А тут нова вістка лине в Перемишль і в Теребовлю.
Великий князь київський за почином Володимира Мономаха скликає з’їзд усіх князів до Любеча. Приїхав Володар до Василька.
— Що ж, брате, їдемо? — питає.
— А вже ж, — каже Василько — коли це Володимир почав, то напевно щось путнього вийде з цього. Треба їхати, конче треба. Дасть Господь Милосердний, згода настане між князями, і разом поборемо всіх ворогів.
Поїхали обидва разом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрадів Володимир Мономах, як побачив Ростиславичів.
— Коли ви обидва є, — казав він до Василька, — то все піде добре. Я вже боявся, бо Давид впевняв, що ви не приїдете.
Довго радили князі. Палко говорив Володимир Мономах:
— Навіщо губимо руську землю, самі між собою свари заводимо? Ми сваримося, воюємо з собою, а половці руйнують нашу землю і радіють, що між нами непорозуміння. Покиньмо вже раз спори й міжусобиці. Від сьогодні хай згода буде між нами й любов, бережім нашої землі, як ока в голові, хай кожен держить свій уділ, що по батькові дістав.
Сподобалася Мономахова бесіда всім. — Згода! — сказали — і хрест цілували.
Раділи всі, що вже буде кінець міжусобицям, а найбільще князь Василько:
— Тепер нові, кращі часи настануть для нашої землі! — казав.
Радів увесь Київ вісткою про княжу згоду, вісткрю про, рішення разом виступити в обороні рідної землі.
Та були й такі, що не вірили в тривку згоду князів.
— Ой, людоньки, надивився я на своєму віку багато на світ, бачив багато, навчився багато. Тяжко, щоб була тривка згода між нашими князями. Багато в них зависти й жадоби — говорив старий Стемид Бориславич.
— Ще одинока надія на князя Володимира Мономаха — сказав Томир Держиславич.
— Авжеж! Він один може зможе вдержати лад між князями. — Кажуть, що князь Володимир Мономах раз-у-раз нараджується з князем Васильком Теребовельським, хочуть спільно виступати проти ворогів, багато війська набирають. — Так, так! І киян чимало вже зголошуються в ряди обидвох князів.
Ось так розмовляли на київському майдані кияни. Збоку прислухувався до цієї розмови якийсь чоловік середніх літ. Малі, хитрі його очі бігали скоро, а на устах грала злобна усмішка.
— Гарну вістку принесу своєму князеві! А ще батато додам свого! — сказав півголосом і скорою ходою пішов із майдану. Подався простісінько в княжий терем, де перебував волинський князь, Давид.
Там став оповідати князеві Давидові про радість киян на вістку про з’їзд князів у Любечі, про те, що згода запанує тепер між князями.
— Так, так! — Тепер запанує згода й мир між князями — потакував Давид.
— Воно так, княже, коли б між князями не було таких, що вже думають про порушення цієї згоди.
— Кого маєш на думці?
— Княже милостивий, виявлю тобі тепер, що твої найбільші вороги — це князь Володимир Мономах і князь Василько Ростиславич. Та вже найбільше завзявся на тебе Василько — на тебе і на київського великого князя.
— Що ти говориш?
— Щиру правду. Кияни говорять, що князь Василько Теребовельський і князь Володимир Мономах змовляються, хочуть заключити між собою союз і вже збирають великі війська. А навіщо?
— Ба, може на половців. Князь Володимир Мономах говорив про це на з’їзді.
— А як ні? А як синам Ростислава, як і Ростиславові було тісно над Дністром?
— Ти думаеш, що Ростиславичі схочуть здобути собі й інші князівства.
— Авжеж, хіба вони Ростиславичами не були б. Я думаю, що князь Василько вже умовився з князем Володимиром Мономахом, що по цей бік Дніпра держава Ростиславичів, а по той князя Мономаха.
Князь Давид задумався:
— Може й твоя правда, Туряче, та що тут діяти?
— Треба тобі, княже, порадитися з київським князем, Святополком. Він теж загрожений. Пригадай йому, що, певно, з намови Ростиславичів вбили підчас походу його брата, Ярополка.
— Добре, я подумаю над цим.
— Авжеж, княже, поки час! Тепер добра нагода, князь Василько прибув до Києва.
— Так, а де він?
— Заїхав до Видубицького манастиря, а його вози та намети й люди його осталися на Рудиці. Добра нагода дістати його в свої руки.
— Справді добра нагода. Зараз іду до князя Святополка — заявив князь Давид.
І пішов.
Князь Святополк радий привітав князя Давида:
— Останешся у мене на іменини, Давиде?
— Остануся, та я прийшов до тебе з важною вісткою. Князь Василько Теребовельський у Києві.
— Гаразд, буде більше на пирі.
— Ну, цей не загостить до тебе, думаю. Він має важніші справи.
— Важніші справи? Які?
— Які? Тебе й мене викинути з наших земель і наші землі забрати собі.
— Що кажеш? Ні, це ж неможливе! Та по любецькому з’їзді всі князі були б проти нього!
— У тому то й річ, що він не сам проти нас, а разом із князем Володимиром Мономахом. Вони обидва хочуть зібрати всі землі в своїх руках і поділити між себе так, що Володимирові Лівобережжя, а Василькові Правобережжя.
Задумався святополк, затривожився, та все ж таки не був певний:
— Та таки не знаю, чи це правда, чи брехня.
— Вір не вір, а воно правда! — сказав Давид.
— Га, коли правду кажеш, хай Бог буде тобі свідком, та коли з зависти говориш, хай буде Бог за ним! — заявив князь Святополк.
А Давид:
— Як не знищимо бодай Василька, то і ти, і я підемо за Ярополком на той світ. Треба конче зробити його бодай нешкідливим і внеможливити союз Ростиславичів з Мономахом.
— Що ж ти радиш зробити? — спитав Святополк.
— Ласі очі в Василька! Далеко ними сягає багато бажає. Забрати йому ці очі, нехай не сягає ними так далеко, так ласо!
— Що? Осліпити радиш його? А миж хрест святий цілували, що не виступатимемо один проти одного, а ти радиш таке!
— І Василько цілував, і Володимцр Мономах цілував, а змовляються на нас. Не осліпиш Василька, то ніколи не матимеш спокою…, а осліпиш, і спокій здобудеш, і за смерть батька помстишся!
Ще вагався князь Святополк:
— Страшне, страшне радиш мені!
Тоді Давид:
— Памятай одно: коли не позбудемося Василька, то ні тобі князювання в Києві, ні мені у Володимирі.
— Ну, то хай буде по-твоєму — сказав Святополк.
У середу, дня 4 листопада, ввечорі прибув князь Василько в Рудницю і сказав своїм людям:
— Ви тут останетесь, а я піду в Видубицький манастир поклонитися іконі св. Михаїла…
І перевіз перевізник князя Василька у Видубичі. Радо привітав ігумен Видубицького манастиря хороброго князя.
— Повечеряєш, княже, з нами, в обителі нашій.
Поклонився князь іконі святій, а потім повів його ігумен у Монастир.
До вечора задержався там князь. Ввечорі вернувся в Рудицю.
На другий день раненько прийшов посол від київського князя Святополка з листом: — “Брате, Васильку! писав князь Святополк. — Не тікай від моїх іменин. Дуже прошу тебе, будь гостем у мене на іменинах моїх”.
Подякував князь Василько за запросини і відповісти велів:
— Не можу гаяти часу, спішно мені додому.
І каже Давид Святополкові:
— Бачиш, не зважає на тебе, хоч ти великий князь, його зверхник. Коли втече тобі в свою волость, то побачиш, чи не займе деяких твоїх городів. Згадаєш тоді мене, слова мої. Коли він не хоче ждати іменин, ти запроси його до себе сьогодні й віддай його мені в руки.
— Добре радиш, — сказав Святополк і знову післав по Василька:
— Коли вже не хочеш остатись до моїх іменин, то прийди сьогодні, посидимо всі три з Давидом.
— Не міг уже князь Василько відмовитись, обіцяв прийти.
Велів осідлати коня та поїхав.
З невеличкою дружиною приїхав Василько на княжий двір.
Святополк вийшов йому назустріч:
— Ну, вкінці спромігся ти відвідати мене, а то тяжко було тебе допрохатися.
— Ніколи мені, брате Святополче! Треба поспішати в Теребовлю, вороги не сплять.
— День скоріше, день пізніше, що це значить! — говорив Святополк.
— Значить багато, нераз і одна хвилина багато значиь. Буває, одна малесенька хвилиночка рішає про твою долю на все життя.
— Може твоя правда — сказав Святополк із лукавою усмішкою. — Та ходімо в кімнату. Зараз прийде Давид, то вип’ємо меду й поговоримо дещо.
За хвилину прийшов і Давид.
Засіли за стіл. Подали меду й закуску.
А Святополк знову став налягати на Василька:
— Останься на святки!
Та Василько відмовлявся:
— Не можу остатися, брате! Я вже наказав з наметами йти наперед.
Давид не озивався, мовчав увесь час.
А Святополк:
— Так поснідай бодай з нами, брате!
— Та вже, щоб тобі не відмовляти, останусь на сніданок.
Тоді Святополк сказав:
— Посидьте ви тутечки, а я піду розпоряджуся. І вийшов, а Давид остався з Васильком. І став Василько говорити до Давида. Та Давид ні словечка не добув із себе, ні не слухав, що говорив Василько. І страх обхопив його, і зависть заразом. Посидів трохи, а потім встав і вийшов.
Тільки Давид за двері, а в двері ввалилися чотири дужі драби і обскочили князя Василька, і вмить звалили його. І хоч Василько кидався мов лев, вони таки вспіли закувати його в подвійні кайдани. І замкнули кімнату знадвору.
Кричав князь Василько голосно, та ніщо не помагало. На ніч сторожу поставили біля дверей кімнати.
Не спав князь Василько всю ніч, думав про зрадливість Давида й Святополка:
— Заманили мене в гості, на пир, а от який пир справили мені!
Не спав усю ніч і князь Святополк:
— Маю я Василька в своїх руках, а що буде, як народ обстане за ним? Люблять кияни й Василька, і Мономаха. Аж тоді нема що мені в Києві робити! Треба скликати віче, що скаже віче, тей зроблю. Скину з себе провину.
Задзвонили дзвони, скликаючи віче. Зійшлося народу чимало, бо вже вспіли довідатися про увязнення князя Василька.
Вийшов князь Святополк:
— Бояри й мужі київські! — говорив він. — У важливій справі скликав я вас. Ви знаєте про з’їзд у Любечі, знаєте, що там порішили князі між собою згоду берегти, один на одного не наставати, щоб добре жилося всім на наших землях. Аж ось учора приїхав до мене князь Давид і виявив мені й докази дав, що князь Василько Теребовельський і Володимир Мономах змовлялися на мене, хочуть мене вбити й городи мої захопити. Тому я велів схопити князя Василька й держу його в заперті. Та не хочу нічого діяти без вас, без ради вашої, бояри й мужі київські! Скажіть, що діяти мені?
Тоді виступив Гордій Доброславич, і каже:
— Княже наш! Тобі треба берегти голови своеї; коли правду говорив Давид, хай прийме кару князь Василько.
Та тут виступив старий Вишата:
— Бояри й мужі київські! Знаю я князя Василька, бо виховав я його в своїй хаті! Знаю його й кажу вам, що це неможливе, це неправда! Не з тих князь Василько, щоб присягу ламав, щоб незгоду сіяв. Це правда, що він з князем Володимиром Мономахом радився, та не проти своїх, а проти поганих половців…
Та тут Гордій, а за ним його прихильники в крик:
— Тому ти обстаєш за ним, що він у тебе змалечку виховався. Бажаєш, щоб він став київським князем, тоді тебе тисяцьким зробить…
Зчинився крик і метушня. Коли трохи вспокоїлися, виступив старий Неон Яромирич, і каже:
— Бояри й мужі київські! Що нам втручатися в княжі справи! Ми вирішимо так, що коли наш князь уважає, що князь Давид говорив правду, то хай покарає князя Василька, а коли князь Давид говорив неправду, то хай прийме месть від Бога і хай відповість перед Богом.
Рада Яромирича подобалася всім, так і рішило віче. Сумний відходив з вічевого майдану Вишата з кількома приятелями:
— Так то все рішає нерозумна юрба. Скажи їй кілька влесливих слів, і вона на себе кайдани ухвалить. Та нам конче треба рятувати князя Василька. Піду до ігумена Печерського манастиря й до інших ігуменів. Чей же їм удасться переблагати Святополка.
І стали благати ігумени князя Святополка за князя Василька.
А Святополк каже їм:
— Це Давид тут причина, не я!
Побачив Давид, що Святополк хитається, готов пустити Василька, знову говорить своє:
— Василька треба осліпити! Коли не зробиш цього, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені.
І доти вмовляв Святополка, поки цей не сказав:
— Роби, що знаєш! Я не прикладаю рук до цього. І вночі вивезли князя Василька.
Білгород — невеличкий городок, віддалений на десять верстов від Києва. Закованого привезли князя Василька на возі і зняли з воза, і повели в невеличку хатину.
Хоч як розпучливо боронився князь Василько, схопили його й осліпили. А сталося це вночі з пятниці на суботу.
На шостий день привезли його у Володимир. І посадили князя у Вакієвому домі, і поставили тридцять мужів стерегти князя Василька та двох княжих отроків.
Сам, самітний сидів князь Василько в кімнаті, а кругом нього темна, чорна ніч.
— Ні сонечка ясного, ні зір не бачити вже мені! — думав нещасливий князь. — Чому не вбив мене Давид, чому залишив мене на муку? Навіщо жити мені сліпому? Усі мої наміри пропали, все, що міг я доброго зробити для рідної землі, пропало.
Сліпий князь Василько сидів під сторожею в кімнатці та невеселі думи думав.
А Давид не вдоволився осліпленням Василька. Пішов ще на Василькову волость. Та не повелося. Зустрінувся з військом Володаря. Завзята була січа, і Володар побив Давида.
Утік Давид із недобитками у Володимир і зараз до Василька прохати, щоб відмовив Володаря від походу на Володимир.
І розжалобився Василько. Усе, що передумав на самоті, тепер говорив Давидові:
— Я, Давиде, не гніваюся на тебе. В усьому Божа воля. Я мав високі думки! Бажав я помститися на всіх ворогах нашої землі й збирав військо не проти тебе, Давиде, ані проти Святополка, тільки проти Польщі й Угорщини. Як прийшла до мене вістка, що йдуть до мене берендії, печеніги та торки, подумав я: Скажу я своєму братові, Володареві, та тобі, Давиде: “Давайте мені свою молодшу дружину, а самі собі пийте й веселіться!” І подумав я про польську землю: наступлю я на неї за літо й за зиму, знищу її й обороню землю нашу. Потім я хотів забрати дунайських болгарів і поселити в себе. Думав я теж проситися в Святополка й у Володимира на половців. Піду — думав я собі — на половців, або здобуду собі славу, або голову свою положу за рідну землю. А іншої думки не було в мене, ані на Святополка, ані на тебе, Давиде. У цьому кленуся Богом і його пришестям, що не подумав я нічого злого проти братів моїх. Та за високі думки понизив мене Бог і впокорив мене. Тож я не гніваюся на тебе, ти був тільки знаряддям у Божих руках.
Тривожився Давид, бо Володар підходив уже під Володимир.
Аж прислав він послів до Давида:
— Видай брата, Василька, то відступлю з-під Володимира.
І видав Давид Василька Володареві й іще благав Василька:
— Прости мені, будьмо другами, як колись були.
— Як буде щирість у серці твоєму, то будемо знову другами — сказав йому Василько на прощання.
Джерело: