Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.
І довго ще біліла срібляста смуга під колесами пароходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле іскрами в зоряне небо…
А по хвилях стелеться розмова:
— Загомоніли знов степи… Жнива, а…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Жвава батькова дочка: ранком ще зоріє, а Любка вже:
— Добридень!
Майне поділками, залопотить спідницею і — в очах: “Я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу…”
— Бачила… Куди це?!
— В Кип’яче…
Цурка за поясом, серп під рукою, і мете улицею, як куля.
— У Білих горах, розказують, трупу набили чорно: собаки, як вовки, розтягають по житах голови, тічками бігають по селах, а люд увесь у лісах, як за Гайдамаччини — лютий, страшний…
— Не знаєш?
— Пугачева покритка. У-у, там замолоду улицею командувала — дитину мала; ну, а зараз заміжня, правда, чоловік її трошки не картинний…
На кормі сиділа з матросом Мотря Пугачиха, зажурено перебирала руками лянтар, гралась чорною стрічкою на плечі матроса і тихо:
— Ой, горе, горе! Одна тільки я його знаю… Ти повіриш, — захоплювалась Мотря, — лежу з своїм нечесаним Антошилом, а блювать так і верне…
…Фе, гидка ж, проклята душа!..
…А лізе, розумієш? Вищирить свої чорно-жовті ікла і, як гад, хіхікає і повзе. Хотіла, Яшка, вбить… Боюся, думаєш? Нє-єт, просто не хочу. Але зараз, Яша, дав Господь повстання: яка я рада, яка я рада, — сказать не можу, — знаєш… дасть Бог, його обмеле… Ге, обмеле?
Яшка вульгарно обнімав за стан Мотрю і, грубо, задоволено посміхаючись, тяг: “Обмеле… всіх обмеле, понімаєш?..”
Оскалив зуби.
— Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо і вщипнув за ногу.
Мотря прищурилась, заглянула в вічі, обтрусила спідницю і криво, хитро посміхнулась…
— І вещі заберем?
— Ясно.
Спинилась над діркою корми, запитала:
— Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді?
— Дурна. Говорю йдем! Ат, не люблю я панькаться!
— Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас?
— Брось ламаться, зара…
Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник, і він, потягаючись, весело заспівав:
Харашо било —
В зільоному саду…
— А Мотя?
Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку спідницю, спустилась слідом за Яшкою…
А слідом за ними спустились над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — “загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії”, а береги — сміялися…
Повірите, сміялися?!
1921 р.
Джерело: