Новела
————————————–
Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, — а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель…
Горить село.
А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”.
Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий…
— А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: “За мною, вперед!”
— Та-та-та!.. — залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:
— Ура, слав-а-а!
— Хлопці, ріж і бий!
— Дай кулемета! Сенька!
І летить… Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров’ю і — смага з піни на губах припала пилом, чорніє… Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах…
А бій кипить… Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди…
— Чорна короговка майнула на Козацькому шляху…
— З батареї б’ють!..
— З вилками, на шлях!
Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські…
— Прикладом гада!
Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка — похитнулась назад: “Ай!”
Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і…
— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі, і рветься пил горбами.
— Юшковці одходять і… куль немає… і… Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:
— За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!..
Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і — пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю, поцілували востаннє горби і…
Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
— Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами.
— Чубатенка нема…
І тінь хрестом лягла на гречці…
— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі, і рветься пил горбами…
— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді…
— Ой хто ж оце так здорово вціляє?..
Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю…
Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо “золотих богів”, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем… Дивіться…
Чорна, обсмалена соха в клуні розп’ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви ж — люди, так — ні-і…
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері…
— На Гордієнкових горбах… сини в бою за волю лягли!
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.
У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…
— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають… “
Ой у полі жито копитами збито…
— Хи-хи!
— Дочко, Парасю, бачиш — під обніжком Сенька з кулеметом?
— О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: “мамо, мамо”!
…Копитами збито жито…
— Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий… Це ти, Параско, моя невістка?
— Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото, снопи класти…
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала — плакала:
— Стерялась, бідна, з журби… Як чайка б’ється грудьми… О, знов:
Ой не зорі з неба: горе!
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой голуб ти сивенький,
Ой скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?..
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею…
1920
Джерело: