик пішов стежкою до хатинки.

Аля рушила слідом і раптом ойкнула:

— А де ж Сякусь із Такусем?! Ми їх загубили!

— А ви знайомі з престолонаслідниками? — примружившись, запитав Гравик. — Не бійтеся, вони не пропадуть! Ходімо, ходімо! — І він гостинно прочинив двері.

Аля переступила поріг і опинилася серед просторої зали. Тут, наче в бібліотеці, стояли стелажі. На них лежали книжки та різноманітні ігри.

О, тут, напевно, було зібрано книжки та ігри з усього світу. М’ячі, скакалки, кеглі, гойдалки, конструктори, лото, мозаїки, кубики; сотні, тисячі коробок акуратно лежали на пронумерованих полицях. Стелажі були такі високі, що Алі доводилося задирати голову, щоб побачити, де вони закінчуються.

— Це ви тут мешкаєте? — спитала вона.

— Еге ж! — енергійно труснув головою Гра-вик. — А що тебе дивує?

— А де ж ви спите? — завважила Аля, що ніде не бачить ліжок.

— Таланти ніколи не сплять! — гордовито мовив Бібл-Бабл. — Але час братися до діла, яке тебе сюди привело!

— От вчений сухар! — з досади ляснув себе по колінах Гравик. — Ти 6 спочатку нагодував мандрівників, спати вклав, а потім уже ліз із своїми розпитуваннями. Навіть баба Яга спершу годувала!

— Ні, ні! Дякуємо! — перервала його Аля. — Нам ніколи. Бачте, ми тут у дуже важливій справі.

— Ну, ну, палки-скакал-ки, давайте розказуйте! — нетерпляче потер руки Гравик.

Вони посідали на довгий ослінчик під вікном, і

Аля розповіла новим знайомим усе з самого початку.

Впродовж Алиної розповіді Бібл-Бабл сидів незворушно. Зате Гравик від збудження не знаходив собі місця. Він схоплювався, бігав між стелажами, знову сідав і при цьому весь час ляскав себе по колінах.

— І тепер ми хочемо, щоб ці таланти повернулися назад. Тільки не знаємо, як це зробити, — закінчила Аля свою розповідь.

На цих словах Гравик підстрибнув, наче м’ячик, схопив Бібла за лацкан чорного піджака і почав трясти, наче грушу, примовляючи:

— А що? А що? А я що тобі казав, сухарю нещасний?!

Потім облишив так само незворушного приятеля і скуйовдив обабіч своєї круглої лисини залишки волосся:

— Ми завжди… Ми давно… — Йому бракувало слів.

У цей час знадвору почувся шум. Бібл-Бабл глянув у вікно, приклав палець до губів і сказав:

— Байдуж із байдиками!

Ту ж мить у двері з усієї сили загрюкали. Гравик дав знак Алі з Сашком заховатися за дверима і вийшов на ґанок.

— Ну, ну, друже Байдуж, який наказ ти отримав? — лагідно спитав він.

— Наздогнати і спіймати! — рявкнув Байдуж.

— От і добре, от і добре! —потер руки Гравик. — Повертайся і доповідай, що наздогнав і спіймав!

— Кого? — широко розкрив очі Байдуж.

— Як кого? Облизня!

— О-облизня? — ошелешено повторив Байдуж. — А… а де він? — І розгублено озирнувся довкола.

— Та тут він, тут! — заспокоїв його Гравик. — Ти ж згоден зі мною, що спіймав його?

— Е… еге ж!..

— От і добре! От і чудово! Повертайся і так і рапортуй! Тільки не барися, щоб він знову не втік!

Байдуж заметушився, вишикував байдиків, і загін підтюпцем потрюхикав з двору. Аля з Сашком хихотіли за дверима. Гравик зачинив двері і сказав:

— Ну, ходімо!

в якому на допомогу приходить Канцелярський Пацюк

Гравик рушив у дальній куток зали. Відсунув убік величезну картонну коробку і постукав у стінку.

Розділ двадцятий,

Шматок стінки від’їхав убік, і з отвору виглянула гостренька сіра мордочка.

— Знайомтеся! Це — Канцелярський Пацюк. Вибач, — звернувся він до Канцелярського Пацюка, — що відриваю тебе від роботи, але нам негайно потрібно потрапити на берег.

— Треба, то треба, — невдоволено буркнув Пацюк. — Пролазьте.

Гравик, а за ним і решта пройшли у глиб довгого тунелю. Стіна за ними стала на місце. Але в тунелі було не зовсім темно. На стінах, на однаковій відстані один від одного, світилися шматочки трухлявого дерева. Тунель далі поширшав. Аля і Гравик навіть змогли йти поруч.

— Ви, мабуть, дивуєтеся, куди це ми потрапили? Поки будемо тут повзти, палки-скакалки, я спробую дещо вам розповісти. Як я зрозумів, ви вже познайомилися з престолонаслідниками? Так ось, королева Сяк-Такева страшенно боїться, що вони виростуть такими ж нездарами, як їхній татусь. Тому і запросила нас — мене та Бібла — за вихователів для хлопців. Бібл вчить їх читати. Не просто читати, а талановито! Аякже, читати теж треба вміти. А я вчу їх гратися. Не просто гратися, а талановито!..

— Адже гратися треба теж уміти! — перервав його Бібл-Бабл. — А кому ж краще за Гравика знати, як треба гратися! Адже це він придумав, вигадав, винайшов усі ігри на світі — і жмурки, і скакалки, і м’ячі, і доміно, і лото…

— І резинку? І “Чорне й біле не казати…”? — сплеснула у долоні Аля.

— Аякже! І всі дитячі примовки, дражнилки, лічилки — теж він!

— Ой! А я думала — звідки вони беруться!

— Ну досить, досить! — знітився Гравик. — Бібл теж не таке собі ніщо. Він перечитав усі книжки на світі.

Сашко з повагою глянув на Бібл-Бабла. З читанням у Сашка було не все гаразд.

— Так от, — продовжив Гравик, — королева, крім нас, приставляє до хлопчаків ще й інших вчителів. Сподівається, що хоч малюсінький та-лантик у них все ж таки знайдеться.

Вони трохи помовчали. Пацюк сопів попереду. Аля про щось роздумувала.

— Можна у вас щось запитати? — нарешті наважилася вона.

— Звичайно! — хитнув головою Гравик.

— Чому Канцелярський Пацюк так зветься? — пошепки запитала Аля.

— Розумієш, він усе своє життя працював у Королівській Канцелярії. Але коли королева дізналася, що він заповняє білі плями історії королівства сяк-таків, то вигнала його.

— Які білі плями? — широко відкрила очі від здивування Аля.

— Зараз він сам тобі розповість.

Вони саме дісталися до Пацюкового помешкання. Воно дуже скидалося на зали музею, лише підземного. Скрізь по стінах висіли великі, ніби карти світу, шматки цупкого паперу.

На першому від дверей зверху значилося: “Історія королівства сяк-таків”. А далі йшов писаний чорнилом текст. Подекуди у тексті видні-лися білі плями, ніби щось змило чорнило з паперу. Під стіною стояла чорнильниця-невили-вайка з устромленим у неї гусячим пером.

Канцелярський Пацюк підвів Алю з Сашком до однієї з плям.

— Бачите цю білу пляму? — похмуро спитав він. — Ну так от, якщо я не напишу, що відбулося в цьому місці історії, ніхто ніколи не дізнається про ці події.

— А чому Сяк-Такева не дозволяє вам їх заповняти? — спитав Сашко.

— Ну, це довга історія… — мовив Пацюк.

— .. .але її варто послухати, — продовжив Гравик. — Давай, друже, починай.

І ось що розповів Канцелярський Пацюк.

РОЗДІЛ двадцять перший,

або “Історія, яку розповів Канцелярський Пацюк”

Давним-давно країна сяк-таків була дикою і пустельною.

Сяк-таки жили на деревах і цілісінькими днями нічого не робили. Тому й жили сяк-так. Уночі серед листя їм було холодно. Вдень на них полювали дикі звірі. Але їм і на думку не спадало збудувати собі якесь житло.

— Ет, сяк-так перебудемо! — казали вони одне одному.

Зрідка, коли їм ставало дуже нудно, вони воювали з якоськами та абияками. Власне, війною це назвати не можна було. Вони вилазили на гірку, з якої було видно країну якоськів, і дражнилися:

Як якоськові якось мандрувати довелось. Спакував він сто валіз, а в останню сам заліз.

Абиякам вони гукали:

Абияки-забіяки, товстопузі задаваки!

А ті їм відповідали:

Сяк-таки, сяк-таки — ліниві макаки! Між листям сидять — гусениць їдять!

Накричавшись донесхочу, сяк-таки вдоволено казали одне одному:

— Ну от, сяк-так повоювали, можна й відпочити!

І знову залазили на дерева.

Якщо хтось насмілювався мандрувати через їхню країну, сяк-таки брали його в полон. І примушували вигадувати нові дражнилки. Якщо дражнилки їм подобалися, вони залишали мандрівника жити серед них. Якщо ж ні — віддавали його диким звірам.

Так було аж доти, поки одного дня перед ними зненацька не з’явився невеличкий чоловік у червоному ковпачку та величезних зелених черевиках…

(У цьому місці Пацюкової розповіді Аля тихенько скрикнула. Але одразу ж затулила собі рота обома руками і слухала далі, затамувавши подих).

— І не набридло вам, наче грушам, висіти на цих деревах? — спитав у них чоловічок.

— А що? — здивувалися сяк-таки.

— А те, що я можу навчити вас, як утерти носа якоськам та абиякам.

— А що для цього треба робити?

— Робити — нічого, тільки слухати вашу королеву.

І сяк-таки погодилися.

Так у країні з’явилася королева Сяк-Такева зі своїм графом О’Маном, з Байдужем та байдиками.

Подейкували, що всі вони повтікали з сусідньої країни — Недоладії, коли недоладяни навчилися самі доробляти недороблені справи. Королева, яка тоді звалася Недофрейліною, ні робити, ні доробляти не вміла і вчитися не хотіла. Але був у неї вірний приятель — чаклун карлик Недочеревик. Він запропонував їй стати королевою.

— Якою королевою? — здивувалася тодішня Недофрейліна.

— Справжньою! — запевнив її карлик Недочеревик.

— А де? — знову спитала його Недофрейліна.

— Тут, недалеко, у сусідній країні, — сказав карлик. — Але з однією умовою: в усьому слухатися мене і робити те, що я казатиму!

І майбутня королева погодилася. Зібравши валізи, прихопивши вірних байдиків з отаманом і графом О’Маном, вони вночі перебралися до країни якоськів. Але якоськи не захотіли прийняти нову королеву з її почтом. Вигнали їх також і абияки.

І лише сяк-таки погодилися, щоб нова королева посіла трон у їхній країні. Але тут завередувала новоспечена королева. Вона сиділа у своїй вже досить обшарпаній кареті і пхикала:

— Пхи-пхи, я не хочу жити в цій пустелі! Де моє

чудове ліжко з м’якими перинами?! Де моя гаряча кава?! А куди я повішаю мої пишні сукні, мої панчішки, мої бантики, стрічечки і завязочки?! Я хочу у теплий палац!

— Цитьте, ваша величність! — гримнув на неї Недочеревик. — Будуть вам і палаци, і бантики, і пундики до кави. Лише слухайтесь мене.

І він виклав королеві свій план.

— Я навчу вас, ваша величність, як зачарувати слова “так” і “сяк”. Людина, яка їх вимовить, одразу втратить свій талант. А він, цей талант, одразу опиниться тут, у вас!

— Ну, і навіщо він мені тут потрібний?

— Як навіщо? — вже почав втрачати терпець карлик. — Талант — це вам не сяк-так, порожній усередині. Він вам не висітиме грушею на дереві, а буде працювати! Будівельник збудує палац, Кухар напече пундиків, Кравець нашиє нових суконь!

— Ой, зрозуміла, зрозуміла! —заплескала у долоні королева. — А я нічого не робитиму, лише примірятиму нові сукні!

— О, я радий, що до вас нарешті дійшло! — криво посміхнувся Недочеревик.

Звідки було знати дурненькій Недофрейліні, що у карлика була своя мета. Він був страшенно лютий на людей і особливо на одну дівчинку, яка зруйнувала його чари в країні Недоладії. Тоді вона втекла з його рук. Але тепер, з допомогою королеви Сяк-Такеви, забравши з Алиної країни всі таланти, він сподівався помститися дівчинці. Отак почали з’являтися в країні сяк-таків перші таланти.

Будівельник справді побудував королівську резиденцію. Винахідник винайшов ручки, папір і чорнило. Вчитель вчив сяк-таків писати і читати. Країна сяк-таків розквітала у дбайливих руках талантів. У королеви народилися двоє близнят — Сякусь і Такусь. Для їх виховання запросили світовновідомих вихователів — Гравика і Бібл-Бабла. Здавалося б, усе йшло чудово.

Але Сяк-Такеву не полишала думка про те, що колись якоськи і абияки прогнали її, ще й поглузували з неї. їй хотілося помститися, але королева не знала, як це зробити.

Нарешті вона вирішила піти на них війною і підкорити. Вона викликала до себе Винахідника і сказала:

— Винайди мені зброю! Мені потрібно багато зброї!

— Навіщо вона вам, ваша величність? — здивувався Винахідник.

— На нас хочуть напасти якоськи та абияки! Нам потрібно захищатися!

Задумався Винахідник і мовчки вийшов з королівської приймальні. Повернувся він додому і побачив там свого приятеля Механіка, який зайшов до нього в гості.

— Що сталося? — спитав той, побачивши приятеля у глибокій задумі.

Дізнавшись про наказ королеви, Механік сказав:

— Ніколи я не повірю, щоб миролюбні якось-ки та абияки готувалися піти на нас війною. Скоріше, сама Сяк-Такева щось затіває! Треба негайно попередити їх про це.

Вони розмовляли до темної ночі. І не знали, що розмову їхню від слова до слова чує сяк-так, який мешкав по сусідству з Винахідником. Це був дуже користолюбний сяк-так, який поклав собі за мету стати першим придворним у королівстві.

Схопивши ручку, він записав усе, про що говорили приятелі. Подумавши, він написав зверху: “Ябеда”. А знизу підписався: “Сяк-так № 1”. І побіг до королівської резиденції.

РОЗДІЛ двадцять другий,

або “Продовження історії, яку розповів Канцелярський Пацюк”

Це була перша в історії країни сяк-таків ябеда. Прочитала її королева і страшенно розсердилася. Вона затупала ногами, почервоніла і закричала:

— Подати сюди негідника Винахідника! Віддати його диким звірам!

— Ваша величність, — боязко озвався сяк-так № 1, — у країні немає більше диких звірів! Усі дикі звірі живуть у зоопарках, їдять вівсяну кашу і відмовляються від м яса!

— А що роблять з талантами, коли хочуть позбавитися їх? — запитала Сяк-Такева.

— їх закопують у землю, серденько! — озвався граф О’Ман, який саме нагодився.

— Тоді закопайте його! — бундючно наказала королева.

Так зник перший талант. А сяк-така, який написав першу ябеду, королева справді зробила своїм першим придворним.

Побачивши, яких висот досяг один з них, сяк-таки узялися писати ябеди, як накручені. Вони писали день і ніч, діставали за свою писанину титули і звання, і нарешті всі геть перенумерувалися. Сяк-так № 2 займав вище становище, ніж сяк-так № 10. Чим більший номер мав сяк-так, тим далі він був від королеви і двору. А Сяк-Такева нагороджувала за кожну ябеду новою довідкою або посвідченням. І той, хто отримував нову довідку, посувався на один номер уперед.

Таланти продовжували зникати. Сяк-таки воювали за місце в королівському почті. Сякусь і Такусь росли.

І ось настав день, коли Гравик і Бібл-Бабл прийшли до королеви і сказали:

— Ваша величність, попри всі наші намагання відкрити у ваших синів хоч однісінький талант, нам це не вдалося. Єдине, що люблять робити ваші діти, — це писати ябеди. Ми радимо запросити до них ще декількох учителів.

З тих пір вчителі у Сякуся з Такусем почали мінятися мало не щодня. Як тільки у країні з’являвся новий талант, його одразу ж відправляли до престолонаслідників. Але всі вони так само зникали, бо милі близнята писали на них ябеди матусі, хоч і не отримували за це папірців-нагород. їм вони й не були потрібні, досить, що зникали надокучливі вчителі з домашніми завданнями та оцінками.

Всі дерева в країні вирубали, а нові садити було нікому. Тому почало не вистачати паперу — адже папір роблять з дерев. Нікому стало пекти хліб, шити взуття і одяг. І тоді сяк-так № 1 нагадав королеві про її намір піти війною на якоськів та абияків.

— Але навіщо вашій величності завойовувати такі нездалі народи?! — вкрадливо говорив перший сановник. — Он скільки паперу в тій країні, звідки приходять таланти! Чи не краще завоювати її?

І Сяк-Такева почала готуватися до війни з цією країною.

Так закінчив свою розповідь Канцелярський Пацюк.

РОЗДІЛ двадцять третій,

в якому Гравик доповнює Пацюкову розповідь

Діти вражено мовчали. У Алі в очах стояли сльози. їй невимовно було шкода усі ті таланти, які загинули в цій країні.

“Але як же так, — раптом подумала вона. — Адже всього рік тому я побувала в країні Недоладії! А тут пройшло стільки часу! Мабуть, час тут біжить швидше, ніж у мене вдома”.

З задуми її вивів Гравик. Він поклав руку на Алине плече. Аля підвела голову. Очі товстуна сяяли, а усмішка…

Аля дивилася на Гравика і нічого не розуміла. Після такої сумної розповіді та щоб отак веселитися?!

— Не дивись на мене так суворо, палки-скакалки! — Гравик поплескав її по руці, заспокоюючи. — Можливо, найбільші несподіванки, — і прекрасні несподіванки!— підняв він пальця догори, — ще попереду! А тепер — ходімо, ходімо далі! Спасибі, друже Пацюче! Хай щастить тобі у твоїй благородній справі!

Вони пішли далі підземним ходом. Аля з Сашком мовчали. А Гравик крокував поруч, зрідка хитро поглядаючи на Алю. Аля бачила ці погляди, їй здавалося, що Гравик з останніх сил намагається утриматись від якоїсь розповіді. Але видно було, що слова аж розпирають його. І нарешті він таки не витримав.

— Ех, палки-скакалки! — зупинившись, вигукнув він. — От і видно, що ти неуважно слухала Пацюкову розповідь!

— Як це — неуважно?

— Дуже просто! Що Пацюк казав про сяк-та-ків? Що вони нічого не вміють, крім писати ябеди. Отже, як ти думаєш, що робили сяк-таки, коли королева віддавала наказ відвести котрогось із талантів до Кар’єру?

— Я сама чула, як сяк-так викликав байдиків! — сказала Аля. — А потім бачила, як Манжетника потягли до Королівської Канцелярії.

— Як ти гадаєш, для чого?

— Мабуть, для того, щоб Прокурорський Кріт видав письмовий наказ про страту… — невпевнено мовила Аля.

— Правильно міркуєш! — задоволено потер руки Гравик. — Ну, а далі?

— Ну… далі його, напевно, повезли до Кар’єру і закопали… — Аля знову відчула, шо на очі їй набігають сльози.

— Хто, палки-скакалки, його повіз? — аж підскочив Гравик. — Хто, скажи на милість? Адже сяк-таки не вміють нічого! Байдики лише наздоганяють, ловлять і вартують! Невже ти думаєш, що таланти будуть закопувати один одного?! — сплеснув він у запалі руками.

Вони саме зупинилися біля якихось дверей. Але Аля не звернула на них уваги. Вона силкувалася зрозуміти, що хоче їй пояснити Гравик. Глянула на Бібла, але той мовчав, лише теж широко усміхався.

— Ну то кажіть уже швидше, що з ним було далі! — не витримала дівчинка.

— Далі! — аж підскочив від збудження Гравик. — Далі? — перепитав він, підійшов до дверей, узявся за клямку і повільно прочинив їх. — Далі познайомся з Манжетником!

І в дверях з’явився Манжетник, живий і не-ушкоджений.

— Ух ти! — видихнув Сашко. Аля нетямилася від здивування.

— Як… Звідки? — повторювала вона, трясучи юнака за руку.

— Зараз, зараз дізнаєшся і як, і звідки, — примовляв Гравик, зачиняючи двері. — Ходімо!

Вони рушили далі. Попереду почало світлішати. Скидалося на те, що тунель закінчувався.

Так воно насправді й було. Зробивши ще декілька кроків, мандрівники вийшли на сонячну галявину. Аля навіть затулила рукою очі — після темного тунелю боляче було дивитися на яскраве світло. На галявині росли дзвіночки, гули бджоли. Аля озирнулася. Тунель виходив з височенного урвища. Галявина доходила до великого озера. На березі з грубих

дощок було збито місток, який тримався на товстих палях. Усе навколо дихало спокоєм. Аля глибоко вдихнула чисте повітря і від задоволення примружила очі.

— А тепер настав час розповісти вам усе до кінця! — І Гравик розсадив усіх у густій траві півколом. — Пам’ятаєш, що розповів Канцелярський Пацюк про Винахідника? — звернувся він до Алі.

— Пам’ятаю. Що сяк-так номер один написав на нього першу ябеду.

— Атож! А що було далі? — І, не даючи Алі розтулити рота, продовжив: — Далі королева веліла його закопати, еге ж? Винахідника схопили байдики, Прокурорський Кріт написав наказ про страту, і… — Гравик трохи помовчав, — і Винахідника відвели у підземелля, яке, як ви бачили, сполучається з галереєю Канцелярського Пацюка і з нашою хатинкою! Ми з Біблом, пал-ки-скакалки, були вже тут як тут. Вивели ось цим шляхом Винахідника і повернулися до Королівської Канцелярії. Еге ж, Бібле, саме так і було?

Бібл задоволено хитнув головою:

— Саме так, колего, саме так!

— Підійшовши до Байдужа з байдиками, які стояли на чатах, — продовжив Гравик, — ми спитали, чи виконали вони наказ — відвести і вартувати?

— Виконали! — рявкнули байдики.

— Отже, можете собі йти! — сказали ми їм.

— Як це — йти? А в’язень? — здивувалися байдики.

— Який в’язень? — спитали ми з Біблом. І запропонували їм переконатися, що ніякого в’язня у в’язниці нема.

— Отже, завдання ви своє виконали. Вартували?

— Вартували! — відповіли вони хором.

— Більше нема кого вартувати?

— Нема!

— Отже, ви вільні! Кроком руш!

І Байдуж з байдиками пішли собі марширувати далі. З тих пір…

— З тих пір ви усі таланти рятуєте таким чином! — вигукнула Аля і кинулася на шию Гравику. Вона аж сяяла від щастя.

— Отже, і мій… і мій… — схопився на рівні ноги Сашко, задихаючись від хвилювання.

— Так, так, — відповів йому Бібл-Бабл, бо Гравик був ще не в змозі це зробити, — твій Конструктор теж живий-живісінький! І скоро ти з ним побачишся!

Гравик нарешті вивільнився з Алиних обіймів, поправив зім’яту сорочку і, відхекуючись, мовив:

— Просимо, ф-фу, любі гості, пф-фу, на Острів Талантів!

Розділ двадцять четвертий,

в якому Аля з Сашком потрапляють на Острів Талантів

АЛЯ з Сашком уже трохи заспокоїлися. І зацікавлено озиралися. Вони вже все зрозуміли. Очевидно, отой далекий берег, який вони спочатку прийняли за протилежний бік озера, і є той острів, на якому селилися всі відіслані до Кар’єру таланти. “А дурненьку Сяк-Такеву, — подумала Аля, — й не цікавить, куди діваються таланти, які вона наказує стратити. Живучи між сяк-та-ками, вона й сама звикла все робити сяк-так. Ой, ні! — засміялася Аля сама до себе. — Вона ж з Недоладії! Отже, вона просто нічого не доводить до кінця!”

Гравик тим часом якось кумедно склав руки і закував точнісінько як зозуля. З того берега озвалася друга зозуля. І невдовзі з верболозу показався човен. Хтось веслував, вправно закидаючи весла. Човен наближався. Весляр сидів спиною до берега, і тому Аля не могла побачити його обличчя. Але та спина здавалася дівчинці дивно знайомою.

Нарешті човен тернувся боком об палю, і на місток ступив кремезний вусатий здоровань.

— Здоров, друже! — пішов йому назустріч Гравик. — Свогодні ти на чергуванні?

Аля придивилася до вусаня і схопила Сашка за руку. На містках стояв… Дир-Пир! Живісінький Дир-Пир, лише років на п’ятнадцять молодший від самого себе. Аля сіпнула за руку Сашка, але той і сам уже побачив це диво і стояв, кліпаючи очима.

— Як вас звати, скажіть, будь ласка? — не втрималася Аля.

— Пекар його звати, Пекар! — замість вусаня відповів Гравик. — А що таке?

— Скажіть, а чи не знайомі ви з Дирмидонтом Пирмидонтовичем?

Усмішка враз збігла з обличчя вусаня. Він спохмурнів і запитав:

— А ви хіба з ним знайомі? Як він там, усе ще засідає?

— Ні, він зараз у селі головою сільради працює!

— А, я все зрозумів, усе зрозумів, палки-скакалки! — заметушився Гравик. — Не похмурній, друже, не похмурній, бо у мене такі новини! Такі новини! Не гай часу, вези нас на площу, будемо скликати віче!

Так само похмуро зиркаючи спідлоба, Пекар притримав човна, поки всі розмістилися у ньому, і сів на весла.

Аля не зводила з нього очей, поки він веслував. Ще 6 пак. Адже це був талант Дирмидонта Пирмидонтовича, отой самий, котрого він багато років тому відправив у країну сяк-таків. Хоч минуло чимало часу, але образу, видно, Пекар не забув. “Чи захоче він повернутися назад? — раптом схвильовано подумала Аля. — Ану як не захоче, що тоді робити?” І вирішила будь-що переконати таланти повернутися до людей.

“Але дивно, — подумала Аля, розглядаючи обличчя Пекаря. — Він залишився таким же молодим, яким потрапив сюди. Видно, таланти не старіють. А Дир-Пир постарів”.

Човен тим часом зупинився біля такої ж кладки, як на протилежному березі. Від неї вела бруківка, вимощена фігурно обтесаним камінням.

ЬДя дорога привела мандрівників на просторий майдан. Довкола нього стояли гарненькі, розмальовані квітами будиночки. У чистеньких, прибраних дворах цвіли мальви та жоржини. Стиглі вишні звішувалися з невисоких розлогих дерев аж на вулицю. Десь недалеко дзенькав у кузні коваль. З пекарні тягло запахом свіжого хліба. Від майдану віялом у всі боки розходилися рівні вулиці. Крім Пекаря, Аля не бачила в цьому містечку жодного його мешканця.’

— А де ж це всі? — спитала вона Гравика.

— Як де? На роботі, звичайно, палки-скакалки. В цьому місті ніхто не вештається вулицями без діла. Але зараз їм доведеться все-таки трохи побайдикувати.

Аля побачила, що Гравик хвилюється. Він куйовдив залишки свого волосся навколо лисини і не стояв на місці від нетерплячки.

Вони підійшли до великого дзвона, який висів на дерев’яній перекладині збоку майдана. Гравик узявся за мотуза, прив’язаного до серця дзвона, і почав розгойдувати серце.

Над майданом полинув густий малиновий дзвін. На вулицях з’явилися перші міщани. Вони поспішали на майдан, розпитуючи на ходу, що сталося, хто і чому скликає віче. Але ніхто не міг дати на це запитання відповіді. Майдан наповнювався людом. Кого тут тільки не було! Ось, заглиблений у свої думки, широко ступає Винахідник. Дзвонячи у дзвоник, їде на велосипеді Листоноша. Булочник і Кондитер, у білих, відпрасованих до блиску, ковпаках, принесли з собою пахощі ванілі і кмину. Кравчиня поспішала з шитвом у руках. Маляр та Художник ішли в робочому одязі, наче навмисне розмальованому усіма кольорами райдуги. Навіть Коминар білозубо усміхався серед юрби. Були серед них діти, юнаки і дівчата, і навіть зовсім дорослі чоловіки і жінки. І кожен був подібний мов дві краплі води до свого колишнього власника.

І ось Гравик востаннє калатнув важке серце дзвона. З останнім його відголоском на майдані запала тиша.

Гравик ступив на невеличкий поміст і звернувся до юрби.

— Друзі! — сказав він, і його голос тремтів від хвилювання. — Друзі! Нарешті настав довгожданий час! Наші мрії здійснилися!

РОЗДІЛ двадцять п’ятий,

в якому з’являється Недочеревик

Гравик на мить замовк, бо йому від хвилювання забракло повітря. Тисячі очей дивилися на нього. І Гравик продовжив:

— Багато років ми потай мріяли, що про нас згадають. Ми сподівалися, що люди зрозуміють, як погано жити без таланту. І ми мріяли про це не марно. За нами прийшли! Нас просять повернутися!

Гравик подав руку Алі, і дівчинка рішуче стала поруч з ним. Серце її ледве не вискакувало з грудей. Але Аля відкинула незаплетену косу за спину і звернулася до талантів:

— Так, ми дуже просимо вас повернутися назад. Без вас дуже погано і дорослим, і малим!

Що тут зчинилося!

Вгору злетіли кашкети, кухарські ковпаки і безліч найрізноманітніших капелюхів!

Таланти обнімалися, цілувалися, а деякі навіть витирали сльози!

Аля зрозуміла, що не буде жодного таланту, який не захотів би повернутися назад.

— Ой, — раптом згадала вона, — а як же ті таланти, які залишилися в місті Сяк-Такеви?

— Не бійся, — заспокоїв її Гравик. — Про Острів знають усі таланти, які ще живуть у країні. А ми їм розповімо про все, що тут сталося.

По цих Гравико-вих словах сильний порив вітру пролетів над

майданом. Наче чорна хмара на мить затулила сонце. А коли воно знову засяяло, всі побачили на пласкому даху найближчого до дзвона будиночка дивну постать. Постатей було навіть дві.

Та на другу ніхто не звернув уваги — це був звичайнісінький сяк-так. А ось перший незнайомець привернув загальну увагу. Він ще й підняв руку, ніби закликаючи до тиші.

Аля теж повернулася, щоб побачити, куди це всі дивляться.

Повернулася і завмерла. Бо на даху стояв чоловік у картатому довгому піджаку, зелених черевиках з червоними шнурівками та у червоному ковпачку. Аля одразу його впізнала. Це був карлик Недочеревик.

Дочекавшись тиші, карлик заговорив неприємним, скрипучим голосом:

— Отже, ви збираєтеся повернутись. — Карликові очі лиховісно зблиснули. — Вас лише поманили пальцем, і ви готові знову зазнавати принижень, збиткувань, ба навіть згодні помирати? А можливо, вас дурять? Чи знаєте ви оце дівчисько з однією недоплетеною косою? Невже ви справді хочете покинути оці затишні будиночки, які ви збудували власними руками? Оце спокійне містечко, де ви займалися улюбленою справою? Ні, це, мабуть, мені здалося! — Карлик криво посміхнувся.

— Ні, це тобі не здалося! — раптом пролунав упевнений голос Гравика. — А щоб тебе переконати, я навіть скажу, що й ми з Біблом, палки-ска-калки, подамося до країни, з якої усі ці таланти. Здається мені, нам буде кого там учити гратися і читати. Правда, Сашко?

— Тоді я скажу вам ще одне, — проскрипів Недочеревик. — Подивіться на нього! — Він пальцем показав на Сашка. — Як ви гадаєте, хто прийшов до вас? Той, хто сам може з повним правом зватися сяк-таком!

Сяк-так, що весь цей час ховався за спину карлика Недочеревика, вискочив уперед і закричав:

— Хай вона вийме з лівої кишеньки папірця! Хай вийме, і ви всі побачите! Ви побачите! Він сам написав ябеду! Справжню ябеду! — І сяк-так знову заховався за спину Недочеревика.

Розділ двадцять шостий,

в якому Сашко натискає кнопку

Але перш ніж він устиг сховатися, Сашко розгледів номер на його спині — дві вісімки. Це був давній знайомий — сяк-так номер вісімдесят вісім з дідусевого альбому. Сашко зрозумів, що сяк-так розшукав Недочеревика і все розповів йому. Чаклун негайно примчав, щоб урятувати свій підлий задум. “Ну, стривайте! — подумав Сашко. — Зараз ви побачите!”

Він став на узвишші поряд з Алею, повернувся спиною до Недочеревика, обличчям до натовпу, і сказав:

— Так, я справді написав цю ябеду. Я справді образив свого Інструктора-Конструктора. Але я зрозумів, що вчинив недобре. Бачите, я прийшов сюди. Я прийшов, щоб просити у нього пробачення. Я прошу тебе, повертайся разом зі мною! Я обіцяю, що ніколи нічим не ображу тебе!

Сашко напружено вдивлявся у море облич. І раптом побачив, як крізь юрбу протискується якийсь хлопчина. Ось він уже близько. Ось він скочив на поміст!

Так, це був він, Сашко з татусевої фотокартки! Як дві краплини води схожий на Сашка, він простягнув руку і широко усміхнувся. Сашко схопив її обома руками і жадібно розглядав двійника.

— Так ось ти який! — нарешті спромігся Сашко.

— Який? Ти мене уявляв іншим?

— Та ні… Скоріше, ніяк не уявляв.— Сашко помовчав. — То ти повернешся?

Інструктор-Конструктор ствердно хитнув головою:

— Мені час. Треба йти збиратися.

— То ми вже ніколи більше не побачимося?

— Навпаки, тепер ми ніколи не розлучатимемося!

Інструктор-Конструктор вже повернувся, щоб іти, коли Сашко раптом щось пригадав.

— Стривай! — схопив він двійника за руку. — Це правда, що ти винайшов прилад…

Не давши Сашкові договорити, Конструктор сягнув до кишені і подав Сашкові плескатий предмет, який нагадував електронну обчислювальну машинку. Але замість багатьох кнопок на ньому була лише одна червона.

Сашко обережно взяв машинку.

— І це правда, що коли натиснути на кнопку, весь папір одразу перетвориться знову на дерева?

— Правда, — сказав Конструктор.

— А чому ти не натиснув?

— Це може зробити тільки людина, — пояснив Конструктор.

Сашко глянув на Алю. Вона напружено чекала, що Сашко вирішить. І, підбадьорюючи його, сказала:

— А поети писатимуть вірші крейдою на парканах. Якщо їх пам’ятатимуть — значить, і не треба на них витрачати папір. А писати нехай всі вчаться на віршах, а не на ябедах!

— Не натискай! Не натискай! — раптом заверещав Недочеревик, зрозумівши, що хоче зробити

Сашко. Він підстрибував на даху. Поруч вчепився у телевізійну антену переляканий сяк-так № 88.

А Сашко затамував подих і натиснув червону кнопку.

Тієї ж миті знявся сильний вітер. Вдалині, над високою скелею, на якій стояло місто королеви Сяк-Такеви, щось забіліло. Здавалося, то кружляють якісь птахи.

Але це були не птахи. Це аркуші паперу — чисті і вже пописані — розносив вітер над країною.

Вітер підібрався й до Алиної кишені, висмикнув Сашкову ябеду і кинув на землю. Аркуш упав недалеко від дівчинки, розтанув, наче шматочок густого туману, а на його місці з’явився тоненький пагінець з дубовим листочком.

Стрімкі голі схили велетенського урвища засівалися і засівалися папером, а з міста вітер наносив ще і ще хмари папірців.

Він розтрушував пожовклі стоси, пробирався у зачинені кімнати, вигрібав, вимітав папери з підвалів, виносив через розчахнуті вікна. Він лоскотав сяк-таків під пахвами, вони піднімали руки, а наполегливий вітер смикав донизу язички їхніх “блискавок” і висмикував, висмикував папірці.

Ось сильний порив вітру підхопив Алю з Сашком, розвіявши незаплетену косу дівчинці. Але вони ніскілечки не злякалися, бо знали, що вітер цей не заподіє їм нічого лихого. Все вище піднімав повітряний потік двох мандрівників.

Аля побачила, як даленіє майдан з людьми, що махали їм руками. Побачила, як інший порив вітру підхопив карлика Недочеревика. І він, перекидаючись у повітрі, зник у невідомому напрямку. Ось вони вже над містом королеви Сяк-Такеви. По полю від міста бігли, схопившись за руки, Сякусь із Такусем. Байдуж з байдиками розбігалися в різні боки від королівської резиденції.

А папери все ще сипалися, сипалися згори, кружляли між Алею і Сашком, наче сніг у хурделицю.

Вітер дмухнув Алі просто в обличчя, листок паперу вколов дівчинку гострим краєчком біля ока. Аля сховала обличчя в долонях…

Розділ двадцять сьомий,

в якому у Алі з’являється нова книжка, щоправда, без кінця

… А коли опустила руки, перед нею стояла стурбована Вірка-бібліотекарка.

— Злякалася? — турботливо спитала Вірка. — Та це просто якась книжка впала з верхньої полиці.

Справді, підлога була всіяна листками.

— Бач, яка ще старезна! — бідкалася Вірка. — Від удару вся розсипалася.

Аля озирнулася. Сашко теж був тут. Він ще не прийшов до тями, бо стояв, роззявивши рота і витріщивши очі.

Аля штовхнула його ліктем і кинулася допомагати Вірці збирати листки.

Вона схопила перший — і скрикнула. На неї з кольорового малюнка дивилися Сякусь і Такусь. Вона схопила ще один… На цьому граф О’Ман, відвівши убік руку, читав свого вірша. А ось і сам вірш. Аля вголос прочитала:

— Літа повінь по левадах, як варення, потекла…

— Алько, глянь! — підскочив до неї Сашко і простягнув листок. На малюнку байдики тягли когось до Королівської Канцелярії.

— Дивина! — раптом почули вони Вірчин голос.

Вірка тримала в руках червону палітурку і розглядала її з усіх боків.

— Дивіться, тут написано “Подорож до країни сяк-таків”, а такої книжки у мене не було! Звідки вона могла тут узятися?!

Аля з Сашком перезирнулися.

— Може, ви забулися? — невпевнено мовила Аля.

— Я? Забулася? — обурилася Вірка. — Та я в своїй бібліотеці знаю кожну книжечку, кожен журнал! — І вона ображено шморгнула носом. — Та тут ось навіть замість штампа “Сільська бібліотека” стоїть штамп “Королівська Читальня”. От!

— То, може, хтось непомітно приніс її і поклав? — озвався і собі Сашко.

— Дивина! — стенула Вірка плечима. — Але все одно складу, може, її ще хтось читатиме.

Вона взяла у Алі та Сашка листки, склала їх до палітурки і погортала. І сказала розчаровано:

— От тобі й маєш! От і почитали!

— А що? — спитала Аля.

— А те, що кінця тут нема! Доведеться списати. Через зношеність.

— А як же ви будете списувати, якщо вона не записана? — спитала знову дівчинка.

— Справді, я геть про це забула! Це ж треба спочатку скласти акта, що вона знайшлася, а потім знову складати акта… Морока! Що ж із нею робити?

— Знаєте що, тьотю Віро, віддайте її нам — мені й Сашкові. Читати її не можна, то ми малюнки дивитимемось!

Віра усміхнулась і простягла книжку Алі.

Боячись, щоб Вірка, бува, не передумала, Аля кинулася геть, міцно притискаючи книжку до грудей.

І раптом вона помітила нові батареї під вікном. Вони так і вилискували свіжопофарбованими ребрами. Тут тільки Аля завважила, що на ній знову зимове пальто і шапка з чобітьми, в бібліотеці тепло, а на стіні весело і голосно цокають ходики.

— Тьотю Віро, а який сьогодні день? — з завмиранням спитала дівчинка.

— Тобто як який? Другий день канікул! — здивувалася Вірка.

“Ура! Всього один день нас не було!” — подум-ки вигукнула Аля. І вже з порога гукнула:

— Спасибі, тьотю Віро-о-о!

Розділ двадцять восьмий,

в якому пригоди закінчуються, а дива тривають

На вулиці яскраво світило сонце. Під ногами рипів сніг. Аля з Сашком бігли вулицею. Коло сільради голосно розмовляли дві жінки.

— Чули, Миколаївно? — казала одна. — Наш Дир-Пир…

Аля сіпнула Сашка за рукав і зупинилася.

— Чула-чула! — жваво торохкотіла друга. — Хто 6 міг подумати!

— На активі, кажуть, устав — і відмовився від головування!

— Еге ж, еге ж, — перервала її друга. — Який я, каже, голова? Шукайте, каже, собі іншого, а я до пекарні йду, буду хліб пекти!

— Дивина! — хитали обидві головами.

Аля знов смикнула Сашка за рукав, і вони рушили далі.

— Ой, не знаю, що ми вдома скажемо?

Але диво дивне! Вдома навіть ніхто не помітив, що їх не було. Лише Алина бабуся, готуючи Алю до від’їзду, знайшла її рукавичку в кишені пальта.

У рукавичці була велика дірка, і бабуся щось сердито бурмотіла, штопаючи її пізно увечері.

Ні Аля, ні Сашко, ні хтось інший так і не знають, що ж сталося з країною сяк-таків, з королевою Сяк-Такевою, Сякусем і Такусем.

Коли Аля залишається сама, вона частенько розмірковує над цим і, зітхнувши, каже до самої себе: “Сподіваюся, що вони, не маючи паперу, відучаться писати ябеди”.

Вас, мабуть, цікавить, чи повернувся до Сашка його талант? Оцього вже я напевно не скажу. Знаю тільки, що вчиться Сашко старанно і вчитель праці Тиберій Тиберійович дуже його хвалить. А ким він стане, коли виросте, ми з вами ще побачимо!

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!