Ой і проханий же був Юрко! Кличуть його:
— Іди, Юрасику, в піжмурки гратися!
Він не йде, чекає, щоб добре попросили. Знає, без нього не обійдуться.
Або дає хтось із гостей цукерок:
— На ось тобі гостинця.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так Юрко заховає руки за спину і не бере. Поки впросять.
Навіть коли одного разу тракторист хотів посадити його біля себе в кабіну, і тоді він довго не сідав.
А це недавно пішов Юрко до свого сусіда, діда Антона, з яким він товаришував. Аж той саме їсть вареники з вишнями.
— Сідай, парубче, до вареників,— запрошує дідусь.
— Спасибі, не хочу,— каже Юрко.— Я тільки що пообідав.
Доїв дідусь вареника, взяв другого та й знову:
— Твоя ж мати сьогодні, мабуть, не варила вареників?
— Не варила,— признався Юрко.
— То на хоч одного покуштуй,— простягає дідусь. — Бач який пузатий!
— Ні, не хочу. Я не голодний,— стоїть на своєму Юрко.
— Ну як хочеш, а я буду їсти. Добрі вареники! — прицмокував дід Антон і вже більше не запрошував.
А Юркові, дарма що відмовився, ох як вареників хотілося покуштувати, бо таки був ласий до них. Кожного разу, як дідусь умочав вареника в густий мед, у нього аж слина котилася. Та він ждав, щоб дідусь іще раз запросив,— тоді вже зразу сяде. Але той увесь час говорив про інше. То розпитував Юрка, чи скоро в школу ходитиме і чи не розбив ще м’яча, якого батько з міста привіз, то почав розповідати про себе, яким він малим був. Тим часом уминав вареники.
Бачить Юрко, як швидко меншає вареників і меду, не витерпів, запитав:
— Дідусю, що ви мені казали, тільки я прийшов до вас?
— Що ж я тобі, хлопче, казав? — задумався дід Антон.— Може, то, щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш?
— Ні, пізніше. Тоді, як я отут стояв.
— А-а, це щоб сорочку в штани забрав і ґудзики застебнув?
— Та ні, не те… Ви щось мене просили, а я не хотів,— допомагав скоріше пригадати старому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці зо дві ложки меду.
Але дід Антон ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові.
І тільки тоді, коли вимочив до крапельки з тарілки пахучий мед, з’їв останнього вареника, ударив руками по колінах:
— Та це ж ти, мабуть, хотів вареників покуштувати?
— Авжеж, хотів…— ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.
Джерело: