Іванченко Раїса Петрівна. Історія без міфів

522

Раїса Іванченко

ІСТОРІЯ БЕЗ МІФІВ

Бесіди з історії української державності

2–ге видання, перероблене і доповнене Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Київ 2007

Це друге видання, доповнене й розширене, навчального посібника з історії української державності Раїси Іванченко — відомого сучасного історика, письменника, автора численних історичних розвідок та історичних романів з проблем історії України. У роботі відстоюється наукова позиція державності українського народу, починаючи із Трипільської цивілізації. Посібник містить цікаві документи на підтвердження думки автора.

Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.

ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС

Історія — кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає й тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, то звертаємося до історії. Коли говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?

З давніх часів російський самодержавний уряд передусім знищував носія національної свідомості — освічену верству. Він підпорядковував собі еліти інших народів через їх кооптацію у вищі кола своєї держави. Таким чином зникала, розчинялася вища політична верства підкорених народів, стаючи частиною політичної владної еліти. Так сталося і з українською вищою верствою, котра, зливаючись із російським дворянством, втрачала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. Маса ж українського селянства, залишившись без своєї провідної освіченої еліти, сприймалась царизмом не як народ, а як маса дикого неосвіченого населення, “хохлы” . Тому й привласнення їхньої історії й державності в минулому стало легкою справою.

Зрада української вищої верстви своєму народові призвела до того, що його власна державницька ідея була вилучена з політичної культури українців, а історична наука насправді заборонялася, — адже вона спричиняла відродження історичної пам’яті, формування національного світогляду й нації, що неодмінно сприяло ідеї відродження української держави. А це означало, що від Російської імперії мала відійти значна європейська культурна частина з її давньою історією і державницькою традицією, культурою, християнством, яке в Росії відігравало роль опори імперії. Через те царизм постійно боровся з українським національним відродженням, починаючи особливо з ХVIII–ХІХ ст., і називав зрадниками, “мазепинцями” тих, хто наважувався працювати на ниві національного культурного відродження України.

Відомо, скільки офіційних і неофіційних заборон зазнало українство тільки за царів. Лише на початку XX ст., зокрема в 1908 р., таємним розпорядженням уряду було заборонено вживати в назвах усі похідні слова від слова “український”. У таємному документі від 4 лютого 1914 р. приписувалось заборонити слово “український” у шкільних підручниках, лекціях, газетах, виданнях. Потрібно було, навпаки, пояснювати, що слово “україна” означає “окраїна” Російської чи Польської держави, а зовсім не означає “край”, “країна”, тобто держава. Тому не можна говорити, що був народ український, який жив у своїй країні під назвою Україна, а треба було всіх переконувати, що була і є “единая русская народность”, до якої входять малороси, білоруси і великоруси, котрі мали спільну мову — російську. Тільки, мовляв, у Малоросії вона була зіпсована “полонізацією” . Ця ж тенденція тривала і в роки радянської влади.

Щоб не допустити створення української держави навіть на федеративних засадах у роки революції 1917–1920 рр., російський буржуазний, а потім і більшовицький уряд почали застосовувати практику заборон українства, збройних агресій, а потім знову ж таки тактику перекупу української освіченої еліти, яка, сприйнявши російську культуру й мову і зливаючись із панівною вже більшовицькою російською верхівкою, служила його культурі й державі.

Ще на початку XX ст. міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін писав, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині зветься українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою… на автономних національно–територіальних основах” . А в часи Української революції сподвижник і однодумець В. Леніна Лев Бронштейн–Троцький наказував більшовицьким агітаторам повернути Україну до Росії. “Без Украиньї нет России, — говорив він. — Помните… что так или иначе нам необходимо вернуть Украину России. Без украинского угля, железа, рудьі, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может…”

Уся епоха радянської влади була спрямована на здійснення цієї мети. Коли ж наприкінці XX ст. Україна проголосила свою незалежну державність, розпочалася нова хвиля зусиль з боку значного загону російських політиків, щоб повернути Україну в лоно російської держави або ж прив’язати її до своїх потреб і проблем.

Антиукраїнські антидержавницькі виступи деяких сучасних російських політиків та ідеологів і нині, як і в період самодержавної Російської імперії, насамперед зараховують ранньосередньовічну державність українців, зокрема історію Київської Русі, що сформувалась із слов’янського і русино–кельтського етносів, до державності Московського царства. Вони замовчують той відомий факт, що Московський регіон від самого початку його входження до держави Київської Русі ніколи Руссю не називався, що лише згодом він перейняв назву подніпровської держави — Русь, тобто привласнив собі назву держави українців–русів. Міфологеми, що пливуть каламутним потоком із численних російських публікацій в останні роки, як пише видатний американський медієвіст Едвард Кенан, “опанували майже всіх росіян, хто схильний удаватися до історичних аргументів узагалі.” Пропаганда російського шовінізму чи патріотизму, “ізольованість від діалогу” тощо й пояснюють “дивовижну нездатність росіян… визнати вмотивованість претензій українців на власну національну ідентичність” . Цього автора вразила “ностальгія за Золотим Києвом” деяких сучасних російських публіцистів, серед них Солженіцина та йому подібних, що намагаються обґрунтувати ідею нероздільної єдності українців, білорусів і росіян, як це робилося ще в царській імперії. У такий спосіб вони прагнуть утвердити знову стару концепцію самодержавно–кріпосницьких ідеологів про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського, про їхню політичну неспроможність на державницьке існування без “старшого брата” — росіян і їхньої державницько–імперської диктатури.

Сучасна Росія, яка називає себе демократичною, не хоче примиритись із існуванням політично стабільної української держави, що може провадити власну політику у своїх інтересах. Адже сильна, стабільна Україна спроможна змінити всю геополітичну ситуацію в Європі, особливо в східній її частині та в Причорномор’ї. Як і колись, так і тепер це вкрай невигідно імперськи налаштованим російським політикам, котрі поставили за мету відновити свою “ліберальну імперію” (за численними висловлюваннями одного із сучасних політичних лідерів Анатолія Чубайса). І відновлюють її через застосування своїх енергетичних ресурсів і свого капіталу, встановлюють свій контроль, як слушно стверджують усі зарубіжні та й вітчизняні об’єктивні аналітики, над інформаційним простором пострадянських республік. Особливо посилився цей процес в останні роки, коли стала явно здійснюватись нова геополітична доктрина російського уряду — відновити вплив Росії на всьому східноєвропейському просторі, не вдаючись до воєнних дій. Гаряче дихання “ліберальної імперії”, яка прагне стати супердержавою, базується на теоретичних засадах, що вироблялись російськими ідеологами, передусім використовуючи фальшування історичних подій і фактів.

Тому російська преса переповнюється й донині негативними оцінками українських прагнень до зміцнення власної держави, використовує, як твердить сучасний російський історик О. Міллер, “иронический, а порой и издевательский тон”, особливо, коли використовує слова “самостійність” чи “незалежність”, створює негативний образ української політичної еліти і хвалиться: “… кто же, если не мы, прищемит хвост жовто–блакитной крысе” (Див.: Наше время. — 1992. — № 13–14).

Зараз існує чимало новітніх планів про розподіл і знищення української держави. Такі проекти створили В. Жириновський, К. Затулін, С. Караганов та інші російські політичні і державні діячі. Особливо плідно працює в цьому напрямку лідер лібералів В. Жириновський. Ще на початку 90–х він заявив: “Нам потрібна Росія в кордонах початку століття, чи хоча б в кордонах 1977 року. І ми її здобудемо без жодного пострілу”. А для цього, за його планом, потрібно позбавити всі колишні радянські республіки, що стали суверенними державами, енергоресурсів. Головна мета — “відтворення великої держави, “імперії зразка 1900 року” .

Ці ж плани обґрунтовує ще один російський теоретик — О. Дугін — у своїй книжці про основи геополітики Росії, у якій він заявив, що “украинский вопрос”, тобто незалежність України, “требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесении России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который “географическая ось истории” (тобто євразійська Росія. — Авт.) просто не имеет права”. І далі: “Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов.” І пропонує конкретно, як розчленувати Україну і знищити її державність.

Чимало схожих проектів подали російські політики і під час Керченської кризи 2003 року. Тоді екс–міністр закордонних справ А. Козирев прямолінійно заявив, що Росії потрібна не тільки Керченська протока, “а вся Україна”.

Три століття денаціоналізації, після Переяславсько–Московської угоди 1654 року, проте, не зламали український народ. І це бачать сучасні ідеологи нової Росії. Тому вони тепер вдаються до нових методів — економічно–фінансового поглинення України. Про це відверто сказав один із представників російських промисловців А. Кох у програмі телебачення “Свобода слова” на НТВ, де були висловлені претензії Росії не лише до острова Тузла, а й до Криму, Херсона, Миколаєва, Одеси.

Ці політики відкрито заявили і про новий метод підпорядкування України російському владарюванню. Єдиний шлях, каже той самий А. Кох, це — “зкономическая зкспансия, зто фактическая скупка зтих земель, скупка зтой недвижимости, скупка зтих заводов, скупка инфраструктурьі и так далее, и так далее”. І ця експансія набирає все більшого розмаху в нашій державі.

Її спинити може тільки розвиток національно–державницької свідомості, творення національно–політичної еліти та утвердження суверенітету власної держави. Історія не раз підтверджувала цю тезу. Ось чому такого величезного значення набуває питання відродження історичної пам’яті нашого народу та його державницької історії.

Історія української державності починається з Київської Русі. Чому ж така назва нашої першої держави — Русь, Руська земля?

Xто жив раніше на цій землі? Які народи? Які традиції залишили вони тут?

ЧАСТИНА ПЕРША

Київська Русь: початки української держави

Трипільці. Скіфи–сколоти

Найвидатнішою цивілізаційною спадщиною нашого народу із найдавніших часів була епоха трипільської культури, що належить до часу так званого мідного віку, або енеоліту. Це IV—ІІІ тисячоліття до н. е.

Xарактерною рисою населення, що жило на терені Балкано–Нижньодунайської території й захоплювало південно–східні регіони Прикарпаття і Подніпров’я, було осіле землеробство. Розкопки на Подніпров’ї поблизу селища Трипілля (на південь від Києва) показали високий рівень сталого землеробства порівняно з іншими європейськими регіонами, який характеризувався переходом від мотичного обробітку землі до орного землеробства.

Це населення займало, як на той час, досить великі простори, що зростали швидкими темпами.

Трипільська культура, яку вперше дослідив видатний археолог В. Xвойка, у часову тривалість — до 2 тис. років. Вона швидко поширювалась і на інші східні території, об’єднувала різні племена та їхні культури.

Важливими стабільними елементами її була система утворення поселень концентрованими групами, між якими розташовувались менш заселені простори. Очевидно, через виснаження оброблюваних полів ці землероби змушені були через певний період — 50–80 років — залишати освоєну місцевість і пересуватись далі. Трипільці займались і скотарством, причому це був свійський тип розведення худоби, так потрібної землеробам, а не приручення диких тварин.

Трипільське населення мало досить розвинені ремесла, зокрема гончарство та металообробку. Через їхні території проходили торгові шляхи.

Основою суспільного та економічного життя трипільців була велика родина: вочевидь, кілька парних сімей найближчих родичів жили в одному великому будинку, який складався з окремих кімнат. Такі будинки інколи мали піч для випікання хліба, зернотерки, різний посуд.

Для трипільців був характерним досить високий рівень духовного життя, що відбився на численних орнаментах глиняного посуду. Глиняні скульптурки, зокрема жіночі, символізували прагнення людей до добробуту, пошанування роду й жінки–матері. На одному з горщиків, наприклад, орнамент відбивав тричленну побудову світу: хвиляста лінія у верхньому ярусі символізувала воду, на центральному ряді орнаменту зображувалося сонце, місяць, краплини дощу; нижній ярус — рослинний світ, людей і тварин.

Одним із найбільших досягнень епохи трипільської культури є трипільська абетка, яка була розшифрована ще в 50–70–х роках XX ст. відомим (щоправда, вже після смерті) українським істориком М. Суслопаровим. Ця абетка — найвидатніша спадщина в історії європейської цивілізації. Адже саме вона стала основою буквено–звукового письма. Як твердить М. Суслопаров, ця абетка, яку він розшифрував із написів на гончарних виробах епохи трипільців, виникла “за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма”.

Він переконливо довів, що саме звідси, з Подніпров’я, бере початок буквено–звуковий алфавіт народів Європи.

Значення винайдення буквено–звукового письма важко переоцінити в історії європейської й світової цивілізації. І ми всі повинні бути свідомими того, що саме давні пращури нашого народу — трипільці, а східні автори їх називали ще лелезги або пелазги — подарували цивілізації цей найбільший інструмент суспільного історичного поступу.

Під тиском кочових племен та зміни кліматичних умов трипільська культура розчинилась у конгломераті культур інших народів, залишивши, проте, їм свої найбільші досягнення в господарсько–економічному та духовно–культурному житті.

У І тисячолітті до н. е. серед численних прийшлих кочових народів значне місце посідають кіммерійці, які створюють у лісостеповій зоні перші укріплені городища (XI–VIII ст. до н. е.). Але їхній вплив обриває навала сколотів, чи скіфів, які вперше згадуються в ассирійських клинописах у середині VII ст. до н. е. У другій половині VI ст. до н. е. центром їхнього життя стають Подніпров’я та Крим. До складу їхньої держави входять численні народи осілого землеробства й кочовики. Захищаючись від навал інших кочовиків, скіфи створювали численні укріплення і городища. Серед них — відомі нам Трахтемирівське, Мотронинське, Більське, Каратульське та ін. Висота стін земляних валів деяких із них і тепер сягає 8 метрів, а ширина — 30 метрів.

Про Скіфію дійшло чимало звісток від древніх авторів. У Канаді український історик В. Паїк подає чимало цікавих і нині маловідомих свідчень про древніх скіфів, чи скитів (давньоукраїнською мовою). Ось деякі з них.

Діодор Сицилійський, який у своїй “Історичній бібліотеці” дав огляд доступних йому історичних праць, написав: “Тепер з черги будемо говорити про скитів (сколотів), сусідів індів. Вони колись посідали вузьку територію, але поволі стали сильніші, своєю силою й змаганням поширюючи свої границі в довжину і ширину, довели свою націю до великої могутньої імперії і слави”. І далі: “А маючи одних із найстаріших і найбільш войовничих королів з надзвичайним умінням володіння, вони прилучили до своїх територій всі гористі околиці аж до Кавказу, як теж долини (поля) аж до Океану (Атлантики), мокляків Меотиди (Озівського моря) і прочі землі над Доном уздовж ріки… Тоді повернули зброю в іншу сторону й дійшли аж до єгипетського Нілу. Після підбиття багатьох і великих народів, сколотська (скитська) імперія сягала аж до Східного океану (Пацифік). Величні діла створила ця нація і мала королів, гідних пам’яті”.

“Історія сколотів (скитів) дуже багата й величава. Вони (сколоти) мали славний початок, а також імперію з величними подвигами їхніх мужів та чеснотами жінок… Вони заснували Патрію і Бактрію, а їхні жінки — Королівство Амазонок…

…Сколотська (скитська) нація вважалася за найбільш стародавню у світі, хоч між сколотами та єгиптянами відбувалися довгі суперечки, яка з націй старша”. Вийшло, що Сколотія, бо мала більші природні багатства (чорнозем, густа сітка чистих рік), була більш придатна для людей, ніж щойно штучно створені канали в Єгипті.

Помпей Трог писав: “Сколоти — це найстарша нація світу.

Ця нація (сколоти) плекає справедливість із вродженого нахилу, а не під примусом законів”. Він порівнював їх із греками, які навіть після довгих навчань їхніх філософів і мудреців “залишилися шахраями”.

І далі: “Сколотія (Скитія) — нація, славна з подвигів і воєн, сколоти величезної фізичної будови, не бояться жодних невдач, а коли були переможцями, то задовольнялися тільки славою”.

“Три рази наступала Сколотія (скити) на азійські імперії, але жодне з тих військ не відважилося напасти на них, не могло їх завоювати. Вони розбили й змусили до втечі єгипетського фараона Сотостріса (Рамзес II), коли він наважився наступати на Сколотію. Вони знищили Кира з цілою його армією (Томира).

Змусили до втечі зі Сколотії перського царя Дарія І (513 12 р. до X.).

Перемогли Зопіріона, генерала Александра Великого, розгромивши дощенту його армію…”

“Вони завоювали Азію і наклали на неї трибут невеликий, радше як символ визнання їхнього завоювання після перемоги. Азія платила цей трибут 1500 років, аж король Нінус (3000 р. до X.) відмовився платити цю данину…”

У Помпея Трога немає навіть найменшої згадки чи натяку на походження сколотів з Азії (чи Ірану).

З його писань виразно видно, що вони (сколоти) жили споконвіку над Дніпром і Чорним морем.

Таким чином, цей великий народ сколотів, чи Геродотових осколотів, тривалий час жив на території Подніпров’я і творив свою культуру.

Хто такі руси?

Київська держава, як, зрештою, і будь–яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла й розвивалась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов’янськими й неслов’янськими. Центральним стрижнем цієї могутньої територіально–державної спільноти було подніпровське плем’я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву — руси, русичі, русини. Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами–слов’янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а отже, мали досить багато спільних контактів, зокрема щодо захисту своїх земель від численних нападів кочових орд.

Так готський історик VI ст. Йордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена (“рос” — самоназва народу, ман — в німецькій мові “людина”, отже росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові, рос, русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі якого стояв легендарний Бос, або Бож. Народ росів згадує й сирійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдо–Захарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам’ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Єзекіїль згадує великий войовничий народ “рош”. Корінь “рос” досить поширений серед імен і власних назв у народів північно–східного Причорномор’я, Приазов’я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім’я Руса; стародавня назва Волги — Рос–Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела, що проживають на території північно–східного регіону Європи (Дон, Приазов’я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте регіон західного Причорномор’я завжди пов’язувався джерелами із розселенням слов’ян–антів. Плем’я полян, очевидно, жило на межі з племенами росів–русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської держави.

І, як твердить автор “Повісті врем’яних літ”, згодом прийняли на себе іншу назву — руси. “А слов’янський народ і руський — один”, — говорив згодом літописець.

Отож бачимо, що згодом слов’яни–поляни називалися ще й руссю. Залишмо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що “Повість врем’яних літ” навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — у розумінні держава, прибрала іншу назву — Русь. Під датою 6360 р. від сотворення світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, “індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III. — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля”. Далі літописець роз’яснює, що він довідався про цю назву з літопису чи хроніки грецького походження: “А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій Амортала — грецький хроніст. — Авт.) у літописанні грецькому”.

Автор літопису виводить назву “русь” від закликаних до словен ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, безпідставна й що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби вона не відроджувалась деякими сучасними істориками Росії та якби під неї не підводились нові докази.

Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом “варяги”. А він говорить, що “… варяги… є приходні”. Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, “… називались “русь”, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці”.

Тут ясно видно, що назва “русь” — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов’ян Новгорода та їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага русів. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування русів, каже, що посланці північних слов’ян, що жили навколо Новгорода на Волхові, “яких пригнічували варяги із замор’я”, пішли “за море” просити собі військової дружини для свого захисту.

Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море й що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи або дани, або нормани. Але ж ті варяги–руси могли прийти й із–за іншого моря, якщо зважити на те, що морем у давнину часто називали й великі озера — такі, як озеро Ільмень на півдні від ільменських поселень словенів, чи озеро Чудське, на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших — подніпровських — розселень слов’янських племен, що вони підтримували стосунки зі своїми соплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов’ян балтійських), то не буде великою натяжкою припустити, що словени ільменські могли запросити русів–варягів від південних сусідів своїх — полян–русів Подніпров’я. Так і могли з’явитися на Волхові руси–варяги.

Хто ж ті руси? Де вони жили?

У зв’язку з цим є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія народу русь займала східну частину антсько–полянської землі, яка межувала з територією північнокавказького регіону.

Як свідчать усі вітчизняні джерела, у X–XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель–князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов’яни, які сформувались в умовах слов’яно–іранського симбіозу.

Які ж, власне, землі входили до складу Русі? Академік Б. Рибаков з’ясував: руською землею не називались у літописах Новгород Великий, Володимир–на–Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, землі Володимиро–Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені в’ятичами, Полоцьк, а також Галич (на Дністрі), Володимир–Волинський. Зате постійно Руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину Руською землею, Переяслав Південний у Лаврентіївському літописі вісім разів названий “руським” на відміну від Переяслава Суздальського (або Заліського); так само земля Чернігівська — постійно іменується Руською землею.

Територія колишньої Руської землі, як засвідчують літописи, з XII ст. називалась і Україною, в слов’янській мові — країною, тобто державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов’янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території саме Руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — руси, русини,— на величезних просторах свого розселення, у тому числі на землях прикарпатських і закарпатських, — до новітніх часів.

Назва “Русь”, “Руська земля” залишилась за територією України й у часи литовського та польського панування над Подніпров’ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна–Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої “Русалки Дністрової” Руської трійці 1837 року, де в передмові “К народним руським пісням” вказувалось, що “нарід руський оден з головних поколінь слов’янських… “

Ще раз підкреслимо, що уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема “Повісті врем’яних літ”, переконує : 1) поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави згодом.

Руси входили до складу воїнства Олегового під час його походу з Києва на Константинополь. Олег каже переможеним грекам: “Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам — шовкові”. Тобто, руси й словени–новгородці тут виступали як два окремі народи. Далі — князь з Києва Ігор збирається в похід і “… зібрав багато воїнів — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців… ” Руси тут виступають також осібно як народ, а не як найманці–варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси, але коли Олег ішов на Київ — русів у його війську не було. Цікаво, що найдавніша редакція “Руської Правди” 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права вищої новгородської еліти, в тому числі й “русинів”, які прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа ця “Правда” Ярослава “Руською” через те, що сам князь вважав себе князем Руської (Київської) землі та її столиці Києва.

У 1146 р. новгород–сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: “Піди–но в Руську землю, до Києва…” Отже — Суздальсько–Володимирська земля не була Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити “данину Русі” і платили її Києву до часів Володимира Мономаха. Як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі “і до сьогодні”. Отже, радимичі й у XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.

Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси–варяги — північного походження. “Назва “Русь” виникла в Новгородській землі”, — повідомляють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго–руської теорії. Вони намагаються довести, що “первинним ядром” “древньоруського ранньофеодального утворення” була племінна територія ільменських словен, яка окреслена назвами з етнонімом “Русь”. Центром його була нібито Ладога та її околиці. І от ця “північна Русь” в середині IX ст. начебто розпалась на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка, до речі, невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що закликані варяги–руси з вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській державі.

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім “русь” виник “у Новгородській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні” (йдеться про “південь” Росії — Подніпров’я, тобто Україну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. — Авт.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”. Ці автори не знають чи, може, вдають, що не відають, що й на “півдні”, на Подніпров’ї, існує не менша кількість гідронімів, власних географічних назв із коренем “рус”: річки Рось, Росава, Роставиця, населені пункти Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра та ін., а головне, й донині збереглося населення в Галичині й Закарпатті, яке ще нині називає себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.

Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети–лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви всій Новгородській землі чи Приладожжю, попри все. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська “багато своїх воїв–варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога і не Новгород були оголошені “матір’ю”, тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народами і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну “русь” і його проникнення в слов’янський світ деякі дослідники використали свідчення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166–169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини–руси, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Йордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора–літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомляють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам… Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI–VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти–русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини–кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками ритуального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’являється раніше від появи варягів–норманів у слов’янських землях, а тому твердження літописця про варягів, що “прозвашася руссю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), у Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.); 2) територіальне поширення цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я, південної межі полянського слов’янського світу й збігається з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних, зокрема особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джерела, злились із слов’янським населенням, зіслов’янились самі й принесли подніпровському та прикарпатському слов’янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов’янам Балканського півострова).

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів–русів у світлі нових фактів також відпадає. Як відпадає спроба довести, що була спочатку створена “від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава”, назва якої була “Руска земля” і що центром її були Ладога і Новгород, регіон “племінного княжіння ільменських словен”.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена населенням Подніпров’я, в якому провідна роль належала слов’янам–полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов’янськими племенами, у тому числі й з русами. Держава ця була створена задовго до появи будь–яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно–творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно–східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько–полянської держави й уперто утримувалась протягом Х–ХІІ ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русами й полянами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно–східних, північних і північно–західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи проти неї. Лише в деяких літописах пізнішого часу на окремі частини державних київських околиць поширилася назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення саме подніпровських слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких у багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київської Русі “північних русів”, що нібито прийшли зі Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках,— як цілісної самосвідомої етнічної єдності, що нібито жила на всьому обширі східнослов’янської держави в X–XIII ст. і якої насправді не існувало.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії: давньоруська народність визначається такими основними рисами, як: “… спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти… спільність території, що збігалася з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь східнослов’янський світ. У наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології”. Проте факти повністю заперечують наявність такої спільності і мовної, і політичної, і економічної, і релігійної.

Один із відомих сучасних російських істориків, Б. Греков, безпідставно заявляє, що під Давньоруською державою “… ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю”. Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й декотрі українські сучасні історики, що звикли приймати нав’язані чужою імперською наукою концепції.

Як бачимо, Б. Греков стверджує навіть існування “Новгородської Русі”, яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Разом із подібними твердженнями російських істориків, українські історики, принаймні частина із них, також повторюють цю саму думку. Деякі навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX–X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність, що ця єдність її населення безперечна, через те саме до неї можна застосовувати термін “давньоруська народність” в епоху Київської Русі. Проте факти заперечують ці так звані наукові твердження. Саме в цей же період існували у складі Київської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них була своя самобутня політична традиція, своя спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській державі Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна парламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення “Повісті врем’яних літ” про те, що плем’я полян було “з роду слов’янського”, як і древлян, а “радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів” (мова йде про народи Прибалтійського Помор’я). І справді, населення Новгородщини та плем’я кривичів, що осіло на верхніх притоках Волги, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого угро–фінського населення, зокрема мері, весі, муроми, мещери та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських держав Новгородської республіки парламентської та монархічної Київської навіть у пізніші часи було номінальним, нагадувало більше конфедеративний союз, який був завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує видатний сучасний російській історик Б. Рибаков. Бо й справді, “руська земля” складалась із ворогуючих князівств.

Держава Кия та Києвичів

Початок стабільного державного життя українців–русів пов’язаний із діяльністю князя Кия. Тривалий час ця постать вважалась міфічною, легендарною. Але існування града Києва постійно стверджувало, що князь Кий — реальна особа в історії. І ось сучасні дослідники — М. Брайчевський, Б. Рибаков та інші — документально й археологічно довели реальність постаті Кия та його столиці — давнього Києва…

Перші зв’язки слов’ян із Візантійською імперією припадають на кінець VI — першу половину VII ст., коли східнослов’янські племена активно рухалися на Балкани. Через те перші звістки про східних слов’ян–антів подав нам візантійський історик Прокопій Кесарійський, який описав політичне життя слов’ян, їхні звичаї, численні походи на Візантійську імперію тощо. Ймовірно, союз і дружні стосунки між Візантією та східними слов’янами стосуються періоду аварської навали, коли візантійці змушені були відбиватись від неї, — це друга половина VI — початок VII ст. І саме на цей час припадають згадки про князя Кия. Вірменська хроніка VII ст. називає Кия Куаром, а візантійська — Кувером. Ці хроніки разом із вітчизняними літописами допомагають відновити біографію першого князя Подніпровської держави — Кия.

Князь Кий був князем у полян, у роді своєму. На цей час їхніми сусідами були руси. Близько 634 р. він повстав проти аварів, які з’явилися в цей час у Подніпров’ї й підпорядкували собі частину слов’янських племен. Кий зазнав поразки, але знайшов підтримку у візантійського імператора Іраклія. Саме тому Кий із частиною білих хорватів, що жили на прикарпатських рівнинах, та інших слов’янських племен переселився в межі Візантійської імперії, у провінцію Сірмію — це частина сучасної Хорватії. Кий стає другом Іраклія, виховується, як говорять візантійські джерела, “у надрах християнства” і після смерті Іраклія підтримує дружні зв’язки з його сім’єю. Мабуть, тоді ж він дістає землі у володіння чи в управління на Подунав’ї, засновує там городок Києвець, про що згадує пізніше вітчизняний літописець Никонівського літопису–компедіуму. Але тамтешні племена витіснили Кия з цього краю.

Очевидно, як союзник Візантії Кий тривалий час перебуває у візантійській столиці. Та скоро (можливо, при наступних імператорах) Кий став претендувати на місто Солунь. Це викликало невдоволення у візантійців. І ось із середини VII ст. постать Кия зникає з обрію візантійської історії. Зате “Повість врем’яних літ” підхоплює дальшу біографію Кия. Ми знаємо, що він з’являється на Подніпров’ї, на заклик полян веде боротьбу з якимись кочівниками, котрі “поруйнували ниви полян”. Історики підказують, що це були волзькі булгари, які почали саме в цей історичний період пересуватись на захід, у Подунайські рівнини, на чолі з ханом Аспарухом.

У землі полян Кий залишився княжити, тут був зведений город в ім’я цього князя. Побудували його два молодших брати — Щек і Хорив. І з того часу Кий і його нащадки — Києвичі — стали правити в полянській державі.

Починається стабільне державницьке існування подніпровського населення — слов’ян і русів. Це були 60–70–ті роки VII ст.

Від цього часу постійно існує наступність державницької традиції поляно–руського народу. Про неї свідчать і зарубіжні історики. Так, наприклад, відомий польський хроніст Ян Длугош (XV ст.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, що “… після смерті Кия, Щека й Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини та племінники багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда й Діра”.

Східні джерела окремо повідомляють про державу царя Діра (ім’я, що в кельтській мові означає — міцний, сильний, знатний). Цей правитель має великі городи, і мусульманські купці прибувають до столиці його держави з різними товарами. Так пише автор X ст. Масуді. Ще один хроніст IX ст. Ібн–Русте розповідає, що цар русів Дір засилає інколи злочинців “до правителів віддалених областей” своєї держави. Тобто, його держава була достатньо великою, мала свій адміністративний поділ на окремі області, на чолі яких стояли правителі. Для нас важливо, що існувала держава з певним адміністративним поділом, з певною системою управління.

Більше історичних фактів відомо про останнього Києвича — князя Осколда, як називає його новгородський літопис, або Аскольда (“Повість врем’яних літ”), Б. Рибаков вважає, що слово Аскольд, Оскол або Осколд походить від давньоплемінної назви древніх сколотів–скіфів, про яких ішлося вище. В “Повісті врем’яних літ”, яка дісталася нам уже від російських переписувачів–ченців, мові яких притаманне “акання”, Осколд став Аскольдом. Інший сучасний історик О. Кузьмін, додав, що існує ряд кельтських імен із суфіксом aid, ard, old і що слово аскольд — має значення “високий”. Можливо, давнє сколотське ім’я могло з’єднатись із кельтським — і витворилось ім’я явно кельтського звучання. В усякому разі, князь Аскольд був представником династії Києвичів, як твердять зарубіжні хроніки.

“Повість врем’яних літ” називає його лише воєводою князя Рюрика, якого закликали в Новгород бояри. Чому так трапилося, що останній київський князь з династії Києвичів був низведений в нашому літопису до рангу лише воєводи? А тому, що “Повість” ця, як відомо, не раз перероблялась у XI–XII ст. на догоду князям династії Рюриковичів, зокрема на догоду Володимиру Мономаху. Бо “просвіщенні” князі цієї династії намагалися довести своє юридичне право на Київський престол і на Київську державу, яку вони захопили як узурпатори.

Візантійські хроністи упродовж 300 літ писали про Аскольда, “прегордого кагана скіфів”, як назвав його візантійський імператор Василій Македонянин (слово каган у східних народів означало імператорський чин), писали про численні його походи на Константинополь, на Візантійську імперію, писали як про великого войовника. Саме за Аскольда молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської цивілізації першим дипломатичним договором із Візантією, як довів це російський історик А. Сахаров.

Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були його візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 року. 18 червня воїнство русів, на чолі яких стояв князь Аскольд, раптово оточило столицю Візантії й тримало її в облозі сім днів. Ось що повідомляє нам найбільш авторитетний сучасник, патріарх Фотій, який керував обороною Константинополя від Аскольда: “Місто ледве не було підняте на списа… Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаючий, звідки найшла на нас ця північна й жахлива гроза, які густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запалили проти нас цю нестерпну блискавку?” Далі Фотій дає таку характеристику цьому ворогові: “Народ вийшов з країни північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, як море… “

Дізнавшись про облогу столиці, повернувся до Константинополя тодішній імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився в церкві святої Софії, просячи заступництва у Богородиці. Руси захопили та пограбували, як повідомляє хроніст Нікіта Пафлагонський, усі поселення й монастирі довкола Константинополя й на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним те, що руси–поляни захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно в заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні, в якій вінчали на престол імператорів, вийняли ризу Богоматері й принесли до собору святої Софії. Ця риза була однією з найбільших святинь православної церкви.

З русами розпочалися переговори. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів із “небуття” нову державу в Європі. “Народ неіменитий, — говорив у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої висоти й незчисленного багатства… О, яке бідування, послане нам від Бога…”

У 863 р. Аскольд робить новий похід — на Принцеві острови в Мармуровому морі. 866 року — ще один, який, як і попередній, завершився невдало: буря розметала кораблі русів. “І бисть в Києві плач велій”. 874 року відбувся новий похід, вдалий для руських дружин. Аскольд випросив для Києва ієрарха для християн. Це був Михаїл Сирин — перший християнський архіпастир на Русі.

Одним із найважливіших наслідків цих походів на чолі з Аскольдом було хрещення самого князя та його наближеної еліти. Одні історики вважають, що це було 860 року, інші — що, можливо, пізніше. Але ясно одне, що держава Аскольда була вже настільки внутрішньо стабільною, настільки сильною на міжнародній арені, що створилися умови для прийняття християнської релігії, яка ще більше зміцнювала внутрішню владу князя, яка виводила його Київську державу на міжнародну арену і ставила в один рівень із блискучою християнською Візантійською імперією. Таким чином, можна говорити про те, що епоха Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був період її найбільшого піднесення. Проте походи на Візантію і, особливо, прийняття християнства викликали велику опозицію в самій його державі.

Справа в тому, що численні походи вимагали великих матеріальних і людських ресурсів, потребували постійної мобілізації дружинної еліти, яка збільшувала свої багатства. Вона, прийнявши християнство, певно, щільно оточила князя Аскольда. І як це водиться, не допускала в своє середовище провінційної родової аристократії. Християнство ж, яке Аскольд прийняв разом зі своїми наближеними, ще більше посилювало його особисту владу та владу оточення. Це повинно було викликати незадоволення племінної верхівки, яка була усунена від походів, від християнства, від величезного багатства, яке здобували в походах.

Ясна річ, було глибоке незадоволення новою релігією й серед волхвів, які втрачали владу над населенням. І ось відбувається злиття опозиції племінної аристократії та волхвів, а також народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї, традиції, обряди. У країні Аскольда внутрішня опозиція мала велику суспільну опору. Опозиція шукала підтримки іззовні, бо хотіла повалити християнського князя і його оточення.

Таку підтримку ця опозиція знайшла — це був язичницький правитель сусідньої слов’янської держави Новгорода — Олег. Після смерті Рюрика (879), якого новгородці закликали у 862 р. захищати їхні володіння, Олег залишився опікуном малолітнього сина Рюрикового — Ігоря — та водночас почав розширювати територію новгородських володінь. На той час він уже підпорядкував Новгороду землі полочан, землі смоленського князівства і, отже, з’явився біля верхів’їв Дніпра.

882 року, переодягнувшись на купців, дружина цього новгородського завойовника з’являється на березі Почайни в Києві. Туди був запрошений київський князь Аскольд. Невідомо: прийшов він один чи разом зі своїм боярським оточенням, але, напевно ж, він не сам на сам зустрічався з Олегом. Ймовірно, що він прийшов з тими боярами, які були в змові з Олегом. Тут же Олег убиває Аскольда та спокійно перебирає владу до своїх рук. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести боярської верхівки. Вірогідно, всі вони виступали за те, щоб у Києві був язичницький володар, який би не зачіпав їхніх інтересів, зокрема також і їхніх звичаїв і традицій. Таким чином, у Києві після вбивства останнього Києвича встановлюється нова династія — Рюриковичів. Бо після Олега далі влада в Києві переходить до Ігоря Рюриковича.

Проте, забравши владу в Києві, Олег не скоро передає її Ігореві, утримує її кермо до самої смерті. Отож новгородський завойовник Олег, підкоривши собі київську країну, не створив держави для полян–русів, як писалося раніше в наших підручниках, а покінчив з правлячою династією Києвичів. Він здійснив тут свої автократичні прагнення, ставши речником язичницької боярської опозиції, і так утримувався при владі до самої своєї смерті, до 911 чи 912 року. Те, що проголошувалося у підручниках з історії, що у 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і Київ і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності.

Київська держава існувала вже майже два століття до приходу Олега. Вона витворила свою власну політичну структуру — монархічне правління, не сприйняла новгородського типу політичної організації — віча, або, по–сучасному, — парламентського типу держави. Олег не перемінив монархічної форми правління в Києві, він сам перейняв її й далі зміцнював цю систему. Новгородська земля, як і Полоцька, тепер номінально визнавала київських володарів, зберігаючи свою політичну структуру управління. Ні за Олега, ні за спадкоємців віча як політично–управлінського органу в Київській державі не було. Політична структура монархічного Києва і Київської держави, отже, не змінилась. І це надзвичайно важливо. Через те ми можемо говорити, що 882 рік — це не рік утворення Київської Русі, а рік династичного перевороту, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється через перехідну постать Олега династія Рюриковичів.

Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави, розширювали її межі, зміцнювали самовладдя, а разом і монархічне правління в Києві. Таким чином, Київська держава продовжувала існувати як стабільне самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення.

Подніпровська поляно–руська держава Рюриковичів

Державність на Подніпров’ї розпочинається за Кия. Династичний переворот 882 року й переміна династії Києвичів на династію Рюриковичів не змінили політичної структури державності східних слов’ян.

Декілька зауваг про державу Рюриковичів. Учені в минулому вважали, що це була норманська династія, тобто представники князівської лінії від германських народів — норвежців, шведів чи датчан, які започаткували у Подніпров’ї нашу державність. Пригадаймо: Гітлер, готуючись до війни з СРСР, писав у книжці “Майн кампф”, що тільки германський елемент дав “цьому слов’янському зброду” організаційну, державницьку структуру, бо слов’яни, мовляв, не здатні були створити свою державу.

Нині частина сучасних російських істориків продовжує підтримувати норманську теорію походження Київської держави й династії Рюриковичів. Хоча ще у XVIII ст. видатний російський історик і вчений М. Ломоносов заперечив тезу норманського походження династії Рюриковичів. Деякі сучасні російські історики (бо українські цих питань, на жаль, не торкаються) вважають, що Рюриковичі — це представники панівної династії у германських народів. Проте інші вважають, що ці Рюриковичі походять з династії прибалтійсько–слов’янських князів.

На користь цієї теорії найбільш доказовий матеріал дав сучасний московський історик О. Кузьмін у розвідці “Древнерусские имена и их параллели”. О. Кузьмін пише: “Только норманистским ослеплением можно объяснить поиски аналогов для летописного Рюрика в Скандинавии. Дело в том, что имя это известно в Европе по крайней мере с IV века. А. Хольдер приводит пять “Рюриков”, известных VII веку. 12 “Рюриков” отмечено на территории Франции IX–XII веков. Имя это проще всего может быть понято как отражение племенного названия руриков или рауриков (откуда французские “рорики”). Название племени происходит, очевидно, от реки Рур или Руара… Как было упомянуто в другом месте по генеалогии Фридриха Хемница (це вчений XVII ст.— Авт.), Рюрик с его братьями считались сыновьями Готлейба, ободритского князя, плененного, а затем убитого в 808 году датским королем Готфридом”.

Цікаво, що слово “рюрик” у мові слов’ян ободритського племені означає “сокіл” (порівняймо з польським діалектним “рарог”). На території слов’янського племені сорбів була річка Рюрик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає “творець”. Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного перевороту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імперія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько–боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими істориками. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим діячем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбиття численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Олега), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східнослов’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські храми. Через те після вдалого походу на Константинополь у 944 р. язичницька частина його дружини присягала біля капища на горі Перуновій, присягала на мечі перед язичницькими кумирами Перуном і Велесом. А християнська частина князевої дружини присягала в соборній церкві святого Іллі. Тобто, у Києві християнська громада вже мала багато церков, тому була вже й соборна церква. З усього випливає, що цей князь дозволяв будувати церкви й не влаштовував нагінок на християн, як це робив Олег.

Таке ставлення Ігоря до християнської віри історик М. Брайчевський прагнув пояснити тим, що після вдалого договору з Візантією 944 року Ігор, напевно, теж хрестився, можливо, навіть разом з Ольгою. Через це він так добре ставився до християн. М. Брайчевський робив припущення, що й відоме повстання деревлян проти Ігоря у 945 р. було, можливо, не через додатковий збір данини, а через оте хрещення князя.

Але тут вірогідніша інша версія: князь Ігор одружився з болгарською князівною, яка, звісно, була християнкою. І саме під час цього одруження князь–язичник міг бути хрещеним — інакше князівну–християнку йому не віддали б у жони. Тому Ігор як християнин мав одну жону, на відміну від язичницького звичаю багатожонства.

Після повернення князя Ігоря з походу на Царгород 944 р. він пішов на полюддя до деревлян, причому двічі обійшов їх, розповідає літописець. Тоді деревляни повстали, захопили Ігоря й убили його, розірвавши між двома деревами. М. Брайчевський слушно зауважує, що для населення не було дивиною те, що князі двічі чи тричі збирали ту чи іншу данину. Причиною повстання деревлянського племені проти Ігоря могло бути й справді те, що він був християнином. Це означало, що на деревлянську державу Ігор міг накинути новий зашморг, так би мовити, ідеологічний, у вигляді нової — християнської — релігії. Безумовно, волхви й народ деревлянський, який не хотів приймати християнського віровчення, могли піднятись проти Ігоря–християнина.

Після смерті Ігоря (945) при малолітніх синах (як відомо з праць В. Татищева, у князівського подружжя Ігоря та Ольги було два сини — Гліб і Святослав) управління державою перебрала княгиня Ольга (945–969). Це унікальна постать у ранній державній історії Київської Русі, постать, яка залишила надзвичайно великий слід у державотворчих процесах того періоду.

Княгині Ользі належить честь і заслуга внутрішнього облаштування Київської держави. Саме Ольга провела глибоку внутрішню реформу економіки, яка практично протягом усього існування Київської держави не змінювалась. Вона впорядкувала фінансову систему, визначила повністю розміри данини — оброки, дані, уроки, час збирання данини — меду, воску, хутра, шкіри, якими Русь торгувала з іншими державами. Вона визначила місця для княжих перевісищ — місць, де масово виловлювали перелітних птахів для заготівлі на зиму; також визначила княжі місця для добування хутра — це так звані боброві гони, що це було значною статтею державного доходу. Княгиня Ольга визначила місця звезення данини — погости, давні кладовища, де тепер ставили двори для збирання данини. Впорядкування податкової системи, внутрішнього економічного життя призвело до того, що були виключені можливості подвійного чи потрійного полюддя, а також свавілля з боку князів, чи воєвод, чи різних варязьких гуляй–витязів. У такий спосіб княгиня Ольга стабілізувала й внутрішню ситуацію. Протягом 20 років, коли ця княгиня керувала з Києва всією державою та сусідніми племенами, жодного випадку незадоволення якимись економічними здирствами не спостерігаємо.

Княгині Ользі належить велика заслуга в тому, щоб мирними засобами утримати землі, які раніше не хотіли визнавати зверхність Києва. Одна з найбільших таких земель — деревлянська держава, постійно, з часів Аскольда, протестувала проти підпорядкування її Києву, боролася проти київських князів. Археологи (зокрема, розкопки П. Толочка) свідчать, що Київ колись був окраїнною межею деревлянської держави. Через те деревляни воювали і з Аскольдом, і з Олегом, і з Ігорем. Як же Ольга приєднала й утихомирила деревлянську землю?

Ця державницька акція була пов’язана з її сином Святославом. Літописи переповідають чимало легенд про княгиню Ольгу. Та ці легенди далекі від істини й перекручують драматичні та дуже складні реалії далекої історії й мудрої діяльності державної правительки.

Княгиня Ольга одружує свого сина Святослава другим шлюбом з донькою деревлянського князя Мала — Маломира. Це було після того, як вона розгромила столицю деревлянського князівства Іскоростень після убивства князя Ігоря і підпорядкувала деревлянське боярство Києву. Деревлянського володаря князя Маломира було приведено до Ольги й віддано у полон, вона не убила його, за звичаєм того часу. Княгиня поселила його в фортеці города Любеча. Його діти — Добриня і Малуша — потрапили як заручники до двору княгині Ольги. І ось донька князя Мала Малуша стає ключницею у Ольги, княгиня довіряє всі ключі від свого великого князівського господарства. Малуша була, отже, князівського роду, спадкоємицею династії Ніскиничів, яка управляла у деревлянській землі, останнім представником якої був князь Мал.

Одруження Святослава з Малушею, представницею деревлянської династії Ніскиничів, практично принесло в посаг Київській державі всю деревлянську країну. Малуша й Святослав народили сина — князя Володимира, знаменитого Володимира Красне Сонечко, який і успадкував разом із Київським також і Деревлянське князівство, разом із родовим знаком деревлян — зображенням красного сонечка Ярила–Дажбога на деревлянських знаменах.

Ще одна історична заслуга княгині Ольги полягала в тому, що вона намагалася — також мирним шляхом — вивести країну Русь, або Україну–Русь на міжнародну арену. Якщо Аскольд, Олег, а за ними й Ігор хотіти встановити з Візантією тісніші стосунки силою меча, то княгиня Ольга спробувала зробити це миром.

У 957 р. вона сама очолює велике посольство до Царгорода — Константинополя, маючи на меті не тільки відновити попередню угоду про мир і дружбу між обома державами, не тільки відновити сплату Візантією данини Київській Русі, але, вочевидь, як пише московський дослідник А. Сахаров, дістати для свого сина, князя Святослава, жону–царівну.

Династичний шлюб, звичайно, зміцнив би союзницькі стосунки між Київською Руссю та Візантією, зробив би Візантійську імперію найближчим і добрим сусідом Київської держави. Княгиня домоглася успіху лише частково.

“Повість врем’яних літ” подає хибну дату поїздки княгині Ольги до Константинополя: 955 рік. Історики уточнили її — це був 957 рік. “Повість” повідомляє, що імператор Костянтин Багрянородний чомусь не одразу прийняв княгиню, змусив її чекати майже три місяці в пристоличній гавані Суд. Повідомляє також і про хрещення її в Константинополі. Візантійські ж джерела про це хрещення не пишуть нічого, проте інформують, що княгиня Ольга приїхала християнкою, при собі мала пресвітера Григорія. Припустити, що було друге хрещення княгині з рук Константинопольського патріарха та імператора Костянтина Багрянородного неправомірно, бо церква категорично забороняла подвійне хрещення. Залишається погодитись, що факт хрещення Ольги був придуманий літописцем, аби підняти престиж княгині.

Княгиня Ольга була дуже зацікавлена в династичному родичанні двох владних сімей. Проте переговори з імператором не увінчались успіхом. Щоправда, імператор Костянтин Багрянородний двічі приймав Ольгу в себе в палацах. Залишився детальний опис прийомів, опис подарунків, якими вони обмінялись. На той час візантійці запровадили закон, що забороняв шлюб дітям царського роду з володарями сусідніх держав, бо ті часто втручалися у внутрішні справи імперії. Тому княгині Ользі в її просьбі про шлюб сина й царівни було відмовлено.

Певно, що відбулись переговори княгині з візантійським патріархом — адже Ольга відвідала найголовнішу святиню столиці Софійський собор і залишила там коштовні подарунки. Ймовірно, в цих переговорах мова могла йти про встановлення в Києві автокефальної православної церкви, для чого міг би бути затвердженим тут архіпастирем її пресвітер Григорій, який прибув у складі посольства до Константинополя. Але подібні прагнення Ольги не могли зустріти в імперській церкві підтримки, адже церковна підлеглість використовувалась Візантією для встановлення свого впливу й підпорядкування собі політичного життя інших християнських країн. Для нашого літописця цей візит і переговори Ольги з патріархом був незрозумілий, тому він подає ці зустрічі з ієрархами то як нібито хрещення Ольги, то як сватання до неї одруженого імператора Костянтина Багрянородного. І те, й інше було неможливим за канонами християнства. До того ж княгиню Ольгу приймала сама імператриця Єлена. Оповіді літописця були спрямовані на те, щоб показати велику мудрість княгині та її розум, що викликало нібито захоплення навіть в імператора.

Літопис оповідає, що Ольга мирно попрощалася з візантійцями та пообіцяла візантійському володареві прислати не тільки шкури, мечі, меди й хутро, але навіть і воїнів, яких потребувала імперія для постійних воєн з арабами. Та коли прибула до Києва відповідна делегація від імператора з Царгорода, Ольга страшенно розгнівалась і сказала такі слова: “Нехай він у мене тепер стільки почекає (тих воїнів), скільки я чекала у Суді”. Стався повний розрив дипломатичних стосунків із Візантійською імперією. Візантія не згодилася дати Русі те, чого вона жадала. Княгиня ж відповіла тим самим: вона не допустила, аби свою країну перетворити на донора візантійських імперських потреб.

У 959 р. княгиня Ольга посилає на Захід свою делегацію. Сучасні історики називають цю дипломатичну акцію “західним демаршем” київської володарки. Княгиня розуміла, що кожна держава може розвиватися лише в добрих стосунках із сусідніми країнами, а в цей час на Заході піднімалась могутня Священна Римська імперія, імперія германських володарів.

Отож у 959 р. до імператора Оттона І у Кведлінбург, столицю цієї імперії, прибуває посольство від руської володарки — “королеви ругів Олени”, як зафіксували тодішні німецькі хроністи. За свідченням цих же хроністів, “посли просили посвятити для цього народу (ругів)”, тобто для русів, “єпископа й священиків”. Якщо врахувати, що в ті часи за справами церковними обов’язково й неодмінно стояли справи політичні, то можна погодитися з думкою, що це була спроба княгині Ольги встановити стосунки миру і дружби з могутньою європейською державою. Оттон відгукнувся на цю просьбу київської княгині. У 961 р. до Русі був посланий єпископ Адальберт. Проте вже 962 року він повернувся. При цьому відомо, що Адальберт “ні в чому не досяг успіху”, отже, праця його в Києві була даремною, більше того, частина посольства цього єпископа загинула, а сам він “ледве уникнув смерті”, як записує німецький хроніст.

За цими скупими повідомленнями хроніки стоїть драматична історія Києво–руської держави, яка намагалась утримати свою самобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга прикликала Адальберта не для того, щоб він поширював тут вплив латинської церкви. Очевидно, княгиня Ольга мала на меті організувати союз могутньої європейської держави з могутньою східноєвропейською державою — Руссю — з тим, щоб чинити тиск на ще могутнішу Візантійську імперію. І примусити в такий спосіб Візантію рахуватися з потребами сусідніх народів.

Єпископ Адальберт, найімовірніше, розумів свою місію вужче: лише як поширення латинського християнства. Напевно, як і більшість місіонерів, він провадив латинізацію в Києві надто вже фанатично, що і викликало в середовищі київської правлячої еліти і простого люду рішучу відсіч. Адже тогочасне суспільство Київської держави переважно було язичницьким. Через те деякі історики вважають, що діяльність Адальберта призвела до бунту в Києві, до якогось заколоту, через що, можливо, княгиня Ольга була тимчасово усунена від управління державою. До влади в Києві прийшов її син Святослав (964). Проте це радше гіпотеза, яка не підтверджується історичними фактами. Адже княгиня Ольга впродовж усього так званого князювання Святослава практично залишалася володаркою, керманичем Київської держави, стратегом усієї внутрішньої політики.

Приблизно десь у ці ж роки княгиня Ольга вдається й до другого “західного демаршу”. Не діставши синові в жони царівни із Константинополя, вона одружує його з дочкою угорського короля, ім’я якої, за Татищевим, було Предслава. На цей час угорська королівська родина уже була хрещена, як і весь народ цієї держави. Тому є всі підстави твердити, що княгиня все ж домоглася для себе знатної невістки–християнки з королівської родини. А коли врахувати, що на той час Угорщина була лютим ворогом Візантійської імперії та постійно громила її територію жорстокими набігами, то можна цілком впевнено стверджувати, що антивізантійська коаліція, створена Ольгою, стала реальним явищем європейської історії. Адже тепер був створений союз трьох великих європейських держав, що дотримувались антивізантійської орієнтації — Русі, Угорщини й Священної Римської імперії. Ця коаліція, безумовно, протистояла анексіоністському натискові Візантійської імперії на європейський континент.

Можливо, саме ця політика княгині Ольги визначила й антивізантійський напрямок зовнішньої політики її сина Святослава.

Коли в Константинополі невдовзі помер русофоб Костянтин Багрянородний, до влади прийшли нові візантійські правителі, які розуміли значення мирних стосунків із державами на всіх кордонах імперії, у тому числі з Київською Руссю. Але в княгині були свої власні рахунки з Константинополем. Княгиня Ольга знову повертає свої погляди, як і її син, до Візантії…

У нашій історіографії, як і в підручниковій літературі, закоренилась норманська теорія походження княгині Ольги, яка твердить, що княгиня Ольга — варяжка. Але ця теза була придумана пізніше.

Церковний життєпис “Житіє святої княгині Ольги” розробляє міфологізовану біографію княгині: вона — проста дівчина, хтось із її батьків був з варягів, вона живе у Псковській землі. І ця неграмотна, неосвічена дівчина стає княгинею через свою добропорядність. Бо колись перевезла молодого князя Ігоря через річку, коли він був на полюванні, а за зухвалі спроби залицятися присоромила його. Тож князь нібито поцінував її розум і через те одружився. У цій концепції ясно проглядає не лише відголос норманізму, а й моралізаторська християнська ідеологія.

Проте є й інші, більш вірогідні свідчення про походження княгині Ольги. Наша “Повість врем’яних літ” свідчить, що 903 року Олег привів у Київ княгиню Ольгу із Пскова і дав її в жони Ігореві. Інші літописні повідомлення уточнюють, що він привів її з Плескова. Але ось цікаве повідомлення Владимирського літописця: “Ігоря же Олег жени в болгарах поят за него княжну именем Ольгу і би мудра вельми”. “Повість” за Іпатіївським списком уточнює: “Ігореві… приведоша ему жену от Плескова, именем Ольгу”. Цей факт підтверджує й Новгородський літопис: “Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Ольга. І була мудра і смислена”.

Беручи до уваги широку завойовницьку політику Олега, можна з певністю сказати, що саме перед походом Олега на Візантію 907 року чи й раніше київський правитель увійшов у союз з Болгарією, через територію якої до Константинополя найліпше було дістатись русько–полянським військам. Болгарія, що відібрала у Візантії Балканський півострів і Подунав’я, була природним союзником Київської Русі в боротьбі з імперією. У цих умовах одруження Ігоря з болгарською княжною зміцнювало коаліцію проти Візантійської імперії Русі й Болгарського царства.

Тож виходить, що Ольга — не простого роду, а князівського, та ще й болгарського.

Привертає увагу й ще одна обставина: Олег привів Ольгу з Плескова. Плесков — це давня столиця болгарської держави, що в ті роки вела енергійну боротьбу проти Візантійської імперії. На цей час — початок X ст. — припадає період активної діяльності царя–просвітителя Симеона на піднесення Болгарії. Тож логічно, що Олег узяв у жони Ігореві князівну з болгарської правлячої династії, яка мешкала у Плескові (Плісці), давній столиці Болгарського царства. Її християнське ім’я — Єлена. Ім’я ж Ольга було дано, певно, уже в Русі. У ті часи жіночі імена в слов’ян–язичників утворювались від чоловічих, видатних представників свого роду; Ярослава — походило від чоловічого імені Ярослав, Богдана — від чоловічого імені Богдан, Малуша — від чоловічого імені Мал і т. п.

Оскільки саме Олег найбільше клопотався за це одруження й був владним представником прийшлої династії, його іменем і була названа на Русі болгарська князівна, за давнім тутешнім звичаєм.

Звідки взявся в літописців Псков? Деякі історики кажуть, що раніше російський Псков називався Плесковим, але під руками малограмотних літописців було згублено дві літери — Л і Е. Звичайно, літописці могли й пропустити і літери, і слова. Та звідки ж самі псковичі, самі місцеві люди знали, що літописці зробили помилку, і почали називати своє місто неправильно — замість Плескова — Псковом? Це абсолютно нелогічна думка. Є інше твердження: часто в іноземних хроніках Псков іноземці називали Плесковим. Це могло бути, бо іноземці часом перекручували імена і назви, природно, і записували так, як їм здавалося зручнішим. Скажімо, Ольгу називали “королевою ругів”, а не “русів”, бо прибалтійське плем’я ругів було відоміше німецьким хроністам. Так само в тодішньому світі була відоміша назва давньої столиці могутньої болгарської держави, аніж маленький населений пункт Псков на краю землі, серед угро–фінських та слов’янських племен, що загубився в лісах і болотах. Але найважливішим фактом є те, що це одруження, за літописом, відбулось 903 року, а Псков — за давніми літописами й свідченнями, був заснований 962 року… Отже, походити зі Пскова Ольга аж ніяк не могла.

Про болгарське походження княгині Ольги говорили ще в дореволюційній історіографії, говорили й у наші часи деякі болгарські історики. Але ця теорія суперечила російській і радянській історіографії, яка підтримувала свою, нібито самобутню, а насправді норманську теорію походження княгині Ольги.

…Постарівши, княгиня Ольга в 964 р. передає державне кермо своєму синові Святославу (964–972). Це був перший князь у династії Рюриковичів, який мав слов’янське ім’я. Але він був і єдиний, який виявився найбільшим чужинцем для Київської країни. Це був князь, який практично ніколи не жив у Києві, не займався внутрішніми державними справами. Його діяльність проминула у походах задля розширення території Київської держави. Це призвело до послаблення економічного, політичного, культурного життя Київської Русі.

У 964 р. Святослав, зібравши численні війська та дружину, найманців–варягів, з якими виріс і на яких опирався, іде на схід. Він підпорядковує собі величезні території Поволжя, розбиває велику державу — Хазарський каганат. Деякі історики слушно зауважують, що Хазарія зіграла значну роль в історії утворення Київської державності: вона загородила своїми військами ворота зі сходу, через які постійно просувались дикі кочові орди на територію Подніпров’я, Причорномор’я та Східної Європи.

У 964–965 рр. Святослав розгромив цю державу, яка переживала тяжкі часи після тривалої громадянської війни, яку роз’їдали релігійні та інші суперечності. Святослав підпорядкував Києву численні народи Північного Кавказу, що були під Хазарським каганатом — касогів, ясів; він підпорядковує собі значні території Причорномор’я, Криму, тобто райони, які були під контролем Візантійської імперії. Згодом це піднімає Візантію проти Русі й проти Святослава.

Святослав здійснює великі походи на Подунав’я, на Болгарію. Ми знаємо про них з багатьох літературних джерел, із високим патріотизмом пише про них і “Повість врем’яних літ”. Цей пієтет ченців–християн підхоплює історіографія, спочатку російська, самодержавно–монархічна, а потім і українська, яка оспівувала згодом загарбницьку діяльність династії Рюриковичів. Метою цих походів Святослава на Дунай було оволодіння територією на нижньому Подунав’ї разом із значним торговим центром — містом Переяславцем. Імовірно, зважаючи на ослаблення в цей період Болгарського царства, проти якого озброїлась Візантійська імперія, Святослав прагнув здобути болгарський трон як законний спадкоємець болгарського княжого роду, зважаючи на болгарське походження своєї матері — княгині Ольги–Єлени.

Святослав справді був активним полководцем, мужнім воїном, великим завойовником, був людиною відважною, особисто невибагливою у побуті — це справді непоганий приклад для воїнства. Але для керманича держави головне — бути не завойовником, а упорядником життя власної країни, просвітником, будівничим, мудрим правителем.

Святослав не прийняв Ольжиної традиції християнства, він виховувався варязькою дружиною, яка оточувала ще князя Ігоря; від неї була прийнята ним завойовницька ідеологія. Святослав негативно ставився до християнства, хоча княгиня Ольга намагалася навернути його до цієї віри. Святослав, як і Олег, влаштовував у Києві, як це довів М. Брайчевський, антихристиянські погроми, особливо в той період, коли він зазнавав невдач у болгарських походах. Такий погром зафіксовано в 968 р., після його повернення з першого дунайського походу і пізніше, у 970–971 рр., зокрема й у Болгарії.

Російський історик XVIII ст. В. Татищев повідомляє, що після поразки Святослава від війська імператора Іоанна Цимисхія, князь розлютився на всіх християн, котрі були в його дружині, і “не пощадив” навіть свого “єдиного брата Гліба” який, певно, також був християнином, віддав усіх “на різні катування”…

Про дунайські походи Святослава існує численна література.

Сучасний російський історик А. Сахаров написав велику й детальну монографію про діяльність цього князя. Але в оцінках його він опирається на праці, традиційні для нашої історіографії,— оспівування, ідеалізація князя Святослава та його політики завоювань, що відповідало анексіоністським уподобанням російських імперських ідеологів різного ґатунку. І справді, Святослав започаткував своїми завоюваннями утворення величезної території імперії Рюриковичів. Між тим, в історичних оцінках інших авторів все частіше зустрічається теза про те, що такі завоювання були непотрібними для Київської держави: вони непомірно розширили її територію, ослабляли центр, вимотували матеріальні й людські ресурси, а головне — зруйнували на сході заслін із держав, що стримували натиск кочовиків на східноєвропейську рівнину, котрі згодом перетворили тутешню цивілізацію в руїну.

Реформи Володимира Великого

Тепер звернімо увагу на події в історії Київської держави після загибелі князя Святослава під час повернення з другого дунайського походу в 972 р., коли на нього напала орда печенігів біля дніпровських порогів і вщент розгромила його дружину. Князь Святослав був убитий. І печенізький хан Куря, за переказами, череп князя Святослава оббив золотом, зробивши з нього чашу, і написав віщі слова: “Хто шукає чужого, губить своє”.

Ідучи на Подунав’я, князь Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, який був народжений від першої його жінки — угорської князівни, яка мала слов’янське ім’я — Предслава, як говорять деякі джерела. На ті часи угорські володарі прийняли християнство, отже, жінка Святослава була християнкою. Деякі історики справедливо вважають і самого Ярополка християнином, адже його виховувала не лише мати–християнка, але й християнка бабуся, княгиня Ольга. Отож і виходить, що Ярополк був першим християнським князем (після Аскольда, звичайно) на київському княжому престолі.

Після загибелі батька Ярополкові дісталась велика й зруйнована Святославовими війнами держава. Вся діяльність Ярополка, проте, займала невеликий проміжок часу і залишила в історії тільки окремі фрагменти. Ймовірно, що він змушений був відбивати печенізьку орду, яку нацькувала Візантія на князя Святослава, від якої він загинув. Можливо, саме боротьбою з печенігами була викликана його спроба знову зв’язати поляно–руську державу із західним світом, як це у свій час робила княгиня Ольга. Це тим більше було можливим, бо після воєн Святослава стосунки Русі з Візантією зіпсувались, і Подніпровська держава одна протистояла ординському Степу і вселенській імперії.

Як відомо з наших та зарубіжних хронік, у 973 р. до столиці Священної Римської імперії, до Кведлінбурга, з Києва знову було відправлено спеціальне посольство. Ми не знаємо про наслідки цього візиту. Можемо лише здогадуватись, що Ярополк намагався знайти собі спільників у боротьбі, передусім проти агресивних степовиків. Із Никонівського літопису дійшла до нас звістка, що 979 року до Києва прибули посли з Ватикану. Є ще одна дата цього посольства — 977 рік. Певно, воно мало якийсь успіх у Києві, бо залишились у літописах повідомлення про якесь хрещення Русі за Ярополка.

Із цих фрагментів випливає, що Ярополк був речником християнської ідеології в язичницькій Київській державі.

У 978–980 рр. в країні спалахують міжкнязівські чвари. Ярополк і його менший брат Олег, якому ще Святослав віддав в управління землю деревлян, розпочали між собою боротьбу. Обидва Святославичі загинули в цій братовбивчій борні. Літописи повідомляють, що в цій громадянській війні підступну роль відіграли варязькі загони, зокрема, один із давніх варязьких керманичів у Києві, сумнозвісний Свенельд. Після загибелі обох Святославичів київський престол залишився вільним для третього сина Святослава — Володимира, народженого ключницею княгині Ольги Малушею. Володимир за волею свого батька сидів у Новгороді разом зі своїм дядьком і вихователем Добринею, братом Малуші.

Варто нагадати, що деякі історики — і українські, і російські — доводять, що Малуша та її брат Добриня були дітьми поверженого княгинею Ольгою деревлянського князя Маломира (Мала) з древньої династії деревлянських князів Ніскиничів. Тож Володимир законно лишався спадкоємцем деревлянського князівства, а після загибелі своїх старших братів йому судилося вже без конкурентів зайняти київський стіл.

Володимир, а найперше Добриня, як старший і досвідченіший, дізнавшись про смерть старших синів Святослава, організував варязьку дружину і новгородську рать для походу на Київ. Вони підняли земські війська й дружини тих князівств, через які пролягав їхній шлях на Київ. Це землі Полоцького, Смоленського, Дреговицького князівств, а також деревлян. Цей енергійно організований кидок допоміг підпорядкувати Володимирові ці землі–князівства. Під час походу Володимир, наприклад, підкорив собі Полоцьк, убивши місцевого князя Рогволода й насильно взявши в жони його дочку Рогніду. Літопис наводить слова полоцької князівни, яка не хотіла ставати жоною Володимира, не бажала “роззути робучича”, тобто, за звичаєм сватання, роззути жениха, якого назвала “робучичем” — сином раба. На підставі цієї фрази деякі історики твердили, що горда полочанка не бажала ставати жоною сина “рабині” Малуші, бо син рабині за тогочасною суспільною традицією був рабом.

Попередньо з’ясовано, що Малуша, ця полонянка війни, мала високе князівське походження, що, зрештою, і зробило князя Володимира уже не представником прийшлої узурпаторської династії, а суто слов’янським місцевим князем. Це мало величезне моральне значення для утвердження самого Володимира в Київській державі й у всьому східнослов’янському світі. Це слов’янсько–деревлянське походження Володимира зробило його надзвичайно популярним у народі: його сприймали не як чужинця, а як свого рідного, слов’янина. А символ деревлянського князівського дому із зображенням на полотнищі кумира Дажбога, Ярила–сонця, став легендарним німбом самого князя Володимира. У народній творчості він дістав ласкаве прізвисько Володимир–Красне Сонечко.

Володимир прийшов у Київ з допомогою ратних військ і за моральної підтримки довколишніх слов’янських земель і в такий спосіб став ніби речником об’єднання багатьох племен східнослов’янського світу. Це змусило його задуматись над тим, як далі утримати за собою ці князівства.

Передусім Володимир, сівши на київський стіл (980–1015), зіткнувся із нестабільною внутрішньою ситуацією. Країна була виснажена численними війнами Святослава, відпливом матеріальних і людських сил у завойовані регіони. До того ж варязька дружина, яка з ним прийшла із Новгорода, раптом заявила, що хоче Києвом володіти, що пограбує місто. Літописець пише: “По сім ріша варязі Володимиру: се град наш. Ми прияхо ім да хощем і мати одкуп од них по дві гривні од чоловіка”. Податок 2 гривні від кожного киянина, який вимагали варяги,— це був страшенний грабіж (одна гривня — це 160 г срібла). Володимир розумів, що варяги й надалі диктуватимуть йому свою волю. Він був змушений негайно реорганізовувати варязьку дружину. І зробив це надзвичайно рішуче й мудро. Частину керівництва варягів він підкупив тим, що дав їм земельні наділи — бенефіції — у володіння за службу. Цим він поклав початок відомої земельної реформи, під час якої він наділяв землею тих, хто боровся разом з ним за утвердження незалежності Київської держави. Іншу частину варязької дружини Володимир спровадив до Царгорода.

І “варязьке питання” було остаточно вирішене.

Другим важливим завданням Володимира було знайти спосіб утримати біля себе підпорядковані ним під час походу на Київ слов’янські князівства. Таке рішення знайшов Володимиром. Це була перша релігійна реформа київського князя, коли він запровадив “шестибожжя”.

На Перуновому пагорбі у Києві, поряд із київським полянським кумиром Перуном, постали кумири ще п’яти східнослов’янських князівств, які допомогли Володимиру під час походу на Київ. Це новгородський бог вогню — Хорс (давньослов’янське “Кьрс”, від цього похідне: кремінь, кресало та ін. — вмістилище вогню); це смоленська покровителька родючості й багатства Мокоша; це полоцький кумир Стрибог; це кумир лісових дреговичів, людина–вовк Сімаргл; і нарешті, це покровитель рідної землі його матері Малуші і дядька Добрині — Дажбог, Ярило–сонце. Всі вони стали поряд із Перуном як рівні кумири–божества. Через возвеличення на священному пагорбі усіх шести кумирів найбільших князівств Володимир стверджував єдність східнослов’янського регіону. Цей пантеон — шестибожжя перше прагнув закріпити єдність земель східнослов’янського світу під егідою Києва, який їх захищав від ворогів і урівнював у політичному становищі.

Звідси така величезна популярність Володимира у народній творчості на всьому терені східного слов’янства — у численних казках, переказах, билинах, обрядових піснях. Жоден київський князь не мав такої популярності в народній пам’яті, як князь Володимир. Ми не знаємо жодного народного переказу — свідчення любові народної до знаменитого батечка Володимирового — полководця Святослава, якому літописець присвятив чимало палких слів. Не знаємо нічого схожого й про Ярослава Мудрого чи Володимира Мономаха. Але про Володимира Святославича до наших днів, майже через тисячу літ, дійшла величезна фольклорна спадщина. Народна популярність князя Володимира пояснюється двома причинами: Володимир — перший Рюрикович, який був уже місцевого, слов’янського походження через свою матір, деревлянську княжну Малушу; Володимир об’єднав під своєю рукою найважливіші слов’янські князівства, надавши рівні права їхнім богам і елітам під моральною управою Києва.

Між іншим, ця реформа Володимира, це “шестибожжя” (Перун, Хорс, Мокоша, Стрибог, Сімаргл, Дажбог) підтверджує думку деяких істориків XIX ст., зокрема М. Костомарова, що політична структура Київської держави не була унітарною, що це була первісної форми конфедерація основних східнослов’янських держав–князівств.

Та “шестибожжям” тільки розпочиналися реформи Володимира.

Ставши керманичем величезної країни, князь Володимир мусив зміцнювати рубежі своєї держави й відбиватись від сусідів, що прагнули розшматувати ту чи іншу її частину. Володимир продовжував закріплювати території своїх володінь, які підбив під свій меч його батько — князь Святослав. Так 981–982 рр. він здійснює походи для остаточного підпорядкування в’ятичів, а також радимичів, на яких наклав податок на плуг. Здійснює походи проти литовського племені ятвягів на північному заході.

Зміцнивши свої порубіжні володіння, Володимир запроваджує важливу адміністративну реформу. Він ліквідовує племінні княжіння й замінює місцевих князів та представників могутніх боярських кланів своїми намісниками. Всю територію країни він ділить на вісім волостей, на чолі яких поставив своїх управителів — волостелів. Пізніше на чолі кожної волості були поставлені його сини. Це підірвало антицентристські угрупування племінної аристократії й зміцнило владу Києва над усією східнослов’янською територією, що визнавала владу київського володаря.

Надзвичайно важливою реформою стала військова реформа Володимира. Вона була спрямована на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію ролі племінної верхівки в обороні своєї землі та заміну її загальнодержавною системою оборони. Раніше згадувалось про те, що Володимир, щоб позбутися впливу варягів у Києві, був змушений давати варязьким ватажкам землі. Цю ж систему наділення землею за службу, за захист кордонів своєї держави він продовжує й далі. Усім, хто бажав боронити кордони Київської держави, він давав землю. Це викликало великий приплив на військову службу нових сил із середовища народних низів. Нова група служилих землевласників стала опорою Володимира. Вони потіснили стару боярську еліту, бо не були зв’язані з місцевим князівсько–боярським підложжям і стали вірними захисниками не лише кордонів, а й влади самого князя.

З літописів, із переказів і билин ми знаємо таких відданих князеві й своїй вітчизні захисників, як Ян Усмошвець, Олекса Попович, Ілля Муромець. Вони були вихідцями із селян, ремісників, духовенства.

Ця реформа створила могутню земську армію, яка міцно тримала оборону країни. Вона мала велику підтримку серед широких верств населення, про що свідчать народні пісні й перекази. Пізніше подібну реформу провадив у московській державі Іван Грозний, який створив нову земельну аристократію — служиле дворянство.

Ось ця нова земельна й військова аристократія і стала опорою влади князя Володимира. При ньому гуртується тісне коло однодумців, що виконувало роль дорадчого органу, де були і бояри, і селяни, і ремісники, котрі брали участь в обговореннях княжих справ на княжих учтах — “пирах “. Ці наближені й довірені люди визначали основні напрямки всієї державної політики Києва. До цього варто додати, що князь, розгромивши степові орди торків, берендеїв, чорних клобуків та ін., підпорядкував їх своїй владі й розселив на південному порубіжжі Київської держави. Багато століть ці осілі племена несли військову прикордонну службу — першими приймали на себе удари нових кочівників: печенізьких орд, пізніше — половецьких та інших. І лише монголо–татарська навала змела їхні військові заслони і городки на Сулі, Трубежі та інших територіях сучасної Полтавщини та Переяславщини.

Складовою частиною військової реформи Володимира було будівництво фортець. Це Білгород — на Ірпені, Василів на — Стугні, Берестове — на південній околиці Києва та інші укріплення.

Крім того, Володимир, уже після прийняття християнства, провів судову реформу. Внаслідок цього відбулося розмежування градського суду та єпископського. Доказом цього є церковний статут. Спроба запровадити смертну кару, як вважає М. Брайчевський, зазнала невдачі. Русь була єдиною в Європі державою, де не було узаконеного вбивства.

Через сім років після запровадження шестибожжя Володимир був змушений провести нову релігійну реформу. Шестибожжя не виправдовувало себе. Об’єднання князівств під рукою Володимира не було міцним. Князь, між тим, бачив поряд зі своєю державою інші країни, де були єдині для всіх релігії, в яких через те центральна влада була сильною і реальною. Це були християнські Візантія, Болгарія Дунайська, мусульманська Булгарія на Волзі й Камі, ще тримались рештки іудейської Хазарії на Волзі. Володимир ретельно знайомиться з різними віровченнями та доходить висновку, що найбажаніші наслідки для ідеологічного зміцнення його держави може дати християнство.

Проте, як мудрий політичний діяч, він розумів, що Візантійська імперія, яка залюбки дає, а то й нав’язує християнство своїм сусідам, намагається водночас підпорядкувати ці країни і народи від своєї політики не лише в релігійному відношенні, але й у політичному. Звичайно ж, така ситуація не подобалась амбітному київському володареві, і він змушений був шукати способів прийняти нову віру таким чином, щоб країна зберегла свою повну незалежність від імперії.

Такий вдалий момент з’явився в середині 80–х років, коли у Східно–Римській імперії — Візантії — спалахнула громадянська війна.

Це був складний період у долі двох константинопольських братів–імператорів — Василія II і Костянтина VIII. Вони ледве не втратили корону імперії. Візантійський хроніст Лев Диякон писав, що в ті часи імперію розхитували “страшні заколоти, нашестя народів, міжусобні брані, переселення міст і сторін, холод і морові язви, жахливі струси і майже суцільна загибель Ромейської імперії”.

Тяжкого удару Візантії завдає Дунайська Болгарія, яка підняла голову після попереднього погрому під час походів Святослава й почала відроджувати свою державність. Саме тоді київський князь Володимир робить переможний похід на Дунай. Про цей похід яскраво оповідає наш літопис.

Утім через неточність літописних повідомлень вітчизняні історики вважали, що цей похід Володимир робить на Волзьку Булгарію. Відомий сучасний український історик М. Брайчевський, уважно досліджуючи літопис, ствердив, що йдеться в літописі саме про похід на Дунайську Болгарію. Він звертає увагу, що в літопису точно повідомляється про традиційний шлях цього походу: “Іде Володимир в лодіях, а торки — берегом приведе на конях. І тако побіди булгари”. Ясна річ, у лодіях Дніпром пливла дружина князева до Руського (Чорного) моря, а берегом Дніпра ішли спільники русичів — торки та інші ординці. Це був здавна відомий полянам–русам шлях до Болгарії Дунайської та Візантії. До Волги ж плисти на лодіях із Києва неможливо так само, як і йти “берегом” кіньми.

Переконливою є думка цього дослідника щодо Дунайської Болгарії висловлена в літопису: “… рече Добриня Володимиру, сгляда колодник: “І суть всі в сапозіх. Сим дані нам не даяти. Поїдем шукати лапотників”. У “сапозіх” — у чоботях — ходили в ті часи у Візантії та в Болгарії Дунайській. “Лапотників” же можна було знайти саме в протилежних сторонах, скажімо, у Поволжі.

Як свідчить наш літопис, Володимир і болгари уклали між собою угоду про тривалий мир, який образно ствердили такими словами: “Толи не буде мира межи нами, оли вже камінь зачне плавати, а хміль грязнути”.

Переможний похід Володимира на Подунав’я показав Візантії, що в особі київського князя вона має могутню й реальну силу, з якою краще дружити, ніж ворогувати. Союз країни Русі і Болгарії був для Візантії небезпечним. А з другого боку, в тяжкі дні, коли проти імператорів постало два колишніх полководці — Варда Фока і Варда Склір — лише Країна Русі могла стати спільником і опорою імператорської корони.

Через те десь із кінця 987 р. й розпочинаються переговори візантійського двору з Києвом щодо надання імператорам військової допомоги. Саме під час цих переговорів у Володимира з’явилась думка відновити добрі стосунки з Візантією, до чого прагнула ще княгиня Ольга, а водночас і закріпити їх прийняттям християнства. Але щоб Візантія не трактувала київського князя неповноцінним партнером, Володимир зажадав, щоб йому в жони дали сестру імператорів — Анну.

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!

Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіографії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики однозначно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя–язичника Святослава, бо всі діти князів–язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчатися, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя–язичника були рівноправними і законними. Тому вважати Володимира “бастардом”, тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.

Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самоствердження, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджувало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спосіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні переваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару честолюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.

Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.

Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.

Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як гадає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною–царівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно–руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язичницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що полонив своєю красою серце язичника–християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний військовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантійським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Хрисополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.

Від цього часу розпочинається стабільне існування імперії протягом тривалого періоду. А Київська держава, як бачимо, дістала християнство як рівноправна доброзичлива сусідка і союзниця Візантії, про що мріяли і до чого прагнули попередні володарі русів.

Прибувши до Києва, Володимир розпочав приготування для хрещення киян і всієї держави. Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послухається його, хай це буде “багатий чи бідний, жебрак чи раб”, і не з’явиться біля Почайни — “противник мені да буде”. Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової влади і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Далебі, ні.

Це була драматична ситуація як для киян, так і для багатьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян–русів — кумир Перун бог–громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього дванадцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його “желєзієм”. Це робилося “на поруганіє бісу”, який нібито через Перуна намагався “прельстити” людей.

Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був висічений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: “Видибай! Видибай!” — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра викинули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу сучасного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де “видибав”, за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.

Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичницьких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською вірою. Тож згодом на місці, де “видибав” Перун і виріс Видубицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.

Поступово хрещення поширюється на всю територію Київської держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес призвів до витворення своєрідного двовір’я, коли поряд із язичницькими уявленнями про світ, поряд із старими звичаями і традиціями населення переймало й церковні християнські обряди. Це було унікальним і своєрідним явищем у духовному житті слов’янських племен, що входили до складу Київської держави, яке збереглось і до наших днів.

Прийняття Володимиром християнства мало надзвичайно велике значення як для внутрішнього, так і для зовнішньополітичного розвитку України–Русі. Передусім християнство вносило в життя суспільства високу культуру, ввібрало з древньосхідного та античного світів. Християнський світогляд змінював саму людину. Якщо язичництво культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння силам землі, води, неба, підносив її дух, робив господарем землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом. Людина ніби діставала тепер захист від Всевишнього за свою трудову діяльність, за сміливе втручання й освоєння сил землі. Це сприяло посиленню трудової активності людини, зростанню продуктивності праці й, у цілому, економічному поступу суспільства.

У державно–історичному плані важливим здобутком від прийняття християнства для Країни Русі було те, що князівська влада тепер мала підтримку й освячення своєї діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на широких теренах Подніпровсько–Київської держави, зміцнювало централізм. У нових місцях виростають опорні пункти центрального управління, постають нові городи й монастирі. Нові території включаються в єдиний політичний державний процес. З другого боку, християнське віровчення згладжувало соціальні конфлікти, стверджуючи, що перед Богом усі рівні — багаті і бідні, а багаті, які визискують бідних, будуть покарані Божим судом і не треба хапатись негайно самому за сокиру, щоб розправитись із своїм гнобителем.

У міжнародному плані прийняття християнства вивело Київську поляно–руську державу на рівень добрих і плідних відносин з такими великими й процвітаючими християнськими країнами, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина. Між Руссю і Сходом та Заходом віднині налагоджуються постійні культурні та торговельні зв’язки. Київська держава активно включається в загальноєвропейський політичний та торгово–економічний процес. Вона стає невід’ємною реалією європейського історичного життя.

Утім, діяльність Володимира Великого, як його потім прозвали історики, чи Володимира Хрестителя, не в усьому була непомильною. На схилі свого владарювання цей далекоглядний державець допустився політичного прорахунку. Залишаючи державу в спадщину своїм синам, він не визначив чітко, кому з дванадцятьох його синів мала належати першість у державному урядуванні. І цим він порушив традицію стабільного успадкування престолу, за яким княжий стіл мав передаватись старшому в роді.

Це й призвело після завершення його владарювання до драматичних подій.

Старшим у сім’ї Володимира вважався Святополк, якому князь став батьком, хоча насправді був його вітчимом. Святополк був сином старшого брата Володимирового — Ярополка, одруженого з красунею–грекинею, імені якої ми не знаємо. Коли Ярополк загинув, а Володимир зайняв київський стіл, ця дружина Ярополка уже була вагітною, і, за законами того часу, Володимир мав узяти її собі в жони. Коли народився Святополк, Володимир вважався його батьком. Святополк був старшим від інших синів Володимира, яких він мав від Рогніди та від царівни Анни.

Тепер виходило, що й за походженням (син старшого брата Володимирового — Ярополка) і за народженням (старший серед синів) Святополк мав право бути спадкоємцем Київської держави. І він вирішив цим правом скористатись, хоча князь Володимир мав намір передати кермо влади у своїй країні іншим своїм нащадкам, зокрема, синам від царівни Анни — Борису чи Глібу.

Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька–князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Ростова сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союзні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.

Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступають інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами продовжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союзників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.

Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяльність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.

Епоха Ярослава Мудрого.

Київська держава за Володимира Мономаха

Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019–1054) випало відновити її та завершити реформи Володимира блискучою просвітницько–культурною надбудовою.

Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної аристократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він приєднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041–1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за княжий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із краківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гертрудою.

Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав встановлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була польська держава — Краківське князівство.

У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, пізніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно–східні землі, де жили племена в’ятичів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпорядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.

Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імперією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський посадник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Константинополь. Цей похід був невдалим. Візантійці–ромеї, або ж греки, розбили їх, взяли великий полон, частину бранців осліпили, у тому числі й воєводу Вишату. Деякі історики вважають, що причиною цього походу була спроба Ярослава в непевні для імперії часи захопити там престол, оскільки його жінка була родичкою імператора Костянтина, інші ж історики припускають, що цей похід був спричинений незгодами між Константинополем і Києвом на церковному ґрунті: Ярослав хотів поставити в Києві митрополитом не грека, а русина. Це означало б, що Київська Русь повністю відмежувалась би у церковних справах від Константинопольського патріархату і виявилась би повністю незалежною від Візантії. Імперія ж цього не хотіла. Наслідком походу було замирення і одруження одного з синів Ярослава — Всеволода — з візантійською принцесою з дому Мономахів. Таким чином, мир з Візантією був закріплений династичним шлюбом. І це був міцний мир, на довгі століття. Русь більше вже не воювала з імперією.

Однією з особливостей зовнішньої політики Ярослава було встановлення родинних стосунків із найбільшими володарями Європи. Тісні взаємини княжий київський дім встановив із Німеччиною, з Генріхом ІІІ. Вони підтримувалися великими посольствами в 1040 і 1043 рр., шлюбними зв’язками. Один із синів Ярослава — Святослав — був одружений із сестрою трірського єпископа Бурхгарда. А один із синів Ярослава, ім’я якого до нас не дійшло, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Ще один із Ярославичів був одружений із дочкою графа Штадтського — Одою.

Ярослав також підтримував тісні стосунки зі скандинавськими країнами. Відомо, що варязька дружина князева в ці часи набиралась у Швеції й Норвегії. У київських князівських палацах перебували в недобрі для себе часи вигнані з батьківщини норвезький король Олаф ІІ Святий і його син Магнус, який тут і виховувався. Сам Ярослав був одружений першим шлюбом з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною). Старша дочка Ярослава — Єлизавета — стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб мати згоду князя на це одруження, зробився войовничим вікінгом. Він плавав зі своїми відважними воїнами у Середземному морі, робив блискавичні висадки на узбережжя та здобув славу непереможного витязя. До наших днів збереглася пісня вікінгів про подвиги цього князя і руську діву у золотій гривні — київську княжну.

Під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії Гаральд загинув у бою. Вдова Єлизавета згодом вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.

Один із синів угорського короля Ласла Лисого, Андрій, був одружений із донькою Ярослава — Анастасією–Асмундою, що сприяло добрим сусідським стосункам між Київською та Угорською державами.

У такий же спосіб склалися доброзичливі зв’язки між Київською Руссю й далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І у 1049 р. Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні французькою державою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: “В присутності королеви Анни” або “За згодою моєї дружини”. Цікаво, що на деяких державних документах того часу зберігся підпис королеви: “Анна реїна”. А король замість свого імені ставив хрестик, бо був неграмотним. Анна листувалася з папами римськими — Миколаєм ІІ і Григорієм VII. Вона будувала церкви на взірець київської Софії, зокрема у містечку Санлісі, резиденції французьких королів; як подарувала королівському храму в Реймсі “Євангеліє”, на котрому присягало багато французьких королів, сідаючи на трон. Назва Києва у західноєвропейських документах зустрічалась частіше, ніж назви міст ближчої Польщі.

Цікавий і такий факт. Сини вбитого в 1016 р. англійського короля Едмунд Залізний Бик та Едвард втікли спочатку до Швеції, а згодом — перебралися до Києва.

Княжий київський двір стає епіцентром європейського політичного життя.

У внутрішній політиці Ярослав провадив надзвичайно важливі, багатогранні культурно–просвітницькі заходи на зміцнення і консолідацію внутрішнього становища. Як унікальний політик з глибоким розумінням сутності справжнього державотворення, він розумів, що найліпшим цементуючим ферментом суспільства є розвиток культури, освіти, знань. У цьому аспекті діяльність Ярослава Володимировича стала повчальною для всіх державців, яких цікавили проблеми зміцнення й величі країни.

Передусім Ярослав почав розбудовувати свою столицю — Київ, яка мала уособлювати силу і красу його держави. Він зводив нові храми і палаци, обніс стольний град новим укріпленням — валом зі стінами. Цей витвір оборонного будівництва явив собою найдосконаліший на ті часи взірець фортифікаційного будівництва.

Символом досконалості цього знаменитого Ярославового валу стали так звані Золоті ворота, над якими була зведена дивовижна золотоглава церковця Благовіщення. У 1037 р. було закладено будівництво знаменитого Софійського собору, що і нині є унікальним пам’ятником і Київській державі, і мудрості її державців.

Крім того, були збудовані монастирі Святого Георгія, Святої Ірини. Почав розбудовуватись Києво–Печерський монастир як центр літописання, освіти та книгописання. З’явилися Святогірський монастир, монастирі на Волині, в Чернігові, Переяславі, у містах північно–східних земель, колонізованих русами. Тут також виникають нові міста, в яких будуються храми і монастирі, розпочинається літописання. Це міста Володимир, Ярослав, Переяслав, Галич та ін.

Усе це сприяло посиленню ролі церкви і церковної організації, яка не тільки підтримувала владу київського володаря, а й поширювала освіту, знання, культуру. З’явився значний прошарок освічених людей, імена яких називають літописи. Це перші літописці — письменники та історики східнослов’янського світу: Никон, Іларіон, Нестор. Визначним громадським та церковним діячем епохи Ярослава був митрополит Іларіон. Це перший русин–митрополит, якого Ярослав поставив на Київську митрополію замість грека–митрополита.

Усунення грека–митрополита й заміна його русином ліквідували будь–який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Києвом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну випускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надходило через церковні канали до Константинопольської патріаршої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословських, філософсько–історичних творів, що звеличують українсько–руський народ і проводять гуманістичну концепцію загальнолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.

Тут визначається місце Київської держави серед інших держав світу як провідної. Іларіон говорить про те, що країна Русь, яка прийняла християнство від Візантії, є рівною з усіма іншими християнськими державами, тобто, він заперечує імперську зверхність вселенської держави. Більше того, тут стверджується, виходячи з філософії нового віровчення, що “хто був останнім, той буде першим”. Тобто, оскільки Київська держава пізніше за інших прийняла віру в Христа, то, пророкує він, їй уготована в майбутньому перша роль в історичному поступі. У знаменитому своєму “Слові” Іларіон апологетизує діяльність князя Володимира, показує бурхливу просвітницьку працю його сина Ярослава, якого сучасники прозвали Мудрим і заявляє, що Київська держава тепер “… відома й почута усіма кінцями землі”.

Проте напружені стосунки між Києвом і Константинополем у боротьбі за Київську митрополію закінчилися поразкою Ярослава. До Києва був присланий із Візантії новий митрополит — грек Феопемпт. Іларіон змушений був таємно зникнути, бо новий владика розшукував його, щоб покарати на смерть. Подальша доля Іларіона невідома, проте деякі історики XIX ст., приміром М. Присьолков, вважають, оскільки Іларіон був підданий анафемі (прокляттю) новим митрополитом і був приречений на знищення, тому заховався у Києво–Печерському монастирі, прийняв схиму й нове ім’я — Никон. Там він провадив просвітницьку працю, навчав учнів, вів літописи тощо.

Православна русько–українська церква, підтримувана Ярославом Мудрим і Києво–Печерським монастирем, продовжувала політику незалежності від Візантії. Київські вчені, літописці, державні діячі вимагали канонізації (тобто возведення у ранг святих) подвижників християнського віровчення серед русів. Зокрема, вони вимагали освячення княгині Ольги, князя Володимира, загиблих у громадянській війні братів Бориса і Гліба. Константинопольська патріархія рішуче відкидала такі домагання. Бо це означало, що Київська митрополія дістане ідейну самостійність, маючи своїх святих, здобуде й незалежність.

Тривала багаторічна боротьба за канонізацію видатних русько–українських діячів все ж завершилась перемогою: наприкінці 70–х років XI ст. було висвячено двох руських святих — Бориса і Гліба. Вони швидко завоювали серця віруючих в усьому християнському світі. Згодом вже були висвячені і князь Володимир, і княгиня Ольга, а також і сам Іларіон (під ім’ям Іларіона Святителя).

За Ярослава Мудрого з’являється багато оригінальних літературних та історичних творів — “Повість врем’яних літ”, “Читання про Бориса і Гліба”, збірник–кодифікація юридичних законів “Руська Правда” та низка інших, що свідчило про високу політичну зрілість тодішнього суспільства. Особливо велике значення мала “Руська Правда” та її продовження “Правда Ярославичів”, що на багато століть залишались основним юридичним збірником законів, за якими жила ранньофеодальна держава русів–українців, а також пізніше князівства північно–східних та західних регіонів.

Ярослав залишив після себе могутню й розвинену державу. Але відходячи у світ пращурів (1054), Ярослав Мудрий своїм заповітом розділив Київську державу між трьома старшими синами: Ізяславом, якому віддав Київське князівство, Святославом, котрому дісталась Чернігівська земля, і Всеволодом, що давно вже осів у Переяславському південному порубіжжі. Таким чином витворилась нова форма політичного управління: замість єдиного самовладця — три рівноправних правителі, тріумвірат Ярославичів.

Ці три князі збирали на спільні ради, визначали нові напрямки внутрішньої та зовнішньої політики. Але мир між князями–братами тривав недовго.

Тріумвірат Ярославичів невдовзі розпався. Початок цьому поклала драматична подія в історії Київської держави: навала нового степового агресора — половецьких орд. Це був 1068 рік. Половецькі орди розгромили військо князів, князі повтікали з поля бою та залишили напризволяще населення, селища, міста і ниви.

Тому 1068 року у Києві вибухнуло велике народне повстання. Кияни вигнали свого князя Ізяслава Ярославича, витягли з поруба полоненого князями раніше полоцького князя Всеслава Брячиславича, військо якого перед тим тріумвіри–князі розгромили. Всеслав був одним із нащадків князів по лінії першої жони Володимира — Рогніди. Він був улюбленцем народу, його називали чародієм (волхвом). Пізніше його поетично оспівав автор безсмертного “Слова о полку Ігоревім”. Втім, Всеслав не жадав князювати у Києві. Через 7 місяців він утікає зі столиці.

У Київській державі розпочинається смуга міжусобиць, чвар, повстань. Вона триває довго. Кожен із Ярославичів по черзі захоплює Київ і недовго урядує в ньому. Вже після смерті третього Ярославича — Всеволода (1093) —до Києва був запрошений боярами й ченцями Києво–Печерського монастиря старший у роді — син Ізяслава Ярославича, Святополк.

Це був маленький, малопомітний князьок, що сидів у Турові (південна білоруська земля, тодішня земля дреговичів). Святополк не відзначався ніякими державницькими обдаруваннями — ні розумом, ані честолюбством, ані військовими талантами. Це був розбещений, розгульний чоловічок, сріблолюбець, п’яниця. Але традиція вимагала, щоб він узяв кермо влади в державі як старший нащадок правлячої династії.

Святополк сидів на київському столі близько 20 років. Цей правитель не зміг провести жодної внутрішньої реформи, яка б зміцнила державу чи вивела її з міжусобиць. Нічого не робилося й для того, щоб припинити похолоплення ремісничого населення, яке спонукали київські лихварі та купці саме за підтримки князя. Внутрішня діяльність Святополка була спрямована на власне збагачення. Він продав за велику кількість срібла право на соляні торги в Києві купцям Жидівської слободи, яка виникла ще в часи Святослава і Володимира після розгрому Хазарії (звідти й переселилась до Києва зі столиці цієї держави чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віровизнання. У старовину, як і нині в Європі, слово “євреї” не було в обігу документів, як і в мові народів. Тому й торгова слобода в Києві називалась Жидівською. Літопис ще згадує Жидівські ворота, які зруйнувала пізніше монголо–татарська навала в 1240 р. і які вже не відродили).

Віддавши монополію на торгівлю сіллю купцям Жидівської слободи, Святополк призвів до того, що вони підняли ціни на сіль, а також збільшили лихву (процент на позичені гроші) на купу. Купа — це 5 гривень, що становило на той час досить велику суму грошей (Одна київська гривня — це злиток срібла вагою 160 грамів і дорівнювала 25 кунам, 20 ногатам, 50 різанам). Тих, хто брав купу гривень, називали закупами. Якщо закуп не міг віддати боргу, він ставав холопом — рабом.

У Києві за Святополка швидко зростає лихварство й похолоплення людності. Холопів купці продавали як рабів половцям, грецьким, мусульманським та іншим купцям; безкінечні натовпи пов’язаних вірьовками за шиї холопів почали виводити з Києва.

Через те, коли 17 квітня 1113 р. раптово помер Святополк, у Києві вибухнуло величезне народне повстання. Запалала Жидівська слобода, боярські та купецькі двори. Бояри змушені були вдатись до запрошення нового князя. Таким князем, хто вже давно, ще до Святополка, претендував на княжий стіл, був син Всеволода Ярославича, онук Ярослава Мудрого — князь Володимир, прозваний Мономахом. Саме він за князювання бездарного Святополка вміло обороняв Київську державу від половецьких орд. Саме цей освічений князь, князь–письменник, доклав багато зусиль, щоб за Святополка пригасити міжусобні князівські чвари. Володимира Мономаха боялися київські бояри та опиралися його бажанню посісти київський стіл по смерті його батька Всеволода.

Тепер же, перелякані вибухом народної розправи, ці бояри запросили Володимира Мономаха на князювання (1113–1125).

Під час повстання 17 квітня 1113 р. новий київський князь Володимир Мономах змушений був видати “Статут” (доданий згодом до “Руської Правди”), який мав полегшити становище міських низів і знедолених холопів та закупів, принижених і задушених лихварями та феодалами.

З іменем цього князя пов’язаний нетривалий період єдності Київської держави. Володимир Мономах став організатором активної боротьби проти половецької навали. Практично він приборкав половецьких ханів, відтіснивши їхні орди до Причорномор’я і Приазов’я. І слава про ці великі перемоги пішла “… до всіх країв далеких… до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки й до Риму не прийшла…” — з гордістю розповідає літописець. Його ім’ям половчанки лякали дітей. У той же час він поклав початок політиці шлюбного родичання з половецькими ханами, що призвело до широкої участі половецької верхівки в князівських чварах. Деякі історики повідомляють, що сам він був одружений удруге з половчанкою куманського племені; свого наймолодшого сина — Юрія — одружив з донькою половецького хана Аєпи (це був той самий Юрій Долгорукий, який згодом з ординською захланністю обдирав Київ і київський люд).

Володимир Мономах мав велику армію, з допомогою якої підпорядкував Києву ряд князівств, що відпали від нього. Так, із великою жорстокістю була приєднана Турово–Пінська волость, він забрав Мінську волость, відібрав у Святополкового сина Ярослава його спадщину — Волинь, розгромив коаліцію військ із чехів, угорців, поляків, яку організував Ярослав Святополчич, що й сам загинув під час цієї боротьби. В руках Володимира Мономаха зібралась майже вся територія країни Русі і її колишніх володінь. До того ж він розширив свої надбання й на північно–східних кордонах київської імперії Рюриковичів: посадив князем у Ростово–Суздальську землю, яка була населена муромою, вессю, мерею, свого найменшого сина — Юрія. Це був перший князь, який залишився жити в цих володіннях і який почав розбудовувати цю землю. Як повідомляв В. Татищев, Юрій “почав будувати в області своїй… многі гради, з тими ж іменами, як у Русі суть, бажаючи тим утолити печаль свою, що позбувся великого княжіння Руського”.

Київська держава за Володимира Мономаха та його сина й спадкоємця Мстислава знову набула великого авторитету серед європейських країн. Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син Мстислав був одружений із дочкою шведського короля Інгвара — Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з донькою новгородського посадника Завидича. Друга дочка Мономаха — Євфимія — була одружена з угорським принцом Коломаном. Мстислав Великий Мономахович також поєднав свою родину з представниками правлячих європейських династій: одну з дочок — Інгеборгу — він одружив із датським принцом Канутом II, королем ободритів, другу — Малфрідь — із королем Данії Еріком–Едмуном, а після його смерті — з норвезьким королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий, прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією, онукою старшого сина Мстислава — Всеволода. Ще одна дочка Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав — одружився з польською князівною, другий — Святополк — з дочкою короля Оттона II, моравською принцесою.

Як і за Ярослава Мудрого, ці зв’язки київського князівського дому свідчили про авторитет Київської держави серед європейських володарів, про великі торговельні зв’язки Київської Русі з далекими й близькими країнами цивілізованого світу.

Та по смерті Мстислава І (1132) Київська держава почала швидко дробитися на окремі князівства.

Київська держава в XII–XIII ст.

Особливості державницької історії

Можна вважати, що з середини XII ст. починається період феодальної роздрібненості в історичному поступі державницького існування подніпровського населення. Це був закономірний процес політичного та економічного розвитку, характерний і для інших країн Сходу та Західної Європи. Проте процес феодального розчленування Київської держави мав і свою специфіку, яка і визначила в подальшому історичну долю східноєвропейського регіону і, зокрема, України–Русі.

Територіальні простори Київської держави, яку здобули київські князі, починаючи від Святослава, не сприяли зміцненню її внутрішньої економіки та політичної стабільності. У цій державі були об’єднані різні за соціальним та культурно–психологічним рівнем розвитку етноси й території. І єдності цієї Київської держави практично не могло бути. Через те панівна серед російських істориків–державників (Соловйов, Кавелін, Чичерін) думка про державну централізацію в епоху Київської Русі, про політичну, економічну та культурну її монолітність не має під собою історико–фактологічного підложжя. Більше того, цей історіографічний міф призвів до недооцінки федералістської системи організації східнослов’янського суспільства, яким була Київська Русь, імперія Рюриковичів.

У свою чергу це викликало гальмування у вивченні правдивої історії державницько–політичного розвитку нашого краю та взагалі історичного процесу в східноєвропейському регіоні.

Факти історичного буття давньої держави полян–русів показують, що політична єдність київських володінь під егідою київських володарів у великій мірі була номінальною. Відомо, що юридичне підпорядковані Києву землі в’ятичів, радимичів, землі Новгорода, Полоцького, Турівського та ряду інших князівств в основному жили своїм осібним етнічним і політичним життям. У київські справи тамтешня еліта практично не втручалась, за винятком окремих випадків щодо новгородської боярської олігархії. Залежність від Києва всіх надбаних територій обмежувалася сплатою данини. Київські владці, вочевидь, також не втручались у внутрішнє життя цих регіонів, за окремими винятками.

Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані полянами й русами, були слабко пов’язані поміж собою — і економічно, і політично. Недостатньо відчувалася на місцях і влада центру — Києва. Але цей величезний масив, заселений не лише слов’янами, а ще в більшій мірі (особливо на сході) численними угро–фінськими племенами, що жили на приєднаних “сторонах” і стояли на нижчому соціальному та культурному рівні від русів–полян Подніпров’я, відтягував матеріальні та людські ресурси від центрального державного ядра Київської Русі. Відтак зменшувалась його економічна, військова, культурна міць.

Жодна європейська держава не мала таких умов для свого розширення, як те мала Київська Русь. Через те соціально–економічні та культурні процеси в країнах Західної Європи розвивались не в ширину, а в глибину й висоту, зміцнюючи могуття центрального ядра держави. На терені ж Київської Русі історичний поступ розсіювався на значні обшири імперії Рюриковичів, ослаблюючи в цілому саму метрополію.

Другою важливою особливістю в соціально–політичному розвитку державності на Подніпров’ї було розташування цієї держави на межі між осілим землеробським населенням Східної Європи і кочовим Степом. Ординські навали постійно загрожували існуванню Київської держави. Гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, монголо–татарські орди завдавали постійного нищення виробничим силам цього регіону. Від нападів зникали городи з їхнім ремісництвом, торгівлею, храмобудівництвом, гинули розорані ниви. І це в той час, коли країни західноєвропейського регіону були зайняті лише власними справами за спиною у східних слов’ян. Таке враження, ніби історія прирекла східне слов’янство бути оплотом для процвітання Західної Європи, брати на себе нескінченні удари кочового Степу й тим берегти європейську цивілізацію.

Ще однією особливістю розвитку державності полян–русів було те, що державно–політичні традиції східнослов’янського регіону вироблялись у двох напрямках: перший — напрямок зв’язку з високоцивілізованими європейськими державами, зокрема зі Східно–Римською імперією — Візантією, а також Німеччиною, Болгарією та ін. Другий — зв’язок з азіатськими державами і кочовим ординським Степом. Це збагачувало державницьку традицію Київської держави, бо змушувало її володарів виробляти динамічніші й гнучкіші методи управління. Вироблявся своєрідний, не схожий на інші держави досвід.

Але з певністю можна сказати, що подібне надбання давалось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відставання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.

До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідомляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо–татарської навали залишилось 5–6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо–татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва зменшилося з 50 до 2 тис.

Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національна спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в “Іпатіївському літописі” літописець повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали “всі переяславци… о нем же Украина много постона”. Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростислава “ко Украине Галичькой”, тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько–Волинського князівства також названі “Україною” — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна. Відомо, що слова “край”, “країна” існують в усіх слов’янських мовах і означають не околицю, а територію, обмежену, окраяну певним кордоном, де живе певне населення, тобто, державу.

Така нова назва державницького населення Подніпровсько–Прикарпатського регіону свідчить, що на цій території активно проходили процеси консолідації різних етносів і витворювалася нова національність — український народ.

З кінця ХП ст. в писемних джерелах починає вживатися нова назва щодо території, яка складала державу під назвою “Русь”, або “Руська земля”. Ця територія охоплювала Середнє Подніпров’я і Забужжя і тепер поряд із попередньою назвою все частіше вживається нова — “Україна”.

Розвиток феодальних відносин у Київській імперії Рюриковичів призвів до виділення окремих держав–князівств. Новгородська земля, приміром, яка й у часи Олега не була тісно пов’язана з Києвом, у добу феодальної роздрібненості взагалі відійшла від усякого впливу на київські чи загальнодержавні справи, мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом — боярським вічем. Спочатку новгородські бояри просили на князювання старших синів правлячої династії Рюриковичів, потім почали запрошувати тих, кого хотіли, або виганяли, якщо їх не хотіли. Новгородська боярська республіка мала величезні території — п’ятини, на терені яких проживали племена угро–фінського населення. Практично це була окрема середньовічна держава.

Полоцьке князівство, що займало басейн річки Полоти, де здавна жили кривичі, теж витворило свою самостійність і не залежало від Києва навіть у кращі часи його владарювання. Ще Володимир Великий відступив своїй жоні Рогніді всю Полоччину, і там урядували її сини — по імені старшого з них називали їх Ізяславичами. Бояри полоцькі тримали в своїх руках всю владу, з князями ж тільки укладали “ряд” — угоду для захисту землі від зовнішніх ворогів.

У північно–східних володіннях Київської держави вичленовується у XII ст. Ростово–Суздальська земля. Уже з XI ст. вона підпорядковується Києву. Це були величезні простори, заселені угро–фінськими племенами. Мордва, черемиси, мещера, буртаси, мері, весь, мурома та ін., серед яких розселились із перших віків нової ери прибалтійсько–слов’янські племена, які прийшли, як пише Нестор–літописець, “від ляхів”. Це радимичі і в’ятичі.

Звернімо увагу на те, що цей регіон почав активно розвиватися на два століття пізніше від Подніпровського регіону. Тут не відразу було утворене князівство. Відомий російський історик В. Ключевський називає час початку Ростово–Суздальського державницького існування на ХІІІ ст. Він зауважує, що ще в XII ст. цей край був “більше інородний, ніж руський”. Історик слушно стверджує, що на терені цього князівства витворювалася нова етнічна спільність — пізніша назва — великоросійська. Вона не була, каже він, “наслідком розвитку старих особливостей населення центральної середньодніпровської смуги”, а “була справою нових різноманітних впливів”, які відбувалися в країні, що розташована була поза межами давньої корінної Русі й у XII ст. була більше інородним, аніж руським краєм. Цей історик справедливо вважає, що наслідком русинської, чи руської адміністративної та духовної колонізації Верхнього Поволжя було утворення великоросійської народності, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово–Суздальського князівства.

Центрами цього краю були древні міста корінного місцевого населення. Ростов, приміром, був центром племені меря; Муром був центром племені муроми. Очевидно, до місцевих старих городів належить і Суздаль, який уперше в літопису згадується під датою 1024 року. Пізніше тут виникають нові городи, які городять — ставлять — руси, котрі прийшли з Подніпров’я. Так виникають тут Переяслав, Юр’їв, Звенигород, Галич, Володимир та ін. Вони повторюють назви міст, що вже існували в Київській державі в Подніпровсько–Прикарпатському регіоні.

Проте усвідомлення власної самобутності і незалежності цього краю від Києва починається від часу перших Мономаховичів — від Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, які тут першими владарювали як князі. Юрій Володимирович Долгорукий перший заявив про незалежність свого князівства і, більше того, почав підпорядковувати собі блискучу столицю України–Русі — Київ. Велич і могуття Київської держави ще засліплювали його. Він намагався перехопити в свої руки управління всією державою Рюриковичів. Через те, захопивши Київ у 1155 р., вважав себе київським володарем, якому підлягали всі інші князі. Всі землі довкола Києва він роздав своїм синам. Та водночас Юрій Долгорукий активно розбудовував свою першу отчину — Ростово–Суздальську землю. З Києва він переводив туди урядовців, будівельників, книжників, купців, бояр, роздавав їм землі. Але це часто викликало спротив місцевих знатних людей і всього населення, яке час від часу повставало проти русів. Отож ця колонізація північно–східних земель проходила не завжди мирно, як зауважує й російський історик А. Насонов.

Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долгорукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було межею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пихатістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: “І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А найпаче же яко по отцю”.

Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни “… розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців”. Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажаного для нього визнання киян.

Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався показати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, ” сповнившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.

Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.

Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.

За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.

Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії “третього Риму”. У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.

Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців.

Монголо–татарська навала

З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?

За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князювань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суздальських та інших князів.

У цей період на західних землях колишньої Київської держави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.

Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Романову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома малолітніми синами — Данилком і Васильком.

Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Волинські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і польських феодалів.

Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, користуючись цим, підпорядкували собі Галичину. Людність цього князівства постійно піднімалась на повстання проти угорських загарбників. Зрештою, вони були вигнані з Галичини. У ході цієї багаторічної угорсько–феодальної інтервенції в Галичину відбувається одна важлива подія. У 1214 р. галицькі бояри, щоб не допустити до влади уже підрослого й змужнілого Данилка Романовича, волинського князя, закликають у Галич п’ятирічного сина угорського короля — королевича Коломана — і вінчають його на галицький престол. (Згодом це стає причиною багатовікових претензій угорських правителів на Галицьку землю. Зокрема, у 1772 р. при розділі Польської держави віденські дипломати використали це коронування, щоб приєднати Галичину до Австрії, у складі якої вже була Угорщина.)

Сусідній краківський князь Лешек Білий, занепокоєний тим, що Галицькі землі дістануться Угорському королівству, вирішив увійти в згоду з Ендре II. Він домовляється з королем у містечку Спіші, що заручать Коломана з трьохлітньою дочкою Лешека — Саломеєю. Лешек Білий за цією угодою діставав у посаг своїй доньці Волинські землі. Незабаром його війська окупували всю територію Волині.

Тож боротьба молодих Романовичів — Данилка і Василька — за повернення своїх земель була досить тривалою, напруженою і тяжкою. Зрештою, Данило утвердив себе у волинських володіннях. А в 1221 р. у Галичі утвердився, після вигнання угорських військ князь Мстислав Удатний (покликаний із Новгорода), який вибив угорські війська з допомогою свого тестя хана Котяна.

Проте цей князь не зміг виборсатися із сітей галицької боярської еліти, яка тримала його під контролем і не допускала посилення його влади. Бояри змушували цього “безрадного князя”, як називає його літописець, воювати навіть зі своїм зятем — волинським володарем Данилом Романовичем. Тесть воював проти свого зятя, отже, батько — проти дочки.

У 1238 р. галицькі бояри, зрештою, вигнали Мстислава із Галича. Він подався до тодішнього київського князя Рюрика. Але в дорозі помер. А ремісники і торговий люд Галича закликали до себе волинського князя Данила. Під його рукою знову з’єднались землі двох великих західноукраїнських князівств. Із цього часу починається тривала багаторічна боротьба Данила Романовича зі свавільним галицьким боярством за утвердження своєї держави в розгойданому хисткому світі між двома збуреними регіонами Східної Європи — ординською навалою монголо–татар та зазіханням західних держав на землі його країни. Все свідоме життя Данило Романович поклав на олтар цієї боротьби, аби його держава вистояла між двох мечів, що шматували тіло українців–русів і їхнє державницьке існування. Самовіддана боротьба цього великого державця викликала до нього любов і повагу сучасників, які прозвали Данила — Галицьким (1202–1264).

У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Галицько–Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям–русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випала на долю нашої держави і народу.

З одного боку — нищівна монголо–татарська навала. З іншого — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям–русам, які першими брали на себе основний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скористатися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило змушений був відбивати агресію із заходу рицарів–тевтонців із Добжинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: “Не гоже є держати отчину нашу крижевникам–тепличам, тобто, соломоничам” (криж — хрест, тевтонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, покровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соломонового храму).

Галицько–Волинська держава зуміла вистояти. Вона перейняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь–якої історичної паузи. За політичною структурою це була також монархічна держава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в останні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько–Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. Побіля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького. Основними законами суспільного життя були “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”. Навіть спосіб формування військ, управління боєм, грошова одиниця — залишались тими самими. Православна релігія була основною ідеологічною опорою князя–самовладця.

Галицько–Волинська держава повністю перейняла і продовжила державно–політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько–волинський. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення Подніпровської держави, від Кия (середина VII ст.) до падіння Галицько–Волинського королівства (середина XIV ст.).

Данилові Романовичу випало вести боротьбу з новим великим завойовником, що прийшов зі Сходу — монголо–татарською ордою. Перша зустріч відбувається в 1223 р. на річці Калці. Це була вкрай драматична битва.

Перед тим полководці великого войовника монголів Чингісхана пройшли через Дербентські ворота й увірвались на територію Північного Кавказу. Тут вони розгромили стійбища кочового народу аланів, а також їхніх спільників — половців. Половецький хан Котян, який був тестем галицького князя Мстислава Удатного, примчав до Галича й закликав руських князів до боротьби з новим, ще невідомим нападником. Саме за наполяганням Котяна Мстислав Удатний переконав багатьох руських князів піти в степи та розгромити нового ворога.

На цей заклик пристало небагато князів. Наймогутніші, найсильніші з володарів не приєдналися до цього походу.

Навесні 1223 року галицький князь Мстислав, волинський Данило, київський, пересопницький, курський та деякі інші князі зі своїми дружинами вирушають у степи назустріч невідомим ордам. На річці Калці (сучасному Кальчику) вони зіткнулися з передовими ордами монголо–татар. Невідомі прибульці, невідома їхня тактика бою. Літописець зазначає, як вісім днів ці кочовики заманювали в глибокі степи наївних князів, що намагалися наздогнати ворога та розгромити його.

А монголо–татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив. А коли ворог тікає, природно, за ним потрібно гнатись. І ось ця восьмиденна гонитва привела русинів з їхніми провідниками–князями до того місця, де були основні сили степовиків–ординців. Треба відзначити, що не всі руські князі взяли участь у цій погоні. Київський князь Мстислав та інші залишилися на березі Калки й вичікували в таборі, де укріпилися, чим закінчиться битва, яку провадили з ординцями Мстислав Удатний, Данило Романович і хан Котян зі своїми ратями. Ці князі були розгромлені. Вони добрались до Калки й ледве живими переправилися через річку. Тут їх почали добивати недавні соратники — половці, що відбирали в русів коней і зброю. Все це відбувалося на очах у інших князів, що спокійно сиділи на протилежному березі в своєму укріпленому таборі, але на допомогу не прийшли.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повернулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач великий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх залишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки–но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьмарилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні… Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потонули у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогувати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20–х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237–1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно–східні князівства — Рязанське і Володимиро–Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро–суздальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в березні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князівство Володимиро–Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракіною–ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238–1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула невдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взимку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не довелося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розливалися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівнини. Вони опинились би в пастці. Монголо–ординські полководці повернули на південно–західні руські князівства — Чернігівську, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Менгу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з лівого берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким торговим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через свого посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.

У монгольських завойовників була давня тактика: пропонувати містам і народам свою милість, щоб вони добровільно склали зброю. Але це була тільки пастка для довірливих, бо, як тільки люди припиняли боротьбу проти орди, завойовники входили в місто і відразу ж винищували людей, плюндрували дощенту населені пункти. Київський князь Михайло і його син Ростислав вислухали вимогу ординського полководця, а вночі таємно втекли з Києва, залишили місто напризволяще.

Долю столиці вирішили кияни. Вони схопили Товрула, втопили його в Дніпрі й попросили від галицького князя воєводу, який би організував військову оборону Києва. Це був тисяцький Дмитро. Хан Менгу відступив. Та вже через рік воєвода Дмитро очолив оборону Києва від нової, ще більшої ординської навали.

Зауважимо, що від 1239 р. Київська земля включається в державне життя Галицько–Волинського князівства. З цього часу доля Київщини, а разом з тим і Переяславщини на тривалий час пов’язується з історичною долею Галицько–Волинської держави, Данило Романович відчував, що ординська навала скоро докотиться і до його столиці — до Галича. Через те в 1239 р. він разом зі своїм старшим сином Левом на чолі великого посольства відбуває до могутнього короля сусідньої Угорщини Бели IV.

Данило і Бела в дитинстві росли разом, коли вигнана з Галича княгиня Анна з дітьми мусила була шукати захисту і притулку при дворі угорського короля Ендре II.

Тепер Данило Романович мав на меті укласти з угорським володарем угоду та закріпити її шлюбом свого сина Лева і дочки Бели IV Констанції. У такий спосіб Угорщина і Галицько–Волинська держава повстали б спільно проти монголо–татарської навали. Та гордий Бела IV виявися короткозорим політиком.

Утім, він підтримав традиційну позицію європейських правителів, що споконвіку лишали напризволяще долю руських земель і руських державців заради своїх вузькоегоїстичних інтересів. Бела IV відмовився від будь–якого союзу з Данилом Галицьким і від одруження дітей. Він вважав, що ординці не прийдуть на його землю, бо не подолають Карпатських гір. Крім того, Бела пам’ятав, що його рідний брат і співправитель Коломан був коронований галицькими боярами і, мабуть, мріяв тепер, коли галицька держава ослабла під ударами ординців, приєднати Галичину до Угорщини. Час для цього обіцяв бути сприятливим, адже ординські загони уже котилися східними околицями Галицько–Волинської держави.

Монголо–татарська навала залишала після себе чорний слід від пожеж і руйнувань. Зникали міста й містечка з церквами, монастирями, ремісничими центрами. Були спалені і зруйновані Чернігівщина, Переяславщина, Київщина.

Данило Романович розумів, що один не зможе зупинити цю велетенську навалу. Після невдачі в столиці Угорщини він їде до польських князів з метою здобути собі союзників. Але й там йому відмовили. Ні з чим він і повертався.

Йому зустрічалися натовпи втікачів, які розповідали про смертоносну навалу. Було вже зруйновано багато галицьких міст — Галич, Володимир… Коли Данило зі своїм загоном увійшов у місто Берестя, щоб переночувати, там не було живої душі. Від неприбраних трупів, що розкладалися, смерділо так, що не можна було спинитись на ночівлю. Данило повернув у гори. Там він згодом заснував нову столицю своєї держави — Холм (сучасний Хелм на території Польщі).

А тим часом восени 1240 року ординці щільним кільцем закрили всі підступи до древнього Києва. 40 днів кияни й невелика дружина воєводи Дмитра обороняли вали й ворота старого града. Останні його захисники зачинилися в Десятинній церкві, яка обвалилась від того, що її стіни і двері і вдень, і вночі (“нощеденно”) довбали могутніми стінобитними знаряддями — пороками. Десятинна церква рухнула. Під руїнами загинули всі, хто був на той час у храмі, їхні рештки розкопав археолог О. Каргер в 30–х роках XX ст.

Київ був захоплений ординцями. Знищені храми, палаци, торговища, пристані, ремісничі майстерні, оселі киян. Знищене й саме населення. Уже в пізніші часи археологи розкопали в центрі міста в районі Житомирської вулиці та інших місцях величезні братські могили, де людські кістяки лежали пластом завширшки кілька метрів. На місці багатолюдного Києва довго тліло попелище. Орда ж покотилася на захід. Під її важкою ходою гинула цивілізація східноєвропейського слов’янства. Перемоги сп’янили ординців: вони тепер жадали більшого — захопити увесь світ.

І хан Бату розділив своє воїнство на дві частини: одна з них попрямувала в країни Західної Європи через польські князівства, плюндруючи їхні землі. Інша частина — попрямувала у південноєвропейські держави, до Середземномор’я.

У 1241 р. був розгромлений польський князь Болеслав Соромливий. Зруйновані Люблін, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав… 9 квітня 1241 р. біля Лігніце полягли воїни нового краківського князя Генріха Благочестивого та його союзників–хрестоносців на чолі з магістром Поппо фон Остерном, полягли раті із Сілезії і Моравії. Дев’ять мішків відрізаних від убитих воїнів правих вух надіслали до нової столиці Каракорум ординські полководці. Це мусило підтвердити їхні блискучі перемоги в Європі, які вони діставали, щоб виконати заповіт

Чингісхана: завоювати землю від краю землі, де сходить сонце, до краю землі, де воно заходить.

Інша частина орди на чолі з самим Бату пішла на болгар, сербів, дійшла до Середземного моря, оточивши могутню кам’яну фортецю — місто Траугут. Ординці нищівно пройшли й землю Угорської держави.

Бела IV та його брат Коломан не сподівалися, що хан Бату зуміє перейти через Карпатські гори. Але його воїни прорубали проходи крізь ліси в горах, дерева спалили й вирівняли дорогу. Орда скотилася з гір і зайняла долину річки Тиси. Влітку 1241 року в долині Тиси, де впадає в неї річечка Соль, угорські війська були повністю розгромлені й розсіяні. Коломан ж був смертельно поранений і невдовзі помер. Бела IV утік аж до побережжя Адріатичного моря, повелів спішно збудувати для себе галеру та перебував на ній постійно, боячись пристати до берега. Хан Бату обіцяв велику нагороду тому, хто принесе відрубану голову цього “невдатного” державця. Угорське королівство перетворилося в руїну. По спорожнілих дворах і згарищах розгулювали зграї вовків–людоїдів, які нападали на кожного, хто ще лишався живим. Лежала в руїнах столиця королівства — стотисячне місто Пешт. Над ним ще довго смерділи дими, дотлівали замкнені в церквах і монастирях людські трупи. Кілька днів хвилі блакитного Дунаю були червоними від крові — ординці кинули в ріку десятки тисяч забитих людей.

Горіли хорватські міста Рагуза, Котора, Свація, Дрівость… Германський імператор Фрідріх, який перед тим відмовився увійти в союз з Белою IV, збирався тікати світ за очі…

Так розплачувалась Європа за зраду, за відмову допомогти Данилові Галицькому в боротьбі проти монголо–татарської навали… Але найдивніше те, що цей жорстокий урок у майбутньому зневажила самовдоволена Європа…

Українсько–руські землі між двох мечів

Данилові Галицькому за цих обставин довелося боротися самому між двома ворожими мечами, націленими в серце України–Русі.

У 1242 р. орда хана Бату рушила з Європи в степи. Дізнавшись, що в столиці Монголії Каракорумі помер великий хан Угедей, Бату повертає свою орду. Він вважав себе найбільш гідним посісти імператорський трон. Проте аж біля Волги довідався, що трон у Каракорумі захопила вдова Угедея — Туракіна–ханум. Покидаючи землі, завойовані в Європі, Бату знову пройшовся мечем і вогнем по Подніпров’ю. Це було небаченим явищем — поворот орди, бо раніше, коли на захід рухалися різні кочовики — алани, угри, булгари та інші,— то, як правило, вони там уже й залишались, асимілізовувались, осідаючи на нових землях. Гадалося, що так буде і з цими ординцями. Розорені руські землі відроджувались. Але сталося по–іншому. Ординці повернулися — і знову принесли розорення землі, яка ледь піднімалася з попелу.

Хан Бату, перейшовши на лівий берег Волги, заснував свій улус — Золоту Орду, і свою ставку — Сарай–Бату. Він починає порядкувати в завойованих землях. Передусім кличе до себе руських князів, роздає дозвіл — тархан — на їхні землі в разі, якщо ці князі визнавали його своїм зверхником. Першим дістав милість хана й тархан Ярослав Всеволодович, брат загиблого на річці Сіті могутнього князя суздальського Юрія. За ним потяглися до ставки Бату й інші князі.

Проте, коли прибув сюди збіглий із Києва чернігівський князь Михайло зі своїм боярином, трапилася несподіванка. Князь Михайло Всеволодович виконав майже весь язичницький ритуал ординців, який вимагав у такому випадку: перестрибнути через вогнище, яке ніби очищало людину від злих замислів; випити кумис — кобиляче молоко. За віруванням монголо–татар, хто п’є кумис, стає ніби їхнім молочним братом. Але Михайло Всеволодович чомусь відмовився поклонитися кущу на південь, “тіні Чингісхана”. Літописець повідомляє, що тут же князь Михайло і його боярин “ножем заклана биста” — були вбиті. Мабуть, за давні “гріхи”, коли цей князь відмовився добровільно віддавати ординцям Київ.

Пізніше у ставці хана Бату князі руських земель навчилися розправлятися один з одним руками ординців, нацьковували на своїх суперників орди, нашіптували ханам про своїх противників — і князівські міжусобиці продовжувались. Як і боротьба між окремими князівствами, якими володіли ті чи інші династичні лінії Рюриковичів.

Та Данило Галицький до 1245 р. так і не з’явився на поклін до хана Бату. Він відновлював розорені міста, ремесла, розправлявся зі зрадниками–боярами, водночас відбивав у цей період агресії західних сусідів.

Країни Європи, які щойно позбулися монголо–татарської навали, та сама Європа, яка нещодавно тремтіла перед цією кочовою навалою,— тепер угледіла, що руські землі були вдруге зруйновані ордою, котра відходила на схід, і вирішила поживитись за рахунок ослаблених руських земель.

Ще до навали Данило Галицький у Дорогочинській битві 1238 р. розгромив рицарів–хрестоносців і припинив їхнє просування на русько–українські землі. Після ж відходу орди Данилові Галицькому довелося витримати шалений військовий натиск з боку свого колишнього друга дитинства, угорського короля Бели IV. Після відходу ординців король повернувся у свою сплюндровану країну та згадав, що його померлий від ран брат Коломан був вінчаний у Галичі на престол. Бела IV вирішив, що тепер, коли галицька земля вдруге сплюндрована, її легко приєднати до своєї держави.

Влітку 1245 р. угорський король зібрав війська, на чолі поставив досвідченого полководця, який не раз розоряв руські землі, бана Фільнія і зятя свого Ростислава Чернігівського. До них приєднався загін польських ратників на чолі з воєводою Войцеховичем. Разом вони рушили на Галицько–Волинську державу. Невдовзі були окуповані землі західної Волині.

Данило Романович зібрав свої полки, до нього приєднався його родич хан Котян, який на цей час уже повернувся в причорноморські степи після монголо–татарського розгрому. Під стінами старовинного волинського міста Ярослава (тепер це територія Польщі) відбувалася грандіозна, одна з найбільших в історії Східної Європи Ярославська битва (15–17 липня 1245 р.): “… списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, із обох [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранени були сильними ударами списів…”, — говорить літописець. Руси на чолі з Данилом Галицьким здобули блискучу перемогу. Бан Фільній потрапив у полон, і Данило Романович велів його жорстоко покарати. Його відрубану голову настромили на кіл, і жадібні, тепер невидющі очі дивились на ту землю, яку він розоряв своїми військами вподовж багатьох десятиліть.

Ця битва поклала край зазіханням західних сусідів на Галицько–Волинську державу. Бела IV тепер сам уже пропонує Данилові укласти мирну угоду. Більше того, пропонує одружити своїх дітей, хоча раніше цього не хотів.

Так була упокорена королівська Угорщина. Але ця ситуація, коли Данило силою меча утвердив себе серед європейських держав, викликала тривогу в ставці хана Бату. Через те посилає до Данила, в його нову столицю Холм, свого посланця Мауци (Могутній). Він став на порозі й кинув лише два слова: “Віддай Галич”. Це означало, що Данилові потрібно було негайно їхати в Золоту Орду.

Князь Данило усвідомлював, що він може й не повернутися. Через те передав владу братові Васильку. Треба сказати, що в історії не часто зустрічалися випадки співправління двох братів, коли вони один одному підставляли плече в тяжкі часи свого володарювання.

Хан Бату не відразу прийняв Данила. Він вичікував. У Каракорумі знову точилася боротьба за імператорський престол. І він, певно ж, розмірковував, чи доведеться йому воювати за цей престол і чи потрібні будуть в цій боротьбі спільники, скажімо, Данило Галицький і його ратна сила.

Ситуація в Каракорумі склалася не зовсім сприятливо для хана Бату — на престол сів не бажаний йому хан Гуюк. Тоді Бату прийняв князя Данила. Цікаві подробиці цього візиту описав придворний літописець. Виявляється, що Данило хоч і прийняв усі вимоги язичників–монголів, але поводився з гідністю. Золотоординський правитель зрозумів, що йому вигідно мати союзником князя Данила. Адже князь зумів захистити свої землі від посягань західних держав, зумів підперти Карпати своїми залізними полками. Тому Данило Романович повернувся до своєї країни “мирником” хана Бату, тобто його союзником. Це була велика дипломатична перемога Данила Галицького.

Коли ж про це дізнались західні володарі, то спочатку насторожились, а далі Європа, пам’ятаючи походи ординців у свої глибинні регіони, особливо ж Ватикан, що намагався підпорядкувати своєму впливові не лише західні країни, але й східноєвропейські держави, почала дивитися з жахом на цей союз і розмірковували, як нейтралізувати монгольську агресію або як прибрати під свою руку русів з тим, щоб у разі нової ординської навали убезпечити себе від розорення. Адже Європа знала, що монголи збираються все–таки здійснити заповіт великого Чингісхана. Ясно було, що монгольська орда не вичерпала себе. Європа шукала способів поставити заслон проти можливого нового походу орди. Руси–українці були для цього вкрай необхідні!..

Восени 1245 року папа Інокентій IV відправив до Каракорума своє посольство, щоб розвідати наміри ординців. Посольство очолив учений чернець францисканського ордену Плано Карпіні. Дорогою це посольство мало заїхати у столицю Галицько–Волинської держави Холм і зустрітися з князем Данилом та його братом. Певно, метою цієї зустрічі було привернути володарів цієї держави на свій бік і, в разі потреби, використати їхню військову силу проти можливої ординської навали.

Місія папського посланця Плано Карпіні, з іншого боку, полягала ще й в тому, щоб перетягти в лоно християнської латинської церкви язичників–монголів. Це дало б Ватикану величезну збройну силу в прагненні до світового духовного панування, що було небезпечним для багатьох держав і народів. Але такі наміри здійснити було нелегко: монголи–язичники не піддавалися християнізації. Важкою мала бути розмова з руськими князями — і галицько–волинськими, і володимиро–суздальським князем Ярославом Всеволодовичем та іншими. Адже вони визнали Золоту Орду та встановили з нею мирні стосунки.

У 1246 р. ідучи до Бату в Золоту Орду, Карпіні зустрів у донських степах Данила Романовича, який повертався до своєї столиці вже мирником — союзником хана. Відбулася довга розмова. Літописець нічого не повідомляє про її суть. Але наступні дії князя Данила допомагають нам розшифрувати її смисл.

Логічно стверджувати, що одним із наслідків цієї розмови було посольство Данила Романовича до Ватикану, які розпочало там тривалі переговори. Ясно було, що Данило хоч і дістав високе звання мирника хана, проте не погодився з ординською зверхністю над його державою. Цей союз із Золотою Ордою князь розглядав лише як тактичний хід.

У 1248 р. у місто Холм до Данила Романовича прибуває із Риги єпископ Альберт, щоб коронувати галицького князя. Певно, була попередня домовленість через Плано Карпіні про таке коронування, але — взамін за військову допомогу русинам європейських державців у боротьбі з ордою. Мабуть, була також певна церковна угода з Ватиканом, який прагнув розширити свої сфери впливу в Східній Європі.

Це була б справді історична міжнародна акція: з’єднання військових сил європейських держав і русів–українців у боротьбі з поганами–агресорами — і прилучення Данила Романовича, який брав корону від Ватикану, до європейських королів. Якби це сталося, то вже тоді народи Східної Європи позбулися б тривалого й руїнницького панування ординців на своїх землях.

Але цього не трапилося. Ватикан більше дбав про власні інтереси — розширення сфери впливу й підпорядкування собі такої величезної території, якою була Галицько–Волинська держава. Європейські держави зовсім не воліли хрестового походу супроти ординців. Одна справа — ходити в хрестові походи на Єрусалим через цивілізовані, багаті землі культурних країн, де дорогою можна пограбувати, часом відшматувати якусь територію. Інша справа — іти в глибину монгольських степів, де спалені українсько–руські міста й села, де лише отруєна монгольська стріла могла бути винагородою хрестоносцям за похід проти невірних.

На таке дуже прагматична Європа була нездатна.

Як повідомляв польський хроніст Ян Длугош, князь Данило так сказав єпископу Альберту: “Рать татарська з нами погано живе”. І відмовився від корони. Ян Длугош уточнює: князь відправив Альберта “без честі”. Очевидно, що Данилові потрібна була не корона, а військова допомога, яку мав подати Ватикан, але не зробив цього.

Коронування Данила Галицького.

Спроба повалити ординське панування

Подальша історія Галицько–Волинської держави входить у фазу нової боротьби за своє існування.

Із середини ХІІІ ст. вона мусить відбиватися не лише від монголо–татарської навали, але й від Литовського князівства, яке піднімається на її північно–західних кордонах у союзі з прибалтійськими хрестоносцами. Це змушує Данила Романовича шукати нових спільників.

У 1253–1254 рр. сусідні литовські племена–ятвяги, які не хотіли підкорятися литовському князеві Міндовгу, звернулися до Данила з проханням прийняти їх під своє управління. Данило Романович розпочинає приєднання їхньої території до своєї держави. Це викликало війну з Литвою. Князь Міндовг вирішив заручитися підтримкою ордену хрестоносців, що на цей час пустив коріння в прибалтійських землях пруссів, латів, чуді та інших народів. Для цього він вирішив прийняти корону від Ватикану. У такий спосіб Міндовг став єдиновірцем із хрестоносцями й дістав від них військову допомогу в боротьбі з галицьким князем.

Західні кордони Галицько–Волинського князівства були спокійними. Угорський король Бела IV після Ярославської битви поспішив налагодити союз із Данилом. Такі ж мирні добросусідські стосунки встановилися у Данила Романовича з польськими князівствами, які також скуштували монголо–татарського володарювання. Східне ж пограниччя Галицько–Волинського князівства постійно руйнувалося ординськими походами. А тепер небезпека нависла від Литви й хрестоносців. Русь–Україна знову опинилась між двох мечів.

Це й змушує Данила Галицького налагоджувати стосунки з Ватиканом — потрібно було вибити з рук ворожих сусідів отой хрестоносний меч, який разом підняли над головами русів–українців Литва і орден хрестоносців. Під час війни з ятвягами в 1253 р., у тому ж самому місті Дорогочині, яке увійшло в історію як місто, де вперше в Східній Європі була зупинена агресія хрестоносців, Данило Романович коронується. Для цього був присланий від Римського Папи Інокентія IV спеціальний посланець — легат Опізо. Літописець звертає увагу на те, що цю корону Данило Романович приймає не тільки від церкви святого апостола Петра, тобто від Ватикану, але й “від усіх єпископів своїх”, тобто, від усіх своїх володінь. Коронування було визнане і народом. Із цього часу Галицько–Волинська держава в офіційних європейських документах іменується королівством.

Прийняття корони від папського легата було вдалою дипломатичною та політичною акцією Данила Галицького. Це вибило з рук литовців і хрестоносців головну зброю, якою вони воювали з русами–українцями,— поширення християнства в землях язичників–ятвягів. Крім того, акція коронування Данила стала політичним визнанням за ним і його державою давніх прав на київську спадщину. Адже ще київські князі в давніх європейських документах не раз визнавались царями, королями або ж іменувались найвищим титулом, який прийшов від східних народів,— “каганами”, тобто імператорами. “Прегордим каганом скіфів” візантійський імператор у свій час називав Аскольда. Іларіон називав каганом князя–хрестителя Володимира. Західні хроністи іменували княгиню Ольгу “королевою ругів”. “Царем Русі” називав себе співправитель Ярослава Мудрого чернігівський князь Мстислав, “королем русів” титулував папа Григорій VII онука Ярослава Мудрого — Ярополка, який жив у вигнанні. У той же час короля польського Болеслава він називав просто — “князь”. У листах до магістра Тевтонського ордену хрестоносців папа тепер називав Данила королем, а правителя Суздальської землі — князем.

Отже, коронування Данила Галицького принесло юридичне міжнародне визнання за ним права на Київську землю разом із найвищим титулуванням.

І справді, давній титул київських керманичів — цар, каган чи король — в очах європейських політиків закономірно належав володареві Галицької Русі, яка була прямою спадкоємницею київського столу і природним продовженням Київської держави, що віддавна була шанованою в світі.

У цей період існування Галицько–Волинської держави її міжнародне становище і внутрішнє, зміцнюється. Данило Романович приборкав боярську опозицію, що часто намагалася використовувати монголо–татарських ханів і мурз у боротьбі проти сильної руки самовладного князя. Були замирені західні і північно–західні кордони. Данило налагодив стосунки із золотоординським двором і ханом Бату. Тепер Галицька Русь входить як рівноправна держава в коаліцію європейських країн, які визнавались Ватиканом. Це дало можливість Данилові небезуспішно втручатися в європейські справи. Він спробував навіть стати твердою ногою в центрі Європи — в Австрії.

У 1252 р. син Данила — Роман одружується зі спадкоємицею австрійського герцогства Гертрудою Баденберг і веде боротьбу із суперниками за австрійський престол. Але така ситуація, коли Данило був мирником могутнього золотоординського хана Бату, коли він був королем, визнаним Ватиканом, а тепер прагнув ще й посадити свого сина у Відні, така ситуація викликала дружний спротив європейських правителів. Передусім це насторожило Белу IV та його польських друзів–князів. Будь–яке посилення Галицько–Волинського королівства збільшувало його роль на європейському континенті. Це не входило й у плани честолюбного папи Інокентія IV. І Схід, і Захід не хотіли посилення українсько–руської Галицько–Волинської держави. Ось чому війська Данилові, які він послав на допомогу синові Роману до Відня, були навмисно заведені провідниками, яких надали польські князі, в глухі ліси, “в дебрі”. Вони вчасно не підійшли до Віденського замку, де чекав підмоги обложений військами своїх суперників Роман Данилович. Він змушений був тікати з Відня.

Уся історія Галицько–Волинської держави сповнена битвами, війнами, перемогами і поразками. Цей новий урок Заходу, змушує Данила звернути погляди на Схід. Він встановлює союз із північно–східними князівствами, зокрема із новим великим князем Володимиро–Суздальської землі — Андрієм Ярославичем, який став його зятем; із князем Тверським — Ярославом Ярославичем, рідним братом Андрія, це були сини загиблого в Каракорумі князя Ярослава Всеволодовича, з їхнім дядьком Святославом. Таємний союз цих князів був спрямований проти ординського владарювання.

Вони потім збирають війська, готуються до боротьби проти нестерпно–гнітючого монголо–татарського ярма. Але рідний брат Андрія та Ярослава — Олександр, відомий під прізвиськом Невський, мав, певно, інші наміри. Відомо, що князівські чвари, братовбивчі війни були характерною особливістю у політичному житті руських земель уже в XII ст. Подібна ситуація склалася й тепер.

Ханові Бату раптом стало відомо, що князі на чолі з Данилом готують сили для повалення золотоординського панування. Тож Бату блискавично зреагував на це — надіслав величезну орду на Суздальського князя, розгромив, спалив і сплюндрував його землю. Андрій із сім’єю врятувався втечею до Швеції. Зненацька був розгромлений Ярослав Тверський. Його родина потрапила в полон, була відправлена в рабство до Монголії. Невдовзі розгромлено і їхнього дядька — Святослава. Князь же Олександр Ярославич відразу дістає ярлик на Володимиро–Суздальське князівство і титул великого руського князя — і водночас право на Київську землю. Хоча Київ був знищений татарами, цей древній град Києвичів мав престижне значення для всіх східнослов’янських князів. Він навіть у руїнах продовжував бути духовною столицею східноєвропейського слов’янства. Не будучи жодного разу в Києві, Олександр, проте, зажадав від монголів почесного звання великого князя київського.

Такі дослідники, як В. Пашуто, а також англієць Джон Феннел, кажуть, що Олександр, який багато років жив у орді як заложник свого батька, тепер видав своїх братів золотоординському деспотові. Д. Феннел пише, що так зване татарське ярмо почалося не стільки від часу монголо–татарської навали на Русь, скільки з того моменту, як “Олександр зрадив своїх братів”.

Хан Бату насилає орду, звичайно ж, і на Галицько–Волинську Русь. Данило, покинутий Заходом і зраджений на Сході, сам на сам б’ється з ордою.

Ця боротьба була тривалою та жорстокою. Треба додати, що завжди в спину русам–українцям у цей час била Литва. Європа ж спокійно спостерігала, як монголо–татари і руси знемагали у взаємній боротьбі, виснажуючи один одного. Про обіцяну допомогу ніхто тепер і не згадував. Мовчав і Ватикан. Боротьба завершилася невдачею для Данила і для його землі. У 1258 р. Данило Романович був остаточно розгромлений. Він змушений був підпорядкуватися Золотій Орді, зруйнувати на вимогу Бату частину фортець і міст, у тому числі Львів, Данилів, Стожеськ, Кременець.

Ординці намагалися зробити все, щоб Данило не зміг знову зав’язати союз із європейськими володарями. Для цього хани примушували його, а потім і його сина Лева, разом з ординцями ходити в походи на Литву, Польщу та ін. І тим намагались нацькувати європейські держави на Галицько–Волинське королівство.

Проте й у цій складній ситуації Данило Романович зумів поступово відновити стабільність внутрішнього життя своєї країни. Знову приборкав боярську опозицію, що підняла, було, голову й намагалась вирвати владу з його рук, зумів відновити власні збройні сили, згодом почав відбудовувати й міста.

Король Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши велику країну, що об’єднала майже всі землі південно–західних володінь Київської Русі.

При наступниках Данила Галицького, князях Василькові і Левові, ця держава продовжувала відігравати важливу роль у припиненні просування ординців на західноєвропейські регіони. Вона стала живим бар’єром на шляху цієї нищівної навали. Через те Європа зберегла свої надбання як у політичному, так і в культурному, і в матеріальному житті, примножила їх за той час, доки русини шукали способів вистояти й вижити, постійно своїми грудьми зупиняли цю орду та своєю невтомною боротьбою зменшували її руйнівну силу. А Європа у найвідповідальніший час свідомо віддавала в жертву Ваалу цивілізацію східного слов’янства. Це має бути уроком сучасним державцям і політикам, які занадто великі надії покладають на Європу.

Галицько–Волинська держава після смерті Данила Романовича успішно продовжує своє історичне буття. Несправедливо говорив відомий російський історик Л. Гумільов, що Данило віддав українців полякам, а от Олександр Невський був істинним захисником своєї землі. Справді, повністю зорієнтувавшись на Золоту Орду, на Схід, князь Олександр зберіг свою силу й використав ординців для боротьби зі своїми конкурентами. Але це лише півправди, а вся правда полягає в тому, що ординське панування жорстоко визискувало й розоряло і його землі, загальмувавши надовго їхній цивілізаційний розвиток. Крім того, не віддав полякам Данило своєї держави.

По смерті Данила Галицького його держава проіснувала ще майже сто літ — до середини XIV ст. Золотоординські хани боялись відродження сильної українсько–руської держави і на терені колишньої великої держави — Київської Русі розпалювали ворожнечу між князями та боярами, нацьковували одних князів на інших. Але Галицько–Волинське королівство й при наступниках Данила зберігало свою силу і впливи, вміло маневруючи між європейськими державами і монгольськими ханами. Воно посунуло свої території до гирла Дністра і Південного Бугу та з кінця ХІІІ ст. увійшло в період свого державницького піднесення. Лише в 1340 р. галицькі бояри, що знову підняли голову, отруїли останнього галицько–волинського володаря Юрія–Болеслава. У 1349 р. Галичину — “королівство руське” — захопила Польща. Князь Данило другим шлюбом був пов’язаний з литовською княгинею, сестрою великого князя Міндовга. Син Шварно успадкував як династичну спадщину Волинь. Разом із спадкоємцями від цього шлюбу вона першою перейшла в такий мирний спосіб до Литви. Але частину Волині завоювали польські феодали під приводом захисту в цьому краї католиків, це були переважно німецькі городяни.

Із середини ж XIV ст. майже всі землі Подніпров’я потрапляють під владу Литовського князівства. Та історикам невідомо жодного випадку, коли б таке підпорядкування відбувалося насильницьким шляхом. Українські землі переходили в підпорядкування цієї держави, аби звільнитися від ординського поневолення. Уже в 60–х роках XIV ст. до Литви відійшли всі землі Київщини, Переяславщини, Чернігово–Сіверщини — усі основні землі Подніпров’я, ядро Київської Русі.

Таким чином, величезна українська територія вивільнилась від ординського ярма на століття раніше, аніж інші землі, завойовані монголо–татарами.

З падінням же Галицько–Волинського королівства припиняється перший період державності українського народу, який почався з середини VII ст. і продовжувався до середини XIV ст. Як бачимо, він мав два етапи — це епоха Київської держави й епоха Галицько–Волинського королівства, що була прямим продовженням, без історичної перерви, державницьких традицій попереднього часу.

Найвидатніші, найяскравіші сторінки першого періоду державницького існування — це останні роки династії Києвичів, зокрема князювання Аскольда, цього “прегордого кагана скіфів”, коли подніпровська Київська Русь вийшла на міжнародну арену та стала постійним фактором європейської політики.

Встановлення династії Рюриковичів після династичного перевороту 882 року розпочало нову епоху зміцнення Київської держави. Розквіт її припадає на часи правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Після нищівної навали монголо–татарської орди державність давньоукраїнського народу не зникла. Вона продовжилась на терені Галицько–Волинського та частини Подніпровського краю, витворивши сильну європейського типу монархічну політичну систему у вигляді королівської влади в добу Данила Галицького та його нащадків.

Які ж причини призвели до падіння державності українського народу першого періоду?

Передусім — геополітичне розташування держави. Вона існувала на межі кочового степу й осілого землеробського населення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше підминали під себе державу русів–полян, русів–українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.

У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та культурному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами московської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ресурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської держави.

Ще однією причиною падіння першої державності українців була та, що в найтяжчі часи боротьби русів–українців із кочовими навалами розпочинались численні завойовницькі походи західних держав, вони ніколи не надавали реальної допомоги україно–руській державі, а навпаки, хотіли поживитись за рахунок її територій. Особливо прикрим це було в XIII ст., в добу найтяжчих випробувань історичного буття подніпровсько–прикapпaтcькoгo нacелення. Деpжaвнicть тут oпинилacь у лещaтax. Бaгaтoвiкoвa і безпеpеpвнa бopoтьбa нa двa фpoнти виcнaжyвaлa yкpaïнcький нapoд.

Пpoте нaйбiльший здoбyтoк пеpшoгo пеpioдy деpжaвнocтi yкpaïнцiв голягав у тoмy, щo нaш нapoд мaв сім cтoлiть cвoгo деpжaвницькoгo життя. Це дocить тpивaлий чac, щoб нapoдoвi не зaбyти, rn;o він мaв cвoю деpжaвy, cвoю пoлiтичнy культуру. І ця icтopичнa пaм’ять cтaлa ocнoвoю вiдpoдження деpжaвнocтi yкpaïнcькoгo нapoдy вже в пiзньoмy cеpедньoвiччi — у чacи литoвcькo–pycькoï деpжaвнocтi тa пoльcькoï екcпaнciï, a нaйбільше — у дoбy кoзaччини.

ЧАСТИНА ДРУГА

Відродження Української держави в часи козаччини.

Гетьманщина

У складі великого князівства Литовського.

Україна під Польщею. Козацтво

На початку XIV ст. влада монголо–татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько–Волинських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митрополія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю. Але на початку XIV ст. сусідня Литовська держава почала розширювати свою територію, приєднала білоруські землі і частину російських, її існуванню, проте, загрожували сусідні держави Польща, Золота Орда, тевтонські хрестоносці. Тому вона шукала підтримки галицько–волинських володарів, що зближувало обидві ці держави, зокрема в протистоянні монголо–татарам. Згодом це стало причиною спільного визвольного походу українських і литовських військ за визволення Київського князівства, що піднесло національно–визвольні сили в українському суспільстві, яке підтримало литовських князів у їх прагненні вигнати монголо–татар з Подніпров’я і приєднати його до себе. Проте це викликало агресію з боку польських та угорських феодалів проти галицько–волинських земель (з 1340 р.). В 1349 р. Волинь і Галичина були захоплені Польщею. Внаслідок самовідданої боротьби українського населення і литовських військ Волинь відійшла до Литви, а Галичину польський уряд почав перетворювати на провінцію, надавши місцевій аристократії певні привілеї.

Литовська влада, яка підпорядкувала значні території Подніпровської Русі, визнавала за українським суспільством його національні особливості, надавала українській знаті чільні місця в управлінні, політичні привілеї, що зближувало її з литовськими феодалами й віддаляло від залежності від Золотої Орди. У 1362 р. українсько–литовські війська і їхній союзник кримський хан Мамай визволили від монголо–татарської окупації Чернігово–Сіверщину (аж до Сіверського Дінця) та Переяславщину.

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько–литовські війська вщент розгромили монголо–татарські загони та звільнили від них Поділля.

Україна була визволена спільними українсько–литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправних засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, білоруська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців–русинів. Оскільки на величезних новопридбаних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців–чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько–українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України–Русі. Політична структура країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько–українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житіями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько–українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Значна частина української молоді із заможних верств навчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України–Русі, у XV–XVI ст. в Краківському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80–х роках XIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Кревську унію 1385 року і династичний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і польським королем, а взамін обіцяв перетворити русько–українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить послідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католикам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через століття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населення діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій першість належала польським панам і владі, розпочався енергійний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди та просто запрошення українських князів, аби швидше позбутися залежності від монголо–татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими методами. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом християнства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників–литовців і схизматиків–українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресивне Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Водночас українському народові, як і литовцям, знову стали загрожувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильного громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури суспільства.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави. Пізніше ця думка починає знову пульсувати, коли народжується нова суспільна верства в Україні — козацтво. Воно з’являється саме в цей період історичного буття українського народу — в XV–XVI ст. — на південному порубіжжі українських земель, що входили до складу Литовської, а згодом Польської держави. Місце його первісної локалізації було Середнє Подніпров’я, котре на той час було прикордонною територією Речі Посполитої.

Козацтво з’являється передусім внаслідок внутрішніх соціально–економічних обставин. Польське панство та польська держава намагаються закріпачити українських селян, посилюють кріпосне право, збільшуючи дні відробітків на панському лану, підвищуючи податки та різні побори. Селяни боролися проти наступу кріпосництва. І першою формою цієї стихійної боротьби були втечі на вільні землі, на свободу — на слободи. Оскільки південна частина української землі була слабо заселена, бо часто руйнувалася кочовими ордами, кримськотатарськими, зокрема ногайською та буджацькою, — селяни–втікачі й заселяли ці простори.

Безумовно, переселенці–втікачі не були однорідними за соціальним походженням. Поряд із масою селян тут було чимало міщан, дрібної української шляхти, священиків, які зазнавали утисків від католицької церкви. Так у Середньому Подніпров’ї з’являються численні поселення, міста й містечка, заселені вільними людьми, козаками.

Слово “козак” — тюркського походження, в татарській мові воно означало “вільна людина”. Звідси й назва втікачів. Перша згадка про діяння українських козаків датується кінцем XV ст., коли було зафіксовано, що в 1490 р. козацький загін здійснив похід на Пониззя Дніпра, в межі володінь Кримського ханства. Ця дата стала відправною для відзначення 500–ліття виникнення запорозького козацтва.

Для оборони своїх поселень від мандрівних монголо–татарських орд козаки будували укріплення — засіки. Звідси й з’являється назва Січ. Пізніше Річ Посполита використовує козацьке воїнство для оборони південного прикордоння своєї держави від нападів кримських татар і турків.

У середині XV ст. видатну роль в організації козацтва і його консолідації, утворенні певної структури оборони південних територій України, а відтак і Речі Посполитої, відіграють старости, тобто представники польської адміністрації, які існують у воєводствах. Україна в адміністративному відношенні була поділена на шість воєводств (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське — тобто, Київське), які ділились на староства.

Велику роль в організації оборонної сили козацтва належала відомому українському пану Дмитрові Вишневецькому, на прізвисько Байда, який походив із чернігівської гілки литовського великокнязівського роду Гедиміновичів. У середині XVI ст. на дніпровському острові Мала Хортиця цей гетьман побудував укріплену фортецю, яку нині розкопали археологи. Відтоді ця фортеця стає плацдармом для відвоювання українських земель від кримських ординських агресорів. Він уклав угоду з російським царем Іваном IV про спільні походи проти цих південних агресорів і завдав значних руйнувань татарським і турецьким фортецям у Причорномор’ї та на пониззі Дніпра, намагався оволодіти Кримом. Але польський король та його наближені побоювались посилення авторитету цього видатного полководця і схилялись до вимог турецького султана видати його на розправу. Вишневецький згодом відмовився від союзу з російським царем, який почав загравати з кримським ханом. Гетьман Байда Вишневецький (1651–1563) посилив свою боротьбу за південну Україну, втрутився навіть у боротьбу за молдавський престол. Запорозька Січ ставала лідером у боротьбі з південними агресорами. І це викликало стурбованість сусідніх державців. А молдавські бояри зрадили його, полонили й видали турецькому султанові, який піддав його жорстоким тортурам і стратив. Вічним пам’ятником цьому видатному гетьманові лишилася знаменита історична народна пісня “В Цареграді на риночку…”

Історія відвела запорозькому козацтву велику роль в обороні південного порубіжжя України й усього східного слов’янства від агресії Кримського ханства та султанської Туреччини. З того часу як турки завоювали Візантію та Константинополь, утворили свою імперію й почали підпорядковувати собі одну країну за іншою, Україна стала одним із об’єктів їхньої войовничої експансії. Туреччина з допомогою підкореного нею Кримського ханства намагалась підпорядкувати собі величезні простори багатого Причорномор’я. Завойовники дивилися на Україну як на “білу Африку”, звідки щоразу виводили під час нападу десятки тисяч бранців для продажу їх на невільничих ринках. З України забирали щороку сотні тисяч голів худоби, грабували майно, руйнували поселення. Річ Посполита з її системою децентралізації та панування в політичному житті магнатів–королев’ят, які нікому не жадали коритися, не могла протистояти цим агресорам. Запорозьке козацтво було єдиною реальною силою, здатною самовіддано захищати український народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації.

Саме через те польські владці вирішують офіційно взяти на військову службу запорозьких козаків. У 1572 р. король Сигізмунд Август розпорядився вписати перші три сотні козаків у реєстри —в списки, за якими виплачували утримання. Але ці козаки були мізерною часткою того вільного населення, яке зібралося тут і вважало себе козаками. Десятки тисяч збіглих селян–козаків не хотіли повертатись у маєтки польських панів і залишалися на території Середнього Подніпров’я, беручи участь у військових походах проти кримських татар і турків, обороняючи кілька століть українську землю і всю територію східноєвропейських просторів.

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим центром антифеодальної боротьби українського народу проти соціального та національного поневолення з боку польсько–шляхетської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церковної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витісняти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витісняли українство з соціально–виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо–торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово–ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратники–старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очолював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, осавул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.

Водночас запорозькі козаки виробили досить чітку військову організацію: вони ділилися на полки, які очолювали полковники та полкова старшина, їх також обирали на козацьких радах. Пізніше полки ділилися на сотні, на чолі яких стояла також обрана сотенна старшина — сотник, сотенний осавул, писар і т. п.

Оця виборна демократична система й була важливою історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорозька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно–національну традицію. Було зрозуміло, що жодна чужа держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, що виникла потреба створити свою державу, яка могла би бути гуманнішою до українців та захищати їхні життя, духовну культуру.

Через те Запорозька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично–державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, що українська держава мусить мати саме таке — демократичне управління, її керівники мають бути обраними народом. У цьому полягає іще одна історична, сказати б, ідеологічна місія Запорозької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча наснаженість українського населення, вироблення ним політично–державницьких прагнень і готовність до їх здійснення.

Козацька сила зростає

Після Люблінської 1569 року унії між Литвою та Польщею, після церковної Берестейської унії 1596 року наступ полонізації та католицизму на український народ посилюється. Посилюється відповідно й відпорна роль українського суспільства і, в першу чергу, запорозького козацтва у збереженні не лише національно–державницьких та культурних традицій, а й у збереженні самої української національності.

Наприкінці XVI ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань проти наступу кріпосництва та духовного поневолення. Одним із перших було велике повстання на чолі із запорозьким гетьманом Криштофом Косинським (15911593). У 1594 р. розгортається нова війна козацько–селянських мас, на чолі яких стає колишній запорозький козак, вправний гармаш Северин Наливайко. Повстання охоплює обидва береги Дніпра — лівий і правий, перекочується до південної Білорусі. Лише в 1596 р. польські війська придушили це народне повстання. Його керівника — Северина Наливайка — було схоплено і страчено у Варшаві. З тих пір столиця Речі Посполитої постійно стинала буйні козацькі голови на своїх кривавих ешафотах.

На межі XVI–XVII ст. Запорозька Січ виходить на широку міжнародну арену. Це було в часи гетьманування Самійла Кішки (1599–1602), який потрапив був до турків у полон, а через 25 років на турецькому судні підняв повстання — визволив численних невільників, визволився й сам. Коли він з’явився на Січі, козаки відразу обрали його гетьманом. Самійло Кішка очолив козацькі походи на Молдавію, на турецькі укріплення у Чорномор’ї, зруйнувавши кілька фортець і визволивши тисячі невільників–українців із рабського полону. Він загинув у Прибалтиці під час Лівонської війни в 1602 р. На початку XVII ст. роль козацтва в суспільному житті України і Речі Посполитої небачено зростає. Особливо тоді, коли гетьманом Запорозької Січі стає відомий політичний діяч, геніальний флотоводець Петро Конашевич–Сагайдачний. Він, виходець з української шляхти Самбірщини, з–під Львова, закінчив Острозьку академію. Був людиною високоосвіченою та далекоглядним державним діячем.

Протягом чверті століття козаки обирали Сагайдачного своїм гетьманом. А це щось та значило, бо козаки нікому нічого не прощали — жодної несправедливості, жодної похибки, а козаки, як відомо, часто та легко міняли свої симпатії й уподобання.

Величезною стає роль запорозького козацтва в часи гетьманування Сагайдачного у зовнішньополітичному житті України.

Під проводом цього гетьмана козаки здійснюють ряд блискучих походів проти турків, проти кримських ординців, відбиваючи їхню агресію. Походи козаків перестають бути оборонними, вони тепер — наступальні. У 1605 р. козаки захопили одне з великих торгових міст Османської імперії — Варну. Там був знищений увесь галерний флот турків. У 1614 р. козаки на своїх знаменитих чайках, що походили від давньокиївських лодій, перетинають Чорне море і з’являються на протилежному, південному, побережжі моря, біля великого міста Синоп. Тут також вони знищують увесь флот, визволяють із неволі десятки тисяч бранців з України. У 1615 р. козаки на чолі з Сагайдачним з’являються біля столиці Турецької імперії — Стамбула (колишній Константинополь), безшумно пробираються на човнах через сторожові пости в протоках і близько підходять до султанського сералю. Кажуть, що вони тоді зухвало посвітили своїми таємничими ліхтарями (до речі, й донині невідома їхня конструкція) у вікна султанського гарему. Султан із переляку тікає з міста. В 1616 р. козаки на чолі із Сагайдачним захопили зненацька в Криму один із найбільших центрів работоргівлі — місто Кафу (поблизу сучасної Феодосії), визволили велику кількість полонених, знищили великий турецький гарнізон.

Ці перемоги принесли козацтву України велику славу. До польського уряду звертаються правителі торгових італійських республік та інших держав, що зазнають тиску з боку Турецької імперії, просячи козацької допомоги.

Та найбільше козацька слава зростає в самій Україні. Український народ розгинає спину, розправляє плечі, починає усвідомлювати свою могуть і силу, здатну подолати і зовнішніх, і внутрішніх ворогів.

У цей час українці в деяких місцевостях самочинно виганяють польських чиновників, обирають на радах своїх керівників. Польські сучасники скаржилися, що по всій Україні зникає польська адміністрація, обираються українські урядовці за козацьким звичаєм — на радах.

Як же на це дивився польський уряд? Справа в тому, що і польський уряд, і польське панство були налякані піднесенням національно–визвольної боротьби українського народу. Звичайно, вони намагалися знищити і козацтво, і все українство.

Але польська держава в цей час потребувала військової допомоги від козаків у її боротьбі — передусім із Московським царством. Польські королі від епохи “смутних” часів мріяли оволодіти московським престолом. Пригадаймо, що в період московсько–польських воєн початку XVII ст. московські бояри коронували королевича Владислава, сина тодішнього польського короля Сигізмунда III, на московське царство. Польські володарі мріяли підпорядкувати собі Московську державу. У 1618 р. відбувається похід польського війська на Москву, а разом з ним бере участь у поході й запорозьке козацтво, бо юридично воно було підпорядковане польському командуванню. Цей похід не приніс нічого Польській державі, крім її ослаблення.

Водночас Польща мусила захищати себе від зазіхань Туреччини, яка поширювала агресію в Європі. Уже майже всі країни південної і південно–східної Європи були залежними від турецького уряду, що прагнув світового панування.

У 1620 р. надійшла черга Польщі. Туреччина розпочала відкриту агресію проти неї. Польські війська зазнали від турків нищівного розгрому на Цецорських полях у Молдавії. Польща постала перед проблемою: продовжувати боротьбу з Османською імперією чи визнати свою залежність від неї. Але щоб дати належну відсіч домаганням турків, потрібно було зібрати в кулак усі військові сили. Отже, їй було вкрай потрібне козацьке військо. Це було могутнє і непереможне військо, яке уміло громити кримських татар і турків, яким захоплювався світ.

У цей час Запорозька Січ стає відвертим провідником українського національного відродження. В Україні на початку XVII ст. як протест проти полонізації активніше зростають братства, засновуються братські школи, де виховуються свої науковці, письменники, богослови, вчителі. Виникає новий напрямок в українській літературі полемічна література, яка відстоює незалежність і самобутність свого народу і його культури.

У 1615 р. у Києві виникло відоме Київське братство, котре згодом стає центром національно–культурної діяльності видатних українських просвітителів. На землі, яку подарувала братству багата київська шляхтянка Єлизавета (Галшка) Гулевич–Лозка, будується козацький Богоявленський монастир, засновується братська школа, друкарня.

Після повернення зі своїх переможних морських походів Сагайдачний вступає до цього братства разом зі своїм козацьким військом. Це стало поворотним епізодом в історії розвитку всього українського визвольного руху. Київське братство стає в ньому провідною організацією. Гетьман Сагайдачний докладає зусиль і для того, щоб відродити в Києві православну митрополію, повержену Берестейською унією.

Треба нагадати, що в епоху середньовічних визвольних воєн у більшості європейських країн релігія ставала ідеологічним підложжям національного визволення. Для українців православна християнська віра, яку тіснив католицизм, також перетворилась у могутню ідейну силу, вона ставала знаменом визвольної боротьби.

За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.

У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.

Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, “король–єзуїт” Сигізмунд III?

Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.

Вона відбулася восени 1621 року. У цій битві козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним відіграло провідну роль. Як свідчать усі польські мемуаристи, козаки взяли на себе основний тягар битви, яка тривала понад місяць. Гетьман Сагайдачний, писав козацький літописець, “… всі ті воєнні тягості ніс на собі, а також в усьому давав раду. Як він радив, на те погоджувались їх милість пан гетьман коронний (гетьман Ходкевич.— Авт.) і королевич його милість (королевич Владислав був головним командувачем усіх військ. — Авт.)”. Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: “Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…” Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.

Битва завершилась Хотинським миром, за яким Польща мусила платити Туреччині щорічно податок, який вона з часом не сплачувала. За цим миром польський уряд мав суворо контролювати козацьке військо, що так дошкуляло туркам. Вони вимагали тут же роззброїти козаків. Але Сагайдачний ще до завершення переговорів вивів своє військо на Січ. Отже, польський уряд використав збройну силу козацької армії, але одразу же хотів її знищити: козаки заважали і Польщі й Туреччині. Розпочалася блокада Запорожжя з боку польського уряду.

Невдоволення політикою польської держави ще більше збурювало запорозьких козаків.

Сагайдачний під Хотином був поранений отруєною стрілою і наступного року помер у Братському Богоявленському монастирі в Києві. Перед смертю він взявся за перо, писав до короля Сигізмунда листи, в яких вимагав знищити кріпацтво, що постало на українській землі. Доки козаки відстоювали незалежність Польської держави, писав гетьман, польське панство покріпачило їхні сім’ї. Сигізмунд же дякував Сагайдачному, що допоміг відбитися від зазіхань турків, обдаровував козацтво, прислав для війська малинові прапори — корогви, як тоді говорили, для гетьмана прислав коштовні прикраси на груди — золоті ланцюжки на знак подяки. Але Сагайдачного не можна було прикувати до королівського трону ніякими ланцюгами. Він із гнівом писав королеві нові листи й вимагав скасувати кріпацьку неволю, але 22 квітня 1622 р. Сагайдачний помер.

Його справу продовжували наступні гетьмани, зокрема Михайло Дорошенко. Він проводив незалежну від Польщі політику щодо Криму. У 1628 р. надав допомогу одній із династичних гілок кримських ханів Гіреїв, які в цей час хотіли позбутися залежності від Туреччини. Проте похід козаків до Криму не приніс бажаних наслідків: вони були оточені в горах і всі загинули. Про цей похід у народі збереглася пам’ять у знаменитій пісні “Ой на горі та женці жнуть”…

У 30–х роках XVII ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань. Одним із перших було повстання на чолі з Тарасом Федоровичем, яке відбулось у 1630 р. Повстанці здобули блискучу перемогу над коронними польськими військами під Переяславом. Згодом цю подію оспівав Тарас Шевченко в поезії “Тарасова ніч”. У 1635 р. вибухнуло повстання в самій Січі на чолі з Іваном Сулимою. Повстанці повністю зруйнували фортецю Кодак, збудовану польським урядом, де утримувався німецький найманий гарнізон, що мав стежити за козаками. В 1637–1638 рр. потрясають великі повстання на чолі з Павлом Бутом, Яковом Остряницею, Кизимом і Кизименком, Карпом Скиданом, Дмитром Гунею та іншими ватажками. Ці повстання були придушені польськими військами.

Ціле десятиліття — до 1648 р. — в Україні стояло затишшя. Польське панство назвало цей час “золотим спокоєм”, не підозрюючи, що в цій тиші визрівала нова буря, що український народ збирає свої сили для рішучої боротьби за визволення.

Так настав 1648 рік. У січні цього року в Україні вибухає найбільше в Східній Європі народне повстання, яке очолив геніальний полководець, відданий справі визволення свого народу син України Зиновій–Богдан Хмельницький (1595–1657).

Постать цього діяча постійно привертає до себе увагу і дослідників, і літераторів як в Україні, так і в усьому світі. У 1995 р. широко відзначався 400–літній ювілей від народження Богдана Хмельницького. І справді, це унікальна постать у європейській і, можна сказати, у світовій історії.

Це була людина, яка очолила визвольну революцію свого народу, але ніколи не готувала себе для подібної політичної діяльності. Він стає визнаним провідником народу немовби стихійно. Це свідчить, що український народ і його шляхетська козацька еліта визріли політично для боротьби за визволення, для діяльності за відродження державницького існування України.

Б. Хмельницький народився в 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. За походженням він був із українців Підляшшя (тепер це територія Польщі), де в національній пам’яті зберігалися з часів Галицько–Волинської держави національна політична традиція українців. Михайло Хмельницький був людиною освіченою, певний час служив у польському війську, за що дістав хутір Суботів на Чигиринщині. Син Богдан також мав добру освіту — навчався в Ярославі, у школі єзуїтів, володів латинською та польською мовами. У 1620 р. під час Цецорської битви потрапив у полон до турків (батько його у цьому поході загинув). У полоні Богдан пробув два роки, ознайомився з життям Туреччини, в Криму вивчив тюркські мови — і це згодом знадобилося.

Богдан Хмельницький за своїм характером був стриманий, обережний, утримував з польським урядом лояльні стосунки, особисто знав короля Владислава IV. Тривалий час він обіймав посаду писаря у Запорозькій Січі. У 1638 р. взяв участь у повстанні Павла Бута–Павлюка. Коли воно було розгромлене, і Павло Бут був страчений у Варшаві, Хмельницький залишає Січ, перебирається в Суботів і займається господарством.

У цей період польські пани і шляхта намагались ще з більшою агресивністю здобути собі родючі українські землі і міцніше закріпити на них селян. Це робилось найчастіше за рахунок українських землевласників — української шляхти, заможних козаків і селян. І Хмельницький, як і багато його сучасників, також зазнав цієї долі. Сусідній шляхтич Чаплинський зробив наліт на його хутір, пограбував комори та побив канчуками його дітей. Малолітній син Хмельницького, як переказують у народі, помер від побоїв. Чаплинський забрав із дому Богданову дружину, молоду шляхтянку Олену, з якою той як удівець не був обвінчаний, відібрав хутір Суботів.

Хмельницький почав шукати правди в судах України, Варшави. Але скрізь йому відмовляли. Відмовився допомогти йому й сам король Владислав IV, до якого звернувся Богдан. Переказують, що Владислав ніби сказав, що він, Богдан, має шаблю, якою може себе захистити, а він, король, не має й того. Справді, польські магнати повністю забрали владу в короля й перетворились у всевладних правителів — “королев’ят”, які вели міжусобну боротьбу і грабували своїх підлеглих та українських землевласників. У польській державі панували сваволя і цілковита анархія.

Українська національна революція

У 1648 р. в Україні вибухає велике повстання, в якому брала участь уся суспільність України — всі класи, всі стани. Які ж причини спонукали такий всезагальний рух?

Причин було чимало. Одна з головних — соціальне гноблення народних мас, посилення кріпосницької неволі, панщини, збільшення натуральних поборів, відробіткових днів. Французький інженер Боплан, який перебував у складі польських військ і залишив унікальний опис України XVII ст., пише так: “Пани (в Україні. — Авт.) користуються безмежною владою не тільки над майном, а й над життям своїх підданих”. Польська шляхта “перебуває наче в раю, а селяни — ніби в чистилищі, їхнє становище буває гіршим, ніж каторжників на галерах”.

Погіршилось і соціальне становище козацтва. Польське панство прагнуло покріпачити цей вільний стан населення. Причому покріпачення відбувалося надзвичайно жорстоко. Ось, приміром, черкаський підстароста Смерковський виколював очі козакам, які не хотіли виконувати панщини. І таких прикладів було чимало.

Були невдоволені й заможні козаки — реєстровці. Адже польське панство всуціль порушувало привілеї, які надавали польські королі. Зокрема, ці привілеї полягали в тому, що реєстровці мали б не платити податків, не підлягали постою жовнірів (польських солдатів) тощо. До того ж реєстровці, що мали землі, не могли захистити себе від наїздів польських магнатів і шляхтичів військовими загонами, як це було, наприклад, з Хмельницьким. Польські пани і польська шляхта насильно відбирали землі в українських козаків.

Було невдоволеним польсько–шляхетським пануванням і населення міст. Міста були передані магнатам. І незважаючи на те що більшість мали магдебурзьке право, польське панство вимагало від них виконання феодальних повинностей. У Києві та в інших містах утискували і ремісників — їм забороняли ситити мед, вільно торгувати, купувати горілку в місцевих шинках (на початку XVI ст. навіть було видано унікальну грамоту про заборону… світити світло в хатах). Не дозволялося користуватися лісом, сіножатями, озерами тощо. Менші міста були взагалі віддані в оренду магнатам, вони грабували й не давали розвивати ні ремесел, ні торгівлі. Жителі міст через те масово тікали на Січ чи на слободи. Наприклад, з міста Торговиці Київського воєводства (сучасна Уманщина), втекло відразу 200 осіб.

Невдоволення в українського населення викликав і релігійний гніт. Відомо, що наступ католицизму й система полонізації призвели до того, що православних ремісників, купців, міщан не допускали до участі в міському самоврядуванні, схиляли до унії. Українське панство почало переходити або до унії, або до католицизму. І Боплан з цього приводу так писав: “Дворяни у краї в усьому наслідують польське дворянство і, мабуть, соромляться сповідувати іншу віру, окрім латинської, незважаючи на те що всі князі й більш знатні люди походять від православних дворян”.

На права православного населення шалений наступ розпочали єзуїти. Вони громили православні церкви, монастирі, відбирали великі церковні й монастирські будівлі. У 1635 р. єзуїти забрали древній монастир у Новгороді–Сіверському; Київська Софія та частина видатних храмів України опинились у руках уніатів. Цілі міста переходили до володінь католицьких орденів.

Все це спричинило до об’єднання усіх верств української суспільності проти чужоземного польсько–панського поневолення, щоб відстояти свою ідентичність, віру, культуру. Православна релігія стала ідеологічною формою визвольної боротьби.

Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви України. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні соціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.

Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою кримського хана, Богдан–Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько–панського панування в Україні. Зауважмо від початку: деякі українські історики слушно підмітили, що початкові наміри Богдана та його сподвижників були спрямовані не на відрив України від Польщі, а лише на те, щоб урівняти в правах українську козацьку верхівку з польським панством. Подальші дії та вчинки Хмельницького до певного часу підтверджують ці спостереження істориків.

На Запорозькій Січі Хмельницький зі своїм невеличким загоном розгромив польських жовнірів. До нього відразу ж приєдналася значна частина козацтва, яка й проголосила Хмельницького гетьманом (щоправда, спочатку він відмовився від такого звання, очевидно, не бажаючи піднімати проти себе короля).

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірники та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як невільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гнобителів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російський купець Климов повідомляв: “… в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б замахів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків приєдналась орда ногайського мурзи Тугай–бея. Тим самим повстанці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив король Галицько–Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і комісара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак–реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куряву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.

Стефан Потоцький отаборився на березі річечки, про яку козаки казали, що називається Жовта Вода. Справді, річечка була жовтаво–каламутною. Скоро ж до польського табору наблизився і Хмельницький зі своїм різношерстим селянсько–козацьким військом. Але ще раніше Хмельницький увійшов у зносини з козацькими старшинами, що вели Дніпром плавне військо. Після переговорів воно перейшло на бік повстанців.

У битві на Жовтій Воді, яка відбулась 5–6 травня 1648 р. і перед якою Хмельницькому вдалося відбити в поляків усю важку артилерію, польський загін був повністю розгромлений. Стефан Потоцький був захоплений у полон і помер від тяжких ран. Комісар Шемберг був убитий.

Козаки й татари взяли великий полон. Багато осіб із видатних магнатських родин польської держави потрапило у татарський Крим як бранці.

А в цей час Миколай Потоцький чекав звісток від сина в таборі біля Черкас. Він наказав палити довколишні села, копиці сіна й соломи. Його заступник — польний гетьман Калиновський — заперечував подібну тактику, адже вона тим самим ставила у скрутне становище польське військо, яке потребувало і продовольства, і фуражу. Між обома командувачами розпочалися суперечки.

Уже вся Україна знала про блискучу перемогу повстанців над польським загоном Стефана Потоцького. А коронний гетьман все ще очікував звісток від сина, розважаючись у пишних ридванах із жінками, п’ючи вино.

Богдан Хмельницький використовував давню козацьку тактику, про яку писав іще Боплан. Він засилає в стан польського війська своїх лазутчиків, серед них був і відомий згодом козацький дипломат Самійло Зарудний. Завдання таких вивідників, як повідомляли мемуаристи, полягало в тому, щоб вони подавати неправильну інформацію, як би ми зараз сказали — дезінформувати ворога. Лазутчики, як правило, потрапляли в лабети катів — їх заковували в ланцюги, садили на палі, їхній подвиг полягав у тому, щоб і в свою смертну годину не відмовитися від попередніх свідчень. Іноземців вражала самовідданість козаків, які добровільно зголошувались іти на таку смерть.

Діставши інформацію від козацьких посланців, Потоцький спрямував своє військо до Корсуня і Богуслава. А Хмельницький перекинув йому в тил частину своїх загонів на чолі з Максимом Кривоносом. І коли польське військо почало просуватися через Горохову Діброву, козаки його оточили. Хмельницький завчасно підготував це місце для зустрічі з польськими військами. Козаки загатили невеликий струмок, що протікав по долині, і вода перетворила місцевість у болото. До того ж козаки перекопали дорогу глибоким ровом і коли передні вози почали падати в нього, наступні спинилися, задні натискали на передніх — утворилось звалище. Наймані німецькі війська — так звані крилаті рейтари — метнулися вбік, у діброву, але козаки завчасно поробили там завали в усіх проходах, і рейтари повернулися на попередні позиції. Коли в польському війську, що рухалось замкненим табором, здійнялась метушня, коли почали розриватися зв’язані між собою вози, що утворювали своєрідний рухливий табір, на них ударили козаки Кривоноса й татари.

Так розпочалася битва в Гороховій Діброві біля Корсуня, яка відбулася 16 травня 1648 р. Польські війська були повністю розгромлені. Гетьман Потоцький і польний гетьман (заступник коронного гетьмана. — Авт.) Калиновський потрапили в полон до ординців. Майже вся 10–тисячна окупаційна армія, яка стояла в Україні, була тут знищена. Україна почала блискавично й остаточно звільнятися від польської адміністрації, від кріпацтва, від релігійного гніту. Це були справжні революційні переміни.

Селянські повстання охопили всю Київщину, Поділля, Чернігівщину, Волинь, Галичину, а також південну Білорусь. Розпочалась визвольна війна українського народу і населення південної Білорусі проти польського панування. Головною рушійною силою її було, звичайно ж, селянство. Провідною політичною силою — козацтво. Воно мало чітку військову організацію, талановитих військових провідників, вищу політичну й національну свідомість, що й зумовило його елітарне становище в українському суспільстві. Скрізь повсталі брали владу до своїх рук. На цей час — після двох блискучих перемог повстанців — народ відчув, що він звільняється від чужоземної неволі, що його земля стає вільною.

Селянин чи міщанин чітко і ясно усвідомлював, що він українець, що в нього є своя держава — Україна–родина. “Уся

Україна — то моя родина”,— співалося в пісні. Всезагальне духовне й патріотичне піднесення народу сприяло швидкому формуванню національно–державницької свідомості мас, що стало головним фактором ідеологічного життя українського суспільства впродовж багатьох наступних десятиліть.”А ми ж тую червону калину піднімемо, а ми ж нашу славну Україну розвеселимо”, — співалося в іншій українській пісні того часу. Або іще: “Та нема лучче, та нема краще, як у нас на Вкраїні. Та немає ляха, немає пана, не буде й унії…”

Це був надзвичайно зручний момент, коли Хмельницький і його старшини могли б оголосити повну незалежність України від Польської держави. Саме на той період припадає так звана епоха безкоролів’я, коли після смерті Владислава IV на польському престолі не було ще нового короля. Його мали обрати найбільші магнати — королев’ята. Але вони не могли дійти згоди щодо кандидатури й розділились на окремі угрупування.

Україна тим часом вимітала зі своєї території всю польсько–панську адміністрацію й скидала пута кріпосницького рабства. Щоправда, деякі магнати намагались придушити це повстання. Наприклад, лютий Ярема Вишневецький, український пан за походженням, який сподівався бути обраним на короля, зібрав у свої маєтки на Полтавщині численну шляхту та жорстоко розправлявся з повстанцям. Але все ж і він не міг загасити полум’я повстанської боротьби. Повстанці вигнали його з лівобережних володінь, і він опинився у своїх волинських маєтках, де його також громило селянство.

Але Хмельницький не використав цього зручного моменту історії. Більше того: він посилає до Варшави своє посольство на чолі з полковником Федором Вешняком для того, щоб воно взяло участь в обранні нового короля. Ясно, що Хмельницький та його оточення на той час не ставили питання про окремішнє державницьке існування України. Вони намагались добитися для свого класу певних прав та привілеїв, щоб урівняти себе з панівними верствами польського королівства.

Та, як відомо, найкращими політичними вчителями завжди є наші вороги. Непоступливість, зневага, пихатість, віроломство і лукавство з їхнього боку неодмінно викликає рішучий спротив і, зрештою, вчить однієї найбільшої істини, що “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, за словами великого Шевченка.

У ході всієї визвольної війни українського народу національна панівна верства проходить досить значну й складну еволюцію в усвідомленні цієї істини. Бо й справді, ніяка панівна чужоземна сила гнобителів добровільно й надовго не буде ділитись ні владою, ні багатством з пригнобленою нацією чи навіть з її елітою, з точки зору панівної нації — меншовартісною і неповноцінною.

До цього треба було ще дійти нашим провідникам, витерпіти ряд принижень і віроломств.

А тим часом польський канцлер Оссолінський і високі урядовці робили все, щоб повернути Речі Посполитій Україну — найдорожчу перлину польської корони. Вони взяли курс на відрив української шляхти від повстанців — від народних мас. Через те поспішали обрати нового короля. На цю високу посаду претендувало три основних кандидати зі знаменитих польських родів. Один із них — Домінік Заславський. Він любив розкоші, любив добре поїсти й повеселитись, Хмельницький іронічно назвав його “перина”. Другий претендент був із відомого освіченого роду Остророгів — Микола Остророг. Коли в Польській державі в попередні давніші часи було дві книги, то одна з них була в бібліотеці Остророгів. Хмельницький назвав його “латина”. Третім претендентом був представник знаменитого роду Конєцпольських — честолюбний, але недосвідчений у військових справах, юний Олександр Конєцпольський, якого Хмельницький іронічно прозвав “дитина”,

І ось ці три претенденти — “перина”, “латина” й “дитина” — восени 1648 року очолили велике ополчення — посполите рушення — і посунули в Україну. Ця армія прийшла на територію Волині й зайняла позиції біля Пилявецького замку, на річці Пилявці.

Водночас сюди підтяглися козацькі й селянські загони, загони союзних кримських татар. Вони зміцнювали свої позиції, чекали слушної години, щоби вступити в бій.

А польські пани прийшли сюди як на свято. Взяли з собою кращих коней, срібний посуд, кухарів, вина, щоб похизуватись один перед одним.

Битва розпочалась на світанні 11 вересня й тривала три дні. Польські війська були повністю розгромлені. Перелякані навальними атаками козацько–селянських загонів та їхніх союзників татар, польські воїни тікали з поля бою, залишивши все своє багатство та рятуючись за могутніми мурами Львова. В народі їх презирливо прозвали “пилявчиками”. Шлях на Варшаву і Краків був відкритий. Від польських панів були визволені Волинь і частина Поділля. На боротьбу проти польсько–шляхетського гноблення піднімався народ Білорусі. На допомогу йому були послані козацькі полки на чолі з полковником М. Гладким.

Перші кроки державотворення

Після Пилявецької битви у Хмельницького був час, аби повністю відірвати Україну від Польщі. Але він його не використав. Ще сильною була звичка козацьких старшин чекати милості та привілеїв від короля, які урівняли б українське шляхетство з польським панівним класом.

У вересні 1648 р. війська Хмельницького від Пилявки підійшли до Львова. Розпочалась облога міста. Максим Кривоніс, один із найталановитіших сподвижників гетьмана, кілька разів приступом брав Високий замок Львова.

Стояла глибока осінь. Розпочались безперервні зливи. В армії поширилась епідемія чуми. Від неї помер Кривоніс. Кримськотатарські війська, що були в складі воїнства Богдана Хмельницького, вимагали плати за участь у походах і збиралися додому. Облога Львова затягувалася. Багаті львівські міщани боялись розорення. Адміністрація міста жахалась козацької розправи над собою та над великою кількістю “пилявчиків”, що прибігли сюди після Пилявецького розгрому. Через те умовляли Хмельницького взяти великий викуп.

Гетьман не захотів руйнувати старовинне місто, погодився на викуп. Він розрахувався з ординцями. Щоправда, для них цього, як виявилося, було замало. Дорогою до Криму вони пограбували українські міста й села, забравши великий ясир людьми і худобою. Хмельницький повертається до Києва. 23 грудня біля Золотих воріт його зустрічають тисячі людей на чолі з Єрусалимським патріархом Паїсієм, що перебував у Києві дорогою до Москви, та київським митрополитом Сильвестром Косовим. Студенти читали врочисті вірші гетьманові, називали його українським Мойсеєм. Україна вітала свого визволителя. Згодом Паїсій заочно обвінчав Хмельницького і шляхтянку Олену, з якою він збирався одружуватись і яку відібрав у нього Чаплинський. Втім, цей шлюб гетьмана був нещасливий. Уже через кілька літ старший син Богдана — Тиміш — жорстоко розправився з нею за зраду гетьманові. Пізніше Богдан одружився з Ганною Золотаренковою. Це була гідна дружина і соратниця великого державця.

Тим часом польський уряд, намагаючись виграти час і відволікти увагу українських провідників від основного питання — відокремлення України від Польщі — робить спробу перекупити козацьку старшину, задобрити її обіцянками. Взимку 1649 р. до табору Хмельницького в Білу Церкву було послано велике посольство на чолі з великим українським паном і державним діячем Польської держави воєводою Адамом Киселем. Ця депутація з’являється в козацькому таборі, привозить багаті дарунки — булаву, обсипану коштовним камінням, інші регалії гетьманської влади, тонкі сукна для одягу тощо. Адам Кисіль, один із найкращих ораторів сейму, за всіма законами ораторського мистецтва виголосив примиренську промову та високу осанну козакам, щоб задобрити їхнє честолюбство. Але полковник Філон Джалалій, один із найвидатніших козацьких ватажків, грубо обірвав промовця: “Нащо ви привезли нам оці цяцьки?” Переговори зірвалися. Хмельницький і його прибічники не вірили вже обіцянкам польського уряду. Занадто часто ці обіцянки не виконували. На прохання Адама Киселя не вдаватися “до черні”, не піднімати на боротьбу селянство Хмельницький не піддавався. “За Віслу зажену ляхів!” — вперто відповідав гетьман. Хмельницький часто примовляв: “Шкода говорити!” — це була його улюблена приповідка. І справді, той час, коли польському урядові можна було домовитись із українською шляхтою, остаточно минув.

Хмельницький зрозумів, що й Польща ніколи добровільно не відмовиться від України і що Україні ще доведеться витримати чималі “посполиті рушення” і тривалі війни з польською державою. Через те він ще в травні 1648 р. в часи так званого міжкоролів’я, оглядається навколо себе, навколо України, розмірковує, від якої держави Україна могла б дістати допомогу для подальшої боротьби за свою незалежність. Він звертає увагу на Крим, на Туреччину, на Московське царство.

Із Кримом в України уже був союз, але ненадійний: кримські татари постійно грабували українців, повертаючись із походів, до яких їх залучав за плату український гетьман. Населення було невдоволене цим до краю. Туреччина так само дивилась на Україну як на об’єкт пограбування. Татари фактично діяли з мовчазної згоди й за підтримки свого сюзерена — Османської імперії. Незрозумілою була позиція Московської держави. Але ясно було, що це слов’яномовна, православна країна, в попередні часи витерпіла агресію польського війська. Богдан Хмельницький небезпідставно вважав, що вона є природним спільником повсталої України. Тому ще в червні 1648 року через російського купця Климова, якого схопили козаки поблизу гетьманового табору, він звертається з листом до московського царя Олексія Михайловича, повідомляючи, що повстало запорозьке козацтво й уся Україна, що він сподівається на підтримку в цій боротьбі. “Зичимо собі самодержця господаря такого в своїй землі, як Ваша царська вельможність”,— писав цареві гетьман. Утім ця фраза, яку сучасні історики здебільшого трактували як прохання до царя прийти в Україну і стати в ній самодержцем, має ще й інакший смисл: Хмельницький говорив, що українці бажають мати в себе такого володаря самодержавного, який подібний до московського царя. Але ним міг бути будь–хто: чи сам гетьман, чи хтось інший, схожий на “царську вельможність”.

У 1649 р., коли патріарх Паїсій відбув до Москви, Хмельницький посилає з ним посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським. Та Москва поки що мовчала. Московія нещодавно закінчила тривалі війни з Польщею, які виснажили її. Звичайно ж, вона тепер не хотіла порушувати мирні угоди, не хотіла вступати в нову війну. Це ставило Хмельницького в непевне становище у пошуках союзників. Він намагається прозондувати ґрунт у Молдавії, Трансільванії, Туреччині. Уряди багатьох держав з обережністю ставились ще до України.

Треба зазначити, що час “міжкоролів’я” намагалась використати й Польща для зміцнення своїх позицій щодо України та для обрання нового короля. Сучасники свідчать, що це обрання відбулося при активному тиску козацької делегації на чолі з полковником Федором Вешняком, яка перебувала тривалий час у Варшаві. Хмельницький розумів, що тепер польський уряд мав або примиритися з відходом України, або готувати нове посполите рушення, щоб повернути назад українські землі. Так воно й сталося.

Навесні — влітку 1649 року новий польський король, Ян Казимир збирає посполите рушення й прямує на Волинь. У цей час на Волині боровся із повстанськими селянсько–козацькими загонами великий сполонізований магнат Ярема Вишневецький. Він тривалий час тримав оборону під містом Збаражем. Цей пан із надзвичайною жорстокістю придушував повстання селян на Лівобережжі і на Волині, кидав у колодязі жінок і немовлят, спалював у церквах жителів сіл і містечок, виколював очі лірникам і бандуристам за те, що вони розносили заклики й відозви Хмельницького по Україні. Цей магнат у часи обрання польського короля претендував на польську корону, бо його давній український рід був пов’язаний з чернігівською династичною лінією великих князів литовських — Корибутів. Через те до свого прізвища — Вишневецький дописував ще одне: Корибут. Але цей честолюбний і жорстокий велеможець був для пихатих польських панів “руською кісткою”, хоч і обросла вона “польським м’ясом”. До нього ставились презирливо, як до людини низького походження, як і до тих русько–українських панів, які хоч вірно служили новій польській вітчизні, хоч і ставали фанатичними католиками, але не були поляками, були українцями–русинами по крові. Тож і вся жорстокість “лютого Яреми” і його таланти не допомогли: польські пани обрали королем брата Владислава IV — Яна ІІ Казимира.

Під Збаражем Вишневецький був оточений повстанськими загонами і козаками. Новий король з армією рушив до Зборова, неподалік від Збаража, і не пішов на допомогу Вишневецькому. Хмельницький перекидає частину своїх військ від Збаража до Зборова, сюди приходять нові загони козаків і селян, приходять і давні союзники — кримські татари, яких очолює на цей раз сам хан Іслам–Гірей III. Хан був невдоволений тим, що Польща давно вже не сплачувала “упоминок” — данини. У Кримському ханстві був голод, і кримці сподівались участю в цій боротьбі поліпшити свої справи.

Розпочалася Зборівська битва. Початок її приносив успіх козакам. Представники відомих польських родів, яких забрав із собою король, боялися виходити в бій і ховалися попід возами. Король бігав по табору, виганяв їх звідти батогом, посилав у битву. Ян ІІ Казимир наказав перейти убрід річку Стрипу. У цей момент козаки й татари напали на польських воїнів. У тил ударив Іван Богун. Козаки відрізали короля від його війська. Ось–ось він мав потрапити в полон. І саме в цей момент почувся наказ припинити бій. Козаки піднімали шапки на шаблях — за козацьким звичаєм це означало, що потрібно зупинити бій.

Деякі історики, зокрема М. Костомаров, припускають, що в цей момент король уже фактично був бранцем козаків. Чому ж був зупинений бій? Дехто небезпідставно припускає, що гетьман, який сприяв обранню цього короля, сподівався, що той буде йому вдячний і допоможе українській козацькій старшині здобути привілеї, права, урівняти свій стан з польським привілейованим класом. А можливо, щось інше було причиною такого несподіваного наказу. Кримський хан Іслам–Гірей III увійшов у таємні переговори з польською стороною, йому пообіцяли дати великий відкуп, і він відійшов зі своїх позицій, відвів свої війська. Ординці оголили фронт. Щоб не потрапити у пастку, було оголошено про негайне припинення бою.

Хмельницький, отже, припинив битву та з’явився в наметі короля Яна–Казимира, як оповідає свідок тих подій французький інженер П’єр Шевальє. Він був розпалений боєм, радісний і збуджений, виблискував очима. Певно, сподівався, що переговори будуть на його користь. Але раптом він побачив, що поряд із королем сидить Іслам–Гірей. Хмельницький остаточно збагнув, що його знову кримці зрадили.

Зрештою було укладено угоду, яка пізніше була названа Зборівською. За цією угодою козацька адміністрація діставала під своє управління три воєводства: Київське (Руське), Чернігівське і Брацлавське. Кількість реєстрових козаків сягала 40 тисяч, хоча в армії Хмельницького, в якій було більше 100 тисяч осіб, кожен воїн вважав себе козаком. Сорокатисячний реєстр — це було надто мало для повстанців. За цією угодою польський сейм мав розглянути питання про католицьку та уніатську церкви, урівняти з ними православну. Але Зборівська угода надавала право повернення у свої маєтки польським панам і шляхті. Польські феодали, отже, знову діставали право на селян, які тепер покозачились і вважали себе вільними від панщини та різних поборів і повинностей.

Звичайно ж, Зборівська угода не могла задовольнити ні Польщу, ані Україну. Коли польське панство стало повертатись на свої землі, воно й козаків примушувало виконувати панщину. Пани прагнули якнайшвидше відшкодувати збитки, яких завдало їм повстання.

Проте Зборівський мир дав можливість українському керівництву — гетьманові й генеральній старшині — зміцнити зовнішнє і внутрішнє становище України. Фактично Зборівська угода була першим юридичним визнанням козацько–гетьманської держави польським урядом, хай і з певними обмеженнями.

Розуміючи, що Україна мусить продовжувати боротьбу з великою і сильною Польською державою, Хмельницький докладає зусиль, щоб посилити власні збройні сили, сформувати й добре спорядити загони.

У ході визвольної боротьби в Україні склалась нова козацька адміністрація, яка й виконувала всі накази гетьманського уряду, сформувалася регулярна армія, створювали й діяли нові закони. Виникла нова система державного управління. Таким чином, утверджується самобутня українська державність.

Повсюдно повстанці руйнували польсько–панське управління. Виросла нова система адміністративного поділу. Раніше територія України була поділена на воєводства. Тепер же вона ділилася на нові адміністративні територіальні округи, які називалися полками. А полки ділилися в свою чергу на сотні. На чолі полків стояла полкова старшина: полковник, писар, суддя, осавул, обозний тощо. Всі вони обирались козацькою радою відкрито. Так само формувалась і сотенна старшина. З території полку формувалася на добровільних засадах військова одиниця — полк — при повному спорядженні. Це були коні, вози, фураж, порох, зброя, одяг тощо. З території сотень формувались складові частини полку — сотні, що також мусили мати повне спорядження. На кінець визвольної війни в Україні існувало до 20 полків, кількість української армії досягала до 100–120 тис. осіб. На той час це була величезна сила. В мирні часи ця армія зменшувалась.

У цей же період сформувалась і вища керівна управлінська верхівка — уряд гетьманської України. На чолі його стояв гетьман із генеральною старшиною. Це були генеральний писар, генеральний обозний, генеральний осавул тощо. Ще було два своєрідних чини — бунчужний та хорунжий. Це старшини, які під час козацьких рад тримали над головою гетьмана знаки його влади — бунчук та корогву (прапор). Бунчук — символ влади, запозичений з давніх часів у тюркських народів. Він являв собою дерев’яний держак, вгорі до нього прикріплявся кінський хвіст, яке збоку закріплювався металевим колом, часто прикрашеним коштовним камінням. Коли гетьман говорив, бунчук маяв над його головою. І люди повертались у той бік, бо в натовпі важко зорієнтуватись, де ж стоїть пан гетьман.

Таким чином, у ході визвольної боротьби в Україні сконсолідувалась і етнічна територія України, і сам український народ об’єднався ідеєю самобутнього власного існування, сформувалось і чітке державне управління: на вищому щаблі стояли гетьман і генеральна старшина; далі — полковники і полкова старшина; за ними — сотники і сотенна старшина. Внизу, по селах козацьких, обирали отаманів; по селах посполитих, що належали землевласникам, таким представником влади обирався війт. Ця система чітко діяла в ході війни й задовольняла всі потреби Української держави. Наявність уряду, армії, чіткої адміністративної системи управління забезпечували незалежність України. Все це свідчить про те, що в ході визвольної боротьби українського народу сформувалась і діяла незалежна Українська козацька держава.

Це мало велике значення для подальшого історичного розвитку України. Козацька Українська держава утвердила в нових історичних умовах давнішні державотворчі традиції й ідеали українців. Нарешті вона привела українську еліту до практичного утвердження її як державницької верстви населення, хоча спершу ця еліта виявляла більш обмежені, егоїстичні прагнення в умовах життя в польському суспільстві. Та політика Польщі, численні жорстокості й агресії, непоступливість польського панівного класу, а головне, самовіддана боротьба українського народу, який розривав кайдани кріпосницької неволі,— усе це змусило українську козацько–шляхетську верхівку взятись за практичне створення своєї держави — для себе й для свого народу. І ця держава створювалася на демократичних й республіканських засадах, що крізь віки леліялись і стверджувались у свідомості народних верств, були реалізовані в Запорозькій Січі і тепер стали основою нової Української козацької держави.

У цьому заслуга передусім широких народних мас: козацтва селянства, міщанства, які постійно спонукали вищі верстви українства утверджувати власну державу. Вона була, фактично, першою в історії цивілізації побудована як демократична республіка, де не було кріпацтва, де всі органи управління — знизу до верху — обиралися народом на загальних радах, де було добровільно сформоване військо.

Від повстання — до утворення держави

Посольство Адама Киселя взимку 1649 року можна назвати межею, коли Хмельницький і його сподвижники усвідомили, що народна хвиля винесла їх на гребінь історії і від них тепер залежить майбутнє всієї України. Вони вже відчували, що іншого шляху, як відродження Української держави, в них немає.

Ідея власної держави зріла й викристалізовувалась в українському суспільстві протягом віків. Тепер вона швидко оволоділа масами в ході самого повстання. Ця думка підкріплювалася соціально–економічними потребами, необхідністю знищення кріпосницького гноблення, припиненням духовного і національного гніту. Зрештою, і козацько–старшинська провідна еліта, і широкі верстви українського населення усвідомили, що без досягнення політичної державної незалежності ні соціальні, ні духовні, ні культурні потреби їхні не можуть бути задоволені.

Та Польща не бажала втрачати Україну й через два роки порушила Зборівську угоду — нове посполите рушення прийшло на Волинь.

Битва на Волині під Берестечком 1651 року була вже п’ятою великою битвою визвольної війни. Вона тривала майже два тижні. У ній брали участь величезні військові сили: 150–тисячна польська армія, 100–тисячна козацька армія, з якою було до 50 тис. кримських татар. Але нове зрадництво ординців, які, відходячи від козаків, захопили в полон Хмельницького, призвело до жахливої поразки повстанців.

Розгром козацького війська під Берестечком вніс великі переміни в становище всієї України. Коли Хмельницький звільнився з полону і зібрав нову армію, польсько–литовські війська на чолі з коронним гетьманом Я. Радзивіллом уже захопили Чернігівщину й Київ. Лише під Білою Церквою Хмельницькому вдалося зупинити вороже військо. Польща змушена була йти на переговори з козацьким полководцем–гетьманом.

18 вересня 1651 р. була укладена так звана Білоцерківська угода. Фактично вона зменшила досягнення українців, зафіксовані Зборівською угодою. Реєстровий список козаків зменшувався від 40 до 20 тис. осіб. Крім того, козацькій адміністрації передавалось тільки одне Київське воєводство. Польські пани дістали право повертатися у свої маєтки, а відтак змушувати селян та козаків виконувати панщину. Певна річ, ця угода викликала величезне невдоволення селян та козаків. По всій Україні вибухали стихійні виступи проти панів, а також і проти Хмельницького та його старшин.

Розпочалися масові стихійні переселення українців на вільні землі на межі з Московською державою і в прикордонні її області. Так, чернігівський полковник Іван Дзиковський 23 березня 1652 р. привів у прикордоння із Чернігівщини (Сосниці, Борзни, Батурина та ін. міст) понад 2 тис. українських сімей, які не бажали служити польським панам. У Сєвський повіт московського царства переселилися зі своїми сім’ями козацькі сотні під орудою Сахна і сотника Чорне Лихо і т. д. Ці переселення мас людей у межі Московської країни свідчили про те, що українці сподівалися на підтримку і захист сусідньої православної держави. Україна вирувала невдоволенням.

Великий селянський рух розгорнувся в 1652 р. на Полтавщині — в Прилуччині та Роменщині, коли складалися нові реєстри козацтва. Повстання відбулося і в Білоцерківському полку. Тут повстанці вбили полковника Громику, який звелів не всіх заносити у нові реєстри. Було ясно, що Білоцерківська угода недовговічна. Так воно й сталося.

Проте першою порушила цю угоду все–таки не Україна, а знову Польща. Польський уряд і польське панство не жадали поступатися українцям абсолютно нічим. Не хотіло віддавати козацькій адміністрації навіть Київське воєводство. І, між іншим, ця непоступливість, зухвала затятість у зневазі до України обійшлась Польщі в майбутньому дуже дорого — в ціну власної держави. Але це вже буде в наступному — XVIII столітті.

Після Білоцерківської угоди польський уряд посилає значні військові сили в Молдавію, щоб примусити господаря Молдавії Василя Лупула, з яким Хмельницький домовився про союз, виступити проти Польщі. Цікаво, що союз України з Молдавією був скріплений шлюбом сина Богданового — Тимоша і доньки Лупула — Розанди. Туди були послані й війська на чолі з Тимофієм Хмельницьким, який мав примусити Молдавію залишатися в союзі з Україною.

22 травня 1652 р. між польськими військами і козаками та їхніми традиційними союзниками ординцями розпочалась знаменита битва під Батогом (Батіг — назва рівнини над річкою Буг біля міста Ладижина на Поділлі). Вона завершилась нищівним розгромом польських військ. Коронний гетьман М. Калиновський і ряд чільних польських воєначальників були вбиті. Україна торжествувала перемогу. Козаки вдалися до тактики роз’єднання ворожої армії на частини та повного їх винищення, як це колись робив відомий полководець Ганнібал.

Але на початку 1653 р. Польща посилає в Україну, на Поділля, військо на чолі зі С. Чарнецьким. Воно оточує загони Тимофія Хмельницького біля фортеці Сучава. Польща зуміла нацькувати на Молдавію війська правителів Валахії та Трансільванії, які не хотіли посилення Молдавії, й військовою силою повалили союзника України — молдавського господаря Лупула. Тимофій же в тяжких боях під Сучавою був смертельно поранений і невдовзі помер. Україна втратила союзника в особі молдавського володаря. Гетьман Богдан Хмельницький втратив свого вірного талановитого помічника, сподвижника і спадкоємця — сина Тимофія. Крім того, Богдана Хмельницького знову зрадили кримські татари, які тепер уклали союз із Польщею. Польські війська знову розпочали відвойовувати Поділля.

Кінець 1653 року показав, що Україна без серйозного союзника не може виграти в цій багаторічній і виснажливій боротьбі з Польською державою. Тому Богдан Хмельницький продовжує шукати для України спільника, який не зрадить.

Ще в 1651 р. гетьманський двір обмінявся посольствами з Османською імперією, внаслідок чого Туреччина прийняла гетьмана і Військо Запорозьке під свій васалітет. Це був час, коли Москва ще продовжувала мовчати на всі прохання про допомогу, а сусідні держави зазнавали тиску від Польщі, яка відривала їх від союзу з Україною. Гетьман вважав, що Османська Порта зуміє зупинити Польщу і, оскільки вона далеко, не буде активно втручатися у внутрішні справи України. Проте ця акція не мала підтримки ні в народних масах, які знали турків і татар як своїх споконвічних грабіжників, ні в частині козацької старшини.

А тим часом польський уряд створює антиукраїнську коаліцію, куди входять Трансільванія, Волощина, Молдавія, Польща. У 1653 р. українська козацька рада вирішує, що потрібно й далі продовжувати війну з Польщею за незалежність та одночасно домагатись допомоги від православної Московської держави.

У березні 1653 р. до Москви був посланий відомий козацький дипломат Силуян Мужиловський, а також полковник Бурляй. Вони знову привезли прохання козацького уряду взяти Військо Запорозьке (тобто всю повсталу Україну.— Авт.) під свою “високу руку” й надіслати поміч “ратними людьми”.

Кількаразові звертання українських провідників до російського царя з проханням допомоги, що почалися ще з 1648 р., тривалий час залишалися марними. Московський уряд відмовчувався або відбувався загальними заявами.

Чим же пояснюється така позиція Москви? Ось як говорив про це російський історик В. Ключевський. Він писав, що Москва “протягом шести років приглядалася з постійним інтересом, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до занепаду, як Україна спустошувалась союзниками–татарами і люто–нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже була знищена вщент, її прийняли під високу руку”. М. Грушевський, коментуючи пояснення Ключевського, говорить: “Увесь хід історії Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності, не зневіреною у своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатною бути опозицією Москви, обстояти себе в цій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики, може, ненароком, а може, й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею та дійти до останнього обопільного знищення… аби ввійти зі свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнозначного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого холопа”.

Для Московської держави союз з Україною був вигідний і бажаний. Це відкривало для неї довжелезний кордон з Європою, через який можна було розгорнути торгівлю з багатьма країнами, що стояли на вищому щаблі суспільного розвитку. Відкривався шлях до лінії чорноморського побережжя — і знову ж таки вихід на торгові зв’язки з новими державами Чорноморського басейну. А головне, коли б Україну підбила під себе Польща чи Туреччина, то це вкрай було б невигідно Московській державі — кордони її безпосередньо зіткнулися би з цими войовничими сусідами. Крім того, Україна мала великі мілітарні сили, які могла б використати Москва. Вони були випробувані й загартовані в кількарічній визвольній боротьбі. Це було найчисленніше військо у Східній Європі. До того ж, Україна — це невичерпний резерв матеріальних та людських ресурсів, що могли скласти основу багатства будь–якої держави. Звичайно, ці обставини робили союз з Україною дуже бажаним для Москви. Та щоб користуватися безперешкодно тими всіма вигодами, Москві була потрібна Україна ослаблена й знесилена, а не повна сил, розуму, інтелекту й матеріального багатства.

Такою знесиленою Україна стала вже у 1653 р. І тоді московський уряд нарешті доброзичливо озвався до українців. 1 жовтня 1653 р. Земський собор — вищий дорадчий орган при московських царях — ухвалив рішення прийняти Україну під “високу руку царя”. І в листопаді в Україну вже прибули московські посли на чолі з боярином Василієм Бутурліним.

З посольством Бутурліна їхали відомі московські чини — окольничий Алфер’єв, дяк Лопухін, велика група духовенства з іконами, хрестами, чимало різних слуг. Населення України з великими сподіваннями повсюди зустрічало це посольство. Назустріч йому виходило українське православне духовенство, міщани, селяни — з хлібом і сіллю, з іконами і корогвами. Український народ вбачав у сусідній православній державі вірного й незрадливого спільника в своїй тяжкій багаторічній боротьбі. 6 січня 1654 р. посольство прибуло до Переяслава, де перебував гетьманський уряд Богдана Хмельницького. Проте гетьмана в місті не було. Він ще не повернувся з похорону свого сина Тимоша.

8 січня 1654 р., коли Хмельницький прибув до Переяслава, відбулась козацько–старшинська рада. Московський дяк Лопухін у звіті записав, ніби в Переяславі на раді було дуже багато людності. Насправді в ній брала участь невелика група старшин і місцевого населення розореного війною містечка — всього 284 особи, їхні імена зафіксовані у присязі, яку вони склали в цей день.

На площі біля Успенського собору Хмельницький звернувся до тих, хто сюди прийшов, зі словом про необхідність союзу з Московською державою, наголошуючи на безвиході України і на зрадництві попередніх її союзників у тяжкій багаторічній боротьбі за своє існування. І справді, щойно укладена угода Польщі й Кримського ханства про негайну окупацію України загрожувала їй тривалою і безперспективною війною на два фронти. До цієї війни могла долучитися, уже з третього боку, Оттоманська Порта. Для України це була б катастрофа. Потрібен був негайний союз і негайний розгром Польщі та її союзника. Ймовірно, це добре усвідомлював великий полководець і стратег Богдан Хмельницький, який сказав: “Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо”.

Варто звернути увагу на обстановку, в якій проходили конкретні переговори гетьманату з царськими посланцями.

Від самого початку посольство Бутурліна було досить стримано зустрінуте козацькою старшиною. Справа в тому, що московські урядовці перед цим домагались, аби їхнє посольство прибуло до древнього Києва, і переговори мали б відбуватися у стольному граді колишньої Київської Русі. Гетьман же обрав Переяслав з причин, про які можна говорити, тільки враховуючи пізніші події.

Хмельницький жодного разу не прийняв у себе це посольство. Можливо, гетьман не міг цього робити після похорону сина. Але не було прийому й у господаря Переяслава, полковника Павла Тетері. Всі переговори, як свідчать сучасники, проходили сухо й офіційно, хоча посли щедро обдаровували старшин соболями, як це оповів у своєму звіті дяк Лопухін. Про причини такої тональності переговорів можна лише здогадуватись. Вони, очевидно, крились у відвертих висловлюваннях московських послів щодо свого бачення майбутності України. Про це свідчить і той політичний скандал, який відбувся вже під час складання присяги в Успенському соборі, про котрий також розповів у своєму звіті дяк Лопухін.

Річ у тім, що боярин Бутурлін, прочитавши царську грамоту, зажадав відразу присяги від гетьмана і старшин. Сам же нічого не сказав від імені царя щодо статусу українських старшин і взагалі майбутності української держави, яку московський цар брав під свою “високу руку”. Хмельницький відмовився присягати відразу та став наполегливо вимагати від Бутурліна офіційної заяви царського посланця щодо юридичної майбутності України та щодо гарантій прав і свобод козацтва. Боярин Бутурлін категорично відмовився будь–що обіцяти від імені царя, твердячи, що “царі–самодержці” нікому ніяких обіцянок не дають.

Це ще більше стривожило старшин. Разом із гетьманом усі полковники покинули Успенський собор і кілька годин радились.

Полковники Тетеря і Лісницький, яких старшини послали до собору, де чекав Бутурлін, знову умовляли московських бояр дати присягу від імені царя. Але Бутурлін знову стверджував, що цар–самодержець нікому ніяких обіцянок не дає. Та оскільки вони давно вже просили царя взяти їх під свій захист і цар на це погодився, то, отже, він їх захистить, бо “його слово вірне”.

І знову старшини радились, а посли знову кілька годин чекали в Успенському соборі.

Нарешті старшини домовились присягти на вірність цареві, прийнявши слова боярина Бутурліна за цареву обіцянку–присягу, що цар “учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, от недругов их в оборони и защищенье, и вольностей у них не отымет, и маетностями, их чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть по–прежнему”.

Фактично в цих словах, які Бутурлін повторив двічі, і були висловлені певні гарантії від імені царя в збереженні маєтностей та незалежності української козацької верхівки. Принаймні так зрозуміли старшини й сам Б. Хмельницький.

Рішення про союз Війська Запорозького і Московського уряду було прийнято в основному присутніми козацькими старшинами. Сучасні історики–дослідники звертають увагу на те, що ні міщан, ні селян, ні духовенства чи якихось представників від усіх полків України тут не було представлено. Тож не дивно, що на вірність московському цареві не все населення принесло присягу: відмовились від неї частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля. Відмовилися від присяги митрополит Київський Сильвестр Косів та архімандрит Києво–Печерського монастиря Йосип Тризна, а слідом за ними й чимало духовенства. Наприклад, у Брацлавському воєводстві зі 122 міст і 300 сіл присягу прийняли жителі 81 міста та 36 сіл. Не присягли козаки ряду полків. У селах Полтавського й Кропив’янського полків царських послів селяни побили.

Так уперше в історії українсько–російських стосунків відбулася сутичка українських урядовців, вихованих на традиціях козацької демократії і республіканізму, з централістичною системою та ідеологією Московської держави, якої вони не знали й тому недооцінили. В уяві мас українців та їхньої еліти спільність православної віри урівнювала й державницьку психологію народів та урядів. Хоча більшої політичної наївності, як показує досвід історії наших народів, важко було й уявити…

Це був лише “перший дзвіночок”. Далі централістична ідеологія і система розпочне жорстокий і навальний наступ на Україну. Але тоді не було часу прогнозувати майбутнє. Продовжувалась війна з Польщею не на життя, а на смерть. Угода з Московською державою показувала Польщі, що Україна вже є повністю самостійною у праві на своє державницьке існування. Крім того, ця Московсько–Переяславська угода була другою вже юридичною акцією визнання козацько–гетьманської держави як нової самобутньої держави і суб’єкта міжнародних відносин.

Кілька днів після присяги продовжувались переговори й укладались статті, в яких український гетьманський уряд висловлював свої вимоги. Згодом ці статті були названі Березневі статті, або Переяславські статті Богдана Хмельницького. Передусім — це допомога військовою силою. Крім того, у листі Хмельницького до царя була викладена програма гетьмана, яка полягала в тому, щоб зберегти в Україні республікансько–виборчу форму державного ладу, зберегти до 60 тис. реєстрового війська, зберегти привілеї козацької старшини. Хмельницький просив дати для Києва військову залогу. І до Києва прибув загін у 3 тис. московських стрільців. Фактично це була відверта маніфестація перед Польщею самостійницької політики Гетьманщини та повної незалежності її від Польської держави. Бо для оборони такого великого міста, як Київ, звісно, трьохтисячний загін — це була мізерія. Але для демонстрації, що вже немає й тіні залежності України від Польщі, цього було достатньо.

Пізніше Переяславські статті та лист Хмельницького лягли в основу Московсько–Переяславських домовленостей.

Що досягалося цією угодою? Передусім встановлення військового союзу між Україною та Росією. Москва гарантувала протекцію царя над Україною. Далі цар устами Бутурліна, який твердив, що царське слово “переменным не бывает”, обіцяв зберегти права і свободи Української держави, де вже було знесене кріпацтво. Зберігалося все місцеве самоврядування, українська гетьманська адміністрація, козацька армія, полковий адміністративний поділ, самобутність і виборність суду, звичаїв, освіти. Незважаючи на деякі поступки генеральної старшини в правах міжнародних зносин з Польщею і Туреччиною, з ними Московія мала конфлікт через Україну, — у цілому для України це була вигідна протекція, що нагадувала більше конфедерацію. Вона зберігала повністю всі державницькі завоювання українців, хоча вони проіснували недовгий історичний період.

Серед багатьох істориків і публіцистів у давніші часи й тепер постійно порушується питання, чи не зробив Хмельницький помилки, укладаючи з Москвою таку угоду. Треба це оцінювати хоча б так: нехай кожен із сучасних опонентів гетьмана поставить себе на його місце, зважить усі ті жахливі обставини і скаже, що можна ще було зробити. Довкола лежала зруйнована, спалена Україна, поля не засівались уже кілька років, голод морив людей; населення масово покидало свої міста й містечка, переселялось на слободи в межі Московської держави; людність зменшувалася через численні нищення в битвах і розправах панів, що повертались час від часу у свої маєтки; союзники — кримські татари і Туреччина, що стояла за їхньою спиною,— постійно ламали свої союзницькі угоди та переходили на бік Польщі, щоб не дати Україні піднятися з попелу й стати великою державою в Причорномор’ї і Східній Європі. Отож і Крим, і Туреччина, і Польща робили все, щоб Україна не піднялася з колін. Між іншим, на таку позицію незабаром перейшла і Московська держава. Уже від початку національно–визвольної війни московський уряд узяв курс на вичікування, доки Україна буде знекровлена так, щоб легше було їй диктувати й повністю владарювати над нею. Але це було трохи пізніше.

Зрештою, який же був вибір у гетьмана Богдана Хмельницького? Ніякого. І те, що він у тих надзвичайно складних умовах не тільки побудував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Московсько–Переяславській угоді, є великою заслугою Богдана Хмельницькою перед українським народом, перед історією.

Московсько–Переяславська угода стала юридичною формою незалежності України, що дала їй військовий союз із Москвою для боротьби з Польщею. Не менш важливим було й те, що ця угода стала формою юридичного визнання внутрішньополітичного суверенітету козацької України–Гетьманщини, її демократичних і республіканських державницьких надбань.

У свідомості українського суспільства ця угода була “найсильнішим і непереможним аргументом і доказом суверенності України”, як згодом скаже Пилип Орлик, творець проекту першої української конституції, що стала водночас і першим проектом європейської конституції.

Піднесення і падіння держави

Після затвердження вимог українського уряду Богдан Хмельницький сподівався на таку потрібну допомогу. Але 40–тисячна російська армія була послана проти польських і литовських військ у Південну Білорусь, землі якої невдовзі були приєднані до Московського царства. На прохання гетьмана прислати війська на територію України московський уряд не відгукався. Тим часом польське військо і татари, які на чолі з ханом Іслам–Гіреєм приєднались тепер до Польщі, намагались добити Україну.

їхні загони жорстоко руйнували Правобережну Україну. Зникали міста і містечка. Спустошували українську землю, дощенту вирізували мирне населення сотень сіл — Ходаківки, Куничі, Зіньківки, Лисянки, Каторжина… Один польський шляхтич написав: “… куди військо (польське. — Авт.) не прибуде, людей не застає”.

Польське командування дозволило своїм новим союзникам — кримським татарам — як винагороду брати в ясир українське населення, грабувати села, міста й містечка. Часом поляки самі спочатку захоплювали українські міста, вже потім передавали їх на пограбування татарам. Польський воєвода Криштоф Тишкевич повідомляв, що лише на території між Південним Бугом і Дністром на попіл було перетворено 270 міст і сіл, захоплено в полон 200 тис. українців, вбито 10 тис. немовлят. Цей воєвода хвалився в листі до Я. Радзивілла тим, що з величезних українських просторів поляки “вчинили пустелю”.

А Московія не поспішала прийти на допомогу Україні, хоча Переяславські угоди були вже давно затверджені. Це була перша зрада Москви. Лише наприкінці січня 1655 року прибула допомога в 10–12 тис. на чолі з воєводою В. Шереметьєвим.

На Поділлі під Могилевом ішли жорстокі бої. Польські війська захопили ряд міст і містечок — Мишурів, Ягубець та інші. Восени 1654 р. були захоплені польськими військами Бар, Шаргород, Мурафа та ін. Населення міста Буші підірвало останнє місце свого захисту — пороховий погріб. Узимку 16541655 рр. взяли в облогу Умань. Обороною цієї укріпленої фортеці керував один із найбільш талановитих полковників Хмельницького Іван Богун. Він облив вали водою, вода замерзла, утворились крижані стіни, неприступні для польської й татарської кінноти. Тому Богдан Хмельницький і боярин В. Шереметьєв, які мали до 70 тис. війська, пішли на допомогу обложеним. Під Охматовом, проте, вони були оточені поляками та ординцями. Стояли люті морози, не вистачало продовольства. Козаки потім жартома назвали битву під Охматовом “Дрижопільською”, бо воїнство мерзло, від холоду всі дрижали. Ця битва була виграна українськими і російськими військами за допомогою Богуна, що вирвався з оточення. Польсько–татарські загони були відкинуті. Настав час для звільнення західних українських земель.

На чолі українсько–російських військ влітку 1655 року Хмельницький і боярин В. Бутурлін звільнили велику частину Галичини й підійшли до Львова. Але в цей момент на територію України з півдня напала тридцятитисячна кримська орда, бо турецькі й кримські правителі вкрай були стурбовані посиленням України, перспективою її визволення. Хмельницький і Бутурлін відступають у Подніпров’я. Розпочинаються переговори Хмельницького з володарями Молдавії, Трансільванії, Валахії. Гетьман намагається утворити дипломатичну ізоляцію Польщі, залучити ці країни до боротьби з польсько–татарською коаліцією держав.

У 1656 р. вдалося домовитись про дипломатичне приєднання Молдавії до російсько–українського союзу. Але цьому зашкодили протурецьки настроєні молдавські бояри, які допомогли туркам повалити господаря Молдавії, прихильника України.

У 1655–1656 рр. відбуваються спільні походи запорозьких і донських козаків на Крим, щоб послабити польсько–татарський союз. Розпочинаються переговори Хмельницького також і зі Швецією. Справа в тому, що в цей час шведські війська на чолі з Карлом X захопили значну територію Польської держави та навіть Варшаву. Це був дуже вигідний час, щоб завершити війну і визволити з–під польсько–шляхетського поневолення всі українські землі.

Проте в Московії при дворі царя перемагає партія боярина В. Ордина–Нащокіна, який переконував, що в цей момент цареві вигідніше розпочати війну зі Швецією за завоювання прибалтійських територій, за вихід у Балтійське море і тому потрібно припинити війну з Польщею за Україну. Ця ідея переорієнтувала політику Москви.

Московський уряд іде на сепаратне перемир’я з Польщею, яке уклали в 1656 р. у Вільно без участі української сторони та в обхід її інтересів. Московське царство і Польща припиняли воєнні дії, поділивши між собою Україну. Ця нова зрада Москви викликала страшенне обурення Хмельницького. Він розумів, що втрачаються величезні історичні можливості, аби повністю звільнити Україну від чужоземного ярма. Гетьман розпочинає сам переговори із трансільванським князем Ракоці, який був союзником Швеції, надсилає йому війська для боротьби з Польщею, намагається встановити союз зі Швецією, щоб посилити антипольську коаліцію і довести до кінця справу визволення України.

Ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків В. Смолія та В. Степанкова показують, що під час цих переговорів Хмельницький постійно наголошував на тому, що за українським урядом має бути визнана “вся Русь до Вісли”. Проте Карл X не хотів визнати цих прав. І тоді козацький уряд припинив переговори зі шведами, доки король, як повідомляв шведський посол Г. Веллінг, “… не визнає за ними права на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж по Віслу”. Пізніше Хмельницький знову наголошував, що бажає здобути “… всю країну між Віслою і тутешніми місцями… ” і що цю територію вони нікому не віддадуть.

Отже, Хмельницький твердо й послідовно відстоював соборність України. Та царський уряд за ці переговори звинуватив гетьмана у зраді. Але хто зрадив тоді? Зрадив саме московський уряд, Москва зрадила своїм зобов’язанням щодо захисту українського народу від зовнішніх ворогів. Переяславсько–Московська угода 1654 року була фактично скасована Москвою. Хмельницький, отже, першим дістав титул зрадника від московських політиків, і цей титул потім ліпили чи не кожному гетьманові України, який не зрікався її державності, а в пізніші часи — чи не кожному українцеві, який не зрікався своєї національності.

Невдало перервані воєнні дії, зрада московського уряду потрясли старого гетьмана. Він тяжко захворів і 27 липня 1657 р. помер. Поховали його в родинному хуторі Суботові.

В історії України діяльність Хмельницького відіграла поворотну роль. Це стосується, зокрема, і Московсько–Переяславської угоди 1654 року, яка прив’язала Україну до історичного колеса Московської держави.

До нас ця угода в оригіналі не дійшла. Вона збереглась у численних списках і варіантах, які дісталися нам від московських посольських чиновників–дяків. Вони намагалися в тих документах провести ідею, важливу для московських владців, що нібито Україна з’єдналася з Московією. Проте, якщо уважно переглянути ті статті, перероблені вже в Москві, можна спостерегти, що Україна просила не про ліквідацію своєї держави, а просила тільки військової допомоги й укладала з царем військовий союз, зберігаючи повністю свою державну організацію — гетьманський уряд, армію, самобутній адміністративно–територіальний поділ тощо. Зберігалось самоврядування в містах разом із магдебурзьким правом, демократичний спосіб обрання управлінських органів — магістратів і ратуш.

Україну як незалежну державу визнавала Європа. Шведським король Густав IV писав до Хмельницького в 1654 р.: “Ми знаємо, що між великим князем московським і народом запорозьким зайшов певний договір, але такий, що залишив свободу народові цілою та непорушною”. Австрійський посол від імені свого уряду вітав у 1654 р. Хмельницького та його радників, “що представляють цю славну і войовничу республіку”. Україна укладає ряд рівноправних угод із європейськими державами. Сам Богдан вважав себе володарем України–Русі та заявляв польському послові Любовицькому в 1655 р.: “Я став володарем всієї Русі і не віддам її уже нікому”. В усіх листах до іноземних повелителів Хмельницький використовував титули, прийняті при європейських дворах: “верховний правитель”, “володар”, а відповідно в листах іноземців до нього вживалися титули: “государ”, “верховний владця”, “гетьман з божої милості”.

Іван Виговський, один зі сподвижників Хмельницького і його генеральний писар, так пояснював московським послам верховенство гетьмана Хмельницького в Україні: “Як цар у своїй землі, так гетьман у своєму краї — князь, або король”. Таким чином, ще за життя Хмельницького його держава була визнаною у світі. Та московський уряд усе ж дивився на Україну як на свою новопридбану провінцію.

Справа полягала в тому, що далеко не вся Україна після Московсько–Переяславської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули полки: Кропив’янський, Полтавський, Гадяцький, Брацлавський. Не присягнула московському цареві й частина сподвижників Хмельницького, такі як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та ін. Не присягнуло й українське духовенство на чолі з митрополитом Косовим. Киян, як і переяславців, насильно гнали до церков для прийняття присяги. Коли до Києва прибуло три тисячі московських стрільців, московський воєвода розпочав будувати для себе біля Софійського собору фортецю, незважаючи на протести митрополита. Воєвода ж став погрожувати і митрополиту, і киянам розправою, забрав ключі від міста, тримав їх у себе — тобто поводився як завойовник у колонії. Проте всі в Україні добре знали, що Московсько–Переяславська угода не позбавила Україну її державного статусу, що вона зафіксувала союз України з Московією на добровільних засадах, оскільки Україна звільнялась від підлеглості Польщі. І навіть пізніше видатний український гетьман Пилип Орлик, укладаючи конституційний проект гетьманської України в 1710 р., наголошував у передмові до проекту, що гетьман Богдан Хмельницький “… цілком добровільно віддав і себе, і народ царству Московському, сподіваючись на те, що вони… дотримуватимуться своїх зобов’язань… скріплених присягою, і… збереже Військо Запорозьке і вільний народ руський… при непорушних правах законів та вольностей”.

У російській та українській історіографії чимало зібралося літератури, де так чи інакше оцінюється отой Переяславсько–Московський договір на основі Березневих статей 1654 року. У ній подаються різні оцінки цього документа. Одні вважали, що це була унія України і Московії, інші висловлювали думку, що це був своєрідний васалітет, що Україна визнавалася васально залежною від Москви державою. Деякі історики вважали, що цей договір встановлював лише протекторат Росії над Україною. Так вважали, до речі, М. Грушевський, Д. Дорошенко, А. Яковлів, І. Крип’якевич та інші. Цієї ж думки дотримуються В. Смолій та В. Степанков, уточнюючи, що цей протекторат мав форму своєрідної конфедерації у вигляді номінального васалітету.

Деякі історики вважали, що Богданова Переяславська угода — це був мілітарний союз двох держав. Цю тезу підтримували В. Липинський, О. Оглоблин, І. Борщак, почасти А. Яковлів. Цей союз, вважали вони, був спрямований проти Польщі, мав деякі риси протекторату, подібні угоди Хмельницький укладав і з Кримом, і з Туреччиною.

Між іншим, Григорій Орлик, син гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика, уже після Мазепи писав: “Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правами для вільної нації. Але перфидія московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права козацької нації почали порушуватись москалями”.

Після смерті Хмельницького на передсмертне його бажання гетьманом був обраний менший син Богдана — юний Юрась Хмельницький. Його в народі ще називали Хмельниченком. Цей факт свідчив, що покійний великий гетьман вважав своє правління в Україні спадковим і жадав у такий спосіб закріпити верховну владу в своїй державі за своєю родиною — тобто в Україні мала встановитися династія гетьманів із роду Хмельницьких. Якби цій його думці вдалося закріпитися, в Українській державі встановилася би монархічна влада гетьманів, що з’єднала б історичним ланцюжком період історії з монархічним минулим українського народу в часи княжі — Київської та Галицької–Волинської держави.

Проте Юрко Хмельницький був нездатний самостійно гетьманувати через свою непідготовленість і хворобу. Та, певно, і козацька старшина не хотіла закріплення державної влади в руках якого б то не було самодержця. Бо кожен значний представник старшини волів бачити себе гетьманом України. Через короткий час Юрій зрікся гетьманської булави, і старшина обрала на його місце одного з найосвіченіших і найталановитіших сподвижників Богдана — Івана Виговського.

Це відбулося 26 серпня 1657 р. на козацькій раді, на яку прибули посли від Швеції, Польщі, Трансільванії, Волощини, Австрії, Туреччини, Криму. Деякі історики вважають, що Виговський був лише регентом молодого Юрія, та інші заперечують цю думку, доводячи, що він був повноправним гетьманом.

Іван Виговський гетьманував, проте, недовго (1657–1659). Він походив із заможної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Певний час керував справами Луцького земського суду, при польському комісарі був писарем. Під час битви на річці Жовті Води він був на боці поляків, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Хмельницький. Іван Виговський як високоосвічена людина був при гетьмані Хмельницькому генеральним писарем. Коли ж його обрали на гетьманство, він розпочав утверджувати Україну серед європейських держав. Зокрема Виговський уклав союз зі Швецією, за яким вона визнала суверенну Україну і її право на землі аж до Вісли, де жив український народ. За цим договором до України від Литви відходили землі Берестейського і Новогрудського воєводств. Виговський знову встановив союз із Кримом і Туреччиною.

Та Польща домагалась повернення України, обіцяючи їй широку автономію. Зовнішньополітичні успіхи нового гетьмана дратували й московський уряд, який одразу використав козацьких старшин, що були невдоволені обранням Виговського. Насамперед виявляли опозицію гетьманові запорозькі козаки, які були ображені тим, що їх не запросили на козацьку раду, котра обирала гетьманом Виговського. Почали сипатись у Москву й доноси від кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря, які самі були готові взяти гетьманську булаву. Вони звинувачували Виговського в польських симпатіях, у намірі продати Україну Польщі тощо.

Москва використовує цю ситуацію та вимагає скликання генеральної ради у Переяславі. Вона сподівалась, що на цій раді козаки провалять обрання гетьмана Виговського. До речі, на цю раду приїхав із Москви боярин Хитрово, довіренець царського уряду, який уміло протиставляв одних старшин іншим, розпалюючи між ними ворожнечу. Але козаки все ж одностайно підтвердили обрання гетьманом Виговського. Боярин Хитрово відразу ж поїхав у Полтаву та почав підбурювати полтавського полковника Мартина Пушкаря підняти повстання проти Виговського.

Після цього московський уряд розпочав урізувати державні права України. Він домігся згоди на введення своїх стрілецьких залог у найбільші міста України. Пушкар, зібравши чимало запорозьких козаків, наймитів та “гультяїв”, підняв проти гетьмана повстання.

Але Виговський невдовзі зібрав сили і розгромив повстанців. В цій братовбивчій, спровокованій недругами війні загинуло дуже багато людей — близько 50 тис.

В Україні крім того, посилилася боротьба між різними групами козацьких старшин. Одні з них прихилялися до Польщі, бо їх лякав царський абсолютизм і його провокаційна політика щодо України. Інші почали опиратись на Москву, очікуючи від неї обіцяних пільг. Міщани й селяни також були вороже налаштовані щодо Польщі та орієнтувалися на православну Москву. Вони не бажали повернення панщини і духовного гніту, гадаючи, що Московія убезпечить їх від цієї біди і буде довічно дивитися спокійно на їхню волю. Іван Виговський, як і інші представники освіченої козацької старшини, бачили, що Московська держава з її централістичною самодержавною владою рано чи пізно намагатиметься підім’яти Україну, що вона вже тепер наводнює її своїми військами. Він почав схилятися до союзу з Польщею, яка, гадалося йому, дістала історичний урок і зрозуміла свої помилки щодо українства в цілому, а тому має бути поступливою до його вимог і потреб.

16 вересня 1658 р. в розколиханій повстаннями і суперечностями країні Виговський укладає Гадяцьку угоду, її авторами були відомий учений–правник, родич Виговського Юрій Немирич, а також полковник Павло Тетеря. Угода передбачала утворення Руського князівства в межах тих кордонів, які були перед визвольною війною — “в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами”. Законодавча влада в цьому Руському князівстві, яке входило до Речі Посполитої (тобто, до Республіки народної з Литвою і Польщею) мала б належати національним зборам, виконавча влада — гетьманові, який обирався б усім населенням України пожиттєво. Руське князівство повинно було мати власну фінансову систему та свої власні гроші, свою армію — в 60 тис. козаків згідно зі стародавніми вольностями їх: на чолі їх стояв “гетьман руський”, який обирався довічно і довічно залишався б першим сенатором від України. Польські війська, коли вже вони переходили кордони України, то відразу мали б вступати під командування українського гетьмана. За цією угодою в Україні мали б урівнятись у правах дві церкви — греко–католицька та православна, вони визнавалися рівноправними. До того ж в Україні мали бути засновані два університети, колегії, школи, друкарні. Широкі привілеї надавались козакам і старшинам. Це була національна державницька програма, зрозуміти яку не могло тогочасне українське суспільство, що не довіряло полякам і боялось, що пани знову повернуть в Україну кріпосництво. Здійснення цієї програми боялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Україною на широких правах федерації, як це було раніше з Литвою, і створити своєрідну конфедеративну державу. Але навряд чи дотрималась би панська Польща цих обіцянок. Польські урядовці під час переговорів із І. Виговським звинувачували його й українців у тому, що вони більше хочуть бути незалежними союзниками, аніж бути з’єднаними з “єдиною і неподільною Річчю Посполитою”. Через те Гадяцька угода, як установили дослідники, була підписана лише гетьманом Виговським.

Цій угоді не судилося здійснитися. Вона так і лишилась нереалізованою юридичною пам’яткою епохи української козацької держави — Гетьманщини.

Доба Руїни

Гадяцький договір 16 вересня 1658 р. не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та більшість українських істориків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням козацької епохи, свідченням зрослої державницької ідеології української еліти. Але, звичайно, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким верствам суспільства. У цьому й була трагедія Івана Виговського. До того ж реалізувати Гадяцьку угоду практично було неможливо. За спиною у Виговського піднімалися нові суперечки і повстання старшин. На кінець 1658 р. Мартин Пушкар, якого підтримував російський уряд, знову збирає свої загони проти Виговського, звинувачуючи його в зраді й запроданстві Речі Посполитій. Москву і далі дратувала самостійна зовнішня політика гетьмана.

Після укладення угоди в Гадячі Виговський звертається до європейських держав із маніфестом, у якому звинувачує Московське царство в порушенні українсько–російських угод, у тому, що Москва захопила землі Литви, захопила території, завойовані українськими військами, що у Віленській угоді царський уряд зрадив інтереси України, які були зафіксовані офіційними угодами після Переяслава.

Таке звертання до європейських держав викликало велике невдоволення московських правителів, які стали називати Виговського зрадником, закликали український народ не виконувати його розпоряджень. І вже у червні 1658 р. 100–тисячна московська армія на чолі з князем Олексієм Трубецьким і боярином Г. Ромодановським вирушає в Україну. Виговський збирає допоміжні сили з німців, татар, бере частини козацьких військ, які залишились йому вірними, бо велика кількість козацького воїнства від нього відкололась, і 28— 29 червня 1659 р. під Конотопом розбиває московське військо. В цій грандіозній Конотопській битві загинув цвіт московського боярства. Була знищена вся царська кіннота. Татари взяли в полон князя С. Пожарського, С. Львова, Бутурліних і багато високих урядовців. Москву охопила паніка. Цар Олексій Михайлович Тишайший під час моління в монастирі з’явився у чорному жалобному одязі. Три дні Москва, зачаївшись, мовчала. Потім цар наказав готуватися до оборони столиці.

Але Виговський на Москву не пішов. У нього за спиною розпочалося повстання в Гадячі, Лохвиці, Ромнах, яке спровокували московські посланці типу боярина Хитрово. Найбільше невдоволення в народі викликав союз гетьмана з кримськими татарами, які при відході до Криму після Конотопської битви, знову грабували і плюндрували Україну.

Новий запорозький кошовий Іван Сірко почав громити союзників Виговського — татар, і вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники — Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву, на відміну від Виговського — молодшого, освіченішого й талановитішого. Невдоволена Виговським була й значна частина населення, зокрема козаки, яким було заборонено ловити рибу в річках, продавати вино. Водночас гетьман всіляко підтримував шляхту, надавав їй землі та пільги. До того ж більшість представників усіх прошарків населення орієнтувалася на православну Москву.

У жовтні 1659 р. Виговський скликає в містечку Германівці, на Київщині, козацьку раду й доручає своїм полковникам Сулимі та Верещаку ознайомити всіх зі змістом Гадяцької угоди. Але його пояснень ніхто не хотів слухати. Козаки–запорожці обом полковникам відрубали руки, в яких вони тримали тексти угод. Розлючений натовп вирував. Виговський склав перед радою гетьманські клейноди, булаву. На гетьмана був знову обраний Юрій Хмельницький. Молодий, але не здатний до управління, він цілком влаштовував честолюбних і бездарних заздрісників. Виговський подався до Польщі. Йому віддали у володіння Київське воєводство, яке, до речі, Польщі не належало. Але пізніше, у 1664 р., за доносом свого політичного суперника Павла Тетері Виговський був страчений за наказом польського уряду. Для урядів усіх держав завжди було вигідніше бачити своїх талановитих опонентів мертвими. Головною причиною невдач у діяльності державця Івана Виговського була, певне, ситуація, в якій несподівано опинилась Україна. З одного боку, Польща не могла примиритись із втратою України і тому не хотіла надати допомоги гетьманові. З другого боку, Московське царство, трактуючи Україну як свою провінцію, азіатською дипломатією підкупу й обіцянок переманювало на свій бік завжди бідну й жадібну до багатств і влади українську старшину, водночас відверто, силою зброї, окуповуючи землі України.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький був недосвідченим у політиці. Його життя проходило часто далеко від України, бо його батько мусив часом віддавати сина як заложника то туркам, то ординцям. За натурою він був мовчазним, не любив спілкуватися з людьми та й не дуже розумівся в них. Це була людина невисокої освіти, без почуття відповідальності, але честолюбна, через що часто ставала іграшкою в руках тих чи інших політиків та угруповань. Коли Юрій Хмельницький знову став гетьманом (1659–1663), його покликали в табір до О. Трубецького. Юрасеві підсунули нову російсько–українську угоду.

Українські історики, в тому числі й сучасні дослідники, стверджують, що це були сфальшовані московськими дяками статті, які називались так само, як і колись за Богдана Хмельницького, Переяславськими. Це були статті, які вже вимагали підпорядкування політичного життя України московському урядові, вимагали введення в нові полкові міста України залог московських військ, які віддавали в руки московських воєвод усе економічне життя України. Цей так званий Переяславський договір 1659 року був підписаний Юрієм Хмельниченком. І саме цей варіант статей і залишався надалі офіційним документом, на якому ґрунтувались взаємовідносини України і Московії в подальші роки історії.

Скоро цей сфальшований документ став єдиним офіційним текстом статей Переяславської угоди, яку царські урядовці постійно видавали за угоду самого Богдана Хмельницького.

Згідно з цим фальсифікатом тепер українські гетьмани не могли обиратися без дозволу царя, вони не мали права провадити переговори з іншими державами. Козацька рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, гетьман не мав права звільняти або призначати генеральну старшину і своїх полковників, не мав права самостійно виступати в походи, а йшов тільки з російським військом, куди накаже цар. Крім того, київський митрополит мав визнати владу Московського патріарха тощо. Такими є основні положення цієї нової Переяславської угоди, які фактично робили українську державність автономією Московського царства.

Згодом усе це поставило Україну в драматичну ситуацію. Після підписання Юрієм Хмельницьким цих статей розпочинається новий етап в історії українсько–російських взаємин і взагалі новий період в історії визвольних змагань українського народу. Якщо до 1659 р. та, власне, ще до Гадяцької угоди 1658 р., український народ і його козацько–старшинські провідники боролися з польсько–шляхетським пануванням в Україні, національно–визвольна боротьба була спрямована лише проти польсько–магнатського засилля і католизації, то від цього рубежу починається поворот у національно–визвольній боротьбі українців: боротьба йде вже і проти московського наступу на Українську державу.

У перші десятиліття після Гадяцької угоди і нових Переяславських статей і, власне, до кінця XVIII століття боротьба українців, таким чином, точиться на двох напрямках: 1) за остаточне витіснення польсько–панського панування на Правобережній Україні і 2) боротьба проти знищення Москвою на лівобережній частині тієї державності, яка склалась у ході визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

Відтак формується новий напрямок і в суспільно–політичній думці, і в середовищі військової козацької верхівки. Ця боротьба проти знищення української державності активно триває до 1709 р. і вже з меншою силою проявляється в період до кінця XVIII ст.

Таким чином, майбутнім історикам потрібно буде звернути увагу на нову періодизацію визвольної боротьби українського народу, врахувати, що вона мала два етапи: від 1648 до 1657 р. — як боротьба виключно проти польсько–панського поневолення; від 1659 р. з’являється ще один напрямок — східний, боротьба проти наступу Московського царства на державне існування України. Згодом цей напрямок стає домінуючим.

У 1660 р. Польща укладає зі Швецією перемир’я, домовляється з Кримським ханством і розпочинає війну з Московським царством та Україною за повернення українських територій. Українські війська зазнають поразки і, як писав літописець Самовидець, Юрій Хмельницький мусив “згоду прийняти з військом коронним присягнути з військом своїм” і укласти з Польщею Слободищенський трактат (18 жовтня 1660 р.). За цим трактатом козацька Україна юридично поверталася під Польщу на правах автономії; крім того, відтоді оформився розкол України на Правобережну й Лівобережну частини, де домінували різні держави — Польща та Московія. Від цього часу історія України йде двома різними напрямками.

Правобережжя відтепер тісно пов’язане з історією Польської держави, Лівобережжя — Московської. Там і там обираються свої гетьмани. Українські козацькі формування воюють у складі військ своїх держав одне проти одного.

У 1663 р. Юрій Хмельницький відмовляється від булави, і гетьманом Правобережної України стає Павло Тетеря (16631665), прихильник пропольської орієнтації української старшини. І в цей же час на Лівобережній Україні, в Ніжині, на “чорній раді” гетьманом обирають Івана Брюховецького (16631668). Обирають його завдяки підтримці 8–тисячного загону російських військ на чолі із князем Д. Вєліко–Гагіним, а також завдяки підтримці чорних (тобто бідних) людей, яких багатий Брюховецький легко купив дешевими обіцянками і ще дешевшими частуваннями. Конкуренти Брюховецького, у т. ч. Я. Сомко та В. Золотаренко, були невдовзі страчені.

Історики вважають цього гетьмана типовим представником української старшини в епоху так званої Руїни, яка розпочинається після смерті Хмельницького.

Епоха України–Руїни — це нескінченна боротьба проти зазіхань чужоземних держав на українські землі, це політичне суперництво та міжусобиці гетьманів, це економічне розорення України, політичний занепад решток її державності, моральна деградація її еліти.

Іван Брюховецький був блискучим демагогом, умів уласкавити трудовий люд обіцянками. Колишній слуга Богдана Хмельницького, він став улесливим слугою Москви. Саме Брюховецький став першим гетьманом України, котрий назвав себе “холопом” (тобто — рабом) московського царя. Більше того, він дістає за це приниження високий чин московської держави — звання боярина, одружується з московською князівною, дочкою князя Долгорукова, і укладає з московським урядом нові угоди — так звані Московські статті 1665 року. За цими статтями посилювалась адміністративна та економічна залежність України від царату, звужувалась її автономна державність. Брюховецький погоджується на введення в нові міста України нових залог московського війська. Погоджується на те, щоб усі податки збиралися в Україні московськими воєводами і ті передавали їх до Москви.

Для України він залишив тільки один привілей, що виборов український народ: це стан козацтва. Брюховецький пішов і на ліквідацію української православної митрополії: погодився наставити в Києві митрополита, якого хотіла прислати Москва. Це викликало велике невдоволення серед українського духовенства. Ігумени монастирів погрожували зачинитися в своїх келіях і краще померти, аніж прийняти московського владику. Крім того, в Україну прибули московські урядовці, які розпочали тут перепис населення і поводили себе вкрай брутально, викликали велике невдоволення серед людей.

Зовнішньополітична діяльність Івана Брюховецького також була невдалою. Він не взяв ніякої участі в укладанні Андрусівської угоди між Польщею та Московією (1667). Україна ж за цією угодою знову юридично оформлялася поділеною по Дніпру на дві частини. Правобережна Україна остаточно закріплялась за Польщею, Лівобережна — за Московією. Київ лише на два роки залишався під владою Московської держави, але й після дворічного терміну цей статус зберігся. Запорозька Січ була поставлена в залежність від обох держав. Це призводило до численних неузгоджень і конфліктів між козаками і царськими урядовцями.

В Україні почало поширюватись невдоволення діяльністю Брюховецького. Ясно було, що він утратить булаву. Через те в 1668 р. він скликає старшин і заявляє, що бажає відійти від Московії і перейти під протекторат Туреччини, навіть послав до Стамбула своїх послів. Турецький султан погодився на цю пропозицію. Татари прийшли на підмогу — розпочалось повстання проти Москви. Проте це вже не врятувало авторитету гетьмана. Він позбувся булави і життя. Розгнівані козаки витягли його з намету та вбили.

У той же час гетьманом Правобережної України після Тетері був обраний Петро Дорошенко (1685–1676). Це був онук гетьмана Михайла Дорошенка і один зі сподвижників Богдана Хмельницького. Дорошенко проявив себе як найталановитіший гетьман епохи Руїни. Це був справді видатний державець, який намагався об’єднати під своєю булавою всю Україну. На його заклик козацька рада проголосила, що Україна не визнає над собою ні влади Польщі, ні влади Московського царства. У цій справі він також опирався на підтримку турецького султана. Дорошенка любили в народі, його підтримували маси козаків, селян, міщан. Отож, коли Дорошенко рушив на Лівобережну Україну проти військ Брюховецького, народ із радістю вітав його. В цей момент козаки Брюховецького збунтувалися й убили свого гетьмана–перевертня. Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Але його тріумф був короткочасним.

Справа полягала в тому, що і Польща, і Московія, і Туреччина намагались не допустити відродження в Подніпров’ї великої держави, яка через своє вигідне геополітичне розташування могла б відігравати серйозну роль в Європі. Через те уряди цих держав пильно стежили за перебігом подій, щоб протиставити кожному сильному гетьманові противагу, аби знесилити його. Тільки–но Дорошенко здобував успіхи на Лівобережжі, йому в тил били якісь ставленики цих держав із числа честолюбних, але політично сліпих козацьких провідників.

Проти Дорошенка почали наступ і московські, і польські війська, які він спочатку успішно громив у союзі з ординськими загонами біля Брацлава (1666), біля Підгайців (1667). Аж урешті напад кошового отамана Івана Сірка на перекопських татар не зруйнував цю перемогу: татари, яких розгромили січовики, пішли на союз з Польщею проти Дорошенка. Як тільки він зумів знову поліпшити справу, спираючись на турецький протекторат, проти нього виступив від запорожців новий претендент на гетьманство — Петро Суховій, якого підтримали й татари. Водночас з’явився ще один претендент на гетьманську булаву — уманський полковник Михайло Ханенко, за якого виступила Польща.

На Сіверщині Москва схвалила проголошення гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного (1668–1672). Об’єднання України під булавою Дорошенка ніхто не хотів допустити — ні Польща, ні Росія, ні Кримське ханство. Многогрішний підписує нову угоду з московським урядом — так звані Глухівські статті, в яких, з одного боку, підтверджувались права і привілеї козацької старшини, а з іншого боку — за цими статтями в межі Лівобережної України вводилися нові загони царських військ, що утримувалися за рахунок українського населення. Скоро Многогрішний був звинувачений у зраді і засланий до Сибіру. Відтоді кістки українських козаків почали щедро встеляти сибірські мерзлоти.

1672 року розпочалась жорстока руйнівна війна між Польщею і Туреччиною за Україну. Вона закінчилася переговорами в місті Бучачі, за якими до Туреччини відходило Поділля і частина Галичини, а на іншій частині Правобережжя встановилась козацька держава на чолі з гетьманом Дорошенком під протекторатом Туреччини. Польща мала сплачувати Туреччині велику данину. Грабіжницьке панування турків на цій території та союз з ними Дорошенка дискредитували гетьмана в очах народу. Коли проти Дорошенка виступив новий гетьман Лівобережної України, прихильник Москви Іван Самойлович (1672–1687), до нього почали переходити правобережні козацькі полки. Самойловича було проголошено гетьманом “обох сторін Дніпра”. Він успішно воював проти турецьких навал на Україну (1677–1678).

У 1676 р. Самойлович розгромив Дорошенка, повернув під свою булаву частину Правобережжя, встановив свій контроль над Запорозькою Січчю. Дорошенко, якого полонили козаки Самойловича, склав гетьманство, передав Москві козацькі клейноди і прийняв почесне заслання: царський уряд призначив його воєводою В’ятки, а потім надав йому під Москвою село Ярополче, де великий гетьман і помер, давши світові ще одну пам’ять свого роду: онуку у четвертому коліні Наталію, що стала дружиною і поетичною зіркою натхнення геніального Пушкіна.

Але й доля Самойловича виявилась нещасливою: це був талановитий полководець і державець, а тому він здавався небезпечним для Москви, Варшави і Стамбула. В 1687 році він був звинувачений у зраді Московському царству і засланий до Сибіру, де й помер.

А Україну–Руїну продовжували нищити. Російсько–турецька війна 1674–1681 рр. була завершена Бахчисарайським миром (1681). В 1686 р. була укладена угода між Польщею і Московією “вічний мир”, за яким Правобережна Україна залишалась з Польщею, а Запорозька Січ була підпорядкована не гетьманові, а московському цареві. У цьому 1686 р. була знищена й Київська митрополія української православної церкви, що була підпорядкована московському патріархові, який став заміняти українських священиків на московських і зросійщувати українську церкву.

У другій половині XVII століття Україна, отже, була розірвана на три частини, де панувало три держави. На Лівобережній Україні керували гетьмани — ставленики Москви; Правобережжя було поділене на дві частини: одна перебувала під владою Польщі, друга — під протекторатом Туреччини. Тут у 1677 р. ще раз випірнув із небуття гетьман–чернець Юрій Хмельницький — уже як ставленик Туреччини. Втім, він не виправдав покладених турками на нього сподівань і був ними ж скараний у 1685 р.

Із Правобережжя розпочалися масові переселення селян і козаків на лівий берег; з Лівобережжя потік переселенців ішов на Слобожанщину, у межі Московської держави. Україна лежала розтерзаною і чекала відродження.

Полишаючи XVII століття..

Підводячи підсумки періодові визвольних змагань у XVII ст., треба сказати, що Богдан Хмельницький заклав основи тієї державності, яка започаткувалася в період козацької доби, — Гетьманщини. Він зумів об’єднати політичні, економічні, військові зусилля українців усіх станів — селян, козаків, міщан, шляхти, духовенства. Він перший і єдиний із політичних українських діячів XVII ст. свідомо, хоч і не одразу, поставив за мету побудову Української держави і рішуче здійснив її. Хмельницький бачив своїм завданням не лише створити Українську державу, а побудувати її в соборній цілісності та єдності. Він прагнув об’єднати Наддніпрянську Україну із західними землями, Запорозькою Січчю, Лівобережжя з Правобережжям.

Одним із найважливіших наслідків національно–визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким було те, що в Україні було знищене чужоземне польсько–шляхетське панування, а також кріпосництво. Селяни дістали особисту свободу і землю, яка передавалась у спадщину. Це було величезне соціально–економічне досягнення України, якого ще не було у більшості європейських держав. Фактично в Україні відбулася революційна суспільна переміна — феодально–кріпосницька система зникла, на її місці постав новий буржуазно–демократичний зміст соціальних і політичних стосунків. Тож можна погодитись із думкою, що національно–визвольна війна українського народу була водночас і національною революцією. Внаслідок цього Україна піднімається на вищий щабель соціально–економічного прогресу, тут розвивається новий тип соціальних відносин у сільському господарстві — вільне землеволодіння (в сучасному розумінні — фермерство) з усіма його перевагами над поміщицько–кріпосницькими стосунками.

Великим завоюванням українського народу було також те, що селянство не тільки дістало особисту свободу і землю, а здобуло право вільно переходити в інші стани — насамперед у стан козаків.

Іншим наслідком цих подій було створення української козацької держави, яка втілила в реальне життя демократичні суспільні ідеали, що збереглись в українському народі з часів первісного суспільного ладу, коли всі справи вирішувалися спільно, на вічах. Вони були збережені й розвинені далі в житті Запорозької Січі. Це і рівність станів, і демократичний спосіб обрання влади на всіх рівнях — як законодавчої, так і виконавчої й судової. Разом зі створенням Української держави в ході визвольної боротьби була сформована і військова сила, яка захищала цю державу, — могутня козацько–селянська армія, що формувалась на засадах добровільності, а не примусу. У певні періоди свого існування, залежно від військових потреб, ця армія нараховувала до 120 тис. осіб. На той час це була надзвичайно велика військова сила. У цьому була першорядна заслуга Б. Хмельницького та його оточення.

Б. Хмельницький виявив себе не тільки талановитим творцем державності українського народу, а й талановитим політичним діячем, полководцем, дипломатом. Звичайно, не все так відбувалося, як хотілося, не завжди вдавалося зберігати рівновагу в питаннях соціальних, військових та дипломатичних. Але він умів маневрувати, умів іти на компроміси, і все це підпорядковувалось одній великій меті — побудові незалежної Української держави.

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування козацько–гетьманської держави. Українські гетьмани, які перейняли кермо управління після Хмельницького, в своїй більшості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутрішнього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внаслідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволоділа Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від нападів турків і татар. І лише Лівобережна Україна, що потрапила під владу Московської держави, дістала в цьому плані відносний перепочинок. Хоча не слід забувати, що царський уряд одразу ж після смерті Б. Хмельницького розпочав наступ на державні інституції Гетьманщини.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюховецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішного, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзвичайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — самодержавство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад державності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особистості, які уособлювали два напрямки в державному будівництві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на європейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазепа, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залежності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самоврядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.

Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Батурин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну “Малороссийский край гетьманского регименту”, а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Московського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.

Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони полягали в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійський “всякими мерами и способами с великороссийским народом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество” — тобто всіляко сприяти одруженню великоросів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і державницьку свідомість українців.

Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь–куди, окрім Росії, селітру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки. Свої товари для продажу Україна могла вивозити лише через далекі і вкрай незручні балтійські порти, тоді як вона традиційно торгувала прядивом, воском, худобою, щетиною із західними державами, що були поряд. Збір податків із товарів, які вивозили з України, був відданий на відкуп російському купцеві Саві Рагузинському, згодом сєвським купцям Шереметцевим.

Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а золоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгувати із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.

Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — то в Причорномор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьманування він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.

Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.

Примусові “канальські” роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі своїми кіньми, волами, фуражем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом половина чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на “канальську” каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї “канальської” погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: “А щоб тебе каналія забрала”.

Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку “канальську” працю. Ось що писав полковник Черняк про перебування козаків на копанні Ладозького каналу: “Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби. Найбільше вкоренилася гарячка і опух ніг. І мруть з того. Однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва б’ють їх при роботі палицями, хоч і так вони не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні та святкові дні виконують роботу без спочину”.

До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з якими воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб.

У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.

Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь–кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими республіканськими формами життя, своїми демократичними інституціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книжки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких використовували на благо Російської імперії та її культури.

Отож Іван Мазепа успадкував страшну Руїну–Україну. Зруйнована була і віра в якесь стабільне життя. Зневіра розхитувала колишню впевненість у можливе державницьке буття. Йому дісталась жахна колоніальна політика російського царату, яка розганялась на політичних колесах і спрямовувалася на знищення України, перетворюючи її в пустельну колонію.

У такій ситуації Мазепа зумів пробути гетьманом 21 рік. Треба було, певно, бути людиною надзвичайно тонкого дипломатичного хисту, щоб стільки протриматися. Він і справді міг уміло маневрувати в цих обставинах. Більше того, зумів стати першим дорадником Петра І. Мазепа всіляко намагався зменшити тиск репресивної самодержавної машини на Україну. І фактично багато пунктів Коломацьких статей зумів заблокувати — вони не виконувалися.

З подачі російських імперських ідеологів та істориків, до яких потім приєднались і радянські, Мазепа вважався “зрадником”. Та Мазепа був не першим “зрадником” російських царів.

Першим “зрадником” московський уряд вважав Б. Хмельницького, який пішов на таємні переговори зі Швецією незалежно від волі російського царату в 1656 р., коли Москва і Польща за його спиною вперше домовилися про поділ України.

Другим видатним “зрадником” був І. Виговський, а потім і Д. Многогрішний, котрого цар заслав до Сибіру, де він і помер; “зрадником” був й І. Самойлович, який теж загинув у Сибіру. Найбільшим же “зрадником” став гетьман Мазепа. Треба сказати, що “зрадниками” Україна була переповнена впродовж історії від XVII ст. до 90–х років XX ст. Українців, які відстоювали свою мову, культуру, теж називали “зрадниками”, “мазепинцями”. Це цікаве ідеологічне явище потребує, мабуть, окремого дослідження. Бо воно було і нині є складовою частиною психологічної обробки населення, якому підсовують брехливі ідеологічні концепції заради здійснення егоїстичних чи імперських інтересів чужої держави.

Гетьманування Івана Мазепи

Гетьман Іван Мазепа–Колединський (1687–1709) належав до заможного шляхетського роду волинського чи подільського походження. У XVI ст. його пращури оселились на Білоцерківщині. Батько його — Степан–Адам Мазепа, який був прибічником гетьмана І. Виговського і брав участь в укладанні Гадяцької угоди, дав синові досить високу освіту. Матір гетьмана — Марина (у чернецтві — Марія–Магдалина) — також походила зі старого українського шляхетського роду Мокієвських. За своєю громадською діяльністю вона належала до видатних українських жінок таких, як Ґалшка Гулевич–Лозка чи Раїна Могилянка. Вона рано втратила чоловіка, і це змусило її самій ставати до громадської праці. Останні роки життя — з 1686 р. — вона була ігуменею Києво–Печерського Вознесенського монастиря. До самої своєї смерті Марина була вірною дорадницею і помічницею сина–гетьмана в усіх його намірах.

Освіту Мазепа здобув у Києво–Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час талановитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна–Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Певно, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав латину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих політичних діячів.

У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Через деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошовий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України І. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В. Голіцина.

Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іноземні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося докупи все — і правда, і домисел.

Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в історичній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосунках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, вловлювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його ненав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь–кого. Та, на жаль, не мав такого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній сподвижник Мазепи — Василь Кочубей.

У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити політику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коломацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбувалося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плеяду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження української державності.

Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових “мазепинців”, які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.

Втім, за життя Мазепу часто називали “вітчимом” України — за його потаємність і недовіру до оточуючих. Його недолюблювали козацькі старшини, які звикли до сваволі й здирств, які звикли писати на всіх доноси. Треба сказати, що доноси — це була спеціальна політика спочатку польського, згодом московського уряду, яка сіяла чвари між українськими старшинами й розколювала їхню єдність з часів Руїни. Така політика й допомагала московським царям прибрати до своїх рук Україну. Про це яскраво свідчить лист одного з чільних російських урядовців, князя Д. Голіцина до канцлера Головкіна: “Задля нашої безпеки треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом. Якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті”. У такий спосіб вдавалося урядовцям із Москви утворювати свої старшинські групи, купувати їх різними подарунками, пільгами, обіцянками, посадами, нацьковувати одну групу старшин на інших, гетьмана на старшину, старшину на гетьмана. Так було за І. Виговського, за І. Брюховецького, П. Дорошенка та інших гетьманів. Про це прекрасно знав Мазепа, і через те, певно, і була йому притаманна ота потаємність, про яку свідчать мемуаристи, брак відвертості навіть зі своїми наближеними. До останніх років він нікому не відкрив своїх планів, як він задумав відродити Україну. Про цю сторону його діяльності говорили його прибічники уже пізніше, підводячи підсумки практичних справ гетьмана.

Через те гетьман так ретельно виконував накази московського уряду — давав полки на “канальські” роботи, для воєн, ходив сам зі своїми військами і російською армією і проти татар, і проти турків. Його полки тримали в облозі чимало татарських і турецьких фортець на пониззі Дніпра під час російсько–турецької війни 1700 року Завдяки цьому Петро І зумів здобути Азов.

Ще одна цікава деталь, про яку повідомив шведський історик Альфред Єнсен. На початку XX ст. він написав дослідження про Мазепу й відзначив його освіченість, людську гідність, талант політичного діяча, але в той же час вказував на дві його вади. Це, на його думку, нерішучість і боягузтво. Бо, мовляв, Мазепа не проявив себе в походах як видатний полководець і герой. Але ж Єнсен забув, що українські козацькі полки на чолі з Мазепою боролись за чужі інтереси, це була боротьба, яка посилювала російський абсолютизм, від якого вони хотіли відбитися. Звичайно ж, здоровий глузд підказував Мазепі, що перемоги московських військ — це погибель для України. Що ж до нерішучості — тут варто подумати. Можливо, детальний аналіз його політичної кар’єри міг би підтвердити таку думку Єнсена. А можливо, ні, бо для рішучих політичних акцій потрібно мати твердий ґрунт. Чи була коли–небудь така твердь під ногами у цього гетьмана? З першого погляду здається, що таких сприятливих обставин у нього ніколи не було…

У той же час Мазепа мусив убезпечувати себе від звинувачень, переконувати царя, що він є послідовним виконавцем московської політики, у чому його постійно звинувачували і запорозькі козаки, і селяни, і частина козацької старшини. Говорили навіть, що Мазепа є тінню Москви в Україні, а душа його — в Москві, що він “бігає” часто до Москви, аби “навчитись”, як гнобити свій народ.

Сам він був великим землевласником, мав великі маєтності й помилування в Московській державі. Петро І Мазепу відзначив селянами–кріпаками за вірну службу. Крім того, Мазепа був другою особою в Російській імперії, яка мала орден Андрія Первозванного. За клопотанням Петра І йому був присвоєний від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії.

У своїй внутрішній політиці Мазепа намагався догодити своїй старшині, яка мріяла збагатитись, завести своїх кріпаків. Своїми універсалами (а він їх видав більше тисячі) Мазепа встановив у окремих північних полках одноденний чи дводенний відробіток селян на землях старшини. Він роздавав землі — старшина збагачувалась. Зростала й багатіла козацька верхівка, яка його ж і лаяла; з іншого боку, були невдоволені ним і селяни.

Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монастирів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню нового покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продовжити його справу.

Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди. І старий гетьман виховував їх. З одного боку — це підносило його авторитет. З іншого — народ і частина старшини його не дуже любили.

Та історична епоха Мазепи була вже іншою, ніж за часів Хмельницького. Якщо Хмельницький міг спертися на широкий рух народних мас, на всі верстви і стани українського населення, то за Мазепи народ вже не піднімався на боротьбу за визволення проти іноземної держави, бо ця держава була ніби своя — православна. Мазепа фактично був ідеологом української шляхетсько–козацької освіченої еліти і водночас був її найяскравішим представником. Та він не міг спертися на всю українську шляхту, яка була тепер роз’єднана на групи. Він вважав, що в цю епоху відродити державність України можна було не з допомогою народних мас, а з допомогою цієї еліти, якщо об’єднати її єдиною ідеєю. Тому він не зважав на соціальні потреби народу, а основну увагу перекинув на козацько–старшинську верхівку. До цього приєднуються в цій ситуації ще й зовнішні фактори. Б. Хмельницький міг протиставити Польщі союз з іншими державами. Мазепа не міг протиставити Росії такого союзу, бо Україні було категорично заборонено входити в стосунки з будь–якою державою. Мазепу звинувачували у зрадництві. Коли в 1707–1708 рр. в російській державі вибухнуло велике повстання донського козацтва на чолі з К. Булавіним, то Мазепа, вірний елітарній психології та ідеології шляхетсько–старшинського класу, не підтримав цього повстання. Але ж із точки зору можливостей відбитись від московської залежності, це було реальним рішенням. Так само, як його виступ проти народного повстання на Правобережжі в 1702–1704 рр. під орудою Семена Палія, який хотів віддати цю частину України під московського царя, аби звільнитись від Польщі. В тому і в іншому разі московський уряд змів би негайно гетьманську Україну разом з Мазепою, коли б гетьман опинився на боці повстанців. Тому не може викликати подиву той факт, що Мазепа на вимогу московського уряду заарештував і передав російським властям С. Палія.

Проте, ці діяння не сприяли популярності Мазепи ні серед селянства, ні серед запорозьких козаків, і він не міг мати від них ніякої підтримки в справі відбиття України від влади московських царів.

Ось чому, коли з’явився на європейському континенті талановитий шведський полководець і король Карл XII, який розгромив польські війська, а потім і російські, Мазепа вдається до переговорів з ним, намагається скористатись його силою для відновлення Української держави.

Так зароджувалася “зрада” Мазепи, зрада московському цареві, зрада тій колоніальній політиці, яку провадив російський уряд щодо України. Один із дослідників діяльності Мазепи історик Ілько Борщак писав про це: “Зрадник? Так. Але зрадник — зі зрадниками–царями, що з перших днів Переяслава зраджували Україну. Кривоприсяжник? Так. Але кривоприсяжник із кривоприсяжниками–царями, що присягали завжди заховати пункти Богдана Хмельницького, які навіть до останніх днів імперії фігурували в повному зібранні законів. Юда? Так. Але Юда з юдами, що продавали за тридцять срібняків українські землі у Вільно, Андрусові, Москві, Бахчисараї, Царгороді і навіть Відні і Лондоні. Проте ніколи Іван Степанович Мазепа не був ані зрадником, ані кривоприсяжником, ані Юдою супроти України, до якої був повний святої любові як до батьківщини”.

Коли 1700 р. російський цар Петро І розпочав війну зі Швецією за прибалтійські землі, Україна й українські війська брали в ній активну участь. Шведський король Карл X!! розгромив російську армію і повів своє військо на територію Польщі. Саме тоді Петро І розпочав реформування своєї армії. Здається, що однією з причин невдач Мазепи було те, що він не зумів також вдатися до реформування свого війська — воно залишилося відсталим порівняно з військовими силами інших держав. Чи гетьман не розумів важливості таких новітніх перетворень, чи не дозволено було йому це робити російським царем — питання неясне. Але найлогічніше буде припустити: йому це не дозволялось.

Мазепа входить у зв’язок з новим польським королем Станіславом Лєщинським, як і з Карлом XII. Є підстави вважати, що Мазепа проводив переговори окремо з новим польським королем, ставлеником шведів Лєщинським, і окремо зі шведами. Справа виглядала так, що в ході Північної війни для України не було виграшної ситуації. Якщо перемогли б Карл XII і польський король Лєщинський, то Україна потрапила б під владу Польщі, і всі завоювання українців загинули б. Якщо перемога була б на боці Росії і старого польського короля Августа ІІ, союзника Петра, Україну поділили б обидві ці держави і рештки її державності були б остаточно знищені. Відомо, що коли над Україною з’явилась загроза вторгнення польських військ і Мазепа звернувся до Петра І, просячи військової допомоги, цар відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, борися, як знаєш”. Отже, цар віддавав Україну на поталу ворогам. І взагалі хотів її знищити.

Цю думку підтверджують виявлений згодом в архіві французького міністерства закордонних справ проект Петра І від 1703 р., в якому планувалося усунути гетьмана силоміць від влади, винищити усіх козаків, українські землі віддати росіянам та німцям, ще “раз і назавжди знищити огнище ворохобників”. Були й інші проекти: передати Україну в управління найближчому сподвижнику Петра — Меншикову або ж англійському герцогу Мальборо. Петро зраджував Україну і в часи переговорів з польським королем Августом II, обіцяючи йому віддати частину міст на Правобережній Україні і в Стародубському полку.

Мазепа розумів, що Польща ніколи не згодиться на окреме Русько–українське князівство й федерацію з ним; справа з Москвою була безнадійною, як і з Туреччиною і Кримом. Тому, ведучи переговори з Лєщинським про майбутню федерацію, як того хотіла одна група старшин, він одночасно розпочинає переговори з Карлом XII. За таємною угодою зі шведами Україна мала стати незалежною державою, а Мазепа — довічним її правителем, гетьманом. Після його смерті гетьмани мали обиратись.

Пізніше придворні короля Карла XII, шведські дипломати повідомляли, що для них переговори з Мазепою — це подія великого значення, бо гетьман пропонує йти на Москву через Полтаву, обіцяє допомогу. Так і сталося. Карл XII повернув в Україну.

Але Мазепа довго вичікував, адже військ у нього не було — більшість козацьких полків була в Прибалтиці. За цей час російські війська розгромили великі сили шведської армії на Лісній (сучасна територія Білорусі). Мазепа ж чекав і далі, коли шведи ступили на територію України, почали насильно відбирати в населення продовольство й фураж і тим настроїли їх проти себе. Український народ чинив опір грабіжникам, і шведські війська опинились у несприятливому для себе середовищі.

Після цього ми бачимо Мазепу в таборі Карла XII. Це було восени 1708 року.

Гетьманська Україна в роки Північної війни

Гетьман Іван Мазепа довго еквілібрував у внутрішній і зовнішній політиці між окремими старшинськими угрупованнями й державами.

Поява ж шведських військ в Україні змусила його вживати термінових заходів. Він вирішив прийти до Карла XII з військами, але не міг зібрати усіх своїх полків. Велика частина була поза межами України — вони були на театрах воєнних дій у Прибалтиці, у Польщі разом із російськими військами в боротьбі зі шведами і польськими прибічниками Карла XII. У розпорядженні гетьмана на той час було тільки три полки — Миргородський, Лубенський та Прилуцький. Тож гетьман з’явився у таборі Карла XII лише з невеликою частиною козаків. Одразу ж російські війська на чолі з Меншиковим оточили столицю Гетьманщини — місто Батурин. 27 жовтня 1708 р. Петро І видав маніфест, у якому сповістив, ніби гетьман зник невідомо куди. 28 жовтня він уже повідомив про його зраду та наказав усім мазепинським полковникам повернутися до Росії, інакше вони будуть страчені. На підтвердження цієї погрози Петро І видав наказ про арешт сімей усіх полковників, що були разом із Мазепою в таборі Карла XII. їхні родини були звезені до Глухова і чекали вирішення своєї подальшої долі.

Крім того, Петро І звернувся з маніфестом і до українського народу, де відзначав, що українці мужньо б’ються проти ворожих військ, закликав посилити цю боротьбу. У той же час він очорнював Мазепу як зрадника, котрий нібито хотів віддати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Петро І ще звинуватив Мазепу в тому, що той ніби наклав на свій народ податки на свою користь, а він, Петро І, скасував деякі з них — отже, виставляв себе захисником України. Так почалася багатовікова політика очорнення московськими царями державницької діяльності гетьмана Мазепи. Цар Петро змусив своє духовенство, серед якого було чимало українців, проклинати “зрадника” Мазепу, і його проклинали упродовж віків і в тих церквах і соборах, які він будував за свій кошт. Лише 1992 року українське духовенство зняло анафему з імені гетьмана.

Для історіографів залишається загадкою, чому Карл XII, до якого прийшов Мазепа з дев’ятьма полковниками і чотирма тисячам козаків, не послав допомоги обложеній російськими військами столиці Гетьманщини — Батурину, що була міцною фортецею Лівобережжя, мала достатньо запасів продовольства й озброєння й уперто оборонялась.

Сили Меншикова, які нараховували 10 тис. воїнів, переважали сили замкнутої в Батурині козацької залоги. Деякі історики вважають, що Карл XII був великий полководець, знаменитий стратег, але нікчемний політик. Тому він не розібрався в ситуації в Україні. Карл XII, кажуть, і не відразу прийняв Мазепу, коли той 24 жовтня 1708 р. з’явився в його таборі, а зробив це лише 28 жовтня. Можливо, Карл зважав на те, що Мазепа переходить до нього не як підлеглий, а як політик, що хоче відродити з його допомогою “особоє княженіє”, як говорив Петро I, тобто Українську державу. Імовірно, це зупиняло Карла XII. Можливе й ще одне: Мазепа проводив також переговори з польським королем Станіславом Лєщинським, а не лише з ним. Це змусило його насторожитись: погано, коли за спиною державця про щось домовляються сателіти.

Переговори, котрі Мазепа проводив з Лєщинським, передбачали, що Україна увійде до складу Речі Посполитої на правах федерації.

У свідомості частини української старшини відроджувалися ідеї Гадяцької угоди. Про це свідчив і генеральний писар гетьмана — Пилип Орлик. Він пізніше говорив, що в ці часи українська старшина перечитувала і уважно вивчала Гадяцьку угоду 1658 року.

Але серед української політично активної верхівки не було єдності. Вона була розділена на два угруповання: одне продовжувало орієнтуватись на Польщу і сподіватись, що польський уряд все ж погодиться на федеративний зв’язок України з Польщею і Литвою (До речі, Мазепа добре знав про цю орієнтацію і підтримував зв’язки з представниками цієї групи: це був миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький полковник Горленко, лубенський полковник Зеленський, стародубський — Миклашевський. Саме тому він і проводив переговори з Лєщинським). Інша частина козацької старшини Південної і Лівобережної України (В. Кочубей, І. Іскра) орієнтувалась на Туреччину і Крим.

Ясна річ, що підтримка Мазепи з боку цих полковників була далеко не одностайною. Фактично він не мав тут міцної підпори.

Звичайно ж, Мазепа не міг опиратися і на підтримку народу. Через виснажливі постої російського війська, через податки, через здирства самої української старшини, котра діставала від Мазепи землі, угіддя і селян, людність була незадоволена своїм гетьманом. Тому Мазепа не міг надати достатньої допомоги й Карлу XII. Та, зрештою, він тепер сам сподівався на його поміч. Його столиця — Батурин — була оточена російською армією.

Карл XII Батурину не допоміг. Не міг допомогти йому і Мазепа. Доля столиці Гетьманщини була фактично вирішена.

Обороною міста керував сердюцький полковник Дмитро Чечель. На вимоги Меншикова відчинити ворота фортеці та впустити туди російські війська той відповідав, що пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота. Взяти ж місто приступом було важко. Меншиков через те вдався до тих козацьких старшин, які почали повертатись від Мазепи і Карла XII після погроз Петра І розправитись із їхніми сім’ями і тепер шукали способу довести свою прихильність до російського уряду. Серед таких був і сотник Іван Ніс, що вказав російському війську на потаємні ходи до міста під великими укріпленими стінами Батурина.

Вночі 2 листопада 1708 р. московські війська вдерлися через ті потаємні проходи в середину Батурина і розпочали жахливу різанину населення. Було знищено до 10 тис. людей, ніхто не мав пощади — ні жінки, ні діти, ні старі люди. Коли в наступні дні селяни довколишніх сіл прибули до міста на базар, то вони побачили на місці Батурина попелища, гори трупів і повне безлюддя…

Гетьманська столиця була знищена дощенту. Так був виконаний наказ Петра І: “Батурин другим в пример сжечь весь”. Від цієї нелюдської розправи над мирним населенням здригнулася вся Україна. Вістка про звірства в Батурині обійшла світ: про них писав і новгородський літописець, і закордонні сучасники (англійці, австрійці). Але цим справа не обмежилась.

Меншиков і його війська, які окупували значну частину Лівобережної України, розпочали тут жорстокий терор. Усіх, кого запідозрювали у співчутті Мазепі, знищували. Кожного прихильника української справи чекала страта. Поширювались доноси — бо донощики діставали вищі посади, винагороди, землі, маєтки за рахунок своїх жертв. Почалась загальна деморалізація українського суспільства. З одного боку — страх перед звинуваченням у співчутті Мазепі чи Українській державі, з другого — бажання легко збагатитись.

Трагедія Батурина була першою українською жертвою в ході Північної війни — війни Росії і Швеції, в якій не було абсолютно ніяких національних інтересів України. Далі — інша драматична сторінка: Запорозька Січ.

Запорозькі козаки на чолі з отаманом Костем Гордієнком, які не завжди підтримували Мазепу, а часом і погрожували йому за шляхетсько–старшинську політику, з приходом Карла зрозуміли, що Мазепа — менше зло, аніж Московська держава. І козаки на чолі з Гордієнком також переходять на бік Карла XII. Це була значна підтримка шведському війську. Шведській армії відчутну допомогу подали запорозькі козаки, які розпочали навесні 1709 р. витісняти російські війська з території південної Полтавщини. Були знищені московські гарнізони в Кобеляках, Царичанці та інших містечках; запорожці прихиляли населення на бік шведів, аби воно давало продукти війську і фураж. Під Нехворощею був розбитий запорозькими козаками російський гарнізон. Крім того, кошовий отаман Кость Гордієнко підписав (за підтримки Мазепи) у Великих Будищах угоду з Карлом XII, за якою король не мав підписувати з Росією угоди, допоки Україна не здобуде своєї незалежності.

Тож Петро І дав наказ зруйнувати і Запорозьку Січ. Він давно уже ненавидів запорожців, які підтримували боротьбу населення проти російського панування в Україні та надавали допомогу антифеодальним виступам у самій Росії. Зокрема, так було під час повстання донських козаків і російських селян на чолі з Кіндратом Булавіним. Тому цар Петро І вирішив розправитись і з цим гніздом української вольниці.

Російське військо під командою полковника П. Яковлєва та козацького полковника Гната Ґалаґана на початку квітня 1709 р. підійшло до укріплень Січі. Вона була зачинена на всі ворота, і козаки не пускали російських стрільців до себе. Запорожці, власне, не розуміли, чого сюди прийшли війська царя.

Частина козацького населення була на промислах, у плавнях, на хуторах, випасала коней, готувала порох. Інша частина пішла в похід на Крим. Тоді виступив знаний козаками Ґалаґан і оголосив, що вони прийшли до запорожців як друзі. Довірливі козаки відчинили ворота січової фортеці.

Туди увірвались російські війська, і розпочалась кривава драма. Козаки схопились за шаблі, але було вже пізно. Вони захищали кожен клаптик землі, кожну церкву, кожен курінь. Але їх там зачиняли і спалювали живцем. Меншиков повідомив царю, що відразу він стратив 300 козацьких старшин.Січ була розгромлена вщент. Кошовий отаман Степаненко згодом писав гетьманові І. Скоропадському: “Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробів многих не тилко товариства, но і чернеців одкопувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано”.

Зруйнована була Січ, зруйновані сусідні укріплення — Перевалочна та інші. Російські стрільці спускалися вниз по Дніпру і виловлювали в плавнях мисливців–козаків. Дніпро розлився, плавні були перетворені в суцільне море, і запорожці часом опинялися серед очеретів, на маленьких острівцях. Але й там їх знаходили і вбивали.

На знак перемоги над українською вольницею вперше в історії у столиці Московської імперії пролунав із гармат переможний салют…

Жорстоке руйнування Січі та столиці Гетьманщини Батурина — то було руйнування великих завоювань у державницькому житті українського народу. Частина козаків, що перебувала в поході проти татар, повернувшись на Січ і не заставши нікого живого, пішла назад. Вони попросили у кримського хана, проти якого щойно воювали, дозволу осісти в межах Нижнього Подніпров’я, що контролювалось Кримом. Хан дозволив козакам оселитись по притоці Дніпра — річці Олешки. Тут і була заснована так звана Олешківська Січ. Цікаво, що Петро І був такий лютий на запорозьких козаків, що наказав нікого з них не впускати в межі України, а хто потрапить до рук російських військ, піддавати тортурам: рубати руки, ноги, виколювати очі. Олешківська Січ проіснувала до 1734 р.

У цей час Петро І дав розпорядження обрати нового керманича України, бо козацька армія могла б уся перейти до Карла ХІІ. Потрібен був гетьман, який би цього не допустив. Цар вирішив поставити на гетьмана стародубського полковника Івана Скоропадського. Деякі історики стверджують, що він був однодумцем Мазепи, про що Петро І не знав.

Скоропадський зі своїми полками на той час воював зі шведами, був затиснутий між військом Карла XII і московським. Тому він не перейшов із Мазепою до Карла ХІІ. Деякі козацькі старшини, проте, пропонували обрати на гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка. Це був молодий та енергійний полковник, освічений, користувався повагою старшини. Петро І знав про це. І тому не згодився на цю кандидатуру, заявивши, що цей Полуботок може стати “другим Мазепою”.

У Глухові в жовтні 1708 р. відбувається вузька старшинська рада під безпосереднім наглядом московського царя та його наближених — Шереметьєва, Головина та інших. Перед обранням нового гетьмана в Глухові провели обряд глумління над “персоною” Мазепи (це символічне зображення особи гетьмана в козацькому одязі, своєрідне опудало). Над ним кат зламав шаблю, знівечив герб, зірвав ордени, а саму “персону” повісив. Гетьмана Мазепу прокляли церковники. Після цього козацькі старшини слухняно “викричали” на гетьмана стародубського полковника Івана Скоропадського. Але на цьому цар не заспокоївся.

На його вимогу вище духовенство імперії також оголосило гетьманові анафему, прокляття. У Москві було офіційно оголошено Мазепу зрадником і над ним виконаний обряд прокляття, причому виконав його друг Мазепи (вони разом учились у Києво–Могилянській академії), місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський, який вірно служив тепер Москві. Отож перший крок до зради — зречення своєї землі і своєї мови — приводив і найбільш славних мужів, таких, як Яворський, до зради більшої, до зради друзів, однодумців і найвищих ідеалів свого народу.

Для Московської держави важливо було затаврувати волелюбного гетьмана України, аби його приклад не перейняли послідовники державотворчої традиції в Україні. Із цього приводу справедливо писав історик О. Оглоблин: “Усі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь — все кинула Москва у 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності”.

Ця система облуди й дискредитації українських діячів чимдалі глибше вдосконалювалась і в царські часи, і в епоху більшовизму. Для імперії відокремлення України чи іншого народу і самостійне його існування було і є найстрашнішим злочином, “зрадою”.

Навесні 1709 року російська та шведська армії, маневруючи, вибирали місце для вирішальної битви. Нарешті позиція ця була обрана біля однієї із найбільших фортець Лівобережної України — міста Полтави. Хто володів Полтавою, той володів Лівобережною Україною і дорогою до столиці Росії — до Москви. Карл XII, який мріяв детронізувати Петра І, спрямував свої погляди до Полтави.

Полтавська катастрофа.

Гетьман Пилип Орлик

Для Карла XII позиція біля Полтави була важливою, бо Мазепа обіцяв надати тут всіляку допомогу. Гетьман розгортав активну дипломатичну діяльність, намагаючись залучити до походу Карла XII на Московію Туреччину, Крим, Волощину. Але Туреччина і Крим, як завжди, вичікували, хто ж переможе і на чий бік стати, кого легше пограбувати.

Навесні 1709 року Петро І і Карл XII обирають під Полтавою поле битви. Пізніше російські історики, а слідом за ними й усі українські радянські історики описуватимуть Полтавську битву як блискучу перемогу російського війська, уникали аналізу її наслідків для української державності.

Цю перемогу російський цар ретельно готував, зокрема, він всіляко послаблював союзника Швеції —гетьманську Україну низкою терористичних акцій. Батурин, Запорозька Січ… Маніфести до українського народу

Останньою подією в підготовці до цієї битви було повернення Петром І із сибірського заслання фастівського полковника Семена Палія, засланого Петром за сприяння залежного від нього гетьмана Мазепи. Семен Палій, що очолював повстання селян на Правобережжі в 1702–1704 рр., був дуже популярний серед селян і рядового козацтва як борець проти польсько–панського гніту. Це використав Петро І.

Палій був доставлений до Полтави, пожалуваний чином полковника і перебував у почті Петра І як знамено справедливості царя, хоча ніякої практичної ролі не відігравав у битві. Сухенький, маленький дідусь з довгою, рідкою борідкою, він “теліпався у сідлі”, постійно супроводжував могутню, кремезну постать російського царя, коли той об’їздив війська. З протилежного табору, з табору шведських військ, Палія впізнали козаки–мазепинці. Частина їх під час бою почала переходити на бік російського війська, бо там був Палій, символ боротьби селян і козаків проти гніту польських магнатів.

Полтавський бій відбувся 27 червня 1709 р. за повної переваги російської артилерії, яка засипала ядрами позиції шведів. Під час одного приступу бою було забито коня під Карлом ХП. Ще перед тим король був поранений. І це справило гнітюче враження на шведське військо.

Петро І поклав на полі бою десять тисяч шведських солдат, три тисячі взяв у полон; до його рук потрапив навіть фельдмаршал граф Реншильд і перший міністр граф Піппер. Петро І, сп’янілий від успіху, забув на якийсь час, що тут загинула не вся шведська армія. Через те Карл XII, Мазепа, кілька козацьких старшин, у тому числі й Кость Гордієнко із запорожцями, почали організовано відступати на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись, що переправляться до Криму. Але з’ясувалось, що знищено всі човни. Тут їх наздогнали російські загони. Проте шведський король і гетьман зі своїми прихильниками встигли переправитись на протилежний берег Дніпра, а їхнє військо було забране в полон. Фактично шведська армія перестала існувати.

Карл XII, Мазепа та його прибічники, яких потім стали називати мазепинцями, опинились невдовзі в межах Османської імперії. Гетьман і його товариство фактично явили собою першу в історії політичну еміграцію українців.

Таким чином, Полтавська битва стала для Росії вихідним моментом у її піднесенні і встановленні панування на терені Східної Європи. Для України, для відродження її державності вона стала катастрофою. Відкрита збройна боротьба за незалежну Українську державу зазнала остаточного краху. Але ім’я Мазепи і його однодумців залишилось прапором боротьби свідомої української національної еліти за свою державу й надалі. Це був переломний момент в історії розвитку національно–визвольної боротьби, коли українці змушені були остаточно перейти від відкритої збройної боротьби за свою державу до оборони.

Іван Мазепа був одним із видатних діячів, які на ґрунті історичного досвіду прозірливо побачили перспективу розвитку української державності. Такий цікавий документ XVIII ст., як “Історія Русів”, наводить пророчу промову Івана Мазепи напередодні розриву з московським царем, у якій він, зокрема, говорить таке: “Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючи між собою, монархи, що зблизили театри війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка або ціль всього нещастя”.

І далі Мазепа говорить про те, що коли б перемогла Польща, “неминуче причислені ми будемо до Польщі і піддані в рабство полякам і на волю його наставленика та улюбленця короля Лєщинського”. “А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того, бо ви бачите, що, хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, прибравши собі владу необмежену, карає народ той (тобто російський. — Авт.) своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але і саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимучені тиранськими тортурами”. Тобто, Мазепа абсолютно чітко визначив майбутність України між двома “світами, між двома “проваллями” — російським деспотизмом і польським, а в цілому — європейським анексіонізмом. Україна, на його думку, мала шукати власного шляху в майбутнє.

Мазепа помер у вигнанні, був похований у селі Варниці біля Бендер (у Молдавії), потім прах його перенесено до монастиря в Галаці.

На старшинській раді після смерті Мазепи гетьманом було обрано найближчого його сподвижника — Пилипа Орлика. Це була людина надзвичайно яскрава, самобутня, високоосвічена, яка увійшла в історію української суспільно–політичної думки як творець конституційного проекту для України. Пилип Орлик походив із чеської родини, з Віленщини. Навчався в Київській академії, був учнем відомого вченого Стефана Яворського, котрий пізніше зрікся Мазепи.

Орлик працював у військовій канцелярії Мазепи. Гетьман помітив його здібності й наблизив до себе. Згодом Пилип Орлик став чи не єдиною особою, котрій потаємний до всіх Мазепа першій довірив свій задум — відірвати Україну від Москви. Орлик добре володів кількома мовами, в тому числі й латинською. Всю свою 30–річну діяльність як гетьмана України у вигнанні Орлик присвятив боротьбі за незалежність України, відродженню її державницького існування. Він продовжив розпочате Мазепою створення коаліції європейських держав для боротьби проти посилення анексіонізму Росії та її деспотизму на європейському континенті.

Пилип Орлик вбачав причини поразки Мазепи у внутрішній опозиції старшини. Через те він намагався створити теоретичне підґрунтя для розуміння цією старшиною вигідності свого становища в майбутній Українській державі. Він залишив нам цікавий документ “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Під терміном “Військо Запорозьке” тодішні автори, як правило, розуміли Україну, весь її вільний народ. Створивши цей документ, як вважають деякі історики, Орлик заперечив внутрішньополітичні прагнення Мазепи. Головна мета цього документа полягала в тому, щоб організувати в майбутній Україні не абсолютистське гетьманська управління, до чого був дуже схильний старий гетьман, а парламент із представників від усіх станів українського населення, у тому числі й Війська Запорозького.

Починається документ з того, що Україна є незалежною державою, що вона не була завойованою Російською імперією, що вона добровільно приєдналась до Московії. Між іншим, цю свою думку про добровільність приєднання України Орлик підкреслює в ще одному своєму документі. Він називається “Вивід прав України”. Український історик в еміграції Ілько Борщак знайшов його в архівах замку Дентельвіль, що колись належав дружині Григора Орлика, старшого сина Пилипа Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі Дентельвіль. Документ був написаний французькою мовою. Пилип Орлик, як відомо, володів кількома європейськими мовами. Борщак зробив переклад з оригіналу й опублікував його ще в 1925 р. у львівському історичному журналі “Стара Україна”.

У цьому документі Пилип Орлик пише, що гетьман Богдан Хмельницький визволив з–під польсько–шляхетської неволі “пригнічену козацьку націю, він же утворив з України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорозького. І син перейняв це по ньому в спадок. І стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів, і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким поглядом від царів московських”. Далі він стверджує, що Україна є вільним князівством і що її стани “вільно обирали гетьманів по своїй уподобі”. “Це факт установлений і правда загальновідома, що козацька нація й Україна були вільними”, — стверджує він.

Орлик, звісна річ, цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, і відмінність українського суспільного життя від московської самодержавно–деспотичної системи і від польської монархії. Ця ж ідея проходить у нього і в “Пактах Конституцій”. Орлик вважає, що потрібно відродити виборність гетьмана, відродити козацький парламент, який мав би скликатися тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали б входити і представники від Запорожжя і по одному представникові від кожного полку — тобто від усієї території України. Козацький парламент — генеральна рада — на думку Пилипа Орлика, мав обмежити владу гетьмана і робив з України конституційну державу, у якій на власний розсуд (гетьмана) нічого не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися.

Цікаво, що ця конституція гармонійно поєднувала й інтереси генеральної старшини — провідної верстви суспільства — та її військової сили, Запорожжя. У той же час, як стверджують дослідники, вона була маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, “вікопомним пам’ятником української державно–політичної думки” — за визначенням українського історика О. Оглоблина.

Оскільки влада гетьмана за цією конституцією мала бути не абсолютистською (тодішній державний устрій майже всіх держав у Європі був монархічним), то проект Орлика, як бачимо, випереджав час. Він віддавав перевагу виборному, парламентарному типу державного управління. Гетьман пише так: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме: і під час війни, і в умовах миру збирати приватні публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі в присутності його величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації (“вільною нацією” тут названо український народ. — Авт.) не дотримуватися такого ж прекрасного порядку. Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей. Але коли деякі гетьмани узурпували владу, порушуючи всіляке природне право і рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: я так хочу, я так велю. Через таке деспотичне право некомпетентності гетьманського правління на батьківщині та у Війську Запорозькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військов постоїв (мається на увазі російського війська. — Авт.), зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків. Отож ми, старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке, укладаємо договір із ясновельможним гетьманом і постановляємо: в акті обрання його ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині, як з огляду на її високі служби, так і з огляду її перебування при гетьманові”.

Ідея надати перевагу козацькій старшині як панівній верстві, з якої рекрутувалась уся державна адміністрація, ймовірно мала на меті виправити ті помилки, які допускав Іван Мазепа, вважаючи, що тільки влада гетьмана має бути в Україні абсолютною.

Гетьманування Пилипа Орлика минуло поза межами України. Але воно було наповнене численними подіями, пов’язаними з боротьбою за її незалежність. Разом із Карлом XI! Орлик намагався створити коаліцію держав для боротьби з експансіонізмом російської монархії.

У 1711 р. армія Петра І прийшла на Прут проти турецького війська, яке намагалось захопити Україну. Становище Петра І, оточеного з усіх боків турками, татарами, шведами, українцями та військовими загонами інших народів, було скрутним, але йому вдалося відкупитись у турецького уряду. Після цього був укладений так званий Прутський мир, за яким Туреччина повернула собі Озів (сучасна назва Азов. — Авт.), Петро зрікся Запорожжя та Правобережної України, а шведи нічого не дістали.

Хоча Орлик і доводив, що Лівобережна Україна також має відійти від Росії, Петро І знову зумів залишити її за собою.

Туреччина в 1711 р. визнала за Орликом Правобережну Україну, але на цей час Правобережжям заволоділа Польща. Через те дія конституції Орлика на цій території тривала недовго — до 1714 року.

У подальшому своєму житті Орлик переїздить з однієї європейської країни до іншої. Петро І посилає численних вивідчиків–агентів, щоб упіймати неспокійного гетьмана і знищити його або привезти в Росію і заслати до Сибіру, як це він зробив із племінником Мазепи — А. Войнаровським, якому дісталися усі скарби гетьмана. Войнаровського Петрові агенти викрали з–за кордону, привезли до Росії, потім він був засланий довічно до Сибіру. Скарби ж Мазепи, які також прихопили російські вивідчики, потрапили до російських скарбниць. Пилипу Орлику вдалося уникнути рук агентів і продовжувати свою діяльність разом із сином Григорієм для відродження Української держави. Він писав численні листи, петиції, заяви до всіх європейських володарів і урядів, відстоюючи права України на її незалежне існування. Значення його діяльності полягає в ознайомленні Європи з долею України, в застереженні її від агресії Російської імперії.

Початок агонії української Гетьманщини.

Іван Скоропадський

Лівобережна Україна, опинившись під владою Росії, потрапила в смугу поступової ліквідації її автономних прав, тобто залишків її державницької самостійності. Але навіть шалений Петро при його нетерплячому натиску на рештки української державності не міг одразу їх ліквідувати. Російська самодержавно–централістична система не могла проковтнути й переварити старі, перевірені часом державницькі структури та інституції козацько–гетьманської України, які були міцно закорінені в політичному та громадському житті її народу. Подальша історія Лівобережної України пов’язана з боротьбою частини її верхівки проти наступу на автономію.

На Лівобережній Україні в 1708 р. гетьманом був обраний, як ми знаємо, полковник Стародубського полку Іван Скоропадський. Російський уряд за його гетьманування намагався все більше обмежити українське самоврядування. Основним принципом цієї політики було давнє “поділяй і владарюй”. Заохочувалися чвари між гетьманом і старшиною; відбувалося постійне нацьковування недосвідчених і довірливих українців проти українських урядовців. Козацька старшина, певна річ, боялась народних повстань і заколотів. Кожен прорахунок козацької адміністрації, кожна скарга від простолюду (а скарги часто організовували зумисне) використовувалися проти гетьмана та його урядовців. Російська політика була спрямована на те, щоб повністю позбутись української адміністрації й підпорядкувати Москві управління Україною, аби максимально використовувати її матеріальні та людські ресурси.

Гетьман Іван Скоропадський відразу ж після обрання на гетьманство звернувся до російського уряду з пропозицією підтвердити, як це робилось традиційно ще з часів Хмельницького, права України, що викладалися в окремих статтях, і щоб цар уклав певну угоду, яка б регулювала відносини між гетьманською адміністрацією та російським урядом. Але Петро І категорично відмовився підтверджувати будь–які статті нібито через воєнний час. Мовляв, недоречно укладати будь–які угоди, коли йде війна.

Скоропадський звернувся до Петра І з проханням, щоб українські козаки в містах залишалися під орудою своїх командирів — своїх старшин, а не московських офіцерів. Цар відмовив і в цьому.

Скоропадський просив царя повернути Україні зброю (гармати тощо), котру було забрано в Батурині. Звичайно ж, і в цьому було відмовлено. Не задовільнив прохання гетьмана, аби московські воєводи не втручалися у внутрішні справи України. Відмовлено також і в проханні не обтяжувати населення постоями численного московського війська.

Петро І зробив таку лицемірну заяву при відмові Скоропадському: мовляв, “… український народ має, з ласки царя, стільки вольностей, як ні один народ на світі”. Яка ж то була ласка царя?

До Скоропадського був приставлений постійний наглядач у ролі міністра — стольник А. Ізмайлов, який мав стежити за діяльністю гетьмана. Він мав слідкувати також за полковниками, за всіма старшинами, прислухатися до розмов козаків і про все доповідати в Москву і в разі якогось “народного невдоволення” вдаватись до застосування “великоросійських полків”. Столиця Гетьманщини була перенесена з розореного Батурина на кордон з Росією — в місто Глухів. Ізмайлов своєю брутальністю і зневагою викликав величезне обурення української адміністрації. Невдовзі його замінили іншим резидентом — це був Протасьєв, який втручаннями у внутрішні справи України перевершив Ізмайлова. Незважаючи на обіцянку Петра І не переслідувати козацьких полковників, які під час війни були на боці Карла XII і Мазепи, вони всі були заарештовані з родинами, частину їх заслано до Сибіру. Багато їхніх сімей було пущено по світу жебраками, бо в них було відібрано і землі і всі маєтності.

Петро І не зважав на українське правління. Часто він сам призначав полкову і навіть сотенну старшину з російських дворян чи представників інших національностей. Маєтки, конфісковані в українських старшин, роздавав своїм наближеним, які абсолютно не зважали ні на гетьмана, ні на його адміністрацію.

Землі та маєтки, які діставали російські землевласники в Україні, ставали центрами поширення нового кріпосництва. Адже їхні нові власники приводили з Росії своїх кріпаків і демонстрували українському панству всі принади безмежного володіння кріпаками. Це особливо подобалось тій частині української старшини, котра жадала швидше збагатитись і урівнятись у правах із російським дворянством.

Одночасно Петро І та його уряд інтенсивно використовували населення України для спорудження численних фортець, риття каналів, для будівництва на фінських болотах нової столиці імперії — Санкт–Петербурга, укріпленої лінії над Тереком, такої ж лінії біля Волги, біля Дону.

Козаки й прості селяни гинули не тільки на тих примусових роботах, а й у численних війнах, які провадила Росія. На ті війни забирали людей, відриваючи від власного господарства, з усім їхнім спорядженням. Крім того, Україна зазнавала великих економічних збитків і від законів, які приймав російський уряд для українського купецтва. Це і підвищення торгового мита, це і заборона торгувати із західними державами, це і спрямування товарів з України через абсолютно невигідні для неї балтійські порти, це і регламентація торговельних шляхів, через які тільки й можна було вивозити товари. Все це руйнувало українську вільну торгівлю.

Українська суспільність постійно деморалізувалася. Гетьман Скоропадський втрачав авторитет, частина підлеглих уже зверталась не до нього, а прямо до московських урядовців чи до самого царя. Крім того, російські чиновники охоче приймали скарги від усіх, щоб потім виступити в ролі миротворців і захисників українців.

Найбільшим ударом для української адміністрації було заснування в 1722 р. Малоросійської колегії із шістьох московських урядовців на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Ця колегія позбавляла гетьмана і тих невеликих прав, якими він ще володів. Вона мала приймати скарги від населення, розглядати ці скарги, контролювати фінанси в Україні; стежити, щоб козацька старшина, мовляв, не обтяжувала простих козаків. І це при тому, що в самій Росії кріпосництво набувало небаченого лиховісного розгулу. А тут — така турбота про звичайних хліборобів. Цей історичний спектакль уже тоді заклав основи державної політики підступності й фарисейства, коли за словами про добрі діла урядовців ховалися жахливі злочини імперського уряду.

Петро І навіть видав маніфест до українців, у якому повідомляв, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб “народ український не був ні від кого обтяжений, ані неправими судами, ані утисками старшин”. Ось таким миротворцем хотів виглядати Петро І та його уряд в очах українського населення, і все це було спрямоване на відрив народу від українського гетьманського уряду на дискредитацію його в очах народних мас.

Скоропадський звернувся до царя з протестом проти утворення Малоросійської колегії. Але, звичайно, йому було в усьому відмовлено. Терплячий, урівноважений гетьман цього разу не витримав наруги: він дістав серцевий напад і помер. Це було 3 липня 1722 р. Петро І заборонив обирати нового гетьмана.

Але українська старшина наставила наказним гетьманом Павла Полуботка. Це була людина досить освічена, енергійна та авторитетна, що відкрито відстоювала автономні права України. Він намагався відразу ж протидіяти Малоросійській колегії. Зокрема протидіяв контролю фінансів України, протидіяв розглядові скарг на українських урядовців. Він подав протест проти діяльності Малоросійської колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії (так називалась виконавча інституція гетьманської держави — уряд) з наказами як до підвладної установи. Він домігся того, що Сенат наказав Вельямінову звертатися до Канцелярії з повагою, радитись про ті заходи, які вона хоче здійснити в Україні.

Вельямінов був обурений і рішуче виступав проти цієї вимоги гетьмана. Проте Полуботок провів іще одну важливу реформу — судову. Він перетворив Генеральний суд у колегіальний орган, розгорнув боротьбу з хабарництвом, тяганиною у місцевих судах, встановив порядок подання апеляцій. І цим самим вибив із рук Малоросійської колегії, яка була створена ніби для захисту інтересів українського населення в судах, найважливішу зброю.

Звичайно ж, реформа Полуботка викликала величезне невдоволення в столиці Російської імперії.

Петро І викликав до Петербурга наказного гетьмана Полуботка, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша, ще кількох старшин і поставив вимогу скасувати всі ці нововведення. До того ж, старшину Стародубського полку було намовлено московськими урядовцями написати прохання, щоб урядовцями в Україні були тільки росіяни. У цій ситуації Полуботок зі своїми прихильниками пишуть петицію про повернення Україні її автономних прав. Розлючений Петро І дає наказ заарештувати гетьмана та його однодумців і кинути їх у Петропавловську фортецю.

“Історія Русів” наводить чимало фактів про розправу російських чиновників і особисто царя Петра з останніми українськими державцями. Тут, зокрема, оповідається, що государ звелів узяти їх на тортури і судити в Таємній канцелярії. А квартиру їхню на Троїцькій пристані огородити надійною вартою. Ця Таємна канцелярія, оповідає свідок тих подій, була несхожою на жодні цивільні чи духовні судилища з їхніми правами та обрядами.

“Була вона єдиною в своєму роді в цілому світі, подібно до святої римської інквізиції”,— зі знанням справи констатує сучасник. У ній не приймали ні доказів, ні виправдань — ні письмових, ані свідкових, ні совісних, цебто під присягою. Особа, що не признавалась до вини, мусила витерпіти тортури в три прийоми, а наостанок — вогняним знаряддям, тобто, розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою.

Коли Савич на запитання царя, чи він знав про лихий замір його товаришів і земляків, які нібито душили баранів, куплених царем для розведення нової породи на півдні України, відповів чемно: “Не скажу вашесті”,— то дістав за ту чемність запотиличника і був відправлений на тортури. Коли ж Петрові сказали, що ця відповідь є малоросійською чемністю, він не повірив і послав в Україну спеціальне посольство, щоб довідатись, чи й справді там є такий вираз — “вашесть” (тобто “ваша величність”), то виявилося, що такий вислів є. Це посольство коштувало російському урядові 70 рублів, що їх стягли, звичайно, із Савича.

“Історія Русів” розповідає, що коли Полуботкові був оголошений вирок, він сказав цареві Петру І такі слова: “Бачу, государю, і розумію, з якого джерела зачерпнуто злість твою, що не властива серцю твоєму і не пристойна характеру помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість — суть єдине добро всіх монархів світу цього. І закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі й охоронці повинні їм бути. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад законами, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята в усіх народах так шанована, а жодним чином не законоприступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, государю, декілька разів підтверджував. Народ наш підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії”.

І далі: “Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить… бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці… Але, поки ще живу, скажу тобі правду, о государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед царем усіх царів — Всемогутнім Богом — за погибіль нашу і всього народу”. Коли читаєш про ті тортури, про ті високі надії чесних людей, неодмінно виникають асоціації з нашими тридцятими роками, коли мордували ще гірше українську інтелігенцію і навіть українських комуністів, які були при владі і які свято вірили в ідею комуністичного раю, і здається, все почалося звідти, з петровських часів. А може, з часів Івана Грозного і Малюти Скуратова… Коли починалась сама Росія…

Павло Полуботок помер (1724) у Петропавловській фортеці. Його ім’я залишилось у пам’яті свідомих українців як ім’я мужнього й безстрашного поборника ідеї Української держави, законних прав українського народу на державницьке існування, отже — і на життя в історії… Портрети Полуботка в XVIII–ХІХ ст. можна було зустріти в багатьох українських родинах.

Після смерті Павла Полуботка уже не обиралися нові гетьмани. Російський уряд продовжував нищити державницькі інституції нашої країни. Україною управляла Малоросійська колегія.

Вона продовжувала з більшою силою тиснути на українське населення. Ще Вельямінов пишався тим, що його колегія збільшила податки майже на 600 відсотків. З 1722 р. по 1724 рік ці податки збільшились від 45,5 тис. рублів до 241,3 тис. рублів. Тепер колегія почала стягувати податки із українських землевласників та водночас зачепила й російських, які вже укоренилися в Україні. Так, один О. Меншиков, найперший сподвижник Петра І, дістав тут до 200 сіл і містечок, володів Почепом, Ямполем та іншими містами, мав численну кількість промислів. Він перший обурився податковою діяльністю Малоросійської колегії. Через те, коли після смерті Петра І на престол сіла його дружина Катерина І, якій Меншиков допомагав здобути цю честь, він зробив усе, щоб припинити діяльність колегії та знову обрати гетьмана. Уже за царювання наступника Катерини І — Петра II ним став миргородський полковник Данило Апостол (1728–1734).

Але новообраний гетьман не міг відновити знищених державницьких інституцій України. Від нього взяли обіцянку не порушувати присяги російській державі, бути “вірним рабом російських монархів”, не вдаватися до будь–яких зносин з іншими державами і народами, і навіть із запорожцями. Його син залишався заложником у Меншикова. Царський уряд видав гетьманові на його прохання угоди — “Нужды малороссийские” та “Решительные пункты”. Офіційно було дозволено обирати гетьмана України, хоча в таємній інструкції говорилося, що це робиться лише для вигляду,— “для лиця”, — а насправді гетьман України призначається імператором — “с воли и соизволения Его Императорского Величества”. Призначалась і вся старшина, і Генеральний Суд мав бути із трьох “персон” українців і трьох із “великороссиян”. “Обрання” гетьмана мав провести спеціальний представник Москви Наумов. Йому було вказано, що в тому разі, коли козаки на раді будуть не згодні з цією кандидатурою, він повинен припинити раду, щоб козаки не могли обрати когось іншого на гетьмана.

З цього часу фактично російський уряд уже не визнавав Гетьманської України як юридично самостійної державної сторони. “Решительные пункты” мають уже форму указу царського уряду, який потрібно лише виконувати. Діяльність гетьмана Апостола в цих умовах обмежилась економічними питаннями: зменшенням поборів, впорядкуванням податків тощо. Він продовжував започатковану Скоропадським справу укладання зведення українських законів — “Права, по которым судится малороссийский народ”; головна ідея цього твору — збереження автономії України і визнання за українською шляхтою привілеїв. Проте й це викликало настороженість у російській столиці. Там чекали моменту, щоб усунути цього гетьмана від влади, хоча кожен його крок і без того контролювали царські радники, які наглядали за адміністрацією, фінансами і військом України, яке використовував царський уряд на примусових роботах у будівництві укріплених ліній, в роки чергової російсько–турецької війни. Через шість років Данило Апостол помер, і знову вся влада в Україні була передана Малоросійській колегії. Тепер вона називалась “Правління гетьманського уряду” (1734–1750).

Це був період, коли в Московській державі почали часто мінятися царі, які після Петра величали себе імператорами. За імператриці Анни Іоаннівни, дочки Петрового брата, російською державою управляли численні німецькі радники. Період її правління пов’язаний з іменем фактичного правителя Росії — фаворита цариці, прибалтійського німця Ернста Бірона. У самій Російській державі та в Україні він установив жорстокий терористичний режим, коли придушувались всілякі прояви незалежного існування й самобутнього управління.

На чолі Правління гетьманського уряду в Україні був поставлений князь Олексій Шаховськой, якому надавалась необмежена влада.

Останній гетьман України Кирило Розумовський

Князь Шаховськой і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоаннівни спеціальну інструкцію, котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість у судах — все це вина українських урядовців. Ці чутки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом, захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережжя, яке перебувало у складі Польської держави. Але потрібно було всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі міцніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна зрада.

Робилося все, аби українців позбавити навіть доброї згадки, що українська спільнота колись юридично мала в Польсько–Литовській державі стани, вольності та привілеї. Тепер над представниками різних станів українського населення чинилася сваволя. Так, у 1734 р. голова Правління гетьманського уряду — ним тоді став новий російський чиновник князь Барятинський — наказав заарештувати старого чернігівського архієпископа Іларіона Рогалевського. В 1734 р. за наказом цього князя був заарештований увесь київський магістрат, а його архів було перевезено до столиці Росії. Барятинський пояснював необхідність подібних дій тим, що київські міщани повинні забути свої привілеї, записані в паперах магістрату. Подібно поводились в Україні й інші прислані сюди російські урядовці. Наприклад, фельдмаршал Мініх, невдоволений своїми сусідами, українськими землевласниками Марковичами, подав скаргу до суду. Суд виніс вирок: вислати представників цієї знатної родини на будівництво укріпленої лінії. Це були сини члена Правління гетьманського уряду Андрія Марковича, їх вислали як простих козаків. Та Мініх був незадоволений судом і почав брутально лаяти суддів. Як і інші російські чиновники, він вважав, що російський уряд дуже панькається з українцями, і пропонував передати всю владу в Україні одному урядовцю, очевидно, мав на увазі себе. Були плани передати Україну фельдмаршалові Мініху як герцогство — у винагороду за заслуги.

На початку 30–х і в 40–х роках. XVIII ст. Україну постійно грабували економічно через численні виснажливі війни російської держави з турками і Кримом. Українських козаків використовували як військо, а українських селян як допоміжну силу при спорядженні армій. Коні, воли, фураж, підводи, продовольство, одяг — все це забирали безплатно у селянських і козацьких господарів. Наприклад, за час російсько–турецької війни 1734–1739 рр. українські жертви складали такі цифри: всього було залучено 312 тис. козаків і селян, з яких загинуло 34 тис. 200 осіб; загинуло більше 50 тис. коней; з України викачано 1,5 млн рублів, на той час це була величезна сума. Звичайно, все це ніколи і ніким не відшкодовувалось. До всього цього потрібно додати, що населення України утримувало в 1737 р. за свій кошт 75 російських полків, у тому числі — 23 кінних, в 1738 р. — 50 полків і т. д. Після війни Україна не могла відновити свого довоєнного економічного рівня протягом двадцяти п’яти наступних років.

Зубожіння України було жахливим. Навіть Мініх, якого не можна запідозрити в прихильності до українців, об’їжджаючи Україну, говорив, що без сліз не можна було дивитися на спорожнілі села, на незасіяні ниви, на спустошену, колись квітучу землю. Населення Лівобережжя переселялось на південні землі, на Правобережжя.

Українська гетьманська державність, що утвердилась на Лівобережній Україні після визвольних воєн, зникала під тиском політики російського уряду, особливо після Петра І. Україна з усіх сил боронила свої права. Але сили вже вичерпувались.

Остання спроба зберегти хоча б видимість української автономії й урядування української шляхти була за гетьманування Кирила Розумовського.

Після правління Анни Іоаннівни — років біронівщини, що залишили тяжкі драматичні сторінки в історії України, у 1750 р. на російський престол сіла дочка Петра І Єлизавета. Цей час приніс Російській імперії певний моральний перепочинок від судів Таємної канцелярії, катувань, доносів, заслань, розправ. І саме на цей період припадає гетьманування останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

Це надзвичайно цікава постать, овіяна легендами, міфами, переказами, які й понині живуть у народі, особливо на Чернігівщині, звідки походила родина козака Григорія Розума (село Лемеші, Козелецького району). Його сини — Олексій та Кирило — стали найвищими сановними людьми Російської імперії. Історики твердять, що імператриця Єлизавета Петрівна взяла у свій час морганатичний шлюб із прекрасним співаком петербурзької капели — Олексієм Розумом. Від цього й починається кар’єра козацьких синів, які стали називатись графами Розумовськими.

Мабуть, на чутливе серце імператриці вплинула велика любов Олексія до своєї України, до її пісень та історії, а його народний світогляд позначився і на ліберальному правлінні імператриці. Сам Олексій ніколи не втручався в державні справи. Але сліди його інтелектуального впливу на імператрицю — беззаперечні.

У 1744 р. Єлизавета навіть поїхала в Україну, відвідала кілька міст, де її врочисто зустрічали козацькі війська, віддаючи високу шану, а старшина звернулася з петицією, в якій прохала відновити в Україні гетьманську владу. Імператриця Єлизавета сприйняла це прохання прихильно, але не поспішала його виконувати. Вона мала на меті поставити гетьманом молодшого брата Олексія — Кирила. Та він був надто молодий. Щоб зробити його правителем великої території, потрібні були певні знання. І Єлизавета відправляє Кирила за кордон для навчання. Він слухає лекції в університетах Італії, Франції, Німеччини і 22–річним юнаком повертається до Петербурга. Його призначають президентом імператорської Академії наук.

Цей пастушок, козацький син, мав неабиякі здібності. Настав час, коли імператриця зрозуміла, що Кирило здатен справитися і з управлінням Україною. 5 червня 1750 р. указом імператриці було затверджено, а в Глухові на старшинській раді врочисто обрано гетьманом (а фактично ж — призначено!) Кирила Розумовського. Україна сприйняла відновлення гетьманства як надзвичайно велику святкову подію, бо знову ожила надія на те, що Українська держава відродиться. Після церемонії обрання палили з гармат, співали пісні, читали врочисті вірші, Кирила Розумовського прославляли в різних патетичних промовах. Навіть салютували на його честь. Це була не данина його державним здібностям, яких ще ніхто не знав, а лише надія на те, що знову підніметься з небуття козацько–гетьманська держава — Україна.

Кирило Розумовський протягом свого управління до 1764 р. проводив досить чітку політику, спрямовану на відродження самоврядування України. Деякі історики справедливо вказують, що політиків потрібно поціновувати не по тому, чого вони не зробили, а по тому, що вони зробили в тих історичних умовах. Одним із перших заходів Розумовського була спроба вивільнити Україну з–під політичної підлеглості російському Сенату і передати її справи Колегії закордонних справ, як окремої іноземної держави. Гетьманові також було передано управління Києвом і Запорожжям, які до цього підлягали управлінню російського уряду. Але Розумовському не вдалося вивільнити Україну з–під фінансової зверхності імперії. Російські чиновники не дозволили Україні мати свою скарбницю і продовжували контролювати зносини України з іноземними державами.

Ще одна важлива заслуга Розумовського полягала в тому, що він запровадив старшинські з’їзди у столиці Гетьманщини — у місті Глухові. Ніби постав козацько–старшинський парламент, про який мріяв Пилип Орлик, що мало велике значення для зміцнення демократичних традицій державницького управління в Україні.

У 1763 році Розумовський скликав у Глухові широке зібрання старшин — Генеральні збори. Це вже виглядало справжнім українським парламентом. Він затвердив судову реформу гетьмана, яка повертала судові закони до часів Литовського статуту. Запроваджувався суд земський — для цивільних справ, підкоморський — для справ земельних, гродський — для карних злочинів. Генеральний суд завершував цю ієрархію. Всі судді обиралися із числа старшини, яка тепер офіційно називалась шляхтою.

Українська шляхта оформилася таким чином, як привілейований стан. Цей процес, що відбувався в Україні, нагадував подібний процес у Росії, де дворянство також набувало рис провідної сили держави.

Наступною реформою Розумовського була військова: гетьман запроваджує у війську муштру на зразок європейських армій, вдосконалює артилерію, запроваджує однаковий одяг — однострої та озброєння, а також прапори та геральдику.

У галузі освіти Розумовський також чимало зробив, продовжуючи традиції Мазепи, ідеї якого і пам’ять про якого жили в середовищі української шляхти. Зокрема, в усіх полках Розумовський розпорядився відкрити школи для обов’язкового навчання козацьких синів. Сучасники зазначали, що в тих школах могли навчатися безплатно всі, хто хотів. Вражало, що в тих школах навчалося багато дівчаток. Такого не було і в країнах Західної Європи.

Від самого початку свого гетьманування Розумовський намагався заснувати в Батурині університет. Ідея університету в Україні витала ще в Гадяцьких пактах. Тоді Виговський домовлявся про відкриття такого навчального закладу в Батурині. Розумовський повертається до цієї ідеї знову. Він відбудовував Батурин, зруйнований Меншиковим, прагнув перенести сюди столицю Гетьманщини. До речі, і до цього часу в Батурині стоїть зруйнований величавий палац самого гетьмана Розумовського, реставрація якого продовжується більше як століття. Гетьман зміцнював стан шляхетства, закріплював за ним селян, тягнув його до освіти, розбудовував українську столицю та інші міста палацами, парками, церквами. Українська знать почала захоплюватися кав’ярнями, операми, симфоніями, французькими модами, садами–парками з водоспадами, підземними тунелями, гротами. Досі ще в Україні мають велику популярність концерти класичної музики із колекції родини Розумовських.

Ясно було, що всі ці прагнення Розумовського та його оточення викликали настороженість уряду Єлизавети. Звичайно ж, правила не імператриця, а дворянська верхівка, яка пильним оком стежила за всіма подіями, що відбувалися в підкореній Україні. Вони боялися втратити це невичерпне джерело багатств, якими живилася і дихала імперія. Відродження за Розумовського державницьких інституцій, посилення державного правління гетьмана для Російської імперії не обіцяло нічого доброго.

Історики називають цей період “золотою осінню” Гетьманщини.

Та, на жаль, вона була нетривалою. Російський уряд продовжував грабувати Україну, а це викликало невдоволення серед українського шляхетства, серед широких мас населення. В 1754 р. були скасовані митні кордони між Україною і Росією. Розумовському заборонили розпоряджатися землями в Україні, російські чиновники контролювали фінанси, зовнішні зносини. В 1763 р. російський уряд відхилив прохання української шляхти в Глухівській петиції повернути Україні її державні права і вольності.

Коли в Петербурзі відбулась чергова зміна імператриць, російські урядові кола використовують нову повелительку Росії — німкеню за походженням — Катерину II для розправи над гетьманською Україною. За Розумовського Україна почала підніматись з колін, відроджувати свою економічну силу, національну культуру, освіту, мистецтво, свої старі судові закони, гетьманське управління зі старшинським парламентом, що тепер поширювалось і на Київ, і на Запорозьку Січ.

Приводом для розправи над Україною послужила спроба Кирила Розумовського домогтися від Петербурга, щоб його гетьманська влада була передана у спадщину його синам. До речі, сам гетьман був одружений із родичкою Єлизавети Петрівни — княжною Наришкіною. Питання про спадковість гетьманської влади не було новим для української володарної еліти, яка вбачала в цій спадковості запоруку стабільного існування, безпеку від нових чвар. Передати в спадщину синові Юрасеві гетьманську булаву хотів ще Богдан Хмельницький; Дем’ян Многогрішний просив передати свою владу братові, Іван Самойлович клопотався в цьому плані за своїх синів; Іван Мазепа бачив своїм спадкоємцем свого племінника — Войнаровського. Але щоразу проти цього поставали сили внутрішні і зовнішні: якійсь іншій групі українських старшин, котрі рвались до влади, це було невигідно; невигідне було встановлення спадкового гетьманського правління (власне монархії) і Росії, яка мріяла повністю проковтнути Україну та перетворити її на звичайнісіньку імперську провінцію. Треба відзначити, що цього разу ідею спадковості гетьманської влади підтримала значна частина відомих українських державців, майже всі полковники та сотники; адже монархічна влада в Україні неодмінно призвела б до відділення України від Росії і до повного її виходу з імперії.

За намовою своїх радників, зокрема такого, як Г. Теплов, у жовтні 1763 р. Катерина II викликає Розумовського до Петербурга і пропонує йому йти у відставку. Розумовський не погодився відразу покласти гетьманську булаву. Сподівався, певно, на якісь компроміси і поступки. Але російські урядовці ні на які поступки не йшли.

Розумовський змушений був віддати булаву і всі гетьманські регалії. За це йому було присвоєно звання фельдмаршала і дано дозвіл жити в Москві із забороною повертатися в Україну. 10 листопада 1764 р. Катерина II видає указ про створення Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум’янцевим, яким передавалось усе управління Україною.

Цікавий епізод розповідає нам “Історія Русів” про одного з перших російських радників Розумовського — відомого чиновника Григорія Теплова. Коли Кирила обирали у Глухові на гетьманство, трапилось так, що з його сурдута злетіла блакитна Андріївська стрічка. Теплов підхопив її на льоту, намагався прикріпити її до одягу свого підопічного. Але це йому зробити не вдалося. Тоді Кирило Розумовський забрав у нього ту стрічку й поклав собі в кишеню. В народі було багато різних здогадів, що це могло б означати? Яка це ознака, добра чи погана? Кажуть, що мудра мати Кирилова — Наталя Розумиха — сказала тоді синові, щоб він гнав від себе цього радника, бо той накличе на нього нещастя.

І ось, коли Розумовський втратив булаву і з’явився у палатах цариці, той же Теплов кинувся до новоспеченого фельдмаршала і став його палко цілувати. Спостерігаючи цю сцену, один із фаворитів Катерини II Олексій Орлов сказав, справджуючи слова матері Розумовського: “І лобза, його же предаде”, — тобто, цілуючи його зраджує.

Так закінчив своє гетьманування останній в історії України гетьман Кирило Розумовський. До Петербурга були забрані ознаки української гетьманської влади — бунчуки, гармати, печатки, прапори. Вони й донині сховані десь у глибинах російських музеїв, хоча ще в 1918 р. В. Ленін обіцяв повернути Україні ці національні реліквії.

Та справа цим не закінчилася. Катерина II висуває тезу про негайне зросійщення неросійських територій імперії, зокрема України та Прибалтики. Вона наполягає на тому, щоб зникла навіть пам’ять про колишнє окремішнє існування України. “Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”,— давала імператриця свої інструкції російським урядовцям. Так було остаточно знищене існування української державності в нутрощах самодержавно–кріпосницької імперії.

Та це й закономірно: ці дві державницькі системи управління —самодержавно–централістична і республікансько–демократична — гетьманська — з наявними реальними тенденціями до парламентаризму не могли, ясна річ, існувати ні поряд, ні разом в одній державі. Після ліквідації гетьманського уряду Україною керувала Малоросійська колегія, яка вже була третьою в історії України і яку очолив Рум’янцев. Він мав вказівку поширювати серед селян думку, що їхнє становище погіршується через застарілі українські закони, а з другого боку — старшину зваблював посадами, поширенням кріпосництва на її землях, а тих, хто згадував про свої права, карав жорстоко і немилосердно. Так, обрані до катерининської комісії для створення “Нового уложенія” — збірника законів Росії — посли, що вимагали обрання гетьмана в Україні, були покарані смертю або довічним ув’язненням.

Слідом за ліквідацією гетьманської влади у 1781–1782 рр. був знищений і самобутній полковий адміністративний поділ України. Полки як територіальні одиниці зникли, в Україні були створені три намісництва, згодом — губернії, які нічим не відрізнялися від російських.

Лівобережна гетьманська Україна мала ще одну ознаку державності — армію, яка складалась із 10 полків і які постійно використовувалися Росією у своїх війнах та на будівельних роботах. Тепер Катерина II дає наказ ліквідувати їх. Першими підпали під розформування слобідські полки, які ще з кінця

XVIIст. підлягали російським воєводам. На їхній основі були сформовані гусарські й пікінерні полки російської армії. В 1785 р. були ліквідовані полки і в Наддніпрянщині. Основна маса козаків залишилась тільки вільним хліборобським станом.

На українське селянство тепер поширилася кріпосницька система, коли селянам остаточно заборонялося залишати своїх панів. 3 травня 1783 р. Катерина видає про це спеціальний указ.

Другою важливою акцією Катерини II була остаточна ліквідація ще одного великого завоювання українського народу, давнього гнізда вольниці в Україні — Запорозької Січі.

У 70–х роках XVIII ст. Російська імперія вела війну з Туреччиною за Причорномор’я (1768–1774). У вогні цієї війни загинуло багато козаків та українських селян. Наслідком її було приєднання до Росії земель між Бугом та Дністром, а також ослаблення Кримського ханства, яке опинилося відтепер під протекторатом Росії.

Запорозька Січ відтоді перетворилась у внутрішню територію і перестала відігравати роль форпосту в боротьбі проти кримських нападників, вона втратила роль захисника південних кордонів Російської держави Але вона залишилась місцем порятунку для населення, яке тікало від кріпосницької неволі з усіх кінців України, і ставала центром його антифеодальної боротьби. І не тільки для України.

Під час грандіозного повстання в Росії О. Пугачова (17731775) запорожці переховували в себе його людей, посилали до нього загони добровольців — охочих, і це теж обурювало Катерину ІІ та її уряд. Під час великих селянських повстань в Україні, наприклад, під час Коліївщини 1768 р., запорозькі козаки ставали їх провідною силою. Через те імператриця вирішила ліквідувати Січ. На це активно підштовхував її колишній фаворит, а тоді вже намісник створеного на землях Війська Запорозького Новоросійського намісництва Григорій Потьомкін. З одного боку, він боявся козацької сили, яка опинилась у нього в тилу. З другого — запобігав у козаків ласки, підкуповував старшину то дорогими винами, то тонкими сукнами для жупанів і шароварів. То попросив, щоб і його, як і спритного царедворця графа Паніна, прийняли у “почесні козаки” — така мода почалась тоді в Росії. Бо легендарна слава козаків про їхню мужність перейшла кордони імперії. Бути козаком стало великою честю. “Милостивий батько”, кошовий отаман Петро Калнишевський і старшини “викричали” у козаки Потьомкіна, давши йому козацьке прізвисько Грицько Нечеса (за кучеряву перуку, яку носив Потьомкін, подібно до французьких аристократів).

Та цей Грицько Нечеса строчив листи до імператриці та вимагав: козакам — негайна смертна кара; кошового отамана, писаря, суддю — всіх знищити.

І Катерина II вибрала зручний для цього час — закінчення російсько–турецької війни. Вона наказала генералові Теккелію прийти до Січі і знищити її. Наказ було виконано. В червні 1775 р. Запорозька Січ була повністю зруйнована.

Козацька старшина, яка брала участь у російсько–турецькій війні й мала за це великі нагороди — землями, орденами, медалями, пожалуваннями, була арештована. Останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “цариця–матушка” нагородила найвищою в імперії нагородою — зіркою ордена Андрія Первозванного, обсипаною діамантами, був засланий у Соловецький монастир. І той самий князь Потьомкін — почесний козак Запорозького Коша Грицько Нечеса — тепер милостиво дозволив щомісячно платити Калнишевському за багатства, які відібрали в нього, жалування у 6 рублів. Ще й варту приставили до нього з шести чоловік: оплачували її також за рахунок відібраного багатства в кошового (а він мав більше 14 тис. голів різної худоби). Ще й великий палац дали — кам’яний склеп у підземеллі із солом’яним ліжком, де солома та одяг вмить згнивали від сирості. Арештант писав прохання до настоятеля монастиря відремонтувати цей склеп за його власний кошт, і, часом, ремонтували. Калнишевський, який вірно служив імператриці, який був нагороджений найвищою державною нагородою Російської імперії, який за честь для себе вважав поцілувати черевичок цариці і був допущений до такої честі, цей Калнишевський прожив у тому кам’яному мішку до 1802 р. 1 квітня 1802 р. новий цар Олександр І оголосив помилування двом найбільшим злочинцям Російської імперії — російському революційному публіцисту О. Радищеву і найбільшому її грішнику — Петру Калнишевському, котрому було тоді вже 110 років. Він осліп у підземеллях Соловецького монастиря. Через 2 роки після звільнення, 112 років від роду, Калнишевський помер.

На території Соловецького монастиря до наших днів зберігалась надмогильна кам’яна плита, на якій витіюватий напис повідомляв: “Тут зарите тіло кошового колись існуючої Запорозької грізної Січі Калнишевського, що почив у Бозі, засланого в сію обитель по Височайшому ж повелінню в 1776 році на смиріння. Упокоївся 1804 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду, смертю благочестивою, доброю”. Щоправда, зараз чомусь ця плита у Соловецькому монастирі безслідно зникла…

У безвісті помер останній кошовий Запорозької Січі. А писар Глоба і суддя Головатий та інші кошові старшини відправлені були в сибірські монастирі на заслання, їхнє майно було також конфісковане, весь архів Січі, коштовності, регалії перевезено до Петербурга. І також зникли безслідно…

Зруйнування Запорозької Січі викликало великий жаль в українців. Частина ж козаків, котра під час руйнування Січі була в поході, переселилась за Дунай і утворила Задунайську Січ, в межах Турецької імперії. Вона проіснувала до 1828 р., коли за Адріанопольським миром, після чергової російсько–турецької війни, козаки дістали право повернутися в Україну.

Після розгрому Запорозької Січі частина козаків, які виявили бажання служити російському урядові, були поселені у Причорномор’ї, де й утворили Чорноморське козацтво. Пізніше, у 90–х роках після нової російсько–турецької війни, цих козаків переселили у новоприєднані до Росії землі — до Кубані. Пізніше до цих кубанських козаків, до цих у чистому вигляді запорожців, і були згодом приєднані задунайські козаки. Так виникло Кубанське козацтво, яке зараз відроджує пам’ять про своє походження, що збереглася лише в козацьких піснях…

Російський уряд надавав великого значення знищенню Запорозької Січі. Довгий час він вичікував, чи не вибухне в Україні всенародне повстання. Січ була зруйнована 4 червня 1775 р., і лише 3 серпня, коли ніякого вибуху в Україні не відбулося, Катерина II оприлюднила маніфест із поясненням причини знищення Січі: “Січ Запорозька до кінця вже зруйнована із знищенням на майбутнє і самої назви запорозьких козаків”. Чим же завинили козаки? Виявляється, вони помишляли, “створити з подібних собі серед отечества область зовсім незалежну під своїм власним неістовим управлінням”. Тобто, бажання власної держави та власного управління були для царизму найтяжчим злом.

Отже, Катерина II завершила повний розгром державності України: ліквідувала гетьманський уряд, адміністративний поділ, українське козацьке військо і Запорозьку Січ, запровадила знову кріпосництво. Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.

* * *

Які ж підсумки можна зробити, оглядаючи період існування Гетьманщини — від середини XVII до 80–х років XVII! ст.? Це був значний і важливий другий період державницького існування України. Український народ витворив свою державність і утримував її майже сто тридцять літ в умовах, коли зі сходу й заходу її нищівно руйнували анексіоністські держави. Усвідомлення цього залишило в усіх верствах суспільства впевненість, що Українська держава може існувати, що вона має великі історичні потужності й досвід.

Національно–державницька ідея епохи Гетьманщини наснажувала наступні покоління інтелектуальної частини українського суспільства в боротьбі за відродження суверенної України. А сам український народ наповнював гордістю і мужністю свої пісні та думи про героїчне минуле своєї держави й великих її подвижників.

Народ оплакував долю своєї Січі Запорозької. Але чому ж не повстав на її оборону?

Однією з причин цієї історичної драми було угодовство національної еліти. Воно було спричинене передусім економічною слабкістю українського феодального класу. З часів владарювання Польської держави в Україні земля, яка була основним суспільним багатством, силоміць відбиралася в українських землевласників, через те вони були малоземельними й економічно слабкими.

З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви українського суспільства, через що упродовж століть відбувався відплив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави. Сформована в ході визвольної боротьби в XVII ст. нова козацько–старшинська верхівка не мала панівного економічного становища в своїй державі, мусила вдаватись за допомогою до державних структур Польщі, Росії, Туреччини, щоб закріпити за собою завойовані багатства і привілеї. Зрештою, і вона була ослаблена через десятиліття визвольних воєн, що завершились наприкінці XVІІ ст. пануванням в Україні трьох держав — Польщі і Туреччини (на Правобережжі та Півдні) та Росії (на Лівобережжі).

На обох берегах Дніпра щодо української панівної верстви в найбрутальніших формах продовжувалася політика витіснення її з позицій, які вона зуміла зберегти в попередні часи. Російський уряд вдавався ще й до військової сили. Російська імперія насильницьки підпорядковувала українську землю з допомогою війська, яке вона постійно тримала в містах, підкорювала українську військову силу та її керівне ядро власним інтересам. Російський уряд вдавався також до відвертого перекуповування частини панівної української шляхти землями, посадами, привілеями, чим вносив розкол у її середовище.

Через те українська козацько–шляхетська еліта була слабкою політично не консолідованою. Іншої ж провідної верстви в Україні не було. Українські міста не відігравали провідної ролі, як, скажімо, міста в Західній Європі. Козацтво не могло обіпертись у своїй боротьбі на міста. Причина зрозуміла — міста в Україні за Польщі були під польсько–католицьким правлінням, яке від самого початку відтісняло українське православне населення зі сфер життєвої діяльності міст. Ця ситуація повторилась і при встановленні російського владарювання на Лівобережжі. Міста з їхньою освітою, ремісничим виробництвом, широкою торгівлею, зв’язками з іншими країнами опинилися в руках російської адміністрації та заможних верств, які опирались тут на російські гарнізони.

Таке соціально–економічне та морально–політичне становище й призвело до падіння Гетьманщини — Української козацької держави.

Соціальні інтереси козацько–шляхетської еліти, провідної сили в боротьбі за незалежність України, переважили інтереси національні. Імперський уряд грав на соціальних забаганках шляхти, підсилював соціальний егоїзм, підкуповував старшину посадами, пільгами. На українську шляхту у 1785 р. була поширена ота “вожделенна” для поміщиків “Жалувана грамота дворянству”, яка вивільняла дворян від військової служби, постоїв, податків…

Українська козацька старшина, як освічена в цілому верства, сипонула в державні установи Росії працювати й почала доводити високородність свого походження; стягувала поспішно свої старі шаровари й жупани й натягувала німецькі камзоли й вузькі чоботи, французькі трикутні капелюхи й англійські плащі, намагалась бути схожою на російських зденаціоналізованих дворян. Більше того, українська козацька старшина почала віддавати до навчання своїх дітей у престижні російські заклади, котрі постали працею саме українських вчених із Києво–Могилянської академії, колегіумів і шкіл.

Діти старшин стали забувати свою мову і соромилися свого походження. Козацько–шляхетська еліта переставала бути українською національною елітою і носієм національних інтересів свого народу. Вона вливалася в імперсько–російські сили, які підпирали самодержав’я та абсолютизм. Вона досягла в Російській імперії того, чого їй не хотіла дати панська Польща і чого треба було довго чекати в гетьманській Україні.

Зрада української політичної еліти була головною причиною загибелі Гетьманщини.

Україна в складі Російської імперії

На кінець XVІІІ ст. загинула Гетьманська держава і всі здобутки українців, які вони мали у XVІI–XVIII ст.

Не можна говорити, що це не викликало протесту в українського населення. Так частина лівобережних козаків, яких силоміць переводили в солдатські регулярні полки російської армії, в 1769–1770 рр. повстали. Це були Донецький і Дніпровський пікінерні полки. Катерина II дала наказ, як це колись робив Петро І, заарештувати сім’ї повстанців і замкнути їх у погреби — без води, без хліба. Цим вона зламала бунтарів. У 1761–1774 рр. повстали козаки села Кліщині Лубенського полку. До них приєдналися селяни. Повстання очолили отамани Панас Ворона і Грицько Білима. З допомогою артилерії повстання було розгромлене, повсталих заслано до Сибіру або ув’язнено.

У 1789 р. вибухає одне з найбільших повстань на Лівобережжі — в селі Турбаях на Полтавщині. Поміщики Базилевські схотіли закріпачити козаків, зробити з них кріпосних селян. На чолі повстання стали козаки брати Степан і Леонтій Рогачки та Семен Помазан. Вони розправились із поміщиками, обрали своє козацьке самоврядування і чотири роки управляли селом. Російське військо, послане сюди урядом, не наважилось відразу розгромити повстанців. Адже це був час, коли у Франції вибухнула революція, і російський уряд небезпідставно боявся, що повстання в Турбаях може послужити сигналом до всезагального вибуху в Лівобережній Україні проти кріпосницького поневолення. Лише через чотири роки з допомогою артилерії турбаївці були розгромлені, заслані до Сибіру та на віддалені поселення в Таврію. Були в Україні й інші рухи та повстання. Але вони не вилились у всенародну боротьбу.

Гетьманщина дворянилась, українські козацько–шляхетські землевласники дістали право пригнічувати своїх селян так, як це робили польські чи російські поміщики. Кріпосництво, нова панщина затьмарили і політичні, й національні прагнення як української провідної верстви, так і селянства.

Проте існування Гетьманщини як української козацької держави— це вже була друга державність в історії України — залишило величезний слід в історичній пам’яті народу і в історичній науковій думці. Згадки про окреме державницьке існування, національно–державницьке самоврядування козацької України не могли не породити нових прагнень до незалежного державного буття. Це прийшло пізніше, коли народилась нова генерація вищої провідної сили українського суспільства — українська інтелігенція, що вийшла з різних верств і станів суспільства.

Перебування Лівобережної України у складі Російської імперії мало і своє позитивне значення: тут ще тривалий час існували державницькі інституції самоврядування української козацько–шляхетської верхівки. Отже, зберігались ті рештки державності, яку завоював український народ у XVIІ ст. На Правобережній же Україні, що відійшла до Польщі внаслідок Андрусівського (1667), а потім Вічного миру (1686), подібні державницькі інституції були повністю знищені. Польська держава знову повернула в цей край не лише польських панів, а й свою адміністрацію, кріпацтво, дозволила політику полонізації та релігійне переслідування.

До складу Росії відійшла і значна частина Південної України, яку контролювала й обживала Запорозька Січ, що після ряду російсько–турецьких воєн позбулася агресії з боку Кримського ханства і Турецької імперії. Землі, які розорялись постійними нападами або контролювались Кримським ханством, тепер обживались українським землеробським населенням. Як і раніше, тут не було кріпосницького поневолення. Козацькі паланки, козацькі хутори і зимівники, що здавна створювали тут запорожці, приваблювали з Лівобережної та Правобережної України численних селян–втікачів. Після Кючук–Кайнарджинського миру (1774) російський уряд почав роздавати ці землі російським, німецьким та іншим поміщикам, оселяв утікачів–переселенців із Сербії, Болгарії та інших країн. Сюди почали переміщати своїх кріпаків–селян і російські поміщики. Між господарями–козаками й переселенцями розпочалися межові війни за землю.

Південна Україна інтенсивно залюднювалась. Землі давали найперше тим, хто зобов’язувався перевезти сюди не менше 25 господарств. Поміщицькі господарства почали займатись тонкорунним вівчарством для продажу на зовнішніх ринках вовни. Потім, коли з’явився попит на пшеницю, тут вирощували зернові культури для експорту зерна за кордон. Почали виникати міста — Херсон, Миколаїв, Вознесенськ та ін. Розвивались промисли, торгівля. Лівобережна і Правобережна Україна, де вирощувалось багато пшениці на продаж, тепер дістала природні морські порти для вивезення хліба на європейські ринки. Почало розвиватись суднобудування, розвідували поклади залізної руди і вугілля. Виникали чинбарні, салотопні, лісопильні, пивоварні та інші промисли.

Сучасний російський історик В. Кабузан подає такі цікаві статистичні дані: “Лівобережна і Правобережна Україна були тими районами Росії, де здавна жили українці. Звідси вони розселялись на нові землі. До числа їх належить і Новоросія (тобто Південна Україна. — Авт.). Якщо в 60–х роках XVIII ст. доля українців тут становила тільки 24 відсотки населення, то наприкінці XVIII ст. — 52,5 відсотків”. У кінці XVIII ст. в Катеринославській губернії українців було 82,8 відсотка, у Херсонській — 83,7 і т. д. Тобто основна маса переселенців у південну частину України була українська. Заселяється українцями і Таврія — Крим та Північне Причорномор’я…

Після приєднання Криму до Росії наприкінці XVIII ст. велика кількість кримськотатарського населення переселяється в межі Османської імперії. На територію ж Криму прибувають українські хлібороби. До кінця XVIII ст. вони вже становлять 12,5 відсотка всього населення. Згодом їхня кількість швидко зростає.

Таким чином, Південна Україна за етносом і за історією, залишалась українською і в наступний історичний період.

Українські землі, що опинилися під владою Росії, потрапили в більш сприятливі політичні та соціально–економічні умови порівняно з тими землями, які забрала Польща. А історія козацької держави — Гетьманщини, як говорить канадський історик О. Субтельний, стала ключовим явищем для подальшої національної історії та державотворчих змагань українців.

Правобережна Україна в складі Польської держави

Історія Правобережної і Західної України, як бачимо, у різні часи розвивалась осібно від Лівобережної. Вони мали і багато спільного, і багато відмінного. А втім, кожна з цих частин України здобувала свій історичний досвід, який мав придатися в майбутньому.

Після ряду угод між Росією і Польщею в XVІІ ст., як уже згадувалось, Правобережна Україна, а Західна, ще раніше опинилась у складі Польської держави.

Правобережна Україна після Андрусівської угоди 1667 року і Бахчисарайського миру 1681 року перебувала у набагато гірших умовах, ніж Лівобережна, яка все ж утримала свою державність у складі Росії. На Правобережжі повністю відновилося панування польсько–шляхетської держави з її кріпосництвом, соціальним, релігійним та національним гнітом, який існував до Хмельниччини. Тому і в XVІІІ ст. Правобережну Україну потрясали народні повстання, визвольні війни, агресії турків і татар, чвари й міжусобиці між гетьманами і полководцями з обох боків Дніпра.

У XVIІІ ст. Правобережна Україна увійшла сплюндрованою руїною. Знову над українським землеробом, одвічним трудівником, здійнялась зграя урядників, економів, війтів, осавулів, двірських козаків, ланових, десятників, пригонщиків. Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя повернулися великі польські магнати — Потоцькі, Браницькі, Синявські, Любомирські… Вони володіли величезними територіями України, що могли б у Європі скласти цілу державу. Так, Любомирським належало 30 міст і 738 сіл. Майже вся Білоцерківщина належала Браницьким і т. д.

Економічний розвиток цього краю гальмувався кріпосництвом. Промисли і торгівля були в руках феодалів–магнатів. На Правобережній Україні польські феодали широко користувалися послугами єврейських орендарів, які ставали посередниками між панством селянином. Ці посередники перетворились у стан визискувачів, які були найближче до народу і найбільше йому дошкуляли. Становище українського ремісництва було тяжким; сфера його діяльності регламентувалася лише потребами панського господарства. Торгівля скорочувалася. І це призводило до звуження внутрішнього ринку.

На додачу в 1720 р. уніатський собор у Замості проголосив православну церкву поза законом. Українське селянство відповідало на всі утиски боротьбою.

Одним із видів такої боротьби стають на початку ХVIII ст. гайдамацькі рухи — на Київщині, Брацлавщині, на Поділлі утворюються загони дейнеків і левенців; у Західній Україні, в Галичині — опришків. Щоб убезпечити себе, панство формувало загони надвірних козаків. Вся історія Правобережжя цього періоду переповнена боротьбою українського населення проти польського панування. Це і велике повстання 1702–1704 рр. на чолі з С. Палієм; це і численні повстання в 30–40–х роках. Коли в 1734 р. російська армія вступила на територію Правобережної України, щоб допомогти союзникові Росії королю Августу ІІІ сісти на трон, на Поділлі вибухає повстання на чолі з Моторним, Гривою, Медведем, Писаренком та ін. У районі Чорного лісу на річці Інгул діяли загони Гната Голого. У 50–х роках загони Теслі, Мочули, Письменного зайняли Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Вони захоплювали маєтки, розправлялися з орендарями, знищували кріпосницькі записи.

На західних українських землях кріпосництво було ще давнішим і сильнішим. Панщина там сягала 5–6 днів на тиждень, селяни, крім того, обкладалися численними податками й поборами. Тому селяни з Галичини, як і з Правобережжя, постійно переселялися в інші регіони України, зокрема на південь. Тут діяли численні загони опришків. Зокрема в 30–40–х роках XVIII ст. ці загони очолив народний герой Олекса Довбуш, син наймита із села Печеніжина. 1745 р. його підступно вбили польські шляхтичі, але пам’ять про його далекі рейди, про боротьбу з визискувачами постійно жила в піснях і переказах галицького краю. У 50–60–х роках тут діяли загони опришків на чолі з Іваном Бойчуком, які ходили і на Буковину.

Майже безперервні повстання відбуваються на Правобережжі в 50–60–х роках XVIII ст.: у 1754 р. — біля Житомира, у 1757 р. — біля Немирова й Умані, 1761 р. — у Лисянці, 1764 р. — у Вінниці. Повстанці домагаються повалення чужоземного панування, скасування кріпосництва. Нарешті в 1768 р. ці рухи виливаються у грандіозну селянську війну, яка дістала назву Коліївщина.

На чолі цього селянського повстання стають запорозькі козаки, зокрема Максим Залізняк. Приводом до повстання було утворення польсько–шляхетської конфедерації, котра виступила проти російського уряду, що намагався посадити на польський престол чергового фаворита Катерини II короля Станіслава Понятовського. Обурені втручанням російського уряду у внутрішні справи Польщі, польські пани в Україні утворили конфедерацію із центром в українському місті Барі. На чолі її стояв Казимир Пулавський. На підтримку ставленика Катерини прийшли російські війська. Проте українські селяни вважали, що ця армія прийшла звільняти Україну від польських панів. І через те почали створюватися загони, в які масово йшли козаки і селяни. Вони здобули населені пункти — Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Умань. В Умані до них приєднався надвірний козак зі своїм загоном — Іван Гонта. Повстанці мали величезний успіх. Польський уряд не мав сили придушити це величезне повстання і звернувся за допомогою до Росії.

Боячись, що ця хвиля народного гніву перекинеться з Правобережної України на Лівобережну, російський уряд відповів згодою. Спільними зусиллями Польщі та Росії найбільше селянське повстання в Європі у XVIII ст. — Коліївщина — було розгромлене. Проте воно підірвало силу Польського королівства, яке, як видно було з усього, не могло впоратись із внутрішніми негараздами. Через те землі цієї держави невдовзі поділили між собою Росія, Пруссія та Австрія.

Внаслідок цих поділів Польщі — 1772, 1793 і 1795 р.— до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Вона з’єдналась у такий спосіб із Лівобережжям. І ця єдність двох великих одноетнічних частин України сприяла розвиткові загальнонаціональної свідомості українців, розвиткові їхніх спільної духовної та політичної культури, економічних та торговельних взаємин.

Уроки історії ХVПІ століття

Історичний підсумок XVІІІ ст. для України був неоднозначним. З одного боку, Україна вже вдруге в історії втратила свою державність — Гетьманщину, і Російська імперія розпочала наступ на українську економіку, культуру, духовність. З іншого боку — український народ мав і відчутні надбання. Після Коліївщини і двох російсько–турецьких воєн та розділів Польщі, ще до кінця XVIIІ ст. була возз’єднана під егідою Росії майже вся етнічна українська територія — Лівобережжя, Правобережжя і південь України. І народ український дістав можливість налагоджувати економічні й торговельні зв’язки між різними регіонами, розвивати спільно свою національну культуру та духовність. І хоча українці втратили державність, позбулися єдності церковного життя, вони тепер все ж більше ніж будь–коли, жили спільними економічними та духовними інтересам, що цементувало етнос, роз’єднаний в попередні віки, виробляло спільну національну свідомість.

Проте Україна повністю опинилася під владою російських царів–імператорів, і її життя підпорядковувалося самодержавно–централістичній системі, яка була властива Російській державі завжди.

Увесь попередній відтинок історії України, починаючи від Київської Русі, був тісно пов’язаний з європейськими країнами. Московський же уряд, починаючи особливо від Петра І, робив усе, щоб зачинити на глухі замки зв’язки України із Західною Європою. Був навіть випадок, що Австрія, з якою активно торгувала Україна, заявила російському урядові протест, коли Україні було заборонено вести з нею торгівлю.

Факт повного підпорядкування України Російській імперії став поворотним пунктом у подальшій українській історії, що спричинився до відриву її від західної економіки й культурного обміну і в цілому призвів до відставання в соціально–культурному та політичному розвитку. Поступово Україна втратила надбання, які вона здобула в період Хмельниччини і Гетьманщини.

Найперше таке надбання — знищення кріпосного права, зметення чужоземного польсько–шляхетського панування, витворення українським народом нового типу соціальних відносин. Після визвольної війни на Лівобережжі в основному переважали дрібні селянські та козацькі господарства та хутори, невеликі земельні володіння української шляхти, які фактично являли собою фермерські господарства. Україна однією з перших країн у Європі перейшла в XVII ст. в соціально–економічному розвитку на капіталістичний приватновласницький тип господарювання. Перед нею відкривались перспективи потужного економічного піднесення.

Але опинившись під владою абсолютистської Російської монархії, українська економіка знову потрапила під безжальний тиск кріпосництва, яке знищило це завоювання українського народу. В Україні відновлюється жорстокий феодальний визиск, якого не було навіть у найчорніші часи польсько–шляхетського владарювання. Це кріпосництво було позначене, як говорив відомий учений тих часів В. Каразін, азіатськими формами землеволодіння і рабовласництва. Натиск цієї системи на ще молоді соціально–економічні здобутки України дуже швидко знищив їх і тим відкинув нашу державу на сто–двісті років назад.

У політичному плані знищення державних інституцій, армії, суду адміністративно–територіального поділу та власних органів управління перетворило Україну на глуху провінцію Російської імперії. Проте ще тривалий час Україна у XVIII ст. залишалась вогнищем інтелектуального живлення імперії. Російський історик Архангельський так характеризує вплив України XVII ст. на Москву: “Кияни, незважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Москві, найкращими, найвидатнішими її діячами”. До речі, українські вчені, які не могли застосовувати свої державницькі теорії на батьківщині, ставали видатними теоретиками й діячами в розбудові російського самодержав’я. Зокрема один із видатних українських письменників, вчений — Феофан Прокопович став автором трактату “Правда воли монаршей”, в якому обґрунтовував підвалини самодержавницького управління як найбільш доцільного саме для Росії. Можливо, на той час ця ідея була виправданою.

У XVII–XVIII ст. українські вчені власними працями підтримували інтелектуальне життя в Україні. Вони витворили і свою ідеологію, яка підносила в очах ученого світу наш народ. Якщо московські державники створили теорію “Москва — третій Рим, а четвертому не бути”, то українські публіцисти висунули нову ідеологію: Київ — другий Єрусалим. Першим висловив цю ідею в 1622 р. Іов Борецький. Петро Могила, київський митрополит, у 1633 р. повторив її. За Хмельницького вона набуває широкої популярності у проповідях духовенства, в літературі, в приватному листуванні тощо. Наприклад, кошовий отаман Кузьменко в 1693 р. в листі до Мазепи згадував “второй Єрусалим, богоспасаємий град Київ”. Той же Феофан Прокопович підтримав цю ідею: Київ — другий Єрусалим, тобто Київ є центром духовної культури народів. Для українців ця ідея досягла найбільшого поширення за Івана Мазепи, даючи силу й на снагу державно–національній свідомості українського суспільства.

Українська ідея “Київ — другий Єрусалим” була символом значущості духовного розвитку народу і його культурної досконалості як головного постулату історичного буття, на відміну від ідеї поклоніння силі, ідеї насильницького підпорядкування чужих земель і народів, утвердження егоїстично–централістичних забаганок володарів. У такий спосіб утверджувалась в українському суспільстві ідея національної самобутності та самосвідомості, що живила пам’ять про державницьке існування народу і переконувала в прийдешності такого існування. Навіть за Катерини ІІ, коли імператриця зібрала послів для вироблення “Нового уложенія”, козацькі посли з України висловили ряд претензій до законів імперії і заявили з гордістю, що українці мають найліпші закони, через те вони й вимагали повернення Україні її законів, гетьманів, системи управління, армії.

Ця гордість за Україну, за її історичні й політичні надбання в минулому, за державницькі інституції часів Гетьманщини перейшла і до української інтелігенції пізніших часів. Без Гетьманщини не було б можливим відродження державницьких традицій не лише в Наддніпрянській Україні, а й у Галичині, яке ми спостерігаємо там уже в першій половині XIX ст. Гетьманщина стала акумулятором національних ідей, які потім витворили нову генерацію представників української інтелігенції, що розпочала новий період українського відродження.

Важливе значення мав той факт, що ідеологи гетьманської держави усвідомлювали своє спадкоємство від епохи першої державності українського народу — епохи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства. У політичних трактатах, теоретичних, художніх творах українські автори гетьманської доби не забували, що Українська держава мала тісну сув’язь із тією давньою епохою, що вони, сучасники козацької державності, є продовжувачами державницької традиції Київсько–Руської та Галицько–Волинської держави.

Це мало велике значення для того часу. Бо усвідомлення цього успадкування давало непорушну упевненість у правоті своїх домагань, давало цій ідеї силу вистояти в найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України. Мало значення це і в майбутньому для розвитку суспільно–державницької ідеї українців.

Українська державність виникала на території, яка розміщена в небезпечному геополітичному просторі. І це завжди відбивалось на долі української державності й народу. Україна постійно перебувала в епіцентрі східних навал, завжди приймала на себе першою удари східних ординців, починаючи з дохристиянських часів. Коли степовий Схід тиснув на цю територію, і орди нищили міста, ремесла, писемні пам’ятки, храми, людність, Захід намагався скористатись силою держави Дніпровсько–Карпатського регіону для своєї безпеки. Водночас прагнув підсилити себе економічно за рахунок цієї території. І цей урок, визначений геополітичним становищем української державності, повинен і нині враховуватися нашими сучасними політиками та державцями: ні Схід, ні Захід ніколи не були зацікавлені в утворенні міцної держави в цьому регіоні, хоча саме така міцна держава завжди була гарантом стабільності в існуванні цивілізації Заходу. Ця позиція Заходу щодо України відбилась і в XVIІІ ст.

Та, може, найбільшим уроком історії епохи XVІІІ ст. є розуміння причин занепаду Гетьманської держави — брак єдності в середовищі політичної еліти, нестача патріотизму і розуміння значення власної держави для власного ж стабільного та гідного існування в історичній перспективі.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Відродження української державницької ідеї в новітні часи.

Українська Народна Республіка

Національне відродження в XIX ст.

Тарас Шевченко

Ідея незалежного державницького існування України не зникала і в XIX ст., коли, здавалося, національне життя українців було розтрощене й потонуло в пітьмі. Ця ідея перелилася в іншу форму існування — духовне життя. ХІХ ст. в цілому в історії Європи, і зокрема в історії східної її частини, було позначене тим, що на авансцену політичного життя виступає нова суспільна сила — інтелігенція. Ця інтелектуальна група чи верства суспільства почала поширювати й обґрунтовувати думку про те, що передусім у суспільному розвитку має першорядне значення свідомість нації, її незалежність і вільне існування, гарантії вільного існування, право нації, як і людини, на незалежне буття.

Найбільш яскраво ця концепція була висловлена німецьким філософом Йоганном Гердером, який проголосив, що людська цивілізація існує не в загальних, а в конкретних національних проявах. Він говорив, що кожний культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає в утвердженні своєрідності національної спільності й національної мови, тобто кожне явище культури повинне мати національну форму. За своєю сутністю та культурою люди — це члени певної національної спільноти, і лише такими вони можуть бути корисними в суспільстві. Таке розуміння історичного поступу оволодіває світоглядом освічених людей і впливає на вироблення системи суспільних поглядів. Вони перевертають усе минуле суспільне уявлення про життя, бо висувають на перший план в існуванні народу значення ідеології, що має і пояснити минуле, і стати дороговказом до його досконалості в майбутті. Ідеологія, або усвідомлення певних суспільних завдань кожним народом, як і кожною людиною, стає рушійною силою в історії.

В Україні, як і в інших країнах Західної Європи, як і в Росії, з кінця ХVIII — початку XIX ст. витворюється когорта інтелігенції, яка висуває ряд політично–національних та державницьких теорій, що відбивались у творах літературних, полемічних, публіцистичних суспільно–політичних, історичних. Зокрема в цілому світі інтелігенція, витворюючи й розвиваючи далі свою концепцію існування національностей і національних держав як необхідної умови існування й процвітання народу, завжди опиралась на таке стабільне підґрунтя, як відтворення й розвиток своєї мови, розвиток і збагачення власної літератури, історії, на вивчення народної творчості — фольклору, що повертає пам’ять народу до своїх історичних коренів. Тому всі теоретики з цих проблем звертались до вивчення своєї власної минувшини. Відтак історія стає не лише джерелом формування самосвідомості народу і перетворення його в націю, але мозком і кров’ю політики, що формувала шляхи розвитку певної нації.

Не відразу українська інтелігенція усвідомила себе провідною силою українського суспільства. Це був шлях складний, із сумнівами й ваганнями, шлях, який часом ішов через оспівування імперсько–царської величі, через служіння чужій імперії. Адже вся українська освіта була давно вже знищена; поставали нові покоління освічених українців, котрі могли вчитися лише в російських освітніх закладах, де панував монархічний фанатизм. Освічені українці переливали свої знання, свій мозок, свою інтелектуальну силу і свою працю в Російську імперію, ставали її духовними рабами, часом величаючись цим. Багато освічених представників української еліти — Прокопович, Безбородько, Кочубей та інші — потім зараховували себе до російської нації, ставали ідеологами й фанатичними борцями за єдність імперії.

Наприклад, нащадок знаменитого роду козацьких старшин Віктор Кочубей писав: “Хоч і народився я хохлом, я більше росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю клопоти наших губерній (тобто українських губерній. — Авт.) з точки зору усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують”. Тобто — національні інтереси України його вже не турбують, вони для нього — мікроскопічні. А ось як говорив патріот рідної України князь Олександр Безбородько: “Росія — це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження — безплідні, оскільки найменше послаблення самодержавної влади призведе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави і принесе людям незліченні лиха”.

Труднощі для української ідеї полягали в тому, що найосвіченіші і найбагатші представники української верхівки не почували себе ні українцями, ні патріотами України. І диво–дивнеє в тому, що в час повного оглушення й оглуплення український народ народжував тих, хто усвідомлював свій кровний і духовний зв’язок зі своєю нацією, свої історичні традиції і права. Ця частина інтелігенції рекрутувалася з дрібного шляхетства, малоземельного дворянства, козаків, священиків, селян. Саме такі представники української інтелігенції і створюють у XIX ст. новітню українську літературну мову й літературу, історичну й етнографічну науку, формуючи світогляд української суспільності.

У цей час з’являється один із найвідоміших історико–публіцистичних творів — “Історія Русів”. Серед науковців і досі точаться дискусії про її авторство. Як твердять деякі сучасні дослідники, вона народилась у середовищі новгород–сіверського гуртка освічених українців. “Історія Русів” є найвидатнішим твором кінця XVIII — поч. XIX ст. про українську державність. Вона сприяла формуванню національної свідомості української інтелігенції. Величезним є вплив її на літературну творчість багатьох російських та українських авторів того часу, таких як К. Рилєєв, Т. Шевченко, О. Пушкін та ін.

У той же час значна частина українських освічених людей плазувала перед імперією, запопадливо догоджала російським правителям, охоче йшла на службу в російські установи, де добре платили, і навчилась досить вправно оспівувати велич імперії й топтати рідну мову і культуру.

Ось чому відродження української національної свідомості та державницької ідеї в XIX ст., становлення нової української мови і літератури, історичної науки відбувалося дуже повільно.

Коли з’явилась “Енеїда” Івана Котляревського, стало зрозуміло, що Україна невмируща, що вона підвелася з колін. Коли з’явилась постать Тараса Шевченка на тлі тогочасної суспільної немічності, стало очевидним, що український народ випростався й піднявся на весь свій величавий зріст, на всю могуть нескореного духу, піднісся над ганьбою і нищенням у минулому. Ось чому Т. Шевченко становить цілу епоху в історії відродження не лише української літератури, а й українського духу й національної самосвідомості.

Тарасові Шевченку належить особливе місце у відродженні національної та державницької ідеї. Він був першим із тих, хто зрозумів, що запроданство українських письменних людей, які безоглядно єднались з урядовими імперськими колами, спричинилося до приниження і знесилення національної гідності українського народу.

Коли Росія зламала договір з Богданом Хмельницьким 1654 р. і через 5 років Україна стала пограбованою і розтерзаною, її одразу ж почали перетворювати в сировинний придаток до Московського царства, з неї вигрібали не тільки хліб, худобу, людей, але й інтелектуальну силу народу.

Тарас Шевченко, опонуючи російським шовіністичним та українським історикам–лакеям — землячкам–блюдолизам, які оспівували царів–імператорів і так зване возз’єднання, у низці поетичних творів показав справжню сутність політики російського самодержавства щодо “меншого” брата — України, висміяв і отих “просвіщенних” землячків, які “оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма”.

Поета боляче вражала моральна деградація частини української інтелігенції, яка навчилась добре говорити по–московському й безсоромно оббирати свого ж таки брата–гречкосія. Це та зросійщена юрба, яка перейнялась ідеєю чужого “отечества” і була по–лакейському віддана йому.

І справді, гурти дяків, писарів, учителів, книжників набиралася найбільше з українських колегій та академій, бо Україна й надалі залишалася “білою Африкою” для імперії, звідки до Російської держави відправлялися натовпи молодиків, яким не було місця на своїй землі — тут усе належало присланим зі столиць урядовим повелителям та чиновникам. Усі ті юрмища з України перекачувала до себе Росія, перетравлювала їх і їхню силу, вливала у своє тіло, знищуючи українство як освічену європейську націю, перетворюючи народ у німих безпам’ятних рабів.

Тему освіченої української інтелігенції Шевченко порушував у багатьох творах. Геніальний поет робив те недарма. Ця проблема залишалася вирішальною в історичному поступі нашої батьківщини уподовж наступних століть. Шевченкові думки й оцінки цього явища дають ключ до розуміння і нашої сучасної ситуації. Тяжко зізнаватись у цьому. Але історія — наука точна. Тільки усвідомлення хай і жорстких аналітичних висновків забезпечить правильний вибір дороги до суспільного прогресу.

Перші політичні організації

XIX ст., в яке вступила Україна в складі Російської імперії, відзначилось, отже, силою нових ідей, які перетворювали суспільства, формуючи самосвідомість націй і народів, у високо–розвинені національні держави.

XIX ст. принесло Російській імперії, як і всій Західній Європі, як і Україні, ідеї пробудження великих мас населення до політичної діяльності. Для українців, як і майже для всіх слов’ян, особливе значення мали ідеї, пов’язані зі становленням власного державницького буття. Це стосувалось і поляків, і чехів, і болгар, і сербів. Українці йшли в цьому спільному потоці європейського поступу. І вирішального значення тому тут набули суспільні ідеї великого сина українського знедоленого народу, геніального поета Тараса Шевченка, які пробуджували національну свідомість і виводили Україну на нові шляхи цивілізаційного життя.

Початок століття ознаменовується в Росії війною зі Францією, навалою на російські території армій Наполеона Бонапарта. Вона завершилася крахом наполеонівської імперії. Внаслідок закордонного походу російських військ, у складі яких було й багато українців, у російське та українське суспільство приплинуло чимало суспільних новітніх ідей, що сформували нове бачення свого історичного буття і проблем, які вирішувало вже сформоване в Європі капіталістичне суспільство. Російська імперія ще залишалась глибоко феодально–кріпосницькою країною. Це кріпосництво затопило й звільнену від нього в роки Хмельниччини Україну. Тепер нові ідеї, що прийшли з Європи, розбуджували освічених і мислячих людей, формували новий національний світогляд у їхньому середовищі.

В українській освіченій громаді, як і в російській суспільності, у зв’язку з цим виникають різні гуртки — це і масонські ложі, і політичні напівлегальні гуртки. В 1818 р. у Полтаві виникає масонська ложа “Любов до істини”. Членами її були І. Котляревський, В. Лукашевич, М. Тарновський та інші відомі представники української інтелігенції. Подібна ложа виникає у Києві — “Ложа об’єднаних слов’ян”, її учасниками були поляки — Ростишевський, Олізар, Харленський та інші. В 1822 р. подібна ложа створюється в Житомирі.

У 1819 р. у Полтаві створюється таємна організація під назвою “Товариство визволення України”. Його учасниками були освічені українські поміщики Василь Лукашевич (який ще в 1812 р. проголосив тост за Наполеона, сподіваючись, що Наполеон допоможе Україні здобути незалежність у Російської імперії), Рєпнін, Кочубей, Тарновський, Олексіїв. Був укладений програмний документ — “Катехізис автономіста”. Це товариство стояло на позиціях автономності Української держави у складі Росії. Пізніше це товариство було зв’язане з “Ложею об’єднаних слов’ян”, а також із польськими діячами.

У Росії виникає кілька таємних радикальних організацій. Серед них — у Петербурзі — “Союз порятунку” (1816), або “Товариство істинних і вірних синів вітчизни”, членами якого стали М. Муравйов, князь С. Трубецькой, П. Пестель та ін. В 1818 р. цей “Союз” розпався. У Петербурзі було засноване нове товариство, яке було назване “Північним товариством”, яке очолили К. Рилєєв, М. Муравйов, С. Трубецькой та ін. Його програма передбачала революційний переворот в усій імперії, знищення самодержавного правління, кріпосного права, перетворення Росії в обмежену монархію. У Москві утворюється таємна організація “Союз благоденства”. На території України, в Тульчині, де перебував штаб розквартированої в Україні 2–ї армії, створюється південна управа цього товариства, а в 1821 р. на її основі створюється “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем.

Це товариство було найбільш численне, мало тісні зв’язки з армією. Згодом до нього приєдналося ще одне таємне офіцерське “Товариство з’єднаних слов’ян”. Діячі цього товариства найактивніше проводили агітаційну роботу серед солдатів (а за деякими відомостями — й серед селян). Програмним документом “Південного товариства” була “Руська правда”, створена П. Пестелем — одним із найвидатніших представників російського визвольного руху. Головною програмною ідеєю була ліквідація самодержавства і кріпосництва насильницьким шляхом, створення демократичної республіки.

Цей рух в історії визвольної боротьби в Російській імперії, названий пізніше декабристським (назва пішла від місяця грудня — рос. “декабря”, коли члени цих товариств підняли збройне повстання), мав винятково велике значення. Він заклав два напрямки в державницько–ідеологічному розвитку російського суспільства: федералістський і централістський. Автором останнього був П. Пестель і його прибічники. Вони стояли за демократичну, але єдину, неподільну російську республіку із сильною централізованою владою. Про це говорилося в “Руській правді” так: “Племена, підвладні великій державі, які не можуть по слабості своїй користуватись самостійністю політичної незалежності і повинні, отже, обов’язково бути під владою чи протегуванням якої–небудь великої сусідньої держави, не можуть відгороджуватись правом народності, бо воно є для них уявним і неіснуючим”. І далі: “Всі племена (народності. — Авт.) повинні бути злиті в один народ і всі різні відтінки в одну загальну масу злиті так, щоб жителі цілого простору Російської держави були росіянами”.

Ця централістська ідея стала визначальною рисою в усьому визвольному русі Російської імперії в XIX ст. та й у наступні століття.

У той же час декабристський рух породив іще одну концепцію майбутнього суспільного розвитку Російської демократичної держави. Це була федералістська концепція, яку пропагували члени “Північного товариства” (М. Муравйов, К. Рилєєв). Воно виробило свій програмний документ — “Конституцію” М. Муравйова. Ця “Конституція” передбачала перетворити централістичну Російську імперію в федералістську державу на ґрунті розподілу її на окремі самостійні територіально–адміністративні одиниці — землі чи штати. Про потреби націй і народів тут все ж не йшлося.

Для України мали вирішальне значення суспільні ідеї іншого товариства — “Товариства з’єднаних слов’ян”, яке виникло в Новограді–Волинському в 1823 р. і в 1825 р. з’єдналось із “Південним товариством” на правах окремої управи. Його засновниками були брати Петро та Андрій Борисови, Іван Горбачевський, інші офіцери–українці, що служили в російській армії, та польський революціонер Юліан Любінський. Воно мало свою відмінну політичну програму демократичного розвитку і Російської держави, і українського та інших народів імперії. Головна ідея цієї програми — звільнити всі слов’янські народи від гніту царських імперських держав, знищити існуючу між деякими з них “національну ненависть” і з’єднати “всі населені ними землі у федеративний союз”. Тобто, тут була висунута ідея слов’янської федерації народів Східної Європи.

Автором цієї програми були брати Борисови, І. Горбачевський та інші представники офіцерства, які були за походженням українцями. У програмних положеннях цього “Товариства з’єднаних слов’ян” уперше в світовій суспільно–політичній думці визнавалося необхідним поєднувати боротьбу за свободу і рівність народів з боротьбою за національну рівноправність і добровільне й рівноправне співробітництво різних народів, різних національностей. Тільки в такому поєднанні цих головних засад вони вбачали запоруку успішного здобуття свободи для кожного народу. Отже, і українське державницьке існування мислилось у складі такої слов’янської федерації.

Ідея слов’янської федерації знайшла палкий відгук серед української інтелігенції. Вона пройшла велику еволюцію в українській суспільності й перейшла в нову епоху — епоху 40–х років. У цей час у Києві виникає перша українська політична організація “Кирило–Мефодіївське братство” (1846), засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та інші. Воно підхоплює і далі розвиває ідею слов’янської федерації.

Ідея слов’янської рівноправної федерації в тих історичних умовах здавалась єдино реальною, і діячі 20–х, і діячі 40–х років вважали, що це єдина ідея, яка допоможе в тих історичних умовах відродити державність слов’янських народів. Бо всі слов’яни в той час перебували у складі великих імперій — Прусської, Австрійської, Російської, Османської; відбитися від них і створити свою державу кожному з них окремо було неможливо. Скажімо, болгари не могли сподіватись, що будуть незалежними від Туреччини, не могли про це мріяти й серби чи хорвати в Австрійській імперії; українці й навіть поляки не мали сил відбитись від Російської імперії. А от з’єднані слов’яни, як гадали вони, могли б здобути право на своє самостійне існування.

Звичайно ж, ця ідея була практично нездійсненною, бо жодна з імперій не дала б своїм слов’янам вийти з її складу та об’єднатись у федерацію з іншими народами. Але значення федералістської національної ідеї для українців полягає в тому, що було знову підняте питання про право на національний і політичний самобутній розвиток України. Тобто, це був пошук способів відбитися від гніту Російської самодержавно–кріпосницької імперії, пошук шляху до власного державницького самоствердження.

Ось чому кирило–мефодіївські братчики вводять у свою політичну програму ідею слов’янської, фактично — національної, а не територіальної федерації. Основні засади програми полягали в тому, що кожен слов’янський народ, і, зокрема й український, діставали можливість у такий спосіб відродити свою національну державність.

Крім того, до цієї слов’янської федерації мали приєднатися й інші неслов’янські народи.

В одному із програмних документів кирило–мефодіївців — “Прокламації до братів–українців” — братчики писали: “1) Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні з собою з’єднатися. 2) Але так, щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (тобто республіку. — Авт.) і управлявся окремо від інших, так, щоб кожен мав свою мову, свою літературу і своє громадське впорядкування. 3) Щоб був спільний Сейм або Рада слов’янська, де б вирішували такі справи, котрі стосуються усього Союзу слов’янського. 4) Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на час, і над цілим Союзом був свій правитель, вибраний на час”. Далі йшли пункти про рівність народів, про ліквідацію станів, про рівність релігійних конфесій, яким надавалась велика вага у суспільстві.

Ці ж ідеї були викладені і в Статуті товариства і в програмному документі “Книги буття українського народу”. Пізніше М. Костомаров, один із ідеологів товариства, писав, що слов’янські народи в майбутньому мають утворити з Росією федерацію, а сама Росія має перетворитись у федеративну державу внаслідок утворення на її території окремих національних регіонів. У спеціальних відозвах кирило–мефодіївці звертались “До братів–великоросіян” і “До братів–поляків”; закликали “знищити в серцях своїх безрозсудну ненависть один до одного”, взяти за мету свого життя загальний союз, братство, рівність. Пізніше, в 1861 р., М. Костомаров писав у “Колоколе” О. Герцена, що ці федералістські ідеї були спрямовані на те, щоб кожна народність “зберегла свої особливості при загальній особистій і громадській свободі”. На думку братчиків, Україна могла відродити “вмираючу під батогом московським і багнетом санкт–петербурзьким народність” і відтворити свою майбутню літературу. Члени братства були пройняті, як вони говорили, “омерзінням до кріпосного права, релігійних та національних ненавистей”, вболівали за просвіту народу, за рівноправність у суспільстві жіноцтва.

У глупу ніч миколаївської реакції (за царя Миколи І “Палкіна”. — Авт.), коли, здавалося, з декабристами у 1825 р. загинули всі вільнолюбні думки й ідеї про демократичні перетворення імперії, від цих програм Кирило–Мефодіївського братства віяло могутнім революційним подихом. Вони були ніби проблиском сонця серед нескінченної ночі, подихом живого людського розуму і його прагнення до волі.

Федералістські ідеї кирило–мефодіївських братчиків не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців. Вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янських та неслов’янських народів.

У 30–40–х роках XIX ст. слов’янське питання було одним із головних у міжнародному житті Європи.

Воно було, по суті, національним питанням кожної слов’янської нації, що саме утверджувалась в умовах нових суспільних відносин — капіталістичних. З усіх слов’ян лише росіяни мали свою державу і могли розвивати власну культуру — всі інші перебували під жорстоким утиском чужих держав і народів.

До речі, росіяни, як народ державно–імперський, нічим не відрізнялись у ставленні до недержавних слов’янських і неслов’янських народів від інших імперських народів, скажімо, австрійців чи турків.

Тому вимога політично–державного існування у формі слов’янської федерації та ще й на ґрунті глибокого республіканізму, національної і політичної рівноправності мали величезне міжнародне значення. Це були справді демократичні ідеї дружби між народами. Подібних не знала ні тоді, ні пізніше жодна європейська країна.

Кирило–мефодіївці вважали, що першорядним завданням у суспільній перебудові має бути знищення кріпосницького рабства, ліквідація юридичної відмінності між станами, доступність освіти для мас. Національне ж питання привертало їхню увагу найбільше, і воно ставилося у широкий контекст панславізму. Вони писали: “Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ, оскільки він географічно розташований у центрі слов’янства. Програмним документам братчиків була притаманна ідея українського месіанізму. Дехто з дослідників вважає, що діячі братства були перейняті популярною в той час ідеєю месіанізму свого народу, як нібито Богом обраного, що несе іншим світло правди і рівності. Проте в документах братства чи в листуваннях його учасників ми не можемо знайти підтвердження цієї думки, як, скажімо, в подібних документах польського визвольного руху. Тут її пропагував А. Міцкевич у “Книгах буття польського народу і польського пілігримства”. Він вважав, що поляки мають стати ядром об’єднання інших слов’янських і неслов’янських народів у Східній Європі, де Польща відіграватиме провідну роль.

Українські ж панславісти вважали, що подібно до Христового воскресіння мала воскреснути й Україна, але вона не буде основою чи ядром слов’янської федерації. Вони писали в своїй програмі, в “Книгах буття українського народу”: “Голос України не змовк. Встане Україна зі своєї домовини і закличе братів–слов’ян. Почувши її заклик, повстануть усі слов’яни. І стане Україна самостійною республікою в слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”.

Таке бачення майбутності України в рамках слов’янської федерації виключало ідею державної домінації України серед інших народів. Хіба що за нею залишався духовний авторитет національного відродження усіх слов’ян.

Як же братчики мислили досягти свого суспільного ідеалу? По–різному. М. Костомаров, П. Куліш — вважали, що досягнути цього майбутнього можна поступово, просвітницьким шляхом. Лише радикальна частина братчиків, такі як М. Гулак, Т. Шевченко вважали, що здійснити цю ідею можна лише радикальним революційним шляхом. Через те Шевченків “Заповіт” безпосередньо перекликався з уявленнями деяких кирило–мефодіївців:

…Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Т. Шевченко, хоч і не був активним членом організації, поділяв її ідеї і дружив з багатьма братчиками. Його бунтівна поезія мала великий вплив на формування радикального світогляду кирило–мефодіївців. Пізніше М. Драгоманов називав його “найчервонішим” братчиком, який своєю політичною поезією штовхав інших уліво. Під його впливом перебувала взагалі вся освічена молодь Києва й України, через те, коли братство було розгромлене, Т. Шевченко був покараний найжорстокіше. Цар Микола І особисто розпорядився віддати його в солдати на 10 років, позбавивши поета права писати й малювати.

Членство Шевченка у братстві жандармами не доведено під час слідства, але таке покарання було йому визначене за поетичну творчість, яка кликала до революційного повалення кріпацтва і самодержавства.

Ймовірно, що саме під впливом Шевченка і з’явились у програмі братства деякі радикальні положення. Наприклад, коли вся Слов’янщина повстане, “не залишиться в ній ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа”.

Ідеї Кирило–Мефодіївського братства вплинули на подальший розвиток суспільно–політичної думки в Україні. Та й не тільки в Україні. В 60–х роках XIX ст., коли постала нова генерація борців визвольного руху в Російській імперії, ідеями слов’янської федерації та федеративного влаштування Російської імперії були перейняті такі видатні політичні діячі, як О. Герцен, М. Огарьов, М. Драгоманов та їхні послідовники.

Говорячи про ідейні досягнення українців у першій половині XVIII ст., ми повинні нагадати, що на них мали вплив не лише ідеї декабристів і зокрема Товариства з’єднаних слов’ян, а й ідеї польського визвольного руху. На терені Правобережної України, яка після поділів Польщі кінця XVIII ст. відійшла до складу Росії, повністю зберігалось польсько–шляхетське землеволодіння. Польські магнати і польська шляхта дістали від російського самодержавства ті ж права і привілеї, які мали російські поміщики, що панували тут над селянами. У соціальному плані вони почували себе досить комфортно, не гірше від російських кріпосників. Але поляки хотіли повернути свою власну державу. Тому, коли розгортався рух за відновлення Польщі, то він охоплював і польських землевласників, які владарювали на Правобережжі України. Вони прагнули у відновленій країні бачити і свої так звані історичні землі: Правобережну Україну, Білорусь, Литву.

У 1830–1831 рр. у Варшаві вибухає повстання за відродження Речі Посполитої, що охоплює й непольські території, на яких і далі панувала польська земельна аристократія. Тому ідеологи польського руху висунули гасло відродження Польщі “від можа до можа” (тобто — від “моря до моря”). Ця ідеологія передбачала, що ніякої України нема, не існує ніякого осібного українського народу, його історії й культури, бо українці — лише етнічна група польського народу. Так само, як шовіністична імперська російська ідеологія після знищення в Україні її державності твердила, що малороси — це частина російського народу, що Україна — частина російського державного материка.

Таким чином, Україну теоретично почали ділити дві в сутності імперські держави. Одна з них твердо стояла в Україні своєю військовою силою та адміністративним управлінням, а друга, що була повержена, намагалась відродити свою імперську могуть і вирвати з рук Російської імперії половину українських територій і українського народу разом із Білоруссю та Литвою.

У цих умовах і відбувається формування нової української визвольної ідеї, яка виробляє власні суспільні ідеали і шукає шляхи відродження України поза імперіями–сусідками — Польщею та Росією. Через те ідейна програма Кирило–Мефодіївського братства, увібравши в себе демократичні засади сусідніх визвольних рухів, відкидала зазіхання новітніх імперських ідеологів на Україну і шукала власних шляхів утвердження українства в історії.

Українські громади

Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60–х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та організацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.

Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 року на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофаном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викриття цього товариства воно продовжило роботу в Києві до 1860 р. Це Харківсько–Київське таємне товариство, створене студентами, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворянства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична перебудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійського характеру, що діяли і в Україні, право на національний розвиток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично–публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спрямовані проти уряду і самодержавного правління, а також рукописні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демократичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’язки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.

Після арештів членів товариства деякі з них, після звільнення, стали активними діячами нових організацій — громад.

Значне місце в розвитку політичної діяльності інтелігенції в Росії відіграє петербурзька організація “Земля і воля” (1862–1863), що перебувала під ідейним впливом відомих російських демократів, зокрема М. Чернишевського та О. Герцена. Свій вплив ця організація поширює й на Україну. У програмних документах ця організація, як і інші російські гуртки, на перший план висувала політичну демократично–республіканську перебудову суспільства в єдиній Російській державі, ігноруючи права націй і народів на їхнє суверенне державницьке існування. Таке право вони визнавали лише за поляками.

Одночасно в Україні посилюється й третя течія у визвольній боротьбі — польський визвольний рух, який захопив шляхетсько–панське населення Правобережної України.

Польські організації знову вели енергійну підготовку до збройного повстання проти російського самодержавства, за відновлення Польської держави в межах 1772 р.— тобто в межах так званої історичної Польщі (до її поділів) — “від моря до моря”. В Україні створюються досить численні й дієві польські організації. Керівний підпільний центр повстання “Центральний комітет”, що був створений у Варшаві, організовує свої відділення в Україні — на Київщині, на Поділлі, на Волині, де жило чимало польського панства. Адже відомо, що на Поділлі 90 %, на Волині й на Київщині більше 80 % землі належало польським панам.

Значна кількість таємних організацій створюється серед польської молоді, зокрема серед студентства Київського університету, де більше 80 % було представниками польської національності. Найбільшими польськими таємними товариствами наприкінці 50–х — на початку 60–х років були “Тройніцький союз”, “Центральний комітет на Русі”, згодом був навіть “диктатор на Русі” (ним був А. Юр’євич). Так зване “Шкільне товариство”, яке мало на меті залучити до польського руху українське населення. Невдача повстання 1830 року змусила польських ідеологів звернути увагу на українське населення. Тепер при маєтках польських панів, при костьолах створювались нелегальні школи для дітей українських селян, в яких навчали польські вчителі, студенти за спеціально виданими польськими підручниками, це були так звані елементаж (букварі). Звичайно, навчали польською мовою і в тому дусі, що український народ не є самостійним державницьким народом, що він є відгалуженням польської нації, як, скажімо, мазовшани, малополяни чи великополяни. Тому українці мають підтримати повстання поляків за відновлення Польщі.

Це призвело до того, що українська студентська молодь, якої було небагато в Київському університеті, почала гуртуватися в свої таємні гуртки. В 1859–1860 рр. у Київському університеті українська молодь включається в національно–просвітницьку діяльність створюючи для міської молоді недільні школи. Ця молодь об’єднується у велику організацію, яка називалась “Громадою”. Громадівці 60–х років докладають багато зусиль, спрямованих проти полонізаторської діяльності таємних польських організацій, відстоюючи в статтях, популярних книжечках, у виступах самобутність українського народу, його історії, культури, мови, літератури.

До громадівців Києва приєднуються й інші подібні організації молоді та української інтелігенції. На чолі цього просвітницького руху стала петербурзька “Громада”, що складалась із колишніх кирило–мефодіївців, а нині — видатних діячів культури: М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Білозерського та ряду українських меценатів. Після повернення із заслань за участь у Кирило–Мефодіївському братстві вони організували в Петербурзі видання першого українського журналу “Основа” (в ньому частина статей друкувалася і російською мовою). Навколо цього журналу об’єднувалися всі українці Петербурга. Ця “Громада”, крім того, видала для дітей ряд українських підручників, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова тощо. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові, Харкові. Вони поширювали в народі дешеві українські видання, створювали хори, народні театри, періодичні видання.

Ця просвітницька діяльність українців сприяла розвиткові самосвідомості в середовищі простого люду. Польські діячі визвольного руху були роздратовані. Вони розуміли, що під впливом громадівців українське населення не підтримає їхнє збройне повстання за “історичну Польщу”. Національне відродження українців не відповідало інтересам націоналістично настроєних ідеологів “історичної” Польщі. Не відповідало воно і російським урядовим інтересам, адже імперська політика робила все, щоб зробити українців великоросами, а не осібною нацією.

Через те в періодичній пресі розпочинається гучна полеміка між ідейними натхненниками самобутності українців, російськими публіцистами і теоретиками Польщі “від моря до моря”. Кому має належати Україна — Польщі, Росії чи лише своєму народові? У полеміку включаються журнали “Основа”, “Современник”, російські слов’янофіли з їхнім журналом “День”, численні польські періодичні видання. Приєднується навіть самодержавно–шовіністичний орган “Московские ведомости” М. Каткова. Всі тягнуть Україну на свій бік. У гучній полеміці брали участь найвидатніші діячі польського, українського, російського визвольного руху: М. Костомаров, В. Антонович, М. Чернишевський, М. Катков, М. Падалиця, Г. Нарбут, М. Грабовський та інші.

Цікаво простежити, як же російські демократи уявляли собі майбутнє українського народу. Якщо офіціозний самодержавний ідеолог М. Катков взагалі вважав, що України немає, то російські демократичні діячі погоджувалися, що все–таки Україна існує, але як побічний продукт великоросійської культури. Тому навіть програмні документи такої революційної організації, як “Земля і воля”, надавали право на державницьке існування, скажімо, польському народові, але відмовляли в такому праві народові українському.

Тобто, і польські, і російські діячі однаково не вважали українців самобутнім державницьким народом.

Українські громади і демократичні гуртки та групи виникали в 60–х роках у багатьох містах. До їх числа входили не тільки студенти, але й значна кількість української інтелігенції, відомі діячі культури. Наприклад, до складу Полтавської громади належали відомий педагог та історик росіянин О. Стронін, український письменник О. Кониський, спадкоємиця роду І. Скоропадського Єлизавета Милорадович та інші. Ці громади не висували ніяких політичних вимог, займалися просвітництвом, розвитком культури, літератури, історії, виданням періодичних часописів.

Але ця робота викликала страх і ненависть з усіх боків. Особливо загострилася ситуація, коли частина прогресивно настроєної польської молоді в Київському університеті, так звані хлопомани, на чолі з Володимиром Антоновичем і Тадеєм Рильським, заявили, що вони розуміють провини польської нації перед народом українським, що вони, як люди, які виросли і вивчились на землі українців, мусять тепер повернути їм свій борг. Через те вони стали “ходити в народ”, записувати фольклор, вивчати українську мову, видавати книжечки для народу, вдягатися в українське вбрання і розмовляти українською мовою. Ця група молоді відокремилася від таємних угруповань польської молоді — ґмін (громад), від польських таємних організацій і приєдналася до “Громади” українських студентів. Польські патріоти, особливо ксьондзи, проклинали цих сміливців, почали писати на них доноси. Працюючи в 70–х роках в архівах III жандармського відділення, авторові цих слів довелося знайти велику кількість — десятки! — таких доносів на Володимира Антоновича і Тадея Рильського!

Розгортання польського визвольного руху посилювало в суспільстві полеміку й агітацію із закликом українських громадівців. В їхньому середовищі виникає радикальне крило. Особливо виділяється в ньому постать полковника російської армії Андрія Красовського, пращури якого за походженням були українцями. Він провадить агітацію серед селян на Канівщині, закликає їх піднятись на боротьбу за землю, звертається із власною прокламацією до солдатів Житомирського полку не брати участі в придушенні повсталих селян. Він, зокрема, писав у своїй відозві до солдат: “Приказ сечь своих и стрелять по ним за то, что они хотят Земли и Воли, будь он самого царя приказ, все же он окаянный… поведут вас — идите, но помните, до народа и пальцем не дотрагивайся! Кровь его (говорит нам слово Божее) падет на вас и на детей Ваших”.

Полковник А. Красовський є яскравою постаттю в українському русі 60–х років. За свою діяльність він був заарештований і кинутий у фортецю Косий капонір у Києві, а потім засуджений до смертної кари. Студенти збиралися влаштувати патріотичну демонстрацію, коли його мали вивезти з Києва. Смертна кара була замінена довічним ув’язненням у Сибіру. Цікаво, що солдати Житомирського полку, до котрих він звертався з відозвою, вкинули йому у віконце через ґрати патріотичного листа, де писали, що гордяться своїм полковником і віддадуть свої життя за ті ідеали, які він проповідував. Діяльність Красовського не залишала вибору “між мовчанням і словом”, писав згодом О. Герцен.

У 1863 р. на Правобережній Україні, у Литві та Білорусі вибухає повстання за відродження Польщі. Спроба польських учасників визвольного руху підняти на повстання українських селян не мала успіху. По Україні польські повстанці поширювали свої відозви до українців уже навіть українською мовою. Та українські селяни не підтримали панів, бо правильно розуміли, що відроджена Польща “від моря до моря”, із включенням українських земель, поверне їм стару польську панщину і релігійний гніт, тягар яких вони ще відчували на своїх спинах.

Більше того, українські селяни самочинно озброюються й піднімаються проти своїх повсталих панів. Царський уряд використав цей рух селянства, подекуди селянам жандарми навіть роздавали зброю, щоб краще били “стургентів” (перекручене “інсургент” — повстанець. — Авт.). На правобережних українських землях розпочиналось стихійне повстання селян проти польських панів.

Ця боротьба, що особливо розгоралась на Київщині та на Волині, загрожувала перекинутись і на Лівобережну Україну. Але там землі належали переважно українським дідичам та російським поміщикам. Тому російська адміністрація швидко об’єдналася з переляканими поміщиками Лівобережжя і панами–поляками на Правобережжі у боротьбі проти несподівано могутнього антипольського руху. Польські пани й шляхта покидали свої загони, тікали до російських урядовців просити військової допомоги, щоб придушити селянські повстання в своїх селах і маєтках.

Польське повстання 1863 року на Правобережжі було розгромлене. Значна кількість учасників його була відправлена до Сибіру. Але це повстання змусило царський уряд провести аграрну реформу, внаслідок якої селяни на Правобережжі дістали більші наділи землі.

Крім того, повстання мало велике значення для подальшого розвитку теоретичної думки щодо прав народів на своє національне існування. Це стосувалося, безумовно, і майбутності українського народу.

Протягом наступних десятиліть між діячами російського, польського та українського визвольного руху точилася полеміка з питання: якою ж мусить бути доля українців? Від самого початку потрібно підкреслити, що український визвольний — громадівський — рух носив в основному культурницько–просвітницький характер і не ставив питання про відродження державницького існування.

Але він зазнавав тиску, викликав невдоволення і з боку польських, і з боку російських ідеологів та урядовців. Навчені досвідом повстання, польські пани боялися, що діяльність громад підніме хвилю народного повстання, яка і їх затопить. Через те вони провокували російський уряд на репресії проти українських діячів, котрі будили свідомість народу.

Російські ідеологи типу Каткова також нацьковували царський уряд на учасників українських громад, бо немає, мовляв, ніякого осібного українського народу, його історії та мови, є лише один народ — російський.

Все це завершилося тим, що в 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкувати українською мовою книжечки для народу, підручники, духовні твори тощо, бо “… никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может… Наречие, которое употребляет простонародье, есть тот самый русский язык, только испорченный влиянием Польши”, — навчав міністр непосвячених.

Але задушити суспільну думку і культуру великого народу одним циркуляром було неможливо. Вони розвивались. Культурно–просвітницький рух, який усе більше усвідомлювався як національно–визвольний рух українського народу, розширювався і поглиблювався.

У 70–х роках XIX ст. у різних містах України продовжують створюватися громади. Нове покоління інтелігенції, зокрема молоді, вливається в них своєю працею. Цей громадівський рух часом з’єднується із демократичними гуртками й організаціями загальноросійського спрямування, які базувалися на гаслах соціалізму, що в цей час уже ставав модним на Заході і в Росії.

Особливо бурхливою була діяльність у 70–80–х роках “Старої громади”, котра об’єднала видатних учених, літераторів, композиторів не лише України Наддніпрянської, а й Галичини, Закарпаття, Буковини, багатьох слов’янських країн. На III Археологічному з’їзді в 1874 р., який став міжнародним науковим явищем завдяки діяльності українських учених, Україна заявила про себе високою культурою, драматичною історією, героїзмом своїх історичних діячів. Це викликало страх і невдоволення як польських панів, так і російських урядовців, які боялися відродження української культури, науки й освіти, що вело до відродження державності. Через те в 1876 р. царський уряд видає новий указ про заборону української мови, літератури та культури. Він був підписаний царем Олександром II у німецькому курортному містечку Емсі, і тому його називають Емським указом. Цим указом заборонялося ввезення українських книжок із Галичини, де вони могли друкуватися рідною мовою завдяки конституційним законам Австро–Угорщини. Емський указ забороняв проповіді в церквах українською мовою, заборонялося навіть співати пісні українською мовою. Відомий український учений С. Єфремов розповідає, що коли українська громада в Києві влаштовувала концерт, то пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” мусили перекладати французькою мовою… А в Одесі назву спектаклю “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” перекладали для афіш російською мовою: “Ах да не ходи, Гришка, да на пикник”.

Чим пояснюються такі нагінки на українство в 60–70–х роках XIX століття? А тим, що Україна не зважала на різні заборони, продовжувала своє національне й культурне відродження, яке поступово набирало політичного, державницького забарвлення. Втім, політичний струмінь у середовищі української інтелігенції був ще слабким.

Це пояснюється тим, що українська еліта — оте чиновництво, міщанство, духовенство, дрібне дворянство — становила дуже незначну й економічно бідну частку української нації. А таке трапилось тому, що освічене українство поспіль два століття продовжувало вливатися в імперську російську культуру. Україна ставала одним із розвинених регіонів із капіталістичним виробництвом, тут формувався новий економічно могутній клас — клас буржуазії. Але цей клас не був українським: основні багатства України переходили до рук буржуазії іноземної та російської. Українські міста переставали бути центрами української освіти. Наприклад, у 1874 р. українці у Києві становили 60 відсотків, у 1897 р.— лише 22 відсотки, у 1917 р.— всього 16 відсотків. У 1917 р. Київський університет, як і інші університети в Україні, мав надзвичайно низький відсоток студентів корінного населення — всього 11. Одеса, цей могутній торговий центр Південної України, у 1897 р. мала 5,6 відсотка українського населення, а в 1920 р.— 2,9 відсотка. Російська освіта зросійщувала українські міста.

Так само було і з робітничим класом. Українське робітництво становило в деяких промислових містах Півдня України одну третину всього робітничого середовища. Українська інтелігенція перебувала в меншості в Україні, бо міста були неукраїнські, доступ до освіти мали в основному жителі міст, а тут переважало російське і зросійщене населення, яке й мало більшу можливість навчатись.

Українська інтелігенція зосереджувалася в основному по селах. Її становище було скрутне. Вона становила меншість серед зросійщеної інтелігенції. Ось деякі цифри: у 1897 р. лише 16 відсотків юристів, 25 відсотків учителів, 10 відсотків письменників і художників були українцями. За такого становища, звичайно ж, національний рух у Наддніпрянській Україні не міг бути сильним. Була відсутня, як ми бачимо, економічна основа для розвитку національної еліти, був відсутній потужний український буржуазний клас.

Україна залишалась колонією Російської імперії. Економіст М. Волобуєв у 20–х роках XX ст. зауважував, що Україна була колонією не азіатського типу, коли не розвивалась місцева промисловість, а колонією європейського типу. Це означало, що багатства з України перекачувались у досить простий спосіб: імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів із української сировини була досить високою, а вартість сировини лишалася дуже низькою. Всі прибутки через ціни, отже, діставалися промисловому центрові Росії, а Україна лишалася дешевою сировинною базою, якій не оплачували її витрат за сировину, отже, вона втрачала свої законні фінансові надходження й виснажувала свої надра. Через відсутність значного українського капіталу в промисловості не могла сформуватись могутня українська буржуазія, яка в усіх країнах світу була основою національного руху і державного відродження. Великий і середній бізнес в Україні зосереджувався в основному в руках чужоземців.

Таке становище в розвитку української буржуазії та української інтелігенції визначило розстановку сил і особливості національно–визвольної боротьби українців у наступному, бурхливому XX ст.

Нове українство. Драгоманов

Український визвольний рух у 60–70–х роках XIX ст. народив у своєму середовищі надзвичайну постать новітнього мислителя — політичного діяча, теоретика національно–визвольної боротьби народів Російської імперії, вченого–історика, літературознавця та етнографа зі світовим ім’ям — Михайла Петровича Драгоманова. Саме йому судилося підняти на новий щабель теоретичну думку національного розвитку України, визначити майбутні шляхи визвольного руху українців.

Михайло Драгоманов став ідеологом нового українства, ідеологом, котрий визначив у перспективі долю України в системі європейської цивілізації, показав шлях, яким далі мала розвиватись визвольна боротьба українців.

Діяльність Драгоманова, як теоретична, так і практична, відбувалась у той період історії Наддніпрянської України, коли не було ніяких скільки–небудь організованих або визначних соціальних чи національних рухів, не було ні українських політичних партій, ані якихось національних політично–державницьких організацій. Ось чому діяльність Драгоманова стала унікальним для України явищем.

Але важливо, що вона стала суттєвим явищем і для російського визвольного руху. І. Франко назвав Драгоманова сумлінням нації і закликав дорожити “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України Шевченко і Драгоманов”.

Справді, Тарас Шевченко дав своєму народові Слово, окрилив його душу духом свободи і боротьби, вивів Україну на терени світової культури. Михайло Драгоманов дав українцям нову національно–державницьку ідею, штовхнув думку і силу цілого покоління української інтелігенції на велику працю — відродження національної і політичної самобутності України як соборної країни.

Драгоманов показав, що шлях відродження української нації, як нації європейської, лежить у відродженні її самостійного існування в тісній співдружності з децентралізованою демократичною Росією і демократичною Європою.

Саме тому теоретична спадщина Драгоманова була заборонена і в самодержавній, і в більшовицькій Росії. І зараз у вже демократичній Російській Федерації ніхто навіть із демократів не згадує спадщини Драгоманова, яка присвячена проблемам децентралістичної, антитоталітарної, антишовіністичної суспільної ідеології в Росії. Бо, з одного боку, це суперечить споконвічній анексіоністській політиці, здавна притаманній урядовим колам Росії, котрі, здається, навічно вчепилися в цю ідею. А з другого боку, це допомагає звільненню свідомості політичних провідників і мас народу від ілюзій непогрішимості “старшого брата”, допомагає народам побачити ясну перспективу свого політичного поступу.

Для України це мало особливе значення. Адже звільнена від міфів імперської історії, на яких виховували кілька поколінь народу, вона позбуватиметься психології меншовартості, холопства і холуйства. І перед нею відкриватиметься перспектива власного повноцінного поступу.

Яким же Драгоманов бачив шлях поступу України?

Першим завданням він вважав відродження наукове і культурне, витворення свідомої національної інтелігенції. Для цього потрібно було розширювати освіту найширших верств населення, розробляти всі галузі науки, освіти й культури. Він накреслив грандіозний план діяльності для української інтелігенції: заснування шкіл, бібліотек, театрів, перехід на українську мову в усіх навчальних закладах. Відродження українства в XIX ст., яке він спостерігав у студентських гуртках, у громадах, було скоріш етнографічним, мало вузький характер. Драгоманов розумів, що це зумовлено колоніальною політикою російського самодержавства впродовж двох століть — тобто відсутністю незалежного державного існування.

В Україні два століття руйнувалися демократичні здобутки епохи козаччини і Гетьманщини, руйнувалась європейськість у науці й літературі. Проводилось зросійщення міст. Через те українська мова і культура залишились тільки в масі неписьменного селянства.

У зв’язку з цим писав, що коли українська інтелігенція не візьметься за працю в містах, за розвиток у них української просвіти в Україні буде поглиблюватись провінційність, відсталість політичної та української культури. Саме тому він вважав, що першочерговим завданням українського політичного руху є створення саме в містах українських прогресивних організацій і запровадження української освіти.

Драгоманов закликав працювати над тим, щоб українська мова “була струментом для проводу в наш народ думок поступових (тобто прогресивних. — Авт.), а не старосвітської гнилизни і темноти, обскурантизму, як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів назадників, котрі підшиваються під українське національство”.

Найбільшим нашим ворогом, каже Драгоманов, була неосвіченість, котра заїдає наше письменство “гірше всякої цензури”. Отже — українська освіченість і прогресивність сучасної цивілізованої науки й культури мали стати основою модерного українства.

Для розгортання процесу національного відродження і визвольної боротьби Драгоманов закликав створити в Україні Наддніпрянській і в Галичині політичні партії, котрі гуртувались би на демократичних європейських засадах. Він вважав, що ці партії мусять починати свою діяльність із національного культурно–освітнього відродження. І показав практичний приклад — допоміг створити таку партію в Галичині у середовищі своїх молодших послідовників і однодумців, серед яких були Іван Франко, Михайло Павлик, Северин Данилович та ін. Він вважав, що свідоме українство має увійти в прямі стосунки “з європейською наукою і політикою”.

Політичні партії в Україні повинні бути схожими на політичні партії європейських країн. На думку вченого, вони мають відстоювати демократичні свободи: слова, зібрань, товариств, преси, зборів, освіти, віросповідань, рівноправність жіноцтва з чоловіками тощо.

Драгоманов наголошував, зокрема, на праві всіх народів — великих і малих — на свободу думки, національної мови, культури, державництва, і вимагав, щоб це право було гарантоване програмами політичних партій. В цьому плані він став одним із найвидатніших у Європі й у світовому визвольному русі теоретиків із національного питання. Він вважав, що національне відродження і відродження політичної свідомості українців має відбуватись у всіх регіонах, де жив український народ, хоча він був розділеним і перебував під владою різних держав — Австро–Угорщини і Росії.

Соборність України була ще однією важливою гранню культурної та політичної діяльності Драгоманова. Ця ідея соборності і нині для нас є актуальною і важливою, особливо коли окремі регіональні політичні угруповання чи рухи починають розхитувати територіальну єдність сучасної України.

Драгоманов докладав величезних інтелектуальних зусиль для того, щоб у 70–80–х роках XIX ст. спрямувати в правильне русло розвиток теоретичної думки діячів демократичного табору Росії, зокрема в часи народницького руху. Відомо, що народники, ця нова хвиля демократичної інтелігенції країни, що заповнила всі 70–ті роки, намагались підняти народні маси на соціальну революцію і побудувати в Росії, минувши капіталізм, соціалістичне суспільство.

Драгоманов високо цінував героїчні зусилля російського народництва, у середовищі якого було чимало й українців. Але він бачив, що стоять вони на утопічних засадах.

Ідея і теорія, на якій стояли російські народники, були науково помилковими і не могли принести країні ніяких реальних змін. Теоретики російського утопічного соціалізму — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов — вважали, що Російська імперія, усі її народи, а передусім великоруський народ, готові до побудови соціалізму, обминувши капіталістичні форми виробництва. Для цього потрібно тільки підняти селянство на соціальну революцію, захопити владу — і соціальні проблеми будуть вирішені, всі стануть заможними і вільними.

Теоретики цієї школи переконували, що як тільки буде побудоване соціалістичне суспільство, національні проблеми відпадуть самі по собі.

Подібний погляд на національне питання мали не тільки російські теоретики. Він панував і серед соціал–демократів у Європі, котрі на перший план також висували соціально–економічні проблеми. Такий погляд панував і в марксистській ідеології, що поступово ширилась у російських соціал–демократичних гуртках відсталої у соціально–економічному та політичному плані Російської імперії. Ця новітня теорія, яка ігнорувала права націй і народів, у Росії з’єдналася з традиційною централістичною ідеологією Російської імперії, що існувала ще з часів середньовіччя, коли російська централізована держава створювалась на землях багатьох неслов’янських народів.

Драгоманов зіткнувся з цією ідеологією в середовищі російських народницьких гуртків в еміграції в 70–80–х роках XIX ст.

Після Емського указу 1876 року про заборону української мови Драгоманов, який був викладачем історії Київського університету, змушений емігрувати до Швейцарії, до Женеви. Там він розгорнув бурхливу видавничу діяльність. Уперше в історії українського руху він засновує на кошти київської “Громади” безцензурне українське видання, збірник і друкарню “Громада”, підтримуючи заборонене царизмом українське слово, і водночас розгортає бурхливу діяльність для руйнування “допотопного страховища” — імперії “будочників і казнокрадів”, як він називав тодішню царську Росію.

Драгоманов вважав, що він зуміє переконати своїми науковими і логічними доказами оту палку революційну молодь — народників, котрі активно проявили себе “ходінням у народ”, в неправильності їхніх шовіністичних поглядів, допоможе їм знайти правильну суспільну теорію. Щоб повалити старий самодержавний режим, потрібно, вважав Драгоманов, з’єднати зусилля всіх народів Російської імперії. Він вважав націоналізм, національні почуття, культуру, мову, освіту могутнім демократичним чинником у визвольній боротьбі всіх народів за політичні свободи у своїх країнах, у тому числі й за соціалістичне суспільство. Тим важливішим це питання було для багатонаціональної Російської імперії, де самодержавний уряд проводив насильницьке зросійщення усіх “інородців”, у тому числі й українців. А для того, щоб залучити всі народи до боротьби за ці ідеали, потрібно, твердив він, вести роз’яснювальну працю всіма мовами народів Росії, а водночас у політичних програмах російських народників визначити всім народам законне право на їхнє самостійне політичне існування. Йому довелося зламати чимало списів у дискусіях — усних і письмових — з теоретиками цього руху, з анархічними та терористичними ідеями П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова, Г. Плеханова та ін. Він став, таким чином, одним із видатних теоретиків національного питання у всеросійському визвольному русі і в Європі, виступаючи проти ігнорування національних прав усіх народів — і в Росії, і на європейському континенті.

“Ми не хочемо панування однієї народності над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, що кожен народ може розвиватись успішно тільки на основі самостійного життя і повної свободи”. Драгоманов сміливо ставить питання про розвиток націй і культур, гостро, відверто, пристрасним публіцистичним словом картав прибічників централізму і російського шовінізму в народницькому русі, які заявляли, що вони стоять за єдину державу і визнають тільки за нею “велику важливість”.

Драгоманов вважав, що Російська імперія лише тоді зможе перейти на шлях демократії, коли російські соціалісти стануть на шлях знищення й розхитування централізму та перебудови Росії на засадах федерації. Причому Драгоманов завжди довершував свої ідеї практичними справами: він не тільки проголошував необхідність децентралізації і демократизації державного ладу в Росії, а й показав, як це треба зробити. Із цією метою він уперше в історії Росії створив проект федеративної конституції російської держави — “Вільна Спілка” (“Вольный Союз”). Драгоманов вважав, що Росія стане на шлях справжньої демократичної перебудови, коли повалить свою централістичну структуру, коли надасть усім народам право на самостійне політичне та культурне існування.

Не можна, твердив Драгоманов, однаково успішно управляти з Петербурга, на відстані 4 тис. миль від центру, Середньою Азією, Кавказом, Далеким Сходом, Прибалтикою, Україною. Драгоманов вважав, що при децентралізації Російської імперії, при федеративно–демократичному її влаштуванні всі народи в Росії, великі й малі знайдуть місце для політичного буття.

Ось чому Драгоманов був першим найвидатнішим, а може, й останнім справжнім федералістом у Росії. Він фактично продовжував нести естафету федералізму від декабристів “З’єднаних слов’ян” і від Кирило–Мефодіївського братства.

Драгоманов водночас намагався вплинути цими ідеями і на російських революціонерів, котрі в своїх політичних програмах не обіцяли ніяких автономій для народів Росії в майбутньому. А це призведе до того, твердив Драгоманов, що в майбутньому замість самодержавства монархів прийде до влади самодержавство парламенту або групи урядовців. І цей новий самодержець, говорив учений, буде на свій смак розпоряджатись долею всіх народів.

I як актуально гостро звучали ще тоді застереження Драгоманова, що ці нові централістичні доктрини російських соціалістів “… зовсім не розхитують ідей державно–централістичного самодержавства, а тільки переносять в інші руки. Можна було б подумати, що російські терористи бажають зберегти централізовану машину Російської імперії для того, щоб на другий день перевороту нею скористатись для своєї мети, як це бувало стільки разів з революціонерами в інших країнах. Але найгірше — це те, що не підірвана в теорії ця машина може прислужитись зовсім не революціонерам, більше чи менше соціалістам, а кому–небудь іншому, наприклад, консервативно–бюрократичній диктатурі”.

Нашій державі довелося, на жаль, переконатися у гіркій справедливості цих застережень Драгоманова. Диктаторський переворот И. Сталіна в 1929 р. став можливим тому, що була збережена і в теорії, і в практиці партії більшовиків система російського централістичного управління. Нею і скористалася група партчиновників для встановлення власної диктатури.

Драгоманов ще й таке писав про небезпеку збереження соціалістами ідеї централізованої держави: “Повсюди ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами і котрі ставали деспотами, рятуючи єдність держави, необхідної, як їм здавалось, для убезпечення свободи і прогресу від натиску сепаратизму, за їхньою думкою, символу реакції. Ми не бачимо причини, чому б усьому цьому не повторитись і в Росії, якщо тільки заміна царського самодержавства не буде супроводжуватись широкою місцевою свободою і серйозними гарантіями для недоторканості національностей”.

Учений попереджав, що одночасно треба знищити в програмах російських революціонерів гасло “единой и неделимой” Росії, “единого русского государства”. На жаль, російські соціалісти XIX ст. не прислухались до цих порад Драгоманова. Вікові традиції російської самодержавно–монархічної історії, зокрема оці централістичні імперської засади, на яких виросло Московське царство й імперія, виявились надто органічними й для революціонерів. Вони й сьогодні побутують у багатьох заявах і територіальних ультиматумах деяких російських політиків щодо інших держав і народів.

Численні виступи й публікації Драгоманова на тему рівноправності народів були зустрінуті російськими соціалістами вороже. Його презирливо називали “южнорусским” націоналістом (навіть не українським, бо ніякої України для них не було). Особливо старався в цьому плані Г. Плеханов і його оточення. Проти нього виступали і російські ліберали і, звичайно ж, урядові кола.

Драгоманова почали брутально оббріхувати, розпускати чутки, що він нібито є агентом жандармів, проти нього писали статті, пасквілі. Одна брошурка навіть так і називалась: “Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими революционерами”.

Стався повний розрив Драгоманова з російськими народниками–соціалістами. Але проти нього виступили і декотрі українські діячі визвольного руху. Вони заперечували взагалі ідею федерації, називали його “русифікатором” української політичної думки. Драгоманов роз’яснював (зокрема в таких працях, як “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Чудацькі думки про українську національну справу”), що він не проти окремішнього політичного державного існування України. Але поки що, наголошував учений, для цього не було ніякого реального ґрунту. Поступово ці ідеї Драгоманова оволодівали українцями.

Тож кінець XIX ст. устами Драгоманова підносить, як бачимо, знову справу державного існування України. Вона вбачалась йому у вигляді своєрідної федерації народів Росії. Але вже на вищому щаблі розвитку суспільства — при демократизації суспільства, децентралізації і соціальних перетвореннях в усій Російській імперії.

Федералістські ідеї Михайла Драгоманова стали досить поширеними серед української інтелігенції, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. І не лише в Україні і в Росії, а і в Європі. Як засвідчив у своїх спогадах видатний діяч європейського соціал–демократичного руху Едвард Бернштейн, для західноєвропейської публіки статті Драгоманова з національного питання стали через велику фактичну обґрунтованість справжнім відкриттям. Адже в ті часи, писав цей автор, панував погляд, що соціалізм вимагав, аби малі народи і народності зливалися з великими націями. Про це писав і видатний європейський теоретик Лассаль, що право залишатися в історії й розвивати свою національність потрібно визнати “тільки великим культурним націям”, всі інші мають право, “щоб асимілізуватися з тими — і розвиватися під їхнім впливом”.

Драгоманов першим у європейській політичній думці обґрунтував необхідність збереження націй і народів та їхніх культур, їхнє право на політично–державницьке буття як вияв боротьби за демократичні свободи в історії цивілізаційного розвитку суспільства. А тому постійний відрив національної інтелігенції — елітарної частини суспільства — від власного народу призводить до ослаблення визвольних сил, до занепаду і самого народу. Він з гіркотою писав, що “кожне слово, сказане не по–українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці”, що “усяка громадська праця в Україні мусить мати українську одежу — українство”.

Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.

Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії української, російської та європейської суспільно–політичної думки як теоретик з національного питання.

Російський соціалізм очима українського вченого

Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, а XX ст. було призначене для їхнього практичного експериментального здійснення.

Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції російського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного розвитку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Драгоманову.

Критика з його боку утопічних ідеалів російських общинників–соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з теоретиків глибоко не розумів сутності російського народницького соціалізму, і ніхто, окрім нього, так життєво правдиво і так педантично науково не аналізував отого російського різновиду утопічного соціалізму, який пізніше затримав розвиток багатьох країн і народів Східної Європи щонайменше на століття.

Носієм соціалістичних ідей у всеросійському визвольному русі була в основному студентська молодь, яка палко бажала щастя народові. Вона щиро вважала, що, убивши якнайшвидше царя та ряд високих державних чиновників, зможе захопити владу в Росії і побудувати щасливе соціалістичне суспільство.

Драгоманов категорично заперечував таку можливість. Він твердив, що соціалістичне суспільство не виникне ніколи, якщо для нього немає відповідних економічних і соціально–психологічних умов.

Категорично заперечував Драгоманов і постулат російських соціалістів, нібито селянські повстання приведуть до соціалізму. Селяни завжди боролися, підкреслював він, за землю, яку вони сподівалися одержати від царя, а ця думка є дуже далекою від скасування власності на землю і на фабрики, як це нібито мусить бути за соціалізму.

Зміни економічних та суспільних форм життя настають не раптово, а поступово, твердив Драгоманов. Повстання їх не творять, лише посувають уперед і завершують. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчити старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами, а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно на другий день повстання, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк вдовольнялися”.

Драгоманов виступив проти ще однієї догматичної тези російських соціалістів, суть якої в тому, що селянська община має бути основою соціалістичного суспільства. Він говорив, що російська община — це залишок феодального суспільства, вона не є осередком, ядром нового соціалістичного суспільства, бо розкладається всередині на багатих і бідних.

Коли він писав про це в емігрантській пресі і вже знайшов собі чимало прихильників, Віра Засулич, російська емігрантка, терористка, звернулася із запитанням до К. Маркса, чи й справді російська община може стати ядром соціалізму. К. Маркс відповів, що за певних умов сільська община може стати осередком побудови соціалізму. Відповідь абстрактна. Скажімо, Україна на той час уже не мала общинного землеволодіння, починаючи з XVI ст. Селянське господарство в Україні розвивалось в основному на принципі приватного землеволодіння. Після реформи 1861 року цей розвиток посилився, а ще більше — після столипінських реформ, коли більше 40 відсотків селянських господарств Правобережної і Південної України стали хутірськими чи відрубами, тобто фермерськими. Як тут можна було будувати соціалізм на основі общини?

Драгоманов твердив, наперекір соціалістам–утопістам, що сила нових громадських порядків — “… у зростанні малих і великих товариств між людьми, у зміні звичаїв і думок, у ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних і наукових”. Звідси його заклик до широкої наукової і просвітницької роботи, звідси його увага до культури, освіти, до поширення політичних знань, передусім серед політичних партій і серед народу.

В Україні виросла в основному серед студентської молоді ціла плеяда прихильників Драгоманова — драгоманівців, які об’єднувалися у гуртки. Вони прийняли його ідеї соціалізму — це був соціалізм європейського типу, а не соціалізм утопічно–общинний. Між іншим, сам Драгоманов не раз застерігав, що він є соціалістом саме європейської школи і не має ніяких стосунків із російськими так званими соціалістами.

Драгоманов категорично виступав проти ще одного постулату російського утопічного соціалізму — проти методів терористичної боротьби. Ми пригадуємо, що російські соціалісти–народники зазнали невдачі після знаменитого “ходіння в народ”, коли їм не вдалося підняти на соціалістичну революцію народні маси ні в Україні, ні в Росії. Після цього вони перейшли до терористичної боротьби.

Народники утворили свою терористичну організацію “Народна воля”. Вони гадали, що уб’ють царя, захоплять владу, а далі побудують у Росії соціалізм. В Україні та в Росії розгорнулись терористичні акції. Почались вони в Києві, коли були вбиті прокурор Котляревський, жандармський офіцер Гейкінг.

У Харкові був убитий генерал–губернатор Кропоткін, у Петербурзі — шеф жандармів Мезенцев. 1 березня 1881 р. був убитий імператор Олександр II.

Але революції в Росії не відбулося. Селяни не піднялися на повстання. Терористи–народники не взяли влади до своїх рук. Маси не розуміли, чого хочуть ці студенти–соціалісти, чого вони вбили царя–батюшку. Селяни чекали від нього землі, скасування залишків кріпосницької залежності, яка ще тримала їх біля поміщиків. Усі ці соціалісти пізніше були апологетизовані більшовиками, а їхні методи терористичної боротьби вони перейняли для своєї революційної практики. Таку увагу до тероризму можна пояснити тим, що керівник більшовицької партії В. І. Ленін мав рідного брата, який брав участь у терористичних діях і був за це покараний царською владою.

Після убивства царя Олександра II вся російська еміграція і навіть ліберали торжествували перемогу, бо вважали, що тепер у Росії настануть переміни. Вихваляння, героїзація народовольців була високою і патетичною. А Драгоманов у ці хвилини захоплення і загального сп’яніння від успіху кидав холодні застережливі слова про те, що це є неправильний метод політичної боротьби. Він говорив, що, з одного боку, підтримує без будь–яких застережень “відкритий напад” на систему, що панує в Росії. Він вітав будь–які засоби збройного опору проти “розбійників із III відділення”. Але ні в якому разі не схвалював терористичної системи “Народної волі”, хоча й розумів причину її виникнення в країні, де панують жахливі засоби визиску.

Він писав: “Ми не дивуємось, що всі ці засоби породжують Засуличів, Соловйових (автори терористичних акцій. — Авт.). Нас швидше дивує, що їх так мало і що вони так довго примусили на себе чекати”. Але, каже Драгоманов, російський тероризм — цілком природна, хоч і патологічна реакція на патологічну російську дійсність. Він протестував проти того, щоб революційні діячі в своїй діяльності вдавались до терору, вважав, що терор завжди компрометує чисту справу побудови демократичного суспільства. Ще в 1876 р. висунув гасло: “Чиста справа потребує чистих рук”. Тоді Драгоманов протестував проти методів обдурювання народу революційними обіцянками, проти використання народниками фальшивок, як це було у знаменитій чигиринській справі. Там революціонери–народники користувались підробленим царським маніфестом, зверненим нібито до селян, та іменем царя хотіли підняти їх на повстання. Драгоманов засуджував пограбування банків, які вчиняли російські революціонери, щоб здобути для революції кошти; виступав проти обдурювання й убивств. Він говорив, що це справа царських чиновників і жандармів, а революціонери “нехай залишаються з бездоганно чистою репутацією”.

Проти російського самодержавства та існуючого ладу необхідно організовувати не окремі вбивства, а широку, відкриту боротьбу правильно організованих політичних товариств, партій серед усіх народів Російської імперії, усіх верств населення.

Навряд чи знайдеться в історії теоретик, котрий надавав би такого великого значення моральній чистоті й авторитетові революціонера.

Боротьба М. Драгоманова за виведення політичної суспільної думки з тенет утопічного соціалізму, за правильне розуміння законів розвитку людського суспільства, за вироблення правильних шляхів боротьби, звичайно ж, не мала особливого успіху в середовищі російських соціалістів–утопістів. Але ця боротьба сприяла тому, що значна частина української молоді та й російської інтелігенції взагалі стали замислюватися над проблемами федерації в Росії, ідеями боротьби за демократизацію суспільства, над необхідністю проведення в першу чергу так званих буржуазних реформ — запровадження свободи слова, друку, партій, товариств, зібрань тощо.

Втім, деякі керівники народницьких організацій (Г. Плеханов, Л. Дейч та ін.) не хотіли визнавати слушності виступів Драгоманова. Особливо гостро виступав проти Драгоманова Г. Плеханов, який вбачав у ньому конкурента для свого впливу на російський визвольний рух.

Наприкінці 80–х років Драгоманов вирішив сам створити всеросійську партію на засадах федерації. Але з тієї спроби нічого не вийшло.

У всеросійському визвольному русі гору брали малоосвічені, теоретично не підготовлені молоді люди, часом з амбіціями вождів, які мали гаряче серце і бажали зробити добро своїй країні якнайшвидше, не вважаючи на історичні обставини і закономірності суспільного розвитку. На жаль, саме ці люди з їхнім нетерпінням і нетерпимістю, з їхнім бомбізмом і екстремізмом у широкому значенні цього слова і стали провідною силою у революційному русі Росії наприкінці ХІХ ст. Визвольний російський рух не виробив правильної стартової теорії, яка б сприяла подальшому розгортанню історичного поступу.

Екстремізм і волюнтаризм революційного середовища російських соціалістів–утопістів перейняли нові організації, що виникли в Росії наприкінці XIX — початку XX ст. і повели російський визвольний рух, а з ним і частину українців, у бурхливе XX століття.

У пошуках державницької ідеї. Галичина

Діячі українського визвольного руху в XIX — на початку ст. бачили односторонність соціалістичної концепції К. Маркса, про що писав ще Іван Франко. Зокрема, він говорив, що для К. Маркса та його прихильників “…історія людської цивілізації була, насамперед, історія продукції. З продукції матеріальних дібр, мов літорослі з пня, виростали і соціальні й політичні форми суспільності, її уподобання”. І далі таке: “Чи самі тільки потреби шлунка рухали суспільством? Очевидно, ні, а цілий комплекс його фізичних і духовних потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніше культурна праця — се вплив потреб і ідеалів суспільності”. І. Франко побачив однобічність Марксового вчення, яке заволодівало російськими соціал–демократами, особливо їхньою більшовицькою течією, і наголошував на важливості врахування ідейного, духовного стану суспільства.

Розуміння суспільного поступу, яке відкидало значення культурно–історичних ідей, національних та психологічних особливостей народів, не сприяло розвиткові правильних суспільних ідеалів у революційному русі Російської імперії, до якого все більше бралась українська молодь. У той же час у європейському визвольному русі поширення дістала не марксистська, а інша теорія, котра на перший план поступу висувала ідею відродження державності у націй і народів. Зокрема поширеною ідеєю була ідея Фрідріха Ліста, котрий вважав, що саме державницьке існування будь–якого народу є першою основою його історичного поступу.

У 80–90–х роках XIX ст. теорія Ліста, яку сучасний український політолог Роман Шпорлюк назвав технократичною, оволоділа широкими верствами європейської інтелігенції, особливо у народів, які не мали своєї держави. Сутність її зводилась до того, що відродження держави може очолити національна технічна інтелігенція — інженери, підприємці, науковці. Вони можуть це здійснити за принципом планового господарства. За умови, коли нація єднає людей у державу і національний етнос складає основу держави.

Ця ідея була спрямована на те, щоб об’єднати численні невеличкі німецькі держави в єдину державу. Але цією теорією послуговувалися й інші народи, які не мали свого осібного політичного функціонування, як, наприклад, чехи. Ця теорія об’єднувала всі соціальні класи нації для досягнення єдиної мети — створення держави для всього народу.

У той же час російські соціалісти, зокрема більшовицька течія російської соціал–демократичної партії, повсюди проводили ідею роз’єднання націй за класовим принципом. Наприклад, В. Ленін висунув такий принцип діяльності своєї партії: “Социал–демократы как партия пролетариата ставят своей положительной главной цель содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности”. Цей постулат більшовизму — самовизначення пролетаріату, а не всього народу був спрямований на ідеологічне затьмарення зденаціоналізованого робітництва, зокрема і в Україні, в роки революції, щоб відірвати його від національно–визвольної боротьби українського народу і відродження національної державності.

До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістичними, вульгарно–матеріалістичними (“шлунковими”) пріоритетами.

Саме ці українські соціалісти, що виховались у загальноросійських утопічно–соціалістичних гуртках і були рідними братами по духу і букві російським соціалістам, очолили найбільш активну визвольну боротьбу українського народу на початку XX ст.

У нових історичних умовах, в яких діяли ці українські соціалісти, вони не бачили, на жаль, ґрунту, який би підпирав ідею незалежності України. А через те помилково обстоювали федеративну концепцію Драгоманова з ідеєю автономії України щодо Росії, яка була непридатною адже Росія не стала ні демократичною, ні децентралістською. До того ж, Драгоманов говорив про свій час, коли не було в Україні жодної політичної партії, не було широкого політичного руху. А лідери українських партій, що виникли на початку XX ст., уже діяли в добу, коли в Україні розпочався широкий національний рух, як і в інших регіонах східної Європи, де народи виборювали свої національні держави. Проте українські соціалісти все ще не могли скинути з себе старе шмаття соціалістичних утопічних ілюзій, бо не розуміли, не відчували сутності епохи і продовжували відстоювати старі, утопічні соціалістичні концепції непотрібності самостійної держави при соціалізмі, непотрібності націй, армії тощо. Адже соціалізм, як твердила стара концепція соціалізму, має вирішити головні питання — соціальні. А з їх вирішенням відпадає нібито і потреба в національному житті.

Більше того, проголошуючи, наприклад, ідею автономії України на засадах федералізму з Росією, вони зігнорували важливий принцип Драгоманова, котрий вважав, що такий федеративний зв’язок можливий лише з демократичною Росією. Наші ж політичні провідники не врахували цього найважливішого застереження Драгоманова і проголошували федерацію України з Росією буржуазною — Мілюкова–Родзянка, а далі з Росією централістично–більшовицькою, яка й не збиралась, попри демагогічні заяви, ставати справді федералістсько–демократичною державою.

У Наддніпрянській Україні, отже, на рубежі XIX — початку XX ст. не визріло чіткої державницької концепції. I, як говорив тоді I. Франко, ідеал національної самостійності в усякім погляді — культурнім і політичнім — залишався для нас “поза межами можливого”.

Але суспільна думка українців інтенсивно продовжувала пошук свого державницького ідеалу і в західних українських землях.

З новою силою вона ожила у працях I. Франка, хоча спочатку вона і йому самому здавалась міфічною — “поза межами можливого”. Бо й справді, на кінець XIX ст. не було потужного політичного руху українського населення, ні в Наддніпрянщині, ні в Галичині, політична свідомість його була невисокою, політичні партії лише створювались і шукали своєї опори.

Практично здійснити навіть будь–яку автономію здавалося неможливим. Ідея української самостійності здавалась неможливою ще й тому, що виплоджений грубим матеріалістичним світоглядом фаталізм твердив, ніби певні соціальні, а разом з тим і політичні ідеали мусять бути осягнені, як говорив Франко, “самою іманентною силою розвою продукційних відносин без огляду на те, чи ми схочемо для сего кивнути пальцем, чи ні”. “Але,— продовжує він,— ця думка належить сьогодні до категорії таких фатальних забобонів, як віра у відьом, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин потопче і цим роздавить нас, як сліпа машина”.

Погляньмо ж тепер на західні українські землі, де також українська суспільна думка шукала шляхів для відродження державництва України.

Цікаве явище: український народ протягом своєї багатої тисячолітньої історії не поневолив жодного народу, не зробив рабами жодної нації, не забрав ні в кого мови, і землі, культури, державності. І ось тепер ціле століття шукав шляхів для свого відродження. В усіх частинах розірваної української території — і в складі Російської, і в складі Австро–Угорської імперії, де народ жив власними історичними традиціями, де говорив українською мовою, ішов пошук національного й державницького відродження.

Після поділів Польщі Галичина відійшла до Австрійської (з 1868 р. — Австро–Угорської) імперії.

У Галичині українці були не в кращому становищі, аніж українці під Російською імперією. Глухий закуток Австро–Угорщини не мав можливостей для інтелектуального розвитку українського населення. Місцеві русинсько–українські феодали ще після Люблінської унії 1569 р. почали католичитися, полонізуватись й поповнювати польсько–шляхетський клас Речі Посполитої.

На початок XIX ст. Галичина перебувала в жалюгідному становищі. Економічна політика Відня не сприяла ні розвиткові тут промисловості, ні вирішенню соціальних проблем. Вся увага австро–угорського уряду спрямовувалась на розвиток тих країв, які були населені більш освіченими і згуртованими націями — німцями, угорцями, чехами. Тож Галичина лишалась занедбаною провінцією, сировинним придатком тих регіонів.

Наприкінці XVIII ст. шляхта, що була в основному польською або сполонізованою, становила 3,4 відсотка населення краю; міщани, незаможні ремісники та крамарі (останні в основному з єврейського населення) — до 10 відсотків. Пізніше з’являється тут нова нечисленна група населення — чиновники з німців або чехів. Українське селянське населення, яке становило більшість у краї, мало одну–єдину категорію власної інтелігенції — уніатське священицтво. В основному воно походило із селянської верстви, а через те швидко втратило ідеї вселенського панування ватиканського центру й перейнялося життям та інтересами власного, селянського класу.

У такий спосіб уніатське духовенство перетворилось із сили, якою хотіла скористатися католицька церква для власного звеличення й зміцнення, в антипод католицького анексіонізму.

Це, власне, й вирішило подальшу історичну долю українців Галичини. Священики греко–католицької, або уніатської церкви стали в опозицію проти наступу католицизму й перетворилися в українську національно–свідому верству населення, яка сприяла утриманню в ньому національних та історичних традицій, рідної мови, писемності тощо. Тож не дивно, що в галицькому краї перші кроки культурно–національного відродження робилися в середовищі окремих груп біднішого сільського духовенства.

Наприкінці XVIII ст. в Австрії правили реформатори — імператриця Марія–Тереза та її син Йосиф II, які провели важливі реформи і в Галичині. Зокрема вони послабили тут кріпосництво, обмежили додаткові повинності, трохи посилили греко–католицьке священицтво, яке постійно зазнавало утисків від католицької церкви тим, що дали йому рівні права з католицькими ксьондзами. Польським феодалам було заборонено втручатись у призначення парафіяльних священиків. Крім того, греко–католицькі священики дістали хоч і невелику, а все ж державну платню, що підняло економічний і моральний статус уніатського духовенства.

Ці заходи завершились тим, що вперше після Берестейської унії була встановлена 1808 року греко–католицька митрополія. Це мало величезне значення для всього галицького краю. З одного боку — зріс авторитет українського духовенства серед населення краю, з другого — все це протидіяло засиллю польсько–католицького елементу в Галичині. У такий спосіб віденський уряд якось урівноважував претензії польсько–шляхетського панства на повне володіння Галичиною в межах Австро–Угорщини і створював для себе опору в українському населенні проти польського натиску.

Але був іще й третій бік реформ: греко–католицьке духовенство, вдячне за підтримку віденського уряду, почало поширювати ідею вдячності до нього серед русинів–українців, виховувало вірнопідданство йому, а з другого боку, посіяло ілюзії про всесилля імператорів і почало з надією дивитись у бік правлячої династії Габсбургів, чекаючи нових поступок. У середовищі греко–католицького духовенства витворювалась ідеологія консерватизму, провінційного лакейства, яку пізніше політичні публіцисти назвали рутенством (тобто та, яка притаманна русинам, чи рутинам — тут і далі зберігалась первісна назва галльського племені — рутинів, або русини). Рутенство було споріднене з наддніпрянським малоросійством — з подібною ж вірнопідданською ідеологією лакейства і запобіганням перед російським імперським урядом. Все це призвело до того, що частина верхівки греко–католицького духовенства, як і православного в Україні, переорієнтувалась на урядові кола і почала відриватись від народу.

Імператори–реформатори ще провели важливі для Галичим реформи в галузі освіти: були відкриті семінарії для греко–католицьких священиків. У 1784 р. у Львові Иосиф II засновує університет, де навчалась у переважній більшості польська молодь, але були й галичани–русини. Навчання на чотирьох факультетах провадилося німецькою мовою, але для українців був відкритий окремий факультет, де навчання провадилось так званим язичієм — сумішшю церковнослов’янської та української мови. Щоправда, 1869 р. нібито з “ініціативи” студентства, урядовці закрили цей факультет. Були відкриті початкові школи трьох типів — однокласні, трикласні, чотирикласні, що готували учнів для гімназій та університету.

У цей час посилюється визвольний рух у Польщі та Чехії. І під його впливом українська галицька інтелігенція все більше звертає свій погляд до галицько–українського народу. Видання праць з української історії та культури Івана Могильницького, Дениса Зубрицького та інших авторів піднімали національну свідомість галичан, зокрема освіченої частини місцевого населення.

У 30–х роках ХІХ ст. в середовищі галицької молоді виникає гурток, який ставить на меті запровадити в літературі замість церковнослов’янської живу розмовну мову. Цей гурток назвали згодом “Руська трійця”. Організаторами його були три семінаристи: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. З допомогою чеських патріотів вони почали листуватися з видатними “будителями” — просвітителями чеського народу Яном Колларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком. Вони видали вперше в історії галицької культури (у Будапешті, бо вище греко–католицьке духовенство на догоду урядовим колам заборонило робити це у Львові) альманах галицько–українською мовою “Русалка Дністрова”. Це був збірник народних пісень, балад, історичних переказів українсько–русинською мовою. Його зустріла в багнети вся консервативна публіка, наклад було майже повністю конфісковано (все ж 250 примірників лишилося). Але цей альманах дійшов до людей і мав величезний вплив на розвиток літературної української мови та української ідеї в Галичині. Основну увагу члени “Руської трійці” приділяли відновленню історичної пам’яті, знайомили з історією козацтва як символом героїчного минулого всього українського народу і можливим шляхом для втілення державницької ідеї всіх українців у майбутньому.

Величезне значення для Галичини мала епоха європейських буржуазних революцій 1848 року, зокрема і в Австрійській імперії. Революційні події 1848 року підштовхнули невеличку частину українсько–галицької інтелігенції до пошуків нових шляхів у розвитку свого краю. Звичайно, ці явища торкнулися в основному середовища греко–католицького духовенства. У той час намісником у Галичині був граф Франц Стадіон. Він і постарався використати греко–католицьких священиків в інтересах імперії. Під час революційних подій 1848 року гостро постало питання про автономію найбільш політично зрілих народів імперії — мадярів, поляків, чехів. Щоб справитися з цими рухами, які потенційно могли використати українське селянство (а в цей час розпочався великий селянський рух на Буковині на чолі з депутатом парламенту — рейхсрату — Лук’яном Кобилицею), австрійський уряд вдався до організації протидії з боку інших народів слов’янських, зокрема галичан–русинів. 17 квітня 1848 р. в Галичині було скасоване кріпосне право. Згодом воно було ліквідоване й на Буковині та Закарпатті. Австрія була проголошена конституційною монархією.

19 квітня 1848 р. за порадою графа Стадіона група греко–католицьких священиків звернулася з петицією до уряду з проханням надати Галичині окреме управління, дозвіл займати вищі державні посади, зрівняти їх у правах з римо–католицьким духовенством, надати право на освіту в нижчих і середніх закладах українською мовою. Бо українці–русини, заявляли вони, є частиною великого 15–мільйонного народу, що живе у Наддніпрянській Україні, а в Галичині вони становлять два з половиною мільйони і є самобутнім народом, а не часткою польської нації, як це представляли поляки, намагаючись використати їх у своїй боротьбі.

2травня 1848 р. була створена перша українська політична організація в Галичині — Головна руська рада, її очолив єпископ Григорій Яхимович. Вона об’єднувала 66 осіб, майже половина з них були священики і студенти–богослови. Друга половина — це представники світської інтелігенції, але вони відігравали менш важливу роль. Через кілька тижнів було створено в Галичині 50 місцевих і 13 регіональних філій Головної руської ради. У цей час виникає й більш консервативна українсько–русинська організація “Руський Собор”. Проте його роль у суспільному житті була слабшою.

Нечуваною подією в житті галицького суспільства був вихід 15 травня українського тижневика “Зоря галицька”.

Несподівана поява на політичній арені Австрійської імперії українства з його політичною організацією шокувала представників польського сепаратизму. Вони звинуватили графа Стадіона в тому, що він придумав українців–рутинів, аби нацькувати їх на поляків, бо такого народу, як українці, мовляв, не існує.

Перебіг революційних подій 1848 року призвів до того, що українці потрапляють навіть у парламент. Причому серед українських депутатів була значна група селян на чолі з Іваном Капущаком. Вони зайняли рішучі антикріпосницькі позиції, вимагали беззастережної і безкоштовної передачі землі галицьким селянам.

У віденському парламенті розгорілась гостра боротьба за землю. Представники поміщиків домагались від уряду викупу за землю. Але Капущак сказав: “Батоги і канчуки, які обвивали наші голови і наші змучені тіла,— ось що їм належить від нас, ось що вони візьмуть собі як винагороду!” Ця промова викликала захоплені оплески. Але більшість землевласників проголосувала проти пропозиції селянських депутатів. Землевласники одержали від уряду компенсацію. А селяни втратили свої наділи й інтерес до парламенту і покинули його.

У Східній Галичині, яка була заселена в основному українцями, 1848 рік залишив великий слід. Передусім ліквідація кріпосництва розкувала не тільки селянські душі, а й селянську економіку, в якій почали активно розвиватись ринкові відносини, зростати міста, формуватися середній клас — основа національного відродження. Українці в Галичині вперше заявили про себе як самосвідома нація, яка є частиною багатомільйонного українського народу Наддніпрянщини, котрий має право на своє політичне, державне існування. В 1848 р. у Львові була створена ще одна організація — “Галицько–руська матиця” (за взірцем чеської матиці). Вона ставила своєю метою публікації дешевих книжечок для народу про звичаї, релігію, господарство, на педагогічні теми тощо. “Галицько–Руська Матиця” зробила великий внесок у розвиток загальної і політичної культури населення Галичини.

Головна руська рада наприкінці 1848 р. скликала з’їзд українських учених для вирішення загальноукраїнських проблем. Вирішено було в літературі та освітніх закладах відмовитись від латинської абетки, використовувати українську абетку — кирилицю, а також українську живу мову, а не церковнослов’янську. Українці домоглися відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький. Розпочалось будівництво Народного дому, де могли розміщуватись музей, бібліотеки, видавництво. У цей же період українці дістали дозвіл на формування військової частини — руських стрільців, їх було спочатку 1400 осіб. Вони не хотіли зливатися з галицькою народною гвардією, котру утворювали польські кола. Втім, віденський уряд відразу ж використав це формування для придушення угорської революції (діячі якої на чолі з Л. Кошутом, проте, “не церемонились” з українцями Закарпаття, вважаючи їх частиною угорського народу!).

Таким чином, перша половина XIX ст. для Західної України заклала той фундамент, на якому в другій половині розгорнувся активний процес формування політичної свідомості широких мас її населення і перетворення його в структури для відродження своєї культури й національної та державницької самосвідомості.

Самоорганізація українців у Галичині

Друга половина XIX ст. відкриває в Галичині нову епоху визвольної боротьби. Починає ширше розгортатись національне відродження, хоча об’єктивні умови для цього дедалі погіршувались. Австрійський уряд намагався владарювати, нацьковуючи народи один на одного. Так, уряд через посередництво нового намісника графа Голуховського почав підтримувати польську адміністрацію, яка знищувала попередні завоювання українців. Змінювалась і етнічна ситуація в Галичині. Наприкінці XIX ст. 58 відсотків місцевого населення уже становили поляки, 40 відсотків — українці. У Східній Галичині частка українців скоротилась на 62 відсотки. Це пояснювалося і переселенням сюди поляків і полонізацією непольського населення, а також тим, що єврейське населення міст, яке постійно сюди переселялось із Польщі, у своїй масі записувалося поляками. Воно займало провідне становище в містах і містечках краю в лихварстві, торгівлі, ремеслах. Українське населення всуціль залишалося аграрним і займалося сільським господарством. Рівень заробітної плати українського робітника в кілька разів був меншим, аніж польського чи німецького. У торгівлі ж українці становили лише 0,2 відсотка. Українська інтелігенція була нечисленною — всього 12–15 тис. осіб, переважно священики.

А, скажімо, польської інтелігенції в краю було 38 тис., окрім священиків. І де