Косач Юрій. Володарка Понтиди

759

Володарка Понтиди

РОМАН АНТИГЕРОЯ

(Слово від автора)

Зачарованість історією триває завжди. Навіть на порозі третього тисячоліття, у нашу технократично-ядерну добу. Зачарованість буває усюди. Опинимося ми у Львові, Києві, чи у Флоренції, чи в Парижі і, раптом, погадаємо: та ж ми осьде вже були й то ясно і докладно. Проте залишімо парапсихологію. Залишімо також декоративну ідеалізацію старовини, творчість літераторів, епігонів Дюма, Гюго, чи Сєнкевича (писав, адже ж, він для “скріплення сердець”), залишімо палімпсести історіографії, поетики, політики і еротики; беллетризацію дрібних, особистих жаг. Письменники тієї категорії не збагнуть ні змісту історичних процесів, ані генеральних проблем минувшини, ані істоти грандіозних діб і подій. Справа проста: історія завжди жива, каже Б. Кроче, а Ф. Ніцше це підтверджує: “Якщо б історія була автономна та універсальна, вона знищила б саме життя. Справжня історія різбиться з вимогами і нашого життя, нашої сучасності, нашого майбуття”. Видатний історичний письменник Л. Фейхтвангер признається, що йому не вдавалося зображення нашої сучасності, її проблем, її спрямування. Ось тому він переніс свої твори (про Зюса Оппенгаймера, про Руссо, та й навіть на 2000 літ назад, про Йосифа Флавія і про “Юдейську війну”), збагнувши, що “ми живемо в минулому, так як минуле живе в нас”. “Історія, за Л. Фейхтвангером, дає нам змогу як найправдивіше зрозуміти нашу сучасність і утворити свій власний образ світу та його майбуття”. Збагнувши цю єдність і взаємопромкненість минулого і сучасного, Л. Фейхтвангер зміцнив образ минулих сторіччів та їх перспективу в майбутніх сторіччях.

Вік українського барокко, XVII, виблиснув не тільки сталлю переможних козацьких шабель під Жовтими Водами і Корсунем. Це було сторіччя принципіального утвердження ідентичності української нації, документоване полум’яними посланіями І. Вишенського, інтеллектуальною творчістю Київської Академії, безприкладним стилем архітектури і образотворчості, анналами літописців С. Величка, С. Зорки, С. Граб’янки та й універсалами Б. Хмельницького, що своїм стилем нагадували Г. Ю. Цезаря та П. К. Тацита. Жорстокий і кривавий був “день гніву” українського народу в пам’ятні роки XVII сторіччя. Але печать непереможного духа цього століття барокко покладене і на дальші поліття. Зачарованість цим могутнім сторіччям у нас триває і буде тривати. Але ось вступаємо у XVIII сторіччя. Для письменника, зачарованого історією, це доба грайливого рококо, це безжурне сторіччя, фривольне, жартівливе, навіть подекуди сороміцько-спорзне, але яке ж чудесне! Чи не погодимося з поетом Н. Карамзіним, що вітав це начебто легкодухе сторіччя:

…О віку розуму, чеснотностей, відкриттів,

Дозволь пилиночці перед тобою

Чоло схилить благоговійно і тебе прославить

На вівтарях жертвоприношень щирих;

Ти на землі сяйної слави досягнув,

Відкрив ти навстіж для наук свобідних путь,

З тобою ми пізнали таїни природи…

Що ж, це подекуди правда. Це було сторіччя славетних філософів, енциклопедистів, митців, поетів, композиторів незабутньої слави, а також державних мужів великої кебети, полководців і врешті — революціонерів незломних, які йшли, посміхаючись, руйнувати Бастілію і на ешафот у хуртовинну добу.

А що було діяти Україні? “Пропащий час”, говорив М. Драгоманов. Ні, професоре, це ще не був пропащий час. Це був реалістичний світогляд нащадків козацького барокко, які знали, що “головою муру не проб’єш”. Був, звичайно, гедонізм, сервілізм. Але був і Г. Сковорода і сяйна плеяда наших учених, митців, істориків, державних мужів, були й О.Безбородько, канцлер імперії, і міністри Трощинський і Завадовський, були Ф.Прокопович і Ю. Кониський і Г. Полетика і О.Лобисевич і Д.Бортнянський і А.Лосенко і В. Боровиковський і багато інших. Симбіоз довершувався прискорено, але й Україна не була пустелею. На жаль, ці всі поіменовані, не дивились на Київ, а на Петербург, бо там була кар’єра і славетність. З німецькою речевістю (Sachlichkeit!) “Семіраміда Півночі” вивершувала інтеграцію і експанзію імперії. Недаремно Т.Шевченко багато років пізніше, стоючи перед Фальконетовим пам’ятником Петру І у Петербурзі і придивляючись написові “Petro Primo Catherina Secunda” гнівно і гірко констатував: “А ВТОРАЯ досконала вдову-сиротину”. Що ж залишалось дворянсько-чиновницькій, “малоросійській” еліті як тільки спокійно дрімати в ідиллічному настрої слуг імперії та, іноді, елегійно згадувати про минулу славу доби козацького барокко, в хвилинах ситої епікурейської розмріяності?

Чи справді зуміла “Семіраміда Півночі” перетворити у капітулянтів колишніх волелюбців? У мовчазних і покірних преторіян автократії і феодалізму, навіть тоді, коли вона вогнем і мечем розширяла кордони імперії на Заході і на Сході, розділяючи Польщу, сягаючи по Передкавказзя, підкорюючи Крим, Прикаспійщину і придунайські краї, зазіхаючи своїм “грецьким проектом” на Константинополь і Середземномор’я? А може у сучасників Потьомкіна — Грицька Нечоси [до речі], у Розумовських і Безбородьків та інших паладинів імперії українського роду була своя діалектика стратегії?

Адже ж на це натякав наш полтавчанин, поет імперії В. Капніст:

…І всі вони у світі, немов на маскараді,

Не в звичному для них, не в свойому убранні,

Прикрившись масками, показують не свій нам вид…

Ні, шляхетна думка володаря умів XVIII сторіччя Ф. М. Вольтера про те, що “Україна завжди прагнула до волі” стверджувалась Гайдамаччиною, революційним рухом пікінерських полків, хвилюванням народних мас, що не хотіли бути рабами.

І, врешті, в той час, коли у передгроззі над усією Європою греміли хуртовини нових ідей, нового світогляду, породженого сторіччям Просвітительства, Україну осяяла чудесна зоря чергового відродження — “Енеїда” І. Котляревського, що визволяла з мрячних політтів українську народність, українську мову і письменство.

У 1772 році, в одній із столиць Західної Європи з’явилась жінка, про яку стало відомим, що вона начебто донька українського козака Олексія Розумовського з Чернігівщини, та цариці Єлисавети Петрівни, а тим самим має право на престіл, силоміць загарбаний [при допомозі гвардійських штиків] узурпаторкою Катериною. Претендентка, особа надто загадкова і демонічна, викликала зацікавлення тодішніх дворів Європи, а зокрема “секретної дипломатії”, стривоженої імперіальною експанзією Катерини II. Чималий переполох викликала ця справа і в Петербурзі, звідки Катерина II писала адміралові флоту у Середземномор’ї О. Орлову: “цю архизлочинницю, цю каналію, треба якнайшвидше перемістити і доставити сюди, найбільш дискретним способом”. Подекуди дотепна, Катерина II вигадала навіть прізвисько для претендентки — “Тараканова” (асоціативно і співзвучно це нагадує “княжну Дараган”, тобто “таргана”, “таракана”, шкідливого інсекта, якого треба негайно розчавити). Претендентка, однак, такого прізвиська не вживала, хоч мала багато інших. Проте петербурзькій автократці, убогій прінцесі Ангальт-Цербсту, яка з допомогою гвардії, та вбивши свого чоловіка Петра III, дісталася на престіл, не вдалося знеславити “самозванку”. Пам’ять про неї перетривала багато політтів, ставши для багатьох поколінь прапором революціонерів — бійців проти царизму. Її легенда як символ відваги і мучеництва, славилась багатьма поколіннями борців проти самодержав’я.

Для українського історичного автора ота таємнича і трагедійна постать так званої княжни Дараган-Тараканової цікава насамперед тим, що це була мабуть перша українка-емігрантка, помітна також своїми політичними концепціями, в яких фігурувала й Україна, як окрема частина майбутнього імперіального комплексу відродженої Візантії. Всі постаті в романі “Владарка Понтиди” автентичні і історичні. Зокрема зацікавив автора факт, що в почті претендентки був українець, юнак Юрій Рославець, який залишив свої записки, збережені у пожовклих скравках паперу.

Це сприяло тому, що роман постав у формі “діарія”, записника, яку то форму сучасні критики вважають навіть кращою ніж традиційний історичний роман. То ж автор намагався зберегти “і титлу і кому” згаданого діарія, затримуючи по змозі стиль і розповідь того, хто залишив для нащадків свої записки. Модернізовано тільки мову, щоб вона була зрозуміла для сучасного читача, бо ж діарій писано так званою “книжною” мовою XVIII ст., тобто сумішшю української, церковно-слов’янської, також всуміш з російськими наріччями сумежних з Україною регіонів, пересиченою латинізмами, полонізмами, та макаронізмами так, як писались мемуари сучасників-українців, хоча б М. Ханенка, Г. Вінського, О. Некрашевича й інших.

Юрій Рославець не є герой роману-діарія, він радше його антигерой. Він не є ініціатором і керманичем ситуацій і періпетій, він не веде дійових осіб, а себе передусім крізь ускладнення свого життєпису, до подвигу. Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги, він у постійному сум’ятті, він женеться за з’явою, — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним.

Подиву гідне те, що при опрацьовуванні матеріалу, пов’язаного з історією Ю. Рославця та його особи, довелось ствердити численні аналогії, які наподоблюють справу першої емігрантки-українки до проблеми еміграції взагалі. Поди вугідно, ті самі проблеми існували в XVIII сторіччі серед еміграції як існують і нині. Завзята жабомишодраківка прерізних груп і фракцій, мандрування сновид серед світу дійсності, веремії, сум’яття, халепи, щоденності, нічим не підтверджені надії на найближче майбутнє, тобто візія неодмінного володіння над рідним народом і землею, яке здійсниться не пізніше як “найближчої весни”, пустодзвінна риторика про історичне призначення еміграції щодо якоїсь не надто виразної місії і т. д.

Справді, вистачило б оздобити сучасних “вождів” еміграції (будь-якої) масками арлекінів, зодягнути їх у костюми XVIII сторіччя (включно з перуками) і, вірте — чи не вірте, ця давноминула і забута еміграція протагоністів нинішньої, була б краща, бо її стиль творили люди з почуттям доброго смаку, з більшою кебетою, навіть з елегантністю, а, коли треба, то з героїчністю.

Повертаючись до нашого антигероя Ю. Рославця, слід сказати, що він, нарешті збагнув жорстоку двоїстість епохи, начебто грайливої, ввічливо-безжурної фривольної, але облудної, коли бачив навколо себе лише кривду і несправедливість. Він прозріває. Він приєднується до тих, кого натхнув вік великого Просвітительства, натхнуло сторіччя розуму, хто збагнув цей химерно-облудний світ і бореться за те, щоб змінити його на кращий.

І, можливо, був би наш Рославець одним із тих всесвітян українського роду (а були такі!), які завершували блискуче сторіччя рококо, беручи участь у найзнаменнішій події того ж сторіччя — у Великій французькій революції, що була передвістям дальших, ще вагоміших революцій.

Але наш антигерой не дожив до того, він був тільки провісником.

Юрій Косач.

Висловлюю мою щиру подяку всім моїм Друзям, як і Друзям українського письменства в США, які допомогли у виданні мойого роману “Володарка Понтиди” (Regina Pontica).

Юрій Косач.

ЧАСТИНА ПЕРША

ДАМА З АЗОВА

Серце завжди обдурює розум.

Ла Рошфуко: “Максими”, 1678.

Запевняю вас, що світ не є такий приємний, як ми собі його уявляємо.

Шодерло де Лакло, “Небезпечні зв’язки”, 1782.

На орлі з Ганімедом лечу я стрімкому,

Від землі відірвавшись, полинувши з дому…

Іван Орновський. “Муза роксолянська”, 1793.

В рідній Бакланівщині, над нашою срібною Єсманню, я виростав доброю та невередливою дитиною. Сусіди, друзі моїх милих батьків — споконвіку хоробрих воїнів та чесних плугатарів, пестили, бувало, мої русяві кучері та говорили, що, як не призведуть мене до лиха жінки, то переді мною — праве та безхмарне життя.

Провидці не помилялися, проте не жінки призвели мене до загибелі, а жінка. Це таки так, бо якраз із-за неї одної запропастилося моє життя, не кажучи про найнісенітнішу історію, в яку я вплутався з моєї химерної, а то й, либонь, безглуздої голови.

Я, Юрій Рославець, походжу із старовинного козацького роду, що здавен-давна осів на Стародубівщині, в цій погожій стороні, щедро вмаяній борами й гаями, та духмяно-квітчастими лугами. Прадіди мої та й діди втішалися кебетою і доброю славою. От хоча б двоє із них, панцирні товариші, разом із славетним Богданом-Зіновієм Хмельницьким, підіймали стяги всенародної війни, вславлялись лицарським ділом під Жовтими Водами й Корсунем, під Жванцем та Охматовим, і либонь не трухлявіють високі дубові хрести на їхніх могилах, де викарбувано: “…довершили живота свого достойно, синами вірними Отчизни були і перед тим, як опочили осьде, славно трудилися для неї…”

Був би й я дочекався того самого, коли б відслужив свій час в лейб-гвардії Ізмайловському полку, як уже змалку приписав мене мій батенько, і жив би собі статочно і безжурно в хорошому будинку, серед саду буйнокронного, над Соймом нашим тихохвилим, поруч дружини своєї достойної та серед щебетливої дітвори, у гаразді і пошані земляків.

Та лиха доля схотіла інакше. Мій батенько, сотник Погарський (перед тим довгий час був авдитором в Генеральній канцелярії гетьманській), а згодом — земський суддя в Старо-дубі, дбав про поклик нашого модного і блискучого — ой, леле ж! — віку й учинив дві помилки: заходився біля суконних фабрик, що почали були тоді у нас, на Чернігівщині, виростати немов гриби після дощу; а вдруге: вирішив дати мені освіту, належну мойому шляхетському станові, та ще й закордоном.

Мій батенько не був із бідненьких: за вірну службу та за бойові заслуги (був він у турецькій і в семилітній пруській кампаніях), йому надано на вічне володіння Лотаки з трьома слободами і млинами та й села Чауси, Русанівку, Лісконоги, Чорнобиль, Курганівку, не рахуючи дідизни — Бакланівщини та хуторів у Глухівській сотні, одержаних за матінкою моєю, Мариною Горленківною, тобто Дашковичів, Городища і Василівки.

За порадами гетьмана і графа Кирила Розумовського, що всілякими протекціями оточував нашу родину, мене, після навчання в Черніговському колегіумі, відіслано в далеку чужину, у Страсбург, де в славетному університеті закінчували свою науку не тільки два сини гетьманські — Андрійко і Петро, але ще декілька земляків-ровесників, як Іван Ханенко, син генерального хорунжого, Михайло Туманський, син улюбленця графа Румянцева, згодом генерального писаря, також мої добрі друзі, родовиті козаки Денис Понирка і Іван Скорупа, обидва з Козельця.

Виряджаючи мене за кордон, мій батенько спорядив для мене своє “Увіщаніє”, тобто дбайливо виписану грамоту, в якій наказувано мені вивчати пильно мову латинську і грецьку (хоч я вивчав їх у колегіумі), а також якнайпильніше прикладатися до мов німецької і, звичайно, французької. Крім того, мав я “совершенно обучатися” генеральної і партикулярної історії, поряд з етикою і логікою, риторикою і філософією, та, по змозі, хоч почерпнути з географії і фізики, математики і астрономії. Недаремно бо, — так писав мій батенько, — наш вік вважають століттям освіченості. Справжнім сином сторіччя свого був мій батько, — енциклопедичне знання, говорив він нераз, — це не лише мода, але ознака розумної і праведної людини. “О, віку розуму, чудесностей, відкрить!..”, — любив він повторяти слова поета (мабуть і сам писав вірші), — “дозволь пилиночці перед тобою уклонитись і вшанувати сланою тебе благоговійно…” Найбільшу увагу наказував мені мій батенько, та й досить суворо, присвячувати юриспруденції, бо закони і права, мовляв, це основа життя і буття народів, держав і суспільства, а насамперед самої людини, яка прагне по правди, справедливості і добра, тобто до всього того, що чесному мужеві “світла у темряві шукаючому, благопристойно”. Природно, що батенько мій сподівався, що, з часом, я, присвятившись наукам про права натуральні і суспільні, принесу вітчизні хосен та придбаю собі, батькам, любезним землякам своїм, а найпаче високому протекторові нашому, графові Розумовському, добре заслуженої похвали у світі.

І, справді, бувши в добрій компанії молодих людей шанобливого роду, чеснотливих і пильних (деякі з них, як я чув пізніше, добилися згодом високих посад і неабиякого значення), я, перший рік мого побуту в Страсбурзі провів прикладно: задовільно склав екзамени по загальній юриспруденції і філософії у професорів Торресміттера і Брієна, слухав пильно історію Риму і його юридичних інституцій у класі славного Лоренца; курс про мислителів Франції 16 і 17 сторіччя, стараючись пильністю вирівняти те, чого іноді ще не второпував юнацьким розумом.

Та ось, на весні Року Божого 1774, я одержав від мого достойного батька листа, в якому він широко писав про свої успіхи на полі промисловості, в що я, до речі, не вельми то й вірив, знаючи його зовсім не негоціантську, а швидше поетичну вдачу, та доручав мені ще перед кондиціями вибратись до Парижу, щоб там,, у якихсь фабриках у Аббевіллі, розвідатись про нові верстати для ткацького ремесла, вигадані якимсь добродієм Жакаром, а тепер уживані у суконній промисловості Франції та в сумежних країнах з безприкладним успіхом. При цьому через голландський банк пана Ван Гове переказано мені в паризький банк Ротшільдів тисячу дукатів на мої власні витрати (я ж бо повинен достойно представляти ще всежтаки молоду рідновітчизняну промисловість), та ще декілька тисяч, коли буде потрібно, на закупно саме отих Жакарових ткацьких верстатів.

То ж, виконуючи батьківську волю, я не гаючись, вирушив у дорогу і 11 квітня вже був у Парижі та спинився в недорогій гостиниці “Монморансі”, що на вулиці Кларі, за Сент-Антуанською заставою.

Нічого говорити, що мені, що зветься провінціалові, довелося, як то кажуть, широко роззявляти рота, опинившись у місті-світочі, у старовинній і преславній Лютеції. Додайте до того мою зелену молодість, повну калитку грошей та інтродукційні листи графа Розумовського, (а гетьман — граф, я гадаю, був головним натхненником усієї справи) і ви уявите собі мій щасливий і погожий настрій.

Маючи, однак, природну, присущу нашим землякам-малоросіянам, як дехто каже, хитрість, до того свій власний розум, я, звичайно, відразу збагнув, що опинитись пошитим у достеменні дурні серед паризького натовпу дуже легко. Я добре беріг свої кишені, прогулюючись по площі Пале-Руаяль, біля собору Богоматері, чи в Латинському кварталі, де такого як я хуторянина, що ловить ґави з подивом до всього, могли обчикрижити так, що не встиг би й озирнутися, то ж я, за прикладом старовинних, старався “нічому не дивуватись”, nihil admirari, хоч дивуватись осьде, серед чорторию юрби, всіх див і чудасій, було чому. Але я таки не очманів, не отетерів, з пантелику в цій паризькій суєті не збився, бо ж до того допомогла мені моя французька мова, якої вчив мене змалку ще добряга Беттігер, який був аптекарем у Стародубі. Однак я не хотів, щоб ось таку мою сторожку обачність приймали за простосердя телепня з іноземщини, яких осьде вешталось чимало. Я хотів, щоб мене ажніяк не відрізняли від парижанина.

Несповна за чотири дні мені кращі кравці на Сент-Антуанівському передмісті пошили новий одяг; я купив собі всілякі модні витребеньки і споглядав на себе в люстро із задоволенням; в блакитному каптані із срібним шиттям, у камзолі сизого кольору, з голландським мереживом на комірі і на рукавах, з тростинкою у руці, із шпагою при боці, в заломленому трирозі із струсячими перами, який височився над моїми закрученими і припудрованими перукарем кучерями, я виглядав таки справжнім кавалером. Моя, хоч не така кремезна, але мабуть таки струнка постать, та й либонь благовиде обличчя, частенько привертали увагу байдикуючої юрми. В Пале Руаль чи на Дев’ятому мості за мною підбігали не тільки крамарі, газетярі і штукарі та фльондри, але й статочні панки та маркізи неабиякої вроди зазирали привітливо на мене в кафе біля Сорбони, чи біля святого Сульпіція, встрявали зазивно в розмову, випитували мене, звідкіля я, який мій титул і заняття моє, та, головне, чи подобається в столиці велелюбного короля Людовика, котрий саме занедужав.

Входити в розмови в цим легкодухим, балакучим і гомінливим народцем не надто хотілось; здебільшого, коли послухати їх, це були гульвіси, ледарі, балакуни, Що ж до жіноцтва, то хоч були між ним і солоденькі і причепурені і влесливі, але мало хто з них усіх, — що стовбичили в усяких кафе і дудлили Незмінний шоколад, незважаючи на їхню маніжність і виніжнілість та зальотність, могли вести розумну і цікаву розмову. Такі траплялися рідко, та й вони не могли второпати звідки я, де моя країна, чи не на краю світа, де живуть песиголовці або вовкулаки. Я їх залишав, хоч і в приязні і з уклонами, але йшов далі.

Побував я і в Аббевіллі, де директори зустріли мене ввічливо, пояснювали, як працюють нові верстати, показували свої книги прибутків і витрат, титулували мене навіть графом, хоч я й заперечував. На аббевільських фабриках працюють здебільшого дівчата, одна в одну — прегарні, але всі мізерні як трясця, мабуть працюючи за нужденний гріш. Ось так поладнав я доручену мені справу, закупив потрібні верстати та навіть договорився щодо майстра, який поїхав би, щоб навчити ткачів і ткаль як треба працювати на цих Жакарових вигадках.

Ось так я виконав батькове доручення; залишалось ще тільки звести рахунки і мені, здається, нічого вже було робити в Парижі. Але я ще не поспішав, багато дечого варто було побачити, побувати в бібліотеці і кунст-камерах, одночасно не цураючись і розваг.

Хоч недуга короля затяглася, але мало хто в Парижі тим журився. Приходив час на весняний Баль Опери і я, звичайно, не відмовився побувати на ньому. Коли б я знав, що цей баль стане прапочатком моїх невдач, мойого нещастя, моєї лихої долі! Коли б я знав, даючи себе — ось такого дуринду в масці, завертіти у фарандолях і фандангах, засотати в шаління отих їхніх менуетів, вплутати себе у це нікому непотрібне, чортівське інтригування! Якого ж горя я накликав своїм добрим батькам!

На балі Опери було пребагато людей, як, хоч у масках, чимало високоуродженої знаті, так і різної шушвалі. Була навіть сама дофінша, австрійська ерцгерцогиня Марія-Антуанета, яка всуміш із найпосполитішими дамульками і куртизанами (бо й таких не бракувало) розважалася до схочу, так що її, мовляв, треба було відтягати за подоли. Але це можна було зрозуміти: галайстра була весела, тут кожний забавлявся як хотів. Чоловік дофінши, як щиро і голосно поговорювали і навіть поспівували сороміцьких пісеньок, був плохий нікчема. Ніяких любощів не знав, тільки гасав по полях за зайцями, а вдома займався теслярством і ковальством. Тож не диво, що вона на цьому клятому балі, крутилася як звичайна вертихвістка, думаючи, що її ніхто не пізнавав. Але навіть я її пізнав, бачивши колись на “парсуні”: стан у неї осиний, ніжка — нічого собі, форемна, обличчя зате кривувате і нижня губа трохи одвисла як у всіх, хто з роду Габсбургів. Я навіть самий підійшов до неї впритул, маючи на думці, що колись у Бакланівщині буду матінці і сестрам розповідати, як я залицявся до дофінші та й танцював з нею. Але, де там! Не для пса ковбаса. У дофінші була зграя своїх зальотників, а мене вона лиш полоскотала поглядом. Я й не дуже напрохувався.

Натомість зазивно, а то й наполегливо, зазирала на мене одна чорненька, що сповивалась у малинове доміно і виглядала не так і зпроста. Оці ж то очі, що спалахували крізь маску, отой її глузуючий з усіх і всього посміх, ота її загадкова стать стали мені любою-згубою. Я вже видудлив декілька келихів вина, став сміливіший, автім хіба тільки недотепи і бовдури не були б тут сміливими. Чорненьку в масці я згубив було в юрбі, згодом знайшов її, продершись крізь натовп, а то вона мене знайшла та й інтригувала ж до біса. Кінець кінцем, я з пуздерком цукерків затягнув перелесницю в один із китайських павільйонів, бо їх набудовано в саду, серед лампіонів і фейєрверків для розваги зальотникам і розпусникам.

“— Кавалере,—сказала вона, прикриваючись віяльцем,— тільки ваша молодість вибачає вам вашу сміливість…”

“— Хто ви, о незнайома?” — стиснув я їй руку в чорній, відьомській рукавичці. Проте руки вона не відіймала.

“— Іноземка, як і ви”, — зітхнула незнайома з’ява, — пізнаю по вашій мові, кавалере, що ми з вами заблукались На цих берегах, прийшовши з інших, далеких сторін, але вони проте красою своєю не гірші, а то й кращі від тутешніх…”

Хоч уста її, різко обрисовані, були запечені, немов у лихоманці, але посміх її був холодний, доймаючо-гострий. Вона мабуть потайки глузувала з мене, знаючи ціну цим зальотам і любовним визнанням серед такої хмільной ночі.

“Здійміть маску”, наполягав я, бо вино мені вдарило в голову і предивна смілість, незвична мені, аж наказувала спалахувати. Так, неначе в цю мить вирішались для мене грізні і невблаганні засуди долі.

І, дивна річ, ця незнайома, покірно зняла маску і я побачив обличчя, яке імовірно в іншій порі і в іншому місці не прикувало б моєї уваги до себе. Воно було худе і болісно-бліде, гостре мов лезо шпаги, але й печальне, смутне. Тільки очі її палахкотіли, допитливі і насмішкуваті, але розумні й іскрясті, що чаклували таїнним відсвітом як далекою загравою. Орлій ніс надавав обличчю хижацької жорстокості, але враз із тим викреслював незламну гордість цієї жінки, старшої від мене на декілька років і авже ж досвідченішої. “Хто ви така, з’яво чудесна?” — промовив я, на цей раз стиха й несміло, бо коли вона відняла маску, враз потахнув мій одчайдушно-юнацький настрій, немов скорено мене раз і назавжди.

“Майже ніхто, — засміялась вона, — скажіть краще про себе. Ви — слов’янин?”… Знов її очі зловісно звузились і вона відняла свою руку.

“Я з Гетьманщини, з України, коли хочете знати, — сказав я, — але для вас це мабуть terra incognita, щось на кшталт Татарії чи країни Великого Могола”.

Вона не посміхнулась.

“Хто зна…”

Довго і пронизливо вона гляділа на мене, немов вивчаючи. А я, не бажаючи, щоб вона вважала мене за принагідного телепня, шукальника пригод, з усією щирістю розповів їй про далеку вітчизну свою — Україну, про себе, та й чому я перебуваю в Парижі, в дечому і навіть проти власної волі перебільшуючи і прикрашуючи деякі речі, хоч невідомо, чи вірила вона мені і чи цікавилась мною. Я розповів їй про графа Розумовського, про якого мабуть чувала, про те, що я йому близький родич, про маєтності моїх любих батьків, про наші незлічені табуни у степах та про всякі інші теревені.

Розповідь мою перервала поява якогось панка в білому доміно, що очевидно розшукував мою нову знайому. Він, не звертаючи на мене ніякої уваги, прошепотів їй на вухо декілька слів, після чого вона одягнула маску, закинула на рам’я своє доміно і притьмом вибігла з павільйону. Я благально гукнув їй вслід — вона озирнулась, глузливо чи жалісливо посміхнулась і щезла в натовпі.

Тимчасом шаління на балі стало нестерпним. Здокучіло це хмеління безжурної юрби, з вина, музики, танців, безглуздого гомону. Галайстра як подуріла: це вже не був баль, а казна-що. Я безцільно вештався, виглядав усюди мою нову знайому, продирався крізь очманілу юрбу, розпихав докучливих невігласів, захмелених і ще тверезих, але малинового доміно ніде не було.

Ніщо вже мене осьде не розважало. Я відбивався руками і ногами від всіляких причеп, повій і комедіанток з розмазаним по обличчях білилом і рум’янами, що вистрибували, витанцьовували, замітали підлогу своїми атласами і шовками, безсоромно зазивали кожного стрічного, поринали і знов з’являлися чортівським хороводом у винній, любашній імлі.

Мереживо мені подерто, каптан забрьохано вином, сам я ледви виніс ноги з цього очманілого зборища, яке, як видно, збиралося бешкетувати аж до світанку.

Ніщо не було миле ні того дня, ні на другий день. Все я до дідька закинув, до Аббевіллю не поїхав, вчадів тим собачим бенкетом, що називається балом Опери. Я був злющий і на себе і на увесь світ. Хто скаже мені, як у Парижі, цьому мурашнику, розшукати особу, що мене так заінтригувала? І чому я не розпитав її про чесне ім’я, а замість того точив баляндраси про батькові табуни в степах?

Голова мені тріщала, увесь день я просидів у гостинниці. Не приймав навіть теплої страви. Тільки через день взявся до безцільного шукання, тобто вештався без діла по місті, надіючись напасти на слід безіменної дами в малиновім доміно. Так надаремно проґавив я цілий тиждень, аж до смерті короля Людовика XV, що його постигла 10-го травня.

2

Увечері 10 мая, коли я походжав біля Люксембурзького саду в задумі з приводу моїх безуспішних пошуків, вулицею прочвалували вістовці, які проголосили, що свічка на підвіконні спальні у Луврі, де змагався з недугою король, зненацька погасла. Юрба гапіїв і франтів, байдикуючих з дівками біля воріт саду, стрепенулась і вигукнула: “Король помер — нехай живе король!” Я зрозумів, що король, “вельмилюблений” Людовик XV преставився, а королем Франції став дофін, Людовик ХVІ, отой опецькуватий нездара, що не міг укоськати своєї жінки придзингльованки, стрибунця Марії-Антуанети.

У мене не було ніякої причини, щоб сумувати за цим покійником, та й у всьому Парижі ця подія ніякого смутку не викликала. Старий король надто довго панував і встиг поряд надокучити, жив по сороміцьки, цвиндрив державний і скарб, розтринькав заморські колонії, морив народ голодом, нівечив податками, гнав на безглузді війни, а сам пасся під пантофлею своїх помпадурок, безсоромно жив і плюгаво помер; поховали цього бабодура-розпусника без усяких почестей, якнайшвидше; казали, що увесь він, “велелюблений”, почорнів, прогнив і сморід від нього йшов чималий. Всі, водно й одверто, раділи, що володінню прачки Дюбаррі, яка роз поряджала Францією, настав нарешті кінець. А життя в Парижі поточилося безжурно, як і перед тим. Італійська Комедія відновила спектаклі; в кав’ярнях Конті і Режанс було глітно як ніколи; до готелю Монтіньї з веселими дівками, який тримала мадам Дюпюї, важко було продертися, така там була навала розбещених свищохлистів. Я, звичайно, зайшов і собі туди, лише із цікавості, а не за покликом натури, що його пробували пробуркати охочі перелесниці: їх праця видалась мені швидше нудною ніж принадною.

Того ж дня, та й у наступні, я вештався по місту від Інвалідів до Нотр-Дам, від Клюні до церкви Сен-Жермен на Лугу, побував на “Тартюфі” у Французькій Комедії, відвідав і галерію картин модного художника Фрагонара, поїхав на Марсове поле, де був військовий парад, завернув і на площу Грев, де вішали одного парубка, попередньо давши йому добру порцію канчуків та поламавши сустави. Дивувався глупоті черні, а були там і особи, здавалось, освічені і добросерді, зокрема прихорошені дами, які аж вищали і перлися наперед, щоб зблизька бачити катування нещасного парубійка і його страту. Заходив я і в церкви Сен-Жермен і до Юліана Вбогого і до святого Роха, надіючись (бо була якраз неділя), що десь таки зустріну мою любу-згубу.

Увечері я приволікався до гостинниці, забрьоханий по вуха, бо весна була з дощами і замінила паризькі вулиці та площі в непролазну грязюку. Мої господарі мабуть замислювались, де це я так пропадаю цілими днями. Одна покоївочка, Констанс, що частенько, ні з того ні з сього, забігала в мою кімнату, тільки зітхала, беручи мої одяги і чоботи, щоб їх привести до ладу. Вона бачила, що я сердечно чимсь зажурений та й так і просилася, щоб мене тим чи іншим розважити. Але я кидався на ліжко і засипав камінем, щоб спозарання протерти очі і знов продовжувати моє безглузде заняття. Далебі, якщо оця моя безглузда мана поморочила б мене довше, то я звівся б на нінащо.

Але ось нарешті настали сонячні дні, небо засяяло синявою і Париж мені видався іншим, принаймні грязюка підсохла і дерева зазеленіли. На лагідному присмерку, я, як звичайно, почімчикував до Пале Руаяль, задумав заглянути у кафе Конті і продирався крізь юрбу гапіїв і дармоїдів, які стовбичили біля дверей, щоб, бува, випросити дещицю у іменитих гостей або хочби лупнути на них очиськами. Коли дивлюсь, а з кафе, легкою ходою, в супроводі негритяти, яке несло на ланцюжку мавпу, та лакея-телепня, випурхнула дама, в якій я зразу пізнав незнайому з’яву мою з балу Опери. Юрба перед нею роздалася, а вона війнула своїми сукнями, швиденько підійшла до карети, яка її видать чекала, пригнула голову, на якій височився фонданж яких 20 цалів, ступила на приступку карети, телепень затріснув дверцята за нею, виплигнув на зап’ятки, і, поки я зміг проштовхатися крізь натовп, карета вже гримотіла за вильотом вулиці. Коні ж були хвацькі як звірі. Справді, мало що на сльози мені збиралося, коли на мої опитування, ніхто з лакеїв чи форейторів, ані з финтиків-роззяв, нічого не міг мені сказати, хто така ота панія. Врешті тільки один мимоходець, канцелярист або поліцейський шпик, у чорному, доброзичливо доповів мені, що це була карета княжни Алі-Емет або Дами з Азова, знатної чужинки, яка в своїх справах перебуває в Парижі і проживає у власному “палаццо” на Орлеанському взбережжі, на острові святого Людовика, що за собором Богоматері.

Гадаю, всяка розсудлива людина на мойому місці зреклася б дальших заходів. Та я іноді буваю більш упертий ніж самий чого хочу. Вмить я подався на острів святого Людовика і зразу ж допитався, де живе Дама з Азова. Мені показали палацик, що височився на відшибі за кронами лип і каштанів. Крізь вікна чутно було клавесни і голоси врозбрід. Я було постукав тростинкою у головні двері, але пренахабні лакизи н лівреях, без усяких церемоній виштовхали мене, бо у мене, мовляв, чортів лакиза, не було ні рекомендаційного листа, ані запрошення. Я поплівся додому, проте в іншому, непоганому настрої. Принаймні, я вже не блукав потемки.

Усю ніч при обгорілих свічках я писав натхненного листа до княжни Алі-Емет або до Дами з Азова, жаліючись на серце, зранене стрілою, безсонні ночі, сповнені мріями про щастя зустрічі, однак, ніщо з того не сподобалось, бо було надто наївне або надто плачливе, а тоді я просто переписав один листик із “Двірського письмовника”. Там говорилось про погожу пастушку, влучання стріл Амура, приєднано декілька строф готового віршика і прохання допустити мене до ясних очей.

Вранці з цим листом я пригнався на Орлеанське узбережжя і сонному лакузі ткнув у руку декілька екю з наказом принести відповідь на мойого листа. Проте ніякої відповіді не було і до полудня і після полудня. Я вистоював поблизу плацику, вдаючи, що дивлюся на баржі, які йшли Сеною. Жителі та й перехожі звертали увагу на моє стовбичення і поглядували, хто з підозрою, хто з глумом. Врешті, вже на присмерку з палацику вийшов присадкуватий, кремезний чолов’яга з густозарослими бровами та м’ясистим носюрою. Погляд був його презирливо допитливий, а одягнений він був з-панська, у вишневий каптан, із шпагою при боці. Він запитав мене, чому я ось-де стовбичу, хто я такий, чого мені треба, бо він покличе поліцію. Я сказав йому, що тлумачення від мене ніякого не буде, вулиця ота для всіх і стовбичити осьде можу скільки схочу. Автім і розмовляти з ним нема потреби. Бевзь у вишневому каптані ще раз зиркнув на мене з голови до ніг своїми олив’яними важкими зікрами, морозно посміхнувся і пішов у дім. Незабаром лакеї, сміючись собі в кулак, з пересоленою ввічливістю, відчинили браму і запросили нагору. Другим разом я провчив би це лакейське плем’я, але тепер не зважав на його єхидство, радий, що мене пропустило.

Приведено мене в велику кімнату, що була салоном. Безладдя тут було чимале: софи, комоди, етажерки, столики, зібрані мабуть нашвидкуруч. В каміні стирчали сирі дрова, від яких диміло, виїдало очі, свічки блимали немов у мряці, пахло лікарствами, а в кріслі біля вогню розсівся бевзь у вишневому каптані, що виходив до мене, пренахабно розвалившись і заклавши ногу на ногу. Поряд з ним сидів другий панок, молодший і худіший, навіть красивий з виду, аж солодкавий, дбайливо примащений і припудрований, такий собі паризький финтик, прилизаний франт, хоч не присягну, чи й у нього, як осьде у багатьох таких, під перукою не завелися гниди. На ньому був каптан кольору “королівської блакиті”, парчева камізоля з ланцюшком від годинника, в пещених пальцях — лорнет, крізь який він частенько приглядався мені своїми каправими очицями.

На софі біля каміна, обтулена хутрами, лежала княжна Алі-Емет, мабуть нездужаючи. Мені вона видалась кращою ніж тоді, на балу, хоч обличчя її приблідло і притьмарилось смутком. Чорні, великі очі споглядали на мене може й привітливо, а може з невеличким глумом. Біля уст вона тримала хустинку і частенько покашлювала, либонь від того ядучого диму.

Оторопілий, я стояв, мнучи трирога в руках, навіть мову мені відняло. “Сідайте, кавалере, — промовила Алі-Емет, — нагородіть себе за ваш безприкладний терпець…”

Обидва бевзі зареготали. Я спохмурнів, слід було б провчити тростиною обидвох гевалів. Навіщо й вони були осьде, в таку святкову для мене мить? Служка приніс каву чи шоколад, а десь у куті хтось заверещав так переразливо, що я отетерів, поки не побачив, що це верещить папуга, прип’ята за ногу в клітці. Як на те і мавпа, підкравшись до мене ззаду, стрибнула мені на рам’я, а я зірвався як навіжений. Це привело бевзів до ще нахабнішого реготу. “Розповіджте ж тепер, кавалере, нам про себе і про свої справи…”, — кволо і без посміху сказала княжна або Дама з Азова, що очевидячки не було її справжнім ім’ям. Було мені маркітно, бо видно було по цій Дамі з Азова, що у неї не було ніякого хвилювання, навіть цікавості до мене; ось так, наказала привести мене може тільки з жалощів, думками ж була деінде. Позіхала і покрикувала на негритеня, яке видалось мені чортеням, щоб прикривало її хутрами та пильнувало вогню. Моя розповідь була швидше млява і несміла, як якогось бурсака або провінціала з глухої сторони, зовсім не така одважна і самовпевнена як на балу. Куди поділась моя красномовність на паризький манер, одчайдушна речистість, самохвальство шалапута, що попавши за кордон, приховує свою душевну убогість пустомельством? Тепер, стиха і повагом, я розповів про моїх батьків, що за ретельну службу у війнах і на громадських посадах на Україні, нагороджені земними і селами, вислали мене, студента у Страсбурзі, до Парижу на негоціації для розвитку рідновітчизняної промисловості, Згадав про свого протектора графа Розумовського, навіть показав інтродукційні листи його до деяких вельмож, в тому до Міністрів Некера і д’Аржансона, також до дюків де Бролі і Шуазеля. Алі-Емет слухала з увагою, помітно пожвавішала і спильна позирала на мене, дедалі привітніше і зичливіше. Я, звичайно, подякував їй за увагу і в поетичній формі злегка натякнув про радість мою із сповнення мрії мого серця —лицезріння такої шляхетноуродженої особи незрівняної краси й кебети, очевидно, як княжна Алі-Емет.

Дама з Азова, що мовчала, з легким посміхом, наказала принести бургундського.

Мою розповідь слухали з неменшою увагою два її ад’ютанти чи чорт їх знає хто — гевал Доманський у вишневому каптані та финтик Христанек. Я їх звичайно лише терпів, жоден мені не сподобався ажніяк, то ж з обачності я не говорив усього, що хотів би сказати. Автім моїм завданням було поки-що утвердити добре враження про себе, а все інше я залишав.

Сьорбнувши з усією компанією бургундського, княжна Алі-Емет, видно, після деякої надуми, промовила:

“Кавалере Рославець, а краще мій милий земляче, бо не припускаєте як хвилює мене одне лише знаття, що ви прибуваєте із сторін, котрі якоюсь мірою і мені не чужі. Вас може здивувати наша стриманість, з якою зустрінуто ваші, я вірю, благородні наміри. Знайте, що ми оточені ворогами і то ворогами могутніми. Ми завжди з обережністю ставимося до всіх, кого не знаємо. Але в очах у вас стільки доброти і чесності, стільки юного запалу, що для мене ваша щира і правдива особа — мила, без тіні будь-якого сумніву чи підозри. Я вас завжди з радістю вітатиму в скромних порогах нашої тимчасової оселі”.

На це я ґречно відповів, що з радістю віддам усі свої сили, щоб захистити княжну Алі-Емет перед ворогами, хто б вони не були. З першого погляду я мріяв про лицарське служіння княжні; до цього готовий і зараз і завжди.

Тоді ж княжна Алі-Емет, подякувавши мені, заговорила, досить імлисто і плутано, що її доля була завжди дуже безталанна, шлях життя тернистий, одначе, хто вміє витривати, той через страждання таки “досягає зірок” [Реr aspera, ad astra…). Саме ті зорі, додала вона, глянувши по всіх нас, присутніх, промовляють вже дедалі проречистіше і до княжни та до її справи дедалі прихильніше.

Після цього вона простягла мені свою довгу і худу руку, яку я поцілував, і просила прийти завтра, бо сьогодні вже пізно, до того ж вона не почувається добре.

Мене випроваджував той самий дзиндзивер-зух, який розсідався поряд з похмурим гевалом Доманським. Він вийшов зі мною і на вулицю. Я ж був такий окрилений, що спочатку просто його не зауважав, відповідав йому недоладу. Переді міною весь час була княжна.

Финтик, ідучи поруч зі мною, назвав себе бароном Христанеком, лейтенантом гвардійських кирасирів імператориці Марії-Терези, також офіцером угорських гонведів, кавалером багатьох орденів, зокрема Ордену Вірності, наданого йому марграфом Баден-Дурлаху за якісь особисті подвиги. Нарікав на деякі примхи і випробування змінливої долі. Вкінці запитав мене, чи я не граю в фаро, а якщо ні, то в пікета, тарока, ланскне? Я відповів, що зроду не брав до рук карт, хіба що ще вдома, гравши з сусідами в дурня. Франт, або барон Христанек, посміхнувся, сказав, що я багато втрачаю, бо в Парижі грають всі, і то на високі ставки, так що іноді можна виграти фортуну. Він сам, ото виграв у прінца Субіза дві тисячі дукатів, та ще й карету і табакерку, саджену діамантами, але над раном усе це програв, ще й на слово залишився в боргу на п’ять тисяч луїдорів. “Чи не знайдеться у вас позичити на два дні сотня-півтори ріксталерів?” Я, на жаль, стільки не мав з собою, але дав йому луїдора, чим він задоволився. Клепнувши мене по плечі, він сказав, що роблю враження непоганого парубка, з яким можна зварити кашу. Я тоді й запитався його, що власне він і Доманський роблять у княжни Алі-Емет? Він посміхнувся і взяв мене під руку.

“— Так і видно, мій друже, що ви з провінції і в справах великого світу недосвідчені. Питань, які пахнуть недискретністю, не завдають, голубе, але повірте, що ваш побут — це тільки кайдани сантименту, до того ж ажніяк не золоті. Дама з Азова — жінка такої високої кондиції, що вам і не присниться, але що ж? Життя суворіше за химери. Чи ви один, що просите, мов той Еней, у Вулкана зброї? Гай, гай, всі ми з фантазії кавалерської встромили голову в це пречарівне ярмо, та надіємось, а може якраз правда затріумфує?

“Послужіть княжні, кавалере Рославець, протекційно говорив Христанек, — так як ось я та й пан Доманський, але не поспішайте з мріями про нагороду…”

Тоді я обережно спитав його, в чому власне полягає оте служіння княжні Алі-Емет та саме в яких таких справах вона клопочеться в Парижі. Христанек ще урочистіше, надимаючись, повчив мене, що коли моє почуття до княжни піке сильне як я писав у листі, то служіння їй повинне бути зразком сліпої відданості. Що менше я розпитуватиму, тим краще для мене. Покищо, підкреслив він таємничо, добре було б, якби я послужив Дамі з Азова своїми фінансами (які напевно є в мене), бо гроші княжні потрібні до зарізу, витрати у неї величезні.

Правду сказавши, я був дещо вражений, коли справу поставлено так руба. Але, непереливки, з собою грошей у мене було обмаль, але завтра я у свого банкіра виберу дещо. Це мого свищохлиста незмірно підбадьорило. Він дружньо попрощався зі мною.

Але, що було мені до нього? Я бачив перед собою тільки очі, що таїнно, і сумно, і глумливо, дивились на мене, очі – усміхнені зорі.

3

Декілька тижнів минуло і вітер починав вже люто свистати в моїй кишені. Палацик на Орлеанському взбережжі невблаганно висмоктав мою приватну тисячу, то ж доводилось сягати по батенькові тисячі, призначені на закуп жакарівських верстатів. Я особисто грішми не розкидався. Хтось погадав би, що я витрачаюсь на фазани і труфелі, але я, далебі, жив хлібом і водою. З вулиці Кларі я перебрався в дешевшу гостинницю “Золотий ключ”, що на вулиці М’ясників, біля саду де Граммонів. Так було не тільки дешевше, але й ближче до дому княжни. Мій господар з готелю “Монморансі” не був здивований, коли я вибрався від нього. Він мабуть таких вже бачив. Мабуть він думав, що я програвся вщент або заплутався з якоюсь фльондрою. Він тільки сказав: “Молодий кавалере, раджу вам із щирого серця: повертайтесь щомерщій до ваших пандектів у Страсбург. Не ви один такий, що тут у Парижі втратили і фортуну і здоров’я і молодість. Парубійко ви, як видно, душевний, але завертілись ви тут, з біса, глядіть, щоб не шкодували…” Моя покоївочка Констанс відвела мене сумним, але докірливим мовчанням. Мабуть і їй було мене шкода. Наївні! Може й вони мали мене за вітрогона, якого знадили ці паризькі сади у весняному квітті, ця безжурна голубінь неба, яку хіба тільки у нас, на Гетьманщині, побачите? Хіба ж задля перфумованих вертихвісток з Пале Руаяль або маркіз з фонтажами з кафе Конті, що під своїми важенними юбками годують бліх своїми немитими телесами, я закрутився так, що про все на світі забув? Що гадали б собі мої бідолашні батьки у далекій Бакланівщині?

Я, щоправда, написав до них і до Івася Ханенка, белькотячи у своїх посланіях про якісь вигадані труднощі переговорів з аббевільськими фабриками (хоч мені і в гадці не було вибиратись до Аббевіллю), а щоб відвести увагу, розписався про ярмарок в Сен-Дені і про готування до коронації нового короля. Але, хто б почитав мої листи уважніше, той збагнув би, що зі мною не все гаразд. Я й сам це знав, але чим я міг порадити на мою причинність? Я став сновидою, я був причарований, я, далебі, втратив глузд. Жорстока пассія заволоділа мною, я був у полоні видінь, у маріннях, я жагтів, я палав, я аж минався. Коли я зранку до пізньої ночі не проводив у домі княжни Алі-Емет, або коли не супроводив її у місто, або коли, которогось дня, я не бачив її, бо вона іноді зачинялась і нікого не впускала до себе, я не знаходив собі місця.

Гадаю, що мене вважали за дурня: і той мотюга і шулер Христанек, вошивий финтик з Відня чи Бог зна звідки, і Доманський—таємнича бестія невідомого роду, похмурий бицюган, штукар, астролог, алхімік, який вміє, як казали, оживляти мерців. Надімною глумилась і челядь, і до віч і потайки, — ті всі пренахабні лакейські мармизи, покоївки, вчителі танців і навіть миршаве негритеня. Але що було мені по тому?

Одного дня, коли всі жителі палацику до мене вже так звикли, що опитували один одного, де я, якщо мене не було хоч на хвилину, княжна мені сказала, чи не краще було б мені перебратися зовсім в її “палаццо”, бо ж місця доволі, та й, мовляв, на кишеню буде легше. Я зрадів, аж підстрибуючи; прожогом метнувся до “Золотого ключа”, забрав свої куфри і перевіз їх на Орлеанське взбережжя. Мене примістили н світличці, на горищі, але я був щасливий, я був принаймні під одним дахом з княжною. Що з того, що стан мій був аж надто сумнівний; хто я такий? Служка, дорадник, тотумфацький, писарчук, банкір, наречений, коханець? Ні, я був тільки невіглас, що блукає за власною тінню. Дама з Азова звикла до мене так, начебто знала мене сторіччя. Іноді я був для неї ніхто: мебля, річ, прозорий нікчема, а іноді зауважала мене і розважалась мною. Мене кликано у салон, або й у спальні, де княжна, лежачи в ліжку до полудня і довше, приймала гостей, наказувала мені читати “Максими” Ларошфуко, Руссо чи Вольтера, які вона уголос обмірковувала, хвалила або осуджувала. Іноді наказувала мені розповідати про мою батьківщину, про Батурин і Глухів, про Бакланівщину і Лотаки, про моїх батьків і сестер, про моїх сусідів і графів Розумовських і про все, що я на своєму віці бачив і знав. Майже кожного дня я читав їй “Газетт де Франс”, “Гамбурзькі новини” або “Mercure Galant” та памфлети невідомих авторів, що глумилися з короля і міністрів, здебільшого непристойні, у кафе “Конті” чи “Режанс”. Все це її цікавило, але й іноді гнівило, а од вістей з-за океану про американську ребелію, то аж паленіла. Іноді ми грали в шахи, але, через розсіяність думок, вона здебільшого програвала і тоді з пересердя жбурляла шахові фігурки.

Наставав час на одягання і кликано покоївок, які її супонили, приміряли роброни і криноліни, причісували і наклеювали мушки або малювали росохаті жилки на скронях і на підборідді, які означали різне: зальотність, неспокій духа, закоханість, або радісну допитливість. Мене та інших домочадців не вважали за сторонніх. Навпаки, ми тримали зеркальця, шкатулки ті нами, шпильками, гребенями; могли докидати свої поради або хизуватися компліментами.

Ось так моя пасія стала моєю другою натурою, вона не потакала, а навпаки, часто займалась полум’ям, в міру того як я зживався з побутом і обичаями в цьому химерному палацику. Щоденно зустрічаючи предмет моїх зітхань і моїх пристрастей, я ставав сміливіший та й всі звикали до мене, щиро кажучи, перестали звертати на мене увагу. Коли я дозволяв собі міцніше стиснути руку княжни, вона вищала, що я завдаю їй болю, а мої любовні визнання, а то й докори, були для неї бренінням докучливої мухи або комара. Вона тільки знуджено кривила уста, глузливо спозирала на мене із-за віяльця, або позіхала. Коли якась важніша персона приходила з ранішним візитом, чи на так звану конференцію, мене безцеремонно випрошували за двері. Кінець кінцем я переконувався з гірчаністю, що мене терплять осьде тільки задля грошей, які я мовчки і покірно постачав і які випаровували в одну мить. Дама з Азова бо грошей не лічила і поки вони були, розкидалась ними до схочу. На мої гроші найнято вчителя танців, який начебто був у балеті самого славетного Вестріса, видобуто іспанську дуенью, сановиту панію, насправді ж фльондру з Пале Маршан, щоб дотримувала товариства під час прогулянок у кареті, знайдено якогось миршавого малярчука, що мав малювати парсуну Алі-Емет, також поплачено подекуди борги у пекарів, м’ясників, парфюмерів, кравчинь, ювелірів, парикмахерів та інших, які погрожували судом.

Безглуздим марнуванням грошей були часті бенкети, в яких брали участь гості, яких би я не назвав високоуродженими, як це вмовляв у мене Христанек. Ніколи я не бачив у нас прінца Конде, ні кардинала де Рогана, ні міністра Морепа, чи маршала Субіза, ані лейтенанта-президента поліції графа де Сартіна, які начебто були найближчими друзями-протекторами княжни Алі-Емет і сприяли її справі. Якій справі, до біса? Чому я нічого про неї не знаю? Якою справою може займатися жінка, яка живе лише для своєї приємності і розваги? Яку справу вона може мати з тими, що ледарюють в її палацику без усякої мети і заняття або сходяться на ці бенкети мало що не щодня? А сходились сюди не якісь визначні особи, а найрозмаїтіші, доволі таки підленькі гості, немов навмання вибрані з голоти, що ночує в Люксембурзькому саду або під Дев’ятим мостом, ворюги з Пале-Маршан, жебраки з вулиці Тарпан або Рибалки-Кота. Ці бенкети не були надто розкішні, бо страви були, або недоварені, або перепечені, тарілки не чисті; непогані були тільки вина.

Але сюди сходились і фінтикуваті пройдисвіти типу Христанека, шарлатани в окулярах і з рукописами під пахою, які подавали себе за письменників, начебто актори з Італійської Комедії, колишні священики без сутан або єзуїтські святохи, куртизани, що величали себе маркізами, шахраї, що прикидались винахідниками, пілігріми до Святої Землі і перші подорожні на повітряних апаратах, словом, всілякого полку пройдисвіти, яких я відразу не розчовпував, поки вони і мене не пошили в дурні при першій нагоді. Багато з них подейкувало з княжною Алі-Емет різними мовами, бо вона досить непогано говорила багатьма, включно з перською, польською і турецькою. З деякими бенкетарями вона вступала в дебати, з чого я збагнув, що вона має неякубудь відучість і в політиці і в літературі і в філософії, а навіть в алхімії, дарма що я не бачив її ніколи і книжкою, хіба що з модними на той час “Манон Леско” прелата Прево, “Небезпечними зв’язками”, Нінон де Ланкло, та й звичайно з “Новою Елоїзою” Жан-Жака Руссо, що начебто вже її запрошував до Ерманвіллю на філософські роздобарювання. Видавалось, що Дама з Азова знає всіх особисто, почавши від короля Прусії Фридриха, мудрців Дідро і Грімма, навіть англійського генерала Гова, що має приборкати ребелізантів в Америці, навіть їхнього “електричного амбасадора” в Парижі, Веніаміна Франкліна. Дама з Азова з деякими гістьми, самозванними медиками та й із справжніми приїзжими із далека “докторами секретних наук”, астрологами і знахарями, любила зачинятись і шепотітись, займалась укладанням кабалістичних пірамід і гороскопів та й всіляким іншим ворожінням.

У бенкетах я спочатку приймав участь, але цурався їсти вже раз відхорувавши. Натомість, гості, завжди голодні, як бездомні собаки, пожирали все, що їм подавали і, тільки наївшись, філософували. Primum edere, deinde philosophare, — говорилось осьде. Який був глузд цих бенкетів я не второпував, як і всього безладдя, що діялося в усьому палацику. Кожний робив тут що хотів, а власне ледарював; челядь була з хапуг, що хазяйнувала як хотіла; в покоях був постійний сморід лікарств, всіляких елексирів і мастей; гризня і скимлення котів і собак, регіт папуги, витівки мавпи; кожна шаноблива людина закасала б поли і чкурнула б звідси чим мерщій. Додати до того гру на клавесині, за яку брався кожний, кому не ліньки, не маючи до того ніякого хисту; додати чудасії, показувані різними штукарями; розбещеність підхмелених мочиморд та їхніх подруг, то мною, признаюсь, оволодівала така нудьга, дедалі ще більша, бож на веремію без глузду, розтринькувано мої кровні кошти. Що було мені до того всього? Що мені було до розповідей про те, що королева Марія-Антуанетта планує нову прибудову до Малого Тріанону та не на жарт кохається в свойому інтендантові, маркізові де Водрейлеві; що король нарешті піддався намові свого шурина, імператора Австрії Йосипа II і погодився на одну невелику операційку, щоб запевнити собі нормальне подружнє життя; яке мені діло до принцеси де Ламбаль, що приятелює з королевою і збиралась оце завітати до княжни Алі Емет, але їй либонь і не снилось завітати; до якоїсь мадам Бертен, яка примірює сукні на королевій, чи до пана Леонарда, який причісує її величність і який вже двічі начебто нагадував королевій про справу княжни Алі-Емет? І знов ця справа, яка з біса, справа?

Я залишив цю розбещену братію, яку, на мій погляд, треба було б розігнати на три чорти з її базіканиною і подався в свою кімнату. До речі, мені дали найгіршу в палацику; вона була заставлена куфрами і всяким мотлохом, із стелі звисало павутиння, мишва бігала мені по голові, в ліжку кишіло від блощиць, які налазили сюди від собачої зграї на долі.

Я лежав і думав; якого лиха я стовбичу осьде? Справді, по якого дідька я пошиваю самий себе в дурні? Це була твереза і спасенна думка, яка може зненацька осяяти людину мов жмут блискавиць. Княжна знає все про мене. Для всієї цієї галайстри я — йолоп, закоханий осел, живу без пуття, без цілі, без діла. А що, коли чутки про мене дійдуть або вже дійшли до Страсбургу і Івась Ханенко приїде сюди із Скорупою, щоб мене витягти за чуба, гадаючи, що я програвся в карти, або когось обчухрав і сиджу тепер в Маделонетках, або у святого Лазаря за злодійство, або шахрайство? Як би плакала-ридала моя матінка, паленіючи з сорому, якщо б такі чутки дійшли до Бакланівщини? Нанінащо здалася б і моя наука і висока протекція гетьмана і графа Розумовського! Кожний обернувся б до мене спиною і все життя моє молоде було б понівечене невідь за що і навіщо.

Роздумуючи ось так смутно та невесело, дійшов я до твердого рішення і вже не виходив до галайстри бенкетарів у салоні, яка либонь дудлила каву чи вино та грала в шаради.

На другий день, з тією ж самою твердою постановою я зійшов у покої Дами з Азова. Вона саме купалась в дерев’яній ванні, яку принесли лакеї, а покоївки заслонили її китайськими ширмами. Дівки носили весь час воду та заправляли купіль якимсь зіллям, чи підливали козячого молока, яке начебто шкіру робить ніжною як атлас. Я сів собі в крісло і, признатись, не був вільний від грішних думок. Сонце золотило кімнату і крізь шовкову ширму було добре видно, коли княжна підводилась із води і покоївки парили її свіжою водою із відер. А тоді вона знов лізла у ванну і плескалась немов русалка у Дніпрі. Дівки хихотіли, зиркаючи на мене. Біс його знав, може мене навмисне так спокушувано та пробуджувано зальотно всіляку скверну в людині?

Проте скажу по правді, що саме під час цієї купелі я збагнув, що всі мої рішенці не варті й понющки табаки, що я залишуся вічним рабом своїх жаг, невільником отієї чортиці, що плескалась і перебирала перлини свого усміху за ширмою, у рахманному сонці.

А однак я, глухим голосом, почав говорити про мої жалі й образи, про гірку пустелю в моїй душі, вражений байдужістю і холоднечою вибраної мого серця.

Княжні мабуть стало шкода мене (чи може моїх грошенят мізерних?) і вона із-за ширми простягла до мене свою руку, на якій ясніли алмазні краплини купелі.

“Кавалере Рославець, ваші сумнівання — тільки уроєння. Ви мені милий як ніхто досі. Проте кожний плід має свою пору дозрівання. Я запевняю вас, що наша подорож на Цитеру не за горами…” Бісівка, як і я, добре знала, що таке той чарівний острів Цитера…

“Ех, — промовив я гірко, — те саме ви говорите Доманському і Христанеку і багатьом іншим… Кому ви ще обіцяли подорож на Цитеру?..”

“Аж нікому, повірте, бо ви — одне, а вони зовсім інше… Я ціню їх тільки за те, що вони безмежно віддані моїй справі…”

Знов та справа, від якої мені вуха заклало. Я гнівно сказав їй, що як би там не було, але вона все знає про мене, а я про неї нічого. Хіба це ознака довір’я, прихильності? Справа, яка справа?..

Княжна Алі-Емет позирнула на мене із-за ширми. Промовчала, а коли покоївки вийшли за водою, вона, немов Афродита у плеску морської хвилі, розбуджуючи мою на мить приспану натуру, стиха промовила:

“Справді, кавалере, я думаю, що настав час, щоб вам відкрити таємницю. Ви ж розумієте, що не всім дано її знати, а перше, ніж комусь про неї сказати, треба бути певним, з ким маєш діло і чи гідна ця людина твого довір’я. Я, якщо хочете знати, ніхто інший як володарка всіх Русей, гетьманша Запоріжського краю і королева Понтиди… І вона врочисто проказала:

Nos sumus Imperatrix omnium Russiarum – Magnae atque Parvae, Nigrae et Rubrae; Regina et Ucrainae, Tauriae, Paenticapaiae, Criviae atque Pontidae; Principessa Lithuaniae, Volyniae, Lodomeriae, Moldaviae, Valachiae et Borystheniae; Dux Exercitus Zaporogiensis atque Carpatiae et caetera et caetera”…

Я, з початку, з моєї невідучості, чи тому що думки мої були зовсім деінде, не второпав у чому річ. Вона ж продовжувала, пояснюючи мені, що нині володіюча всіми Русями Катерина II — це тільки узурпаторка, жінка цілковито недостойна, просто негідниця, дуже мізерної кондиції, але неабикої хитрості, яка з допомогою своїх коханців, яких нараховують сотнями (будь-який гвардійський капрал чи перехожий бовдур-бабій легко доступить її принад), згладила свого законного чоловіка, хоч і йолопа, та заволоділа престолом.

“Законна імператориця — це я,—вирекла урочисто княжна, — Єлисавет Друга, за всіма правами божими і людськими пряма спадкоємниця династії, як дочка законного ложа покійної імператориці Єлисавет Петрівни, дочки імператора Петра І і її чоловіка, перед Богом вінчаного, графа Олексія Розумовського…”

І, заволавши нетерпляче на покоївок, щоб принесли їй пуздерка з помадами і пудрами, а також парадні шати, розповіла мені свою історію. Змалку довелось їй переховуватись у добрих людей, у глухому селі Дараганівці на Чернігівщині, виростати безіменною сиротою в лахмітті і в злиднях у лісових нетрях або в кріпацькій курній хатині, щоб рятувати своє життя перед лихими замислами узурпаторки та її прихвостнів, які допомогли їй загарбати престіл. Згодом, ті самі добрі люди, дуже високого автораменту, допомогли їй переправитися в черкеські краї на Кавказі, а звідти ще далі — берегами Каспія у Персію. Сприяли її утечі і порятункові люди такого високого стану як турецький султан, шах Персії, король Англії Джордж II, король Португалії Пабло, “а над усе амбасадор Великобританії в Персії і інші, прихильні мені, — стиха розповідала княжна; — коли ж я дійшла повноліття, то пора була з’явитись у Європі і представити всі мої права престолонаслідниці. Труднощі були великі, бо молодий шах, закохавшись у мені, хотів, щоб я стала шахинею і тримав мене у фортеці під сильною охороною. Але вірний мій друг Галі, який на жаль, вже мертвий, допоміг мені в утечі. Знов нам довелось скитатись по борах і горах Кавказу та з цих далеких сторін, на піратському судні добитися аж до Молдавії, згодом до Семигороду, де перепливши Дунай, я опинилась у Цісарщині. У Відні, де із-за підступних інтриг міністрів Марії-Терези, не могла утриматись, я подалася далі, щоб при дворах Європи добиватися не так протекції, як дружнього союзу, щоб привернути свої права, так мерзенно і підло понехтовані. Барон Христанек, пан Доманський і ще один вірний друг — Монтеги У орт лей [що зараз у від’їзді] віддали себе до послуг і не раз доказали свою чесність і вірність, то ж у свій час їх не мине щедра нагорода, бо як відомо, справжніх друзів пізнають не в гаразді, а в біді… На жаль, — продовжувала княжна, — не всюди зустрічає вона прихильність до своєї особи і справи. Ось такий король Прусії Фридрих II, якому пристало б з природи речей підтримати дочку Єлисавети І щодо її законних прав, повівся дуже неввічливо, навіть хотів арештувати її. Імператриця Марія-Тереза, хоч у душі співчуває, але слухає свого синаля Йосифа II та своїх міністрів, що тягнуть за плюгавицею Катериною-Като. А що казати про німецьких князьків, цю мізероту, які й чихнути не сміють перед узурпаторкою в Петербурзі. Падишаха у Туреччині б’ють Катеринині армії в гриву і в хвіст, де йому до інших турбот! Були великі надії на небіжчика короля Франції Людовика XV, при чому не обійшлося б без особистих жертв, бо ж відомо, що цей бабодур, навіть у похилому віці, був ласий на жіночі принади, але прачка Дюбарі не допустила із-за заздрості навіть до особистого побачення в Павільйоні Оленів, чого той любострасний дідуган добивався.

Що ж до нового, молодого короля, то його становище невиразне, та й цей пуцулуватий нездара взагалі сторонить від жінок, навіть від власної. Проте заходи робляться; деякі міністри уже виявили свою прихильність, а королева Марія-Антуанета, хоч у політичних ділах суща дурепа, як кожна вітрогонка, але й вона сказала, що всехристиянішний король Франції не залишить без підтримки справу, яка лежить на сумлінні всієї Європи. Треба також мати на увазі, що нині Париж і інші столиці аж кишать агентами Като, які не тільки займаються інтригами і підшептами, але можуть підступно згладити із-за рогу, хоча б найманими вбивцями, законну володарку. Тому доречно, скрізь, задля особистої безпеки, вживати прибраних імен як княжна Алі-Емет або просто — Дама з Азова”.

Признатись, у першій хвилині, мені важко було видобути хоч одне слово. її історія, розповіджена знехотя, осяяла мою любу-згубу новим, сказати б, найхимернішим мерехтом. Поки покоївки заходились біля купальниці, що вже вийшла з ванни, давала себе огортати рушниками та простирадлами і поверх ширми дивилась на мене прижмуреними очима, я розважував, скільки ж у тому всьому правди, а скільки вигадки. По щирості, мені, їй же Богу, було байдуже, чи моя вибрана була претенденткою на престіл Тьмуторокані, а то й усіх трьох Русей. Однак, будьмо обачні! Я підвівся, схилив коліно і голову та промовив, стиха, але з жаром у голосі:

“Княжно Алі-Емет, королево Понтиди; ваша імператорська величносте! Я підозрівав здавен, що якась таємниця сповиває вашу постать, але я не уявляв собі, що вона аж така важлива. Можете розпоряджати мною, як усіма тими, хто вам довів свою вірність і відданість. Я ж вам присягаю, віддаючи усього себе на вірне служіння до скону…”

Княжна Алі-Емет або Дама з Азова або володарка Понтиди милостиво простягнула свою руку понад ширму. Я її вкрив вірнопідданими поцілунками. Пасія знов клекотіла в мені.

Вона, загорнена в пишний, золотом гаптований, турецький халат, вийшла з-за ширми, з зачесаним угору волоссям, з обличчям, білим від блейвасу і манії, та глянула на мене холодно, піднісши гордо голову. У мене при боці була шпага, яку княжна сама легко вирвала з піхви і тричі вдарила мене по плечі тонким крицевим лезом.

“Підведіться, кавалере Рославець! Ваше урочисте приречення вірної служби приймаю; на благо наших народів і земель, на славу нашої Вітчизни. Іменую вас нашим міністром-крігсцальмайстером і одночасно надаю вам орден Мітридата Євпатора, славного царя Понтиди…”

Бісові дівки-покоївки, що стовбичили оподалік із шнурівкою, робронами та фальбанами, хоч нічого з того не второпували, але хихотіли. Сонце, крізь високі вікна, обдавало княжну золотистою повіддю, такі ж золоті зайці ковзались по калюжах невисохлої води на підлозі. Я хотів, мов причинний, підійти до бісиці, що глузливо дивилась на мене, але вирішив, що, в цих умовах, скромність може вчинити більше ніж виправдана натурою нестримність і, вклонившись, відійшов геть. Кляті фльорки-покоївки хихотіли.

4

Забагато було всього на мою ще юнацьку голову, хоч я, роздумуючи з-твереза, все ж міг бачити навіть деякі користі з тієї інтриги, в яку я встряг. Досі в політичних справах я мало розбирався, на якого вони мені дідька? Пошану до імператориці Катерини вмовили в мене мої батьки змалку та й всі наші стародубівці-Рославці, як і інші, з притаманного їм страху перед усякими “власть імущими”, або й з вдячності ш всілякі користі і привілеї, були такого ж погляду. Всім нам хотілося бути чесними воїнами і діячами своєї землі, задля її процвітання. А що там на верхах діялося, нас не займало. Особисто подобався мені пруський король Фридрих, що сам-один вистояв кільком владарям. Я люблю завзятість і упертість. Менше подобалась мені імператориця австрійська Марія-Тереза та її синаль Йосиф ІІ, — обидвоє — крутії порядні. А може тому, що наші військові люди хвалили прусаків, а австрійців і цісарців вважали за різноязику потолоч і боягузів. Польські справи мене не цікавили; те, що Польщу поділили в 1772 році, то у нас казали “так і треба”, навіть Катеринин любас, королик Станіслав-Август не навчив нічому польських шляхтюр. У них усе “як за круля Саса — їж та лиш розпускай паса”. Про турків я знав, що їм добре накладено по шиї під Кагулом і Чесмою. Там вславився мій дядько Федір Рославець з Почепа, капітан фрегата “Вовк”. Все це я знав з оповідей, а в Страсбурзі з газет, які, щоправда, читав по верхах.

Тепер мені довелось нишпорити у тих всіх складних інтригах між міністрами короля Людовика і австрійським канцлером Кауніцом; Петербургом і Портою; розбиратися в якихось таємних заходах Англії в Мадриді, та чому непокоїться двір у Відні загарбанням імператорицею Катериною Молдавії і Волощини; словом, не годилося мені сидіти в салоні княжни мовчазним дуриндою, коли про це все йшли розмови. Якщо Доманський і Христанек, присусідившись до політики, могли теревенити про те та про інше, то ж я не повинен пасти задніх, тим паче, що й я вже був причетний до їхнього кодла, партії, чи пак конспірації.

З другого боку, розсудливість підказувала мені, що я влип у інтригу, яка навряд чи безпечна, а до того доволі темна. Мій батенько, завжди в таких справах обачний, напевно не похвалив би мене. Пам’ятаю, коли скасовано у нас гетьманство в 1764 році, він, озирнувшись, наказав нам усім суворо-пресуворо, не розпускати язика, як інші, що ремствували з цього приводу й опинились де раки зимують.

Таємна канцелярія царицею начебто скасована, але її вуха і очі ще скрізь, і кого треба, видобудуть з-під землі. Адже й граф Розумовський, якому відобрали гетьманство, підсолодивши цю гірку пілюлю іншими почестями і маєтностями, сидить тихо, як миша під мітлою. Як цариця наказала, так і буде.

З такими роздумами я вештався по місті. Вечоріло і всюди були ілюмінації та феєрверки, чи то з приводу переїзду королівського двору з Шуазі до Версалю, чи з приводу заточення любаски покійного короля маркізи Дюбаррі в монастир, чи тому що приборкано “Мучну війну”, тобто бунти черні в Буве, Мо, Пуассі, а навіть в Парижі, з приводу підвищення цін на хліб; чернь домагалася димісії Тюрго, військо стріляло, двох бунтарів повішено.

А все одно народ поводився розбещено. Було багато п’яних, бо людям роздавали задармо вино, на особистий рахунок короля, але голоті було того мало. Один халамидник виліз біля Дев’ятого мосту на бочку і гукав: “Коли той курваль раював з ледащицями, то ми здихали з голоду, шматка хліба не мали, та й тепер не маємо; а коли він і витяг ноги, то скупердяги однією чаркою відробляються. Хочуть, щоб ми од спраги посохли…” Один, видно освічений чолов’яга, ткнув мені у руку папірця з видрукуваними сороміцькими віршами, де в найнахабніший спосіб шельмовано не тільки небіжчика Людовика XV, але всіх монархів взагалі, називаючи їх всіляко: тиранами, шкуродерами, бабодурами, гульвісами і марнотравцями. Юрба сердечно втішалася цими віршиками та й сама облаювала як могла всіх королів і їх міністрів.

Фльондри і заведії, моти і шагалії; прерізна босота снувала по площах і заулках, виспівувала і гомоніла, зумисне утворювала неймовірний стиск; багатьох обікрали, чимало дітей задавили. Одна жінка жалілася на весь голос, що її навіть зґвалтовано за цей час у натовпі і гукала за профосами, однак із-за гуду дзвонів на соборі Нотр-Дам, її мало хто чув. Казали, що проїде король з почотом, але що б він мав робити в Парижі? Юрбі треба було вигадати лише причину до бешкету і розпусти, щоб потім прикриватись тим, начебто вона так любить свого короля, що буде день і ніч стовбичити на вулицях, аби лише його побачити.

Це все мене так роздратувало, що я, допомагаючи собі тростиною, продирався крізь натовп, щоб через міст Міни податись на лівий берег Сени, де не було так завізно.

І саме на мості, коли я озирав свої кишені, чи їх не спустошено, я зауважив чоловічка з лисячим обличчям, в окулярах, одягненого як ярига або бакалавр, в усе чорне, з білим мереживом, який підтюпцем товкся біля мене.

“Пробачте, — підняв він свого капелюха, круглого як у пурітан, і на його окулярах заграв відсвіт празникування на тому боці Сени, — чи я маю честь говорити з кавалером Рославцем?”

Я озирнув його з недовірою, але все на ньому було благопристойне. Навіть пряжки на черевиках були срібні.

“Так, це я, — ґречно відповів я і пішов поряд з ним, — а зідки ви мене знаєте, добродію, і хто ви такий?”

Ми говорили звичайно своєю мовою, що дивно звучала її цьому місті. Лисюра вкрадливо вишкірився і сказав, що знає мене вже давніше, а про себе розповість згодом. Поки що нам треба щиро поговорити про одну невідкладну справу, а через те пройдімося разом, не поспішаючи, от хоч би беріжком, поуз Консієржері, до Сорбони.

Людинка ця не була ні стара, ні молода, не виглядала ні на вбогу, ні на надто заможну, хоч з претенсіями на шанобливість і достойність. Мова її була книжна, не посполита, майданна, хоч він таки з наших сторін, однак усе це не викликало у мене ні особливого довір’я, ані радості, як це буває завжди, коли зустрічаємо на чужині любезних земляків.

Проте, я все це залишив своїм думкам, ішов поряд з чоловіком у чорному, ввічливо даючи йому дорогу, мандруючи понад Сеною, де мерехтіли веселчаті відсвіти ілюмінації.

“Я все знаю про вас, кавалере Рославець, — перейшла зразу до діла ця загадкова людина, — знаю і добре і зле. Гай-гай, молодість! Зичу вам лише добра і саме тому насмілився вас попередити, і коли ви, звичайно, хочете того, врятувати вас від халепи, в котру ви можете встрянути або вже встрянули”.

Я спаленів, і, спинившись, суворо запитав лисюру, що це все означає, що у нього на увазі та яким правом він займається моєю особою. Панок любязно поклепав мене своєю худерлявою рукою, захихотів, зняв свої окуляри, протер їх і похитав

“Молодість, леле, молодість, нерозважність, одчайдушність. Юна жага і уроєння. Пане Рославець, — його колючі очиці спинились на мені, озирали з поблажливістю, а може й симпатією, — попадете в халепу, ох, і неодмінно попадете, коли й далі будете інтригувати з авантюристкою і шахрайкою, яка величає себе прінцесою Алі-Емет або Дамою з Азова…”

Я хотів зразу ж піти геть, але він вчепився за мій рукав і порадив не псувати собі крові, а спокійно вислухати його. Видно, ярига мене мав на оці вже віддавна. Він знав, що я приїхав із Страсбургу, за батьковими справами, став вхожий до княжни, згодом оселився у неї. Все це, звичайно, не було приємне. Більше того, він знав, що я вже витратив на княжну чимало батькових грошей. Але, що я міг йому відректи, коли це все була правда? Однак, коли лисюра почав харамбаркати про мої почуття до Дами з Азова, облизуючи свої сухі губи, мов котюра до сала, та ще й повчати мене, що це, мовляв, привело мене до нерозважних вчинків, яких наслідки необлічимі, я зовсім вийшов із себе і наказав йому глядіти свого довгого носа, а до моїх справ йому зась. Він тільки затер руки і почастувався з табакерки, на якій, я зауважив, був портрет імператориці.

“Навіщо гарячкувати, юначе, — підвів він на мене свої каправі очиці, які лукаво мерехтіли із-за окулярів, — таким чином ми не дійдемо до нічого путнього”.

“Я й не хочу доходити, та ще й з вами, панотче”, — сказав я.

“А от ви краще послухайте старого хорта, — нюхнув він удруге табаки, — я ще розумів би вас і вибачив, якщо б предмет ваших зітхань був справді вартий того. Але повірте мені, що прінцеса Алі-Емет, тобто Дама з Азова, яка до речі, не є ні тією, ані другою, звичайна злочинниця, ажніяк не варта чиєї-будь посвяти. Я запевняю вас, (не ображуючи ваших сокровенних почуттів), що її, як то кажуть, жіночі принади, достатньо відомі принаймні в половині Європи і то не тільки високопоставленим особам, але й гайдукам та лакеям”.

“Мій пане, — скипів я не на жарт, — ще слово і я проламаю цю тростину на вашому плюгавому лобі…”

“Гай, гай, — аж ніяк не злякалась лиха мармиза і заскрипіла, — така палкість питоменна вашому вікові. Але чи не краще витратити її на речі, більш достойні? На речі державні, публічні? Княжна Емет, до вашого відома, або як вона себе ще в Дрезні називала прінцеса Володимирська чи графиня Піннеберг, насправді — звичайнісінька прачка, по імені фройляйн Фінк із Вроцлава. Вже на Сілезії бувши, а потім у Кракові, де вславилась не вельми достойною поведенцією і, маючи таланти, які, як каже гостроязикий пан Вольтер, могли б їй однаково придатися у борделі і в опері, згодом пописувалась своїм хистом у Берліні і в Кілі, звідки їй пощастило вимкнутися з-під арешту, з наказу самого короля Фрідріха II. Вона була якийсь час на утриманні такого барона Шенка, але, поспіль із своїми заведіями, які (разом з вами, юначе, який же сором!) нині належать до її “почту”, обікрала згаданого Шенка і втікла до Голландії, а звідти сюди, до Парижа, бо й у Ротердамі і в Гаазі палилася під нею земля…”

Дивна річ: я хотів було кинутися на мерзенного стариганя, але не зміг. Замість того я сів на лавчину біля руїн абатства Клюні і охопив голову руками. Біля мене скреготів скрипучий голос ярижника, який бубонів, з-під ока дивлячись на мене. Він мимрив про своє співчуття до мене, як до людини обдуреної як Сидорів цап, що його волочать на ярмарок, до мене, що, як сливка в борщ, попав у халепу з власної довірливості, бо далебі, не варто. Треба берегти честь за молоду, але пошитись у дурні може кожний. Треба добре віддячитись цій зграї шахраїв і мотюг, які з легким серцем так оциганили порядну, богудухавинну людину.

Справді, і у мене заклекотіло прагнення до любої відомсти.

“Але як віддячити їм?” — промовив я вголос.

“Як? — замислився чорнокаптанний, — способів на шагалій і ледачниць багато, але всі вони вас не задовольнять, юначе. Скажімо, ви обітнете вуха тим двом ланцям, що користаються принадами вашої Дульницеї з Орлеанського и взбережжя: один вранці, другий увечері. Може й ще знайдуться охочі. Не будьте дон Кішотом. Гра не варта свічок. Цих свищохлистів бито вже нераз. А що зробити з фройляйн Фінк? Жінку, як кажуть, не вдариш і квіткою. Ваша помста повинна бути розумною, кавалере Рославець. Краще буде, коли ви повернетеся, начебто нічого не було і нічого ви не знаєте. Продовжуйте жити і приставати з цією кумпанією. Нічим не виявляйте, що ви їх розкусили з огидою, як гнилу ковбасу. А тимчасом пильно слідкуйте за всім, що там діється. Прислухайтесь до всіх розмов, а ще краще записуйте собі тихцем, що запам’ятали. Наприклад, хто і коли має секретні пересправи з авантюрницею. Час від часу будемо з вами бачитись, келейно, так би мовити, секретно і ви кожночасно матимете від мене інструкції…”

“Пробачте, перебив я його, а хто ви такий?” — Ярижник хитро посміхнувся. “Моє ім’я вам мало що скаже. Я — Іван Афендик, ваш земляк, із Чернігова, до вашої ласки. Всемилостивіша імператориця наша, Катерина Олексіївна, враз із тутешнім послом нашим повноважним, його світлістю графом…

“Годі, годі, мостіпане Афендик, чи як вас звати, — стрепенувся я, увесь спалахнувши, — ви дуже і дуже помиляєтесь. Не на того напали, дядечку мій. Хочете, щоб я прозрів як закоханий і піддурений осел, згода! Можете і поглузувати наді мною до схочу, це ваше діло, але якщо ви хочете, щоб до того я ще був вашим шпиком, то вибачайте. Ви не до того звертаєтесь. Ще в Черніговському колегіумі ніхто з нас не терпів шпигунів і донощиків…”

Афендик — справді, я на Чернігівщині чув таке прізвище (либонь це був хтось з канцеляристів колишнього гетьманського уряду) — пояснив мені вкрадливим, ажніяк не схвильованим голосом з приводу моїх вигуків, що імператориця, при своїй могутності, звичайно, могла б розчавити мерзенну самозванку, як злосливу блощицю в одній хвилині. Але справа ця вельми делікатна і імператориця аж здрігається на одну думку про можливість закордонного скандалу, який роздмухали б негайно всілякі принагідні шкрябайпера. Самозванка діє на чужині і, іноді, якщо їй пощастить, вона користається протекцією деяких знатніших осіб, ворожих до нашої вітчизни і до самої імператориці. Самозванку треба знешкідливити, але обачно, коли буде на те відповідна нагода. Поки що авантюрницю треба обстежити, вивідати, хто саме і як її підтримує, з ким вона водиться, з ким кореспондує, які плани кнує на майбутнє, а головне, що їй обіцяють і за що. Дуже можливо, що йдеться не лише про змову проти імператориці Катерини, яку кнує ота мерзенна фройляйн Фінк чи ця чортяча Алі-Емет, але про щось значно важливіше, наприклад, змову спілки держав…

“Ні, мості Афендику, — крутнув я головою і твердо сказав,—в цьому я вам не допоможу. Такими справами я не займався і займатися не буду…”

Афендикове обличчя загострилося. Він аж ззеленів.

“А чи ви знаєте, молодий мостіпане, — проскрипів він, — що ось такою поведенцією як ваша, ви, як підданий всемилостивішої государині-імператориці, не тільки накликаєте на себе неласку, але ставите себе в таке становище, яке, у випадку вашого повернення на батьківщину, накоїть вам чимало турбот…”

“Навіть якби мені не довелось ніколи побачити вітчизни, — затремтів мій голос, бо мене схопило щось за горло, — навіть, якщо б мені не довелось ніколи побачити моїх любих батьків, ані любезних сестричок моїх, я не стану вашим підлабузником і шпиком, мості добродію мій Афендику…”

З цим я повернувся на закаблуках і пішов геть. Але я знав, що лисюра ще залишався, стоїть і дивиться мені вслід. Свою гру зі мною він програв.

Коли я, пригнічений своїми невеселими думками, минав церкву Сен-Жермен д’Оксеруа (звідки колись лунав сполох на криваву Варфоломіївську ніч), за мною хтось загукав із сусідньої таверни де Гізів, що під вечір пустотіла і тільки декілька офіцерів королівської гвардії гомоніли з веселими дівками в мареві свічок. На порозі стояв Доманський, мабуть заочивши мене із середини. Я вагався; лють підступала до гортанки, адже ж цей харцизяка Доманський був співучасником мойого закабалення і мав всі причини глузувати з мене. Але він, здається, не зауважував моєї ворожості і запросив мене до таверни, де він, видно, був частим гостем.

“Ви не поїдете, кавалере, — сказав він, нахабно підсміхуючись, — що б там не було, ви нікуди не поїдете…”

“Звідки ви знаєте, що я збираюсь кудись їхати? — спаленій я, — я про це з ніким не говорив…”

“Я все знаю, — бовкнув бицюган, — ручу вам, що не поїдете…”

Ми посідали і цей для мене вкрай неприємний чолов’яга сказав, що коли я хочу знати, то моя доля поєднана з діянням таких сил, які заздалегідь і, незалежно від нас самих, вже давно все вирішили. Природні це сили, чи неприродні?, — запитав я його. Він на це розвів руками, кажучи, що такий розподіл існує тільки в уяві профанів. Насправді ж елементи космосу і їх сили, здебільшого для всіх смертних, невідомі і невидимі, творять одну велику міць явищ фізичних і метафізичних. Вони походять з однієї причини і мають одну мету, яка вирішає долю кожної людини і ціль її марного життя. Слухаючи цієї плутаної базіканини, я згадав, що отой Доманський — алхімік, астролог і, як казали, некромант. Так принаймні шепотіли про нього лакизи і сусіди. Чортів син у ту мить так уперся в мене своїми чорнющими, сверлючими очиськами, що мені забаглося не піти, а побігти звідси геть щонайшвидше. Але я не міг. Незбагнена сила примусила мене покірно втихомирити своє пересердя і, з біса, я не мав сили ні на крихту, щоб підвестися з дубового ослона. “Невже цей сатанисько так мною оволодів, — думав я, — що я аж одеревів, очманів! Не доставало мені ще цього!” А Доманський, видно у доброму настрої, зареготав.

“Що зводите випити, ваша милість Рославче?” — Його голос долинув до мене здалеку, з дзвенючого далеку, а він самий, хоч сидів напроти мене, раптом знявся і поплив у пурпурний мерехт ліхтарів таверни, щоб за мить повернутись і сидіти так, якби нічого не трапилось за цю мить (а може це була вічність?), хитро підморгуючи. Я глянув у келих, що раптом, на мій прочуд, булькотів, кипів, сичав і якась чорнюща рідина парувала в ньому гемонським варивом. З огидою я жбурнув того келиха геть від себе, але він (я це достеменно бачив!) не впав на кам’яну підлогу, а плавко заточив коло над столом і повернувся, обачно станув на столі і замерехтів аж по хрустальні вінця, прозорим, шумуючим, блідо-зеленим напоєм.

“А нумо, спробуймо, — владно прошепотів той чортів син, — це неабияке вино, подібне до вина на бенкетах у Борджіїв…” Я протер очиська: ні, все було гаразд, все було на місці; оподалік сиділи гвардійці із своїми дамами; вешталися служки у фартушках; з цегляного каміна било полум’я; на рожні шкварчала бараняча нога. Вино стало спокійним, легким, крилатим. Було ясне.

“Ваш знак — Стрілець, — говорив Доманський, — Сагіттаріус. Це знак людей талану, кебети, поривистої вдачі. Однак не все, що вони задумують, що хотіли б довершити, збувається. Але іноді, коли це входить у планування космічних сил, люди з-під Стрільця досягають багатства, високих посад, слави…”

“Що ви, Доманський, чародій?” — Я говорив несміло, ледви одволодуючи себе.

“Ажніяк, — промовив він, — ніяких чародіїв у світі нема, це вигадка темних людей. Я всього тільки трохи ознайомлений з деякими законами природи, знаю причини і зв’язки її явищ, дарма що невігласи причисляють їх до метафізичних. Ось, хоча б Франклін, цей “електричний амбасадор” Америки: хіба він чародій? Він просто-напросто відкрив деякі досі невідомі закони природи. Та, до речі, то що ж? Ви хотіли нас покинути і виїхати з Парижу, юначе Рославець?… А чому, варто знати?..”

“А просто тому, що я вбрався у дурні і то мерзенно…”

“Гай, гай, — криво посміхнувся мій співрозмовець, учень Каліостра, чи компаньйон графа Сен-Жермена, — всі ми кавалере, так чи інакше пошиваємося в дурні. Через нашу натуру, наші забаги, пристрасті і слабощі. Повірте, що моє становище також мізерне, не краще від вашого. Скільки оце часу я б’юся над таємницею філософського каменя та еліксіру молодості! І все внівець. Я вже от-от наближаюся до мети, а вона втікає. І все нанінащо. Інакше кажучи, мене пошивають у дурні вищі сили, яких я частково переміг, але ще з ними змагаюся. Раніш чи пізніше я знатиму як перетворювати нікому непотрібну купу заліззя у золото або, як перебороти так званий закон гравітації. Це не чародійство, ані не чаклунство. Веніамін Франклін ажніяк не чарівник, він вміє тільки думати логічно. Але я знаю такі речі, які ні Франклінам, ні Ньютонам ані тому дешевому шахраю Каліостро і не снилися. Багато я вже знаю, але не втрачаю надії і хочу знати ще більше. Я ще порюсь з темними силами космосу… (Він замислився, але за хвилину вдумливо поглянув на мене, хоч з деякою іронією). Що ж до вас, кавалере, то у вас нема іншого вибору, як скоритись долі…”

Диявол, чи шарлатан, він знав усе. Від нього не можна було навіть приховати сокровенні думки. Він просто прикопував до себе своїм крицевим, глумливим поглядом з-під і своїх зрослих брів. Хто він такий?

“Дехто каже, що я поляк, інші — мадяр, ще інші, що я турок, іранець, індус, але повірте, — він вгадав мої думки, цей харциз! — я не віддаю переваги жодній національності. Колись у світовій батьківщині зіллються всі струмки; нації — це пересуд, пережиток минулого. Для мене важить мій соціальний стан, бо дехто твердив, що я один із численних байстрюків короля Людовика, того “вельмилюбленого”. Правду кажучи, моя мати була креолкою, жінкою великої краси та побувала один раз у премилому товаристві короля Луї, у Павільйоні Оленів, де, як знаєте, небіжчик любив приголубити будь-яку даму, яка принагідно впала йому в око. Ви, як людина розуму і деякої освіти, знаєте, що конвенанси феодальної старовини щезнуть. Нинішній лад, що виводиться із сивої старовини загнив, як загнивав наш велелюбний володар Людовик. Він умирав, загниваючи, повільно, як і його метреси. Права натури невблаганні, мій друже. Колись мене непокоїла проминальність людського роду, але сьогодні я спокійний, бо мудрістю переміг оту владу часу. На жаль, у вивершенні мого задуму не можу пристосувати цієї мудрості: бо ж ми усі, кінець-кінцем, діємо не за своєю волею, а за планом вищих сил…”

“То й княжна…” — вкинув я несміло.

“Звичайно, що й княжна; вона, ще більше ніж ми іграшка сил космосу. Не прив’язуйте, кавалере, ваги до жінок, бо вони це лиш оздоба, а не субстанція вселенної. Вірте мені, який мав нагоду спізнати принади найчарівніших жінок свого часу, жінок, що ставали причиною роздорів, заколотів, бунтів і війн, от як хочби Анна Болейн, чи Катерина Медічі, чи Маріон Делорм… Але повірте мені, що коли мине належний час, з них в історії людства не залишиться нічого крім пилюги…”

“Простіть мені, Доманський, — втрутив я, — але, щоб особисто пізнати принади ось такої Анни Болейн чи Маріон Делорм, ви мусіли б нині мати принаймні двісті літ…”

Він, цей упиряка, лукаво посміхнувся.

“А хто вам сказав, що я не був любасом Клеопатри чи Аспазії?”

Мені стало млосно. Моє волосся почало шелевіти під перукою. І, тому що я вже не чув ваготи в ногах як перше, я прожогом зірвався і як навіжений вибіг з цієї чортівської коршми. Мені й не верзлося сидіти поряд з людиною, якій було понад півтори тисячі літ. Регіт Доманського волікся за мною, коли я, притримуючи трирога від вітру, що зірвався над Сеною, побіг поуз церкву Сен-Жермен д’Оксеруа, понад рікою. Я біг як очманілий і тільки цей пронизливий вітер, мерехт ліхтарень, перегуки форейторів у каретах, що котилися через імлу, снування юрби, подекуди привернули мені рівновагу. Але ж певно, що все це були витівки шарлатана. Адже він сам признався, що елексіру молодості не вдалося йому виявити. Це — ілюмінат, каменяр, розенкройцлер, один із тих таємничих кертиць, що потайки роблять своє підле діло зради, шпигунства, злочину, змов проти усього чесного людства, щоб домогтися влади над ним, перешкодити поступу, сприяти перемозі темряви над світлом. Як соромно, що я, отетерілий, розвісив вуха від тих теревенів, як недотепа, бовдур. Таких магів, чаклунів, ворожбитів повно на ярмарках — вони ковтають полум’я і шпаги, приворожують гадюк і щурів, витрясають з рукавів голубів, а, по суті, це все шахрайство, чистий обман. Я пригадав собі келих із кипучою смолою, виблиск очей шарлатана. Що це було: мара, мана, яв, сон? Ні, це були мої слабощі, моя власна кволість. Треба вириватись геть найшвидше з-під влади дурисвітів і шарлатанів. Досить бути у них комедійною фігурою, самовідданим дурником.

… В палацику на Орлеанському взбережжі всі вікна були притьмарені важкими завісами. Мабуть всі кудись повіялись, то ж була добра нагода щезнути з цього хараману безслідно. Ніхто не сумуватиме за мною. Злющий на увесь світ і на себе самого, я напомацки дібрався до моєї кімнати і при меркому світлі свічки почав складати у куфер мої невеликі достатки.

Втім сходи заскрипіли, хтось ішов нагору. За мить у кімнату увійшла княжна Алі-Емет із свічкою в руці, кажучи, що в будинку як вимерло, челяді не можна докликатись, Христанека, Доманського, нікого нема і тільки у мойому вікні нарешті блимнуло світельце, на яке вона й прийшла. І ниділа вона сумно, самітно. Але тим більше вона була принадлива. З рамені спадав турецький халат, а непудронана коса відливала при кволій свічці синявою. Загострилось і її без того худе й бліде обличчя, вогнисті чорні очі втратили свій химерний і владний відсвіт. Сівши Віоло в крісло, вона пожалілась, що мала поганий сон, швидше — моторошне видіння: владно перед нею стоїть дебела Катерина, а вона від холоду тремтить між чотирма холодними стінами каземату, по яких сіріє волога і вищать, метушаться, допадають до її ніг перелякані щури. “Це вони втікають навіжено від поводі; це Нева виступила з берегів, а я караюсь в кам’яному мішку Петропавловки або Шліссельбургу… Мабуть це неминуче пов’язане з кабалістичною пірамідою, що вчора викладалась так зловороже. Справи невеселі, — пожалілась княжна Алі-Емет, — нема сумніву, вороги працюють проти неї, особливо тепер у Версалі неприязно настроюють Людовика XVI і королеву Марію-Антуанету…”

Втім вона зауважила, що я мовчки лаштуюсь у дорогу, бо ж кладу в куфр одяги, пістолети, книжки і запитала стурбовано, куди це я збираюсь. Глухим голосом, не підіймаючи очей, я сказав, що вирішив таки остаточно покинути її палац. Зазнав я у ньому, щоправда, щастя, доступивши її ласки, але одночасно був жорстоко підманений, став предметом глуму. Вкрай зранене серце моє, віра моя в людину, гірко скиглить моя душа, але що ж? Іти геть, серце сталлю закувати, зректися всього, що вимріяно колись…

Дама з Азова пильно мене слухала, схвильовано підвелась і в очах у неї замерехтіли сльози.

“Невже я приречена до того, щоб мене покидали мої найкращі і найвірніші друзі?

Стиснулось моє серце. Але я старався бути терпким. Коротко я розповів про мою зустріч з Афендиком, не називаючи його по імені, але нічого не втаюючи. Ця розповідь мене зміцнила, мій гнів знов буремно заклекотів, я був певний, що витриваю про мойому рішенні.

“Прощавайте, княжно Алі-Емет, — я накинув на себе кирею, — вірте мені, що не йдеться тут про політичні справи, про мій страх перед ними. Будь-яка зрада, найменше вагання, далекі від мене. Я не сумніваюсь у вашій царственній крові, у ваших священних правах на престіл всіх Русей та Понтиди Євксинської, я покохав вас не тому, а тому, що ви стали мрією життя мого, як блискавицею вразили ви мене з першого погляду, вибраною ви стали мені на все життя, злеліяв вас з першого погляду, як найчистішу, білішу ніж сніг лілею, вірив у вас, як у зорю, що звістує день…”

“І ви не помилилися, кавалере Рославець, — порвисто вигукнула княжна, — як могли ви здатися на поговори лихих людей? Вірте мені: проходила я крізь хвищу і заметіль; над чорним виром нашого плюгавого безчасся блукала; стрічала на тому тернистому шляху облуди, зради і підлості всі кушення нашого продажного віку, але я минала ці вири і вирви неопаленою і недоторканою. Серце моє було як криця лицарського меча, дівиче тіло моє не належало до нікого ніколи, ніколи…”

Вона обняла мене і жалісливо притулилась до мене. Це була горда орлиця, яку я знав, а нагадала мені вона Офелію, ніжну і лілейну, що блукала над виристою рікою, з високим серцем, враженим терпкою образою і гнівом на увесь цей підступний світ. Запах її коси, сльоза, що заперлилась на її довгій вії, злякане, майже дитяче обличчя, все це обдало мене невимовною рахманню. Я вмить забув про всі мої постанови і впав до її ніг, обійняв її коліна. Ковтаючи і собі тиху, але палку, юнацьку сльозу, я завірив її, що ніколи її не залишу, будь-там що, я благав її пробачити мені.

Уста її тремтіли. Разом з моїми вони злилися в поцілунку. Мабуть ця сцена була гідна пера вибагливого письменника.

Княжна понюхала флакон із солями, бо либонь була близька до зімління. А тоді змахнула сльозу і засміялась. Бо ж і вона була жінка нашого химерного, вередливого і мінливого сторіччя. її смуток в одну мить змінився безтурботністю. Всі грози минули, її посміх в мигтінні гаснучої свічки, в півмороку тієї нужденної мансарди, зажагтів як райдуга. І, наперекір усьому, я почував себе окриленим, але, — ой леле, леле, — чи ж знав я, горопаха, що моє безталання тільки тепер починається?

6

Дні стояли хороші — з лазурним небом, із садами в цвіту, взяті ніжним зефіром. Весна бо в Парижі завжди чудесна. І Париж вигулював і вирував вдень і поночі. Однак кабалістичні піраміди Дами з Азова справді не брехали: фортуна ніяк не пестила нас. Ні прінцеса Поліньяк, ні Ламбаль, ні маркіз де Водрейль (гадано, нині важлива персона у молодої королеви), ні ніхто інший із “бузкового оточення” у Версалі, не з’являвся з дорученням, чи хоча б з куртуазійними візитами. Алі-Емет припасла вдосталь робронів, фонтажів, струсячих пір, модних брилів, на нежданне запрошення, хоча б у Малий Тріанон. Або королева Туанетта забула про наше існування, а може й не знала про нього зовсім, бо була зайнята витанцьовуванням менуетів, або новою комедією в свойому театрику, або будуванням нових павільйонів, чи навіть цілого села із фанерних дощок, де вона й її товариство переодягалися за пастухів і пастушок, пасли і доїли корови, вмаяні биндами, ремиґаючі в таких же тендітних хлівах, з люстрами і паркетами, по яких бідолашні корови ковзались на своїх позолочених ратицях. Догляд пастухів і пастушок був швидше химерний, бо, тільки звечоріло, вони розбігалися по парку, граючись з королевою у хованки та насолоджувалися допізна під кущиками, ніж пильнували своїх корівок. Що ж до пуцулуватого нового короля, то він зачинявся з міністрами в кабинеті та вивчав напалені на нього політичні справи в Європі і то пильно, бо навіть перестав ганятися за зайцями у полях і лісах ІІІуазі чи Фонтенебло. Та й у Версалі і в Тріаноні цієї весни було розваги досхочу.

А наш палацик тимчасом облягали крамарі і доставці з рахунками. Злощастям нашим був постійний дефіцит. Христанек, щоправда, приніс раз двісті дукатів, але вони щезли вмить. І дарма що він канючив по всіх домах гри з ранку до вечора та й до світанку, карта йому не йшла. В одному вертепі, де він спробував заграти мірандоля чи загнути “пароле”, перетягнувши карту, його спіймали та, видать, добряче наклали по шиї і виштовхали за двері. Доманський також не міг нічого порадити. Всі способи роблення грошей, а він їх нараховував триста, були нерентабельними, казав він, поки врешті не знайде формули на виріб штучних діамантів чи золота. То ж нам докучали злидні і я, зітхаючи, вибирав і банку сотні вже не з моєї тисячі, яка пішла з вітром, а батькові, призначені на закуп верстатів. В банку гляділи на мене із співчуттям, вважаючи, що я збився з пуття.

Але мені це все було байдуже; я віддав би все, щоб позбавити княжну від іпохондрії; а хвилево розрадити її можна було тільки коштовною розвагою, тобто повести до Італійської комедії чи до опери, де ложі коштували солоно (а нам пасти задніх не пристоїло), або купити пуздерка з чудодійними мастями і пудрами, чи якусь золоту дрібничку з діамантом. А каруселі, а звіринці, з бегемотами і носорогами, а куафери, а флорентійські брокати, а гайдуки, а дуеньї і лакеї, а зграя дармоїдів, що звалювались до нас щодня? Все це за дурничку не купиш!

Тимчасом нашого полку прибуло, бо одного дня, коли я вранці прийшов у спальню Дами з Азова, щоб читати їй “Газетт де Франс” та німецькі діарії, там вже сидів кістлявий телепень з довжелезними ручищами, з телячими білими віями та з кінськими зубами. Він закидав з-англійська і я збагнув, що це власне і є отой ексвайр Монтеги Уортлі, який прибився до княжни ще в Ротердамі. Він процвиндрив всі гроші, які мав від достойних батьків і був відряджений до Лондону в секретній місії. Мабуть від Алі-Емет він мав доручення пробувати грунту для її справи при дворі короля Джорджа III.

Цей одоробало зукоса, але приязно поглянув на мене, підморгнув і простягнув свою здоровенну п’ятірню. Треба було привітати його як побратима, бо ж і він, як глумився Доманський, також був безнадійно задурений у княжні і готовий чвалати за нею на край світа. Я сумнівався, чи така коняча натура здібна взагалі до якогось ніжного почуття і, врешті, нічого проти нього не мав: таких суперників, як він я не боявся, а до того, як я чув, у ангелян кров риб’яча і жіноцтво трактує їх звисока. Не знаю, що він доповів княжні, бо при мені вони розмовляли про речі швидше нісенітні ніж розумні та секретні. Говорилось про півнячі бої в Англії та про баль у Букінгемському палаці. Однак англієць, як я зауважив, був чимсь стурбований і тричі визирав крізь вікно на вулицю.

Як на те прийшов Христанек, однак при мені очевидячки вагався розповідати про якусь важливу новину, на що княжна твердо заявила, що ніхто осьде не має секретів, що це державна нарада і треба покликати ще Доманського. Тоді Христанек з доволі кислою мармизою розповів, що він був у домі веселих дівок Гонсара при вулиці Соловейків, де жирують всілякі знатні гравці на біржі та й імениті бабодури і де він думав спіймати герцога Рішельє, який нібито винен йому гроші. Там він притьмом зустрів барона Шенка (про нього я вже чував). Крім того, розповідав Христанек, що якийсь його кумпан чи свят, який працює канцеляристом у кабінеті президента паризької поліції де Сартіна сказав йому, що цей самий барон Шенк начебто вже вніс скаргу на нас і може щохвилини з’явитися сюди з профосами.

Всі присутні, як я збагнув, були стривожені не на жарт. Видно, для них це було мов грім з ясного неба. Княжні навіть зробилося слабо і всі побігли за солями. Коли вона прийшла до себе з очманіння, то звернулась насамперед до мене.

“Кавалере Рославець, — почала вона, — це удар нещадної долі. Не думайте лихе. Барон Шенк — це креатура, це сліпе знаряддя в руках моїх могутніх ворогів. Бог мені свідком, що я йому нічого не винна. Цей негідний ловелас наставав на мою цноту, користуючись моєю беззахисністю, і я її обороняла. Нема сумніву, що великі світу цього підмовили цього негідника розпочати проти нас кримінальну справу та домагатися для мене королівського “леттр де каше”, щоб запроторити мене в Бастілію. Тепер я розумію холоднечу королеви і прінцесидео Ламбаль до мене…”

“Що у креатури лабети довгі, ніде правди діти,—вкинув Доманський, — він родич Ротшільдів, Ван Гове і Оппенгаймів, здається з міністрами, за панібрата з князьками по всій Німеччині та вхожий до міністрів цісаревої Марії-Терези…”

Заплакана і залякана княжна сказала, чи не варто, поки ще час, добиватися авдієнції у лейтенанта поліції графа де Сартіна і все з’ясувати…

“Яка там авдієнція!—перебив її презирливо Доманський, ми швидко матимемо приємну авдієнцію з поліцейськими і судовими приставами і секвестраторами…”

“Не забувайте, що у Шенка є вже стежні листи Гольштинського князівства та й голландської прокуратури з обвинувачення нас усіх, княжно, в окраденні баронового замку, винесений срібного посуду та всіляких клейнодів, — сумовито зауважив Христанек, — та ще й у фальшуванні векселів з бароновим підписом…”

“Який сором, яка ганьба, — слізно промовила княжна, склавши молитовно долоні, — невже так і повірять цим усім наговорам?”

Я був ні в тих, ні в цих. Я хотів вірити княжні, що ж до Доманського і Христанека, то я не дав би і зламаного шеляга проти того, що вони причетні до цих брудних і справді ганебних справ. Монтеги Уортлі тільки мугикав; пика йому витяглася ще більше, мабуть ще й цього не доставало до його темних витівок. Однак “леттр де каше” (“letters de cachee”) це не були жарти, і я сам схилявся до думки Дами з Азова, що все це йде звідкись ізгори, щоб якнайшвидше й найделікатніше, без зайвого галасу, покласти край її політичній дії. У когось були довгі лабети, що сягали аж до Парижу. То ж я попросив слова і запропонував княжні, щоб вона негайно залишила Париж. А Доманський ще й додав: не тільки Париж, але й Францію.

Княжна Алі-Емет зітхнула: внівець пішла робота кількох місяців. Все наше гроно, збагнувши небезпеку, стурбовано мовчало. А проте, треба було діяти якнайшвидше. Кожної хвилини нам на голову може звалитися зграя яриг і нас, рабів божих (в тому і мене), всадити до карети з ґратами. Я подумки потішався тим, що й Доманський, цей торохтій і чаклун, що недавно пускав мені пилюку в очі, сидів тепер смиренний і скривлений, як середа на п’ятницю. Що ж до Христанека, то той чванько і франт зовсім охляв.

Найважливіше було те, що скарбниця княжни була порожня, як жебрацька торба. Монтеги був бідний, як турецький святий, а Христанек знайшов у вивернених кишенях декілька екю. У Доманського були якісь акції і векселі, але він самий зізнався, що вони сумнівної вартості. Не залишалось нічого іншого, як мені запропонувати свої послуги. Всі зразу ж підбадьорились, а я чим мерщій метнувся до свого банкіра, на вулицю де Бюсі. Банкір, з уклонами і солоденькою посмішкою, ввічливо повідомив мене, що мій рахунок у банку заморожено і ніяких грошей мені не видадуть. “Чому? — скрикнув я, — з чийого це розпорядження?” Банкір мені нічого на це не міг (чи просто не хотів) відповісти. Я був у розпачі. Я зразу ж згадав Афендика і не було двох думок, що це його робота. Він міг повідомити або моїх батьків, або канцелярію Розумовського, або когось ще вище. Як видно, я став такою собі вертепною лялькою, рухи якої керуються за лаштунками якимись невідомими людиськами. Банкір тільки теребив свого дармовиса на камізолі і спочутливо кивав головою. Однак, споглядаючи на моє обличчя, яке у кожного викликало б співчуття і жалощі (бо справді, в тій хвилині, щоб роздобути гроші для княжни, я був готовий довершити найгіршого злочину), цей хитрущий іудей сказав, що він готовий піти мені назустріч і по змозі допомогти. Щоправда, вексель за моїм підписом не має для нього ніякої вартості. Тоді я стягнув з пальця перстеня, який подарувала мені матінка при прощанні, і готовий був дати Пою в застав. Лихвар довго його оглядав і нарешті запропонував круглу суму — 900 ліврів. Звичайно, це було дуже мало порівняно з справжньою вартістю клейнода, бо це був щирий і рідкий діамант, але що було діяти? Я схопив гроші і вибіг з контори, завернув візника, що проїздив повз мене. Не було навіть часу роздумувати над халепою з моїми грішми в банку. Я штовхав візника тростиною в плечі, бо мені здалось, що його харлак ступає надто поволі. Але краще б він зовсім Не поспішав…

На Орлеанському взбережжі був рух, зовсім незвичний для ми і затишної вулиці, затіненої липами і осокорями, за якими біліли здебільшого невисокі палацики, де проживали багатії, заможніші, спокійні сім’ї та їхня челядь. Тепер снував гомінкий, мабуть підбехтаний натовп, що прийшов звідусіль, а біля самого палацику княжни сновигала громада поліцейських приставів та судових яриг.

Стражники з алебардами намагалися виважити браму, перед якою стояла чорна карета, а дещо на одшибі — берлина, запряжена цугом. В ній стояв чолов’яга невеличкої постаті, але грубенький, дідок з розжевреним, презлющим обличчям, в оксамитному чорному каптані з золотим шиттям. Цей дідок навіжено верещав, пихкав і сіпався, як зінське щеня, вимахуючи тростиною. Я зразу ж збагнув, що це ніхто інший, як той барон Шенк, який наслав на нас яриг і профосів.

Оскільки мене тут мало хто знав, та й нікому я нічого не був винен, я, відіславши візника, змішався з юрбою ледарів, покоївок, перехожих, що стовбичили, ловили гав та всіляко обговорювали подію. Говорили різне: начебто в палаці жила зграя фальшивомонетників та викрадачів трупів. Так казали одні, а інші впевняли, що тут був дім гри та й ще з охочими дівками. Дехто казав, що тут переховувались переодягнені, прогнані з Франції єзуїти.

Я не брався до суперечки з ніким, я думав лише про те, що діється тепер з княжною, та як вона мабуть із-за завісок озирає цю всю веремію; з яким зболілим серцем! Щодо барона, то він репетував, як на живіт, стоючи в своїй берлині, гукав, що його окрадено курвою всесвітньою і її заведіями, що він за ними гонив аж із самого Дрездена, у Саксонії, що забере все майно з палацу, всі меблі, всі куфри, все що у нього було награбоване цією ватагою перфумованих розбишак. А княжну, — він висловився мерзотно, — враз із її любасами, запроторить до Бісетру, або до святого Лазаря, де цю ледащицю затаврують розжевреним залізом та й зашлють на галери.

Тимчасом хтось з-під осокоря робив мені знаки. Я пізнав Монтеги Уортлея і цій мармизі зрадів, як рідному братові. Він пошепки сповістив мене, що княжна, як тільки почалася облога палацику з забарикадованою брамою із середини, видерлася через кухню на задвірки. Тепер вони, тобто Дама з Азова, Доманський і Христанек, з деякими наоспіх підхопленими куфрами та клунками, чекають мене як спасителя в таверні біля Тамплю. Всі лакизи і покоївки, передбачуючи мабуть халепу, розбіглися мов мишва, хто куди міг.

Миттю ми подались геть від того гемонського зборища, а народу вже назбиралося чимало і браму якраз виважено. Коли ми нарешті прибули в таверну біля Тамплю і я побачив отулену в мантиллю, печальну і вкрай налякану княжну, я припав до неї з благанням твердо перенести нещастя і не піддаватись жорстокій долі. Гроші, які я вивалив зразу ж на стіл, явно підбадьорили її, а особливо зовсім похнюпленого Христанека. Тільки Доманський із стоїчним спокоєм дудлив вино. Собачки, які вже звикли до мене, радісно скимлили, попугай верещав, два коти жалісно нявчали, а мавпа, либонь з тих радощів, пустила смердючу сеч на голубиний камзол Христанекові, призводячи його до люті. А час не чекав. Тимчасом Доманський, з допомогою господаря цієї обскурної таверни, договорився з візником, власником постшезу, що мав би доставити нас до Бар-ле-Дюку, з наказом гнати коней щосили. Я виплатив йому десять луїдорів, та й то була божеська ціна, бо бурмило-візник, як і господар таверни, підозрівали, що з нами не все гаразд і кожної хвилини могли нас видати поліції.

Нас четверо, враз із мавпою, негритеням, собачками і котами, з бідою влізли в постшез, щільно затуливши завіски. Монтеги У орт лей виплигнув на кізли. Крізь Сент-Антуанську заставу ми проїхали без труднощів, мало не задавивши пішоходів, чвалуючи, а на рівному королівському шляху коні понесли карету як пір’їну. Христанек аж перехрестився, хоч мені давніше говорив, що він однодумець Вольтерів та, як і автор “Орлеанської діви”, не богомільний. Проте всі ми з полегшею зітхнули, коли за нами зостався Париж — цей новітній Вавілон, оселя пустощів, шельмівства та інтриг.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПАНІ ДЕ ТРЕЙМУЛЬ

“Часто жага найрозумнішу людину перемінює в дурня, а найдурнішу робить розумною”.

Ларошфуко: “Максіми”

В світі цьому подивуй з пришельця — людини,

Що проходить всі навкіл численні країни;

Він безсмертя захотів у світі дочаснім,

Себе прагне затвердить у світі тім краснім.

Але ворог із путі бажає прелютий,

Збити, стерти нанівець, а душу здобути.

В битву муж іде і з ним стає, однак не по силі,

Йде на дужчого, хоч сам у кволому тілі…

Йоаеаф Горленко: “БРАН У ЛЮДИНІ-МАНДРІВЦЮ”; 1737.

Де руки гріть, там треба і вогню.

Іриней Фальківський, XVIII ст.

1

Погоні за нами не було, то ж мої співподорожні підбадьорились і серед жвавої розмови взялися за кошик з провізією і вином. Відгорнено завіски і всі захоплювались прегарною околицею Іль де Франсу з її темнозеленими тороками лісів і дібров, лазуровими річками і високим темносинім небом. Тільки у мене щеміло серце, бо я прочував, що цей безугавний дзенькіт кінських підков не віддаляє мене, а навпаки, наближає до ще більших халеп, у які я лечу стрімголов. Бо ж справді, коні реготали б над моєю бідною головонькою, очманілою від того гаспидського кохання, з якого досі не було жодного хісна.

По-моєму, княжна поки що не мала ніяких чітких планів на майбутнє. Халепа з Шенком, — казала вона, — застала її зненацька; вона зоставила в Парижі чимало майна, ледве встигнувши захопити із собою клейноди та важливі документи, свідчення її царственного походження та всіх її прав. Христанек пропонував прямувати на південь, до іспанського кордону, але, за порадою Доманського, постановлено їхати таки до Німеччини, перш за все до Мангейму. Доманський, на основі листування з якимсь князем Радзівілом, ватагом барських конфедератів за кордоном, твердив, що тепер у Мангеймі великий з’їзд утікачів з-під тиранії Катерини та й Фридриха II; що прінц-електор Пфальцу-Палатинату дуже прихильно ставиться до них і, за всіма ознаками, підтримає нашу (тобто княжни) справу.

Була й інша причина: десь в околиці Мангейму перебуває ментор і спільник Доманського, чаклун граф Сен-Жермен, криючись під іменем графа Зулогі, і Доманський зможе від нього видерти нарешті секрет роблення золота та діамантів чистої води.

Крім того, — зловісно додав цей маг, — за нами вже без сумніву йдуть гончі листи і поки ми доберемося до Тарбу, або лише до Ліону, нас схоплять, та й самі іспанці з радістю видадуть нас жандармам Людовика XVI..

До Мангейму, тільки до Мангейму! — аж зайнялася рум’янцем княжна.

О, безжурносте жіноча! Настрій у всіх зразу ж покращав, і ми відводили душу якийсь час глузуванням з барона Шенка, який піймав такого облизня. Ми уявляли собі його роздратовану пику, коли він, вдершись до палацику, нікого не застав. Розуміється, я думав, що він на тому не зупиниться. У нього, та й у президента поліції в Парижі лабети довші ніж у нас не тільки в Іспанії, але ще й перед кордонами Палатинату. Нас можуть спіймати, як рибок у сачок. Однак княжна зовсім не турбувалася, так немовби нічого не сталося. Леле, яка безжурність! Проте вона, треба сказати, визнала в мені героя на цей день: бо ж якби не мої грошенята, то сиділи б ми усі, як пацюки, накриті рядном. її погляди були для мене не лише дружні, але навіть зальотні. То ж я влучив хвилину і стиснув її руку, а вона відповіла заохотливим стиском, проте, хоч у кареті було темно і тісно, вона нічого іншого не допускала, мабуть з уваги на наших співтоваришів, які хоч дрімали, але були чуйні, як ті ґедзі. Я її розумів: вона не хотіла їм давати будь-яких приводів, що я значу для неї більше ніж спільник у її політичних ділах.

Ми прибули в Бар-ле-Дюк на світанні і вирішили відправити карету та подорожувати далі, до Нансі, диліжансом як задля ощадності, так і задля обачності. Безпечно це не було, хоч наші паспорти були начебто в порядку. Коли ж ми пересіли до диліжансу, мені було любо, бо, втомлена понад міру, княжна схилила свою голову на моє рам’я і спала увесь час, прокидаючись тільки від вибоїн на шляху або, щоб поласувати курячою лапою та келихом бургундського.

Доманський і Христанек затіяли з якимись панками доволі підозрілої кондиції партію в ланскне, сподіваючись обіграти дурників у чотири руки. Англієць Уортлі хропів і собі, висвистуючи носярою, а я дивився на погожі лани і гаї Шампанії та Лотарінгії, що зеленіли обабіч шляху, та думав свої невеселі думи. Правда, я був щасливий, відчуваючи присутність моєї укоханої особи біля себе, але мене непокоїли всежтаки доволі раптовні зміни в моєму досі рахманному, аж ніяк не буревійному житті достойного сина своїх ще достойніших батьків. Адже, сказавши щиро, я став волоцюгою, людинкою без дому і племені; мене можна було б вважати (принаймні в деякій мірі) порушником законів чужої країни, де я був лише гостем, а тепер подекуди учасником злочинної дії.

Політична інтрига, в яку я встрягнув, нічого доброго, взявши на здоровий розум, не віщувала. Та й, кажучи правду, без поетичних прикрас, що взагалі, могло б з неї вийти? Кому схочеться заступатися за княжну, встрявати в суперечку з могутніми цього світу? Але, що ж, назвався грибом, то й лізь у козуб. Для мене бачити усміхнене обличчя княжни було такою радістю, що я, хочби задля того, не вагався поставити на карту моє добре, хоч ще юнацьке ім’я, мою честь, яку мої батьки наказували так берегти… На одну згадку про те, що мій материн перстень знаходиться в гаманці загрібущого лихваря, мене брали чорти. А хто зна, що буде з тими батьківськими грішми, які мені довірено і якими хтось розпоряджає як своїми?

Тимчасом Доманський і Христанек з пересердям залишили гру, бо незнайомі картярі, мабуть ще краще підковані ніж вони, шахраї, виграли у них десять ліврів. Звичайно, я мав виплатити цей борг з моєї кишені, бо у ланців не було мі шеляга, і вони грали в борг. Видно, вони попали на меткіших від себе дурисвітів.

З приводу цього марнотратства, я рішуче проголосив моїм спільникам подорожі, та й княжні, що на ніякі витребеньки грошей не даю. Грошенят у мене залишилося обмаль і і ними треба доїхати до Мангейму. А що буде далі — вкрито темрявою. Імовірно доведеться найнятися у герцога-прінца шахтарями та видобувати залізну руду для його гармат або крутити коням хвости у герцогських стайнях. Нових прибутків нехай ніхто не чекає. На це Христанек сказав, що він ніколи в нічиїх наймах не бував та й зроду не знає, як братися за роботу, не гідну дворянина і офіцера. Доманський хоч і не ганьбив праці рук, але повчав нас, що поки братися до занять, які личать лише простолюдинові (а ці заняття, мовляв, і здоров’ю на шкоду і заробиш на них півшеляга), то слід випробувати інші можливості, значно пристойніші. Ось хоча б заснувати лотерейну контору враз із продажем акцій під гарантією колоній в Карібському морі, або на справу переселення за океан і заселення Квебеку. Можна опатентувати формулу на виробництво штучного шовку чи п’ятизарядних мушкетів для герцога Гессен-Дармштадту, що постачає солдатів в Америку на приборкання ребелії. Можна також зайнятися посередництвом у доставі жінок до гарему султана в Істамбулі. Коли ж я зауважив, що всі ці проекти заробітку більше або менше тхнуть шахрайством, Доманський розвів руками. На його думку, всі відомі способи придбання грошей є нічим іншим як шахрайством, тільки узаконеним або ледве узаконеним.

— Що ж до вас, кавалере, — посміхнувся ланець-штукарюга, — то, як для мамусиного синка, було б найкраще вдатися до матінки із сльозливим листом та попросити порятунку із становища, яке, не шкодуючи барв, треба описати найжалюгідніше.

Мене так роздратували ось такі напучування та ще й неприховано глумливі, що я попросив шарлатанюку ніколи, при жодній нагоді, не згадувати моїх сердешних батьків. Христанек намагався злагіднити мене, кажучи, що коли б я йому допоміг хоч сотнею ліврів, він у Нансі їх потроїть, бо відчуває, що йому повинна йти карта. До кінця подорожі він вправлявся в метанні банку з кількох колод, вдосконалюючи якусь свою власну систему гри.

Тимчасом, вже недалеко до Нансі, наш диліжанс спинив загін кінних жандармів. Всі ми були стривожені, а найбільше Монтеги Уортлей. Під час перегляду наших паспортів він вдавав цілковитого йолопа, що йому, зваживши на його вигляд придуркуватого гевала, легко вдавалося. Він прикидався глухонімим, мугикав, вивертав зікрами, і Доманський пояснив жандармам, що це внук польського короля Лещинського, якого ми супроводимо до Нансі під догляд лікарів. Жандарми реготали і залишили нас у спокою. Мабуть, вони шукали когось іншого, а не нас.

Коли я під час цієї тарапати передавав жандармові паспорт княжни, то зауважив, що його виписано в Тулузі на ім’я якоїсь пані де Тремуйль.

— Називайте мене тепер панією де Тремуйль, — промовила пошепки княжна, бачучи моє здивування, — я забула вам сказати, що задля незайвої обережності, в кожній новій країні або, взагалі подорожуючи, треба користуватися іншим ім’ям. Вороги бо наші не сплять…

Згодом я пересів до англійця, який спокійно подрімував, витягнувши свої довжелезні ножища, і розмовляв з ним. Це не було легко, бо він говорив чудернацько. Його французька мова котилась по його кінській горлянці неначе здоровенні каменюки з гори вниз. Та й говорив він небагато і ліниво. Проте я зрозумів, що він обидвох секретарів — Доманського і Христанека — має за двох пресобачих синів і перестерігав мене, щоб я не давав їм ні однієї Гвінеї та не вірив їм ні на одного пенні, бо такі продадуть і рідного батька, не задумуючись. Прихильніше говорив про княжну, жалівся тільки, що вона ще з Голландії винна йому тисячу флоринів, і він тому їздить за нею, хоч без надії побачити свої грошенята. У Лондоні він багато програв, бо ставив не на того боксера в Тауері та й хворів на свинку. Коли я запитав його, як мається справа княжни в Англії, він глумливо викарячив очиська. Я збагнув, що цей Уортлей справді дурень або таким хитро прикидається. Між іншим, роздумуючи про цього англійця, я почав плекати думку, що прикидатись іноді дурнем якщо не шкодить, то буває корисним.

Після полудня, ми тими нещасними поштовими коненятями таки добилися до Нансі, що видалось мені приємним і веселим містом. Тут принаймні я не зауважив такого сопуху і грязюки на вулицях, як у Парижі, а також такої мерзенної розпусти. Ми зупинилися у готелі “Білий орел” на площі короля Станіслава і почували себе таки добряче втомленими після подорожі. Нікому, крім Доманського, не квапилось вечеряти. Княжна хотіла, щоб на другий день ми подались до Мангейму, але Христанек настоював, щоб ми тут побули хоч декілька днів, а він випробував би свою нову систему у фаро і в тарока. Він був певний, що фортуна в Нансі йому усміхнеться, бо хоч це на перший погляд затишне місто, але грають осьде ще завзятіше ніж у Парижі.

Ось так ми з клунками, мавпою, собачками та негритеням, яке з того всього захворіло, розійшлись по своїх кімнатах. Мотлох, що зібрався біля “Білого орла”, ловив ґави та розглядав нас з цікавістю, приймав нас (як казав Христанек, що трохи вештався біля дому) за мандрівних комедіянтів.

Після вечері в “Білому орлі”, де ми старались з ніким не входити в розмови і навіть між собою не перешіптувались, я надіявся побути з княжною, чи пак тепер панею де Тремуйль на самоті. Коли всі порозходились по своїх кімнатах, я тихенько достукався до княжни і застав її серед турбот: без покоївки їй нелегко було позбавитись своїх шат та приготуватись до нічлігу. Я охоче допоміг їй розіпняти штудерні гаплики, хоч і не брався до розсупонювання з усіляких граденаплів та робронів. В тій хвилині, однак, я не міг оволодіти жорстокою пасією.

— Кавалере Рославець,—крижано промовила пані де Тремуйль, легко відсуваючи мене рукою, — навіщо ви підмінюєте сталість почуття хвилевою сліпою пристрастю? Усяка жага сама себе споживає, а любов триває вічно. Чому я віддам першість, як гадаєте?

— Але ж ви самі сказали, що я вам не байдужий! —скрикнув я.

На жаль, ви не зрозуміли мене, або зрозуміли мене погано, — ще морозніше відповіла вона мені. — Я, як ви вже зауважили, ніколи не вдаюсь до бентеження пристрастей. Я завжди є владаркою моїх жаг і те саме вам раджу. Година Венери, як кажуть останні вказівки астрологів, ще для нас не надійшла, зараз є година Марса. Принаймні для мене, бо я платонічне кохання вважаю стократ вищим станом людської душі, аніж оману тілесної насолоди. Постарайтеся зберігти такий стан, бо інакше не визволите й мене з холоду притомності…

Що ж було мені чинити? Я припав їй до колін.

Згодом я докоряв собі за свою поведінку. Справді, чисті почуття княжни я посмів затьмарити нескромними забагами! Таку поведінку можна було пояснити тим, що я надуживаю свого становища як “крігсцальмейстера”, бо підтримую нашу громадку своїми грішми, а це либонь дає мені право на якісь вольності. Ця думка була найболючіша, і я поклявся собі, що на майбутнє нічим не посмію вразити і так зранене серце княжни.

На другий день нас усіх покликала в свою світлицю пані де Тремуйль і засадила нас писати під її диктат листи до різних знатних осіб та переписувати всілякі меморіали і коментарі, звичайно, про політичні справи.

Насамперед ми взялися за писання листів до королівських міністрів Шуазеля, Тюрго, Мальзерба та д’Егійона, а вкінці навіть простісінько до самого короля Людовика XVI, з уклінними зверненнями до його великодушності та з гіркими наріканнями на його урядовців, що, мовляв, не здатні мислити політично, а зайняті тільки самозбагаченням і розпустою. До міністрів писали ми ще різкіше, зокрема до д’Егійона, якого княжна особливо не жалувала, мало що не називаючи всіх правителів ланцями, шалапутами і юбкоборцями. Доманський висловив сумнів, чи ці листи дійдуть по адресі, а коли й дійдуть, то по головці нас за це не попестять, якщо коли-небудь зберемося знов всунути свого носа у Францію. Я переконав княжну вислати ці листи, коли ми будемо в Мангеймі.

Інші листи (всі майже однакового змісту) ми писали до імператора Йосифа II, і до неаполітанської королеви Марії-Кароліни, і до короля шведського Густава ІІІ, і до португальського міністра де Помбаля — всім ми пропонували вічний мир і союз, “відпорний та зачіпний”, вільну торгівлю і звільнення їхніх кораблів від портових оплат, та обіцяли багато інших грушок на сухій вербі. Листи закінчувалися звичайно проханням про грошову субвенцію у формі позики. Тут я вперше побачив, що княжна (нині пані де Тремуйль) підписує під кожним листом свій повний титул: Єлисавет II, імператориця Всіх Русей і королева України та Понтиди.

Увесь той день, і на другий, Алі-Емет займалася кабалістичними обчисленнями, а я з Монтегі або Доманським вештались по місті. Христанек з першого ж вечора товкся по домах гри і ми його майже не бачили.

Коли я нароком спитався Доманського, що він думає про листи і меморіали, над якими ми пріли і які скребли гусячими перами, і чи надіється він з них якоїсь користі, пін знизав плечима і сказав, що купити-не-купити, а поторгувати можна, але щодо грошей, то навряд чи хтось надішле, бо на гріш у всіх тих знатних парсун велика скрута. Вони навоювалися вдосталь, а до того ж кожний з цих парсун— скнара. А як котрийсь і має грошенята (з тих, що їх княжна називає “августішими братами чи сестрами”), то вони воліють викидати гроші на срібні нічні горщики для своїх любасок, ніж дати на добру справу.

А взагалі ви тієї думки, — спитав я, — що наша справа добра?

Добра чи не добра, — знову знизав плечима Доманський, — поки що важко сказати. Політичні справи в Європі зараз не блискучі. Порта дістала по шкурі й зализується. Куди їй там! Австрія може й одважилася б підтримати княжну, але оглядається на Францію, яка знову ж озирається на Англію, а Фридріх і Густав у Катерини під закаблуком, у них і своїх клопотів досить.

Та й Катерина на тім же суку сидить, — вкинув я. — Я вичитав сьогодні в роттердамській кореспонденції, що Пугач не на жарт її шарпає… Пишуть, що Пугач генерала Міхельсона добряче тисне, фортеці бере і на Казань іде.

Прудко гонить — голову зломить, — з роздумом сказав Доманський, — тую бабу нелегко конем об’їхати…

Монтеги поступав за нами, слухав, розумів п’яте через десяте, гоготів, а наприкінці спитався Доманського, чи правда, що Катерина готова спомагати потайки массачусетських ребелізантів в Америці, з чого я збагнув, що цей телепень в політичних ділах ні пава, ні ґава. Бо ж навіщо Катерині підтримувати бунтарів в англійській колонії, коли вона майструє спілку з Англією проти Австрії і Франції? Той Монтеги Уортлей в усій справі нашої княжни був, як у нас кажуть, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. Згодом я побачив, як я помилявся.

Щодо княжни, то вона лежала всі ці дні, бо занедужала на перестуду, хоч Доманський говорив, що в неї частенько таке буває. Але скрипливе скрипить, а здорове лежить. Якби котрась дівка вела таке життя як вона, то давно перепалася б на смик. Ми лікували її різними мікстурами, а навіть покликали лікаря, хитрущого дідка, що пустив їй трохи крові та прописав на прочищення. Доманський підозрівав у ньому шпика.

Щоправда і мені побут у Нансі видавався небезпечним. Гончаки в Парижі вже могли напасти на наш слід. До того і кабала княжни не віщувала нічого доброго, а мої грошики (крім тих, які я позичив Христанеку на гру) танули, як провісний сніг. Шпиків було вдосталь і в Нансі. Наш побут почав звертати увагу людиськів і в “Білому орлі” і в місті. Нас вже брали не за комедіантів, а ймовірно гадали, що ми якесь знатне інкогніто, а простіше — підозрівали в нас шахраїв або фальшивомонетників. Кожну монету, якою ми платили, крамарі пробували на зуб.

Третього дня, коли я зійшов на сніданок, в господі була вже уся державна рада — Доманський, Монтеги і Христанек, що особливо вразив мене своїм непевним поглядом і невиспаною та підпухлою пикою. Я збагнув, що скоїлось щось неприємне. Пані де Тремуйль смутно зітхнула:

— Кавалере Рославець, нас переслідує фатум і дедалі я вірю, що мої кабалістичні піраміди говорять правду. Ми знаходимося в годині Меркурія, а це не ворожить щастя.

Виявилось, що й Христанек був під лихою зорею. Спочатку він виграв досить значну суму в фараона, по своїй системі, але потім зустрівся з проклятущим пісарчиком, прінцем Турн-Таксісом, який не тільки обіграв Христанека до нитки, але пізнав у ньому дезертира з угорського регіменту імператориці Марії-Терези. Христанек програв йому на слово тисячу дукатів і якщо ці гроші до полудня не будуть прінцові вручені, то ця падлюка погрожує поскаржитись поліції, а крім того подбає через імперського амбасадора в Парижі, щоб Христанека передали через кордон цісарським жандармам. Більше того, Христанек не був певний, чи одна фльондра, що прийшла до ігорного дому з одним офіцером з полку Руаяль, не є його давньою знайомою з Мюнхену, лихваркою, яка може наробити бешкету за те, що він, начебто продав її перстень з фальшивим самоцвітом. З цієї всієї історії виходило, що ми влізли, як тая баба у верет — ні назад, ні вперед. Залишалося тільки одне — чкурнути звідсіля що мерщій.

Я згодом застановлявся над всією цією історією в Нансі нам усім, що після того сталося, і не міг позбутися думки, і по все це було заздалегідь обдумане і підстроєне Христанеком і Доманським. Дуже можливо, що не було ніякої прогри, ані прінца Турн-Таксіса, ані злощасної фльондри. Просто я їм здокучів і обидва пронози хотіли мене позбутися. Гроші вони і мене і так висотали, надії на нові прибутки з мене, як з козла молока, не було, а сам я з моєю допитливою вдачею, тобто (як вони про себе гадали або між собою подейкували) наївністю, чи то пак глупотою, міг би їм тільки пошкодити. Я певний того, що про ці інтриги княжна нічого не знала, бо вони її обдурювали так, як і мене.

Але, що поробиш? Нам треба було виїздити звідси якнайшвидше. У нас не було не те що тисячі дукатів, але п тисячі шелягів, щоб розрахуватись з прінцем із Цісарщини. Крім того, жандарми вже нас напевно шукають, як припускав Христанек, з наговору проклятущої лихварки з Мюнхену. Не виїхати ми не могли, бо за наше доволі безжурне життя в “Білому орлі”, за все їстивне і вино, у нас не було чим заплатити. З грішми, які кожний понаскрібував із дна кишень, та з золотим дармовисом, битим аметистами, якого я нашвидкуруч заставив у лихваря, що промишляв недалеко готелю, біля Августинського абатства, у нас зібралось яких сто двадцять ліврів, тобто п’ять луїдорів, за які з бідою можна було б доїхати до Страсбургу, а то й перекочувати за кордон.

Отак сиділи ми (або невесела державна рада) з похнюпленими носами, і у мене, далебі, не було ніякої ясної думки, що чинити далі. Пані де Тремуйль, виснажена недавньою простудою, через яку зблідла і змізерніла, укладала пас’янс своїми тонкими пальцями.

— Моя думка, кавалери, і ви, моя королево, — перервав нарешті мовчанку Доманський, — щоб у першу чергу виїхали ми, тобто її величність, я, барон Христанек і есквайр Уортлей, начебто у наглій справі, а кавалер Рославець, наш добрий “крігсцальмайстер”, як людина хрустальної цноти і поліцією не реєстрована, залишився б у готелі, немовби у застав, бо тільки так можна заспокоїти шальвіру-господаря, який виглядає мені на доброго хапка. Подавши зовсім інший напрям, ми четверо прибудемо до Страсбургу і там, оскільки у кавалера Рославця є добрі друзі Розумовські, (якщо не помиляюсь), позичимо у них дещицю грошенят і надішлемо їх для визволення кавалера з поштовим кур’єром.

Самозрозуміло, що бевзь Уортлей і Христанек схвалили цю пораду, княжна ж мовчала, але мені аж ніяк не всміхалося бути жертвенним цапом. Чому я мав своєю шкурою віддуватись за безеценства всіляких бельбасів?

Від самого Парижа вони висіли на моїй шиї, я їх годував, поїв та ще й платив за всі їх витребеньки. Чому вони тепер сидять, як мокрі, общипані куріпки? Чому Христанек, який дер недавно носа, наче мільйонер на біржі, і тільки кропив себе перфумами, став такий масійський, що його в кишеню сховаєш? Не кажу про лондонського дармоїда, але де ж ті метафізичні сили, з якими воловодився Доманський, “доктор рерум філософарум”, щоб його дідько вхопив?

Мені хотілося зірватись та прозвати їх різно: ледарями і хапугами, голопупенками і свищохлистами, всесвітніми волоцюгами і финтиками, але мій погляд упав на княжну.

Вона сиділа тиха-тихесенька, сливе непритомна, тримала хустину і не шиширхнула, як було з нею, коли ми потрапляли в халепу. Думки її були либонь далеко і очі лише сумно погасали.

У мене защеміло серце, жаль охопив мене, вся лють минулася як хвилька по воді і я сказав, що тільки задля княжни я готовий на все, щоб її рятувати.

— Добре діло твори сміло, — приморгнув дурисвіт Доманський, і я знав, що в його чорнющих вирлах блимає глум; — Для милого дружка і сережка з вушка, кавалере.

Рука пані де Тремуйль лягла на мою руку. Вірний приятель — то найбільший скарб, шепотіли її смажні уста. Але на вияви почуттів було ніколи, добігала одинадцята година.

Я наказав служці покликати господаря і вияснив йому, що ми щойно одержали депешу від старої тітки нашої молодої пані де Тремуйль, яка проживає в Люневілі, а була колись близькою особою до його величності польського короля Станіслава Лещинського. Тітка, мовляв, занедужала, а що йдеться про виконання її останньої волі в цій печальній юдолі та про заповіт, пані де Тремуйль, в супроводі своїх панів секретарів, мусить негайно виїхати до Люневіля і післязавтра повернутись. Я ж, з уваги на те, що розмінна контора вже зачинена, вранці візьму гроші з мого рахунку і заплачу належне за наш побут.

Згодом я сам собі дивувався, як це я міг світити очима, коли так ловко брехав. Гадаю, що тільки завдяки моєму достойному виглядові і ораторському талантові, цей бемул-господар, який було з підозрою витягнувши наперед своє поросяче рильце, вислухував мої баляндраси, пройнявся довірою і позбавився своїх сумнівів, наказуваних самою натурою. Сам Доманський колись говорив, що ось такого господаря готелю чи таверни і в ступі товкачем не влучиш, бо вони, драбуги, добре розбираються не стільки в людях, скільки в їхніх кишенях.

Але, як на те диво, чи може нам справді таланило в констеляції Марса, господар сам сторгував нам візника і постшез, приладнав кошика із смаженими курчатами та декількома пляшками бургундського вина, випровадив утікачів з низькими поклонами та віншуваннями щасливої дороги до Люневіллю та повернення.

Мені було важко розлучатися з панею де Тремуйль хоч на декілька днів та й соромно було піддурювати таку щиру людину, як господар “Білого орла”, але не було іншої ради.

Я зачинився у своїй кімнаті та віддався гірким роздумам. Я не міг собі дарувати, що я дав Доманському листи до Андрія і Петра Розумовських із слізним проханням про гроші. Вчинив я це наоспіх, і тепер рюмсати нічого. По-друге, найпізніше завтра, я повинен, не чекаючи на ніяких кур’єрів, видертися звідси і чимшвидше самому поспішати до Страсбурга, бо ж коли візник повернеться і скаже, що довіз їх не до Люневіллю, а до Страсбургу (чи куди вони йому скажуть по дорозі), а до того ніяка розмінна контора мені ніяких грошей не видасть, то господар буде не в тім’я битий і збагне, в чому вся справа.

Справді, двадцять докторів і професорів не додумалися б по такого складного становища, в якому я опинився. Воно було не тільки скрутне, але й безглузде. Мене охопила знову така лють на себе, в першу чергу (хоч досталося і всім дурисвітам), що я метався по кімнаті немов тигр у клітці.

Служка принесла мені вечерю і пляшку іспанського вина “Сангреіль-Торо”, яку я, з того горя, сам видудлив та й звалився на лежаку. Всілякі картини плили переді мною. То я уявляв собі, як княжна подорожує постшезом із трьома ланцями, які насміхаються наді мною і срібний сміх пані де Тремуйль приєднується до їх підлого реготу. Але й інші, приємніші речі, ввижались мені, аж поки я, після всіх цих пертурбацій, не заснув кам’яним сном.

3

Прокинувшись того пам’ятного соняшного ранку , перше, що я побачив, протираючи очі, це були два жандарми з оголеними палашами, два телепні, що стояли коло мого ліжка. В кімнаті топтався, як осатанілий кнурик, наш господар, а крім нього нишпорило декілька людців в чорних каптанах, яких я, з їх одного виду хижих лисюр, пізнав як службовців судейської поліції. Моє серце впало аж у п’яти.

— Мосьє Рославець, чи як вас звати, — встромив у мене свої пронозисті очиці чоловічок, що був либонь старший серед яриг, — іменем його величності короля ви арештовані. Збирайтесь щошвидше, поїдете з нами.

Яриги, що нишпорили по моїй світлиці, зв’язали в клунок мої речі і папери, нюхаючи їх неначе голодні щури. Ми зійшли униз, на ґанок, а звідти на вулицю, де чекала карета, в яку поперлася зграя чорних судейських гончаків, а в другу, меншу кароцу, посадили мене поряд з двома жандармами.

На вулиці зібрався народ. Господар готелю, а особливо його жінка, яку мабуть чорт на махових вилах приніс, відпроваджували мене потоками найогидніших прізвиськ. Мене називали зайдою, шахраєм-іноземцем, заведієм, шагалією і найсобачішим сином. Народ їм у тому ретельно допомагав, тобто обдаровував мене епітетами, які точно виясняли становище горожан міста Нансі до мене і до таких як я пройдисвітів. Я намагався зберегти камінний спокій, але серце моє обливалося кров’ю. Сльози мимоволі котились по моїй щоці. За що? За що мені судилися такі знущання і страждання? Любі батьки мої, добрі друзі Розумовські, Ханенко, Скорупа! Земляки мої! Чи думалось коли вам, що ваш син і добросердий та чесний товариш зазнає такого сорому, такої ганьби? Краще було б, щоб він не приходив на світ божий.

Ми мчали як вітер в напрямі Парижу, як я відразу збагнув. Ми минали замки, містечка і села, заміняючи коней на коротких постоях при старому тракті в Шалоні, Вітрі, Естерне, Коломб’є — тією самою дорогою, якою ми недавно втікали з Парижа. А тепер? Тоді я був вільною, мов птах, людиною, в’язнем хіба тільки моєї пристрасті, мого безумства, а нині я сидів закований у справжні кайдани, немов Останній ланець-галерник. Жандарми, що кінно супроводили нас, забрьохані по вуха, кляли мене і увесь світ.

Пізно вночі, ми, з боку застави Сен-Дені, в’їхали в сонний Париж, і коли я вздрів силует Бастілії, що різьбився проти хмурого неба, я був певний, що це й є мета нашої подорожі. Однак я помилився; ми завернули на узбережжя, біля монастиря Целестинців, повз церкву Сен-Жерве та міст Міняйлів до башти святого Якова, а тоді вперлись у колишній монастир святого Лазаря, що тепер служив за тюрму для посполитих злочинців. Я, видать, навіть не заслужив собі на більш почесну хурдигу.

Виснаженого дорогою на тряскій кароці, голодного, мене вкинено в пекло на землі. Мій чепурний каптан став ганчіркою, з рукавів повіддиралось мереживо, шпагу та і пістолі мені одібрано, як і все, що було в кишенях.

В холоднющих келіях (не знаю, чи то була вежа, чи льох), на гнилій соломі кублились мої товариші по нещастю, примари, в яких важко було впізнати людей. Розбишаки, дейнеки з широкого шляху, вбивники і різуни, злодюги, преогидна шушваль, дехто з них прикований ланцюгами до муру, дехто в колодках, а всі осатанілі, голодніші від бездомних псів, завошивлені і вкриті всіляким струп’ям — ось товариство, в яке мені довелось попасти. На мене полились дотинки, прізвиська. Мій одяг (тобто рештки його) ще нагадували моє походження і мій стан, то ж погань глумилася наді мною до схочу.

За деякий час сторожі, видно змилосердившись, вкинули мене до іншої келії з відносно спокійнішими і ввічливішими в’язнями. Один з них отруїв свою тещу, другий ґвалтував малолітніх, третій фальшував векселі. Я накинувся на смердючу юшку, з’їв шматок чорного хліба з остюками і звалився як був на солому та й вмить заснув, мабуть на превелике незадоволення моїх співв’язнів, що цікаві були знати, завіщо я сюди попав.

На другий день, мабуть у полуднє (а втім хто його міг тут розібрати, чи ніч це, чи день), я прокинувся і довгий час не міг второпати де я, поки залізні грати на вікні не підказали мені, що й я — в’язень. Незабаром двері з гуркотом відчинено і сторож звів мене по сходах униз, де у вартовій кімнаті назустріч мені підвівся офіцер кінних жандармів, гарно зодягнений і пропахлий перфумами, та й наказав мені йти за ним.

На подвір’ї тюрми стояла чорна карета, оточена вершниками-жандармами. Мене запхнуто туди і відвезено до Палацу правосуддя, чи до якогось іншого будинку та швидко поволокли кудись нагору, крутими сходами.

В просторій кімнаті з вузькими вікнами, крізь які хмуро заглядало сонце, писарчуки скребли перами, проходжувалось чимало людців у чорному, однак за всіми ознаками вищого стану, а за столом, розсівшись, сидів огрядний і старший віком добродій із сніговим мереживом на каптані та срібними зірками і орденами. Видовжене його обличчя, владне підборіддя і саркастично стягнені уста свідчили, що це неабияка риба. Він частувався з табакерки, висадженої діамантами, листував папери на столі, час від часу зиркав на мене, шепотівся із своїми підвладними, що підходили до нього з шанобою, стиха посміхався.

Так от, мій юначе, — промовив він нарешті, постукуючи пальцями по табакерці і з презирством позираючи на мою жалюгідну постать, — мені шкода вас, що ви попали в лихе товариство. З очей у вас проглядає в засаді добра і чесна натура. Ви не проторений мерзотник. Я схильний вважати вас за жертву своїх пасій та й недосвідченої молодості. Однак не ховатиму від вас, що закон є законом становище ваше в цій хвилині незавидне. Я, до речі, — вкинув цей панок з нахилом до філософування, — являюсь королівським радником, графом Антуаном-Марією Шавіньї, якому доручено вести вашу не надто приємну справу. Допоможіть нам, а ми вам допоможемо…

Я не знаю, чим я можу вам допомогти, мій добродію, — сказав я, на що хитруща бестія тільки посміхнулася.

Тим часом біля нього зібралося декілька інших песиголовців, молодших мабуть службою, але зате ще прикріших своєю пронизливістю і настроєних проти мене аж ніяк не прихильно. Вони посідали мов круки і разом з благовидим добродієм почали мене допитувати з такою швидкістю, що я не встигав їм відповідати на їхні каверзні запити.

Куди подалася Алі-Емет, інакше Дама з Азова, інакше графиня Піннеберг, інакше баронесса Ембс? Яким ім’ям тепер називається Алі-Емет?

Чи вам відомі імена Радзивіла і Огінського? Чи банкір Мартінеллі присилав гроші з Венеції на ім’я Доманського? Чи були листи від лорда Гамільтона, амбасадора Англії в Неаполі? Чи чули про такого банкіра Дженкінса в Римі? Чи приходили від нього гроші? Чи чули про такого Макке або банкіра Беллоні? Чи приїздив з Риму маркіз Д’Антіччі? Куди відряджувано Христанека? Кому писались листи в Нансі? Чи мала Алі-Емет зв’язок з Лондоном через пані Дюфур і маркіза Трейссака де Вержі?..

Я не встигав відпекуватись від цих усіх перехресних шпигань, якими клювали мене безпересталі, один наперед одного, кляті гайворони. Вони впивалися своїми вирлами в мене, свердлували мене своїми злющими-презлющими очиськами.

Благовидий панок, королівський радник, презирливо вслухувався в те крякання круків, спостерігав мене з-під ока, Грався своїм лорнетом у золотій оправі, врешті і він впер и мене свої хитрущі, пронозисті очиці.

—А не чували ви, бува, — проскрипів він, — про такого кавалера д’Еона-Бомона, кавалере Рославець?

Втім у кімнату увійшов чоловічина в темно-зеленому каптані, без перуки, з брезклим, жовтуватим обличчям, і мій граф Шавіньї аж підвівся із свого крісла і радісно простяг до новоприбулого руки та увесь аж випроменів.

Добродію Бомарше, вітаю вас! В сам час, в сам час. Тут дещо знайдеться цікаве для вас, мій дорогий…

Про цього Бомарше, П’єра Августина Бомарше, я десь чував. Був він якимсь письменничком, шкрябав комедії, яких, ик говорила княжна, ніхто не хотів виставляти.

Що ж, — недбало промовив Бомарше, шепелявлячи, — “Цирулик” таки піде. Я тільки що від директора Комедії. Обіцяв, що піде. Начебто і ролі вже роздано. Але, чи їм, пронозам, вірити?

Комедія піде, — скрикнув Шавіньї і повернувся до справи. — А тут, — сказав він, киваючи на мене, — дещо нового і інтриг д’Еона…

Бомарше всадовився і собі в крісло і сонливо споглядав на мене, частувався з табакерки радника, шепотівся з ним, копилив губу, начебто все йому здокучіло і все він давно знає та й не дає за це ні півшеляга.

Допит розпочався наново і круки насіли на мене чорною зграєю. Іноді втручався і Шавіньї, а навіть Бомарше, з чого я збагнув, що цей добродій займається не тільки своїми комедіями, яких ніхто не хоче виставляти в театрі, але всілякими темними, секретними справами і з цими людцями з королівської поліції, чи дідько їх знає звідки (а я був в їх лабетах), щільно співдіє.

На мій прочуд, з приходом Бомарше, яриги перестали випитувати мене про княжну, а вхопилися за телепня Монтеги Уортлея, з чого я збагнув, що саме він для них є найбільш секретною особою. Вони, очевидячки, стежили за ним з Лондону, поки він не ступив на французький берег у Булоні, а потім втратили його слід. Його обвинувачували в нічому іншому, як у шпигунстві на спілку з якимсь д’Еоном-Бомоном, який, начебто, перебуває і в Лондоні і навідується до Парижу, снує всілякі інтриги і має важливі документи, що стосуються висадки французьких військ в Англії, які, начебто, хоче продати дворові Сен Джеймса або Катерині в Петербурзі, а одночасно торгується з дюком д’Егійоном. Цей д’Еон, очевидячки, була кута бестія, служила і нашим і вашим. Він бував і в Петербурзі з кавалером Дугласом, секретним агентом короля Людовика XV, а деякий час був секретарем французької амбасади в Санкт-Петербурзі.

Пробачте, — підняв свої сонливі повіки Бомарше, але я зразу бачив, що це кута бестія, — чи ви не зустрічали у Дами з Азова жінку досить високої кондиції і вигляду? Адже нам відомо, що кавалер д’Еон частенько приймає стать жінки і навіть досі йдуть суперечки, хто він насправді — жінка, чи чоловік. Це феномен природи, — звернув він своє пуцулувате обличчя до радника Шавіньї. — Варто було б, щоб ним зайнявся добродій Руссо із своїми закликами до повернення до натури…

Панове, — скрикнув врешті я, якому аж млосно робилося від усіх цих інтриг, підсиджувань і містифікацій, — панове судді чи інквізитори, чи Бог зна, як вас величати! Дозвольте мені, як дворянину і людині ажніяк не політичній, а тим менше секретній, викласти вам усе, що я знаю, усе, що вам допомогло б…

Круки поглянули на радника Шавіньї і він, скрививши своє яструбине обличчя, пошепотівся з Бомарше та спостерігав мене через свій лорнет.

Що я міг їм, тим собачим чинам з королівської таємної експедиції, розповісти? Звичайно, що я про жодного д’Еона ніколи не чув і його не знав (очевидячки, це крили переді мною в гроні княжни). Монтеги Уортлея, якого поліцейські круки вважали за “спірітус мовенс” всієї афери, я розглядав як дуринду, якій тільки ще більший дуринда міг доручати будь-які секретні справи. Про Доманського (його вважали тут заведієм, що займається висотуванням грошей з багатих жінок) та про Христанека (якого тут називали шулером, вже нераз приловленим з позначеними картами) я сказав усе, що було мені відомо, але без особливого бажання їх очорнити. А втім це вороння знало все, навіть те, що Доманський хоче відкрити таємницю виробництва золота і діамантів. Натомість, розповідаючи всю мою власну історію, її про Алі-Емет чи Даму з Азова говорив з таким запалом, що Шавіньї і Бомарше тільки співчутливо посміхалися, а всі інші слухали з презирливим виразом своїх мерзенних мармиз.

Я представив княжну як жертву лихих, завидющих людців і потентатів цього світу, що плели свою сітку навколо цієї по суті беззахисної жінки, стараючись штовхнути її в безвихідь, як людину без вини винну. Що ж до моїх особистих почуттів, то до них усім зась, але як чесна людина я завжди буду захищати даму мого серця від усіх наклепів і наговорів.

Королівський радник перебив мене лінивим помахом випещеної руки. Він говорив з-версальська, маніжно, навіть не дивлячись на мене, а граючись дармовисом.

— Мій палкий юначе-приятелю! Ми не будемо вам відбирати ілюзій щодо дами, яку ми маємо неприємність знати з дещо темніших сторін, ніж ви. У мене, та й у месь’є Бомарше, — він перехилився у бік комедієписця, що дрімав, заплющивши сонливі очиці, — є враження, що все, що ви сказали, правда, хоч, ніде правди діти, ви вперто втаюєте, яке тепер прізвисько Дами з Азова та куди подалась ця достойна панія враз із своїм не менш достойним почтом. Але ми довідаємось про це від вас, якщо вдамося до менш лагідних засобів її ми виявлення правди, або й іншим шляхом. Це вже наша справа. Якщо б ви були обвинувачені лише в співучасті в кримінальних правопорушеннях, то генеральний королівський прокурор домагався б для вас невеликої кари — ви б обійшлися якимись кількома місяцями тюрми і видаленням за межі Франції. От і все. — Благовидий лисюра взяв понюшку табаки. — Але справа дещо серйозніша. Кавалере Рославець, — він поглянув на мене своїми водяними очима, — тут ідеться про змову проти держави і втіленого її маєстату — найхристияннішого короля Франції, нині нам ласкаво пануючого Людовика Шістнадцятого. Ви перебували в гроні підозрілих осіб, серед яких її величність королеву Марію Антуанетту постійно називають “австріячкою”, “співучасницею у крадіжці діамантів разом з герцогом де-Роганом”, а короля Людовика величають “йолопом”, “пуцьвіріньком” і “донічого не годящим”… Погодіться, що це становить злочин проти маєстату, “crimen lesae majestatis…” За це одне ви варті того, щоб вас запроторити до кінця вашого життя в Бастілію, так що пес по вас не гавкне.

Кавалер може надіятись на заступництво російської амбасади, — вкинув П’єр Августин Бомарше, цей сонливий шкрябайперо. Але Шавіньї тільки посміхнувся. Хоч ви, кавалер Рославець, і підданий її величності Катерини II, — єхидно проскрипів він, — але російська амбасада, зокрема його світлість граф Шувалов, я певний, не ворухне й пальцем за вас. А втім, хто зна, що б ви вибрали: Бастілію чи Сибір, який вас чекає як спільника огидної самозванки…

На цьому моя розмова з гайворонням королівської юстиції закінчилась. Мене закули в кайдани і відвели вниз, причому яриги і жандарми поводились зо мною вже явно недоброзичливо і давали волю своїм кулакам. Мене посадили в критий візок і, оточеного мордатими жандармами, знов відвезли у льохи святого Лазаря.

Ось так, як грім з ясного неба, звалилась на мене найчудернацькіша халепа, і марево доскінного гниття в мурах Бастілії застало мені світ. Так ось вивершувалась моя безталанна доля.

Однак треба сказати, що я цей удар переніс з достатнім запасом мужності. Мої сили підтримувала свідомість, що княжна вже мабуть перебуває поза межами небезпеки. Про все інше я просто не хотів думати. Мої співтовариші недолі кинулися до мене, щоб розпитати, що було зі мною, але я тільки махнув рукою та звалився на свою лежанку. Цербери залишили для мене тарілку з якоюсь мізерною їжею, але я її не торкнувся.

Не варто розповідати про важучі сни і кошмари, які обсотували мене тієї ночі. Снилась мені і рідна Бакланівщина, і зграя чортів, що простягали до мене свої загрібущі лапища, і рідна матінка, і мій добрий батенько, які гірко плакали, і полум’яні коні, що мчали мене шляхами звихреної Европи, і, над усе, княжна Алі-Емет (або пані де Тремуйль), що своєю блідою долонею холодила моє розжеврене чоло…

Вранці мої співтовариші і добрі душею сіромахи, яких чекала не краща доля ніж моя — шибениця, колесування і чвертування, в кращому випадку галери за океаном, робили все можливе, щоб мене розрадити. Та надаремно: я був певний, що я навіки замурований в цьому камінному мішку або в ще гіршому випадку — хмурій Бастілії, яку я, будучи ще на волі, обминав на сто гонів.

Між тим засуви загриміли, двері нашої темниці відчинилися і, тримаючи хустину біля носа, увійшов розперфумований тамбур-майор кінних жандармів, який вже раз був тут, і вельми приязно звернувся до мене: “Кавалере Рославець, зволіть зі мною…”

Цербери, а навіть начальник тюрми, стояли, подзвонюючи ключами і похмуро на мене споглядали. Між ними був один цербер, що ще вчора боляче штовхнув мене попід ребра.

Приємно посміхаючись, тамбур-майор провів мене униз, не закованого в кайдани, посадив на звичайного візника і відвіз туди саме, де я був учора. Однак, нагорі, нікого не було, крім одного старшого писарчука, який запросив мене сісти в крісло і, прикрашуючи свою совину пику в окулярах влесливою посмішкою, сказав мені, що перед ним на столі наказ генерального королівського прокурора про моє негайне звільнення з тюрми святого Лазаря. При цьому він вручив мені мій паспорт і калитку, як він сказав, “з невеличкою сумою на мої особисті витрати”. Посіпаки принесли мій куфер з усім моїм невеликим майном. Сова в окулярах, вклонившись, вирекла: “Кавалере Рославець, ви вільні!”

Я отетерів і очманів, я не вірив своїм вухам. Молодий і амбур-майор чемненько звів мене по сходах на вулицю.

Бачучи мою заклопотаність, він найманіжніше (як і усі паризькі финтики) почав розповідати про свої всілякі гулі по паризьких веселих заведеннях та про новий балет в Опері. Видно було, що він, поза службою, гуляка непоганий.

Нарешті я збагнув, що це не сон, а яв, і спитав цього балакучого тамбур-майора, мого однолітка, що це все означає.

— Нічого надзвичайного, — посміхнувся мій гульвіса, — все в порядку, можете робити все, що вашій душі забагнеться. Однак, перш за все, я порадив би вам вдатися до турецьких лазень біля абатства Клюні, потім до цирулика та до якогось кравчини (їх багато коло Пале Руаяль), а щойно тоді підіть до кафе Монті або Муфтар з гарненькою панянкою, їх у Парижі вдосталь… Ще й для такого хвацького парубійка… А то пограйте в пікета у Гонсара…

Він знову приязно усміхнувся, а я остовпів, як зачаклований, на перехрестях вулиць, осяяних травневим сонцем.

4

І ось я, сп’янілий від того нежданного усміху, яким мене обдарувала вередлива доля, знову опинився віч-на-віч з Парижем, з його погожим, синім, аж темним небом, з його сорокатою юрбою, з його садами і фонтанами. Мені хотілося і плакати і сміятися. Я пішов просто себе, понад Сеною, залишаючи хмурі будівлі Палацу правосуддя, чи іншої біди, ніс свій куфер з невибагливим добром, або ж, скажімо як поет, летів на крилах. Волю цінити той тільки вміє, хто пережив її втрату. Проте мені не хотілося думати про минуле. За мною залишались льохи і вежі святого Лазаря (щоб його качка брикнула!), сопух і дзенькіт сторожевих ключів та людська нужда, що кімшилась в цих клятих мурах. Переді мною була воля і весна.

В першу чергу я зайшов до таверни при вулиці Генего і, розкошуючи, ласував каплуном та добрим анжуйським вином.

Коли ж я заглянув у калитку, яку мені ярига дав на потіху, в ній була чимала сума, не менше як тисяча двісті ліврів, тобто п’ятдесят луїдорів дзвінкої монети. На асигнати це було б ще більше. Навіть якщо б я викупив материн перстень у лихваря, то всеодно я був би багатим, як Крез. Господар таверни порадив мені недорогий готель при вулиці Дюфур, біля самого Жюльєна Вбогого, майже над самою рікою, і я туди подався. Мене добрий П’єр Жільяр, разом із своєю родиною (я зауважив миленьких дівчаток серед цієї веселої і численної громади), прийняв дуже гостинно і відвів мені чепурну кімнатку, з вікна якої, за осокорями, видно було Нотр-Дам. Крім гостиниці “Під золотим левом” Пер Жільяр тримав і таверну, в якій за невисоку плату, а здебільшого в борг, годувалась всіляка братія — спудеї із Сорбони, розкуйовджені поети, писарчуки з міської ради і прерізні шукачі щастя. Але з ними було весело і дружньо.

Однак, перш за все я пішов до турецької лазні, потім до куафера і придбав собі в крамницях Тамплю одяг: непоганий темнозелений каптан, пару камзолів і камізельок із срібними пряжками та й іншу необхідну обнову. Голландського мережива я набрав без великих витрат на площі Міняйл, а у зброяра на вулиці Генего виторгував добру шпагу дамаської сталі і цвяховану сріблом портупею, бо хоч яриги мені повернули мою шпагу, ця куплена була краще відточена. Там же я купив про всякий випадок два пістолети з насічкою, бо хто зна, що ще мене чекало.

Коли я зійшов униз, у таверну, Пер Жільяр, та й усі його домочадці, мене не впізнали, тільки ходили навколо мене і охкали. Служки стріляли на мене з-під ока, а найстарша дочка Соланж аж спаленіла, як дика ружа. Смачно повечерявши, м пішов на трагедію і чимало небридких паній з мушками і жилками на скронях, що означало (увечері) — “спробуй, а не пошкодуєш”, — озиралися за мною вельми зальотно. Проте вдаватися в нові знайомства я не хотів. Просто, я насолоджувався волею, плескав акторам (як і всі), хоч трагедія Корнеля була нудна аж роздирай рота, а потім пройшовся повз готель Кольбера аж до церкви Сен-Жермен-на— Лугу, забрів у кафе Конті, випив шоколаду і повернувся додому, безжурний і хмільний весною та Парижем.

В господі батька Жільяра мене зустріли з ще більшою гостинністю. Увесь вечір ми всі, як одна сім’я, розважалися, хто чим хотів: одні співали, дівчата грали на клавікорді, якийсь довгань свистів на флейті, студенти танцювали до схочу із служками, Пер Жільяр частував нас вином, а Соланж паленіла і прикривала віями очі, з чого видно було, що я їй таки був довподоби.

Слід сказати, що вся ця компанія була чортівськи гостроязика, особливо, якщо йшлося про політичні справи. Студенти, писарчуки і всіляка братія, не виключаючи Пера Жільяра, вішали всіх собак на короля, а особливо на королеву, яку прозивали різно, здебільшого величали її “австріячкою”, “кривопикою” і “губатою фльондрою, що має десятки коханців” та “марнотратницею”, яка пустить (якщо вже не пустила) Францію з жебрацькими торбами. Вішали собак і на міністрів, всіляких дюків, графів і кардиналів, бажаючи їм кольок і трясці та посилаючи їх до тисячі чортів і відьом. Над бідолашним королем глумилися, не залишаючи ніякого сумніву в тому, що він важить для них не більше, ніж стоптаний патинок. Один з сорбонських бакалаврів, Тасіньї, виголосив сороміцьку орацію, перетикану латиною, на смерть Людовика XV, обдаровуючи небіжчика такими епітетами, з яких “лежибок”, “бугаюка”, “ледар”, “бабодур”, “юбкоборець” були ще найлагіднішими. Другий бакалавр, що вчився на юриста, прізвищем Корбо, справді схожий на вороненя, гицав по дубовому столі і співав непристойні пісеньки на адресу теперішнього короля і королеви, що дівчата аж затикали вуха. Я, правду сказавши, дивувався, як вони не бояться ні генерального прокурора де ля Шальоте, ні його посіпак. Але, видно, вони всі були свої і між своїми, а Пер Жільяр сказав мені, що скоро в Парижі співатимуть не таких ще пісень. Соланж запитала мене, чому я такий сумний і не веселий як усі, але я звичайно не ділився з нею моєю журбою.

На другий день, коли вчорашня забава у перший день побуту на волі вишуміла з моєї голови, я роздумував над справами поважнішими. Перша моя думка була, звичайно, біля княжни: що з нею діється? Може їй не вдалось проскочити і вона зараз в лабетах жандармів та яриг? Від однієї цієї думки я здрігався.

Я пішов навіть на Орлеанське узбережжя і походив біля палацика княжни Алі-Емет, що маячив самітньо і порожньо, серед лип і ясенів, з вікнами, забитими дошками. Серце моє охопила печаль. Я ще ніколи не почував себе таким самотнім, ніколи мене так не млоїла туга.

Повернувшись, я написав і відніс на пошту листа до Андрія Розумовського з двома проханнями: жодним людям, які з’явилися б у нього з дорученням від мене, не позичати грошей і друге, якщо б люди такі були або будуть, дізнатися у них, куди вони прямують із Страсбурга.

Потім я посидів над Сеною, під розлогим осокором та роздумував над своїм чудесним спасінням з рук зловісного графа Шавіньї і всієї цієї проклятущої королівської таємної експедиції. Хто був тією добродійною силою, що мене так нашвидкуруч визволила з хурдиги і видерла з неймовірної халепи? Мої батьки? Розумовський? Цієї можливості я не виключав, бо зв’язки у них в Парижі були, як говорили, неабиякі. Але як би я не ламав собі голови, я впирався лобом у стіну. Все було в темряві, і я вирішив, що всі мої спроби розгадати секрет мого визволення надаремні і більш нема над чим роздобарювати.

Найголовніше, що я видерся з хурдиги і похожаю по волі, та й пора мені було подумати над тим, що далі робити. Найкраще було б, звичайно, повернутися до Страсбургу і засісти за навчання, забувши про княжну і всі її справи. Це було б найрозумніше, що я вчинив би. Гуцати по Парижу ось таким неробою було безглуздям. По-друге, треба було бути обачним та сумирним, бо я не сумнівався, що паризькі шпики мене так легко не спустили з очей і може навмисне (ця думка вразила мене як блискавиця) дозволили мені ходити на свободі до часу, поки я не наведу їх на слід княжни.

Наприкінці тижня, який я провів досить безцільно, прийшов лист від Петруся Розумовського, бо Андрія в Страсбурзі вже не було. Він написав мені, що всі страшенно дивуються і турбуються, що таке діється зі мною, чому я стирчу в Парижі. Дуже журяться мої матінка і батенько, які вже писали до Ханенка, що за чудасія зі мною? Чи, бува, я не набрався якоїсь недуги, або чи не розбестився грою в карти?

Розумовський не припускав, щоб я попав у лихе товариство, бо оце недавно були у нього два достойні кавалери, барон Христанек і граф Доманський, які передали мого листа з проханням про гроші, але не хотіли нічого розповісти про свого любого молодого друга, тобто про мене. Розумовський жалів, що не міг їм дати більше, але зібрав яках сотню ліврів. Після того гості, хоч він їх запрошував на почастунок, бо був заохочений їхньою (особливо барона Христанека) галантністю і освітою, скоренько відійшли, кажучи, що прямують до Швейцарії, щоб поклонитись мудрецеві у Ферне, пану Вольтеру.

Лист добросердого, але наївного Розумовського мене заспокоїв у тому відношенні, що, як видно, княжна без пригод добилася таки до Страсбурга. Подумки, однак, я посилав сотні чортів по адресі двох пройдисвітів. Звичайно, їм і не снилося їхати на поклін до Вольтера, який їх цікавив, як торішній сніг. Просто вони замели за собою сліди на всякий випадок і їдуть зовсім в іншому напрямку, може в Мангейм, або куди їх дідько поведе. Інакше сказавши, лови тепер вітра в полі.

Мангейм, Мангейм! Тепер він мені верзся по ночак; я ним маячив. Мангейм — це єдине місце на землі, де у мене є хоч найменший і проте єдиний промінь надії зустрітися з княжною. Якщо я не поїду до Мангейму, вона щезне з моїх обріїв.

Так минали мої дні в Парижі, що ставав однак для мене чужий і холодний. Мене ніщо не розважало: ні всілякі чудасії на площах і в садах, ні каруселі, ні фейєрверки, ні гулі над річкою, біля Нотр-Дам. Якщо вечорами ми не збиралися на чудасійні вечерниці у господі Пера Жільяра з низькими стелями, дубовими лаврами і столами, то Соланж ішла зі мною на трагедію або комедію або на прогулянку, ген аж до абатства Клюні та до Люксембурзького саду.

Я сидів біля Соланж і вона тримала мою руку в своїй руці, уважно слухаючи, як я їй розповідав про страждання молодого Вертера. Цей твір радника Гете, який вийшов з друку цього року, з захопленням читали наші студенти в Страсбурзі. Книжка ходила по руках і до мене дійшла зовсім витріпаною. На жаль, французького перекладу цієї сентиментальної повісті ще не було, і я переповідав її зміст Соланж вже третій вечір. Вона ревно плакала над долею Вертера. Я дивився на неї зукоса і ця дівчина справді видавалась прегарною. Вона була русява, з личком, торкне-ним, як світанок, загравою, як усі парижанки легка до сміху і до плачу. Обличчя її було правильне, і я мимохіть порівнював її з княжною.

Княжна Алі-Емет, або пані де Тремуйль, була в істоті негарна. Свої веснівки вона старанно припудровувала, риси її обличчя були швидше неправильні, шкіра смаглява. До того ж вона була косоока, це особливо впадало в очі, коли хвилювалась. Очі її були проймаючо чорні, в той час коли у Соланж були очі сині, волошкові. А втім і очі її, як уся стать, часто мінялись. Своїми бровами та й смаглявим видом княжна скидалась то на волошку, то на іспанку, або й на циганку; мабуть за таку її прийняли б у нас. Отже, що було в ній таке, що мене, з біса, знадило до неї?

Але я про себе промовив словами Гая Валерія Катулла, якого любив читати на дозвіллі:

Квінтія, кажуть і справді висока, білява,

Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,

Взяті зокрема. У цілому ж це для краси ще замало,

Зваби в тім тілі гладкім ані крупинки нема.

Лесбія — ось хто красуня! Для себе одної

Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.

Де ж є та жінка, що сміла б сказати, що хтось її любить

Більше ніж я тебе, Лесбіє? Де ж є така?…

Бідна Соланж не втаювала, та й це було видно по ній, що вона не була до мене байдужою; вона мусила бути моєю повірницею і (як я потім сам собі дорікав) вислухувала мене, коли я всякий раз у розмовах з нею повертався до тієї, що займана мій розум і мої думки, — до Дами з Азова. Справді, це була сердечна дівчина, та й вся сім’я Пера Жільяра мене зразу полюбила, як свого рідного. У цій сім’ї не було нічого фальшивого: всі вони жили як діти, що радіють світом і людьми, любили людей розуму, гострої мислі і високого серця, любили радість життя, не чинили нікому нічого злого. Та й їх любила уся ця галайстра голодранців із Латинського кварталу, але талановитих і промітких, гостроумних і дотепних людей, з яких багато, я гадаю, стали пізніше добрими юристами, письменниками, журналістами, художниками.

Чому було не пристати мені до цього затишку в господі “Під золотим левом”? Чому було мені не відплатити Соланж такою ж щирою любов’ю, одружитися з нею, продовжувати науку в Сорбоні і стати хоч і непомітною, але хосенною людиною? На жаль, ці думки навістили мене пізніше, але її той час немилий був мені і весняний Париж і його сафірне небо, і покрики на баржах, що йшли вгору Сеною, і квітучі сади Монсо, і щасливий посміх голубки Соланж. Думки мої полонила пані де Тремуйль, яка імовірно вже мчала постшезом до Мангейму. Нанінащо здалися зусилля Соланж і добрих друзів із господи Пера Жільяра: мене розважали Французькою комедією і Оперою; проміткий Корбо дістав білети навіть на “Ефігенію в Авліді”, яку пощастило поставити тільки завдяки впертості королеви Марії-Антуанети, котру композитор Глюк ще у Відні надаремно навчав музики; парижанам ні Глюк, ні його опера не подобалися, плескали тільки, щоб приподобатись королевій, яка хизувалася у своїй ложі. І мені, признатись, цей Глюк не надто сподобався. Я розповів Соланж, що до нас, у Страсбург, дійшла слава молоденького хлопчини, який, маючи дванадцять літ, вже компонує симфонії і опери. Ось він, а не той нудний Глюк, буде найбільшим композитором нашого часу. “А як його звати? — спитала Соланж. “Це син капельмейстера Зальцбурського архієпископського оркестру — Вольфганг Амадей Моцарт, от хто він…”

Мої ловкачі — студенти поперлися навіть у Малий Тріанон, який саме почав перебудовуватися. Пер Жільяр казав, що ця перебудова коштуватиме державному скарбові чверть мільйона і податки будуть ще більші, щоб оплатити цю примху королеви. Ми її бачили на сцені її власного театра в Тріаноні, але грала вона препогано.

Мабуть саме тоді звідкись узялась на мене пропасниця, так що я з тиждень пролежав, поки якийсь студентина-ескулап не пустив мені кров та сказав, що моя недуга більш душевного, ніж тілесного походження.

А втім це так і було, бо занедужав я від туги. Тільки піклування добросердої Соланж мене поставило на ноги, а то я був близький до заподіяння собі якогось лиха.

Ах, Соланж, моя солодка, моя голубко Соланж! Як часто я згадуватиму тебе, твої добрі руки, твої волошкові очі, твій голос, що дзвенить мені досі, як срібляний потічок, її кохання було не бурхливе, а лагідне, вона готова була йти за мною на край світу і накоїти багато інших нісенітниць, що межують з посвятою, коли б я цього захотів. Але тільки моя розважливість стримала і мене і її від нерозсудливих вчинків.

Признатись, ще довгий час після того мене тортурували докори. Ця чесна і хороша дівчина побивалась за мною і мабуть буде побиватись до кінця життя. Серед нахабних паризьких фльондр, навіть серед срібноперуких маркіз, що зазивали мене на гойданки, каруселі, чи на маївки на Елісейских Полях, я не зустрів би таких невинних уст, такого личка, що малиновіло як рання зоря, такої хвилястої коси, що нагадувала мені пшеничні лани на нашій Україні.

А якщо я обдаровував Соланж тільки приязню, то яке ж інше було почуття, що володіло всім моїм єством і яке можна було б назвати полоном, неволею, жагою без кінця і краю? Справді, застановляючись над тим усім на тверезий розум, це можна було б пояснити тільки чарами або велінням сліпої долі.

Коротше кажучи, як тільки я зміг стояти на ногах після цієї короткої, але бурхливої недуги (а це було в половині червня), я вирішив покинути Париж. А втім тут наставали канікули або так зване “собаче сузір’я”: почались неймовірні спеки, пилюга блукала вулицями, фонтани висихали, театри зачинялись, мої друзі-студенти пильно готувались до екзаменів, словом, байдики бити тут не було рації.

Не бажаючи більше ранити серце моєї Соланж, та й боячись самого себе, щоб, бува, дальше моє перебування не вплинуло якимсь чином на моє рішення, я, як той вовкулака, потайки зібрав свої манатки і одного вечора чкурнув із господи, залишаючи на столі щедрий ралець для Пера Жільяра та всіх домочадців і листа для Соланж, покропленого, ніде правди діти, умиленними сльозинами.

У подорожньому дворі я сторгував постшез і виїхав і східньому напрямку, до Страсбурга, але не тією дорогою, а іншою — через Санліс, Суассон і Реймс.

І покотився я знов, як перекотиполе, через міста і селища, повз старовинні і потемнілі від віку монастирі, і з кожним гуком кінських підков по битому тракту наближався (— як я собі уявляв,) до тієї, що стала моєю вибранницею, моїм приреченням, а, коли хочете, моїм катом. В чари я не вірив, як син свого просвіченого сторіччя, але у забаг долі — так. У долі в руках був я вертепною лялькою. Не залишалось нічого іншого, тільки скоритись. То ж чим далі я від’їздив від Парижу, вдихаючи повними грудьми п’янкий запах полів і лісів, тим спокійніше думав про Соланж, безталанну, але мною ажніяк не обманену. Що ж, непотішеною вона не залишиться. Час вилікує всі мрії і страждання цієї доброї дівчини. В цю хвилину це прикро, але це промине, як проминає все на світі.

5

Подорож моя проходила, поки що, без особливих пригод, коли не враховувати вічних затримок з поштовими кіньми. Пошта, як усе у Франції, якщо мова про обслуговування людей, які не є “знаттю шпаги” або “знаттю сутанни”, не варта й копійки, а правуватись з поштмейстерами і конюхами було б заняттям вщерть безплідним.

Користаючись постоєм у Санлісі, я пригадав собі, що ще в Страсбурзі мені розповідали, начебто в Санлісі поховано нашу киянку, дочку Ярослава Мудрого, Анну, дружину короля Генриха І.

То ж я пішов до старовинної, але ще міцної церкви і познайомився з абатом, достойним Жаном Пер’є. Це був говіркий, товстенький мов пампух черчик, ще не похилого віку. Він, бачучи мою допитливість і довідавшись звідки я родом, не тільки показав мені домовину Анни Ярославни, але й важенну Євангелію, яким начебто користалась наша землячка тому багато років і на якому був і її вицвілий підпис “Анна Рьина”.

— Чудова це була жінка, — говорив захоплено абат, — жила тому шістьсот літ, але я її бачу завжди перед собою, як вас, юначе. Зміцнила державу, дала Франції сина, доброго короля Філіпа; славна була на всю Європу; її боялись сарацени і вікінги; могутньої постаті була, русява, як сонячний промінь, оспівували її менестрелі від Пуату до Сардинії, славу могутнього города Києва, дочкою вірною якого була, утвердила і на французькій землі…

— Вроди, мабуть, була неабиякої, — вкинув я, — коли король Генрих привіз її аж з такого далека…

— Неодному ця руська дівиця голову завернула, — розговорився патер Пер’є, — після смерті її чоловіка, доброго короля Генріха, загони лицарів сватались до неї; одружилась вона з графом де Крепі, смілим воїном, але все своє життя ця погожа дівчина із Києва, дочка мудрого Ярослава, любила тільки одного — лицаря без догани, трубадура Рауля де Камбре. З її ім’ям він ішов у бій з сараценами в Ронсевальському міжгір’ї і там смертю хоробрих поляг…

Я, був зворушений цією оповіддю балакучого абата і ми ще більше розговорилися, тим більше, що отець Пер’є почастував мене вином із монастирських льохів, якому, як він казав, було принаймні зо двісті років. Це я відчув на собі, бо, хоч голова моя просвітліла, але ноги відмовлялися послуху, немов налиті оливом.

— То ви знайомитесь із Францією, кавалере? — склав свої пухкі рученята говіркий абат, прищулюючи масненькі оченята, — ви напевно зауважили, що, осягнувши в минулих віках деяку могутність, ця країна котиться в прірву… Що ж. Розум нарешті повинен восторжествувати. Може я доживу до того, може й ні. Але навіть сторіччя тиранії ніколи не відберуть народові права боротись за свободу…

— Пробачте, достойний отче, — вкинув я несміло, — але, чи ця свобода не пошкодить і вам, бо ж і на вас і на вашому стані спирається увесь сучасний лад?

— І нехай шкодить, — вигукнув палко абат. — Ми є такі самі паразити, як і наш найхристиянніший король та його “знать шпаги”. Геть із забобонами, геть із темінню старовини, геть із ворогами поступу. Геть із метафізикою! Геть з темрявою, безумством і брехнею! Вірте мені, що я, втокмачуючи і проповідуючи людям безглузді казочки, подумки прошу пробачення, що свідомо кладу перед людьми колоди на шляху до їхнього прозріння і визволення.

То ви, то ви?… замимрив я, вщерть вражений.

Так я, дорогий друже, я це вам говорю, бо ви — чужинець і не підете на мене доносити. Я відкидаю не тільки сміхотворні казочки та наївні міфи, якими годується суспільство здавен-давна. На цьому побудовано з допомогою заліза і невинної крові наш устрій, спертий на облуді, брехні і забобоні. Чим різниться бідолашний темний смерд, або взяти хоч і той третій стан чесних і робітних людей, від коронованого тирана та його прислужників — стану дармоїдів-дворян, оселених в замках і палацах? Чому я маю вірити в досконалість цього стану злочинців, як наші хвалені герцоги де Рогани, де Гізи і де Ретци? Ким вони призначені до того, щоб бути миропомазанними володарями і гнобителями, грабіжниками і кровопийцями? Ні, молодий кавалере, світ наш позбудеться нарешті ідолопоклонства і темряви. Єдиний і правильний осуд — це осуд розуму. Вселенна завдячує своє буття не вигадкам і міфам, а звичайній Матерії, яку спізнати і ствердити може тільки розум…

Абат Пер’є перехилив чергову чарку старовинного вина. Він говорив щиросердо і натхненно, не знаю, чи із-за вина, чи завдяки власній риториці. Я мовчав і слухав.

— Я ісповідую розум, мудрість людини, яка доходить до правди власним розсудом, світлом визволеної допитливості і досвіду. Я відкидаю сліпе ідолопочитання, забобон і міфи темного середньовіччя… Досить ворожнечі між людьми, досить жорстоких війн, досить прославлювання коронованих кровопийців та ледарів… “Ecrasez l’infame”. Розчавіть гадину! О, великий Франсуа — Марі Вольтер! Вип’ємо за здоров’я фернейського мудреця! Він вказав людству правильний шлях — шлях визволеного розуму, шлях правди. Вип’ємо за довгий вік всіх тих, що вказують людству мудрий, правильний шлях до світла… “Поборюй, розуме всевладний, глупоту всеблагу!” (вигукнув невгомонний черчик і з запалом кінчив Вольтерового вірша): “Поконуй, розуме, отруту для народу…” Так, отрута ця тривала і ще триває, юначе. Хто примушував великого Галіллея каятись? Хто примушував зрікатись правди Джордано Бруно? На початку нашої епохи блиснула зоря відродження і правди, віри в нездоланий розум людини, які чорні сили прагнули і прагнуть поневолити на віки… За що спалено Жанну д’Арк, що Францію визволяла від ворожої навали? Хто і навіщо це робив? Нехай же після тих кривавих і жорстоких століть у темряві, настане день, бо вже світає, бо вже між нами його великий вістовець — мудрець із Ферне…

Є й інші, — вкинув я.

А крім них є народ, який нині ледве животіє, який ожебрачів до краю, але він промовить своє слово: свобода, братерство!..

Я глянув на нього, цього розкудаченого пророка. Хто це говорить?

— Не дивуйтесь, — вгадав мої думки абат Пер’є, — таких як я більше…

Я підвівся, бо з пошти, що була недалеко від церкви, почув ріжок поштаря.

— Святий отче, — сказав я сумирно, — все це дуже цікаве і я б слухав вас день і ніч, але мене кличе дорога. Дозвольте вам лишень завдати одне питання.

Гладенький абат склав свої пухкенькі рученята на животі.

— Як же це ви поєднуєте, всечесніший абате,—продовжував я, — саме оцю віру в розум та його неминучий тріумф над ідолопоклонством, яке ви ж самі культивуєте?

Абат хитренько прижмурив очиці.

— Питання справедливе, юначе, — сказав він, — я учень і нащадок Епікура, знайте, я не хочу відмовлятися від погожого життя. Навіщо пертися проти рожна? Тут я маю захист, подекуди задоволення всіх тілесних потреб, а коли вмиратиму, то матерію і я сам матерія, плоть. Навіщо ж позбавляти себе втіх життя? А навіщо мені витрачати силу на якусь іншу роботу? Для всякої іншої роботи я надто лінивий…

І товстенький абат, по якому видно було, що він не відмовляється від ніяких радостей і розваг житейських, захихотів та з благословенням випровадив мене із монастирського затишку.

Навчений досвідом, я в постшезі не входив в ніякі розмови із співдорожниками. Я сидів у куточку, збував лаконічними відповідями цікавих і торохтіїв, не зважав на закапелкових щебетух, що від нічого робити і тут були ласі на зальоти. Мені здавалось, що за мною стежать наймані шпигуни. Один панок мене супроводив до Суассону, другий присівся з улесливими розмовами в Шато-Тьєррі.

Я не подорожував ні вбогим, ні багатим, на всі розпитування відповідав, що їду за своєю потребою, на постоях сидів наодшибі, знайомств цурався — мені все ще були в пам’яті всілякі неприємні людці, і я майже в кожному бачив або шпигуна або дурисвіта, який гадав, що мене може, як телепня-іноземця, пошити в дурні. Щоправда, злодюжок і дурисвітів було крізь повно, тим більше, що, від’їхавши від Парижу, я помітив, в яких злиднях живе тут не лише простолюддя, але й міщанство і навіть дрібне панство. Жебраків і в Парижі було як мишви, але тут вони залягали всі дороги. Селяни часто несли труни, а коли хтось питався, на що вмер покійник, чи не на пошесть бува, то відповідали, що з голоду. Дітвора бігала голопупа і дивилась з-під ока, з-вовча, щоб їй, вихудлій і коростявій, кинути мідяного шага або хоч шматок хліба. Я, було, спитався, чому тут, у лісах під Реймсом або біля Комп’єнь, не б’ють дичини, бо од звіра аж кишіло, але люди тільки і сміялись з моєї невідучості і казали, що за тенети на зайця, які мужик поставить, графи і маркізи мають право вбити його на місці.

Подорожні, навіть багатші, видно по знатному одягнені, одверто ремстували на податки, що їх заїдають, на дорожнечу, на недостачу битої монети. Короля-небіжчика не згадували по імені, але кресали здорово і його, і міністрів, і всіх метрес, не обминаючи Помпадурки і Дюбаррі, під спідницями яких були і маршали, і державні інтенданти — ця найгірша голота кровопийців. Дехто пробував сказати, що з новим королем може настануть кращі порядки, але його зацитькали і по кислих пиках розмовців я бачив, що ніхто на це не надіється. Один язикатий панок з Ліллю, чи не адвокат, зауважив, що за один сніданок кардинала де Рогана або маршала де Грамона могло б цілий рік годуватися величеньке село, що нині подихає з голоду. На витребеньки королеви Марії-Антуанети йдуть сотні тисяч, а кожний дармоїд при дворі об’їдає країну і дихнути не дає! Всі обраховували, в скільки обійдеться коронація і скільки здеруть з бідного мужика або кустаря-ремісника, коли одні фейєрверки будуть принаймні коштувати двісті чи триста тисяч.

Хоч я не поспішав встрявати в розмови, все ж поділився своїми думками з одним, який пристав до нас у Тіонвіллі і назвав себе Йоганом-Андреасом Шлюте. Він секретарював якийсь час у філософа Грімма, що живе в Парижі, а тепер повертався додому, до Майнцу, то ж ми були з ним співподорожники, бо ж і я прямував до Майнцу, а звідти до Мангейму, іншим шляхом, щоб обминути злощасні Нансі і Страсбург. Він був досить кмітливий і освічений, говорив розумно, так що я, його одноліток, зітхнув, про себе, — скільки ж то мені ще треба здоганяти в науці!

— Ви не дивуйтесь цим настроям, — посміхнувся він до мене, — людці теревенять забагато, але правда, свята правда в тому. Франція — над прірвою, відносини тут такі кричущі, що незабаром і каміння заговорить. Все тут прогнило від голови. Фінанси, звичайно, в жахливому стані, всюди дефіцит, торговля занепала, на морі і на суходолі — поразки; Шуазель віддав Англії Канаду й Індію, з колоніями нехай попрощаються ці великі панове; Париж і Версаль — це “клоака максіма”… Єдине, що зараз важить у Франції — це її філософи і письменники…

Він сипнув іменами, якими захоплювався, а я чував іздалеку хіба лише про Вольтера, та ще й Руссо. Німчик мені вчинив справжній іспит, розпитуючи, що я думаю про Монтеск’є, Гельвеція, Ламетрі і Дідро, який, до речі, тепер перебуває у Петербурзі.

— Як — вигукнув німчик, — ви не читали ні “Духа законів”, ані “Соціального контракту”? Та це ж книги, що визволяють наш розум і наближають нас до іншого, кращого віку! Гай, гай! Де ж ви живете, дорогий мій, і що ви взагалі робите за кордоном?

Я спаленів і розвів руками.

Чоловіче божий, — продовжував німчик, — треба вас просвітити, бо ви не виглядаєте на паничика-кавалерчика, що бігає за фльондрами і дульєтами або марнує час в ігорних домах. Поспішіться, далебі, бо час не чекає. Вдарить грім то й не встигнете опам’ятатись….

Або що таке?

— Що таке? — скрикнув він, — незабаром вся молода Європа, все, що живе і мислить, повстане проти середньовічної мерлятини, якою нас придушують тирани і попи. Дивіться, та ж навіть у вашій вітчизні козацький спис підважує трон новітньої Семіраміди… Та чи чули ви про ребелію Пугача, який називає себе Петром III? Справа не в тому, як він себе там називає, права в народі, в тих, що скидають із своєї шиї ненависне рабське ярмо….І так буде скрізь! От в Америці, чи чули ви, що там починає заварюватися? Та ж масачузетці не хочуть платити податків англійській короні! Вони хочуть свободи! Чули ви, що у Бостоні було?… Знаєте ви такого Франкліна, чи чули про нього? Він не тільки відводить громи і приборкує і блискавки, він незабаром приборкає всіх тих, що сидять ми престолах і п’ють кров з народу…

Я, звичайно, не міг і не хотів йому розповідати про все, що зі мною діялося за цей час, що ані Пугач, ані масачусетці в Бостоні, ані інші заколотники мене ажніяк не цікавлять. Але я таки застановився над цим усім. Німчик мені подобався. Це була щира душа, ось такий юнак, якого портрет я оглядав в галереї, а намалював його Фрагонар, одержимий натхненням. Від цього німчика я багато дечого міг навчитися. Він палко стиснув мою руку і прирік довічну дружбу, з тим, що я повинен з ним їхати у Майнц, де він живе із своїми батьками, що є звичайними бюргерами, і сестрами, які мені напевно сподобаються, як і я їм. Зразу ж він всучив мені декілька нових книжечок німецьких поетів, Лессінга, Віланда і, звичайно, Йогана Вольфганга Гете. Він також деклямував власні вірші, які він, однак, сам вважав безталанними.

Так ми приволіклися врешті решт до кордону і в’їхали в цісарські володіння. Хоч паспортна контроля пройшла без пригод, але мій приятель порадив мені бути тут обережним, бо шпики в краях під Габсбургами значно проникливіші ніж у Франції, де багато чого пустять повз вуха з недбайливості, то осьде можуть присікатись за кожне необачне слово. Злидні були тут не менші, ніж у Франції, народ приголомшений, на кожному кроці—військо, а дороги небезпечні. На нас поночі двічі нападали озброєні люди, мабуть мародери, може б і пограбували нас, бо поштальйони були напевно в змові з ними, але я і мій німчик, добувши пістолети, примусили візника погнати чвалом, а в купу розбишак вистрілили декілька разів. Одна панія з Льєжа, жінка власника мережевної фабрики, зо страху зімліла і впала на мене всім своїм дебелим тілом і навіть, коли ми її розсупонили і одволодали, не хотіла підводитись. В подяку за нашу хоробрість вона запрошувала нас до своєї господи, але на щастя, ми якось її відпекались.

Третього дня, потрусившись на вибитих дорогах, ми завернули нарешті в трієрське єпископство і добилися до Рейну, де на другім боці був Кобленц, старовинне і веселе місто. Ми вирішили тут переночувати, бо досьогочасні нічліги в господах, навіщених блохами, далися нам у знаки.

Заїзди були забиті цісарськими офицерами; наймалися лише спільні кімнати. То ж спали ми де попало, на підлозі і на соломі, віддаючи себе на жер жорстоким блошицям такої величини, що навіть у Парижі я таких не бачив. На поромі, другого дня ми переправились через Рейн і в’їхали в Кобленц, де було спокійно, дарма, що Йоган Андреас твердив, що це найтемніший край в Європі, бо виголоднілий і зруйнований вщент безугавними війнами.

Мені, однак, Німеччина видалась привітною. Діброви і лани, зеленавий, прудкий Рейн, чепурні оселі, а над усе — люд, здоровий і погожий, що товкся біля шинків, хлептав пиво, задирав найманців-солдатів, що волочились ватагами, шкірив зуби до дівок з косами, русявими як льон.

Мені було радісно, може тому, що я перебував під небом тієї країни що й моя княжна. Крім того у Франції я зазнав стільки злоклятої фортуни і невезіння, що мені навіть не хотілось згадувати про неї. Чого вартий був один королівський чорний кабинет, в лабетах якого я натерпівся! Приємно було також придбати собі доброго приятеля, і з ним я пізнавав ціну дружби. Хоч ми були з Йоганом Андреасом різної вдачі, але в багатьох справах згідні. До того з ним я попадав в інший світ. В Страсбурзі я був ще жовтодзьоб, на все дивився розчиненими очима, в Парижі мене загарбали пустощі і що казати — моя пристрасть. Люди пустої вдачі як Христанек і Доманський приставали зі мною, але якими ж приємними були бесіди з Йоганом Андреасом! Він читав мені цілі сторінки з Клопштока і Шекспіра на пам’ять, відтворював сцени з Корнеля і рецитував Расіна, диспутував над філософією Декарта.

В готелі “Під чорним орлом”, що зараз біля ратуші, мій приятель зустрів знайомих. Це були здебільшого молоді люди, студенти чи літератори, всі вони вітали його як рідного брата. Двоє мали пера за вухами, троє — розкуйовджені чуприни і плащі через плече, один був вже літній чолов’яга, здоровенний бицюган з багряним обличчям, пиво жлуктав величезними дзбанами, гоготав так, що на нього озиралися люди.

“Шлюте! Йогане-Андреасе, — ричав він, трясучи лев’ячою гривою, — де ти так барився, юначе? Чому тебе нема з нами, коли дедалі пекельнішим стає життя в цій нашій богомданній вітчизні?”

“Здоров, друже Готлібе, — обійняв мій друг Шлюте цього чолов’ягу з лев’ячою гривою. Все братерство, оточивши нас юрбою, подалось до господи. Там було повно бюргерів і ремісників, що різали пиво за дубовими столами. Всі наперебій, голосно, не звертаючи увагу на натовп в господі, розповідали нам про переслідування вільної думки у Вюртембергу і Швабії, де вже зачинено дві газети у Франкфурті і в Штутгарті, арештовано якогось поета Шубарта і все, що живе над Рейном, обурене до краю.

“— Кляті тирани! — Ревів все той самий Готліб, який як я довідався був також літератором і писав у гамбурзькі тижневі листки, — проклятущі деспоти, породжені самим Вельзевулом! Коли виб’є ваша остання година? Чи не Маєте ви, хто такий Карл-Теодор — вюртембергський герцог? Це ж ланець над ланцями, це кат вільної думки, це тюремник казематів Ауерспергу…”

При цьому цей здоровило не цурався келихів, смалив баляндраси до дівчат, що хихотіли, проносячи пиво.

“— А Карл — Євген, електор Пфальцу, хіба кращий? — вигукнув худенький студентина з Бонну, — те, що він виробляє коштом народу, переходить людські поняття. Від податків народ вгинається, а безнастанні набори рекрутів…”

“— Та він просто гендлює рекрутами, — зауважив літератор з пером за вухом, — людей ловлять, забивають в колодки, стрижуть і надягають перуки, посилані мукою, втискають у мундири і продають гессенському або брауншвейгському старапам, які їх, бідолашних, з черги перепродають англійському королю, щоб в Америці приборкували бостонців…”

“— Не приборкають! — загудів Готліб, не забуваючи при тому жлуктати пиво, — іскра вже кинена, незабаром в Америці спалахне полум’я! Брате Йогане, чи не так я кажу, чи не так думають добрі люди, навіть у тому прогнилому до решти Парижі…”

Йоган Шлюте потвердив, що однодумці скрізь і повсюдно, навіть, — він показав на мене, — у засніженій Пальмірі Півночі, — в Росії, в її степах неозорих, вже повіяв дух свободи, трон Семіраміди затремтів, народ повстав проти багатіїв, князів і дворян…

Надрейнські хлопці кинулись до мене з обіймами. Здоровило-пиворіз Готліб схопив мою руку своєю п’ятірнею і тряс її так, що я думав — поторощить.

Проте я був ні в тих, ні в цих, бо навколо збиралась юрба, слухала всього, про що говорилось з помітною цікавістю, виймала люльки з рота, щоб пахнути димом і кивнути головою, що все це правда; дехто ставив нам пиво на свій кошт, але я, правду сказавши, побоювався чи не вваляться сюди кожної миті жандарми.

Молодик — студент зауважив моє зніяковіння і дружньо поклепав мене по плечі.

— Добродію, — сказав він, — бачу, що ви наполохані, але не бійтеся нічого,— в Кобленці, в Кельні, в Бонні, можете говорити що хочете,— це не Вюртемберг і не Пфальц, де за кожним вуглом та в кожному підворотті чатують герцогські шпики. Там за кожне ваше слово можуть потягнути на дибу… Ви — між своїми, брате….

Я подякував йому, але всежтаки — береженого, як то кажуть, і дідько береже, а навіщо мені ще одного клопоту? Я дудлив і собі пиво в гроні цих літераторів і братчиків-студентів, які в міру різаного ними пива ставали дедалі гомінкіші і збирали чималий натовп слухачів та однодумців. Всі вони, вкупі з моїм другом Йоганом Андреасом Шлюте вішали собак на всіх королів і герцогів та й на архієпіскопів Трієру і Кельну, на римського папу і на короля Пруссії. Готліб сказав, що Європою правлять три баби, чортом принесені на махових вилах, а це біготка-свічкогаска Марія-Тереса, скупа як церковний паламар, що свого синашу-дурника тримає в лабетах, Катерина — повіїще всесвітнє і Марія-Антуанетта, яка із скупердяйського Відня вирвалась до Версалю і там жирує коштом народу. З Людовика XVI кпили так мерзотно, що йому мабуть гикалось. Особливо ж чесали вони язики на всіх герцогів і княжат у Німеччині. Всіх вони величали розбійниками з битого шляху, бугаями, що з сороміцьких недуг не виходять, жериволами і шахраями, що на спілку з лихварями і банкірами безсумлінно обкрадають чесний люд, міста і села; не лише останню сорочку стягають з бюргерів і ремісників, але й рідну матір обчухрають без надуми.

Тільки один з літераторів, мовчазніший ніж інші, з благовидим обличчям, сказав, що мовляв, не слід перебільшувати, бо серед цієї герцогської голоти є також порядніші люди, як от марграф Баден-Дурлаху чи граф Байройту, які бодай трохи дбають про мистецтво, музику, гарне письменство, філософію…

— Що? — заревів пиворіз Готліб, — Ти їх ще захищаєш, брате Карле? Для мене нема добрих серед тієї зграї людопродавців. Для мене всі вони однакові, варті тільки петлі. Нехай собі прикидаються приятелями муз і грацій, для мене вони всі — один дідько, одна сатана. Байройт? Анспах? Вольфенбіттель? Баден-Дурлах? Знаю їх всіх, братіку, як облуплених, їхню ласку добряче знаю. Я тількищо звідти, з того стоклятого кодла, я їх всіх об’їхав, купи паперу на них списав… Чи чули ви, бува, люди, про таке графеня Лімбург-Стирума?

Він грюкнув кулаєм по столі і заволав на дівчину, щоб націдила ще пива. Але ніхто, з братерства, навіть в юрбі, не чув про такого графа Лімбург-Стирума.

— То я вам скажу, братове, — горлав пиворіз, — і це повчальне для кожного, хто наважиться захищати будь-кого з цих коронованих і миропомазаних гундсвотів… Отож те мізерне графеня, який володіє клаптями земельки, на яких і заяць не сховається, оцей шагалія і бабохват, забагнув блиснути в Німеччині також як друг муз і грацій, прикрашує свою нікчемну резиденцію на зразок Версалю, парками, фонтанами і лебедями, найняв мандрівних італійських комедіантів і черевомовців, щодня влаштовує бенкети, а чиїм коштом, питаю вас? Та ж народ Лімбург-Стирума — це вбогі шевці і безземельні батраки, які на своїх пісках з голоду подихають… Більше того — раптом заревів він, — оце куце графеня, оцей курохват, оцей гундсвот, десь придбав собі фаворитку, знайдену під плотом приблуду, куртизану, що подає себе не лиш за якусь княжну Володимирську, але за претендентку на престіл всіх Русей, України і Понтиди, онуку Петра І… А щоб її дундер свиснув…

Словесний потік пиворіза полоснув мене дзвінким лезом. Я зірвався і либонь сполотнів як смерть, бо мій приятель Шлюте, що сидів біля мене, спочутливо спитав мене, чи не млосно мені від випитого натщесерце пива. Але я відвів його на бік і сказав перериваним голосом, що я мушу негайно від’їхати, не затримуючись в Кобленці, ані не товаришуючи йому до Майнца. Шлюте не міг вийти з подиву.

“— Як це так, друже — брате? Та ж ми вас вважаємо за свого поготів, а ви покидаєте братерство в розпалі дії, саме коли і ви нам потрібний? Невже ви залишите на поталу справу свободи люду?”

Йоган-Андреас дивився на мене докірливо своїми добрими, ясно-голубими очима і його підборіддя затремтіло — він от-от би заплакав. Він був сентиментальний, цей добрячий Шлюте. Обступили мене і всі інші братове. Готліб хотів затримати мене просто силоміць. Облапив мене як ведмідь і не хотів випускати. Дехто гадав, що мене з п’яна ображено і домагався, щоб мене публічно перепрошено. Немало зусиль треба було, щоб цих щиросердих людей переконати, що я на нікого не гніваюсь. Але ж я не міг їм сказати про справжню причину мого раптового від’їзду? Я присягнув їм, а особливо Йогану-Андреасу, що як тільки полагоджу свої справи, негайно приїду до Майнцу, до нього в гості.

З обіймами, вигуками, з пивними дзбанами мене випроваджено на вулицю, до постшеза. Форейтор тріснув бичем і постшез покотився. Друзі мої стояли перед господою і ще довго гукали за мною. Я залишив їх з їхнім пивом, хмільними піснями і мріями та знов подався в дорогу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

КНЯЖНА ВОЛОДИМИРСЬКА

“О, кохання, який же твій переможний

вплив! Які різні, які вкрадливі твої шляхи!

Який поет, який філософ, зможе вгадати їх

і протистояти твоїм вигадкам і манівцям,

о кохання, твоїм стратегемам, які тільки ти,

кохання, можеш вигадати.

Джованні Бокаччо: “Декамерон”

“Історія Лоретти”

Годі, лицарю славний, марно сумувати,

Будеш турка клянути, в лісі зимувати.

Переможеш весною, перейдеш крізь гори,

Досягнеш Припонтиди, аж туди до моря.

Отчу віру підперши, славу України,

Піднесеш понад Бескидів гордії вершини.

Ол. Бучинський-Яскольд;

з книги “ЧИГИРИН, ПРИКОРДОННЕ МІСТО”; 1678.

Коли шабля при нас є, то ще не змарніла,

Знаменитая у світі козацькая сила;

Доказали ми не мало серед бою,

Помстимося ж за ганьбу, бо сили такої

Не змогли вороги ще у нас подолати.

Бог живий і не вмерла козацька мати!

Інокентій Нерунович;

з драми “Милість Божа”, 1728.

1

О, кохання! — Ти — шалена лихоманко душі, ти тремте радості, що її субстанція така льотна! Як дорого ти коштуєш недовершеній людині!

Притаманність моєї вдачі — діяти за наказом хвилини, Скорятись велінню спалахнулого серця, не розуму, о, ні! Замість того, щоб здатись на ранок, який завжди мудріший ніж вечір, я кинув моїх нових і добрих друзів і не шкодуючи гроша (я того ж вечора замінив мої луїдори на ріксталери і голландські флорини), виїхав з Кобленца. Але, куди? Я і сам і не знав, та й ніхто не знав і не міг мені навіть приблизно сказати, де лежить оте кляте графство Лімбург-Стирум, до якого я рвався. Це була, напевно, якась Богом і людьми забута діра. Поштальйон мені сказав, що є декілька, але Лімбург-Стирум положений мабуть десь в околиці Гамбургу, загублений серед мозаїки всіляких дрібних і дихавичних марграфств і князівств. Якого лиха пані де Тремуйль, або як її тепер звали, княжна Володимирська, шукала в цій глухій провінції, здаля від широких шляхів, я не міг збагнути. Над цим усім я ламав собі мою бідну голову, їдучи поштовими кіньми до Бонну. Чому княжна подалась на північ, коли вона прагнула до Мангейму?

Їхали ми мальовничим берегом Рейну, але де мені було до того, щоб чудуватися краєвидами, старими замками і руїнами на стрімчастих скелях!

Мало мене цікавили і подорожні, серед яких була італійська комедіантка Бранцетті з Венеції, що їхала з прегарною донечкою до Ганноверу, достатньо хитрюща. Вона же побувала у всіх європейських столицях і не з однієї печі кашу їла, що було видно по її зморщеному, хоч і вимальованому обличчі. Вона мені призналася, о везе свою дочку до ганноверського двору і вже з малих літ підготовляє її на коханицю-фаворитку котрогось з німецьких княжат або принаймні єпископів. Але й вона, не в тім’я бита, не могла мені нічим допомогти. Однак у альманаху-календарі, який вона возила з собою, я таки вичитав, що графство Лімбург-Стирум існує, межуючи з Нідерландами. Зараз ним володіє граф Філіп-Фердінанд-Ернст Лімбург-Стирум, влада якого розтягається і над графствами Вагрія, Фрігія, Гельдерн і Шаумбург, кавалер Хреста, азіатського ордену Лева, сторож Господнього гробу в Єрусалимі, рицар Чорного Орла і ордена святої Цецілії.

В Бонні, де ми спинились на ніч і де я попрощався з комедіанткою, яка тужливо закочувала свої очиці, я хотів впевнитись щодо дальшого маршруту і мені порадили звернутися до Опенгеймера, що позичав гроші на процент князям і архієпископам. Він розповів мені, що граф Лімбург-Стирум винен йому понад десять тисяч дукатів і на вічне віддання, бо це безштанько, курячий дядько, який вже ніде не має кредиту. Щоб сховатись від своїх вірителів, які його облягають, він вічно подорожує, а взагалі живе для своєї розваги. Якщо тепер він заходиться коло театрів та парків, то це тому, що йому пощастило вирвати якусь дещицю від аугсбургських банкірів, які в ці невеселі часи воліють мати гроші на людях.

Поза тим, герр Опенгеймер не хотів навіть говорити про цього торбохвата, називав його всіляко, але розповів мені, як дібратися до цього ясновельможного безштанька.

Що правда, це не була легка справа. На німецьких шляхах і кордонах сам чорт зламав би ногу. Через постійні застави і прикордонні брами доводилось продиратись як крізь хащу — у цих тісних і масійських державках на кожному кроці тільки й лунало “гальт”! Я втрачав чимало часу, поки аллебардники або вартові офіцери роздивились мій паспорт і знехотя, а іноді з-під лоба, кидали своє: “пассірен”.

Сливе на жаб’ячий стрибок, тут були щоразу інші закони і правила, інші звичаї і приписи. Розбещені жандарми і різного рода посіпаки дерли з мене і за шляхове і за нічлігове; кожний наставляв лапу, щоб дати йому зайвого дуката, а коли я їх посилав до сто бісів, то погрожували, що заарештують і поведуть до марграфського або магістратського суду.

Хороше було дивитись на вибалки над Рейном, коли ми повернули від Кельну на Вупперталь та Ессен. Бюргери були добродухі, дочки їх хороші, вино прозоре, але графи, мар графи і жандарми — ні, ні, стократи ні!

А проте я вперто і терпеливо продовжував свою путь, якже відбившись не лише від рідного дому, але й від Майнцу, де чекав мене сердешний німчик Йоган-Андреас. О, лихоманко кохання, чого тільки ти не потрапиш!

Після якихось трьох днів стомлюючої подорожі, бо я і трясся і на возах і в постшезах і в кароцах, я врочисто в’їхав у межі графства Лімбург-Стирум. Далебі, я надаремно “завжди відмовлявся, коли в господах мене називано “графом” або принаймні “бароном”!

Смішно подумати! Наша Бакланівщина могла б бути ніким самим графством з її ланами, гаями і балками, які за три дні не переїдеш. А що ж казати про посілості Розумовських, які могли б правити за дві або й три Саксонії?

А ось таке мізерне графство Лімбург-Стирум за столицю мало містечко, що зветься Нейсіц з маленькими дімками та вузесенькими і кривими вуличками. Люди, худі і забиті, з-під лоба дивились на тебе, поганяли нещасну шкапину та чим мерщій скидали шапку як почули грюкіт карети. Димки курилися з коминів, сердешна жінка заганяла гуси і свині в хлів, а дівки, що визирали з вікон з паперовими шибками, були погані, одна в одну.

Поштальйон розповів, що граф Лімбург-Стирум був дослівно батьком своїх підданих, бо залюбки зберігав “право першої ночі” або “друа де сеньйєр” і щокращих дівчат забирано у палац на покоївок.

І ось над усією цією людською бідою височився парк з чавунною брамою, біля якої стояли кремезні гренадери, якими не погербував би і король Пруссії, а ще вище, на взгір’ї струнчіла графська резиденція.

Скажи бо, серденько, як ти тремтіло і рвалось, коли я вийшов з постшеза, заплатив візнику по шість грошей за милю, а миль тих було вдосталь, розправив засиджені ноги та зайшов у господу з гучною назвою “Під левом Стирума”. Адже я сподівався незабаром побачити мою княжну!

Втома знесилювала мене, увесь я був запиленний як чортяка, в пельці мені пересохло, від шквару я аж счорнів, але що з того, коли я таки доп’яв свого. Мені хотілось сміятись і радіти, я крутив шиєю на всі боки, бо мені здавалось, що кожної хвилини зненацька вийде княжна Алі-Емет або Дама з Азова або пані де Тремуйль і привітає мене своїм чудесним посміхом. Може вона якраз проживала в цьому “Леві”?

Але її тут ніхто не знав. Господар коршми-заїзду, похмуре одоробало, згадавши про графа, тільки сплюнув і розтер, а про графових гостей махнув лише рукою — тут, мовляв, всілякої шушвалі волочиться вдосталь.

Що ж, вмившись та причіпивши шпагу, я вийшов на міську площу, де юрмились вбогі крамнички з усяким злежалим товаром. І перший, хто мені кинувся в вічі був Доманський у власній особі, що похожав павичем, торгував те, чи інше. Я б не сказав, що він зрадів зустрічі зі мною. “Я так і знав, — посміхнувся він з-крива, — що ви, кавалере, знайдете дорогу і сюди. Чим чорт не шуткує…”

“— Якщо вам разом з чортом хочеться шуткувати, то мені ажніяк, — сказав я, — ви не тільки кинули мене напризволяще у Нансі, але, обловившись, завдяки моїй доброті у Розумовського, навіть не подумали про те, що я буду вас з дурної голови шукати в Мангеймі, як ми домовились…”

Він розвів руками і почав плести, що людина стріляє, а пан-біг кулі носить, аж врешті я зажадав, щоб він мене негайно повів до княжни. На це він відказав, що до княжни йти зараз не можна, бо вона разом з секретарями проживає в резиденції, де є свої правила етикету і щоб я прийшов увечері до театру. Розуміється, я збісився, але Доманський стояв на свойому. Граф мовляв, до чудацтва, пильнує етикету, автім людина непогана і княжні стане у пригоді. Крім того він підкреслив, що тепер треба величати пані де Тремуйль княжною Володимирською, оскільки вона виводить свій рід від Володимира Мономаха.

З важким серцем сидів я з Доманським у господі, а він мені коротко розповів, як вони чудом видерлися з жандармських лабет, бо на них були вже гончі листи і серед великих тарапат дібралися до Страсбурга, без шеляга, так що треба було продати негритеня якомусь подорожньому князькові.

Розумовський — чолов’яга не кепський, але скупиндя і труситься над шелягами. Хоч він мав добру думку, однак не слід було з ним без великої потреби затримуватися і треба було щошвидше перебратися на той бік Рейну під самим носом у драгунів, що сновигали по Страсбурзі й околиці як заюшені хорти. Ось саме тоді став у пригоді граф Лімбург-Стирум, з яким княжна познайомилась в гостинниці і все йому розповіла. Граф так пройнявся її справою, що провіз її у власній кареті на поромі через Рейн, а Христанек, Монтеги і Доманський продерлися переодягнені за конюхів і гайдуків. Звичайно, після такої послуги, було ніяково відмовлятись від графових запросин погостювати у нього в Нейсіці. Тепер нема такої речі, якої б граф не вчинив для княжни; їй хіба пташиного молока недостає. Граф — це широка натура, не постоїть за нічим, тим більше, що й політична справа княжни Володимирської його заінтригувала і він обіцяв всіляку протекцію.

Важко сказати, скільки в цій оповіді було брехні, а скільки правди. Я з шарлатаном розлучився холодно, нічого не розповівши про мої пригоди. Нехай думає собі, що хоче і ламає собі голову над тим, як я їх знайшов в цій дірі. Я вирішив взагалі бути з ними здалека, бо мені не виходило з думки, що обидва пройдисвіти, крім дуринди Монтеги, мене просто хотіли спекатися. Чорта з два! Мене тепер ніхто не зіб’є з пантелику, вже час, щоб я сам собі майстрував долю.

Як тільки звечоріло я одягнув парадний каптан з позументами і золотим шиттям, напудрував косу й буклі, обув пристойні черевики із срібними пряжками, які я купив собі в Бонні і, так прибраний, прийшов під браму резиденції, де мене чекав Доманський, який навіть похвалив мене за мій сановитий вигляд. Гренадери — вартові дивувались либонь, що така знатна особа прибуває пішки, а не в кареті. Нас впустили у резиденцію і ми пройшли в театр та розсілись в партері. Театрик цей був казна-що, тісний і тендітний, так що здавалося, що ложі упадуть на сцену, публіки було небагато, а княжну я побачив, коли почалася комедія чи опера — буффо “Алціс і Галатея”, яку я, до речі, із справжніми акторами бачив у Парижі. Комедіанти — мандрівна трупа із всілякого мандрівного наброду і добре підтоптаних актрис не завдавала собі великого труду. Голоси у них були старечі, похриплі або півнячі, а акторська гра — жебрацька. Але я хоч і не дивився на княжну під час цього,— зжалься, Боже, — спектаклю, про цю оперу та про каналій, що вовтузилися на сцені, думав найменше.

В перерві Доманський повів мене у графську ложу. Княжна Володимирська сиділа, обмахуючись віяльцем, у синій сукні та в мережаних чорних рукавичках і з фондажем на голові на яких двадцять цалів. Важко було збагнути, чи зраділа вона, побачивши мене — очі її були як і давніше, печальні, хоч на обличчі вона посвіжіла.

Рука її була крижана і млява, а в погляді швидше суворість і допитливість — вірити мені чи ні? Однак роздумувати було ніколи, бо мене рекомендовано графові Лімбург-Стируму, що розсівшись в ложі, розглядав мене через лорнет.

Це був куций, опецькуватий старигань з рожево-багряним личком, пухкомасними губами, гордовито шарпневим вгору підборіддям, хитрою носярою, з вузькими кабанячими очицями, які раз посміхалися солоденько, раз жевріли недоброю підозрілістю. Від нього било золоте шиття на малиновому оксамітному каптані, з каскадом всіляких зірок і орденів. Це був самозадоволений кнур, з біса, проміткий і пожадливий. Крім нього у ложі вистоювали його ад’ютанти-жевжики, що виструнчились, немов ковтнули шпички, його гоф— і конференцміністр барон Горштейн, а також випудрований, в білому каптані офіцера Римської священної імперії Христанек та насуплений Доманський. Зовсім в глибині ложі стовбичив Монтеги Уортлей. Напрочуд, цей телепень-ангелянин зрадів мені, неначе рідному братові. Його кінське обличчя засяяло, горлянка забулькотіла, біляві вії заморгали. Я не сподівався, що це одоробало може мати якісь людські почуття, але на цей раз я не сказав би, що він привітав мене нещиро.

Треба сказати, що я своєю появою таки відбивав від цих секретарчуків княжни, що товклися у своїх злинялих і полатаних камзолах. Граф начебто був мило вражений мною, почав розпитувати звідки я, якого я роду, чи не родич або знайомий того чи іншого вельможі у Петербурзі чи в Варшаві, а наприкінці висловив своє невдоволення, що я спинився в гостинниці та зразу ж запросив мене на гостювання у нього, в резиденції.

Другий акт опери викликав у глядачів ще більшу нудоту, проте видно було по акторах, що така їхня гра, як і заплата. Граф сам незабаром поклав кінець цій нудотній церемонії. Він жбурнув на сцену гаманця, на якого бідолашні актори накинулися шуліками. Коли граф знехотя плеснув пару разів у долоні, всілякий набрід глядачів у партері та в ложах плеснув і собі. Граф Лімбург-Стирум тоді підставив княжні руку і ми всією валкою подались через амфіладу залів, з яких деякі були вже прибрані, а в деяких були риштування для штукатурів і малярів. В просторій їдальні, осяяній жирандолями, розпочався бенкет. Мене познайомлено і деякими знатнішими гістьми. Були там якісь далекі родички графа, вельми зальотні панни, обліплені мушками, товстенька марграфиня-вдовиця чи не Мекленбург-Стреліцу, єзуїтський патер з заплилими салом очицями, якийсь доктор з Геттінгену, що вигадав “ліжко плодоносності” і його вже начебто купив і ним втішався герцог Брауншвейський. Були там інші, здебільш миршавенькі особистості, мабуть графські міністри і дорадники, та нахлібники без заняття. Їжа була не першої свіжості та й від неї не ломились столи — сам граф жив на дієті, ото ж і іншим не личило переїдатися. Проте і патер-єзуїт і доктор — винахідник старилися уплітати, що було на столі, аж лящало за вухами. Вина було зате вдосталь — і рейнське, і токай, і херес. Панни та вдовичка досить швидко поп’яніли, деякі навіть і хусткою біля рота (бо їм збиралось на блювання), вибігали із-за стола, але поверталися, повеселішавши, і знов приймались за дудлення з келихів.

З поведінки того всього наброду, що вилискував золотом і пахтів парфумами, я побачив, що теревені Доманського про якийсь особливий етікет, були перебільшені. Кожен тут робив і верз, що йому хотілось. Панни вивертали до мене очиськами, аж мені самому було ніяково. Вони були кругленькі і рум’яні, але дурні як столова нога, бо питалися мене, чи завжди у нас сніг, чи чоловіки мають у нас по декілька жінок, чи в наших горах живуть якісь люденята з песіми головами. Я досить сердито нагримав на них, кажучи, що вони помішали горох з капустою, а мою країну з Туреччиною чи з невідьчим. Але вони тільки хихотіли, бо з-п’яна та й з дурощів на них напав сміхунець.

Доманський присідався біля вдовички графині Мекленбург-Стреліц як півень на сідало, а по її рум’янцях видно було, що це їй до вподоби. Монтеги розмовляв з довгою як тика гольштинкою і розмова їх — з англійська — нагадувала індичу. Христанек вступив з патером і доктором у диспут, але видно, що всіх їх тягнуло до карт. Що ж до графа, то він тільки жмурив очиці і кивав головою як бовванець, либонь брав мене за якесь знатне інкогніто. Проте я вже бачив, що це по суті мерзотна бестія (недаремно господар гостинниці плювався), загрібущий лихвар. Нічого задармо не робить, а бабодур — найслинявіший з усіх, яких я коли І бачив. На княжну він споглядав зукоса, мов кіт на сало, і мені відразу стала гидка його підцукрована ввічливість.

Коли заграла музика і шушваль метнулася танцювати, я відвів княжну до вікна і запитав її, що це все означає, і чого вона сподівається від цього рожевенького кнурика. Вона, однак, впевняла мене, що побут у графа має велике і політичне значення, бо у Лімбург-Стирума є дуже вельможні посвоячення і його голосу слухають в усій Священній римській імперії. Його поведінка дуже шляхетна, він трактує її не лише як добреуроджену даму, але як суверенну владарку. Я побачив, що в нічому її не переконаю.

Настрій у мене став препаскудний, хоч княжна сказала, що в товаристві ніколи не треба показувати сумного обличчя, а бути веселим, хочби на серці скреблися кішки. Але, що б вона не говорила, чорні думи клекотіли в мені, бо я бачив дуже прозоро наміри розпусника та його хитренні зальоти. Така креатура добре обмірковує свою стратегію. Втім до мене підійшов Христанек і сказав мені, що, вичитуючи мої думки, не радить звертати уваги на нісенітниці, ані зопалу приймати якісь рішення. Шальвіра, вдаючи доброзичливця, поклепав мене по плечі і сказав, що хіба тільки недужий на курячу сліпоту, не бачить, що мене мучать ревнощі. “Тільки зовсім надаремно, кавалере, — з-крива посміхнувся він, — старигань вже давно перестав бути небезпечний для жіноцтва. Можете мені повірити, Рославче…” І він відійшов, прихорошуючись, до гурту, а мене оточили панянки, маніжно, але й спорзно, хихотячи та дихаючи на мене винним випаром. Та гасати з цими дурепами-козами у фарандолі по залі у мене не було найменшої охоти. Я подався у відведену мені кімнату, посилаючи до дідька старого череваня та увесь набрід у його резиденції. Обсотували мене різні думки, прориваючись крізь далеке бреніння скрипалів, де ще гасали розтанцьовані гості, поки я не заснув камінним сном.

2

На другий день княжна, як це вже бувало в Парижі, приймала нас усіх, лежучи до полудня в ліжку під балдахимом з графськими гербами. Ми всі, а також почт покоївок, перукарів і маляра, який малював її парсуну на замовлення графа, стояли півколом. Відношення челяді до княжни і до нас було аж надто влесливе, чи то тому що народець тут покірний і злиденний, але, хтозна, чи це все лакейство за нашою спиною не глумиться з нас, маючи нас за таких самих шальвір, якими були інші принагідні гості. Але, справді, хто відмовився б від такого гостювання, яке нікому не коштувало ні гроша? Секретарі княжни Володимирської качалися тут як сир у маслі, як справжні маркізи Карабаси.

Що ж до самої княжни Володимирської, то вона і сповістила мене конфіденціально, що вся паризька афера була каверзою її ворогів, які накладають з узурпаторкою Катериною. Королева Марія-Антуанетта (бо власне кажучи, вона у Франції щось значить, а не пришелепуватий король) в політиці так розуміється як вовк на астрономії і до того зайнята своєю власною особою та своїми нісенітними бабськими справами, що навіть не в силі збагнути, які користі мала б вона і Франція, підтримуючи нашу справу. Проте снів не кінчиться у Версалі, а тим більше в Тріаноні. Протекцію і то серйозну, тривалу, можна знайти тільки в Німеччині, адже ж народ тут не такий легкодухий як у Франції. Окрім цього надходять вісті, які додають нового духа і нам і нашим протекторам. Ребелія Пугачова дедалі поширюється, от-от перекинеться з Волги на Дон; сам Пугачов зараз облягає Казань і рушить мабуть на Москву.

Маються чутки, що і на Україні неспокійно і Запорожські козаки, як доносять з Істамбулу, чекають тільки появи княжни на Причорномор’ї, щоб зірвати повстання. Маємо листи від деяких знатних людей з козацької старшини на Україні, які ненавидять узурпаторку і готові до нас приєднатися, коли настане відповідний час.

Дуже добре, говорила пані де Тремуйль, чи пак княжна Володимирська, що я з’явився, бо на мене покладаються окремі надії. До речі було б, якщо б я вдався як емісар Регіни Понтіки на Україну і повернувся з відповідним рапортом. Але це покищо прожекти, бо це було б тоді потрібне, якщо б гора не йшла до Магомета, а гора таки, здається, зрушила з місця.

Я, звичайно, сказав, що служитиму княжні, якби не стояла її справа, добре чи зле, і готовий виконувати всі її веління. Щодо графа Лімбурга-Стирума, то я, політично висловив надію, що вона не зазнає розчарування, бо з поганого барана хоч жмут шерсті і то вже потіха. Княжна сміялась, а проте не давала приводу, щоб я залишився з нею на самоті, мабуть тому, щоб, бувши увесь час у всіх на очах, не надщербити собі доброї слави.

Що ж, я провів решту дня з телепнем Монтеги Уортлеєм, який тепер мені менше скидався на йолопа, а навіть висловлювався досить розсудливо. Щодо графа, у якого ми гостювали, то це, на його думку, хитрющий дідугань, з якого навряд чи можна буде потягнути будь-яку дещицю. Він сам у боргах по вуха і невідомо як з того всього вилізе, хіба що знов продасть яких зо двадцять рекрутів прусському королеві, який розбивається за дебелими гренадерами, щоб перепродати їх в Америку. Я притиснув між іншим англійця щодо кавалера д’Еона, про якого мене допитували у чорному кабінеті та спитав, яке він має відношення до княжни Володимирської.

Уортлей досить докладно, хоч і озираючись, розповів, що цей д’Еон — штукенція хитруща, бестія, кована на всі чотири. Люди б’ються об великий заклад, щоб дізнатись якої він статі, бо раз одягнеться, — кожний бере його за жінку, а другий — виступає як кавалер. Перше він був агентом французького короля Людовика XV, швендявся і шпигував по усій Європі, а потім пірвав з ним, втік до Англії і нахвалявся, що має листи, які розкривають всю секретну дипломатію короля і Помпадурки. За це його королівські агенти хотіли згладити, але він викараскався з того, і теперішній король Людовик XVI боїться цього гермафродита як дідька. Ця личина, д’Еон, говорив Уортлей, не вельми вірить у княжну, вважає її за авантюр’єрку, але годився підтримувати її у Вестмінстері, якщо вона буде працювати для нього в його шпигунському ремеслі. На честь княжни, вона післала його до сто бісів. Я був обурений, як можна було такі пропозиції навіть вислухувати, ще й від такого ланця. Зате Христанек, — сказав Уортлей, а особливо Доманський, яким ніякі гроші не смердять, хоч би їх добувано з клоаки, напевно охоче пішли б до цього д’Еона у найми. Я не був такої лихої думки про них, але Уортлей тільки покрутив носом, сказавши, що я ще мало знаю людей. Він ставив сто на сто, що і Христанек і Доманський ще колись пошиють мене в добрячі дурні.

Ще того вечора, коли я разом з панянками годував на ставку лебедів, мене відкликав Христанек начебто на розмову про одну важливу і дискретну справу. Виявилось, що граф доручив йому в Гельдерні купити подарунок для княжни у одного ювеліра, а через те, знаючи, що один розум добре, а два ще краще, просить мене поїхати разом з ним. “А за що власне подарунок?” Христанек засміявся: “За ніщо, так тільки, як знак пошани і подиву…” Хоч як мені не хотілося, але я згодився, тим більше, що у княжни пула мігрена і вона не виходила з кімнати.

На другий день, ще перед півнями, ми виїхали найнятою чортопхайкою і після обіду, подолавши всі застави у цих курячих графствах і князівствах, були вже у Гельдерні, невеликому єпіскопському місті. По дорозі я не нудьгував, бо Христанек розповідав різні історії і свої пригоди в угорському регіменті Марії-Терези у Відні, так що я реготався, мало живота не пірвав.

Ювелір, звичайно, вже прочув про наше гостювання у графа і досить неохоче показав нам декілька клейнодів, бідькаючись, що граф йому винен ще з минулого року за золоті і срібні витребеньки. Коли він заждав якогось уповноваження, Христанек показав власноручного і графського листа і вексель на біло, на якому мала бути вписана вартість закупленого. Однак треба було ще й якоїсь гарантії, бо і Христанек та й сам граф не втішались, за всіми ознаками, великим довір’ям. Я тоді зрозумів, навіщо я був Христанекові потрібний. Він розписав мене як багатого вельможу з України з табунами та степами, до того ж родича графа Розумовського. Ювелір помітно заспокоївся, коли і я підписався на векселі. Ми вибрали гарний перстень, і виторгували його за п’ять тисяч дукатів, з тим, що першу тисячу заплатимо на другий тиждень, а решту через два місяці. Христанек потім казав, що ми добре виторгували, бо такий перстень вартий принаймні десять тисяч. Ювелір його мабуть купив за безцін у мародерів з награбованого майна, а через те так легко його позбувся. Це таки був хороший клейнод з діамантом і трьома рубінами чистої води. Христанек пишався ним у господі, де ми вчинили діонізіак, видудливши пару пляшок мальвазії. Мене розібрало і я як зварений поплівся в свою кімнату. Прокинувшись, я побачив, що Христанека нема, очевидячки він десь вештався, або знайшов ігорний дім або повіявся з охочими дівками, яких тут було як і черців та монахинь повно, принаймні поночі, бо недалеко, тільки через заставу, стояв регімент гольштинських кирасірів. Повернувся цей шалапут аж вранці, жовтющий і злий, хоч казав, що з кірасірами трохи відігрався. Перстенця на його пальці вже не було, бо він начебто заховав його у певне місце, щоб не кинувся в очі бандитам, які в лісах переходять дороги. З цим ми й повернулися в Лімбург-Стирум.

Там якраз ішли на всю пару приготування до балу на честь княжни Володимирської і вся челядь та солдати невеличкої графської армії розвішували лампіони, будували містки, арки, павільйони, пересаджували кущі і дерева та поширювали штучне озерце. Граф сам походжав з архітектором та з планом у руці, велів робити те, чи інше, а як хто чого не второпував, то доїзжачі тягнули раба божого у стайню і там давали йому доброго прочухана. Я гадав, що Христанек вручить графові клейнод, але він вважав, що це краще зробити в самий день янгола княжни.

На другий день скрізь спалахнули лампіони. Графські каноніри викотили дві заіржавлені гарматки і зайнялись фейєрверком; патрони вистрілювали в небо і розсипалися веселчатими китягами. Італійські комедіанти грали в павільйонику дійство, музика різала, аж лящало в парку і в гаю, сполохане гайвороння шугало над деревами. Все це було гарно. Навіть чудесно, хоч я в Парижі бачив кращі фейєрверки. Але коли погадати, що на цьому тлі жирувала людська свинота, то мені хотілось позаздрити шпакам та дроздикам, що повтікали з парку і того всього не бачили. Не кажу про діонізіак, бо це буває в найкращому товаристві і хто з нас не віддає пошани Бахусові? Можна було також і припустити, що під час танців чи десь у присмерковому і холодку хтось собі дозволить на пустощі. Але коли підстаркуваті курдупелі чи таки справжні дідугани, переодягнені за лапландців або турків, як деякі гості і міністри нашого графа, почали ганятися за дебелими молодицями або старими ропухами, відображаючи начебто схоплення сабінянок римлянами, то, далебі, це було огидне видовисько. Але й інші не відставали, навіть скромні за дня панянки і достойні марграфині. Павільйончики і альтанки аж гуділи від метушні закоханих пар. Що не крок у парку, можна було сполошити гостей. З теміні раз у раз вистрибували спаленілі панянки, поправляючи свої фонданжі і атласні роброни, а кавалерики чатували на них під кожним кущем.

Писку і вереску було, як затіяно причал на Цитеру, тобто подорож човниками до невеличкого острівця, зарослого верболозом і очеретом, де під звуки музики, відбувався хоровід. Коли б то того лише! Вахканалія тут стала сороміцькою і я тільки червонів про себе, бо таки справді не уявляв собі, до чого може докотитись людська, а особливо жіноча розбещеність. Добре, що княжна захворіла і не бачила цього сороміцького хороводу на Цитері. Сердешне бабство, маючи мабуть і мене за юбкоборця, принаджувало як могло, зазиваючи на острівчик, або в хащу, або в павільйоники. Деякі посилали мені через служок “солоденькі білетики” (les billets douces), зальотно, запрошуючи мене на Цитеру, або показуючи свої литки, безсоромно просили зав’язати їм пантофельки, заманювали як тільки могли, хоч спітнілі тілеса цих німф були мені гидкі до млостей. Не кажу про молоденьких графівен, але й підстаркуваті бюргер-майстрихи та жони міністрів, начіпивши йолопські маски, як реп’яхи чіплялися до кожного. Наші секретарі не дрімали і також гицали з розбещеним бабством, але що мені було до того? Я одіслав їх усіх до тисячі чортів і пішов спати. Каноніри ще довго виписували на небі ініціали графа Лімбурга та княжни Володимирської, парк до світанку і гомонів від вереску, а мені лише шкода було музик, що мусили цій розбещеній галайстрі пригравати до її відьомських герців.

Вранці я реготався, мало не порвав живота, коли лакей розповів мені, яку втіху має тепер челядь: два молоді кухарчуки переодягнулись поночі за финтиків і в масках замішались поміж панством, а що були рослі та огрядні, та ще й потемки, то розпусниці брали їх за прінців, які прибились інкогніто, щоб вибрати собі любасок. А ті залюбки телющились з ними на Цитеру і не робили їм ніякого опору або дуже слабкий. Кухарчуки потім признавалися, хто вони такі, але по шкоді важко було бути мудрим, то ж потерпілі дами, а були серед них і марграфині, воліли мовчати, бо до кого було жалітися на нахаб? Автім, та ж і вони мали приємність з таких пригод…

3

Дозвілля в Нейсіц усім, крім мене, йшло на користь. Вертихвіст Христанек і хмурко Доманський на очах погладшали і навіть жердина — Уортлей роздобрів, бо, кінець кінцем, з ледарювання не залишалось нічого іншого, як їсти і пити та качатись по левадах графського парку. Поведінка графа була влеслива і я собі ламав голову, яка причина такої уваги до всіх нас, що досі зазнали тільки приниження і презирство. Підстаркуватий цей чепурун і хверт кружляв біля нас як дзига, висяював своїми зорями і перстениками, жмурив свої виблеклі очиці мов котюга і лащився до княжни як учений пудель, трясучи своїм подвійним підборіддям і щоками, вим’ятими і порізаними зморшками, хоч і припудрованими. Чого тільки не забаглося княжні — від робронів і мережив з Ренту до соусу, що його називано майонезом, а вигаданого дюком Рішельє під час облоги міста Майон,— все це вмить підтоптаний мартопляс діставав. Княжна раз пожалілася, що із свого вікна не має гарного краєвиду, то старий графисько наказав вмить зруйнувати кріпацькі хижі і хліви, щоб не застали дібров. В парку наказав за одну ніч висадити квіти, які творили ініціали княжни. Захотіла вона каскадів, то за дві ночі були зроблені каскади, по яких дзвеніли срібні потічки. Що кращі солодощі, шоколад, парфуми, ліверанти і привозили з Кельну або Франкфурту і я гадаю, всі ми солоно важили на калитці цього голоштанька, що дер останнє з бідолашних цехових майстрів, батраків та кріпаків, а лихварям либонь закабалився до свого другого покоління. Йому мало було прикрашування резиденції в Нейсіц, то він післав ремісників у свій палац Оберштейн, який він начебто хотів подарувати княжні.

Що ж до княжни, яка далі займалася кабалою та ще й вигравала іноді на арфі, то вона вважала, що наша справа просувається успішно. Є, мовляв, на це всі дані.

Пишатись було таки чим, якщо б ця пиха не була підшита тендітністю. Котрогось дня, коли княжна займалася малюванням, а ми — її почт та й наш підтоптаний хорошун з лорнетом сиділи на ґанку і попивали, хто вино, а хто каву, перед резиденцією заїхала, гуркотячи, карета з гербами, запряжена цугом, а поряд з нею на хвацьких кобилках трусилися гайдуки у кармазинових ліберіях. На конях була срібна збруя, на чілках — струсячі пера, форейтори скочили з кізлів та, відкривши дверцята, кинули килимок: з каруци вийшов огрядний панисько в польському кунтуші та в шапці з діамантовою застіжкою і перами, а біля нього і за ним пленталися три вертогузи, хто в польському, хто у французькому вбранні.

Огрядний панисько підійшов до ґанку і замів шапкою пилюгу. “—Її величність Єлисавет Другу, божою милістю імператорицю всіх Русей і королеву Понтійську, уклінно вітати мию честь..”

Це був ніхто інший, тільки посол від князя Кароля Радзивіла з Мангейму, воєвода підляський, барський конфедерат, граф Ян Огінський та його ад’ютанти, менші рибки — галицький хорунжий Ян Чарномський, київський реєнт Каленський та його писарчук Коссаковський. Все це ми дізнались, щоправда пізніше. Давши гостям одпочити після далекої дороги, княжна проголосила, що перед вечером буде державна рада, присвячена прийомові та переговорам з нашими польськими друзями — союзниками. Заметушилось і наше злиденне графеня, яке хотіло себе показати перед поляками великим цабе.

І справді, ця метушлива бестія подбала про належну пишність. У великому залі встановлено трон на вкритому червоним килимом підвищенні — крісло, обрамоване золотом та прикрашене ініціалами “Е. II”. На хорах посаджено оркестр музикантів; десять гренадерів в блакитних з жовтим і червоним мундірах та в срібних кирасах, у білих аж їй коліна гетрах, з секунд-майором на чолі, хвацько промаршували і станули обабіч трону. Для нас — домочадців були крісла зліва, для польських гостей — зправа. Інші гості і нахлібники юрмились наодшибі. Польський шляхтюра сидів з вибалушеними вирлами і рудими вусами сторчма, надутий мов сич. Він переодягся в ще кращий парчевий контуш, що відливав сріблом, у кармазиновий жупан; за литим, слуцьким поясом у нього стирчав гетьманський пірнач, при боці теліпалась карабеля, польська шабля. За ним стояли його хверти, такі ж як і він пишні і пихаті.

Втім гайдуки відчинили навстіж двері і в залу увійшла княжна Володимирська. Вона була в мундірі полковника Преображенського гвардії полку, в трирогу з перами, з білими ладівницями при поясі, з блакитною лентою через плече. Музика вдарила марша, графські гренадери — одоробола взяли свої рушниці на караул, секундмайор виблиснув шпагою. За княжною поступали Христанек в білому мундірі угорського регіменту імператориці Марії-Терези, якого потім величали генералом сухопутних військ і контрадміралом Понтійського флоту, та похмурий Доманський, якого поляки називали міністром і нарешті Монтеги Уортлей, лукава личина, якому причіпили титул надзвичайного амбасадора Понтиди при дворі його величності короля Англії Джорджа III. Я затримався при свойому скромному ранзі “крігсцальмайстера”. Княжна розсілася на троні, а біля неї поставали, мнучись, або, як Христанек, надимаючись мов фазан, її секретарі.

Першим почав говорити шляхтюра, перетикаючи свою мову латиною, грізно вивертаючи вирлами та так набрякаючи на обличчі, що я подумав, щоб його, бува, не вдарив грець.

Воєвода перш за все заволав, що княжну Володимирську сам Бог післав, щоб вона при допомозі добрих людей призвела до падіння узурпаторки Катерини та стала матірр’ю для всіх народів від Дніпра до Тихого океану. Річпосполита Польська, яка теж стогне під ярмом нікчемного петербурзького ставленника Станіслава Августа, як один муж стане під переможні прапори побратимів у правому ділі. Нехай знає Єлисавет II, що тисячі шабель польської шляхти та й поспільства заблиснуть, щоб осяяти новий порядок на сход Європи. Патріоти вітчизни як князь Радзивіл, граф Потоцький і воєвода Пац, які вже дали доказ своєї незломності і покарали зраду серед своїх продажних душ, стануть за нашу і вашу свободу, на чолі хоробрих польських полків, і простягають імператориці всеросійськиі та королевій України і Понту свою вірну правицю. “Vivat Imperatrix omnium Russatum, vivat Dei Gratia Regina Ucrainae atque Pontidae!”, загорлав воєвода і добувши шаблю, блиснув нею у витягнутій руці, а за ним і його ад’ютанти поспішили добути свої карабелі. Вівати загомоніли в усьому залі.

Тоді заговорила княжна, звичайно, подякувавши шляхтюрі за його красномовство. Вона, сухо і по діловому, не вдаючись до польської мови, яку щоправда, знала, а по французьки, представила ситуацію в Європі, розповіла, що козацький ватаг Пугач вже взяв приступом Оренбург і Казань, що великий везір Мухсинсад-Магомет-паша надіслав їй листа з привітанням від нового султана Абдул-Гаміда І з запевненням протекції і військової допомоги, що наші уповноважені працюють у Відні і у Венеції, намагаючись утворити прихильну нам коаліцію великих держав, яка вже без вагань сприяла б нашій спільній справі.

Повертаючись до польських справ і спілки з поляками, княжна прочитала нам листа Кароля Радзивіла, в якому старий хитрун писав: “Я дивлюсь на підприємство Вашої Величності як на чудо, спричинене Провидінням. Гадаю, що воно не залишило на поталу мою нещасну вітчизну, якщо посилає їй в допомогу таку героїню…”

На цьому місці всі присутні знов загорланили “Віват, віват, Регіна Понтіка!”, а шляхта вдаряла по шаблях п’ятірнями, так що по залі пішов величезний брязкіт. Княжна ще побалакала про зв’язки з всілякими іншими дворами і країнами, а потім надала слово Христанеку.

Христанек, надимаючись гусаком, називаючи княжну її імператорською величністю, дораджував як найшвидше зв’язатися з Пугачем і домагатися від султана Абдул Гаміда І, щоб він підбехтав татар та відрядив декілька полків своїх яничарів і спагі, над Прут і Дністер. Само собою цей шальвіра розстелявся перед шляхтюрами, кажучи, що одна у нас доля і одна мета. Язик у нього був досить добре підвішений. Він смалив і по латині і по французьки, загинав всілякими апострофами та закочував зірки до неба, кличучи всі небесні сили на допомогу.

Після нього виступив хмурко Доманський, який радив почекати, що Пугач далі робитиме, але з ним не зв’язуватися, бо це хитрущий мужичисько і власне ніхто ще не знає, що він має на меті.

Щодо поляків, то проноза говорив, що їхня справа це їхня, а наша — наша і хотів знати, до яких кордонів думає Польща відсунутись, щоб саме на Україні і на Литві не було у нас костомах до роздору.

Воєвода Огінський тоді скипів, збагрянів і відповів, що жодних теперішніх кордонів ніхто не визнає, бо тирани провели розділ по живому тілі Річіпосполитої, а вона вже сягала від моря до моря і сиділа на Дніпрі та на Двині, то ж нема навіть мови, щоб торгуватися за якісь кордони. Шляхтюри, що сиділи біля нього, знов вдарили п’ятірнями по шаблях і притакали йому.

Тоді заговорила сама княжна і в дотепній, закрутистій мові, яка зраджувала її неабияку дипломатичну кебету, сказала коротко, що питання кордонів відкладається на пізніше і за декілька повітів, чи навіть воєводств, ми не будемо сперечатись з Річчюпосполитою.

Що ж до Пугача, то сказала приблизно таке:

“Пугач подає себе за імператора Петра III, що, мої кавалери, є очевидною брехнею, бо Петро III був забитий мерзенно і на смерть пляшками, коли в Ропші, біля Санкт-Петербурга, грав у карта з хахалями узурпатори. Пугач може сховати свої претенсії, бо законна і єдина імператориця, владичиця всіх Русей, можемо бути тільки – ми, Єлисавет Друга. Не виключено, що матимемо з самозванцем пересправи, але нехай покищо вигрібає для нас жар своїми руками. Як зайде потреба, то потішимо цього парвеню надаючи йому гетьманство над козаками Яїка і Дону. У нас, кавалери, більша мета і більші перспективи Ми – не лише володарка всіх Русей, але й України, Тьмуторакані, Молдавії і Волощини, Криму, Кавказу і всієї Понтиди. Ми, Провидінням божим зіслана наслідниця великого Мітридата Євпатора, і з нами в одній лаві стануть і Запорожські козаки і черкеси і лицарі Тьмуторакані та Скартавело… Чи не сяє нам в близькій далечіні скіпетр візантійських кесарів, чи не клекочуть над нами їхні двох-голові орли?…”

Цією мовою був найбільше вражений граф Лімбург-Стирум, який навіть пустив сльозу із свого каправого ока і припав до руки королеви Понту. Інші почали знов брязчати шаблями та вигукувати, а Христанек настовбурчився так, неначе і він сам був порфіроносний.

Все це мене, правду сказавши, розсердило, сам не знаю чому, і я попросив слова, яке мені надано. Я сказав що хоч моя мова буде для багатьох не вельми приємна, але всі ці теревені, по моному, не варті і фунта клоччя. Успіхи Пугача можна пояснити тим, що за ним іде народ, якому коверзування панів дались добре в знаки і він їм чинить розправу, одночасно стоїть і за віру православну. У нас, на Україні, також були не так давно Гонта і Залізняк, прості люди, але за ними рушила вся Придніпрянщина та справила панам-шляхті і їхнім прихвосням добру лазню. Я маю на думці посполитий наш народ, бо шляхта наша, хтозна, може и потягне за Катериною, бо вона їй догоджає і маєтностями, і привілеями. Що ж до всілякої протекції, наприклад, турецької, то краще з нею на люди не показуватись: у нас ще добре пам’ятають турецький і татарський ясир. Не покладаймося також і на Запорожців так дуже, це народ як вітер, сьогодні так, а завтра інакше…

Я сказав те, що думав і про що у нас у Бакланівщині іноді говорилось. Кожний у нас знав, що це все правда, але тут це була ложка дьогтю у бочці з медом. Люди не люблять правди. Мене зацитькало і забалакано, а найбільше дерлись конфедерати від Радзивіла. Воєвода Огінський вибалушив зікри, надувся як індик і верещав: “Гайдамаків до Кодні!”, з чого я зрозумів, що Гонта з Залізняком, йому та й іншим таким самим, добряче залили сала за шкуру. Кидався як зінське щеня і Христанек, який волав, що я завжди такий, всім наперекір, що я в політиці розуміюся як турок на проповідях, а з народом ніхто ніколи не числиться, бо народ — це худоба. Дайте йому, мовляв, регімент добрих вояків, то він всюди зробить порядок. Княжна тільки докірливо глянула на мене.

Щоб загладити неприємне враження, яке я викликав своєю промовою, граф запросив всіх на бенкет у долішню чалу. Спочатку гості і наші нахлібники намагалися дотримувати деякого ладу, сиділи спокійно за столами, з княжною і воєводою посередині. Але що довше тривав цей бенкет, тим діонізіак перебирав всякі міри, бо вина були не тільки ч графського льоху, але і гості привезли із собою зо два кози всілякого питва. Польські посланці були добрячі мочи-морди і дудлили все, що подавали на столи, щоразу видумуючи новий привід до пиття. Пили і за “гору-каноніку”, і “щоб сполоснути куряву з дороги”, і щоб “підкріпити мову і пам’ять”, і “на фантазію”, і на “десперу”, і “на ранкор” і “на відзвичаєння”, і “на поправку” і, розуміється “на віват”, і “на підсипку”, і “по-німецьки”, і “по-польськи”, і “на-великого ведмедя”.

На столах цідили і оковиту і мед, і ратафію, і шабасівку, і “аква магнанімітатіс”, і кальмусівку, і “нанцигера”. Меди були також всілякі — і дуб’як, і єзуїтський, і білий, і зеленяк. Вина, чортові діти, навезли також різні: був тут і токай, і малвазія, і алікант, і малага, не рахуючи рейнських та анжуйських. Були вина, що пахніли “мишкою” — такі старі; і “головні”, і “підголовні”, і “столові”, і “легкі”, які особливо сьорбали панянки і матрони, автім вони не гребували і міцнішими.

Вже з половини бенкету шляхтюри розперезалися, із чубів їм здорово курилося: вони обіймалися, чоломкалися, ревіли і пили один до одного, кривилися і реготали, плакали ретельними сльозами і присягали у вічному побратимстві. Запам’яталась мені пісонька, яку горлали ці мочи-морди, аж у вухах лящало:

Тись полякєм і я такім,

в тем єсть наша хвала,

віват ти, віват — я,

компанія цала!

А кто тего нє випіє,

Тего везьмєм ве два кіє,

Лупу-цупу, цупу-лупу

Нєх по польску жиє…

або другу, яку й німці співали:

Квокункве ібо,

Нунк семпер бібо,

Нунквам собріус,

Сед семпер піюс.

Гей чук — чук-чук-чук,

Вінко кохане… Гей пій, пій, пій, пій!

З вечора до рана….

Я бачив, що княжну ця веремія спочатку забавляла і вона щиро сміялася з усього, що вичверювали шляхтюри, але коли дим пішов коромислом і мочиморди почали хапати панянок та гицати з ними по залі, вона вийшла із-за столу і пішла до своїх покоїв. Я ще деякий час дивився на це огидне видовисько, але коли один із шляхтюр підійшов до мене із дзбаном і хотів почоломкатися, я його штовхнув так, що він, лежачи на підлозі, було схопив за шаблюку. Тоді я до біса кинув усю цю компанію і подався собі геть, далеко в парк. Але й там стояло відлуння від цієї чортячої бібенди до самого рана, поки шляхтюр не потягли гайдуки, вщерть непритомних, на вози і в карети та во свояси вивезли з Нейсіца.

4

На другий день, коли ми пішли від нічого робити на річку ловити рибу з Доманським, він мені сказав, що все скінчилося начебто добре, шляхтюри поїхали з листом до Радзивіла і з тим, що княжна незабаром приїде до нього у Мангейм на секретніші наради, а граф Лімбург-Стирум перший заручив, що подасть таку допомогу, яка нею справу поставить на тверді ноги. Щодо війська, яке він обіцяв, то Доманський казав, що воно тільки курам на сміх, бо це півтори каліки і опудала, якими хіба тільки горобців лякати на огороді. Солдати графові мукою пудрують собі коси, завжди голодні, а через те крадуть, де вдасться; рушниці у них такі старі, що страшно стріляти, бо можуть розірватися. Взагалі це графеня не варте жмені клоччя, бо його резиденції і в Нейсіці і в Боркенгорсті давно закладені за борги і не сьогодні-завтра він піде з торбами. Коли я його спитав, що він кінець-кінцем думає про справу нашої княжни чи королеви, то він тільки махнув рукою: “Острів блаженних або блазнів”. Поки пін не відкриє як робити золото, нічого з тієї веремії не буде.

Я, так і не спіймавши риби, бо річка у графа, як і все його господарство — мілка, заросла ряскою і смердюча, пішов до бібліотеки, де мені попався Вольтерів “Задіг” і я розчитався в ньому до пізна. В бібліотеку зайшов наприхапці Христанек, бо збирався у місто, де він хотів зрізати в брелана декого з проїзжих. Звичайно, при тому вициганив у мене кілька дукатів. Я й його запитав, між іншим, чому це так граф зазирає на княжну, аж мало не звихне собі ока. Христанек тільки засміявся, кажучи що я ще досі не вилікувався з ревнощів та ще й щодо такого дідуги, якому півчверті до смерті.

Однак я собі не міг знайти місця із незрозумілого непокою.

Перш за все мені до млостей надокучив побут в цій плюгавій резиденції, де нічого не діялося, крім жертя, ниття і розпусти. По-друге, княжна якось зовсім відчужилася від мене. За увесь цей час я майже ніколи не був з нею на самоті. То ж, незважаючи на пізню годину, я вирішив піти просто до неї і поговорити як слід про все, що мене турбувало, тобто не тільки про мою любов до неї, але й про її справу, яка, на мою думку, збивалася з пуття. Крім вартових опудал, що дрімали, спершись на свої фузії, скрізь в палаці було темно, бо гості і нахлібники або хропіли або як дзиги-панянки, вдовиця — марграфиня і решта безсоромних придзингльованок, жирували в парку і в китайських павільйониках із своїми бабодурами.

Я вирішив пройти через вузьку зброярню та салони, що називалися дзеркальними, на сходи, якими йшлося до апартаменту княжни. Раптом я побачив світельце, що блимало через амфіладу покоїв в круглій кімнаті, де княжна звичайно пила шоколад і грала на арфі. Мені стало дивно, чому княжна не в спальні і я просто з цікавості, та щоб зготувати їй несподіванку, йшов навшпиньках. Що ближче я підходив тим виразніше чувся чийсь шепіт і то наполегливий, аж поки нарешті я не розрізнив скрип графового голосу і притишену мову княжни. В цьому нічого особливого не було, адже ж вона могла засидітись із стариганом при бесіді, проте моє серце тьохнуло, прочуваючи халепу. Чи я не виявлю якогось секрету? Мені піджижки затрусилися і горлянка пересихала. Я підійшов до самого порога і побачив як при блиманні меркої свічки княжна сидить з розпущеним волоссям, а старий бабохват, вирядившись як молодик в один лише гаптований шлафрок, за всіми ознаками, на всі пари залицяється до моєї вибраної. Хто б не був на мойому місці, навіть не чувши капосного шепоту, зразу збагнув би, чого старий розпустник домагається від безборонної жінки. Княжна відсовувала його геть від себе і лагідно всовіщала, але ця слинява креатура, захекуючись, перлася просто на рожен. Я осатанів: ніяковість княжни пояснювалась її повною беззахисністю перед ловеласом, який шепелявив їй свої любовні визнання. Не довго думаючи, я вбіг в кімнату і гукнув: “Дайте наказ, княжно, я цю блощицю розчавлю…”

Що це все означає, mille tonnere! Тисяча громів і турки! Підсліпувато озираючи мене, заверещав граф.

Це означає, старий бику, що я тобі зараз вигарбую твою мерзенну шкуру! — Гукнув я з люттю, яка либонь назбиралась у мене за цей увесь час, — коли ти так розумієш гостинність, то отримуй за своє…

І відчепивши шпагу, але не виймаючи її з піхви, я почав обкладати нею старого спорзника по спині. Він вертівся по кімнаті як в’юн, верещав і зойкав як навіжений. “Будь ласка, — скрикнула княжна, — кавалере, я вам все поясню…” Але вид нещасного дуринди, що кувікав і мотилявся розхрістаним поросям, вся його почервоніла і отетеріла від несподіваної парні істота була потішна і сама княжна почала реготати. Граф, зрозумівши, що єдиним його рятунком — утеча, накивав п’ятами, гублячи своєї пантофлі. Тільки в дальших залах він очухався і почав репетувати: “Варто! Варто, сюди, на допомогу!”

Княжна зірвалась, схопила мою руку і через всі апартаменти побігла до своїх покоїв. “Що ви наробили, кавалере, що ви накоїли, тільки подумайте!”

Ломіт, гармідер, перегуки лунали вже в усій резиденції, що спалахувала світлами. А я і княжна сиділи в її спальні, дивились один на одного і раптом почали сміятись, бо що залишалось робити? Незабаром вбігли до нас Монтеги, Христанек і Доманський, які забавлялись десь у парку і почули про халепу. Доманський був вкрай розлючений. “Що ви наробили, невігласе? — засичав він, — за хвилину нас усіх заарештують і посадять в хурдигу. До сто чортів, що ви накоїли? Невже варто було счиняти такий гармідер із-за того, що дідуган, з якого пісок сиплеться, уявив себе одчайдушним Ромео?”

Монтеги закладався, що граф нічого не зробить, але Доманський виглядав на стурбованого. Якщо б ловелас проковтнув свій сором, то не робив би такого гармидеру.

“— Граф тут владар життя і смерті, — сказав Доманський, — на нього нема ніякого закону. Якщо ви хочете жити, Рославче, а не згнити в лімбурзьких льохах, негайно чкурніть звідси. Ми вже якось викрутимось, бо кінець кінцем не можемо відповідати за кожне безеценство…”

“— Так, але що буде з княжною? — озвався я, — чи я можу її залишати на поталу? Та перше, ніж він мене закує в кайдани, я простромлю його цією шпагою…”

Княжна підійшла до мене і ласкаво, спильна глянула мені в очі.

“— Кавалере, вірте мені, що я перш сама собі простромила б серце ніж дозволила цій нахабній і огидній потворі довершити її ганебний задум…”

Христанек гукнув, щоб я поспішав, бо голоси наближалися, а серед них чувся пискливий вереск графа.

“— Але де я вас побачу, княжно?” Прошепотів я.

“— В Маннгеймі, тільки в Маннгеймі…”

“— До побачення, княжно!”

Я не встиг навіть поцілувати її руку і з оголеною шпагою кинувся в бічні двері, на чорні, круті сходи челяді. Моє щастя, що серед лакиз я мав приятелів, які ненавиділи миршаве графеня так, як і я. Двоє з них стояли внизу, либонь вже послані графом, але вони, знаючи в чому справа, розступились переді мною і ще показали дорогу втечі — через потаємні двері у коридор, що поєднував зимову резиденцію з літньою. Я вибіг на терасу, переплигнув невисокий підмурівок, перебіг по клумбах і опинився біля флігеля, в якому проживали зальотниці — панни. До них я скочив через відчинене вікно і знайшов їх у великому заклопотанні, бо саме у них перебували два їхні кавалерчики, молоді офіцери. Вони чули гармідер і галас, але не знали, що й де робиться. Я розповів коротко в чому справа і всі четверо щиро мені співчували. Панни радили мене покласти поміж себе в ліжко, і так перебути до ранку, але офіцери настоювали, щоб я якнайшвидше видерся за кордони Лімбурга-Стирума. Один з них був такий зичливий, що дав мені свого мундира, другий свойого плаща і капелюха з кокардою та адреси друзів, у яких я б дістав коня. Посилаючи мені тисячі поцілунків, панянки випустили мене на балкон, з якого я скочив на мур, а тоді на леваду, пробіг попід деревами до знайомої мені фіртки і щез у темряві. Через нецілу годину я, завдяки мойому мундирові та й добрим людям, був за кордонами клятого курячого графства Лімбург-Стирум.

5

Запиленний і виснажений до краю, я після чотирьох днів подорожі прибув в прегарне місто Майнц, старовинне Магунціакум, що положене над Рейном. Сталося це тому, що після моєї фортунної втечі з замку Нейсіц, я довго роздумував, куди мені податись і нагадав собі мойого доброго приятеля, поета і філософа Йогана-Андреаса Шлюте з Майнцу. Гроші у мене, хоч і невеликі, були з собою, а, крім того, офіцери в Нейсіці вказали мені своїх приятелів — в Маестріху, Кобленцу і в інших гарнізонних містах, так що з кіньми не було турбот.

Запросини Шлюте були якраз у пору, сам розум наказував мені застановитись над моєю долею, яка досі поводилась зі мною не надто зичливо. Погоні графа Лімбург-Стирума я ажніяк не боявся, бо куди там було йому ні вгнатися за мною із своїм курячим військом. Паспорт мій був в порядку, та й в імперських і єпіскопських містах застави не дуже йому приглядалися.

Знайти Йогана-Андреаса не було важко, його батько був шанований радник міста, у нього був власний дімок, майже над самим берегом Рейну, серед бюргерських садиб.

І дивна річ, цей дімок, обвитий виноградом, увесь у квітах, до того під розлогими липами, одізвався до мене як батьківський: я прив’язав свого коня до огорожі та дозволив йому ласувати ніжною травою, а сам пішов до ґанку, де стояла вся родина. Серце моє защеміло і очі зайшли імлою.

… Переді мною станули мої батьки, зашуміли духмяні дуби нашої Бакланівщини, загуділи бджоли пасіки, а я — блудний син, мандрую під небом чужини, раб власних слабощів і пристрастей…

Йоган-Андреас пізнав мене здалеку і побіг назустріч. Обіймам, стискам дружніх рук, палким словам вітання не було кінця, поки мій приятель не представив мене батькам — білоголовому добродію з чесним обличчям, добросердій матері та двом сестрам Доротеї і Амалї — Шарлотті, схожим на свого брата веселими і погожими обличчями, русявими косами та очима, що нагадували хвилі Рейну.

Про ніщо мене не розпитуючи і нічому не дивуючись, хочби мойому запиленному одягові та чоботям (після втечі ) з Лімбурга я кинув у кущі військовий мундир і плаща), ця добра родина прийняла мене, як свого і мені здалось, що я моїх друзів знаю давно і вони мене знають безліч років.

Так почалось моє дозвілля в Майнці, в часі якого я признатись, скинувся хоч трохи своїх турбот. Сім’я Шлюте жила музикою і літературою, сестри грали на клавікорді і на арфі, книжок у господі було повно і розмови точились про поезію, про філософію, про політику, про театр, яким усі захоплювались, або доганювали.

Хоч я вигадав досить правдоподібну історію про свої пригоди і мандри, не думаю, щоб їй вірили, але мене про ніщо не розпитували, мабуть здогадуючись, що за цим усім криється якась звична для юності сентиментальна історія. Мені відвели кімнатку і я міг робити, що мені сподобалося, автім осьде всі робили те саме.

Дві дівчини стали мені зразу милі, хоч були такі різні. Доротея — бистра і дзвінка як весняний золотий потік, видавалась мені Діаною; їй би вганяти по гаях і дібровах з луком і з псами, що вистежують ланю, Амалія-Шарлотта ходила замислена і тихесенька: я думав про неї як про голубооку русалку Лореляй, що сидить із своїми мріями на зеленому березі Рейну, над сріблистою сагою. Але обидві вони плакали, як у Парижі Соланж, над історією молодого Вертера і захоплено читали інші твори радника Гете, якого Йоган-Андреас не злюбив з того часу, коли він оселився у Веймарі, при герцогському дворі.

А втім тут було гамірно і людно, бо до родини Шлюте сходились такі ж як і вони ненависники тиранів. Ці молоді люди з розжевреними обличчями, що розчитувались у Шубартовій газеті “Німецька хроніка”, зненавидженій всіми князиками і епіскопами, здавалось, хотіли вже оце зараз підпалити світ, а насамперед Німеччину, яку називали “потворним чудовиськом”. Вони, як і студенти і поети в господі Пера Жільяра, зразу ж прийняли мене до свого гурту, хоч я, на перший погляд, не стільки з обачності, як з невідучості, мало що міг їм сказати нового і цікавого. Та й як я міг поєднати якусь смілу думку, що з природи речей та з мого чималого досвіду могла й мене хвилювати і придатися іншим, коли в житті я сам був учасником, хоч і безталанним, авантюри, так чи інакше пов’язаної із звеличуванням і утвердженням тиранії, нехай і в її особливій, химерній відбочині? Бо ким же була в істоті речей княжна Алі-Емет? Претенденткою до престолу тиранів, який вона прагнула не повалити, а тільки захопити для себе. Правду сказавши, я, затьмарений перш усього моєю власною жагою, тільки тепер, в господі Шлюте, почав над тим застановлятися і в мене не було двох думок про те, що коли б Йоган-Андреас, його рідні і його однодумці, знали достеменно мою гірку історію, то навряд чи захотіли б вважати мене своїм приятелем. Признаюсь, ця думка мене турбувала, бо, по правді кажучи, я погоджувався з їхніми поглядами і ділив зовсім щиро їхню ненависть до тиранів…

Істотою цієї сім’ї була правда і правдивість. Чи я не міг, подумки хоча б, бути з ними? Все, що вони говорили зі мною, коли я із старим Шлюте проходжувався по садку, коли слухав Йогана-Андреаса за столом, у гурті друзів, навіть, коли дівчата деклямували мені вірші Лессінга, Гердера і Шубарта, все це западало в мене промінними скалками. Хіба я не бачив своїми очима огиду тиранії, потворну владу “дворян шпаги” і “дворян ряси” у Франції, хіба не знав самодурів, таких як Лімбург-Стирум? Хіба н не бачив тієї облуди, яка обсотала увесь цей “лад і порядок”, де нагорі зграї дармоїдів, ледарів і розпусників жирують, ніким і нічим не обмежені в своїх забагах і примхах, а народ, який працює в поті чола для їхньої ж вигоди і дозвілля, спрокволу конає у страхітливих злиднях?

Але, що я міг відповісти їм, я, котрий вплутався в химородну халепу, яка б мені ніколи не приснилася в найхимернішому сні і допомагаю, так чи інакше, таким самим дармоїдам і пригнічувачам простого народу, дарма що поки що, так, поки що лише, їхня справа також тільки химерна мрія. Оця двоїстість мене починала гнобити: двоїстість, яка була логічним наслідком мого власного рабства. Я був рабом самого себе, я був собі найлютішим порогом, бо задля бузувірських жаг вбивав в собі чесну і правдиву істоту, що прагнула, як і всі Шлюте, до добра, до визволення людства з усіх кайдан. І я, зніяковілий і огірчений на самого себе, відходив самотній і сидів годинами над рвучким Рейном, думаючи свої смутні думи. Мене приходили розважати обидві сестри, спочатку Доротея, потім Амалія-Шарлотта. Мабуть я був обидвом їм не байдужий, але ні у кого, ані у них, ще не прокидалось сильніше почуття. Просто, я їх шанував і милувався ними, як розквітаючими трояндами. Очі їх були ясні, вони легко могли зайтись сльозами від зворушення всім, що прекрасне і добре, могли й дзвінко та безжурно сміятись русалчиним сміхом. Обидві нестямно любили минуле: коли вони розповідали про суворі віки закутих у залізо лицарів, про їхніх омріяних дам, про січі і битви, про повстання люду, про жагу і подвиг людей, незламних як сталь, їхні очі пломеніли, їхній голос тужавів і мені ввижались вони серед заграв, на мурах замчищ, як Орлеанська діва, з мечем у руках, з пошумом гнівних прапорів. А коли минала ця хуртовина мрій і легенд минувшини, вони знов ставали тихими, русявими дівчатами бюргерського затишку. Але я був їм вдячний за те, що поривали мене в інший світ, в якому може і я був би іншим.

Старий Шлюте люб’язно проходжувався зі мною, мабуть зауваживши мою іпохондрію.

“— Вам, молодий друже, треба знайти своє місце в світі, — лагідно сказав він, — мені здається, що ви — причинний мандрівник. І всі ви, молодь нашого сторіччя, такі. Я, признатись, не вельми довіряю німцям і згоден з Христіаном Шубартом, що “з усіх народів німці найбільше пристосовані до ролі рабів”, але я все ж таки покладаю надію на наше молоде покоління. І де буде покоління бурі і натиску, не може бути, щоб тирани знищили цей священний гнів молодих. Не може бути, щоб це приниження, це рабство духовне і фактичне, тривало вічно. Це сторіччя поховає здряхлілий лад стоклятих князьків і цісарів і королів, цієї коронованої худоби. Свобода, рівність, братерство всіх народів і людей — ось до чого йдемо і від берегів Америки до степів Росії вже гомонить відлуння великих гасел. Раджу вам, юний друже, не забувати свого післанництва. Коли ви скінчите ваше навчання в Страсбурзі чи в Геттінгені хоча б, повертайтесь на свою вітчизну і смолоскипом свободи допомагайте осяяти її…”

Старий Шлюте був ще запальніший, ніж його син. Він з гнівом розповідав про неймовірну підлість тиранів, про лицемірство князів церкви. Він мріяв про вічний мир так, як мріяв його улюблений поет Данте, а сьогодні мріє кенігсберзький мислитель Кант. Він з обуренням розповідав, що герцог Карл-Теодор Пфальцський витрачає сто тисяч на свої стайні і вісімдесят тисяч на полювання, що його придворні сурмачі одержують більшу платню ніж університетські професори… Він кипів, розповідаючи про доходи німецьких княжат з продажу рекрутів англійському королю, про те, що для розм’ягчення хліба для попугаїв на баварському дворі та купання їх кожного тижня йде кільканадцять бочок токаю і рейнського вина… “Всі з тієї тисячі німецьких князів, — говорив Шлюте, скипаючи люттю, — це брутальні, безграмотні мерзотники і злочинці, бо їхній найбільший злочин — це сам факт їхнього існування…”

Йоган-Андреас ще наполегливіше намовляв мене довести врешті до ладу своє життя. Він казав, що навіть, якби у мене були труднощі з фінансами, то він знайде засоби, щоб мені запевнити сяке-таке існування та мати змогу вчитися. Головне — це об’єднуватися однодумцям усіх країн. Головне гасло: “Ін тираннос!” (Проти тиранів). Він не вірив, що німецьке бюргерство, хоч терпить немало від тиранів, стане гробокопом феодалізму, але ним стане селянин у свій час, той селянин, який вже стільки разів підіймав зброю проти княжого і церковного деспотизму. Поки що треба ширити слово правди і знання, треба вирвати народ із цієї священної темряви. Треба готуватись до найбільшої події сторіччя — до революції. “Вірте мені, друже, — говорив він захоплено, — що дух онови, дух свободи, віє звідусіль і всюди і ніщо і ніхто не приборкає його…”

Дім Шлюте — це була справжня кузня мислі. Я іноді і шипів і хмелів від цифр, дзвінких силогізмів, залізної логіки фактів, філософських сентенцій, що западали глибоко і примушували зосереджуватись і здоганяти однією думкою другу. Ще раз я переконувався як мало я ще знав, як прогаяв час, коли ці юнаки з розкуйовдженими чупринами, ї полум’ям в очах добивалися правди і рвалися до знання і до світла. Як уміли вони шанувати і берегти слово! Коли Йоган-Андреас завів мене до будинку, де показувано перший друкарський станок, на якому Гутенберг видрукував першу книгу в світі, він сказав мені, що цей винахід важить так само для людства, що й закон гравітації Ньютона або відкриття Америки. Слово — це перша сила, що двигне людство на нові шляхи, сліпцям відкриє очі і сваволі негідників покладе край. Йде сторіччя машин — говорив Шлюте, — коли людина нагнуздає стихію і природу та змусить служити собі. Робітники — ткачі в Оснабрюку і в Мюнстері повстали проти машин і розбили свої станки молотами, але це неправильно. Винні не машини, аті, кому машини служать — крамарі і фабриканти, бюргери, що самі стають рабовласниками, визволяючись з рабства магнатів. Треба буде ще одної революції, найвеличавішої в історії, яка вчинить власником трудівника. “Рівність або смерть”, клялися ці юнаки зібравшись під старезним дубом у гаю, на березі Рейну. “Рівність або смерть”, шепотів і я з ними. І один з юнаків гнівно проказував полум’яного вірша Шубарта про “домовину владарів”, в якому творилось:

…Вони, вони свою подарували милість

Собакам і повіям, і в той час

Калічили, вбивали мудрий розум,

І вільний дух в’язнили у всіх нас…

…Над рейнською сагою сиділа моя тиха Лореляй — Амалія Шарлотта. Крізь прозорий присмерк, внизу, плесом широкої ріки плили до моря вітрильники. Обабіч ріки, на високих берегах струнчіли руїни старовинних замчищ, пнялися під гору виноградники. І я знав, що і ця тиха русалонька, ця золотокоса дівчина, як і далека моя Соланж хотіла б, щоб я ось так завжди сидів біля неї і слухав шуму гаїв, дивився б як білі хмарини пливуть по синьому небу і в тихий шепіт хвиль Рейну впліталися і наші визнання вірності аж до смерті так, як у цьому клявся молодий Вертер, злеліяний веймарським радником.

“— Багато в цьому зеленого шуму і юнацького запалу — говорила Амалія-Шарлотта про свого брата і його товаришів; ці клятви, присяги, бунтарські пісні і слова, слова… Ми народ мислителів і поетів: Лессінг, Лейбніц, Кант, Гердер, Гете, Шубарт… Але чи стане крицею те слово, щоб повалити тиранів? Зважте, друже, скільки війн прогреміло над цією землею, безглуздих війн, з веління могутніх цього світу, коли ця земля ставала пустелею і пожарищем, коли тут вили тільки вовки, а люди поїдали людей з голоду… Де ж нинішній Мюнцер, де Гец Берліхенген, де смілий ватажок люду Флоріан Гайєр? Цей люд тягне своє ярмо як покірний осел і постачає вельможам кріпаків для рабського гарування і рекрутів для ще безглуздіших війн… Ні, я не чекаю визволення в цій країні, поки що… А от ви, друже, слов’янська душа: таємнича, рвучка, окрилена… Це над вашими просторами ширяє вже дух свободи, це у вас слово може вмить стати крицею… Тільки зараз ви ще сновида, друже… Ви — на розпуттях…”

Вона сказала мені правду, ця проникновенна дівчина — русалка. Вона збагнула мене, вона збагнула мої вагання, мої сумніви. Вона розгадала мене — сновиду, причинного на розпуттях. Я пішов від неї геть і бродив полями, понад рікою, йшов у гаї під ширококронні дуби.

Ні, я не міг вже довше обдурювати цих добрих людей, що були такі одверті і щирі зо мною. Я не міг сидіти на двох стільцях: або я з ними проти тиранів, або я з тиранами проти них. Треба було вирішати.

День був погожий, червневий: вже колосились жита, вже наливались винні грона, дзвеніли коси на лугах, селянин ішов за своїми справами, чи може й на панщину, пахкаючи кнастером з глиняної люльки, проїздили вози з сіном — життя точилось своїм звичним колом і нікому не було ні па до мене, до моїх роздумів. Чому б і справді не залишитись тут, в Геттінгені чи в Гейдельберзі, серед цих добрих мрійників, — [я ж бо не йняв їм віри, що їхні мрії стануть стилетами на тиранів,] — чи не йти поряд з синьоокою Амалією-Шарлоттою і разом з нею хвилюватись каїками давно минулих сторіч або сльозливими історіями нещасних кохань?

Чи знов поринути у той світ химер, в якому я досі жив, в лаштунках цієї лялькової комедії, серед людців завидющих, облудних і хижих, що їх обличчя були тільки машкарами злорадісних потвор, пройдисвітів і шельм з душеньками карликів, загрібущих обманців, що пнялися і собі на верхів’я, аби збирати хоч крихти із столів могутніх світу цього, зазнавати хоч дещицю з цієї суєти золото-коронних дармоїдів, цієї пишної череди Епікура?…

Автім — у проміннях тихого дня майнуло переді мною обличчя княжни. Де вона зараз? Де ті печальні і загадкові очі, що через них я втратив спокій і рівновагу духу і пуття? Відьомська влада цих очей, той таємничий посміх, що так часто ковзався по мені, або ж глузливо, або ж пестячи, або ж з тихим смутком, знов бентежили мене. Ні, мені не було вороття. У мене не було іншого шляху, тільки ці манівці крутогором, понад прірвою, в країну причинних, окаянних мрій.

Нікому нічого не кажучи, я пройшов до господи Шлюте, в свою затишну кімнату, зібрав мої мізерні пожитки і так само тихцем і хильцем, попід яблунями і грушами, поза огородами і виноградниками подався на битий шлях до Майнцу.

В далечіні срібліла стьожка Рейну, в голубій імлі майоріли задумані замчища; синіли далекі ліси Франконії; вгорі роздзвенівся жайвір; край шляху шелестіли подорожники і майоран. Я озирнувся: вже далеко була гостинна господа добросердих Шлюте; біля гаптування сиділа Доротея; листкував нову книжку радника Гете Йоган-Андреас; тихо — повагом, стежкою, між духмяними покосами на луках йшла Амалія-Шарлотта. Я махнув їм рукою, так неначе вони могли мене бачити. Поштар затрубів у ріжок. Я прямував у Мангейм, шляхом моєї долі.

6

Пекло, без сумніву, вселило в мою істоту демона, але — леле! не обдарувало мене гемонською силою, що долала б усі мої вагання, що допомогла б ставити опір всім кушенням. Я крадькома, потайки, покинув затишну господу Шлюте; я залишив отих друзів, які любили мене і які, єдині може в світі, крім, звичайно, моїх батьків, бажали мені добра. Я знехтував всім, що дало б мені мир і щастя. Я вибрав непевну долю шукача зірок, розметаних по битому шляху, мандрівника наосліп, сновиди, який кинувся стрімголов у цей підступний, лукавий світ; пустився як той аргонавт за казковим Золотим Руном. Що ж, я міг на все це відповісти словами невдахи, якого висміював Мольєр: “Ти того сам хотів, Жорж Данден!”

Ось серед таких дум, я наближався поштовим мальпостом до єпіскопського міста Вормса, що був колись здобутий і укріплений Друзом. Це одне із вільних міст, по яке не сміли простягнути свої завидющі руки всілякі князьки, то ж мене вразила свобода, з якою почали говорити мої супутники, в’їхавши на вормську територію. Хоч вони виявляли бажання познайомитись зі мною, але ні їх компанія, ані їхніх принагідних любок, без сумніву мандрівних куртизан, мене не надила. Світ увесь був мені не милий. Я боровся з кушенням, як тільки міг, але, очевидячки, демонські сили, які оволодівали мною, були сильніші за мене. Тільки гіркоту бачив я навкола себе, жодного просвітління і тільки щільніше загортався у свій плащ.

Ба, навіть, єпіскопський кріпак, якого я бачив з вікна і який, похнюпившись, у сльоту, ніс сапу на панщину, був щасливіший, ніж я, бо він, хоч тягнув покірно своє ярмо, мав свої радості і втіхи, принаймні у гроні родини. А я вкладав свою шию в ярмо, я був справжнім невольником, якому не дано мати будь-яку хвилинку розради. Я сам погоджувався бути галерником! То ж нічого було дорікати собі. Вже, коли я звернув на хистку стежину злощастя, мені нічого було каятись, не було кого винуватити. Я вирішив відкинути геть всі свої сумнівання і дбати тільки про те, щоб якнайшвидше дібратись до Мангейму, коли це вже мені так суджено.

Однак і стихії змовились проти мене. У Вормсі. де я сподівався тільки перечекати, поки змінять коні, зірвалась тика гроза, що поштарі відмовились їхати по розвезених шляхах, на яких коні норовисто спотикались, а карети застрягали в глиняному грунті. Злива була з громами і блискавицями, весняна. Через те всі подорожні затримались у господі “Під золотою зіркою”, недалеко від єпіскопської резиденції. Я скорився долі і, повечерявши злегка, пішов у відведену мені кімнату, щоб проспатись. Не встиг я розвісити мого мокрого плаща і скинути чоботи, як у кімнату прийшли офіцери, що їхали зі мною з Майнцу, почали розмовляти про це й те, нарешті запропонували зайти до їхньої кімнати, де від нічого робити зібралась невеличка кумпанія. Я було відмовлявся, але, щоб не видаватись неввічливим бурмилом, бо вони ще в мальпості завважили мою іпохондрію, пішов з ними на часинку. Офіцери рекомендували себе корнетами регіменту кирасірів принца Брауншвейгського, відрядженими в Швабію по закупку коней. В їхній кімнаті я застав ще двох прапорщиків пандурського полку Гессен-Дармштадтського принца, які начебто відстали від своєї частини, а тепер здоганяли її. Всі ці парубійки були веселі і компанійські, хоч шалапутство визирало їм із нахабних пик. Я їм звичайно про себе нічого не розповідав. На столі був токай і алікант, а потім рейнське, яким славиться Вормс, офіцери жлуктали його навперейми, а потім з’явилися карти і розпочато гру, спочатку в ланскне, а потім у фаро, але на невеликі ставки. Втім, за якийсь час, в кімнаті об’явились дівчата, що їхали з нами поштовими кіньми, а з ними і третя — Марієтта, яка приєдналась начебто у Вормсі. Вони, до речі, втішалися Вормсом, де хоч повно черців і священиків, але ніхто від епіскопа ніяких обмежень не зазнає, а приїжджі гості не можуть нахвалитися гостинністю. Мабуть веселішого міста нема ні в цілому Пфальці, ні у Швабії.

Не з якоїсь одчайдушності, яка мені могла передатись від цих шибайголов, але сам по собі я повеселішав. Офіцери брались за боки, коли я розповідав їм всілякі історії і казали, що я мабуть переодягнений абат, бо тільки священики такі дотепні, а скільки серед них віршоплетів, що звеселюють добрий люд!

Тимчасом мандрьохи почали ластитись до мене, особливо Марієтта, яка покликала мене в алькову і гірко жалілася на свою неласкаву долю. Сиротою вона жила у тітки, яка хотіла її видати за нелюба, але вона повірила одному гульвісі і втекла з ним, проте він кинув її напризволяще і їй не залишалось нічого іншого як піти на легкий хліб. Цю сумну сповідь вона зрошували ревними сльозами, сердешно рюмсала, так, що я їй дав п’ять дукатів на потіху.

Вона здивувалася, що я за це не хочу ніякої відплати, хоч якою приємною вона і для неї не була б. За цим та за сим, вона сказала, що я їй сердешно подобався та не відпускала мене від себе, а це усім упало в очі. Тоді принесли якесь їстивне і ще вина, і хоч знизу просили, щоб не роблено великого гармідеру, бо вже ніч, однак на молодість не легко накласти пута і наші гулі замінились у балювання, всуміш з картами. Я спочатку виграв у брауншвейгського корнета та у пандурів сотню дукатів, але програв їх і коли зібрався великий банк, з гарячої голови вдарив по банку. “Пробачте, кавалере, — промовив прапорщик-банкомет, — але я не бачу грошей”. “Я граю на слово, — вигукнув я, — невже не вірите мені? Крім того, я певен того, що зірву банк…” “Дуже можливо, — чемно вклонився пандурський прапорщик, — але в подорожі всіляко буває. Чи можу вам пропонувати один чесний вихід?” “Який?” Він відвів мене на бік, хоч товариство й так би нічого не почуло, бо гомоніло й вигулювало, а тоді сказав мені, що він палає великим прагненням щодо Марієтти, котра, на жаль, не відповідає йому взаємністю. Натомість, — сказав хитрюга, — я бачу, що ви їй подобались і задля вас вона готова на все. Чи не хотіли б ви поставити її в банк, рівний сотні дукатів і в випадку вашої прогри, відступити мені ваше місце?”

“— Пане, — крикнув я з пересердям, — така мерзотна пропозиція не тільки плямує мундир, який ви носите, але свідчить про вас як людину вщерть нікчемну…”

Пандур сполотнів, всі нас оточили, а дівчата шугнули мов мишенята по кутках.

“— Якщо ви не відкличете своїх слів, — промовив пандур, — то я попрошу вас зійти униз і дати мені сатисфакцію”. Я відповів, що готовий битись цієї ж хвилини і будь-якою зброєю. Офіцери взялися нас переконувати, що наша суперечка задля благої причини, а крім усього, хоч Вормс — вільне імперське місто, поєдинки тут суворо караються.

Дещо охолонувши, я відказав, що, коли пандур перепросить Марієтту і мене, то я візьму назад все сказане. Пандур ще погороїжився, але вкінці і він охолов, як це буває з задьористими паничами, що індичаться без міри; пробачився перед усіми і звалив усе на свою хмільну голову. Забава знов продовжувалась. Всі взялися за дудлення вина і биття келихів, а Марієтта палко мене поцілувала, дякуючи за мою лицарську оборону її честі. Я знов встрянув у гру, таки виграв сотню, а потім раз-у-раз зривав банки і загортав срібло і асигнати. Дзвеніли келихи, маркізи таки були добре п’яненькі, а Марієтта не відходила від мене, цілуючи і пестячи мене всіляко. Проте на цьому моя притомність подалась кудись до сто чортів. Пам’ятаю тільки, що поуз мене майнув кирасир в розшитому золотом доломані, блиснула телесами одна маркіза, яка збісилась, розляглась, щоб відогравати німфу, та гессенський пандур, що хотів випити зі мною на брудершафт. Після цього все для мене сповилось темрявою.

Аж у полуднє другого дня я прокинувся з нестерпним болем голови, що призвело мене до млостей і корчів у животі. Я навіть покликав цирулика. Після того в кімнату прийшов другий корнет з кирасірського полку прінца Брауншвейга і дуже сухо повідомив мене, що я минулої ночі бешкетував як швець, обіцяв Марієтті одруження, бив келихи і дзеркала та програв йому на слово п’ятьсот гульденів, бо готівкою у мене було всього три дукати. Одночасно я спостеріг, що крім грошей, у мене щез орнамент із золота, з ізмарагдами, та срібна шпилька. Я осатанів і крикнув офіцерові, щоб він забирався до стонадцять чортів, бо він і його товариші — зграя заведіїв і шахраїв з битої дороги. Тоді він ще морозніше показав мою записку на п’ятьсот гульденів і сказав, що коли до завтра вранці не одержить грошей, то прийде сюди з приставами. Автім господар вже й так повідомив поліцію про моє бешкетування. Я й сам бачив, що непереливки, коли господар прийшов з двома яригами і з рахунком за вино, яке я начебто замовляв та за розторощені дзеркала. Яриги списали моє майно, всі мої перстеники і табакерку, навіть палічку з срібною галкою і заборонили мені виходити з кімнати.

Я схопився за голову і одіслав цирулика, бо і мої млості зненацька минули. Наоспіх причепурившись, я післав служку по Марієтту, бо хотів таки хоч від одної доброї душі довідатись, що таке я накоїв і просити у неї поради. Але служка сказала, що всі чотири дами ще вранці від’їхали до Вюрцбургу. Я зрозумів, що увесь вчорашній вечір був шальвірами добре підготовлений, щоб обдерти мене до шерстиночки. Це вони, без усякого сумніву, напоїли мене та, маючи мене за божого барана, мерзенно обіграли в карти. Я пригадав собі як брауншвейгець завжди стояв за моєю спиною й покурював глиняну люльочку. Це ж отак він подавав другому знаки, щоб той очима пас, а руками дивився — так і обчикрижили мене.

Що мені тепер залишалось? Та ж ті ловкачі зарізали мене без ножа. Де я дістану п’ятьсот гульденів, які вициганили у мене гаспидські гравці? Як міг я спокуситись на їхнє запрошення і повірив їхнім юдиним поцілункам? Як міг я не бачити, що їхні дами не доброуроджені маркізи, а звичайні вертихвістки.

Як я міг бути такий недотепний мов сак, коли не подумав, що вся оця історійка з Марієттою і пандуром була підстроєна! Та ж якби то була правда, чи згодився б офіцер поладнати справу без поєдинку? Справді, пошийсь у дурника, то їж бублика. Та ж вони ще по дорозі з Майнцу до Вормса змовилися, щоб мене обчухрати, мов того ярмаркового блазня. А тепер я сидів як пришиблена курка, рвав на собі чуприну, не виходив з кімнати, не домагався обіду, а як настав присмерк, не світив свічок, а лише лежав отак, обличчям до стіни, проклинаючи день, коли народився або западаючи в забуття, з єдиним бажанням заснути, вмерти, умерти якнайшвидше…

Втім, мабуть досить пізньої години, хтось застукав у двері і я слабко проказав “увійдіть”. Блимнуло світло і я побачив невеличку постать, яка увійшла в кімнату, щільно зачинила за собою двері, усадовилася в кріслі напроти моєї лежанки і скрипучим голосом, який був мені страшенно знайомий, промовила:

Ну, й що, кавалере Рославець, знов ми попались у халепу, га?

А що вам до того, мій пане? — Зірвався я навіжено,— чекаючи від цієї креатури, що зустрічалася мені в Парижі і називалася Афендиком, нових прикрощів.

Панок почастував себе напомацки з табакерки, захихотів, і не хапаючись, промовив:

— Я наказав перш за все покоївці засвітити свічки, бо ж у темряві прикидаються і темні думки. Ви певно дивуєтеся, як це я вас знайшов у Вормсі, га? Не проймайтесь цим. Ви для мене мила людина, кавалере і земляче; а за тридесять земель діб’юся до вас, а ще й, коли ви в пригоді. Щодо боргу честі, який ви необачно зробили, і облагодіяли кількох шахраїв, то, будь ласка, не турбуйтесь. Все полагоджено. Єдина прикрість, це хіба тільки те, що єпіскопська поліція вас у Вормсі не дуже хоче бачити і ввічливо просить вас завтра вибратись у доріженьку, хочби скажімо, до Мангейму…

Я, отетерілий, сів на окрай ліжка.

Перш ніж кудинебудь їхати, — сказав я глухо, — я пообтинаю вуха цим брауншвейгцям і пандурові..

Залиште їх, — проскрипів Афендик, — кара їх постигне у свій час, а ви їм подякуйте, що у них була крихта сумління. Вони могли вас обчикрижити не на п’ятьсот гульденів, а на п’ять тисяч.

Я сказав, що мені невідомо з чиїх рук і завіщо приходить мені така несподівана допомога в халепі.

Хіба це таке важливе? — посміхнувся Афендик. — Все полагоджено, нема про що говорити…

Ви не гадаєте, бува, — все ще борюкався я, — мене ось таким способом примусити служити якимсь вашим справам? Краще нехай мене беруть у шпаківню…

Я зірвався і заходив по кімнаті у самих панчохах як лев.

— Ажніяк, — спокійнісінько відповів Афендик, — вивільний як орел, кавалере. Ніхто від вас нічого не вимагає і ніхто вам нічим не нав’язується. А, що б ви сказали, коли б у світі найшовся от такий собі добросердий чолов’яга, який радий допомогти свойому ближньому, а тим більше землякові, та ще й такому багатонадійному молодому чоловікові як ви? Хіба це гріх або злочин?

Покоївка принесла канделябра із свічками і я приглядався цій креатурі, що моргала очицями від блимання свіч, а її тінь плигала по стінах крильми незугарного кажана. Його лисяча подоба, як і тоді, в Парижі, була облесно, але не вороже, усміхнена, пронизливі очі йшли за мною з відсвітом глузування, може співчуття, а, хтозна, може й приязні. Забрьоханий плащ на цьому панові Афендику свідчив, що він був довго в дорозі.

— Ну, й що ж, кожному приємному товариству настає колись час розлуки, — посміхнувся він моїм думкам, підвівся і поклав на стіл туго набитого гаманця, — оце вам і гостинець, а як будете в Мангеймі, то не грайте, будь-ласка з мандрівними офіцерами, бо це, здебільшого пройдисвіти.

Стрівайте, добродію, — заступив я йому дорогу, — а чому це я повинен їхати до Мангейму? А може я зовсім не збираюся в Мангейм?

Ви, звичайно, вільні робити, що вам і вашій д. сподобається, еге ж, — розвела руками хитруща бестія, але я гадаю, що ви таки поїдете до Мангейму, бо там в чекатиме Алі Емет, чи пак пані де Тремуйль, чи пак Дама з Азова…

А хіба вона не в Нейзіці? Спалахнув я.

Афендик потер кінчик свого носа з усмішкою.

— Гадаю, що вже ні, — він підступив до порога і грався палічкою, не зводячи з мене пронозистих вирл, — а краще сказати, я таки певен, що вона, чи то збирається у Мангейм, чи вже там, так-таки такечки, що там…

І він, вклонившись мені приязно, почав обачно сходити по рипучих сходах.

Слухайте, пане Афендик, — гукнув я йому навздогін, — може це ви визволили мене із святого Лазаря, га?..

Забудьте про це, кавалере, забудьте…. Личина озирнулась ще раз, підморгнула мені і вже зовсім унизу, знаючи, що я дивлюся за нею, крикнула: “А моя рада вам, таки не баріться… До Мангейму, кавалере, рукою подати звідси…”

За хвилину коні шарпнули на дворі карету і зразу ж пішли чвалом, поки я встиг збігти у передсінок.

Господар, поштальйони і покоївки знов почали мені низько кланятись. Я замовив пулярду на вечерю і пляшку токайського. Хотів би я ще бачити цих офіцерів-плутяг. Мені руки свербіли, щоб добряче їх нагріти в картах, а потім пройтися по їхніх пиках. Але за ними вистиг і слід.

Місце у мальпості до Мангейма вже у мене було і я зайнявся аж до пізньої ночі писанням листа до Йогана-Андреаса, пояснюючи йому мою втечу химородністю вдачі, а також записав усю подію у свій діарій.

7

Мангейм — місто, де могла б безупинно радіти душа: вулиці сонячні, чисто виметені, чепурні садочки, будинки затишні, офіцери на заставах та й бюргери ввічливі. Хоч електор Палатинату, герцог Карл-Теодор не зазнавав від населення особливих похвал, то я собі хвалив його. Він принаймні призвів мене до хорошого настрою. В місті було повно чужинців, але також і собак всякої породи, ні восьмивіконні карети, запряжені цугами, гримотіли по вулицях і майданах, увечері перед ними мчали гайдуки із смолоскипами, скрізь були таверни, театри, повно музики і всілякої розваги для народу — ярмарки, гойдалки, каруселі, штукарі. Не знаю, наскільки герцогові його доходи дозволяли із своїм Мангеймом іти на перегони навздогін Версалеві, але те все, що він тут набудував і насадив, свідчили, що скарги на герцогських шкуродерів, які я чув по дорозі, були виправдані. Хто ж бо платив за ті всі палацики, парки, статуї, за лебедів у ставках? Звичайно, бідолашний люд Пфальцу. На самого герцога плескати язиками боялися, бо можна було за це вмить попасти в Гогенаусперг, у хурдигу, з якої рідко хто виходив. Але у бабодурстві герцога я сам переконався. Ніде, як у Мангеймі, не бачив я тільки всіляких красунь у брокатах і атласах, в каретах і в лектиках, та й пішки. Вони залюбки проходжувалися вулицями. Такої навали легковірного бабства мені не доводилось ніде бачити. Дівки і молодиці, навіть старі ропухи, перлися до Мангейму як наша Хима до Єрусалиму. Тут були і імениті шляхтянки і селюшки і міщанки, звідусіль: з Чехії і Семигороду, з Баварії і Лотарингії, навіть з далекого Гданська і з Кракова. Кожна з них, знаючи натуру герцога-бабодура, думала, що він її вибере серед натовпу па свою “метресс де тітр”. Однак, поки до цього прийшло б, це ненаситне бабство не гребувало посполитими любасами та тягалося з першим стрічним, навіть з убогими капралами, по кущах над річкою, або поза міщанськими садибами по левадах, витоптаних бабохватами.

Всілякої братії осьде вешталось чимало в садах і біля церков і біля резиденції та готелів, були тут і цісарці і венеціанці і шведи і, навіть, араби та вірмени. Я наказав везти мене до готелю “де-ля-Польонь”, де, як мені сказали, була головна польська квартира і де я міг би довідатись щось про княжну. І справді шляхти біля того готелю було як мурашви. Панки походжали в пишних контушах, з литими поясами і соколиними перами на хутряних шапках або на конфедератках, з шаблюками, з підголеними чубами і з розпушеними та підкрученими вгору вусами, пшенькали і цвенькали, індичились і гороїжились, але, як я довідався, здебільшого були завжди без шага в кишені. Багатіші товклися по палациках і їздили цугами та з гайдуками, але більше було голодранців, які приїхали сюди на возах своїми шкапинами і юрмились навіть за містом у шатрах, Були тут і полячки як квіточки і дебелі матрони — жінки і дочки конфедератів, які також сновигали в натовпі, або походжали павами, замітаючи брук своїми сукнями.

Мене оточили і розпитували про всіляке, називаючи мене “пане граб’я”, від чого я звичайно відмовлявся, хоч тут кожний величався розмаїтими титулами, з яких “пан староста” чи “пан полковник” були найнижчими. Я попросив, щоб вони завели мене до князя Кароля Радзивіла, але він був на аудієнції. Цей Радзивіл за всіма ознаками, сидів на грошах, бо шляхтюри говорили про нього з пошаною, а як їли або пили в господах, то посилались на “рахунок пана воєводи”. Шляхта була у войовничому настрою, гомоніла, що як не сьогодні, то завтра, рушить на війну і завдасть чосу і Катерині і цісарцям і Фридрихові за розділи Річіпосполитої, а “короля-коханка” тобто Станіслава Августа Понятовського, обзивали найпаскуднішими прізвиськами та нахвалялися дати і йому доброго бобу. Деякі з них, молодші, з-французька одягнені, мене попередили, щоб я нікому з цих горластих панків не позичав грошей. То ж, щоб відчепитися від них, я оселився не в готелі “де ля Польонь”, а дещо далі, в господі “Під Оленем”, ген — над Некаром, куди шляхта не ходила, бо їй там набір ніхто не давав нічого.

В галеріях, біля резиденції герцога, я познайомився з панком, який називав себе графом Вонсовичем-Вроною, але хоч виглядав финиткувато, увесь у мереживах і позументах, з тростиною і лорнетом, вже за третім словом позичив у мене п’ять ріксталерів. Про Радзивіла цей хвалько говорив звисока, кажучи, що такі як Радзивіл, його — Врони, дідам і прадідам, подавали стрем’я, а його власні дідові маєтності у Великопольщі, на Литві і на Україні, (які сконфіскували король Стась і Катерина, бо він пристав до конфедератів), втричі більші ніж Радзивілові. З королем Понятовським він був начебто за панібрата і навіть разом з ним користався принадами однієї варшавської балетниці. Автім, він натякав, що йому самому мало бракувало, щоб не стати королем, бо Катерина і на нього заглядала ласим оком, але на таких як вона — німецьких мацапур, вій не звертав ніякої уваги. З того всього я зрозумів, що цей Вонсович-Врона, як у нас кажуть, із села Брехунівки, але я його не відганяв, тільки слухав його теревенів і частував обідом та шоколадом, який, як він казав, добре пити чоловікам, бо це найкращий з усіх афродізіаків.

На другий день я таки добився до цього князя Радзивіла, який сидів у свойому салоні, під картинками модних майстрів, що здебільшого малюють на сороміцькі теми. Радзивіл був обважнілий, брязклий від вірного служіння Бахусу. Бундючився він серед своїх мочиморд — шамбелянів, конюших і спальничих як китайський бовванець. Конфедератська братія товклася в передпокоях, хлептала мед і оковиту, бряжчала шаблями, гукала: “Не позвалям…” Манери у Радзивіла були маніжні; одягнений він був у атласний французький каптан із лентами і зорями, із самоцвітом на кожному пальці, солодкий немов марципан, хоч натура у нього була, я гадаю, ажніяк не солодка.

Це ж він, як я чув, їздив у себе на Литві у санях, запряжених ведмедями і для пустої забави таких самих п’янчуг як він сам, виганяв своїх кріпаків на пожертя отим ведмедям. Були й інші забави.

Мене, коли я сказав, що я “крігсцальмейстер” княжни Володимирської, цей собачий син обійняв, називав “панекоханку”, спильна озираючи через лорнет. Княжну він величав “нашою августішою союзницею у фортуні і на безфортунні”, але докладнішого нічого не сказав, крім того, що незабаром сподівається її приймати у Мангеймі. З цього виходило, що Афендик таки не помилявся.

Радзивіл, дізнавшись, що я з України, белькотів, надимаючись, що, начебто незабаром до нього приїдуть з чолобитнею депутати з Запоріжської Січі. Хизувався своїми зв’язками і з Віднем і з Венецією і з Рагузою, але у великі розповіді не входив, бо, можливо мав мене за царициного шпика. Не вельми так і прилещуючись до нього, я пішов собі геть.

Ось так байдикував я у Мангеймі декілька днів, побував на Італійській комедії, бачивши самого герцога в ложі, прослухав кілька непоганих квартетів, ходив з Вроною до кав’ярень, читав газети і дожидав приїзду княжни, На гроші Афендика, яких було добра тисяча різною монетою — і в луїдорах і в ріксталерах і в гульденах, я справив собі обнову: два каптани, синій і кармазиновий, декілька парчевих камізоль, з шість пар штанів різного кольору, нову перуку, орнаменти і мереживо. Врона аж охав і ахав та казав, що мені позаздрив би вигляду кожний дюк, тільки мені треба набратись трохи делікатніших манер, бо мої, мовляв, простакуваті, мало маніжні.

Серед вовків жий, по вовчому вий. Вся ця титулована голота в Мангеймі шанує тебе не за розумом, а за одягом, а щоб вона тебе не взяла під копита, треба прибирати і личину, кращу за їхню. Злидні навчили мене, що з людьми треба бути якнайхолодніше, лікті мати міцні, бо затруть тебе в натовпі, думки свої треба ховати і що черствіша твоя душа, тим більше тебе шануватимуть.

Нарешті одного ранку Врона-Вонсович прибіг до мене, щоб я мерщій ішов до польського готелю. Вже навіть на дальших вуличках і заулках зібралося чимало різноманітного народу. Біля самого готелю збудовано нашвидкуруч арку та оплетено її биндами, прапорцями і гірландами. На самій горі був щит з двоголовим орлом та написом “Ave, Imperatrix Elizabeth Secunda”. Не треба було питатися що це за збіговисько; я збагнув, що чекають нікого іншого, а княжну. Серце моє затріпотіло. Врона казав, що я аж зблід. Втім із мосту над Некаром показались вершники: ціла кавалькада шляхти в кармазинових жупанах, з рукавами, що розлітались крилами, а на списах майоріли жовті і сині прапорці — це були Радзівілові драгуни і двірські козаки. За ними вигравала на конях що найіменитіша шляхта; а тоді цугом у восьмеро коней із струсячими на чілках перами, загримотіла карета, яку, як я довідався, Радзивіл найняв у герцогського каретника. Форейтори гукали на народ “Гарр!”; народ розступався, гайдуки стояли на зап’ятках у жовтих ліберіях, а коли карета під’їхала до готелю, попід аркою, гайдуки зіскочили і простелили килимок під ноги. Княжна вийшла з карети з Радзівілом. На ній була фіолетна сукня з хвостом, через рам’я лента святої Анни, прип’ята зорею. Волосся було добре припудроване і містерно уложене, а на ньому сяяла коронка. За нею вийшли і мої давні знайомі — Христанек, Доманський і Монтеги Уортлей, при шпагах і з орденами, надуті мов індики. Натовп шляхти зашумів і загукав: “Vivat Principessa Vladimiriensis! Vivat Elisabeth Secunda Imperatrix Omnium Russiarum! Vivat Serenissima Augusta Regina Ucrainae atque Pontidae! Vivat!”

Попід лезами, княжна, привітливо кланяючись на всі боки, з рукою на Радзивіловій руці, пройшла до готелю, а шляхта поперлася за нею, давлячи один одного мов подуріла. Мені з великою бідою вдалося протиснутися через юрбу і тільки завдяки моїй добрій одежі мене не одіпхнули бісові гайдуки. Княжна побачила мене і, як мені здавалось, спломеніла здивовано і радісно, але я зрозумів, що серед пихатих шляхтюр їй не пристоїло виявляти своїх почуттів. Я схилився до її руки і спитав про здоров’я, але мені видалось, що їй не дуже по собі, бо вона була бліда і покашлювала. Проте на її щоках згодом виступили рум’янці; вона була схвильована, не знаю тільки чим — чи прийомом чи зустріччю зі мною.

Радісно привітав мене і Монтеги, але Доманський і Христанек не були надто втішені; по їхніх пиках пробігла поблажлива посмішка. Тільки згодом, коли я перед Христанеком потрусив гаманцем, він зм’як і посадив мене за стіл, щоб я був ближче до княжни, Радзивіла, Огінського і всього наброду магнатів, набундючених від пихи. У готелю почалась учта, на яку набилось зо три сотні людей, але охочих було ще більше і вони перлися через вікна і двері. Одначе цю всю гольтіпашну братію лакизи викидали геть, безцеремонно, за коміри. Не знаю, на чиї кошти було частування, але воно не було погане. Хто зголоднів, той до схочу міг підгодуватися вепровиною і зайчатиною, фазанами і гусаками та такими стравами, які я навіть боявся коштувати. Оковити, різних вин і меду було також вдосталь і вже досить вчасно за столами стало парно: обличчя у бенкетарів набрякли; пояси дехто розпускав, а слуги не встигали націджувати дзбани і поставці. Говорили промови: і Радзивіл і Огінський і Пац, висловлювали певність у возведенні на престіл Регіни Понтіки та у визволенні Річі Посполитої від царициної кормиги.

Пито за здоров’я імператориці Марії-Терези і імператора Йосифа, за турецького падишаха Абдула Гаміда, за війну, що ось незабаром спалахне та за переможні раті, які вже громадяться, хоч не було сказано, де і ким.

На учті мали бути посланці електора Палатинату Карла-Теодора та інших німецьких графенят, але з них чомусь ніхто не прийшов.

Віватам не було ні кінця, ні краю, а розохочена гайдучня почала за вікнами палити з самопалів, поки поліція не припинила цю забаву із-за скарг бюргерів, які вельми перелякалися, бо думали, що це зненацька під місто підходять французькі авангарди прінца Конде. Не знаю, чи ця вся веремія подобалася княжні. Вона пригублювала свій келих, посміхалася вміру, але була всежтаки сумовита, дарма що всі навипередки розстилалися перед нею з лестощами. Коли шляхта перепилася таки на добряче і учта ставала, правду кажучи, нудною, бо кому, тверезому, хотілося слухати теревені мочиморд, Радзивіл нарешті визволив княжну від тієї захмелілої вщерть галайстри та сам повів її в апартаменти. Всі ми, тобто почт княжни Володимирської, супроводили її, а коли Радзивіл і сам посоловілий, з уклонами подався геть, ми залишились. Перевтомлена княжна похилилась на софу і добру хвилину лежала непорушно з примкненими очима. Згодом, коли лакеї принесли турецьку каву, утома її пройшла. Певна річ, не легко для її ніжної конструкції було пробути засупоненою і зашнурованою такий довгий час, та ще й серед п’яного ревіння мочиморд.

Монтеги тимчасом розповів мені, що після моєї утечі з Нейсіцу було таки скрутненько, бо граф, як роз’юшений ховрах, стрибав до очей, але згодом, розіславши своїх гренадерів ловити мене, остиг.

Про научку, яку граф одержав від мене, не згадувано, хоч слуги потихо хихотіли ще довгенько за його спиною.

Княжну ловелас вже не напастував, а тільки зітхав як годиться закоханому. Автім графові було не до того; лихварі таки добряче його притиснули і він, щоб одігнатись від вірителів, які облягали замок, всіх гостей одіслав до Оберштейну, а сам обіцяв приїхати пізніше, бо мабуть ховався в іншому місці. В Оберштейні, говорив графисько, буде постійний двір княжни Володимирської, з фрауціммером, похідною канцелярією та лейбгвардією. Однак це були покищо гарні обіцянки, бо в Оберштейні, куди перекочували гості, ладу не було: вітер гуляв по кімнатах з вікнами без шибок, печі курилися, челядь порозбігалася, лейбгвардійці, морені голодом, подалися старцювати або розбишачити на битих дорогах. Однак княжна хотіла висидіти там хоч з місяць, коли б не Христанек, знаджений листами Радзивіла та докучивши собі цей ведмежий кут, де йому Не були як попиндючитись, намовив таки як найшвидше податись до Мангейму.

Монтеги припускав, що Христанек мав на це свої причини, щоб виїхати зненацька, не попередивши графа та не чекаючи його повернення.

Прийшла черга і на мене розповісти свої пригоди, хоч я не вважав потрібним сповідатися з усього. Я сказав, що в Мангеймі живу в гаразді і так, як мені подобається. Серцестраждальником та ще й без надії я не хотів показуватися перед ними. Княжна ще раз подякувала мені за оборону її честі і сміялась, згадуючи научку, яку я дав нещасному графеняткові за його нікчемні зальоти.

Облизня піймає це графеня й тепер, сказала княжна, варто уявити собі як порскатиме оте наперфумоване жабеня, коли приїхавши до Оберштейну, нас не застане.

Христанек нетерпляче сказав, що все це дріб’язок минулого і нема про що згадувати. Важливе те, пискотів він, що саме тепер у Мангеймі треба кувати залізо, поки гаряче. Це неспроста, що шляхтюри такі впевнені, вони мабуть знають, що в траві пищить. То ж треба, щоб Радзівіл домігся для нас офіціальної протекції електорату Палатинату, герцога Карла-Теодора, який, до речі, має вагомий голос у Відні і за Піринеями. Сам він, Христанек, готовий негайно виїхати з польським післанцем Чарномським в Істамбул, і домагатися від султана протекції та, звичайно, асигнування допомоги. Адже, не секрет, що Порта явно і славно підтримує інсурекцію Пугачова.

Доманський говорив більш до ладу. На його думку, що наша, а що їхня, Радзивілова, справа — не те саме. Свій свого пізнав і на пиво позвав, або, який їде, такого й на віз бере. Якщо йому капає дещиця від Отоманської Порти, то не на довго, бо молодий султан теж не в тім’я битий. Треба вивідати, хто ще підтримує конфедератів, а тоді перебігти їм дорогу, щоб не ми від них, а вони від нас залежали.

Княжна відповіла, що ціну конфедератам вона сама знає, а використовувати треба кожного. Поки що, на жаль, мусимо задаватися з усякою дрібнотою, але прийде час, коли це все осиплеться як пилюга і матимемо діло тільки з великодержавами. Не тільки час працює на нашу користь, але й сили вищі, космічні, які нас вибрали для великої мети і великих призначень.

З цим вона нас відпустила, бо хотіла зайнятися кабалістичним ворожбитством. Я пішов ще повештатись по місті з Монтеги, відчепившись від Доманського і Христанека. Ангелянець радив мені краще бути здалека. От ще якби і княжна відсахнулась від них. Проте — найважливіше, що я був біля княжни. Мене могли турбувати сумніви, я не давав і зламаного шеляга на справу конфедератів, що як і всі наші здогадні побратими, були тільки як той Савка та тільки на інших санках; один одного не переважить, хоч на одній гіляці повісь. Шушваль і голота відбирала княжну у мене, але доля, доля діяла невблаганно і шляхи наші роковано сходились, довічно і досмертно, хотів би я того, чи не хотів.

Монтеги, — сказав я ангелянцеві, — чи ви знаєте, хто така княжна?

Ніхто того не знатиме, — посміхнувся він, — ставлю сто на сто, що хто обіцяв собі по ній багато, піймає облизня.

Чи ви маєте когось на думці?

Телепень зареготав. Він не був такий недотепа як здавалось.

— Тільки не вас, сказав він, позіхнувши. Ми стояли на мосту над Некаром і дивились на його бистрину, прозору і усміхнено-голубу в місяці. Біля нас стояв чоловік, ще молодий, замислений. Він був у горожанському вбранні, але постава його була струнка, військова. В срібному відсвіті місяця з під трирога виглядало його цікаве обличчя; рубане як у граніті: трохи задертий ніс, тверді щелепи, веселі, ясні очі. Він спильна поглянув на мене.

“— Чи не зустрічались ми десь, молодий чоловіче? Чи ви, бува, не спинились у заїзді “Під Чорним орлом”?

— Ні, я живу “Під Оленем”, — відповів я, — може ви мене бачили на святі, під час приїзду Єлисавет Другої, біля польського готелю?”

“— Я – поляк, — відповів незнайомий, стиснувши раптом уста, — але я з Радзивіловою галайстрою нічого спільного не маю. З його комедіантством поготів. Я б розігнав цю зграю картачами. Вони тільки соромлять Польщу. Ця каналія — продовжував він сердито, немов до нас, немов про себе, — горлає про свій патріотизм, а це вони довели Річпосполиту до загибелі. Ця каналія п’ятьсот літ дудлила мед-пиво, мордувала і гнобила людей, ґвалтувала, різала і рубала, зривала сейми і бунтувала, коли хтось розумніший хотів вкоротити її сваволю, ричала “не позвалям!” і “вето!”, її сьогодні пошивається у спасителів вітчизни! Завдяки їм розділено Польщу тиранами, а буде ще другий розділ і буде третій… Польщу врятують не вони, ці мочиморди і ревуни…”

“— А хто?”

“— Люд”. — Суворо відповів незнайомий — В той час, коли ці всі патріоти, що роздирають шати, будуть теревенити і нишком служити царям і цісарям, щоб тільки повернули їм їхні маєтки, за вітчизну повстане люд, повстануть прості люди, мужики, не з пірначами і карабелями, а з вилами і косами… І так буде не тільки в Польщі, так буде скрізь… Тиранам і деспотам приходить край…”

“— Я читав у Лондоні ще невидану брошуру такого американця, — вкинув Монтеги, — Томас Пейн, чи не так? Він те саме говорить…”

“— Зараз на Америку дивляться всі люди розуму, — озвався незнайомий, — не тільки дивляться, але спішать стати в одну лаву з воїнами американської революції… Я сам їду в Париж, а звідти в Америку… За свободу треба битись на кожному клаптику землі…”

Я спитався його, чи можна буде його ще десь бачити. Цей чоловік мені подобався. Він говорив, так, неначе наказував.

“— Що ж, заходьте, коли хочете, — сказав він, — тільки поспішайте, я хочу від’їхати звідси якнайшвидше. Ви звідки, юначе? З України? А я з Білорусії, з-під Кобрина, — він привітливо посміхнувся блакиттю своїх смілих, але й добрих очей, — то ми сусіди… І Україна теж буде колись вільна. Чи пам’ятаєте Вольтера: “Україна завжди прагнула до свободи…”

Він нетерпляче вдарив по ефесі шпаги.

А як спитати вас?

Спитайте капітана Тадеуша Костюшка, — промовив він; підняв трирога, махнув нам рукою і подався через міст, понад річкою, попід розлогі мангеймські дуби, що росли над бистриною.

8

Ось минув тиждень після тріумфального в’їзду княжни у Мангейм, а сонне повсякдення заволоділо площами і заулками, що стали від спеки пустельними. Що ж, до рябого біса, сталося? Тиша, пилюга, ніде не шиширхнуло. Де ж обіцянки Радзивіла? Ось вір його ораціям! Дні минали, а герцог Карл-Теодор ані в гадці не мав запросити княжну бодай на коротку презентацію. В польському готелі, де розташувалась княжна Володимирська й її почт (та й я перекочував туди ж з-під “Оленя”), сиділи ми, мов сонні кури на сідалі. Княжна обурювалася на таке виразне ігнорування. Де ж та герцогська обіцяна протекція, де ж “довічний союз”, де “секретні договори”, та й де ж оті батальйони охочекомонних, що, мовляв Радзивіл, стануть при нашій справі, вірні до скону? Про нас не забули тільки герцогові шпики — пронози, що сновигали, швендялися, та винюхували мов та зграя щурів попід нашим готелем та біля нього, а я вже вмів пізнавати їхнє поріддя по ящірчих пиках, та в’юнких постатях. Видать, рознюхували пеські синове, з наказу ясновельможого свого герцога, що за штучка сама княжна.

Один тільки герцогський спальничий, якийсь капітан Гарольд, навідався до нас, з тим, що герцог, мовляв, нікого не приймає, бо це день святого Карла-Боромея, а післязавтрього — день його ж святого Теодора, а на третій день — святого Бонавентури і його високість поїхав на лови. Але по пиці цього брехунця я бачив, що все це крутійство. Я навіть сказав йому, що всежтаки чужинці в Мангеймі не могли б пожалітися на перебільшену гостинність. “Що ви хочете тим сказати, кавалере?: — Зукоса поглянув на мене цей шельма-капітан, — хіба ж не шанують у нас гостей, зокрема високоуроджених і заслужених, усією Європою прославлених за кебету і політичний розум?”…

“Воно може й так, — відповів я, — та тільки буває, що у вас дехто надто високо несеться, а як знаєте; з цуценяти всеодно лева не буде”…

Личина — спальничий помовчав та швидко подався геть. А Доманський порадив мені, щоб я свої сентенції сховав до кишені, на пізніше, коли буду трохи далі від Мангейму, бо його високість герцог не любить недоречних жартів. За них неодного вже посадили у шпаківню. “Стонадцять би копиць рогатих чортів тій його високості, — сказав я, — нехай лише затямить, що його поведенція доречна щодо його бідніших родичів, а не до княжни з роду Мономахів”.

Увечері всі ми пішли до опери, яка, треба сказати, осьде непогана і італійці постарались як могли. Герцог Карл-Теодор (хоч викрутень спальничий — капітан, нам брехав, що ніби то його нема в місті) був також і вразив нас Своїм обличчям, яке не тільки не було смагляве, як у цигана, але, просто кажучи, чорне як у мавра. Він розсідався в ложі із своєю герцогинею Елізаветою-Августою, підстаркуватим уже опудалом, і таким нафарбованим, що з нього аж сипалось як із порепаної стелі. Я сказав княжні, що приїздити до Мангейму, щоб побачити чорну мармизу герцога не було варто, хіба що він виступатиме в ролі Отелло, до чого йому не треба натирати пику сажою. Княжна сміялася; Доманський, який знає про всіх і про все, казав, що цей чорнопикий герцог-суціга, як Вікарій Священної римської імперії, з правом роздавання титулів і земель, добре доробився на тій справі, не кажучи про пристані і кораблі на Рейні, які платять йому солоні податки. Чимало графенят і князьків Німеччини сидять у його лихварській кишені. Сам він скупиндяра, але на свої витребеньки не шкодує: на палаци, галереї, театри і сади, на своїх любасок, він дере з людей останнє, бо хоче хизуватись на всю Європу як опікун муз і грацій.

Герцог цей із своєї ложі довго і уважно придивлявся княжні через лорнет, пильно розглядав її та випинав свою спорзну губу. З цих дбайливих оглядин старого заведія Христанек ворожив, що презентація княжни буде неодмінно призначена на завтра. Однак нічого з того ні завтра, ані післязавтра, не сталося і княжна з пересердям постановила, що коли презентації не буде в найближчих днях, зігнорує цього мавра і виїде до Вюртембергу.

Христанек також нетерпеливився і твердив, що це відкладання презентації при дворі герцога — інтриги Радзівіла, який грає подвійну гру: з одного боку начебто нам сприяє, а з другого підсиджує.

Доманський сказав, що йому досить добре відомо, що діється навколо Радзивіла, якому Отоманська Порта підкидає грошенята. Турки дають йому небагато, бо не дуже вірять у його впливи у Річі Посполитій. Проте що їм шкодить і Радзивілові тицьнути декілька піастрів?

Я справді дивувався навіщо княжна воловодиться з цим мурмилом. По мойому, це порожнє барило. Шляхтюри падають до ніг свойому “пану коханкові”, але для нас він не поворухне й пальцем. А як підкине пару мізерних ріксталерів (я здогадувався про це, хоч напевно не знав), то це невелика ласка.

“— Цей ваш бельбас — Радзивіл, — вкинув знехотя я, — гремить нині і в Мангеймі і в Венеції і в Дрездені, погрожує Катерині і її королю Стасіку, а про себе мабуть зовсім не від того, щоб з ними покуматись. Нехай лише дадуть йому гетьманську булаву та повернуть маєтності на Литві і на Білорусії, то він рачки полізе до Варшави і битиме поклони в Петербурзі…”

Тієї ж думки був і Врона-Вонсович, краківський финтик і пройда, що називає себе графом. Усе це гучномовство конфедератів у Мангеймі було пустодзвінням. Хоч сам Врона далеко не відкотився від своєї братії, але знав її як облуплену. Проміткіші з них торгували кіньми, переганяючи їх з Прусії, а навіть з Литви, а сеймуванням займалися ледарі. їхні шляхтянки гуцали по балах та театрах і смалили око до всіх приїзжих, а були між ними і моторні дзиги.

Як розповідав Врона-Вонсович, Христанек легко покумався із шляхтюрами, бо яке їхало, таке і здибало. Вони хизувалися перед ним, а він перед ними; разом грали у кості й у карти, волочилися по коршмах, а деяким, хто йому повірив, він роздавав грамоти на маєтності на Поділлі та Подніпров’ї.

Христанек увіхався і серед польських краль, які пропадали за його маніжністю і лялькуватою відбірністю.

Цей бабодур, казав Врона, на видаваних грамотах підписує себе бароном, міністром королеви Понтійської, сокольничим якоїсь Роксолянії, гросмайстром Мальтійського лицарства. Не диво, що цьому свищохлистові вдалося піддурити одну вдовицю, що втікла з-під Уманя, обіцявши щедре відшкодування за палацик, який їй начебто пограбували і спалили гайдамаки.

Що ж до Доманського, то розповідав Врона-Вонсович, що цей маг-чародій продає, кому трапиться, акції “Нового Ельдорадо”, яке добуває золото у своїх копальнях у Перу та в Патагонії. Крім того, мовив Врона, цей Доманський цілими днями просиджує в бібліотеці єзуїтської колегії, вичитуючи халдейські та асирійські письмена, в яких начебто є відомості про філософський камінь та формули на перетворення іржавого заліза на щире золото. А ченці, як упевнив їх Доманський, думають, що він вивчає житія отців церкви, щоб легше навертати єретиків на праведну міру в далекій Понтиді.

Мене, признатись, ці розповіді Врони-Вонсовича, що як сорока приносив на хвості всілякі побрехеньки, ажніяк не цікавили. Чортів батько знає, над чим ще морочитись? Що мені до цих шамбелянів-шалапутів; ціну їм я давно вже знав. Княжна ж витівками своїх шамбелянів, що займалися обдурюванням довірливих людців, не цікавилася. Особливо тепер, коли всі сподівання, пов’язані з герцогом-електором Палатинату, таким самим дурисвітом, як і всі інші, завдали їй розчарування. Вона ходила з кімнати в кімнату знедолена, спустошена, лікувалася солями і бальзамами, настояними на розрив-траві чи на всіми лікарями приписуваному “недоторкові” (Noli me tangere), яким від іпохондрії лікувалися недотепи королі і королеви. Усежтаки, щоб не скорятися лихій долі, вона зайнялася враз зі мною писанням листів. Ми писали, як і раніше, до цісаря Йосифа II, до короля Обидвох Сардиній Фердинанда, до угорського барона Естергазі, та й звичайно до великого везіра Порти, до герцога Леопольда, владаря Тоскани, до сенату Венеції, до всілякої німецької дрібноти, і вкотре? Адже ніхто на ці листи не відповідає або відпекується сміхотворними викрутами. Написали ми також маніфеста до народів і племен України, Понтиди і Волощини, який мали б передати вірменські купці, що вибиралися з товарами до Криму. Але за порадою Доманського, який усіх крамарів вважав шальвірами, які за гріш продадуть і рідного батька, княжна завагалася, чи варто отим вірменам довірятись. Усе ж, оте листування княжну більше виліковувало, ніж її бальзами.

Єдиним хто серед нас не мав ніякого заняття, був ангелянин Монтеги Уортлей. Він ледарював, валандався по місті, вистоював разом з роззявами біля герцогського палацу, ловив ґави в пристані над Рейном і розважався з моряками, врешті бив мух, яких в Мангеймі в літню пору розводилась сила-силенна.

Пополудні княжна кликала мене і, велівши закласти дормез, ми їхали на прогулянку, або над Некар, де він сходиться з Рейном, або під римські руїни, або проходжувалися у гаях. Для мене ці прогулянки були найчудеснішим дозвіллям. Я був тоді на самоті з княжною, здаля від мангеймської метушні; у гаях, де кували зозулі і височились дуби; на левадах, де сокотали коники-стрибунці, а вгорі ширяв жайвір. Але хто міг знати, де мандрують тоді думки княжни Володимирської та чи зауважає мене вона, йдучи поруч зі мною понад бистриною Некару, закутого в скелі?

Одного разу, переходячи через місток, в тихий передвечірній присмерк, я, підтримуючи її, гнучкостанну, почув, як бунтується моя натура, не втерпів і спробував її поцілувати.

“— Що з вами таке кавалере? — Холодно озирнула вона мене, як вже було колись і очі її стали здивовано-насмішкуваті, — що це на вас найшло зненацька?”

“— Ах, княжно, — зітхнув я, одволодуючи себе, — хіба треба мені, вкотре вже, сам не знаю, признаватись вам, що кохаю вас без міри….”

“— Бідний мій кавалере, — злагідніла вона, — я знаю, що мене ви більше кохаєте, ніж мою безталанну долю…”

“— Княжно Алі-Емет, — спалахнув я, — моя жага най безнадійніша і ви мені забираєте її, коли так кам’яно дивитесь на мене…”

Вона смутно посміхнулась.

“— Я хотіла б бути закоханою як ви, але це мабуть неможливо. Колись я кохала; це було як у казці та й мій суджений був із казки — індійський принц Галі. Це велике щастя знати, хто твій володар… Але Галі вже давно нема на світі, може він живе в іншому, стократи кращому, або може він відродився вдруге, і втретє, і живе, і ходить з нами, може він — ось цей легіт, що майнув поуз нас, може він цей жайвір, що шугнув у височінь, може він став цією синьою квіткою на леваді… Моя душа спустошіла, ви це розумієте. Ніколи нікого я не покохаю…”

“— Хочби й мене…”

“— Хочби й вас…”

Але озирнувши мене знов своїми темними, печальними очима, вона мабуть пошкодувала вже свого визнання, обійняла мене та довго дивилась мені в очі, немов хотіла вичитати всі мої мислі.

“— Кавалере, не треба сумувати. Знайте, що жінка в своїй натурі змінна. Сьогодні вона — крига, але завтра може стати полум’ям… Може колись прийде час і я навіть здокучію вам, покохавши вашу молоду завзятість…”

Ми поверталися, а на лугах вже срібліла роса.

“— Княжно, — заговорив я після довгої мовчанки, — чи вам іноді не хочеться втекти від метушні, яка навколо вас? Яка ж смутна іноді мусить бути ваша душа, пробуваючи серед цих усіх люденят?…”

“— Що з того, Рославче, — зітхнула вона, — іншої долі шукати вже пізно. Всі Рубікони перейдено і я сама прирекла себе на безталання. Мені говорили: на що ви порвалися? З чим? Дарма, — ось дивіться, я знаю, що я самотна, як ніхто у світі, але я наосліп іду назустріч долі, а вона буде, я знаю, люта, прелюта, мов катюга. Але в цьому і велика сила, не вірите мені? Ви гадаєте, що імператориця Като мене не боїться? Ця Семіраміда Півночі, ця могутня володарка? А я кажу вам: вона знає, що я вдесятеро сильніша за неї. Бо вона тремтить за свій престіл, як бюргерська крамарка, а за мною — сили духа, міць космосу. Ви розумієте це? Всі знаки Зодіака, всі зорі зі мною, чи розумієте це? Я їм скоряюсь і йду хочби…”

“Хочби до загибелі?”

“Хочби й до загибелі…” Відлунням зажевріли її слова. Й вона замовкла, замислившись.

Увечері, коли ми, збираючись до Музичної академії, сиділи в салоні, прибіг задиханий Христанек і попросив княжну на розмову у важливій справі, на самоті. Вони зачинились, а ми чекали в салоні. Я подумав собі, що на черзі знов якась Христанекова каверза. Визирнувши через вікно, я побачив, що перед польським готелем похожають два герцогські блюдолизи — капітан Гарольд і барон Вахтендонк, мабуть чекаючи когось, чи чогось. Втім із спальні вийшла княжна, а за нею Христанек і я бачив по його стурбованій пиці, що якась його справа не виходить.

“— Друзі, — сказала княжна прикладаючи долоні до скроней, — і я бачив, що вона спаленіла від гніву, — цей електор Палатинату не тільки чорний на обличчі, але і чорний у своїх намірах. Це просто нахабний мужлан…. Уявіть собі, що він хоче з мене зробити свою титулярну любаску, metresse de titre…”

З тремтом на устах, княжна наказала Христанеку розповісти нам усім, про що йдеться. Я гадаю, що цей шальвіра таки був посередником-заведієм у цій ганебній справі, бо йому не дуже хотілося виявляти її перед свідками. Але кінець-кінцем розповів, що до нього конфіденціально прийшов капітан Гарольд (саме той, що проходжувався з Вахтендонком) і передав від герцога ось що: герцог Карл-Теодор, на жаль не може з політичних міркувань і своїх зобов’язань перед могутніми цього світу, публічно виявляти свою симпатію до княжни Володимирської, але його розум і серце з нею. Якщо б він запросив її на презентацію при свойому дворі і в своїй резиденції, то це викликало б величезне хвилювання в усій Європі. Йдеться не тільки про Катерину, але й про віденський двір і про пруського короля, який тільки чекає на привід, і негайно вирушив би на Палатинат, щоб його загарбати. Отже герцог запрошує княжну в його мисливський замок Зальцбах, де він, герцог, її чекатиме з паланням серця. Вже зараз карета стоїть біля монастиря капуцинів і очікує княжну.

Капітан Гарольд, передаючи це запрошення, від себе додав, що зацікавленість герцога княжною Володимирською небувала; він її бачив у театрі і у місті, спостерігаючи з вікна, коли вона проїздила на прогулянку. Герцога можна вважати закоханим у княжну, бо він вже відіслав свою теперішню титулярну коханицю, марграфиню Марієнвердер і збирається обсипати княжну велекоштовними добродійствами та подарунками, він надіється, що вона не відмовить йому взаємності, якої він благає.

І барон Вахтендонк і капітан Гарольд вважають, що це нагода, якої добиваються дуже імениті жінки. Якщо княжну зустріла така почесть, яка, за всіми ознаками, не є наслідком хвилинного захоплення, а справжньою буреломною жагою, то княжні заздритиме неодна високоуроджена претендентка на таку увагу з боку його високості.

Бачивши, що княжна то блідне, то паленіє, пломеніючи гнівом, я схопив за руків’я шпаги і просив її, щоб вона веліла мені зійти униз і дати достойну відповідь герцогським блюдолизам. Признаюсь, що я не уявляв цю відповідь іншою як розпис їхніх плюгавих мармиз моєю шпагою. Більше того, я не вагався б у тій хвилині продертись у саму резиденцію цього слинявого бабохвата та простромити його шпагою як шолудивого собаку, хочби довелось заплатити життям за це. Христанек почав белькотіти про складне політичне становище, яке не дозволяє електорові публічно брати на себе протекцію над княжною, але так чи інакше, це вже великий успіх і нехтувати ним не треба. Це — усміх долі.

Доманський сказав на те, що будь-яка недипломатична відповідь (він нічого княжні, мовляв, не підказує і нічого не радить), буде рівнозначна з негайним ув’язненням нас усіх, бо його високість в таких випадках не звик церемонитись, тим більше, що ніхто за княжну не заступиться. Доманський радив покликати Радзивіла і виявити його облудну гру, бо все говорить за те, що він був посередником у такій делікатній справі та намовив герцога вийти таким чином з неприємної ситуації, а одночасно придбати собі нову фаворитку.

Княжна, дещо охоловши, сказала, що Радзивіл тут ні причому, але вона погоджується, що здійсняти будьякі одчайдушні заходи, хоч і похвально, але справді небезпечно. Краще відкласти належну заплату на пізніше, а тимчасом викреслити герцога Карла-Теодора з усіх наших планів.

Ото ж вислано Христанека з дорученням переказати від княжни, що вона дуже дякує його високості за увагу і симпатію, але, на жаль, вона сьогодні почуває себе погано і прийме запрошення тільки післязавтра.

Це було дуже розумно, бо ми пошили герцога і його шпиків у дурні. Ще цієї ж ночі, зберігаючи повне інкогніто, ми преспокійно минули застави Мангейму і, взявши напрям на Баден-Дурлах, вибрались з володінь його мерзотної високості, бицюгана Палатинату.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ГРАФИНЯ ПІННЕБЕРГ

Шукаєш щастя ти, проте не знаєш,

Що ти, за ним ганяючись, його втрачаєш.

І. Хемніцер, поет XVIII ст.

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,

Замість, щоб мед з них брать, одну отруту смокчуть.

З поезій XVIII ст.

Я бачу і одобрюю всі кращі речі, Проте за гіршими іду.

Овідій; “Метаморфози” XV.

Суд милостивий для круків, але голубів пригноблює.

Ювенал, “Сатири”.

Найвищий час упоратися з цією

негідницею, закоренілою шахрайкою,

з цією креатурою, напів божевільною

жінкою, яка присвоює собі ім’я і

походження, до чого не має найменших підстав.

Катерина II до адмірала А. Орлова, 1774.

1

Наша карета гримотіла долиною Некару, в напрямі Гейдельбергу, старовинного городу Гогенштауфенів і все далі, далі на південь. Подорож була тривожна і виснажлива, бо ж треба було оглядатися, чи не женуться за нами драгуни герцога Карла-Теодора, треба було трястися по вибоїстому шляху, минати застави із злющими жандармами, ночувати в сопушливих заїздах.

Однак після бурі з громами і блискавицями, що черкали чорне плесо Рейну, над дібровами Шварцвальду, у ясній блакиті, заграла веселка. За нами далеко залишився Ман-гейм з його любашним дундуком-дюком, нарешті ми прибули до погідного Баден-Дурлаху, з його Турмбергом, у підніжжі якого ми розташувались у гостиниці “Германія”. Однак, не встигли ми передихнути хоч часинку з дороги, як з’явився фур’єр і в імені марграфа Карла-Вільгельма та його дружини Сібілли-Августи врочисто вручив нам запрошення загостити на дозвілля у їхню резиденцію.

Це було несподівано; адже ж княжна подорожувала не як княжна Володимирська (щоб змилити погоню електора Пфальцу), а як графиня Піннеберг. Марграфів фур’єр уклінно, але й з хитреньким посміхом заявив, що його володар шанує усіх чужинців, які не минають кордонів Баден-Дурлаху, а над усе — іменитих і освічених, а такими ми і є, за всіми ознаками.

Самозрозуміло, що запрошення прийнято і гостювання у шанобливого владаря Баден-Дурлаху видалось нам раюванням.

Марграф Карл-Вільгельм, а особливо його юрлива жіночка Сібілла-Августа, поводились з нами сердечно. Я готовий був повірити, що не всі німецькі княжата і графенята, яких я вже вдосталь перебачив та й добряче розпізнав, були однакові. Марграф був людиною свого сторіччя, освічений homo literatus, який, довідавшись, що я ще не читав “Сповіді” Руссо та “Думок про філософію” Дідро, негайно надіслав мені своїм спальничим обидві книги. Сам він захоплювався Вольтером і вже тричі відвідував його у Ферне, збирав старовинні монети, сам — фізіократ, уклав чималий гербарій, написав трактат про майстра Дюрера, розчитувався в енциклопедії та підтримував молодих німецьких літераторів. Його жіночка малювала непогані акварельні краєвиди та вирізувала силуети. Коли я похвалив їх, обидвоє, маніжні як фарфорові лялечки, аж розцвіли і за кожним моїм словом, (яке чомусь вважали мудрим), із перебільшеної ввічливості розсипалися в похвалах. Мені видалось, що це імените подружжя перебуває в пасторальній ідиллі, але їхній камергер, барон Мунгейм, дискретно прошепотів мені, що марграф не від того, щоб поласувати принадами молодичок із фрауціммеру, а марграфиня не цурається не надто скромних кавалерів.

Ото ж декілька безжурних днів ми перебували в гостинному Дурлаху. Звичайно, я маю на думці себе і княжну та, може ще, Монтеги Уортлея, бо Доманський і Христанек осьде нудьгували й пошепки нарікали: “Парбле, яка це все нудота!”. Я думаю, що вони хотіли і тут когось обшальвірити, включно з самим марграфом, але на це не було нагоди, бо в карти тут не грали. Цих наших двох співтоваришів долі й недолі я встиг добре розпізнати. Що добрішою була якась людина, що ввічливіше вона поводилась з нами, тим наполегливіше Доманський і Христанек прагнули її обдурити. Навіть і тут, в резиденції, Христанекові пощастило, як я пізніше дізнався, вициганити від камергера Мунгейма декілька десятків гульденів.

Щодо мене, то я, здається, марграфові і марграфині сподобався. Вони називали мене “юним філософом”, хоч я, далебі, не сказав щось глибокодумне, хіба що розважав їх різними історійками, розповідями про власні пригоди, не називаючи імен. Гадаю, що я цій марграфині трохи впав у око, бо вона, приграваючи собі на цитрі, виспівувала доволі приємним голоском жартівливі італійські пісеньки і на мене позиркувала зальотно.

Сказати правду, я не знаю, чи марграф та його двір прикидалися, чи справді не знали, хто така графиня Піннеберг. Марграф доволі вільно висловлювався про Фіцхен-Катерину, посміювався над її кореспондуванням з Вольтером і Дідро, бо, мовляв, легше спрягти черепаху з ланею ніж тираниху з велетнями вільного духа. На тиранство “Семірамиди Півночі” він давав всілякі приклади, хоч і не заперечував, що це бабисько з кебетою, але вважав, що її спорзність таки переходить межі пристойності.

Графиня Піннеберг уважно прислуховувалася до усіх цих марграфових медитацій, які він, що правда, виголошував обережненько і солоденько, та, можливо, подумувала, чи не приєднати й його до нашої справи, але марграф, начебто, між іншим, сказав, що як це не боляче, але таким, як він, дрібненьким княжатам у Німеччині, треба сидіти тихо, як миша під мітлою, щоб не наражатися на неласку сильних світу цього, бо їх проковтнуть у мить, як дебелі щупаки масійську плотичку.

Я певний, що це говорилось не навмання і що марграф і марграфиня дуже добре знали, що ми за птиці, хто така графиня Піннеберг і з-під ока спостерігали нас, що краще їх залишити в спокої, бо, справді, куди було пориватись на сильних цього світу ось такому цуценяті як марграф Баден-Дурлаху?

Нам не залишилось нічого, — як сказала княжна, — а лише подякувати за гостину, за асамблеї, влаштовувані для нас, за театр, а головне, за добре серце їх високостей і ладнатись далі в дорогу, до Штутгарту.

Доманський вдосталь глумився з мене, що я не скористався з пускання бісиків марграфині і прогайнував всілякі нагоди, бо й він зауважив, що вона частенько, обіцяючи, зиркала в мій бік. На його гадку, що більше жінки говорять про всілякі ідеали, тим вони податливіші щодо тілесних розваг. Його підтримав Христанек, розповідаючи, що своячки марграфа, які грали з ним у парку у серсо, по черзі зазивали його розважатись у павільйониках. Доманський почав роздобарювати, що все на світі — вигадка ледарів. Люди пишуть книги і дурнів навчають історії Греції і Риму та закликають наслідувати античних героїв, хоч знають, що в цій історії самі лиш казки і побрехеньки; вигадують теорії кращого ладу в світі, хоч знають, що все залишиться по старому; розважаються сентиментальними теревенями, як оця марграфиня, хоч знають, що все це веде до одного. Найважливіше в світі — золото, — закінчив він, — аз ним легко і гарно можна прожити. І саме це — мета людини.

Я давно вже звик до цього нахаби, що прикидався всезнайком і магом; Уортлей тільки гоготів, але княжна на це сказала, що це все може й так, але що з того? Наш світ, — найкраще сказав про це Вольтер, — був би тільки клоакою для всіх інших планет і, коли б не видумувано казок і ідеалів, то людина скотилася б до стану дикуна.

“А саме такий стан і проповідує той ваш хвалений Руссо, — зареготав Доманський, — ось вам найбільший філософ нашого віку! Він каже, що людину зіпсувала цивілізація, бо якби людина була дикуном, то принаймні залишилася б добросердою, і не шахрувала б свого ближнього, не пригнічувала б одна одну і не дурила б всілякими релігіями та законами…”

“Нехай він це проповідує дурникам, — вкинув Христанек, — ваш Руссо ніхто інший як півголовок. Його давно пора засадити до божевільного дому в Шарантоні…”

Княжна з тих дебат, які вели людці, що у філософії розбиралися як кабанці в астрономії, сміялася, аж поки ми не попали в халепу, мало не поскручувавши собі в’язів.

За кільканадцять миль від Карлсруе вісь карети, яка й так відслужила свій вік, перегоріла, а колесо зламалося. Ми всі беркицьнули з карети і було тут і до сміху і до сліз, бо це сталося в лісі, здалека від будь-якого житла, на пустельному тракті. Гайдук помчав верхи за ковалем у найближче село. Ми розташувалися під деревами і чекали, люті на увесь світ. Та ось із куряви вилетіла карета з цугом у шестеро коней і з ескортом озброєних верхівців. Видно проїздила якась знатна персона і ми гадали, що карета промчить повз нас, але — ні! Форейтори осадили коней, а з карети виглянув і вийшов пристойно зодягнений панок середнього віку. Він галантно здійняв трирога і ввічливо запитав княжну, чи може їй чимсь служити. З розмови виявилось, що це надзвичайний посол найхристияннішого короля Франції, маркіз Етьєн-Арман Рошфор де Вількур, який поспішає у Найсвітлішу венеціанську республіку.

Гадаю, що на початку він тільки віддав борг ввічливості, бачучи подорожних у халепі, але після кількох хвилин розмови з княжною, я спостеріг, що його зацікавлення княжною зросло втричі. Можу побитись у заклад, що цей маркіз, подібно як і я, задурився у княжну з першого погляду, хоч як усі французи, міг бути не вільний від властивого їм усім прагнення підбити ще одне жіноче серце, хоч на хвилинку. Мова маркіза була версальська, манірна і випещена, хоч не слід відмовити йому, що поводив він себе достойно, а з виду не був поганий. Я звичайно був проти того, але княжна прийняла його запрошення і в супроводі Христанека, що зразу ж поперся наперед, зайняла місце в кареті, а нам наказала, щоб ми її, як тільки полагодимо справу з ковалем, шукали в готелі “Прінц Фрідріх”.

То ж за ними закурилося, а ми залишилися в лісі і чекали ще з добрих дві години, поки не з’явився гайдук із заспаним ковалем і ще минуло кілька годин, які забрав сякий-такий ремонт карети.

Аж зовсім пізно ми в’їхали у Штутгарт, переконавшись, що поліцейський контроль тут просто тиранський, а офіцери його високості герцога Вюртемберзького Карла-Євгена — найсобачіші шкури. Вони добру годину протримали нас на заставі, опромінюючи кожного з нас ліхтарем з голови до п’ят, заглядаючи, що веземо з собою і перечитуючи по десять разів паспорти і “лессе-пассе”. В “Прінці Фрідріху” нас, забрьоханих і голодних, чекав Христанек, який завів нас у наші кімнати та сказав, що новий адоратор княжни — маркіз Рошфор де Вількур задля неї лише затримався в Штутгарті, хоч мав спильна їхати далі, у Венецію. Він дрібним бісом увихається коло княжни та вже підвечіркував з нею, Христанеком і своїм секретарем, замовивши всілякі дорогі страви і вина.

Я з важкими думами розділив свою кімнату з Монтеги, а на другий день пішов у апартаменти княжни, яка як звичайно до полудня лінюхувала. Вона була в доброму настрою, попросила мене, щоб я тримав дзеркало, поки вона наліпить мушки і сказала мені, що, хоч за її відомостями герцог Карл-Євген не менший бабохват ніж мангеймський Карл-Теодор, але більш делікатний, до того з чималою кебетою і дипломатичним хистом. Двір у нього — блискотливий, очевидячки коштом неймовірних здирств і боргів, але легковажити його не слід. Можливо, що тут можна буде, хоч і не велику, але помітну рибу таки спіймати на гачок. Незабаром, чи не на цьому тижні влаштовується редута — баль, на який обов’язково нам треба піти, щоб, приватно і, нічим не зобов’язуючись, познайомитись з герцогом Вюртермбергу.

“Княжно, — похмуро озвався я, вислухавши це все, — чи ви здаєте собі справу з того, що всі ваші знайомства, включно з вчорашнім, ранять мене до глибини. Це вам зовсім байдуже. Адже ви не думаєте про те, що ці знайомства і вас до чогось зобов’язують, бо жоден з цих, так званих великих світу цього, не буде так як я, земний черв, задовольнятися тільки одними зітханнями?”

Княжна або графиня Піннеберг посміхнулася.

“— Милий кавалере, ви маєте мене просто за якусь провінціальну дуриндочку. Світ великих, як самі знаєте, це — лицемірство, підлість і найнахабніша розпусність. Я дуже добре знаю йому ціну. Невже ви думаєте, що цей світ може мене спіймати? Найбільше мистецтво — це вміти жити як нетля, що літає навколо, але ніколи не опалить своїх крилець”.

“— Іноді буває, що й спалить”, — тихо промовив я.

“— Тоді це мусило б бути сяйво сонця, — замислилась княжна. — Всі інші сяйва для мене мертві і холодні”.

Що ж міг відказати на це? Ця жінка шалено прагнула жити і володіти і мені гірко ставало, коли я роздумував, скільки для цієї мети треба було їй зужити крутійств, вимикувань, фальшивої гри, гри до останньої карти, до останнього віддиху. Граєтесь з вогнем, пані, — хотів я їй сказати, але навіщо? Це був її шлях, її доля. Вона помітно була вдоволена знайомством з Вількуром, кажучи, що коли б у неї були такі протектори в Парижі, то не довелося б так ганебно залишати поле дії і, взагалі, все було б інакше.

Я, настроєний того дня говорити гіркі речі, звичайно погодився з нею, що такі знайомі важливіші, ніж Христахнеки і Доманські, які б вони не були. “Однак, чиста справа, — суворо сказав я, — вимагає чистих рук”, а висновки нехай робить сама графиня Піннеберг чи княжна Володимирська…

“— Я вас не дуже розумію, — підняла брови княжна, мабуть невдоволена моєю безцеремонністю, — крім усього іншого, ви, кавалере, мало знаєте, що я роблю і чому роблю, не тому, що я вам не довіряю, але ви — запальний, інакше: причинний, а в політиці не можна бути причинним. Тут важить холодний розум”.

“— Про те, що шулери чи ярмаркові штукарі допомагають підсадити вас на престіл, я справді мало знаю та й не хочу знати…”

Мабуть я, з мало приховуваної люті, сказав забагато і княжна нахмурилась та хотіла ще щось сказати, але знечев’я лакей урочисто обвістив візит маркіза Рошфора-Вільнева де Вількура, амбасадора його величності найхристияннішого короля при Венеціанській республиці.

Кімната сповнилася пахіттю квітів і перфум, бо перед відвідувачем, який схилився в низькому поклоні, замітаючи підлогу струсячими перами на трирогу, гайдуки внесли з піввоза троянд, за якими княжну, бліду і тендітну ледви було видно.

Маркіз був невисокого росту, жвавий і моторний як дзига, з хижим, орлім носом, як у всіх французів, з бистрими очима, із шрамами на смаглявому обличчі, які свідчили, що він був не тільки дипломатом, але неабияким воїном та дуелянтом. Одіння на ньому було за останньою модою, все з-біса дороге, але без перебільшення, на пальцях мерехтіли перстені, на черевиках срібліли пряжки і поведінка його була достойна.

Княжна представила йому мене і він ввічливо, (що мені подобалось), привітався як рівний з рівним, а коли довідався, що я з України, то приємно, а навіть радісно, посміхнувся, торкнувся на хвилину чола і згадав, що у нього є тітка, вроджена маркіза Луїза Доментеніль-Ліанкур, яка є сестрою дружини генерала-лейтенанта графа Григорія Орлика з України, що під його командою він бився в кількох війнах. А Орликів батько, як йому відомо, хоч би з твору пана Вольтера, був спільником Мазепи. Я на це нічого не відповів, хоч про Орликів у нас дещо говорилось у Бакланівщині, але пам’ятаючи батькову думку про мазепинські справи, змовчав. Тоді ж маркіз, після розмови про це й те, запросив княжну і мене, як її секретаря, на вечерю в готелі “Під Шарлеманем”, який він найняв для себе в Штутгарті на час побуту. Коли ж княжна запитала його, як довго триватиме цей побут, маркіз відповів, що його час — не його, а когось іншого (“Може його величності короля Людовика?” — ще хитріше втрутила княжна), але він тільки попестив троянду і посміхнувся. Бестія не був ажніяк у тім’я битий, чіткий, освічений, хитрущий з-біса. Я по ньому бачив, що можна бути спокійним за шляхетне трактування княжни. Це не був заслинений Лімбург-Стирум, ані мордата мацапура герцог Карл-Теодор. З такою людиною варто приятелювати, але якщо треба, то можна й чесно схрестити шпаги.

Отож я залишив їх обидвох, напрочуд не маючи ніяких Невеселих думок.

На кружганку готелю стояв Доманський, гуторячи з якимись людцями.

Побачивши мене, він залишив людців і приступив до мене.

“— Кавалере Рославець, — нахмурив він свої чортячі брови, — як це там з тим підсаджуванням на престіл іа допомогою шулерів і штукарів?…”

Я остовпів, бо згадав свої власні слова під час розмови з княжною.

“— Ви знаєте, Рославче, — шальвіра вицідив крізь зуби, — що від мене ніколи нічого не втаїться. Краще ви свої поради сховайте для себе. Ніхто інший їх не потребує. На цей раз я вам дарую, але вдруге, дивіться…”

Я було скипів і хотів його покликати до відповіді, але він тільки позирнув на мене своїми колючими очиськами, якби карбованця подарував, і зловороже посміхнувся. Людці його підчікували; у них було якесь діло. Я зрозумів, що на майбутнє мені слід бути обережнішим.

Як мало я знав цей світ і людей, далебі! Боже мій, я їх зовсім не знав! До одних я йшов із щирим серцем, хоч того й не треба було, іншими нехтував як от Уортлеєм, під впливом першого враження. Спочатку я його просто вважав невігласом-ангелянцем, згодом добрягою, але ледарем, бідним на розум, з яким можна було про дурниці подейкувати і пожартувати; та й усе; на ніщо інше він не був здатний; осьтакий собі волоцюга під зорями. Однак я помилився. Це був парубок сердешний, а мені — щирий приятель.

Цього вечора він грав зі мною на біліарді в готелі “Прінц Фрідріх”. З виду нічого не подаючи, він під час партії сказав мені пошепки, що коли на ратуші вдарить дев’ята година, щоб я взяв шпагу і пістолети та подався, не хапаючись, по мості над Некаром, а потім у бік казарми герцогських важких драгунів. Під церквою Боромея він мене зустріне.

Я почекав до вечора і все зробив, як він мені сказав. Вечір був прохолодний, після цілоденної спекоти посвіжіло; я повештався по місту, заглянув у кафе, де збиралися всілякі людці, погуторив біля Карлової школи з кадетами, які, до речі, бажали всіх чортів харцизові — герцогові Карлові-Євгенові, а тоді пішов знов до мосту на Некарі, та зверну її до церкви Боромея. Це була старовинна будівля; біля неї похожав Монтеги Уортлей.

— Кавалере Рославець, — проказав він, вишкірюючи свої кінські зуби, — пробачте, що завдав вам клопоту, але хотів з вами поговорити, бо хто знає, чи коли ще зустрінемось з вами…

У Монтеги, що йшов поруч зі мною, як видно, під плащем була зброя. Він пояснив мені, що нічого особливого не передбачує, але все може статися, бо за ним стежать ще з Мангейму і треба бути готовим на найгірше. Я спитав, що ж це все врешті означає, що діється, чи йому справді нічого робити?

“— Все скажу вам, кавалере, — поклав мені він руку на плече, — подобались ви мені, видались мені зразу сміливою і чесною людиною, що попала в ці різні тарапати як макогін у риб’ячу юшку…”

Мені хотілось йому належно відповісти, але він тільки зареготав і сказав, щоб я не сердував, бо він все знає і розуміє; але у нього ще стільки кебети, щоб не попасти під стріли Амура. А я, мовляв він, людина довірлива і запальна, то ж можу колись постраждати. Справа не в княжні, яку й він, Монтеги, шанує. Та й не в Доманському чи Христанеку, яких він не вважає аж такими вже меткими плутягами, щоб їх боятись. Діло таке, що княжнину карту грають людці, про яких ми маємо імлисте уявлення, а її справа не така й химерна, якби це виглядало. Але це виявиться пізніше.

До його мовлення треба було вже звикнути; може він хотів видаватися шорстким, але дедалі він, на диво, говорив лагідніше, визволяючись від звичної йому начебто — недоумковатості. Я збагнув, що це було тільки прикидання, яке навіщось було йому потрібне. “Справа не в княжні, дамі серця вашого, кавалере, — продовжував він, посміхнувшись, — але завжди краще знати все, що треба, бо ж інтриг і хитрощів у нашому світі чимало. Таким, які це вміють збагнути, які не стають аж надто довірливими, безпечніше жити, ви розумієте це? Справа не в Христанеку, чи Доманському, які не такі вже всевідучі, щоб їх боятися. Алеж бо справа княжни не така химерна, якби видавалось на перший погляд; це виявиться пізніше. Запам’ятайте, однак, це, де б ви не були, кавалере, і вам це придасться. Покищо хочу вам дещо розповісти про себе, бо хочу, щоб ви думали про мене інакше, ніж може думали досі.”

І справді, коли б мені це все сказав хтось перед тим, що цей телепень, за якого усі вважали Уортлея, разом и мною, може бути іншою людиною, ніж здавалося б, и не йняв би віри. Тепер я збагнув, наскільки буває помилково судити людину, не збагнувши її істоти.

“— Я походжу із славетної родини лордів Йоркшайру, продовжував Монтеги, — і сьогодні я міг би бути неабияким вельможею в Англії. Але я унаслідував вдачу моєї матінки, Марії Уортлей, яка все своє життя звела внівець безглуздими фантазіями. Вона була в Греції, Туреччині, і в Італії, і в Німеччині, жила як хотіла, займалась мистецтвом та поезією, а я виріс одороболом, який всі невдачі свойого життя завдячує надмірному нахилові до оригінальності. Просто сказавши, я від юних літ нудився у цьому світі. Оповідати про всі нісенітниці і чудацтва, якими я розважався, поки мав гроші в Лондоні, чи в Парижі, не варто. Втім я нічого не шкодую, навіть знайомства із княжною, яку я зустрів в Ротердамі та витяг із халепи завдяки моїм акціям, на які ще тоді лондонські банкіри виплачували гроші. Але коли вмерла моя мати і залишила мені не більше як дві гвінеі, я зрозумів, що мені судилась доля досить гірка, тим більше, що всі родичі від мене відреклися. Коли ж я поїхав у Лондон, з дорученням княжни, то, як знаєте, повернувся з нічим, але звернув на себе увагу людей, з якими мені зовсім не хотілось мати будь-яке діло. Ніколи!”

“Кавалер д’Еон де Бомон? сказав я. Чув я про нього…”

“— Саме він, а також і інші люди, що займаються в цю пору різними, можна думати, досить важливими для Європи справами. Чи ви знаєте про те, що Англії ідеться про розірвання союзу між Францією, Австрією і Туреччиною, не враховуючи Іспанії і менших держав? Чи знаєте ви про це, що коли на морях і океанах вже утвердилась перевага флоту його величності Джорджа III, то справи континенту ще далеко не вирішені на користь Англії і союз Катерини II з Прусією та розгром Туреччини може довести до того, що Росія заволодіє усім Середземномор’ям? В обліки ж уряду його величності короля Англії це ажніяк не входить…”. Я, звичайно, про це мало що міг промимрити. Автім, яке було мені діло до справ сильних цього світу?

“— Даремно, — сказав Монтеги, — бо без сильних цього світу, княжна ніякої справи не виграє…”

“— Сильні сильними, — перервав я його, — але краще вона зробила б коли тут не метушилась, між цими всіми підпанками, а пробиралась у степи Понтиди… Може хтось і чекає її там та рушить за нею… Як за Пугачовим…”

Монтеги похитав головою. Він був тієї думки, що політичні справи тепер вирішуються тільки дипломатичною секретною дією. Навіть мати княжни — Єлисавета Петрівна добилася до престолу тільки завдяки допомозі посла Франції Шетарді. А хто виніс на престіл Фіцхен-Като? Ні, княжна йде правильним шляхом. Нині вона пактує з дрібнотою, але хто знає — може вже завтра заговорять з нею і великі.

“Англія допомогла Катерині розбити Порту на морі, — продовжував Монтеги,” ви думаєте, що це Орлов спалив турецькі кораблі під Хіосом і Чесмою? Орлов такий адмірал як з клоччя батіг і коли б не Свиридов, Грейг і Ельфінстон, то його турки може й накрили б мокрим рядном. А тепер — ви читали в газетах? Підписано в Кучук-Кайнарджі мир, на основі якого Росія має піклуватися вірними христіянами у всіх володіннях султана. Хіба Англія не розуміє, що це значить? Ні, вона діє, вона хоче, щоб із Північного союзу вже завтра були лиш самі скравки. Англія і Прусія ніколи не дозволять на зростання Росії. В їх інтересах буде тільки її розподіл…”

Голова ішла мені ходором — Англія, Прусія, Росія. Північний Союз… Я мусив би зайнятися вивченням цих усіх справ, що ніколи мені не видавалися надто важливими. Що це все мало спільного зі мною, чи з Монтеги? Але він мені це пояснив, проходжуючись в тіні дерев та озираючись, хоч ніч надходила і в цій пустельній околиці, серед спустошілих садів та пустирів, було, справді моторошно.

“— Кавалере Рославче, — сказав він повагом, — якщо ви хочете допомогти княжні, то ви повинні як слід орієнтуватися в цьому лабіринті. Мене, наприклад, хотіли пошити в дурні, але я не дався”.

І він розповів мені, що в Лондоні його хотів д’Еон завербувати до таємної служби, але він відмовився. Після того надсилано до нього людей в Лімбурзі і в Оберштейні, а навіть на поштовій станції в Кобленці; йому робив таку саму пропозицію один добродій, що свідчився ім’ям д’Еона і калиткою золота, яке надсилалося б постійно, якби Монтегі погодився стати агентом англійського уряду. Всі вони гадали, що без грошей, без становища і без титулу, він радо прийме ось таке запрошення, готовий по виповнення всякого завдання. Я спитав його, які могли б бути ці завдання, на що він відповів, що, знаючи д’Еона, можна було сподіватись, що він спочатку дорожив би відомостями, які улегшили б його секретну роботу, про яку ніхто, до речі, не знає нічого, але дедалі міг би домагатися такого, що було б не лише небезпечне, але і диявольськи підле.

“— Навіть по відношенні до княжни?”

“Навіть і що до неї, — сказав Монтеги, — бо в цьому ремеслі ви ніколи не знаєте, що для ваших наказодавців доцільне. Сьогодні вони можуть піклуватися княжною, а завтра — можуть її знищити”.

Я мав враження, що холоднющий полоз оплутує мене своїм цупким тілищем.

“Так ось, — продовжував Монтеги, — я і прийшов до головного. Вчора, незабаром після того як ми розташувалися в гостинниці, я вийшов, вже підвечір, на площу і якийсь чоловік, у лахміттях, скидаючись на жебрака, подав мені білетик, та спитав заздалегідь, чи я секретар Алі-Емет або княжни Володимирської. В цій записочці мені наказано, щоб я був сьогодні, о дев’ятій годині, тобто якраз оце тепер, біля третього дерева за церквою Боромея, по людвігсбурзькій дорозі. Чи вам не ясно, кавалере?”.

Я розвів руками — для мене нічого не було ясного. Я потрапляв у провалля, в ніч, де всі коти були сірі, всі карти були темні.

Тоді Монтеги пояснив мені, що, на його думку, той хто давав йому білетика — помилився. Монтеги припускав, що його взяли за когось іншого, хто мав би завчасно повідомити когось про своє прибуття до Штутгарту і хто може вже давно перебуває у зв’язку з автором листика.

Так чи інакше, сказав Монтеги, я буду сьогодні знати більше. Якщо це люди д’Еона, які хочуть мене бачити, то тим краще.

“Навпаки, — сказав я, — тим гірше, бо якщо вони вас пізнають, то розрахуються за те, що ви відмовились їм служити…”

Монтеги посміхнувся: “А сьогодні я не відмовлюся і знаєте чому? Щоб довідатися від них, хто цей собачий син, що служить комусь, бувши одночасно на службі у княжни…”

Я намагався його затримати, кажучи, що це побачення ніщо інше як пастка. Але Монтеги не дав себе намовити. Він наказав мені, — коли ми підійшли до рогу, звідки видно було людвігсбурзький шлях і зариси церкви Боромея, чекати під деревами.

“— Гляньте, прошепотів він: вони вже чекають. У випадку, коли б вони хотіли мені щось робити, а я не подолав би їх, біжіть на допомогу”.

Я дивився йому вслід, а він ішов на умовлене місце у темінь росохатих дерев.

Я бачив, як із карети вийшло двоє людей. Монтеги підійшов до них і, видно, почав з ними розмову. Втім ззаду на нього скочили люди, що були в темряві. Монтеги крикнув, я зірвався бігти йому на підмогу; повз мої вуха просвистали кулі; я ще бачив як Монтеги силоміць потягли до карети, затріснули дверцята, візник кляснув пугою і коні рушили з місця чвалом, по пустельній людвігсбурзькій дорозі.

Що залишалось мені, як повернутись до міста в гостинницю і розповісти княжні про всю цю історію. Але ні княжни, ні будького з наших не було,— господар сказав, що вони всі розійшлися, а княжна поїхала з маркізом Рошфор де Вількуром, у герцогський театр.

3

Поміркувавши як слід на самоті, я вирішив поки що історію з Монтеги заховати для себе.

Щезнення Уортлея зауважено в гостинниці тільки на третій чи четвертий день і я не сказав би, що цим хтось переймався. Сам я розвідувався всюди за чорною каретою і за Монтеги, але нічого ніде не міг вивідати. Христанек вважав, що Монтеги повернеться і подався напевно по своїх справах, про які нікому не говорив; Доманський тільки знизав плечима і сказав, що йому від того, що Монтеги немає, ні гаряче, ні студено.

Після деякої надуми я доповів про те, що бачив княжні, не переказуючи звичайно того всього, про що він Мені говорив, та взяв від неї слово затримати все це тільки для себе. Вона, хоч і відсутня думкою за ці дні, пройнялася цією справою і навіть хотіла доручити розшуки маркізові Вількуру, але кінець кінцем, ми вирішили, що йому не слід про це говорити, бо, осьде, в Штутгарті, він нічим не допоможе, а може ще більше заплутати справу. Як це не було жорстоко, але, справді, рація Нашої справи вимагала того, щоб ми про щезнення Монтеги і говорили як найменше. А він щез так, якби його злизала язиком корова. Мені було його шкода, але, до чорта, я мав чисте сумління, бо я його відмовляв і навіть наражав себе, бо, якби кулі злочинців цілили краще, то я лежав би бездиханно на людвігсбурзькому шляху.

Становище в Штутгарті склалося для нас порівняно краще, ніж у Мангеймі, бо герцог Карл-Євген запросив нас до презентації і, я думаю, що не обійшлося тут без протекції маркіза. Сам я не вважав потрібним туди йти. На мене найшла чорна меланхолія і, чувши багато про цього бабодура-деспота, мені не снилось ходити перед ним ходорком та ластитись перед бестією, від якої ніякого добра не можна було сподіватись. Христанек розповідав мені, що герцог прийняв княжну уважливо — вона носила вже тут ім’я графині Піннеберг, хоч, правдоподібно, сучий син — герцог дуже добре знав, хто вона насправді. Він запросив її на “малу вечерю” і захоплювався, (як казали), її ерудицією. Оповідали бо, що ми попали до нього якраз під таку зорю, коли він трохи вишумівся із свойого бабохватства і наполегливо взявся вдавати із себе великого прихильника філософії та літератури, хоч звичайно розумівся на цьому так, як теля на граматиці.

Крім того, його фаворитка, графиня Гогенгайм тримала цього Карла-Євгена під добрячим пантофлем, тобто, від часу до часу, б’ючи. Але це все в моїх очах ані трохи його не підносило та й для княжни я сподівався від його високості стільки користі що з цапа молока. Народові в цілому Вюртембергу він сидів у печінках — із своїми любасками та італійськими акторками, а тепер із своїми палацами, парками і статуями. Людей він продавав, як і раніше, безсумлінно, в солдати гановерцям чи брауншвейгцям, а хто тільки посмів писнути, з його ж, собачого сина ласки, мандрував до фортеці Анасперг, де міг гнити, на соломі і серед щурів, без усякого рекурсу, до судного дня. Це все мені нишком розповідали різні люди, здебільшого молодші — добре освічені, які приставали зі мною в кафе і в біліардних та дивувалися, чого я сиджу в цьому Штутгарті, звідки вони хотіли б видертися, хоч в Америку, хоч до чорта в пельку, аби тільки жити вільно. Я про це говорив княжні та й вона це либонь розуміла, що наші надії на німецьких княжат були химерні, бо кого могли ми тут спокусити нашою справою? Навпаки, всі вони, ці собачі герцоги і графи упадали за Катериною, та хизувалися тим, що вона, мовляв, хоч і убогого, але таки їхнього — і германського роду. Однак, я переконався все більше і більше, що княжна висиджує в Штутгарті не так задля герцогської гостинності, як задля маркіза Рошфора де Вількура, бо на нього як залицяльника-любчика графині Піннеберг всі показували вже пальцями. Маркіз, посол до Венеції, ані в думці не мав їхати до місця свойого призначення, розкидається грішми як половою, купуючи княжні що найманіжніші гостинці і, якби вона забажала тільки пташиного молока, то напевно дістав би для неї. Мені звичайно не було шкода його синекур, що оплачували зальоти до княжни. Я скаженів, бо вона сама пропадала з ним день у день: то виїздила з ним у кавалькаді, то сиділа в ложі герцогського театрику, то слухала мандрівного скрипаля, то оглядала моди, то заїздила в кафе, або навіть у ігорні доми. Користали з того Доманський і Христанек, бо перший заходився, щоб піддурити маркіза на справу трансмутації металів, а другий — позичав у нього гроші, не кажучи про те, що їли і пили вони у нього цілими добами. Мене вони туди ні разу не затягли, ані на малі, ані на великі вечері, бо, наскільки спочатку мені цей маркіз подобався, настільки я його тепер зненавидів. Княжна сміялася. Вона мене впевняла, що це тільки приязнь і то з політичних міркувань, що я собі не уявляю, скільки вже маркіз учинив для неї, бо вона розповіла йому всю свою безталанну історію. Він і сам називає Катерину безсоромною плюгавицею, палає бажанням допомогти княжні і все поставити на ноги, не дивлячись на те, що в Парижі до неї неприхильні та й загальне становище в Європі несприятливе. Він написав вже кілька листів, не тільки до міністрів, але до самого короля Людовика і, коли йдеться про поляків, яким французький двір допомагає, то тепер, його, маркіза голова в тому, щоб нас трактовано не лише Нарівні з конфедератами, але на першому місці. Ото Радзивіл буде казитися.

Може це все було й так, хоч я на французьку допомогу ажніяк не лічив, просто тому, що княжна здобула Собі і там кепську репутацію, а справа lease majestatis — це не були жарти. Важко було переконати мене і про Платонічні наміри маркіза. Не було сумніву для мене, як і для кожного, що француз не був їй ажніяк немилий і мене брали чорти від цієї думки. Одного ранку я вийшов, похмурий як ніч, і нагадавши собі, що я вже три дні не торкав підборіддя бритвою, наказав господареві прислати цирулика, непоганого парубка, з яким я любив погуторити.

Він негайно з’явився і розповідав мені про новини н місті, про побут герцога в Солітюді — підштутгартській резиденції, а врешті, мандруючи по моїх щелепах бритвою, заохкав, що я так схуд за ці дні. Справді, мій вигляд, — я вже це зауважив, — звертає увагу людей, бо як я йду містом, то бюргери спиняються, кивають головами, а навіть хихочуть. На це цирулик захихотів сам і я зрозумів, що він щось сказав би та не відважується. Я йому дав тоді таляра і наказав розповісти все, що він чув про мене та нас усіх від людей. Парубійко спочатку ніяковів, але таки сказав мені, що княжну мають за пронозу, яка навкола пальця обводить маркіза, та, за те, сама — голодранка, може прогодувати себе та свою челядь. Щодо Доманського і Христанека, то їх мали за шельм, а мене шкодували, бо видно по мені, мойому обличчі, що я з доброї родини і за мною може батьки побиваються, що я попав в таку лиху кумпанію. Ось таке говорив народ.

Нічого казати, що я ошалів від люті і, ледви дочекавшись, поки цирулик, самий не радий, привів мене до ладу, схопив шпагу і поїхав одноосібним портшезом просто до готелю маркіза. Лакеї сказали мені, що він у манежі, де об’їзжає недавно купленого іспанського жеребця.

Я поїхав і туди і застав маркіза, як він сам, зійшовши з коня, розперся в ложі і покрикував на бідних конюхів, що аж виснули на узді у норовистого огиря.

— А, кавалере Рославець, — побачив мене здалеку маркіз де Вількур, — давно вас не бачив, якими вітрами?…

Але я в найхолодніший, але ввічливий, спосіб уклонився йому і сказав, що хочу говорити з ним у важливій, приватній справі. Він змінився на обличчі і гордовито позирнув на мене, мабуть збагнувши, в чому річ.

Я, не довго думаючи, сказав йому, що він причиною того, що честь моя, а передусім однієї достойної особи, стала приводом до наговору. Як дворянин і кавалер, він повинен з того зробити висновки.

“— Які саме, пане?” Спитав він задиркувато.

“— А такі, мій пане — підвищив і я свій голос, — що замість того, щоб бити байдики в Штутгарті, ви повинні поспішити до ваших обов’язків у Венеції, які ви маєте щодо вашого короля-суверена, що призначив вас своїм амбасадором. А ви швендяєтесь осьде і стали спричинником наговорів на чесних людей”.

Маркіз де Вількур скипів і зареготався.

“— Он як! То ви мене хочете вчити моїх обов’язків? Пробачте, але я відтяв би вам, мій хлопче, вуха, та не хочу, щоб мене назвали другим Іродом, нищителем немовлят…”

“— Пане, — скипів і я, — до бар’єру і в цю ж мить!” І я вихопив шпагу та став у позицію на манежному грунті. Маркіз посміхнувся і взяв шпагу від гайдука, що надбіг.

Роззяви дивилися на нас, позбігавшись з усіх сторін, а клятий француз зробив для них чимале видовисько. Він орудував шпагою майстерно.

Я ж — ніколи, крім кількох лекцій в Страсбурзі, не мав нагоди мати діло із шпагою, то ж задуманий мною поєдинок був просто самогубством. Маркіз навіть не ганявся за мною; він стояв собі, вивертав і вилискував шпагою, посміхаючись, коли я тицькав його моєю шпичкою, щоправда з достатнім запалом, а навіть фурією.

Конюхи, мабуть, щоб приподобатись свойому панові, реготали аж лягали, і погукували на мене, так що я був би радий, щоб ця нещасна веремія нарешті скінчилася.

І, справді, маркіз, коли йому ця забава надокучила, легенько вибив мені шпагу, від чого я втратив рівновагу і беркицьнув на пісчаний грунт. Маркіз підійшов до мене і приставив мені вістря до горлянки.

“Ось, мій паничику, вислід вашої сміливості починати справу зі мною, який, маючи такі літа як ви, щодня мав по три поєдинки. Я можу вам проткнути горлянку, але не хочу; ви мені подобаєтесь. Що ж стосується особи, яку ви мали на увазі, то не турбуйтесь. Це або причинна або бісиця. І я резигную. Справді резигную…” сумовито додав він і поміг мені підвестися.

“— Ви маєте рацію, кавалере, — сказав відтак він меланхолійно, коли я обтріпував пісок і стружки із колін, — я таки забув про свої обов’язки. Не бажаю вам, щоб ви були в таких дурнях, в яких я себе почував щодня…”

Він простягнув мені руку і приязно посміхнувся. Я ще паленів із сорому і промимрив: “…Ми ще зустрінемось…” Так ми розійшлися. На другий день, як я довідався, маркіз де Вількур виїхав до Венеції, з ніким не попрощавшись.

4

Графиня Піннеберг не розмовляла зі мною зо три дні, бо не зважаючи на маркізів наказ, його челядь таки розбубнила по всьому околі про цей поєдинок.

Серед знайомих, симпатії були по мойому боці, тому що виїхав маркіз, а не я, то ж ніхто не йняв віри, що це він мене подолав, а не я його. Христанек тільки закопилив губу, озирнувши мене.

“Ви неурівноважена людинка, кавалере, — сказав він, — чи вам невідомо, що цей самий маркіз, поки пішов у дипломати, був у полку королівських мушкетерів і відзначився під Рокруа і під Россбахом? Про його поєдинки ходять легенди. Він міг вас посікти на капусту, гай-гай…”

Христанек зітхав, бо без маркіза йому не йшла карта. Я певен був, що він разом з Доманським бажав мені тільки злого: при мені вони говорили про дурниці, а коли я надходив, замовкали, бокували від мене. Без усякого сумніву, я був для них зовсім небажаний. Але що мені було до того? Вони таки мене боялись, а головне того, щоб я не забрав княжну в свої руки, хоч до того було ще далеко.

На третій день княжна таки озвалася до мене, закликала в свої покої та смутно сказала, що я вчинив їй прикрість, бо позбавив товариства маркіза, який у всіх відношеннях міг би бути корисний для її справи.

“Поскільки це не руйнувало вашої репутації, — суворо сказав я і поклав руку на руків’я шпаги, — поки я житиму, княжно, ця шпага буде завжди і всюди захищати вашу честь”…

Графиня Піннеберг, як я бачив, була у задумі. “Кавалере, — м’яла вона свою рукавичку, — наші справи не добрі. Це кінець. Радзивіл написав мені листа, жаліючись, що серед конфедератів роздор, що він нічого, сидячи в Мангеймі, не може добитись, а ті, що імовірно могли б щось зробити для нас і для нього, — мовчать як окаянні. Скрізь крутійство, зрада, підступ, обман, інтрига. Радзивіл пише, що треба, за всіми ознаками, їхати далі і шукати не мертвих людей, а живих. Грошей він не може дати, бо сам без шага”.

“— Княжно, — сказав я, цей бовдур має рацію. Наше сидіння в Німеччині — це поседеньки у бідних сусідів. А чого ж дожидати від лукавої, продажної шляхти? У них їхній розум, по який ідуть, коли вже пізно, а у нас — свій. Хіба не бачите, що німецькі краї вам можуть дати тільки тимчасові постої, бо роблять те, що їм велить король Фридрих, а він, як лоша, спутане Катериною. Може й прийти до такого, що, коли б Петербург напосівся, щоб вас одного дня видали, то ці голохвості княжата тільки раді будуть позбутися клопоту і заслужити ласку”.

Княжна поглянула на мене зукоса. Може вона не гадала, що я здібний до таких передбачень.

“— Добре було б, коли б ви помилялись, кавалере, — зітхнула вона, — але я сама бачу, що правда може бути ваша. Радзивіл сам у клопоті; справа його програна і ніхто не рушить пальцем для конфедератів, особливо після цього миру в Кучук-Кайнарджі, яким Катерина блиснула перед світом, щоб замаскувати свій переляк з приводу Омеляна Пугачова. Ах, коли б я була в Істамбулі в той час! Падишах не підписав би цього ганебного миру. Ах, якби я могла поговорити з королем Людовиком або з цісаревою Марією! Все у Європі виглядало б інакше. Гай-гай…”

“— Княжно, — сказав я, — а може, якби ви з’явилися серед свого народу, то вам не треба було б говорити ні з імператорами, ані з королями, а щонайменше з цими вертихвостами-конфедератами…”

Вона зірвалась і почала ходити по кімнаті, приклавши долоні до скроні.

“Навіть, якби за мною пішло б поспільство, — промовила вона шорстко, — то для Європи це буде ребелія, бунт. Без гармат, без армії, нас зметуть умить Катери-нині генерали так, як змели конфедератів. Зброю нам мають дати держави; монархи повинні визнати мене законною імператорицею, владаркою трьох Русей, королевою України і Понтиди. Кавалере, як ви не розумієте того, за що я б’юся тут вже два роки?”

Я мовчав. Шкода було мені її, шкода було її снаги, але я не вірив, ні в позичену зброю, ні в прихильність монархів. Вона йшла манівцями, вона не гляділа за простою дорогою.

“— Одчайдушна ж ця дорога, княжно, — і непевна; але й сороміцьке оте оббивання порогів, ота жебранина по великих шляхах. Починати треба було на Україні, в Понтиді, в Молдавії, разом з народом, разом з вірними синами землі нашої, з воїнством хоробрим Запорізьким, із завзятцями-гайдамаками….Іти сміло проти царів і магнатів!..”

Вона мовчала, мов не чула мене. А тоді вся заяскрілася, спаленіла. Говорила, немов сама до себе, до своїх думок.

“Нам треба подаватись у Венецію, ближче до півдня. Геть із цієї холодної, лицемірної, зрадливої Півночі!”

Я подумав собі, що маркіз де Вількур не виходив у неї і голови. Вона дивилась на мене із сльозами в очах.

“Це буде моя остання спроба, — тихо промовила вона,— остання, кавалере… Коли я зустріну і там стіну байдужості…”

“— То залишиться у вас маркіз, ваша мрія, — усміхнувся я в’їдливо, і, вже не втерпівши, вдарив кулаком об стіл, що аж підскочили, попадали на підлогу і порозбивалися флаконики, пуздерка, зеркальця; — слухайте, княжно! Я втратив усе для вас, хто зна, чи вже не поминають мене батьки як покійника. Я терпів приниження, ганьбу і сором, я терпів допити чорного кабінету, ослизлі мури тюрми, але я ні на хвилину не подумав про те, щоб вас залишити! Де ваша царственна воля, з біса? Ви навіть у ще ненайважчу годину зрікаєтесь діла, без якого ні ваше життя, ні навіть ваша власна особа, не варті нічого…”

Звичайно це були тільки слова, це була брехня, бо якраз такої — її, навіть без її царственних претенсій, я лише прагнув, тільки її… Але я знав, що те, що я сказав, було стрілою до її серця, до його найсокровенніших глибин. Вона не пішла б за мною, коли б я був просто собою, але вона пішла б, коли б бачила в мені такого відданого її справі, якого досі не бачила ніде.

“— Вірте, кавалере, — прошепотіла вона, — що, коли треба, я прикидаюсь, коли треба, — викручуюсь, коли треба, — я холодна як крига… Але я не зраджу ніколи себе, як і не зраджу вас. Бо може ви, тільки ви навчили мене, як треба збагнути мою вибраність. Ви розумієте, ви…”

Я знав би, що робити в іншу хвилину з цим її визнанням, але тепер і я сам знітився. Мене вразили її великі, мерехтливі очі, її безнадійність, її приреченість, її жіноча кволість, що даремно маскувала себе одчайдушшям.

“— Добре, — глухо сказав я, — їдемо у Венецію, коли зволите”, і вийшов із кімнати, кленучи і себе і цю жінку; її і мою долю, що кинула нас на ці велелюдні розпуття, в це гадюче гніздо, що називалось химерою володіння.

…До обіду княжна з’явилась зовсім іншою. Не було ні сліду по її меланхолії і її ваганнях. Може вона хотіла бути іншою перед Доманським і Христанеком, які я гадав, судячи по їхній поведінці напередодні, роздумували, куди б чмихнути їм першими з потопаючого корабля. Але де ж там! По їхніх пиках, відгодованих на штутгартських хлібах, видно було задоволення, снувала глумлива посмішка. Я їх зустрінув на сходах. Вони йшли у покої княжни і супроводили якусь підозрілу креатуру та мабуть шепотілись між собою, якби мене позбутись.

Коли я спитав служку, хто це такий, ота нова личина, що з’явилась у “Прінці Фридриху”, він відказав, що це “пан Рокатані; прибув він із Відня і подорожує в своїх справах”. Я замислився, бо цей Рокатані мав вигляд такого ж пройдисвіта, як і секретарі моєї княжни, тільки був, видно, старший і обачніший. Авдієнція його у княжни тривала досить довго, після чого і я приєднався до цієї, за всіми ознаками, політичної наради, яка відбувалася у княжни. Вона лежала на софі, була втомлена, а креатура Рокотані, побачивши мене, підвівся та влесливо вклонився. “Це кавалер Ромуальдо Рокатані,— сказала княжна, — він прибуває через Відень просто зі Львова, з Володимири, Галичини, і привозить нам прецікаві і добрі вісті.”..

Тепер я розглядів креатуру як слід, хоч вона ховалася від світла як кертиця. Пика її рум’яна, але пристаркувата, мабуть у неї під перукою, старанно припудрованою, голова була лиса мов коліно. Ніс у Рокатані був гострий, мов шило і він ним частенько чмихав, частуючись із табакерки та зиркаючи навкруги пронизливими очицями. Одягнений він був з-панська, хоч і не модно, пальці його були жовті, мабуть від табаки. “Що ж привозить нам кавалер Рокатані із Відня?” — розсівся я собі. “Ет, що Відень, — чмихнула креатура, — не мені вам про нього розповідати, мшалере. Підняти зацікавлення до якоїсь справи у Гофбургу — марне завдання. Цісарева Марія-Тереза занята сповідями та пас’янсами, а молодий цісар хоче, щоб йому дали спокій у всьому. Це мертвота. А ось на Червоній Русі, пане мій добрий, у Львові, кипить усе і хвилюється. ( крізь тільки й розмови про законну владарку на чужині, яка приверне Галицькій Русі славу і велич, як за королів Данила і Льва…”

І його мость Рокатані розповів нам непоганою нашою мовою (хоч усі охоче говорили по німецьки), що він походить із старої, давно оселеної у Львові родини італійських купців, котрі багато зробили для добра цього міста, а сам він служив секретарем у графів Ревера-Потоцьких, був тотумфацьким у Сангушків, якийсь час писарем у ратуші; з’їздив чимало і знає край як свої п’ять пальців. Звичайно, приєднання Червенської Русі до корони Габсбургів [що є, як і розділ Польщі, явним розбоєм на битому шляху] недовподоби всім станам населення; думка про скинення німецького ярма давно вже бурлить і серед львівського поспільства та й серед усіх жителів Червенських городів, без різниці віри і нації.

То ж як тільки дійшла чутка про права княжни, розповідав цей Рокатані, там утворилось братерство людей, об’єднаних однією думкою. І якраз ці люди вислали його, Рокатані, як свого емісара та й з ним прислали триста гульденів. Він їх урочисто вручив княжні. Найти княжну не було легко, розповідав Рокатані, бо він шукав її і в Мюнхені і в Франкфурті, аж поки не дізнався від Радзивілових людей, що вона та її двір перебувають у Штутгарті.

Я зрозумів з того всього, що нашого полку прибуло, особливо був по душі цей панок зі Львова Доманському та Христанеку. Очевидячки, рибалка рибалку бачить здалека, або яке їхало, таке й здибало. Однак я стримався від будь-яких зауважень і потакував усьому, поки княжна не зволила нас відпустити, вимовляючись мігреною.

Ішовши поряд зі мною, Христанек клепнув мене по рамені та сказав, щоб я тримав голову високо, бо наші справи не так погані, як здається. Даремно, однак, я відогнав маркіза де Вількура, який саме тепер міг би нам бути у пригоді, але все ж було б добре, коли б я “з перцем” написав до Розумовських, вигадав би якусь історійку і попросив би, щоб прислали трохи грошей, бо вітер у нас знов засвистав у кишенях.

Я обіцяв йому, що напишу, а тоді він, начебто з приязні до мене, узяв мене до гурту. На столі з’явилися пляшки з токаєм і бургундським, до яких всі троє пильно взялися. Христанек зовсім подобрів і дорікав мені, що я цураюсь його, що я прикидаюсь святохою, але раз назвався грибом, то треба лізти у плетінку, а як мають нас повісити, то повісять і мене. Тоді і святий Боже не поможе, а мені, мовляв, було б краще, коли б я не був такий привередливий і потаємний, та й ще й задерикуватий, бо ж, мовляв, рука руку миє, а в кумпанії і циган нікого не боїться. Всьому цьому я притакував та й пив з ними і тільки слухав як Рокатані сипав латиною [чортів син мабуть був у єзуїтах], що мовляв, “Donec eris felix, multos numerabis!”, або, за кожним разом, коли хотів випити, промовляв: Nunc est bibendum! (А тепер пора випити!]. Тільки Доманський, ота претаємна натура з них усіх, мовчав, слухав і посміхався,

Що ж до цього Рокатані, львівської креатури, то вона себе почувала як риба в воді, хизувалася своїми авантюрками у Відні і у Кракові з такими прицмокуваннями і приморгуваннями, що зразу було видно, яка це бувала штучка. Цей післанець із Львова був падкий і на карти, і на вино, і на бабство; оченята йому блищали, коли тільки була мова про дівок і він, як приїзжий, просився уклінно, щоб його повели куди-небудь, де грають у фараона та де бувають, мовляв, хороші дівчатка. З цим вони всі втрьох пішли мабуть до веселого дому, а я вимовився, що писатиму листа до Розумовських. Однак, замість того, я знов пішов у покої княжни. Вона вже була погідна, навіть безжурна, говорила весь час про герцогський бал-маскарад в Людвігсбурзі.

“— Княжно, — перебив я її, — тут не до маскарадів. Що ви думаєте про цього Рокатані?”

“— Що ж, — сказала вона, — саме Провидіння його нам післало в лиху годину. З нами тепер інакше говоритимуть, коли ми посвідчимося ще й Червоною Руссю. Та ж це саме той рух поспільства, якого ви так хотіли…”

Я знов скипів як і перед тим.

“— Люба владарко, імператорице всіх Русей, королево України і Понтиди! Хіба ви сліпі? Хіба ви не бачите, що Рокатані — це огидна креатура? Я бачу наскрізь цього блазня і не віщую нічого доброго. Ніяка Червона Русь Мою не висилала і ніхто за ним не стоїть. Даю голову, що це брехун всесвітній або проноза, надіслана Кауніцем або якоюсь іншою бідою. Ви повинні прогнати його як і тих, хто його рекомендує…”

“Ах, кавалере Рославець, — вона позіхнула, видно знуджена, — ви завжди бачите лихо там, де його нема. Кавалер Ромуальдо Рокатані — щира людина, це ж видно, він нам стане в пригоді, запевняю вас. Якщо б він був надісланим шпиком, то навіщо йому було нам давати гроші?…”

Я побачив, що “говори до гори, а гора горою”. Я пішов, тріснувши дверими. Нехай величається своїм Рокатані. Гнів мій втих тільки тоді, коли я пішов до музичної Академії і прослухав герцогський квартет, що майстерно вигравав допізна. Тільки музика заспокоює людину і відганяє чорні думки.

5

Що з того, що я став насторожений як той змий.

Лихо приходить не звідтіля, звідки ми його сподіваємося. Я бачив, що мої молодці знов, і то добряче, оплутали княжну. Рокотані, цей солодкавий лестун і бабій, якого я вже не раз і не двічі піймав на спорзнавих натяках, полонив княжну розповідями, плетеними влесливо-оксамитним голоском. Імовірно, метою його та й інших було, звичайно спекавшись мене, чкурнути з княжною до Відня, а там до Стамбулу.

Добре, що графиня Піннеберг була зайнята в той час підготуванням до балю-маскараду. То ж я вирішив переждати, щоб усе розважити на холодну голову. Швачки і шевці, перукарі і перфумники та всілякі дорадники із “салонів краси”, товклися в покоях княжни, де шито їй сукні з довжелезними шлейфами, робронами і піжмами, а покоївки туго затягали на ній корсети з китового вуса та примірювали незліченне число пантофельок. Перукар, хоча б, витратив півтора дня, щоб вимайструвати їй фризуру за останньою версальською модою. Сама княжна виїздила щоразу в місто, щоб перебирати в віяла, застіжки, підв’язки, пряжки, намиста, коралі, шалі і стьожки. Врешті все це огорнуло доміно і одного вечора ми всі виїхали з гайдуками і машталірами на баль-маскарад у Людвігсбург, резиденцію герцога Карла-Євгена, куди з’їздилась прерізна галайстра на гулі. Ми прибрали і собі личини так, як і увесь цей набрід гостей. Христанек вирядився червоношкірим індіанцем, намастив собі обличчя охрою і прикрасив чуприну півнячими перами; Доманський одягнувся за турецького яничара, а я — за московського боярина у ферязі та у хутряній шубі, що була вдосталь важка і кидала мене в сто потів; Рокотані швендявся у грецькій хламиді і, ось так — ми, гублячи з виду один одного в гамірливих залах, вештались разом з натовпом. Баль, головним чином, відбувався в чепурному мисливському замку Монрепо, та в залах Фаворитів, де юрмилась сороміцько-пишна зграя лобурів, що вганялися за дамульками, шугали з ними в парку. Сам герцог з’явився також у масці і доміно, затканому сріблом та діамантами. І хоч всі його пізнавали, прикидались, що не пізнають та всіляко лестились до нього, намагаючись, хоч таким чином приподобатись. Була тут і стара фаворитка, графиня Гогенгайм, яку привернено знов до ласки герцога. Як сказав мені Рокатані, що все знав, — це бабисько, яке підтримувало, як могло, свою пожовклу зморщену пику та й усе своє здряхліле тіло, була відома, як чарівниця. Вона зжила зо світу законну герцогиню, а потім кількох герцогських фавориток, зокрема останню: марграфиню Більфінгер позбавила милості герцога, якого також вміла віддавна причаровувати. Цієї старої чарівниці всі боялись і запобігали перед нею. Серед гостей була безліч всіляких княжат, марграфів, графів і баронів та й різної шушвалі, якій пощастило протиснутись крізь вартових при брамі, на фальшиві запрошення. Герцог не хотів пасти задніх, то ж не пошкодував гульденів на феєрверки, гірлянди, лампіони, павільйоники, та розмаїті нісенітниці для подиву тих, що не бачили кращого. На сцені театрику виступали також німфи, індіанці і гренландці, балет відограв “Історію дванадцяти годин” та “Ахілла Германії”. Десь перед північчю, на сцену вийшов сам герцог Карл-Євген, досить поставний і мордатий телепень, який милостиво посміхався до натовпу з приводу свого апофеозу. Три грації — Артеміда, [що символізувала правосуддя], Церера [добробут], Юнона [мистецтво і літературу], в супроводі дядька у позолоченому шоломі та з мечем — Марса, нагородили владаря Вюртембергу лавровими вінками, а надворі в той час стріляно з мушкетів та з невеликих гарматок. Шкода (говорено між людьми), що не приведено ще Сатира та Меркурія, які б звеличали герцога не лише як полководця та опікуна Муз, але, головним чином, як бабохвата, батька несчисленних байстрюків та лихваря і крамарюгу, що добре доробився на здирстві і хабарництві та на гендлярстві титулами, рабами і рекрутами на рахунок англійського короля для приборкання ребелії в Америці.

Я дивився з нудьги на цю всю веремію, прикрашену різнокольоровими фонтанами та ракетами, розглядався по залі, де відбувався апофеоз; здалека бачив княжну в ложі з посланцем Саксонії, який, мабуть провідавши про виїзд маркіза де Вількура, надіявся, що підчепить і собі графиню ІІіннеберг. Доманський, як видно, обробляв якусь товстенну вдовицю з Баварії, а Рокатані, оцей старий ласун, ластився здебільшого до молоденьких дівчаток. Дівки осьде були дебелі і пикаті, хоч і рубашні, як усі німкені, але досхочу товклося і сухоребрих шкап, які вистоювали попід гобеленами і статуями Амура з луком та стрілами, бо, незважаючи на їхні титули, мало хто їх інтригував чи просив до танцю. Христанек, з невідучості, спробував було заінтригувати графиню Гогенгайм, але вона так пирхнула на нього, що він тільки чкурнув як заяць. Бо ж цій відьмі — графині Гогенгайм, не залежало ажніяк на чиїхсь зальотах, а на визорюванні промітким оком, де герцог і чи не висовується він знов з її цупких лабет.

Я тинявся попід стінами, бо мені було млосно і від моєї шуби і від сопуху, що стояв туманом по залях з надміру тучного білила на дамських щоках, та від афродізіяків, які кожна дама мала в зачісці, щоб розпалювати танцюристів.

Мені не було ні до танцю, ані до ловлення гав і я вже думав, якби мені піти додому, коли мене огукнув Христанек та сказав, що він заінтригував дві князівни, чи не з самого Гессен-Дармштадту, яких ми удвох повинні розважати, з думкою про користь для нашої справи.

Він схопив мене за руку і потягнув крізь юрбу у дзеркальну залю, щоб там спіймати отих принцес, а мені, як на те відв’язалася маска і нас розлучила юрба танцюристів.

Подурілий натовп повалив із сусідніх покоїв і я раптом побачив на яких три кроки від мене, нікого іншого, як графа Лімбурга-Стирума. Він вів якусь стару чепуруху, шепотів їй до вушка, аж уперся просто в мене і, моргаючи своїми підсліпуватими очицями, зразу ж пізнав. “Гай, гай, — прошипів, і прогугнявив він, — дивіться, який малий став світ! Ось кого я шукаю по всій Німеччині,mille tonnere! Поліція, ловити ланця, взяти його!”

Я, як стояв, хотів шугнути поміж юрбу, разом з Христанеком, який вже побачив, що святиться, але пронози-шпики, що сновигали по всіх залах і по парку, хоч і зодягнені також у доміно, миттю збіглися, як зграя щуроловів, та схопили міцно нас попід кольки.

Як видно, шкуродер-герцог не шкодував грошей на свою поліцію: вона працювала хвацько і швиденько.

Скрізь счинилася неймовірна веремія: панії і дівки вищали і вмлівали; враз замовкла музика; натовп збігався звідусіль і нас обступив, ще не второпуючи в чому діло, аж поки граф Лімбург-Стирум, стрибаючи і пихкаючи як розюшений ґедзь, не залементував, що його пограбовано, що ми хотіли пустити його злидарем по світі, що треба раз назавжди виявити ось таких пройдисвітів та викорінити їх по всій Німеччині. Звідкись взялися вже не шпики, а поліцейські стражники з палашами, і нас, рабів божих, повели щонайшвидше геть із палацу Монрепо. Вилупивши очі, юрба стояла обабіч доріжки, якою нас вели, і супроводила нас дотинками і кпинами, але не виявляла великого здивування, бо пройдисвітів тепер по всій Священній імперії та й поза нею розвелось понад міру і якщо спіймано нас, то це не значить, що не зосталися інші, які може й зараз жирують у цій залі. Я йшов, потупивши очі, але глипнувши на Христанека, не міг не зареготати, бо він у свойому індіанському шкаматті виглядав справді як общипана курка. Уся його пиха вмить щезла і незабаром я довідався, що у нього були поважні причини бути невеселим. Але покищо моя думка була зайнята княжною: я прагнув, щоб вона побачила нас у халепі і, самозрозуміло, повинна була б своєчасно видертися із цього стоклятого маскараду. Під щільною сторожею нас посаджено в карету і блискавкою відвезено у Штутгарт, у поліцай-президіум, куди звичайно, незабаром з’явився і граф Лімбург-Стирум. З того всього я нічого собі не робив, адже ж провина моя тільки в тому, що я відлупцював старого ловеласа, бо було за що. Але Христанек таки сильно впав духом, особливо, коли йому не повелося підкупити і стражників, яким він віддавав всі свої клейноди і гроші, щоб йому дозволили вистрибнути з карети. Однак, замість цього, йому дали доброго штурхана під ребро, так що він зімлів, а то й прикинувся зімлілим, але й це не допомогло, бо його з карети і так поволокли як бахматий лантух.

В президіумі нас передано ще лютішим жандармам і їхня зграя дивилась на нас як на чудовисько. Розпочався допит; пера заскрипіли; папери зашелестіли; яриги порозчиняли свої чорні книги і я збагнув, що тутечки не до жартів. Граф Лімбург-Стирум обвинувачував нас у всіляких злочинствах, а з улесливості поліцейських яриг я бачив, що його слово й осьде має вагу і нічого ми з ним не виграємо.

Граф свідчив, що ми забрали у нього якесь срібло та карету (на цьому він, щоправда, пізніше не настоював) і якимсь особливим способом обчикрижили його на десять тисяч дукатів. Я не міг прийти до ладу, про що саме йдеться, але справа була в тому і то ясна, що йдеться про перстень, який свого часу з доручення графа, Христанек виторгував для княжни Володимирської чи пак графині Піннеберг у графського ювеліра в Гельдерні. Все це помикитив Христанек, що собі присвоїв той перстень, перепродав його другому ювелірові, а гроші програв зразу ж у карти. Про це все граф довідався лиш тоді, коли лихвар почав правити у нього гроші і свідчився його листом та векселем.

Христанек спочатку відхрещувався від цієї усієї справи, але коли його трохи притисненно, признався до всього та навіть упав графові до ніг і благав не губити його та його доброго імені, а простити йому таке надужиття його гостинності, яке можна назвати лише нерозважністю молодого віку.

Але граф і чути про це не хотів та домагався арешту ще й Доманського, бо це начебто одне гроно спільників-негідників. Проте про княжну він висловлювався шанобливо та змалював її як достойну особу, що нещасливо перебувала як невинна овечка в лабетах ось таких пройдисвітів. Однак поліція, здається, не поділяла його думки, бо шепотілася між собою, а я мав враження, що вона давно до нас придивлялася і тільки чекала нагоди, щоб усіх нас накрити мокрим рядном разом з княжною. Що я міг на все це сказати? Спершу я хвилювався, бо чекав кожної миті, що профоси з’являться сюди з княжною і Доманським, якщо вони своєчасно не видерлися із Штутгарту. Що ж до мене, то я попав як хрущ в окріп. Все це був тільки привід; свого зуба точив граф тільки на мене за те, що я відшмагав його і за діло.

Просити графа—це старе опудало, я звичайно не збирався та й з президентом поліції повівся не вельми ввічливо, а це тільки збільшило їхню лють. Лімбург-Стирум домагався, щоб нас видали йому на суд і на кару, але поліцай-президент не хотів нас так зразу випустити з рук, бо, мовляв, слідство може виявити наші витівки і в Вюртембергії, до того ще й політичні, наприклад, змову на життя герцога. Аж під вечір нас виведено та відставлено до тюрми, таки при президіумі, щоб [як довірився нам якийсь сердечніший стражник], коли вийде рішення герцогського суду, — нас запроторити до Гогенаспергу, до тієї фортеці на високій скелі, де й ворона не крякне по нас.

З Христанеком, до якого мене приковано, я не тільки не хотів говорити, але й дивитися на нього було мені гидко. Яка каналія! Який огидний пройдисвіт! Як хитро він мене вплутав у цю мерзенну справу! Мій гнів вгамувала тільки висловлена ним думка, що княжна і Доманський та Рокатані щасливіші за нас, бо напевно в цій хвилині вільненько та преспокійно їдуть собі до Венеції. Добре, коли так, але ми були пропащі. Наша доля не варта була й понюшки табаки. Вюртембержці або згноять нас у тому триклятому Гогенаспергу, попришивавши нам всілякі справи, які їм лише забагнуться, або в кращому разі — це теж нам сказав добрий стражник, — продадуть у солдати і пішлють в Америку. Наш єдиний рятунок — дременути і, ще не переступивши порогу тюрми, я жив тільки думкою про втечу.

ЧАСТИНА П’ЯТА

ВІДЬМА ІЗ ШПЕССАРТУ

Облиште надію всі, хто сюди входить.

Данте Алігієрі.

Там, де дні захмарені й короткі,

народжується плем’я, що йому не

лячно умирати.

Франческо Петрарка.

Непереможний Еросе, ти, залітаючи

В багатіїв палати пишні, уста цілуєш

Пречарівних дів…

Софокл, “Антигона”

Мовкне пристрасть перед велінням розуму.

Ювенал; Сатира IV.

У вбогого трохи є, у жебрака — нічого;

Понад міру — в багача, а досить — у нікого.

Іван Величковський, 1684.

1

Легко сказати — втекти, але як? Поки що, Христанекові, що був вкрай ошелешений тією всією халепою, зовсім охляв та підігнув хвоста, як нужденний страхополох, и вирішив нічого не говорити, нічим йому не дорікати. Ми були скуті однією долею і навіть такий нікчема як він, був би мені потрібний. Нелегка була це справа — видертись із цієї хурдиги, а що буде, коли нас запроторять у Гогенасперг? Та ж цю чортівську фортецю збудовано на високій, неприступній скелі і все там так уряджено, що в’язень здається на божу або герцогову ласку та гниє там до віку, або божеволіючи, розтовкує собі лоба об мур, або мусив би хіба стати круком чи шулікою, щоб вирватись із того ненависного кам’яного мішка. Господи, повинен би я сказати, завіщо мене так покарано? Завіщо мені таке безфортуння? Чи за мою легкодухість, чи за юнацьку нерозсудливість, якій не раз треба було покласти край, чи це просто примха долі? Що ж, я міг думати-гадати про це день і ніч, божеволіти від чорного вороння думок, скимлити від болю і жалю, а більш усього — від безсилої люті на самого себе. Але, дарма! Не так легко мене здолати, я ще жив, я пломенів; і це мене тримало при незламній мислі, а вона була єдина: будь-якою ціною видертися із цієї триклятої пастки. Хочби й ціною життя.

Ось тільки про це я сказав Христанекові та, хоч трохи, призвів його до тямки. Скиглив він як очманілий, як мізерне кошеня, а який же він був колись бундючний! Який пихатий, який гонористий! Та грець із ним, мені треба було клопотатись про інше.

Нас привели в тюрму поночі і вкинули спочатку до шпаківні, де містилося яких півсотні найрізноманітнішого зборища — опришків, фальшівників і ґвалтівників, що счиняли своїми розмовами, прокльонами, бійками і розвагами неймовірний гармідер, кублились у вошві та голоді, півголі (бо надворі стояла як на те спека), та сповняли цю нору таким сопухом, який, я гадав, мене затроїть на смерть.

Звичайно ми стали предметом цікавості наших співв’язнів, а наші чудернацькі одяги призвели їх до глузувань щонеміра. Був це справді, як мовив Христанек, передсінок пекла, бо ми серед того наброду не могли доглядіти ніодного приязнішого або просто людського обличчя. Треба було вжити всіх засобів, щоб нас звідси перенесли. Хоч нам одібрано гроші та всі дрібні речі, я зумів якось переховати мої перстеники і кілька камінців, що їх наоспіх виломав по дорозі з моїх застіжок чи дармовисів. Я спостеріг, що один із ключників, молодий і гарний хлопець, який називався Каспаром, був ласий на легкий заробіток. Я умовив його піти до нашої гостинниці і принести нам принаймні наші одяги та їжу і підплатити яригу, щоб нас переніс в окрему келію. Каспар, після деякого вагання, погодився і на другий день таки забрав нас, на причуд шушвалі, з нашого пекельного передсінку та завів на два поверхи вище, у невеличку, але спокійну кімнату. Він сказав, що ми маємо щастя, бо в келіях на цьому поверсі сидять деякі достойніші люди, якщо слово “достойність”, мовляв, можна вжити до злочинця, та ще й політичного і протидержавного. З того я зрозумів тільки те, що, маючи гроші (яких у посполитих злочинців не було), можна і в тюрмі жити сяк-так, навіть не погано, та й з яригами штутгартського поліцайпрезидіума можна зговоритись, бо як і всюди, так і осьде, рука руку миє. Що ж, і добродухість нашого Каспара коштувала мені вже два гарні камінці, які варті були з добру сотню гульденів. Христанек зразу ж віджив, кажучи, що там, у долішній келії, він був близький до стану вішальника. Та справа була не в тім. Важливе було, що осьде ніхто нас не підглядав. Мене ж підбадьорила розповідь Каспара, що господар нашої гостинниці, куди він заходив, вже знав про нашу пригоду і дуже співчував нам. На нас він не міг пожалітися, навпаки, — ми платили йому щедро за все, ніколи не торгуючись. Та не те було головне. Штутгартський господар розповів Каспарові, [при тому кленучи герцогових підлабузників за те, що не дають жити чесним людям у спокої], що княжна із старшим панком, тобто з Рокатані, встигла своєчасно податись за межі вюртембергського герцогства. Жолдаки з поліцайпрезидіума, які навідались по неї, спіймали облизня — вона вже була далеко. Про Доманського не було мови, то ж ми здогадувались, що він чкурнув ще з балю, у Людвігсбургу, ще заки про нього згадали. За такі добрі вісті та й за свою доброзичливість наш Каспар одержав від мене ще один невеликий ралець. А я з Христанеком застановлявся, чи не використати нам цього парубійка для допомоги у втечі. Роздобарювати було нічого, треба було діяти.

Ще в спільній келії я вивідував від бувалих в’язнів про розположення хурдиги та міг, навіть з пам’яті, накреслити її план. Здавна осьде був монастир, а з часом його замінено у в’язницю, та зосереджено установи поліції і судівництва. Одною, чільною стороною, ця споруда виходила на вулицю, другою на подвір’я, яке, здебільшого, вже випиралося в новіші прибудови та у високий мур, що виходив над яр, де вже починались левади і лісові нетрі. В’язнів запроторювано в головний будинок, куди й нас вкинуто. А судові та всілякі інші прибудови нагніздилися при старому монастирі протягом довгих років як печериці. Самозрозуміло, що при всіх брамах, у фіртках та й у будинку були варти. Навіть при зовнішньому мурі був дощатий поміст, по якому вдень і вночі ходили стражники.

Я підсадив Христанека до вікна з грубезними ґратами і він ствердив, що наша келія знаходиться над прибудовою, а над нею є ще піддашшя. В невеличкому подвір’ї вештались сторожі; іноді вони кудись вели в’язнів.

Це був п’ятий день нашого ув’язнення. Вдень і вночі ми шепотілись, одобрюючи або відкидаючи різні способи утечі, поки не спинились на одній, найпростішій, але найнебезпечнішій можливості. Крізь вікно ми не могли продертись, навіть, якщо б змогли прорізати грати, воно було надто вузьке. Відпала думка і про те, щоб пробити в стелі діру та дістатися на дах; над нами були ще келії і ми не знали та й не мали б досить часу, щоб дізнатися, чи наш сусіда — той згори, чи поряд з нами, згодився б співдіяти. Крім усього у нас не було відповідного інструменту та й не мали ми чим заслонити таку діру на день, бо ж, щоб пробити діру, взяло б у нас принаймні два дні і дві ночі. Наша надія була тільки — Каспар. Як на те, він на другий день увечері прийшов до нас сумний, хоч і з вином на розраду. Сказав він нам, (вже трохи хмільний), що це наша прощальна розмова, бо ж завтра чи післязавтра нас неодмінно вивезуть до Гогенасперга, як небезпечних злочинців. Йому було нас сердечно шкода, бо виглядали ми, казав він, на порядних людей. Я зрозумів, що це настав найвищий час для дії. Я станув за Каспаром, коли він, сидячи на ослоні, перехиляв кубок з вином і моргнув Христанекові; він зрозумів у чому справа. Блискавкою стрибнув я на бідолашного Каспара (шкода було хлопця, але що ж поробиш?), міцно обхопив його із-заду, зразу ж затулюючи рота долонею. Христанек навалився на нього спереду і так ми, борюкаючись, покотились по келії. Христанекові пощастило видерти з-під Каспара його шаблю, а тоді, зірвавшись на ноги, він приставив йому вістря до горлянки. “Одне слово, й ти не живеш, — пошепки промовив Христанек, — хоч нам і шкода тебе, бо ти добрий кумпан, але ж зрозумій, що своя сорочка нам ближче. Автім, тобі нічого втрачати, бо таке може статися з кожним на такій песій службі…”

“Мовчи та диш, Каспаре, — цупко тримав я його, — роби так як тобі скажемо і тобі нічого не буде…”.

Справді, мені було шкода цього парубка і, щоб не залишати у нього лихої пам’яті про нас, я подарував йому ще один золотий орнамент з камінцем, вартий з сотню талярів. Каспар видно погодився із своєю долею і навіть повеселішав. Не нарікав, що через нас втратить не лише службу, але може й свою голову, просив лише, щоб його добре спутати і зв’язати, заткнути рота ганчіркою, що ми й зробили та ще й стягнули з нього каптана, шапку й чоботи. Тепер вже він зможе відбрехатися як слід перед своїми, відробиться невеликою карою. Мовляв, його нападено зненацька, покалічено і зв’язано. Автім турбуватись ним у нас не було часу. Христанек тимчасом одягнув Каспарів мундир, трирога з гербом Вюртембергу, чоботи і повів мене, дзеленькаючи ключами. Я йшов попереду нього, із зв’язаними руками, як звичайно ведуть в’язня. Таким чином ми могли б дійти аж у приміщення суду, а звідти, як пощастить, висмикнутись у подвір’я. В’язнів водили і поночі на допити, як ми знали і ніхто тим не здивується. Ось так ми статочно зійшли з нашого поверха на нижній і вартові, що вистоювали та мабуть дрімали, спершись на мушкети, навіть не глянули на нас, почувши брязкіт ключів. Гірше було в переході в канцелярії поліцайпрезідіума та суду. На наше щастя, й тут було тихо та пустельно, тільки за столом біля дверей вартівні сиділи два профоси і при мигтінні свічки грали собі в карти. Не відриваючись від свого заняття, один із них почув дзенькіт ключів і гукнув: “Це ти, Каспаре?” “— Каспар загуляв, — сказав Христанек із спокоєм, якого я не сподівався по ньому, — а мені з 13-го наказали привести в’язня, тисяча громів, ось так треба шпендятися, замість того, щоб сидіти при пиві”… Профос пильніше озирнув його, мабуть почувши незнайомий голос. — ” Я осьде новий, — все ще спокійно пояснив Христанек і глянув через плече гравця на карти, — а ти от, ваша милість, вийшов би з тієї карти, то його король лежав би…” “— Але ж у нього три масті, — стурбовано понюхав табаки профос, — а що я тоді?… “Та ти ж б’єш його козирною, не бачиш хіба?..” Профосовому партнерові не подобалась така порада картярського майстра і він гримнув на нас, щоб ми, доннер веттер, не лізли Не в своє діло, а йшли куди нам треба, бо він і так програв вісім талярів.

Ми вмить задовольнили його бажання і, минувши мале подвір’я та вартових, що дрімали в будках, відставивши мушкети, увійшли в будинок поліцайпрезидіума. По коридорах і закамарках ледви блимали ліхтарі, але в кімнатах, судячи по глухому гомоні голосів, ще велося діловодство. Яриги сновигали з паперами і з перами за вухом, але не звертали на нас уваги. Ми спокійно пройшли головним коридором та звернули ліворуч, поки не вперлися у двері, що вели до вузької порожньої залі, де либонь відбувалися суди. Там ми напоролися на стіл, покритий червоним сукном. Ми гадали, що з тієї залі можна було б вилізти крізь вікна на вулицю, але у наших розрахунках щось не все було гаразд, бо вікна виходили не на вулицю, а у вузьку, глуху щілину поміж мурами. Ми вирішили йти далі, і на наше здивування, проходили одну за одною великі порожні кімнати, аж поки не дійшли до важких дверей, що були зачинені з другого боку. Довелося нам щошвидше повернутися, поки ми не вперлись в одній кімнаті у невеличку комірчину з крутими сходами нагору. Ми збігли по тих сходах, які мабуть вели на піддашшя, але вони були також наглухо зачинені. Я вихопив у Христанека шаблю і вістрям підважив заіржавлений засув та й таким чином продерлись ми крізь ці забуті двері. Осьде ми знов опинились у коридорі, мерко освітленому ліхтарем. Саме в тій же хвилині, з якихсь бічних дверей, вийшли два молоді офіцери. Побачивши нас, особливо мене, з шаблею в руці, вони зупинилися: “Хто ви такі і що осьде робите?” Крикнув один офіцер з обличчям, блідим як картоплина. Христанек промимрив, що ми йдемо до канцелярії пана поліцайпрезидента. “В цю пору? Та й це ж зовсім не сюди до президента…” сказав другий офіцер і заступив нам дорогу, дедалі підозріливіше оглядаючи нас. Я, як стояв, смальнув його наодлів шаблею по шиї. Офіцер завівкав, скрутився і впав, а другий шарпнувся по свою шпагу. Ми ж з Христанеком метнулись навтеки по коридору, звернули в перші бічні двері, пробігли, знов звернули, не тямлячи вже до решти, де ми і куди нам треба бігти.

Молодий офіцер біг за нами, і вигукував, кличучи на підмогу, але мабуть згубився і сам в лабіринті закапелків. Бігцем ми минули безліч кімнат і переходів і в одному закамарку спинились. З одного боку була простора світлиця, в її кінці блимав ліхтар і стояли гуртом вояки, а з другого — виднілися сходи, що йшли вниз. Я гадаю, що якби ми спокійно минули цих солдатів, які були на дозвіллі, то могли б вийти просто на вулицю, але Христанек потягнув мене праворуч — на сходи, ткнувшись у перші двері, що не були зачинені. Тимчасом офіцер здіймав сполох вже в світлиці з вояками. Ми ж попали мабуть у архіви. Кімнати під низьким склепінням були заставлені полицями з книгами і паперами, хмари пилюги сповили нас, зграя щурів шугнула врозтіч з під наших ніг, а крізь невеликі вікна заглядала глумлива місячна ніч.

Тимчасом гомін по всіх прибудовах головного будинку дедалі наближався, хтось біг, ломотів, тупотів і перегукувався коридорами й закамарками. Видно, що вже здійнято неабиякий сполох. Я шарпнув за незагратоване вікно і свіже повітря обдало мене. Я зіп’явся як лише зміг, схопившись за підвіконня та й виглянув, щоб знати, куди ми таки добилися. З вікна до землі було ще досить високо. Стіна стрімко спадала в глибокий, мовчазний яр. Унизу пнялася і чорніла гущавина кущів, може дикої ружі, може терня. Далі, сповита мрякою простяглася левада і ген у далечіні срібною биндою мерехтіла річка, а за нею зловороже темнів ліс.

Я прошепотів до Христанека, що треба стрибати, будь-що-будь і як найшвидше, бо це все, що нам залишилося. Христанек виліз на підвіконня, а я миттю зв’язав два пояси, Каспарів ремінь від шаблі, рукави, віддерті від моєї сорочки.

По такій латаній линві Христанек з бідою доліз униз. Коли він вже був на землі, сам я сів на підвіконні, міцніше стягнув петлю на гаку, вбитому у футрину вікна, та почав обережно і собі сповзати вділ. Але як тільки я повис на середині, між вікном і землею, мотуззя тріснуло і я злетів таки ще добре звисока. Грунт був твердий, кам’яний і я, упавши, відчув неймовірний біль у нозі. “Христанеку…” зойкнув я стиха, лежучи на камінюках, — я зламав, здається, ногу…” Але ніхто не озвався. По Христанеку вистиг слід. Він залишив мене на поталу.

2

До притомності я прийшов тільки за декілька днів, у імперському місті Гайльбронні, куди не сягала влада герцога Вюртембергії. Те, що мене не знайшли поліційні яриги, було тільки примхою долі. Гадаю, що вони не впали на думку, що ми видерлися якраз із архівних кімнат, а шукали наших слідів деінде. То ж я полежав, полишений так ганебно Христанеком, із зломаною ногою, але таки набрав сил, щоб проволіктися ще далі від муру, в гущавину, де ріс терен і дика рожа, куди солдатам не впало на думку або не хотілося лізти. Там я пролежав, западаючи в непам’ять від болю аж до ранку, а тоді поволікся ще далі і натрапив на те, що мені здавалося левадою, а було виноградником. Ось там мене знайшла добра дівчина, що звалася Анною і була дочкою виноградаря. Це було чортівське щастя. Коли вона розхилила гілля і побачила мене, то я тільки прошепотів їй, щоб вона не видавала мене, бо я втік із в’язниці і нікому нічого злого не вчинив. Вона побігла геть, а згодом з’явилася із своїм батьком, що міг би бути і лихим, але дівчина сказала йому, що мене хотіли герцогські продати в солдати. Тоді він подобрів та взявся направляти мені ногу, проклинаючи собачого сина, герцога Карла-Євгена, що так знущається над народом. Вони сховали мене в соломі, а вночі поклали в візок, до верху наставивши кошики із щепами і дівчина повезла мене в Гайльбронн, де у неї були дядьки. Варта нас пропустила і я лиш за заставами Гайльброну зміг подякувати дівчині та цьому славному імперському містові, куди тиранія герцога в Штутгарті вже не сягала. Найважливіше, що я знов був на волі.

Все на світі гоїться, крім моєї пристрасті, бо тільки вона дала мені снагу перетерпіти і хурдигу і нефортунну втечу.

Перша моя думка була не про мою теперішню рятівницю, дочку виноградаря, а про княжну, хоч я мав багато часу, щоб задуматися над недоречністю, а то й безглуздістю мого кохання.

Друга моя думка була про Христанека і я палав жадобою відомсти. Ця мерзенна креатура залишила мене на призволяще і рятувала тільки свою підлу шкуру.

Але чого іншого я міг сподіватися, та й від кого?

Сім’я, в якій я жив у Гайльбронні, була хороша і лагідна. Це були два брати, що майстерно різьбили статуї до церков і надгробники, жили веселунами — цеховими майстрами. Зі мною вони пили рейнське вино, холодне як глибинний струм, пиво у важких дзбанах, гуторили до схочу і не терпіли, як і я, герцогів та княжат, хоч нарікали і на своїх замовців-єпіскопів. Жити любили як небесні птахи, гребували грішми, а через те не мали жінок, котрі могли б позбавити їх волі. За те племінницю любили як власну дитину, а через те і я був у них як за пазухою, бо ця дівчина покохала мене. Вона ж була ажніяк не погана, хоч і руда, аж багряна як полум’я. Очі у неї були зеленаві як хвиля Некару і, з біса, приворожливі, лукаві, так що я сам іноді задивлявся в них мов у тисячу дзеркал. Зуби у неї були снігові і уста налиті, що їх неодин схотів би цілувати, коли б на те призволила. Але вона нікого не хотіла, крім мене, і не знаю навіть, чим я їй так подобався, бо спочатку я був смутний, як неживий, до того з недужою ногою, обдертий мов циганчук і ажніяк не ласий на любощі. Але вона виходила мене і я тільки лежав собі та висиплявся, або під перинами, на прем’якому ліжку, чудесно різьбленому, або проти неба у садку, слухаючи співу птаства і гуду бджіл; їв за десятьох і чув як мої сили прибувають. Дівчина говорила, що як видужаю, то вона повезе мене в Шпессарт, де у неї хижа в лісі і звідти мене ніхто ніколи не видре, навіть сам вюртемберзький герцог. Але поки що мені було добре і в Гайльбронні. Може це був мій найкращий час.

Гай, гай — який проте я був невдячний і який у мене талант відштовхувати від себе людей доброго серця. Мабуть, бувши оце вже кілька місяців серед хижаків, я почував, як заніміло моє серце і ще може трохи і я став би зовсім такий як усі вони — безсердий, захланний. Бо коли оце я, лежучи собі проти ясної зоряної ночі, перебирав подумки всі події, що траплялися зо мною від моєї першої зустрічі з княжною, я зауважував, що всі мої лиха спадали на мене із-за моєї нехитрої голови, із-за мойого безмежного довір’я до людей. Хіба ж я міг гадати, що Христанек виявиться аж таким мерзенним? Хіба я не розумів від самого початку, що кожний, проходив байдуже поуз мене, не подавши мені руки в біді і не звеселивши мене дружнім словом? Винен, тільки я сам винен у своїй біді. Треба було бути рішучим і злим, нахабним до нестями, підступним мов сто зміїв. Та ба, що було думати про це, коли я був тепер на ласці цієї дівчини, коли я був кволий, і, головне, не знав, що таке з княжною, де вона і чи доведеться мені її колись ще зустріти. І, дивна річ, що більше я упевнювався у мойому невідрадному становищі, яке може сама доля хотіла саме так урядити, тим палючіше прагнулось мені побачити княжну. Я падав обличчям в подушку, що від моїх щирих сліз,— скорботи чи гніву, — ставала пологою.

Снились мені у ті ночі мої батьки, які з’являлись і хитали смутними головами, дивились на мене своїми добрими очима і шепотіли: “Бідний Юрію, бідний синку ти наш, чом же ти так відбився від рідного дому, навіщо ти пішов сновидою у цей чужий світ, чом забув нас, — що тебе злеліяли? Чи лихо тебе прогнало з дому? Чи не мав ти вдосталь їстоньки і питоньки? Чи не дбали про те, щоб тобі було хороше походити і баским коником на наших, прадідівських луках і левадах вигравати? Хто приворожив тебе, синоньку ти наш, хто тобі кебету відібрав? Скажи нам…” А не одержавши відповіді, сумовито відходили вони, і залишався я знов сам і снились мені тоді вже зовсім інші, моторошні сни: що пливу я човном по бурхливому морі і тримаюся хисткої щоглоньки, а хуртовина шаліє і жене хвилі, сірі, невблаганні, а я сам-один із стихією борюся і нема мені порятунку нізвідки, тільки з темряви вирина начебто скелястий острів і людина, з обличчям Люцифера — кличе мене і кидає мені мотузок для порятунку… Тоді піт обливав мене, холодний, і я прокидався і верз несусвітне, аж поки ласкава рука Анни мене не заспокоїла і сама вона дивувалася, звідки це на мене такий пристріт, таке чатування злих сил?

Я розповідав їй про себе, але звичайно не все. Вона слухала мої оповіді про мою далеку батьківщину і сама дивувалась, навіщо я покинув її, коли не було на це жодної потреби, бо, коли я розповідав про табуни козацьких коней, про лани, які не з’їздив би за день, про зерно, яке сипалось із золотих снопів у клунях, то вона тільки сплескувала руками. Осьде, у Німеччині, таке життя мали тільки багатії. Вона не могла зрозуміти, навіщо мені треба було виїздити аж до Страсбурга по науку, бо їй було досить і церковної школи. Але зрозуміла вона все, коли я їй оповів п’яте через десяте про княжну. Кохання бо однакове скрізь, казала вона, чи в Німеччині, чи на Україні, чи в Гайльбронні, чи в Людвігсбурзі. Я збагнув, що слухаючи мене, вона заздріла княжні і зненавиділа її та вважала мою жагу чарами лукавої жінки. Автім я не певен, чи й вона сама, не намагалася мене приворожити чортівським зіллям. Може і вона була відьмою. Бо вона була із Шпессарту і, сміючись, говорила мені, що там майже всі дівчата — чарівниці і знають заговір. Що ж, може я її і любив по свойому, як люблять із вдячності. Вона була пломінна як рання заграва і мило було обіймати і цілувати її та зазирати в її зелені очі, що в них відбивалися глузливі зорі. Тіло її було біле й міцне, рамена перлисті і тугі, грудь висока і ніжна, а в ній усій аж переливалася дзвенюча кров, червона як вогняне вино. Але це було тільки забуття, а не справжня моя любов, бо навіть у хвилини, що здавалися нам тільки нашими, увесь час хтось був коло нас і шепотів і шамшів сукнями і сріблисто сміявся, а я добре знав: це була коло нас моя княжна. Тимто Анна не вірила моїм вривчастим словам. Вона знала, що у мене на думці і знала, що ці мої палкі цілунки лише за її добре серце.

Так міцнів я з дня на день, виходив в окіл і походжав гаями і луками гайльбронськими, грівся проти сонця і купався в прозорій ріці. Ходив я з дядьками Анни і в місто, у пивницю під ратушею, і в господу, і пив з ремісниками і з бюргерами, знайомився з добрим тутешнім людом і вони всі полюбили мене та часто говорили: “Гей, Георг, гей, Георг! Та залишайся ти з нами і вчися якогось ремесла, а ні, то бувши письменним, ставай за писаря в суді чи в ратгаузі і приймемо тебе як свойого, а ще як станеш чоловіком Анни, то візьмеш за нею добрий посаг і люди тобі допоможуть порости добром, тільки залишайся, не йди нікуди, Георге, тут бо твоя доля”. І таке і інше всі говорили, бо знали як залежить Липі на мені і дехто знав вже мою історію і проклинав відьмака-герцога, а Анні кожний хотів порядного жениха, аджеж вона була доброї слави дівчина, моторна і роботяща. Що я на це міг сказати їм? Що міг сказати їм біс, який сидів у мені і торочив увесь час, щоб я нікого не слухав, тільки самого себе. Я повертався додому з гулів у господі, ішов потемки до свойого ліжка, а знав, що у темряві мерехтять чиїсь очі і за мить завертиться мені голова і так хмільна від того нетерплячого і податного тіла, яке чекає мене вже давно. Рівно кував годинничок на полиці, шаруділи цвіркуни і вовтузились миші, ходив по горищі домовик, місяць заглядав крізь шибки і слав срібну стежку по підлозі, а я лежав собі і думав і билось коло мене серце тихої Анни, а я раптом зривався і біг до дверей: мені здавалось, що вулицею проїхала карета княжни, спинилась і княжна кличе мене, визираючи з віконця…

Та помаленьку прийшов я до здоров’я. У мене залишився ще материн перстень, який я ховав про всякий, найгірший випадок, залишилось ще декілька клейнодиків і золотий дармовис. Після деякої надуми і з великою неохотою написав я таки у Страсбург до Петра Розумовського, бо знав, що він буде там до осені і просив надіслати мені дещицю готового гроша. Доручив я йому теж написати до моїх батьків, не втаємничуючи ажніяк про це старого графа-гетьмана, що я, мовляв, живий і здоровий, кланяюсь їм до ніг, прошу батьківського благословення на все добре, що скоро повернуся, але поки що затримуюсь із-за деяких моїх справ. На цього листа, я чекав відповіді з яких три тижні, хоч Страсбург не так то й далеко. Розумовський надіслав мені таки сто дукатів, але довго допитувався мене, в чому врешті-врешт справа і що я собі думаю та чи не боюсь відповідальності, бо і його запитував вже резидент у Страсбурзі про місце мойого побуту і що я за людина та яка моя поведінка. Сам він підозрівав любовну історію і застерігав мене проти жіноцтва як лише міг; на його гадку всі тутешні жінки не були варті уваги. Всовіщав мене негайно повернутися і взятися за науку.

Читаючи цього листа я тільки похихикував. Цей паничик Петрусь, який і кроку не міг зробити без гувернера, який за книжками і музикуванням світа божого не бачив, брався учити мене як жити. Про це я міг би йому таке сказати, що він тільки б вуха розвісив. Але я подякував йому за гроші, обіцяв їх скоро повернути, хоч ажніяк не уявляв собі як, і промовчав про всі його повчання. Нехай ламає сам собі голову. За його гроші я купив собі знов кращий одяг, і коли повернувся з крамниць та від кравця, то Анна з дива сплеснула руками, а бюргери, визираючи із-за парканів тільки повиймали люльки з ротів. Незабаром пішла по всьому Гайльбронні поголоска, що я граф чи князь із самого Петербурга, який утік і ховається в Німеччині, бо імператориця Катерина надокучала йому і він відмовився від своєї кар’єри “нічного імператора”. Таке й інше говорили, а я тільки реготав. Посумніла лиш моя Анна, бо знала, що це наближається час розлуки. Плакала вона нераз поночі, але сміялася до мене крізь сльози, бо казала, що хоч одну мить бути зі мною, то за все життя їй здається. Про те, щоб я лишився, ніхто вже не говорив. Мовчав і я, бо тішити дівчину не дозволяло сумління і я знав, що хоч розум мій і наказував би мені залишитися, так серце, завжди неслухняне, поставить на свойому. І шкода, що я не залишився. Шкода, що я не подався з Анною в тихий, зелений Шпессарт, де в лісі пересміхуються лісовики і русалки. Була б моя доля щасливіша, знав би я з цією дівчиною мир і втіху в коханні. Але мене з дня на день підганяв біс і нарешті одного вечера, коли Анна зо своїми дядьками пішла у гостину до якихсь далеких родичів, на хрестини, чи на весілля, я миттю зібрав нечисленні свої речі, накинув плаща та насунув капелюха і побіг під ратушу, де на пошті стояв уже диліжанс о Фюрту, в якому ще було для мене вільне місце. Через Фюрт і Мюнхен я гадав прямувати до Женеви, а потім до Венеції. І виїзжаючи з Гайльбронну, я озирнувся ще раз позад себе, щоб побачити невелику гірку і дімочок під в’язами, де жила Анна. Я зітхнув, бо знав, що колись ще тужитиму за нею. Може я зрікся свойого щастя, може я тільки згодом збагну, що я втратив. Але так уже буває в житті, що те, що маємо.— не цінимо, а втративши, сумуємо за ним.

3

Отож я знову поринув у лиховісний світ. Другого дня я буа Нюрнберзі, а на третій добився до Мюнхену, звідки, не гаючись довгенько, подався на південь, через Зальцбург, через Іннсбрук, Тироль, до Швейцарії. Більше ніж тиждень минуло, поки я опинився у Женеві. Осьде я зітхнув зовсім вільно. Правда, я ні разу не в’їздив на територію Вюртембергу і ледви чи чатували на мене гончі листи в Баварії Проте вибратись чим швидше з Німеччини було конче погрібним. Надто багато горя і лиха бачив я у Німеччині, щоб жалувати за нею. Ніде я не натрапив на слід княжни Володимирської, Христанека чи Доманського. Життя скрізь плило повагом, тільки іноді пилюга, знята поштовим диліжансом, нагадувала замисленим містам та містечкам, що десь існує інший світ — смілий і бунтарський.

Злидням люду придивлявся я до несхочу — скрізь цей люд був пригноблений журбою і бідою, кляв імператорів, королів і герцогів за здирства, за своєвілля, за неймовірні податки, за зняті ними, нікому непотрібні грабіжницькі війни, за солдаччину, що вешталась усюди купами і грабувала народ. Проте цей німовний люд жив як і споконвіку: стогнав і терпів, чекав судного дня, насамперед на всіх миропомазаних своїх володарів, на лихварів, на імперських здирщиків.

Моя подорож була без пригод, без турбот, без спіху. Коли б моя охота, то не в одному Мюнхені, чи Розенгаймі та й в багатьох інших графських і баронських оселях, міг би я бути жаданим гостем для солом’яних вдовиць і для ласих на гріх горожанок. Я, з біса, жодній з тих швабок чи баварок не йняв би віри, навіть уздрівши їх з поясом дівицтва, а, що там казати, з книжочкою віршів та з потупленими очима. Гай, гай, такий вже наш вік…

Але, більше ніж ці дурниці, цікавили мене події в світі, в який я вирвався після довгої відсутності. В Гайльбронні я був одірваний від усього, немов той Робінзон Крузо на острові, не знаючи що діялося при дворах, у столицях, чи на полях битв. Може й звик би я до такого блаженного стану, який би звільняв від усіх громадських обов’язків та від турбот про справи того ненаситного світу. Однак, бувши з княжною, я мимохіть так утягнувся у чорторий політикування, що тепер навіть прагнув би сновигати в ньому як риба. Це стало для мене другою натурою. На пошті, в кареті диліжансу, в господах при великих шляхах, я прислухався, що говорять люди між собою, кур’єри, фельдєгері, радники; іноді встрявав і сам у розмову, а тоді мої співрозмовці, дивуючись деякій моїй освідомленості, брали мене за інкогніто якоїсь палацової особи або чийогось секретного висланця так, що мені іноді доводилось прикушувати язика, щоб не накликати на себе непотрібної підозри.

Наш бо вік, це не лише вік величезної легкодухості, але й кабали, в яку раз улізши, не легко вилізти. Бувши в Мюнхені, кинувся я до кавярень, де міг переглянути газети з усієї Європи, щоб нашвидку таки бути в курсі подій. Досить докладні відомості я зміг вичитати щодо ребелії Пугачова, якого ніяк не могли приборкати царицині генерали, з чого закордонні газети злорадісно хихотіли. Цей козацький ватажок з армією добре озброєних козаків та башкирів вже підсувався до Москви, обнятої тривогою. В газетах говорилось про те, що Катерина вперто націлилась на Константинополь, та заходиться біля поширення кордонів імперії далеко на Захід. Англія, Франція, Пруссія — насторожені. Вирує і в Польщі. Отож хмари громадяться на обріях Європи; мир, в якому ми живемо, це тільки омана; кабінети всіх держав горячково готуються до хуртовини, яка може зненацька громами і блискавицями розкроїти землі і моря.

Відклавши газети і кинувши монетку на стіл за недопиту каву, я вийшов прожогом на вулицю і, крізь передосінню мжичу, крізь ніч, безцільно мандрував між Зендлінгенською і Кардовою брамами, ішов аж до Ізару, що шумів між скелями. Я повнився мріями, які кожна стороння людина, коли б тільки їх знала, назвала б шаленими.

Княжна, очевидно, не могла бути байдужою у цей час. Це, далебі, настав її час, коли вона могла б зовсім легко заволодіти престолом і то не лише Понтиди, а й усього Сходу…

Прибувши в Женеву, я підрахував свої гроші, що могли б мені вистачити на скромне життя і до зими [тепер вже починався вересень] та привів себе до кращого вигляду після подорожі, щоб не позбавитися шляхетнішого та освіченішого товариства, головно чужинців. На кожному кроці в Женеві можна було почути про Вольтера і Руссо, які проживали в Швейцарії, а тому в надлеманське місто перлося безліч відвідувачів, не тільки з близьких, але далеких країн. Можна було стрінути і земляків, але їх я дбайливо обминав.

Однак ці два філософи і енциклопедисти та їхня слава мене не цікавили. У мене було інше на думці. І я, взявши під паху еспантон, відшукав доброго майстра фехтувального мистецтва, пана Ларньє, та попросив його, за доброю оплатою, навчити мене як слід володіти шпагою і рапірою. Він був добрий учитель, а я пильний учень. В часі, коли я виїздив до Венеції, після трьох тижнів навчання, пан Ларньє сказав, що з моєю силою удару, добрим оком і наступальним духом, я можу ставати навзаводи з кращими фехтувальниками будь-якої країни.

Я залюбки віддавався цьому ділові, цілими днями вдосконалював руку й око. А крім того всього, добре привернений до здоров’я, ще в Гайльбронні, а особливо осьде, серед гір і над чудесним озером, я набрав сил, що міг би зім’яти будь-якого супротивника.

У вільний час я грав у біліард, проходжувався понад Леманським озером, заходив у кав’ярні, де збиралось чимало иайрізніших людей, але не встрявав надто у розмови з ними, бо хоч у Швейцарії мене ніхто, а то й ніхто не міг би досягнути, обачність у розмовах була вказана, тим більше, що, як мені говорили в гостинниці, в Женеві шпиків траплялося чимало.

Майже напередодні мойого виїзду з Женеви, я вирішив таки відвідати старого вільнодумця Вольтера у Ферне. Власне, потреби в тому особливої не було, але бути у Швейцарії і не побувати в господі великого вигнанця і мудреця, що так умів висміювати всіх, а найбільше себе, було б таки недоречним промахом, тим більше, що деякі його твори я читав, а його осуди сильних світа сього, в міру того, як я їх сам пізнавав, мені дедалі більше подобались.

Отож я пішов на пошту, щоб замовити собі постшеза або приєднатися до когось, хто їхав би у Ферне. Раптом мене хтось узяв за лікоть. Це був ніхто інший як мій давній знайомий, пан Афендик.

“Не раджу вам їхати у Ферне, — проскрипів він, — пан Вольтер не приймають, бо захворіли, а може просто на них найшла така планида. Дарма тільки проїдетесь”.

“Чи ваші відомості певні?” Спитав я, нахмурившись. Лисюра вишкірив свої жовтаві зуби. “Мої відомості завжди певні, ваша милосте Рославець, завжди з першого джерела. Племінниця пана Вольтера, мадемуазель Деніс, що закуповує ярину у знайомого мені огородника, хіба не найкраще джерело?”

Ми пішли геть від поштової станції взбережжям над озером. Я мовчав, а личина огрядно виступала, ніде не поспішаючи, але з під ока озираючи мене. Одягнений був цей панок у всьому чорному, шпильки у його жабо були із самоцвітами.

“Я зовсім, і то довгенько, втратив вас із виду, мості Рославче, — почав він, — я був у Парижі і в Гаазі, в Копенгагені і в Берліні. Куди мене тільки не кидала доля і мої обов’язки. Тимто я не міг поспішити вам з допомогою, коли ви знов, — гай-гай, — попали в неприємну халепу. Справді, доводиться щиро вам співчувати, але ніхто не заперечив би, що ви тільки завдяки відвазі вашій вийшли з води сухеньким…”

— “Не дуже, сказав я, — нога моя ще дає знати про себе, а крім того…”

“— Ви втратили з обрію вашу, о леле, вибрану серця. Вашу вірність в цьому легковажному сторіччі треба лиш подивляти. Потіштеся, бо і я не знаю, де знаходиться княжна Володимирська, сиріч графиня Піннеберг, сиріч…. Вона щезла із Штутгарту і невідомо куди…”

Я посміхнувся про себе: очевидячки Афендик таки не знав про намір княжни переїхати до Італії. Ми чимчикували берегом. Мжичило. Афендик загорнувся у плащ.

“Що ж до вас, мій дорогий, продовжував він, то мені їй же богу, наверталась сльоза, коли я чув про всі ваші злощастя. Але що ж? Це достойні плоди вашої нерозважності. Я про це говорив вам у Парижі…”

“— А може б ви таки перестали проливати ваші фарисейські сльози, пане Афендик?” Глузуючи, поглянув я на нього.

“— О, ніяк не фарисейські, а найщиріші сльози земляка, що вболіває над рідною, до того ж такою цінною молодою людиною… Для вас не повинно бути несподіванкою, що цей ваш Христанек — це не лише шулер і заведій, але й підлота, який вас продасть за копійку… До речі, що з ним?”

“Востаннє я його бачив під муром хурдиги в Штутгарті, коли ця креатура покинула мене напризволяще…”

Мій голос аж усох, бо лють знов закипіла у грудях. Афендик похитав головою.

“Чув я, чув… Його вже бачили в Мюнхені в одному її одному ігорному домі, — сказав він, — але в Баварії йому попастися небезпечно, бо кінець кінцем і баварський електор дає “Ні і раду з шахраями… Тепер шальвірам приходиться іи юди круто. У мене є вістка що й ваш другий добрий знайомий все таки викрутився з халепи, яка його чекала б у Штутгарті. Він вже виступав у Сальцбурзі під іменем барона Штакельберга, поки там його не застукали. Ви ж бо гаки справді не знаєте, хто такий Доманський. Це ж шпигун короля Фридриха. Він працював для секретної служби Пруссії ще здавен. Але прусаки позбулися його, довідавшись, що він дещо із їхніх секретів продає також і міністрові Кауніцу у Відні. А то б до кінця віку сидів би він у льохах Квендлібурга або Магдебурга, що йому і належиться. Ви бачите, з якими людьми ви мали діло, кавалере Рославець.”

“— Коли ви про все так знаєте, то скажіть, що з Монтеги Уортлем? Спитав я.

“Монтеги? Непутящий цей хлопець попав у біду так, як і ви. Хоч французи його віддавна підозрівали у зв’язках з кавалером д’Еоном, ви либонь чули про нього? Отож взяли його серед ночі, щоб запроторити прямісінько в Бастілію. Він, правда, платить не за свої гріхи, а за інших. Спитаєте, за кого? Звичайно ж, Доманського, бо той накладав не лише з д’Еоном, але і з прусаками і з Кауніцем і д’Егійоном…”

Я аж спинився: так вразило мене те, про що безжурно, вимахуючи тростиною, говорив старий лис. З озера віяв гострий вітер і ніс у Афендика почервонів, а я щільніше загорнувся в кирею.

“Так, так, кавалере Рославче. Ніколи не лізьте в воду не спитавши броду… До цього товариства додайте ще вашу славетну королеву Понтиди або княжну Алі-Емет, чи фройляйн Фінк, чи Шенк, як вона насправді зветься, то маєте компанію невеличку, але чесну…”

“Мовчіть, пане Афендик, — спаленів я, — ви не знаєте княжни, хто вона і що. Я можу поклястись вам моїми батьками і всім найсвятішим, що вона до шпигунства Доманського і до шальвірства Христанека не має жодного відношення…”

“Чиста та біла, мов той сніжок, еге ж… — з’їдливо засміявся той чуприндер в окулярах, — що ж, нехай буде по вашому. Але якби там не було, її справа програна. Ніхто їй не дасть шеляга і звідусіль її гнатимуть, як заблуканого собаку. Не поможуть їй ні її маніфестики, ні епістолярії, які вона розсилає по всіх усюдах і закамарках. Невже ви гадаєте хоч на хвилину, що будь-хто з потентатів чи прінців у Німеччині, чи деінде, трактує її серйозно? Невже ви не доцінюєте сили і розуму нашої імператориці, милостивої нам Катерини ІІ?…”

Він глянув на мене допитливо.

“А Пугач?…”

Афендик люто скривив свою лисячу мармизу, спаленів аж закашлявся.

“— Кавалере Рославче, не грайтеся з вогнем, прошу я вас. Не забувайте, що у когось руки значно довші від ваших і прийде час, коли ви не матимете нічиєї протекції над собою. Нічиєї! — підкреслив він, — і ніхто за вас не заступиться, навіть той ваш іменитий протектор Розумовський, який, до речі, не знає, куди йому чоло сховати від сорому за вас… Пропадете, їй же богу, як муха в окропі, те я вам кажу. Жоден опікун, який би ще може сьогодні трапився, не бачитиме у вас сентиментальне хлоп’я та не видобуде вас із ваших халеп, а навпаки, ще й дорадить, щоб вас утопити. Схаменіться, юначе, ще не пізно. Як земляк раджу вам, схаменіться…”

“— А що ж я маю робити?”— З посмішкою глянув я на нього.

“Що? Те” що я вам двічі говорив. Княжна ваша, ніде правди діти, як той Фенікс: у воді не тоне, а як згорить, то з попелу вирине… Не заперечую, це деякий клопіт для Петербурга. Миршаве воно і нікчемне, а як тая муха бренить. І собі і всім користі мало, а порядним людям тільки клопіт, та й сусідові на сміх. Хто їй поможе? Поляки-конфедерати? Радзивіл “пане коханку”? Та їх от-от зметуть, або куплять кожного поодинці. Може Кауніц? Або найхристиянніший король Франції? Або Фридрих II? Ще хто? Ні, кавалере Рославець, порскне ваша княжна як та жаба, що надималася? Невже ви, ось так між нами, ще вірите в її царственне походження?”

“Годі, добродію Афендик, — спохмурнів я. — Не розкидайтеся своїми словами, які ви вважаєте такими мудрими. В те, що я повірив, то вам два життя треба прожити. Що ви мені тичите кауніців та фрідріхів? Ось, Пугачову ніхто не допомагає, а він, дивіться, стоїть перед Москвою, а на ваших панів сенаторів та німецьких генералів такий і страх напав, що штанами трусять. Імператориця ж Като тільки й дивиться, якби Пугач її не замкнув за трьома німками, а то й під льод не пустив, воду пити. Що ви мені теревените? Ребелія Пугачова ще скрізь не загриміла, а, от, якби ми її з нашою княжною підсобили, то повстане і Україна, і Запоріжжя, і Дон, і Приазов’я. Досить вже вам цім артикули приганяти. Поцарювала ваша Като, та й годі…”

“Мерзенних же ви розмов навчилися, кавалере Росламець, — похитав головою старий ярига. — Ех, якби так ваш батенько та теє почув! Він не подивився б нанінащо, а завдав би вам доброї чоски, та лозами, лозами…”

Я спинився і навіть підняв тростину. Афендик, з острахом, бочком-бочком, подався від мене геть. Я постояв; лють моя вщухла. Я зареготав. Афендик швиденько щез у юрбі.

4

Нема чого втаювати, що розмова з єхидним дідком мене вкрай занепокоїла. Ще чого! З кожним днем я відкривав інтриги і злодіяння негідників, які були оточенням, ба, навіть почтом княжни, а вона їм безмежно вірила. Але з кожним цим відкриттям я ще більше прагнув визволити її з того мерзотного павутиння, з тих усіх капостей і наклепів. Я аж тепер виявив, ким був Доманський — цей пройдисвіт, штукар, комедіант, що прикидався магом, метафізиком і трансмутатором металів, а насправді — це просто хитрющий шпигун, готовий на все найпідліше.

І не тільки те. Від його злочинств терпіли інші, як от невдаха Монтеги У орт лей, звичайно й я, а насамперед княжна. Про Христанека я остаточно сам переконався, що це бувалий бузувір. Як могли княжну так причарувати ті плутяги? Щодо Афендика, то видно було по всьому, що сама справа княжни Володимирської справляла таки чимало клопоту, як йому, так і знатнішим за нього. Він просив і грозив, але що він міг мені вдіяти? Він не міг навіть солі на хвіст насипати. Швейцарці післали б його під сто бісів, ніхто не повірив би, якщо б він і хотів мені нашкодити. Крім того, я дедалі все більше впевнявся, що цей єхида Афендик, хоч хитрий і вадливий, мене ще терпітиме, бо я йому був і є потрібний. Тільки пильнуючи мене, він міг би знати, де перебуває княжна. Просто кажучи, він був на моїй ласці. Ось так я себе потішав, але розум наказував мені не викликати вовка з лісу, а по змозі, оминати цього царициного підлизу.

То ж ще тієї ж ночі я накивав п’ятами із Женеви і то так обачно, що не тільки старий лисюра, але й сам лисий дідько не спостеріг би моєї утечі. Я подався горами, приєднувався до овечих пастухів, гірськими стежинами пнявся аж за хмари, поки не зійшов у долину Рони, а тоді, як мені пощастило, з добрими людьми, не поспішаючи, минув Тічіно, та й коли гори почали меншати, а люди все більше закидали з-італійська, я прибився до Ломбардії, що вже була під володінням Габсбургів.

Було б усе добре, коли б не присікались до мене цісарські жандарми, бо, правду кажучи, я не мав жодного паспорту, ані “лессе-пассе”, ані “тітр де вояж”, — нічогісінько, чим я міг би посвідчитися. Мені всі папери забрали в Штутгарті, а до Швейцарії я в’їхав так, що ніхто й не помітив, коли і як. У цісарських володіннях поліційні гончаки були лютіші як де і нюшили скрізь змови та бунти. Однак, людська натура всюди однакова і, коли я цісарському лейтенантові поклав на зубок десять гульденів, він з кислого посолодшав і не тільки пустив мене на всі чотири сторони, але ще й видав “лессе-пассе”, з котрим я міг в’їхати, куди тільки душа забажає. Назвавшись курляндським бароном Кеттінгом, [вже й на мене прийшла черга підшиватись під вигадані імена], я промандрував спокійно через Мілан, Мантую, Верону, й одного поранку в’їхав у межі Найсвітлішої Республіки Венецької. Нарешті! На широкій площі, перед собором, воркотіли голуби і рахманно сідали мені на плечі, а коли я побачив четвірку славетних коней Венеції, викутих із бронзи, то обходив їх тричі і вдивлявся у них як причинний, бо так зачаклувало мене мистецтво, яке я перед тим ніколи не цінував. Тепер у цій чарівній Венеції усе мене бадьорило та немов окриляло душу мою, мабуть як кожного мандрівника. Що ж до венеціанського люду, то веселішого і безжурнішого я не бачив навіть у Парижі. Все тут ходило неначе це був карнавал, у масках, з попричіплюваними носярами, скрізь торохтіли тріскачки і хлопавки, все шуткувало, жирувало, реготало, і пустувало, немов усе життя осьде було — празник, дозвілля та гулі. Прегарні були тутешні жінки, моторні, але й сановиті, що з під масок бентежили кожного зальотника чорними очима, маніжно щебетали біля церков, у траторіях, на мостах та біля крамниць. І іншому гевалові, але не мені, вже нераз пошитому в дурні, бігла б тільки слинка і здавалося 6, що кожна така красуня, з тих, що їх прославив своєю кистю Тіціан, тебе зазиває та обіцяє земний рай. Але на цих хитрощах бабських мене вже ніхто не піддурив би. Найбільше, звичайно, я дивувався тутешнім каналам, по яких мов жуки сновигали гондоли, кермовані здоровенними веслярами, що могли б вам і послужити, але теж як слід обчухрати. Я спинився у дешевому готелі біля святого Марка.

Моїм найпершим завданням було знайти княжну, якщо вона тут, розшукати маркіза Рошфора де Вількура, щоб дати йому почесну відплату в поєдинку та розправитися хшальвірою Христанеком. Але це легко собі погадати, та важче здійснити. Венеція — це місто чималеньке. Народу, а особливо приїзжого з усіх кінців, сила силенна. Неодин хоче собі зробити з тебе дурня і підняти тебе на сміх, але ще більше товчеться тут різноманітних пройдисвітів, обманців і штукарів, яким машкари та киреї, довгі до п’ят, тільки влегшують їхнє мерзенне ремесло. Правуватися ж не було тут з ким, бо як тільки ви почнете ремствувати, вас оточують маски, преогидні пики і харі, засміють, залякають, чаклюють та так, що тільки плюнеш і скажеш тьху на вас, нехрещені рила, цур вам і пек, огидні блазні. Коротко сказавши, коли я поштовхався трохи попід церквами, поміж народом, серед зборища біля пристані, у траторіях та винарнях, повернувшись вночі, ствердив, що мене обібрали на яких двадцять цехінів, в руки понапихавши різної гидоти, що була мені до біса. Один дав мені масть, щоб не лисіла голова та щоб нею труїти пацюків; другий — всучив афродізіак, супроти якого, мовляв, не встоїть жодна придзингльованка; третій — видурив два дукати за пряжку з діаманту, що виявився склом. В кишенях у себе я знайшов зо три листики від сеньйор, що зазивали мене в гостину до себе, як звечеріє, а два здоровила з намальованими саджею пиками передали мені привітання від якоїсь знатної ангелянки, яка начебто чекає мене у своїй барці, як лиш зайде сонце. Таж треба було бути йолопом, щоб у це повірити. Коли ж я розпитував за княжну, один гондольєр визвався мене завезти під її дім опівночі і завіз таки, але на кружганок заміси, княжни вийшло якесь опудало, та ще й у турецьких шараварах, та заговорило такою мовою, що тільки дідько зрозумів би її. Я звичайно, плюнув і подався геть, аж поки ще один гондольєр, задумавшись, не присягнувся мені, що знає достеменно, де така особа живе і миттю мене до неї довезе. Але, замість княжни, на кружганок вибіг до мене, озвірівши, якийсь дядько, либонь левантинець, що вимахував ножакою та виблимував очиськами і кричав, що нарешті спіймав того, з ким його жінка скаче в гречку. Люду зібралося щонеміра, всі вікна розчинилися, а я тільки паленів і блід, аж поки дійшов до слова і тому чоловікові божому не вияснив, що це либонь помилка. Довго він не вірив цьому, але врешті повірив і ми розійшлися в мирі. Третій раз гондола повезла мене такими закрученими і смородливими каналами і в таку нетрю, що я ледви зумів вистрибнути на берег, бо був би напевно там і кінець. Таким чином і третій і четвертий день, ба, цілий тиждень я надаремно питався і розпитувався то про княжну Алі Емет, то про графиню Піннеберг, пані де Тремуйль, а навіть про Даму з Азова, бо припускав, що княжна змінила і тут ім’я. Розпач на мене найшла велика, бо гроші мої виходили, а я не бачив ні кінця, ні краю цим розшукам. Місто стало мені зненацька немиле і я кляв його в сто чортів за його смердячу воду і за його шахраїв і за його посіпак і за його докучливе жіноцтво. Ще ніде не було мені так маркітно, так самотньо. Не було мені ні до їжі, ні до пиття і я аж примусив себе, пролежавши в мойому логові два дні в страшній іпохондрії, вийти вранці в місто.

Можна уявити собі мою радість, коли я серед юрби машкар, на площі під Сіньорією, побачив знайоме обличчя. Я кинувся мов до рідного брата, а це був ніхто інший як полячок, який підбігав за мною у Мангеймі — краків’янин Врона-Вонсович. “Графе, якими шляхами?” Обіймав я його, як і він мене. Видно було, що жилося йому тут не з медом, бо виглядав він марно і кирейка його була обтріпана. Він зітхнув і розповів мені, що з Мангейму він подався до Венеції, бо звідти помаленьку роз’їздилися всі Радзивілові та й сам Радзивіл напевно вже в Римі, а він — граф — загадав собі їхати до Туреччини, бо там тільки можна якось прожити, однак на проїзд у нього грошей нема і сам він у великій грошевій опресії та живе з ласки одного абата, що зветься Гронкі. Цей абат незабаром і сам прийшов — поцулуватенький і чепурний, але, як казав, не у великій ласці у своїх прелатів, бо належить до освічених, по вільномислителів, шанує Вольтера і пише трактат, який не вельми по душі єпископській курії.

Я, на радощах, дав бідному графові п’ять цехінів, хоч мені самому не збувало і сливе слізно просив його і абата допомогти мені в розшуках; я просто вхопився за них як топленник за бритву. Треба сказати, що вони ретельно віднеслися до мене, може тому, що при наших зустрічах я не шкодував гроша на фраскаті чи кіпрське, а граф та й абат того ажніяк не цуралися. Вони мене, умилившись, цілували своїми слинявими губами та присягалися, що княжну найдуть хоч під землею. Щодо маркіза Рошфора де Вількура, то абат твердив, начебто З найпевніших джерел, що він виїхав до Неаполю. Я здався на них і, якщо не сидів біля Великого Каналу, то в бідній оселі абата Гронкі, який мав єдине багатство — бібліотеку, а для мене розвагу — я ще ніколи не читав таких забавних книжочок, що водилися у нього.

Так минуло ще декілька днів і нарешті граф прибіг захеканий, але з радісною для мене вістю.

“Кавалере, ваша згуба знайшлася, — сказав він, перед тим ласо прийнявши з рук абата Гронкі плетінку з вином, — ваша княжна Володимирська або як вона зве себе тепер — княгиня Селінська, справді була проїздом у Венеції”.

“Проїздом?” — упав я на духу.

“Так, — промовив граф, — вона тепер живе у Рагузі, тобто в Дубровніку, але в повному інкогніто. Справи її йдуть добре, а через те треба їй бути стократ обачнішою ніж досі. Імператориця Катерина визначила ціну на її голову. Але можете бути певні — руки короткі. Княжну, з пропозиції князя Радзивіла, прийняв під свою протекцію султан Порти-Гамід І. Ось і все, що вдалося мені довідатись”.

Я запитався його, звідки ці відомості, на що він оповів мені, що хоч з Радзивіловими він давно зірвав, зневірившись у магнатах, дбаючих тільки про себе, а не про отчизну і простий люд, проте йому пощастило зустріти чоловічка-земляка, правда, завадіяку-шляхтюру, якому пальця в рот не клади, а той знов, подорожуючи, оце кілька днів тому у Барі, зустрів якогось сеньора Рокатані…”

“Рокатані?” — вигукнули ми в один голос з абатом Гронкі. “Так, Рокатані — одного з шамбелянів княжни, що виїздив з дорученням до Риму і якраз повертався до Рагузи…”

Абат Гронкі сплеснув товстенькими руками: “Якщо б я побачив цього мерзотника, то я б, не вагаючись, віддав Інквізиції. Цей Рокатані тримав у Відні веселий дім і сам забавляв гостей грою на скрипці. У Римі він подавався за абата, а тут ще два роки тому за доктора падуанського університету і вимантив у мене дві найцінніші книги з моєї книгозбірні; я не лічу фальшивих акцій, за які його шукають в Модені і в Пармі.”

…Признатись, мені не вельми мило було чути характеристику особи, яка на моїх очах уповзла в довір’я до княжни. Я вже мовчав про це, стиснувши тільки зуби, радий, що слід княжни найшовся.

Я сказав: “Дякую вам, друзі. Завтра я вирушаю до Рагузи”.

Обидва мої доброзичливці підвелися разом зі мною і, б’ючи себе в груди, з щирим запалом вигукнули, що самого мене вони не пустять і, хочу я, чи не хочу, вони теж виберуться зі мною в дорогу, морем чи суходолом, як я накажу. Тож на невеличкій нараді ми вирішили, що доведеться нам сторгувати барку, яка нас відвезе до Рагузи. Я був справді зворушений, коли абат Гронкі, закасавши свою сутанну, добув з панталонів гаманця і висипав увесь його зміст на стіл. Зі сльозами на очах він узяв мене за обидві руки і сказав, що трактує мене як свойого сина, бо бачить у мені щиру душу, а тому готовий наразити себе на всі небезпеки.

Я ще раз подякував їм і залишив їх контентуватися ще вином у плетених бочілочках. Мені ж тієї ночі не спалося.

Тільки почало благословитись на світ, я вже гримав у двері абата і графа, та доки пробуркав їх та розтокмачив їм, опухлим і ще сонним з похмілля, про що йдеться, пройшло чимало часу. Мочиморди не поспішали так, як я, і, здається, не раді були своїм вчорашнім присягам у дружбі. Розсерджений, я залишив їх і сам подався до пристані. Однак, вони, захекані, наздігнали мене, хоч ноги їх не ступали ще певно, а позіхали вони мов тії леви.

Ніде й ніколи не приворожувало мене так море як цього сонячного ранку в затоці Лідо. Море було рахманне і спокійне, яскріло лагідними виплесками хвиль та сповивало обрії далекою голубінню. Здаля майоріли вежі і палаци чудесної Венеції, ніжне їх мереживо красувалось у люстрі затоки, де як зайняло око, струнко стояли, не коливаючись, судна з найрізніших країн. Сонце пестило їхні вітрила і вони здавались стаєю красноперих птахів. Ми проходжувались по молу і якийсь чолов’яга порадив нам легеньку як перце генуенську бригантину з двома червоними вітрилами. їх капітаном і арматором був грек із сережками в ухах, смаглий як диявол, який, мовляв, привіз сюди з Кіпру олію, а тепер митикував, куди йому податись далі. Ми запропонували йому взяти курс на Рагузу і торгувались з ним до млостей. Врешті він погодився везти нас за сто шістьдесят цехінів та сказав, що буде готовий відчалити аж під вечір, бо йому ще треба полагодити деякі справи у місті.

Решту дня ми провели в тавернах, вже не вертаючись до дому. Абат Гронкі точив баляндраси, граф Вонсович куняв, а я слухав одним вухом абата, та думав сокровенні думи: ось незабаром я побачу мою Регіну після довгої і страдної розлуки. Абат, зауваживши мою розсіянність, здогадувався, в чому річ і сказав, що жінки в більшості, не варті мрій. Залишімо це поетам.

Абат Гронкі навіть натхненно цитував і Данте і Петрарку та зважував, чи варті були і Беатріче і Лаура уваги таких великих поетів, та й чим вони їм за це відплачували?..

З кампаніллі вже вдарили дзвони на вечірню і ми подались до причалу, де бригантина чекала нас разом з її капітаном — греком Ставропулосом та десятком людей його залоги — здоровенними парубійками, з Мореї чи з Корфу; їхньої мови я не розумів. Ми вийшли на поклад; віддано кінці, піднято паруси і наша бригантина, як чайка, полинула по плесі Лідо, вже торкненому червенню присмерку. Незабаром за лісом щогол і крилами вітрил зосталась Венеція, а згодом, коли вже стемніло, ми вийшли у повне море. Абат і граф Вонсович захворіли морською недугою і не виходили з відведеної їм каюти. Я гадаю, що вони не так занедужали, як лікували себе своїм запасом кипрського вина та скорочували час грою в ланскне.

Я ж стояв на покладі, спершись на поруччя, недалеко від погруддя юної сирени, що хвацько розсікала морські хвилі, черпав гостре повітря Ядранського моря і вдивлявся у далечінь. Ліхтар коливався на реї і, ледве блимаючи, скупо осяював сутінок. Навкола, і на морі володіла темрява, тільки далеко-далеко, де море черкало небосхил, було ясніше. Проте й там, на обрії громадились суворими смугами хмари, і треба було сподіватись хуртовини.

Втім ледве-ледве чутно хтось наближався до мене. Я хотів було обернутися, але з-заду мене щось гримотнуло по голові з неймовірною силою. Перед імною ще майнув розгойданий ліхтар, якось чудно скошена щогла і темінь, прелюта, безкрая темінь цупко огорнула мене.

ЧАСТИНА ШОСТА

КНЯГИНЯ СЕЛІНСЬКА

O navis, Referent in mare novi

Fluctus. O quid agis!

Fortiter occupa Porta.

Г. Назон Вергілій.

О судно! Хуртовини нові

Знов тебе в море женуть.

Що ж робити? Сміло займаймо

причали…

Г. Назон Вергілій.

За море, за море! Вітри споряджай,

Неси мене, коню, за синій Дунай…

Л. Боровиковський: “Козак”.

Наш корабель трима свій путь щодень

У порт щасливо; знайте, він прийде.

Він, безумовно, криці став подібний,

А серце в нього, як Кавказ кремінний,

Або з булату, із Вулкана гути,

Сталистим Бронта молотом він кутий.

Русинське судно взнає жалісливо

Марнотну втрату (бідна в нас фортуна!)

Дорожчу того, що з Колхіди руна.

Але зухвалий той Язон все ж іде,

Щоб золотеє взять руно в Колхіді.

С. Яворський: “Руський небесний арктос”; 1690

1

Не знаю, як довго я був без пам’яті, день це був, чи ніч. Вгатив мене по голові, мабуть рукояттю пістолета, сим капітан. Ошелешеного, мене зв’язали й потягнули долі, в трюм, де блимав нужденний ліхтарик. Потилиця моя ще гуділа, але вберіг мене волохатий, повстяний бриль. Звикаючи до темряви в трюмі, де й так не відомо було, ніч це, чи день, я побачив оподалік абата Гронкі та Вонсовича, також, видно, пов’язаних, які лежали на долівці, біля звоїв кодол, линв, мішків з якимсь товаром. На лавчині, під ліхтарем розсівся молодий гультіпака, з виду гречин, а може й турчин, з сережками на вухах, з червоною хусткою на голові, поклавши оголену, криву шаблюку собі на коліна. Напевно мав він нас вартувати, бо хоч від нічого робити приспівував собі, але на нас позирав. “Ой, у халепу ж ми попали, кавалере, — озвався абат Гронкі, побачивши, що я оживаю від очманіння, — як баранів мабуть поволочать нас, щоб продати якомусь беєві, в Алжірі чи Тунісі, а тоді вертітимемо жорна йому, плюгавцеві, до самого скону…” Абат видно, не втрачав свого бадьорого духа, хоч і зв’язаний, оченятами своїми виморгував і тільки зітхнув, проголосивши мудро: “Quos vult perdere Jupiter dementat prius…”

Зате граф Вонсович, за всіми ознаками, зовсім знітився й охляв, лежав з примкненими очиськами і мабуть ремствував про себе, що за мною поволікся і попав сюди як баран у казан. “Тихо там, — гукнув суціга з сережками і шаблюкою, а зрозуміти його можна було, бо облаював нас з-італійська; — мовчіть та диште, — глянув по нас цей горлоріз, грецький чи турецький; — господар наказав мені, що як будете гомоніти та ворушитися, можу кожному відсікти голову. Ціна на вас невелика”. “Не такий ти вже, Зогу, немилосердний, — озвався абат Гронкі, — серце в тебе таки не бісурменське, а християнське. Невже такий ти вже вірний твойому господарю, отій кощавій почварі, що нам — братам твоїм кривду чинитимеш?”

Важко сказати, чи той горлоріз, якого звали Зогу, переймався лементами абата, але зате він, видно, на свого господаря, чи пак капітана, мав доброго зуба і посилав його до всіх рябих бісів, кажучи, що це скупердяга, шкуродер і хапуга, який йому ще досі ламаного піастра не заплатив та й ще морить голодом і канчуків не шкодує. З діалогу, який абат Гронкі вів з отим Зогу, дедалі говірклшим і дружнішим, ми почули, що сам Зогу — македонець, вештався по Архіпелагу та по Сіцілії, наймався, де попало та й потрапив з дурної голови до капітана, на його судно, а самий капітан — проноза і розбишака, що не гребує і контрабандою і торгує невольниками та й залога у нього така ж — самі морейці і крадії-волоцюги. Щодо абата, то він очевидно, пробував грунту і так і сяк, і видно було, що Зогу його слухає дедалі пильніше. Навіть граф Врона пожвавішав і нарешті абат сказав македонцеві, що не варто йому воловодитись із собацюрою-капітаном, а триматись нас: поможе він нам, то й ми його виведемо в люди. Говорячи про мене, абат хвацько підбрехував, кажучи, що я княжого роду, маєтності у мене великі, що я вельможа пребагатий, який проживає у Венеції для своєї власної приємності і може його Зогу — злидаря озолотити. А той Зогу, що із своєї довірливості і невідучості аж рота роззявляв, таки справді завагався та й особливо схвилювався, коли абат та й ще граф Врона вмовили в нього, що на моє золото він міг би жити в гаразді, пити до схочу та мати діло тільки з найлюбезнішими фльондрами. Я, на завдаток, наказав йому вийняти з моєї підшивки у каптані, яку я собі на всякий випадок зробив сховищем моїх, уже нечисленних, клейнодів, та дав йому якусь золоту цяцьку, яку він відразу ж почіпив собі на шию.

Десь на світанку Зогу таки пристав на те, щоб нас розв’язати. На горі морейські морці та розбишаки розважалися із своїм капітаном, а я, взявши у Зогу його шаблюку, а графа і абата озброївши залізними гаками, тихцем і обачно подався із трюму, по сходах, на поклад. Зогу, на всякий випадок ми залишили внизу, всежтаки не надто довіряючись йому.

Ніч була місячна, море спокійне. На стерні стояв деменний, безпересталі тягнучи свою смутну пісню. В камбузі світилося, і п’яні крики дедалі ставали розвезліші.

В цьому менті, коли ми присіли за бочками і розглядалися, звідки найкраще напасти на деменного, двері скрипнули і камбузу вийшов капітан, тримаючися, псявіра, ще зовсім добре на ногах. Він спинився і прислуховувався, і годі пішов у наш бік, щоб зійти униз, очевидячки і наміром поглянути на нас. Ховатися вже не було як, і я підвівся та прискочив до нього з шаблюкою. Він відсахнувся, але вмить отямився, збагнув, у чому справа і побув з-за пояса здоровенного кинжала, водночас гукаючи інших.

Школа пана Ларньє з Женеви не пройшла мені намарно; я заатакував морейця із страшним імпетом і зразу ж відтиснув його аж на керму. Морейців, які вибігли з камбузу, до того добре підхмелених, абат Гронкі та граф валили по лобах гаками так, що вони розтягались на чардаку. Деменний із страху кинув демено і судно дзиґою затанцювало на хвилях.

Я відбив капітанів кинжал і тріпонув його шаблюкою по лобі. Кров залила його і він, захитавшись, упав через борт у воду. У мене не було часу дивитися, що з ним і я кинувся у камбуз. Та з капітанових підручних були бійці плохі: коли я їм крикнув, щоб вони піддавались, бо я вбив їхнього проводиря, то вони всі попадали ницьма і просили дарувати їм життя. Ми зачинили їх у камбузі, Зогу хотів повідщібувати їм пояси з цехінами, поки я його не прогнав на демено. Тимчасом почало світати і абат, який розбирався у компасі, сказав, що ми пливемо зовсім не до Рагузи, тобто на схід, а на захід до берегів Італії, здається, в напрямі Анкони. Тоді я наказав Зогу, що був при кермі, змінити курс. Ось так ми заволоділи грецькою бригантиною. Мені було шкода, що я так нефортунно позбувся капітана, — бо я ж міг би від нього вивідати неодне. Інші морці із залоги, яких я допитував і під загрозою горла наказував говорити правду, божилися, що нічого не знають. Напасти на нас капітан велів їм лише в морі і сам лупонув мене по голові, але всежтаки виходило, що у Венеції, після нашого торгу з греком, він ще мав справу з кимсь іншим та зустрічався в таверні, у порті.

То ж, які б не були мої здогади, важливіше було те, що ми видерлися з доброї халепи і я міг подякувати своїй долі, що й на цей раз була до мене ласкава, поскільки я ходив таки вільним, а не чекав свого гіркого кінця у путах.

Ніхто з нас не був морцем, тож ми здалися на морейських матросів, які всежтаки знали своє ремесло. Щоправда ми не спускали їх з ока ні на хвилину і не відкладали зброї. Не вельми довіряв я й Зогу, який може й прикидався, начебто він з нами братався увесь свій вік та ходив за мною як вірний собацюра. Це був, настільки я збагнув його, мізерна душенька, що могла служити тобі, але могла й продати при першій нагоді. Вонсович і абат Гронкі контентувалися за той час вином, а його тут було подостатком. Якби не я, то вони, перепившись, із своєї легкодухості, могли б мені знов наварити доброї каші. Я їх силоміць відтягав від данини Діонізіакові, а тому що вони поснули, добре нажлуктавшись, мені треба було мати вісім пар очей і не спати ще не одну ніч. Я стояв увесь час на покладі, з руками на пістолетах і пильно стежив за кожним морейським розбишакою. Правда, вони справлялися непогано, ладнали вітрила, хвацько спиналися на реї, метелялися по чардаку.

Море було погідне і саме стелилось нам. Головне, що бригантина шпарко йшла увесь час на вітрилах, з попутним вітром і, на четвертий день, коли лише підвівся малиновий світанок, деменний показав мені на землю, що виднілася на обрії.

Це було вільне місто Рагуза.

І ось перед нами незабаром замайоріла пурпурна затока, оточена горами, по яких спадали громади білесеньких дімків та чепурних палациків. На високій горі виднілась фортеця. Ми вже увійшли у рагузькі води і нас здивував натовп кораблів у цьому, на загал, невеликому порті. Вони стояли на якорях і видавались кремезними і, я гадаю, військовими. Через далековид я розглядів коронади та й інші гармати у відкритих люках. Як видно, Рагуза гостювала чиюсь ескадру. Всі ми, зібравшись на чардаку, гадали-розгадували, чиї це можуть бути кораблі та якої біди вони опинились у рагузькій затоці. Що ближче ми підходили до берегів, тим чіткіше різьбились керми цих суден над плесом і тим зловісніше роззявляли свої пащі каронади, націлені просто на місто і на його фортецю. Незабаром ми побачили і рух на кораблях, які вже, без усякого сумніву, були воєнними. Чутно було навіть гомін флейт і наказів. Із-за штилю важно було розрізнити прапори, вони бо повисли безвладно на щоглах і ми всі довго відгадували, чиї ж це прапори. Нарешті знявся легіт і розгорнув прапори на декількох фрегатах і брандерах. Коли ж я направив на них свого далековида, моє серце тьохнуло і, як зауважив пізніше мені абат, я навіть зблід. Прапори були святого Андрія, з перехресним хрестом. Коли ж наші морейці побачили ці розгорнені білі прапори з укісним синім хрестом, кинули вгору свої червоні ярмулки і почали галасливо ґерґотіти по свойому: це ж бо ті самі кораблі визволяли їх Морею від турецької кормиги. Кораблі були російські.

Я глянув ненароком на абата Гронкі і Вонсовича та по їхніх витягнених пиках зрозумів, що й вони думають про те саме, що й я. Бо ж і їм було напевно дивно, що, поспішаючи до Єлисавет II, попасти під гарматні гирла кораблів Катерини II, ажніяк не входило в їхній, та тим більше, у мій облік.

Ось так розваживши обставини, я наказав, порадившись і абатом, моїм підвладним морейцям взяти напрям до причалу не на порт, а на південь, у бухточку, на декілька миль відстані від Рагузи. Хоч ремствуючи, морейці мусіли виконати мій наказ і ми йшли просто на берег, що виглядав стрімким, пустельним та порослим диким гаєм. Зібравшись на покладі, абат Гронкі і граф Вонсович та й я роздумували, чому якраз у Рагузі так несподівано опинилися фрегати імператориці Катерини? Абат Гронкі був тієї думки, що адмірал Олексій Орлов просто собі розважається, від нічого робити, і заходить із своєю ескадрою в порти Середземномор’я, може в гостину, ось так собі, щоб тільки похизуватися своєю славою. Може й так, може й ні. Я не зовсім був схильний до його думки. Справа, мабуть, була складніша.

Тимчасом, схвильований різними думами, я ходив сюди й туди по чардаку. З одного боку — мені страшенно хотілося побачитися з тими моряками, бо я знав, що серед них, особливо в чорноморській ескадрі, багато земляків, навіть знайомих: молодий Гамалія, мій ровесник Лизогуб, брати Міклашевські та інші, які були в морській службі, але, з другого боку, я розумів, що це для мене пахне небезпекою. Напевно сухопутним і морським канцеляріям було вже відоме моє ім’я, як пов’язане з княжною. Може вони навіть вже давно слідкують за мною, хоч би через Афендика та й через інших, які б напевно знайшлися. Може, коли б я тільки вступив би на чардак котрогось із тих кораблів, то лиховісна петля обвилася б навкола моєї шиї і я помандрував би під вартою, до того в кайданах, просто в Петербург та в Петропавлівську фортецю, а тоді на тому ж чардаку злорадісно посміхнувся б до мене той самий всевідучий пан Афендик? Ні, як можна далі від цих кораблів і нехай не турбує мене будь-яка спокуслива думка. Ми минали порт і йшли нашим курсом. Бригантина швидко наближалася до бухти і деменний добре митикував, бо ж причал був осьде ненадійний. Берег був скелястий, стрімкий, легко було напоротися на підводні камінюки і зазнати аварії. Вирішено кинути якір далеко від берега, спущено човна і ми всі чергою виходили на берег, разом з усіми морейцями. Я навіть не чекав, поки човен приб’ється разом із хвилею до берега, а першим ступив на нього. За мною, підобравши сутану, плигнув абат, а тоді і граф Врона-Вонсович, і Зогу та решта морців. Признатись, доля бригантини мене мало цікавила, я вже ладен був її подарувати морейцям. Адже ж головне було те, що ми на одному березі, на одній землі, з княжною. Навіть ватага морейських розбишак, які на судні з-під лоба споглядали на нас і, мовчки, іноді шепотячи прокльони в мій бік, виглядали привітніше, підбадьорились, бо їм вже ввижалось дозвілля в Рагузі, з хорошими рагузянками у шинках і тавернах, у превеселому місті, що вважалось по всьому Середземномор’ї багатющим. А що казати про моїх друзів, які вважали себе іменитими гістьми, яких, мовили вони, стрінуть з почестями у палаці княгині Селінської.

Автім із-за скель, що до них підступав із гір ялинник, впереміш з кипарисами і тамарисками, вийшла громадка озброєних людей і оточила нас. Ніхто не розумів у чому справа, що це за люди і чого їм треба. Та й я був ні в тих, ні в сих, поки якийсь чоловічина, мабуть старший між ними, не сказав: “Іменем сенату міста ви всі арештовані. Порт і місто Рагуза знаходяться в стані облоги і всі прибуваючі сюди чужинці, враз з їхніми суднами затримуються з уваги на безпеку громадян…”

Отакої! “Та це якась aberration delicti!” Вигукнув я, пригадавши собі юридичну формулу, коли незаконно приписується комусь злочин, який довершено кимсь іншим. “Silentium!” гукнув їхній старшина і становище ставало справді грізним, бо всі ці стражники оточили нас, штовхаючи алебардами, наставили на нас мушкети і навіть добули шабель. Треба було таки скоритися і ми, як череда, оточена ними бузувірами, на чолі із старшиною, розлюченим як скажене вовчурисько, почімчикували крізь гай і гору до міста. Справді, як не везло, то везло. Доля просто знущалася наді мною. Неначе змовившись, усе було наперекір мені.

Поки ми йшли, невідомо куди, я зауважив, що це місто, здалека таке чепурне і погідне, було тихе-тихесеньке, мов би перелякане вкрай. На вулицях нікого майже не було, .а як попадались перехожі, то вони бігли, озираючись і поспішаючи до своїх осель; на ґанках, на майданах, по базарах, була пустка, неначе хтось їх вимів, будинки видавались нашошореними, вікна затулені. Зустрічались тільки стражники, що вели чи відводили кудись громадки таких самих, як ми, арештованих, мабуть з іноземних кораблів, наполоханих вкрай. Що вище здіймалось сонце, тим більше розпікалось камінюччя і сліпило очі. Місто, неначе вимерло; воно нагадувало своєю мертвою тишею цвинтарище.

Нас приведено до ратуші, де юрмились і начебто урядували людці, чимсь збентежені, на мою думку, перелякані на смерть. Райці сенату міста Рагузи, що їх можна було пізнати по чорних тогах і золотих ланцюгах на шиях, метушилися як сполохані щури, шепотілися між собою, тривожно і з підозрою оглядали нас.

Товстий і спітнілий чолов’яга, мабуть начальник міської сторожі, недобрими, заплилими очицями міряв усіх нас і запитав мене, звідки ми, на якому судні і навіщо сюди прибули, домагався корабельної книги та навіжено горлав. Я попросив його не казитися, а вислухати мене, як капітана венеціанської бригантини, яка прийшла до Рагузи тільки у власній справі.

“— Яка ж то справа?” Вибалушив він свої очиська на мене.

“— Відвідати княгиню Селінську, що осьде перебуває, — сказав я, бо в таких випадках, по мойому, найкраще говорити правду.

“— Княгиню Селінську? — заревів черевань і зірвався з крісла, заметушився, аж захекався, збагрянів увесь, мало ще не луснув від пересердя, а тоді підбіг до нас і махнув рукою до сторожі.

“— У фортецю цих гундсвотів та добряче під замок!”

Вартові, підштовхуючи нас, рабів божих, алебардами, незважаючи на лемент морейців, які галасливо відпекувалися від мене, вивели нас із ратуші, а тоді повели під гору, по крутих стежинах, до фортеці, де біля брами здали сторожі, а вона нас завела у башту.

Здається і я таки упав на духу. В чому справа, до біса? Надаремно потішали мене мій граф і завжди погожий абат. Їм було весело, бо вони хоч припасли із собою пляшку вина. Я ж метелявся від муру до муру, гримотів у ковані двері, домагався сторожі. Надаремно, ніхто не йшов. Але й у башті не було спокою. Зграя морейських морців, опинившися разом з нами в хурдизі, уявила собі, що нас арештовано за схоплення судна і за вбивство їх капітана. Ці розбишаки з явною ворожістю наближалися до нас. Доля моя була б гірка, бо на чию підтримку я міг розраховувати? Тендітний граф і так був ледве живий, абат Гронкі ослабнув від вина, а Зогу вже метеляв хвостом, видно, шкодував, що присягав мені вірність.

Головним ватагом серед морейців був деменний Горгос, якого я на свободі почастував би тільки чоботиськом; — така це була злочинна бестія, навіть з однієї пики.

“Горгос, — спокійно промовив я, спильна вдивляючися в його зікри, що палахкотіли люттю, — не раджу тобі починати зі мною. Якщо мене повісять, то другим повиснеш ти, і то ще буде суперечка щодо нашої черги, бо ніхто не дарує тобі і твоєму собачому капітанові вашого піратського ремесла. Якщо вийду звідси я, то вийдеш і ти; — але, якщо я захочу, то залишу тебе осьде напризволяще, на пожертя щурам. У мене рука довша, ніж у тебе”.

Це все я наказав Зогу перекласти на грецьку мову, і це, мабуть, подіяло на розбишак, бо вони замовкли, видно, втратили свого розбишацького духа. Раптом фортеця здрігнулась від гуркоту, мури келії затремтіли. За першим гуркотом наступив другий і третій. Греміло як під час бурі, раз-у-раз, і то близько, може це був обвал; небо розколювали розкоти блискавиць.

Морейці попадали навколішки, гадали, мабуть, що це настав судний день; граф Врона тремтів як у пропасниці. Та я й сам був ні в тих, ні в сих, тільки Гронкі спокійно сказав: “Чого ви бентежитесь? Це ж російська ескадра бомбардує Рагузу”. Я кинувся до вікна; Зогу мене підсадив, щоб я міг учепитись за грати. І справді, на тлі пурпурного неба грізно стояли сильвети російських фрегатів, звідки раз-у-раз бухкало полум’я. Ядра пороли темінь і падали десь у місті або долітали аж до фортеці. Якого дідька вони бомбардують Рагузу?” — скочив я з вікна. Абат розвів руками. Невже цариця Катерина воює з Рагузою? Невже Рагуза наважилась накладати з Портою? Та ж бо і з Портою нещодавно підписано мир.

Ніхто з нас не міг пояснити, в чому справа. Залишалося сидіти тихо, притулившись до мурів, бо крізь вікно або зі стелі сипались відламки, цегла, глина; ми всі припали білим пилом, немов мірошники. Мої морейці, хлипаючи, вголос молились. Канонада тривала. Вона була дошкульна, бо коли я доп’явся до вікна, то побачив, що місто горить у кількох місцях. В’язні ломотіли в двері, але ніхто не пишався, видно, нас залишено напризволяще. Так просиділи ми до півночі, коли раптом канонада вщухла, і ми зашепотілися: що буде далі?

Принишклі серед лихої тиші, яка була гірша ніж луни бомбардування, ми полягали, де хто міг, впрост на кам’яній долівці.

Вже розвиднілось, коли я прокинувся. Перше, про що я довідався від абата і про що сам переконався, видряпавшись на підвіконня, було те, що російська ескадра підійшла геть. Порт, крім кількох вітрильників, був пустельний, море — рівне мов дзеркало. Ескадра щезла неначе привид, ще перед ранком.

2

В триклятій вежі ми чав’яділи від засухи і голоду до вечера, а тоді двері заскрипіли і стражники вигнали всіх нас та повели у місто, до того самого будинку, куди нас учора приводили. Ми досить довго чекали в підземеллі, поки мене не покликав панок у чорному каптані з ланцюжком на шиї. Я пішов за ним і незабаром опинився в кімнаті, скупо осяяній свічками. За столом сиділи люди, мабуть судді чи райці сенату. Признатись, я похолов, бо обличчя тих людей і вартових не віщували нічого доброго. Можна було сподіватися усього: тортур, диб, а може й лютої смерті. Але я з виду нічого не подав, а стояв собі з брилем у руці та дивився на моїх інквізиторів, а вони на мене.

“— Ви — барон Кеттлінг із Курляндії і це ваша власність, ота бригантина, що прибилась до нашого берега?”

“Так, ваша достойносте, — уклонився я, — я не розумію, чому мене затримано…”.

Але панисько в чорній тозі, підійнявши долоню, а другою рукою поправивши ланцюга на шиї, перебив мене. Ця худа бестія вишкірилась і запитала мене, що я маю спільного з жінкою, що подає себе за графиню, чи княгиню Селінську і як давно та звідки я її знаю. Я вирішив прикинутись дурником і сказав, що цю особу знаю дуже поверховно з часу її побуту в Німеччині, а заїхав сюди, щоб правити з неї борг, який маю у неї за продаж коней. Моя відповідь видно задовольнила цих канцелярських щурів, бо вони пошепотілися і покивали головами, а старший з них спитав мене, вже значно лагідніше, чи я зможу оплатити мито за в’їздне і за побут свій та моїх людей у фортеці вільного міста Рагузи.

У мене було ще декілька золотих і я поклав їх на стіл. Радники знов пошепотіли й видно були вдоволені.

“От що, бароне, — сказала личина, тереблячи своїми кістлявими пальцями ланцюга на своїй півнячій шиї, — ми не хочемо завдавати собі з вами клопоту…Кажучи між нами, все, що зв’язане з княгинею Селінською, чи дідько знає, як її звати, нехай їй грець, докучило нам як гірка редька. На нашій шиї сидять і так, і падишах Порти, і беї Алжиру та Тунісу та всіляка піратська голота. Треба ще нам нових турбот — з Орловим і його чортячою ескадрою та його бомбардуванням? Дивіться скільки заподіяно нам руїн і шкоди! Треба нам ще тієї Селінської? Зробите нам величезну ласку, коли заберетеся з Рагузи під сто чортів. І то найшвидше! Слухайте, бароне: якщо завтра вранці ми вас ще побачимо в Рагузі, то не сердуйте на нас. Розмова буде коротша ніж нині. Тепер просимо вас ще по доброму…”

Я, звичайно, аж спалахнув з утіхи та скромненько запитався, чи я й мої люди вже вільні.

“Можете йти зараз же, — і до чортового дядька, сказав крізь зуби сердитий дідок, ватажок цієї зграї сенатського вороння і самий схожий на старого гайворона, — можете хоч зараз зламати собі в’язи; мені це байдуже, але тільки скажіть [він глянув на мене своїми жовчними очиськами із-за окулярів], якого дідька ви волочитеся оце так по світі і завдаєте добрим людям турбот? Чи ми, — рагузяни, премося до вас у Курляндію? Навіщо ви морочите світові голову цими вашими нікому не потрібними справами, які нас цікавить, як торішній сніг, чому ви не сидите вдома у себе, а тиняєтесь по всіх усюдах?….”

Я, мов школяр, м’яв у руках свого трирога і тільки зиркав на двері, щоб швидше шугнути звідси. Остаточно, пан рада мав повну рацію.

Гайдуки повели мене до моїх товаришів неволі і я врочисто повідомив їх про розумне рішення Сенату рагузької республіки. Варта нас відпустила, ще раз наказавши, щоб з ранку нами тут вже не смерділо. Ми ж ішли містом, вже людним після вчорашньої халепи, минали будинки, церкви, крамниці, таки добре потерпілі від бомбардування. Видно, що гармаші Орлова стріляли добряче. Базари повнились. натовпом, всюди юрмились ще збентежені пережитим чоловіки й жінки, ще чувся плач і лемент. Ми розглядалися, де б нам хоч чимсь підкріпитись, але графові Вонсовичу раптом стало маркітно і він упав нам на руки, зомлілий. Я наказав морейським морякам повернутись до бригантини і приладнати її до подорожі, а ми разом з Зогу і абатом Гронкі понесли графа до лікаря, що трапився у сусідстві. Це був приязний, ще не старий чолов’яга, що любив погуторити та, видно, був митцем у свойому ремеслі. Він тільки пустив графові трохи крові, і граф відкрив очі. Лікар йому ще записав якусь мікстуру, назвав себе доктором Гундулічем, та попросив дозволу почастувати нас, як знатних чужинців, добрим дальматинським вином. Ми з охотою на це пристали, а я ще післав Зогу за плетінкою кіпрського. Доктор Гундуліч виявився бувалою людиною. Він лікував не тільки рагузських патриціїв, але, по волі чи не поневолі, лікарював і в Алжирі і в Тунісі і в Істамбулі, знав багато речей, яких ми не знали і я міг би йти у заклад, що крім лікарського фаху у нього є ще й інше, більше небезпечне заняття, але краще плачене. Мені здалось, що він був ще крім того своїм чоловіком принаймні у якихсь двох достойних і грошовитих владик. Це, однак мене не цікавило, а може я й помилявся.

“— Докторе, — спитав я обережно, — чи не можете мені розповісти докладніше, що це у вас, до ката, за веремія з цією якоюсь княгинею Селінською? Чому ваші пани — рада такі на неї люті, а через те й ми попали в чималу халепу?”

Лікарина лукаво посміхнувся.

“Бачу, молодий пане, що ви справді далекий від політичних інтриг, бо ім’я, яким гуде наш приядранський край, та може й усе Середземномор’я, для вас бренить, як китайська грамота. Княгиню Селінську я дуже добре знаю, бо двічі кликано мене до неї із-за її не вельми доброго здоров’я. Вона — шляхетна жінка. Якщо хочете знати, то це не її ім’я, а прибране. Скажу вам під секретом, що вона не якась княгиня Селінська, а Єлисавет II, імператориця всіх Русей і королева Понтиди. Злі люди позбавили її престолу і вона приречена на скитання по чужині, поки її справа не вийде наверх і вона прибереться в порфіру та корону, які їй по праву належать. Вона жила декілька тижнів тут, у Рагузі, оточена таємницею та й розкішшю, бо не вгадаєте, хто нею і її двором опікувався?”

Я розвів руками (ось такий з мене знавець політичних інтриг!).

“Може, — вкинув я несміло, — цісарський двір у Відні?” Доктор поблажливо посміхнувся. Я, мовляв, не розумію того, що коли б Відень ворухнув пальцем для законної наслідниці, онуки імператора Петра І, то імператориця Катерина вирушить негайно на Цісарщину, бо її полки вже стоять на кордонах з мушкетами при нозі. Княгиня Селінська, — величаво і таємничо сказав доктор-всезнайко Гундуліч, — мала таких опікунів як великий Везір Порти та амбасадор короля Франції Людовика, маркіз Рошфор де Вількур у Венеції, не кажучи про інших протекторів, [доктор знов хитренько посміхнувся], які воліють залишатися безіменними. Це княгині дозволило утримувати власний двір, своїх міністрів, секретарів і слуг та розгортати акцію, що напоювала тривогою Семіраміду Півночі [чи може краще Мессаліну?), підморгнув доктор. Я увесь час, розуміється, удавав, що про таку чудасію чую вперше.

“— Повірте мені, бароне, — сказав лікар, підносячи кубок з далматинським вином, — що Рагуза аж донедавна мала тільки користь з побуту цієї іменитої гості. Пани-рада ходили перед нею ходорком. У неї був гарний палацик, восьмикінний цуг і грошенята, що дуже збільшували торгівлю міста Рагузи. Звичайно, це були луїдори і піастри…”

“— Добре, сказав я, вірю вам докторе, але через що тоді така ненависть до цієї княгині Селінської в Рагузі, коли навіть людей, ажніяк не причетних до її політичних справ заарештовують та саджають у в’язницю?”…

“— Не перебаранчайте мені, бароне, — нетерпляче озвався лікар, — все по черзі. Ви оціните європейське значення цієї інтриги лише тоді, коли я вам скажу, що однієї днини, за окремим наказом імператориці Катерини, у водах Рагузи з’явилася ескадра її величності під командуванням адмірала Орлова та в бойовому шику стала перед містом, Миніть не відповівши на привітальні салюти рагузьких фортів. Граф Орлов зажадав негайної видачі цієї державної злочинниці, як він казав, тобто княгині Селінської, погрожуючи при тому бомбардуванням міста гарматами своїх кораблів.

“— Та це просто casus belli, невинно сказав я так, начебто вперше довідуюсь про цю всю пригоду.

“— Це вже більше, ніж casus belli, дорогий кавалере, — нахмурився доктор Гундуліч; — це — розбій на битому шляху, це — піратський акт. За законами нашої республіки, видачі зокрема важливих політичних персон, не могло бути. Такі персони втішаються у нас захистом і гостиною. Однак, незважаючи на це, адмірал готовий був, крім бомбардування, висадити на берег своїх гардемаринів, щоб схопити злочинницю — самозванку. “Наказ імператориці!” скрикнув він.”

“— А що ж на те пани-рада, ваш сенат, докторе?”

“— Вони з’явилися на поклад флагмана “Три ієрархи”, а адмірал Орлов не тільки не запросив їх сідати, але ще й повівся грубіянсько, облаявши делегацію непристойними словами. Коли він заявив, що змете вогнем своїх коронад усе місто, то у наших панів-сенаторів з переляку луснули очкурі і вони затрусили шараварами. Вони навіть рідного батька, а не то що княгиню Селінську, віддали б Орлову. Однак, ця княгиня не була в тім’я бита. Вже як тільки кораблі Орлова станули на рейді, вона не затрусилась як осичина, а в кареті французького резидента, разом із своїми шамбелянами тієї ж ночі чкурнула з Рагузи невідомо куди так, що ніхто не встиг і прочунятися… Це козир-дівка, не бійтеся. То ж, піймавши облизня, Орлов бомбардування припинив; його ескадра знялась із якорів. Ось така була історія, панове”… Тепер для нас усе було ясне. Я подякував докторові Гундулічеві за його гостину і розповідь. Мені вже не сиділося, але я ще начебто ненароком, спитався його, куди на його думку, податися, щоб всежтаки правити у княгині Селінської мій борг, інакше кажучи, де вона може тепер бути? Доктор відповів, що він більш ніж певний, що княгиня подалася до Венеції. По-перше, у неї там протектор — амбасадор Франції, по-друге, Венеція це не Рагуза і бомбардувати її ніхто по насмілиться. Це ж усетаки могутня республіка.

Я наказав друзям чимшвидше рушати. На порозі свого дімка, лікар сердечно попрощався з нами і присвітив нам дорогу. Проте так сталося, що ми повернулися до нього ще того ж вечора. Добившись до затоки, де два дні тому наша бригантина кинула якір, ми побачили, що на обрії не було ніодного вітрила. Ніде не шиширхнуло. Ми ходили, гукали, гомоніли, але нам відзивалися луною тільки скелі. Наша бригантина щезла. Розбишаки-морейці, довго не чекаючи, напнули вітрила і подались собі геть, без нас. Що ж, треба було бути такою довірливою людиною як я, щоб надіятись на іншу поведінку ось таких лобуряк.

Абат з того приводу реготав аж до сліз. Що ж, він міг глузувати з мене до схочу. Я, в розпалі, готовий був зараз же гнатися за плутягами-морейцями. Але друзі, ясна річ, відмовили мене від цієї нісенітної думки і ми, осатанілі, повернулися до доктора Гундуліча та й просили у нього допомоги. Адже ж ми знали, що спозаранку ми повинні залишити Рагузу, бо з панами-радою не було б жартів. Добрий доктор вирядив нас вдосвіта із своїм служкою на гарбі, запряженій волами, у гори, до знайомого чорногорця, овечого чабана, хоч до того й розбишаки. На наші останні цехіни ми найняли у нього віслюків і він вивів нас на побережжя Ядрану, у пристань Сполетто, звідки можна було б з бідою добитись до Венеції. Добиратися до того клятого Сполетто було вкрай небезпечно і тільки завдяки нашій обачності ми не попали у злощастя. Тутешні гори кишіли розбійниками, так, як морське побережжя корсарями. Нас підстерігали, нас підходили, однак не наважувалися нападати. Зброя у нас була і ми навіть нашого провідника тримали на мушці мушкета. Після тривожного мандрування ми таки дібралися до Сполетто, рибальської пристані, де над злиднями, брудом і розбоєм, нависло ще й турецьке, яничарське ярмо. Однак у пристані було завізно. Сюди причалювали судна з різних сторін, які здебільшого займалися перевозом невільників, або торгівлею всякою всячиною, навіть дорогими товарами, і у нас була надія, що нам трапиться нагода врешті видертися з цієї дикої закутини. Ми проваландалися осьде якийсь час. Граф Врона, Зогу і абат Гронкі цілими днями товклися біля причалу, виглядаючи таких суден, чи суденець, які спинялися у Сполетто, але йшли в дальші порти та й до Венеції. Що ж до мене, то я занедужав, мене трясла пропасниця, я лежав у норі грецького корчмаря. Прийшов я до себе на кораблі португальського купця, який змилосердився і погодився за невелику плату взяти нас на своє суденце, що йшло до Венеції.

Граф Врона дав обітницю, що поставить пудову свічку у соборі святого Марка за те, що нам пощастило таки вирватись із цього гемонського піратського кубла.

Португальський купчина був людиною добродухою. З нами він пив, грав у кості і залюбки розповідав про свої Подорожі та пригоди у різних кінцях світу. Між іншим, португалець розповів, що, коли його судно, декілька тижнів тому стояло у Сполетто, то там знявся з якоря, під лілеями Франції, фрегат “Яструб” і спішно попрямував до Венеції. Він узяв на свій поклад однієї ночі, якихсь знатних людей, а з ними була жінка, мовляв, високого стану. Ми зразу збагнули, що це була княгиня Селінська та її почт. Ця відомість мені привернула відразу здоров’я. Тимчасом погожий вітер ніс наш корабель по хвилях Ядранського моря на північ. Минуло ще декілька днів і ми побачили вогні Венеції.

3

Ми всі примістилися у житлі абата Гронкі, цього розумного і меткого служителя церкви, недалеко від собору Сан-Джорджіо Маджоре, що славиться своїми мелодійними дзвонами, які кожного ранку нас будили. Бідувати ми не бідували, але в достатку не жили, це правда. Я заставив ще один клейнодик, кілька цехінів приносив щодня абат, які, він казав, отримував за замовлений у нього кардиналом трактат про святого Франціска з Асижу (на підставі нових матеріалів); граф Врона-Вонсович також роздобував деяку мамону, мабуть із картіжа або з позик у земляків, яких осьде вешталося чимало. Зогу, якому я дав волю робити у Венеції, що хоче, щезав завжди на декілька днів, бив байдики. Іноді він наймався до котроїсь догаресси або сеньйори, або до приблуканого чужинця, щоб їх носити у портшезі, однак про це ніхто з нас не допитувався. Проте він тримався нас, приносив плетінки з добрими винами та їстивне, кажучи, що прив’язався до мене сердечно і, чи фортуна всміхнеться до нас, чи будемо під возом, —він буде завжди біля мене як вірний пес. Я вірив його слову, хоч знав, що це шалапут неабиякий, але доброго серця.

Мої товариші були зайняті добуванням грошей та прожиттям з дня на день будь-якою ціною (полишивши за собою малоприємні спогади нашої Одисеї, чи пак найбезглуздішої пригоди у Рагузі, в яку таки я їх уплутав). Я ж був не від світу сього. Я став іпохондриком, не дбав про їжу і питво, ані про розваги, а ходив замислений, та мабуть недужий, у пропасниці, бо ж у Венеції підсоння погане: мряки, вологість, дощисько; адже місто побудоване на 120 острівцях. Я аж дивувався, як на такому пропасницькому болоті можна було вибудувати такі чудесні будівлі. Як можна було жити серед цієї повсякчасної імли, на отих мутнястих каналах? Бог з ними. А де ж княжна Алі-Емет? Де ж княгиня Селінська? Це для мене було найголовніше. Чи ж забула вона про мене? Напевно повірила брехливим розповідям Христанека, що я попався в руки посіпак Вюртембергу, під час утечі, а тепер напевно загибаю в Гогенаспергу. Та хіба ж їй до того, щоб за мною побиватись, мене розшукувати? Чого ж тоді варті були її сльози, там, у мансарді, у Парижі? Гай, гай! О, жінки! Як можна вам вірити!

Я пригадав собі той вечір у Парижі, коли княжна прийшла до мене, вкрай засумована недобрими видіннями (а може провіщим сном?), прирікала мені доскінну вірність. Ач, яка, кому ж ще присягалася вона у такій вірності? Ой, який же з мене був наївний парубійко! Правду сказав безсмертний Шекспір: “О, жінко, крихкість — ось твоє імення “

Ні, аж скрикнув я. З мого боку, це не була лише нестримна жагливість, усе це було не задля похоті мерзенної, зальотної. Ні, не на те я марнував життя своє для княжни Алі Емет, княжни Володимирської, прінцеси Селінської. Не для жаги земної я страждаю, загибаю, ось так тиняючись по світі божому. Так, це може й було. Жага, що мучила мене в Парижі, та ще й пізніше, у Лімбург-Стирумі, коли я тремтів, почувши її сріблястий посміх, коли її очі, хоч на мить, черкали мене своїм відьомським мерехтом, коли вся вона, загадкова, ввижалася мені неземною з’явою. Тоді був я сам не свій, зачаклований. Так, це було. Але тепер тієї юнацької весняної жаги вже не було. Тепер по ній залишався тільки негрішний зітх, як у рицаря Тристана до далекої Ізольди; тихий зітх по пісні, лагідній як цілунок вітру, як туга по недовершеному коханні. Ввижалась вона мені нині Медеєю чи Кассандрою Понтиди, палаючою корогвою палко спрагненної свободи і вселюдської принди, на загибель усім царям і королевенятам, князькам і графенятам і всьому цьому давно вже зогнилому ладові, що потурає рабству, неволі, й темноті. Ні, недаремні були мої випробування, важкі гарти долі. Міцніло бо гасло моє: IN TYRANNOS!

З цим гаслом я з княжною, з прапороносцем, що із степів України, знад берегів Понтиди, як колись Орлєанська дівиця вийде на бій за світ новий для всього людства, піду і я, та буду там у перших лавах.

З цього маріння натхненного мабуть пропасницею, мене вирвав Зогу, що прибіг, захеканий і, нічого не пояснюючи, гукнув, щоб я якнайшвидше ішов за ним.

Карнавал у Венеції вже тривав декілька днів з нагоди свят Трійці. І то з якоюсь неймовірною, барвистою безжурністю, що мені видавалась блазнівською. Проте Зогу, разом з абатом Гронкі і графом Вроною, безцільно швендялися під церквами і остеріями, або шукаючи пригод, або, як абат Гронкі, спостерігаючи людську пустотність. Я збирався неохоче, та Зогу мене підганяв. Ми побігли по мості Ріальто, звідки, побачивши нас, абат Гронкі і граф Врона гукнули, щоб поспішати.

Надто пустотлива була ця юрба для мене: в масках і в чудернацькій одежі; ми проштовхувались крізь неї, хоч мені не було до гулів, не до того карнавального дуріння, не до того розбещеного натовпу ледарів та ледащиць, які сновигали і чіплялися до приїзжих здалеку недотеп, і грошовитих гуляк, щоб їх обчухрати. Абат і граф і собі начіпили маски і я разом з ними, спираючись на поруччя мосту, видивлявся на хоровід гондол, що посувався по чорних хвилях Канале Гранде.

“Якого чорта оце ви мене кликали?” — сердито я спитав абата.

“— А ось дивіться, — хитро підморгнув він, — не будете шкодувати…” І, справді, по каналі Гранде, попід міст плили гондоли. М’язисті гондольєри перегукувалися з народом, а народ обкидав їх квіттям. На передній гондолі сиділи музиканти, актори і всілякий гулящий народець. Все це крутилось, витанцьовувало, співало; лютні і сопілки вигравали канцонери і баркароли; народ розважався. У деяких гондолах сиділи достойники міста: дож і догаресса та й радники міста, які кланялися, бундючилися, а люд їх вітав: “Евіва!” Однак, щоправда, не всі глядачі були привітні до достойників міста, чулися також і глумливі вигуки, враз із розмаїтими прізвіськами, що стосувалися членів сенату та прокураторії, які також гороїжилися в гондолах. “Ось бачите, це й є справжня республіка! — гукав абат Гронкі, чуючи непристойні вигуки юрби, спрямовані до різних достойників міста, — ось це демократія, ось де влада народу, це таки справжня республіка, ніде такої не знайдете…”

Я стояв на мості та й придивлявся з нехіттю цьому дурінню юрби. Аж гульк! Ось тепер я здогадався, чому граф Врона і Зогу мене сюди покликали. У барці, уквітчаній та умаяній зеленим листям, барвистими килимами, плили знатні закордонні гості. У шатрі головної гондоли, до ката, сиділа княжна Володимирська, звичайно в масці, але я її вмить пізнав, а біля неї сиділа опецькувата личина з лентами через плече та з зорями; праворуч розсілася ще якась інша — мордастий одоробало у вишневому каптані, а за ними — інші люденята, мабуть якісь придворні гульвіси та й отара дамульок, не сказав би я, високої кондиції; були там і, старіючі паплюхи і молоденькі моргухи. А між ними, — хто б сказав! — гордовито розперся й финтик Христанек й пихата личина — Доманський, а також хитренний ласолюб Рокатані. Отакої! Уздрівши мерзотника Христанека, я спалахнув як хижий рись, схопив за шпагу і хотів гукнути ланцеві, що я таки осьде, що ще провчу його як треба. Але добродухий абат Гронкі всовістив мене, щоб я повівся дипломатично: тобто, не бешкетувати, все спостерігати і мотати собі на вуса. Я послухав його. Правда, досі я жив тільки одним почуттям, а тепер треба взятися за розум. Лють моя вщухла, бо ж з яким же я пломінним серцем дивився на княжну, що проїздила гондолою попід мостом. Бліда вона таки була; чи не служила їй Венеція? А може були у неї інші турботи. Була вона сумна, хоч посміхалася до народу, що її вітав.

Зніжна й лагідно вигравали лютні свої баркароли, плескотіла чорна хвиля каналу, гондоли повагом плили під мостами, одна за одною, народ розгулював, а я стояв, замислений, поки Зогу не сказав мені, що граф Врона і абат подалися понад каналом, з мосту на міст, щоб простежити, куди попрямувала валка гондол з княжною, та дізнатись, де її оселя. Я ж повернувся до нашого логова і заглибився в книги, роздумуючи проте увесь час, яка була б моя зустріч з княжною. Невже ніколи вона не згадала про мене? Невже не допитувалася про мою долю? Невже не допріла досі, оточуючи себе гроном зрадників і плутяг?

Після півночі нарешті з’явились абат і граф Врона, Мої побратими у біді. Засівши за стіл з кипрським винцем, абат розповів ось таке: “Княжна з іменем таки княгині Селінської, проживає недалеко від церкви Санта-Марія делля Фіоре.” В остерії, де балювали мої друзі, розповіли сусіди, що це не маркіз де Вількур вирятував княжну з рагузької пригоди. Маркіз де Вількур вже раніше виїхав з Венеції, бо ж Людовик XVI не хоче мати ніякої суперечки з Катериною, заплутуючись у сумнівну справу княжни Володимирської, Регіни Понтіки. Клопотів у нього й так щонеміра. З Рагузи вивіз княжну начебто іспанський корсар, якийсь дон Сааведра Савеліо, гендляр з країнами Середземномор’я. Вивіз її за добрі грошенята, а не за її справу.

“А звідки були грошенята у княжни?” — спитав Зогу. Справа це темна, — прищулився абат Гронкі, — хто допоміг вивезти княжну з Рагузи достеменно не відомо. Що ж до грошенят, то мабуть деякі пливуть з невідомих джерел, може з Істамбулу, може й з Мадріду, хтозна. Подейкують у Венеції, що Христанек та Доманський — оті людці без роду і без племені, мабуть ловкачі у фабрикуванні фальшивих грошей. Інквізиція і прокураторія Венеції начебто, як, поговорюють, займається вже тією темною справою, бо ж у Венеції від недавна з’явилось чимало фальшивого гроша…”

Озвався й Зогу, що присівся до нас. Я ніколи не сподівався, що цей бабський перелесник, так швидко задомовившись у Венеції, мотає на свій хитрий вус усе, що десь почує, — парубійко був такий хват, знав, що в траві шелестить.

“— Кажуть, що княжна Володимирська, — промовив він, — не цурається грошенят і від ерцгерцога Тоскани, Леопольда Габсбурга, либонь і він ластиться до вашої княгині Селінської…”

“— Чортів син, — сказав абат Гронкі, — це найплюгавіший небіж цісаревої Марії-Терези. Вже його тричі простромляли стилетами тосканські патріоти. Це ж бо людомор, тиран і бабохват, яких мало. Можливо, що й він упада біля княжни та, на злість ворогам, підсипає і їй дещицю…

“— Не всидить і він у Тоскані, — зауважив Зогу, – скоро всім тим дрібним тираникам в Італії таки буде капець…”

“— Добре, — озвався я, — а хто такий той кнуряга у чорній масці, що розсідався біля княжни, знаєте чи ні?”

“— Це темна личина, кавалере, — це змій, дух, потвора, — нахмурився абат Гронкі, — це скрізь відомий чаклунище, відун, від Парижу до Петербурга; це чорнокнижник — граф Каліостро або інакше — доктор Джозеф Бальзамо. Де він тільки не перебував й у кого тільки не був! Навіть у Катерини — Като у Санкт Петербурзі, у Версалі, у короля Людовика, не кажучи про дрібних німецьких князьків. Це, мої сеньори, сказавши правду — шарлатан і пройдисвіт. Він може обдурити кожного, тільки не мене. Правда, у нього є деяка магнетична сила, ще мало досліджена, звідки та чому вона береться. Він нею хитро орудує. Одночасно він виготовляє (та й продає) так званий “елексір життя”, а також якусь чарівну “воду краси”, яка навіть, начебто, мавпячу подобу може переробити на красуню. Уявіть собі, як за ним вганяються хоча б тільки німецькі та австрійські архикрасуні! Крім того Каліостро — “кофт”, тобто начальник таємного єгипетсько-франконського ордену. До того ще й астролог, алхімік та ворожбит…”

На другий день, я взяв із собою графа Врону, найняв гондолу та й поїхав до церкви Санта-Марія делля Фіоре, до палацику княжни. Окіл був хороший, палацик чепурний, графа я залишив у тратторії, а сам увійшов на кружганок. Золотий лист падав з дерев, лагідно пестило сонце. Двері відчинив мені, коли я застукав молотком при вході, парубійко, прибраний з-польська, чи з-козацька. Слугу я легенько відсунув на бік і увійшов у приймальню, де на стінах красувались звірячі голови з рогами. Наверх вели сходи, навкола стояли телепні — лакизи, а по сходах сходив Доманський, із шпагою при боці. Побачивши мене, він збагрянів. “Доманський, — гукнув я до нього здолу, — не пізнаєте? Не дібратися до вас! Де княжна? Ведіть мене до неї!” Падлюка спильна міряв мене своїми глузливо-злобними очима. “Вкотре питаюсь, де княжна?” “Княжна нездужає, — процідив він крізь зуби, — навряд чи зможе вас прийняти… Автім, кавалере Рославець, для взаємної користі було б добре, коли б ви взагалі сюди не рипались, бо приносите її величності завжди більше турбот, між розваги”. “Он як! Коли ж це так княжна вирішила?” І я рішуче переступив ще декілька сходинок. Доманський загородив мені дорогу. “Я вам раз сказав, що княжна не приймає”. З рукою на ефесі шпаги я підійшов ще вище. Втім, па самій горі, за Доманським, виринула пика Христанека. “А ось ти, негіднику! — вигукнув я осатаніло на появу ми і мармизи, — зійди-но сюди, чого ховаєшся, мерзотнику, Вмить полічу тобі ребра, псявіро”. Раптом, поряд з Христанеком з’явилася ще одна постать. Я відразу пізнав того здорованя, який сидів у гондолі поряд з княжною. Маски на його обличчі вже не було, але обличчя це було відразливіше ніж маска. Це була нахабна пика людини ще не старої, але й не молодої, обличчя самовпевнене, одутле, мабуть під недоспаних ночей. Неповсякденні були тільки очі в глибоких яминах, як гадючі жала, безжалісно-хижі. Ці очі сверлували мене, світилися мстиво-холодним вогником. Признаюсь, я тратив владу над собою, я скам’янів. Рука моя, що рвалася до шпаги, звисла мов нежива, я стояв, мов уритий, мов замінившись у крижаний стовп.

Здоровань, а це був ніхто інший, як той самий чаклун і відьмак Каліостро, стояв рядом із своїми підручними — Доманським і Христанеком, схрестивши руки на грудях і не зводив з мене своїх чортівських очей. Мені було моторошно, я був увесь у владі клятого знахаря. Він підійняв руку, обличчя його ствердло ще більш, він простягнув руку долонею уверх, промимрив невідомою мовою декілька слів і ось, над сходами, склепіння сповнилось огидним шемрінням, посвистом крил, шамотнявою, скреготом. З долоні мага знялись кажани, їх була ціла зграя, сонм. Вони кружляли наді мною, черкали мене крильми, преогидно попискували, а їхній владар стояв на горі все ще з витягненою долонею і шелевів товстими губами. Два лакеї — бицюгани схопили мене попід кольки і поволокли до дверей та, широко відчинивши їх, виштовхнули мене на вулицю. Я ще стояв, не виходячи з очманіння. Я був ще дуже кволий, але одерев’яніння спрокволу минало. Не пам’ятаю, скільки часу я простояв, поки зміг володіти собою і, ледве переступаючи, пішов до траторії, де мене дожидав граф Врона, який допоміг мені всадовитись біля нього на лаві. Згодом він розповідав, що очманів сам, вкрай вражений моїм виглядом. Він казав, що я був смертельно блідий, говорив недоладу, мої руки тремтіли. Спрокволу я приходив до себе і стиха розповідав про свою пригоду, Я був як побитий собака. З безсилля мойого перед проклятущим чаклуном, коли я не зміг навіть добути шпаги, бо він мене одурманив, мені хотілось тепер ножа затопити собі в груди, якби не граф, який дружньо мене усовістив.

Мені принесено згодом чорнило і перо і я написав листа до Христанека, щоб він завтра, після сходу сонця, прибув під мур монастиря Санто Джеронімо за містом, де ми, як і належить шляхетноуродженим, з честю зведемо свої порахунки. Цю цидулку я відіслав до палацику з хлопчиною із тратторії. Врона сумнівався, чи Христанек пристане на мій виклик, бо він — каналія достеменна. Я сказав йому, що мій обов’язок визволити княжну з-під влади пройдисвітів, насамперед розрахуватись з Христанеком, а тоді з Доманським. Я був певен, що в чесному бою з ними, перемога буде моя. Мені треба визволити княжну з-під влади темних сил, чи то відуна Каліостро, чи пройдисвітів Христанека, Доманського, Рокатані. До чесної справи треба чесних рук. Всі ми зійшлися в нашій оселі біля церкви Санто Джорджіо Маджоре.

“Добре було б, якби ви вийшли з цієї пригоди ціло, кавалере Рославець, — сказав абат Гронкі, — княжна нині під сузір’ям Каліостро. Штучки його відомі. Приблизно те саме робить і доктор Фридрих Месмер, але для добра людей, для їх лікування. Це нові методи медицини. А цей відьмак-шахраюга, цей зловісний чародій, робить це задля власної вигоди. Кажани! Він сам пекельний кажан, цей Каліостро! Побачите, чи наприкінці не поведуть його на шибеницю або чи не зогниє він у казематі. Сіньорія і Прокураторія Венеції вже зацікавились цим чортякою в людській подобі. Мабуть він чкурне звідси, або вже чкурнув, бо у Венеції з шарлатанами не шуткують. Ніякого сузір’я Каліостро тут не потребують. Тутешні люди здавен відомі як чесні ремісники, будівничі, купці… Добре було б, щоб і вашій княжні це сузір’я не пошкодило… Прокураторія Венеції з ніким не церемониться, а в інтересах міста порадить собі з будь-яким”…

“На вашому місці, — докинув Зогу, — я не пантеличився б з цим поєдинком, а просто найняв би кількох парубків (а такі у мене є), то вони завдали б вашим ворогам такої чоски, що й не схаменулися б.”

“— Ні, Зогу та ви, мої сеньйори, — сказав я твердо – шляхетність зобов’язує, noblesse oblige. Ніяких парубків ми наймати не будемо, а підемо самі у чесний бій”…

Будучи певним своєї перемоги, я мав єдине прагнення відомсти і визволення княжни з-під влади цих духів зла, що тяжіли над її долею. Це додавало мені полум’яного запалу, хоч думка визволення княжни від шальвір через пряме знищення їх прийшла мені з найхолоднішої розваги. Але, роздумуючи, я усвідомляв собі всетаки, що може бути всяко. Я таки написав короткого листа до моїх батьків, щоб вони знали, на всякий випадок, що сталося з їхнім безталанним сином. Докладнішого листа я написав до Розумовського в Страсбург і все поклав на столі, щоб абат Гронкі полагодив це із своєї доброї волі. Він і граф Врона, після доволі щедрого частування, хропіли аж лунало під стелею нашого скромного затишку. То ж я не будив їх, бо навіщо? Зогу ще вчора повіявся кудись, а то б я, може, взяв би його з собою. Та де б я міг його тепер знайти, ще й у Венеції?

Я залишив на столі все, що в мойому гаманці залишалось з цехінів, щоб друзі мали чим мене пом’янути. Ото ж, як тільки благословилось на світ, я подався на місце зустрічі. Воно було таки далеченько, так що я найняв ще заспаного гондольєра, який провіз мене по Великому Каналу аж до Мосту Зітхань, а потім чимало дороги я зробив пішки, поки не опинився зовсім за містом серед пустельної околиці, за мурами старого монастиря Санто Джеронімо, що самотньо височився оподалік битого шляху. Вже настав погожий день, поки я туди причимчикував. Пташки безжурно виспівували, селяни йшли, або їхали у своїх гарбах на поле і з підозрою поглядали на мене, як я із шпагою під пахою самітно мандрував, зосереджений у своїх думах. Якісь молодиці, несучи дзбани з молоком у місто, мабуть приймали мене за відьмака, схрещували два пальці і плювали на бік, аж я сам до себе посміхнувся. Пастушки, женучи худобу, також мене сахалися.

Я обійшов розлогу монастирську споруду, зайшов за північний мур, сів на камінь та й чекав. Було пустельно й тихо, тільки вільхи сумно шелевіли на ранньому вітрі. На монастирській вежі вже вибило шосту і я почав нетерпеливитися. Я міркував собі, що, коли б Христанек не з’явився, то як мені його вивабити з палацику та примусити до відвіту.

Втім за монастирським гамбаром, із-за глухої стіни почувся шерех кроків. Незабаром я таки побачив Христанека, Він був пишно зодягнений, все на ньому мерехтіло у сонці: і рожевистий атлас каптана і сріблиста парчева камізоля і золотисте шитво. Обличчя його було пихате, і хоч погляд був упевнений, але очиці його стрибали мов мишенята. За ним ішов гайдук несучи шпаги. Христанек мені з-панська вклонився і спитав, де мій секундант, бо ж він принаймні привів слугу. Я шорстко відповів йому, що мені свідків не потрібно, та й крім того я нікого не знаю у цьому місті. Якщо він уб’є мене, то очевидців не буде. Бо ж крім усього іншого, у Венеції за поєдинки таки карають. Було б добре, щоб ми якнайшвидше закінчили нашу справу. І скинувши камзола та закотивши рукави, я вихопив шпагу та став у позицію. Та й він скинув свого каптана, який підхопив слуга, добув і собі шпагу та кілька хвилин вивертав нею, пробуючи її гнучкість.

“То ж захищайся, підляче!” — вигукнув я з серцем і метнувся на нього. Очевидячки, він легковажив собі мене, бо ж нічого не знав про мої фехтувальні лекції в Женеві, тож я сам дав йому змогу трохи похизуватися своєю пихою. Спочатку я навіть прикинувся, що він мене тисне, але тільки на те, щоб узяти добру відстань. Тоді, маючи перед собою його підлу мармизу і пригадуючи собі, скільки лиха він мені накоїв, як шалений шарпнувся на нього, раз по раз атакуючи його шпагою. Я нею вигравав мов іграшкою, стрибав і відстрибував, крутився дзиґою, чортом, то напирав на нього з такою хижістю, що він не встигав захиститись своїм лезом і безпересталі відступав. Я побачив, що мій противник спочатку счудувався, звідки у мене взялася така майстерність, а дедалі його охопив таки й переляк. Тільки тепер він збагнув, що зі мною напереливки і навіть помітно сполотнів. Це мені справляло неймовірне задоволення. Нарешті негідник збагнув, що матиме заслужену заплату… Моя перевага стала безсумнівною. Я вже декілька разів легко поранив шальвіру і це налякало його ще більше, а вістря моєї невблаганної шпаги задзвеніло йому засудом смерті. Гайдук стояв наодшибі і трусився та боязко озирався, мабуть, щоб якнайшвидше покинути свого пана-невдаху.

“Що ж, мостіпане Христанек, — з усміхом говорив я, — бачу, що ви такого по Рославцеві — недотепі не сподівалися? Либонь гадали, що ви його довіку водитимете за ніс. А я тебе таки, песій сину, провчу, як покидати товариша у біді…”

Він мовчки і переляканий на смерть, невміло захищався та відступав. А коли я ще гостріше заатакував його, бажаючи нарешті скінчити цю історію, він зненацька озирнувся зарепетував: “Антоніо! Ахмете! сюди…” Вже якийсь час перед тим, мені чулося якісь шемріння і шерех за муром комори, але я не звертав на це уваги. Аж тепер вибігло звідти кілька мугирів. Це були, судячи з їх вигляду, розбишаки, конюхи, гайдуки, озброєні, хто ножакою, хто дрюком, хто залізним гаком. Самозрозуміло, це були люди, найняті Христанеком. Ясно було, що вони бігли просто на мене.

“Як? Гукнув я, стільки на одного?”

Нічого було сподіватись від бандитів чесності. Їхній злодійський пан підбехтував їх, відсунувшись на бік. Мерзотник зготував мені підлу пастку. Йшлося вже про моє життя. Я круто обернувся, стрибнув до муру, щоб захистити хоч плечі від нападу. Я захищався як сто бісів. Чуприна падала мені на очі, голова моя стугоніла, я бився навіжено. Знала, що одному ланцеві я проткнув горлянку, і він покотився по землі. Другого смальнув я по руках так, що він кинув свого дрюка і вівкаючи, побіг геть. Третьому всадив шпагу в живіт. Він упав і закачався по камінні, репетуючи і кленучи. Але їх зоставалось з Христанеком принаймні ще четверо. Шпага літала мов блискавиця з однієї руки в другу, напасники ганялися за мною по всьому оболонні і я висмикувався їм, одночасно завдаючи поран. Але котромусь з них таки вдалось зайти із-заду і полоснути мене ножем так, що я захолітався і в очах моїх потемніло.

Саме цю мить використав Христанек і боляче кольнув мене під ребро та в рам’я. Другий телепень виріс переді мною і рубонув мене у чоло так, що кров заслала мені очі. Я випустив з руки шпагу і почав осідати на каміння. Тоді щераз майнуло зміїне обличчя Христанека і я відчув гострий біль у грудях.

В хвилині, коли мене полоснула Христанекова шпага, мені зробилось тільки солоно в роті. Я побачив скравок неба, а тоді зненацька поплили перед моїми очима сині тороки наших чернігівських борів, блиснув срібнохвилий Сойм і мені здалося, що надімною шуміли розлогі дуби, а моя матінка поклала свою лагідну руку на моє чоло. Мені стало солодко-рахманно. Це вдарила моя година, це прощалася моя душа з життям. І полинула у блакиті.

ЧАСТИНА СЬОМА

ВЕНЕЦІЯ — ТИ УСМІШКА СВІТУ

…І струнчіє на берегах лагун —

королева блакиті моря — Венеція.

Андре Шеньє, поет XVIII ст.

Найвищий час упоратися з цяєю

негідницею, закоренілою шахрайкою,

з цією креатурою, напів божевільною

жінкою, яка присвоює собі ім’я і походження,

до чого не має найменших підстав.

Катерина II адміралу Ол. Орлову у Середземному морі, 1774.

Треба зберігати розум не тільки у злі,

але й у добрі.

Ф. Квінт Горацій, “Оди”, III.

1

А проте мені не судилось умерти від розбишак і харциза Христанека. Я відчинив очі і ніяк не міг доглупатись, де я і що зі мною. Я довго силкувався усвідомити все, що зі мною скоїлося і не міг. Я хотів поворушитися, але не міг, скалки жагтіли в мойому тілі; я був сповитий і тоді все, що відбулося за муром монастиря Санто Джеронімо, стало переді мною болісно живе. Гіркота, гнів, відчай огортали мене, я хотів зірватися, в цю ж мить скочити і добиватися відплати. Одначе чиясь рука лагідно поклала мене знов на подушки. Наді мною схилилась жінка із сторожким і лагідним обличчям і я побачив, що це черниця. Тепер тільки я почав розглядатися по мойому околі. Я лежав на широкому ліжку, покривало було дороге, атласне. А уся кімната хороше прибрана і простора, з високими вікнами, затінена важкими завісами. Палахкотіли свічки і від того в усій кімнаті було жовтаве, тремке відсвіття. Крім черниці, що сиділа біля мене, у моїх ногах стояв чоловік у перуці і в окулярах на довгому носі, — мабуть лікар.

“Будьте спокійні, кавалере Рославець, — промовив він, взявши мене за перегуб руки, — ви перебуваєте серед друзів. Ваші рани вже гояться. Ручусь, що за три тижні ви будете на ногах”.

Він дивився на мене поверх окулярів; це був добрий дідок. “Мене нападено зненацька, — переривисто сказав я, — підло і зрадницько”. “Знаємо, знаємо, — сказав дідок, — це прикра історійка. Але будьте певні — напасники будуть покарані. Граф подбає вже про це.”.

“Який граф?”

Але лікар не доказав, а застиг у поклоні, обернувшись. Черниця підвелася і відійшла у глиб кімнати. У сяйві свічок широко розчинилися двері і в кімнату увійшов поставний, дуже гладкий і гарний чоловік, може середнього віку. На ньому був пишний турецький шлафрок, сніговий комір сорочки відтіняв його пелехату, наче левову, голову.

В руці, що так і палахкотіла діамантами на перстнях, курилась глиняна люльочка. Чоловік цей підійшов аж до мойого ліжка і засміявся — зуби у нього були перлисті, а посміх такий приязний, що я й сам посміхнувся. У цій людині було щось орле, сміле, мов сто блискавиць, пристрасно-молоде, аж хотілося дивитись на неї. Втім моя увага ковзнулася з цієї приємної людини на другу, що увійшла теж у кімнату і стала собі сумирно осторонь. Я впізнав нікого іншого, тільки мойого старого лисюру Афендика, який осьде прибожнювався у свойому чорному каптанику, тихий та гожий, так якби вперше мене бачив.

“Якже наш юнак і кавалер, що потерпів таку аварію?” — загомонів пан у шлафроку, пахнувши з люльочки. Сірі очі його привітливо сміялися.

“Що це все значить, пане Афендику?” — сердито, але либонь дуже слабким голосом, проказав я. Афендик, мені здавалось, уникав глянути мені у вічі, а відсунувся навшпиньках і клопітливо прикрив мене покривалом.

“Не гарячіться, кавалере Рославець. Все виясниться як по писаному. Нарешті я маю честь рекомендувати вас особисто вашому добродійові, якому ви вже декілька разів завдячували ваше спасіння з різних історій. Це — його милість і світлість граф Олексій Григорович Орлов, адмірал флота і…”

І він схилився в уклоні перед панком у шлафроку в такій влесливій поставі, в якій завмирають перед вельможами яриги або гайдуки.

Що ж до мене, то я знімовнів. Так, це власне був він — герой з-під Чесми і Хіоса, орел морів, командир всіх морських сил імперії і сам фаворит імператориці, висуванець чи улюбленець її, отой силач, що гне підкови!…

Чув я, чував я про нього вдосталь. І незалежно від моєї волі, я сказав би, якоюсь магією, мене потягнуло до нього; він мені страшенно сподобався, як ніхто досі, кого я тільки стрівав у мойому житті. Здається, що ця симпатія була взаємна, бо й граф, розсівшись у кріслі, дивився лагідно на мене, так начебто ми були собі друзі, які давно не бачились, або вірні побратими. Проте, якщо серце моє без застережень виповідалося за Орловим, то розум все ж таки заявив свої права холодним з’ясуванням собі справи, що як би там не було, але я перебуваю серед ворогів і то дуже небезпечних. Якщо це справді був адмірал Орлов, то я пропав. Якщо це був той самий адмірал Орлов, який нещодавно бомбардував Рагузу! Старий ярижник дочекався свого: він мене видав у руки імператорициного достойника, який мене відійшле їй в ралець або простісінько в Сибір. Ніхто не буде довго митикувати, що там і як там зі мною, а звалить на мене все — і інтригу, і змову, і зраду. Піт виступив на мені — я вже передбачував як рватимуть мені ніздрі, я чув як шкварчить моя спина, на якій випалюють тавро. Мені здалось, що я вже у лабетах таємної експедиції його високоблагороддя Шешковського… Афендик видно, відгадав мої думки. Він знаком руки наказав лікарю і черниці вийти і сказав мені таке:

“Кавалере Рославець, я можу читати ваші думки на вашому обличчі, що міняється. Ви — ні в тих, ні в сих. Не бійтеся нічого — ви серед приятелів. Вам бажають тільки добра. Ясновельможний граф вже нераз дав докази своєї симпатії до вас, а оце дає їх знов. Якщо б не його люди, то ви сьогодні не жили б. На жаль, ми надто пізно дізналися про ваш поєдинок і не встигли прибути на час. Розбишак покарано — будьте певні, інквізиція вже зайнялася ними. З деяких причин, які ви пізніше знатимете, ми лишили Христанека в спокої, але словом честі гарантую вам покару і для нього. Таким чином, хіба не ясно вам, що все діється для вашого добра?…”

“Ваша світлосте, — звернувся я, перебиваючи Афендикову мову, до графа, який пахкав люльочкою і через дим мовчки спостерігав мене, — я вдячний вам за вашу прихильність і нічого в світі я собі не бажав би як вашої доброзичливості, але я повинен вам сказати те, що вже говорено панові Афендику не раз і не двічі. Які б не були ваші добродійства по відношенні до мене, але ви не зобов’яжете мене до служби вам, яка, я певен того, звернена проти безпеки й інтересів однієї особи, яку я шаную і кохаю понад усе. Це я хотів вам сказати, щоб не було непорозумінь. Я — цілком у ваших руках і дійте як знаєте…”

Виснажений довгою мовою, я впав на подушки, а граф нахилився до мене і поплескав своєю рукою в діамантах по моїй худій руці, що, до речі, мені скажено боліла.

“Це мені дуже подобається, кавалере, — ота ваша заява, — сказав він, — знав вас, знав, але тільки з оповідей вашого доброго земляка. Не помилився він — ви юнак меткий і, головне, — на вас можна покластися, вам довіряти. Пробачте нам насамперед за деякі містифікації. Мене і Афендика, пробачте. Але це було доконче потрібне, бо, звольте знати, що справа поважна. Це справа, ну, я б сказав навіть — державного значення. Поясніть йому, Афендику…”

Мій землячок, що його грімаси і поведінка була при графові ще більш улеслива, ще більш цукрована, зложив і свої рученята на животі і заскрипів своїм притишеним канцелярським голосом:

“— Ваша помилка, кавалере Рославець, полягає в тому, що ви — його світлість графа та й мене, — покірного вашого слугу, вважаєте заклятими ворогами княжни Володимирської чи пак імператориці Єлисавети II, Dei Gratia королеви України і Понтиди та всіх Русей владарки. Вас здивує, коли освідчу вам, що й ми їй сприяємо і сприяли всією душею. Все, що ви чули досі від мене, було нещире, а чому, спитаєте? Бо ми хотіли переконатися, чи справді ви такі вірні справі її величності, чи це тільки ваша примха. Коротко кажучи: чи можемо вам довіритися…”

“Ви хочете сказати, — перебив я його, — що все те, що ви говорили мені в Парижі та й потім, це було тільки маскування?”

“Найзвичайнісіньке, мій пане, — захихотів Афендик,— тільки ваша недосвідченість і юність не догляділи того. Ми хотіли вас випробувати так, як пробують золото — чи щире воно. Водночас ми берегли вас мов тую зіницю ока”.

“Так чого ж ви, з біса, мовчали і мені не сказали того! — кволо вигукнув я, — невже стільки часу треба було, щоб переконатися, що я не шальвіра?”

“Тож бо то, дорогий земляче, — знов уклонився Афендик, — знаючи вашу палкість, молодечий запал, порвистість, ми не хотіли поспішати. Якби то тільки ви входили в гру! Зважте, що його світлість граф Олексій Григорович також визнав дочку покійної імператориці Єлисавети Петрівни і славного козака Олекси Розума законною володаркою. Але чи не слід було дати справі визріти? Чи можна ось так, ні з того, ні з сього, проголосити це? Уявляєте собі, мій друже, що це означає, коли такий славний і хоробрий воїн, граф Орлов, якого ім’я нині на устах усієї Європи, проголосить свої вірнопіддані почуття і беззастережну вірність безталанній онуці Петра Великого?..”

Він повернув своє щупаче обличчя до графа і мені здалось— підморгнув. А граф пустив цілим клубом дим із люльки.

“— Гаразд, — озвався я, — а чому ж тоді граф із своєю ескадрою бомбардував оце недавно Рагузу, домагаючись видачі королеви Понту?”

“— Кожна політична дія має свої закони тактики, — скривився Афендик, — чи ви не збагнули, що це тільки стратегія? Тільки воєнний маневр! Невже ви гадаєте, що граф, мавши під собою таку силу на морі, не завагався б не то що збомбардувати, але зрівняти з землею не лише Рагузу? Та ж тільки півроти графових морських гвардійців могли б довершити арешту княжни Володимирської і, повірте мені, — ніхто не писнув би на її захист… Це була невелика демонстрація нашої сили…”

Так, зрозуміло, я це знав краще від нього. Однак мені ніяк не містилося в голові те, що цей чоловік, якого я ще недавно цурався як шпика, мізерного яриги, якого мармиза викликала у мене тільки погороду, тепер мав би стати моїм однодумцем! Я хотів почути графове слово. Признатись, я вірив би йому більше.

“Це правда, — озвався своїм співучим і приємним голосом адмірал Орлов, — люди звикли єднати мене з узурпаторкою, хоч, правду сказати, там більше мій братік Григір старався, ніж я. Узурпаторка добре знає, що я думаю про неї…”

Він загоготів і кинув слівце, якого імператориця Катерина напевно не хотіла б почути. Шлафрок його від реготу аж розхилився і на дужих грудях зазолотився хрестик. Його рубашність мені подобалася.

“— Чи ви розумієте тепер, кавалере Рославець, — затер руки Афендик, — що й його світлість, з уваги на інтриги і підшепти проти нього, поширювані деким у Петербурзі, мусить до часу робити добру міну до злої гри. До часу — повторюю, а час цей ось-ось наближається…”

Хоч і якою цікавою була для мене розмова, але вона мене втомлювала. Граф це побачив і підвівся та знов поклав свою широку п’ятірню на мою кволу руку.

“— Швидше виздоровлюйте, Рославець, відпочивайте, нічим не журіться. Як тільки стане вам краще, будемо робити велике діло, козаче…”

І безжурно регочучи, він підморгнув мені, виріс аж до стелі своєю дебелою постаттю велетня і вийшов із моєї кімнати, а за ним поплентався і Афендик. Ще й за дверима чув я розкотистий регіт велетня.

Я ще був надто кволий, щоб боротися з дрімотою.

Вона засотувала мене і я западав у довгі, хвилясті години півсну, пів’яву. Постаті чергувались біля мене — черниці, лікаря, служок, іноді виринала пика Афендика з його жаб’ячими очима з-за окулярів.

В кімнаті було тихо, чути було тільки як капає віск із свічок або як черниця шелестить чотками, беззгучно мовлячи свої молитви. Мені давали мікстури й бальзами, перев’язували мої рани. Я стогнав, іноді горів у фебрі, але свідомість мене не покидала вже ні разу — все, що скоїлось зі мною за цей час, чітко тепер виступало, коли я лежав серед моторошної тиші, в цій притьмареній кімнаті і думав, скільки то припаде ще на мойому віці ось таких витівок долі?

Три чи чотири дні минуло після графового візиту у мене, й я почав швидко поправлятися. Рани мої гоїлися, правда, я ще був кволий, але мав вовчий апетит і снагу до життя. З кожним днем, з кожною годиною, мені хотілося нарешті встати з ліжка, обірвати ті здокучілі завіси з вікон і перебувати з веселим днем, з молодим життям. І тоді тільки я почав передумувати як слід всю зміну мого становища. Більше того: мені видалось, що фортуна стала ласкавішою до мене; все лихо було в мені, в моїй палкій вдачі, в моїй довірливості, в нерозважності. Не диво, що граф і Афендик витратили стільки часу, щоб мене перевірити. Звичайно, що такому не легко йняти віру. Крім того я був досі самотній, мій розум не міг обійняти всього, чим мене випробувала доля. Тепер, однак, Фортуна сама веде мене за руку, все якось проясніло, я наблизився до верхів’їв. Чи думали мої батьки, чи гадали коли-небудь, що їхній син втішатиметься довір’ям одного із найзнаменитіших мужів доби?.. А що скаже тепер на те все княжна? Бо ж наслідки приступлення цього мужа до справи княжни, як подумати, просто необчислимі. Це цілковито зміняє всю справу і її ситуацію.

Що ж, граф Олексій Орлов — це не підлі креатури — Доманський, Христанек або Рокатані, ба, куди до нього і Радзівіллам або Рошфорам де Вількурам! Швидше, тільки швидше, стати на ноги! А бідні граф Вонсович та абат Гронкі? Чи сниться їм, де і з ким перебуває тепер їхній приятель, якого вони поблажливо вважали сердегою, але напевно й невдахою?

Черниця, яка пильнувала мене, говорила, що мені либонь сняться хороші сни, бо я сплю і посміхаюсь. Але що з наш вона, ця істота, схожа на сіру мишу? Кращого сну не може бути як тільки життя; це наше дивне і таїнне життя.

2

До карнавалу було ще далеко, але я крізь розхилене вікно бачив як забавляється Венеція: починалась бо “Сенза”, старовинний, великий ярмарок. І музика, і сміх дівочий, що я його чув попід вікнами, і вигуки продавців, бадьорили, заохочували мене до життя. Граф Орлов від’їхав до своєї ескадри з тим, щоб незабаром повернутись, а перед тим ще зайшов до мене на хвилину і обдарував мене по-князівськи. Насамперед він приніс мені патент на секунд-майора морської гвардії. Вищої ранги він не міг мені, як мовив, дати із-за мойого молодого віку та недосвідченості. Крім того він подарував мені табакерку, саджену діямантами і яспісами як ознаку особистої симпатії та при мені наказав панові Афендикові видавати мені стільки грошей, скільки мені буде потрібно, відповідно до мойого стану і моїх завдань. Щодо княжни Володимирської, то він велів мені як тільки видужаю, з’явитись у неї та передати їй його найкращі бажання і запевнення у відданості. Він, мовляв, готовий із своєю ескадрою ставитись до її наказів кожної хвилини. Але все це дуже секретно, тільки до віч, покищо… Це велика, державна таємниця.

Нічого говорити, що ці подарунки і дружба людини, були для мене зразком галантності і лицарськості. Все це не тільки піднесло мене на духу, але й тілесно підбадьорило. Я почав уже вставати і з палічкою проходжуватись по кімнаті та з вікна дивився на Венецію, а на другий тиждень вже почував себе зовсім здоровим. Тільки шрами на мойому обличчі вказували на недавно перебуту лиху подію. Але я знав, що тепер фортуна обернулась до мене і відплата ланцям, які привели були мене до такого жалісливого стану, не за горами. Афендик, хотів чи не хотів, мусів виконувати накази графа і вручив мені на початок чималу калитку з дукатами. Насамперед мені слід було одягнутися і я придбав декілька каптанів наймоднішого коліру: кармазинового, “мазарінівського”, блошиного, фісташкового, морського; я закупив куфри англійських манжетів, паризьких камізоль і шліфів, черевиків з червоними закаблуками, не кажучи про найрізніші дрібниці як пряжки, застіжки, дармовиси, бинди і маски, не забувши при тому і модних венеціанських “табарро” — коротких плащів у білому та блакитному колірі з золотими защіпками та палічок із срібними галочками. Перукар із заведення Галімбера чудово мене зачесав, приправивши буклі і підкосок; Афендик замовив ; для мене портатіну, в якій мене обносили б по місті, коли треба було б, два телепні, не кажучи про гондолу, що була також до мойого розпорядження, уся вистелена килими та золотоглавом. Гондольєри, зустрічаючи мене на каналах, славили незабаром уголос моє ім’я, бо я платив щедро і з грішми не лічився. За яких декілька днів, коли я почав з’являтися, чи то в галеріях на площі Санто Марко або в Касино і тратторіях, чи під церквами, мене вже розпізнали і кланялися. Я продовжував називати себе бароном Кеттінгом з Курляндії і оселився в окремому будинку, за спільним домовленням. В жоден спосіб, покищо, я не повинен був видати мойого зв’язку з графом Орловим чи з Афендиком, що його либонь напевно знали люди з Інквізиції.

Ставши твердою ногою на венецькому бруку, я насамперед звичайно наказав себе нести до вілли, де жила княжна, оточившись на всякий випадок найнятими на той день охоронцями. Але тут чекала мене несподіванка: княжни у Венеції не було. її будинок стояв із темними вікнами, з дверима на замку, спустошілий. Ніхто з околу не міг пояснити, коли і куди подалася вона та чому так спішно. З нею виїхав і її почт та її секретарі-шамбеляни, у яких я легко, з опису, пізнав моїх давніх знайомих, моїх воріженьків. Що ж, не залишалось нічого нічого іншого як піти геть, восвояси. І я й Афендик того вечора роздумували, де тепер було її шукати? Ми були певні, що вона в Венеції затрималась на довго, тим більше, що і французький амбасадор і маркіз Рошфор де Вількур, як нам було відомо, нікуди не виїздили.

На другий день я вдався до моїх друзів, за якими, признатись, навіть засумував. Проте я застав тільки графа Врону-Вонсовича, що спочатку не пізнав мене, а пізнавши, аж очманів з подиву. Він, ошелешений вкрай, просто не міг вимовити слова і тільки водив за мною своїми широко вибалушеними вирлами, ходив за мною слідом, припускаючи, що це йому верзеться. Я зареготав, обійняв його і сказав йому, що доля повернулась до мене з усміхом, що я був у важкій халепі, але з неї викараскався, а богатство своє завдячую батькам, які надіслали мені через знайомих вдосталь грошей, з якими вже ні я, ні він, не знатимемо злиднів. Тоді граф розповів мені, як вони з абатом Гронкі та Зогу дуже побивалися за мною, як шукали мойого тіла і вкінці, припустивши, що мене забито і вкинено трупа мойого в канал, дали навіть у церкву на відправлення заупокійної. Щодо абата Гронкі, то його справи дуже погані, бо він арештований начебто за писання Наклепів на одну високу особу, які то пасквілі замовила у нього друга висока особа. Він сидить тепер в палаці під Олов’яним Дахом, тобто у венецькій тюрмі, і невідомо, коли вийде. Сам граф Вонсович був також у жалісному стані — худий і обдертий, до того з виразними знаками шарларпанини на змізерованому і так обличчі. Зітхаючи і нарікаючи на невдячність людського життя в цій нашій юдолі, граф коротко оповів мені, що задля хліба йому довелося цей час пуститися у гру в фараона і в памфіле в одній із таємних нір гри, заложених сеньорою Граденігі і він навіть мав спочатку неабиякий успіх, одначе встряв у непотрібний спір із одним богомільним вельможею, який грав там щоночі, а потім уранці вимолював за це прощення собі в Санта Трініта. Спір міг би скінчитися і тюрмою, коли б не графові довгі ноги. На це з’явився в господі ата Гронкі ніхто інший як мій дальматинець, Зогу, що пізнавши мене, упав мені до ніг і я бачив по цьому хлопцеві, що він таки щиро радіє зустрічі зі мною. У нього теж було безліч пригод, яких він зазнавав як “чічісбей” при одній знатній сеньйорі та як учень у перукаря Легро, що засилав його на дім робити зачіски замужнім дамам, які з черги, всі як одна, падали на його гарну поставу, так що підчас таких відвідин, Зогу доводилось виконувати подвійну працю — і перукаря і кавалера, поки ревнющі чоловіки враз із найманими збірами не почесали йому спину киями. Тепер він був без роботи, голодний і нещасний, то ж, коли я запропонував йому стати моїм камердинером, гайдуком і тілоохоронцем, він з величезною радістю пристав на це. Графа і Зогу я обділив цехінами і обіцяв ще більше, Якщо вони допоможуть мені в знайденні хоч якого-небудь сліду княжни Володимирської. На погляд графа, княжну напевно видалила з міста Інквізація, що під цю пору дуже суворо стежить за іноземцями, а особисто за тими, що займаються політичними інтригами. Нема сумніву, гадав граф, що й присутність імператорициної ескадри в Адрійському морі та вістки про бомбардуванні Рагузи дійшли до венеціян і їх стурбували. Республіка тепер не може дозволяти собі на побут і протегування людей, немилих великим державам, то ж дуже правдоподібно, що княжну попросили залишити межі Венеції.

До речі, цей здогад графа Вонсовича не був позбавлений підстав. За декілька днів і пан Афендик дізнався через одного яригу, який діставав від нього гроші за різні відомості, а сам служив у Прокуратори, що княжна чи пак графиня Селінська дійсно була вислана Інквізицією за межі Венеції, але не стільки за політичні справи, як за приватні. Очевидячки, її справи пішли знов гірше і вона набралася боргів, а її шамбеляни торгували підозрілими акціями і валютою. їх, в одну ніч, не глядячи на те, що за княжною вступався досить відомий тут Кароль Радзивіл, видворено з Венеції. Про французів не було мови і ми з паном Афендик почали думати, чи не пробігла і між ними чорна кішка і маркіз Рошфор де Вількур раптово схолоднів або одержав наказ схолодніти.

Все це було невеселе. Граф Вонсович обіцяв поставити все на ноги, щоб викрити нове місце побуту княжни і найдоцільніше було ще сидіти в Венеції, бо що кращого можна було вигадати? Шлях княжни міг вести однаково добре до Риму, як і до Відня, або Істамбулу; я уявляв собі її розпач, я розумів її становище переслідуваної, стеженої і гнаної та ще й у товаристві пройдисвітів. А їй треба було тільки сягнути рукою по щастя — воно було вже так близько. Проте я знав, що я знайду її. Як ніколи ще, я безмежно вірив у цю зорю, що тепер так пристрасно і ясно мерехтіла над лагунами. Я знайду її, щоб дати їй до рук корону, якої ніхто досі не зміг дістати для неї — ні граф Лімбург-Стирум, ні маркіз Рошфор де Вількур, ні Уортлей, ні барон Шенк. В моїх руках була її доля,— так, яка ж моя доля інша ніж того наївного молодика, що зустрівся їй на балі Опери в Парижі! Я пройшов крізь пекло страждань, крізь смерть і зневіру, крізь розпач і безвихідь, я пізнав усе, я допив до дна мій келих, а тепер я ішов у світ переможцем, я нічого і нікого не боявся. Тепер мусіли б боятися мене.

О, фальшивий, о мерехтливий світе! Я пив безжурне Асті з графом Вроною і моїм вірним Зогу, ми шкодували, що з нами нема абата, ми згадували нашу рагузьку ескападу і говорили про змінність фортуни. Я знаю, що пан Афендик не був би надто вдоволений, що я завдаюся з такою компанією, але, врешті хто мені був пан Афендик? Щур, ярига, графів підніжок, автім і мій, бо ж у графовому реєстрі числився першим, граф знав, що я горю для справи княжни не з його наказу, а власним полум’ям, власною жагою. Таких людей він повинен цінити, таких людей так мало в цьому світі…

Ми вдарили келихами у келихи і я попрощався з добрим графом. Зогу пішов за мною. Ми їхали каналом Гранде гондолою проти зоряного неба, навкола нас грала музика. Венеція ще не спала, ще іскрилась і мигтіла як усміх. Я лежав на кермі, на ложі з килимів і руку занурював у ліниве плесо, що спалахувало діямантами, прорізуване виплеском весел. Хороше було жити, хороше було бути бадьорим! Я примкнув очі і думав про княжну. Де вона, куди несуть її баскі коні? В яких містах, у яких країнах, шукає вона свого щастя? То гасне, присипається попелом, то знов оживає і мерехтить — Фенікс, ніхто інший як чудесний птах Фенікс. Вона жила для химери, але ж і сама була химерою. Ні, — зривався я, — це не химера, це правда, це яв, це те, що його треба здобути і підкорити!

3

Не маючи нічого іншого до вибору, я здався на ласку долі і покірно чекав, поки прийде хоч яка-небудь вістка про княжну. Так минали тижні. Не зважаючи на всі наполегливі розшуки моїх підсобних — графа, Зогу та й абата Гронкі, якого нам таки пощастило звільнити з-під Олив’яних Дахів, слід по княжні канув у воду. До речі, зустріч з абатом Гронкі була дуже сердешна, коли він з’явився в старій своїй оселі, голодний і холодний. Я ніколи не шкодуватиму, що вжив всіх засобів [навіть і зв’язків пана Афендика в Інквізиції], щоб його визволити. Це була добра і розсудлива людина, яка мені дала багато цінних порад. Інша річ, що це був шалапут, яких мало, але ж бо, кожний на цьому світі має свої слабощі. Такий був і абат Гронкі. Я не міг вийти з дива, коли він розповів мені, що попав він під Дахи, власне, за справою нікого іншого як цього доброго Рокатані зі Львова, шамбеляна княжни Володимирської. Гронкі зустрів його колись на вулиці знецька і покрикував йому вслід, нагадуючи його старі віденські грішки. Мстива бестія, користаючи зі свойого знайомства з французькою амбасадою та ще може з деким, наплів несусвітніх небилиць на мойого доброго абата, так що його, довго не воловодячись, запроторили в темницю.

Отож розшуки були поки що безуспішні. Що було мені робити в Венеції, в цьому найрозпустнішому місті світа? Коли б я навіть робив із себе найневиннішу істоту і потупляв би очі мов той святий Джеронімо, проходячи поуз кушення, я не міг би, далебі, не міг би остоятись. Це мене турбувало: я ж прирікав вірність княжні доскінну. Але абат Гронкі, коли я звірився йому з моїх сумнівань, Тільки посміхнувся. “Добрий друже, — сказав він, — невже ви гадаєте, що ваша вибраниця серця візьме вам за зле, коли ви підете за покликом натури? Ні, стократ ні, і ніколи. Ваша насолода полегшить, безсумніву, і її страждання, яких вона зазнає через розлуку з вами. Ідіть назустріч натурі, не пригноблюйте її, бо вона — божий дар”…

Я послухав його ради, хоч, либонь така вже моя доля, мене і тут переслідувало постійне пошиття в дурні. Просто кажучи, коли я це згадую вже значно пізніше, мене в Венеції, не зважаючи на мій заможний вигляд і на брязкотіння цехінів у моїй калитці, вважали провінціалом і кожному веліли б, щоб такого віддати на поталу найхитрішому пройдисвітству. Як на те, Венеція в той час, просто сказавши, сходила з глузду. Кого і чого тільки я там не бачив? Яких тільки примх і розваг настачало це лукаве місто, що обсотувало тебе своєю безжурністю і принадністю так, як нещасну мушку обсотує павук. Цехіни мої летіли як дощ із моїх кишень. Бо я, в супроводі Зогу, товкся по всіх усюдах і на ділі переконувався, що назва дана Венеції, “Ти, Венеціє, усмішка світу”, була вповні заслужена. Від Сан Джорджіо до Санта Маріа делля Салюте увесь Великий канал був завжди вкритий барками і гондолами, так що не видно було й води. Найрізноманітніші особистості вешталися на Піацеті, під палацом Дожів, біля святого Марка, кожний в масці, звичайно; були тут і турки, і алжирці в турбанах і широких шароварах, і англійці і німці в наймодніших перуках; все це тиснулося до крамниць, де виставлялись речі, мабуть з усіх скарбниць світа привезені сюди, а дещо таке, що я навіть, правду кажучи, не знав, до чого воно може служити і кому воно потрібне. Щодень було тут свято і то з найдрібнішого приводу: приїздив якийсь новий амбасадор чи якась знатніша фігура, негайно все місто оздоблювано; увечері засвічувано вогні і феєрверки; балам і концертам, перегонам на каналі, регатам не було ліку, так що я навіть сам добре не знав, куди мені краще іти, щоб потішити око, не кажучи про так звані “фреско”, тобто прогулянки на гондолах, які влаштовувано сливе кожного полудня, від церкви Санта Лючіа до Хрестового мосту. Товкся я і по касинах і по гральних домах, навчившись грати і в бассето, і в макао, і в памфіле, і в тарока, і в колябрача. Все це врешті зводилось до одного: щоб ошахрувати тебе і вимантити у тебе з кишені як найбільше цехінів. Я програвав звичайно, але бувало, що й мені таланило, хоч не раз і не двічі, коли я загулявся було в гральній норі “Біссачо Бароні”, яка містилася біля Палаццо Дукале і мала погану славу, мене мало що не покололи стилетами завидющі гравці. Коли б не Зогу, то було б мені самому непереливки. У норі, що її тримала відома на всю Венецію Люкреція Нані, де збіралися не тільки пройдисвіти, а навіть дуже знатні люди, ласі на гроші, як сенатори Контапені, Мемі, Граденігі, навіть із своїми жінками. Але й там я сам зловив за руку гульвісу, що грав значеними картами і поламав на ньому стільця. Всі мене за це похвалили і з місця запрошували мене до своїх домів у гості. Потім я того плутягу бачив у “Рідотто”, що був раєм для шулерів, але що мені по тій підленькій креатурі; я тільки здалеку дивився як він шахрує наївних. Я давав йому десять дукатів, щоб він мені зрадив свій секрет, але ланець божився, що все щастя в грі походить у нього з нашіптування магічних сил, а зовсім не із зручності рук. Але це було, очевидно, брехнею. Ходили ми теж з Зогу відвідувати черниць в монастирі Єреміток, де збіралося в ждальні багато хороших паній і зальотних кавалерів і де крізь грати розмовляли з нами гарні єремітки. Одна з них, дівчина дуже молоденька, смалила до мене око і передала записку, прохаючи перелізти до неї через мур у монастирський сад, уночі, але, правду кажучи, я побоявся, бо Зогу мені сказав, що цю дівчину запроторила в монастир її сувора рідня, якій досить було її розбещеності і коли б мене з нею застали, то чекала б мене велика біда.

Ходили ми з Зогу дивитися на диких і дивовижних звірів, яких привезли були в Венецію і, справді, бачили ми носорога, якого ніби то, як казали, в Італії не бачено від часів імператора Тита. Він важив яких пів сотні тисяч фунтів, жер щодня шістдесять фунтів сіна, двадцять хлібів і пив чотирнадцять відер води. Звірина ця стояла собі в нагороді, а всі, особливо жінки, перлися звідусіль, щоб його побачити. Задля поганого запаху, я не міг там пробути, хоч звір і мене зацікавив. Ось там, біля носорогової загороди, я познайомився з одною сеньйорою, яка, як і я, зцікавістю приглядалася носорогові і, вислухавши оповіді доглядача про звички і вдачу цього створіння, тільки зітхнула і промовила до мене: “Милий Боже, яких то див нема на світі!” Я використав цю нагоду і в довшій промові притакнув її сентенції, після чого запросив її на прогулянку гондолею та до театру Сан-Бенедетто, де якраз виставляли “Слугу двох панів” Гольдоні. Ми щиро насміялися з комедії, а я встиг приглянутися моїй знайомій, яка, до речі скинула маску та назвалася Чечилією Монтефіоре, але не з княжого роду, а з купецького. Від неї я довідався незабаром всю її невибагливу історію. Чоловік її був арматором і його кораблі ходили в Кадікс і в Туніс, а навіть в Істамбул, але ні багатство, ні пиха його не вдоволяли її, бо він був чи не втричі старший від неї і як я міг зрозуміти, не дивлячись на довгий стан подружжя, моя Чечилія робила честь своїй святій, бо, як і згадана свята, була добродійною та цнотливою, мов світанок на провесні. До мене вона спалахнула відразу довір’ям і щирим почуванням, одначе наші любовні ігри далеко не йшли. Ні в гондолі, ні в театрі, ні в юрбі, що зібралась на показ шарлатанів, Чечилія не дозволяла мені жодної сміливішої вихватки та ще й соромила мене, хоч одночасно хвилювала мене своєю безсумнівною зальотністю. Звичайно так бува, що тиха вода береги рве. Вона була дебела і русява, рум’яна як на те і весела, то ж я залюбки проводив з нею час, мріючи про те, якби найшвидше дати їй те, чого їй не змогло дати її безталанне подружжя. Так проваландався я з нею з тиждень і був аж лихий на себе, що моє діло не поступає наперед, а принаймні хоч трохи заспокоїть забаги моєї натури, хвильованої присутністю біля мойого боку такої принадної жінки. Врешті одного вечора мені вдалося її затягти до моєї господи і я сливе був вже близький до осягнення моєї мети, коли ж Чечилія зблідла, знітилась і сказала, що рада душа її в рай, та її побожність і страх перед гріхом не пускають, бо сьогодні якраз день святого Христофора, під яким плавають кораблі її чоловіка і їй не випадає, а то цілком, грішити в той день. Я, хоч мусив остудити свій пил і терпеливо чекав до наступної зустрічі, але і тоді бісівка сказала мені, що це день святої Лючії, яка патронує містові, з якого походять її батьки і вона боїться, що коли згрішить у той день, то її батькам притрапиться лихо. Я мусив і цей раз скоритися і чекав дня, коли жодний із святих не заважатиме моїм забагам. Що я тільки не робив, щоб переконати її в безглуздості таких забобонів! Я впевняв її, що навпаки — всім святим буде тільки миле таке дозвілля її душі і плоті, яке ми збіраємося їм зготувати, врешті клявся і просив, гнівався і сердував, але нічого мені не допомогло для здобуття тієї фортеці так, що ми розійшлися досить опечалені. Я — з одного приводу, а вона — з другого. Дивна річ, що ця Чечилія як і княжна, немов змовившись, годували мене тільки обіцянками, немов умисне, чи призводом з гори, відтягаючи всілякі важливі речинці. Пізнаючи жінок, я вирішив, що це їхня звичайна поведінка, коли вони бажають когось прив’язати до себе. Проте, розміркувавши як слід справу, я прийшов до погляду, що моя Чечилія таки справді кермується тільки питоменною жінкам забобонністю і облудним прив’язанням до так званої чеснотливості, бо для більш рафінованої гри вона була ще надто молода і недосвідчена. Це скоріше я повинен був собі дорікати за свою розбещеність: доводити бідну молодицю до сліз і дорікати їй, що так берегти своєї коштовної невинності, може тільки розпусниця або людина, вщерть позбавлена серця. А може це я собі повинен був дорікати? Було ж таки достойніше не повертатись до тієї дразливої справи, хіба що Чечилія сама того захоче.

На другий день я був ще більше сумний і сказав мойому Зогу, що поїду на невелику прогулянку корабликом по ріці, та залишаю його на цілий день в господі. Я, справді, хотів розвіяти свої думки на вільному повітрі. Одначе, коли я наблизився до “бургієтто” — того маленького кораблика, що возив людей в околицю, почав іти сильний дощ і я схоронився в остерію, а пообідавши там смачно, вирішив повернутись до дому. Моє здивування було велике, коли я, не помічений ніким, увійшов у мою господу та затримався на порозі, бо почув чиїсь притишені голоси і жіноче хихотіння. Навшпиньках, я пішов далі. І щож? В моїй кімнаті, на софі, я побачив мою Чечилію, що пробувала, видать, серед повного дозвілля, і насолоджувалась любовною грою з ніким іншим як з моїм слугою — Зогу!

Озвірівши і збісившись, я схопив тростину і почав обох смагати, де трапилось, так що Чечилія впала навколішки і слізно просила мене пробачення, а Зогу чим скоріше накивав п’ятами. На Чечилію я не хотів і дивитися і прогнав її з очей.

Ввечері, я, серед меланхолійного настрою, розповів про цю подію абатові Гронкі і графові Вонсовичу. Вони реготали як навіжені, а абат аж хитав головою на тонких в’язах, дивуючись моїй недосвідченості щодо жіночих примх і хитрощів. Автім, казав він, бути пошитим у дурні жінкою, це не ганьба і більша частина чоловіків попадає в становище, подібне до мойого, ото ж не слід ремствувати і сумувати. На те з’явився Зогу і припав до моїх колін та божився-клявся, що він зовсім тут не винен, а що це клята фльондра намовляла його весь час і незлічене число разів до гріху. Що ж було робити мені?

Я, врешті, й сам почав сміятись, аж заходитись і прийняв Зогу знов до служби. Абат Гронкі твердив, що я вийшов сухеньким із біди, бо з такими невинними і побожними як Чечилія, попасти в халепу далеко легше, ніж з ким іншим. Насамперед ось така фльондра могла б позивати до суду. Могла б вчиняти й інші клопоти. При цьому абат розповів нам безліч історій із свого власного життя, одверто признаючись, що й його чимало разів жіноцтво залишало в дурнях. Були це оповіді, що подекуди перевищали дотепність історійок із “Декамерона”, мабуть також невигаданих.

4

Моя сміховинна пригода з Чечилією Монтефіоре, чи як там звалася ота придзигльованка, не свідчила, що я не мав успіху у венецького жіноцтва. Навпаки, не було дня, щоб Зогу мені не приносив, або, щоб я сам не находив у своїх кишенях камзола листиків від найрізніших сеньор, які пропонували мені бути їх “чічісбеєм”, чи “кавалієре серванте” гарантуючи, як це деякі робили, повну безпеку, солодкі хвилини розваги, безжурне життя. Деякі напастували мене, де трапилося, але навіть маски не здолали приховати їхньої бридоти чи старості — від тих я тікав прожогом. Одна, що подавала себе навіть за герцогиню, мені подобалася, я познайомився з нею у буді одного зуболікаря і шарлатана; потім мені сказали, що це була сама Катеріна Бонліні, бувша жінка дожа Марко Дандоло. Очі у неї були допитливі і пронизливі, постать гнучка, змиюччина, і уста червоніші від присмеркової загравки. Після показу шарлатана вона негайно забрала мене в свою гондолу і ми їздили аж до присмерку, гуторячи про те і про інше, хоч признаюсь, брався мене від тієї жінки якийсь холодок, так якби я її боявся, неначе відьми. Увечері вона запросила мене до свойого палаццо і частувала доброю вечерею та винами, а потім, усе в тій самій масці, повела до своєї спальні, що аж палала духмяними парфумами і чудними зіллями, яких я ніколи не знав, посадила в крісло і наказувала чекати. За якийсь час увійшла, в одній лише масці та з такими чудернацькими зальотами, що я спочатку був ні в цих, ні в тих, а тоді схопив за капелюха і мерщій дав драла з її спальні і з її палацу, ледви відсапався аж біля церкви Санта Лючія, гадаючи що її лакизи, похмурі телепні, яких я бачив у палаццо, женуться за мною.

Старалась принадити мене до себе і куртизана, добре знана в усій Венеції, що звалася Джулія і я було навіть злакомився на неї, коли б ненароком не навернувся тоді в театр мій Врона-Вонсович і не шепнув мені на вухо, щоб я собі дав спокій з такою особою, яка тільки дивиться, щоб обчикрижити дурника. Звичайно, що й від Джуліїя відкараскався, бо, смію сказати, розум у мене все ж не настільки заполонювався натуральними жагами, щоб я на себе не зважав. А зважати треба було, бо пан Афендик, який досконало знав більше, ніж я собі гадав, про мої справи, тільки хитав головою і всовіщав мене не давати собі занадто пільги, бо кінець кінцем, граф і адмірал не дає мені гроші тільки на те, щоб я товкся поміж картярами та воловодився з дівками підозрілої кондиції. Я гримнув на нього, бо він мені, мовляв, не вчитель, поскільки я сам собі пан, але зауваження його все ж були справедливі. Я втишив свій запал, дав трохи спокій з розкиданням дукатів і цехінів і припинив грати по ночах в “Родетто” чи в “Біскаччо Бароні”. Єдине, чого не міг мені Афендик відмовити, не був театр і я був сливе щоденним гостем у всіх шістнадцятьох театрах Венеції. Звичайно я собі наймав ложу — хоч і не плював з неї на капелюхи плебеям, що сиділи в партері, як це було у звичці заможних, та й не займався там любовною грою потемки, як це робили інші, проте мене знали і любили і продавчині шоколаду та апельсинів, і балетниці та актори “комедіа дель арте” — бо ж я щодо них не був скупий ні на гроші, ні на аплодисменти.

Звичайно, коли б я того забажав, то жодна з актрис і продавчинь, серед яких були й непогані, не встояли б переді мною, але я був у тому віці, коли і знадити мене могло, особливо після моїх гірких досвідчень, тільки щось Піки справді варте уваги. То ж не диво, що коли мені Зогу приніс у перерві в театрі від дружини португальського амбасадора доньї Рафаелі маркізи до Хіль Гравалос листика, я аж спаленів, бо збагнув, що мій час настав. Після театру я прийшов, як мені сказали в листі, до портика церкви Санто Крістофоро і в портатіні побачив жінку в масці. Дна здоровенні маври були готові нас нести, коли вона мовчки дала мені знак, щоб я увійшов в портатіну і сів біля Неї. Тоді вона засунула завіску і промовила до мене мелодійним голосом, від якого мені стало аж млосно. Вона, виявлялось, знає мене давно, знає досконало, хто я і що я, а що її доля зложилась так, що вона може все собі дозволити крім щастя мати доброго друга, вирішила запропонувати мені доскінну і нічим незобов’язуючу дружбу. Я старався відповісти їй як змога галантніше і вона стиснула мою руку своєю рученькою, що ввело мене, річ звісна, у деяке хвилювання. В півмороці і під маскою я ледви міг розглянути її обличчя, але й так скромно приховані риси видались мені шляхетними й делікатними, і коли я виявив свій подив з її прекрасного, хоч надто блідого коліру обличчя, вона сказала, що. за португальською звичкою, вона рідко коли виходить удень, хоронячи себе від сонця. По дорозі ми розмовляли, при чому особа ця виявила неабияку кебету і ознайомленість у різних справах; у філософії, мистецтві і в політиці. Маври ж, пронісши нас добрий шмат дороги, і то, як я судив, прерізними закапелками, нарешті спинились, а тоді маркіза де Хіль Гравалос просила мене дозволу зав’язати мені хусткою очі, коли увійдемо в її палаццо, бо мовляв, з уваги на ревнощі її старого чоловіка, їй доводиться бути дуже обережною. Я радо на це погодився і віддав себе у її владу. Вона взяла мене за руку і довгий час вела, як я гадаю, коридорами, під гулкими склепіннями і по сходах, аж поки я навіть крізь хустку відчув, що навколо мене багато світла. Тоді мені розв’язали очі ті ж милі руки і я побачим, що перебуваю в невеликій кімнаті, де знаходилось лише ліжко під балдахимом і столик з різним їстивним ті питвом. Ця кімната була яскраво освітлена свічами в канделябрах і у бічних свічниках з тим, що стіни цієї кімнати становили, як я зауважив, китайські ширми з містерію вишитими на них райськими птахами і краєвидами. Португальська амбасадориха попросила мене бути як у себе вдома, сісти біля столу і перекусити, а я не дав себе довго намовляти і бувши здорово голодним після театру, взявся до найсмачніших ласощів, якими заставлено стіл: тут були і устриці, і краби в коштовній підливці, і холодна птиця, і марципани, і голандські сири. Все це я залюбки поливав добрим вином, а амбасадориха мене припрошувала і сама коштувала, то того, то іншого по шматочку. Жіночка вона була весела, не дивлячись на суворість, якої вимагало і її становище і її походження, (Португалія, я чув, країна великої похмурості і строгості обичаїв); більше того, спрокволу вона, з зовсім поважним виглядом почала оповідати мені такі історійки, від яких і у абата Гронкі мусіли б в’янути вуха. Не знаю, чи це було в її вдачі, чи цим вона хотіла більше запалити мене, але треба признатися, що й вино й її розповіді, та й усі інші обставини, допомогли їй до того, щоб я признався сам собі, що буду справді останнім дурнем, якщо не приступлю негайно до любовної гри. Дарма, що ця принадна жіночка не давала ніяких підстав до того. Адже ж, при перших моїх спробах рішучої дії, вона відхилила мене чемно рукою, чарівно посміхнулась і щезла за ширмами. Мені миттю блиснула думка, що може й ця панійка така ж привередлива в мистецтві залицяння як і ота огидна відьма — догаресса. До дідька, до чого тільки не докотиться людська розбещеність! Але ні, вона незабаром з’явилася в ніжному муслиновому халатику, який так чудесно огортав її лілейну стать. А коли я знов взявся до любовної гри, вона вже не відсувала мене, однак це були лише невинні пустощі. Борюкався я із зальотницею довгенько благав, просив, гнівався, подарував їй дорогі сережки, начебто на пам’ятку, бо ж розумів, що така жінка як вона не гребує земними благами. Але все це було надаремно…

“— Ви диявол, а не жінка, — жалісливо і безпорадно скрикнув я, — чи ви собі здаєте справу, в яку поталу ви мене кидаєте?”…

“— Ви праві, кавалере, — серйозно промовила вона, — я дійсно — дияволиця. І в силу деяких неписаних законів, дарованих нам Вельзевулом, я не маю права входити у близькі зв’язки, навіть із найлюбішою мені людиною, поки ця людина не довершить деяких приречень…”

“— Я довершу всіх, яких забажаєте, — палко скрикнув я, навіть, коли хочете, побратаюся із самим чортом, нашим родичем, моя сеньйоро…”

Як не дивно, але я, тримаючи в обіймах цю гнучкостанну чортицю, в задуренні свойому не тільки щиро повірив в те, що вона говорить з найповажнішим виразом обличчя, але був готовий вчинити все, що накаже її примха.

“Почнемо від абракадабри , тобто від посвячення вас у перший круг Вельзевулових зброєносців, — промовила вона і підморгнула лукаво, — а після цього, перше ніж перейдемо до далеко важливіших завдань, ви зазнаєте, кавалере, перших насолод раю чи пак пекла. Бо любов моя — не звичайної земної жінки, а втаємниченої, отже — пекельно-пристрасної…” На моє щастя, в цій хвилині мені видалось, що я почув за собою чиєсь стишене хихотіння. Я давніше вже мав увесь час враження, що там, за ширмами або принаймні в їх напрямку, щось діється: неясне шемріння, шарудіння вже декілька разів мене бентежило, хоч я відганяв від себе всякі сторонні думки; до того ж я був так зайнятий, що й не зважав на ніщо. Однак хихотіння було настільки виразне, що я миттю спритомнів і вистрибнув з ліжка.

“Кавалере, — загородила мені дорогу моя чортиця, — не звертайте уваги, це не більше як пустощі присутніх, незримих бісів…”

Але я, як стояв, схопив мою шпагу, що лежала на кріслі і кинувся з нею на ширми, розпорюючи одну з них з гори вниз. Інші, сусідні, від удару і моїх рухів, раптом попадали на підлогу. Здивуванню мойому і соромові не було краю, коли я побачив, що за цими китайськими ширмами сиділо у вигідних кріслах може з парканадцять панків і паній, здебільшого підстаркуватих. Сиділи вони всі навкола кімнати, а скоріше — ліжка, що було на середині, та очевидячки, крізь дірочки в шовку, преспокійно собі придивлялися всьому тому, що осьде за цей час відбувалося.

Регіт привітав мене, я постояв ще хвилину, не знаючи що мені робити і мав либонь досить дурний вигляд, Деякі, я зауважив, аж за животи бралися від реготу з мойого приводу. Проте мені не спало навіть на гадку гніватись за це на них: ці люди мали більше підстав реготати, ніж я обурюватися на них. Миттю я чкурнув з кімнати, щоб скотитись по сходах кулею. Регіт стоклятих глядачів і моєї бісиці ловив мене ще на вулиці. Я біг мов шалений, збиваючи з ніг людей, не здаючи собі справи, що я власне не знаю, куди мені бігти і де я перебуваю. На щастя, я налетів з розгону просто на абата Гронкі, що аж розложив руки, щоб мене піймати: “Тю, на вас, кавалере, куди ви так женете?…”

Відсапавшись, я пішов з ним до остерії і не втаюючи нічого, розповів йому все, що сталося зі мною.

“Вам дійсно таланить на халепи, кавалере, — похитав він головою, — мені казав звечора Зогу, що ви подались з якоюсь дівицею в портатіні і я ремствував, навіщо це він вас пустив самого. Не вірте венеціанкам ні на гріш…” “Коли б це була венеціанка, абате, це була — порту; галка…”

“— Може ще жінка португальського амбасадора?…” Абат зареготав і собі, аж сльози йому покотилися по пухлих щоках.

“Це не інакше як та іспанська куртизана Занзарра, — проказав він, обтираючи сльози, — вона звичайно подає себе або за португалку або за колишню султанську гаремницю, хоч це найпаскудніша придзингльованка Венеції тим докучливіша, що здатна на все зле. Те, що вона з вами проробила, відбувається в Венеції вже від довгих років і Інквізиція даремно шукає винуватців може не стільки з нелюбові до неморальних вчинків, як зі злості, що їй не поступають проценти з цього рентабельного підприємства. На такі бо спектаклі білетики продаються по високій ціні, а платять їх найдостойніші люди нашої Республіки, коли хочете знати…”

Я не хотів далі його слухати. Мені було соромно, та ще так, що я аж кусав свою губу. Так дав я себе обдурити, встрибнув із себе аж осьтакого йолопа!…

Я прихапцем попрощався з добрим абатом і найняв гонголу, щоб відвезла мене до мойого дому. Я не хотів нікого бачити, нічого чути. Мені здавалось, що вся Венеція показує на мене пальцями. Коли б я тільки дістав у руки цю кляту Занзарру…

Вже світало, коли я опинився в моїй кватирі, переступив через сонного Зогу, що либонь чекав мене всю ніч біля моїх дверей, кинувся як стояв на ліжко і вмить заснув. Верзлися мені химородні сни: чортівські реготливі рила, жінки з блідими обличчями, що вчили мене абракадабри і я, як казали мені потім, кидався, вигукував у сні, вимахував рукою, аж поки не прокинувся. Наді мною стояв граф Вонсович, який з Зогу, як казали, будили вже мене з пів години. Сонце дерлося крізь високі вікна.

“— Кавалере, гукав мені до уха Вонсович — я маю для вас добрі вісті!…”

“Які вісті?”

Я зірвався і чухався. Волосся мені гривою лізло в очі. Вонсович сів на ліжко і розповів мені, що тільки що в таверні під “Левом Дожів” він зустрів землячка, якогось польського шляхтича, який також нібито хотів їхати до Істамбулу, де гуртувались конфедерати, готуючись до війни, та передумав і тепер, обдертий та голий, вирішив повернутись до Варшави і дати спокій з усякими політичними справами закордоном. Та діло було не в тому. Шляхтич, який був якийсь час підчашим у такого герцога де Вілльєра, що приятелював з королем Стасем [звідси і протекція для шляхтича, коли б він повернувся до Польщі], розповів йому про якусь таємничу даму, Елеонору де Тремуйль, яка проживає зараз у Пізі і звідти, з допомогою Кароля Радзивіла, а може й одного з кардиналів, розсилає в усі усюди маніфести, величаючи себе імператорицею всіх Русей і королевою Понтиди…

Я зірвався як навіжений з ліжка. “Де той шляхтюра, давайте його сюди негайно!”

Мій сон пропав умить. Але шляхтюра вже від’їхав цього вечора до Відня. Вонсович казав, що він шукав мене по цілій Венеції і забігав до моєї господи, декілька разів. Я ще раз спомянув чортом кляту португалку.

“Проте не знаю, — сказав Вонсович — чи застанете ви її в Пізі, бо шляхтюра твердив, що наскільки йому відомо, ця мадам де Тремуйль збіралась податись до Неаполю, де буцімто їй обіцяють допомогу…”

Я наказав Зогу чим швидше пакувати наші речі, а сам, умившись і причесавшись, побіг до пана Афендика, щоб дати йому звіт із добрих новин.

Він вислухав мене, досить глузливо споглядаючи на моє обличчя, що на ньому напевно видно було наслідки недоспаної ночі, а тоді сказав, що, за всіми ознаками, вістка про побут княжни в Пізі — брехня, одначе про Неаполь він справді чував окружним шляхом, звичайно від своїх шпигунів: королева Неаполю і Сардинії Марія Кароліна начебто виявила зацікавлення долею княжни і він радив би мені, не гаявши часу, поспішати; їхати в Пізу, а звідти — в Неаполь. Сам він виїде до Риму, тим більше, що і граф Орлов, який є тепер з ескадрою в Мессіні, збірається завернути до Остії.

Ще перед вечером, попрощавшись з моїми венеційськими друзями та, рясно покропивши нашу розлуку, я і Зогу, у поштовій кареті виїхали в напрямі Верони. Нічого казати, що я, озирнувшись, побажав сто і двісті трясць не тільки моїй вчорашній португальській амбасадорисі, але і цілій бісівській Венеції, що коштувала мені стільки дукатів, здоров’я і найнісенітнішого обдурення. Догадався цуцик, коли хвіст одпав.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

ТІНЬ СЕМІРАМІДИ

Моїм єдиним бажанням є добро

держави, якою божим велінням я

володію. Слава моєї країни є моєю

славою. Я чиню те, що на мою думку

корисне для інтересів народу. За мене

говорить моя дія.

Катерина II, 1774; “Листування”.

Найвищий час упоратися з цією

креатурою, напівбожевільною жінкою,

яка присвоює, собі ім’я і походження,

до чого не має найменших підстав.

Катерина II до адмірала Ол. Орлова, 1774.

Якщо постає питання, що краще для володаря:

щоб його більше любили, ніж боялися, або, щоб

його більше боялися, ніж любили, то відповідь має бути

щоб його боялися і любили одночасно.

Але тому що поєднати ці речі важко, то далеко

краще для володаря, щоб його боялися, ніж любили.

Н. Маккіавеллі. “Князь”, 15

Несправедливість, довершена для добра людства,

стає справедливістю.

Ж.-Ж. Руссо.

1

І ось я, після добрих двох тижнів мандрівки і незліченних пригод — щоб їх і не бувало! —опинився в Неаполі і сидів у своїй кімнаті, в затхлій господі “Іль Соле” [“Під сонцем”] на вуличці, яка до того ще й назву мала дотепну: “Віслючий заулок”. Обнявши голову руками, я думав думи.. Невеселі вони були, таки вкрай невеселі.

Від самої Венеції почавши, мені не таланило. Якось дібрались ми з Зогу до Пізи, у сльотний вечір та й негайно взялись за розшуки княжни. Шукав я її під усіми іменами, які мені були відомі, поки не натрапив на ім’я сеньори де Тремуйль, під яким вона жила в Пізі, в монастирі Кармелітанок. Так, принаймні, сказали мені люди: якийсь плюгавий поетик, що всучив мені в руку книжочку своїх сонетів і попросив відразу позичити йому три цехіни, та проноза — судовий писарчук, якому я не довірив би ні калитки, ані годинника. Обидва вони знали Доманського і Христанека, а про Рокатані висловлювалися з великою шанобою, підкочуючи очі і зітхаючи; шальвіра прикидався перед ними сповідником княжни. Княжна, мовляв, жила богомільною самотницею в монастирі, але це не перешкодило їй розгортати жваву політичну діяльність. Безліч людей її відвідувало, одні приходили, другі відходили, а найбільше крутився біля неї французький шарже д’афер, як кажуть, з Венеції, маркіз Рошфор де Вількур. Відоме було теж і ім’я Кароля Радзивіла, який, у забрьоханій кареті, тільки те й робив, що проїздив через Пізу, забігав у монастир і чвалував далі, щоб знов повернутись за декілька днів і так само швидко від’їхати. По правді сказавши, ні ярига, ні піїт, не могли мені сказати як слід, чим власне займалася княжна та які були її цілі. Певне було те, що княжна і її шамбеляни не на жарт зберігали інкогніто, може з чийогось наказу. Важко було також мені довідатись, якими фондами розпоряджала княжна, але з того, що Христанек ні у судового писарчука, ані у піїта нічого не позичав, а ще й навпаки, посилаючи їх за різними орудками, платив дещицю, виходило, що грошенята у них завелись. Уся Піза княжною дуже цікавилась; ходили різні чутки, але, як я бачив, правдивої. Вона сливе ніде не показувалася і з ніким, крім своїх домашніх та приїзжих відвідувачів, не приставала, Піїт твердив, що хоч кращої жінки він не бачив на свойому віку, одначе їй без сумніву докучає якась печаль, бо обличчям була бліда. На його гадку, ця сеньора де Тремуйль мусіла бути царственної крові, а це впадало кожному в очі; по-друге, жила вона в постійній тривозі. Місцева поліція була нашошорена, але мабуть з уваги на її високих опікунів, вдавала, що нічого не знає і не бачить, одначе, коли княжна одного світанку, у власній кареті та ще й у супроводі кінних гайдуків, враз із куфрами і шкатулами, як навіжена зірвалась і виїхала, поліція Пізи вже знала, що її шлях — у Неаполь.

Цих відомостей для мене було досить. Я щедро нагородив моїх голодранців так, що вони, щоб учинити мені приємність, силкувалися на нові і вже зовсім неймовірні брехні. Але я відразу відрізняв їх від правди. Того ж дня я наказав Зогу їхати наперед у Віареджо, з речами, щоб замовити нічліг і пошукати бригантину, якою ми могли б дібратися до Неаполю. Сам я залишився ще в Пізі, блукав по місті, дивувався башті, яка, на очах, здається, падала-падала, а таки не впала; повечеряв і заліг спати, щоб бути свіжим до дальшої подорожі. Таким чином, я міркував: Вонсовичу не брехав той його молодий полячина, а Афендикові агенти також не помилилися, доносячи про накладання княжни з неаполітанським двором. Якщо пізанська поліція не мала щодо того сумніву, то так і було, бо з власного досвіду я переконався, що поліційні відомості, якщо не зовсім, то завжди близькі до правди. Поліція бо знає, що в траві шумить. У Віареджо, куди я прибув диліжансом і яке виявилося препаскудним портовим містечком, де кожний хотів мене оциганити, я шукав мойого Зогу цілих три дні надаремно. Такого ніхто тут не бачив і не чував про нього. Сердитий до краю, ходив я понад морем і тинявся по ринкові, кляв далматинця і всю його родину, бо аж на третій день збагнув, що пройда попрощався зі мною назавжди, захопивши з собою два моїх важенні куфри, випхані всяким добром. Всі мої муслинові сорочки, мої мережива, мої штани і мої атласні камізолі пропали!

Чортів син тепер насміхався з мене. Не досить того, що я його годував, мов того кнура, догоджав йому і одягом і цехінами, які він вибирав із кишень, коли чистив мої одяги, не досить, що моїм коштом він користався принадами Чечілії Монтефіоре, але так підло ще й обікрав мене! Що ж, довелося стиснути зуби і приректи собі раз назавжди не робити ось таким людям добро.

Хоч мене відмовляли статочні люди у Віареджо не братися до Неаполя морем, всежтаки, зваживши, що узбережжям подорож була б не легшою, до того ж напевно небезпечнішою, бо там кишіло від опришків, я таки вирішив плисти. Маючи в пам’яті історію мою з морейцями, я тепер був дуже обачний і двічі зважив та тричі змірив, поки не підрядив одного генуенця, — власника бригантини, щоб він мене відвіз до Неаполю. З цим генуенцем, якого я й так поганяв, не шкодуючи цехінів, ми вийшли в море, покинули цю нужденну діру Віареджо, де, до речі, нещодавно стояла ескадра адмірала Орлова і мешканці не могли віджалувати їм його, ані його офіцерів, які тут добре попиячили і побенкетували. Тим то і до мене відносились, і в господі і в порті дуже ввічливо і навіть запобігали переді мною, бо я не крився з тим, що й я офіцер морської гвардії щедрого графа. Що ж до генуенського капітана, то він не знав, де мене посадити і дав мені найкращу каюту, яку мав, а сам перенісся до спільної халабуди з посполитими морцями.

Проте це все була комедія, поки ми не виїхали з Віареджо. Як тільки ми опинилися в морі і береги ледь-ледь мріяли на виднокрузі, поведінка капітана та його підвладних цілковито змінилася. Генуенський злодюга кляв як швець, вмовляючи в мене, що я його підманув в усьому, що він через мене затопить свій корабель, бо виїхали ми в день якогось святого, в який зовсім не годиться плисти, називав мене шпигуном і погрожував, що продасть алжирським піратам, якщо я не додам йому більше цехінів до домовленої заплати. Що я мав робити? Зрозуміло, що я мусив задовольнити ланця, але цього не було досить, Він не те що кожного дня, але сливе щогодини підвищував заплату за мій проїзд під різними приводами, до того такими нікчемними, що просто не хотілося слухати: він, мовляв, через мене вже терпить покару долі, бо йому, і щогла зламалася і вітрило тріснуло і котрийсь морець звихнув собі руку і вода затухла і м’ясо обсіли мухи — шальвіра в очі знущався з мене. Я платив, поки міг, коли ж у мене не стало більше цехінів і коли я, сам, розсердившись, почав погрожувати, що про все доповім у Неаполі і внесу скаргу на гундсвота, бандитюги взяли мене за руки і за ноги, вкинули мене разом із дещицею моїх бебехів у човен, підвезли до берега і висадили. Такого злодійськоїв і чортячого реготу не чув я ще ніколи, яким ці волоцюги прощались зі мною. Далебі, мені навіть приходило на гадку, що хтось їм окремо заплатив за те, щоб вони так мене оциганили. А що було робити? Я взяв із собою з моїх речей, що міг, решту кинув на поталу і поплівся берегом до найближчої рибальської оселі, звідки мене на гарбі доставили до Чівіта Веккіа, богом і людьми забутої глушини, де жили рибалки та мабуть розбишаки. На щастя, ніхто з них не знадився на моє добро. Всі цінніші речі свої я запопадливо поховав за халяви, а вбивати їм мене не було жодної рації, бо не було чим поживитись. За невеликий золотий ланцюшок якийсь абат, якого я зустрів, відступив мені свого віслюка і ми з бідою доїхали до Неаполю.

Місто, в якому я тепер опинився, звичайно, хороше. Вид на море, на затоку, на Везувій, що злегка курився, як куриться завжди, чудесний. Але мені було не до оглядин гарних краєвидів. Мені було і не до свят, що в їх розпал я якраз попав у Неаполі.

Настрій мій був катівський: насамперед у мене майже не було грошей і я повинен був удатися до моїх вже призабутих, давнішніх заходів, тобто до заставлювання клейнодів, а крім того, злодійство Зогу позбавило мене майже усієї гардероби. Не кажу і про те, що в Неаполь я вткнувся як у мурашник, мені вщерть чужий — ніодного знайомого обличчя, на якому б спинити погляд, ба, більше того — все тут в такій самій мірі розлічене на обшахрування і спантеличення дурнів, головно з іноземщини, як і у Венеції. Панії — фльондристі і з-біса хитрющі, чоловіки один до одного — шахраюги і ледарі, які тільки і дивляться, якби їм полакомитись твоєю кишенею.

Що ж до княжни, то мені не треба було, як я зразу побачив, кидатись у всі боки, як це було деінде. Не встиг я ввійти, ще запилений білою пилюгою, в господу, як її ім’я хтось голосно вигукнув у гурті п’яниць. Видно, в Неаполі вона була відома. Дещо просвіжившись, обмивши з себе куряву, я зійшов униз і розпитався, повагом і обережно, власника господи про княжну, або як її тут називали “Прінцессу Понтійську”.

“— Еге, — подивився на мене підозріливо господар — [ ця дурнюша і каверзна либонь потвора, яка очевидячки до мене, що з’явився на віслюку з невеликим клуночком, не прив’язувала великої ваги], а хто ви такий будете, молодий сеньйоре, що питаєтесь за такими високими особами”

“— Хто я такий, ти згодом довідаєшся, дуриндо, — скипів я, — покищо можеш собі почитати за честь, що я тішився в твоїй собачій норі. Скажи мені розважно все, цю знаєш про прінцессу Понтійську, де вона живе і що робить, та як давно…”

Моя мова і насуплені брови мабуть вдіяли своє, бо креатура змінила свій нахабний тон і розповіла, облизуючи свої масні губи, що такої шляхетної особи Неаполь ще не гостював, що прінцесса є ніким іншим тільки гостею самих його Величності короля Фердинанда і королеви Марії Кароліни, які без неї не можуть пробути ніодного дня і навіть часто їздять з нею в одній кареті, що живе княжна із своїм почтом і своїми секретарями (леле, я знав вже про кого це мова!), в Палаццо Джуліо, який оберігає варта, віддаючи княжні королівські почесті, що княжна мусить бути багата, з біса, бо їдучи по місті, іноді наказує своїм лакеям кидати пригорщами монети в юрбу і не було такого лаццароні, який би з її рук не дістав щедрої подачки, особливо, коли вміє добре заспівати. Прінцесса пробувала тут оце вже добрий місяць, який їй минає серед свят і феєрверків, а як довго буде — невідомо, бажано, щоб як найдовше, бо не тільки королівському двору, але і усьому людові вона мила як рідна.

Я відпустив дуринду, ткнувши йому в руку цехіна за добру вість і повернувся до себе, щоб прикинути, що це все означало та яким вітром могло княжну пригнати до Неаполю, ще й у такі гаразди.

Що більше я думав, тим смутніше ставало мені на душі. Насамперед іти ось вже зараз до Палаццо Джуліо я не міг. Не тільки тому, що мене могли просто не впустити, бо я не сумнівався, що з княжною приволоклися сюди і мої приятел