Левін Борис. Видно шляхи полтавськії

622

Книга перша

ПРОБУДЖЕННЯ ГРОЗИ

1

Час служби давно скінчився, великий дзвін Успенського собору покликав до вечерні, а він змушений сидіти невідомо для чого. Таке повторюється майже щоднини. Ось і сьогодні: можна б піти, але ні — столоначальникові бажано затриматись, а тому сиди й ти, пане протоколісте, хоч уся чиновна братія і підканцеляристи розбіглись, тільки-но годинник у приймальні керуючого пробив п’яту. А що зміниш? Втік би теж, але куди?

А тому терпи, раб божий Іване, син Котляревського Петра, в минулому теж канцеляриста місцевого магістрату. Терпи й чекай на свій час: а може, таки зажевріє і твій вогник, засвітить і тобі надії промінь.

З усього судячи, папір, що ти виконав, — опис наслідків так званої справи про заворушення в Турбаях, кожна буквочка якого виписана з особливим старанням, немислимо каліграфічне, що й дивитись тоскно, ще не проглянуто — отже, не дійшла черга. А можна — звичайно ж, можна — проглянути оний папір і в понеділок, і навіть пізніше, і нічогісінько б не сталось. Полтава лишилась би на своєму місці, як ось стоїть вона многі літа, незважаючи на те, що її не раз плюндрували завойовники. Але піди скажи — Новожилов до коми присікається, навмисне змусить перебілити папір від початку до кінця.

Більш ніж дивні звички у цього підстаркуватого, з невиразними очима чиновника, що невідомо звідки завіявся в Полтаву, влаштувався в Новоросійську канцелярію на посаду столоначальника. Але стіну лобом не проб’єш, бо, як кажуть жартівники, проб’єш одну стіну — за нею інша є. Керуючий приймає з доповідями лише Новожилова — інших він і не знає. Можливо, через те Новожилов і канцеляристів майже не помічає, а говорити — і поготів, ткне пальцем у папір — розумій; “Виконати”. І — кругом руш.

Проте бувають і винятки, і здебільшого в тих випадках, коли Новожилов знаходить у папері слово, що звучить, як на його думку, незвично. Тоді винуватця викликають до кабінету, і Новожилов, не піднімаючи очей, кидає папір під ноги: “Звольте, мосьпане, переробити!” Думай, що хочеш, крути собі голову, яке слово викликало невимовний гнів начальства. Згодом канцеляристи з місцевих семінаристів, що не скінчили курсу, — кмітливі й відмінні грамотії, — почали розуміти, що до чого, і самі виправляли свої помилки, а декотрі… навмисне повторювали їх. І знову їх викликали до кабінету і наказували негайно виправити й “надалі не допускати такого непотребства”.

Траплялось переписувати деякі папери й Котляревському…

Сьогодні ж довше чомусь, ніж будь-коли, доводилося чекати, коли-то дійде черга і Новожилов прогляне його теку.

Кілька разів підходив до високих дверей, але нічого не міг почути: здавалось, у кабінеті було порожньо, мертво, ніби й не сидів там Новожилов, не читав паперів Міклашевського, а той не стояв перед ним і не давав пояснень. Чому ж вони затримуються?..

А надворі нині хороше. Здається, ніколи ще не було такої осені. Вона забарвила в різні кольори вулиці й завулки, сади й палісадники, все підгір’я до самого Хрестовоздвиженського монастиря. З багрянцем змагається пурпур, з червоним пурпуром — блідо-зелені й салатні кольори. Не всі сади ще прибрані, ще красуються у них пізні яблука, і Полтава наскрізь пропахла ними. Після вчорашнього дощику дерев’яні тротуари на головних вулицях встигли підсохнути, і, звичайно ж, полтавські модниці з панських господ не загаялись скористатись нагодою, щоб прогулятись і показати обнови: люстринові кунтуші, червоні чобітки з оторочкою, недавно введені в моду головні убори — кораблики. Саме в ті години на вулицях з’являлись і молоді офіцерики карабінерного полку, що франтували в новеньких мундирах.

Цієї ж години, а можливо, трохи пізніше, коли загонять корів, що повернуться з пасовиська, на Мазурівці й Панянці зберуться й дівчата-міщанки, услід за ними налетять парубки — прикажчики, писарчуки, візники, синки посполитих, а вже там не знати звідки з’явиться і троїста музика — скрипка, бубон та басоль, і підуть танці, а потім танцюристи в піснях душу розважать. Погледіти б, послухати, а може, насмілившись, і самому закрутитись у невиновно запальній грі, від якої дух захоплює?

Але що зробиш — не велено, значить, сиди як проклятий, гортай остогидлі папери.

Оці вже папери, не приведи господи! Їх незліченна кількість, і найжахливіше те, що чим старанніше і швидше виконуєш їх, тим їх стає більше, густим потоком пливуть і пливуть вони — чи ж довго недосвідченому і захлинутися?

Вхідні й вихідні, доповідні, пояснення, довідки, відношення і цифри, від яких недовго втратити смак до всякого роду паперів.

А стиль! Наскрізь фальшивий, лицемірний. “Милостивий пане, прийміть запевнення у вічній до вас відданості…” Хто ж цьому повірить? Той, хто підписав цей папір, відчуває щось зовсім протилежне, а клянеться у “вічній відданості”. Але спробуй напиши звичайною людською мовою — тебе не зрозуміють. Новожилов з саркастичною посмішкою поверне: “Звольте перебілити, мосьпане. Виправте…” Ось і строчи за формою, по канону, встановленому раз і назавжди. Старайся, виводь літеру до літери, і тоді, якщо тебе не покинуло занадто непостійне божество на ймення фортуна, якщо начальство як-небудь випадково зверне на тебе свою ласкаву увагу, то, можливо, літ отак через п’ять-шість бути тобі старшим протоколістом або ким-небудь подібним. А прослизне фортуна повз тебе, не зверне уваги — терпи: така, видно, братику, твоя доля. Начальство не поспішає — і тобі нема чого підганяти час.

Майже три роки він служить. Чи не прийшов час подумати й про майбутнє? Чи не краще було б закінчити семінарію і одержати парафію? А потім привести в дім попівну із сусіднього села, придбати собі господарство, відгодовувати гусей та індиків — і забути свої мрії? Кревні, святі, про які не знає поки що жодна людина на всьому білому світі. Ні, краще не жити. Тож нема чого й жаліти, що пішов з останнього курсу семінарії. Одного тільки жаль: не може часто, коли заманеться, як бувало раніше, зустрічатися з учителем своїм — отцем Іоанном. Розмови з ним прагне душа, слово його освіжає, легше дихати, коли поговориш.

Отець Іоанн радить читати більше. Звісно, він читає, був би час. Хто тільки не побував на його столі? Великі греки й безсмертні римляни. А скільки росіян: Антіох Кантемір, Княжнін, Ломоносов, Херасков, Тредіакорський, найновіші часописи, що видаються нині у Санкт-Петербурзі. Ось зовсім недавно в “Детском чтении” познайомився з оригінальною повістю “Євген і Юлія” невідомого досі Миколи Карамзіна, а ще раніше з трагедією Вільяма Шекспіра “Юлій Цезар” у блискучому перекладі того ж Карамзіна. Яка широта думок, який стиль! Читав, перечитував і не міг осягнути, що ж то за сила, яка таїться в слові…

А оце якось отець Іоанн розповідав предивну історію, що сталася з п’єсою Капніста “Ябедник” [1]. На покаа мирові, на осуд виставив автор нинішні суди й людців судейських. Зрозуміло, дорогу п’єсі на сцену перепинили, але про неї, виявляється, говорили, багато хто знав її зміст і передавав його з уст в уста.

— Звідки, отче, відомості оці?

— Люди, сину, — усміхнувся отець Іоанн, погладжуючи бороду, — ходять по землі й носять за собою не токмо прах її… Гостив у мене недавно брат мій названий, товариш по Харківському колегіуму Михайло Ковалинський — імені не забудь! Разом з ним ми мали щастя слухати лекції вчителя нашого Григорія Савича Сковороди… Так ось, Михайло і розповів мені історію з п’єсою Капніста. До речі, Капніст — земляк наш, з Обухівки, що під Миргородом… Де Михайло чув сіє — не відаю. Зело повчальна доля, сину мій, мужів літератури, істинних творів бентежного духу людського…

Хотілося розповісти про щойно прочитану книжку. Але кому? Товаришам по службі? Хто ж тебе зрозуміє? Котляревський звертався до записів. У ті ж зошити вписував і пісню, і думу, і примовку, почуту від людей. У ярмаркові дні особливо багато записів з’являлося.

Мабуть, це лишилося з дитинства, коли, бувало, ще й на світ не зазоріє, підхоплювався з постелі, швиденько збирався, не пив, не їв і, мов на велике свято, виряджався на цілий день у ярмарковий гамір і штовханину.

Тому й тепер, як колись у дитинстві, у захваті від усього баченого й чутого, вештався поміж возами, на яких можна було здибати всяку всячину: м’яту англійську й пшоно сорочинське, ріпу дивовижних розмірів і перець гвоздичний. Після возів переходив у ряди і тут теж дивився й слухав, і хоч нічого не купував, але неодмінно прицінювався, що коштує, наприклад, фунт фініків чи фамільного чаю, у яку копійку обходяться боби турецькі, вина й маслини, патока картопляна, свічки стеаринові, сальні й воскові, коси сінокосні, кожухи овчинні, посуд дерев’яний, капелюхи пояркові. А одного разу спитав, що коштує простий віз і селянська свитка, аршин полотна простого, відро дьогтю чистого й возового. Побачив сіль різних сортів на лотках і поцікавився, яка ціна кожного сорту. Прикажчики, яким остогидли покупці, що не купують, а тільки прицінюються, відповіли: “На розумних міняємо”. Івана відповідь не здивувала, і він цілком серйозно зауважив:

“А, зрозуміло, панове, своїх поки що не заіміли”. І пішов далі між лотків, поскільки всі питання, як йому здавалось, уже прояснив. Ішов і не смів озирнутись: ану услід важуча грудка солі свисне! Але — обійшлось.

Кожен лоток, кожен віз впадав в очі, заманював: купи, візьми, не минай.

— Осьдечки очіпки гризетові! — кричала відома в Полтаві міщанка Сидориха, гладка, червонолиця баба, її гучний голос чути було аж у другому кінці ярмарку.

— А меду молодого! Меду! — кликали з іншого ряду.

— Пива! — гудів броварник Гарбуз. — Ячного пива!

— Імбиру білого! Жовтого!

— Сап’ян! Кожа різного сорту!

— Балика! Ікорки паюсної! Зернястої! — Заходь! Налітай!

— Квасцю-сирівцю! На один гріш — кварта. Пий! Куштуй.!

Подовгу стояв біля сліпих лірників, що сиділи подалі від гамору, на відстороні, біля них завжди юрмились люди, задумливі, трохи врочисті, іншим разом засмучені, тихі. Іван стомлювався від довгого стояння і вмощувався просто на землі з лірниками поряд, слухав кожну пісню, запам’ятовував, щоб потім записати слово в слово. Просив співати ще, віддавав їм до останнього шеляга — все, що брав з собою на ярмарок.

Кружляла карусель. Цигани водили ведмедя, і за ними невідступне ходили хлопчаки, як це буває завжди й всюди.

Продавець дитячих іграшок нестямно свистів одночасно на кількох глиняних свищиках. Свист оглушав, і не всі насмілювались підійти до нього, особливо страхалися діти, хоч саме їх він силкувався заманити.

Неможливо було піти, сховатись. Та Іван і не прагнув до цього — навпаки, йшов назустріч з широко розплющеними очима. Його полонила мова — та сама, яку чув в устах матері й батька, вона дзвеніла, грала, переливаючись усіма барвами, м’яка, соковита, самобутня. Він ладен був записувати кожне слово, просити, молити, щоб його повторювали дядьки, які приїхали з Решетилівки, козаки з Миргорода й Золотоноші…

Зошити повнилися все новими й новими записами. Думаючи про них, згадуючи, що записано, повторюючи про себе кожну думу, пісню, приповідку, почував себе незмірне багатшим. Треба тільки лишитись на самоті, розгорнути заповітні сторінки — і що йому Новожилов з його пихою і всі ці надуті, самовдоволені чиновники! Нехай заносяться, деруть кирпу, хапають чини та прибавки до своїх чималеньких окладів! Нехай! Вони не бачать далі рядка вихідного паперу, тремтять за свої місця, кроти сліпі, довбехи жалюгідні.

Не почув, як прочинились двері й увійшов Міклашевський, тільки коли той став поруч, похопився, накрив папірець ліктем, відсунув убік і опустив у шухляду.

Але Міклашевський нічого не помітив. Останнім часом відлюдкуватий, якийсь пригнічений, він сяяв; кругле, лискуче від поту обличчя розпливалося в усмішці, коли-не-коли він усією правицею відгрібав чорне густе волосся з вузького лоба.

— Підписав! — Поглянув на високі двері і, захлинаючись від радості, пошепки додав: — Сказав — старайтеся, добродію, і років через три будете протоколістом… Не токмо ти, Іване, але і я буду.

— Поздоровляю!

На очах Федора — справжні сльози. Вони розтікались по обличчю, а він не соромився їх та, мабуть, і не відчував.

Іван сторопіло дивився на товариша. Була людина — І раптом зникла, пропала, розпливлась на мокру сіру пляму. Хотілося схопити його за комір, струсонути: опам’ятайся! Що з тобою діється, Федоре, славний полтавський бурсаче? Як смієш вірити обіцянкам якогось Новожилова зробити тебе протоколістом! Чи не ти ще рік тому запоєм читав по пам’яті Ціцерона і незрівнянного Вергілія? Як урочисто звучала соковита латина у твоїх устах! А окрім того, ти ж і сам писав. Твої твори отець Іоанн Станіславський, учень Сковороди і наш улюблений учитель, ставив за приклад іншим і при всіх казав: “Треба, сину мій, працювати в любов’ю і благоговінням, у тебе добра рука, а головне — світ навколишній зриш по-своєму. А це зело важливо. Затям, що казав Пліній Старший про грецького художника Апеллеса: “Жодного дня без рядка”.

Обіцянка Новожилова заслала тобі світ білий. А пригадай, як ти розчулено слухав вірші Сковороди, які нам читав, бувало, отець Іоанн? І сам мріяв писати. Невже ж усе оте забув? Але поглянь ось на мене, пильно придивися. Мені вже більше двадцяти трьох, я протоколіст, — а як живу? Чого досяг? Такий же, як ти, як усі, виконавець паперів.

Де ж твої мрії, друже мій! Невже забув солодкі бесіди наші в дні літніх вакацій, коли, закинувши за плечі напівпорожні сакви, ми мандрували по росяних стежинах нашого краю, бували в Диканьці й Опішні, доходили до самого Зінькова. Ото були походи! Пригадуєш, як зорювали в полях під чистим серпневим небом, укрившись однією бурсацькою киреєю, і давали один одному клятву не віддати комусь своє ще не зоране поле? Як же це, Федоре, сталось, невже втратив розум? А може, я втрачаю? Мабуть, ти не розумієш, що нема в світі гіршого, як позбутися —друга, на якого мав надію, з яким збирався ділити нарівно і радості, й печалі?

Міклашевський, ніби оглушений, не чув схвильованої га рячої мови Івана. Він дуже поспішав, склав сяк-так папери й, кинувши їх до шухляди, одягся і, не прощаючись, побіг.

Нещасний! А втім… може, й щасливий? Мине час — і він стане не тільки протоколістом, але (може і це трапитись) й помічником столоначальника, і теж не помічатиме підлеглих, не розмовлятиме з ними. У нього буде свій дім, сім’я, повний двір збіжжя всякого. А чого ж іще треба людині? Власне, може, й ти?.. Про віщо, про віщо мізкуєш, Іване? Чи не про те, що й твій колишній однокашник по семінарії? Ні, тисячу разів ні!..

Дивився у вікно і нічогісінько не бачив. Ні золотого каштана при самому вході до канцелярії, ні підхопленого вітром листя, що зграями червоних, жовтих, сизих птахів злетіло з землі й повіялось на дахи, паркани, энову схопилось — закрило куточок синього неба, що стало через це раптом пістрявим.

Не пам’ятав, скільки часу простояв біля вікна, спустошений, пригнічений, і, ще не знаючи, для чого, спостерігав за людиною в сірій селянській свитці, в шапці з овчини і юхтових чоботях. Мужик шукав чогось, роздивлявся на вивіски, переходив від однієї до другої, чухав потилицю. Нарешті, опинившись біля ґанку канцелярії, довго стояв перед ним і, озирнувшись, зняв шапку.

У коридорі почулися кроки, потім у двері постукали, і, не чекаючи дозволу, до кімнати ввійшов чоловік, якого Іван бачив з вікна, вклонився:

— Добрий день, паночку!

— Добрий день!.. Кого вам, добродію? — співчутливо спитав Котляревський. Мужик дивився на нього уважно, прямо, без тіні страху чи улесливості. Іванові це сподобалось, у нього навіть настрій виправився.

— До кого ж вам, добродію? — спитав ще раз.

— Та що вам казати, паночку. Така, знаєте, веремія… Біда, одне слово. І прийшов я оце спитати: чи є правда на світі?

У цей час у сусідній кімнаті задеренчав дзвоник. Іван кинувся на виклик, попросив відвідувача почекати хвилину, закрив стіл. Тим часом Новожилов, зібравшись, як видно, йти додому і не дочекавшись протоколіста, вийшов сам, уже одягнутий, у шапці, з палицею в руці, сказав:

— Не поспішайте. Ваші папери я продивлюся в понеділок.

Побачивши незнайомця, що все ще стояв біля порога, здивовано ворухнув кущуватими бровами:

— А це що?

— Людина. Мабуть, до вас, — спалахнув Котляревський: як можна говорити про людину “що”? І як можна змушувати чекати стільки часу даремно?

— До мене?

— Так, паночку, мабуть, до вас, — вклонився мужик, підмітаючи підлогу шапкою. — Біда…

— Що за біда, вашець?

— Пан наш записав до ревізького реєстру усю сім’ю нашу. А нас — сім братів та в кожного по два-три сини. І навіть батька старого записав із матінкою… А ми ж вільні, з діда-прадіда у запорожцях ходили… Козаки. Так я оце з суплікою. А прозивають нас Вернигорами. Я оце — Павло.

Новожилов дивився на козака байдужими холодними очима й ніби не бачив, дивився кудись повз нього.

— Так поможіть, коли ваша ласка, — знову вклонився Вернигора.

— Откель будеш, вашець? Село ваше далеко протистоїть отсюдова? І як пан прозивається?

— Із Сухорабівки ми. А пан у нас Полуварич. Петро, значить, Васильович. Та ви його, паночку, мабуть, знаєте, бо його кожний собака знає.

Вернигора здавався Котляревському, коли він дивився з вікна на нього, невисоким, якимось навіть кволим, а тепер, у кімнаті, він був майже одного зросту з довготелесим Новожиловим, а до того ж широкоплечий, погляд мав спокійний, прямий, чорні звислі вуса підкреслювали мужні риси обличчя, хоч, може, й загрубілі на степових вітрах та сонці.

— Ти мужик, і мови твоєї не розумію… — Губи Новожилова скривило в презирливій посмішці.

Вернигора, ледь прищулившись, відповів спокійно, з гідністю:

— Так, я, ваша милість, неписьменний. І мова моя така від матінки дісталась. Просимо вас, пане… одпишіть нашому Полуваричу, щоб одумався, бо то гріх — людей неволити.

— Хто дозволив тобі, хлопе, про свого пана таке верзти? Пан Полуварич — дворянин, достойний у всіх отношеніях землевласник. Ступай!..

— Куди?

— Откель прибув… — Новожилова починали дратувати настирливість і якась неймовірна шляхетна гідність, що прозирали в кожному слові, в кожному рухові цієї людини.

— Дозвольте мені, — виступив наперед вкрай схвильований Котляревський. — Я перекажу… Я розумію.

— Ви, мосьпане? — Новожилов наче тільки допіру помітив Котляревського, звернув увагу на його незвичайну блідість. — Я не просив вас, одначе.

— Але ж, пане Новожилов, Аполлоне Арсентійовичу, як же так? Це ж людина… Просить.

— Хто? Раб? Він посмів жалітись на свого повелителя? Це ж бунт! Та за це одне… — Новожилов натягнув рукавичку й підняв палицю, начебто очищаючи собі дорогу, але біля дверей стояв Вернигора.

— Виходить, ваша милість, ти розумієш, про що я просив тут?

— Як!.. Як смієш? — На якусь мить остовпів Новожилов. — Геть!

— Чого кричиш, буцім тебе вже ріжуть? — спокійно, надіваючи шапку, мовив козак. — Ми не лякливі. І скажу тобі: не дуже я і надіявся на твою допомогу. Наші ще надіялись, а я — ні. Бо знаю: ворон воронові ока не виклює. Що ж, спробуємо самі ще раз поконтрактувати з твоїм достойним Полуваричем. — Козак замовк, пильно глянув на змертвіле обличчя Новожилова. — Турбаї пам’ятаєш? Будуть і нові, а може, й не одні. Ото так, мосьпане. — І повернувся, щоб піти, але, поскільки Новожилов мовчав, поглянув на нього ще раз співчутливо: — Не розумієш мови мужика? А хліб чий ковтаєш? Тож-то. Мовчиш? Заціпило? Одначе бог з тобою, видно, обидив тебе господь, розуму не дав. І допомогти тобі вже, мабуть, ніяк… А ми ж таки будемо жити. Прощавай!

Новожилов не міг перевести дух. Стояв, вирячивши очі, руки тремтіли, йому здавалося: козак зараз дістане ножа і піде просто на нього. Але той дивився вже в інший бік, потім ще раз повернувся, побачивши Котляревського, зірвав шапку, вклонився й рушив за поріг.

Чути було, як він іде порожнім гримким коридором, і чоботи його гупають по дерев’яній підлозі. Хряпнули вхідні двері.

— Розбійник! Запорожець! — продихнув нарешті Новожилов. Опам’ятався, зиркнув на Котляревського: — І ви хороший! Замість того щоб покликати сторожа, стояли… і ще перекладати збирався. Тільки з поваги до вашого покійного батюшки, що прослужив стільки літ у магістраті, прощаю вам… А якщо вдруге… — Не договорив, поважно пройшов через кімнату.

Котляревський сховав папери в стіл, машинально одягся і покинув канцелярію. На ґанку, вдихнувши свіжого повітря, спинився. Навкоси через майдан у сірій селянській свитці простував козак, а вітер услід за ним гнав червоне листя, пташиними зграями воно крутилось навкруги, то припадаючи до землі, то злітаючи в повітря. А козак простував, твердо ступаючи по землі, не озираючись, не звертаючи уваги на перехожих, заглиблений у своі думи.

За Шведською могилою сідало сонце, і в тону місці на півнеба розливалась червоно-синя ріка, береги її вбвільно темніли, попелясті оторочки неначе в’янули, щезаючи, розтоплюючись у вечірньому небі. І нібито з цієї синяви, з глибини самого серця народилась пісня:

Ой гай, мати, ой гай, мати,

Ой гай зелененький!

Десь поїхав мій миленький.

Чисті голоси і сама пісня розтривожили.

Котляревський легко зітхнув і наддав ходу… Нe помітив, як вийшов на Панянку. Внизу, скільки око бачить, розкинулись луки, а на другому боці долини, на горі, здіймались півколом монастирські стіни; на скатній покрівлі дзвіниці червонів останній промінь сонця.

Ось тут, на Панянці, одного разу в такими, як і сам, бурсаками забрів у підземні ходи, що лишились у Полтаві з давніх-давен, довго блукали по них, поки нарешті вибрались. На все життя запам’ятався похід той. А пізніше, як уже вуса посіялись, приходив сюди на вечорниці, слухав пісні, спостерігав ігри парубочі і сам, траплялося, разом з хлопцями пісні співав, смалив тютюн-самосад, кружляв у шалених танцях. Гарний був час. Юність. Невже ж нема її, пішла назавжди? Але ж, він-то й не жив зовсім: кілька зим бігав до дячка, потім — семінарія, і ось уже три роки в канцелярії. Здається, тільки тоді й жив, як починались літні вакації. Де тільки не носило! Чого бувало, не надивишся та не начуєшся за літо! Добре було й товариство… І Міклашевський ходив. Міклашевський! Ех, пропав козак ні за цапову душу. Коли б міг, пішов би з канцелярії і Федора б умовив. Та зважитись на це нелегко. Насамперед — куди підеш? Де дістанеш місце?

З гори Панянки в різні кінці збігало кілька стежин, губились у високій траві. По підгір’ю юрмились хатки, світилися проти вечірнього сонця вікнами. Із однієї хтось вийшов. На коромислі порожні відра погойдуються. Трохя нижче — криниця, і вода в ній чиста, холодна, нектар божественний, особливо коли п’єш із рук добрих…

Вона сказала, що звуть її Ганною. Поставила відро на цямрину й чемно так: “Пийте, будьте здорові”. Він пив, вона не квапилась додому. Злякалась чомусь, коли побачила його вдруге. Але й не поспішала прощатись. Стояла, поки мати не покликала. Легко підхопила важенні відра й пішла. А втретє, побачивши його на тій же стежці, спробувала піти — і знову лишилась.

— Добрий вечір! Давно вас не було на Панянці. Чи не хворіли?

У голосі тривога, співчуття.

— Трохи,серденько, було.

— Правда? А чим же?

— Від думок про тебе… А більше нічим.

— Смієтесь над бідною дівчиною. — Потупилась, кинулась до відер. А він не пустив.

— Почекай хвилинку. Не тікай так швидко. Дай… подивитись на тебе. І попити.

— Та пийте собі на здоров’я… Мабуть, у вас і криниць нема на Мазурівці?

— А ти знаєш, звідки я? Може, знаєш, як і прозиваюсь?

— Знаю. З канцеляристів будете, . — А звідки дізналась? Я ж не казав.

— Батько вас бачили. Вони не велять стояти з вами… Нерівня я вам. — І тихше, з болем: — Віддають мене за хлопця з Тахтаулова. Уже й заручини були. Так що… — В очах і докір, і сльози. — Прощайте!

І, піднявши коромисло з почепленими на ньому відрами, пішла, попливла вузенькою стежиною вгору, до хати за вишневим садом. А він дивився затуманеним поглядом услід — на тонкий стан, схилену голову й коси, що бились на білій сорочці. Вона ж ішла все далі й далі, поки не закрили її тонкостовбурні кучеряві вишні. Пішла. Зовсім не побачить він її більше. І нікого в нього нема. Багаті цураються бідного канцеляриста, а бідні… мабуть, стережуться: як би панок не обдурив їх, не насміявся. Байдуже, йому нікого не треба. Ні багатих, ні бідних. Та й не про це його думи, хоч і болить серце, іноді так защемить, що хоч кричи. І нехай щемить, нерозумне, нехай болить: що він йому скаже, чим зарадить? Нічим він його не зарадить…

Одначе час і додому, матінка чекає з вечерею, сама не сяде за стіл. А просив же: “Не чекай, може, затримаюсь”. А вона своєї: “Не можу, сину. Без тебе і їсти не хочу”. Ось і поспішай, брате Іване, у палац свій на Соборній, що воздвигнутий на тому самому місці, де чотири вітри з чотирьох сторін світу стрічаються.

Завернув у провулок, здаля побачив семінарію — і швидше забилося серце. Не раз уже так траплялось: прямує додому, а в провулок неодмінно заверне. Хай це і гак зайвий, а все одно тягне. Уповільнюючи ходу, задивився на ледь освітлені вікна: семінарська братія, мабуть, ще студіює, гомонить, сперечається. Зазирнути б, дихнути повітрям альма-матер. Та, мабуть, ні: далі, далі веде його доріжка.

— Іване! Чи це ти?

Здається, його кличуть? Так, його. Але хто? Та це ж отець ІоаннІ Хотів бігти — так зрадів, але той швиденько спустився з ґанку й уже спішить назустріч! У рясі, в бороді, а обличчя свіже, не старе.

Підійшов, обійняв, залоскотав бородою:

— Здоровий?

— А що мені подіється? А ви, отче? Майже тиждень не зустрічались.

— Про що згадувати? Покашляв був, а попив медку — і як рукою зняло… А я ждав тебе, Іване…

— Простіть, отче… Роботи нині багато.

Від пильного ока вчителя нічого не сховалось. Усе бачив, усе помічав. Виріс, вирівнявся Іван, змужнів. Тонке благородне обличчя, ніскільки не псують його віспини, вони непомітні майже, як перчини-родимки — одна, ось ще одна.

Увагу Станіславського Іван привернув до себе в перші дні знайомства, на перших лекціях з латинської та російської словесності. Учень виявився вдумливим, мав самобутні міркування, глибокі, зовсім не семінарські знання. Першим учнем був і лишався таким, поки вчився. І коли б учився далі — хто зна, як би виріс. Ніхто не знав так історії, філософії і латини, як Іван Котляревський, ніхто не вмів так вдало скомпонувати вірш на вільну тему. Мав великі надії на цього учня; був певен: прийде час — Іван замінить його, Станіславського, а можливо, і далі піде: світ широкий, шляхів у ньому не злічиш, вибирай, який до душі припаде. Волів бачити його у славі, великою людиною. А хто ж він нині? Звичайний виконавець казенних паперів. Виконавець… До списків канцеляристів вписав його ще десятирічним хлопчиком батько — теж службовець магістрату. Гірка доля. А що зміниш? Здається, все б зробив для нього, коли б його воля. Учитель зітхнув, і Котляревський, зрозумівши його погляд, його мимовільне зітхання, приклав руку до серця, затремтів голос:

— Спасибі, отче, за добро, що подарували мені. Повік не забуду! Хоч би де був, хоч би що зі мною скоїлось, а ваше слово, ваша мудрість, як зоря, світитимуть мені.

Станіславський, теж схвильований, щоб не виказать свого стану, замахав руками:

— Іване, що ти кажеш! Чого я тебе навчив? Та не будь душа твоя відкрита людській мудрості, ніхто нічого не дав би тобі. Сам ти премудрості кладезь, і мені незмірне жаль, що марнуєш кращі роки свої на писання вихідних та вхідних паперів… А твій талант, сину? Де він? Невже забув про все?

— Я нічого не забув, отче. Науку вашу, все, що подарували мені, пам’ятаю. І я все той же, тільки…

— Чому замовк?

— Важко мені. Гнітить усе. Пішов би. Але куди? Станіславський мовчки йшов поруч, мало не сягаючи плечима повислого над парканами золотого яблуневого гілля, вибирав дорогу де кращу, рівнішу. Іван, такий же високий, як і вчитель, ішов пліч-о-пліч з ним, не осмілюючись порушити мовчання. Станіславський раптом спинився на розі провулка і Соборного майдану. Відкривалась перспектива вулиці, рівна, ніби шнурком відбита, витягнута далеко за місто, в чисте поле.

— Сьогодні я зможу тобі дещо запропонувати, — сказав Іоанн, — але спочатку поговоримо. — Глибоко зітхнув, розправив плечі. — Вечір он який, диво — чи не правда?

— Як тоді, коли ми ходили по місту й читали. Пригадуєте?

— Ти особливо гарно читав Вергілія. А Міклашевський — Овідія. Як він нині? Щось не бачу його.

— Федір? — Котляревський здвигнув плечима. — Здасться, все гаразд. Начальникові стола до душі припала його робота, і років через три-чотири Федір посяде місце протоколіста. Йому вже обіцяли.

Станіславський довго мовчав. Тінь смутку лягла на обличчя.

— Ну що ж… Feci guod potui [2] . Не кожному дано. Poeta nascitur, non fit [3] . Одначе ти, Іване, бачу, сам не свій. І не токмо через Федора. Інше в тебе на серці.

— Отче, нині осінь тільки починається, а ми ж не такі й старі, — хотів пожартувати, а вийшло не зовсім весело.

— Жартуєш? Значить, переживеш печаль. Під ногами шелестіло опале листя, як вода на перекаті. Вулицею промчала легка ресорна бричка. Чиновник уклонився, побачивши законослужителя. І знову тихо на розі Соборного майдану. Тихо й безлюдно. І все ж гарна Полтава цієї пори, все в ній близьке Й дороге серцю. Може, тому воно так і щемить.

— Важко й тоскно, отче… Простого козака за людину не вважають, у неволю, як вола в ярмо, тягнуть, мову його, мову дідів і матерів наших, наріччям нарекли… І ,слова не скажи супротив. Як же після цього жити?

Станіславський ніби дослухався до чогось. Узяв Івана під руку, провів кілька кроків мовчки, величний, ставний, у бороді почепився червоний вишневий листок. Учитель вдивлявся в Іванове обличчя суворим поглядом, як, траплялося, ще в семінарії, коли інколи не встигав у повному обсязі виконати домашнє завдання.

— Як посмів, Іване, таке в думках мати? Говорити таке? Невже мислиш — усе досягається легко, без болю, без зусиль. Omne initium defficile est [4] . Слухай же — хай благословенним час цей буде — тобі належить зробити такий початок. Голова в тебе світла, а серце добра прагне.

— Що ж належить робити?

— Серцем своїм слухай пісню народу нашого. І сам пробуй! Сміливіше берись! Таланту своєму не дай загаснути. Все, що знаєш про народ свій, на мову високої поезії переклади. Як Сковорода. Тільки по-своєму.

— Як же ж так, отче?

— Це, звісно, нелегко. На таке не кожен піде, а ти, сину, підеш. І тоді я, вчитель твій, скажу собі: ні, недаремно жив я на цьому світі, недаремно ряст топтав.

— Але ж це… неймовірно важкий труд.

— Per aspera ad astra [5] , — мовив у вечірній згусклій тиші Станіславський. — Тільки через терни! Іншого шляху до зірок нема.

Приголомшений, Іван мовчав. Те, що він почув, було справді грандіозним, захоплювало дух. Для чого ж учитель — такий мудрий, досвідчений — вимагає неможливого?

— Не годен я, отче! Не зможу!

— Зможеш. Ти думай над цим, день і ніч думай. Зможеш! — упевнено й твердо сказав Станіславський і м’яко, тихо додав: — Повинен! Я ж тебе, сину, знаю. Ти ріс на моїх очах. Учився. Я ж земляк твій, як і ти — полтавець. А полтавці — уперті і взагалі хлопці непогані.

Вони знову йшли поруч. Тонкий у талії, високий і стрункий Іван Котляревський і кремезний, величний — отець Іоанн Станіславський, учитель російської і латинської поезії.

Так дійшли до Успенського собору. Звідти два кроки — до свого дому. За собором дах проглядає, у причілковому вікні вогник світиться.

— Прошу до нас, отче. Матінка дожидає з вечерею. Разом трапезу приймемо.

— Ні, не піду. Пізно вже… І останнє, що хотів сказати… Приїздив до мене минулої неділі приятель мій давній з-під Золотоноші. Просив учителя знайти для сина. Я зразу ж подумав про тебе. Можеш їхати. Матимеш стіл, кімнату. Навчаючи інших, вчитимешся й сам. І для роботи час матимеш… Десь у тих краях літ сорок тому вчителював і Григорій Савич Сковорода. “Сад божественних песней” писав… Ти будеш там. Поклонись землі тій.

— Поїду. Хоч сьогодні.

— Чому не спитаєш про умови?

— Мені однаково. Тільки б з канцелярії піти. На свіже повітря, на простір!

— Негоже так, Іване. Умови треба знати. І обговорити. І ось що не забудь. Перед тим як їхатимеш, неодмінно візьми в предводителя нашого, пана Черниша, папір, що состоїш у дворянстві. А то… Хоч поміщик цей і знайомий мені, а запише тебе у ревізький реєстр — і прощай, воля… Отож не забудь… І чекай. Приїдуть по тебе. Може, в ту неділю. На ярмарок пожалують. Ну ось, сину мій, і все. Матері кланяйся! Заждалась тебе, мабуть, стара.

— Ой правда! Спасибі вам! За ваше добро!

— Одним “спасибі” не обійдеться. Пам’ятай слово моє, сину!.. — Іоанн замість перехрестити Івана — обійняв його, притнс до грудей. — Іди вже…

Іти було недалеко. Обігнув дзвіницю, собор — і ось уже хвіртка. Біля неї розгледів матір. Вона чекала — така ж висока й тонка, як син. У темній шалі, в подовженій керсетці із зубцями, обведеними гарусною ниткою.

— Мамо!

— Ти, Іване?.. Не інакше звістку якусь несеш — поспішаєш, і мова неспокійна.

— Так, мамо, — сказав Іван і подумав, що звістка ця матір не порадує: не завжди охоче розлучалася з ним, і цього разу слова не скаже, але погляд її, похилені плечі скажуть йому все… Ні, сьогодні він нічого не скаже — жартуватиме, і вона буде спокійна і, можливо, не спитає, що ж то за вість така.

І він справді жартував, як це вмів тільки він, розповідав, що оце йшов із служби й поблизу семінарії — “випадково звернув у той провулок” — зустрів отця Станіславського. Як же ж не поговорити? Ось і побесідували — мало не до півнів, добре, що хоч не до третіх. Нехай мати не гнівається. Іншим разом проворніший буде.

Вона слухала й не могла збутися думки: що ж за вість приніс її син? Добру? Дай, господи! То чи варто так непокоїтись? Якщо в сина легке серце, якщо йому добре, — матері більшого щастя не треба.

3

Не пам’ятав себе таким: оновленим, вільним, як птах, і зовсім молодим, далебі, юнаком, повним сил і нестримного захвату, здібним на все, аж до хлоп’ячих витівок. Справді ж бо, йому всього двадцять чотири і все життя попереду, а це — нові люди, невідомі зустрічі і нова робота. Тільки б до місця прибути скоріше, обдивитися, познайомитись з майбутнім вихованцем…

Минуле лишилося по той бік Київського в’їзду. Вийшов будочник, посвітив ліхтарем, сонно поглянув услід проїжджим, не спитав хоч би задля годиться, куди й по що в таку ранню годину від’їжджає молодий панок, і опустив шлагбаум. У прозорій млі ледве вгадувались золочені маківки Успенського собору, зблискували зволожені дахи ковальського ряду, свіжий колісний слід лишався на дні майже пересохлої Полтавки, праворуч косою тінню проплив костьол, і незабаром останні приземкуваті хатки поховались за чорними осінніми садами. А попереду вже горбатився нерівний степ, зливаючись з небвм, стіною ставав перед очима. Ледве біліла дорога, вела візок все далі й далі.

Там, за Київським в’їздом, за шлагбаумом, який опустив будочник, у теплому, ще сонному містечку лишився батьківський дім з випаленими на сволоці словами про рік його возведения, босоноге дитинство, в якому чудернацьки переплітались легенди про героїчне минуле полтавської фортеці з сучасним, юність, віддана науці в духовній семінарії, і безконечні дні й місяці в Новоросійській, канцелярії..

Ще три дні тому він прийшов до столоначальника і вручив йому письмову заяву про відставку. Той за звичкою не підвів голови, не подивився на папірець з гладкими краями, чисто й акуратно виконаний. А Іван не йшов, чекав, і Новожилов нарешті присунув папірця до себе, презирливо підібравши нижню губу, приготував перо, щоб вказати самовпевненому протоколістові на пропущену кому, і раптом здивовано мугикнув, видивився на Котляревського:

— У відставку? Адже ви, мосьпане, вже протоколіст.

— Так, мосьпане, у відставку, — в тон йому відповів Іван.

Новожилов пожував губами, поправив жорсткий комірець мундира, що підпирав одвислі бакенбарди, і хворобливо поморщився, неначе ковтнув чогось гіркого, Одначе більше нічого не сказав і не спитав, мабуть, відчувши у відповіді підлеглого — тепер уже колишнього — незламне рішення. Прощання вийшло дещо сухувате, але Іван іншого й не сподівався: Новожилов не був здібний на більше, лиш кивнув з висоти своєї поважності, казенно байдуже побажав успіху и особистого щастя на новому полі діяльності. Котляревський побажав йому того ж самого.

Міклашевський спочатку не повірив і сказав, що Іванові жарти йому давно відомі, нема чого клеїти дурня, він теж на таке здатний, але, зрозумівши, що Іван не жартує і, справді прийшов прощатись, розплакався, як дитина, і, обійнявши товариша, плачучи, казав:

— З ким лишуся, брате Іване? Ти — друг мій єдиний.

— Втішишся, Федоре. Не гніви долі. Місце моє займеш незабаром.

— Для чого мені місце, коли тебе не буде?.. Що й казати, звісно, жаль — стільки літ змарновано, жаль і товаришів — таких же, як і він, робочих конячок канцелярії, що безжально в’їдала дні і роки. Товариші по службі провели його до ґанку, незвично задумливі — умудрені життям, колишні семінарські братчики. Тільки деякі дивувались: таку посаду лишати, адже протоколіст — верх бажань?! Він кожному знайшов слово: одному побажав вдало женитись, другому — одержати нарешті посаду канцеляриста, Міклашевському — зайняти його місце, ще комусь — щасливого виграшу в карти, а всім разом — бути гідними семінарського товариства, не забувати, згадувати хоч зрідка раба божого Івана, котрий також пам’ятатиме їх у своїх мандрах по світу…

Важке було прощання з матір’ю. Усю ніч напередодні від’їзду вона не лягала, пекла пироги на дорогу, кілька разів мостила і перемощувала в його скриньці білизну, ще раз і ще передивлялась, чи всі ґудзики на місці, поверх сорочок поклала свою білу шовкову хустку.

— На шиї носитимеш… Все ж тепліше.

Він не смів перечити, не смів просити її прилягти, спочити трохи. Потім узялась допомагати книжки укладати в окрему скриню. Сама винесла й поклала у візок кошик з їжею, хотіла і скриню нести, але Іван не витримав і попросив не втручатися — для чого, мовляв, візник тут, який готовий допомогти молодому панові і його матері?

В очах стояли непролиті сльози, хотіла, щоб ніхто не помітив їх, — і не могла. Завжди небагатослівна, стримана, вона й тепер робила все мовчки, а потім, коли прийшов час їхати, стояла біля візка в накинутій на сухенькі плечі теплій хустці й не дозволяла рушати. І візник сидів мовчки, все ждав чогось.

— Ну що ж ви, мамо?.. Я ж не на край світу їду, — заспокоював, а в самого забивало дух. — Перезимую, а на літо вернусь. Відпишу вам зразу ж.

Вона все розуміла, кивнула: добре, мовляв, не турбуйся, бачиш, і я спокійна. І, неспроможна говорити, лише кілька разів перехрестила його.

Не сподівався, що так рано — на світ тільки благословилось — прийде отець Іоанн. Обійняв його:

— Не забувай, сину, отчого дому, матері своєї… І слово моє пам’ятай!

Це останнє, що сказав учитель.

— Благословляє тебе і отець Башинський. Прийшов би сам, та нездужає.

Соромно: треба було забігти, знайти час і попрощатись, але так закрутився в ці дні, що себе не пам’ятав. Поки оформив свідоцтво про належність до дворянства, три дні минуло. Предводитель пан Черниш, виявилось, у село своє виїхав, довелось до нього стукатись. Деякі розпорядження зробив і по господарству, щоб матері взимку не треба було турбуватись. І все-таки слід було вибрати часину й відвідати семінарію, вклонитись старому вчителеві риторики й піїтики.

— Прошу вас, отче, передайте мою любов і глибоку вдячність отцеві Башинському. Соромно мені, що не зайшов. Прощення прошу… І — спасибі вам за все добро ваше!

Вони обнялись, як давні друзі, — вчитель і його перший учень…

І ось він їде. Не в Північну Пальміру, куди одного разу влітку, коли :він був — може, на щастя — на кондиціях, хотіли послати його і ще кількох семінаристів. Ті поїхали, він лишився. А нині їде в Золотоніський повіт. Це далеченько, але не таїкий уже й край світу.

Візок невеликий, напівкритий, у ньому ледве вміщуються нехитра юладь і він сам з візником — літньою панською людиною, і вісе ж таки сидіти на рядні, що вкриває мішок з сіном, зручіно. Можна вільно поринути у спогади, згадувати, що заманеться.

По обидва боки дороги біжать поля, де вже майже зібрано врожай, лиш де-не-де стоять ще півкопи. По жовтій стерні, щось пильно вишукуючи, не звертаючи уваги на проїжджих, походжає чорногуз.

Сам пан Томара виїхав ще вчора, а нового вчителя залишив з обозом і челядинцями. Котляревський не заперечував: мало (радості трястися біч-о-біч з паном і його племінницею Мафією — дівицею, як видно, надто цікавою; поки дядечко івийшов з дому, вона встигла спитати, яких наук пан учитель навчатиме її родича. Іван відповів щось не зовсім чітко, і вона не забарилась спитати, що в нього з вимовою, чи він часом не заїка, і якщо він стане навчати її двоюрідного братця, то як би й учень не став заїкою, а пізніше це може перейти й на неї, бо їй же доведеться кожного дня зустрічатися з паном учителем за обіднім столом, навіть брати уроки, адже вона живе в домі свого дядечка і нема потреби запрошувати ще одного вчителя тільки задля неї. Вона відверто насміхалась: а що ти, вчителю, відповіси? Дивлячись на жваве, досить гарненьке, хоч і трохи повнувате, обличчя дівиці, Котляревський стримано відпіовів, що панні Марії нічого такого не загрожує, бо розмсовляти з нею, а тим більше давати їй уроки, він, на жаль, не матиме часу, та й не наважиться, бо навряд щоб чогось нового навчив він таку освічену панночку.

— Ого, паніє вчителю, та у вас, виявляється, ясна вимова, й, здається, ви досить зрозуміло можете відповідати, й навіть… дівицям. — Панна Марія невідомо чого збентежилась, щось хотіла додати, та в цей час із дому вийшов дядечко; відсапуючись — він тільки-но перед дорогою випив добру кварту меду, вліз у карету й покликав племінницю. Нічого більше не сказавши, підхопивши спідниці, вона проворненько забралась услід за паном Степаном і визирнула звідти іна вчителя, що скромно стояв і чекав, як видно, розпоряджень свого нового пана. Але пан Степан махнув рукою, і сірі в яблуках коні рвонули а місця, легко винесли карету за ворота…

Нічого нема ліпшого, як їхати з візником і говорити, що на думку спаде, співати, якщо захочеш, спинитись, де застане ніч — біля придорожньої корчми або біля закинутої степової криниці, у якій-небудь улоговині, де не чутно вітру, чи на околиці якогось хутірця; знову погойдуватись у візку між небом і землею.

Візник Лука Жук, почувши із уст учителя рідну мову, охоче розповідав, як вони, коврайські, живуть під паном Томарою, сказав, що в нього, Луки Жука, чотири сини (один з ними в обозі їде) і дочка — всі на панському подвір’ї: У стайнях, на псарні, а дочка куховарка. Так що він, Лука, майже не бачить своїх дітей, зрідка Одарка навідається, спитає, “чи ми ще з матір’ю живі”, і побіжить. І сини — все в роботі та в роботі. На Великдень хіба що приходять. Молоді ще, нежонаті, тільки старший збирається, а пан не дозволяє… “Я, батько, благословив, а він — ні”.

Похиливши сиву голову. Лука мовчить, щось шепоче, неначе молиться чи прислухається до того шелесту осоки на березі річки, вподовж якої тягнеться дорога.

Іванові жаль старої людини, йому зрозумілий її смуток, і він говорить якомога м’якше, сердечніше.

— Журбою горя не зарадиш, дядьку Луко. Тільки собі серце розвередиш. Може, прийде час — і легше стане жити вам і вашим дітям.

— Хоч би онукам, — зітхнув старий фурман.

— Людині без надії ніяк не можна.

— Однієї надії мало, пане вчителю. Он і мій кум Харитон Груша так каже. Спинимось на нічліг, послухайте його.

— А чого ж треба ще?

Лука помахав над кіньми батіжком, і вони пішли веселіше, візок гойднуло на кореневищі, кинуло у ковдобину і винесло на рівне. Позаду почулося торохтіння: то наближалися підводи; на передках, як граки, насурмонившись, сиділи погоничі. Хрест-навхрест перев’язані вози з кладдю хилились то вліво, то вправо, здавалося, готові в першу-ліпшу хвилину перекинутись.

— Чого ж треба, дядьку Луко?

Жук озирнувся навколо, натягнув віжки;

— Багацько чого… Та краще вже помовчати. — І знову змахнув батіжком, ворухнув віжками.

— А чого ж краще?

— Бо до гріха недовго.

Іван перекусив соломину, підсунувся до фурмана ближче:

— Пан ваш, дядьку Луко, добрий?

— Добрий… — І додав: — Поки що не кусається… Е-гей, соколики!.. Ось уже швидко спинимось, спочинете…

Іван мимохіть посміхнувся: “Не кусається”. Спасибі і на тому. Та що йому, власне, потрібно? Учитель мусить навчати — і тільки. Отже, виходить, повинен жити, як дерево росте? Залишатись байдужим до всього, що його оточує, радує або дратує, викликає біль?.. Можливо, не варто було їхати? Залишитись у канцелярії ще на рік-два? Ні-ні, він добре вчинив, послухавши отця Іоанна, вчителя й друга. Коли ж то тепер з ним стрінеться, розрадить душу в бесіді? Та чи й стрінеться взагалі? Хто може знати, що його жде на той рік, ба навіть завтра, через годину?..

Задивився на поле, що бігло поряд з візком, то зелене, то чорне, як ніч, то освітлене сонцем. Боже, скільки землі навкруги, скільки багатства, кожного можна б зробити щасливим, щоб люди ніколи не знали злиднів. Але ні, одному все замало, гребе та й гребе під себе, ніяк не вдовольнить своєї жадоби, а іншому бідоласі і дихати ніяк. І згадались раптом слова, сказані сміливо й одверто: “Будуть ще, пане, Турбаї!.. І не одні…” Відомо, що таке Турбаї. Іван сам читав доповідні поліції, робив виписки для керуючого канцелярією. Сумно, як згадаєш, скільки невинних загинуло в тім селі, і все через те, що одному всього замало, а іншому — хоч живим у домовину. Коли ж зрозуміють це Новожилов і пани землевласники? Не можна так жити — в темряві, неуцтві, в неповазі до простого люду!

— Не журіться і ви, пане вчителю. — огвався до Івана фурман. — Ви ще молоді, багацько чого побачите в житті своїм. Гей-гей, скільки! В дорозі кожен раз думки з’являються: а що там, за рогом? Може, там що й краще…

— Та ви, дядьку, філософ, — усміхнувся Іван.

— Аз чим же їдять те слово?

— Філософ — це мудра людина. Життя вміє пояснити, знає, що від чого береться.

— Ет, пояснити. Такі знайдуться. А ти навчи, як зробити його кращим. Чи є такі вчені?

Іван здивовано подивився на Луку, ніяково знизав плечима:

— Не чув таких.

— А я чув.

— Хто ж то, коли ваша ласка?

— Жив у нашому селі один. Теж учитель. Я хлопчаком бігав тоді.

— Хто ж він?

— Сковорода. Григорій Савич.

— Ви знали його? — ще більше здивувався Іван.

— Хто ж його не знав? Усі його анали, І не тільки в нашому селі, а, вважай, вся округа. Сміливо панам правду казав. Людей учив гурту триматись, тоді, мовляв, ні яка тварюка не страшна.

— Так він казав?

— Саме так… Та він же, пане учителю, наш, полтавський. Буцім із Чорнух. У чужих землях учився, світу По видав чимало. Мудра людина — це навіть і хто скаже, Бідних боронив. Пани його, звісно, не любили. Він їм яі кістка поперек горла. Хе-хе, боялись його слова. — Лука повеселішав навіть.

— Спасибі, дядьку, за слово добре про Сковороду, — розчулено сказав Іван. — І за те спасибі, що вірите у мою зірку, в дорогу мою… А я, дядьку, вірю в таких, як ви, ваші сини, в силу вашу.

Лука сів упівоберта до вчителя, широко розкритими очима дивився на нього, на молоде тонке обличчя, одухотворене думкою і почуттям, і зовсім забув про коней, вони самі йшли по дорозі, кинуті віжки давали їм волю рухатись як заманеться.

— Свята правда, пане вчителю! — сказав нарешті Лука. Похилі плечі його випростались, стали набагато ширші й начебто міцніші. В останніх променях сонця голова фурмана на сильній обвітреній шиї здалась головою Сократа, а руки, жилаві, міцні, скидались на коріння столітнього дуба.

Лука кілька разів поривався щось спитати — і не зважувався.

Візок котився путівцем, коні легко несли його. Вечірнє сонце вже черкалося верхівок темної лісової смуги. Услід за візком рухався обоз — три підводи, вантажені сушеною і солоною рибою, свічками, дьогтем, сіллю, віжками, кожухами і всякою всячиною, що закупив сам пан Томара на полтавському ярмарку.

За Решетилівкою трапилась маленька пригода, яка трохи згодом спонукала дядька Луку розповісти досить цікаву притичину. Трапилось це в той момент, коли подорожні, заколисувані повільною ходою обозу, віддались своїм думкам і нічого особливого не ждали. Та ось перед хистким містком через зарослу жовтим очеретом річечку із-за пагорбка раптом вимчала дорожня карета. Трійка гнідих коней, низько пригнувши морди, до крові закусивши мундштуки, рвала під собою землю. Із-за фігурної дуги, на козлах, виднілось бородате обличчя машталіра. Дорога була вузька, і, щоб не зчепитись з каретою. Лука різко повернув коней убік, але не встиг — ліві колеса ще лишились на дорозі. Карета мало не врізалась у візок, розлючений машталір змахнув ремінним батогом, щоб дістати Луку, але ту ж мить і Лука підвівся і, теж змахнувши своїм цупким батіжком, погрозливо блиснув очима.

— Повертай! — загорлав машталір і стьобнув корінника.

— Дороги не бачиш? Так можна вказати!..

— Ах ти ж! — Машталір з усієї сили потягнув віжки на себе, і карета — вісь біля осі з візком — пронеслась мимо; з-під копит оскаженілої трійки полетіло груддя, забарабанило по обшивці візка.

Іван не встиг нічого сказати: так швидко — в одну мить — налетіла й проскочила карета.

Лука спрямував коней на дорогу, нековані колеса, з’їхавши на дерев’яний місток, неначе зраділи, заторохтіли весело й жваво.

За містком Лука спинився, зліз і оглянув хомути, черезсідельники — чи все там гаразд? Надто круто звернув він, чи не обірвалась де збруя? Ні, все на місці.

Їхали мовчки. Іван дістав табакерку, люльку. Кашлянув, щоб привернути увагу Луки, але той не обертався.

— Може, закурите? Ось візьміть.

— У мене свій. — І дістав із глибокої кишені капшука. Коли закурили, Іван, ніби між іншим, спитав:

— А був би шмагонув, тоді як?

— Тоді б і побачили.

— Сміливий ви, одначе, дядьку.

— Де там… То, може, через вас так повівся.

— Через мене? — здивувався Іван.

— Атож… Чую, нашої віри ви чоловік. Підмога, значить. Не те що наші підпанки. Як той фурман. Думаєте, в нашому селі нема таких? Вистачає. Хочете, притичину вам розповім?

— А послухаю, — затягнувся Іван димком і приготувався слухати.

— Ось послухайте. — Лука копирснув нігтем у люльці, потягнув разок, і вона ожила, задиміла, — Одного разу були в городі мужики. Спродались, а по дорозі додому спинилися біля придорожньої корчми трохи спочити й попоїсти, бо за цілий день зголодніли. Отож сидять, закушують галушками і бідкаються, що торгувалося погано, їдуть додому, а пусті, нічим і подушне заплатити. А тут, де й узявся, заходить у тую ж корчму і пан їхній. Десь він теж був у дорозі. Входить ото він, сідає за стіл, а за сусіднім столом — його кріпаки. Вони встали, кланяються, а він побачив їх і питає: “Добре торгувалось?” — “Де там, пане, погано, — відповідають. — Навіть на подушне не веземо”. А панові, мабуть, чи торгувалось, чи гулялось у той день добряче, і був він веселий. Випив чарку оковитої і каже: “Хай” уже буде, приходьте завтра до мене, позичу вам грошей, а може, і подушне за цей рік подарую… Я сьогодні добрий…” — “От спасибі!” — кланяються йому мужики мало не до землі, лобами долівку дістають. А пан випив ще чарку, сів у карету та й поїхав. Мужики наші взяли кварту горілки і з радощів добряче випили, потім ще одну, останні гроші лишили в корчмі. Тільки один із них — чоловік, сказати, в літах уже — не поділяв їхньої радості, все повторював: “Обіцяв пан кожух, та тільки слово його тепле”. Але в душі й він хотів надіятись на краще.

Приїхали мужики додому добре напідпитку, переночували і, як тільки благословилося на світ, зібралися й почимчикували до пана по обіцяне. Підходять до двору, а він, звісно, обнесений височенною стіною, а ворота (їх кілька) замкнені. Постукали в одні, поткнулися в другі — ніхто не чує, не відчиняє. Коли це один пахолок загледів їх і кричить: “Чого грюкаєте? Ану геть!” — “Ми до пана, ваша милість, запрошував”, — відповідають. Пахолок очі витріщив, та як засміється, аж захлинається. “Пан наш таких гостей начебто не ждав, та й ще так рано”. І не пустив їх до двору. “Ідіть і не потикайтеся більше”. Вони все-таки не відступилися. Постояли, поміркували, а потім знову до воріт. Коли дивляться — хвіртка напіввідчинена і нікого нема, вони — туди, тільки ввійшли, а тут, де й узялися, собаки, та здоровенні, люті, як чорти. Мужики до хвіртки, а собаки за ними, рвуть одежу на шмаття, до матні дістають, гаспиди; ледве одбилися небораки, вискочили за хвіртку, відсапатися не можуть, стоять пошматовані, покусані. Ще трохи постояли, потупцювали і, не діждавшись нікого, пішли додому. Один із них, отой самий, що не дуже йняв віри панським обіцянкам, і каже: “Добрий у нас, братове, пан, та тільки собаки в нього люті, будь вони прокляті”. Лука зі смаком потягнув люльку, видихнув клубок зеленого диму і хитрувато глянув на вчителя: а що, мовляв, скажеш, мосьпане?

— Мудра притичина, — сказав по хвилі Іван. — Виходить, одначе, що погані не так уже ті пани, як підпанки?

— Самі кумекайте, — відповів Лука і придивився: попереду, обабіч дороги, у вечірнім тумані зачорніла будоваї чи то кошара для овець, чи хата з прибудовами.

— Чи не корчма часом? У вас, пане вчителю, очі молоді, подивіться. Корчма? Виходить, незабаром Білоцерківка. Тут, мабуть, і заночуємо. Самі повечеряємо і коней підгодуємо, а то притомились…

У корчмі не знайшлося жодного вільного місця. Кого тільки тут не було: козаки, посполиті, а більше чиновників та військових. Ніде яблуку впасти.

Візникам, як видно, не вперше доводилося ночувати в степу, а вчителеві вони все ж запропонували піти до корчмаря й попросити собі місця на ніч, йому-то повинні щось знайти, але Іван рішуче відмовився, громади він ніколи не цурався, разом і “батька бити веселіше, а кашу їсти — тим паче”. Візники, особливо дядько Лука, оцінили рішення вчителя і зразу ж заходились улаштовуватись на нічліг. Зіставили вози, як це звичайно роблять чумаки, в коло, посередині розвели багаття, тут же знайшлися казан, пшоно, вінок цибулі і шматок старого, жовтого вже, сала. А коней, напоївши з корчмівського колодязя, прив’язали до возів.

Усі розсілися біля вогню на розісланих мішках і ряднах. Кращого не вигадаєш: на чистому повітрі, під високим небом. А коли куліш зварився, знайшлась і пляшка спотикачу.

— Сідайте, пане вчителю, коли не гребуєте, ближче до гурту, — запросив Івана дядько Лука. — Ось і ложка.

— Відмовитись від такого кулешу — великий гріх узяти на душу. А я до того ж і зголоднів…

І Котляревський присів до гурту. Вони потіснились, ніяково покашлюючи: як-не-як пан, хоч і вчитель, сів за один з ними казан. Не спинили його ні постоли їхні, ні свитки, Учитель поводився просто, невимушене, спочатку зачудувався розмальованою дерев’яною ложкою “таких у Полтаві не роблять”, потім, як трохи попоїли, розповів кілька баєчок, які чув ще від діда Івана, а деякі й свої, що в години дозвілля компонував. Зникла ніяковість, візники відчули довір’я до вчителя і собі теж стали розповідати, хто що знав або чув.

Люди різного віку, вони однаково уважно й з цікавістю слухали вчителя, дивуючись його мові, вмінню вкинути в оповідь міцненьке слівце, якщо, звісно, вона того вимагає; а вчитель заразлийо сміявся з кожного їхнього жарту і, смакуючи, з добрячим апетитом їв круто затовчений салом чумацький куліш. І спотикачу випив без особливих церемоній, як людина цілком своя, звичайна.

Молоді хлопці — Лаврін Груша і Савка Жук — слухали вчителя, пороззявлявши від подиву роти: такого вони в житті своєму не чули, хоч і двічі побували в Полтаві, їх батьки — Лука й Харитон — трималися спокійніше. Харитон Груша — височенний дід з гарною густою бородою, витираючи вуса широкою, як лопата, долонею і ховаючи усмішку, кахикнув у кулак:

— А позволь, пане вчителю, запитати: чи не з наших будеш? Чиїх тобто батьків?

— З ваших, дядьку Харитоне, вгадали. Ви не характерник часом? — запитав трохи захмелілий Іван. — І дід мій — теж Іван, як і я, і батько — Петро Котляревський — до землі тягнулися, любили землю-матінку, а вона їх не дуже: не було ж її в нас.

— А де, позволь спитати, науку пройшов?

— У семінарії, що в Полтаві.

— Виходить, мосьпане, бурсаком будеш?

— Був, понеже таке звання носили семінаристи… Був, — зітхнув Іван. — А ось тепер — учитель. Семінарії не закінчив. У Новоросійській, що в Полтаві, канцелярії більш трьох років прослужив…

— У канцелярії?

— Протоколістом.

Груша дістав із багаття двома пучками вуглину, потримав на долоні і акуратно поклав у люльку, закривши мідною кришечкою.

Слово “канцелярія” насторожило, візники замовкли, Урвались і жарти, але Іван зумів вломити їх скованість, розвіяти підозру, розповівши, як ось зовсім недавно прийшов у канцелярію козак, Вернигорою Павлом кличуть, пожалівся, що пан вписав його і братів у ревізький реєстрі і як він відповів Новожилову; “Чули, пане, про Турбаї? Будуть і нові…”

Слухаючи вчителя, Лука хитрувато мружився, а дядька Харитон, як раніше, підкидав по гіллячці в багаття, щоа не погасло. Тільки парубки — Лаврін і Савка — з неприхованою цікавістю дивилися на вчителя, ніби відкрив він їм щось невідоме — таке, чого вони і хотіли почути, і побоювалися.

По якійсь хвилині Харитон запропонував покористува тися його тютюнцем, ніхто не виявив особливого бажаннл до його тютюну, а Іван не відмовився, запустив руку ч Харитонів кисет і натовк у люльку дрібно різаного зеленого самосаду, потім, обпікаючись, як справдешній курець ловко вихопив із багаття вуглинку, разів зо два підкинум на долоні і поклав у люльку. Вуглина заблищала, розгорілась яскравіше.

— Путящий тютюнецьі — І затягнувся. І раптом відчув, що задихається.

Підводчики дивились на нього вичікуючи, ледве стримували іронічну посмішку, а він курив собі далі, силкуючись удати, ніби Харитонів зеленець — звичайна річ, суща дрібниця для нього. Сам дядько Харитон, як звичайно, пихкав своєю люлькою, отруюючи навкруги повітря ядучим димом.

— І де він у біса отрути отакої одкопав! — не витримав Лука і пересів на другий бік багаття. Парубки давно вже перебралися туди. А Харитон, посміхаючись, — мовляв, ех ви, слабаки! — казав, що не годиться гидувати таким тютюнцем, він його ніде не відкопував, а виростив на своїй “латці” за хатою.

Тим часом до корчми підкотила дорожня карета, хтось вибіг на подвір’я, допоміг зійти приїжджому. Чоловіки подивилися на сухорлявого пана, що прямував до корчми, подумали: такому місце знайдеться, а вони ось просто неба ночуватимуть, та бог з ним: почувають вони себе непогано, в усякому разі, тут не гірше, ніж у задушливих кімнатах старої кошари.

Вибивши люльку й заправивши її знову, Харитон дістав, як раніше, вуглинку з багаття, акуратно поклав під кришку і, потягнувши декілька разів, перевіряючи, чи горить, звернувся до Івана:

— Воно, може, і не нашого мужицького розуму справа, а все-таки, скажу тобі, чоловіче, бо бачу, добра в тебе душа, бережися нашого пана. Ще в святому писанні сказано: береженого і бог береже.

— Берегтися? А чому?

— Не встигнеш глянути, а він тебе заарканить, у ревізький реєстр впише — і станеш ти кріпаком.

— Кріпаком?

— Істинно. Пан наш душами промишляє… Отож-бо, чоловіче добрий.

Іван здригнувся: кріпаком? Його, вільного з діда-прадіда, зробити підневільним рабом? Річчю? Так, він не глухий, він чув, як деякі, хто втратив совість і честь, пани поміщики переводили домашніх учителів своїх у кріпосну залежність. Про це попереджав і отець Іоанн: “Степан Томара мій давній приятель, училися разом, а все ж — пан, власник”.

Стурбовано торкнувся сюртука. Є! 3 ним його свідоцтво, підписане напередодні від’їзду предводителем дворянства Полтавського повіту Чернишем. Воно невелике, і він пам’ятає його дослівно. Особливого значення сповнені ось ці слова: “Він (тобто Котляревський Іван, син Петрів) між дворянами Полтавського повіту лічиться…” І тут же:

“Оний протоколіст Котляревський походить з малоросійського шляхетства, володіє в Полтавськім повіті нерухомим майном, і рід його внесений у Єкатерининського намісництва… родословну книгу, в шосту її частину…” Ось так! У шосту частину внесений його рід, отже, і він, Іван Петрів, також у даній книзі і в даній, шостій тобто, частині лічиться.

Змахнув краплини поту, що виступили на лобі, і ще раз непомітно провів рукою по сюртуку, ніби перевіряючи, чи на місці, за підшивкою, його охоронна грамота, завірена, як то годиться казенним паперам, гербовою печаттю і підписом предводителя. Чого ж йому боятися? З таким документом і сам чорт не страшний. Однак і говорити про свідоцтво без потреби, мабуть, не слід. Адже всякі є люди. І все ж треба якомога швидше знайти привід і дати зрозуміти панові Томарі, що, в разі потреби, за нього подасть свій голос дворянство всього Полтавського повіту.

— Хороша ти людина, пане вчителю, — заговорив дядько Лука, — а пан тебе задавить, не подивиться, що ти в канцелярії служив.

— Не турбуйтесь, я за себе постою, а от слухаю вас — і мені прикро й гірко.

— Мабуть, то вже доля наша така, — зітхнув Харитон. — Лука ось знає, як ми нишком ходаків посилали до Петербурга. Півроку ходили і повернулися з тим, з чим і пішли. Ніхто їх і слухати не захотів… А що зробиш? Ми б покинули село, так знову ж — куди податися від свого рідного? І роки не ті… А може, незабаром і зміни будуть. — Харитон знизив голос: — Чутка є: людина одна повинна об’явитися.

— Яка людина?

Харитон перезирнувся з Лукою, ніби запитував його згоди: казати чи ні, — і тихо, щоб ніхто чужий не підслухав, відповів:

— Максим Залізняк і його славний побратим Іван Гонта. Пани брешуть, що їх буцімто піймали і лютій смерті віддали. А ми не віримо. Прийде час — вони об’являться. І буде воля знову… Може, пане вчителю, в Полтаві про це відомо? Так розкажи нам, тут же всі свої, і діти наші хоч і молоді, та не базіки.

Селяни дивилися на Івана з надією, ждали його слова.

Іван зніяковів, ледве переборов хвилювання, однак відповідати не поспішав, напружено думав, що сказати, яке слово знайти, найбільш точне, вагоме, щоб не образити, не відштовхнути.

Про Максима Залізняка і його вірного побратима Івана Ґонту чув ще в семінарії. Не раз, бувало, зашившись кудись у темний закуток, подалі від всевидящего ока префектора, товариші розповідали один одному дивні історії про казкову хоробрість і велетенську силу легендарних звитяжців. Серце завмирало від захоплення й страху за їхню долю, слухаючи, як за ними гналось царське військо, як їх переслідували, а вони відходили й у новому місці об’являлися знову. І ще яскравіше палали поміщицькі маєтки. А потім поповзла чорна чутка: схопили Івана Ґонту і віддали мученицькій смерті, а його побратим Максим Залізняк, узнавши про це, помер у невимовній печалі.

Тим чуткам вірили й не вірили, підтвердження їм ніде не було. З часом у народі народилась легенда: живі, врятовані народні оборонці, а поки що десь переховуються, ждуть свого часу.

Іван також вірив цим легендам.

Але одного разу все змінилося. Перебуваючи на службі в місцевій Новоросійській канцелярії, він натрапив на справжній документ.

Він уже був канцеляристом, коли якось одного дня його викликали до керуючого і наказали зробити загальний опис Коліївщини, як у народі називали повстання в Уманському повіті. До його рук потрапило донесення поліцейських чинів, свідчення самовидців, що бачили, як спіймали Ґонту, якої смерті він зазнав. З душевним трепетом приступив він до роботи; нехтуючи відпочинком, сидів вечорами, вивчав кожний клаптик паперу, який входив до справи. Робота посувалася швидко, й що ближче вона була до завершення, то тяжче ставало на серці. Легенди поступово розвіялись. Про загибель Залізняка й Ґонти свідчили факти, документи. Йшли дні, місяці — Іван нікому не розповідав про те, що бачив сам. І ось знову. Що сказати довірливим і добрим, як діти, його попутникам? Невже розвіяти їхні мрії, позбавити, можливо, останньої надії на визволення?

Видлубавши з люльки рештки незгорілого тютюну, намагаючись бути спокійним, сказав:

— Чутка була, що їх нібито схопили. У тюрму кинули. Та не довго їм довелося мучитися за тюремними ґратами. Знайшлися сміливі люди й допомогли їм утекти, вирватись на волю. І тепер вони десь живуть, між людьми ходять.

— І я так казав, батьку! — вигукнув Лаврін. Молоде безвусе лице його, в легкім золотистім пушку, світилося щирою дитячою радістю, він ладен був кинутися до Котляревського, обійняти його.

— Тепер, можливо, вони і в село наше навідаються! — палко заговорив Савка і, звертаючись до Котляревського, спитав:

— Як думаєте, пане вчителю, прийдуть вони в наше село?

— Все може бути… Хоч важко сказати, куди їх путі-дороги проляжуть.

— Подейкують, ніби вони заговорені і від кулі, й від шаблі, — сказав дядько Лука, виразно глянувши на сина, щоб поводився пристойно, не вискакував поперед старших, і Савка, зрозумівши погляд батька, примовк, тільки очі його залишалися такі ж самі — широко розплющені, блискучі; посунувшись до Котляревського, зачаровано дивлячись на нього, він боявся проґавити хоч одне слово.

— Заговорені, — кивнув Іван, — про те і я чув! Харитон і Лука курили, парубки про щось говорили між собою пошепки. Іван невідривне дивився на вогонь багаття й думав своє.

Правильно чи неправильно він учинив, так відповівши?

Може, краще сказати, що на власні очі бачив документи, свідчення самовидців? Але чого б він досяг? Розвіяв би легенди? Ні, зосталось би все так, як і було. Люди досі вірять, що народні оборонці, як називають Залізняка й Ґонту, живі, а його розповідь була б сприйнята як ще одна спроба обдурити їх. Ні, він правильно вчинив, що підтвердив їхню віру. З нею легше жити.

— А можна спитати вас, пане вчителю, — звернувся до Котляревського Лука, — пісню про Максима Залізняка доводилось вам чути?

— Не чув.

— То, може, послухаєте?

— З дорогою душею.

Схвильований Іван приготувався слухати. До цього часу і гадки не мав, що існує така пісня.

— Харитоне, починай!

— Негоже, куме… Корчма — ось. А там, здається, паном пахне. І чиновник під’їхав увечері.

— А ми тихо… Починай — пан учитель просить.

— Ну, коли так, почнемо. — Харитон зручніше сів, розгладив вуса, заткнув люльку за широкий пояс. — Допомагайте, хлопці. — І заспівав. Повільно, широко, низьким голосом.

Пісня, ніби весняна вода з-під льоду, вирвалась на простір, усе більше наповнюючись могутньою силою, і ось уже потекла повноводною річкою. Скоро в єдине річище влились і голоси молодих — Савки й Лавріна, причому голос Савки був високий, хлоп’ячий, у Лавріна, Харитонового сина, — сильний, гарний, до пари батьківському, тільки в батька — густіший. Став підтягувати і Лука, схрестивши на колінах вузлуваті руки і похитуючись з заплющеними очима в такт пісні.

Співали неголосно, а Іванові здавалося — їх слухають поле і ліс, який раптом наблизився до самої дороги, і небо, засіяне вересневими великими зорями:

Та жива правда, та жива душа

Не вмре, не загине!

Гей-гей, не вмре, не загине!

Та жив батько, та жив Залізняк

І побратим його Гонта!

Гей-гей, Гонта!

Співці зовсім забули про обережність. Вони співали, вкладаючи в кожне слово частку серця, мри свої про краще життя, про волю.

Іван, здавалось, не дихав, убирав кожний звук. Він би в цю ж хвилину, на очах у співців, став їх записувати, він навіть потягнувся, щоб дістати дорожній каламар і пера, але тут же осмикнув себе: злякаєш, відштовхнеш, вони перестануть співати, побачивши в його руках аркуш паперу, і сидів нерухомо, зачарований і щасливий. Де б почув таке, якби відмовився від поїздки в далекий невідомий Коврай?

Співці кінчали пісню, коли в корчмі грюкнули двері, і в ту ж мить шулікою упала на дорогу тінь і лягла біля самого багаття, насторожено завмерла.

Молоді нічого не помітили, захоплені піснею, але обережний Лука Жук штовхнув Харитона.

Тим часом незнайомець, видно, зрозумів, що його помітили, спитав, хто це розспівався серед ночі і що то за дивна пісня.

— А тобі що за діло? — крикнув Савка. Батько зупинив його:

— Помовч. — І, піднявшись, чемно відповів: — То вам здалося, ваше благородіє.

— Може, й здалось.

Співці сиділи тихі, трохи врочисті, а нічне повітря, здавалось, ще коливається, дзвенить, і небо — як орган.

Іван не знав, як віддячити за подаровану пісню, і, незважаючи на ніяковість співців, кожному від душі тис руки. Вони покашлювали, дивувались зайвою, на їх погляд, захопленістю вчителя: ну що справді такого: вони проспівали пісню, яку в їхньому селі знає кожний.

Харитон подивився на небо, відшукав якісь йому відомі зірки, тугіше загорнув свитку на грудях.

— Пора і поспати, скоро ж і на зорю благословиться, а завтра — дорога.

— І то правда. — Лука розправив затерплі плечі і, звертаючись до Івана, сказав: — Постелю вам, пане вчителю. на візку.

На п’ятий день дороги теж зупинилися біля корчми і так само, як уже не раз було, ночували біля вогнища, тільки Іванові дядько Лука стелив на візку. незважаючи на його протести.

На візку хороше пахло сіном. Запах лугових трав нагадував рідну леваду на Мазурівці, Полтаву в літні вечори.

Укрившись киреєю, склепивши повіки, Іван згадував минуле — все, що лишилося по той бік Київського в’їзду, за шлагбаумом, — сумне обличчя матері й останнє слово отця Іоанна: “Пам’ятай розмови наші, сину!” — “Пам’ятаю, отче, — нечутно ворушилися обвітрені вуста, — пам’ятаю…”

Під киреєю було тепло і затишно, можна було подрімати, але не спалось. Він дивився на миготливий вогонь, на возчиків, що лежали біля нього. Усі спали, тільки старий Груша все ще курив люльку й стежив, щоб не погасло багаття. Коні, прив’язані до возів, хрумтіли травою. Ніч дихала спокоєм. Втомлений за день степ спав теж. Спала й корчма, що чорніла по той бік дороги, відблиски полум’я загорялися й гасли в її крихітних вікнах. Під осінніми зорями світився битий шлях на Полтаву. Він прямував далеко в степ і там, за горбами, зникав.

Майже тиждень Іван у дорозі, а йому все здавалося, що від’їхав від дому недалеко, досить вибігти на шлях., піднятися на ближню степову могилу — і він побачить позолочені маківки Успенського собору, гострий дах костьолу, батьківський дім край Соборного майдану. Та це тільки здавалося. Хто знає, коли він знову переступить рідний поріг. Хто знає…

Іван слухав ніч, поле і …пісню. Вона народилася раптом, як, мабуть, народжується вітер або дощ. У пісні чувся сум за молодістю, яка промайнула ластівкою і навіки щезла, і ще щось невимовне сумне, що брало за душу. Іван склепив очі, віддаючись чарам пісні, намагаючись зрозуміти, хто співає. І тихо покликав:

— Дядьку Харитоне, чуєте пісню?

— Співають? — Обличчя Харитона — з бородою й вусами, худорляве, зморшкувате — здавалось бронзовим. — То не пісня, пане вчителю.

— А що ж?

— То земля наша матінка стогне. Болять їй муки людські…

І, зітхнувши, одвернувся, не сказавши ні слова більше. А пісня вже згасла, потонула в полях. Хто ж співав? Невже Харитон?

Іван попрохає, щоб Харитон проспівав ще раз, і він запише слово в слово. Щоб не забути і при нагоді іншим розповісти.

Непомітно для себе задрімав і раптом побачив, як Груша підвівся, перехрестив спочатку Лавріна, потім Савку, перехрестив і повітря в напрямку воза, на якому лежав Іван. Пізніше не міг пригадати: привиділось ие йому чи справді старий Харитон хрестив його на сон грядущий.

На світанку змерз і прокинувся.

Багаття давно погасло. Але досить було повіяти легкому степовому вітерцю — і воно знову ожило. Так, мабуть, і в житті людей. Інколи здається, життя щезло, погасло, а здійметься буря — із небувалою силою воно засвітиться, знову забуяє.

Перший підвівся дядько Харитон, хоч ліг останній. Услід за ним протер очі й Лука. Вони підняли синів, стали готуватися в дорогу.

Ожила і корчма. Із низького димаря над дахом потяг густий дим, заслав сіро-голубе небо, розсіявся по степу.

— Як почувалося? — питав Груша, ласкаво позираючи на Івана, стежачи, як той вибирається з візка.

— Добре! Дякую!

— І нічого ні наснилось? Може, яка із панянок привиділась? Їх не кличуть, а вони приходять.

— Скоріше якась з вусами присниться після нашої розмови, — усміхнувся Лука; він дістав казан, обчистив трохи картоплі, нарізав цибулі.

— Вгадали, — засміявся Іван. — Та з такими, що за вуха закладають.

— То, значиться, мосьпане, на добре. Нема гірше, як баба приверзеться, вважай, день пропащий, — зауважив Харитон, підкладаючи у вогнище свіжоналоманого галуззя.

— Таке скажеш, куме. То нам уже, може, і ні до чого панянки, а в пана вчителя діло молоде, йому в самий раз про це думати.

— Луку послухати, так пора вам, пане вчителю, женитися.

— А чого ж, і женимо. Та ще таке весілля відгуляємо. Нехай сміються злидні. І я, старий, заспівав би “Не до солі”.

— А метелицю не вшквариш?

— А чого ж? Можна… разом з тобою, старий хріне, — відповів Лука, засипаючи жменею пшоно в казан.

Вернулися хлопці, привели з водопою коней, дали їм вівса й стали знімати колеса, щоб перед дорогою змазати дьогтем.

— А чи не час Савку твого женити? — спитав Харитон.

— Тю на вас, дядьку, — озвався Савка. — То, може, самі надумали? Ви ж удівець. Так мене в дружки візьміть.

— От негідник. Йому слово, а він, бач, двадцять, — розсердився Харитон.

— Тобі, куме, не догодиш, — вступився за сина Лука.

Скоро закипів куліш Лука нарізав у миску сала, ложкою розтер його і вкинув у казан. Тим часом Савка й Лаврін, помазавши колеса і осі дьогтем, тугіше пов’язали мішки на возах. Залишилось перекусити та й рушати.

Прислухаючись до підводчиків, їхньої мови, незлої перепалки, Іван думав про те, що доля не обійшла його: йому доведеться жити в однім селі з такими ось людьми, як його супутники, він зможе бачити їх, коли заманеться, говорити з ними, слухати їх, спостерігати в щоденному побуті, і все це, без сумніву, знадобиться в задуманій роботі.

Уже закінчували снідати, коли в корчмі почувся незвичний гомін. Нараз хряпнули двері, з корчми вийшли два поліцейські, вивели на ґанок людину і потягли через увесь двір до воріт, де стояла готова в дорогу підвода, і звалили на віз поверх розстеленого рядна. Один поліцейський лишився у дворі, другий повернувся в корчму. Іван підійшов ближче, поліцейський не зупинив його, і він добре роздивився на арештанта, ще молодого, з зарослою брудно-сірою бородою, з напівзакритими, глибоко запалими очима. Ліва нога й рука в нього були сковані одним ланцюгом, за кожним рухом він гримів, і звук той у степовій тиші вдавався особливо жахливим. Неважко було здогадатися, кого везли поліцейські, але одежа на чоловікові була не арештантська. Розірвана в кількох місцях чорна сукняна куртка й такі ж грубі штани, на ногах — задубілі капці. Голова непокрита, світле волосся прилипло до скронь.

Іван осмілів:

— Пане поліцейський, чи потрібна йому допомога?

— А ви, мосьпане, лікар?

— На жаль, ні, і тому мушу сказати: недалеко звідси Пирятин, і там, наскільки мені відомо, розквартирована військова команда, а значить, повинен бути й лікар.

— Обійдеться. Нам би його доставити в Бєлгород і здати поміщикові, а він молодий, видужає.

— За що ж його в заліза?

— Втікач. Волюшки, бач, захотілося. От його і схопили. Супроводимо за призначенням… Наше діло — служба. Поліцейський виявився балакучим, і в якусь мить Івановові стало ясно, кого служиві везуть, що за арештант під їх наглядом.

Тим часом із корчми вийшов другий поліцейський, рудуватий, з нахмуреним поглядом чолов’яга. Він ніс з собою якесь причандалля і зброю.

Побачивши Івана, спитав:

— Вам чого, пане?

— Лікаря пропоную… У Пирятині він повинен бути. Вам якраз по дорозі.

— Лікаря? Бракувало нам ще цих турбот. Нам що? Хай хоч і преставиться.

— Гріх на душу візьмете, панове поліцейські.

— Ніколи нам, пане… їхати треба.

— А може, я допоможу? — підійшов Харитон. Він стояв поблизу і чув усю розмову.

— Мужик? — хмикнув рудий.

— Мужик. І лікар, хоч і сільський. Не довезете людину, а я, може, допоможу йому.

— Ти, Харитоне? — спитав Іван.

— Я. Так дозвольте, панове служба?

— Підходь, подивимось.

Старий підійшов спокійно, впевнено… Розстебнув на грудях хворого сорочку, приклав долоню, потримав деякий час, неначе наслухаючи. Потім покликав Лавріна.

— Принеси амброзію.

Лаврін — не встиг батько слово сказати — уже біг до возів, а через кілька хвилин приніс охайно зав’язаний клаптем білої матерії глечик. Харитон розв’язав його, надпив кілька ковтків сам і підніс до пересохлих губ хворого, підтримував йому голову, щоб зручніше було пити. І все ж хворий пив погано, багато рідини вилилось.

Котляревський стояв поруч з господарем корчми й переляканою хазяйкою, стежив за кожним рухом Харитона. Поліцейські, як видно, не виспавшись, голосно позіхали, і весь їхній вигляд казав: кінчав би ти скоріше, чоловіче. Одначе Харитон не поспішав, він почекав кілька хвилин і знову дав напитися хворому.

Іван підійшов ближче до воза, відчув, як ароматно пахне напій, побачив і його колір — золотистий, як молодий мед.

Поліцейським, певно, надокучило стояти, вони відійшли, сіли на призьбі, закурили, і тоді Харитон, піднявши голоч ву хворого, тихо спитав — тільки Іван чув кожне слової

— Хто ти?

Утікач розплющив очі:

— Бєлгородський я, батя… Втік од поміщика. Не людина він — звір. Захворів я і недалеко звідси зупинився в одному селі, а мене й схопили. І ось волочать назад. Біда моя…

— Погані твої справи, хлопче, але ти кріпися, застуда пройде, поправишся — й тікай знову… За Дунай. Там наші приймуть тебе до гурту. Як звати?

— Кольцов Олексій… Альоша Кольцов.

— Пам’ятай, Альошо, — за Дунай!.. А поки що — кріпись…

— Ей, лікарю, про що говориш з арештантам? — эапитав рудий поліцейсьїкий. — Не дозволено.

— Творю молитву… яро спасіння раба божого Олексія…

— Закінчуй, їхати час.

— Я закінчив. Візьміть, панове служба, ось цей посуд і дайте напитися хворому ще два рази — сьогодні й завтра. Настій трави допоможе йому. А на дорогу — хлібця й тараньки трошки. — Харитон поклав на воза згорток, що приніс син.

Поліцейські забрали глечик, вмостили його в передок, у сіно, забрали і згорток.

Харитон вклонився хворому до землі. Той кволо всміхнувся, очима подякував.

Іван стояв, неначе приворожений, раптом зірвався з місця й, поки віз не рушив, заходився шукати в кишенях. Знайшовши п’ятиалтииний, сунув у руку Кольцову.

— Візьми… Пригодиться… Пам’ятай про Дунай! — додав зовсім, здавалося, ні до чого, але Кольцов почув, уставився голубими очима:

— Дякую, барин! Бог тебе не забуде!

— Я не барин, — шепнув Іван. — Поправляйся, Олексію!..

На щоках утікача з’явився рум’янець. Відкинув волосся в чола і, піднявши руку, помахав нею в повітрі.

Віз тим часом рушив і покотив. Іван і Харитон ішли якийсь час слідом.

І коли віз від’їхав на кілька кроків уперед, Харитон крикнув:

— Пий водицю, хлопче!.. Вона добра!

Тільки-но віз внїхав за ворота, як корчмар зараз же зачинив їх, ні разу більше не визирнувши, був радий, що позбувся таких неспокійних постояльців.

— Поїхав, — зітхнув Іван, — бідолага.

— Бідолага і є. Доїде, а пан, може, собаками зацькує, забриє в солдати. Все може бути. Тільки все одно душу не вб’є. І хлопець побіжить знову. Побіжить… Е-е, та, либонь, і нам пора рушати. Он Лука жде вас, пане вчителю.

Крізь негустий туман, що стелився по самій землі, Іван розгледів розкидані то тут, то там чорні купи хат. Вони юрбою збігали кудись униз, то несміливо поодинці збиралися на пагорбок, майже зразу ховаючись за жовто-зелевим вбранням дерев. У дворах сиротливо погойдувались колодязні журавлі. Подекуди, ледве видимі над солом’яними стріхами, чорніли димарі, димок змішувався з туманом і сірим клоччям застрявав у деревах.

Через дорогу перебігла стежка і шмигнула в провулок, ніби в рукав, розірваний на лікті, у прорісі — зруйнованому тину — з’явилися зрізані стебла соняшників і між ними складені, неначе списи на солдатському привалі, коноплі.

Запах, любий з дитинства, залоскотав у горлі, нагадав Мазурівку, де об цій порі, восени, на городах ставлять . коноплі, потім їх мочать, знову сушать і десь після покрови починають тіпати. На Мазурівці, на Панянці гуркіт не стихає ні вранці, ні вдень. Як затужавіє земля, випаде перший сніг, пройди ввечері попід вікнами — і почуєш: гудуть-співають споконвічну пісню свою невтомні прядки. А згодом — у хрещенські морози, а подекуди й раніше — розпочнеться ткацький сезон, зимові жнива.

Весною ж, тільки-но зійде останній лід на Ворсклі, дівчата в заводях і озерах мочать виткане за зиму добро своє, сушать його, білять на ласкавому травневому сонні, стелять доріжки із “десятки” або “одинадцятки” — найтоншого білого полотна.

— Агов, паие вчителю, — озвався дядько Лука. — Не спиш? Подивись-но, осьдечки і наше село.

Лука всміхнувся усім обличчям: хоч як стомився старий, хоч як важко йому живеться, а повернувся додому, побачив вікна своєї хати — і повеселішав, швидше, гарячіше забилося серце. Почувши запах смачного димку, передчуваючи відпочинок після довгої дороги, наддали ходу і коні, без примусу побігли під гору.

— Бач, бісові діти, — задоволене бурмотів Лука, попускаючи між пальців віжки. — Моторні стали. Ну, біжіть.

Він би і сам побіг, якби міг.

— Значить, доїхали?

— Можна сказати, вдома. Втомилася виглядати моя Устя. Та і я… — Лука махнув рукою ліворуч, на підгірок, який тягнувся за рядами тополь. — А ондечки і ваша хата.

Візок затрясло — покотило під гору. Івана швиргонуло праворуч, відкинуло назад. Він випростався, схопився обома руками ва полудрабки і, коли в’їхали на рівне, уважно придивився.

Дім, що стояв на підгірку, здавався проти селянських хат красенем, хизувався ліпними карнизами, невисокими колонами при вході. Із незрозумілим почуттям тривоги вдивлявся Котляревський у напівкруглі вікна, що блищали холодом. Що жде його в цьому домі? Як його зустрінуть?

А будинок тим часом, у міру того як наближались до нього, втрачав свою імпозантність, ставав приземкуватим і перетворювався на подобу фортеці з масивними стінами навколо дворища.

Ніхто, окрім дворових людей, не зустрічав учителя. Один із челядників — похилого віку дядько в каптані — провів Івана через коридори й безліч переходів у віддалену кімнату, сказав, що пани вже лягли відпочивати і тому вечеряти доведеться йому в людській, нехай він прийде туди, як тільки впорається після дороги, а якщо не бажає йти, то йому принесуть у кімнату.

— Ні, — відповів Іван, — приносити не треба. Умиюсь з дороги, переодягнусь — і буду готовий. Скажіть лишень, як пройти в людську?

— Коридором до кінця і ліворуч униз. Одарка вас нагодує. Вона знає.

Двоє дворових внесли весь його багаж — ящик з книжками, скриньку з речами й кошик з дріб’язком. Склали все це біля дверей і, вклонившись, зараз же вийшли. Пішов і той, що проводив.

Тільки тепер, залишившись один, Іван присів до столу й оглянувся. Кімната невелика, але в ній, здається, є все, потрібне одинокій людині. У кутку — ліжко, навпроти, під стіною, — комод з червоного дерева, на ньому — невелике кругле, в чорній рамці, дзеркало. Позаду комода, в кутку, — етажерка на книжки. Стіл з висувними шухлядами — біля самого вікна, свічники й дві свічки в них. При вході — велика миска й глиняний глечик з водою, там же, на гаку, — рушник. Все є, а тоскно. Встав, обіперся об підвіконня. Садок, засипаний листям, тьмяно освітлений місячним сяйвом, ішов кудись у густу темряву, пропадав за горбом. І тут, у домі, і там, у садку, — ні звуку, мертва тиша, тільки сторож, що ходив, видно, по двору, інколи порушував її, постукуючи в калатало.

Ось куди закинула його доля — їв якийсь ведмежий кут, відірвала від знайомих, рідних, друзів. Але ж… але ж він сам хотів цього, тож нема чого й скаржитись на долю.

Скинувши верхній одяг, Іван помився, вбрався у все свіже і готовий був іти в людську, але, як на правду, то він, здається, не такий уже й голодний, щоб поспішати, а головне — як іти, не розібравши книжок, не перевіривши, у якому вони стані, чи не промокли в дорозі, й що сталося з паперами? Підсунувши до етажерки стільця, туди ж поставив свічник і відкрив ящик.

Ось вони, книжки. Одна біля одної. Ціленькі. Ні пилинки на них. Дорога ніскільки не зашкодила їм. Дощ не промочив. Херасков, Княжнін, Шекспір. Два списки сатир Антіоха Кантеміра і його ж переклади з Горація й Анакреонта. “Телемахіда” Тредіаковського… “Енейда” Миколи Осипова, яку рік тому перекупив у Міклашевського, а той дістав її у свого дядька. Підручники: російської граматики, арифметики, “Правила піїтики” Аполлона Байбакова. А ось і римляни: Горацій, Вергілій… І зошити. Тепер він зможе писати. У дорозі встиг тільки дещо, і то випадком, черкнути на окремих клаптиках. Пісню про Залізняка, притчу про панів і підпанків, ще одну пісню, почуту від того ж Харитона Груші, кілька анекдотів, приказки й ті два рядки, записані на зупинці поблизу Майорщини.

Усю дорогу з Полтави в Коврай, слухаючи попутників і випадкових зустрічних, серцем вбираючи їхні розповіді, перекази, пісні про минуле рідного краю, він думав про одне й те ж: як розповісти про життя, невпинну боротьбу, думи, побут і звичаї свого народу? Писати по-російському і називати речі своїми іменами? Це цікаво, а з другого боку — навряд чи такий твір додасть що-небудь нового до вже відомого в російській літературі. І, крім того, речі називати своїми іменами нині не зовсім безпечно. Така поема буде зараз же заборонена і, звісно, до людей не дійде. Хіба можна забути сумної популярності історію книжки Олександра Радіщева — людини жорстокої долі — “Подорож із Петербурга в Москву”? Видана три роки тому, вона, ця страдниця, як тільки стала відома царському двору, була тут же спалена. Подумати тільки — спалена, віддана аутодафе! Автора ж — цього безстрашного, великого Духом ратоборця — всемилостива імператриця наказала скарати на горле, а нотім смертний вирок замінила засланням на каторжні роботи. А яка історія комедії Капніста “Ябедник”? Чи не та ж доля спіткала і її? Правда, автор не був висланий, але дорогу п’єсі до глядача закрили.

Ні, інших шляхів шукати треба, інші способи використати для цієї мети. Але які? Де вони? Не раз і не два повертався до цього, думав, мучився, хоч серцем, розумом відчував; він близько до істини, і все ж твердо сказати, що найшов той єдино правдивий шлях, яким треба йти, не міг.

Як би добре було порадитися з отцем Іоанном! Та той тепер далеко. До Полтави — тиждень їхати; важко навіть вгадати, коли сядуть за один стіл знову, підуть гуляти тихим вечором у місто. Писати ж йому про свої пошуки, сумніви навряд чи можна. Матусі він теж про це не писатиме. Гй важливо знати, що син її вже при місці, в дорозі не застудився, здоровий доїхав, і нічого їй поки що не треба; він повідомить її про це, ще сьогодні напише. Кому ж написати про свої терзання? Друзям. Але де вони? Може, Міклашевському писнути? Раніше він би не роздумував, написав, але то було давним-давно, ще в семінарії, а тепер він цього не зробить. Може, Стебліну-Камінському написати, Павлові? Але вони останнім часом не зустрічались, хтозна-чим він цікавиться, може, чужі сумніви його не обходять, для чого ж йому про них знати? Боже ж мій, як пусто навкруги, ні однієї рідної душі поруч!..

І несподівано, ніби блискавка, сяйнула думка й освітила душу. А Лука Жук, Харитон Груша, їхні сини — Савка й Лаврін! Як смів він забути про них хоч би на мить! Вони багато в чому звірились йому, побачили в ньому людину, близьку їм мислю і душею. Чи можна байдуже поставитись до цього, не оцінити? Тож саме вони його зрозуміють, зрозуміють його сумніви, його таємні мpiї. Так, так, тільки вони! І таких багато — і тут, і в Полтаві.

Так роздумуючи, згадав осиповську “Енейду”. Він читав її, коли служив у Новоросійській канцелярії, читав і дивувався й недолугого перекладу — Вергілія Іван знав майже всього і в оригіналі. Осиповська мова здавалась бідною, а ввесь сюжет побудовано на дивацькій малозначній пригоді, за якого нема нічого серйозного. Все розраховане на сміх — і тільки. А як цього мало! Сміх без великої мислі — пуста забава.

Ще в дорозі, коли мав досить часу на розмисли, йому спало якось на думку: а чи не спробувати вивернути Вергілієву “Енеїду”, наповнивши u зовсім новим змістом. Це важко, надзвичайно важко. До цього ніхто так на Україні не писав.

Найближчий попередник — незрівнянний учитель і філософ, поет і музика — Григорій Савич Сковорода писав вірші, складав чудові пісні. Він же, Котляревський Іван, повинен піти далі. Кожне починання важке, казали великі римляни. Це істина! Немає на світі легкої дороги, якщо мати на увазі щось серйозне, а не який-небудь поетичний дріб’язок, що не вартий кінець кінцем і ламаної копійки.

Не забути теплого осіннього вечора десь поблизу Майорщини. Сидячи біля багаття, що його розпалив передбачливий Лука, Іван записав навіяні не знати звідки два рядки:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак…

Аркуш грубого паперу лежав перед ним на колінах, а він покусував за звичкою протилежну сторону пера й думав: як писати далі й чим закінчити строфу? Тим часом дядько Лука запросив до вечері — поїсти щойно звареного кулешу. Іван узяв ложку, що подав Савка, але до казана не потягся. Харитон одразу ж зауважив:

— Поганий знак, коли охота до кулешу пропадає. То, мабуть, душа неспокійна або, не дай господи, захворів чоловік. їжте, поки можна.

Лаврін підсунув казанок ближче.

У той вечір Харитон, що знав безліч історій про запорожців і Запорозьку Січ, щоб як-небудь розважити зажуреного вчителя, розповів про перші дні мандрів запорожців після зруйнування Січі. Це були дотепні розповіді, сповнені неприхованої гіркоти й гумору…

Іван посунув свічник ближче і взявся нарізувати папір. Робив він це охайно, не поспішаючи, як і кожну роботу, що попадала до його рук. Особливо старанно готував пера: якщо вони погано обрізані і рвуть папір, то, звісно, довго не попрацюєш, пера повинні бути тонкі й м’які, тоді вони самі ковзають на папері, встигай лише давати їм їжу…

У кімнаті плавали сутінки, тільки стіл і розкладені на ньому папери були освітлені. Скринька з нерозібраними речами стояла біля комода, книжки лежали на етажерці купою, верхню одежу кинуто на ліжко, поверх простирадла. У вікно заглядав молодий місяць.

Іван писав швидко, легко, придавлюючи лівою рукою аркушик паперу. Думки стикались, сперечалися; піймавши найправдивішу з них, витягав її на світло і, боячись, що вона раптом зникне, швидше старався записати.

Був він у білій сорочці, трохи схудлий за дорогу, засмаглий. Степове сонце і вітер залишили на тонкому, по-юнацькому свіжому обличчі свої знаки: здоровий рум’янець тьмяно горів, палав стримано, неяскраво, пригаслі барви його гарно контрастували з незвичайної білості сорочкою, яку він одяг перед тим, як сісти за стіл. До цього він звик давно, ще в семінарські роки. Інакше не міг. Як завжди, ішов до столу, на якому почесне місце займали книжки, у солодкому відчутті свята, нетерплячий від хвилювання, чекаючи зустрічі з новим, прекрасним, до цього незнаним. А коли він писав сам — теж не міг принизитись до буденності. Мистецтво — у цьому був переконаний — ревниво ставилось до своїх творців і тим, хто був до нього буденним, байдужим, жорстоко мстилося.

Чорнила в каламарі залишилось на самому денці, але Іван цього не помічав, і це не заважало писати, як і раніше, швидко й широко. Написавши, читав сам собі, неголосно, щоб перевірити, як звучить слово, рядок, уся строфа.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак…

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

У слові “Еней” велика літера здалась маленькою, якоюсь нечіткою, схожою більше на “С”, виправив її і писав далі:

Но греки, як, спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною…

Перо тільки на хвилину затрималось. Рядочок, ще один — і строфа готова:

Він, швидко поробивши човни,

На синє море попускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

У двох місцях перо розірвало папір, він схопив друге і знову писав. Потім, відкинувшись на стільці, щоб перепочити, подивитись написане, раптом посміхнувся: боже мій, якими непривабливими вимальовувались боги Олімпу! А чи боги вони? Юнона схожа швидше на відому в Полтаві купчиху — злу, сварливу бабу, здатну заради своєї примхи піти на все, а у вигляді хабара запропонувати що завгодно, як це вона не раз робила’, приходячи до Новожилова в канцелярію, просячи допомоги в її комерціях. Що ж пропонує Юнона Еолу, яку плату за смерть Енея?

Щоб люди всі, що при Енеї,

Послизли, і щоб він і сам…

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну, уродливу,

Тобі я, далебі, що дам.

Солонувато? Може, й так. Але його зрозуміють, неодмінно зрозуміють і Харитон Груша, і Лука Жук, які й самі здатні посміятись, та так, щоб аж у носі закрутило. А щодо купчихи, то вона б висловилась і трохи міцніше, якби довелося боронити свої кровні інтереси. Хай дарують йому боги Олімпу — не їх мав на увазі поет, він тільки скористався їхніми іменами. Добре відомі в Полтаві людці з їхніми негідними пристрастями, такими ж смаками й поглядами — ось кого він мав на увазі, їх не перелічити. Це гендлярі, хабарники, чиновники, які мріють про свою кар’єру, а на громаду їм наплювати. Це сильні світу цього, які дорвалися до влади й тепер вважають, що владу дано їм від самого бога на віки вічні і вони мають право і дітям її передати. Ось хто його “боги”! І не випадково Еол каже про своїх помічників так недвозначно. Борей перепився, Нот з весілля не вернувся. Зефір — “пропащий негідник” — з дівчатами заженихався, а Евр в поденщики подався.

Хитрувато посміхаючись, Іван писав далі, коли це раптом за дверима щось зашаруділо. Ніби хто стояв там і не наважувався ввійти. Двері нечутно відчинились.

— Пан учитель?!

— А хто там?

— Тарас.

На порозі стояв хлопчик років десяти-одинадцяти в пофарбованих бузиною штанях, драних черевиках, у вузькій полотняній куртці.

— Чого тобі?

— Просила тітка Одарка до вечері, а може, вам принести, то вона й принесе.

— Прийду сам. Однаково думка втекла, не піймаєш.

— Далеко втекла?

— Далеченько, хлопче… Та ти чий?

— Панський. Козачок я… пана Василя.

— Це хто ж? Не знаю такого.

— Не знаєте? — здивувався Тарас. — Так ви ж йото вчитель будете.

Хлопчик зачаровано дивився на книжки, зошити, жадібно обмацав поглядом усю етажерку. Іванові на хвилинку здалось, що перед ним не Тарас, козачок панський, а він сам — що бігав колись до дяка по науку, допитливий до всього на світі й від того трохи неуважний.

— Ходімо, Тарасе, в людську та повечеряємо.

— Не можна. Я — до пана. Він проснеться, і тоді…

— Не можеш? — Іван дивився на хлоп’ячий чубчик, сині довірливі очі, як озерця перед світанком, і раптом, як промінь, засвітилась думка: — А хочеш, Тарасе, вчитися?

— Як це?

— Читати, писати.

Хлопчик недовірливо глянув на вчителя: чи не сміється? Але вчитель — зовсім ще молодий, високий, худий, у білій сорочці, з гарним обличчям і добрим поглядом — ие сміявся. Тарас непевно кивнув:

— Ага… А правда?

— Правда… Я тебе покличу.

— Я одну літеру вже знаю. У пана Василя навчився… Ну, то я піду, пане вчителю?

— Ходи здоровий!

Хлопчик, раптом увесь засяявши, хотів ще щось сказати, та тільки подивився на вчителя і, крутнувшись, вислизнув із кімнати.

Іван кілька хвилин дивився на зачинені за ним двері, потім повернувся до столу, сховав у шухляду зошити й клаптики паперів, застебнув сорочку на всі ґудзики і теж вийшов. У кінці коридора промайнула тінь. На підставці в свічнику мигтіла, коливаючи язики полум’я, одинока свічка.

7

Три місяці — в праці й турботах — минули, як один день. Новий домашній учитель пана Томари знаходив собі роботу щогодини, ие засиджувався у вітальні навіть у неділю, коли, як кажуть, і бог велів відпочивати. Старанно готувався до занять, а самі заняття проводив так, щоб було цікаво учневі, та й не тільки йому, але й матінці — пані Аглаї, що зажадала бути присутньою на уроках.

Справа, однак, ускладнювалась тим, що молодший Томара виявився на рідкість тупий і ледачий; учителеві доводилось вдаватись до різних хитрощів, щоб так чи інакше викликати зацікавленість до науки в томарівського недоростка. Котляревський змушений був вигадувати для нього гумористичні задачі з більш-менш цікавим сюжетом. Беручись за боки й качаючись по підлозі, панич заразливе сміявся, але, доволі насміявшись, задачу розв’язувати все ж відмовлявся, показуючи на Тараса:

— Нехай він.

— А ти?

Томара дивувався з наївності дивакуватого, хоч і дуже кумедного вчителя:

— Він же мій козачок.

Тарас, якому, за порадою Котляревського, дозволили яавчатись разом з паничем, — щоб веселіше було, — розв’язував задачі досить легко, та легше від цього не ставало, хоч і було для вчителя, без сумніву, втіхою.

У вересні і першій половині жовтня було ще досить тепло, і Котляревський часто водив свого вихованця по околицях, гуляв з ним у лісі по правому березі Коврайця і розповідав безліч історій з життя рослин і тварин.

Тим часом вихованець, неуважно слухаючи, помітивши, однак, затишну місцину на лісовій галявині, наказував Тарасові постелити сукняне вкривало, поставити на ньому макітерку з варениками, які козачок носив слідом за Томарою.

— Я втомився, пане вчителю, і трошки поїм, а ви погуляйте.

Панич зручно вмощувався біля чималенької макітерки з варениками й сметаною.

Що лишалось учителеві? Лаятися? Сваритися? Навряд чи це що-небудь змінило б.

Доводилось чекати, поки томарівський недоросток підкріпить свої підупалі сили, і, щоб не бачити, як він їсть і тим самим не зіпсувати собі настрою зовсім, Іван відходив далі, перебродив на другий бік Коврайця, довгеньке стояв під старою дупластою вербою, яка пам’ятала ще часи Богдана; за народними переказами, саме тут зупинявся на відпочинок великий гетьман, повертаючись одного разу в Чигирин з походу.

Дивовижні легенди зберігав тут кожний куточок. Трохи вище по Коврайцю, звідки відкривався чарівний краєвид на зарічні луки, було місце, яке Іван особливо любив відвідувати. Це місце, як одного разу розповів старий Харитон Груша, любив і Григорій Сковорода, який жив у Ковраї років сорок тому і вчив когось із панської сім’ї.

— Я тоді — вже парубок — був пастухом у томарівському маєтку, — згадував Харитон, сидячи на призьбі з гостем — панським учителем. — Де вже мені було здогадатись, чого то пан Грицько частенько сидить сам і все думає або читає, а потім пише. Спершу чудним він нам здався: вчитель, пан, а ходить, як наш брат селянин: улітку босий, у полатаній сорочці і таких же штанях, а взимку — в свитці або кожушку, в шапці зі смушків і чоботях. Ми, парубки, було, прибіжимо до Коврайця, щоб скупатись, а пан Грицько побачить нас і кличе до себе, розпитає, як живемо та хто наші батьки, і щось неодмінно подарує кожному: то книжку, то зошит, а мені одного разу подарував грифель і дошку й пообіцяв навчити писати й читати. “Приходь, — каже, — коли вільний будеш”. Ну, звісно, розказав я про те батькові, так старий мій, як почув, плакав від радості і сам глядів панських корів на пасовищі, тільки б я ходив до вчителя. Разів п’ять я був у нього, а потім не стало пана Грицька — прогнали його з двору буцім за те, що непоштиво поставився до свого учня, назвавши його так, як він заслужив. Так моя наука на тому й скінчилась. Давно це було, а пам’ятатиму нашого вчителя пана Грицька до смерті…

У Івана було таке відчуття, ніби він рано чи пізно, а повинен зустріти, і саме в цих місцях, над Коврайцем, Григорія Савича, треба тільки вміти ждати.

Іван прагнув такої зустрічі, як одинокий подорожній води в пустелі. Були дні, коли, здавалось, навкруги нема ні світла, ні повітря, і він задихався, але треба було тільки прийти в неділю до дядька Харитона, послухати його пісень, подивитись на дівочий танок — і ставало легше дихати, і життя здавалось не таким уже й безрадісним.

Уздовж берега, слухаючи м’який шерхіт осоки, повертався на галявину, до свого вихованця. Той же, встигнувши спорожнити макітерку і зручно влігшись на м’якому вкривалі, спочивав і не думав про навчання. Доводилось повертатись додому.

А дома пані Томара зараз же відводила синочка на свою половину, не дозволяючи більше забивати йому баки вченими премудростями, наказувала козачкові принести що-небудь із “печені”, щоб підгодувати перед обідом змучене і зголодніле дитя.

Аглая Семизарівна була твердо переконана, що надмірна пристрасть до наук згубно впливає на здоров’я дитини, в якої вже сіялись вуса. На заняттях, вважаючи, що питання надто важкі, дозволяла учневі не відповідати.

— Ви самі дайте відповідь, Іване Петровичу, — люб’язно усміхаючись, казала Аглая Семизарівна.

Виходило так, що науки синові Томари не так уже й потрібні. Чоловікова це вигадка, а вона, нещасна мати, мусить коритися його примхам.

Уроки перетворювались у справжню муку, насамперед для вчителя. Нічого подібного Котляревський не чув і не бачив. Уже не раз він думав про те, чи не краще відмовитися від цього місця й утекти світ за очі.

Однак зразу все покинути й піти теж не міг, була домовленість з паном Томарою, за якою він мав бути домашнім учителем не менше року. Правда, мав право і розірвати умову, якщо не стане чомусь можливості надалі залишатися в цьому домі. І все-таки скористатись цим не дозволяла вроджена делікатність.

Та ось одного разу Іван прочитав вірші Ломоносова “Про користь шкла” і попросив відверто байдужого Томару коротенько переказати їхній зміст. Аглая Семизарівна зараз же втрутилась, припинила урок, сказала, що відведе замореного Василька до себе: де ж таки, вони вже третю годину навчаються. Ледве стримуючи себе, щоб не наговорити зайвого, Іван тихим, схвильованим голосом попросив пані цього не робити, подумав і додав, що не дозволить припиняти урок, тим більше — забирати учня хтозна й нащо.

— Як це не дозволите? — здивувалась Аглая, високо піднявши свої густо насурмлені брови, повне лице її видовжилось, а очі, світлі, витрішкуваті, стали вузенькими.

— Так, не дозволю.

— Але, помилуйте, мосьпане, чому?

— Тому, милостива пані, що розпоряджатися на уроці може тільки вчитель, а урок поки що не закінчено. А щодо втоми, то учень не стомився. Чи правда, Василю?

Панич знизав пухлими плечима і ледь помітно посміхнувся; мовляв, вважайте, як хочете, а мене це не торкається, мені байдуже.

— Ось бачите.

— Ви цього не можете знати. — Аглаю починала дратувати упертість вчителя.

— Можу і навіть дуже, поелику я вчитель і про свого учня повинен знати все… — Іван зробив невелику паузу, зібрався з духом і сказав: — І взагалі, прошу вас, люб’язна Аглає Семизарівно, не утрудняйте себе більше, нащо вам бути присутньою на уроках?

— Невже заважаю?

— На жаль. Вам, матері, цього не зрозуміти, але повірте — ваша присутність на уроці нічим не виправдана, поскільки розслаблює учня, у якого і так не дуже великий потяг до науки.

— Але помилуйте, мосьпане, я хотіла б вам допомогти.

— Ніякої допомоги я не прошу.

— Дивно. Адже ніхто краще, ніж мати, не знає здібностей своєї дитини, — пустила сльозу Аглая Семизарів-на. — Коли були в нас Харлампій Йосипович і Саватій Сидорович, то дозволяли, говорили, що це навіть потрібно. Проте чоловікові, чогось це не подобалось, але я і його переконала, а ось ви — проти…

— У кожного своя метода.

— Але я прошу вас, — не здавалась Аглая.

— Просити мене зайве. Повинен додати, милостива пані, хоч це мені й неприємно: якщо умови мої обтяжливі, я змушений буду просити відставки. Не осудіть, але іншого виходу не бачу.

— Що ви, Іване Петровичу, голубчику. Цього й думати не можна. Вас так хвалив отець Станіславський, з чоловіком вони вчилися колись. І Васінька вас полюбив, він каже, що ви так смішно розказуєте, а я думаю, навіть цікаво, — старалась підлестити учителеві Аглая, але Іван залишався незворушним. — Я думала, ви добрий.

Пухлі губи Аглаї примхливо надулися, у цю хвилину вона на диво схожа була на своє чадо.

— Але, Іване Петровичу, зробіть ласку, дозвольте хоча б інколи заходити. У мого Васіньки слабке здоров’я, і йому корисно хоч би потрошку, але частіше підкріплятися.

— Здоров’я у Василя прекрасне, запевняю вас.

— Я згодна добавляти вам до жалування і від себе, аби тільки ми домовились. Чоловік нічого й знати не буде.

— Щиро дякую вам, але зайвого мені не треба. Я хотів би виправдати й те, що одержую.

Довелось Аглаї піти. Ображена, пошелескуючи криноліном, вона випливла з кімнати, на прощання розцілувавши свого розпухлого від кренделів та пампушок недоростка, ніби віддавала його на муки й терзання.

Однак Аглая не вгамувалась і через півгодини, коли урок російської граматики ще не закінчився, прислала куховарку з повною мискою пирогів і зацукрованих яблук. Іван Петрович не впустив Одарку.

І все ж пані Томара не заспокоїлася. Наступного дня, напередодні Нового року, тільки-но Іван розпочав урок, у кімнату вскочила панська племінниця Марія. Безцеремонне усілась у крісло і запитала, чи бажає Іван Петрович поїхати разом з нею у Золотоношу, їй треба дещо купити до свята, і вона навряд чи справиться. По дорозі додому вони заїдуть до сусідів, щоб запросити їх на новорічне свято, яке збігається з днем ангела тітоньки Аглаї.

— Чого ж ви стоїте? Збирайтесь!

Іван Петрович не відповідав. Мовчки ждав, коли непрохана гостя виговориться, прекрасно розуміючи, чия це затія. Марія тим часом, як тільки закінчила про одне, зразу ж перейшла до іншого: чому Іван Петрович не буває вечорами у вітальні, привезли ж нове фортепіано, невже і це його не цікавить? Треба б випробувати інструмент: він заграє, вона заспіває — ось і буде сюрприз для тітоньки в день її ангела.

— Іване Петровичу, чого ж ви мовчите? Чи не чуєте?

— Чую… Але що мені залишається робити, адже ви не даєте мені рота розкрити.

— Я? — Марія засміялась. — А я, признаюсь, подумала, може, ви стали заїкою, як тоді — в Полтаві — пам’ятаєте?

— Пам’ятаю… Але я зайнятий. Сподіваюсь, ви це помітили?

— Ах, облиште! Скажіть краще, чому ви не гуляєте ввечері в саду?

— Я зайнятий, добродійко… Готуюсь до уроків.

— Припустимо. Але хто, скажіть, ходив три дні тому в село, заходив до якогось Харитона Груші? Хто гуляв на тому тижні в лісі, й, здається, не сам? З ким, якщо це не секрет?

— Якщо вам донесли, де я ходив, то повинні були б сказати й з ким.

— Прошу пробачити, але доносами я не користуюсь. Випадком сама бачила. І все-таки не розумію: невже товариство цих селян вам цікавіше, ніж товариство людей благородного звання? Про що можна з ними говорити?

— Вони теж люди, одної з нами християнської віри.

— І тільки тому ви і його навчаєте? — кивнула в бік Тараса, що сидів тихо, як мишеня, у куточку над розгорнутою книгою. — Навіщо йому? Козачком він і без грамоти зуміє бути, а з нею йому буде в сто разів важче. Не знаю, хто сказав, але пам’ятаю, є такий вираз: багато думати — погано кінчати.

— Той, хто сказав це, був собі на умі, та не про нього мова. Грамота потрібна всім, і козачкові теж. У цьому я певен.

— Ну, добре, добре. Вас не переговориш. — Марія підвелась, висока, огрядна, з пригаслим блиском у трохи розкосих очах, з свіжим рум’янцем на повному обличчі. — Так їдемо?

— А заняття? Як залишу?

— Усе домовлено. І вам, і вихованцеві вашому відпочити час. Новий рік надходить. Сусідів запросимо, я ж казала.

— А яких це?

— Ви їх повинні пам’ятати. Семена Гервасійовича і його вихованку, а мою подругу й тезку — Машу Голубович.

Точнісінько так, як і сам пан Томара-старший, схрестивши руки на грудях і ледь поблажливо всміхаючись, вона ждала.

Іван для чогось поправив білі манжети сорочки, потім акуратно і не поспішаючи склав книжки, папери.

— Ну, що ж… Заняття сьогодні не буде і завтра, напевне, також, — об’явив він спокійно на превелику радість молодого Томари.

8

Санки легко, як птах над землею, неслись по сніговій дорозі. Застояні коні мчали з усієї сили, і сніг зі свистом виривався з-під полозків. Лаврін Груша вміло правив, тримаючи віжки у витягнутих руках, і пильно стежив за вузькою смугою дороги між двома рядами тополь. Дерева прудко бігли назустріч, а між ними миготіло лискучо біле, аж блакитне, поле.

Іван віддався легкій їзді й веселому безтурботному настрою. Це з’явилося в ту саму мить, коли він сів біля Марії на сани, й Лаврін, гикнувши на коней, пустив їх риссю, в обличчя хльоснув зустрічний вітер, ударила снігова грудка, а сонце освітило біле поле і розкошлані на вітрі дерева.

Іван жартував, розповідав смішні анекдоти, викрикуючи окремі слова. Марія половину не чула, але сміялась щиро, пригорталась боком до сусіда, а на поворотах, як санки заносило, хапала його обома руками, вигукуючи, що от-от готова випасти. Відхилитися він не міг і злегка підтримував її, близько від себе бачив повне з ямочками обличчя і напівзакриті пухнастими віями зелені очі.

Якби Марія знала справжню причину настрою вчителя, вона, можливо, поводилась би інакше, але вона не хотіла цього знати. Вона бачила веселого, розумного співбесідника, з яким було весело й легко. Він прекумедно розповідав свої історії, тепло дивився на неї, і вона не доскіпувалась причин, чому він так охоче погодився їхати в Золотоношу. Раніше — скільки вона пам’ятає — Іван не знаходив часу навіть покататись по першій пороші, неодмінно знаходив причини; то йому спішно треба писати листа матусі й друзям, то слід працювати, й саме в цю хвилину, то. він нездужає, застудився десь… А сьогодні досить було їй сказати, що їхатимуть у Золотоношу, як він зразу ж погодився, відклав уроки; чуйна, спостережлива, цього разу вона помилилася, приписавши такий успіх самій тільки своїй чарівності, й, повіривши в це, відчула себе зовсім щасливою.

А причина була ж зовсім інша. Іван погодився перервати уроки і тепер їхав тільки тому, що хотілося побути в сусідньому хуторі й запросити його мешканців на новорічний вечір. Семен Гервасійович, пан Голубович, міг би і лишитися, не їхати, якби раптом у нього виникли особливі обставини, але в його домі жила ще одна людина, а її й хотів Іван бачити якомога частіше… Серце його билося швидко й гаряче на саму думку, що він побачить її, почує її голос, стане поруч, як тоді, на покрову, в томарівському саду… За три місяці вони й зустрічалися тричі. Перша зустріч і третя були випадкові, про другу вони умовлялись…

У той перший свій приїзд у Коврай, на покрову, Маша загостювалася, пробула майже тиждень, і весь оцей час Іван бачив її кожного дня тричі — вранці, в обід і ввечері, як пили чай. Якщо підрахувати, то зустрічались вони більше, але поговорити з нею він не міг, за ними наглядали і, як йому здалося, стежили. Тільки одного разу, уже в день від’їзду, сталось так, що вони залишились самі.

Гості пішли вперед, сховалися в одній із бічних алей, а Іван лишився, задивився на лебедів, їх було двоє, білі, як грудки снігу, і гарні, ніби випливли з чудової казки.

Іван, не поспішаючи, йшов по росяній траві, потім дістав прихований на цей випадок шматок пирога, розломив його і кинув. Лебеді спокійно виловили кожен шматок і ждали нового дарунка, велично витягнувши тонкі шиї.

— Яке чудо! Правда? — почув він позаду себе і оглянувся. Маша? Вона, мабуть, затрималася в одній з алей, і ось вона тут, і більше нікого немає, всі пішли. Семен Гервасійович, пани Томари, поміщик із Золотоноші з дружиною, Марія в товаристві поручика Нікітенка, який вертався із свого маєтку в полк на місце його зимового квартирування. Ніхто, мабуть, не помітив відсутності ні Котляревського, ні Маші.

Вона стояла трохи вище на березі, тоненька, зачудована, з товстою косою, випущеною з-під хутрової шапочки. Очі, сині, великі, захоплено дивилися на лебедів. Вона, здавалось, забула про Івана, який не спускав а неї очей.

І раптом схаменулась, зашарілася:

— Чого ви так… дивитесь?

— А хіба не можна?

— Ну, звичайно. Ніби на мені що є. І за столом ви так. Можуть помітити.

— Я вас зобидив? Заради бога, пробачте, Маріє Василівно, я не хотів.

— Смішний ви… Звіть мене просто Маша. — Вона підвела на нього повні світла й непролитої вологи очі. — Ви мене не зобидили. Але я не знаю, чому, коли ви дивитесь, мені незручно… От і знову…

— Більше не буду… Хоч це важко, майже неможливо.

— Чому? — Маша сміливіше й з деяким зацікавленням подивилася на юнака.

— Тому, що ви… гарні, Машенько. Дуже! Я ніколи таких, як ви, не бачив…

— Ви смієтеся наді мною? За що? — В очах її заблищали сльози.

— Ви плачете? — скрикнув Іван. — Нехай мене грім уб’є, коли б я посмів… Нехай…

Маша злякано простягла затягнуту в рукавичку руку, ніби хотіла припинити його мову. Він схопив і притиснув її до обличчя, відчув теплі пальці, які ледь ворухнулись. Вона не відняла руки і тихо, ледве чутно прошепотіла:

— Не треба так говорити… Не дай боже біду накличете. — І раптом, лукаво всміхнувшись, спитала: — А ви, напевно, всім дівчатам таке кажете?

— Кому ж?

— Марії Томарі. Вона справді гарна… Краща за мене.

— Але ж дивився я на вас, коли казав їй щось подібне.

— Хитрун ви, Іване Петровичу! — посварилася пальчиком, обтягнутим замшею.

— Що ви, Машенько! Я не вмію хитрувати.

— Балакайте! Одначе сюди, мабуть, ідуть. — Вона кинулась іти й зупинилась.

— Іване Петровичу, мені Марія розповідала, що у вас в книжки, вірші. Можете ви мені щось дати?.. У мене зовсім нема чого читати. А вечори довгі…

— Я принесу вам.

— Що ви!.. Ми ж далеко живемо.

— Не біда. Знайду вас.

— Сьогодні ми виїжджаєма… А книжки ви мені, мабуть, не хочете дати. Не прийдете ви.

— Наступної неділі буду… До побачення!

— До побачення! — Маша пішла, залишивши його самого…

Задумавшись, він не помітив надто уважного погляду Марії Томари, а коли відчув цей погляд і ніби проснувся, вона відвела очі. Попереду маячили верби й тополі, сніг перемітав дорогу, і вона де-не-де блищала, як дзеркало, а в деяких місцях коні важко грузли, вибиваючись на чисте, й бігли знову.

— Де ви були, Іване Петровичу? Про що думали? Іван хвилину сидів, напівсклепивши очі.

— Згадалось минуле. Моя Полтава. Одного разу, як оце сьогодні, їхали ми з батьком і матір’ю до Решетилівки, збилися з дороги, все поле з’їздили. На вовків натрапили. Давно це було, але й досі пам’ятаю.

— Замовкніть, бо ще накличете.

— Злякались? Та що ви! З вами їдуть два такі хлопці, один Лаврін чого вартий! Як ти, Лавріне, вовків не боїшся?

— Побачимо. — Лаврін повернув розчервоніле на вітрі обличчя. — У мене про всякий випадок сокира з собою… Побачимо… Ану, рідненькі! — потягнув до себе віжки, і коні рвонули з новою силою. Марія на повороті мимохіть прихилилась до Івана, і він близько від себе побачив зеленкуваті насторожені очі і згадав зовсім інші — милі, дорогі…

Вдруге вони зустрілися рівно через тиждень, як і передбачав Іван. Він рано вийшов з панської садиби, сказавши, що снідати з усіма не буде. Одарка нагодувала його в людській, і він зразу ж рушив у дорогу.

Майже всі десять верст біг. То перелісками, то чистим полем, то знову лісом. Біг, не чуючи під собою ніг. Під рукою тримав книжки, які відібрав напередодні, а в кишені сюртука — аркуші поеми, над якою працював. Якщо Маша любить вірші, то він їй прочитає що-небудь і своє, запитає, якої вона думки про його роботу.

Тільки перед хутором віддихався й пішов повільніше. Як і де вони зустрінуться? Так, де? Про це він не подумав і тільки тепер, будучи вже близько від хутора, зрозумів, що помилився, не умовившись з Машею раніше. Певна річ, пан Голубович, як кажуть, людина своєрідна і навряд чи жде такого гостя, як томарівський домашній учитель. Обійти ж Семена Гервасійовича в його власному домі майже неможливо, бо йому одразу ж повідомлять, що з’явилась нова людина, яка до того ж не приїхала своїм екіпажем, а прибігла, та ще й стрімголов, до його вихованки. Можуть бути прикрощі, і насамперед для дівчини, а його ввічливо попросять піти з дому, поскільки до такого візиту тут не дуже готувались. Та про себе він не турбувався, головне — вона, Маша. Як же бути? Повернутися? Нізащо! Він пожде зручної нагоди й повідомить їй про себе, дасть знати, що прийшов і жде. Треба тільки добре й спокійно подумати.

Із переліска, рідкого дубняка, де Іван зупинився перепочити, добре видно панський дім — одноповерховий будинок з вузькими, ніби бійниці, вікнами, великою верандою і баштою. Він нарахував десять вікон, які дивилися в сад. В одно із них, можливо, виглядає вона, Маша. Якби він вийшов із переліска, вона неодмінно б побачила його. Але хто підтвердить, що в сусіднє вікно не дивиться хтось інший?

Незручно вийшло. Біг, поспішав, усе кинув. Овідія приніс із собою і навіть свої вірші захопив. Час іде, а поблизу жодної живої душі. Добре ще — немає дощу, погода на диво суха, сонячна, можна й погуляти, подихати свіжим повітрям. Воно справді добре б погуляти, але не одному. Він знову вийшов на узлісся, уважно оглянув панський двір. Нікого. Тихо. Тільки із димаря в’ється прозорий дим і тане в осінньому небі. Але, здається, хтось вийшов на ґанок, постояв і… пішов назад. Ні, знову з’явився, викотив з-під шопи бричку і через хвилину вивів коней. Одного запріг, потім — ще одного. Попоною огорнув сидіння і, всівшись на козли, під’їхав до ґанку. Невже Маша кудись їде? От було б добре, він би зустрів її на дорозі. Але замість Маші вийшов сам Семен Гервасійович. У зимовій бекеші, у високій шапці, ніби надворі мороз, з допомогою челядника всівся в бричку, їде! Один? Щасливої вам дороги, люб’язний Семене Гервасійовичу! Приємного вам гостювання! Іван вийшов із ліска, ризикуючи бути поміченим, нетерпляче в думках підганяючи машталіра: швидше, швидше, голубе, підбери віжки і забирайся з двору! Чого ж тягнеш? Який ти, братику, вайло! Я б тебе жодного дня не тримав у машталірах…

Проте Голубович, видно, передумав їхати, підвівся, став вилазити з брички. От тобі й маєш! Іван хотів закричати:

“Куди ж ви, чорти б вас забрали? Ще чого! їдьте, якщо надумали”. Голубович підніс руку до очей, подивився на сонце, повернувся і кинув погляд на лісок, ніби відчув крик душі людини, яка там стояла, і, щось сказавши машталірові, зійшов на ґанок. Машталір зліз з козел і, не поспішаючи, став розпрягати.

Зневірившись, що він кого-небудь діждеться, Іван вибрав під кущем місце, зібрав оберемок сухої трави і присів відпочити. Що ж робити? Може, повернутися? Чи відважитись і зайти в дім? Придумати що-небудь ради такого випадку. Ну, наприклад: “Чи не потрібен вам учитель? Я чув, ви шукаєте для синів учителя”. — “А чого ви йдете від пана Томари?” — “Є причини, ласкавий Семене Гервасійовичу. Я розповім вам колись”. — “Добре, залишайтесь, тільки платити я буду менше”, — “Я згоден. Мені у вас подобається”.

Усе це Іван повторював кілька разів, не ризикуючи, однак, рушити з місця. Та коли врешті наважився піти на хутір, почулася музика. Мелодійні звуки скрипки, густіші — басолі і веселий перестук бубна. Звичайно ж, там, де музика, там мають бути парубки, дівчата, а потім підуть танці, співи, ігрища. Та що йому до чужих розваг! Нехай танцюють на здоров’я. А все ж визирнув із схованки, роздивився всю галявину, вона була як на долоні. І задивився.

Кроків за сто від узлісся невеликою строкатою зграйкою стояли дівчата у святковому вбранні, з стрічками в косах. На другому кінці галявини розмовляли, зрідка по-товариському поштовхуючи один одного, парубки, у святковій одежі — білих свитках наопашки, шапках, чумарках. Троїста музика розмістилася збоку, щоб не заважати танцюристам.

Перший почав скрипаль — середнього віку селянин з чорними вислими вусами на худому обличчі. Чарівна мелодія на мотив народних пісень відгукнулася в кожному серці, в її тиху широку течію раптом увірвався густіший, але м’якший звук басолі, якою добре володів трохи молодший селянин, рябуватий, у довгому, нижче колін, жупані. Звук басолі ніби розплився в скрипковій темі і тут же чітко виділився у самостійний мотив, хоч він ніскільки не заважав скрипці, а доповнював, підкреслюючи її силу й звучання. І зразу ж у такт басолі заговорив бубон. Молодий хлопець у збитій набакир високій смушевій шапці пустотливо підморгував якійсь дівчині й не забував про бубна. У його руках він був як живий, перевертався туди й сюди, дзвенів, брязкотів усіма срібними листочками, вправленими в спеціальні щілини по краях; веселий безтурботний стук його переходив то у дріб, то в суцільний дзвін. Але бубон ніскільки не заглушав ні скрипки, ні басолі, а був з ними у повній згоді, і тому здавалося, що троїста музика злилася в один організм, могутній, однозвучний, в якому немає нічого зайвого.

Мелодія владно, нестримно покликала до танцю; дівчата й хлопці з обох сторін галявини вийшли на середину і, взявшись за руки, повели коло — одне за одним, тихо, плавно, поволі прискорюючи темп. Непомітно змінюється тонке плетиво танцю, і з’являються дивної краси півкола й кола. Пари танцюють легко, невимушене. Дівчата в’яжуть парубкам на руки вишиті хустки, і ті гордо походжають по колу, вихваляючись подарунками. Але тут виявляється, що в дівчат точнісінько такі ж хусточки, кожна з них припасла і собі, й хлопцеві.

Темп музики наростає, і це підбадьорює, підганяє танцюристів, вони танцюють у захваті, утворюючи поперемінне то велике коло, то витягуючись у струмочок. При кожному русі в дівчат пошелескують білі лляні сорочки з широкими рукавами, які зібрані трохи нижче ліктя. Виділяються кольори вишивки на рукавах, подолах, комірцях. Поверх сорочки в кожної танцюристки плахта, в однієї — синя, в інших — темно-вишневі, з-під плахти видніється поділ білої сорочки; фартушки кольору керсеток; дівчата пов’язані вузькими рушниками, кінці яких спускаються трохи нижче талії. У кожної на шиї — намисто. Тільки у першої, яка веде все коло, і намиста більше, і одяг трохк різниться.

Та Іван уже дивиться на хлопців. У них широкі темно-зелені й сині шаровари, ніби вихор, кружеляють вони перед очима. Чоботи дружно трамбують точок.

Але ось скрипаль подає знак — і коло спинилось, останню ноту проспівала скрипка, замовк і бубон.

Іван тільки тепер звернув увагу, що на галявині, крім молоді, зібрались люди і старшого віку. Коли танець скінчився, ті, що зійшлися сюди, посунули ближче, разом загомоніли.

Перед музиками нараз спинився сивоусий козак. Озирнувся, ніби запрошуючи охочих приєднатись до нього.

— Ану, хлопці, ушкварте моєї, щоб і чортам жарко сталої — і топнув чобітьми так, що, здалося, земля здригнулася. Видн.о, тут знали, на що здатний старий, бо всі зразу розступились, і тічок став ширший. Музика заграла, бубон розсипав, покотив по галявині задьористий дріб. Козак притопнув ногою і міцним низькуватим голосом заспівав:

Тепер мені не до солі,

Коли грають на басолі…

Гамселив каблуками, примовляючи в такт музиці;

Ой одягну стару свиту

Та й піду гулять по світу.

А ви грайте, музики,

Буду бити черевики,

Ой гоп-гопака,

Ушкваримо гайдука!

Та з тією молодою,

Що поморгує бровою…

І пішов виробляти такі штуки, що не тільки літні, а й молоді захоплено гукали:

— Ото так! То так, дядьку ГераськуІ

— Ну й чеше!

А він обійшов кілька разів по колу і закінчив тим, з чого починав:

Тепер мені не до солі,

Коли грають на басолі…

Іван уже давно вийшов із кущів і дивився й слухав, як співає і танцює старий козарлюга, якому, здавалось, немає й не буде зупину. Такого йому ні бачити, ні чути не доводилось. Він би ще стояв і дивився, якби раптом одна з дівчат, вийшовши з кола” не наблизилась:

— Іване Петровичу?!

Від несподіванки здригнувся. Маша? У плахті, корсетці, на плечах — тепла хустка. Він упізнав у ній ту саму дівчину, що вела коло, йшла перша, але не міг подумати, що це Маша, не міг навіть уявити такого.

— Ви? — тільки й зміг сказати, зовсім забувши, де він і що з ним діється.

— Не впізнаєте? Погана стала? — Лукаві іскорки замиготіли в її очах.

— Пізнав. І все бачив.

— Що? Як я танцювала з нашими дворовими?

— Чудовий танець. Як він зветься?

— Це кружала… Невже помітили, як я танцювала? — Дівчина зашарілась.

— Випадково. І не жалію. Ви прекрасно танцюєте. Я.б усе життя дивився…

— Не кричіть так… На нас дивляться.

— То відійдемо. Я вам книжку приніс. Овідія.

— Не забули обіцянки? — Марія вдячно поглянула на схвильованого томарівського вчителя.

Вони відходили все далі й далі в глиб переліска, поминули низькорослі кущі калини, всипані червоними ягодами, молоді осики вздовж яру, що тягнувся до блискучого в далині Супою.

— Ви не сподівались? Не повірили, що прийду? Маша в накинутій на плечі сірій хустці мовчки дивилася собі під ноги, обходила ямки й пеньки і не відповідала.

— Ви не хочете говорити?

— Боже, який ви нетерплячий… Усе зразу хочете знати.

— Дуже хочу.

— Але я нічого не знаю, — відповіла щиросерде Маша. — Повірте, Іване Петровичу, я справді нічого не знаю… Нічогісінько. Ви, наприклад, про себе не розповідаєте.

— Пробачте, Машенько… Ради бога, пробачте. Але що розповідати? Все дуже просто. Я тепер домашній учитель. А був семінарист, потім служив у Новоросійській канцелярії. У Полтаві. Там у нас свій дім, мати в ньому живе. Невеликий, правда, будинок, але жити можна. Дідівський ще. У доброму місці стоїть. За Успенським собором. Якщо будете в Полтаві, подивіться.

— Ви мене не зрозуміли. Я не про те питаю, — зніяковіла Маша, щоки спалахнули червоногарячим вогнем. — Зовсім не про те… Я не знаю, який ви… Може, ви смієтесь наді мною. Та ще так дивитесь. Мені соромно. Ану ж нас побачать.

— Хто ж нас побачить? А хоч би й так, то що в цьому поганого?

— Ви не знаєте мого дядечка. Він суворий. Йому розкажуть, і він мене й за поріг не випустить. Як ми потім зустрінемось?

— Я поговорю з ним. Добре? Ви дозволяєте?

— Про що? — перелякано спитала Маша.

— Я скажу йому… Я запитаю в нього… Можливо, йому потрібний учитель?

— Потрібний! Але він хотів знайти людину скромну, тиху.

— Тоді я не підходжу.. На ваш погляд, я нескромний.

— Трохи є, — відповіла Маша, усміхнувшись. — Але коли б у мене спитали поради, то я б сказала: можна вас узяти… з іспитовим строком, звичайно.

— Чим я заслужив таку недовіру? Я вас образив? Скривдив?

— Зовсім ні… І все ж у вас є таємниці… Признайтесь, є?

— Помилуй боже, які?

— Я знаю, ви пишете.

— Так, — по хвилі відповів Іван. — Але хто вам сказав?

— Марія Томара… їй ви читаєте, а мені…

— Нічого я їй не читав. Це я вам хотів. Але звідки вона знає? Ах, так, від селян, їм я дещо читав. От і розійшлось.

— Забудьмо про це. Бог з нею… Прочитайте мені, прошу вас. Ось тут постоїмо, а ви читайте.

Вони зупинились біля великої, з похиленими вітами верби. Звідси їх ніхто не бачив. Вони ж могли бачити весь хутір і зарічні луки, що сягали самого небокраю, жовтаво-зелені, з сивими, залитими сонцем, стіжками.

— Добре. — Іван дістав із внутрішньої кишені кілька аркушів. — Одне прошу: не осудіть, тут тільки початок…

— Починайте, і… побачимо.

Він почав. Читав спочатку несміливо, хвилюючись, ледве чутно, але поступово набрався духу, вміло виділяв голосом авторську мову й мову героїв.

Маша сподівалась почути звичайні вірші мандрівних бурсаків, яким спочатку уявляла і томарівського вчителя, але тут було щось інше, в усякому разі, на бурсацькі твори — сумішку староруським і місцевих говірок з претензією на так званий високий стиль класичних од — не було й натяку. Вона почула живу розмовну мову, здивувалась, затихла, зникла з обличчя іронічна посмішка, вона розхвилювалась і недовірливо, тихо, ніби боячись вимовити вголос це слово, спитала:

— На українській? Іван перервав читання:

— Ви не схвалюєте?

— Навпаки! Дуже рада! Адже це… адже це наша рідна мова!

— Так, правда, це наша рідна мова.

— Матуся моя, коли була ще жива, і батько мій — колись він був сотником у Чигирині, і мій дядечко, і всі-всі говорять так, як ви… як написані ці вірші… Читайте ж!

Іван розгорнув ще один аркушик. Маша, затамувавши подих, притиснувши руки до грудей, слухала і в міру читання беззвучно, ледве стримуючись, сміялась. Коли Іван дійшов до місця, де оповідалось про перебування Енея в Дідони, він згорнув аркушик і сказав:

— Тут у мене не закінчено… .І, знаєте, сьогодні, коли побачив танець цього козака… склались рядки.

— Це Герасим Свербиус танцював.

— Я неодмінно напишу тут так: “І “не до солі примовлявши, садив крутенько гайдука”.

— Складно. А далі ж як?

— Поки що все.

— Шкода. — Маша ступила крок, ще один. Стала зовсім близько. — Ви безпремінно пишіть далі. Цікаво, а що ж буде з вашим героєм?

— Зараз я і сам не все знаю… Але обіцяю: коли ще зустрінемось, прочитаю вам, що напишу.

— Коли ж? — прохопилось у дівчини. — І чи можна переписати? Я б читала. І взагалі… так сильно й свіжо написано, ніби… ніби раптом гроза пробудилась ось тут, над землею нашою.

Іван обережно взяв Машу за руки, легенько потиснув, сказав схвильовано:

— Якби ви знали, Машенько, як важливо те, що ви щойно сказали. З грозою порівняли мої спроби. Спасибі вам!.. Я ніби народився вдруге. Ви вдихнули в моє серце життя. Я знаю. для чого живу, в ім’я чого працюю. Я буду писати, якщо це так важливо.

— Певна річ! — гаряче озвалась дівчина, несміло відповідаючи на потиск. — Дуже важливо! До цього дня я не бачила жодної книжки нашою рідною мовою. Адже так її можна і забути? Чи не правда?

— Правда! Свята правда! — Іван не відпускав рук дівчини. З кожним новим її словом, її поглядом вона ставала йому ближчою і дорожчою, і він жахнувся, що вже сьогодні ввечері не побачить її. — Машенько, якби ви знали, як я скучив… Яка мука не бачити вас. — Іван обережно пригорнув дівчину до себе. — Коли ж ми знову зустрінемося?

— Не знаю, — прошепотіла. — Ви далеко від нас. А незабаром — зима.

Благаюче й ласкаво дивилась на Івана, не відводячи його руки, і, розуміючи, що подобається йому, хвилювалась, і від цього ставала ще кращою. В цей час у ліску почулись чиїсь поспішні кроки. Маша злякано відхилилась.

— Сюди йдуть! Мабуть, по мою душу. Прощайте, Іване Петровичу! І… приходьте! Я ждатиму!

Маша побігла. Поміж деревами майоріли її плахта, хустина, стрічки. Іван дивився, як вона біжить, як важко гойдається коса на корсетці.

— Машенько! — покликав тихо. Ніби почувши його голос, вона озирнулась, махнула рукою і зникла за деревами…

Він дивився на засніжені дерева вздовж дороги, на розтоплене в білому тумані зимове сонце, але бачив її очі, її обличчя, її усмішку, то радісну, то збентежену, але безмірно дорогу.

Пам’ятав, як біг у той день назад у Коврай, як нічого, крім її образу, не бачив. А потім у себе в кімнаті дістав нарізані аркушики паперу і почав записувати все, що чув і бачив на хуторі: пісню, яку співав старий козак Свербиус, описав танці, які спостерігав, навіть одежу, в яку були зодягнуті дівчата і парубки, не забув, потім все оте записане спробував перекласти на вірші… Скомпонувався один вірш, потім другий, третій…

Не помітив, як присмерки заполонили кімнату, потім і зовсім запоночіло, а він писав, доки літери не стали наповзати одна на одну, і тільки тоді засвітив свгчі. Він не вийшов у вітальню, не пішов і вечеряти, сказавши, що нездужає, і все писав і писав до самого світанку і лише вранці, стомлений і щасливий від усвідомлення, що створив у цю ніч, заснув, не роздягаючись. У понеділок — вперше за всі місяці в домі Томари — спізнився на урок…

— Іване Петровичу, що з вами’? Ви що? Римуєте? На ходу?

Почув запитання і опам’ятався. Побачив поруч Марію, тільки не ту, з якою тільки-но розмовляв, тримав її руки у своїх і був щасливий.

— Римую? — Пригадалась розмова з Марією Голубович. — А ви звідки знаєте?

— Знаю. Та це в селі всі знають. Втім, селяни дізнались раніше.

— Те, що й роблю, вам все одно не цікаво. Для чого ж запитувати?

— Навпаки, дуже цікаво… Що може написати пан учитель у нашому Ковраї? — Панянка неприховано глузувала, а йому не хотілось відповідати. Навіщо? Адже він ще сьогодні побачить дорогу серцю дівчину, і та все зрозуміє. Для чого ж сердитись, ображатись на дрібні кпини? І самому стало весело:

— Тоді стривайте, ось почитаю, і ви побачите, що можна нашкрябати і в благословенному Ковраї.

— Іване Петровичу, — по хвилі озвалась пані Томарова, — а ви все ж промовчали, не відповіли, з ким одного разу гуляли в садку?..

І пригадалась третя зустріч з Марією Голубович. Маша поверталась із сусіднього села, куди їздила по лікаря для дядечка, і зовсім випадково побачила його. Вони були вдвох не довго і сказали всього кілька слів одне одному, він не хотів затримувати її — у санках сидів лікар, і вона поспішала. Він був радий їй, вона — теж, і сказала, що весь час дожидала його, а він чомусь не приходив. Очевидно, хтось їх тоді й побачив. Про це й каже зараз томарівська племінниця.

Золотоноша не забрала багато часу. Марія склала в санки покупки, і вони зразу вирушили назад.

Іван не захотів затримуватись у знайомих Марії, де їх залишали обідати. Відмовився й від ночівлі. І Марія змушена була згодитися. Він усе квапив Лавріна, хоч той і так все підстьобував коней, не даючи їм ні хвилини перепочинку.

Марія мовчки спостерігала за вчителем і чомусь загадково посміхалась. Він помітив цю посмішку й спитав, що вона означає.

— А ви не догадуєтесь?

— Ні найменшого уявлення не маю.

— Знаєте, хто придумав цю поїздку?

— Догадуюсь, — відповів Іван спокійно. Марія кивнула:

— Я так і думала. Але це ще не все, мосьпане.

— Що ж іще?

— Нам ніхто не доручав запрошувати Голубовичів. І ми до них не заїдемо. І день ангела тітоньки буде трохи пізніше, здається, в червні, чи то пак, у серпні, — засміялась Марія. — Пробачте, забула.

— Так, смішно, — сказав Іван. — Дуже смішно. І, затулившись запоною щільніше, відкинувся назад і замовк. Марія зверталась до нього ще з якимось запитанням — він мовчав. Ось як їм можна поводитись. Ні сорому, ні совісті в них. Краще б встати й піти пішки, тільки б не сидіти поруч з цією дівицею. Марія раптом, прихилившись до Івана, прошепотіла:

— Чому ви такий… холодний, Іване Петровичу? Ну хіба так можна? Ви ж не сліпий, сподіваюсь?

Іван глузливо покосився на її примхливо надуті губи, на зеленкуваті очі.

— Ви вгадали, добродійко… Домашньому вчителеві не можна бути іншим. Він повинен лишатись сліпим і холодним. Над ним ще можна поглузувати, не беручи до уваги, що він теж людина й що в нього є честь, совість. Усе можна тим, хто платить гроші. Одначе, добродійко, над душею ви не владні… Лавріне!

— Слухаю, пане вчителю, — обернувся фурман.

— Зупини.

— Що ви, Іване Петровичу! Я прошу, адже це жарт.

— І я так думаю. Але мені, мабуть, краще пройтись… Змерз я. Пробіжусь і нагріюсь… Поганяй, Лавріне!

Іван лишився на дорозі.

Падав сніжок, червонуватий у променях передвечірнього сонця. Попереду були ненависний .Коврай, осоружний дім і ці вилощені, відгодовані пани, а позаду, трохи осторонь, за он тим переліском, виднівся хутірець — невеликий, майже непомітний у степу. Як хотілося Іванові піти туди, покинути остогидлу роботу з томарівським недоростком! Але чи приймуть його там? Можливо, Голубович уже знайшов учителя для своїх малолітніх дітей — скромного, тихого.

Іван ще раз озирнувся, ще раз подивився на лісок, за яким ховався хутір Голубовича, і рушив на Коврай. Вітер бив в обличчя. А він усе йшов і йшов.

9

Ось і Новий рік завітав. З ялинками, щедрівками, святковими забавами й піснями. У кожного своя радість, свої надії, хай маленькі, але свої. Тільки одній Маші невесело. Одній — у величезному домі. Увесь день і вечір була сама не своя, місця не знаходила. Кожної миті їй здавалось: хтось під’їхав до воріт, вона виходила й подовгу простоювала на ґанку. Дзвінка, незвичайно світла ніч пливла над хутором. Десь у низині співали “Щедрик-ведрик”, а хтось тягнув “Ой не шуми, луже”, жалібно плакала у хаті двірської челяді дитина. Маша мерзлякувато куталась в хустину, накинуту поверх суконного шушуна, тихенько й коротко зітхала.

В останній раз вибігла перед тим, як сісти за новорічний стіл. Ось-ось повинен вийти із своєї половини дядечко з далеким своїм родичем Семикопом, який приїхав погостювати. Уже вдруге приїжджає пан Семикоп. Вперше був місяць тому. І от — знову приїхав. Дуже неприємний гість. У нього якісь масляні очі й холодні руки з прожилками. Вітаючись, він торкнувся її руки, і Маша затремтіла вся, і мимоволі відсторонилась, в душі щось перевернулося, а він… він усміхнувся, ніби недвозначний жест дівчини був йому приємний.

Марія дивувалась розумному, розсудливому дяді Семену: що з ним діється, чому запрошує цю людину — таку огидно-улесливу, з солоденьким голоском? Щось, мабуть, сталось. Дядечко, без сумніву, мав якісь свої, не відомі поки що Марії, наміри. Одного разу — тижнів два тому — за обідом він сказав, що такими людьми, як пан Харлампій, гидувати не випадає. У нього майже триста душ і п’ятсот десятин орної землі, до того ж великий садок при будинку і лісу чимало, який тепер у великій ціні, а дістати ніде. Ось йому, Голубовичу, ліс саме й потрібний, родич ніби обіцяв десятин п’ять соснячку — вистачило б і побудуватись, і деякі запаси зробити.

Слухаючи, Марія дивувалась: що їй до того, чому дядечко розповідає про це, ніби прохає підтримки? Він нічого тоді зрозумілого не відповів, зітхнув тільки і, допивши добрий келих слив’янки, сказав:

— Молода ще. А старшою станеш, душа моя, — усе зрозумієш.

Ото й уся відповідь. Думай, що хочеш.

Марія змерзла, але йти в будинок не хотіла, не могла

бачити очі, оповиті масною ocyгoю, сухе жовтаве обличчя. А спочатку навіть жаліла його: удівець, нікого близького в домі немає, ні до кого словом озватись, навколо — самі стіни. А це, мабуть, жахливо: жити самотньо в пустому непривітному будинку. Саме таким Марія уявляла собі будинок пана Семикопа, і серце її стискалось від жалю. Сироту, що не зазнала материнської ласки, вражала чужа самотність, вона сприймала її, як свою власну. Одинокому, на її думку, ніщо не миле, його не радують ні квіти, ні спів пташок, ні ранковий схід, і весь білий світ для нього — суцільна сіра пустеля.

Але, боже мій, чим вона здатна допомогти цій людині? Адже вона сама одинока і слабка, в неї немає ні матері, ні батька, ні брата, ні сестри рідної. На всьому світі один дядечко, який зростив і виховав її, як свою доньку, та ще вчитель — Іван Петрович. У ньому, в учителеві, вона вгадувала — це їй підказувало серце — ту людину, яка, не вагаючись, могла, на випадок потреби, постояти за неї, підтримати в біді. Цьому відкриттю вона таємно раділа й боялась: ану ж дядечкові стане відомо про їхні взаємини? Семен Гервасійович — людина добра і навіть чула, але чи довго ж йому скривдити вчителя, який для нього — слуга, й тільки! Про це страшно подумати, а до яких наслідків привело б це — навіть важко здогадатись.

Що ж до добродія Семикопа, то вона нічим, абсолютно нічим не могла допомогти йому. А він усе їздить. З сердечним трепетом Марія признавалась собі: недаремно унадився пан Семикоп, недаремно возить дядечкові дорогі подарунки. Ось і сьогодні подарував з власної стайні рисака. Дядечко кохається в конях, згадав минуле — кілька років прослужив колись у кавалерії — і заплакав, обняв родича, повів до себе, а Марії сказав:

— Ти б, душа моя, приглянула одинокого чоловіка. Прикрась наше чоловіче товариство.

Тонко, ледве чутно дзвенить ніч. Тріщать у дворах тини на морозі. Десь щедрують. А із Коврая нікого немає. Подруга обіцяла запросити на Новий рік, але, мабуть, передумала, не згадала. Де ж їй згадати бідну сироту? Сидить, мабуть, поруч з учителем і просторікує… Він теж хороший: обіцяв приїхати і забув! Невже забув? Ні! Він пам’ятає. Він не забув! Якщо ж не приїхав, значить, не зміг.

Марія закутується в теплий шушун, у хустку, дивиться і дивиться на засніжену дорогу: ану ж заллється дзвіночок і з нічної білої мли вибіжать сани з різьбленим передком, запряжені парою добрих коней, і він — її надія ї відрада — буде в санях. Він покличе її — і вона все залишить і побіжить, сяде з ним поруч — і згадуй тільки, як звали Марію Голубович, поїдуть вони зустрічати Новий рік у Коврай. А може, й у інше місце. Вона поїде, куди йому захочеться.

Але нема його. Нема! А час іде. Ось-ось покличуть її до столу, як тільки великий стоячий годинник у вітальні проб’є половину дванадцятої. Так, уже кличуть. Треба йти. Сніжок застиг на віях срібними зірками. У кімнаті він розтає. Від цього Марія здається ще кращою у білому платті, з великою косою і повними сліз очима — розтопленими зірками.

— Сідай, душа моя.

Дядечко показує місце між собою і гостем. А хлопчики — Костик і Сашко — сидять на другому боці, в кінці столу — управитель з жінкою, статечні; поважні гер Ганс і Гертруда.

Гість нахиляється до Марії, щось каже, а вона не розуміючи дивиться на нього й не чує: їй здається, десь заскрипіли санки, заспівав дзвіночок, вона готова скочити й бігти в самому платті на ґанок, за ворота, зустрічати. Але це тільки гілка торкнулась вікна, і скло задзвеніло, як залізне…

Вечір — при свічках. Час минає повільно, здається, ніби йому ніколи не буде кінця. Але треба терпіти. Марія терпить. П’є маленькими ковтками слив’янку, тільки б не просили, не вимагали, щоб вона випила, потім дістає з миски шматочок печінки, але не їсть, не хочеться. Змучено усміхається у відповідь на захоплений вигук гостя і… не витримує. Гість торкається її руки, ледь прихиляє до себе, щоб сказати, яка вона чудова й мила в білому платті. Він п’є, від нього тхне вином. Затремтівши, Марія встає, просить вибачити їй.

— Я хвора… Мабуть, застудилася… Пробачте, ради бога, але я піду…

Швидко виходить із-за столу. Дядечко, в якого від випитого червоні плями на обличчі, гість з холодними руками, німці щось кажуть услід, висловлюють співчуття, а вона нічого не чує, поспішає, біжить у свою дівочу кімнату, до вікна, до вікна ближче: а що, коли він тут уже, запізнився й стоїть де-небудь під сніговим заметом і жде її, не може діждатись. Але за вікном — біла пустеля і ніч.

Вона зриває з себе святкове плаття, одягає простеньке, темне, і сідає до столика. Ось зараз би налити води в миску, розтопити воску і поворожити: що несе їй завтрашній день, що готує Новий рік? Вона дістає вже мисочку із піддзеркальника і зразу ж поспішно ставить на місце: хтось іде, чути важкі кроки. Дядечко! Слава богу, що не той — ненависний, з холодними, як крига, руками і такими ж очима. Вона примітила в останню хвилину, як вони змінили забарвлення: з масних стали крижаними.

Марія зриває покривало й забирається в ліжко в чому була. Ледве встигає прикрити себе, як двері прочиняються.

— Що з тобою, дитя моє?

Від дядечка нічого не сховаєш, і все ж вона твердить, що захворіла, її трясе, морозить.

— Погано, дитино моя… Стіл без тебе пустий. Що мені ці німці?

— А пан Семикоп, ваш гість?

— І він, мабуть… Хоч і родич.

— Для чого ж ви його запрошували?

— Тут, душа моя, свій резон… Він багатий, багатший за нас з тобою.

— Для чого нам багатство? Нам і так добре.

— Молода, ох молода ще. Ну, добре, він поки що не буде до нас їздити. Підростеш — станеш розумнішою. Зрозумієш, де твоє щастя.

— Я така нещасна. І Костик, і Сашко також, — заплакала раптом Марія, все зрозумівши, для чого їздить і чого добивається цей Семикоп.

— Сашко й Костя? Та що сталось таке? — захвилювався старий.

— Ось я так мало вчилась. А Костик і Сашко й того менше. Ростуть темні. А пани Томари вчать свого сина, нічого не шкодують.

— Твоя правда, душе моя… Але де взяти вчителя? Їх так просто не знайдеш. Пройдисвіта якого-небудь запросити в будинок — собі дорожче.

— А ви спитайте томарівського вчителя. Я чула, він має намір піти від них. Дуже важко в пана Томари. Син не хоче вчитись, а господиня заважає.

— Так і скривдити недовго. А ти знаєш, хто такі пани Томари. Ге-ге, на все підуть, щоб свого досягти.

— Яка ж тут образа, дядечку, якщо сам учитель збирається піти від них? А ми не гірші коврайських панів.

— Це ти правду сказала. Не гірші. Звісно, не гірші.

Але ні, нічого не вийде.

— Значить, ви не любите мене зовсім.

Пан Голубович розгладив вуса на дві сторони, обережно закашляв:

— Ти спи, я пришлю тобі напою. — І вийшов.

Марія вкрилася з головою, потім рішуче відкинула ковдру, простирадло: нехай застуджуся, нехай умру! У кімнату знову входить Семен Гервасійович.

— Що з тобою? Так не годиться. У тебе і так холодно. На ось випий. А щодо поїздки до пана Томари, то, треба думати, поїду я в Коврай на тому тижні.

— Правда? І ми всі будемо вчитися?

— Так, я ще зроду не брехав, душе моя, чому ж не віриш старому?

— Дядечку! Який ви хороший! — Марія скочила, забувши, що погано себе почуває й що її морозить, поцілувала дядечка в шорстку щоку і в сивий ус. Старий пустив сльозу, не надавши особливого значення зміні в настрої вихованки. Але суворо наказав лежати, не виходити, він пришле їй з ключницею якийсь особливий напій, він сам настоював його на травах і на меду. А пройде час, і він усе зробить для Марії, тільки б здорова була.

Дядечко пішов. Марія скочила, знову лягла, почувши швидкі кроки ключниці.

10

Іван приготувався йти до класної кімнати, як раптом постукали. Обережно, тихо. Так стукає тільки Тарас або хто-небудь із дворових.

Підійшов до дверей і обличчя до обличчя зіткнувся з куховаркою.

Одарка відступила в темний коридор, і тому Іван не міг роздивитись її заплаканого обличчя.

— Чому так рано?

Одарка схлипнула. Ще жодного разу він не бачив, щоб вона плакала. Молода й здорова, вона робила за трьох, варила і для численної челяді, і для панського столу і ніколи не скаржилась, що їй важко; інколи, і то дуже рідко, їй допомагав хтось із челяді: один нарубає дров, другий принесе води, все інше вона встигала сама.

— Пане вчителю! Пане вчителю!

— Та що ж скоїлося?

Неголосно, напівпошепки, тужачи, намагаючись вгамувати стогін, який виривався з грудей, Одарка розповіла, що вчора ввечері панич велів козачкові Тарасові порішати задачки й щось там переписати з книжки, а сам поплівся в людську, до дівчат. Тарас хоч як старався, а не встиг зробити завдання цілком, і за те пан Василь наказав відправити козачка на стайню й віддати до рук конюхам.

Учора на стайні якраз був Лаврін Груша, син діда Харитона, а він — “самі знаєте, який добрий, мухи не займе”. Лаврін, звісне діло, не став мордувати хлопця, а посидів з ним, поговорив, дав яблук і пустив. Усе б, може, так і кінчилось, та, на лихо, про те дізналась Домка — панська підлесниця, та сама, що старому панові прислужує ранками, отож вона, холера їй у печінку, і донесла все, як було.

Пан Василь наче сказився, виволік із комірчини хлопця і побив його, та так страшно, що бідне дитя без пам’яті нині. А Лавріна — за ослух, бо паничевого, бач, наказу не виконав, — у солдати віддають, забирають у старого Харитона його опору й надію.

Ця сильна, що не знала ні страху, ні втоми, жінка плакала ридма. Іван знав, що Одарка, сама одинока, жаліла всіх, особливо сердечно ставилась до сироти-козачка Тараса, підгодовувала його, могла що-небудь для нього спекти, прала йому й шила — і все встигала. Тарас також прихилився до Одарки, серцем прикипів. Не зазнавши материнської ласки, він тягнувся до неї, кожну вільну хвилину біг у людську, розповідав, чого він уже навчився, показував, як пише, і Одарка раділа разом, з ним.

Іван поспішав і не помітив двірських, що боязко тулились по кутках, не звернув уваги на бліде личко Домки, яке майнуло в лакейській, не вклонився й панові Голубовичу, що рано-вранці приїхав і сидів у вітальні, дожидаючи, поки пан Томара вийде до нього.

Іван пройшов прямо до панської опочивальні, хоч добре знав: ранком туди нікого не впускають. Камердинер, дядько Федір, пробував зупинити вчителя, але той рішуче відсторонив його й одчинив високі чорні двері.

Пан Томара був сам, він нікого не ждав до себе і здивовано подивився на непроханого гостя, невдоволено повів бровою, взявся до ранкової трапези, за яку завжди сідав у повній самотності.

На столі, що стояв біля ліжка, у гранчастих келихах грали слив’янка й мед, пінилась у глечику бражка, в чорній пляшці, мабуть, була запіканка, а на тарілках лежали свиняча голова з хріном, індик з підливою; Домка, шмигнувши вслід за вчителем, внесла на таці лемішку в кленовій тарілці, путрю, корж медовий з маком.

Пан Томара, не запрошуючи вчителя сідати, не питаючи, чого той прийшов, налив собі келих запіканки й, надпивши, крякнув:

— Штука!

— Добрий день, пане Степане! — вклонився вчитель. — Не гнівайтесь, ваша милість, за такий ранній візит.

Котляревський мимоволі, але все точно фіксував у пам’яті, що бачив: і кожну таріль, що стояла перед паном, і вино, і закуски, і самого пана — розкоханого, в широкій накидці, що вільно спадала додолу, з сивуватими, злегка І підмоченими у вині вусами.

Томара пив, їв, не звертаючи уваги на вчителя. “Чисто тобі бог Зевс за олімпійською трапезою”, — подумав мимохідь Іван.

— А-а, пан Іван! — відповів нарешті Томара, поставивши недопитий келих. — Чого прийшов? Невідкладна справа?

— Вельми невідкладна, пане Степане. Вас обманули, і, не розібравшись, вирішили ви, пане Степане, віддати в солдати Лавріна Грушу. А він не винний, він вам кращий слуга і до того ж єдиний син Харитона Груші. Ви цеі знаєте. Навіщо ж так жорстоко?

Пан Томара відрізав собі добрий кусень пирога, розділив його й почав їсти, нічого не відповідаючи вчителеві. Іван казав далі:

— Ваш син, а мій учень, побив людину, причому слабшу за себе. Сам учитися не хоче і примушує козачка робити домашні завдання, якщо той не встигає, мордує хлопця. А сьогодні сталось щось надзвичайне. Василь мало не забив хлопця до смерті. За віщо? Хіба я вчу його такій жорстокості? Мені боляче й страшно, пане. А найстрашніше, що хлопчик лишається без допомоги. Я уклінно прошу вас: пошліть по лікаря. І то — негайно! Я сам поїду, коли дозволите.

— Лікаря? Для козачка? — Томара розкрив рота й беззвучно став дихати, що означало: він сміється; вуса його при цьому ворушились, як у великого розжирілого кота. Іван бачив гнилі зуби в широко розкритому роті, бачив, як пан сміється, і йому раптом спало на думку: куди він прийшов? Про що й кого просити? Чи в такої людини є серце?

Тим часом Томара досхочу насміявшись, витираючи сльози, сказав:

— Твоє діло, пане Іване, піїтика, арифметика, граматика й інші науки, яким ти повинен навчати мого сина. А про конюха чи козачка якогось там не турбуйся, то не твоє діло. — Томара враз хитро примружився: — Чув я, що любиш ти, пане Іване, заходити до моїх селян, квашу в них сьорбаєш, ляси точиш, танці танцюєш, пісні співаєш… Чого тобі бракує в моєму домі?

Іван подивився на повне, в червоно-сизих прожилках обличчя коврайського владики і не міг не здивуватися: скільки ж у такій туші вміщається жовчі? Виходить, неправда, що такі гладуни — благодушні, покладисті. Та — годі, треба відповісти, щоб пан Томара зрозумів кінець кінцем: у вільні від уроків години вчитель має право ходити, куди йому заманеться.

— Ваші селяни, пане, дуже добрі люди, і мені цікаво з ними вести бесіди у вільні години… Мені цікаво спостерігати їхні звичаї, побут… Погано живуть вони у вас, пане Степане. Тяжко.

— І це не твоє діло, вчителю. — Томара одним поштовхом відсунув від себе стіл з закусками й винами, спустив ноги на килим і, діставши з крісла довгу люльку, закурив. По опочивальні поплив запах пахучого тютчону.

— Учитель, який не знає життя, не може навчати, мосьпане.

— Не з того боку дивишся на життя, вчителю. Але досить про це, — широко розплився в усмішці. — Як учитель, ти мені подобаєшся, і я прощаю твою… хоробрість… Одначе поживеш — побачиш і не таке… А щодо Лавріна, то як сказав, так і буде. Слова свого брати назад не звик. І лікаря кликати немає потреби. На козачкові все загоїться, як на собаці. І от ще. Не раджу тобі, пане Іване, втручатися у мої справи. Адже ти теж — моя людина. Я тебе майже купив. Може статись — не відпущу, якщо захочу.

Іван здригнувся. Стримав себе, щоб не накоїти лиха. А слова Томари вп’ялися ножами в саме серце. Іван розправив плечі і, стримуючи голос, намагаючись говорити якомога спокійніше, відповів:

— Я вільна людина, мосьпане. І що це саме так, видно із свідоцтва, яке при мені. Ось воно. — Дістав із внутрішньої кишені цупкий лист паперу і розгорнув його перед виряченими очима Томари. — Це свідоцтво скаже вам, що я спадковий дворянин і весь рід мій вписаний в Єкатерининську формену книгу, в шосту її частину. Підписано і гербовою печаткою предводителя нашого повіту пана Черниша скріплено. — Згорнув папір, знову поклав до кишені.

Губи пана Томари скривились у зневажливій посмішці;

— А що в тебе є? Скільки душ?

— Душами не торгую, мосьпане, і цим горджуся. Еге, горджусь! І прошу не тикати… — Голос Івана затремтів. — 3 цієї хвилини я вам більше не слуга. Шукайте собі когось іншого. І запам’ятайте; рано чи пізно ви відчуєте силу тих, над ким ви збиткуєтесь, як тільки вам заманеться. Бережіться мирського суду, пане душеторговець!..

Томара швидко й уривчасто задихав: ось-ось, здавалось, не стане йому повітря:

— Загрожувати? Мені? Та я!..

— Я вам не загрожую. Печуся про ваше благо… Прощайте! — І швидко вийшов із опочивальні.

Томара щось казав услід, кликав камердинера, а він, не обертаючись, нічого не слухаючи, йшов з коридора в коридор, поки не потрапив у вітальню. І тільки тут опам’ятався. Що ж він наробив? Не зумів стриматись. Не зупинився вчасно, не опанував себе, і ось — Лаврінові не допоміг, не буде й лікаря в Тараса. І сам залишився без місця. Але це не біда, головне — не допоміг людям.

— Що з вами? Ви зблідли! — почув раптом і побачив перед собою пана Голубовича. — Нікого не помічаєте, не вітаєтесь, а ми ж таки разом чарку пили. Чи не так, пане Іване?

— Вибачте, Семене Гервасійовичу! Так вийшло. Вибачте, ради бога. — Зрадів Голубовичу, як рідному. Уже те, що він був названий батько Маші, що жив під одним дахом з нею, робило його в очах Івана приємною і дорогою людиною. Він тут же подумав, що Голубович підвезе його до хутора. У Золотоношу він як-небудь добереться, а там знайдеться оказія і далі. А головне — він ще раз побачить Машу, поговорить з нею, розрадить душу, розповість їй, що його так мучить. Звичайно, йому треба бачити її. Іван зразу ж спитав Голубовича, чи не зміг би він узяти його з собою, коли буде повертатися додому. Голубович охоче погодився і спитав:

— А чому тільки до хутора? Вам, може, треба й далі їхати?

— Так, треба й далі.

— Надовго їдете?

— Назавжди. Я тут більше не служу.

— Не служите? — вигукнув Голубович і озирнувся: чи ніхто не почув. — Добре! Їдьмо! Зараз скажу фурманові, щоб запрягав. — І старий майже вибіг у коридор.

Іван тим часом пройшов до Тараса. Комірчина йото була в другому кінці будинку, учителеві довелось пройти людську; там він побачив Лавріна й старого Харитона, але не затримався біля них.

У комірчині була Одарка, вона чимось напувала хлопчика, умовляла його полежати спокійно, а той зривався кудись бігти, зіскакував, кричав, у широко розкритих очах палав жах, одинока свічка відбивала тінь хворого на чорній стіні.

— Тарасику! — Іван опустився на коліна. — Хлопчику мій! Що вони зробили з тобою? Боже мій!

Тарас почув голос учителя і кволо всміхнувся. Він не бачив, хто перед ним, бо був дуже побитий, з сумними очима, але, почувши знайомий ласкавий голос, потроху заспокоївся, потягнувся до Івана, притулився головою до нього й затих. Прихилившись до дверей, Одарка тихо плакала. З Іваном діялось щось незвичайне. Його душило, не давало дихати, потім з’явився дріж, він не міг заспокоїтись, тремтячими руками перебирав, гладив мокре волосся хлопчика, шепотів сухими губами:

— Ніколи! Ніколи, хлопчику мій, не забуду й не прощу їм цього! Нехай прокляті будуть, нехай навіки проклянуть їх люди на цій грішній землі!..

Він не міг їхати, поки Тарас залишається в такому стані, поки він так тяжко, уривчасто дихає. Він сказав, щоб Одарка покликала Харитона, старий не відмовить прийти й допомогти, чим тільки зможе, а потім вона повинна відшукати пана Голубовича й сказати йому, щоб старий їхав без нього, тільки нехай візьме його речі з собою — Одарка і збере їх, а він поїде пізніше, можливо, ще сьогодні.

Одарка все зрозуміла й зразу ж пішла.

Іван лишився в комірчині сам на сам з козачком, своїм безталанним учнем.

— Тарасику! — І схилився низько, щоб зазирнути в очі. Але хлопчик не розплющував очей, дихав важко й швидко і все тулився й тулився, ніби шукав захисту, до Іванових колін.

Підтримуючи голову хлопчика, Іван відчув, як щось тече по його руках, і зрозумів: то сльози. Тарас, його учень, що був єдиною втіхою у цьому осоружному домі, плакав. Сльози були чомусь холодні.

— Поплач, Тарасику, поплач, може, тобі полегшає. І гладив йому побите обличчя, мокре волосся, слабенькі плечі і все намагався зручніше вмостити його в себе на колінах.

Незабаром прийшла Одарка, а слідом за нею — Харитон і Лаврін. Старий Груша оглянув хлопчика, схилився над ним і зітхнув:

— Душогуби!..

Тарасові ставало все гірше й гірше. Воскове обличчя витягнулось. Очі раптом широко розкрились і застигли. Старий встав, скинув шапку.

Іван спробував підвести голову Тараса. Та марно. Хлопчик ще раз потягнувся всім своїм тільцем і… затих… Світла усмішка так і застигла на його обличчі.

— Спаси, господи, твою душу! — перехрестився Харитон.

Мовчки перехрестився й Лаврін. Молодий Груша, стиснувши перед собою могутні руки, пильно вдивлявся в розпухле, в синцях обличчя козачка, ніби хотів запам’ятати назавжди; Одарка, затуливши обличчя хусткою, стояла поруч; Іван умивався гіркими слізьми. Харитон був суворий. Низько навислі брови його закривали очі.

Хтозна, скільки вони стояли над хлопчиком, мовчазні, закам’янілі. Першим опам’ятався Харитон, закрив мертвому очі і, перехрестивши його, натяг на голову рядно.

— Ходім, — глухо сказав старий. — Сьогодні ще наш день, спасибі панові. А завтра…

— А завтра? — спитав Іван.

— Заберуть мого Лавріна, а я все думаю, чи віддавати, — сказав Харитон. — Дякую тобі, пане вчителю, за слово твоє, за серце твоє добре! Тільки ж словом нашого хазяїна не проймеш.

— Він слова не розуміє, — сказав Лаврін. Іван дивився й слухав батька і сина — могутніх, суворих, добрих його друзів, і відчував: ніщо не зломить їх, нема тієї біди, щоб зігнула, їхня сила, їхня воля вливались у його серце, він і сам ставав дужчий, твердіший духом.

Тут і попрощався з ними, побажав їм знайти свою долю. Попрощався і з Одаркою, вона була до нього добра, і він сказав їй про це, попросив передати дядькові Луці і його синам низький уклін.

— Шкода, не довелось вчити їх і тебе, Лавріне.

— Дасть бог, ще вчитиметься, — сказав Харитон. — Прощавай, пане вчителю! Щасливої тобі дороги! Не забудуть тебе в нашому селі люди!..

Іван пішов у свою кімнату, склав папери — речей уже не було: — і через людську вийшов на подвір’я. Його проводжали всі, хто був тут: хлопці, дівчата, конюхи, садівники.

За селом, піднявшись на пагорб, ще раз озирнувся — востаннє мовчки попрощався з селом, де пізнав і перші радощі, і близько познайомився з людським незмірним горем…

11

Дізнавшись від дядечка, що вчитель приїде, і, можливо, ще й сьогодні, Маша негайно почала готувати йому кімнату: повісила новенькі рушники й завіски, загадала покоївці не тільки вимити, а й вишкребти підлогу, а на довершення покурила ялівцю: приємний, освіжний запах заповнив кімнату.

Маша вешталась із кімнати в кімнату, а слідом за нею. сріблом розливався щасливий сміх, а тільки-но стихав він — тут же чулася пісня, до того ж дівчина була така уважна й ласкава до дядечка, що той раптом занепокоївся:

— Що з тобою? Чи ти часом, матінко, не захворіла? Може, жар появився?

— Що ви, дядечку! Я просто рада… за Костика й Сашка. Тепер вони вчитимуться у справжнього вчителя… І… я з ними, якщо дозволите.

— Гм… Дівчині з шановної в усьому повіті сім’ї, може б, і не годилось забивати собі голову всякими вченими дурницями.

— Але ж, дядечку… я хотіла.

— Та бог з тобою, душе моя, учись на здоров’я, може, колись і знадобиться.

— О, спасибі вам! Ви в мене дуже хороший!

Котляревський прийшов уже надвечір. Стомлений, змарнілий, ніби підвівся після тяжкої виснажливої хвороби. Маша, глянувши на нього, злякалась. Він мовчки вклонився їй і попрямував до вітальні, де ждав на нього господар. . Котляревський стримано привітався й сказав:

— Хочу просити вас, вельмишановний Семене Гервасійовичу, про притулок на одну ніч. Завтра ранком поїду. Надіюсь, не обтяжу вас.

— На одну ніч? — Голубович хитрувато примружився, ледь ворухнувши сивими козацькими вусами. — Гаразд! Однак, мосьпане, в нас з діда-прадіда зберігається звичай: спочатку за стіл — що хата має, тим і приймає подорожнього. А потім — і на відпочинок. От хіба що з місцем як? Машенько, чи знайдеться у нас що-небудь для пана вчителя? — спитав Голубович, непомітно моргнувши вихованці, яка скромно стояла поруч з його кріслом.

— Знайдеться, дядечку. Я можу показати гостеві кімнату.

— Звісна річ: з дороги причепуритись не завадить. Пройдіть, мосьпане, з моєю вихованкою, вона вам покаже кімнату, а потім прошу до столу.

— Дякую.

Маша вийшла перша. Іван, уклонившись господареві, вийшов услід. У коридорі, тільки-но причинились двері, Маша обернулась:

— Боже мій! Чи ж так можна! Чому не поїхали з дядечком? Ви так змарніли!

— Машенько, зі мною нічого не станеться… А поїхати не зміг… Однак ведіть мене далі, бо попаде вам, що гостя маринуєте.

— Ходімо ж… Кімната для вас готова.

Маша пройшла коридором і біля передостанніх дверей зупинилась.

— Ось тут. Не затримуйтесь. Ми ждемо вас вечеряти…

— Стривайте, Машенько. Одну хвилину.

— Потім… поговоримо.

Нічого більше не сказавши, не глянувши навіть, намагаючись приховати невгасимий блиск очей — Іван міг помітити її радість, — вона поспішно відійшла.

Зітхнувши, Котляревський прочинив двері й, зайшовши до кімнати, зразу побачив, що її, очевидно, допіру закінчили прибирати, меблі блищали, приємно пахло ялівцем, скатертина й рушники були так накрохмалені, що, здавалось, торкнися їх — і вони захрущать.

Усі його речі поставлено в куточку, папери, які він приніс з собою, лежали на столі. Приємно б пожити в такій кімнаті не одну ніч, а якомога довше. Але в пана Голубовича вже, мабуть, є домашній учитель, отже, нема чого й надіятись.

Однак час і збиратися, бо на нього ждуть. Іван скинув верхній одяг, умився і зійшов у вітальню, а звідти — в сусідню кімнату. На нього справді вже ждали. За столом сиділа Маша й хлопці — сини Голубовича, але самого господаря ще не було. Та як тільки Іван з’явився на порозі, по нього зараз же послали. Старий зайшов до їдальні енергійною, швидкою ходою, сів на покуті і запросив сідати й гостя.

— Ласкаво прошу, — вказав на вільне місце праворуч від себе. Ліворуч сиділа Маша.

Під час вечері нічого не було сказано. Слуги .мовчки приносили й прибирали посуд. Голубович, тільки один раз запропонувавши Іванові чарку наливки, сказав, що за його приїзд гріх не випити по одній. Іван не відмовився, чим вельми порадував господаря.

— Дякую, мосьпане, за шану. У цьому будинку ні з ким і випити, самі, розумієш, баби. Може, ще по одній, щоб дома не журились?

Іванові сподобався цей простий і, здавалось, щиросердний старий чоловік, але не міг підтримати його жартівливого тону — давалася взнаки втома. Голубович помітив це і, зітхнувши, замовк.

Повечерявши, хлопці — обидва русяві й такі ж кирпаті, як і батько, — подякували і, спитавши дозволу, пішли. Маша теж попрощалась. Під час вечері вона ні разу не глянула на Івана, ніби його й не було за столом, тільки очі повнились тихою радістю; намагалась бути спокійною, ледве стримувала в собі цю радість, щоб ніхто не помітив. Тільки обличчя горіло ніжним рум’янцем, і лише це видавало її настрій. Може, тому вона вирішила зразу ж, при першій нагоді, вийти з-за столу, посилаючись на потребу доглянути за дітьми перед сном.

Господар і гість перейшли з їдальні до сусідньої кімнати, зручно вмостились у кріслах біля невеликого ломберного столика, на якому стояла дерев’яна коробка з тютюном і кількома майстерно вирізаними люльками. Голубович посунув тютюн до гостя, запропонував закурити. Іван подякував, сказавши, що звик до свого, і дістав табакерку. Голубович довго вибирав собі люльку, щоб, мабуть, була довша, поважніша, і, нарешті вибравши, наповнив її доброю порцією тютюну і від свічі запалив.

Кілька хвилин господар і гість, смакуючи приємним димком, курили. Нарешті Голубович, скоса поглядаючи на бліде обличчя вчителя, спитав:

— Так що ж, мосьпане, якщо дозволите-спитати, сталося? Чому пішли від пана Томари?

— Сталось жахливе, — Котляревський закрив очі. — Не можу зрозуміти, в ім’я чого вчинено дике злочинство.

— Що ж саме?

— Це був мій учень. Сирота. Простого звання хлопчик. У чомусь він завинив. І його покарали. Та як? Позбавили живота, — мов стогін, вирвалось із грудей. — Хіба ж міг я після такого злодіяння залишатися там? Немислимо і протиприродне там жити.

— Гріхи… гріхи… — зітхнув Голубович, але нічого до сказаного не додав. Сухий, високий, з сивими козацькими вусами, він чимось нагадував Харитона Грушу із Коврая, але той темніший обличчям, волосся в Харитона майже біле, погляд твердіший, рука, мабуть, міцніша.

Закінчивши курити, Котляревський обережно вичистив над попільницею люльку і, підвівшись, сказав:

— Дякую вам, люб’язний Семене Гервасійовичу, за ваш хліб і сіль! Ви дуже уважні. Будете в Полтаві — завітайте до мене, радий і вас зустріти з хлібом і сіллю. Ще раз дякую. Хоч як приємно з вами, але мені, мабуть, уже час. Завтра рано вставати… Так, ще одне прохання: чи не могли б ви, Семене Гервасійовичу, допомогти? До Золотоноші нічим добратися. Підвезіть, прошу вас, а із Золотоноші, надіюсь, буде попутний візок або інша оказія.

Голубович довго і акуратно чистив свою люльку і, вичистивши, спитав:

— А там же, в Полтаві, мосьпане, куди? На службу знову?

— Буду шукати місця… вчителя. У канцелярію, мабуть, уже не піду.

— Так. — Голубович не поспішав. — А якщо я скажу вам, що місце ви уже знайшли?

— Не розумію вас.

— Що ж тут не розуміти? Залишайтесь у нас, якщо ви, звичайно, бажаєте… Моїм розбійникам учитель потрібний. Слідкувати за ними немає кому, дружина моя уже три роки — царство їй небесне — померла. — Голубович перехрестився й зітхнув. — Нам ви підходите. Багато я чув про вашу вченість.

Іван не вірив своїм вухам: невже правда, що він зможе залишатися в цьому омріяному, затишному будиночку біля річки Супій? Бути біля Маші, говорити з нею щодня, слухати її голос, бачити її.

— Не згодні, мосьпане? — стурбовано спитав Голубович. — За плату домовимося.

— Дякую тя, боже! — прошепотів Іван.

— Що? — здивовано перепитав господар, не зрозумівши відповіді.

Іван опам’ятався і як можва спокійніше відповів:

— Я згоджуюся, Семене Гервасійовичу… на всі ваші умови. Надіюсь, ви не пожалієте за свій вибір.

— Поживемо, мосьпане, побачимо… Так і діди мої казали.

У коридорі почулись голоси, хтось поспішав, хотів увійти, але його не впускали, уіуовляли пождати. Семен Гервасійович прислухався:

— А хто там у бісового батька? Нехай заходить! У вітальню увійшов дворовий чоловік у свитці, шапку тримав під пахвою. На порогі вклонився мало не до підлоги і випрямився. Іван упізнаї у ньому того самого старого, що колись танцював на узліссі біля Супою.

— А що там, Гераську? — спитав Голубович, дивлячись на старого.

— Дозвольте слово мовити, ваша милість.

— Кажи.

— Прибігав чоловік із Коврая. На коні, бач, охляп.

— А чого йому?

— Розповідав нам таке, що й сказати не знаю як.

— Кажи, що сталося?

— Каже, горить пан Томара. І будинок, і повітки, і стодоли. Воно хоч і панське, а добра шкода.

— Ти язик прикуси, Гераську.

— А що я таке сказав, ваша милість? Горить, кажу, і. все, а як там горить — того вже не докажу.

— Так чого ж ти стоїш?

— А що я маю робити? У нас же, слава богу, не горить.

— Що ви скажете, пане Іване? І сміх, і гріх… Бери дві бочки та їдь швидше, бо, мабуть, чоловік той недаремно прибігав.

— Еге, я й забув: просив, щоб допомогли гасити.

— От бач. Іди ж скоріше, та гляди візьми ті дві бочки, що пофарбовані, а то вхопиш які-небудь розсохлі.

— Оце так зразу і їхати Я ж іще, пане, і не вечеряв. Може б, уже опісля.

— Потім повечеряєш. Та йди вже. А мені звели бричку подати.

— Куди вам? Пізнувато, ваша милість, нехай ми самі як-небудь доберемось.

— Помовч, Гераську! Та ворушись! А ти, пане Іване, зоставайся, відпочинь абощо, а я, мабуть, поїду. Що не кажи — а сусід у такій біді, не доведи господи… І як же воно загорілось?..

Тільки-но Голубович поїхав, як до вітальні, де ще лишався Іван, вбігла Марія. Тиха радість світилася в очах, бриніла в голосі.

— Так збирати вас завтра в дорогу, пане вчителю? — лукаво посміхнулась.

— Машенько, ви розумниця і… вродлива.

— Ви нестерпні, пане учителю.

— То правда, але… але я невимовне щасливий, бо житиму тут, у цьому домі, де і ви живете. Мені ж нічогісінько більше не треба.

— Ми в домі не одні, тож прошу вас трошки тихіше, а краще розкажіть, чому так раптово залишили Коврай? Невже ж вам нікого там не жаль, ну, тих, що лишились?

— Про що ви, Машенько? Краще не питайте. Боляче і дико. — Він коротко розповів, що сталося нині у домі пана Томари і чому, власне, він не міг там більше лишатись. Маша мовчала, стиснувши перед собою руки. Потім повернулась до вікна:

— Дивіться, як страшно горить!

Самої пожежі не було видно, але там, за Супоєм, майже половина нічного неба освітлювалась довгими язиками полум’я. У цю яскраво освітлену смугу ввірвались раптом пурпурно-червоні хмари з опаловими краями, вони клубочились, рвалися на шматки і пливли в чорну безвість ночі.

— Це помста божа! — сказала Маша. Іван нічого не міг відповісти — так був схвильований. Вдячність до цієї дівчини, яку він шукав цілу вічність і нарешті знайшов, переповнювала його: Маша поділяла його почуття і думки. Хіба це не щастя? У пориві безмежної любові і поваги, цілуючи їй руки, повторював одне й те ж:

— Машо!.. Maшo!

— Що з вами, Іване Петровичу?

Вона не відсторонилась, але й не дозволила поглядом, самим тоном запитання наблизитись до себе.

— Машенько! Я кажу богу й тобі: “Спасибі! Спасибі, що ви єсть! Що ви живете…” Я знаю тепер, що мені належить зробити. І все, все зроблю — все, що зможу. Ви побачите… Нікому в усьому світі не казав, а вам скажу, як сказав би матері й учителеві. Це він увів мене в божественний храм поезії. Іоанн Станіславський — ім’я його. Як він далеко бачив! Усім серцем людей любив і землю свою. Він дивився очима свого вчителя — великого Сковороди. Чули це ім’я?

— Чому ви кажете — бачив, був? Хіба?..

— Так, на жаль. Немає вже — царство йому небесне — матінка написала. Але слово його живе! Забути його — значить забути самого себе…

Іван говорив тихо, але в кожному слові було стільки почуття, упевненості й піднесення, що й Маша пройнялася його силою і захопленням.

І, ще твердо не знаючи, чи правильно говорить, але серцем бажаючи підтримати цього одержимого з чорними палаючими очима і твердою рукою, сказала:

— Ви все зробите! Неодмінно!.. Я вірю в вас!

— Спасибі, Машенько!

— Ви стомились! Ідіть відпочиньте. А завтра… побачимось.

— Невже? Де? — І, раптом зрозумівши, що так і буде, прояснів: — Я зовсім забув!.. Звичайно ж, і завтра, і післязавтра.

— Ідіть! Ідіть!

— Іду. — Ще раз поцілувавши їй руку, швидко вийшов із вітальні.

У себе в кімнаті, не запалюючи свічок, присів до столу. Лягати не хотілось, хоч ноги гули від утоми. Знав: не засне. Прожив один день, а здалось — роки.

Допитливо, не маючи сили відірвати погляду, вдивлявся у величезну, що залила півнеба, заграву. “Томару покарав бог”. Чи таки ж бог? Чи не причетні до пожежі Іванові добрі друзі? Коли б не скоїлось біди з ними. Ось що турбувало, не давало спокою. Аж на ранок, коли старий Герасько Свербиус повернувся із Коврая і повідомив, що Томару покарали його ж люди, та тільки нікого не знайшли, Іван приліг і задрімав. Вперше провів ніч у домі, куди прагнув усім серцем і де знайшов притулок. Невідомо тільки — чи надовго…

12

Минула зима. У Супої схлинула прибутна вода. Не забарилось і літо. Але й не загостилось. Червонобоким яблуком відкотилося, відпалахкотіло ранніми світанками. І ось уже на порозі осінь. Обсипались на хуторі садки, затужавіла земля, а повітря — наче загусло. З полів звезено останні полукіпки пізньої гречки; на луках, по той бік Супою, сивими козацькими шапками розсипались стоги, сторожовими чатами стали вздовж берега, удень і вночі заглядаючи в чисті води річки.

Того року, а особливо зимою, сніжною і хуртовинною, Котляревському працювалось, як ніколи раніше, добре, він закінчив перші три частини своєї поеми, названої на зразок великого римлянина “Енеїдою”.

Працював багато, пам’ятаючи напуття покійного вчителя Іоанна Станіславського: “Ти повинен…”

Кожного разу, закінчивши ще одну сторінку, шкодував про нездійсненну зустріч з отцем Іоанном, бо саме йому хотілось прочитати все, написане в останній час. Що сказав би вчитель — строгий і добрий друг? Та зустрітися вже не доведеться. Невдовзі після його від’їзду Станіславський помер.

Написала про це матінка в одному з останніх листів. “Уся семінарія і багато міщан, Іване, проводжали його. І я була там. Наплакалась. Високого розуму й доброго серця була людина. А як він любив тебе! Помолись за нього, сину… А в Полтаві вже зима. Усі вулиці снігом замело. Бережи здоров’я своє, не застуджуйся, носи мою хустку… І коли ж ти приїдеш? Одній тяжко…”

Іван читав і перечитував дорогі рядочки, і уявлялися йому будиночок на краю Соборного майдану, сумовите обличчя матері, і великий старець, і голос його: “Ти повинен, сину”.

А коли сідав до столу, забував про все на світі й бачив лише своїх невгамовних троянців, їхнього отамана-шибайголову. Вони переслідували його вдень і вночі. Бувало, схоплюючись серед ночі, похапцем засвічував свічку, шукав папір, пера і з п’ятого на десяте записував вдалу думку, яка з’явилась так несподівано.

А вранці, прочитавши написане, або викидав його, або переписував від рядка до рядка знову.

Для нього всі троянці були реальні люди, він знав їх особисто і не раз просиджував з ними за одним столом, пив з одного ковша, з одного казана їв.

Він міг розповісти, хто з них що любить, а чого терпіти не може. Вони доводились йому братами-близнятами. Інколи здавалось: Еней — це він сам. Не легендарний ватажок троянців, а він, Іван Котляревський, іде в запеклий бій за землю батьків, сидить у години відпочинку серед побратимів з пінистою квартою, летить у танці з Дідоною.

Добре були знайомі й ті, хто з волі його нестримної фантазії попадав у пекло. Сидориха, відома у Полтаві перекупка, зжила зі світу трьох своїх чоловіків. Поет знайшов їй і подібним до неї “тепле” місце у пеклі. Туди ж потрапив і чиновник, який драв із живих і мертвих. Звісно ж, це був трохи схожий на його колишнього начальника — добродія Новожилова, але й не тільки на нього — харківські, київські і навіть золотоніські новожилвви пізнавали себе у мундирних особах.

Поет знав на ім’я кожного хапугу, казнокрада, чинодрала, що опинились у пеклі, і міг з твердою впевненістю сказати, за які саме гріхи судилось їм вічно кипіти в геєні огненній. Багатьох із своїх “героїв” знав в обличчя, міг би розповісти, хто їхні батьки, де вони вчились, коли стали чиновниками, здирцями, без цих знань він не міг би і рядка написати.

Не раз Маша допитувалась, де він бачив таких людей, де зустрічався з ними, він же у відповідь загадково посміхався і умовляв послухати ще один уривок з поеми. Як звичайно, читаючи, залишався спокійним, а коли помічав, що біля повних вуст Маші з’являються ледь помітні зморщечки, а потім, не витримуючи, вона заливалась по-дитячому дзвінким сміхом, Іван, стримано усміхаючись, знизував плечима: чому б так сміятись?

Машу це чомусь смішило ще більше. Якось, уже в кінці літа, вона умовила Івана Петровича довірити їй на кілька днів рукопис, вона перепише його для своєї родички з Драбова. Та нібито про поему десь уже чула і дуже просила дати їй почитати.

— Не розумію. Поема з вашого будинку нікуди не вивозилась, — дивувався Котляревський. — Де ж вона чуда?

— Це я винна. — Маша зніяковіла під докірливим поглядом учителя. — Я гостювала там — пам’ятаєте, на минулому тижні? — і проговорилась. Мабуть, дідько за язик смикнув. Пробачте, пане вчителю, не буду більше.

Маша так мило усміхнулась і так ласкаво подивилась, що довелося поступитись. Одержавши рукопис, вона кілька днів майже не виходила, до себе теж нікого не впускала, переписувала строфу за строфою, частину за частиною, а закінчивши, акуратно зшила розрізнені аркуші, вклала в обкладинку з-під старого французького роману. Вийшла непоганого вигляду рукописна книжка. Пізніше Маша випросила й чернетку, Іван спочатку був невблаганний.

— Вона їсти не просить. Хай лежить.

— Яка користь від лежання? А її, можливо, хто-небудь почитав би. Віддайте чернетку! Для чого вона вам? У вас же залишається чистий рукопис.

— Ви і це знаєте?

— Ще б пак! Самі показували. Так віддасте чи ні?.. До речі, хотіла б я на берег піти, там тепер так хороше. А ви не підете?

Довелось поступитись і цього разу, бо несила відмовитись від вечірньої прогулянки з Машею… Чернетку вона теж віддала комусь почитати — всього “на два-три вечори”. Зрозуміло, її не повернули, хоча клялись, обіцяючи повернути до останнього аркушика.

Маша запропонувала Котляревському свої послуги: вона ще раз перепише поему, коли сама винна. А чернетку також десь переписували й передавали далі.

Автор не уявляв, яким способом розповсюджуються списки його поеми. Тим часом її читали все більше й більше прихильників рідного слова. Спочатку в Золотоноші, потім — у Черкасах та в Полтаві. Пізніше її завезли до Києва. Тут вона дісталась якомусь бібліофілові духовного звання. З Києва, а можливо, й з Полтави чи Харкова, в подорожньому саквояжі “Енеїда” мандрувала багато сотень верст по розбитих російських дорогах і в той рік потрапила у Воронеж до місцевого єпископа Євгена Болховитинова, щоб зберегтись для нащадків під назвою “Болховитинської”. Того ж року, а можливо, й дев’яносто шостого, її завезли в Санкт-Петербург, а тут через деякий час вона з’явилась друком, і теж без відома й згоди автора. Знайшовся аматор рідного слова, родом із Конотопа, Максим Парпура, що видав її своїм коштом.

Поему читали й перечитували і в багатих вітальнях, і в придорожніх корчмах, у келіях послушників, у кімнаті-мансарді чиновника, у літньому наметі військового, в середовищі посполитих і кріпаків вона передавалася з уст в уста з пам’яті.

Побут і звичаї, пісня, героїчна історія знайшли в поемі яскраве відображення. Правда, деякі хотіли б бачити в ній тільки комічні ситуації, захоплюватись ними й не помічати нічого іншого. Одначе багато хто хотів бачити за кожним героєм “Енеїди” живу людину. Сусіди Голубовича в Лавінії впізнавали відому в окрузі чепуруху і любительку романів Марію Томару, в Аматі — її тітку Аглаю, а в Зевсі — самого пана Томару. І це робило “Енеїду” особливо цікавою й живою.

Не знав і навіть не здогадувався про долю свого дитяти сам автор. Він жив у глухому куточку, далеко від своєї Полтави, ретельно день у день навчав своїх учнів, які, на відміну від томарівського недоростка, душею прив’язалися до вчителя, ходили за ним слідом, не знаючи втоми, слухали його,

Маша сердилася: “Не даєте панові вчителю відпочити. Совісті у вас немає…” Але це не допомагало. Уроки настільки полюбились хлопчикам, що вони геть зовсім забули свої колишні захоплення, інколи навіть відмовлялись від прогулянок з батьком, який з деякого часу полюбляв їздити в прольотці на подарованому золотоніським дідичем рисаку.

Вряди-годи траплялись на уроці і оказії, про які сам Іван не міг оповідати без сміху.

Якось, перевіряючи учнівські зошити, вчитель почав у них записувати вірші, що спадали йому на думку, при цьому він забув перевірити, чи правильно вирішено задачі, чи досить глибоко розкрито тему в домашньому творі з словесності.

Лишивши зошити на столі, Іван підійшов до вікна. На подвір’ї саме дід Савка зі своїми синами розвантажували дерево із золотоніських дач.

Раптом Сашко відвернув увагу вчителя:

— Пане вчителю, а боги п’ють сивуху?

— П’ють, — відповів, не задумуючись, і, зрозумівши, що бовкнув дурницю, похопився: — Звідки взяв? Де? Хто казав тобі таке?

— У зошиті написано. Ось тут, де задача. Та ще складно як! Послухайте: “Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав”. Я такого й не читав…

— Дай лишень сюди зошита. — Іван подивився й умлів: його рука! Коли ж це він написав ці рядки? Нічого так і не згадавши, двома енергійними розчерками пера викреслив їх.

— Дурниця… Та й не про бога написано. Це про одного тут… — Задумався, кого ж назвати.

— А я знаю, про кого! — підхопив Сашко. — Він до нас приїжджав, коли купчу оформляв з паном Семикопом на ліс. Батюшка казав: “Сусідський зачіпка”. Напився так, що ледве у візок його всадили. Тільки ж його не Зевсом звуть, а Зосимом.

— Ти, мабуть, правду кажеш… Однак підемо далі.

— Підемо. — Сашко покірливо опустив очі в зошит і тут же знову підняв їх. — А про Венеру сказано, що вона була “не останньою…”. Не розберу далі.

— Венери не торкайся. Вона жінка. Дай лишень подивлюсь.

— Та я й не торкаюсь, — ображено відповів Сашко.

— Ти не повинен читати, що написано на берегах. Тому що… це не твоє діло.

— Так це ж цікаво, пане вчителю, — втрутився Костик, що досі мовчав.

— І написано по-нашому.

Іван довго стояв біля вікна. “По-нашому”. Коли ж це буде, щоб дітей по-нашому вчили! Чи діждеться він?

Тим часом дерево на подвір’ї закінчили розвантажувати, дід Савка і його чотири сини всілись на колоді й закурили. На ґанок вийшов і Голубович, щось сказав, і Савка, вклонившись, пішов до стайні, а через деякий час звідти вивели рисака, викотили з-під шопи бричку. Мабуть, Голубович знову поїде до родича в Золотоношу, знову стане торгувати ліс. Йому все мало. А раніше здавалось: людині цій нічого зайвого не треба. От і зрозумій її. Адже навезли стільки дерева, що не тільки на флігель — на новий будинок вистачило б, і все-таки мало.

Іван повернувся до столу, віддав хлопчикам зошити, наказав повторити на завтра ті ж уроки, які він сьогодні не встиг перевірити.

— А ви тепер, пане вчителю, до Маші підете? спитав всезнайко Сашко.

— Піду. Подивлюсь, як вона урок підготувала.

— Вона уроків, мабуть, і не вчила, бо папери якісь списує… В диванній вона.

— Перевірю… Тільки доносити соромно.

— Пане вчителю, він і на мене батькові наговорює, пожалівся тихий Костик.

— Сашку, невже?

— Я більше не буду, пане вчителю.

— Ну, добре… Ідіть гуляти.

Івану Петровичу сказали, що прибув якийсь поручик, він хотів би бачити пана вчителя.

Котляревський поспішив у вітальню. Назустріч підвівся Нікітенко — такий же рожевощокий, стрункий, яким виглядав і торік у Ковраї. Іван познайомився з ним тоді й заприятелював, поручик припав до душі — простий, щирий. До того ж у долі поручика й учителя було чимало спільного: обидва із бідних дворян, обидва пішли служити, тільки один по військовому, другий — по цивільному відомству.

— От добре, що приїхали, мосьпане, — зрадів Котляревський. — Яким, одначе, вітром? А в Полтаві давно були? Надовго до нас?

Нікітенко від душі засміявся.

— Щоб відповісти на всі ваші запитання, мені треба добренько, як це називається… гм…

— Ага, зрозумів. Зараз що-небудь придумаємо. Господаря самого вдома немає, а господиня є. А ось і вона. Ви ж знайомі?

— Знайомі, — Нікітенко широко розвів руками. — Боже, як летить час і як ви розквітли, Маріє! Чи це ви?

— Немовби так, — сміючись, відповіла Марія. — А ось ви, пане поручик, не змінились. Сентиментальність не до лиця вам… Розкажіть краще, що у Ковраях тепер? Ви ж, мабуть, заїжджали туди?

— Заїжджав. Але даремно. Нікого не знайшов там. Один німець Ганс на господарстві. Пани в Черкасах. А щодо сентиментальності, то знову ж: у цьому ви, люб’язна Маріє Василівно, винні.

— Ображусь, — погрозила пальцем Марія. — Розкажіть-но, поки нас покличуть обідати, що там?.. Після пожежі я не вибралась туди ні разу, просто боюсь.

Багато з того, що розповідав Нікітенко, було відомо від сусідів, але Марія і Котляревський слухали поручика уважно.

Виявляється, у ніч, коли на панському дворі спалахнула пожежа, із Коврая втекло десять сімейств, і повів їх немовби старий Харитон Груша. Син його Лаврін, якого Томара збирався віддати в солдати, не без допомоги дворових, вивів кращих коней із томарівської стайні, знайшлись і вози, втікачі завантажили їх своїми вбогими пожитками і, користуючись панікою у панському дворі, виїхали. Тільки вранці пан Степан дізнався, що втратив не тільки будинок, кілька повіток, стодоли, але й багатьох кріпаків, і до того ж кращих коней, якими пишався.

— Наздогнати! — задихався від люті Томара. — Спіймати! Зацькувати собаками!

Наздогнати спробували. Але хто міг схопити втікачів, якщо вів їх старий Груша, що знав дороги в степах України не гірше, ніж у своєму селі стежки? І, крім того, в усій окрузі не знайшлося коней, рівних тим, на яких втекли томарівські кріпаки. Сліди губилися майже зразу за селом. З досади пан Томара почорнів, став заїкатись.

— Ось і все, що мені розповідали дворові. Мене просли — додав по паузі Нікітенко, — поклонитись вам, Іване Петровичу. У селі вас пам’ятають. Одарка — вона й досі кухарює — уклін вам шле окремо.

— Спасибі, мосьпане! — Котляревського зворушила розповідь поручика. Згадались йому і Одарка, і козачок Тарас, по-звірячому закатований томарівським паничем, і дядько Жук із синами, і Харитон Груша — мудра й сильна людина, що зберегла в пам’яті безліч історій про запорозьку старовину.

Пообідавши, перейшли до вітальні. Котляревський зразу ж нагадав поручикові про обіцянку розповісти полтавські новини.

— Що ж я можу цікавого знати? Майже нічого. Живу в цьому місті зовсім недавно. Не встиг роздивитись як слід. Хіба що про Новожилова розповісти? Прогнали цього Новожилова з канцелярії. Прокрався. Такий сором.

— Бог з ним! Що заслужив, те й одержав. А ще що?

— Від багатьох чув, що Полтава губернським містом стане. Поки сперечаються, де бути губернії: у Полтаві чи в Лубнах? Але ваги все ж схиляються на користь Полтави.

— А що тепер читають? Не чули, пане поручик? — спитала Марія.

— Читають усяке, а я мало. Ось банчик метнути — з превеликим задоволенням, — засміявся Нікітенко, одначе тут же задумався, нараз зга-давши щось, видно, смішне, повеселішав: — Забув. Із голови вилетіло. А зі мною є одна дуже цікава річ. Потяг у нашого писаря. Заходжу до канцелярії за відпускним білетом, а на столі, бачу, щось лежить, писар читав і, як видно, сміявся, тому що сльози на очах не просохли. Я узяв тоді в нього цю книжку.

— Що ж то за річ? — нетерпляче спитала Марія.

— Хочете — почитаю?

— Зробіть таку ласку, пане поручику.

— Одну хвилинку. — Нікітенко вийшов у передпокій, де залишив шинелю й сумку, пошукав там і повернувся до вітальні з рукописною книжкою в м’якій обкладинці.

— Книжка називається “Енеїда”. А найголовніше — що ви думаєте? Не вгадаєте! Написана нашою мовою — от що! Скажу вам, річ, і розумно ж до біса написана. Я хоч і не дуже охочий до книжок, а прочитав з задоволенням.

Нікітенко, не звертаючи уваги на ніякову мовчанку Котляревського, на нетерплячість Марії, став читати.

Він читав не дуже добре, але його слухали уважно. Марія ледве стримувалась, здавалось, вона ось-ось вихопиться з крісла і засміється. Зовсім незручно почував себе Котляревський. Але він теж мовчав, гублячись у здогадках і хвилюючись: яким чином поема потрапила в Полтаву? Що ж це значить?

А Нікітенко читав, хапаючись за боки, сміявся, заливався сміхом. Марія вторила йому.

Дочитавши до місця, коли Еней із своєю ватагою досяг Карфагена і з’явився у володіннях Дідони, він став заїкатись, збиватись, і тут — диво дивне! — Марія взялась поправляти його, підказувати цілі слова, а потім і речення.

Нікітенко охоче приймав допомогу, ніби інакше й бути не могло, але раптом здивовано видивився на дівчину.

— Не розумію. Виходить, ви читали її? І навіть знаєте напам’ять?

— Нічого не виходить. Читайте далі… — відповіла дівчина і стрельнула оком на зніяковілого Котляревського.

— Ні, стривайте. Щось тут не так… — Нікітенко все це важко осмислював і врешті, зрозумівши, вдарив кулаком по лобі. — Дурень! Ну й дурень! Адже тут на титулі помічено, що написав оную штуку Котляревський. Виходить, мосьпане, ви?

— Котляревський — це я, — відповів Іван — Це правда. Але звідки ви взяли, що я і є автор поеми? Адже не я один маю таке прізвище.

— Так, тут є над чим подумати. У Полтаві, чув я, казали, ніби скомпонував її якийсь учений, і живе він у Санкт-Петербурзі. А я ось пригадую, що торік у Ковраї казала мені племінниця пана Томари, коли зволила вас представити як поета… Звідки ж це їй відомо?

— Це, мабуть, помилка.

— І справді, помилка, — втрутилася в розмову Марія. — Бо в поезії розумітися треба, а де ж панові учителеві так високо літати?

І дзвінко, від усього серця засміялась. Нікітенко спантеличено дивився на вчителя.

— Ви мене приголомшили, мосьпане. Та чи знаєте ви, що про вашу поему говорять уже в Черкасах, Золотоноші, у самому Миргороді, не кажучи про Полтаву?

— А я нічого цього не чув. І не можу знати, як це могло статись.

— Загадка, — весело сказала Марія. — І хто нам її розгадає — не знаю…

Два дні гостював на хуторі Голубовича поручик Нікітенко. Він багато жартував, захоплювався “Енеїдою”, просив Івана Петровича прочитати з поеми хоч уривочок. Той відмовлявся, посилаючись на погану пам’ять, та коли разом з Нікітенком починала просити й Марія, він погоджувався.

Від’їжджаючи, поручик просив Котляревського при нагоді — коли буде в Полтаві — відвідати їх полк, його товариші-офіцери будуть раді прийняти у себе земляка-поета.

— І взагалі, пане вчителю, дивлюсь на вас, на вашу поставу й думаю: вам би військовим бути, та ще гусаром, а не вчителем. Може, надумаєте, то ласкаво просимо до нас, в офіцерське товариство, — сказав напівжартома-напівсерйозно Нікітенко, обіймаючи Івана.

— Знайшли військового! — весело усміхнувся й собі Котляревський. — Прошу ось, приїхавши в Полтаву, завітайте до моєї матусі й передайте їй мого листа й гроші…

— Не турбуйтесь, усе виконаю.

— Спасибі!.. А запросини ваші приймаю. Як буду вдома — зустрінемось.

Нікітенко поїхав. Але ще довго чути було в домі Голубовича мелодійний звук піддужних дзвіночків. Дзвін той не танув, переслідував і тоді, коли Іван повернувся в будинок, у класну кімнату, де його ждали учні.

І гадки не мав Нікітенко, що його побажання невдовзі здійсниться. Менш усього думав про це й Котляревський.

13

Пізно ввечері десь угорі почулося глухе ґелґотання. Широко розчинивши вікно, Іван побачив врізаний у небо темний клин. Він рухався досить повільно понад тополями, час від часу вітаючи все навколишнє радісним кличем.

— Добрий вечір, гусоньки! — мовив зворушено, ніби пернаті гості, що поверталися з вирію, могли його почути.

Довго стояв біля вікна, проводжаючи затуманеним поглядом добрих вісників весни, що зникали в далекій імлі. Свіжий вітер остуджував відкриті груди, плутав волосся, кидав їх в обличчя, прошмигнувши в кімнату, обережно шамотів сторінками розгорнутої книжки.

Котляревському йшла двадцять сьома весна, а він почував себе юнаком, що тільки-но вступав у життя, і з тим більшою цікавістю, раптом озирнувшись на пережите, побачив, що два з чимось роки, проведені в домі Голубовича, не минули марно. За цей час він дещо написав, і якби отець Іоанн Станіславський якимось чудом підвівся й глянув на все, що зробив він, можливо, сказав би: “Для початку, сину мій, не так і погано, але тільки для початку…”

Як тільки закінчаться заняття, він зразу ж майне до Полтави, відвідає матусю, побуде з нею якомога довше, подихає повітрям батьківської хати і ніби ненароком спитає: “А чи не хотіли б ви, матусю, щоб у хаті нашій оселилась ще одна особа, ну, буцім дочка ваша?” Мати жде цього і, звичайно, благословить сина, але спитає: “А чи буде вона, сину, тебе шанувати?” — “Ох, мамо, велика душа ваша, сина свого ви любите, але ж він не провидець…” Погуляє потім по знайомих вулицях і провулках, подивиться — хоч здалека — на альма-матер: як же обминути провулок Семінарський; вклониться могилі вчителя і конче відшукає Нікітенка. Гріх не зустрітися з ним, не запросити до себе. Поручик, несподіваний приятель, не уявляє собі. як багато важив його раптовий візит на хутір. Коли б не він, може б, і тепер Іван не знав про долю свого дитяти. Не знав би, що “Енеїду” читають і навіть шукають, прагнуть придбати, скрізь знаходяться добровільні переписувачі, і, завдяки їм, вона ходить між людьми, мандрує по безконечних шляхах імперії, ночує у хатах для проїжджих, скорочує довгі одинокі ночі ченцям та послушникам у їхніх задушливих келіях, веселить серця посполитих і невільників-кріпаків, котрі не знати як дізнаються про неї і, незважаючи на неписьменність, передають поему від села до села, від батька до сина, з уст в уста.

Це радісно і… тривожно: ану ж це захоплення — лише данина моді, а мине якийсь час — і все щезне, забудеться, як і багато що іншого забулося, спливло за водою, хоч сучасникам здавалося вічним, непорушним? Хіба ж не відомі такі приклади раніше? їх скільки завгодно.

Слава ефемерна, примхлива, наче зарозуміла, високої думки про себе панянка: сьогодні, зненацька відвідавши тебе, пригріє, приголубить, навіть надію подасть, а мине день-два — і, раптом прохолонувши, піде, не попрощавшись, назавжди. Але бог з нею, з тою славою! Не заради цієї вередливої панночки він працював, не знаючи ні дня ні ночі. Було щось важливіше за неї.

А взагалі — досить про це. Йде весна. А це прекрасно. Уже збігли паводкові неспокійні води Супою і відкрились смарагдові луки, ліс оживає, ось-ось одягнеться в шумливі зелені шати.

Завтра — неділя, цілий день вільний, отже, можна з ранку до вечора бродити по луках і наче випадково зустрітися там з Машею. Вони говоритимуть про всяку всячину, вона розповість про поїздку в Драбів до родички, про що-небудь ще. А потім він відкриється їй і спитає, що думає вона про свого дивакуватого вчителя. Чи вартий він людського щастя? Тільки б наважитися. Раніше вже не раз, бувало, пробував заговорити з нею про найзавітніше і… звертав усю розмову на жарт, заважала зайва делікатність, незрозуміла нерішучість сковувала кожен рух, втрачав раптом мову, і це викликало в неї усмішку. “А ще поет!” — казав її погляд. “Звичайно, маєш право сміятись. Але ж я не винен. Якби ти не була така вродлива, я був би сміливий. Але ж ти найкраща у світі, нема вродливішої за тебе, і я боюсь почути у відповідь одне-єдине слово, яке не залишить ніякої надії. Тоді всьому кінець…”

Одначе далі теж зволікати не можна. Завтра або ніколи, і хай до чорта йде отой старий золотоніський шкарбан, який знов унадився на хутір. Маша боїться його упадань, його подарунків і страждає, що, боячись образити дядечка, не може прямо відкинути гидке залицяння. А воно стає все упертішим.

Отже — завтра. На хутірському вигоні зберуться дівчата й хлопці, будуть музики, танці, ігрища. Маша неодмінно відпроситься в дядечка, Іван, звичайно, теж піде.

Приготував і одіж: свитку, шапку, чоботи, штани і червоний на два сажні завдовжки, пояс. Закінчиться вечір — і вони з Машею підуть разом, їх ніхто не помітить у березі.

А поки що — за роботу. У роботі швидше минає час.

Вікно залишилось відчиненим, свіже повітря заливало кімнату, і хоч було досить прохолодно, Іван цього не відчував. Присунув до себе книжку, читав, заслонивши від подуву вітру свічник розгорнутим томом “Телемахіди”.

14

На сільському вигоні, під старими розлогими вербами спочатку під дуду вшкварили третяка. Сини діда Савки — окоренкуваті, міцні, як дубки, перші хутірські танцюристи — такі утинали штуки, танцювали так дружно й з таким завзяттям, що ніхто не міг устояти на місці, й. незабаром усі втяглися в спільне коло.

Коли ж Ничипір — знаменитий майстер на дуді — попросив перепочинку, в діло вступив бандурист — сам дід Савка. Покашлявши для годиться й підкрутивши вуса, ударив усіма пальцями по струнах і заходився підспівувати. Це була горлиця, яку танцювали дівчата. Вони стали в коло, розгорнулись і пішли виписувати мережива. Парубки стояли збоку, щоб не заважати дівчатам, здавались байдужими, ніби нічого не помічали, але кожний ненароком, начебто випадково, кидав короткий, досить виразний погляд на чорнобриву Ганну, ковалеву дочку, чи білявеньку Пріську, що першими йшли по колу, граціозні, гарні, у запасках і корсетках, з стрічками в косах, у червоних чобітках. Хто хоч раз глянув на них, той не міг уже відірвати погляду і стежив за кожним їхнім рухом, усмішкою, чарівною і грайливою.

Втихала бандура — і вівчар Семен Струк на своїй сопілці грав зуба. Тут уже хлопці займали місце на точку і так працювали закаблуками, що дівчата переставали перешіптуватись і без вибачливої усмішки стежили за танцем, а дехто й скрикував, коли стрімголов на всьому ходу в повітрі перевертався молодший син діда Савки — чорнобривий Гордій.

Приходили й троїсті музики: скрипка, басоль і бубон. І знову після санжарки вели журавля, танець змінявся танцем, відмінним від попередніх малюнком, темпераментом.

Гомонів сільський вигін під старими вербами. Стогнала земля під невтомними чобітками, ладними постоликами й грубими чобітьми.

Зачарована музикою, пливла над хутором весняна ніч. У місячному сяйві, мов намальовані, застигли мазанки, розкидані на пагорбках і над самим Супоєм. А позад них гуртом збігали в долину тихі темні сади, в передчутті теплих днів і весняних дощів, тягнули до зоряного неба свої ще голі, але повні соків гілки.

Після виснажливого дня хутір відпочивав, А тут, на вигоні, на старих колодах, що споконвіку лежать під тинами, співали дівчата; стомлені після танців, хлопці, збившись до гурту, гули басами. Деякі з них прибігли сюди, не встигнувши навіть ополоснути обличчя, не поївши, ледве збивши ядучу пилюку. Вони сидітимуть тут до других півнів, потім розійдуться по домівках, щоб рано встати й знову бігти в поле, на панщину, орати панові поле, а потім уже й свій клапоть біля хати. Але хоч би що там, а як настане вечір, так і тягне молодих на старі колоди. Хіба ж усидиш дома, коли отой бісовий бубон, неначе живий, виривається з рук чубатого хлопця, і просить, і кличе до себе? А ноги, хоч і гудуть від утоми, самі носяться, в’яжуть, плетуть хитромудрі кола й півкола.

Котляревський, переодягнений під сільського парубка, у свитці й шапці, збитій набакир, кароокий і стрункий, забував у ці хвилини про все на світі. Йому було весело. Кинувши свитку на тин, він тримав у руці невеличку тверду долоню Ганни-ковалівни, близько від себе бачив вологі, трохи подовжені й задьористі очі, виразно чув запах любистку, що точився від її кіс і , чув стукіт її серця біля свого і легко, не відчуваючи ніг, ішов у танці. Закінчивши танцювати й чемно подякувавши Ганні, зразу ж біг до хлопців, які вже затіяли гру у жгута, переходив до тих, хто захопився горидубом, і знову танцював дудочку, уважно стежив, як грають у носок і хлюста.

Нарешті, стомлений, але безмірно щасливий, непомітно відходив від гурту куди-небудь далі, за чиюсь повітку, щоб віддихатись і, діставши саморобну записну книжечку, записати — для пам’яті, щоб не забути, — всі назви танців, кожної гри, музичних інструментів і текст щойно почутої пісні. А потім, сховавши книжечку, вертався на вигін здалека бачив Машу, яка теж, мабуть, забувши про все на світі, танцювала напрочуд легко й невимушене, бачив її зелену корсетку, багряну, як вогонь, спідничку. Хтось із парубків — здається, Савчин Гордій — підхоплював її і немовби ніс на могутніх руках, вона ж летіла, захоплена, щаслива, легка, як пташина.

Іван бачив її миле лице, усміхнені очі, і йому ставало і весело, і трошечки журно…

Повертались додому пізно. Згасав вигін, улягався гомін, і весь хутір завмирав, тільки деінде чувся дівочий сміх або голос.

І ось уже нічого нема.

— Я й не знала, що ви, пане вчителю, так добре танцюєте, — сказала того вечора Маша.

— А з Ганною тим більше. З нею хто завгодно танцюватиме.

— То вона вам подобається?

— Хороша дівчина. І взагалі, гарний вечір сьогодні. Давно такого не було. Правда ж?

— Правда, — тихо відповіла Маша.

— А які чудові танки! Таких не бачив досі ніде. їх-то мені і не вистачало. — Іван задумався, обличчя його, тонке, де-не-де помічене дрібними віспинками, під місячним сяйвом світилось. — Машенько! Затримайтесь! Прошу. Ось послухайте. Як здадуться вам ці вірші?

Бандура горлиці бренчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала на балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дрібушках, чоботях, свитках…

Прочитавши вірші, Іван повторив їх ще раз, щоб запам’ятати й пізніше, вже у кімнаті своїй, записати. А Маша, ставши мимоволі причетною до незвичайного таїнства народження нових віршів, слухала, боячись не почути, проґавити хоч би одне слово.

Над хутором протягнулася сіра мла, ніч ще владарювала, але світанок легким подихом вітру, тонким і ще слабким полиском на сході все більше й сміливіше вкорочував нічні тіні.

— Куди ж ви оці вірші?

— В поему… У першу частину. Там якраз їм місце.

— Мабуть, так.

Перейшли місток, перекинутий над ручаєм, і опинились майже біля панської господи. Мені пора вже.

Не поспішай, прошу. Яка ніч нині! Гріх сидіти в хаті й не бачити цього дива.

— Мене шукатимуть, а що я скажу? Адже соромно… А вам би ліпше з Ганною постояти.

— З Ганною? Так вона ж справді гарна, — усміхнувся Іван. — Тільки ж… ніхто не зрівняється з тобою, Машо!

— Смієтесь наді мною?

— Сміюсь? — Іван спинився від несподіванки, насмілившись раптом, узяв дівчину за руки. — Невже ж ти нічого не бачиш? Чи можу я сміятися? Я давно хотів сказати тобі: одне тільки твоє слово — і ми будемо щасливі.

— Щасливі? — гірко усміхнулася дівчина. — Чого ж раніше мовчали? А тепер… — І не договорила.

— Що сталося? — з тривогою вдивлявся в бліде дівоче обличчя.

— Нічого не знаєте, не бачите, хоч живемо в одному домі. Думаєте, задарма їздить сюди пан Семикоп?

— Він же старий! Як можна? — скрикнув Іван.

— Старий. А ви — сліпий. За своїми книжками світу божого не бачите… Я ж дочка Семена Гервасійовича, хоч і приймачка… Як же не послухаю? — І Маша залилась гіркими слізьми, припала до Івана, затихла. — Я ж люблю вас. Люблю давно і не знаю, що робити з собою.

— Машо, і я теж… люблю… — задихнувся від щастя Іван. — Залишмо все й поїдьмо! У мене мати, вона буде і тобі матір’ю… Поїдьмо! — пристрасно говорив Іван, витираючи мокре обличчя Маші своєю хусточкою. — І не плач, прошу тебе, не плач! Усе буде добре! Ось побачиш.

— Боюсь я! Боюсь! Гріх це. Як же без благословіння?

— Машенько, перед богом і людьми клянусь тобі! Ти чуєш?

— Чую, рідний мій, усе чую. Але… завтра ми побачимось. Завтра й вирішиться.

— Завтра ти вийдеш у сад, до альтанки. Чуєш, до альтанки!.. А ранком я піду до дядечка.

— Чую. — Маша ще раз припала до нього, потягнувшись угору, підставила підпухлі солоні губи для поцілунку. Іван обережно торкнувся їх. І Маша пішла, побігла в будинок, що світився за деревами блискучими вікнами.

15

Ранком Іван твердо вирішив поговорити з господарем дому і старанно готувався до цього. Він надіявся, що пан Голубович не відмовить йому. Адже той таки шанував учителя і навіть любив за веселість, за вміння підтримати невимушену розмову, за метке слово, любив слухати, як Іван грає на скрипці, і, слухаючи якусь жалібну мелодію, не ховав сліз, не раз твердив, що не бажає іншого вчителя своїм “розбійникам”. Голубович — сам не без клепки в голові — цінував розум і освіченість його, до сліз сміявся, слухаючи вечорами “Енеїду” у виконанні автора.

— Ох і мастак! — повторював Семен Гервасійович. — Ну, батеньку, так і уморити не довго.

І ось тепер він, Іван Котляревський, ішов до цього самого Голубовича, свого господаря, з єдиним проханням: не перечити шлюбові його й Маші, благословити їх на любов і щастя.

У вітальні стояли ще вранішні тіні, пусто було і в диванній. Маша і хлопчики, мабуть, ще не виходили зі своїх кімнат. Лише в кабінеті, де Голубович мав звичку, коли ще весь дім спить, працювати зранку, горіла свічка, світло крізь напіввідчинені двері падало на шитий килим. У людській чулись голоси: “Петре, йди вже! — “А що?” — “Та неси скоріше дрова, бовдуре окаянний!”

Іван наблизився до кабінету і віддихався. Не біг, не поспішав, а дух перевести треба.

Господар сидів за столом у халаті, у нічнім ковпаку, перед ним лежали якісь папери, які він, нап’явши на носа окуляри, читав, ворушачи губами.

Іван обережно постукав.

— А хто там? Зайди-но!.. А-а, ти, пане Іване? Заходь! Заходь!..

Іван увійшов — стрункий, у кращому своєму чорному сюртуці і білосніжній сорочці, неначе готувався на високий прийом. Голубович, мабуть, відчувши, що вчитель прийшов до нього неспроста, застебнув халата.

— Ну, сідай.

— Дякую, я постою. Я в справі до вас, дуже важливій для мене…

Голубович пильно подивився в бліде обличчя вчителя, помітив у виразі очей .якусь рішучу відчайдушність і, опустивши голову, зітхнув:

— Важлива, кажеш? І спішна, мабуть? — Знову поглянув на папери на столі. — А думаєш, у мене справ немає? Ого, братику, скільки їх. Ось і доводиться, ще й на світ не благословляється, вставати і, коли весь чесний люд спить сном праведника, гнути спину отут, дивитися, рахувати, щоб звести кінці з кінцями. Понадійся на управителя — в трубу вилетиш з потрухами.

— Вельмишановний Семене Гервасійовичу, — вибравши слушну мить, коли Голубович зробив паузу, сказав Котляревський. — Я прийшов поговорити з вами про долю свою сьогодні й у майбутньому. Від вас залежить, буде вона влаштована чи ні. Тільки від вашої доброї волі…

— Що ти мені загадками кажеш? Чи я твоїй долі противник? — перебив Івана Голубович, — Хіба погано тобі в моєму домі? Мале жалування? Так більше, мосьпане, не можу… А наступного року, мушу сказати, ще менше буде, бо входжу нині у великі витрати — готуюсь весілля моєї вихованки справляти.

— Весілля? З ким? — ледве чутно спитав Іван. — Про що ви, мосьпане?

— Про весілля веду річ. Уже й домовлено… Пан Семикоп — людина достойна. Це буде для моєї вихованки щастя. — Голубович раптом пустив сльозу. — Вона єдина моя втіха, радість, ангел сущий, але доведеться розлучитись, і нічим тут уже не допоможеш.

Коли б у кімнаті раптом провалилась підлога або грім розпанахав стелю, це б не так вразило Івана. У грудях стало порожньо, перед очима попливли зелені кола, і тільки нелюдським зусиллям волі він зумів утриматись на ногах.

— Що це ти, мосьпане, так зблід? Погано тобі? — ніби крізь вату, донісся глухий голос.

Іван нічого не бачив, не чув. Він повернувся, щоб піти, й дійшов уже до порога, ступив на нього, і тут тільки осягнув увесь жах того, що сталось, рвонувся назад, опинився біля столу знову, сперся на нього кулаками.

— Що ви наробили? Як можна, не спитавши згоди, віддавати за старого, за нелюба молоду дівчину, чиє життя тільки починається! Боже, що ви наробили? Адже вона… Адже я… Ми… Яке нещастя!

У Голубовича миттю злетіла вся його благодушність. Він підвівся, обличчя невпізнанне затверділо, очі стали жорсткі й колючі.

— Мосьпане, як ви смієте мені таке казати? Може, накажете віддати Машу за вас? Чи не так? Я давно помічав, як ви поглядаєте на неї. Але цьому не бувати… поки я живий! Щоб мою дочку возили з маєтку в маєток без шматка хліба? Щоб жила вона з милості в когось під чужим дахом?

— Я дворянин, мосьпане, ви забуваєтесь!

— Дворянин на папері! А насправді — канцелярист, учитель… Ба ні, ви ще й віршомаз… Можливо, і добра то справа, але хліба вона не дасть; не принесе й честі. Так що вибачайте, мосьпане, на слові: ваша справа — мовчки їсти хліб і служити…

— Мені жаль вашу сивину… Ви своїми руками заради якихось міркувань на все життя робите нещасливою свою дочку… Ну ось… Мені більше не можна тут лишатись. Прощайте!..

Іван майже вибіг із кабінету, навздогін йому щось кричав, а може, й погрожував, Голубович, але він не чув.

Не пам’ятав, як дістався своєї кімнати. Не роздягаючись, сів до столу, опустив голову на руки, довго сидів без руху, без мислі, здавалось, ось-ось знепритомніє.

За дверима ходили, хтось стукав, чулися притишені голоси, хтось кликав його, він не озивався. Знову постукали. А що він не відповідав, двері нечутно прочинились.

— Іване Петровичу!

Дивився і не бачив людини, що стояла там, на порозі.

— Пане вчителю!.. Це я, Ївга. Покоївка. Панночка вам записку передала. Візьміть. Та візьміть же!.. І порвіть потім.

Іван машинально розгорнув тонкий аркушик паперу і кілька хвилин не міг читати. Слова зливалися в суцільну сіру пляму. Записка? Від Маші? Він опам’ятався, уп’явся очима в розгорнутий аркушик. Там було всього кілька рядків: “Іване Петровичу! Я не можу писати вам про все, за мною стежать і не випускають за поріг кімнати… Тепер я знаю: дядечко продав мене за ліс і рисаків. Я собі не належу. Він продав мене і сам плаче, терзається, а мені вже все однаково. У грудях у мене нема серця — самий лід… Я повинна скоритись гіркій своїй долі. Така воля божа. Не судіть мене строго. Я, мабуть, зовсім слабка і не здатна на останній крок. Прощайте! Завжди, скільки мені лишилось жити, пам’ятатиму вас… Прощайте, дорогий мій учителю, єдиний мій друже. Маша”.

Дочитавши, машинально перегорнув аркушик: ні, зворотний бік був чистий. Підвівся, щоб іти, бігти. Яке нещастя: загибає людина. Але куди бігти? Його не пустять. А якщо й пустять, що ж це змінить? “Така воля божа”. Навіщо так? Чому не написала: “Забери мене, визволи!” Ні, вона написала інше: “Я, мабуть, зовсім слабка”. Яке горе!

Куди ж іти? До кого? Навіщо? Але й тут він не може більше Значить — геть звідси. Але куди? Звісно, додому, в Полтаву. Згадав Полтаву і відчув, як до нього вертається бажання діяти. Певна річ — тільки в Полтаву! До матусі! Адже він хотів до неї поїхати і… просити благословення. Тепер він побачить її швидко, уже через тиждень буде вдома… У батьківській хаті. Там і повітря інше. Мати його не осудить… У Полтаві живе і Нікітенко. Його несподіваний добрий приятель. Як міг забути про нього? Нікітенко запрошував до себе. Але це потім, зараз треба піти звідси, головне — піти, і що скоріше, то краще, бо більше він тут не витримає…

Іван зразу ж почав укладати в баул папери, поклав кілька книжок, кинув речі. Все інше він залишить тут. Нехай користуються Сашко й Костик його книжками. Це їм потрібно. Отже, нехай…

Одягся і вийшов через веранду в сад. Ні з ким не прощався, не поговорив. Про віщо? І для чого?

Брів через хутір із своїм важким баулом, що тягнув йому руку, гнув до землі. Та раптом вітер штовхнув у плече, і йти стало легше. І він пішов швидше.

На вигоні, біля старих колод, спинився, щоб перепочити, та не встиг присісти, як пронизливий крик розрізав повітря і вдарив у серце. Здалося, ніби крик знайомий, він довго дивився на будинок, що виднівся на пагорку. У цьому будинку він провів більше двох років. Була робота й надії. Дивився на сліпі, як більма, вікна і в жодному не помітив живого обличчя. Тільки в крайньому, здалося, відсунулась завіска і до самої шибки притулилось обличчя, очі, коса. Невже?..

Ні, здалося. Усе здалося. Привиділось. З’явилось на мить — і щезло. Навіки. Він стояв посеред дороги і не помітив підвід, що в’їхали на вигін.

— Здорові будьте, пане вчителю! Іван стримано, тихо відповів:

— Здорові й ви будьте!

Дід Савка і два молодші його сини сиділи на двох підводах. Побачивши баул у руках учителя, Савка спитав:

— Ідете кудись?

— Іду… У Золотоношу.

— Пішки? Так, може б, з нами, коли не гидуєте? Ми по ліс їдемо.

— Сідайте, пане вчителю, — сказав чорнобривий Гордій і посунувся, даючи місце на возі.

Іван поклав баул і пішов услід за підводою. Дорога, особливо у видолинках, ще не підсохла, і чоботи грузли майже по кісточки, але він пройшов через увесь хутір і, коли позаду лишились останні мазанки, озирнувся.

Панський будинок, оточений з усіх боків садом, де-не-де світився вікнами й дахом. Молоде листя грало на сонці, затуляло обидва ґанки — парадний і чорний, а в березі до самого Супою тулилися селянські хатки, на декотрих уже гніздилися білі чорногузи, що цими днями повернулися з-за моря додому.

Підводчики терпляче ждали, а він стояв, дивився й не міг надивитись. Ось і все, Іване, скінчилась твоя служба в домашніх учителях. Спливло ще кілька літ життя. І тепер, як ці чорногузи, ти повертаєшся додому.

— Сідай, пане вчителю, — покликав Савка. — Поїдемо! Так, поїдемо. Поїдемо. Уже час… І згадались, зовсім, здалося, невчасно, слова поручика Нікітенка:

— Вам би, мосьпане, військовим бути… “Військовим? А що? Може, він і правду казав. Був учителем — стану військовим”.

— Куди ж, пане вчителю, рушаєте? Мать, у Полтаву? — кашлянув дід Савка.

— У Полтаву, — коротко відповів. — Куди ж іще? Звісно, в Полтаву.

Візок легко біг путівцем, неначе підганяв його вітер. І кожного разу, перед пагорком, коли біг уповільнювався, з’являлось невтримне бажання повернутися, ще раз подивитись: а чи не визирне Супій і хутірець над ним? І що в цьому хуторі тепер?.. Візок котився й котився, пофоркували коні, дід Савка й Гордій поруч з ним думали щось своє, а вітер куйовдив волосся, студив обличчя, і дихати ставало легше.

Книга друга

ОСОБЛИВА МІСІЯ

1

Кінець листопада того року був сирий і холодний.

Три доби лило як із відра; дороги, і без того розбиті зовсім розвезло, здавалось, саме повітря просякло вологою. Та раптом на четвертий день після такої негоди вітері розігнав хмари, очистив небо, і дощ перестав, навіть злегка підморозило. У полудень Буджацький степ вкрився сірим полум’ям паморозі, що пригасло блищала під непривітним осіннім сонцем.

Трохи пізніше, у тихім надвечір’ї, по дорозі, що вела на Бендери, обігнавши обоз з дванадцяти парокінних фур, їхали двоє: штабс-капітан на буланому рисакові, а за ним, не відстаючи й на крок, на низькорослому татарському конику солдат.

Степом стелився рожевий туман, закриваючи хащі очерету на болотах, пагорби і ярки, плив і плив, невідоме звідки з’явившись і невідомо де щезаючи, неначе самий час, що, подібно туманові, без кінця й початку.

Прямо по дорозі — старою мечеттю, караван-сараєм при в’їзді, похмурими стінами фортеці — вгадувались Бендери. Коні, відчуваючи наближення житла, а відтак і бажаного відпочинку, свіжого корму, бігли легкою риссю без примусу.

Але подорожні приблизно за три версти до міста звернули на путівець, врізаний чорною смугою у сизий степ аж до невеликого селища, закритого молодим тополиним гаєм.

Перед селищем стримали коней.

— Заїдемо на часину — і додому, — сказав штабс-капітан, не обертаючись. — Провідаємо своїх. Давненько ж не були.

Пантелій — так звали солдата — знизав плечима: була б турбота запитувати, однаково зробиш по-своєму, пане штабс-капітан. Проте сказав:

— На часину — то можна. Та не відпустять вас так просто, за стіл посадять неодмінно. А там, дивись, і запоночіє. Що ж потім їх превосходительство скажуть?

— Та ти, Пантелію, про пана барона більше турбуєшся? — усміхнувся штабс-капітан. — Проте твоя правда. І все ж подумай, до кого їдемо? Товариші по службі, драгуни, гроза супостата! Це тобі не жарт.

— Я про це не кажу. Я, ваше благородіє, Іване Петровичу, за вас клопочусь. Та ви й самі думали в Бендерах неодмінно сьогодні бути.

— Це правда, думав. Але ж у нас, у Полтаві, з приводу цього кажуть так: поспіємо з козами на торг. А панові нашому, сиріч командуючому, що-небудь та й скажемо. — Лукава посмішка освітила на мить тонке, подекуди побите дрібними віспинами, обличчя штабс-капітана. — Коли не ти, хто видасть?

Пантелій здивовано гмикнув, здивування зразу ж змінилось образою:

— І не гріх вам, ваше благородіє? Чи я здатний на таке?

— Ого, образився! Не годиться так, Пантелію. Жарту не розумієш?

— Але й жарти різні бувають… Та я ж за вас… Та що там…

Пантелій махнув рукою, не договорив, у погляді струмилась така відданість, що штабс-капітан збентежився.

— Знаю… І дякую. З таким, як ти, служити — горя не знати… Ну й закінчимо на цьому… Більше години не загостюємось. А коли що — нагадай. Неодмінно! Як там, на Дунаї, пам’ятаєш?

Штабс-капітан потяг повід на себе і зразу ж відпустив — буланий, наче пущений на волю, легко, з копита, перейшов на рись.

Пантелій також торкнув повід, хоч його коник і без цього рвонувся уперед, щоб не відстати від буланого, більше того — намагався піти з ним поряд, а то й обігнати. Пантелієві коштувало деякого зусилля притримувати його, щоб не забігав наперед.

До самого селища супутники їхали мовчки, кожний думав про своє.

Штабс-капітан не без прихованого задоволення спостерігав, як добре тримається в сідлі ординарець, начеб він сам його навчив цього. Подобалась штабс-капітанові й кмітливість солдата, старанність. Траплялося, він прямо казав про це Пантелієві, хоч інші офіцери штабу не дозволяли собі такого і йому не радили, навпаки: “Слід більше вимагати, щоб не розбалувати”. Ось бригадир Катаржі — хороша людина і товариш непоганий, а до свого ординарця ставиться не так, як належить, штабс-капітан не міг навіть говорити про це спокійно, а Катаржі, як звичайно, жартував: “Розпусти підлеглого — сам у нього будеш ординарцем…” Не розумів Катаржі, що й солдат — людина з головою і серцем. У штабс-капітана виходило все само собою, природно, він не міг інакше, не міг безпідставно сердитись, вимагати неможливого.

Саме тому з ординарцем у нього склалися товариські відносини. І Пантелій платив йому душевним теплом, повним довір’ям, був дбайливий, як добра нянька…

Уже на марші штабс-капітан застудився, і днів сім його трясла лихоманка. Пантелій доставив його в похідний лазарет і не відходив протягом усієї хвороби. Десь роздобув меду, знайшов цілющих трав, приніс липового цвіту, вариї усе те, а запашним відваром поїв, ходив, як за малою дитиною, дивуючи лікарів. Ті майже цілком довірили йому доглядати офіцера, та, власне, кращого догляду ніхто і не дав.

У селянській хаті, де влаштували штабс-капітана, Пантелій стелив собі кінську попону на глиняній долівці білі ліжка хворого, щоб кожної хвилини, вдень чи вночі, бути близько.

Одного разу штабс-капітан прокинувся серед ночі, побачив у слабкому місячному світлі Пантелія; той задрімав, стомлено схиливши голову на груди, штабс-капітан боявся поворухнутись, щоб ненароком не збудити, і все ж ординарець почув, підхопився, страшенно збентежився, не міг собі пробачити, що задрімав, дозволив таку розкіш…

Про своє минуле Пантелій розповідав скупо й неохоче, і штабс-капітан не наполягав. Але в дні хвороби, сидячи довгі осінні вечори в одній хаті, ординарець мало-помалу розговорився і дещо розповів. Родом він із Великої Багачки — це штабс-капітан знав і раніше, є в нього батько-мати, дві сестри. Уже скоро три роки, як забрали його з рідної хати, натягли солдатський мундир, і з того часу він нічого не знає про своїх, і взагалі не знає, чи живі вони, а може, милосердна паніматка збиткується над старими, а сестер занапастила, стоптала їхню красу дівочу, проміняла комусь. Пантелій раптом замовк, знітився; чи не сказав зайвого? Штабс-капітан, хоч і добра людина, а все ж пан, його благородіє. На запитання відповідав коротко, ні слова не додав більше.

Напередодні від’їзду, коли хвороба пройшла і лікар дозволив офіцерові вернутися в стрій, за давньою звичкою, штабс-капітан прокинувся рано. Пантелія в хаті вже не було; визирнувши у вікно, побачив його біля коней. Ординарець, як видно, почистивши їх, готувався напувати.

Ранок був тихий, свіжий. Десь зліва за високими старими кленами сходило сонце.

Штаб-капітан накинув на себе шинелю і, відхиливши двері, почув пісню. Вразила мелодія. Хто ж це співає? Прислухався. Здається, Пантелій. Так і є, його голос. Але сумний, одначе, і слова зовсім не знайомі. Слова? Але, боже мій, вони печуть серце, тривожать розум!

Пантелій, певний, що його ніхто не чує, співав досить вільно й природно. І штабс-капітан мимохіть заслухався. Загорнувся в шинелю, застиг на порозі.

…Відірвали хлопця від рідних, розлучили з батьком-матір’ю, і тепер не знає він їхньої долі гіркої. Нічого не знає, не відає, а дні минають, тягнуться нескінченною низкою, поки не зложить він свою буйну голівоньку на чужому полі, під чужим небом. А якщо живим залишиться, то хоч би там що, а повернеться на батьківщину, зустрінеться з своїми побратимами, разом підуть вони на поклін, на зустріч з паніматкою милосердною, згадають їй муки мученицькі, сльози таємні і явні, нічого не забудуть, і не буде їй прощення й пощади. На весь рід її упаде жорстока кара.

Небаченої сили пісня! Вона захопила штабс-капітана; сам не знаючи, яким чином, віддався її незбагненним чарам, великому почуттю, вкладеному в кожне слово й кожний звук. Він би так стояв і слухав, не помічаючи часу. Але співець замовк, пісня затихла, і штабс-капітан необережно поворухнувся, рипнули двері. Ординарець почув, повернувся — і, опустивши руки, стояв серед двору ні живий ні мертвий.

— Що за пісня така? Де чув її?

Ординарець не відповідав. І штабс-капітана осяяла здогадка:

— Сам склав?

Пантюха покірно кивнув головою.

— Тепер ваша воля — покарати або помилувати. Та мені однаково — видно, одна доля.

Не знав, що відповісти: стільки горя, відчаю в словах солдата. Ординарець віддавав себе на суд офіцерові, покладався на його розсуд і волю: що хочете — те й робіть. І це розтривожило і розгнівило одночасно. Виходить, в очах ординарця він і не людина?

— Дурень! Дурень ти, хлопче.

— Здурів, пане штабс-капітан.

— Нічого, поживеш — порозумнішаєш… А тепер ось що. Поки не від’їхали — знайди папір, каламар і перо приготуй.

— Слухаю, ваше благородіє.

Штабс-капітан зараз відпише командирові полку — і Пантелія віддадуть на суд і жорстоку розправу… Мабуть, так і буде. Хіба за такі пісні милують? Бунтарські пісні! Гайдамацькі! Він поплівся до похідної сумки, дістав два аркуші паперу, дорожній каламар, кілька гусячих пер. Усе це поклав на стіл, за яким у накинутій на плечі шинелі вже сидів штабс-капітан.

— Сідай і ти.

— Постою.

— Можеш, якщо вгодно… Але краще все-таки сядь. Так, значить… А зараз назови мені ім’я твоїх батька і матері, сестер і близьких родичів.

Пантелій здивовано видивився на штабс-капітана. По вилицюватому обличчю бігли великі краплі поту.

— Не розумієш?

Пантюха набрав повні груди повітря, видихнув:

— А для чого то, пане?

— Він ще питає! Дячок у селі є?

— Як же без дячка? На все село один.

— Значить, прочитає. І відпише — ми його попросимо… Так довго мені ждати? Чи ти забув, як їх звуть?

. — Як можна, пане… Але…

— Не розумієш? Писати будемо. Скажи, що б ти хотів написати додому батькам, сестрам, родичам?

Пантелій повільно, наче у нього нараз підломилися ноги, опустився на коліна й став хреститись. Підняв очі до дерев’яних закоптілих образів святих, що похмуро дивились на нього з покуття, шепотів слова молитви, а скупі сльози котились по обвітрених грубих щоках, він їх не соромився, і вони котились і котились, а Пантелій усе хрестився і хрестився. Штабс-капітан не мав сили спинити його, не міг наказати, щоб піднявся з долівки…

Лист, як це і годилося, починався, звісно, з побажань доброго здоров’я та всілякого гаразду усім рідним Пантелія; крім батька, матері й сестер, поіменно перелічувалися всі тітки, свати, куми, двоюрідні й троюрідні сестри і брати; про себе ж Пантелій повідомив коротко: живий-здоровий, служить, бог, напевно, не залишив його своєю ласкою і послав йому доброго серця командира, за якого — ім я його Іван, а по батькові Петрович — він просить усю рідню помолитися. Штабс-капітан відмовився писати про це, але Пантелій настоював, потім став просити і, кінець кінцем, сказав: якщо в листі не буде цього, то йому взагалі ніякого листа не треба. Довелося згодитись.

Похідні марші в ті часи робились досить повільно, і траплялось, випадали вільні години на привалах, інколи цілі дні відпочинку, їх використовував штабс-капітан, щоб показати ординарцеві перші літери алфавіту. Коли Пантелій навчився відрізняти “аз” від “буки” і “веди”, приступили до дальшого навчання. Пантелій виявився кмітливим і старанним учнем. За якийсь місяць опанував азбуку, став писати й читати — правда, ще дуже повільно, по складах, але незабаром одержаного з дому листа прочитав сам. Читав він —його довго, ледве стримуючи сльози радості. Дивлячись на нього, штабс-капітан і собі радів.

Поміщиці — володарці маєтку у Великій Багачці — штабс-капітан написав особисто. Просив бути людяною до престарілих рідних Пантелія Ганжі, цебто його ординарця, який вірою і правдою служить цареві й вітчизні і тепер разом із ним їде на війну проти турецьких бусурманів за землю Руську. Про цей лист штабс-капітан, зрозуміло, нікому не розповідав. Та й навіщо?..

Пантелій, їдучи слідом за командиром, і гадки не мав, що той думає, чого загадково усміхається. Його турбувало поки що одне: скоріше вибратися із села, щоб встигнути у Бендери, де штабс-капітан неодмінно повинен сьогодні доповісти командуючому про наслідки триденної подорожі на Дунай. З деякого часу головною турботою Пантелія був добробут його командира. Про це солдат думав завжди. І якби його запитали, чи є в нього на цьому світі близькі й дорогі люди, Пантелій Ганжа, родом із Великої Багачки, що на Пслі, не вагаючись, першим назвав би Івана Петровича Котляревського, нинішнього ад’ютанта командуючого другим корпусом Задунайської армії.

Селище з’явилось раптом: із-за молоденьких тополь визирнули солом’яні дахи, віконця без рам, затягнуті шкурою, яка ледве просвічувалась, почорнілі низькі тини, гостроверхі стіжки за хатами. Молдавія багато чим нагадувала Україну десь на Ворсклі або Пслі. Пантелій хотів був сказати про це Іванові Петровичу і доторкнувся острогами до тугих боків коника, але не встиг: із-за ближнього стіжка виїхали три вершники: передній — вахмістр, а за ним на відстані двох кроків — солдати в драгунській формі. Не поспішаючи, вони вибрались на путівець і спинились.

Побачивши офіцера, вахмістр узяв під козирок, здавалось, і вуса його ледь здригнули, підскочили; сказав, що він з товаришами зараз у роз’їзді, і попросив відповісти, куди подорожні оце проти ночі їдуть і хто вони, отже, будуть. Іван Петрович назвався і попросив відвести його разом з ординарцем до старшого караулу, якщо це недалеко.

— Та близько, ваше благородіє, близенько. Рукою подати. Онде в тій хатині, що третя від краю. Нині там пан поручик Нікітенко особисто допит роблять.

— Нікітенко? А над ким же? Хто ж у вас завинив?

— Та тут таке діло, ваше благородіє. Захопив пан поручик двох бусурменів на тракті. По обличчю — чисті ахламони, ну просто сторопіти можна, як подивишся, так за ніж і хапаються. Та ми їх втихомирили.

— Значить, вони турки?

— А біс їх розбере. “Буджак, — кричать, — буджак…” А ось і хатина. Ласкаво просимо, заїжджайте. Коні — під шопу, там стоять коні і тих бусурменів.

Він їх помітив одразу. Низькорослі, з густими гривами. Татарські, звичайно. У цьому не важко впевнитися, треба тільки один раз подивитися. Але такі коні використовуються і в турецькій кінноті. Отже, з висновками поспішати рано.

Котляревський зліз з коня, віддав повід Пантюсі.

— Трохи пізніше заходь і ти… Може, знадобишся. — Сам пішов до ґанку, вже не звертаючи уваги на вахмістра, який, узявши під козирок, від’їхав разом із своїми товаришами. Котляревський штовхнув двері і мало не спіткнувся. Поперед себе побачив зв’язаного по руках і ногах чоловіка, ще один сидів на середині кімнати. Малахаї лежали долі, у кутку — дорожні мішки.

Котляревський не ступив далі ні кроку. Поручик, не підводячись, замахнувся нагаєм: хто посмів увійти без дозволу? Але тут же й опустив його, здивовано подивився на прибулого і поспіхом вибрався з-за столу.

— Ба, кого бог приніс?.. Голубе, Іване Петровичу! Заходь, гостем будеш! — Поручик схопив за плечі штабс-капітана: — Радий! Душевно радий.

Котляревський звільнився від обіймів, спитав стримано:

— А ці хто?

— Ці? Сам бачиш. Слуги пекла. Анафеми із самого Ізмаїла. Не інакше, як підіслані пашею.

— Зізналися?

— Ха, — Нікітенко хитрувато посміхнувся. — У мене, як на сповіді, зізнаються, хоч у них сповідь і не в пошані. — І сам засміявся з свого жарту. — Може, разом допитаємо?

Котляревський, ніби й не чув запитання, штовхнув чоботом у розвернуті дорожні мішки:

— А це що?

На підлогу покотились якісь пакунки, кілька пляшок горілки, мисливські ножі з костяним руків’ям, ножиці стригти вівці, кілька жіночих хусток.

— Трофеї! — Поручик був, видно, напідпитку. — Горілка виявилась у них молдавська, нічого собі. А все інше — тля, лахміття, я думав що-небудь цікаве… Взагалі, прошу до столу. У мене враз усе буде… Ось покличу вістового.

— Підожди. Я щось не розумію. За що ж ти їх тоді затримав? Що, вони справді підіслані?

— Виясню… Я їм язики розв’яжу… Між іншим, один із них по-російському розуміє. Ось цей, — ткнув нагаєм у бік молодшого. — Я їм покажу буджаками прикидатися…

— Буджаками? Виходить, вони буджаки, татари?

— Чи не однаково?

— Не однаково.

— Одному богу з турками моляться.

Котляревський відчув раптом, як темніє в очах і кров приливає до скронь. Гнів, образа, сором на якусь мить затопили його, і він жахнувся свого почуття. Останнім часом таке з ним траплялося не вперше. Інколи не міг стриматись і тоді боявся самого себе, розумів: до добра це не приведе. Дай волю нервам, не стримай їх у кулаці — біди не минути. Ось і зараз: скажи поручик слово, поворухни рукою, почни суперечити — і станеться непоправне. Він міг ударити, вистрелити. Дивився на Нікітенка, але нічого не бачив, міцно стиснув руки, щоб не тремтіли, і, передихнувши, опам’ятався.

У цю мить увійшов Пантелій, позаду почувся м’який стук дверима. Слава богу, пронесло, полегшено зітхнув, розуміючи, що переміг себе, тепер можна спокійно розмовляти, звісно, відносно спокійно, бо не можна пробачити Нікітенкові його помилки. Невже він не чув, не знає, що буджак-татари — та сила, яку турки бажали б використати проти росіян у цій війні і, звичайно, вони не від того, щоб штовхнути їх на виступ. Невже заради трофеїв він затримав їх?..

— Накажи розв’язати негайно!

— Що?! А чи знаєш ти, як цей ось з ножем кинувся на мене ?

— Накажи розв’язати, поручику!

Котляревський дивився на молодого татарина, який, як видно, все розумів, але лежав одвернувшись, не дивився ні на поручика, ні на щойно прибулого штабс-капітана та його ординарця. Закушені до крові пухлі хлоп’ячі губи тремтіли, тремтіли й ріденькі вуса. Татаринові було не більше двадцяти, і був він, як видно, з багатої сім’ї — дорогої матерії чекмінь, соболиний малахай, а не лисячий, як у його набагато старшого віком супутника.

З татарами штабс-капітан зустрічався у своїх поїздках по військових частинах, які стояли по селах. Бачив їх і в Бендерах. Дещо знав про них.

— Розумієш російську? — запитав молодшого.

— Не розумію, — вишкірився той, ненависно блиснувши темними, повними злого вогню очима.

— Буджак-татари?

Молодший одвернувся, зате старший з готовністю закивав:

— Буджак, ефенді, буджак!

Звичайно, буджаки. Хто інший серед білого дня міг би з’явитися у Бендерах? Турки сидять в Ізмаїлі й не посміють, а ці приїхали. Та це і зрозуміло: адже з буджакамй ніхто не воює. А якщо їх підіслав ізмаїльський паша? Припустити це, звичайно, можна. Але Що вони можуть видивитись зараз? Уже півроку Задунайська армія в дії. Кому не відомо, з якою місією вона тут? Цього ніхто й не криє, та й не можна приховати. Тоді навіщо ж підбурювати буджак-татар проти росіян?

— Я просив розв’язати їх.

— Але я затримав… Це мої полонені! Що хочу, те й зроблю.

— Пантелію, розв’яжи…

Пантелій ступив крок до татар, зустрів важкий погляд поручика, зупинився, але тільки на мить, і зразу вийняв ножа: ніхто, крім штабс-капітана, не мав над ним влади. Спробуй-но, поручику, завадити…

— Ти сядь, Нікітенко, — сказав Котляревський, сам, проте, не сідаючи. — Зараз ми все з’ясуємо. Нас тут троє. а їх — двоє. Невже не впораємось?

Нікітенко крутив товстою шиєю, наче йому душив комір мундира, хоч комір був і розстебнутий; знаючи Котляревського, суперечити не посмів. Крім того, штабс-капітан був і старший від нього чином, і по службі стояв вище.

Пантелій розв’язав спочатку старшого, потім його побратима, допоміг їм підвестися, правда, молодший відштовхнув був ординарця, скочив сам, але тут же похитнувся — Пантелій підтримав його, і той ледь скосив око, нічого, однак, не сказавши.

— Підійдіть, — сказав Котляревський. — Сідайте, — вказав на стільці.

Татари, одержавши відносну волю, боялися якоїсь каверзи, хоч прибулий офіцер говорив з ними спокійно, не кричав, не погрожував. Та все-таки хто знає цих росіян — доброго все одно не сподівайся.

— Сідай, сідай, — підштовхнув Пантелій молодшого. — Пан штабс-капітан просить.

Татари всілися, підібгали ноги під себе: їм би зручніше сидіти на підлозі, на стільцях незвичні.

— Як звати? Ось тебе, — звернувся Котляревський до старшого.

Той помовчав. Заговорив молодший:

— Я Махмуд-бей, син Агаси-хана, повелителя Буджацької орди! А це — мій нукер…

Котляревський уважно глянув на татарина, пождав секунду і сказав:

— Привіт тобі, сину Агаси-хана! — і приклав руку до грудей. Те ж саме зробив і Пантелій. Поручик позирав вовком, наливаючись скаженою люттю.

— І тобі привіт! — уклонився ординець.

— Де ж це ви були? Невже вам невідомо, що нині воєнний час і їздити в цьому районі небезпечно?

— Знаю. Але ми з вами не воюємо. Чому не можна продати барана й купити собі ножів, жінкам —хусток?

— Можна, звичайно. І все ж таки краще було б раніше запитати дозволу у військової влади, у нашого паші.

— Пробач, ефенді, не знав цього.

— Знав він! — підскочив поручик. — Бреше!.. Шпигун — по очах бачу.

— Сам брешеш, шакал! — скочив і татарин. — Я син Агаси-хана і ніколи шпигуном не був і не буду. А ти бив мене! За що? Забрав коней!.. Де коні? — верескнув раптом ординець і кинувся на поручика, вчепився в горло.

З великими труднощами Пантелій відірвав його від Нікітенка. Злобно сопучи, татарин плюхнувся на дзиґлика.

Нікітенко підвівся з підлоги і, важко дихаючи, простяг руку до шаблі. За кожним його рухом стежили всі: Котляревський — уважно, зовсім спокійно — молодий татарин, тільки старший разом з дзиґликом став раптом задкувати в куток.

— Пане поручику!

Нікітенко зустрів твердий погляд Котляревського.

— Якщо ви посмієте… Розумієте?.. Хоч одним пальцем…

На лобі поручика набрякли жили, але він не зрушив з місця, боровся з собою, боротьба була болісна, і це виразно позначалось на обличчі.

— Сядьте, пане поручику, і слухайте. — Голос Котляревського був, як і раніше, владний. — Буджак-татари — наші друзі. Як ви посміли їх чіпати, а особливо сина Агаси-хана і його нукера?.. — Котляревський звернувся до татар: — Прошу тебе, славний Махмуд-бею, не пам’ятай образи. Поручик помилився і просить вибачення. Так, пане поручику?

Той рвучко підхопився. Кілька секунд стояв мовчки і стрімголов вискочив із хати.

Татари це зрозуміли по-своєму: поручикові соромно, він не міг далі залишатися тут, дивитися їм в очі.

— Пантелію, допоможи зібрати дорожні мішки.

— Дякую, бачка!.. Мій нукер усе сам зробить.

— Скажи, скільки ти втратив сьогодні через цей нещасний випадок? Ми все повернемо.

— Я нічого не втратив, ефенді. Я знайшов! — Татарин підвівся. Стрункий, він немовби став ще стрункіший, вищий на зріст. — Я, Махмуд, молодший син Агаси-хана, кажу тобі, пане офіцере, що віднині ти — мій найкращий кунак. А якщо приїдеш у наші степи, будеш найдорожчим гостем.

— Спасибі! За це і випити не гріх. Пантелію, принеси. Пантелій метнувся з хати і, поки татари вкладали дорожні мішки, приніс маленьку баклажку, налив чарки. Котляревський підніс спочатку Махмудові, потім нукерові.

— Вип’ємо на дорогу — і вам, і нам… За ваше добре здоров’я! За здоров’я твого батька — Агаси-хана! За твоїх родичів! За твої отари!

— За тебе, бачка, за твій рід, за твою країну, за твоїх близьких!..

Котляревський провів Махмуда і його нукера під шопу до коней, подивився, як ті їх вправно й швидко осідлали; довго стояв, поки було їх видно. А татари птицею перемахнули низькі ліски, рушили навпростець у Буджацький степ, який тихо лежав за околицею.

— Ось і побували в гостях, — сказав Котляревський і мимохіть посміхнувся. — Ну й нехай. Пошукай-но, Пантюхо, поручика. Куди він подівся? Скажи — на кілька слів. А ось, здається, і він сам.

Нікітенко, ніяковіючи, поглядав на Котляревського:

— Карай, коли заслужив.

— А що? І слід би. Та тільки — в гості до тебе приїхав. Ти не сердься… Послухай, що я тобі скажу.

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Ось ходімо до хати… Стривай, адже ти обіцяв нам дещо? Чи твої обіцянки — пусті слова?

— Ну й хитрий же ти, Іване Петровичу! За що люблю тебе — одному богові відомо. Але якби не ти — зарубав би чортеня.

— І вчинив би непоправне зло. Та що зло? Злочин, за який дорого довелось би розплачуватися. Слава богу, обійшлося… Ну ходім, а то мій Пантелій незабаром подасть знак — і ми поїдемо.

— Помилуй бог, нікуди тебе не пущу.

— Охоче залишився б, але мушу їхати. Ще сьогодні повинен з’явитись перед світлі очі начальства. Служба, мосьпане, не рідний брат.

— Ну хоч повечеряй з нами!.. Я зараз покличу товаришів. Ти їх знаєш. Вони будуть раді!

— Від вечері не відмовлюсь, а з друзями — тим більше. — Жартівливо підштовхуючи один одного, офіцери зайшли до хати. Слідом за ними переступив поріг і Пантелій — він невідступне ходив за своїм командиром.

За хвилину, поки поручик з гостем розташовувалися за столом, прибіг вістовий Нікітенка, його зразу ж послано по офіцерів, з якими раніше служив Котляревський. Вони з’явились майже всі разом. Радісним гомоном, сміхом виповнилась хата. Гостя палко вітали відомий серед драгунів Сіверського полку веселун бригад-майор Лепарський, і бойовий капітан Моргунов, і нерозлучні друзі — поручики Денисов і Петелін.

Намічалася дружня, скромна в зв’яаку з військовим часом, вечеря, яка, однак, могла й затягнутися. Але Котляревський більше години не загостював, хоч як просили його друзі-драгуни.

2

Командуючий 2-м корпусом барон Іван Антонович Мейєндорф ще не лягав, хоч, за своїм звичаєм, о десятій годині, після купання в лазні, яку готував денщик, вечеряв, випивав добрий жбан холодного хлібного квасу й ішов спати. Тільки у виняткових випадках барон змінював розпорядок дня, заведений ще тоді, коли був комендантом Риги, де вів розмірений, дещо патріархальний спосіб життя. В один час вставав і лягав, і тепер, у поході, не міг відмовитися від давніх звичок.

Кілька днів перед цим він послав одного із своїх ад’ютантів у придунайські селища в дуже важливій справі і тепер нетерпляче чекав, коли той повернеться, але зовнішньо здавався спокійним, навіть флегматичним.

Після вечері Іван Антонович приймав начальника штабу, і майже зразу ж слідом за ним з’явився корпусний інтендант і доповів, що доставка провіанту затримується на два-три дні через погані дороги. Кілька днів оце йшли дощі, через те обози застряли, а тепер ось підморозило, але коні — правда, не всі, а добра половина — виявились розковані, отож доведеться негайно заходитись перековувати їх, а це все, звичайно, потребує часу.

Назустріч обозам сьогодні вранці послано надійних офіцерів, і він, інтендант, певний, що весь закуплений у населення провіант, не зважаючи ні на що, військо одержить своєчасно.

Вислухавши інтенданта, Мейєндорф подивився на його страдницький вигляд, — полковника рознесло на казенних хлібах, і він страждав від задухи, — і з погано прихованим роздратуванням попередив, що за своєчасну доставку провіанту той відповідає особисто, хай уживає потрібних заходів, щоб військо, особливо тепер, перед початком головної баталії за Ізмаїл, одержало все потрібне і в достатній кількості. “Це тепер найголовніше, батечку”. Нічого більше командуючий не став слухати, хоч полковник, потіючи в своєму мундирі, що тісно облягав його, пробував щось пояснити, барон послався на зайнятість і відпустив його, ще раз, одначе, попередивши, що завтра вранці чекає повної доповіді про стан усього інтендантства.

Наближалась одинадцята година. Глуха ніч огорнула Бендери — в минулому тихе містечко-фортецю, що стало вже кілька днів штабом 2-го корпусу Задунайської армії.

Іван Антонович частіше поглядав на двері в сусідню кімнату, перетворену на опочивальню, але кабінет залишати не квапився. Звістка, яку він чекав, була дуже важлива, щоб, не почувши її, піти відпочивати, адже однаково він заснути не міг би. Ад’ютант Котляревський, якщо він живий і здоровий, приїде сьогодні конче, затримати його можуть хіба що якісь абсолютно виняткові обставини. Не раз уже Мейєндорф мав можливість переконатися у точності й акуратності цієї людини.

Розстебнувши мундир, Іван Антонович узявся за папери, розгорнув теку, що лежала зверху, але тут же відклав її, двома пальцями захопив добру понюшку табаку із тульської з золотою смужкою табакерки, що лежала край стола, і підніс до носа; довго дивився з-під обвислих брів на миготливі свічки в канделябрах, поки не чхнув, і, ще раз смачно чхнувши, потягся за хустинкою.

Він не помилився, наблизивши до себе цього порівняно немолодого як на ад’ютанта, але вельми метикуватого, освіченого, що добре розумівся до того ж на військовій справі, українця. Можна сказати, звів їх щасливий випадок.

На початку року, переглядаючи атестати, представлені на офіцерів Сіверського драгунського полку, підпорядкованого ного штабові, Іван Антонович звернув увагу на папери, що їх підписав ще в лютому в Народичах інспектор Дністровської і Кримської інспекції по кавалерії маркіз Дотішамп. Атестат був чудовий. Добре знаючи маркіза як вимогливого й занадто скупого на добре слово про своїх підлеглих, Мейєндорф не міг не здивуватися його щедрості і тоді ж подумав, що, мабуть, представлений на підвищення в чині поручик Котляревський справді винятковий офіцер.

Атестат був короткий, хоч з успіхом міг замінити й більш докладні. У ньому писалося, що цей самий Котляревський, “будучи інспекторським ад’ютантом, виконував свої обов’язки з відмінною дбайливістю й старанністю, які характеризують з усіх боків справжнього офіцера; на знак цього і видано свідоцтво; він гідний уваги начальства, а його здібності — нагороди за його заслуги”. І так далі, в такому ж дусі.

Командуючому доводилося читати такі атестати не так уже часто, і тому він поклав собі в пам’яті, що при нагоді варто було б особисто поговорити з зазначеним в атестаті поручиком.

Документи відіслали до штабу армії, а Мейєндорф в постійних роз’їздах і клопотах по війську став забувати про інспекторського ад’ютанта, та одного разу випадок звів їх віч-на-віч…

Військо корпусу рухалось похідними колонами. Коні й люди знемагали від південної спеки. Пилюка хмарою стояла над висмаленим степом. Один за одним нешвидкою риссю по узбіччю мчали драгуни. Барона після обіднього бівуаку хилило до сну, і він дрімав у своєму візку.

До вечора штаб повинен був прибути в містечко, яке намітили вислані вперед квартир’єри.

Все йшло як і належить, і раптом рух колон уповільнився, а затим і зовсім припинився. Обози, кухні — все завмерло. Візок барона застряг також. Мейєндорфу негайно доповіли, що ветхий місток через притоку Південного Бугу провалився, через те припинився і рух. Непередбачені обставини загрожували довготривалою затримкою. Штаб армії, що рухався в ар’єргарді, теж буде затриманий, і тоді прикрощів не минути, бо командуючий армією Міхельсон не терпить зволікань. Барон добре розумів, що треба негайно навести порядок, але ад’ютанти, напередодні послані в полкові штаби, ще не повернулись, штабних поблизу теж не було, і — хочеш не хочеш — мусив звернутись до першого-ліпшого офіцера по допомогу.

Мимо по узбіччю на буланому рисакові у формі драгуна проїжджав штабс-капітан. Іван Антонович покликав його і наказав негайно дізнатись, через що саме сталась затримка і чи не можна її якнайшвидше ліквідувати. Вислухавши командуючого, офіцер козирнув, попросив дозволу виконувати і тієї ж миті зник у дорожній пилюці.

Минуло трохи більше години, як до Мейєндорфа прискакав солдат і доповів: його наказа виконано, переправу наведено, військо готове продовжувати похід. Справді, не встиг солдат закінчити доповідати, як почулися команди, і все прийшло в рух. Знову над дорогою заклубочилась задушлива хмара пилюки. Небезпека, що командуючий армії дожене, минула. Іван Антонович, під’їжджаючи до містка, побачив, як військо — колона за колоною, згідно регламенту — переходить на той бік. Маючи намір простежити за переходом через міст, барон від’їхав убік на пагорок і тут побачив драгунського офіцера, з яким годину тому розмовляв. Спішившись, драгун діловито віддавав накази обозам і частинам, що підходили до переправи, дотримуватись інтервалу, не спішити, але й не відставати, і голос його — звучний, владний — було чути й тут, на пагорку. Кілька хвилин барон спостерігав за ним, слухав його розпорядження і відзначив їх бездоганність.

З цього ж пагорба командуючий добре роздивився і саму переправу. Це був нашвидку збитий з дощок і колод наплавний міст. Дошки злегка прогиналися під колесами возів і гарб, але, міцно прив’язані до товстих колод, надійно трималися на воді.

Офіцерові допомагало кілька спішених драгунів і десятеро селян у полотняних штанях і сорочках, яким було доручено стежити за містком.

Коли головний потік спав і залишились самі тільки невеликі обози, барон наказав денщикові покликати офіцера, але не дочекався і сам поїхав назустріч.

Побачивши командуючого, драгун козирнув і сказав, що наказ його виконано, про що він має честь доповісти.

— Бачу. — Барон хмурився. — Але ви не доповіли, з ким маю честь говорити.

— Винен, — почервонів драгун. — Дозвольте відрекомендуватись: Сіверського драгунського полку штабс-капітай Котляревський, ад’ютант інспектора, кавалерії маркіза Дотішампа.

Котляревський? Той самий? Барон висунувся з візка, щоб краще роздивитися на нього. Високий, стрункий, у добре пошитій формі, відкритий погляд. Барон з особливою цікавістю розглядав офіцера.

Як видно, не помилився маркіз, даючи атестат ад’ютантові.

Ще в лютому він був поручиком, тепер — штабс-капітан.

Що ж, заслужено!

— Як вам, мосьпане, вдалося навести переправу за такий час?

— Дуже просто, ваше превосходительство. Допомогли драгуни. З’їздили в село — воно ось поряд — і привезли все потрібне. І попросили селян. Вони мотуззя доставили. І візники допомагали. Усі разом.

— Ну що ж, добре. — Мейєндорф, всупереч бажанню, похвалив офіцера і, помовчавши, спитав: — 3 яким дорученням і куди прямуєте нині?

— Сьогодні? — штабс-капітан мимохіть перепитав і осікся: дивуватись запитанням начальства — лише викликати роздратування, і він зразу ж після секундної паузи відповів: — їду в штаб 2-го корпусу з листом інспектора кавалерії маркіза Дотішампа.

— Лист при вас?

— При мені, ваше превосходительство.

— Можете вручити його.

— Кому накажете?

— Мені… А я вже переадресую його начальникові штабу. Не турбуйтесь, мосьпане.

— Будьте ласкаві, ваше превосходительство. Не вважав за можливе утруднювати вас.

— Дрібниці, штабс-капітане.

Котляревський передав пакет з рук у руки командуючому, той відкрив його і тут же, на конверті, розписався про його одержання, потім чорнило, перо і пакет віддав денщикові. Штабс-капітан попросив дозволу бути вільним.

— Ні, залиштесь, — сказав Мейєндорф. — Інспекторові кавалерії Дотішампу ми пошлемо когось іншого. Ви ж офіцер мого корпусу…

Барона Мейєндорфа вважали в армії за людину діла. Він тут же сформулював наказ на ім’я маркіза: негайно вирядити в розпорядження командуючого корпусом штабс-капітана Котляревського. Іван Петрович слухав, неприховане бентежачись. Чим він прогнівив барона? Але тут же все й з’ясувалось. Коли наказ був підписаний, командуючий вручив його денщикові й сказав:

— Відішліть вістовим. Зараз же! Нехай маркіз шукає собі іншого ад’ютанта, а нам і самим потрібні добрі офіцери. З богом, пане штабс-капітане! Від сьогодні ви — мій ад’ютант. Увечері жду вас у штабі…

Отак гарячого літнього дня 1806 року сталася зміна у військовій службі Котляревського.

Згадуючи про це, Іван Антонович задоволене відзначав, що протягом усього нинішнього року жодного разу не мав причини пожалкувати про свій вибір…

Двері відчинились. Денщик — такий же, як і генерал, широкоплечий, з короткою шиєю, червонолиций — доповів: прибув його благородіє штабс-капітан і жде в передпокої.

— Впускай! — сказав генерал і нетерпляче втупив погляд у двері. Почулись чіткі неспішні кроки.

Як завжди, доповідь ад’ютанта була гранично коротка, проста, але вичерпна. Після таких доповідей баронові перепитувати не доводилось, але сьогодні він чомусь не задовольнився повідомленням ад’ютанта про виконане завдання. Мейєндорф прагнув знати подробиці: як ад’ютант їхав, що бачив, як зустрівся з тамтешніми жителями, і, незважаючи на пізній час, не звернувши уваги на стомлений вигляд штабс-капітана — шар пилюки на чоботях і мундирі, запалі, злегка почервонілі очі, — зажадав повторити повідомлення від самого початку і неодмінно з подробицями.

— Будь ласка, я готовий, — тільки й сказав штабс-капітан.

Генерал попросив його сісти ближче до столу, сам налив півжбана холодного квасу і, коли Котляревський жадібно відпив кілька ковтків, приготувався слухати.

3

Дунай відкрився зразу: з’їхали на косогір, і ось він — синьою хвилею накотився на прибережне каміння і знехотя, начебто навіть з жалем, відійшов назад. Сонце з-за гір на тому боці річки повільно наближалось до берега і, ледве торкнувшись води, зупинилось, осліпило і на мить сховалось у западині між хвилями. Дунай у тому місці замиготів смолисто-темним гранітом. Химерно порізані береги, острови, що просвічувались через червонуватий туман, — усе щохвилини мінялось у барвах і тонах.

На верхівці косогору Котляревський спішився. Те саме зробив і ординарець Пантелій Ганжа.

Кортіло помилуватись Дунаєм, хоч часу було дуже мало. Уже цілий день вони шукали зустрічі з задунайськими козаками, і поки що безуспішно; правда, місцеві жителі запевняли: вони десь тут, бачили їх по цей бік Дунаю.

Утомившись за день пошуків, Котляревський вирішив трохи відпочити. Та недаремно мовиться: хто шукає, той знайде. За кам’яним виступом, що заходив на добрих десять сажнів у річку, у невеликій, закритій від берега бухточці, на тихій воді похитувались три дубки. Придивившися до них, Пантелій відчув щось знайоме. Колись, у юнацтві, він їздив з панською хлібною валкою до Кременчука й бачив на Дніпрі такої ж форми й майже такого ж розміру дубки. Серце, передчуваючи давно очікувану зустріч, забилося дужче. Таке хвилювання, мабуть, охоплює на порозі рідної хати, яку подорожній давно покинув не через свою волю, а ось доля зненацька привела його назад — треба тільки зійти зі стежки, як ударить в саме серце знайомий з дитинства дух, очі вберуть рідний світ. Пантелієві кортіло поділитися своєю здогадкою з Котляревським, але той, ступивши крок до урвища, ставши майже на самому пружку, попередив його:

— Здається мені, Пантюхо, ми їх знайшли. Дубки ж козацькі, тільки козаки будують такі… А он і димком потягло. Пахощі! Помилуй бог, юшкою задухмяніло…

Справді, з-за кам’яного виступу випливли прозорі цівки диму, піднялися вище і, постоявши в повітрі, розтанули, розсіялись, начебто їх і не було зовсім, а на їхньому місці в той же час з’явились інші; невидима сила виштовхувала їх угору, у вечірнє свіже повітря, і ось вони потекли нескінченним синім струменем.

— А правда — юшка! Та, мабуть, добра!

— Тоді не гаймося, на трапезу, може, встигнемо.

— Еге, чекають вони… Непрошений гість — чого вартий?

— Забув, до кого їдемо? То ж свояки… А ти, може статися, і родича зустрінеш…

Пантелій похнюпився: либонь, сміється над ним Іван Петрович? Звідки тут з’явитися родичеві? Але в Котляревського ні смішинки в очах. І сказав, зітхнувши:

— Далеко мої родичі.

— А побачимо.

Котляревський легко скочив у сідло й спрямував коня по вузькій, майже непомітній стежці в обхід скелі. Пантелій — слідом.

Далеко їхати не довелось. За поворотом відкрилась низина, що повільно спускалась до берега, і в цій низині, майже біля води, палало невисоке багаття, біля нього і розташувались рибалки. Двоє з них на каменях-валунах детали сіті, інші, напівлежачи на чорних сукняних киреях, курили саморобні химерної форми люльки. Кашовар, чорнявий, з сережкою у лівому вусі козачок, чаклував над уазаном, щось підсипав у нього, черпав дерев’яною ложкою і, подмухавши, куштував, мружився, знову чогось підсипав і помішував у казані довгою ложкою. Ще один підкидав у багаття кореневища, шмат або гілочку сухостою; багаття загорялось яскравіше, іскри розлітались у всі боки, стріляючи в чиюсь кирею, в плече і навіть у вуса, але ніхто не ворушився, не відсувався, здавалось, нікого не зачіпає те, що витворює багаття.

До слуху Котляревського і здивованого Пантелія долинула пісня, яка виникла раптом, неначе з глибин річкових, самого вечірнього повітря, співало всього кілька козаків, інші слухали, напівзаплющивши очі, курили чи просто лежали й слухали. Широка й сумна пісня пливла, як вітер, над берегом, підіймалась вище і бралась до островів і, напевно, далі, на той бік, до козацьких поселень.

Про що вона була? Слова в ній важко розчути, та все в пісні знайоме: і мотив, і сама душа її, привільна, невгамовна, вічна.

Котляревський притримав коня, щоб не злякати, не зупинити співця. Пантелій також став за ним, міцно натягнувши повід. Та їх помітили, і пісня враз погасла, як гасне вранішня зоря чи влягається між скелями вітер, що бушував день і ніч. Погасла, а все ж відлуння її, саме дихання чулося, вся низина, аж до самої води, повнилася нею, і не було сили звільнитися від її чар.

Тим часом козаки, підштовхуючи один одного, підвелись, сторожко, хоч і зовні спокійно, поглядали на офіцера й солдата, який їхав слідом на низькорослому татарському конику.

Виділявся передній козак — на зріст не вищий, ніж його товариші, але кремезний, горбоносий, з сивуватими вусами; він був у розхристаному потертому жупані, у шапці з сірого смушка, натягнутій майже на самі очі.

Котляревський привітався перший. Козаки стримано відповіли, зняли шапки. Передній вклонився:

— Милості просимо, ваше благородіє, до юшки. Сказано це було скоріше з чемності, із звичайної гостинності, ніж із певності, що офіцер російської армії, який випадково попав до них, задунайських козаків, прийме запрошення й сяде до закоптілого казана. Офіцер — це, звичайно, дворянин, а який же дворянин, пан, стане сьорбати юшку разом з усіма із однієї посудини? Так, а може, інакше, думали козаки, спостерігаючи за офіцером і його солдатом, що, мабуть, недавно взятий до армії, вилицюватий, великогубий, з несподівано голубими і чомусь захопленими очима.

Але офіцер, напрочуд гаріно й легко спішившись; віддав повід солдатові і, знявши рукавички, потерши руки над багаттям, привітно, як давніїм знайомим, кивнув:

— З величезним задоволенням. Видно, сам бог привіз нас у ці місця, на таку багату козацьку трапезу.

І дивився вже, де б краще сісти, вибирав місце зручніше і щоб було ближче до багаття, до триноги, на якій у зако-тілому казані клекотіла, буліькала, начебто щось говорила, запашна рибальська юшка.

Козаки розгубилися — не взнали, як бути: сідати теж чи, може, постояти, поки їх благородіє поїсть? Та офіцер, привітно й якось зовсім по-простому усміхнувшись, — усмішка вмить осяяла тонке, пропечене сонцем, засмагле на вітрі, обличчя, — спитав:

— А чому ж, братове козаки, самі не сідаєте? Хазяям начебто так і не личить.

— Е, ваше благородіє, були колись хазяями, та ось по чужих краях довелось тулитися, — зітхнув один із козаків, чорнявий, у широченних полотняних шароварах, із завчасно сивими обвислими вусамш. І наче луна розійшлася — зітхнули всі його побратими.

— Не гнівіть бога, добродїї козаки, хоч, коли так, то, може, і віри своєї, землі ріідної відцуралися, а заразом і мову матерів своїх бідних заїбули?

Сказав і пожалкував: так страшно стало дивитися на обличчя простих мужніх людіей. Вони одразу, немов хмара набігла, потемніли, стислися їв тугі вузли руки, лише плечі струсонуло важке зітхання. Образив, роз’ятрив незагойні рани. Чому, чому так боляче івдарив?

Але слово сказано, і відповідати за нього треба тут же, не гаючись. І Котляревський готовий був на таку відповідь. Він дістав люльку, табакерку, пучками набив тютюну.

Горбоносий, що стояв ближче від інших, уважно подивився на нього й тихо мовив:

— Не були б ви, ваше благородіє, гостем, то за такі слова… Бог свідок, нікому б не пробачили. — Замовк раптом, немов клубок у горлі засітряв.

Котляревський — усмішка зжикла, обличчя сутінь облягла — поклав руку йому на плече.

— Забудьте, прошу вас. Не від добра сказані були… слова мої.

— Ми зла тримати не вміємо. Забудьмо.

— Ну от і добре. А зараз — і до юшки гуртом. Ви ж не передумали запрошувати нас з Пантелієм?

— Та їй-богу! Сідайте!.. А ми, може, почекаємо.

— Так ось як? Ви нас, вочевидь, і за людей не вважаєте? Хто ж примусить вас стояти й чекати? — спитав Котляревський доброю українською мовою.

Козаки перезирнулися. Несподівану радість і сумнів, безмежне бажання вірити і острах — усі ці почуття разом читались на їхніх обличчях.

— То, виходить, — ще непевно запитав старший, — земляки?…

— А ви ж думали хто? — усміхнувся Котляревський. — Я з матінки Полтави, а Пантелій Ганжа — мій ординарець — з Великої Багачки, що на Пслі. Може, чули про такі міста?

— А як же не чути? То преславні городи! — заговорили козаки всі разом. Деякі підійшли зовсім близько, заглядаючи в очі. Та тут старший могутньою рукою відтрутив передніх, відступили й інші.

— Дайте-но дорогу батькові Свиридові — сказав він, побачивши, як безуспішно намагається пробитись наперед сивий козарлюга. Усі розступилися — і перед Пантелієм став невисокий, широкий у кості старий — білий, як молоко. Він придивлявся деякий час маленькими почервонілими очима до Пантелія і раптом простяг темні жилаві руки:

— Ганжа? І я Ганжа, та й родом із Багачки — тієї самої, що над самісіньким Пслом…

Пантелій від несподіванки ступив крок назад, але тут же, ніби його штовхнули невидимі сили, теж простягнув руки, і старий і молодий обнялися, як найрідніші.

— Ну як?.. Ну як вона, Багачка рідна? — жебонів побілілими губами Свирид.

— Жива! І Псьол наш той же! — тихо відповів Пантелій.

Він ледве говорив, так раптом стало важко дихати, так важко, що, здавалось, недовго й задихнутися від жалю і невимовної радості.

Кожен із козаків хотів бути ближче до них, доторкнутися, потиснути руку молодому солдатові, наче так вони торкалися до рідного онука, сина. Пантелій ніс з собою дух рідної землі, на ньому навіки відбився, сіяв відблиск її молодих світанків і багряних вечорів. Кожен хотів не тільки потиснути йому руку, але й пригорнути до себе, сказати що-небудь особливе, завітне. І Пантелій переходив із обіймів в обійми, поки, нарешті, знову не став поруч зі старим Ганжею.

— Так і задавити не штука, — сказав старий, любовно погладжуючи плече вкрай зніяковілого Пантелія. — А я, сину, вже тридцять літ як з дому, все по чужих краях, скучив, що й сказати не можна…

— І я, — вирвалось у Пантелія. — Скажіть, чи ви не той Ганжа, що поміщика нашого спалили? Дід мій про те ще розповідав.

— Може, й той, хто його тепер знає, давно ж те все було, — загадково посміхнувся старий Свирид, підкручуючи білий довгий вус. — Все може бути, сину. Та скажи: чий же ти будеш? Чи не Пилипів онук? Дуже ти схожий на діда свого, коли той молодим був.

— Його онук.

— А живий твій дід? А батько Дмитро Ганжа?

— Діда поховали, царство їм небесне, а батько живі. Тільки слабують після того, як мене в солдати взяли.

— І давно ж ти в солдатах?

— Третій рік повесні пішов.

— Ну, і як же тобі служиться, синку? Важко, мабуть, на царській службі?

— Слава богу! — Пантелій кинув погляд на Котляревського. — 3 їх благородієм служу. Хвала господу, що в них. Батько він мені рідний.

— А-а, то добре! Спасибі вам, ваше благородіє, що не зобиджаєте земляка мого, — уклонився старий Котляревському до самої землі.

— Тебе, Свириде, не переслухаєш. Чи не час до юшки, Якби не захолола? — сказав старший, сів і запросив усіх інших. Котляревський примостився з ним поруч.

Коли кожен знайшов собі місце, у руках старшого хтозна-звідки з’явилася пузатенька, обплетена білою лозою пляшка.

Видобувши із торбини чималеньку кварту, він налив з барильця по вінця доброго вина і пустив по колу. Ставлячи спершу кварту перед Котляревським, спитав:

— Скажіть, ваше благородіє, як звати вас — величати?

— Іван, син Петра Котляревського, добродію.

— Добре. Так вип’ємо ж, братове, за здоров’я пана Івана Котляревського і Пантелія Ганжі, що прибули до нас у гості!

Кожен, надпивши трохи, передавав кварту сусідові, а той далі, і вона, вже порожня, повернулась до старшини. Котляревський випив разом з усіма.

Деякий час чути було, як ложки стукають об стінки казана, пробивають жовтувату плівку наваристої юшки.

Ледь захмелівши, старший звернувся до Котляревського:

— А чи не знаєте випадково, ваше благородіє, свого однофамільця, що книжку одну лепськи смішну утнув? Може, і самі читали її? Про славного лицаря Енея сиріч доброго козарлюгу, і його бойових побратимів написана, дай бог здоров’я отому Котляревському!

Іван Петрович збентежено слухав, не знаючи, що відповісти. Звідки тут, на Дунаї, у глухому, забутому богом і людьми краї, відома його поема? Років вісім тому її видав у Санкт-Петербурзі незнайомий йому любитель українського письма Максим Парпура. Але коли й де це було! Можна б уже і забути про книжку. А, виходить, її не забули, пам’ятають.. Цікаво, одначе, що вони читали, може, зовсім і не книжку, а рукопис? Бо до видання поема ходила в списках. Саме, мабуть, такий список попав і до рук видавця.

Котляревський по невеличкій паузі, долаючи мимовільне хвилювання, спитав і сам:

— А скажіть, добродію, книжку ту ви самі читали чи, може, тільки чули про неї?

— Читати не читав, тому що не довелось бачити. А ко ли б можна дістати, нічого б не пожалів.

— То звідки ж ви знаєте, що написано в книжці?

— Діло тут просте, ваше благородіє. Отой чорнявий козачок, по-нашому Опанас Грач, недавно їздив до Києва — я його посилав в одній справі — і там у одного дяка читав цю книжицю і все, як є, запам’ятав. Ось він її нам і читає… з пам’яті. Тепер-то в нас “Енеїду” не тільки він — добра половина села знає.

Зворушений до сліз, Котляревський сидів коло погаслого вогнища. Що сказати цим людям? Як дякувати за добре слово до його дитяти? З глибоким почуттям вдячності й любові, звертаючись до старшого з козаків, спитав:

— Пробачте, добродію, імені вашого не знаю ні прізвища.

— Білокінь. Гнат Білокінь прозиваюсь.

— Так ось, пане Білоконю, живий буду — пришлю вам книжку.

— А де дістанете, ваше благородіє?

— Дістану. Невже ж той, хто писав, і не дістане?

— Так, виходить… Ваше благородіє, що ж виходить?..

— Отож і виходить, що перед вами і є той самий Котляревський.

— Правда? — Білокінь уважно придивився до тонкого зблідлого обличчя гостя.

— Ій-богу ж, правда! — не втримався Пантелій, щасливий і гордий за штабс-капітана.

— Спасибі владиці нашому, що сподобив сидіти поруч з тобою, пане Іване!.. — тихо сказав Білокінь. — Ну, братіє, дітки мої, налийте по єдиній, та вип’ємо за здоров’я нашого дорогого гостя ще раз… Хай здоровий буде!

Котляревський стримано подякував за честь і сказав, що випити вони ще встигнуть, він хотів би спочатку поговорити з хазяїнами, порадитися в дуже серйозній справі, ради якої він, кінець кінцем, шукав їх і знайшов.

— Слухаємо! — заговорили козаки.

— Говоріть, ваше благородіє!

— Тихо, братці!

Котляревський обвів усіх уважним поглядом: і чорнявого Опанаса Грача, і Пантелієвого земляка — старого Свирида Ганжу, і сутулого з широченними плечима козака, який сидів по той бік вогнища, і молодого ще, з чорними вусами й палкими очима козачка, і, нарешті, Білоконя, який уперся поглядом у землю і був готовий до кінця вислухати гостя.

— Чи знаєте ви, панове козаки, що тепер у нас з турецьким султаном війна? Втретє захопили турки фортецю Ізмаїл і звідти погрожують усій вітчизні нашій.

— А то як ж.е!

— Чули!

— Знаємо!

— Знаєте? Та цього не можна не знати, бо про це нині весь світ говорить… Що ж ви окажете, славні козаки запорозькі? Яке буде ваше слово?

Довго мовчали козаки. Котляревський не квапив їх з відповіддю. У нього достатньо терпіння — він пожде. Аж ось Білокінь підвів голову:

— Ех, ваше благородіє, помиляєшся. Були колись і ми Запорозькі, а тепер які? І повинні жити на чужій стороні, на землі того самого турецького султана.

— Пробач, пане Білоконю, але ти не те кажеш. Що ж тепер виходить? Ви, мабуть, усе своє забули? Все, чим жива душа наша. Може, і потурчилися?

Не встиг Котляревський закінчити, як старий Свирид Ганжа схопився, зморшкувате лице його, ніби видублене солоним потом та вітрами задунайськими, вкрилося бурими плямами. Блиснув поглядом спідлоба:

— Ти, добрий паночку, говори, та не заговорюйся. Бо хоч ти й гість, і земляк буцімто, а за такі слова недовго і ребра тобі полічити. Ану вставай.

І старий Ганжа, сміливо дивлячись Котляревському в вічі, підійшов ближче, підкотив рукава в сорочці, але тут перед ним, наче з-під землі, виріс Пантелій, а потім і Білокінь став поруч. А Котляревський рвучко встав, обійняв старого Ганжу за плечі, притиснув до себе, відпустив і повернувся до гурту:

— А твої, Ганжа, земляки чого мовчать? Може, теж готові полічити мої слабкі ребра? На всіх не вистачить, та бог з ними — лічіть, коли є охота.

Козаки мовчали. Відійшов од Котляревського і старий Ганжа, зрозумівши, що помилився: гість і не думав ображати їх, є в нього душа, болить вона за них, сіромах бідних.

А Котляревський не мовчав:

— Прошу вас, братове козаки, подумайте. Настав час постояти за свою рідну землю…

І сталося диво. Ніби помолодшали козаки. Підвелися опущені голови, поширшали зігнуті плечі, сутулий козарлюга виявився рівним і сильним, а чорнявий Опанас Грач ніби вдвоє виріс. Старий Ганжа, глянувши з-під кошлатих брів, спитав:

— А порох де брати? А шаблі? Та й руб’я наше потерлось у бусурменів.

Котляревський відповів:

— І порох, і спорядження, і добрі жупани — все буде! Скажіть тільки своє слово.

Ось чого хотів він: слова козацького, бо сказане — воно міцніше писаної грамоти. По очах, по жвавих обличчях Котляревський бачив: козаки готові на це слово. Але щось їх поки що стримує. Він ще не зрозумів, що саме, коли це старий Свирид Ганжа штовхнув у груди Білоконя:

— Кажи, Гнате! Ми за тобою, куди скажеш, підемо… Тепер зрозуміло: — усі чекали слова Гната Білоконя, він старший, йому видніше, він за всіх в одвіті — за них і за їхні сім’ї. З нього спитають, коли лихо скоїться.

А Білокінь не поспішав з відповіддю. Виступати на стороні царської армії — назавжди відрізати шляхи за Дунай, де козаки рятувалися від переслідувань цариці Катерини. Але тепер зовсім інше. Вирішується доля землі рідної. І якщо козаки залишаться осторонь від святої справи — не пробачать їм ні сучасники, ні нащадки. Та і як можна лишатися глухими, якщо кличуть? А шаблі у них ще гострі, і порох знайдеться, і жупани припасені, даремно старий Свирид прибіднюється, не личить начебто козакові таке. І спасибі землякові, панові Іванові Котляревському, що приїхав, засвітив у їхніх душах священний вогонь ненависті до ворога й любові до рідної землі. Співець преславного Енея і офіцер добрий, розумний, сміливий. Ось би він став у них за командира. До думки цієї Білокінь прийшов не відразу, а коли став на ній, низько вклонився Котляревському й сказав:

— Слово твоє, пане Іване, дійшло до серця нашого. А звоюємо бусурмена, повернемось на свою землю.

— Повернемось! — дружно загомоніли козаки, і обличчя їхні, темні, засмаглі, засвітилися якось по-особливому ясно й чисто.

Білокінь попросив уваги:

— Справа, на яку кличуть нас, на яку підемо, велика. І ось думав я: хто ж поведе нас, увесь наш кіш? Я сам не в молодих літах, хоч шаблю ще тримаю, не випущу, коли притисне ворог. А що, браття, коли попросимо нашого гостя, пана Котляревського Івана Петровича, бути в нас за старшого?

— Так!

— Правда твоя!

— Ото діло!

Котляревський стояв приголомшений. Не давши йому опам’ятатися, Білокінь низько вклонився:

— Не відмов, батьку наш, бути у нас за старшого!.. Б’ємо тобі чолом і вручаємо долю свою й життя наше. За тобою підемо, куди поведеш.

— Братове козаки! — тієї ж миті схвильовано заговорив Котляревський, ступивши крок наперед. — Спасибі вам за честь, яку ви мені зробили! Велика вона, й, скажу вам одверто, я не заслужив її. Мені багато ще треба жити й працювати, щоб заслужити її. Прийняти ваше запрошення — значить вчинити несправедливість і до вашого старшого, пана Білоконя, який більше, ніж будь-хто інший, має право бути вашим старшим, рука в нього ще, слава богу, міцна і, вірю я, не одного ще бусурмена відправить до люцифера. Це змушує мене відмовитися від вашого такого приємного й почесного для мене запрошення. А друге й те, що я на службі військовій, нині — ад’ютант командуючого корпусом, якому, мабуть, доведеться виконувати одне з найскладніших завдань у цій війні. Чи можу ж я покинути службу в такий час, та ще й без дозволу начальства? Не можу, братове козаки. А окрім того, скажу вам чесно: хто захищатиме ваші інтереси перед командуючим, хто повідомить його про вашу ухвалу й попросить, щоб дали вам усе потрібне? Це я повинен зробити і, будьте певні, зроблю все, що в моїх силах… А тепер міркуйте самі: чи прийняти ваше запрошення, чи в інтересах справи залишитися на тій посаді, де я нині перебуваю?

Козаки уважно вислухали штабс-капітана і з неприхованим жалем погодилися з його доводами.

Тоді Білокінь сказав своє слово:

— Головатий ти, ваше благородіє, як я подивлюся. У кого ж ти вдався такий? Розміркував як належить. Ну що ж, так тому й бути: послужу ще братству нашому і землі рідній… Тепер нам лишилося умовитись, коли виступати, куди саме й що саме потрібно для походу…

— Про це, панове козаки, умовимось неодмінно. Не можна без цього. Я послухаю вас, а ви, гляди, може, й до моїх слів прислухаєтесь, — повагом мовив Котляревський і озирнувся: Пантелій повів коней до води, вони ступили в синю смужку і стали пити, майже до самої хвилі опустилися розчесані гриви, чорним кришталем поблискувало око буланого, він пив з Дунаю не відриваючись, пив з насолодою, і Пантелій дозволяв йому пити досхочу.

Призахідне сонце, ховаючись по той бік Дунаю у духмяних ярах та сивих очеретах, розсипало навкруги останнє проміння, гарячий його присок сягав і сюди, в бухточку, у якій коні пили воду, а трохи оддалік на темній хвилі погойдувалися козацькі дубки. Чайки, нечутно пролітаючи над ними, цікаво заглядали всередину — а може, там риба? — і зникали у вечірній імлі, а на їхнє місце налітали інші — такі ж стрімкі й цікаві. Повіяло з-над ріки свіжим вітром, над пагорбами по той бік Дунаю закучерявились червоні окрайці хмар і посунули на цей бік, охоплюючи вже майже півнеба.

— Мабуть, на дощ збирається. Доведеться вам, пане Котляревський, у нас ночувати: куди проти ночі їхати? А завтра вранці вже й поїдете, — сказав Білокінь, озираючи пильним поглядом смарагдовий небокрай.

— Якщо дозволите, то й заночуєм. Тільки де ж ночуватимем? Може, в село поїдемо?

— Далеченько, та ми ж нічого ще не вловили. А риба ж ловиться краще на світанку. Заночуємо ось тут, не гірше, ніж у Грушівці нашій.

— У Грушівці? — перепитав Котляревський і, згадавши щось своє, давнє, звернувся до Білоконя: — А чому, добродію, село ваше так зветься? Це ж, слід думати, не турецька назва?

— Авжеж, наша… Жив у цьому хуторі Груша, земляк наш, люди й назвали його на честь старого… Ми вже пізніше в Грушівку перебралися.

— Груша?.. Чи не Харитон часом? — спитав Котляревський, боячись повірити, що доля закинула його в місця, де живуть його старі коврайські друзі.

— Твоя правда — Харитон, — ствердив Білокінь. — Але звідки знав ти його, ваше благородіє?

Почувши в устах штабс-капітана ім’я Харитона Груші, Свирид аж кинувся:

— То ж мій побратим був!.. Та всім нам батько!.. Звідки ж знаєш його, пане Іване?

— Колись я в Ковраї жив, а він же, мабуть, знаєте, коврайський. У нього син був — Лаврін. З ним разом у ці краї прибули й інші сім’ї…

— Стривай, стривай, так ти ж, мабуть, ваше благородіє, учителював у тамтешнього пана Томари? — вигукнув старий Ганжа. — Ну й дивина! Чого ж мовчав? Та знаєш ти, що розповідав про тебе Харитон, царство йому небесне? — Свирид схопив Котляревського за руку, з силою потиснув. — От коли б живий був Харитон! Не дожив. Та живі його син і онуки. Живі й здорові!

— А як живуть? Сутужно, мабуть?

— Як усі, так і вони…

Закурили, помовчали, а потім стали розкидати намети на нічліг. Поки молодші поралися з цим, вбивали пакілля, Котляревський разом із Білоконем та Свиридом Ганжею сиділи біля вогнища й домовлялись, коли має виступити зведений козацький полк, якого йому треба спорядження, скільки пороху, мушкетів, жупанів та всілякого іншого військового начиння.

Про все це Котляревський докладно розповів командуючому, промовчавши, однак, про одне: не сказав і слова про запрошення козаків бути в них за старшого. Головне — козаки зберуть полк і виступлять у точно визначений час і підуть разом з частинами Корпусу під Ізмаїл, братимуть участь у його штурмі.

Пізніше, вже будучи в Полтаві, Іван Петрович розповість про свою зустріч з задунайськими козаками, пригадав також і про те, як вони пропонували йому пристати до них.

У журналі військових дій корпусу поет змушений буде пізніше написати про свою участь в особливо важливій справі. І знову ж: тільки обов’язок вести журнал, мабуть, допоможе нам дізнатися через стільки літ про поїздку Котляревського на небезпечне, але дуже важливе для Задунайської армії завдання. Та про це — пізніше. А поки що барон Мейєндорф, уважно вислухавши ад’ютанта, коротко й сухувато подякує йому:

— Відпочиньте, батечку! Завтра, а може, післязавтра, матиму з вами нову розмову. Нові дні — нові турботи. До завтра, голубчику!

Козирнувши, Котляревський пішов, побажавши командуючому на добраніч.

Над Бендерами займався світанок. Мине ще година-дві — і прозвучать сигнали побудки, на вулиці тихого містечка вийдуть військові частини для звичайних стройових занять, без яких Мейєндорф не міг обійтись і тепер — напередодні баталії за Ізмаїл.

4

Минуло три дні.

Похід на Ізмаїл, штурм однієї з найбільших турецьких фортець на Дунаї займав усіх, у постійних турботах проводили час інтенданти, штабні й артилерійські начальники — готували попередню експозицію бою, перевіряли наявність облогових засобів у частинах.

У ад’ютанта командуючого день починався рано. Ще не оголошувалась побудка в солдатських казармах, не співали треті півні, а Котляревський, ад’ютант Мейєндорфа, був уже на ногах. Облившись до пояса холодною водою із глечика, що виставлявся на ніч на ґанок, розтирався лляним рушником, аж червоніла шкіра, і, нашвидку поївши, вдягався.

Пантюха ще звечора чистив мундир, підшивав комірець, ваксував до вогняного блиску чоботи, не раз пробував жорсткою щіткою і ворсу шинелі, проводив штабс-капітана до воріт, знімав ледь помітну павутину з погона. І, постоявши на вулиці, поки штабс-капітан піднімався на ґанок сусіднього будинку, де містилась квартира командуючого, вертався. Передбачалось багато роботи. Якщо лишалось вільних п’ять-десять хвилин, писав маленького, на один аркуш, листа. Не часто, але раз на тиждень відправляв звісточку рідним. З деякого часу Пантелій з повагою дивився на свою правицю, яка раніше вміла тільки коней чистити та справлятися зі зброєю, а тепер цією ж рукою він писав листи, слав поклони всім рідним і знайомим, описував, як живе-служить у пана Котляревського, штабс-капітана, що став йому другим батьком, відкрив світ, навчив грамоти і ні разу за всі роки служби не образив, не те що облаяв непотрібним словом. Коли Пантелій починає думати про це, зразу стає тепліше на серці, нові сили з’являються, росте бажання зробити якомога більше, щоб штабс-капітан був задоволений, повернувшись на квартиру, відпочив і добре попоїв, а якщо побажає, то й посидів би за столом. Пантелій тримав для такого випадку лойові свічки, і пера загострював, і чорнило навчився робити. Розпитав генеральського ординарця Федота Гаврилова, той і розповів, що до чого.

Тим часом штабс-капітан, переступивши поріг генеральської приймальні, зняв шинелю і перш за все передивився донесення, які надійшли за ніч із полків. І, треба сказати, робив це своєчасно. Барон, тільки-но прокинувшись, кликав насамперед ад’ютанта. Котляревський тут як уродився — свіжий, підтягнутий, неначе й не було втоми минулого дня, безсонної ночі. “А прийшли обози із набоями?” Або: “Що нового чути у противника? Чи не вдався він до якихось підступів?” Разом із тим генерала цікавило і чимало інших питань.

Ад’ютант зобов’язаний усе знати, все і навіть трохи більше. Така посада. І нікому немає діла, коли він відпочиває і чи відпочиває взагалі. Нікого не турбує, що штабс-капітан, стомлений, знесилений, прийшовши до себе на квартиру — одинокий будиночок поблизу від штабу, ще довго не лягає, не гасить до півночі свічок. Жовті, неначе масляні, плями довго лежать під вікнами в затверділих слідах кінських копит.

Хто знає, чим ад’ютант займається, над чим чаклує. Деякі з особливо доскіпливих гаряче запевняли: не інакше, як замішана жінка, але ніхто ні разу не бачив, щоб в одинокому будиночку, крім пралі, з’являлись особи прекрасної половини. Ні, жінок у себе штабс-капітан не приймав, хоч знову ж, як твердили ті, що його знали ще по драгунському полку, він не байдужий до краси взагалі, а до жіночої — поготів, і кращого розважальника, ніж він, в усій армії не знайти.

Поки командуючий лежить в опочивальні, а ординарець готує йому сніданок, ад’ютант встигає переглянути всі ранкові депеші й донесення і не тільки переглянути, але й скласти загальну доповідь, зробити за своїм розумінням і висновки, щоб потім, під час сніданку, коротко й разом з тим цілком умотивовано і вичерпно доповісти генералові про всі події за минулу добу.

Ад’ютант не забуває викликати до командуючого намічених ще звечора для доповіді начальників і командирів окремих частин. Проте всього не перелічиш. Починається новий день — з’являються і нові турботи, їх безліч, і до того ж усі важливі, їх неодмінно й невідкладно треба вирішувати, бо від цього залежить стан усієї армії і, можливо, навіть успіх наступної баталії.

А вже в кінці дня, коли, здається, все зроблено, і метушня в штабі відносно стихає, і, отже, можна б піти відпочити, — ад’ютант сідає за писання журналу військових дій, бо і цю роботу командуючий поклав на нього. “У вас, батечку, стиль строгий, а головне — суть виділити вмієте…” Не відмовишся. Просьба генерала — той самий наказ, хоч висловлений у ввічливій формі і скоріше схожий на похвалу. Щоб вести журнал, у ад’ютанта все напохваті: донесення з частин, карти, листи, чергові розпорядження командуючого. Ніколи не відмовлять у додаткових матеріалах і штабні. Вони ставляться до ад’ютанта дружньо, відрізняють його серед багатьох інших, як людину чемну й веселу. А бригадир Катаржі вважає за честь бути в товариських стосунках з штабс-капітаном, і той не залишається в боргу.

У приймальній командуючого, крім ад’ютанта, ще й ординарець генерала Федот Гаврилов. У кімнаті тепло, навіть жарко, але Гаврилов, не перестаючи, підкидає до грубки дрібно порубані березові полінця, полум’я гоготить, неначе ось-ось виплигне звідти на підлогу, пожадливо лиже до червоності розпечені дверцята. Котляревський, не відриваючись від паперів, запитує, чи не досить топити, в кімнаті ж нині не холодніше, як у лазні. Гаврилов охоче згоджується: справді, не холодно, ваше благородіє, але жар кісток не ломить, він це знає по собі. .Одного разу вскочив у халепу, не дай господи, у крижаній воді скупався, дуже застудився і тепер, як тільки намічається зміна погоди, до нестями крутить ноги, отже, нехай їх благородіє дарують йому, потерплять трохи, він, Гаврилов, годинку другу погріється.

— Грійся, Гаврилов, але у воду більше без потреби не лізь.

— Хто б ото поліз, пане штабс-капітане, та куди ж дінешся, коли вогонь зверху, а потім шрапнель. Хочеш не хочеш — полізеш.

— Тоді, звичайно…

Проглядаючи донесення, Котляревський відбирає найважливіші, щоб записати у журнал, і, щоб чого не проґавити, деякі документи перечитує двічі.

Закінчивши читати, стискає долонями скроні — з деякого часу поболює голова, ось так стисне — і не відпускає. Ковток води, одна-дві затяжки з люльки — і вже трохи легше. Поставивши дату — 30 листопада, Котляревський пише: “…Хоч командуючий і не мав наміру взяти фортецю Бендерську в безумовне володіння, одначе вважав за потрібне, щоб усіх мешканців та військових людей, що у фортеці й на форштаті проживають, переписати і, арсенал обревізувавши на поверхні, приставити до нього варту, що цього числа й виконано”.

Поставивши крапку, присунув до себе донесення, надіслані напередодні зі штабу, і заходився переписувати з них по порядку, що саме знайдено у фортеці: скільки людей, а також гармат облогових на лафетах і без лафетів, усякого військового начиння, скажімо, картечі, ядер різного калібру, пороху, рушничних куль, а також рушниць трьох сортів, а зверх усього — дерева для лафетів, шанцевого інструменту. У кінці приписав: “Командуючий оголосив туркам, щоб вони ніскільки не турбувались і не дивилися з підозрою на перепис, їм зроблений, що це є порядок поліції, а варта при арсеналі — взаємна безпека…”

Тепер, здається, все, можна й покурити. І потягся за люлькою. Але тут же чітко уявив останню зустріч з турецьким пашею Гасаном. Паша і його старшини надміру хвилювались, улесливо дивилися на генерала, а Мейєндорф заспокоював їх і, здається, добився свого, отже, бесіда не була даремною витратою часу. Підрізавши пірце, знову розгорнув журнал. Остання фраза, яку він записав за 30 листопада, саме й була про цю бесіду: “Командуючий запевнив їх (турків тобто), що перешкод у відправленні релігії, звичаїв, торгу, промислів, рукоділля ніхто їм не чинитиме і щоб вони, вважаючи росіян своїми захисниками лишалися спокійні”.

Ось тепер уже все. Задоволений, що не забув про цей епізод, згадав, як Гасан-паша після бесіди виходив із кімнати. Турок задкував до самого порога і все кланявся: ступить крок — і вклониться, ще крок — лобом до підлоги дістає. Генерал не витримав, сказав товмачеві: “Таке приниження персон своїх ганебне не тільки для них, але й для кожного, хто називає себе людиною. Нехай вийдуть як люди…” Перекладач швидко в ніс щось пробурмотів, і Гасан, рудобородий гладун, повільно випростався, шия і все обличчя, кругле, як куля, вкрилося червоними плямами. Вклонившись останній раз, він вийшов, а люди його так і не зважилися підняти голів.

Штабс-капітан, загорнувши журнал, поклав його в похідну скриню і не встиг опустити віко з мідними ріжками, як до кімнати, широко розчинивши двері, вбіг Катаржі, в шинелі наопашки, смугляве обличчя сяяло.

— Ти тільки послухай! — гукнув з порога’до Котляревського. — Послухай!

Бригадира Катаржі командування вважало за одного з кращих штабних офіцерів. На службі в російській армії він пробув понад п’ятнадцять років і, незважаючи на те, що походив із молдаван, правда досить заможних, дослужився до бригадира, такий зліт по службі не запаморочив йому голови, він залишився простий, задушевний товариш. Катаржі, один із небагатьох, знав місцеві звичаї, не позбавлений був, як казали в штабі корпусу, і деяких дипломатичних здібностей. Можливо, тому Мейєндорф вирядив саме його для переговорів з турецьким пашею про здачу без бою фортеці Бендер. Місія Катаржі закінчилася вдало: він почав переговори, інші закінчили, і Бендери були взяті без кровопролиття. Котляревський про поїздку Катаржі вніс кілька фраз до журналу військових дій. Запис від 16 листопада свідчив, що “бригадир Катаржі був виряджений у Бендери до тамтешнього паші Гасана для переговорів з ним на предмет зайняття російським військом фортеці без бою…” А через два дні, тобто 18 листопада, з’явився новий запис: “Цього числа бригадир Катаржі повернувся з Бендер і доповів командуючому, що від паші будуть надіслані чиновники для переговорів, на якій основі російське військо зможе зайняти фортецю”. У наступні кілька днів війська Задунайської армії переправились через Дністер і ввійшли в Бендери. Це був успіх, і в ньому, без сумніву, свою роль відіграла успішна місія Катаржі.

Звичайно спокійний і витриманий, сьогодні він гарячкував:

— Ти чув? Та ти послухай. І… чого дивишся так?

— А як велиш, мосьпане, дивитися на людину, яка вривається в службове приміщення, ніби абрек з ножем?

— Ах, залиш! — відмахнувся Катаржі. — Я знаю, тобі буде приємно… Так слухай! Тільки що була в нас людина і донесла, що до нашого корпусу прибув ще один полк, але який? Такий полк вартий усіх чотирьох!

— Який полк маєш на увазі? Чи не можна ясніше? — Жодна рисочка на обличчі штабс-капітана не здригнулася, хоч він уже здогадався, що схвилювало бригадира.

— Та ти знаєш, ти все знаєш, а прикидаєшся. Хитруєш, душа моя. А втім, все одно. Полк задунайських козаків уже тут, під Бендерами. Ну, як?

— Непогано.

— Непогано? Ти кажеш — непогано? Нещасний, та ти повинен радіти, що таку вістку піднесеш командуючому. Це ж як добре! Уявляєш? А він, — кивнув на двері, — ще не знає? Повідом негайно!

— Якщо ти мене відпустиш, я негайно зроблю це…

— Відпущу, біс з тобою. Тільки ось що. — Катаржі мельки озирнувся на Гаврилова, який уважно прислухався до розмови. Шепнув: — Увечері вільний? Приходь до мене. Гості будуть. Посидимо. Можливо, і зіграємо.

— Гості? Хто саме?

— Можливо, і дами. Але гарненькі. Відзначимо таку подію… Нудьгувати не будеш.

Котляревський не хотів образити друга відмовою, і все ж таки ввічливо, пославшись на невідкладні справи, відмовився. Катаржі хотів було розгніватись, але ‘відмова була зроблена в такій формі, що не можна було образитись, і Катаржі кілька секунд знизу вгору дивився на штабс-капітана, на його зажурене обличчя — мовляв, і радий би, та святі не пускають — і засміявся:

— Дивно! Ображатися на тебе грішно. — І вже серйозніше: — Виходить що-небудь?

— Ти про що? — Штабс-капітан добирав папери в синій картон, призначений для доповідей командуючому, і був ніби байдужим до питань Катаржі.

— Ну й хитрун! Адже корпиш?..

— Корплю, мосьпане, правду кажеш. А що виходить, один бог відає, та й він, мабуть, навряд… Іноді хочеться все залишити… Коли не дуж, не берися за гуж.

— І тягни, коли взявся… Та й у чому ти прибіднюєшся? У Санкт-Петербурзі надрукувався. Чув я, не думай, чув.

— А, що там! Спаскудили тільки.

— Не кажи так. Може, тобі й не подобається, але шанувальникам рідної мови до душі. А це — головне… Одначе тебе не переговориш, тому ретируюсь. — І ще раз, уже на порозі, шепнув: — А може, зазирнеш? Га? На годинку хоч би. Ні? А, біс з тобою!.. Та скажи, що чути від Дюка де Рішельє?

— Те, що й у штабі, мабуть. Сидить поки що під Акерманом і Паланкою.

— Не здобув, значить. І чого баритися? Здобуття Акермана й Паланки зараз дуже було б до речі.

— Будемо сподіватись. Але пробач — мені пора.

— І мені. Честь маю! — Каблуки його простукали на ґанку і під вікном — і все затихло.

Котляревський, перш ніж піти до командуючого, затримався біля столу. Дивак Катаржі. Новину приніс і не здогадується, що саме він, штабс-капітан, до цього має не посереднє, а пряме відношення. І, звичайно ж, ще вчора ввечері він знав про це, навіть зробив розпорядження: по прибутті полку виділити для нього потрібну кількість зброї, шабель, пороху, обмундирування, провіанту й фуражу. Дуже хочеться побажати їм ратного успіху, бойової слави, і все-таки було б добре, коли б у майбутній баталії їх поставили в більш-менш безпечне місце. Та це вже, мабуть, як бог дасть, яка на це буде воля командуючого. Він, Котляревський, стежитиме за ними, а якщо вдасться, то й побуває в них, неодмінно побуває.

Що ще сказав Катаржі? Ах так, про вечірні заняття. Правда, корпить він, часто страждає, мучиться і рідко радіє, так, напевне, буде завжди, поки він живий. Доля, бачить бог, не легка, але іншої він собі не бажає.

Пора б до столу, у кімнату, де Пантюха, напевне, все вже приготував: папір, чорнило, пера і жде, лічить хвилини.

Сьогодні, якщо не перешкодить, він би закінчив картину підготовки до бою з латинянами. І, згадавши про це, мимоволі посміхнувся. Гаврилов, що задрімав був біля грубки, прокинувся і здивувався: чому посміхається штабс-капітан, ніби побачив щось цікаве, хоч дивиться невідомо куди: у вікно, а може, й на стелю? Котляревський, нараз оговтавшись, похапцем закрив картон і ступив до кімнати Мейєндорфа, примусивши старого генералового ординарця думати, розмірковувати, що діється з штабс-капітаном.

Трохи пізніше, прийшовши до себе на квартиру, Котляревський, нашвидкуруч повечерявши, присунув свічки й працював далі, ніби й не було позаду цілого дня роботи. Тільки не донесення і штабні карти лежали перед ним — зовсім інші папери цікавили його, бентежили, хвилювали…

5

Пантелій почекав, поки Іван Петрович поїсть, і, прибравши посуд, тої ж миті поклав на стіл похідну сумку, присунув свічник, обережно зняв із свічок нагар. У дверях затримався, турботливо обдивився штабс-капітана, що схилився над столом. Той уже нічого не бачив і не чув, увесь поринувши в незнаний світ. Чорне пряме волосся, ще без жодної сивини, впало на високе чоло; на худорлявому тонкому обличчі світились жовтуваті відблиски світла.

“Навіщо він так довго й уважно дивиться у вікно? Що побачив там?” — подумав Пантелій і теж глянув у той бік. Нічого особливого — за вікном лежала глупа ніч, лише зрідка спалахували, оживляючи на якусь мить нічну безпритульність, далекі вогники в казармах і на горі, у старій фортеці. Ах, ось що! Завіска (будь вона неладна!) нещільно присунута, і вітер холодний дме, аж свистить. Як же це він дав маху? Та все ж підійти й засунути не наважився: штабс-капітан не любить, коли під час роботи крутишся перед очима, відриваєш від діла. А причинити дужче й вікно треба, адже й застудитись недовго, гарячку схопити, цього ще тільки бракувало. А як же причинити його, прокляте? Дурний, тями й на гріш не має! Можна ж і ззовні це зробити, притулити потихеньку. Пантелій навшпиньки переступив поріг, вийшов на ґанок.

Він знав: тепер для його командира нічого, крім зошитів і чорнила, не існує. Ні війни, ні армії, ні самого Мейєндорфа, який, проте, в першу-ліпшу хвилину, коли знадобиться йому, може викликати й послати з будь-яким надтерміновим завданням, яке, як потім виявиться, можна б виконати і на три дні пізніше. Але наказ є наказ, і тут барон невблаганний, та штабс-капітан, як видно, з ним згоден, тому що жодного разу не чув Пантелій, щоб він сказав хоч слово насупроти чи засумнівався у вірності розпоряджень начальства. Обов’язок для штабс-капітана — насамперед, головне.

А тепер, у цей пізній вечір, Котляревського цілком полонили його хвилювання, думками він, напевне, далеко від Бендер, армії й штабу. У довгому теплому халаті, абияк накинутому на білосніжну сорочку, він скидався на вченого-пустельника. В ці години його турбувала доля одного із легендарних героїв сивої давнини. На думку про давнину Котляревський загадково посміхнувся. Давнина? Чи не археолог він або історик? Ні, панове хороші, ні, його більше турбують дні швидкоплинного життя і люди, яких він знає, спостерігає в щоденній праці й турботах.

Вже понад десять років Котляревський возить з собою в похідній сумці заповітні зошити. Працює уривками, похапцем. Офіцери штабу, коли випадає можливість відпочити, проводять ночі за картярськими столами, в місцях з непевною репутацією, у колі випадкових знайомих, а він заказав собі й думати про таке. Якщо його запрошували — відмагався хворобою або нагальними справами, а потім одягався в просторий халат і сідав до столу.

Ніхто не здогадувався про його нічні заняття. І Мейєндорф також. Можливо, якби знав, зробив би все, щоб у ад’ютанта не лишалося часу не тільки для писання, але й для короткого відпочинку.

Хіба Що один бригадир Катаржі знає про все. Йому б можна й прочитати дещо, щоб почути думку, живе слово. Але чи завжди бригадир такий, яким здається? Інколи в ньому проглядає зайва, як придивитись, обачність, незвичайна ощадливість. Та що думати про це зараз!

Ліпше строфу переписати, ще раз виправити, рядок ось випирає, як палиця із стіжка. А в строфі йде мова про підготовку Енеєвого війська до війни з латинянами. Енеєве військо? Очі сміються, на обличчі блукає хитрувата посмішка. Стривайте, панове барони, князі ясновельможні, ви себе побачите тут, світ довідається, як ви готуєте вам довірене військо до рішучого бою з ворогами вітчизни, як займаєтесь марнотратством, лиходійством і за рахунок місцевого населення постачаєте армію, а казенними грошиками бездонні кишені свої набиваєте. До чого ж тут старі часи, сива давнина? Адже це тепер отак споряджають військо. Тепер, а не колись… І перо попливло по паперу, підігнане сміливою, нестримною думкою:

…Соснові копистки стругали

І до боків поначіпляли

На валяних вірьовочках;

Із лик плетені козубеньки,

3 якими ходять по опеньки,

Були, мов торби, на плечах.

Як амуницю спорядили

І насушили сухарів;

На сало кабанів набили,

Взяли подимне од дворів…

Ось так — “подимне”! Беруть податок за димар (це ж придумати треба!), а казенні гроші — собі.

А муштра! Дика, жорстока, до очманіння. І про це не слід забувати, і, поспішаючи, наче хто стояв у нього за плечима й наказував, вимагав писати зараз же, не гаючись ані секунди, він писав, писав, притискуючи перо й розбризкуючи чорнило:

Тоді ну військо муштрувати,

Учить мушкетний артикул,

Вперед як ногу викидати,

Ушкварить як на калавур.

Коли пішком — то марш шульгою,

Коли верхом — гляди ж, правою,

Щоб шкапа скочила вперед.

Такеє ратнеє фіглярство

Було у них за регулярство,

І все Енеєві на вред…

Написав і перечитував усе з самого початку. Ніби й непогано, але слово “торби” здалося не до речі, і він змінив його на “суми”, тепер і закінчення строфи звучало так:

Із лик плетені козубеньки,

З якими ходять по опеньки,

Були, мов суми, на плечах…

Тепер, здається, краще, слово знайшло себе саме тут, у цьому місці.

Бендери вже давно спали, лише де-не-де на околицях і в приміських селищах, гріючись біля вогнищ, сторожувала варта, охороняючи короткий сон товаришів у казармах. Недовго, ой як недовго залишалось їм відпочивати, — незабаром заграє сигнальна сурма, піднімаючи військо в похід, ,на штурм Ізмаїла. А поки що — нехай відпочинуть…

Присунувши зошит і каламар з чорнилом, квапився, ніби його гнали, не даючи зупинитися й перевести дух, і він докладав усіх зусиль, щоб не відстати, не впустить думку, що несподівано зринула, слово, фразу, строфу, не дати їм утекти, щезнути, розчинитись у стомленій пам’яті.

Кілька разів зазирав у кімнату Пантелій, бачив, як Іван Петрович працює, і не зважувався нагадати, що вже пізно, що ось-ось другі півні заспівають. Довго дивився ординарець на свого командира, жаліючи його і разом із тим пишаючись ним; у самому серці жила, зігрівала душу невимовна вдячність долі, що звела його, простого хлопця, з такою людиною. Тихо причинив двері, відійшов навшпиньки в бічну кімнату і ліг на твердий дерев’яний ослінчик, боячись скрипнути дошкою. Певно, й сьогодні штабс-капітан просидить усю ніч і, не відпочивши анітрохи, завтра ранком, раніше від усіх, піде до штабу. Але не можна й подумати перервати його роботу, штабс-капітан, напевне, вижене його за двері.

А тим часом Іван Петрович, закінчивши кілька строф, начисто переписав їх у зошит, чернетки ж розірвав на дрібні клаптики й кинув у куток — завтра Пантелій їх підбере й спалить. Перечитавши написане ще раз, лишився задоволений, але тут же спитав себе: чи не рано ще ставити крапку? Завтра все це може здатися недовершеним, позбавленим змісту, правда, це буде тільки завтра, а сьогодні… сьогодні він задоволений. І — досить поки що, час і відпочити. Пантелій, дивак, переживає і, напевне, теж не спить.

Проспівали другі півні — зовсім як у Полтаві, на Мазурівці. І здалось раптом, що він не в Бендерах, на краю світу, а в рідній батьковій хаті, що на Соборному майдані, у сусідній кімнаті спочивають батько й мати, і треба тільки переступити поріг, як він побачить їх.

Замріявся… Це не інакше, як старості перші дзвіночки. І то сказати: під сорок уже — чимало, більше половини життя, а що встиг? Заслужив погони штабс-капітана, в ад’ютантах корпусного командира ходить. Звісно, це честь. Але з якою радістю відмовився б од такої честі, щоб ні від кого не залежати, оселитися у своїй хаті, заходитись коло улюбленого діла, цілком віддати йому свій час, усе життя до останку. Та йде війна, і про все це можна лише мріяти.

Котляревський згорнув зошит, поправив аркушик, що висунувся зсередини, і легко підвівся, зачерпнув корячком холодної води.

Спати! Спати! Скоріше! Одначе не встиг зняти халата, як почувся кінський тупіт. До кого це? Невже по нього так пізно? Передчуття не зрадило. Тупіт затих біля воріт, і тут же здригнулась хвіртка від стуку.

Котляревський зняв халат і накинув на плечі мундир, Трохи згодом прочинив двері Пантелій:

— Гаврилов! Від генерала.

— Веди.

Чітко й коротко Гаврилов повідомив, що “його благородіє штабс-капітана негайно викликає до себе його превосходительство”.

— Тільки мене чи й ще кого?

— Пана Катаржі.

— Повідомив його?

— Повідомив.

— Можеш іти… Пантюхо, швидко!

Пантелій уже ніс начищені чоботи, просушену й вибиту від пилюки шинелю. Котляревський одягався швидко, як по тривозі. Пантелій співчутливо дивився на його приготування й зітхав. Не дали людині й прилягти, а інші, мабуть, і не просипаються… Жорстока несправедливість. Одягшись, Котляревський, уже виходячи, спитав:

— Чи все в тебе, Пантюхо, готове на випадок подорожі?

— Так, усе. Коні нагодовані, а вчора я їх і перекував. Сідла й суми — все гаразд. Так що не сумнівайтесь.

— Добре! Відпочивай поки що.

6

Цього вечора штаб ще працював. Світились квадратні, на чотири шибки, віконця в приземкуватій хаті-п’ятистінці, сновигали за вікнами вістові. Останні дні штабісти засиджувалися до пізньої ночі. Роботи було багато, тільки встигай.

Давня суперечка з Туреччиною все ще не була вирішена. Порта вдавалася до всіляких підступів, готувала удар у спину Росії якраз у той час, коли над нею нависла загроза навали армії Наполеона. Користуючись надзвичайно важкими для Російської держави обставинами, турки втретє захопили Ізмаїл — першокласну на той час фортецю на Дунаї — і загрожували поширити свій вплив на весь південь країни.

І тоді давня, що трохи затяглася, суперечка була перенесена на поле бою.

Війська Задунайської армії, звільняючи місто за містом у Молдавії, восени 1806 року ввійшли у Бендери, причому без єдиного пострілу.

І зразу ж у штабі почали готуватись до походу на Ізмаїл.

Підвозили провіант і боєприпаси, готувались облогові засоби, без яких у майбутньому бою навряд чи можна було обійтись: Ізмаїл не Бендерська фортеця, так просто її не здобудеш. Це прекрасно розуміли в російській армії не тільки спеціалісти, але й солдати. Розуміли це, звичайно, і в таборі ворога. Незважаючи на це, турки поспішали вжити додаткових заходів обережності, укріплюючи майже непідступні підходи до Ізмаїла, уважно стежачи за діями росіян.

Турецькі лазутчики одного разу донесли ізмаїльському паші, що в росіян раптом захворів генерал Міхельсон, причому, як відзначалося в донесеннях, серйозно. І хоч командування Задунайською армією поки що в руках Міхельсо-на, але добувати Ізмаїл доручено Мейєндорфу, який більшу частину свого життя провів на цивільній службі. І це тішило Гасан-пашу. Як-не-як доведеться мати справу з людиною, яка, на його погляд, в воєнному ділі досвіду майже ніякого не має, в усякому разі, порівнювати його з Міхельсоном ніяк не можна, той відзначився ще в Семилітній війні, воював разом з Суворовим.

Враховував Гасан-паша ще одну немаловажну обставину. Шлях до Ізмаїла лежав через Буджацькі степи, їх не обійти, не об’їхати.

Порівняно невеликі, вони б таку армію, як російська, не спинили. Але в степах жили буджацькі татари. Першої-ліпшої години вони мали виставити не менше тридцяти тисяч вершників — воїнів досвідчених і відважних, це серйозна сила, на неї росіянам доведеться зважити, хочуть вони цього чи ні.

Паша був людина діяльна й енергійна. Не барячись, він послав у татарські селища своїх людей, суворо наказавши передати тамтешнім старшинам високу волю султана: гострити ятагани, готуватися до війни з гяурами, слуг своїх султан милостями не обійде, а на випадок непокори — кожного, до десятого коліна, жде сувора кара, і ніхто, навіть сам аллах, від неї не врятує.

Командування корпусу теж не дрімало, тут швидко стали відомі хитромудрі наміри ізмаїльського паші. У штабі розуміли: погрозами, залякуванням спільної мови з буджаками не знайти.

Що ж робити? Яка ж дорога буде найкоротшою до серця невеликого, але войовничого народу? Не ждав і час. У таких умовах кожний прогаяний день дорівнював по значенню програній битві.

7

У приймальній командуючого, крім ординарця, Котляревський застав і бригадира Катаржі. Той стояв біля вікна й, почувши кроки, повернувся і швидко пішов назустріч:

— Нарешті!..

Котляревський потиснув простягнуту руку.

— Чому така поспішність? Що сталося?

— Не знаю… А ти був у новому полку? Як там?

— Не був. Не встиг… А тобі що відомо?

— Нічого поки що. Але, я думаю, тут інше. Викликав нас, звичайно, не випадково. — І заглянув у вічі: — Мабуть, і не лягав? Корпиш?

Котляревський зніяковів: звідки знає? Догадується? Та і як не здогадатися: зовнішній вигляд багато про віщо скаже кожному, а Катаржі — поготів. Відповів стримано:

— Та, правду кажучи, корплю.

— Цікава ти, Іване Петровичу, людина. Ніщо — ні походи, ні війна — тобі ніби й не перешкода.

— Ти помиляєшся, друже мій… Якби не війна, ми б оце з тобою де-небудь вино пили. Між іншим, чи не час?..

— Так-так, підемо.

Ординарець одчинив перед офіцерами двері, і вони один за одним — Катаржі, як старший, попереду — увійшли в кімнату, яку займав Мейєндорф. Виструнчившись, офіцери козирнули і по черзі доповіли: вони прибули й готові до послуг його превосходительства.

— Довго збираєтесь, панове, — пробурмотів барон більше для годиться, ніж сердито, і вказав на крісла перед столом.

У кімнаті було душно, грубка — невелика залізна бочка — розчервонілась, а генерал сидів у накинутім на гладкі плечі камзолі з зеленого штофу. Перед ним — жбан квасу і велика наполовину порожня кварта.

Котляревський побачив дерев’яні корячок і табакерку, що їх зробив сам барон. На спинці стільця висів новенький генеральський мундир, і зірки на нім грали. Огрядний, з червоною шиєю і майже не видними під навислими бровами очима, барон, здавалось, тільки-но вийшов із парної. Він тяжко відсапував — йому бракувало повітря, хоч вікно позад нього було напіввідчинене. “Знову задуха мучила”, —подумав Котляревський. Так і є, пив валер’янку — запах ще не вивітрився, різко забивав дух. Полежати б оце старому слід, хай би начальник штабу зайнявся справами, але генерал не довіряє, намагається, як і Міхельсон, входити в усе сам, і йому, ад’ютантові, теж ні хвилини спокою не дає.

На столі перед Мейєндорфом — карта, кінчик її зліва притиснутий важкою попільницею, праворуч — з червоного дерева ваза для олівців, теж роботи барона.

Якось одного разу Мейєндорф хвалився Котляревському, що колись, будучи комендантом Риги, мав нахил вирізувати такі речі, й непогано виходило. За таким заняттям легко думається. Генерал жалкував, що нині умови не дозволяють, та й часу немає, а то б він що-небудь змайстрував, інструмент завжди з ним. Котляревський, знаючи марнославство барона, підтакував, дивуючись, однак, його майстерності. Мейєндорф попивав квас, усміхаючись, слухав і не впустив нагоди зауважити:

— Дипломат ти, штабс-капітане, знаєш, як догодити начальству… Завжди такий?

Іван Петрович теж усміхався і, невинно дивлячись на барона, відповів:

— Де нам у дипломати, ваше превосходительство. У нас що на умі, те й на язиці.

— Не кажи, не кажи, я теж не дурний і людей чимало бачив… Подобаєшся ти мені, штабс-капітане. Думаю, якби знав гер Міхельсон, що в мене такий ад’ютант, уже він знайшов би нагоду забрати до свого штабу…

Мейєндорф витер спітніле чоло великою в клітинку хусткою, яку витяг із внутрішньої кишені камзола, і тільки тоді глянув на офіцерів:

— Викликав вас у дуже нагальній справі. Далі відкладати не можна. — Дістав ківшик з понюшкою, пучкою запхнув у ніс трохи, засопів і оглушливо чхнув. Офіцери чекали, дивуючись: якщо викликав, як каже, “в дуже нагальній справі”, то чи ж можна тягнути? А Мейєндорф не поспішав, налив квасу, випив:

— Тільки цим і рятуюсь… Не бажаєте? Чудовий квас.

Офіцери чемно відмовилися, чекаючи, коли ж генерал зволить почати розмову, заради якої викликав.

— Справа, панове, спішна, — сказав барон і шумно видихнув. — Ах, чортова спека, дихати нічим.

— Так, душно, ваше превосходительство, — підтакнув Катаржі.

— Алегоріями висловлюєтесь? Чи не поет ви часом. бригадире? — зауважив барон, і посмішка промайнула на його червоному обличчі. Той усміхнувся теж: “Не на адресу запитання, пане генерал. Поет справжній сидить ось, мовчить”. Так подумав, але жодним словом Катаржі не обізвався. Мейєндорф казав далі: — Ми напередодні, як вам відомо, великої баталії. У штабі сьогодні багато говорили про те, що далі треба робити, але поки що — це розмови. Усе ж думку одну мені вдалося вловити. Ось хочу поділитися. Знаю вас як людей розумних і ділових.

— Ми слухаємо, — підвівся Катаржі. Котляревський трохи пригнув голову на знак того, що він — увесь увага.

Генерал причинив вікно, мабуть, стало продувати або вважав, що вікно під час такої розмови краще зачинити. Хоч навколо будинку і вартові, а все ж подалі від гріха…

— Нам доведеться йти на Ізмаїл, здобути його й вирішити нарешті суперечку з турками… Але дорога туди не близька. Ось він, Ізмаїл, — Мейєндорф тицьнув кудись у крайній лівий куток карти товстим пальцем.

— І не легка, — сказав Котляревський.

— Саме так… Чутка дійшла, що лазутчики Гасан-паші ведуть деяку роботу на цій дорозі. І якщо їм удасться…

— Це понад тридцять тисяч шабель, — доказав думку командуючого Котляревський. — Армія!

— І чимала. Нам з такою армією воювати зараз не вигідно. Та й не можемо. Не можемо втрачати сили.

— Що ж робити? — спитав Катаржі і сам зробив висновок: — 3 буджаками конфліктувати, ваше превосходительство, небезпечно.

— А навіщо? — спитав Котляревський, ні до кого прямо не звертаючись. Відблиск свічок падав на його бліде обличчя, і маленькі віспинки здавались темними маковими зернами, чорне волосся різко контрастувало з білістю високого чола. Під час усієї розмови він не змінив свого положення — сидів рівно. Катаржі здивовано подивився: чому ж замовк, чому не поясниш думки? — Як так? — спитав і Мейєндорф. — І що значить “навіщо”, штабс-капітане?

— Будь ласка, ваше превосходительство. На мою думку, треба миром та ладом з ними, як у нас у Полтаві кажуть.

— Розумні люди у вашій Полтаві.

— Біда навчить.

— Так, батечку, так. — Генерал задумався, погладив долонею карту. — Оце і я так думаю, панове: миром та ладом трактувати з ними.

— А якщо не захочуть? — спитав Катаржі. — Тоді що?

— Можливо. Усе можливо. — Мейєндорф загорнувся у камзол, ніби йому раптом стало холодно. — Якби знати наперед, то й розуму не треба.

— Вони васали султана, — не відступав Катаржі.

— Васали бувають усякі, — озвався Котляревський. — Є, наприклад, такі, що тільки й мріють, як би перестати бути ними… І тоді…

Командуючий дістав із дерев’яної вази олівця і, позначивши щось на карті, кинув допитливий погляд на Котляревського:

— Що ж тоді, мосьпане?

Катаржі, сидячи навпроти в кріслі, навіть посунувся вперед:

— Що ж?

Штабс-капітан з відповіддю не поспішав. Мова ж не про які-небудь дрібнички. Тут треба добре помізкувати, все, як є, зважити. Порівнюючи з іншими офіцерами штабу, він буджацьких татар знав більше, при кожній можливості розпитував про них кого тільки міг. Його цікавило все: і скільки їх у кожній раї [6] , чим промишляють, як живуть, навіть які взаємини в сім’ях, особливо старшин і самого Агаси-хана. Дещо йому в цьому і вдалося. До того ж у пригоді став і випадок, який допоміг познайомитись з одним із синів володаря орди. Як це сталось? Сказати б, за дещо незвичайних обставин.

І Котляревський розповів про випадок під час останньої поїздки, щоправда, деталі, які стосувались поручика Нікітенка, він опустив, і виходило, що затримали татар якісь незнайомі драгуни, а він, отже, побачив це і наказав звільнити затриманих. Та головне не в цьому. Він, штабс-капітан, робить висновок: поскільки Махмуд-бей, молодший, як виявилося, син Агаси-хана, просто собі, не думаючи про можливі прикрощі, їздив до Бендерів торгувати, то, виходить, буджацькі татари в своїй більшості не вважають росіян, про яких вони, звичайно, чули, своїми ворогами, хоч певності в цьому він не має — хто знає, що в них на думці, він тільки вважає так, волів би надіятись, що не помиляється у своїх припущеннях, бо — він це добре розуміє — досконало знати життя й наміри всього татарського племені за такий короткий час неможливо.

— Чому ж не доповіли? — спитав Мейєндорф, уважно вислухавши штабс-капітана.

— Не встиг, ваше превосходительство. Та, признатись, і випадок здався не вартим вашої уваги. Для чого б турбував вас? А тепер ось думаю…

— Про що саме?

Котляревський глянув на причинені двері, неначе його могли підслухати.

— Чи не… поїхати б туди самим?

— Тобто? — здивовано підвів густі брови Катаржі. — До хана?

Генерал мовчав, але поглядом, власне, самим мовчанням, заохочував штабс-капітана говорити, і той, ніби сперечаючись з кимось, вперто доводячи своє, відповів:

— Краще, мабуть, спочатку до старшин навідатись, а вже потім засвідчити свою повагу й ханові.

— Чому до старшин спочатку?

— Та це зрозуміло, пане бригадире. Без старшин хан не так уже багато й важить. Не ті часи.

Тріщали полінця у похідній залізній грубці, у передпокої, чути, вештався ординарець, у дворі когось гукнули, почулися неквапливі тверді кроки. Змінювалась варта. За вікнами — темрява, безконечна чорна пустеля, у якій вряди-годи, нагадуючи далекі маяки на невідомих берегах, зринали й гасли вогники у фортеці і десь ще далі.

Генерал короткими ножицями зняв нагар із свічок і, ледь підвівши під камзолом плечі, сухо і твердо заговорив:

— Панове офіцери, я вважаю вас за розумних, гідних слуг батьківщини нашої. Тому й запросив вас до себе. Як я вже казав, сьогодні в штабі розмова на цю тему була, але далі розмови поки що не пішло, не намічено ніяких кроків. Тим часом, як ви розумієте, зволікати не можна, ми не можемо гаяти й хвилини. Є дані, що наш противник . не дрімає. Так ось, панове, завтра вранці — і не пізніше — беріть з собою ординарців, провідника і — з богом у дорогу. Подумайте, що слід узяти з собою, без презента їхати до наших сусідів, та ще з такою місією, незручно. Вони ж не гидливі. Отже, панове, з богом! Завдання вам, гаданю, зрозуміле?

— Так точно, — першим відповів Катаржі і, вставши, виструнчився.

— Доброго б нам товмача, ваше превосходительство, —сказав Котляревський, підводячись теж.

— Знайдемо, він і провідником буде. — Генерал помовчав, пожував губами. — Дійте спільно. Але старшим… — Мейєндорф прищулив ліве око під навислою бровою, поглянув на офіцерів. Бригадир Катаржі був старший чином, і це вирішило. — Ви, пане Катаржі, призначаєтесь старшим. Але заходів штабс-капітана не заперечуйте. Дійте відповідно до обставин. Потрібні папери одержите. Врахуйте, панове: помилитесь — можете попасти до турків. Не бажаю вам цього. Отже, будьте обачні, обережні, але й тверді, певні свого високого обов’язку. І ще одне: ніхто не повинен знати про нашу бесіду. Думаю, ви розумієте всю важливість цього…

Через хвилину бригадир Катаржі й штабс-капітан Котляревський попрощалися з командуючим.

8

У Бендерах ніхто не звернув особливої уваги на невеликий загін вершників, який виїхав ранком з міста Каушанським шляхом. Хіба мало тепер їздить військових? Мабуть, немає й хвилини, щоб не мчали вершники від штабної квартири в різні кінці, лякаючи курей на запорошеній дорозі, а в приморозки розбиваючи груддя глини, розбризкуючи замерзлі калюжі.

У загоні було п’ять осіб: бригадир Катаржі і його ординарець — довготелесий здоровань Денис Орестов, штабс-капітан Котляревський з Пантюхою й перекладач, він же й провідник, Стефан — молодий, швидкоокий молдаванин, який добре володів татарською і турецькою мовами.

Офіцери їхали попереду, солдати й Стефан на невеликій відстані позаду, в степу перешикувалися: Стефан поїхав в одному ряді з офіцерами.

Бендери з їхньою фортецею і форштатом, вузькими покрученими вуличками, хатами-мазанками швидко загубилися за степовими могилами.

Дорога петляла з рову в рів, губилася з очей, знову вибігала на могилу й зникала в розлогій низині, що вела до степового болота. Довелось об’їжджати його. Шарудів померклий очерет. По чорній воді пливло невідомо як занесене сюди жовте кленове листя.

Вершники обминули кругле, ніби малахай, озеро, внову в’їхали в збиту тисячами копит низину. Проскакавши версту, а може, й дві по ній, опинилися перед новим озером, невеликим, але чистим, прозорим; по той бік його лежали дикі степи, вкриті синьою памороззю. Такого ж відтінку небо, злившись на обрії з степом, ніби загородило вершникам білий світ, наче далі й дороги не було. Від цього чи, може, тому, що в степу було надто тихо й порожньо, ставало моторошно. Що чекає вершників ще сьогодні, як зустрінуть їх татари?

Стефан на своєму гнідому жеребчику вирвався на кілька кроків уперед. Він не тільки шукав дорогу — він слухав степ, вдивлявся у кожен пагорбок на .обрії, вивчав його, ніби запитував: а що за тобою там, далі? Уваги штабс-капітана це не минуло, йому сподобалось уміння перекладача зграбно сидіти в сідлі, легко, ніби ненароком, торкаючись повідка, повертати гнідого в потрібному напрямку. “Непоганий провідник”, — подумалось, і він поділився упівголоса своїми спостереженнями з Катаржі. Той, виявляється, теж помітив це, і йому подобались упевненість і сміливість, з якою Стефан вів загін.

Зразу ж, крок за кроком за офіцерами, їхали ординарці — Пантюха й Денис. Вони знали один одного давно, в перших днів походу; інколи їм траплялося подовгу бути разом, це тоді, коли офіцери від’їжджали в службових справах і ординарців лишали при штабі.

Денис Орестов прослужив у армії понад п’ятнадцять років і відчував якусь особливу, майже батьківську приязнь до молодшого свого побратима — Пантелія Ганжі, земляка штабс-капітана; на правах старшого він радив, як краще виконувати нескладні’ й разом із тим непрості обов’язки ординарця, особливо під час походу.

Котляревський подумав, що, може, треба було б їхати без солдатів. Адже коли офіцерів чекає невдача, то ординарці їх не врятують, а справитися з завданням командуючого вони могли б і самі. Проте Катаржі вважав, що солдати потрібні в такій дорозі, і довелося згодитися. Тим більше, що й сам командуючий радив узяти їх з собою.

Не встиг, однак, штабс-капітан подумати про це, як перед його конем просвистіла стріла. Це було так несподівано, що ніхто не помітив, звідки, з якого боку її випущено. Всі, як за командою, зупинились.

— Шайтан! — вилаявся Стефан і стрімко потяг на себе повід. Як вихор, винісся на могилу гнідий. На ту ж могилу вилетіли й інші. Пантюха й Денис стали біч-о-біч з офіцерами, щоб уберегти їх від можливого нападу.

Степ, порізаний лісистими балками та ярами, прокидався повільно. З сивого туману піднялося сонце, і небо на сході здавалось опаловим, побурілим, ніби присипаним тонким шаром попелу. Та з кожною хвилиною воно все більше й більше звільнялося від туману, і нараз перші промені осяяли темні очерети, що причаєно застигли під могилами, розтеклися по низині чорною рікою.

— Втекли, — сказав Катаржі.

— Що ви, ваше благородіє, вони тут, поблизу, — заперечив Стефан. — Тільки відійшли подалі, сидять десь у балці, можливо, в тій, що зліва, а один чи два на могилах притаїлись, за нами слідкують.

— Так, мабуть, і є, — сказав штабс-капітан.

— Може, перечекаємо? — запропонував Катаржі, хоч міг і не пропонувати — мав право наказувати, але бригадир сам не був певний, що саме так потрібно діяти.

— Чекати? Не знаю, — знизав плечима Стефан. Тоді втрутився штабс-капітан:

— Ждати немає потреби. Якби ми мали намір оточити їх, зловити або знищити, тоді, можливо, мали б удатись до якоїсь іншої тактики. А в нашому становищі ждати — тільки марно дорогий час гаяти. Вони дали про себе знати, й добре. Поїдемо прямо на ту балку. Мені здається, вони в ній стоять.

Справді, від степовиків не сховаєшся, у степу вони — як удома: бачать кожний крок чужинця, чують його ходу.

— Їдьмо, — погодився Катаржі.

Вершники з’їхали з пагорба й легкою риссю пустили коней, вже не вибираючи дороги. Стефан вів їх до ближнього села, що належало, як він казав, до повіту Орум-бетоглу.

Котляревський, їдучи зразу ж за Стефаном, навмисне випереджаючи Катаржі, почував себе зовсім не захищеним, кожен м’яз був напружений, ніби ось-ось могла просвистіти над самим вухом стріла. Вона могла бути послана вправною рукою нападника з будь-якого боку, і нічим не можна її відвести. Те ж саме, мабуть, відчували й усі інші.

Катаржі їхав з камінним сухим лицем, затверділи щелепи під смаглявою шкірою, а очі, чорні, як вуглини, блищали, ніби його трясла пропасниця. Похмурі обличчя ординарців виказували їхні почуття, але вони не сміли й слова мовити: вони повинні їхати слідом за офіцерами мовчки, покірно виконуючи їх волю, і це, мабуть, пригнічувало.

Позаду маленького загону котилося сонце, то ховаючись у пошерхлій траві, то спливаючи над пагорбом, спокійне, величне, і знову опускалося в очерети.

Низина перетнула дорогу раптом, вершники заострожили коней, щоб проскочити її якомога швидше, і коні, ніби передчуваючи недобре, рвонулися щодуху, лише груддя рудої глини разом з мерзлою травою летіло з-під кованих копит. Та проскочити низину не встигли…

Ординці на низькорослих гривастих конях, ніби прикипілі, застигли в сідлах; вони з’явилися так несподівано, що мимохіть здалося — з-під землі виросли, до того ж усі, як один, і одночасно.

Вони стояли на пагорбі, що бовванів за півсотні саженів попереду, десятків зо два малахаїв маячило й ліворуч.

— Здається, приїхали, — пожартував Котляревський. Стефан, який встиг пройнятися щирою симпатією до штабс-капітана, мимохіть знизав плечима: офіцер жартує, а чи до цього за таких обставин? Ба навіть штабс-капітан, здається, аж зрадів нагоді стрітися віч-на-віч з ординцями, які, щоправда, не зовсім гостинно зустрічали загін росіян.

А бригадир Катаржі, земляк Стефана, повівся зовсім інакше. Загледівши на пагорбі буджаків, з яких хтось випустив по них стрілу, він не стримався, схопився за мушкет, і, напевно б, не уникнути кривавої сутички, що за такого співвідношення сил могла закінчитись трагічно, насамперед для росіян. Але штабс-капітан вчасно попередив бригадира, ворухнув поводом і тихо, але твердо мовив:

— Спокійно…

Сказав — і відчув, як нагло, захолонуло біля самого серця: а що, як Катаржі не послухає і висмикне мушкета? Та той своєчасно опам’ятався, різко опустив руку:

— Не стримався… А ти… ти, штабс-капітане, неначе в гості їдеш.

— А ти думав. Хіба ж ми справді не гості? — Котляревський, ледь підвівшись на стременах, запитавши поглядом дозволу Катаржі, махнув рукою: — Гей, кунаки!

Його, звичайно, почули, однак ніхто не відповів, і голос розтанув у глухій балці, а луна десь на краю урвиська бентежно зойкнула й не повернулась.

— Мовчать, — буркнув Катаржі. — Бодай їх… Гукни ще раз, у тебе добре виходить.

Котляревський повторив звернення і, стоячи на стременах, зняв шапку і помахав нею над головою, даючи цим зрозуміти, що приїхали вони з добрими намірами. Але й цього разу ніхто з ординців не озвався. Тоді, обернувшись до Стефана, штабс-капітан сказав:

— Перекладай: у гості, мовляв, їдемо. Конче говорити, треба. Хто у них за старшого?

Стефан виїхав наперед і, піднявши руку, заговорив так голосно, що навіть коні запряли вухами.

Степ перетнули тіні, смугами лягли на долину, і сонце на мить погасло. Шуміли сторожко-печально очерети. Десь крикнула дика качка.

“У цій пустці все може статись, і допомоги не діждешся, кричи-гукай — даремно; як ото крик дикої качки, так і твій голос, людино, може урватися кожної миті, а очерети шумітимуть і після цього, і сонце світитиме…” — майнуло в свідомості, але Котляревський тут же відігнав цю думку. Навіть найзапекліший ворог повинен спочатку вислухати, а вислухавши, подумає, і це вже перший крок до перемоги…

З пагорба зліва відділився вершник, за ним ще двоє. Перший трохи попереду. Вони наближалися неквапно, за якусь хвилину в загоні розгледіли в передньому — він, певно, був за старшого серед татар — ще не старого, з тонкими вусиками ординця. З-під лисячої шапки злісно косили очі, в руці недбало погойдувався цупкий канчук, збоку — в дорогих піхвах — ятаган. Кроків за тридцять усі троє зупинились, причому разом, в одну мить. Передній окинув поглядом загін:

— Куди їдеш, урус?

— До тебе, кунак, — відповів Катаржі.

— У гості ось приїхали, — сказав штабс-капітан і щиро всміхнувся. Кого завгодно така усмішка могла роззброїти, тільки, мабуть, не цього татарина: жодна риска на його обличчі не ворухнулась.

Стефан перекладав без затримки, слово в слово — швидко й чітко. Ординець спідлоба оглянув офіцерів та їхніх супутників і раптом усміхнувся теж, показавши жовті зуби.

— Не сподівався таких гостей.

— А ми без запрошення, — сказав Катаржі.

— З хлібом-сіллю до тебе, — додав Котляревський. — Та ще дечим, щоб освіжитися з дороги.

Голос перекладача звучав привітно, м’яко. “Правильно, молодець, — про себе відзначив штабс-капітан, — так і треба з ним”,

— Гостям ми раді. — Ординець пожвавішав, зачувши, що гості приїхали не з порожніми руками, але тут же очі його хижо блиснули: — У гості їдеш, а мушкет для чого? І ножі?

— Цей? — спитав Котляревський, вказуючи на свого мушкета й короткі ножі за поясами у Солдатів. — Ти мисливець, мабуть? І, думаю, добрий. Ні лисиця, ні вовк не втечуть від твого коня і твоєї стріли.

Татарин слухав, і жорстке обличчя його трохи відтануло.

— І ми не хотіли втрачати нагоди. Тільки ж нам не пощастило, ефенді, нічого дорогою не трапилось.

— Розполохали дичину, шайтан урус, — сказав татарин. — Для чого прийшли в наші степи? Хто вас кликав сюди?

Вилиці на його сухому обличчі випнулися горбами, підозріло оглянув ставну постать штаб-капітана, блимнув на бригадира, ніби оцінюючи, чого ті варті.

— Ти, безперечно, розумна людина, ефенді, пробач, не знаємо твого імені, — сказав Котляревський, навмисне ігноруючи і погляд, і тон ординця. — Чи можна про такі серйозні речі говорити тут, серед степу? Поїдьмо краще до тебе чи твоїх родичів. Там і поговоримо, на твоїй кошмі.

Татарин роздумував не довго, круто повернув коня і як відрубав:

— Їдьмо!

Буджаки вимахнули на дорогу і на повному ходу вишикувались в одну лаву, як це роблять добре знайомі з військовою справою люди; це помітив штабс-капітан, та, мабуть, і бригадир не забарився відзначити бойовий вишкіл ординців, бо зразу ж недвозначно глянув на штабс-капітана. Ординці йшли однією суцільною лавою, здавалось, зіткнуться з льоту, розіб’ються, але нічого цього не сталося — мчали в одному кулаці, всі разом. Та ось закінчилась долина, і вони розсипалися півколом, стиснувши загін Катаржі з обох боків. Тепер їхати треба було тільки вперед, слідом за головною групою.

Їхали мовчки, не зменшуючи темпу. Бігли тіні вздовж дороги, шуміли обабіч очерети, то сизі під вранішнім сонцем, то темні, коли сонце ховалось за хмари.

Минула добра година. Раптом дорога скінчилась, щезла, скінчились і очерети, і перед загоном Катаржі в глухому вибалку виросло невелике татарське село, тихе й безлюдне. Татар, проте, це не збентежило, не зупинило: мабуть, така безлюдність для них — звичайне явище.

Вибравши момент, коли буджаки подались трохи вперед, Стефан порівнявся з Котляревським, якого чомусь вважав за старшого в загоні, і, дивлячись поперед себе, — на штабс-капітана він і оком не повів, — шепнув:

— Ми в руках сина Агаси-хана… Це старший. Я. впізнав його. — І ще тихше: — Грабіжник. Розбійник, яких світ не бачив.

— Зовуть як?

— Селім.

Стефан злегка притримав коня й, відставши, знову поїхав в одному ряді з ординарцями — Пантюхою і Денисом Орестовим.

Котляревський дещо чув про старшого сина Агаси-хана. Селім був найбагатший серед ханських нащадків, давно жив окремо від батька й усі роки ворогував з молодшими братами, нападав на їхні отари, відбивав кращих коней. На нього скаржились ханові й старшини, але батько на це не зважав. Селім був розумний, у наскоках на сусідів йому незмінне таланило, ніхто ж ніколи не міг сказати, що бачив його особисто під час нападів. Батько-хан призначив . Селім-бея начальником одного з великих повітів поблизу самого Ізмаїла, а на випадок смерті батька Селім міг залишитись володарем усієї орди.

Не спадало й на думку, що доведеться зустрітися з ним. Та однаково — нікуди не втечеш, не об’їдеш, рано чи пізно, але довелось би зустрітися і з Селімом. Нехай це буде зараз.

Штабс-капітан стиха передав бригадирові розмову з провідником. Той мовчки вислухав і сказав, що теж чув про Селіма і, якщо пощастить домовитися з ним, з іншими буде набагато легше.

“Коли б так, — подумав штабс-капітан, — та хіба знаєш, що тебе чекає сьогодні, завтра, через годину”. Змовчав, сперечатися з Катаржі не час, та й приводу серйозного не було. Звичайно, вони спробують знайти спільну мову з Селім-беєм, для цього вони й приїхали в ці дикі місця; між ними, офіцерами російської армії, повинні бути повна одностайність і вміння триматися за всяких, нехай і небезпечних, обставин. Про це він якраз і хотів сказати бригадирові. Не слід так стискати руки на поводку, ні до чого це, розслабся, посміхнися, ніби й справді ми їдемо в гості до дуже приємних людей, майже друзів. Ну, постарайся! Спробуй! Нахилившись, ніби для того, щоб поправити вуздечку, штабс-капітан сказав:

— Не хмурся! Не думай, що село мертве. Із-за кожного рогу, навіть із-за стін, дивляться, стежать за кожним нашим кроком.

Котляревський говорив тихо, спокійно усміхаючись, розглядаючи вузенькі вулички, брудні подвір’я, збоку подивитись — штабс-капітан веде з другом просту, невимушену розмову про якісь дрібниці, що не мають ніякого, врешті, значення. І Катаржі потроху заспокоївся, рука на поводку ослабла.

“Дивний чоловік цей офіцер-піїта, — думав бригадир. — Як хороше, що командуючий послав саме його. По суті, вони в полоні, а йому хоч би що. Це, мабуть, найкраща міра поведінки в їхньому становищі”. Досі Катаржі знав штабс-капітана як дуже делікатну, в міру наполегливу, але все-таки м’яку людину, і гадки не мав, що він має стільки волі, принадної витримки.

Бригадир проймався все більшою повагою до свого колеги і — самому здавалось цікавим — став вірити, що все закінчиться вдало.

Проїхавши в кінець вулички, Селім-бей неголосно покликав когось, і тої ж миті з двору навпроти вибігло двоє молодих ординців. Один схопив коня за вуздечку, другий підставив плечі, і Селім, ставши на них, зійшов на землю, хоч міг би, звичайно, скочити і сам. Потім ці двоє відвели коня під шопу і там заходилися протирати спітнілі його боки пучками сіна.

Селім виявився низькорослим, але ширококостим, з довгими руками. Він підійшов до офіцерів, змахнув нагаєм і сказав, загадково усміхаючись:

— Мій дім — ваш дім. Прошу! — і вказав на двері в мазанці навпроти.

Офіцери, кивнувши на знак вдячності, скочили з коней і, віддавши повіддя ординарцям, попрямували до мазанки услід за Селімом. Спинившись перед дверима, Селім відхилив їх і, усміхаючись тією ж загадковою усмішкою, кивнув: мовляв, заходьте, ступив крок ліворуч, даючи дорогу, як годиться, першим гостям.

Якесь незрозуміле передчуття біди огорнуло, стисло серце. Була мить, коли Котляревський готовий був повернути, не йти до мазанки, а тут, серед двору, почати розмову з Селім-беєм, хай би з ними поруч були і вірні ординарці, й товмач. Але то була одна мить, штабс-капітан зразу ж подумав, що пізно відмовлятись, та, врешті, якщо Селім захоче вчинити якесь зло, то що його спинить і в дворі? Досить йому моргнути бровою — і на приїжджих звідусіль кинуться слуги, нукери, все село. Ні, треба йти, вороття немає, і штабс-капітан, а за ним і бригадир ступили до напівтемної мазанки.

Не встигли отямитись, як, переступивши поріг, тієї ж миті були оточені озброєними ординцями.

Мовчки, незважаючи на протести, вони скрутили офіцерам руки, зв’язали й кинули в куток. Це буджаки зробили хутко й спритно, ніби все життя тільки цим і займались. Офіцери спробували чинити опір, кликали Селім-бея, але ординці, немов німі й глухі, робили своє діло, і коли Катаржі, напружившись, ударив одного із нападників чоботом у живіт, той злісно засопів:

— Лежи, урус! — і замахнувся ятаганом, однак, лише погрозив, уклав його в піхви і, наказавши щось трьом товаришам своїм, вибіг із мазанки.

Офіцери мовчки спостерігали за своєю вартою. Ті стояли на самому вході в мазанку з оголеними ятаганами, недоступні, скам’янілі. Поговори з такими, спробуй — вони, мабуть, і слова по-російському не розуміють.

У житті всього траплялось, було й важко, здавалось інколи, що не переживе біди, яка звалювалась зненацька, але ж чогось подібного у штабс-капітана ніколи ще не було. Стефан попереджував, казав, що Селім розбійник, здатний на все, а вони повірили цьому розбійникові на слово. Насамперед винен він сам, штабс-капітан. Можливо, слід було, як ото бригадир, схопитись за мушкета? Але ж до чого б це призвело? Ні, ні, тоді краще було б не їхати зовсім. Правильно вчинив, спинивши Катаржі, не дав пролитися крові. Але що ж буде зараз? Що все оце означає? Невже Селім-бей посміє не вислухати їх, наважиться на підлий вчинок до офіцерів російської армії, що їхали з мирною місією?

Незабаром до мазанки втягли й Стефана. Двоє кремезних нукерів, які тягли його, важко дихали, а Стефан, з усієї сили пручаючись, лаявся на всіх мовах, які знав, намагався зірвати з себе мотузи, та тільки міцніше зашморгував їх. Опинившись у кутку поруч з Катаржі, Стефан стих. Котляревський зустрівся з ним поглядом:

— Що з Пантюхою і Денисом?

— У повітці… Зв’язані.

— Мовчи, урус! — замахнувся на Котляревського вартовий. Виявляється, татарин дещо розумів по-російському, але занадто мало, щоб порозумітися з ним. Стефан неохоче, крізь зуби, перекладав.

— Слова не можна мовити?

— Для чого? Все одно — секир башка! — посміхнувся вартовий, підбористий, з косим шрамом на обличчі; коли він посміхався, шрам розтягувався, і обличчя ставало ще більш неприємним.

— Так гостей вітаєте? Невже звичай такий завели?.

— Звичай, урус. Усіх гостей, подібних до тебе, ось так вітаємо. Це в нас здавна заведено… Якщо сам не знаєш, то спитав би у свого батька або діда.

Котляревський добре знав звичай ординців: заманити, обідрати до нитки, а потім продати на невільничому ринку. Так було, тягнулось віками, але тепер не буде, ніколи такого не буде, мосьпане. Ой, як хотілося сказати про це ординцеві, спокійно, по-дружньому, щоб він не забивав собі голови таким маячінням. Та не можна про це говорити, навпаки, треба удати, що нічого не зрозумів і лише дивуєшся з негостинності Селім-бея і його нукерів. Штабс-капітан намагався всіляко підтримувати розмову з вартовим — може, що-небудь удасться з’ясувати, в усякому разі, гадав він, мовчання не полегшить їхнього становища.

А Катаржі, приголомшений тим, що сталося, майже нічого не чув, не звертав уваги на розмову штабс-капітана з вартовим. Він нетерпляче ждав появи господаря, Селім-бея, готовий був на все, волів кинути тому в обличчя звинувачення у чорній зраді, на яку здатна лише підла, безсовісна людина, що не варта доброго слова, і нехай затямить собі — розбійник, грабіжник з великої дороги — не сховатись йому, не втекти від каральної руки російського правосуддя! Господар, однак, не поспішав до гостей, очевидно, розміркувавши, що особливо квапитись йому поки що немає потреби.

А штабс-капітан Котляревський тим часом спокійно, як здавалось, і навіть підкреслено по-дружньому розмовляв з вартовим.

— Скільки живу, а не знав, що в такого гостинного народу, як ваш, такий химерний звичай, прямо скажу, негарний.

Котляревський розрахував добре: підлестив татарам і одночасно образив їх.

Один із вартових, наймолодший, що досі не втручався в розмову старшого вартового, раптом заговорив:

— Який ти гість, урус? Ти — гяур, ворог ісламу. Ага так каже, а він знає…

Котляревський уважно глянув на вартового

— Назови ім’я своє, кунак.

— Я Ельяс — нукер Махмуд-бея. Але я, урус, не кунак тобі. Вовк у степу — твій кунак.

— Недобре кажеш, Ельясе, не знаєш мене, а так погано думаєш. Я не ворог ісламу, і товариші мої теж. Твій ефенді — Махмуд-бей — пробач на слові, неправду тобі сказав, але думати погано про нього я не хочу, він, мабуть, помилився, а ти повторив його помилку, хлопче. — Він не помиляється! Він син Агаси-хана! — гордо відповів молодик.

— Молодший син Агаси-хана?— перепитав Котляревський. — Я не помилився?

— Ти не помилився, урус. Але чи не-однаково тобі — хто молодший, а хто старший? Ти ж чув, що він сказав? — кивнув Ельяс на ординця зі шрамом.

— Це про башку? Чув… Тільки я, Ельясе, кращої думки про твого господаря і… його старшого брата Селім-бея. А втім, ти, мабуть, правду сказав: нам уже однаково, хто старший, а хто молодший.

— Отож, поки не пізно, помолись своєму богові, — посміхнувся Ельяс і глянув на ординця з шрамом, що теж посміхався; посмішка зовсім змінювала його обличчя, шрам натягував шкіру на вилицях, і здавалось — вона ось-ось лусне, а очі ординця майже зовсім сховались під навислими бровами.

— Звичайно, — казав далі Котляревський, ігноруючи пораду помолитись, — звичайно, Ельясе, був би твій господар тут, він би, мабуть, теж так повівся, як одного разу повелися з ним самим. Було це, якщо не помиляюсь, десь під Бендерами. Не так уже й давно… Зрештою, він сам знає, що з ним сталося. Як кожна порядна людина, повинен би пам’ятати.

— Мій господар тут, він скоро прийде сюди, і ти, урус, відчуєш на своїй спині, як чинять порядні люди, — відповів Ельяс жорстро. Але у виразі його косуватих очей раптом щось змінилось. Котляревський помітив, як він задумався, немов прислухався до свого власного голосу, щось пригадував, і не міг пригадати, і не вірив собі.

— Коли він тут, то, звичайно, прийде — і ми, мабуть, переконаємось, що правда твоя, хлопче.

Ельяс не відповів, ніби й не чув останніх слів штабс-капітана. Підпираючи плечима одвірок, втупив очі в землю й занімів.

У Котляревського було нестримне бажання шепнути бригадирові, щоб не хнюпив носа, надіявся на краще, був витриманий, але не встиг: за дверима почулися кроки. Вартові, які знали, як ходять їхні хазяї, степові мисливці й воїни, відступили вбік, двері розчинились, і в мазанку один за одним увійшли сини володаря Буджацької орди. Перший — низькорослий, широкоплечий, на кривуватих ногах, був Селім-бей — той, що схопив їх, обдурив, заманив до себе, а другий — він нечутно переступив поріг услід за Селімом — трохи вищий, стрункий і гнучкий, як лозина, — був незнайомий. Тільки штабс-капітан одразу впізнав у ньому Махмуд-бея — молодшого сина Агаси-хана.

Селім махнув нагаєм, і вартові в одну мить зникли за дверима.

Брати сіли прямо на порозі і довго мовчали. Селім оглянув чоботи й шинелі офіцерів, навіть устав і помацав їх — чи міцні, його зацікавив і новий дублений кожушок Стефана. Та коли Селім схотів подивитися на хутро й завернув полу, Стефан повернувся на другий бік і не дав Селімові роздивитись на нього. Селім-бей стримав спалах гніву, навіть усміхнувся поблажливо й усівся на поріг поруч з братом. Махмуд-бей з місця не рухався, його не цікавили трофеї, худі цупкі руки лежали на гострих колінах, малахай закривав ліве око, а праве було опущене вниз. Махмуд здавався байдужим, майжй сонним, немов збирався задрімати.

Котляревський хотів був назватися і навіть кашлянув — можливо, Махмуд забув і не пригадує, за яких обставин вони-зустрічалися? Це ж було зовсім недавно, кілька днів тому, отака у людей коротка пам’ять, але похмурий вигляд юнака, байдужість, навіть якась відчуженість змусили штабс-капітана відмовитись від цього, змовчати.

“Підождемо, підождемо”, — казав собі, намагаючись заспокоїтися, опанувати себе. І це йому нарешті частково вдалося, він теж спокійно, здавалось, навіть байдуже спостерігав за ординцями, дозволив Селімові подивитися чоботи, шинелю, немовби це його не торкалося і він змирився з своєю долею.

Тим часом Селім, закінчивши огляд, задоволене клацнув зубами й спитав:

— Куди їхали?.. По що? Відповідай ти, — штовхнув нагаєм у чобіт Катаржі. Бригадир — Стефан не встиг перекласти — глянув на Селіма ясними, повними білого вогню, очима:

— Не тикай, собако!.. Скажи краще, хто дав тобі право хапати нас?

— Не розумію, урус!

— Розв’яжи, тоді зрозумієш… Я бригадир російської армії, а ти хапаєш.

— Не розумію. Товмаче, — звернувся до Стефана, — чому він сердиться? — Щілини очей Селіма стали зовсім невидними. — Він, мабуть, не бажає говорити тут? Можливо, в Ізмаїл хоче поїхати? Я поможу. Якші!.”

— Не перекладай, Стефане, — вступив у розмову Котляревський. — Що з тобою, бригадире? Чи ти забув, де ми?

— Я плюю на нього! — розлютився бригадир. — І не вчи мене, як маю говорити!

— Ти відповідаєш не тільки за себе. І не з власного бажання ти тут появився.

Котляревський, помітивши нетерпіння Селіма, сказав:

— Стефане, перекладай слово в слово… Селім-бей, син славного Агаси-хана, відомий своєю гостинністю і хоробрістю, ми приїхали, щоб висловити свою пошану твоєму батькові, а також і тобі, старшому синові хана, і твоїм братам. Нас прислав командуючий російською армією. Ми хотіли… — Котляревський глянув на Катаржі, порадитися з ним неможливо. Селім стежить за кожним рухом, кожним словом. Розкрити ж мету приїзду перед людиною, яка схопила їх, нахваляється віддати до рук ізмаїльського паші, — ризиковане. Котляревський почекав, поки Стефан закінчить перекладати, і, глибоко переконаний, що чинить так, як належить в їхньому становищі, казав далі:

— Ми їхали, вельмишановний Селім-бею, щоб купити хліба й сіна для нашої армії. Ціна — як домовимось…

Вислухавши Стефана, ординець примружився й процідив:

— Сіна купити? Хліба? Виходить, руському паші нічим годувати свою армію? — Селім погладив рідку свою борідку і несподівано тихо, майже ласкаво закінчив:

— Ви, панове офіцери, розвідники. Я неодмінно відправлю вас в Ізмаїл. Порадую Гасан-пашу. Зараз же і повезу. Аллах помилує мене. В ім’я аллаха і пророка його Магомета я роблю так.

— Це ти можеш, Селім-бей, — зразу ж відповів Котляревський, і ні одна рисочка на його обличчі не ворухнулась. — Ми в твоїх руках. Але дозволь спитати, шановний: яка тобі від цього користь? Всьому вашому роду? Ти, мабуть, ждеш від Гасан-паші нагороди? Але хіба тобі не відомо, що він скупий?

— Зате росіяни по заслузі нагородять тебе, Селім-бей, — додав Катаржі. — Можеш не сумніватися, — з глухою погрозою Стефан переклав і це. Штабс-капітан не зумів зупинити його, не встиг. Іншим разом Стефан, може б, і подумав, перш ніж перекладати слова погрози, а тепер він міг усе: був такий лютий на цього степового розбійника, що, розв’яжи тільки руки, з кулаками готовий був кинутися.

Ханський нащадок бліднів якось незвичайно: від носа до вух, потім скроні й підборіддя, бліді смуги одна за одною пролягали по сухому міцному обличчю. Селім-бей хижо ощирився, легко підскочив, вихопив із піхов кривого ножа. Залопотів щось хрипко й швидко. Стефан переклав і це.

— Погрожуєш? Мені? Ти пожалкуєш, гяуре! Я не повезу вас Гасан-паші. Я вас тут… Спочатку тебе, шайтан, — метнувся до Катаржі, замірився ножем.

Тої ж миті Махмуд, що досі спокійно сидів, немов дрімав, кинувся до брата ззаду, притис його лікті своїми довгими цупкими руками. Селім скажено рвонувся, але марно, він хотів обернутись, щоб учепитися братові в очі, в горлянку, але й це йому не вдалося. Селім завив, як вовк, загнаний у куток, а Махмуд не відпускав його і щось казав швидко й тихо. Стефан не міг нічого почути, не міг зрозуміти. Та брати розуміли один одного. Селім помалу втихомирився, відійшов від Катаржі, сів на порозі й, підібгавши під себе ноги, заплющив очі, кілька хвилин сидів непорушне. Махмуд теж усівся поруч нього, зовні спокійний, ніби нічого й не сталось і не йому загрожувала смертельна небезпека: зопалу Селім не помилував би й рідного брата.

— Шайтан! Щасливий твій бог, — видихнув нарешті Селім і провів руками по обличчю, немов творив намаз.

— Мій товариш не погрожував тобі, він сказав правду: росіяни нагородять тебе й твою сім’ю, Селім-бей, — сказав Котляревський. Він звертався переважно до Селім-бея, старшого, і це тому явно подобалось. — Ми пропонуємо тобі мир і спокій. Тобі і твоєму народові. Для чого воювати?

— А ви, росіяни, воюєте?!

— Ми змушені. У нас немає вибору. Росіяни так кажуть: “З друзями ми по-дружньому, а з ворогами — як вони того заслужили”. Тому і війна в нас з султаном… Ти ось дай відповідь, коли зможеш: що дає вам, буджак-татарам, за вашу службу султан? Обіцяв землю. А чи дав? Ні. Обіцяв нагороди. І теж нічого. Адже ми знаємо.

— Мова твоя, урус, хитра, бридка. За такі слова знаєш що буває? Шовковий мотузок на шию або камінь до ніг — і в мішок.

— Я сказав правду, Селім-бей. І ти це знаєш. Ще раз кажу тобі: ми приїхали до тебе і твого батька з словами привіту й миру, справді хотіли купити сіна й хліба, а ти нас схопив, зв’язав і до того ж нахваляєшся віддати до рук наших ворогів. Чи годиться так робити порядному правителеві?

Селім-бей, заспокоївшись, вперше, весело б’ючи себе по боках обома руками, засміявся:

— Ти це кажеш, урус? Мені? Та мій рід завжди був ворогом вашим. Про яку ж порядність ти кажеш?

Селім-бей раптом обірвав сміх, устав, торкнувся, наче знічев’я, позолоченого руків’я ножа і сказав:

— Наговорились. Досить!.. Вибирай, урус: або ви признаєтесь, чого приїхали в наш степ, або — в Ізмаїл. Сонце повернеться в це ось вікно — і прив’яжу вас до сідел. Я сказав…

Він круто повернувся і штовхнув двері. Махмуд теж устав, але зразу не вийшов, почекав, поки зачиняться двері, й уважно глянув — вперше за весь час — на Котляревського, швидко обвів поглядом мазанку, затримався на обличчях Катаржі й Стефана, і тоді тільки тихо, в своїх м’яких чоботях, вийшов. Тої ж миті в мазанку з’явилися вартові, їх було, як і раніше, троє: один уже знайомий — зі шрамом, а двоє нових. Махмудового нукера Ельяса мім ними не було.

— Що будемо робити? — одними очима спитав Котляревський бригадира, той невпевнено знизав плечима, руки його тремтіли, смертельна блідість покривала лице.

Штабс-капітан розумів: у такому становищі бригадир здатний на крайність — і ламав голову, мучився: як бути?

Що робити? Де знайти найпевнішу дорогу до серця Селім-бея? Як розуміти останній погляд Махмуда?

Стефан раптом почав лаятись, плювати під ноги вартовим, але ті не звертали на це ніякої уваги; довгий із шрамом сонно позіхав, а його товариші, притулившись до стіни, щось пошепки розповідали один одному, зрідка затримували погляди на чоботях офіцерів і їхніх шинелях. Але незабаром і вони теж стали позіхати, проте при кожному рухові полонених насторожено оглядали їх, не дозволяючи розмовляти, але лайка Стефана їх не бентежила, це, здається, їх розважало. Нарешті Стефан угамувався, і в мазанці стало тихо. Чулися кроки у дворі, скрип воріт у повітках і неголосні розмови. Тиша, як і час, стукала в саме серце. Тим часом сонце наближалося до середнього вікна — того самого, на яке вказав Селім-бей. Ще година, дві — і, як тільки сонячна смуга ляже на підвіконня, їх привяжуть до сідел так, що не ворухнешся, — татари вміють в’язати своїх бранців, давно навчились, — і повезуть до Ізмаїла.

На цьому й закінчиться їхня місія.

Передвечірні тіні вповзали в мазанку, лягали під стінами, затемнювали закутки, поспіхом — так здавалось — наближались до ніг.

Ось-ось сонячна смуга ляже на підвіконня. Полонені з острахом і надією дивились, як рухається, ніби живий, сонячний промінь, насторожено прислухались до кроків надворі.

9

Плин їхньої бесіди був мирний і спокійний, як і належить в добропорядній сім’ї, хоч у Махмуд-бея були поважні причини говорити з братом зовсім в іншому тоні. Селім-бей теж мав підставу ставитись до гостя більш підозріло. І все ж вони не дозволяли собі нічого зайвого; коли б хто сторонній послухав їх, був би твердо переконаний: розмову ведуть задушевні друзі.

Звертаючись один до одного підкреслено ввічливо, пригощались фруктами, які стояли у великих глибоких вазах, пили легке іскристе вино із золочених кубків і в’язали хитромудре плетиво із слів, які не мали ніякого, в суті, значення; цікавлячись здоров’ям жінок, дітей, знайомих, перераховували всіх поіменно, потім пригадували свої дитячі й юнацькі роки в домі батька.

До себе нікого не допускали, лише слуги могли заходити без попередження, вносили нові страви, прибирали посуд, розставлений на зеленій святковій кошмі.

Брати сиділи вже кілька годин. Пригадавши щось смішне, вони сміялись, хапаючись за боки, пригощали один одного дружніми стусанами, від яких у.іншого могло й запаморочитись у голові, але шкоди їм це не робило ніякої, навпаки, вони раділи кожному вдалому вдарові, це їх найбільш веселило, бо свідчило про силу і здоров’я.

І знову брались до кубків, заїдаючи напої фруктами. І говорили. Говорили багато, але головного поки що не зачіпали і натяком, обминали стороною, вибираючи обхідні стежки, і кожний досягав у цьому неабияких успіхів.

Махмуд вичікував на слушний момент, не хотів починати перший, торкатися того болючого, заради чого він, власне, приїхав до Селіма, а той тяг, тяг навмисне, не питав, не збирався питати, ради чого ж приїхав молодший брат і улюблений син батька. Ще ні разу Махмуд не приїздив до нього сам; з братами років два тому був, а сам — жодного разу.

Брати взагалі рідко гостювали один в одного. Селім-бей вважав себе ображеним, батько — так він думав — мало виділив йому отар і пасовиськ, і тому він прибрав собі право брати все, що погано лежить, відбирав отари, які належали братам, і пригонив на свої пасовиська, а то набігав і сам на їхні угіддя, переконаний, що навіть аллах нічого в цьому поганого не бачить.

Ось і тепер Махмуд, мабуть, приїхав з претензією до нього, старшого брата, не інакше — щось пропало, і він думає, що знову завинив Селім. Як би ж то! Не піймавши, не кажи, що злодій. Невже Махмуд такий наївний?

Спокійно й плавно тече бесіда. Брати п’ють вино, яке подають їм слуги, вино це в міру міцне, приємне на смак, виготовлене старим дідівським способом; виловлюють з миски шматки баранини, їдять солодкі фрукти, і знову п’ють вино, хай простить їм аллах цю провину.

І розмовляють. Розповідають один одному, на скільки лошат збільшились цього року їхні табуни, де зараз кращі випаси, а які можна використати наступного року, який урожай винограду й скільки бочок вина вони одержать і що слід продати в Бендерах, щоб купити жінкам убрання, собі пороху, рушниці. І добре б знайти собак для охоти, та де їх тепер знайдеш? Путні майже вивелись, а без доброї собаки і полювання не може бути справжнім, особливо на лисицю й вовка.

Але всякому терпінню є кінець. Раптом уривається нитка бесіди. Вони сидять один проти одного на зеленій святковій кошмі, слуги ставлять тацю з апельсинами, ще глечик вина, але ні до чого Махмуд не торкається, хоч Селім наливає знову, присовує братові тацю з яскраво-жовтими духмяними плодами. Не дочекавшись, поки Махмуд вип’є сам, зворотною стороною долоні підправляє вуса:

— Пий! Пий, дорогий!

Махмуд похмуро дивиться вбік, косячись на підсліпувате вікно, у якім стоїть червоне передвечірнє сонце. І раптом сонце згасає. Тіні перебігають по стінах. Над Буджацьким степом нависає чорна хмара, вона застилає півнеба, темні й світлі тіні біжать поряд, і це дивно бачити: ніби поряд ідуть ніч і день…

Підвівши на брата очі, Махмуд каже:

— Бачиш, я приїхав.

— Нічого не бачу… поки не вип’єш.

— Ні, Селіме! Дякую за частування, але я приїхав до тебе… І ти знаєш, заради чого…

— Ти приїхав, щоб подивитись, як живе твій старший брат.

— Не треба, Селіме, жартувати. Прошу тебе. Селім знову п’є й хитро сміється:

— Ти в нашій сім’ї — найбільший штукар, а кажеш, нетреба жартувати. Чому, Махмуде?

Знав Селім-бей, чому коли-не-коли їздять до нього брати, знав, з чим примчався й Махмуд. Але вдавав, що нічого не розуміє. Махмуд не міг більше витримати такого хитрування. З ненавистю дивлячись на Селіма, сказав:

— Ельяс бачив Ахмеда. Учора ввечері він проїжджав мимо мого пасовища, а вночі викрали отару.

— Твій Ельяс дуже багато бачить. Не був Ахмед на пасовищі.

— Ельяс не міг помилитись. Навіщо йому вигадувати?

— Тоді сам шукай. Знайдеш — твоя отара. Махмуд похитав головою. Селім — старший, повинен бути розумним, а говорить, як мала дитина. Чи Махмуда вважає за малу дитину?

— За три дні я не об’їду твоїх пасовищ… Де шукати? Накажи віддати отару. І я поїду.

— Немає в мене твоєї отари… І мені ніколи. До Ізмаїла їду.

— В Ізмаїл ти встигнеш. А отару віддай. Соромно тобі буде, коли сам найду… Батькові розповім.

— Розказуй! — вигукнув Селім. — Він і так не дав мені нічого. А я старший!

— Ти старший. Але, по-твоєму, виходить, що молодшим взагалі нічого не треба. Чому, Селіме, ти більше всіх нас хочеш?

— Дурне питання. Людині завжди мало. Махмуд спідлоба глянув на червоне обличчя брата, криво всміхнувся:

— Таким, я тебе ще не бачив… І за росіян надієшся взяти калим? Великий калим, так? І коней їхніх візьмеш? Коні добрі.

Селім-бей підняв глечик, налив у келихи, червоне густе вино розливалось по зеленій кошмі, але Селім того не помічав, лив і лив, поки келихи стали повні, і лише після цього глянув на брата, задоволений, усміхнувся:

— Треба вміти жити, Махмуде. Я тобі давно казав. А ти занадто добрий і тому… бідний.

— Пам’ятаю, як ти обдурював нас, синів Марії… Селім випив свій келих, розірвав навпіл апельсин, золотий сік стікав по його руках. І раптом засміявся, сміялося все лице — очі, і вилиці, і, гостре — клинцем — підборіддя.

— Я все забув.

— Дитячі кривди — найпекучіші, — сказав Махмуд і подумав: ні, не домовитись йому з братом. Отари він не віддасть, приїхав до нього даремно, а хотілось по-доброму поговорити, попросити.

Ну, що ж, можна б і їхати. Але так просто зібратись і поїхати він уже не міг.

З тієї хвилини, як побачив мотуз на руках російського офіцера, думав про це, казав про отару, а бачив мотуз. Махмуд помітив, як Селім п’є, жадібно їсть, і раптом подумав: такого не нагодуєш, нічим йому не догодиш; Селімові наплювати на те, як живуть його сусіди, прості люди, нукери. Війна? Нехай війна. Селім і на війні нагріє руки. Люди загинуть, кров проллється. Йому не шкода. Зажерливий, злодій — який він брат? Тільки так називається, а насправді — чужий, зовсім чужий.

Махмуд швидко тверезів, випите вино вже не діяло. А Селім, випивши ще один келих, підсунув йому теж. Майже зовсім сховались очі в щілинах:

— Пий!.. Я частую, а ти гидуєш, син гяурки?! Чи хочеш, щоб я примусив? Я всіх примушу! Он і тих — у мазанці — посаджу на коня і… відвезу. І візьму калим!

Селім хизувався: явна ознака, що п’яний.

Брата свого Махмуд-бей знав добре. Селім небезпечний завжди, а напідпитку — особливо. Злочин? Вчинить що завгодно не вагаючись. Коли ж розлютиться, не пожаліє ні сина, ні брата, ні жону. І все ж Махмуд не боявся його, почував себе далеко дужчим, здатним боротися з ким завгодно, а головне — був переконаний, що чинить по правді, творить добро. Затискуючи кулаки, мовчки, з неприхованою ненавистю дивився на брата.

А той, уже сп’янілий, пишався, вихвалявся своїми незчисленними отарами, вдалими, як на його думку, поїздками до сусідів, сміявся з обкрадених, зганьблених, погрожував страшними карами кожному, хто посміє не скоритися його волі.

Слухаючи Селіма, Махмуд-бей відчув раптом дивну полегкість: те, що він надумав, не може йти проти совісті, бо Селім завинив набагато більше. Ось він який — тільки послухайте! Це навіть цікаво, слово честі. Махмудов! здалося: вперше бачить Селіма саме таким, а знав його змалечку. Він страшніший, ніж думав. Вихваляється: візьме гроші за схоплених росіян. “Чом би не так, дорогий братику, але ти не здогадуєшся, що один із них — мій кунак. Я впізнав його з першого погляду, з першого слова Ельяса зрозумів, хто він. І цього досить. Я не дозволю тобі, Селіме, пальцем торкнутися до нього. Ти не одержиш за нього ні піастра від Гасан-паші, цього огидного пихатого дідугана, що, як і ти, пишається своєю високою породою, близькістю до султанської сім’ї, бо, бачите, якийсь його предок удостоївся колись великої честі мити ноги султанові. Пхе, паскудство, соромно навіть говорити, а він комизиться!.. От якби я чомусь не приїхав сюди — то було б горе; мабуть, ти, братику, довів би своє чорне діло до кінця, і незмивна ганьба лягла б на весь наш рід… Ні, Селіме, ніколи, поки я тут, цього не станеться, і нічого мені не страшно, бо я ненавиджу тебе, як можна ненавидіти тільки лютого ворога, і тому нікого не пожалію — ні тебе, ні твоїх слуг — таких самих злодюг, як і ти, нехай лише спробують стати на моїй дорозі”.

— Чого не п’єш, гяурський кізяк? — вирячився Селім. — Ждеш, щоб примусив?

Це була та краплина, що переповнює чашу і навіть слабкого робить героєм.

Махмуд підхопився на ноги, зірвав зі стіни мотуза, миттю скрутив петлю і кинув Селімові на шию, як це робив, ловлячи в степу необ’їжджених жеребців, щосили потягнув до себе.

— Ти змусиш? Ти? Ах, шайтан! Ти нікого не змусиш, бо ти занадто слабкий, син Зульфії, осоружної жони мого батька. Ось так, бандюго й грабіжнику! Я скручу тобі руки для певності, і не пручайся, все однонічого не вийде…

Селім якусь хвилину лежав не рухаючись, очманіло дивився на Махмуда, потім рвонувся, але даремно, і захарчав, у безсилій люті шваргонув ногою по таці — розлилося вино, червоно спалахнуло на зеленій кошмі, змочило золочену Селімову туфлю. Це був останній удар Селіма, бо наступної миті Махмуд зв’язав йому й ноги…

— Ось так! — Відсапнув трохи й покликав: — Ельясе! Нукер розчинив двері, неначе стояв за ними й чекав наказу:

— Слухаю, ефенді.

— Сідлай коней.

10

Підібгавши ноги й затримуючи дихання, штабс-капітан готувався вдарити Махмуд-бея будь-куди і як завгодно, аби тільки дужче, але не встиг: той короткими точними помахами ножа перерізав на ньому мотузи й широко розчинив двері:

— Ти вільний!

Котляревський не ворухнувся. Руки й ноги так задубіли, що він не чув їх, але це його не турбувало. У мазанці залишалися Катаржі й Стефан. Що буде з ними? А Махмуд нетерпляче кликав:

— Іди ж!

— Без них не піду. Кроку не ступлю. — І вказав на звязаних. — Це мої друзі. Розумієш?

Якусь мить Махмуд вагався, барсом скочив назад, замахнувся кривим гострим ножем раз, ще раз. Звільнені від мотузів бригадир і Стефан з неприхованою насолодою випростались. Але Махмуд квапив:

— Мерщій!

Осідлані коні стояли посеред двору, біля них — готові в дорогу люди Махмуд-бея. Він щось крикнув — і нукер Ельяс побіг у повітку навпроти, рвонув двері, вивів офіцерських коней, розв’язав ординарців, разом вони винесли сідла, похідні мішки.

Махмуд, почекавши, поки росіяни приготуються, підбіг до свого коня, легко, як птах, піднявся в сідло, насунув глибше малахай і різко натягнув повід.

Як вихор, вимчали з двору. Попереду — Махмуд-бей і офіцери; решта — за ними, кінь за конем, голова в голову. У когось гілкою зірвало малахай, на грудці спіткнувся і мало не впав кінь.

Бігли навперейми перші вечірні зорі і, ніби вислизаючи з-під копит, забирались усе вище й вище, в самий зеніт, червоними птицями спалахували там і тремтіли в застояній небесній воді, далекі й манливі.

Дорога під копитами — як дзвін. На всі боки летіло тверде, закам’яніле груддя, билося в глухі дували, перелітало через них, дрібним дощем падало на повітки, низькі плоскі покрівлі халуп. Із дворів де-не-де визирали і ту ж мить щезали перелякані обличчя.

А вершники одним духом промчали через усе село й піднялись на темний, як грозова хмара, пагорб. Махмуд-бей обернувся, гукнув щось гортанне, дике, радісно блиснув очима, махнув нагаєм у бік вечірніх туманів, що клубочились, розтікаючись по видноколу:

— Орум-бет-оглу!.. Туди!..

Люди Катаржі не знали, що все це означає, тільки одне розуміли: їм поки що нічого не загрожує, Махмуд-бей не збирається везти їх до Ізмаїла, до Гасан-паші, інакше він би не звільнив їх, не посадив на коней, не віддав зброї й похідних мішків. Виходить, Махмуд — друг? Але спитати про це, потиснути руку цьому сильному збудженому молодикові не було часу — він летів поперед усього загону, і кінь його, здавалось, не знав утоми, як і він сам. Припавши до розвихреної вітром гриви, він ніби злився з конем,. що, почуваючи нетерпіння господаря, летів над землею, не торкаючись її, чорним птахом перетинаючи степ.

Уже понад годину минуло в шалених перегонах, але непомітно було, що татари збираються уповільнити біг, не було й натяку на це. І раптом, ніби попереду з’явилась невидима стіна, Махмуд-бей спинився, застиг як укопаний, спинились і всі інші. Офіцери, що їхали зразу ж за Махмуд-беєм, стали поряд нього.

— Тепер добре! — усміхнувся ординець і малахаєм витер спітніле обдиччя, воно блищало, блищали білі зуби й чорні, як у старшого брата, очі. — Тепер ви в безпеці!

— Спасибі, кунак! — схвильовано промовив Котляревський, простягуючи руку. — Спасибі, друже!.. Ти врятував нас, і ми цього не забудемо. Хочеш — вибирай собі коня. Даруємо.

— Подарунок? — Махмуд-бей розплився в усмішці. — Дякую, але не візьму. Те, що зробив для вас, не варте цього.

— Ми твої боржники, — сказав Катаржі. Лице його відтануло, погляд пом’якшав, затепліла усмішка. — Але ж де брат твій, Селім-бей? Що з ним?

— Шайтан з ним! — вилаявся Махмуд-бей. — Він сп’янів і спатиме. А коли прочумається, то, щоб не так швидко забрався на коня, я зв’язав його, за одним заходом і нукерів, щоб веселіше їм було разом.

— А все ж він може і наздогнати нас.

— Сьогодні — ні, а завтра — не посміє. Я братів покличу, старшин… — Махмуд-бей говорив так, ніби все це давно обміркував і офіцерам та їх людям справді нема чого тепер побоюватись. — Поїдьмо до мене. Ви здивовані? — Махмуд-бей раптом щиро, від душі засміявся. — Думаєте, я вас — у мазанку?.. У мене такої нема. Погріб, правда, є, але я в ньому овочі тримаю і бекмес… Окрім жартів, відпочити вам треба. Мої люди вартуватимуть, ніхто не зашкодить вам.

— Спасибі, друже, — приклав руку до грудей штабс-капітан. — Але відпочивати нам зараз ніяк не можна, ти вже пробач нам. Справа — насамперед. І справа серйозна.

— Розумію. І все-таки заїдьмо. Прошу вас. Десь опівночі будемо на місці… Може, і я чимось допоможу.

— Ми сподіваємось на твою допомогу… Ми про це якраз думали. І, безперечно, коли запрошуєш, заїдемо до тебе, посидимо, — сказав Котляревський. — Чи не так, бригадире?

— Безпремінно. Адже ми й хотіли заїхати. Ми багато чули про тебе доброго, — сказав Катаржі, ласкаво позираючи на молодого ординця, що так вправно сидів у сідлі, ніби народився в ньому.

— Вершник ти хороший — любо глянути.

— Дякую, бачка, на доброму слові! Спасибі, що не гидуєте моїм хлібом-сіллю… Село моє гарне. Вам сподобається. А пасовиська мої — найкращі. Кращі, ніж у Селіма, тільки він, шайтан, заганяє свої табуни на мої землі. —

У голосі прозвучала образа. — Але прийде час — ми з ним поговоримо. По-сімейному…

Він озирнувся: услід битим шляхом, освітленим високим місяцем, їхали його нукери, а також Пантюха Ганжа й Денис Орестов.

Опівночі, як і сказав Махмуд-бей, вони приїхали в його село. Він передбачливо виставив дозори і негайно послав по старшин усього повіту Орум-бет-оглу, наказавши їм якомога скоріше прибути до нього.

А поки що, чекаючи на старшин, гості й молодий господар сиділи на ворсистім паласі у парадній кімнаті і, попиваючи турецьку ракію, вели задушевну бесіду, пригадуючи подробиці чудесного визволення з рук Селім-бея. Махмуд зізнався, що дуже боявся: ану ж штабс-капітан не витримає і назове його на ім’я при братові, тоді було б важко щось зробити, бо Селім міг би подумати що завгодно, виставив би додаткову варту, не сів би з Махмудом на святкову кошму. “Отже, виручила витримка твоя, бачка”, — сказав Махмуд-бей.

— За твоє здоров’я, друже, за твоїх родичів, жон твоїх і дітей, за твого батька — славного Агаси-хана! — підняв келих Котляревський.

— Спасибі! — приклав Махмуд-бей руку до серця і випив свій келих разом з гостями.

Ракія була міцна: таких напоїв штабс-капітан не вживав, хоч як його припрошували, але заради такого випадку, в ім’я визволення з полону, який міг би закінаитися хтозна-чим, не відмовився й підтримував тости, які, не поступаючись один перед одним в шанобливості, виголошували то Махбуд-бей, то бригадир Катаржі.

Минуло не більше години, як стали приїздити старшини. Здебільшого це були люди літні, що, поживши чимало на світі, знали почому ківш лиха.

Поважно всівшись у коло на паласі й випивши по келишку ракії, вони, на знак Махмуд-бея — свого каймакама [7] , — приготувалися слухати, хотіли ж бо знати, навіщо їх так нагло потурбували серед ночі, примусили лишити теплі оселі, неначе на пожежу або хан рагугом кличе у військовий похід.

Говорити почав штабс-капітан, який здався старшинам людиною привітною, уважною. За перекладача був сам Махмуд-бей, хоч тут сидів і Стефан.

Штабс-капітан казав про те, що в Росії завжди поважали войовничий, сильний і талановитий народ татарський і дуже жалкували, що перебуває він під владою турецького султана, у васальній залежності, хоч мав право на більш почесну долю. У Росії знають, що султан ніколи не шанував своїх васалів і, як звичайно, спирався на них у тяжкі для себе часи, а в мирні дні зразу ж забував про них, забував свої обіцянки подбати про їхні життєві потреби.

Старшини слухали, ніяк поки що не висловлюючи свого ставлення до слів російського офіцера. Ще ж не відомо, як поставиться до цього каймакам, син Агаси-хана. То нічого, що він сам перекладає, але ж обличчя бей-заде [8] непроникливе, холодне, тільки очі поблискують, але то, можливо, і від випитої ракії. Та ось Котляревський сказав, що падишах ставиться до татар, як вітчим до нелюбих пасинків, Махмуд переклав і тут же, не давши штабс-капітанові казати далі, різко махнув рукою:

— Правда твоя, ефенді! Ми гірше живемо, ніж пасинки. Ми голі й бідні. У куток загнані, недарма ж нас буджаками називають.

Старшини немов прокинулись, поважно кивнули: вони згодні з каймакамом, він правду каже, його вустами сам аллах глаголить. Лише двоє — найстаріші — залишились байдужі, сиділи мовчазні, похмурі. Махмуд помітив це і звернувся до них:

— Скажіть, а ви що думаєте? Чи правду сказав пан офіцер, чи, може, ні?.. Клянусь бородою Магомета, ви з ним згодні.

Ті, побачивши, як недвозначно поблискують очі Махмуд-бея, а руки нервово ворушаться на витому руків ї кривого ножа, поспішно закивали:

— О так, славний бей-заде, згодні!

— Я так і думав, — сказав Махмуд-бей і, звернувшись до Котляревського, кивнув: — Кажи, ефенді, ми слухаємо…

Котляревський, підвівшись з паласу (сидячи говорити незручно), звернувся безпосередньо до Махмуд-бея, але не забував і старшин:

— Ми, росіяни, ніколи не задивлялись на чуже й не вважаємо, що маємо право, як переможці, задарма привласнювати добро переможених. За все ми платимо. Вам, мабуть, відомо про фірман нашого командуючого: ніхто з солдат чи офіцерів не має права ввійти в будинок місцевого жителя без його згоди, а тим більше взяти будь-що без оплати.

— Ми це чули! — підтакнув один із старшин, наймолодший серед них — на диво рудий, із звислими тйнкими вусами. Інші старшини подивились на нього: мовляв, чого вискакуєш, коли тебе не питають, але ніхто нічого не заперечив.

— Я уповноважений сказати тут, — мовив, далі Котляревський, спокійно, доброзичливо поглядаючи на старшин, — якщо росіяни коли-небудь пройдуть через ваші степи — зрозуміло, після вашої згоди на це, — буде те ж саме. Захочете продати — спасибі, не захочете — воля ваша, шановні старшини.

Закінчивши говорити, Котляревський сів і ледве помітно торкнувся ліктем Катаржі: кажи тепер ти. Катаржі оглянув усе коло і, усміхаючись, від чого обличчя його стало простим і добрим, сказав:

— Ми привезли з собою фірман нашого командуючего. 3 цими словами бригадир витяг із внутрішньої кишні мундира згорнутий папір.

— Ось він. Подивіться, прошу всіх.

Папір у розгорнутому вигляді пішов по руках. Ніхто з татар, крім Махмуд-бея, не вмів читати, але всі бачили: папір як папір, а найважливіше — на ньому є велика кругла печатка, як і повинно бути, коли йдеться про державні документи.

— Фірман справжній, — оголосив Махмуд-бей, роздивившись на папері все, що можна було роздивитись,— Написано тут так, як сказав пан офіцер.

Наче вітром теплим повіяло. Старшини помітно збадьорились, потяглися до келихів, які слуги встигли наповнити знову.

— Вельмишановний бей-заде, цей фірман ми передаємо тобі на вічну схорону. — Катаржі урочисто передав Махмуд-бею вдвоє складений папір. Той притис папір спочатку до лоба, потім до грудей і поклав перед собою на палас, щоб усі бачили.

— Цей фірман — закон для кожного нашого солдата, — сказав штабс-капітан. — Ми бажаємо всім без винятку присутнім і їхнім сім’ям добра й миру!

— Якші, бачка, якші! — загомоніли всі разом.

— Ти добре сказав!

— Вип’ємо ж за ваше здоров’я, за здоров’я ваших родичів, за ваші отари й табуни! — сказав Катаржі. його явно вже розібрало. — Нехай множаться вони й гладшають.

Тост сподобався, хоч було й незрозуміле, кого мав на увазі бригадир — родичів чи отари, коли бажав їм гладшати й множитись.

— Забагато наливаєш, — шепнув Котляревський, торкаючись руки бригадира. — Вони всі тверезі, а ти, гляди, й не встанеш.

— Впізнаю твої звички, пане піїте, але про мене можеш не турбуватись, ще ніхто не перепив бригадира Катаржі.

— І все-таки, прошу тебе, бригадире, хоч по можливості утримуйся. Адже ти — посол.

— Не можу, я частую.

— Не будемо сперечатись, але дозволь спочатку слово сказати, а вже потім… вип’єш.

— Тільки не тягни. Згадай, скільки нам ще треба об’їхати улусів.

— Сіл, мосьпане, сіл. Добре, що згадав про це. — Котляревський підняв келих і заговорив. Стефан, який підсів до штабс-капітана ближче, переклав швидко, не запинаючись:

— Шановні старшини! Мине якийсь час — і російська армія пройде через ваші степи. Вона змушена так зробити. Та ми віримо: ви не станете на нашій дорозі, будете розважні, пожалієте своїх жінок, дітей, свої отари, не виймете меча із піхов, до чого — це ми знаємо — закликає вас Гасан-паша… Небезпечно це. Ви знаєте, що російську армію спинити нелегко, нема такої сили, щоб це зробила, сутичка з нею могла б принести лише даремні сльози й кров вашому народові. Ми ж хочемо жити в дружбі та злагоді з вами. Хай мир між нами буде вічний на благо наших народів! Прошу вас, шановні старшини, і тебе, славний бей-заде, підняти за це свої келихи.

— Налийте горілки! — наказав Катаржі ординарцям. — За такий тост вип’ємо нашої…

Ординарці швидко наповнили порожні келихи із заздалегідь розкоркованих пляшок.

— Старшини! — сказав Махмуд-бей. — Я хочу сказати теж і прошу вас уважно вислухати й добре поміркувати. Я наймолодший серед вас, але я, волею аллаха й вашого повелителя Агаси-хана, ваш каймакам і тому певною мірою відповідаю за ваш спокій. Я закликаю вас до розсудливості! Хто мені друг, той послухає, а хто хоче стати моїм ворогом… — Махмуд-бей покрутив головою, оглядаючи своїх старшин. — Хочу надіятись, таких у моєму повіті не буде… Росіяни пропонують вічний мир і дружбу. Чи є щось дорожче від цього? Я питаю вас? Нема нічого дорожчого. Значить, вони наші справжні друзі. А вороги ті, хто кличе нас на війну, кому не жаль сліз наших дітей; жінок, батьків. Чи так я говорю? Так ось за це — вічну дружбу й мир з росіянами — випиймо й подамо їм свої руки.

Підвівшись на паласі, Махмуд-бей простягнув руку спочатку штабс-капітанові, потім бригадирові, подав руку й Стефанові. Перекладач шанобливо вклонився і лише потім обережно стис маленьку, але цупку долоню Махмуда.

— Хай буде так!..

Махмуд-бей підняв свій келих і випив. До дна, до останньої краплі. Всі старшини зробили так само.

— Але ж і міцна! — скрикнув молодий старшина, і всі невимушене засміялись.

— А ти думав!

— Російська горілка — це тобі не якась там ракія.

— Піднеси трут — загориться.

— Слабкому не по нутру, що й казати… Старшини закушували. Декому стало парко, і слуги внесли глеки з блідо-золотистим освіжаючим напоєм. Дзвеніли келихи, текла невимушена розмова. Котляревський раптом помітив, як Махмуд-бей, схилившись, щось казав старшині, який сидів по ліву руку од нього. Той уважно вислухав, розгладив собі вуса, кивнув і підняв пальця: знак, що він хоче говорити. Всі примовкли.

— Вельмишановні сусіди, і ви, російські посли, хочу слово сказати… Всі знають, ми ніяких договорів не підписуємо, аллаху, видно, бажалось, щоб ми лишились неписьменні. Усі ми писати й. читати не вміємо, але слово наше міцне. Що обіцяємо, то вже так і буде. Та нині час тривожний, війна. І треба щось міцніше слів, щоб нам повірили. І тому я пропоную послати російському паші по одному аманату від кожного села. — Він замовк, потім тихо додав: — Я посилаю брата.

Інакше кажучи, він пропонував заложників. У кімнаті на якусь мить запала тиша. Так несподівано сильно прозвучало слово старшини з рудими звислими вусами. Але далі гості Махмуд-бея, усі старшини, захоплені прикладом сусіди, заговорили — всі разом, не слухаючи один одного:

— Я пошлю брата!

— Я — молодшого сина!

— Я — внука!..

Котляревський, перезирнувшись з бригадиром Катаржі, здивований і збуджений, вклонився старшинам і окремо Махмуд-беєві:

— Спасибі, високошановне товариство, і тобі, славний бей-заде, за дружбу! Від імені моїх товаришів, усього війська російського — спасибі!.. Цю хвилину ми не забудемо!.. Аманати приймемо, і хочу вас запевнити: ви не пожалкуєте, що так учинили. І ще скажу: вашим родичам, які поїдуть до нас, усім, без винятку, буде в нас добре, їх приймуть так, як приймають лише друзів…

Перед світанком старшини, попрощавшись з російськими послами, роз’їхались по своїх селах, пообіцявши зразу ж послати в розпорядження каймакама своїх родичів, а той мав усіх разом відіслати в Бендери. Махмуд-бей жалкував, що його нові друзі так швидко від’їжджають, не встиг з ними й наговоритись, але він розуміє: баритись не можна, дорога нині кожна хвилина, адже й ворог, мабуть, не дрімає…

Перед від’їздом Котляревський і Катаржі підвели до Махмуд-бея коня. Це був один із двох рисаків, виділених командуючим спеціально для російських посланців, якими вони могли розпорядитись відповідно до обставин. Одного коня встиг захопити Селім, у метушні від’їзду знайти його не вдалось, а цього — рослого, сильного, золотистої масті — вони з легким серцем дарували Махмуд-беєві.

— Тобі! Не ображай нас відмовою, — сказав штабс-капітан і міцно потис маленьку тверду долоню ординця.

Махмуд-бей захоплено цокнув зубами, повільно обійшов навкруги коня, торкнувся бабок, притис на мить оксамитові ніздрі до своєї щоки.

— Дякую! Ніколи не забуду!..

Говорив тихо і зворушено і, раптом згадавши щось, покликав слуг. Вони вибігли з мазанки навпроти. Розмова з ними була недовга. Вислухавши свого молодого господаря, слуги кинулись сідлати коней.

— Дорогу до мого брата Іслам-бея в його повіт Оран-оглу вам покажуть мої люди. У степу нині не зовсім безпечно, а з моїми нукерами їдьте спокійно. Десять вірних ятаганів. Я сам поїхав би, але ж маю вирушити в Бендери, ось тільки дочекаюсь всіх аманатів.

Махмуд-бей узяв під уздечку коня штабс-капітана лівою рукою, а правою — коня бригадира і вивів їх із двору.

— В добрий час!

Уже тут, на вулиці, Котляревський попросив усіх затриматись на кілька хвилин.

— Для чого? — здивувався Катаржі.

— Напишу командуючому.

— Про віщо?

— На всякий випадок. Про людей Махмуда. — І, вже твердо вирішивши, що без цього не можна їхати, Котляревський попросив Пантюху дістати з похідної суми папір і чорнило і в сідлі написав записку на ім я Мейєндорфа, в якій повідомляв, що пред’явники оної їдуть у Бендери як аманати, й просив усі російські роз’їзди та пости не затримувати їх і ніякої шкоди не чинити, а їхній начальник, славний Махмуд-бей, — син Агаси-хана. Самі ж штабс-капітан Котляревський і бригадир Катаржі з людьми своїми поки що побували в одному повіті і їдуть далі.

Котляревський прочитав записку Махмудові, той прийняв її, сердечно подякував і довго стояв біля воріт, поки весь загін зник за найближчою могилою.

11

Татари вели загін по тільки їм відомих дорогах. Минали пересохлі річки, пробивалися крізь хащі очеретів, пересікали биті шляхи, все навпростець і навпростець — дикими ярами, ризикуючи застряти в якомусь чорному болоті. Треба було якомога скоріше досягти сусіднього повіту, поки Селім-бей, очумавшись, не зв’язався з турецькими лазутчиками й не повів їх слідом за російськими послами.

Ординарці тримались до офіцерів ближче. Денис якось раптом, в один день, потемнів, тільки очі гарячкове блищали на сухому, туго обтягнутому шкірою обличчі. Зате Пантюха не втрачав самовладання, хоч теж помітно змарнів за не зовсім гостинно проведений у Селім-бея час. Він твердо переніс побої, ще й підбадьорював Дениса, який був занепав духом, а помітивши, як поглядає на нього Махмуд-бей, навіть повеселішав, устиг підморгнути йому, звичайно, так, щоб не помітив Селім і нічого не запідозрив. Пантюха був переконаний, що штабс-капітан не кине його на поталу, і стоїчно переніс усе, турбувало його лише одне: як би розлючений Селім-бей не завдав шкоди його командирові, не образив його, це змусило б Котляревського відповісти, і хто зна, як би це сприйняв гордовитий бей, який ні на що не вважав. А ще турбувала Пантелія доля паперів: ану ж натраплять на них, розметуть похідні мішки, знищать — чи довго це ординцям, які не розуміють їх мови. Ганжа упав був на мішки, намагався заштовхнути їх подалі в куток, щоб не впадали в око, і тремтів за них більше, ніж за себе. Слава богу, все обійшлося гаразд. Виручив той же Махмуд-бей, наказавши нічого поки що у росіян не чіпати, і, отже, папери його командира й усе інше лишилося на місці, а штабс-капітанові, здається, ніякої шкоди не зроблено. Отож, чому б Пантюсі не бути й веселим? Поважні причини. Трусячись на Татарчукові, як прозивав. свого кошлатого невтомного коника, Пантелій радів, щасливий, збуджений, і ніщо на світі його тепер не лякало.

Котляревський їхав стремено в стремено з бригадиром і Стефаном, ні на крок не відстаючи від провідника, якого послав з ними Махмуд-бей. Інші ординці тримались від головної групи на відстані польоту стріли.

Загін рухався неквапливою риссю, лише під могилами переходячи на тиху ступу.

Сірий ріжок місяця залишався Праворуч, і степ у тій стороні, вкритий першим сніжком, був дивовижно тихий, відкритий до сивих могил, де легка рожевість уже встигла покропити виднокруг. А ліворуч степ лежав ще глухий, майже чорний, і здавався загадковим, готовим першої-ліпшої хвилини відкрити і свої, поки що темні, яри, й долини.

Знову відкрилися хащі очерету; вони траплялися й раніше, до них уже звикли, тому й тепер до очеретів, особливо не придивлялися, вслухались лише в характерний шерхіт, схожий на скрегіт жерсті. За розрахунками провідника, перше село повіту Оран-оглу мало ось-ось бути.

До очеретів лишалося зовсім близько, ось в.они, темні, застиглі, мов ліс кам’яний. Роздивляючись на них, Котляревський-подумав раптом, що, можливо, було б краще об’їхати це місце; насторожувала незвична тиша, похмурість, що оточували очерети. Підозрілою здавалась і низина, розтягнута на добрий десяток верст.

Не встиг штабс-капітан поділитись своїми сумнівами з Катаржі, як раптом провідник на повному бігу круто повернув коня ліворуч і щось прокричав хрипло й тривожно мов підбитий птах, падаючи в прірву. Проте і без цього попередженняпро небезпеку наступної миті загін зрозумів, у чому річ; з очеретів зловісно тонко заспівали стріли.

— Назад! — владно скомандував Катаржі й натягнув повід. Загін миттю повернув коней, від’їхав від очеретів подалі, збився до гурту, ніби так було безпечніше.

Татари, що їхали позаду, розтікались ліворуч і праворуч півколом, подалі від послів.

“Засада! — промайнуло в голові, — Скільки ж їх? І хто вони? Турки? А якщо це Селім-бей з своїми людьми?.. Поки не пізно, треба порозумітись”. Та Котляревський не встиг усе це з’ясувати самому собі, як із тих же очеретів вискочило десятеро вершників і з криком “алла” кинулись назустріч.

Турки! Їхня зброя, одіж, команда, а наміри їхні не викликали двох думок.

— Приготуйсь!.. — наказав Катаржі, і штабс-капітан мимохідь відзначив: у його голосі нема й натяку на збентеження.

Пантюха й Денис скинули рушниці на руку, офіцери повторили ті ж прийоми. Стефан був разом з усіма, готовий поділити долю з російськими послами, яких вів у степ до буджаків і яким дав слово бути з ними до кінця, що-б там не сталося.

Турки розсипались, знову з’їхались і лавою рушили на маленький загін росіян, шалено горлаючи “алла”. Вони намагались посіяти страх і паніку, а може, й підбадьорити самих себе.

На знак Катаржі Пантюха й Денис стали з офіцерами поряд, Стефан — трохи подалі, зліва. Кожний знав твердо: відступати не можна, від кінних турків не втечеш, та й коні в тих свіжі. Але, поки б’ються серця й руки не відмовили, вони зустрінуть знавіснілого ворога кулею чи шаблею. Була надія на допомогу й татар.

— Пантюхо, стань подалі! — наказав штабс-капітан, помітивши, що ординарець тулиться до нього — зі страху чи з бажання бути ближче до командира, щоб з ним разом прийняти удар ятагана.

Почувши наказ, Пантюха відповів:

— Так що не можу, пане штабс-капітан. Дозвольте стати попереду вас, щоб першому зустріти супостата.

— Не дозволяю! Від’їжджай на п’ять кроків і цілься. У переднього, та не схиб.

Серед усіх ординарців, які були при штабних офіцерах, Пантелій Ганжа відзначався винятковою влучністю в стрільбі, це навіть ставили за приклад іншим ординарцям, та й не тільки ординарцям; крім того, в Пантюхи, наймолодшого в загоні, і око, певно, гостріше.

— Вогонь! — скомандував Катаржі й вистрелив. П’ять пострілів прогриміли майже одночасно. Четверо яничар, скошені кулями, покотились долі, лише один постріл, мабуть, не досяг цілі, та тут усі побачили, як турок, що їхав крайнім, звалюється на один бік, учепившись руками за гриву коня, а далі повернув його ліворуч, у відкритий. степ, і кінь понісся по жовтих, з посрібленими вершечками травах усе далі й далі, аж поки не сховався у ранковому тумані.

Такого дружного і стійкого відпору турки, мабуть, не сподівались; з десяти вершників лишилось п’ятеро. Це зразу прохолодило їх, вони повернули назад, розсипались і… знову пішли в атаку.

— Шаблі! — крикнув Катаржі і, вихопивши з піхов довгий тонкий клинок, вирвався наперед, готовий перший зустріти ворога. З ним поруч став і штабс-капітан, з Другого боку — ординарці й Стефан. “Де ж татари?” — подумав Котляревський, з завмираючим серцем стискаючи ефес шаблі.

— Алла! — прогриміло раптом за плечима, і в ту ж мить з двох боків налетіли татари, зім’яли турків, які не сподівались такого навального удару, татари збили їх з коней, трьох проткнули ятаганами. Двоє, своєчасно кинувши зброю і піднісши руки, вціліли.

Все це сталося блискавично. Котляревський, а потім і Катаржі стримано подякували татарам за вчасну підтримку. А ті, зв’язавши полонених, посадили їх на коней знову, а для вбитих тут же, вийнявши ятагани, взялися копати могили.

Поки татари займалися похороном, Котляревський за допомогою Стефана допитав турків — кожного по черзі. Вони клялись, що в степу нікого більше немає, всі турецькі роз’їзди — а їх було вчора три чи чотири — мабуть, повернулись до Ізмаїла, можливо, лише один затримався в Каушанах, але й це не певно. Молодший з турків — безбородий, з довгастим носом — розмазував по обличчю сльози й казав, що він би не поїхав, коли б його не змусили, але він не послав жодної стріли в росіян, зате старіший — дебелий, з маленькими злими очима — мовчав і був ладен, коли б його розв’язали, кинутися з кулаками на молодшого.

Котляревський суворо попередив полонених: якщо їх показання не підтвердяться, з ними доведеться вчинити за прийнятими на війні законами, а якщо вони сказали правду, то після війни їм дозволять повернутись на батьківщину.

Ледь опам’ятавшись і переконавшись, що їм більше нічого не загрожує, турки останніми словами стали лаяти ординців: вони, мовляв, надіялись на допомогу одновірців, а ці “собаки погані перекинулись на бік гяурів”. Вони оскаженіло плювались, вивергаючи несвітенну хулу на “зрадників”, але після першого доброго стусана заспокоїлись і ніби вклякли в сідлах, надійно прив’язані до них.

Перед тим як рушити далі, Котляревський ще раз спитав, чи правду сказали полонені. Ті поклялися бородою Магомета і святим кораном, що сказане — чистісінька правда, інакше — хай упаде на їхні голови гнів аллаха…

Загін рушив далі, і незабаром у досвітнім тумані зринули і попливли дерева, за ними — присадкуваті будівлі, а потім випливло з туману і все село — перше в повіті Оран-оглу.

Загін — росіяни й татари, що їх супроводжували, — наближався до села повільно. Непокоїло безлюддя, мертвотна тиша — здавалось, усе живе давно покинуло вальковані мазанки. Насправді ж і тиша, і гадане безлюддя були про людське око; від когось попереджені, усі, хто міг носити зброю, посідлали коні і нині чекали непроханих гостей. Розташувавшись у засідках, вони зразу ж, як тільки загін наблизився до царини, перегородили йому дорогу. Довелося спинитись.

— Хто ви? — спитав молодий ординець. — Куди прямуєте?

У загоні перезирнулись: і спереду, і позаду стояли озброєні вершники. Ординців було багато, може, понад сотню, за першою шерегою стояло ще кілька, і далі, в провулку, на городах теж бовваніли кінські гриви, а над ними — руді лисячі хвости.

Тим часом татарин, що стояв на узвишші, помітивши серед приїжджих і земляків своїх, здавалось, трохи заспокоївся, але відповіді вимагав негайно: хто їде, куди, в якій справі?

Торкнувши острогами коня, Катаржі під’їхав трохи ближче наперед і, спинившись за п’ять чи шість сажнів від молодого ординця, відповів:

— Їдемо, ефенді, до Іслам-бея— сина Агаси-хана. Здається, він живе в цьому селі?

— Так. Але його немає вдома.

— А хто ж за нього лишився?

— Старшина.

— Ну що ж… Нехай і старшина. Проведіть до нього. — втрутився штабс-капітан. — Поспіши, кунак, просимо.

— Ще рано, встигнете, — недобре посміхаючись, відповів ординець; ніхто більше з вершників у розмову не втручався, похмуро поглядали на несподіваних гостей, слухали і мов не чули їхніх відповідей.

— Коли б не було пізно, — під’їхав ближче татарський провідник. — Не бачиш, хто їде?

— Я поки що бачу, що ви везете славних воїнів ісламу, до того ж, як баранів, зв’язаних.

— Не твого розуму діло. Молодий, щоб повчати старших.

— А ти занадто старий і не знаєш, кого ведеш у село.

— Мене послав Махмуд-бей. І коли ти ще поговориш, син ослиці…

— Добре, ефенді, їдьте, — зразу пом’якшав ординець, мабуть, пізнавши в старому одного з нукерів Махмуд-бея.

В’їхали в село. Коні йшли впритул, один за одним, і не тільки дорогою, а й узбіччям. Тим часом турки, зрозумівши, що вони попали в оточення людей, що їм співчувають, почали рватися з мотузів, кликати на допомогу: їх, мовляв, схопили гяури з допомогою “собак-зрадників”, і вони, “слуги великого падишаха”, вскочили до росіян у пастку; кожний, хто їх звільнить, одержить подяку ізмаїльського паші й велику нагороду.

Одчайдушний лемент розірвав досвітню тишу, розпанахав її на дрібні скалочки. Ніщо не могло заспокоїти турків: ні умовляння, ні погрози, ні нагаї. Особливо казився старший, він пустив піну, звивався, як вуж, волав, як навіжений, погрожував всіма карами тим, хто насмілиться не визволити його з рук гяурів. Тоді татари, які вартували полонених, на знак старшого, в одну мить розправились з яничарами. Ніхто не встиг і оком моргнути, не встиг попередити біди. На кінські крупи звалились обезглавлені.

— Вони їх убили! — раптом закричали татари, що оточували загін. Наперед вискочив старший, владно махнув ятаганом:

— Хай під’їдуть до нас тільки росіяни. Усі інші — на місці.

Вулицю з обох боків заповнювали озброєні ординці. Діватись нікуди.

— Бригадире, ми в пастці, — стиха сказав Котляревський.

— Бачу, але що робити?

— Вимагати, щоб негайно провели до старшини.

— Добре. Клич Стефана.

Покликали перекладача. Котляревський швидко, двома словами, передав наказ. Стефан слово в слово переклав вимогу татарською мовою.

Деякий час там мовчали, потім той же молодик відповів. Стефан переклав:

— Вони проведуть до старшини тільки росіян, усі інші нехай лишаються на місці.

— Що відповімо? — спитав збентежений Катаржі. — Невже доведеться їхати?

Зважитись на щось треба негайно. Але як? Їхати самим? Після того що сталось з полоненими яничарами, татари навряд щоб приставили росіян до старшини живими, вони не стануть дошукуватись істини, хто занапастив турків, і, вважаючи офіцерів своїми ворогами, вчинять розправу, це в них не забере багато часу. Ні, не можна їхати до старшини самим.

— Тільки разом з провідниками, — твердо сказав Котляревський. — А то…

— Згоден. Але спершу — поговори з ними. Котляревський звернувся до провожатих, що їх послав Махмуд-бей. Стефан швидко й точно переклав:

— Кунаки, нам треба пробитися до тутешнього старшини, але якщо ви боїтесь іти слідом за нами — ви бачите, до чого йдеться, — то повертайтесь…

Котляревський знав, що каже: він зачіпав самолюбство ординців. Хто б з них посмів зізнатись у боягузтві і лишити в небезпеці гостей їх повелителя? Навряд, щоб такий знайшовся серед вірних людей бей-заде.

— Розумієш, ефенді, — відповів сивобородий, старіший з нукерів. — Ми не можемо лишити вас, бо ці шакали здатні на все. Ми поговоримо з ними… Гей, ви, барани пустоголові! Якщо ви зараз же не звільните дорогу для панів російських офіцерів, ми самі її звільнимо… І вчинимо так, як учинили з грабіжниками й розбійниками Гасан-паші, яких ви називаєте великими воїнами.

— Віддайте нам росіян, — наполягали на своєму ординці, — А ви можете їхати… Ви не потрібні нам,

— Зате росіяни нам потрібні. За них ми віддали аманатів, які сам Махмуд-бей повіз до російського паші в Бендери. Тепер своїм життям ми відповідаємо, за росіян. І якщо ти, Уразе, втративши розум, торкнешся їх хоч єдиним пальцем, то й ми поруч з ними станемо. І тоді — начувайся! Ти і весь твій рід.

Ординці, почувши слова сивобородого, про щось впівголоса перемовляючись, радилися. Тим часом штабс-капітан, довідавшись, що молодий ординець Ураз і є син старшини, не чекаючи відповіді, звернувся до нього і його людей з такими словами:

— Ураз-бей, і ви, воїни повіту Оран-отлу, ми приїхали до вас, до вашого каймакама Іслам-бея з фірманом нашого паші, який стоїть нині, як ви знаєте, в Бендерах. Фірман цей ми прочитаємо, як тільки стрінемося з старшиною, щоб усі знали про нього, бо він стосується всіх і кожного і адресований вам, славні воїни Іслам-бея. Отже, поїдьмо разом.

На заклик штабс-капітана ніхто, однак, не відгукнувся, похнюпившись, мовчали, довго думали.

— Не будь ішаком, Уразе! — загорлав на все село сивобородий. — А як ні, то над тобою почнуть сміятися діти. Не випробовуй нашого терпіння, Уразе!..

Хто зна, що зрештою вплинуло на мешканців села — дружній тон російського офіцера чи глузливий і самовпевнений сивобородого, — але раптом татари, як за командою, розступились, і син старшини Ураз попросив офіцерівз провідниками разом їхати за ним слідом — дорога відкрита…

Старшина, як виявилось, чекав гостей. Він зустрів їх святково одягнений, при коштовній зброї, біля самих воріт великого свого двору, перший заговорив, запросив до господи, нехай гості відпочинуть з дороги.

Стримано подякувавши господареві — зустріч біля царини, мабуть, улаштовано не без його відома, — Котляревський озирнувся, непомітно штовхнув ліктем Катаржі; на вулиці товпились озброєні ординці, не розходились.

— Доведеться, мабуть, тобі, пане посол, читати фірман його превосходительства, готуйся, — шепнув Котляревський. — Та це, думаю, краще, ніж попасти в мазанку, подібну до Селімової.

— Я готовий читати… — так само тихо відповів бригадир.

— Тільки одно прошу: не гарячкуй і будь насторожі.

Вони почали здалеку, розпитали господаря про здоров’я його і членів сім’ї, похвалили сина старшини Ураза. Він здався їм розумним, сміливим, справжнім джигітом, потім — зовсім природно — перейшли до головного, але й тут Котляревський, що по якійсь годині цілком заволодів розмовою, не квапився зразу ж пояснювати старшині, з якою метою вони приїхали, і розповідав про те, що нині, в Бендерах відкрито ринок, хоч там і квартирує частина російської армії, яка, як відомо, несе мир і благоденство всім татарам, що населяють Буджацькі степи. Може, старшина чув: ні один віхоть сіна чи фунт зерна не береться без грошей, росіяни за все платять. А торгівля йде досить жваво, хто не ловить гав, може успішно продати зайвий мішок зерна й купити сукна на шальвари.

— Я чув, ефенді. Добра, як, між іншим, і лиха, звістка має швидкі ноги… Але я не розумію, — покосив око старшина, — що змусило вас приїхати до мене? Щоб розповісти про… ринок? Чи варто було трудитись?

— Ваша правда, високоповажний, для цього б їхати не варто, — по-дружньому посміхаючись, сказав Котляревський. — Ми приїхали у важливішій справі, яка, сподіваємось, і вас зацікавить.

Старшина уважно подивився на штабс-капітана. Він чекав, що ще скаже російський офіцер.

. — Йде війна, ефенді. Велика війна. Мабуть, про це ви знаєте?

— Хто ж цього не знає? Але, осмілюсь сказати, пани офіцери, не ми її затівали. Буджак-татари живуть у своєму кутку, на своїй землі й нікого не чіпають.

“Знаємо, як ви мирно живете, — мало не вихопилось у Котляревського. — Скільки разів бачили вас в українських селах і хуторах? А скільки .поневолили ви наших людей, продали у рабство на турецьких ринках? Хто й коли підрахує, скільки горя принесли ваші розбійницькі напади на мирні села України? Не злічити спалених хат, пограбованого майна. Були б ми, голубе, в іншому місці, я б сказав тобі все, що ти заслуговуєш, нічого б не затаїв. Але зараз, у цей ранок, я посол, у мене інша місія, і я буду, як ніколи, чемний, заховаю в серці віковічну образу, буду казати, що ти дуже добрий і уважний”.

— Високоповажний ефенді, — урочисто почав Котляревський, відпивши із келиха й по-татарському підібгавши ноги на пухнастому паласі. — Згоден, ваші одноплемінники живуть зовсім не так, як личить сильному, хороброму й працьовитому народові, вони загнані в куток, недарма вас називають буджаками — кутковими татарами. А чому? Ваш повелитель — султан Туреччини, якому ви нічим не зобов’язані, багато вам обіцяв. А що він дав? Може, родючою землею наділив? Ні, не дав він вам землі. Нічого він не дав вам. І не дасть. Зате у вас бере все: і данину, і коней, і найдорожче — синів ваших. Він будує на ваші гроші кораблі, а ми їх, у_міру потреби, справно топимо. На війні гинуть і ваші люди в ім’я слави й багатства падишаха. І справді, його слава й багатство ростуть, а вам-залишаються сльози, горе матерів, біль дідів і порожні степи.

Котляревський говорив голосно, і не менш голосно говорив Стефан — так, щоб його чули й у дворі всі ті, що зібрались і не розходились. Старшина кілька разів знаками просив говорити тихше, але Стефан ніби не помічав їх.

Котляревський тим часом казав далі:

— Ось і знову султан задумав війну. Хоче забрати Крим, Грузію, розширити свою державу. Вашими, можливо, руками… Ми прийшли, щоб покінчити з війною. Ми здобудемо Ізмаїл, втретє будемо брати його — і війні кінець… Так от, високоповажний, щоб скоріше війна закінчилась, ми просимо у вас, буджак-татар, допомоги.

— Виступити на вашому боці? — скрадливо спитав старшина. — Так я зрозумів тебе, ефенді? — Вузькі очі його зовсім закрились, сповнені задоволення чи гніву — спробуй збагнути.

— Аж ніяк, ні. Ми не просимо у вас ні коней, ні воїнів. З Гасан-пашею ми будемо говорити самі, один на один.

— А що ж? — нічого не розуміючи, спитав старшина.

— Ми пройдемо через ваші степи, а ви пропустите нас… без затримки. Це все, що ми просимо. І до того ж захочете продати нам трохи сіна чи зерна для війська — добре заплатимо, повірте слову російського офіцера, не гірше, ніж платять вам султанські слуги. Ось і вся допомога, на яку ми розраховуємо.

Старшина, вислухавши штабс-капітана, раптом налився кров’ю: виявляється, згадавши про те, як “платять султанські слуги”, Котляревський зачепив його болюче місце.

— Шайтан! Хіба вони платять?!

— Розуміємо, слуги султана не звикли розраховуватися готівкою, — посміхнувся Катаржі. — Ну, а ми, як щойно сказав пан посол, будемо розраховуватися карбованцями або, якщо захочете, піастрами, і зараз же. За кожний віхоть сіна, за кожне кіле [9] зерна.

— Так, ми віримо вашому слову, росіяни не обманюють, — часто закивав головою старшина.

— Одна річ — слово, але якщо ми підкріпимо його фірманом, — буде, гадаю, міцніше. Візьміть його, прошу. — З цими словами Катаржі дістав з кишені цупкий аркуш паперу й, розгорнувши його, урочисто вручив старшині, який шанобливо схилив голову й підвівся з паласу. Прийнявши папір, старшина подивився на нього з одного, потім з другого боку і… навіть понюхав. Він тримав його так, що печатка опинилась зверху. Побачивши це, штабс-капітан запропонував старшині прочитати наказ уголос, як це було обіцяно татарам ще до в’їзду в село.

І став читати, забувши, що сам просив про це Катаржі. Він читав повільно, щоб Стефан міг так само повільно й чітко перекладати.

Татари, які зібралися в домі, повторювали слово в слово і передавали далі, на вулицю, де, як і раніше, товпилися і старі, й молоді. Саме для них переважно й читалося наказ — хай про нього знає все село. Тоді, на думку російських послів, старшині доведеться — хоче він цього чи ні — прийняти їхні умови.

Закінчивши читати, Котляревський передав папір старшині:

— Візьми, ефенді! Це тобі й усім людям твого села — як пам’ять і охоронна грамота на час війни.

Почулися схвальні вигуки, шум той, наростаючи, покотився вулицею і завулками по всьому селу. Задоволено прислухалися до нього посли російського командування. Коли ж гомін нарешті вщух, Котляревський знову звернувся до господаря дому:

— А ще, ефенді, паша наш, велів передати тобі коня. Вибирай із заводних.

— Я виберу, батьку! — схопився Ураз, ледве встиг Стефан закінчити переклад.

— Ні, — пожадливо блиснув очима старий. — Я сам. У таких справах він нікому, навіть синові, не довіряв. Він зразу ж підвівся з паласу й вибіг на подвір’я, швидким оком окинув заводних, незасідланих, коней і спинився біля високого буланого жеребця. Потім повільно обійшов довкола, помацав бабки, оглянув зуби і, задоволене усміхаючись, спитав:

— Мій?

— Твій, ефенді!.. Наша тільки вуздечка. Пантюхо, зніми.

Ординарець, який щойно закінчив годувати коней, зняв уздечку, йому було жаль буланого, кінь був добрий, витривалий, але що вдієш — наказ. Знітивши серце, затискуючи в руках ще теплий метал мундштуків, Пантелій відійшов, став поруч Дениса.

— За такого жеребця двох кобилиць не жаль, — сказав старшина й кинувся до стайні, розчинив двері. — Тобі, пане офіцер, — торкнувся пухлою рукою шинелі штабс-капітана, — віддаю ось цю, рудувату… А тобі, — звернувся до Катаржі, — віддаю ось цю, ворону. І ще скажу: як заведено у нас, у татар, і як зробив Махмуд-бей, я пошлю на знак віри до російського паші аманата. Поїде… — Він вагався, роздумував, потім розправив широкі, ще дужі плечі. — Поїде мій старший син. Дорожчого аманата в мене немає.

— Спасибі, ефенді!. — приклав руку до грудей — за татарським звичаєм — Котляревський, те ж саме зробив і Катаржі.

— Ми високо цінимо твою довіру, — казав далі штабс-капітан. — Не сумнівайся, твоєму синові в нас буде добре. Захоче — нехай вчиться військової справи, стріляти з вогнепальної зброї чи фехтувати. У нас, скажу тобі, є в кого повчитись. А житиме він у великому теплому домі.

Важко сказати, як поставилися до рішення старшини його родичі, присутні у дворі при цій розмові, але ніхто з них ані словом, ні жестом не висловив сумніву чи заперечення.

— Вірю, а то б не послав його. Ураз — опора моя.

— Спасибі, ефенді! — сказав і Катаржі. — Ми не забудемо твоєї гостинності. Будемо раді й тебе прийняти в себе. Дорогим гостем будеш… Перед від’їздом дозволь спитати: коли твій син відбуде в Бендери і чи не треба послати провожатого з ним? Якщо треба, то хтось із наших поїде.

— Не турбуйтесь. З ним поїде мій брат… За годину і зберуться. Уразе, ти чув? Готуйся.

Опустивши голову, юнак відійшов від гурту, постояв ще, роздумуючи, і спритно піднявся на ґанок.

Старшина, простеживши за сином, сказав;

— Мої люди проведуть вас у сусіднє село, це одне із найбільших у нашому повіті. А всіх сіл, щоб ви знали, в повіті Оран-оглу тридцять шість…

Говорив і погладжував буланого, а той, пустуючи, діставав його рукав оксамитними губами, від задоволення старий ординець мружив маленькі, майже невидимі очі.

Збільшений загін охорони — тепер у ньому було двадцять ятаганів — супроводив російських послів далі — по неспокійних шляхах Буджацького степу.

12

Грудневий день короткий, і все ж таки здавалось, що сонце надто довго затримується багряною плямою над фортецею, не хоче розлучатися з синім небом над Бендерами. Вітер носив у повітрі білі пухнасті метелики, у химерному світлі червоного сонця виділялись їхні незвичні форми.

Кілька таких метеликів лягло на скло і не тануло. Мейєндорф дивився на перший сніг, на далекі шпилі фортеці, на яких зачепилось розтоплене сонце.

Ад’ютант Міхельсона капітан гвардії Осмолов, що прибув кілька годин тому в Бендери, терпляче чекав відповіді. А генерал не поспішав. Він теж чекав, неначе зайва година могла змінити становище настільки, що дозволило б спинитися на остаточному і найбільш певному рішенні.

— Одначе, ваше превосходительство, — знову почав капітан, — що накажете доповісти командуючому?

— Потерпіти треба, батечку… Потерпіти. Іншої відповіді не буде.

— Але ж як довго? Коли ви маєте намір почати? І чи все для цього готово? Командуючий квапить… Йому теж не дають спокою. Допіру одержано рескрипт із Головного штабу. Становище в Європі таке, що нам треба якомога скоріше закінчувати кампанію тут, на півдні. Подейкують, з Наполеоном зустрітися доведеться. А чи це можливо, коли тут не все ще закінчено?.. І з Персією воюємо. І все це, твердять, підступи наполеонівських агентів.

— Їх, а чиїх же? Один Себастьяні чого вартий! Доконечно відомо, що саме він і баламутить води в Дарданеллах. Увесь Крим обіцяє султанові. І Грузію на додачу. Чужими землями розпорядився, як своєю дідизною.

— Ось тому командуючий і питає, коли почнете. Чи все готове до походу?

Мейєндорф не встиг закінчити, як у двері постукали і, не чекаючи дозволу, ввійшов старий ординарець генера ла — Гаврилов.

— Що тобі? — спитав генерал.

— Тільки-но, ваше превосходительство, поручик драгунського полку Нікітенко прибув. Каже, термінова справа.

— Який Нікітенко?

— Черговий по гарнізону.

— Чого до штабу не звертається?

— Начальник штабу нині відбув у полки.

— Нехай зайде.

Нікітенко, трохи відсторонивши Гаврилова, переступив поріг і виструнчився на весь свій зріст.

— Поручик драгунського полку Нікітенко… Дозвольте звернутися, ваше превосходительство. Мені наказано про все суттєве доповідати особисто вам або начальникові штабу… А поєлику…

— Доповідайте, поручику. Я слухаю. — Генерал стояв за столом в застебнутому на всі ґудзики мундирі, огрядний, присадкуватий, з нездоровим кольором обличчя. Ад’ютант Міхельсона відійшов від столу, спинився біля вікна.

— Сьогодні ранком, об’їжджаючи пости, виставлені на дорогах, нічого особливого не виявив. Ніч минула спокійно.

Ледве помітна посмішка ковзнула по обличчю ад’ютанта: і це зветься суттєвим?

Краєм ока Нікітенко помітив посмішку капітана, судячи по мундиру, штабного офіцера, і, без сумніву, із високорідних.

Але поручик не повів і бровою, дивився на генерала, бачив його тільки:

— Однак, ваше превосходительство, на посту, що охороняє Каушанську дорогу, я тільки що виявив…

— Опустіть нарешті руку, поручик, і доповідайте, що ви там виявили… Неприпустимо тягнете, — незадоволено покривився генерал.

— Прошу вибачити, ваше превосходительство. Постараюсь коротко. Сьогодні ранком затримано татарина. Під ним, як виявилось, був кінь з вашої стайні.

— Де затримано? — швидко перепитав Мейєндорф.

— Приблизно за п’ять верст від міста. Він пастух. Перегонив разом з підпаском отару овець і в тумані, мабуть, збився з дороги. Його помітили й затримали, ваше превосходительство.

— Хто впізнав коня?

— Татарин намагався втекти, і драгуни могли б його не взяти, ваше превосходительство, бо коня вашої стайні не доженеш, але допоміг випадок. Драгун Никифоров раніше служив при штабі, доглядав за кіньми. Він і впізнав його. Помітивши, що татарин має намір втекти, Никифоров покликав коня, і той повернув до нас. Поки татарин бився з ним, наші підійшли з другого боку.

— Що сказав татарин?

— Нічого не сказав. Мови нашої майже зовсім не розуміє. Відомо одне: він украв коня і тому…

— Де татарин, поручику? Маю надію, ви не відпустили його?

— Цього разу ні, ваше превосходительство.

— Що значить “цього разу”? Хіба ще траплявся такий випадок? — здивувався генерал.

— Був… Я відпустив одного, а треба було, мабуть, затримати. На слово повірив і, тепер ось думаю, помилився. Сам винуватий. — Нікітенко не хотів вплутувати у випадок з Махмудом Котляревського і провину свідомо брав на себе.

— Добре. Про це — потім. Ведіть татарина. А ти, Гаврилов, розшукай Вульфа і скажи, щоб негайно привів товмача. Винороба, мабуть, він живе недалеко, Вульф знає.

Поручик і ординарець вийшли. Передчуваючи, що допит буде цікавий. Осмолов пожвавішав, на гладенько поголених щоках цвів рум’янець, він уже робив усякі здогадки, та ні про що не питав. Якщо коня украдено із стайні Мейєндорфа, то чому ж генерал досі не знає про це? Ні, тут щось не так. А що? Один тільки Мейєндорф знав, чому кінь з його стайні міг опинитися в руках татарина, зрештою, і він усього знати не міг. Добре, якщо коня подарували комусь із татарських старшин, а якщо його відібрали? Зараз татарин буде тут, і все проясниться.

Майже одночасно Нікітенко ввів татарина, а штабс-капітан Вульф — старого винороба, батька відомого в штабі російської армії Стефана.

Не гаючи ні секунди, Мейєндорф звернувся до татарина:

— Як тебе звуть?

— Абдалла, ефенді. Я пастух Селім-бея. Стережу його отари.

— Старшого сина Агаси-хана?

— Так, ефенді, хай продовжить аллах твої роки. Абдалла благальне склав на грудях руки й збирався впасти на коліна, та Вульф, який стояв поруч, штовхнув його під бік, і Абдалла випростався, підняв голову, очі на жовтому зморшкуватому обличчі раптом блиснули і в той же час пригасли, прикрились повіками.

— Скажеш правду — відпущу, не скажеш — нарікай на себе.

— Я пастух і нічого не знаю, ефенді, клянусь Магометом.

— Звідкіля в тебе наш кінь?

Татарин добрав способу все ж тіки впасти на коліна й підняв руки:

— Не крав я коня. Клянусь священним кораном, ефенді.

— Виходить, його хтось інший привів тобі? Абдалла знав, як дістався кінь Селім-бею, із розповіді підпаска, що приїхав до отари на цьому ж коні. Підпасок розповів Абдаллі, ніби Селім-бей разом з братом своїм Махмудом схопили росіян і ніби збирались як агентів відвезти до Ізмаїла. Це він, підпасок, чув від Ельяса, молодого Махмудового нукера. Як же про це розповісти тут, у будинку російського паші? Це страшно. Але й небезпечно також таїти правду, тому що нічим не поясниш, як попав до нього, пастуха Селім-бея, кінь, який належав росіянам. Склавши руки на животі й напівзаплющивши очі, Абдалла щось невиразно бурмотів, удаючи, ніби молиться, інколи проводив долонями по обличчю, маленькій обрідній борідці. Це були неприховані хитрощі, щоб затягти час, зібратись з думками й вирішити, що вчинити, як виплутатися з цієї історії, яка не обіцяла йому нічого доброго.

Йому вірили, терпляче чекали, поки він закінчить молитися. Тільки батько Стефана, старий молдаванин-винороб, що добре знав звичаї місцевих татар, бачив хитрощі Абдалли: татарин не стане молитися, коли не прийшов час намазу; і старий, якого хвилювала доля сина, попередив Абдаллу, що росіянам давно все відомо, і якщо татаринові не надокучило бачити своїх дітей і онуків, то хай не викручується, а все, як є, розповість і хай згадає, де він останній раз бачив його сина Стефана, що з ним, чи здоровий. Абдалла похитав головою, даючи зрозуміти, що він нічого не знає про сина старого винороба, а все, що стосується росіян, він чув від підпаска. Абдалла розсудливо зміркував: якщо росіянам відомо про Стефана, то й про долю офіцерів їм відомо також. Абдалла повторив: він знає зовсім небагато, дуже мало.

— Що саме? — винороб схопив татарина за комір.

— Облиш, його, домнуле, — сказав Мейєндорф. — Хай помолиться.

— Він уже помолився і порадився з самим Магометом. Правду кажи, Абдалла!

— Я скажу, та я сам нічого не бачив. Мені розповідав підпасич.

— Що ж він розповідав?

— Селім-бей разом з своїм братом відняв у росіян коней.

— А хто його брат? — спитав Нікітенко. Очі його виблискували, сам він тремтів, його трусило, та він нічого не міг з собою вдіяти.

— Махмуд-бей, — Адбалла озирнувся і закрив голову руками, йому здалося: офіцер-ось-ось вихопить шаблю, і тут станеться все — і суд, і кара; старий татарин не раз бачив людей у такому стані й знав, чого можна від них сподіватись.

— Поручику, прошу вийти. Я покличу вас, — сказав Мейєндорф, помітивши рух Нікітенка й переляк татарина.

Нікітенко різко повернувся й вийшов у сусідню кімнату. Тут був і Гаврилов.

— Невіра, душогуб, усе знає, а мовчить, — казав ніби сам до себе Нікітенко. — Клянеться кораном, собака!

— Звичайно, знає, а мовчить, бо сказати правду — значить позбутися живота свого, ваше благородіє, — зауважив Гаврилов і, ні до кого не звертаючись, роздумливо додав: — Невже і справді біда трапилась? Невже зі штабс-капітаном таке могло приключитись?

Нікітенко аж кинувся:

— Яким.штабс-капітаном? Ти що, Гаврилов?

— Хіба не знаєте, ваше благородіє? До татар поїхав пан Котляревський.

Нікітенко не відповів, стояв занімілий…

У цей же час Мейєндорф, сяк-так заспокоївши татарина, вимагав розповісти все, що тому відомо від підпасича, сказати саму тільки правду, хоч би якою вона була жорстокою.

Генералові хотілося, щоб Абдалла відхилив його підозри: Селім-бей, однявши коня, що йому, безперечно, сподобався, пустив офіцерів, і вони ось-ось повернуться. Але Абдалла, переляканий, ледве переводячи подих, благальне дивився на російського пашу з великою зіркою на мундирі й чекав, чекав його слова і, не витримавши, упав ниць перед ним і прошамкотів:

— Не карай мене, великий паша! Я не винний. Сатана, мабуть, скаламутив розум мого господаря і його брата. Сини мої молодші ще не виросли, і серце моє крається на саму думку, що з ними буде, якщо ти скараєш мене.

— Я сказав, що пущу, але кажи ж нарешті.

— Вірю тобі, великий паша. Так слухай, що розповів мені підпасич, а йому шепнув Махмудів нукер Ельяс… Нібито Селім-бей збирається відвезти росіян…

— Куди?

— До Ізмаїла.

— Це правда? — Мейєндорф придавив рукою важку масивну попільницю і відчув раптом, що комір мундира тісний, давить. Ось вона — фатальна помилка, він сам, своїми руками, віддав у руки Гасан-паші своїх офіцерів! Той зрадіє з такого подарунка. Стане допитувати їх, і хто знає, може, один Із них виявиться слабким, не витримає витончених катувань.

— Правда, великий паша. А може, й неправда. Підпасич ще не тямущий… — Абдалла улесливо, з надією дивився на генерала, повзав по підлозі, намагаючись поцілувати блискучий генеральський чобіт.

— Штабс-капітане, відведіть його, і хай побуде під охороною. До певного часу… — сказав Мейєндорф Вульфові, і той легко довгою чіпкою рукою підняв татарина й поставив на ноги, штовхнувши в спину, повів із кімнати.

— А Стефан, Стефан де? — кинувся слідом винороб. Місія, на яку покладали такі великі надії, провалилась. Щось було випущено з уваги, прорахувались… Може, посланці допустили помилку? А може, не слід було ризикувати життям людей, треба було зразу послати листа Агаси-ханові? А скільки б довелось чекати відповіді? І хто заручиться, що цей лист того ж дня не опинився б у Ізмаїлі? Спробуй вгадай, що краще. Ні, ні, місія офіцерів — єдиний вихід, знову й знову пробував знайти собі виправдання Мейєндорф. Адже не помилився він, пославши в Бендери, до паші, бригадира Катаржі на переговори про мирну здачу фортеці. Поїздка Катаржі закінчилась тоді успішно, паша прийняв усі умови і фортецю здав без єдиного пострілу. Буджацькі татари, розуміючи свою силу, від переговорів відмовились. Це ясно. Мабуть, не судилось налагодити з ними відносини миром та ладом, як казав перший його ад’ютант.

— Ваше превосходительство, я негайно виїжджаю до штабу армії, — сказав Осмолов.

— Ви, капітане? — ніби опам’ятавшись, спитав генерал. — Так, вам час їхати. Поспішіть доповісти, як провалився старий Мейєндорф. Ваше право. Не можу затримувати.

— Ви мене не зрозуміли, ваше превосходительство. Звичайно, я повинен доповісти. Але ж ви не знаєте, що саме я збираюсь повідомити командуючому. На мій погляд, це просто невдача. На війні і не таке буває. Хоч і гірко…

— Жалієте? Чого вже там! Не додивився старий — і край…

— Може, вам потрібна допомога? Дюк Рішельє — ви чули? — здобув Акерман, і його військо нині зможе перейти у ваше розпорядження під Ізмаїл.

— Я цього не просив і, сподіваюсь, не попрошу… Та ви ще й не командуючий. Генерал Міхельсон може інакше розпорядитись. Ось поки що все. Вас зараз проведуть. Гей, хто там є? Поручика прошу.

Нікітенко ввійшов зразу, вже заспокоївшись, готовий виконувати перший-ліпший наказ.

— Проведіть, голубчику, капітана, виділіть йому охорону. Краще — ваших драгунів.

— Не клопочіться, ваше превосходительство, зі мною є люди.

Мейєндорф сказав Нікітенкові:

— Проведіть капітана до виїзду з міста. І — Повертайтесь. Поїдете в степ, до татар.

— Я готовий! — стрепенувся Нікітенко. — Скільки людей дозволите взяти з собою, ваше превосходительство? Думаю, півсотні вистачить.

— З вами поїдуть ваш ординарець і товмач. Повезете листа, а на словах скажете, щоб негайно звільнили наших людей. Інакше… Умовте їх. Коней візьміть з собою кращих — на всякий випадок. Ідіть. Я листа підготую…

— Ваше превосходительство, дозвольте сказати. Я не здатний до такої місії… Краще б мені півсотні драгунів — і я знайшов би з татарами спільну мову. Мені б цього Махмуда схопити. Адже я його відпустив одного разу.

— Що ви сказали? — Мейєндорф глянув на спотворене лице поручика. — Що з вами?

— Приїжджав сюди. В Бендери. Казав, що на базар.

— Ви не помиляєтесь?

— Ні. Я сам його допитував і… відпустив.

— Відпустили? Ну, що ж… Та про це потім. А зараз ідіть. Ви не поїдете. Пошлемо когось іншого… Прощайте, капітане! — кивнув Осмолову.

Капітан, а слідом за ним і поручик, вийшли у двір, де їх чекали вже засідлані коні.

Виїхали на тиху вулицю, злегка припорошену першим м’яким сніжком.

— Як же це сталося, поручику? — спитав капітан, граючись маленьким з гарним руків’ям,нагаєм.

— Що маєте на увазі?

— Як це вам спало на думку пустити вивідувана? Капітан сидів у сідлі легко, вільно, ніби в гойдалці, усміхався своїм думкам, граціозний, свіжий, добродушний.

— Хто вам сказав, що це був вивідувач?

— Ви самі тільки що…

— Я казав це, розуміючи, що роблю припущення, а не стверджую. Зі мною був і штабс-капітан Котляревський, ад’ютант командуючого, він краще за мене розібрався…

— І сам попав до нього? Предивна історія, — відверто глузував Осмолов.

Глуха образа туманила розум. З молодих років він, Нікітенко, в армії, випив повну чашу принижень, перше ніж заслужив офіцерські погони. А цей молодик, тільки народившись, одержав чин офіцера, і капітанські погони здаються йому вже старими. А йому поручикові, синові бідних батьків, очевидно, ніколи не бачити погонів капітана. Зрештою, біс із ними, з погонами. Не в цьому щастя. Головне — бути людиною! Добре б утерти носа цьому вискочці. Та як слід. І поручик спокійно, майже байдуже, спитав:

— Давно в армії служите? Мабуть, без року тиждень? Осмолов з цікавістю подивився на вилицювате обвітрене обличчя Нікітенка:

— Ви вгадали. І все ж, якби довелось, я б подумав, перш ніж пускати сина Агаси-хана. А ось ви, хоч і довго в армії, а проґавили… і

— Коли б я зустрівся з вами деінде… Коли б не доручення провести вас… — Обличчя Нікітенка пересмикнула нервова гримаса, голос задзвенів: — Я б знав, як відповісти вам.

— До ваших послуг, поручику, — озвався Осмолов, однак звична усмішка зникла, він якось зразу випростався. — На години дві-три я можу затриматись. Отже, коли й де?

Але Нікітенко мовчав, з ним діялося щось дивне, здається, він і не чув відповіді Осмолова; побачивши групу вершників, які допіру проїхали вхідні ворота, різко натягнув поводи. Татари?! Звідки? І хто там попереду? Знайоме обличчя. І малахай. Так, соболиний малахай!

— Чорти б вас забрали, пане капітане, і ваші жарти! Це ж знаєте хто? — І канчуком оперіщив дончака. Кінь став дибки, дико блиснув чорним смарагдовим оком, скочив убік, поручик круто повернув його і навпростець через майдан помчав до воріт. Осмолов здивовано дивився вслід: що з ним? Дивна, однак, людина! А поручик уже спинився біля воріт, став перед татарами:

— Ласкаво просимо! Салам алейкум!

— Алейкум салам! — чемно відповів Махмуд-бей. — Я пізнав тебе, пане офіцер.

— Ще б пак не впізнати! Знову на базар приїхав? Що маєш продати?

— Ні, базар мене сьогодні не цікавить.

— То, може, ти скажеш, що тебе зацікавило в Бендерах?

Махмуд мовчав. Тоді Нікітенко, мружачись, як від сліпучого сонця, заговорив хрипко, зриваючись на крик:

— Тепер ти даси мені відповідь за все! Насамперед скажеш, де подівся штабс-капітан! Пам’ятаєш штабс-капітана? Він повірив тобі і відпустив. А ти його… Ти і твій брат… Схопили?

— Що сталось, пане офіцер?

— Він ще питає! — все ще мружачись, вигукнув Нікітенко. — Але годі!.. Досить! Ятаган — сюди! Та швидше, Махмуд-бей! Розмови скінчились.

У цей час під’їхав у супроводі чотирьох драгунів Осмолов, підійшли солдати, які охороняли міський в’їзд, і офіцер — молоденький підпоручик з ледь помітними вусиками.

Слухаючи розмову Нікітенка й Махмуд-бея, підпоручик здивувався:

— Чому ви їх затримуєте, пане поручику? Адже я…

— Ах, це ви? Дуже приємно. Проте я хотів би спитати саме вас, підпоручику, хто дозволив вам, не роззброївши, впускати в місто підозрілих? Як черговий по гарнізону, я хотів би одержати на це відповідь негайно!

— Але ж у них лист…

— Який лист? Ви що, підпоручику, забули, що ми нині робимо й де ми перебуваємо?

— Але ж це лист від ад’ютанта командуючого. Ви розумієте, пане поручику?

— Тобто від штабс-капітана Котляревського? — спитав Осмолов, усе більше дивуючись. Нікітенко ж, почувши відповідь, на якусь мить остовпів, потім попросив негайно показати йому листа.

— Де він? У кого?

— Ось він, — сказав Махмуд-бей, дістаючи із похідної сумки шкіряний кисет. — Він тут. — І подав кисет поручикові.

Поручик вихопив його з рук Махмуд-бея і витяг цупкий аркушик паперу. На ньому було всього кілька слів.

Спочатку він нічого не зрозумів і перечитав ще раз. Не вірячи своїм очам, перечитав утретє. Так, ніякого сумніву; листа написано рукою штабс-капітана, почерк свого друга Нікітенко знав: рівний, каліграфічний почерк людини, яка довгий час працювала перебілювачем казенних паперів. І якщо все, що написано, правда… Чи не занадто все так добре, щоб здавалось правдою? Люди, які приїхали разом з сином Агаси-хана, стають аманатами? Тобто заложниками? Вони будуть у таборі росіян, аж поки не закінчиться кампанія за Ізмаїл? Що ж виходить? Виходить, сто болячок йому в печінку, що він, поручик Нікітенко, знову мало не пошився в дурні! Ось що виходить… Але ж украдено коня. Як же це погодити з листом?

Поглядаючи на збентеженого поручика, Махмуд-бей стурбовано спитав:

— Пане поручику, а що відомо про штабс-капітана і його людей? Невже біда яка?

— Про це ти… ти скажи, Махмуд-бей. Де вони? В штабі нічого не відомо, окрім того, що вони попали до рук Селім-бея і… твоїх.

— Моїх? — здивовано перепитав Махмуд-бей. Якусь мить він мовчав, потім гаряче й швидко заговорив: — Це наклеп! Я їх звільнив… їх справді захопив був Селім-бей, але нині вони мають бути в повіті Оран-оглу, каймакам якого мій другий брат — Іслам-бей.

— Ти кажеш… ти звільнив їх?

— Так. Ось і записку написав штабс-капітан… перед своїм від’їздом.

— Я вірю тобі, кунак мій дорогий… — Голос Нікітенка перехопила гаряча хвиля. — Прошу вибачити за образу, що завдав тобі. І того разу я помилився…

— Я все забув, пане офіцер… Однак скажи, чому ти кажеш, що штабс-капітан і його люди в небезпеці?

— Кінь… Ми взяли коня. Пастуха Селім-бея затримано.

— Коня знайшли?! Слава аллаху! — Махмуд зрадів, юне обличчя його засяяло щасливою усмішкою. — А я думав — Селім забрав коня, і його вже ніколи не знайти.

— Однак ми гаємо час, — похопився поручик. — їдьмо в штаб до командуючого… поки він не послав людей до Селіма. — І, звертаючись до Осмолова, Нікітенко ґречно вклонився: — Капітане, прошу вибачити, якщо я завдав вам прикрощів своєю відповіддю. Повірте, не хотів, дуже я був заклопотаний долею друга… А тепер усе гаразд! Щасливої вам дороги!

— Я переконаний, що ви прекрасна людина, поручику, — сказав Осмолов. — А мене… інколи заносить.

— Значить — по руках? І — з богом!

— Ні, я вернусь. Як же мені поїхати тепер? Тим часом офіцери помітили: Махмуд-бей виявляє ознаки нетерпіння. Коли Нікітенко спитав, що це означає, ординець сказав, що треба поспішати, бо його брат Селім на волі, а це може загрожувати небезпекою штабс-капітанові і його людям. Тому він, Махмуд-бей, повинен зразу ж повернутись. Він уже щось придумає там, у степу.

— Добре, їдьмо, — сказав Нікітенко, — ми й справді заговорилися.

Перехожі з цікавістю озиралися на незвичайну кінну групу: попереду офіцери, між ними, в дорогій одежі, — ординець, замикають групу драгуни й татари — вони їдуть теж поряд, в одному строю.

Сіявся дрібний сніжок, сріблив малахаї татар, ківери росіян, хрумтів під копитами, рівно лягав на низенькі покрівлі, вистилав довгу, вузьку вулицю сивою пухнастою доріжкою. їхали мовчки. З вулички вибралися на майдан, тут уже палицею кинути до штабу. Поручик, який коли-не-коли з повагою і неприхованою цікавістю поглядав на молодого ординця, не витримав і обережно торкнувся руки Махмуда:

— Отак зразу й назад?

— Неодмінно, пане офіцер… Підпасок конче добіжить до Селіма й розкаже, що пропав кінь, а пастуха ви захопили. Селім піде на все. Ви не знаєте його, сина Зульфії! Він зроду такий — одчайдушний.

— Послухай, Махмуд-бей: хто навчив тебе нашої мови? — спитав, витримавши невеличку паузу, Нікітенко. Помітивши, як тінь смутку набігла на обличчя татарина, поручик поспішив відмовитись від запитання. Ординець непевно здвигнув плечем: чого ж, він скаже. І сказав:

— Мати… Моя мати. її, зовсім ще молодою, привезли колись у Каушани. Вона тут виросла, а мову свою не забула. І пісні. Та які ж пісні! Я звик до них з колиски…

— Вибач, я не знав, — збентежено мовив Нікітенко.

— Нема вже її, — зітхнув Махмуд. — Отруїли… Може, і Зульфія, Селімова мати. Учитель розповідав. Коли вона вмирала, я на полюванні був.

13

Селище називали містечком, хоч у ньому не знайти було ні одного, окрім ханського, кам’яного будинку, все дерев’яні та саманні, вкриті здебільшого соломою хатини. Вони розсипалися по узгір’ях та улоговинах, криві вулички виходили до Ботні — неглибокої річки, заболоченої, яка завжди в літню пору пересихала.

Жили в містечку ремісники, винороби, а володар буджацьких татар Агаси-хан мав тут і літню резиденцію, проте в теплі зими він залишався в містечку і на весь рік. Ось, мабуть, і все, що було відомо про Каушани. Ще менше росіяни знали про володаря краю — Агаси-хана, до якого тепер їхали. Чутки були різні. Одні твердили, що каушанський воєвода — хитрий і підступний лис, пальця в рот такому не клади — миттю відкусить, а якщо трапиться нагода, то відшматує і всю руку. Казали, що хан намагається вести свою, незалежну від султана, політику, але робить це обережно, побоюючись гніву падишаха, рука якого, як відомо, сягає при потребі дуже далеко. Інші запевняли, що хан — вірний слуга Порти, отже, розмову про перехід на бік росіян чи будь-яку їм допомогу вести з ним даремно…

Пізно вночі загін наближався до Каушан. Чорні стрімкі силуети вершників різко виділялись на залитій щедрим місячним сяйвом, дзвінкій, як бубон, дорозі. Шелестів у придорожніх деревах вітерець, підхоплював і заносив у глухі степові яруги сухий сніжок, порипувала збруя на конях.

Їхали не переобтяжені зайвим вантажем — усе, що везли з собою, віддали старшинам у селах, якщо не враховувати ще дечого, прихованого па всякий випадок.

Ще в повіті Еть-Іссін змінили коней на татарські і не жалкували: татарчуки виявились досить витривалі, вони легко долали чималі степові переходи, причому не вимагали особливого догляду. Кинь жмут сіна, жменю вівса — і гони хоч цілу добу без перепочинку. Правда, незвично було сидіти на низькорослих кониках, найгірше доводилось довготелесому Денисові Орестову. Ноги його майже волочились по землі. Над ним кепкували, радили зробити сідло вищим або краще — це придумав Стефан — вмоститись по-турецькому, як на кошмі. Та він не ображався, навпаки, погладжуючи тонкі сивуваті вуса, разом з усіма підсміювався, радий вільному вітру, розлогому степу і, звісно, тому, що ось уже кілька діб його командир, бригадир Катаржі, виявляв до нього певну турботу, кілька разів запитував, чи відпочив, і взагалі жодного разу не образив.

Їхали нічним степом. Під великими мерехтливими зорями.

— Який-то він, хан? — кинувши повід на луку, ледь похитуючись у сідлі, стиха заговорив Катаржі. — Чи прийме в такий пізній час? Що заспіває? Мабуть, і гадки не має, які-то гості ось-ось постукають до нього у ворота.

— А я думаю, знає, — відповів Котляревський теж стиха. — Хіба що пізнувато йому про це донесли. За це ми повинні дякувати його молодшому синові. Допоміг він нам, а головне — з біди визволив.

— Правда. Віриш, у мене таке почуття, ніби юнак цей усі останні дні й ночі з нами незримо. І слідкує, і оберігає, стрілу ворожу відводить.

— Напевно… А щодо Селім-бея, то була б у нього найменша змога — не став би з нами маніжитись.

Деякий час офіцери їхали мовчки, пильно прислухаючись до нічного степу, до крику птаха, що пролітав над головою, до шуму вітру в придорожніх очеретах, до хрускоту сухого сніжку під копитами.

Пильно придивлялись до всього навколо і ординарці. Вони знали: ось-ось з’являться Каушани, отож треба бути насторожі.

— Що задумався? — притримавши коня, спитав Катаржі.

— Та так, нічого, — відповів штабс-капітан, і після короткого мовчання в свою чергу спитав: — Чи все врахував ли ми з тобою?

— На місці буде видніше.

— Чим ближче епілог нашої місії, тим більше хвилювання. Це зрозуміло. А ти хіба цього не відчуваєш?

— Не про мене мова. Треба, щоб кожний узяв себе в руки, та поміцніше.

— Куди вже міцніше, — усміхнувся Котляревський. — Сам бачиш: не люди в нас, а кремінь. Стефан чого вартий. А ординарці! Чого вони тільки не пережили за п’ять діб, і хоч би що.

— А інших ми б і не взяли на таке діло. Подивись но: здається мені чи, може, справді чорніє — он там, лівіше?

— Дерева. А за ними — покрівля… Не інакше — мечеть. Видно Каушани вже. Не було б так місячно — і не побачили б…

Мовчки вдивлялися в купу дерев, які швидко наближались.

З пагорба Каушани відкрились як на долоні. Криві завулки, наповнені до краю сивим загуслим туманом, неначе в їхніх надрах щось постійно куріло, а звідти повільно піднімалась пара, яка розтікалася місячними доріжками над степом. Зліва, на пагорку, туман був рідший, там поблискував верх мечеті, горбатились темні руїни. А праворуч, круто вниз, до річки, спускалася стіна фортеці. Десь там, за стіною, ханська резиденція.

З’їхали з пагорба. Коні, почувши житло, легко йшли по твердій дорозі.

— Дивись! — вигукнув Котляревський, побачивши кінну групу, яка несподівано з’явилась у воротах фортеці. — Не інакше як зустрічають.

Катаржі озирнувся, підкликав Стефана:

— Передай старшому охорони: всім вибиратися в голову загону. Негайно!

Стефан мовчки повернув коня і кинувся виконувати наказ; не пройшло й хвилини, як усі тридцять вершників обігнали офіцерів, затулили їх собою.

Тим часом кінна група виїхала з тіні на місячне світло.

Зближалися повільно. Уже чулось сердите форкання коней, безладний тупіт копит, а за ‘хвилину на офіцерів і їхніх ординарців глянули з-під лисячих малахаїв схожі одне на одне плескаті похмурі обличчя.

— Зустрічають, — трохи підвівшись на стременах, сказав Катаржі.

— Схоже. А може, й не нас?

— Пани офіцери! — озвався Стефан. — Це ж…

— Хто?

— Селім-бей! — І звернув коня вбік, щоб офіцери могли краще роздивитись усю кінну групу. Передній був одягнутий багатше за інших і тримався в сідлі гордовито; блищало золочене руків’я ятагана.

— Він, — підтвердив Котляревський. — Воістину, чого не ждеш…

— Чого ж — ждали, — Катаржі поклав руку на мушкет.

— Не спіши.

— Твоє довір’я може дорого нам обійтись. Селім-бей наближався. Не зменшуючи рисі, не звертаючи уваги на своїх земляків, які їхали назустріч, він рухався серединою дороги прямо до них, і ті, ще здалеку пізнавши ханського сина, мимоволі розступилися, створивши коридор. Селім-бей проїхав по ньому тільки один, бо загін, що його супроводив, затримала охорона і, таким чином, замкнула коридор. Не доїхавши п’яти кроків до офіцерів, Селім-бей невловним рухом торкнув повід і спинився. Спинилися всі.

— Салам алейкум!

— Салам!

— Агаси-хан жде вас, — сказав Селім-бей так спокійно, ніби ніколи раніше не зустрічався з російськими послами й не загрожував їм усіма карами, не обіцяв одвезти в “подарунок” ізмаїльському Гасан-паші.

Не чекаючи відповіді, він круто повернув коня, коридор перед ним розімкнувся, всі його вершники приєднались до решти загону.

Офіцери, перезирнувшись, рушили за Селімом. На пів-дорозі до фортеці Селім-бей притримав коня.

— Як здоров’я твоє, шановний Селім-бей? І твоєї сім’ї? — спитав Котляревський.

— Слава аллаху. А твоє?

— Дякую.

— А твоє, ефенді? — звернувся Селім-бей до Катаржі.

— Не скаржусь.

Стефан перекладав слово в слово і, коли б міг, передав би й прихований зміст у словах ханського сина — ледве прикритий лютий тріумф. Селім-бей примусив себе навіть усміхнутися, коли Котляревський сказав, що він, Селім-бей, надзвичайно уважний, правда, усмішка його скоріше нагадувала вовчий вишкір.

До самого в’їзду в двір ханської резиденції всі мовчали.

14

Офіцери помітили, що ворота за ними відразу зачинилися і в той же час біля брами стала сторожа, але удали, ніби нічого особливого не сталося. А втім, у ханському палаці, очевидно, інакше й не діяли, ворота тут звичайно тримали зачиненими. Одначе те, що відбулося потім, неабияк стурбувало.

У татар, які їхали з загоном, люди Селіма відібрали зброю, коли ж хтось спробував учинити опір, його схопили й, заломивши руки, силоміць вирвали з піхов ятаган. Роззброєних погнали у віддалений куток двору.

Посланий до ханських служителів Стефан нічого не міг вияснити. Ті, здавалось, перестали раптом розуміти свою мову. Стефан повернувся ні з чим.

— Щось затівається, — сказав Катаржі. — На випадок чого…

— Не поспішай… Мене цікавить хан. Невже він це бачить і мовчить? .

— А як ти думав? Певна річ, бачить. Нам звідси не вибратися так просто.

— Нічого ще не відомо, — заспокійливо мовив Котляревський. — Одне .тільки ясно: ми не повинні залишати один одного. Ординарці повинні бути з нами, і ти, Стефане, теж. Нікуди ані на крок. Думаю, нас швидко покличуть.

Катаржі; скептично посміхнувся, їх ніхто не кликав, їх не помічали. А час ішов.

На ґанку нарешті з’явились двоє служителів; наблизившись, вони одночасно вклонилися:

— Хан чекає на вас.

— Ходім.

— Слуг просять затриматись. І… здайте зброю. Котляревський сказав:

— Передайте, що слуги підуть з нами. І зброя залишиться при нас. Якщо хан бажає розмовляти, з нами — ми готові, якщо ні — ми поїдемо.

Катаржі схвально кивнув.

Служителі побігли доповідати.

Їх довго не було. Катаржі вже жалкував, що дозволив штабс-капітанові так різко відповісти, а той намагався переконати товариша в протилежному: тільки так треба розмовляти в їхньому становищі — хан повинен відчути їхню силу, бо на похиле дерево всі кози скачуть.

Котляревський не помилився. Ті ж самі служителі вибігли на ґанок і, спустившись униз, вклонилися:

— Його милість хан просить.

Офіцери, в супроводі ординарців і свого товмача, подалися за служителями в ханські покої.

Поминувши кілька кімнат, ледве освітлених прихованими свічками, вузькі й низькі переходи, вони ввійшли до круглого залу — порівняно невеликого, затишного, засланого від стіни до стіни барвистим килимом.

За кілька хвилин двері в протилежній стіні нечутно відчинилися, і в залу зайшов хан. Служителі, впавши ниць, відповзли назад. Офіцери шанобливо, але гідно, як і личить послам, уклонилися.

Хан, дійшовши до середини залу, зупинився і склав на круглому животі руки. За два кроки від нього йшли ще двоє — літні, в простій, припорошеній пилом одежі ординці. Четвертий був Селім-бей. Офіцери звернули увагу на його обличчя — бліде, худе; блідість різко контрастувала з чорними вусиками і палаючими очима. Офіцери перезирнулись: дай такому волю — шпортоне ножем, не задумуючись.

Хан відповів на привітання короткою пишною фразою і мовчки дивився на незваних нічних гостей.

Штабс-капітан, чемно вклонившись і дивлячись ханові у вічі, почав:

— Високошановний Агаси-хан, ми просимо вибачити нас за такий пізній приїзд. Невідкладні справи змусили нас постукати у твої ворота, не діждавшись світанку, коли благовірні розпочинають свій день традиційною бісмалях [10] . — Котляревський зробив паузу, як і годилося для такого вступу. Потім вів далі: — Високоповажний Агаси-хан, ми багато чули про твої військові доблесті і добре знаємо, який ти сміливий у бою, далекозорий у державних справах. Ми шануємо людей сміливих і розумних, схиляємо голови перед їхнім Талантом. Ми знаємо, який ти багатий, табуни твої незліченні, скрині твої зберігають багато добра. Твоя сім’я — дружна й міцна, а сини твої — світло очей твоїх — хоробрі воїни, надія твоя і опора, вони гідні продовжити твоє діло, предків твоїх… Слава тобі, Агаси-хан! Прийми уклін від нашого командуючого, він шле тобі побажання доброго здоров’я і всілякого добра, тобі й твоїй славній сім’ї.

Вислухавши товмача, який дослівно передав мову штабс-капітана, хан хвилину мовчав, роздумуючи, потім на похмурому обличчі його промайнула задоволена усмішка:

— Золоті уста в тебе, пане російський посол! Ми вдячні тобі. Ми теж багато чули про хоробрість російських генералів, офіцерів і солдатів.

— Спасибі, високоповажний хане! Ти не помилився, наші солдати справді хоробрі, кмітливі й витривалі… Ніщо їх не зупинить, якщо перед ними стоїть справедлива мета. .Але солдати наші славні не тільки тим, що вони хоробрі, — вони люблять мир, в ім’я якого й прийшли сюди і стоять тепер біля воріт Буджацьких степів.

— Ми розуміємо, панове посли… І готові вислухати вас тут, у нашій резиденції… Ми слухаємо.

— Ти пробач нам, ясновельмржний, але розмова у нас цілком службова, яка може цікавити тільки тебе одного.

Хан зрозумів натяк і, подумавши, сказав, що в залі присутні тільки його найближчі радники й старший син Селім-бей.

— І все ж, ясновельможний, нехай дарують нам твої радники і син твій Селім-бей, нам велено вести розмову особисто з тобою, бо вона стосується тільки тебе.

Катаржі, не все ще розуміючи, але підтримуючи штабс-капітана (вони ж мусять триматись однієї лінії), сказав, що він теж просить вибачити, проте це наказ їхнього командуючого, а наказ для військової людини, як всім відомо, — закон, який, що б там не було, виконують, причому без обговорення.

— Ви наполягаєте?

— Ми просимо, — м’яко сказав штабс-капітан з чарівною усмішкою на устах.

— Хай буде так… Нехай усі вийдуть. Сановники, хмуро поглядаючи на офіцерів, вийшли, але Селім-бей не поспішав. Офіцери чекали.

— І син нехай вийде?

— Ми просимо…

— А зброя?!. — закричав розлючений Селім-бей. — У них зброя!

— Зброю ми віддаємо своїм ординарцям, нехай вони вийдуть в сусідню кімнату, — сказав Котляревський і з цими словами відчепив шаблю й віддав Пантелієві, те саме зробив і Катаржі. Ординарці забрали зброю і вийшли. Селім, на якого виразно глянув хан, вибіг у двері навпроти.

Тепер хан і офіцери лишилися самі. Хан запропонував сісти на низенькі стільці біля невисокого круглого столу. Світло від п’яти свічок падало тільки на стіл, решта залу лишалась напівосвітлена.

— Кажіть! — коротко наказав хан.

— Прийми, ясновельможний, наші скромні дари. — З цими словами Катаржі попросив Стефана розв’язати невеликий згорток, розкрив його й дістав кілька шкурок песця.

— А це для твоїх жінок. — Котляревський поклав на стіл невеличку скриньку. Хан побачив дорогі сережки, персні, браслети. Він кілька хвилин боровся з спокусою подивитись на все це ближче, помилуватись подарунками і, поборовши себе, приклав руку до грудей:

— Дякую, панове посли!

— Ми приїхали до тебе після багатьох днів дороги твоїми степами і, не приховуємо, дещо втратили, — говорив таким же рівним, м’яким голосом Котляревський. — Ми вели тобі коня — подарунок нашого паші. Кінь сильний, гарний, золотої масті. Але — пробач, хане, — син твій Селім-бей відняв його. І ми тепер не знаємо, де він.

— Селім? — Хан примружено дивився поперед себе, очі поволі склепилися.

— Селім-бей.

— Це правда? — Хан ще не йняв віри й сподівався, що посли зводять наклеп на його старшого сина.

— Правда, — твердо відповів Котляревський. — Нас, послів, врятував Махмуд — син твій наймолодший і, певен, найдобріший… Він, якщо бажаєш, може підтвердити мої слова. — Котляревський знав, що Махмуд до того ж і улюблений син хана.

— Добре. — Хан важко дихав. — Я слухаю тебе, пане посол.

— А тепер дозволь, ясновельможний хане, перейти до діла, заради якого ми приїхали… Ми воюємо тепер з армією султана. Це тобі, сподіваюсь, відомо. Бачить бог, війни цієї ми не хотіли, але султан, користуючись нашою довірливістю, порушив усі й усякі угоди і знову захопив Ізмаїл і посадив там Гасан-пашу. Ми прийшли, щоб здобути Ізмаїл утретє й остаточно. І ми здобудемо його… Так ось, ми б хотіли… — Штабс-капітан нахилився ближче до хана, заговорив ледве чутно. Стефан перекладав, теж не підвищуючи голосу. — Так ось, ми б хотіли, щоб ніхто з ваших людей в розмову між нами й султаном не втручався. Навіщо це вам? Хіба у вас мало своїх турбот? Залишайтеся в своїх селах, а ми гарантуємо вам безпеку. Руки султана, я знаю, довгі, але вони вас не дістануть, не дотягнуться.

Котляревський закінчив і трохи нахилив голову на знак готовності вислухати й хана. Але той з відповіддю не поспішав.

Пропонувати ханові зрадити великого падишаха — в суті, перейти на бік противника в момент, коли вирішувалась доля однієї з наймогутніших турецьких фортець, а отже, і престиж Порти на берегах Дунаю? Таке пропонувати могла тільки дуже смілива людина. Хан, якщо він образиться, може легко й швидко розправитися з російськими послами, кинути їх диким псам або одвезти в Ізмаїл на подарунок Гасан-паші.

Котляревський сидів нерухомо, зовні спокійний, тільки обличчя його було блідіше, ніж завжди. Катаржі, як і штабс-капітан, намагався бути спокійним.

Хан прикрив очі повіками, ніби дрімав, але руки зраджували його: пальці ворушилися на круглому животі, щомиті стискаючись, а персні на них то спалахували, то гасли.

Офіцери не зводили очей з цих рук — нервових, чіпких. Ось і зараз вони стиснуться в кулак — хан ніколи не погодиться порушити слово, дане султанові. Хан добре знає, як Порта вершить свій суд над непокірними, над кожним, хто зраджує її. Ніхто не може знати, звідки це приходить.

Хан ледве чутно плеснув у долоні.

На порозі виріс слуга, хан щось сказав, і той миттю зник, а за секунду ввійшов з тацею — глечик, горіхи, фрукти. На знак хана налив чотири келихи.

— Пийте, — сказав хан, потроху заспокоюючись. — Це бекмес.

— За що вип’ємо? — спитав Катаржі. Почекавши трохи, сказав: — За те, щоб, збулися всі твої й наші надії!

— За ваше здоров я1 — сказав штабс-капітан. — За ваших близьких! . — Дякую!

Випили. Бекмес виявився досить міцним. — Може, спробуємо нашої? — спитав Котляревський і двічі вдарив у долоні. Ввійшов Пантюха й, ніби знаючи, чого від нього ждуть, поставив на стіл пляшку вина. Вміло розкоркував, розлив у келихи.

— Випиймо, твоя милість, щоб ніколи у ваших степах не було війки! — сказав Котляревський.

— Щоб життя ваше було довге й щасливе, — додав Катаржі.

Хан кивнув: “Добре!” — і випив. Обтер білою хусткою підборіддя.

— Що ж нам, ясновельможний хане, передати командуючому? — витримавши невелику паузу, спитав Котляревський. — Ми повинні знати, що думає твоя милість. Які міркування?

— Без цього ми не можемо повертатись, — додав Катаржі. Смагляве лице його трохи розм’якло після випитого, але очі лишалися зіркі. Штабс-капітан з білосніжною хусткою на шиї, яку він поміняв за кілька верст перед Каушанами, виглядав напрочуд свіжо, ніби й не було важкої подорожі по Буджацьких степах.

— Я воїн, я присягав на корані султанові. А знаєте, що це значить? — Агаси-хан тяжко звів дух. — Правда, я господар у своєму степу, мені підвладні мої воїни.

— І будеш таким, ясновельможний.

— Я, панове посли, одержав напередодні вашого візиту фірман. Ви, напевне, здогадуєтесь, що в ньому? У султана наміри тверді. Для того, щоб прийняти якесь рішення, я викликав Селіма. Сюди ж скоро повинні приїхати інші мої сини й старшини.

— Ми розуміємо, високоповажний, у яких складних умовах ми тепер живемо, але безвихідного становища не існує. Треба більше рішучості. До цього тебе закликає і фірман нашого паші, який ми привезли. — Котляревський поклав перед ханом великий аркуш паперу й казав далі: — Російське військо зробить усе для того, щоб оборонити буджак-татар від підступів султана. Це одно. По-друге, жоден віхоть сіна, жоден фунт зерна не буде взято без оплати. Коли захочеш — продаси, не захочеш — воля твоя. За все буде заплачено готівкою при взаємній домовленості.

— Тут так написано? — спитав хан.

— Клянусь честю офіцера, — урочисто сказав Котляревський. — Нехай твої радники, які розуміють російську грамоту, прочитають — і ти переконаєшся в правдивості моїх слів.

Хан довго дивився на велику круглу печатку в лівому кутку документа й роздумував: кликати йому радників чи не варто.

— А що скажуть мої старшини? Мої сини? Вони можуть і не погодитися… Ось Селім.

— Селім-бей проти. Ми це знаємо. — Котляревський не поспішав сказати ханові все. А Катаржі не терпілося відразу ж викласти усі козирі. Штабс-капітан був іншої думки: так можна й образити. Краще, коли б хан про все дізнався сам. Але хан мовчить, виходить, він нічого не знає, а те, що старший син проти, викликало у нього сумніви. Очевидно, ніхто з його оточення не зважився розповісти всю правду. І цю правду, хоч би яка гірка вона була, повинен тепер же розповісти він, посол російської армії.

— Ясновельможний хане, я мушу сказати тобі все до кінця, і це тебе, напевне, порадує. Усі твої сини, за винятком Селім-бея, і всі старшини, всі до єдиного, послали своїх аманатів у Бендери. Вони дали слово, що не піднімуться на клич султана. Ніхто з них не піде проти росіян. І в цьому їхнє спасіння, спасіння цілого народу. З ким ти залишишся? Війна жорстока, ти знаєш. Тепер, Агаси-хан, думай… Я сказав усе.

Хан довго дивився на витончене, трохи повісплене обличчя російського офіцера. Виявляється, цей офіцер не тільки златоуст, але здатний говорити й по-іншому — твердо, як належить мужу й воїнові. За життя своє не боїться. А чи довго схопити його й заразом товариша і кинути в підвал, де сидять голодні вовки? Або відвезти в Ізмаїл Гасан-паші? Селім так хотів цього, так благав. Але тепер навряд чи можна торкнутися цих невірних не тільки мечем, а навіть пальцем. У їхніх руках — аманати. Рідня! Напевне, і його, ханської крові, онуки. Хіба всіх перерахуєш? Кожне село когось послало. Спробуй торкнись тепер росіян — уся орда прокляне до десятого коліна і хана, і його сім’ю. Його перехитрили, обскакали.

— Якші вино… міцне, — сказав по паузі хан.

— Дозвольте ще келих? — спитав Котляревський. — Стефане, чого ж ти?

Стефан розлив вино. Хан мовчки дивився, як ллється яскраво-червоний напій. Не відриваючись, дивився в одну точку перед собою, ні на кого не звертаючи уваги. Повне лице його укрив піт, він кілька разів діставав хустку й прикладав до шиї, чола, в’ялих щік.

Нарешті, озирнувшись на двері, сказав:

— Я, Агаси-хан, повелитель буджак-татар, посилаю російському паші в Бендери аманата. Поїде мій молодший брат — Рахім-бей… Я прошу вас про моє рішення нікому ні слова, щоб про нього дочасно не пронюхали люди Гасан-паші… Може пролитись багато крові…

Офіцери, уважно вислухавши переклад, який швидко й точно зробив Стефан, поважно закивали: мовляв, усе зрозуміло, ясновельможний хане, дякуємо тобі.

Штабс-капітан, співчутливо дивлячись на зовсім замученого хана, додав, що вони, тобто посли російські, передадуть кожне слово володаря Буджацької орди російському командуванню, і нехай Агаси-хан жодної хвилі не сумнівається у дружньому ставленні до нього росіян, хай знає, що люди російські вміють цінувати дружні відносини, а зберігати таємницю — і поготів.

— Це я знаю і не сумніваюсь, — кивнув хан, не маючи, однак, змоги стримати нервового посмикування лівої щоки.

— У нас, твоя милість, ще одне прохання, — сказав Котляревський. — Накажи звільнити людей, які супроводили нас у Каушани з повіту Еть-Іссін. Їх послав один із твоїх старшин з наказу твого славного сина Махмуд-бея, і вони є прості виконавці чужої волі.

— Де ці люди?

— Мабуть, у твоєму казематі…

— Як вони попали туди? — здивувався хан.

— Здається нам, з наказу твого сина, Селім-бея. Він нас зустрічав, він був у дворі, коли все це сталося.

— Шайтан! Але я не знав цього…

— Ми так і думали, — мовив Катаржі, чемно схиливши голову. — У нас, твоя милість, більше ніяких прохань нема. Ми готові з тобою попрощатись.

— Якші! — Хан ляснув у долоні. Вбіг служка. Вислухавши повелителя, низько, мало не до підлоги, вклонився і, вадкуючи, вислизнув за двері, й майже зразу ж увійшов Селім-бей. Він ступив кілька кроків ближче до батька, але, зустрінутий колючим поглядом, спинився.

Хан мовчки кілька хвилин дивився на сина. Важко, ніби вергаючи язиком каміння, він заговорив. Селім-бей, вислухавши батька, спалахнув, але нічого не відповів. Ханові уривався терпець, а син стояв наче вкопаний, весь його вигляд, палаючий погляд з-під тісно зімкнутих на переніссі брів, упертий нахил голови говорили лише про одне: вів проти! Він не згоден!..

Стефан не перекладав, але офіцери і без перекладу добре розуміли, про що говорить, чого вимагає хан від сина.

І тут на очах гостей, втративши самовладання, хан наказав схопити Селіма. На його знак до залу вбігло двое дужих нукерів. Хан процідив кілька слів і одвернувся: не міг, не хотів бачити, як слуги одберуть у сина зброю і виведуть, ніби злочинця. Але слуги не квапились виконувати наказа, вони не зважувались підійти до Селім-бея, майже такого ж повелителя, як і сам хан. Селім — старший серед синів їх нинішнього господаря, і якщо хана закличе аллах до себе, на його місце стане Селім. От коли б хан наказав кинутись на російських послів, нукери б не замислювались. А тут… Як можна відібрати зброю, позбавити честі ханського спадкоємця? Тим часом ханові здалося, що слуги вагаються, не квапляться виконувати його наказ. Ковзнув поглядом, скочив з-за столика, люто тупнув ногою, і тоді нукери підійшли. Селім-бей спідлоба, зацькованим вовком дивився на них, а вони відчепили в нього ятаган, вийняли з піхов ніж. Осатаніло блиснувши очима, Селім-бей мовчки крутнувся і, нахиливши голову, ледь присідаючи, наче готуючись до стрибка, вийшов; за ним вислизнули й слуги.

Хан почекав, поки зачинять двері, й важко опустився на стілець. Заплющивши очі, погойдувався з боку на бік, думаючи свої нелегкі думи, можливо, вважаючи, що поспішати тепер нікуди і нема за чим. У німій тиші палацу не було жодного звуку, наче все в одну мить вимерло до останньої людини, зовсім спорожніло. І це відчуття забивало дихання, сковувало.

І раптом — саме раптом, бо ніхто не сподівався цього — тишу пронизав крик. Тонкий, дикий, що переходив у хрипіння. І зразу ж усе завмерло. Але ненадовго. Уже хтось біг, чулися полохливі кроки, тупіт, голоси.

Хан підскочив, хотів бігти сам, але зупинився: ось-ось повинні відчинитись двері, і сюди, до залу, увійдуть слуги.

Офіцери тривожно перезирнулись: що б це могло значити? Невже знову — Селім? А може, щось інше? І мимоволі пожалкували, що зняли з себе зброю. У цьому палаці, зануреному в сонливу півтемряву, із кожної щілини визирає небезпека, кожна наступна мить може бути останньою.

Одне тільки заспокоювало: в сусідній кімнаті стояли, прислухаючись, готові до всього, ординарці, вони чекають на сигнал, і даремно ніхто свого життя не віддасть.

Тим часом до залу без дозволу ввірвався засапаний ханський служитель з широко розплющеними, білими від жаху очима.

Переступивши поріг, повалився на підлогу і завив, тихо, протяжно, наче побитий пес. Пальці його ворушились на килимі, згинаючи, і розгинаючи його край. Одне око — Котляревський помітив — було в служителя насторожене, за напівопущеною повікою воно здавалось чорною лискучою вуглиною.

Хан підбіг, перевалюючись, пнув його ногою, і служитель, не підіймаючи голови, не захищаючись, промимрив щось, процідив крізь зуби. Стефан, вловивши слова служки, потемнів обличчям, поривався щось сказати й слухав далі, боячись не все зрозуміти.

Коли служитель замовк, Стефан пошепки передав офіцерам зміст розмови, яку тільки-но почув.

Селім-бей, опинившись у тісному коридорчику, вихопив у вартового ніж і кинувся на нукерів: одного забив на смерть, другого — тяжко поранив. І кинувся бігти. Ханського сина ніхто не посмів затримати, він сів на коня, забрав своїх людей і виїхав з двору.

Лютуючи, хан наказав повернути Селіма будь-якою ціною. Але ж де вночі піймаєш одчайдушного шибайголову, розбійника, яким був і лишився Селім-бей? Звісно, марна річ шукати вітра в полі.

Слухаючи, офіцери мимохіть дивувались з цього, віддаючи належне сміливості ханського сина, його волі.

А хан, коли служитель вибіг із залу, повернувся до російських посланців, одним духом випив келих вина, відсапнув:

— Біда, панове посли. Більше вас не затримую. З вами, я сказав уже, поїде мій брат і пробуде у вас до призначеного вашим командуванням часу.

— Ми дякуємо, високошановний хане, за гостинність і за те, що так щиро й швидко відгукнувся на слово нашого командуючого.

Котляревський вклонився, приклавши руку до серця. Катаржі й Стефан зробили те ж саме.

— З вами поїдуть і мої люди. Вони проведуть вас до Бендерів. Дорога тепер неспокійна… Самі розумієте.

— Ми не із лякливого десятка, але коли твоя милість пропонує, ми не відмовимось. І ще раз дякуємо. Просимо, не забудь — відпусти людей, які супроводили нас до Каушан, — сказав Катаржі.

— Вони чекають на вас.

Хан підвів офіцерів до високого вузького вікна і відкинув штору. Внизу, у дворі, схожім на глибокий колодязь, стояли вершники, готові в дорогу.

Агаси-хан провів офіцерів у сусідню кімнату і попрощався з ними. Далі їх вів старий мовчазний дворецький.

У вузькому коридорі, ледве освітленому свічками, штабс-капітан пошепки сказав Стефанові:

— Спитай у нього, чи давно покинули палац турецькі гості.

Почувши запитання, дворецький злякано відскочив і похитав головою.

— Повтори запитання і віддай йому золотий. Одержавши монету, старий виявив ознаки зацікавленості:

— Що ти питаєш? Невже ти сам їх не бачив?

— Де б я їх побачив, ефенді? — Стефан передав старому ще одну золоту монету.

— Вони увійшли разом з ханом до залу прийомів. Але потім ваш посол попросив їх вийти. Вони плювалися й проклинали його і самого хана, безчесні.

— Звідки вони приїхали? Про що умовлялися з ханом? Знаєш про це?

— Я старий і немічний. Чи знати мені, про що вони умовлялись? Я в цьому палаці тільки дворецький.

Ще одна золота монета лягла в кощаву чіпку руку.

— Ти розумний, урус. Далеко бачиш. Звідки ти знаєш, що то були турки?.. Ти, однак, маєш рацію — приїхали люди Гасан-паші. Вони привезли моєму повелителеві фірман падишаха, але ви попередили їхню бесіду своїм раптовим приїздом… Вони поки що не домовилися.

— Дякую, ефенді! — гаряче прошепотів Стефан. — Затримай їх, як завгодно, але затримай. Зможеш?

— Спробую… У них, здається, коні розкувалися. А хто ж їздить цієї пори на розкованих конях? — Старий хитро примружився. Стефан, кивнувши старому, слово в слово передав відповідь дворецького офіцерам.

— Бережіться, — сказав старий. — Селім-бей вирвався, він як голодний вовк нині, а з ним його люди.

— Щиро дякуємо, ефенді! — Котляревський міцно потис легеньку руку старого. — Російський паша не забуде твоєї послуги.

Старий вивів їх на подвір’я, покликав сторожів і наказав відчинити браму.

Пантелій і Денис підвели офіцерам коней.

— Салам алейкум! — вклонився старий.

— Алейкум салам! — відповіли офіцери. Котляревський легко сів на коня і, ледь пригинаючись, проскочив у ворота.

Стрімголов промчали темною вулицею й усі інші. Навальний кінський тупіт розбудив сонні Каушани. Груддя мерзлої землі колотилися в глиняні стіни низьких будиночків. Розсувалися вулички й завулки, десь зліва на пагорку лишилася кузня, заблищали звалені під нею стерті підкови; маленька мечеть погналася за вершниками, але, зразу ж і спинилась та й лишилась за високим муром гіркою вдовицею, закутаною в чорну шаль.

Уже на околиці Котляревський озирнувся, побачив хаотичні купки хаток і на горі — застиглим громаддям ханський палац; відблиск місяця вихопив із мороку одне вікно, потім друге, і знову все погасло. Лише тепер Котляревський відчув п’янку свіжість повітря, простір, висоту неба й м’яке світло далеких зірок, і навіть хмари, що несли сніг і вітер, здавались добріші й жаданіші. Мабуть, такі ж почуття охоплювали нині і його товаришів.

У середині загону на вороному огирі мчав рідний брат хана. Пліч-о-пліч з ним трималися четверо слуг з нав’юченими кіньми. Похилого віку, мовчазний, відлюдкуватий, в башлику, насунутому на самі очі, в хутряній короткій шубі, брат хана тримався в сідлі, незважаючи на роки, досить легко; це привертало увагу Котляревського, і він деякий час стежив за ним.

Уже понад годину їхали не зупиняючи темпу, а татарські коні — з довгими гривами, присадкуваті — здавались свіжими, ніби щойно почали дорогу. Не було потреби їх підганяти, вони йшли розміреною, швидкою риссю, лишаючи за собою версту за верстою.

Поволі розвиднялося. Сіра смуга перетнула дальні могили від сходу на захід, і поступово весь степ, скільки око сягало, забарвився слабким сірувато-блакитним кольором. Сніжок майже перестав, але вітер не стихав, з силою підганяв загін, і здавалось — у вершників, які стали на диво легкими, раптом виросли пружні невидимі крила.

— Не зможу збагнути, як ти їх розпізнав? — спитав Катаржі, коли нарешті коням дали перепочити й перейшли на ступу.

— Кого?

— Турків, звісно, кого б іще?

Котляревський змахнув рукавицею сніжок, що обліпив кінську гриву, тією ж рукавицею потер обличчя: здалося, світанковий морозець приморозив щоку.

— То як же?

До розмови прислухалися й Стефан, і ординарці, що, як звичайно, їхали зразу ж за офіцерами. Шлях, устелений неглибоким снігом, дзвенів від доброї сотні підків.

Виїхали на пригірок, звідси степ видавався ширшим, рівнішим і зовсім безлюдним — ніде ні деревця, ні живої душі. Тільки натреноване око могло б відрізнити на видноколі легкі димки, що прошивали смугасті напливи туману.

— Так і не скажеш? Можна подумати, що ти одержав якісь відомості.

— Відомості? — Котляревський весело, від усієї душі засміявся. — А так, відомості в нас були як на долоні. Міркуй сам, які ж підлеглі хана будуть поводитись так пихато й так непривітно, немов вони ось-ось всадять нам ніж? Але головне не в цьому. Селім-бей дозволив їм увійти першими до зали. Так ставляться до високих гостей, у всякому разі, не до підлеглих, за яких нам їх видавали. Ось тобі й відомості.

— Правда! Як я цього не помітив! — Катаржі мимохіть зітхнув. — Ти уявляєш, що б заспівав хан, коли б ті яничари лишилися при нашій бесіді?

— Тому-то й довелось, хоч і незручно це було, попросити їх вийти.

— Ввічливо попросив, — зареготав Катаржі. Вершники розсипалися по дорозі, витягуючись в одну рівну лінію, мчались наввипердки з вітром, назустріч сонцю, що вже піднімалось, вставало з-за гір, ось-ось готове покотитись степом, велике, яскраво-жовте — провісник доброї погоди.

15

Хвилини не було вільної, щоб внести черговий запис до журналу воєнних дій. Про завітні зошити годі було й думати: вони покоїлися під надійною охороною Пантелія в похідних мішках.

Тільки шістнадцятого грудня, коли військо, вробивши перехід із Карагурти до села Челебе, зупинилося на відпочинок, Котляревський знайшов півгодини й для журналу.

Взагалі, він би не брався за ці записи (що в них особливого?), але наказ командуючого все ще залишався в силі.

Скинувши шинелю, він сидів у зацілілій хатині-мазанці з двома вікнами й дивився, як входили в розбите село перша й друга колони, щоб тут з’єднатися: наказ командуючого виконувався точно, його особисто передав Котляревський, і міг тепер переконатись, що командири зрозуміли його добре. Ось з’явився на своєму вороному іноходці генерал-майор Воинов, покликав свого ад’ютанта й щось наказав йому, мабуть, запросити на раду підлеглих командирів.

Та ось і вони — командири Житомирського драгунського і 3-го Бузького козачого — поспішають до генерала. Негайно — Котляревський знав, бо щойно передав цей наказ Войнову — вони повинні виступити на Ізмаїл, до якого нині від Челебе лишилося п’ятнадцять верст.

На столі лежала карта, тут же ось — і казанок з кашею, свіжою, ще гарячою, що смачно пахтіла підсмаженим салом. Пантелій допіру приніс її й просив поїсти, поки не вистигла, але штабс-капітан відставив казанок і взявся за журнал, до якого не зазирав протягом майже двох тижнів.

З чого ж почати? Що відбулося важливого за цей час? Звичайно, слід вибрати найсуттєвіше, а що й саме, коли все здається вартим уваги?

І все ж таки…

Посередині аркуша вивів: “Грудень” — не окрему дату, а місяць, і вирішив зробити огляд за минулі кілька тижнів; це буде легше й скоріше. Ну що ж, приступимо, пане штабс-капітане, ад’ютант і головний писар командуючого.

“2-го грудня, — записав для початку, — одержано донесення від генерал-лейтенанта дюка де Рішельє, що. відповідно повелінню командуючого 2-м корпусом, укріплення Паланка й фортеця Акерман шістьма батальйонами піхоти зайнято… листопада”.

Дійшовши до дати, Котляревський знову глянув у вікно, а тим часом чорнило підсохло, він цього не помітив і писав далі, аж поки не побачив, що чорнила немає, на папері лишилось ледь помітне зображення числа, яке трохи згодом вицвіло, а пізніше й зовсім зникло; проте Котляревський, кваплячись, не виправив числа. Так і лишилося невідомо, якого ж то числа в листопаді 1806 року дюк де Рішельє зайняв Паланку й Акерман.

По вулиці мимо вікон ішли полки Войнова. Котляревський спостерігав за їхнім строєм і раптом у розриві між колонами на тому боці вулиці побачив татар. Вони розташувались невеликим табором поблизу від драгунів, їм щойно принесли сніданок, і, всівшись на кошмах, ординці заходились їсти.

Це ж аманати. Серед них трохи оддалік з своїми нукерами — брат Агаси-хана.

Старий сидів один, нукери стояли півколом і чекали, поки він попоїсть…

Мабуть, слід написати про поїздку до Агаси-хана. Адже Мейєндорф надав їй певного значення й послав донесення Міхельсонові і в Санкт-Петербург. Чому б не написати хоч би кілька слів про цю поїздку? Вона була не з простих.

І, певний, що писати треба, Котляревський схилився над розгорнутим журналом.

“Протягом останніх днів після того, як зайнято фортецю Бендери, командуючий корпусом, крім встановлення внутрішнього у фортеці порядку та доставки війську потрібного продовольства, маючи свої види на Ізмаїл, велику мав турботу до схилення буджацьких татар на бік Росії”.

Справді, Мейєндорф ні собі, ні іншим спокою не давав. Квапили, щоправда, і його теж. Не раз приїздив ад’ютант Міхельсона — капітан Осмолов. Перша розвідка закінчилась, однак невдало. Ординці вагались: трактувати з росіянами чи ні? Чи варто про це писати? Може, не слід завантажувати опис несуттєвими деталями? А втім, нехай, не завадить.

“Татарські начальники й найповажніші у поколіннях вагались: чи прийняти дружньо російське військо, чи ні”, — з’явилась у журналі фраза.

А що ж далі? І пірце побігли, потекли й слова, фрази, короткі, вкрай стислі.

Закінчується привал. Уже чути команду, гомін голосів, кінське іржання, важкий тупіт похідних колон. Першим виступає Стародубський драгунський полк. За ним — Новгородський мушкетерський і 11-й єгерський полки, а вже потім рушить артилерія: батарейна рота, напіврота Донської артилерії, піонери й замикаючим — Донський козачий полк Платова. А десь іншою дорогою — в обхід Челебе — пройде й полк задунайських козаків, яких веде Білокінь. Побачити б їх, посидіти при нічному багатті, послухати пісень рідних, а може, й слово до них сказати — останнє перед боєм.

Та не вдасться в ці дні до них заїхати, але вже там, перед самим Ізмаїлом, неодмінно знайде нагоду й побуває у них, треба ж бо знати, чи все є в них чи не відчувають в чому нестачі…

Та про це пізніше, а зараз дописати б слід про перший день походу на Ізмаїл, про другий день, про зграю якогось Пеглевана, який напав на Челебе і розграбував його вщент, частину мешканців з собою погнав. Войнов, якого командуючий опівночі командирував зі Стародубським драгунським і Донським Платова полками, а також напівротою кінної артилерії для розгрому розбійницької зграї Пеглевана, нічого поки що не встиг. Пеглеван утік під Ізмаїл. Ні, про це вже не встигне записати, нехай пізніше.

Котляревський зачерпнув ложкою трохи холодної каші, як раптом його увагу привернув гомін під самими вікнами. Кілька драгунів оточили татарина, вже літнього, у драному кожушку, він щось швидко розповідав і виразно жестикулював. Хто він? Місцевий мешканець? Чи хто інший?

Вбіг Пантелій. За ним — Нікітенко. Поручик знову ніс службу по охороні корпусного штабу, й Котляревському доводилося з ним зустрічатись мало не щодня. Поручик був схвильований, обличчя в-червоних плямах:

— Іване Петровичу, можна?

— Заходь. А що скоїлось?

— Розумієш, татарин тут один з місцевих.

— А що саме? .

— Каже, що годину тому із Челебе пішов Пеглеван зі своїми людьми.

— Воинов уже виступив; мабуть, наздожене.

— Не в тому річ.

— А в чому, поручику? Прошу коротше. Привал закінчився.

— Виявляється, Пеглеван — зовсім не Пеглеван. Це — Селім-бей. Татарин клянеться, що впізнав його.

— Цього можна було сподіватись.

— Але чому ж він прізвище змінив?

— Що ж тут незрозумілого? — Котляревський підвівся, застебнув шинелю. — Селім-бей, безумовно, знає про аманатів і боїться за них: ану ж розкриється, хто такий Пеглеван, тоді ми маємо право чинити з ними за законами воєнного часу.А це його родичі, одного племені люди. Якщо з його вини їх спіткає нещастя, його прокленуть. А це цілком можливо. Але цього не буде… Стежте, поручику, щоб з заручниками поводились чемно, годували добре. Такий наказ командуючого. Особисто простежте.

— Це цеє, як наказано, робиться.

— А вже генерал Войнов догонить супостата, — сказав Пантелій Ганжа. І, не звертаючи уваги на поручика, що, здається, не збирався покидати приміщення, попросив: — Ваше благородіє, Іване Петровичу, так що скоро в похід знімаємось, а ви ще й не їли. Вся каша ціла. Та вона ж і холодна вже, дозвольте — підігрію.

— Спасибі, Пантелію. Я ситий. Ось візьми теку і в похідний мішок поклади та бережи, на дальшому привалі допишу… А поки що — з богом! У похід! Незабаром — Ізмаїл.

Привал закінчився. І підрозділи другого армійського корпусу Задунайської армії покинули Челебе. У складі гауптквартири їхав і штабс-капітан Котляревський — ад’ютант командуючого, автор української “Енеїди”.

Книга третя

ПАНСІОН

1

Їхати! І чим скоріше, тим краще. Він задихався в цих так званих мебльованих кімнатах, пропахлих дешевими лойовими свічками, поганеньким тютюном і бог зна якою задавненою квашениною. У величезному кам’яному місті кожний заклопотаний собою, живий ти чи гибієш — кого це обходить? Може, саме тому звідси, здалеку гледячи, істинним раєм здавався маленький, що приліпився на самому схилі Подільської гори, батьківський будиночок, а потопаючі літньої пори у вишневих садах непоказні, більш ніж скромні, будови впродовж Пробойної [11] красивіші великокняжих палаців на Невській набережній. Однак він би погрішив проти істини, якби сказав, що не полюбилися йому Літній сад з його дивними алеями і затишними куточками, острівці на Неві і білі ночі. І все-таки… І все ж таки в останні дні все частіше снилися, невтримно манили до себе заворсклянські несходимі луки і молоді зеленошумні гаї поблизу рідного міста.

До думки про від’їзд він приходив вже не раз, поступово утверджувався у ній, але доконечно рішився після візиту до грізного царського фаворита.

Перед тим Котляревський встиг побувати у приймальнях багатьох високопоставлених.чиновників, тих самих, хто мав пряме відношення до справ державних, від чиєї волі, а часом і настрою, залежала доля сотень тисяч їм подібних, а можливо, і всієї неосяжної імперії.

Візити закінчувались по суті нічим. Нікого не турбувала доля збіднілого дворянина, що не мав ні землі, ні людських душ під своєю рукою і який приїхав із далекої провінції шукати служби у Північній Пальмірі. Мало хто і знав його. Проте деякі знали, буцімто чули чи щось і читали, і все ж таки, ледве заходила мова про службу, чемно, але незмінно відповідали: “На превеликий жаль, мось-пане, поки що нічого нема…” В іншому не менш високому місці говорили приблизно так: “Дуже прикро, милостивий пане, але змушені засмутити вас. Так-с… Однак заходьте, либонь, щось і знайдеться…” Коли ж прийти, про це згадати забували.

Траплялось, що особа з численними орденами та медалями на мундирі, в чині дійсного статського радника, почувши ім’я візитера, розпливалась в перебільшених і відтак явно фальшивих люб’язностях: “Радий, дуже радий… Аякже! Давно мріяв, так би мовити, особисто лицезріти творця “Енеїди”. Боюсь вірити, що переді мною сам автор. Так, мосьпане, смішно, навіть дуже. Таке, як у вас, зустрінеш нині не часто… А стосовно служби, милостивий пане, то, мушу визнати, до крайності здивований: для чого вам, голубчику, служити, витрачати дорогоцінні хвилини на писання — кгм — вихідних паперів? Се дуже спустошливо для вітчизняної і, скажемо відверто, ще бідної словесності. Інша річ, ми, грішні, служим заради злиденного існування. Ви ж — милістю божою піїт, творець, так би мовити, світу прекрасного, і, отже, маєте законне право — встигати лишень збирати вам належну данину, ми ж — ваші піддані і, отже, у вічному у вас боргу.

Задоволена своєю промовою, особа посміювалась, нюхала заморський тютюн і, ґрасуючи а ля франсе, розсипалася в люб язностях: “Зрозуміло, мосьпане, якщо хоч найменший трапиться випадок, то заходьте, так-так, можливо, що-небудь вас достойне, і відкриється… Але… не раніше майбутнього року”.

І — вся розмова. Просити, переконувати не мало сенсу: однаково, що звертатись до глухої стіни. Даремно і скаржитись: адже йому не відмовляли, щоправда, нічого суттєвого і не пропонували. “Чекайте. Заходьте” — і тільки. А скільки чекати? Рік? Два? Десять? Не такий був, однак, візитер — колишній канцелярист, домашній вчитель, а пізніше і військовий, який встиг за свого життя чимало набідуватись і набачитись, щоб не розуміти значення подібних обіцянок. Саме так декотрі із високопоставлених позбавлялись небажаних візитерів.

В той вечір вирішив остаточно: їхати! І як можна скоріше.

2

Вісімнадцять років тому, у минулому, вважай, столітті, полишив рідний дім, і всі оці дуже нелегкі роки, ніде надовго не знаходячи пристановища, не маючи над головою надійної покрівлі, нічим особливо не зв яза-ний, відчував себе отією людиною, що постійно перебуває в дорозі. Спинившись на ніч чи день, а десь на місяць чи навіть і на рік, а то й довше, все одно лишався подорожнім: надходив час, коли виразно долинав манливий голос піддужних дзвіночків, дріб невгамовного дощу у шкіряний дашок поштової карети. В передчутті обов’язкового від’їзду з’являвся напрочуд п’янкий, ні з чим не зрівнянний настрій звільнення, бажання простору, а біль пережитого поступово стихав. В дорозі мав надію забутися, побачити таке, що досі не бачив, таємно-чарівне, нові місця і обов’язково нових людей.

І цього разу, ледве поштова карета поминула міську заставу і шлагбаум, чіткою рисою відділивши минуле від нинішнього, лишився позаду, як раптом знайомий настрій неспокійного захоплення охопив його, і він готовий був забути все, що так боляче зранило серце. Головне — він їде, причому не куди-небудь, а додому, все останнє не мало значення. Як музика, дзвенить, заливаючись під різьбленою дугою, дзвінок, високо на козлах бовваніють широченні плечі ямщика, а у віконце карети світить весняне небо, сонце посилає перше ранкове вітання; під колеса стелеться безкінечна смуга битого тракту, по обидва боки збігають назад одинокі берізки, обтерхані колесами кущі терну, а на відльоті від дороги, неначе кружляючи, пливуть і пливуть у зворотний бік дерев’яні, чорні від часу, ледве помітні в землі, селянські хатки.

Незвичайне почуття звільнення, свободи не полишало, а разом з тим і перший, і другий день дороги не виходив з пам’яті, був з ним Миколенька Гнєдич…

Щоб попрощатись, він рано, ледь зазоріло, прибіг на ноштову станцію і несподівано в останню хвилину спитав: “Невже ж оце їдете?..” Ніби не знав раніше, що це повинно трапитись. Гнєдич не вірив, не міг повірити в розлуку. За минулі два роки вони здружились, як брати, полюбили один одного і не уявляли тепер життя, щоб не зустрічатись, якщо не щодня, то хоча б один раз чи двічі на тиждень, щоб вести оті тихі вечірні розмови, які радують серце, підносять дух і вселяють віру в добро і людську щирість. А що ж тепер буде?

— Сиротою лишаюсь. — Миколенька раптом якось незграбно, боком прихилився до Котляревського і затих.

— Чого ж ти, друже мій?! Дасть бог, побачимось. — Іван Петрович міцно обійняв друга за плечі, взяв під руку. — Наступного літа приїзди в Полтаву. Побродимо околицями, за Ворсклу махнемо. Як хороше там в літні вечори! Цвітом всі луки вкриваються. Диво земне!

Гнєдич зажурено хитнув головою:

— Добре було б… але як же ж “вона”? Не відпустить…

“Вона” — це “Іліада”. Миколенька дні і ночі, як каторжний, що добровільно поклав на себе незміряний труд, сидів за письмовим столом. Великий Гомер, святиня ста родавнього світу, під його чарівним пером оживав у російському перекладі. За кілька днів до Нового року Гнєдич ощасливив друзів ще одним десятком строф. Божественно звучав чіткий, як вилитий, гекзаметр, почув би його сам Гомер — здивувався б геніальності російського поета. Але то лише початок, а скільки ще літ подвижницької праці випаде молодому другові пережити — нікому поки що не відомо… Не скоро, не скоро він побачить Полтаву — “Іліада” забере кращі роки, він віддасть їй кожну вільну хвилину, все свідоме життя, хоч, щоправда, іншої долі йому не треба. Дай же, боже, йому сил та снаги більше, щоб вивершив задумане…

На роздоріжжі визирнув у віконце. Далеко в небі пропливли золочені маківки Смольного монастиря, шпиль Петропавловського собору лишився праворуч, танули обриси палаців і казарм. Ще верства, сотня саженів — і ось уже зовсім щезла Північна Пальміра, поглинув невситимий туман, поховав навіки.

Але знову випливло, ожило бліде, змарніле обличчя. Гнєдича, і почувся голос:

— Тут, на берегах Неви, у вас, дорогий мій Іване Петровичу, лишаються справжні друзі. Крилов, Батюшков і багато інших, яким все краще, славне, далебі, не чуже. Ще хочу сказати: заради всього святого, не полишайте роботи над “Енеїдою”. її треба довершити, чого б то не коштувало, і, якщо у вас щось напишеться, буде, отже, готове, шліть неодмінно. Обіцяю вам твердо: все буде негайно прочитано і запропоновано до опублікування. Нехай знають усі, хто не глухий, про наше рідне слово…

Голос став слабнути, стихати, і ось він уже зовсім розтанув у свіжому весняному повітрі.

Ах, друже мій, у думці відповідав Гнєдичу, не так все просто, як здається, а втім, ти це й сам добре розумієш. З кожним роком часу лишається все менше і менше, а робота посувається повільніше, хоч, зрозуміло, продовжувати її обов’язково буду — інакше не мислю й життя свого. Проте для початку було б добре дістатися домівки, ввійти під рідну стріху, знайти спокій — хоч би відносний, — досить набідувався по білому світу. А там — з’явиться можливість — необхідно знайти собі службу, щоб бодай скромно, але жити, не залежати від випадку і, зрозуміло, працювати, працювати над “Енеїдою”… Все це, однак, скоріше одні фантазії, мрії. Де нині у Полтаві приготували тобі місце, якщо і. в столиці, з її можливостями, нічого не знайшлось? До канцелярії ти не ходок — не ті літа, у домашні вчителі проситися до якого-небудь перезрілого недоростка — теж пізнувато, хоч, правду кажучи, корисним бути саме на ниві освітній кортіло. А поки що — дзвенять, перемовляються піддужні дзвіночки та чути хрипкий голос ямщика.

Що ближче до Москви, то кращою ставала дорога, як камінна, гриміла під колесами. Все частіше траплялись гуртівники, гнали в столицю величезні табуни худоби, мчали кур’єрські прольотки, погойдувались на вибоїнах запряжені четвериками розкішні карети. Одного разу обігнали партію кайданників. Вже проїхали мимо, вони лишились за переліском, а сумний кайданний дзвін ще довго не стихав, каламутив душу, ввижались сірі обличчя нещасних, високі шапки варти.

Понад два тижні добивались до Москви — за тих часів не так вже й задовго. Доводилось — іноді день, а іншого разу і два — чекати змінної пари коней. І це затримувало.

Ще гірше стало з кіньми після Москви. Їх забирали люди служиві, станційні доглядачі без слова, покірно відправляли їх в першу чергу, і розмови, претензії на них не впливали. Розгадавши у капітані людину совісну, незлостиву, деякі доглядачі зразу ж ставали їжакуватими, з ними не можна було й говорити. Інша справа — фельд’єгер. Той з ходу, ще не ввійшовши до станції, кричав, тупав ногами на ошалілого доглядача, вимагав негайно коней, та найкращих, тикав в обличчя шапкою з чорним султаном: “Щоб миттю!.. Не потерплю!.. Та самовар — на стіл! Зараз же!..” І справді, не встигав проїжджаючий красунь фельд’єгер допити свій чай, як біля ґанку стояли добрячі коні, а хвилиною пізніше — десь за сільцем, за околицею стихав кінський тупіт, і карета зникала, танула в жовтавому світлі призахідного сонця. А, ідучи по “своїх власних потребах”, капітан, хоч і з подорожньою, виданою у самій столиці, лишався ще на півдня в чеканні зустрічної пошти.

Це стомлювало і, коли б не книги, які на всякий випадок лежали зверху у баулі, не знав би, де себе подіти. Прокурені хати поштових станцій набридли до смерті. Та коли, попивши чаю з дорожнього самовара, сідав ближче до свічки, запаленої добросердечною дружиною доглядача, забував на деякий час і нахабнуватого господаря станції, і докучливого попутника — відставного ротмістра, поміщика Курської губернії, що, як відомо, межувала з його, капітана, Україною. Ротмістр надокучив своїми оповідями про поїздку в гості до сусіда — якогось Баклицького — теж військового, учасника російсько-турецької війни та відставленого по причині поранення. “Може, і ви, пане капітан, бували там, під Ізмаїлом, коли штурмували його? Бачу, орденом Анни відзначені”. — “Помиляєтесь, мосьпане, відзначений, та не за це”, — відповідав, аби відчепитись.

Зате одного разу розговорився зі станційним доглядачем — людиною, як видно, досвідченою, що немало на своєму віку набачилась. Доглядач, як виявилось, служив з самим Суворовим, ходив з ним через Альпи. Сиділи майже до світанку, курили люльки, потім пили схололий вже чай, а жона доглядача, миловидна жінка, на багато літ молодша від чоловіка, не раз зазирала до них і не наважувалась сказати, що пора б уже перестати палити казенні свічки і відпочити час, бо ж попереду день.

Котляревський співчував колишньому солдатові: начальство ставилось до нього несправедливо, постійно чіплялось, лаяло, якщо він діяв “по закону”, коні давав по черзі, а не тим, хто “виривав з горлянки”.

Ранком другого дня Котляревський закінчував свій сніданок, коні були подані і, як сказав доглядач, все готово і можна рушати. Та в цей саме час на станцію вихором підкотила поштова карета, і ледве вона спинилась, як з неї вискочив у формі драгунського офіцера молоденький поручик.

Доглядач, полишивши Котляревського у хаті, вибіг з дому гостю назустріч. У вікно було видно, як поручик показував на запряжену карету, щось говорив, потім став кричати, коли доглядач щось відповів, штовхнув його в обличчя кулаком. Старий закрився рукою, зігнувся, готовий знести і нові стусани.

Котляревський не пам’ятав, як опинився надворі, поруч з поручиком:

— Як смієте?

— Я князь Олонецький, — ковзнув той поглядом. — Поспішаю і тому — смію.

Котляревський відчував, як кров сильними поштовхами б’є у скроні і темніє в очах.

— Соромтесь, мосьпане! Ви ж в сини йому годитесь!

— Я з дорученням. Мені потрібно…

— Всім треба… Кому цікаво без потреби труситися не такій дорозі?

— Але ж кажу: треба.

— Не знаю… Поки що бачу: ви нахаба… І якщо ви, княже… — крижаним тоном продовжував Котляревський, — якщо ви ось тут, зараз же не попросите вибачення у цього нещасного… — І поклав руку на лікоть поручика. Той зблід, потяг руку до себе, але вирвати не зміг.

— Ні!

— В такому випадку, мосьпане…

Доглядач, почувши у тоні капітана недвозначну погрозу і розуміючи, чим подібна розмова може скінчитись, кинувся перед офіцерами на коліна, тягнув руки, молив:

— Панове, прошу, молю вас, пожалійте мою сивину, адже мене проженуть зі служби, якщо з вами щось трапиться, та ще з моєї вини… А куди ж я дінусь із дружиною? Не потрібно мені їхнє вибачення, ваше благородіє, — звернувся до капітана. — Я всіх відправлю. — Старий низько кланявся, а сльози, справжні сльози текли по його зморшкуватих щоках, сиве волосся розсипалось по обличчю, весь його вигляд викликав співчуття, щиру жалість. Котляревський, забувши на часину поручика, кинувся піднімати старого:

— Не годиться, голубчику, так, не годиться… Ви ж людина! Ви!.. Одначе… — Поглянув на зніяковілого молодика. — Ось — не рівня вам, пане, а людина проста, бідна… Солдат. Брав участь у Альпійському поході. З Суворовим ходив… А ви його — кулаком?!

Поручик мовчав, втупивши перед собою погляд. Не відповідав ні слова.

Сидячи вже в кареті, поряд з ротмістром — той устиг до сніданку розкупорити пляшку рейнвейну і тепер дрімав, — Котляревський докоряв собі, що так поспішливо від’їхав. Хто знає, що там нині на станції. Проїжджий князьок, може статись, поб’є старого доглядача, образить його жону, і ніхто за них слова не замовить. Всю дорогу не міг заспокоїтись. Лише на новій станції, де знов довелося ночувати, їх наздогнала ще одна карета, і він, розпитавши проїжджого чиновника про поручика, трохи заспокоївся. Виявляється, князьок нікуди особливо не поспішав; любитель пиятики, зажадав у доглядача горілки і разом з таким же проїжджим, як і сам, офіцером весь день грав у карти, дудлив горілку, а тепер, мабуть, сни бачить рожеві.

— Чого дивуєтесь, милостивий пане, така нині молодь пішла, — просторікував літній вже суддівський чиновник, п’ючи з блюдечка чай-кип’яток у прикуску. — Для батьків то як? Між тим, як видно, із достойної сім’ї отой поручик і, мабуть, маєтної. Ми, нахвалявся, володієм землями під Харковом! Ми — потомствені! Ми те, ми се…

Повечерявши, Котляревський не міг, проте, заснути і, спитавши дозволу у попутників, запалив свічку, яку возив з собою.

В баулі разом з новими книжками Карамзіна і Державі-на була минулого року видана збірка байок Крилова і його ж, переписані від руки, кілька картин із “Підщипи”, чому особливо радів. Траплявся перший-ліпший випадок, і він перечитував їх, ці картини, тепер знав майже всі до останнього рядка напам’ять, міг би прочитати будь-яку сценку, був переконаний: “Підщипа” прикрасила б афішу якого завгодно театру, навіть імператорського. Між тим, цензура публікацію комедії заборонила, театри ж її не брали жоден, не кажучи вже про столичні.

Інший автор, ображений, полишений без уваги, не переставав би говорити на кожному перехресті про дику несправедливість, а Крилов, якщо хто із друзів починав розпитувати про п’єсу до того ж і співчуття висловлювати, посміювався, ставився до історії з “Підщипою” майже спокійно, навіть якось байдуже, і не відмовляв, однак — зрозуміло, лише друзям — “на один вечір” почитати досить вже розтерзаний рукопис.

Крилов довірив свою “Підщипу” і Котляревському, і не лише прочитати, але й дещо перебілити для себе. Всю ніч, читаючи і перечитуючи комедію, Іван Петрович дивувався дотепності автора, стильовій неповторності, встиг виписати три картини і ранком відніс рукопис господареві.

Якби довелось взяти у Полтаву лише ось ці дванадцять аркушів з виписками і нічого більше не встигнути, і тоді вважав би, що недаремно прожив у столиці всі .ці майже два роки. Звичайно, жаль, не перебілив всієї п’єси, не встиг… Помилку свою він виправить три роки згодом, знаходячись з дорученням у Санкт-Петербурзі. В два вечори перепише її від першої до останньої сторінки, а потім, повернувшись до Полтави, ще й поставить її… Та це буде пізніше. А поки що, прихилившись до віконця у поштовій кареті, пригадував останню зустріч з дивним, незрівнянним Крилевим.

3

Кожного разу, переступаючи поріг цього дому, відчував себе так, нібито з’являвся в часи оні перед очі командуючого з доповіддю, оглядав себе, осмикував мундир, ще раз думав над тим, що і як скаже…

Господар, обкладений за звичкою подушками і книгами, иапівлежав на низькому широкому дивані. Усмішкою зустрів гостя, простяг руки:

— Йди-но ближче, батечку, а то світло в очі — і не бачу лиця твого. Але ж блідий чому? Чи не занедужав?

Крилов потискував великими м’якуватими долонями тонку руку гостеві і повторював:

— Нездужаєш? Признавайся.

— Помилуйте, Іване Андрійовичу, я здоровий… А ось ви як?..

— Пісенька моя, голубе, скінчена. Задишка клята мучить, а так би ще й нічого… Мине, думаю, якщо… гірше не стане.

— Не стане, не повинно ж… Вам би поблизу моря пожити, в краї теплі десь під осінь перебратись… І, повірте, знаю, все б у вас минулось.

Крилов у відповідь лише усміхнувся дружньо і печально водночас, в його усмішці були і знання життя, і сердечність, і особлива, криловська, лукавинка.

Вони були майже однолітки — кожному перейшло за сорок, і тому, забуваючись іноді, звертались один до одного по-простому — на “ти”, та, похопившись, замовкали; Іван Петрович навіть просив вибачення, що викликало саркастичну усмішку Крилова:

— У кого ти, батечку, подібних церемоній набачився? Чи не у китайців? То начебто у них не бував. А може, у турків запозичив?

Поглянувши один на одного, вони раптом починали весело, від душі сміятись, причому Котляревський сміявся так заразливе, що, дивлячись на нього, не міг утриматись і Крилов і, сміючись, поохкував, стогнав, витираючи високе чоло великою кремовою хусткою:

— Заморив…

З кожною новою зустріччю вони ставали дружніші, один в одному бачив саме ту людину, котрій можна довірити найпотаємніше, розповісти, над чим працюєш, що хвилює, викликає сумнів, такий не зрадить, зрозуміє з напівслова, дасть пораду від душі, щиросердно, а на випадок потреби підтримає, подасть руку товариської допомоги; а коли-не-коли вечірком, після дня нелегкої праці, з таким приємно і посидіти, про те, про се погомоніти, почаювати.

З сивими скронями і глибокими темними западинами під очима Іван Андрійович виглядав старше своїх літ, до того ж і важко дихав: давалась взнаки тучність, а можливо, і вогкувата погода. Зрадівши, проте, гостю, на часину забув про нездоров’я, всадовив його побіля себе в крісла, заметушився, подзвонив слузі і наказав негайно приготувати свіжої кави: “Вгощу тебе, батечку, питвом заморським, сиріч, кофеєм…” І, поки слуга вештався, розпитував, як живеться Івану Петровичу в столиці, чи добре беруть “Енеїду” у книгарнях, він особисто прочитав її двічі і збирається читати ще раз. Чому? “Шукаю, мосьпане, огріхи, а замість оних, з кожним разом відкриваю в ній незмінне щось нове. А що сіє значить?”

Задоволене мружачись, Крилов довго дивився на гостя, чекав відповіді, а той не квапився, ніяково мовчав.

— Не відаєш? — Шумно видихнув Крилов, сів ближче. — Якщо я бажаю перечитати книжку і кожного разу знаходжу в ній дещо нове, то, без сумніву, оная книга в деякому розумінні явище, сиріч, хай буде вам, мосьпане, відомо, предмет справжнього мистецтва, а не якесь там цвенькання. Так-с… І не кивайте, голубе, ніби нічого не розумієте… Краще ось пийте, поки гаряче.

Крилов підхопив обома руками чашку, подану слугою, і швидко став пити, злегка посапуючи. Котляревський пив маленькими ковтками, смакуючи духовитий напій.

— Помилуй боже, сперечатися не маю наміру, і все-таки перебільшуєте.

— Ніскільки, — пихтів Крилов. — Де в чому я все ж таки трохи кумекаю.

— Я не проти… Але ж… От напій — чудо. Дякую! Однак повернемось до справи… Мені ще багато працювати, а ваше слово не кличе до цього, буцім я все зробив.

— О, я цього не говорив, голубе, ні-ні. Наш брат поет мусить до останку працювати, така наша планида. І вважаю, що так і повинен робити кожний, хто поважає читача і, звичайно, працю свою.

— Ось саме про це я й хотів сказати, коли дивлюсь ваші байки… Це ж перлини!

— Негарно. Мова ж не про мене. І хто б міг подумати; Котляревський — і такий хитрун!..

Велика скромність, якою відзначався Іван Андрійович, не заважала, однак, йому прислухатис до похвали, причому дуже приємної його серцю, бо виказувалась дорогою людиною, якою вважав гостя.

Випивши ще по чашці кави, і гість, і господар помітно підбадьорились, хоч і без того були вахопдені ресідою, переказували один одному останні новини, які в ті дні займали завсідників столичних салонів І, насамперед, служителів муз.

Цими днями Котляревському вдалося побувати в Маріїнському театрі на балеті з великим Дідло. Залишаючись під яскравим враженням від побаченого, розповідав, як публіка захоплено зустрічала знаменитого артиста.

— Але, скажу вам, і є-за що: танок Дідло — справжнє мистецтво! Легкість, малюнок дивовижні.

Потім розмова перейшла на суто літературні новини. Не вірші Батюшкова, не п’єси Шаховського займали в ті дні літературні кола — багатьох вражала розпочата кілька років тому робота Гнєдича.

Микола Іванович Гнєдич — ще молодий (у дев’ятому році йому виповнилось лише двадцять п’ять), — приїхавши з Москви, де навчався в пансіоні при університеті, уже шість років жив у Санкт-Петербурзі і тут скоро став відомим як автор повісті “Моріц, або Жертва помсти” і роману “Дон Коррадо де Герера”; про ці речі говорили переважно знавці літератури, нічого особливого в їх появі не знаходячи. Та незабаром колишній вихованець Полтавської духовної семінарії, а потім Московського пансіону приступив і ось уже третій рік успішно просувається в роботі над російським перекладом знаменитої гомерової “Іліади”. Такий труд міг бути під силу теж поету, причому високообдарованому і до того ж такому, який би знав мову старогрецьку, як і свою, рідну. Гнєдич знав і грецьку, і російську, і виявився до того ж чудовим поетом.

— Земляк мій, — не без таємної гордості за свого молодого друга Миколеньку Гнєдича мовив Котляревський. — Більше того, в одній семінарії навчались, правда, в різні часи.

— Ах так, він теж полтавець?! Подумати тільки, невже у вас саме повітря народжує таланти?!

— Земля, Іване Андрійовичу, багата, і, звичайно, люди не без іскри божої…

— Земля російська одвіку була багата талантами, тільки ж їм крила підрізували, простору не давали, причому, хто? Свої, вітчизняні, піклувальники. — Крилов зітхнув і надовго замовк.

Торкнулись і журнальних новин. Згадали нову книжку “Вестника Европы”, в якій його редактор, він же відомий поет, Василь Андрійович Жуковський опублікував баладу “Кассандра”. Заговоривши про Жуковського, Крилов відзначив, що ось, мовляв, один з кращих поетів наших днів — такого, мабуть, ні з ким нині і порівняти — тонкий лірик, трепетно любить все рідне і особливо природу і талановито вміє ону малювати.

— Це так. Жуковський дав російській поезії душу і серце, — сказав по хвилі Котляревський. — Згадайте його “Сільське кладовище” і його ж баладу “Людмила”.

— Так, душу і серце…

— Але… — Почекавши, поки слуга прибере посуд і вийде, Котляревський продовжував: — Згодьтеся, Іване Андрійовичу, що цього поезії дуже замало, їй, поезії тобто, потрібно, щоб вона ще й кликала до щастя і добра, була сумлінням співвітчизників.

Крилов довго мовчав, потім відкинув нависле волосся з чола.

— Що ж, і це, мабуть, вірно. Думки твої, мосьпане, мені врозумілі і симпатичні. — Торкнувся руки гостя своєю, тим простим жестом начебто уклавши з ним союз на сердечну дружбу і братерство…

Вечір спливав поволі. Відшумів за вікнами холодний дощ. Час було прощатись. Котляревський волів би вже і відкланятись, але не міг підвестись, все ще сидів, хоч і розумів нетактовність своєї поведінки.

Перед тим як піти до Крилова, дав собі слово: щоб там не було, попросити у Івана Андрійовича “Підщипу” [12]. Про існування якої йому розповів все той же Миколенька Гнєдич. Але як звернутися з таким незвичайним проханням до Крилова? Спиняла думка: а раптом відмовить? Скаже: на жаль, не можу, пробач, добродію, навіть обіцяти не буду… Відомо, що Крилов довіряв цей рукопис тільки друзям, певною мірою однодумцям і строго вимагав повернення його в точно визначений строк.

Бажаючи дати зрозуміти Крилову, що він знає про існування “Підщипи”, Котляревський заговорив… про останні театральні новини і сказав, що ось нині в моді князь Шаховський, ставиться він “на театрі” майже щовечора, і написав, правду кажучи, чоловік чималенько — в один мішок не вбереш всього, а ось він, Котляревський, не в силі себе примусити додивитись хоч би один спектакль цього пана до кінця. П’єси його, далебі, бліді відбитки життя, а частіше — надумані, від таких, з дозволу сказати, п’єс на сон хилить. І тому він не може зрозуміти, чому в такому разі достойні уваги широкої публіки твори лишаються поза театром, театри їх не беруть, під різними приводами відсувають? Навіть такі ось, як “Школа лихослів’я”, “Ябеда”, “Недоросток” йдуть вкрай рідко, їх намагаються не помічати, а, крім того, є — він це точно знає — ще .й інші, не менш достойні речі, які не тільки не ставляться на театрі, але — подумати тільки — не публікуються, тому і прочитати їх не можна, бо ніде взяти.

Крилов слухав, але розмови не підтримував, і Котляревський, так і не зважившись заїкнутися про свою просьбу, уже став прощатись, обіцяв зайти на “вогник” як-небудь ще іншим разом, коли це раптом Іван Андрійович, нахилившись, дістав із бюро, що стояло біля узголів’я, невеликий у синій обкладинці рукопис і простяг гостеві.

— Ось ти, голубе, з басурманами зустрічався, і ніби ж не без успіху? А тут слова вимовити не осмілишся… Візьми-но.

Котляревський взяв рукопис, побачив передній напис, спалахнув від радості:

— Не наважувався… Рукопис цей, наскільки знаю, токмо друзям довіряєте, а я хто?..

Крилов глянув спідлоба непривітно, насурмив густі брови:

— Дивина… Одне слово, повернеш, коли прочитаєш, бажано, однак, щоб не тягнув.

— Та я зразу… Завтра ж…

— Добре… Тільки от переписувати не раджу…

— Та ні… А якщо одну-дві сцени?.

— Дивись сам…

Вітер, вогкий і холодний, особливо сильно задув на самому березі; з шумом розбиваючись об кам’яні парапети, важкі хвилі сповзали, відходили на деяку відстань, щоб через хвилину кинутися знов. Рідкі зорі яскраво світили з високого неба, а тонкий шпиль самотнього Петропавловського собору — по той бік Неви — розрізав легкі хмари надвоє, і деякий час вони йшли двома потоками, потім знову з’єднувались і рухались суцільною чорною лавою далі, за місто, аж у крижане море, небо там, вугільно-чорне, було без єдиної світлої цяточки.

Ні, холодно в той вечір не було і почував себе, як уже давно досі, добре. І все тому, що ніс з собою дорогоцінний рукопис; ось він, загорнутий у цупкий папір, шарудить при кожному кроці під шинелею. Та найголовніше, що хвилювало, підносило у власних очах: великий Крилов, незрівнянний поет Росії лічив і його, автора ще не завершеної поеми, своїм другом і тому-то довірив, можливо, найдорожче із того, що мав нині, обдарував своєю дружбою…

Полтаву він розгледів вже під вечір. Між дерев замиготіли бані церков, гострий шпиль католицького костьолу, вздовж пригірка побігли хати, крамниці; і нарешті розгледів веранду, що, ніби ластів’яне гніздо, приліпилась до будинку на самій горі. Здалося, що на веранді він розгледів і високу, у чорному, постать. Мати! Боже мій, матінко!.. І знову — вкотре вже! — постукав ямщикові: гони ж, гони, хлопче!..

Повільно, ох, як повільно рухався пором! Здається, і Ворскла під ним — рідна, прекрасна, у зелених берегах — застигла, а берег — той, другий — не наближувавсь, а віддалявсь. І все ж таки ось вони, сходини! І перший знайомий — старий посивілий, як голуб, будочник. Ніби в тумані, проплив ліхтар; будочник, катеринівських часів солдат, не впізнав капітана, освітив ліхтарем приїжджого, щоб переконатись, а хто ж пожалував у губернський град. І як тоді — вісімнадцять років тому, біля Київського в’їзду — глухо мовив:

— З богом!..

Нарешті, нарешті, він дома, біля рідного порога! Скінчилась довга, як безвість, дорога в тряских поштових каретах, стомлююче висиджування на станціях, кружіння перед очима сумних краєвидів, від чого можна втратити здоровий глузд…

Побачивши його, мати не скрикнула, якусь мить не могла ворухнутись, складені на корсетці руки її тремтіли. А він, лишивши двері відкритими, ступив крок, ще один, кинувся ближче, підхопив її під руки: вона раптом захиталась і впала б, якби не підтримав, підломились ноги.

Припала до пропахлої весняною свіжістю шинелі і завмерла. Не відпускала, ніби боялась, що він ось зразу, ще й не роздягнувшись, поїде, знову відлетить у далекий незнаний край.

Він гладив сиве волосся, пониклі худенькі плечі:

— От і добре!.. Добре, — повторював і повторював, відчуваючи, як щось душить його, не дає дихати.

А вона не могла відірватись від нього, не могла стишити дрожі, яка раз по раз струшувала нею, ніби їй було то холодно, то невимовне парко.

— Це мине… мине, — говорила стиха, дивлячись на сина крізь щасливі сльози.

Він був такий, як і колись, тієї далекої весни дев’яносто третього року, коли вперше проводжала в Коврай, до пана Томари, таким пам’ятала його і пізніше, в день повернення додому, таким пішов на військову службу, і ось тепер він такий же — стрункий, і високий, і худий, щоки рівні, аж плоскі, і хоч обвітрені, але ж надто засмаглі, аж ніби чорні, і шия, як у юнака — тонка і довга.

У неї зразу ж з’явились турботи, які вважала найголовнішими: треба так зробити, щоб він поправився, не був таким худим, інших турбот у неї вже не було і ближчим часом не передбачалось.

Допомогла роздягтись, віднесла шинель в передпокій і повісила, щоб потім почистити, затим тут .же повернулась, всадовила в любиме ним крісло, сказала, щоб там і сидів, поки вона приготує помитись, покличе служницю, що, мабуть, пішла спати, разом вони внесуть корито, він же нехай поки що посидить, відпочине, потім вони разом повечеряють, а щоб йому було чим зайнятись, принесла скриньку з люльками і тютюном, що зберігся.

Вона світилась, ніби її раптом осяяло сонце та ось так і застигло на обличчі. У дверях обернулась:

— Не віриться, що… повернувся. А він, огорнутий раптовою тишею, зігрітий домашнім затишком, спитав:

— Як ви тут, мамо?

Усміхнулась лагідно, похитала головою:

— А ти не знаєш?

— Ні…

— Змучилась… чекаючи, — зітхнула і більше ні слова, та й навіщо вони? Він усе зрозумів, уявив її одну в кімнаті у довгі зимові вечори зі своїм незмінним в’язанням біля згасаючого каміна, коли за стінами скаженіє хурделиця, скиглить у піддашку, торохтить у шибку, шпурляє грудками снігу, а коли вщухне, стане глухо нараз, неначе навкруг все вимерзло, вилюдніло. Гостро відчув, як завинив перед нею, як дорога вона йому, в цілім світі єдина. Поривчасто підхопився з крісел, взяв маленькі сухі руки у свої і, похапцем обціловуючи їх, зігріваючи теплим диханням, говорив і говорив:

— Не поїду вже! Ніколи… З вами буду. З вами!..

5

В губернському місті Полтаві того дня нічого особливого не трапилось. Місто творило своє узвичаєне життя.

В гостинному ряду, як і належить, о сьомій ранку загуркотіли засови і пудові замки — то прикажчики відчиняли лавки, рундуки і крамниці, солодко позіхали, аж ніби розривало їм роти від позіхання, хрестились на бані церков, в яких дзвонили до заутрені. На Кузнецькій греблися по калюжах дві гарби з сіном, і здавалось, вони не їдуть, а пливуть, а на самому вершечку, на сіні, чорніли смушкові шапки вожчиків, в повітрі свистіли батоги:

— А цоб — цабе!..

Воли ж нехотя помахували хвостами і йшли собі, як і раніше, спокійно, розмірене. Раптом вереснуло порося, випорснувши з двору навпроти, воно мало не потрапило під гарбу, та, обляпане багнюкою, вискочило і прожогом кинулось у розкриті ворота. І сміх, і гріх.

Високо піднімаючи ноги, щоб небавом не вскочити у калюжу, бігли чиновники у присутствен! місця, кутались у шинельки, метляючи полами по мостовій. Прошествувало троє ченців із Хрестовоздвиженського монастиря; здоровий, пикатий ішов попереду, а двоє тяглися позаду, несли щось важке, самі ж худі, аж сині, у благеньких рясах, як видно, послушники, ще молоді, лякливі, час від часу позирали на свого старшого, а той на них, здавалось, не глядів, та вони знали: він все бачить і чує, а тому йшли, ні на що не звертаючи уваги. Місячи на мостовій грязюку, прошвендяла, ламаючи ряди, інвалідна команда.

Губернське місто, як і кожне місто, жило своїм приватним життям, його ніскільки не обходило, що десь безкінечними шляхами найбільшої у світі імперії летять, поспішають кур’єри у особливо важливих справах, не жаліючи ні коней, заганяючи їх на смерть, ні самих себе. У вищих сферах вирішувались долі держав, а в північній столиці вже збирався в далеку дорогу, у саме серце Порти, полководець і дипломат Михайло Кутузов, лише через нього мали надію умовити султана на мирні контракти, і те потрібно було робити якнайскорше, бо на заході збиралося знову на негоду: гроза Європи — імператор французів — готував армії, квапився до нової сутички з білим царем.

А тим часом в маєтках генерал-губернаторства, як і по всій Російській імперії, жиріли з чужого поту панове поміщики та підпанки, бісилися з безділля, а їхні підлеглі, як під’яремні воли, падали з ніг від непосильної праці, вмирали під канчуками на конюшнях, гибіли в закіптюжених хатах-могилах…

Про ці та інші події у губернському місті знали далеко не всі. Купці й прикажчики, чиновники, духовні особи, військові, вчителі гімназії і повітового училища, робочий люд цехів навряд щоб навіть здогадувались. Всяк жив своєю хатою, своїм двором. У всякому разі, так могло здатись. Тому-то, можливо, мало кого обходило, що врешті після багатьох літ розлуки повернувся під батьківську стріху єдиний син колишнього канцеляриста магістрату — здається, навіть із дворян, що мав за собою — горе та й годі! — лише свбю хату та п’ять душ дворових, — відставний капітан, та ще, як кажуть, піїт, автор виданої десь книжки Іван Котляревський. Приїхав то й приїхав, нехай собі. Де не їздив, а все ж повернувся, а краще, мабуть, сидів би дома та не рипався. Хіба що старі друзі та приятелі зраділи, прочувши про його повернення.

Ранком Парасковія Леонтіївна внесла синові сніданок, сама сіла насупроти за столом. Було їй приємно дивитись, як він прилаштовує серветку, тонко ріже хліб і їсть, присуч вала глечик топленого, з золотистою шкуринкою, молока, солоницю, миску з товчениками, які син полюбляв ще змалку, чай, заварений на глоді, приємний на смак, а головне — такий чай заспокоює, знімає, якщо, не дай господь, з’явились, болі у грудях, як-не-як, це корисно, особливо зараз — після такої тривалої поїздки, нехай п’є і їсть на здоров’я.

Проте, вона не тільки дивилась і спостерігала, як снідає син, але й говорила.

Голос у матері тихий, рівний, жебонить і жебонить, ніби той струмок лісовий, а Іванові видиться в ньому тепла усмішка, сердечність, а часом чується і тонка, ледь вловима іронія.

Вчорашнім вечором розповідала про старих знайомих: хто і де служить, а хто оженився вже, інший з Полтави виїхав, подався кудись світ за очі. Сьогодні згадала раптом Федора Міклашевського. Це той, що вчився “разом з тобою у дяка Никодима, а потім і в семінарію в один рік пішли, його отець Іоанн Станіславський — пригадуєш? — відрізняв, говорив: “Здібний отрок, якщо вчитися буде…” Федір, однак, теж не закінчив семінарії, пішов з останнього курсу, служив у Новоросійській канцелярії. І що ж? “Починав підпихачем, підканцеляристом тобто, та ти знаєш, а нині — що б ти думав, сину? — перший помічник столоначальника, його благородіє, пан, так просто і не під’їдеш, хіба що на козі”.

Іван усміхнувся: він вже чув про стрімке підвищення по службовій драбині Федора, вчора сама ж розповідала, тільки без подробиць. Вона кивнула: так, розповідала, та, мабуть, забула, стара стала. Проте, що ж в тому поганого, коли і вдруге про цікаве згадати? Може, що й забулось за першим разом, тепер от доскаже. З Федором, чи то пак, паном Міклашевським, повторюю, так просто нині не поговориш, ніби підмінили чоловіка, а стару матір свою, що билась як риба об лід, поки сина вчила, в люди виводила, одержуючи по смерті мужа — секунд-майора — мізерний пенсіон, так він ту матір у глушину, в далеке сільце до якихось родичів, а може, знайомих, відправив доживать, найняв візника, той і одвіз, а синок, бач, і не поїхав з нею, бо зайнятий — і службою, і тим, що дім свій кінчає на Ярмарочній, там такий домище, що й у купців не в кожного побачиш. Он який Федір Міклашевський. А ти кажеш… А от Михайло Васильович Амбросимов, архітектор губернський, мешкає зі своїм чималеньким сімейством у старій халупці, купленій до того ж у розстрочку, і — люди переказують — господар тієї халупи збирається викинути пана зодчого, бо, бач, не доплатив якихось рублів…

Мати помовчала, підсунула ближче до сина кухлик з молоком, — хай наливає собі, поки тепле, — і продовжувала:

— А Руденка пам’ятаєш? Той багатіє. Ще одну кам’яницю звів на Дворянській, огорожею обвів — і собака не перескочить, у гостиннім ряду лавку нову відкрив, у великі негоціанти пнеться, авжеж, мало не самого Зеленського обскакав, а братів Алексєєвих то вже давно позаду лишив. І синок його — той, що з семінарії вискочив до сроку, — тепер у батька перший помічник, в кареті розкочує, ходить йому, бач, становище не дозволяє. Що йому ваша латина та піїтика? Перед ним ті самі вчителі шапки ламають, коли загледять карету та сірі коні, що не ходять, а летять, землі, здається, не торкаючись. Ось як люди живуть, що їм війна з якоюсь Туреччиною, книги, які інші пишуть, їм добре у своїй господі, затишно, люди заради них піт проливають, з ніг збиваються, а вони живуть собі у тому добрі… “А ти, сину, кажеш. Отак треба жити. Ти, мабуть, і не знав?”

Запитала, а він не відповів, саме допивав глечик, витирався вишитим рушником.

“Еге ж, — додала мати, — м’ясо нині на цілу копійку підскочило. Кажуть люди, не к добру, коли б війни нової не було. Не чув про те, сину, у Петербурзі? Що там нині говорять? Нічого не говорять? Так… Еге ж, про м’ясо. Ще з місяць тому воно було по п’ять копійок з грошем за фунт, а оце три дні тому, чула, просять по семи і навіть по восьми копійок гнуть. Буцім пан губернатор заборонив продавати дорожче, так хіба ж цехові послухають? У них свій закон; “не хочеш — не бери”. І князь їм не указ, з живого і мертвого здеруть. Не добрались до них, а коли й доберуться, то у обивателя, мабуть, душі вже не буде”. Мати ледь приплющила очі, ще не згаслі, чорні, і брови, густі, рівні, розійшлися, а по обличчю, тонкому, схожому на синове, побігла та й розтанула усмішка.

І син оцінив це: вірно сказано. Проте знову промовчав. А мати згадала і князя, нового генерал-губернатора, Лобанова-Ростовського Якова Івановича. Люди кажуть, строгі їх сіятельство, навіть дуже строгі, а взагалі ж, доступні: хто з суплікою до них — приймуть, вислухають, потім, можливо, всього і не зроблять — скоріше так і трапляється, — але спасибі і за те, що слухають, не відмовляються. А іще кажуть: князь служивих людей шукає, навіть у Санкт-Петербург їздив, чиновників навіз нових. Губернія ж у нас, люди, бач, потрібні…

Іван слухав, мотав на вуса. Мати, як видно, і вела до того, щоб знав, як і де ступити, з ким зустрітись, якщо забажає знову у службу.

Після сніданку пішов до себе, розбирав папери, книги, розіклав все те у шафи, окремо — не на виду — кілька пач кунків з “Енеїдою”. Коли ввійшла мати — принесла квасу свіжого куманець, — ставив останній пакунок. Мати ще не бачила нового видання поеми і зразу помітила її.

— Намучився з нею?

— Всякого було… позаду вже.

— Тепер відпочинь. Забудь погане. Не думай.

— Як же не думати? Ажити як?

— Думки різні приходять, як я мислю, від невлаштованості, незатишку, а чи тобі дома погано?

— Що ви, матінко? Вашими турботами зігрітий, почуваю себе, як в юності. Тільки ж не всидіти мені вдома, послужить би ще, та не знаю, може, старий став, непотрібний?

— Звідки в тебе таке?.. В твої роки інші життя починають.

— Ви про своє, мамо, а я ж про службу.

— І я про те… До князя йди. Він прийме і, надіюсь, прийнявши, не відмовить, уважить твоє бажання, а коли ні — дасть бог і так проживем. Чи багато нам з тобою потрібно? Вистачить і пенсіона.

Розтривожений турботою матері, низько схилившись, поцілував їй руку — маленьку, ще більше, здавалось, схудлу з часу останньої розлуки, одне було незмінним — вона пахла, як і в дитинстві, м’ятою. Вдихнувши того запаху, відчув, як дивною силою повниться серце, і ніщо, здавалося, в світі не в змозі спинити чи застрахати, і він сказав матері, що обов’язково скористається порадою і піде до князя, хоч і противног принижуватись, просити, ще живуть у пам’яті ходіння по петербурзьких вітальнях. Але сьогодні він працюватиме, треба ж паперам лад дати, він чимало записував в Петербурзі, а ще більше в дорозі, і, правду кажучи, дещо засіло в голові, спокою не дає, і з цим теж волів би, поки задумане не зів’яло, не згасло, розібратись.

— Аякже, сину, працюй, я тобі не заважатиму.

І пішла до себе, а він, одягши, за звичаєм, свіжу білу сорочку, присів до столу, а небавом присунув стілець ближче. Буде служба чи не буде, а він працюватиме. Безсонні ночі, болючі сумніви, переписка — вкотре! — заново — все це було, є і неодмінно буде, але так, мабуть, і трeбa, бо нема ж легких шляхів у житті, а в мистецтві — і поготів.

Не помітив, як і завечоріло. Ввійшла мати, запалила всі чотири свічки у старому мідному шандалі і поставила серед столу, а він, у білій, як сніг, сорочці, розстебнутій на два верхніх ґудзики, сяк-так зачесаний, писав і писав, ледь нахиливши голову. Строфа лягала за строфою на чистий, як ранкове світання, аркуш паперу, щоб завтра чи післязавтра бути переписаною заново, і після того ще багато разів.

Не чув, як двічі відхилялись двері: то мати, не входячи до кімнати, стоячи на порозі, з ніжністю і тривогою дивилась на нього, але не кликала, не просила лягти, бо вже пізно, проспівали на Мазурівці другі півні, не сміла заважати, добре знала, що нині з ним не поговориш, думки його шугають далеко десь від рідної хати, може, в незнаних землях серед невідомого люду.

Тихо причиняла двері і йшла до себе, потім поверталась і знов таки йшла і довго, поки він працював, товклася з кутка в куток; прокидалась служниця тітка Орися, питалася спросоння: “Га? Що? То я зараз…” — і лягала знову. Мати чула все: і як він запалював люльку, ходив по кімнаті, сідав до столу; вона не могла заснути, ніби і сама сиділа поруч з ним, ділила сумніви і тривоги, успіхи і невдачі, все-все — навпіл.

У нічній тиші, як звичайно, добре думалось. Пригадувались щасливі роки разом з Петром, коли вони, ще тоді зовсім молоді, схилялись над Івасевою колискою і мріяли про синове майбутнє, всією душею прагнули, щоб було воно щасливим, а якщо Івась буде щасливим, тоді і ім обом нічого іншого не треба. Давно вже нема Петра, одна лишилась з сином, не хотіла вітчима для Івася, хоч і знаходились люди — не стара ж ще була і, мабуть, непогана, а от не хотіла нікого — і край. Аби Івась був здоровий і щасливий, тільки він, її син, щастя і надія її… І зараз, в нічній тиші, молила бога не лишити єдиного її сина своїми милостями, влаштувати долю його, знайти йому ласкаву і вірну дружину, щоб любила, оберігала від зла і неправди, прощала і характер — іноді ж Івась і слово скаже не так і спалахне, то мати розуміє, а чи зрозуміє дружина? Їй, матері, більшого щастя, ніж бачити сина поруч у доброму здоров’ї і добрі, не треба. А ще б їй онучку, хоч би одну — тоді б і зовсім було добре. З цією думкою, замріяною усмішкою на вустах і задрімала.

А син все ще сидів за столом, не вкладався до сну, хоч і проспівали на тій же Мазурівці вже й треті півні, і лише тоді, коли на дзвіниці Успенського собору задзвонили до заутрені, відклав стосик паперів і підвівся з-за столу, розправив плечі.

День і ніч під рідною стріхою йому працювалось навдивовижу гарно, не пам’ятав, коли востаннє так почував себе, був захопленим, не помічав, як плине час, а втома і не торкалась.

Чи це не щастя?..

6

Другого дня пішов до міста. Навіть і не поснідав як слід, нашвидку одягся — із хати. Мати не затримувала: розуміла його нетерпіння.

Все хотілося побачити, почути, отож і поспішав, як на побачення з дорогою серцю людиною, і мимохідь з болем помічав, де з’явились перші зморшки, з радістю відзначав зміни на краще. Щоправда, мало було тих змін. Як п’ять і десять років тому, лишались величезні вибоїни на мостових, невсихаючі калюжі, на підгір’ї ліпились врослі в землю мазані халупи, ті самі були і Полтавка, і Рогізна, що пересікали місто, поспішали до багатоводної Ворскли вниз луками. І, здається, та ж сама карета — він бачив її літ п’ятнадцять тому і на тому самому місці — на розі Пробойної і Протопопівської, вона застряла, причому глибоко, по самі колодки. Мовчки, з одеревілим від старання обличчям, кучер невзамашку шмагав по черзі то корінника, то бив ліворуч по харапудистій в сірій піні кобилці, то праворуч — по чорній, лискучій від поту, хребтині коня, і все даремно: карета ані руш.

Якийсь молодий чиновник — у вузьких смугастих шта нях і сюртучині в обтяжку — раптом спинився, поглянув на кучера, на карету, здвигнув плечем і побіг дрібушасто далі. Духовна особа, виповнена внутрішнього спокою і благочестя, пройшла мимо, навіть не глянувши в той бік. Звична картина, як і колись, ні в кому не викликала і натяку на протест, навіть не дивувала.

Котляревський наддав кроку, готовий вже втрутитись, примусити фурмана, якщо вже не силою, то словом, зійти з козел і підштовхнути карету, це ж він міг, плечі мав круті і розлогі. Але тут корінник — вороний широкогрудий красень, — присівши на задні, рвонувся — вся збруя на ньому затріщала, — і важка карета зрушила з місця, ще трохи посунулась і викотилась на рівне. У віконці пропливло круглясте біле личко під шапкою-бояркою, кокетливо зиркнуло з-під тонких бровенят і щезло, карета гойднулась і м’яко покотила далі на Протопопівську…

Помітив, однак, дещо і нове. Ось ще один герберг [13], поруч з ним — кофейний будинок, помітно розрісся гостиний ряд, а на Круглій площі з риштовань вже визирав пам’ятник Слави. Фарбували дах на будинку присутствених місць. Зведено вже губернаторський палац, а у дворі оного і дім для віце-губернатора. Одержало нове приміщення і поліцейське управління, і під тим же дахом — нижній суд, казначейство, квартири городничого і поліцмейстера. Не забули воздвигнути і тюремний замок — як же без нього? Полтава — не гірша інших губернських міст імперії.

Йшов далі. Впізнаючи щось давнє, яке знав колись, ще в юності, переживав не зрівняне ні з чим душевне піднесення. Ось будинок духовної семінарії, він повністю зберігся, ніщо в ньому не змінилось, хіба що де-не-де облетіла фарба на вікнах та ґанки стали нижчими, неначе вросли в землю, а може, то так здається — адже він сам, мабуть, підріс, став вищим. Петрівська площа лишилась такою ж, як і в далекі ті роки, коли ходив до дяка, а онде і входи в підземелля — “міни”, в них колись мало не заблукав, та щасливий випадок допоміг знайти хід на поверхню, а тоді настрахався, і зараз, хоч скільки минуло, в душі крижаніє від однієї згадки. Ті самі пустирі, зарослі споришем, дерев’яні, почорнілі від дощу і снігу, тротуари під парканами на Пробойній, калинові зарості по підгір’ю на Мазурівці, а за Ворсклою — зелені гаї послались до синього, щезакн чого в тумані обрію. Той же монастир на горі, як відлюдько, сумний і одинокий. І насипи навколо міста, що лишились від часу Полтавської битви. Подекуди вони обсипались, заросли бур’янами, та не важко уявити — високої уяви не потрібно, — що тут діялось сто літ тому: свистіли кулі над полем, лютував під стінами фортеці молодий король шведів…

Над містом пливли, хвиля за хвилею, уповільнені звуки церковних дзвонів, звали молільників у свої приходи; і вони йшли: одні — пов’язані чорними шалями, прикажчики — у каптанах і високих чоботях, ремісничий люд — в потертих піддьовках, чиновна братія — в легких шинельках.

А він — додому: мати, мабуть, прогледіла очі, видивляючись, дожидаючи з обідом, за давньою звичкою, сама до столу не піде, чекатиме годину, дві, хоч до самого вечора.

Ходив до міста і на третій день. День той вийшов більш тривалий, і не без причини: зустрів старого знайомого.

На Сампсоніївській площі ще здалеку помітив невисоку окоренкувату постать Амбросимова і поспішив назустріч. Зовні Михайло Васильович скидався на звичайного собі прикажчика з гостиного ряду — у такому ж каптані, в чоботях з високими халявами, та варто було йому вимовити слово — і враження розсіювалось, перед співрозмовником ставала людина у всіх відношеннях цікава.

Побачивши офіцера, що йшов, поспішав назустріч, Амбросимов спочатку не звернув уваги — в Полтаві нині воєнні чини — не рідкість, але, поглянувши пильніше, — щось у цьому на диво стрункому офіцерові звертало увагу, — спинився, хвилю якусь стояв мовчки і раптом широко розвів руки, худе смагляве обличчя освітила по-дитячому радісна усмішка:

— Ба-ба!.. Іване Петровичу! Рідний мій! Обійняв, розцілував, змахнув непрохану сльозу:

— Безмірно радий!..

— І я… Скільки років І..

Вони — зодчий і піїт — зустрічались порівняно не часто — у кожного були свої турботи, — та коли траплялась така зустріч, вона лишала у них відчуття свята, яке довго не минало.

Амбросимов належав до тих людей, які могли б зробити честь кожному місту, однаково — великому чи малому, губернському чи повітовому. Від того, що такі люди мешкають далеко від столиць, вони не стають гірші, душа їх не тьмяніє, не слабне зір і смак, розум лишається гострим; вони у постійних трудах і турботах, інтереси їх широкі, значно ширші і змістовніші, ніж у інших столичних “світил”, а цікавить їх буквально все: життя простолюдина і його повсякденний побут, як будує він своє житло і як живе в ньому, їм вкрай необхідно знати, що з’явилось нового у світовій архітектурі, де і ким побудовані нові палаци і храми. Ці люди уважно стежать за всіма новинами, життя їх до краю наповнене, нудитися чи вдаватися в сум їм ніколи, вони ж бо у безперервному русі; їх кревно турбує доля міста, в якому вони живуть, вони вміють зазирнути і далеко наперед, роздивитися за нечіткими обрисами справжню перспективу, і тому-то декому із сучасників вони, як кістка у горлі; зрозуміло, завжди знаходяться такі, яким не подобається незалежність суджень губернського зодчого, при нагоді дехто із можновладців дозволить собі і висловитися приблизно так: “Нехай пан головний архітектор не вважає, що він у нас головний…” Ці погрози ніколи не лякали Амбросимова, під гарячу руку він говорив, не примушуючи себе надто обирати вирази, що в першу-ліпшу хвилину готовий розпрощатися з кріслом, вони аж ніскільки не спокушає його, службу він знайде, аби шия — ярмо одягнуть. Одначе їхати не поспішав, лишалась сила-силенна нерозв’язаних справ саме тут, у Полтаві, обивательській, сонній, байдужій до його переживань, з неї іншим разом хотілося тікати світ за очі, лише б подалі, і разом з тим безкінечно дорогій його серцю. Треба б оце побудувати приміщення для гімназії, відкрити пам’ятник Слави, ради цього і багатьох інших справ він жив і трудився, твердо знаючи: інший не зробить того, що може тільки він, Михайло Амбросимов, тому-то думати про майбутнє Полтави, бачити її обличчя вже зараз слід тільки йому, а не комусь іншому.

Не вперше, виведений із рівноваги, кидав в обличчя якомусь градоначальнику, а траплялось, і самому генерал-губернаторові, що й ноги його більше не буде в губернській креслярській майстерні, нехай хто завгодно займається всіма тими проектами і підрядами, а з нього досить. І все-таки втручався, говорив, де і що потрібно будувати, і все це безкорисливо, навіть не помишляючи про законне винагородження за свою працю. Єдина свята мета, заради якої він нехтував відпочинком і самим здоров’ям — було місто, куди він одного разу приїхав на день чи два в гості до приятеля та й лишився на все життя.

Він прагнув єдиного: нехай вона, Полтава, стане кращою, вулиці просторіші, рівніші, а люди в ній живуть зручно, чисто, і нехай всі, у кого є очі, не перестаючи, милуються кожним будинком, храмом, пам’ятником, навіть лавкою у гостиному ряду, гербергом, кофейнею.

Губернатори, починаючи з Солнцева, і генерал-губернатори з ним рахувались, а він з ними — ніколи, сперечався, забуваючи, що розмовляє з “його сіятельством”, а не купцем чи розбагатілим козаком, що вирішили побудуватися в місті і відкупили для цього сотню-другу саженів землі у губернського правління. Його любили і водночас сердилися на нього, не відпускали, коли, кинувши папери на стіл, кричав: “Ось вам мої прожекти!.. Фарби і картони! Досить з мене Полтави! Я ситий нею. Всю душу вимотала. їду! Мене кличуть у Воронеж, і там я відпочину.”

Справді, Амбросимова кликали у Воронеж, запрошували і в теплу Одесу, а він… любив Полтаву, навіки полонений її ратною славою. І нікуди не їхав.

Він любив помріяти і, мріючи, малював в уяві місто майбутнього, бачив його через п’ятдесят, а то й сто років. Котляревський міг слухати зодчого годинами, іноді пробував і сперечатися з ним, і той ніколи не ображався, навпаки, радів, що є з ким схрестити списи, збуджено кричав:

— Ах як добре! Я ж і забув про це! І де ви тільки взялися на мою голову!

Котляревський ніяковів, чуючи подібне, але ж було і приємно: Михайло Васильович Амбросимов, кращий із зодчих, визнавав його, рахувався з ним, а траплялось, і згоджувався.

Ще до закладки пам’ятника Слави спалахнула і з часом все більше розпалювалась гаряча суперечка: де йому стояти? Чи не краще прикрасити величним монументом Червону площу? Так думали в губернському правлінні, схилявся до цього і губернатор. Подейкували, що сам князь такої ж думки. Амбросимов зразу ж став дибки: ні і ні, категорично відкинув проект і запропонував місцем закладки пам’ятника обрати середину Пробойної вулиці — напроти Сампсоніївської площі. Це місце мало свої переваги: по-перше, там був центр головної вулиці, а окрім того, насупроти — велика і завжди багатолюдна площа. І все ж з’явились противники і цього, здавалось, переконливого проекту. І першим серед них, як не дивно, — Котляревський. Думку свою він висловлював відкрито, хоч і м’яко, чутка про це дійшла і до зодчого.

Одного разу, ще на військовій службі будучи і приїхавши додому у коротку відпустку, Іван Петрович зустрівся з Амбросимовим і в бесіді з ним делікатно, щоб не образити, висловив думку, власне, натякнув, що, як він гадає, кращого місця, ніж Кругла площа, де, як він чув, мають намір торгувати дьогтем і горілкою, не може бути для пам’ятника. Він якось говорив з одним знайомим — той родом із Петербурга — і ось там, у столиці тобто, чимало знаходиться прихильників цієї ж думки. За переказами, саме тут мешканці Полтави, її захисники, зустрічали переможця шведів. Опріч того, і місце найбільш підхоже — по суті це майбутній центр міста. Амбросимов, гарячкуючи, пробував суперечити, але Котляревський повів його на Круглу площу. Вони довго ходили, здіймали пилюку на пустирі, спотикалися на ямах і мало не падали, сперечалися уже відкрито, суперечку їх чули перехожі і здивовано спостерігали, як офіцер і якийсь чиновник, розмовляючи, беруться мало не за петельки. Котляревський уперто доводив правомірність своєї думки, і Амбросимов врешті здався.

— Ви мені, пане піїт, гм… гм… подобаєтесь, — широко усміхався зодчий, витираючи хусткою спітніле обличчя, — у вас відмінне відчуття перспективи. — Подумав, ще paз обвів поглядом площу, прозирнув всю ПробоЙну аж до Успенського собору, оглядівся навсібіч. — Гм… Саме тут, навколо площі, стояти найважливішим спорудам. Зровуміло, центру міста бути саме тут. А монументу Слави — тим паче… Як же так? Я — зодчий — і не врахував цієї істини?..

Він тут же відмовився від свого власного проекту і десь через тиждень після розмови з Котляревським висловив генерал-губернаторові Куракіну нові міркування, розповів про щасливу ідею спорудити пам’ятник Слави на Круглій площі, причому, не забув додати, що ідея ця належить не йому, надоумив його місцевий піїт Іван Котляревський, і додав, що саме такої думки і дехто в Петербурзі, додав не без таємного наміру вплинути цим на правителя краю…

Вони поминули гостиний ряд і вийшли до Успенського собору. В ті дні на соборі провадились чергові роботи: збиралися золотити маківки, а за одним разом білили і стіни. Роботи були, як на той час, досить складні, і Михайло Васильович майже кожного дня приходив сюди, щоб переконатися, чи все йде як слід, чи не потрібне його втручання.

Ремонтували дзвіницю. Вся у риштуванні, вона майже ховалася в них, і робітники на четвертому і п’ятому ярусах здавались крихітними. Кілька чоловік тягли цебро з розчином, воно хилиталось на всі боки, ніби вибираючи місце, куди б перекинутись. Побачивши це, Амбросимов замахав руками.

— Бога ради, тихіше!

Маляри почули, повільніше і обережно потягли цебро, і воно майже зовсім перестало хилитатись, а перегодя прудко пішло вище і вище.

Амбросимов полегшено зітхнув, змахнув піт з лоба:

— Ну і ну, прости господи! Не слухають, а я ж казав. Місяць тому один сміливець злетів з риштування, ходив не прив’язавшись, ледве до тями прийшов, але ж — каліка, а у нього діти… От і дивись та дивись, а майстер, мабуть, у кофейні сидить та потягує, як ви розумієте, не лише кофей. Прогнав би, а ким заміниш?.. Але вибачте, відхилився. Отже, дорогий мій Іване Петровичу, ви вдома. Ну і як — надовго?

— Як би вам сказати… Думаю, назовсім.

— Правда? Як це добре! Краще, ніж вдома, нігде не буде. Я ось не полтавський, а прижився і, як видно, тут і вікувати, — зодчий зітхнув і вже дивився, як на п’ятому ярусі робітники відв’язували цебро, перекидали вірьовку на інше, уже вільне від розчину. Чоло у зодчого, зібране зморшками, раптом розгладилось, усмішка освітила обличчя — Але разом з вами, та ще й інші знайдуться — то і Полтава за столицю зійде. Чи не так?..

— А чому б справді нашому теляті та вовка не з їсти? — кивнув Котляревський і теж усміхнувся: йому подобався Амбросимов і його вигляд — людини робочої, що завжди при ділі, завжди заклопотаної, вищою мірою освіченої, доброї, уважної, товариської, з таким справді приємно зустрітись, поговорити, та, власне, від однієї думки, що така людина живе в одному з тобою місті і ти, якщо забажаєш, коли завгодно можеш з нею зустрітися, — легше дихати, і світ здається не таким вже сірим і безрадісним.

Вони стежили, як важке, хоч і порожнє, цебро спускається все нижче і нижче, ось воно минуло четвертий ярус, потім третій, другий і, нарешті, перший, його підхопили, поставили на землю.

— А служить не збираєтесь? Чи пенсіоном проживете? — спитав, ніби між іншим, Амбросимов.

— Був намір проситися в службу, та не так се просто.

— Це так. — І раптом: — А знаєте, друже мій, що ми маємо намір побудувати в Полтаві? Не знаєте? Театр! Так, так! І прожект готовий.

— Невже? От радість! А в якому ж місці?

— За Німецькою слободою. А навпроти театру — головпоштамт буде.

— Багато встигли. Присутствен! місця спорудили. Монумент закінчуєте. А тепер ще й театр. Все це не забудеться. Полтава благословить вас, Михаиле Васильовичу.

— Не об тім річ. Ось з монументом не впораємось… Але на той рік все-таки закінчим. І відкриєм. Місце ж для нього пречудове. А ідея — то ваша, мосьпане. Пам’ятаєте?.. Так ось що, — без паузи продовжував Амбросимов, — раджу до Огнєва піти. Чули про нього?

— Директор училищ?

— Він самий. До речі, коли ми йшли сюди, він їхав якраз, мабуть, до себе, в гімназію, він же оної і директор. Підіть. Не відкладайте.

— А прийме?

Амбрисимов стенув плечима, дивуючись:

— Кого ж кращого знайде?.. Обов’язково підіть. Зараз же… І до мене заходьте. Не забули, де живу?

— Знаю… А ви не обминайте моєї хати. Матінка зрадіє…

— Прийду.

Вони попрощались.

Того ж дня, за порадою Михайла Васильовича, Котляревський відправився до Огнєва…

Директор гімназії прийняв відвідувача більш ніж сухо.

До свого призначення в Полтаву Огнєв служив у Петербурзі у новоствореному міністерстві “освіти в його шкільному управлінні і своє призначення у заштатне губернське місто вважав тимчасовим, тому-то і турбувався про гімназію і місцеві повітові училища, які мав опікати, постільки поскільки. І все ж не лишався байдужим до того, що про нього подумає “їх сіятельство” пан генерал-губернатор, і, зрозуміло, як людина у справі своїй обізнана, учителів для гімназії добирав уважно, віддаючи перевагу тим, хто мав університетську освіту, вірно вважаючи, що тільки високоосвічені люди повинні сіяти вічне і розумне. Тому-то, почувши, що несподіваний відвідувач університету не кінчав, навіть не бачив, який він, не закінчив і повного курсу духовної семінарії, ні про що більше говорити не схотів, не звернув ніякої уваги і на воїнське звання, яке носив візитер, так чи інакше, а на ті часи досить немале для Полтави. Не підводячи голови, презирливо копилячи нижню губу, популярно пояснив капітанові, що “згідно циркуляру” — не забув назвати і номер його — він, директор училищ, не може брати в службу осіб, знання яких високим вимогам не відповідають. Тільки у виключному випадку міг би взяти пана капітана на службу, але такого випадку в ближчому майбутньому він, на жаль, не бачить. І все ж, він доповість правителеві краю про візит капітана, і відповідь буде відома через два, можливо, три дні. А поки що — він “дуже радий знайомству”.

Майже так, у такому ж тоні відповідали і в Санкт-Петербурзі. Нічого сказати, виучка у панів із міністерства відмінна, певного не обіцяють, але витончено привітні — не прискіпаєшся, щоб вам і на тому світі ікалося і не переставало.

Довелося вибачитись і відкланятись. Огнєв недбало кивнув:

— Бувайте…

Минали дні. Іван Петрович майже не виходив з дому, ні з ким не зустрічався, хоч мати і натякала: треба б провідати давнього приятеля Павлушу Стебліна-Камінського, він, як і Міклашевський, давно одружився, привів у хату молоду і гарну жону. Можна б завітати і до Михайла Васильовича. Пам’ятаєш пана Амбросимова? Такий же, як і був — хвилиночки не всидить, все б йому будувати та перебудовувати, гасає по місту з кінця в кінець від саменької зорі до зорі, миттю закипає, хоч ніхто його, здається, і не гріє, скоріше — навпаки.

Після розмови з Огнєвим він цілими днями сидів у себе в кімнаті. Перечитав куплені в дорозі книги, проглянув граматику Протасова і ще раз переконався, що підручник зовсім не поганий, користуватись ним, як на його погляд, можна і зараз. Не трапляється лише нагода, щоб довести це на ділі. Огнєв, бач, не схотів і розмовляти, хоч і не відмовив, обіцяв доповісти правителю. Думка про те, що Огнєв не забуде, доповість, і тоді, можливо, одного дня він дістане службу, якщо не в гімназії, то хоч у повітовому училищі, додавала бадьорості.

Перечитав привезені з собою журнали, переглянув і дорожні записи. Дещо і сам писав — кілька строф для нової, п’ятої, частини “Енеїди”. На ранок, щоправда, все те переписував заново, як це було не раз і не двічі, та все ж таки, це була та робота, якої прагнув, вона полонила його, і тепер щодня засиджувався допізна, поки і на світ не бла гословлялось…

Десь на п’ятий день зрозумів: Огнєв не покличе, коли б хотів — вже знайшов би спосіб повідомити про наслідки розмови з князем. Певно, вельмишановний директор училищ забув про обіцянку доповісти правителеві краю, та, власне, заради чого б мав турбуватись? Адже слово, дане відставленому від служби капітанові, ні до чого його не зобов’язує.

Мати не знала про візит до Огнєва, а син, як завжди, був спокійний, навіть веселий, і це цілком влаштовувало стару. В ці кілька днів він помітно посвіжішав, неначе скинув добрий десяток років, і вигляд мав, незважаючи на свої сорок, як і не кожний юнак — стрункий, підтягнутий, нічого зайвого, у ході легкий і швидкий. Мати мимоволі милувалась ним, коли одягав шинель, капелюх, і виходив з подвір’я, не могла відірвати погляду, коли повертався додому з прогулянки — такий же легкий, як і годину тому, кожній жінці впадав, мабуть, в око, тільки ж чому не знайдеться жодної, щоб приворожила, причарувала, і тоді б у хаті повеселіло, і вона б не сумувала, знаючи, що у сина поруч вірна жона і друг на все життя, а там пішли б діти, то і зовсім було б добре. Дав би господь, не раз молила Всевишнього. А він, Всевишній, як і раніше — як п’ять і десять років тому — лишався глухим до її гарячих таємних молитов.

А поки що — хай би Івась влаштувався на службу, все ж таки до живого діла ближче і почував би себе потрібним людям.

7

Потрапити до князя на прийом слідуючого дня не вдалося: правитель краю ще тиждень тому відправився у поїздку по губернії і хто зна, коли мав повернутись. Ось воно як, а він грішив на Огнєва: “не ходив, не доповідав…”.

Хотів було вже відкланятись і піти, не сказавши, з якого приводу просився на візит до генерал-губернатора, але ад’ютант — порівняно молодий офіцер у званні майора — попросив розповісти, в якій справі капітан звертається до князя; питав він про це таким тоном, що відмовити у відповіді не можна було. Довелось коротко, у двох словах, викласти суть справи. Записавши до книги ім’я відвідувача, ад’ютант пообіцяв, як тільки князь повернеться, одразу повідомити.

Подякувавши, Котляревський зібрався йти, коли це ад’ютант, червоніючи, вибачився за настирливість і спитав, чи не родич часом пана капітана автор “Енеїди”, чи однофамілець? Дізнавшись, що автор поеми перед ним, ад’ютант страшенно зрадів, зніяковів ще більше і не знав, як загладити свою нетактовність, та капітан був настільки уважний та простий у поводженні, що ад’ютант скоро відчув себе зовсім вільно і розповів, що колись у Санкт-Петербурзі у товариша по полку, в якому служив, бачив ону книгу і тоді ж прочитав її з великим задоволенням, досі нічого подібного не зустрічав; він сам народився і виріс на Україні і тому добре знає місцеву мову і розуміє, як важливо те, що робить автор “Енеїди”. Від’їжджаючи в Полтаву, він і не мріяв познайомитися з поетом. І раптом… такий щасливий збіг обставин.

Молодий чоловік розповів, що він, майор Смирницький, добре знайомий з Миколою Івановичем Гнєдичем, теж полтавцем, не раз з ним зустрічався, бачив також і чув незрівнянного Крилова, великого Державіна, Фонвізіна, Жуковського теж, і взагалі він, Смирницький, не байдужий до сучасної словесності, має і свою невелику поки що бібліотеку, і радий, що в Полтаві, маленькому губернському місті, живуть такі люди, як автор “Енеїди”. До речі, їх сіятельство цікавився поемою нового видання, але знайти її в Полтаві не вдалося. Якщо у пана капітана є хоч один зайвий екземпляр — їх сіятельству було б приємно мати книгу у особистому користуванні, а як не можна, то хоч почитати.

Котляревський слухав, не заважав і, коли Смирницький закінчив, усміхнувся:

— Судячи з усього, мосьпане, у вас теж цієї книги нема?

— Вгадали. У свій час не купив, всього на один день запізнився, і лишився без оної. Тепер би знать, у кого можна умкнуть — пішов би на такий гріх.

— Умкнути книжку, кажуть, гріх невеликий, так що дійте. Проте я, здається, маю можливість вам допомогти…

Котляревський пообіцяв принести книжку князеві, і йому, Смирницькому, теж, і взагалі він радий випадку знайти у майорові приємного співбесідника і певним чином однодумця у поглядах на сучасну словесність.

Попрощалися майже друзями.

Смирницький свою обіцянку виконав. Днів через три ранком до Котляревських постукався кур’єр губернської канцелярії: пана капітана просили пожалувати до правителя краю… Збирався не довго, і за якихось півгодини був у приймальній. І тут не довелось довго чекати…

Князь — худорлявий, у мундирі, без лєнт та орденів — сидів за масивним з різьбленими ніжками столом і дивився теку, коли ад’ютант ввів Котляревського до кабінету і представив. Сивуваті баки підкреслювали здоровий колір обличчя князя, а мішки під очима свідчили про інше, можливо, притаєну хворобу, про яку не знав і сам князь. Доброзичливий і разом з тим уважний погляд спинився на капітанові.

Лобанов-Ростовський вказав Котляревському на крісла, запрошуючи сісти, потім встав із-за столу і теж сів у таке ж крісло, щоб бути ближче до відвідувача: подейкували, князь не зовсім добре чує, особливо в останній час.

Народившись у старовинній дворянській сім’ї, він був досить відомий у “вищому світі”. Ще в дитинстві, як це було прийнято у сім’ях високорідної знаті, князя зарахували сержантом у гвардійський полк, але служив він недовго, військову службу залишив у чині капітана; за Павла пішов зі служби зовсім, а коли на троні опинився син Павла — Олександр, став сенатором і мав доручення доглядати за будівництвом лікарні у Москві; на початку 1808 року несподівано одержав призначення на високий пост “малоросійського генерал-губернатора”. За словами сучасника, князь був “молодим у колі молодих”, а серед старших віком лишався “поважним, твердим, але ніколи не був недорікуватим, часто гарячим там, де бачив неправду, за те його не особливо жалували, та завжди був шанованим, як муж прямодушний. Хвалив за очі, лаяв відкрито”.

Так говорили про нього люди його кола. Насправді ж був він людиною свого класу і насамперед вірним виконавцем царської волі. В багатьох поміщицьких маєтках довіреного йому краю творилось, як і по всій неосяжній імперії, дике свавілля, поміщики нещадно збиткувались над бідним людом, але “сіятельний” князь цього не чув, лишався глухим до стогону і сліз пригнічених, він і сам був одним з найбагатших землевласників.

І все ж пнувся показати себе, далебі перед місцевим обивателем, людиною ліберальних поглядів, милостиво дозволяв розвиток промислів у генерал-губернаторстві, а також і освіти, звичайно, у певних рамках. З цією метою він благословив думку зодчого Амбросимова і йому подібних про заснування театру у Полтаві — буде де розважатись торговим людям на ярмарках — і з часом здійснив будівництво першого такого приміщення в місті і, власне, на Україні, разом з тим, продовжуючи почате своїм попередником, Куракіним, завершив незабаром після приїзду до місця служби будівництво губернаторського і віце-губерна-торського палаців, а заодно і приміщень для поліцейського управління і дворянського дому.

Ось хто сидів у високих зручних кріслах просторого кабінету сам на сам з українським поетом. Погладжував долонею пещені вуса, косив поглядом на візитера, а той не поспішав починати розмову, і Лобанов-Ростовський розпочав її першим:

— Мав намір познайомитись з вами, мосьпане, давно, але, чув, ви були у від’їзді.

Котляревський відповідав лаконічно і стримано. Справді, упродовж майже двох років після виходу у відставку жив у Санкт-Петербурзі і тільки оце недавно повернувся, дуже, признатись, скучив за рідним домом, в якому не був понад сімнадцять літ, тепер, мабуть, нікуди вже не поїде — пізнувато шалатися по поштових станціях, та й синівський обов’язок не дозволяє надовго лишати батьківський дім.

— А я, правду кажучи, вважав: ви не з тих, хто подовгу засиджується під своїм дахом, — усміхнувся князь. — У столиці, мабуть, час протікав жвавіше, ніж вдома? І справи, думаю, займали вас немало? Адже саме справи привели вас у столицю, а не проста цікавість?

Не важко було здогадатись: співбесідник знає набагато більше, ніж говорить, і Котляревський після недовгого роздуму чистосердечно розповів про свої даремні намагання знайти місце у Санкт-Петербурзі, однак, не бажаючи здатися бідним прохачем, якому рішуче всі відмовили, додав, що службу по міністерству внутрішніх справ йому пропонували, обіцяли дещо і в інших установах, але з тим, щоб він трохи зачекав (це була істинна правда), та він не схотів чекати, бо, як уже говорив, скучив за рідним домом, та і немолодий вже.

— Скільки ж вам?

— Розміняв п’ятий десяток.

— Невже? На вигляд вам не більше тридцяти.

— Я свої роки добре відчуваю, а їх, як не крути, всі сорок.

— Та ви юнак, мосьпане! Мені п’ятдесят, а я — між нами кажучи — ловлю себе інколи на мислі: а не помилка це, чи не молодший я справді?

— Ви молодо виглядаєте, ваше сіятельство.

— Дякую… Але справа не в цьому. Ось ви молодший від мене на десяток років, а скільки встигли. Брали участь в Південній кампанії, доводилось і під Ізмаїлом бувати. Адже були там?

— Доводилось. Та, смію сказати, ваше сіятельство, заздрити нема чому: було там досить парко.

— Зрозуміло, штурм фортеці — не прогулянка після обіду. Але як і не позаздрити? Немало набачились, певно, і пережили не менше… — Князь розгладив короткі вуса, подумав. — Війна, однак, ще триває. Спір ведемо з падишахом, а справа поки що на місці. — Князь потягнувся за люлькою. — Ніяк не можемо мирно потрактувати, а Росії нині мир як ніколи потрібен… Буонапарте знову, чути, щось замишляє, надто гордо голову несе, як би не довелося з ним знову зіткнутись. Нам дуже мир потрібен на півдні, руки б розв’язали… Проте ми відхилились злегка. Так де б ви хотіли служити, мосьпане? Мені доповідали, ви саме з цією метою і шукали зустрічі.

— Цілком вірно, ваше сіятельство, мав намір просить вас про службу.

— Що ж вас цікавить?

— Все, що вважаєте можливим запропонувати.

— Одначе…

Князь підвівся, як на свої роки, ще досить стрункий, широкий у плечах, у добре пригнаному мундирі, лише волосся сріблилось на скронях, а під очима помітно залягли густі тіні. Він обійшов стіл, розгорнув теку, погортав папери. Котляревський підвівся теж.

— Сидіть, розмовляти стоячи якось не звик. — Князь знову всівся у кріслах, запрошуючи жестом сісти і Котляревського.

Іван Петрович відчував: чимось він сподобався князеві, але повірити в це не смів, тому і не дозволив собі жодного зайвого жесту, тримався строго, можливо, найіть більш строго, ніж на початку бесіди. Від “сильних світу цього” — знав з власного досвіду — можна чекати чого завгодно, вони, як осіння погода: ранком сонячно і тепло, під обід — дощ, вітер, а перед вечором може трапитись і сніг.

— А як ваші видавничі справи, якщо не секрет? Вдалося видати поему? Мені говорили, ви заради цього і проживали в столиці? — спитав князь після невеликої паузи.

— Поему видано, хоч… коштувало це деякого труда: довелось самому тримати коректуру, бо людей, які б добре знали нашу мову, майже нема в столиці.

— Так, так, розумію… І кажете, деякого труда це вам коштувало?.. Але тим більш приємно, що успішно справились зі своєю місією. Ну а привезли з собою хоч би зайвий екземпляр?

— Віддруковано невелику кількість, бракувало паперу… Але те, що поступило в продаж, розійшлося. З собою, зрозуміло, деяку кількість привіз і, якщо дозволите, ваше сіятельство, вважатиму за честь піднести вам одну з них. — 3 цими словами Котляревський стрімко підвівся і, підійшовши до столика біля дверей, взяв залишений там пакунок.

Лобанов-Ростовський прийняв книгу, прочитав напис на титулі, задоволене кивнув:

— Дякую! Порадували. Я ж перші три частини читав, а тут, бачу, вміщена і четверта. Прочитаю. І дома у мене читачі знайдуться, чого доброго, до дірок зачитають. — Князь багатозначно усміхнувся. — Однак у книзі вашій декому досить-таки дісталось — нащадки запам’ятають. До речі, хотілось, мосьпане, спитати вас. В книзі повсюдно виступають боги Олімпу, а от виглядають вони настільки життєво і так ведуться, що примушують думати: а чи боги вони справді? Може, автор мав на оці кого-небудь із нині живущих не на Олімпі, а на землі нашій многогрішній?

Котляревський піймав на собі лукавий погляд співбесідника. Правитель краю, без сумніву, давно вже зрозумів поему. Кривити душею перед ним, викручуватись смислу, мабуть, не мало, але і повністю відкритися — теж не зовсім безпечно: князь всесильний, і не лише на Україні, і здатний на все, коли захоче. Не вір, Іване, що про нього говорять: ліберал, доступний. А чи не ховається за личиною доброзичливості зовсім інша людина? Чи не в його маєтках, розкиданих по всій імперії, мруть голодною смертю люди? Це теж розповідають, але пошепки, щоб, чого доброго, не докотилось до княжого вуха: тоді не оберешся лиха. Ні, треба бути обережним — так, ніби йдеш по тонкому льоду, а він готовий завалитися в першу-ліпшу хвилину.

В одну мить оцінивши підступну суть питання, Іван Петрович відповідав спокійно, можливо, навіть сухувато, всіма силами ховаючи невтримний світ очей:

— Книга моя, ваше сіятельство, як ви розумієте, літературнии твір, а рід поетичної літератури дає авторові право на фантазію, навіть деяке, як бачите, перебільшення… Я мав на увазі старі легенди, перефразовані на наш народний стрій, і героїв своїх я одяг, як, мабуть, помітили, в народну одежу, вони не проти того, щоб і хильнути при нагоді і добре закусити, причому, перевагу віддають українським стравам… Розумний читач зрозуміє, що до чого, а я ж тільки на такого читача уповаю…

Лобанов-Ростовський ще раз відкрив і закрив книгу, нічого не відповів. Дивно було бачити в його руках, на яких сяяли оздоблені дорогими діамантами кільця, книгу, в якій сміливо, повним голосом заявила про себе в суті мужича правда, та ще українською мовою, вимагаючи всесвітньої уваги. Руки ці могли все, що завгодно, досить було одного розчерку пера — і книга могла щезнути, не поздоровилось би і авторові, минулі заслуги при цьому були б геть забуто; ці руки лежали поки що на книзі спокійно, без руху, ніби притаємнились на часину, щоб в наступну мить прийти в рух, стиснутись в кулаки…

В кабінеті було тихо. Десь внизу, під самими вікнами, прошуміла карета, цьвохнув батіг. На портреті царя, в великій кришталевій люстрі, у високих келихах на таці грало ранкове сонце, відбивалось у золотистому паркеті і дзеркалі, що стояло в дальнім куті, поруч з великим годинником.

— Ви мені подобаєтесь, мосьпане, — повагом, розтягуючи слова, мовив князь. — І я буду радий вас бачити серед гостей на наших раутах… Щодо служби… — Князь якусь хвилю щулився на сонячного зайця на обличчі царя. — Чи не пішли б до мене? В канцелярії дуже потрібні люди, які знають справу, одне слово, тямущі люди потрібні.

В канцелярію? Словам про “тямущих” не надав значення, бо йшлося про роботу в канцелярії, остогидлу ще в молоді роки. Нехай рангом повище, але все одно — канцелярія. Знову потечуть папери — вихідні, входячі і прочі, яким нема ні ліку, ні упину. Щоправда, він сам, можливо, не виконуватиме їх, корпітимуть інші, канцеляристи рангом поменше, але чи це набагато змінить становище? Аж ніскільки. Все одно без його перегляду жодний папірець не вийде за поріг канцелярії. Отже, читай і перечитуй. Так буде. Недовго, ой, недовго і зовсім закосніти, не побачити життя живого. До цього часу пам’ятав людину з водянистими очима, вислими баками, скрипучим голосом. Новожилов з Новоросійської канцелярії залишиться в пам’яті назавжди, як і відраза, поселена ним до канцелярської служби. Куди завгодно, тільки не в канцелярію! Добре було б в повітове училище. Про гімназію можна хіба що і мріяти…

— Вашим приємним запрошенням скористатись, ваше сіятельство, на превеликий жаль, не зможу, для канцелярії я вже, відчуваю, не годжусь. З вашого дозволу, мав намір піти на службу по відомству освіти. — Згадавши про візит до Огнєва, додав: — Щоправда, пан Огнєв, з яким кілька днів тому мав честь зустрітись, не лишив надії і на це, бо він особисто не розраховує на відставлених капітанів.

— Так він сказав? — спитав князь і розсміявся. — Не розраховує… А кого ж він чекає?.. Впізнаю, однак, Огнєва. Я, певно, у нього теж не дістав би місця, адже і я відставлений від військової служби, причому, теж у чині капітана. — Князь замовк, замислився, потім потягнувся за текою на столі і взяв її, погортав. — А що, коли в пансіон? Вкрай потрібний доглядач. Там уже був хтось, але мені розповідали щось дивне. Капрал у минулому, він уявив, ніби перед ним казарма, а її мешканці — арештанти, аж ніяк не діти, причому, з бідних, але благородних фамілій. Довелось звільнити. Нині в м’ясницькому цеху влаштувався, — усміхнувся. — Отож, якщо не суперечите, в пансіон. Хоч тимчасово. Подумайте — і дасте за кілька днів відповідь.

“Будинок виховання дітей бідних дворян”? У Полтаві явище до цього часу невідоме або, вірніше сказати, зовсім нове.

— Мені розповідали, — продовжував князь, — будинок цей відкрити запропонував, коли губернія утверджувалась, відомий автор комедії “Ябеда” пан Капніст, він проживає у своєму родовому, в Миргородському повіті. Ваш, так би мовити, колега. Попередник мій, князь Куракін, схвалив його проект, і ми теж суперечити не станемо: нехай буде при відкритій гімназії і пансіон.

Розмірковувати — згоджуватись чи ні — не мало смислу, адже сам просився на службу по цьому відомству. Для чого ж відкладати? Не гаючись, і вирішувати слід. Про це і сказав, зразу і з готовністю:

— Я, ваше сіятельство, цієї хвилини до обов’язків доглядача приступити готовий. Мені нема про що розмишляти. Дякую!

— Ось як! Ну що ж, так тому й бути. — Князь дістав на столі невеликий срібний дзвінок і двічі подзвонив. Ввійшов ад’ютант.

Звольте, мосьпане, — звернувся до нього князь, — негайно вчинити лист на ім’я директора училищ. З цього дня ми призначаємо капітана у відставці Котляревського доглядачем пансіону з відповідним службовим забезпеченням. Лист вручите капітанові зразу після написання.

Вклонившись, ад’ютант вийшов. Правитель краю, взявши капітана під лікоть, підвів до вікна. Справу було зроблено і, отже, можна було трохи і помовчати або, якщо і поговорити, то про щось інше.

Навскоси через величезну площу котила важка карета, запряжена четвериком; два драгунських, офіцери прогулювались поблизу пам’ятника, біля якого на риштуваннях вештались майстри. З під’їзду будинку присутствених місць вибіг чиновник, побачивши карету і знаки на ній, зірвав капелюх і, поблискуючи лисиною, низько, мало не до землі, вклонився. Все йшло як і належить.

— Далеко живете, мосьпане? — після хвилини мовчання спитав князь.

— Біля самого спуску з Подольськоі гори, зразу за Успенським собором, ваше сіятельство.

— Гарне місце, вид з гори чудовий, особливо ранком. Там повинно і писатися добре та швидко.

— Швидко читається, а пишеться надто повільно, особливо з роками, та й перерва у мене була чимала, в армії часу не вистачало, а нині почуваю себе так, ніби вперше перо взяв до рук.

— Так здається, повірте, а почнете — і все піде у вас… Князь був чимось заклопотаний: говорив з ним, а думав про своє. Час було вже йти, та відкланятись без дозволу здавалося незручно.

Услід за каретою на Круглу площу вкотилась велика чумацька валка з сіллю. Довгі мажі поскрипували під самими вікнами палацу, непоспішливо, розмірене йшли чумаки, і це останнє вражало особливо. Не один день і ніч провели вони в дорозі, під степовим сонцем і дощем, на вітрах шкіра на обличчях задубла, темна засмага пашіла на них, а на свитках лежав товстий шар пилюки. Стомлені, а йшли так — твердо і розмашисте — ніби й не було у них позаду сотень верст важкого шляху, що слався з далекого Криму.

— Сіль привезли, — кивнув князь. — Нарешті… Чимало її нині потрібно і для солонини, і для риби в’яленої..”

Котляревський запитально поглянув на правителя:

— Ви мовили, солонини, ваше сіятельство? Чи не означає це?..

— Так, мосьпане, означає… Можливо, і ранувато про те думати, але, так чи інакше, згадаєте моє слово: не уникнути нам афронту з боговідступником Буонапарте. Він не спиниться, піде далі, переступить і рубежі. — Світлі прищулені очі Лобанова-Ростовського дивилися далеко, значно далі і площі, і Пробойної вулиці, що лягла до собору і сягала далі — в саме небо. — Однак я затримав вас, мось