Відвіку покарано степом
І простір всю силу п’є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.
І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І даремно благають смерти
Перепалені болем уста.
Ні, не вмреш ти. Марком
Проклятим Будеш мукою мірять віки
Та у пітьмі голодної хати
Тишком-нишком стискать п’ястуки.
Та у чорній нестямі істоти,
Де гарчить гайдамацька душа,
Відчуватимеш зимний дотик —
Солодкаву зрадливість ножа.
Але й ніж не спасе, не поможе…
Дикий вітер та чорний степ, —
Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! —
Мертвим, чортовим зіллям росте.
Реклама
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
4.10.1932
Джерело: