Кочерга Іван. Майстри часу

88

ДIЙОВI ОСОБИ:

Юркевич

Лiда

Доктор Карфункель

Таратута

Машинiст Черевко

Оля, його дружина

Лундишев

Софiя Петрiвна

Полковник

Поручик

Комiсар вiйськового поїзда

Секретар партосередку

Капельмейстер Куриця

1-й

2-й — залiзничники.

3-й /

Усачиха

Дiвчинка

Жiнки робiтникiв на станцiї, носильник, залiзничники, червоноармiйцi, робiтники з радгоспу, баби з курми, музики.

Дiя вiдбувається на однiй залiзничнiй станцiї, але в рiзнi часи:

дiя перша — 1912 року

дiя друга — 1919 “

дiя третя — 1920 “

дiя четверта — 1929 “

ДIЯ ПЕРША

Пасажирська кiмната на невеличкiй залiзничнiй станцiї. Два вiкна, канапа, стiл. Годинник. Лiворуч дверi з написом “Дамська кiмната”, праворуч — “Вхiд”. Лiтнiй вечiр. За вiкнами зеленкуватi станцiйнi вогнi. Доктор Карфункель сидить з ногами на канапi, попиває чай; виймає з футлярiв i знову ховає багато рiзноманiтних годинникiв. Це худорлявий, невизначеного вiку, елегантно одягнений пан. Права щока пов’язана червоною шовковою хусткою.

За вiкнами звичайнi станцiйнi звуки. Миготять вогники, гучно лунають гудки паровозiв.

І

Входить Юркевич, молода людина рокiв 25, а за ним носильник вносить i становить на пiдлогу чималенький-таки чемодан, добре запакований у парусину i зав’язаний вiрьовкою.

Ю р к е в и ч. До Москви бiлет другого класу i плацкарту.

Н о с и л ь н и к. Каси ще не вiдчиняли. Багажу здавати не будете?

Ю р к е в и ч. Нi, нi, чемодан я вiзьму з собою. Чи скоро поїзд, не знаєте?

Н о с и л ь н и к. Ще не дзвонили. Мабуть, скоро. За пiвгодини, якщо не спiзниться. (Виходить, не причинивши дверей).

К а р ф у н к е л ь (роздратовано). Донерветер! Потрудiлься закриваль дверi. Протяг, холодник!

Ю р к е в и ч. Даруйте — свiже повiтря!

К а р ф у н к е л ь. Повiтря, повiтря! Зальбадерей! Безглюздий балакня. Повiтрю i дурням дверi завжди вiдкритi. Зачиняль дверi! Я застудилься, чуєте?

Ю р к е в и ч. Бог з вами — надворi така спека!

К а р ф у н к е л ь. Спека, спека… Я вам казав, що я хворий? Їх габе цаншмерц. У мене пекучий зубний бiль. 0-о-о-у, проклятий країна! Вiчний простуда, вiчний зубний бiль. У-у-у!

Ю р к е в и ч. Вибачте, будь ласка, я не знав. (Зачиняє дверi). Цiлком вам спiвчуваю. Зубний бiль — це така мука, такий пекельний бiль… Цiлком вас розумiю, шановний пане, пробачте, не маю честi…

К а р ф у н к е л ь (трохи пiдводиться, стогнучи). Карфункель, таємний радник i доктор механiки.

Ю р к е в и ч. Дуже приємно. Юркевич, учитель гiмназiї, трохи лiтератор. Значить, ви нiмець, таємний радник — о, це великий чин!

К а р ф у н к е л ь. Справа не в назвах, а в суть. Моя спецiальнiсть — час. Дзигарi, годинники, механiзм…

Ю р к е в и ч. О, то ви, значить, механiк… майстер, що робить годинники? А я думав…

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Годинники роблять ремiсники, дурнi, що не бачать далi свiй нiс. Абер я єсть майстер часу. Майстер, що розумiє життя — життя i його механiзм. Га!

Ю р к е в и ч. Пробачте, я не хотiв вас образити. Хм, напевно, якийсь чудак…

К а р ф у н к е л ь. Робити годинники… Зальбадерей! Для кого — для дурнiв, що не вмiють рахувати час! Ох-ох-ох! (Хапається за щоку).

Ю р к е в и ч. Не перестає? Знаєте, був час, коли я страшенно мучився зубами, найменший протяг — просто хоч плач. I знаєте, що менi допомогло? Краплi! Був я якось в одних знайомих на селi — i ось один старенький лiкар порадив менi приймати краплi. То можете собi уявити — вiд однiєї краплi неначе рукою зняло. Це якiсь стародавнi i дуже мiцнi лiки — здається, беладонна, гвоздична олiя, опiй, але надзвичайно допомагає, надзвичайно. I знаєте — це було давно, зуби тепер у мене не болять, але я навiть в дорозi нiколи не розлучаюся з цими краплями, завжди вожу з собою.

К а р ф у н к е л ь (схоплюється i починає вклонятися, тримаючись за щоку). О, мiй любий пане, майн лiбер гер Юрi-Юрi-кевич! Яке щастя, що я вас зустрiв! Не вiдмовте ж i менi один крапля цього лiкарства. Буду вам надзвичайно вдячний, 0-о-о-у, проклятий бiль!

Ю р к е в и ч (збентежено). О, звичайно, звичайно, з охотою. (Шукає в шкiрянiй торбинцi, що висить у нього через плече). Але… але, ви розумiєте, яка досада — в торбинцi їх немає. Мабуть, я поклав їх в чемодан. Так, звичайно, в чемодан. Тепер я пам’ятаю — вони в японськiй шкатулцi.

К а р ф у н к е л ь. В шкатулцi? О, чудово! Дуже прошу вас, мiй любий друже, один тiльки крапля!

Ю р к е в и ч (починає дратуватися). Та що це ви! Дiстати краплi з цього чемодана? Шкатулка на самому днi! Ви бачите, як вiн запакований? I думати нiчого…

К а р ф у н к е л ь. Абер благаю вас, мiй шляхетний молодий друже, о-о-у! Майн бестер гер!

Ю р к е в й ч (роздратовано). Але ви розумiєте, що я їду? Та щоб тiльки розв’язати цей чемодан, потрiбно принаймнi пiвгодини. А скласти, а знову запакувати? А ви чули, через пiвгодини поїзд? А якщо я не потраплю на цей поїзд, то тодi… фу, навiть подумати жах!

К а р ф у н к е л ь. О-о… ой… який страшний бiль! Благаю вас, мiй любий пане, майн зюсер гер… якби ви знали, який це жахливий… о-о-о!.. який… у-у-у!

Ю р к е в й ч. Але ви розумiєте, що це неможливо? Тепер розв’язувати чемодан! То я не потраплю на поїзд. А коли я не потраплю на поїзд, я втрачу мою найкращу мрiю. Через пiвгодини останнiй поїзд на Москву.

К а р ф у н к е л ь. У… у… о! Один крапля!

Ю р к е в й ч. Та ви чули — останнiй поїзд на Москву. А якщо я завтра вранцi не буду в Москвi, я не потраплю в Париж. У Париж, про який я стiльки мрiяв!

К а р ф у н к е л ь. Париж? Ви їдете в Париж?

Ю р к е в й ч. Так, я купив бiлет в екскурсiю, що їде на виставку! Екскурсiя виїжджає з Москви завтра о дванадцятiй годинi — значить, якщо я спiзнюся, пропали i грошi i всi мої надiї. Ви розумiєте, як я хвилююсь? Потрапити в Париж, за кордон, на виставку — хiба трапиться вдруге така оказiя? Якби ви прожили десять рокiв у нашiй глушинi, ви б знали, чого варта мрiя. Може, тут вирiшується моя доля — я трохи пишу… i, може, в Парижi… е, та що й казати!

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Безглюздий балакня. Вирiшується доля… Розумна людина сам робiль своя доля, у-у-у! (Сiдає край стола). Вi просто не бажаль менi допомогаль. Можна двадцять разiв розв’язаль i зав’язаль двадцять таких чемодан… О… о… проклятий бiль! (Тихенько стогне).

Юркевич, схвильований, ходить по кiмнатi. Пауза.

К а р ф у н к е л ь (раптом скрикує i нахиляється, шукаючи чогось на пiдлозi). А! Донерветер! Тримайте, тримайте, вiн бiля, вас, вiн покотiлься!

Ю р к е в и ч (пiдбираючи ноги). Хто покотився, хто покотився, де?

К а р ф у н к е л ь (лазячи по пiдлозi). Не наступiть з ногами! Один… два… три.

Ю р к е в и ч (шукає, нахилившись). Та що саме?

К а р ф у н к е л ь (показуючи маленьку золоту коробочку). Я розсипаль… дванадцять… дванадцять пiлюльок… такий маленький пiлюлечка. Будь ласка, допоможiть знаходiль!

Обидва нахиляються i шукають по всiй кiмнатi.

К а р ф у н к е л ь. Обережно, не наступiть з ногами! Два… три… цвай… драй…

Ю р к е в и ч. Знайшов, знайшов! Одна, двi, ще одна, ще…

К а р ф у н к е л ь. Дякую, данке. (Шукають). Бiтте нох. Чотири, п’ять… Данке зер. Дякую. Будь ласка, ще трошки. Ага, нох айне…

Ю р к е в и ч (шукає). Всi?

К а р ф у н к е л ь. Нi, ще двi. Ага, ще є! Ще одна, будь ласка, ще один. Зiбен, ахт — ще один…

Ю р к е в и ч. Нiде бiльше немає. Не видно.

К а р ф у н к е л ь. Може, закотiлься пiд чемодан? Подивiться, будь ласка, з очима.

Ю р к е в и ч (штовхає чемодан). Нi, нiчого подiбного.

К а р ф у н к е л ь. Нема? Яка неприємна пригода! А може, пiд порогом?

Ю р к е в й ч. Та годi-бо — скiльки не стає?

К а р ф у н к е л ь. Один.

Ю р к е в и ч. Однiєї? Ну, то чи варто за одну турбуватись? Все одно вона забруднилася на пiдлозi.

К а р ф у н к е л ь. Але його не можна так залишати. Не можна…

Ю р к е в и ч. Не можна? Але чому?

К а р ф у н к е л ь. Дас iст гiфт. Це отрута.

Ю р к е в и ч (дме на пальцi i дiстає хустку). Отрута?

К а р ф у н к е л ь. Дуже мiцний отрута, алькалоїд. Я його добуваль з один квiтка. (Шукає). Якщо людина ковталь один пiлюлька — вiн умiраль за чотири секунди, як один муха, вi айне флiге. Паралiч, удар — жоден лiкар не пiзнає, вiд чого. Я не можу його тут залишити. (Шукає, заглядаючи пiд стiльцi).

Ю р к е в и ч. Нiде нiчого не видно. (Витирає руки хусткою).

К а р ф у н к е л ь (невдоволений, ховає коробочку в кишеню). О-о, знову! (Хапається за щоку). У-у-у, проклятий бiль! (Падає в крiсло, вигинаючись вiд болю). У-у-у! Яка му… о-у-у! Абер дас iст… (Зривається на ноги). О, благаю вас, благаю вас, пане вчителю, майн лiбер шульмайстер!

II

Цiєї хвилини чути частий дзвiн оповiстки.

Н о с и л ь н и к (швидко входить з квитком у руцi). Прошу бiлетик, 11 карбованцiв 75 копiйок. Прошу!

Ю р к е в и ч (заквапився). А? Що? Бiлет? Ага! Дзвiнок — чуєте?

Н о с и л ь н и к. З Києва — оповiстка на ваш поїзд. (Бере з пiдлоги чиїсь речi).

Ю р к е в и ч. Ага. То несiть. Несiть мерщiй на перон. (Хапається за чемодан). Мерщiй!

Н о с и л ь н и к. Та нi ж бо, нi, ще рано. Ще через двадцять чотири хвилини, якщо не спiзниться. Я зайду — не звольте турбуватись.

Ю р к е в и ч. Стривайте, носильник! Стривайте! (Поривається до дверей за носильником). Носильник!

К а р ф у н к е л ь (хапає Юркевича за руку). Просiть чого хочете! Одну лише краплю!

Ю р к е в и ч (обурений). Та ви просто глузуєте! Та ви чули, що через двадцять чотири хвилини буде поїзд? Ви чули? Ви знаєте, що для мене ця подорож — мета всього життя? Я ж казав вам, що не можу спiзнитися на поїзд!

К а р ф у н к е л ь. Один крапля! (Стогне). У-у-у!

Ю р к е в и ч (у гнiвi). Треба двадцять хвилин, щоб тiльки розпакувати цей чемодан! А щоб його знову запакувати, треба тричi упрiти, i ви хочете, щоб я за двадцять чотири хвилини… Тьфу! Двадцять чотири хвилини! (Береться за голову, знiмає пальто i, вiдсапуючись, витирає хусткою лоба). Та це просто глум, натиск на iнтелiгентну людину!

К а р ф у н к е л ь (що вiдiйшов був до стола, зiгнувшись i тримаючись за щоку, тепер обертається розгнiваний, забувши навiть про зубний бiль). А, натиск на iнтелiгентну людину! Дас iст юбермесiг! О, я дуже хотiв, щоб хтось справдi натиснув на вас — на руський iнтелiгент — i змусив вас робити. Працювати. Працювати, а не мрiяти про краще життя, не ворухнувши пальцем, щоб його завоювати, здобути!

Ю р к е в и ч. Неправда! Не наша провина, що нам не дають працювати!

К а р ф у н к е л ь. Вам не дають! Вi самi єсть лежебок i ледар — вi, руський iнтелiгент! Вi чекаєте десять рокiв там, де потрiбнi хвилини. Ось i тепер вi пошкодуваль для хворiй людина двадцять чотири хвилини — нiкчемнi хвилини вашого життя. Вi говорiль, що двадцять чотири хвилини не досить, щоб розв’язати паршивий чемодан? А ви знаєте, що таке час? О, я довго вивчав проблему часу i дещо розумiю в життi. Ви чули коли-небудь про “закон тiсного часу”, повного, як склянка з водою?

Ю р к е в и ч (береться за голову). Закон тiсного часу! Хiба час може бути тiсний? Це ж не черевик, щоб бути тiсним або завеликим.

К а р ф у н к е л ь. Вi й цього навiть не зналь! Вi десять рокiв мрiяли про такий пустий подiя, як поїхати за кордон. А вi знаєте, скiльки подiй може вмiститися в один пiвгодина, якщо вони захочуть потiснитись? Не знаєте? Ну, звiсно, для вас потрiбнi роки, щоб дiждатись один подiя. Коли вi одержаль листа або ночуваль в чужий жiнка, вi вважаль, що це величезний подiя, якої стане на чотири роки!

Ю р к е в и ч. Це божевiлля! Прощавайте, я не маю часу слухати вашi теревенi.

К а р ф у н к е л ь. Вi не маєте часу? Та невже? (Виймає з кишенi годинника i починає його накручувати, той мелодiйно грає). А вашi двадцять чотири хвилини, яких вi для мене пошкодуваль. Стережiться — ха-ха! — щоб в них не поналазиль подiї, вiд яких ви так старанно ховалься. О, вi ще не зналь, скiльки подiй може трапитись за двадцять чотири хвилини! За цей час можна знайти щастя, можна втратити щастя, можна покохати на все життя. Так, так, можна навiть умерти — або кого-небудь убити — i все за тi самi двадцять чотири хвилини. А не те що розв’язати чемодан. Ха-ха! Ну, ну, побачимо, чи пощастить вам зберегти для себе цi двадцять чотиги хвилини, яких вi для мене пошкодуваль.

Виходить, тихо смiючись.

Ю р к е в и ч (очманiлий, падає на стiлець). Знайти щастя, втратити щастя… покохати на все життя… кого-небудь убити… (Зривається на рiвнi ноги). Диявол! Це якийсь кошмар, краще пiти на перон. (Надягає пальто i з зусиллям тягне свiй чемодан до дверей). Мерщiй на повiтря!

III

Але дверi розчиняються i входить Софiя Петрiвна, дама рокiв ЗО, брюнетка, в чорному манто i вуалi, яку вона вiдкидає нетерплячим рухом руки.

Ю р к е в и ч (злякано). Софiя Петрiвна! Ви! Ви!

С о ф i я П е т р i в н а. Не сподiвалися? Не чекали?

Ю р к е в и ч. Я.. я дуже радий… Я не знав, що ви повернулися з села… Добрий вечiр, моя дорога!

С о ф i я П е т р i в н а (не приймаючи його руки), Справдi — ви не знали? Ви гадали, що я на дачi i нi про що не довiдаюсь i ви встигнете спокiйно поїхати? Встигнете поїхати з вашою… коханкою, з цiєю Марусею, або я вже не знаю з ким.

Ю р к е в и ч. Та господь з вами! Якою Марусею? Я ж один — зовсiм один!

С о ф i я П е т р i в н а. I ось я довiдалась — яка невдача! Але нехай ви мене розлюбили, нехай не любили нiколи — це я готова пробачити, готова. Але чи подумали ви про мiй гонор, чи подумали ви про те жахливе…

Ю р к е в и ч. Але, запевняю вас, дорога Софiє Петрiвно! Соню!

С о ф i я П е т р i в н а. Що я пережила за цi хвилини! Цiле мiсто говорило про вас, на всiх перехрестях кричали про ваш вiд’їзд, i лише я — одна я — нiчого не знала. (Ламає руки). Який сором! Яка ганьба!

Ю р к е в и ч (у розпачi). Але я дiйсно їду в Париж на виставку, невже ж це такий злочин? Це якийсь кошмар — справжнiй зубний бiль…

С о ф i я П е т р i в н а. А ця ваша Маруся, яка з вами їде, це теж кошмар? Теж зубний бiль?

Ю р к е в и ч. Але присягаюся вам усiм святим…

С о ф i я П е т р i в н а. Не брешiть. Марiя Iванiвна менi все (сiдає i плаче, затулившись хусткою), все… розказала. Облиште… не чiпайте мене!

Ю р к е в и ч. Та це ж неправда, брехня! Соню, моя дорога, заспокойся, благаю тебе. Соню! Господи! Справдi, краще розв’язати три чемодани, чотири, двадцять чемоданiв i скринь.

С о ф i я П е т р i в н а (пiдводиться). Тiкати крадькома, тiкати вiд мене, яка вiддала йому все, що може вiддати жiнка!

Ю р к е в и ч. Соню! Благаю тебе! (Озирається). Скандал — зараз поїзд.

С о ф i я П е т р i в н а. Любов, душу, честь! I тепер, коли всi говорять про мiй скандал…. А! Хтось iде! (Опускає вуаль). Тiкати з iншою, з першим дiвчиськом…

Ю р к е в и ч (у розпачi). Та їй-бо ж це неправда! Я один — невже ти не вiриш?

С о ф i я П е т р i в н а. Сюди йдуть. Прощайте. Можете їхати. Можете тiкати один або вдвох — менi однаково. Коли я побачила, як ви злякалися, менi стало гидко. А тим часом — дивiться, якби я застала вас удвох (виймає з торбини маленький револьвер), менi здається, що я… (Юркевич злякано вiдступає). Прощайте!

Швидко виходить, зiпхнувши з порога графа Лундишева, що спiшив увiйти.

Юркевич, очманiлий, сидить на своєму чемоданi.

IV

Ю р к е в и ч. Та пiсля цього зубний бiль… сама тобi насолода!

Л у н д и ш е в (жвавий дiдусь у шикарному пальтi i плескуватому кашкетi). Чорт вiзьми, трохи не збила з нiг — не жiнка, а буря, ураган!

Ю р к е в и ч (знесилений). Iменно ураган… Зубний бiль!

Л у н д и ш е в (помiчає Юркевича). Слава богу, ще тут. Пардон, якщо не помиляюсь, мсьє Юркевич?

Ю р к е в и ч (пiдводиться). Я — Юркевич, до ваших послуг!

Л у н д и ш е в. Дуже, дуже радий! Граф Лундишев. Давно шукав нагоди —можна сказати, ваш поклонник. Чув вашу лекцiю в нашому клубi взимку — про мiстичний анархiзм або анархiчний мiстицизм — точно не пам’ятаю. Дуже мило, дуже мило! Але справа не в тому. Страшенно поспiшав. Слава богу, ви ще не поїхали, фу!

Ю р к е в и ч. Ви… хотiли мене бачити?

Л у н д и ш е в (сiдає). Курите? Будь ласка. Ну, звичайно ж, мчав двадцять верст iз села. Справа ось у чому. Вчора в мене обiдав Андрiй Iванович, ваш директор, i мiж iншим розповiв, що один його вчитель — тобто, розумiєте, ви, їде в Париж на виставку. Я так i пiдскочив. Коли? — питаю. Та, каже, завтра, якщо вже не поїхав. Сiдаю в екiпаж i лечу на станцiю…

Ю р к е в и ч. Ви хотiли менi щось доручити?

Л у н д и ш е в. От-от! Маленьке, але дуже цiкаве доручення. Буду вам безмежно вдячний!

Ю р к е в и ч. Будь ласка, дуже приємно…

Л у н д и ш е в. Любий мiй, ви повиннi привезти менi з Парижа принцесу Буль-Буль ель Газар…

Ю р к е в и ч. При… принцесу Буль-Буль?

Л у н д и ш е в (регоче). Ха-ха-ха! Заспокойтеся, це не так уже важко. Ця принцеса є не що iнше, як чудова, е… принадна, е… чарiвна курочка. Курка, ви розумiєте?

Ю р к е в и ч. Ку… курочка?

Л у н д и ш е в. Ну, так, курочка. Треба вам сказати, що я завзятий курiвник. В моєму маєтку, в Лундишевцi, цiле куряче мiстечко — щось невимовне. Такий, розумiєте, парк, грати, будиночки, вода — всi iснуючi породи курей — кури малайськi, японськi, брабантськi, китайськi, бентами, плiмутроки, лангшани, кури жовтi, червонi, синi i бiлi, кури малесенькi i величезнi — словом, цiле куряче царство. А якi пiвнi! О! Якби ви бачили мого герцога де Гiза! Весь, розумiєте, чорний, неначе в оксамитi, а яка велична постава — куди тобi Шаляпiн! Хоч зараз на сцену.

Ю р к е в й ч. Скажiть, просто дивно!

Л у н д и ш е в. Да, так ось про нашу принцесу. Ви, звичайно, розумiєте, що я стежу за всiма виставками, журналами з курiвництва i таке iнше. Сам багато разiв посилав курей на виставки, маю силу медалей, дипломiв i т. д. I ось тиждень тому одержую останнiй журнал з Парижа — i що ж ви думаєте? Довiдуюсь, що на виставцi в числi iнших чудес виставлено предивну, чудову, надзвичайно гарну, невимовної краси курочку. Iндiйська порода — принцеса Буль-Буль ель Газар. Ви розумiєте? Небувала рiдкiсть, єдиний в Європi екземпляр. Нi в Ротшiльда, нi в лорда Дурлея нiчого подiбного немає. Можете собi уявити, як я розхвилювався!

Ю р к е в й ч. Чим же вона така надзвичайна? Пробачте, адже ж я в цiй справi профан.

Л у н д и ш е в. Як чим надзвичайна?! Це ж курка iндiйської породи з Iндаура. Навiть в Iндiї вона майже невiдома. А яка краса! Якi груди, ноги, голова, — а пiр’я! Зовсiм золотого кольору, наче в казцi. Це поема, а не курка.

Ю р к е в и ч (смiючись). Ну, звiсно, якщо поема…

Л у н д и ш е в. А iм’я! Принцеса Буль-Буль ель Газар — знаєте — з арабських казок. Да, так ось, як тiльки я прочитав про це диво, — зараз же телеграму, що її купую, а другу — моєму братовi в Париж — графовi Iвану, щоб вiн сплатив грошi. Але уявiть собi мою досаду: граф Iван, мiй брат, виїхав в Бiаррiц — я в розпачi! Переказати грошi — ви розумiєте? — невiдомо кому. I раптом чую про вашу поїздку. Врятуйте, мiй дорогий, одвезiть грошi, привезiть принцесу!

Ю р к е в и ч (нерiшуче). Звичайно… хоча, справдi, не онаю…

Л у н д и ш е в (виймає пакет). Мушу вам сказати, що сума досить солiдна — п’ятдесят тисяч франкiв, а на нашi грошi вiсiмнадцять тисяч п’ятсот карбованцiв. Ну, про всякий випадок i для рiвного рахунку двадцять тисяч — може, мито, курс i таке iнше. Двадцять тисяч карбованцiв.

Ю р к е в и ч. Двадцять тисяч карбованцiв за курку! За курку!

Л у н д и ш е в. Ну, звичайно, за курку, а не слона. Не розумiю, чому тут дивуватися? Та ви знаєте, щоб впiймати i привезти в Європу принцесу Буль-Буль, треба було спорядити цiлу експедицiю. Треба було — розумiєте? — виряджатися на пiвдень Iндаура, дряпатися по горах Сатпури, плавати по рiчцi Чамбал, пробиратися в джунглях, тiкати вiд тигрiв i зазнати силу пригод. Я ж вам кажу — справжнiсiнька тисяча i одна нiч!

Ю р к е в и ч. Так, звичайно, — вибачте мою необiзнанiсть. Але все ж таки — двадцять тисяч карбованцiв за одну курку!

Л у н д и ш е в. За одну курку, за одну курку! Ви краще скажiть, згоджуєтеся ви чи нi?

Ю р к е в и ч. Дозвольте, але ж я їду для розваги, для вiдпочинку, а в такому разi менi доведеться зразу повернутись та ще… з куркою. Можете собi уявити?

Л у н д и ш е в. Пусте, дурницi! Проїздитесь за один тиждень — i можете знову в Париж. Я знаю, ви людина молода, небагата — на дорогу i за комiсiю пропоную вам три тисячi — згода?

Ю р к е в и ч. Три тисячi! Менi! Та це ж цiле багатство!

Л у н д и ш е в (смiється). Ну, от бачите, значить, по руках. Сердечне спасибi, мiй дорогий. Ну, то ось вам пакет — тут рiвно двадцять три тисячi карбованцiв. Там усе зазначено — i адреса i все iнше. (Вiддає пакет). Дуже радий! (Потискує йому руку). Дуже радий!

Ю р к е в и ч. Але, справдi, менi навiть соромно. Це вже дiйсно арабськi казки!

Л у н д и ш е в. Принцеса Буль-Буль ель Газар, ха-ха-ха! Нiчого, нiчого, не турбуйтеся. Головне, привезiть менi цю жар-птицю — ви ж знаєте, що за це завжди належить нагорода. Ну, значить, адье — щасливої дороги! До речi, пардон, трохи не забув. Ви, мiй любий, у курiвництвi. звичайно, профан. То ось я написав вам кiлька iнструкцiй. Дуже прошу вас, догляньте, будь ласка, курочку, щоб вона, боронь боже, не захворiла в дорозi.

Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, звичайно… Вживу всiх заходiв.

Л у н д и ш е в. Насамперед, зрозумiла рiч, примiщення. Клiточку треба чистити двiчi на день. Далi треба пiдсипати їй пiсочку, соснових шпильок, попелу. Потiм харчування. Давайте їй овочi, салат, цвiтну капусту, котлети, а ще краще — нехай поклює пшенички. Ви, мiй любий, робiть так: на обiд давайте їй котлетку i трошки гречаної кашi з салатом, а на снiданок i на вечерю нехай поклює пшенички або пшона. П’є вона, звичайно, чисту воду i молочко. Да, давайте їй трохи вапна i товченої шкаралупки. А головне, мон шер, протяги — бережiть її вiд протягiв, мiй любий! Вiзьмiть окреме купе першого класу.

Ю р к е в й ч. Звичайно, звичайно, не турбуйтеся — зроблю все.

Л у н д и ш е в. Ну, то бувайте, адьє! Оревуар! Менi ще треба до начальника станцiї — я ще заскочу. До речi, краще, коли це все залишиться мiж нами — почнуть, розумiєте, ахати — ось не гiрше за вас — двадцять тисяч курка! Двадцять тисяч курка! Ах! Ах! Я навiть жiнцi не говорив про це. Так краще. (Iде до дверей). Бон шанс!

Ю р к е в й ч. На все добре.

Л у н д и ш е в (повертається). Да, трохи не забув — блохи! Це вже не в службу, а в дружбу, — пошукаєте в неї, мiй голубе, блiх, якщо ця капость заведеться. Якщо в неї буде погано з шлунком — дайте їй трошки червоного вина. Ну, я йду.

Бере руку Юркевича i потискує. В цю хвилину дверi тихо вiдхиляються, i в них заглядає Софiя Петрiвна, яка чує дальшi слова розмови.

Дивiться ж, мiй рiдний, бережiть мою принцесу, мою любу втiху. Доручаю її вам, мою руденьку красуню!

С о ф i я П е т р i в н а. А! Так от його правда! Принцеса! Руденька, красуня! Я так i знала!

Ю р к е в и ч. Неодмiнно, неодмiнно. Буду берегти, як зiницю ока.

Л у н д и ш е в. Пам’ятайте ж, вiзьмiть окреме купе першого класу. Якщо вона схоче купатися — нехай купається. Та ви й самi витирайте їй часом груди i нiжки.

С о ф i я П е т р i в н а. Який цинiзмi

360

Л у н д и ш е в. Та за одним заходом пошукайте в неї блiх.

С о ф i я П е т р i в н а. Нi, це вже занадто! Постривай же, негiднику!

Зникає.

V

Л у н д и ш е в. Ну, я пiшов. Адьє! (Виходить).

Ю р к е в и ч (сам). Яке щастя, яке чарiвне щастя! Три тисячi карбованцiв, воля, радiсть, життя! Та це ж можна послати до бiса прокляту гiмназiю, — два роки подорожувати, побувати в Iталiї, надрукувати мою книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль!

Чути далекий протяжний гудок паровоза.

Яке щастя — не знати нiяких турбот i тiльки слухати цей далекий зазивний гудок паровоза. Тихий вечiр, м’яка канапа, а там, за вiдчиненим вiкном, догоряє зоря, пливуть голубi поля, летять золотi iскри i так п’янкувато пахне ароматним березовим димом, — а паровоз усе бiжить i бiжить, i дзвiнко кричить, i будить далеку луну, i так солодко завмирає серце. А попереду чарiвний, широченний свiт… Золотi вогнi Парижа… палаци, музеї, жiнки, нескiнченне свято мистецтва. А далi Iталiя, Венецiя, тихi канали, чорнi гондоли… море. Нi, це якась казка! Мерщiй на повiтря, доки я не прокинувся! (Хапає чемодан i тягне його в дверi).

Цiєї хвилини чути гучний дзвiнок i видно, як на перон влiтає поїзд, з блиском i гуркотом проходячи повз вiкна. Дверi розчиняються, i входять 2-3 пасажири з клунками i чемоданами. Зараз же вбiгає ще один i кричить: “Ходiм мерщiй — це на другiй путi, а я вас шукаю”, пiсля чого всi спiшно виходять.

Входять двi дами, за ними носильник тягне цiлу гору багажу. Дами проходять в “дамську кiмнату”.

Н о с и л ь н и к (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте турбуватися, ваш трохи спiзнюється.

Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона пiдходить до стола i поправляє зачiску перед дзеркалом, пiсля чого теж простує до “дамської кiмнати”. Юркевич кидається до неї.

Ю р к е в и ч. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдiє… Павлiвно! Лiда (обертається). Ах! Олексiю… Семеновичу!

Ю р к е в и ч (бере обидвi її руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлує її руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!

Л i д а. Невже ви мене пам’ятаєте?

Ю р к е в и ч. Вас дивує моя смiливiсть i нiжнiсть моїх слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере їїї за руки i садовить поряд себе в крiсло). В своєму життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, — i це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цiлi два роки. I тiльки згадував потiм кожну хвилину, яку я прожив бiля вас так близько, а насправдi так далеко…

Л i д а. Ви… ви самi не хотiли.

Ю р к е в и ч. I коли мене перевели з Курська i я прощався з вами i хотiв сказати вам так багато… ви простягнули менi мовчки руку, дивлячись кудись убiк. I я пiшов… пiшов назавжди. I раптом ми почали писати одне одному, i запiзнiла нiжнiсть спалахнула таким нестримним полум’ям! А потiм припинилось i листування…

Л i д а. Я була в Петербурзi… на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).

Ю р к е в и ч. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi… Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?

Л i д а. I все-таки поїхали… поїхали назавжди.

Ю р к е в и ч. Поїхав, поїхав… А чому ж ви не сказали менi — зостанься?

Л i д а. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло — не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки… Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.

Ю р к е в и ч. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте — це моє мiсто.

Л i д а. Тут живуть нашi родичi.

Ю р к е в и ч. Так, пам’ятаю, пам’ятаю. Але це, здається, десь на селi.

Л i д а. Так, за десять верст — у Полинiвцi.

Ю р к е в и ч. Чому ж ви самi?

Л i д а. Я не сама — там мама i Катя. А ви виїжджаєте?

Ю р к е в и ч. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!

Л i д а (сумно). Там знайдете iншу радiсть — кращу за цю.

Ю р к е в и ч (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П’ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася доля: один багатий пан дав менi одне… одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з’їздити в Париж i привезти йому одну… одну рiч. Ви пам’ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон — i раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, “закон тiсного часу”, коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?

Л i д а. Так… дуже надовго. Я виходжу замiж.

Ю р к е в и ч (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!

Л i д а. За одного тутешнього земця — з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.

Ю р к е в и ч. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?

Л i д а. Нас зв’язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед — поважати людей, якi боролися за правду.

Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам’ятаю — вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.

Л i д а (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!

Ю р к е в и ч. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?

Л i д а. В п’ятницю.

Ю р к е в и ч. Як! У п’ятницю? Через три днi?

Л i д а. Та пiзнiше ж не можна — починається пiст.

Ю р к е в и ч. Нi, це щось безглузде! Я через п’ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?

Л i д а (пiдводиться схвильована). Любов… любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..

Ю р к е в и ч. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi — вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi — в Курську?

Л i д а. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу — я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали… (Зiтхає й одвертається).

Ю р к е в и ч (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б… Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!

Л i д а (пiдводиться). Прощайте!

Ю р к е в и ч. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово — i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, — я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.

Л i д а (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!

Ю р к е в и ч. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?

Л i д а. Так, так, а потiм до тебе…

Ю р к е в и ч. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!

Л i д а. А тобi не жаль… Парижа?

Ю р к е в ич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?

Л i д а (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила — фу, як тобi не соромно, безсовiсний!

VI

Н о с и л ь н и к (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.

Л i д а. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.

Ю р к е в и ч. Ходiм. А мої речi? А де ж?..

Н о с и л ь н и к. Зараз, добродiю, буде ваш поїзд, я тiльки принесу графовi нарзану — i заберу вашi речi — миттю. (Виходить).

Юркевич. Ах, так, граф… Вiн ще тут? Добре, добре, я того…

Л i д а. Ну, ходiм же, любий!

Ю р к е в и ч. Бiжи, моя радiсть, я зараз — тiльки скажу два слова цьому моєму… графовi.

Л i д а. Ну, добре, я зараз. (Бiжить).

Ю р к е в и ч (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд… Все ж таки це якийсь сумбур: курочка… принцеса Буль-Буль… три тисячi… Лiдочка… за п’ять хвилин поїзд… мiй поїзд. (Чути далекий гудок). Вiкно, канапа, золотi iскри, далекий зазивний гудок. I все ближче i ближче чарiвний мiраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тiсно, як безумно тiсно в головi! А може, а може, ще можна поїхати? Нi, нi, хiба це мислима рiч, адже ж призначено весiлля, треба побалакати з її матiр’ю. А екскурсiя завтра поїде. А! Геть цi пiдлi вагання! Щастя тут, воно зi мною, i я не вiддам його нiкому — це Лiда, моя Лiда! (Ходить по кiмнатi). Так. Значить, треба повернути графовi цi грошi. Так. (Виймає з кишенi пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руцi пакет). Двадцять три тисячi карбованцiв! Двадцять три тисячi! I навiщо вони йому? Викине, каналiя, знову на яку-небудь… курку. Яка, власне кажучи, несправедливiсть: менi й не снилися такi грошi, а для нього вони — каприз, дрiбниця, цiна однiєї курки. Двадцять три тисячi! Цiлий капiтал, багатство, воля, щастя, чужi країни, море. А для нього — дурна курка. Якби його стукнув удар, що давно на нього чекає, — цi грошi були б моїми. Адже ж вiн нiкому не говорив, що дав їх менi — навiть дружинi. (Ходить схвильований по кiмнатi). Хто це говорив щось таке про удар, про паралiч? (Тре чоло). Ах, це той химерний механiк з зубним болем!

Н о с и л ь н и к (входить з пiдносом, на якому стоїть пляшка нарзану та склянка, i становить це все на стiл). Скоро вже ваш поїзд.

Ю р к е в и ч. А, так! Я передумав, я не поїду сьогоднi. Ось вiзьмiть. (Дає йому грошi).

Н о с и л ь н и к. Уклiнно дякую. Накажете вiзника?

Ю р к е в и ч. Да… нi… Не треба. Кому це нарзан?

Н о с и л ь н и к (бiля стола, вiдкриваючи пляшку). Це граф звелiв сюди подати, пан Лундишев. (Юркевич ходить по кiмнатi). Пане добродiю, це не ваш цукерок?

Ю р к е в и ч. Який цукерок?

Н о с и л ь н и к. Та ось маленький, неначе горошинка — пiлюля.

Ю р к е в и ч (схвильований). Де?

Н о с и л ь н и к (пiдiймає руку, затиснувши мiж двома пальцями пiлюльку). Осьдечки, була на столi, мабуть, закотилася ранiше.

Ю р к е в и ч (надзвичайно схвильований). Це… це його! Дванадцята пiлюлька механiка з зубним болем!

Н о с и л ь н и к. Чого?

Ю р к е в и ч. Так, так, це моя пiлюлька. (Вихоплює пiлюльку в носильника). Я її загубив. Iдiть. (Носильник виходить, а Юркевич стоїть на авансценi з пiлюлькою в руцi). Ми її шукали на пiдлозi, а вiн впустив її на стiл i не помiтив… Дванадцята пiлюлька. Яка страшна спокуса — можна подумати, що це навмисне… та ще в таку хвилину. (Пiдходить до стола). Розкрита… Цей химерний механiк казав, що… паралiч, удар — жоден лiкар не вiдкриє отрути… тодi… тодi двадцять три тисячi мої — багатий, вiльний — i Лiда! О, яка ганьба — невже ж я можу дiйти до такої пiдлоти! Здається, хтось iде… А проте… а проте йому все одно не прожити й року — гидкий дiдуган! А сюди йдуть! Будь же ти проклятий! (Опускає пiлюльку в пляшку, закриває i збовтує, весь час озираючись),

VII

Вiдчиняються дверi. Юркевич вiдскакує вiд стола. Входить Лундишев.

Л у н д и ш е в (весело). Ну, зараз буде ваш поїзд! Все йде чудово. (Сiдає за стiл). Втомився. Отже, покладаюсь на вас, мiй дорогий. Дивiться ж, якомога скорiш назад. Привезiть курочку i їдьте знову на здоров’я. (Бере пляшку).

Входить Оля Черевко, молода гарненька жiнка, охайно, але бiдно вдягнена, в хустцi.

Нерiшуче пiдходить до Лундишева.

О л я. Валерiане Сергiйовичу, можна до вас?

Л у н д и ш е в (ставить пляшку i обертається). А? Що? А, це ти, Олю! (Сухо). Чого тобi треба?

О л я (нерiшуче). Я… я нiчого… Але дiтей жаль. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичу!

Л у н д и ш е в. Тобi? Допомогти? (Єхидно). А що ж твiй чоловiк, забастовщик цей твiй знаменитий?

О л я. Ви ж знаєте, Валерiане Сергiйовичу, його заарештовано. Ось уже два мiсяцi сидимо без копiйки.

Л у н д и ш е в. Ага, заарештовано, кажеш, — ось як.

О л я. Дiти голоднi, в хатi нiчого немає, все продали. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичуi Я ж не грошей прошу. Дайте нам хоч пару курочок з вашого заводу — хоч яєчка свої будуть — дiтям. Адже ж у вас багато.

Л у н д и ш е в. А, ось воно що! Ну, то знай же, моя мила (енергiйно): кому завгодно дам, першому пройдисвiтовi дам, а тобi нiколи. Дiти, кажеш, голоднi? А навiщо за бунтiвника виходила? Зле тобi у нас було, погано? Я тобi курку дам, а завтра твiй чоловiк менi червоного пiвня на садибу пустить? Нi, голубочко, сама вибирала, сама тепер i карайся. Iди, йди, я, брат, з революцiонерами та бунтарями i говорить не хочу. Прощай!

Оля, зiтхнувши, виходить.

Л у н д и ш е в. Бачили? Жiнчина вихованка. Жила в нас як у раю, та на тобi — з бунтiвником зв’язалася. З якимсь машинiстом тутешнiм. Ха! А тепер голубчика злапали за хорошi дiла. Фу, навiть у пiт кинуло вiд злостi! Ну, то з богом! їдьте, мiй дорогий, бажаю вам удачi. (Знову бере пляшку). Фу!

Ю р к е в и ч. Ну й мерзота ж ти, як я тепер бачу! Пардон, пробачте, граф! (Боже мiй, вiн зараз буде пити!) Може, ви дозволите менi поїхати не той… не сьогоднi, а днiв через чотири?

Л у н д и ш е в (ставить пляшку i схоплюється). Та що ви, глузуєте, батеньку? Та ви з глузду з’їхали! Фу! Та я боюсь, що й тепер уже спiзнився — може, її вже й купили. Лорд Дурлей, принц Уельський… Тут кожна хвилина дорога, а вiн… То тодi скажiть прямо, я свого гувернера пошлю. Фу, навiть у пiт кинуло! (Сiдає).

Ю р к е в и ч (злякано). Нi, нi, нiчого, нiчого — я можу й сьогоднi. Я можу. Це я так. (Ну, тодi пий, негiднику, виряджайся до диявола!)

Л у н д и ш е в. Ну, а коли можете, то нiчого й морочить… Фу, як пити хочеться! (Нахиляє пляшку).

Ю р к е в и ч. Стривайте, не пийте! Здається, муха в пляшцi!

Л у н д и ш е в (ставить пляшку). Муха? Де? Так ось якраз до речi: давайте їй, голубе, часом трохи комах— ну, там мушку пiймайте, кузьку яку-небудь — вона це любить.

Ю р к е в и ч (зводить стиснутий кулак i робить крок до стола).

Л у н д и ш е в. Ну, здається, все. Бажаю й вам пiдхопити собi в Парижi гарненьку курочку. (Наливає воду i пiдносить склянку до рота). За вашу i мою курочку!

VIII

Входить Лiда.

Ю р к е в и ч (не помiчаючи Лiди, що зупинилася бiля порога). К чорту! К чорту вас i вашу курочку, к чорту вашу принцесу Буль-Буль! К чорту вашi грошi! (Шпурляе в Лундишева важким пакетом i, перекинувши пляшку, вибиває в нього з рук склянку. Зляканий граф схоплюється). Подавiться вашими тисячами, через них я трохи не вбив вас, проклята мавпо! Пiд три чорти ваш Париж, якого менi не доведеться побачити! А!

Л у н д и ш е в (витираючись i тремтячи). Ви… ви божевiльний! Ви здурiли! Я завтра скажу Андрiєвi Iвановичу, щоб вас прогнали з служби… Я… я попечителевi напишу.

Юркевич кидається на нього з кулаками. Лундишев тiкає.

Ю р к е в и ч (дико озирається i бачить Лiду, що застигла здивована i злякана). Лiдо! Лiдо! (Пiдбiгає до неї i хапає її руку). Лiдо, менi страшно! Врятуй мене, моя дiвчинко! Лiдо, якби ти знала, на що я зараз зважився! (Тулиться до неї, весь тремтячи i схлипуючи). А! Я знаю… Це вiн… це той механiк з зубним болем!

Л i д а. Олексiю Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина… хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як i ранiш.

З гуркотом, — цього разу з правого боку, — влiтає поїзд i проходить повз вiкна. Дзвiнки i метушня.

Л i д а. Дивiться! Це ваш поїзд! Iдiть мерщiй! Iдiть!

Ю р к е в и ч (з криком). Лiдо! Лiдо! I ти, i ти мене женеш вiд себе?

Вiдчиняються дверi, входить Софiя Петрiвна.

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога, моя рiдна! Не покидай мене, моє останнє щастя!

IX

С о ф i я П е т р i в н а (виступає вперед, вiдкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. I ви не посоромилися сказати менi, що їдете самi, не посоромилися тiкати вiд мене з першою-лiпшою, з пiдфарбованою красунею з веселого дому!

Л i д а. Ах! (Бiжить до дверей). Який сором, яка ганьба!

Ю р к е в и ч (кидається до Софiї Петрiвни з пiднесеною рукою). Пiдла тварюко! Замовчи, або я тебе вб’ю.

С о ф i я П е т р i в н а (iз зневагою). Ти мене вб’єш? (Лiда тiкає). Зараз же їдьте додому!

Чути третiй дзвiнок. Гудок. Поїзд рушає.

Ю р к е в и ч (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль… Двадцять три тисячi… Двадцять три тисячi. Венецiя, Париж… Чарiвний мiраж… Щастя, воля, слава… Тисячi вогнiв попереду… Лiдочка!.. Лiда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя… Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз бiжить… Поїзд, мiй поїзд! Геть! У мене є ще бiлет моєї екскурсiї — я ще поїду.

Вiдштовхує з дороги Софiю Петрiвну i бiжить до дверей, але зараз же вiдступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях i тихо смiється, накручуючи ключем годинника.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пiшов, мiй любий друже. Сподiваюся, що вi не скучаль цi двадцять чотири хвилини — подiй, здається, було досить?

Ю р к е в и ч (кричить). Диявол! (Зомлiв).

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль — значить, або доля, або чорт.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Та сама станцiя. 1919 рiк.

І

Входять поручик i начальник станцiї.

П о р у ч и к. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Як завжди — п’ять сорок.

П о р у ч и к. А на Шепетiвку?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.

П о р у ч и к. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.

Виходять.

II

Входить Юркевич. Тепер йому 32-33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.

Ю р к е в и ч. Невже ж це можливо? Вона — Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, — вона мене пам’ятає, а може… а може й кохає! Яка химерна рiч — життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки… i яких рокiв!

Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.

К а р ф у н к е л ь. Хм. Дер таузенд. Дi ур гет фор. (Пiдносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспiшає. (Виймає з другої кишенi другого годинника). Абер найн. Зi гет рехт. Е, пардон, — вi не знайт, коли поїзд на Варшава?

Ю р к е в и ч (неуважно). Напевно не знаю. Здається, вiн запiзнюється на тридцять п’ять хвилин.

К а р ф у н к е л ь. Вас? Дас iст унергерт! Це неможливо! Я мушу пiслязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмiнно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що нiколи не шануваль час. Я не можу спiзняль.

Раптом чути мелодiйне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.

Ю р к е в и ч (здивовано озирається). Що таке? Звiдки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?

К а р ф у н к е л ь (виймає ще одного годинника з кишенi — тринькання стає гучнiшим). Алле таузенд! Я не можу спiзняль!

Ю р к е в и ч (вiдступає вражений). Боже мiй! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!

К а р ф у н к е л ь. Вас? Вас волен зi? (Накручує годинник ключем).

Ю р к е в и ч. Ну та, звичайно ж, ви! I знову на моїй дорозi. Механiк з годинниками i зубним болем, який… якого…

К а р ф у н к е л ь (дивиться спiдлоба на Юркевича). Який даваль вам сiм рокiв тому маленький лекцiй про руський iнтелiгент i про закон тiсного часу. I навчиль вас цiнувати кожну хвилину життя.

Ю р к е в и ч. Чорт би забрав вашi лекцiї! Вони менi дорого коштували. Це не лекцiї, а чаклунство. Я й досi тремчу, коли згадую той вечiр.

К а р ф у н к е л ь. Та при чому ж тут я? Я тiльки скромний учений i механiк — дзигармайстер. Я ж казав вам тодi, що дещо розумiю в життi, в часi i в його законах. Ну, то нема нiчого дивного, що я вмiю приманiль собака з-за грубки — ден гунд аус дем офен льокен.

Ю р к е в и ч. Так, але звiдки ви знали, звiдки ви це все знали?

К а р ф у н к е л ь. Знали? Що я зналь?

Ю р к е в и ч. Звiдки ви знали, що зо мною трапиться стiльки пригод, таких незвичайних i трагiчних?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Подiї або трапляються дуже рiдко, або сунуть цiлий юрба. Життя, як колода карт — козирi або йдуть один за один, або їх зовсiм немає. Час буває або пустий — цiлий рiк без подiй, — або тiсний вiд рiзних пригод, що налазiль один на один i валiлься, як снiг на голова.

Ю р к е в и ч (задумливо). Справдi, це так i, мабуть, дуже просто. Але звiдки ж ви знали, що саме тодi, що саме того вечора звалиться на мене стiльки пригод?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це вже зовсiм не трудно. Адже ж вi самi казаль, що багато рокiв проживаль дуже нудно. I раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозумiль, що для вас починалься смуга тiсних часiв — коли подiї доганяють один одна i йдуть як зграя риб, що збиралься викидать iкру.

Ю р к е в и ч. I знову нiбито правда… Але тодi це виходило так, неначе ви самi наслали на мене цi пригоди, щоб вiдплатити за мою байдужiсть, коли у вас болiли зуби. До речi, як вашi зуби тепер? Зараз у мене є цi краплi — хочете?

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собi на язик. Менi тепер потрiбний поїзд, а не краплi.

Ю р к е в и ч (смiється). Точнiсiнько, як менi тодi. Нашi ролi перемiнилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспiшати i не дуже покладатися на час. У нас вiн тепер надто тiсний — революцiя, вiйна…

К а р ф у н к е л ь (розсердившись), Зальбадерей! Хiба можна рiвняль? Їх бiн дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мiй рука i рушиль мої години, як бажаль.

Ю р к е в и ч. Стережiться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Немає майстер дужчий, нiж я.

Ю р к е в и ч. Єсть, майн гер, — це наша революцiя. Вона зупинила всi дзигарi, всi годинники окремих людей i змусила їх жити i вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи нi. Вона припинила назавжди спокiйне, лiниве життя, яким ми досi нудилися. О, нам уже не нудно — стiльки подiй i пригод наслала вона на нас, перед якими i ваш зубний бiль i мої пригоди в той вечiр тiльки дитяча гра… Тепер ми знаємо i без вас, що таке насправдi тiснi часи!

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Революцiя потрiбний для вас, для гнилий руський iнтелiгент, щоб виганяль iз вас байдужiсть i бездiлля. Вона ще мало вас бiль, — менi вона не страшний i не потрiбний.

Сердито виходить.

Ю р к е в и ч. Не до вподоби. Стривай, лiбер гер, ти менi насипав тодi перцю в печiнки, не довелося б i тобi…

III

Входить граф Лундишев у супроводi носильника, що тягне за ним цiлу гору чемоданiв. Граф змiнився порiвняно мало.

Л у н д и ш е в. Раз, два, три, чотири — здається, всi. Цi два тягни в багаж. Та мерщiй повертайся! На бiлети — живо!

Н о с и л ь н и к. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить).

Л у н д и ш е в. Тобi, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, бiльшовикiв ждеш не дiждешся. Фу! (Бачить Юркевича). Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустрiч!

Ю р к е в и ч (сухо). Пробачте, але менi здається, що пiсля всього, що тодi… що тодi було…

Л у н д и ш е в. Ну, що там згадувати… З того часу ми стiльки пережили, що таке маленьке непорозумiння…

Ю р к е в и ч. Справдi, що так… Навiть не вiриться, що стiльки подiй пронеслося над нашим життям…

Л у н д и ш е в. Так, вiйна, революцiя. (Зiтхає). Я вас i не бачив вiдтодi. Мабуть, були на фронтi?

Ю р к е в и ч. Ну, зрозумiло… А ви кудись виїжджаєте?

Л у н д и ш е в. Так, зовсiм. У Париж, до брата Iвана.

Ю р к е в и ч. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?

Л у н д и ш е в. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче мiстечко зруйнували. Цiлий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцiнних бентамiв i китайських курей, племiнних пiвнiв по п’ятсот карбованцiв штука! Нi, з мене досить. Продав усе, забираю все цiнне — i в Париж!

Ю р к е в и ч. Заведете знову свiй курник?

Л у н д и ш е в. Ну, зрозумiло! А ви знаєте, в Парижi знову з’явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, напевно, здобуду!

Ю р к е в и ч. Бажаю вам успiху!

Л у н д и ш е в. Спасибi. А скажiть, до речi, де тепер ця принадна дiвчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви промiняли тодi мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як i я свою. Невже ви її потiм не зустрiчали?

Ю р к е в и ч (схвильовано). Нi. Сiм рокiв я марно шукав її по цiлiй Росiї. Кажуть, що вона була на вiйнi, потiм, уже пiсля революцiї, хтось бачив її в Москвi. Нiбито навiть комунiсткою.

Л у н д и ш е в. Та що ви! А така на вигляд скромна дiвчина…

Ю р к е в и ч. I уявiть собi, який випадок: сьогоднi, цiлком несподiвано, одержую вiд неї листа з Харкова.

Л у н д и ш е в. Та що ви!

IV

Раптом виникають якiсь наростаючi звуки. Чути тривожнi дзвiнки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають дверi. Через кiмнату швидко проходить кiлька заклопотаних залiзничних службовцiв i офiцерiв.

Л у н д и ш е в (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога… Може, боронь боже, на фронтi?

Ю р к е в и ч. Та нiчого особливого, заспокойтеся.

Л у н д и ш е в. Легко сказати — заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вiрите — хвилини лiчу, коли нарештi виберуся з цiєї проклятої Росiї. Ах, пардон, я вас перебив. Ну, то що ж далi? Одержали вiд неї листа…

Ю р к е в и ч. Так, щойно. Пише, що буде сьогоднi тут з харкiвським поїздом. Це, значить, через пiвгодини. Можете судити, який я схвильований. Сiм рокiв мовчання i даремних розшукiв — i раптом сьогоднi доля знову посилає її на моєму шляху!

Л у н д и ш е в. Хм, доля… Не дуже я вiрю подарункам долi, мiй молодий друже. Це, знаєте, бувають такi дитячi цяцьки — вiдчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звiдти — бац! — вистрибує чорт з рогами.

Ю р к е в и ч. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!

Л у н д и ш е в. Так, так, мiй друже. Адже ж ви не бачили її сiм рокiв. Звiдки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комунiстка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собi тиха курочка — цiп, цiп, цiп, а вона — гам! — i вiдкусила вам голову — хе-хе-хе!

Ю р к е в и ч. Нехай так. За неї i вмерти щастя.

Знову входить той самий поручик. Озирається, пiдходить до Лундишева.

П о р у ч и к. А, ваша ясновельможнiсть! Куди це ви зiбрались?

Ю р к е в и ч вiдходить i сiдає бiля стола. Офiцiант приносить йому пляшку пива.

Л у н д и ш е в. Та ось хочу провiдати брата Iвана в Парижi. А ви як, поручику?

П о р у ч и к. Та нiчого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б’ються.

Л у н д и ш е в. Так, вам аби тiльки дiвчата. А ось на фронтi, кажуть, не той… (Притишуючи голос). Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!

П о р у ч и к. Та нiчого подiбного! Який там прорив?

Л у н д и ш е в. Адже ж бiльшовики знову натискають. Кажуть, навiть Орел нiбито захопили.

П о р у ч и к. Не вiрте, ваша ясновельможнiсть, таким нiсенiтницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо вiд танкiв. Вiд цих танкiв у червоних всякi пульси завмерли. Туди ж, воювати лiзуть!..

Л у н д и ш е в. Та що ви! Дай-то бог! Як же, говорять, пiд Кам’яно-Черновською цiлий наш кавалерiйський корпус розбито?

П о р у ч и к. Та хто ж це говорить! Їхнi ж пiдпiльнi агiтатори. Думаєте, їх мало? Скрiзь нишпорять. Цим тiльки i беруть, щоб ворожий тил розкладати. Та от i сьогоднi… (озираючись i притишуючи голос) одержано секретне повiдомлення, що приїжджає їхня пiдпiльниця — шпигунка. З харкiвським поїздом.

Л у н д и ш е в. Та що ви кажете? Значить, ви за нею? Полювання?

П о р у ч и к. Ще б пак! Звiр вiдмiтний.

Л у н д и ш е в. А як же ви її пiзнаєте? Вона ж, певно, пiд гримом — iнкогнiто?

П о р у ч и к. Та ось я чекаю iнструкцiй. (Дивиться на годинника). Поки що вiдоме лише прiзвище.

Л у н д и ш е в. А чого ж вам бiльше?

П о р у ч и к. Ну, то цього якраз дуже мало. Що ж ви думаєте, в неї один паспорт?

Л у н д и ш е в. Напевно, єврейка?

П о р у ч и к. Нi, уявiть собi, росiянка. Якась Зван-цева.

Юркевич, який прислухався, випускає, зляканий, склянку.

V

Дзвiнки. Входить поспiшно Карфункель. За ним носильник. Поручик ходить по кiмнатi.

Н о с и л ь н и к (до Лундишева). Готово, ваше сiя-тельство. Здав.

Л у н д и ш е в (схоплюється). Ага, чудово, чудово!

Н о с и л ь н и к. Не звольте турбуватись. Поїзд запiзнюється на тридцять п’ять хвилин. Я зайду через двадцять хвилин. (Виходить).

Ю р к е в и ч (пiдводиться схвильований). Який жах! Лiда… Лiда… Що ж робити? Як застерегти її вiд цiєї небезпеки?

К а р ф у н к е л ь (до Юркевича). Тридцять п’ять хвилин! Я не можу загубiль пiвгодини через ваше безладдя. Це неподобство, нечувано, чортзна-що!

Ю р к е в и ч (не слухаючи). Поїзд запiзнюється. На тридцять п’ять хвилин. Значить… значить, є ще час. Але що придумати, що зробити?

К а р ф у н к е л ь. Тридцять п’ять хвилин! Я буду скаржитися. Зальбадерей! Я вимагаль!

Ю р к е в и ч. Та чого ви до мене причепилися! Що я — начальник станцiї? Я такий самий пасажир, як i ви.

Знову гугнить телефон. Тривожнi дзвiнки.

К а р ф у н к е л ь. Найн, не такий. Я мусиль, iх золь — я мусиль бути тринадцятого числа в Гейдельберг!

Ю р к е в и ч. Ну, що ж, на те ви майстер часу — зробiть, щоб це було так.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей!

Л у н д и ш е в. Чуєте, чуєте, знову! Та спитайте ж їх — у чому справа, поручику!

П о р у ч и к. Та годi-бо, граф, як вам не соромно! Ви лише сiєте панiку. (Спiшно виходить).

Л у н д и ш е в. Так, добре тобi панiку. Тобi б лише пульси та дiвчата. Стривайте! Поручику! (Бiжить за ним).

К а р ф у н к е л ь. Мене не смiють затримуваль! Тридцять п’ять хвилин! Га! Я не можу загубиль пiвгодини. Я дам сто, п’ятсот доларiв за цi пiвгодини. Щоб поїзд приходиль вчасно. (Виходить).

Ю р к е в и ч. А я б вiддав усе, щоб вiн не прийшов зовсiм. Але що ж робити? Як її врятувати? Надiслати телеграму? Але куди, кому? Яка жахлива мука! Справдi, цей проклятий годинникар приносить менi нещастя…

VI

Входить з пляшкою i склянкою в руках шофер Таратута. Вiн у шкiряному костюмi, з окулярами на шкiрянiй шапцi. Ставить пляшку на стiл i сiдає.

Т а р а т у т а. Ех, жаль, на коньяк не вистачило монети. Доведеться цю кислятину пити. (Наливає в чарку). Войдiтє. (П’є). Брр… (Помiчає Юркевича i схоплюється). Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ось де довелося побачитись!

Ю р к е в и ч. Таратуто! Ти звiдки взявся? Та хiба ти не на фронтi?

Т а р а т у т а. Ба, згадали! Я вже пiвроку вiльний козак, ха-ха! Шофер, куродав i — гони монету. Життя — що нада! Ситий, п’яний i нiс у тютюнi. Кожного дня товарообман, продаю гас, купляю масло, давлю собак, курей, гусей i все на свiтi. Мене так i звуть: Таратута — куряча смерть. Ха-ха-ха! Сьогоднi тут, а за пiвгодини — шукай вiтра в полi. Щодня нова дєвочка!

Ю р к е в и ч. Стривай, стривай — яка думка! Слухай, Таратуто, чи можеш ти менi допомогти?

Т а р а т у т а. Вам? Масла, сала, дєвочку, курку — все на свiтi! Хiба я забув, як ви мене в окопах виручали!

Ю р к е в и ч. Яка слiдуюча станцiя на Харкiв?

Т а р а т у т а. На Харкiв? Чабани.

Ю р к е в и ч. А скiльки верст?

Т а р а т у т а. Двадцять три.

Ю р к е в и ч. Двадцять три! Врятована! Слухай, Таратуто. Бачиш цей золотий годинник? Вiн коштував пiвтораста карбованцiв. Я дам тобi цей годинник, якщо ти за двадцять хвилин домчиш мене на Чабани — ранiш, нiж прийде туди харкiвський поїзд. Згода?

Т а р а т у т а. Та конєшно ж, тiльки навiщо це вам?

Ю р к е в и ч. Ах, та скорiш, Таратуто! Справа йде про життя — чуєш, про людське життя! Я мушу знайти на цьому поїздi одну мою знайому i попередити, щоб вона не їхала сюди. (Бере його за руку i озирається). За нею полюють жандарми. Розумiєш, її схоплять, як тiльки вона…

Т а р а т у т а (у захватi). Поїхали. За п’ятнадцять хвилин домчу. Тiльки навiщо менi ваш годинник? Я його однаково проп’ю, i все на свiтi. Адже ж менi час не потрiбний.

Ю р к е в и ч. Мерщiй, мерщiй, Таратуто!

Т а р а т у т а. Дасте пляшку коньяку — i квит. А час — я його давно загубив, i все на свiтi. Ще там, на фронтi.

Ю р к е в и ч. Ну, от i чудово! Мерщiй же в путь, Таратуто!

Т а р а т у т а (схоплюється). Тiльки змiню покришку — i в путь. Чекайте на мене тут.

VII

Цiєї хвилини за дверима чути галас, i в кiмнату вдираються чотири жiнки. У трьох з них в руках задавленi кури, а в четвертої задавлений кiт. Побачивши Таратуту, одразу здiймають страшний галас.

П е р ш а. А, осьдечки вiн, куродав, окаянна душа, куряча смерть!

Ю р к е в и ч (злякано). Що таке? Чого їм треба?

Д р у г а. Задавив — та й гадки не має! Ти що це, кожен день наших курей давитимеш, магомет?

Ч е т в е р т а. Ти нащо, душогуб, кота задавив?

Ю р к е в и ч. Та йди ж бо мерщiй, Таратуто, спiзнишся!

П е р ш а. А яку ж курку задавив, проклятий — зозулясту, красунечку, щодня неслася, з рук їла! Пропаду на тебе нема, анахвемо!

Т а р а т у т а. Брись! Пiшли геть! Забирайтеся!

Д р у г а. А, тепер — забирайтеся! Нi, дзуськи, голубчику, годi!

Т р е т я. Ми, тебе, iрода, так не випустимо!

Ю р к е в и ч. Ради бога, мерщiй, Таратуто, кожна хвилина дорога!

Д р у г а. Та я за свою чубату й тисячi не вiзьму! Я тебе по судах затягаю, бiльшовик, куродав безбожнийi

Т р е т я. Та я за свого пiвня горло тобi перерву!

