Марту Михайлівну Перепічку я спізнав давно: літ тому двадцять буде; я тоді був молодим парубком, а вона дівчиною літ шістнадцяти. Гарна була з себе тоді Марта Михайлівна, або як звали її МартуняІ Просто козир-дівка; краса на всю губу! Зростом висока, стан стрімкий, тонесенький; плечі широкі, закруглені, білі, наче сніг, рученята манюсенькі, кожа на них так і одливала блідо-рожевим кольором! Коса — товста, довга, чорна аж темна, наче ніч! Як вплете, було, стрічки та спустить, так трохи не до самої землі… чоло широке, пряме, немов виточене, а під ним гнулися брови, наче дві чорні п’явки, обвиваючи великі очі з довгими віями. Ой! Що то за очі були!.. Згадаєш їх, так ,і тепер помолодієш! Темно-сині, наче крило у ворона, а погляд!.. Погляду їх зроду-звіку я не забуду! Мабуть, коли б вмерши, я встав з гробу, то б першим ділом згадав
Мартунині очі! Такого погляду я ніде і ні в кого не бачив… Гляне, було, Мартуня — так з очей у неї аж іскри летять; а на самого тебе наче хто приском сипне!.. Дивишся, мовчиш, нічого не промовиш, доки не зведе вона з тебе свого палкого і палючого погляду… так наче хто в тебе річ одбере, немов занімієш! Якась чудна небесна сила була у Мартуніному погляді?..
Що ж дивного, що я закохався в Мартуню? Дивно було б, коли б не закохався в таку красу. То було перше моє кохання: не вернеться воно! Ні!.. Перше кохання і перші муки не вертаються. Та й добре! Цур йому! Що коли б у сорок літ та таким клекотом заклекотіла кров, яким вона клекоче у двадцять літ! Гай, гай! Хто його зна, що б тоді і робив чоловік!.. Двадцять літ минуло, а й досі, наче сьогодні, пам’ятаю, як тремтіло, як билося у мене серце до Мартуні. А як стисне, було, вона у мене руку, так завжди було вхоплюсь другою за лівий бік… так якось нехотя, мимоволі, ніби треба було придержать серце, щоб не вискочило…
От же й не побралися ми, а чому? Так собі!
“Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються…”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Раз при мені Мартуня стусонула межи плечі дівчину за те, що не швидко подала їй рукавички. Се було ще за кріпацтва, так тоді з слугами не панькалися так, як теперечки. Ні, тоді було малесеньке паненя, ще материне молоко не обсохло у нього на губах, а вже й воно б’ється…
І хто його знає, чого я за той духопелик не злюбив Мартуню? Служанки мені не жаль було: я знав, що у неї плечі привикли до духопеликів, і сама побита нічого не промовила, навіть не скривилася, навіть і виду не показала, що од Мартуні-ного духопелика стало їй або боляче, або соромно. От же не злюбив я Мартуню, та й годі; швидше попрощався з нею, вернувся додому, та ні з сього ні з того — в сльози. Молоді сльози не дорогі, тим-то, мабуть, і рюмсав я довго, наче мала дитина; рюмсав, аж доки не стомився і не заснув. І неня, й сестри питали: чого плачу? А я мовчав та плакав; таки й сам добре не знав — чому плачу? Виплакався, виспався добре, а другого дня подався геть-геть далеко від Мартуні. Та ото так і не стрічався з нею, навіть і не чув про неї нічого цілі двадцять літ, аж доки знов не вернувся до рідного хутора. Хутір мій недалеко того села, де жила й досі живе Мартуня, землі наші межа в межу.
Вернувся на хутір, якось пусткою несе від нього!.. Матуся померла, сестри пішли між люде; будинок похилився, на клуні солома попровалювалася, крокви світяться; у колодязі дубова соха струхла, а й товста ж була… в омшанику порожні вулики, а колись були з медом і з бджолами, теперечки чмелі та шершні живуть… Горожу кругом обнесено на топливо, хоч навкруги шумлять гаї. І верби на греблі повсихали. Не диво! Двадцять літ минуло, а двадцять літ у нас вік цілого покоління! Все старіє, один тільки час, хоч і швидко минає, а не старіє; він зате людей старить. І мене він зістарів, а може, й не один він, не без того, що й люде докладали рук…
Зістарився і пасічник мій Йасиль Чміль: покинув його чоловіком не старим, в силі, при здоров’ю, а тепер, он який згорблений; голова як лунь; борода в сметані; сам насилу переступає з ноги на ногу; підтоптався, охляв. Каже: і в нього було своє лихо; і він випив дві неповних: жінку поховав, сина взято в некрути, дочку видав заміж, здавалося, і добре видав, а вона взяла та й повісилася… Лишився Василь самотою: і бджоли перемерли, і любима його собака Ратуй — взяла та й здохла…
— А я ще вештаюсь,— говорив до мене Василь,— та вже недовго; бачу, що вже на божій дорозі стою, хури своєї чекаю… Та й ви, добродію, подалися: он — голова лиса; хтось на чолі ралом пройшов, лице — наче кленове листя під Покрову!.. А чи таким ви були, як… пам’ятаєте… ходили до Марти Михайлівни…
— Літа, Василю!..
— Еге! Літа… хіба ваші літа які? Літа… гм!” Знаю я літа… А Марта Михайлівна часто нагадує про вас, де тільки стрінемося — перше слово — про вас.
— Що ж вона? Жива-здорова?
— Дівує й досі… воно б, сказать, не то пора, а й пора перейшла, так наче замовлено: і женихів багацько було; траплялися і неабиякі люде! Присватувався і ваш шуряк; не пішла і за нього: удовець, бачте… Усе перебирала, вередувала, от і довере-дувалась; тепер рада б обіруч, хоч би й за старого, та ба!..— Василь хитро подивився на мене й додав: — Усе на вас сподівалася, а як почула, що й ви одружилися, то й остання надія пропала.
— А мати її, батько — живі? — питаю.
— Де там! Давно перемерли… сама собі живе; зубожіла вельми… Та ви б, може, поїхали, провідали її,
— А що ти думаєш? Справді, чи не поїхать.
— То-то б зраділа панночка!.. Поїхав.
Колись біленький, чепурненький будиночок Перепічки стояв тепер сумно, трохи похилившись; та такий корявий, рудий, не побілений… На широкому дворі, де красувалася шовкова трава, рута, рожі і море всяких квіток, там навалено тепер цілі ожереди тоненьких гілок, начухраних з березового хворосту. Перед рундуком розіслані рядна, на них проти сонця сохне квасоля; біля ряден сидить стара баба і пряде куделю, заткнувши за пояс гребінь. Ворота в двір замкнуті; в’їхать в двір не можна. Я одчинив хвіртку. Величезна чорна-чорна собака, що лежала біля ряден, почувши, що ляпнула у хвіртці клямка, прожогом кинулась до мене. Я мерщій хвіртку на клямку та й гукаю:
— Проведіть, бабусю!
— Ідіть, ідіть; не бійтесь; вона не порве: цу-цу! Цу-цу! Чухрай…— А Чухрай і вухом не веде та гавкає, сичеться до мене через хвіртку, аж скиглить.
— Чухрай!.. Чухрай! — гукала баба.— Не слухає, бодай він опрягся! Що ж отеє мені робити? Вража собака не слухає, а мені не можна од квасолі одійти, зараз свиня так і накинеться. Чухрай!
— Піди, Вівде, проведи,— озвався хтось із-за перелазу,— я й сама подивлюся за квасолею, іди швидше.
Баба взяла лозину і почала проганяти Чухрая.
— Чи дома Марта Михайлівна? — питаю я.
— А то ж де! Он вони біля перелазу. Ідіть, ідіть,.. Чухрай не займе.
На першому ступні рундука, на котрому інде —протрухли дошки, стояла моя Перепічка, в білій хусточці поверх голови. Глянув я на неї і здивувався: сам своїм очам не вірив. Боже мій! Невже ж отеє справді я бачу прежню Мартуню! Де ділося її свіже рожеве лице, де взялося у неї таке худе, жовто-зелене? Хіба у Мартуні були такі сині дуги під очима? Хіба у неї були отакі кістляві, засмалені, аж червоні руки? Та чи Мартуня се? Придивляюся, глянув в вічі… вона, вона — моя прежня Мартуня! її очі, її погляд; я пізнав ті очі, я почув той прежній погляд…
— Здорові були, Марто Михайлівно! — кажу до неї. Дивиться вона на мене, придивляється, пізнає…
— Що? — питаю.— Не пізнаєте?
— Коли б не вклепаться… пізнала! пізнала! по голосу пізнала…— з Мартуніних грудей вирвалося тихе глибоке зітхання.— Боже! Як же ви перемінилися! Просимо ж до хати… хата знайома вам,— і знов зітхнула.
Вступили в хату: шпалери полиняли; на помості скрізь лисини; на стелі руді плями, видко, що дощ пробивався в хату… двері перекосилися набік; у вікні — двох шибок нема; замісто них синій цукровий папір… цвіллю оддає…
Сіли… канап знайомий… Марта Михайлівна вставила в мене свої очі, жалібно хитала головою… мені здалося, що очі у неї вогкі.
— Не таким я вас знала, не таким! — говорила Мартуня, і знов здалося мені, що голос у неї тремтить, чується якась сумна, жалібна нота…— Та й постаріли ж ви як!.. І лисина…
на всю голову лисина!… А де ж ваші кучері? Чи в снігах, чи в степах? Ой, ой! Он і на вусах ікей!.. І я вже не та стала, ні!.. Ой літа, літа!..— Перепічка зітхнула і спитала.— Чи давно ж ви приїхали в наші ліса? Чи надовго?
— Не знаю ще… може, і зовсім.
— Господь з вами! — аж скрикнула Марта Михайлівна, хрестячи мене, хто її знає нащо.— Де таки вам жить отут у наших вертепахі
— Чом же мені тут не жить? Ви ж живете.
— Я!.. Я що інше! Та й яке вже моє життя!.. Аби день до вечора! — Мартуня зітхнула і витерла очі.
— Що ж у вас нового? — спитав я і спитав ради тільки того, щоб що сказати, щоб мовчки не сидіти.
— Хіба за двадцять літ мало нового? Всього й не згадаєш… Коверзуна Йосипа знали — спитала Перепічка.
— Знав, а що?
— Пропав… літ десять був опікуном над Торбиними дітьми і худобою… ну, звісно… крав, переводив, шахрував сирітське добро, поки сироти росли, а виросли — кажуть: “Давай одчіт…” А який там одчіт, коли він все “опік”! Не дав; от його під суд та в тюрму засадили; посидів він, мабуть, більш півроку, та, видко, не смачно під замком; не дождався, доки суд вийшов; отрути приняв, миш’яку, чи що… От же затерли, зам’яли: причинна, кажуть, вдарила… Яка там причинна! Не хотів чоловік на Сибір іти — от і причинна… А Лісового Семена не забули?
— Ні, а що?
— Спився з кругу… в старцях тепер… І Теличка пропав: зазнався був, далі з жидовою знюхався; цукровий завод завів, винницю, став горілку гнати та всю худобу через барабан і перегнав… продали усе! Сам тепер же на Литві акцизником, жінка вмерла… На що вже добрий хазяїн був Чайка і той звівся, жебраком живе… усім тепер якось тяжко… усім не з медом!!
— Чому се так?
— Порядки нові пішли, от чому! Крестян одібрали; якесь земство завели; мирові суди; школи і все таке нове… найгірше ж без крестян… Ну, вже коли на те йшло, коли така вже царська воля — нехай, нехай би людей одбирали, та землі не займали… Земля наша, а то ще й землю пообрізували, що на наділи, а що на межування. Межовики зарізали нас без ножа… хто сміливий та з товстою кишенею, тому поодмежовували і гаї, і сіножаті, і чорнозем… знищили нас… А тут ще оте земство додає свого — нові налоги видумує: усе плати та плати; а з чого його взять? Крий боже, як тяжко стало жить! Не приведи, мати божа!..
— І вам тяжко?
— Мені?! Та мені ще вдесятеро гірше… Я наче муха в окропі. Хіба не знаєте? Сирота, одинока, зубожіла, доходів нема, було землі двісті десятин; сто на наділи одібрали; тридцять продала на прожиток… Аж ви пам’ятуєте — за покійного батька у нас карета була, на конюшні два шестерики стояло, упростяж їздили, а тепер драбинчастий віз, безклуба кобила, та й тієї нікому запрягти… Волів було три плуги, тепер і поганого назимка нема… корів було десять — усіх чума позабирала. Тяжко… Отеє збираюся продать останню землю і дворище та піду в черниці…
— Що ви, Марто Михайлівно! Чого вам у черниці?!
— Душу спасать… не можна тут жити; ні з чого жити…
— У вас же гаї такі добрі…
— Що гаї! Тепер гаї гниють; он гляньте, скільки надворі хмизу гине! Колись то все гроші були — тепер гниє. Привезуть березину з гаю, почухрають, цівка на дрова йде, а хмиз гниє, а колись за нього, добрі гроші платили…
— Хіба хто купував березові різки? — спитав я.
— Аякже! Ще як купували: і станові купували, і в земський суд, і в поліцію, особливо інвалідний начальник багато забирав.
— Нащо?
— Треба було, хіба не знаєте?.. Сікли… чи солдатів, чи злодіїв, чи просто людей… різки треба; от було — у нас і купують… А тепер — нащо, коли нікого сікти? Тепер, бачте, усі панами стали, бити не можна… Ох-ох! До чого воно все отеє доведе — один бог про те знає.
Замовкли. Здавалось, ні про що вже й розмовляти.
— Чи не купили б ви у мене сього добра? — спитала Перепічка, вказуючи пучкою на двір.
— Якого добра? Дворище?
— Ні, хворосту.
Я здвигнув плечима та й кажу:
— Нащо ж мені ті різки?
— Не все різки, між ними є й хворост.
— Та нащо ж він мені?
— В хазяйстві всяка річ згодиться; в доброго хазяїна ніщо не пропаде: на топливо або на що інше повернете… купіть! Дешево продам, по четвертаку б за віз оддала… купіть…
— Та нащо ж він мені,— одмагався я,— у мене свого лісу доволі.
— Знаю, знаю, але свій ще треба рубати, а се вже готовий, сухий… Може, на греблю треба.
— У мене греблі нема.
— Знайдете де приткнуть, аби охота була купить.
— Коли ж не треба.
— Шкода, велика шкода! А я думала… сподівалася, що хоч ви поможете мені, беззащитній сироті… аж бачу… пропаде хмиз, шкода! Може, знаєте кому порадить, щоб купив? На залізну дорогу чи не купили б?
— Там різок не треба.
— Тепер, кажуть, хворост в ціні… ви свій почім продаєте?
— Як до хворосту: і 4, і 5 карб, за сажень, так у мене ж настоящий хворост — дубовий та лісковий.
Поговорили ще трохи, я вже збирався додому, аж ось прийшла якась молодиця: очіпок набік, лице в сажі.
— Чи не пора пироги виймати з печі? — спитала вона Перепічку.
— Ох мені лихо! — скрикнула Марта Михайлівна.— Заговорилась та й забула! Пропали пироги, певно — перепеклися! А ти собі, Гапко, й байдуже! У!.. Чого очима блимаєш? Іди, іди та швидше виймай, вийнявши з печі — прямо в решето, та зараз же і прикрий подушкою… чуєш? Швидше-бо, швидше.
— Поспіємо.)— одповіла молодиця і повагом вийшла.
— Бачу, що вона занівечить мені пироги, треба самій. Вибачте. Я на одну годиночку,— з сим словом Марта Михайлівна потюпала в кухню.
А я глянув в сад: скрізь пустка, кропива, бур’яни аж гудуть, груші, яблуні, черешні наполовину повсихали… не весною життя, а зимою смерті віє од саду!..
— Чого се ви взялися за шапку? — сказала Перепічка, вернувшись з кухні.
— Пора до двора.
— І не думайте сього! Двадцять літ не бачилися, та так би то на годиночку. Ні, не пущу од пирогів. Зараз принесуть.
Та ж сама молодиця внесла повну миску гарячих пирогів.
— ПрошУ покорно! Призволяйтесь… сама місила,— говорила Марта Михайлівна, всаджуючи мене за стіл. Не з’їсти пирога — значить в саме серце вразить Марту Михайлівну. Я присунувся до пирогів, а вона підкладувала мені сметани і гордо розповідала, що ніхто в сусідстві не вміє пекти таких пирогів, як вона.
— Я чула: ви вже жонатий? — спитала Перепічка, пильно дивлячись на мене.
— Жонатий.
— А я й досі дівую… не вибрала до вподоби… сумно одній і стара вже стала, а не привикну… може б, якби більші достатки та менші налоги, то б…
— Со духи праведных скончавшася…— почулося десь недалечко.
— Се сусіду мого — Грицька Соломаху ховають,— промовила Марта Михайлівна.— Вічна йому пам’ять і царство небесне!.. Добрий він чоловік був, та чудний; так чудно і вмер… Ви не знали його?
— Не доводилося.
— Е, чудний був чоловік!.. Він з козаків. І що за вдачний чоловік був, так хто його зна, чи й є де другий такий! Нічому не вчився, а все знав: він і швець, і кравець, і маляр, і стельмах, і коваль, а як треба, так і піч складе. Землі власної у нього бігма! Він безбатченко, сирота; з себе вдатний, як вилитий, як намальований… у прийми пристав до багатирки. Жили нічого собі, а далі жінка візьми та й запий, почала по шинках ходить… Усе що на собі, до самої сорочки проп’є. Він її просить не пить, а вона ще гірше. Пила, пила, та й повіялась… Красива з себе була, рум’яна, статна. Стала повією. Станового причарувала до себе… Грицько догадався, давай сочить… підстеріг, застукав у клуні та дьогтем і вимазав становому голову, а жінці ні слова… дурний! Де б її сполосувать од шиї до п’ят, а він станового… хіба станового вина. От же прочув ісправник… станового взяли кудись у друге місто, а за Грицьком якусь провинність знайшли та й засипали нишком березової каші… З цього б то Грицько й собі запив та з перепою і богу душу оддав. Не виніс би то сорому… я сьому не вірю: великий там сором!.. Колись не так сікли, а прилюдно, на кобилі… Просто з дання спився: жінка піднесла…
У мене стиснуло в грудях: чи од пирогів Марти Михайлівни, чи од чого іншого… не скажу. Я взяв у руки шапку.
— Та посидьте-бо ще хоч трошечки,— упрошувала Марта Михайлівна.
— Ні, час додому.
— Коли ж побачимось?
— Будем живі — побачимось.
1873 р.
Джерело: