Королів-Старий Василь. Чмелик

672

Частина перша

НА УКРАЇНІ

Рік 1913

На Україні

Ну, так… Сьогодні пам’ятний мені день: я починаю самостійне життя.

Я вже не раз пробував писати щоденники, але нічого путнього з того не бувало. Навіть смішно було читати вже через місяць такі все дрібниці — то про мрії, то про семінарію. І коли я переглядав кілька початих зшитків, то виходило, що все, де я писав про себе самого, було незначне, дріб’язкове, а важним у всіх записах були лише тато й мамуся. Я тоді починав справляти написане, й воно ставало ще гірше. Тоді я рвав свій зшиток й на тому кінчалося. Через те я вже був твердо вирішив ніколи не братися за таку писанину.

А от тепер мушу. Бо мені нема з ким говорити, бо нема татуся й мамуні.

Але це вже не буде щоденник, це будуть записки про початок мого самостійного життя. Я певен, що згодом вони мені будуть потрібні й важні. А хоч би й ні, то все одно: так хотіла мамочка, а я не можу її не послухати. Особливо тепер, коли й вона, й тато, і я — ми всі такі нещасні…

* * *

Сьогодні, чи не вперше в житті я зостався без тата й без мами. Навіть тоді, коли я бував влітку у бабуні, в Лубнах, то я знав, що близько є тато й мама, а зо мною — бабуня. Вони мене доглянуть і порадять. А от сьогодні я — безпорадний. Безпорадний і цілком самітний…

Коли я вертався додому з двірця й коли Харитина пішла на базар,— мене вперше вколола ця думка. Так тяжко стало почувати себе самітним, що я не втримався й заплакав. Я не соромлюсь це пригадати й записую навмисне. Заплакав я, очевидно, так дуже, що мене пожаліла якась незнайома дама. Це мене отверезило. І от тоді я зрозумів, що власне тепер я вже починаю своє самостійне життя, бо довгий час мушу жити сам, сам мушу порядкувати собою й нашим господарством, не покладаючись на рідних… Тепер я буду тільки поміж чужих…

Але ж я хочу бути в постійнім зв’язку з вами, мої любі: принаймні подумки я хочу вести з вами розмову. І тепер я буду щиро записувати в цей зшиток все-все, що тільки трапиться зо мною. Тоді, коли ви повернетесь додому, я не забуду нічого важливого, що треба буде розповісти вам. І вже гуртом ми прочитаємо ці мої записки.

— — —

12 травня, 1913 року.

Мамочко! Як тяжко боліло серце, коли ти укладала речі. Я тільки не признався тобі навмисне, щоб не мучити тебе. Мені не було страшно зостатись самому, бо все ж таки зо мною наша Харитина та й взагалі я, здається, не страхополох. Але ж мене гнітило якесь несвідоме передчуття: я неначе знав, що ти не тільки не привезеш тата, а також боявся, що ти не вернешся й сама. Правда, я ніби помилився: ти вчора приїхала з Києва, але ж сьогодні, після цілком безсонної ночі, теж, здається, чи не першої в моєму житті тебе вже нема. Як мені було боляче дивитись, коли ти складала речі, робила записи, наводила лад в домі, немов ти вибиралася надовго… Ти увесь час повторяла, що найдальше, як через два тижні повернешся з татом… А чи ж повернешся?..

Я вже чув не раз, як легко бути заарештованим і як тяжко бути визволеним. Але ж мене найбільше турбує думка, що ти, мамуню, не все мені розказала. Звісно, ти не дурила мене, але ж дещо безперечно приховувала, щоб не збентежити мене до краю, як і я приховував перед тобою свою тугу. Я чую серцем і бачу, що так само відчуває це й Харитина: вона плаче з учора. А, може, вона знає більше?

Ні, не знає. Вона б сказала. Тепер же можна б сказати, а вона заприсягає, що мама впевняла й її, що повернеться 27 травня. Тільки ж чого вона так плаче? Вона ж уже бачила татин арешт, коли я ще був малий і коли татуся довго-довго продержали в кріпості, й зовсім дурно… Ні, наша Харитина не збреше!..

А може я зовсім без потреби піддаюся таким сумним думкам?.. Сідаю краще за історію. Сьогодні вже понеділок, а іспити — в четвер. Вчора пів дня й сьогодні також не робив нічого, а витримати мушу. Мушу, будь-що-будь, бо не можна ж, щоб до всіх прикростів я ще й від себе додавав неприємності татові, який вірить в мої здібності…

Аби тільки вам, мої рідні, повелося щасливо, а я увесь час буду з вами душею…

— — —

І радісно, і тяжко… Історію я витримав непогано, хоча й не без труднощів. Дуже добре, що тепер зосталась тільки сама латина: я мов не боюся й латину знаю, та й Аква-Віта не дозволить собі повторити того, що було сьогодні з Чехонею; бо Аква, хоч і п’яниця, але ж добрий і знайомий з татом особисто. Ну, а Чехоня?! Яка підлість! Під час, коли ще відповідав Варищенко, приїхав на наш іспит архірей. Він завжди був з нами такий добрий та ласкавий. І сьогодні ми нітрохи не полякалися,— навпаки,— знали, що менше буде придиратися Чехоня й не даватиме дурних питань, як, наприклад, торік наганяв на слизьке Борща запитом: “у кого з Людовиків був найбільший бриль?”…

І справді, архірей був добрий і сьогодні; писав усім що п’ять та по чотири й навіть вирятував Майбороду, який спочатку був злякався й зовсім усе переплутав. Я нітрохи не боявся, а коли вийшов та витяг ще білета про франків, то навіть міг відповідати, не думаючи. Й справді, я відповідав добре й швидко, як по книжці. Але ж, коли вже зкінчав свій білет і архірей хотів був записати мені п’ять, вирвався Буцина й спитав: хто й з чого стріляв на гугенотів, коли вони тікали по вулицях Парижа, під час Варфоломіївської ночі? Я зразу відповів: “Карл IX, із аркебуза”.— А почему нє із вінтовкі? — А я й кажу: — “Потому, что тогда стрєлялі із аркебузов да мушкетов; єщо нє било вінтовок взагалі”.

Архірей так подивився на мене, неначе на пів-ока, як кіт, та й запитує, що то за слово “взагалі” й відкіль я його знаю? Я, як дурний, враз почервонів і замішався, а Чехоня хутчій нахилився архіреєві до вуха й почав швидко-швидко шептати. Я знаю, що він оповідав! Він говорив про арешт тата, бо навіть я чув, як він сказав — “ізвєстний мазепінєц”. Ох, як же мені хотілося вчепитися в його цапину бороду!.. А тим часом Буцина вже почав закидати мене питаннями. Добре, що я все знав і ні в чому не збивався, а то напевне б зрізали… Однак мене питали довше всіх, і, хоча я все знав, як на лихо; але ж мені навіть архірей поставив три.

І що їм зробив тато? І з чого в них така злість до всього рідного? Ну, хай би вже кацапи — Чехоня або “Штота”, а то ж і всі інші? Навіть і архірей, який родом з херсонських селян, де говорять тільки по-своєму, а не по-московському?

Це ж ми напевно знаємо… Ох, що не кажи:

“Кругом неправда і неволя”…

Тепер держись, Максиме! На латині тебе теж допікатимуть! Та тільки дарма праці: не вкусять! Є аж чотири дні, а я ще з сьогодні сяду за вправи. Лише напишу листа мамуні…

Моя ріднесенька! Чому ж ти мені не напишеш? Вже ж сьогодні третій день, як я сам…

Харитина вираховує, що лист може бути тільки завтра, бо мамуся приїхала у вівторок, цілий день бігала по справах, дуже заморилася й написала лише в середу. Сьогодні вночі прийде пошта, а завтра Онуфрій принесе листа. Завтра й мама одбере мою першу листівку, а післязавтра знатиме, що я витримав історію…

— — —

Моя рідна! Чого ж так мало пишеш? — всього сім слів на картці. Я вивчив їх на пам’ять: “Любий Симочко, не турбуйся, завтра напишу. Мама”. Мамочко, хіба ж ти не розумієш, що від такого листочка не можна не турбуватись?! Хоч би ти написала, що все добре, чи є якась надія…

Але ж певно, що все зле, що тяжко чогось добитися… Правду каже Харитина, що люди дуже лихі. Тато не міг зробити чогось недоброго, він же тільки працював і працював цілий день дома й на службі, не грабував, не вбивав, не крав. А от вони тепер мучать його, й маму, й мене. Як в середні віки мучили єретиків.

Так то ж таки були єретики: вони проти когось або чогось повставали, а тато тихо писав в своєму кабінеті, ходив у земство, й ніколи ні з ким не воював. Але ж правда мусить бути на світі, хоч що б там не говорила й Харитина, й бабуня!

Бідна бабуня: вона не знала, що трапилося, й приїхала до нас. А тут нема нікого та й мені дуже тяжко її розважати, бо ж завтра — латина. Ах, хоч би вже швидше скінчити іспити, тоді напишу мамі, щоб дозволила й мені поїхати до Києва. Принаймні будемо всі в одному місті, хоча й не в одному місці. А я доїду й сам: до Лубен мені дорога знайома. А там вже близько.

Чого ж немає обіцяного листа? Онуфрій приніс татові газети, а мені листа нема. Каже: “пишуть!” Він завжди так говорить, коли його спитати.

— — —

Латину витримав, іспити скінчились.

Але ж мені вимещують за тата! Сьогодні наші прокрались в учительську й списали у писаря Кирика переводні списки: мене переведено в другому розряді, виключно через ту трійку по історії. Я це добре знаю, знаю також, що це мені підперчив Чехоня. Це вперше я переходжу до дальшої класи в другому розряді. Але, таточку, це не я зробив тобі прикрість…

Сьогодні маю час написати довгого листа. Тільки зроблю це увечері: я читав, що всі листи увечері виходять кращі й щиріші, так що навіть можна пізнати, чи лист було писано вранці, чи вночі. А зараз піду до Кукубенка. Він мене чекає о третій годині, підемо купатись…

— — —

Знову сідаю за свої записки. Куба не застав дома. Тільки ж мені трохи дивно: сам мене кликав, наказував, щоб я не спізнявся, обіцяв дати нових гачків до вудки, а я прийшов без п’ятьох три — його вже не було дома. Я хотів був почекати, аж вийшов старий Кукубенко, якийсь такий похмурий і так непривітно сказав, що чекати нема чого, бо Гриць вернеться аж пізно увечері. А коли я спитав, куди він пішов, то старий навіть не відповів. Я ж знаю напевне, що Гриць на річку не пішов, бо в прихожій стояли вудки… Ніколи не думав, що він може збрехати: сам кличе, а з дому тікає… А втім, може у нього було якесь діло? Ніяк я не можу відучитись, щоб не помислити зле про когось. І в кого я вдався, такий Хома Невірний, та такий запальний?..

Хоча б і сьогодні. Коли я повернувся додому від Кукуби, швидко по тому прийшов городовик й приніс повістку, щоб платити податок за поземельне, чи за земське. Харитина не могла нічого відповісти, а я прочитав повістку й сказав, що як повернеться тато, то він сам заплатить. А городовик,— це один з тих, що заарештовували тоді тата,— так єхидно посміхається й говорить “по-панському”.

— Када там варотітся, єщо не звєсно! За такі дєла скоро не пущають!

— “За какі єто такі дєла?” — запитався я, а сам аж затрусився.— Мій тато робив тільки добрі діла…

А він мені:

— Вот за єтого самого “тату”. Много лучше било би “папінька!”

— Причому ж тут “тато”? А хіба ваші діти вам говорять “папінька”? Ви ж певно,— кажу йому,— теж не з кацапів, а українець?

А він так мені грубезно, по-хамському:

— Не твоє єто дєло, як мене мої діти зовуть! Тільки я їм так базікати не дозволю, как твой “тато” тебя навчил. Видать, що й ти його дорожкою йтить хочеш!

Та вмішалися бабуня й Харитина і не дали мені йому відповісти. Але, якби було можна, так я б його задушив за образу… Тільки ж я й сам знаю, що це не добре. Треба бути спокійним і стриманим…

Потім бабуня мене дорікала; казала, що за суперечки з поліцаєм можуть і мене заарештувати. Ну, й нехай! Сидітиму вкупі з татом…

А бідна мамочка? Ні, вже не дай, Боже! Це було б для неї дуже велике нещастя. Треба бути здержаним. З сьогоднішнього ж дня буду кріпитись з усієї сили і пильнуватиму кожного свого кроку. Мені це часто радили і тато й мамуся. І тепер, коли їх нема зо мною, я повинен виконувати все, що вони мені говорили.

А листа від мамуні все немає! Що ж це таке, що ж це справді?! Вже ж минуло дев’ять днів — і лише одна листівка…

Бабуня каже: — “Може захворіла з тієї туги та турбот?”

Мати Божа, захисти її нещасну…

Зараз сідаю писати листи…

— — —

Сьогодні вночі у нас знову був трус.

Як я втомився! Це мабуть від того, що не спав цілу ніч; так, і не роздягався. А як перелякалася бідна бабуня! Вона ще ніколи не була під час трусу. Я спочатку хотів був не дозволити, бо як же можна робити труси, коли нема вдома хазяїна? Та Харитина нагадала мені, що я обіцяв бути здержаним — і я взяв себе в руки.

Що ж вони робили?.. Чисто — корсари! Передивлялися кожну книжку в бібліотеці, позламували шухляди в татовому столі, все шукали якогось рожевого конверта. Забрали багато книг, найбільше — українських, позабирали майже всі рукописи, навіть забрали мамину листівку, що вона писала мені. Найшли в столі у тата конверт, у якому було 565 карбованців, хотіли були спочатку забрати й гроші, але потім зоставили. Тепер я вже сховав їх так, що вдруге не знайдуть! Навіть мої книжки переривали, однак не дуже уважно. Витрусили з них тільки татову фотографію, але зоставили. От я боявся, що візьмуть цей зшиток! Але один тільки подержав в руках, побачив, що зверху написано: “Общая тетрадь” — і кинув. Ех, дурню, дурню! Подивився б ти, що в цій “тетраді” всередині… Тепер буду добре ховати свої записки…

Харитина догадується, чого був знову трус. Вона каже, що мабуть перехопили маминого листа, якого вона написала до мене. Може й справді? Харитина вже знає всі їхні штуки! Тоді можна зрозуміти, чого я не маю від мамуні жодної звістки… А може й мої перехоплюють? Нема кого спитатись, чи можна писати про трус? Бабуня не знає, а Харитина каже, що ліпше буде, коли я зовсім нічого не писатиму, а то ще нової біди можу напитати… Кого б роспитатися?.. Не можу записувати,— так хочеться спать…

— — —

Сьогодні я складав розкидану татову бібліотеку й знайшов хорошу книгу. Саме її мені й треба: Пейо “Виховання волі”. Тато радив мені прочитати її влітку. Я почав читати й зразу побачив, що вона навчить мене володіти собою. Тільки деякі місця не зовсім зрозумілі…

Сьогодні виїздить бабуня. Страшенно шкода, хоч вона якась і не дуже нам рідна, а все ж було веселіше. Зостанусь я знову сам з Харитиною…

— — —

Коли я ходив замовити на вечір бабуні візника до двірця, зустрів Кукубу з Велегласовим. Просто дивина: обидва мої приятелі, а з Кубом я вже другий рік дружу, але ж вони навіть не схотіли зо мною розмовляти. Я тільки що зібрався вичитати Куба, що він той раз мене одурив, а він мені одразу:

— Ах, оставь пожалуйста. Что било, то прошло!

А Велеглас тільки поспитався, чи багато знайшли у нас вчора “крамоли”?

Я так ненавиджу це слово, що враз спалахнув й гостро відповів:

— Утри краще носа: він ще в тебе дуже короткий!

— А ти дивись, щоб не натягнули тобі твого довгого! — відповів він.— З Києва, брате, чутки йдуть!.. Знаємо!

Я не сказав більш нічого, а тепер шкодую: може й справді вони що знають про тата? Велеглас дружить з Клочком, а Клочків батько служить в поліцмейстера… Знов я погарячився. Ну, що мені з собою робити? Страшно трудно читати Пейо, деякі місця доводиться перечитувати по кілька разів, але ж я таки прочитаю все…

* * *

Перервав своє писання, бо Онуфрій приніс від мамочки нову листівку.

Вона така замазана якоюсь рудою барвою, що трудно й розібрати, але така люба, дорога! Тільки тяжко розгадати. Безперечно, що якісь мамині листи загинули: не дурно ж там написано, щоб я не шукав того, про що вона писала. Це — безумовно й є той рожевий конверт, якого у нас хотіли витрусити. Харитина враз догадалася. Ну, тепер мені все ясно…

— — —

30 травня.

Вже минуло й два тижні, а нема ні мами, ні тата. Не знаю, що й думати! Найбільш мене гризе те, що мама не пише й не відповідає на мої листи. Не нахожу собі місця. Ще вдень — сюди-туди. Маю діло: причепуряю садок. Вже почистив більш половини доріжок, тепер позрубую всі сухі віти, а далі доведеться знищувати гусінь. Шкода мені, що я ніколи не цікавився цим, коли бувало працює в садку тато. Тут би й придалося. Але ж тепер я вже не боюся, що нароблю чогось недоречного, бо найшов в татовій бібліотеці книжку Є. Чикаленка про сад, а там все-все розказано, коли й що треба робити в садку. От буде радіти тато, як повернеться й побачить, що все справно й нічого не прогаяно… Тільки мені тяжко без привички. Перші дні так боліла спина через те, що доводиться стругати доріжки, увесь час нахиляючись до землі. Однак вже сьогодні, всього після чотирьох днів праці, куди легше. Я навіть помічаю якусь приємність: насамперед добре думається. Треба тільки, як каже Пейо, “дисциплінувати себе” (привчати себе сповняти порядок), щоб і робота ручна не йшла якось хапливо, й щоб думки розкручувались не всі разом. Так тільки й можна справді виховати в собі волю.

* * *

Кумедно, але ж дуже подібно! Тепер я живу, зовсім як Робінзон. Сам на себе працюю, маю мовчазного приятеля — Самзная, що невідступно ходить за мною й, здається, не тільки мене розуміє, а й сам журиться за татом; маю свого П’ятницю — Харитину, з якою увечері та за обідом ми довго розмовляємо. І мені навіть дивно, що вона зовсім не така вже нерозумна, як те мені завжди видавалося. То не штука, що вона замість “автомобіль” говорить “бибель”, або замість “В’ячеслав В’ячеславович” казала “від числа до числа”, чи там “пужарний” та інші кумедні слова. Коли вона спокійно оповідає, то її дуже цікаво слухати, й вона уміє зробити розумні висновки,— а це ж — саме важне. Шкода, що вона неграмотна. А може те й краще?.. Бо тоді б вона не була б подібною до П’ятниці…

Вчора, наприклад, вона мені розповіла одну таку пригоду, що не часто знайдеш і в книгах. А було це так: коли ми вечеряли, то я ще раз показав Харитині срібний невеличкий дукач, якого знайшов у садку, коли чистив доріжки. А вона подивилася та й каже:

— І я маю дукача, та ще й золотого. Ось подивістесь, який ловкий!

Вона зняла з шиї червоний шнурочок, на якому висів хрестик, образок великомучениці Варвари й блискучий червонець. Я почав його роздивлятись, а вона розповіла, як опинився у неї той дукач.

Ще в давні часи, за кріпацтва, коли Харитина була манесенькою дівчинкою,— вона якось дуже захворіла й мало-мало не вмерла. Її мати страшенно побивалася й нарешті дала обітницю, що коли б її донька видужала, то вона піде пішки на прощу до Києва. Харитина, справді, вичуняла. І от, її мати почала проситись у своїх панів пустити її до Києва. Пани були добрі й жаліли своїх кріпаків, а Харитинину матір дуже любили, бо вона була при кухні. Тим-то, дізнавшись, що вона дала зарок, пани відпустили її до Лаври.

Рано повесні з їхнього села та ще з кількох сусідніх вийшла на Київ валка прочан, самі баби, та два діди, а з ними — й Харитинина мати. Спочатку йшли вони добре й дійшли так вже аж під Лубни. І ось майже під самими Лубнами, коли прочани увечері переходили мостом річку Сулу, нагнав їх на самому мості якийсь великий пан, що їхав конем з кількома верхівцями-джурами. Їхав він дуже прудко, не зважаючи ні на кого, через те прочани сахнулись від коней набік, а Харитинина мати спіткнулася й влучила ногою в щілину між дошками та й звихнула собі ногу. Ледве вона додибала до Лубен, а через ніч у неї так напухла нога, що вона не могла йти далі. Але ж іншим чекати на неї, поки вона одужає, не було часу,— бо пани були тоді лихі та строгі й веліли всім повернутись додому якнайшвидше. От і покинули її товариші в Лубнах. Промучилась вона з ногою днів зо три, а коли напух зменшився й їй стало легше, вирішила, що мусить іти далі сама, бо ж не вертатися додому, якщо вже дала таку обітницю.

Шлях великий, зблудитися майже не можна,— тільки їй було страшно іти самій, бо зараз за Лубнами були тоді великі ліси, а крім того, за тих часів ще скрізь тинялося багато розбійників. Та вже ж що робити?! Харитинина мати помолилася в Лубенському монастирі, взяла шматок кори з того дуба, під яким сидів лубенський святий Афанасій Сидячий і подалася в далеку дорогу.

Ще за раннього вечора прийшла вона до якоїсь пустки, що стояла самітно в лісі, й надумала зостатися там на ніч, бо не знала, чи встигне до ночі вийти з лісу й дійти до якогось села. Мабуть, у неї ще боліла нога й вона не могла йти швидко. Обдивилася хату, де, видимо, колись був понаддорожній шинок й здумала, що ляже у маленькій кімнатці, де, певно, колись ховали горілку та гроші, бо там було тільки одне невеличке вікно з залізними ґратами.

Швидко в лісі почало поночіти, тільки не через те, що надходила ніч, а тому, що насунулася темна хмара й почалася громовиця. Страшно було самітній жінці в порожній хаті серед темного лісу, та ще, коли раз-за-разом грюкотів грім. Спочатку лежала вона на старій лавці, потім перебралася на піч, а, потім, коли блискавки не вгавали й лякали її своїм світлом, зі страху надумалася влізти в саму піч. От там, у печі й лежала вона, але ж заснути не могла: так вона була наполохана. І вчулося їй, що то вже не тільки грім гримить, а мов хтось з рушниць стріляє. А потім зачула якісь вигуки, галас, плач. Ще більш їй стало моторошно та лячно, а коли й справді почула, що до пустки підходять якісь люди,— перелякалась вже на смерть. Забилася вона аж в саме дно печі, а челюсті заставила якимсь шматком бляхи та трісками, що там були, притаїла дух та й слухає. Аж і справді: чує якісь голоси страшні гукають і наче хлипає та стогне якась жінка, а потім у ту кімнату, де вона була в печі, когось пхнули, затулили двері й чимсь привалили з зокола…

— “Покійна матуся,— каже Харитина,— мало ума не стерялися з жаху; думали, що вже їм неминучий рішинець прийшов, бо тож-таки були розбійники-харцизяки!..”

Але все ж таки вона виглядала щілинкою з печі й, коли блиснула блискавка, то побачила молоду, гарну та хорошу пані, яка стояла навколюшках, звівши руки до неба й говорила тільки одно:

— “Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного Івана. Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного раба твого Івана!”

А потім раптом скочила на ноги, підбігла до печі й щосили кинула щось всередину, в піч. Це була тяжка річ, бо так ударила по хворій нозі Харитинину матір, що та ледве-ледве втрималась, щоб не закричати.

Тим часом повернулись розбійники. Привели закривавленого машталіра , засвітили каганця й почали допитувати пані та його, чи є в них гроші й де вони? Мати Харитинина затулила й вуха, й заплющила очі, як ті розбійники почали знущатись з нещасних подорожніх, але ж, коли увійшов у хату, видимо, отаман розбишак, то вона глянула — й знов мало не скрикнула, бо впізнала в ньому сина сусіднього панка. А той панок, що раніш був страшенно зубожів, в останній час почав дуже швидко виправлятись, купувати скотину, кріпаків, тощо. Це так її вразило, що вона знепритомніла…

Ну, добре. Чи довго, чи ні була вона без тями, ніхто того не відає, отже, коли вона очутилась, то вже в хаті не було нікого, громовиця стихла, тільки коли-не-коли блимала далека блискавка. Спочатку їй здалося, що все то був тільки сон, але ж, як вона намацала щось у себе під ногою, немовби якусь важку кишку, то зрозуміла, що все те вона чула й бачила навсправжки. До самого ранку не могла заснути й лежала, не поворушившись, в своїй схованці. А коли зійшло сонце й вона побачила в хаті шовкову шаль та рукавичку, а також сліди крови,— то її знову охопив такий шалений жах, що, не дивлячись ні на що, вона миттю вилізла з печі й хотіла була тікати. Але ж, вилазячи, зачепила ногою ту річ, що вкинула до неї нещасна пані. Вона витягла те з печі й побачила, що то був червоний сап’яновий черес, а в ньому зашито повно червінців. Швиденько підв’язала вона його собі на поперек, взяла ту шаль і рукавички й, забувши про хвору ногу, майже тюпки побігла далі, з лісу.

В ближчому селі вона ще пересиділа день, відпочила й, нічого нікому не кажучи, подалась далі. А коли дійшла до Києва, то тільки там подивилася на скарб. В чересі було аж сто двадцять п’ять дукатів-червінців!

Спочатку вона була зраділа, що дав їй Бог таке щастя, а потім роздумалась, що гроші це не її й не може вона їх забрати собі. Вона вийняла тільки десять дукатів, і на ті гроші по всіх церквах київських замовила панахиду “по убієнних рабах божих Катерині та Іванові”, скрізь всім святим становила свічки, а в Лаврі та ще у якомусь монастирі дала по три дукати на вічне поминовення тих, що, як вона думала, позабивали розбишаки.

З своїми земляками щасливо повернулася вона додому й принесла з собою ті речі: черес, а в ньому дукатів, шовкову шаль і рукавичку пані Катерини. Довго вона не знала, що з всім тим зробити і тільки вже аж у Петрівку пішла до попа на сповідь. Розповіла йому все, що з нею було, не затаївши й того, що бачила між розбійниками сусіднього панича. Старий панотець умовив її, щоб вона про все це сказала сама своїм панам. Вона так і зробила.

Потім був суд. Знайшли тоді, кого то розбійники забили: то були якісь чужі, далекі пани; вловили й тих розбишак, а між ними й сусіднього панича, та й послали їх у Сібиряку. А Харитининій матері на суді хотіли були дати аж сорок один дукат,— третину тих грошей, що зосталося в чересі. Але ж вона від того відмовилася, бо то було сирітське, а попросила тільки, щоб їй дали один, який у неї зоставався з тих десятьох, що вона вийняла з череса на поминання, та шовкову шаль на згадку. З того червінця вона зробила дукача Харитині, а шаль наділи їй на голову, як ховали небіжку. Харитина каже, що цей дукач — найдорожча її пам’ятка, якої вона не віддасть і не продасть, хоч би й з голоду довелось помирати. Це — пам’ятка про її неньку та про милость Божу до неї…

Взагалі Харитина така добра й справедлива. Якось я раніш того й не завважав. А тепер, коли вона часом прийде до мене в садок, де я працюю, то аж тремтить, так боїться, щоб я собі не врубав руку, або не понамулював мозолів. А часом то я помічаю, як жалісно вона дивиться на мене, й тоді мені аж душить у горлі. А вчора увечері, коли я писав мамуні листа й глибоко замислився, вона непомітно підійшла поза моєю спиною й ледве чутно поцілувала мене в голову. Я мало не заплакав, бо мені здалося, що я й справді сирота… Ні, тепер я вже не буду більше її дратувати ні “пужарними” ні “бибелями”, ні “шумуварем”.

Але, коли вона така жаліслива до мене, то мені все більш здається, ніби й справді з татусем дуже погано; ніби й не знать, як довго я його не побачу.

* * *

Сьогодні заходив Олекса Іванович. Говорили ми зовсім, як товариші; він на цей раз навіть не називав мене “Левитом з Скінії”, глузуючи, що я не в гімназії, а в семінарії. Розпитував про тата, говорив, щоб я не хвилювався, бо його швидко випустять. Казав, що в управі все гаразд. Він сам заступає тата, а сьогодні говорив з головою й голова згоден дати татові відпустку на два місяці. Я тільки не розумію, чому аж на два місяці? Невже ж татусь раніш не повернеться? Як шкода, що мені не спало на думку краще розпитати Олексу Івановича!..

Олекса Іванович питався: чи не треба мені чого, що я роблю, що читаю? Дуже йому подобалось, коли я сказав, що прочитав Пейо. Він ще обіцяв мені принести “Сміливих мореплавців” й оповідання про Японію. Казав, щоб я приходив до нього, коли треба буде про щось порадитись.

Ах, ще цікаво: коли він побачив мамуніну листівку, то сказав, що тією жовтою фарбою її мазали в поліції, щоб довідатись, чи не написано в ній чогось “секретним атраментом “. Який жаль, що він не знає, де добути справжнього секретного атраменту, якого б навіть в поліції не зуміли вгадати! От тоді можна було би писати до мами все-все, бо ясно ж, що наші всі листи перехоплюють ті іроди…

Здається, треба лягати: й Харитина бурчить, що я й досі не ліг, сам почуваю страшенну втому в цілім тілі.

На добраніч, мої любі! Бажаю вам, щоб хоч завтра пропустили ваш лист до мене…

— — —

Так, дочекався!.. Тільки не листа, а телеграми. “Прієзжай нємєдлєнно. Не можеш сам, возьми Харитину. Лавренюк.” Це телеграфує дядя. Чому ж не мама? Що сталось? Нічого не розумію. Харитина каже, що безумовно мама трошки заслабла й не могла сама піти на телеграф. Але ж можна й не самому відносити телеграму: я ж і сам носив на пошту татові депеші. Ах, як я тривожусь!..

В мене вже все готово. Поїду сам, Харитина тільки проведе мене до двірця й посадить у вагон. Вона теж хотіла їхати, але я рішуче не погоджуюсь: і сам добре доїду, а треба ж комусь зостатися й дома. Спасибі, що Олекса Іванович її уговорив. Він також буде навідуватись до нас.

Але, що ж трапилось, що ж трапилось?..

Як довго тягнеться час: ще рівно дев’ять, а потяг піде тільки аж в дванадцять і тридцять шість хвилин. Харитина уговорює, щоб я заснув. Та навряд, чи я зможу. Отже не можу й писати: якось плигають думки й я кожну хвилину кидаю, бо мені здається, що я забув щось покласти до куфра …

— — —

14-е червня.

Уже тиждень, як я в Києві. Боже мій, як мені тут сумно й тяжко! Як я хотів побувати в цім місті, в цім “серці України”, як завжди говорив татусь, і як тепер тут важко й трудно.

Я думаю, думаю цілими днями й нічого доброго не можу вигадати.

Тепер я й справді якийсь Робінзон, хоча навколо мене так багато людей. Але ж які всі вони чужі мені, й який я їм непотрібний і далекий! Правда, й дядя до мене привітний, і тьотя досить ласкава, й Миша з Ванею нічого собі, а жити мені межи них, як у пеклі. Їм все смішно, що я не скажу, що я не зроблю. Я вже знаю, що вони не того сміються, що я справді смішний, а лише того, що вони звикли до інших і зовсім по-іншому живуть. А особливо їх смішить, що я говорю по-українському. А я буду й буду говорити так і тільки так, як говорили зо мною мої рідні! Дивує мене, що спочатку й дядя відповідав мені часами по-нашому, але вже тепер говорить так, як і до всіх тільки по-московському.

Ну, а тьотя жодного слова не вміє.

Може так і негаразд думати, а отже вона мені приємніша, як дядя: принаймні вона не вміє, а він і вміє, й не хоче… І взагалі він при чужих людях не скаже й слова по-своєму. Лише, як виїздила мамочка, сказав їй на прощання зовсім голосно: “Щасти, Боже!”

* * *

Нене моя! Де ж ти тепер? Де тато? Перший лист був з Курська, а потім вже не було жодної звістки. Дядя говорить, що ви напишете з Москви, але ж той лист не може прийти раніш, як завтра або позавтрьому.

А куди ж я тобі буду писати, мамочко? Я буду писати тобі тут, в своїх записках, а потім, коли вже ви доїдете до якогось місця в цім Наримськім Краю, тоді я пошлю тобі всі листи заразом, щоб ви знали всі мої думки, все моє одиноке життя…

Але писатиму вдома, бо тут не можна: Мишка й Ваня чіпляються, що я пишу? А коли я сказав, що пишу листа мамі, то страшенно з мене кепкували, що я пишу листи в “общій тетраді”.

Ну, вже позавтрьому поїдемо з дядею додому, а дома я писатиму, скільки схочу. А все ж шкода, що не можна тут: я в Києві нужуся, не маю, що робити, а вночі все одне не можна заснути: так страшно їдять оті блощиці. Бррр… Яка це гидь, як можна їх позаводити?

Чув сьогодні в Ботанічному садку одуда. Співав так виразно: “Худо тут, худо тут!” Це правда — дійсно кепсько!..

— — —

Сьогодні приходив до дяді пан Старушок, В’ячеслав В’ячеславович. Це — найближчий київський татин приятель… От щирий українець! Треба конче буде записати, що він мені говорив. Який він розумний, а вуса такі сиві та довгі, чисто, як у запорожця!

— — —

Чекаю сьогодні листа, а ще більше, здається, завтрашнього дня, щоб уже звідціль виїхати. Просто не можна витримати від хлопців. Власне, як подумати, то вони мені нічого дуже лихого й не чинять, але ж так по-дурному глузують. Той дурноверхий Мишка вигадав вчора мені прізвище: “Український человєк-собака з Костромських лєсов”. Це ж чиста дурниця але ж мене страшенно дратує, що він цілісінький день гавкає мені те саме, те саме й те саме. Добре, що я втік до Миколаївського саду й захопив з собою свої записки. Принаймні тут можна писати…

Так про Старушка. Я знаю пана Старушка ще з дитинства. Він приїздив до нас щороку влітку, а часом, то на Різдвяні Свята. Завше тоді в нас у хаті було весело, шумно, повно сміху. Тато його дуже любить та й мама так само. Тато, я не знаю, чого, часто його називав “Пан Гипербола”, а мама часами говорила, що він “наш благородний шовініст”. А як цікаво його слухати, й чого, чого він тільки не знає! Та й не диво, коли він об’їздив мало не цілий світ і був аж в самій Америці! Він навіть особисто знайомий з Едісоном!.. Я з ним також приятелюю, ще змала. Кажуть, що як я ще був малий, то я звав його “дідусь Старушка”. Але сам я того не пам’ятаю, пригадую тільки добре, як він вчив мене танцювати гопака. В Києві я вперше побачив його на двірці, як виїздила мама, у мене закапали сльози з очей, а він поклав мені свою руку на плече й сказав:

— Не плач, юначе! Козаки ж не баби! Вони не плачуть і при найбільшому горі. Вони тільки не забувають образи. А хто плаче, у того образа спливе з слізьми!..

Старушок тепер прийшов до дяді, щоб розпитати, чи не чути чого про тата? Мама також обіцяла йому писати з дороги й він так само має картку з Курського, майже таку ж, як і ми. Мені здається, що дядя або ж його не любить, або ж трохи боїться, особливо, коли Старушок починає гарячитись й кричати. І я помітив, що дядя з ним говорить тільки по-українському, бо Старушок страшенно лається, коли почує від когось з наших людей кацапське слово. Мишу й Ваню він через те інакше й не називає, як кацапчата, або так кумедно говорить: “Мішутка, Ванятка, под-кась сюда!” Але, мені здається, що мене він дуже любить найбільш за те, що я дома ніколи не “штокаю”. Я був на початку розмови з ними, але ж, коли Старушок спитав, а що буде далі зо мною — то дядя звелів мені вийти. Мені те було прикро, бо дома мене б ніколи не вигнали,— й я пішов за ворота. Швидко вийшов і Старушок; спитався, чого я тут стою, а потім сказав мені побігти до дяді й повідомити його, що ми підемо вдвох до міста, а він покаже мені старий город. Дядя спочатку пом’явся, але дозволив.

Ми пішли пішки до Софійської площі й спинилися біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.

— Ти знаєш батька Богдана? — спитав він мене.

— Знаю!

— І знаєш, хто й за що постановив йому пам’ятника? Постановили йому кацапи й не за те, що він зробив доброго, а за ту страшну помилку, якої він допустився. Бачиш оте: “Волім под царя восточнаго православного?” От ці слова — найбільший гріх Богданів… Є гарна пісня, якої ти напевне ще не чув. Ось послухай та запиши ті золоті слова.

Ми зайшли у двір Софійського собору, посідали на лавочці проти митрополитанського дому й Старушок проказав мені слова пісні, а потім потихеньку проспівав і мотив. Ось вона:

“Гей, Богдане, наш пане,

Ти наш славний гетьмане,

Нащо-сь Україну зруйнував,

Нащо-сь Україну москалеві дав?!

Чи ти, батьку, та й не знав,

Як москаль нас обкрадав,

Як він нашій нені,

Нені — Україні,

В світі жити не давав?!

Гей, Богдане, гетьмане,

Та най твій дух повстане,

Та най же він з нами,

З нами молодцями,

Помсти бурею гряне!

Най лицарську громаду

Скличе в полі на раду,

Та най же він свому

Ворогові злому

Відплатите за зраду!”

На мене ця пісня зробила велике враження, а особливо, коли він так чуло почав її наспівувати.

— Через тую Богданову помилку й досі над нами кацапи поневіряються,— говорив Старушок далі,— через неї не маємо ми життя в своїм ріднім краю, через неї й твій татусь подався туди, де “роги козам правлять”. Але ж не довго вже їм над нами панувати! Я вірю, що не тільки ти, але ж може й я, старий, побачу, як засяє правда на землі. Й тоді будемо становити пам’ятники Богданові ми за його добрі діла, а не за його грішні помилки!

Він говорив зо мною зовсім так, як з рівним. Я все гадаю, що от такі були наші запорожці: завзяті, сміливі, гарячі, з блискучими очима!.. Може й я колись буду такий?!..

Ми встали й пішли в церкву. В соборі було напівтемно, коли зразу увійти знадвору. Такі темні стіни, й так від них повіває приємним холодком. Ми одразу пішли на хори. До нас при початку сходів підійшов був якийсь диякон й почав нам щось оповідати, але Старушок його припинив:

— Дякую красненько, я тута знаю все, мабуть не згірш, як і ви, панотче.

Мене дуже вразило, що на стінах в церкві понамальовувано всяких звірів, людей на конях з списами, собак мисливських. Це старовинні малюнки ще з XI століття, які нагадують собою малюнки з веж Царгородьского собору св. Софії. А ці малюнки полювання та різні сцени з давнього цирку (Колізею). Старушок, справді, знає кожен малюнок: і полювання на “виверицу” (вивірку), і полювання на різних звірів з прирученими барсами, вченими ведмедями, соколами та псами. Далі — бій навкулачки; далі — картина, як підносять хабара — свинячу голову та шинку; ще вище — борці, танцюристи, музики, причому один грає на бандурі! Далі — царські забави, різні звірі, двохголові страхіття, лев з крилами та орлиною головою, що зветься “гриф”, і тому подібне.

Я ще ніколи нічого такого не бачив по церквах. В’ячеслав В’ячеславович каже, що це мабуть частина давнього княжого терема, який безпосередньо притулявся до церкви.

Старушок звертав мою увагу на ці малюнки по стінах, що звуться “фресками”. Незважаючи на те, що їх мальовано вже кілька соток літ, вони ще й досі цілі. Правда, їх поправляли якісь московські малярі й дуже попсували. Але ж тут є й такі, що їх ніколи ще не підправляли. Це — єдині на всю Європу. Дуже знаменита в цім соборі старовинна мозаїка на стінах, а також схована під чавунними плитами старовинна мозаїкова підлога. Взагалі будівля цього храму — надзвичайна історична пам’ятка.

З Софійської площі ми пішли до Андріївського собору. По дорозі, коли ми виходили з Софії, Старушок показав мені на Михайлівський монастир і промовив:

— Подивись добренно: такого паскудства не побачиш ніколи на цілому світі. Он, на вершечку церковного хреста начеплено царського двохголового хижака. До того москаль дійшов, що вже свого царя вище Бога поставив!

А який чудовий краєвид з Андріївського собору! Та й саму церкву поставлено дуже красно. Вона наче висить над Дніпром. Старушок говорив, що це одна з найвидатніших будівель на Вкраїні, але ж ставив не українець, а італієць Растреллі . Всередину ми зайти не могли, бо, на жаль, вже було замкнено. Тоді ми трохи вернулися назад, сіли на трамвай і поїхали на Печерськ. Там спинилися коло військового собору Миколи, який було збудовано гетьманом Мазепою на місці винограднику, що виріс знов-таки на тому місці, де був старовинний монастир і де була в чорницях мати святого Федосія Печерського. Це — українська будівля. Над входами пороблено янголів, які тримають корону. Раніш під тими коронами були герби гетьмана Мазепи, а їх потім москалі понищили.

— Дивна річ,— каже Старушок,— у Києві — серці України понищено мало не все, що було пам’яткою нашої історії…

Було вже коло двох годин, коли ми опинилися в Лаврі. Посідали за довгим дубовим столом і замовили собі обідати у товстого, червоного ченця. Біля нас сиділо багато людей: і панів, і селян, і всякі каліки та жебраки. Ці підходили до кожного й просили дати їм з тарілки шматочок хліба. Коли до нас підійшла одна стара-престара бабуся й Старушок хотів їй дати хліба, саме наш червоний чернець приніс нам обід. Він пхнув бабу так, що та аж заточилася.

— Нащо ж її штовхати? — голосно спитав ченця Старушок.— Вона ж не краде, а просить!

— Ми ім на кухнє дайом,— відмовив чернець.

— Таких самих стусанів, як і тут? — сказав Старушок знову.

Всі за столом засміялися й теж почали дорікати ченцеві. А В’ячеслав В’ячеславович звелів принести ще порцію борщу, а свій борщ та майже увесь хліб віддав бабі. Чернець так на нас розгнівався, що ми ледве дочекалися обіду. Довелося вже замовлять другому.

По обіді ми швиденько перейшли по Лаврі. До церков не заходили, а там їх сила. Дуже цікава одна церква українська, збудована полтавським полковником Герциком. Біля печер є ще й друга, теж українська церква, вже аж наприкінці так званих “дальніх печер”. Цю церкву збудував полковник білоцерківський — Мокієвський.

Ми пішли в печери. Мені тут не подобалося: холодно, темно, й тісно; йдеш, мов у колодязь. Потім вийшли вниз над Дніпро й посідали на траві.

— Мазепа хотів був відновить Київ, як столицю будучої вільної й самостійної України,— промовив В’ячеслав В’ячеславович і тяжко-тяжко зітхнув.— Та не пощастило бідному гетьманові, от тепер його й проклинають, як “анафему”. Тут, у Лаврі, в одній з церков є його портрет. Так що ж ти думаєш? З Петербургу було звелено замалювати ту стіну! Той портрет сфотографовано професором Антоновичем. Але кацапи силкуються все, що Мазепа збудував у Києві, переробити на московський копил: позбивали його герби, знищили його написи, попалили святі книги та образи, що йому належали, навіть зруйнували той монастир, де була ігуменею його мати. Каменя на камені від нього не зосталося!..

— Ну, та може ще “оживуть гетьмани, прокинеться воля, козак заспіва”,— скінчив він, а потім спитав мене:

— А чиї це вірші?

Я почервонів і сказав:

— Ну, хто ж цього не знає? Це ж Шевченкові! Я знаю добре “Кобзаря”!

— Молодець! — похвалив мене Старушок.— То — золота книга й її треба знати напам’ять!

Коли ми повертали додому, В’ячеслав В’ячеславович розповідав мені про мого тата: як вони познайомились з ним у хорі, що утворив наш славний музика-композитор, Микола Віталійович Лисенко. А потім розказав дуже цікаву пригоду. Я постараюсь записати, як він розповідав:

— “Одного разу зійшлися ми, київські українці, до покійного Михайла Старицького на вечірку з приводу Шевченкових роковин. Зібралося нас більш як 20 чоловік. Говорились промови, співали, Лисенко грав на піаніно свої нові композиції на слова Шевченка. Коли — дзвінок! Ну, вже, як дзвінок серед ночі, то не важко вгадати, які гості. Всі мерщій до їдальні, де була готова вечеря. Їмо, цокаємось: мовляв, справляємо іменини господаря. Аж тут з’явилися ті харцизяки, позаписували всіх, кожного потрусили. Отоді твій батько, був він вперше, здається, між нами й каже: “Оце й я маю “українське хрещення!”…

— Ну, а після того вже його хрестили й перехрещували! Тільки все якось щасливо він з біди викручувався. А вже на цей раз запроторили бідолаху. Посумуєш ти, юначе!

— А хіба це надовго? — питаюсь я.

— Та мабуть надовго. Дуже тяжкі на нього обвинувачення. Якась проклята душа написала наклеп, ніби це він складав ту прокламацію, що впіймали в газеті “Рада” під час трусу в редакції. Ну, от, газету ледве не закрили, й йому пеня та ще й не маленька. Нарим — це, брате, така сторона що тільки туди доїхати, то часу треба чимало, не близенький світ, а назад вирватись — ще важче. Та тільки ж я сподіваюся, що швидко все в Росії поверне на інше. Вже 1905 рік дечому навчив, розкрив незрячим очі. А ось, тільки буде друга війна, то таке закурить, що й не сподіваються! Повернеться тоді твій тато просто на свято волі. Й буде щасливий він, і ми всі. А тепер, козаче, не журись та поважай свого батька: він терпить за свій рідний край. А мука за Батьківщину — то є найвища офіра . Ми, старі, мучимося за те, щоб було добре вам, молодим. А ви про це ніколи не забувайте, як добудете того, про що ми тільки мріяли!..

Як гарно й щиро він говорить. Я старався записати кожне його слово… Видко, що й справді він не пожаліє свого життя за рідний край!

Каже Старушок, що мамуня може повернутися тільки восени. Бо вона проведе тата аж до того місця, куди його заслано, та ще якийсь час пробуде там, поки всього не полагодить. Мене ж вона допоручила дяді Лавренюкові.

Як мені це прикро! Краще було б мені жити у Старушка, який кожної зими живе в Києві. Я йому про те сказав. Він на це згоджується, тільки каже, що вже раз мама так сказала, то треба слухатись. А, крім того, він самотній, то не буде кому мене в нього доглядати. Але ж це дурниця: мене не треба доглядати, я й сам шануватимусь. Особливо тепер.

Шкода тільки мені, що доведеться покинути Полтаву й свій рідний дім, і садок, і Харитину, й все те, що так нагадує моїх любих татуся й мамуню.

Та вже, коли вони терплять, то й я мушу: Київ — не Нарим, а в дядька — не на поселенні.

Якось витримаю.

А тут ще більша семінарія, як наша; найдуться товариші, буду читати добрі книжки!..

— — —

Я повернувся додому аж ввечері. Дядя питав, де я так заблукався? Я сказав йому:

— Ви ж знаєте: я ходив з В’ячеславом В’ячеславовичем.

— Ходи, ходи! З ним доходишся до добра! — буркнув він.

Рішучо не розумію, чого він так дметься на Старушка. Все-таки як я радію, що сьогодні вже поїду додому. Звісно, в Києві цікаво, а отже, нема мені краще як вдома. Тільки, як подумаю, що знову я буду самітний і так довго-довго, то краще б не жити зовсім…

Миша й Ваня так само хотять поїхати зо мною до Полтави, так тьотя не пускає. Каже, що вони поїдуть на дачу. Вони сьогодні зо мною більш ласкаві й радіють, що я вже буду жити в Києві. А мене це щодалі, то більш засмучує.

А може ще мама вернеться до осені?

З Москви ж вона пише, що ще на цім тижні вони поїдуть далі й що взагалі їх мало затримують в дорозі. А татусь мене переказує, щоб я не сумував та більше читав. Любий татусю! Я все зроблю, як ти радиш! Перечитаю всю твою бібліотеку. А насамперед завтра ж почну читати історію Аркаса , як радив мені В’ячеслав В’ячеславович.

От добра мені прийшла в голову думка! Ще є час: я побіжу до нього й попрошу, щоб він приїхав до мене в гості!..

— — —

20 червня.

Я знову дома. Дядя увесь час десь ходить, або до нього приходять різні люди. Найчастіше навідується Афонька Верхолаз. Обдивляться з ним всю садибу, й дім, і льох. Навіть лазили на горище. Дядя замикається з ним у татиному кабінеті, там вони вдвох говорять і щось рахують. Я бачив крізь вікно з садка. Про що вони говорять, я не знаю. При мені якось враз замовкають, тільки Афонька завжди примовляє:

— Всьо будеть харашо! Будьте благонадьожни, вашество!

Питався я увечері Харитину, а вона хитає головою:

— Ну, це вже добра не чекай, коли внадився отой цап. Він тоді тільки по людях ходить, коли злидні за коміром.

Але ж більше нічого не хоче сказати, а коли я допитуюсь, то огризається:

— Піди свого “дядіньку” розпитай: він же певне в опікуни тобі записався. О, то такий, що опече, е-ге-ге, ще й як! Аж шкварчатимеш!

Чогось вона не любить дядю, та й дядя її теж. Усе говорить їй:

— Щось ти стара, дуже запаніла. Нема панів дома, так ти й ручки зложила!

Але ж я й сам бачу, що то неправда. Харитина за всім доглядає, й у нас і в хаті, й у дворі так само все в порядку, як було й при татові… Я теж працюю: сьогодні знову поприбирав у садку. Позмітав листя й почистив на доріжках новий шпориш, що повитикався за час, поки мене не було вдома.

Одна тільки біда: не знать, де подівся Самзнай? Каже Харитина, що, коли я поїхав до Києва, він усе мене шукав, дуже турбувався й майже три дні нічого не хотів їсти. А потім на четвертий день зник і досі не повернувся. Може він побіг шукати мене? Так він же не знає, куди я поїхав і де дорога до Києва. Бідний, любий мій, милий товаришу! Де ж ти подівся? Може його впіймали гицелі ? Зараз же побіжу розпитати. Мушу ж і я його пошукати, як він мене шукав!..

— — —

Ой, яку ж неприємну боротьбу мені довелося видержати з дядею, але ж все-таки вийшло по-моєму!

Тепер уже я знаю, чого до нас ходив Афонька. Дядя хотів був віддати йому в оренду всю нашу садибу, Харитину розщитати, а мене перевезти до Києва тепер же. Але ж я так воював, що відстояв. Довелося тільки заарендувати садок за 200 карбованців. В цім році буде величезний урожай овочів, але ж в нашому саду порядкуватиме Афонька. При татові цього б не було. Ну, та вже нехай, принаймні в домі житимемо ми вдвох з Харитиною. Будемо жити на гроші з садка.

Спочатку дядя хотів, щоб Афонька віддав гроші йому, але ж я сказав, що Афонька може платити щомісяця частинами Олексі Івановичу, а той буде давати нам. На тому й погодилися. Це я вперше порядкую грошовими справами.

А я ще сподіваюся, що може до осені приїде мамуня, хоч і без тата,— й не допустить, щоб в нашому домі жили чужі. Може не буде треба переїздити й до Києва! Дай-то, Господи!

— — —

А, я й забув дописати, що знайшов Самзная. Коли я прийшов до гицеля й почав розпитуватись, тоді мене повели до заднього двору й я побачив таке, чого ще зроду не бачив. В низенькому сарайчику, зложеному з цегли, сиділо одна на одній мабуть з сотня собак. Вони скиглили, вили, скавучали, особливо, коли ми підійшли до дверцят, зроблених із залізних прутів. Тоді вони всі збилися до дверець, поспинались одна-одній на спину, силкуючись видряпатись нагору. Певне, кожна з них сподівалася побачити “свого” господаря. Були там собаки всякого віку й зросту: і маленькі, голі хинські , що тремтіли всім своїм тільцем, і величезні “сенбернари”, з налитими кров’ю блискучими очима. І дивно, маленькі цуцики лізли на великих страшних псів, але ж ті не огризалися.

Я навіть спитався гицеля, чого зони не гризуться в цих тісних клітках? А він мені відповів, що цього майже не буває ніколи, бо вони всі однаково сумують!

Справді, нещасні створіння! Я ще й тепер бачу їхні сумні-сумні очі, повні благання й переляку.

Я обдивився всі три клітки, але ж між собаками не було мого вірного Самзная. Я так сумував, що один з гицелів змилувався над мною й почав розпитувати, який був з себе Самзнай. Звісно, мені легко було змалювати мого давнього приятеля, чорного, як чавун, пойнтера з білою камізелькою, у білих рукавичках на передніх лапах.

— Його купив один адвокат.

— Який, як його прізвище? — запитав я.

— Не знаю,— відповів гицель.— Почекайте, ось прийде хазяїн, то він сам скаже. Він напевне знає.

Я зостався чекати. Тим часом гицель пішов знову до собак, а я пішов за ним. Він уліз в крайню клітку й почав хапати собаку за собакою за карк. Вони не гиркали й майже не тікали. А він одну-по-одній вкидав залізними дверцятами до великої залізної скрині. що була примурована до стіни. Я налічив тридцять дві собаки. Потім він виліз з клітки й, міцно затуливши залізну заслону, що була в скрині, почав лити дудочкою з пляшки якусь воду.

Коли я почав розпитуватись, що він робить, то він мені пояснив, що це так отруюють тих псів, яких за чотири дні ніхто не викупить. Отруюють їх хлороформом, що наливається в залізну міцно зачинену скриню. За чверть години там уже не було жодної живої собаки!

Яка тяжка сцена! Як я був радий що мій любий Самзнай не попавсь в цю буду! Нехай він краще не вернеться до нас, думав я,— аби тільки зостався живий.

Я ще ждав довго. І гицель розповів мені багато цікавого. Дуже смішно він оповідав, як одного разу був загруз з будкою, повною собак, за містом, в калюжі. Навпроти їхали дядьки з базару. Гицель почав їх просити, щоб вони йому допомогли витягти будку. Тоді дядьки пожаліли собак й зробили їм “маніфеста” тобто відчинили дверці й усіх полонених випустили, а вже тоді витягли й будку…

Але ж Самзнайчик знову зі мною!

Коли прийшов найстарший гицель, то він сказав мені, що Самзная купив адвокат Цюруля. А він — татин знайомий. Я швиденько побіг до нього й, коли він дізнався, що Самзная було впіймано на вулиці, радо мені його вернув, а Харитина віднесла йому десять карбованців, що Цюруля заплатив гицелеві. Усе-таки вона добра: хоч як вона жаліє гроші, одначе за Самзная враз згодилась віддати аж цілу десятку. Але ж дядя рішучо не хотів й довго на мене гнівався!

І от, Самзнайчик лежить тепер переді мною й не знає, що я пишу про нього! Я ніколи не забуду, що ти мало не стратив свого життя, шукаючи мене!

— — —

Слава тобі, Господи: дядя сьогодні виїхав! Я знаю, що не годиться недобре думати про дядю, але ж справді з ним було тяжко. Він незадоволений зо всього, все йому не так. Все ходить, бурчить та кусає свою чорну бороду. Та то ще нічого, що він гримав на мене, особливо за те, що я “розтринькую батькові гроші на собак”, ще й те б я йому міг вибачити, що він ні за що, ні про що увесь час нападався на стару Харитину,— але ж мені дуже гірко, що він лаяв та докоряв татуся. Каже: “Краще менше б займався дурними фантазіями, то й сам сидів би спокійно дома й другим не було б із-за нього клопоту. А то,— каже,— носиться зі своїми ідеями, як дурень з писаною торбою, а я — таскайся по всяких Полтавах!..”

Ні дядю, ви можете думати, що хочете, але цього не смієте говорити! Мій тато розумний і добрий; а ви…

Е, та вже все одно! Краще я буду сам-саміський, ніж жити з такими рідними. Як подумаю, що може мені й справді доведеться жити у дяді цілу зиму, то аж тремчу. Ну, та ще нічого не знати. Певніше всього, що цього не станеться. Я вірю, що мамуня швидко повернеться: вона снилась мені цю ніч, така ласкава, весела й так ніжно мене цілувала, й ми з нею ходили по саду. Вона тільки що почала оповідати мені про Москву, коли це з-за старого горіха, що стоїть коло альтанки, на нас плигнув, як пес, Афонька. Я злякався й прокинувся…

Така шкода!..

* * *

Харитина умовляє мене, щоб я відпочив від писання та читання.

— Всі хлопці, як хлопці,— а ти сидиш за столом, мов старий дяк!

А чому дяки повинні сидіти за столом,— вона й сама не знає. Отже, щоб вона не бубоніла без причини, я піду на річку. Може ще й риби впіймаю. Тепер ми повинні жити так, щоб менше витрачати грошей. Отже виходить, що коли вловлю риби, то завтра не треба тратити на базар.

Гей, Самзнаю! Ану, вставай!..

— — —

Сьогодні цікавий день. Я дуже добре зробив, що послухав Харитини й пішов на річку. Мені не хотілося спинятись біля купалень та мостів і я подався далі за двірець, аж туди до Нижніх Млинів. Вже далеко за двірцем я побачив чоловіка, що сидів на човнику під вербою й надив рибу. Я одразу пізнав човен Іоганна Карловича — “Лорелею”. Ні в кого на все місто нема так гарно помальованого човна в чорний, білий та червоний кольори, як у нашого Шульца.

— Здрастуйте, Іоганне Карловичу,— привітався я, коли підійшов до човна,— щасливого лову!

Він повернув до мене своє поважне лице й, по своїй звичці поглядаючи поверх окулярів, протяжно промовив тільки одне слово:

— Та-а-г!

Через це “Таг”, що нагадує вороняче крякання, вся семінарія прозиває його “Граком”, хоча він русявий й з рудою борідкою.

Я спинився коло нього, а Самзнай поліз у воду й почав ловити жаб.

Шульц знову повернувся до мене й промовив:

— Пошему ті ходіш з собаком? Он тебє ловіл ріб? — і дуже весело засміявся.

— Ні, він ловить тільки жаб,— відповів я.

— Ні ріб, ні жаб он не пойміл!

Ми почали розмовляти. Спочатку мені було смішно, але ж потім якось пішло краще. Я також розпустив свої вудки й ми почали надити вкупі.

Ми неначе одразу подружились. А це досить дивно, бо Шульц мене власне й не знав: він навчає тільки в третій класі й німецька мова — необов’язкова. Так що в його класі завше буває мало учнів — всього 12–13. Я сказав йому, що тато мені радив, щоб я теж ходив на уроки німецької мови, бо треба знати нові мови.

— Знати не треба,— відповів Іоганн Карлович.— Мови треба вміти!

— Як то так? — не зрозумів я.

— О, ja! В Росії каждий всьо знаєт, а нікоторий нічого не умєєт. То не вашно, што ті снаєш: “Der Tisch steht in der Mitte”, а важно знать: “Wo steht der Tisch?” Або “Warum steht der Tisch in der Mitte?”

Я попросив його пояснити, що він говорить, і він мені розказав, що не те треба знати, що “стіл стоїть посеред хати”, бо це знається само собою,— а “де стіл стоїть?” Або: “нащо він стоїть серед хати?” Я попросив його написати ті вирази по-німецькому й він записав мені так, як я це переписав.

Потім він сказав, що навчитись мови не можна в семінарії на уроках, а вчитись треба з розмов та з читання.

Шульц потім оповідав мені багато цікавого про всяких риб, що водяться в наших річках. Особливо цікаво мені здалося, як він сказав, що короп — то свиня між рибами, бо він живе в болоті й найбільш любить каламутну воду. А найбільш шляхетна риба — пструг, або форель, бо вона може жити тільки в цілком свіжий, чистій воді й завжди пливе проти течії. На жаль, у Ворсклі її не буває. Шульц каже, що наші річки взагалі не такі чисті, бистрі й прозорі, як в Німеччині. Особливо гарна там річка Ізар, прозора і зелена, як скло. На цій річці стоїть Мюнхен, найкраще місто в Германії. Це рідне місто Іоганна Карловича. Він довго мені оповідав про нього, та тільки я дуже багато не розібрав, бо він почав говорити цілком по-німецькому. Але мені здається, що він любить свій Мюнхен ще більш, як я свою Полтаву.

Вечір був тихий-тихий. З заходу почали надходити синюваті хмарки, такі, як тато по них вгадував, що на другий день буде дощ. Почала викидатись велика риба. У мене зачепилося було щось таке велике, що я не вдержав вудки й мало не впав з човна. Так і попливла моя вудка.

Іоганн Карлович думав, що то був сом. Але ж у мене зосталося ще дві й я наловив чимало бубирів та дві плітки. Шульц піймав окуня, шість пліток і маленького сомика.

Коли вже почало темніти, ми поїхали човном до купальні. Ах, як було гарно! Тільки нас смішив і лякав Самзнай. Він рішуче не хотів сідати в човні, бо там нахлюпалось води, а через те увесь час п’явся на облавок, намагаючись стати всіма чотирма ногами в одній лінії по облавку. Від того “Лорелея” все дужче нахилялась набік. Тоді я пхнув Самзная у воду. Він спочатку з сердитим виразом плив за нами, а потім повернув до берега, викачався на піску й весело біг понад водою, аж поки ми не приїхали до купалень.

Я згадав, що татусь часами бувало каже, коли хтось почував себе незручно: — “Почуває себе, як собака в човні.” Це правда: Самзнаєві було в човні дуже незручно, хоча він і не боїться води…

Ми попрощались дуже по-приятельському; Іоганн Карлович подав мені руку й сказав:

— “Ауфвідерзейн!” Приходіл завтра.

Я пообіцяв, що прийду. Він дуже цікавий, й зовсім не такий смішний, як у семінарії, де всі з нього глузують і співають йому:

“Німець, перець, ковбаса,

Купив шкапу без хвоста…”

А які в нього чудові боти! Я ще таких ніколи не бачив: жовті, з товстющими підошвами й підбиті знизу гвіздками з великими головками. Він ніколи в них не підсковзнеться й в таких,— каже він,— ходять в Німеччині та в Тіролі по горах та на полювання. Вони нітрохи не пропускають води.

Коли я буду сам заробляти гроші, неодмінно куплю й собі такі. Їх називають “туристичними”!..

— — —

Вчора й позавчора нічого не писав до своїх записок. Щодня вертався дуже втомлений з річки. Ми з Іоганном Карловичем дуже подружили й він вчить мене гребти. У неділю поїдемо аж до Сем’янівки: це довга дорога й я буду сам гребти… Тільки чи попроходять пухирі на долонях?!

Шульц оповідає мені про Баварію, а я йому — про Україну. Він майже нічого не знає про Україну, й гадав, що українці живуть тільки в Галичині, а про Полтаву й Київ він думав, що то — російські міста. Коли я йому розказую щось про гетьманів, або запорожців,— то йому дуже подобається й він хвалить мене, що я знаю свою історію. Шульц каже, що людина може нічого не знати,— а тільки все вміти, але ж історію свого народу повинен знати кожен…

* * *

Кумедна та Харитина: то виганяла мене з дому, щоб я ходив гуляти, а тепер бурчить, що я тиняюся щовечора. От я сьогодні й не піду нікуди, бо Іоганн Карлович має якусь нараду з своїми земляками й не може їхати по рибу.

Треба буде йому розповісти, як запорожці ловили рибу. Він певне не знає, а я прочитав у Яворницького. Дивно мені: скільки я не пробую намалювати Іоганна Карловича — нічого не виходить.

О! Прийшов Онуфрій…

— — —

Я одібрав листа від мамуні. Вона ще й досі не знала, що я вже давно дома й писала дяді, а дядя прислав його мені.

Бідна, бідна моя нене!..

Як тобі тяжко, як тяжко нещасному татові! Тільки ви цілком зайво турбуєтесь про мене: я не голодний, не пустую, читаю; багато цікавого, навчаюсь у Іоганна Карловича, який завтра почне мене вчити німецької мови; працюю в огороді з Харитиною — і завше, завше пам’ятаю й молюся за Вас. А в неділю конче піду до церкви й поставлю свічку. Все у мене є. Хоч ми й їмо не так, як раніш, але ж мені того досить.

Ти пишеш, мамочко щоб я слухав дяді й тьоті. Не бійся: хоч вони мені й не дуже… рідні, але коли ти так хочеш, я буду їх слухати. Я зараз напишу тобі все-все. Добре, що я тепер знаю принаймні, куди тобі можна писати! Златоуст — місто Уфимської губернії на Уральських горах. В ньому добувають цінний камінь малахіт та всякі метали…

Я дужий, мамочко. Мені здається, що я дуже поздоровшав. Шульц каже, що це від праці в огороді та гребки на човні. Й я помітно виріс; коли ми стоїмо обіч з Шульцем, то я майже такий, як він.

— — —

Сьогодні у мене були Копецький і Шавкуненко. Шавкуненко живе на Шведській Могилі біля Полтави й часто буває в городі, а Копецький — полтавець, як і я. Він би й нічого був хлопець, тільки якийсь лукавий: все хитрить та мудрить. Ми його звемо “Тхором”, через те, що в нього маленька голівка й він такий, що може, куди хочеш, пролізти й нашкодити. Якби його тато не був протоієреєм, то мабуть би Тхора давно вигнали з семінарії, або ще й з бурси. Це ж він умудрився, як ми були ще в четвертому класі бурси, на чорному дворі в хліві висмоктати смотрителеву корову! От був скандал! Тоді всім у нашій класі поставили чотири за поведінку. Правда, у нас не було ябеди й ніхто не виказав на Тхора, але ж потім смотритель і сам довідався, та вже було пізно: саме скінчилися іспити й Копецький перейшов до семінарії.

У Шавкуненка є велосипед фірми “Енфильд”. Шавкунів батько дуже багатий козак, а Шавкун — одинак, “мамин мазунчик”. Він ще й досі шепелявить і не вимовляє “р”…

Ех, якби я мав свого велосипеда, і я б їздив скрізь; об’їздив би також всі ті місця, де вже бував він. А він був навіть в Диканьці, про яку писав Гоголь… Ну, та нічого. Я зате вмію гребти й теж поїду з Іоганном Карловичем кудись в екскурсію, аж на три дні!..

Спочатку ми грали в свинки, а потім я показував свою збірку марок. Коли ми почали розглядати відділ земських та ювілейних, то я показав ювілейну галицької “Просвіти” й сказав, що це найдорожча марка, бо українська!

А Шавкун мені й каже:

— Всі українці — мазепинці, а Мазепа — зрадник і проклятий!

Я спалахнув. Почав їм розповідати про Мазепу, що він не був зрадником, бо боронив свій рідний край, а що він хотів одурити Петра І-го, то й добре надумав, бо москалі перші одурили українців, коли прийняли переяславську умову, а потім її зламали.

Тхір не сперечався, бо він нічого не знає, тільки сказав, що Мазепа — анафема; а Шавкун думає, що, як він живе на Шведській могилі, то все знає про Мазепу. Він так розпалився, що почав кричати, ніби й мій тато також мазепинець і зрадник, і що так йому й треба, коли його послали на каторгу й він буде каторжником. Я так розсердився, що забув все, навіть, що я господар, а Шавкун мій гість, і з усього маху вдарив його по зубах!

По тому я враз опам’ятався й мені було дуже соромно. Це вперше в своєму житті я вдарив когось в лице! Фу, яка гидота!..

Тхір кинувся нас розбороняти, але я вже більш не бився, хоч Шавкуненко кілька разів кидався на мене з кулаками.

Потім, коли вже він хотів їхати, прийшов Олекса Іванович. Я йому все розказав по правді, а він сказав Шавкунові:

— Ти зробив недобре. Насамперед не слід говорити того, чого ти не розумієш, а вдруге,— коли ти прийшов в гості, то не смієш ображати господаря та його рідних.

— А ти, Максиме,— промовив він до мене,— повинен обороняти честь батьків, тільки не “мордобоєм”, а словами. Коли ж ти будеш доводити в суперечці свою правоту кулаками, то не матимеш права називатись “джентльменом”, тобто вихованою людиною! А позаяк ви обидва зробили недобре, то мусите один одного перепросити й простягти руки.

Шавкун довго не хотів дати мені руки. Воно й зрозуміло, бо я таки дуже його вдарив, аж у нього з губи показалася кров. Але ж все-таки Олекса Іванович нас помирив.

Тоді ми всі пішли з ним у садок, бо він хотів говорити з Афонькою про гроші. Поки він розмовляв,— Тхір накрав ранніх яблук. Афонька те побачив і зчинив галас. Я не знав, куди мені й діватись від сорому, та Олекса Іванович сказав, що він за все заплатить і купив ще яблук для всіх нас. Він заплатив Афонці аж 75 копійок за яблука з нашого ж саду!..

Після цього нам всім стало сумно, й мої гості швидко пішли. Олекса Іванович посидів ще якийсь час. Ми говорили про татуся, мамуню, українську історію, про Шульца. Коли Олекса Іванович відходив, він сказав:

— На Тхора не сердься: ти ж мусив щось купити на гостину своїх приятелів, от ти й пригостив їх яблуками. Не гнівайся й на Шавкуненка, бо він нерозумний і говорив з чужих слів.

Потім він усміхнувся, притяг мене до себе й сказав:

— Що ти б’єшся, та ще й б’єш гостей — це, брате, ще раз тобі скажу, свинство! Але ж дурнів та наха6 завше треба вчити. Не дарма ж і приказка каже, що “дурнів і в церкві б’ють…” З тебе буде козак!..

Не знаю, я, чи буде з мене козак, чи ні,— але ж мені дуже погано на душі. Боляче, що образили мого любого тата, й прикро, що я не зумів цього попередити, а ще й пустив мазку своєму гостеві.

За це б мене не похвалив і татусь…

— — —

От наробив я мороки! Сказано ж: “людей слухай, а свій розум май”, а я,— як дурень: хто що не ляпне, зараз і послухаю! От тепер і ходжу з підсмаленими віями та бровами а Харитина лає мене, аж ногами тупотить. А я й не насмію з нею сперечатись, бо таки нашкодив що й казати!..

Вчора, коли я розповідав, які боти у Шульца, Копецький почав запевняти, ніби кожні черевики можна зробити такими, що вони не пропустять жодної краплини води, а сніг до них нізащо не прилипатиме. Каже, що в його дяді-доктора є такі мисливські чоботи. Зробити ж це можна так: треба налити в ринку кварту нафти, прогріти й тоді всипати туди чайну ложечку живиці, пів ложки воску та трошки гумового клею й потім в тому зварити черевик.

От я сьогодні зрана накупив нафти та воску, а решта в мене було й, коли Харитина запалила плиту,— поставив гріти. Воно швидко нагрілося й розпустилося. Харитина саме пішла з хати, як я поклав туди свої ботинки. Коли я втокмачив обидва,— то нафта перелилась через вінця й разом спалахнула. Я злякався, почав заливати, а воно — ще гірше. Та такий чорний і страшний дим, як з горна!

Якби не прибігла Харитина та не накрила б мокрим рядном,— то могла б бути й пожежа!

Згорів один черевик, власне не згорів,— а зсохся і став манесенький, як дитячий, а в кухні все чорно, як у печі. Та сажа така масна, що не можна нічим і відчистити! Я теж опалився трохи. А Харитина — то стала просто несамовита: спочатку перелякалася, а як побачила, що я не дуже опалився,— то страшенно мене лаяла й казала, що піде до Олекси Івановича просити, аби він написав татусеві, що я мало не спалив дому. Ми сьогодні не обідали, тільки їли оселедця й сало. А Харитина ще й гиркає, щоб я їв юшку з черевиків!

Тепер вона маже кухню. Я просив, щоб дозволила собі помогти, але вона така, що її страшно й зачіпати.

Якби не дощ,— то пішов би хоч по рибу; а то ж шкода нових черевиків. Ах, як на себе жаль бере: таки дурний, що й казать!..

Сидітиму дома й читатиму Марка Вовчка.

— — —

Сьогодні Іоганн Карлович був незвичайно ласкавий добрий до мене. Тепер я вже знаю, чого ми так з ним подружились: у нього є син Фридрих теж 16 літ, і нібито я подібний на нього. А сьогодні день народження Фрица й через те Іоганн Карлович увесь час згадував і оповідав про нього…

Ми їздили вдвох аж до Сем’янівки. Які гарні, спокійні береги має Ворскла, а вода в ній така весела, ясна, наче всміхається білим хмаркам на блакитному небі. Мені страшенно також подобався краєвид з Сем’янівської гори: внизу срібною кривулькою повилася Ворскла, а далі йдуть сиві вербові левади на жовто-білій, блискучій піщаній пелені, а ще далі — сині-сині ліси. Цю ніч був дощ й через те вранці і повітря було таке прозоре, що видко було дим від паровоза й білі кам’яні будівлі станції Кочубеївки. Це, мабуть, верстов з 25!..

Ми замкнули на ланцюг “Лорелею”, наняли двох хлопців за три копійки, щоб вони постерегли човна та весла,— а самі пішли на село, здобули у якоїсь молодиці молока та сметани й дуже добре поснідали. Потім знову пішли на річку, купалися й ловили рибу.

Дивно, що Іоганн Карлович дійсно все дуже добре вміє. Я непогано поринаю, а він так довше за мене може сидіти у воді й плаває краще, тобто не краще, а зручніше. Я пливу “наввимашки” й так, що в мене не стікає вода з рук, а він — “по морському”: руки держить під водою, обидві разом виставляє вперед, а потім розправляє на два боки, як весла. Через те він пливе далеко швидше, як я, й зовсім не почуває втоми. Він навчив мене також плавати навстойки, щоб через річку переносити на голові одежу.

Цікаво було, як ми перепливли на другий беріг і пішли в шелюжині шукати крячкових яєць,— а Самзнай зостався біля човна стерегти нашу одежу. Коли це чуємо: гавкає наш “Цербер”, аж надсідається,— а потім хтось як закричить Ми вибігли з лози й побачили, що Самзнай зіп’явся на плечі якомусь дідові-жебракові, що тримав в руках наше весло й боти Іоганна Карловича. Коли він побачив нас та ще як ми почали гукати,— враз кинув наші речі, почав тікати, и увесь час лаявся та держався за плече. Певне Самзнай його добре повчив, що тірольських туристичних ботів дурно не дістанеш…

Хоча я вже зовсім звик до розмов з Іоганном Карловичем, але ж сьогодні він сказав таке, що я мало не помер зо сміху. Я й тепер не можу згадати без сміху, як він мені оповідав, що “бальшой осел плівал через рєка, а маленькій не могіл, тонул і кричіл: і-а”…

Але ж моє навчання німецької мови йде дуже добре: я з кожним днем все більше й більше розумію, коли Іоганн Карлович чимсь захопиться й почне говорити майже цілком по-німецькому. Я вже навчився й печатному шрифтові й поволі читаю сливе без помилок. Іоганн Карлович каже, що я “вумний унд способний кнабе”.

А коли я сьогодні радів з того краєвиду, який ми бачили з Сем’янівки,— він порадив мені, щоб я брав на наш виїзди альбомчик і рисував. Я сказав, що я дуже погано рисую, тоді він пообіцяв мене навчити й рисувати, й малювати. Ні, він рішучо все вміє! Я вже не знаю, чим я його й оддячу за те, що він до мене такий добрий? А головне, що він зовсім не такий сухий і поважний, як здається в семінарії або на вулиці. Навпаки!.. Ми сьогодні на тім боці річки поробили собі з лози пояси й впорядили таку “французьку боротьбу”, що аж Самзнай на другому боці почав дуріти: пищав, скавулив, хотів був навіть кинути свої обов’язки вартового й пливти до нас…

Взагалі я дуже радий, що познайомився з Шульцем. Я навмисне записав собі той день, коли ми зустрілися вперше: це було в суботу 28-го червня, в 6-ій годині увечері… З ним куди цікавіше, як з Тхором та Шавкуненком, або навіть і з Кубом.

А чудно, справді, що я й досі не бачив Куба після тої зустрічі. Може, він кудись поїхав? А може хворий? Завтра зайду його відвідати…

— — —

Був у Куба й закаявся. Рішучо ніде нема мені проходу: всі говорять про татуся й пересуджують його. Тяжкі й образливі слова чув я від старого Кукубенка, але пригадав подію з Шавкуном і стримався. Ні, я таки вже маю деяку волю над собою. І от, тепер ухвалив, що ні з ким не буду в’язатись. Досить мені Харитини, Шульца й Олекси Івановича.

Сьогодні буду сидіти дома, читатиму, позаписую німецькі слова, яких не розумію, або які швидко забуваються, а увечері буду плести сачок на раків. Харитина обіцяла мені показати, як плетуть сітки, бо вона каже, що сама плела ятірі і навіть волок. А вночі напишу ще листа до мамуні.

— — —

Ну, Максиме, складайся. Готуйся й ти, Самзнає! Це, брате мій, не жарти: поїдемо в справжню екскурсію, може на три, а може, й на чотири дні!..

Харитина насупилася:

— І чого б я воловодився з усякими нехрещеними німцями? — говорить.

Тільки через те й згодилась, що Шульц — наш вчитель. А я думаю, що вона не так боїться мене пускати, як просто їй самій сумно.

Коли ми вчора плели сачок (а це зовсім легко, аби добра глиця!),— вона розповідала про свою молодість. Було в неї своє хазяйство, був добрий чоловік і двоє дітей. Прийшла холера й всіх поклала в домовину. А сама вона не могла справитись з хазяйством, особливо, коли два роки вряд була посуха й у неї все загинуло Потім випав такий сніг взимку, що закидало всю вулицю, аж під саму стріху. А її хата була на одшибі, біля самої царини . В сажу вона мала двоє свиней, а вночі прийшли з лісу вовки, розгребли сніг і крізь солом’яний дах влізли та й подушили її кабанів. Вона вчула вночі, як верещали свині, скочила з полу й не одягнена кинулась по снігу до сажа та й упала крізь дірку всередину. А відтіль, як не пручалась, вилізти не могла й просиділа там аж до ранку. Після того довго хворіла, але ж витримала. Й за той час так у неї все розповзлося в хазяйстві, як вона говорить,— “так злидні обсіли, що не зоставалося іншого, як іти жебрати з торбами”.

От вона спродала хату й шматочок поля й пішла з того часу в найми. А якого вона горя набралася по чужих людях! Бо їй, справді, дуже не щастило: все потрапляла до лихих хазяїнів. Одного разу було їй зовсім добре, як вона каже — “у жидів нехрещених”. Дарма, що жиди,— а були дуже хороші, чесні й до неї привітні. Вона прожила там кілька літ, за няньку; її любили й вона полюбила щиро дівчинку — Раю. Так гарно вона про неї оповідає. Найбільше мені подобалось, що та Рая, як каже Харитина, була — “мов ластівка” — мала чорну блискучу голівку, дві коси, як хвостик у ластівки, й блакитні очі. Але ж і тут не повелося. Трапилась пожежа, Харитинини хазяїни згоріли до пня, опалилася у вогні й Рая та й швидко померла. А старі, хоч і зосталися живі, але ж так зубожіли, що мусили самі нанятись до багатого жида.

Тоді Харитина знову пішла в найми до одного офіцера. Жилося їй непогано: й платили, й годували добре, та й роботи було не багато, бо помагав денщик. Тільки офіцерша була дуже лиха. А той денщик, Борис був добрий чоловік і жалів її. Та через рік офіцера було переведено до Маньчжурії. Поїхала зі своїми панами й Харитина. Знову вона вже була сливе щасливою, бо хотіла одружитись з тим Борисом, але він ловив рибу з корейцями й утопився.

Після того вона покинула свою капітаншу й вернулася вкупі з “ходаками” на Вкраїну. Вона проїздила двічі майже тією самою дорогою, що тепер повезено мого татуся, але мало що знає. Про Маньчжурію ж обіцяла розказати потім. Вона на власні очі бачила, як у Харбіні рубали голови злочинцям…

Я й не знав, що у нас вона служить вже більш, як тринадцять літ. Знає мене ще зовсім малим. Каже, що я був цілком білий й дуже смішний. Вона пам’ятає, що коли вона вперше взяла мене на руки, то я все кричав: “Де мо деді?”

Дуже довго ніхто не міг розібрати, чого саме я хочу, а потім вияснилось, що мені закортіло гуляти й я питався: “Де мої двері?” — тобто, якими дверима мені вийти? Чисто, наче переклад з грецької мови, ніби з якогось “Анабазиса”, абощо…

От так прослухаєш чиюсь історію й бачиш, як у всякого є своє горе. Це правду говорить Харитина: дійсно, Іоганн Карлович сумує, що мусить жити не в рідному Мюнхені, з рідною сім’єю, а в якійсь там Полтаві; Харитина все життя живе, як у приймах; у мене одняли батька й матір.

Нащо й кому це потрібно?..

Як мені сумно, й самітно. Мої ріднесенькі! Що ж там з вами, чи ви згадуєте про мене? Хоч би ви мені приснилися…

— — —

Побачив таки і я світа! Чи не штука!? Цілих п’ять днів не був дома.

Яку розкішну мандрівку зробили ми з моїм любим учителем і товаришем Іоганном Карловичем!

Ні, не з товаришем,— а з товаришами: бо третім був Самзнай, який мало не запроторив нас до в’язниці…

Але ж я запишу все по-порядку. Таку прогулянку конче слід записати докладно, я обіцяв Шульцові це зробити.

Перший день.

Ми почали своє плавання в 5 годині ранку в неділю, 21 липня.

Я був здивований, коли прийшов з повною торбою за плечима до купалень і побачив на “Лорелеї” вітрило. Для мене зовсім було несподівано, що вона може плавати й на парусі. Вона була така шикована, пишна, й, як біла птиця, гойдалася біля берега. Іоганн Карлович вже все наготовив, навіть не забув помостити брезенту для Самзная, якого він встиг полюбити. Човен був повен всякої всячини: здоровий куфер, снасти, чайник і всякі походні речі. Іоганн Карлович з порцеляновою люлькою в зубах, в сірій куртці з зеленим коміром, в коротких штанях, жовтих тірольських ботах і зеленім брилі з щіточкою, яку придержувала чудова застібка з малюнком дикого вепра з білими, блискучими зубами, порядкував біля човна.

Коли я підійшов,— він спочатку подивився на годинник (було без трьох хвилин п’ять), тоді поздоровкався й похвалив мене, що я — акуратний. Поспитався, чи я все забрав, що було умовлено, й ми посідали: я на весла, а він — керувати стерном. Коли ми випливли на рівний шлях, було поставлено й вітрило. Спочатку був ледве помітний вітрець, і парус часто ляпав по щоглі. Але ж я налягав на весла, і човен швидко біг по воді, як морська птиця.

Ах, як було чудово!..

А скільки я взнав надзвичайних речей про свою рідну Полтавщину. І від кого? — від баварського німця, а не від своїх вчителів, що все своє життя живуть в Полтаві й ніколи нічого про неї не розкажуть, а часто то й ненавидять її, як, наприклад, “Што-та”.

Знов збився набік. Буду писати по порядку, так, як у мене зазначено в моїй записній книжечці, яку порадив мені взяти з собою Іоганн Карлович, щоб писати “дорожній щоденник”. І я добре зробив, бо хоча в мене й непогана пам’ять, але ж навряд, чи все вдержав би в голові без поміток.

Був чудовий ранок й Ворскла одсвічувала зеленуватими барвами вранішнього неба. Спочатку я гріб швидко, але Іоганн Карлович мене припинив.

— Ми не веземо пошти,— сказав він,— і не маємо жодної іншої потреби поспішати. Треба працювати, як верблюд: він завжди йде рівним, малим кроком, але ж зате не зморюється й може пройти далеко більше, як баский кінь.

Ми поїхали тихше. Помалу проїхали “Крутий Беріг”, що стоїть на горі, а потім, проминувши Петрівку, зупинились аж коло Сем’янівки, біля знайомих нам верб, щоб відпочити й поснідати. Після купання, Іоганн Карлович випив чарочку коньяку, потім ми поїли ковбаси й моїх холодних котлет з салом та цибулею.

Я хотів був надити рибу, але ж Іоганн Карлович сказав, що цього робити не варт, бо надворі страшна спека, й нема нащо нам жадати риби тепер, коли ми краще наловимо її увечері, як будемо варити кашу на вечерю.

Поки ми відпочивали, я вийняв альбомчика й почав зарисовувати сем’янівську церкву. Іоганн Карлович подивився на мій малюнок і сказав, що “так рисують тільки інститутки з переводних образків”. Треба найменше викреслювати ліній, а найбільше дбати про тіні та світлі плямки, бо всякий рисунок, коли він не кресьба, повинен бути “малюнком”. Тобто в ньому найголовніше “скульптурність” а не лінії, бо, коли вірно поробити плями, то вірні будуть і лінії. Крім того, треба насамперед робити загальний зарис, контур всього, що буде на рисункові, без оброблення дрібниць. Бо тільки тоді можна провірити, чи дійсно всі частини речі взято вірно чи відповідає розмір часток і напрям лінії одна одній. Коли ж вимальовувати відразу дрібниці, то зроблену помилку неможливо буде потім виправити й через те або доведеться починати новий рисунок, або малювати таке все кривобоке, як у кривому люстрі…

В десять годин ми вирушили далі. Ще раніш ми поскидали верхню одіж, а тепер поскидали й сорочки.

У Іоганна Карловича дуже міцні м’язи на руках, у мене далеко слабші!

Коли ми виїхали з Сем’янівки,— Іоганн Карлович витяг з свого куфра невеликий атлас і коли-не-коли робив на мапі одмітки.

Почав годувати вітрець. Наш парус нап’явся, як бубон, і “Лорелея” понеслася по рівній лінії річки, як справжня яхта, але, на жаль, не надовго, бо далі Ворскла знов почала крутитися й парус довелось зложити. Однак, поки “Лорелея” йшла на вітрилі, я поклав весла й пересів до Іоганна Карловича. Коли я його спитався, що він записує, то він сказав, що перевіряє на мапі напрям річища, бо за той час, коли було накреслено цю мапу Полтавщини, вже сталися помітні зміни. На нижньому березі з’явилися деякі нові болота, а деякі старі повисихали, а на високому — є нові провалля.

Потім він сказав:

— От, ти добре знаєш історію своєї України, а и ти чував, як повстала земля Полтавська?

Я спочатку не зрозумів.

— Чи знаєш ти,— сказав він далі,— що тут було в той час, коли ще не писалася історія, в так звані часи “доісторичні”?

Розуміється, я не знав. І от, він мені розповів надзвичайно цікаві речі. Але прикро, що він завжди говорить не “Україна”, а “Малоросія”. А все-таки я буду скрізь далі писати лише “Україна”…

От що він мені розповідав.

Полтавщина займає частину східної України, що доторкається Дніпра. Земля полтавська має форму непоправного чотирьохкутника або швидше — ромба, який трохи витягся понад середньою частиною Дніпра.

З північного заходу на південний схід вона завдовжки звиш 350 верст (а завширшки — біля 260). Над рівнем моря найвищі точки Полтавщини лежать на 100 сажнів, найнижчі частини — в Полтавському повіті над рівнем моря на 30 сажнів. Найвищі гори біля Переяславського повіту — до 70 сажнів заввишки; ще вище, коло 80 сажнів,— гора Пивиха в Кременчуцькому повіті, та гора Калитва, майже в 70 сажнів височини, на Орелі.

Взагалі ж Полтавщина уявляє собою більш-менш рівнину, яка знижується на два боки: на південний захід та на південний схід. По цих похилостях течуть і всі річки Полтавщини. Майже всі вони мають дуже високий і крутий правий беріг, а лівий — низький, що піднімається від річища двома-трьома терасами. Коло Дніпра звичайно обидва береги бувають однакові заввишки й нарешті непомітно переходять у Дніпрове річище.

Найпрудкіша річка Полтавщини — Псьол. Вона, хоч і невелика, але чиста, прозора, й має холоднішу воду, як інші. Найбільш страшна — Сула, бо вона вся позаростала очеретами та осокою й по боках має величезні болота. Також страшенно болотяні річки Удай та Оржиця.

— Відкіля ви все це знаєте? — спитався я.

— Ну, я живу в Полтавській губернії швидко вже буде два роки,— відповів Іоганн Карлович.

Спочатку, перше ніж він знайшов службу в Полтаві, заїздив по інших містах Полтавщини. Він каже, що коли живеш в якійсь країні,— повинен і мусиш її знати.

Вітер став дужчий. Ми трошки знову пустили паруса, не догляділи мілини й загрузли в пісок. “Лорелея” так стукнулась носом, що Самзнай, який стояв на самому передку, раптом булькнув у воду сторчголов.

Тоді ми вилізли з човна й витягли “Лорелею” з піску. Цікаво, що мені вп’ялася в ногу п’явка. Раніш якось я ніколи не бачив п’явки у Ворсклі. Це через те, що коло Полтави Ворскла майже зовсім не має зарослів та осоки, а тут на мілинах багато куширу й водяних рослин: латаття, жовтих та білих лілей, “чортової бороди”, тощо, як на Сулі, де сила п’явок. Коли ми виправили на глибоку воду “Лорелею”, то Самзнай ніяк не міг улізти в човна. От було сміху, поки ми його втягали за лапи й коли він почав труситись та вщерть пообливав нас бризками. З цього часу він вже ніколи більш не стояв на носі.

Коли ми поїхали далі, то Іоганн Карлович почав оповідати про “доісторичну Полтавщину”…

Але в мене вже втомилася рука. Трохи спочину, а потім писатиму знову: все одно йде обкладний дощ і я мушу увесь день сидіти в хаті.

— — —

Іоганн Карлович почав здалеку.

Всі планети, що суть в білому світі, повстали з так званої туманності, тобто з розпалених газів. Спочатку й Земля була так само розпалена й треба було не тисяч, а кілька мільйонів років, щоб вона охолола. Охолоджувалась вона зверху, потемніла,— бо вона світилась,— перестала світити й наче вкрилася якоюсь шкаралупою, от так, як зашкаралуплюється грудка мокрої глини, що всередині зовсім вогка, а зокола стає тверда й суха.

Але ж земляна кора спочатку була не зовсім тверда й багато минуло часу, поки вона цілком зашкарубла. Навколо Землі були вогкі парові хмари. Коли ж Земля охолонула, то почала стискуватись, зсихатись й шкарубітись. Отже на ній ніби повстали такі зморшки. В той час, коли Земля охолонула,— то охолонули й парові гарячі хмари навколо неї й упали вони на землю водою. Вода позаливала всі ямки на земляній корі. Тоді на земляній кулі було більше води, як самої землі, а з тієї води стреміли кам’яні скелі. Скелі виглядали зовсім голі, бо ще тоді на Землі не було жодної рослини, ні животини…

Коли я перепинив Іоганна Карловича й спитав його, а як же Адам та Єва й шість днів творення? — то він всміхнувся й сказав:

— To мене не стосується. Я оповідаю тобі те, що знає наука, а ти питаєш мене про релігію. Я в ній не спеціаліст!

Під впливом води й теплини кам’яні скелі, що були переважно з гранітів, помалу руйнувалися й з них витворювалися пісок та глина. Вітер та холод допомагали руйнуванню гранітових скель, які все дужче розпадалися. А глина та пісок, осідаючи у воді,— тобто в морях,— витворювали “ґрунт”, на якому починають з’являтися рослини. На землі було в ті часи дуже тепло й через те ці водяні рослини мали колосальну величінь…

До речі: Іоганн Карлович дуже часто вживає слова “колосальний”.

Ці рослини, доживши певного віку, вмирали. Згнивали, падали на дно, й з них згодом витворився земляний вугіль, яким тепер топлять печі. А час минав, на землі ставало не так парко й у теплуватій воді почали з’являтись перші живі створіння. Як вони зародилися, наука того ще не відає, але ж цьому сприяли теплина й вогкість. Тим часом земля все дужче зсихалася, все дуже зморщувалась її кора, все більші й глибші робилися ті зморшки, а між них стікала вода. З неї утворювались окреслені океани та моря,— й все більше ставало суходолу.

На суходолі почали виростати земляні рослини, папороті, подібні до пальм, а також замість малесеньких морських створінь починають народжуватись плазуни-земноводні, на зразок ящірок. Ці ящірки були колосальні розмірами. Далі повстали риби й величезні птиці. Та ще цікаво, що ті птиці мали зуби!

Ті часи, коли ще на землі не було рослин і живих істот,— звуться прапрадавньою або архейською ерою. Друга ера — прадавня, поки ще не було суходолу, а третя ера, коли вже почалось на землі життя, зветься середньою ерою. Наприкінці цього часу на землі вже повстали й такі створіння, що годують своїх дітей молоком (ссавці). В цей же час в морях з’являються всякі дивні живі істоти — губки, коралі, морські їжаки й так далі. З цих створінь, коли вони помирали, відкладалися великі залежи вапна. Вапно змішувалось з глиною та піском й з того повстала м’яка земля — “мергель”.

Тим часом від зморщування земляної кулі, деякі її частини так покоробились, що зовсім вийшли з води, й вода знову позаливала нижчі містини, що вже були в той час суходолом. Можна гадати, що й теперішню Полтавщину знову залило водою,— й тут, де ми бачимо тепер села, левади, садки,— стояло безмежне море. Хіба тільки один Констянтиноградський повіт не був залитий водою вдруге.

Але ще минали віки, століття,— земляна куля знову зміняла свою форму й вода збігла в ями, а тут знову з’явився суходіл. Це було наприкінці середньої ери.

Після середньої ери була так звана третична доба або епоха. В цю добу земля вже дуже мало змінялася. Правда, підсоння було дуже гаряче, як тепер в тропіках. Через те й природа мала зовсім інший вигляд. Була чудова, колосальна рослинність, незвичайно гарна, блискуча й барвиста. В тих величезних лісах (пралісах) жили колосальні слони, носороги, мавпи. І може буть, що вони ходили саме оттут, на березі, де тепер пасуться оті корови…

— “Тоді б, брате, ми так не їздили на “Лорелеї”,— додав Іоганн Карлович й засміявся.

Я слухав, як зачарований. Ну, це ж — справжня казка!.. Здається, коли б це розповідав хтось інший, а не Іоганн Карлович, якому я цілком вірю,— я б не повірив нізащо. Подумати тільки, що колись по Полтаві ходили носороги, або іхтіозаври! Може навіть і по нашій Монастирській вулиці…

Іоганн Карлович думав, що я вже хочу обідати й хотів був спинити “Лорелею”. Але я просив його їхати далі, щоб він міг скінчити своє оповідання. Він згодився дуже радо.

Наприкінці третичної доби підсоння на землі стало вже не таке гаряче й на початку четвертичної доби було мало чим тепліше від теперішнього. Але ж почалися величезні й часті дощі, які заливали суходіл водою так, мов потоп. Від того цю добу називають ділювіяльною добою, тобто, добою потопів. Під впливом великих поводів частки землі з одного місця переносились на інші й одкладалися цілими шарами. В цих ділювіяльних шарах було знайдено перші окам’янілі кістки людини. Ніхто того напевне не знає, чи то був Адам, чи його близький родич.

Але, щодалі, то земля все холонула й холонула. Нарешті повстала така страшна стужа, що майже вся куля земна обледеніла й вкрилася товстим шаром криги. В цю крижану добу вимерзло майже все життя, але, певно таки не все.

Крижані шари досягали колосальних розмірів. Можна гадати, що місяцями вони доходили до товщини більш, як верства. Вони були такі важкі, що самі себе душили й від того тиску спідсподу розтавали. Від того, що зісподу в крижаниках було вогко,— вони не могли зоставатись нерухомо на своєму місці й помалу посувались по похилій площині. Цей рух льодовиків був такий непомітний, що треба було дуже багато часу, щоб вони змінили місце. Але ж вони все-таки його зміняли. Бо не було на землі такої сили, щоб могла втримати їхній рух. І, коли вони посувались поверхнею землі, то так рівняли землю, ніби зрізували її терпугом. Все-все — ліси, пригорки, каміння — все зникало або зоставалося обіч, а під крижаною масою лишалася гладенька рівна, мокра пустиня. З тієї пустині річками й потоками збігала вода, яка несла з собою каміння, кругленькі, обточені водою гальки пісок та інший намул.

Підсоння в ту добу не було однаковим. Часами робилося тепліше, часами всю землю сковував мороз. Залежно від того крижана одіж землі то зменшувалась, танула, то знову товщала й льодовики збільшувались, дужче розпросторювались. Наука знає кілька періодів замерзання землі, але ж можна гадати, що Україна зазнала замерзання тільки один раз. В цю добу, може, на Україні не все й вимерзло. Правда, більшість живих істот загинула, але ж в земляних шарах цього часу знаходять кістки таких звірів, як мамонт, північний олень, печерний ведмідь, прадавній бугай, тощо…

Отже, коли надходив кінець цієї доби, підсоння почало змінятись на краще. Стало тепліше, майже так, як тепер.

Учені досліди над ґрунтами Полтавщини свідчать, що за винятком деяких місцевостей в Кременчуцькому повіті, та ще одного місця в повіті Лубенському, майже ніде нема слідів прапрадавньої ери. Шарів, які б визначали прадавню еру,— зовсім не знайдено. Мабуть в той час більшість Полтавщини була вже суходолом; через те тут не було наростання залишків підводних рослин, а тому й немає покладів земляного вугілля. Тільки в Костянтиноградському повіті дуже глибоко під землею знайдено вугілля, але це, видимо, роги покладів з Катернославщини.

Середня ера, так звана крейдяна зоставила чимало слідів, але ж знову дуже глибоко під землею. Можна знайти їх під самою Полтавою, одначе не ближче від поверхні землі, як на 70 сажнів.

Найбільше є слідів переживання Полтавщиною третичної доби. Але найбільше значення для сучасного стану цієї землі мала крижана доба. На Полтавщину насувався так званий скандинавсько-російський льодовик. Україна замерзала з Півночі. Відтіль, так би мовити, з Петербургу та з Москви насувалася холодна смерть на Україну взагалі й на Полтавщину зокрема. На Півдні цей крижаник досунувся тільки до Волині, до Дніпра й до межі Костянтиноградського повіту. Це була ніби одна лапа, а друга йшла з теперішньої Калужської губернії в напрямі на Волгу. Ті дві лапи, що простягалися річищами Дніпра та Дону, здушили Полтавщину й вкрили її майже всю мертвою кригою. Тільки зостався непокритим один Костянтиноградський повіт.

Крижана маса, що насунулась на Полтавщину, мала завтовшки більш верстов, а завтовшки була коло санів. Позаяк той крижаник почав сунутись аж з Скандинавії, то до Полтавщини він не доніс великого каміння, зоставив він й так звані тяжкі глини в середній Росії, зіпсувавши там ґрунти, а до України тільки дійшов намул, м’який, розсипчастий, світло-жовтий. Цей намул зветься “льосом”. Льос лежить під зверхнім шаром теперішніх ґрунтів Полтавщини, а поверх його вкриває жирна, родюча чорноземля. “Ця, до якої ми, на жаль, не можемо пристати, бо вона на високому березі Ворскли, а ми мусили спинитися на піскуватому, низькому. А тільки надвечір пристанемо в Гавронцях, що вже повинні бути недалечко!”

Так скінчив своє оповідання Іоганн Карлович.

Ми знову згорнули вітрило й підпливли веслами до розкішного бережка, вкритого купами високих верб та дубів, а “Лорелею” втягли в бухточку. Але ж Самзнаєві, очевидно, так набридло сидіти нерухомо на одному місці, що, коли ми тільки почали наближатися до берега, він плигонув з човна; човен так хитнувся, що, вже тепер не втримався я й шубовснув у воду. А тим часом Самзнай, як несамовитий, кружляв і качавсь по піску, наче радів, що помстився за те, що вранці ми його зіпхнули у воду. Коли ж вилізли й ми,— то теж почали бігати по піску: хотілося розім’яти кістки, що втомилися від довгого сидіння.

Було вже дві години дня. Спочатку ми хотіли були варити кашу, але ж роздумали. Краще буде зварити увечері з свіжою рибою. Тепер же ми трохи попоїли консервів, тарані з огірками й пиріжків. Потім полягали під вербами й я, сам не помічаючи, заснув.

Але спати довго не довелося. Мене розбудили пастушки, що пригнали до річки корів. Діти виляскували бичами, а потім почали купатися й страшенно галасували, що дуже не сподобалося Самзнаєві, й він безнастанно на них гавкав та гарчав.

Хлопців незвичайно зацікавила наша “Лорелея”, а особливо — парус. Вони, здається, ще ніколи такого не бачили. Але, по правді кажучи, по Ворсклі їхати з вітрилом досить тяжко…

Виявилось, що це хлопці з сусіднього хутора. Ми дали їм цукерок, а вони нам — сороку, яку я пустив на волю. На небі почали насуватися хмари. Іоганн Карлович поліз до свого куфра, витяг відтіль невеличкий барометр і сказав, що на ніч буде дощ. Мені було це дуже прикро, але ж він мене заспокоїв, що ми маємо добрий брезент, а коли б піднялася буря, чого можна сподіватися по тому, як швидко спадає барометр,— то ми заночуємо в Гавронцях…

Ні, вже не можу більше писати: рука наче одубіла. А шкода, що не списав і першого дня! Може докінчу увечері.

А тепер дощ перейшов. Харитина, певно, на огороді підв’язує баклажани,— то піду і я їй допомагати. Крапка.

— — —

Ну, вже кінчаю про перший день.

Ми їхали далі, а я почав співати:

“Ворскла річка невеличка,

Тече здавна, дуже славна”…

— Ти делаєш фальші! — озвався до мене Іоганн Карлович. Я почав сперечатись, що співаю вірно, але ж він відповів:

— Нижче на ¼ тону. Я маю “абсолютний слух”, і коли вже чув цю пісню,— а я чув її в п’єсі “Наталка Полтавка”,— то не можу не помітити помилки.

І він мені розповів, що таке — абсолютний слух. Мало є таких людей, що їх обдаровано від природи абсолютним слухом, але той, хто його має, не помиляються в тонах. Такі люди чують всі звуки так ясно, ну, як добрий маляр бачить всі відтінки фарб. Навіть звуки шуму, стуку і тому подібні, які звичайним людям здаються, так би мовити, не музичними, вони ловлять, як певну ноту. Я теж знаю ноти й маю добрий слух, але ж хіба я можу сказати, наприклад, яку ноту має звук пилки, коли пиляти дерево, або шарудіння пера по папері, чи торохтіння вагона по рейках? А люди з абсолютним слухом це завше знають. Коли вони переглядають якісь ноти, то без жодного інструменту чують ту музику, яку тими нотами написано. Найпотрібніше мати абсолютний слух композиторові, тобто тому чоловікові, що пише всякі музичні п’єси, складає пісні, опери, як от наш музика Микола Лисенко, знайомий мого тата. З російських композиторів, однак, здається тільки один Глинка мав абсолютний слух. Отже через те він міг писати опери, не сідаючи за рояль, а часто просто за писальним столом, як пишуть всякі твори письменники… Але я колись чув, як розповідав татусь і про нашого композитора М. Лисенка. Так Лисенко теж писав свої твори не за піаніно, а,— як книжку. Він писав переважно вночі, коли вже ставало зовсім тихо на вулицях, і найбільш — по весні. Може й він мав абсолютний слух? Треба довідатись….

Тим часом, хоча я й помилився в співі, Ioгaну Карловичу дуже подобалось, як я співаю, й він просив, щоб я співав ще. Він каже, що наші пісні безперечно найкращі між усіма піснями світу, а українці від природи один з найспівучіших народів на землі, але про це мало хто знає в Європі.

Не дурно, згадав я, й у Тараса Шевченка є таке місце, де він говорить:

— Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

Голос у Іогана Карловича поганенький. Але ж, поки ми доїхали до Гавронців,— він вже навчився співати “Розвивайся ти, дубочку” й “Комарика”. Тільки ж, Боже мій, як смішно він вимовляє слова.

От дивна річ: такий здібний чоловік, а ніяк не може засвоїти чужої мови, хоча тепер уже знає чимало й наших слів…

Було коло шостої години, як ми спинилися в Гавронцях. Я пішов в село, купив глечик молока, огірків та яблук. Потім ми від’їхали нижче за паром і спинилися на лівому березі.

Надходила велика чорна хмара й через те, коли ми закинули вудки, добре почала ловитися риба. Я ледве встигав витягати то свою, то Шульцову вудку, бо Іоганн Карлович мисливським великим ножем, в козячій лапці вирізував вильця на таганець. Потім ми розпалили вогонь і почали варити кандьор.

Тим часом небо все дужче й дужче затягало темними хмарами. От-от почне дощ. Тоді ми розіп’яли на кущах верболозу ташу (брезент), позносили все з “Лорелеї”, а її саму добре прип’яли до кущів.

Ще не встиг закипіти казанок, як почало гуркати. Громовиця швидко насувалася з Полтави до нас, але ж, коли закапотіли перші крапки дощу, ми вже сиділи під наметом і смачно вечеряли.

Я дуже люблю громовицю й зовсім не боюся ні блискавки, ні грому. А Іоганн Карлович боїться. Він каже, що розумом йому нітрохи не страшно, але ж є в нього якесь непоборне почуття тривоги, коли буває дужий грім.

А грім все дужчав. Стало зовсім темно, тільки раз-пo-раз вогнем запалювалось то в однім, то в другім боці небо. І кожного разу, як розтинався дужий удар грому, Іоганн Карлович неодмінно повторяв:

— “Ум готтес віллен!” (тобто: “На милость Божу”).

Я вже не міг без сміху чути цієї фрази. Коли це раптом вогненна стріла вдарила просто поперед нас у воду. Торохнуло так, що аж у вухах заболіло, й посеред річки закрутився шум, а “Лорелея” мало не зірвалась з причалу. І в ту мить, як це трапилось, Іоганн Карлович скочив на рівні ноги й своєю головою так напнув намет, що він зірвався з кілочків. А коли намет упав на нього, він і сам згубивши рівновагу, упав просто на казанок та Самзная, що лежав поблизу. От була комедія! Самзнай так перелякався тієї несподіванки, що завив, як вовк: я ще ніколи не чув у нього такого голосу. Потім я питався у Іоганна Карловича, яка то була нота, але ж він, сміючись сказав:

— “Ангст!” (жах!).

Я теж сидів під накриттям у повній темряві. Тим часом, під нас почала текти вода. Ледве ми виборсалися з брезенту… То нічого, що ми трохи змокли, бо ми були голі, а, бувало, тато часто каже: “Голому дощ не страшний”,— але ж більша половина нашої вечері загинула: куліш розлився, котлети позмішувались з піском, перевернулися кава й молоко. Правда, потім я рибу з кулешу пообмивав у річці й дещо можна було з’їсти і дуже мало хрумтіло на зубах. Але ж мені було шкода самого кулешу… А Іоганн Карлович шкодував за кавою.

Тим часом грюкотня стихала: вже над Полтавою показалися шматочки рожево-блакитного неба, тільки стало холодно: мабуть десь випав град.

Ну, вже ж і попосміялися ми з цієї пригоди, а найбільше глузували з Самзная, який, здається, нарешті й сам зрозумів, що тримався, як останній страхополох. Через те він, щоб заговорити нам зуби, почав дуріти, перевертатись і підповзати до нас на череві. Це його постійна звичка, коли він в чомусь прошпетиться. Було вогко. Іоганн Карлович знав, що швидко не буде ближчого села й ми вернулися ночувати в Гавронці. На березі зустріли старенького рибалку, який і пустив нас до себе в хату, й постеріг “Лорелею”.

На другий день о 5-ій годині ми подалися далі.

День другий.

Ранком було так само чудово, як і вчора. Ми знову їхали тихо. Спинилися вперше біля Брусії. Там такий гарний міст через Ворсклу й частина села стоїть високо на березі, а на горі, під великим лісом, хтось поставив гарнісіньку дачу. На низькому березі — водяний млин.

Ми поснідали, а потім пішли подивитись до млина. Торготять ступи, бурчить вода в лотоках, пахне свіжим борошном, піниться під колом вода, як мило. На тім боці, під мостом, баби перуть сорочки… Така лагідна картина…

Біля млина стояло кілька селянських підвід, що привезли меливо. Дядьки сиділи під млином, а коли ми підійшли до них,— вони повставали, повитягали люльки з ротів й познімали брилі. Ми також ввічливо вклонилися й пішли просити мірошника, щоб дозволив нам подивитись млина всередині. Коли ми зайшли у млин й почали говорити з мірошником, то я почув, як селяни розмовляли поміж собою:

— Тьху! — сплюнув один.— А я думав, що це пани від земського. Аж воно тобі — німці.

— Не інакше як з Кочубеївської економії,— відповів другий.— Їх мало не щодня носить сюди нечиста сила.

— І не позабирає їх чортяка! Хоч би, кляті, потопилися у річці! — додав третій.

Мене це дуже вразило й, коли ми поїхали далі, я розповів цю розмову Іоганну Карловичу. Він, не витягаючи люлечки, скривився й промовив:

— Оні імєйт свой резон. Ваші пани — лентяй і феодал. Оні думайт, что жівут в XVII столетії. Когда будет бунт, ваш мушік їх всєх — чик-чик! — і він показав собі на горлянку.

— За що? — спитав я.— Є ж і добрі пани!

— Добрий пани нейн. Нейн добрі пани! — твердо промовив він і почав розповідати про водяні млини в Німеччині.

Там воду пропускають у якісь особливі машини, й від того їхні млини мають далеко більше сили, як наші. Ті машини зовуться “тюрбинами”; вони подібні до млинового кола, тільки їх поховано у воді. Але він не встиг мені розповісти про це докладно, бо ми під’їхали до чудових лук на правім березі, вкритих мов шовковою травою. Далеко за луками — на високій горі розкинулись темні, величезні ліси.

На піщаному березі купалося кілька хлопців, але по тому, що один з них був одягнений по-городському, а також по тому, що над берегом сидів якийсь пан і малював річку в своєму етюднику,— ми догадалися, що то — не селяни.

“Це мабуть ті, що їх носить сюди нечиста сила”,— засміявся я, згадавши дядьків під млином.

Коли ми порівнялися з ними й вони прочитали вголос, що наш човен зветься “Лорелея”,— то один з них спитав:

— А чи за вами пливуть і “Нікси”?

— Нікси сюди не запливають, бо їм треба стерегти золото Рейну! — відповів по-німецькому Іоганн Карлович.

— А відкіля ж пливете ви? — також чистою німецькою мовою поспитав маляр.

Ми спинили човна, потім під’їхали до берега й познайомились. Виявилося, що це — дачники, які приїздять щороку з Петербурга до Диканьки, а сюди ходять купатись.

Це місце зветься Багачкою. Художник — то їхній навчитель. Виявилось, що він не тільки бував, а навіть вчився малювати в Мюнхені, й це справило на Шульца дуже приємне враження. Вони почали жваво розмовляти, а я зазнайомився з хлопцями. Дачники з захопленням слухали оповідання про нашу подорож й почали нас умовляти, щоб ми конче заїхали в Диканьку, бо це дуже цікаве, велике село.

Іоганн Карлович радо на те пристав, але ж не знав, кому доручити “Лорелею”. Поблизу не було якоїсь оселі; кілька хаток маленького хутора, що стояли на лівому боці Ворскли, були далеко від берега, а назад до Брусії тепер вертатись не хотілось. Тоді ми обрадились, що піднімемось ще далі, всього верст на три до Чернечого Яру, й коли там можна буде доручити комусь човна або протокою підплисти до села,— то ми підемо звідти пішки на Диканьку.

Підходив час обідати. Ми зосталися на Багачці й почали готувати обід. Риби у нас не було, та вона й не ловилася, а через те довелося зварити кандьор на салі, каву з конденсованим молоком та додати коробку консервів. Наші знайомі також мали деякі харчі й чудові груші, й ми зробили дуже веселий спільний обід.

По обіді ми всією громадою подались правим берегом пішки. “Лорелею” взяли на “буксир” й потягли “лямкою”, як бурлаки на Волзі. Тільки хтось з хлопців по черзі сідав на стерно, щоб “Лорелея” не черкала по берегу. Цікаво, що Самзнай так звик за цей час сидіти в човні, що рішучо не хотів відтіль вилазити й був одиноким “пасажиром першої класи”…

Розкішними, запашними луками ми за годину дійшли до місця, що було насупроти Чернечого Яру. Село поховалося поміж високих гір, де мальовничо виглядали великі церкви колишнього жіночого монастиря. Але ж все це було верст за три від ріки. На луках, правда, було багато людей: дехто звозив снопи, баби брали прядиво,— багато біля нас переїздило вбрід з другого берега. Але все то були такі люди, що опинялися тут на короткий час. Не було й мови, щоби віддати комусь наше добро стерегти аж до вечора. Тоді хтось згадав, що трохи далі, на цім же таки боці річки є давній знайомий наших дачників, диканьський дід Матвій Дерев’янка, який наняв тут баштан. Ми пройшли ще далі з верству понад самим берегом й опинились на баштані.

Дерев’янка ще здалеку помітив нас: він стояв над берегом на своїй одній нозі в білій одежі, та в гарнім солом’янім брилі, неначе якийсь велетенський лелека, й вдивлявся у нас, приставивши дашком до лоба руку.

Він зустрів нас радісно, всім стискував руки (власне не стискував, а лише протягував), вибрав для нас чудових динь-скороспілок й радо згодився стерегти нашого човна.

Говорив він дуже кумедно: як сказав би Іоганн Карлович, “на поломаний язик”, й дуже тоненьким голоском.

— Я вже здєся охторой год розводю кавунці. Но, звиніть за вираженіє, в єтот год, єжелі посмотреть знаружки на унутренность, так добра не ждать. Большая мокропогодь в лєтє. Дощ тюжить, та й тюжить просто без усякого воздержанія. А вот, к примєру, раніш, то бивалі кавунці ядрьониї, сахарю подобниї…

Поки ми їли,— він увесь час говорив. Потім мені спало на думку, що ми можемо витягти “Лорелею” на берег, бо якби хтось схотів її погнати, то Дерев’янка на одній нозі не дожене злодія.

Усі згодились й ми разом, як печеніги, витягли свого човна не берег, поставили біля дідового куреня, а все, що було в “Лорелеї” закрили ташою.

На прощання з дідом вийшла маленька прикрість. Біля куреня у баштанника був прив’язаний собака, який увесь час страшенно лютився на Самзная. Самзнай коли-не-коли гарчав на нього здалеку, але ж, як ми переносили човна, він метушився й собі, та й, не помітивши ворога, якось опинився дуже близько біла нього. Дідів пес, не довго думаючи, вхопив Самзная за ногу. Самзнай налетів кулею на обидчика й так почав його наминати, що ми ледве їх розборонили. Сумний “Бутось” жалісно скиглив під куренем, а дід ходив навколо на своїй дерев’янці й висловлював йому своє спочуття:

— Бідаха Бутоська, бідаха! Видіш, какой приплів чорний диявол. Ах, он негодник… Как би ти був вольний, я знаю: ти б йому нашкипидарив би обратно!..

Ми для ввічливості й собі полаяли “чорного диявола” й подались на Чернечій Яр.

Дуже-дуже мені подобалося це сільце: тихесеньке, все в садках, з яких виглядають маленькі, білі хатки. Багато хаток стоять на узгір’ї між високих гір. Ми пройшли біля монастиря й видрались на височенну гору, яку наші попутники називали “Шпичкою”. З неї відкривається чудовий краєвид, особливо, коли подивитись у бінокль Іоганна Карловича. Тут видко лівий берег Ворскли ще далі, як з Сем’янівки. Навпроти гори, в долині поміж садів, наче намальований, стояв гарнісінький домик. То дім тутешнього панотця Якова. Наші попутники з ним знайомі й, коли побачили його на ганку, то почали вітати, гукаючи, скільки сили.

— Гей, хлопці! Заходьте пити чай. Самовар закипає, а бубликів, скільки хочете,— гукнув їм здоровенним басом отець Яків.

Іоганн Карлович крутнув толовою й промовив:

— Карош бас. Ля!

Хлопці відповіли, що поспішають в Диканьку, й ми полізли далі по горах…

Диканька — це та сама, куди їздив на велосипеді Шавкун і яку згадує Гоголь в своїх “Вечорах на хуторах”.

“Він сам тут не жив, а тільки часто приїздив з своєї Яновщини”,— розповідали дачники.— “В Диканьці є ще й тепер люди, які знали особисто Миколу Васильовича”…

От щасливі! Я особисто ще не знайомий з жодним нашим великим письменником…

Коли почали говорити про диканьські ліси, то Іоганн Карлович і тут не спасував. Він знає, що найкращі ліси на Полтавщині навколо Диканьки, та навколо Лубен. Знає він і те, що тут зовсім немає берези, а найбільше росте дубу та трьох ґатунків кленок. Крім того: берест, в’язок, ясенок та часами осика й граб. В диканських лісах можна зустріти чимало диких яблунь та грушок. В хащах лісових — сила всяких порід кущів: глід, що по латинському зветься — Crataegus oxyacantha, жостір — Rhamnus cathartica, свидина — Cornus sanfuinaca, шипшина — Rosa canina, терен — Prunus spinosa, ліщина — Corylus avellana, та багато інших.

Але він не знав, що в лісі, який веде до палацу Кочубея (про Кочубея він знав!) зроблено чудову алею, яка починається великими кам’яними ворітьми, збудованими на честь приїзду до Диканьки якогось з царів. Не знав він і того, що там є старий-престарий дуб, такий товстелезний, якого я ще ніколи не бачив: ми поміряли сантиметрам на рівні нашого зросту, то стовбур мав більш як 11,5 метрів. Це далеко товщі дуби, як в Лубенському монастирі. А на цей найбільший кажуть: “Дуб Марії”,— тобто певніше — Мотрі, бо сюди нібито виходила на зустріч з Іваном Мазепою Мотря Кочубеївна…

Чи міг я подумати, що спочиватиму на тім самім місці, де колись спочивав один з найбільших людей України?! Який я вдячний Іоганну Карловичу, що він показав мені мою рідну сторону. Знову згадую Тараса Шевченка, який говорив:

“— Що ж ти таке?..

— Нехай німець скаже: ми не знаєм”…

“…Колись будем і по своєму глаголать,

Як Німець покаже.

А до того й історію

Нам нашу розкаже”…

А хіба ж не так?! Принаймні мені, синові моєї батьківщини, й мою батьківщину, й історію постання моєї землі розказує німець.

Ну, й спасибі йому. Далі може я й сам щось довідаюсь…

* * *

Харитина каже, що я через того “нехриста” здурів: пишу, як волосний писар. І справді, треба спочинути, бо й рука знову заклякла…

Але ж скільки вже написано! Ніколи я й не думав, щоб можна було так багато записати з подорожі по таких звичайних і навіть знайомих місцях. Це виходить, все одно, що мандрівка по Міссісіпі, або Нилові.

Але ж моя подорож була б недобре змальована, коли б я не додав до неї ще й ілюстрацій. Зараз же поналіплюю сюди всі рисунки, які маю, або здобуду! Це — добра думка, й мені пам’ятка!

— — —

Ну, сідаю знову й буду писати “як волосний писар”, навдивовижу Харитині. Вона мабуть гнівається на мене за те, що я через своє писання мало з нею розмовляю й занедбав працю в городі. Підожди трішки, моя хороша! Ось закінчу записки про подорож і тоді знову будемо працювати вкупі та говоритимемо, як Робінзон з П’ятницею.

Так, я ще не все розповів про Диканьку.

Ми були в князівському парку, бачили чудовий розаріум (плантації троянд), бачили приручених оленів, бачили чудових коней й незвичайно гарних, вухатих мулів. Ходили навколо палацу, але всередину нас не пустили, бо саме в цей час були дома Кочубеї. Коли ж їх не буває вдома, можна обдивлятись і покої. Кажуть, що там розкішні зали в різних стилях. Є багато дорогих, цінних по згадках, речей. Між іншими — є велика срібна група: шалений кінь тягне прив’язаного йому до хвоста Івана Мазепу. Певне, не люблять тут нещасливого гетьмана! Друга історична річ — сорочка судді Леонтія Кочубея, в якій його було скарано в Білій Церкві.

Мої диканьські товариші розповіли, що цю сорочку спочатку переховували в якомусь іншому маєтку Кочубея, в Жуках, чи що. Але ж там одна попадя, побачивши на сорочці кров, визнала, що негаразд ховати невипрану білизну; взяла її й випрала. Сорочка була вже настільки ветха, що дуже порозлазилась, і тепер пошматана переховується в Диканьці.

До вечора ми страшенно находилися, а треба було вертати знову до діда Дерев’янки. Тим часом то був не близький світ, і ми ухвалили ночувати в Диканьці. Я, правда, радий був йти хоч і зараз, бо страшенно боявся за “Лорелею” та наше майно. Іоганн Карлович також казав, що він може йти ще хоч і втричі дальше, але ж додав, що нема потреби блукати ночами по незнайомих місцях, а “боятись пізно”. Коли б Дерев’янка захотів комусь продати наше майно, то він міг би зробити те й через півгодини після нашого відходу, коли ж ми йому свідомо повірили на півгодини, то нема жодної причини, щоб не пойняти віри на півдоби. Мені це подобалось і заспокоїло.

Наші знайомі запросили нас до себе вечеряти.

Шульц спочатку довго не згоджувався, але ж, коли художник (у нього таке чудне прізвисько — Маконілі), сказав, що буде вечеряти в нього в Мюнхені, пішов. Ми прийшли до невеличкого домика навпроти високої, старовинної “Троїцької” церкви. Цей домик був теж церковний, але панотець — людина одинока, сам в ньому не жив, а віддавав на літо знайомим вже йому дачникам. Сам же він приходив тільки на свою пасіку, яка була за домиком в садку.

Ми посідали на веранді, щільно зарослій диким виноградом, й в приємних розмовах провечеряли допізна.

Гарно увечері в селі. Небо чорне, а на ньому блищать вогняні зорі. Чути, як риплять навантажені снопами вози, десь далеко гавкають собаки, а з різних боків лунають парубоцькі й дівочі співи.

— А правда, у нас добре співають? — спитав мене один з хлопців.

— А добре,— сказав я.— Як у нас, в семінарії!

— А це через те, що тут є драматичний гурток, що влітку впорядковує концерти та спектаклі. В ньому семінаристи, студенти, панночки. Ми теж беремо участь. Селянам дуже те подобається й вони багато переймають гарних пісень. А ще позаторік, як ми жили тут перше літо, здебільшого диканьчани співали всяких салдацьких пісень, наприклад:

“Ой, гоп, судариня!

У барабан ударила.

Ударила — врізала

Три раза.

Барабан громко б’єть —

Рота наша стройно йдьоть!..”

Ми качалися зо сміху…

В цей час за тином почулись веселі голоси, забренькала бандура й хтось добрим баритоном завів:

“Ой, Дніпре, мій Дніпре,

Широкий та дужий”…

— О, це ж наші артисти! Колю, Якове, Косте, Василю заходьте до нас,— загукали наші господарі,— у нас цікаві гості з Рейну!

У двір увалилася весела юрба молоді в українських вбраннях: хлопці в широких козацьких штанях, панночки у вишиваних сорочках та плахтах.

Ми познайомились. Я зустрів двох моїх товаришів, тільки старших класів. Було дуже приємно. Всі посідали на ґанку й почали співати, гарно, стройно, чуло.

Іоганн Карлович взяв мене за лікоть, Я оглянувся й мені здалося, що в нього ясно блищали очі. Він нагнувся до мене й тихо промовив:

— Ах, как карашо! Знаменітельно. Люше, как “Лорелей”.

Це була велика похвала, бо він дуже любить свою “Лорелею” й мабуть гадає, що вона — найкраща річ на світі. Я так подумав був спочатку, а потім догадався, що це він сказав на те, щоб підкреслити, що за такі співи готовий віддати навіть свого човна…

Було вже коло одинадцятої години. Почувалася страшенна втома. Ми почали прощатися. Господарі хотіли були зоставити нас ночувати, але ми рішучо не згодились. Тоді нас відвели навпроти до заїзду, що був близенько на базарі.

Ми полягали й тільки-що почали дрімати, коли почули, що на нас роблять напад блохи.

От тут вже здрейфив і Іоганн Карлович. Це другий раз, бо перший був під час бурі. Він не передбачав такої напасти, Але ж дав мені добру раду. Хоча проти бліх, казав він, вигадано багато всяких далмацьких та перських порошків, але ж вони мало помагають. Його один приятель робить так: коли кудись їде в дорогу й сподівається, що йому доведеться ночувати в непевних місцях,— тоді він ще зрана п’є “тіокол”. Тіокол передає свій пах всьому тілу, а того дужу не терплять ні блохи, ні блощиці, ні якесь інше плюгавство.

— А крім того, тіокол попереджає застуду,— додав Іоганн Карлович, і враз захріп, не зважаючи на бліх.

Я ж довго ще вертівся й не спав. Слухав співи, що все ще не втихали, слухав, як, певне, на церкві жалібно гукала совка-пущик й згадував своїх любих, яких теж мабуть їсть всяке плюгавство в чужій далекій стороні…

Вночі мені увесь час снилась товста пані з барабаном. Вона стукала по ньому тоненькими гострими швайками, якими все силкувалася вколоти мене по тричі одразу…

Й чого може снитись така дурниця?

— — —

Третій день

Ми встали пізніш, як в попередні два дні. Було вже 23 липня. В сім годин ми, напившись чаю в заїзді, подалися на баштан діда Дерев’янки. І що ближче ми підходили,— то все дужче я хвилювався. Але ж ще здалеку я побачив укриту брезентом “Лорелею”, а біля неї — “Бутоську”, який силкувався влізти під ташу.

Побачив його й наш “чорний диявол” і, мов куля, помчав до нього. Тільки йому сьогодні не довелося повторити вчорашній герць, бо “Бутоська” між ногою та дерев’янкою баштанника шугнув у курінь.

Дід Матвій страшенно зрадів, нас побачивши.

— Я вже мозковал: штось вам приключилося; не іначе, як якась приключка…

Він ще довго розповідав нам всяку дещицю, допомагав зсадити у воду “Лорелею”, нарешті вибрав кілька диньок-“дубівок” на дорогу й дуже дякував за гроші, які дав йому Іоганн Карлович.

На прощання він сказав:

— Хараша ваша лодушка; нігде правди задєть! Но єщо лучча люлечка. Вот, када би мнє такую!

І яке ж його було щастя, коли Іоганн Карлович мовчки вийняв з рота свою люлечку й, не викидаючи тютюну, віддав йому запалену. Шкода, що в Матвія була одна нога, а то, певне, танцював би з радощів.

Коли ми вже сідали в човна, він пищав своїм тонким голоском:

— Обізательно заїжайте до Писаревщини. Она — ото-о! Не ото, що ото, а ото,— що ото-о! — показував він пальцем, але ми вже пливли, та ще й його Бутоська, побачивши, що його чорний ворог в човні,— войовничо й люто гавкав на нас, стоячи обіч з дідом…

Якби ми знали, що нам трапиться в Писаревщині, то, певне, туди б не заїздили. Неначе нам напророкував дід Дерев’янка, назвавши Самзная “чорним дияволом”…

Коли ми виїхали з Чернечого Яру, то вже було коло дев’яти годин ранку. Сонце пекло добренно, але подував попутний вітрець і “Лорелея” летіла, часами — на парусі, часами — на веслах по блакитній воді. Через годину ми вже опинились навпроти Писаревщини.

На нашому шляху — це єдине більше село, що лежить на лівому боці Ворскли близько берега. Ми допоручили човна черницям, які доглядали біля води монастирське полотно й за кожним словом говорили: “Спаси Господи!”. Потім ми пішли до монастиря. Я сподівався, що тут також можна буде поснідати, як у Київській Лаврі. Але ж виявилось, що монастир зовсім невеличкий, однак затишний, чистенький, стоїть він просто посеред села, відділяючись від селянських хат білим кам’яним муром. Було якесь свято й у церкві ще правилася пізня служба. Ми зайшли всередину.

На нас повіяло приємною прохолодою й потягло добре знайомим мені запахом ладану. В церкві були майже самі черниці, які скупчилися біля вівтаря, а при виході стояло з півдесятка бабів та дві дівчинки. Служба вже кінчалася, черниці співали “задостойник”. Я зацікавився, почувши, як одна пнулась конче співати басом і навіть наблизився до криласу. Коли це враз ззаду мене почулася якась метушня. Всі черниці обернулися до дверей і урвали співи; я теж оглянувся — й закам’янів: посеред самої церкви, на холодних чавунних плитах, широко розкинувши всі чотири лапи, лежав Самзнай. З червоного язика капала слина, а він, почуваючи спасенну прохолоду, відбивав своїм хвостом такт за тактом по чавунній підлозі наче хтось клепав у колотушку!

Черниці швидко хрестилися й переляканими голосами повторяли одне тільки слово: “Іскушеніє, іскушеніє!”

Іоганн Карлович спокійно, але голосно гукнув

— Ге-веґ форт! (Пішов геть!).

Але Самзнай лише облизався й ще дужче застукав хвостом. До нього підскочила якась черниця,— Самзнай загарчав і голосно гавкнув. Отямившись, я кинувся до собаки, вхопив його за ошийок і поволік з церкви. Я радий був тікати, скільки сили, але ж не можна було покинути товариша — Іоганна Карловича, а він, наче б то нічого не трапилося, спокійно стояв посеред церкви й з цікавістю дивився на переляк черниць.

Тим часом до нього підійшла одна, стара-престара, в довгій мантії й, показуючи на двері, промовила:

— Вийдіть, господине.

— Варум? (Через що?) — невідомо з якої причини по-німецькому запитав Шульц.

— Я вас честю прошу, господине! — повторила, вже гніваючись, черниця.

— Абер вас іст дох гешеен?

Я заглянув у двері, держачи за ошийок Самзная, й пошепки кликав:

— Іоганне Карловичу. Та ходімо бо швидше!

Тоді Шульц повернувся й спокійною ходою, як москаль, вимаршував на ґанок. За ним посунули кілька черниць і та — найстаріша.

— Какоє ви імієте польноє право, господине, наводить у святий храм собак та єщо й оскорбляєтє монашеський сан? — строго запитала вона, пристукуючи палицею.

Тоді вмішався я:

— Вибачайте нас, матушко. Ми ж цього не хотіли, це ж не навмисне.

— А оскорбляєтє тоже не навмисне? — ще сердитіше напустилась вона.

— Нада покликать “правительство”,— вмішалася друга стара черниця.— Матушко Варсонофіє, гукніть лишень стражника… Поналазять всякії, оскверняють Божій храм та ще й ругаються!

— Та хто ж вас ругав, матушко? — спитав я.

— Хто ж, як не оцей! Иш, який! Говорить: “Аби б ти здохла шельма”!.. Якая же я шельма, га?..

Це вона так зрозуміла слова Іоганна Карловича: “абер вас іст дох ґешеен?” — тобто: “що власне сталося”?

Як я не роз’яснював їй,— нічого не помагало. Тікати було не зручно: вскочили то — вскочили, треба вже було доводити справу до кінця. Швидко прийшов і поліцай. Нас оточила сила черниць: служба вже скінчилася й вони всі висипали з церкви.

Стражник підкрутив вуса, зняв перед старшою картуза й спитав:

— Што случилось, матушко Казначея?

Вона, а за нею всі інші почали розповідати, як ми привели “диявола” в церкву, як потім Шульц лаяв казначею й тому подібне.

— А скудова ж ви такії, господа? — повернувся до нас стражник.— Пашпорта імієте?

Іоганн Карлович витяг паса, і, показуючи на мене сказав:

— Мой сін, а то — Замзнай!

Потім, не поспішаючись витяг цигарку, відкусив кінчик і почав запалювати.

— Тут не можна курити! — закричали черниці.— Тут святе місце!..

Тим часом поліцай вертів на всі боки папір, писаний німецькою мовою, й нічого не міг зрозуміти. Довго ще ми поясняли йому, хто ми й чого тут опинилися. Нарешті він записав наші прізвища й, довідавшись, що Шульц — учитель духовної семінарії,— відпустив нас, заявивши:

— Доложу господину приставу, а йон потом усьо розберьоть. Розходись, господа; розходіться, матушки!

Ми швиденько посунули до річки, посідали на “Лорелею”, розпустили вітрило й швидко від’їхали від цього святого, але й небезпечного місця…

Обідали ми проти Великих Будищ, що розкинулись далеко від річки на високих горах правого берега. А потім просто поїхали до Опішні.

Опішня — останній пункт нашої подорожі. Ворскла власне не підходить під саму Опішню, але на річці стоїть незвичайно гарне сільце — Міські Млини. Тут, справді, водяні млини, для яких річку трохи запруджено загатою. Через те далі вона розливається у великий, розкішний ставок. Тут маєток якогось пана з дуже музичним прізвиськом: “Даніель”.

Мені здається, що Міські Млини — найкраще місце на всій Ворсклі. Яка широка видається річка, які чудові левади, гаї… А коли ми вибрались на гору, зоставивши “Лорелею” біля млина,— то не могли відірвати очей від краєвиду. Заходило сонце й позолотило всі безкраї лани, десь, аж на крайнебі було видко золоту церкву (здається — Милорадівську), річка — переливала, як перламутр. Мені згадалося, як Сатана спокушав Христа з гори, і я подумав, що певне той краєвид був подібний на Опішнянський…

“Гори мої високії…

Та не так високі, як хороші!..”

У Іоганна Карловича був тут знайомий земляк. Він мав ковбасню, й ми спинилися в нього.

Після вечері нам подали чудових слив. Не дурно ж в “Енеїді” Котляревський між всякими смачними стравами згадує й “корито опішнянських слив”. Вони варті того, щоб про них писати віршами…

Німці швидко пішли, а мене положили на чистій білизні й м’яких подушках на канапі, в їдальні.

Так було приємно розправити втомлені члени. Я швидко заснув, але ще крізь сон чув, як довго-довго розмовляли Шульц з Кирхнером. Що то значить — земляки!

Другого дня ми блукали по Опішні. Велике містечко, що має більш 25 тисяч мешканців, в осередку дуже брудне, дарма, що тутешні міщани зовуть його “городом”. Я звернув увагу на одмінний у тутешніх жінок стрій. Це одяг, так званий, зіньківський (Опішня — Зіньківського повіту).

Кирхнер показав нам нову гончарську школу, яку поставило тут Земство, позаяк в Опішні дуже гарна глина й сила гончарів, що виробляють найкращий не тільки в Полтавщині, але й на всю Україну, посуд. Незвичайно чепурні речі виробляє ця школа; і все — в чисто українському стилі. Я купив собі чудовий каламарчик, з якого й пишу тепер оці записки. Це буде мені вічна згадка про мою знамениту подорож по Ворсклі.

Четвертий і п’ятий дні.

Назад ми їхали далеко швидше, бо за водою. Правда, Іоганн Карлович каже, що Ворскла має дуже малу похилість: коло Опішні її річище лежить приблизно на 45 сажнів над рівнем моря, а біля самої Полтави — вже сливе на 39. Тобто всього різниця похилості на якихсь 6 сажнів на протязі, більш як 60 верст.

На повороті була тільки одна значна пригода. А значна вона тим, що дала мені добру науку: ніколи не варт хизуватись, навіть мовчки, бо коли з кого почнеш глузувати, то й сам ускочиш ще в більш ніякову історію. Так трапилося й зо мною. Я увесь час хихикав, коли згадував, як Іоганн Карлович перелякався громовиці під Гавронцями. Але ж потім я й сам вщерть оскандалився. А було це так. Коли ми доїхали до злощасної Писаревщини,— вже надходив вечір. Ми посміялися з “чорного диявола” і, припливши до баштану, побачили Дерев’янку, що стояв над кручею з Бутоською й пихкав з подарованої люлечки. Він ще здалеку почав махати нам, щоб ми заїхали до нього. Ми пристали й “закотвили” під баштаном. Зварили вечерю, наїлися динь й думали були ночувати в нього в курені. Але ж там було дуже тісно й через те ми спустились ближче до броду, натягли ташу на щоглу над “Лорелеєю” й полягали в човні. Дерев’янка сидів біля човна, оповідав нам всякі дивовижні пригоди, що трапляються на баштані, розказував, як одріжняти “кавуна” від “кавуниці”, як треба вистукувати кавуни і так далі.

Він увесь час кашляв. Коли я його спитав, чи він не застудився, то він відповів:

— “А не иначе! У мене ще з служби “графит” у грудє. (Очевидно — бронхіт!)

Спустилась чудова, ніби оксамитова, ніч. Не чути було жодних звуків людського життя, тільки стиха плюскала хвилька об наш човен. Десь в диканьських лісах, коли-не-коли, реготав сич, наче хтось сміявся в грамофоні, та на чернецьких болотах аж надсідалися, кумкали жаби. Я вслухався і розсміявся:

— Ось послухайте,— сказав я, вони цілком правильно співають: “Под тво-ю ми-лость…” Це певне їх навчили церковних співів черниці.

Дід захихикав і сказав:

— Какоє там: “милость”? Они кричать: — Ми-ки-ки-ки-та бррреше.

І справді, це дуже похоже, але й співають таки по-церковному!..

Ми задивилися на зорі. Іоганн Карлович почав називати сузір’я.

— Це — “Млечний путь”, це — “Кассіопея”, це — “Волоса Вероники”, це — “Медвєдица”…

— І зовсім не так,— перепинив його дід Дерев’янка.— То — “Чумацький шлях”, то — “Борона”, то — “Волосожар”, то — “Віз” великий, а то — малий.

І всякі сузір’я він називав по-українському.

— Хі! І чого ж би тая “ведмедіця” залізла аж на небо? — засміявся він.

— То не штука, діду,— пожартував я,— що ведмедиця! А як звідціль не заліз туди або іхтіозавр, або мамонт, що раніш ходили по цьому місці, де тепер ваш баштан?

— А што єто за насікомая — мамут?

Я почав оповідати дідові те, що чув від Іоганна Карловича, який тим часом заснув. Ми заговорилися. Було вже пізно, коли дід подряпався на баштан. Небо потемніло й затягло хмарами; вода стала чорна, як атрамент. Мене враз загойдала легенька хвиля й я заснув з думкою, що, як ударить вночі грім, то Шульц певне скочить у воду…

Раптом я прокинувся від дужого стусана. Я лупнув очима й побачив перед себе якусь величезну рухливу чорну масу з чотирма білими довжелезними іклами. Спросонок мені видалось, що це лізе на нас страховинний мамонт. З несамовитим скриком я так і скотився в річку, ледве-ледве не втопився, бо впав боком. Коли ж мене витягли з води,— то виявилась дуже проста річ: якийсь селянин віз волами снопи й, не потрапивши на брід, наїхав просто на нашу “Лорелею”.

От було шелесту! Він і сам злякався, бо воли качнулись набік — перекинули воза, але щасливо — не в воду, а на беріг. Ми тільки набрали в човен води. Гуртом: селянин, Шульц та я підважили воза, а потім, як віз поїхав, ми довго ще наводили лад на “Лорелеї”. Я мусив спати голий,— бо вся одежа й білизна були мокрі. Але це було дрібницею. Головне, що я почував себе дуже засоромленим: я злякався мамонта на Ворсклі в XX столітті!..

Остання дрібна пригода була вже під Полтавою. Під’їздячи надвечір до Полтави, ми спинилися половити риби, щоб принести щось додому.

Біля нас стояв невеличкий вербовий човничок, а в ньому сидів старий-старий рибалка з маленьким хлопчиськом і лагодив волока. Я якось незручно закинув вудку й зачепив гачком за картуз хлопця. Хлопець впіймав картуза руками й, злякавшись, що я відніму його добро, почав зривати його з вудки. Я смикнув вудку, а той човен так і підплив до нас. Дід хитнувся, мало не випав у воду й ніяк не міг зрозуміти, що трапилося. Насилу ми розчепились. Тоді, як вже непорозуміння скінчилося, й рибалчин човник відплив від нас, хлопець почав нас лаяти:

— Проклятущі німці! Ми вам плечі нахлищемо, будете знать! — і т. д.

І щодалі вони відпливали на середину річки, тим дужче лаялись. Я був спалахнув хотів вже своїм човном наздогнати обидчиків, але Іоганн Карлович спинив мене й розказав таку байку Езопа.

Мале осля стояло на високій стіні, а поблизу йшов вовк. От осля й почало його лаяти та нахвалятись. А вовк підвів голову вгору, усміхнувся й байдужно промовив:

— Мене твоя лайка не ображає, бо це ж не ти мене лаєш, а те місце, на якому ти стоїш…

* * *

Ми попрощалися з Шульцем, як щирі друзі. Я міцно подякував його, що він зробив мені таку приємність…

Але як зближує людей подорож! Раніш, хоч ми вже й давно поприятелювали,— він ніколи не кликав мене до себе. А тепер і сам приходив вчора до мене й назавтра кликав мене. Я дуже, дуже радий…

Ну, моя П’ятнице! Я вже скінчив описувати свою подорож і тепер можу тобі допомогти й полоти грядки, й підв’язувати баклажани, й нарубаю дров…

— — —

Сьогодні вже третє серпня. Цілий тиждень я не записав жодного слова. А через те, що спішив рубати дрова,— умудрився надрубати собі першого пальця та ще й на правиці. Ще й тепер дряпаю, як курка лапою, або, як каже наш Грек — “мов чорт до Арефи”.

Шкода, що трудно писати, бо треба б занотувати, як я гостював у Іоганна Карловича (ах, які чудові в нього рапіри, й величезні рукавиці для боксу!). Треба б також розповісти про пригоду з Афонькою, якого набили вночі якісь злодії, що влізли до саду красти яблук.

Але нехай все це напишу завтра.

Ага! Ще є лист від дяді й від В’ячеслава В’ячеславовича. Ну я їх сюди просто приліплю, та й край.

* * *

“Дорогой Сима!

“Уже август на носу, а ты себе и в ус не дуешь. Почему ты до сих пор не напишешь ответа на мое письмо, в котором я тебе приказывал готовиться к отъезду в Киев, ввиду приближения учебного года и необходимости твоего перехода в гимназию? Ты помни, что, кроме тебя, у меня много и своих забот, и я не могу постоянно думать только о тебе одном. Немедленно поговори с Алексеем Иванычем относительно сдачи усадьбы. Лучше всего ему в этом поможет г. Верхолазов, с которым я сговорился в общих чертах относительно арендных условий. Ал. Иваныч рассчитает и эту старуху, Хиврю, или как там ее, что у вас служит. А мне пусть все напишете обстоятельно.

Получилось от твоей мамы письмо из Иркутска. Она пишете, что дорога очень тяжелая и много неприятностей. Рассчитывает доехать, куда следует, до морозов. А назад сможет вернуться лишь на следующую весну. Так вот, ты оставь блажить, поспеши все устроить и числа 10, не позже, приезжай. Прошение в гимназию напишет за тебя Миша, а ты сходи в канцелярию своей семинарии и забери все документы. Когда скажешь им, что переходишь в Киевскую гимназию, то они сами будут знать, какие бумаги тебе нужно.

Кланяются тебе Миша и Ваня.

Твой дядько.

Киев, 31 июля 1913 года.

* * *

“Любий мій юначе!

“Все збирався, голубе, виконати свою обіцянку й приїхати до тебе на часинку,— та стільки набралося справ, що й вгору нема коли глянути. Пробач, голубе. Сподіваюся, що швидко побачимось у Києві. Мені твій “дядюшка” казав, що ти маєш незабаром приїхати й що тебе віддадуть до гімназії. Це, бачиш, на те, щоб ти там “трошки відшлихтувався”, бо — бачиш — у вас там, по семінаріях все попенки та дяченки, або й репані мужичата. Виходить, занадто демократично! А в гімназії — самі паненята. От вони й тебе “одшлихтують”, то ти будеш тоді під пару “Мишутке да Ванятке” й не смердітиме від тебе мужиком в панських “дядюшкиних” покоях…

Ну, та кріпись, Максиме! В тебе добра голова й щире серце. Якось перетерпиш і “за шмат гнилої ковбаси” не продасиш того, чому все життя щиро й завзято служив твій добрий тато й тобі заповідав. Будемо бачитись,— може коли й я тебе піддержу, чи стану в пригоді.

Як приїдеш до Києва, то, не відкладаючи, зайди до мене. Дещо розкажу й покажу тобі цікавого. Дещо знаю й про тата, але краще розповісти словами, а не писати.

Міцно стискую тобі руку, молодий любий друже, й зичу всього ліпшого.

Щиро прихильний до тебе

В’яч. Ст.

Року Божого 1913, І/VIII, у Києві”

— — —

Маю клопоту повну голову: то бігай за документами, а їх все не дають; то морочся з Афонькою. Олексій Іванович не хоче нічого робити, не порадившись зі мною, а я що тямлю?

Ох, тату, тату! Бідний мій. Піде, мабуть, прахом все те, що ти добував, наживав, що ти любив, до чого так звик. Зруйнують усе чужі люди. Правда, ми ухвалили, що дві кімнати наймати не будемо: знесемо туди всі речі, все наше добро й замкнемо. Але ж Харитина каже, що кватиранти заведуть мишей, і ті все поїдять. А я думаю, що може цього й не станеться, бо Олекса Іванович матиме ключа й буде заходити дивитись. А на Різдво і я приїду.

Але ж мене якось все це менше турбує, ніж бідна Харитина. Ну, куди їй, старій, діватися?.. У Олекси Івановича є прислуга й не можна її так, ні за що, ні про що розщитати, та й я бачу, що він вважає Харитину надто старою. Біда старим; чисто як у казці: як старий — то геть з двору!

Що б його вигадати? От так жаль, так мені її шкода,— а що я можу зробити, чим помогти?! А, стривай! Та хіба ж не можна її зоставити, щоб вона так само жила в тих двох кімнатах? І справді!..

— — —

Ну, з Харитиною виходить зовсім чудесно. Олекса Іванович пристав на мою думку, бо, каже, мама буде рада, коли повернеться й знайде Харитину дома; окрім того, Харитина все догляне. А я міркую над його словами й мені трошки прикро. Я гадаю, що про Харитину ми повинні дбати не через те, що з неї може бути нам ще якась користь, а вже за те, що вона стільки років служила для нас! Ну, та це — не до діла. А річ ось в чім: Харитина буде забирати платню за помешкання й з тих грошей буде жити. Що ж зостанеться — віддаватиме Олексі Івановичу.

Тепер у мене легше на душі. А з “панством” мого дядюшки все якось обійдеться: Старушок не дасть мене на поталу, та й я ще повоюю за семінарію!

— — —

Всі справи закінчено. Укладаю речі. Харитина пече пиріжки на дорогу, тільки мабуть будуть вони дуже солоні, бо рясно вона їх поливає своїми сльозами. У мене й самого так стискується серце, наче мене, як бичка, ведуть на різниці. Тяжко, ох, як тяжко! Але що маю робити? “Волій, Варваро, бо треба”,— говорила моя люба ненечка. Ну, та казав Старушок, що треба бути козаком — і буду!

Вже починає раніше вечоріти. Може ще встигну, поки споночіє, попрощатись з моєю любою Полтавою, а завтра зайду востаннє до свого найкращого навчителя Іоганна Карловича. Мій хороший, чи будемо ж ми знову так гарно товаришувати з тобою, як цим літом? Ти чи ж розумієш, яку духовну (моральну) піддержку дав мені в той час, коли я так страждав за долею моїх рідних; коли мені так була потрібна міцна рука доброго й розумного товариша? Я довіку не забуду цієї помочі!

— — —

Завтра їду. Уже все готово. Готово ще з учора, бо я збирався виїхати сьогодні вночі, а Іоганн Карлович мені порадив їхати завтра вранці. Він каже, що коли подорож не нагальна, то навіщо я кунятиму в потязі, коли можна вигідно виспатись вдома? А вдруге — шкода переїхати 309 верст і не бачити дороги. Він завжди практичний і по-дурному було б його не послухати. До того ж, іще одна ніч — в рідному гнізді…

Але яке сумне воно стало! Хати порожні: як ідеш,— так і гуде підлога, аж луна розлягається. Але в двох кімнатах — чистий мебльовий склад. Особливо в одній: тут забили аж під саму стелю всякими речами. Тісно і в другій, однак все-таки для Харитини знайшовся затишний куточок. Я прибив їй над ліжком мій килимок і поличку на сірнички, але насилу умовив її спати на моєму ліжку: вона все хотіла тарабанити з кухні свій старий, розлізлий тапчан.

— — —

Попрощався з Полтавою. Двічі обійшов семінарію, пройшовся кленовими алеями в садку, де зустрів Івана Потаповича — нашого фельдшера. Попрощались з ним по-приятельському. Він таки наш чоловік! Просив кланятись татові, якого він знає ще з семінарії, а мені наказував вчиться та не журиться.

Відтіль я пішов до Собору. Пройшовся біля домика Котляревського, потім спустився до Ворскли, поглянув на “Лорелею”, зайшов до того місця, де я впіймав картуза на голові у хлопця замість риби, й вже зовсім поночі пройшов монастирською горою.

Коло архієрейської церкви — там стоїть у дворі старовинна козацька церква — я помолився. Я завжди молюся тут: там же молилися всі ті, хто любив Україну й бився за неї…

Вже була ніч, коли я обійшов всю нашу садибу, город, садок. Відломив з великого горіха галузку й зробив з неї собі держалко на перо. Оце й пишу ним: буде пам’ятка про наш сад, про горіх, де ми часто пили чай вечорами з татусем і мамусею.

Скрізь зо мною ходив і мій вірний джура — Самзнай. Він почуває, що я швидко його покину. Але ж я не покину про нього думати, про нього згадувати, його любити. Його доглядатиме Харитина, а коли б їй було тяжко про нього дбати, то забере до себе Іоганн Карлович. Ми так умовились з ним.

Вчора я був зранку у Олекси Івановича. Ми з ним все остаточно вирішили. Така добра його дружина — Наталя Адріяновна. Благословила мене й наділа мені на шию гарнесенький срібний образок Мадонни, закордонної роботи.

По обіді я пішов до Іоганна Карловича. Він мене ждав й дуже зрадів, як я прийшов.

Манісіньке в нього помешкання з двох невеличких покоїв, але в дуже гарному місці — навпроти міського саду, де він неодмінно щодня читає од 7-ої до 8 ранку, перед тим, як іти до семінарії.

Надзвичайний у нього порядок в кімнатах: все блищить, немов тільки що з крамниці. І які чудові є речі: така нікелева машинка, в якій вариться чай на спиртівці тут же, на столі; здоровенний мосянжовий каламар з статуеткою кайзера Вільгельма II. Німецький енциклопедичний словник Майєра. Складаний стіл для малювання та кресьби й мале піаніно, на якому симетрично поставлено фотографії. Справді, його “Фріцхен” трошки подібний до мене, тільки мабуть я темніший. Між портретами над піаніно гарно вишитий килимок з надписом:

Musik ist Gebet!

Тобто: “музика є молитва”. Це йому вишивала фрау Маґда — його дружина, дуже чепурна, повна жінка з світлими-світлими очима. Її портрет мальовано фарбами.

Скільки в нього альбомів. Але ж яке чудове місто Мюнхен, особливо міст над Ізаром до палацу, що зветься моїм найменням — Максимиліянеум. Як буду дорослим, конче поїду за кордон і насамперед — до Мюнхена…

Ми пили чай, потім я попросив показати мені, як фехтують на рапірах. Це дуже цікаво, треба б вивчитись, бо за один раз не можна засвоїти всіх прийомів. А потім Іоганн Карлович сів за піаніно й грав. Знаменито! Грав з Бетховена, Шумана, Гайдна й дещо з Вагнера.

Тільки спочатку вийшло маленьке непорозуміння. Самзнай, якому було дуже приємно в гостях, бо за чаєм йому припало чимало бісквітів,— як то кажуть “сів у калошу”!..

Коли Іоганн Карлович почав грати,— він нашорошив шерсть, підпер боком стіну й протяжно завив. Ми спочатку сміялися, але ж він щодалі почав так дико співати, що я мусів його виволокти з хати. Цікаво, що він все-таки додому без мене не побіг, а лежав на ґанку й чекав, коли скінчиться та музика.

На прощання Іоганн Карлович подарував мені в розкішному виданні “Бідного Вертера”, В. Гете і взяв з мене обіцянку, що я до Різдва вже прочитаю його в цім німецькім оригіналі. Подарував також і дуже зручний кишеньковий німецько-російський словничок.

Він записав мою будучу київську адресу, а мені дав свою візитову картку. Потім ми пішли вдвох, аж до нашого дому. Довго ми стискували один одному руки. Я мало не розревівся, так мені шкода було розлучатись. Він певне це помітив і обіцяв, що завтра прийде на двірець мене проводжати…

Ну, годі! Вийду ще в двір, подивлюся востаннє на рідне небо. Може в цей час відтіль, здалеку дивиться на нього й мамуня або татусь? Ох, коли ж я Вас побачу?!..

— — —

Сьогодні вже 15 серпня. Я вже чотири дні в Києві. Ой, які ж це невеселі дні! Вони видалися мені принаймні за чотири місяці.

Бо за цей час мені зроблено прикрощів більше, як бувало в мене за чотири місяці.

Насамперед, тільки я приїхав,— дядя напустився на мене, що я спізнивсь, а потім просто почав лаяти, коли прочитав листа Олекси Івановича й довідався, що ми зоставили жити в нашій хаті Харитину.

— Не панімаю, что нужно от меня етой “канцелярской крисє”? Просіжівал би стулья в свойом Земствє; а не совал би своєго носа в чужія дєла! — лаяв він Олексу Івановича.

Просто не розумію, чого він так ненавидить його й Харитину? Не його ж гроші, чого ж він так за них побивається? Ну,— дармоїдка, так дармоїдка, але ж їстиме наше, а не його… А Олекса Іванович — приятель татин, його вірний товариш по земству… Дивно!

Потім почалася “битва русских с кабардинцами” з-за семінарії. Я рішучо заявив, що до гімназії не хочу й буду продовжувати вчитись в семінарії. От і піднялася колотнеча! Накинулись на мене всі: й дядько, й тьотя, і навіть Миша з Ванею.

Спочатку я говорив, що мені “так хочеться”, що я звик і мені буде тяжко перевчатися на новий кшталт. Коли ж це не помогло, а мене все дужче пиляли, я,— правда не до речі,— випалив, що я простий чоловік, таким хочу зостатися й не бажаю пнутися в пани.

Дядя приплющив око й таким єхидним голосом мене спитав:

— А хто ж це тебе навчив такої мудрості, хлопче? Ти мені гляди, повикидай всяку дур з голови. Я не дозволю, щоб у моїй хаті запроваджували всякі недозволені думки. (Звичайно, він говорив по-московському!)

Напустилась на мене й тьотя, що мовляв, не можна зоставатись все життя “мужиком”. Треба ж колись стати й інтелігентом.

Я знов ляпнув не так, як слід:

— Тарас Шевченко зовсім не вчився ні по гімназіях, ні по семінаріях,— але ж був більшим інтелігентом, як багато інших, учених.

Лаяли мене й за це.

Так в перший день ми ні до чого й не договорилися, але ж я документів не віддав. Ключик від куфра у мене в кишені на ланцюжку.

Вночі я не спав — і від думок, і від блощиць — й надумався. Вранці, коли пили чай (з чорним хлібом, ледве-ледве намазаним маслом),— й дядя знову спитався: — “Чи я піду до гімназії, чи ні?” — то я відповів:

— Ні, не піду. Мій тато також міг віддати мене до гімназії, але ж віддав до бурси. Він знав, що робив, і я не маю права зламати його волю. А ви не станете-ж мене намовляти, щоб я не слухався свого тата?!

Це їх ошарашило. Дядя помовчав, а потім сказав:

— Упьорся, как баран, нічево с тобой не сдєлаєшь. Меня, впрочем, ето не касаєтся, а твой “тато” — такой же неумний фантазьор, как і ти!

Я спалахнув, але стримався. Однак, справу виграв. Тільки мені дивно, що мене два дні пиляли, хоча самі добре знають, що це їх “не касаєтся”…

Того ж дня я побіг до Старушка й вкупі з В’ячеславом В’ячеславовичем побував в семінарії. Він мені допоміг, і на другий день мене прийняли.

Тільки сьогодні про це згадав дядя, запитавши мене за чаєм, чи я ж думаю що робити з приводу мого учення? Я сказав, що ще з учора мене прийняли до третьої класи, що я заплатив за півроку за право навчання й в понеділок, 19-го піду на уроки.

Дядько нічого не сказав, а тьотя тільки промовила:

— Да ти, брат, шустрий!

Чи вона мене цим похвалила, чи вилаяла — я не знаю. А втім, все одно… Тільки я бачу, що можна боротися й з дядями. Лише не слід гарячитись. Молодець Пейо! Я таки дечому в нього навчився…

— — —

Коли тяглися суперечки за мою школу, мені зробив велику шкоду Мишка.

Мені одвели куток в кімнаті Мишки та Вані. Поставили манісінького столика біля погнутого ліжка (на якому страшенно незручно спати); я поклав на своєму столику мої книги, насамперед, “Вертера”; поставив свій опішнянський каламарчик, перо з нашого горіха й фотографію тата з мамунею (як вони ще вінчались).

Коли я прийшов додому з міста й хотів був писати, то помітив, що в каламарі нема атраменту. Я здивувався, бо знаю, що вранці налив. Тоді я взяв каламарчик в руки, щоб налити знову, аж денце зосталося на столі. Я спитався: хто брав мій каламар?

Мишка й Ваня спочатку мовчали, а потім Ваня промугикав:

— Ну, то що? Не можна й торкнутись?

Е! Та що там писати!.. Розбив мені його Мишка ще й дувся потім на мене, що я “лаюся за всякий паршивий черепок”. Хіба він може зрозуміти, який цей черепок дорогий мені по згадках?!..

Я зложив черепочки, загорнув в папірець і сховав до куфра: колись зліплю, як буду мати синдетикон.

На другий день, коли я почав ввечері читати “Вертер” — я знову побачив, яку мені гидоту зробили оті хлопці. Тепер уже Ваня порозмальовував образки в книзі червоним та синім олівцем, а Лотті скрізь подомалював вуса.

Все це, звісно, дрібниці. Але ж яке паскудство: навіщо ж псувати чужі цінні речі? А потім я взагалі думаю, що всяка хороша книга — найдорожча річ і її треба берегти, якомога!

Але ж тут на все інші погляди. Я їх не перероблю, а через те мушу стерегтися…

Про всякі інші дрібні прикрості не хочеться й писати. Краще напишу листа до Шульца; він, напевне, жде. За одним заходом напишу Олексі Івановичу та Харитині. Треба ще буде запитати Іоганна Карловича, де можна дістати того “тіоколу” й як його пити, щоб можна було якось спати?..

— — —

Був знов у В’ячеслава В’ячеславовича. Гарно в нього, затишно й пахне чимсь рідним. Ще не входиш у хату, а бачиш, що живе українець, бо на дверях висить табличка:

Просять не входити,

не витерши чобіт.

Вдома з 5 до 7-ої.

Він також має дві кімнатки, низенькі, світлі й майже такі чисті, як і у Шульца. В першій — повно портретів на стінах, а Шевченко — в розкішній, вигаптуваній намистом рамі, а на рамцях висить дуже гарно вишиваний рушник. По стіні, врівні з лутками прибито плахти; висить чудової роботи вирізний мисник, а на ньому розкішно домальований опішнянський посуд: тарілки, куманці, філіжаночки з “червінки” (це така рудо-червона глина), “близнятка” з дуже гарним візерунком.

Візерунки, коли вони подібні до квіток, птахів чи складаються з різних геометричних фігур, звуться “орнаментом”. Український народній орнамент,— як казав В’ячеслав В’ячеславович,— має своєрідні особливості й незвичайно різноманітний — особливий на вирізування по дереву, особливий на шитво, особливий — на посуд, інший — на килими та гаптування і так далі. Але ж наш орнамент має ту свою властивість, що в ньому майже ніколи не переплітаються лінії, тим часом, як, наприклад, в московському вони завжди дуже хитро поплутані. Він обіцяв піти зо мною до київського музею й показати різні зразки орнаменту.

Але й дома в нього сила всяких малюнків, мап, альбомів. Величезні полиці заставлено книгами. Він і сам — письменник. Каже, що пише майже у всіх українських газетах та журналах, а також написав три книги. Одну він мені подарував — “Про нашу мову”,— дуже гарна й така зрозуміла.

Як він всім цікавиться! Зрадів, що я вже трохи знаю німецької мови й радив конче вчитись ще, а коли не можна буде в семінарії, щоб брав приватні лекції. Каже, що незнання чужих мов — це загальна хиба всіх українців, а через те ми — ще “малоєвропейці”.

Саме на цю розмову нагодився до нього якийсь гість. Я почув, що він — доктор, а як прізвище — не розібрав. Старушок мене освідчив, як дорослого: — Пан Максим Крушенко!

Мені було чудно слухати, що мене так урочисто назвали “паном”.

Той гість — доктор — говорив теж по-нашому, але якось інакше: не так, як ми кажемо,— наприклад “ся”, а швидше “шя”. “Я шя бояв”, “Єсли на нього очікувати”, “Я не пью чаю” і т. п.— якісь не наші вирази. А потім вживав таких слів, яких я ще ніколи не чув. Треба конче взнати, що воно визначає: “опінія”, “квестія”, “сугестія” та ще: “атентат” (говорили про якийсь атентат Мирослава Січиньського ) й “макулатура”.

Вони трохи поговорили про газети; В’ячеслав В’ячеславович написав докторові якусь записку, й той пішов. Виходячи, дуже ввічливо зо мною попрощався й сказав:

— “Дуже тішушя зазнакомитишя. Я шя спотикав з вашим татом”.

Коли він пішов, то я спитався Старушка: хіба він хворий, що до нього приходив лікар?

— Який лікар?

— А цей пан, доктор!

Він дуже сміявся, бо я не знав, що доктори — не тільки лікарі, а всякий чоловік, котрий скінчить університет і витримає якийсь іспит на доктора.

Це був доктор філософії, з Галичини.

Це я вперше побачив живого філософа й галичанина. Вони зовсім такі ж люди, як і ми, тільки іншої виправки й дуже вигинаються, як кланяються.

— — —

Уже більш, як два тижні ні я, ні дядя, ні Старушок не маємо звісток від наших. Старушок каже, що вони десь дуже далеко.

Я просидів позавчора у В’ячеслава В’ячеславовича аж до 8 годин вечора. Коли прийшов до дому,— мені зараз же одчитала тьотя, що я десь “шляюсь”. Але ж я не маю чого робити й нікому ні на що не потрібний!..

На вечерю дали мені пів холодної котлети й тоненьку скибочку кавуна, та ще й поганого, певне — кавуниці. Взагалі щось наші “пани” їдять гірше, як ми — прості люди в Полтаві. Наприклад, на обід вчора замість солодкого була всього одна грушка. Тьотя розрізала її на чотири частини: Миші, Вані й мені, четверту хотіла дати дяді, але він відмовився й вона з’їла сама. У нас дома Харитині мама давала повну тарілку, а якби хотіла — то й ще.

Взагалі я не розумію: чи дядя такий бідний, чи чого воно так? Все говорять про гроші, тьотя увесь час гризеться з служницею, за обідом раз-у-раз каже, що та щось украла, або наробила якихсь збитків. А сьогодні увечері тьотя молилася, а Настя щось не так зробила,— тоді тьотя перепинила свою молитву й почала її лаяти: “Ах, ти — подлянка”, і т. д.,— а потім знову почала молитися. Я ще такого ніколи не бачив.

Кумедно також молиться й Мишка. Він не хоче ставати коліньми на підлогу (а їх з Ванею примушують це конче робити!), то він вилізе на ліжко, стане навколюшки, вткнеться носом в подушки й стоїть так хвилин п’ять, а часом, то й засне. Як Ваня його штовхне, то він так і впаде, й спить. Може я й помиляюсь, але ж гадаю, що така молитва з примусу нікому не потрібна. Я молюсь тільки тоді, коли мені схочеться, за це мене ніколи не докоряли дома…

Взагалі тьотя якась не однакова. Коли приходить хтось чужий, то вона дуже пишно одягнеться, стає ніби молодшою й говорить таким ласкавим, немов би чужим голосом. А як тільки гості пішли, або навіть, коли вийде з вітальні до нашої, “хлоп’ячої” хати — враз стає інша. І голос робиться якийсь сухий, наче скрипучий, і дивиться так гостро й неприємно. Крім того, без гостей вона завше одягнена в щось старе, засмальцьоване, в подраних, сукняних пантофлях.

Спочатку я думав, що вона тільки не задоволена з нас хлопців, але помічаю що так само вона говорить і з дядею, тільки, видко, трохи його боїться. Особливо, коли він буває не зовсім тверезий. Але ж часом вона стає й до нього така ж ласкава, як і до гостей. Одного разу я навіть спитався Мишку, чого воно так? — а він мені й каже:

— Тож мама просить у папи грошей і боїться, що він їй не дасть…

Одне слово, все це мені дуже незвичайне, коли порівняти до того, як було у нас, вдома. Я не думаю, щоб ми були багатші, бо мамочка ніколи так не виряджалася, як тьотя, але ж я ніколи не бачив її в брудній одежі, розпатланої або в драних черевиках. І завжди вона була однакова: завжди й рішучо до всіх ласкава та привітлива…

Ні, то — зовсім інший світ!..

Ех, дома… “Було колись — минулося”…

— — —

Сьогодні я був вперше в семінарії. Тут дуже гарно, краще, як у нас в Полтаві. Гарний будинок, а краєвид на Поділ — чудовий. Взагалі Поділ дуже цікаво виглядає з гори. Сила золотих церковних бань, безліч будівель, а далі — блискучий Дніпро, що завертає аж тричі вгорі, неначе не хоче виходити з Києва.

Мені показали Братський Монастир. Це — той самий, що про нього оповідав Шевченко в поемі “Чернець”. Мені ця поема дуже подобається. Я спитався: — “А де Межигірський Спас?” Аж це далеко за Києвом, верст з двадцять; його й не видко. Зате з семінарії видко Вишгород, куди ходив “Семен Палій запорожець, лихом недобитий”, дивитися на “святий Київ”. Тільки ж, як Палій міг протанцювати аж до Межигірського Спаса? Мабуть і Старушок такого б не втяв, дарма, що танцює він знаменито! Літом треба буде конче спробувати: скільки я зможу пройти навприсядки?

Познайомився з своєю класою. Хлопці гарні, багато говорить по-українському, і добре співають. Але все ж таки трохи не такі, як наші; більше “паничів” — у білих комірцях, а один — так і з гладженими чохлами (манжетами)! Майже в кожного є й годинник. Говорять про оперу, а дехто навіть читає газети. Я ще ніколи не читав газет, тільки журнали та книги, а на опері був раз, тільки мені не подобалось. Може через те, що погано співали: нічого не можна було розібрати, бо рояль дуже був розбитий. Та ще в нашому літньому театрі тоді було вогко, бо йшов дощ, і капало з даху: увесь час треба було пересуватись…

Учителі мені тут теж більш подобались. Всім учням кажуть “ви” й не лаються. А може, це тільки спочатку? А ще є в нас між учителями один справжній професор з духовної академії також навчає і у нас. Я ще не бачив, який він.

Взагалі на початку дуже все припало до вподоби. Як я радий, що послухав В’ячеслава В’ячеславовича й переміг “дядюшку”… Обійдемося й без гімназії, все одно тепер в університет приймають і з семінарії.

Ми вийшли з класи вкупі з моїм новим знайомим — Ярославом Скибенком. Ми з ним враз зазнайомились, бо він, почувши, як я говорю, сам підійшов до мене й спитав:

— Ви українець?

— Так, а ви? — спитав я.

— Також. Я — свідомий.

Він багато знає про українське життя, теж добре пам’ятає “Кобзаря” й читає нашу літературу; обіцяв мені дати книг. Дуже здивований, що я знаю німецької мови й умію керувати вітрилом на човні.

Він живе по-сусідству, й ми умовились, що будемо вкупі ходити додому.

— — —

Вийшла мені велика прикрість. Вже більш не можна буде писати дома моїх записок. Слава Богу, хоч ці зосталися цілі.

Вчора, коли я прийшов додому після п’ятої лекції (тут кажуть не “урок”, а “лекція”), то побачив таку картину: біля мого куфра, зовсім розчиненого, сиділи на почіпках Мишка Ваня й читали мої записки. Добре, що вони не дуже тямлять по-українському, але ж дещо вони розібрали про дядю й тьотю. Я вирвав у них з рук зшиток і відтепер ніколи не буду писати вдома,— писатиму на великій перемінці, або, коли рано кінчаються лекції, то буду зоставатись на годину в семінарії.

Вийшло це через те, що я забув замкнути куфра, а вони й почали нишпорити. Боже, як мені це неприємно! У нас навіть сінешні двері від злодіїв не замикались на замок, а тільки на защіпку, а тут мусиш все-все замикати від своїх же братів…

Ну, вони, звичайно поябедили дяді. Дядя вимагав, щоб я йому показав свої записки. Я не давав; мене лаяли й сказали, що візьмуть силою. Тоді я сказав, що труси може робити тільки поліція. Дядя грюкнув дверима, а потім вернувся й сказав, що я — грубіян і нахаба, й звелів Миші та Вані, щоб вони були від мене “подальше”…

А сьогодні мене перенесено з хлоп’ячої кімнати до їдальні. Буду спати на канапі під вікном. Доведеться вкриватися поверх покривала шинелею, бо там найхолодніше. Взагалі по всій квартирі страшенний холод, бо тут топлять тільки через день, або й через два. Здається, одна тьотя не мерзне, бо вона й удень і вночі у якійсь в’язаній, гарусовій пелерині, подібній до тієї накривки, що мама завжди клала на чайник…

— — —

Знову неприємності! Після тієї пригоди з моїми записками, коли мої брати на мене наябедили,— дядя й тьотя майже зо мною не говорять. Правда, ми мало зустрічаємось, бо дядя ходить і ввечері чи на службу, чи в якийсь клуб, а тьотя все гризеться з Настею та скаржиться, що їй “швидко вуха поод’їдають”. Це — про мене. Але ж я знаю, що мама умовилась, що за мене платитиме!

Я вдень — у семінарії, увечері ще ходжу на годину до вчителя німецької мови, якого найшов мені Старушок. Хотів би ще вчитись і музики,— так в семінарії можна тільки на скрипці, а мені б кортіло на піаніно. Ну, та це вже потім. Я й так цілий день маю роботу: вчу лекції, а потім читаю, аж поки дозволяють світити…

Зате в неділі та свята доводиться стрічатися з дядею і за чаєм вранці, й за обідом. От, і вчора зустрілись за обідом. Він мене і питає:

— Що ти читаєш?

— Історію України, Аркаса.

А він як закричить:

— Что б я етого не слишал больше! Говорі со мною по-рускі і не смєй наносить мне в дом всякой мазепінщіни! Ти меня єщо доведьошь до того, что я с твоїм папашей буду по “пересилкам” клопов корміть!

Я замовк. А тепер не знаю, що й робити?!

А ти, мамочко, ще наказувала мені, щоб я їх слухав!..

З розмовами я знаю, що зроблю: буду говорити тільки “так” та “ні”, а сам нічого не питатиму; а як же з книжками? Але ж я не покину читати! Ярослав каже, щоб я приходив до нього. Доведеться по обіді ходити читати, а лекції вчитиму увечері або ранком. Настя встає рано й світить в кухні лампу. Можна буде ходити удосвіта до кухні. Та вже якось встигну: я вірю в свою пам’ять.

— — —

Як швидко біжить час: вчора вже була Покрова! Через кілька днів й мої іменини, вже буду мати шістнадцять літ. Тільки ніхто мене не привітає, ніхто не зробить подарунка, не зготують мені моїх “жеримовчків” з ваніллю та сметаною! Але не в тім штука. Добре, що я так обтяжений працею й не помічаю, як біжить цей сумний час!

— — —

Вчора мав велику радість: був у Старушка, а потім познайомився з самим Садовським! Чи міг я коли про це мріяти?!

Ми були в театрі й я бачив “Гетьмана Дорошенка”. Я мало не здурів! Наче я сам жив в ті часи! А коли нещасний гетьман марив над гарматою, а потім в червоному вогні з’явилася заплакана Україна,— я й сам розплакався,— невільно потекли сльози з очей! І мені не соромно,— бо й справді, цієї муки не можна витримати. Плакали й інші люди. Перед моїми очима так і стоять ті червоні маки й ця сердешна постать, слова якої просто виривають серце!

Я скільки разів бував в Полтаві по театрах,— але нічого подібного й уявити собі не міг! Та хіба ж то театри, як порівняти з цим?!..

Дивно, чарівно, надзвичайно!

От, якби це побачив Іоганн Карлович!..

В перерві Старушок пішов за лаштунки й повів мене. Ми зайшли в уборну до самого Садовського! Він в той момент зміняв жупан, а хлопець обв’язував його поясом. Він стиснув мені руку й сказав, що знав тата, бачився з ним не раз в Полтаві. Потім похитав головою й так чуло промовив:

— Не журись, козаче! “Засяє сонце і в наше віконце!” — і потім пропонував мені сісти.

Розуміється, я не міг собі того дозволити: хіба ж можна сідати в присутності Миколи Садовського та ще ж, коли він — Петро Дорошенко!..

По дорозі, як ми йшли з театру й я був зачарований,— мені дуже зіпсував настрій Старушок. Коли він взнав, що дядя забороняє мені говорити по-українському, а на наші книжки говорить “мазепинщина”, він страшенно розгнівався, кричав, що дядя — зрадник і христопродавець, бо він же прикидається українцем, був в “старій київській українській громаді” і т. д. Але все це ще нічого. Він розповів мені, що дядя, ще будучи хлопцем, дуже бив мого тата!

Ну, я все можу забути, але цього, я вже ніколи не забуду…

В’ячеслав В’ячеславович сказав, щоб я прийшов до нього в неділю — порадимось, як мені втекти з цього пекла. Просив, щоб я приніс йому свої записки: вони будуть у нього, бо незручно тягати їх щодня до семінарії та назад. Він також дозволив привести до нього в неділю Ярослава.

— — —

Нарешті й мої іменини. Сьогодні — 9-го жовтня; мені — 16 літ, але всі думають, що мені більше, принаймні на років два. Це через те, що я такого високого зросту, а найбільше витягся за це літо!

Ну, як же почнеться мій новий рік?!

— — —

А справді, сьогодні випав день не буденний, тобто не такий, як всі.

Не знаю, чи встигну все записати: я попросив у тьоті дозволу сьогодні довше не гасити світла, бо маю закінчити “сочиненіє”. Правда, воно в мене вже скінчено й я тепер можу продовжувати свої записки.

З чого ж почати? Чи з доброго, чи з лихого?.. Почну з доброго: коли про нього ще раз подумаю, то може й лихе не видаватиметься таким тяжким.

Велику радість приніс мені мій день! Є дві душі на світі поза Києвом і одна в Києві, які мене не забули. Я одібрав з Полтави два листи: від Іоганна Карловича й від Харитини. Просто дивно мені, що Іоганн Карлович не забув, коли мої іменини! Про це ж говорилось якось випадком в подорожі по Ворсклі.

І от, він мені пише (по німецькому, звичайно), але я навмисне перекладу його листа, а оригінал сховаю.

* * *

“Добрий товаришу і молодий друже!

Я вже писав тобі листівки у відповідь на твої листи двічі.

Тепер же пишу навмисне, щоб привітати тебе з днем твого народження й побажати тобі енергії, витривалості й смаку до праці. Праця — девіз життя!

Сумно мені знати, що тобі живеться тяжко,— але в світі все пробігає: де було погано, стає добре, а, на жаль,— і навпаки. Тим-то, що дужче тобі припікає тепер, тим більше надії май на поліпшення в будучому.

Дуже мене тішить, що ти добре вчишся, багато читаєш, добре вже знаєш німецької мови й береш уроки музики. Музикою ніколи нехтувати не слід: у всі тяжкі часи життя людині вона дає заспокоєння, як молитва.

В Полтаві все по-старому. В моєму житті мало перемін, але швидко можуть бути: мене по справах можуть швидко покликати додому й я сподіваюсь, що перед Різдвом можу поїхати до Баварії.

Я був раз в твоєму домі. Фрау Харитина здорова, Самзнай — так само. Він дуже радів, коли мене побачив, наче догадався, що я довідатись приходив, чи добре живеться йому?

З огляду на можливий мій від’їзд, я хочу продати “Лорелею”.

Коли буду їхати до Мюнхена, буду в Києві візувати пас (не знаю, що це визначає), й зайду до тебе.

З приводу твоїх іменин дарую тобі дві шпаги. Коли приїдеш додому, знайдеш їх у фрау Харитини. Ну, міцно стискую твою руку й бажаю всього найкращого. До побачення.

Твій приятель

Іоганн Шульц.

Полтава, 1913, 13/Х.

Адресу мою знаєш”.

* * *

Спасибі Вам, любий Іоганне Карловичу, й за ласкаве слово, й за пам’ятку, й за подарунки.

А який же гарненький Самзнайчик!..

Лист Харитини наліплюю. Не можу вгадати, хто це їй писав.

“Дорогий наш паничу Максимчику!

Я слава Богу жива й здорова чого від Господа Бога і вам желаю тильки в ногах крутить і кашель. Не топлять кляті квартирьянти аж мебель тріщить. Ще заведуть сирость.

Кланяюсь вам і здоровлю з іменінами. Кланяються вам і Олексій Іванович. Самзнай такий барбос що тільки ну, їсть те що й я. Пришліть мені свій патрет, а я вишиваю вам сорочку; хотіла була встигнути, та вже мої очі погано бачуть, не можна шити вечорами. Бач, ще й забула. Ахвоньку віддали під суд щось прошпетився. Насилу в нього Олексій Іванович одібрали оренду за сад. Кватирьянти платять справно. Хай благословить вас Цариця небесна Козельщанська. Дуже дуже ми з Самзнаєм ждемо Святок бо знаємо що ви приїдете. Ще раз нехай Господь вас сохранить і захистить.

Харитина Хлягина. Неграмотна.

Ваш німець вчитель був аж двічі й приніс якісь залізні шпичаки. Таке як довгі швайки з держалнами”

От, справді, хто мене любить: Шульц, Харитина й Самзнай!

Та ще дуже до мене милий Ярко. Ми вже з ним на “ти”. Він також сьогодні заходив до мене додому, щоб мене привітати й приніс пирога з яблуками, що спекла його мама. Ми мабуть будемо з ним “побратимами”, бо й я його дуже люблю, й він мене також вірно любить…

Ну, це — добре. А лихе вийшло ось яке.

Коли прийшов Ярко, то я познайомив його з Мишею й Ванею. Спочатку ми запускали грамофона, грали в домино всі гуртом, а потім Миша й Ваня почали показувати, як у них в гімназії впорядковують ученики морський бій на конях. Називається це — “наумахія”.

Ваня зліз Мишці на спину, як на коня, й вони почали на нас нападати. Ярко, взагалі дуже веселий, враз ув’яз в цю забавку, я й собі — і так ми роздурілись, що почали бігати спочатку по їдальні, а потім вже борюкались і у вітальні. Коли це Ванін кінь спіткнувся, зачепившись за килим, Ваня полетів сторчголов, і, падаючи, вхопився за високу лампу, що стояла на окремій підставці. Все це рухнуло разом: від абажура зостались самі черепочки, в підставці надбилась нога, а та мідяна щогла, на якій стояла лампа,— зігнулася, як латинське S. Мишка поранив руки, а Ваня набив величезну ґулю на чолі.

Пригода була досить сумна. Ми спочатку хотіли якось гуртом тую лампу справити, клеїли моїм синдетиконом абажура, але це було не можливо, бо деякі шматочки потовклися на пісок. Ніжку прив’язали дротом, а коли Ваня почав виправляти щоглу — вона переломилася, бо була всередині порожня. Мишка почав ревіти. Вечір було зіпсовано, Ярко пішов, а ми зосталися втрьох ні в сих, ні в тих.

Може, якби тьотя була дома, то якось би цю справу залагодила, або принаймні ми отак не дуріли й хлопці не починали б “наумахії”. А тепер вони страшенно боялись, бо були певні, що дядя їх битиме. Вони кажуть, що він їх уже не раз бив!..

Тоді Мишка почав мене просити, щоб я сказав, ніби то я розбив лампу, бо мене дядя бити не посміє й не подужає. Мені страшенно тяжко було це зробити й я рішучо відмовився. Коли прийшла тьотя, то ми всі принишкли. Вона через те й помітила, що трапилась якась пригода, а коли побачила за чаєм у Вані ґулю на лоб й зав’язану хусткою руку у Мишки,— почала допитуватись: що сталось?

Тоді Ваня признався, що розбито лампу, але збрехав, сказавши, що я їх пхнув на неї.

Тьотя кинулась на мене. Я рішучо заявив, що я в цім не винен, а Вані сказав, що брехати — сором. Але ж вони запевняли, що дійсно було так, як вони розказують.

Ще не скінчились ці розмови, як нагодився й дядя. Він вернувся з якогось обіду й був п’яний. Почувши про цю подію, дядя почав страшенно кричати й лаятись, і вхопив Мишку за вухо. Я злякався, що він його приб’є й голосно сказав, що це зробив я й прошу його, щоб він з моїх грошей, які присилає йому Олексій Іванович, купив нову лампу.

Дядя кинувся до мене і, справді був страшний! Очі червоні, його чорна, чотирьохкутна борода якось завернулася набік, лисина налилася кров’ю. Якби його не вхопила тьотя за руку, то він і справді мене б побив. Та ж він тільки пхнув тьотю, аж у неї накладка з голови зсунулась, бо вона прийшла з гостей і була в накладці. Але ж дядя так лаявся, що я ще ніколи не чув у хаті такої лайки…

Він сказав нарешті, що я навчаю його дітей розпусти й що він буде вживати заходів, аби мене здихатись.

Дай Боже, мені цього тільки й треба…

От так почав я новий рік свого життя! За перші мої літа мені ще такого не траплялося!..

— — —

Я був у Ярка й розказав кінець цієї страшної пригоди. Його мама притягнула мене до себе й поцілувала в голову. Мені так страшно стало жаль себе, що я мало не заридав: так цілувала мене й моя мама!..

Рідна моя ненечко! Що ж це сталося з тобою? Вже ж більш, як місяць, вже майже півтора місяці, як від вас нема жодної звістки! В мене стискується серце передчуттям якоїсь біди. Може ти тяжко заслабла, може щось таке трапилось страшне?!.. Боже мій, Боже мій! Захисти моїх милих!.. Ради мене самітного!.. Не можу писати, перечекаю трішки!..

— — —

Як гарно я себе почуваю, коли буваю в Ярковій родині! Тато його служить у земстві агрономом, а мама ходить вечорами до музичної школи, де навчає гри на роялі. Вони такі завжди спокійні й милі, й обоє — щирі українці.

Коли я розказав, що дядя буде намагатись, щоб мене здихатись, Кость Іванович озвався до своєї дружини:

— А що ти думаєш, старенька, може би взяли до себе цього парубійку?

Ярко заплескав в долоні, скочив з стільця й почав кружляти по їдальні, дудючи: “Слава, слава, слава! Слава нашим запорожцям — орлам України!” Він чудово вміє “грати оркестром” — й тепер заграв з усієї сили, ледве його спинили. І то тільки тим, що Кость Іванович сказав, що він відмовиться від своєї пропозиції, бо, коли Ярко навчить і мене грати оркестром, то їх всіх виженуть з помешкання, а він не хоче перебиратись взимку навіть з таким парадом, як два оркестри!..

Людмила Петрівна підтримала чоловікову пропозицію й ми вирішили, що я буду проситись відпустити мене. Іменно: відпустити, як невільника! Вирішили потім, що цю справу слід доручити В’ячеславу В’ячеславовичу. Дай то, Господи! От, буде щастя!..

А які книжки є у Ярка та у Костя Івановича! Які колекції метеликів і гербарії — все, що буває на українських полях та по наших лісах!.. Боюсь повірити, що це можливо!..

— — —

Сталося, сталося! День 20 жовтня — видатний день мого життя. Я починаю — “третичну еру”; бо перша — в Полтаві, друга — у “дядюшки”, а з учора я живу в одній хаті з Ярком. Цю ніч я спав, як убитий; мене ніщо не гризло, було тепло, а перед тим, як ми йшли спати, Людмила Петрівна, поцілувавши на добраніч Ярка, побачила, що я стою біля дверей, підійшла до мене й поцілувала мене!

Я майже, як дома: можу вільно читати, можу вільно писати, маю доброго побратима, не чую вже другий день лайки й гризотні з прислугою, маю свого стола, на якому в порядку стоять мої речі. Якби ще тільки лист од мами, де вона б написала, що все гаразд, що є надія на поворот татуся,— я був би цілком щасливий!..

У Костя Івановича найшовся в німецькій мові “Фауст” — буду читати! Ах, як я люблю Гете, особливо після того, як прочитав по-російському його “Історію і правду мого життя”. Кость Іванович каже, що учений Ломброзо визнає, ніби Гете — є найбільший зо всіх геніїв світу!

— — —

Дуже мені добре! Щодень, то почуваю себе в ріднім оточенні, а головне, принаймні дома можу говорити і слухати рідну розмову. Приємно мені й те, що під час мого визволення від дяді, я познайомив В’ячеслава В’ячеславовича зі Скибенками, й він тепер до нас заходить. А сьогодні Людмила Петрівна, довідавшись, що я хотів би грати не на скрипці, а на роялі, почала мене вчити. Після першого уроку вона каже, що певне я буду здібний.

Тепер я цілісінький день за роботою й майже нема часу писати свої записки.

До речі: Старушок з мого дозволу прочитав їх і казав, щоб я писав далі. Тільки говорить, що рішучо необхідно позміняти справжні наймення на вигадані, так звані “псевдоніми”. Каже: не зручно, пишучи про живих людей, називати їх прізвища. А вдруге, й небезпечно: я пишу щиру правду, а коли б мій зшиток втрапив до рук поліції, то декому б могла бути халепа. Зараз позамазую деякі прізвища і понаписую нові: В’ячеслава В’ячеславовича буду називати “Старушок” — так про нього сказав один галичанин. Але імені Садовського зміняти не буду нізащо!.. Його ж і так знає увесь світ!

Треба якнайшвидше понаписувати листи Шульцеві й Олексі Івановичу, щоб вони знали мою нову адресу.

— — —

Сьогодні від Іоганна Карловича одібрав листівку з малюнком Максимиліанеума. Він дуже радий, що мені добре й написав таку цитату з “Фауста”: Es irrt der Mensh, so lang er Strebt .

Ой, як би мені вишити її на якійсь тканині й повісити в себе над ліжком! А втім, я ж можу намалювати ці слова готичними літерами акварельними фарбами на ватманськім папері. Чудесно! Так зараз і зроблю.

— — —

Ну, й попосміялися ми сьогодні. Завтра — неділя, а потім — свято; нема чого сидіти за лекціями й ми ходили з Ярком до сінематографа. Бачили Африку. Було в кіно страшенно душно, а потім ще й картина палкого сонця; от Яркові й закортіло квасу. Коли ми вертали відтіль, то він купив пляшку, засунув її під шинелю і приніс додому. В хаті — також тепло, й квас швидко зогрівся і почав шипіти крізь корку. Людмила Петрівна попереджала, що він вибухне, але Ярко не повірив й почав розв’язувати дріт. Коли це, як вискочить корка — просто йому в носа, а майже увесь квас йому в лице. Він хотів затулити пальцем,— так пішов такий водограй по всій їдальні, що ми всі поховалися під стола. Кость Іванович так сміявся, що аж йому сльози з очей бігли. Каже, що Ярко мав “квасову купіль” через те, що не хоче щосуботи ходити в баню!

Ще ми не забули цієї події, як трапилась нова. Людмила Петрівна трохи була застудилася й приймає якісь пігулки. Перед чаєм вона ковтнула таку пігулку, й наче все було гаразд. Коли вже за чаєм чогось вона почала пирхати. Каже, щось таке їй заложило носа. А потім, як пирхне — так та пігулка й вискочила в неї з носа. Знов ми всі страшенно сміялися, а найбільше Кость Іванович. От, веселий чоловік! І теж, наче товаришує з нами, наче мій тато!..

— — —

Були в театрі. Бачили “Саву Чалого”. Який могутній артист М. К. Садовський! Остання дія — це щось таке страшне, що просто волосся догори лізе. Особливо, коли Сава пише листи й йому ввижається, що його хтось кличе; а потім, коли його вбивають Кравчина з Гнатом Голим!.. Я знаю, що нема в світі страшнішого гріха, як зрадництво, але ж мені все-таки шкода Сави Чалого: мені здається, що він зраджував, вірячи, що робить добре діло!..

За вечерею, коли ми говорили про п’єсу, Кость Іванович проспівав думу про Чалого! От, яка краса! Я раніш ніколи й не знав, що є у нас такі красні думи! Найчастіше я чув тільки про “Морозенка” та про “Трьох Братів”. Ми умовились з Ярком перечитати всі й вивчити мотиви. Треба добути книжку Ревуцького.

А завтра підемо в оперу на “Фауста”…

— — —

Ой, давно ж я вже не писав своїх записок. Просто нема коли. Але ж треба записати, що я був з Старушком в редакції “Ради”, де Старушок мене познайомив з деякими нашими письменниками, а потім ми ходили й до друкарні. Тільки тепер я знаю, що таке коректура, шрифти, гранки, шпони, марзанчики, верстка, каса. Найбільш мене здивувала каса: там зовсім не так розложено літери, як вони йдуть в алфавіті.

— — —

Ага, так! Ще був в театрі; бачив “Запорожця за Дунаєм” та “Зимовий вечір”. Що це за чудові речі!

— — —

Ех, яка ж нам з Ярком шкода! Особливо мені: в такий урочистий день і я не був в своїй рідній Полтаві! Позавчора повернувся відтіль Старушок, був у нас і розповідав, яке величне свято упорядкувала наша Полтава 10-го листопада з приводу 75-их роковин смерті Ів. Котляревського. Зібралася там сила народу, були представники всяких наших установ і з України, і з Галичини. Навіть ректор нашої семінарії говорив промову після панахиди, яку служив сам архірей. А потім була лекція, а далі — концерт, на якому співали уривки нової опери М. Лисенка — “Енеїда”. А в спектаклі грав Саксаганський. Читали багато адресів (привітань), було 550 підписів від самих київських українців. Це ж не жарт, що маємо вже стільки свідомих людей в одному лише Києві!.. Свято скінчилося чудовою вечерею в Українському Клубі, де було виголошено знамениті промови!

От, щасливий В’ячеслав В’ячеславович! Навіть Кость Іванович йому заздрить, а про нас з Ярком — вже й не казати!..

— — —

Прочитав “Хіба воли ревуть, як ясла повні” й “Під тихими вербами”. Хороші книги!..

Вчора цікаво пройшов день. Кость Іванович дістав з пошти нових метеликів і, позаяк була неділя, то він покликав мене та Ярка помагати йому їх розправляти. Ніколи я не думав, що їх можна посилати поштою та ще аж з Бразилії. Вчора він їх поклав на тарілки з мокрим піском і понакривав мисочками. Сьогодні вони стали зовсім м’які, наче тільки що впіймані. Ми помагали Костю Івановичу, який їх розправляв і деяким підклеював ніжки, вусики, а декому латав і крильця. Навіть з двох попсованих метеликів він зробив одного величезного з породи “морфів”. Надзвичайно цікаво, що в кожнім краю живуть свої осібні метелики. Власне, вони ті ж самі, тільки в кожному краю мають інші барви й різний розмір. Наприклад, є такі метелики, що трапляються лише в околицях Києва, а ніде більше по всій Україні їх нема. А є такі, як “ліцени”, що в Київщині мають вигляд непомітний, блідо-блакитного кольору, а на Кавказі ті ж самі “ліцени” — далеко більші й доціла сині та блискучі.

У Костя Івановича всі метелики складено в особливі шабатурки, де їх наколото на пробку та на торф й розложено так, що одразу видко, які метелики водяться в тій, чи іншій губернії України. А побіч з нашими поставлено їхніх родичів з чужих сторін. Щодалі на південь, ближче до екватора (рівноденника),— то метелики все більші й більші, й їх все яскравіше пофарбовано. Найбільші метелики водяться в Колумбії та Бразилії, а найчепурніщі — в Індокитаї та на о. Борнео. Мене особливо зацікавив “Антимахус” — з пустині Сахари. Це, здається, найдорожчий з метеликів і дуже рідко в якій колекції він трапляється, але він не дуже чепурний. Кость Іванович заплатив за нього 100 німецьких марок, тобто 50 карбованців, як за добре теля! Він подібний трохи до нашого “Махаона”, але далеко більший. “Антимахус” такий дорогий через те, що його страшенно трудно вловити, бо він живе й сідає на самій вершині пальм, а на землю злітає лише тоді, коли в Сахарі не буває сухого повітря, що трапляється дуже рідко. В цей час на влови “Антимахусів” виїздять в Сахару особливі експедиції.

Опріч метеликів у Скибенка ще багато жучків, але виключно з України. Мені хотілося було бачити того “Золотого Жука”, що про нього пише Едгар По, але Кость Іванович сміявся, сказавши, що то був не живий жук, а справжній золотий. Але ж він сам вже розповів про “Залізного Жука”, який водиться лише в одному місці на цілому світі — на Залізній Горі, в Залізноводському на Кавказі. Той, справді, такий твердий, як залізо, й проколоти йому крила можна хіба гвіздком. Про жуків та метеликів є ціла особлива наука, яка зветься ентомологія. В Німеччині виходить навіть особливий часопис, присвячений цій науці, зветься він “Іріс”. Дивна річ! Стільки є цікавих речей на землі, а ми в семінарії все вчимо тільки про душу та про небо й нічогісінько не знаємо про землю та про матерію!

— — —

Ярко достав в перекладі на українську мову “Ткачів” Гауптмана. Цю п’єсу до 1905 року було заборонено в Росії. Я прочитав також: страшне враження! Це п’єса — революційна!.. Через те нікому не можна признаватись, що ми її читали…

Ми з Ярком почали складати спільну українську книгозбірню. На гроші, що нам дають на трамвай та сніданок, купуємо книжки. Вже маємо з тими, що раніш було, 136 томів. Завели каталог і будемо видавати товаришам. Вчора прийшла Яркові в голову добра думка, заснувати з середнешкільників товариство “Січ” і розпочати спільне видавання часопису…

* * *

Гнітять мене думи про наших. Особливо сумно мені стало, як я прочитав допис у “Раді” з Омського про пересильні в’язниці, про біду засланців, про бунти їхні й жорстокі розправи жандармів. Ми порадились з Старушком і він посилає сьогодні депеші з плаченими відповідями в різні місця, щоб нарешті довідатись, що саме трапилось з моїми?

Так мене вимучила ця непевність та невідомість!..

— — —

Сьогодні — 1-го грудня 1913-го року — історичний день для нашого товариства: ми випустили перше число нашого часопису — “Волосожар”. Ну, й попоморочилися, поки видали! Насамперед було дуже багато суперечок про назву: “січовики” все хотіли назвати “Січ”, але потім цю назву відкинули, бо могла б бути плутанина, коли б однаково звалося й товариство й журнал. Майданюк все пропонував: “Україна”, або “Наша Рада”, але ж, позаяк такі вже видання є, то й це не пройшло. Тоді спинилися на Ярковій пропозиції — “Зоря”,— а потім згадали, що такий журнал виходив раніш в Галичині. І коли я запропонував “Волосожар”,— то майже всі враз на тому погодились. Мені ж доручили намалювати обкладинку, а на дальших зборах вибрали редакцію: мене в редактори, бо я можу дуже розбірно переписати, Ярослава — скарбником, щоб він збирав передплату й провадив скарбницю, а Майданюка рознощиком і друкарем. Це через те, що він один знав, як варити гектографа.

Але ж Майданюк оскандалився, і через нього перше число вийшло неповним і в ньому дуже мало малюнків. А сталося це тому, що, коли додрукували половину, то вже в бляшанці майже не зосталося гектографа, бо Майданюк поклав дуже мало желатину, а переборщив гліцерину. Отож гектограф вийшов занадто м’який і від вимивання гарячою водою, розпустився.

Тепер уже ми знаємо новий і далеко дешевший рецепт: варити не з желатину, а з клею-карюку та гліцерину. І вже сподіваємося випустити друге, “Різдвяне” число так, що не буде сором показати, кому завгодно!

Але, по правді кажучи, й перше вийшло дуже добре. Принаймні нам — редакції — воно незвичайно подобалось. Хвалили також і Скибенки, й Старушок. Ну, звичайно, деякі “критики”, зоїли — так ті гудили. Але ж ніхто з них не схотів стати за друкаря замість Майданюка. Ну, та вже ми на другому числі свого докажемо!

Як буде добра передплата — а це можливо, бо дехто дав більш, як по 10 копійок за прочитання, і шість чисел ми вже продали у вічність по 50 коп.! — то ми, може, замовимо переписку на машинці. Буде так, як лекції!..

Сьогодні Яркові прийшла геніальна думка: поширити передплату по гімназійних земляцтвах, а я хочу відтіль же запросити нових співробітників. Ми чули, що там є добрячі поети й гарні малярі! Ну, годі. Треба готовити статті та малюнки на Різдвяне число…

— — —

На цих днях буде цікава вечірка в Українському Клубі й Кость Іванович обіцяв узяти мене та Ярка. Тільки доведеться понашивати чорні ґудзі на тужурки, бо учням там бути не можна.

Нас найбільше цікавить не сама вечірка, а те, що ми побачимо в клубі найзнаменитіших наших людей: і Лисенка, й Олену Пчілку, й Старицьку-Черняхівську, ту саму, що написала “Гетьмана Дорошенка”. Можливо, що будуть і артисти та поети: Олесь, Чупринка, Вороний…

Просто не можемо діждатись неділі…

На концерті буде грати й Людмила Петрівна. Цікаво!..

— — —

От, так штука! Сьогодні мене покликав ректор семінарії в учительську й допитував: хто мені писав “сочиненіє”, яке тиждень тому я подав? Це, власне, було не “сочиненіє”, а випис з моїх записок на тему, як пройшло в кого літо. Я взагалі дуже легко пишу “сочиненія” й маю завжди добру одмітку. А цей раз не було часу, то я скорочено подав дещо з своєї подорожі по Ворсклі. Отже ректор сказав, що моє “сочиненіє” передасть на учительську раду, й навряд чи після цього мені можна буде зоставатися в семінарії. Це мені за те, що мої згадки занадто “українофільські” й там — каже він — глум та “блюзнірство” над церквою та властями. Це — випадок в Писаревщині, коли Самзнай гарчав у церкві на черниць! А особливо, згадка про те, що жаби навчились від черниць співати церковних пісень! Ну, начувайся, Максиме! Буде тобі халепа!..

Найбільше мені не подобалося, що він допитував мене про моїх рідних, про Шульца, а коли я сказав, що мій тато на засланні й мама з ним,— він дуже насупився. Здається, що влетить мені за все це й тут так, як почало було в Полтаві!

Страшенно тривожусь і боюся признатися Скибенкам… Ну, почекаємо трошки, чим це все скінчиться, а тим часом насамперед скажу В’ячеславу В’ячеславовичу: цей нічого не злякається!..

— — —

Зовсім кепсько! Мені запропоновано забрати свої папери з семінарії. Старушок говорить, що скрізь на Україні такі христопродавці та іроди! Ходив він до ректора, лаявся, але тільки того й добився, що мене виключають “по проханню” та поставлять 5 за поведінку.

Добра справа, нема чого казати!

Мусив я признатися у всьому Людмилі Петрівні та Костеві Івановичу. І,—дивна річ,— вони навіть на мене не розгнівалися. Що ж це було б у “дядюшки”! — й уявити собі не можна, дарма що це теж його “не касаєтся”! І через те, що Скибенки та Старушок так спокійно до цього поставилися — у мене й самого перейшов переляк. А приключись це у дяді, то я мабуть би повісився з одчаю!

Кость Іванович каже:

— Не тільки світа, що в вікні! Вигнали з семінарії — перейдеш до гімназії; в Києві гімназій багато! Якби,— каже,— я не хотів учитись або робив якісь паскудства,— ну, то було б інше діло; а це ж тільки дитяча необережність. А нічого ганебного я не сказав, коли говорив про Мазепу з повагою.

Звісно, мені шкода, що доведеться таки влізти до “паничів” в гімназію, але тепер я чогось цього не дуже боюся. Я звик уже до Києва й маю діло виключно з простими нашими людьми,— то “панів” наче й не помічаю. До того ж я чув, що й в гімназіях є чимало українців і дехто вже пристав до нашого товариства “Січ”.

Найбільше мені шкода тільки того, що муситиму неначе трохи розлучитися з Ярком: вже не буду сидіти з своїм побратимом на одній парті, не будемо разом ходити з школи і в школу! Ну, та все одно,— ми зостанемось з ним друзями. Ще ж за весь час, як ми зазнайомились, ми ні разу не посварилися, хоча він раз і мав право на мене розгніватись, бо я — ненавмисне, правда,— розбив його бінокль, який подарувала йому мама. Але він мені вибачив, а я подарую йому за те одну шпагу!

— — —

Здається, все виходить на добре: в гімназію мене приймуть після Різдва. А я навіть виграв, бо сьогодні тільки 11 грудня, а я вже можу поїхати в Полтаву й пробути там аж до 7-го січня! Буде час відпочинуть, та й можна буде багато зробити для “Волосожару”.

Мій любий побратим теж приїде до мене в гості на 4-й день Різдва. От, погуляємо по Полтаві з Іоганном Карловичем та Самзнаєм! Дуже це добре, що Шульц не поїде на Різдво в Баварію, а лиш на масляну. Я їду завтра рано. Треба тільки купити подарунки: Харитині — теплі хатні черевики, Шульцові — записну книжку, а Олексію Івановичу — нові твори Олеся.

— — —

Ой, ой, ой!.. Яка ж тепер видається мені маленька, сонна і брудна наша Полтава після Києва! На вулицях майже нема людей; тихо так — наче вночі; вечорами темно; крамниці такі мізерні й майже в кожній вітрині — самі тільки листівки та й ті — засиджені мухами. Мені здається, що я так себе почуваю в Полтаві після Києва, як в Опішні, після Полтави. Але ж все-таки це моє рідне місто і я це відчуваю на кожному кроці: і люди мені якісь всі свої, й говорять якось так лагідно, й краєвиди дорогі своєю якоюсь давньою знайомістю!

А вже яка радість була в Харитини,— й не розказати! А що витворяв Самзнай — то це не може уявити жодна фантазія! Не відходить тепер від мене ані на крок…

Був у Олекси Івановича. Він дуже радий, що я привіз йому Олеся. Похвалив мене, що я викрутився від “дядюшки”, тільки трішки схвилювався пригодою в семінарії. Але потім сказав, що аби вчився, а де — то майже однаково. Жодна — каже — школа зробити з хлопця людини не може, а тільки підготовляє до того, щоб бути людиною.

Зараз по обіді йду до Іоганна Карловича. Я вже вранці забігав, але він ще був на лекціях.

— — —

16-го грудня, 1913 р.

Як тепло й сердечно приймав мене Іоганн Карлович!

Коли я прийшов,— він робив якісь кресьби. Спочатку мені здалося, що він навіть не був мені радий, враз зложив свої папери, зав’язав у теку, а тоді тільки почав зо мною вітатись, і я побачив, що помилився.

Ми проговорили до пізньої ночі. Він грав на піаніно й знову ми виганяли в сіни Самзная. Грав Шульц дійсно добре, але я не знаю, хто грає краще — часом чи не Людмила Петрівна! Іноді мені здавалось, що в неї виходить якось задушевніше, а у Шульца занадто точно. Але може це від того, що в Скибенків кращий рояль? Ми умовились, що я буду приходити щодня по обіді. Будемо фехтувати й читати вкупі Шіллерового “Дон-Карлоса”. Додому ж я взяв у нього “Історію штуки” Мутера. Іоганн Карлович дорікав мене, що я майже не малюю. Справді, прикро, але ж коли? Попробую дома змалювати Харитину, а коли вона вийде подібною, тоді наважусь малювати Шульца: він, певне, згодиться, посидіти…

— — —

А що то — чужі люди! Хоча б і наші кватиранти: й милі й інтелігентні, а все-таки, як вони недбало ставляться до чужого майна! Я сьогодні заходив до них: стіни пообдирані, з вікон тече й на лутках жовті потьоки; холодно й брудно! Правда, у них малі діти й вони все псують, але ж… Ну, та інакше трудно було й сподіватись. Взагалі, коли нема хазяйського ока, то воно все якось обсувається. І в дворі все ніби страшенно постаріло. Я тепер чищу сніг і вивожу тачкою на вулицю, а потім почну лагодити паркан та штахетки в саду. Харитина каже, що враз помітно, як приїхав “справжній господар”.

Але ж пречудна вона! Нізащо не хоче обути подарованих мною черевиків. Каже: “хай зостануться на смерть!” Я її переконую, що тоді можна теплих й не одягати, але ж її не переконаєш! Також вона рішучо не згоджується спати в одній хаті зо мною, хоча я й витяг для неї ширми. Впросилася до кватирантів в кухню на свій старий тапчан…

Щось мені дома щодалі, то сумніше! Таке враження, ніби я втрапив на якийсь цвинтар…

Хоч би вже швидше Різдво та приїздив би мій любий побратим!..

— — —

Сьогодні — Святвечір, а я маю замість ялинки й подарунків — сумні вісті. Приходив Онуфрій (він такий же, як і був, тільки ще дужче човгає, але по-старому підморгує одним оком!) — й приніс мені пошту: великого листа від Ярка й число “Ради”, в якому Ярко підкреслив червоним олівцем звістку, що знов були арешти й труси у Києві поміж українців. Трусили й Старушка. Уявляю собі, як В’ячеслав В’ячеславович лаявся. Але ж добре, що принаймні його не заарештували!..

Друга, страшенно для мене тяжка звістка,— що мені й справді доведеться швидко розлучитися з моїми Скибенками, які стали мені й рідними, й дорогими. Кость Іванович одібрав запрошення переїхати до Вороніжа в сільськогосподарський інститут. Там йому пропонують бути професором ентомології. Він уже поїхав, щоб про все довідатись докладно. Можливо, що після Різдва вони виїдуть з Києва, а я знов зостануся одиноким, самітним сиротою! Ярко через те не може тепер приїхати до мене!.. Ге-ей! Ну, життя, життя! Як мало в ньому радості!.. Я вже давно все послав для “Волосажару”, а сьогодні ще написав про життя Полтави, та як вона готується зустрічати святки, допис до “Ради”.

Олексій Іванович перечитав та поправив і каже, що можуть надрукувати, ніби написано складно й зовсім, каже, грамотно.

Чи ж надрукують?.. Я підписався — М. Гавронський, на згадку про Гавронці…

— — —

От, несподіваний гість — В’ячеслав В’ячеславович! Він відібрав через якогось знайомого мамі чоловіка для себе й для мене листи від мамочки. Листи писані ще 10 жовтня з Іркутська.

* * *

“Моє золотко, мій любий, нещасний хлопчику! Хіба я зумію розповісти тобі ті муки, що ми зазнали в цій далекій дорозі, хіба ти маленький, зрозумієш, як нам тяжко бачити таке безбожно-несправедливе відношення й не мати надії, що це швидко скінчиться. Але ще тяжче, що, крім свого горя, ми бачимо навколо стільки чужого, що й не сказати, що й уявити не було собі можна!

Та “Бог не без милості, а козак не без долі”! Якось перетерпимо, якось викрутимось,— і знову заживемо всі вкупі тихо й спокійно. А ти, мій котичку хороший, соколику мій ріднесенький,— не сумуй, не журись, а держи себе в руках. Слухай старших, питайся доброї поради у В’ячеслава В’ячеславовича, не ображай Харитини й корись дяді. То нічого, що він трошки строгий чоловік, але ж він тебе не зобижатиме: він мені обіцяв.

Вибач, голубе, що пишу так мало: я слаба й мене душить застуда (легенька інфлуенца), так, що тяжко писати. Та й не можна затримувати чоловіка, який згодився довезти мої листи.

Чи ти одібрав листа від татуся? Він майже здоров, зовсім бадьорий і так само, як я, вірить, що ти себе будеш шанувати, вчитимешся й не зробиш нічого, що могло б стати для нас прикрістю.

Най же благословить тебе Цариця Небесна, а я тебе міцно, міцно обнімаю й цілую, цілую. Твоя неня. Цілуй Харитину й кланяйся знайомим. Разом пишу й В’ячеславу В’ячеславовичу. Ще раз цілую тебе. Ти — моє життя! 10/Х”.

— — —

До Старушка ж мамуся пише також, що вона захворіла й на кілька днів відстала від етапу, але має догнати тата в Іркутську, де їх партія затримається надовше в Олександрівськім острозі. Вона просить послати їй грошей, бо треба багато їх в дорозі — й на теплу одежу, й на їжу, й на хабарі. Для того вона присилає Старушкові татову довіреність і доручення заставити нашу садибу. Усю пошту просить послати до Іркутського. Одного не можу я зрозуміти: де ж дівся татин лист? Може мені дядя не віддав? Доведеться зайти до нього!

От, добрий В’ячеслав В’ячеславович: негайно здобув тисячу карбованців і вже послав, а тепер вже приїхав заставити садибу. Каже: за два-три дні він зробить все, тільки якихсь нема ще формальностей і через це заставу буде можна відібрати не раніш, як за місяць. Тим-то він і послав мамусі тисячу негайно.

Який же я щасливий, що принаймні мої любі живі. Я так боявся, що з ними трапилось якесь велике лихо, а інфлуенца — то нічого: я вже сам двічі хворів на неї, а за чотири-п’ять днів — вже зовсім здоровий.

Розповідав тільки той чоловік, що він раз бачив маму: каже, дуже схудла й постаріла. Бачив і тата: у нього знову борода! Я собі не уявляю, який він може бути тепер!

Каже, дуже знущаються, іроди, в дорозі… а за віщо?.. Де правда на світі?..

— — —

Новий Рік я зустрічав у Іоганна Карловича. У нього ще був один земляк — учитель німецької мови з дівочого інституту.

Іоганн Карлович угощав нас пивом; а коли годинник показав 12, налив вина й сказав промову. Він говорив, що наступає новий річ, який може бути історичним роком, бо може принести великі зміни в світі. Потім ми пили за “Deutschland”.

Я запропонував випити за розвиток українського письменства й культури…

Додому я вернувсь аж коло першої години вночі, і мені було страшенно сумно на душі!..

— — —

Ну, прощай, Полтаво! Треба їхати якнайшвидше до Києва, щоб встигнути побачитись з моїми любими Скибенками! Та треба пошукати собі помешкання…

Вчора здибався з Кукубенком. Він зустрів мене дуже ласкаво, як старий приятель. Ми довго ходили по місті й розмовляли. Але в мене зостався на душі негарний слід від цієї зустрічі. Куб, якого я ще торік вважав за такого поважного та розумного,— тепер мені видався якимсь відсталим. Ну, куди ж його рівняти, наприклад, до Ярослава! Ярко — то ж цілком культурна людина! А цього з кожних трьох речей, про які заходить мова,— дві дивує. А коли я показав наш “Волосожар”, то він рішучо не вірив, що це писали ми самі. Каже, що це нам пишуть “студенти”! Головне, його здивували відділи “політичний” та рецензії театральні, бо він навіть не знав, що таке “фойє” в театрі, або — “інтерпретація” чи “кордебалет”, що у нас всі знають.

Як все-таки Київ поширює розумовий обрій людини!

Між іншим, Куб дуже зацікавився історією мого вигнання з семінарії й теж розповів кумедну пригоду, яка трапилась у них восени на лекції святого письма. “Сирах” почав оповідати про апостола Павла й саме в той момент, як сказав: “Апостол Павел говоріт…

— “Три деревні, два села; восемь дєвок, один я” — гаркнули москалі, що якраз опинились під вікном.

“Сирах” перечекав до паузи, потім ледве промовив нову фразу: “Дальше апостол пішет — “цєлуйте Акілу, Пріскілу і…

— “Сашеньку, Машеньку, Душеньку, Наташеньку”…— гаркнула нова громада москалів під вікном.

Вся класа до того сміялася, що “Сирах” припинив урок, а потім всім було поставлено за той місяць 4 за поведінку.

Розповідав ще, що Копецького таки вигнали з семінарії і ось за що. Якось Тхір був діжурним в класі. Прийшов на свій урок “Кипа” й помітив, що на класній іконі — павутина.

— Хто діжурний? Чому діжурний не подбав, щоб не було павутини? — напустився, як завше, “Кипа”.

Тоді Копецький приніс з уборної рогожану брудну швабру й почав нею шарувати по образу. Звісно, його вигнали того ж дня, не вважаючи навіть на те, що він — “протоієрейський синок”.

Розповідав Куб ще багато всякої дещиці, але не варто записувати…

Ми попрощались тепло, отже я після того думав, що ми обоє навряд чи будемо вже шукати взаємного зближення!..

Взагалі видко, що у них, в семінарії дуже розростається, “нігілізм”, та “атеїзм” — а в нас цікавляться “соціальними питаннями” та справою “національною”.

— — —

Ні, таки Скибенки — наче мої рідні! Вони, навіть від’їздячи, не забули про мене. Кость Іванович умовився з своїм товаришем по службі — лікарем Вершинським, щоб він прийняв мене до весни на кватиру. Каже Скибенко, що Вершинський — “тоже малорос” й визнає лише “шевченковський язик”, а не вигадану “галицьку мову”,— однак людина хороша: добрий чесний.

Як тяжко розлучатися мені з моїм любим побратимом: наче серця шматочок відриваю від себе! Ми говоримо майже цілі ночі.

На Великдень я умовився до них поїхати у Вороніж. А тепер нема часу писати! Треба їм помагати вкладатись, післязавтра виряджатиму, і післязавтра ж йду вперше до гімназії, й знову до чужих людей на прожиття!..

— — —

Ну, й “дядюшка”!.. І досі все кипить у мене всередині!

Я мусив піти до нього, щоб довідатись, якого листа писав мені тато. Коли я прийшов,— Миша і Ваня кинулись до мене, наче між нами не було жодних непорозумінь, наче це і не вони ябедили на мене та оббріхували мене! Мені було неприємно, але я не виявив моєї досади, бо, й справді, вони здуру таки часто й не розуміють, що роблять гидоту.

Вони страшенно здивувалися, побачивши мене у формі гімназіальній. Їм, правда, дуже хотілося мене подражнити, та не було як, бо я не в казенній гімназії, де дражнять гімназистів відповідно до тієї цифри, що стоїть на гербі: “К. 2 Г.” — кабанові 2 годи; “К. 5 Г.” — кабанові 5 годів і т. д., замість “Київська 2-га чи 5-та гімназія”.

Я спитався дядю. Він спав. Я мусив чекати, поки він встане. Вийшла тьотя й почала мене розпитувати про те, про інше — і спочатку говорила мені “Ви”. Нарешті вийшов дядя — заспаний, в підтяжках, без камізельки, з розкуйовдженою головою. (Мабуть знову був п’яний).

Він прижмурив одне око, углядівши мене, а потім так ущипливо запитав,— навіть не сказав “здоров”: — Фу-ти, ну-ти, ка-кой франт! Ну, что скажетє, молодой человєк?

В мене так і закипіло всередині. Я вчув, як я почервонів, але ж зціпив зуби, щоб втриматись, і сказав зовсім спокійно, як справжній джентльмен:

— Здрастуйте, дядю! Я нічого не маю вам сказати, а прийшов за тим, щоб ви мені сказали: чи одібрали ви для мене листа від тата й чому ви мені його не прислали?

Зовсім несподівано для мене дядя наче якось змішався.

— Ага! Це ти про той лист?! — заговорив він, навіть по-українському.— Так, так, я зараз його пошукаю.

Він шукав довго-довго, а потім ніяково мені заявив, що він зараз знайти не може, але обов’язково знайде й пришле Мишою.

Як мені було прикро й тяжко: єдиний лист від тата, й того мені не дали. Мабуть десь п’яний загубив у своєму клубі. Коли я вже виходив, тьотя мені сказала:

— Да ти не безпокойся, он найдется; собственно говоря, там нічево не било важного.

— А ви ж як знаєте, що там було писано? Листа ж тато писав мені, а не вам? — спитався я.

— Нєт, я только так думаю… Что же может особеннаво пісать тебе папа?

Я нічого більше не сказав, поклонився й пішов.

Звісно, для вас там не може бути нічого “особеннаво”, а мені й одне слово від мого нещасного татуся було б за щастя!..

— — —

Ах, як тяжко, важко переживати свою самітність!

“Не заллється співом серце,

Не затуже знов:

З ран гарячих, ран кривавих

Тихо капа кров.

По краплині кров спадає,

Крапля в краплю б’є

І, вмираючи, співає

Серденько моє!..” (О. Олесь).

— — —

Справді, Вершинські — добрі люди, нема чого казати! Але ж мені тяжко, тяжко й тяжко в їхній хатній обстановці де встановились якісь формальні відносини. І в гімназії я почуваю себе “не в своїй тарілці”. Мені здається, що в семінарії далеко поважніший народ. Принаймні у нас майже ніколи я не чув розмов про “женщин”, а тут — це модна тема.

Правда, у нас є гурток “українських націоналістів”, до якого й я пристав, але там майже всі старші за мене. На днях підемо до українського клубу… Мені важко й оговтатись, бо я справді багато дечого не знаю з того, що в гімназії учили в попередніх класах… Тим-то мушу сидіти й сидіти за шкільними книгами й майже нема часу читати. Довелось на якийсь час зректися й музики, а про малювання і зовсім нема чого згадувати…

Про музику ж нагадує мені Тіна — дочка мого доктора: вона не кепсько грає, але все якісь “шумки” та “думки”. Сама вона теж непогана,— в 4 класі й цікавиться українством. Але я мало з нею зустрічаюся…

Ну, за вроки! Треба працювать!..

…”Не зітхай, а працюй

Та одне пам’ятай:

Тільки праця одна

Захистить рідний край!..”

— — —

Крапка! Крапка над моїм життям! Я ще дуже малий, щоб перенести моє горе.

— Нема тата, нема мами! — Що ж мені тепер робити в житті?

І за що, за що ви їх убили! У — у! Прокляті, христопродавці! Будьте прокляті, ви всі, всі гнобителі й злочинці, всі гасителі духа й “мракобіси”, ви — всі чорні душі чорної Москви, чорних царів, проклятих потвор з пекла!.. Вельзевули!..

Куди ж ти дивишся, Боже?! Як же Ти не поразиш їх праведним гнівом, їх, що називають себе твоїми помазаниками і точать людську, невинну кров?!.. Кров кращих людей! Ти — старий занадто, Боже! Ти не добачаєш…

— — —

Прошу вас всіх, хто перший знайде зшиток і прочитає ці слова,— виконати таку мою останню волю:

1) Все, що належиться мені і є в цій хаті, переслати по адресі: Вороніж, С.-Г. інститут, Ярославу Костевичу Скибенкові. Цей зшиток послати рекомендованим пакетом.

2) Переказати В’ячеславу В’ячеславовичу Старушкові, що я його прошу розпорядитись всім, належним моєму татові, майном, як він визнає за найкраще. Одне прошу — всі татові рукописи й бібліотеку подарувати товариству “Просвіта”; всі мої малюнки — віддати п. Шульцу, всю мамину одежу й обстановку — Харитині Хлягиній, а також якусь частину грошей. Олексія Івановича і В’ячеслава В’ячеславовича прошу взяти собі, що вони захотять. Наталі Адріяновні з подякою повертаю образок Мадонни.

3) Високоповажаних п. Вершинських, коли тільки зможуть, прошу мене вибачити, що їм роблю турботи.

Зрозумійте, люди добрі, що я більше жити не можу. Пробач і ти мені, ненько Україно! Я сподівався служити тобі, як виросту,— але ж… не довелося…

Хтось стукає в двері: це останній звук в моєму житті!

Finis! 19 січня 1914 р.

— — —

Я зостався живий… Нащо?.. Кому це потрібно?.. Фу, як нудить — і не можна підняти голови… Така ж нудота й на душі! Але ж сам і винен: треба було брати щось сильніше за сірнички!..

А все-таки, які добрі Вершинські! — вони не гніваються на мене; пан доктор щоразу промиває мені шлунок, пані така ласкава й мила. Тіна все сидить біля мене… Спасибі… Спасибі за все — й дуже добре, що не читали моїх записок!..

— — —

Що ж тепер? Що ж тепер?.. О, як я розумію Старушка, який не може говорити про москалів без скрежету зубів… Ну, я не вмер,— так я теж покажу, покажу вам свої пазурі… О!..

— — —

Я сьогодні пристав до… Хіба тепер мені чого страшно?!

Все одно — я цілком самітний на світі!..

— — —

Ми працюємо дуже добре. Ну, підождіть, підождіть! Тепер уже я знаю багато такого, що й в голову мені не могло прийти! Який новий світ! Почуваю себе, як у “Січі”, як у поході! “Борітеся — поборете!”…

Мабуть кину я ці записки, бо тепер заходять такі події, що їх не можна записувати…

— — —

Радіти, чи плакати? — не знаю! Певне радіти, бо я вже й наплакався, та й ще, певне, не раз доведеться. А може, ще колись і зрадію, коли виконається наказ батька Тараса:

… “Вставайте,

Кайдани порвіте —

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!”…

Але ж за цей час, за ці всього два тижні перейшли такі величезні зміни в моєму житті, що мушу записати собі докладно: це варт зоставити на згадку, тим більше, що тепер я можу нікого не боятись. Я — вільний козак!..

Насамперед: сьогодні 9 березоля, навіть 22-го березоля, бо ж я з сьогоднішнього дня живу по новому часу й по новому календарю. Друге — я сиджу й пишу свої записки не в Полтаві, не в Києві, не деінде — а в “Народній Гостиниці”, у самісінькому Львові, в Галичині, за кордоном!..

Так чудно! Як сон! І досі сам собі не вірю! Чую оркестру кав’ярні; українську і польську мову за дверима; он, на ліжку, під великою периною спить Іоганн Карлович; а я оглядаюсь по хаті, й не йму, не йму сам собі віри. Та невже ж це правда? Максиме! Чи це ж таки правда?!.. “Ха-ха-ха! Чи це ж ти, Маргарито?!..”

Але це все не сон, а дійсний факт! Максиме Крушенко! Ти — в Європі; ти — за межами проклятої “тюрми народів”, за межами царства кровавих тиранів, чорної дворянської сотні і гнобителів твого нещасного народу!..

І за все це мусиш дякувати Іоганну Карловичу й любому, чесному, одчайдушному запорожцеві, моєму любому — любому В’ячеславу В’ячеславовичу…

Ну, годі вже впадати в екстаз. Запишу все цілком спокійно.

В партії українських революціонерів, до якої я вступив одразу, як мене відходили після отрути,— я згодився виконувати всі, найбільш небезпечні поручення. Я палав помстою й радий, чим можу, щоб підкопати ґрунт під осоружною “в’язницею народів” — Росією… Ну, от мені й дали на спробу поручення: вкупі ще з деким, розліпити прокламації з приводу 100-ліття народження Шевченкового. Добре. На мою долю припав район Львівської вулиці та Лук’янівки. Я почав свою роботу з Лук’янівки з 1-ої години вночі й щасливо доходив вже до кінця порученого мені шматка. Було коло 4-ої години ночі, як я ліпив свої летючки на розі Несторовського провулка, навпроти адресового столу. Коли це з-за рогу Вознесенського Спуску вихопився городовик. Я метнувся вбік — на Кудрявську вуличку; а він — за мною! А я ще перед тим, щоб було зручніше носити балцанку з клейстером та летючки,— скинув був один рукав з шинелі. Тікаю я, як олень,— а він сюрчить у свищика,— та за мною — от-от нажене!.. Тоді я через місток — й плигнув на якусь — Мирну, чи якось вона там зветься, чи може Петрівську,— не знаю,— вулицю. І коли я стрибав, то він мене вхопив за рукав — так і зосталася в нього моя шинеля. Він ще потім і стріляв,— але то вже було на шалай-балай! Поки він оббіг на Вознесенський Спуск,— я вже був у Вовчому Яру й потім вибрався до семінарського саду, а відтіль на Десятинний переулок. Ці місця я добре знаю!..

Звісно, я вже додому не пішов, бо не був певний, чи не зосталось в шинелі якихсь ознак, кому вона належиться.

На другий день була бучна демонстрація біля університету, в якій я також брав участь, уже в чужому пальті. Потім товариші зробили мені зустріч з Старушком. Він — “стріляний вовк” — і порадив мені на якийсь час виїхати з Києва до Лубен, де й в нього є друзі й де живе моя бабуня. Це було зручно зробити, бо надходила Масляна, й можна було не ходити до гімназії. Я виїхав того ж дня, вночі, але якось Лубни проспав. Тоді я поїхав просто в Полтаву, тільки не додому, а — до Шульца. Розуміється, він був здивований! Але ж мені всміхнулося щастя: через два дні він мав їхати до Києва, щоб вибрати собі на паспорт візу (дозвіл) консула до Баварії.

Ми довго радились і нарадили: що мені робити в цій дикій стороні, де все викликає у мене тільки саму ненависть?! Я почав просити його, щоб він узяв мене з собою: німецьку мову я вже досить вистудіював й можу вчитись далі в Мюнхені. Він згодився. Ми поїхали до Києва в різних вагонах. Перед тим я забіг до Харитини, попрощався з нею, хоча й не сказав їй, що й як; побіг на хвильку до Олекси Івановича, подарував йому Самзная — й знов поїхав до Києва. Перебув на конспіративній кватирі, де й довідався, що жандарми напали на мій слід, трусили в моїй хаті, позабирали книжки й найбільш цікавились малюнком друкарської каси, що я зробив собі, колі був в друкарні “Ради”. Це остаточно вирішило справу. Я до речі згадав, що ще під час торішнього трусу сховав був у льоху за бантиною ті 565 карб., які були в столі у тата. Тепер же мені ще дав Старушок 300 і обіцяв вислати багато грошей, як тільки відбере заставу за нашу садибу, просто на Мюнхен. Попрощався я з Старушком, як з рідним батьком.

В Києві я ще зайшов до редакції “Ради”. Мою замітку з Полтави надруковано — й мені видали перший гонорар. Я купив на нього собі портрети: Шевченка, Садовського, Драгоманова, Франка й Грінченка. Тим часом Іоганн Карлович взяв візу на паспорт, в якому був зазначений його Фріц; і я,— як Фрідріх Шульц,— сів у вагон. На двірець прибігла провести мене й Тіна. Вона подарувала мені на пам’ятку альбом Києва. Люба дівчинко! Я буду тебе пам’ятати завше!.. До Радзівілова я страшенно тремтів. Здавалося, що хвилювавсь й Іоганн Карлович, але ж зовнішнє був зовсім спокійний. Коли ми проїхали Радзівілів і опинилися в Бродах,— він обняв мене й поцілував. Це в перший раз за все наше знайомство! А я хотів був поцілувати йому руку, як татові… Але він не дався.

— Молодчина, юнак! — сказав він мені.— Бачу, що українці — бравий народ! Будь щасливий в новій землі!..

Отже, з сьогодні — я емігрант!

Прощай, моя Нене Україно! Ні, не прощай,— а до побачення! Я ще вернусь, вернусь до Тебе, озброєний знанням, умінням, досвідом. Я вернусь, щоб бути Тобі вірним сином й послужити для Тебе так же чесно й щиро, як служив Тобі мій покійний татусь і моя свята неня! Присягаюся тут, у давньому українському Львові,— що я ніколи не зраджу Тобі!.. Амінь.

ЧАСТИНА ДРУГА

В ЄВРОПІ

В ЄВРОПІ

ДОРОГА

Львів, 23-го березня.

Новий, 1914 рік я починаю в Європі… Максиме! Чи думалось тобі, чи снилося, щоб в твоєму віці ти опинився в Європі?!

Чи мріялось тобі, що ти заїдеш сюди й не тільки, як мандрівник, як турист — з цікавості, а муситимеш жити в Європі, як емігрант-вигнанець?

Коли я читав по книгах про всякі чужі сторони, то мені тільки безмірно кортіло “колись”, “як виросту” — побувати в тих дивних країнах, на власні очі побачити те, про що писано в цікавих мандрівках. Правда, ще в бурсі мене невдержимо тягло податися до Америки, туди, де перебігало чарівне життя прерій, де на кожному кроці — небезпека, де — не сіре, буденне нидіння зі школою й розміреним часом, а — сама казка. Але ж я не тікав. Чому? — не знаю; може не було нагоди. Бо ж я мало-мало не втік з цирком, де мене вже були почали вчити плигати крізь обруч й викручуватись на трапеції. Правда, тато вчасно про це довідався й єдиний раз в житті нам’яв був мені вуха. Може це й відбило в мене бажання тікати вдруге. А може сльози нені, яка тоді так дорікала мене, що я радий покинути її й татуся з-за першого-ліпшого товариша з цирку…

Не знаю. Але ж тепер я в Європі. І знову в мені змагаються два почуття: і радість, що я вільний, в новому світі, поза межами тієї сторони, де чужою силою знищено все, мені найлюбіше, найдорожче,— а разом з тим — стискується серце при думці,— що тут я й дійсно один, як піщина, загублена поміж чужих людей; один не тільки тут — в Європі, але й на цілому великому світі. І через те мені часом здається, що було б краще, коли б тоді я був умер…

Але ж я мушу жити, якщо Бог дав мені життя й не схотів його у мене одібрати…

І я можу жити, бо маю ціль життя. І тої цілі не зраджу!

Тільки ви, мої святі мученики,— татусю й неню, дивиться ви за мною з високого неба й направляйте мою путь, щоб обминув я ті небезпеки, які мене зустрінуть в цих незнайомих і чужих світах”…

Приблизно так думав-молився я, стоячи під високим склепінням собору святого Юра, там, де я бачив справжнього нашого митрополита, де я вперше чув службу нашою мовою.

Мені здається, що це найкращий з храмів Львова,— наша “кафедра святого Юра!..”

* * *

Ще вчора я зазнайомився в кав’ярні “Народної гостиниці” з нашими людьми: це студенти з Києва, які так само повтікали з України від арештів та заслання. Вчора ж вони мені сказали, де знайти товаришів по нашій партії.

Спасибі ще раз В’ячеславу В’ячеславовичу за його добру раду: набрати перед від’їздом якнайбільше адрес. Шкода, що не було змоги взяти ще рекомендальних листів. Але ж з перших днів я бачу, як полегшується перебування в чужій стороні, коли знаєш, до кого можна вдатися. От і тут: я лише другий день у Львові, але вже почуваю себе напівзнайомим і з містом, і з людьми. Мені навіть здається, що за цей час у мене у Львові вже стало більше знайомих, як було майже за півроку в Києві (виключаючи товаришів з семінарії та гімназії)

А люди тут ласкаві, ґречні, ввічливі. Ставляться до мене, не як до школяра,— а вже як до дорослого товариша, і звуть мене “пан студент”.

Але ж у мене так розбігаються думки, що не можу записати всього докладно, в послідовному порядку, хоча я й звик уже писати й не почуваю в цьому жодної труднації. Тільки хочеться записати якнайбільше, але ж кортить побігати й по місту, бо завтра виїздимо далі.

Іоганна Карловича майже не бачу: у нього тут багато своїх справ і ми зустрінулись учора на вечері, а сьогодні — на обіді та побачимось увечері в готелі.

Ну, мушу припинити писання: вже 12½ годин, а тут до першої мусиш пообідати. Зараз біжу до ресторації “Нафтули”, де умовився зустрінутись з товаришами, які обіцяли мене ще поводити по старій українській столиці.

— — —

Аж голова йде обертом: так і плигають одна за одною думки, образи, окремі чужі або й наші, тільки дотепер ще не чувані, слова. А ноги болять так, що навіть тяжко сидіти.

Шульца ще нема. В “пєцу” горить вугілля; на вулиці торохтять трамваї, а долі, в кав’ярні — голосні музики-румуни.

Знов не знаю, з чого й почати… Але вернусь назад.

Перше, що мусили ми зробити, коли приїхали вчора о 2-ій годині вдень до Львова,— було: умитись, пообідати й купити собі одежу. Умиватись тут кепсько: такі важкі кам’яні миски, що їх рішучо не можна вдержати намиленими руками. Й потім, незвично бовтатись у брудній воді — бо вода стає брудна від мила й, здається, що, скільки не мийся, не вимиєшся, як слід.

Обідали в ресторації,— це вперше в моєму житті.

Такі поважні ті льокаї (“кельнери”), одягнені краще, як наші вчителі в гімназії. А моторні — напрочуд! Заразом двома руками несе штук двадцять величезних кухлів пива, або на одній руці — вісім тарілок з стравою.

Харитинко моя люба! Ну, що якби це тобі звеліли встругнути таку штукерію? Коли ти ходиш, бувало, з їдальні до кухні за кожною тарілкою осібно…

Але що мене найбільше здивувало, так це платничий. У нього величезний шкуратяний мішок ззаду, під фраком, а в тому мішку повно грошей, і він віддає решту, зовсім не дивлячись на монети. Застромить руку в тую торбу, потримає там з півхвилини й покладе на стіл. І, скільки я не пильнував,— він жодного разу не помилився. Ну, й люди тута: все в них швидко й кожен, що не робить, то так, що вже ліпше й не можна!..

Одного тільки я ще не розумію: як вони всі можуть пити пиво? Мені поставив кухля хлопчик (зветься — “піколо”); я хотів був відмовитись, але ж він тільки рукою махнув і побіг геть. Ні, правда, не тільки махнув рукою, а ще й сказав: “прошу”, (вони всі кажуть за кожним словом “прошу”, а як прощаються, то дамам говорять щось зовсім чудне, неначе “цюці” )

От, я й собі спробував пива: ну, й погане, гірке, б-р-р! А вони всі п’ють і рідко хто бере “мале пиво” а всі — “велике”, тобто величезні кухлі…

Коли ми пообідали, то пішли на вулицю “Короля Людовика” біля міського театру, й Іоганн Карлович поміг мені купити вбрання. Добре, що він пішов зо мною: він трохи вміє по-польському, а потім — правда — перейшов на німецьку мову й вибрав мені туристичний зодяг: короткі “сподні” (це по-їхньому — штани), тужурку й коротке сіре пальто з хутряним коміром. Дуже гарне — і все дуже дешево. Потім купили ми в’язані гетри, м’який, плюшевий бриль, зелений з невеличким пірцем, подібний до того тірольського, що є у Шульца, та м’який кашкет на дорогу. Мені ще кортіло також жовті туристичні черевики, як у нього,— але він каже, що це купимо в Мюнхені, бо там дешевше й краще. До речі, наші люди кажуть не Мюнхен а “Монахин”.

Коли я пришов до готелю, передягся та поглянув на себе в люстро,— то й сам себе не впізнав. Чисто:

“Тепер я — турок, не козак;

Здається, добре одягнувся.

І як воно зробилось так,

Що в турка (певніш — в європейця)

я перевернувся…”

От тепер, “дядюшко”, ви, й справді, могли би мені сказати:

— “Фу-ти, ну-ти, какой франт!..”

Я купив собі план Львова й подався сам ходити по місту, бо Іоганн Карлович вже пішов по справах. Вчора обходив багато. Насамперед був на “Ринку”. Там мене вразили українські вивіски: “Редакція Дїла” (чомусь над і дві крапки?), “Книгарня Наукового Товариства імені Т. Шевченка” й тому подібне. Але ж треба правду сказати, що я українські вивіски побачив вперше ще з Бродів над кожною станцією написано й по-нашому. Навіть у вагоні є надпис: “Вихильовати ся з окна возу як найострійше заказує ся”. А друга: “Упрошає ся на підлогу возів не плювати”.

Це таки по-українському, хоча й не зовсім “по-нашому”.

Потім втрапив я до красного саду, що зветься “Стрийський Огород” (але ж це — тільки парк чи садок, а жодного огороду там немає). Дивно, що взимку він відчинений й всі доріжки почищено. У Києві всі майже сади,— й ботанічний, й миколаївський — зимою замкнено, а коли й не замкнено, то снігу з доріжок не позамітано. Я сів на лавочці й сидів. До мене підійшов якийсь вже літній панок і спитав:

— “Пан позваля?”

Й, коли я посунувся, він сів біля мене. За хвильку він почав мене розпитувати по-польському, чи подобається мені тут, і т. д. Я все зрозумів. Взагалі мені здається польська мова легкою. Але ж тільки, як слухати; а коли я сам почав йому відповідати, то в мене нічого не вийшло. Я це добре бачив, однак той пан мені сказав:

— “Але, але! Пан юж добже муві по-польську. Пан є рус?”

— Ні, українець,— відповів я.

Він враз замовк, швидко встав і пішов собі геть.

Тепер я вже знаю, чого то — поляки дуже не люблять українців, а ми їх також. Бо вони зовсім не хочуть визнавати, що Львів — то українське місто. Навпаки,— вони доводять, що Львів — польський, і страшенно за це воюють з нашими галичанами, яких зовуть “русинами”, а не українцями…

Тепер ще у Львові польська влада, але всі наші говорять, що це — не надовго. Та й, справді, це так безперечно й буде. Варт тільки побачити та послухати: чого-чого тут нема українською! Й книгарні, й редакції, й митрополит, і гімназії, й бурси, й Наукове Товариство, й “Просвіта”, й “Сокільський Базар”.

Кажуть наші люди, що скрізь тут здіймається цілком одверто “українське питання”, а коли часом буває якась українська маніфестація,— то польська поліція не те що нікого не б’є нагаями, як у нас козаки, а — навпаки — пильнує, щоб не перешкодив хто. От це, я розумію,— Європа!..

Взагалі з кожним днем ми — українці завойовуємо все нові “позиції”, й наша справа стоїть тут дуже добре.

Тепер уже наші галичанські русини допоминаються, щоб у Львові було якнайшвидше заведено український університет. Всі наші люди певні, що Львів знову вже незабаром буде цілком українським і знову стане столицею української Галичини.

Тутешні студенти навіть мене умовляють, щоби я вступив до львівської української гімназії, а потім — до українського університету. Але ж уже й тепер і в польському університеті деякі науки викладають по-українському, й тут же навчає знаменитий наш професор Михайло Грушевський, той що написав найбільшу історію України. (Я купив сьогодні в “Сокільському Базарі” листівку з його портретом).

Але я ще не знаю, чи послухатись цієї ради, чи ні. Треба поговорити спочатку з Іоганном Карловичем…

Ще я бачив у Львові пам’ятники: Адамові Міцкевичу на Академічній вулиці (величезний гранітний стовп, на якому стоїть Міцкевич на весь зріст, а над ним янгол — Геній). Бачив також пам’ятник Яну Собєському. Я спочатку аж зрадів, бо думав, що то Богдан Хмельницький, а тільки потім зблизька додивився. Ну, куди ж йому до Богдана! Цей ледве сидить на коні, ніби до нього прив’язаний. Воно й добре, що таки наш багато кращий. Бачив університет, політехніку, музей “Осолінеум”, де — кажуть — величезна книгозбірня з книжками на всіх слов’янських мовах; бачив український академічний дім, бурсу гімназіальну. Нарешті оце надвечір були ми на “Копці”. Це — величезна, кругла, насипана з землі гора, яка ще зветься “Могилою Люблінської Унії”. Зроблено її, як пам’ятник 300 літніх роковин, об’єднання Польщі, Литви та Росії.

Величезний широкий краєвид з цієї гори, а внизу, під нею,— руїни мурів старовинного, першого кам’яного замку (“двору”), що був вибудував ще король Казимир.

Взагалі, яка сила тута всякої старовини! Мабуть далеко більше, як у Києві. І вулиці мають не такий вигляд, як наші; й самі старі будинки зовсім не подібні до наших: часто трапляються по три–чотири поверхи, але ж кожен поверх має тільки по три, а часом то й по два вікна на вулицю. Це раніше в Європі був такий закон, що дома не вільно було ставити на вулицю широким фасадом, а лише вузьким боком…

Взагалі мені страшенно сподобався Львів. І,— правду кажучи,— кортить мені тут зостатись…

До того ж напрочуд мені тут щасливо ведеться. Єдина маленька була прикрість, як я заблудився після вечері, йдучи до свого готелю. Кого не запитаю по-українському: воно тільки луп-луп очима — й піде, мовчки. А один пан так навіть на мене гримнув; здається, сказав: “гайдамака”! Тоді я почав питати по-німецькому, й мені не тільки все показали, а навіть якийсь панок вернувся зо мною й сам довів мене аж до гостиниці.

Коли ми вже дійшли, я навмисне сказав по-українському:

— Дуже вам дякую, пане добродію!

А він усміхнувся й теж по-українському мене спитав:

— То ви — русин?

— Русин.

— А чому ж ви питалися мене по німецькому?

Я йому пояснив. А він засміявся й говорить:

— А це, бачите, завше так буває, що ми — слов’яни можемо розмовитись один з одним лише по-німецькому. Це — найбільш знана слов’янська мова.

Я й собі засміявся і спитав:

— А ви — теж українець?

— Ні,— відказав він,— я чех, але завжди живу у Львові й обертаюсь найбільш в русинському товаристві. “На здар” )

Мені страшенно сподобалося це знайомство.

— — —

Зараз оце ходив у кав’ярню: випив чаю. З наших був тільки студент Шапран. Я побачив його за столиком, як він читав газети, а навпроти його сидів якийсь пан. Я підійшов, поздоровкався й сів, а той пан, що був за цим столиком, саме покликав платничого. Я й чую, як він каже, що вчора поспішав і не встиг заплатити за те, за те й за те, а ще позавчора не заплатив за сигару. Потім, коли він вставав, щоб виходити, поклонився Шапранові й мені, навіть сказав: “Поважання!”

Я спитався Шапрана, хто це? — а він і каже:

— А я знаю? То — мені пан не знайомий.

Ні, таки знов скажу: от що значить — Європа! Яка чемність і яка чесність! Ніхто ж рішучо не знає, чи платив він, чи не платив,— тим часом тут нікому й на думку не спаде, щоб щось зашарлати. А потім мені це дуже подобалось, що тут, коли сидять за спільним столом, то навіть чужі люди вітаються. Дійсно це — не Росія. Не дурно ж у Бродах трапилася мені така пригода, маленька, але цікава.

Коли ми вже перейшли через митний уряд, що обдивився наші куфри,— я схотів поблукати біля двірця, бо знав, що нам ще чекати 40 хвилин, поки прийде наш потяг на “Красне-Львів”.

Я поклав біля дверей в залі 2-ої класи свого куфра, а Іоганн Карлович десь сидів за столиком і пив пиво. Біля моїх речей примостився якийсь панок. Я й звернувся до нього,— як бувало це робить татусь,— з проханням, щоб він поглядав на мої речі.

А він засміявся та й каже:

— Та що ви, пане! Це ж вам, слава Богу, не Росія. Тут ніхто чужого не займе.

Дійсно, слава Богу, що це — не Росія…

Ага! Добре, що згадав…

Як я вийшов тоді за двірець, то нагодився на цікаву подію з пачкарями . Через Броди якісь жиди переганяли всяку худобу: корів, овець, свиней. Вони прийшли до митного уряду й тут урядовці почали обдивлятися їхню скотину. І яке ж було моє здивовання, коли один з жандарм почав здирати з живої вівці шкуру. Вона стояла спокійнісінько, але ж замість неї страшенно верещав її господар — жид. Коли ж з неї зідрали шкуру, то виявилось, що вся вівця була обстрижена й обмотана шовковими стьожками, якимсь мереживом, тощо. Таких овець знайшлося аж восьмеро. Було в них поза шкурою й шовку, й хусток, і всякої всячини.

Я так сміявся. Та й всі, хто там був, аж качалися, дивлячись, як вівці рішучо не пручаються, коли з них здирали шкури…

Кажуть, що там часто ще й не такі дива можна побачити. Взагалі ті пачкарі — незвичайно хитрі люди. Може б, кажуть, і ці проскочили, коли були б не спізнилися на півгодини, як саме стояли ще потяги й урядовці оглядали клунки пасажирів, а то спізнились і “вскочили у нікуди”…

Прийшов Іоганн Карлович. Йдемо вечеряти.

— — —

25/ІІІ

Ну, от я вже й в справжній Польщі — у Кракові. Тут уже українців не знайдеш, але по-німецькому всі говорять добре. Маю й я чималу практику.

Ми тут пробудемо тільки до завтрашнього ранку, бо ті люди, яких хотів побачити Іоганн Карлович, виїхали до Праги. А йому конче їх треба бачити, й через те ми ще побуваємо у Празі. Я дуже-дуже радію. Подумати тільки: заразом побачу й Закордонну Україну, й Австрійську Польщу, й Чехію, й Німеччину, бо з Праги будемо їхати на Дрезден, де спинимось може аж на два дні, й тоді — Баварію! От, це так мандрівочка!.. Не гірше, як у Ворисгофера “Виховуюча мандрівка”. Одного мені тільки й шкода, що немає зо мною мого любого побратима, вірного товариша — Ярослава. Уявляю собі, з якою радістю він ходив би не по Вороніжу, а по Кракову!..

А в мене вже, здається, ноги привикають до ходіння, як у поштаря. Бігаю чисто мов Самзнай: бо кортить побачити якнайбільше.

Сьогодні зрана й до обіду оббігав мало не увесь Краків і ще був й в музеї…

Ну, записую все по-порядку.

Шкода трохи, що ми їхали вночі: не довелося бачити шляху. Коли вчора Іоганн Карлович прийшов ввечері, то сказав, що треба швидше вечеряти та їхати. Признатись — у мене дуже боліли ноги та хотілося спати, але ж я посоромився те сказати, а лише нагадав, що він мене колись вчив не їздити вночі, щоб бачити дорогу. А він посміхнувся й каже:

— Тож я вчив, коли чоловік виїздить з дому; а коли маєш платити в гостиниці за те, що зостаєшся на однім місці, то краще заплатити у вагоні за те, щоб тебе перевезли до другого місця.

От, практичний чоловік!

Коли ми приїхали на двірець — там була така сила народу, що ми ледве влізли у вагон. (Ми по Європі їдемо в третій класі, а до Європи їхали в другій.) У вагоні попали ми в таке купе, що на кожній лавочці нас сиділо по п’ять душ. Я був такий заморений, що ледве міг сидіти: так страшенно мені хотілося лягти. Але де там: тіснота, а ті сигари — то просто життя від них не має! Тільки що рушив потяг, як Іоганн Карлович встав і, нічого мені не сказавши, вийшов з купе. Ту ж мить на його місце, зовсім не слухаючи мене, що я сказав: “Diser Platz ist besetzt!” — тобто, “це місце не вільне”,— там умостився якийсь товстелезний австріяк, і теж з сигарою.

Мені аж сумно стало, бо я вже вирішив, що коли повернеться Шульц, то я віддам йому своє місце, а сам цілу ніч буду стояти на ногах. Але ж Шульц все не йшов. Вже було дві припинки,— а його все нема та й нема. Мені ставало тривожно: де ж він подівся? Й страшно було втеряти місце.

Уже й втретє спинився потяг, а Шульца нема!

Я вирішив йти його шукати, коли це прийшов кондуктор, перевернув в купе табличку й замість “Dla palacych”, стало “Dla pan”, а тоді звелів нам всім забирати речі й виходити геть, бо це буде дамський переділ. Пасажири почали нарікати, але ж нічого не помогло. Я теж забрав свої й Іоганна Карловича пакунки, виліз у прохід й здалеку побачив Шульца. Він підморгнув мені й усміхнувся. “Що таке? — Наче він радіє, що нам навіть і сісти не буде де!” — подумав я… Тим часом кондуктор замкнув купе й пішов собі. Ті пасажири, що були в нашому переділі, так само порозходились, хто куди. Я підійшов до Іоганна Карловича й тільки-но хотів був до нього заговорити, коли потяг припинився, десь узявся кондуктор, вхопив наші речі, мовчки відімкнув те саме купе, де ми вже були, укинув туди наші куфри й, попхнувши нас, замкнув двері, а сам щез.

Я здивовано дивився на Іоганна Карловича й нічого не розумів. А він чмокнув губами й промовив по-московському:

— Ну, вікладивайся спать!

Виявилось, що він дав кондукторові дві корони, й той вигнав з “сепаратки” всіх пасажирів, а зоставив тільки нас двох на всю ніч.

Виходить, що й тут не цураються хабарів…

Через те ми спали аж до самого ранку. Тільки раз відчинилися двері, увійшов якийсь новий кондуктор, якому Іоганн Карлович ще щось дав,— і більш вже ніхто не турбував нас аж до самісінького Кракова. Я виспався чудово й навіть досі не почуваю втоми…

— — —

Ми приїхали дуже рано: ще не було 6 годин.

На величезному двірці з усякими підземними ходами ми напилися кави й “фіякром” (це — справжня карета, як у полтавського архірея, тільки що запряжена однією конякою) поїхали до готелю. Ми їхали Баштовою вулицею біля Флоріанської вежі через “Планти”, потім по вулиці Флоріанській до Ринку, де й спинились в готелі “Дрезденському”. Тут говорять по-німецькому й, крім того, це — чудовий готель, просто, як палац! Куди — “Народній Гостинні”, або нещасним “Номерам Крайника” у Полтаві, куди я заходив двічі, як приїздили родичі товаришів…

“Ринок” — то самий осередок Кракова. Яка краса, яка старовина! Аж заздро стає, коли подумаєш, що от, наприклад, поляки мають таку чудову столицю, де у них все виключно польське, національне,— а ми маємо “чужий Київ”, в якому не почуєш рідної мови, не побачиш національної української ознаки, познищувано навмисне пам’ятки, що було зосталися після наших великих людей, як от, хоча би Мазепині будівлі. Бідна Україно, коли тебе “окраденую збудять”?..

Про Краків можу записати більш подробиць, бо я вже тепер навчився, що робити, як приїдеш до нового міста: треба в першій-ліпшій книгарні купити собі не план, а “путівника”, в якому все так докладно розказано, що зразу знаєш, де чого шукати, що треба подивитись, і т. п. Тільки — тяжко мені читати по-польському: й літери наче латинські, а читається не так!..

Розуміється, як тільки ми умилися й почистились,— негайно пішли на вулицю. Година була чудова: ступенів чотири морозу. Вулиці чисті, блискучі, ніде жодної сніжинки, наче все тільки що вимите. Вітрини величезні, повні розкішних речей, і скрізь малинові герби з білим орлом та портрети Франца-Йозефа, якого тут мабуть дуже люблять. Люди чемні, ввічливі. Й тут, коли я часом забудуся та почну говорити по-українському — мене силкуються зрозуміти й нітрохи не лютяться, що я не — поляк, а українець.

Я купив собі у величезній книгарні на Ринку путівника, знайшов “ринок” і почав обдивлятись.

Насамперед, звичайно, оглянув “Сукениці” — це пам’ятка середньовічної торгівлі польської. Ще в XIII-му віці тут торгували сукном. Величезну будову цього “сукняного базару” зроблено тепер в “готичному стилі”, а значну частину орнаменту на ній зроблено одним з найбільших малярів польських, Матейком. Незвичайно цікаво, що з одного боку стіни прибито на ланцюгу старого-престарого, до ціла поржавілого й пощербленого ножаку, на зразок наших кухонних колодіїв. Це ніж історичний: кажуть, що цим ножем зарізав брат-брата. Ці брати будували дзвіниці на старовинному Мар’яцькому костьолі (він стоїть так само на Ринку), а це було також ще в середні віки. І от, у одного брата праця посувалася добре, бо він був богобоязливий, а другому не щастило, бо він був сердитий та лихий. Через те та дзвіниця, яку будував перший, дуже швидко йшла вгору, а в другого була далеко нижча. Це викликало шалену заздрість у другого брата, й коли вже робота підходила до кінця,— він вхопив того ножаку, що тепер висить на Сукеницях, і заколов першого брата.

Це мені розповідала якась бабуся, що сиділа під костьолом з книжечкою в руках, бо я її запитав, як цей костьол зветься. І справді, одна вежа височенна: вона має більш 81 метра заввишки й є найвищою баштою у всьому Кракові. А друга, з правого боку — простіша по будові й значно нижча. Костьол всередині дуже гарний і величний. Особливо мені подобалися різнокольорові вікна, що звуться “вітражами”. Незвичайно гарно також вирізані з дерева крісла для сидіння. Величезні варгани . Уявляю собі, як вони вигравають.

Так, ще я забув згадати, що в Сукеницях по стінах зроблено герби всіх польських міст, і це виглядає якось дуже урочисто. В Сукеницях же уміщено й “Народовий Музей”.

Які розкішні й величезні тут картини! Особливо знаменитий образ Генрика Семирадського — “Смолоскипи Неронові”, а потім войовничі образи Матейка та картини Хельмонського. Сила тут також старих картин, але вони мені не так подобалися: якісь вони пожовтілі та почорнілі й багато дуже коней та голих жінок.

Далі величезна сила гравюр, а потім всякі речі старовинні та речі народного побуту. А скільки мармурових та мосянжових постав, малюнків пером, акварелей! Все це можна тільки оббігти, але, щоб роздивитися кожну річ, треба ходити місяць, або й два.

І знов у мене боліло серце й щось накипало злісне й гнівне: хіба ж це можна зрівняти з нашим київським музеєм, де ми з В’ячеславом В’ячеславовичем за три години роздивилися мало не все?! Що ж? Ми хіба не мали історії, хіба ми не мали старовини, ми не мали свого питомого побуту, своїх артистів-майстрів?.. Де ж воно все? Хто його знищив? Звісно, не хто, як оті “восточнії, православнії!”…

Коли я сказав про це Іоганну Карловичу,— то він мені відповів, що, певне, не все й наше знищено, а лише порозтягувано по інших музеях та розкрадено. Та він каже, що все те, що зосталося, потім знайдеться й ми його собі повернемо. Дай то, Боже! От, шкода, що він нічого не знає про наші пам’ятки. Він стільки світа об’їздив на своєму віку, що, якби це знав, то міг би мені сказати, де воно є…

Але, що я помітив: незвичайно втомлюєшся, коли ходиш по музею; ноги болять далеко більше, ніж ходити по вулицях.

А втім я вже на ноги не зважаю, як колись не зважав на руки, коли почав був чистити доріжки в саду… Кортить побачити якнайбільше. Тим-то я пробіг по музею, подивившись найдужче на нові картини (копії на листівках я маю всі) й пішов далі в місто.

Пройшовся головною вулицею — Гродською й дійшов до “Вавелю”. Це — цілий старовинний город. Стоїть він на горі над річкою Віслою (через те Польщу й зовуть у нас — “Привіслянський Край”, як нас — “Югом Росії”).

На Вавель ще кажуть — “польський акрополь” — або “Крулевський Замек”.

Коли я зайшов у Вавель,— то враз до мене підступив якийсь вбогий панок і спитався, чи я чужинець? Я сказав:

— Ja, mein Herr!

— Німець?

— Ні, українець.

— Русин? — перепитав він.

— Ні, власне, не русин, а — українець,— уперся я.— Я з України.

— З Руска?

— Ні бо, з України, з Києва.

— “А то вшістко єдно”,— сказав він і почав говорити мені по-московському, що він — провідник або “гід” і за одну корону може мені розказати все, що є у Вавелі. Але мені стало прикро, що він запевняв мене, ніби я — “русскій”, й, хоча мені не шкода було корони, бо дуже хотілося про все дізнатись, але я рішучо відмовився. Отже, він так до мене ув’язався, що я подумав:

— Ти, видко, не “гід”, а “гидь”! Але відв’язатись від нього не міг: він таки пішов за мною й розповідав мені про все напів німецькою, напів галицькою мовою. Врешті мені його стало шкода він був такий обшарпаний, в драних черевиках, в легкому пальтишку, але з гладженим комірцем,— правда, дуже брудним, і хоча й в засмальцьованому, але в “котелку”. Одне слово — пан! А як він мене дякував, як я йому наприкінці дав півтори корони!

От ми й походили по Вавелю більш, як годину.

Раніш тут був старий королівський двір, але дерев’яний, оточений валами та рівчаками з водою, тобто старовинна фортеця. Ще в році, здається, 1241-му на Вавель нападали татари, але його не подолали. Король Казимир збудував замість старого замку — новий, кам’яний з товстими мурами та баштами. Від того часу мало що зосталося: найцікавіша тогочасна руїна — то сутерени , в яких на товстому стовпі написано “Kazimir”. Добудовували Вавель потім інші королі. Причому зосталась над муром одна цікава вежа, що була ніби опочивальнею королівни Ядвіги. Вона висить над стіною й до неї зокола не можна дістатись в жодний спосіб, а в підлозі вона мала потаємні ходи, якими можна було вийти під самою Віслою далеко від замка, аж за старий Краків. Це на той випадок, коли б напали якісь розбишаки, або під час облоги міста ворогом. Цікаво, що, як каже “гід”, тут є докази того, ніби Вавель ще в ті найдавніші часи опалювали з центральної топки.

Тут до нас підійшли ще нові туристи: якісь німці й французи. Правда, потім стало відомо, що та пані, яку я вважав спочатку за француженку,— була іспанка. Але дивно мені: я ніколи не думав, що іспанки бувають русяві!.. Мій “гід” враз став помітно жвавіший й почав на всіх мовах знову оповідати про цю вежу, про підземні ходи, про центральне опалення, тощо.

Француз спитав по-німецькому:

— А чи не на те будовано цього хідника, щоб сюди ходили до Ядвіги гості?

Гід засміявся й відповів:

— Якщо й ходили,— то рідко, бо Ядвіга завше була хвора.

А француз сказав, що то саме через них, вона й хворіла, й чогось дуже сміявся й підморгував…

Є там ще чимало й інших веж, що майже всі були хурдигами, одна так і зветься “Zlodziejska”.

Побудовано теперішній Вавель на початку XVI століття, за часів Зиґмунда I. Коли прийшли сюди шведи з королем Карлом XII, тим, що бився вкупі з Мазепою під Полтавою,— то вони були знищили Вавель. Потім кілька разів його пробували реставрувати, але все те не щастило довести до кінця. Руйнували його австріяки, а потім страшенно загидили москалі, які пооблуплювали стіни, попсували дорогоцінні паркети, позбивали орнаменти і т. п.— тобто поводились так само, як і з історичними пам’ятками у Києві. І тепер ще багато у Вавелі запущених руїн, але він знову ремонтується. В однім місці, на галереях того двору, де відбувалися лицарські турніри, я бачив розпочату працю по відновленню малюнків на стінах. Це дуже цікаво, як зшкрябують вапно й з-під нього виходять на світ “фрески” (стінні малюнки), що були там колись. Але ж це треба каторжної роботи, щоб все те виявити!

Мабуть найбільш пишно було оздоблено такі залі, як, наприклад “орлову”, “судову”, “про танці”, й т. п. Реставровано поки що дуже мало, але ж на так званому “сліпому ґанку” видко покрівлю з полив’яних кахлів, зовсім таку, як на нашому Полтавському Земському Будинку.

Недалеко від одної башти є ще цікава річ — так звана “драконова яма”, в якій нібито проживав цмок , що його потім забив Крак, той, що заснував місто Краків. Вхід до тієї печері затуляють міцні залізні двері. Тут же кілька костьолів,— і в одному з них — гробниці польських королів,— в костьолі св. Вацлава. Я вже не мав часу зайти до гробниць, але не дуже й шкодую, бо ще побачив чимало цікавого, чого не побачив би, коли б довше затримався у Вавелі.

Виходячи з Вавеля, я поклонився всім тим туристам, що були вкупі зо мною. Вони так само поклонилися мені. Виходить, що я вже починаю засвоювати європейські звичаї…

О першій годині я мусив був прийти до ресторації на вулиці Томаша. В цій німецькій ресторації (забув як вона зветься), я мав зустрінутись з Іоганном Карловичем. Щоб не спізнитись, я сів в трамвай. Перше, що мене вразило, що в Кракові в трамваї є дві класи: перша й друга. Звичайно, я їхав другою, але заїхав далі, як мені слід, і вже ледве пішки добрів до ресторації. Іоганн Карлович вже кінчав обідати й почав був мене лагідно, як завше, вичитувати, що не можна бути неакуратним. Коли ж я йому сказав, що заблудився й через те спізнився, то він, усміхаючись, додав, що це завжди слід мати на увазі, коли не знаєш, яка далечінь до того місця, куди маєш прийти в строк, а тому він мене не вибачає. І це таки, правда! Я бачу й сам, що в Європі люди розуміють ціну часу.

Коли ж я потім сказав, що в Кракові два розділи в трамваях,— то Іоганн Карлович скривився, витяг з рота сигару й відповів мені:

— Поляки занадто носяться з своїм гонором і взагалі уявляють собою наче дві нації: “panow” і “psow”. Пани — шляхта, а пси — простий народ, якого вони називають “бидлом”. Мені це видається гидким!

— І мені також,— щиро додав я.

Іоганн Карлович взагалі трохи незадоволений з Кракова. Він каже, що йому кортить якнайшвидше доїхати додому, а тут його все затримує. Мало того, що треба їхати до Праги, чого йому, очевидно, не хочеться, але ж доведеться, мабуть ще на день затриматись в Кракові. Той офіцер, якого йому треба, виїхав до Відня, й має приїхати або сьогодні увечері, або аж завтра вдень.

До вечора Іоганн Карлович був вільний, і ми пішли ходити по місту вдвох.

Шульц і в Кракові знає так само все, як у нас, на Полтавщині. Він повів мене на Малий Ринок, де стоїть пам’ятник Адамові Міцкевичу, але не такий красний, як у Львові хоча на ньому й далеко більше всяких фігур: “Народ”, “Поезія”, “Вітчина”, “Слава”. Далі ми дивились старовинні будинки, один з яких зветься “сивим домом”, а в ньому колись жив Костюшко. Бачили далі будинок, де був шлюб Дмитрія Самозванця з Мариною Мнішковою.

Потім були коло університету й заходили в двір, де посередині стоїть пам’ятник Копернику. Потім пішли на “Планти”. Певне, влітку тут чудово, бо це розкішний сад з пам’ятниками,— який йде навколо всього старого міста й тягнеться майже на 20 верст. Шульц каже, що все це раніш були вали чи окопи навколо Кракова, призначені на оборону міста від ворогів. Але тепер з того поробили тільки сади, а, коли доведеться Кракову оборонятися знову, то він вже своїми Плантами не врятується.

Але Планти не скрізь однакові. Коли ми пішли в один бік, то вони стали рідкі й брудні. Шульц каже, що це через те, що тут живуть жиди. Й справді, ми почали все більш зустрічати жидів, незвичайно типових і кумедних. Мене ще у Львові здивували вони, а тут вже й зовсім. Широкі плисові кожухи, як попівські ряси, великі хутряні коміри й гостроверхі хутряні шапки. Ну, чисто, як на малюнках. А зовсім молоді жидки мають довжелезні пейси, аж нижче підборіддя, дуже старанно закручені. Якби у нас, в Полтаві з’явився такий жидок — то сама бурса його б загризла. А тут вони скрізь ходять так гордовито, що до них ані приступу. Навіть наче навмисне хизуються своїм кумедним виглядом.

Ну, вже втомилася рука!..

Зазначу тільки, що бачили ще костьол, перед, яким стоїть над вулицею на мурові ціла низка мармурових святих. Шульц казав, що то вони повтікали з церкви, бо не вірять в щирість польської молитви. Взагалі він вважає поляків дуже нещирими й, очевидно, не дуже їх долюблює.

Потім я прочитав в “путівникові”, що цей костьол зветься костьолом св. Петра, а ті святі — 12 апостолів.

Ще бачили старовинну жидівську синагогу, будовану в XIV столітті…

Ми повечеряли в своєму готелі й Іоганн Карлович пішов довідатись, чи приїхав потрібний йому офіцер. Певне, приїхав, позаяк Шульца довго немає. Не буду його чекати й ляжу, бо тепер почуваю, що стомився я безмірно…

— — —

Іоганн Карлович страшенно лихий: мусимо зостатися в Кракові ще й сьогодні. А мені байдуже: я навіть, коли по правді казати, дуже радію, бо сьогодні поїду подивитись на Величку, про яку знаю ще з географії. Сам Шульц мені й порадив поїхати: каже, що це й цікаво, й мені буде спроба, чи справлюся я сам. Тільки сказав записати номер телефону в нашому готелі, щоб, коли трапиться якась пригода — то я міг би йому зателефонувати.

Але я сподіваюся, що пригоди не трапиться: я вже немало надивився та й німецька мова мене так визволяє, ніби я не в Польщі, а в Німеччині.

Біжу снідати й зараз їду…

— — —

Насамперед я цілком зайво, як рисак, летів на двірець. Виявилось, що ніхто не їздить до Велички раніш пів-на-першу, коли він там не має якогось іншого діла, як тільки подивитись на соляні копальні. Це через те, що від Велички до Кракова — всього тільки 13 верст, потяг йде 40 хвилин, а огляд копалень починається лише в три години.

Отже я вернувся з двірця знайомою дорогою, ще раз оглянув Флоріянську Браму, та “Рондель” — круглу низьку вежу, куди колись закидали всяких злочинців; ще походив по місту й пішов перед 12-ою обідати в першу ресторацію. Виявилось, що це — й ресторація, й кав’ярня вкупі. Дуже гарна й дуже цікава тим, що по стінах намальовано різні малюнки, пороблено всякі підписи, написано ноти й тому подібне. Обіду ще не давали, а я мав з собою різні листівки з малюнками Кракова й понаписував привітання: побратимові Яркові, Старушкові, Тіні, Олексію Івановичу й Харитині. Харитині послав картку з образом Ченстохівської Богоматері; певно, вона потім повісить цю картку на стіну, як “іконку”.

Ледве я скінчив писати картки,— дали мені й обід. Я швидко пообідав, але ж у мене була ще ціла година, так я ще й випив “бялу каву по-віденському”. Дуже це смачна штука: така пінка зверху (зветься — “мелянж”), дуже солодка, й до неї — два тістечка. Куди ж смачніше, як, бувало, в Полтаві у “Грека”, де бурсаки крали тістечка!

Одне слово, я цілком вже оговтався й почуваю себе в Середній Європі як вдома.

А ще Іоганн Карлович говорить: — “Дивись, щоб не вскочив у якусь пригоду!” В яку ж я можу вскочити пригоду, коли я тут почуваю себе дуже добре, нічого не боюся й ні від кого не залежу?..

От, і у Величці у мене все пройшло дуже добре.

Я сів у потяг, а коли приїхав до Велички, то, навіть нікого не розпитуючись, дійшов до копалень, бо йшов за тими туристами, що приїхали в одному потягу зо мною. А що це були туристи — про те легко догадатись,— бо вони всіх розпитували, куди й як, а потім побачив я поміж них того француза й іспанку, що з ними вкупі ми вчора обдивлялися Вавель.

Коли повз довгої стіни ми дійшли до контори копалень, де треба було брати квитки на спуск до шахт,— то вони мене пізнали й ми привіталися, як знайомі.

Довелося трошки підождати, а потім нам дали полотняну одіж, декому — ліхтарики й ми пішли до вінди . Ух, як і шугнуло ж під землю! Аж отороп взяла: швидко, швидко летить машина в чорний колодязь і, здається, немає й дна тій ямі!

Взагалі, як ми вже опинилися в підземному царстві,— то я просто отетерів. І у сні мені ніколи того не марилося, що я побачив. Яке величчя природи, яка чарівна краса: що таке після того синематограф чи навіть театр?! Дуже я дякую тому Шульцевому офіцерові, що спізнився з Відня. Бо й справді — була б страшна шкода не побачити такого дива предивного! Потім я вже довідався, що ми всього ще й не бачили через непорозуміння. Нас було 13 чоловіка туристів і жоден не розумів добре польської мови, а через те ми не зрозуміли, що треба було зажадати, щоб нам дали квитки першої класи “з освітленням”. А ми пішли по квитках третьої класи й не бачили тої чарівної краси, яка буває при повному освітленні підземних шахт .

Але ж і те, що ми бачили — просто казковий сон. Кам’яна сіль — біла, як крига, прозора й міцна, вистилає стіни величезних печер, на зводах яких вона звисає, мов колосальні крижані смоктуни, або, як там казали,— сталактити. Страшенної вишини ті печери, здається — до 40 метрів, тобто мало не 20 сажнів, а є й ще вищі.

Але насамперед ми прийшли до Каплиці. Це — висічена в соляній скелі ціла невеличка церківця, в якій все зроблено з самої солі: й панікадило, й ставники, й постави святих. Ця церківця зветься — “Каплиця св. Антонія”. На вівтарі — хрест з розп’ятим Христом, білий, мов з криги; дві постави ченців навколюшках; по обох боках — статуї святих. Кілька разів на рік тут буває служба, а робітники заходять сюди молитися щодня.

Який же чудовий, фантастичний вигляд все це мало, коли запалили бенгальський вогонь — червоний та зелений! Все заблищало, переливало різними кольорами.

Всі були в захопленні.

Потім з каплиці ми пішли до “Печер Урсулінок”, що має чудовий вхід з соляних скиб; потім до інших печер і йшли такими переходами, що підперті з обох боків дерев’яними підпорками. В тих проходах долі місцями прокладено залізні рейки, а місцями між ними протікає вода.

Я помочив пальця й лизнув, а вона солона, як ропа. Величезна печера, здається “Михаловиця”, яка має заввишки 36 метрів, а 28 — завширшки. Ми далі перейшли до мосту, біля якого стоять дві величезні піраміди, звідкіль починається вхід у залу “Францішкову”. Тут також стоїть чудова постава з солі якогось князя австрійського. Потім перейшли в нову печеру з якимись тяжами з солі, наче стовпи чи колони. Це все ми спускалися глибше й глибше, аж поки не потрапили до зали “Архікнязя Альбрехта”. Це вже майже на півтораста метрів під землею! На жаль, глибше було не вільно, а тим часом шахти йдуть більш, як на 280 метрів, тобто глибше, як на чверть версти!

Ну, чисто тобі, як “Мандрівка до центра Землі” у Жюль Верна. І дивно, що там тепло, але не парко, добре повітря й так приємно пахне. За залою Альбрехтовою — відпочинок, є там навіть буфет: можна випити води тощо, й дещо з’їсти. Майже всі туристи їли, бо вони не догадалися пообідати, а я тільки взяв тістечко й купив собі на пам’ятку шматок солі та соляний хрестик.

Але на цьому підземна мандрівка не скінчилася. Саме цікаве було далі — так звана “Пекельна язда”, де раніше шахтарі спускалися вниз, в провалля по мотузах, а потім — чудове фантастичне озеро під землею, в печері. Яке воно чарівне, коли запалили бенгальські вогні, а ми їхали поромом на другий берег!

Ага, добре, що не забув записати. Тут вийшла маленька комедія.

Коли ми пливли, іспанка звернулася до мене з якимсь запитанням. Я, звісно, не зрозумів. Тоді француз, очевидно, жартуючи, переказав мені по-німецькому:

— Ви, каже, певне, рибалка, то “фрау” вас і питає, чи не знаєте, які риби водяться в цьому озері?

Я, не довго думаючи, також жартом відповів:

— В такій солоній воді мабуть водяться тільки дуже солоні оселедці.

Всім це дуже сподобалося, тільки провідник, не сміючись, по-німецькому сказав, що я помилився, бо вода тут не солона.

Це справді — дивина! Я хотів був сам спробувати, як ми перепливали, але вже стало темно й я побоявся оступитись, але ж йому не повірив. Однак це — правда; бо те саме казав і Шульц, та ще Іоганн Карлович додав, що добре я зробив, що не попробував, бо якби булькнув у ту воду, то навряд чи мене б витягли. Він каже, що там дістати дна важче, як у Ворсклі, бо те озеро дуже глибоке.

Крім того озера, там, в копальнях є ще аж 16 озер, але вже солоних.

Потім ми ще побували в “Каплиці св. Хреста” й у “Пясковій Скелі”. Остання зала — зала про танці “Лєтов”. Тут, справді, колись бували бали з танцями…

Більше шахт ми не бачили, а їх ще є чимало. Потім мені казали, що в одній з цих зал впорядковував пишні банкети генерал Суворов, коли переходив Альпи…

Взагалі там можна було би добре жити, в цих соляних нетрях землі…

Величка дає силу солі, бо там працюють майже півтори тисячі робітників, що обламують соляні скелі особливими сокирами (мотиками) та ломами, вантажать її на вагонетки, а потім ту сіль обробляють в так звані “балвани”, що нагадують штучну кригу. Частину тих кам’яних шматків на особливім заводі, який стоїть нагорі, перетирають на дрібну сіль, яку ми звичайно їмо.

Обходити всіх копалень, хоч би і дозволяли, не можна й за довгий час, бо самих більших печер є понад 70, з яких одна заввишки в 48 метрів,— а всього ходів — завдовжки на 600 кілометрів тобто більш як на 540 верст. Всі ці печери лежать в семи поверхах. Але нас пускали тільки в перші три поверхи.

Коли ми вийшли нагору, то таки й справді, наче те все бачилось не в дійсності, а у сні.

Сама Величка — маленьке місто. Близько — непоказна річечка Зрава. Нічого особливо в місті нема; переважно в ньому живуть ті копачі, що працюють в шахтах. Досить гарний парк перед помешканням шахтового уряду, але взимку він не робить враження.

Ми були під землею більш двох годин. В пів на шосту я вже приїхав до Кракова. В дорозі ми зовсім познайомились з французом та іспанкою й говорили про всяку-всячину. Але мені чогось француз не подобався: він все жартує, а коли я щось розпитувався серйозно,— то все відповідає якісь вигадки, ніби з мене глузуючи…

Вони їдуть кудись в “Закопане”, де, як казав француз, “закопують у землю тих, хто туди приїздить”. Як потім мені казав Шульц, це він натякав на те, що туди їдуть хворі на сухоти й дехто вмирає. Але ж взагалі там можна добре вигоїтись.

До речі, Іоганн Карлович сказав одну фразу, яка мене здивувала, але якої він не схотів з мені пояснити.

Коли я оповідав, що француз поїхав в Закопане, де “закопують людей”, то Шульц по-своєму криво всміхнувся й промовив:

— “Цілком зайво він туди поїхав. Швидко ми їх закопаємо і на їхній землі!”

Взагалі за кордоном Іоганн Карлович наче якось перемінився: він якийсь бравіший, рішучий і не такий добрий та плохий, як був у Полтаві. Певне, його дратує, що не можна швидше їхати до Баварії…

— — —

Складаюсь. Через годину виїздимо до Праги. Хоча б пощастило нам цю ніч з “пальонцих” перетворитися на “пань”, а то будемо світити очима, як сови!..

— — —

28-го березоля, 1914-го року. Прага.

Сьогодні ми — в головному місті Богемії чи то Чехії, в Празі. Чехи самі називають її “Злата Прага”, так, ніби “Золотоверхая Москва”. Через що вона “Злата”? — того я не знаю, але що вона красна, то правда.

Цікаво насамперед, що, коли я заплющу очі, й пригадую собі Львів, який мені показався таким чарівним, потім Краків, а тепер уявляю собі Прагу,— то бачу, який Краків проти неї мізерний, а про Львів — то нема чого й казати!

Ех, як же-то виглядає Відень? Страшенна шкода: проїздили так близько, через Прерау, але до Відня не заїхали. А втім, Іоганн Карлович і так все дужче хвилюється та насуплюється: очевидно, йому кортить якнайшвидше додому, а тим часом ми так і кидаємось в різні кінці Європи. Тепер, коли поїдемо з Праги до Дрездена, то це вже буде ніби назад від Монахина,— бо Дрезден — в Північній Германії, в так званій “Саксонії”, а Мнихів — в Південній Німеччині, в Баварії. Ну, та то не моя провина. Навпаки,— я дуже, дуже задоволений. Мимо того, що я набираюсь вражень для самого себе, я ще й перед людьми не буду видаватися таким диким телям, якби просто перелетів з Полтави, чи навіть з Києва до Мнихова. Бо, хоча мені, правда, кортить так само швидше побачити й любого Фрица й фрау Маґду, але ж краще, після довшої подорожі, бо я видаватимуся менш диким. Вони ж — справжні європейці й, певне, дечого бачили на своєму віку…

Так, але ж я сів писати про Прагу. Й — комедія: прочитав, що написав, і помітив, що я скрізь написав: “Мнихів” та “Мнихів”; це ж по-чеському. Як швидко деякі слова в’їдаються в голову. Бо й справді,— як тільки опинишся в новій стороні то враз починаєш прислухатись до мови тієї сторони. Чеська мова дуже подібна до нашої, але мені видається кумедною, наче якоюсь дитячою. Через те ж і маєш з нею найбільш курйозів…

Знову збився. Ні, таки в мене занадто багато вражень: не можу втримати думки в певнім напрямі…

Біжу обідати (в своєму ж таки “Бляуерштерні”, що по-чеському зветься “Модра ґвєзда”, тобто “Блакитна зоря”), а вже ввечері буду писати. Тут теж гарний готель, хоч, може, наш краківський “Дрезден” був кращий.

— — —

Ну, записую все, як було. Приїхали ми щасливо. Так само вночі мали сепаратку, тільки перед ранком, де змінялись кондуктори,— до нас запустили людей. Але ж ми добре виспалися.

З двірця, що зветься тут “надражі” ми вигідним фіякром проїхали по розкішних широченних вулицях (одна з них — “Вацлавське Намєсті”) приїхали до готелю “Zum blauen Stern”, що стоїть на невеличкій площі проти чудової старовинної вежі, яка зветься “Прашна Брана” — тобто “Порохова Башта” чи “Порохова Брама”.

Іоганну Карловичу трохи нездужається: морозить і болить ніби горло. Отже він навіть в сеператі не спав, а через те, як тільки вмився та поснідав, то ліг спати, а я пішов чимскоріш блукати по місту.

Оглянув “Прашну Брану” й біля неї чудовий палац — “Обецний Дум”, а потім пішов розкішною вулицею “Graben”, (а по-чеському зветься “Пржикопи”). Які гарні вітрини, які чепурні доми! Й майже кожного так поставлено, що його видко зо всіх боків. Один — так увесь з чистого мармуру, а на самій горі — на даху стоять кам’яні, голі чоловічі постави. Далі, поминувши “Вацлавське Намєсті”, на кінці якого стоїть величавий будинок “Національного Музею”, пішов просто біля пам’ятника Юнгманові по Фердинандштрасе. Мене вразив старовинний, похмурний монастир. Я спитався “шусмана” , з півневим пером на брилі, й він лагідно мені відповів, що це — “Кляштор Уршулінок”, а далі показав театр-оперу, що по-чеському зветься “Народне Дівадло”, це, певне, через те, що туди ходять “дивитись” п’єси, а, може,— що там показують “дивні п’єси”. Гарний це будинок з такими величними піддашками та цинковим дахом. Він стоїть на самому березі “Влтави”. Це широка річка, але замерзла. І скільки ж на льоду народу! Сила-силенна. Одні — на вижлятах, другі з саночками, ті просто так ковзаються; навіть літні пани, в циліндрах — і ті бігають, або гуляють, тихо походжаючи. Я сам також зійшов на лід по гранітних східцях, що зроблено в гранітних берегах, і пройшов аж до острова посеред річки. Потім повернув назад й пішов по чудовій чистій надбережній, біля розкішного пам’ятника Францу-Йосипу, до старовинних веж. Там — пам’ятник королю Карлу IV, який весело усміхається до всіх людей, а далі — кам’яними ворітьми в старовинній вежі — вхід на “Карлів Міст”.

От краса! По цьому мосту одна-за-одною стоять групи статуй. І як же я був здивований, побачивши на одній групі запорожця з двома мечами за поясом й з “оселедцем” на виголеній голові. Я просто аж зрадів. Поспитав одного, поспитав другого: що це за група? — вони промовили мені по-чеському: “не вім, не вім” — і швидко пішли далі. Але мені кортіло знати; от, я постояв, вибрав якогось старенького, лагідного панка й поспитав його.

Тільки ж безперечно я не зовсім вірно сказав по-німецькому, й він, видко, пізнав, що я — не німець.

— “Ви йсте слов’янин?” — спитав він мене.

— Так, слов’янин! — відповів я по-українському.

— “Рус?”

— Ні, не рус, а українець! — вже звично відповідав я далі.

— “Малорус?”

— Ми звемось українцями, а росіяни на нас кажуть “малороси”,— відказав я, але вже почав дратуватись.

Після цього допиту він мені сказав, що цю групу (“соху”) зроблено на спомин про знаного всьому світу місіонера Франтишка Ксаверія, який багато людей привернув до християнства по різних землях, аж поки його не замучили хинці. Та постава, що мене зацікавила, навряд щоб була поставою запорожця, швидше — то якийсь хинець, кореєць чи варяг, а, може, давній слов’янин. Цю групу було знесено повіддю в річку й тільки два роки перед тим її поставили знову на своє місце. Далі він мені розповів (говорив він добре по-російському, тільки кумедно становив наголоси), що всього на мосту 30 сох (тобто статуй); з них знамениті — золочений щирим золотом хрест з розп’яттям, якого визолотили жиди, а також “патрон” чеської землі, святий Ян Непомуцький, про якого існує легенда, що його з цього мосту скинуто у Влтаву. Ми трохи пройшли вкупі й він мені показав у кам’яних поручнях вроблену чавунну плиту саме в тім місці, де перекинули за міст того Яна. Міст кінчається такою ж красною вежею, як і починається, тільки ця вежа зветься “Малостранською”, бо за нею починається найстаріша частина міста, що зветься “Мала Страна”.

Перед тим, як вийти на “Малу Страну”, наліво від Влтави відбігає невеличка затока — “Чортиця”, на якій безпосередньо стоять високі старі будинки, а двері з них виходять просто на воду. Тільки з них вийти не можна, лише треба плисти на човнах. Це місце зветься “Празькою Венецією”.

Я сердечно подякував того ласкавого панка й хотів іти далі, як він мені порадив,— до старовинного королівського двору “Градчане”, що стоїть мальовничо на високій горі, але панок ще мене трохи затримав.

— Прага — дуже красне місто; це є серце Чехії, але… хворе серце. Хвороба його — німці, найбільші в світі наші вороги! Уникайте у нас говорити по-німецькому, бо це ображає національне чеське почуття. Коли ж вам чогось треба, звертайтесь тільки до чехів, а не до німців. Ми дуже любимо всіх слов’ян і радо завжди послужимо слов’янину.

— А як же пізнати, хто німець, а хто чех? — спитав я.

— У німців кам’яні, суворі обличчя, а в чехів — ласкаві, слов’янські. А втім — вам завжди підкаже ваше слов’янське серце!

Він простяг мені руку й сказав:

— “Доктор”… і прізвище, але я не розібрав, здається — “Веселий”. Я сказав своє. Ми щиро попрощалися.

Дивна річ. Майже в кожному місті одні люди ненавидять інших: у Києві ми — кацапів; у Львові русини — поляків; у Празі німці — чехів, чи навпаки. І чого воно так у світі, що вороги скрізь мусять жити вкупі?..

Мені трохи й прикро було слухати, що казав той доктор, бо я люблю німців; власне, не всіх німців, а — Іоганна Карловича; але ж шкода й слов’ян. Він так щиро говорив про слов’ян і мені здавалося, що ці люди, справді, рідніші мені, як не слов’яни… До того ж він казав, що їхні вчені — Шафарик, Палацький, а особливо — Грегорж багато писали про нашу Україну та про наших людей. Це мене дуже потішило!..

Я далі потрапив на “Малу Страну”. От, тут так старовина! Це видається ще давнішим, як у Кракові, й далеко “картиннішим”. Справді, що не площа,— то наче в опері “Фауст”. Чудово! Але, коли я дійшов до “Градчан”,— вже було нерано, я побоявся спізнитись, сів на трамвай до “Прашної Брани” й вчасно приїхав додому. Тут в трамваях один клас, тільки люди не такі ґречні, як у Кракові; штовхаються, лізуть майже кожен з торбою за плечима й не кажуть “пшепрашам” чи чогось подібного. Але то — нічого. Прага мені дуже подобається, а чехи видаються якимись ріднішими, ніж поляки, так би сказати — “двоюрідними”…

Коли я приїхав додому, то я був страшенно здивований, углядівши Іоганна Карловича: він зголив свою бороду й зоставив одні вуси, які підкрутив угору. Це його страшенно змінило. Якби його побачив на вулиці, то певне й не пізнав би. Тим більше, що він також змінив свої золоті очки на пенсне без оправи. Він каже, що це він скинув з себе “російську облуду”…

Ми обідали з Іоганном Карловичем, пили добре вино по обіді, коли до нас підійшов якийсь бравий німець, радісно привітався з Шульцем й сказав йому “Herr Hauptmann”! .

Він був дуже здивований, що побачив Шульца, а я теж дуже здивувався, що Шульц має військового чина. Я вже хотів був його про це запитати, але він мені сказав, що має ще тут посидіти з приятелем, а я можу ходити по Празі. Я попрощався й пішов. Уже ввечері я знову згадав те “Herr Hauptmann” і спитався Іоганна Карловича, чого то так величав його знайомий.

Він спочатку ніби похмурився, а потім усміхнувся й промовив:

— Пусте! Це через те, що я без бороди. Потім узнаєш; тільки сам мене так ніде не величай!..

Я думаю, що він раніш служив у війську, але тепер, очевидно, те йому неприємно згадувати.

По обіді я знов пішов собі на “Вацлавське Намєсті” й був у автоматичній ресторації. От, цікава штукерія! Кинеш у дірочку 10 гелерів, а тобі само випадає відтіль або тістечко, або бутерброд, чи наливається якесь питво. Тільки я трошки осоромився. Взяв тістечко, а потім хотів випити лимонаду, але ж не знав, що спочатку треба підставити склянку. Коли ж я кинув 10 гелерів, то з чопика побіг той лимонад просто мені на штани. Я згарячу, як колись Ярко квас, вхопив чопик рукою, щоб його затулити, а воно так і пішло кругом водограєм. Забризкав якусь панночку й пана. Але вони не розгнівались, тільки страшенно реготали,— а я “пік рака” й хотів був швидше дременути. Отже, вони мене спинили, розказали, як взяти лимонаду, й я мусів ще раз наточити собі склянку. Добре, що я таки напився, бо ж мені від сорому аж у горлянці запекло й я по-дурному говорив на всі боки “пшепрашам”, “пшепрашам”. Сам не знаю — чого й що!

Що то все-таки, виходить, я — “деревня”!..

— — —

Зараз ми вечеряли в “Обецному Домі”, в нижній ресторації. Ніколи ще я не бачив таких кахлевих малюнків на стінах, як там. Та як блищать, аж очі сліпнуть! Так само мене здивував і оркестр: у ресторації грають мабуть краще, як у нас в театрі. Іоганн Карлович каже, що майже кожен чех уміє грати на якомусь музичному струменті. Це — їхня спеціальність.

Потім він взагалі говорив про чехів і також, як і про поляків,— вороже. Коли я сказав, що вони — гарні слов’яни, то він відповів, що чехи — “жиди між слов’янами”, що вони, як мавпи, все копіюють з німців, але дуже погані їхні учні: дальше “підмайстера” не довчаються. Може це й правда, але мені чогось було неприємно слухати таке про слов’ян і я так обережно спитався Іоганна Карловича, чи хоч одну націю він любить?

— Аж цілих три: Deutsche, Deutsche und Deutsche!

І те мені чогось так само не сподобалось. Бо мені здалося, що, коли б він мене так запитав, і коли б я так відповідав, то я б сказав:

— “Українців, українців та українців”,— і з пристойності принаймні додав би: “та німців”…

Але я взагалі чогось наче хвилююсь по-дурному. Певне, я вморився з дороги та від сили нових вражень. Надвечір аж голова болить і в думках все плигає, а вночі безупинно сниться всяка всячина. Вчора снилось, наприклад, що я йшов льохом Ядвіги й втрапив в соляні печері, а там з озера на мене кинувся величезний оселедець, а голова в нього була така, як у тієї знайомої іспанки, з довгим рудо-золотистим волоссям. Я прокинувся від власного крику й довго не міг заспокоїтись…

А потім приснилася мамочка в соляній каплиці… Ох!..

Ну, буду кінчати далі опис Праги.

Коли я виходив з тієї пам’ятної автоматичної ресторації, де я тримав себе, як “автоматичний дурень”,— то до мене підійшов один пан і запитав, чи я “рус”, чи я з “Руска”?

Ну, звичайно, була та сама, знайома вже, розмова. Отже я не гарячився, й ми пішли вкупі. Він добре знає Росію, п’ять літ жив у Петербурзі, де був на якійсь фабриці. Ми розговорились, хоча він і дуже кепсько говорить по-московському.

Він повів мене, щоб показувати Прагу. Мені це було до речі, але ж я й не знав,— хто він є. Одягнений добре й наче дуже інтелігентний, але ж усе розповідає так само, як той Вавельський “гід”. Він повів мене на Іозефштадт, показав знамениту старовинну жидівську синагогу, жидівське старе кладовище, над яким написано по-жидівському, чеському й німецькому: “Поважайте мертвих і не набридайте живим” чи щось подібного. Далі ми подивились те місце, де було “гетто”. Гетто — це огороджене високою стіною місце, де раніш тільки й дозволялося жити жидам. По інших частинах міста жити їм було не вільно, а ходити можна було тільки до того часу, як задзвонять на вечерню. Такі “гетто” були по всіх більших містах Європи.

Не розумію я, чого-то воно так скрізь не люблять жидів. Мені вони часто видаються смішними, то — правда; але ж я ніколи не маю до них ворожості. Може через те, що у тата були приятелі жиди, і всі були дуже гарні люди. До речі, я забув записати, що в Галичині жиди ображаються на слово “єврей” так само, як у нас на слово “жид”…

Після Іозефштадта ми пішли знов на набережну, тільки в інше місце. Подивились на картинну галерею “Рудольфинум”, куди я завтра конче піду, й пішли знову старовинними вуличками, по яких трудно розминутись двом підводам; пройшли до старої радниці (міської думи), яку будовано ще в XIV столітті, де вроблено у вежу знаменитий дзиґар “Орлой”. Було саме дві години без хвилин. Ми почекали. Тим часом ще почали спинятись люди й до двох годин зійшлося душ п’ятдесят. Це все зійшлися дивитися, як буде “Орлой” відбивати години. Деку годинника поділено на 24 частини. Коли “Орлой” почав дзвонити, то відчинилися над ним дві хвірточки, й почали проходити один-по-одному 12 апостолів і Христос; збоку дзвонила в дзвін смерть, турок вертить головою й ще щось рухається, але я не встиг роздивитись. Але ж то цікава картина! Конче піду й завтра до якоїсь години, щоб поглянути ще раз. Цей дзиґар збудовано, як казав мій знайомий, ще в 1490 році. Це, виходить, трошки старіший годинник, як мій, що мені подарувала бабуня; а я ж ним хвастався, що він “страшенно старий”: аж з 1842 року!

Ще цікаво оповідав пан Маєр, що тому майстру, який зробив “Орлой”, викололи очі, аби він не міг ніде зробити подібного. Тоді він попрохав свого приятеля, щоб той повів його в радницю й там помацки майстер виламав якесь коліщатко. І, як не силкувались потім інші майстри, але ж зовсім справити дзиґарів не могли.

Тоді вишукався якийсь новий майстер і сказав, що він зуміє полагодити годинника. Йому дозволили. І от, він морочився довго-довго, але і в нього нічого не виходило. Коли це одного ранку прохожі побачили, що “Орлой” пішов. Всі страшенно здивувались й побігли на вежу шукати того майстра — і знайшли: він висів на якомусь гаку дзигарьового механизма. Виявилось потім, що він повісився з сорому, що йому не щастить полагодити дзиґар, але повісився на тому гаку, з якого перший майстер був зняв гирю. Тепер вага людського тіла заступила ту гирю — й годинник пішов…

Але ж які тоді були дикі люди!

— Так, як і в Москві,— сказав пан Маєр.— Там також викололи очі тому, хто збудував собор “Василія Блаженного”, щоб він не міг збудувати подібного в іншому місті…

Дякувати Богу, що все це минуло й тепер уже не може бути в світі такої дурної жорстокості!..

Далі ми поглянули на чудовий старовинний “Тинський храм”, будову якого зложено з сіруватих каменів, й при сонці вона виблискувала, як перламутрова. Храм стоїть на красній площі, на якій тільки старі будівлі й невільно будувати нових. Здається, я нітрохи не здивувався б, коли б побачив тут людей в середньовічному одягу. Взагалі я помічаю, що чим далі я їду, тим більш мені подобається “сива старовина”… Не дурно я завжди любив історію…

Звідціль ми просто вийшли до “Прашної Брани”.

Коли я сказав, що тут вже мій готель, куди я й піду, бо трохи втомився,— то мій провідник запропонував мені зайти ще до кав’ярні “Чорного Коня”. Я рішучо відмовлявся, бо якось мені було моторошно йти з незнайомим чоловіком, та ще, як я думав, з “гідом”. Я тоді витяг корону й хотів йому дати, але ж він страшенно здивувався й спитав: за що?

— А за те, що ви показували мені Прагу.

— Ну, то що ж з того? — не розумів він.

— Як, що? — почав я його умовляти.— Я й у Кракові платив “гіду”.

— Ха-ха-ха! — мало не впав він зо сміху.— То ви гадаєте, що я — “гід”?! Та я, мій друже,— директор найбільшої фабрики сільськогосподарських машин і маю 3000 корон на місяць заробітку.

Я страшенно засоромився,— але це нас ще дужче зблизило. Пан директор, Антонін Маєр, взяв мене під руку й ми пішли до “Чорного Коня” пити каву. Але ж я мало не похлинувся, коли, як нам подали каву й маленькі булочки, пан Маєр, підсунув мені тацю й припросив:

— “Кушайте булявки”…

Ми говорили про всякі речі, я розповідав про Полтаву, про Київ, про своїх бідних батьків, про втечу з Києва.

Маєр слухав мене уважно, а потім сказав:

— О, я теж знаю козацькі нагайки! Якось у Петербурзі козаки розганяли маніфестацію, а я ще недавно перед тим приїхав і не зрозумів, в чім діло,— то й мені нахлистали плечі. От і шрам на щоці. “Я так кричал”,— додав він,— “что весь охропєл!” (Тобто: охрип).

“Од козацьких нагайок, дійсно, можна захропти й навіки!” — подумав я.

Потім він розповів мені, що ми також сидимо біля вікна, яке відіграло чималу роль в європейський революції 1848 року: з цього вікна “Чорного Коня” тоді, на Зелені Свята, російський революціонер Бакунін зробив перший постріл…

— Але,— додав Маєр,— якщо ви, “молодой человєк” (він увесь час мене величав так), маєте вертатись до Руска, то краще голосно не говоріть на революційні теми. В Європі скрізь є російські шпиги й вони вас пам’ятатимуть.

Мене це страшенно вразило, аж наче мороз пішов поза шкурою. Я не знаю, може я й не швидко вернуся до рідного краю й може мені зовсім безпечно говорити все, що хочу,— але ж одне слово “шпиг” перевертає у мене все всередині Я не можу собі уявили більшої гидоти, як шпигунство та провокаторство й, здається, сам убив би найближчого мені чоловіка, коли б узнав, що то є шпиг…

Багато цікавого розповідав мені про Прагу п. Маєр, і я дуже вдячний нагоді, що ми з ним познайомились.

Коли ми зібрались виходити,— він сам заплатив за все й рішучо не схотів прийняти від мене моєї частки.

— “Я хці вгостєть вас по вашей обичайцє”! — сказав він.

Я не втримався й сказав, що по нашому — “обичайка” буває тільки на підситках.

Ми попрощались, як друзі… Я забіг додому, але Шульца ще не було. Коли я хотів був піти знову до міста, то швидко повернувся й зачепився пальтом за ручку в дверях. Та так добре, що відскочило разом аж три ґудзі.

Я подзвонив. Прийшов слуга.

— Дайте мені голку,— попросив я.

Він витріщив очі, запитав ще раз, потім пирскнув і пішов. Я чекав хвилин десять. Подзвонив уже двічі — прийшла покоївка, немолода жінка. Вона увесь час була до мене ласкава.

Я попросив її, щоб вона дала або продала мені голку. Вона подивилась на мене якимсь докірливим поглядом й почала щось говорити.

Я розібрав тільки, що я чогось вимагаю недоброго й що так не годиться.

Тоді я показав їй свої ґудзі. Вона засміялась і сказала:

— “Проч голку? То я таке удєлаю”.

— Про мене! — промовив я.

Вона попришивала таки ж голкою, а не чим іншим, ґудзі й пішла. А потім, уже увечері тільки вона розповіла Іоганну Карловичу, що я хотів купити дівчину, бо “голка” по-чеському — дівчина, а те, що по нашому “голка”, у них — “єгла”. Ну, от і догадайся!..

Шульц увечері прийшов не дуже задоволений і сказав, що ми поїдемо тільки післязавтра ранком, бо й вдень і ввечері завтра у нього будуть важні наради.

Ми повечеряли й пішли вдвох до “Лідового” (тобто Народнього) синематографу. Саме кіно добре, але образки були дуже нудні й нічого ні він, ні я не могли розібрати з надписів бо все було по-чеському. Через те після першої частини ми пішли додому, покупалися, й тепер мені так хочеться спати, що я зараз лягаю: дарма, що ще нема й 11 годин.

— — —

Сьогодні до обіду був у Національному Музеї. Ну, й сила ж там всякого дорогоцінного каміння! Тільки, на жаль, я рішучо не розуміюсь в камнях, хоча вони й дуже гарні. Цікаво, що коли тільки я над чимсь довше спинявся, то до мене підходив якийсь швейцар, чи що й говорив: — “То є чеське!”

Взагалі чехи, як мені здалося, дуже люблять все рідне. Це мені до вподоби.

З Національного Музею я побіг до “Образарні Рудольфинум”, що стоїть якраз навпроти “Градчан”.

Тут красні образи, хоча й нема таких великих, як у Кракові.

Чудова картина моря, в якій відбивається захід сонця, гарні картини Швабинського, Манеса — визначних чеських малярів.

Я довго стояв перед образом Бомпяні “Свята Лючія” й потім купив репродукцію. Це ж — чистий портрет моєї любої матусі. Як часто я бачив її такою в домашнім оточенні!

При вході в музей — досить кумедні сфінкси, наче окульбачені сідлами. Знову я помітив, що в музеях страшенно болять ноги. Треба буде частіш сідати.

Коли їхав додому на обід,— заблудив. Заїхав на якийсь “Сміхов” і, позаяк було пізно,— то там і обідав в ресторан “Опера”. Потім дивився часописи і навіть дещо зрозумів з чеських. Рішучо, чеська мова зрозуміліша, як польська,— бо в польських я майже нічого не тямив. Тільки мене смішить, що всі чехи “ржуть”, або “ржікають” (“ржікати” — по-чеському “говорити”), й мало не в кожному слові у них є подвійний звук “рж”, якого не можна вимовити без навику. Ще кумедно, як вони говорять по-жидівському “йо”, замість нашого “так”.

По обіді я ще трошки походив по Сміхову. Гарні нові будинки й чудовий міський сад на високій горі, де стоїть височенна залізна вежа. Я заглянув в нижню частину саду й спитав садовника, як цей сад називається. І знову комедія: він сказав “Кінська загорода”. У поляків сад — не сад, огород, а в чехів сад — загорода, а це ще й “Кінська”. Чому? То ж про людей, а не про коней…

Як я проходив мостом, на мене почав гукати якийсь чоловік: “Пане! Пане! Сем, сем!”, а потім вимагав, щоб я заплатив два гелери. Я мусив заплатити, а потім бачив, що рішучо всі платять, хто тільки ступить на міст. Кумедні порядки!

Коли я вернув додому, то Шульц ще не приходив. Взагалі, з того, що я спізнився, не вийшло жодної незручності, бо ми сьогодні не умовлялися обідати вкупі…

Зараз піду блукати знову. Казали, що треба подивитись ще якісь “Виногради” та піду знову в “Градчани” по якихсь старих сходах.

— — —

Безумовно мені подобається Прага. Таке, що хоч би тут й жити! І старовина, й нові, європейські частини міста, й люди, коли скажеш, що ти — слов’янин, страшенно добрі й якісь прості, не великі пани, тобто “демократичні”. Тільки дуже штовхаються на вулиці та здорово наступають на ноги…

“Виногради” — гарна частина міста. Чудовий “Рігрув садок”. Гарний костьол святої Людмили — це їхня найбільш улюблена свята. Я саме влучив на вінчання. Все не так, як у нас: молодих зустрічають дружки та бояри (бояри всі у фраках і з циліндрами, мабуть великі пани!). Зустрічають, як солдати: вишикувались з двох боків в лави, а потім, як в кадрилі, сходяться й подають дамам руки…

Знаменитий там є ще костьол на “Карлові”. Він і не показний, але цікава його історія. Той архітектор, що його будував, хотів зробити баню так, щоб її не підпирали колони. Але всі люди говорили, що ті склепіння впадуть. Тоді він запродав свою душу чортові, щоб чорт допоміг йому зробити так, як він хотів “на славу Божу”. І от, коли вже все було готово, то ніхто з робітників не згодився знімати риштовання. Тоді архітектор підпалив риштовання,— воно впало й поховало його самого під палаючими трісками, а костьол зостався стояти й по сей день.

Був ще раз в “Градчанах”. Великі королівські палаци, чудовий костьол Святого Вита, вежі про злочинців. Все це — старовина, могутня й вічна.

Шкода, що по обіді не можна було зайти в костьол.

Коли я йшов на Градчане, то бачив сумну сцену. Двоє величезних коней везли тяжку хуру з вугіллям, з гори. Брук був слизький, бо падав сніжок. І от, один з тих слонів підсковзнувся, сів на задні лапи, як собака, й так і поповз униз, а віз — на нього. Люди кинулись піднімати бідного коня, але він не міг встати: певне, поламав обидві ноги. Такі сумні-сумні й жалібні були в нього очі.

Тяжко було дивитись на таку могутню й разом таку безсилу животину…

А як чудово виглядає відтіль, з гори Прага: вся в якомусь блакитному тумані, а сонце, заходячи, золотом вкриває червоні черепичні дахи, вежі, шпилі костьолів. Дійсно — “Злата Прага”! Я б радий тебе поцілувати — така ти мені люба…

Я накупив силу чудових карток з малюнками Праги: буде пам’ятка. Взагалі вже я маю пам’ятку про свою подорож. Перша картка — це шланбон на російсько-австрійській границі. Коли я переглядаю ці картки в послідовному порядку, то наче знову їду тією ж самою дорогою, повторюю свою мандрівку.

Кумедно згадати, як я сьогодні перед вечором зайшов купити карток до крамниці. Там був вже присмерк. Я купив, й коли вже виходив, то зо всіх темних кутків почулися вигуки:

— “Ма уцта, ма уцта”! — та на такі різні голоси, що я аж злякався.

Це тут такий звичай: як входиш в крамницю,— всі продавці здоровкаються:

— “Ма уцта” — тобто “моє поважання”, а як виходиш, хоча б навіть нічого й не купив,— всі разом також гукають:

— “Ма уцта”!

— “Поровчім се”!

— “Служебнік”!

— “Ма поклона”!

І ще щось таке, чого я не можу зрозуміти, якесь “кулібам” чи “кульбаба”. Ніяк не можу дізнатись, що воно означає.

— — —

Ми виїхали з Праги удосвіта — в 6:15 ранку. Це вперше, що ми їдемо не вночі, й їдемо в другій класі. Іоганн Карлович каже, що це через те, що ми вже в Германії, й йому незручно їздити, “як учитель з Росії”…

Коли ми покидали Прагу, мені аж стало сумно: наче я виїздив зі своєї Полтави. Але ж я твердо ухвалив, що ще колись побуваю в цьому красному слов’янському місті.

Не можна писати: їдемо “шнельцуґом” — тобто по нашому — “кур’єром”, а він так кидає, що нема змоги щось записати в вагоні. Але ж і летить: як стріла! Тільки аж ухнеш, як вскочимо в тунель: наче тебе хтось вкидає на кілька хвилин в чорнильницю… А тунелі один-за-одним, аж чотири вряд, попробивані в кам’яних скелях, що стоять понад колією високою, страшною стіною. А внизу — з другого боку покрутилася гладенька, як дзеркало, Влтава. Уявляю собі, яка це краса влітку!..

— — —

Ну, й чудова це дорога від Праги до Дрездена! Коли кінчилася Влтава, після “Мельника”, то далі, з Авсіґа почалася Ельба. І так само колія біжить понад самісінькою річкою, а з другого боку рейок — височенні гори, то кам’яні, то піскуваті, вкриті темними, зеленими-зеленими, аж чорними лісами. Коло Ревниці стоїть висока гостроверха гора, з лисою вершиною, що зветься по-чеському “Ржіп”. Той чех, що сидів біля мене, звернув на неї мою увагу й розповів, що це — історична гора. Про неї існує легенда, ніби на цю гору прийшли перші чехи, подивилися з неї на край й ухвалили тут оселитись. З того й почала ця земля заселятися чехами та й стала “Чехією” (по-німецькому — “Богемія”).

Далі почалася так звана “Саксонська Швейцарія”, бо Дрезден — головне місто Саксонії. До речі, кумедно чехи називають Дрезден — “Драждянами”, та й взагалі багато дивовижного в їхній мові. Наприклад, коли потяг спиниться на якійсь станції, то по перону біжать хлопчаки з скляним глечиком та склянками й співають: “Черства во-да; чер-ства во-да!” Це значить, що вони пропонують “свіжої води”. По-чеському, коли хочуть сказати “свіжий хліб”, то кажуть “черствий хлєб”, по-нашому “боротьба”, а по-їхньому — “запас”, а по нашому “запас” — у них “засоби”, по-московському “пошлий” — нудно-повсякденний, а по-чеському — “здохлий” і т. д. Не дивно ж, що я вклепався, коли хотів купити голку; могло б бути що-небудь ще гірше…

Щодалі їдемо,— то все кращає шлях. Кажуть, що під самим Дрезденом в місцевості Бастей між горами, високо над колією є чудові озера. Шкода, що не побачу!

Ну, здається, зараз поїдемо знову: вже біжить кондуктор замикати вагони й зараз закричить своє “фертиґ” — тобто “готово”! Це він завше кричить замість дзвінка, бо тут не дзвонять, як потяг має відходити. Мусиш дивитись на годинник,— тут бо все відбувається точно: хвилина-в-хвилину, як написано в розкладі.

Поїхали… Але ж і кидає! Хоч би швидше вже доїхати, а то в голові аж чмелі гудуть від цих “шнельцуґів”…

Ні, писати рішучо не можна… А шкода, бо в Дрездені не буде часу: вночі знову їхати, а завтра — вже й в Монахині…

— — —

От, нарешті я й ускочив “по саме нікуди”! Та ще, здається, й ускочив так, що можуть мені саксонські німці показати, як по-німецькому “козам роги правлять”. Від своїх харцизів утік, а тут сиди, голубчику Максиме, чи, Максе Шульц, в Дрезденському участку!

По правді кажучи, вже тепер мені не так прикро на душі, бо гадаю, що викручусь, але на початку було таке скрутилося, що, хоч сідай та й реви…

От, я боявся, що не встигну записати своїх вражень про Дрезден, але ж вийшло так, що матиму, здається, більш часу, як треба. Дякую своїй долі, що принаймні купив у Празі собі портфеля, а в тім портфелі були мої записки та “вічне перо”. Тепер можу сидіти й писати: помешкання світле, тепле, довкола мене сидять аж три горбані й шкрябаються перами по папері: саме зручна обстановка до писання!..

* * *

Приїхали ми, здається, в 10 год. 40 хвилин ранку в ці “Драждяни”. Покинули речі на двірці, бо не було чого йти до готелю, коли ж ми в шостій годині збирались їхати до Монахина. Тільки я побоявся покинути свого портфеля — й дуже, дуже добре зробив!

Іоганн Карлович зразу сів на візника й поїхав по своїх справах, а мені сказав, щоб я пішов собі просто по Праґерштрасе до Брюлевської Тераси, а потім в “Цвінґер” — музей, де переховується найзнаменитіший образ в світі — Рафаелівська “Сікстинська Мадонна”. Обідати, казав, можу в першій ресторації, яку зустріну, а на пів шостої, щоб був на двірці.

Ну, добре!

Я спочатку все так і зробив. Пішов і пішов по Праґерштрасе. Вулиця, як казка! Куди вже там і празькому Пржикопові! Чисто так, що рішучо не можна кинути жодного покидька; як у залі. Де тільки хтось кине якийсь папірець, чи там бичка з цигарки, чи коробочку з сірничків,— так не знать, де і візьметься або хлопчик з кошем за плечима та палицею з залізним гострим наконечником, чи така стара пані в чорному брилі, й враз настромлять той папірець на палицю — й до коша! Навіть, коли кінь на бруку щось насмітить,— і те ту ж мить приберуть, наче за тим тільки й дивляться. Мені здавалося, що я вже досить об’європеївся, але ж тут — у Дрездені — то на кожному, здається, кроці роззявляв рота.

Одне слово — диво, та й годі! Йду я собі, розглядаю вітрини, в яких повно всякого незвичайного добра, й дійшов так аж до того місця, де стоїть чудовий пам’ятник Бісмаркові. Подивився я на пам’ятник зо всіх боків й пішов далі. Походив по тій знаменитій терасі з величезними сходами, подивився на Ельбу, на “Новий город”, на Академію й повернув до картинної галереї.

Боже ж мій, Боже! Скільки там тих образів! Великий краківський музей,— але ж і половини,— та де там! — і чверті нема в ньому того, що в цім Цвінґері. Та не тільки ж тут самі картини, а ще сила всяких колекцій, чучел і тому подібних дивовижних речей. От, я як почав ходити від зали до зали, та ще частенько й сідав спочивати, то й не помітив, як надійшло три години, коли нас всіх попросили вийти, а галерею зачинили.

Скільки я бачив образів, то й не сказати! Зараз, то здається, нічого й не пригадаю. Тільки стоїть в уяві величезна картина Ганса Макарта, а з тих знаменитих — Тіціанових, Рембрантових, Рубенсових, Веронезових, Ван-Дейковських, тощо пригадую тільки те, що раніш бачив на знімках та що купив, зняте на листівках: “Поклоніння волхвів”, “Ганімед”, тощо. Звісно, довго дивився на “Сікстинську Мадонну”. Її так поставлено, наче в якімсь храмі: в цілій хаті — тільки один образ. Перед нею на стільцях сидять люди й дивляться — дивляться, здається, цілими годинами. Я сів також і почав дивитись. По правді кажучи, спочатку вона мені й не подобалась. Але, коли я довго вдивлявся,— то мені вже здавалося, що янголята починають ворушитись, за постаттю Богоматері наче пливуть якісь жовті крапки й мов коливається повітря в небі. Я заплющив на якийсь час очі, а потім, як знову розплющив,— знову мені образ не подобався: наче в церкві.

Так я й пішов, не знаючи, чи воно справді так чудово, як усі говорять, чи може й ні?! Ну, звісно, я ще мало тямлю в мистецтві. Правда, янголята, що внизу — ті дуже добрі, але ж в галереї багато образів подобалися мені далеко більше…

Коли я вийшов з Цвінґера, я тільки тоді помітив, як смертельно я хочу їсти: я ж бо навіть не снідав. Я побіг назад по Праґерштрасе, побачив ресторацію,— але мені сказали:

— “Цу шпет!”

Я забіг в другу — те ж саме: “Занадто пізно!”

Коли, на щастя, побачив я знову “автоматичний ресторан”. От я — туди; наївся гарячих сосисок, бутербродів, випив кави (тепер уже наточив у філіжанку!) й веселий пішов далі.

Де я ходив,— я, власне, не знаю. Всі вулиці: одна краще другої! Отже, мені здалося, що я ходив вже багато, але глянув на годинник,— було тільки 4 години й 15 хвилин. Тим часом зовсім звечоріло, засвітили вогні по всіх крамницях, запалили ліхтарі по вулицях, почав падати пухкий сніжок. Просто любо! Я углядів величезну кав’ярню, повну світла, людей; зайшов туди, випив кави й вирішив іти на двірець.

Тільки що я вийшов і подивився на годинник — знову: 4 год. і 15 хвилин. У мене похололо в серці. Я згадав, що вчора ліг дуже стомлений після купелі й, очевидно, забув завести. Вранці на Дрезденському двірці правда, я годинника провірив, але мені й на думку не спало завести, бо я ж акуратно заводив його увесь час перед тим, як лягати спати.

Одне слово, я злякався так, що мало не зомлів. Кинувся назад до кав’ярні: на годиннику було 6 годин 11 хвилин. А потяг мав відійти чи в шість, чи в 6 і 15!

Спочатку на якусь мить я просто одурів. Але потім вискочив, побачив першого автомобіля й кинувся в нього.

— Везіть швидше, на головний двірець!

Німець обернувся й щось грубо відповів. Я спочатку й не розібрав, бо тут взагалі німці говорять не так, як Шульц. Але, коли шофер просто випхав мене з автомобіля,— я зрозумів, що він казав:

— То — власний. Треба дивитись, коли є очі!..

Я побіг вулицею що було сили, когось штовхнув, комусь наступив на ногу, але летів уперед, як кінь, аж поки не добіг до автомобіля. Дивлюсь, написано:

— “Frei”.

Слава Богу,— вільний!

Ми полетіли, як на пожежу. Я навіть, здається, й не сідав, а стояв на ногах. Але… було пізно: потяг на Монахин пішов за 8 хвилин перед тим…

Я стояв, мов прибитий громом. Що ж казати? Власне, мене не те лякало, що мені доведеться їхати далі самому: я вже знаю тутешні звичаї й доберуся до Монахина й сам,— але ж, що я матиму там робити, коли ж я не знаю адреси Іоганна Карловича?! Це — була перша причина моєї тривоги, а друга — де ж подівся Шульц? Ну що, як він не поїхав без мене, а я ж знаю, що він страшенно поспішає, потім почуває себе не зовсім дужим і, по-третє — вважає мене за акуратного, а я — така тетеря? Мені було й соромно й прикро, наче аж почало нудити десь під серцем. Але ж тоді треба шукати Шульця? Він мене шукати не може, бо ж не знає, де я. Якщо ж він не поїхав без мене, то за 10 хвилин перед цим він був тут, на двірці. Виходить, що він — тут…

Я майже бігом кинувся по двірцю, насамперед до ресторації, й вже уявив собі, як живого, Іоганна Карловича, як він з спокійним обличчям сидить за столиком, а перед ним стоїть великий кухоль нива… Але ж, де ресторація? Спитався одного пана: він мені відповів щось на чужій мові, здається,— по-французькому. Спитав другого — той навіть на мене не поглянув. Коли йде чорний негр з величезною сигарою. Я — до нього. Він вишкірив зуби,— білі, й блискучі, як порцелян.

Коли я його спитав: чи не знає він, де ресторація? — то він поклав мені руку на плече й з широким усміхом страшенно знівеченою німецькою мовою запитав:

— А хіба ти хочеш їсти?

І я ще не встиг відповісти, як він знову запитав, відкіля я?

— З Києва, з України. Скажіть, де ресторація? — поспішав я.

— Я тоше бил на Кієвє,— почав мені говорити негр вже по-російському.— Танцовал на театрі,— і він показав ногами, як танцював.— А ресторан…

Але він не договорив. Мене хтось міцно взяв за плече. Я раптом оглянувся й побачив перед себе здоровенного поліцая. Він тримав мене за плече, а біля нього стояв якийсь чоловік в шкуратяному картузі й в рудих ґетрах-крагах. Я так отетерів з несподіванки, що спочатку й не впізнав, що той чоловік у картузі був шофер, який мене віз до двірця.

Поліцай почав мене допитувати, з чого виявилась така річ. Коли я зскочив з автомобіля й спитав, скільки платити? — то шофер сказав:

— Шість!

Я витяг гроші, швидко дав йому шість австрійських корон, бо я забув поміняти на марки, а Іоганн Карлович дав мені тільки 10 марок, які я проїв та витратив на картки.

Я почав роз’ясняти шусманові, що я забув, що в мене до того ж і нема марок; витяг свій гаманець і витрусив всі гроші. Там були тільки австрійські та кілька дрібних російських монет.

Поліцай подивився на гроші, потім на мене, й сказав шоферові:

— Слов’янин!.. Вони завжди все забувають і не вміють рахуватися з приписами.

Зараз вмішався негр:

— Он з Кієва, з Рус! Я бил на Кієф, танцовал на театре…

Але його ніхто не слухав, а мене кудись повели. Я силкувався розказати, що шукаю п. Шульца, який десь тут в ресторації, й він має мої гроші. Тоді мене повели в ресторацію, але ніде Іоганна Карловича не було. Поліцай дивився все більш підозріло на мене й я почував, що насувається якась халепа. Головне,— я не тямив, як мені бути: бо в мене ж не було паспорта й я не знав, що маю говорити: чи я німець — Макс Шульц, чи я — українець?!

Нарешті мене повели до двірцевого поліційного чи жандармського участку. Насамперед поміняли корони й заплатили шоферові — шість марок за їзду та 60 пфенінґів за простій біля двірця. У них все точно… Потім взялися за мене…

Мене підвели до столу, за яким сидів горбатий пан в окулярах,— (він і зараз сидить проти мене) — чистий орангутанг: без брів, прилизаний, з проділом посередині й з великими нижніми щелепами.

Почали мене розпитувати, що й як? Насамперед, хто я й звідки?

Звісно, мені було найлегше сказати, що я — син Іоганна Карловича, Фрідріх Шульц. Але ж мені здалося незручним навіть в біді відмовлятись від свого національного походження. І я заявив, що я — українець з Полтави, але збрехав, що племінник пана Шульца, Іоганна Карловича, який жив у Полтаві, тепер їде до себе додому в Монахин й мене забрав в гості до себе. Я розповів, що ми мали їхати в шостій годині, але ж у мене став годинник — я показав: він ще й досі стояв на 4 год. 15 хв. (добре, що я не встиг перевести!), й що я не знаю, чи мій дядя поїхав без мене, чи він десь тут мене шукає.

Німці вислухали все, позаписували на папері й горбань послав другого горбаня (їх тут аж три) вкупі зо мною шукати Іоганна Карловича. Ми обійшли увесь двірець — ніде й сліду!

Ну, що ж я мав казати далі? Знову вернулися ми до участку. Тоді ухвалили послати навздогін за потягом телеграму. Знову поміняли мені гроші, послали депешу, а мені звеліли сидіти тут і чекати.

От я й сиджу та й чекаю…

Вже 8 годин, а я ще чекаю. До чого дочекаюся,— не знаю, тільки я бачу, що тепер ці горбані вже не зиркають на мене так сердито, як спочатку. Певне, вони вважали мене за якогось халамидника. А коли я спитав, чи можна мені писати й на їх питання: що? — я сказав, що записую всі враження з подорожі й буду писати про Дрезден, який мені страшенно подобався,— вони одразу наче стали до мене прихильніші. Видко, й вони люблять свій Дрезден так, як чехи — Прагу, а Шульц — Монахин.

Ну, спочину трохи. Ех, довечерялось би, та мабуть не зручно проситись…

Але ж що зо мною буде, коли Шульца не дожене телеграма? Чи не доведеться тут і ночувати? А може мене поведуть аж до в’язниці!?..

* * *

Ну, через годину їду до Монахина! “Ликуй і веселись, Максиме!” Все розв’язалося чудесно!

От мені й практика: як викручуватись з біди! Тепер я вже знатиму. А головне — не лякатись, не губити голови й по змозі не брехати!

Отож, пишу далі…

Тепер добре писати, бо я повечеряв смачно, ще й зараз біля мене стоїть біла кава “по-віденському” та лежать тістечка, а я пишу в ресторації “Дрезденського “Haupt-Bahnhof’а”.

Закінчилась моя пригода так. Було пів на дев’яту, коли прийшов якийсь урядовець і приніс депешу старшому горбаневі — орангутангові. Я так і затремтів. І, дійсно, то була депеша мені, тільки на ній було написано “Фрідріхові Шульцеві”, а я сказав, що я — Макс.

Я згадав, що у нас, у Києві був в гімназії один учень — німець, який звався Вільгельм-Карл Бранд. От же й я сказав, що й мене зовуть і Фріцем і Максом.

Тоді той горбань розірвав телеграму й прочитав. Там стояло таке:

“Прошу пошукати на двірці юнака, високого зросту, з жовтим портфелем, в короткому сірому пальті з хутряним коміром, Фрідріха Шульца, який не добре говорить по-німецькому й спізнився на потяг, що пішов в шість годин на Мюнхен. Прошу кому сказати, щоб їхав наступним потягом, в одинадцять,— дірект Мюнхен. Гауптман Іоганн Шульц. Адрес: Мюнхен Принц-Реґент-Штрасе, число…”

— То вам депеша? — спитав орангутанг.

— Мені.

— Розпишіться, що ви її одібрали, й можете йти. Ви — вільні!

Я був врятований! Але ж це — не відповідь на послану поліцією телеграму. Це телеграфував Іоганн Карлович сам від себе. Який він догадливий! Ще й написав адресу!..

Фу! Одне слово: ура! — й нічого більше. Зірвався я, наче Іона із черева китового!

Але на цьому мої Дрезденські пригоди не скінчилися! Такий уже день…

Коли я вискочив з поліції, розуміється, я побіг їсти. Швидко повечеряв; довідався, де купити квитка, коли йде потяг, з якої платформи,— й перевів годинник. Було тільки дев’ять годин, тобто доводилося ще чекати більш двох годин на двірці. Тепер, коли я вже зовсім був готовий їхати, коли я вже все знав,— чого мені тинятись по двірцю? Тим більше, що тут двірець не так, як у нас в Полтаві — бог зна де, а в самому осередкові міста. То я й намислив, що можу ще хоч трошки поблукати близенько біля двірця.

Я вийшов знову на Праґерштрасе й завернув в першу велику вулицю. Крамниці вже було зачинено, але ж народу — сила. Хоч моя пригода скінчилася й щасливо, а ж все-таки в мене було погано на душі: їхати самому, а потім “пекти рака” перед Іоганном Карловичем. До того ж я й схвилювався дуже, та ще мені й не подобалися тутешні люди. Якісь, справді, такі, як мені казав отой “веселий” доктор-чех на Карловому Мості, “дерев’яні лиця” й грубі страшенно!..

Щойно я пройшов, може з сотню кроків, коли це з вікна рогового дому, так, мабуть з третього поверху, полетіли з шибки скалки, а потім показався дим. Очевидно, пожежа! Ну, як же не подивитись на пожежу?! Мені дуже кортіло подивитись, як тут будуть гасити.

Я навмисне підійшов до ліхтаря, став біля стовпа, щоб часом мене не звалили, коли сюди посуне натовп цікавих, й чекав. Справді, почали збігатися люди. До мене підійшов якийсь товстий німець з рудою-рудою бородою й почав розпитувати. Але він говорив так, що я таки справді майже нічого не розібрав.

— Ich verstehe nicht! — відповів я.

Він щось мені сердито буркнув і пішов геть.

Через хвилину підскочив якийсь жевжик й запитав мене вже зовсім невідомою мені мовою. Я й йому відказав так само:

— Ich verstehe nicht!

Не встиг я ще роздивитись, як з вікна почала показуватись рожева хмарка. Коли це підійшов до мене третій, молодий парубок, і теж мене запитав, що це таке: пожар, чи що? Хоч цей сказав так, що власне я зрозумів, чого він хоче, але вже мене розібрала нетерплячка й чогось враз закортіло показитись.

Я повернувся до нього лицем й просто йому в рота розбірливо сказав по-українському, слово за словом:

— І якого б я анахтимського батька чіплявся?! Я ж вам уже всім сказав, що вашої німецької мови не розумію!..

А в того заблищали очі й він весело мені відповів:

— То давайте говорити по-українському! Я дуже радий! — І він простяг мені руку…

Я страшенно й засоромився, й здивувався. Потім ми почали сміятись і так заговорились, що не зважали вже й на пожежу, аж поки не приїхали пожарники на червоних автомобілях. Вони в одну мить погасили вогонь і на тому все скінчилося.

Але ж я придбав через ту пожежу незвичайно приємного знайомого. Це — студент Мюнхенської політехніки, Василь Кобець, з Київщини, українець, який сьогодні ж разом зо мною їде до Монахина!

Ну, хіба це не щастя?! Це мені, певне, за ті тяжкі хвилини, що я пережив тут…

Вже без двадцятьох 11. Він, певне, зараз прийде з своїми речами просто сюди, бо ми умовились, що я його тут чекатиму…

О, знову приходив горбань й приніс мені телеграфну відповідь Шульца на поліційне запитання:

“Фрідріх-Макс Шульц їде зо мною до Мюнхена. Ми розгубились. Чекаю його завтра рано. Моя адреса — Монахин Принц-Регент Штрасе Гауптман Іоганн Шульц”.

Спасибі Іоганнові Карловичу! Але скільки він витратив з-за мене на телеграми?! Ну, я йому все віддам…

Тільки ж дивно: в Празі він не хотів признаватись, що він — військовий, а тут на обох телеграмах пише: “гауптман”! Це, певне, щоб було “міцніше”!

О! Бачу Кобця! Йде сюди!..

— — —

МОНАХИН

3 квітня.

Не писав вже третій день. І нема нічого дивного: не було вільної хвилини, а як і надходила — то треба було роздуматись.

Я просто приголомшений. Часами то я так радію й раюю, що на мені аж вся шкура тремтить, а часами — то мені стає так себе шкода, що я мало-мало не плачу. Що я радію — це зрозуміло: бо ж, справді, жити в Монахині, то це — майже жити в раю. А чого сумую? — Певне того, що почуваю себе тут таким манісіньким, таким закинутим, таким пригніченим і красою, й величністю міста й тим добрим відношенням, що виявляють до мене ці благородні, зовсім чужі мені люди, й тією журбою, що наростає часами у мене, коли я невільно згадаю й рівняю мій любий, запущений, загиджений, запаскуджений чужинцями край з тим блиском, порядком, розкошами й досконалістю, яку я бачу тут рішучо на кожному кроці!..

Я — в захоплені, я — в екстазі!..

Навряд, чи зможу я взяти себе в руки так, щоб підряд, нічого не забувши, записати враження тільки цих перших трьох день. Та це ж треба списати ввесь мій зшиток!

Але ж… але, коли я так совісно записував все попереднє, то я мушу наважитись і тепер.

Сьогодні від обіду сідаю, рішучо відмовляюсь кудись виходити й пишу, пишу, як той Харитинин “старий дяк”.

Кличуть обідати. Крапка!..

— — —

Спочатку хочу пригадати, як я доїхав до Монахина.

Коли перед 11-тою годиною прийшов на двірець п. Кобець, швидко подали й потяг. Але ж мої дрезденські пригоди все ще продовжувались. Правда, в них вже не було нічого драматичного, коли не рахувати того, що цілу ніч ми майже рішучо не спали.

Насамперед ми втрапили в такий переділ вагона третьої класи, де було повно людей всяких національностей. І яке ж було моє й Кобцеве здивовання, коли ми, ледве сівши, вчули дуже знайому нам мову. Біля мене сиділа товста пані, навпроти — пан, а біля нього невеличкий, чорноокий вухатий хлопчик: чисте жиденя. Далі ще сиділа білява, кощава німкеня; червоновидий товстий пан, одягнений в туристичний бриль з тірольською щіточкою; старий, з білою бородою, дідусь і чорнявий, теж на жидка подібний, молодий парубок, який все усміхався. В купе було повнісінько всяких речей і на поличках, і під лавами, й на підлозі, між ногами пасажирів. Ми посідали, як у форму, й не могли поворухнутись. Я був страшенно радий, що не маю нічого, крім портфеля, а у Кобця було два великих, але плисковатих пакети, які він розмістив у себе за спиною та в проході. У вагоні було добре напалено…

Так от, ледве ми сіли, я й чую й вухам своїм не вірю:

— Папа! Мнє жарко! — це запищав той капловухий хлопчик.

Я зиркнув на Кобця: він мені кивнув головою.

— Папа, жарко же! Папа! Ну!..

— Что ти мнє “папаєш”? — гукнув на нього батько.— Ну, скінь пальто, кагда жарко! А то — папаєт і папаєт!

Перший чмихнув Кобець, а я — за ним!

Жиди подивились на нас, але нічого не сказали. Я прикусив губу й силкувався не дивитись в їхній бік.

Не встиг хлопець зняти пальто, як знову почав коверзувати:

— Мама! Сніми же мнє одні штани! Мнє не нужно двоїх штанов. Жарко-же!..

— Так ти ж что-о? Развє ти маленькій? По заграніцах путєшествуєш, а сам штанов нє можеш снять?

— Не могу-у! Снімі штани, тєбє гаворят! — вередував хлопець.

— І что ті на маму напал? — гукнув знову на нього батько.— Что она тєбє: “Ванька-штанька”?!

Тут ми вже зовсім покотилися зо сміху, навіть цілком непристойно. Очевидно, ми сміялися так щиро, що перш за все заразили того чорнявого панича, потім почав сміятись червоновидий, потім — дідусь. Здається, не сміялася тільки кощава німкеня…

І на наше здивовання,— жиди нітрохи не розсердились, а також і самі почали сміятись.

— Відіш, Сержик! Ти всю Європу насмєшіл! — жартувала мати.— Что же, єсли би оні єщо понімали, что ти витвораєш?!..

— В тім то й штука, що ми все розуміємо! — не втерпів я.— Вибачте, але це, справді, було смішно: “Ванька-штанька!”… Я такого ще ніколи не чув.

— Так ві — тоже рускіє? — зраділи жиди…

Й почалася у нас така жвава розмова, що ми й сподіватись не могли. До нас ще пристав чорновусий панич, виявилось, що він був серб, Стоян Стоянович. Він трохи говорив по-російському, чи власне пнувся говорити. А згодом пристав і червоновидий, бо то був чех, і також силкувався говорити московською мовою. І пішла розмова на такій мішанині, що просто можна було кишки порвати зо сміху!

Стоянович за кожним словом говорив: “Молім вас, господіне!”, чех — “просім, посліште, жеби!” , Серж казав, що ми їдемо на “Мнюхин”, а ми з Кобцем піддавали пари українською мовою, вибираючи такі найкрутіші слова, щоб вони зовсім були не подібні до російських, і запевняли, що це — справжні московські слова…

За цими смішками ми й не помітили, як проминуло кілька годин. Дідусь куняв, роззявивши рота, й тільки одна німкеня (я тепер певен, що вона з Дрездена, а не з Монахина, бо дуже люта) по звірячому зиркала на нас, очевидно, дратуючись, що ми так голосно регочемо…

Потім заснув Серж, з якого таки здерли теплі штани; захріп чех; почав клюкати носом Стоян Стоянович, якому страшенно хотілося зробитись “Лежанова Лежановичем”, як жартував Кобець, а потім якось і ми вткнулися, куди можна, носами й дрімали, стукаючись головою об стінки переділу. А потяг летів і летів…

Здається, що він спинився тільки десь аж в Реґенсбурґу, коли вже був день. У всіх були змучені обличчя. Серж нам’яв собі вуха на колінах матері, й вони палали в нього, як хинські ліхтарі. А найбільш страшна була німкеня: жовте, як солома, її волосся розтріпалося й стирчало на всі боки з-під синього капелюха, її обличчя було зелене, а злющі, сизі очі, так і кололи з поза гострого носа.

Я всякий раз згадую її тепер, як дивлюся на фріцевого папугу! А тоді Кобець нахилився до мене та й каже:

— У нас була подібна гувернантка. Звалась вона Амалія Львовна, а ми прозивали її “Каналія Тифовна”,— така вона була злюща. Чи це часом не її сестра? Ось поспитайте!

Але я не спитався…

Біля вікон пробігали села з червоними дахами, міста з високими фабричними бовдурами, скажено ляскали колеса по залізних мостах — і ми все ближче й ближче підлітали до Монахина чи “Мнюхина”.

І що ближче ми під’їздили, то більше я тривожився! Як я увійду в чужу хату, як мене зустрінуть німці, що здалися мені такими суворими й чужими у Дрездені, що то буде мені вичитувати Іоганн Карлович за ті клопоти й турботи, яких я наробив йому в Дрездені?!..

— München! München! — гукав, пробігаючи, по перону, кондуктор.

Я тільки притиснув рукою серце…

— Поїдемо вкупі, мені майже по дорозі,— сказав Кобець.

Я подякував його й ми, попрощавшись, як він казав з нашим “Ноєвим Ковчегом”, вийшли на перон.

Просто проти мене стояв Іоганн Карлович, а побіч нього — гарний білявий панич. То був — Фріц…

Іоганн Карлович зустрів мене веселий, наче нічого й не трапилось.

— Це — справжній Фрідріх Шульц! — сказав він, знайомлячи мене з своїм сином,— а це, повернувся він до Фріца й показав на мене — Фрідріх Шульц-ерзац .

Я почав просити вибачення, але він замахав руками.

— Пригоди дуже сприяють досвіду,— сказав він.— Я спочатку був певен,— додав потім,— що ми їдемо в однім потягу, тільки в різних возах, а далі, переконавшись, що ти зостався,— подав депешу.

Фріц мені сподобався з першого погляду: він такий стрункий, так гарно одягнений, й має чудові карі очі.

Я попрощався з п. Кобцем, який дав мені свою адресу (на Rogenhausen, Mauerkircher-Strasse, pir Motgelas-Strasse, 2-b) й ми поїхали. Спочатку сіли на фіякр число 13, а потім зараз зустріли й трамвай також ч. 13. Це — моє щасливе число, й я подумав, що мені добре поведеться в Монахині. І поки що мої сподіванки дійсно не були марними!..

Ми поїхали чудовими вулицями. Насамперед бачили величезний палац Юстиції (Правосуддя), потім проїздили біля знаменитого “Кришталевого палацу”, Наукової академії, біля самого знаменитого собору — Frauenkirche, що має дві величезні дзвіниці з круглими банями, потім — біля королівських палаців і, нарешті, розкішними садами приїхали на Prinzregentstrasse, дім***”.

Це — розкішний, величезний будинок на розі. Блискучою віндою, з люстровими стеклами ми поїхали аж на п’ятий поверх, де живуть Шульці.

Яка в них чудова кватира, а який знаменитий вигляд на величезний Англійський сад, що тут — в двох кроках навпроти.

Фрау Магду я пізнав одразу. Тільки я не знав, що вона трохи сива й така повна. Вона зустріла мене тепло й ласкаво:

— Мій чоловік вже багато розказав мені, як ви мандрували з ним по річці з собакою й як вас виганяли з кірхи. Правда, про Вас він і раніш писав мені, й Ви трошки подібні до мого Фріцхена, але ж Ви зовсім дорослий мужчина!

Для мене було оставлено обід, який мені дали в чудовій хаті (я думав, що то — їдальня, аж то — тільки кухня!) Вона вся біла, стіни виложено такими кахлями, як у Празі в ресторації “Обецного дому”. Ми часами всі там обідаємо. Але ж це — така кухня, проти якої їдальня мого київського “дядюшки” просто хлів, дарма, що тоді мені здавалося, ніби вони живуть пановито!

А тут же нема й постійної жіночої прислуги: тільки приходить “фрейлейн Ельза” з ранку, а увечері в брилику й з парасолькою йде собі додому. Зате цілий день — денщик, Авґуст Кіссер.

Взагалі все тут — самий порядок і дивовижна чистота та акуратність!..

За обідом я розповів, яка мені була притичина в Дрездені, й як я вибріхувався, що маю два наймення. І Іоганн Карлович, і пані Маґда мене похвалили й сказали, що я:

— Braver Kerl! .

По обіді почали вирішувати, що ж зо мною робити? Я сказав, що коли їх не буде це утрудняти, то я б дуже радо зостався у них і платитиму, що вони скажуть.

На моє щастя — у Шульців була вільна кімната. Місяць перед тим умерла стара Фріцова бабуня, яка жила тут, і мене поселили в її покою. Чудова кімната з вікном просто на Englisher-Garten , з дубовим ліжком, що має височенні бильця, з гарним писальним столом і з умивальним грантом. А який фотель перед столом! Чисто тобі — королівський трон! Фріц каже, що бабуня завжди спала в ньому, сидячи. Я, власне, не розумію,— нащо? — коли є таке чудове ліжко!

А, до речі. В перший вечір зо мною вийшов маленький анекдот через те ліжко! Коли я вже лягав спати, то відкинув перину й ліг на щось страшенно гаряче. З несподіванки я закричав. Прибіг Фриц — і почав качатися зо сміху, бо виявилося, що я, зроду ще не чув про грілки. Тим часом мені поклали в ліжко грілку, щоб я швидше нагрівся з дороги. Я ж її не відсунув під ноги, а просто на неї навалився всім тілом та й перелякався.

* * *

Ну, так уже спочатку запишу все про помешкання. В кватирі п’ять кімнат і величезна прихожа, кухня та кімната для Кіссера. Кабінет Іоганна Карловича, як музей. Чого тільки там нема! Статуї мосянжові й мармурові, ціла колекція рушниць. На чудовому килимі, що висить на стіні,— чотири блискучі шпаги; а над ними — величезний орел, як живий. По боках оленячі роги, а на них висять всякі мисливські торби, ножі, кинджали. Чудові, темні дубові меблі, а на столі — всякі речі й величезна “шрапнель”, така гостроверха бомба з гармати!..

По стінах — різні мапи, якісь інструменти. Є й телефон. А яка величезна бібліотека — на всю стіну одна шафа аж до самої стелі!..

Так само багато й пишно по інших кімнатах. Особливо чудові меблі у вітальні. Сила квіток, розкішні великі образи, величезний рояль “Мюльбаха” й чотири акваріуми з незвичайно диковинними рибками. До одного проведено по підлозі тонісіньку цинову дудочку аж з купелі, й крізь неї безустанно проходить повітря, яке продуває воду…

Взагалі я страшенно здивований. Чи міг я думати в Полтаві, що наш навчитель німецької мови, такий, здавалося, вбогий,— має таке багатюще житло дома? Видко, що він всі свої заробітки посилав додому.

Дуже гарна хата й у Фрица, обіч з моєю. Тільки в нього ще є й балкон! Так само в нього образи по стінах, бібліотечні шафи, мольберт (бо він теж малює!); боксерські рукавиці й ще два акварії. Взагалі всі риби — його власність і він сам лише їх доглядає й навіть уміє гоїти, як вони заслабнуть. Він каже, що вони часто хворіють. А у нас же є приказка: “будь здоров, як риба!..” Але я про акварії зараз писати не буду, бо він мені обіцяв спеціально розповісти про всіх риб: я бо так само люблю риб!

Є ще в нього “Поппі”, червоний папуга “Арра” з довжелезним хвостом. Він уміє й говорити, й співати.

В кімнатах фрау Маґди я не був. З нею живе її любимий собачка — волохатий такс, а називається “Шрапхен”. Дуже гарний собачка, тільки вже, здається, старенький…

Ех, що там поробляє мій Самзнай!?..

О, знову й знову я згадав про свій дім… Та й ще б не згадати, коли ж я вже одібрав тут листи й від В’ячеслава В’ячеславовича, й від мого найдорожчого побратима Ярослава з Курського. Приліплюю їх тут.

* * *

“Любий мій юначе!

Дякую тобі за привітання, що ти послав мені з Кракова. Виходить, що ти щасливо перескочив кордон, і тобі вже не загрожує жодної небезпеки. Цікаво буде взнати, як ти доїдеш до Монахина й як почнеться твоє нове життя? Але я сподіваюся, що ти все напишеш мені докладно.

З свого боку я радив би тобі використати нагоду, що ти потрапив до цих “Нових Атен”, і записатися до малярської школи. Я не дуже тямлю в малюванні, а все ж мені здається, що ти маєш здібності, а здібності, брате, шкода занехаювати. А втім, тобі там буде видніше, та й, певно, від свого доброго Шульца дістанеш відповідну пораду.

З наших новин, які тебе може найбільше зацікавлять, скажу тобі одну: Микола Карпович Садовський вирішив цієї осені поставити “Дон-Жуана”. Гадаю, що це буде свято Українського театру, бо, як тоді, коли ми “Ревізором” повернули собі Гоголя, нашого великого письменника, так тепер, з поміччю світових класичних п’єс, наш театр виступає далі на широкий європейський шлях…

Друге, що маю тобі сказати, це те, щоб ти, коли будеш мені писати, пиши так, щоб можна було дещо подати й до газети. Я був на днях в “Раді”, а там зайшла мова й про тебе, й пан редактор казав, що буде цікаво мати свіжі відомості з Німеччини про нас, бо там є люди, які й про нас пишуть. Особливо корисний нам приятель — професор Рорбах. Коли щось він, або хтось інший написав би в німецьких газетах про Україну, то ти пересилай мені вирізки з тих газет, а я подам до “Ради”. Це буде поміч, бо наша бідна редакція не може тримати власних кореспондентів по всіх державах світу.

Справа з заставою твого дому — на доброму шляху. Фактично гроші вже видано, тільки я ще їх не одібрав у Києві. Гадаю, що на цім тижні будуть, і я перешлю тобі аж 12 000 марок. Коли будеш шанувати, то цього тобі вистачить на кілька років, або й на все життя. Тим часом справу твоєї спадщини я передав нашому відомому адвокатові, й він сам тобі напише, які ти мусиш прислати йому папери.

Про те, що робиться в світах,— писати не буду: певне, туди приходять київські газети, то ти будеш знати все. Звісно, “Москва” нас тисне… Але не хочу про це говорити…

Бачив твого “дядюшку”,— чистий бандит. Шкода, що йшов з незнайомим паном,— ну, та при нагоді я йому встружу моркви!.. Щиро тебе здоровлю; вірю, що ти добре вчитимешся й коли-не-коли “незлим тихим словом” згадаєш і про мене, старого.

Твій серцем

Київ, р. Б. 1914, 27-го березоля.

В’ячеслав.

***

“Товаришу мій любий, побратиме щирий!

От, ми — й на інших кінцях світа: ти вже добираєшся до самої середини Європи, а я наблизився до Азії. Але ж, як той Нухим писав телеграму, так і я тобі скажу: “Через холодну проволоку шлю тобі гарячі привітання”. Й не від себе тільки, а від татуся й мамочки.

Ми живемо тута “так собі”, середнє. Єдине, що є доброго, то це — помешкання, а все інше — або кумедне, або дике, або просто огидне. Місто маленьке, єдина чиста й більш-менш пристойна вулиця, це там, де стоїть наша семінарія. Вона — безперечно найкращий будинок на весь город. Звісно, є тут і електрика й телефон, і навіть трамвай. Але телефоном ні до чого путнього не докрутиш, електрика якась сліпа, а трамвай — власне не трамвай, а конка, та ще й везе цілий вагон одна конячка. Кажуть, що гарно влітку за містом по річці “Вороніжу”. Близько тут ще є й друга річка “Ворона”, яку всі тут зовуть “Барона”. Взагалі повно чистопородних кацапів. Так і чуєш — “анадись “, “аномедні “, “я кажінний празднік єздію до папє і до мамє”. Страшенно гидко! Але що найзнаменитіше, це — таргани. Братику мій! Це така подвірна скотина, що рішучо бачиш скрізь. Взагалі якось тут живуть страшенно брудно. Одне слово, Київ проти Вороніжа — чиста казка. Єдина знаменита річ на ввесь Вороніж — місцевий святий, Тихон Задонський, мощі якого поховано тут у монастирі. Та ще пам’ятник (манісінький!) поету Нікітіну. Всі “туземці” цим страшенно пишаються.

Взагалі, здається, перемінили ми шило на швайку. Я бачу, що й тато не дуже задоволений, а також і мама. Воно, правда,— ми тут маємо більше грошей, і життя дешевше,— але ж, брате, ти б нам не позаздрив; особливо тепер, коли ти ходиш там по кав’ярнях та по музеях. Мені дуже подобається твоя листівка з малюнком соляних копалень… Ох, як я тобі заздрю!

Ми вже з татом умовились, і він обіцяв відкладати десяту частину свого заробітку, щоб хоча на канікулах або восени можна було поїхати за кордон. Будемо в тебе в гостях. От, ти мені напоказуєш всякого дива!

В семінарії українців тут зовсім нема. Вчителі мені теж не подобаються. Між професорами інституту знайшовся один українець, але не свідомий. Дружина його — з Полтави, дуже приємна й ласкава пані, з граціозним ім’ям, і більш почуває себе українкою, як її чоловік. Ми з ними ближче зазнайомились і згадуємо рідні краї.

Коли тобі не в труд, то, як будеш мені писати, присилай старі закордонні марки. Власне, вони мені не потрібні, але я комусь буду віддавати, бо тут мої товариші — взагалі дикуни й нічого не бачили. Ти ж, мій любий Максиме, пиши мені частіше й довгі-довгі листи. А я тобі відповідатиму. Чи ти пишеш і далі свої записки? От, я залюбки прочитаю, як приїду до Монахина, тільки записуй все докладно, не забувай жодної дрібниці.

Сердечно тебе цілую. Наші — так само.

Як буде щось цікавого, напишу. Чи ти передплатив “Раду”? Ми одбираємо її тут й знаємо все, що робиться на Вкраїні.

До нашого журналу “Волосожар” я послав допис з Вороніжа. Може й ти щось писав?

Ну, пора кінчати. Я засидівся допізна й мама “заганяє спати”. Ще раз стискую тобі твою козацьку руку й бажаю всього найкращого. Твої шпаги висять у мене над столом.

Твій побратим Ярко”.

“Цілуємо та міцно обнімаємо й ми нашого любого козака. Часто тебе згадуємо й скучаємо. Щирим серцем прихильна до тебе Л. Скибенкова”.

— — —

Мені живеться дуже добре.

Я буду платити за все тільки 90 марок на місяць, та 3 марки фрейлін Ельзі й 1 марку нічному придвернику. Ну, звісно, треба дати й Кіссеру. Поки що у мене є ще більш 700 карбованців, а коли пришле гроші В’ячеслав В’ячеславович,— то я буду страшенно багатий.

Але не бійтесь, дорогий мій приятелю: я по-дурному розкидати їх не буду… Я їхав сюди не на те, щоб розтринькувати батьківські грошенята: я хочу вчитись, багато вміти й багато знати. До школи малювання ходитиму вкупі з Фрицем, а до науки — в торговельну академію доведеться вступити лише восени, бо вже кінчається шкільний рік та я й не настільки тямлю мови, щоб усе було мені зрозумілим. Отже, з завтрашнього дня почну ходити в школу мов, а увечері — до робітничого університету.

Виходить, що не дурно мене ще в Галичині почали звати “пане студенте”. Я таки враз і буду тут “студентом”.

Шкода мені, що Фрицхен тепер дуже обтяжений працею (бо йому треба тримати весняні іспити) й не може показати мені Монахина. Але ж я й сам добре справляюся, а в неділю ходили цілій день з Кобцем: він тут все знає так, як я — в Полтаві.

Тільки хіба можна роздивитися Монахин?.. Треба прожити тута десяток літ і ті десять років його роздивлятись, щоб знати все.

Насамперед, що мене вразило, це — Ізар. Тут вдень тепліше, ніж, наприклад, було в Дрездені, й на річці вже нема криги. Зате ночами дуже холодно. Але ж правду казав ще в Полтаві Іоганн Карлович, що Ізар — найкраща річка в Німеччині. Вода прозора, аж мало не видко дна, й зелена-зелена, ну, чисто, як буває скло в пляшках. А над водою висить чудовий мармуровий міст, який веде з вулиці Максимиліанеум-штрасе до палацу “Максимиліанеум”, теж білого мармурового, як ті “повітряні замки”, що про них люди тільки мріють.

Кажуть, в ньому є незвичайно цікаві й багаті музеї. Конче піду туди, якнайскоріше.

Але перше, куди я пішов сам, це був “Національний Музей”. Величезний його будинок стоїть майже проти нашого дому…

Поки я обійшов 48 зал цього музею,— у мене просто розболілась голова, не кажучи вже про ноги. Чого-чого тільки я там не бачив!.. Здається, все, що є в світі, можна знайти тут. Досить сказати, що тут цілі вівтарі з костьолів, цілі каплиці, (одна — в стилі “бароко”, тобто, мабуть, в тому самому, що є в Києві). Які килими, меблі, скільки всяких зразків годинників, гобеленів і т. п.! Я був незвичайно здивований, побачивши величезні збірки ложок, виделок та ножів. А які колекції всякої зброї, всяких наукових приладів, шахових фігурок, печаток, музичного інструменту… Надзвичайно цікаво показано всі прилади з яких почалося писання у людей; які колекції карт до грання, книжних оправ!.. Але ж спеціально треба піти тільки на те, щоб роздивитися приладдя мисливські та рибальські!.. Це — щось незвичайне й для мене несподіване…

Якось я спинився біля всякого молитовного приладдя, що вживають жиди. Роздивлявся й сам до себе усміхнувся, невільно згадавши “Сержа”, який теж, певно, десь ходить тепер по “Мнюхину”. І наче в синематографу: тільки я перейшов до другої залі, як почув знайомий голос:

— Папа, у меня болят ногі, ну, слішіш? Папа! Папа-же!

— Ти опять мне папаєш?..

Вони побачили мене й страшенно зраділи. Я теж почув до них щиру прихильність: все-таки, хоч і чужі люди, а — з рідного краю, “земляки”. От, почались у нас розмови, наче ми були знайомі ціле життя. Особливо до мене приставав Серж.

— Мі смотрєлі у вока Буварії. А ві смотрєлі? А почему у нейо такії вока?.. А почему тут лодка? — і він закидав мене всякими питаннями.

Жидівка сміялась і говорила:

— Ну, слава Богу, що він знайшов вас. Принаймні ми трошки віддихнемо. А то тільки й чуєш: “Папа, почему то; мама, для чего то?” “Увідіт какой-нібудь паршівий набалдашнік, і — почему набалдашнік? Всьо: почему і почему? А я знаю? Что ето — Шпола?! Ето же, слава Богу, не Шпола!..”

Ми ще походили трохи по залах. “Земляки” сказали, що пробудуть в Монахині ще три дні, а далі їдуть до Швейцарії. Ми попрощалися щирими друзями, а Серж подарував мені картку з малюнками якихсь-то пташенят.

В Національний Музей я, мабуть, буду ходити щонеділі, аж поки не знатиму всього-всього. Мені здається, що по ньому самому можна довідатись про всю історію Баварії…

Але які тут зовсім інші німці, як вони відрізняються від дрезденських! Я й сам це помічаю й Кобець каже, що баварці незвичайно гарний народ: ласкаві, прості, щирі й веселі. Каже, що їх особливо цікаво подивитись на їхніх “фестинах” (святках), що відбуваються тут кожної осені. Тоді сюди з’їздяться й сходяться сотки тисяч люду, зо всієї Баварії. Дуже цікаве також “свято мартовського пива”, що, на жаль, недавно вже відбулося…

Але й тепер тут по вулицях бачиш силу селян, тільки ж вони одягнені так, що й рідко який пан одягається у нас, в Полтаві. Їхня одіж подібна до туристичного одягу Іоганна Карловича, тільки ще більше ясно-зелених барв, і здебільшого у всіх чоловіків голі коліна…

Мені це дуже подобається. Якби можна, я залюбки носив би й собі таку одежу. Та, на жаль, не можна. Я й сам бачу, що навіть мій львівський одяг мені тут не підходить. Про Фрица вже не говорю: він завжди, як картинка, але ж і Кобець — чоловік незаможний, а й той одягнений у все чорне й щодня голиться. Завтра по обіді Фрау Маґда обіцяла повести мене до крамниці, щоб купити й мені таку одежу, як у Фрица. Це я буду вперше ходити в білих гладжених сорочках з манжетами та в піджаку.

Ну, що ж? Треба бути, “як люди”!

Сьогодні за обідом я висловив своє здивовання, як можна зібрати в одному місці стільки дивовижних багатств, які є в Національному музею, або стільки краси взагалі, як є в цілому Мюнхені?

Іоганн Карлович усміхнувся й промовив:

— А хіба не я казав, що Мюнхен — краще місто в світі?

— Так, так,— відповів я в захопленні.— Але ж я не міг собі того уявити, що тепер бачу на власні очі.

Я вчув, як у мене показалися сльози на очах. Я не міг себе здержати, встав, підійшов до Іоганна Карловича й хотів був поцілувати йому руку, кажучи:

— І за це все я обов’язаний вам, мій дорогий учителю!

Іоганн Карлович знову вихопив руку, а потім притис мою.

А фрау Маґда поцілувала мене в чоло. Взагалі я почуваю себе, майже як дома. Невже ж я знайшов собі нову сім’ю, хоча й в чужих людей?!..

— — —

Вчора Фриц оповідав мені про свої риби. Він витримав тяжкий іспит і спочивав. Ми проводжали вкупі з ним Іоганна Карловича, який від’їхав до Берлину. Потім пройшлися по місту, подивилися новий чудовий пам’ятник Петенкоферу, великому ученому, який доводив, що при охайному житті можна легко вберегти себе від всяких пошестей. Фриц оповідав, що цей професор на лекціях перед студентами пив заразу холери й нітрохи від того не хворів. Вже будучи семидесятилітнім дідусем й почуваючи, що він не може більше працювати, він сам собі заподіяв смерть.

Коли ми прийшли додому, виявилось, що трапилась прикра для Фрица пригода. Поспішаючи на двірець, він не щільно засунув один акваріум, в якому були дуже цікаві рибки, що можуть по кілька годин бути без води; звуться вони “Анабасп”. Коли ж не затулити акваріума склом, то надвечір вони починають плигати з води або вилазять по камінні нагору й плигають на підлогу та й лазять по хаті. От, і сьогодні вони повиплигували з води й почали скрізь лазити. Одна залізла аж у кімнату фрау Маґди, підібралась до Шрапхен, а та, мабуть, думала, що це — миша, й задушила рибку. Другого анабаса ледве знайшли під канапою.

Фрицхен дуже шкодував і почав приводити до порядку своє водяне хазяйство. Я йому допомагав зміняти воду, що робиться взагалі дуже рідко; вибирати з акваріума болото, гнилі рослини, промивати цвіль на стінах.

І справді, майно Фрицове дуже цікаве. В тім найбільшім акваріумі, де воду увесь час продуває особливий цмок, живе аж дев’ять “телескопів” причому кожна трійка — іншого кольору: чорні, мов оксамитові, з прозорими довгими хвостами,— ніби з чорного серпанку; червоні й білі з червоними плямами. Це — японські риби, властиво — не натуральні: їх навмисне виводили японці із звичайних золотих рибок. Для того японці сажають золотих рибок в темні акваріуми, в яких пророблено тільки в покришці вузеньку щілинку, куди проходить світло. Риби, сидячи в темряві, силкуються роздивитись на світло, а через те завжди мусять підводити догори очі. От, після довгого ряду поколінь, і виробляються такі потворні рибки, страшенно булькаті, з дуже виряченими, величезними очима… Через те, що ці рибі — неприродні, вони хиряві й вимагають пильного догляду. Власне, Фриц їх не любить, бо їх часто доводиться гоїти, давати їм проносного, підогрівати в теплій воді, обмивати марганцевим калієм, і тому подібне. Єдине, через що він їх тримає,— що вони дуже плохі, самі йдуть на руку, а коли він починає свистіти “Wacht am Rhein” — то вони всі враз припливають до бережка. Тоді він їм дає вареного жовтка з яйця, що вони дуже люблять.

В другім акваріумі живе двоє “мокроподів”. Це — дуже гарненькі рибки червоно-синього кольору, в пасках, мов тигри. Вони мають довжелезні хвости й довгі плавники. Ці мешканці невибагливі, можуть жити навіть у гнилій воді, до якої вони призвичаюються ще в Хинах, де розводяться в рисових каналах. Вони цікаві тим, що мають цілком своєрідну систему жабрів, одмінну, як інші річні риби: в них у жабрах є особливі “лабіринти” — дудочки, куди вони набирають запаси повітря, висовуючи голову з води. Коли їм приходить час плодитись, то вони будують собі з водяної піни гнізда, куди викладають кашку. Через 8–9 днів з тієї кашки наплоджуються манісінькі, як мачинки, рибки. Батьки часто з’їдають своїх дітей, коли їх не відсадити в окремий акваріум. Це, між іншим, дуже люті риби, й коли їх буває більш одної пари в акваріумі, то вони страшенно б’ються, викльовують одно-одному очі й часто убиваються насмерть. Фрицхен завжди віддає молодих “мокроподенят” до зоологічної крамниці. Цікаво ще й те, що коли вони лютяться, то бувають дуже гарні. Для того у Фрица мокроподи живуть аж у двох акваріумах, які стоять обіч. Крізь скло одна пара бачить другу, й так вони увесь час сваряться, заспокоюючись лише на ніч. От тобі й кажуть, “плохий чи тихий, як риба!..”

Тим часом Фрица вони люблять й їдять у нього з рук.

В четвертому акваріумі живуть “ксифофоруси”. Вони так звуться через те, що мають дуже довгий нижній плавник, який нагадує собою меч, по грецькому “Ксифос”. Самі вони досить великі, як добра сардинка, цілком блакитні, мов бірюза, а плавник мають темно-темно синій. Вони теж невибагливі й знамениті тим, що плодять живих дітей, а не відкладають кашки. Їх у акваріумі десятків зо два. Але вони так часто розплоджуються, що вважаються зовсім нецінними, й Фриц здебільшого молодих ксифофорусів віддає мокроподам, а ті з’їдають їх з страшенною жорстокістю.

У Фрицовій хаті стоять два гарних акваріуми. Один дуже заріс світло-зеленою ніжною рослиною, що нагадує собою ялинку, а зветься “Міріофилум” Поміж цією рослиною плавають тринадцять маленьких рибок світло-жовтого кольору з чорними пасочками. Ці рибки звуться “Шенбенбарші” або плисковаті окуні. Вони зовсім плисковаті, плавають та граються дуже граціозно. Плавнички мають цілком прозорі й здалеку нагадують собою чмеликів у повітрі, а не риб у воді. Це — страшні чепурухи, й самі підмітають плавниками своє житло, зганяючи все сміття в один куточок. Відтіль Фриц щоденно особливим цмоком те сміття збирає. І добре робить, бо вони в брудній воді швидко здихають. Взагалі ці рибки вимагають пильного догляду, вже хоча би й через те, що їх щодня треба годувати тільки “живим кормом” — спеціальними комашками, що звуться “дафнія” чи “циклопи” або ж тонісінькими червоними гробачками (зародками комарів). Цей корм щодня приносить до нас хлопчик.

В останньому акваріумі тепер перебувають чотири “індійські щучки” (“хаплохплуси”) — манісінькі, з вершок завдовжки, рибки; наче не живі, а намальовані в книзі, щуки. Вони бувають різних барв, дуже швидкі, блискучі, немов обсипані дорогоцінними камінцями. Особливо гарна одна пара з жовтогарячими плавниками. Хоча з щуками немає мороки, але ж вони набридли Фрицові, й він хоче посадити в цей акваріум “конхіто”. Це — велика риба, яка дуже цікаво виводить своїх дітей. На вигляд вона мені не дуже сподобалась, коли ми роздивлялися чудовий Фриців альбом риб. Але він каже, що вона дуже цікава, тільки тепер її немає в зоологічній крамниці.

Під той час, коли ми порядкували з рибками, прийшла двоюрідна Фрицова сестра, Гільда. Вона дуже гарна, з світлим, майже білим волоссям й темними бровами та довгими темними віями. Вона також добре тямить на рибах і дуже радила повикидати анабасів, а замість них добути “лаліусів”, діамантових окунів, та ще якихсь риб, що водяться в Генхарецькому озері.

Я, жартуючи, запитав, чи це не ті, якими п’ятьма Христос нагодував 5000 душ? І, як я був здивований, коли Фриц мені сказав, що спеціалісти саме так і гадають. Ці риби зовуться по-латинському “Chromis multicolor”. Їх є багато порід, що складають один рід “хромідів”.

Кажуть, що в Генісарецькому озері, крім цих риб, не живуть ніякі інші. От, цікаво буде на них подивитись…

Після того ми грали в “Schwarzen Peter”, причому до нашого гурту пристала й пані Магда. Це досить цікаво, але я увесь час по-дурному “пік рака”, бо фрау Магда, жартуючи, кілька разів говорила Гільді, що я гарний хлопець, і щоб вона звернула на мене більше уваги.

Страшенно в мене дурна звичка — червоніти, коли так зо мною жартують. Треба буде конче відучитися… Але, як?..

Потім Фриц грав на роялі, а Гільда співала якусь гарну пісеньку: “Лорелея”. Я тільки тепер узнав, що “Лорелея” — була чарівна русалка з Рейну, яка мала довге, чудове волосся. Мабуть, як у Гільди… А голос, як каже легенда, був у Лорелеї незвичайно гарний, всіх, кого вона хотіла,— принаджувала своїми співами…

Тепер я тільки дізнався, чого човен Іоганна Карловича звався “Лорелея” й чого нас художник Маконілі під Багачкою питався: чи не пливуть за нами й “Нікси”? “Нікси”, це — теж легендарні істоти, що нібито живуть у Рейні. Це — такі русалки, що стережуть заховані на дні річки казкові золоті скарби та граються з Лорелеєю. Пісня про Лорелею починається словами:

“Ich weiss nicht, was soil es bedeuten, dass ich so traurig bin”.

Це означає:

“І сам я не знаю, від чого

Нудьга обгортає мене?..”

Коли я сказав, що Іоганну Карловичу дуже подобались наші пісні,— мене також примусили співати. Але я сьогодні співав дуже погано й мені аж шкода. Тим часом їм подобалося…

Після вечері ми проводили Гільду додому…

Взагалі сьогодні був гарний вечір. Чимсь мені Гільда нагадує Тіну…

— — —

Сьогодні мені трапилась перша прикра пригода в Монахині.

Почалося з того, що Фриц за обідом сказав, як йому страшенно кортить побувати в Prinz-Regent-тeaтpi, де на тім тижні випадково будуть виставляти Ваґнерівського “Танґейзера” з славнозвісними співаками. Фрау Магда відповіла, що він в цім році вже в театрах був кілька разів і ще піде в серпні та вересні, коли будуть вряд йти Ваґнерові опери.

— А ходити частіш,— то треба мати дуже багато грошей! — сказала вона.

Я й запитав:

— А хіба не можна взяти дешевих квитків?

— А не можна,— відповіла пані Магда,— бо там всі місця в одну ціну: по 20 марок.

Мені промайнула в голові думка: чому б я не міг зробити приємності Фрицові? Я ж маю так багато грошей і майже ні на що не витрачаю, хіба на картки та альбоми. Коли-не-коли вип’ю віденської білої кави з тістечком. Тим більш, що й мені цікаво було б послухати королівську оперу.

От я, по обіді розпитав Фрица, де можна купити квитки на “Танґейзера”, сів на трамвай і поїхав до “Шенкнерового Бюра”, де продаються квитки до всіх театрів.

Я приїхав вчасно, бо зоставалося лише два квитки й то цілком випадково, бо їх було давно замовлено, а потім ті люди повідомили, що їх не візьмуть. Страшенно задоволений, я поспішав додому й знову сів на трамвай, але не входив у вагона, а стояв “на площинці”.

Ледве я проїхав два квартали, як побачив серба Стояна Стояновича. Він теж пізнав мене й замахав мені рукою, але трамвай вже рушив далі, а я, не довго думаючи, стрибнув з вагона, як це часто робиться в Києві, й кинувся до Стояновича. Раптом мене перепинив шусман. Почалась неприємна розмова, з якої виявилось, що за стрибання з трамваю під час їзди, мусиш платити штраф. Штраф, правда, не дуже тяжкий: всього п’ять марок, і я їх одразу заплатив, але ж неприємно було, що в цю історію встряв Стоянович, який майже не тямить німецької мови, страшенно перелякався, що мене ще заберуть в поліцію, й увесь час просив городового буквально так:

— Дорогой господіне, гер полісмен! Молім вас!.. і т. д.

Коло нас почали збиратись цікаві, бо ми стояли серед вулиці, й я побачив на тротуарі фрейлін Гільду. Мені було страшенно соромно. Я відвернувся, щоб вона мене не помітила, але ж, здається, вона бачила все… Якби не Стоянович, я б її догнав і все роз’яснив би, а то ж не можна було його покинути…

Страшенна прикрість!.. А Стоянович був дуже радий нашій зустрічі, випросив у мене на пам’ятку срібного гривеника, а мені дав якусь свою монету й просив, щоб я виписав для нього співаник українських пісень… До речі, він питався, де в Монахині моя “куча”? “Куча” по-сербському — хата, дім…

Потім він повів мене до “Hofbräuhaus” пити мюнхенське пиво. Це пиво знамените на ввесь світ. Не дурно ж і герб Монахина: маленький чернець (капуцин), який тримає в руці кухоль з пивом та редьку.

Справді, цікава сама пивна. Це — величезний будинок, на три поверхи, в якому ми застали силу людей. Кажуть, що тут часами збирається до 5000 душ. Товстелезні німкені в чорних сукнях, з білими попередницями незвичайно швидко розносять пиво, часом і самі сідають за стіл та п’ють; а люди п’ють пиво, заїдаючи його стравою, яку часто приносять з дому. Одні виходять, інші входять. Одне слово, народу, як на вулиці!..

Я покоштував пива, але воно також, як і у Львові, було не смачне. Тим часом мені хотілось пити й я попросив простої води. Німкеня-кельнерка подивилась здивованими очима на мене, потім — на Стояновича й, звернувшись до нього, сказала:

— Чи той хлопець не з’їхав з глузду? Скільки стоїть цей дім,— то це перший випадок, що тут вимагають води!

Але це було так добродушно сказано, що ми дуже сміялися і я був “першою людиною”, яка пила в “Hofbräuhaus’i” воду, бо німкеня все-таки мені води принесла!..

Коли я вернувся додому, Фриц був незвичайно радий моєму подарункові Але ж фрау Магда просила мене, щоб я більше такого не робив…

Про пригоду на трамваї я розповів Фрицові й він обіцяв, що поможе мені викрутитись перед Гільдою… А може я помилився? Може таки вона не бачила, який я — “хуторянин”?!..

— — —

Сьогодні мені принесли з пошти цілу купу “Ради”, що, очевидно, передплатив для мене В’ячеслав В’ячеславович. Значить, він одібрав мого листа! Ну, сьогодні на цілий день сідаю читати новини з рідного краю.

— — —

Повернувся з Берліна Іоганн Карлович. Я був страшенно здивований, коли, вийшовши на його дзвінок, відчинив йому двері й побавив Шульца у військовій формі. Виходить, що він дійсно — офіцер.

Не розумію, чого ж він два роки вчителював у Полтаві; в нашій нещасній семінарії та в дівочім інституті?!

Це мене страшенно цікавить і дивує, але я не насмілюсь запитати, пам’ятаючи, що в Празі він просив мене про це не нагадувати.

Тут він знову ходить в цивільному вбранні…

Дивно, дуже дивно… Тим більше, що за обідом була якась незрозуміла для мене розмова.

Іоганн Карлович видався мені схвильованим, у фрау Магди також якийсь піднесений настрій. Я це бачу, бо, вештаючись уже мало не рік поміж чужих людей, звикаю помічати зміни їхніх настроїв і без слів.

Говорили про всякі речі, потім Іоганн Карлович сказав:

— Ага! Треба сьогодні ж дати депешу Кирхнерові, щоб ліквідував свою ковбасню й повертався.

— А хіба ти його ще не попередив? — спитала пані Магда.

— Навпаки, я велів йому сидіти до мого наказу. Він повинен був зібрати ще деякі дані. Ти ж знаєш, що…

Пані Магда глянула на нього якимсь значним поглядом, а потім подивилась на мене. Шульц так і урвав мови. Очевидно, це щось таке, чого мені не слід знати…

Тоді Іоганн Карлович звернувся до мене:

— А знаєш, друже, ми й досі якось не полагодили справи з твоїм паспортом! Ти до цього часу записаний, як Макс Шульц, а треба, щоб ти мав своє наймення…

— А як же це зробити? — спитав я.

— Та от, і я над цим міркую. Виходить, що коли я вже збрехав, оповістивши, що ти Шульц,— то й тепер мушу йти тою ж дорогою. Очевидно, було би найкраще здобути тобі чужий паспорт на ім’я якогось чужоземця.

— Тільки не француза,— посміхаючись, сказала фрау Магда.

— Та й не росіянина! — також усміхаючись, відповів Іоганн Карлович.

— Навіть не німця,— додав він, хвилинку подумавши.

Я спочатку мовчав, а потім вставив і своє слово:

— Я хотів би мати український паспорт, бо я — українець.

— Так то воно, так, це натурально,— відповів Шульц,— але, як це зробити? Українські паси суть лише у галичан, та й то, власне, австрійські.

— А чи не міг би я написати до Львова? Там у мене є знайомі? — спитав я.

— Спробуй. Тільки треба з цим поспішити. Коли ж нічого з того не вийде, бо достати чужий пас — річ не легка, тоді спробуємо здобути тобі найкраще швейцарський пас, але, зазначивши, що ти — швейцарський підданець, тільки української національності.

Мені чомусь ця думка дуже подобалася, але ж непогано було би мати й чисто український пас з Галичини. Сьогодні ж пишу Шапранові. Він — людина бувала й, може, мене порятує.

Посилаю всім приятелям альбоми Монахина. Подивиться Ярко й побачить, що Ізар — не їхня “Варона”…

— — —

Я почав ходити до школи малювання. Дуже цікаво. З місця малюємо олійними фарбами з натури. Мені дали склянку з пивом на жовтому шовковому шматочку з ясно-фіолетовими смужками. В школі чоловіка до 30 учнів, й пани й панни. Здається, не тільки німці, але я ще ні з ким не зазнайомився. Ми сидимо поряд з Фрицем, тільки він працює акварелями й йому дають квітки, а часами — гіпсові фігури. Він вже з минулої осені малював живих людей вугіллям!

Але в мене спочатку йде кепсько: професор сказав, що лінії вірні, а барви я беру дуже брудно й зовсім не ті, що суть в натурі. Сказав, щоб я викинув всі каштанові барви з коробки, а темні місця брав тільки червоною та синьою. Не розумію, як це можливо, коли в моєму пиві рішучо нема нічого ні синього, ні червоного, тільки жовте та бронзове!..

Двоє учнів — вже справжні малярі. Вони малюють портрети, за мольбертом — стоять і увесь час працюють в брилях з широкими крисами. Я заглянув на полотно до одного: дуже гарно, мов живий той дід, що сидить на повищені й їм позує. От, коли б і мені до такого довчитись!..

Цікаво зазначити, що я недобре розумію, коли зо мною говорить професор, хоча він — баварець. Очевидно, я ще не звик до розмови цього чоловіка та й слова його — все мені невідомі.

Отже завтра вже конче треба йти до школи мов; кортить мені одночасно вчитись і англійської. Буду продовжувати й навчання музики. Часу поки що маю досить, то можна було б спробувати все заразом. Чого ж я дурно тинятимусь по Монахину?

— — —

Як швидко пробігає час… Сьогодні вже 14-е квітня. Надворі почалася весна, правда, якась несміла й плаксива. Все йде дощ кілька разів на день і раптом тепло зміняється на холод. Взагалі тут недобра година й страшенно часто йде дощ, а через те кожен виходить на вулицю або ж з парасолем, або з непромокаючим плащем.

Вчора ми були з Фрицем та Гільдою на Theresienwiese. Дивилися, як починає рости травичка, особливо в Bavaria-Park’у, а потім лазили в статую Баварії. Дійсно, яка це колосальна постава! В самій голові поміщається вісім душ, а в особливу дірку, зроблену в голові, видко увесь Монахин. Не диво, що “Сержа” так вразили ці “вока”. На жаль, краєвид був непрозорий, бо саме припустив дощ. Але ж цікаво було подивитись униз, як по всіх напрямах снували чорні кружалка парасолів. Взагалі тут люди позвикали до дощу й нітрохи на нього не зважають. А якби у Полтаві такий дощ, то, мабуть, окрім поліцейського, й живої душі не побачив би на вулиці.

Від “Баварії” ми зайшли до величезної кав’ярні й я пригостив моїх товаришів віденською кавою та чудовими тістечками. Ми весело сміялись, особливо Гільда, яка тільки тепер призналася, що бачила мене, як я плигав з трамваю. Тепер вона увесь час чіплялася, щоб я виплигнув крізь “воко Баварії” й обіцяла, що сама заплатить за мене штраф.

— То вам так хочеться, щоб я убився? — спитав я.

— Ну, що ви?! — сказала вона так щиро й чуло.

Ні, вона таки справді гарна дівчина. А які в неї чудові руки: як на старих образах Ван-Дейка; з такими довгими пальчиками, що стоншуються наприкінці.

Ми умовились, що як тільки Фриц скінчить іспити, поїдемо за місто до Німфенбурга, де є чудовий палац і парк та відбуваються великі народні гулянки…

— — —

Сьогодні, коли ми збирались з Фрицем до театру, щось сталося з його “Поппом”. Він увесь час був дуже веселий, співав і гукав на всю хату,— а то раптом настовбурчив пір’я, очі заплющив і сидить нерухомо в клітці, навіть не відкликається на голос Фрица. Фриц гадає, що він захворів, і завтра понесе свого птаха до лікаря. Буде шкода, якби він загинув. Дуже втішна це птиця: так кумедно він ходить по столу під час обіду, й ніколи сам нічого не візьме. Кажуть, що раніш він був дуже жаднючий, але ж два рази попік свого круглого язика й з того часу став “джентльменом”.

Особливо мене смішить, коли йому закортить до фрау Магди. Тоді він підходить до її дверей, стукає дзьобом і кричить “фрау, махт-ауф!” Та прикидається, що не чує; тоді він гукає все дужче та дужче й доходить до такого крику, що чути по всіх хатах. А кілька разів він стукався й в мою хату і так само кричав: “Фрау, махт-ауф”!

Коли він дуже роздуріється й його балаканини не можна спинити, тоді Фриц бере щітку й починає нею возити по убрусові. Цей шум страшенно не подобається “Поппу”, він все дужче наїжується, схиляє додолу голову й гикає, наче його нудить. Після такої музики він звичайно замовкає годин на дві й поглядає дуже незадоволено на весь світ.

Дуже весело він уміє гратись з Шрапхен, коли та буває в доброму гуморі. Якщо ж їй часом хочеться спати, то вона мусить залазити аж під шафу, бо він безсовісно до неї чіпляється. Одного разу він так їй набрид, що вона кинулась на нього, вхопила його за хвоста й видрала одну пір’їну. “Поппі” страшенно кричав і днів зо три не підходив до Шрапхен, але потіла почав чіплятися знову…

— — —

Який чудовий театр — Prinz-Regent, а який в ньому могутній оркестр! Були й знамениті співаки, але, я сам не знаю, чому, на мене опера не зробила великого враження. Тільки незвичайно подобалася увертюра, а самої опери я не розібрав: здебільшого слів не міг зрозуміти, а музика якось мене давить своєю масивністю. Фриц каже, що Вагнерові опери починають подобатись тоді, коли вже їх знаєш, з третього-четвертого разу. Ви чув “Танґейзера” вже шість разів і найбільш зо всіх опер його любить.

В перерві ми зустріли Кобця: я познайомив його з Фрицем і він дуже Фрицові подобався. Справді, в нього якийсь своєрідний вигляд: нема нічого типового для наших людей, і він швидше нагадує мені якогось американця. Кобець каже, що це йому вперше за два роки пощастило потрапити до Prinz-Regent-тeaтpy, бо восени рішучо не можна добитись квитка…

Ми йшли вкупі додому і я пообіцяв завтра піти до Кобця в гості. А Фриц запросив його їхати з нами до Німфенбурґа.

— — —

З Фрицовим папугою виходить кепська справа. Лікар сказав, що в нього мабуть починаються сухоти — туберкульоз. Він каже, що в такім вогкім кліматі, який є в Монахині папуги дуже швидко дістають сухоти. Вони іноді хворіють довший час і в них починають робитись нарости на очах, які все більшають, так що очі буквально “вилазять рогом”. А часами хвороба дуже швидко доводить до смерті.

Страшенна буде шкода, якщо “Поппі” й справді заслаб на сухоти. Він такий гарний, і ми всі так його любимо!

— — —

Вчора був у Кобця, по той бік Ізару. Він має маленьку хатку, але дуже затишну й чисту. Його Frau-Zimmer привітна, рухлива й, видко, дуже його любить.

Коли я прийшов,— вона відчинила двері й, довідавшись, що я також українець,— зразу сказала Кобцеві, що буде варити чай, бо “всі ваші люди не можуть розмовляти, коли не п’ють гарячої води!..”

Я просидів у Кобця біля трьох годин. Ледве-ледве я не спізнився на лекції в університеті. Але не шкодую. Він — незвичайно цікава людина й знаменитий фотограф. Мені здається, що я ще ніколи не бачив таких фотографій, як у нього. Особливо мене зацікавили знімки блискавки та фабричного диму. Він вигадав такий спосіб ретушувати негативи, що може з денного знімка зробити вечірній і взагалі надати кожній фотографії характер картини.

Окрім того, він дуже багато їздив. Був і в Італії, й у Швейцарії, й у Фінляндії, й у Парижі, й на Кавказі. Тепер він читає книги про Японію та Австралію й каже, що як тільки збере грошей, то конче поїде на острови Таїти, до Японії, та до Австралії.

Але він живе дуже скромно, бо йому з дому присилають мало грошей. Каже, що йому шкода було заплатити двадцять марок за “Танґейзера”, хоча опера йому й подобалася.

Кобець багато розпитувався про мене. Трохи знає Скибенків і прохав мене кланятись Костеві Івановичу, коли я писатиму.

Розпитувався мене, хто такі Шульци й був дуже здивований, що я майже нічого про них не знаю. А коли я сказав, що Іоганн Карлович — Hauptmann,— то він замислився, а потім протяжно промовив:

— А, знаєте, це — підозріло.

— Що підозріло? — спитав я.

— Чого ж він прикидався таким убогим і вчителював у Полтаві?

— Я й сам дивуюся,— відповів я.— Певно, заробляв гроші.

— Ну, ну! — сказав Кобець.— Німецький гауптман має дуже добре удержання, куди більше, як ваш учитель!

Але ж, скільки ми не крутили головою, нічого вигадати не змогли.

Я все-таки думаю, що Іоганн Карлович просто з цікавості жив у Полтаві. Він каже, що наш край дуже багатий. Може, він збирається що-небудь там заснувати? Не дурно ж він якось казав, що дав певні припоручення Кирхнерові, тому, що ми в нього ночували в Опішні…

Все-таки Кобець сказав, що довідається все про Шульців.

— — —

Через три дні вже й вербовий тиждень… Як приємно було в ці дні дома! Тато, звичайно, з суботи — вільний, мамуня клопочеться з заготовками до Великодніх Свят. Скрізь тане сніг, біжать веселі весняні річки, сонце наче сміється з блакитного-блакитного, молодого неба. Я, як ще був менший,— цілий день надворі: ніяк не можна й затягти до хати. Ще б пак: треба ж повідводити воду, пускати кораблики!.. І, звичайно, забрьохатись так, щоб потім мама охала й ахала, міняючи мені по кілька разів на день штаненята та висушуючи чобітки!..

Ох, гарні були часи!! Правда, мені й тепер не погано: дай, Боже, всякому,— а все ж якось раз-у-раз згадуєш рідний край, рідний дім. І який не був він вбогий, манісінький, з дешевенькими шпалерами,— а все ж таки, як згадаєш його, то він видається кращим за цей пишний National Museum, що гордо вимальовується на прозоро-зеленкуватому тлі Англійського Саду… Що то — рідний дім! Правду ми вчили в школі:

“І дим отечества

Нам сладок і пріятен!”

А тепер, коли оглядаєшся здалеку на все те, мізерне й обдрипане, що зосталося там в далекій, але рідний стороні,— воно вимальовується таким цікавим, як на добрих образах в цих пишних музеях порозвалювані хатинки та старі, похилі паркани!.. Бо раніш то була щоденна дійсність, а тепер — то лиш сама мрія…

Убогії ниви, убогії села,

Убогий, обшарпаний люд…

Сумнії картини, сумні, невеселі,

А кращих не знайдеш ти тут.

Хотів би не бачить, хотів би забути,

Так сили забути нема:

То ж — ріднії ниви, то ж — ріднії села,

То ж — наша Вкраїна сама!”…

Як мені шкода, що зо мною нема жодних українських книг, опріч “Кобзаря”. Треба писати В’ячеславу В’ячеславовичу, щоб потрудився купити та вислати. Особливо — поезій. Раніш мені не подобались вірші, а тепер так хочеться почути музику рідного слова; так щось щемить у душі й тріпочеться, мов метелик, що б’ється в шибку й не може вилетіти за скло, на повітря!..

Мені здається, що це мене так розтривожила зустріч з милим Кобцем. Тоді я навіть не помітив, що ми говоримо по-своєму, а як повернувся додому, то мусив одразу переладнати всю голову на іншій стрій… І ось, тепер вже третій день, в моїх вухах бринять рідні слова… Бринять і зачіпають всередині якісь струни, що трудять моє серце…

Піду зараз знову до любого земляка!..

— — —

Писав листи до Рідного Краю. Треба привітати моїх близьких. Хотілося б послати кращі подарунки, особливо Старушкові, що так про мене згадує й піклується, та ще не знаю, як це зробити. Дивно тільки, чого він, посилаючи гроші, не написав мені листа… Але ж мені тяжко писати. Чогось страшенно болить голова й руки наче налито оливом…

Ой, чи не захворів я часом? От, буде дурна штука! А це можливо, бо вчора я таки справді вихопився “як Пилип з конопель”. Вдень було тепло й я подався до Кобця без пальта. Кобця дома не застав, а мені було якось так тоскно на душі, що я проблукав аж до вечора й дуже перемерзся!

Ну, що, як і справді занедужаю?! Скільки ж це буде клопоту моїм любим господарям та ще й на святки! Страшно й подумати. А голова болить все дужче, важко тримати й перо. Сяду щось читати.

— — —

21 квітня. Я захворів. Ах, я йолоп! Ну, як же можна було, як же можна?!..

— — —

29 квітня. Давно минув й Великдень, й провідний тиждень; всім свято, а я, як дурень, валяюся в ліжку. Добре, що хоч отямився. Принаймні можу хоч щось думати. А то більш, як цілий тиждень, провалявся в компресах, мов колода… І собі — халепа, й іншим — клопіт… Який я на себе лихий: треба ж було увечері сидіти над річкою без пальта!..

— — —

Які тут ласкаві всі ці люди. Увесь час то один, то другий приходить мене одвідати. Вчора повернувся Іоганн Карлович (не знаю, куди він і їздив) і той так само двічі в день заходить до мене… А Гільда така добра, приходить майже щодня й приносить мені гумористичні часописи. Чим я всім вам віддячу?

Приходив і Кобець: його сповістив Фриц… Щасливий Кобець — на Великдень їздив до Лейпцига, де в нього є приятелі! Фу, як незручно писати, лежачи… Ага! Що ж будемо робити з пасом? Шапран пише, що трудно добути: не забути б сказати Іоганну Карловичу…

— — —

Фрау Магда не дозволяє мені писати. А мені так кортить, бо коли нікого немає,— сумно-сумно на душі й так набридло вже спати! Знову себе почуваю, мов Робінзон в перші дні на своєму острові…

Люба моя нене! Як би це було б добре, коли б ти була біля мене!..

— — —

Як мені було неприємно, як прикро… Я й сам не знаю, хто винен: чи я, чи Гільда,— а тільки ми посварились. Вчора з приводу дня народження пані Магди, у Шульців були гості — все їхні родичі та приятелі. Була й Гільдхен з своєю мамою. Вони всі заходили до мене, понаносили мені овочів, цукерок, а Фриц ще умудрився дістати з кав’ярні меланжу й приніс мені “каву по-віденському”, бо він знає, що мені нема нічого смачнішого.

У мене увесь час хтось сидів, а з вітальні долітала чудова музика: одна з родичок фрау Магди знаменито грає, ще краще, як бувало Людмила Петрівна. Коли у мене сиділа Гільда, я попрохав її, щоб вона заспівала мені “Лорелею”. Вона враз згодилась й я чув її чарівний голос. Потім вона знову прийшла до мене й, ховаючи щось за спиною, почала говорити, що, позаяк вони всі вважають мене майже за “свого”, то вона має повне право зробити мені подарунок. І, зашарівшись, вона подала мені пакет, а сама вибігла з хати. Я розгорнув конвертика й побачив там чудову краватку.

Мені стало страшенно ніяково: як же ж я міг приймати подарунки від дівчини, коли вона мені й не сестра, й не родичка? Але я ще не встиг розміркувати, як вона знову постукала в двері.

Я враз почав протестувати й рішучо заявив, що не візьму від неї подарунка.

Спочатку вона сперечалась, але коли я уперся — заморгала очима й знову пурхнула з хати, кинувши наостанку, що я “гордий”, що я “зовсім не такий, як вона думала”, що я “до неї ворожий”, і що вона “дуже шкодує, що так жорстоко помилилася”…

Я не встиг їй нічого відповісти, як вона щезла. Якби я не лежав, або в мене було більше сили, я б її умовив, але ж я спробував підвестись,— і в мене враз заточилась голова. Взагалі я ще почуваю велику слабість, хоча вже зовсім не болить в боку й сьогодні була майже нормальна температура. Але я страшенно хвилювався, переміг таки себе й з великим зусиллям дійшов до писального столу, щоб написати їй записку. Коли я повернувся до ліжка, то мені стало дуже кепсько. Мені навіть здається, що я трохи зомлів. Принаймні Фриц каже, що він стояв кілька хвилин, поки я його помітив.

Гості вже пішли; вони стукали до мене, але, позаяк я не відповідав, то подумали, що я знов сплю, й не заходили. Може й Гільдхен подумала, що я — така дубина, що враз можу заснути, після такої навіть біди!..

Взагалі я дуже багато сплю… Що воно таке? Й сам не знаю…

Але ж все це — не те! Фриц мене запитав, що у мене вийшло з Гільдою, бо вона була наприкінці така сумна, мало не плакала й говорила його мамі, що не слід мені вірити, бо я їм чужий і цілком зайво вони вважають, ніби я щиро до них прив’язався.

Я розповів все Фрицові, а він сказав фрау Магді. Та також прийшла до мене й побачила, що я дуже заморений і схвильований. До того ж у мене знову підскочила теплина.

Вона сіла у мене на ліжку, заспокоювала мене й сказала, що хоч я й без потреби образив Гільдхен, але вона нас помирить. Гільда була така збентежена, що забула свою горжетку й, певне, завтра, тобто вже сьогодні, прийде по неї.

* * *

Але вже швидко 3 години, а Гільди все ще нема. Вона ж вільна сьогодні й могла би прийти навіть зранку. А вже ж можна прийти й по обіді… Ах, який я невихований та грубий!

— — —

Гільда сьогодні не прийшла. Невже ж вона така жорстока?.. Ніколи я цього не думав… А може їй що перешкодило? Просто й сам не знаю, що казати! Коли не прийде й завтра, напишу їй записку й попрошу Фрица — (хоч це й страшенно незручно!) — щоб він їй одніс… Ах, як погано на душі!..

— — —

Сьогодні заходив до мене Іоганн Карлович і сказав, що певне з паспортом він справу полагодить. Доведеться тільки за те заплатити марок з 25. Я рішучо нічого не маю, хоч би й 50, бо ж, опріч того, що взагалі матиму свій пас, а ще в ньому буде зазначено, що я — українець. Я якось ніколи й не думав раніш, що всі ми маємо російські паспорти: й тато, й навіть Старушок, і Микола Садовський. Який глум долі! — Люди живуть цілий вік з патентом, що вони не належаться до своєї нації! Правду казав В’ячеслав В’ячеславович, що велику помилку зробив ти, батьку Богдане!.. І невже ж вона зостанеться назавше?!

* * *

А Гільди нема й сьогодні. Хоча ще рано. Може прийде по обіді!..

Завтра я мабуть вже встану!..

— — —

Боже мій, Боже мій! От і весняний мені подарунок!..

О, кати, іроди! Ну, вже ж і від мене хтось зазнає лиха! Нехай тільки прийде час!.. Бідні мої, бідні, безщасні!..

* * *

P. Б. 1914. 22/ІІІ. Київ.

“Христос Воскрес, мій любий хлопче!

Вітаю тебе з святами.

Посилаю тобі листа, якого мені привіз один наш чоловік. З нього ти взнаєш, як сумно закінчив твій нещасний батько! Заповіт я зоставив у себе, щоб увести тебе в спадщину. Вибач, дуже спішу, напишу більше цими днями.

В’ячеслав”.

* * *

“Вельмишановний Добродію!

Я не знаю Вашої адреси, через те й посилаю Вам цю записку на редакцію “Ради”, бо покійний п. Крушенко оповідав мені в дорозі, коли ми йшли етапом, що Ви пишете в цій нашій газеті.

Я пишу Вам через те, що сам був при останніх хвилинах покійного й він конче прохав мене написати листа до Іркутську, до його дружини, яка була там заслабла, а також Вас сповістити про його лиху долю й про його заповіт. Заповіт до цього долучаю: він не формальний, але ж може Ви щось з ним зробите, позаяк у нього є тільки один прямий наслідник і спадкоємець — його син Максим.

Дорога наша була взагалі дуже тяжка. В нашій партії було багато каторжан-уголовних і це збільшувало наші муки, бо до партії було більш жорстоке відношення, як звичайно до самих “політичних”; далеко тяжчий режим, а також ще нам чимало робили прикрості й самі каторжани. Не доїжджаючи до Чити, з нами трапилась дуже прикра пригода. Двоє каторжан втекли десь в тундри, придушивши одного вартового. Не зрозуміло, як вони це умудрились зробити,— але ж після цього було звелено на всю партію надіти кайдани. Між нами було кілька жінок і одна зовсім молода полька, яка в дорозі, щось за два тижні перед тим породила дитину. Її так само почали заковувати. Ми запротестували. Але ж Ви самі, певне, розумієте, що в нашому положенню всякий протест трактується, як “бунт”, а проти бунту є тільки один засіб — багнет та кулі. Нам загрозили стріляниною, але ми не могли дивитися спокійно на таке знущання. Тоді по нас дали залп. Поранено було чотирьох, між іншими й ту нещасну польку, а вбитих — двоє.

Між ними й бідолашний Дмитро Крушенко.

Правда, він ще жив коло двох годин. Куля пройшла йому в живіт. Рана була смертельна й в жодний спосіб не можна було врятувати його життя, та ще ж з нами й не було лікаря!.. Перед смертю він дуже просив переказати Вам, щоб Ви доглядали його дитину, виховали б з нього доброго юнака, вірного сина України. Він умирав з тою думкою й глибокою вірою, що син продовжуватиме його працю.

Звісно, я переслав його доручення п. Крушенковій, але не знаю, що з нею, чув тільки, що їй дуже погано. Через те переказую й Вам останню волю небіжчика. Його одіж та ще деякі речі я роздав тим біднішим етапним, що були в нашій валці. Медальйон з портретом жінки та сина передав його дружині.

Здається, я виконав все, про що мене просив покійний. Цього листа посилаю не поштою, а з певною оказією, через те він дуже запізниться.

Знаючи Вас з оповідань п. Крушенка, я міцно стискую Вашу шляхетну руку й хочу крикнути Вам з далекої Сибіряки:

“Хай живе Україна”!

Н.”

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Давно вже я не писав жодного слова до своїх записок. Дуже мені було кепсько. Кажуть, що по кілька разів приходив лікар, а ще й тепер сидить сестра-жалібниця й чекає, коли я кінчу записувати, бо дозволено мені написати не більш десятьох рядків.

Як погано, тоскно й пусто у мене на душі. Від того листа в мене враження, ніби вдруге вбито мого тата…

До того ж так соромно, що я наробив, хоч і не по своїй вині, стільки клопоту й турбот моїм добрим Шульцам…

— — —

Коло мене щодня стоять свіжі квітки. Це все — піклування моєї любої Гільди! Дізнавшись, що вперше мені погіршало через неї, вона страшенно побивалася. А я — недобрий — думав про неї, що вона жорстока!

Як я їй вдячний! Думаю, що я міг би прив’язатися так тільки до рідної сестри…

З кожним днем я все дужче й дужче набираюся сили, наче вона входить в мене з тим свіжим повітрям з Англійського Парку, що ллється у відчинене вікно. І з кожним днем зменшується на моєму столику пляшечок з ліками…

Чогось я згадав свою бабуню: вона дуже часто допивала ліки після дідуся, “щоб не пропадали дурно”… От би вона пожаліла їх тепер…

Я сказав про це Гільді,— й вона, здається, за весь цей час вперше засміялась, а очі загорілись, як дорогоцінні камінці наче в кімнаті засяяло сонце! Мені теж стало ясніше на душі…

І я навмисне почав її смішити. Ну, як же вона аж похлиналася, коли я, продовжуючи свої згадки, розповів їй про пригоду, що колись була у моєї прабабуні, мами бабуніної, з гиндиками!

Правда, я й сам трохи сміявся, сміявся й Фриц, і сестра-жалібниця. Запишу навмисне, щоб коли буде сумно, згадати й розвеселитись.

* * *

Мої прадіди жили десь біля річки Нехворощі, в Костянтиноградському повіті. У них була велика садиба й заможне хазяйство. Навіть вони мали щось подібне до власної ґуральні й курили горілку. От, якось було привезено величезну бочку горілки й поставлено під повіткою. А чопик був несправний і з нього витікала крапля за краплею. Щоб горілка дурно не гинула, було під чопика поставлено миску. Коли це раптом до кімнати вбігає дівчина-наймичка з криком:

— Пані, пані! Що його робити? Нещастя! Ой, лишечко!

— А що таке, кажи вже швидше! — злякалася прабабуня.

— Всі до одного виздихали наші гиндики. Повивертались і ноги поодкидали.

А гиндиків було багато, може з півсотні.

Побігла бабуня на вгород, бачить: правда, лежать усі покотом!

Потужила, поохала, але ж нічого не вдієш: “Божа воля!” Так от, щоб хоч марно не загинуло пір’я, звеліла вона тих гиндиків обскубати. Так і зробили. Пір’я сховали в коморі, а трупи повиносили в поле й там кинули в прірву.

Коли це, надвечір чує бабуня: під вікном щось тільки — курлю-курлю!..

Виглядає… й закам’яніла. Серед двору стояла ціла армія голісіньких, мізерних гиндиків…

Виявилось, що то були ті п’яниці! Вони так дуже напилися горілки з миски, що навіть, коли їх скубли, то не могли пробудитися…

Але щось я не так записав; коли я розповідав словами, було далеко цікавіше, та вже нехай і так…

* * *

Сьогодні Фриц зробив майстерний начерк Гільдхен, як вона сиділа біля мене. Я випросив собі цей малюнок на пам’ятку…

Хоч би вже швидше встати з ліжка; до смерті обридло от так валятися “гнилою колодою”.

* * *

Забігав сьогодні Кобець. Він оповідав багато цікавого про свою подорож. Знову також говорив про Австралію. Ні, видко, вона йому з голови не виходить; чого доброго — таки поїде… Ще говорив, ніби в “політиці” збираються якісь хмари. Можлива війна в Європі, але з ким, я не дуже розібрав…

Взагалі я вже втомився писати…

— — —

Гільда знову принесла мені цілий снопик нарцисів. Вона дуже любить ці квітки й сьогодні оповідала мені про них легенду.

Ще в стародавні часи, коли були на землі грецькі боги, був у Греції незвичайно гарний пастушок, який називався Нарцисом. Через те, що він був дуже чепурний,— до нього увесь час залицялись Німфи, коли він пас свою отару над водою. Але ж він був дуже гордий і не хотів зважати на жодну з тих Німф. Своєю красою він так пишався, що часто милувався сам з себе, схиливши голову над водою. Тоді Німфи поскаржились на нього Аполлонові й Аполлон покарав його за самолюбство, зробивши його квіткою. З того часу ця квітка ніколи не підводить вгору головки, а наче все дивиться додолу…

Гільда взагалі дуже любить квітки, а найбільш манісіньку саксіфраґу, що росте на снігах Альпійських гір. Ця синя, на рожевій стеблинці, квіточка завжди говорить їй про те, що життя — невмируще, бо ж навіть сувора зима, яка є смертю для всіх рослин, не може припинити розцвіту навіть скромної саксіфраги…

Гільда оповідала легенди й про інші квітки. Вона взагалі знає силу легенд, майже про всяку річ, а особливо про дорогоцінні камінці.

Але ж мені найбільш подобалось її оповідання про крокусів. Ця жовтенька, непоказна квіточка цвіте на початку весни, й є таке повір я, що, коли її зірвати, як вперше побачиш, то вона принесе з собою щастя. Про неї оповідається, ніби колись святий Петро дав якомусь янголові подержати ключі від раю, а той задивився на весну, яка йшла по землі, й впустив ті ключі. Коли ж ті ключі впали на землю,— то з них виросли крокуси. Через те вони й зовуться по-німецькому “Himmel-Schlüssel” — “ключі від раю”, й ніби той, хто їх має, може знайти дорогу в рай. Про цю квітку є й інша старовинна німецька легенда, немов би “Himmel-Schlüssel” — улюблена квітка стародавньої германської богині весни — “Фреї”…

Гільда майже вірить в ці легенди й мало-мало не вскочила в пригоду цієї весни. “Райські ключі” туж-туж не відчинили їй поліційного участку! Коли вона проходила якимсь парком, то угляділа над доріжкою крокуса. Забувши, що тут рішучо не можна зривати в садках квіток, вона перескочила на траву й вирвала кілька крокусів. Якби її піймав садовий дозорець або полісмен,— довелося б їй платити штраф.

Коли вона оповідала мені цю пригоду,— до мене зайшов Іоганн Карлович і розповів дуже смішний випадок про якогось американця. Той американець, знайомий Шульців, був увечері, вкупі з ним в одному з мюнхенських парків. Вони ходили й розмовляли, і той американець цілком несвідомо (“автоматично”) зірвав з вази, що стояла біля клумби, якусь квітку. Те побачив дозорець й враз підійшов до них.

— Скільки коштує? — коротко спитав американець, і витягає гаманця, щоб платити.

Але дозорець відповів, що це — не оранжерея і тут квітки не продаються, а тому треба кудись іти до контори, записати своє прізвисько й адресу, а потім буде суд, який і присудить, скільки треба платити штрафу.

Розуміється, американець нікуди не схотів іти, а вийняв візитову картку й дав її дозорцеві.

Через якийсь час виявилось, що він не подивився й витяг не свою візитівку, а якогось французького консула, якого потім і покликали замість нього до суду…

Мало не вийшло з того міжнародного непорозуміння.

— Взагалі, іноді через маленьку квіточку можуть трапитись великі події,— додав Іоганн Карлович, а Гільда — не знать чого, страшенно почервоніла.

Іоганн Карлович усміхнувся й промовив:

— Ти мене не зрозуміла: я сказав це через те, що багато думаю, як може з-за подібної малісінької дрібниці початись війна, що не бувала в історії людства.

— Що це всі почали говорити про війну? Те ж саме говорив і Кобець? — запитав я.

— А через те, що війна, й справді, буде дуже швидко.

— Хто ж буде воювати?

— Ми.

— А з ким?

— Ну, звісно, з ким — з французами. А далі буде видко — може й ще кому поламаємо зуби,— твердо промовив Іоганн Карлович.

Перед тим увійшла пані Маґда з листівкою. Вона подивилась на Іоганна Карловича й промовила

— І навіщо ти говориш про це дітям?

— Вони — теж громадяни! — відповів Шульц,— а потім, пробігши листівку, сказав, повертаючись до мене:

— Пам’ятаєш пана Кирхнера з Опішні?

— А як же! — скрикнув я.

— Через два дні побачиш його тут.

* * *

Гільді треба було йти. Не було й сестри-жалібниці, яка сьогодні відійшла зовсім.

Коли вийшли й Шульци, я встав, щоб спробувати пройти по хаті. Ноги — наче не свої, але я пройшов по коридору до купелі, спинився віддихати коло дверей у вітальні й випадково чув таку розмову, що видалась мені якоюсь прикрою.

— Навіщо ти говориш секретні справи при дітях взагалі, а тим більше при Максові? — Він дуже вражливий хлопець і все ж таки — чужинець. Він же любить свою Вітчизну,— говорив голос пані Магди.

— Ха, ха, ха! — засміявся Іоганн Карлович.— Яку Вітчизну? Росію? — Та він має підстави її ненавидіти більше, як ми з тобою…

Я вернув назад і чогось дуже занепокоївся. Насамперед, вони не забувають, що я — чужинець, а вдруге: чому ж, як я люблю свою вітчизну — то при мені не все можна говорити?.. А далі,— якщо я ненавиджу Росію, то це зрозуміло, бо вона задушила мою Україну й знищила моїх рідних. А чого ж її ненавидять Шульци? І якщо вони її ненавидять, то чого ж Іоганн Карлович жив там, тобто він жив на Україні, але ж по його — то, так само,— Росія!?

Нічого не розумію… Але мені якось страшенно прикро…

— — —

Приїхав Кирхнер. Він стривожений і майже півдня просидів у Іоганна Карловича: був і на обіді у нас, а пішов аж після вечері. Виходить, що й він військовий, лейтенант. Й на днях почне вчитись літати на аероплані. Іоганн Карлович сказав, що він також буде робити спроби…

Взагалі видко, що таки війна буде…

— — —

Ну, закінчена моя школа малювання. Завтра — 17-е травня, а школу зачинено аж до першого серпня. Я все-таки не шкодую: трохи підучився. Вже зробив два рисунки вугіллям з живих моделей: маю на спомин два портрети; один бородатий, дуже нагадує мого київського дядюшку.

20-го числа закривається й робітничий університет. Зостанеться тільки сама музика та вправи мови. Але ж і там буде перерва на літо. Фриц також увільняється: будемо робити екскурсії пішки в околиці Монахина, а може колись зробимо й велику мандрівку. От би мені хотілося зробити таке плавання по Ізару, як торік по Ворсклі… Треба піддати Фрицові цю думку.

— — —

Сьогодні Іоганн Карлович вперше літав на аероплані. Фрау Магда страшенно хвилювалась. Але Іоганн Карлович каже, що моторошно було тільки спускатись на землю, а літати — незвичайно приємно. От — щасливий! Як я йому заздрю.

За обідом він увесь час оповідав про свої враження. Особливо цікаво, як вони піднялись над дощовою хмарою й бачили, що під ними падав дощ. А потім враз вилетіли з туману на сонце, наче з хати надвір. Дивина!..

Він каже, що вгорі дуже мерзнуть руки й ноги, та ще неприємно, що страшенно торохтить мотор, в нього ще й досі болять вуха.

Але зате — який погляд на Монахин, на всю Баварію! Одразу бачиш, що робиться на землі на кілька десятків верст. Це,— коли дивитись додолу,— а коли дивитись проти себе — то здається, ніби не аероплан летить, а наче навпроти нього біжать хмари. Він каже, що аероплан, дійсно, геніальна вигадка, але тільки для війни.

Знов — війна! Війна — й війна!..

Фриц почав його просити, щоб він на другий раз взяв нас на аеродром. Іоганн Карлович спочатку рішучо відмовився, а потім пообіцяв поспитатись, й, коли буде можна, то радо візьме нас обох. От тоді й ми побачимо, як буде підніматись на небо…

Мені це так само цікаво, як і Фрицові, бо ми ще ніколи не бачили аероплана зблизька. Зате Фриц бачив справжнього Цепеліна, а я — тільки на малюнках!.. І саме цими днями бачив в ілюстрованих часописах страшну катастрофу величезного італійського дирижабля “Citta di Milano”. Який страшний скелет цього колоса, що недавно упав на землю!..

До речі. Коли Іоганн Карлович оповідав про холод і вітер, в хмарах, я згадав, що він боїться громовиці й спитався його: що він робитиме, як буде блискавка та грім? Він засміявся й одразу відповів:

— Буду летіти понад громовицею! Вона ж страшна, коли зверху, а не коли — внизу.

Який він розумний і як завше враз знайде найкращий вихід з усякого незручного становища! Я щодалі, все більше з нього любуюся!..

— — —

Сьогодні ми були всі троє: Іоганн Карлович, Фриц і я — на “аеродромі”. Враження у мене величезне, але досить поплутане. Це, справді, перемога над повітрям, над стихією, яка здавалася недосяжною волі людини. Тепер казка перейшла в дійсність. “Килим-самольот” — незвичайно нескладна на перший погляд річ: полотняні прогумовані крила, трошки тоненьких дерев’яних дощечок, трошки дерев’яних підпорок, кілька тонісіньких сталевих шнурів та загадковий мотор, який обертає 1200 раз за одну хвилину пропелер, поклеєний з тонких дощок звичайного ясеня!

Це те, що видається дивом,— чимсь надлюдським по своїй геніальності, чимсь таким, що сповняє душу екстазом і вірою в будуче щастя людини…

І — з другого боку: панцир, щоб не пробила куля літака й дозорця; кулемет, щоб збити в повітрі другого літака, з ворожого війська; стріли,— щоб убивати людей згори й знищувати величезні Цепеліни; бомби, щоб запалювати будинки; дзеркало для гасла, щоб показувати гарматам, куди стріляти на людей… Все-все, для того, щоб вжити цей геніальний винахід людини на шкоду, й тільки на шкоду людині!..

І коли ми з Фрицем думали про це, у нас зійшлися погляди: краще було би, якби аероплана зовсім не було вигадано…

Іоганн Карлович сміявся з наших міркувань. Він каже, що — навпаки — це все піде на щастя людей, бо з поміччю аероплана буде знищено ворогів й це дасть щастя його батьківщині. Так, може це й правда, але ж і у тих — “ворогів” є батьківщина, ті вороги так само мають і аероплани, й дирижаблі, й стріли, й кулемети й, певне, так само мають переконання, що знищують “свого ворога” й це дасть їм щастя?!

Але я не спиняюсь на цих думках. Не спиняюся, бо знаю, що не я — найрозумніший на світі. А коли розумні люди, яких є тисячі, сотки тисяч по всіх країнах, не зможуть знайти способу, щоб знищити не “ворога”, а саме слово “ворог”, саме розуміння цього слова, саму “ворожнечу”, то до чого ж наші — Максима Крушенка та Фридриха Шульца — міркування!..

А тут вони тим більше зайві, бо за сьогодні я й сам безпосередньо набрався стільки вражень та ще стільки наслухався від Іоганна Карловича цікавих оповідань, і все те так кортить записати, що нема нащо розводитися з власними думками. Я ж бо вже знаю, що згодом мені самому вони можуть видатися лише смішними, як я вже те бачив раніш по своїх попередніх щоденниках… Додам тільки хіба от що. Нема дива, що для мене війна — дике страховище, бо ж я, здається, тільки один раз і бився, як ударив Шавкуна. Та й мій тато був миролюбний, і взагалі якось ми навіть не мали ближчих зносин з військовими людьми. Але ж для мене велике диво, що Фриц — син гауптмана, родич багатьох військових, так само, як і я — проти війни! Він казав, що достане якусь знамениту книгу Берти Зутнер, яка нібито з певною очевидністю доводить, що всі народи рішучо можуть обійтись без усякої війни.

Певне ж цієї книги не читав Іоганн Карлович?

Ну, крапка! Записую діло, тобто події й факти.

* * *

Ми поїхали на аеродром автомобілем, бо це — далеко за містом. Коли ми виїздили, фрау Магда дуже хвилювалась і просила Іоганна Карловича “бути обережним”. Він засміявся й сказав:

— Повір, моя люба, коли мені призначено вмерти сьогодні, то я також зможу це зробити дома й у ліжку. Подумай же сама: всі наші діди повмирали в ліжку, а ми не боїмось щодня лягати на цей “апарат”. Я майже щодня їжджу тепер автомобілем, а ти й не кажеш мені: “будь обережним”. Це ж все залежить тільки від незвички та незнайомства. А головне — фатум! Якщо мені не час умерти, то я й з вишини в 1000 метрів впаду на землю так, як на рівній дорозі в парку!..

Він поцілував її — й ми швидко спустились віндою до автомобіля, який нас чекав…

До речі: як я люблю їздити в авто! Мені здається, що не може бути кращого способу пересування, й коли я їду машиною, то готов вірити, що це — жива істота, яка гнівається на тих, хто стоїть їй на дорозі; яка пихтить та пирхає, набираючись сили; скрегоче зубами, коли її примушують дратися на гору; вночі світить очима, а, стоячи, відсапує своїми залізними легенями, або міцно спить, чекаючи праці…

Бідний Ярко!.. Йому завше кортіло поїздити автомобілем і ні разу не довелося!.. А як мені шкода, що я не побачив в Празі міжнародної автомобільної виставки, яка почалася там 12 квітня! Там би я побачив машини зо всього світу!..

Я знов збився. Це завжди зо мною буває, коли я повен нових вражень. Тоді страшенно плигають думки й я не можу їх розкручувати по порядку.

Ставлю крапку. Трохи пройдусь по парку й тоді сяду писати.

* * *

Аеродром — широке поле, на якому стоять високі хліви, подібні до тих селянських “гамазеїв”, що ми бачили в Диканьці куди селяни зсипають хліб. Тільки в них нема зовсім вікон. В кожній з цих комор, що звуться “ангарами”,— по два й по три аероплани. Три машини стояло надворі. Коло них було кілька військових, але були й цивільні. Тут же ми зустрінули й Кирхнера, який стояв в шкуратяній куцині, з “шоломом” на голові й у довгих рукавицях, надягнених поверх рукавів. Він вже збирався вилітати на “Таубе”. Аероплан був готовий, і Кирхнер негайно вліз в машину, в якій вже сидів один чоловік. То був — літун, “пилот”, а Кирхнер їхав, як “наглядач”. Він мав робити вправи скидання спробних бомб і стріл.

Коли вони сіли,— за аероплана взялося шестеро вояків. В той момент враз заторохтів мотор, з страшною прудкістю завертівся пропелер, так що його враз не стало видко, тільки в повітрі неначе крутилося велике колесо. І в ту ж мить нас відкинуло вітром, бо ми стояли близько, а з-під машини полетіла страшенна курява. Я на мить зажмурив очі й, коли їх розтулив, то вже “Таубе” біг по землі, як гуска або лелека, що збирається піднятись.

Не встиг я й оглянутись, як він вже летів над землею. Мені було шкода, що я не помітив, як саме він відірвався від землі…

“Таубе” піднімався все вище й вище, роблячи над нами коло за колом.

— Триста метрів! — крикнув один офіцер і в його руках кілька разів блиснула лампа.

У відповідь на те гасло блиснула іскра й на аероплані й відтіль полетів темний мішечок з піском.

Тим часом я й не помітив, як Іоганн Карлович одяг і собі на голову жовтий, шкуратяний шолом, а на руки — довгі рукавиці й збирався сідати в машину. Це була машина другої системи — біплан “Отто”. Так само загарчав мотор, зірвалась ціла хмара куряви від страшної сили вітру. Ми з Фрицем, тремтячи, очікували, як полетить ця велика птиця, але блиснула лампочка в руках у головного інженера, мотор загув ще дужче, інженер ще блиснув лампою, наче направив люстром “зайчика”, й мотор враз замовк, тільки ще швидко-швидко крутився пропелер.

— Скільки? — спитав інженер.

— 10,5 — гукнув пілот.

— Дайте повну силу, 12!

Знов раптом загув мотор, вояки пустили машину, й вона, мов навантажений якимись театральними декораціями автомобіль, побігла по землі. Я взяв Фрица за руку: його рука трохи тремтіла, але ми навіть не поглянули один на одного, бо наші погляди бігли за машиною, на якій сиділа обом нам дорога людина. І знов я не помітив того моменту, коли “Отто” відірвався від землі.

Він також плавно кружляв над нашими головами й при першому крузі ми ще побачили, як Іоганн Карлович — очевидно нам — “салютовав” рукою. Через кілька хвилин машина піднялася страшенно високо: стала, як голуб.

— На якій вишині, скажіть будь ласка? — спитав я одного офіцера, що стояв близько нас.— Між 1200 і 1500 метрів — відповів він, а потім запитав: то ваш тато?

— Ні, мій дядя, а його,— я показав на Фрица,— тато.

— Не турбуйтесь. Машина добре вивірена, нашої німецької фабрики! — сказав офіцер.

Тим часом “Отто” перестав кружляти й полетів набік. “Таубе” вже майже цілком не було видко.

Нам здалося, що минуло всього три-п’ять хвилин, як “Отто” знов загув над нами, потім стих — спинили мотора — й почав, кружляючи, знижуватись.

З кожним колом він ставав все більшим і більшим, нарешті пролетів просто над ангарами, повернув до нас черкнув раз, а потім ще раз по землі й нарешті побіг в наш бік.

Інженер, що світив лампою, злісно тупнув ногою й вилаявся:

— Йолоп, сідає одним колесом! Певне зірвав шасі! Так і є! — сказав він, коли машина під’їхала просто до нас,— і накинувся на пілота.

Іоганн Карлович усміхнувся до нас, витяг з портсигара сигарету й почав виходити, ніби з автомобіля. Очевидно, дійсно, він — фаталіст і нічого не боїться…

Через кілька хвилин ми знов посідали в авто й поїхали. Виявилося, що “Отто” літав аж 40 хвилин, а піднімався на 2500 метрів, тобто на дві з половиною версти!..

Спочатку Іоганн Карлович погано чув, бо ще торохтів автомобіль, а потім, коли вже ми приїхали додому, розповів нам історію повітряплавання.

На жаль, я не все записав, бо часами заслухувався і забував нотувати.

Він каже, що першою людиною, яка спробувала “розв’язати проблему літання” — був французький моряк Ле-Брі. Думка про те, щоб спробувати літати на апаратах, тяжчих за повітря, прийшла йому в голову, коли він пильнував за морськими птицями “альбатросами”, як вони літають над морем. Він зробив апарат, який нагадував собою альбатроса, й у 1856 році зумів піднятись на ньому в повітря на 100 метрів. Це було перше літання на апараті, тяжчому за повітря.

В цьому літанні взяли участь двоє людей — Ле-Брі та його помічник. Другу спробу було зроблено року 1864 також французом Д’Естерно. Але ті апарати, на яких вони робили свої спроби, власне, не були аеропланами, бо там ще не було моторів.

Фактично ж творцями справжнього аероплана треба вважати американців — братів Райтів — Вільбурґа й Олівера. Райти працювали над своєю машиною кілька років і робили свої спроби в безлюдних пісках, що розіслалися в понадбережу Атлантичного Океану, в штаті Північної Кароліни. Там вони зробили свій апарат і 17 грудня року 1903 вперше полетіли над землею. Перша їхня машина була дуже важка — біля 400 кілограмів, а мотор був надзвичайно слабий: всього на 16 сил!

Після успіху братів Райтів, найбільш зацікавилися справою літання французи. Вони працювали над будуванням аеропланів в році 1906-му Сангос-Дюмон зробив перший політ на своїй машині (13 вересня). То була перша перемога людини над повітрям в Європі. Тільки ж та перемога не була дуже поважна: Сантос-Дюмон пролетів всього тільки 7 метрів! Та вже по Сантос-Дюмонові виникли нові будівники аеропланів, також французи — Вуазен, Фарма і, Блеріо і т. под. І, власне, перший Блеріо був переможець європейського повітря. 25 липня 1909-го року він перелетів Ла-Манш, тобто — з Європи в Англію, через море. Він летів без упину 27 верст. 5 років тому назад цей переліт видавався справжнім чудом.

Але в близькому часі (знов-таки французи) досягли незрівнянно більших наслідків, особливо, коли з’явилася вже зовсім добра машина Ньюпора. В той же час австрійський німець Ертріх зробив дуже значні удосконалення й вигадав свою машину “Таубе”, ще більш вивірений зразок якої ми й бачили сьогодні, коли на неї сідав Кирхнер…

Французи дуже часто розбивалися, падаючи на землю з своїми машинами. І на днях загинув один з видатніших їхніх літаків. Однак, не зважаючи ні на що, вони уперто працювали над удосконаленням аеропланів і почали приладжувати їх до цілі військової.

Тим часом німці покладали великі надії на повітряні кораблі, вигадані графом Цепеліном. Але ж то було помилково. Аеростати або дирижаблі Цепеліна, хоча й мали величезну перевагу перед аеропланами, позаяк вони були далеко безпечніші й могли брати з собою багато людей та багажу, але ж для війни придавались мало. Вигадано було такі стріли, що тих повітряних велетнів можна було легко знищити, коли скидати їх на Цепеліна, вилетівши вище нього на швидкому аероплані. Тоді й німці взялись і собі до удосконалення аеропланів. За два роки вони зробили в цім ділі величезні успіхи й тепер мають машини, більш придатні до війни, як французи. А це через те, що німецькі аероплани міцніше збудовано, вони довше тримаються в повітрі, бо мають на собі не легкі мотори, як французькі машини, а тяжкі, цілком подібні до добре випробуваних автомобілевих. Через те німці взяли “рекорди” на височині літання, бо німець Ölerich піднявся на 8150 метрів над землею, тобто сливе на 8 верст, а до такої височини ще ніхто не підіймався. Також знову-таки німецький літун летів безупинно 24 годині, чого також до цього часу ще ніхто інший не зробив.

Отже ж доба рекордів вже минула. Тепер ніхто не дивиться на аероплан, як на машину для спорту, а лише, як на прилад до війни. Отож через те кожна держава силкується вигадати свій тип аероплана, щоб він був швидший та дужчий, як у сусідів.

— Але,— говорив Іоганн Карлович,— ми можемо бути спокійні: наші машини найкращі, наша система сигналізації знов таки найкраща, а наші пілоти мають найбільше витривалості!..

Я навмисне підкреслюю ці слова, бо вони характерні не лише для самого Шульца. Так само думає й фрау Магда, й Фрицхен, і навіть Гільда, що все найкраще в світі — німецьке. Але ж так само, певне, гадають і інші народи, бо принаймні я пригадую, як зовсім простий чоловік — дозорець з чеського Національного Музею підкреслював мені, що кожна ліпша річ, яка тільки там є,— то “чеська”!

От тільки, здається мені, ми ніколи не пишаємось нічим рідним і питомим. Хіба я не чув, наприклад, у Полтаві як наші люди — та ще й самі полтавці — говорили: “Наша Полтава тільки здалеку, як пава, а зблизька,— як свиня!” Правда, Полтава — не Монахин, але ж вона також має багато своєрідної краси, й мені принаймні тепер видається, що у нас і дерева не гірші, а такого краєвиду, як з монастирської гори, не знайдеш і біля Монахина.

Те саме я чув і в Києві: — “Що Київ? — от, мовляв, Москва — то інша річ!” Але ж тепер прочитав я недавно у французькому романі, що київські сади над кручами Дніпра,— одні з кращих в Європі! Це ж пишуть чужинці…

Ну, я знову збочив від своїх прямих записів…

Запишу ще тільки деякі відомості. Сам Іоганн Карлович радив мені це записати, бо, каже, через три-п’ять років розказані ним сьогодні данні про повітряплавання видаватимуться страшенною старовиною й різниця між теперішнім та тодішнім аеропланом буде така, як між теперішнім німецьким “децугом” — потягом-“блискавкою” — й першим потягом Георга Стефенсона.

Для теперішніх аеропланів французи користуються переважно легкими моторами фірми “Гном” на 80–100 сил; ті мотори важать 94–125 кілограмів. Німці також вживають цієї системи, але найбільш користуються “Мерседесом”, “Бенцем” і т. д., що важать від 160 до 205 кілограмів.

Аероплан пролітає від 80 до 150 кілометрів за годину, мусить легко триматись в повітрі не менше 5–6 годин без спуску, а підніматись на 1000 метрів вгору не довше, як за 6–8 хвилин.

Величезне значення, крім сили й справності мотора, для доброго літання ще має той матеріал, з якого зроблено крила. Раніш вживали гумового полотна, а тепер німецькі хіміки видобули спеціальний “авітоль-лак”, який не пропускає води й повітря та дуже зміцнює полотно. Взагалі, вишукуючи ті чи інші способи поліпшення аеропланів, німці мали цілком іншу методу, як французи. Поки французи досягали чогось наслідком “емпіричних спроб”, тобто, як кажуть москалі, робили часто “на авось” — чи вийде, чи не вийде,— німці одразу поставили всю справу на науковий ґрунт. Далі: в той час, коли французи та інші народи будували державні фабрики аеропланів,— німці дозволяли виробляти їх і всім приватним фабрикам. Через те у німців тепер є найбільше фабрик, вони можуть — при потребі — виробити найбільш машин і, конкуруючи одна з одною, самі силкуються зробити якнайбільше удосконалень. Тепер німецькі інженери, між іншим, намагаються зробити такі машини, щоб вони мали якнайменший хвіст, або були б зовсім без хвоста, бо це дасть змогу легше перевозити апарати з місця на місце.

Звісно, Іоганн Карлович знає все, де що робиться. Тим-то він знає й російську вигадку Сікорського — величезну машину з чотирма моторами, що зветься “Ілля Муромец”. Але ж він каже, що, як і сама Росія велика та дурна, такий великий та дурний вигаданий Сікорським аероплан, бо він через свою вагу летить, як ворона. Й перша маленька ластівка, як, наприклад, німецький “Отто” або “Рекс” чи “Аго” враз наздожене його й вмить може заклювати одною жменею запальних стрілок…

— — —

Я сьогодні забіг до Кобця. Розповідав йому про вчорашній день, про літання Іоганна Карловича, про аеронавтику і т. п.

І мене вразила та думка, яку він висловив. Кобець каже, що ми цілком зайво втішаємось, ніби людина вже перемогла повітряну стихію. Навпаки,— порівнюючи з тим, що повинно бути, теперішній аероплан все одно, що велосипед з колесами від дерев’яного воза, на якому у нас возять снопи. Кобець гадає, що в дальшому часі, коли повітряний віз замінить всі інші способи руху,— це буде цілком інша машина. Тепер же це — тільки один з недосконалих способів убою людей, не більше. І, як я його не намагався переконати, оповідаючи, яка слухняна ця птиця в руках пілота,— він уперто стояв на своєму. Нарешті він порадив мені прочитати роман Уельса — “Війна в повітрі”, який недавно вийшов в німецькій мові…

* * *

Кобець збирається через два або три тижні їхати на свою Київщину. Коли він мені це сказав,— у мене якось стислося серце. Власне, у мене там нема нічого й нікого, щоб мене туди могло так страшно тягнути, хіба три–чотири приятелі, але ж… захотілось. Захотілося, навіть не зважаючи на те, що там нанесено перш тяжкі рани моїй душі, що там чекають на мене, щоб посадити до в’язниці.

Я все це сказав Кобцеві, але Кобець промовив:

— Ні, брате, не швидко ви там побуваєте. Між нами та різниця, що я — вільний, а ви — емігрант.

І якось я вперше відчув біль в серці від цього слова. Мені здалося, ніби я якийсь неповний чоловік, а з певним ґанджем, от, неначе мені чогось бракує, чи ноги, чи руки, чи чогось такого, чому немає назви…

А коли Кобець заспівав пісню (в російській мові),— я мало не згубив рівноваги. Пісня була про Україну й через те, що вона була в московській мові, а така повна туги й любові до України,— мені стало ще тяжче… Здалося, що то стогін по рідному краю когось такого, хто в чужині навіть забув рідну мову. Я не дослухав до кінця, попрощався й швидко пішов.

А потім з годину ходив понад Ізаром і думав, думав, думав… Але чого там додумаєшся?! Треба жити так, як є; а будуче — спереду… Колись же й я свого дочекаюся.

— “Надія — краща філософія” — читав я, не пригадаю, в якій книзі.

— — —

Вчорашня Кобцева пісня всю ніч не давала мені спокою. І я сьогодні, перед обідом заїхав до нього, щоб довідатись її слова і взнати, хто її написав.

Кобець сам певне не знає, але гадає, що ту пісню зложено Гребінкою. Ось її слова:

“Порой одинокий я, мрачен, угрюмый,

С тоской безнадежной сижу.

И, полон какою-то тайною думой,

На Юг ненаглядный гляжу…

Семью и родных всех, и предков могилы

Оставил на родине я;

Там полная прелести девственной силы

Осталась коханка моя.

Глаза ее блещут небесной лазурью

Одежда в рубинах горит:

А поясом синим, как сизою сталью,

Красавицы стан перевит…

И дева, красавица эта — не тайна;

Открыть её имя готов:

Красавица эта — родная Украйна,

Ей всё — моя песнь и любовь…”

Кобець мусив кудись поспішати, але просив мене, щоб я конче зайшов до нього сьогодні увечері… Хоче мені сказати щось важне…

* * *

Маємо з Фрицем нещастя.

Сьогодні ранком, як звичайно, до нього в ліжко прийшов “Поппі”. Фриц його погладив рукою й заснув, бо ще було дуже рано. А коли прокинувся, “Поппі” був мертвий… Видко, й справді, його задушили сухоти, бо з кожним днем йому ставало гірше, а в останній час у нього були каламутні очі й на одному почало робитись більмо…

Завтра ми поїдемо з Фрицем за місто й поховаємо нещасного “Поппі”. Фриц робить йому “епітафію”: на мідяній дощечці, яку покрив тонким шаром воску, він видряпав слова, що я йому підказав:

Тому, кого заїла чужина.

В і р н о м у “П о п п і”

1914, 23/V. Ф. Ш.

Поверх цю дощечку ми залили азотною кислотою, а завтра вже ці слова будуть вигравірувані на міді. Цю дощечку ми покладемо в могилу “Поппі”.

— — —

Я не можу отямитись! Що таке? Що справді, таке? Я не хочу вірити. Я не можу припустити…

І за що, за що мене так карає доля?! І невже ж я знову мушу стратити свою нову родину, як вже стратив рідних, любих татуся й мамусю, як стратив мого любого Ярка з його славними батьками?! А тепер Шульців, яких я так щиро любив, яким я так зобов’язаний, яким…

Ні, це не може буть! Це не може буть!..

Мушу роздуматись…

Невже ж це правда?.. Боже мій, Боже мій! За що ж ти так жорстоко мене караєш? Чому ти гониш мене по світу й позбавляєш всякої радості, що часом до мене приходить?.. Але, ні; це не може бути!..

— — —

Я помилився — це сталось… Те, що давно вже підозрював Кобець — правда, правда, непорушний факт!

Іоганн Карлович Шульц — мій вчитель, друг, що заступив був мені батька; чоловік, якого я так любив і безмірно поважав, якому я невідплатно винен і за добру науку, й за врятування мене від можливості переходити шлях, який перейшов мій безщасний тато… Іоганн Шульц, гауптман німецької армії… Ні, в мене не вистачає сили й рішучості написати це слово, таке повне для мене жахливого змісту:

В і н — ш п и г у н…

Військовий шпигун, що був висланий до Росії; ні, не до Росії, а на Вкраїну, на мою рідну Україну, щоб там на власні очі вистудіювати все, довідатись про все, взнати всі стежки й усі доріжки й потім привести туди своє військо, щоб воно — ну, звичайно! — для щастя його народу, німецького народу знищило й зруйнувало все добро, повбивало б і винищило наш народ, мій народ, мої міста, мої

“Убогії села, убогії ниви…”

Так…

І це — непорушний, незломний факт…

Але ж подумати, подумати страшно! Чоловік живе в “овечій шкурі” поміж людей, що його годують, платять йому удержання, вважають своїм приятелем, нарешті, люблять його,— цей чоловік увесь час, увесь час, не перестаючи ні на одну мить, бреше, прикидається приятелем, другом… А сам використовує найменшу можливість, нотує найменшу дрібницю для того, щоб згодом, потім все це вжити проти тих, хто був йому приятелем і другом, щирим другом, а не таким лукавим, як він…

Правду каже Кобець, що весь жах, вся найбільша гидота шпіонажу — в тім, що шпиг використовує не тих, хто йому ворожий, або хто до нього байдужий; ні,— навпаки,— найбільше тих, що йому близькі, тих, хто найщиріше, найприязніше до нього ставиться. Бо ці ж люди з одвертою душею розповідають йому про все те, що він потім занотовує в своїх зарисах і записках, в своїх планах, які всі мають одну ціль — знищити землю, села, добро цих самих найщиріших приятелів і друзів…

Так. Добре…

Що ж робити мені?

Я не можу без огиди подумати про нього, не тільки бачити його; його, що ще вчора, менш, як 24 години перед цим, був для мене, може, найдорожчою в світі людиною, для якої я готовий був би зробити все, що тільки він від мене захотів…

Боже мій! У мене чуб стає свердлом… Я ж кидався, щоб цілувати йому руку, яка так старанно закреслювала під час нашої подорожі по Ворсклі нові болота та нові провалля.

Кобець мені пояснив, що це — найважливіше при наступі, бо в болоті можуть загрузнути гармати й люди, а по проваллях не можна перевезти тих самих гармат. Ось через що він так знав мою рідну землю: й які де ростуть дерева, й куди завертає Ворскла, й де, на якім рівні лежить та чи інша частина над морем, і де стоїть найвища гора…

А я дякував, що мені “німець все покаже”, що німець вчить мене пізнавати рідний край…

Ах, я — дурень!.. Ох, я…

Ну, так!..

Але ж я не думав, щоб Кобець щось тямив у військовому ділі, й коли він запевняв мене, що німці можуть дійти й до Полтави,— я цьому не хотів вірити… Де Мюнхен — де Полтава?.. Так, я не хочу вірити, але ж ближче є інші частини тієї ж саме. України — Поділля, Волинь, Київщина. Там також живуть наші люди, й то — також наша земля…

Але ж, тривай!.. Яка мені зараз наскочила думка… Не можуть дійти до Полтави? Чому? Однак ще в 1709 році в Полтаві був не німець, а швед. Шведи ще дальше від Полтави,— але ж туди прийшли шведи й… програли нашу Україну…

Далі. Де Росія, а де Альпи? І в Альпах були москалі, коли, переходячи з Суворовим через Краків, впорядковували свої бенкети в нетрях Велички…

Коли тоді, як ще не було залізниць, якими біжать “де-цуги” по сто кілометрів за годину; коли тоді це було можливо, то тепер це можливо ще більше! Недурно ж у німців “кращі мотори на аеропланах, краща сигналізація, певніші й витриваліші пілоти”, як деінде! А нас хто буде рятувати? — “Ворона” Сікорського?..

Так…

В мене голова трісне від цих думок, від цього жаху. Мені здається, що в мене не мозок у черепку, а розтоплене оливо.

Але ж що мені поможе цей мій стогін, моє мовчазне голосіння?

Треба думати і розважити спокійно: як же далі?.. Що ж далі?..

Ну, добре: Шульц — шпиг; Шульц — ворог моєї Вітчини, то, виходить, і мій ворог, бо він ворог всім людям моєї нації. Це ж не важно, що вони живуть не в своїй державі, під чужим ярмом. Їм же, все одно, доведеться битись гинути під тими стрілами та бомбами, що їх так майстерно кидають вже й тепер Кирхнери з Опішні та інші “витривалі й певні пілоти”…

А коли це так, то чи можу ж я зоставатися бодай одну хвилину під одним дахом, їсти за одним столом, розмовляти з “предателем”? “Омочивий зо мною в солило, той мя предасть”,— говорив Христос. Чи можу ж я брати сіль з одної солянки разом з тим, хто вже два роки готується до того, щоб “предати” моїх рідних, моїх близьких?!..

Розуміється, ні!..

Але ж, як це зробити?

Піти — сказати:

Я знаю, що ви — ворог моєї батьківщини, і я плюю на вас?..

Дурниця! Так не можна, що ж я цим доведу?..

Але ж, що ж робити?!

Тільки ж не можна забувати й того, що тим часом цей “ворог моєї батьківщини” мені особисто не тільки не зробив чогось лихого, а — навпаки — помагав мені стати людиною, щоб я міг, коли виросту, ту ж свою батьківщину рятувати… А чи це ж було щиро?.. Я не можу вірити тепер жодному його слову, жодному його рухові…

Але ж, тривай! Розуміється — щиро. Більш, як щиро, бо він не тільки помагав мені тепер, але ж силкувався забезпечити мені спокій і на будуче. Справді, чого ж він казав: ні німецького, ні французького, ні тим паче російського паспорта мені не треба? Це ж, виходить, на те, щоб мені не довелося битись на війні!..

А може — ні, а може це навмисне, щоб я не збільшував сили нашого війська?.. Ні, це — дурниця! Що ж я один можу допомогти, а він же не здобував усім українцям, чи москалям швейцарських пасів…

Що ж робити? Я гублю голову…

Але ж тепер, тепер мені зрозумілий його кожен крок, його кожне слово.

Ех, я — йолоп!..

Єдина порада — піду знову до Кобця, треба обміркувати гуртом. На таке діло в мене не вистачає голови…

Але ж, як би мені так зробити, щоб сюди більш не вертатись?..

Я зроблю поки що так. Насамперед, не можна казитись. Треба все добре розважити, а тоді вже щось і робити…

Поки що скажу пані Магді (добре, що Шульца нема дома!) що я завтра рано поїду з Кобцем на етюди, а через те мушу ночувати в нього. Це подібно на правду, бо ж вона знає, що, ми збирались: він фотографувати, а я — малювати. Візьму з собою етюдник, записки, каламар, перо з нашого горіха, фотографії та інші пам’ятки й туристичний зодяг… Навіть все це можна покласти до куфра… А коли так, то туди влізуть і інші речі.

Ну, не можна гаяти часу, поки не вернувся Шульц!..

— — —

Спасибі Кобцеві. Що то — свій чоловік! Він мені поміг виборсатись з цього страшного клубка, в якому мене заплутала доля!

Ми радились до третьої години вночі. Нарешті спинились на такому плані: я кидаю “цей світ”, в якому нема для мене спокійного місця. Я кидаю Європу, в якій один народ сталить зуби на другого, готовий уп’ястись тими нагостреними зубами один в горло другому.

Я їду за океан — до Японії й Австралії, в ті землі, про які так давно мріє Кобець… Потім ми з ним там зустрінемось!..

Але ж мене трохи наче дивує те спокійне відношення, яке виявляє до всього цього Кобець.

Коли я йому кажу, що Шульц — ворог України,— Кобець не зовсім зо мною згоджується; він каже, що Шульц — ворог Росії, Російської Держави. А ми — також вороги царської, ненажерливої Російської Держави, якою вона є тепер. То, власне,— наші погляди, тобто погляди українців і Шульців, тобто німців, майже сходяться. Він гадає, що, коли б у нас було багато національної свідомості, то, може, й ми б потихеньку готувалися до війни з Росією, може і ми пішли б одбивати свою волю. Але ж в тому й є різниця,— й Кобець сам з тим погоджується,— що німці не йдуть “одбивати свою волю”, а хотять знищити Росію за те, що вона в спілці з Францією, а французи — одвічні вороги німців. Мало того, він сказав мені дуже цікаву річ. Він каже, що, як ми — українці допомогли в старі часи повстати й зміцнитись Росії через наших людей, що працювали не для України, а для “Великоросії”,— так і німці ще в давніші часи, властиво, самі створили Францію, бо “франки” — то ж були не хто інший, як самі німці.

Але не в тім річ! Нехай навіть і так, нехай я помиляюсь, а правда — на боці Кобця, що Шульц не ворог України, про яку він же навіть не знав, живучи в Полтаві. Але ж тут є шпигунство взагалі. Це, все одно,— гидь, якої я не можу пережити. Хіба не все одно — ті шпигуни, що пильнували Старушка, як він мені оповідав; хіба ж не все одно — ті шпигуни, від яких застерігав мене пан Маер у Празі, коли ми пили з ним каву? А ті шпигуни, що рились у татових паперах, у тих листах, що писала мені мамуня? Ні, хай що не говорить Кобець, шпигун — все одно — є шпигун. І я не хочу, я не можу жити вкупі з людьми, що шпигунством заробляють на хліб, що,— як не крути,— все роблять для того, щоб когось “предавати”.

Може військове шпигунство щось інше, але це все ж таки шпигунство! I сам Кобець згоджується, що й жандарми-шпигуни теж ніби працюють для того, щоб врятувати свою державу, тільки від ворога “внутрішнього”, а ці, військові — від ворога “зовнішнього”…

Одне слово, Кобець згоден, що жити мені далі у Шульца не можна. Жити в Монахині — це, виходить, мати можливість з ним здибуватись, але це ж неможливо, як я це знесу?! Їхати кудись інде — все одно: в Німеччині — війна, у Франції — війна… То краще я поїду в ті краї, де,— як знає Кобець напевне,— взагалі добре живеться людям і ті люди, як він каже, напевне ні з ким воювати не будуть, бо довкола них — один широкий океан!..

* * *

Ми обміркували майже увесь план од’їзду. Звісно, Шульцам я не скажу правди заздалегідь. Хоча мені й тяжко брехати, як і вчора, коли я говорив Фрау Магді, що їду в екскурсію на Таґернзее, тим часом, як я сиджу в кімнаті Кобця,— але ж що я можу зробити?.. Виходить, що треба сказати, ніби я їду з Кобцем до його приятеля в Лейпциґ. А з Лейпцигу чи відкілясь там далі, я напишу Шульцеві все по правді.

Речей, звичайно, всіх не заберу, але то не велика печаль. Головне — гроші; й тут буде морока. Річ в тім, що, коли прийшли мої гроші від Старушка, я зробив дурницю. Шульц сам хотів, щоб я поклав їх у касу на свою книжку, а я сказав, хай він кладе на свою. Як я тепер їх добуду? — не знаю.

Правда, у мене є грошей багато: це ті, що зосталися від дороги: 700 карбованців — це майже вдвічі більше марок. Кобець каже, що він, коли йому заплатить Старушок у Києві, може позичити 500 марок, які він відложив на подорож до Австралії. Я так і зроблю, бо Старушок має мої гроші, хоча б з оренди нашого дому, а далі — з оренди саду.

Отже, каже Кобець, і цього мало, бо гроші В’ячеслав В’ячеславович може вислати мені тільки в Японію, але ж вони прийдуть не швидко, й мені може доведеться їх довго чекати.

Я ще думаю, коли у Шульца зостанеться моїх майже 12 тисяч марок, то я можу позичити ще у Фрица, що в нього є на його книжці, а Шульца буду просити, щоб він повернув принаймні Фрицові мій борг.

Кобець ще каже, щоб я зоставив у нього листа до Шульца, може той віддасть мої гроші, й тоді Кобець сам вишле їх просто до Австралії, до Сіднея… Тільки я не вірю цьому. Коли він довідається, що я покинув їх за те, що він — шпиг,— він мені цього ніколи не подарує й, звісно, грошей не віддасть. Не віддав же “дядюшка” нічого, хоча, як виявилось потім, мама заплатила йому за мене за цілий рік вперед, а я ж йому не зробив жодної шкоди…

Ну, це все — те ж пусте. Якось-то буде!.. Доїхати та на перший час вистачить, а там — буду працювати. Кобець каже, що мені, такому здоровому й дужому, не тяжко буде знайти працю. І це — правда. Ех, яка шкода, що я тільки місяць перед цим почав вчитись англійської мови. От, якби було б знать!

Але й це — не важно! Там сила німців.

Головне, що треба спішити, бо влітку буває дуже бурхливе море, а я не знаю, чи зможу я витримати плавання по океану. Але ж ще більш головне те, що я тепер, власне, з учорашнього дня змушений жити, увесь час брешучи… Це мені страшенно тяжко…

Та ж тяжко не тільки від цього… Коли почуваєш, що тобі так попечено душу, то увесь світ стає одним великим тягарем…

Ну, час вже вертати й додому… “Додому!” Ні, немає в мене дому, нема в цілому світі… Хоч би якась манісінька рідна щілинка!..

— — —

Всі Шульци питаються, що зі мною? Кажуть, що я зовсім хворий. Я мусив брехати, що в мене знову болить у боку й голова. Пані Магда дуже стривожилась, примусила мене зміряти теплину й лягти в ліжко. Ох, як це вийшло по-дурному! Я сам себе спутав і тепер ще мені знову доведеться якось викручуватись, щоб вирватись з цього дому.

Правда, коли виявилось, що теплина в мене нормальна,— мені дозволено встати з ліжка, але все ж таки мене вважають за хворого. Навіть пан Шульц двічі заходив до мене поспитатись, чи мені краще?

Ох, як мені кортіло спитати його просто очі-в-очі, чи він — шпиг? Та не можна було, бо весь час у мене був Фриц… За віщо ж я маю й його ображати?.. Я потім шукав нагоди аж до вечора, а увечері він знову поїхав до Берлина: очевидно, повіз свої доноси…

Певне, завтра увечері виїду й я. Кобець обіцяв сам купити мені квиток до Бремена й “тікет” на корабель, щоб часом хтось не побачив мене на станції. Ну, яка це шкода, що він не може їхати зо мною! Якби в мене були мої гроші,— він, певне, поїхав би, бо я йому позичив би. Власне, я й так, без позики, радо дав би йому, тільки ж знаю, що він одмовиться…

Ну, добре. Ще треба купити путівник, а збиратись нема чого: майже все, що треба, перенесено до Кобця ще з позавчора, у мене ж буде тільки самий портфель з пасом та записками…

— — —

Я сьогодні прокинувся серед ночі. Певне, мене душив кошмар. Мені було якось лячно і я довго не міг заснути. Спочатку я думав про те, як я один, сам-самісінький подамся в таку далеку дорогу?..

Але — повороту нема! Не можна ж хитатися то в один, то в другий бік. Ми зважили з Кобцем все, а коли на щось серйозно зважишся,— треба робити, а не лякатись і рачкувати назад.

Тим більше, що я почуваю, як мене гнітить все те, що мене оточує. Я цілі дні брешу, хоча майже не говорю.

Але ж того мало.

Вночі прийшло мені на думку потихеньку піти до кабінету Шульца, знайти всі його плани Полтавщини й знищити. Ця думка спочатку здалася мені такою натуральною й доброю, що я вже був встав з ліжка, знайшов свій електричний ліхтарик і почав потихеньку відчиняти свої двері. І, тільки тоді, як я вже був у коридорі, я зрозумів, що хочу зробити гидкий вчинок. Бо, й справді, це був би той самий шпіонаж з мого вже боку, шпіонаж, від зустрічі з яким я кидаю Європу…

От до чого мене доводить життя під одною стріхою з шпигами. Ні, хоч би вже швидше вечір!.. А може піти просто по обіді? Ні, це — не натурально. Всі знають, що шнель-цуг до Лейпцига йде увечері… Але ж, як це зробити так, щоб мене не пішов проводжати на двірець Фриц?..

Ну, та якось викручусь.

По обіді треба забігти до Кобця…

— — —

Ну, як же я одвик від потягу: мене трусить страшенно, а нема де й сісти, крім власного куфра. Писати також не можна. Ох, як мені шкода покидати Монахин!..

— — —

26-е травня я зустрів в Лейпцигу або, як кажуть галичани,— в “Липську”. Але ж я мало-що тут бачив, хоча й пробув майже 12 годин. Насамперед я почував себе розбитим фізично: перед тим цілий день бігав, а потім за всю ніч майже не заплющив очей, то стоячи, то сидячи на куфрі в проході. Але ж я почуваю ще й духовну втому, повну душевну розбитість. І коли фізична ніби вже минула, як я виспався, то духовна, здається, щодалі, то більше зростає.

І справді: скільки різних почувань довелося перенести мені за цих кілька день?! Але вчора — то найбільш. Був момент, коли я мало-мало не зламав всіх своїх планів, коли я почував себе страшенно малодушним…

Мені взагалі тяжко сьогодні писати, так само, як тяжко було дивитись і на місто. Все це роблю ніби з обов’язку, але я не можу дозволити собі, щоб душевні струси порушували мій порядок життя.

Я сказав собі, що записуватиму все,— й запишу, хоч коротко. Взагалі тепер, коли я зостався рішучо сам, я мушу завжди бути твердий, як залізо.

* * *

Вчора по обіді я побіг до Кобця, щоб довідатись про квитки й остаточно умовитись про час від’їзду. Повертаючись відтіль, я близько коло кватири Шульців, на Lerchefelstrasse нагнав Гільдхен, яка йшла до нас, тобто до Шульців. Вона дуже зраділа, побачивши мене; я — також. Гільдхен була схвильована: у неї вийшло непорозуміння з її мамою, й вона підвищеним тоном почала розповідати мені про свою біду. Я так само був стурбований всіма тими подіями, що насувалися, й через те ми обоє були не такі, як звичайно. Вона зовсім не жартувала, а говорила так щиро, як з близьким приятелем. Замість того, щоб іти додому, ми завернули до Англійського Парку.

— Я говорю з вами, як з близьким чоловіком. Мені здається, що ми з вами були знайомі з самого дитинства,— сказала вона, скінчивши оповідання.— Може ви осудите мене, бо через що, власне, я мушу обтяжувати вас всякими особистими дрібницями… і, здається, навіть хвилювати?! Вибачте мені, дурненькій дівчинці. Але я така — нещасна…

Я від цих слів схвилювався ще дужче.

— Ех, Гільдхен, Гільдхен! Ви самі не знаєте, як я прив’язався до вас. Ви ж не забувайте, що у вас у всіх є рідні, є знайомі, друзі, принаймні земляки, а я — один на всьому світі, я маю тільки Кобця й вас. Так, я більш нещасний, як ви, бо навіть…

Я затримався, бо мало-мало не сказав, що навіть вже не маю й Шульців…

Вона простягла мені свою теплу ручку й щиро промовила:

— Я знаю. Будьмо друзями…

— Дякую вам, Ґільдо, сказав я,— але ж не знаю, чи можливо нам бути друзями.

— Чому? — Вона аж затрусилась, і кров вдарила їй в лице.

— Чому?! Ви самі запропонували мені свою дружбу, й я був би щасливий її прийняти. Але є одна велика й таємна причина.

— Яка? — ледве чутно прошепотіла вона. І, справді, була зовсім нещасна.

— Ви можете обіцяти мені, що ніхто, крім нас, не буде знати про мою таємницю… принаймні тиждень? — спитав тоді я.

— Якби хтось інший поставив мені таке питання, я би не вважала можливим більш говорити з таким чоловіком.

— Я вас спитав на те, що не певен, чи схочете ви знати мої таємниці, Гільдхен!

Гільда знову взяла мою руку.

— Говоріть. Я вам даю слово, що ваша тайна буде моєю тайною.

Я не знав, як почати. Мені було тяжко говорити ті страшні речі про людей, яких я так любив і які були їй ще більш близькими й рідними.

— Говоріть все. Я ж тільки-що говорила вам щиро, що думала, про рідну маму.

І я розповів їй все, що знав про Шульца. Розповів і те, що я не можу далі жити з ними в однім домі.

Все це її страшенно ошарашило. Вона чула про близьку війну, але ніколи не думала, що Шульц був на України на те, щоб шпіонити. Вона зрозуміла увесь жах цього слова й не могла прийти до тями.

— І що ж? Що ж ви думаєте зробити? — спитала вона.

— Я виїду з Монахина.

— Куди?

Я вагався,— чи казати, чи ні?

— Я не знаю! Я напишу вам відтіль, куди я поїду,— сказав я нарешті.

Гільда подивилась на мене своїми блакитними, ясними очима уважно й довго і, очевидно, враз зрозуміла, що я — нещирий.

— Ви все добре знаєте, я це почуваю. Але, звичайно, після того, що трапилось, ви маєте повне право не вірити небіжці пана Шульца. А я не смію вас питати, хоча мені це дуже й дуже потрібно.

— Добре,— сказав я,— признаюсь вам до кінця. Я, дійсно, все вже обміркував: я їду до Австралії.

Вона мовчала. Її чудові очі потемніли, наче на сонце набігла хмара. Потім вона підвела свої пухнаті вії й знову тихо, тихо спитала:

— Коли?

— Сьогодні, через три години.

Вона побіліла, як крейда; сказала тільки одне слово:

— “Макс!” — і, впавши на руки, голосно заридала.

В мене мало не розірвалось серце…

Через хвилину вона втихла.

— Це все — неодмінно?

Я мовчав.

— Не може бути бодай одстрочки? На день, на тиждень?

— Кому й що вона поможе, Гільдхен? За ці дні я вимучився, як за рік. Я ж увесь час брешу. А тут, навіть взагалі в Мюнхені, ви самі розумієте, я не можу зостатись. А в Європі?.. Щоб може ще брати участь у війні? Казав же Шульц, що всі мужчини будуть воювати! Він же ці справи знає добре! А я взагалі не хочу воювати ніколи й ні з ким. Я мушу відійти від того життя, відійти з тої сторони, яка мене одурила, ошукала. Ви розумієте, як було мені тяжко пережити це все взагалі й як ще тяжче буде… від сьогодні, після цієї розмови з вами…

— І ви будете ненавидіти мене, що я Шульцова родичка й німкеня?

— Що ви, Гільдхен! Це ж ні з чим не в’яжеться.

— То будете мені хоч писати?

— Коли ви дозволите.

— І пам’ятатимете про мене?

Вона знов заридала на одну мить…

Я глянув на годинника: було вже 5 годин. Мені зоставалось дві години до від’їзду.

— Ну, що ж? Може ще побачимось, Гільдхен? — спитав я.— Ви теж будете згадувати про мене?

— Я буду жити тільки одною думкою: я буду чекати вашого повороту!.. А тепер дозвольте мені бути на двірці.

Я сказав, що це — неможливо, бо я боюся, що мені не пощастить уникнути проводів Фрица.

— Коли ви згодні, я зроблю так, що Фрица не буде,— сказала Гільда.— А Кобець буде?

— Ну, то вже тоді я зроблю так, щоб не було й Кобця,— відповів я…

* * *

Коли я повернувся додому, мені відчинила двері фрау Магда.

— Максе! — сказала вона.— Зайдіть до мене, я хочу з вами поговорити.

Я аж поточився з переляку: невже довідались?!

Але, коли ми увійшли в її хату, вона спитала:

— Що сталося з вами? Ви зовсім перемінились. Може вас образив Фриц, що ви майже з ним не говорите? Може ми чимсь вам зробили прикрість, а, може, ви, й справді, нездужаєте? — Й вона притягла мою голову до себе.

Цей ласкавий тон, ця сердечна щирість, після всього попереднього, було більш, ніж я міг витримати — і я заридав. Вона страшенно стурбувалась.

— Ні, ні, ні! — сказав я.— Ви помиляєтесь. Я маю величезне горе, але сьогодні, сьогодні я не можу вам його сказати.

— Максе! Може щось з Гільдою? Вона забігала вся не своя. Що сталося? Я питаю вас, як мати.

— Ні, ні; нічого! І Гільда також ні в чому не винувата. Але, ради Бога, не питайте мене: я сам все-все вам напишу (я сказав — “напишу”, а потім поправився “скажу”), але ж тільки не сьогодні. А зараз я маю їхати з Кобцем. Я зайшов попрощатись.

Вона дала мені умитись.

Я попрощався з нею, вона поцілувала мене в голову. Потім попрощався з Фрицем. Ми мовчки стиснули один одному руки. Я взяв свій портфель та ще маленький пакунок і пішов, забувши бриля, але це помітила фрау Магда, сумно подивилась мені вслід і ще раз сказала вже на сходах:

— До побачення. Швидше вертайте.

* * *

Я забіг до Кобця, забрав речі, віддав йому листа до п. Шульца про гроші, якого він віддасть тільки після моєї телеграми, що я вже виїжджаю з Бремена, потім, попросивши Кобця, щоб він мене не проводжав, на що він враз згодився, сам полетів на двірець..

Гільда вже була там.

Ми говорили увесь час. Вона розповідала про себе, я спішив розказати про себе те, чого раніш вона не знала.

Коли вже прийшов час сідати в потяг, вона подала мені пакуночок.

— Я давно хотіла була віддати вам це, але боялась, щоб не вийшло, як тоді — пригадуєте — з краваткою.

Я нагнувся й поцілував її тонкі пальчики.

Вона знову враз заридала.

І… коли б вона тоді була тільки сказала одне слово: “Зостанься!” — я, певне, не витримав би й зостався без вагання..

Але вона не сказала цього.

Вона тільки промовила знову:

— Так я — жду!

— А я обіцяю! — промовив я.

І, цілком невільно, наче в якомусь сні, ми нахилились один до одного й поцілувались… Я ще й досі чую її губки на своїх і чую, як пахне її золоте волосся… Ах, Гільдо, Гільдо… Як у мене розривається серце!.. Може краще було б сказати: “зостанься!?” Ні, ні, ні. Для чого? Я вернусь… Я вернусь…

Ну, я не можу писати далі. Мушу перечасувати й заспокоїтись…

— — —

Про що я маю записати з своїх вражень у Липську? Мені здається, що я все бачив, неначе в якомусь тумані, хоча сьогодні спочатку був ясний і напрочуд теплий день. Всі ті враження відбилися в моїй душі так, як на одній з оболонок Кобця, коли він забув затулити об’єктив і зняв три краєвиди на одному склі.

На вулицях я немов бачив самі книгарні та видавництва, бачив чудовий пам’ятник Лютеру, знаменитий старовинний університет, чомусь пам’ятник полякові Понятовському, пам’ятник Мендельсонові, розпочатий величезний пам’ятник прусько-французької війни (за містом, біля “Крематорії” де спалюють мертвих людей замість того, щоб ховати їх на цвинтарях).

Цей пам’ятник війни навів мене на сумні думки. Його ще не закінчили, а чи й закінчать? А як закінчать? Може доведеться переробляти зроблене? Буде тяжка робота, бо один бік постаменту має 130 кроків завдовжки, а одна сторона самої колони — 90 кроків.

Як автомат, я зайшов, як мені радив Кобець, до музею, щоб подивитись на знаменитий “Острів мертвих” Бекліна, портрети Ленбаха, образи страшної сили Каульбаха, незвичайної краси погруддя Лютерове, роботи Макса Клінґера. За цими дивами людського мистецтва я, справді, неначе трохи забувся. І яке ж було моє здивовання, коли я побачив знайому ще з дому по безлічі репродукцій нашу дівчину, яка по калюжах, у нашому ж таки селі жене гусей! Це — образ Пимоненка. По правді кажучи, річ слабенька, особливо, рівняючи з такими полотнами, які висять обіч, але якась така рідна, близька. Я вертався до неї тричі й подумав, що певне те ж саме переживала мати “Сержа”, коли, дізнавшись, що ми з України, скрикнула:

— “Так ви — тоже русскіє?..”

Я вважаю це порівняння добрим, бо Пимоненко мені теж видається “не українцем”, хоча він працював виключно на українські теми… А може я помиляюсь? Та кому це важно?..

Щоб закінчити цілком огляд всього, що радив мені подивитись Кобець, я зайшов ще до знаменитого склепу “Ауербахскеллер” на Гриммаішештрасе, де нібито відбувалася сцена, змальована Гете в “Фаусті” коли Мефістофель співав свою пісню про “блоху” й видобув вино зі столу.

Старина, дуже цікава, яка в інший час безперечно зробила б на мене величезне враження, вже хоча би тими власноручними підписами, що позоставляли тута всякі історичні особи.

Я був тут увечері й вперше згадав, що з учора, власне, від обіду, нічого не їв. Я замовив їжу й вино. І — дивна річ — вчув страшенний голод, так що мусив був з їсти ще й другий розбратен. Була думка: чи не напитись? Але вона мені здалась й смішною, й дурною,— і після того я навмисне навіть не покуштував вина, а лише налив в склянку…

Так, справді, гарний, дуже гарний Липськ, але, на жаль, я втрапив до нього в недобрий для мене час…

Коли я обідав, пішов дощ, потім все небо затягло хмарами; стало темно й сумно, сумно. А ще сумніше здалося мені, коли я побачив сотки, чи може й тисячі вимучених, брудних чоловіків і жінок, які поодинці й гуртками один-за-одним їхали на велосипедах. Я запитав когось на вулиці, а той мені суворо відповів:

— Соромно, бурше, не пізнавати робітників. Це ж ті, що працюють на вас,— панів…

Я навіть не вчув образи, бо, й справді, це — нещасні люди на колесах, особливо на тлі цих розкішних будинків та паркетових вулиць…

Я зайшов до крамниці золотих речей і купив для Гільдхен кулончик. Вони самі його й одішлють по адресі. Потім я повернув до готелю й засів за свої записки…

І так мені журно й від цих вражень з Липська, й від цього дощу, й від того, що знову, як у Львові, я чую музику з готелю чи кав’ярні…

Я почуваю себе закинутим щеням, мокрим, бездомним, з побитими боками…

Люба моя Гільдхен, якби ти знала, який я нещасний!..

“… Ich weiss nicht, wass soll es bedeuten,

Dass ich so traurigbin?..

Ein Märchen aus alten Zeiten,

Es kommt mir nicht aus dem Sinn”…

Ну й довго, без міри тягнеться час, а голова така порожня… Чотири рази починав писати п. Шульцеві й кожен раз рвав.

Люба Гільдхен! Який я вдячний тобі за твій подарунок: і та обручка з моїми кольорами — синім сапфіром та жовтим топазом, — і та чудова вишиванка, що хвилює мене своїми щирими словами з пісні Гретхен,— все це — найдорожчі пам’ятки того доброго часу, що прожив я у прекрасному, розумному й чутливому Монахині, кращий художній твір якого, безумовно,— ти! Твої чудові пальчики вишивали для мене оте:

…”Меіn аrmеr Kopf

Ist mir verrückt;

Меіn armer Sinn

Ist mir zerstückt”…

Я також не з меншим правом можу сказати те саме.

Чи думав я тоді, як рисував твою ручку, лежачи хворий, що тепер мені буде щастям поглянути на неї. Чи думав я, що той етюд, який мені подарував Фриц, буде мені найдорожчою річчю, яку вивіз я з Монахина?!

З Бремена я пошлю тобі свою фотографію…

Листа Шульцеві напишу теж у Бремені. А зараз понаписую хоч картки Старушкові, Ярославу, Кобцеві. Пошлю привітання й Олексію Івановичу та Харитині. Чи здорова вона, моя старенька? Власне, то вона одна — єдина моя зв’язь з моєю рідною стороною й з моїм безповоротним щасливим минулим…

— — —

От я й в Бремені. Як колись я проїхав біля Відня, так тепер проминув Берлін. Може коли й буде шкода, але сьогодні — ні. Прикро тільки, що мушу сидіти тут аж три зайвих дні. Сьогодні — четвер, а мій пароплав одійде тільки в неділю, 31-го травня. Це буде нова велика дата в моєму житті.

— — —

Сьогодні я їздив трамваєм до порту. Мій пароплав “Каїр” — величезна машина, я його бачив здалеку. Цілий дім.

Гарно на морі. Тихо, спокійно. А скільки кораблів, човнів, яхт, катерів, ботів… Це — цілком новий світ…

Яка сила народу, і яких тільки тута нема людей?! Зустрів і наших рідних парубків, в сіряках і з саквами, а одного — в смушевій шапці. Як вони зраділи, коли почули мою мову!.. Я говорив з ними, питався: куди?

— До Америки.

— А ми — до Бразилії.

А один так весело всміхнувся до мене й спитав:

— І ви, паничу, з нами?

— Ні, я — далі, я — до Австралії.

— Ой, Боже ж мій! Невже є ще щось далі? — аж сплеснула в долоні молода жінка. А чоловік її подивився та й каже:

— Виходить, допекло.

Када єдеш у пекло…

— Чи може до родительов?

— Я сирота,— відповів я,— у мене ніде в світі нема нікого рідного. А, дійсно, допекло,— то й їду світ-за-очі.

— Виходить — “по щастя”, як і ми,— додав другий, літній чоловік.

— Дай-то, Господи! І вам, і нам! — побожно промовила жінка.

Од цієї розмови мені стало ще важче на душі й я швидко втік звідціль блукати по місту.

Але мене чогось ніщо не вражало. Та, власне, й не могло вразити: Бремен — невелике місто й, після того, що я вже бачив, все видалося знайомим, тільки не таким визначним. Бремен незрівнянно менш цікавий, як Дрезден, а вже про Монахин то й не казати. Гарні Wall-Аnlagen: вони почасти нагадують краківські “Планти”, бо так само ці сади посаджено на колишніх старих валах. Але я “Планти” бачив взимку, а ці — весною, через те вони мені незвичайно подобались. Цікавий старовинний собор — “Дом” — в осередку міста; статуя Роланда, ще якісь пам’ятники.

Обідав, як мені радив Кобець,— в Ratskeller’i (ресторація ратуші), який, справді, уявляє собою щось визначне. Вже самі старовинні бочки чогось варті, але ж тут ще гарні фрески, а найголовніше те, що тут, в цьому склепі написав свої знамениті “фантастичні казки” Гофман.

Було мало народу. Я сидів і думав, думав. Не варт записувати цих думок, хіба крім одної. Коли я оглядаюся назад на себе, коли згадую себе навіть рік тому назад,— яка величезна різниця! Тоді я був малий хлопчик, а тепер я зовсім інший. Подумати, скільки я бачив за цей час, скільки я пережив, чого-чого тільки не зазнав?! І коли я думаю про пана Шульца,— то мушу сказати собі по совісті, що все лише, чого я зазнав, було, тільки дякуючи йому. Навіть дорогий В’ячеслав В’ячеславович і любі Скибенки, що зробили стільки мені добра,— дали мені менше. Не через те, звичайно, що не хотіли, а так склалось…

І це ще більше рве мою душу. Ну, нащо? Нащо він мусить мати таку ганебну службу? Невже ж таки, такий розумний, такий знаючий і все уміючий чоловік не міг робити чогось іншого?!.. От, ця загадка пече мені серце…

— — —

Цікава річка Везер, цікавий і порт…

Я рано пообідав і повернув до готелю.

Сідаю нарешті писати листа п. Шульцу. Але, як почати? Не можу ж я писати йому “Вельмишановний” або “Високоповажаний”, чи навіть “любий”…

Але спочатку треба послати швидку депешу Кобцеві, що я затримався на 2,5 дні й щоб, коли буде якась мені пошта, переслав сюди. Ще встигне експресом.

Телеграфую й Гільдхен, завтра пошлю довгого листа, а фотографії вишлють з ательє по адресі…

* * *

Нарешті я написав того листа…

Цю копію, власне брульон, зоставляю собі на пам’ятку. Шкода буде, коли я не зумів вірно перекласти на німецьку…

Бремен, 29/V, 1914. “Копія”.

Пану гауптману Іоганну Шульцу.

Мій добрий учителю, Іоганне Карловичу!

За весь час нашого знайомства я вперше дозволив собі одурити Вас і Вашу добру, таку ласкаву до мене сім’ю, яку я щиро й беззавітно полюбив, так само, як любив і Вас. Я сказав Вам, що їду з п. Кобцем в екскурсію до Лейпцига. Але це була з мого боку свідома неправда: я сьогодні — в Бремені, маю в кишені квиток до Йокогами (в Японії), звідкіль маю виїхати далі — до Австралії.

Якщо можете,— вибачте мені мою цю першу брехню. Її викликали дуже важні й несказанно тяжкі для мене причини, що примушують мене покинути “Старий Світ”, покинути Вашу, любу сім’ю, яка фактично вже замінила була мені втрачену мою родину; з якою я був зрісся такими тісними узами, що навіть ще тиждень перед цим ніяк не міг би собі уявити, що якась сила зможе їх розірвати. Але це сталося!..

Ви знаєте, що я ніколи не брешу, а через те цілком щиро признаюсь Вам у всьому.

Я довідався, що Ви, Іоганне Карловичу, жили на моїй батьківщині два роки не на те, щоб мати заробіток з учителювання, а на те, щоб збирати всі відомості, потрібні Вам і вашому Кайзеру для майбутньої війни, що, очевидно, як говорили й Ви самі, зачепить і Російську державу, а — виходить — одночасно й Український Народ. Я не розумію, що й як буде, але самий факт, що Ви жили у нас в Полтаві, як… вибачте мене, що скажу це страшне для мене слово,— як шпигун — той факт мене приголомшив. У мене щось надірвалося в душі, враз щезла вся моя до вас любов, хоча вона була майже така, як і до мого рідного тата. Правда, у мене зосталося тільки одне добре почуття до Вас — це безмірна, безкрая подяка за все те велике добро, яке Ви зробили для мене.

Я ніколи не забуваю й не забуду до смерті, що, якби не Ви, може б я тепер сидів десь в російській тюрмі чи в Наримському Краю; якби не Ви — я, певне, не був би тим, чим є тепер, тобто я був би далеко дурніший і не мав би тих знань та умінь, яких я добув, дякуючи Вам і Вашим вказівкам. Я розумію й те, що, дякуючи Вашій безмірно-добрій пані Магді, дякуючи товариству Вашого славного Фрица, якого я любив, як рідного брата,— я може тільки й зміг так легко пережити оте страшне горе, що спіткало мене в ріднім краю.

За це все своє життя я буду вдячний Вам.

Але ж… але, як це б сказати?.. Ваша “служба” викликає в мене жах. Моя душа вся перевертається при самій згадці про таку “службу”. І от, я був змушений втекти від Вас, невдячно Вам збрехати, втекти так, щоб уникнути всякої змоги колись з Вами побачитись.

Пробачте мене, коли можете! Ви розумієте добре, яку нову трагедію я переживаю, коли вона вигнала мене з того міста, що увесь час мені видавалося раєм; з Вашого дому,— що був мені таким самим любим і милим, як мій рідний…

Коли Ви відберете цього листа,— я буду вже в океані. Я намагатимусь забути навіки “гауптмана Шульца” й на все життя зоставлю в своїй пам’яті образ “учителя Іоганна Карловича” з його славною, рідною мені, родиною…

Ще раз прошу мене пробачити й не згадувати мене лихом: крім цієї таємної втечі від Вас, я нічого ніколи недоброго не тільки не зробив Вам свідомо, але ж ніде не подумав про Вас, пані Магду або Фрица недобре. Це — щира правда.

Довіку вдячний Вам Ваш учень

Максим Крушенко

* * *

Я перечитав ще раз листа, вже по-українському, й не зовсім з нього задоволений. Але вже й раніш я помічав, що на письмі далеко важче виложити так свої думки, як сказати словами. Крім того, в листі доводиться говорити м’якше й делікатніше, як в розмові, бо, коли говориш, то ловиться тільки самий зміст сказаного й мало надається ваги словам. Це, певне, через те, що слово раз-у-раз можна поправити іншим, а написане вже назавжди зостається незмінним…

Ну, та вже нехай! Шульц — розумний чоловік і, коли схоче, збагне й все те, чого я не зумів написати до пуття…

— — —

Цей зшиток кінчається. І добре: завтра починається моє “нове життя” — й завтра я почну новий зшиток своїх записок.

Бремен, 1914 року, 30 травня нов. стилю. 11 год. вночі.

Готель “Норд”.

Частина третя

ОКЕАНОМ

ОКЕАНОМ

30 травня 1914 р.

Починаю третій зшиток своїх записок. Але не тим, що сподівався. Ще кілька днів мушу пробути на суходолі й замість Північного Моря, мабуть, одразу побачу Середземне.

Не знаю й сам, чи вважати за ліпше те, що трапилося, чи ні? Правдоподібно, що буде ліпше, а там — побачимо!..

Завтра я сподівався покинути німецьку землю й “Каїром”, на якого здалеку дивився по кілька разів на день, гадав пуститися в нову сторону. І сьогодні, по обіді я знову прийшов до порту й блукав собі понад берегом, поміж всіляким людом, що метушиться між різним крамом на кам’янім понадбережжі. Я дивився на цю метушню й міркував: як захоплені всі ці люди самі собою, як кожен з них уявляє в собі самому увесь світ, як його власний інтерес заступає перед ним інтереси всіх інших людей. Бо, й справді, кожен біг кудись по своїх справах, рішучо незважаючи на інших: всі інші були для нього лише перепоною на шляху до тієї мети, куди він поспішав.

З такими думками я відходив все далі й далі по надбережній, роздивляючись усякі зразки човнів, ботів, яхточок, баркасів та інших суден, що, мов велетенські водяні павуки, перебігали з одного місця на друге. Вони відривалися від берега і, зменшуючись до величині малої крапки, щезали десь на блакитному обрію. З берега це видавалося якоюсь забавкою, що не має в собі жодного смислу. Чисто так без пуття плавали ці всякі човни й пароплави по бухті, як, бувало, бігають по гладенькій поверхні води павучки в шаплику під ринвою нашого полтавського дому…

Я тільки-що проминув купку людей, що сиділи над самим берегом на кам’яних плитах, і раптом вчув якісь крики розпачу й переляку. Я обернувся й побачив, що з бережка упав у воду маленький, років на вісім, хлопчик. Видимо, він дуже перелякався й не міг справитись з легенькою хвилькою, що плюскала раз-по-раз у камінь. Батьки — це були поляки-емігранти — кричали переляканими голосами, але не знали, що робити. Не довго думаючи, я почав швидко роздягатись, щоб плигнути у воду й витягти хлопця,— бо я ж таки добре плаваю! Але, поки я зготовився, хтось інший булькнув у воду й за хвилину подав хлопчиська в руки батьків.

Між іншим, добре, що так трапилося. Я потім тільки зміркував, що мені б це могло обійтися недешево після недавнього запалення легенів, бо вода ще була дуже холодна.

Та не в тім річ. Власне, нещастя жодного не трапилось, бо хлопчик ще не мав часу навіть добре злякатись: тільки, що змок. Але ж я нав’язав через цю пригоду незвичайно приємне мені знайомство. Коли той невідомий чоловік з вогненно-рудою головою плигнув у воду,— на березі зостався юнак років на 14–15, який гукав йому з берега по-московському:

— “Хватайте єго за волоси! Містер О’Фонель, за волоси ловітє!”

Я, почувши російську мову, спитався того хлопчину, чи він також турист і чи він з Росії?

Виявилось, що хлопчик — Давид Заславер з Смоленського, караїм; а той містер О’Фонель — ірландець, Давидів навчитель. Їдуть вони до Японії, де живе дядя Заславера. Лікарі присудили Давидові проїхати морем, позаяк він слабогрудий. Ці люди вчора прибули до Бремена, щоб їхати тим шляхом, що й я, але на “Каїр” квитків не дістали й мусили б чекати іншого пароплава. Тільки ж перший добрий пароплав, що йтиме за “Каїром”,— як вони довідалися в справочній конторі,— буде лише через два тижні, а ті, що підуть раніш,— дуже незручні. Отже, вони мають намір покинути Бремен, а проїхати залізницею до Марселя й там сісти на пароплав, щоб їхати вже з того порту. Як вони зроблять,— ще не відомо, бо відповіді з Марселя немає, але сьогодні її вони очікують і це вирішить їхню справу.

Ми якось одразу поприятелювали. Містер О’Фонель, довідавшись, що, якби він був запізнився на одну хвилину плигнути за ляшком, то я б попередив його,— одразу почув до мене приязнь: він довго трусив мені руку, неначе не він, а я витяг того хлопчика. Давид так само став до мене з першої зустрічі незвичайно прихильний.

Ми швиденько втекли з місця тієї пригоди і тих подяк, якими проводжали нас, дійсно — нас, бо також, не знать, за що — дякували й мені.

Довго ми ходили по місту, жваво розмовляли, пили гуртом каву, знов вернули до моря й гуляли годину на моторному човні. А врешті прийшли до такого висновку: чого мені їхати самому, коли я можу мандрувати далі в такім милім товаристві, та ще й з старшим чоловіком? Це — одне; а по-друге,— чого мені бути без потреби більше тижня в морі, коли воно ще встигне мені обриднути, тим більше, що переїзд від Бремена до Марселя нічого особливого не уявляє? А втретє — чому мені не виграти цілого тижня в дорозі, бо в Марселі ми можемо бути через два дні, а тим часом проїдемо західну Германію, Ельзас і Південну Францію, а коли й будемо чекати,— то в чудовому й цікавому Марселі, а не в досить нудному Бремені?

Всі ці доводи видалися мені такими переконуючими, а найбільше те приваблювало мене, що я не почуватиму так гостро самотності, й я одразу майже згодився. Особливо мене тішить, що я буду їхати в товаристві, а це також врятує мене від багатьох прикрощів, що я, безперечно, мусив би зазнати в далекій і цілком невідомій мені дорозі.

Я кажу: “майже згодився”, бо це залежатиме від тої відповіді, що може прийти з Марселя. Якщо там так само доведеться чекати коло двох тижнів, то врешті мені нема чого тинятися по Марселю, а — навпаки — мої попутники можуть там почекали мене, поки я доїду туди своїм “Каїром”.

От, на цьому дні й стали. В 9 годин Заславер та О’Фонель зайдуть по мене до готелю, щоб йти вкупі вечеряти й, певне, вже матимуть відповідь. Тоді все й вирішиться.

* * *

Зараз мені принесли телеграму. О, моя люба Гільдхен! Яка ти славна, яка дорога! Спасибі тобі. Але ж я пошлю тобі відповідь тільки увечері. А твоя телеграма буде першим додатком, що я наліплю в цім зшитку.

“Милий. Може ще тебе застане мій останній поцілунок на суходолі. Візьми його з собою в дорогу: нехай він нагадує тобі про бідну Гільдхен, що невимовно сумує в самотині”.

А може вернутись? О, ні! На що б же це було подібне! Дика думка!..

— — —

Ну, так! Виходить, їдемо впоперек всієї Європи. Ось уже й маршрут:

Бремен, Кельн (Німеччина), Страсбург (Ельзас), Базель, Берн, Лозанна, Женева (Швейцарія), Кюлоз, Ліон, Баланс, Авіньйон (це — той самий, де було взято в полон римських пап), Арль і Марсель (Франція). Тобто, виходить, що я проїду ще Ельзас, Швейцарію (мені давно туди кортіло, особливо після оповідань мого друга Кобця!) і нарешті — Францію.

І що найдивніше — це так швидко! Містер О’Фонель вирахував, що з Бремена до Кельна ми їхатимемо всього 6 год. 45 хв.; з Кельна до Базеля — 8 годин, з Базеля до Женеви, коли їхати залізницею, то так само — 6 год. 45 хвилин. А від Женеви до Марселя — ще 12 год. Тобто всього в потягу — 33 години й 30 хвилин…

Яка тепер легка річ — мандрівка! А колись же В’ячеслав В’ячеславович їхав з Києва до Харкова кіньми більш, як три тижні…

Правда, це мені стане недешево, бо поїдемо другою класою. А квитки коштуватимуть до Базеля 63 марки, до Женеви — 20 франк і від Женеви — 39 франків, тобто коло 50 карбованців. Шкода, що я не позичив у Фрица! Ну, та в мене ж досить грошей та ще, крім того, очевидно, не пропаде й моя “шіфс-карта” на “Каїрі”, бо містер О’Фонель взяв її в мене, щоб завтра занести до транспортної контори. Він каже, що її можна продати навіть дорожче, ніж я за неї заплатив, бо є дуже багато охочих їхати.

Ну, добре. Завтра рано виїздимо. Телеграми Кобцеві й Гільдхен я вже послав, бо це було зробити дуже зручно, позаяк ми вечеряли в Бюрґерпарку, а це — два кроки від двірця.

Яка чудова музика в цім парку й як вона мене схвилювала, коли заграли увертюру “Танґейзера”! Яка різноманітна також тут людність. Так і мигтять білі штани моряків, здається, всіх флотів світа!..

Пора спати.

Що ж то там думають про мене Шульци? Я гадаю, що поки це та те, про мою історію не варт оповідати моїм новим попутникам. Це — вже тема для морських розмов…

Так, оце гаразд! Хочу лягати спати, а не позакінчував листів до Ярка та Старушка. Яркові мушу написати увесь маршрут до дрібниць: нехай пильнує по мапі, як я їду!

— — —

Ми сидимо в кафе на Хохштрасе в Кельні. Пообідали, поглянули на самий знаменитий зо всіх готичних соборів — кельнський і засіли у довжелезній, але вузесенькій вулиці, самій старій в Кельні — Хохштрасе. Містер О’Фонель п’є біле вино й читає англійські газети; “колега Давид” (ми умовились звати один — одного “колегами”, бо ж ми — студенти й товариші в подорожі!) пише картки, а я — свої замітки. Але нема часу й треба поспішати.

Ми встигли оглянути поверхово тільки старий Кельн, над яким панує собор — “Дом”. Цей “Дом”, справді, щось велетенське, або, як сказав би п. Шульц,— “колосальне!” Досить зазначити, що він має сто сорок кроків завдовжки й 62 завширшки, а головна дзвіниця — заввишки 156 метрів, тобто — вдвічі вища за вежу краківського Мар’яцького костьолу, яка колись мене так вразила. Цікаве нам сказав той чоловік, який показував собор,— що ця будівля почалася ще з 1248 року, але фактично й до сьогодні не закінчилася, бо ще не було такого часу, щоб в цім собор не робилися якісь добудування чи ремонти.

Ми з Давидом вирішили, що собор і довіку не добудується, бо, коли закінчать одну частину,— то друга почне руйнуватись. Досить того, що мармур, з якого будовано собор, цілком уже почорнів. Яка сила всередині колон і які вони всі масивні та величаві!.. Чудові ще в ньому й вітражі.

Потім ми заходили подивитись на ратушу та дім “Гюрценіх”,— старовинна будівля, якої мета таж сама, що Празького “Обецного Дому” — приймати чужоземних гостей.

Кажуть, що найкраща частина Кельна — “Нове Місто”, але ж не було коли й поглянути, бо через годину їдемо далі Рейном аж до Кобленца, а там знову сядемо на залізницю.

Але ж що мене вразило в Кельні: це, власне, перше німецьке місто, яке зовсім не дивує своєю чистотою. Якраз навпаки. А тіснота по старих вулицях така, що сливе всі мусять ходити по бруку!

Виходячи з собору, ми зайшли до всесвітньої знаменитої фірми “Марія Фарина” й купили собі по флакону справжньої “кельнської води” (одеколону). Кажуть, що це роблять рішучо всі туристи…

Ну, годі. Треба поспішати на пристань!

— — —

Ми їдемо знаменито. На чудовому, чистому, затишному пароплаві, що, як навмисне, зветься пам’ятним мені ім’ям — “Лорелея”, ми пливемо по розкішному Рейну, від берегів якого не можна відірвати очей. На пароплаві чимало людей,— хоча ще тільки початок сезону рейнських подорожей. Незвичайно вигідно напівлежати в плетених “Chaise-longue’ax” дивлячись, як випливає місто за містом, чудові замки, що раніш мені доводилось бачити лише на ілюстраціях, фантастичні руїни, вкриті “сивою старовиною”, як говорить і містер О’Фонель.

А він це любить. Взагалі старовина, історія — це його найулюбленіші речі. А як він зацікавився Україною,— аж я здивувався! Він і сам чимало знає, бо давно цікавиться нашою стороною, бачив старовинні портрети багатьох наших гетьманів, знає “Кобзаря”, бачив всякі наші п’єси й каже, що за часів Богдана навіть Європа добре знала Україну. Він же тепер цікавиться Україною, як стороною, де — по його думці — знову так широко повстане “національне питання”, що знову вся Європа знатиме й говоритиме про нас.

Дай, Боже! Це мене страшенно тішить!

Але про все це — іншим разом: на морі. Тут тільки зазначу, що я вже зробив добру виміну: містер буде продовжувати вчити мене англійської мови, бо я дуже мало знаю, а я його — української. Добре, що зо мною “Кобзар”!..

Отже — про Рейн.

Коли ми виїхали з Кельна,— сам Кельн видався нам зовсім іншим: такий величавий, такий мальовничий, що ніяк не подумаєш, що він всередині такий неохайний. Мушу, звісно, додати, що неохайний, порівнюючи з Монахином, Дрезденом чи Липськом, а не з Києвом, чи Полтавою… А ще мушу додати: “на мій великий-превеликий жаль”!..

Од Кельна йде міст до маленького села на другому боці — Дейтца. А вже далі — по берегах послались чудові ліси, сила виноградників,— і все це вкрилося свіжим, зеленим листом. Береги надзвичайно оживлені: сила човнів, більших і менших пароплавів, моторів. А я дивлюсь і думаю: наскільки ж то кращі вони видавалися б мені, якби обіч зо мною була й Гільдхен!.. Ех, не буду себе мучити…

* * *

Ми проїхали Маріенбурґ, Веселінг і під’їхали до Бона, де був більший зупинок. Це — незвичайно красне місто на горі, по якій терасами спускаються до берега вілла за віллою, що стоять в розкішних садках та виноградниках. Тут народився Бетховен, тут же тепер один з найбільш знаменитих німецьких університетів.

Власне, від Бона починається справжня краса Рейну. Досить рівні береги звідціль стають згористими й з кожною хвилиною приносять щось нове, мов в синематографі.

Особливо чудове враження роблять острови, що, наприклад, ми бачили біля Роляндсека. На одному з цих островів потопає в садках чудовий на вигляд монастир. Мені про нього розповідала ще Гільдхен, бо в цім монастирі живе її тьотя. Ах! Гільдхен, Гільдхен! Я скрізь бачу тебе!..

На городській горі — мальовничі руїни колишнього замка… І щодалі,— то все наче краще! Могутнє враження ще робить Броль з своїми руїнами і т. д. Доречі, сила мостів. Я налічив від Кельна до Кобленца аж дев’ять.

Я їх одмічав та одмічав, а потім згадав оповідання татуся про нашу знайому, пані Ахтюгенкову, яку ще ми дражнили “курячою ногою”, бо вона була така кощава й наче зламана в попереку. Якось тато оповідав, що, коли він поспитався, де її син, то вона йому сказала:

— “Ах, і не спрашуйтє: всьо по загряницях та по загряницях волочиться! Повєріте-лі, й сама я не знаю, чого тільки туди люде їздять? Як часом, бувало, приїде мій Гриша, а я його спрашую: — “Що ж там видів інтересного?” — то він і говорить: — “Мости, мамінько!” Та ще й так непристойно звуться,— звиніть за вираженіє,— “брюки”. Так, ото — говорю йому — чи ж варто по загряницях таскатися, щоб на ті брюки дивитися?! Мало разві їх і у нас, у Полтаві?..

Або як почне росказувати про идолів, про всякий статуй, про якусь “Манеру Медицинську”, котора, звиніть за вираженіє, стоїть цілком нагла, як мать родила, тільки руками затуляється,— то я тільки плюну, та й кінець. Тьфу, Господи, “помилуй нас грішних!”

Колега Давид саме їв шоколад, коли я про це оповідав, та так він похлинувся зо сміху, що аж посинів. Ми з містером О’Фонелем полякалися навсправжки.

Вони кажуть, що я добре розповідаю анекдоти. Не знаю, але ж тепер, коли тільки хтось скаже слово “брюки” чи “Вrücке” або “Манеру” згадаємо,— то ми всі аж качаємось зо сміху, хоча, власне, й нема чого…

Я дуже задоволений, що не поїхав просто з Бремена. Мало того, що я не бачив би чарівного Рейну, але ж я в самотині безмірно, страшенно б сумував,— а то — навіть нема часу й замислитись. Та ще лагідна вода, прекрасні пейзажі, спокійна плавба — все це якось заспокоює мою душу. До того ж і містер, і колега незвичайно хороші й славні люди. Давид дуже багато знає й, як каже містер, з нього буде видатний музикант.

Надвечір ми приїхали до Кобленца. Ставало холодно й не було жодного резону їхати вночі водою. І містер дуже добре розрахував, то ми не поїхали далі Рейном. Кобленц,— що стоїть на пригорку в тім місті, де Рейн зливається з Мозелем,— дуже гарне місто. Тут, справді, чудові “брюки”, яких, здається аж три, й прекрасні величезні будинки понад Рейном. Тут же є величезний пам’ятник Вільгельмові.

Ми добре повечеряли з справжнім рейнвейном. Містер О’Фонель каже, що він рішучо відрізнявся від тих “рейнвейнів”, які дають в Ірландії. Різниця ж вся в тім, що тут у вині дужа багато “вейна” й мало “Рейна” а в Ірландії — навпаки, найбільш “Рейна” й найменш — “вейна”…

Позаяк я згадав, що, виїздячи з Бремена, не заявив ні на пошті, ні в готелю, що, коли б мені була якась кореспонденція (од Кобця чи Гільдхен), куди її послати,— то я подав з Кобленца депеші…

Ніч проспимо у вагонах, а завтра вранці будемо в Швейцарії. Шкода, що проїдемо вночі Страсбург і я зовсім не побачу Ельзасу! Ну, та не можна ж бачити всього, що є на світі. І так вже боюся, що швидко все переплутаю, така сила вражень.

Ні, таки добре я зробив, що розпочав свої записки!

— — —

2-е Червня,— Швейцарія.

В Базелі ми затримались всього на півтори години. Може його й цікаво було б подивитись, але ж нема часу, та й містер О’Фонель каже, що Базель “найдужче знаменитий тим, чого в ньому тепер нема, а саме: тут народився Беклін, який вже вмер” .

— — —

Через три години ми вже приїхали до Берна. Це,— перша столиця європейська, якої я в своїх мандрівках не обминув. Але, по правді кажучи, радість не велика, тільки-що ніколи писати.

В 6 годин увечері будемо в Лозані, а на ніч — в Женеві, де ночуємо й пробудемо цілий день, аж до завтрашнього вечора.

— — —

Знову я сиджу у вигідному плетеному “шезлонгу”, дивлюся на зелену й прозору воду Лемана (Женевського Озера), таку чисто, як в Ізарі, й спокій та журна туга наповнюють мою душу.

Справді, озера в Швейцарії — це щось таке чарівне, що його не можна й змалювати словами. Сказати б поетично: це — якась пісня природи, чи її радісна усмішка, яка тим більше сяє щастям, що бачиш її на такому похмурому обличчі темно-фіолетових гір, вкритих чорно-зеленими лісами. Взагалі, коли б не озера, особливо чарівно-казкове Женевське,— то Швейцарія мені б зовсім не сподобалась. Спочатку я навіть боявся в цім голосно признатись, але ж зо мною цілком погодились і мої попутники, бо їм вона теж не до душі. Такі тяжкі ці похмурі, темні й грізні гори, неначе вони гніваються на все; такі вони незграбно-великі, що за ними ніде не видко світа Божого. Немов би втрапив у якийсь велетенський колодязь, з якого ніде не можна видряпатись на широкий простір, побачити обрій, безмежну блакитну просторінь крайнеба.

Але, власне, мені не тільки це не подобалось. Якесь прикре враження роблять на мене й тутешні люди, особливо швейцарські німці: незграбно великі, вайлуваті й,— як мені здається, невиховані. А вже жіноцтво,— то просто напрочуд погане й з такими величезними ногами, що, коли б якась тутешня пані захотіла купити собі калоші, то мусила б купувати в двох крамницях по одній штуці, отій, що завше стоїть у вітрині на рекламу!

Взагалі тут, в Європі, багато великих на зріст жінок: чешки, німкені, але найбільшими видалися мені швейцарки (теж німкені). Француженки чепурніші, але ж і ті противні; принаймні одна, яка налякала мене так, що в мене аж бриль поліз з голови.

А було це так. Коли ми їхали від Берна до Женеви, то в мене,— мабуть від цілого дня їзди по тунелях, в яких неможливо смердить чадом з кам’яного вугілля,— трохи почала боліти голова. Я пішов до вагону, а містер з Давидом зостались на площинці. У вагоні було порожньо, лише проти мене через один рядок лавок сиділа якась панночка: невелика й пристойна на вигляд. Коли я сів,— то вона враз засміялась, просто дивлячись мені у вічі, а потім якось страшенно неприродно скривила обличчя. Спочатку я нічого не розібрав; потім глянув на неї ще раз, а вона мені знову — те саме. Й такі якісь страшні пробігли корчі у неї на обличчі, що в мене аж мороз покотив поза спиною. Я одвернувся до вікна, але ж не міг утриматись і глянув на неї знову, так скоса, на пів-ока. В неї палали очі, рот був розтулений, губи трусились, і мені здалося, що вона, як кішка націляється, щоб плигнути на мене. Я неможливо злякався, бо побачив, що вона — божевільна; схопився й прожогом кинувся до дверей, ще й по дорозі добренно вдарився коліном об лавку.

Коли ми через кілька хвилин всі втрьох заглянули у вагон, то побачили, як вона гірко ридала, рвала на собі брилик, волосся й шалено скреготала зубами. На першій станції ми сказали про те кондукторові й він кудись її повів.

Мені було незвичайно погано на серці.

Але ж протягом цього дня ми вже бачили кількох так званих “кретинів”, тобто — дурників, з довгими руками й величезними, як кавун, головами. Зустріли також трьох з такими волами, як добрий кулак. Кажуть, що в Швейцарії взагалі чимало всяких хворих, що несповна розуму…

Не зробив на мене враження й Берн. Він так зветься через те, що нібито, коли швейцарці хотіли заложити це місто, то ухвалили його назвати іменем того звіря, якого вони зустрінуть першого в лісі. Цей звір був ведмідь. Вони його й вбили на тім місці, де тепер стоїть їхня столиця. Тим-то знаком (гербом) кантона Бернського й тепер є ведмідь, і цього ведмедя в різних зображеннях бачиш на кожному кроці.

Мало того, тут, недалеко біля Нідекського мосту й досі є ведмежатник. Це — глибока кам’яна, вимурувана в землі, яма, в якій тримають кількох бурих, брудних і обдрипаних ведмедів.

Було якесь свято, а через те біля тої ведмежої барлоги згромадилась сила-силенна бернців, які стояли над ямою, сміялися з тих нещасних ведмедів, що ловили хліб, моркву та інший харч, який їм кидали люди, або вилазили вгору по стовбурах дерев. Мені та Давидові ця картина видалася й нудною, й сумною, але місцевим “тубільцям”, очевидно, така забавка дуже до вподоби, хоча від неї й гидко тхне.

З будівель мене зацікавили лише старовинні міські ворота з вежею, на якій знаменитий “орлой” — дзиґарі. Коли приходить повна година, вони дуже мелодійно дзвонять в дзвони, а лицар та знов-таки ведмеді починають робити всякі рухи.

Цікаві ще старовинні “аркади”, що почасти нагадують краківські Сукениці; величній будинок парламенту; старовинний і гарний костьол “Münster”, вежу якого видко зо всіх кутків міста, а над костьольним входом цікаво виліплено картину раю й пекла.

Але що мені дійсно подобалось,— це пам’ятник “Поштової міжнародної спілки”, що стоїть в якомусь парку біля невеликого ставка. Після київського Богдана та дрезденського Бісмарка це — найкращий пам’ятник. Навколо велетенського глобуса, тобто земної кулі — летять, взявшись за руки п’ять жінок: Європа, Азія, Африка, Америка й Австралія. Постаті такі легкі, що не віриться, ніби їх висічено з каменя! А внизу, під земною кулею сидить велика постава, здається,— “Швейцарія”…

В цім парку знаменитий і ставок. Восени до нього злітається видимо-невидимо диких качок, що й живуть тут, посеред самої столиці Швейцарії.

Ми обідали тут в досить добрім ресторані, але ж не подобалось мені й те, що кельнерка, коли подала страву, то сіла з нами за столика. Я рішучо не знав, що з нею говорити, а мовчати теж якось незручно, бо вона може подумати, що вважаєш її за нижчу від себе. Далі,— при сусідньому столику сиділи якийсь панич та панночка, а потім затулились газетою й почали голосно цілуватись. А вже в Лозані ми бачили в кафе, як гості сажали собі на коліна кельнерок. Мене це все дивує, бо в Німеччині я нічого подібного не бачив. Ми з Давидом почували себе ніяково, а містер О’Фонель навіть голосно плювався…

Ах, ще забув записати одну цікаву річ. У Берні є крамниця листівок з малюнками всього світу. Я тут знайшов цілу низку українських карток з малюнками Амвросія Ждахи, який з’ілюстрував пісні М. В. Лисенка. Це — картки київського видання. Я купив всі три серії.

Я дуже цьому зрадів і розповів м. О’Фонелю про свою втіху, що знайшов хоч що-небудь українське навіть в Швейцарії. А він каже, що в Європі є чимало наших пам’яток, і розповів дуже цікаву легенду про українця, яка існує в Аахені, в Німеччині.

Аахен — це одне з найстаровинніших міст Німеччини, де жив і помер Карл Великий. Там є знаменитий собор, в якому коронувалося аж 37 німецьких королів. І от, є така легенда, ніби біля того собору Карл власною рукою посадовив трояндовий кущ. Минуло кілька століть (бо Карл Великий помер у 814 році), а той кущ все ріс та ріс, розкидаючи на всі боки свої віти, що розповзались по соборових мурах. Коли це, не знать з чого, почала та троянда всихати. Що з нею не робили — нічого не помагало. І от, тоді міський магістрат ухвалив викопати куща, щоб його посохлі віти не псували вигляду собору. Але ж соборний дзвонар ніяк на те не згоджувався: він бо дуже любив той кущ і йому було шкода з ним розлучитися. Через те він раз-у-раз прохав, щоб куща лишили ще трохи: може-таки він відійде. Тим часом якось вночі завітав до того дзвонаря невідомий захожий чоловік-чужинець і попросився переночувати. Дзвонар його пустив. На другий ранок той подорожній почав просити, щоб дзвонар дозволив йому у нього жити, а він за те йому служитиме. Пристав дзвонар і на те. А була в того дзвонаря дуже гарна дочка й полюбилася вона чужинцеві. От, він і почав її сватати, але ж батько рішучо відмовив, бо це був чужинець, слов’янин, не католицької віри, а з походження “русин”, тобто українець. От, тоді захожий, бачачи, як дзвонар побивався за кущем, і каже, що, коли старий віддасть за нього свою доньку, то він зробить так, що троянда оживе й знову буде цвісти. На це вже дзвонар не міг не пристати. Тоді той українець і заходився коло куща, тільки наперед умовився, щоб у нього не питали жодного слова, хоч би й що він з тим кущем не робив. А потім пообрізував віти, понавозив відкілясь землі й — диво! — на весну кущ почав рости, а потім на ньому, зацвіли й троянди. Тоді старий дзвонар впорядив бучне весілля, а потім, як помер,— то той захожий українець став замість свого тестя, дзвонарем Аахенського собору.

От, такі-то наші українці!

Мабуть це був один з тих козаків, що турки продавали їх в неволю по всьому світі!

Я, жартуючи кажу колезі Давидові, що той чоловік, певне, читав книжку Є. Чикаленка — “Сад”!

Ну, припиню писати: заграло сонце й ліворуч розтопленим сріблом блищать верхів’я Монблану. Кажуть, його видко дуже не часто, а тому всі пасажири дивляться на цей найбільший шпиль швейцарських гір. Треба дивиться й собі!..

— — —

Ні, нам рішучо не щастить в Швейцарії!

Мали сю ніч таку халепу, що ледве вискочили. Але почну з прикрості, що трапилась мені ще в “Уші”, біля Лозанни.

Насамперед: мене не вразила й Лозанна. Місто, правда, досить мальовниче, особливо, коли дивитись від університету вниз на провалля, де розкинулись будинки та масивний віадук; або, коли поглянути на розкішне Женевське озеро. В самому ж місті якось нема нічого такого, щоб вбирало в себе очі. Може ми не добре роздивились, бо, властиво, тільки об’їхали місто трамваєм та дуже небагато походили пішки. А потім, просто з двірця довгим фунікулером (канатна електрична дорога, далеко довша, як Михайлівська у Києві) спустилися з досить крутої гори в долину, в манісіньке містечко “Уші”.

Тут, в невеликому парку, біля самого Лемана ми чекали пароплава. Обіч понад берегом сиділа ціла низка перекупок з померанцями та квітками. Навіщось вони майже всі переплутали свої кошики довгою мотузкою.

Але, на жаль, я взнав про те занадто пізно! Коли ми були біля берега, я оглянувся назад і зненацька побачив не кого іншого, як свого любого Самзная! Ну, чисто такий же чорний пойнтер, з білими лапами й білою грудниною біг обіч за якимсь паном. Мене це так вразило несподіваністю, що я цілком забув, де я, й невільно кинувся бігти до собаки та й подався поміж перекупками. Ну, звичайно, зачепився ногою за мотузку й розтягся на всю доріжку. Всі ті коші полетіли на землю, перекупки посхоплювались, зчинили страшенний ґвалт і кинулись до мене. А я лежав та борсався, заплутавшись у мотузці, як птах у сільці.

Містер і колега здивовано дивилися на всю цю дику сцену, рішучо не розуміючи, чого й куди я чкурнув, мов той “оглашенний”?! Всилу ми заспокоїли перекупок, у яких я купив на п’ять франків квіток та померанців, і потім вже розповів попутникам, що мені приверзлося.

Давид спочатку рішучо думав, що й я “сказився” в Швейцарії… Взагалі ми потім довго сміялися з цієї пригоди. Але ж я зате дізнався, що по-французькому померанці зовуться “L’orange”, квітки — “Les fleurs”, а мотузка — “La ficelle”. Три слова за п’ять франків! Шкода, що не запитав ще, як звуть у Франції ґав та роззяв!..

Але ж далі трапилась пригода, вже зовсім не смішна, а надто — мені.

Коли ми припливли до Женеви, то насамперед пішли найняти собі кімнати. З пристані гарним парком ми попрямували до готелю “Du Nord”, що нам рекомендували ще в Лозані. Справді, це — на вигляд великий і добрий готель. Такий важний портьє, до якого спочатку звернувся містер по-англійському, відповів, що він: “Ne parle pas anglais” , а просить говорити по-французькому, або по-німецькому. Тоді я почав по-німецькому, бо містер говорить гірше за мене. Але ж портьє мало мене розібрав, бо швейцарці говорять дуже одмінною німецькою мовою, так званим “Schwitzer Ditsch” , який ще більш відрізняється від моєї — баварської. Але все-таки він розібрав, що ми хочемо два малих покої, й вже хотів був дати нам відповідь, але його кудись покликали, а замість нього зостався молодий хлопець. Цей вже зовсім не тямив ні англійської, ні німецької, й О’Фонель почав порозуміватись з ним по-французькому, але сам він цієї мови знає дуже мало. Хлопець вислухав, якось суворо нас обдивився, потім покрутив головою й рішучо заявив, що вільних покоїв нема. Потім подумав і направив нас до іншого невеличкого готелю, близенько від “Du Nord”. Ми побачили, що вийшло якесь непорозуміння, але не схотіли витрачати часу на чекання портьєра й подались до другого готелю. Це була невелика старовинна будівля, в якій нас привітно зустріла розмальована пані й з веселим сміхом сказала по-французькому, що дає нам два малих покої “саме такі, як ми хочемо” — обіч один з другим. Ми навіть не поглянули на ті покої, віддали їй свої речі, а самі швидше подалися блукати по Женеві. Проблукали ми аж до 11 годин, скінчили день в чудовому парку над озером, в якому відбиваються тисячі вогнів, послухали гарного оркестру і, питаючи кожного зустрічного, якось добралися до свого готелю.

Перш за все нас вразило, що в нижній залі, де ми переходили, була сила народу, досить обдертого, п’яного й крикливого. Як ми вже зауважили, “по швейцарському звичаю” — жінки сиділи у чоловіків на колінах, а одна — просто на столі. Всилу ми розшукали господиню, а та засвітила якусь ліхтарню й темними, брудними, покрученими сходами повела нас нагору… Ми побачили, що вклепались: це була якась яма для бернських ведмедів, а не готель. Певне, що самий найгірший на всю Женеву! Ну, та вже не було чого казати: підходило до півночі, втома від цілого дня їзди та ходіння почувалась величезна, й ми, обдивившись брудно-зеленкуваті шпалери наших покоїв, дуже вбого обставлених, мусили згодитись з “многомовною” резолюцією колеги Давида:

— “В общіх чертях плоховато”,— урочисто заявив він,— “однак буде “All right” і в таких “Chambres” , коли ноги болять!”.

Я враз роздягся й ліг на скрипуче ліжко в меншій кімнатці, та якось потім згадав, що за цілий день не мив рук, навіть після того, як лазив рачки по землі поміж перекупок в Уші. З великим зусиллям виліз я з ліжка й почав мити руки, але, коли наливав воду, то стукнув глечиком по стіні й вчув вухом якийсь ніби дзвін. Вже витираючи руки, я відсунув трохи умивальник і побачив в стіні мідяний, блискучий шпеник, як цвяшок. Не знать чого, мені закортіло його придушити, й в той момент зовсім нечутно переді мною відкрились маленькі потайні двері. Далі був вузький, темний коридор, як в Лаврських печерах. Я тоді потяг двері назад за той шпеник і, коли їх зачинив, то вони були так хитро сховані в шпалерах, що їх не можна було й помітити.

“Загадкова річ”,— подумав я й почав кликати містера, але той вже спав. Давид теж здивувався, вставати не схотів й ми вирішили, що це — старовинна будівля, але ж в теперішній час та ще в Європі не варт на такі дрібниці зважати. Однак, “на всякий випадок” я поставив під ті двері стільця, а на стільця примостив руба кам’яну миску від умивальника, щоб вона впала, коли б хтось схотів ті двері відчинити. Тоді,— гадав я — я враз прокинусь. Камізельку, де в мене було з поради В’ячеслава В’ячеславовича зісподу зашито 1000 марок,— я поклав собі під подушку,— а штани, де теж зісподу було зроблено кишеню й де було 868 франків, поклав на стільця, біля ліжка.

Певно, що я заснув враз, як тільки притулився головою до подушки. Мені навіть здавалося, що я ще й не спав; коли вчув голосний стук та якийсь стогін. Не розуміючи, що трапилось, я враз побачив у потайних дверцятах спину якогось чоловіка в шоферському кашкеті, а потім бачив, як туди ж кулею вилетіла з сусідньої кімнати друга постать з розкаряченими вперед руками, а серед мого покою стояв наш широкоплечий містер О’Фонель в самій сорочці, з голими ногами й голосно лаявся,— “Sakredam! Gott-dam! Чорт ліловий!”..

Я схопився з ліжка на рівні ноги, мов мене хтось підняв…

Виявилось, що містер прокинувся в той самий момент, коли апаш запустив йому руку під подушку. В одну мить містер зірвався на ноги й так торохнув злодія в зуби “боксом”, що той заскавулив, звалив стільця й прожогом кинувся навтьоки, але містер штовхнув його ще ногою навздогін у спину, та так, що той, ледве зберігши рівновагу, вилетів у двері, як на “Таубе”…

Ми засвітили свічки, дзвонили в обидва дзвінки,— але ніхто не з’явився. Обдивились хати: у містера й Давида було все на місці, а в мене щезла з-під подушки камізелька, а з нею й 1000 марок! Тільки зосталися франки, але обидві зверхні кишені в штанях було вивернуто й забрано гаманця з дрібними. Очевидно, злодій не догадався поглядіти всередині.

Всилу ми дошукались господині, у якої всю голову було заверчено паперовими “папільотками”, але ні до чого з нею не договорились, бо вона прикидалась зовсім дурною. Дуже довго ми не спали, а вранці ходили в поліцію, мали досить мороки,— але ні камізельки, ні моїх марок нема й по сей день. Правда, нема чого казати: нам обіцяли знайти й прислати, навіть записали, що пришлють в Сідней!.. А ти, Максиме, жди!

Окрім того, коли ми сказали, що ночували в цьому готелі, то поліціанти неначе посміхалися, а потім дивувалися, чого ми не спинились у якомусь кращому? Взагалі, нам не щастить у Швейцарії, хоч вона й відома дивовижною чесністю своїх мешканців…

Але, що мені до того, чим відома Швейцарія, коли я зостався в драматичному становищі? Негайно послав депешу Кобцеві, щоб він якось мене порятував, виславши хоч трохи грошей до Йокогами. Добре ж, як встигне!..

За тією халепою ми загубили пів дня, мусили зректись надуманої подорожі до Шамуні під Монбланом, і до вечора прошалались по Женеві, яку я тепер добре пам’ятатиму!

Їздили трохи на човні, що в руках у містера летить, мов стріла; дивились, як серед міста на мостах ловлять хлопці рибу без жодних поплавків та вудилищ: сама звичайна нитка з гачком! Добре їм так ловити, коли тут така прозора вода, що рибалка бачить, як риба вхопила приманку, і тоді її витягає. Ні, брате, половив би ти з таким пристроєм на Ворсклі!

Ще кілька разів подивилися на снігові верхів’я Монблану, якого було видко й сьогодні, наслухалися вуличних італійських співаків і, “поминаючи лихом” цю столицю “Французької Швейцарії”, увечері сіли в потяг, що поніс нас до Марселя .

* * *

Я прокинувся лише біля Авіньйона, тобто майже не бачив Франції. Доведеться, може, побувати іншим разом, і особливо в Провансі. Бо про Прованс найбільш цікавого розповідав містер О’Фонель. Він визнає, що провансальці мають стільки відмінного від французів, майже, як ми від москалів. Це особливо стало видко з творів їхнього великого поета, Фредеріка Містраля, якого можна вважати за провансальського Шевченка. Саме тепер Прованс переживав національну жалобу, бо в березні помер цей їхній “кобзар” — Містраль.

— — —

Отож, останній день в Європі я перебуваю на французькій землі, на яку так нахвалявся пан Шульц. Отже, коли я бачу марсельців, то мені тяжко згадувати слова Шульца. Не знаю, чому, але мені тутешні люди незвичайно симпатичні. Вони всі такі рухливі, голосні, говіркі й веселі. Особливо на Старій Гавані (Vieux Port) та на надбережній страшенна метушнина й гармидер. Куди ж порівняти до Бремена! Там хоч і величезна коломашня, але ж, каже справедливо містер, там скрізь навколо почуваєш німецький порядок, твердий закон і не можеш забувати, що це дозволено, а те — ні. А тут, здається, кожен може робити, що схоче, й нікого тим не здивує. О’Фонелю також подобаються марсельці й він каже, що вони дуже відрізняються від французів. Коли їх рівняти з парижанами, то вони загалом виглядають так, як — наприклад — монахинські баварці проти берлінських прусаків. Тільки містер запевняє, що вони — хвастуни, як діти, й дуже ледачі та нагадують йому цвіркунів, що роблять багато гаміру, але мало діла. Кумедно, наприклад, що марсельці завжди говорять з приводу головної вулиці Марселя — Канеб’єр: — “Якби Париж мав Канеб’єр, то він був би маленьким Марселем!” .

Я не бачив Парижа, але Марсель мені, дійсно, сподобався найбільш рухливим життям юрби, ясним небом, теплим блискучим днем й чарівнім прозоро-синім морем. Ми ходили по великому місту, що по числу мешканців є третім містом у Франції, дивились на чудові будівлі, між якими — на диво — нема жодної старовини, величезні вітрини крамниць Канеб’єра, були по великих галасливих кав’ярнях, де виром крутилася різноманітна юрба, нашвидку оглянули чудову галерею, де є знамениті образи Рюісдаля, Перуджино й багатьох славнозвісних старовинних малярів, були в чудовому ботанічному саду. Звісно, Марсель не може похвалитися чистотою, як німецькі міста, але в ньому є якась притягаюча сила. Особливо — море! Наскільки це краще “Німецького”,— а на набережній неуявимий рух, біготня,— здебільшого — жартівливий, радісний гармидер. Видко, що марсельці, справді, дуже люблять жартувати.

Ми з Давидом, наприклад, побачили в рейді ні до чого неподібний, чорний корабель, що, мов якась величезна низька скриня, тримався на воді. Ми думали, чи то не військове яке судно, й прохали містера розпитатись, що то за комедія? Але кожен нам відповідав:

— Та то ж “Пендераклі” — старий турецький кофейник! А ви й не знали?

— Та хіба ж ви не знаєте? — То ж пантофля султанової бабуні!..

Тільки ми й дізналися, що зовуть його “Пендераклі” чи “Пендераклія”, але що воно за судно — таки допитатись не змогли!

Мені тутешня обстанова життя так подобалась, що я радий би й довше пробути в Марселі, але на рейді стоїть блискучий, спокійний велетень “Гамбург” — пароплав “Північно-Німецького Лойду”. До пароплава увесь час підпливають боти та парові човни й він понесе нас завтра по цьому синьому морю в далекі від Європи краї.

Ми чиркнемось Африки, пропливемо під Азію будемо біля Борнео, заглянемо в Китай й тоді опинимось аж в “Країні Вранішнього Сонця” — Японії!

Просто голова йде обертом, як подумаю, куди мене несе доля! І це я, Максим Крушенко, полтавський бурсак, якого всякі “Чехоні” силкувались зрізати на іспиті за те, що він сказав не “вообще” а “взагалі”! Ех, людці! Та я тепер можу вам сказати й “allgemein”, і “the all”, і “vúbес”, і “w ogóle”, і навіть “en genéral” .

І на всіх мовах світу я скажу вам, що ви “взагалі” не були вчителями, а лише тими дресирувальниками, що дресирували нас, як малих звірят, головне на те, щоб ми зненавиділи вашу “божественну” науку, “возлюбили вселенськую смазь”, уміли вибріхуватись та викручуватись.

А втім — яке мені до вас діло? Може я через “жаб’ячі церковні співи” й зостануся без шкільного диплому, але ж принаймні вивчу географію!.. Ви бо навчали мене весь час про небо, а я сам вже студіюю землю, а з завтрашнього дня почну й студії моря!..

Як тільки воно мене прийме? Не знаю чого, але мені якось моторошно. Наче терпне душа, коли подумаю, що завтра я відриваюся від землі й довго не матиму з нею безпосереднього зв’язку. Згадую невільно гарне оповідання Потапенка про бідного Захара, що жив емігрантом за границею й мав за найбільші святощі рушник з написом “Любому Захарові з рідної України” та пучечку рідної землі. Тепер я починаю розуміти того сердешного й сердитого Захара. Яка шкода, що я не взяв з собою хоч би малісінької коробочки землі з свого саду!

Конче напишу Олексі Івановичу, щоб прислав мені в Японію. Він добрий — зрозуміє мене й не відмовить виконати цю мою примху…

Ми з колегою Давидом щось дуже часто згадуємо про морську хворобу й купили вже собі грілки на живіт… А може це й не так страшно!

— — —

5 червня, 5 годин ранку.

Я — на морі… Чудовий ранок, розкішний краєвид, казковий Марсель, синє море з рожевими зайчиками. Ми ще стоїмо на котвиці , пароплав нервово двигтить, густий дим викочується пухнатими, сивими клубами з величезних бовдурів й наче несе на землю мою чорну журбу до тих милих, що зостаються там…

А в мене болить голова й часами жовтіє в очах. Що це? Не може ж то бути, щоб це була морська хвороба, коли ще навіть ми не пливемо, коли все ще стоїть нерухомо наш “Гамбург” і ми почуваємо себе так само, як на надбережній!

Але я повен остраху! Ну, що, як і справді я не можу зносити плавання? Е ні! Це ж дурниця! Не може того бути. Всі ж кажуть, що, коли маєш силу волі, то можеш витримати без немочі навіть велику хвилю. А хіба ж я не маю сили волі?!

О!.. Реве, як дикий звір, сирена, скреготять котвиці… Зараз відпливаємо. Щасти, Боже, на довгий шлях!

Чимало людей хреститься, ті плачуть, ті починають махати різнокольоровими хусточками.

Прощаюсь думкою й я з усіма тими, хто, хоч коли-не-коли, згадає, зоставшись “на землі”, й про тих, що “в морє далече”…

Але, що таке? Так сильно стукає в скронях?!.

* * *

На “Гамбургу” небагато людей: це,— як каже містер О’Фонель,— і добре, і зле. Добре тим, що далеко повільніше їхати й буде менше турбот від пасажирів, а погано,— бо швидше з усіма перезнайомимось і швидше всі вони обриднуть. А це вже неодмінно…

Але я все приймаю без інтересу, бо я захворів чортовою ангіною й маю побільшену температуру та дере в горлі. Дивна річ — я такий дужий, а хворію так: ні з сього, ні з того. В Марселі ми почували пекельну спеку й я вряд з’їв дві порції замороженої кави, а тепер замість того, щоб дивитися повними очима на красоту водяного простору, на чудовий вигляд Марселя,— такого шиковного з морського погляду, любуватися спокійним, як Леман, морем,— я що пів години йду в свою каюту качатись на ліжку… От, ми минаємо Тулон; чути дзвін: то кличуть до сніданку…

— — —

Аж шкода мені: такий розкішний обід! Квітки, вино, чудові риби, якесь холодне солодке! Я так люблю все морожене, а не можу нічого їсти. Проковтнув лише риб’ячу юшку та білу каву.

Але, що обід? Мені шкода, що в мене заточується голова, і я 9/10 часу валяюсь колодою в каюті. Мало-мало не проморгав був дельфінів. Спасибі Давидові: прибіг мене покликати. Як вони красно вигравають на воді, плигаючи за пароплавом! Їх було аж вісім чорно-зелених почвар, завбільшки з чоловіка кожний, і вони з півгодини гналися за пароплавом. Ці дельфіни вже добре знають, що звідціль може бути для них якась пожива! Їх так і звуть: “морськими жебраками”, або “морськими свинями”.

Ні, навіть не впишу: лягаю й сплю. Може до завтра якось викачаюся. Мене вже оглянув німець-лікар, дав полоскання з борного квасу, бури та йоду й велів замотати горло, а на ніч — спиртову пригрівку.

Тепер, коли я з замотаним горлом,— то просто незручно виходити до салону чи на палубу.

Я тільки поткнувся,— а якась розмальована пані, що їде з дітьми, вже питалася, чи в мене часом не обкладки (тобто “дифтерит”)?..

— — —

Ну, сьогодні мені краще, хоча на цей раз моя подорож почалася нещасливо…

Вже добре видко Корсику й Сардинію. Ми поїдемо поміж них.

Які скелисті високі береги у цих островів, блискучим снігом покриті гори, на Корсиці випинається в гору гострий шпиль — Боніфаціо.

Тільки ж нема коли писати: хочеться якнайбільше вхопити вражень, якнайдужче надихатись цим палючим, але розкішним повітрям, вдивлятись в кожну зміну чарівного, синього, як кобальт, моря, над яким блискають срібні чайки…

— — —

7-е. Відпливаємо від Неаполя. Навпроти нас стоїть загадковий Везувій. Тут ми спинялись майже на 6 годин. Я й не думав, що моя нога побуває також і на італійській землі, на землі, де жив великий Гарібальді, про якого з таким захопленням розповідав мені й Давидові містер О’Фонель. Десь тут же, на острові Капрі, жив і наш великий чоловік — письменник Михайло Коцюбинський… Про це ще говорив покійний тато… І тепер, коли ми відпливаємо від цього раю (яким він здається здалеку), починає ледве помітно куритись Везувій.

Як приємно, після двох днів плавання, спуститись на землю й почути під ногами справжній, нерухомий ґрунт! Я написав “нерухомий” й невільно засміявся! Саме тут, під Везувієм, може найбільш рухоме місце землі у всій Європі! Бо й справді, історія знає з 79 року по Різдві аж по 1906-й — 29 страшних землетрусів, які зробив Везувій. Чого? Нащо? — Ніхто того не відає, але ж невільно гадаєш, коли дивишся на вузькі, смердючі, фантастично загиджені вулички Неаполя,— коли бачиш цих голих, брудних, якихсь безтолкових, на перший погляд, крикунів-неаполітанців, що часами ведуть себе привселюдно на вулицях, як справжні дикуни, котрим не відомі елементарні приписи громадської пристойності; коли бачиш, як обліпили вони своїми білими хатинками увесь Везувій, так, що зостається враження, ніби на десятки верст розкинулось одне безкрає село,— галасливе й брудне всередині й тільки здалеку мальовниче,— коли нарешті маєш нагоду спізнатись безпосередньо з цими набридливими й нечистими босяками: то невільно почнеш думати, що Везувій заливає їх лавою, засипає попелом, побиває камінням, рушить їхні будинки, гнівно трусить всю ту землю зі злості, намагаючись скинути з себе й своєї розкішної землі те людство, що не хоче шанувати й підтримувати казкової краси природи!

Фу, якого я встругнув періоду!..

Коли я сказав цю свою думку містеру О’Фонелю, він цілком зо мною погодився. Йому, вихованому в умовах строгої стриманості, розміреності, й, як він каже, “раціональної поведінки”,— неаполітанські ледарі та обшарпанці, часто в буквальному смислі слова, Sansculotte , видаються так само якимсь, занадто скороспілим витвором природи…

Ми були в самому Неаполі тільки дві години,— бо спочатку довго не спускали нас на беріг, а потім ми поспішали, щоб не спізнитись (ніхто не знав напевне, скільки простоїть “Гамбург”).

Однак, навіть за цей короткий час неаполітанці встигли нас двічі одурити: я купив дуже гарненьку статуетку з “лави” — копію Венери Медицейської, за яку заплатив чотири ліри та те ще, після довгого торгу, бо продавець хотів спочатку вісім. Але ж на пароплаві ми роздивилися, що то — гіпс, підмальований під “лаву”, а ціна йому 10–20 чентезимів . Давид та містер також зробили деякі придбання, і також крамарі їм здали решту такими грішми, що ніде не ходять.

Але ж в “салоні” пароплава, коли ми розповідали про це, з нас майже ніхто не сміявся, бо всіх, хто побував на березі,— всіх до одного було в той чи інший спосіб обдурено… І аж тепер, коли ми вже пливемо блакитною Неаполітанською Затокою,— мені ще й досі наче смердить тим диким пахом зіпсутої оливи та гнилої риби, що ними так провонялися вулички Неаполя!

Ні, рішучо в Неаполь не можна їхати після Німеччини; треба брати маршрут з Опішні, Переяслава чи якогось іншого нашого містечка, бо навіть Марсель, порівнюючи, виглядає, як салон проти смітника…

Неаполітанці кажуть: “Поглянь на Неаполь і вмри, “бо” — додав Давид — “нічого більш смердючого не побачиш!”..

Але ж за те здалеку,— яка це Божа краса!

— — —

Ми з колегою майже цілий день — на палубі. Він за ці дні помітно поздоровшав, став чорний, як вугіль, тільки біліє його полущений тонкий ніс та блищать чорні очі.

Я теж помалу запалююсь, однак я ще тільки червоний, бо не догорів як слід, через ті два дні лежання в каюті. Але тепер почуваю себе майже добре й, якщо завтра дадуть на обід морожене та мазаґран, — то нажену й те, що втратив раніш. Взагалі мені тут страшенно хочеться їсти, хоча й дають величезну силу й рішучо немає ніякої роботи. Навіть пишу дуже мало, ото тільки, що англійські розмови, але ж то — не праця. Правда, це через те, що вдень дуже припікає, а увечері, коли всі повиходимо на палубу,— починаються цікаві оповідання.

Дуже практично вчить мене містер мови: спочатку тільки те, що потрібно знати в дорозі та при практичних розмовах. А сам просить вчити його так, щоб він міг розуміти книжку. Отже, виходить, що одночасно я вчуся й практичної й літературної мови. І, дивна річ, чи може того, що я вже звик в жодній мові не бачити нічого смішного чи кумедного, як те мені здавалося цілком по-дурному раніш, особливо в Празі, де я кепкував з чеської мови, чи може, й справді, я маю такі здібності,— бо ж учився в Монахині лише місяць,— тільки мені дуже легкою видається англійська. Навіть далеко легша, як була спочатку німецька. Я вже дуже багато розумію з розмови; одне тільки важко: ніколи не вгадаю, як писати те чи інше англійське слово, бо весь час одна й та сама літера вимовляється то так, то інакше. І справді, угадай, чому “уайн” треба писати “wine” а “фіш” так само “fish”. Чи “сольт” — “salt”, а “хем” — “ham”?

І якими тільки мовами не говорять тут люди?! Але здається, по-українському тільки я один. Ну, та я ж сподіваюся, що до Японії колега Давид так само вже говоритиме добре, бо він два літа жив на Київщині в Черкасах, у свого дядька, також деревопромисловця, як і його тато,— й тоді ще дещо засвоїв з нашої мови. А що до містера,— то я не дуже певен: йому тяжко говорити, але він багато розуміє.

Ну, кидаю. Починаємо свої “1000 кроків”, які ми проходимо по староримському звичаю регулярно щодня по променадній палубі перед тим, як лягати спати.

Під час цієї прохідки бувають найцікавіші розмови.

* * *

Сьогодні, перед тим, як лягти спати, ми востаннє глянули на Європу. Коли ми обходили Сицилію, то видко було блискучу скибу — то вогні Месіни… Тепер ми вже “взяли курс” на Африку й спинимось аж в Олександрії. О’Фонель спитався капітана й каже, що буде час на хвилину побувати в Єгипті, в Каїрі!..

— — —

Мушу конче записати вчорашню цікаву розмову з містером Патриком О’Фонелем під час нашої “тисячоходки”. Правда, вона вчора затяглася й ми покинули лічити кроки, а ходили мало не до півночі.

О’Фонель, який дуже багато знає, бо він чоловік учений, почав розмову про те, що корсиканці, власне,— не французи, а присвоєні до Франції також насильно, як, наприклад, ельзасці — до німців. Потроху ми перейшли взагалі на розмову про “національне питання”, й він почав оповідати про свою рідну сторону — Ірландію, якій “вільнолюбива Англія” рішучо не дозволяє жити так, як хочуть ірландці. І, коли він розповідав про ті різні насильства, а часто — то й просто знущання, яких допускаються англійці до ірландців, то я не хотів йняти віри. Досить сказати, що в Ірландії ні в суді, ні навіть в школі не дозволено мови гаельскої, якою говорять ірландці. Часами “бріти” так само тиснуть ірландську мову, як москалі нашу, бо вони так само вважають гаельску мову мужичою, а свою — панською, Теж саме помічається навіть й поміж ірландцями, що у нас: пани, багатирі та всяка ірландська шляхта, тобто — ірландські “тоже малороси”, що звуться не “лордами”, як в Англії, а — “лердами”, ця шляхта презирливо ставиться до простого народу, глузує з його мови, стародавніх гарних звичаїв, повних поетичної, почасти ще поганської, краси. А вже щодо самих англійців,— то ці вважають ірландців за нижчу расу, як американці — чорних, або німці — чехів. Ірландців не пускають на урядові посади в Англії та навіть часто й в Ірландії; переслідують їхню віру, бо ірландці майже всі католики, а англійська церква — єпископальна, англіканська. Часами, то навіть не вільно вчити закону Божого, бо в школі він викладається по-єпископальному, а через те, та через чужу мову ірландці ненавидять “чужу” їм школу й мало до неї ходять. Отож, в Ірландії й досі сила зовсім неграмотних. А неграмотність (анальфабетизм) доводить до того, що вони не можуть конкурувати з англійцями, завжди “пасуть задніх”, а ті — пани часто їх ошукують. Найгірше ж доводиться терпіти ірландцям від тих англійців, що оселилися в Ольстері й мають всякі підтримки від англійців з Великобританії.

Ірландці, один з найстаріших народів Європи — переважно селяни, що займаються скотарством та свинарством, а з цього при всякій нагоді глузують англійці, хоча, тим часом, вони так само розводять відомих на весь світ свиней: білих (йоркширів), чорних (беркширів) та рудих (тамворсів), а за це ж саме з ірландців і глузують.

Через малу культурність ірландського селянства, воно, як і наше, далеко бідніше, ніж могло б бути.

Але ж та некультурність захищає його від поанглічення, заховує в ньому природну вдачу — спокійну, ласкаву, веселу й трохи наївну,— заховує чудові легенди, прекрасні казки, подібних яким мало хто має з інших народів, заховує пісні, що по своїй будові дуже нагадують наші — українські.

Пісень вони мають, справді, багато: історичні та героїчні, що мені видаються подібними до наших дум, бо їх і співають сліпі співці, наче наші кобзарі; релігійні,— як наші канти та колядки, а потім — ліричні, гумористичні, застольні, й так далі.

Деякі пісні, що їх декламував містер Патрик, справді, наче нагадують наші. Вони так само говорять в кожному куплеті про дві різні речі, ніби переказують два побічних оповідання.

Наприклад:

“Туман холодний морозного дня

В темряві лісової хащі,—

А моє кохання до тебе

Танцює радісно в серці моєму”…

Це ніби у нас:

“Та туман яром котиться,—

Хлопцю гулять хочеться”…

А одна, то просто нагадує оту нашу пісню про деркача:

“Деркач дере під горою,—

А у мене женишина під полою…

Дери, дери, деркаченьку,—

Та сватай мене козаченьку!..

Так само, як ми, мають ірландці силу прислів’їв та приказок. Містер Патрик говорив їх дуже багато, але мені найбільш врізались в пам’ять такі:

“За ту службу, до якої тебе не кликали, й сам Бог не подякує”.

“Тільки візьми кістку, то пес тебе нажене”.

“Коли йдеш до пана,— зостав дома й душу й жупана”.

“Не дякуй за їжу, поки не з’їв”.

А одна, то чисто наша: “Життя — дивний чоловік” говорять ірландці, ніби, як і наші люди кажуть:

“Громада — великий чоловік!”

А які, каже містер Патрик, чарівні й глибокозмістовні їхні казки!

Він обіцяв розповісти нам про “Короля Чорної пустині”, про “подорож Кондле Горбатого”, або про “Червону Качку” та ще інші.

Взагалі все це оповідання зробило на мене незвичайно сильне враження. Я ніколи й подумати не міг, щоби в такій освіченій стороні, про яку у нас дома часто говорили: “От, Англія; от, Англія!” — творилося майже те саме, що в Росії, яку називають “тюрмою народів”. От тобі й Англія! Або Франція, яка майже так само душить Корсику, або Німеччина, що не дає вільно жити Ельзасові чи Лотарингії, або Польща, яка тисне нашу Галичину!..

Що ж це таке? Невже ж так тісно людям жити на білому світі, що вони увесь час повинні гризтись і дужчий повинен душити слабшого?!

Чисто, як той Возний співає в “Наталці Полтавці”:

“Лев роздирає там вовка в куски,

Тут же вовк цапа скубе за виски,

Цап на вгороді капусту псує…

Кожен з другого дере за своє”…

* * *

Ага, до речі! Вся народна словесна творчість: пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, тощо — все це загалом зветься “фольклор”.

Але у ірландців на їхню народну творчість ще часами говорять “файрилор”, від слова “файре” — тобто мавки та русалки, про яких дуже багато оповідається в їхніх казках та легендах.

— — —

З нами на “Гамбурзі”, здається, тільки один англієць. Він стрункий, високий, кощавий, цілими годинами сидить в “шезлонгу” й палить величезну сигару. Здається, це — єдина людина, що й досі ні з ким не зазнайомилась.

О’Фонель спитався про нього у кельнера й той розповів, що то — сер Скотт, з-під Чилінгема, “глобтроттер”,— тобто постійний мандрівник. Їде він до Японії, щоб пересвідчитись, який найкращий туди шлях. Він вже їздив до Японії з Лондона одним шляхом, потім — Великою Сибірською залізницею, а тепер їде втретє з французького порту попід Індією. Рахує дні, зупинки й взагалі записує всякі цифри.

Містер О’Фонель, вислухавши це, вийняв люльку з рота, плюнув просто на підлогу й не промовив жодного слова.

А кельнер ще додав, що Скотт знає вже всіх класних пасажирів і не знайомиться ні з ким навмисне, поки не вистудіює вдачі кожного, бо він не хоче “розчаровуватись”.

Містер плюнув вдруге й попросив кельнера, щоб той більше не згадував йому ні про яких “Скоттів” ні “про жадних скотів” — додав він по-російському, звернувшись до нас…

А я згадав про “Сера Скотта” навмисне, бо сьогодні вийшла така комедія за обідом.

В їдальні ми сидимо обіч, містер, за ним — Давид, а біля Давида я. Біля мене з лівого боку сидять бразильці, властителі великої торгівлі цукром. Вони нещодавно сіли, здається,— в Неаполі й їдуть тільки до Коломбо (на Цейлоні). Їх п’ятеро і всі з дуже цікавими найменнями: пан Мартінец — “Дон-Домінго”, його пані — “Пурифікачіон”, один хлопець, років восьми — “Хуаніто”, другий, років шести, зветься напів по-жіночому — “Хосе-Марія”, й дівчника років п’ятьох — “Асунта”.

Всі вони незвичайно кумедні й одягом, і поведінкою. Дон-Домінго — в широкому, білому костюмі з червоною, як жар, краваткою, в широченному солом’яному брилі з зеленою стьожкою. Пані так напудрена, що з неї аж сиплеться, як з мірошника; вона кілька разів на день перевдягається, і все в неї страшенно яскраве, а скрізь — дорогоцінне каміння. Діти — теж неначе з цирку. Вони безнастанно увесь час сперечаються, галасують. Дон-Домінго пробує зо всіма говорити, але його майже ніхто не розуміє, тоді він шкірить свої білі зуби, ляпає по животі свого сусіда й викрикує якісь дикунські незрозумілі речення, наче якась птиця. Пані трохи знає німецьке мови й увесь час починає розмову зо мною та незвичайно ласкаво мені всміхається.

Ну, а діти — то це просто чортенята, особливо хлопці! Увесь час гасають по кораблю, пробують видратись на що тільки можна, зачіпають всіх матросів, кельнерів і т. п. Бояться, здається, лише самого “сера Скотта” бо він, не повертаючи голови, увесь час пильнує їх зі свого крісла, як бульдог.

І от, сьогодні, коли ми посідали обідати, пані Пурифікачіон сіла обіч зо мною, а далі — Хуаніто, Хосе-Марія, Асунта й Дон-Домінґо. Звісно, за обідом Асунта кілька разів починала хлипати, бо “Маруся” (як ми з Давидом називаємо Хосе-Марію) кілька разів шпигав її виделкою, видирав серветку, відтягав від столу її стілець і робив їй всякі інші пакости, за що дістав ложкою по лобі від батька й за вухо від матері. Але він до цього так звик, що рішучо на “такі дрібниці” не зважає.

Здалеку, як звичайно, вовком дивився на все це “сер Скотт”; ми з Давидом качалися зо сміху, бо таки, й справді, це було й смішно, й не дуже пристойно. Тим часом подали компот з дині. Тільки-що Давид хотів був по тому допити своє вино, коли це раптом схопився Хуаніто, плигнув просто на стіл, упавши черевом на мисочку з компотом, що стояла перед його матір’ю й перевернувши моє вино, вибив з рук у Давида його склянку. До того ж він страшенно кричав, як на живіт! Зчинився незвичайний гармидер, в якому ми рішучо нічого не розуміли.

І тільки вже потім, як всі повставали, пані Пурифікачіон всилу роз’яснила нам, що її Хуаніто хотів “врятувати Давида від смерті”. І ось через що. У них, в Бразилії ростуть нібито такі дині, що після них рішучо не можна пити алкоголю, бо волокна тієї дині від спирту стають тверді, як риб’яча кістка, й можуть порвати кишки. Отож він, побачивши, що колега хотів пити вино,— поспішив йому перешкодити.

І справді, це йому пощастило зробити: Давид того вина не випив, а все вилив мені на мій білий одяг, що я купив собі в Марселі.

По обіді, коли я сидів сам собі в салоні й малював в альбомчику, до мене підійшов Сер Скотт і сказав мені кілька фраз, показуючи на блідо-руду пляму на моєму рукаві. Він мені радив при другій нагоді провчити Хуаніто “боксом”. Я це догадався не так з його розмови, як потому, що він приставив мені до самого ока свого великого, білого кулака, який пах сигарою та парфумами.

* * *

Яке щастя, що увесь час море цілком спокійне. Всі дивуються, що ми переїхали Середземне море без жодного хвилювання. Вже давно видко беріг Африки — одноманітна, сіра смужка на обрію, на якій не помітно жодного життя.

Тільки, коли ми вже були зовсім близько біля Олександрії,— берег враз ожив. Тут кілька пасажирів сходить з корабля й нам буде ще вільніше. Шкода, що не вилазять ще бразилійці: від дітей нема життя всім пасажирам, а мені особисто неможливо набридає пані Пурифікачіон. Я тільки сьогодні довідався, що її наймення визначає — “Введення в Храм”. Так само й “Асунта” визначає “Успення”. Чи не комедія?

Містер Патрик жартує, каже, що у іспанців та португальців усе зветься не так, як у інших людей. Наприклад, він запевняє, що португальці називають литку — “живіт ноги”, мамку — “ресторан дитини”, звірів рахують не по кількості одиниць, а по числу ніг, напр., “400 овечих ніг” — то буде 100 овець…

Взагалі містер якось повеселішав і його ясні, блакитні очі увесь час привітно до нас всміхаються. Він каже, що пані Пуріфікачіон, наймення якої, жартуючи перекручує на “Потифарічіон” (тобто — жінка Потифарова), казиться від теплої години й далі розтопиться зовсім, як смола на сонці…

Ну, приставатимемо до Олександрії!.. Але ж галасу, а кольорів, а метушні! Куди тобі Марсель! Мов “хинські квітки” в чарівному ліхтарі — так все й миготить перед очима… Крапка!

— — —

10-е. Лаю себе щодня. І справді, шкода, що раніш я нічого не знав про ті землі, по яких тепер їду. Правду каже містер Патрик, що для того, хто не підготовлений теоретично, гине в дорозі все найсерйозніше й найважливіше, а забирають увагу й зостаються в пам’яті лише дрібні, анекдотичні, або неприємні пригоди, яких чимало можна б було мати, й сидячи дома. Виправдую себе лише тим, що я ж не сподівався тікати з Монахина. А з підручників знаю лише, що кожне місто чимсь “славиться”. “Кизляр і Моздок — вином, Вязьма — пряниками, Москва — жуликами” і т. д. Тепер, правда, я вже читаю добрі книги про Японію в корабельній бібліотеці, а далі — почну про Австралію.

Але ж шкода, що я виїхав якось нахрапом, не знав маршрут й не міг сказати принаймні Гільді та Кобцеві тих пунктів, де спинятиметься наш пароплав і де можна було одібрати, коли не листа, то хоча б депешу. Отже, Давид має телеграму від батьків, що вони здорові й йому кланяються…

Сьогодні телеграфую Гільдхен, щоб вона мені відповіла в Гонконг, або принаймні в Шанхай. Але ж велику пошту матиму лише в конечній станції — Йокогамі.

Ну, це між іншим. Кілька слів про Олександрію та Каїр.

* * *

Перше, що робить враження в Олександрії, це те, що фантастична біганина й гармидер нітрохи не сприяють тому, щоби швидше посувалась вперед якась справа. Всього доводиться чекати незвичайно довго. Рівняючи з Європою, це — до ціла новий світ. Але ж роздивитись Олександрію, чи взагалі скласти собі якусь ясну картину про тутешнє життя, я не встиг. Зосталось в пам’яті лише якесь миготіння яскравих барв, як після образів московського маляра Малявина, що написав знаменитих “Баб”, “Вихор” та “Сміх”. Помітив тільки я, що ще в Олександрії є чимало європейського.

Так само ж у Каїрі європейщина перелаталася з “екзотикою”.

Коли ми вийшли з пароплава, то, відбувши всі формальності, враз сіли до потягу, який і повіз нас просто до столиці Єгипту. Незвичайно цікава дорога: пальми, верблюди, темно-мосянжові фелахи в дивовижних вбраннях, глиняні хутори та села, й нарешті Нил, близько якого біжить залізниця. А далі — піраміди! Кумедно вони виглядають здалеку — чисто два вояцькі намети!..

Але їхати тяжко. Ми їхали три години й ці три години видалися мені не подорожжю, а ніби я просидів у теплому кожусі в страшенно тісному, дуже натопленому кіно,— а на екрані пробігала фільма з образами Єгипту… Боліли очі від блиску сонця, боліла голова від дикої спеки, напиналися жили на скронях, спікалися губи. Дяка Господові, що “Гамбург” стоятиме аж до ранку й що вертатимемо назад вночі,— бо просидіти вдень ще раз у вагоні три години,— то можна розтопитися на лій!..

Зараз лягаємо спати: єдиний порятунок, та й втома така, що ледве веду пером по паперу…

— — —

Маємо добрий гендель! Перед нашим потягом йшов товарний і з якоїсь причини біля станції “Танта” він зійшов з рейок. Поки все полагодили, проминуло майже п’ять годин і ми висиділи цей час, очікуючи, коли нас пустять далі,— а як приїхали до Олександрії в сім годин ранку,— то лише в біноклі можна було бачити димок від нашого “Гамбурга”. Зосталось нас на суходолі 18 чоловік, переважно італійці та німці, а також і відомий, нерушимий, як сам Феліас Фог з Жюль-Верна,— сер Скотт.

Правду кажуть, що в гурті й кашу добре їсти! Нема й нам великої біди, а дехто то каже, що це просто щастя, бо не будемо нудитись в сумних суточках між Африкою та Малою Азією, які звуться Суецьким Каналом. Маємо аж три дні гуляти по Єгипту, бо, обрадившись, ухвалили їхати не до Порт-Саїду, куди можемо спізнитися,— а знову повернути до Каїру, а відтіль яким-будь способом — (от, якби на верблюдах!) — доберемося до Суецу, де й посідаємо знову на нашого “Гамбурга”, якому вже послали кілька телеграм. Послали депеші й до Порт-Саїду, а також і до Суецу (міста). Ми всі раді одному: ще походимо трохи по землі й здихалися аж на два дні любих “Введення в храм” “Марусі”, “Успення” та іншої бразильської церковщини…

Мене особисто тільки турбує становище мого капшука, який страшенно тане від єгипетського сонця, що дуже помітно з того часу, як з женевськими апашами втекла моя камізелька.

Але все ж таки, я не міг втриматись і купив в Каїрі двох величезних антимахусів, яких сьогодні й пошлю любому Костеві Івановичу у Вороніж. Він не повірить, що я заплатив за них всього 14 франків!

А собі купив так само, як і колега, старовинного єгипетського амулета, зробленого з правдивої бірюзи. Це жук, незвичайно примітивно висічений, а зветься він “Скарабей з Мафката”. Таких скарабеїв, подібних на наші “Оленки”, носили тисячі років перед тим у великій кількості єгиптяни, бо вони вірили, що ці амулети приносять людині щастя. При нагоді пошлю Гільдхен, коли провірю на собі його чудодійну силу. Перший доказ вже маємо: спізнилися на пароплав. Але колега Давид пояснює це інакше. Він каже, що може, коли б не наші “скарабеї”, то ми й самі налетіли б на попередній потяг й розбилися. Може його великий жук ворожить так, а моя маленька “оленка” — інакше. Одне тільки можна сказати, що мій з кращої бірюзи, бо на ньому під сподом є жовтенькі цяточки. А це,— як пояснив нам той араб чи фелах, у котрого купували,— сліди того каменю, на яркому наростала ця бірюза. Це дуже ціниться!

— — —

Від капітана “Гамбурга”, якому ми послали першу депешу ще з тої станції (Танта), де трапилась катастрофа, прийшла відповідь, що “Гамбург” від’їде з Суецу 13-го, в 8 годин ранку. Маємо ще дві доби й за цей час встигнемо не тільки дуже легко добратись до порту, а ще й зробити маленьку екскурсію…

Знов паримось у вагонах, їдучи знайомою дорогою до Каїру. Якби було знати, можна було б краще просто поїхати до пірамід, а то літаємо в рухливій печі сюди-туди. Єдино, чого ми з Давидом хочемо,— це “плавати кораблями пустині…”

Сер Скотт, хоча й спокійний, але незадоволений. Ця пригода заважає йому полічити всі морські милі, що він повинен був би особисто проїхати від Марселя до Нагасакі. А для нього це ж найважливіше з усієї подорожі. Принаймні він оповідав, що, коли їхав по сибірській залізниці, то проїхав від Петербурга до Владивостока вряд 9876 верст. Від Москви до Владивостоку його потяг за 16 днів зробив 885 зупинок на станціях, зазначених в розкладі. Та ще випадково, не в зазначених місцях спинився аж 71 раз, тобто всього було 956 зупинок, і т. п речі. Містер О’Фонель каже, що ці всі знання далеко швидше можна придбати з кожного залізничного путівника й кожному розумному чоловікові рішучо нема потреби бути для того замкненим 16 днів у вагоні…

— — —

13-е. Знову на “Гамбурзі”. Після вражень останніх двох днів, що зоставили по собі згадку, як фантастичний сон, в якому не можеш розібратись, прокинувшись вранці,— почуваєш себе на пароплаві так, наче вернувся додому. Все чисто, акуратно, привітно й ввічливо. Нема того дикого галасу, якихсь особливих ароматів арабських тіл та запаху ослів і верблюдів, що перевозили нас в досить незручних умовах під нічні музики шакалів, які істерично регочуть в темряві парної, африканської ночі. А над вухом жалібно дзижчать комарі…

Незвичайно радісно зустріли нас наші знайомі, а особливо — всі двунадесяті свята Бразилії. Правда, це мене не так вже тішить, але все ж було приємно бачити неудержиму радість Дон-Домінґа, пані Пурифікачіон “со чади”.

Але ж щодалі, то все стає тепліше: сьогодні термометр показує в затінку 42 ступні по Цельсію.

Хотілося б так багато записати, так кортить після доброго сніданку заснути. Бо й справді, ми їздили ночами, а сидячи на ослі, дуже не заснеш…. Попишу увечері.

* * *

Ну, буду писати про Каїр та взагалі про Єгипет. Але я вже почуваю заздалегідь, що нічого в мене з того не вийде: занадто вже багато тих вражень за цей короткий час, і такі вони різноманітні, що не знаєш, чому віддати перевагу, про що писати насамперед. Взагалі, коли я згадую той гамір та галас, яким наповнено вулиці, гомін, перед яким шумлива метушнина Марселя видається просто тишею,— то в мене й досі наче чмелі в голові гудуть. Шум Єгипту наче виривається цілими снопами, як вогні у феєрверку. Здається це якимсь великим ярмарком, де в акорд людських голосів всяких тембрів вплітаються металеві дзвони і детонуючий стогін — спів ослів та ішаків, і всякі інші звірячі голоси, і своєрідний бренькіт цикад, і, нарешті, крики муедзинів, що гукають, мов якісь велетенські павичі, з мінаретів до “правовірних”… Сам Аллах не розбереться, чого тільки немає в тій своєрідній, в такій незвичайній та химерній симфонії Африки!..”

Ці звукові враження запали мені в душу найглибше, а через те я собі уявляю тепер Африку, ніби якийсь квітник звуків, над яким царить і панує оте муедзинове:

“Ілляге Ілль Аллах, Могамедн — рессуль Аллах;

Еч геди єн а ілляґе ілль Аллах!”

(“Єдиний є Аллах, а Магомет — пророк його; прийдіть вклонитись єдиному Аллахові!”),

яке він виводить ще ніколи не чуваним мною голосом…

А на тому музичному тлі вимальовуються в моїй уяві не європейські будинки й прилизані по європейському люди, а біблійні постаті поважних арабів, одягнених в довгі та широкі шати. Ці патріархи або ж величаво виступають, або спокійно пересуваються на білих та сірих ослах, що йдуть в супроводі слуг. А навколо переходять запнуті жінки, то в прозорих, білих заслонах, то в темних “бурках” — заслонах вузьких і довгих, причеплених металевою застібкою до покривала на голові. Та застібка міститься саме між бровами й тому поміж двох тканин, в щілині виглядають блискучі, темні, нерозгадані очі.

Деякі жінки йдуть в супроводі потворних “євнухів”, інші проїздять химерними повозами. Коптські жінки, а також жидівки, сиріянки та вірменки прикривають чорними, шовковими заслонами все своє вбрання, але зоставляють не захованим обличчя. Білий колір носять лише чорні жінки — муринки. Це — колір невільниць… Взагалі жінок далеко більше в національній одежі, як чоловіків. Переважно тільки слуги та так звані каваси (послугачі чужоземних посланців) одягаються або в чорногорські, або в турецькі вбрання.

І от, всі ці постаті на тлі яскраво-зелених фінікових пальм, мечетей та всяких будинків маврійського чи арабського стилів, на тлі властивого Єгиптові східного галасу,— утворюють незабутню картину, що видається живим образом, живою ілюстрацією до арабських казок.

Якби я був поетом та добрим малярем,— то, здається, не поїхав би нікуди далі, а силкувався б в словах та барвах змалювати цю пекучу, повну незвичайно ясного сонця й метушні, країну, яка в сучасній своїй дійсності неначе розгортає перед очима живу історію, далеку-далеку минувшину…

Казково-мальовнича тут кожна година дня й ночі. А особливо чарівні ночі на берегах спокійного й величавого Нилу. Ми бачили ранній ранок, бо мусили вставати вдосвіта, щоб, скористувавшись нагодою, зробити малу екскурсію до Гізи, де ще зосталися споконвічні піраміди та загадкові сфінкси. І от, тоді, вранці ми бачили, як по вулицях проходять бедуїни зі своїми козами та фелахи з коровами, й як вони доять їх перед кожним покупцем молока. Тут вже кожний напевне знає, що він п’є молоко справжнє, непідроблене!.. Далі бачили пекарів (“хлібодарів”), що несуть на головах величезні коші з хлібом та всяким печивом, як в часи славнозвісних фараонів, коли ще жив тут біблійний Йосиф (Юсуф), пам’ять про якого ще й досі жива в багатьох тутешніх речах. З сіл до міста посуваються жінки з кошами овочів та городини, з’являються галасливі продавці всяких напоїв: лимонаду, чаю, тамариндового соку, особливого єгипетського пива й тому подібного питва. А поміж всіма цими людьми з самого рана й до пізнього вечора цілими хмарами перелітають хлопці-чистильники чобіт, що, мов собаки, хапають кожного за ноги й намагаються, хоч ти їм що, почистити чоботи. Це — справжня напасть, і, коли б їх слухати, то довелося б цілісінький день нічого більш не робити, як тільки виконувати їхні бажання.

І щодалі йде день, тим голосніша, рухливіша, більш мальовнича стає вулиця, по якій пересуваються всі можливі роди різнокольорового люду…

В Каїрі сила рослинності, поміж якою найкращі одинокі й скупчені в невеликі гайки, пальми. Трапляються вони й на досить гарних європейських вулицях, як, наприклад, Шхарі-Кемель, Оперна площа (з мосянжовим пам’ятником Ібрагиму-Паші). Але, все ж таки, ці європейські будівлі та взагалі європейського типу вулиці з готелями, пам’ятниками, автомобілями й фіакрами видалися мені тут якимись недоречними, неначе перенесеними сюди з зовсім чужого, іншого світа.

Від Мідан-ель-Хазіндар, на якій стоїть і наш готель “Еден-Палац”, відходить маленька, вузенька вуличка, якою можна пройти на знаменитий Каїрський рибний ринок, куди європейці ризикують показуватись лише в супроводі тубільців… Ми заглядали до цікавого арабського музею, де зібрано майже виключно різні арабські речі: посуд, мозаїку, орнаменти, келехи, шматки колон з стародавніх мечетей, мармурові таблиці і т. п.

У Віцекоролівській книгозбірні зібрано цікаві й незвичайно оправлені книжки Сходу: арабською, турецькою, перською мовами писані, чудового письма. Тут зберігаються найстаріші магометанські документи. Є “книжки”, писані на папірусі, на шкурі, пергаменті, навіть — на камені, дерев’яних дощечках, глиняних черепках і т. п. А які чудові й безцінні оправи на Корані! В одній залі намальовано Коран на стіні й орнаментовано в перському стилі. Ну, та хіба ж можна все це записати!?..

Недалеко від музею — мальовнича мечеть Гамі-ель-Бурдені, побудована ще в 1616 році, вся червоно-жовта, з струнким, граціозним мінаретом та незвичайно голосистим муедзином, що виспівує свою коротку пісню, як соловейко,— заплющивши очі й навіть затуливши вуха.

Найвищий мінарет чудової мечеті Гамі-Султан-Гасан.

А Нил!.. Ми переїздили його кілька разів. Але ж особливо він упав нам в око, коли ми їхали до Гізи мостом Касо-ель-Нил, перекинутим в дуже широкому місці річки. На цьому мості ми бачили силу всяких крамарів та перекупок, минали цілі валки верблюдів.

Понад берегом Нила біжить далі електричний трамвай, що доходить аж під саму пустиню, до місця, де стоять піраміди. Вісім кілометрів він пробігає розкішною алеєю, мов бульваром. На самому ж, так би мовити, березі пустині англійцями поставлено гарного готелю, де ми й наняли верблюдів та ослів й подалися далі під самі піраміди й до Гізецького сфінкса.

Ці колосальні будови невільно викликають спомини про ті часи й тих людей, що їх будували. А вночі, під ясним світлом місяця, вони утворюють таку наладу казки й очарування, якої я не забуду на все життя. Мені здається, що в цій картині є щось таке, релігійне чи побожне, чи містичне, але я не вмію цього як слід висловити. Не ймеш віри, що цих гігантів поставили звичайні люди, які під самими пірамідами (особливо — під Хеопсовою) видаються такими манісінькими й мізерними комашинками!..

Окрім свого історичного значення — як вічні пам’ятки про своїх будівничих, піраміди мали ще для єгиптян значення вічного календаря, бо по тому, як від них падає тінь, єгиптяни знали, де стоїть сонце, яка наступає доба року і т. п. Між іншим, є такий час, коли сонце стає над пірамідами так, що від них не падає жодної тіні й усі чотири боки кам’яного гостряка ясно й рівно освітлено. За 33 дні після того настає весняне рівноденство; через 90 днів — літня доба і т. д.

Один з туристів, що був з нами й добре знає Єгипет та його історію, оповідав чисто все, як саме будувалися піраміди. Між іншим, мене вразило, що для приставки сюди каміння попереду будували спеціальні шляхи, а потім,— як пише грецький історик Геродот,— Хеопсову піраміду будовано протягом 30-ох років силою, більш як 100 000 людей! Але ж ті люди працювали щороку тільки по три місяці, тобто в той час, коли не було роботи на полі.

Пролазити по внутрішніх вузьких та низьких ходах пірамід, відкіля спека дихає вогнем,— дуже тяжко й мало цікаво. Видиратись на саму піраміду,— так само тяжко.

Щодо сфінкса, то він дивує своєю великістю. Досить зазначити, що завдовжки ця потвора має моїх 50, а Давидових аж 56 кроків! Висічено його з скелі, що й раніш там стояла. Але, на жаль, дикі араби та мамелюки, що були у війську Наполеона, який приходив і сюди,— пообламували каміння з сфінксового обличчя на свої потреби.

Ми, як і всі інші туристи, знялися на тлі пірамід і забрали з собою негативи…

Ну, годі. Так тяжко писати під цю спеку, що мабуть на цьому і закінчу, хоча варто було б записати багато-багато…

Але все ж таки мушу хоч в двох словах зазначити собі, як ми їхали з Каїра до порту Суец не верблюдами, а залізницею через Ізмалію, де півгодини чекали пересадки в добрій ресторації. Цікаві руїни на пригорку Тель-Баста, а також знаменитий шлях від Заказіка понад каналом, якого почали будувати ще фараони. Це — та біблійна земля “Госен”, яку Фараон Менефта Перший, син Рамзеса Великого, віддав був братам Юсуфа… Тут же недалеко є руїни жидівського храму, якого було поставлено по плану історичного “Соломонового храму”. Оце, дійсно, сива старовина!..

Від Ізмалії до Суеца залізниця знову біжить понад каналом. Тут чудові краєвиди, особливо — пейзаж з “Гірким Озером”. Від станції Суеца (“Rue Colmar”) залізницею ми доїхали аж до доків, де й сіли на свого знайомого “Гамбурга”.

Ах! Хороша сторона — Єгипет! А мені особисто вона ще миліша через те, що тут улюблені барви наші: жовта та блакитна, бачиш їх на кожному кроці!..

— — —

Після Порт-Саїда, про який кажуть, що це справжнє пекло з чорними чортами й чортенятами, у нас значно змінилися товариші по столу. Зостались тільки ми, бразильці та дві італійки,— а додали нам кількох португальців, поляка й шістьох німців. Містер Скотт, після пригоди “з урятуванням від смерті Давида”, перейшов до другого столу, де ще з’явилось кілька англійців та американців.

Найбільш цікаві німці. Це — члени ловецької експедиції знаменитого зоолога Карла Гаґенбека, що помер рік перед тим, а був організатором ловів диких звірів у Африці та по інших землях для Гамбурзького зоологічного парку. Вони їдуть від його фірми до Адену, де мають приймати транспорт впійманих в Судані звірів. Кажуть, що там є слони, пантери, жирафи, буйволи, страуси, левенята, павіани й чимало інших звірів та птиць. Два з них поїдуть далі, аж до Шанхаю, куди заберуть з Африки кількох верблюдів.

Я й Давид з ними вже познайомилися, а вони напевно розкажуть нам багато цікавих речей.

Страшенно вони незадоволені з їзди Суецьким Каналом. Кажуть, що це дуже неприємна частина дороги. Протока незвичайно вузька й цілу ніч, що вони їхали, не можна було й на хвилину заснути, бо кожних 10–15 хвилин зустрічається пароплав, сирена якого страшенно кричить, а прожектори зустрічного заливають увесь пароплав вогняним світлом, що пролазить у всі щілини. Закутатись в ковдру неможливо, бо страшенно парко, а сирена “Гамбурга” так само реве. А я знаю, як вона реве, аж у голові двигтить!.. Коли ж пароплави проходять один повз одного, то увесь час так і чекай, що зачепляться…

Цікаво тільки, що увесь канал (який має завдовжки 151 кілометр, тобто 150 верст) освітлено електрикою. А ще цікавіше було послухати містера Патрика, який каже, що й цей канал почали рити ще в прастарі часи, за кілька тисяч літ до нас, єгипетські фараони. І навіть не фараон, а фараонша Хатасу, що була дуже енергійною жінкою. Між іншим, варто зазначити, що в той час єгиптяни почували себе ніяково, що їхньою державою керує не чоловік, а жінка. Вони почали вимагати, щоб Хатасу вийшла заміж і передала царювання своєму чоловікові. Тоді вона звеліла прив’язати собі, як і інші єгиптяни, бороду й почала вдягатись в чоловіче вбрання. Таким чином, не виходячи заміж, зосталася вже “фараоном” Єгипту. Вона була добрим керівником і увесь час мала зносини з простим людом, виходячи вечорами в убогому вбранні й обходячи бідні оселі мешканців столиці. Це нагадує історію багдадського каліфа Гарун-Аль-Рашіда, тобто Гаруна Справедливого…

* * *

А взагалі, після оповідань ловців, мені не шкода, що я не проїхав Суецом! Одне тільки жаль, що не довелось побачити крамарів в Порт-Саїді, які, кажуть, витворяли на пароплаві неможливі речі, видряпуючись просто, по чому тільки можна, на корабель!..

Але, як гарно в Червоному Морі! Звісно, воно нітрохи не червоне,— а прозоре, ясно-синє й тихе, спокійне! Повіває приємний вітрець і так радісно та весело дивитись на піщаний бережок, що часом жовтою смужкою вимальовується на крайнебі.

Тільки якась непоборна лінь обгортає тіло й душу. Навіть не хочеться говорити: сидів би нерухомо на своєму довгому стільці-канапі й безцільно дивився на блакитно-синю воду, по якій де-не-де зриваються білі “зайчики”, та пролітають срібними стрілами чайки…

І ця лагідна картина, особливо надвечір, коли червоніє сонце й великим колом швидко спускається у воду,— видається тлом, на якому розплітаються власні думки й згадки минулого. Чогось особливо часто випливає тепер любий образ нені, як вона, бувало, метушиться в білім убранню під горіхом коло літньої кабиці . Біля неї туптається лагідна Харитина, у якої завше щось в руках; за столом у альтанці з живої акації сидить з газетою або книжкою татусь, часами одкашлюється й поглядає понад окулярами навколо ясним, спокійним поглядом. Самзнай обперся одним боком об липу й терпливо очікує, що впаде йому зі столу, він навіть не хоче підводити вгору голови, бо тоді його дратують всі ті смачні речі, що лежать на столі й йому треба увесь час облизувати губи, щоб з них не збігала набридлива слина.

Здається, от-от рипне хвірточка; Самзнай побіжить назустріч, привітно махаючи хвостом, а з-за рогу дому — це ми всі знаємо без похибки — з’явиться тонка постава Олекси Івановича в сірих штанях і білому чесучевому піджаку. Він, ще не доходячи до альтанки, обов’язково запитає: чи прочитав тато нове число “Ради” й чи не було яких цікавих листів з Києва, а потім також обов’язково спитається у мене:

— Ну, що ж, Левіте! Чи не кортить вже тобі до Скінії? — або щось подібне…

Ех! Моє любе минуле!..— Де ти, де ти? Який це давній, солодкий сон! Здається, такий блідий і малобарвний сон, порівнюючи з тією мальовничою, шумливою, рухливою, голосною дійсністю, яку я бачу тепер. Але який ти яскравий й милий для мене! Бо й справді,— всі ці пальми, що бачив я в Єгипті,— я радо проміняв би на нашу непоказну липову алею; все це розкішне море я залюбки віддав би за тихий радісний вечір в рідній обстановці нашого полтавського дому. Невільно згадуєш байку про того нещасного чмелика, що заблудився в лісі й плакав за своєю хаткою, що була лише щілинкою в моху, а видавалася йому дорожчою й кращою за золоті царські палаци…

Отакий і я чмелик, якого носить доля по чужих світах… Правда, я знаю шлях до рідної хати, але ж коли мені він буде вільний? А хоч і буде вільний,— то хіба знайду я те, за чим плаче серце, згадкою про що воно наливається по вінця, стогне й ниє, як та сирена в тумані, як той одноманітний гуркіт корабельного гвинта?!..

Яка радість згадувати, але часами хотів би, щоб витерлося все з пам’яті,— бо не боліла б так тяжко душа…

Я, власне, не знаю, чого на мене сьогодні найшов такий сумний настрій?

А, правда! Перше, що до того мене штовхнуло,— були приставання отої розмальованої ляльки — Пурифкачіон, про яку сер Скотт колись сказав, що вона продавщиця рабів і через те він не хоче сидіти з нею за одним столом. Ми не знаємо, чи то правда, чи ні, але щодалі — то вона стає мені все огиднішою… Справді, “Потифариха” якась!..

І коли вона чіпляється до мене, то я невільно згадую мою ніжну голубку, чисту, як лілею, Гільдхен…

Ех, моя люба! Як би радісно було сидіти обіч з тобою в ці теплі ночі отут, на “Гамбурзі” й говорити, говорити без кінця й краю! Скільки нових легенд узнала б ти…

Ні, не можу більше писати! Піду до салону — відтіль чути музику й хтось співає; певне — італійці…

— — —

На Давида зробив велике враження наш переїзд з Каїру. Він все згадує бронзових крикунів — погонщиків, спокійно-презирливих верблюдів, що плюють, коли бувають чимсь незадоволені, селянок з величезними мальованими глечиками на голові, бедуїнські села, по яких бігають голісінькі, чорні, як опалені горшки, дітлахи. Мені вся ця обстановка увесь час страшенно нагадувала картини з Біблії, отож я й гадаю, чи не через те йому, караїмові, вона так до вподоби. Справді, які мальовничі постави арабів зустрічали ми в кольорових чалмах, в білих і синіх широких одягах, з довгими, білими й рудими бородами. Чисто тобі якісь старозавітні патріархи! Але я не записав всього того в свій час, а тепер вже немає охоти вертати до опису минулого, бо набігають щодень нові враження.

Сьогодні, наприклад, один з італійців, який говорить по-німецькому й трохи по-російському, бо він був довгий час в Одесі, розповів мені незвичайно цікаву річ. Я почав говорити про Неаполь і висловив свою шкоду, що не пощастило на цей раз побувати в Італії. От, він і почав розповідати про Італію, а потім мова перейшла на Гарібальді. І — дивна річ — те своє завзяття, що потім помогло йому так славно воювати за волю рідного краю, Гарібальді нібито вперше зазнав не деінде, як на Україні! Ще молодим хлопцем він був кілька разів на нашій землі й там, в Таганрозі він вперше зрозумів свої високі завдання, бо там, коли йому було 24 роки, прийнято його до конспіративного товариства “Молода Італія”.

А було це так. На Різдвяних Святках 1831 року в якомусь шиночку в Таганрозі, де збиралися італійські моряки, Гарібальді зустрів свого земляка Кунео. Вони розговорились і Кунео перший повідомив Гарібальді про заснування у Франції італійським знаменитим патріотом, Джузеппе Маціні потаємного революційного товариства “Молода Італія”. До цього товариства в той час вже пристало чимало молодих, завзятих італійських патріотів (від 20 до 40 літ) з метою, якою-будь ціною досягти визволення своєї вітчизни з-під чужого ярма.

“Молода Італія” мала такий девіз: “Словом, ділом і офірою досягти увільнення, відродження й об’єднання всіх країн італійських, щоб здобути незалежну, позбавлену всякого утиску з боку чужинців, Італійську Народну Республіку”.

Гарібальді без вагання пристав до товариства. З того часу він рішучо ступив на революційний шлях й став робити велике діло увільнення рідного краю, яке й провів так блискучо!

Я кажу, що це через те, що на нашій землі вітає й живе вільний дух наших лицарів — запорожців, яким, була найдорожчим скарбом тільки воля!..

Воля!.. Коли ж то ти прокинешся знову в моїм ріднім краю? Коли покличеш нас, молодих синів Неньки України до товариства “Молода Україна”, щоб ми взялися розбивати кайдани з Твоїх намучених, безсилих рук?! Коли вже народиться наш Гарібальді?!

“… І день іде, і ніч іде…

І, голову схопивши в руки,

Питаюся: коли ж прийде

Апостол правди?”…

Ми говорили про волю, про будуче життя, про “мир на землі”… А містер О’Фонель згадував свій нещасний край, який ірландські “тоже малороси” віддають на поталу сильнішому сусідові. Він розповідав про страшні картини ульстерськіх боїв, що були весною цього року. Розповідав, як в 60-х роках 19-го століття ірландці, вимучені нерівною боротьбою, ухвалили були всі до одного покинути рідну землю й переїхати до вільної Америки! Подумати страшно: цілий народ хоче кидати свій край, щоб тікати світ-за-очі до чужої сторони! Виходить, залили “культурні, братні” сусіди сала за шкуру, коли, й справді, більш третини всього народу виїхало з рідної землі!..

А що ж було й робити, коли англійці та перевертні ірландці винищили цілі села, руйнували дощенту цілі осідлості, а на тих місцях орали землю й садили ліси для того, щоб там плодилися звірі, на яких можна було б полювати лердам та лордам?!

Каже О’Фонель, що й наших людей — українців (русинів) також багатьох погнала біда з рідного краю до Америки. Особливо втікали туди українці з Галичини від поляків, з Угорщини — від мадярів та з Буковини — від румунів.

Чого доброго, я ще найду наших людей і в Австралії!..

Дуже мені симпатичні й італійці. Дарма, що вони не виглядають такими цивілізованими й стриманими, як німці,— але ж вони незвичайно запальні, веселі й дуже швидко переходять від суму до веселощів. Коли тепер я пригадую наших людей (правда, я дуже мало знаю наших селян, і це — сором!) то вони видаються мені також подібними своєю вдачею до італійців. Принаймні й Старушок, і Кость Іванович, і татусь навіть в найбільш прикрих випадках життя не переставали жартувати й дуже швидко забували біду. Я й сам, коли починаю щось згадувати, то в мене в пам’яті виринають переважно приємні спомини й веселі образи, а сумне й тяжке якось ніколи довго не затримується в серці. А тим часом я ж дуже запальний та лихий, особливо, як розсерджуся!.. Ну, дзвонять обідати!..

— — —

Ні, це треба записати одразу… Тепер мене аж сміх розбирає, а тоді я не в жарт злякався!..

А трапилась така пригода.

Ще перед обідом наші малі бразильці чогось незвичайно роздурілися. За обідом також вони витворяли всякі комедії, а по обіді провадили на палубі свою “війну з неграми”.

Я стояв з Давидом та з нашим новим приятелем, Антоніо Пончіні біля блискучих мідяних поручів і ми дивилися, як малі, понадягавши на себе трьохкутні шапки з газет, обмотані всякими шалями, з паличками в руках, дико викрикуючи, ганяли за Асунтою, а далі “взяли в полон” якусь “білу” дівчинку, що спочатку дуже злякалась, а потім втекла в сльозах до своєї мами, в каюту.

Сер Скотт тим часом скінчив своє ходіння (він ходить по обіді, а не перед обідом, як ми) й сів з книгою напроти нас біля поручнів. Він пихкав великою сигарою, не виймаючи її з рота, й — здавалося — дрімав.

Не знать з чого, у “Марусі” з’явилась дика ідея: він навпочіпки почав підкрадатись до сера Скотта й, зайшовши з-за спини, з несподіваним вигуком штовхнув своєю паличкою тому в сигару.

Англієць сплигнув, як тигр, з свого шезлонгу й раптом вловив хлопця в руки. Не встигли ми й ахнути, як він зо всієї сили шпурнув його на наш бік. Я невільно розставив руки й вхопив переляканого Хосе, який дуже легко міг вилетіти за облавок.

Зчинився страшенний переляк; пані Пурифікачіон зомліла, прибіг Дон-Домінґо, покликали капітана… Одне слово, вийшла ціла драма.

Сер Скотт мовчав, спокійний, як кам’яний. Потім твердою ходою пішов за капітаном.

Всі дуже зацікавились цією пригодою й гадають, що сера Скотта, який хотів був утопити хлопця, висадять завтра в Адені.

Але ж я ледве вирвався з обіймів п. Пурифікачіон, що з великим пафосом по-театральному дякувала мене за спасіння її “найдорожчого сина”, який між іншим, вимахуючи розкаряченими руками, подряпав мені носа й губу й дуже штовхнув ногою в груди Давида. Давид був аж упав і тепер лежить в ліжку.

Добре, що хоч це трапилось після “Островів 12-х апостолів”, які чомусь так хотів побачити Давид. До речі, в цих островах тільки й того, що гарна назва, а вигляд їхній досить сумний. Особливо сумна й самітна скеля “Перім”, на якій стирчить лише одне дерево та маяк, чи якась станція пароплавної компанії.

— — —

Вчора, таки й справді, був нещасливий день. Сер Скотт тільки намірявся втопити Хосе-Марно але ж це не збулося,— а вночі сам утопився якийсь чоловік з третьої класи.

Трапилось це коло одинадцяти годин. Ми тільки-що полягали, коли це раптом нас щось струснуло. Загула сирена, пароплав став. Всі страшенно збентежились й сипнули на палубу. Більшість гадала, що ми наскочили на якийсь риф чи підводну скелю. Зчинилася паніка, але враз все роз’яснилося. Якийсь італієць,— кажуть, нібито божевільний,— кинувся у воду. Ми шукали його більш години: пароплав посувався сюди-туди, облапував море прожекторами, але ж воно скрізь однаково було рівне й темне, як грифельна дошка. Так ми й поїхали…

Знаючі люди кажуть, що такі пригоди часто трапляються на кораблях. Коли “Гамбург” ішов з Японії до Марселя,— то з нього так само кинувся у воду якийсь хлопець. Але тоді було вдень і його враз впіймали, а цей пірнув на дно, як ложка в сметану!.. Нещасна людина…

На пароплаві про це тільки й мови. Всім сьогодні сумно, а особливо сумний Антоніо, бо то ж був його земляк…

До речі: Антоніо, зачувши, як я говорив з Давидом по-українському, зауважив:

— А я вже чув цю мову!

— Де? — запитав я.

— У нас, біля Риму,— розповів тоді Антоніо,— є село Grotta Ferrata, а в тому селі стоїть старовинний базильянський монастир. Тато, з яким ми там були, казав мені, що то — уніатський кляштор , а збудовано його ще аж в ХІ-му столітті. І от, коли ми зайшли до церкви, то ченці саме правили службу Божу як раз цією мовою, якою говорите ви. Тепер я буду знати, що це — українська мова!..

Антоніо обіцяв, що він навмисне поїде туди знову, бо це всього за 12–13 кілометрів від Риму й туди ходить трамвай. Ми доручили йому поклонитися від нас ченцям, і він записав таку фразу: “Українці з Індійського Океану просили переказати вам своє привітання!”

— — —

Ми — в Адені. Зостається проїхати Аденську Затоку, й опинимось в Індійському Океані…

Підпливли ми до Адена перед заходом сонця. За високими скелями виступав зеленкуватий, круглий місяць. Картина була чудова. Назустріч нам виїхали дозорні катери, а за ними на безлічі всіляких човнів почали наближатися, випереджаючи один одного, чорні сомалійці. Чорні, як негри, вкутані в білі шати, або голі з перев’яззю на попереку, вони попривозили до нас на продаж всяку всячину: сигари, страусові пера, слонячі ікла, шкури гієн, леопардів, тигрів, якісь плетіння, стріли, луки й силу всяких дрібничок. Багатьох не пустили на корабель і вони, коливаючись на своїх “пірогах”, гукали нам знизу. Ми побачили, як роблять інші, й собі з Давидом та Антоніо поспускали мотузки, на які чорні крамарі поначіплювали силу всяких речей й довірливо передавали нам. Я купив собі на згадку фігурку якогось сомалійського бога, а Давид — чудової роботи шабатурку зі справжньої крокодилової шкури.

Але що було цікаво,— так це, коли на палубі з’явилось чоловіка з сто чорних сомалійців і вони почали свої військові танці. Стільки галасу та тріскотні важко собі й уявити. Взагалі, це якісь такі мавпячі танці, що ми аж качалися зо сміху. На жаль, швидко всіх чорношкірих погнали з корабля, але хлопчики увесь час умудрялись якось видратись до нас на палубу, а потім, як жаби з берега, булькали з корабля у воду. Тепер я розумію, чого під’їжджаючи до Адена, всі класні пасажири позамикали свої каюти: ці чорномазі дитинчата влізуть у кожну щілину! Але, дивлячись на них, всім було весело. Найбільшу ж радість це дало Хуаніто та Хосе. Я певен, що з завтрашнього дня вони будуть виправляти у нас на палубі сомалійські танці.

До речі, сер Скотт обідає у себе в каюті, але йому нічого не зроблено: справу будуть розглядати аж десь на англійський території, де його оборонятиме адвокат, а тепер він буде спокійно їхати далі. Безумовно, це — очевидна несправедливість!

Ми простояли біля Адену дуже мало, а шкода: незвичайно цікава картина взагалі всієї пристані. А ще цікавіше було дивитись, як вантажили до нас дванадцять верблюдів та одного слона. Це ті, що їх привезли з Африки, з Ассаба через Баб-Ель-Мандебську Протоку й повезуть до Коломбо.

Верблюди були позв’язувані пальмовими мотузами так, що не могли поворухнути жодним членом, крім голови. І їх, як лантухи, піднімали підйомником та спускали до трюму, де для них є стайні. Виявилось, що з нами в трюмі їде й кілька корів, що й дають нам свіже молоко до кави. Та ще четверо коней везуть для Японії. Справді — “Гамбург”, як Ноїв ковчег. Чого й кого тільки тут немає?!

— — —

Ну-ну! Зовсім я не так уявляв собі океан! Я був певен, що тут так само синя й прозора вода, як у морі, але ж воно, виходить, інакше. Вода зовсім жовта, каламутна й від неї дуже не гарно пахне. Кажуть, що це через силу замерлих морських молюсків та інших дрібних створінь, які мільярдами загинули й завоняли воду. Скільки ж треба було тих створінь, щоб вони могли зіпсувати воду в океані!..

Взагалі, чи то мені набридло їхати, чи може я не маю смаку до мореплавства,— але мені вже кортить швидше доїхати до суходолу. Особливо я почуваю тугу за землею отут, в океані, — де скрізь, куди не глянь — вода, вода й вода — без жодної зміни. Увечері, коли сходить місяць, мені часами здається, що ми серед якогось безкрайого поля, вкритого гарячим снігом…

Звичайно, набачились білих рибалок, летючої риби, що наче біжить над водою, звикли пізнавати знову й знову групи чорних дельфінів. Зустрічали якісь пароплави, з котрими обмінювались салютом: махали хусточками. Але все це розважає лише на хвилинку, а далі — знову безкрая вода… Мені чогось здається, що чи її не надто вже багато? Тепер я помічаю, що я взагалі не дуже люблю такі занадто величні речі, як от — пустинне поле, безкрає море, тяжкі, височенні гори, як, наприклад, в Швейцарії…

Ага! Коли ми підходили до Адену, то бачили англійського підводного човна. Він був близько біля нас, а потім пірнув під воду. От, було, дійсно, цікаво!..

Містер О’Фонель обіцяв нам розповісти про підводні човни, бо він якийсь час був вчителем у директора фабрики, що їх виробляє.

Взагалі я маю тепер досить багато часу без вражень і міг би дечого більше записати, коли б не було так парко. Насамперед запишу, як нам розповідали Гаґенбекові ловці про ловитву звірів в Судані.

— — —

ЯК ЛОВЛЯТЬ ЗВІРІВ ДЛЯ ЗООЛОГИЧНИХ САДІВ

Один з тих німців, що належали до екскурсії зоологічної, старий пан Габерман бере участь в ловитві диких звірів з 17 літ. Де він тільки не був, чого, чого не бачив! Бував ви кілька разів в прадавніх лісах, пралісах, джунглях Африки, в індійських і цейлонських джунглях, в широчезних степах монгольських, об’їздив і виходив Сибір, бував в Закавказзі, Індії, Хинах, Америці.

Коли він оповідає свої пригоди,— то не можна одірватись. Що після цього той “звіролов” Фенімора Купера! Бував пан Габерман не раз в лапах якогось страхіття, але щасливо викручувався, хоча й має перекушену ногу й великий шрам під оком, куди його дзьобнула, не хто інший, як звичайна дрохва!

Але його дуже трудно витягти на розмову. Отже, якось, коли вже ми під’їздили до Адену, він розповідав мені й Давидові про те, як вони раніш, літ тридцять тому, ловили звірів саме в цих місцях, біля яких ми тепер проїздимо — в Південному Судані, в площині річки Газала.

Зовсім інша річ — полювати на диких звірів, і зовсім щось знов інше ловити живих і по змозі не поранених, щоб перевезти їх до інших країв.

— Велика штука,— каже пан Габерман,— застрелити з теперішнього карабіна якусь мавпу, щоб зробити з її шкури шапочку для хирявої панночки! Це тепер усякий школяр зуміє! Але в ті часи, принаймні в африканських степах не ходили на звіря з рушницею, бо ловити звіря було спортом, а бути добрим ловцем, визначало бути поважаною особою, героєм…

Одним з таких справжніх героїв був знаменитий звіролов, друг п. Габермана Абдала Окут, що краще, як інші в Судані, умів ловити струсів та павіанів. Крім нього були ще спеціалісти по влову великих живих звірів: левів, гіпопотамів, крокодилів.

Взагалі Судан був донедавна найбагатшою схованкою всякої дивовижної дичини. Найвидатніша місцевість для лову звірів — це долина Така. Це величезний степ, то тут, то там зарослий густими кущами. Він помалу переходить в мальовничу гористу місцевість. В цих місцях ловилися з великих звірів: африканські слони, чорні носороги, гіпопотами чи бегемоти, жирафи, леви, леопарди, різнорідні гієни, капські медоїди, всякі шакали, дикі осли, кафрські буйволи, різні роди антилоп, дикі кабани, комахоїди, дикобрази, павіани та інші мавпи. Крім того, тут ще живуть дивовижні птахи: марабу, швидконогі струсі й т. п.,— а також крокодили й всякі страшні гадюки. Все це — ті звірі, яких доводилося особисто ловити п. Габерманові.

Розуміється, ловив він їх не сам, а в гурті місцевих людей, різних родів нубійців чи ефіопів. В Судані живуть добрі люди: й чепурні, й розумні, й ласкаві,— до того ж незвичайно спритні й хоробрі. Більшість їх жили, як спокійні кочівники, або хлібороби. Пасуть вони свої отари овець, величезних нубійських кіз, верблюдів, а в низовинах біля річок сіють “дурру”, тобто африканське просо та бавовну. Вони дуже гостинні. Крім пастушества та почасти хліборобства, вони знають всякі ремества, виробляють нехитру, просту зброю, всякі речі з слонячої та буйволячої шкури, різні плетіння, ручні тканини, а також незвичайно тонкої роботи срібні й золоті оздоби.

Живуть дуже вбого. Їдять переважно страву з “дурри”, з якої спочатку роблять борошно, а до цієї страви додають всяких соусів з м’яса, яке спочатку висушують на сонці й розтирають на порошок. Перед їжею вони завжди миють руки, а потім їдять всі (родина, раби й гості) з одної миски. Дуже кумедно нам чути, що ввічливість вимагає, аби гість на доказ того, що він задоволений з гостини, якнайдужче гикав та відригував, а вшанований тим хазяїн йому щораз відповідає: “El hamdul illah”, тобто — “Нехай буде дяка Господові!”

Більша частина нубійців були зроду спеціалістами-звіроловами. Вони чудово знають всі ті місця, де люблять бувати ті чи інші звірі, й знають також з давніх-давен всякі способи ловитви.

Найвизначніші ловці, це так звані “аґаґніри” — тобто ті, що йдуть на всякого звіря лише з одним мечем. Цей спосіб полювання вимагає великої зручності, сміливості й присутності духа. Виїздять на полювання ці “мечеловці” на своїх маленьких, але незвичайно прудких і витривалих конях, силкуючись наздогнати звіря й підрізати йому на всьому скаку жили на задніх ногах. Звісно, це не страшно, коли буває полювання на таких плохих звірів, як жирафа, або антилопа, чи коли полюють на страуса. Але ж цим самим способом нубійці полюють і на леопардів, слонів, а навіть на лева чи гіпопотама.

Найтяжче полювання на слонів. На слона відважуються нападати лише найбільш досвідчені мечеловці й ніколи не нападають поодинці, а лише гуртом, по чотири-п’ять душ. Але ж, не зважаючи на все своє уміння, майже ні один з тих мисливців не вмирає вдома: всі вони падали на полюванні офірою тих страшних звірів, на яких вони полювали!..

Коли мисливці наглядять слонячу отару, то силкуються зробити так, щоб відлучити такого слона, який має найбільші ікла. Але цей слон, коли він бачить, що йому загрожує небезпека, стає страшенно лютий. Він починає голосно сурмити своїм хоботом і кидається на мисливців. Однак він взагалі своїми малими очима не може добре бачити й швидко роздивлятись, що діється навколо його. Тому роздратований слон насамперед кидається на тих мисливців, що їдуть на білих конях. Звичайно, один чи два нубійці навмисне виїздять проти слона білими кіньми, щоб він ганявся за ними й не помічав, як його будуть наганяти інші мисливці на темних конях. І от, коли вже слон дуже розпалиться й трохи замориться, тоді один з їздців під’їздить до нього кроків на десять, раптом сплигує з коня на землю й біжить щосили за слоном. І в той момент, як слон ступне лівою задньою ногою на землю, мечеловець, держачи меча обома руками, з усієї сили, наче великою бритвою, протинає нещасному велетневі “ахилову жилу”. Ранений й уже напівшкутильгавий слон спрожогу кидається назад на того, що його поранив,— але в цю ж мить інший нубієць, що був на білому коні й увесь час вертівся перед очима у слона, собі сплигує з коня й так само біжить за слоном. Наздогнавши його, він протинає йому й праву ногу.

Слон з підрізаними ногами безпомічно падає на землю. Тоді або йому дають змогу вмерти від згуби крови, або ж припиняють його муки пострілом з рушниці.

Бідолашний велетень безпомічно здихає, а люди кидаються на труп, випилюють йому ікла, здирають шматками шкуру, з якої потім роблять щити, піхви на мечі та всякі реміняки для хазяйства. Коли нема близько табору нубійців, то м’ясо, звичайно, кидають напризволяще і його з’їдають шуліки та шакали, чи гієни. Коли ж бувають близько люди, то вони зрізують з кісток м’ясо й або поїдають тут же, або сушать на сонці й ховають “про чорний день” на час дощів.

Таким же способом убивають нубійці носорогів, буйволів, а також і левів.

Але всі ці способи не придатні для тих ловців, яким потрібні не трупи звірів, а самі звірі. Отож, і для зоологічних садів звірів ловлять інакше.

З вечора, коли збираються Гаґенбекові мисливці,— у тубільців радість та веселощі. Гуляють до пізньої ночі, обмінюються подарунками, бенкетують, танцюють. Вранці настає мисливська гарячка: кульбачать коней, навантажують стравою верблюдів, беруть з собою й цілу отару кіз та овець, щоб було й для ловців, а ще більше — для впійманих звірят завжди свіже молоко.

Молодих звірят ловлять в той спосіб, що мечеловці ганяються за ними до того часу, аж поки зморені звірі вже втрачають силу бігти далі й відстають від своєї юрби. Тоді їх хапають, путають і віддають до обозу. Так ловити жирафів, антилоп, а часом і буйволят — нема жодної небезпеки, хіба-що кінь десь вскочить ногою в щілину, яка стала від того, що з великої спеки порепалась земля,— й або собі зламає ногу, або викине з сідла мисливця. Далеко тяжче вловити слоненя або носороженя. Батьки люто боронять своїх дітей, і часто, перш ніж впіймати малих, доводиться витримати страшний бій з старими.

Леопардів, гієн, та павіанів ловлять переважно особливими пастками — койцями, чи кучами, до яких спочатку цих звірів принаджують. Дикобразів та комахоїдів викопують вночі.

Бегемотів та крокодилів переважно ловлять “Гавати” (кодло нубійців), які визначаються тим, що вони всі знамениті плавці.

Нападають вони на цих страшних звірів просто серед дня, цілком одверто, покладаючись тільки на свою дужу й привичну руку, в якій вони несуть гарпуна, прив’язаного на довгій, міцній бамбуковій мотузці, один кінець якої припнуто до дерев’яного поплавка. Ловці кидають свої гарпуни здебільшого з берега саме опівдні, коли крокодили вилежуються на піску, або бегемоти чи носороги ліниво барложаться в глею. Коли гарпун влучить в тіло почвари, тоді за поплавок страховище притягають до берега, де або вбивають, або спутують живого. Коли хочуть вловити звірів живими, то вживають легших гарпунів, якими не можна зробити звірові тяжкої рани. Само собою зрозуміло, що це небезпечне полювання вимагає від ловця величезної зручності й сміливості та упертості.

Незвичайно цікаво оповідав п. Габерман, як вони ловили павіанів на березі Газалу. Там трапляються такі місця, де величезними отарами живуть павіани не то що по кілька сотень, а навіть по кілька тисяч голів в одному гурті.

Річка Газал (або Гаше) влітку пересихає й зостається лише кілька джерел, з яких тече вода. От, до цих джерел і ходять павіани пити воду. Цілий день вони лопотять та верещать, цілий день бігають до води,— а вночі також далеко не всі затихають.

Ловці звичайно розкладають свій табір біля того “мавпячого міста”. Спочатку мавпи дивляться на незнайомих гостей дуже підозріло й розглядають їх лише здалеку, з скелистих гір, а ближчого знайомства заводити не хочуть. Але минає кілька днів,— і павіани звикають до захожих. Щодалі, то вони підходять до них ближче й ближче, починають пити воду майже одночасно з їхніми верблюдами, кіньми та козами, але з сусідніх джерел…

Тим часом ловці готуються до влову й намічають найкращих самців, які походжають відважно й гордо поміж своїх мавп. Одного дня далеко по всій річці мисливці затуляють всі джерела, а зоставляють лише одне, де самі напували свою худобу. Коло цього ж джерела ловці насипають різної принади: найчастіше — “дурри”, яку павіани дуже люблять.

Тим часом готується пастка. Це — велика куча, сплетена з дебелих віток, що нагадує собою хату тубільців. Цю кучу становлять над тим місцем, де самці звикли находити “дурру”, підпирають тільки з одного боку паколом , а до пакола вночі прив’язують міцного мотуза, якого заховують під піском.

Коли все вже наготовлено, опівдні мисливець ховається за якоюсь скелею вдалині від пастки, тримає в руці кінець мотуза й пильнує, коли підійде під пастку той чи інший павіан, чи може кілька заразом. І в зручний момент він сіпає за мотузок, мотузка вириває пакіл, куча падає і накриває собою павіанів. Це її спочатку страшенно дивує, вони не можуть прийти до тями й сидять тихо, ніби сподіваючись, що куча знову сама собою підведеться вгору. Але потім вони розуміють своє драматичне становище; очі їхні наливаються кров’ю, вони починають, як дзиґи, крутитися по кучі, шукаючи собі виходу. Тим часом і всі інші павіани, що спочатку з переляку кидаються врозтіч, приходять до тями, повертаються знову до кучі й голосним хроканням та вищанням наче підбадьорюють полонених шукати собі порятунку. Деякі, найбільш хоробрі, підбігають до самої кучі й ведуть розмову з пійманими. Але куча тяжка й полонені нічого не можуть зробити. Правда, коли б ловці зоставили їх на довший час, то ті, що вільні визволили б впійманих, але ж ловці поспішають до кучі й при помочі особливих мотовил налигують впійманих за шию. А це зробити не дуже й тяжко, бо впіймані самі увесь час деруться нагору по стінках пастки й силкуються пробити головою вершечок кучі, так що ніби самі ж встромляють голову в петлю. Коли з кучі витягнено павіанів, тоді хитрують, як би спутати їм руки та ноги й загнуздати. Після того їх кладуть в рядно, зав’язують і вішають, як клунки, на дерево, а коли буде всіх переловлено,— тоді несуть до табору. В таборі кожного мавпячого ватажка закидають до окремого койця , бо вони дуже люті й дужчий конче намагається задушити слабшого. Не можна також садити до самця й самиці, бо він ніколи нічого не дасть їй з’їсти, й вона мусить подохнути з голоду.

— Взагалі,— каже п. Габерман,— павіани не дуже інтелігентні й зовсім не знають європейського виховання!

А через те, що вони не розумні, то багато з них по кілька разів потрапляють знову й знову до кучі. Був такий випадок, що одну позначену мавпу пан Габерман навмисне виманіжив батогом, щоб вона більше не лізла до пастки. Але, здається, їй навіть не помогла й така наука.

Не вловлені павіани ніколи не нападають на людей, але ж, коли їх ловлять, то вони дуже небезпечно кусають, майже як леопарди. Найнебезпечніший момент, як їх доводиться путати або розпутувати.

Цікаво також, що коли павіанів вже позамикають в таборі, то інші мавпи приходять їх відвідувати й деякі бувають настільки сміливі, що їх доводиться виганяти з табору батогами.

Часами буває, що влови павіанів, особливо великих срібно-сивих, набирають характеру справжньої війни, якщо ті живуть занадто великими громадами. Один з членів Гаґенбекових ловців — Артур Фахе — оповідав про бій, в якому взяло участь коло 3000 мавп.

Цікаво, що перед початком такого бою виходять наперед найдужчі самці. Вони шалено б’ють лапами об землю, скрегочуть зубами, наїжують шерсть й підходять на кілька кроків до людей, наче викликаючи їх на герць. Дуже сумно дивитись, як часом заб’ють малу мавпочку. Тоді мати забирає на руки труп своєї дитини й так плаче та побивається, як справжня людина…

В тій битві, яку бачив Фахе, ловці, озброєні рушницями й киями, не могли побороти мавпячого війська й мусили відступити, покинувши впійманих ватажків…

Ох, втомилась вже рука, але кортить ще записати під свіжим враженням, як виправляють ловці з Судану до порту в Червоному Морі свою здобич.

Коли кінчається лов,— стайні й подвір’я табору повні всяких звірів. “Як в раю” — каже п. Габерман,— “тільки, що багато на припоні, а ще більше по койцях”. Але ж є й такі, що бігають вільно: це — малі левенята, що граються в траві, мов коти.

Вільно також ходять по таборі величезні страуси. Взагалі, майже всі ті звірі, яких не дуже пом’яли під час лову, або не поранили, досить швидко звикають до неволі.

Нарешті вже все полагоджено до відходу,— й тоді починається одне з найтяжчих завдань ловців: довести свої надбання до морського порту. Тяжко це через те, що дорога довга,— коло 35–40 днів ходи по випаленій сонцем пустелі. Ближче, як через 100 кілометрів не знайдеш води, а часто й у тім місці, де та вода є, не щастить її легко здобути, бо місцеві кодла кочовиків рішучо не дозволяють до неї доступитися й обороняють своє добро зброєю. Крім того, караван (валка), що часами має півтори — дві сотки впійманих звірів, ще обслуговують більше сотки верблюдів, великі отари дійних кіз та овець, і не менш як 150 людей…

Йти доводиться майже виключно вночі, бо вдень буває страшна спека. Пустиня блищить, мов срібна з темною “черню”, по тих місцях, де бувають якісь пригорки чи скелі та кущі. Навколо порожньо, не почувається живої душі й лише чути зловісний, виючий посміх гієн.

Один-по-одному, розміреним кроком ступають дромадери, а між них йдуть жирафи, слони, буйволи, струсі. Їхні фантастичні тіні незвичайним рухливим узором розлягаються по блискучому срібному піску. Але йти тяжко від спеки, бо вона мало спадає на ніч; одна тільки потіха, що не пече згори безжальне сонце. Перед заходом — валка подалась в дорогу. Кожен зайняв своє місце, слуги ведуть великих звірів на ланцюгах та міцних ременях, йдучи по кілька душ біля одного звіря: біля жирафи — троє, біля слона — четверо, біля антилопи — двоє, двоє також і біля великого страуса. По дві-три простих кучі, в яких сидять левенята, комахоїди, мавпи та інші менші звірята,— начеплено між горбами дромадерів. Попереду спряжено докупи аж чотирьох верблюдів — по двоє з обох боків, а поміж них висить величезна, поплутана міцними ременями, куча-коєць, в якій уміщено молодого бегемота. Часом така куча з своїм пасажиром важить більш 300 кілограмів, тобто коло 17–19 пудів. І з тим пасажиром, бегемотом, найбільш мороки в дорозі,— бо його не тільки часто доводиться напувати, а ще й треба робити йому щоденну купель. Цю купель йому лагодять у особливому величезному мішку, зробленому з слонячої шкури. Далі за караваном ідуть дві-три сотки овець та кіз, яких доять, щоб напувати молодих звірят.

Взагалі вся валка нагадує величезну кочівницьку валку, або цілий рід чи кодло тубільців-кочівників, що кудись переселяються. Бо, й справді, треба ще везти з собою й силу харчу про людей, хоча в дорозі при нагоді купують волів на м’ясо, а також полюють.

Але найголовніша річ — вода. Без неї все загине марно. Через те 30–40 дромадерів, або й більше, йдуть тільки з міхами води. Валка посувається настільки швидко, наскільки можуть йти піймані звірі, а, по кількох годинах ходу, всі зупиняються, одпочивають. Тоді годують звірів та й знову йдуть далі, аж до ранку. Коли вдень нема де сховатись від сонця,— над валкою розпинають намети з рогожі, щоб зробити затінок…

Звірі часом утікають з валки, багато їх гине, хоча й доглядають їх в дорозі далеко краще, як людей. Деякі звірі за цю довгу дорогу приручаються й самі йдуть за валкою без прив’язі, особливо часто це буває з молодими носорогами, що тюпають за караваном, як собаки.

Така валка доходить до порту й чекає пароплава, який би довіз звірів до Суецу чи Олександрії. Там їх пересаджують на інший пароплав, а вже в Трієсті або Генуї вантажать до потягу й везуть коло дев’ятьох днів до Гамбургу…

— — —

Хоча ми з Давидом і дорослі люди, але у нас аж жижки трусились: хотілось би й нам побувати колись на таких вловах…

Взагалі ми так причепились до п. Габермана, що аж ходили за ним по п’ятах, як його приручені носороги, аби тільки він розповів щось з своїх пригод. Навіть лазили до нього в каюту. Причому дуже цікаво було дивитись, як він голиться. Щоб виголити все волосся з свого поморщеного обличчя, він підкладає з рота під щоку чайну ложечку, напинає щоку й дуже гладко її виголює… Яка шкода, що він виступив в Адені!

— — —

Коли ми проїхали біля острова Сокотри,— наш пароплав знову несподівано спинився. На цей раз уже не було такого переляку, як в першій раз, але також пасажири всі до одного висипали на палубу.

Виявилось, що нас спинив підводний англійський човен. Кажуть, ніби для цих човнів є станція на Сокотрі. Тепер уже дехто, й справді, злякався, а п. Дон-Домінґо почав кричати, що він — англійський підданець (але це неправда!) “й човен не сміє робити шкоди кораблеві, на якому він їде”. Отже його швидко заспокоїли.

Човен підплив до самого “Гамбурга”. Коли дивитись здалеку й згори,— то човен робить своєрідне враження: низька над морем манісінька сіра площинка, оточена тоненькими поручнями, посеред якої стоїть сіра буда, а над нею випинається дві тоненьких рурки… Дивно, як може така манісінька шкаралупка плавати по безкрайому пустопорожньому океану!

До човна спустили трапи, й відтіль зійшов на наш велетенський корабель офіцер. Після короткої розмови з капітаном, він повернув назад, а потім з човна два матроси вивели під руки другого, досить вже немолодого офіцера, який і перейшов до нас на корабель. Виявилось, що цей офіцер захворів, а човен здав його на перший корабель, якого зустрів в океані, щоб ми довезли хворого до великого порту, де є лікарні, тобто до Коломбо, на Цейлоні…

Хворого відвели до каюти для недужих, куди враз пішов наш лікар, мовчазний старий німець, а матроси знову вернули на човен і ми поїхали. Ще довго ми дивились, як підводний човен плив за нами, а потім бачили, як він став поринати й щез під водою..

Ми з Давидом почали прохати містера О’Фонеля, щоб він виконав свою обіцянку й розповів про підводні човни. Однак він одмовився. Він наче був чимсь схвильований, а потім сказав:

— Не можу згадати, де я бачив цього офіцера? Але, безумовно, ми з ним були знайомі.

І, дійсно, коли він довідався, що це — містер Геб, то страшенно зрадів. Виявилось, що містер Геб — товариш містера Патрика по школі. О’Фонель каже, що то був дуже добрий і чулий хлопець.

Містер О’Фонель зараз же написав йому записку й віддав лікареві, щоб той передав її панові Гебу, коли буде можна.

Цікаво, що з цього вийде…

Лікар каже, що нічого страшного у містера Геба нема. Спочатку думали, що в нього “удар мозковий”, що по вченому зветься “апоплексія”, але виявилось, що в нього мозкові спазми. Це в нього від перевтоми мозку та недоброго повітря в човні. Через те містер Геб швидко вийде на палубу, а тепер до нього пішов в гості містер Патрик.

На “Гамбурзі” знову починається тривога. На обрію показалися маленькі хмарки, сірі й жовтуваті. Кельнер каже, що мабуть буде хуртовина… Це, справді, біда. Як то ми з Давидом витримаємо?.. Але ж хмарки зовсім манісінькі. Може ще минеться?!..

— — —

Вночі здорово хитало, аж трудно було заснути. Ми полякалися, а містер Патрик тільки сміється: він каже, що така буря не злякала би навіть корабельних мишей, а на верблюдах було далеко більше хитання…

Однак звечора позамикали всі ілюмінатори й нікого не випускали на палубу.

Містер Геб, справді,— приятель О’Фонеля. Вони зустрілись щиро, як давні друзі. Сьогодні хворому зовсім добре й він буде обідати за нашим столо