Т а р а т у т а. Геть пiшли, негiдницi! Я вас самих подавлю, сороки мокрохвостi. Всiх розмiняю, баби, курячий народ!

В с i. А, ти ще лаятись? Берiть його, тiточки, за боки, тягнiть до жандарма!

Галас. Наступають на Таратуту.

Ю р к е в и ч. Мерщiй, мерщiй, Таратуто! Все пропало.

Т а р а т у т а. Брись, окаяннi! (Вiдступає до дверей). Дайте їм по керенцi, ваше благородiє, — у мене немає.

Вiдштовхує баб i зникає. Тi наступають на Юркевича.

Ю р к е в и ч (виймає гаманець}. Нате! Нате i забирайтеся!

П е р ш а. Це за зозулясту — керенку! Та я самих яєчок…

Д р у г а. Та я за свою чубату й тисячi не вiзьму!

Т р е т я. Та я за свого пiвня!..

Ч е т в е р т а. Та такого кота в цiлому городi не було — тiльки що не говорив, сердешний!

З криком тiснять Юркевича.

Ю р к е в и ч (у розпачi шпурляє направо i налiво керенки). Нате! Нате ще! Нате!

Баби хапають грошi, але продовжують з галасом наступати.

Ю р к е в и ч. Та не налазьте! Геть! Це вже справдi якийсь тiсний час. Нате! Нате ще i забирайтеся геть! (Кидає грошi на пiдлогу).

Бiйка, галас. Баби хапають грошi i виходять, лаючись.

Ю р к е в и ч (стоїть сам, важко дихаючи, розпатланий, пом’ятий). Що це за день! Лiда, жандарми, Таратута, задавленi кури, коти… I коли дорога кожна хвилина, коли треба мчати щодуху, щоб урятувати мою Лiду, — знову чорт кидає курей пiд мої колеса! Знову курка на моїй дорозi!

VIII

Вертається поручик з другим офiцером — полковником, за ними Лундишев i Карфункель. Полковник пiдозрiливе оглядається.

Л у н д и ш е в. Нарештi ми про все дiзнаємось. Мiй полковнику, з’ясуйте ж нам кiнець кiнцем, в чому рiч? Що значить ця тривога? Чи буде сьогоднi поїзд на Шепетiвку?

Ю р к е в и ч (дивиться на годинник). Ще п’ять хвилин. I де вiн пропав, каналiя?..

К а р ф у н к е л ь. Я, я — нах Шепетофка. Я не можу чекаль! (Виймає з кишенi ще одного годинника i накручує). Зальбадерей!

П о л к о в н и к. Пробачте, граф, я не маю змоги! Зараз не такий час. (Вiдводить поручика на авансцену). Кепськi новини. Пiд Дмитрiвськом наших розбито. Пiд Бiлгородкою — прорив. Але не в цьому справа. (Озирається на Юркевича). Зараз приїде ця бiльшовичка, шпигунка. Треба й негайно лiквiдувати.

П о р у ч и к. Слухаю, пане полковнику!

П о л к о в н и к. У неї важливi вiдомостi про наше розташування, про плани бiльшовикiв.

Ю р к е в и ч (нервово ходить по кiмнатi, дивиться на годинник). I де вiн пропав? Пройшло вже сiм хвилин. Що робити? Пiти туди — розминешся. Зараз буде поїзд.

К а р ф у н к е л ь (дивиться на годинник). Пройшло тiльки сiм хвилин. Коли ж буде поїзд? Що робити? Зальбадерей!

Ю р к е в и ч (пiдходить до Карфункеля i хапає його за руку). Ви ж майстер часу — ви знаєте його закони. Зробiть, щоб вiн зупинився хоч на двадцять, хоч на десять хвилин. Щоб не прийшов цей поїзд, який везе менi муку i смерть.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Що таке час? Для вас вiн iде занадто швидко, для мене, навпаки, дуже поволi. Такий час — тiльки наше почуття. Його взагалi немає.

Ю р к е в и ч. То хiба є iнший час?

К а р ф у н к е л ь. Так, є — i я його знаю. Справжнiй час, якого люди не помiчають, бо не знають, як його рахуваль. Знаю тiльки я, Тобiас Карфункель, i я зроблю свiй годинник, що покаже не той час, який нам здається, а той, що є насправдi. Ха! Дi ур дер варгафтiгер цайт.

Ю р к е в и ч. Ви божевiльний! Можна з’їхати з глузду, слухаючи вашi химери.

К а р ф у н к е л ь. З’їхати з глузду? Зальбадерей! Для майстер не потрiбний ваш глузд — вiн слухає свiй генiй.

П о р у ч и к. Але як її пiзнати, пане полковнику?

П о л к о в н и к. В тiм-то й штука. Бачите цього цивiльного в сiрому капелюсi? Його прiзвище Юркевич. У мене є вiдомостi, що вона йому писала. Треба його обшукати i примусити… Ви розумiєте?

П о р у ч и к. Ага, розумiю: полювання на живу принаду.

П о л к о в н и к. От-от!

Ю р к е в и ч (дивиться на годинник). Ще двi хвилини! Нi, це неможливо! Краще пiду туди…

Iде до дверей. Полковник заступає йому дорогу.

П о л к о в н и к. Пробачте, одну хвилину. Ваше прiзвище Юркевич?

Ю р к е в и ч (здивовано). Так… Але дозвольте…

П о л к о в н и к. Будьте ласкавi, покажiть нам листа, якого ви сьогоднi одержали.

Ю р к е в и ч (спалахнувши). Але дозвольте! З якого права?

П о л к о в н и к. З якого права? (Голосно). Пане поручику, попросiть усiх вийти. Панове, прошу всiх вийти!

П о р у ч и к. Прошу вас, панове! (Випроваджує Лундишева i Карфункеля).

Л у н д и ш е в. Але дозвольте! Яка пiдстава?

К а р ф у н к е л ь. Дає iст унергерт! Як ви смiєте?

Поручик виштовхує обох.

П о л к о в н и к (до Юркевича). Ви чули? Покажiть листа!

Ю р к е в и ч. Якого листа? Я протестую!

П о л к о в н и к. Та що ви — дитина чи iдiот! Не змушуйте мене вдаватися до iнших… (Виймає револьвер).

Ю р к е в и ч. Це насильство. Я буду скаржитися. (Виймає i вiддає листа).

П о л к о в н и к (вихоплює i нашвидку читає). Чорт побери! На машинцi. Хитра, стерво! Значить, ви з нею листуєтесь? А ви знаєте, чим це пахне? Ви заарештованi. Поручику!..

Ю р к е в и ч. Але дозвольте! Я її не бачив сiм рокiв!

П о л к о в н и к. Не морочте нам голови. Єдиний спосiб загладити вашу провину — це допомогти нам її заарештувати.

Ю р к е в и ч. Що таке? Та ви з глузду з’їхали!

П о л к о в н и к. Якщо ви не хочете, щоб вас негайно розстрiляли, ви повиннi йти на перон i зустрiти цю особу. Зрозумiли?

Ю р к е в и ч (трiумфуючи). А! Значить, ви не знаєте її в обличчя! То будьте ж певнi, що я вам її не викажу. Я зараз же йду додому.

Вбiгає захеканий Таратута. Обидва офiцери наставляють на Юркевича свої револьвери.

Т а р а т у т а. Товаришу Юркевич! Готово! їдьмо!

П о л к о в н и к. Ви зараз же будете розстрiлянi.

Ю р к е в и ч. Нехай, але я вам її не викажу.

Т а р а т у т а. Так i єсть! Спiзнився! А все через курей проклятих! Звиняюсь, ваше високородiє, менi треба до громадянина Юркевича.

П о л к о в н и к (повертається з загрозою). А! Тобi треба! Поручику, взяти його.

IX

Таратута моментально зникає. Цiєї хвилини ще один поручик i двоє солдатiв вводять Лiду. Тепер це елегантно вдягнена i дуже гарна дiвчина 25-26 рокiв.

П о л к о в н и к (до Юркевича). Востаннє пропоную вам iти на перон i зустрiти цю жiнку. Чули? Через п’ять хвилин буде пiзно.

Ю р к е в и ч. Нi, нiзащо!

П о л к о в н и к. Ви зараз же будете розстрiлянi! Чуєте?

Ю р к е в и ч (помiчає Лiду, здригається). Нехай! I все-таки я вам її не викажу!

П о л к о в н и к (кричить). Мовчать! Я сам вас уб’ю як собаку! Мовчать!

П о р у ч и к. Пане полковнику, тут стороннi…

П о л к о в н и к. Мовчать!

Д р у г и й о ф i ц е р. Пане полковнику…

П о л к о в н и к (обертається). Га! Чого вам треба?

О ф i ц е р. Дозвольте доповiсти. Ми зараз затримали цю даму. Вона приїхала автомобiлем. З боку Чабанiв.

П о л к о в н и к (стає уважним). А… ну, i що ж?

О ф i ц е р. Дуже непевна особа. (Тихо доповiдає щось полковниковi). Ось її документи. (Подає полковниковi). Можливо, пане полковнику, що це саме i є… прошу звернути увагу. (Показує пальцем на один з документiв).

П о л к о в н и к. А, чудово, чудово! Хм… (Розглядає документи). Цифри, слова, знаки — безумовно, шифр. (Раптом скидає оком на Лiду). Як ваше прiзвище?

Л i д а. Олена Жданова.

П о л к о в н и к (швидко). А не Лiда Званцева?

Л i д а (спокiйно, знизавши плечима). Не розумiю вашого запитання, полковнику.

П о л к о в н и к. А, не розумiєте? А якi це шифрованi записи у вас в зошитi? Iєроглiфи оцi?

Л i д а. Записи? Ах, то це ж моя стенографiя. Вправи — для практики.

П о л к о в н и к. Хм, дуже пiдозрiла практика. А що ви робили в Чабанах?

Л i д а. Я гостювала там на хуторi. В сестри.

П о л к о в н и к. Гостювали на хуторi, а поїхали на моторi. (Полковник для рифми робить у словi “хуторi” наголос на “о,”). Ну, добре, ми це все з’ясуємо. До речi, цей молодий громадянин принiс нам сьогоднi листа якоїсь Лiди Званцевої. (Лiзе в кишеню). Чи не знайома вам випадково ця рука? (Навмисне бариться, не розгортаючи листа).

Л i д а (посмiхаючись). Навряд, якщо листа написано на машинцi.

П о л к о в н и к (трiумфуючи). А! Попались! Попались! Значить, ви самi його писали, якщо знаєте, що на машинцi.

Л i д а (весело смiється). Та заспокойтеся, полковнику. Я ж бачу адресу на конвертi — друкованi лiтери.

П о л к о в н и к. Тьху! (Ховає листа).

Ю р к е в и ч (нiби нетерпляче). Вибачте, пане полковнику, це все дуже цiкаво, але при чому ж тут я?

П о л к о в н и к (допитливо дивиться на Юркевича, потiм на Лiду). Так ви не знаєте цiєї, хм, дами?

Ю р к е в и ч. На превеликий жаль, нi.

П о л к о в н и к. А! На жаль…

Ю р к е в и ч. Так, бо вона дуже гарненька.

П о л к о в н и к (розгублено). Чорт зна, що таке! Ви здається, знову наплутали, поручику…

Х

Входять Лундишев i Карфункель. Обидва знову пориваються до полковника.

Л у н д и ш е в (ввiчливо уклоняючись Лiдi). Мадмуазель… Пробачте, полковнику, але так же не можна!

К а р ф у н к е л ь. Дас iст унергерт! Начальник станцiї нiде нема, поїзд нема. Я не можу бiльше ждаль!

Л у н д и ш е в. Я починаю турбуватися. Чи буде кiнець кiнцем наш поїзд, чи…

П о л к о в н и к. Панове, я ж вам казав…

Л у н д и ш е в (до Юркевича). А ви ще тут, мiй молодий друже! (Озирається на Лiду). Ба! Кого я бачу! Ну, звичайно ж, то-то я дивлюсь — таке знайоме обличчя! Так ви…

Ю р к е в й ч (зляканий, робить крок уперед i бере Лундишева пiд руку). Пробачте, граф, я хотiв вас щось спитати…

Л у н д и ш е в. З охотою, з охотою, мiй друже. Так то, значить, ви вже її зустрiли — вашу милу курочку. Пардон, мадмуазель, вибачте старого. Заздрю щасливцевi, хе-хе-хе! Але яка вона тепер красуня! Ай, та не давiть менi так руку!

П о л к о в н и к. Стривайте, граф, хiба ви знаєте цю даму?

Л у н д и ш е в (скрикує). Ай! Та чого ви щипаєтесь! (Тре руки). Ну, та, звичайно ж, знаю. Це ж наша люба мандрiвниця, яку мсьє Юркевич так довго шукав i вiд якої вiн одержав сьогоднi листа. Я її чудово пам’ятаю.

П о л к о в н и к (швидко). Лiда Званцева?

Л у н д и ш е в (у захватi). Так, так. Iменно, Лiда! Мила курочка, яку…

П о л к о в н и к. Ну, граф, ви зробили нам велику послугу!

Ю р к е в и ч (не витримавши, кидається на Лундишева i хапає його за горло). Негiдник! Iдiот! Ти вдруге вiдняв її у мене, мою радiсть!

Л у н д и ш е в. Що таке! Караул! К… к…

Скориставшись iз замiшання, Лiда вихоплює револьвер i кидається до дверей.

П о л к о в н и к. Хапайте її! Держiть!

Сум’яття. Лiда кидає офiцерам стiльця пiд ноги i тiкає. Поручик падає, Лундишев виривається з рук Юркевича i з криком бiжить до дверей.

Л у н д и ш е в. Караул! Вiн збожеволiв! (Тiкає).

П о л к о в н и к. Дверi на замок! А, то ось воно що!

Заарештувати, заперти, розстрiляти! (Показує на Юркевича солдатам, тi беруть його за руки).

Пострiл за дверима, другий.

Ю р к е в и ч (кричить). Геть! Вони її вбили, негiдники!

Цiєї ж хвилини обидва офiцери вертаються, ведучи пiд руки Лiду, яка вже не пробує вириватися.

П о р у ч и к. Єсть, пане полковнику! Затримали! (Притискує хустку до щоки). Злочинниця вiдстрелюва-лась…

Ю р к е в и ч (поривається до Лiди). Лiдо! Моя рiдна дiвчинко!

П о л к о в н и к. А! То ось яка тут стенографiя? Чудово! Через пiвгодини будете обоє розстрiлянi. Поручику, розпорядiться.

Карфункель, який увесь час уважно стежив за цiєю сценою, тепер виступає вперед.

К а р ф у н к е л ь. Iр зайд толь! Вi з’їхаль з глузду! Я протестую! Потрудiться не робити дурницi i вiдправляйте наш поїзд. Я телеграфiрен германський посол!

П о л к о в н и к. Що таке! Та ви ошалiли! Я вас самих розстрiляю через двадцять чотири години… через двадцять чотири хвилини.

К а р ф у н к е л ь. Мене? Через двадцять чотири хвилини? Зальбадерей! Мене?

П о л к о в н и к. Що таке! Взять його!

К а р ф у н к е л ь. Через двадцять чотири хвилини? А вi знаєте, що буде з вами через двадцять чотири хвилини? Ха! Раджу вам краще розпорядiлься з вашим час. Алле таузенд! Тисяча диявол! (В гнiвi наступає на полковника, махаючи перед його носом своїм годинником). Двадцять чотири хвилини! Краще скажiть, де ви подiль мiй поїзд? Вiддайте менi пiвгодини — чуєте? — пiвгодини, якi я загубiль через ваш гармидер — вони менi коштують десять рокiв, чорт би вас побраль!

П о л к о в н и к (вiдступає спантеличений). Та це божевiльний! Взять його!

К а р ф у н к е л ь. Нi, не божевiльний.

Гарматний пострiл.

Ага! Вi чуєте? Вi чуєте, як б’є цей годинник? Дi штунде гат гешляген. Ваш час пробiль! Подумайте самi про вашi хвилини.

П о л к о в н и к (розлючено). Мовчiть! Поручику! Взять!

XI

Вбiгає офiцер, за ним двоє солдатiв.

О ф i ц е р. Пане полковнику! Тривога! Прорив! По станцiї б’ють з панцерника.

Гарматний пострiл.

К а р ф у н к е л ь. Ага! Я казаль! (Спокiйно заводить годинника).

П о л к о в н и к. Та звiдки? Де? Ви з глузду з’їхали! Тут i фронту нiякого немає.

О ф i ц е р. Так точно. Червонi наступають з Тернiвки. З пiвночi. А це, певно, партизани. Якийсь шалений панцерник прорвався в тил.

Гарматний пострiл. Дзвiнки. Телефон.

К а р ф у н к е л ь (спокiйно). Поспiшайте, гер полковнику. Вашi двадцять чотири хвилини скоро проходiль.

П о л к о в н и к (люто). А я вас все-таки розстрiляю! Подати автомобiль. Я їду в мiсто. Поручику, ви залишаєтесь комендантом станцiї. Поставте варту до заарештованих. Розпорядiться по станцiї. Евакуюйте що можна. А через двадцять хвилин — усiх розстрiляти.

П о р у ч и к. Як, пане полковнику, i нiмця? Насмiлюся доповiсти, що…

П о л к о в н и к. Ну, добре. Нiмця поки що евакуюйте. Там побачимо. Цих двох. Ходiм!

П о р у ч и к. Слухаю, пане полковнику!

Полковник i обидва офiцери виходять.

П о р у ч и к (до солдатiв). Стерегти заарештованих. Один — бiля дверей, другий — пiд вiкном.

Виходить. Солдати замикають дверi i теж виходять.

XII

Ю р к е в и ч (кидається до вiкна). Вартовий! (Пробує дверi). Замкнуто. Лiдо, моя дорога Лiдо! (Бере її руки). Невже ж я знову бачу тебе, бачу твої милi, рiднi очi, про якi я так часто мрiяв усi цi роки нашої розлуки!

К а р ф у н к е л ь (який тим часом сiв на столi i розглядає годинника, встромивши око в лупу). Зальбадерей! Пустий балакня…

Л i д а. Любий! I ти мене не виказав — тебе мордували!

Ю р к е в и ч. I тепер, через сiм рокiв, знайти тебе, щоб знову… щоб знову втратити. Нi, нi, це неможливо! Час зупинився, вiн наш, вiн наш, моя Лiдо!..

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ейн нар. О, один дурень — що вiн знає про час?

Л i д а. Так, так!

Ю р к е в и ч. Двадцять хвилин життя i любовi — та це ж вiчнiсть!

К а р ф у н к е л ь. Не забуваль мiй урок. Хм…

Ю р к е в и ч. Тiльки мiщани лiчать час роками — ми будемо лiчити його ударами нашого серця! I кожен удар, кожен удар вiддамо нашiй любовi!

Л i д а. Так, так, нашiй любовi! О, як же я люблю тебе тепер, мiй єдиний!

Гарматний пострiл.

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя кохана Лiдо! Яке щастя… припасти до твоїх уст… вмерти… лишитися з тобою назавжди! Випити до кiнця цi останнi хвилини нашого життя!

К а р ф у н к е л ь (продовжуючи копирсатися в годиннику). О, Зальбадерей, о, пустий балакня! Який останнiй хвилина? Ваш останнiй хвилина буде через тридцять рокiв. Укупi вмираль! Вона ще вас кидаль — цей дiвчинка, поки ви вмираль…

Ю р к е в и ч (обертаючись). Ви брешете!

К а р ф у н к е л ь (спокiйно). Ну, то вi її кидаль унд дамiт пунктум. Брязкiт розбитої шибки. Куля вибиває з рук Карфункеля годинник.

Ю р к е в и ч. Боже мiй! Сюди стрiляють!

К а р ф у н к е л ь (розлючено). О, ферфлюхте гейденлерм! Проклятий метушня! Розбиваль мiй кращий хронометр! Каналiї! Негiдники! (Лазить по пiдлозi, збираючи механiзм).

Тривога. Рушнична стрiлянина.

Л i д а. Стривай! Ти чуєш! Це нашi! Вони близько! Вони не дозволять, щоб нас убили! (Бiжить до вiкна). Так, так! Скрiзь панiка! Солдати тiкають, кулемет. Ага! Сиплеться штукатурка… Кулi б’ють в естакаду… Впав офiцер!..

Мiцний стукiт у дверi.

Ю р к е в и ч. Ламають дверi. Треба їх чимось заставити. Вони можуть нас убити, вiдступаючи…

Тягне до дверей меблi.

Л i д а. В мене є ще один револьвер. Ми будемо оборонятись.

Ю р к е в и ч. Так, так! Жити, жити! Дихати на повнi груди, жити з тобою, моя Лiдо!

К а р ф у н к е л ь (продовжуючи збирати колiщата з пiдлоги). Зальбадерей! Вiн уже роздумиваль умирать…

Пострiл пiд дверима. Шум боротьби.

XIII

Голос за дверима. Вiдчинiть! Свої! Товаришу Юркевич!

Ю р к е в и ч (у захватi). Таратута! Врятованi!

Дверi вiдчиняються. Входить загiн червоноармiйцiв. Попереду Таратута.

Т а р а т у т а. Товаришу Юркевич! Баришня, мадамочко! Ура! Живi, не спiзнився?

Л i д а (кидається до червоноармiйцiв). Товаришi! Рiднi! (Тисне їм руки). Якого полку?

Ю р к е в и ч (хапає руку Таратути). Таратуто, друже мiй любий! Це ти нас визволив?

Т а р а т у т а. Та вже так вийшло. Спасибi, братва попалася знайома. Згодилися в тил один броневик пустити. Для тебе, друже, i станцiю здобули, i все на свiтi.

Ю р к е в и ч. Та коли ж ти встиг, каналiя? (Смiється вiд щастя).

Т а р а т у т а. Та хiба я час лiчу чи мiряю?

Ю р к е в и ч. Правда, Таратуто, правда — його нi полiчити, нi вимiряти.

XIV

Входить ще загiн з командиром. Вводять кiлька чоловiк заарештованих, у тому числi Лундишева.

К о м а н д и р. Зайняти всi виходи. Єфiмов, займи телеграф! Заарештованих замкнути поки що тут. А це що за громадяни?

Л i д а (дiстає з зачiски згорнутий тонкий папiрець i подає командировi), Я — полiтробiтниця подиву вiсiмнадцять. Нас засудили до розстрiлу — мене i цього товариша, вiн вiдмовився виказати мене бiлим.

К о м а н д и р. Лiда Званцева! Радий вас бачити, товаришко!..

К а р ф у н к е л ь. Гер командир! Накажiть даваль мiй поїзд. Я не можу бiльше втрачаль час через ваш вiйна.

К о м а н д и р. А це ще який нiмець?

Л i д а. Його заарештували разом з нами за те, що вiн протестував проти нашого розстрiлу.

К о м а н д и р. Дякую вам. Ви свободнi, товаришу!

К а р ф у н к е л ь. Звободнi, звободнi — менi потрiбний поїзд, а не ваша звобода.

Л у н д и ш е в. Це неподобство! У мене бiлет i плацкарта. Скажiть, щоб повернули мої речi! Це грабiж!

К а р ф у н к е л ь. Я не можу втрачаль час. Я рахуваль кожен хвилина.

К о м а н д и р. Тихше, тихше! Для нас не цiкавi вашi розрахунки. У революцiї свiй годинник — вiн iде все вперед, а коли б’є — настає новий час.

Гарматний пострiл.

К о м а н д и р. Чули?

Ю р к е в и ч. Я вам казав, майн гер, що є майстер дужчий за вас — революцiя. Ваш годинник розбитий.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей!

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Та сама станцiя. 1920 рiк. Зима. Кiмната занедбана, давно не метена. Скрiзь бруд, недокурки, мотлох. Кiлька жiнок туляться на лавках, грiючись по черзi бiля поганенької пiчурки, що поставлена в кутку.

І

Увiходять двоє залiзничникiв в кожухах i з дорожнiми клунками на плечах.

1-й з а л i з н и ч н и к (до жiнок). Здрастуйте. Не було товарного?

У с а ч и х а. Не було. Певно, скоро буде.

3-я ж i н к а. Куди це ви, Семене Терентiйовичу? Невже на село? Чи, може, в мiсто, як мiй?

1-й з а л i з н и ч н и к (хмуро). Ну, а що ж — з голоду здихати…

2-а ж i н к а. Правильно. Всi пiдуть.

2-й з а л i з н и ч н и к. Нехай їм чорт паровози водить.

1-а ж i н к а. Та Черевко, Трохимич. Цей совєцькому чорту продався, старий собака.

Увiходить Черевко, мовчки, докiрливо дивиться на залiзничникiв, тi вiдвертаються.

Ч е р е в к о. Куди це ти напосудився, Терентiйович? Мовчиш? Соромно в очi дивитись? Коли робоча армiя на фронт iде — паровоз кидаєш? Ех…

У с а ч и х а (розлючена). Та тобi яке дiло? От i пiде. Ти хiба його дiтей нагодуєш?

1-й з а л i з н и ч н и к. Та чого ти до мене присiкався? Я тобi не заважаю — хочеш комiсаром задєлаться — твоє дiло. А менi дiти дорожче.

Увiходить Черевкова жiнка — Оля. Вона постарiла, змарнiла, але, як i ранiш, приваблює своєю лагiдною усмiшкою, миловидним i нiжним обличчям.

О л я. Андрiй Трохимич! Ти скоро додому? Серьо-жi погано.

Ч е р е в к о (нетерпляче). Постривай, Олю, — немає часу — потiм. Дурень ти, дурень, Терентьїч, i говорити з тобою не варто. А ось вiд тебе, Василю Iвановичу, скажу по правдi, не сподiвався…

О л я. Андрiй Трохимович…

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз — я знаю.

О л я (крiзь сльози). З Серьожею погано — серце зовсiм завмирає. Пiди ще в мiсто, пошукай камфори — може, в Червоному Хрестi…

Ч е р е в к о. Пiду, Олю, — зараз. Так, не сподiвався, Василю Iвановичу, не сподiвався. Разом в дев’ятсот п’ятому бастували, разом паровози вiд нiмцiв рятували — а тепер, у таку хвилину, свiй пролетарський пост покидаєш?! Соромно, Василю Iвановичу, — не сподiвався.

2-й з а л i з н и ч н и к (пiдводиться). Та ну тебе, не тягни — i без того гiрко. Ходiм закуримо, чи що, з горя.

Ч е р е в к о (радiсно). Не поїдеш? От спасибi, Васю. Не зрадив.

О л я. Андрiю Трохимовичу…

2-й з а л i з н и ч н и к. Та ходiм уже…

У с а ч и х а. Уговорив-таки, язва. Укомiсарив!

2-а ж i н к а. Чисто що укомiсарив, оратор. Партеєць.

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз. Ходiм, Василь Iванович, — я тобi й паровоз наготовив.

Виходять.

2-а ж i н к а. Товарний!

II

Пiдходить товарний поїзд. Всi кинулись на перон, Оля сiдає на лавку, сумно похиливши голову. Входить Юркевич, змарнiлий, обшарпаний. Мовчки сiдає поруч на лавку, закурює цигарку.

Ю р к е в и ч. Не полегшало хлопчиковi?

О л я. Де там. Серце зовсiм не працює. Доктор сказав — камфори. А де її взяти — в жоднiй аптецi немає.

Входить, як завжди жвавий i веселий, Таратута з живою куркою пiд пахвою. За ним Усачиха.

Т а р а т у т а (вiдбиваючись на ходу вiд Усачихи). Геть! Вiдчепись! Кажуть тобi, непродажна.

У с а ч и х а. Та навiщо тобi курка, куродав непутящий! Я ж тобi гарну цiну даю — двадцять тисяч!

Т а р а т у т а. Котись, котись. Я курми не торгую. Геть! (Бачить Олю). Олечко, красуне моя безутiшна! А я тебе по цiлому вокзалу шукаю. Курочку тобi привiз для твого мальчонки. Ну, що, як вiн? Стрибає?

О л я (бере курку i ховає в кошик). Та що це ти, Та-ратуто, як тобi не соромно. (Цiлує його i плаче).

Т а р а т у т а. От тобi й маєш! Зараз i крани вiдкрила!

О л я. Кепсько Серьожi, Таратуто, — серце не гiра-цює.

Т а р а т у т а. Не сумуй, Олю, — пiдправимо i серце. Ба! кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Яка зустрiч! Чого це ти такий маланхольний, кислий?

Ю р к е в и ч. Так взагалi. Кепськi дiла, брат Таратуто. А тут ще переслабував на сипняк, охляв. Чекаю ось на жiнку — приїздить сьогоднi.

Т а р а т у т а. Е, брат, — через те ти i страждаєш, що з бабою зв’язався. А я ось їжджу собi по дорогах, шукаю вiтра в полi i горя не знаю.

Ю р к е в и ч (усмiхається). По-старому курей давиш?

Т а р а т у т а. Не забув… Нi, брат, тепер не дуже. Тепер, брат, курка — рiдкiсть. Якщо й потрапить яка дурна пiд колесо, то й ту воскрешати доводиться. (Сiдає бiля Олi на лавочцi). Так-то, Олю, мiй друже.

Ю р к е в и ч. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?

У с а ч и х а (в щирому захопленнi). I збреше ж, куродав окаянний!

Т а р а т у т а. А ти думав, звiдки в мене ця курка? Пiд колеса потрапила, сердешна.

Ю р к е в и ч. Як пiд колеса?! Та вона ж жива!

Т а р а т у т а (не кваплячись, дiстає з кишенi пляшку i металеву чарочку). А ось тут i починається воскресєнiє iз мертвих та iншi чудеса. (Наливає в чарочку). Войдiтє. (П’є). Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку, — скочила, як перемита. (Наливає). Випий i ти, братику, — коли вже курка п’є i жива буває, то тобi й бог велiв.

У с а ч и х а. I все бреше, сукин син. Вимiняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!

Ю р к е в и ч (п’є). I час тебе не бере, Таратуто.

Усачиха мимоволi ковтає, дивлячись, як Юркевич п’є.

Т а р а т у т а. Час? Це ви, образованi, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною нiякий час не вженеться. В мене один рахунок — завжди сьогоднi.

Ю р к е в ич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.

Т а р а т у т а. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю, — i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку — миттю серце запрацює. Напевно.

О л я (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, — а де її взяти… Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича — i додому йти боюся.

Ю р к е в и ч. А в Червоному Хрестi питали?

О л я. Скрiзь була — нiде немає.

Т а р а т у т а. Стривай! То я ж знаю!

О л я. Та невже? Ради бога, Таратуто, — врятуй, на тебе одна надiя!

Т а р а т у т а. Поїхав! Є в мене один чолов’яга. Коли вже в нього немає — то, значить, нiде. Потерпи, Олю, — я вмить. (Виходить).

У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш… (Бiжить за ним).

III

Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.

Л у н д и ш е в (зупиняє його). Мсьє Юркевич!

Ю р к е в и ч (обертається). Чого вам вiд мене треба?

Л у н д и ш е в (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду… ех!

Ю р к е в и ч. Невже ви самi не розумiєте… Забули…

Л у н д и ш е в (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.

Ю р к е в и ч. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.

Л у н д и ш е в. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали — грошi, будинки, речi, золото, срiбло — все. Ось тiльки цей перстень залишився — хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!

Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.

Та ще який великий!

Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, — давала чотири тисячi, потiм п’ять — не вiддав. Навiть посварилися через це.

Ю р к е в и ч. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.

Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п’ять.

Ю р к е в и ч (усмiхається).

Л у н д и ш е в. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.

Ю р к е в ич. Та що ви… це просто так — згадав.

Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю… Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).

О л я (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.

Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти… Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?

Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).

Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка… Тьфу!

О л я. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров’ячко?

Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловiка спитай — бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.

О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?

Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев’ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев’ятсот п’ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате — тепер начальство. Комiсар! Пф…

О л я. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.

Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.

О л я (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович… (Нiяково). Може, дозволите… В мене є курочка… я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись…

Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!

О л я (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу… Адже ж я вiд щирого серця.

Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, — а в тебе не вiзьму!

О л я. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?

Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних — так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її — кажи — дав?

О л я. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, — нiчого я не пам’ятаю.

Л у н д и ш е в. Коротка в тебе пам’ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..

IV

Входить Усачиха.

У с а ч и х а. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.

О л я (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).

Л у н д и ш е в (мимрить). Вона менi курку… менi курку… (Виходить).

У с а ч и х а (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!

Входить комiсар вiйськових поїздiв.

У с а ч и х а. Комiсар! Пропала!

К о м i с а р (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?

У с а ч и х а. Я… нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!

К о м i с а р. Це чий кошик? Твiй?

У с а ч и х а. Та нi… це Че… Черевкової Ольки.

К о м i с а р. А, Черевко, — його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.

У с а ч и х а (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати… Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу…

К о м i с а р (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?

У с а ч и х а. Ще б пак не знати — знаю.

К о м i с а р. Веди мене до нього. Живо.

Виходять. Усачиха озирається на касу.

V

Повертається з перона Юркевич, знову сiдає на лавку. Увiходить Лундишев i Карфункель — обшарпаний, змарнiлий, але, як завжди, впертий i сердитий, з чемоданом у руцi.

Ю р к е в и ч. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?

К а р ф у н к е л ь (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалi. Якi сьогоднi поїзди?

Ю р к е в и ч. Та хто ж тепер це знає?

Л у н д и ш е в. Мiшочний експрес, скорий — теплушка, кур’єрський — “сипняк-той свiт”. Без пересадки. Спальнi мiсця — на даху, пiд небом.

К а р ф у н к е л ь. Мiсочник… той свiєт? Зальбадерей. Нi. Менi не потрiбний такий поїзд.

Ю р к е в и ч. А ви все не втрачаєте надiї? Щодня ходите довiдуватись про поїзди?

К а р ф у н к е л ь (сердито). Я вже говорiль вам, що пiслязавтра мусиль бути дома — в Гейдельберг. Я мусиль робити там мiй годинник. Мiй генiальний дзигарi справжнього, дiйсного часу. О, лише тодi люди знатимуть, що таке час. Що таке — дер аугенблiк — один мить, якого тепер не помiчають.

Ю р к е в и ч. То хiба не можна їх робити тут — цi вашi дзигарi? В Москвi, Петроградi нарештi?

Вбiгає захекана Усачиха.

У с а ч и х а. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей. Єсть тiльки два чоловiка на свiтi, який може робити такий дзигарi. Я — Тобiас Карфункель, який їх придумав, i майстер Тобiас Рамiнгер, який може їх зробiль. Тобiас Рамiнгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станцiя мiй поїзд.

Усачиха тим часом пiдiйшла до самої каси i заступила собою її вiконце.

Ю р к е в и ч. Чекаєте одинадцять мiсяцiв?

К а р ф у н к е л ь. Одинадцять мiсяцiв, одинадцять рокiв, одинадцять хвилин. Вi по-старому нiчого не розумiль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, — менi треба в каса. О, нерозумний учень, — не пам’яталь нi один мiй урок. Вi чуєте? Менi треба в каса!

У с а ч и х а (розгублено, проте не поступаючись). Та на бiса тобi каса, марудо!

К а р ф у н к е л ь. Менi треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять рокiв! Хiба не здавалося вам вiсiм рокiв тому двадцять чотири хвилини за цiлий рiк? А коли вас мусили розстрiлять — як вi рахували тодi вашi хвилини — по який годинник?

Ю р к е в и ч. Так, це правда… Але тодi були хвилини — ви ж чекаєте, майн гер, цiлий рiк.

К а р ф у н к е л ь. Хвилини, аугенблiкен, мить, рiк! Де вага, де мiра для цей лiчба? Тiльки на моїх майбутнiх дзигарях можна буде це пiзнати. Тiльки тодi ми пiзнаємо, який справжнiй мiра той чи той секунда, той чи той пiвгодина, тих чи тих десять рокiв. Цi дзигарi покажуть, що деякий пiвгодина займає не бiльше мiсця, нiж деякий рiк. I що iншi десять рокiв взагалi нiчого не вартi — не займаль нiяке мiсце.

Ю р к е в и ч (береться за голову). Це божевiльна химера. В мене починає болiти голова, коли я вас слухаю.

К а р ф у н к е л ь. Значить, дурний голова. Абер в мене немає часу — з вами балакати. Менi треба узнаваль мiй поїзд. (Розсердившись), Потурбувалься пропускать мене в каса!

У с а ч и х а. Та яка тепер каса! Там нiкого немає!

К а р ф у н к е л ь. Як немає! Я сам чув розмова унд шум. Там єсть один касир.

Ю р к е в и ч. Та що це ви, майн гер, — яка тепер каса!

У с а ч и х а. Iди, iди! Насупився, як король пiковий, i лiзе. Нiчого очi вилуплювати — я сама трефова дама — зась.

Л у н д и ш е в. Та з вас, майн гер, кури смiятимуться.

К а р ф у н к е л ь. Менi не треба курка — менi треба касир. (Вiдштовхує Усачиху i стукає у вiконце). Дi касе! Дас iст унергерт! Я буду скаржитись!

У с а ч и х а. Пропала моя голубонька. Добрався-та-ки — нiмець проклятий.

З вiконця чути кудкудакання.

К а р ф у н к е л ь. Вас? (Вiдчиняє вiконце, звiдки вилiтає курка). Що такий? Вас фюр ейне хенне! Що за один курка! (Хапає на льоту курку).

У с а ч и х а (кричить). Вiддай мою курку, варвар!

К а р ф у н к е л ь. Їх фраге нiхтс данах! Їх бiн урма-хер — я дзигармайстер, а не куроводник! Менi не треба нiяких курка!

У с а ч и х а. А не треба, то вiддай!

К а р ф у н к е л ь. Це не твоя курка!

У с а ч и х а. Не моя! А ти звiдки знаєш чия? (Вириває в нього з рук курку i тiкає).

Ю р к е в и ч. То це ж та сама, що Таратута…

Л у н д и ш е в. Стривайте! Мадам! Продайте менi вашу курку!

Виходить за Усачихою.

VI

К а р ф у н к е л ь (зазирає у вiконце каси). Дас iст нарренхаус. О, безумний час, коли курка в каса i немає нi бiлет, нi поїзд!

Ю р к е в и ч. Так, майн гер, — бiлети у нас не в касi.

К а р ф у н к е л ь. Не в касi? А де?

Ю р к е в и ч. Їх дає революцiя разом з гвинтiвкою i наганом. I розпис в нас тiльки один — на фронт.

Увiходять Черевко i комiсар.

К о м i с а р. А паровози справнi?

Ч е р е в к о. Паровози нiчого — витримають. Вся справа в людях. Вагонiв теж вистачить.

К о м i с а р. Ну, значить, орудуй. (Передає йому пакет). Ось наказ.

Ч е р е в к о. Гаразд. Зараз зберемо осередок, а потiм i iнших.

К а р ф у н к е л ь (виступає наперед). Гер комiсар! Менi треба поїзд. Я мусиль сiводнi їхати.

К о м i с а р (пише в блокнотi). Так.

Ч е р е в к о. Поїздiв, товаришу, немає.

К а р ф у н к е л ь. Як немає! В мене важлива справа! Я не можу загубить час!

Ч е р е в к о. Зараз, товаришу, тiльки одна важлива справа — революцiя.

К о м i с а р (пише). I один тiльки час — революцiї. Значить, їдеш, товаришу?

Ч е р е в к о. їду.

К о м i с а р. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).

К а р ф у н к е л ь (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!

Ч е р е в к о. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.

К а р ф у н к е л ь. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!

Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.

О л я. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже — камфора… якщо не дiстанемо, умре… (Плаче).

Ч е р е в к о. Що ж менi робити, Олю, що… ти ж бачиш… Нiде немає.

К а р ф у н к е л ь (хмуро). Ага — я говорiль. Ось во-на — цей хвилина.

О л я. То вiн же умре — пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.

Ч е р е в к о (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй — не можу — зараз осередок… негайний наказ — Треба готувати поїзди на фронт. Ех… (Затуляє обличчя рукою).

Вбiгає секретар осередку.

С е к р е т а р. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну — осередок. Чекають.

Ч е р е в к о. А? Що? Зараз… (Стоїть, стиснувши кулаки).

Оля тихо плаче.

К а р ф у н к е л ь (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.

Ч е р е в к о (отямившись — рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм… Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).

Ю р к е в и ч. Що, майн гер, — є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш “фокус не удалсi”.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).

VII

Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.

Ю р к е в и ч. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся… Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).

Л i д а (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний… Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти… Любий…

Ю р к е в и ч. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.

Л i д а (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати — i надовго.

Ю р к е в и ч. Як їхати! Куди?

Л i д а. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.

Ю р к е в и ч. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?

Л i д а. Я комунiстка, Лесю, — значить, теж солдат. Партiя кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.

Ю р к е в и ч. Партiя, партiя… То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров’ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.

Л i д а. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.

Ю р к е в и ч. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя — серце. I якщо воно мовчить…

Л i д а. I ти — i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хiба… Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, — i якими чоловiками! — в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, — а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди… I коли моє серце спливає кров’ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога Лiдо!

Л i д а. Нiчого… я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає… Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

VIII

Л у н д и ш е в (входить). Не догнав… побiгла, проклята баба… А добра, здається, курка… велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка… золотава картопля… гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м’яса! (Схиляє голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.

У с а ч и х а. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).

Л у н д и ш е в (схоплюється). Слава богу, — вона! Мадам, продайте менi вашу курку.

У с а ч и х а (озираючись). Курку… яку курку?

Л у н д и ш е в. Та я ж бачу — у вас пiд хусткою, в паперi.

У с а ч и х а. I бистроокий же старий — i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє… а ти знаєш, почому зараз курка?

Л у н д и ш е в. Ви купець — ви й кажiть.

У с а ч и х а. Давай п’ятдесят тисяч.

Л у н д и ш е в (з жахом). П’ятдесят тисяч за курку! За курку!

У с а ч и х а. Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.

Л у н д и ш е в. Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота — двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку… А тепер…

У с а ч и х а. Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.

Л у н д и ш е в. Послухайте — вiзьмiть цей перстень.

У с а ч и х а. Перстень? А вiн золотий?

Л у н д и ш е в. Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.

У с а ч и х а. Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, — бери. (Хапає перстень i вiддає курку).

Л у н д и ш е в (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя… (Виходить, притискуючи курку до грудей).

IX

У с а ч и х а (сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — iдуть — напевно, збори. (Тiкає).

Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3-4 жiнки— дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.

Збори.

2-а ж i н к а. Хлiба немає, а збори щодня. Свобода…

3-я ж i н к а. I не кажiть. Очi б мої не дивились.

2-а ж i н к а. Знову умовляти будуть.

3-я ж i н к а. Тьху!

С е к р е т а р о с е р е д к у. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.

2-а ж i н к а. Кожен день накази, а хлiба немає.

1-й з а л i з н и ч н и к. Скажи краще, чому жалування припинили.

3-й з а л i з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?

1-а ж i н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п’ять тисяч. Дiти пухнуть.

Галас.

С е к р е т а р. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.

2-а ж i н к а. I все брехня. Немає в них картоплi — бреше.

С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв’язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.

1-й з а л i з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?

С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увiходить Карфункель.

— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!

— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.

— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.

С е к р е т а р. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

— Самi працюйте.

К а р ф у н к е л ь. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Ч е р е в к о (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам’ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм’ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?

1-й з а л i з н и ч н и к. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.

Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.

Ч е р е в к о (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!

О л я. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).

К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.

Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi… зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син… хлопчик мiй вмирає… Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.

Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.

— Їдемо, Трохимич, їдемо!

Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.

К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.

Х

З шумом вбiгає Таратута.

Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!

О л я (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).

Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.

О л я (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).

Рух. Крики.

— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!

Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.

— Чорт з вами! Поїду i я!

Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!

Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?

Ч е р е в к о (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.

Т а р а т у т а. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.

Ч е р е в к о. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.

Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.

XI

Увiходять Лiда i Юркевич.

Л i д а. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.

Ю р к е в и ч. Як! Сьогоднi? Зараз?

Л i д а. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше… Не сердься, Лесику, прощай.

Ю р к е в и ч. Знову… один… Знову розбита мрiя… Казка моєї любовi.

Л i д а. Не муч мене, Лесю… Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити… (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий… Та й не такої тобi треба любовi…

Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр’я — полум’яна птице революцiї… I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай… (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.

Входять комiсар вiйськового поїзда.

К о м i с а р. Значить, ви їдете, товаришу?

Ч е р е в к о. Я готовий.

К о м i с а р. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.

Ч е р е в к о. Знаю.

К о м i с а р. Маршрут засекречений.

Ч е р е в к о. Зрозумiло.

К о м i с а р. Швидкiсть найвища.

Ч е р е в к о. Гаразд.

Т а р а т у т а. Красота!

К о м i с а р. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.

Ч е р е в к о. Зате — мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.

К о м i с а р. Правильно. I за цю мету — всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.

Ч е р е в к о. Нiчого, — примусимо i час нам служити.

Т а р а т у т а (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, — будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.

К о м i с а р. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).

Ч е р е в к о. За справу робочого класу.

Л i д а. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).

Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.

Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.

Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:

“1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з’їзду Рад!”, “Хай живе п’ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!”

І

Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.

С е к р е т а р (на ходу). Скорiше, товаришi, скорiше! Оповiстка! Через двадцять хвилин поїзд.

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. А де зустрiчаємо?

С е к р е т а р. Та я ж казав — на перонi. А що ж Василь Iванович? То куди ж це вiн пропав? Вiн же промову мусить говорити.

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Та осьдечки вiн, не роби панiки, Петре Михайловичу.

С е к р е т а р. Еге, добре тобi — панiки. А чого ж це бочок оцих не забрали? Я ж вам ще вчора казав.

Вбiга капельмейстер чех Куриця.

К у р и ц я. А де ж тромбон? Де цей лайдак — знову на базар побiг?

С е к р е т а р (до робiтникiв на риштованнi). Чи ви бачили? Досi з годинником возяться. Та що це ви мене зарiзати хочете, чи що? Я ж тебе просив, Рабинович!

М а й с т е р з р и ш т о в а н н я. Та не хвилюйтесь, Петре Михайловичу, — все готово. Зате ж годинник буде — красота! Такого годинника навiть у Жмеринцi немає. Не годинник, а музика!

С е к р е т а р. Так, музика — добре, що згадав. Дивись же, товаришу Куриця, не пiдкачай. Як тiльки пiдiйде поїзд — дуй, щоб, значить, конкретно i одноголосно, без жодних там воздержавшихся. А то в тебе, наприклад, на Перше травня, баси — гу-гу-гу! а самої музики й немає. I виходить вiдрив од мас i вiдсутнiсть керiвництва.

К у р и ц я (похмуро). Я своє дiло знаю. А коли корнет-а-пiстон заткнувся…

К о р н е т. У мене пауза була. Я не винен, що невiрно вони пишуть.

С е к р е т а р. Я ж кажу — ноти є, а музики немає. Дивись, товаришу Куриця, не пiдкачай!

К у р и ц я. Добре, я своє дiло знаю. А де ж тромбон?

Раптом невiдомо звiдки чути куряче сокотiння — ко-ко-ко-ко-ко!

С е к р е т а р (здивовано). Що таке? Це де курка?

К у р и ц я (розлючено). Що єст то за глумування, хто то дражнiлься?

С е к р е т а р. Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це вам здалося.

К у р и ц я. Як здалося, — я сам чув.

II

К у р и ц я. А де тромбон? Де цей лайдак? Завжди спiзнюється. Певно, на базар побiг.

Знов чути вже енергiйне куряче кудкудакання — куд-куд-кудак-куд-кудак! Загальне здивування, потiм регiт.

С е к р е т а р. Що за неподобство! Де це курка? Товаришу Куриця, вживiть же заходiв! Скандал!

К у р и ц я (розлючено). Я не дозволю подiбнi насмiшки! Хто приносиль курка?

— Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це не ми.

Кудкудакання пiдсилюється. Вбiгає захеканий ще один музикант — тромбон. Кидається до канапи i дiстає з-пiд неї кошик.

Т р о м б о н. Звиняюсь, товаришу Куриця, — це моя. Сьогоднi, знаєте, недiля, великий базар, то я по дорозi купив, дешево — за два карбованцi. Та тихше-бо ти, дур-ко! Кш!

К у р и ц я. Зараз же забирайся геть, негiднику! От i працюй з таким народом. А ще тромбон! Тьфу!

Т р о м б о н. Я миттю. Вiддам жiнцi i назад. (Бiжить),

Регiт.

С е к р е т а р. Я тобi казав — вiдсутнiсть керiвництва. У тебе, товаришу Куриця, не керiвництво, а курiвництво.

III

Входить Юркевич. Вiн постарiв, йому 42 роки, в чорних ще кучерях прозирають срiбнi нитки. Але вигляд у нього чудовий — елегантне пальто i капелюх, обличчя випещене i самовпевнене, в руках шикарний чемодан. Озирається, пiдходить до секретаря.

Ю р к е в и ч. Добридень, товаришу! Дозвольте спитати, кого це тут проводжають? Або, може, зустрiчають?

С е к р е т а р. Зустрiчаємо, товаришу, зустрiчаємо! Нашого робiтника, машинiста. Вiн, знаєте, делегатом на Всесоюзному з’їздi Рад, i взагалi. Перший ударник. Тепер ось орден одержав. У газетах навiть писали. Машинiст Черевко.

Ю р к е в и ч. Черевко? Андрiй?.. Андрiй Трохимо-вич? Та що ви! То вiн ще живий, здоровий?

С е к р е т а р. А ви його знаєте? Конкретно?

Ю р к е в и ч. Ну, аякже! Я ж тут багато рокiв прожив, у вашому мiстi. А скiльки пережив… (зiтхає) на оцiй самiй станцiї. (Озирається). Тiльки де ж це вона? Новi стiни, годинник, скрiзь риштовання, все зовсiм iнше…

С е к р е т а р. Новий вокзал, товаришу, будуємо — справжнiй, як слiд — незабаром вiдкриємо.

Ю р к е в и ч. Так, не пiзнати… (Озирається). I подумати, що колись тут… Так, давно це було — з того часу я тут рокiв вiсiм не був.

С е к р е т а р. Скажiть! А хто ви, пробачте будете?

Ю р к е в и ч. Я? Я Юркевич, письменник, — може, чули?

С е к р е т а р. Авжеж! Читали, читали вашi твори, дуже приємно…

Кiлька чоловiк вносять довгастий, труноподiбний ящик. Слiдом iде iноземного вигляду громадянин у котелку.

С е к р е т а р (наштовхується на носильникiв). Це що! Куди це ви! Назад! З глузду з’їхали? Знайшли час труни тягати.

С л у ж б о в е ц ь. Адже ж на поїзд.

С е к р е т а р. На поїзд? То чого преш цим ходом? Шляпа! Повертай назад!

Ящик виносять назад.

Ю р к е в и ч. Що це? Вмер хто, чи що?

С е к р е т а р. От йолопи! Знайшли час. Це в нас тут проживав один помiщик, колишнiй, знаєте, граф. Курiвник.

Ю р к е в и ч. Лундишев? Та що ви? Так це вiн умер?.. От зустрiч!..

С е к р е т а р. Вiн ще 1925 року вмер, а це його брат з Парижа, чи що, виклопотав, щоб забрати туди — за кордон. Нехай везе — нам цього добра не жаль.

Ю р к е в и ч. Так вiн умер… Кумедний був старий. Так i не дiждався своєї принцеси Буль-Буль ель Газар…

С е к р е т а р. Пробачте, про що це ви?

Ю р к е в и ч. Нi, це я так. А скажiть… ви не знали часом однiєї… товаришки… Званцевої… Лiди Званцевої?

С е к р е т а р. Званцевої? Лiди? Ну, аякже! Бойова була жiнка — другої такої не буде. На всiх фронтах билася — i проти Денiкiна, i проти Врангеля, i в Середнiй Азiї. Щоб Лiди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповiстка. Iване Терентiйовичу, пiди довiдайся, в чому справа.

Ю р к е в и ч (хвилюється). Бойова була… Значить, її немає. Вмерла. Бiдна Лiда! Послухайте, ви не скiнчили про Лiду Званцеву…

С е к р е т а р. Так, бойова була… поранена була тяжко — на Перекопi. Насилу врятували.

Ю р к е в и ч (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потiм бачили?

С е к р е т а р (не поспiшаючи, закурює цигарку). Це кого, Лiду? Званцеву? Та вона ж i тепер тут.

Ю р к е в и ч. Як? Лiда тут! Та кажiть-бо!

С е к р е т а р. Ну, аякже — директор курячого радгоспу — за мiстом — ось у садибi цього самого графа, в його маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося — цiле, знаєте, куряче мiсто — красота!

Ю р к е в и ч. Чудеса! Лiда розводить курей… Але як її побачити?

С е к р е т а р. Та вона щодня тут буває. Здається, i сьогоднi буде. Ну, вибачте, менi треба. (До залiзничникiв). Ну, товаришi, пора. Ходiм на перон. Зараз поїзд.

К у р и ц я. На мiсця! Увага! Губи на мундштук, пальцi на клапани! Кроком руш!

Усi виходять на перон.

Ю р к е в и ч. Та ось де чекала її доля пiсля всiх її бур! У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справдi золота курочка ель Газар, про яку стiльки мрiяв i не дiждався старий… А я?

IV

Входить Карфункель. Його теж не пiзнати. Шикарне пальто, капелюх, новенький чемодан.

Ю р к е в и ч. Як, це ви? Гер Фар… Фур… пробачте — Карфункель! Ви все ще тут?

К а р ф у н к е л ь. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогоднi я їду. Я ж казав вам, що їду додому i пiслязавтра буду в Гейдельберг. Рiвно через пiвгодини я їду. (Вiн виймає чудового золотого годинника). Мiй годинник знову йде. Я знову його заводиль, мiй годинник, годинник мого життя. Дi ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шiсть двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду — iх гатте рехт.

Ю р к е в и ч (смiється). Так, але якого року? Ви казали менi це в тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому роцi, а тепер тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий. Маленька рiзниця — на десять рокiв.

К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв, десять рокiв! Зальбадерей! Вi все ж таки забуваль мiй лекцiй. Вi забуваль, що десять рокiв i пiвгодини часом бувають рiвнi на справжнiй годинник часу. Десять рокiв. Я викреслюваль їх з мiй рахунок, цi десять рокiв вашої революцiї. У мене мiй рахунок, мiй час — i я вiрю лише моєму годинику.

Ю р к е в и ч. Ви занадто щедрi, майн гер, дивiться — не помилiться в рахунку. Проте що ж ви робили цi десять рокiв? Чому не їхали ранiше додому?

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лiчиль. Для мене це були тi пiвгодини, на якi спiзнився мiй поїзд. (Дiстає з кишенi пачку листiв i телеграм). Все гаразд. Час знову служить менi, як ранiш. Я знову — майстер часу.

Ю р к е в и ч. Так, але ж вашi справи йшли, як видно, непогано. Хтось менi казав, що ви були десь головним iнженером, мали свiй автомобiль i таке iнше. Чому ж ви тодi не поїхали додому?

К а р ф у н к е л ь. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.

Ю р к е в и ч. Де? На станцiї?

К а р ф у н к е л ь (нiяково). Нi… в iншому… в iншому мiсцi.

Ю р к е в и ч. А! Розумiю. В такому — з гратами. I довго ви… сидiли?

К а р ф у н к е л ь. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi — i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене — першого майстра часу — Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.

Ю р к е в и ч. Дивiться, не довелося б повернутись.

V

Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом’якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.

Р о б i т н и к и. Єсть, товаришу директор, — в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!

Л i д а. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.

Ю р к е в и ч (кидається до Лiди). Лiдо!

Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.

Ю р к е в и ч. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя… Коли це було — вчора? Чи десять рокiв тому?

Л i д а (усмiхаючись). А ти все такий же — по-давньому ворогуєш проти часу?

Ю р к е в и ч. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи… Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).

Л i д а. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося — i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.

Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув.

Л i д а. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш — курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати — i як ще нагодувати! — наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.

Ю р к е в ич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.

Л i д а. Що там твiй —Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас — я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, “брудергауз” — пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п’ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй — скiльки м’яса i скiльки яєць. Дев’ять пудiв курячого м’яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п’ятнадцять тисяч штук — i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п’ять тисяч пудiв самого лише м’яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м’яса!

Ю р к е в и ч. Мила Лiдо! Ти все така ж палка — i на вiйнi, i в мирний час.

Л i д а (сумно посмiхається). Смiєшся… Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер — куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).

Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.

Л i д а (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала — став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть…

Ю р к е в и ч. I лають при цьому чимало.

Л i д а. Вартий, мабуть, коли лають… Не збивайся з дороги… Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.

Ю р к е в и ч (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо…

Л i д а (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!

Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?

Л i д а. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.

Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута — гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер… Чудеса! Курчат виводить.

Л i д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.

Ю р к е в и ч. I не давить?

VI

Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.

Л i д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?

Т а р а т у т а (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро… (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса — i все на свiтi!

Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?

Т а р а т у т а. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв — прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi — i все на свiтi.

Ю р к е в и ч. Але ж ти перемiг час, Таратуто.

Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привiв — соцiалiзм будуємо.

Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.

Т а р а т у т а (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам’ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати — так дух забиває!

Л i д а. Так… Неповторнi були роки… легенда… казка…

Ю р к е в и ч. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя — рух, мовляв, усе, а мета — нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.

Т а р а т у т а (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати… Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.

Ю р к е в и ч. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.

Л i д а (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.

Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?

Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками — i ваших нет.

Л i д а (смiється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!

Ю р к е в и ч. Курка!

Л i д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам’ятаєш?

Ю р к е в и ч. Та що ти!

Л i д а. Пам’ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер…

Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.

Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр’ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!

Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!

Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.

Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа — зрозумiло, на радянськi грошi.

Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.

Л i д а. Що з “бувшого”, Таратуто?

Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.

Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi “бувший”, Таратуто, — вмер. I як дивно… За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.

Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!

Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати — скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?

Л i д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!

Т а р а т у т а. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.

Л i д а. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф…

Ю р к е в и ч. Та який вiн мiй?

Л i д а. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.

Ю р к е в и ч. Ти стала фiлософом, Лiдо.

Л i д а. Так, так… смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.

Ю р к е в и ч. Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.

Л i д а. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.

Т а р а т у т а. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).

Л i д а. Неси, ми зараз теж пої… (Вона спиняється на пiвсловi).

VII

Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.

Д i в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.

Л i д а (вражена). Ти… жонатий?.. У тебе дiвчинка?

Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.

Ю р к е в и ч. Я зараз… повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз… посидь тут з тьотею.

Швидко виходить.

Л i д а (проводить рукою по чолу). Жонатий… Вже багато рокiв.

Пауза. Чути далеку музику.

Л i д а (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка… Скiльки тобi рокiв, дитя?

Д i в ч и н к а. Вiсiм рокiв.

Л i д а. Вiсiм рокiв… Вiсiм рокiв… Дев’ять рокiв щастя! Дев’ять рокiв тому я була молода i любима… Дев’ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев’ять рокiв, якi я вiддала революцiї… Замiсть них… замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.

VIII

Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.

Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi… (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що… Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!

Л i д а (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.

Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.

Л i д а. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його… Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).

IX

Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: “Нiночко, Нiно! Де ти?”

I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.

С о ф i я П е т р i в н а. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина… Де тато?

Входить Юркевич.

Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.

Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.

С о ф i я П е т р i в н а. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!

Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.

С о ф i я П е т р i в н а. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!

Ю р к е в и ч. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).

С о ф i я П е т р i в н а. Олексiю Степановичу, я йду!

Ю р к е в и ч (зiтхає). Прощай, Лiдо!

Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.

Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога… Ех!..

Х

На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.

Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.

Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.

С е к р е т а р (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нiчого не чути!

Музика замовкає.

С е к р е т а р. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi — на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев’ять рокiв тому — в тисяча дев’ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу — а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки — бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, — всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з’їзду Рад, де ухвалили п’ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум’яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови — до соцiалiзму!

Привiтання. Музика.

Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист.

Ч е р е в к о. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу.

Ч е р е в к о. Майстри часу… хм. I справдi — навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з’їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п’ятирiчку, — прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми… ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п’ять рокiв, а може й скорiше — за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде!

Привiтання. Музика.

К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт.

С е к р е т а р. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо — а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса?

Ч е р е в к о (усмiхається). Так i треба, товаришi, — годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн — око п’ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок — соцiалiстичний.

Л i д а (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з’їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?

Ч е р е в к о. П’ятирiчка, товаришко Званцева, п’ятирiчка!

К а р ф у н к е л ь. П’ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.

Л i д а. А далi? А далi?

Ч е р е в к о. А далi? Ще п’ятирiчка… Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває!

К а р ф у н к е л ь. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв!

Л i д а. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п’ять рокiв здавалися нам як коротка мить — а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт.

К а р ф у н к е л ь. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя!

Т а р а т у т а. Та що вiн, з глузду з’їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн!

Л i д а. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?

К а р ф у н к е л ь (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо… Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник!

Т а р а т у т а. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває…

К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, — я одержав цього листа.

Л i д а. Ну, i що ж?

К а р ф у н к е л ь. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг.

Т а р а т у т а. I гарнi будильники?

К а р ф у н к е л ь. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п’ятирiчки. О! (Рве на собi комiр).

Л i д а. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати.

К а р ф у н к е л ь. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так — я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген — я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт!

З цими словами Карфункель кидається до риштовання i бiжить по сходах нагору.

Л i д а. Зупинiть його! Вiн упаде, безумний!

XI

I справдi, тiєї ж хвилини крик Карфункеля, що бiжить по дошках, раптом уривається i десь нагорi чути стук тiла. Всi кидаються до риштовання, але зупиняються на пiвдорозi, бо чути рiзкий удар дзвона, за яким входить начальник станцiї, i прямує до Черевка. Тiльки Таратута встиг вибiгти на риштовання

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Пора, Андрiю Трохимовичу, вiдправляю.

Л i д а. Значить, їдеш, Трохимовичу, — ну, прощай!

Ч е р е в к о. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Днiпробуд, звiдти на Нижегородський автомобiльний, а потiм на паровозобудiвний у Харкiв. Там, мабуть, i лишуся. Та нi, не лишуся й там — усе б їхав та їхав, вперед i вперед, до самого Уралу i далi. Скрiзь, де зростуть блюмiнги i цехи, де загоряться вогнi п’ятирiчки, де пройде наш поїзд соцiалiзму. Адже його нiхто не зупинить, нiхто не поверне назад — ось як хотiв цей нiмець. Так, а де ж вiн, до речi?

Т а р а т у т а (тихо спускається по сходнях). Помер.

Л i д а. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?

Вигуки. Рух.

Т а р а т у т а. Так i впав бiля годинника. Мабуть, вiд розриву серця.

Л i д а. Як це дивно! Вiн хотiв зупинити, повернути назад наш час… I напевно знайдуться божевiльнi, якi спробують це зробити, — не тепер, то через десять рокiв. Ви чули, як вiн кричав про нiмцiв, що вони захоплять землю — мабуть, у них ще є… таке божевiлля в мозку…

Ч е р е в к о. Мабуть… не навчив їх вiсiмнадцятий рiк, коли довелося тiкати з усiма машинами та гарматами.

Л i д а. Так, вони давно зазiхають на Україну, на нашi безкраї степи та простори — вони i справдi хотiли б i вiдкинути свiт на сотнi рокiв назад, щоб повернути часи середньовiччя. Та даремна мрiя. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вiтчизну, яку вiн створив i виплекав у цi радiснi роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. I не повернути нiколи назад дзигарiв iсторiї!

Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тодi знову пiдемо в бiй, Лiдо, як колись! Ну, а поки — прощавай. До побачення, товаришi! Їдемо. Ходiм, Олю, пора.

Дзвiнок. Гудок. Черевко, Оля та iншi пiшли в поїзд.

Т а р а т у т а (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усiх, рiж мою душу вареником! Кину своїх курчат i теж поїду.

Л i д а. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простiр, простiр який попереду!

Завiса.

1933

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!