Логвин Юрій. Слiди на плинфi

159

Юрий Логвин

Cлiди на плинфi

I. ЗАСПIВ

Старiючий майстер ретельно позначив усi болонки зрубу, позначив усi частини будови — вiд вiконець-заволок до сволокiв на всiх поверхах. Тому вiн не втручався тепер у роботу хлопцiв — знав, усе добре зроблять.

Здоровi, вправнi хлопцi поскидали кожухи та свитки i, закасавши рукава, мiцно пiдперезавшись, знiмали вiнець за вiнцем дубового зрубу. Дзвенiло вистояне дерево, з шерхотом i трiском обсипався тиньк помальованих, помережаних стiн. Їдучий пил туманом розповзався подвiр’ям, викочувався через вiдкритi ворота на вулицю.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, десь спiвали величальну пiсню молодому.

А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього Мiста.

Наче зацiпенiлий, дивився вiн на хмари крейдяного пилу, що огортали залишки зрубу. Як гаряче зараз його робiтникам! Он то один, то другий утирав з чола рясний пiт.

А майстровi прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване тiло. А ще частiше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та гарячу.

Коли вони з дядьком повернулись iз далеких сонячних Обезiв i йшли на уклiн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури Софiї Святої, зведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом’яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

Коли вони збиралися в далекi Обези по золото, свинець i мiдь, то будова була велетенським мурашником, а гомiн стояв, плив звiдсiля над мiстом.

Тепер за паколлям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилась густа пара.

I все довкола засипав, засiвав пухкий снiг. Снiг невагомим покривалом огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бiлому смарагдовi стеблини ще живої трави. Вiн тодi зняв обезьку кошлату шапку i звiв до неба лице. Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання… Ось зарипiли ворота. Зараз вiдкриються навстiж, i через них виїздять сани з болонками. А на болонках позначки, поставленi його рукою. Повезуть цi болонки на Подiл, i почне вiн там складати їх у зруб на новому подвiр’ї.

А тут, у Верхньому Мiстi, на будовi Святої Софiї, на впорядкуваннi подвiр’я i служби, на виведеннi Золотих ворiт проминуло бiльш нiж три десятилiття його життя.

Клубочилась їдуча курява, а майстровi згадалися тумани над iрпiнськими болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов згадалась золота подорож в Обези. Найщасливiша подорож його життя. У синiй водi вiддзеркалення крутобокого, наче iз золотих дошок, бойового човна варязького. Сiчуть золотi весла бiрюзу води, напнулось колесом, засвiтилось срiблом вiтрило. Дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс теплу днiпрову воду. А вiн, самотужки пiдбираючи мелодiю, спiває вiншування могутнiм веслярам.

Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снiги з дерев i лугiв, зацвiли i осипали золотим пилом верби i шелюг, i все зазеленiло, зацвiло, i повiнь в одну мить опала. I пливе-плине далеко внизу човен, минає одмiлини, темнi смуги вогкої рiнi, смарагдовi заростi прибережних гаїв.

Вiн стоїть тут угорi, на височенних київських кручах, ще скутих довгою зимою, i згадує, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею, примостився на самiм вершечку i споглядає близькi смарагдовi, а далекi блакитно-бiрюзовi — приднiпровськi гори.

I не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити засипанi ще снiгом схили Верхнього мiста i вгледiти десь високо-високо самого себе. Сивого, у сiрiй вовчiй шапцi, згорбленого, iз глибокими зморшками на худому обличчi,

А вiн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрiвця й спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

I нiчого майстровi не шкода з усiх лiт прожитих.

Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтала над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

За цей час збудували Святу Софiю.

Господар Русi, великий каган Ярослав укрiпив життя i порядок “Руською Правдою”, змiцнив воїв i ощадливо зiбрав срiбло i злато.

Минули й славнi походи супроти ворохобних сусiдiв.

Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.

Нiхто з його синiв не зможе бути єдиним справжнiм каганом, стовпом i опорою влади на Русi.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто. Здається, тепер от i настав час згадати слова тмутороканського iудея-мiняйлу, що казав тодi хлопчику: “Люби працю, зневажай багатство i не приязнi iз владою!’

Тодi малий не мiг второпати, чого ж цей багатий мiняйла каже такi слова. Все, здавалось, заперечувало йому. Хiба то праця — мiняти золото? Чи мiг вiн зневажати багатство, на якому сидiв? I чому не водити дружби iз владою? Якби вiн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хiба б вiн такi достатки зiбрав у Тмутороканi?.. Але тепер майстер дещо починав розумiти з того початку в Тмутороканi… Хоча, власне, почалось все не в Тмутороканi, а тодi, в кiнцi травня, у далекому древлянському селi. I все почалось через дядька його.

ПОТАЄМНА БОРТЬ

Малий бiгав за своїм дядьком, i тому його прозвали Пiвником. Бо дядько прозивався Пiвень. I був людиною пiдневiльною. Вiн потрапив до боярина у кабалу. Позичив срiбло, щоб купити собi коня. Та кiнь за чотири днi здох. Отож лишився дядько без коня i срiбла i став закупом боярина Судомировича.

Тому, коли з Києва до садиби прибув княжий гонець i загадав людей на спорудження київських укрiплень, боярський управитель загадав їхати во град дядьковi Пiвневi та ще кiльком челядникам.

Як почув про те Пiвник, одразу побiг у село. Був вiн малого зросту, та й лiтами ще не вийшов, а проте вiдзначався кмiтливiстю i тямучiстю.

Зразу кинувся до прапрабаби, бо її всi поважали, слухали i навiть побоювались.

Пiвник пав перед нею навколiшки i почав прохати, щоб вона заступилась перед батьком та матiр’ю, i щоб вони вiдпустили його з дядьком до Києва.

— А дуже хочеш до Києва поїхати?

— Бiльше за все на свiтi!

Прапрабаба заплющила очi. Довго, довго мовчала, потiм її рука на головi хлопчика здригнулась i вона тихим, але твердим голосом проказала: “Пiди, поклич батька!”, що без сумнiву значило — Пiвник поїде до Києва разом з дядьком Пiвнем.

I ось тепер з дозволу i благословення батька й матерi вiн мiг їхати до Києва разом з дядьком Пiвнем.

Нараз його посвистом покликали iз чагарiв. Хлопчина озирнувся — он за купою зеленi сховався дядько Пiвень. Вiн мовчки пiдманив пальцем до себе хлопчика.

I ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошiль для вугiлля.

— Ось що. Пiвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугiлля. Йдемо по мед. А в кошелi всю снасть сховано. Не бiйся — я не злодiй. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш — там, де сходяться землi боярська, княжа та сiльська. Там нiчия земля.

— Де ж там бортi? Там усе хирявий пiдлiсок та старi кривi сосни.

— Побачиш!..

I ось вони стоять пiд старою товстою вiльхою. Пiд ногами хлюпає руда болотна вода.

На чорнiй корi, невисоко над корiнням вирiзано дядькового знака здибленого коня.

Дядько повiсив кошiль на криву сосонку i витяг линву. На одному кiнцi мiцна рогулька, а на другому кiнцi — ще рогулька, i до неї припасован. дощечки.

Дядько прив’язав до мокрих постолiв залiзнi пазурi, обв’язався линвою, а стовбур обперезав сиром’ятним пасом. Вiдкинувся назад i почав рухатись по чорному стовбуру. Вiдкинеться на ременi, пiдтягне одну ногу, потiм другу, добре втискуючи залiзнi пазурi в кору, i швидко тодi вже випростовується, ослабивши ремiнь.

Пiвник внизу, задерши голову i затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .

Дядько дiстався до їовсго’i гiлки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло — вiльха дерево слабке, ненадiйне.

Ось дядько перекидає рогульку на линвi за товстенний сучок. Пiдтягає на линвi сiдало, перевiряє його. Обережно сiдає на нього. Вивiльнивши ноги i вiдв’язавши пас, стравлює линву i плавко спускається до верхiвок очерету. Зависає над головою Пiвника.

— Подавай швидше торбу з горщиками, глек i личину! I ножа!

Дядько надягає шапку-личину з берести та кiнського волосу. Обв’язує линвочками сорочку i штани, щоб бджоли не проникли пiд полотно.

— Ти вiзьми лика i все обв’яжи! Та шапку добре натягни! Та вiдiйди подалi! Та дивись пильно на всi боки! Прислухайся.

Дядько тягне вiльний кiнець линви, i линва, поволi посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, пiдносить дядька Пiвня вгору, до самої бортi.

Зав’язавши мiцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дiрочками.

Бiлий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку i двома ударами розширює дiрку дупла.

Пiвень занурює руку в дупло i перекладає в горщик здоровенну кулю золотих щiльникiв.

Затим наповнює другi горщики золотими щiльниками.

Глечик з трутом висить на гiлцi i курить молочним димом.

Бджоли, гудучи, мов далека буря, облiпили дядька суцiльним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумiти важко.

Зрештою, дядько розв’язує вузол линви i просто летить униз. А, щоб не обпекти пальцi, обхоплює линву полою свити.

За дядьком падає хмара бджiл.

Малий пiдлазить пiд перевернутий кошiль, але все ж кiлька бджiл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. I гудуть так страшно, що серце холоне. I, до того ж, не знаєш, звiдкiля вони вжалять.

Дядько пiдхоплює все начиння i, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарiв.

Малий зводиться на тремтячi ноги i поспiшає за ним.

А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.

Густi чагарi рятують бортникiв од бджолиної помсти. I дядько, засипавши в дiрчастий глек зiлля, розводить ще бiльший, ще їдучiший дим.

Тодi вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями iз себе бджiл. Хоча вiн надягав личину, у нього спухле лице, шия i руки. У малого одне вухо вiдвисло ледь не до плеча.

Дядько iз дна торби дiстає ладунку з жовтим мастилом i змащує вухо небожу.

Потiм береться за свою губу.

Пекучий бiль спочатку перетворюється на щiмливу’сверблячку, а потiм i геть затухає.

— Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?

— Що, що, Пiвнику! Я їм i сотiв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось iз Києва, i ще вiзьмемо… Ми цього року першi взяли борть. Глек дамо ковалевi за роботу. Решту вiзьмемо до Києва. Багатi люди люблять подарунки… Ну, а нашiй прапрабабi понесеш шматок забоценя. А бiльше — нi-нi!

— Можна менi ножа полизати?

— Бери.

Кривий бортницький нiж, що ним соти пiдрiзають, Пiвник довго облизував.

А дядько лише свої пальцi обсмоктав, як зав’язав горщики липовим лубом.

БОЛОТНА РУДА

Челядники боярськi пакували припаси з комори, начиння для роботи на будовi.

А дядьковi Пiвневi хотiлося мати в Києвi добру сокиру i справну рогатину.

От вiн i вирiшив зварити крицю та й понести до їхнього сiльського коваля, що славився своєю вправнiстю по всiх околицях.

Дядько й небiж, тiльки заднiло, взяли дерев’яний заступ, молоток, здоровенний кошiль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через пiщанi пагорби.

Дядько, поплювавши на долонi, заходився вiдкидати верхнiй шар землi, в якому посплiталося корiння трави, вiдкрив чималий шмат пiщаного пiдiрунтя, розкопирсав пiсок i дiстався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас i глину, i перетлiле рослинне корiння.

Дядько так старався, що пiт з його чола аж сипався на пiсок, на пiдсохлу свiтлу руду i лишався там значками темних плямок.

Малий теж не байдикував — з кожної грудки руди вiн старанно обтрушував пiсок, занадто великi розбивав молотком. Небавом i кошик був повний до верха.

Коли дядько, крекнувши вiд напруги, пiдвiвся з повним кошелем на рiвнi ноги, лозини аж зарипiли. Однак дядько поспiшив уперто в глибину лiсу до вуглярiв,

Пiвник пiдтипом пострибав за ним, тягнучи на плечi заступи, молоток i гострий кийок для подрiбнення руди.

Пiд легким павiтром над ними шелестiли молодими листочками берези.

А крiзь аромат квiтiв на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.

Небавом перед подорожнiми вiдкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то куренi, чи то копицi сiна.

Однi високi гостроверхi вибудови горiли червоним полум’ям i чадiли чорним димом, другi були огорненi сивим прегустим димом, зовсiм чорнi копицi чадiли тонесенькими цiвками диму.

Люди були бiля довгої будiвлi.

Люди переливали дьоготь iз невеликого барила в дiжку i ставили на колу.

Дядько полишив Пiвника з вантажем i рудою пiд великим деревом у мерехтливому блакитному затiнку.

До дядька з риканням кинулись здоровеннi пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагiдно проговорив, i вони до нього зразу ж привiтливо замахали кудлатими хвостами.

Поки дядько розмовляв iз старшими робiтниками, iншi вуглярi ставили новий конус iз дзвiнких дубових болонкiв.

Дядько з вуглярами у приязнi. Йому, вправному мисливцевi, вдавалось без усяких слiдiв брати дичину iз князiвського лiсу, з боярського гаю. I вiн здобиччю дiлився з робiтниками.

Приязнi вуглярi насипали дядьковi цiлий мiх дзвiнкого та легкого дубового вугiлля.

Дядько та небiж довго не затримувались у вуглярiв, а поспiшили до рудного яру.

Яр починався за сiльським валом. Там люди брали глину, що тiльки тут виходила серед пiскiв та торфовищ нагору бiля їхнього села. Тут всi варили крицю для власних потреб.

Видно було чимало покинутих домниць рiзного розмiру. Одна невеличка домниця була згори розламана, i дядько її загодя пiдмазав, пiдрихтував.

А тепер вiн швидко заповнив усю домницю вугiллям та рудою, пересипавши їх шарами.

Як заправив i замазав домницю, то сiли попоїсти, бо вже смоктало й рiзало в кишках, так їсти хотiлося.

I були хлiб-загреба з попелом на подi та розваренi тогорiчнi гриби, смачнiшi за святковi наїдки.

По їжi дядько вiдiйшов набiк, повернувшись до болота, вклякнув на колiна. Читав таємний заговiр на добру крицю. Так говорили всi люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали i церква, i княжа влада.

По молитвi Пiвень витяг iз короба мiхи i приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домницi, i нав’язав до палицi каменi-важелi.

Ось затис Пiвень лiвицею гриб-трутовик i кремiнь жовтий, наче восковий. Змах правицi, удар смужкою крицi, червоний рiй iскор. Далi димiння берестяної смуги.

Ось i вугiль зачервонився в домницi. Дядько швидко забив отвiр глиняним здоровим чiпом, примазав густою глиною i вхопився, потяг за ручки мiхiв.

Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим, щоб притискувала мiх, i повiтря з нього щоб вийшло.

У домницi, в глибинi її нутра почали народжуватись якiсь непевнi звуки. Щось там нiби схлипувало, булькотiло, кахикало. А з горiшнього отвору виривався снiп iскор, сльозився прозорою смужкою чад.

Домниця розiгрiлась так, що навколо пашiло жаром, i мокре вiд поту волосся вмить просихало вiд гарячого повiвання.

Вiд небувалого жару свiжа глина пiшла павутинними трiщинами, i з них тягло кисло-солодким чадом.

Пiвнику запаморочилось у головi.

Дядько вiдтяг його набiк, лаючи себе за необачнiсть, i зразу ж заходився гнати обидва мiхи.

Якщо хоч трохи згаяти час i не задувати мiхами повiтря, все пропаде. Треба буде розколупувати домницю i все починати спочатку.

Малий на прохолодному вiтерцi, що повiвав вiд лiсу, поступово отямився вiд чаду. Тiльки сили не було нiякої в м’язах.

А дядько все бiгав вiд мiху до мiху i щосили вдував повiтря в розпечену, що аж свiтилася рожевим, домницю.

Коли дядько зауважив: через отвiр не вилiтають вже вогненi зiрочки вирiшив: час закiнчувати. Значить, вугiлля вже вигорiло.

Довгою мiцною гострою на кiнцi дубовою жердиною довбонув Пiвень по лiтнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, вiн крутонув нею i вивернув назовнi глиняного чопа. Кiнець палицi спалахнув синiм вогнем. З отвору, бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повiтрi вiн почав темнiти, тахнути i швидко густiти.

Дядько сидiв неподалiк домницi. Добре було вiд її тепла. Вона, здавалось, i не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька i зразу заснув.

За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспiвали першi пiвнi.

Старший прикрив свитою меншого i заходився все приводити до ладу: начиння, їжу, одяг, а тодi й коло домницi заходився.

I врештi-решт дiстався до нестерпимо-гарячої крицi. Вона застигла на днi нiби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицi у воду, обпалюючи вуса та коротеньку борiдку, Пiвень все ж видобув на гору темноблакитну крицю.

Кинув крицю на один iз великих каменiв, що виростали тут iз землi, i, не жалiючи себе, заходився вiдбивати молотом, поки вона геть не затвердiла.

Вiд гуркоту й дзвону малому сон вiдлетiв умить, i вiн схопився на ноги.

— Давай, допоможу! Давай!

Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцiв малому i заходився обiруч гатити по крицi.

Пiсля кожного удару криця пiдскакувала разом iз щипцями, i хлопець теж пiдскакував.

Дядько досить швидко вправився з проковкою, i товстий оладок крицi перетворився на сiро-синiй брусок металу.

Була вже глибока нiч, як вони пiдкрiпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Пiвень.

Iти до коваля вночi вони не наважились i продрiмали бiля домницi.

Запугав пугач у сосновiм лiсi, i пiсля того вони вже не проспали пiвнiв.

Пiшли пiщаним белебнем до пiщаного яру.

За дубовим гостроверхим тином село досипало останнi хвилi, додивлялось останнi митi снiв.

Далеко за сивим житнiм полем чорнiв лiс, над яким згасали останнi зiрки.

На узлiссi хрипко i сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.

Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок — щоб iз кузнею не вигорiло все село.

Кузня стояла нижче, в яру, окремо вiд садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох бокiв. А вгорi була завiса з розколотого лемеху. Усерединi все було ретельно обмазане грубим шаром бiлої глини.

Правда, по роках бiла глина просякла кiптявою, димом i зробилась геть чорна, як глупа нiч.

Коли дядько з небожем досягли самої кузнi, вгорi над ними зi скрипом розiйшлися стулки ворiт, i з’явився сам знаменитий коваль.

Доброго зросту, у короткiй лiтнiй свитi. Ставши на воротах, бризкнув iз чашi на корову води, а тодi сказав у глибину двору:

— Пускай!

— Бач, який хитрун! — Зашепотiв Пiвень небожевi. — Вигоняє худобу на пасовище i кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навiть на кузнi хрест вирiзано!

— А це допоможе?

— Коли допоможе християнська молитва… А коли буває i поганський заговiр.

Дядько пiдвiвся, наказавши Пiвнику сидiти i не рипатись.

Вони кланялись один одному, кивали головами. Потiм щось перейшло з рук дядька до рук коваля.

Потiм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.

Кузню коваль вiдiмкнув довгим ключем.

Може б люди i дорiкали ковалевi за замок, за те, що людей стережеться. Але i ключ, i замок були його власної роботи, i нiхто нi слова не вимовив.

Вийшов iз кузнi коваль у шкiрянiм лискучiм фартусi. Вiн нiс повну жменю жеврiючого вугiлля.

Як Пiвник те побачив, йому аж п’яти запекло.

Коваль висипав жарини в купу вугiлля.

Дядько вхопився за важiль мiха, щосили потяг.

Фуркнув мiх, злетiла хмарка чорного пилу, i чорне вугiлля почало жеврiти. Потiм полетiли iскри, знялась хмарка вугiльної куряви.

Коваль всунув крицю до горна. I вона почала набувати кольору, розквiтати сяйвом.

Коваль ухопив губчастими щипцями смугу i передав Пiвневi. Поставив зубило на смугу, ударив молотом i розсiк смугу на два шмати.

Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпiкся до бiлого, коваль вихопив його i кинув на ковадло.

Знов тримав дядько Пiвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залiзної палицi.

Смуга сходилась своїми кiнцями, водночас вичахаючи.

Коваль, взявши зiгнуту смугу, пiшов до зруба. I щось там довго колупався з нею.

Пiвник хотiв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: “Ти куди пхаєшся?”

Вийшов коваль iз залiзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кiнцi сходилися.

Коли мастило трохи пiдсохло, вони удвох iз дядьком поклали в горнило метал i заходились щосили, в чотири руки, надимати мiхи.

Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тiльки здiймав руку то вгору, то вниз.

Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злiтати iскри, та такi слiпучi, що аж в очах болiло, вiн нiби повеселiшав. I згадав про малого.

— Оце варимо крицю, — пояснив вiн, — щоб не було шву видно, а тодi докуємо вже лезо сокири.

Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетiла глиняна шкаралупа й окали, i хлопчик побачив залiзо, блакитне суцiльне залiзо, наче й не було склепане з двох кiнцiв.

Малий iз захватом дивився, як коваль вирiвнює обух, кує-вiдтягає вниз лезо сокири.

Загартовував у цебрi з якимись настоями. Бо зашипiла, забулькала вода i по кузнi розплився запах їдкого зiлля.

Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Пiвень, вiдвернувши лице вiд густого потоку iскор, що виривались з-пiд залiза.

Якраз, коли коваль вiдкладав сокиру, щоб перепочити, iз садиби вийшла i наблизилась до них чорнобрива дiвчинка. Ще без заплiток, лише в самiй сорочцi, без фартушка навiть, тiльки крайкою пiдперезана. Напiвдiвка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострi груди. Вона була дивна — волосся бiле-бiляве, аж жовте, як золотий цвiт кульбаби, i чорнi, геть зрослi брови на смаглявiм обличчi.

Вона принесла батьковi короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала нiби на якiйсь невидимiй межi i чекала, коли пiдiйде її батько i все забере…

Вона пильно розглядалася на Пiвника.

А вiн теж прикипiв до неї поглядом.

Коваль подивився по черзi на малих i з усмiхом спитав у доньки:

— Що ти на нього заглядаєшся? Вiн — малий.

А дiвчинка вiдкинула з очей пасмо золотого волосся i впевнено, беззастережно вiдповiла батьковi:

— Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Пiвня.

— Ти його собi вподобала? Чого?

— Бо вiн хваткий i везучий, — анi трохи не застидавшись, вiдказала дiвчинка батьковi.

Батько їй нiчого не сказав, i вона мовчки повернулась i почала пiднiматись пiщаним схилом.

Вже вгорi вона обернулась i всмiхнулася Пiвнику, поправила волосся, що лiзло їй в очi, i враз нiби крiзь землю провалилася.

Коди сьорбали житнiй кисiль i жували чорний черствий хлiб, Пiвень i коваль жартували над дiтлахами.

А Пiвник все думав своє: “Певно, не тiльки коваль чародiй, а чародiйством вiдає i його мала донька. Не iнакше, що мала чародiйка! Бо звiдки їй знати, що менi поталанило, казково пощастило, i я поїду з дядьком до Києва?!”

Наконечник рогатини, що був нiби здоровенний нiж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало — зварення рурки для держака.

ЧАРIВНИЦЯ

Дядько Пiвень у кузнi насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвiнкого ратища.

I хоча коваль зробив i рогатину, i сокиру найкращi, однак до себе в садибу до трапези не запросив.

Значить, вважає, що Пiвень уже стороннiй, невезучий. I з ним нема чого знатись.

Небiж теж це зрозумiв, але боявся спитати дядька Пiвня, чому це так.

Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. I поволi-волi звертав у пущу.

Спочатку хлопчик думав, що дядько зiбрався на потаємне полювання в нетрях.

Але коли вони двiчi поминули лося з молодими рогами, вiн зрозумiв, що вони йдуть до Священного джерела.

Потаємне то було мiсце.

Туди все поривався дiстатись пiп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та нiхто йому туди дороги не виказав.

А сам боярин не знав дороги. Бо вiн не з деревлян був, а iз старих християн, що ще за княгинi Ольги одержали тут маєтностi.

Сонце ще не зайшло, але тут у пущi вже запали блакитнi сутiнки.

На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, як вони опинились на смарагдовiй галявинi, залитiй золотим передзахiдним промiнням.

Було чути, як десь у дубовiм густiм верховiттi стогне дикий голуб.

Протарабанив двiчi по сухому суковi дятел, i бiльше нiяких звукiв.

На тiй галявинi було вiльне мiсце, i там грало блакиттю малесеньке, зовсiм малесеньке озерце.

Малий хотiв спитати дядька, як оце вiн, що весь час молиться християнському Боговi i знає бiльше за iнших молитов, прийшов сюди до святого поганського джерела. Як же вiн може молитись Берегинi i Роду великому, i всiм Роженицям?

Бiльше птахи не обзивались, i тепер тишу перебивав лише плюскiт джерела, що випливало з-пiд величезної гранiтної брили та впадало в малюсiньке-премалюсiньке озерце з кам’яними берегами.

Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколiшки i звiв угору руки з благанням до Берегинi.

А тодi кинув у смоляну глибину озерця маленького кiстяного коня.

Малий став навколiшки за дядьком i не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегинi.

Дядько, мов би прочитав думки малого i простягнув йому важку кам’яну намистину.

Хлопчик тiльки зiбрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула пiд чиїмись ногами суха гiлка. I дядько, i небiж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Бiле запинало було якось дивно пов’язане — анi так, як у замiжнiх, а нi так, як у вдовиць.

Була набагато вища за дядька Пiвня i в правицi тримала довгого костура з чiткими карбами вiзерункiв. Обличчя блiде, чорнооке й чорнобриве з бiлопопелястими косами не вiщувало нiчого доброго.

Пiвник зразу впiзнав її, хоча й нi разу не бачив. I про неї наче довго чи багато нiхто не говорив. Але якщо колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, вiн все запам’ятовував. Що потаємно в пущi живе чарiвниця, вправно людей лiкує, знаходить пропажу, може порчу на худобу навести, i до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старi звичаї забуває i постiйно бiгає до нових церков. I ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто — вона небога головного волхва всiєї пущi, що простяглась до самої рiчки Прип’ятi. А одного разу чув Пiвник бесiду старезних дiдiв, що вона пра-праправнучка однiєї з жiнок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.

Страх напружив все тiло Пiвника пiдкинув на рiвнi ноги.

За ним дядько пiдхопився i постав iз порожнiми руками, зовсiм без зброї.

Зневажливий смiх чародiйки вiдбився багатоголосим вiдлунням вiд Святого озерця, кам’яних брил i десь загоготiв у верховiттях дубiв.

Вiд переляку в Пiвника зацокотiли зуби.

А чарiвниця все била словами, проклинаючи i заклинаючи дядька Пiвня:

— Рабам немає сюди шляху-дороги! Раби тут не моляться! А ти, Пiвень, у рабствi в боярина, у рабствi в гречина-попа! Боярин господар твого тiла, а рабський бог служить хитрому Гречину. Я була, була на вiдправi, коли ваш грек припхався на нашi землi! I що вiн вам казав?! Що вiн вам казав — що всi ви раби господа бога! I брав з усiх мзду! З усiх брав! З мисливця — бiлкою, з ратая — мiрою жита, з бортника — медом чи вощиною, з боярина — срiблом! I от ти, виходить, раб рабiв! Бо твiй боярин, вiн i раб бога, i князя, а князь раб бога, а ти їхнiй раб. Раб рабiв i пес смердючий! Пес смердючий, що сам собi ошийок шукає! Ти у Київ збираєшся i думаєш там пiднестись у своєму рабствi до гриднiв?!! Як станеш воєм, то вже ти не раб? Воїн, витязь свою землю, свою хату i рiдню захищає, а вой княжий? Сьогоднi вiн iде з князем проти степовикiв, iде завтра проти суперника княжого у своїй землi! I грабує єдинокровцiв так само, як i клятих степовикiв! Тiльки раб з наказу рiже i грабує однокровного чоловiка! Геть вiд святого мiсця iз своїм рабським смородом! Геть iз ладаном i свiчами! Щоб тебе не обминули нi лихоманка, нi трясовиця, нi громовиця, яi ломовиця! Бодай пiд тобою пали всi твої конi! Нехай здригнеться твоя правиця! Нехай тобi каменем зависне твiй хрест на шиї!!!

Вона замовкла, щоб перевести дух, бо її душила лють. I вона хапала вiдкритим ротом повiтря. Пiт рясно котився з її чола! Вона лiвицею шарпонула за комiр сорочки i роздерла її до пояса. Оголилась її довга шия. А навколо шиї обвилась товста сiра гадюка i голову вниз опустила. Розхитувала невеличкою трикутною голiвкою мiж оголених важких грудей. Чарiвниця, виставивши наготу, рушила на них.

I змiя за її кроками погойдувалась межи важких набряклих грудей.

Чародiйка розтулила вуста, щоб, певно, ще якесь закляття проказати, як малий завищав, як заєць у пазурях рисi, i щосили пожбурнув намистину. I важка кам’яна намистина вдарила у вiдкритого рота чародiйки. Хруснув бiлий зуб, i вона виплюнула його разом iз кров’ю.

Дядько пiдхопив зброю, на другу руку — Пiвника, що був напiвживий вiд хвилювання, i побiг з галявини.

Ступив на потаємну мисливську стежку, якої, певно, i чародiйка не знала.

Малий був ледь живий i все цокотiв зубами. Тому Пiвень вирiшив вранцi пiти до паламаря, щоб вiн молитвою вiдвiв чари вiд хлопця.

Поклав хлопчика в людськiй на кожусi i сам примостився поруч, щоб бути напохватi, якщо яка бiда трапиться, i щоб вранцi пiти до паламаря. Та так заспався, що його збудив Пiвник.

Вiн зразу ж, на одному диханнi, виклав дядьковi.

— Я вже був у бабусi! Вона сказала менi, що на менi нiякого чародiйства немає. Бо та намистина заговорена ще її дiдом. Як вiн на грекiв ходив у Царгород. Греки тодi їх живим вогнем спалили. На ньому все шмаття згорiло, а намистина на мотузi лишилась цiла! Он як! Знаєш, якби ми пiшли туди, я б її знайшов.

— Цур тобiї Пек тобi! Збожеволiв! Та вона нас так заклене, що ми десь у болотi втопнемо!

Пiвник замотав головою:

— Надi мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!

На це дядько нiчого не змiг вiдповiсти небожевi. Звичайно, вони бiльше до того озерця не ходили.

ЗБОРИ

Хоча нiхто з родичiв за Пiвнем, крiм ловчих здiбностей, не визнавав нiяких достойностей, i всi вважали його одрiзаною скибкою, майже iзгоєм, саме на нього поклали всi турботи про збори Пiвника в далеку дорогу. Мати Пiвника в дорогу не опоряджала.

В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.

Та й час косити сiно пiдходить.

I боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та нi хлопам, нi родинi, тим пак княжому гiнцевi не подав нiякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давнiх християн. Та й до всього був три роки в Корсунi в грецьких попинiв чи то як гiсть, чи то як учень, чи то як заложник.

А перед дорогою ще й сам перевiрив, чи готовi до мандрiвки його люди. Навiть вiрному ключнику не повiрив на слово — скрiзь сам зазирнув. А оглядати було що — шiсть возiв пiд важкими дубовими болонками. Здоровенний вiз-короб повен добiрного вугiлля для княжих зброярень. Один вiз навантажили начинням — заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На iнших возах короби з житом, ячменем для коней, вiвсом для кисiля, короби з сочевицею i бобами, дiжка з борошном грубого помолу, глеки конопляної олiї, в’язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступа дерев’янна та ручнi жорна з бiлого зернистого каменю. Були ще торби з лiкарськими травами й барило питного меду.

Управитель слiдом за боярином бiгав i все списував ще раз на берестi гострим бронзовим писалом.

Дядько Пiвень грамоти не знав, але вiн ходив за своїм господарем та його управителем i робив собi карби на чотирьох грушевих цурпалках.

Малому Пiвень наказав стати неподалiк i добре все запам’ятовувати, де що запаковано i скiльки чого.

… Пiсля ретельних i прискiпливих оглядин закликав Пiвня до себе боярин.

Пiвень зняв шапку за дверима i запхав за пояс, щоб не знiмати шапку перед боярином у свiтлицi.

I ступив до свiтлицi простоволосий.

Боярин Судомирович це зрозумiв i невдоволено насупив брови.

Вiн не пiдiймав очей вiд списаних аркушiв берести i говорив поволi, часто перепиняючись:

— Ти, Пiвню, поки що єдина напiввiльна людина. I тому будеш старший. Ти вiдповiдатимеш за все. I за моїх коней, i за начиння, i за робiтникiв-бранцiв. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, i над мiру не буде в тебе втрати нi в конях, нi в людях, скину зразу з тебе двi гривни срiбла. Бо якщо трапиться велика втрата, менi ще двi гривни будеш винен.

Дядьковi зайшлося серце — вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, i отак без страху й сорому серед бiлого дня заганяє туди християнина. Пiвень мовчав.

— Можеш вiдмовитись. Тодi старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовицi вiдробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.

Лють вибухла напругою в скронях Пiвневi.

I раптом спалахнуло в його головi — чарiвницю малий вжучив намистиною з переляку, тобто дав їй здачi, коли вона його перелякала. “Треба згодитись! А коли й щось трапиться, то вiн втече — у Києвi не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. Ой, зламаю твою пастку, боярине!” — засмiявся подумки, просто розреготався Пiвень.

Серед боярського двору пiвколом, налазячи один на другий, поставили кiнськi упряжi.

Перед самою дорогою боярський ключник принiс дядьковi здорового червоного пiвня у клiтцi. Це був найбiльш задерикуватий пiвень. Бився i з птахами, i з собаками, i з худобою повсякчас, а спiвав тихо i хрипко.

Але в подорожi їм i такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрiвцi.

А сам дядько Пiвень взяв у дорогу великого кудлатого, полової мастi собаку на iм’я Реп’ях. Його нiхто не жалував на конюшнi — бо i видом був незугарний — одне вухо висить, друге стирчить, хвiст кудлатий, бубликом завернутий. Реп’яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.

Але дядько Пiвень так захопився цим незугарним здоровим псом i принадив його до себе, що за якийсь час вже нiхто не мiг ним, крiм дядька Пiвня, керувати.

Зараз дядько Пiвень надяг собацi широку обручку з гострими шипами назовнi — захист i проти чужих псiв, i проти татей i вовкiв.

Надяг обручку i сказав собацi:

— Пiдемо до Києва.

I вже пес вiд нього нiкуди не вiдступав.

Тi, хто був пiший i мав у дорозi сидiти на боярськiм возi, в садибi стояли бiля возiв.

А дядько Пiвень та ще один старий холоп боярина на iм’я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на iм’я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Вони були при повнiй зброї. Талець i Будий з довгими рогатинами, луками i великими ножами при поясi. I до того ж, кожен iз подорожнiх мав свою сокиру.

Найкраще упоряджений був дядько Пiвень. Рогатина, сокира, лук, стрiли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський нiж, придатний для всякої роботи, погойдувався на поясi.

Нарештi настав час рушати.

Паламар, що був замiсть попа, вийшов iз рiзьбленим дерев’яним хрестом i благословив усiх вiдбуваючих.

Тодi дядько Пiвень дзвiнко i сильно хльоснув батогом.

Рипнули колеса возiв.

I валка почала виповзати iз боярської садиби.

Тупотiли копита на суглинистому шляху.

Боярська челядь, холопи i дворовi люди — всi проводили робiтникiв.

Найдовше за валкою йшли жiнки полонених Ляха та Нiмця.

Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранцiв на роботу до Києва.

— Хiба ти сам добре не знаєш, що Лях i Нiмець найгiршi мої холопи? А хлiб жеруть добре! Нехай iдуть i роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик пiклуватиметься. Чи ти вважаєш, що я найкращих дiлателiв маю надсилати великому князю, а тут нехай усе занепадає?!

Та ключник-управитель мав одну пiльгу серед усiх iнших челядникiв часом говорити хазяїну щиру правду.

— Я боюся, що вони втечуть.

— Якщо десь вони загубляться в нетях, тодi в мене в сiтях лишається Пiвень. А його я не вiддам i за кiлькох холопiв. Ти знаєш, що вiн зо мною угоду скрiпив? Тепер вiн за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть жiнки їхнi iз синами-первiстками в мене в рабствi лишаються! Пiдростуть будуть менi робичами.

Коли валка возiв i вершникiв i кiлькох повiдних коней прийшла до межi боярської землi, всi проводжаючi спинились.

I далi вже нiхто не йшов.

Коли вони посувались дорогою пiщаною на узвишшi, то сiльськi люди тiльки де-де розiгнулись вiд своєї працi, приклали руки до очей i провели поглядом ту валку, що плуганилась звивистою дорогою.

Вони вже минали село, огороджене валом i гостроверхим тином, i звертали праворуч, щоб заглибитись у лiс, як вiд кузнi до шляху вибiгла донька коваля. Пiдступила i подала Пiвнику намистину, ту самiсiньку, якою вiн вибив зуба чарiвниц!

Мандрiвцi повернулись до малих, подивились, але нiхто з них i не стишував ходи.

Валка йшла i йшла вперед.

Дядько Пiвень звiвся в стременах, озирнувся на малого, ледь усмiхнувся, та вiдвернувся, i бiльше не обертався.

Реп’ях, витягши шию, нюхтив — чим пахне вiд доньки коваля.

— Вiзьми. Це твiй оберiг!

— А звiдки в тебе?

— Бо чародiйка наша родичка. Вона закляла на твого дядька i на тебе, щоб ви нiколи не вернулись сюди… Намистину я знайшла в потаємному лiсi.

— То ти з нею ходиш туди? — Бовкнув Пiвник, хоча добре знав — про чародiйство i чародiйськi мiсця не говорять i не питають. Бо за це чародiї, волхви i ворожбити можуть наслати порчу.

— I я, i мiй батько! Тiльки ти не кажи дядьковi! А чаклунка моя тiтка.

— Ти не зрадила її?

— Чому?

— Ну, бо ти вiддала менi намистину… Вона ж чародiйка — знає все потаємне i тебе покарає!

— Дурне! Вона сильна, як i всi чародiї, проти чужих. А мiй батько добре на ворожбi знається. Його сила мене захистить. I я вже в собi починаю силу вiдчувати. Вона своє знає, а я своє знаю. I вона цього не знає! Он як! А про це вже нi вона, нi батько не знають.

Намистина лежала в дiвчинки на долонi, насилена на тонкий шкiряний пасочок.

Пiвник узяв i одяг на шию. I намистина зразу ж лягла теплою ваговитiстю поруч iз натiльним бронзовим хрестом i олов’яним змiєвиком, що боронить людину вiд усякої недуги.

— А що сильнiше — хрест, змiєвик чи намистина?

— Думаю, що намистина найсильнiша! — Вiдказала дiвчинка. Бо нi оберегом, нi хрестом ти не вибив їй зуба. I до всього, намистина цiла-цiлiсiнька лишилась.

Вони стояли один навпроти одного i мовчали.

А валка невпинно сунулася шляхом i все вiддалялася вiд села.

I пес загарчав занепокоєно, нiби прикликаючи Пiвника наздоганяти валку.

Тодi Пiвник, нiби намагаючись запам’ятати дiвчинку уважно, оглянув її усю вiд голови до нiг.

— А що тобi привезти з Києва?

— Ну, ти нiчого з Києва менi не привезеш, бо ти не повернешся сюди. Бо тiтка таке проти вас закляла i наворожила, що аж страшно, i головне — щоб ви додому нiколи не повернулись.

— А я не боюся твоєї тiтки! Що тобi привезти?

Дiвчинка подивилась на нього згори вниз i мовчки усмiхнулась.

— Я тобi обiцяю таке, таке щось гарне… Навiть сам не знаю… Але таке, таке!

I зразу схопився з мiсця i чимдуж побiг за валкою. Реп’ях поруч.

Дiвчинка прокричала йому вслiд:

Ш Л Я Х

Пружиниста дорога, що йшла торфовищем, скiнчилась, i велика валка виповзла до лiсу.

Дорога звузилась i зазмiїлась межи височенними стовбурами.

Сонце пiднiмалось вгору i там блакиттю набиралось небо, а тут ще була сутiнь.

Конi бадьоро товкли лiсову дорогу, але пiсок поглинав тупiт копит. А колеса скрипiли, пищали, спiвали кожне своїм голосом i на свою силу.

Отако в сутiнi зеленiй межи товстенними стовбурами йшли цiлiсiнький день до самого вечора.

Зупинились на вiдпочинок неподалiк вiд дороги на великiй галявинi.

Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати — оборона з усiх бокiв.

Коней розпрягли i поставили посеред табора.

Старий Талець невдоволено зауважив Пiвневi.

— Нехай би конi попаслися. Трави тут добрi. То i ячмiнь би заощадили. У Києвi буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя вiзьмеш?

Тут дядько Пiвень поклав правицю за спину, на сокиру, а лiву ногу виставив уперед i заговорив тим голосом, якого малий нiколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.

Пiвень говорив тихо i дивився Тальцю в очi невiдривне.

— Коней не пущу на пашу — татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.

— Конi, вони поки що боярськi… Чи ти їх у нього купив?.. — Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.

— Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… — i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: — Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти — адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.

Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.

Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.

Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.

Вечеряли вже при зiрках.

На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.

Старшi холопи почали ремствувати — хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!

— Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка — золота здобич для татей.

Пiвник взяв клiтку i покликав Реп’яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.

Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.

— Отут спи! — Кинув попону зi свого коня. — Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його — нi!

Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.

Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.

Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.

З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.

А далi знов тиша.

Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.

Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.

Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.

Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.

Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався…

…По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.

I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.

Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.

Дядько взяв малого поперед себе на коня.

— Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.

А сам подумав: “Пiсля княжого уроку можете тiкати. Та i я вже не повернуся до цього павука, що на людей сiтi плете!”

Реп’ях трюхав поруч коня, бувало, вибiгав уперед, нюхтив повiтря.

Пiвень Червень упродовж всього дня походжав по болонках i щось там у корi наче видзьобував.

Пiд вечiр вибрали гарне мiсце для ночiвлi — високий пагорб над заболоченим лугом.

Сонце лише котилося за далекий чорний лiс, як зварили кулешу.

I друга нiч минула спокiйно, хоча Пiвень весь час був напоготовi, i вартових змiняв двiчi.

Третiй день вони посувались крiзь темну похмуру пущу. Лише разiв три крiзь прориви в деревах на людей i коней впали згори золотi сонячнi променi.

Четвертого дня дорога вийшла у свiтлий сосновий лiс.

Талець попередив дядька — далi будуть болота.

Тому задовго до вечора зупинились.

I почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевiряти.

I якось трапилось так, що пiвень Червень опинився далеко вiд своєї клiтки. Вiн розгрiбався пiд кущем шипшини i призивно кокотiв, закликаючи до трапези своїх неiснуючих жiнок. Реп’ях був при пiвневi. Реп’яха нiхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але вiн був поряд iз пiвнем.

I тут раптом з-за високих дерев вилетiв здоровенний яструб i каменем упав на пiвня.

Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб i встиг схопити яструба за крило i за горло. А в друге крило вчепився Реп’ях. А яструб одною лапою вп’явся в спину пiвня Червеня, а другою в чубок Реп’яха.

Дядько миттю пiдоспiв на допомогу — дуже злякався, що яструб вдарить малого в очi.

Пiвень, звiльнившись вiд нищiвних пазурiв яструба, кинувся до людських нiг, як до надiйного захисту й притулку.

Реп’ях вiдiйшов осторонь i заходився ретельно зализувати чубок.

А Пiвень, не дарма ж вiн такий хист мав до ловiв, в одну мить сплутав яструбу його жовтi пазуристi лапи i заходився прошивати маховi пера.

Яструба посадовили в клiтку.

А побитого i переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидiв на руках принишкло, лише час вiд часу вивертав голову i дивився в небо.

У клiтцi шаленiв яструб.

БОЛОТО

Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготовi жердини i линви.

I дядько, i Будий спiшились. Тiльки старий Талець їхав верхи, бо пiд ним був кiнь, який двiчi пройшов цю дорогу. Адже вiдомо, що те, чого не запам’ятає людина, тварина враз охоплює.

Дорога, скiльки вони йшли через болото, коливалась пiд ногами. Мiсцями болотна руда вода заливала їхнiй шлях i здавалось, що ось розiйдеться трясовина i поглине усю їхню валку.

На безкраїй болотнiй низовинi то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках змiїлись цупкi берiзки.

Дорога на болотi петляла вужем. Але всi добре знали — можна йти лише цiєю крученою дорогою. До всього, та це й головне — кiнь пiд Тальцем iшов спокiйно i неквапно.

Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенськi присадкуватi сосни, що розстелили своє могутнє вiття низько над землею.

I раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, заднi колеса опустились iз шляху в трясовину.

Дядько Пiвень закричав переднiм Тальцевi i Будому щоб вони вели вози до берега не гаючись. Iншим наказав витягати воза на шлях, що був укрiплений, чи просто накладений мостками, плетеними iз лоз.

Люди похапались за дишло, за збрую коней, за переднi колеса воза i тягли на гатку, аж їм хребти трiщали i очi рогом лiзли.

Останнiм був вiз iз начинням, i бiля нього Пiвник. Вiн тримав коней пiд вузду i не знав, що ж далi робити.

Люди тягли i не могли зрушити воза з мiсця.

I тут хлопчик побачив — йому звiдсiль було добре видно — чому це сталося. Завалений на бiк вiз тримала мiцна, як залiзо, жердина! Вона встромилась знизу межи спицi правого заднього колеса.

Люди метушились бiля возу, пiдставляюча пiд передок свої плечi й слини. Пiдiймуть трохи воза, а з ним i гатку пiднiмають. I почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись.

Тут Пiвник зрозумiв, що досить людям ще раз пiдтягти воза, а потiм вiдпустити, тодi все — кiнець! Плетенi мостини розповзуться, i конi й люди посунуться в трясовину.

Вiн не став анi кричати, анi пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала мiж паками, i метнувся до заднiх колес воза рубати жердину.

Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старшi на нього й не звернули б уваги.

Та коли вiн став цюкати сокирою, старшi опинились i вмить все зрозумiли.

— Тихо! — Загорлав дядько Пiвень. — Тримайте так, а я зараз!!!

Вiн схопив свою нову сокиру, оголив лезо i полiз через передок воза.

I зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сiкти сокирою по жердинi.

Робiтники напружились i щосили тримали воза, щоб вiн не порушився з гатки.

Ось, нарештi, жердина пiд сокирою трiсла. Люди та конi потягли, i вiз вилiз на гатку…

З великою обережнiстю, прислухаючись до кожного кроку, дядько i небiж провели останнiй вiз через порушену гатку.

Поки вони провели останнiй вiз iз начинням, на узвишшi уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.

Дядько аж почорнiв од злостi, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночiвлю отут — бiля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини i лагодити ту чортову гатку.

II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ

За болотами пiшли сосновi лiси.

Тепер iшли через свiтлий сосновий лiс, що перебивався великими галявинами.

Кiлька разiв оддалiк бачили гостроверхi тини невеликих лiсових сiл. Стали їм i люди траплятися.

Подорожники i повозники з кiньми та поклажею, пiшцi з торбами й коробами. I всi поспiшали на пiвденний схiд, до славного стольного града.

Ось нарештi i вони дiстались до Iрпеня.

I тут пригода сталася, тiльки вже не з ними. На вiдмiлину наскочила здоровенна лодiя-берлина. На нiй до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фiгурки до гри в тавлеї, рiзнi невеличкi обереги для дiтей. Це Пiвник знав, але щоб отакi брили цього дорогого каменю вживати на будовi?! Це було неймовiрно!

П’ятеро гребцiв з берлини благали допомогти їм — швидше стягти лодiю з мiлини.

Дядько Пiвень, подумавши трохи, згодився. Тiльки спочатку перевiв через брiд на правий берег усi вози, а тодi вже заходився рятувати човна.

Волочити спробували з мiлини. Та гай-гай, нiчого не виходило, бо швидка течiя вже встигла намити навколо пiсок.

Довелося чимало вантажу, мiж iншим, i каменiв, перенести на берег.

Припрягати коней до берлини i стягувати на глибоке.

Берлина важко зарипiла, зашелестiла дном, голосно затрiщала в основi щогли й поповзла по мiлинi на глибоке й темне плесо води.

Берлину човнярi пiдiгнали до берега i добре прив’язали до велетенського дубового пенька.

Та й вирiшили ночувати разом.

Човнярi були кияни, княжi люди. А плавали вони по Iрпеню та по iнших рiчках на Правобережжi. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом i деревом.

З Києва возили на продаж, на обмiн глини бiлої київської горщики, кухлi, свiтильники, склянi обручки, перстеньки, малесенькi пляшечки, намисто скляне.

Торгували в селах, пiдiймаючись по Iрпеню та iнших рiчках у глибинi землi Древлянської.

Зараз у їхнiй берлинi було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорiчним, великi балабушки пахучого воску.

Їм пощастило, що вони застрягли якраз на бродi, коли дядько Пiвень з усiма холопами переправлялися через рiчку. Тому вони й були щедрi й пригощали хмiльним медом боярських людей.

Пiвнику вони подарували свистульку-коника з дiрочками на боцi, щоб вигравати на ньому, як на справжнiй сопiлцi.

Дядько Пiвень пив обережно, щоб нi в якому разi не сп’янiти. Вiн добре пам’ятав, що вiдповiдає за всю валку, за всiх i холопiв, i коней.

Один весляр звiдкiлясь витяг бубон, другий сопiлку, i пiшло гульбище з музикою, танцями. I навприсядки, i з прискоком, i вихилясом.

Пiвнику так сподобалось, що вiн схопив свого дарованого коника i взявся пiдiгравати веслярам. I нiчого — виходило. Встигав за старшими, не збивався анi з мелодiї, анi з ритму.

Пiвень бачив, як дядьковi аж руки-ноги посiпуються, так вiн хоче танцювати, та дядько стримався. Вiн тiльки з якоюсь натягнутою усмiшкою споглядав веселощi.

Поклалися спати далеко за пiвнiч, а збудив малого дядько зовсiм рано.

— Iди — полюй! Треба твого яструба добре годувати…

Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями вiд учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами i з одного помаху пращi поклав пiд берегом куличка.

Крижанi роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли вiн лугом бiг до табору.

Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Iрпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.

Пiвник запхав кулика до клiтки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вiвсяну кашу.

Снiданок закiнчили.

Конi запряженi. Будий, Талець i дядько верхи, останнi холопи на возах.

Веслярi стали до берлини-лодiї. Розутi всi, iз закасаними холошами ногавиць.

Посунули, попхали судно на глибоке.

Спочатку поволi, далi швидше. Веслярi, пiдстрибуючи, перевалились у берлину, сiли на лавки-бесiдки, потягли до себе весла.

I пiшла-пiшла, понеслася лодiя по швидкiй водi.

I ось ще мить, i темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.

Дядько Пiвень звiв свiй могутнiй тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрiлив нагаєм. I коняки зрушили рипучi вози.

Рипiли колеса, дишла, драбини возiв, порипуючи та потрiскуючи всiма своїми частинами.

Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.

А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхiвцi, плуганилися валки возiв i брели турми худоби.

Їхню валку випереджало чи кiлька вершникiв, чи кiлька возiв з поклажею.

Тепер дорога йшла по горбах i спускалась в долину. I чим довше вони просувались цiєю дорогою, тим вищi ставали горби i глибшi долини.

Усi позлазили з возiв, а вершники спiшилися — всi були настороженi щоб при спусковi не перекинулись, не покотились вози.

А як нагору дерлися, то доводилось людям пiдштовхувати вози, щоб допомогти коням.

Ще одна нiч була на шляху до Києва.

Спинились осторонь шляху пiд глинистою горою на розлогому белебенi. Як завжди, стали вози колом…

Малий прокинувся вiд гострого почуття небезпеки. Ясний мiсяць усе добре i без вогню багаття освiтлював. Дядько Пiвень стоїть, наставлена вперед i вгору блискуча рогатина. А над возом височить кiнська голова i над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. I на шишаку шолома, i на спинi iскриться блакитне сяйво мiсяця. Малий викотився з-пiд лахiв i наштовхнувся на Реп’яха, що напружився i нюхтив, чим пахне вiд незнайомого нiчного гостя.

Малий обережно, наче ласочка, проповз пiд возами, щоб подивитись — а чи немає там iще iнших вершникiв.

Нi, тiльки цей один.

Особливо увагу малого привернув кiнь вершника. Весь у пiнi, у мокрих смугах. Пiна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп i стегна були мокрi, наче дощем вимитi. Дядько i вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дiйшли згоди, i Пiвень сказав.

— Злiзь iз коня i вiдiйди далi вiд возiв. I списа подай. Я тобi його зразу поверну.

Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув i подав дядьковi ратищем.

Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.

Зросту був високого, при стегнi погойдувався важкий меч, як вiн вiдступав вiд свого запiненого коня.

Дядько ж потяг один вiз за дишло i створилась якраз така щiлина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.

— Веди, Пiвнику, коня сюди. I швидше!

I зразу ж з-за воза з’явились Пiвник i Реп’ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кiнь не пручався, а покiрно пiшов за малим межи вози.

А дядько Пiвень тим часом уже розпутував i сiдлав свою кобилку.

— Що ти менi пiдсунув?!! — Обурився вояк, коли малий пiдвiв йому осiдлану кобилку.

— Вона найсильнiша i найвитривалiша серед усiх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собi. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сiдло твоє на неї зараз не час пiдганяти. Сам кажеш — нагальна справа…

— Та я тебе! — Засичав вершник, пiдбиваючи кобилку просто до воза.

Та не дарма дядько Пiвень прославився, що в чотирнадцять рокiв вiд роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.

Вiн пiдбив спис вершника знизу i вбiк, а потiм пригнув збоку i вниз.

Може, i погнув би вояк, врештi решт, дядька Пiвня, але хлопець висмикнув iз сагайдака стрiлу i, мов дарду, метнув, у вершника.

Стрiла вдарила вояка у пiдборiддя.

На мить вояк ослабив руку i дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. I лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.

Та й дядько його не змiг би дiстати рогатиною, бо вояк вмiло здав кобилу назад.

— Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!

— Я не холоп! Я боржник! Якщо я вiддам борг боярину, тодi й ти вiддаси менi борг. А зараз прiч звiдсiля! Бо пiднiму холопiв!

Та боярських людей не довелось будити. Вони всi попрокидались. Будий i Талець нап’яли луки, iншi похапались за рогатища та сокири.

Вершник розвернув кобилу i мовчки помчав у темряву.

I услiд йому, нiби отямившись i вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як нiколи ранiше.

Вони удвох iз малим, Пiвень i небiж, довго порпалися бiля коня. Витирали, розминали м’язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили тварину.

До свiтанку їм лишалось спати не бiльше години, i все ж, уже засинаючи в дядька пiд важким плащем, малий спитав:

— Хто вiн?

— Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив вiн нас. Та хоч i здурив — який кiнь, сам бачиш, та й сiдло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всi заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцiлив його в щелепу…

ДЕНЬ

По лазоревому небосхилу вiтерець гнав крутобокi бiлi хмари. I на збитий широкий шлях хмари кидали м’яку тiнь, а вiтерець злегка охолоджував розпашiлi обличчя.

Старий Талець сказав.

— Ось i прямий шлях до Києва. Просто до Києва.

Чужий кiнь iшов сумирно на поводi, лише намагався вiдбитись хвостом вiд роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.

А назустрiч робiтникам посувались перехожi з кошиками, коробами та мiхами на плечах, плуганилися убогi коли зi смердами, часом вихором пролiтали вершники в чистому одязi при блискучiй зброї.

I от горби тут бiля Києва перетворились на справжнi гори i на них де-де височiли могутнi престарезнi дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднiлися блакитнi дзеркальця ставкiв та озерець.

I дорiжок, стежок, стежин, наїжджених колiй з усiх бокiв тепер сходилося до головного шляху.

А людей! Людей скрiзь i усюди було повно!

З одного озерця ось тягло кiлька чоловiк сiтку — то княжi холопи старались для княжого столу.

Оно купками бiднi, обiдранi жiнки та дiти тягли iз лiсу в’язанки хмизу.

На широкiй зеленiй левадi цiлий косяк червоної мастi кобил з лошатами. А сторожувало їх кiлька верхових пастухiв при повнiм вояцькiм обладунку. Та ще й здоровеннi, бiльшi за вовка собаки були при пастухах.

— Княжi матки при пастухах! — Пояснив бувалий Талець. — У нього таких косякiв з молодняком навiть i нiхто не знає скiльки. При бiдi й холопiв зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину…

Їх наздогнали i випередили три вози i так вiд них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посмiявся.

— Та нi! Зарано! А це вiск веземо — бо люди заборгували того року i тепер треба розплачуватись.

I ось вони виїхали на високу глинисту гору, i перед ними вiдкрились безмежнi виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорiй далинi на блакитних горах, на горбах змiїлися бiлi пасма — стiни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стiнами-заборолами зводились рiзнi високi будiвлi всерединi мiста-града.

Малий поводив очима вiд одного краю до другого краю мiста. I не йняв вiри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не бiльший, нiж вiдстань мiж двома бойовими вежами у київських стiнах.

А Талець тим часом пояснив Пiвневi:

— Якщо просто їхати, то на Либедi треба за перевiз платити. А якщо бродом через Либiдь, то треба добрий гак робити.

Дядько Пiвень розв’язав великий капшук i витяг м’якi грошi — зимовi сiрi хутра бiлок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобi доручив боярин усi клопоти — ти i турбуйся.

Вони неквапно спустилися до Либедi.

I вгору проти течiї, i вниз по Либедi пропливали лодiї, вантаженi паками, барилами, коробами та мiхами шкiряними просмоленими.

Вони йшли на веслах, зi спущеними вiтрилами i складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через рiчку линву для перевозу.

Закликали перевiзника з того берега, i вiн разом iз своєю дебелою чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з’єднаних дерев’яним щитом. Вози затягли на перевiз, а коней уплав через рiку пустили.

Тiльки коли гнали коней, дочка перевiзника скрикнула раптом: “Ой!” i зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що пiдкладав пiд колеса дерев’янi колодки.

Дiвчина-перевiзниця присiла навкарачки бiля малого, щоб батьковi не було видно.

— Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?

— То наший кiнь,.. — не дуже впевнено збрехав Пiвник.

— Не бреши, малий ловець, — вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком. — На конi княже знамено — тризуб!

Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:

— Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..

— Хiба той вусатий злий?

— Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька…

— А ти що?!

— А я його поцiлив у лице…

— Та як ти посмiв?! — Скинулась дiвка. — Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..

— Не здолає, бо я заговорений! — Похвалився Пiвник.

— Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни! — Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.

Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.

Той спохмурнiв i спитав:

— А вона нiчого бiльше не говорила?

— Жодного слова.

Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.

— Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!

— Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки. Зразу помiтять, а як дитина непосидюща — нiхто не зверне уваги…

По схилах сугорбiв, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликi садиби з iстобками, коморами, курiнями.

Ще один високий пагорб подолали i вже тепер на його шпилi затримались. Пiд ними виросла незлiчена кiлькiсть будов: i величезнi рубленi та мазанi хати, i двоповерховi зруби з опасанням, обнесенi тинами та парканами, а далi вже за цими будiвлями зводились дерев’яннi мазанi бiлою глиною зруби городень. В одному мiсцi за гострими верхами дубових паль височiли гори болонкiв тесаних i стовбурiв ще необчухраних, купи бiлого каменю, червоної глини. У кiлькох мiсцях стримiли наче щогли товстеннi з перекладиною нагорi, а там пiдвiшенi колiщата. Через колiщата перекинутi товстеннi линви, i тими линвами гурти робiтникiв пiдтягали вгору i перекладали найтовстiшi дубовi стовбури.

По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.

Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.

Реп’ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.

I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.

Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.

А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.

Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.

А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.

Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.

— Хто такий? — Гостро спитав високий i задер пiдборiддя з коротким стриженим волоссям.

— Я Пiвень. Я вiд боярина Судомировича. Привiв його холопiв на княжу роботу. Привiз дерево, вугiль, смолу, живицю, вiск.

— Зайди на подвiр’я.

А тодi спитав, спустившись з галереї крутими сходами:

— Скiльки вас холопiв?

— Холопiв десять. Два полоненика. Ще я i мiй небiж, — вiдповiв дядько Пiвень i чомусь схопив Пiвника за руку i випхав перед себе.

Тим часом дверi в пiдклiтi на першiм поверсi розчинилися i звiдтiля визирнуло на дядька Пiвня i на Пiвника п’ять дитячих облич. Усi з великими карими очима, геть бiлявi, i всi п’ятеро — дiвчатка.

Старша, що вже до отроковицi наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, i всi весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.

— Чого так мало твiй хазяїн, холопе, прислав людей?

— Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Вiдроблю — i вiльний.

— Слухай мене уважно, — суворо мовив до Пiвня городник. —У мене списано, скiльки роботи мають зробити твої люди. Як скiнчите — зразу ж вiдпущу.

— Господине, вiд боярина тобi гостинцi. Куди накажеш скласти?

— Заводь коней у двiр, — вже лагiднiше озвався городник i обернувся кудись у сiни. — Ганно! Ходи вiдчини ворота.

I висока дебела чорноброва дiвка вiдвела важкi стулки ворiт.

Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олiєю, городник стояв поруч i все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочкiв. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на берестi.

— Ще щось маєш?

— Та то… вiд мене… гостинець… Ви якщо… то мене… сiрого… вибачайте.

Дядько витяг iз рибальського начиння глек iз медом. Городник розв’язав луб, вiдхилив покришку.

— Ого! Травневий! Що хочеш вiд мене?

— Щоб мене вiдпускали до церкви молитись…

— Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутiй хатi. Там за городнями, праворуч вiд ворiт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з Богом!

I знов їм довелось проїхати пiд склепiнням брами, яка поки що не мала другого поверху i не називалась Золотими воротами.

Спинились перед довгим присадистим житлом iз трьома вiконцями-заволоками, вкритим грубим прогнилим лемехом.

В iстобцi було вогко, темно i стояв, висiв важкий дух вiд прiлої соломи, перекислих онуч та сировицi, смердiло мишиним духом.

Дядько Пiвень розпалив скiпку i вставив її в залiзнi вилки держака. Довго обдивлявся на всi боки.

— Ти i ти, берiть кошика i виносьте смiття. Ти, Будий, допоможеш Тальцевi пiч вiдрихтувати. Останнi зо мною пiшли — вози звiльнимо!.. Ну, рушили!

I з його окрику закипiла праця.

Пiд нiч у вичищене i пiдрихтоване житло перенесли всi лахи та начиння, що привезли iз собою.

А вечеряли вже поночi за новим столом, збитим iз грубих дерев’яних дошок i плах.

Дядько Пiвень сидiв на покутному мiсцi, поруч Талець i Будий. А навпроти себе посадовив Ляха i Нiмця, щоб весь час їх бачити. Малий же сидiв бiля дверей i бачив лице тих, кого не бачив дядько.

— Якщо я не почую i не побачу, то ти все побачиш та почуєш. Зрозумiв? Затямив?

Малий ночував у хатi разом з усiма, а дядько з Будим на возi при конях.

Коли перед свiтанком заспiвав пiвень Червень, знадвору почулося наче гарчання i скиглення Реп’яха, камешiння та iржання коней. Пiвниковi привидiлось крiзь сон наче, що той воїн-гонець знов вимагає вiд дядька свiжого коня i знов змагаються на списах.

Та стомленого прибиранням сон так пов’язав мiцно, що вiн не змiг анi очi розклiпити, анi рукою поворушити.

Малий прокинувся, бо дядько Пiвень торсав його за плече. Вигляд мав дядько дивний — сорочка була на ньому без рукавiв, а пiд обома очима розпливались синцi.

— Води принесеш. Пiдлогу пiдметеш, посуд помиєш, i головне, попораєш Строкату. Щоб як лялечка менi була! Чув?

Строката, перелякана i забрьохана, iз сплутаною гривою i хвостом, спокiйненько собi стояла при конов’язi.

При iстобцi лишився тiльки Будий — вiн мав готувати обiд. А малий, висьорбавши миску вже захололої затiрки та проковтнувши кiлька кавалкiв черствого хлiба, кинувся виконувати дядькове завдання. А ще ж був пiвень Червень та яструб у клiтцi.

По воду малий спускався в глибокий яр до джерела. Коли вилiз iз яру i став перепочити, опустивши повне цебро на спориш, ось яке видовище його захопило. За широким ровом, який оперiзував верх гори, на його крутих схилах валу зеленого в кiлькох мiсцях виднiлися латки голої землi. Бiля цих жовтих плям порпалися робочi люди. Однi висипали на схил кошиками глину, iншi прибивали, ущiльнювали схил, третi тягли повнi корзини зеленого дерну на пружних коромислах. Ще однi брали тi зеленi пласти i укладали ретельно по схилу, щоб нiде нi шва, нi щiлини не було мiж ними. В трьох мiсцях вал було розкопано, а дерев’янi зруби, що були в землi, розiбрано.

Коли вони пiд’їздили, то здавалось здалеку, що на смарагдових валах зазмiїлись бiлi стiни кам’янi. Тепер завдяки тому, що зруби городень розiбрали, було видно, що вся ця бiла “стiна” складена з дубових зрубiв. У нижнiй частинi зрубiв-городень зберiгались всiлякi вiйськовi запаси камiння, дiжки iз смолою, вiдра, казани для смоли та окропу, дрова, пiсок, драбини, бухти канатiв, сокири, в’язки списiв, дард i стрiл. Бо коли рокiв три тому пiд час колотнечi зруби пiдгорiли, їх так-сяк помазали глиною i лишили до кращих часiв.

Та тiльки випала перерва мiж битвами, князь великий київський наказав укрiпити оборону. Вiн суворо загадав своїм городникам усi зруби, що попсувались у Велику Пожежу, вiдновити й укрiпити.

I от у цих щербинах вiд розiбраних городень сновигали незлiченнi люди. На високих кодолах зависали товстеннi пiдйомники, а потiм переносились до свого мiсця належного. Досвiдченi, вправнi теслярi вкладали болонки один до одного, а позначенi вони були ще на землi, коли зруб клали i пiдганяли на землi. Як виводили на людський зрiст зруб, розбирали болонки. Тiльки лишали останнiй вiнець, i на нього знов нарощували болонки. I, позначивши, знов розбирали на болонки. I так зводили на сiм-вiсiм людських зростiв. А тодi за допомогою кодоли-пiдйомника ставили на своє мiсце. Перев’язували з помiччю пазiв i клинiв iз сусiднiми зрубами. Щоб горючi ворюжi стрiли не пiдпалили городнi, їх обмазували ретельно масною бiлою глиною.

А пiд валом робiтники гострими стругами-скобелями та широкими теслами вирiвнювали дубовi порожнi колоди, складенi з двох половинок. Тими колодами-рурами вiдводили спусками з валiв воду снiгову та дощову до глибокого фортечного рову.

На снiданок яструбу малий з першого помаху пращi двох горобцiв прибив. Оце так удача!

— Будий, Будий! Я одним каменем двох горобцiв зняв! От!..

— Теж диво! Розкудкудакався!.. От якби ти голуба зняв…

— Як можна голуба?! То ж людський птах!

— Ти тiльки його поцiль! Бiднi кияни голубiв не тримають, а багатi вiд втрати одного не збiднiють. Бiдаки у мiстi не живуть… — I Будий кивнув головою на багатi верхи будинкiв боярських та князiвських палацiв, що зводились над київськими валами та заборолами.

Малий сипонув жменю проса бiля конов’язi i миттю злетiлися горобцi та зафуркотiли крильми, спадаючи згори, сизi голуби.

Свиснув камiнець, i сизий здоровенний голуб завалився на крило.

Малий кинув його Будому пiд ноги.

— Го-го-го! — Аж затанцював Будий. — Колись нашими голубами княгиня Ольга спалила нашi городи! А тепер ми всмажимо київських голубiв!

Не дарма ж казали, що Будий походив iз старого роду, який допомагав воювати князю Малу проти княгинi Ольги. Люди казали, що воїнiв їхнього роду майже всiх посiкли варяги на капусту, а живих полонили i зробили рабами. I мiж собою подiлили. Отак стали родичi Будого i сам Будий холопами. У словах Будого була пекуча зненависть до княгинi Ольги, що Пiвник пригадав, як поважно про неї говорив дядько Пiвень: “Княгиня наймудрiша серед жiнок! I нiхто нiколи її не здурив — нi простi древляни, нi лестивi греки. Такої повiк вже не буде! Навiть той пiп, Гречин, що приїздив до боярина, це визнав.”

Поки чистив Строкату, ще прилетiли голуби, i знов рука не схибила! Ще два голуби кинув до iстобки Будому.

Вони закiнчували обсмоктувати крильця, як до iстобки нечутно вступив дядько Пiвень. Майже чорнi синцi обмальовували обидва ока. Погляд був просто скажений, але не кричав, говорив тихо:

— Голубiв пожираєте? — Вiн схопив i пiдняв малого за вухо. — Ти що, не знаєш, — голубiв не годиться чiпати! Та ще й людських?

— Та це я, — промимрив Будий. — Я малого пригостив.

— Вiн збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю… Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тiнь впаде розбуди! — I вiн показав топорищем на тiнь вiд конов’язi,

I завалився пiд кожуха на пiл.

Малий прав сорочку в цебрi з попелом i гарячою водою, i сльози його душили горло. Вiд образи, що дядько його при холоповi за вухо схопив. Але ж, по-правдi, i вiн не повинен був бити голубiв. Тут не лiси деревлянськi. Тут земля вже полянська i град стольний ще й до всього!!!

Вивiсив сорочку на перетинку вiд конов’язi пiд пекуче сонце, i не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Пiвень сiв на полi. Сидiв iз заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кiлька разiв глибоко дихнув i розплющив заплилi синцями очi.

Помацав сорочку — ще вогка.

— Плесни менi води! — Наказав малому.

Умиваючи лице та обмиваючи шию рухав своїми могутнiми руками, i за кожним рухом пiд тонкою шкiрою переливались, перекочувались бугристi м’язи.

Будий варив кашу i замiшував тiсто для коржiв.

Малий сидiв на порозi iстобки i оббивав камiнчики, щоб були округлiшi й краще лягали в шкiру пращi.

В цей час за мiськими валами бовкнули дзвони, скликаючи вiруючих до обiдньої вiдправи.

Зразу ж опав гуркiт i галас на валах, i чулись лише окремi голоси.

3вичайно, до церкви пiдуть лише городники та майстри. А простi робiтники — дєлателi обiдатимуть та вiдпочиватимуть, щоб невдовзi стати до важкої працi.

З брами, яку пiзнiше надбудуть церквою i зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхнiх возiв i потяглись до iстобки. За якийсь час ще четверо робiтникiв прийшло до становища їхнього. Перекалянi жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великi кошики.

Ще кiлька хвилин, i подвiр’я перед iстобкою ожило рухом, загомонiло.

Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку i кинувся оглядати вози i коней. Обмацав їхнi ноги, перевiрив, як на шиї пульсує кров.

Поки холопи не попорали коней i не засипали їм в шальки товченого ячменю, вiн не наказав Будому ставити на стiл кашу i гарячi коржi.

За столом, стоячи, дядько Пiвень почав читати “Отче наш…”

Але Лях i Нiмець мовчали. Тодi дядько Пiвень перервав молитву i виголосив.

— Мовчите? Значить, їстимете кашу i коржi. А товчене сало з часником iншим разом одержите. I солонину теж!

I повiв далi молитву. Iншi за ним повторювали. Навiть Нiмець голосно вимовляв, перекручував слова. Тiльки Лях затято мовчав. I лишився, як i обiцяв дядько Пiвень, без товченого сала з часником i доброго шмата солонини.

Ось на валу бiля брами сухо застукотiло било.

Холопи насуплено пiдвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилi.

Зарипiли, заспiвали колеса шести возiв, цвьохкали батоги i гупали важкi копита об вибиту землю.

Дядько Пiвень покидав подвiр’я останнiй. Iшов i уважно придивлявся до коней та возiв, мов чекав якоїсь напастi.

Увечерi знов зiбралися всi до iстобки, i Будий всiх годував кашею крутою та коржами з конопляною олiєю. Рiвно палала суха березова скiпка в залiзних вилках, тiльки час вiд часу обгорiлий вуглик з дзвоном падав униз на залiзне коритце — щоб пожежi не було.

Пiсля вечерi Пiвень зробив на свiжо обтесаному стовповi, що пiдпирав сволок, засiчки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це вiн так “записав” виконану за день роботу.

Як i першої ночi, дядько i Будий були надворi, бiля коней, а небiж спав разом з усiма в iстобцi.

Малий швидко заснув, але коли його поторсали iз словами: “Ану перевiр, чи спить вишкрябок?” вiн прокинувся i не спав бiльше.

— Та спить… — зашепотiли десь поруч у темрявi.

— Лютує цей боярський пес… Карби карбує на стовповi. Треба порiзати їх усi…

— У нього реза й на сокирi. Не тре… Дарма тiльки роздрочиш псюгу… патлача…

— Бач, розпустив патли, коси заплiв, як вояка князя Мала… А такий же раб, холоп, як i ми…

— Е, брате, — озвався хтось. — Вiн не такий, як i ми. Вiн лише боржник. Вiдробить своє i вiльний птах — лети, куди хочеш!

— Ото вiн нашими шиями своє ярмо вiдкупає!

— Не кажiть, брате, — голос старого Тальця. — Ви самi бачили, як вiн сьогоднi плинфу вантажив, на верхи тягав,

— Тю на нього, на навiженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помiтять та похвалять!

— Вiн не для похвальби пнеться…

Малий зачаїв подих — це говорив Лях.

— …вiн пнеться, щоб його помiтили i до себе взяли, щоб до них прирiвнятися…

— Хе-хе! Далеко куцому до зайця…

— Нi! Цей виб’ється нагору. Де на своєму черевi проповзе, де на ваших горбах виїде,.. — сказав Лях i замовчав. I бiльше нi слова.

Iнш робiтники ще за щось лаяли дядька, але останнi слова, що чув крiзь сон малий, були слова Будого:

— Набридло менi коржi пекти. Пiду до городникової служницi, попрошу ковша закваски. I випечу добрий хлiб житнiй.

Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.

I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.

Навiть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.

— Вугiлля забагато в цьому варевi.

— А тебе нiхто не примушує їсти вугiль! — Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками. — Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб. Завтра божий день — недiля. Працi не буде. Тiльки коней поженете на Либiдь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лiвому березi Либедi. А Лях i Нiмець пiдуть до городника на подвiр’я i сидiтимуть у нього в колодках…

Всi застигли, просто отетерiли.

Першим пiдняв голос Талець.

— Пiвню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!

— У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?! — Гостро спитав у Ляха i Нiмця.

Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.

— Ти єсть жорстокий кат!

— Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..

Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки — дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.

Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.

З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов’їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.

Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.

Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.

— Спат-ти х-х-хочеться! — Цокотiв зубами хлопчик.

А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.

Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси — два глеки меду, голову воску i ще щось у м’якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.

Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.

Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.

Проте не на всiх подвiр’ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.

— Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!

— Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!

— А де ж їх тут тисяча назбиралася? — Малий аж спинився i рота розкрив.

— Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо — там їх i побачиш.

Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.

Дядько притишив кроки i не стримався.

— Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах… Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з’їсть, розчинить i слiду не лишиться.

— I вiд кiсток нiчого?!

— I вiд кiсток! — Ствердив дядько…

Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч — i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.

Пройшли по дзвiнких плахах пiдйомного моста i стали перед вартою.

Воротарi, при зброї i в лускатiм броньовiм обладунку спитали:

— Хто такi? Куди йдете?

— Я Пiвень, на iм’я Павло, iз земель Вруцьких…

— Древляни?

— Ага. А це мiй небiж, Пiвник. Iдемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматерi. А в коробi жертва попинам. На мене чарiвниця закляття вчинила. Хочу в Богородицi захисту просити…

— А що сильна чародiйка? — Спитав другий вартовий, певно, добрiший, нiж перший.

— Молода i має багато сили чародiйської. — Вiдказав дядько, хитаючи розпачливо головою.

— Менi б таку чародiйку, щоб одну дiвку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай iде.

Перший, не говорячи нiчого, показав рукою: “Iдiть”.

А як вступили вони до Володимирового Мiста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповiдав прапра-прадiд, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти грекiв.

У Володимировiм Мiстi були не тiльки високi кам’янi палаци, вибiленi та розписанi дивним узороччям, а були й такi кам’янi палаци, прикрашенi наче самоцвiтами, що переливались, iскрились, наче веселка на стiну впала.

I церков було на кожному розi.

А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купцi з дорогим крамом, то побачив Пiвник чотирьох мiдних коней, позеленiлих вiд часу. I стояли вони на пагорбi над торжищем, наче живi. Такi вони були правдивi, що не здавалось, що вони зараз пiдуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тiльки цокоту не чути. Малий вiд захвату заплескав у долонi.

— Ти-х-хо! — Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони пiдступали до ворiт, що в третiй обороннiй стiнi мiста, за якою була Київська гора з усiма князiвськими палацами та церквою Богородицi.

Коли до них пiдступив попин.

Довговолосий, чорнобородий i дуже смаглявий попин нiс на руках здоровенну стерлядину.

Вiн розпитав родичiв про їхнi турботи.

Дядько Пiвень i небiж поспiшили за ним. Дядько Пiвень у поклонi низько схилився i попрохав.

— Отче! Давай я тобi рибу понесу.

— Я сам, сам, — вiдтрутив його попин. — А що в коробi?

— Вiск на свiчки. Мед у глеках. I горностаєвi та кун’ї шкурки. Це на церкву, бо в мене нi срiбла, нi злата немає.

— А чого просиш?

— Щоб мене слухали холопи на будовi храму, щоб конi були здоровi, щоб городник був до мене ласкавий, щоб я боярину борг вiддав, щоб Лях i Нiмець не втекли, щоб у мене був добрий кiнь, i щоб мене князь на службу взяв…

Чорновидий попин уважно й наче спiвчуваючи, як ото дорослi, поблажливо слухав дитячi забаганки.

— Багатослiв’я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тобi твої грiхи i помогла тобi i захистила тебе по всi днi. Молитись треба щиро, з вiрою i без сумнiву, з повною покорою. Молитись треба завжди i за натхненням Святого Духа. Амiнь!

Дядько витяг глек меду з короба i простягнув попиновi.

— Дякую, сину мiй! Я солодкого не вживаю. Неси все в храм i вiддай отцевi Симеону. I щиро помолись, i тобi пощастить. Iдiть!

I пiп перехрестив i пiдштовхнув на шлях, що вiв до величного, могутнього храму.

Малий ступив до храму, високо звiвши вгору очi i намагаючись роздивитись вiзерунки над вiкнами неймовiрної величини.

Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи вiд хвилювання, що його нога на гладенькому каменi спiткнулась, перечепилась, але вiн ледь-ледь не впав, I тодi глянув униз. I побачив — обабiч чистої, метеної, мощеної брилами свiтлого каменю дороги сидiли й стояли страшнi потвори. Люди без рук, люди без нiг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалiчених кiнцiвках. Горбатi, сопливi, клишорукi, кривi. Усi виставляли навмисне, на огляд, своє калiцтво, наче дорогу прикрасу.

Вони протягли до хiдника свої увiчнi руки, хворими смажними вустами благали, молили, вимагали подаяння.

— Дядьку, хто вони?! — Скрикнув Пiвник, вчепившись у дядькову руку.

— Хiба не бачиш? Старцi. — Байдуже вiдказав дядько Пiвень.

— А ти коли їх бачив?

— Бачу вперше, а чув багато.

— А я про це в своєму життi нiколи не чув, а бачу вперше! — Ледь не кричав Пiвник, з острахом придивляючись до чужого горя i вбогостi. — А чого вони такi?! Чого вони тут сидять?! Хiба немає кому їх доглядати?! А де їхнi родичi?! — Не заспокоювався Пiвник.

— Тихо! — Дядько Пiвень шарпонув за руку так, що ледь короб не злетiв. — Мовчи! Ми перед храмом.

I почав хреститись. Пiвник за ним.

Дядько Пiвень спитав у служки при дверях, кому можна замовити молитву, i той вiдiслав їх у бiчний прохiд.

Вони йшли межи стовпiв кольорових каменiв. Небаченим нiколи ще розмаїттям виблискували мозаїчнi вiзерунки.

Попин, що звався Симеон, був широкоплечий мiцний чоловiк, з довгим i м’яким, як у дiвчини, волоссям, привiтно зустрiв Пiвня.

— Добре чиниш, сину мiй, що прийшов до нашого храму. Особливо радiсно, що ти з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всi твої побажання виповняться. Надiйся! Молись! I наберись терпiння.

Малий i рота не розорив, але питання, як i перед тим, його мучили. А голоси гугнявi, хрипкi, благання про милостиню забивали ангельський спiв на хорах. Спiвали Давидовi псалми.

Он i калугер у срiбних ризах.

Вiн дивився i не бачив срiбного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярськi та княжi тiла.

I ще його мучило — а чому цих страшних калiчних людей пустили пiд дверi найкрасивiшого храму.

Пiвник примостився пiд стiну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовнi, до убогих.

Храм наповнився людьми вщерть. I все то були не простi, сiрi, а все бояри, князi, гриднi, дружинники.

На хори пiднялась i вся родина великого князя.

Та малого хлопця це зараз не дуже цiкавило, хоча вiн все запам’ятовував, сам того не усвiдомлюючи.

I коли всерединi, в храмi спiвали псалми, i вгорi, на хорах, i внизу, малий потиху вiдступаючи, рачкуючи полишив храм.

Пiдступив до убогих.

Хто з них молився, гугнявлячи тi самi псалми, що спiвали в храмi. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалi вiд хiдника, тi колупалися в лахах, нужi шукали.

Хлопчик пiдiйшов до найближчого безногого чоловiка iз засохлою, виламаною лiвицею.

— Чого з тобою отаке сталося? — Спитав по довгiй мовчанцi хлопчик, бо було не сила стояти над людиною i мовчати.

— Бог покарав, — похмуро вiдповiв чоловiк, струшуючи могутнiми плечима. — В бою на Летi з печенiгами. Вiдступився бог вiд мене за мої грiхи i вiддав пiд удари поган. Посiкли мене шаблями, погнули стрiлами.

Далi запитав у сусiда з обрiзаним носом i з одним оком.

— А з тобою що, чоловiче, сталося?

— Бог покарав,

— Хiба може Бог обрiзати вуха i носа, i око виколоти?! — Не вгавав малий.

— Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили i скалiчили…

— I тебе Бог покарав? — Спитав горбатого клишорукого сусiда.

Той пiдняв гостре пiдборiддя межи кривими плечима. I з гордiстю повiдомив:

— Мене не покарав. Вiн покарав моїх батькiв. А мене бог вiдзначив благодаттю. Бо хто мучається при життi, той по смертi потрапляє в царство небесне.

— А тебе за що Бог покарав? — Пiдступив Пiвник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на колiна безпалi культi рук.

Чорнобривий посмiхнувся.

— Звiдкiль я знаю? Арканом менi печенiги руки скрутили. Вночi я втiк. Та руки попухли, потiм загнили пальцi. Тепер от! — Вiн пiднiс до Пiвникового лиця культi. Солодкий сморiд шпигонув хлопчиковi в нiздрi.

Хлопчик iшов уздовж хiдника i все питав, питав. А йому вiдповiдали: “Бог покарав… Печенiги полонили… Бог покарав… Боярин мордував… Ляхи полонили… Бог покарав… Греки ослiпили… Пошесть напала…”

Потiм почали iз храму виходити лiпшi люди, i жебраки покинули всякi розмови.

А завели своє скиглення i прохання милостинi.

Дядько Пiвень пiсля служби вийшов, аж свiтився вiд щастя.

Пiвник таким його нi разу не бачив.

Вiн навiть його не вилаяв, що зник iз храму до кiнця служби.

Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.

— Пiвнику, Пiвнику! Я вiдчуваю, я знаю, Богородиця менi допоможе! — Вiн знов зняв шапку i широко перехрестився…

Вiддаючи Пiвневi зброю та звiльняючи iз сараю бранцiв, городник смiявся.

— Ну й вигадав ти, Пiвню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартiвник при порубi. Треба буде воєводi сказати!..

Коли вони всi — дядько, небiж та полоненики прийшли до iстобки, хтось iз холопiв спитав глузливо:

— Ну, як там у городника? Прохолодно i проголодно було у стайнi?

— Не було жарко… Жiнка дати теплий бiлий хлiб… Городник дати пити мед iз хмелем…

Ну, а Лях затято мовчав.

Пiсля обiду дядько з Будом, Тальцем i полонениками погнав коней пасти.

А Пiвник лишився в iстобцi прибирати.

Але весь час думав про калiк-жебракiв.

I страх хвилями напливав на нього, iцо вiн пiшов до схiдного кута, де дядько повiсив глиняного Бога iз сяйвом навколо голови, i почав молитись, щоб Бог був ласкавий до тих калiк-бiдакiв. Щоб нiколи Бог не покарав його, не вiдступився вiд нього i не зробив його жебраком.

Коли Пiвник помолився перед Богом, вилiпленим на глинянiй дощечцi i розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.

I вiн страшенно зрадiв, бо зрозумiв, що Бог його почув…

Веселий, щасливий, вiн побiг на полювання — треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.

III. ХОДА

Та у вiвторок, коли Пiвник знов лишився на цiлий день в iстобцi i розмiшував вiвсяну кашу кленовою кописткою, Реп’ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.

Визирнув на подвiр’я i вгледiв дивного чоловiка, ви тiльки собi уявiть — у шкiряних штанях. На палицi через плече вiн нiс цiлу низку перепiлок. За ним поспiшали два собаки бiлi та строкате, чорне з бiлим, порося. Оце так диво.

Хлопчик вибiг до дороги й привiтався з чоловiком. Той спинився i сперся на коротку дарду.

— Порося сподобалось?

— Авже. Такого не бачив.

Чомусь Пiвник вiдчув, що йому зовсiм байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово пiдупадав i наближався до загибелi. Пiр’я поламане на кiнцях, без полиску. Годинами птах сидiв непорушно, хворобливо наставивши пiр’я. Без лету, без свiжої кровi хижий птах гине. Це всiм вiдомо,

— Давай замiняємось на порося.

— А що ти на обмiн маєш? — як рiвний у рiвного спитав мисливець.

— Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.

— Хе-хе! Оце я i не бачив — розвеселився мисливець. Та коли Пiвник притяг клiтку з крилатим бранцем, вiн тiльки й вимовив:

— Ого.

I зразу ж погодився замiняти на порося.

Без сумнiву, мисливець був людиною щирою i вiддав Пiвнику порося з повiдцем, щоб не втекло, п’ять перепiлок i ножик з кiстяною мережаною ручкою.

Коли ввечерi пригнали коней, дядько зразу ж спитав:

— Де яструб?

А перед тим, скiльки вже були днiв у Києвi, наче й не помiчав птаха i те, як вiн занепадає.

Холонучи вiд страху, що вчинив без дядькового дозволу i не став справдовуватись, просто вiдповiв:

— Змiняв на строкате порося.

— А це? — Кивнув дядько на ножа при очкурi.

— I це за яструба. I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.

На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.

— Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили…

Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти — воно мало незгiрший нюх, нiж Реп’ях.

Вiн це помiтив при такiм випадку.

Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.

Вiн поклав її у траву i наказав Реп’яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.

А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.

З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв’язав його i попрямував до стежки.

Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п’ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп’яха. I таки повело до iстобки точно по Реп’яхових слiдах.

Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр’ям, а потiм закопав у пiсок.

А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.

Порося кувiкнуло i кинулося подвiр’ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.

I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:

Хода ходить,

Виса висить.

Виса впала,

Хода з’їла!

З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп’ях, виконує накази: “Стiй. Лежи. Вiзьми…”

Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тiльки могло.

Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi…

Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.

Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр’я будови Софiйського собору.

Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.

А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.

Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.

Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.

Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.

Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.

Звозили на подвiр’я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.

Ще привозили вози перепаленої битої цегли — її додавали до розчину вапна.

Не вся плинфа була привiзна На пiвнiч вiд мурiв майбутнього храму конi i люди мiсили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а тi вже заправляли глину в дерев’янi форми, вирiвнювали дощечками-правилками, посипали бiлим висiяним пiском. I швидким, вiдпрацьованим порухом перекидали форму на вирiвняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землi пiдсихала, твердiла, i вже затвердiлу її закладали в гончарну пiч. За печами були гончарнi майстернi та склодувнi. Там робили посуд i глечики-голосники, щоб потiм замурувати їх у стiни i щоб вони посилювали людський голос. I надсилали його у найпотаємнiшi закапелки будови.

Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло iз золотом для майбутнiх мозаїк, i просто непрозору кольорову пасту — смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд i прикраси склянi — перстеньки та обручки.

Отож, городник поставив дядька Пiвня i ще двох холопiв возити пiсок до склодувної майстернi.

Талець сидiв з повередженою ногою i готував їжу. Тому хлопець мав змогу i до мiста пiти, i роздивлятись на все, що там дiялось, скiльки душа бажає.

Дядько брав його з собою. Пiсок копали пiд горою за Боричевим Током. Там же, пiд горою, просiвали зразу через решето бiлий, як снiг, пiсок.

Щоразу вони проїздили повз мiдних коней на Бабинiм Торжку. Злетiли вони над старовинним торжищем!

А якi вiзерунки виведенi навколо вiкон Ольжиного палацу! I смарагд та золото на сходинках Володимирового.

В такi походи Пiвник часом i Ходу з собою на повiдцi тягав.

На подвiр’ї Софiйської будови, на захiдному краю, стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги i малювали iкони.

Отож, дядько з малим привезли пiсок для склодувiв.

На подвiр’я Софiї зразу ж за ними приїхали вершники i кiлька пiших погоничiв придибало. Всi одягненi по-степовому.

Погоничi затягли на подвiр’я будови в’ючних кошлатих верблюдiв.

Як потiм Пiвник довiдався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лiвобережжя.

Вiд споглядання горбатих кошлатих велетнiв Пiвнику дихання збило.

Малого найбiльше вразили горби. Сiдай мiж них — i сiдла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна i мiцна!

Такому, як Пiвник, можна й у вигинi шиї примоститись.

Вiн стояв i роздивлявся на степових дивних, химерних велетнiв, аж рота розкривши.

Ну, й руку з повiдцем послабив. I не звернув уваги, так захопився, що повiдець висмикнувся iз пальцiв.

I поспiшив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п’ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вiвсяних висiвок, намазаних на телячу шкiру. Бо кушнiри готували дорогоцiнний матерiал — харатею-пергамен для списування книжок.

Реп’ях, вiдтодi, як Пiвник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросятi. Хоч його i вивчив для полювання дядько Пiвень, та все ж вiн був iз породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати i берегти. Реп’ях застережливо гавконув i кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побiг по вогкiй плинфi. I добре слiди ратицями карбував по глинi, за ним пес пострибав — теж слiди ставив.

Хлопчик, не тямлячи себе вiд жаху, мов увi снi, теж побiг по плинфi.

Знав, що чинить страшну шкоду, а про те — не мiг спинитись. Стрибав i стрибав по плинфi. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп’ях i хлопчик позначили чимало цеглин.

Дядько Пiвень стояв перед митрополичим чоловiком i покiрно опустив голову.

Йому протягував служка того чоловiка церковного дощечку з надряпаними по восковi знаками. Скiльки плинф зiпсували слiдами Хода, скiльки Реп’ях, а скiльки необачний небiж, i скiльки плинф розваляла весела компанiя. Усе було списано — до єдиного слiду.

— У тебе є грошi сплатити збитки?

— Немає. Я боярський боржник.

— Тодi, крiм княжого уроку, ти ще вiдробиш два тижнi!

— Спасибi за ласку. — Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловiковi, i його служцi. Набагато нижче, нiж треба їм кланятись.

А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побiлiли стиснутi губи. I щоб цей посiпака, наглядач чортiв, не примiтив, як шаленою люттю наливається погляд Пiвня…

Дядько лише двiчi оперiщив батогом небожа. Крiзь стуленi зуби процiдив:

— Бiгом додому! Та не трапляй менi на очi, поки не вiдiйду… Прости мою гнiвливiсть, Боже! — I вiн тричi широко перехрестився.

Малий тiкав вiд будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотнi духи. А повiдець Ходи стискав iз такою напругою, що нiгтi збiлiли. Шкiра на плечах i спинi, руках палала, мов обварена окропом.

В iстобцi малий допомiг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду… I тiльки тодi, коли побачив, що iз Золотих ворiт виїздять їхнi конi, схопив торбу та й побiг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхнiх холопiв.

Звичайно, Ходу вiн потяг за собою, i Реп’ях з ними подався.

Вечiр западав швидко, i в тернинах на схилах пробували голоси солов’ї. Вже пiдходив кiнець їхнiх спiвiв, все менше й менше чулося спiвакiв у синiх густих сутiнках.

Малий прив’язав до куща порося i полiз до теплої, майже гарячої води. Вiн печерував. Все брав: i рибу, i ракiв, що траплялися i самi йшли в руки. Отож, коли пастухи пригнали коней, мав цiлу купу риби i ракiв. Холопи зрадiли, як малий принiс свою рибу, i посадовили до свого гурту. Дядька з них нiхто не жалiв, що йому додалося роботи. I малого не лаяли. Тiльки один митрополичий чоловiк у всiх викликав злостивiсть. Тiльки шукає, де б здерти шеляги й вивiрки. Хiба не однаково, чи буде там поросячий знак, чи собачий, чи п’яти людськi? Все одно плинфа пiде у мур, заллють її вапном i хто її бачитиме? Пiвник теж так думав. Але вiн особисто вирiшив, що таку покару наклав наглядач тому, що ця плинфа була призначена для храму. I дiйсно, плинфа зi слiдами Пiвникових п’ят i ратиць Ходиних потрапили в мури Софiївського собору. А плинфи iз слiдами Реп’яха вiдвезли до Золотих ворiт i поклали в мур на другому поверсi над брамою, де незабаром мала пiдвестися надбрамна церква.

Що це — щира правда, можна було переконатися в Софiївському музеї, бо в експозицiї протягом багатьох рокiв були виставленi плинфи iз слiдами ратиць i дитячої ноги. А плинфи iз слiдами Реп’яха знайшли при розкопках Золотих ворiт у 1980 роцi, коли готували реконструкцiю цiєї споруди.

БIЙКА НА ПАСОВИЩI

Наближалося свято Купали, i по всiх церквах, мурованих на Горi, по дерев’яних — на Подолi, попи-греки i нашi почали проповiдувати проти поганських старих звичаїв. Застерiгати проти хороводiв i купальських вогнищ, проти бiсiвського спiву, танцювання та стрибання через вогнища. Митрополит призначив на Купальську нiч всенощну службу в церквах i передав у наказ калугерам своїм, себто попам, щоб споглядали, хто з прихожан не з’явиться на молитву. Але простi люди, особливо на Подолi, на Копировiм кiнцi, ще за день, потихеньку вийшли з мiста. I пiшли у вiддаленi дiброви до потаємних лiсових ручаїв, рiчок та озерець. Дядько Пiвень був у розпачi, вiн хотiв iти на всенощну до Десятиної церкви. Та не приведеш iз собою всiх боярських холопiв туди. Та й хто глядiтиме-за кiньми i самою iстобкою, за припасами, зрештою? Лишити холопiв — без сумнiву — подадуться на iгрища бiсiвськi, а полоненi можуть втекти. Тодi Пiвень мучаючись, i клянучи долю, попрохав огородника на Купальську нiч потримати у стайнi пiд замком Ляха i Нiмця. Вiн також вирiшив коней не гнати на пасовища, а тримати на конов’язi. А робiтникiв-холопiв городник йому порадив не утискати i не неволити, нехай буде Богу щира молитва одного Пiвня, нiж шамотiння дюжини байдужих холопiв. Дядько цiй порадi зрадiв, бо в нього голова аж пухла вiд повсякчасних турбот. I, певно, зовсiм забув про Пiвника, бо не взяв його iз собою на всенощну вiдправу. Пiвник нагодував i пiвня i порося, i Реп’яха, i взявся за коней. Вичiсував їм гриви i хвости, вичищав кошлатi бабки. Це були лiсовi конi: товстi, iз здоровенними тулубами, грубими короткими шиями i густим волосiнням на ногах. По конях зразу впiзнавали, що вони древляни.

А в княжих людей якi ж гарнi були конi! Високi, стрункi, тонконогi й зовсiм без кошлатостi. Казали, що князь тих коней закуповував i в угрiв, i в грекiв царгородських, i навiть в пiдступних кровожерних печенiгiв. Що правда, пiсля того, як князь Ярослав розбив окаянного Святополка, казали, що печенiги кудись зникли, розпорошились, подались геть, чи пошесть їх якась подушила. А деякi люди казали, i малий Пiвник це сам чув, бо вiн до всього прислухався, що печенiги просто розбрелись по степових околицях Київської землi. I час вiд часу пробiгають по селах прикордонних i полюють на людей.

Пiвник чекав темряви, щоб непомiтно зникнути з подвiр’я. I ще вiн помiтив, як кiлька молодших холопiв, потиху крадучись, пiшли з двору. А Талець i Будий i ще старшi розвели багаття на подвiр’ї.

Малий з подиву уздрiв, як звiдкiлясь з туману виплила городникова служниця. I тримала вона в руках глечик. В таких глеках настоювали хмiльний мед.

Спадала темрява найкоротших лiтнiх ночей, як до iстобки ще пiдiйшло кiлька дiвочих постатей. Талець нагрiв бубон над вогнем, а Будий спробував струни гудка, хтось продував сопiлку.

Пiвник озирнувся й тихо-тихо вiдступив межи конi . Вперше за всi днi поспiшав сам без Ходи i Реп’яха. Хода, добре нагодований, спав пiд возом у сiнi, а Реп’ях його охороняв.

Малий пiшов у густих сутiнках швидкою ходою непомiтними, але добре йому вiдомими стежками. Тут, на Київських горбах, у глибоких долинах, неможливо заблукати. Тут нема жодного мiсця, яке було б схоже на друге. То в землi древлянськiй i в прип’ятських оболотах можна заблукати.

Пiвник одяг постоли, а в постоли на ноги навернув м’якенькi онучi ще й моху наклав, щоб не так ноги тупали об землю, хоч його хода i так була нечутна. За десять перелетiв стрiли вiн уже був на узвишшi, в Липовiм гаю. Звiдси, з високого мiсця, було видно: на далеких верхах горбiв запалювались вогнища.

Пiвник поспiшав на пiвдень до Либiдi, тiльки не до перевозу, а значно далi, вниз по течiї. За вогнищами на пагорбах, почали свiтитись вогнi i в долинах, глибоких ярах. Не вiд бiгу, а вiд хвилювання в малого закалатало шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не причаїлись де княжi люди, щоб хапати тих, хто поганськi iгрища водить. Було страшно, щоб не помiтили парубки i дiвчата його малолiтнього, за таке зухвальство йому можуть бути великi неприємностi. I ще йому хотiлося подивитися, як дiвки ворожать на водi, як скачуть через вогонь парубки i дiвчата, як спалюють опудало Купали.

Малий поспiшав через гай i на якийсь час дерева закривали вогнi на найвищих пагорбах. Коли ж вiн знов вийшов на хвилясту рiвнину, покриту невисокими чагарями, то побачив, що кiлькiсть далеких вогнiв збiльшилась. З’явились на схилах i рухомi вогнi. Однi з тих вогнiв крутились на невеличкому просторi — то зникаючи, то з’являючись з-за чорних куп дерев. Другi вогнi виникали на горбах i котились униз iз шаленою швидкiстю. Ще здавалося, нiби за ними, по всьому схилу гори тягнуться червонi вогнянi хвости. Спочатку малий не мiг второпати, що це воно, аж раптом став i вдарив себе по лобi. Та тож вогнене колесо вогненної колесницi бога Сонця. Добре, що тут такi височеннi гори i можна сонячнi колеса пускати. Ось стежка пiшла вгору серед густих чагарiв. Коли Пiвник подряпався на гребiнь горба, йому просто в вiчi вдарили вогнi. Вiн вiдскочив назад пiд захист тiнi густого куща. Добре обдивився освiтлену галявину i здивувався: посеред галявини, на гiлках засохлого дуба палили в’язанки сухої берести. Нiде нiкого. Малий нiчого не зрозумiв спочатку. I тому обминув освiтлену галявину в кущах, далi по стежцi прийшов вгору над урвищем i побачив багаття, бiля якого теж нiкого. А знизу свiтло вiд багаття проривалось крiзь кленове верховiття червоними променями i сполохами золотих iскр. Iскри високо летiли вгору роями густих вогняних бджiл. Але далi якiсь темнi тiнi по навскiсному пагорбi над рiкою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав розмову старших, що сперечалися мiж собою i гадали, чи попини цього разу випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськi iгрища. Певно, отi всi вогнi, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас i подратувати стражiв. Але малий чув ще й таке. Говорили мiж собою поважнi каменярi на Софiївському подвiр’ї: “Не буде наш каган попiвським забаганкам потурати — не посилатиме стражу проти купальських iгрищ”. “Авжеж, погодився другий. — Пiсля того, як препадлючий Анастасiй покрав усi княжi скарби i подався до ляхiв, каган став обачнiший. Не всяке слово грецьке зразу чує… Бiдна наша земля… На Бога менi не шкода останнього шеляга… Але ж наше золото й срiбло, i хутра на церкву, пливуть до Царграда”. “Тихше, — ще хтось почує! “— i каменярi рiвно задовбали важкими теслами по рожевих шиферних плитах.

Пiвник по зiрках побачив, якраз пiвнiч настала. Настав час ворожiння. Тепер треба перейти ще два пагорби i там, за тими долинками чарiвне мiсце. Там, де вливається повноводий ручай до Либiдi. Там, говорили мiж собою старшi, ворожать, за поганським звичаєм, дiвчата на вiнках. Потихеньку переказували, що в тому мiсцi, хто ворожить, в того все збувається точнiсiнько! Чи погане, чи хороше — як наворожилось! Тому в це мiсце не всi вiдважувались прийти, а раптом горе наворожиш?!

Либiдь круто звернула на захiд. I було видно далеко всi пагорби в вогнях. Було видно, як оддалiк на однiй галявинi водили волiв i корiв зi свiчками на рогах. Он на тих водах з човнiв пускали вiнки зi свiчками.

Пiвник подивився вниз на галявину, вона була рiвна-рiвнесенька до самої води, поросла шовковистою травою. З усiх бокiв її оточували велетенськi тополi. Свiтло йшло знизу крiзь вiття i малому здавалося не таким яскравим, як iншi багаття. Але смiх чувся лише дiвочий. Висвистували весело кугички, гудiла сопеля, i раз по раз лупав бубон. Малий йшов стежкою обережно, тихо спускався униз до рiчки. Крiзь кущi пробивалося червоне свiтло, все на галявинi починало рухатися швидше й швидше. Коло танцiвниць крутилося навколо яскравого багаття. Спалахи вогню то висвiтлювали людськi постатi з усiма подробицями, то робили їх чорними тiнями. Чорнi тiнi змiнювались бiлими постатями, червоне свiтло заливало червiнню половину лиця, половину ховало в тiнi. Пiд уквiтчаним деревом клена шарпалося три освiтленi постави. Одна метеляла головою i з неймовiрною швидкiстю видобувала свист iз очеретяних з’єднаних свистульок-кугичок. Друга притупувала ногами, рвзгойдувалася, метеляла довжелезними косами i дула в довгу сопiлку, брови в неї пiднiмались на лоба i очi закочувались догори, тiльки бiлки вiдблискували червоним вiд вогню. Третя була геть дебела, i мала голову, так покриту намiткою, що й лиця не було видно. Вона щосили гатила калаталом у бубон, притоптувала ногою. I чим швидше вiдбивала вона калаталом по бубону, тим швидше неслися в танцi танцiвницi. Крутилося живе колесо людських тiл, розвивалися їхнi коси, мерехтiли намiтки замiжних, бряжчало намисто на дiвочих шиях, а на головах у них у всiх були вiнки, а в довгому волоссi розвивалося зiлля любистка i м’яти, i василькiв, i довголистої трави лiпника.

Та трава збиралася дiвчатами, щоб приворожити до себе хлопцiв, щоб знайти собi чоловiка.

Свист кугичок i калатання бубона досягло такої сили й швидкостi, що малий затамував подих, i враз ланцюг живий луснув i розiрвався, малий видихнув з полегкiстю. Але рух ще бiльше посилився, тiльки тепер почалося стрибання через вогнища. Танцiвницi схопили ляльку солом’яну всю в прикрасах, що стояла пiд деревом, i почали з нею стрибати через багаття. Вони передавали ляльку з рук до рук, i коли одна розбiгалася i стрибала з лялькою через вогонь, iншi починали ще сильнiше ляскати в долонi i приспiвувати: “Ой, грайте, грайте, в дудочку грайте, Купалу вславляйте! Купалу вславляйте!”

Малий i незчувся, як почав пiдспiвувати: “Ой, грайте, грайте!..” притупувати ногою по кореню старезного похиленого клена. Вiн до нього прихилився, просто лежав на ньому животом, вiн притупував ногою i поводив плечима, як i танцiвницi внизу. Вiн цього i не помiчав, що вiн пiдспiвує i пританцьовує, захоплений купальськими iгрищами.

Ось одна жiнка в намiтцi i васильковому вiнку наблизилась до вогню, схопилась за подiл сорочки, i пригнувшись, одним рухом стягла iз себе сорочку i кинула її до вогню. На хвилю сорочка збила полум’я i стало темно. Коли за мить вогонь огорнув сорочку, нага жiнка вже добiгла до краю берега, i високо знявши руки, стрибнула в рiчку. Останнi знову схопились за руки i знов навколо вогню закрутилось живе коло. Спiвали, гукали, а музики так вигравали, що пiт їх зливав ручаями. Пiвниковi було видно, що їхнi сорочки на плечах, пiд пахвами, на стегнах потемнiли i облипли по тiлу. За першою молодицею до багаття стала друга. Але вона, роздягшись, свою сорочку лишила на землi, а до вогню кинула дитячу сорочечку. Пiвник добре знав, що це значить: перша молодиця сама хворiла, через те не могла понести, а в другої хворiла мала дитина. Разом iз сорочками у купальському вогнi спалювали жiнки й хвороби.

Ось iз-за пагорбiв почало свiтлiшати небо. Сходив мiсяць. Як виплив майже повний мiсяць — всi закликали в один голос!

Коло рухалося швидше, швидше! Враз жiнка з бубоном викинула руку з калаталом i торкнулась плеча наймолодшої дiвчини. Була вона роки на три старша за Пiвника, може на рiк старша за доньку коваля. Ось чому та, з бубоном, поводила головою, немов шукала когось. Вона стежила за дiвчиною. Дiвчина вiдпустила руки i вистрибнула в середину кола на яскраве свiтло. Тремтячими руками тягла з себе сорочку i заплуталась у рукавах. А коло танцюристок шалено крутилося, вже не маючи сили спинитись. I всi волали, аж у вухах лящало: “Купало, Купало, Купало!” Дiвчина зняла з голови вiнок, затисла його мiж колiньми, i одним рухом вiдкинула на землю сорочку. Тодi взяла вiнок на голову, перескочила на край вогню, прослизнула мiж руками дiвчат, стрибнула з берега у воду. Вiнок спав з її голови i поплив на середину рiчки. Сама вона вилiзла з води i вскочила до кола. Вилiзли з води й молодицi i теж стали до танцю. I їхнi великi, особливо першої, провислi груди метелялися з боку на бiк, скакали вгору i вниз i ляскали по мокрому тiлу. Мiсяць геть зовсiм пiднявся вгору. Тодi музика враз увiрвалася. А танцюристки все неслися навколо вогнища. Троє жiнок-музик пожбурнули свої iнструменти, скинули одяг i вскочили до кола. Пiвник тепер бачив лише ту, що вибивала калаталом по бубону. Вона бiгла у швидкому вертiннi танцю i було дивно, як вона, гака дебела, швидко й зграбно рухається! Однi груди в неї були завбiльшки з голову Пiвника кожна. Довжелезнi, з чорними набряклими сосцями. Могутнi чресла, з глибокими ямками на крижах i тiло її так само блищало у свiтлi багаття, як i в тих, що вилiзли з рiчки.

Коло ще разiв три пронеслося навкруги багаття i розпалося. Вiн дивився в її лице з ледь вирлатими очима, iз роздутими нiздрями кирпатого носа.

Рвонувся назад за дерево.

Оступився. Завалився навзнак i, боляче вдарившись об корiння головою, покотився на галявину вниз.

Товстуха щосили заволала.

— Тихо! Мовчiть! Пропаде ворожiння. На менi все зависає! Цур! Цур! Цур!

Всi заклякли нерухомо. Навiть декотрi з розкритими ротами. I в очах у всiх був розпач — пропало ворожiння!!!

Малий лежав голiчерва i не ворушився — все тiло його затерпло.

— Слухайте мене! — В голосi товстухи вiдчувалась така сила, що всi зразу ж мовчки пiдступили до неї. — Ти, ти й ти! — Вона тицьнула на наймолодших дiвчат. — Тримайте його руки, ноги, голову! А ти, — вона взяла за руку наймолодшу купальницю, — закрий йому очi.

Пiвник занiмiв вiд страху i не пручався.

Коли над ним схилились нагi тiла, коли до його обличчя наблизились тремтливi перса, мокрi гарячi долонi легко лягли на його повiки.

Потiм важка гаряча рука лягла йому не серце. I мiж чужими пальцями вiн вiдчув, як вiстря ножа дотикає його крiзь сорочку. Потiм руку вiдняли i вiстрям ножа провели по сорочцi хрест на хрест. I зразу ж на сорочку злилась хмiльна медова рiдина.

Гучний голос сповiстив:

— Кров пролилась! Тiло кидайте у воду.

I Пiвника пiднесли вгору i бiгцем, бiгцем понесли до води.

Щосили розгойдали. Кинули у рiчку.

Тепла вода iз страшним шумом зiйшлась над його головою.

Вiн зрадiв — живий! Його не закололи!

Незважаючи на одяг, що облипав його тiло i заважав рухатись, поплив навпростець на правий берег Либедi.

Та його наввимашки наздогнала молодиця.

— Не тiкай! Вертай до берега.

А з берега танцiвницi стрибали у вiнках. Вiнки злiтали з їхнiх голiв.

Тодi вилазили на берег i бiгли по березi до звороту рiки, стежачи за своїми вiнками. Вгадували свою долю.

Далi звороту нiхто не ходив.

Вiд звороту поверталися до багаття, i знов водили танок пiд кугички та сопелю.

Товстуха, тiльки почула музику, зразу ж розiбрала донага хлопця, вiн i писнути не встиг та й не посмiв.

— Пiшли до багаття. Поведемо танок! I товстуха врiзалась у коло там, де була наймолодша дiвчина.

За лiвицю його тримала найтовстiша, найгрудастiша жiнка, а за правицю наймолодша дiвчина.

Спочатку вiн не бiг, а його просто тягли, несли за руки, а потiм звуки кугичок та сопелi почали пробиватись крiзь шум до його слуху. I наповнили його тiло полегкiстю i радiстю. Вiд цього й сила, й прудкiсть у ногах з’явились. I вiн вже гнав i гнав з усiма по колу, щосили б’ючи п’ятами.

Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.

Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.

Коло знов розпалось.

Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.

Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з’явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.

Пожбурнула його на яскраве полум’я.

Свiтло згасло.

Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.

Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.

Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.

Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.

Ось тiльки руки простягни i торкнись.

Вiн не втримався — простягнув руку i торкнувся.

I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!

Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м’яв пальцями набряклi, твердi сосцi.

Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.

Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.

Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.

Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.

Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: “Вдягайся!”.

Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.

Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.

З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.

Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.

Малий подивився на зорi — i здивувався — вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.

Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.

Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.

Заметеляла головою.

З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.

Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.

I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.

Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.

Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.

Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.

Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.

Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись — хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.

Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.

От яка добра та кирпата товста молодиця — приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила — вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.

З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.

Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.

I тут вiн зрозумiв — ця добра товста молодиця була й хитрюща — вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого — коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.

Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.

А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: “Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!”

Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.

Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.

I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.

I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.

Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках…

А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.

Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б’ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!

Не iржуть i не порскають.

Вiн припав пiд кучу.

Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.

А з гайка пропищала дрiмлюга.

I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.

Отже, це татi. I вони зводили п’ятьох їхнiх коней.

Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.

Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:

— Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?… Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..

— Тих-х-хо! — Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. — Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..

— Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!

I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.

— Зараз я,.. та зараз же…

I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.

Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.

О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.

Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.

Двi iншi кобили теж були в путах.

Ще двi iншi були прив’язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, — були затягнутi закрутки.

Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.

Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.

Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив’язаних коней.

Йому вдалося з першого поруху вiдв’язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.

Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби — не боркана.

Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка — так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.

I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.

Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п’ятами.

Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.

Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.

Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.

Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.

З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.

Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.

I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з’явилось двоє. Один вже зготувався — розкручує над головою обушок.

Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.

Один свиснув зненацька.

Кобила нiби затрималась.

I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.

Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп’ячої спини довгу смугу шкiри.

Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур’яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.

Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров — то вiн гривою порiзав собi губи.

Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила — вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!

Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.

I впала бiля конов’язi.

Саме тодi — як роз’юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов’язi.

А iншi холопи всi були п’янi.

Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п’яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.

Ось валявся Будий i чиясь служниця.

Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.

Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.

Схопив скривавленого хлопчика.

— Ти живий?

Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.

— Зовсiм живий! Це кiнська кров… Вони там у кленовiм гаю… Їх троє… Один з мечем…

— Можеш на конi сидiти?!

— I можу сидiти, i можу й ускач гнати!

— Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!

Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.

Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила — та дуже примiтна. Її не наважились звести.

Пiд’їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.

Будий важко застогнав i вiдкрив очi.

— Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш — конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.

Реп’ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.

— У! — Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.

Настав переддень.

Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.

Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.

Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,

Дядько спльовував i хрестився.

— У, сiм’я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!

Бiля кленового гаю було добре видно на пом’ятих травах бризки почорнiлої кровi.

Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.

Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.

Сидiв, голову похнюпив.

Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця — думав — конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.

Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.

Лiворуч з трьома кiньми, праворуч — один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.

Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:

— Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв… А вiн i не найкращий вершник… Бач, ось як iдуть слiди… Вiн погано нею управляє. Скине!.. — Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.

Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.

Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.

Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.

Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.

Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.

Вiдв’язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв’язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.

Здав Строкату назад, i вона потягла линву.

I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану — розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.

Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.

Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.

На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.

— Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись — слiди.

Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли — вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає… А там iще озера…

Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.

Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.

Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.

Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.

— Ти їх запам’ятав?!

— Нi… Тiльки здається, той,.. що з обушком… схожий на тих, що тодi… верблюдiв привели…

— Печенiг?!

— Хто зна… Менi так здалось…

— А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?

Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.

Що там говорити — саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.

Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.

Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.

— Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?

— Нiкого… — вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.

— А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?

Хлопець щось мимрив недоладне i обм’як, мов куль.

Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.

Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.

Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.

Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.

Одним духом дядько допив глечик.

Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.

Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.

В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.

Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає… Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…

Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.

Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав — у мед пiдсипано зiлля.

I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.

Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.

Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.

Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.

— Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.

— А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!

— Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.

— А коли тiкатимеш?

— Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!

— Ти про кобил кажеш?

Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний…

Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.

Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.

I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.

Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.

А що в тих мiсцях нiби з’являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об’явились?

А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.

От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.

Коли дядько Пiвень при новому уборi — рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з’явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.

А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.

Десятник поблажливо всмiхнувся. Вiн не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунiв. Наказав їхати при возi з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всi печенiги ще вигнанi зi степу.

Наказ десятника Пiвень виконав якнайкраще.

Коли через дванадцять днiв загiн вертав до Києва, дядько вже возсiдав на степовому тонконогому румаковi i тягнув за повiд Строкату. А на нiй в дерев’янiм сiдлi возсiдав полонений печенiг.

Пiвень, як i попередньо, був сумний, похнюплений, i дивився кудись межи вуха скакуновi. А на Строкатiй возсiдав, випнувши груди, смаглявий печенiг. Був вiн скручений по руках i по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в’язаний, борканий, а всмiхався згорда, зиркав зневажливо. Наче не його вловили i ледь не замордували, а наче це вiн тягнув на поводi похнюпленого i остовпiлого Пiвня. Зброю печенiга дядько Пiвень приторочив до пiслища, i вона метелялась бiля його нiг.

Коли Пiвень хотiв отако заїхати на тiунове подвiр’я, десятник спинив його.

— Ти тут не потрiбен. Давай сюди повiд i ходи з богом! — Вiн протяг руку до Строкатої.

Але дядько прихопив його руку i вiдтрутив. Десятник пiдвiв здивовано брови — вiн не чекав такої мiцi в руках Пiвня.

— Не тягни руки. Кобила моя. А бранець менi не потрiбен. Не збираюсь його годувати. Берiть його собi. I лика менi не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завiшу на верболозi!

— Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!

Дядько розтяв лико на ногах бранця i легко зняв його iз сiдла i поставив на землю.

Пiвнику дядько розповiв лише стiльки:

— У них у степу посуха. I мор почався. Однi пiшли у Лукомор’я. Другi подались служити ляхам. Та, певно, збились iз шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбiглися. В чагарях i гаях поховались. Гайок, де мiй схоронився, дружинники i моя десятка, i тi, з городка, iз залоги, разiв три проїхали i туди, i сюди. А я зразу побачив, що вiн там. Просто я чекав, щоб вони пiшли всi. Тодi я зможу його взяти. А вiн сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов i вилiз на вербу. Як залога рушила з гаю, я залiпив йому ззаду в хребет тупою стрiлою. Вiн з дерева злетiв i лежить. Очi закотив. Я не пiдходжу. Вiн белькотати почав. Кiнь його з очерету виходить i до нього. Кiнь навчений i заворожений. Став його кiнь на колiна i чекає, коли той на нього залiзе. Вiн ще до тями не прийшов, а я до нього. Пiдсадив його в сiдло i в одну мить стриножив румака…

— А де триногу взяв, пута їхнi?

— Ач який ти цiкавий, небоже! При сiдлi у чортового хiновина була! Он як! А румаковi цьому цiни немає! Знаєш, скiльки вiн вартий?

— Дядьку! Продай його, або замiняй на робочих кобил. Тодi ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!

— А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бiсiвськi iгрища не бiгай. Краще треба було глядiти боярських кобил. З тiєї ночi я мав у рабствi гинути!.. Мовчиш?.. Вiнок твiй розбитий обушком. По твоїх слiдах i загублених волошках я липу знайшов. А липа бiсiвська. В неї чотири кабанячi скилицi вживлено! Там знак вiд твого ножа! А за кору вiд твого вiнка пелюстки зачепились. I слiди твоїх нiг i якоїсь товстої бiсiвської жiнки. Ось i оберiг їй уломився. Мосянжовий. Ключик… Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А менi як? Твої пригоди менi вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слiд та удавлю їх!

Малому аж шкiра пуп’янками пiшла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза — дядько знайде слiд i вдавить татей. Вiн не мав жодного сумнiву щодо дядькових слiв. I був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.

Але минав день, другий, третiй. А дядько нiкуди не зникав i все працював на подвiр’ї Софiї чи бiля Золотих Ворiт. А то разом з усiма холопами розбивав вапняк для печей i трощив грудки перепаленої глини-цем’янки.

Коня вдень стерiг i доглядав Пiвник. Вночi Пiвень сам був бiля коня.

I вдень, i вночi дядько i небiж привчали коня до мови. А все останнє кiнь знав — вiн умiв i сидiти на заднiх, як собака, i лягав, i перекидався голiчерва, i мiг довго тупцювати на заднiх ногах.

Тiльки одне було, погано — румак не любив Реп’яха. Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засiдку i жорстоко повбиває татiв.

Але дядько, здавалось, i забув про свою обiцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п’ятниця. I великий каган, володар найвищого стола в мiстах Русi, дозволив на ярмарку веселi iгрища.

IГРИЩА

У цей день на Бабинiм Торжку були iгрища з дозволу великого князя київського Ярослава.

Казали, що на кiнськi змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. I пiшого його майже нiхто не бачив. Навiть до Десятинної церкви вiн приїздив верхи, спiшувався перед баштою i пiдiймався гвинтовими сходами на хори. Вiн не любив, щоб споглядали, як вiн кульгає, пiдiймаючись по мозаїчних сходинках.

Тому вiн пiдiймався сам , а тодi вже за ним всi останнi заходили на хори.

Змагання були i на Бабинiм Торжку, i на Подолi бiля Iллiнської церкви.

На базарнiм майданi рухались тлуми людей. I не стiльки тут було охочих помiрятись силою та вправнiстю, як просто глядачiв. Вони важко працювали всi днi. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, i це було справжнє свято їхньої душi. Бо їм важка, безкiнечна праця вiдбирала всi сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.

Отож, було на Бабинiм Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з’являються всякi торговцi та потiшники. В коробах вони тягали всiлякi дешевi наїдки, ласощi, а також рiзнi дрiбнички та дешевi прикраси. Дудiли в дуди та вибринькували на гуслях, спiвали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини, в цей день не випадало продавати.

Першi змагались стрiльцi.

На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто крокiв вiд Подiльської брами.

Бiля брами поставили три стовпи i насадили бiлi дошки, якби абриси людських тiл.

Пiсля того, як у церквах закiнчилась вранiшня вiдправа, вийшов базарний староста iз двома помiчниками. Один з бубоном, другий iз сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скiнчили, староста оголосив початок.

Лучникiв зiбралось чимало. Серед них була чи не половина стражникiв, що у буднi днi стояли при мiських брамах.

Також було чимало мисливцiв, що з дозволу тiуна, за певну мзду мали право на полювання в княжих лiсах.

Були стрiльцi з найманцiв — печенiгiв, хазар, з ясiв. Були й бiлявi свiтлоокi чудини. Були рудуватi низькорослi ятвяги.

Заможнi були й крамарi, що полюбляли стрiльбу i лови. Кожному дозволялось стрiляти трьома стрiлами. Сперечались, кому першому стрiляти. Вже й до лайки дiйшло. Тодi втрутився базарний староста. Певно, що вiн багатьох iз стрiльцiв знав з попереднiх змагань. Вiн вiдiбрав тих, кого вважав найслабшими i поставив до риси.

Кожному три стрiли. Тiльки першим пiльга — одна пробна стрiла.

Сурмач закинув на перев’язi за спину сурму, взяв довгого лiщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.

У всiх трьох лучникiв стрiли вп’ялися в цiль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, i тiльки в одного одна стрiла нiби в голову.

Лучники накладали на тятиву стрiли, пiдтягали двома пальцями правицi до вуха, пiдрiвнювали напрямок стрiли i розгинали пальцi.

Дзижчали, бринькали тятиви i стрiли зi свистом мчали до цiлi.

З першої трiйки найкраще стрiляв той, хто мандрував по княжих землях i полював на всяке дрiбне птаство.

Сурмач без жартiв i зневаги закарбував стрiли трьох перших стрiльцiв i викликав наступних.

I з кожною трiйкою нових стрiльцiв стрiли лягали все купнiше i все вище. В “груди” цiлям вже нiхто й не посилав стрiл.

Стрiляли печенiги з невеликих, майже зовсiм рогових лукiв. Чудини — iз довгих набiрних дерев’яних лукiв.

Пiвник був при румаковi. А румака дядько поставив пiд паколля боярської садиби. Хлопчик возсiдав у карбованiм дерев’янiм сiдлi. Однiєю рукою вiн стискував повiд, а другою вхопився за верх пакола.

I коли почали силитись у натовпi крики, гамiр, смiх, i до всього засурмила сурма i вдарили по бубону, малий вiдчув, що шкiра в коня стала гарячiша, а дихання зробилося рiдшим i глибшим.

Згори Пiвниковi було добре видно лучникiв при бiлiй смузi.

Чи з-за малого зросту, чи того, що вiн стояв нiби осторонь, i його не примiтив зразу сурмач, але Пiвневi пiдiйшло стрiляти з найкращими стрiльцями.

I коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, бiлобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цiлi. На товстiй м’язистiй шиї мав кручену срiбну гривну — нагороду князя.

Один з отрокiв швидко видерся на стовпа i вугiллям намалював “лице”.

Варяговi стрiли попали одна в око, друга в носа, а третя — межи очi.

Його суперники теж непогано стрiляли, але все ж у нього стрiли лягли купнiше.

Пiсля варяга став ще один з ярославових воїнiв — тiверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям i по грудях i по руках чоловiк. Лук у нього був чи не найменший з усiх стрiльцiв. I не стiльки було в ньому дерева, як пластин з рогiв сайгака та варених турячих сухожиль.

Тiверець теж попрохав намалювати личину. I бив так точно, що всi три стрiли вп’ялися в праве око.

Натовп захоплено кричав, славив тiверця, бо так, як вiн, ще сьогоднi нiхто не стрiляв.

Дiйшла, зрештою, черга до Пiвня.

Поряд з ним стояв чубатий стрiлець, один з молодших княжих воїнiв. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронцiв самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник вiн найвправнiший. I вiн попрохав намалювати цiль.

А дядьковi Пiвневi дiсталась варягова цiль.

Дядько Пiвень нап’яв свого великого товстенного лука. Був вiн весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, нiби його зробили не для стрiльця, а щоб на самострiл насторожувати проти лiсового звiра.

Лук найбiльший, а зросту Пiвень серед стрiльцiв найменшого.

Наклав Пiвень на тятиву кленову легку стрiлу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як трiскотить, рипить дерев’яна кибить луку.

У натовпi голосно засмiялись.

Та Пiвень лише закусив нижню губу рiвними бiлими зубами. Але… Але iкла в нього виходили за межi iнших зубiв. I це зразу кидалося в очi людям. Один чи двоє глядачiв помiтили дядьковi iкла i з острахом замовкли.

Дядько видихнув, завмер i зразу ж пустив тятиву. Удар стрiли був такої сили, що вона пройшла крiзь дошку i виткнулась вiстрям на зворотi майже на два пальцi.

Сiверянин легко нап’яв лука, вiдпустив тятиву i легко, без шуму стрiла вп’ялася в око цiлi.

Другу стрiлу дядько Пiвень довго не пускав. Все не мiг вирiвняти дихання. Друга стрiла вдарила збоку в наконечник першої. I перша дрiбно-дрiбно затремтiла опереним древком.

Натовп захоплено заревiв, заплескав у долонi. Сiверянин i другий стрiлець одночасно вiдпустили тятиви. У сiверянина стрiла вп’ялася в те саме око, у другого — в iнше око “личини’.

Настав час третьої стрiли.

Сiверянин легко нап’яв лука i його стрiла впала в купу до перших двох.

Третiй стрiлець ледь схибив — стрiла вiдiйшла набiк трохи.

Дядько набрав повнi легенi повiтря, натяг тятиву, видихнув спокiйно i зразу ж випустив стрiлу, не давши остаточно вирiвнятись диханню. Калена стрiла дзвiнко вп’ялася в кiнець мальованого носа.

Натовп розчаровано загоготiв, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали славу, ляскали в долонi.

Хтось крикнув, що в нього не лук, а самострiл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес вiд кабанiв стерiг.

Але дядьковi стрiли, а це всi бачили, найсильнiше били по цiлi. Всi три стрiли пройшли крiзь дошку вiстрям.

Бiльше охочих лучникiв не було. I сурмач задудiв кiнець стрiльби. I показав свiй довгий бич з позначками-карбами. I отроки, що мiряли вiдстанi мiж стрiлами i карбували на своїх бичах, показали свої рези.

I все сходилось. Нiяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тiверець. Потiм сiверянин. Потiм варяг. А дядько Пiвень був четвертим.

Староста привiтав стрiльцiв i пересипав у шапку все, що поставив кожний iз стрiльцiв пiд заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навiть литу пряжку.

Переможець одержував всю заставу.

Тiверець подякував старостi i закликав лучникiв до заїзду випити доброго грецького вина.

Стрiльцi прокричали йому славу i понесли до заїзду на руках.

Вже над головами своїх носiїв тiверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Пiвень мовчки показав: “нi!” i лишився змагатись у боротьбi.

БОРОТЬБА

У боротьбi дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчi за нього. Вiн їх усiх кинув на землю.

Але коли проти нього став варяг, нiчого дядько Пiвень не мiг удiяти. Варяг схопив дядька за пояс i легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачурiла в нього з носа i з губи. Вiн не мiг нiяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подiльську Браму до джерела-водограю i там змивати крижаною водою розтовченого носа.

Вiн повернувся на торжище тодi, коли молодий купчина притис варяга спиною до землi. I всiх iнших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу вiн не взяв анi шеляга. А ще й пригостив братiю барилом меду.

Пiвня цей молодий купчина запримiтив зразу i сам пiднiс йому чашу меду.

— Це в тебе кобил звели татi? — Спитав ласкаво.

— У мого боярина. — Насупився дядько Пiвень.

— Що — ти робичич?

— Нi, боржник. На коня позичив повiдного. А кiнь здох.

— I то все?!! — Здивувався купець. — Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кiнь, кожух i кулеша мої. I ще плата — дюжина рiзан. Рiзана в мiсяць! Зрозумiв?

— Зрозумiв, мiй господине. Дякую за ласку, та менi треба боярину тих кобил повернути. У мене ряд складений з боярином.

— Як знаєш! Я завжди тебе вiзьму до себе. Приходь, коли схочеш!

НАВКУЛАЧНI БIЙЦI

Мiж боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились мiж собою староста, його помiчники та мечник Верхнього Мiста, чи зводити тiльки за вагою та зростом, чи як завжди — хто кого побажає, той i викликає.

Поки йшла рада, дядько Пiвень протиснувся через натовп до малого.

Печенiзький румак зразу звiв вгору свою лебедину шию i нашорошив вуха. Його опуклi карi очi дивились уважно i напружено.

Хлопчиковi аж тепло стало всерединi — от яку здобич взяв дядько на Росi.

Дядько огладив коня, пригостив бiлим пшеничним коржем.

— Зараз ось почнуть навкулачнi бої, i я почну перший.

— Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!

— Нiчого! Я помолився Богородицi. Вона мене не видасть. Битимусь!

— А як же застава? Що поставиш супроти?

— Ой боже! Що ж менi ставити? — Пiвень в розпачi схопився за голову. О! Я поставлю лук i стрiли печенiга.

— А хiба речi ставлять? Я все бачу, що ставлять грошi або прикраси…

Дядько послав малого до iстобки по лук i стрiли. Хлопчик скочив на землю i щосили потяг румака за вузду.

— Не поспiшай! Я ще раз пiду до храму i помолюсь…

За брамою Володимирового мiста Пiвник видряпавсь у сiдло i погнав скакуна до Золотих Ворiт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запiзнали його i пам’ятали.

Ось вiн в iстобцi.

Схопив сагайдак, лук та помчав, не мiг утерпiти, до Бабиного Торжка.

Але як повернувся з конем на своє мiсце пiд паркан, то навкулачнi бiйцi, добрi молодцi, вже гамселили один одного, що було сили.

А що далi — на тацi срiбла ставало все бiльше.

Коли з храму прийшов дядько,застава вже була в три монети вiд голови.

Пiвень вихопив у хлопчика зброю i кинувся до рядiв, де сидiли лихварi та мiняли.

По його роз’юшеному i збудженому виглядi вони без напруги зрозумiли, що йому конче потрiбнi грошi. I не давали за добру зброю бiльше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько i цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.

Пiвень ступив у коло, де змагались бiйцi. Якраз пiд валом, де не була земля мощена колодами. Якщо на мощений хiдник збити людину, то з неї може й душа вилетiти.

Ой як добре, що дядько встиг iз своїми трьома монетами. Ще б трохи, i довелося б шаблю продавати.

Пiвень по однiй поклав по монетi на тацю базарного старости. Натяг на тiм’я свого клобука, вiдкасав рукава та тугiше пiдтягнув пояса.

Проти нього був один iз гончарiв, чоловiк, що, певно, полюбляв кулачнi бої, бо носа мав стовченого, звернутого набiк. Вищий на голову за Пiвня, у плечах не такий широкий, та руки м’язистi, довгi, а кулаки просто, як молоти.

Гончар перший пiшов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правицi.

Пiвень назустрiч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. I рука гончарева збила тiльки шапку з голови Пiвня. Водночас дядько вдарив гончара в пiдборiддя. Гончар похитнувся.

Дядько додав йому лiвицею пiд бока, потiм правицею знов у пiдборiддя.

Гончар сiв на землю. Очманiло крутив головою.

Пiвень стояв над ним i чекав, поки гончар пiдведеться. Не пiдводився. Дядько взяв його пiд пахви i поволiк пiд схил валу та й посадовив там.

Дядько частину грошей згрiб з тацi i сказав, що другу половину ставить у заставу.

Проти нього вийшов один з княжих конюхiв. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.

Не попер необачно на Пiвня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька i все перед себе лiвою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врiзати правицею чи в груди, чи в лице.

Дядько метнувся вперед. I конюх певно подумав, що вiн його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Пiвень вiдскочив набiк i знизу, з усiєї сили вдарив конюха по щелепi. Конюх опустив руки, навiть пальцi розтис.

— Хто iнший вийде? — Спитав дядько.

Та конюх хрипко видобув iз себе.

— Я ставлю ще одну монету.

Похитуючись, пiдiйшов до тацi i кинув на неї важку срiбну монету.

I цього разу вiн кинувся вперед, прикривши себе напiвзiгнутими руками. Кружив навколо Пiвня i намагався застигнути його зненацька i щосили вдарити.

Та дядько був прудкiший. Пiдловив конюха, коли той широко розмахнувся. З щосили вдарив конюха в пiдребер’я. Удар завалив конюха на колiна. Нахилився вперед i, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж вiн якось звiвся i зiгнувшись, тримаючись за боки, пiшов з кола.

Тi княжi конюхи, що були з кулачним бiйцем, загорлали.

— Вiн ударив його нижче пояса!

— Проти правил, проти правил!!!

Пiвень бiгцем до старости.

— Заверни його! Нехай вiн задере сорочку! Тодi всi побачать! Я не бив нижче пояса!

А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всiх людину!

Роз’юшений Пiвень пiдскочив до конюхiв i заволав:

— Нехай подивиться один лише староста!!!

Але конюхи не схотiли нiчого такого робити i вiдвели свого товариша до конюшень.

Виступив варяг, знiмаючи iз шиї гривну i обережно кладучи на тацю.

— Б’ємося до кровi… До третьої кровi.

А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.

Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз’юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.

Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.

Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.

Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.

Бiйцi кружляли один навколо одного.

Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.

Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.

А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.

Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.

— Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!

I зробив рiзу на своєму посоховi.

Дядько вiд подiбної халепи так роз’юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.

— Перша кров! У варяга перша кров!

Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.

— Друга кров!!! — Загорлали в натовпi.

Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.

Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.

Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.

— Третя кров! — Заволав сурмач. — Варяг перемiг!

Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.

Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.

А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.

Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.

Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.

Ще буде змагання коней.

Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?

Лишилась тiльки печенiзька шабля.

СРIБЛО ТА ЗЛАТО

Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.

А цей човен був набiрний. Основа всього — рiвний, як струна, дубовий киль — вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.

Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.

“Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки — пiвтори саженi “— подумав Пiвник.

Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!

I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.

— Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?

— Я не Горобчик, я — Пiвник… Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!

— Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.

— А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.

— Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi — тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, — поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. — Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.

— А коли ж ти, господине, воював?

— Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? — Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. — Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння…

— А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?

— Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?

— Так… Одначе кiнь печенiзький!

— А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?

— Дядько,.. — протягнув хдопчик i подумки додав: “Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? “А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.

Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.

I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.

— Дядьку, що ти робиш? — Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. — Постав шаблю! Постав шаблю!!! — Шепотiв йому згори хлопчик.

— Цить! Чим зiтну голови татям? — Процiдив крiзь стиснутi зуби.

Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.

Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.

Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.

Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?

Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.

— А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!

— Я на твоєму вороному поїду по опеньки! — Злостиво просичав дядько.

— Як так, то зводимо!

Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.

Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.

За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.

Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.

Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.

Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.

Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.

— Бiда! Помагайте, люди добрi! — Заволав дядько Пiвень.

I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.

Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.

Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.

Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.

— Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм’я моє Павло.

— Звiдки в тебе цей огир? — Спитав старий iз золотою гривною на шиї.

— I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.

— То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? — Подав голос великий князь.

— Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.

— Молодець!.. Iване, — Кивнув головою назад великий князь. — Дай йому ногату за печенiга, за витязя! — А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. — I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! — Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.

— Князю! Я дуже хочу тобi служити!

— Ти хiба не служиш?

— Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.

— Скiнчиш урок — вiдпускай людей — i на Берестове до конярень!

— Дякую, князю, дякую, князю! — I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя…

Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.

Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.

Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.

На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,

Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.

— Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!

Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках…

— Бачив?! — Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. — То ж бо й воно!

I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.

— Куди ми?

— Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми “кудиками”! — Злостився Пiвень на малого.

Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з’юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.

— Дядьку, можна я подивлюсь?

— Iди та не барись! Бо менi… — не доказав дядько.

Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.

Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.

Пiд голосну музику танцювало двоє — коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.

“От би менi так iз Ходою навчитись!” — Iз заздрiстю подумав хлопчик.

I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.

— Ану не шарпайся! — Долинув згори знайомий дiвочий голос.

Пiвник задер обличчя — над ним височiла дебела перевiзникова донька. А її прихопив правицею нiчний гонець. А лiвицею вiн обхопив служницю. Так, служницю городника. I всi троє пiдпилi.

“Невже вона така п’яна, що не впiзнала мене?” — 3 тривогою подумав хлопчина. I став прислухатись до того, що шепотiв гонець дiвкам.

Тiльки зрозумiв, що щось соромiцьке. Вони йому нiчого не вiдповiдали, хихикали та попискували, коли вiн засильно лапав їх.

“У городi все не так, як у нас!”— Вирiшив Пiвник i хотiв знов дивитись на чудасiю, як почув той голос, який купальської ночi керував татями.

Малий вивернувся, щоб бачити того…

— Чуєш, Волосе! — Шепотiв у потилицю княжому гонцевi ставний чорновидий молодик. — Дурник у заїздi iз своїм стрибунцем…

— На те вiн i дурник, щоб сюди припертися iз стрибунцем, — не обертаючись, вiдповiв гонець, ще мiцнiше торсаючи дiвок.

— Тю на тебе, ребра зламаєш! — Засичала служниця.

— То йди до Гречина, може ти йому милiша за коняку! — Прошепотiв гонець, торкаючись пухнастими вусами палаючого дiвочого вуха.

Дiвка приснула, але не вiдповiла.

— Скажи Зорянi, нехай почастує,.. — шепотiв чорновидий.

— Не тре, — вперше обернувся гонець. — Стрибунець примiтний. Сьогоднi взяв йому три сонечка на Бабинiм! Поведеш крiзь браму — примiтять зразу. Сам нехай виведе…

— Довго чекати… А гостi скоро пiдуть до… Хто тодi вiзьме?.. Не перефарбуєш…

— Поговоримо ввечерi,.. там, де завжди. А зараз — згинь!

I дiйсно, Гречин за мить наче крiзь землю провалився, хоча ось тут стояв.

Дядько Пiвень вхопив за комiр небожа.

— Оце так недовго?!

— Дядьку! Тут така таємниця! Я тобi скажу!..

— Тс-с-с! Що тут у нього iз суглобами? — Голосно проказав дядько i присiв до жеребцевих копит. — Говори пошепки.

— Дядьку! Тiльки-но був отой! Вони iз княжим гонцем зговорювались проти тебе…

— Звiдки знаєш, що про мене?

— Вони золотники сонечками називали, а жеребця — стрибунцем. I хотiв Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто пiдпоїла…

— У-у! — Захрипiв Пiвень i аж зблiд. — Ти… лишайся при… коневi… Я пiду меду вип’ю та подумаю.

Тiльки дядько зник у дверях заїзду, вiн видерся на коня, i йому тепер через голови глядачiв було добре видно лицедiїв.

Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.

Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.

Всi загукали, заплескали.

Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.

Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.

Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.

Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.

— Ти звiдки? — Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.

— Звiдтiля! — Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.

— Не бреши, ти не киянин!

— Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.

— То ви княжi холопи?

— Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий…

— А кiнь не ваший? Боярський? — Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.

— Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.

— Дивiться, щоб татi його не звели!

— Чого мають звести?

— Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з’являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.

— Який вiн iз себе, той Гречин? — Схитрував Пiвник.

— Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка…

— А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.

— Бо вiн байстрюк, — малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. — I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.

— Якого Анастаса? — Так само тихо спитав Пiвник.

— Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй — той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув — люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько — то слуга Анастаса…

— I звiдки ти все знаєш?!

— Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .

— Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?

— Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!

— А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?

— Можна… Тiльки що ти менi даси?

— Ножа! — I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.

— Давай ножа i завтра приходь

— Е, нi! Спочатку навчи.

— Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив’язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом… Тебе як звати?

— Пiвником! А тебе?

— Лютом мене звати… Дивись, дивись! — Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються — в костi грають, вино-мед п’ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища…

По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.

Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.

— У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.

Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.

Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з’явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору

Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.

Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.

Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.

Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв’язав капшук i видобув другий золотник.

— Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: “Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню’.

— Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..

— Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп’яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини…

— Тої, що сiла на мiлину?

— Ага! Слухай уважно — попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так — дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю…

— Хiба таке може бути?! — Затремтiв хлопчик.

— Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов’язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!

— А ти? Я з тобою! Я допоможу!..

— Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш… Iди з Богом!..

Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.

Пiвник усе зробив, як наказав дядько — огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп”яха забрав iз робочого подвiр”я.

Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев’янiм держаку.

— Гей, Пiвнику! — Першим примiтив знайомого малий скоморох. — Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!

— А старшi що?

— Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..

Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв — нехай iде.

Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп”яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.

Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.

Пiвник нiчого сам не робив i звiрi його нiчого не робили, а проте йому вдалося пригоститись i горiхами, i фiгами, i калачами, i коржами… I ще чого тiльки не покуштував iз пундикiв хлопчина!

А скiльки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохiв — той перший силач, що з лiхтарем був, i старезний дiдусь-гусляр. Молодому для вправи натягли мiцну линву мiж горищем комори та конюшнi. I вiн пройшов по линвi туди й назад.

А дiд спiвав пiд гуслi про походи Iгоря на грекiв, про смерть вiщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенiгiв i визволив киян.

А коли всi стомленi нiчною веремiєю вертались на свiтанку додому, то Пiвник не йшов, а, здавалось, танцював, i радiсть i бадьорiсть тримали його в силi.

I так йому хотiлося стати вправним i смiливим скоморохом, що може по линвi ходити i мечами жонглювати, i хотiлося побачити Царгород золотий, i хотiлося чужi мови знати, як славний київський отрок.

Вiн зовсiм не бачив, якi стомленi, пiдупалi духом лицедiї. Вiн чув, що вони говорять, i зовсiм не брав собi в голову, що господар пожадливий, i що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвiчi менше, нiж було обiцяно.

Пiвник мовчав, а душа його спiвала вiд радостi. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свiдчив, що життя веселе та щедре. А ведмiдь, що поруч трiскотiв пазурями по хiднику, стверджував нiби — воно до всього ще й казкове!

Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та пiл i спали до полудня.

Крiм старого гусляра, Пiвника та його звiрят, що шастали подвiр’ям i все обнюхували, дослiджували

Побачивши, що Пiвник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтанi, розладнанi гуслi собi на колiна, а Пiвника поставив при справних. I сказав вдаряти по струнах. А сам пiд тi звуки пiдстроював розладнанi. Ударить кiлька разiв по своїх гуслях старий, прислухається, а тодi просить малого Пiвника повторити те ж саме на добрих гуслях. I нiчого, до ладу виходило.

Так вони чимало часу на гуслi витратили, поки старий сказав:

— З тебе добрий помiчник. Пiшли, пообiдаємо, ми добре попрацювали.

Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют i канатоходець, i зразу ж до столу.

Канатоходець, вiн ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому:

— Ти, дiду, так гостей частуєш, нiби ти отаман. Хто знає, який заробiток буде завтра на базарi.

Пiвниковi вiд сорому, що про нього таке виговорюють старiй людинi, та ще за столом, шмат застряг у горлi.

— Коли я помру — хто вам усiм гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярiв? Хто в таке кодло пiде? Гуслярi хорошi не люблять срiблом дiлитись.

— То ти його збираєшся вчити? Скiльки рокiв ти сам вчився? Скiльки рокiв витратив?

— Оце вже не твоє свиняче дiло! Мене не було кому вчити. А його — я вчитиму!

Пiвниковi аж серце закалатало вiд радостi, що такий гусляр сам його обрав для навчання.

Пiсля цiєї короткої сутички за столом на Пiвника вже нiхто не звертав уваги, не зиркав, що вiн на дурнячка у них хлiб їсть.

А коли Лют пробудився, то його зразу Пiвник попрохав, щоб вiн кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.

— Ну й забувака ти! Я ж тобi вже казав, що вiн жив у нас, а потiм пiшов на Житнiй базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зi всього Подола збiгаються.

Пiвник сперечатись не став, але зрозумiв — Лют бреше йому i не мигне.

З того дня сивобородий старець може по пiвдня навчав Пiвника. Сiдали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.

Коли старезний гусляр бачив, що Пiвник стомився, вiн говорив:

— Щось у мене пальцi зомлiли… Що то значить старiсть. Пiди, Пiвнику, пiди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Вiн хоч брехун великий i хвалько, але ножа кидає добре… Я, коли iз Святославом ходив, дуже мене нiж виручав. Якось на мене печенiг з булавою напав, а я метнув ножа — точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!..

Старий пiднiмав над дзвiнкими струнами вузлуватi тремтячi пальцi.

— Йди, йди Пiвнику! Нiж — зброя найперша! Без ножа чоловiк нiщо! Хто б вiн не був — чи смерд, чи городянин, чи боярин! Нiж тебе порятує скрiзь i завжди — i вночi, i вдень, i за столом, i в лiжку…

— А я ножа пообiцяв Люту, якщо вiн навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?..

— Не переймайся. Якщо ти ножа свого вiддаси Люту, я тобi свого подарую. Вiн iз далекої агарянської землi.

I бiлоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою i широким лезом. Зачепив товстим нiгтем блакитне лезо, i почувся звук дзвiнкий i чистий, наче срiбний.

Гусляр дотримав слова i вiддав Пiвниковi ножа саме тодi, коли всi лаяли Пiвника i кепкували з нього.

Тiльки гусляр-дiдусь смiявся.

— Та чи ви показились — з-за чужого срiбла перейматись. Може то його Господь Бог випробовував?.. Давай, дитино, гуслi настроїмо, якщо пальцi не болять.

— Та нi, вже не болять, — озвався Пiвник, а думкою до тiєї суботи повернувся. У п’ятницю вони ходили на Подiльське торжище. Грали, грошi заробляли. Тут щоп’ятницi був ярмарок. Повертались опiвночi. Пiсля спекотного дня задуха була страшенна, i старий гусляр просто умлiвав вiд болю в серцi. Спадаючим голосом благав Господа дати йому побачити схiд сонця. До подвiр’я його тягли пiд руки, бо ноги вже не тримали старого.

I саме тодi завили вiтровiї над Верхнiм Мiстом, засвiтились незлiченнi змiїстi спалахи. Земля й повiтря здригнулись вiд громовиверження.

Обернувшись до старого, Пiвник побачив при блакитному сполоху — старий оживає! Дихання його вирiвнялося i вiн починав зводитись на лiктi.

Хлопчик зрадiв i, не зважаючи на страшний гуркiт грому i слiпучi блискавки, примостився на лавi i миттю заснув.

Потiм наче на свiтаннi хтось пiдiйшов i збудив його вiд липучого сну. Єдине, що вiн мiг ствердити потiм — одяг у того, когось, був наче золотавий.

Пiвник протер очi. Дверi вiдхиленi. I крiзь дверi, i крiзь вiкно вливалося холодне вологе повiтря.

Ще раз протер очi. Бiля лавки нiхто не стояв — всiх поборкав нестримний сон…

Потiм вiн нiколи так i не змiг усвiдомити, чому саме вiн пiшов нагору до Десятинної, а не до Iллiнської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видiння — коли воно добре — поскорiше збулось, а як погане — щоб не збулось.

Та дверi храму зачиненi. Занадто рано.

Тiльки на мокрi, мармуровi плити виповзли калiки. Знов, як i тодi, першого разу, Пiвника охопив розпач i жах при спогляданнi людської бiди. Не змiг бiльше стояти на виднотi i кинувся тiкати вiд храму. Побiг крiзь браму, бо вже у Верхнє Мiсто заповзали валки з вантажами.

Спочатку Пiвника потягло до їхньої iстобки. I знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це вiн полишив холопiв у бiдi, а сам по-зрадницькому втiк.

Вiд такого почуття вiн зовсiм знiтився, i вирiшив повернути до мiста.

Нараз подивився праворуч, де на схилi гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.

Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною наче жовтий риб’ячий зуб, i тiльки вгорi вiдходила на бiк могутня крива гiлка зелена. А вся крона, i друга половина, бiльша лежала внизу за багато саженiв вiд пня.

При основi уцiлiлої гiлки з розщепiв деревини наче визирав зелений горщик.

Не роздумуючи, Пiвник помчав по мокрiй травi, що холодом обпiкала ноги.

Обережно, щоб не поранитись об гострi пласти деревини, що стирчали лезами ножiв, полiз вiн угору.

Дряпався вгору поволi-волi.

Ось i гiлка. А в її основi тепер розкрилось дупло старе i вiд нього стирчали на всi боки велетенськi скалки деревини.

Зелений горщик був цiлiсiнький.

Пiвнику здалося, що вiн не дочекається, поки дiстанеться до землi i там вже розкриє горщик.

Тому вiн не став злазити, а отут, на рипучiй гiлцi, вiдколупав ножем просмолену затичку.

В обличчя йому бризнуло сонце, вiдбите вiд бiлих i жовтих кружалець монет, заiскрилось вогняним полиском камiнного намиста, засяяло на маленькiй блакитнiй оздобi, по якiй розпустило свої вибагливi вiття-вiзерунки Дерево Життя.

— Ось чого до мене приходив… — уголос промовив Пiвник, та не скiнчив, бо не знав, як те видiння назвати.

— I не сказав менi, — зашепотiв хлопчик, розглядаючи самоцвiти i блакитну пiдвiску iз золотим Деревом, — що менi з цим усим робити?.. Ой, а я дурний! — Майже прокричав Пiвник. — Та це ж подарунок ковалевiй доньцi!

Тут вiн на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвiн. “До заутренi кличуть!”

Бовкали дзвони i в ближнiх церквах.

Не гаячи часу, Пiвник по частинах видлубав монети iз глечика i опустив за пазуху. Важим холодом вони вкололи шкiру живота та грудей.

Глечик, намисто i блакитну пiдвiску вiн поклав на дно розколотого дупла.

Йому так хотiлося роздивитись усi монети,

Але треба поспiшати! Пiвник просто бiг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калiкам убогим.

Тiльки хто воно приходив напереденнi?

Той Бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось iз лiсових богiв? Але яка турбота лiсовим богам до понiвечених, упослiджених, покинутих усiма калiк? Нi, певно, що це таки був дядькiв Бог. I це вiн виказав Пiвнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жоднiй монетi немає знаку хреста, знаку нових богiв. А може, Пiвник просто не роздивився.

Малий не втримався i видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, i на ньому зблисли риски i позначки, наче шашелевi ходи на старiй дошцi.

В ротi у Пiвника пересохло, серце калатало, а у вухах всi бадьорi звуки суботнього ранку пiднеслись до такої сили, що здавалось,. навколо вчорашня буря гримить.

Сталося так, що коли Пiвник витяг першу монету i подав найближчому жебраковi, крiзь розчиненi врата храму вибухло врочисте “Алiлуйя, алiлуйя. алiлуйя!” — радiсне, врочисте i нестримне.

Ця мить поєднала i сонячнi променi, i ангельськi голоси хору, i радiсть вiд здатностi дарувати, дарувати iншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зiгрiв, освiтив, заполонив усе єство хлопчика.

Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.

Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.

Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою…

Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно — до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, — сiв на лавi. Розклiпив повiки — над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,

Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.

— Ой! — Не втримався хлопчик.

— Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?

— Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.

— Все так. Тiльки годиться мене звати — отець. Отець Онуфрiй.

Пiвник подумав: “Та який ти менi отець? Ти просто попин.

— Їсти хочеш?

— Хочу.

— Треба вiдповiсти: “Так, мiй отче!” — Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто “отця”, вирiшив за лiпше пiдкоритись.

— Так, мiй отче!

— От i добре! Сiдай до столу.

На столi поруч iз накритим гарячим горщиком пишний буханець хлiба-загреби, двi дерев’янi ложки, нiж i на дерев’янiй тацi бiла редька молода, молода цибуля з пiр’ям i часник. I ще стояв на столi берестяний коробок iз суницями.

— Ти, сподiваюсь, хрещений у православну вiру?

— Авжеж! — Бадьоро вiдловiв Пiвник i, згадавши, додав. — Так, мiй отче!

— Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: “Отче наш, iже єси на небеси… Да святиться iм’я Твоє, да приiдеть Царствiє Твоє…”

Пiвнику було радiсно повторювати незвичнi i врочистi слова. I хлопчик їх просто виспiвував за чорнобородим попином…

По молитвi, проказавши: “Господи, благослови!”, попин насипав собi i хлопчиковi в миски осетрової юшки, вiдломив по щедрому шмату хлiба. Юшка з головизни була така смачна, духовита i гаряча, що Пiвник не мiг себе стримати i голосно сьорбав, обсмоктував хрящi та плямкав губами. I на стiл крапав з ложки… Попин зауважень не робив, лише стиха посмiхався у свою розкiшну бороду.

Пiсля обiду попин почав Пiвника випитувати все-все про його дядька i про нього самого. Про всi бiди Пiвник переповiв. Лише змовчав, що живе у скоморохiв на Подолi. Що попини люто ненавидять скоморохiв та лицедiїв, i волохiв, i чарiвникiв, добре знав.

— То ти кажеш, твiй дядько ревний християнин i весь час на службу ходив, свiчки ставив, на церкву жертвував?

— Так, мiй отче!

— Ну, тодi помолимося разом за його безпеку. Повторюй:

“Скоро предварi, преждi даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам Христе Боже наш погубi хрестом Твоїм, борющие нас…”

— Тепер ти можеш iти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай — ти впав у грiх гординi. Бо ти вирiшив обласкати тих, кого бог позначив убогiстю… То ангел тебе випробовував. Вiн тебе привiв на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зi срiблом та злотом до храму i збагатити його скарбницю, щоб на тi монети святi отцi прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаянiе жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумiнню. I вийшло — спокусив убогих та ницих!.. А спокусити жебракiв — великий грiх! Зрозумiв, мiй сину?..

Пiвник тодi нiчого не зрозумiв. Йому тiльки нестерпно хотiлося до скоморохiв, до веселого Ходи i похмурого Реп’яха. I вiн подивився в очi чорного попина.

— Так, мiй отче! Iншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як iз ним чинити… або… або зразу вiддам до храму…

I раптом, сам навiть не знаючи, чому, спитав:

— А чого ви всi, попини — чорнi? Ви всi греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?

— У мене батько був гречин. Його з iншими отцями до Києва привiз у вiрi людей наставляти сам Володимир… А мати iз цих земель.

— Так ти, як i Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як i в тебе, батько попин… тобто святий отець, — виправився миттю Пiвник.

— Мiй батько був чоловiк учений i благородний. I з моєю матiр’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвiса, про якого ти сказав, зачатий у блудi i рабствi i вихований у мерзотi. Бо хто його батько — чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає i сама його матiр! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Грiховодник i содомiст, зрадник i злодiй! Пiдла, пiдла личина! Коли цей смрадний пес був тут, вiн мене утискав i не давав служити богу i людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, грекiв, немає довiри… I знов я змушений….

Далi вiн не став говорити, гнiвно насупився. Потiм перехрестився i замирено сказав:

— Господи! Вибач менi мою гнiвливiсть та злослiв’я. Дитино моя, iди з богом!

Повертався на Подiл без капшука iз ногатами i без мисливського ножа при поясi.

За день вiн сходив подивитись, що сталося iз рештками велетенського дуба.

Дуба не було. Не було нi гiлля; нi пенька навiть. Тiльки на крутiм зеленiм схилi жовтiла заглибина. Навiть корiння викорчували.

ТАТI-КОНОКРАДИ

Коли вони збирались йти до заїзду на вечiрню забаву, старий наказав малому:

— Бери й ти гусельцi. Сьогоднi ми з тобою починаємо вiншування. Як вдарю по струнах перебором мелодiю, ти тодi на басi за мною. А як почну спiвати — ти вже веди голосом далi до самого кiнця. Зрозумiв?

— Та я ж… нiчого ще не вмiю, ще…

— Злякався? Нiчого, поки дiйдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усi бачили ти мiй учень, дарма хлiба не їси… Хоч вiн бiльше не присiкується, однак вони думають, що ти ледащо…

I поки вони йшли вечiрнiми вулицями, малого справжня пропасниця трiпала.

Та лише дiд-гусляр перебором струн почав пiсню, як тремтiння скiнчилось. Спiвав хлопчик голосно, дзвiнко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зiрватись. Услiд за дiдом затяг славу купцям-гостям новгородським, як завжди — припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.

Пiсля вiншування коза з Лютом танцювали, ведмiдь через голову качався, канатоходець i дiвка перекидались гострими захалявниками.

Хлопчик i дiдусь вiдiйшли пiд стiну, а потiм до них i Лют приєднався. Лют зашепотiв.

— Сестрицi важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срiбло. I ще дядько сказав — як гуслi опануєш краще — сам вiншуватимеш. Дiд вже слабий, а в тебе добре виходить.

Пiвнику вiд Лютових слiв чи не найбiльша була радiсть — стане гуслярем-скоморохом i буде по всiх святах ходити i людей розважати i сам веселитись!..

Та вже вранцi на базарi, як пiшли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Пiвника покликали знайомим свистом.

Озирнувся — дядька поблизу не було. Лише бiля вуглярської коли присiв обiдраний чумазий чоловiк i щось длубався з колесом. Пiвник хотiв доганяти Люта, та чоловiк знов свиснув i, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.

— Я зараз,.. я дожену!.. — Гукнув Пiвник, метнувся до чорної коли.

— Слухай мене — щоб з обiду чекав мене при дорозi. На другiм зворотi бiля Бабиного яру. Сховайся в кущах i чекай мене. Тiльки ж гляди — нiкому не кажи нiчого, куди йдеш! А тепер iди!

— А Реп’ях, а Хода?

— Нiкуди не тягай! Iди, йди швидше вiд мене. Швидше…

…Пiвник довго лежав у теплiй шовковистiй травi пiд кущем, що не з чувся, як i заснув.

Прокинувся, бо вiдчув — на нього пильно дивляться. Сiв — а над ним навпроти стояв дядько Пiвень у вуглярськiм вбраннi.

— Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старцiв золотом обсипаєш?!! I це саме тодi, коли твiй дядько рiдний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зi мною! Ще не вiдомо, чи викуплюсь я з боргу!..

— Ти викупишся! А вони калiки. У них нiколи нi руки, нi ноги не повiдростають. I їх нiхто не догляне. А якщо ти станеш калiкою, тебе ми всi доглянемо.

— Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! — Спересердя сплюнув дядько Пiвень i тричi перехрестився. — Спаси мене, Дiво Пречистая, сохрани i помилуй вiд калiцтва! А тепер, личино чортова, ходiмо. Iди i слухай, що маєш робити…

Перш за все дядько Пiвень забрав одяг у Пiвника i перемазав його в залишках вугiлля, ще й смолою де-де пошмарував.

Потiм, як тряслись на передку коли, Пiвень пояснив, що належить робити Пiвниковi, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадiв у їхнiй схованцi.

Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє — мiзерний хлопчик i його дядько, гарячий, запеклий, затятий.

А тих було — Гречин, син перевiзника, гонець княжий та конюх-печенiг.

Дядько заздалегiдь вивiдав усе, винюхав, виповзав на черевi плазом. Почав за ними полювання вiд тiєї ночi, коли подався потайки на Оболонь до конярського збiговиська. По їхнiх слiдах вiн дiстався до острiвця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть мiняли i крадене хоронили.

Першим Пiвень поцiлив конюха-печенiга. Крижем розкинувши руки, печенiг завалився бiля багаття. Син перевiзника кинувся по гатцi на другий берег протоки. Але в трьох кроках вiд берега вiн перечепився. Дзизнула тятива, i вiн з розпачливим зойком сiв на хмиз.

Печенiг теж завивав бiля вогнища.

Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськi стрiла вп’ялася йому межи лопаток. Стрiла не звичайна, а вилочка.

Лише гонець пiсля першої стрiли впав плазом на землю i вiдкотився вiд багаття у смоляну тiнь.

— Волосе, Волосе! — На повен голос благав Гречин. — Витягни менi стрiлу. О-о-о-о-о-о! — Волав вiн. — Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! Вiн простягав руки в бiк густої чорної тiнi. — Молю, благаю тебе, Волосе!

I зразу ж туди одна за другою свиснули три стрiли.

Спочатку Пiвниковi, що споглядав усе з висоти на вербовiй гiлцi, здалося — стрiли поминули цiль.

Бо з трави високої нiякого звуку. Тiльки Гречин скиглив та стогнав син перевiзника. Печенiг бiля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.

Аж ось в останнiх спалахах тахнучого багаття побачив Пiвник, як заколивались вершки трави i над ними звiвся княжий гонець. З лiвого плеча в нього стирчало зламане древко стрiли, а в напруженiй правицi кривавим плиском дзеркалився меч.

I зразу ж дзизнула тятива, i стрiла вп’ялася в зап’ястя правицi. З вiдчайдушним прокльоном, iз смертельним зойком розпачу вiн випустив меча. I пiдняв лiвою рукою правицю, з якої стирчала стрiла. Вiн не змiг стояти i впав на колiна, наче п’яний. I вже зубами намагався вирвати стрiлу з рани.

Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.

Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.

Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.

Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.

З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.

Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.

Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.

— За кугу! За кугу! — Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.

А служниця добре знала тут всi ходи й протоки

I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.

— Ой, мамо, мамо! — Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човнi.

— О-о-о! — Застогнав розпачливо на днi човна Лях.

Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому свiтлi багаття спостерiг — як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.

У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив — з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.

Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.

Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.

Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив — вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.

Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув i затих.

— Принеси вогню i хмизу!

— Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…

— Швидко! Бо небавом свiтанок!

Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.

— Що там? — Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.

— Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав…

Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.

Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав’язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.

У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.

Всi четверо були наче п’янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов’язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

— Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти — бери i тни отут! — Дядько показав на пiдщелеп’я печенiгу.

Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.

“Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?” — подумав Пiвник.

Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.

Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв’язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.

Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.

“I де вiн їх узяв?!”— Очманiло подумав Пiвник.

А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:

— Для чого короби їм? Ти знаєш?

Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.

— Для чого короби? Чиї вони?!

— Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!

— Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, — нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи — для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!

— Рабське слово сили не має! Зрада — зброя рабiв!

— Даю слово — твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?

— Спочатку її звiльни!.. — Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.

Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.

— Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!

— Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.

— Не базiкай! Приведи Кошлатого! — Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. — Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!

— Не поїду я нiкуди… Вiдпусти його!

— Нехай вiн скаже — для чого короби!

-— Вiн не скаже…

— Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! — Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.

Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.

Служниця мовчала.

Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,

— Ой матiнко! — Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга — стрiла йому серце пробила.

— Не тре, не тре! Я все скажу! — Заголосила служниця. — Це для того, щоб…

— Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! — Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.

Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.

Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.

Мовчки звiльнив вiд пут служницю i її коханця Ляха i пiдвiв їм мiцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зi здивуванням на обличчi обмацував пальцi.

— А де вашi припаси? — Спитав Пiвник.

— Там у схованцi,.. — вiдказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тодi високий голос гречина.

— Ти їх вiдпускаєш?! А вони ж тебе здурили… Вона йому твого полового огиря з мiста вивела!!! А ти їх вiдпускаєш?.. — Спадаючим голосом закiнчив гречин.

Лях i служниця кинулись бiгти до заростей, та рани i пута ослабили їх..

Першого Пiвень наздогнав Ляха i вдарив кулаком по тiменi. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дiсталася до кущiв. Та в темрявi Пiвень i її збив з нiг ударом в потилицю.

Прив’язав обох до кошлатого коня i тягнув, волочив назад, до верб.

— Де мiй половий коник? — Питав Пiвень, наступаючи на горло Ляховi подертим вуглярським личаком.

Лях пiсля останнього дядькового удару, певно, перестав уже вiрити в свою фортуну. I не огризався i не ображав Пiвня, але мовчав затято.

I знов служниця сказала.

— Розв’яжи мене — я приведу коня… Тiльки ти вiдпустиш нас?..

— Вiдпущу. Iди. Скiльки тебе чекати?

— Як сонце он пiд ту гiлку дiстане, — показала на низьку товстенну вербу.

I вона пiшла в ранковий туман по ледь помiтнiй стежцi i її мов вiд мiцного хмелю хитало й заносило.

— Дядьку! — Зашепотiв Пiвник, шарпаючи за рукав. — Вона впаде i сконає! Або в багно завалиться…

— Нi! Служниця — страх, яка витривала! Iнший би вiд такої рани… — Вiн озирнувся на поборканих татей. Всi вони повернули голови за служницею. I вiн зашепотiв Пiвникув — Ти бiжи нiби туди, до коли схованої… А там через ручай їй навперейми i за нею слiдкуй. Та обережно менi! — А тодi вголос, але не дуже сильно. — Збiгай,— перевiр коней та принеси штиль i сокиру.

Служниця йшла не поспiшаючи, то просто бiгла, то сiдала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усiм тулубом — певно, що рана пекла її нестримно i не давала вiльно рухатись.

Щоразу, коли вона починала обертатись, Пiвник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присiсти у височенну траву.

Перед невеличким гайком вона спинилась i довго обдивлялась на всi боки.

Стиха покликала. Коли їй неголосно вiдповiли з-за чагарника, тодi вона пiшла в заростi.

Пiвник, просто припадаючи до землi, наблизився до заростей.

— А все? — Спитав старий перевiзник. Пiвник зразу впiзнав його глухий i хрипкий голос.

— На островi. Перевезли. I не знає вiн… Думає, що воно там, де вiн сховав… Ой, сестрице, обережнiше… Ой болить, ой пече…. I стрiли, можу присягтись, у нього отруєнi всi. Всi стали як дурнi пiсля блекоти… У нього, бiдолашного, рука розпухла… Одна надiя — встигнете… Якщо спiзнимось, дурник їх заб’є.

— Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!

— Дядечку! Поспiшай до хлопцiв. Всiх родичiв пiднiми!!! Ой болить, болить менi! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти вiд отрути!..

Пiвник не став слухати далi, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.

I тремтячи вiд страху, що потрапить у трясовину, i маючи надiю, що уникне трясовини, побiг, побiг навпростець до дядька Пiвня.

Пiвень мав слух не згiрший, анiж малий, i вискочив йому назустрiч.

— Зрада… — Прошепотiв Пiвник i сiв просто в мочарину там, де стояв. Вона… тебе… зрадила… — Плакав хлопчик. — Скарби тут десь на островi. Вони пливли по скарби… Тут на островi… Десь тут,.. на островi!..

— Зрозумiв! Ти пильнуй їх! Тiльки знiметься веремiя, почуєш — обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вiстрям, а рiж, як теля — попiд скилицею, як би косою рiзав! Нiж у тебе добрий!

Сам побiг назад межи верби i вмить вилетiв звiдтiля охляп на конi, але при зброї.

I тнучи п’ятами кобилу пiд ребра, пустив її по вузькiй болотнiй стежцi…

Пiвник йшов поволi до верб i ледь не спiзнився. Бо Лях пiдкочувався до жилки, що єднала напнутий самострiл i ретязi Гречина. Гречин з розкритим ротом не мiг вимовити нi слова, закам’янiв, задубiв, як жаба перед вужем.

Пiвник, ще не прийшовши в силу пiсля шаленого бiгу, тремтячими руками витяг iз купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.

Звiв над головою i опустив на плечi Ляховi. Потiм по головi бив, по руках, по череву, по ногах.

— Вiдповзай, вiдповзай, вiдповзай!!!

Сили в малого ще не вiдновились, але кий був замашний, з якогось пiвденного дерева, наче залiзний.

Лях пробував закритись зв’язаними руками. Лях перевернувся на черево.

Пiвник важко пiдносив кий i гатив полоненого по хребту, по ребрах, по головi.

Вiн обiсiв геть i не усвiдомлював, що кричить i проклинає Ляха. Наче в хворому мареннi вiн змахнув києм i вдарив по ногах Ляха, Той сiпонувся, наче в корчах, i зачепив жилку вiд самострiла.

Стрiла свиснула, продерши Пiвнику сорочку пiд лiвою пахвою, чирконула по шкiрi, обпiкаючи гарячим болем, але, втративши свiй напрям, вп’ялася в плече гiнцевi.

Вiн не зойкнув, не захрипiв. Тiльки шарпонувся усiм тiлом i провис на линвi.

Лях теж зацiпенiв, увесь закривавлений i потовчений. А Гречин i син перевiзника стукотiли зубами зi страху.

Малий враз утратив усяку цiкавiсть до полонених татей i лють вiдпустила його.

Зовсiм забувши про обережнiсть, вийшов з укриття. В кiнцi стежки побачив вершника i коня на поводi. Попереду коней iшли троє.

Двоє дiвчат i простоволосий сутуловатий чоловiк.

Пiвнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присiв пiд крайньою вербою. I тiльки прихилившись спиною до стовбура, вiдчув бiль у лiвому боцi. Помацав у пазусi i побачив на пальцях густючу липку кров.

Вид кровi пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гiрко.

Якраз i дядько пригнав двох дiвчат i вимоклого перевiзника.

Побачивши, що з гонцем, Пiвень кинувся до малого.

— Ти?!! — I торсав його за плечi, аж малий клацав зубами i гикав. — Ти, дурню?!!

— Чоловiче! — Заскиглив Гречин. — Малий не винний! Це он той, проклятий, все!..

— Ага!.. — Вигукнув дядько. — Зрозумiв! А цього за що ти змордував?!! За що?!!

— За що, за що?.. За те,.. — сонно проказав Пiвник, вмощуючись у високiй шовковистiй травi пiд деревом.

Нiщо не могло збадьорити Пiвника. Вiн спав.

Крiзь сон чув голосiння доньки перевiзника, плач служницi, стогони поранених, хрипке благання перевiзника.

Потiм був гуркiт, лайка Пiвня, благальнi голоси дiвчат. А за тим їхнi завивання й прокльони, крики, голосiння.

Наче пахло спаленим м’ясом.

Прокинувся Пiвник вже верхи на конi пiд вечiр, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Пiвник порахував коней. Дев’ять. Вiн з дядьком їхав на половiм печенiговi.

У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високiм коробi, на якихось шкiряних паках, пов’язаний, наче спiйманий вовк, скорчився Гречин. Вiн, скiльки мiг, вiдхилив лице вiд двох голiв людських — печенiгової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної кровi, наче смолою замазанi.

— Дядьку! — Знов забила Пiвника пропасниця. — Це ти чи я?!!

— Вiн сам себе погубив! Коли я звiльнив його з пут, вiн витяг з чобота рiзака i штрикнув мене в груди. Дурень! Я його вiдпускав, бо всi мене благали, а вiн хотiв мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!

— А тi?! А тi?!!

— Я їм вуха пообрiзав. Як у Письмi сказано: “Око за око, зуб за зуб’!

— А Онуфрiй казав менi, що треба пiдставити другу щоку, якщо тебе вдарили по однiй…

— Нехай мене Бог вибачить! — тричi перехрестився Пiвень. — Каюсь, забув, забув.

— А дiвкам теж?

— Нi, лише Ляху i сину перевiзника,

— А… А що тепер будемо робити?

— Як доїдемо до шляху великого — бiжи до своїх скоморохiв. Скажи їм, що дядьковi допомагав коней шукати…

— Дядьку, а як ти звiльнишся тепер? Ти ж Ляха не встерiг, виходить, ти його вiдпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.

— Ха-ха! Мене князь вiдкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраденi скарби.

— Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!

— Це княжий скарб. I не годиться нi менi, а нi тобi туди заглядати.

— I ти не подивишся?

— Нi, Пiвнику. Це майно нашого господина.

— Ой, а я так хотiв подивитись на княжi скарби! Так хотiв!!!

— Нi, Пiвнику. Нам цього не можна!

— Дай, я хоч на печатку подивлюсь!

— Дивись! Це нам з тобою можна.

Пiвник скочив з коня i видерся на колу.

Гречин лежав якраз на коробi, де печатки пiдвiшенi.

— Посунься!

— Не можу… Розв’яжiть мене,.. — заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле i пашiло жаром.

Пiвник напружився, вперся ногами в стiнку короба i зiштовхнув Гречина з мiсця.

Ось вони, важкi свинцевi печатки.

Покрутив у пальцях, потримав на долонi.

На однiм боцi був карбований чiткий княжий тризубець, на другiм боцi трохи зiм’ятий воїн зi списом у правицi i щитом при лiвiй нозi.

Тiнь впала на хлопчика.

Над ним височiв широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи такий широкий, м’язистий, грiзний навiть у своєму повстяному ковпаку.

Вiн вийняв з в’язанки товсту стрiлу i ткнув у вишкiренi зуби гiнцевої голови.

— Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.

— Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!

— Каже, щоб я його вiдвiз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що iншим не можна слухати… Навiть як вiн мене дурить, його ябедники замордують… Ну, подивився? Тепер бiжи! Оно вже шлях великий!..

— У мене немає нiчого. Дай хоч резану…

— Дурню! Звiдки у мене можуть бути грошi, коли я коней шукав i по вугiлля їздив?!

— Але ж ми взяли таку здобич!

— Здобич пiде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог вiддав нам ворогiв у руки. Я повинен за це вiддячити Боговi… Поспiшай! Скоро ворота зачинять. Бачиш — вже сонце сiдає?..

I Пiвник забiг на Подiл з останньою кiнською батовою. Вiн бiг i чув, як риплять спицi коловороту i поскрипує мiсток, пiдносячись над протокою Глибочицi.

Пiвника ледь не збили на землю Реп’ях та Хода. Реп’ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиiою крутився навколо нiг хлопця i все рохкав, рохкав без перерви.

Всi були при столi, i Пiвник розводив теревенi, як вiн допомагав дядьковi коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кровi.

— Так ти тепер до дядька пiдеш? — Запитав канатоходець.

— Та якби… Дядько завтра кудись їде по камiнь… На Тетерiв десь… А з хлопами що менi робити? Я краще у вас буду.

— То будь, — ствердив похмурий бубонист, дядько Лютiв. Так що все було гаразд.

Тiльки от по трапезi гусляр сказав хлопчиковi своїм тихим голосом:

— Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звiрiв своїх не бери. Я от гусельцi свої прихопив. Заспiваємо старому старих славних пiсень. Нехай послухає, який голос у мого учня.

— Дiду! Ти не дуже розспiвуйся — завтра до боярина йдемо.

— Нiчого не трапиться.

Та коли вони дiстались до садиби дiдового друга, старий спинився i довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?

— Час тобi, дитино, тiкати з Києва. Бiля нашої садиби крутилося двоє жебракiв. У сусiдiв питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам бiля Десятинної церкви? Нi, не старцi вони, а вивiдувачi. Я вивiдувачiв по духу чую, хто б вони не були: чи нашi, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полонi. Двiчi викупили, двiчi мене вiдбили. Соглядатаї скрiзь схожi.

— Куди ж менi подiтись?

— Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом спiватимемо й гратимемо, щоб на вулицi чули, ти перелiзеш через тин i пiдеш… — Далi старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди iти та що й кому має говорити…

Вголос гусляр пояснив:

— Ми, удвох iз другом моїм, єдинi воїни Святославовi, що дожили до сьогоднiшнього дня. Останнi звитяжцi. Запам’ятай це. Колись своїм дiтям розповiси, що бачив останнiх витязiв Святославових. Ось i господар.

Той господар з лiхтарем глиняним у лiвицi дiйсно був казковим витязем. Бiльше таких велетенських дiдiв Пiвник нiколи не бачив.

Одною рукою велетень обiйняв їх обох — висохлого дiдуся i його мiзерного учня.

— Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! — Пробасив старезний воїн.

— Грати вiн ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срiбний, а пам’ять — як чекан для монети! З одного разу всю пiсню пам’ятае!

— Невже новий Боян народився? — Лагiдно i з надiєю спитав велетень.

I дiд вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пiсню про похiд Святославiв на Хвалинське море.

Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бiк. Як скiнчили спiвати старець i малий, велетень перестав плакати.

— Брате-друже! Диви, малий який: i не киянин, а он як пiсню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!

— Так воно так, брате-друже! Та тiльки малого хтось вистежує. Чи воно княжi люди, чи церковнi. Гадати хто та що — часу немає. Треба сховати хлопчика.

I тодi, коли старiйшини спiвали в два голоси про красунь з Дербенту, малий перелiз через тин-паркан гостроверхий i нишком дiстався до Гончарiв.

Там, назвавши потаємне слово вiд старого воїна, перебув кiлька днiв.

Поки не передали хлопчику, щоб iшов до бойового човна, що його збудували на глибочицькiм березi бiля Житнього базару.

I ось вiн тепер бiля бойового човна стоїть i огладжує дзвiнкi напруженi дошки, що бронею накривають одна одну.

Приїхали вози з припасами, прийшли мужi. Все молодi, зграбнi, худi, м’язистi. Принесли весла довгi, щоглу лискучу i свiтле вiтрило, намотане туго на рею.

З розгону по колодах пустили човна на воду.

Нi весла не вдаряли, нi вiтрило не розпустилось, а човен рiзав i рiзав синю воду, а вона дзеркалила його золотi блискучi боки.

Та мить споглядання золотих гнутих бокiв, золоте вiддзеркалення у безоднiй синi теплої днiпрової хвилi потiм розтяглась на весь час його плутаного, химерного шляху життя.

Йому здалось, що бачить вiн себе в той давно витрачений, розтриньканий, змарнований, спалений i водночас казково дзвiнкий час, коли вiн самотужки пiдбирає мелодiю i спiває вiншування могутнiм веслярам.

Напружилось вiтрило колесом, засвiтилось срiблом, тремтять, дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс чорно-синю воду.

Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнiшому, по найглибшому звиву русла, минає слiпучi одмiлини, бронзовi смуги вогкої рiнi, смарагди та срiбло прибережних гаїв та заростей шелюги.

Вiн стоїть отут вгорi на височенних київських кручах i споглядає, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею i примостився на самiм вершечку щогли, споглядає блакитнi далекi приднiпровськi гори.

I не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчi.

А вiн сивоусий бачить його, малого, веселого мандрiвця i спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

А вiн, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого пiдтоптаного мужа.

Мужа мудрого, знаючого, умiлого i вправного у рiзних ремеслах.

I нiчого йому не шкода з усiх рокiв прожитих. Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтанула над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

Вже вiд Витачева вiн плив разом з дядьком Пiвнем у найдальше руське мiсто Тмуторокань. А там ще далi в Обези, що горами зривались у синi хвилi Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб’ячий зуб та бiлих соколiв-сапсанiв дiстати в Обезах золотого пiску, свинцю та мiдi. I все для храму київської святої Софiї.

Сам князь великий послав Пiвня. Князь i довiрив усю справу i рятував вiрного слугу вiд помсти в Києвi. Князевi вiн був потрiбен, i водночас знав князь, що не вибачать родичi гiнця вiдданого князевi чоловiка… Тому й вiдсилав вiд помсти подалi, а для себе з великою вигодою — знав, що тiльки смерть нагла завадить смердовi виконати князiвський урок.

А Малого Пiвневi дозволив тiун взяти. Щоб доглядав повсякчас за чотирма бiлими сапсанами. У дарунок князям обезьким. Але Пiвень тiльки одного подарував, а трьох промiняв на золоту смальту.

Вони привезли все загадане — золото, свинець, мiдь. Навiть золоту обезьку смальту для майбутнiх мозаїк. I за смальту князь сам подав вiрному слузi срiбну гривну на шию.

Коли вони повернулись до Києва i йшли на поклон до городника, то побачили — мури святої Софiї виведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом’яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

За пакiллям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилаоь густа пара. I все довкола присипав пухкий снiг.

Снiг завис на золотому, ще не опалому листi, на ще зеленiй травi. Снiг припав незайманим весiльним запиналом на дубових хiдниках Верхнього Мiста.

Снiг рипiв пiд збитим, подертим взуттям. Поодинокi снiжинки падали на розпашiлi, засмаглi до бронзового щоки.

Пiвник зняв обезьку баранячу кашлату шапку i звiв до неба лице.

Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання.

I з сiрого теплого неба сипались пухнастi снiжинки.

Для Пiвника починалась перша київська зима при будовi храму святої Софiї.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, i десь неподалiк спiвали величальну пiсню молодому.

Ще й тепер, бiльш, нiж через тридцять рокiв, пам’ятав сивоусий майстер той снiг на золотому листi.

Так, бiльш, нiж три десятилiття проминуло тут у Верхньому Мiстi при будовi, при оздобi святої Софiї, при впорядкуваннi подвiр’я i службових будов.

I знов вiн побачив себе на вершку щогли, над срiбним вiтрилом, над золотим човном, який рiзав гострим носом блакитнi вiдбиття хмар у днiпрових струменях.

I цього дня, коли вiн забирав своє добро з Верхнього Мiста, теж падав снiг. Тiльки не перший, а останнiй березневий снiг. I не хотiлося майстровi знiмати вовчу шапку i пiдставляти лице вiзерунчастим снiжинкам.

Холод тепер часто проймав його спрацьоване тiло, i холодом занадто часто овiвало колись таку гарячу та веселу душу,

Збудували святу Софiю.

Скiнчилось володарювання великого кагана Ярослава.

Минули буйнi походи проти сусiдiв.

Наближались братовбивчi чвари межи нащадками Ярослава.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто.

Була весна 1054 року.

I падав останнiй рiденький снiжок.

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!