Костомаров Микола. Сава Чалий

Микола Костомаров

САВА ЧАЛЫЙ

Драматические сцены на южнорусском языке

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:

П е т р о Ч а л ы й – старшина козацкий

П а в л о Б у л ю к — старшина козацкий

А н д р и й Г о р д и й — старшина козацкий

А н т и н Г а й д а р е в и ч — старшина козацкий

Н и ч и п и р О б и з н я к — старшина козацкий

О н и с и ф о р Ч у р к е в и ч — старшина козацкий

К а р п о Н е м и р о в и ч — старшина козацкий

Г р и ц ь к о Л ы с ы й — старшина козацкий

М и к и т а З а в а л ч е н к о — старшина козацкий

М о с и й Д з ы г а — старшина козацкий

С а в а Ч а л ы й, син Петра.

И г н а т Г о л ы й.

К о р о н н ы й г е т м а н К о н е ц п о л ь с к и й.

Л и с е ц к и й, польский офицер.

П а р а с к а В а п у л и х а, вдова в Трахтемирове.

К а т е р и н а, дочь ее.

Н а с т я, девушка из Трахтемирова.

Х о м к а, слуга Савы.

М о т р я, служанка Савы.

К о з а к и.

Ж и т е л и Т р а х т е м и р о в а.

Действие в 1639 году в Малой, потом в Червонной Руси

Действие первое

СЦЕНА 1

Открытое место в поле, усеянном кустарниками. В глубине театра — горы. Издали синеет Днепр, а за Днепром видна песчаная степь. Чиновники: П е т р о Ч а л ы й, П а в л о, А н т и н, К а р п о, Г р и ц ь к о, М и к и т а, А н д р и й, С а в а Ч а л ы й, Н и ч и п и р , О н и с и ф о р, М о с и й, М а к с и м и многие другие толпою козаков сидят на траве. На почетном месте впереди Петро Чалый. Ч е л я д н и к и выкачивают бочонки с горилкою, пивом и медом. Козаки распивают это кружками, стоящими перед каждым. Шум, крик, хохот, разгульный пир козацкий.

Видно, что Чалый угощает их.

А н т и н. А що ж, братцi, усе у нас невесело. І гульня не гульня… Мов чиї поминки справляємо!

П е т р о Ч а л ы й. Але… їж паляницi, та зубiв нема! Яка тепер веселость, панове братцi, коли того й гляди, що i проклятий католик за гирю зачепить. Або ся жидова. Кат її нанiс! Мов комашня, розплодилася. Ех, братцi! Не те бувало у старину: i на свiтi жили, i хлiб святий їли. А тепер… Були, кажуть, на масницi вареники, та у пiст на вербу повтiкали! Була своя воля, та вороги одняли!

И г н а т. Е, стариганю ти! Чого квилить? Ще божа воля! Хiба у нас козакiв не стало?…

К а р п о. Та їх то, як кажуть, що не байрак, то козак, що не ярок, то гайдамачок… Та шкода! Запевне, скоро усі на ляхiв попереводяться.

П а н л о. А хто ляшка рубати, той буде й козацьку клюгу знати! Забув стару помовку?

А н д р и й. Та нiкому-бо.

Г р и ц ь к о. Як нiкому?

А н д р и й. Та так… бач… Тепер який моторнiший, та ще нежонатий, та ще не забув старого козацького обичая, так зараз поплiвсь у Сiч та й лицарює собi там iз татарвою. А якi поженились, так тим i байдуже! дiти та жiнка милiше вiд України: за їй – хоча й у католики… що робитимеш? Така пора прийшла, що ще, мабуть, i з почину вiку не було такої; зусiм отак… скрутились… нiнавiщо! Трасця його матерi!..

С т е п а н. Воно ж усе то по-божому дiється. Оце вже, бачите, хоч у якiй справi не возьми, як Бiг дасть, мов своєю моччю повелять, так усе й гаразд буде; а другеє ще, бачиться, й те, як то до того вiзьмуться; а вже як Бiг не зволить, то хоч як не бийся, а все марно пiде.

Г р и ц ь к о. Бачу вже й я, що прийшла до нас лиха година!

О н и с и ф о р. Тут, бiс його батьковi, так хотiлося подраться б, а тут i виступу нема!

Н и ч и п и р. Але… от i нiякой поживи!

М а к с и м. Яка там у диявола пожива! Скоро з голоду пропадеш… не те що!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Погана пора! Погана!

П е т р о Ч а л ы й. Ех, братища, не те колись у давнi роки було, при батьковi нашому Конашевичi; як не перся проклятий лях, та нi. Не те щоб як-небудь так… Бувало, духу козацького лякаються! А доставалося й татарвi, й турковi, i всiм. А що здобиченьки! І Боже милостивий! Не перелiчиш, бувало. А все то через теє завзяття! Тепер уже таких i молодцiв нема. А тодi… як то ми їздили та пiд Синопу, i чого ми там не одбули! І холоду, й голоду, i бурi i сльоти… Море так горою й дметься, а ми… дармо… крутимся собi на чайках, а до бережжя мов до зiрки. Тодi, нiчого дуже хвастать, котрi були такi, що й ушi попущали! А наш пан Петро Конашевич як крикне-гукне: “Гей, братища, Бiг поможе, супостат не здолiє; не на нас фуга — на ворогiв Христових: не бiйтесь, мої голiннiї! Сказав, мов кухву горiлки викотив, на усiх така веселость напала, що куди! Грiм гримотить, дощ шумить, хвилi разом як заревуть, та вглиб, а там оп’ять наверх, та так нас i накриють, а блискавка… i Боже милостивий! Тiльки спом’янеш, так страшно як разом лискне, так так вiд усхода до захода усе небо мов огнем що палять, та очима пiсля дивиться трудно… Така страхота, що й… А ми! От насправжки сказано, що не боїться козак нi тучi, нi грому, нi хмари, нi чвари!.. Аж кишки рвуть, пiснi деруть. Здасться, грiм притих. Бiг дав, усi переплинули. Та вже ж i як i переплинули! Ой, задали ж ми перцю музувiровi! Усе попалили, порiзали, пострiляли… напились удовiль кровавого пива! Повiрите — нi чоловiка не зосталося… Так хiба що молодi хлопцi дiвчат позоставляли, та й то… Погралися, та iк злидню! Якi були християне у їх у полонi,— повипущали… Ще й грiшми надiлили, хто схотiв в свою землю йти. А здобичi набрали стiльки, що як повалили на чайки, так койякi не здержали… пурнули. І додому зо славою вернулись!

Тодi-то, як кажуть, тая слава по всьому свiту мов гомоном вiддалася. Як побачить татар або турок нашого брата, так так i обомлiє: “Чубатий,— каже,— iде, лихо з собою несе”. Тодi-то славна була та вiйськова справа, що нi своїм, нi чужим себе у обиду не давала. Ей, горiлки, хлопцi! І ляшки були як маслом примазанi. (Смеется). Коли то вже добре, мабуть, пiдогрiли ми того турського шалтана, що вiн те й твердить, що листи до короля посила: “Та щоби не було,— каже,— сього Сагайдачного! Та щоб угомонили козакiв!” А що ж з того? Напише, було, король до гетьмана: нащо так робить? Та й тiльки! А коли дошкуляли їх бесурмени, так вони й нас благати. Вiн так умiв себе показать, що й ляхи його шанували. Тодi й унiя чорта зробила. Там-таки вибирають своїх онцихристiв-архiреїв, щоб, бачите, ми їм голдували, а наш батько Сагайдачний призвав грецького патрiарха та й посвятили собi митрополита. Тодi ляхи казали: “Оце бiсiв козак! Ти йому те, а вiн усе своє: iз турком воювати не велять, а вiн те й зна, що землi їх плюндрує та руйнує; унію хочуть унести, а вiн усе її випихає та православну вiру боронить!” От, панове, була година! І божа ласка нас не покидала: кому лихо, козаковi усе добро. От коли так пожили ми на свiтi! Як умер наш батько, мовби на нас сарана налетiла, нема добра та й нема, усi терпимо.

П а в л о. І хiба таки меж нами не буде другого Сагайдачного?

И г н а т. Нi вже, поминайте його. Не такi козаки стали! Тепер уже таких послухачей нема, щоб доброго слухали. Аже ж скiльки у нас уже гетьманiв було: пропали через вiйськовi чвари!

П а в л о. Якi через чвари, якi через худий розум, а якi через кривду свою. Що ж, як iзрадник — не терпiтимеш!

И г н а т. Та були iзрадники… Вони були, а найбiльш таких, що пропали через козацьке завзяття, мовляв, нi за вiщо.

А н д р и й. Нi, се вже як хочеш, пане Iгнате: медведя не налигаєш, так i козака шкода нуздати. Свiй розум май i доброго собi дбай, а козацьку волю не руш! Так, панове братцi!

М н о г и е г о л о с а. Так, так.

А н д р и й. От, бачите, i всi за мною!

П е тр о. Гей, пива! Аже ж i пан Iгнат що хiба каже? Були зрадники, i покарав їх Господь; були й добрi люди, та загинули анi за вiщо! Усякове було! Хоч от i Трясило Тарас – якiвський друзяка, адже ж пропав! Усе то не гарно,

що слухати не хочуть. І Павлюк би не закончив свого похода такечки, коли б його послухивали пани козаки.

С т е п а н. Воно-то й се правда. І чого воно й так, що от кому так усе удасться, чи вiн до великого дуже ума дiйде, чи вже так Господь то дасть. От, бач, ти ж сам кажеш, що при Сагайдачному нам життя було, i Сагайдачного усi нашi любили i вороги боялися. Чом же воно не кожному так? От хоч i наш покiйний, дай, Господи, йому царство небесне за його мученичеську смерть,— я кажу — Остряниця… Чим не козак! Що ж? Спершу йому бардзо трапилося, а навпiсля… Божоньку мiй! Аж згадувати страшно.

А н т и н. Ох, Остряниця, Остряниця… Степане наш добрий, милий! Царство йому небесне!

П а в л о. А як пiд ним вiлъно було!

А н д р и й. А який був голiнний!

О н и с и ф о р. А який був на вiйнi хоробрий! Сам, бувало, уперед iде!

Н и ч и п и р. А який був щедрий! Нiколи так не пройдеться, щоб вiн не обдаровав нас.

М а к с и м. А як його шанували!

Г р и ц ь к о. А який був до своєї справи дотепний!

П е т р о. Та ще й справедливий! Загинув, сердяга, через свою щиру правду!

М н о г и е г о л о с а. Ох, Степане, Степане наш, наш батько рiдний!

П е т р о. От i заплакали! Та я й сам лиха спинюся… Самi сльози котяться. (Отирает слезы). Плачте, панове, плачте. Воно хоч i кажуть, що то баба, не козак, хто рюма, та нi. За такi сльози отой, що на небi живе, ласкав буде.

П а в л о. Ех, братцi, вiчна йому пам’ять! Хоча покійників i грiх турбувати, а ще грiшнiш такого, що за вiру головою наложив, та що ж, нiчого казать! Оплошав i вiн перед кiнцем: i себе, i братiв своїх у напасть завiв.

П е т р о. Бодай тебе, Павло! Чи тобi не грiх такечки казати? Ти знаєш, що доброму усi здаються добрi. Вiн вчиняв своє: пiднявсь, побив ляхiв, у другий раз нагнав та задав їм зради; тут пан просить, обiщує, перед хрестом та святим Євангеллям присягнувсь, що не буде унiї. А наш пан гетьман то й дума-гада, що вони, мовляв, ляхи, хоча й католики, а все ж таки у Бога Христа вiрують; коли заприсягнулись, так посоромляться… Розпустив своє козацтво та й поїхав. Поїхав же вiн не пити та гуляти, поїхав вiн Боговi помолитися, Спасительовi поклониться та божой матерi молебень вiдправити. А тут… О Господи! Татари-бесурмени того не зроблять. Нi, треба його пам’ять чтити та шанувати та Бога за його душу молити, а казати так, брате, не подоба, великий грiх за се буде.

Н е с к о л ь к о г о.л о с о в. Правда твоя, пане Петре, правда!

С т е п а н. Дай, Боже, йому царство небесне!

М и к и т а. Спаси його душу, Господи!

И г н а т. А ми вип’ємо за його душу!

Выкачивают бочонок и распивают.

С т е п а н. Царство йому небесне!

Г р и ц ь к о. Нехай се буде перед його душею!

М о с и й. Та щоб вiн за нас, грiшних, Бога молив!

И г н а т. Вiн нехай у царствi за нас за всiх Бога молить, а ми його тут добром поминатимемо! Попи у церквi панахидою, а ми, козаки, у таборi пiснею. (Берет бандуру). Ану, лишень, пани братцi, ту пiсню, що на смерть його скомпонували.

М н о г и е г о л о с а. Ану-ну!

Песня

Поют хором. Игнат играет на бандуре.

Ой забили ляхи нашого гетьмана,

Нашого гетьмана, пана Стефана.

Орлику, сизий орлику, молодий Стефане;

Україна плаче по тобi, гетьмане!

Орляку, сизий орлику, орлiв братiв маєш,

Що старiї й молодi: сам їх добре знаєш;

Що старiї й молодiї, все в тебе вдалися,

Вiдомстити та за тебе усi поклялися.

Та всi ж вони завзятiї, та всi голiннiї,

А в їх конi воронiї, швидкiї й пирськiї;

А в їх конi воронiї, громкi самопали,

Та їх здавна супостати католики знали.

Та в їх списи булатнiї, з довгими клюгами,

Всi гострi, як голочки з довгими кiнцями;

А в їх шаблi булатнiї на обидва боки,

Католикам зраду сиплють по всi вiчнi роки.

Набiгають на городи як чорная хмара,

Увiрилась католикам козацькая слава!

П е т р о. От пiвроку тому частiш спiвали цю пiсню, чим тепер.

П а в л о. Е, панове, ще не загинула козацька мати! Заспiвають її колись i шаблюки нашi.

П е т р о. Тодi усi присягалися вiдомстити за його.

П а в л о. Ану-ну! Горiлки… меду… ну! Щоб я луснув, коли оця шабля не нап’ється ляськоi кровi. (Берет кружку). Царство небесне, вiчний покой нашому доброму, милому пановi гетьмановi Остряницi, та тут же й тестю його Левку Гунi. Що ж, i вiн добра душа був… Так!

М н о г и е г о л о с а. Так, так.

П а в л о. Ну, i усiм тим, що за вiру Христову напасть i муку одбули, тож царство небесне й вiчний покой, а на ворогiв наших зрада i пiмство!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Щоб їм добра не було! Щоб на їх чума напала! Щоб вони подохли усi! (Вместе).

П е т р о. Ну, панове громада, пили ми за мертвих,— вип’ємо лишень iще за здоров’я живих, тих, хто родину свою кохають i на глум лихим ворогам не дають.

Выкачивают еще бочонок и распивают.

Iще ж тепер меду, панове.

Пьют.

П а в л о. Ну, пане-брате, стiй! Ми з тобою як два апостоли: ти, бач, Петро, а я Павло; Петро хоч старiший, а усе їх малюють умiстi. давай руку! Спасибi i простибi тобi за твоє щире серце, та за твою ласку, та за твоє частування. Подiлимось лишень чарочкою та вип’ємо за твоє здоров’я.

Все пьют с восклицаниями.

Дай тобi, Боже, чого забажаєш: сина оженити, щоб було кому старостi твоїй глядiти…

П е т р о. Менi нiчого так не хотiлось би, тiльки щоб своiй неньцi рiдної Українi послужити.

С т е п а н. Так, так! От добра душа пан Петро Чалий. Та який ласкавий: от скiльки разiв уже вiн нас частує!

П е т р о. Що бiг послав, призволяйтеся, панове; медку ще! (Пьет, за ним все).

П а в л о. А що твiй син такий оспалий сьотоднi? За цiлу бесiду рота не роззявляв. Ей, Савко! Хiба ти такий був, коли ляхiв, мов зайцiв, по чистому полю цькував та слави собi залучав?

С а в а. Був мед, та гостi попили. На страшнiй недiлi весiлля не справляють! Ви кажете, чого я такий оспалий? А хто не буде оспалий у сюю злющу годину, коли проклятий недовiрок мучить та катує православний люд без ласки? Ви кажете, чого я такий смутний та сумний? А хто не сумуватиме за своєю волею, що самi у себе вiднiмаємо? Хто веселитиметься, дивлячися на те, що там послiдню худобу у людей забирають, дiтей вiд матерей однiмають, у православнi церкви не пущають, сповiдатися та причащатися не велять… Скоро iз християн перевернуться на нехристей, а тут думки й гадки об тiм нема! Мов не одної матерi дiти! Панове братцi! Гуляли й дiди нашi, та й вороги вiд їх трусилися. А у нас… де кричать, а де спiвають, де кров iллють, а де горiлку п’ють. Аби менi гаразд, а об других нема заходу! Не таке вам пиво пити подобає, коли наша Вкраїна пропадає!

П е т р о. Синку! Кажеш ти правду, та й луже правду! далебi, правду. Ми хоч старiшi вiд тебе, та молодих слухати мусимо.

А н д р и й. На славу собi i нам вигодовав ти сина, пане Чалий! Голiнний молодець! Ще й тридцяти лiт нема йому, а вже двi пiснi спiвають про його. Ану лишень, хлопцi, про Саву пiсню!

П е с н я

Ой то ж наш Сава в поход виступає,

На конику вороному жахом виграває;

Бухо ляхiв двi тисячi, зосталося двiстi,

Ще й багацько та за ними вiзьметься користi.

Як подивиться пан Сава на правую руку:

Ей, вискочи, коню, коню, iз лядського трупу.

Як подивиться пан Сава через праве плече,

Позад його, поперед його кровавая рiчка тече.

С а в а. Колись i справдi се було пiд Немировим, тому вже два роки. Се тодi, як вибрали Остряницю. Та й тепер би, може, зложили пiсню, коли б було з ким йти на ворогiв! О, дайте менi лишень тiльки помiч та волю! Я б показав себе недовiркам… почоломкались би вони зо мною, iз колишнiм друзякою! Береженого, кажуть, Бог береже, а козака шабля стереже. Поки оця (указывает на саблю) не защербилася, Сава знатиме, що робитиме! Бачив мене Конецпольський, приглядиться вiн до мене ще й ближче.

М н о г и е г о л о с а. Сава! Молодець, молодець пан Сава!

П а в л о. А бiс їх батьковi, ляхи добре взнали нашого Саву пiд Немировим, та ще двiчi!

С т е п а н. Не менш того i пiд Случчю!

А н т и н. А як вiн, iз Остряницею тодi вiн був, та пробивсь крiзь ляхiв та iззаду їх дошмигав!

М о с и й. Усiм молодець; не гарний тим тiльки, що горiлки не п’є.

Г р и ц ь к о. А, мовчи вже ти.

И г н а т. Та що й казати. Якби усi такi, не така б тодi й наша Україна була.

С а в а. Спасибi за теє, що ви мене не забуваєте. Але менi б милiше було слухати, якби вашi шаблi забряжчали або самопали заревли, нiж отаку честь на мене одного. Ех, братцi, братцi, пора б нам уп’ять на войну. От скоро рiк сплине, як ляхи нас позабули.

П а в л о. Сто чортiв їх батьковi, щоб вони нас i на два дня не позабували! Братцi! Пан Сана хоч i попрiка нас, так за дiло. Як таки ми позабули свою рiдну матiр боронити. А? Чи таки не грiх нам? Далебi, ми обабилися, братцi!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Що? Хiба в нас козацька кров застигла? За шаблi, братцi! (Обнажают сабли). Го, го! На ворогiв! На ворогiв! Ходiм!

П е т р о Ч а л ы й. Посiдаємо лишень оп’ять, братцi! Ляхiв тут чортма, так i биться нi з ким. Наколихаєтесь з їми тодi, як ляхiв споткаєте. А тепер поховайте їх. Та посiдайте та мене послухайте. Я, бачите, вже i старий; хоч трошки п’яненький, а все ще розума не пропив! От, бачиться, з такими голiнними молодцями чого журиться? Та, бач, нiчого не зробите! А вiд чого се? Вiд того, що без Бога свiт не стоїть, без царя земля не правиться. Бачиться, що у колодi багато бджiл, та усi слухають одної матерi. Отак i се! Через що наша Україна у такiй славi була при Сагайдачному? Через що нас добрi зважали, а злi лякалися? Через те, що тодi усi одно думали, одно й гадали, одного й послухали, а той слухав одного Бога, царя небесного! Отодi-то у нас i справа була, i божа ласка нас потiшала! Тепер… як сучi ляхи убили нашого гетьмана Остряницю, що ми? Якi позабiгали катзна й куди, якi пiшли у Сiч, а якi поперевертались на ляхiв… От тобi на! Нагибала коса каменюку! Гарцювала воля та й перестала; гуляла воля, налигала й неволя! А якби у нас тепер гетьман був та справа, давно б ми католикам баньки повибивали!

И г н а т. От що праведно каже пан Петро, так праведно; як чередi без личмана, так Українi без гетьмана!

А н д р и й. А що! виберемо собi гетьмана та тодi й гайда! Знатимемо, що починати.

Г р и ц ь к о. Та воно так, та де тих у диявола й козакiв набрати! Вся козаччина запустiла, мов перед кiнцем свiту.

П е т р о. А хiба забули, як Остряницю вибрали? Зiйшлися панове енеральнi та й вибрали; тодi до усiх козакiв на раду. От i усе! Не бiйтеся, аби вибрали гетьмана, а то де вони й наберуться! От тепер хоч i ми тутечки, усе люди шляхетнi, виберемо собi! Чого бариться?

П а в л о. А що ж, панове, хiба ми не старшi у вiйську?

М н о г и е г о л о с а. Що се за попитка? Оце ще!

П а в л о. Коли так, помолимося Боговi та виберемо собi гетьмана!

М н о г и е г о л о с а. О!

П а в л о. Далебi! Чи таки нам тут i заснiтиться без дiла! А ми без гетьмана нiчого не зробимо! Хiба ми не козаки! Що це… Гетьмана! Панове! Гетьмана!

А н д р и й. Кого ж?!

П а в л о. Як ви скажете?

А н д р и й. А ти?

П а в л о. Пана Петра Чалого?

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Гарно, гарно!

Г р и ц ь к о. Мов шаблею усiк! Пана Петра! Пана Петра!

С т е п а н. Лучшого у нас немає!..

В с е. Немає, немає…

П е т р о. О нi, панове, нi: я вже старий, немошний, ослобонiте: у вас є й молодшi, i достойнiшi.

П а в л о. Нi, нi, нам старого треба, та щоб розумний був, та управляти над нами умiв.

М н о г и е г о л о с а. Пана Петра Чалого!

П е т р о. Ослобонiть, будьте ласковi!

М н о г и е г о л о с а. Нi, нi, гетьман наш! У Терехтемирiв козакiв скликати! Гетьман у нас є! Пана Чалого! Пана Чалого!

И г н а т. Нi, панове, тут є дотепнiший вiд нього.

М н о г и е г о л о с а. Хто? Хто? Нiкого нема!

И г н а т. Ні, є. От хто! (Указывает на Саву). Хто ляхiв, як снопи, валяв? Вiд кого пан Конецпольський трусився? Хто пiд Немировом кровавую рiчку переплинув? Про кого нашi дiвчата спiвають? Чия слава по всiй Українi як грiм гримотить! От хто! Пан Сава Чалий, голiнний, хоробрий, славний наш пан Сава!

П а в л о. Молодий iще, нехай послужить!

М и к и т а. Вiн гаразд воювать, а не вправлять: дуже сердитий!

С т е п а н. Таже ж ми вибрали батька! Як же можна синовi над батьком старшинувати?

Ч а л ы й. Нi вже: у сiм я вас не пораджу! Вiн хоч i хоробрий, та нi. Не можна: норов у його не такий. Нi, нi! А коли порадить, то от… пана Павла, а мене, буде ваша ласка, ослобонiть!

Сава скоро уходит, за ним Игнат.

П а в л о. Дякую. Пана Чалого, панове! Так!

В с е. Так, так!

П а в л о. Ну, тепер поїдемо у Терехтемирiв.

В с е. Поїдемо! Поїдемо!

П е т р о. Ну, панове, коли вже вам так бардзо забажалося, щоб я був у вас гетьманом, так тепер i я не прiчки.

В с е. Гетьмане наш! Гетьмане наш! (Уходят с шумом).

СЦЕНА 11

На дороге. С одной стороны лес, с другой — Днепр. И г н а т и С а в а.

И г н а т. Що тепер казатимеш, пане Саво!

С а в а. Нiчого. На Вкраiнi є гетьман: ми ще не пропали.

И г н а т. Порвалися, мов з мотикою на сонце, бiсовi!

С а в а. Вони про теє знали, що починали. Iгнате, кажуть люди, що хто дбає, той у себе має. Брехня, не вiр.

И г н а т. Ти бачив, як я бивсь за тебе.

С а в а. Багацько дякую! Пiди, товаришу, до мого батька, шановного та вельможного папа українського гетьмана, та кажи йому чолом од мене i вiчне опрощання!

И г н а т. Нi, друзяко, преж хмель потоне на водi, нiж я тебе покину.

С а в а. Прив’язать до його залiзяку, так i потоне! Менi казали козаки, пiсля того як я їх iз полону аж сто та одинадцять вислобонив, знаєш, що вони менi казали? Тодi iз оцеї право руки текла кров, я лежав обомлiлий, хворий, як навiжений плигав з лiжка, не знав, куди сховаться од хороби, а край мене стояли козаки i говорили менi схоже на теє, що ти зараз менi промовив: “Дозналися, ка’, ми було лиха, прийшлось було б i нам покуштувати вiд того бенкета, що ляхи Остряницю частували, коли б не пап Сава! Камiнъ попливе по водi — тодi хiба ми тебе забудемо!” І от! Мабуть, бiсовi, умудрувалися, здоровий байдак добули та й узвалили. Атож! дурний же i я був, що повiрив!

И г н а т. Що ти тепер замишляєш?

С а в а. А от що: вiдправлю собi молебень, заберу свою худобу, що колись оцею (указывает на саблю) собi залучив, поклонюся свому батьковi i усiм добрим людям, та ще по поклону на всi чотири сторони, та ще один на вiсход сонця, поцiлую рiдну землю, заплачу трошки та й… поминайте як звали! Пiду, куди очi дивляться! Коли я їм не до мислi, так i вони менi байдуже! Виженуть горобця iз-пiд оселi, так вiн i до другої полетить! У ляхiв землi багато: може, вони, як спом’януть про теє, яке колись їм лихо я завдавав, та узнають, яка менi за се заплата була, приймуть мене до себе та где бiльш зважатимуть, чим тi, за кого я отут (указывает ка грудь) аж шiсть ран залучив. Поблукаю по бiлому свiту, а там, може… Та вже менi шаблею не маяти! Пройшли мої лiта iз свiта, як лист iз дерева!

И г н а т. Як? Так i закончиш? Такий молодий та голiнний! Нi. Не для того сiють пшеницю, щоб сарана поїла. Не для того тебе Бог такою силою та завзяттям надiлив, щоб ти себе марно занапастив. Буть тобi гетьманом! Коли не сокол, так рябець; коли не козак, так поляк, а Конецпольський тебе добре знає! Заходила i в ляцьку землю твоя слава! Знають тебе старiї й молодiї, чули про тебе й дiвицi i молодицi! йти до ляхiв — не їсти пирогiв! Тiльки Конецпольському сказати — зараз дасть вiйська, i будеш гетьманом!..

С а в а. Нi, друже, страшно! Хай мене зневiряють, аби честь моя не була зуривочна!

И г н а т. Так що ж! Ти думаєш, що як пiдеш до ляхiв, так вони тебе так i приймуть? На тобi, скажуть, пане Саво, життя-биття, живи у нас та їж хлiб, що ми для тебе зготували, за те, що ти колись нам так у печiнки в’ївсь. Ні, вони з тобою ще умовляться, щоб ти їм служив, а вони й тобi тут же помагатимуть. Коли змовишся, так тодi й гетьманом будеш. А то сподiваться на ляхiв, та ще й чогось лякаться! Вони не такi — сам здоров знаєш! Ік нечистiй матерi шлях покажуть!

С а в а. А коли так, я зостанусь тут!

И г н а т. Що ж, волю маєш! Зоставайся при батьковi, служи, хай тобою помикають, та отi, що горiлку п’ють та тiльки багато кажуть, а нiчого не роблять, хай вони гордують тобою! Га, нашим Савою! Тим, що колись Остряниця казав: “Оце буде парень! Голову менi одрiжете, коли він нас та не

визволить колись з-пiд ляхiв, бо я ще такого молодця та розумника не бачив”. Отак казав Остряниця, так говорило цiле вiйсько наше, так об тобi судив весь люд православний. Та ще й ляхи-католики, i татари-бесурмени, i усi так говорили про нашого Саву! Тепер Сава пiднiжок якого Гордiя або Завалченка! Гаразд! Гаразд! У очах темнiє, як подумаєш, чим би той Сава бути мусив i чим вiн тепер зоставсь! От як оддякують люди!

С а в а (с жаром хватает его за руку). Слухай. Чи винен я? Коли у нас живий був Остряниця, тодi от що таке було: як оттепер i бачу, i чую. Дiялося те навпiсля Старицi. Старшини тiльки поховали Левона i сидiли собi на вiдпочиваннi край намету, а мене тодi меж їми не було, я ще з ляхами бився. Прийшов i я, вони почали мене розпитувати, я їм усе, як треба, повiдав, про усе їм розказав, а вони тоє як зачували, та лясь-лясь у долонi: “Ай,— кажуть,— Саво, ай, Саво!..” Пiсля того вони меж собою рахували та й не знали, що починати. Гетьман казав — як пани рiшать; а пани старшини — то теє, то сеє, нема пуття! Тодi я пiдiйшов до їх та й кажу: “От ви не знаєте, що робить?” “А що?” — кажуть вони. “Нехай,— кажу,— якi зостануться тутечки заднiй шлях стерегти, а пан гетьман хай незабаром поспiша Конецпольського доганяти”. Усi согласились. “От,— кажуть,— молодий та розумний: порадив нас!” Пiшли ж вони зброї зготовляти та конi сiдлати, а пан Остряниця призвав мене до себе та й каже менi: “Я тебе боюся, Саво!” — “А вiд чого ти мене боїшся, пане гетьмане?” — “А вiд того,— каже,— що, бач, який ти голінний, та моторний, та розумний, та як тебе усi люблять та поважають. Як ти схочеш, то й мене колись iз гетьманства зженеш”.— “Нi,— кажу,— при такому гетьмановi я хоч послiднiм козаком раднiш служити!” Тодi ми обнялися та й поцiлувалися! (Отирает слезы). Добрий Остряниця! Я присягавсь вiдомстити за його, i дознались лиха ляхи! Тепер у мене зоставалася одна думка: щоб мене вибрали гетьманом. Бо як сиджу собi коли один, то все й думаю, що iз сього буде, коли ми по кутках ховатимемося! Треба гетьмана, та треба такого, щоб усiх повернув на добрий лад та совладiти з усiма умiв. От, кажу, якби мене вибрали, я б i те зробив, i те змiнив, i те врядив; начав iз батьком рахувати, а батько i обiщавсь менi. Созвав собi панiв старшин на бенкет, i вибрали вони батька! Спасибi й простибi йому! Нащо його? Вiн молодий, та й у його норов нехороший! Лучче кого-небудь, аби не мого сина! Отак роблять на свiтi! Що ж я робитиму?

И г н а т. Що робитимеш? Не гнiвайсь, будь ласкав; на читай лишень оце! (Дает ему лист бумаги).

С а в а. Що се? Вiд пана Конецпольського?

Игнат. Еге!

Сана читает, приходит в смятение, потом садится на землю и погружается в задумчивость.

И г н а т. А що, бачиш, вони ще не задумували, а вже поляки уперед нарiкають, кому гетьманувати.

С а в а (вскакивает). Нiкуди дiватися! Коли Сава не гетьман, то хай вiн не буде i той, про кого пiснi спiвають! Хоч i напротив батька пiду, та за дiло! Нехай так не робить! Хоч i поляки нарiкуть, та зрадником не буду: оп’ять достанеться послужити рiднiй Українi. А вже ж, який помай Бiг, такий i бувай здоров! Пан Конецпольський уже мене бачив на полi, нехай подивиться на мене у свiтлицi!

Уходят.

СЦЕНА III

В Трахтемирове. На площади множество к о з а к о в и т о л п а н ар о д а. Около церкви с т а р ш и н ы. Колокольный звон.

А н д р и й (выходит на церковную паперть). Братцi, панове козаки! Оце ми созвали вас усiх раду порадити та дiло поладити! Вже два роки уплило з тої пори, як ляхи нашого шановного пана Степана Остряницю загубили, хоробрих старшин та єнералiв наших у себе в Варшавi закатували, лихом та напастю бiдную нашу Україну посипали. два роки; за два роки багацько води утекло! Мiж тим католики нашу вiру женуть, церкви плюндрують, святе наше жидовi на поругу вiддають, над людьми православними iзнущаються, жiнок та дiвок наших поганять, худобою нашою отцевською та дiдiвською поживляються. Жалкується Вкраїна, як бiдна вдовиця! Молить Бога й не вмолить; блага дiти свої i не вблагає. Настигли нас злiї невзгодини: вороги нас, безталанних, подолiли! Розбiглися козаки, забули матiр свою боронити! Оце так ми помеж собою, зiбравшися, рахували та й замишляли, як би нам усiм на ворогiв своїх одностайно стати, рiдну землю свою до себе єднати, а недовiркiв iз її повипихати. Та навкiнець утямили, що так як чередi без личмана, так козакам без гетьмана. Та й думали ми собi й гадали, кого б нам то, щоб такого хороброго та дотепного чоловiка узяти. думали ж ми та й думали, та й гетьмана собi вибрали. А вибрали ми собi пана Петра Чалого. Знаєте ви його усi: вiн чоловiк i пiд лiтами, i розумний, i хоробрий, та ще сина ма, такого сина, що й ляхи од його трусилися, i козаки йому дивувалися. Отак же, як ви тепер скажете? Чи до мислi вiн вам буде, чи нi? А меж нами лучшого немає!

Глухой шум.

1-й к о з а к. Аби зараз нас на ляхiв повiв!

2-й к о з а к. Та щоб козацьку лицарську волю шанував!

3-й к о з а к. Та ми його знаємо, вiн iще при Сагайдачному полковником був.

4-й к о з а к. Аякже! Се ж Савин батько!

Постепенно шум увеличивается. Слышны слова: “Пiд Чигирин на ляхiв! О, о, о! У нас буде гетьман!” Потом раздаются звуки саблей и слышны торжественные крики.

И г н а т. Слухайте лишень, що я вам казатиму! Iгната Голого послухайте!

Шум вполовину умолкает.

Братцi! Що вам за радiсть вибирати старого дiда? Що? ви думаєте, що вiн вас гаразд поведе? Не родить столiтнiй бабi дитини; не шерегувати йому козацького вiйська, не рихтувати йому на супустатiв! Та й не грiх таки вам позабути свого хороброго, голiнного пана Саву! А! От кого виберемо, так оце так! Лиха усидить ляшок! І унiя к чорту шелехне!

П е т р о. Панове козаки! Коли я вам не вгоден, може, я й старий, i немошний, i вiйська вашого менi не шерегувати, анi на ворогiв рихтувати, нехай так! Тiльки не вибирайте мого сина. Бо вiн молодий, та ще як хочете, а я хоча й батько йому, а правду треба казати: учився вiн у ляхiв!.. Коли ж вас радити, так от пана Павла виберiть. Так! Або пана Гордiя, тiльки не мого сина!

1-й к о з а к. От Голий! Нагадав! Коли сам батько про його не гаразд говорить!

2-й к о з а к. Та хай йому болiсть! Вiн такий злий та усiма гордує.

3-й к о з а к. Коли б добрий чоловiк, так не став би перебивати батька.

4-й к о з а к. Iнший би сам сказав: не хочу!

5-й к о з а к. Атож! Таки Петра Чалого, та й тiльки!

В с е. Петра Чалого волимо! Чолом тобi, наш гетьмане!..

Старшины подносят ему булаву, бунчук и знамя с крестом. Чалый целует крест, берет бунчук и булаву и становится на паперти с торжествующим видом, лицом к народу и козакам. Восклицания умолкают. Все

с почтением слушают нового гетмана.

П е т р о. Ну, пани козаки! Тепер, як ви самi мене вибрали, то ви тепер вже мене й слухати мусите! По старому нашому обичаю, як виберуть гетьмана, то вiн поступається усiх горiлкою частувати, а у нас сього не буде. Грiх тодi гуляти, коли Вкраїнi лихо приходиться; зараз добувайте шаблi та самопали, та на нiч у поход пiд Чигирин. Тодi, як Бог нам поможе i ми щасливо назад звернемося, тодi й веселостi собi завдати можна! Збирайте, панове полковники, ваших козакiв, та щоб усе незабаром у вас уво знарядi було! Чуєте? Панове Максим Горленко та Микита Завалченко хай зостаються на сторожi — Терехтемирiв боронити! Iдiть, козаки, та на вечiр сходiться!

Восклицания: “Здоров’я нашому гетьмановi!”

П е т р о. А ми з вами, панове старшини, пiдемо у церкву та Господовi помолимось, та розсудимо, як що кому треба чинити, а там, перехрестившись,— гайда! Може, кому прийдеться за вiру умерти: дай, Боже, менi!

Г о л о с а с т а р ш и н. Не дай, Боже, наш гетьмане!

П е т р о. Чом? Хто терпен, той спасен, а хто за вiру умирає, той собi царство заробляє!

Уходят в церковь. Козакя идут в разные стороны, поя песню:

Ой дай, Боже, за гетьмана нового

Жити, як за старого!

Хлiба-солi його уживати,

Лядськi городи плюндрувати,

Слави, лицарства козацькому вiйську доставати!

Ой дай, Боже!

СЦЕНА IV

Около Савы собирается т о л п а к о з а к о в. И г н а т стоит в отдалении.

1-й к о з а к. А що ж, пане Саво? З тебе тепер могорич: що бо не дурно було, щоб i ми знали, що не тебе гетьманом, а твого батька вибрали!

2-й к о з а к. Ну його! Ач як запишнiвсь, i говорити з нами не хоче!

3-й к о з а к. Ходiм вiд його!

СЦЕНА V

С а в а стоит в задумчивости. И г н а т медленно приближается к нему. За ним Л и с е ц к и й.

И г н а т. Пане Саво, Саво! Схаменись! Се я, твiй Iгнат! Бiдага! От тобi! Тепер зусiм розщитавсь з козаками? Оддяковали вони тобi за вiрну службу.

С а в а (с жаром). Ігнате, прощай!

И г н а т. А що ти надумав?

С а в а. Або до Конецпольського або топитися.

И г н а т. Нащо топиться? Конецпольський ще провожатого дає. (Лисецкому). Оце, пане, той пан Сава Чалий, що вороги шанують, а свої глумують.

Л и с е ц к и й. Пан му й каже свiй чолом вам, посила оцей лист i приказує увiрити пана, що вiн пановi тепер буде i другом, i оборонником! І просить пана до себе.

С а в а. Гарно! Багацько дякую пановi. Приїду через два тижнi.

Л и с е ц к и й. Та, видиш, пане, вашi козаки у похiд зiбралися, так пан iз тобою має порадитися.

С а в а. Не бiйсь! Не довго находяться. Скажи своєму пановi Конецпольському, що я йому, моєму оборонниковi i добродiтелевi, у всiм раднiш услужити, та скажи ще, щоб вiн не сумлiвався — я тепер вiрний i щирий послушник його милостi короля i Посполитої!

Действие второе

СЦЕНА 1

В светлице Вапулихи сидит в горестной задумчивости с заплаканными глазами одна К а т е р и н а.

К а т е р и н а (встает и поет песню).

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

Нащо мене порубали і гіллячки поламали?

Така доля моя!

Чи я в полі не травина була?

Чи я в полі не зелена була?

Нащо мене покосили i в копицi зволочили?

Така доля моя!

Чи я в батька не дитина була?

Чи я в батька не кохана була?

Нащо мене засватали i свiт менi зав’язали?

Така доля моя!

Чи не було рiченьки утопиться менi?

Чи не було кращого полюбиться менi?

Достанеться стиду-бриду цiлувати повновиду!

Така доля моя!

Бiдна моя головонька! (Плачет, наклоняется к столу и закрывает лицо руками).

Н а с т я (входит). Катерино! Чого се? Боже мiй милесенький! Уп’ять! Чого ся зажурила? Оце яка зарюмана! Ходiм лишень! Там у нас дiвчат зiбралося: танок заведемо!

К а т е р и н а. Бодай тебе з твоїм танком!.. Менi дихати важко, а вона з веселостьми розносилася!

Н а с т я. Що там за лиха година?

К а т е р и н а. Еге, смiх, бач, а коли б тобi те, що менi…

Н а с т я. Та що ж там? Ану лишень скажи!

К а т е р и н а. Замiж мене вiддають. (Плачет).

Н а с т я. За кого?

К а т е р и н а. А за кого?! Бодай би вiн не дiждав! Ігнат Голий, казала мати, свата.

Н а с т я. Тiльки що свата!

К а т е р и н а. Але… Так вона мене позавчора призвала та й каже: “Щоб ти, донько, знала: свата тебе пан Iгнат Голий, чоловiк важний, ще iз старших, чи пiдеш за його?” Я було замиркотала, а вона на мене як погляне так… А я й злякалася та й сказала: “Як хочеш, мамо, а менi як ти волиш, так твоя воля нехай i буде!” А вона менi й каже: “Ну, так от же, як вернуться з походу, так зараз i рушники подаєте”. А менi не те щоб жити з ним… дивиться на його вадить!

Н а с т я. Так нащо ж ти придалася? Аже ж мати тебе питала, чи хочеш за його!

К а т е р и н а. Так я боялася.

Н а с т я. Ох, смiх i горе з тобою, та й годi! Хiба ж ти забула того… свого… по кiм не одна дiвчина уздихає, а вiн те й зна, що до тебе!

К а т е р и н а. Ох, сестрице, душечко! Якби ти знала, як я люблю його! Далебi, оце як днiв зо два не побачила, так неначе зувсiм свiт iзмiнивсь, та так серце уривається, що не дай його Боже!

Н а с т я. А вiн оце i в поход не пiшов. Усi пiшли, вiн зостався.

Катерина. А вiн тут?

Н а с т я. Та я його сьогодни вранцi бачила, та такий чогось смутний та невеселий.

К а т е р и н а. Ох, моя матiнко! Мабуть, узнав! Що ж я йому й казатиму?

Н а с т я. А вiн щодня бува у тебе? Давно ти його бачила?

К а т е р и н а. Та от уже з пiвтижня.

Н а с т я. А чого доброго? Батько його тепер гетьманом: сi чоловiки коли добрi i ласковi, а як пiднiмуться вгору, так i забули! Аже ж хоч i мiй: який був дошпетний та приязний, як вiн менi боживсь та присягавсь!.. “Не покину,— каже,— тебе нiколи, поки живий буду, тебе не забуду”. А от як його зробили полковником, так тепер i мимо пройде — мов нiколи не бачилися! Та Бiг з їм! Коли вiн мене позабув, так i я його. Гляди, щоб i твiй з тобою того не подiяв.

К а т е р и н а. О нi, Настусю, далебi, нi. Вiн такий добрий та вiрний,— вiн мене повiк не забуде, швидче сам собi смерть заподiє, нiж мене любить перестане! Ох, кращого молодця на свiтi нема. Про кого пiснi спiвають? Кому молодi й старi дивуються? Куди не поглянеш, куди не прислухаєшся, усе про мого Саву! О, колись i менi лежало це радiстю на серцi! Було, як зiйдуться дiвчата: кожна вихваляється своїм коханком, а як до мене дiйдуть, усi притихнуть. “Нi,— кажуть,— вiд Катерининого краще i моторнiше немає!” Його й хвалять, його й славлять, а вiн каже: “Що менi оця слава? Менi щоб тiльки вiра наша була цiла та вороги нас не зобижали, об сiм тiльки й Богу,— каже,— молюся!” А як один раз ми сидiли тутечки удвох, а вiн менi так жалко розказує, як ляхи наших зобижають та вiру женуть, та й каже: “Гарно, Катю, за вiру свою вмерти: i Бiг тому на тiм свiтi заплатить i пам’ять його люди шануватимуть. Що, —— каже,— якби нам з тобою ув один час присудила доля за свою вiру вмерти, поховали б нас у однiй ямцi, а душi нашi у Господа Бога тiшилися!” Тодi мене аж у сльози кинуло! Та якби ти почула, як вiн вiзьметься розказувати, як вiн воював, та де бував, та якi бiди йому прилучалися… І Боже мiй! Подумаєш, чого то вiн не одбув на своєму вiку, а все ж то Бог доброго боронить!.. Ох, Настусю, Настусю! Не бути менi за ним — не бути менi нi за ким! Понесуть мене на гробовище: я умру з печалю! (Плачет).

Н а с т я. І менi вже жалко стало. Крiпко ти його любиш!

К а т е р и н а. А ти думаєш ні? Далебi, люблю. Коли б не любила, так я б так i не говорила.

Н а с т я. Та коли ти певне знаєш, що вiн тебе не зоставить…

К а т е р и н а. Далебi, знаю, сестрице. Вiн мене любить! Його хотiли сватати на великих паннах, так вiн одмагався! Та вiн менi сам казав, що мене не покине!

Н а с т я. Так що ж ти? Бух матерi в ноги та й скажи, що я, мов, нi за кого не хочу iншого; люблю Саву — йому й жiнкою буду.

К а т е р и н а. Так я боюся.

Н а с т я. Так що ж будеш робити?

К а т е р и н а. Та я й сама не знаю, що менi робити на свiтi! Ох, бiдна ж моя головонька!

Н а с т я. О, та чудна ж бо яка ти, сестрице! Справдi, з тобою i наплачешся, i нарегочешся. Коли ти боїшся, так я сама пiду та й скажу твоїй матерi.

К а т е р и н а. О ні, Настусю, не кажи, будь ласкова, не кажи: я боюся…

Н а с т я. Так ти, мабуть, хочеш за Голого?

К а т е р и н а. Хай його лиха година поб’є! Я нi за кого не хочу, тiльки за мого Саву.

Н а с т я. Ну, так на тебе нiчого дивиться! Плакатимеш — очi виплачеш, а доброго нiчого не буде. От тобi побожилась пiду та й скажу, що ти любиш Саву. Сьогоднi увечерi скажу. (Идет к дверям).

К а т е р и н а (бросается за нею). О, не кажи, Настусю, стривай!..

Н а с т я. Хай не Настя буду, коли не скажу! (Уходит).

К а т е р и н а. От тобi на! Що, як вона скаже? Як менi матерi відказати? Ох, матiнка моя!

СЦЕНА II

С а в а входит.

С а в а. Здорова, Катю.

К а т е р и н а (кидается к нему на шею). Мiй Саво, мiй миленький!

С а в а. Ох, моя душенько! (Прижамает ее к груди). Погано нам приходиться; душно менi на свiтi!

К а т е р и н а. А сьогоднi жарко.

С а в а. Жарко, Катю, дуже жарко (указывает на голову); отут горить (указывает на грудь); отут пече! Катю,

Катю, може, недовго нам тiшитися; недовго нам бачитися! Розлучає нас злая доля!

К а т е р и н а. Як? Ти мене покинеш? (В сторону). Ох, матiнка моя рiдна — узнав!

С а в а. Покидать тебе! Хай Бог того покине, хто свою кохану покидає! Нi, Катю: не я, а ти мене покинеш… Розлучає нас лиха доля.

К а т е р и н а (с трепетом в сторону). Якраз! (Саве). Оце ж твiй батько як став гетьманом, так ти iзмiнивсь.

С а в а. Ох, не рви мого серця, вже його i так трохи не розшматували. Я до тебе бiжу для розваги, а ти менi знову труда завдаєш. О, якби ти знала… Катю, ти не знаєш, як оддякують люди; ти молода, ти сього не знаєш! Тепер уже я не той, що був колись: за мою службу, за мою працю з мене знущаються, цураються мене, наругаються надо мною. Не той уже я Сава! Покинули мене брати мої, одступивсь од мене рiдний батько, нема в мене нi друга, нi приятеля — один я зостався! (Смотрит на нее с нежностью). О ні, я помилився, є ще у мене ти: iще я не зусiм сиротина!..

К а т е р и н а. Саво!

С а в а. Ох, Катю, Катю! Прощай, я пiду, мені жити тошно я хочу вмерти!

К а т е р и н а. О, не вмирай, Саво! Коли ж умирати, так помремо обоє.

С а в а. Серденько, душенько моя! О, якби тiльки вмерти! Може, цiлий вiк достанеться блукати по свiту, усiма забутий, як приблудна вiвця. Знаєш, менi вже не можна тута жити, не хочуть, щоб я жив тута… Я пiду вiдсiль, пiду куди очi дивляться. Може, де на чужинi загину, тодi хоч ти згадуй мене! Не забувай мене!..

К а т е р и н а. Я пiду з тобою.

С а в а. О нi! Тяжко-важко тобi йти за мною: у тебе мати, родичi, ти жалкуватимешся навпiсля!

К а т е р и н а. А в тебе хiба батька нема?

С а в а. Батька? Не кажи менi сього, я загубив, я протесав свого батька, або вiн мене, проте нехай нас Бiг розсудить! Ледащу шкапу поганий їздець у сто разiв лучче поважає, нiж вони, сi козаки, мене, бiдного.

К а т е р и н а. О мiй миленький! Та щоб же їх недобра година узяла, як вони тебе зневiряють!

С а в а. Спасибi, що хоч ти обо мнi пожалiла! Мені i на свiтi жити вадить. Коли б не теє, я б утопився.

Катерина. І я з тобою!..

С а в а. Ох, ти моя миленькая, добрая Катя! Вона на усе готова!..

К а т е р и н а. На все, далебi, на все! Як ти пiдеш, я за тебе вчеплюся, хоч ти мене вiдженеш, я оп’ять-таки пiду, усе-таки не одстану од тебе!

С а в а. А мати, а родина?

К а т е р и н а. Матiнка! (На глазах ее навертываются слезы).

С а в а. От бач, тобi й жалко!

К а т е р и н а. Жалко? А як же не жалко! Бач, тобi не жалко мене покидати.

С а в а. О, щоб менi смерть на сiм мiсцi!

К а т е р и н а. Коли смерть, так обидвом вмiстi! Я вiд тебе не одстану. Щоб мене грiм убив, коли я хоч часиночку без тебе житиму! Мати!.. Менi без тебе нiщо не дорого; коли ти справдi задумав iти — я покину матiр, таки пiду за тобою!

С а в а. Без тебе менi тож свiт божий — темниця, тiльки менi тебе жалко! Я пiду, сказано, куди очi дивляться: наберусь i лиха, i горя. Може, де коли i хлiба не їстиму, i сльозами умиюся… як ти усе те терпiтимеш?

К а т е р и н а. Бач, який ти: ти так зможеш стерпiти, а я й не зможу! Я люблю тебе.

С а в а. Я пiду у лядську землю.

К а т е р и н а. Хоч i к татарам, хоч на край свiта! Я все-таки тебе не покину. Далебi, не покину: що хочеш роби, а коли ти справдi надумав іти — я не зостанусь!

С а в а. Квiточка моя весняная! Ягiдка моя червоная! Бiля тебе й горе забудеш. Геть, каталажна думка! Я уп’ять Сава, той Сава, що був i преже. Нехай з мене знущаються, нехай з мене глумують — є у мене хто мене приголубить! (Обнимает ее). Сердечко, рибонько! Катречко моя! (Целует ее со слезами). О, якби нашi душки отак обвилися та заразом i вилетiли з тiла!..

СЦЕНА III

П а р а с к а входит.

П а р а с к а. Що це, Катю! Оце так… От невiста!..

Катерина (в испуге отскакивает). Матiнко!..

П а р а с к а. Пан Сава! Ну, до дiла! Гетьманський синок! Нi, се вже як хочеш, а тiльки вернеться батько з похода — я пiду до його: ти взнаєш, як дiвчат зводить! Не погляжу, що ти таке єсть! І ти, бiсова, що се ти робиш! А, невiста ти! Та ти мене на цiлий вiк осоромила. Стривай, я покажу тобi! Ач як мiцно обнялися! дивiться, якi нашi молодi!

К а т е р и н а. Ох, бiдна ж я.

П а р а с к а. Ач! Така-то ти, мабуть, будеш, як i замiж пiдеш!

С а в а. Панi моя! Хоч я i виноватий тим, що нищечком вчащав до твоєї доньки… та вже як покоритися, так i Бiг простить. Я на її нiчого поганого та худого не замишляв: я її любив… вона мене; нам обоїм одно без другого жити не любо. Що ж, кажуть добрi люде, що вiрному коханню i Бiг не противник! А я любив її, i люблю, i вiчно любитиму! Вона мене тож… Анi я до другого, ані вона до другого не пiдемо! За таке кохання нема грiха; ми не виннi, що нам Бiг серце дав.

П а р а с к а. Так ти хiба не знаєш, що вона замiж виходить?

С а в а. І не знаю, i не чув, i не вiрю. Хiба ти її приневолиш? Що ж iз цього буде?! Загубиш нас обох, i зятевi журба вiчно буде, i сама собi печалю завдаси! Я тiльки знаю, що моя Катречка щиро i вiрно мене любить, як i я її. Коли ж лиха доля нас розлучить i не дасть нам умістi жити, то ми й тому радi будемо, що не витерпимо розлуки, а справедливий Господь хоч не на сiм, так на тiм свiтi нашi душi усе-таки докупи злучить!

П а р а с к а. І ти любиш Саву, донько?

К а т е р и н а. Ох, матусю, люблю!..

П а р а с к а. Так нащо ж ти, як Iгнат Голий тебе сватав, сказала, що хочеш?

С а в а. Як? Iгнат Голий! Тебе сватав? Ти согласилась, Катерина?

К а т е р и н а (к дается к ногам матери). Матiнко, ненечко! Прости ж мене! Я побоялась: так, сама не знала, що казала — сказала, та й сама не рада. З тої пори оце менi така мука, що i хлiб на думку не йде. Я люблю Саву, до вiку вiчного його любити буду! А Ігната Голого… як вiн менi на мисль прийдеться, так аж у грудях важко стане. Далебi, матiнко, я тiлько злякалася, а я люблю i любитиму одного Саву. Не розлучай мене з ним, матусю, бо i вiн мене любить!

П а р а с к а. Так нащо ж ти сказала? От дурна! Хiба я тебе приневолювала, чи що? Ач! Сама собi жалю завдає! Бiг з вами, дiточки! Коли вже так собi любитеся, то i Бiг з вами! Я вам не розлучниця! Хоч куди, так я нiчого. От вам моє благословення! Я не буду супротив… Пан Сава чоловiк гарний i добрий i великого роду, i все… Бiг з вами! По менi, так хоч зараз до вiнця.

К а т е р и н а. Ох, матусю, миленька матусенька, як же ти мене звеселила! (Бросается на шею к Саве). Саво, ти мiй тепера!

С а в а (кланяется Параске). Не знаю, моя нене, чим тобi i дякувати: ти менi вiку прибавила.

П а р а с к а. Господь з вами, дiточки: любiтесь собi — мене не забувайте, от уся й дяка.

Н а с т я входит.

К а т е р и н а (бросается к Насте на шею). Сестрице, Настусю! Тепер Сава мiй! Мати така добра — як узнала, так зараз нас i благословила.

Н а с т я. Ну, що! Не правду казала я тобi: признайсь матерi — вона тобi нiчого, а ти тiльки й знаєш, що рюмаєш. (Параске). Здоровенька була з молодими, тiтко!

П а р а с к а. Спасибi. Бач, яка ти, Настю: знала, що моя Катя любить Саву, а менi не сказала. Я б тодi зараз згодилася, а то, сердешна, що одбула! Бач, як з лиця спала! А все то через журбу! (Берет Катерину за голову). Яка головка гаряча, а очi якi червонi! Пiди, моє серденько, умийся холодною водицею, може, воно полегшає.

К а т е р и н а. Нi, мамо: менi й так легко на серцi.

Н а с т я. Сказано жених та невiста! Тепер тiльки помолитись боговi, та й до шлюбу.

С а в а. А я попрошу тебе, мати, чи не можна так, щоб на сiм тижнi i весiлля у нас було.

П а р а с к а. А батька твого пiдождати? Хто ж у нас на весiллi буде?

С а в а. Нема у мене батька! У мене тепер є мати! Справимо весiлля i без гостей, а то менi треба поспiшати…

П а р а с к а. Правда. Твоє дiло вiйськове. Та у теперiшню годину як веселитися — то тiльки грiха набираться.

Н а с т я. Ану лиш ти, молода зарученая, ходiм у твiй садок, либонь, рясно цвiте!

К а т е р и н а. Ходiм, Саво!

С а ва. Ходiм! (В сторону). Ігнат Голий! Оце ще менi карлючка!

Уходят.

СЦЕНА IV

В городе Терахтемирове. Колокольный звон. Толпа, крик, множество

народу бегут, теснясь в беспорядке.

1 — й. Нашi вертаються з похода.

2 — й. Де?!

3 — й. Та ондечки. Не бачиш? Уже у городi.

2 — й. А, тепер i я бачу.

3 — й. Насилу доглядiвся.

М и к и т а с к о з а к а м и выходит навстречу г е т м а н у и с т а р ш и н а м ,которые сходять с коней. За ним едут козацкие полки. Н а р о д толпится около гетмана. Восклицания. Расспросы.

Н а р о д. А що? Ну? Чи щастя, чи нещастя? Чи побили ляхiв?

Г е т м а н П е т р о Ч а л ы й. Багацько заходу, а день празнику. Бачите, пiшли ми у поход, а нас мало. Зустрiвся з нами отряд ляхiв, так ми його й побили. Та ще й два табора полонених навезли. Та все то не важность. Хотiлось було у Чигирин убратись та саме лядське гнiздо поворушити, та нi, не з силою! Треба бiльш козакiв понабирати: i за те спасибi, що деякi поприставали до нас, учувши об нашоъ справi. От як бiльш позбираються та ще запорожцi злучаться з нами, тодi смiло можна сподiватися, що додамо лиха супостатам.

Н а р о д. Ну, а все ж таки нашi одолiли?

П е т р о. Та нашi, та що iз сього пуття ще? Треба бiльш!

Н а р о д. Що ж? І за се дякуємо Боговi. Гей, нашi одолiли! Гетьмане наш, милий гетьмане наш!

П е т р о (обращаясь к козакам). Ну, тепер, хлопцi, я вас одпущу. Спасет Бог за вiрну службу! Iдiть собi та подiлiтесь здобичею та без свари, без чвари, тихенько та хорошенько. А потiм вiдправте собi молебень та панахиду по вбитих, хто у кого прилучиться, або родичi, або приятелi… Що ж робить! Вiйськове дiло — терпiти треба. Та i того не забувайте, що хто за вiру свою загинув, то того Бiг на тiм свiтi не зоставить. Та глядiть, багато не гуляйте, бо тепер такове дiло, що як ляхи узнали об нашiй справi, то так i стерегтимуть, щоб нам напасть учинити. А через тиждень оп’ять: я куняти не люблю. Менi щоб усе жваво, та бойко, та моторно було. Ну, iдiть собi! (Козаки начинают расходиться). А ви, панове старшини, будьте ласковi, ходiмо до мене. Пiсля похода вiдпочити треба.

М и к и т а. Чолом твоїй милостi, високовельможний пане гетьмане!

П е т р о. Здоров, здоров, пане Завалченко! Чи все гаразд було без нас: у городi? дома у нас? Чи не чув чого? Чи не бачив?

М и к и т а. У городi то, пане гетьмане, нiчого. А чув я тiлько, що вискакують тут ляхи та ходять перевдягнутi.

П а в л о. Треба глядiти. А то вони, сучi, лукавi як бiси. Появиться один, а там другий, а там — гляди — чого доброго! Та ще оця жидова… Ік злидню б усю її повипихати!

М и к и т а. Але… Вони самi повтiкали. Бо як народ розсердивсь, то яким ще сторчака у воду завдали.

А н д р и й. Так бiсовiй жидовi i треба!

П е т р о. Ну, бiльш нiчого не чути?

М и к и т а. А що, пане гетьмане, не любо i тобi то буде слухати, як я тобi повiдаю. Та що ж, треба!

Петро. Що таке?

М и к и т а. А от що, пане гетьмане: син твiй по кривому шляху поїхав.

П е т р о. Що таке?

М и к т а. Да так, що його тепер i у городi чортма,— поїхав, а куди, хто його зна! Та ще й оженився. Та забрав свою жiнку, i худобу, i челядь та й майнув. А було се… коли? У понедiлок! Так! у той понедiлок!

П а в л о. От тобi на!

А н д р и й. Оженивсь без батька!

С т е п а н. Та й майнув казна-куди!

г р и ц ь к о. Та вже хто батька не слуха, то з того добра не буде.

П е т р о. На кiм же вiн оженився?

М и к и т а. На Вапулiвнi Катеринi: її мати удова, жiнка полкового обозного: вiн умер рокiв зо два тому. Оженивсь та й поїхав. Бiдна теща от як убивається!

П е т р о. Господи!

М и к и т а. Вона зовсiм була заручена з паном Iгнатом Голим.

Все смотрят на Голого.

П е т р о (подумавши). Ходiм, Микито, розкажи менi, як се дiялося? (Уходить с Микитою).

П а в л о. Се ж вiн розсердивсь на нас, що ми батька вибрали, а не його!

А н д р и й. Падлюка ж вiн, коли батьку завистує!

А н т и н. Т де се видано, щоб жениться без батька?

О н и с и ф о р. Та ще й вiдняв у свого приятеля невiсту!

Н и ч и п и р. Бач, Iгнате, ти за його заступавсь, а вiн чим тобi оддякував.

К а р п о. Ач, бiдний, як змiнивсь!

А н д р и й. Не оступавсь би за його. А то, бач, грiв гадюку у пазусi — вона й укусила!

П а в л о. А голiнний хлопець був сей Сава, та звiв його лукавий!

А н д р и й. Так що ж, що голiнний! Хiба ми його й не честили за те? Йому усе було, чого вiн стоїв. Що гетьманом не вибрали? А те б знав, бiсiв, що хоча вiн i був молодець — не через батька се. Якого напусту про його напустили! Чим ми його не шанували: i подарунками, i честю.

П а в л о. Ну, а вiн усього того й стоїв.

А н д р и й. Те! Оддякував вiн гарно за се! Не по щирiй любовi служив вiн родинi, а з користi.

Н и ч и п и р. Атож. З чого вiн нажився! Все з нашої ласки. Нехай би вернув усе!

О н и с и ф о р. Та вже се йому не минеться.

К а р п о. Ну його к злидню! Що ви з їм розвозилися! Баба з воза — кобилi легше.

Г р и ц ь к о. От Карпо хоч як, так вигадає.

Расходятся.

И г н а т (остается о дин, стоит несколько минут, как вкопанный, потом с досадою топает ногами и рвет на себе волосы). Побила мене лиха година!

СЦЕНА V

В Немирове у Конецпольского. К о н е ц п о л ь с к и й и С а в а.

К о н е ц п о л ь с к и й. Так, Саво. Нехай кажуть, що ми не шануємо тих, що нам коряться — ти не те скажеш.

С а в а. По вiки вiчнi дяковатиму за вашу ласку.

К о н е ц п о л ь с к и й. Що казав, усе те сповнив: i земля у тебе є, i хутiр, i усяковi статки. І от наказав дом вибудувати, живи та служи нам.

С а в а. Поки сили буде на все раднiш для вас.

К о н е ц п о л ь с к и й. А меж тим я напишу об тобi. Хоча вашi козаки так розгнiвили короля i Посполиту, що їх повернули у хлопи, та ми такi — коли з щирим серцем покоритеся, оп’ять положимо ласку! А я таки настою на тiм, щоб оп’ять гетьмана поставили — i тодi, Саво, узнаєш мою правду! Будеш українським гетьманом!

С а в а. Тодi, пане, перше дiло моє буде вiрною службою оддякувать його мосцi королю i тобi, моєму батьковi i добродiтельовi.

К о н е ц п о л ь с к и й, Тодi iнак буде. Ти чоловiк розумний i дотепний. Пiд тобою швидше вони увіймуться, шизматики сi. Тодi сподіваюсь, унiя вже вiзьеметъ своє.

Сава показывает вид презрения.

А що ти? Чого ти так дивишся! А, я знаю, ще не розвикся з козацьким духом! Ну, побудеш у нас — змінишся! Їдь тепер до своєї вотчини, а у неділю до мене, та я таки й сам у тебе на новосiллi буду.

С а в а. Унiя! (Помолчав немного). До зобачення, пане!

Действие третье

СЦЕНА І

В Немирове, в доме Конецпольского. К о н е ц п о л ь с к и й, Л и с е ц к и й.

Л и с е ц к и й. От диво, пане!

К о н е ц п о л ь с к и й. Що таке?

Л и с е ц к и й. Як би пан думав! Той Ігнат Голий, що здавна зо мною перемовлювався, як би пан думав?! На Саву тепер нарiка!

К о н е ц п о л ь с к и й. Як?

Л и с е ц к и й. Каже, мов сей Сава нароком прийшов, щоб до нас підсусiдиться, та взнавать про наше! А вiн, каже, од козакiв посланий, щоб одвод зробить. Нехай, каже, пан йому не вiрить, бо вiн його iзражати мислить.

К о н е ц п о л ь с к и й. Як же? Коли вiн сам тебе до Сави проводив!

Л и с е ц к и й. Отож i менi чудно. Нате вам оцей лист від його.

К о н е ц п о л ь с к и й (читает). “Многі дiли дивнi дiються. Іздавну я вам був раднiш, а оце i мене було пiдрадили. Я думав, що сей Сава з щирою правдою до вас, аж тепера взнав, що вiн з козаками в ладу i перемовляється з їми через листи. Хай його високовельможний пан бережеться: вiн iзрадник, вiн вам лихує! Вiрний i найпослiднiй панський слуга i пiднiжок Iгнашка Голий”. Лихий же їх розбере!

Л и с е ц к и й. Та я на се, пане, не дуже потураю.

К о н е ц п о л ь с к и й. Тiльки сей Сава недобре щось на мене позира, як я йому про унiю стану казати.

СЦЕНА II

В Терехтемирове. Т о л п а с т а р ш и н и к о з а к о в прохаживается, разговаривая между собою.

М а к с и м. Що, панове, казали, уп’ягь у поход?

Н и ч и п и р. Бодай його возилася з походами! Ходиш, а нiчого не виходиш.

К а р п о. Пановi Ничипоровi усе б пожива була.

Н и ч и п и р. А що ж марно биться! То не козацьке дiло, коли воюєш без поживи.

А н д р и й. Та що, братцi? Щоб сього гетьмана трясця взяла! От уже вiсiм мiсяцiв гетьманує, а що ми зробили? Дальш Терехтемирова носу не ткнем! Преж казав, що нас мало, от уже й цiле вiйсько зiбралося, а все нiчого нема путнього.

А н т и н. Мов нароком усе бариться!

С т е п а н. Та ще й спесивий який став: ото колись я прийшов до його, так він такий, що ну!

Г р и ц ь к о. Щось, панове, та недаром він… Хай мені не зна що, коли у його поганого немає на думцi.

П а в л о. О нi, панове, за се я стою! Оце що вiн рахманний здається — побачимо!

К а р п о. Та вже як хочеш, а я став помiчати: батьковi його лихо, коли менi щось та недобрим воня!

И г н а т. Та й дуже недобрим, пане Карпо! Вам, панове, тiльки так здаеється, а я навiрняка знаю, що нам скоро бiда прилучиться.

Г о л о с а. Яка?

И г н а т. Така, що здорово бiга! Коли ми не випережемо її, так пропадемо: ляхи усiх живцем заберуть.

П а в л о. Вiд кого так?

И г н а т. Вiд одного зрадника, сучого сина! Вiд тої гадюки, що, казали, я у пазусi грiв. Вiд Чаленка. А що, панове, ви ще не знаєте, де вiн?

А н т и н. А чорт його зна, пішов кудись блукати!

Г р и ц ь к о. От уже пiвроку i чутка об йому пропала!

И г н а т. Так знайте ж, панове. Вiн живе бiля Немирова та й панує. Зазнавсь з ляхами, купив маєтку, вибудував хоромину, звiвсь з Конецпольським та на нас на усiх тепер лихо замишля.

П а в л о. Не минує вiн наших шаблюк, коли се правда.

Г р и ц ь к о. Я вже заздалегiдь об сiм прочував.

П а в л о. Прочував, та й гадки не взяв.

Г р и ц ь к о. Ні. Се вже я такий, що вiд мене нiякий чорт не сховається. Провiдаю, як не вихиляйся!

И г н а т. Ти чи провiдаєш, чи нi, а я вже i провiдав, i узнав. Нате вам, панове, оцей лист: коли хочете допевнитись, що се не брехня — прочитайте лишень!

Г р и ц ь к о. Я не вчений, так хоч i не глядiти. Чому можна, я й так повiрю; а чому не можна, так хоч ти цiлий оберемок паперу принеси, так, далебi, не повiрю.

П а в л о. Давай! (Читает). “Кгди би нам iз тобою побачитися, так щоб ти од вражеских помислов слабоден був, то я упевнив би тя, щоб ти не лякався, бо тебе не ошукають, але вельможним войска запорозького гетьманом постав— лять!”

Г р и ц ь к о. Бачите. I що ж оце вiн затiва?

А н т и н. Еге, перся, бач, у гетьмани, так не дали; так вiн от куди вдаривсь.

М о с и й (раздвигая старшин, скоро). Ану, стривайте! Ще? Що дальш буде?

К а р п о. Тю! дивiться лишень! От iще i вiн нехай прочита! Дайте йому. Вiн там розбере лисого дiда.

М о с и й. А що, не розберу, думаєш?

К а р п о, А дай йому, пане Павло, нехай вiн похарамарка.

П а в л о (дает ему письмо под нос). Ну на, дивись!

М о с и й (разбирает). Аза, ні! помиливсь трошки: здається земля, а воно, бач, живіте. Чортова ляхова писать не вмiє. Як погано!

К а р п о. А що, розiбрав?

М о с и й. Чорт його розбере! Погано написано.

К а р п о. Нi, нi, почав, так кiнчай!

М о с и й. А, ну тебе! (Отходит).

К а р п о. Ач, вирвавсь, як Пилип з конопель! Та нi: не при тобi, мабуть, написано.

М о с и й (покачивая головою), Еге!

П а в л о. Ну, слухайте дальш: “А як твоє жоланье єсть послужити крулєвству i щоб ти не боявся ворогiв, бо єсли вони увiдають, мусут тебе у залiза утрончити або забити, то ти спiшно утiкай до нас, а у нас пристальний приют тобi налiзен буде, i од жадного неприятеля небезпеченство, але шана як потреба”. От що робиться, панове, а ми сього й не знаєм!

С т е п а н. Ну, спасибi тобi, Ігнате, що ти зумiв iзвiдати, а то ми б усi пропали.

П а в л о. Ну, як же ти, Ігнате, сей лист добув?

И г к а т. Бачите, вiн то ще iздавна замишляв, як би нас загубити, а собi щастя вiд ворогiв залучити. iще з тої пори, як ляхи забили нашого покiйного Остряницю, то хоч вiн i такий i сякий, i воював гаразд,— а все у його на думцi погане було. А Конецпольський то й шукав такого, щоб йому про нас звiстя давав. Чого шукав, то i налiз! Обiзвався коростявий до шолудивого! iзвiв їх дiдько! От Конецпольський i присила йому листи та подарунки, а вiн його за те звiщав, що у нас робиться. Пiсля того Конецпольськкй i пише до його: зрадь, каже, Саво, своїх, а ми тобi за се… А Сава то й дума-гада: нехай виберуть гетьманом, тодi усiх ляхам вiддам! От i я, дурний, за його заступавсь. Чорт його знав: спасибi, що ви мене не послухали! Ото вже як вибрали батька, а не його, так вiн i майнув. А Конецпольський того не знав, що Чаленко вже уїхав до його, та й прислав посланця, а я того посланця й пiймав i оцей лист одняв, та ще й кажу йому: “Я Савi приятель: я йому оддам”. Затим, панове, вiдпустив я посланця, що менi хотiлось узнать, що дальш iз сього буде. Ото i вам нiчого не казав, та до Сави присусiдився i йому давай писати, що я на його нiчого i щоб вiн менi звiстя дав, як вiн собi має i що робить. От вiн менi i присила лист. Нате його вам, оцей лист. Прочитайте.

П а в ло (читает). “Та вжє менi не жити з козаками: дякую за те, що ти мене не забуваєш — є з ким iз своїх розмовляти, — але менi Конецпольський обiщує гетьманство. Тодi я тебе не забуду”. Та ще й пiдписався: “Був колись козак, а тепер лях”. Що скажете, панове?

Г р а ц ь к о. Ач що? бачите!

С т е к а к. Смертi предать його! Такого злодiя земля терпiти не мусить.

П а в л о. Як то ти його вкусиш! Смертi предать!..

И г н а т. От диковина! Тiльки на мене поважтеся, а я вас прямо на його наведу, нишком — нiхто й не взна. Дней у вiсiм доскочимо до Немирова, а вiдтiль вiн за двi милi.

А н т и н. Такого iрода, мабуть, i на свiтi не було. Як же? Батька свого, рiдного батька ворогам продає!

О н и с и ф о р.Іюда, бiсiв син!

И г н а т. Що ж ти будеш робить!

М и к и т а. Або, ну як йому не соромно: товарища свого як пiдвiв! Га, невiсту перемовити! Пропала бiдна й дiвчина.

И г н а т. Але! ото ж воно! Чи мене то вже, мабуть, Бiг святий спас! (Крестится). Слава йому, вiчному создателевi! Попавсь було я у дияволовi шпони. Ви ще, панове, не знаєте, що це за дiвчина? Сохрани мати божа!

В с е (с любопытством). Що? Що? Як?

И г н а т. А що? (Вполголоса, с таинственностью). Вiдьма, чарiвниця.

К о з а к и (толпятся около него). От! як! Ану! розкажи! А що там таке?!

И г н а т. Хай менi очi вилiзуть, коли вам неправду скажу. Ото, братцi, прямо кажеться, що на вовка помовка, а злодiй кобилу вкрав. От, року пiвтора тому, усi казали про Гапку Мотрошиху, що буцiм вона вiдьма та що до неї iз синього кута змiй лiтав. Або яка шкода у кого зробиться,— усе вона! Або болiсть кому прилучиться,— усе Гапка винна! А як її убить хотiли, а вона утекла, тодi всi казали, що у сороку перевернулась та й улетiла к дияволу. Аж, братцi! ото вона спасенна душа: перетерпiла що, та нi за вiщо! Пiсля того я її бачив! Та де бачив? У монастирi. Не їсть, не п’є, Богу молиться! А ми он що на її узворотили. А се, панове, що не дiялось, так от нехай мене хрест поб’є, хай я крiзь землю провалюсь живий, коли се не так,— се все ота бiсова дiвчина! Вона i Саву так зурочила. Хотiла вона i мене загубити, i ото, бачу, таку мороку напустила, що я її сватати став, так сохранила мене цариця небесна! Подумав я тодi божої матерi молебень вiдправити. Тiльки що вiдправив, а у мене очі й розкрились. Воно, бачиться, молитва й одолiла дияволову силу; так вона бачить, що нi, не на того напала, учепилась за другого та й поволокла. У мене ще тодi догадка була, та все так та так, а ото вже, тижня зо два, був я на луцi, що на праву руку од лiса. Сонечко стало сiдати, дивлюсь: змiяка такий престрашенний летить, а з хвоста так iскри й сиплються; приглядiвсь… аж на змiяцi сидить вона, Савиха, а на головi у їй такi предиковиннi квiтки, що й розгадати не зумiєш. Я як перехрестивсь, та як тричi плюнув, та як крикну:

“Во iм’я отця й сина i святого духа амiнь!” Як же по всьому лiсу піднiметься вiтер, та як загирує, та пiд змiяку, а змiяка той так i шелехнув! Тут де не возьмись ключа чортiв, i чорних, i синiх, i вишневих, i всякових: як пiдняли вони за волосся Катрю та й шмогонули оп’ять к злидню! А се ж, мабуть, летiла вона яку шкоду нам вчинити. Отаке, панове! Щоб мене Бог убив, коли я хоть на ниточку збрехав!

М а к с и м. Ну, Бiг же тебе спас, що ти на їй не оженився!

Г р и ц ь к о. Воно й по лицю видно було, що вона вiдьма. Менi ще тодi, як усi казали на Гапку, не вiрилось. “Ох, не Гапка се, кажу,— iнша, мабуть!”

Н и ч и п и р. Бiдна Гапка; от согрiшили ми, що казали так! Тепер вона свята буде.

С т е п а н. За се нам треба перед нею опрощення прохати.

О н и с и ф о р. А ту, бiсову, покарати!

А н д р и й. Покарати, покарати. Хiба спершу Біг смертi завдасть, а то сучий сии буду, коли не уб’ю її.

С т е н а н. Воно так на свiтi діється, що вже хоч як, а хто по закону iде, то той законне й робить, а хто нi людей не слухає, нi Бога не почитає, того й дiла казна-якi. Бо хто по-божому iде, то у того тiльки те й на думцi, щоб як то угодне Боговi зробить, а вже хто супротивник Богу, то той i до людей уже не такий, i не те, сам собi вадить! Так я кажу, панове?

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Так, так.

С т е п а н. Ну, от бачите, хоч би оця вiдьма! Вона, бач, не на те пішла, що Бiг звелiва, а все як би насупротив, мов нечистому угоднеє, а не Боговi, так от її дiла казна по якому! А то вже хоч i сей Сава; аже ж вона що робила пановi Ігнатовi, а вiн, як чоловiк Боговi угодний, не зразу на її поваживсь, а преж у божу церкву пiшов та божої матерi молебенъ вiдправив, так от його й Бог не зоставив. Сказано, що хто який до Бога, такий i Бог до його! От доброму не попустить Господь ввiйти во iскушенiє, а як поганий та стане у його на думцi недобре, так i Бiг од його одступиться, так вiн так i пропаде. Далебi, так i пропаде, панове!

К а р п о. Та що ти свою мову так розпустив — бач, який мудрений!

С т е п а н. А хiба ж я не так кажу!

К а р п о. Вiрим, вiрим. Та ти ж чоловiк розумний!

С т е п а н. Може, я розумний, а може, i нi, тiльки що я кажу, так се воно так i є.

П а в л о. Що Сава зрадник, то я i сам бачу, і вам скажу, що його, бiсового сина, коли вiн не схотiв по правдi робити, треба убити, а ото, що пан Iгнат казав про вiдьму, то я вам, панове, скажу, що я сим балам про чари не дуже вiрю.

Голоса. Як?

П а в л о. Так, що треба винного, а не безвинного карати. Як заслужив Сава, таку й заплату нехай бере, а за що ж бiдна жiнка пропаде! Се вже, панове, не лицарське дiло, за се нас Господь покарає.

А п д р и й. От тобi на! Ну, жалкий же ти дуже, пане-брате: таку злодiйку не те що вбити — живу спалити!

С т е п а н. Атож! Грiх доброму чинити зло, а супротивника божого карать подобає.

И г н а т. Пан Булюк, мабуть, менi не вiрить!

П а в л о. Да таки i не вiрю.

И г н а т. Хай Бог спасає, щоб я душу свою к злидню нi за вiщо оддавав! Коли хочете, панове, я iще вам побожуся: хай менi руки й ноги вигниють, хай менi очi вилiзуть, хай мене вошi живого з’їдять, коли се брехня! Хай менi душу чорти у пекло потягнуть, коли се неправда! От нам Христом Богом клянуся!

В с е. Вiрим, вiрим! Павло недовiрок.

П а в л о. Як, панове, я недовiрок?

А н д р и й. Та коли ж ти брату свому не вiриш! Хiба ж таки козак стане дурно божиться?

П а в л о. Як хочете… ви волю маєте, а я з вами одповiту за невинну душу не беру.

И г н а т. Ну що ж! Знатимемо i без тебе, що робити: завтра, панове, їхати б туди, бо щоб дияволова сила чого не наробила. Ге, батько! Цитьте!

СЦЕНА ІІІ

П е т р о Ч а л ы й приходит.

П е т р о. А об чiм, панове, радитеся?

И г н а т. Об тiм, пане гетьмане, що ти не гаразд робиш.

П е т р о. Як?

И г н а т. Так, що ми вже скiлько отут сидимо без дiла, сорочки прудимо!

А н д р и й. А меж тим ляхи скоро православну вiру iзженуть.

П е т р о. Панове! І грiх i стид вам так на мене казати. Ви жалкуєтесь на мене, що я вас у поход не веду, а ви б самi мене ганьбували, коли б я вас в несправностi повiв. Я тим часом i пороху, i куль, i самопалiв, i всяких знарядiв надбав, щоб усе у справi було. А тепер тiльки сподiваю запорожцiв, бо вони обiщались злучитися з нами. Тодi можна i в поход: хоч що зробимо, так не без слави. А то що з того, що лякати ворогiв! Та, панове, нащо викiльки накидати: знаю я, що не об тiм ви рахували, а об моєму синовi розмовляли.

А н д р и й. А хiба ти пiдслухував?

П е т р о. Хоч i не пiдслухував, та знаю.

П а в л о. Ти догадавсь, старий. Так: об твоєму синовi розмовляли.

П е т р о. А чи не можна батьковi знати про се?

П а в л о. Батькові то, може, й не можна було б, та гетьмановi треба. Дiзналися ми, що твiй сии iзрадник i нас усiх згубить замишля. От листи, прочитай!

П е т р о. Я вже їх бачив, менi показував Ігнат Голий.

П а в л о. А що то об сім думаєш?

П е т р о. Заставив вiн мене на старостi сльози гтроливати!

П а в л о. Із сльоз нема пуття, а ми поїдемо та уб’ємо його.

П е т р о. Не знаю, як вам i одказати на се: просити вас — скажете, що оступаюсь за iзраднка! Панове! Я ваш гетьмаи: ви самi мене вибрали — я зложу з себе гетьманство, бо гетьману не пристало вам кланяться. Нi, панове, я не гетьман ваш: я простий козак, старий, чахлий — я прошу у вас: змилуйтесь надо мною!

А н д р и й. Як?

П е т р о. Не робiть мене навіть безщасним! Не убивайте мого сина! Коли вже вiн став такий зрадник — я й сам бачу… поїдемо до його, вiн покається, вiн посоромиться батька свого рiдного! Панове… вiн таки наш чоловiк! Далебi! Бачите, у мене нема нi роду, нi племенi, вiн у мене один одним, та й того хочете у мене вiдняти!.. Та лучше ви мене преж убийте, щоб i до моїх ушей не доходило, що його на свiтi немає! Панове! що якби ваш син так… пожалiли б… так i менi! Пожалуйте його: за сеє вас i Бог не зоставить, що ви менi, бiдному, уважите!.. Нащо ж ви мене i гетманом вибрали, коли останню радiсть хочете одняти?.. Першой раз простити можна — а я сам з вами поїду. Далебi, вiн оп’ять буде вiрний наш! Коли вже на його не хочете положить ласки, надо мною змилуйтеся!..

А н д р и й. Бач! Таких зрадникiв багато буде, так усiх без хлости й зоставляти?

П е т р о. Та я йому сам перед вами таку дам хлосту, що не дай Боже! Та ви самi хоч як його покарайте, хоч у глибку на скiльки запрiте, все що хочете — вiн на те заслужив — все, тiльки до смертi його не забивайте! Хiба вам хороше буде, як я на вас цiлий вiк жалкуватимуся? Коли я не вгоден вам, я хоч зараз оддаю булаву свою; i не хочу, i цур йому i пек… Вибирайте собi кого знаете, тiльки мого Саву не забивайте!.. Вiн же колись був такий хоробрий i такий приязний i до вiри, i до людей! Тепер-то я вже бачу: на що поганi люде не призведуть? А вiн собi молодий!.. Одхлостуєм його та й привеземо додому… Я його тодi держатиму! Панове мої ласкавi, нехай уже тодi, як у другий раз що затiє — тодi я не тiльки вас не стану просити — сам перед усiх приведу та так своми руками голову й вiдсiчу! А тепера уже змилуйтеся, простiть, пожалiйте свого гетьмана!

П а в л о. Бачите, як вiн жалiбно просить! Треба його пожалiти. Вiн чоловiк добрий, та ми самi вибрали його гетьманом. Ну, панове, ми пожалiємо його! Так, пане гетьмане, для твоєї милостi можна, да тiльки щоб ти його одхлостував.

П е т р о. Далебi, одхлостую… Самi, кажу, що хочете робiть, тiльки до смертi не забивайте.

П а в л о. Треба пожалiти гетьмана; та i Сава був чоловiк — молодець. Так, вельможний пане гетьмане; тобi ми зробимо вслугу. Гарно, панове!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Гарно!

П е т р о. О, спасибi вам! О, дай вам, Господи, усякового добра, i вам, i дiтям вашим!

Д ж у р а (входит). Прихали посланцi од запорожцiв…

П е т р о. Кому угодно, панове? От бачите, сього я i дожидавсь!

Уходит. За ним Павло.

СЦЕНА IV

И г н а т (хочет идти). Щасливо, панове!

А н д р и й. Куди ти?

И г н а т. А що менi з вами тут робити? Хотiв я вам добра, так ви мене не слухаєте! Бiг з вами! Будете каяться i про мене згадуватимете, та пiзно буде!

А н д р и й. Я не соглашавсь простить i не хочу.

И г н а т. Так бач, ви сього Павла слухаєте! А того не бачите, що вiн iз гетьманом заодно! От вiн i менi не йме вiри, i на хрест мiй великий не поважає; каже, що я iзбрехав. Що ж, коли я збрехав, так нехай i збрехав!

О н и с и ф о р. Нi, пане Iгнате, як? Ми тобi вiримо!

С т е п а н. Ну, а що ж ти тепер нам порадиш?

И г н а т. Я вам нiчого не буду радити: я тiльки спитаю вас, чи можна простити i пожалувати зрадника, бiсового сина, невiрного, онцихриста, знахаря, вовкулаку, що iз чортами запанiбрата? Та ще у бiсового сина аж жижки трусяться, як би нам лихо та напасть iзробити. А! ну, як ви на се скажете?

С т е п а н. Та воно так, та батька жалко.

И г н а т. Батька жалко! А сього ще до пуття не знаєте, що у того батька на думцi. Чого вiн нас так забавля? Чорт його вiда! Може, вiн сам iз сином заодно!

С т е п а н. О нi! Вiн, здається, чоловік добрий.

И г п а т. Добрий, щоб йому добра не було! Ну, та нехай… Нехай i добрий, як ти кажеш,— нехай буде по-твоєму! Вiн каже: “Я йому дам хлости, коли хочете, перед моїми очма його самi поб’єте. Так, та трошки не так! Нехай би той Сава простий чоловiк був, а то вiн знахар, а жiнка у його чарiвниця… Що ти нечистiй силi дошкуляєш? Що ж, що ми його поб’ємо, а вiн iз своєю вiдьмою такого лиха нам наробить.,. Тодi самi не радi будем, що й побили! Тоді вже навiрняка пропадемо. А що ви на се скажете?

А н д р и й. Ну що ж, панове; не можна його пожалувати. Нiяк не можна: коли б вiн не такий, а то бач… Нiяк не можна! Як скажете?

В с е. Цур йому! Смерть йому умiстi з його вiдьмою!

И г н а т. Оце так! А щоб той сiдий з своїми хлипами вас не турбував, то одберемо собi козакiв та порадимо, кому їхати, та сьогодні увечерi й гайда!

А н д р и й. Ну, хто поїде? Я їду.

М и к и т а. i я.

И г н а т. Ти, Грицько?

Г р и ц ь к о. Як же?

И г н а т. Ничипiр?

Н и ч и п и р. О, як би я ще не поїхав! Менi пуще то, що у бісового сина худоби до чорта.

М о с и й. Та вона у його нечистою силою воня, Хай їй цур!

Н и ч и п и р. А ми її свяченою водою обiллємо. От нечиста сила i одлигне!

С т е п а н. І я ж поїду: менi от як хочеться подивитися, як нечиста сила iз сучи вiдьми к злидню піде.

И г н а т. Поїдемо, поїдемо. Сьогоднi увечерi до мене, усе iзготуємо та й гайда.

Г о л о с а. До зобачення, пане Ігнате.

И г н а т. Щасливо!

Козаки расходятся.

Га-га! Буде i нашому тижню свято!

Появляется Л и с е ц к и й и, озираясь, подходит к Игнату. Игнат показывает ему знаками в ту сторону, куда ушли козаки, берет его за руку и скоро уходит.

Действие четвертое

СЦЕНА 1

В доме Конецпольского в Немирове. К о н е ц п о л ь с к и й, С а в а. Конецпольский потчевает Саву вином.

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, хоробрий козаче, вип’ємо лишень! Я знаю, що у тебе такого нема дома.

С а в а. Ми, українцi, жити у розкошi не звикли. Не тим сеє вино менi добре, що смачне, а тим, що дорога для мене приязнь та ласка твоя. (Выпивает). Щоб тобi Господь вiку прибавив!

К о н е ц п о л ь с к и й. Дякую. Ну, думав таки я, коли ми з тобою воювали, що вино умiстi питимемо? А здорово ти нас дошкуляв!

С а в а. Що було, то за вiтром по водi поплило: нащо прошле згадувати! Не противу тебе та й не против короля ми воювали, а против неправди. А я, пане, нiколи вам не ворогував, а хоч коли, так усе бажав, щоб мiж нами ладно було.

К о н е ц п о л ь с к и й. Правда. Тодi се й було. Тепер, бач, ти покаявся, так i ми простили тебе. О, коли б усi такi покорливi були!

С а в а. Менi б самому нiщо так не приязно, якби ми помирилися i один другого, ляхи й козаки, за братiв щитали.

К о н е ц п о л ь с к и й. Не за братiв — за панiв, бо все-таки ми старiш од вас. А що я тобi зараз подам, то ти довго менi будеш винуватий, щоб такою приязною новиною мене на оддячку привiтати. (Вынимает бумагу). От, мiй коханий Саво, iз Варшави менi лист прислали. Ти знаєш, що я писав об тобi, що ти прийшов до нас i прохав визволить тебе од козацької злоби i обiщався нам вiрою й правдою служити; i що ти чоловiк розумний i дотепний, i так як нам треба супротив бунтовникiв, що своєю волею собi гетьмана вибрали, другого гетьмана поставити, то я — як ми тодi й радилися, сам знаєш — i писав, що не знаю, мов, нiкого, опрiч тебе, щоб кому можна було булаву уручити. Тепер менi вiдписали з Варшави, що нехай буде по-моєму, i сам круль нарiк тебе гетьманом вiйська козацького.

С а в а. Вiрою й правдою служитиму мому добродiтельовi.

К о н е ц п о л ь с к и й. Та велять менi ще, опрiч тих козакiв, що нам вiрнi зосталися, iще чотири тисячi ляхiв вiдправити, що з їми ти угомовив бувтовникiв та на законне, Богом i королем наречене своє панство уступив.

С а в а. Що менi король наказує, то усе к його честi i славi робити маю.

К о н е ц п о л ь с к и й. Та ще писав я про те, що бунтовники батька твого рiдного гетьманом поставили; на се вiдписали i менi, що коли його вiзьмуть, то йому нiякої кари не буде. Круль добре твою вiру й правду бачить, бо ти й батька не жалiєш, аби тiльки вволити волю його милостi. Тим тобi сеє уважається!

С а в а. За се вiчно Бога молитиму за його крулевську мосць…

К о н е ц п о л ь с к и й. От i все. Та ще велять менi з тобою умовиться.

С а в а. І без умови, пане, служитиму я просто; не прийшов би я до вас, коли б вам лиховав.

К о н е ц п о л ь с к и й. Ти чоловiк добра душа, я знаю се. Тiльки те, що наказують, треба уважить. А се, бач, щоб я тебе до присяги привiв, що ти будеш вiрний послушник Посполитій!

С а в а. Хоч я i без присяги у вiрностi не змiнюсь, та присягнутися у правдi не грiх. Добре, пане.

К о н е ц п о л ь с к и й. Іще одна умова: круль i рада наша хочуть, щоб ти заприсягнувся, що усiм зусиллям будеш унiю на Українi вводити i волею i неволею заставлятимеш козакiв бути нашими, щоб вони свою шизматицьку вiру покидали, а унiю приймали. У сiм тобi треба нам присягнутися. Воно, я знаю, i без того ти б сеє робив, i без прясяги, та все треба, щоб дiло до дiла було.

С а в а. Унiю, пане?

К о н е ц п о л ь с к п й. А що? Ти сам знаєш —— без сього не можна. Не лиха ми вам хочемо, а добра, щоб i ви, як треба, Бога чтили i царстве небесне з нами залучали!

С а в а. Нi, пане: я своїй вiрi не зрадник.

К о н е ц п о л ь с к и й. Як се?

С а в а. Тiлом i душею радніш я вам служити, а на свою вiру вiйною не пiду. Я сам хотiв прохати сеї одної ласки, щоб нашу вiру не давили, а тут iще на мене самого накладають, щоб я своiй вiрi ворогував. Нi, пане, як хочеш, цур тому й гетьманству! Моя вiра мені над усе дорожче.

К о н е ц п о л ь с к и й. А коли так, чого ж ти i приблудив до нас?

С а в а. Королю свому законному прийшов я служить, а не вiру свою отцевську й дiдiвську зрадити!

К о н е ц п о л ь с к и й. Граться з нами захотiв, хлоп?

С а в а. Буде твоя ласка, не гнiвайся на мене, що я тобі казатиму: я чоловiк простий i казатиму просто. Може, коли не так здаватиметься, та я знаю, що ти пан добрий i милостивий, вибачатимеш мене! Сподiваючися, що ти мене не зоставиш i що, може, чим услужу свому королевi, я прийшов до тебе. Ти, дай, Боже, тобi здоров’я, усiм надiлив мене i своєю милiстю потiшав; живу я з твоєї ласки, i нi в чiм менi жалкуватися. Тiльки служить вам вiрою та правдою, та дякувати вам од щирого серця, та Бога за вас благати! Але, пане, я не прийшов до тебе, щоб ми, мов купцi на ринку, об своїй вiрi торгувалися. Ти ж, пане, сам чоловiк i розумний, i вчений, уваж сам. Воно правда, против сього нiчого казать, що наказують, то треба сповняти, але так… З твоєї мислi, з твого щирого серця, скажи менi, пане… як тобi здається се, що нас так налигають та втiсняють? Що, хiба ми нехристи, бесурмени? Усе така ж вiра! Що ви Боговi та Спасительовi молитесь, що ми — усе рiвно! Що ви святих божих чтите та шануєте, що ми — усе однакове! Один Бог, одна християнська вiра — за що ж нам така напасть? За що нас, бiдних, так зневажати? Далебi, не знать, що ви робите з нами! Не було б у нас нi чвар, нi бунтiв, жили б ми як брати рiднi iз собою, коли б ви нас хоча як людей важили! От бач, старi люде кажуть: за покiйного короля Стефана… Аже ж як ми вiрно служили йому, i нiчого поганого тодi не було! А тепера… Господи мiй милостивий! Далебi, як ти знаєш собi, а я правду говорю — воно так! Ми б вам вiрно служили, коли б ви на нас лиха не покладали.

К о н е ц п о л ь с к и й. Досць! Шизматика нiчого слухати. Роздобаривать з тобою — воду товкти.

С а в а. Шизматика, пане! Отак у нас робиться: ви нас лаєте шизматиками, ми вас недохристями. А нема нiчого iз сього доброго, пане! Ще й попрiкаєте, кажете: бунтовники. Ми не шизматики i не бунтовники. Ми не шизматики: наша вiра християнська, свята i непорочна; вiруєм ми в Господа Iсуса Христа, i матiр його пречистую, i святих його, вiруєм так, як дiди нашi вiровали, i зостанемось крiпкi у тiй вiрi, що хочете ви з нами робiть! Дай, Боже, щоб i дiтн нашi так же вiрили! А що ми не бунтовники, то то ж я тобi скажу: хiба ми вам вірно не служили? Хiба ми вас од ворогiв не боронили? Скiльки разiв бусурменiв од вас вiдгонали? Скiльки разiв супротив москалей ми вам помiччю помагали? Подивiтесь лишень у старосвiтськi описи вашi, чи нема там козацької слави? Чи не проливали ми за вас своєї кровi? Чи вiдмагалися ми коли-небудь вам служити? А яка за се була дяка? Що скажеш, пане? Що нам тепер од вашої неправди нiкуди дiваться! Що нам нiде голови прихилити! Що нам не дають молитися Боговi! Що нами, як скотиною, помикають! Так ще й кажете, що ми й такi й сякi, i бунтовники, i розбiйники! Нiколи б ми не бунтували, коли б ви з нас не глумовали! Так, пане, хоч гнівайся, хоч що хочеш роби — твоя воля, твоя мiч — а я правди казати нi перед ким не побоюся!

К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж вiн тепер думає починати!

С а в а. Що ти прикажеш, пане, я у твоїй господi. Волю маєш мене у кайдани залити та у Варшаву вiдiслати, нехай там мене смертi предадуть: менi та потуга буде, що я за свою віру загину!

К о н е ц п о л ь с к и й. Коли б iз iншим, я б справдi теє учинив. Тебе я поважаю за твою дотепу та завзяття. Я тебе не гаятиму. Iди собi, тiльки од мене більш ласки не сподiвайся! Що я тобi дав, усе беру назад, бо ти не хочеш уволити волю королевську!

С а в а. Ти мени подарував — твоя воля й назад узяти. Все твоя воля, пане.

К о н е ц п о л ь с к и и. Що ж? Ти думаєш, оце тобi й лучче буде? Вiд козакiв ласки не сподiвайся! Вони вже давно смерть тобi нарiкли!

С а в а. Се я знаю. Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смертi! Вiзьмете мене ви — менi те легко буде на душi, що за вiру свою доведеться вмерти: уб’ють мене козаки — я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну йди, я тебе не держу!

Входит с л у г а.

С л у г а. Приїхав до папа Сави Хомка, та такий запирханий! Нишком щось має пановi сказати.

К о н е ц п о л ь с к и й. Нєх сюди прийде!

Входит Х о м к а, оглядываясь.

С а в а. Не ховайся, Хомко, кажи правду, чо ти?

Х о м к а. Пане, лихо нам приходиться! Край твого двора блукають козаки, усе визирають з-за лiсу. Жiнка твоя боїться, не знаєм, що й дiяти; поспiшай швидче, пане!

К о н е ц п о л ь с к и й. А що? Оце ж вони почули, де ти, та й приїхали убить тебе!

С а в а. Божа воля!

К о н е ц п о л ь с к и й. Послухай, Саво! У мене є вiйська довiль! Положу на тебе милость! Тiльки змовимось (лаская его), ну, Саво, на уговор — рядну! Ну!

С а в а. Нi, пане, твоя воля, сього не буде!

К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж? Ти пропадеш! Вони тебе заб’ють, дарма що твiй батько над їми панує. Вiн первий пiднiме на тебе руки. Хоч ти й проситимешся, так не змилуються.

С а в а. Проситься менi шкода! Я умру, яким уродився. Нi до кого у вiк свiй не уклоняв, так i перед смертю не поклонюся.

К о н е ц п о л ь с к и й. Пропадеш, Саво! Лучче пiдпишись отут та й iди собi з громадою.

С а в а. Нi, пане, далебi, вi! Сказав, що съого не буде, так i не буде!

К о н е ц п о л ь с к и й. Та ти ж пропадеш! Такий молодий, хоробрий, у тебе жiнка, i син, кажеш, є маленький! Саво, менi тебе жалко: пожалуй сем’ю свою!

С а в а. Коли вони живi зостануться, Бiг їм буде отцем! За сиротою, кажуть, Бiг з калитою. Вiн милосерд, на його сподiватися треба! Коли ж i їм смерть буде, то ж божа воля!

К о н е ц п о л ь с к и й. А, та який же ти непокiрливий! Вчепивсь за одне, так одне те й твердить. Коли ж так, далебi, менi тебе жалко — зоставайся поки у мене.

С а в а. Твоя воля i пустить мене, i не пустить; тiльки коли ти мене пускаєш, то я по свой охотi не зостанусь: у мене сiм’я, покидати й грiх.

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, iди! Хто не слухає тата, хай послухає ката! Іди — я тебе не гаятиму!

С а в а (помолившись Богу). Спасибi. Прощай, пане, може, не доведеться бiльш бачитися, дай, Боже, тобi, що в його просиш, i сем’ї твоїй; дай, Боже, королевi нашому щастя i славу, i всiм добрим людям дай, Боже, долю добру!

К о н е ц п о л ь с к и й. Іди собi к злидню.

Сава с Хомкою уходят. Конецпольский стоит в задумчивости. Входит

Л и с е ц к и й.

СЦЕНА II

Поле, лесок. Из кустов вытекает источник. С а в а и Х о м к а едут

верхом.

Сава (поет песню).

Вилинула галка з зеленої балки:

Сiла-пала галка ва зеленiй соснi!

Вiтер повiває, сосенку хитає!

Не хитайся, сосно: менi жити тошно!

Не ламайся, гiлко, мені жити гiрко!

Нема в мене роду, нi отця, нi неньки,

Покинули мене i брати рiденъкi!

І брати рiдненькi i вiрна дружина:

Один сиротина, як в полi билина!

Хомко, набери лишень мені води от як пити хочеться!

Х о м к а слезает с коня, набирет воды. Сава выпивает.

С а в а. Хомко!

Х о м к а. Чого, пане?

С а в а. Бачиш ти ондечки широку долину: он-он мерiє, кругом лiс, по ліву руку річка?

Х о м к а. Бачу, пане.

С а в а. Там колиьэ відомщав я за Остряницю ляхам, там колись клювали тіла їх орли та ворони, а я з своєю кравчиною вертавсь додому: били у котли, сурмили у сурми, весь люд зустрiчав мене, усi кричали: “Ай Саво, богатир Сава!” Тодi менi й пiсню проложили. Тому вже два роки, а швидко пройшли! Ще, мабуть, зосталися слiди мої на тiй долииi, зосталась i пам’ять моя у ляхiв, а слава моя, що я там залучив — за вiтром полетiла… Поїдемо, Хомко?

Уезжают.

Действие пятое

СЦЕНА І

К а т е р и н а и М о т р я только что купали дитя. Катерина, обвивши кладет его в колыбель. Мотря выносит воду.

К а т е р и н а. Ох, Боже ж мiй! Та як же менi страшно! Коли поїхав Хомка, а досi Сави немає!

М о т р я. Та воно, кажуть, далеко!

К а т е р и н а. Ох, та як же я iзлякалася! досi усе так i труситься!

М о т р я. Та куди ж воно пiшло?

К а т е р и н а. Та хто його зна! Як я встала, так щось забовванiло бiля лiса…

М о т р я. Спаси, Господи! (Выходит за дверь).

Слышно карканье ворона.

Катерина. Що це?

М о т р я. Геманiв крук! Тричi уже зганяла з бовдура, оп’ять сiв було!

К а т е р и н а. Ох, се ж воно та недаром!

М о т р я. А оту нiч — так сова те й зна лiта коло хати та все угука!

К а т е р и н а. Щось воно та є! Мотря, далебi, се недаром! Коли б хоч Сава швидше!

СЦЕНА П

К а т е р и н а сидит на лежанке и колышет дитя. С а в а приходит. На лице его заметно глубокое душевное волнение.

К а т е р и н а (бежит к нему). Саво, мiй миленький! Ну, насилу я тебе дiждалася! А тут таки напасть — з усiм було бiда приходилась без тебе.

С а в а. Що, мое серденько?

К а т е р и н а. А що? Сиджу отам сама собi та й колишу дитину; тiльки ненароком зирк у вiконце, аж там щось замерiяло, та таке страшне… Я так iзлякалася… Само у козацькiй одежi, а лице так схоже на Iгната Голого.

С а в а. Ні, моя милая, се тобi так здалося. Чого вони сюди зайдуть? Не принесе їх нечиста мати. Та на Ігната Голого, ти кажеш?

К а т е р и н а. Еге!

С а в а. Якби Ігнат Голий, так би я i не боявсь.

К а т е р и н а. А я так так його боюся, що не дай, Боже! Ото колись вiн менi увi снi приснився: наче йде до мене, та простяг руки, та й хоче мене обняти, а я од його… Та так менi страшно стало, що коли прочнулась, так перевернуться на другий бiк не посмiла! Менi усе здається, що коли-небудь вiн нам лиха завдасть.

С а в а. Нi, моя мила, вiч не такий; ми уп’ять помирилися, i я писав до нього, а він до мене. А тобi, либонь, без мене страшно?

К а т е р ч н а. Страшно, мiй миленький! Як ти куди поїдеш, так мені стане так, що хто його знає як. Усе б то плакала та журилася хтозна-чого! Як бачу тебе окрай себе, що ти зо мною, так тодi тiлъки мені й легко, й весело, а як тебе немає, так така туга та нудьга нападе, що сама не знаєш, що б собi i заподiяла! Чого ти все так часто у той Немирів їздиш?

С а в а (со вэдохом). О моя Катю, бiлъш, мабуть, нiколи не поїду.

К а т е р и н а. Та таки й не їзди! Як таки тобi не жалко мене саму зоставляти! i маленька дитина тебе до себе не тягне. Менi якби днiв зо два його не побачити, так я не знаю, що б тодi зо мною i було!

С а ва (целует дитя). Кришечко моя! Синочку мiй! Ох, тяжко-важко менi на серцi. Здається, що я вже послiднiй раз лащу мою крошечку. Катю, моя Катю, ти плачеш!

К а т е р и н а. Сама не знаю, чого сльози ллються! Дивлюсь на тебе, що ти такий став смутний, та й заплакала.

С а в а. Ох, Катерино, погано на свiтi! Хто його зна, нащо се Бог так учинив; безпереч усе горе та смута; iнший раз голову б собi розбив — та нi, усе є щось таке, що не пускає, усе-таки знайдеться таке, що i серце потiше, поневолi i горе забудеш, i свiт божий оп’ять стане свiт бiлий та хороший. Катю, Катю! дай менi свою рученьку, пiдiйми головку, подивлюсь я у твої очi! Катю! (Обнимает ее). Сонечко моє ясненькеє! Як менi бiля тебе сидiти любо! Як менi на тебе дивитися мило! О моє сердечко! А вже що надворi дiється, у свiтлицi забудеш! Як не суйся бiда, куди не жени вона, а бiля жiнки та дитини нiчого вона не зробить. Усе-таки буде серцю розвага. (Встрепенувшись). Боже мiй милий! Якби ти знала… така кручина! Вона мене зв’ялить, зсушить, iз’їсть, бiсова! Ви, жiнки, не знаєте, що бува iнодi на серцi у чоловiка! Вам, як миленький вас любить, та дитина здорова, та дома усе гаразд, так вам i журби нема. А нас, якби ти знала, яка наша натура, Катерино!

К а т е р и п а. Що се ти кажеш, Саво? Я нiчого й не втямила, що ти й казав менi.

С а в а. Куди не пiдеш, усе люди! Тому тiльки життя на свiтi, хто з їми у ладу. Той тiльки щастя бачить, хто до їх покiрливий. Я не вмiю з їми жити, не вмiю їм коритися — ще не теє: хочеться, щоб то старшим бути над усiма!.. Ізмалку я нiкого не слухавсь, дитиною хотiлось розумнiш над старих бути. Що ж? Як ув’язалась суча недоля, та i не одчепиться… Жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже! Що буде, то хай по-твоєму буде! (Смотрит с нежностью на дитя). Нащо ми тебе на свiт породили, мiй малесенький! Тепер ти собi лежиш, нiчого не знаєш; прийде пора, хто зна, що тобi доля нарiкає! Не дай, Боже, того, що твоєму батьковi!.. (Катеринi). Послухай, Катерино, що, як нас вiдсiль виженуть i нам прийдеться блукати, одберуть у нас усе, ми мандруватимемо з кутка в куток… що тодi?

К а т е р и н а. Що ж, воля Божа! Бач, який ти! Казав, чого я така боязлива, а сам як сумуєш! Що ж менi, крий Боже, хоч яке нещастя, я все терпiтиму, аби з тобою нерозлучно бути!

С а в а. О, мое серденько! Одним одна моя радiсть на сiм свiтi! Так, терпiтимемо, Катю, коли доля терпiти велiла!.. А все менi щось на серці трудно та нудно! (Обращается к дитяти). Заснув мiй маленький! Нехай спить! (Целует и ласкает его). Який гарячий! Мiй синочок мiй маленький! Васю, Васю! Цитьте, не стукайте, нащо його будити? (Качает колыбель). Люлi, Люлi! Вибачай, Катерино, що я твоє на себе беру. Адже ж ти знаєш, моя мила, що як голубка полине, так голуб дiточки годує! Так i ми з тобою, моє серденько! (Целует ее). Нiяк не налюбуюсь, дивлячись на тебе; не намилуюсь з тобою! Хоч до смертi милуватимуся — усе здаватиметься, що мало! О, чого ти така смутна? Ач якi очi заплаканi! Не журись, моя душенько.

К а т е р и н а. Та як же менi не журиться, коли ти журишся. Бач, тут iще щось недобре пiд нас пiдлiза!

С а в а. Не бiйсь, моє серце, нiчого не бiйсь: поки я з тобою… усе гарно буде, Я сам не знаю, чого менi сумно так було… тепер пройшло! Я от який веселий! Гей, Хомко! Пiди лиш у пивницю та принеси горiлки та меду. Увесь вiк свiй не пив горiлки, тепер нап’юся… далебi, нап’юся! Не знаю сам, перед чим дуже так захотiлось. Та й бiсова, онцихристова журба… Чого вона справдi так ув’язла? Стривай! Я її вижену.

Х о м к а приносит горилки и меду.

Оце так до дiла!.. (Пьет). А, суча, яка гiрка! Як се й п’ють багато! Випий лиш ти, Катю.

К а т е р и н а. О нi, цур їй! Я одроду не пила i не знаю, яка вона й є.

С а в а. Та й я сам не пивав її нiколи. Тепер тiльки так… Тим що i я був колись козак! Колись!.. А того, що було колись, того нема уже i не буде! Геть, дияволова журба! Щоб тебе пранцi з’їли! Випий-бо, Катю!

К а т е р и н а. Далебi, не хочу, дай лучче меду.

Сава подает ей меду, Катерина пьет, дитя просыпается.

От бач, дитину годувати треба.

С а в а. За твоє здоров’я, Катю! (Поёт).

О, щось менi, братцi, горiлка не п’ється,

Печаль коло серця, як гадина, в’ється.

Нехай вона в’ється, вона увiйметься,

Тодi увiйметься, як добре нап’ється!

От i повеселiло. Гарна пiсня, Катю?

К а т е р и н а (улыбаясь). Як же.

С а в а (обнимает ее). Сміється моя Катя, моє серце. Ач, якi у тебе очi карi та яснi, дай поцілую!

К а т е р и н а. Стривай,— дитина! (Целует Саву потом дитя).

С а в а. Воно оп’ять уснуло. Полож, нехай спить собi у колисцi. Не руш, положи!

Мать кладет дитя, Сава целует Катерину.

К а т е р и н а. Буде вже.

С а в а. Чого там буде, коли пити навчаюсь. Козаки нашi навчаються пити у таборi, а я так у свiтлицi з жiнкою. Хаха-ха! Оце так! Сава Чалий горiлку п’є! Треба записати той день, коли почав. Стривай! І ви нап’єтеся сьогоднi, чуєш, Хомко? (Садится к столу и пишет).

За сценою раздается сильный шум, Хомка стремглав выбегает из светлицы. Сава бросает перо из рук. Катерина подбегает к окошку и с криком отскакивает.

С а в а. Що там?

К а т е р и н а. Лишечко!

С а в а (глядит в окно). Що се? Либонь, нашi козаки! Чи чорти, чи що? Чого вони пруться, аж ворота ламають? Чого воин од мене хочуть?

За сценою слышны голоса: “Пустiть нас! Старих товаришiв! Пустіть нас!”

С а в а. Оце ще!

СЦЕНА III

Двери отворяются: входят А н д р и й, М и к и т а, Г р и ц ь к о, С т е п а н и д р у г и е к о з а к и.

М и к и т а. Здоровенький собi живеш, пане Саво! Як ся маєш? Що, пане Саво, признав нас?

С а в а. Як не признать старих товарищiв? Ну, що скажеш?

М и к и т а. А що скажемо? Бач, ми тебе одвiдати приїхали. Як ти тут живеш собi? Огидло вже без тебе. (Увидев Катерину). А, здорова була, моя панi!

Мати тобi чолом наказує. А що, пане Саво, мабуть, несподiванi гостi приїхали? Чим їх привiтаєш?

С а в а. Жалко мені, що ви опiзнилися, мої друзяки. А то от Господь дарував сина, ви б у мене на хрестинах погуляли, коли б преж сього тижнiв за три сюди приїхали. Буде ваша охота, призволяйтеся — у мене є ще недоїдане та недопиване…

А н д р и й. Гарно ж ти нас привiтаєш! Нi, пане Саво, не пити i не гуляти прийшли ми до тебе, а тебе розщитати!

Н и ч и п и р. Еге! Лагодись лиш, пане Саво, скорiш, та веди нас у комору свою, що збудував для своєї худоби, та оддавай нам тi подарунки, що ми тобi колись пiдносили.

С а в а. Я заплатив за їх. Тодi, як пiд Немировим отут недалеко за вас бився. Тодi я заплатив за їх своєю кровiю. Якої ще худоби вам треба? Є у мене худоба, та не з вашої ласки надбана… Не я вам, а ви менi були винуватi, так ви вже мені заплатили,— тодi, як надо мною познущалися, тодi ви менi заплатили.

А н д р и й. Правду кажеш ти, що ми були тобi виноватi. Ми тобi й досi винуватi, i оце прийпiли з тобою розплатитися. За твою окаянну раду та бiсовське лихо, що ти на нас усiх замишляв, ми не заплатили тобi. Розщитаємось лишень, пане Саво!

С а в а. Кажiть напрямки, розбiйники, ви хочете мене вбити?

Г р и ц ь к о. Нi, пане Саво, ми iк тобi на хрестини приїхали.

С а в а. Надвоє баба ворожила! (Обнажает саблю).

Н и ч и п и р. Бач, який бойкий. Ану лишень покуштуй оцiєї, (Бросается на Саву с копьем).

Сава ударом сабли перебивает древко и сваливает Ничипора с ног.

Одолiла дияволова сила!

А н д р и й. А, бісів сии!., Зодорово йому диявол помага!..

Все козаки, перекрестившись, бросаются на Саву. Сава с отчаянным

видом долго махает саблею, которую, наконец, Андрий выбивает. Сава,

подпертый со всех сторон копьями, опускает руки.

Г р и ц ь к о. А що? Годi тобi вередовати! Заколемо його!

К а т е р и н а (которая во все это время бледная и оцепенелая стояла позади Савы, бросается из стороны в сторону). Ох, моя матiнко! Ох, Боже ж мiй!.. Та спаси ж нас, бiдних!.. Ой!

С т е п а н. Вiдьма, вiдьма! Дивiться!

К а т е р и н а. Саво, мiй Саво!..

С а в а. Боже милосердий! Твоя воля небесная! Не зостав моєї жони та дитини! Прости мене за грiхи мої Не покинь сирiт твоiх!

И г н а т Г о л ы й (врывается в двери). Чого ж ви закуняли над їм, братцi? Хiба не бачите, що вона вже шепче… Уже й хмара находить… Ну, отак його… (Прокалывает Саве живот).

Катерина в исступлении бросается в окно.

А н д р и й. Оце тобi, бiсiв син, знаєш тепер, як свою родину зрадить!

Все козаки колют Саву с приговорками.

К а т е р и н а. Ой! (Бросается из окна к Саве).

С а ва. Прощай, мо-я Ка-тя… (Умирает).

К а т е р и н а. Ох, дитина, дитина…

И г н а т Г о л ы й (подбегает к Катерине). Катерино, будем любитися… Я тебе обороню…

Катерина бьет его кулаками.

И г н а т (притворно падая). Ох… вiдьма!.. Не здолiєш…

Все устремляются с копьями на Катерину.

Пропадаю…

А н д р и й (колет Катерину). А, бiсова, умiла чарувати; мабуть, козацького сина i чари не беруть!..

И г н а т Г о л ы й (встает и колет ее вместе с прочими с адскою радостью). А, добравсь я до тебе!..

К а т е р и н а. Си-нку!.. (Умирает).

Между тем Мотря схватила дитя и отдает Хомке, который стремглав

выбегает.

Н и ч и п и р (подходит к колыбели). А, те ще маленьке! Там такi пелюшки багатi!

А н д р и й. А що, i його хiба?

С т е п а н. Атож! Коли мати вiдьма, так се вже й воно чорту предане! Та воно таки й нехрещене!.. Далебi, нехрещене!..

А н д р и й. Ану, хлопцi, того байстрюка! Ну, швидче!

Козаки бегут за Хомкою.

С т е п а н. Ну, слава тобi, Господи, рiшили супостатiв! Праведно сказано, що Господь милосерд. Вже хоч як не прись дияволова сила, а хто з благословенiєм божим супротив її пiде, так хоч як, а все-таки одолiє.

А н д р и й. Вiчно будем ми дякувати пану Ігнату: вiн дияволову силу поконав! йому й слава, йому i честь.

Г р и ц ь к о. Та що ж, як ти хочеш, Iгнате, а я i преж пропiдав про се. Далебi, се я знав усе, пане-брате!

И г н а т. А коли знав, так чому ж не сказав?

Г р и ц ь к о. Та я ж казав!

И г н а т. Так?

Г р и ц ь к о. Та, мабуть, що так!

А н д р и й. А що, панове, послухайте лиш мене. Уже Чалому над нами не гетьманувати: вiн i сам не схоче пiсля того, що ми йому наробили. Виберiмо лиш собi пана Ігната Голого!

Г р и ц ь к о. А що? Хiба достойнiшого нема?

С т е п а н. Вiн диявола одолiв!

В с е. Так, так!

И г н а т. Що се ви задумали?

Слышен шум за сценою.

Ге, дивiться, мабуть, батько!

А н д р и й. Нехай почоломкається з сем’єю своєю!

СЦЕНА IV

П а в л о с к о з а к а м и и Л и с е ц к и м. Х о м ка возвращается

с дитятью.

П а в л о (в ужасе зак рывая ?лаза). Боже мiй мiцний! Ог що наробили! Вовкулаки! І дитину маленьку, невинну!.. І ту хотiли убить було!.. Боже мiй праведний!

И г н а т (в сторону). Лишечко!

П а в л о. А, ти тут! добре! Може, пане Iгнате, другого зрадника треба покарати!

В с е. Що се? Що се?

П а в л о. Шаленi! Поплелись з їм здуру, як з дубу. А ми з паном гетьманом полонили ляхiв, що їхали Саву обороняти i поспiшали зупинять вас, та нi, пiзно! За що ж ви жiнку убили? Нехристi! А се все він! Ану лиш, кажи ти, ляшку!

Л и с е ц к и й. Ви загубили Саву за те, що вiн до нас був приязний, а Ігнат Голий iще бiльше вас зрадив. Коли у Сави Чалого i думки не було до нас приїздити, вiн усе звiщав пана Конецпольського. Вiн i Саву на се пiдмовляв, i мене до його проводив. А пiсля того й на Саву писав, що вiн обманює Конецпольського. Iгнате, чи пiзнав мене? Коли виїздили iз Терехтемирова, я був у тебе i ти менi казав, що таки Саву згубиш, а ми щоб нехай вас стерегли i всiх старшин переловили; iще ти й сам боживсь менi, що у сiм дiлi помагатимеш. Що? Вiдрiкатися станеш?

И г н а т. Я тебе i не знаю, i нiколи не бачив!

Л и с е ц к и й. Е! а оці листи не ти писав? Дивiтесь, панове! (Показывает бумаги).

Все стоят остолбенелые от удивления.

Г р и ц ь к о. А що? не казав я? От щоб менi теє та сеє, коли я та не пречував оцъого! Тим-то вiн менi так i вадив! Еге! Я вже коли що знаю, так воно так i буде!

И г н а т (на коленях). Панове мої! Се хтось пiдписавсъ пiд мене. Крий Боже! Я сього не знаю! Щоб я луснув, щоб мене чорти живого розшматували, коли я що знаю! (Крестится). От щоб мому батьковi i матерi казна-що було, коли оце правда!

В с е. Брешеш! Ізрадник!

И г н а т. Ой, простiть мене, батечки! Виноват! Далебi, се нарошно на мене! Отже я всiм скажу: щоб увесь рід мiй чорти взяли, коли я винен! Велике слово! Не буду! Простiть!…

П а в л о. Чорт!

И г н а т. Ой, пустiть душу на покуту!..

П а в л о. Нема покути для диявола! Здихай, шельмованець! (Колет его).

Все устремляются на Игната и поражают его копьями. Игнат с глухим стоном умирает.

С т е п а н. Обнiс сучий син неповинних. Ох! покарає нас Господь за се! Гетьман наш бiдний! Що ми йому й казатимемо!..

За сценою слышен пронзительный крик. Вбегает П е т р о Ч а л ы й. Убийцы потупляют глаза в землю.

Джерело: ukrlib.com.ua