І
Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам’яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір’ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму:
— Ярино! а несіть швидке води, бо діжка порожня!
Дмитрикові на хвилинку жаль стало неньки, що слаба не слаба — увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб. Та не така була погода, щоб смуток затримався в його серці. Все навкруги було таке радісне, веселе, що з пам’яті Дмитрикової вилетіли десь і мати, й наказ її сидіти вдома, він не помітив як самі ноги, озуті в здорові зашкарублі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик скубнув по дорозі за хвіст козу і весело засміявсь, побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далі, вчепившись ззаду до панських саней, проїхав до мосту, а звідти, пошкрябуючи здоровими чобітьми та інколи ковзаючись, побіг через лід на місто.
На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому, Русяву головку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати, Дмитрик весело дививсь на світ божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людних вулицях.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Враз він зупинивсь, скривив жалібно обличчя і простяг руку до якогось пана, що проходив улицею.
— Дайте копійку!.. мати слабі… хліба немає…
Пан глянув на блідий видочок хлопчиків, на його одежу пошматовану й сягнув у кишеню.
Дмитрик побіг далі, затискаючи в руці мідяну монету. Се Гаврилко його так навчив. О, той Гаврилко розумний і сильний, страх який сильний!.. Але де ж він, той Гаврилко?
— Дмитрику, а сюди!..
Дмитрик впізнав знайомий голос і став.
— Ну, що? — привітався Гаврилко, підходячи до Дмитрика.
— А диви, що маю! — похвалився той десяткою, що випрохав у пана.
— Мало! — рішив Гаврилко. — Що за неї купиш? Проси ще, та не лінуйсь, кривись добре, як середа на п’ятницю, та приказуй жалібно: “Дайте, милостивий пане, дайте… мати вмирають… я їсти хочу!..” I не відчепись, за поли хапай, аж поки дасть.
Дмитрик осміхнувсь.
— Хіба я не знаю? Ти ж мене вчив… А ти чом не просиш? — поспитав він у товариша.
— Оце вигадав! Сказано мале — дурне! Мені ніхто не дасть, бо я вже великий, мені вже десять літ, та й свита на мені ціла, не така, як твоя юпка… Гав не лови! — раптом штурхнув Гаврилко під бік Дмитрика.
Дмитрик зрозумів і побіг за якимсь паном, простягаючи руку.
— Дайте, пане, милостивий… хоч копійку дайте… мати вмирають… два дні без хліба сидимо.
— Проси все! — казав Гаврилко, одбираючи випрохані гроші. — Біжи он за тією панею, що на голові пір’ячко теліпається.
Дмитрик побіг і ще щось приніс.
— А де ж Марійка? — поспитав він.
— А там десь на вулиці з жиденятами бавиться… Марійко! Агов!
За хвилину надбігла Марійка, так замотана здоровою хусткою, що самий гострий червоний носик визирав на світ божий, мов рознюхуючи, чи нема де чого цікавого.
— Знаєте що? — зібрав раду Гаврилко. — Маємо трохи грошей… А я нині вранці такі бачив медівники в пекарні… ну, такі, що ніколи не бачив… Оце тобі коржик, а на коржикові наче сметана солодка-солодка… зверху помащено червоним та притрушено маком…— Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини. — А на самому вершечку, маєте собі… вишня! Мов тільки її з дерева зірвав.
— Еге?! — скрикнули враз Марійка з Дмитриком.
— Їй-богу!.. ходім купимо!
— Ходімо!
— А на шостака візьмемо цигарок, — додав Гаврилко.
— I сірників!
Ї діти, мов зграя горобців, знялись з місця і покопотіли вулицею.
— Стережись! — гукнуло щось іззаду і баскими кіньми проскочило повз дітей.
— Лови!.. лови його! — скрикнув Гаврилко, і всі троє щосили побігли навздогінці за саньми.
Дмитрик в Гаврилком вчепилися ззаду за сани і причаїлись. Але, озирнувшись за Марійкою, вони так і зареготались наголос. А де ж Марійка, наздоганяючи сани, посковзнулась і шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стікає з мокрої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці розгорнула, заваляні в болоті. На лихо, почув той регіт візник і шмагнув назад себе батогом. Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопці підбігли до Марійки.
— Маріє, звідкіль вітер віє? — зачепив її Гаврилко, смикнувши за кінець хустки.
— Маріє, звідкіль вітер віє? — смикнув з другого боку Дмитрик.
— Не зай-май, бо, їй-бо мамі скажу! — запхикала Марійка, сякаючи червоного носа.
Хлопці попустували трохи, а далі з заспокоєною Марійкою майнули на базар.
Гаврилко накупив медівників, цигарок і сірників. Всі троє примостились десь під барканом і поділились ласощами. Гаврилкові, звичайно, придало найбільш. Поласувавши, він добув з кишені цигарок і дав одну Дмитрикові.
— Дай і мені! — обізвалась Марійка.
— На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їдкого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.
Марійка закашлялась.
— Тю на них! Таке гірке та недобре курять, — сказала вона, кидаючи цигарку.
— Ет, баба! — з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило від цигарки.
— А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! — загадав Гаврилко.
Всі знялись і подались поміж жидівські вулиці.
Жидка не знайшли, а так провештались на місті до вечора.
— Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! — наказував Гаврилко.
— А як мамка не пустять?
— То втечи!
Дмитрик біг через лід, пошкрябуючи здоровими чобітьми, і з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухняність.
А мамка нічого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши врешті Дмитрика, Ярина обізвалась:
— I де ти бродиш, заволоко? Візьми отам кашу в печі та повечеряй!
Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері і зараз же заснув.
Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.
ІІ
Другого дня Ярина ледве звелась з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не мав сили.
— Чогось я занедужала, Дмитрику, — обізвалась Ярина, — сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…
Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте, безхмарне; струмочки жебоніли щось межи собою, по снігу плигали жовтобрюшки та снігурі. Весело! Дмитрик з радісним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмені гроші на хліб.
Коли це, саме під містом, з’явився Гаврилко з гринджолятами, а на їх сиділа Марійка.
— Сідай, підвезу! — гукнув він на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не перекинув Марійки, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.
— Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.
— А що се у тебе в жмені ? — лапнув його за руку Гаврилко.
— Гроші… мамка на хліб дали.
— Дай сюди!
— Еге, не можна — мамка битимуть.
— Дурний! скажеш загубив, то й не битимуть. Давай!
Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.
— От що я вам скажу, — почав Гаврилко. — Я тому жидкові, що нас раз у раз зачіпав, таки нам’яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте, що? Ми собі покупуємо козики, жиденята не посміють підступитись, як докажемо ножі.
Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.
— А я їсти хочу! — обізвався Гаврилко.
— I я! I я!..— скрикнули разом Дмитрик та Марійка.
— Рушай просити, Дмитрику! — загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:
— Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..
Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.
— Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту, — ну, той мав всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. облизалась на одну згадку Марійка.
В Гаврилковій голові промайнула думка.
— Знаєте, що? та торба буде наша! — рішив він.
— Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе костуром! — змагалась Марійка.
— Не бійсь! Зробимо так: ти, Марійко, купиш за двоячку булку і подаси дідові, а як дід ховатиме її в торбу, ми вдвох з Дмитриком,— я з одного боку, а він з другого, — черкнем ножем по мотузці… Марійка вхопить торбу та навтікача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
— Еге, “добре”! А як дід зверху костуром?
— Не бійсь, не влучить! Гайда!
Сліпий дід співав побожні пісні і не чув свого лиха. Він, ховаючи в торбу булку, обіцяв Марійці “спасеніє душеньки”, коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що її вже нема!
— Калавур! Грабують! — зарепетував дід, але в одповідь на його крик залопотіли ноги втікачів,
А Гаврилко паює вже здобич, причаївшись з своїм гурточком за стосом дров на жидівському подвір’ї.
Дмитрик чув дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про се, бо Гаврилко просвітку не дав би, глузуючи.
Аж ось і вечір. Дмитрик знає, що йому пора вже додому, але він боїться з’явитися до матері без хліба і без грошей. Адже мати напевне картатимуть його! Ся думка так гризе Дмитрика, що він звіряється з нею Марійці.
— Ночуй у нас! — рішав Марійка. — А завтра мати забуде, і минеться тобі отак.
I Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері.
Другого дня знов іграшки, сміхи, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічав, що йому чогось мулько на серці. Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже й виб’ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидав своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головці. Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймають у неї хату, вона, мабуть, знає…
— Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? — підбігав до неї Дмитрик.
Жінка стає і сумно хитав головою.
— Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більш не і понесе! — з слізьми в очах каже жінка.
Дмитрик не розумів гаразд сих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій обхоплює його.
— Сирітка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з богом бесідує…— ридав раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.
— Матінко моя!.. — кричить він. — Матінко!.. — Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик біжить все далі і нічого не бачить перед собою. Він давно вже загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить:
— Матінко моя!.. матінко ріднесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
“Се мою мамку везуть ховати”, — думав Дмитрик і щосили поривається наперед. Він не бачить, що за ним басують коні, не чув, як кричать: “стережись!” А коні вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитриковою головою, ось спинаються над ним, рвуться наперед, і Дмитрик зникав десь під кінськими копитами…
ІІІ
Дмитрик лежить у лікарні. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так болить, як перше, і Дмитрик може підвестись на постелі. Він розглядав простору кімнату, це лежать хворі, дивиться на сестру-жалібницю, що зігнулась над недужим, і зупиняється, врешті, на своєму столикові. Там, межи усякими пляшечками з ліками, червоніє колодочка з його козика. Ох, той козик! Він нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на його.
“Може, мама їсти хотіли, як я купував козики… може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі… і нікого в мене немає… сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені мамка за все, що я накоїв? — думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотилась йому на обличчя. То десь бог покарав мене: нащо було обдурювати усіх, просячи для слабої неньки? Нащо було казати, що я сирітка?.. От тепер бог і дав так… А все той Гаврилко недобрий він хлопець, він мене на все підводив… Ні, то я недобрий, що слухався Гаврилка… Не вибачить мені бог, не вибачить…”
I Дмитрик поглядає в куток, де з чорних рам дивиться на його суворе обличчя бога-батька, і здається Дмитрикові, що не варт він пробачення, що ніхто не дарує йому вини його…
“Що зо мною буде? — турбують думки дитячу голову. — Де я подінусь?.. Хто мене нагодув, хто зодягне мене, каліку непотрібного?.. Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати… Буду щось робити, на хліб заробляти, Добрі люди поможуть… А де ж ті добрі люди? Є! Я знаю, що є! Адже матінка недурно казали, що світ не без добрих людей!..”
Джерело: