Хоткевич Гнат. Тарасик

1745

Частина перша

МАЛЕ ДИТИНСТВО

І

Ні зима, ні весна — таке щось… День сонце гріє, а день сніг іде. І на вулиці теж: де землиці трохи виткнулося, а де ще біло. І грязюка. А по тій грязюці теліпається малий Микита. У материних чоботях і в свиті материній. Під пахою хліб. Довга свита тільки, хай їй… Поли волочаться по землі й треба їх підбирати. А як ти їх підбереш, коли рукава позвисали?

І чоботи. Якби загрузли у грязюку, а зверху хтось підняв би Микиту за плечі, то так би й вийняв із чобіт. І зосталися б чоботи у грязюці, а Микита вгорі.

Коло Дяденкової хати Микита став і свиснув по-особливому. Це у них знак такий. Як почув, що свистить товариш — виходь зараз! Що б там не робив

— кидай! Не пускають мати — виривайсь, а біжи.

Собака гавкнув було на той свист, але подивився і певне подумав: “Та це ж Микита!” — і замовк.

Рипнули двері. Звідти виткнулася русява голівка і бистро закивала Микиті. Це означало: “Я зараз… я зараз…”

Микита стояв і ждав. Він знав, що й у Тимохи з обув’ям поганувато, а босому вибігати не годиться. Воно не то, що не годиться — чому й не вибігти,

— а просто мати битимуть.

За хвильку вибіг і Тимоха. Роздобув якісь шкарбани, що й на ногах не тримаються. Простромив голову через ворота.

-Ну?

Микита, як іще Тимоха не вибігав, постановив витримати паузу. Мав, як великі, наморщити брови, говорити не спішачи, протягом, та ще й сплюнути крізь зуби, як парубки. Але нічого з того не вийшло: не витримав і бахнув одразу:

— Бджіл ізнайшов!

— Ну-у?.. Де? Яких?

Захлинаючись, спішачи, Микита заторохкотів:

— З батьком у лісі… ходили учора..” пі-ізно вернулися… я знайшов… батько йшли… постукали по дереву сокирою… “Отут бджоли”, кажуть… Так я замітку поклав… Давай підем?

— Давай! — і Тимоха витяг голову з воріт. А що у хвіртку йти далеко й занадто неоригінально, почав, був, лізти через ворота. Ходаки його зразу ж

поспадали та й Микита гукнув:

— Тю дурний! Та хіба ж зараз? Зараз мені ніколи.

— А що ти робиш?

— Іду по бабу, по Ониську.

— По що?

— А я, знаю? Мати щось нездужають. Так підемо? Ох і меду ж наїмося!

— А Йвана візьмемо?

Микита задумався. Колись виніс Іван пампушку з часником і їсть. Та так пахне часник здорово!.. А Микита й попросив: “Дай і мені шматочок”. А Йван скрутив дулю та й дав під ніс. Тепер і думає Микита: “Він мені пампушки не дав, а я його медом годуй”… Але дитяча добрість узяла верх, і Микита махнув рукою.

— Та кажи вже й Іванові — нехай посолонцює.

Почали розробляти плана: коли йти, як іти, з чим іти. Але тут вийшла з хати мати Тимошина. Подивилася, подивилася на Микиту.

— Тебе по бабу по Ониську послано?

Микита роззявив рота і вирячив очі. Звідки вона знає?

— Так іди ж, коли тебе за ділом послано, А то я й прута дам. Мені недовго.

Микита знав, що справді їй “недовго”. Тому, кивнувши з під-моргом Тимосі

(ми знаємо, мовляв, що знаємо), потелепкався по грязюці далі.

За яких півгодини він вертав назад із бабою Ониською.

У баби боліла голова. А в неї як ото болить голова, Так вона й хату закручує кочергою, і нічого ні до кого не говорить, і нікуди не йде. Але що то прийшов Микита — пішла. Дуже вже гарна людина дядько Григорій. Помагав не раз.

Ішла оце й сичала від болю. Забула чисту сорочку на лаві — послала Микиту взяти, а сама пішла до хворої.

***.

Коли Микита прийшов із чистою сорочкою — не пізнав власної хати.

Насамперед було її переділено надвоє рядном. Микита заглянув, було, до полу, але баба ляпнула його долонею по голові:

— Не твоє діло туди заглядати. Лягай краще та спи.

— Я на печі сплю.

— А сьогодні спатимеш на лаві.

— Там холодно.

— Сьогодні не буде холодно, не бійсь.

Але зараз у хаті було помітно холодно. Баба вешталася по хаті й бубоніла.

— Отакі хазяйки у цій хаті, що й вогонь утратили. Кинулася розводити — ні кресала, ні губки.

Втратити вогонь… Микита добре розуміє, що це значить. Мати як тільки витоплять — зараз попіл у кубашку наб’ють, наб’ють, щоб там вогник ізберігся.

Раз, пам’ятає Микита, загас вогонь у кубашці. Дмухали, дмухали мати —нема. А кресало батько взяли.

— Піди, кажуть мати, — до тітки до Хведоськи, позич попелу. Оце на тобі прядива й соломки.

Микита вже знає, що попіл із вогнем треба класти у прядиво, а прядиво у крутінь та так і нести.

Так що ж!.. Прийшов до тітки Хведоськи, а вона як визвіриться!

— А хіба твоя мати не знає, що у мене курка на яйцях сидить і курчата вже лупляться? Адже позапікаються яйця під куркою, як я тобі вогню дам. Що ж мені тоді — собакам яйця викидати? Піди до Лепестини.

Пішов до Лепестини, а та мало кочерги не дала.

— Піди скажи своїй матері, що у мене корова отелилася, то я вогню дати не можу, бо теля не буде ходити додому з череди.

Попоходив тоді Микита.

А тепер от Катрі ходити. Личко у неї винувате — мов це з її провини втрачено вогонь. Баба підбадьорює:

— Нічого, нічого — сьогодня дістанеш. А от мені як раз трапилося. Ходила я бабувати саме під Різдво. Вернулася, а вогонь загас. Ох ти ж мені лишечко! Це ж, кажуть, як під Різдво вогонь погасне, так у тій хаті непремінно буде мрець! А я сама в хаті живу. Так мені оце вмирати? Та плачу, плачу… А вогню вже й не йду позичати, бо то ж скажуть, непремінно скажуть, що відьма! То ж тільки відьми ходять позичати вогню на Різдво та на Великдень…

— Сижу собі у потемках та плачу, плачу… Наплакалася добре й пішла назад

до породіллі. Там хоч тепло та світло. ^

Катря давно вже пішла з хати, а баба все бубонить не знати до кого.

— Воно й те сказать — як його дати?.. Хто-йзна… Коли лихий чоловік захоче,

щоб ти звівся із хазяйства, так умисне прийде на молодику позичити якої дурнички. А тільки дай — усе добро твоє розповзеться. Або насіння. Зроду-віку не позичай нікому й зернини, поки сама не обсієшся. Бо як позичиш — у самої зведеться все з городу. ^

Микита слухав і думав: навіщо вона ото все говорить? Потім ліг на лаву й дивився.

Катря щось скоро роздобула вогню. Баба розпалила в печі, й тепло почало доставати аж до Микити.

А потім пішло вже щось зовсім незрозуміле.

Мати кричали на полу, Катря стояла біла, як крейда, й уся трусилася. У печі булькотів великий чавун із водою, ночви було навіщось внесено в хату.

Баба туго стягла наміткою голову і спокійними рухами вешталася то за рядно, то сюди. Щось балакала все, але Микита мало міг розібрати. Він попросив у Катрі вечеряти, але Катря тільки махнула рукою, а на очах у неї Микита побачив сльози.

Відсутність вечері не здивувала Микиту — в цій хаті це частенько траплялося. Зігнувся клубочком на лаві й заснув. Тим більше, що й мати перестали кричати, тільки охкали.

Потім Микита прокинувся — дуже вже закричали мати. А ще запищало щось, наче цуценя. Та Микита не розбирав, що воно: скорчився ще більше й заснув.

***

Прокинувся ще раз, коли щось закричало, як йому здається, прямо над вухом. Баба хлюпалася в кориті. Микита скочив на ноги.

— Бабо!.. Що це таке?

— А бач — братік тобі. Мати, ма’ть, багато гороху їла — ба’йкий волохатий!

— Де ви його узяли?

— У кропові під тином ізнайшла. Ба’йке червоне — геть пожалилося.

Мале справді було червоненьке, отже, можна було повірити. Микиті не

прийшло одразу і в голову, що яка ж кропива, коли сніг іще лежить.

Глянув на Катрю — у неї було якесь… він не знав, як назвати, якесь святе лице. Очі стали великі-великі; несформовані груди ритмічно тремтіли під сорочкою і вся вона була мов сама радість, мов саме щастя.

Рядно було вже скинуте й видно було матір. Микита аж не пізнав своєї матері — така вона була біла. Рука звисла з полу, так наче шматок прядива.

Баба купала дитину й не переставала бубоніти.

— Це ж би хоч манюню ложечку меду покласти у першу купіль.

А де ти його візьмеш, того меду, у цій хаті?

Скінчивши, закутала дитя в стару материну спідницю, перехрестила, шепочучи: “Пошли, боже, щастя-здоров’я, вік довгий, і розум добрий із отцевої молитви, із материної молитви та й з бабиної молитви”…

— Катре! А вода свячена є?

— Є…

— Дай води свяченої. І ножика.

Воду й ножик поклала під голову дитині, щоб відьма не прийшла та не пошкодила. Прикрила мале шматком старого кожуха.

— Ну, слава Богу, що все так добре скінчилося. А он як Хведотова жінка злягала, так м-м-… і не приведи, Матір Божа! Я вже усі мішки порозв’язувала, тричі кругом столу її обвела, і в поріг п’ятами била — нічого не помага! Перевела тричі через тік, чоловік окахвиста прочитав, а вона одно кричить, однокричить. Та вже пішли до батюшки та попросили розчинити царські врата. Так вони, батюшка, спасибі їм, не полінувалися — аж тоді помогло. Колиска є?

Мати безсило кивнула головою.

— Ну, нехай дядько Грицько прийде та навісить. А ти чого не спиш? Лягай та спи!

Незвичайність обстановки зробила Микиту слухняним, і він знову скорчився на лаві. Катря поклала йому кожушину. Микита заплющив очі, але не спав.

Рипнули двері — то батько вернувся.

Микита хотів крикнути з-під кожушинки: “А в мене братик є!” — але побачив, що перший погляд батька, як тільки він відхилив двері, був на піл.

Батько поглянув на бабу, а та, мов на запит, відповіла:

— Син, син.

Батько повагом роздягався. Потім пішов у сіни, витер чоботи і, вернувшися, сів на лаві близько жінки. Щось говорив їй потиху. Потім підійшов до дитини й довго дивився, як воно спить. Узяв соломинку й стебельцем доторкався малому чола, носика, губоньок, мовби боючися торкнутися дитини корявою мужичою рукою.

В хаті повіяло тихим заспокоєнням, і Микита знову заснув.

***

Прокинувся від страшенного грюкоту у вікно саме над головою. Одразу скочив з лави з криком: “Мамо!”..

В хаті не було темно, бо на припічку блимав каганчик. Батько чомусь був

одягнений. І Катря теж.

Катря перелякано тулилася в куток. Батько зблід. Повагом підійшов до вікна й, не підіймаючи голосу, спитав:

— Хто там і чого треба?

Знадвору почувся п’яний бас.

— Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, так тепер годуй нас. А не даси по-чеськи, то даси по-песьки.

— Та змилуйся, Копію — чого ти від мене хочеш? Хіба ж я твою хату забирав? Ти ж сам знаєш, як було діло — чого ж ти на мене напосівся? Тебе ж не було —чим же я причиною?

— Мало чого “не було”! А тепер я тут. Хай би краще пусткою стояла, так я, по-крайності, знав би, що вона моя. А ти, бач, уліз. А як уліз, то й годуй нас за це. А не хочеш добром — хату спалю, дітей твоїх поріжу й тебе самого замордую.

Микита почав пхикати. Катря, сама вся дрижучи, затулила йому рота рукою. Батько все стояв коло вікна, понуривши голову, і знов, не підвищуючи голосу, мов до кого в хаті, казав:

— Та завіщо ж, Копію?

— Забирайся з моєї хати геть! Хай краще пусткою стоїть! Або спалю її, щоб нікому не доставалася. Та що з тобою довго балакати — одчиняєш чи ні? Бо, як ні — висаджуємо двері. Ану, хлопці!.. Давай черехнемо!

— Зараз…

Батько вийшов у сіни. Мати обзиваються пошоптом.

— Микито… Катеринко… лізьте на піч… повкривайтеся з головою й лежіть… Вже вп’ять, проклятий, прийшов. І коли він уже нап’ється нашої крові, бодай би вже ти пропав і з хатою своєю й з у сим…

Діти полізли на піч, але не вкривалися. Микита притулився до стіни й виглядав, мов миша з засіку.

В хату входили здорові дядьки, душ п’ять. Двоє з них одразу почали щільно затуляти шматтям вікна. Сам Копій сів на лаві*, широко розставивши ноги.

— Ану, хлопці, витягайте горілку, бо це такий хазяїн, що у нього не найдеться. А ти давай їсти.

— Що ж я вам дам, як у самих нічого нема?

— Нехай жінка борщу зварить або хоч кулішу.

— Жінка он лежить.

— Лежить? Ну, ми її підіймемо. Ей ти — чуєш? Бариня-судариня! Уставай та приймай гостей — чуєш? Ех, хлопці! Погуляєм!

Саме в цей момент запхенькало мале. Мати присунула до себе дитину й почала годувати.

— А-а-а!.. То в тебе сімейство прибавилося? Гм… Ну, нехай буде й так. Значить гарячого нічого не вдасться попоїсти. А ми більш із-за цього й прийшли… Ну та ладно — давай що там у тебе є: сало, ковбаси.

— Сала б ще там… двічі борщ затовкти. А ковбаси… які ж у нас ковбаси?

— Та кабана ж колов під Різдво?

-Ні.

— Брешеш, колов.

— Ні, не колов. То тесть колов та й нам дав трохи сала.

— Ну, все одно — давай усе, що в тебе є.

Дядько Григорій не надів навіть шапки й вийшов. Катря кілька разів поривалася зіскочити. їй було ніяково, що батько роблять бабську роботу, але пригадувала наказ матері й глибше засовувалася у піч.

Дядьки пили, їли, співали. Не боялися нічого — хто їм тут що зробить?

П’яний Копій підійшов до полу.

— Хлопець чи дівчина?

Мати знехотя обізвалася:

— Хлопець.

— А як хлопець, то треба, щоб він горілку привчався пити. Давай його сюди! — поліз брудними руками до дитини.

— Не руш!

Молодиця обтуляла дитя усім тілом.

— Чого там не руш? Думаєш поламаю? Я тільки горілки йому дам, щоб воно привчалося.

— Не займай, Копію, — обізвався хтось із товаришів. — Ну, нащо воно здалося?

— Я хочу, щоб воно випило з нами. Нехай привчається.

Мати обтулила дитину руками й не пускала. Микита зомлів зо страху, а Катря хикала, мов її хикавка напала. Кілька разів поривалася скочити, але страх сковував їй ноги.

Батько стояв коло одвірка темний, як ніч. Нігті впилися йому в долоню.

Копій, мов кузку, відхилив молодицю. Взяв дитину в одну руку й поніс до столу. Другою рукою налив у товсту зелену чарку смердючого плину й підніс до рота дитяті. Воно дихнуло й закашлялося. Копій зареготав.

— Он-ба!.. Ще й не пило, а вже закашлялося. А як вип’є то й ногами дригати почне, га-га!..

Мати безумними очима дивилася на дитя в руках п’яної людини, але в цей момент трапилося щось несподіване.

З печі зірвалася мала Катря, підбігла до Копія і суворим, недитячим якимось голосом сказала:

— Давайте дитину!

Майже вирвала мале з рук розбійника й, шикаючи, понесла до матері. Мати жадібно простягла руки й сховала дитя на грудях.

Копій вирячив очі. Він так звик, що всі його бояться й слухаються, а тут якесь мале дівча не злякалося! І Копій не знав, що робити. Може, вдарити дівчину, а дитину забрати? Так ніби не випадало якось… І Копій розреготався.

— Ач яка! Ну рости, рости, а там побачимо.

Скоро після того дядьки пішли, забравши пару овець із кошари. Дядько Грицько вже й не казав нічого — все одно не поможе.

Почало розвиднюватись. Хтось із невсипущих уже рипнув дверима, але побачивши, що серединою вулиці йде купа людей ?а ще й овець женуть перед собою, зразу догадувався й скоренько причиняв двері.

Дядько Грицько стояв на дворі. Гнів і безсила злоба душила його, але зробити він нічого не міг.

Вернув до хати. В хаті смерділо горілкою, стіл був заляпаний, на долівці нахаркано й сама долівка повивірчувана при спробах танцювати.

Але мала Катря, засукавши рукавенята, вже поралася. Дядькові Григорієві було гарно дивитися на це — і він усміхнувся. А дівча теж усміхнулося у відповідь, мов кажучи: “Не журіться, тату, — все буде добре”…

На другий день із самого ранку до хати Грицька почали зіходитися люди. Вже півсела знало, що до Грушівських знову приходив Копій уночі, пішов тільки ранком, женучи двойко овечат перед собою.

Першими прийшли тесть і теща. Потім Дяденко прийшов, потім сусіди та потроху-потроху — й набилася повна хата, аж породіллі дихати стало нічим. Стара Бойчиха обзивалася:

— Ви б, дядьки, хоч не курили. А то через ваше курево…

— Та ми трошки.

Мимо йшов батюшка, отець Іван Базаринський. Побачив людей — зайшов і собі. Він був іще молодий, шукав популярності між народом. Привітався з усіма ласкаво, поблагословив породіллю, похвалив дитинку й сів серед селян.

Розмова йшла саме про Копія. Батюшка зацікавився.

— Чував і я про нього, але не знаю — чому це він так напосівся іменно на тебе? Що ти йому завинив?

Григорій здвигнув плечима.

— Нічого я йому не завинив, батюшко, нехай хоч люди скажуть.

Громада справді підтверджувала, що Григорій Копієві нічого не зробив і

нічого йому не винен. Пояснити справу узявся старий Бойко.

То, батюшечко, я винуват. А як розібрати до діла, то й я невинуват і невинуват ніхто. Оцей мій зять Грицько, то він, сказати, не тутешній, не моринецький. Він із Кирилівки.^Як узяв же ото він мою доньку, то на первих порах повіз її до батькової хати. Його батько ще живий, він і зараз у Кирилівці. Так от, кажу, Григорій узяв і мою доньку туди. Ну, звісно — яка жисть в одній хаті? І дід і стара Марта ще тоді була жива. Ще й з дочок Іванових якась молодша жила тоді у батька. Домникія, здається… А мо’ Олена — не пам’ятаю. А тут і у оцих діти пішли: оця-о Катерина, потім Микита. І всі в одній хаті. Це в Кирилівці. А тут у Моринцях під боком, стоїть оця-о хата Копієва пусткою.

— Так це Копієва хата?

— Та Копієва ж. Це його батьківщина. Тільки… як сказать? Ледаченький це вдався чоловічок. Ізмалку ще злодійкуватий. А як підріс — почав шкодити. Дошкодився до того, що попав у Сибіряку. Тільки щось недовго побув він там, а потім утік і приплентався сюди, додому ніби. Назбирав собі таких одчайдухів, як і сам, та й розбійникує оце й досі.

Громада підтверджувала, що все це так. Казали, що Копій недобрий чоловік.

— Розбійники вони теж… усякі бувають. Є такі розбійники, що тільки панів розбивають, богачів — ну, такий розбійник, сказать, і за розбійника не щитається.

Батюшка кривився на таке пояснення, хотів сказати пару слів про священне право власності, але промовчав.

— А цей Копій вже не на ту стать. Він більше на бідних і напада.

— Чого ж так? — питався батюшка.

— Способніше, видать. У багатого і собаки, і слуги, а до бідного прийшов, налякав ножиком — і бери, що хочеш.

— Вже як на оцього Григорія нападать, так уже й стидно ніби.

Батюшка переводив розмову.

— А як же все ж вийшло, що твій зять опинився в Копієвій хаті?

— А так і вийшло. Стоїть хата й рік порожня й другий. А це ж діло таке: той

колячку з плота, той дощечку з воріт, а там уже й до хати почали добиратися. У Кирилівці зять із дочкою бідують у тісноті, а тут хата порожняком гине. Ну, я й пішов до вправляющого: мовляв, і так — дозвольте зятеві узять Копієву хату.

— А скільки, каже, даси? — А скільки б ви хотіли? — Він заломив сто рублів. Ну… зійшлися на п’ятдесят.

— Асигнаціями?

— А тож серебром? На серебро і мене самого з усіма хляками не стало б.

— Так, значить, ви просто купили у поміщика Копієву хату?

— Ото-то-то! Ну, от Копій тепер і сердиться — чого ти в мою хату вліз. А йому ж усе одно в ній довіку вже не жити.

— Так то воно так, — обзивався хтось із дядьків, — ну тільки-ж і у нього душа болить, як погляне на своє добро. Тут родився, тут виріс, тут усякий кілочок знаю, а тепер хтось забрався та й сидить. Усякому своя батьківщина дорога.

— А що ж Грицько його з батьківщини-виганив чи що? Не сам він у хату вліз, його закликано.

— Та й уліз же не дурно: п’ятдесят карбованців заплатив.

Словом, усі були на стороні Грицька, давали різні поради, як надалі спекатися Копієвих приходів, але всі ті поради були ні до чого і говорилися от так,*аби не сиділи мовчки.

Дядько Григорій питав батюшки, коли можна відбути хрестини. Батюшка подивився на стелю.

— Ну… сьогодня вже, мабуть, ні, правда? А завтра мене не буде дома. Хіба післязавтрього — добре?

На тім і стали. У куми запросив дядько Григорій присутнього сусіду Дяденка.

Коли батюшка підійшов до породіллі попрощатися, вона спитала тихим голосом:

— Батюшечко… А як ви назвете дитину?

— Як? А коли він народився? Учора?

— Та ніби учора.

— Ну, а вчора було Тарасія архиепископа. Значить і вашого хлопця назвемо Тарасом.

— Ну, спасибі вам, батюшечко…

Вона боялася, що піп назве як-небудь по-чудному. Вони люблять, попи, іноді посміятися з чоловіка. Назве як-небудь не по-людському — Ясон або Юда, а ти й носись із тим цілий вік.

Микита чув ту розмову й сміявся. “Тарасик-карасик!” — це так смішно! Вирвався з хати й подавсь до приятеля — розповісти про страшні події минулої ночі. Розбійники в його оповіданні вийшли обвішаними ножами, сокирами. Зуби у них отакі-о!

Тимоха стояв і завидував: він так прозаїчно спав усю ніч.

Потім Микита оповів про нового братіка. Тимоха зрадів.

— От і добре… Ми й його візьмемо в ліс — хай і він меду наїсться.

— Тю, дурний! Та воно ж мале зовсім!

— Ну, ми будемо потихеньку йти.

— Та він же зовсім, зовсім маленький! Отакий-о!.. Він і ходити, мабуть, не вміє. Тільки кричить.

— А як його звуть?

-Тарасик-карасик!

І обидва приятелі розреготалися.

***

Почали зіходитися баби з подарунками. Та бубликів, та баранини трошки, яєць, груш варених або сухих, пшона мисочку, борошенця або готових уже вареників. Віталися весело.

— Ну, як вас тут Бог милує? Чи живі, чи багато жиру?

— Та ото тільки, що живі… А жиру вже нема…

— Нехай вже на синах та на дочках жир наростає. На тобі, Катерино, гостинця та закладай бочки, де були сини й дочки.

Катерина дякувала й блідо усміхалася. Дуже вже вона ослабла. І на зливки не могла встати: сусідки посадилила полу й піддержували.

Баба клала у ночви любистку, чорнобилю, калини, вівса, верби, наливала води непочатої й приговорювала:

— Свята водице, Уліяно! Очищаєш луги й береги, коріння й каміння… Очисти, Господи, душу й тіло породіллі, а руки бабі.

Потім брала ту воду й лила на руки Катерині над коритом.

Ти, вода йорданная, ти од Бога милосердного созданная. Прибуваєш із гір, із джерел. Прибудь, Господи, до народженної, хрищенної, молитвенної раби божої Катерини.

Катерина дякувала, цілуючи бабу в руку.

— Спасибі вам, бабусю, що послухали…. потрудилися…. Хай вам Господь ваші труди верне.

— Нехай тобі, доню, Господь поміч дає. Нехай тобі дає вигоди на три годи.

А присутні жінки сміялися. ^

— Ні! Ви кажіть, бабо, краще так: щоб од цього одреклась, а до другого поволоклась.

Хрестини теж вийшли бідненькі, але було весело.

Жінки незнарошне підпоїли бабу. Баба вийшла серед хати і, припліскуючи в долоні, співала п’яним голосом:

Ой спасибі тому ковалю,

Що скував дитину Під сюю годину.

І кував, і хотів І, куючи, не впотів!

І ніжками не тупав,

І в рученьки не хухав!

І добро і тепло добувати було!

А похресьбин так і зовсім не справляли: бідні були оті Шевченки.

III

Погано поправлялася мати Тарасова після цеї дитини. Лежати б та й лежати, але ж бо й лежати ніяк. Надходила весна, а з нею робота. І своя, а ще більше панська; то за час хвороби завелися “залеглі дні”.

Батько й мати цілий день на панщині, а мале з Катрею. Забіжить мати на

часинку, погодує дитя й знов на панщину.

— Катре! Доглядай же дитини! — кине на бігу.

А Катря така, що за нею самою ще треба доглядати. Дитина заплаче, а Катря не знає, що робити. Нажує хліба, дасть у ротик із язика, як голуб’яті. А вже перепелената й не зможе: як дитина уробиться, то й біжить Катря до сусідок, аби прийшла котра та перепеленала. А сусідки самі на панщині. То бігає-бігає Катря, поки кого надибає, а дитя кричить тимчасом, аж посиніє. Микита пробує забавляти, але чомусь у нього не виходить. Нахилиться, нахилиться до личка та як гухне! А то почне співати “товстим голосом”. Або візьме сокиру тай наміряється.

— Цить, а то я тебе вб’ю!

Прибіжить Катря, а над колискою Микита з сокирою.

— За…ру…бав? __

Микита регоче.

— Та то я його забавляю!

Уночі… усі сплять. Хропе Григорій… щось балакає у сні Микита. Дитина плаче, бо у неї ріже в животику від кислого хліба. Треба вставати матері, а тут голова як свинцем налита, руки, ноги не підводяться. ♦

— Я ще трошки полежу…

А воно кричить, аж заходиться.. В хаті задуха… Таргани шарудять.

Катерина встає, хитається… Роздмухує вогонь. Перепеленає, нагодує, а воно не спить. Поки біля грудей, поти й мовчить. Покладе в колиску, колише.

…а-а…а-а…а-а…

…шовкової вирвечки…

…мальовані бильця… пішли до Кирильця… що Кирилець робе….

… він письмечко пише…

Слова ледь проходять крізь зуби. Сумний тоскний мотив ледве бренить, оповиваючи журою молоде життя .ще в колисці… Сон зморює… Голова схиляється на бильця… Забула й каганця погасити.

***

Прийшло літо — панщина заїдала. До схід сонця встане Катерина, прив’яже малого запаскою до грудей, на плечі візьме колиску, а частіше то й без неї: в одну руку глечик з водою, у другу сапачку чи там серп — і гайда на панські лани. Там на полі кой-як прилаштує дитя, перехрестить і піде на роботу. А воно спить. Мурашки повзають по ньому, лізуть на видочок, п’ють малі слезиночки коло очей. Мухи обсідають мокрі пелюшки, лізуть у піврозкритий роток. Якась кузка величенька підповзла до самого носика й заглядає всередину. Рішила, мабуть, що добра буде хата й сміливо поповзла прямо у ніс. Дитина пчихнула. Кузка стрімголов вилетіла з носа.

На шийку зліз павучок. Постояв-постояв, подумав — і взявся до роботи. Прикріпив павутиночку до пелюшки, потім до вершини стебельця, в’ять до пелюшки й знов до стебельця — снував сіт^су. Мов прив’язував малого селянського чоловічка до його землі.

Десь узявся комар. Дризчав і вибирав місце. Вибрав ніжну рожевеньку щічку. Сів, розставив як вигідніше ноги — приготувався поласувати. Помацав-помацав жалом і вштрихнув його в м’якеньке тільце. Дитина скрикнула від болю й прокинулася.

Деякий час мале мовчало, розглядалося наче. Потім почало пхикати. Спочатку тихенько, потім дужче, дужче…

Мати чує, але не сміє підійти — лановий близько. Зрештою — нехай попхенькає, лучче буде спати. Та ще йшло сяк-так, поки було молоко. А далі — з чого воно й сама не знала — почало молоко пропадати. Все менше, менше, а потім і зовсім пропало. Спочатку в одній груди, а потім і в другій. То кричить бідна дитина, аж осипне, аж посиніє. Матері сердце мов ножем крається — а що зробиш?

— Кричи, хоч трісни — що я тобі дам? Хіба крові вточу? Так і крові з оцих грудей не доріжешся.

А потім кине серп і біжить, біжить… Обтулить дитя та плаче-плаче. Візьметься до глечика з молоком, а воно скисло. І знає, що недобре дитині давати кислого молока, що від того дитя боліє, а часом і вмирає, а що поробиш? І капають солоні сльози в глечик, а лановий уже кричить:

— Гей, баби, баби, баби, баби!.. Повертайсь! Повертайсь! — і ляскає пугою.

Візьме дитя Катерина, піде по жінках — чи не змилостивиться яка, чи не

погодує дитину. А в кожної своє. Ну як його просити — одірвати од свого, а моєму дай?

Один раз робила на полі жінка, що молока у неї було багато. Тоді було добре Катерині — ставало й для Тарасика. А потім узяли ту жінку до двору.

Та все ж сяк-так ішло, поки корова в хаті була. А то сталося таке, що й корови позбавились. Це Копій вже. Він не переставав час від часу навідуватись. По дві, по три — забрав усіх овечат, що їх і усіх було там дванадцятерко. Забирав і з хати що попадеться, а нарешті прийшов і забрав корову.

В ногах валялася Катерина, благала:

— У мене ж дітей троє… У мене ж мале… Що ж я без корови робитиму? —ридала й обіймала Копієві ноги.

Але Копій не змилостивився й корову забрав. Навіть товариші просили, щоб не сиротив сім’ю, не обіжав малих дітей, але на Копія щось найшло.

Він почав люто лаятися, потім вихопив ножа й загнав його з розмаху в

стіл.

— Бачите? Ото й кожному з вас буде, хто стане в мої діла мішатися. Так ножакою й шарну!

Щастя, що не було дядька Григорія вдома. Він був тиха людина, але коли доходило до краю, міг забути все й голіруч кинутися на напасника.

Сумно стало в хаті, коли пішли розбишаки, а на воротях востаннє почулося мукання корови. У Катерини вже й сліз не було, сиділа з сухими очима й тільки щось зрідка шепотіла, тремтячи білими устами.

Катря забилася в куток і плакала рясно-рясно. І лише малий Тарасик спить собі у колисці та нічого не знає.

IV

Тарасик усе з Катрею, бо матері ніколи. Катря й годує, Катря й бавить, Катря й присипляє. Деякі колисанки чула — всі їх виводить своїм тоненьким голосочком над колискою. Забавляє, як уміє. Робить “тосі”.

Тосі, тосі, тосі!

А свині в горосі!

Нема кому виганяти —Хіба би Явдосі.

І плеще малими рученятами дитини. А воно сміється.

Або бере Тарасикову голівоньку в руки і, перекидаючи з одної долоні до другої, приспівує:

Печу, печу хлібець!

Панам на вобідець!

Печу, печу бабку Всаджу на лопатку!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Катря почула перше слово, Катря вчила дальших. А коли мале вперше проказало оту віковічну “сороку”, то це ж була ціла подія! Сталося це так. Одного погідного дня бавила Катря хлопця на призьбі. Матері нездужалося щось й на панщину не пішла. Журилася, що “залеглих днів” не убавляється, а прибавляється.

Надворі було дуже гарно. Тихо так. Микита майструє собі щось там під повіткою. Шпаки, чудернацька ота птиця, передражнюють всіх і вся: то загавкає, як пес, то заскрипить, як ото ворота чоловік одчиняє уранці, то, мов соловей, затьохкає або затуркоче, як горлиця, зарохкає жабою.

Катря показує малому:

— Он-он де шпаки! Дивись! Аж четверо! — а воно не знає куди й дивитися. Та он туди дивися! Та не туди, а куди я пальцем показую! — а мале

таращить очі в простір небесний.

— Ах, яке ж ти й дурне ще!.. Ах, яке ж ти й дурнесеньке!.. — і тормошить братика, і кидає його з руки на руку, а воно регочеться.

— Ану давай сороки! Ану давай сороки!

Бере малу рученьку, злегка ніби плює на долоньку, потім водить пальцем по тій долонці й приговорює:

Сорока, ворона!

На припічку сиділа Діткам кашку варила.

Бере пальчики по черзі, починаючи з мізинчика:

Цьому дала!

Оцьому дала!

Оцьому дала.

Оцьому дала.

Коли доходить діло до великого, бере його міцніше й починає теліпати:

А цьому не дала,^

Бо сей бецман.

Він дров не рубав,

У печі не палив,

Діткам каші не варив.

І нарешті, одразу підіймаючи обидві руки на голову:

— Фур-р-р!.. Полеті-ів, куди схотів.

Багато сот літ, мабуть, пройшло, як якась геніальна мати або отака сестра вигадали цю безсмертну “сороку”. Міліони дітей переживали її, як першу поетичну радість — і довго ще, мабуть, “сорока” не вмре, живучи на радість дітворі.

Тарасик сміявся. І від того, що взагалі було радісно, і від того, що сестра трошки лоскотала долоню.

Сміялася й Катря, бо їй чудно було дивитися, як регоче мале. Аж закочується!

— Ану сам! Ану сам! — в жарти каже Катря.

Тарасик помусолив пальчика, потім почав незграбно водити ним по долоньці, приговорюючи:

— Ока… она… пліпцю… іділя… касі… івіля…

Катря аж завмерла від несподіванки й від якогось безмежного щастя. Аж дух у ній затявся.

— Як-як, Тарасику? Ану ще!.. Анучце разочок!

Воно знов узяло пальчика до рота, помусолило-помусолило й водить по долонці:

— Ока… она… пліпцю… іділа… касі… івіля…

Катря заплескала в долоні, підхопила малого, придавила черевце йому в захопленню і побігла, кричучи:

— Мамо!.. Мамо!.. Сороку!.. Послухайте!! Мамо!

Мати ледве ходить по хаті. Гірко їй на душі. Для того, щоб бути доброю хазяйкою, треба залізного здоров’я, а його нема. І береться за все Катерина —а виконати не завжди може.

— Задеришка єсть, а мочишки нема, — сміється, було, дядько Григорій із своєї жінки.

От і зараз. їй би лежати, бо що раз нездужиться, а друге — непорожня І ходить, а вона от вештається. В хаті нестатки, корова пропала, попереду повна безнадійність — і гіркі думи гризуть Катерину.

Тому, коли вбігла Катря із своєю бурхливою радістю, не знайшла на ню , відгуку в стомленій душі.

> — Мамо!.. Тарасик!.. Ану, Тарасик!.. Ой, божечку ж, як чудно!..

Мати повільним рухом сторонить Катрю з дороги й вимученим голосом говорить:

— Ну, нічого, нічого… іди, бався…

Катря трохи охолола.

— Мамо! Тарасик “сороки” вміє! Сам!.. Ану, Тарасику — прокажи!

Мале знов і знов лізе у ротик пальчиком: “Ока… она…” Катря повними захоплення очима дивиться на матір, а мати з сумною усмішкою на них обох.

— Любий, любий, — гладить малого по голівці.

— Але ж сам, мамусю! Сам! Я їй-бо не вчила!

— Що ж — прийшло уремия. І ти колись не вміла говорити. Ну, йди, йди… бався…

Велика втома чулася в рухах і голосі женщини. От уже їх тройко, четверте під серцем ворушиться, а далі хіба взнаєш? Може, буде й п’яте й шосте… А здоров’я нема… А бідність така, що рук нема за що зачепити. І сірим, безрадісним вбачається завтрашній день.

Дядько Григорій теж ходить задумливий, а з дум тих нічого толку нема. Зарізав Копій начисто. А ще ж, видимо, він і не скінчив, мабуть, іще навідається.

Що ж його тоді робити? І метлався Григорій думками туди й сюди, розкидав розумом і нічого не виходило.

Порадитися б, але з ким? Жінчина порада відома наперед. Із тестем якось… не розговоришся. От хіба батько.

Батько! І постать рослого, з гордим з-під густих брів поглядом чоловіка ставала перед очима Григорія.

Дід Іван! Багато в Кирилівці було дідів. Багато серед них Іванами звалися, але все ж, коли хто скаже “дід Іван”, то всяке вже знає, про кого йде річ.

Бував у бувальцях дід Іван. Потиху говіркували люди, що був він і в гайдамаках, Умань палив разом із Залізняком.

Тепер це був усім відомий і всіма поважний дід Іван, до якого не один ходив за порадою й поміччю в многотрудному селянському життю. Поважали діда Івана й у дворі, знав кого, казали, навіть сам пан.

Дядько Григорій наче трохи гордився, що в нього такий батько. Зосталося щось навіть від дитячого страху перед цією високою людиною, що робить завжди все до діла, говорить до діла, радить до діла.

І тому тепер, заплутавшися у власних думках, мов за якір спасіння ухопився дядько Григорій за гадку — піти й засягнути поради у батька.

Правда, коли пробував роздуматися й підійти до того критично, то неначе нічого не виходило.

— Ну що можуть батько сказати? Що тут порадиш? Корови нема, на корову ніхто^не дасть, а що ж більше? Копія вбити? Так я це й сам знаю.

Але все ж рішив у найближчу неділю піти до батька.

V

Дід Іван, очевидно, чув уже про нещастя сина, очевидно, думав над тим, очевидно, знав, що син прийде за порадою.

Знав і дядько Григорій, що батькові давно вже донесено про останній Копіїв прихід. Знали вони обоє й те, що кожний з них то все знає, а між тим розмова у них була більш-менш така.

— Здорові були, тату, — тихим і якимсь поштивим голосом обізвався дядько Григорій, переступивши поріг.

Дід сидів коло столу й читав Біблію. Одна з дочок — вони хоч були заміжні усі, але приходили господарювати до батька — кінчала вимітати сіни.

— А-а! Се ти, Грицю? Здоров, здоров.

Дядько Григорій поцілував діда в руку, але не сідав, дожидаючи позволения.

— Сідай, гостем будеш. Як там у вас — усі живі-здорові?

— Та хвалити Бога… помаленьку.

— А хліб як у вас?

— Озиме, сказать, не дуже, ну а ярина нічого. Як Бог позволить ізняти, то може кой-як продержимося до нового.

— А панське як?

Дядько Григорій тільки махнув рукою, що мало означати — чорт не візьме.

Трохи мовчанки. За вікном цвірінькають горобці. Дід голосно трьома наворотами позіхає.

— Був оце в мене захожий/юловічок один. З Волиня. Розказував, як там у них Наполівона зустрічали. Його вармія, каже, тільки крилом зачепила наш повіт, а й то, каже, аж сум брав дивитися скільки того салдата йшло! Аж земля гула, каже! Народові було дуже сутужно. Постої, підводи — прямо замучили, каже. Кури, гуси, вівці, воли, корови — все пішло. Ше хранцуз, каже, нічого, ну німець — не дай Бог!.. Були там, каже оті… як їх, дай Бог пам’ять… Саксонія! Саксонія — бач! Так ті, каже, що були б уже тобі сукини сини, так більше й нікуди. То що відніме у чоловіка скотину, заріже, з’їсть — ну нехай. На те війна — без шкоди не обійдешся. А то ж таке стерво, що портить, назнарошне портить. Візьме, заріже свиню — й кине на дорозі. Або муку по вітру розвіє. А вже що людей били, каже, так і нехай їм ураг!

Дід не курив люльки, а трохи вживав табаки до носу. Зажив і тепер.

— Так як почалося, каже! Руське начальство присоглашає до себе — йдіть, каже, до нас. А Наполівон до себе. “Хто, каже, набере й приведе мені полк, той буде полковником. А хто два — буде генералом”… І-і-і, каже, як заворушилася ляшня! І наш, каже, пан грах Тарновськийгнабрав полк і повів до Наполівона. З нашого ж брата сіряка й набрав, шляхтюків мало було. Та як пішли, каже, на Москву, так мало хто вернувся. От де натерпілися люди!.. Козаки, каже, як гнали з Москви, так не давали ніде й попоїсти. У грахва відбили обоз, кухню, поварів усіх, так що довелося й грахвові трохи поголодувати. Раз, каже, якось ніби одстали од нас казаки, так ми заходилися варить куліш. Там і куліш — сама вода та пшонця трошки. І грах підійшов до нас, дали ми й йому. Дивимося —їсть, аж за вухами лящить. “Нігди, каже, такєй смочней страви нє ядл”, ха-ха” ха!..

Дід весело розсміявся. Григорій слухав з гречності, але туга не сходила з його обличчя. І хоч се було неввічливо, але скориставши з павзи, рішив повернути розмову сам.

— Я, тату, до вас…

— Та бачу, що не до сусіди. А що тобі такого?

— Та ви може чули, як мене скалічив Копій?

— Чув дещо від людей, ну достеменно не знаю, в чому річ.

Дядько Григорій скрипнув зубами.

— Ну, щастя його, що мене не було дома!

— А я думаю,^ що це щастя твоє, що тебе не було дома. Так, так… Погане діло, що й казать.

-1 я вже не знаю, що й робити. Сидіти у хаті, дожидати, поки він ще раз прийде та вбити його, як собаку? Чи самому тікати — так куди ж його тікати?

— Та тікати нікуди. Тепер же у тебе тройко дітей, до мене сюди не влізеш. А на свою хату хіба ж тепер здобудешся?

І це дядько Григорій знав. І виходило, що нічого нового дід Іван не сказав, і даремне бив ноги Грицько з Моринець до Кирилівки.

Але в той же самий час не кидало почуття, що на тому ще не кінець і що батько таки щось придумають.

І дійсно. Побалакавши ще й виявивши повну безвихідність становища, дід нараз закінчив словами:

— Ну, сину, не знаю вже що тобі й казати. Нехай оце, Бог поможе, діждемо неділі та піду я до свата до Якима, то може вдвох ми що й надумаємо.

Лице дядька Григорія посвітлішало. Оце вже й був вихід. Який ще невідомо, але батько на вітер слова не пускає й, очевидно, вже щось надумав.

Ішов Григорій додому з легким серцем. Навіть жінка помітила.

— Чого ти такий веселий?

— Я? Такий, як і завжди.

У слідуючу неділю дід Іван, узявши ціпка в руки, по службі божій помандрував до Моринець. Ішов молодо, бадьоро. Дивився на красу рідних ланів і думав:

— Господи, який же цей світ красний та хороший. 1 чого ж у ньому людям так погано живеться?

Свати зустрілися гарно. Дід Іван не часто бував у свата Якима, то ж годилося прийняти як слід — і сват Яким постарався.

Закликав сусідів, поставив добру випивку, і пішли у дядьків речі гучні та веселі. __

Дід Яким теж бував у бувальцях. Іще замолоду тікав на Чорноморію і досі любив згадувати.

— Там, брат, є річка Єйська. Так нашому братові аби тільки до тої річки. Як переправився через ту річку — квит! І посіпаки біжать тільки до Єйської. Як підбіжать, а бачать, що вже втікач на тому боці — вертають самі, бо то вже козача земля.

— Скажи на милость, як воно було!.. Тепер, ма’ть того нема.

— Да-а!.. А на Чорноморці перва робота тобі — на заброді у рибальстві. Шістнадцять душ у заводі — повна таква. А то до хазяїна якого пристанеш. Бо козаки все в походах та в походах, а дома зостаються самі козачки та старі діди та каліки — ну без робітника й не обійдешся. І які з нас поприставали до людей, так тим було добре. А которий попадав на пана — ну той виміняв шило на швайку.

— Як? Хіба й там є пани?

— А ти як думав? Сього цвіту по всьому світу.

І співав пісень, що повиучувався на Чорноморці. Підпирав щоку рукою й затягав.

Ой Боже ж наш милосердний,

Боже милостивий —Що породились ми В світі нещасливі.

Ой служили ж ми На землі й на морі —Тепер зосталися І босі і голі.

Дарували нам землі Од Дністра до Богу,

А границею По бендерське дорогу.

Дарували, дарували Та й назад забрали.

А нашую землю На вражих панів роздали.

А нас, козаченьків,

На Кубань-ріку загнали.

Дядьки підтягали рипучими голосами, зачинали іншої. Потім хтось щось чудне розказав, потім іще випили, іще заспівали. П’яних нема, а всім весело.

Ночувати дід Іван хотів іти до сина, але сват Яким не пустив.

— Там хата мала, троє дітей, а тут ми вам, свате, постелимо гарненько, виспитеся на м’якенькому, а завтра вже й погомонимо.

Сват Яким розумів же, що не так собі в гості прийшов до нього дід Іван.

На ранок похмелилися трошки, закусили, і аж тоді розпочалася ділова розмова.

— А вгадайте, свате, чого це я до вас прийшов?

— Та як скажете, то й знатиму.

— Треба нам поговорити про наших дітей.

— А що ж нам про них говорити? Ви женили, я заміж віддав.

— Так то так, а тільки нема їм життя від Копія.

— Та то правда… Істинно — нема життя.

— Отже треба щось думати. Треба їх захистить якось.

— Думайте ви, свате Йване, бо я скільки не думав — ні до чого не можу додуматися.

— Та й я ні до чого не додумався, так оце хотів із вами порадитися. Є, бачте, у нас у Кирилівці Тетерюк.

— Знаю. Що хата на одшибі?

— Ото-то. Так він ту хату продає. І грунтик при ній. Та тільки біда, що дорого хоче.

— А скільки ж він хоче?

— Хоче три рази по сто папірців.

-О-о!..

— Ну, я думаю, що як поторгуватися, то віддасть і дешевше.

— То поторгуйтеся.

— А як же торгуватися, як грошей нема?

— Д-да… Це вже той… не поторгуєшся.

— Так я оце й надумав, свате Якиме. Мій син, ваша дочка, обоє наші діти. Давайте ми їм допоможемо.

— А як же ми їм допоможемо, свате Йване?

Та купимо у того Тетерюка грунтець і хату та й поселимо там наших

дітей.

— Так оце у вас, свате Йване, гроші завелись?

— Ні, у мене грошей немає — я на ваші надіюся.

Обоє діди розреготалися.

Словом рішили так, що з Тетерюком треба поторгуватися і якщо він віддасть дешевше, то зікластися по половині й купити Грицькові хату.

Тетерюк віддав за двісті, і того ж таки літа дядько Грицько переїхав до свого рідного села.

Старші діти були чомусь дуже раді й весь час бігли за возом. Тарасикові вже йшов тоді третій рочок; він сидів у матері на руках і щось там лепетів по своєму. Катря щохвилини підбігала до воза: то квіточку яку зірве Тарасикові, то кузочку зелену принесе.

— А он і наша хата, — показав дядько Грицько пужалком.

Хата в Кирилівці була дуже мала, стара й покривлена. Стріха аж почорніла й серед неї якось хирляво стирчав облуплений дірявий бовдур. Тин коло хати похилився, ворота гнилі. Обхідчаста хатка…

Мати Тарасова, як тільки увійшла у двір і глянула на оте все, заплакала. Жаль їй стало, що все життя мусить пройти в оцій обідраній хаті, що тут будуть рости її діти.

— Чи ми вже такі прокляті у Бога, що нам немає долі на світі? Люди живуть, як люди, а ми… Сказать би, лінувалися, не робили. А то ж робиш до кривавого поту, а все нема толку. Вся сила на панів іде, щоб їх дітям було добре. А моїм?

І справді, важка праця чекала Катерину в “новій” хаті. Треба то все обхарити, привести до сякого-такого ладу. І стіни мазати й долівку, а дядько Грицько поправляв дах, огорожу. А тут панщина долягає. І завжди була вона добра, а з деякого часу й зовсім стала нестерпною. Річ у тім, що в дворі склалася така думка, ніби Кирилівка й найближчі села розпустилися дуже й вимагають твердої руки для направи.

— Ми занадто лагідно з ними поводимося. Треба їм показати, що панщина є панщина! — і двір прислав до Кирилівського маєтку нового управляющего, молодого якогось панка-поляка, що його всі інакше й не називали, як пан Ксаверій.

Так от оцей пан Ксаверій зрозумів своє становище в той спосіб, що попав він у гніздо ос, яких треба душити, інаки.они тебе покусають. Відповідно до тої теорії тримав пан Ксаверій і свою практику, отже кирилівці почули над собою таку руку, якої не чули давно.

— Го-го-го! Я те бидло вмію постромляти! — любив хвалитися пан Ксаверій і сік людей нещадно. Зробив головну кватирю в Зеленій і завів там прям<^ буцегарню: арешт, колодки, нагаї.

Коли прийшли жнива, вигадав мірку на снопи — щоб в’язальниці в’язали снопи певного розміру. Верьовочка така у нього була із двома галками на кінцях, ще й печаткою його припечатана. Казав, що там шість четвертей, але нав’язував галки на мокрій верьовочці, отже, коли висихала — ставала більше.

Ото й ходить по полю, міряє снопи. Як не такий — зараз чик ножем по перевеслу. З-за тої мірки вийшла сутичка у пана Ксаверія і з дядьком Грицьком.

Катерина ходила у тяжі й дуже перевтомлювалася на панщині. Вертала додому не на спочинок, а на ще більшу роботу, бо треба й їсти варити, й хату чепурити, ца городі копатися, води принести — та хіба все перескажеш? І бідна жінка знемогалася. Та хоч би їда до того була як слід, а то ще й їда така…

Підчас жнив Катерина вже ледве ходила — нахилятися було трудно.

Раз вона нав’язала снопів і зносила їх, складала у “п’ятки”. Іде постаттю, коли глядь! — штук із десять снопів порізано.

Безсило впали руки в Катерини. Думка була відпочити, а тепер от перев’язуй. Пішла до перевесла — лежали під копою в холодочку мочені перевесла. А йдучи не втерпіла й буркнула:

— Бодай би тобі в животі та в печінках так різало, як ти нам снопи ріжеш.

І не туди, що пан Ксаверій тут же, за копою. Як не вискочить він ізвідти, як

н£ закричить, як не стьобоне жінку нагаєм через спину!

Скрикнула Катерина і від болю і від страху. Але тут де взявся Григорій.

Білий, як крейда. Та страшний. Очі загорілися, і серп тремтить у руці.

Півголосом сказав:

— Не займай молодиці.

Тільки всього. І голосу не підняв. Але пан Ксаверій стільки сили почув у тих словах, що попустив руку і відійшов геть. І тільки вже здалека погрозив гарапником і прокричав:

— Ну, чекай же, пся крев!

Катерина плаче.

— Ой, Грицю! Що ж із тобою тепер буде?

А Григорій, важко дишучи, пішов до своєї роботи. Під час обідньої перерви тільки й розмов було між людьми, що про цей випадок. Думка була одна:

— З’їсть пан Ксаверій Грицька. На землю переведе.

— Це таке хоч на Херсонщину тікай.

— Пилипенко оце вернувся. Каже, що нічого. Служив у станового.

— У станового? Та становий же мусить ловити збіглих!

— Ну-да мусить. Він і розсилає бомажки, і сам їздить, ловить.

А у нього в дворі самі збіглі роблять. Ще й гроші платять. А нашому брату й лучче: хоч менше получиш, так зате вже поліції не страшно.

— А чого ж Пилипенко там не зостався?

— Заскучав, каже, за рідним краєм.

Таке!.. Я б не вертався.

— Хто й зна…

Усіх тривожила думка — що зроблять дядькові Григорієві.

— А їм що? їм і вбити чоловіка нічого не варт. Уб’є та тільки напише асесорові: “забілем чолов’єка”. А при тій цидулці пошле кабанця, гусей пару і ще там чого — і квит. Асесор напише до попа: такий то чоловік помер наглою смертю, прошу поховати. А піп хоч і знає, але його діло маленьке.

— То було за Польщі так, дядьку. А тепер Расєя.

— Один чорт, що Расєя, що Польща.

— А я скажу, що під Польщею, дивись, і лучче було. Тоді пани нас боялися, бо у кожного з нас був ніж. А як підвернулися ми під Расєю, то пани так ізробили, щоб на три двори був один ніж, а на десять дворів одна сокира.

— Дуби смалені, дядьку. Тепер можна в суд подавати.

— В су-уд? А багато ти бачив таких, що висудили?

— Суда, брат, мужикові не знайти. Суди не для нас. Ти в суд, а пан напише в губернію, Що в його маєтку бунт. Пришлють військо.

— Ти його в суд, а він тебе в ісправітельний дом. А то й у салдати. А захоче, то й у Сибіряку одправить.

— Губернія, брат, за нас не заступається. Он у пана Замбковського побив яконом людей, чотирьох мужиків. Вони пішли в суд. Із Київа нарядили слідувателя. Ну, що ж? Слідуватель приїхав прямо до пана, їв, пив там, туди ж і мужиків викликав. І написав, що мужиків дійсно було покарано, але дано, каже, кожному не більше, як десять-дванадцять батогів. І це за те, каже, що панський хліб стоїть нежатий, а сіно вже погнило через недбальство іменно отих мужиків. Що ж? Прийшла від суду бамажка, що зроблено все правильно і що для порядку та воздержування людей простого званія дванадцять батогів це по закону. От тобі й суд.

— А цікаво, чи таки пани відповідатимуть на тім світі?

— Відповідатимуть ще й на цім.

Навряд. Нікому стати. Останні люди були гайдамаки. Тепер вони перевелися, то зосталася дійсно сама “пся креф” та “пся юха”.

— Нехай, нехай!

— Та хоч і нехай. Поки хвалько нахвалиться…

Розмова припинилася, бо наближався лановий. А на другий день потребували дядька Григорія у Зелену. Катерина одразу почала голосити.

Коли Грицько йшов вулицею, сусідки витикалися з-за плотів.

— Ллянь… ллянь… пішов… я би Бог дав вернувся…

Дядько Григорій вернувся. Пройшов прямо до корчми, чого ніколи з ним не бувало.

Вернув до хати темний і суворий. Нічого не казав і зразу ж погнав на ніч волів пасти. Там то й воли не які — пара бичат. Ще напасешся, поки їздитимеш.

А в неділю витягла Катерина чоловікові чисту сорочку. Так то, бувало, в хаті й переодягається, а то пішов до комори. А малий Тарасик відхилив двері:

— Тату!

— Чого тобі, сину? Іди, йди звідси.

А воно таки влізло.

— А чого у тата спина синя?

Батько випроводив хлопця з комори. Воно вернуло до хати й хвалиться матері:

— А у тата спина синя.

^Мати в сльози. Катря зараз малого на руки.

Ану ходім — я тобі щось покажу! Ану ходім — я тобі щось розкажу! Ти м’якушешник чи шкуриношник?

Це пішло з того, що колись за обідом вигризає та й вигризає Тарасик м’якушку з хліба. А Катря й каже:

— А чого це ти саму м’якушку їси, а шкуринку відкидаєш?

— Бо я м’якушешник, а не шкуриношник.

Так і пішов він із того часу — м’якушешник. Втім, як поспіли вишні, Тарасик заявив, що він тепер вишнишник.

VIII

Чудне воно взагалі якесь. Все чимось здивує старших. Раз прийшла дядина й принесла йому пряничків. Воно взяло й разів п’ять підстрибнуло. Мати й каже:

— А чом же ти сину, не подякував? Дав би чолом.

— А я ж пострибав! — каже.

Або заплющить очі і йде до діда:

— Дідусю!

-Що?

— А ви нічого не бачите?

— Чому? Я все бачу.

— А як же-ж ви бачите, коли темно?

Регочеться дід, бере онука на руки й просить співати про сороку. І починається імпровізація:

— Летіла со’ока та побачила во’ону та й питає: чи ти така хвостата, як я?

Ой хвоста-ата’ Ой хвоста-ата’ Дід мало не качається зо сміху.

— Ну, тепер заспівай, як ти їхав на коні.

— Як я їхав на коні-і… а от іде чолові-ік… я злякався та вда’ив коня-а…, а кінь мене як поні-іс… та й упали ми у я’о-ок… та глибокий-глибоки-и-й… а там тече вод-а…

І так фантазувати може без кінця.

Не вимовляло “р”. Замість “ра” у нього виходило ніби “а-а”, замість “ри” — ніби “и-и”. Так дід, було, й вигадує:

— Ану кажи за мною:

Ой, летіли журавлі,

Примостились край ріллі,

Закричали “тра-ра-рі”.

Тарасик зразу ж і повторить:

Ой летіли жу’авлі,

П’имостились к’ай ’Іллі Зак’ичали ’т’а’а…’і!..

Регоче дід. Зладить “рака” з пальців і лякає онука:

А я рак-неборак,

Як укусю — буде знак!

А Тарасик із того зробив свою пісеньку, чим непомалу здивував діда:

А я ’ак, небо’ак,

А я жук, небожук,

А я хрущ, небохрущ,

А я чміль, небочміль.

— І це ти сам вигадав?

— Сам.

Здвигає дід плечима. Чудна дитина.

— Ну ходім же, хлопче, я тебе одведу додому. А то ти, мабуть, уже за мамою скучив, га? А де лучче — дома чи у діда?

— У діда.

Сміється дід. Ясно, що у діда. Бо дома сухарик з водою, а дід завжди приготовить то ріжечків смачненьких, то пряничок, а як нема нічого, то хоч насіння гарбузового дасть.

Ідуть. За плотом собаки гавкнули. Тарасик тулиться до діда.

— Ой, дідусю, як би собаки не вискочили…

— Чому?

— Пліт же старенький…

І знову дід сміється.

— То ти у нас старенький.

— Я не старенький, у мене бороди нема.

— Та от і в мене бороди нема (дід голився), а я, бач, старенький.

Тарасик подивився, подивився на діда, лапнув себе по підборіддю. І у діда

нема бороди і у Тарасика нема бороди.

— Ну, ми обоє старенькі…

Що найбільше дивувало усіх: це якась особлива цікавість хлопця до книжок і до паперу. Нічим його не забавиш так, як давши книжку або шматок паперу. Все пристає до батька — купіть мені книжку.

— Велику! Щоб таку, як у дяка.

— Та де ж я тобі візьму? Ось підожди — поїду в Адес або в Київ. Там, брат, книжо-ок!

Якось і без Адесу дістав батько книжку Тарасові. Та ще з візерунками. Вчитати сам не міг, бо по чужоземному писана, то подарував Тарасикові.

Щасливішої істоти, мабуть, і на світі не було! І пригортає, і притуляє, ні на хвилинку не розстається — навіть спить із книжкою. Розгорне, нахилиться і серйозно щось белькоче. Прислухається батько — що він там меле?

— Вашпуть-бішпуть-белба.

А потім перегорне сторіку.

— Вашпуті-белбала-бішпуть.

І так усю книжку. На кожну сторінку своя чудернацька фраза. Батько слухав-слухав. Узяв книжку, перегорнув усю назад, показує на першу сторінку.

— Ану читай.

— Вашпуть-бішпуть-белба. —

Батько перегорнув сторінку.

— А тут?

— Вашпуті-белбала-бішпуть.

Цшгорій перегортав сторінку за сторінкою, а воно повторяло, систематично й послідовно, усі оті вигадані фрази. Григорієві дивно. Вночі говорить жінці:

— Наш Тарас таки чудний хлопець.

Мати втомлена до краю і ледве чує, що говорить чоловік. Це ж після родів (родилася Оринка) довелося скоро встати, а воно й відізвалося. Та ще восени, як коноплі мочили, полізла їх витягати. А вода дуже холодна. Катерина перестудилася сильно, тижнів зо два лежала. А потім хоч і встала, то все скрипучи.

Тяжка робота, недоїдання не давали можливості справитися, й тФму зараз ледве чула Катерина, що говорить чоловік.

— Я кажу — Тарас не такий, як інші діти.

— Аби здоров ріс.

— Дивиться на візерунки і одразу все пізнає. Оце, каже, церква.

-1 я хочу до церкви, — безсило ледве вимовила Катерина і потала в кам’яний

сон.

Дядько Григорій сумно прислухався, як дихає жінка. Він бачив, як тяжко б’ється його дружина в терпких обіймах недолі, жалів, але нічого не міг перемінити.

“І я хочу до церкви”… Давно, справді, не бувала Катерина у церкві. То Орина оця, а то таки Ксаверій узявся людей і в неділю ганяти на панщину. Тарасикові запам’ятався один такий випадок.

Збирається Катерина до церкви. Причепурилася як могла, дітей повдягала. Настрій радісний. То ж усе панщина, піч, підсвинок та підтикана спідниця. А там — високий світлий будинок, розукрашений золотом і квітками; свічки горять, ладан пахне, спів прекрасний замість прикажчицького чортихання. І слова усе такі, що за душу беруть. “Прийдіть, — каже, — до мене всі труждающі й обремененні — і я заспокою вас…”

Це ж про нас говориться… Це ж ми труждающі… Ох, та які ж труждающі!..

І от коли довго не бути в церкві, а чути тільки прикажчицьких “розпростосуччої матері стервиних дочок”, якось ніби заскучає часом людина. Душа просить і собі чогось, а що їй дати у темному забитому кріпацькому

селі?

Тому так радісно збирається Катерина, і її настрій передається усій сім’ї. Тарасик радіє, що побачить образи. Він же як попаде до церкви — очей з образів не зводить. Катря квіточками голівку вбрала, скіндячок почепила на кіску. Там і коса — як мишачий хвостик, а все ж…

І от коли мати вже зовсім зібралася (сусідку просила доглянути малої Орини) — стукає герлига у вікно.

— Ей, Катерино! Одробляти “залеглі дні”! Контора постановила, щоб усі очистилися від “залеглих днів”.

Мов по лиці хто вдарив бідну жінку.

— Та празник же сьогодня великий!.. Дайте хоч до церкви сходити.

— Про мене йди хоч і до корчми, а я своє сказав. Мені приказано, щоб були усі баби — я й спольняю. Що нам приказують, то ми дольжні спольнять.

І пішов. У Катерини стали сльози в очах.

-1 помолитись не дають, — тихо сказала вона. Почала скидати празникову одежу, вбиратися знов у свої лахи. Катря саділа на лаві, одвернувшися до стінки, а слізки тільки кап-кап…

— Ти йди, Катре, сама… бо бачиш же!..

— Та… — тільки й сказала Катря.

“І помолитись не дають”. Ці слова материни врізалися Тарасикові в пам’ять.

IX

Празником прийшла до Шевченків тітка Моргунка із своєю дочкою Оксаною. Гарне було дівчатко, ота Оксана. Років на три старшенька від Тараса, але бавилася з ним так любо та ніжно, що мило було дивитися.

— Гляньте, гляньте, як вони потоваришували.

— Це таке, що ще, дивись, ми вас і поженимо колись, — обзивається Катерина, і Тарас чує спокій у голосі матері. То він перетомлений, голос той, знеможений, а це аж наче бадьоріший трохи.

— Щось, мабуть, ні, — сміється тітка Моргунка. — Як би ж вона була молодша або хоч би рівні. А то ж вона вже буде дівкою, а він іще хлопцем. Тепер же знаєте, як рано заміж вискакують.

І не розуміє Тарасик усіх отих слів — “поженимо”, “заміж”, а чомусь йому думається, що це означає вічно отак бавитися з оцією Оксаною. А з нею так гарно. З Катрею любо, а з Оксаною ще любіше.

Вже матері загомоніли про свої болячки кріпацькі, про пана Ксаверія й його знущання, про вічні селянські клопоти, а Тарасик усе думає своє. А потім підійшов до матері.

— Ма!.. А коли ж ви нас пожените?

Матері так і покотилися з реготу.

— Ото закортіло парубкові женитися! А ти дівки питав? Може, ж іще вона й не хоче.

— Чому? Я хочу! — обзивається Оксана.

Тут уже сміху й кінця не було. Давно вже Катерина так не сміялася.

— Що це у вас за хихотні такі? — обзивається, підходячи, сусідська молодиця. — Скажіть і мені, нехай і я посміюся.

— Та то у нас своє.

Молодиця сідає, але не може всидіти спокійно. Видимо розпирає щось її. Нарешті не витерплює.

— Ану спитайте мене, звідки я йду.

— Як захочете — самі скажете.

Молодиця сплекскує руками й проривається одразу.

— Ой сусідочки мої, ой голубочки ж мої… Ох і що ж я бачи-ла-а! Ох і слава ж тобі, Господи, слава ж тобі!.. Ставте, людоньки, свічки, наймайте молебні!

— Та що трапилось? Та кажіть вже…

— Ксаверія нема! Пропала твар нечестива!

— Та що ви кажете?

Молодиця кілька разів хрестилася поспішно.

— От вам хрест святий, що нема! Оце ж я з Зеленої йду!

-Ой Бо-оже-ж мій! Та розказуйте ж!.. Та говоріть же!..

— Ото ж чутка пройшла, що Ксаверій наброїв там чогось такого, що аж до старого пана дійшло. Пан розсердився й звелів Ксаверія вигнати. А зеленецькі люди провідали про це й постановили справити проводи Ксаверієві.

^Ксаверій хотів вибратися удосвіта з Зеленої, щоб мало хто й бачив. Велів наймитові ще звечора спакувати все на віз. А люди зеленецькі зговорилися з наймитом та вночі понакладали у віз чого тільки хотіли: кізяків, лайна, здохлу собаку Вкинули. Вуску з восі витягли й уставили паличку. На ранок тільки виїхав Ксаверій серед вулиці, а колесо — брик!.. І пакунки й кізяки — все це з воза покотилося. А з-за плотів, з-за хат, із садків, з усіх сторін як засвистять, як заверещать!..

— Тю-!.. Тю!.. Тю!.. А бодай тобі очі заснувало, щоб ти й рідної хати не знайшов! Гу-гу-гу-у!.. Щоб за тобою й путь загуло! Сірко! Рябко! Бери його!..

Ледве вставив наймит щось у вісь. Весь побілілий, крикнув пан Ксаверій не своїм голосом:

— Рушай!

Наймит з усієї сили вдарив по коневі, коняка рвонула — повисла на збруї. Хомут був підрізаний.

— Що робилося на вулиці — ой, ой, ой!.. Як пошаліли люди. Кричать, галасують!.. Дітвора повибігала з воріт, шпурляють камінюччям, грязюкою.. А собаки з усього села позбігалися та аж колеса зубами гризуть. Ой Бо-о-же!

Всі, хто слухав, хрестилися та все повторяли: слава ж тобі Господи… Опростав Бог людей. Слава ж тобі… Молодиця побігла розказувати далі — і за півгодини все село знало про Ксаверієві проводи.

Порожня вулиця аж зароїлася від народу. Там купка, там купка. Молодиці метляються з одного кінця села до другого, розносячи цікаву новину. Мужики говорять поважно.

— Жаль, що ми не знали. А то б і ми доложили ручок.

— Та вже й докладати нічого: зеленівці справили проводи куди й краще.

— А ще б в усі дзвони вдарити. От воно б і до діла: і собаки гавкають, і дзвони дзвонять.

— Це ми зеленівцям могорича мусимо ставить, що так добре справились і за себе і за нас.

Погано зимою Тарасові.

Хата мала та ще й верстать у хаті. Народу багато, тіснота, а вийти ні в чому. Вибігти б надвір, так обутися нема у що. Босоніж вибіжить Тарас, але босий хіба багато набігаєш? На ковзаньці хіба пролетить. Шість раз!

І скучно. Страшенно скучно. Бавитися нічим. Ну з трісок що-небудь змайструє, буряка розкарячить на салдата або повтикає паліччя — баранець. А ще що? І нема більш нічого.

Микита так той багато дечого вміє. От, сказать, коні. Це не ті коні, що літом на хмельових жилах їдеш — це коні зимові, особливі. Микита робить їх так.

Наріже паличок із хворосту й поділить: оце коні, оце жеребці, оце кобили, оце лошата. На печі поставить їх усіх уряд — це вони коло жолоба стоять. Сипле їм оброку туди, дивиться, щоб усі їли. Згодом веде на водопій — це аж у другий кінець печі.

Понапуває, поприв’язує ниточки (це називається — загнуздав) і веде тепер у степ на пашу, аж на саму середину печі. Там посплутує їм ноги, щоб не повтікали, і нехай собі пасуться.

От уже напаслися. Понадіває на них шматочки ганчірки — це вони вже позасідлувані. Бере двома пальцями — це сідає в сідло й їде до містечка купувати воза. Для воза треба ножа й гарбузової шкуринки. Це робиться швидко. На вГз накладається сіна, його везуть у клуню й складають на зиму. А це вже осінь. Микита накладає в мішки зерна, везе до млина. Потім надумує поставити теплу стайню для коней на зиму й возить уже деревину. Так і бавиться півдня.

Або починає робити хватку.

— Прорубаю, каже, ополонку — буду карасів та окунів ловити. Батько сміється.

— У нас окунів нема, — кажуть.

— Нічо-о-о-го!..

А Тарас того не вміє і йому скучно… От сяде коло “великого” вікна. Бо то в хаті два вікна: одно “велике”, вершків шість завдошки і аж чотири шкла у рамі. А друге проти печі — то мале — вершків зо три і вже зовсім із дрібнюсінькими шибочками. При таких вікнах у хаті завжди було притемно, а зимою, коли й “велике” й “мале” позамерзають, то й зовсім темно.

Прохухає собі Тарасик плямку у “великім” вікні й заглядає, але нічого не видко.

Он кури ходять по подвір’ю. Стукає пальцем у шибку Тарасик, хоче подражнити курей і кричить, притуливши рота до шкла:

Куд-кудак! Куд-кудак!

Знесла яйце, як ходак!

А кури не чують, і Тарасові скучно. Тоді він починає пустувати. От йому надумалося таке: розігнатися і вдарити матір головою у спину. Розігнався —торох!

— Не пустуй, — каже мати.

Тарасик розігнався удруге — торох!

— Я кому кажу?

Тарас розганяється утретє — торох!..

— Ой, будеш битий сьогодня, Тарасе!..

Тарасик розганяється ще, ще, аж поки знетерпеливлена мати не надає йому ляпасів.

Тоді Тарасик кричить. Довго й тягуче. Не тому, що болить, а тому що скучно. Потім сяде і, колишучися з боку на бік, починає співати.

Бов-бов-бов-бов!..

Отче наш, батько наш Кури крав,

На горище викидав.

А ви, діти, не кажіть,

Бо вам лихо набіжить.

Діти взяли та й сказали.

Батька били камінцями,

Аж він вс… ремінцями.

— Хто тебе вчив такого? Хіба можна на батька так співати? Ох, і битиму ж

я тебе, Тарасе! Ох і битиму ж!.. __

Тарас не боїться. Злазить із лави й починає чіплятися до матері:

— Ма-амо! Дайте молока.

— Тю, дурне! Та тепер же Пилипівка!

— Ма-амо! Дайте сметани.

Говори до нього!.. Кажу ж тобі, що Пилипівка — молоко та сметана полізли на дуба.

— А я піду того дуба зломлю.

— Ото-то! Піди зламай — і молоко буде.

— Давайте чоботи — я піду зараз.

— А де я тобі чобіт візьму? Батько не понасправляв для нас усіх чобіт; дарма, що свекор швець.

— Ну, я піду босий.

— Я тобі піду. Сиди.

Скучно Тарасові. Надумає завестись із Микитою. Микита щось струже. Тарас підкрадеться і штовхне під руку.

— Не лізь, Тарасе!

Тарас утече, бо боїться Микити. Цей, як б’є, то не так, як мати — руки не надержує.

За хвилину Тарас знову підкрадається, знов штовхає.

— Не лізь, Тарасе, бо їй-бо битиму!

Тарас знов утече. І знов лізе, аж поки Микита не вчепиться йому в волосся. Тарас кричить, як несамовитий, б’є Микиту ногами, кусає. Мати кидає припічок, надає ляпасів обом, порозсаджує їх у різні кутки.

Тарас реве, Микита кричить, грозиться, а у матері аж голова ходором ходить.

— Ой коли б весна скоріше! А то у мене голова висохне з вами, дітоньки. Нате вам тіста на калачики.

Це мати місять галушки. Тарас радіє, сльози одразу висихають.

— Я не калачика, а голуба чубатого зліплю.

— А я вужаку з жалом розкачаю! — заявляє Микита.

Деякий час тихо в хаті: один ліпить голуба, другий вужаку з жалом. Печуть їх у печі.

Тарасові не терпиться й він витягає свого голуба, коли той іще не випікся.

Почавши тягти, зачепив ненароком Микитового вужаку й відломив йому жало. Побачивши це, Микита відбив Тарасовому голубові чубка. Знову крики, знову сльози. Це все так, коли батька нема в хаті. А нехай-но батько лише озветься, тільки голос подасть — ого! Вже сидять тихо, шепочуться тільки. І нехай би, сказать, бив чи як грозив — ні. Просто так слухалися.

Коли Катря в хаті, все йде лагідно. Вона й Микиту вміє якось залагодити одним-двома словами, вона й Тарасові роботу знайде, або посадить обіч і починає казку казати чи співати пісню.

Ой мав же я дав воли,

Погнав я їх до води.

Один утопився,

Другий загубився.

Ой піду ж я долом-долом

Та за своїм волом-волом.

Ой прийшов я в ліс-ліс,

А там сидить дід-дід.

— Що ти, діду, робиш?

— Коробочку шию.

— Нащо тобі коробочка?

— Опеньки збирати.

— Нащо тобі опенечки?

— Сучку годувати.

— А де ж тая сучка?

— Побігла на море.

— Що має робити?

— На море брехати.

— Ну що, Тарасику? Може буде?

— Ой, іще, іще!.. Іще, Катрусенько — ще!

І Катря плете далі.

— А де ж теє море?

— Васильками заросло.

— А де ж ті васильки?

— Дівки позривали.

— А де ж тії дівки?

— Парубки забрали.

— А де ж тії парубки?

— В коробочку поховались.

— А де тая коробочка?

— Черви розточили.

— Аж тепер буде. Правда, Тарасуню?

-1 Катериночко, і сестриченько, і голубочко — ще!

Та в мене вже й голови нема вигадувати. Відчепись. Але Тарасик так просить, що Катря не може відмовити.

— А де ж тії черви?

— Півні подзьобали.

— А де ж тії півні?

— У вогні згоріли.

— А де ж той вогник?

— Помельце замело,

— А де ж теє помельце?

У Бога за дверима.

— Годі! Більше не знаю, що казати.

Справді — вперлося діло в найвищу істоту, казати більше нічого. Тарасик схвильований. Очиці горять. Кидається Катрі на шию й починає обціловувати:

— Катрусечко… голубонько… Та я ж тебе так люблю, так люблю!.. Більше всіх.

— Може, скажеш, більше тата?

Тарас киває головою.

— І більше мами?

Тарас нерішуче киває головою. Це у нього спосіб. Коли не хоче говорити, а й того образити не хочеться, хто питає, то в таких випадках Тарасик киває головою.

Лице Катрі прибирає серйозного вигляду.

— Е ні, Тарасуню. Тата й маму треба любити більше всіх. Тато й мама за нас Богу моляться… Вони… — і дівчина вже не знала чим виявити усю ніжність, заложену їй у душу. І під тими ласкавими впливами забуває Тарасик усі свої урази, Забуває, що мати недавно била його, й підбігає до матері:

— Мамусю! Дайте я вас поцілую!

І мати, заклопотана припічком, отим вічним бабським “ніколи”, відчуває нараз ту жадобу ласки у дитини, хапає малого сина й кілька разів цілує.

Любив Тарасик тихі вечори зимові.

Ще не всі денні заботи скінчилися. Батько беруть сокиру прорубати ополонку, коня напоїти. Катря загнала свинку й полізла у погріб. Принісши що треба, схопила відра й біжить по воду. Мати коло печі. Микита щепле березові тріски.

— Це наші свічі! — кажуть мати.

Обов’язок Микити — колоти і вставляти скипки у “бабку”. Це глиняна така куля й дірка в ній, зроблена пальцем. За вечір може разів сто доведеться запалити нову скіпку і вставати. Обридає.

— Мамо! — обзивається тоді Микита.

— А що тобі, сину?

— Чи будуть тато кабанця колоти?

— А тобі нащо?

— Та обридло вже скалками світити. Уже б каганцем.

— Мало чого — каганцем. Нашого кабанця як заколоти, то й буде тільки на один каганець.

— Ну!..

— От тобі й ну.

Малі діти вже сплять, а Тарас за любимим своїм ділом — палить у грубі. У грубці немає дверець, а так просто. Коли витопиться, мати замазують щоразу полотном, замоченим у рідку глину.

Тарас любить палити у грубці. У нього своя система: кладе по одній галузочці й стежить, як кожна з них запалюється по-різному. Одна нехотя —загориться й погасне. Друга спалахне вся одразу й згорить. Третя зовсім не запалюється, тільки карьожиться. А Тарас роздумує — чому воно так?

Мати дивиться-дивиться.

— Ну, від твого паління буде тепло як раз.

Візьме жмут хмизу, запхне у грубку. Аж загуде вогонь!

А батько роблять “солом’яника”. Це бочка така з соломи для зерна або для муки. Як у яку, то пудів п’ятнадцять-двадцять улізе. Микита і Тарас помагають, але їм скоро набридає. Тоді батько каже:

— Та ну вас із такою помічну! Оце про вас і сказано — поміч гірша немочі.

Діти одстають. Микита заходжується сам плести коробку з соломи на манір

батька, але чомусь у нього не виходить.

— Ось підожди… я зроблю краще солом’яного кошеля на голуби.

Але й з кошелем нічого не виходить.

— Це мені тільки не хочеться, а то б я… Ось стривай я сильце зроблю та щигля впіймаю. Або синицю.

Батько тільки усміхається під вусом.

Часом він суче верьовки або в’яже упряж на коня, бо вся ж вона мотузяна: і шлея, і нашильники — все. Або робить із цурупалочків застібки для свити, а при тім розповідає що-небудь. Діти обсядуть і слухають.

Мати кличе вечеряти. В тихому спокою, повна якоїсь внутрішньої радості, споживає сім’я спільну їжу, обмінюючися вражіннями пережитого дня. А потім спати. Перед сном Катря приголубить Тараса — це вже непремінно. Часом і мати, кінчаючи клопоти, перехрестить, погладить по голівці — і дитина засипляє спокійним щасливим сном.

Уночі прокинеться Тарасик — мати за верстаттю. Каганець “під начинням”, човник грає, шайда попліску. Мати нахилилася над “роботою”. В хаті тихо й темнувато. Тільки й світла, що ото каганчик; тільки й звуку, що одноманітний стукіт верстаті. Тінь від материної голови закриває півстіни. Міниться контурами й танцює. І здається Тарасові, що він не в хаті, а на дні глибокого озера. Густими, темними хвилями оточує вода і від того трудно поворухнути ногою. Пробує — і весь холоне… Не може ворухнутися. Страшний жах наповняє малу душу. Хоче крикнути — і не може. Ледве здобувається на шепіт.

— Мамо…

А мати не чує.

— Мамо!

Мати перестає ворушити свою машину.

— Що тобі, синоньку?

І від тих двох слів пропадає страх.

Мати тут, ніякого озера нема, а просто хата. Он батькова шапка висить, он колиска… Повернеться Тарасик на другий бік і солодко засне.

• XI

• XXII

• XXXI

• ШКОЛА і

• XII

• XIII

• ПРАЗНИКІВ ПРАЗНИК

• VII

• 266

• IV

• XII

• XXII

• ПО ЧУЖИХ ХАТАХ і

• VIII

• XVIII

• XXVIII

• МАЛЮВАННЯ

• XI

• XXI

• XXXI

• ХІЛ

XI

За батьком менше було близькості: його і в хаті мало видно. Прийде зморений, перекинеться словом-двома з матір’ю — і знов до роботи домашньої.

Та все ж бували такі хвилини, коли батько, це в неділю звичайно, або в яке свято, брав дитину на руки, щоб хоч подивитися, яке там воно росте. І тоді він ставав одразу таким близьким, таким дорогим, що мала душа наче аж не вміщала тої любові.

Дядько Григорій був людина релігійна, вірив у Бога, вірив у те, що бог безперестанно піклується про все живуще, а в тім і про дядька Григорія й про його сім’ю, але віра його була якось в міру. Можливо, що й цінив він у релігії більше естетичну, художню її сторону, ніж практичну (я тобі свічку, а ти мені овечат, корівок, “на врагі победу і одолєніє”). Розумів поезію Давидових псалмів і підпадав під їх настрій: коли читав покаянний псалом — відчував каяття грішника; коли то була хвалебна піснь — світилися очі й голос підіймався до патосу.

Цю віру, легку і поетичну, старався, як умів, прищепити й дітям. От прийде з церкви. Звертається до сина.

— Ану, Тарасе, давай помолимося.

Мале стає рядом із батьком на коліна, христиться.

— Ну, кажи, сину, за мною: “Боже! Милостив буди мені грішному”.

Дитя повторює безгрішними устами “молитву грішника”.

— Кажи: “Боже, очисти гріхи мої й помцлуй мя!” Тепер поклонись до землі. Тепер кажи: “Боже, дай мені гостинчика”.

Оцю частину молитви Тарасик вимовляв з найбільшою чутливістю.

— А подивись тепер, сину, на бозю — чи немає у неї гостинчика?

Тарас гляне — з-за образа стирчить бубличок і пряник-коник з золотою голівкою. Батько підіймав Тараса на руки і хлопець сам бере від бозі гостинчика.

Дядько Грицько був грамотний і любив читати святе письмо. По неділях і в празники, особливо зимою, часто зіходилися сусіди увечері послухати божественного читання. Особливо любив читати Четьї-Мінеї. Причім завжди пояснював:

— Це написав св. Дмитро Ростовський, наш чоловік, син київського сотника Сави Туптали.

Люди позасідають на лавах, дітвора на соломі серед хати, а батько, далеко одставивши книгу та тримаючи в лівій руці воскову кожне свічку, голосно читає, виразно вимовляючи кожне слово.

Коли йде спокійний опис — і голос у батька спокійний, інтонації розмірені. Міняється настрій у книзі — міняється й батьків голос: стає то грізним, то насмішкуватим, то тремтить від внутрішніх сліз, то набирається сили й завзяття.

І лице батька міняється разом із голосом. От воно скорбне, на вус скочується і застигає сльоза — це читаються муки святих людей. А от лице стає гнівним, очі мечуть іскри — це в книзі йде річ про великих гонителів нових ідей, про люті муки.

Дядьки позастигали в своїх мальовничих позах, пообпиравшися на дубці. Увага матері двоїться: там треба соломи підкладати й дивитися, щоб куліш не збіг, а тут не хочеться пропустити ні одного слова. Тарас сидить на соломі серед хати з широко розкритими очима. Він весь увага й тріпот. Він бачить того святого, чує його сміливу річ, переживає разом із ним його муки, радіє при проявленні чудес і посрамлєнії мучителя і завмирає серцем, коли, не дивлячись на проявлені чудеса, святого все ж тягнуть до звірів.

— Але ж бо звірі не з’їдять святого? — серед тиші питає Тарас. Йому так хочеться, щоби звірі покірно лягли коло ніг святого, а поганий Діоклетіян щоб скрипів із злості зубами, що нічого не може вдіяти.

Батько не відповідає сам, за нього говорить святий. Слова його такі: “Пшениця єсмь-божія, і мають мене перемолоти зуби звірів на муку, аби став я чистим хлібом для Бога”…

— “І вибігли звірі”, — читає батько. Тарас тремтить на соломі. Йому чується за дверима рикання Львів…,от-от вони одкриють двері і вірвуться сюди!..

Хрустять кості святих на зубах роз’ярених звірюк… У Тараса завмерло серце… великий клубок підкотився під горло. Тарад плаче, уткнувши голову в солому.

Та хіба він один? Плаче Катря, сидячи на полу, мати втирають сльози рукавом; гості поопускали сиві голови униз, а сльози капають з довгих вусів… Батько дивиться уверх кудись далеко-далеко, і лице його таке натхненне, таке красиве…

Уже скінчилося читання, уже пішли гості, уже й вечеря відбулася, діти всі лежать на соломі й сплять, а Тарасик не спить. Він знову переживає прочитане, але це вже його самого ведуть до звірів, це вже до нього підкрадається лев, якого хлопець собі рисує бугаєм із здоровеними рогами та кігтями замість копит. Страшна звірюка кидається на Тараса, рве груди… усе тіло. Тарас скрикує — і прокидається.

Мати коло нього й христить, шепочучи:

— Во ім’я отця й сина й святого духа… Бог з тобою, Тарасику!.. Що це тобі снилося таке страшне, що ти так кричав? Ото ти завжди так (це вже до батька): начитаєш-начитаєш отих житій, а бідна дитина жахається у сні.

Батько нічого не відповідає. З одного боку йому ясно, що він таки дав занадто велике нервове навантаження на малу дитину, а з другого — гірке кріпацьке життя, повне неправди, болю й сліз, повне грубого насильства — яким би нестерпним воно було, коли б не скрашували його оці книги про людей великої жертви, про тих, що кидали багатство, вигідне життя і йшли за покликом своєї ідеї. А іменно такими бачив Грицько героїв Четьїх-Міней. Він щиро сприймав і буквально толкував всі оті слова, де благословлялися “нищиї духом” і обіцялося їм царство небесне, плачущим обіцялося утішення, алчущим і жаждущим правди — мзда многа на небесах.

І при наявності тих чарівних слів важкий труд починав здаватися тимчасовим подвигом, за яким доконче прийде велика прекрасна нагорода там, на небеси.

Дядько Григорій у тому не сумнівається, хоча не всі серед його оточення держаться тої ж думки. І перший, як це не дивно, рідний батько — дід Іван. Він говорить в таких випадках ядовито прищуливши очі.

— Це гарна штука, слова нема — отой рай. Дуже гарна штука — для панів та попів. “Ти на нас, голубчику, роби цілий вік, щоб нам тут був рай, на землі. А собі за те сподівайся раю небесного. Ми люди добрі. Ось дивись: за тутешній короткий земний рай ми даємо тобі вічний небесний!..”

Дядько Григорій поважає батька, дуже поважає, до суперечки з ним братися не хоче і змовкає, але йому гірко таке чути від рідного тата. “Мої діти, казав він собі, від мене такого не по чують”, і відповідно до того подавав дітям науку перших правил моралі й суспільного життя.

XII

Мати пішли у Моринці до свого тата й Орину взяли з собою, Катря пішла до подруги; Микита, як водиться, десь гасав, отже коли батько увійшли до хати — Тарасик був сам. Нудився страшенно й дуже зрадів батькові.

Григорій був трохи “під напитком” і одразу розчулився.

— Ох, ти мій сину! Так оце ти сам? А де ж цаші хазяйки? А де ж наше посімейство? Нема нікого. Самі, брат, ми з тобою зосталися. Бурлаки!

Та немає в світі гірш нікому,

Як бурлаці молодому!

-1 брехня. Хоч і пісня, а брехня. Бо старому бурлаці іще гірше, ніж молодому Іди до мене, Тарасе… Іди посідаємо.

Сіли рядком, батько гладив шаршавою рукою малого по голівці, а Тарасик боявся й голову повернути, щоб не впала мимо батькова рука й не позбавила одробини ласки.

Дядько Григорій роздумував уголос.

— От як би знати, яка тобі доля випаде. Чи така, як і мені, чи може краща? Воно якби не кріпацтво, то й мені було б нічого. І мені нічого та й усім людям нічого. Ех, Тарасику!.. І що воно означає? Що й небо над нами, дивись, яке гарне, і поля кругом прекрасні, як глянеш — дух радіє. Гаї, річки тихі, стави… Тільки жити б та Бога хвалити — а от… Нема злагоди між людьми, нема братерства. А чому? Бо нема свободи людям. Пани нас обсіли. Ох, пан-и!.. Ох, пани-и!..

І дядько Григорій крутив головою. Він щиро вірив, що все зло на світі від панів, і що не будь їх — на землі утворився б рай.

— Запалили пани наш рай. У нас тут, по нашій околиці, ліси які були, садки. Ох і садки ж, були, Тарасе!.. Бджіл скільки було! І диких і свійських. Сот по дві, по три колодок у одного дядька бувало. А тепер — ні лісів, ні садів, ні бджіл… Все пани пожерли.

Тарас хоче собі уявити, як пани жеруть садок. Чи пан дерево ціляком ковтає, чи по шматочку їсть?

— Тату… А ви бачили, як пани садок їдять?

— Дурний ти… Чумакували наші люди й добре на тім заробляли. Тепер і того мало. Єсть — ну мало. Старі чумаки гроші ківшиками міряли. Он у нас був дід Сягайло. Сорок віз чумака пускав. Стоїть у нього дві діжечки у коморі, одна меньшенька із сріблом, а друга більшенька з міддю. Приходить сусіда позичати.

— А тобі скільки треба?

— Та ківшиків зо два позичте….

— Ну , добре. Та гляди ж — як з верхом позичаю, так щоб із верхом і “ддав.

— Бач як старі люди міряли? А тепер того нема. Перевелись чумаки. Он і я чумак називаюся — а який з мене чумак, коли в мене й припасу чумацького нема? А й то я щитаю, що я й світа бачив і з людьми бував. Ти не дивись на мене, що я такий мугиряка. А я, брат — ого!..

Дядько Григорій гордо киває головою й оповідає синові, де бував, що бачив.

— Адес, сказать. Ух і місто ж ловке, брат ти мой!.. Вулиці рівні, деревами пообсаджувані. Будинки височенні. Наших хат, може, треба штук п’ять на одну поставити.

Тарас міряє очима свою хату. Вона йому взагалі здавалася дуже високою. Тому навіть закрався десь у душу сумнів — а татко чи не дурять мене часом?.. Але згадав церкву. Вона ж таки вища хати. Заспокоївся.

Батько захопився.

— Гарно в чужих краях, слова нема, але у нас краще. Степ цілинний, сказать…

Красота, слова нема — ну, у нас лучне. Річки наші невеликі, а які ж гарні! Ліси я ще зазнав. Ліси ж були —м-м-м!.. Все пани повирубували, ніяк пельки не напхають. Ну, зрубай скільки там тобі треба, на хазяйство, а то ж… під гребло, ущерть! Тепер і у нас вроді, як степ. Воно й у степу гарно, нема слова. Як глянеш кругом — рівнота-а!.. Трави, квітки!.. А пахощі, толоки зеленіють, жита наливаються, де-не-де й лісок іще голубіє. А в нас ще ж я зазнав великі ліси. Як загуде, було, вітер у лісі: у-у-у.

І батько завив страшним голосом. Тарасик аж кинувся. Батько засміявся.

— Чого ти злякався? Ще й не бачив справжньої бурі, а злякався. А якби побачив? На морі якби! Ух!.. Я на морі не бував у бурю, брехать не буду, а на Дніпрі бував. Ото, брат, страхота!.. Як ми з дядьком з одним до Черкас їхали та й припізнилися. А воно як зірветься буря! Та зразу, брат ти мой!.. Та як похилить дерево, так аж удвоє згинає! А на Дніпрі так уже прямо хто й зна що робиться. Човник наш заливає — от-от перекинемося! Вийшли ми на берег із товаришем, а воно й на березі не краще. Гайок маленький на березі, дерев мало, сховатися ніде. Стали ми під ясенком… вітер свистить… та сумно так.

-1 от скажи ж ти на милість божу — яке буває! Стоїмо ми під тим ясенем, а він: скрип… скрип від вітру… Що вітер хитне, а він скрип… скрип… Слухаю я, а мене наче терпугом по зубах пиляє… Напало на мене щось таке — ну, не можу я того слухати! Ходім, кажу товаришеві, вп’ять до човна — здається втихає. А де там воно втихає!.. Та й не дивлюся, чи йде за мною товариш чи ні — біжу. А проклятий ясенок і навздогін мені: скрип… скрип… Так аж досі я його пам’ятаю. Що, здається — ну що тут такого? Старе дерево, то й скрипить. А от піди ж ти!..

Тарасик затих на колінах у батька. Нічого подібного досі не чув. Батько оповідав картинно, умів підкреслити рухом, інтонаціями — і Тарасик мов сам пережив бурю на невідомому Дніпрі.

А батько розговорився. Степи… Мабуть, розумів, що вітерець тихесенько шепоче травам, розумів поезію сумної самітньої могили степової й співав:

Ой у полі могила З вітром говорила:

— Не вій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла.

Співає батько — і плаче. А від тих сліз і суму могили польової щемить серце малої мужицької дитини.

XIII

Погано дітям зимою взагалі, а під Різдво то найгірше.

В хаті прибирання. Мати й Катря з ніг збиваються. Вже винесли верстать, повиносили не то що там гребінь, днище, а навіть веретена, мички й починки!

— Ба як черінь вибився! Треба набити, — кажуть мати, і вже наноситься глина, розмішується, по хаті йде задуха від вогкості — то набивається черінь.

А взявшися за черінь, мати бачить, що й загалом уся піч не в порядку —треба валькувати. Це вже робота немала.

Далі починається біління стін, печі, підпіччя. Катря давно вже наготувала жовтої й червоної глини, роздобула синьки — і виводить тепер узори і коло вікон, і коло дверей, і коло образів, і над лавами, й під полицями.

Тарас не може налюбуватися — такі ж то гарні квітки малює Катря. Хочеться йому й самому намалювати хоч одну квітку, але боїться зіпсувати. Та охота бере верх — і Тарас несміливо просить.

— Ка!.. Дай і мені помазочок.

-1 тобі? Ох ти ж лихо!.. І воно!.. Ну, на вже, на й тобі.

Скрутила йому малий віхтик, і Тарасик скорчивши серйозну пичку, почав малювати. Сопів, мусолив і вивів таку квітку, що Катря аж руками сплеснула.

— Оце ти намалював?.. Господи!.. Мамо!.. Мамусю!!. А йдіть сюди! А подивіться, яку квітку Тарас намалював!

Мати саме влізла у піч, так що тільки ноги стирчали. Вона навіть і не чує, що там Катря гомонить.

Коли згодом показується на світ Божий, то ще довший час не може прийти до себе й розглядається, мов у чужому лісі. А Катря смикає за спідницю, щоб ішла якісь там квіти дивитися.

— Та чого ти мене смикаєш? Одчепись.

— Та ви тільки гляньте!.. Та не сюди!.. Оце-о… То Тарас!

— Що Тарас? Знов що-небудь напрокудив?

— Та ні! Квітку намалював!

— Яку квітку?

— Та ось оцю ж!

-Хто?

— Та Тарас же!

Мати, зрозумівши, нарешті, чого від неї хотять, ішла, дивилася, гладила тилом руки хлопця по голівці, але то більше так, із материнського обов’язку.

Катря кидалася цілувати братіка, тормошила його, а воно, само захоплене першим артистичним успіхом, розчервонілося, очиці горять, пальчиками нервово перебирає:

Тепер Катря зробила Тарасові вже кращий віхтик, і воно з повною свідомістю важності свого обов’язку, взялося за малювання.

І кожна слідуюча квітка була кращою від попередніх і зовсім на них не схожою. З якихось невідомих глибин таємних видобувалися ті форми й лінії, а дитяча рука, повинуючися тим велінням, твердо виводила фігуру квітки, якої не бачило не тільки дитяче, а й взагалі людське око.

Надійшов батько. Катря, перебиваючи сама себе, захоплюючися, оповідала, показувала. Батько подивився, але нічого не сказав. Зрештою й говорити було ніколи, бо мати зразу ж напалася.

— Ти, старий, краще б ішов з хати, бо долівку треба вистругати.

Селяни кажуть “вистругати”, хоч долівка й земляна. Це означає вирівняти

заступом.

— Тут не тільки вистругати, а й накладати треба! — вставляє в своїх п’ять Катря. — Ба, які ями повибивалися.

— О! Починається вже чепуріння! — бурчить батько. — Пробі з хати. Не могли підождати до Великодня. А то й тиняйся на холоді та на лихій годині.

— Іди-йди, не огинайсь. А то бач — кочерга стоїть?

— Та в кочерги два кінця.

Але то все тільки так говориться. Батькові й самому приємно, що в хаті буде гарно.

Вийшов надвір. Постояв трохи за воротами. Потім пройшов далі. Сусіда

Семен теж тиняється. І його вигнато з хати.

— Здоров, Семене!

— Здоров, Грицю.

— Оце прямо хоч з двору тікай. Мої завели таке мазання, що й вікон не видно.

— Та й моя невістка теж: і шапки покласти ніде.

Це теж тільки так говориться. А розуміти треба так. Один каже: “От які в мене жінка та дочка! Дарма, що одна слабосила, а друга малолітня”. — А другий каже: “Та і в мене невістку гудити нічого — гарного роду дитина”…

Батько хоче використати цей час і йде до Демида — чуба трохи підстригти та бороду підголити. У Демида повно. До нього треба приходити із своїм запасом: хто мильця приніс шматочок, як горіх завбільшки, хто коси уламок, заправлений в дерев’яну ручку. Ті, що поголилися, сидять доокола, пообліплювані шматочками паперу. Смішно виглядають ці вусаті обличчя в паперових прикрасах.

— Та й покраяв ти нас сьогодні, Демиде! Чи ти п’яний був учора, чи як?

— Та не скреби, пробі, так дуже! Скребеш, як свиню!

Один стогне у кутку.

— О-ой мотузка… мотузка-а!..

Це означає, що вішатися пора від болю. Взагалі весело у Демида.

Прийшов і дід Іван. То він, звичайно, сам голиться, а це щось… Мабуть, струмент спортився. Демид пропускає діда Йвана до таїнства без черги, старанно скребе і, мов справжній голяр, делікатно питає:

— Вам не болить?

— А вам не воня? — так само делікатно відповідає дід — і вся хата закочується з реготу.

Підголившися, дядько Грицько вертає до хати і йде насмикати сіна скотині. Тарас із Микитою саме вже кінчили гримака, коли це на порозі стала Катря. Чомусь хитренько посміхається.

— Тарасе! А йди до хати — мати кличуть.

— Мені ніколи.

— Іди-йди! Мати тобі щось дадуть… Та гарне-гарне!

Тарас спокушається. Кинувши Микиті: “Я зараз” — біжить до хати.

Мати чомусь дуже ласкаво його стрічає. Ні з того ні з сього навіть гладить по голівці. Тарас догадується, що це, мабуть, чобіт треба і лагодиться вже, без слів, скидати, але мати зупиняє.

— Ну, Тарасе!.. Ти вже великий виріс — пора тобі й кутю на покуть ставити.

Тарас зачервонівся. Досі, скільки він пам’ятає, кутю ставив усе Микита;

Тарасові не дозволяли навіть подивитися, як то воно робиться. А між тим це діло дуже важне і в хлоп’ячому колі розцінюється високо. Хто хоче показати свою вищість, то говорить,:

— Що ти?.. Що ти?.. Я кутю вже ставив, а ти…

Але на цікаві розпити малечі, що то означає — ставити кутюй як саме це робиться, старші хлопці звичайно тільки гордо відмовчуються.

І от Тарасові кажуть, що й він буде ставити кутю. Це вже було щастя. Це давало свідомість дорослості. Схвильований стояв він серед хати і не знав, що робити.

Мати узяла за руку, підвела до образів.

— Перехрестись і вдар три поклони. Тарас христиться і тричі кланяється земно. Мати тим часом одягла чоботи, накинула кожух, взяла знов хлопця за руку, й вони вийшли з хати.

Коли проходили мимо Микити, той тільки глянув і посміхнувся зневажливо, мов хотів сказати: “А мені й не досадно зовсім”…

На току мати підвела Тараса до стіжка, обсмикала зверху чорне сіно, а Тарасові веліла насмикати з середини свіжішого. Він старався й скоро натягав огрядний оберемок.

— Бери тепер і неси за мною.

В хаті розстелив те сіно рівненько на покуті. Катря стоїть і серйозно дивиться на брата.

— А тепер бери оцей горщик із кутею. Та дивись не впусти! Отак-о бери, отак!.. Обережненько.

Побожно поставив Тарас кутю на покуті, обіклав сіном. Потім так само переніс озвар. Узяв два хліби й накрив ними кутю й озвар. Нарешті, там же поставив миску з медом, після чого звелено-було йому знов перехриститися й ударити три поклони перед образами.

Катря кинулася до хлопця й кілька разів міцно його поцілувала. Тарас вийшов з хати у якомусь урочистому настрої і вже не міг більше взятися знов до гончака.

Отав біля комори й замислився. Все йому здавалося, що на тому не може бути кінець, що його от зараз знов покличуть ще до якого священнодійства, він іще раз переживе це завмирання серця й внутрішню безконечну радість.

І справді: одчинилися двері й мати крикнула:

— Тарасе! А йди сюди!

Прожогом кинувся Тарас, але показалося, що його покликали не для поезії, а для зовсім неприємної прози — мити голову. Тарас, було, як звичайно, запротестував, але у матері знайшлися непередбачені аргументи.

— Ай-ай-яй!.. Кутю ставив, вечерю дідові маєш нести, а в голові лепу повно, що ма’ть і коноплі можна буде сіяти, як на підметі.

Нічого робити — довелося згоджуватись.

XIV

Мати миє Тарасові голову, а Катря докінчує прилагоджувати стіл до вечері. Застелила чистим рядном, поставила хліб, пироги, миски із стравою. До гвіздка на покуті приліпила воскову свічечку.

Вже й Микита у хаті і — на превелике диво — сидить тихо.

На ньому нові штанчата — може, це вони його так стісняють?

Увійшли батько. Роздяглися. Мати взяли черепочок, поклали туди уголину з печі, ладану й подали батькові.

Батько бере черепочок лівою рукою і, хрестячись, починає ходити по хаті. Сизий запашний димок розійшовся і дав якийсь особливий урочистий настрій.

— Господи помилуй… Господи помилуй… Господи помилуй… Богородице діво… радуйся, обрадованная Маріє…

Вся сім’я тихим шепотом повторяє слова молитви й цей шепіт стелиться по хаті разом із хмарками ладану.

Скінчивши “Богородицю” й “Отче наш”, батько віддає курильницю матері.

Сам сідає на покуті. Після того посідали всі.

Батько наливає чарку горілки й урочисте каже:

— Ну, дякуймо Богові, що вся наша сім’я при купці. Царство ж небесне усім помершим душам, а нам на здоров’я.

І випив побожно, решту крапель вибризнув під стелю. Налив чарку матері. Мати теж випила з побожними приговорами, але не бризкала під стелю — це має право робити тільки глава сім’ї.

Мати налила чарку Катрі. Дівчина вмочила уста й передала чарку Микиті.

Микита вдавав уже парубка, отже хильнув навкидьки, закашлявся, виступили сльози, хоч він того не хотів показати.

Дали чарку й Тарасові. Він роззявив здорово рота, дихнув, але запах забив йому духа. Тарас штовхнув чарку, аж трохи розлилося.

— Е, розливати не треба, бо то дар божий. Випий трохи. Або хоч губи вмочи, бо то так годиться.

Катря злегка притулила чарку до уст Тараса, він хлипнув. Смердючий трунок обпалив усе в роті і зовсім забив дух. Тарас закашлявся.

— Дивись! — каже батько. — А тебе ж Копій напував горілкою, як ти тільки на світ появився.

Почали вечеряти. Настрій тихо-радісний. Було гарно, що от прийшло таке свято велике, що от хоч убого, а все ж є чим стрінути його, що те горе, яке було, вже пережилося, а нове ще не прийшло. З батька зійшла його повсякденна суворість, він став лагідний, очі дивилися весело.

— У заможніх як хто з дітей пчихне на богату кутю за вечерею, так батько йому дарує корову або телицю. А в нас, як лишень пчихни хто — подарую рудого кота.

Це був сумний жарт, але все жарт, і діти посміялися.

— Микито! — казала Катря. — Понюхай перцю — пчихнеш. Мати зняли з покуття миску із сотами. Катря подала води. Мати налила води в мисчину, поклала туди меду й почала давити. Це древня страва — сита. Тисячу літ тому так само робили українські жінки ситу. Подавивши, мати ложкою вибрала вощину, а в миску поклала куті. Всі брали потрошку й їли.

Закінчив вечерю узвар. Батько їдять та прихвалюють.

— Оце й я так скажу, як циган, що нема нічого на світі кращого над багату кутю. Бо сьогодня, каже, годують добре, а завтра ще лучче. А вже заговін, каже, так хоч би ніколи й не було. Бо сьогодня, каже, їдж хоч розпережися, а завтра — “З хріном борщ! З хріном борщ!”.

Діти засміялися.

— Ну зовсім же тобі так, як на перший день у малий дзвін коромислом!

Вечеря закінчилася. Мати лагодять три горщики з кутею. Катря й Микита

несуть хрещеним матерям. Тарасова хрещена мати в Моринцях — він понесе дідові. Перший раз у життю!.. Чує себе героєм. Тепер нехай не задається Семенко!..

Діти пішли з вечерею. Мати помагає батькові змити голову, вимити ноги, після чого батько лягає спати, а матері ще роботи повно.

Від діда Тарас прийшов радий, щасливий. Дід гостинців понадавав, казку розказав гарну. Тарас заходився був переказувати, але мати не дала.

— Добре, добре. Завтра розкажеш, а тепер лягай спати.

— Та мені не хочеться спати.

— Лягай, лягай — нічого там…

— А Микита чому не лягає?

-1 Микита зараз ляже.

— А Катря?

-1 Катря скоро прийде. Лягай.

Поклала, вкрила. Гарно Тарасикові.

— Ма’!.. А правда, я вже великий?

— О, ще який!

-1 вечерю носив і кутю ставив — правда, великий?

— Спи, спи…

І Тарасик засипає з усмішкою на устах.

Коли й Микита ліг спати — мати й дочка взялися за купання.

Вимилися гарненько, розчесалися. Вже й Катря лягла, а мати ще підмітає.

— Та лягайте вже, мамо — я завтра сама підмету.

— Ні, дитино, не годиться. Цієї ночі до хати янгол прийде. Та як буде не підметено в хаті — зачіпатиметься за сміття. А хіба ж воно гарно? І ти як виростеш — все замітай хату перед празником.

І всі вже заснули, а мати все товчеться — ніяк не переробить бабської роботи. І вже пізно-пізно підлила олії до каганця, поправила гніт і, помолившись, випростала натомлені кості. Заснули всі. Мирний сон злетів на цю трудящу селянську сім’ю. І янгол незримо ходив по хаті… Тихий, усміхнений… і за сміття не зачіпався.

XV

На другий або на третій день закликають батько гостей. Це ознака єднання з колективом.

Гості приходять. У кожного паляничка. Помоляться, сідають та все так поважно, не спішачи.

Балакають із батьком, а мати коло печі, хіба зрідка вкине яке слово. А далі ззирнулися батько з матір’ю. Батьків погляд означає: “Ну, як там у тебе, стара?” А материн: “Та вже готово, можна”.

Батько встає, ліпить три свічки коло образів, олійку засвічує, а мати вже держить напоготові покришку з жаром. Батько підперізується поясом. Це підперізування теж має ритуальний характер: робить господаря жерцем. Батько бере покришку, насипає туди ладану. Всі присутні встали, а батько кадять перед образами й по всій хаті, шепочучи молитви. Скінчивши, ставить кадильницю на покуті й зніймає з себе пояса — жрець скінчив.

— Прошу чесних гостей зговорити отченаш! — голосно каже батько й сам починає молитву. А тисячу літ тому це було заняття. За ним повторяють усі присутні і мішаються густі мужичі голоси з тоненькими діточими.

По молитві, батько запрошує гостей до столу.

— Прошу ваших милостей — мостіться. Невелика наша хата, та яка єсть.

Гості залізають за стіл поважно, не спішачи. Діти на полу, а мати й не сідає

зовсім; вона коло свого жертвенника. Правда, “для годиться” хтось скаже:

— А ви чого ж не сідаєте? Без хазяйки, знаєте, й стіл кривий.

— Дякую, дякую… Я сяду, — відповідає мати, але й люди знають і вона знає, що сідати не буде.

— Ану, стара, давай там чого на підвалину.

Перехристившися, усі з’їдають по шматочку хліба. Хліб — основа життя хліборобського.

Мати ставить миску з капустою на покутний кінець стола й другу на сірий — для сімейства. Батько бере чарку в праву руку, лівою наливає й возглашає насамперед формулу єднання з предком. Так велить колектив. Він не хоче чути себе одірваним в часі, він установлює твердо свою безпереривність — і тому перше слово дядька Григорія в цю урочисту хвилину:

— Ну, пошли ж, Боже, помершим душам царство небесне.

Слідуюче слово — теж за колектив! Тільки не в часі вже, а в простороні.

— Кого нема серед нас — нехай легко згадається.

І тільки потім — центральна частина колективу — присутні.

— А нам пошли, Боже, вік та здоров’я. Щоб цей празник опроводити та й на той год діждати легенько й веселенько з вами, здоровими. Будьте здорові, любі мої гості! І ти, стара, будь здорова! І ви, дітки!

Всіх треба згадати, сприймаючи влагу здоров’я, да ізліється на всіх її оздоровлююче начало.

Чарка обходить круг столу, а батько тимчасом крає хліб.

— Кажуть, що по першій не закусюють. Це так старі люди казали, а ми за ними. Ну, будьмо ж здорові! Будьте здорові усі! Будь здорова, стара. Даруй, Боже, благо й весело. Даруй, боже, щастя-долю і хліба вволю. Хліба найперші А до хліба посилай, Боже, і капусту, й огірки. Щоб діждали садить, поливать і в добрім здоров’ї споживать.

Це вже магічне закляття на добробут. І на нього мусять пролитися краплі священої влаги й скріпити в родючості.

Знов чарка іде в коло. Першу усяке випивало повну, бо то за колектив. Другу вже хто хоче — п’є половинку, а хто не хоче — тільки губи примоче.

Обчастувавши, батько робить на борщі хрест ложкою.

— Господи благослови! Гості дорогі — прошу покорно. Годуйтеся. Прошу покорно закусить, а хоч позвольте й повечерять.

— Яко же согласно вам, тако же і нам, — відповідають гості. Люди починають їсти. Не спішачи, повагом. Мати доливають у миски капусти.

На другу страву покришене м’ясо. Але вважається чомусь мало приличним уживати слово “м’ясо”, тому батько каже:

— Он ба!.. І опеньки знайшлися!

Тарасові смішно. Він знає, що це “тільки так”, але все ж чудно.

Знов появляється чарка на сцену, знов батько примовляє. Тільки тепер уже просто — священна частина скінчилася.

— Роди, Боже, хліб, ну а до хліба щоб і оці опеньки були.

— Щоб легко було до стіжка ходити! — додасть хто-небудь. Раніше робив возглас тільки жрець, старший в роді, господар; тепер уже мають право говорити всі.

Мати ладять галушки, а батько закликає.

— Ану лишень, стара — поздоровкайся й ти з нами.

Це — ласкаве припущення владикою й рабині-женщини до краєчка столу. Катерина, зашарена, червона від печі, наскоро витерши руки об запаску, бере у батька чарку й примовляє на свою чергу. Її формула проста й більш служебна.

— Дай же ж, Боже, щоб родив Господь пшеницю й усяку пашницю. Щоб

діждали жать і споживать і людям честь оддавать.

Після галушок — каша з молоком. Батько наливає, припрошує випити, але за кожним разом все менше й менше п’ють. Не всі однаково охочі.

— Приспоряй, Господи-Боже, росу, щоб корівки лучче доїлися!

Мати досипають миску, але вже ніхто не їсть.

— Годуйтеся! Добирайте! — просить батько.

-Спасибі! Вже вдовольнилися!..

— Нехай Господь наповняє довіку.

Батько й мати ще просять, гості ще відмовляються. На заїдку ставлять мати озвар, після якого йде вже кінцева формула.

— Ну, прошу вибачити, гості дорогі. Не моя скупість, а така спроможність.

Усі встають, моляться, дякують батькові, матері, навіть Катрі й Микиті.

— Спасибі й тобі, батькова дочко! Спасибі й тобі, батьків сину!

— Прошу покорно ще посадовитися, щоб і у нас старости сідали. Хоч воно й рано ще, а все ж колись доведеться, каже батько. Це він просить благословення колективу на будуче щастя своєї дитини.

— Нехай усе добре сідає у вас і у вашій господі, — кажуть гості, сідаючи. Він задоволений, колектив, і шаною й їжою, і питвом, отже охоче благословляє.

Мати витягають з печі варенуху. Це вже над міру розкошів! У всіх виривається радісне “О-о-!”

‘ Хтось із смаком додає:

— Оце б у садочку та під грушкою. Та розстелити ряденце та полягати кружка, а її, голубочку, у мисочці посередині поставити та й потягати з соломинки!

— Ви ще чого вигадаєте!

— А що ж тут такого? Бог дасть — діждемо літечка святого, то дядько Григорій нас іще закличе. На варенушку! Правда, дядьку Григоріє!

— А як же! Аби були живі та здорові!

І посідають усі, де кому зручніше, злегенька потягають ложками варенушку і йдуть речі. Тиха, спокійна бесіда людська.

XVI

І про що тільки не наговоряться тут люди! Чого тільки не наслухається Тарас! Це його перша школа. Спочатку, очевидно, про божественне, про святих, причім виявляється, що найбільші симпатії дядьків — по боці св. Миколая. Це мужицький святий.

Він за мужика дбає, за мужика оступається перед Богом, іноді готовим сотворити й несправедливість. А дядько Онопрій заявив, що св. Миколай і родом навіть із Київа.

— Він так же й прозивається: святий Миколай мирнокиївський.

Микита давно вже побіг на вулицю; Катря пошоптом каже матері, що піде до подруги — і тільки Тарасові не обридає слухати. Розмова перекидається на таємні речі в природі, на скарби — як їх можна узяти, хто брав, а хто не вмів. Часом страшно стане Тарасикові.

— Вийшло воно й сіло. “Копаєте ?”— каже… “А годову принесли?”… Бо то-ж, бачите, голов’яні гроші були, на голову заложені.

Дехто сумнівається в тому усьому. Особливо чумаки, як нарід бувалий.

Старий Степан Крепило так той прямо говорить:

— А я думаю, що то все бабські вигадки. Бо от уже й прожив чимало й світа бачив, а нічого такого ніколи не траплялося.

Інші чумаки підтримують — і розмова непомітно переходить на чумачку. Тарасикові цікаво. Чумацькі пригоди — це ж джерело всякого мужицького знання. Тут тобі й географія, і космогонія, і економіка — словом, усі науки.

Батько Тарасів так той больше бере з поетичного боку.

— Не знаю, як кому, — говорить він мрійно. — А я, як виїздю у дорогу, так… ну, от знаєш же й куди їхати і все, не один раз бував, їздив — а на серці все якось… ну, не можу сказать. Так наче ото стоїш над ставком і треба тобі туди скакати, а ти не знаєш, яке там дно, може коляка стирчить.

— Це тобі, мабуть, Грицю, смерть у чумачці написана.

— Все одно де помирать, ну тільки люблю я це діло так вище всього. Виїдеш за село — ранок підіймається, сонечко сходить, земля парує, волики йдуть бадьоренько, і на душі так тобі спокійно та радісно. Гей-гей-а-гей!.. Стелиться дорога перед тобою, ген далеко могила синіє… Господи!.. Вся премудростею сотворив єси!..

І дядько Григорій поводить по всіх своїми лагідними очима, мов хоче всім передати свій поетичний настрій.

— Та воно то гарно, як гарно, — обзивається хтось, — ну тільки не все воно гарно буває. Ото як у десятому році спека була. То трава вигоріла, вода висохла — ні їсти, ні пити скотині. По шляху курява й не лягає, а так стовпом і стоїть. Воли від поту аж чорні йдуть. Дихати нічим, то вони стануть, стоять, тяжко поводять боками, а сльози з очей тільки кап-кап… Так знаєте, люди добрі?.. Що лучче взяв би та ніж собі в горло вгородив, як ото дивитися на муки скотини!.. За яких-небудь три-чотири дні стали мої волики, як скіпки. Силу втратили, не можуть їсти, не хотять і пити. Лежать без руху, лежимо й ми, чумачня, під возами, як мертві. Ох і не приведи, Мати Божа, такого!..

— Добре в жароту та добре ж і в дощ, — обзивається другий. —Я возив на Дін деревню: восі, колеса, вила — таке. Та як двинув дощ із двору, так не переставав і до самого місця. Дорога розкисла — ноги не виволочиш. Вози позамокали, шиї у волів попріли, що бідна скотина аж дрижить уся, як ти їй ярмо надіваєш.

Чумаків тільки зачепи, то їх і за ніч не переслухаєш. Дядько Свирид перебиває й розповідає про панського ворона.

— Гарна така птичка у пана єсть… Як приїдуть ото мужики та стоять серед двору, познімавши шапки, так ворон той уплутається якому дядькові в патлі, та й скубе… А зняти не смій, бо пан стоїть коло вікна та аж заходжується з реготу.

Ворон крав блискучі речі й носив собі у гніздо. А пан вину складав на хлопця Кирюшку, й бідного Кирюшку катували, як злодія.

Випадково вийшло наверх, що краде ворон. Показали панові воронове гніздо, де лежали усі пропавші речі.

— Ну що ж пан?

— А що ж пан? Посміявсь, що така втішна птичка.

— А Кирюшка?

— А що ж Кирюшка? Більш не били, от і все.

Жаль Тарасикові Кирюшки. А дядьки вже зійшли на панщину й ні про що більше говорити не можуть. Сусідній поміщик Монастирський, пан на Рушківці й Неморожі, а дає такі “уроки” на три дні, що люди не можуть справитися й за п’ять і за шість, отже роблять безпрестанно тільки на пана.

— Молотять цілий тиждень, а в неділю люди до церкви, а неморожани куди? Панське жито віють.

Пан велить усе жати — і в маєтках Монастирського усе жнуть: і жито, і пшеницю, і овес, і ячмінь, і просо.

— Тільки трави не жнуть.

Людей з одного села переганяє робити на лани другого, а часу, витраченого на ходіння, в панщину не рахує.

— Годує кашою з прілих крупів та хлібом із посліду житнього, що в ньому й ячмінь, і гречка, і горох, і овес — усе, чого хочеш.

— Під час жнив робити велить людям своєю скотиною, своїми возами, а в неділю замикає селянські вози у сараю, щоб ніхто не звіз свого хліба раніш поміщицького. І людський хліб достоює на полі до осени, приростає й гниє у копах. Та й на слідуючий рік не вродить, бо весною теж пан велить поробити спочатку всі економичецькі роботи, а потім уже роби на себе. А воно, як виореш пізно та*наскоро — який уже там урожай.

— Прийде зима, люди голодні — а на заробітки пан не пускає. У кого є що продавати — продають, але знов же не смієш кому іншому продавати, а тільки поміщикові. А поміщик за півдарма усе купує. Кому нічого продавати — йде до пана позичати. Пан дає посліду, а сплати вимагає чистим зерном і більшою мірою. Не зміг заплатити — пан переводить борг на панщину, на робочі дні.

Невесело стало в хаті по тих оповіданнях. Щез добрий настрій доброї бесіди. Поглядає Тарасик на дядьків, а обличчя їх похмурніли, руки стискаються в кулаки.

— А ще ж Монастирський лагідно поводився супроти того, яке завів його племінник Бардецький. Цей уже прямо почав грабувати та й годі. Зайшла свиня у спаш — заріже. Ходить отарка овець — візьме собі баранця на обід. Два дядьки купили у Бардецького лісок на зруб. Бардецький гроші узяв, а коли дядьки почали рубати лісок — відібрав матеріал, а дядьків закував у залізні кайдани за самовільну порубку лісу. І так, закованих, тиждень ганяв молотити хліб.

Коли хто, помимо заборони, все ж ішов на заробітки, поміщик забирав усе імущество. Вертається заробітчанин — у нього вже нічого немає.

— Це, каже пан, за недороблену панщину й казьонну подать, що я за тебе заплатив.

— Та помилуйте!.. Казьонну подать за мене обчество сплатило. А панщину я всю відробив, за мною й одного дня нема!

Пан тільки сміється.

— Ти, каже, лучче й не проси, бо я майна твого тобі не віддам. Це воно в мене ніби у заставі буде, щоб ти вдруге не втік.

І не розуміє Тарасик усього, а сумно йому.

— Маковій, Яковенко й Набощенко пішли на заробітки до Херсонщини. І вертали вже назад, як їх перейняв один панок. Заарештував, гроші 95 рублів відібрав, а самих під вартою одправив до Монастирського.

— Монастирський велів закувати їх у кайдани й так ганяв на панщину, а на ніч набивав колодки на ноги й замикав до мурованої тюремки. Такі муровані тюрми наставив Монастирський у кожному селі.

— Так робили у кайданах бідаки сім т и ж н і в. На восьмий скликав

Монастирський усю громаду й звелів привселюдно сікти тих людей у дві різки.

— Дали по триста різок. Саме м’ясо понесли посіпаки звідти, кинули на вози й повезли до Неморожі.

Тут притягли нещасних до церкви й веліли присягати на еванглії, що більше не підуть на заробітки. А до того пан звелів найти кожному за себе трьох поручителів. І тільки коли ці поручителі знайшлися, дозволив зняти кайдани.

Катерина аж зблідла, слухаючи, а Тарасик і дух притаїв — страшно.

— І це так із заробітчанами. А що робив із пійманими збіглими та й не сказати. Одного такого, Лабзенка, як піймали — били різками до обмороків. А потім скривавлену спину поливали отцом із горілкою.

— То той Лабзенко так кричав, що не можна було слухати. А потім велів пан обголити Лабзенку половину голови, один вус і так пустив.

І одно оповідання страшніше другого.

— А Левченко? Він до приїзду пана не встиг почистити казанів у гуральні. Монастирський звелів Бардецькому бити Левченка палкою. За двадцятим ударом палка перебилася. Монастирський тоді каже:

— Коли ти при мені так погано б’єш, то без мене, мабуть, і зовсім їх милуєш. Ось як треба бити!

Взяв кочергу і бив кочергою.

— Ех, гайдамаки, гайдамаки! — зітхне якийсь із дядьків. І ніхто нічого не скаже, але всім ясно, що значить те зітхання. Гайдамаки — то останні месники, то ті, хто пішов проти отаких Монастирських, Бардецьких. Повстали й згинули. Нема їх. А пани зосталися. І утиск зостався. І гнів безсилий.

— Що ж ви хочете? То ж люди були. Хіба такі, як оце ми?

Це говорило друге покоління. Це говорили ті, що їх батьки ще йшли в гайдамаччину, а їм тільки розказували. Це були ті, що починали творити легенду. В оповіданнях цих дядьків герої гайдамаччини вже овіяні чаром легенди, опоетизовані, прикрашені. Вони всі герої, всі мужні, надзвичайно сильні й відважні. У Тарасика аж очі горять, коли він слухає про славних отаманів і їх відважні діла.

А варенушка між тим робила своє. Розігрілися дядьки, веселі вогники почали поблискувати в їх очах. То той, то другий скаже яке менш поважне слово. Природній гумор, як трава з-під напалого листя, пробивається крізь темні настрої й криваві згадки. Хтось скаже:

— Це таке, що сидять-сидять та й ідуть.

Катерина стрепенеться.

— Оце таки що ви кажете! Старий!.. Ти припросив би кращенько. А то радий, що сам допався.

Підвеселений батько відкидається до стінки спиною.

— Що ти, мужичка необразована, говориш мені? Ти кажи мені, як пани ото —”ви”!

— Пхе! Як уміємо, так і говоримо.

Семен — він чудакуватий — зараз приказку.

— Це так один дядько теж усе вчив свою жінку, щоб вона його на “ви” називала. А вона все забувається, сказано — баба. То раз прибігла до шинку, шукати чоловіка, та зопалу:

— Я за вами, а ти тут. Забралися та й сидиш!..

Усі засміялися. Катерина вважає за обов’язок заступитися “за свою сестру”.

— Ви тільки на жінок нападаєтеся, а без жінок, що б ви й робили.

— Та вже щось би вигадали.

Пішли жарти, анекдоти. А в них доставалося всім, не миналося й речам найповажнішим. Коли зачіпали релігію, Катерина вдавала розсерджену й казала ніби обурено:

— Отаке вже почали!.. І як вам не гріх?

— О!.. Дивіться, яка праведниця обізвалася!

— Е, ні!.. Вона в мене теж грішниця, — вставляє підохочений дядько Грицько. — Согрішила, діжу місивши.

— Га-га-га!..

— Так піп і причастя не дав, як сповідалася!..

— Го-го-го!..

— Було б, кае, круто не замішувати!

Сміх, дотепи. Катерина плюється,’хоч сама ледве вдержується від сміху. Тарасик давно вже спить, згорнувшися калачиком. А дядьки починають співати, їх пісні ще про Січ Запорізьку, про гайдамацьких героїв, про все народне горе й болячки. І про широкі картини рідної природи, степи безмежні, валку чумацьку, закинену в голубих просторах, білу чайку над сонними таборами і зірку вечірнюю йад далекою горою.

Спить Тарасик, а над його голівонькою проносяться чари української пісні, колихають на прозрочистих хвилях своїх і незримо наповнюють душу поезією.

XVII

Завесніло. Так би й вибіг, але мати не пускають. От іще ті мати!.. Кажуть, що саме тепер перестудитися легко: земля холодна, ще не відтала.

— Ма!.. Та тепло ж надворі! Дивіться — сонечко! Ох і тепло ж!..

— То тільки світить сонце, а не гріє.

Правда , як матері немає в хаті, Тарас летить надвір. Там потічки біжать, вода дзюрчить, від землі пара йде. Станеш на грудку — а грязюка чвіркне межи пальцев. Аж коли ноги посиніють, тоді біжить у хату.

Сонечко все вище й вище підіймається, жайворонки прилетіли — вже не вдержати дітей у хаті. Он висипали з усіх хат, з усіх закутин — аж роїться на моріжку. Те в батьковій свиті, те в материній кохті, що рукава аж по землі теліпаються. Ямки копають, збирають камінчики. Мушка летить — ганяються за мушкою. Метелик перший появився — біжать за ним гурмою, штовхаються, скачуть. Одне впало, друге на нього. Там плачуть, а там уже б’ються.

Дві сусідки стоять, розмовляють. Одна дивиться, як її Івася дубасить ївжин Грицько, але дивиться так рівнодушно, мов би то пара горобців билася.

— Як ходила я ще першеньким, а потім, як воно народилося, то я все, було, думаю: Господи! Чи діждуся я того щастя, щоб воно в перший раз сказало “мамо”! А тепер, як намамкаються четверо за цілий день, так голова така, як котел, стане.

Гуси летять — і вся громадка діточа стане , позадирає головки. А потім зірвуться й біжать, біжать, наче за ними звір женеться.

А от і перший дощ! Почався, коли Тарас був у хаті. Як тільки вдарили перші краплі, Тарас ірвонувся бігти, але рішуче материне-“Куди?” — присадило його на місці, як коня спиняє зручно накинений аркан. Та сидів недовго: вибрав хвилинку, коли мати забавилася, й шурнув. Коло самих воріт красувалася чудова й велика калюжа. Почав її перебродити взад і вперед, але заплутався у довгій сорочці й ляпнув у воду. Лежить, кричить. Іде сусідка з відрами.

— Ти чого лежиш у калюжі, як свиня?

— Мати би-и-тимуть!..

— А хіба не слід тебе вихворостить, щоб знав, як одежу шанувать?

Але скільки не лежи, а в хату йти треба. Іде, рюмає. Мати дала пару ляпасів, перемінила сорочку. Звеліла сидіти тихо на лаві.

Тарас сидів скільки міг, але терпіння у нього вистачило тільки на чотири хвилини. Така чудова калюжа не часто трапляється у житті.

Тарас тихцем викрадається в сіни, звідти надвір і — знов у калюжі. Нещастя хоче, що він знову падає. І, як на те — знов іде та сама сусідка з відрами.

— Ти й досі плаваєш?

— Ні-і-і… Я вже в дру-у-угий…

Сусідка сплескує руками.

— Матінко! То ти вже й другу вигваздав? Катерино! А йди полюбуйся на своє золото!

Мати виходить, забирає Тараса, на ходу дає йому ляпасів уже без рахунку, а в хаті, за кару, надіває на нього оту першу, мокру сорочку.

— Це ж прямо наказаніє та й годі!.. У людей діти, як діти, а мене ж Господь покарав, — і т.д.

Суворий наказ сидіти в хаті й не бродити по калюжах ніколи. Але річ у тім, що калюжа скоро висохне, а тоді дожидай іще дощу — і Тарас напружує усі свої здібності. А напруживши, ще раз виривається з хати.

Він твердо постановляє високо тримати сорочку, щоб не замочити й краєчку. Але якось так трапляється, що скоро забрьохується поділ. І не тільки у воду, айв грязюку.

Уважно дивиться Тарасик на чорні цятки й думає: це ж знов битимуть… У душу його вступає одчай — і він з усіх чотирьох кидається в калюжу. Починає плавати, чебурятися, пробує навіть стати на голову — все одно пропадать!

А на сусідніх калюжах приблизно такі самі події. Потім знов збігаються всі у гурток. У одного з хлопців знаходиться дудка з липини. Розбираються таємниці її устрою.

— Саме тепер тільки й робити дудки, — сентенціально промовляє один карапуз. — Бо весною легко одірвати кору.

Хтось піддає думку — піти усім до лозняку й навирізати дудок. Щоб у всіх були. Вже зриваються летом, але кинена кимось фраза, що немає ж ножа, зупиняє біг.

— Тарасе! Тобі найближче. Біжи украдь ножа в матері.

Тарас летить виконувати повеління колективу. Вкрасти ножа — це штука зовсім нелегка. Тут багато залежить від обставин: що мати роблять, куди дивляться і т.д. Часом може й не вдатися. Але тепер удалося. Удалося й потім — забути ножа у лозах. Мати голову собі зломила, шукаючи ножа — як у воду впав! Був же іще уранці, краяла хліб — і як лизь ізлизав.

Дудки не всім удалося поробити — дуже воно вже довго. Воно б краще з очерету, але на те треба старого очерету, а де ти його візьмеш? Повикосювано.

Отже треба дожидати осени. А тепер — із рогозу та зілля татарського. Це скоро. Настільки скоро, що за кілька хвилин звучала вже на березі ціла оркестра. Повитикався молодий очерет, а з нього шпичаки добрі. Почали шукати шпичаків. Позабрьохувалися — по самісінькі вуха! Це дало притоку запанувати ідеї ловлення риби. Відрядили Омелька додому за тканицею. У нього тканиця є — старший брат все нею рибу ловить.

А поки принесе — ходили по торішній ниві, що була засіяна картоплею. Пан засівав цю чудну штуку. Коли знаходили картопелину, наштрикували на паличку й шпурляли скільки видно угору.

— Камінчики краще, — зауважує один.

І без нього знають, що камінчик був би краще, але для того треба камінчика — раз і верьовочку — два. А ні того, ні другого тут не найдеш. Ну, ще верьовочку можна б. Он хтось коноплі торішні сушить — з лик можна зробити батіжок. Зробили. Тоді ходили берегом і лускали тим батіжком жаб. Як виткнеться яка — лусь її по лобі!

І сміливі ж які, кляті! Луснеш коло самого носу, а вона тільки посунеться трошки та й сидить собі далі, очі вилупивши, аж поки не влучиш добре.

— Хлопці! Давайте в’юнів руками ловити!

Піймати не піймали й одного, але тепер уже додому хоч і не потикайсь, бо всі в грязюці, як сатанюки.

* Втім знайшовся один винахідник, надумав прекрасний проект.

На селі нема лікарів, за ліки правлять всякі речі. Між іншим, п’явка, звичайна собі п’явка вважається за універсальний лік.

Так от якийсь практичний горожанин безштанний запронував наловити п’явок і вже з ними вернутися додому.

— Ні-за-що не битимуть! — запевняв категорично.

А другий за підбрехача.

— Не то що не битимуть, а ще й скажуть: от молодець!

На жаль, не все так трапляється на нашій планеті, як ми сподіваємося — і декому таки добре влетіло сьогодні. Насамперед просто вже тому, що не вдалося вловити ні одної п’явки. Правда, присмокталися, було, одна до ноги малого Степана, але він почав ревти. Йому кричать:

— Бий!.. Бий, вона одпаде.

Але Степанко виставив ногу з п’явкою наверх води й тільки ревів. Хтось із більших хлопців ляснув долонею, п’явка впала, і на тім ловля закінчилася.

А далі вже почалося таке… Матвій скинув сорочку, вимазався в чорну грязюку й казав, що він болотняний чорт. Ганявся за всіма, а хлопці тікали по болоті й забризкалися вже поверх усякої міри.

Померзли й почали просто бігати — щоб нагрітися. Дехто поліз на вербу, а які зголодніли — почали рити корінці: серед них попадаються й такі, що їсти можна.

А копаючися в землі, знаходили черваків довгих, гробаків, жуків чорних. Візьмеш такого жука у руку, а він прикинеться мертвим. Та довго лежить — не ворушиться.

Он божі корівки повилазили на деревинку. Сонечко — любима забава дітей. Посадиш його на палець, виставиш на сонце й кажи:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у віконечко!

Твої дітки плачуть,

Вони їсти хочуть.

А воно розкриє верхні тверді крильцята, а з-під них розправить м’які довгі

— і полетить.

Хтось надумав особливу забаву.

— Давайте поналовлюємо сонечків, повідриваємо їм крильця, а потім підемо під церкву, наберемо воску усякого — білого, червоного, зеленого. Поробимо з того воску хрестики й тими крильцями вберемо. От буде ловко!

Але з того нічого не вийшло. Насамперед піймали мало сонечків, по-друге, ніхто не понакладав для дітей воску білого, зеленого, червоного коло церкви. Взагалі — плутана штука.

— От лучче давайте бігати.

І бігали, шукали свою норму руху. А коли її було знайдено й перевершено

— сідали відпочивати. Тепер почали приходити на ум вже сидячі забави. Рішили зробити хату, клуню, повітку, обгородити все те плотами — все геть чисто! Хату, як найтруднішу, відложили на потім, а насамперед почали городити плоти. Це легко — всякий уміє.

Втикали зелені гілочки — це садок. Криницю викопали, журавля поставили

— і хиляється навіть! Відро — з картопелини.

Перейшли на дорогу й робили мисочки з піску, а потім ротом почали носити воду з потока. Натрапили на мурашковіння, обсіли доокола, дивляться на незрозумілу суєтняву. А потім узяв один та й розворушив палкою. Тоді почали кричати усі гуртом:

Мурашки! Мурашки!

Забирайте подушки —Тата-ари йдуть!

Лагідно звучить це в діточих устах, і не знають вони, ці діти, як грізно і страшно звучали ті самі слова для їх прадідів.

— Що це за татари? Які це татари? — ворушиться в голові малого Тарасика. Питає хлопців — вони не вміють йому пояснити.

От хто скаже — дід! І за хвилину лопотить уже, ласкаючи п’ятами по куряві, Тарасик до діда.

XVIII

Дід, як і завжди, за роботою. Онука вітає радісно. Ні одно не припало дідові так до душі онучя, як оце — а їх уже у діда чимало.

— А-а, Тарас! Здоров, Тарасе! Тарас Трясило! Був козак колись такий — Тарас Трясило. Як би таких козаків було побільше, не плакала б Україна.

— Діду! Хто то такі татари? — одразу приступає Тарасик.

— Татари? А чого вони тобі на думку прийшли?

— Хлопці співали.

— А! Мурахів мабуть займали?

Дід задумується. Зворушена пам’ять приносить давні спогади давніх трагедій. І зазвучали вже і ожили криваві картини… засвистіли стріли татарські… Бидло реве, тріщать хати, збиваючи стовпи іскор у темне небо… Плачуть бранки — молоді дівчата, матері ридають… пси виють, іржуть коні, а в диму тім і гуку мечуться дикі люди з оскаленими зубами і сіють жах та смерть перед себе.

— Худе врем’я було, сину… гірко було жити народові. Стережись у полі, стережись і в господі. Хліба, було, навіть не вчиняють — бояться, що не вспіють попекти. А добро в землю закопують.

— Навіщо, діду?

— А тікають у ліс. Як вернуться, так щоб було хоч у що одягтись. Прийдуть

— усе попалене, а вже хоч по деревині якій знайдуть місце.

— А ви, дідусю, бачили, як татари приходять?

— Ні, сину, не бачив. А батькові моєму довелося. Наш рід і збіднів, коли хоч, не через кого, як через татарів. Дід наш, батько розказували, був нічого собі хазяїн. Так ото як почув, що татари йдуть, то загодя поскладав усе своє добро на вози — думка така, що й з возами втече. А баба напекла коржів і поскладала в торбу.

— Коли це голос — татари! Тікати! А коржі де? Ой лишечко — баба забула де поклала. Давай дід шукати. Скидає з одного воза усе — нема коржів. Скидає з другого усе — нема коржів! Скидає з третього — аж там на самому споді. А тут уже таке, що й голови не врятуєш. Дід коржі на плечі, бабу за руку — гайда! Все покидали — і воли, й корови, й хату…

Тинялися по лісах, аж поки татари пішли. А як вернулися —і вдягтись нема у що. Полізла баба у погріб та знайшла там лахміття, що ним діжки накривали, та з того кой-як зладнала дідові сорочку, а собі спідницю. Ну, так уже й не вибилися наверх до самої смерті. Воно, якби не панщина, то, може, й піднявся б чоловік, хоч і дід сказать, ну а так…

Дід Іван махнув рукою. Він один з усього покоління спробував було увільнитися від панщини “своїм способом”, але з того теж нічого не вийшло.

Тарасик сидить тихий, не то задуманий, не то переляканий. Тим, мабуть, і любить оцього онука дід, що воно вміє так слухати не по-дитячому. Інша дитина

— ну дитина воно й єсть. Ти йому говориш, а воно слухає ніби, а потім: “Діду! А з чого пряники робляться?” Ну й видно, що ти йому про своє, а воно тобі про своє. А цей — так увесь тут. Дідові пригадуються картини з минувшини рідного краю. Та все такі сумні, страшні…

— Це у нас тут, у Кирилівці. Вона й померла недавно — літ мо’ сорок тому. Так до самої смерті не відходила: все, було, снопочки в’яже, до серця тулить та шепоче, як до дітей. А воно теж від татарів. Як ото налетіли — усе село втекло, усі, сказать, люди. А вона була обременна й саме оброднилася, не може ворухнутися. Зосталися й діти старшенькі при ній: думка така — дітей же не займуть.

— От вона лежить у хаті, а село горить — татари запалили. Риються в землі. Щупи у них такі були: запустить щуп у землю й зна… Прийшли й до цієї жінки в хату. Її не зайняли, а діток старшеньких поставили усіх рядочком коло стінки та лавою й придушили… кров ротом-носом пішла, тельбушки повилізали… Ну й не змогла вона того перенести — ума тронулась. Так і до смерті вже не одійшла: все, було, ходить, снопики в’яже.

Тарас уткнувся дідові в коліна й плакав.

— Чого ти, сину?

— Діток жалко…

— Диви, який жалісливий удався! Ну нічого, нічого… не плач. То діло давно минулося. Воно й татарам від наших перепадало. Он дід оцих Ярмолів, що коло криниці хата. Вбігли до нього в хату двоє татарів. Один каже до товариша:

— Ти бери оцього, а я ще піду нанижу.

— А вони отож нанизували людей на дрючок: наниже, сирицею руки перев’яже й жене.

— Ну, побіг ото один татарин із хати, а саме у печі палилося. Татарин до нього, а Ярмола як ухватить із печі горщик з окропом та в татарина! Той так і скрутивсь, як порося ошпарене. Аж очі йому вилізли.

— Ярмола його за ноги та в комору, та в засік, а сам тікати.

А другий татарюга прибіг — нема ні товариша, ні Ярмоли. Ну, думає — вже поволік…

— А Ярмола не скоро до господи навідавсь. Той татарин і засмердівся вже, що й до комори не навернутись. Ледве викидали з комори те падло татарське.

Дід чогось розсміявся. Але Тарасика то не розвеселило.

— Дідусю, а тепер татари є?

— Є, сину. Вони в Криму живуть. Тепер вони не такі. Тепер вони мирні: хліб сіють, виноград садять. Ми до них по сіль їздимо, бо у них солі багато.

-1 ви, дідусю, їздили?

-1 я їздив.

-1 тато їздили?

-1 тато твій їздив.

-1 Микита?

— Ні, Микита не їздив, Микита ще малий. От як ти виростеш, то поїдеш. Там, брат, є на що подивитися. Орендують ту сіль у татарів греки та вірмени, то ми вже в них купуємо. Ваги там немає, бери скільки набереш на воза — аби з місця зрухнув. То ми вже, було, ведемо з собою пару волів таких… Вивозних! Годуємо їх добре, глядимо. Так вони тобі скільки накладеш — напнуться й повезли! А там уже в степу розкладаємо на вози.

Так що ж ідолянські греки придумали! Щоб через дрючок. Підкладе дрючок під передні колеса — й тягни. Ну наші волики, спасибі їм, і через дрючок тягли. Здвинуть — і пішли… Тільки сіль з воза осипається. І стежку там білу знать із солі. Далеко в степ видно — так наче снігом посилано дорогу.

І піде Тарасик від діда тихий, задуманий. А дід подивиться-подивиться услід і похитає головою. Якийсь не такий, як усі, росте його онук.

XIX

І всім це кидається в вічі — що ніби й дитина, а не така. Бавиться, грається, як усі діти, а потім задумається, замислиться, відокремиться від дітей, залізе кудись у кущі й тоді вже даремна річ його кликати.

А й задумується над такими дурницями, що аж дивно. Що кожна ж дитина бачила сто разів, як летить галка, і нікого це не дивує. А Тарас стане й задумається — як це галка летить, а крилами не махає. Треба ж крилами махати. А чому півень на плоті: і крилами махає, а не летить. А крила здорові. Он у горобчика маненькі, а й то летить.

А що як би собі приробити крила — чи полетів би? А Микита чи вміє? А батюшка? Він же розумніший усіх на світі. От якби полетів та подивитися! Ряса теліпається!.. А чого воно тільки батюшка у рясі ходить, а більш ніхто? Мабуть, тому, що розумний дуже. А дід хіба дурний, а отже не ходить у рясі. Чоботи великі у діда. Каже — ноги болять. І як ото вони болять ноги? От у мене так ніколи не болять. Хіба як змерзнуть. Як ото зимою матері не було, а я бігав довго босий по снігу… Зимою сніг, а літом нема — чому так? Звідки сніг? Звідки дощ? Звідки роса?

І тисячі думок обсідають малу голову, мечеться дитина від Катрі до Микити, від Микити до матері — і ніхто йому нічого не може сказати допуття.

— Що це таке сонце?

— Це таке вогнище.

— А хто його розпалює?

— А розпалює його дід.

— А де ж він дров бере?

— Та десь уже бере…

І питання зостається нерозв’язаним.

— Що таке зірки?

— Це свічечки. А держать їх янголи, що сидять на небесних сходах.

Це так Катря каже. А мати кажуть, що це душі померших людей —справедливих та благочестивих. Кому ж вірити?

Про небо казали Тарасові, що воно тверде, велике й що його підпирають залізні стовпи. Тільки туди ніхто не доходив, хіба москалі. А там, де земля кінчається і починається небо, там є глибокий яр. Через той яр перекинено кладку, але дуже вузеньку. Як хто вмре, то його душа повинна йти через ту кладочку. То яка душа правдива, то перейде, мов павук по павутинню. А яка грішна, то так зразу й упаде в безодню.

Наслухається того всього Тарасик і ходить потім задуманий серйозний.

Дивує задумчивістю, дивує й ще дечим. От боїться грози, видимо ж боїться. А як тільки гроза, вибігає з хати й стоїть де-небудь під повіткою. Змерзне, тремтить увесь від холоду й від страху, а стоїть. Вдарить грім — здригнеться увесь, аж застогне, а стоїть.

— Тарасе! Де ти? Йди в хату! — кричать мати, одхиливши двері, а він мовчить і не обзивається.

Та вже Катря вибіжить, накрившися рядном та заволоче до хати.

Або вужів. Теж боїться. А їх, як на те, розвелося цього року. Навіть під призьбою гніздо було.

Раз сидів Тарасик на призьбі. Коли чує — щось холодне обвилося коло ноги. Глядь, а то вужака!

Закричав. Відірвав вужа й прибіг до хати, а на ньому й лиця нема.

— Що з тобою?..

А він і не говорить нічого, тільки труситься увесь. Та нескоро вже допиталися.

І треба ж такого випадку, що в той же самий день носили гарбузй з городу. І Тарасик помагав. Та чи він наступив на вужа чи що, а тільки вуж як засичить!.. Тарас кинув гарбуза, біжить, кричучи, а вуж за ним!

Отже боявся вужів, а між тим усе казав Катрі, що хотів би бачити, як ото гадюки цілими гніздами збираються. Головки повиставляють і сичать, поводячи жалами.

Катря й слухати не хоче.

— Та Бог з тобою, Тарасику! Та що ти кажеш? Та я б умерла від страху.

А у Тараса це не було голе слово. Він справді шукав такого гнізда. Хтось сказав йому, що можна бачити таке гніздо тільки у старому водяному млині.

Тарас, згадавши, що на їх потічку робив Микита колись млина, пішов на потічок. Забрьохався дуже, а вужів у клубку так і не найшов.

Вийде з хати, стане серед двору й роздивляється. Он хата наша. Стара, облуплена, а впаде на неї промінь сонця — аж наче заспіває, заіскриться вся.

Коло хати яблуня. Яблука, як поспіють, червонобокі такі та гарні. Як упаде яке яблуко — прямо на Катрині квітки. Вона ж у нас чудна Катря: не може бачити порожнього клаптика землі — зараз квіток насіє.

А біля воріт верба. Стара вже, верх усох — а злізти ніяк. Колись давно грак гніздо помостив, але кинув і не жив у ньому. Грак полетів, а гніздо зосталося. От би цікаво подивитись, що там у гнізді?

Он клуня наша… За нею по косогір’ю пішов садок. Вуликів двойко стоять, але порожні. Це дід дав колись батькові, але ходити за пчолами нікому, так воно й перевелось.

А за садком — левада. А за левадою долина. А в долині потічок журчить. Над ним вербички посхилялися, калина де-не-де росте. По бережку травиця —та зелена-зелена така! І лопух широколистий — коли він і вирости встиг.

Вистрибом біжить Тарас до потічка. Є там місцинка одна така гарна —пісочок.

Ще на бігу штанці й сорочку скинув із себе — шубовсть у воду!.. Другі діти люблять гуртом купатися, щоб ото пустувати, бризкатися одне на одного, за ноги під водою хапати. А Тарасові краще самому. Порине у воду й розкриє там очі. Вода жовта, усе велике в ній здається і наче ворушиться. Страшно!..

Вискочить з води, раз-два одягся й вибіг на шпильочок. Там сонечко, зразу можна нагрітися. Ліг у щебрець — і сам не зчувся, як заснув.*

Чи довго спав чи коротко — невідомо. Прокинувся, сів… Гора ондечки. А що там за горою? Отам, мабуть, оті стовпи залізні, що підпирають небо. Ану піду подивлюсь — воно ж недалеко.

Зривається й біжить. Задихався, починає йти. От вийшов на верх гори —самі лани безконечні. Пішов полями. Де межею, де толокою. І так зайшов, що куди не гляне — саме поле.

О-он могила на полі. З тієї могили, мабуть, видно вже й стовпи. Пішов. Показалося, що то далеченько. Але таки дійшов. Виліз на могилу, глянув туди, глянув сюди…

І по той бік село, і по цей бік село. І там садки, і там садки. І звідти визирає церковця з трьома банями, вкрита білою бляхою. А стовпів нема.

Що ж його робити? Чи йти далі шукати стовпів чи вертати додому?

Поглянув на сонце, скинувши голову тим одвічним жестом, яким усі його предки дивилися на сонце, розміряючи по ньому своє життя. Сонце вже спускалося вниз.

— Ні, сьогодні вже пізно й, мабуть, не дійду я до тих залізних стовпів. Нехай краще завтра, разом із Катрею. Вона пожене корову до череди, а я піду до залізних стовпів. А сьогодні одурю Микиту: скажу, що бачив ті стовпи.

Скотився, мов барильце, з могили й пішов. Йому здавалося, що він іде додому.

Тихо у полі. Заходить сонце, благословляючи теплу землю останніми променями. Бовкнув дзвін на одній з церков — і заколихалися великі хвилі понад полями, понад хатами, понад лісом і там десь упали в гущавину лісову й завмерли.

І в тиші тій благовісній іде дитя польовою дорогою. Ляпають підошовки у теплу м’яку куряву. Сіється незримий засів вражінь, що виллються колись у пісню чарівливу.

Попереду показалася валка чумаків. Здалека чутно важке скрипіння доверху навантажених маж. Коло переднього воза йде сивоусий старий чумак. Дивиться — вже вечір скоро, а серед поля шкандибає дитина мала. Поглянув чумак доокола — невидно нікого зі старших. Це ж не інакше, як воно заблудилося.

Зупинив своїх попередніх волів — і вся валка стала.

— Ей, хлопче!

Тарас звів очі. Над ним схилилося вусате лице, а в тих вусах блукає добра посмішка.

— А куди це ти, парубче, мандруєш?

— Додому!

— А де ж твоя дома, небораче?

— У Кирилівці.

— У Кирилівці? А чого ж ти тоді йдеш до Моринець?

— Я не до Моринець іду, а в Кирилівку.

— Ага. Ну, як у Кирилівку, то сідай, товаришу, до мене на мажу — ми підвеземо тебе додому.

Підняв хлопця й посадив на скриньку, що ото приробляється на чумацькому возі. Ще й батога в руки дав.

— Не впадеш?

Тарас зовсім щасливий. Ще ніколи не їздив справжніми чумацькими волами та ще й з батогом.

— Гей!.. Агей! Соб! Цабе! — і хльоскає по широких спинах. А воли й не обганяються.

Чумак іде обіч, попихкує люлькою й поглядає, якби дитина, розмахнувшися, не впала.

Під’їздили до села. На супротивній горі Тарас побачив свою хату. Заплескав у долоні й закричав:

— Онде наша хата! Онде наша хата!..

— А коли ти бачиш свою хату, так іди собі з Богом.

Зупинив волів, зняв хлопчика з воза й поставив на землю. Обернувшись до товаришів, сказав:

— Нехай іде собі з Богом, — і хлоп’я, залопотівши ноженятами, подалось, скільки духу.

Вже добре смерклося, коли Тарас підійшов до свого перелазу. Став, щоб трохи передихнути, бо поспішав дуже.

Дивиться — сім’я вечеря коло хати… Вечірня зіронька встає… На шпориші поставили матуся низенький столичок, кругом сіли батько, Микита, Оринка мала — вечеряють. І тільки Катря стоїть коло дверей хати сумна така, підперла щоку рукою. Тарас висунув голову з-за перелазу.

— А ось і я!..

Катря побачила, заплескала в долоні, закричала:

— Прийшов!.. Прийшов!.. — і кинулася до Тараса. Підхопила на руки, понесла, цілує. Посадила на траву коло столика.

— Сідай вечеряти, приблудо! Ах ти приблуда, приблуда! — і все тулила голову малого до своїх грудей. Батько глянув на хлопця.

— Де це ти був?

А Тарас і не відповідав. Тільки тепер він почув, як дорогі йому і батько, і мати, і Катря, і хата оця, і Рябко… Сльози застелили йому очі. Ще трохи — і він би розплакався.

Микита й Орина не помітили повернення Тараса. Микита вважав себе вже за дорослого — де ж пак! — навіть до Адесу їздив! А Оринка ще мала: мусолить сорочечку, стараючись набрати повну ложку.

Мати може й приголубила б хлопця, але якось… соромилася. І от тільки Катря обігріла малого. Її тепла ласка дозволила забути й батькову суворість, і материну сором’язливість, й байдужість брата й сестри.

Тарас зголоднів. Катря все йому підкладає.

— їж, Тарасуню… їж на здоров’ячко.

А потім повела спати. Постелила, вклала, перехристила, поцілувала, приговорюючи — “ах ти приблудо, приблудо!..”, і аж тоді пішла сама вечеряти.

Тарас заснув не одразу: навала вражінь дужала фізичну втому. Поля безмежні, могила, чумаки, воли і оті стовпи залізні…

— Чи казати Катерині та Микиті, що я бачив залізні стовпи?

Подумав-подумав — і рішив, іцо краще не треба. Микита все одно не

повірить. Він уже в Адесі був, то, може, й сам бачив оті стовпи. Катрю, може, й можна було б одурити, так вона така ж добра… Ні, не буду я її дурити.

Згадка про Катрю наповнила теплом дитяче серце і, повернувшися набік, Тарас міцно заснув.

XX

Дуже гарне дівчатко вийшло з отої Катрі. Височенька така на зріст, тоненька, гнучка. Очі добрі, як гляне — мов квіткою обдарує.

Гугнявить трошки — то дівчата на вулиці так і прозвали — “Катря гугнява”… Але це якось її не псувало.

Дуже любила співати — все, було, розлягається її голосочок по подвір’ю. І квітки ще дуже любила. Ото в неї — яких тільки хочеш квіток; і чорнобривців грядочка, і любистку, є царська борідка, трав’янці, королів цвіт, зірки, кручені паничі, рута, м’ята. Як тільки трошки вільної години — вже поле. Поле й співає. А мати гукають:

— Катерина! Доки ти будеш там із твоїми квітками? Іди краще полотно вмочи. Чуєш?

— Зараз, мамо!

Перестрибнула через перелаз, узяла на призьбі рукава, що недавно почала вишивати, й пішла за хату в садок.

— Ку-ку!.. Ку-ку!.. А де я?..

— Це ти, Тарасику? А що ти там робиш. Не лазь по бур’янах — там вужака тебе вкусить. Іди краще сюди та поможеш мені полотно зібрати.

— А де я? Ти знайди попереду. Ага — і не знайдеш, і не знайдеш.

— Ану-ну чи не знайду?

Катря швиденько збирає полотно і біжить за Тарасиком, нароспів приговорюючи:

Бобре-бобре! Ховайсь добре,

Бо як спійму —Шкуру здійму.

Тарас ховається у високій траві, скаче в кущі. Катря вдає, ніби його не бачить. Аж нарешті догнала й спіймала за руку.

Тарасик дзвенить сміхом, виривається, вдає, ніби хоче вкусити сестру. Полотняні штанці його по коліна в грязюці, з пазухи тече якась юшка.

— Ой, лихо!.. Що це в тебе?

-Де??

— Та оце тече…

— Та-а! Це я видрав яєць. Аж шестеро. Та злізав із груші, а вони й той…

— Ходім же я хоч обмию тебе. Берися за полотно.

Тарас береться за кінець. Катря біжить, волочучи за собою хлопця. Тарас регоче, упирається ноженятами.

Коло потоку Катря мочить полотно, розстелює. Потім вимила Тараса, посадила коло себе й узялася за вишивання. Вічна дівчача робота. Починається відтоді, коли мале зуміє держати голку в руках, і кінчається, коли ті руки складаються на грудях.

* Катрусечко, голубочко! Розкажи казку. Та страшну-у, страшну.

— А не боятимешся?

— Я нічого не боюсь.

— Ач який хоробрий! Ну, гаразд, слухай.

І починає казку. Але не страшну, а повну доброї скритої моралі.

— Жили собі три брати. Двоє було розумних, а третій дурень. Як помер батько, почали сини ділитися. То розумніші сини все собі позабирали, а дурневі й не дали нічого. Самого бичка. А дурень і тому рад.

— Оце, каже, продам бичка у ярмарку та куплю пряників бага-ато!

— Ото-то! — кажуть брати й сміються.

— Повів дурень свого бичка на ярмарок — так що ж? Ніхто й не торгував навіть. Вертає дурень назад із своїм бичком. А йти через ліс. Сів під липиною відпо…

Катря перервала. Закивала Тарасові рукою, щоб сидів тихо… На дерево сіла зозуля.

— Зозуле-княгине! Скажи скільки мені год жити?

І починає рахувати, загинаючи пальчики. Але зозуля щось мало кувала: зареготалася й полетіла. Тарасик довго стежить за нею очима.

— Ка’ !.. А далі що?

— А що?

— Та казку ж, ну!..

— Яку казку?

— Та як отой став під липиною.

— Хто став?

— Та дурень же!

-Ти?

— Хіба я дурень?

І довго регочуться обоє. Катря лоскоче Тарасика, а потім знов оповідає казку. Під тихий журкіт слів засипає Тарасик. Катря поправить йому голівоньку й знов береться до віковічного свого вишивання.

У неділю весь день Катря з братіком. Забере його на озеро — так називали вони невеличке плесце на потоці. М’ята тут росте берегом. Над глибоченькими місцями очерет. Не так високий, як густий; і весь повився берізкою та горошком синьо-червоненьким, що цвіте ото аж до самого снігу.

Навіть латах розіслався по воді. Як жовті квіти його поодцвітають, на місце їх тиковки поробляться. Різак гостролистий та ще оті маківочки біленькі, що про них кажуть, ніби вони врожаяться й цвітуть на тім місці, де русалка з молодиком поголубляться.

Край берега в одному місці купа густої лози, коло неї півники. Тут же пісочок жовтенький, так от на тому пісочку й купаються Катря з Тарасом.

Попереду викупає братіка, надіне на нього чистеньку сорочку. Потім сама почне купатися. Хлюпочеться, співає.

Далі нарве квіток, сплете два віночки. Понадівають. Крихот у ганчірочку зав’язати не забула — годують вівсянку у потічку, дивляться, як маненькі рибки метушаться.

— А знаєш, Тарасику? Це воно тільки вдень рибина. А вночі — це русальчини дітки. Вони при місяці колишуться на лататті та на отих біленьких маківках.

Потім підуть у степ. Гарно у степу!.. Он нивка льону голубого, он просо, он латка картоплі, обсаджена соняшником. Череда пасеться на толоці, телята вибрикують та стригунці. Чумацька валка зупинилася; воли повипрягувані полягали. Катря вказує братікові.

— Оце голубі воли називаються. А ото — зелені. А ото — глива.

-1 звідки ти, Катрусечку, все знаєш?

— Отак, пак! Батько чумак, а я щоб не знала.

— Ти, мабуть, усе, Катре, знаєш. А що ото вчора батько казали про дядька Тимоху, що у нього “два дні поля”? Як це — “два дні”?

Катря посміхається.

— Отакий з тебе хлібороб, що й цього не знаєш. Тож три упруги є. Ранній упруг — скільки до обід виореш. Обідній — скільки до полудня виореш. І вечірній

— скільки до вечора виореш. Оце тобі три упруги дають день. Як ото кажуть “день землі” — це означає, що у нього стільки землі, щоб за день виорати.

Тарасик дивується всезнайству Катрі й починає відчувати до неї не тільки любов, а й повагу.

І учтивості навчає Тараса не хто, як Катря. Як чолом оддавати, як до старших говорити. Вивчився Тарас від хлопців чорта згадувати, то Катря одразу це припинила.

— Ти так не кажи, Тарасику: “чорт його знає”, а кажи: “Бог його знає”. Чорта ніколи не треба згадувати. І як хто тебе вдарить, то ніколи не кажи: “щоб тебе чорт узяв”, а кажи краще: “Бог з тобою”. Бо як чорта згадуєш, то він до тебе приступає ближче, а янгол оддаляється від тебе.

І все Катря, все Катря. І в малих випадках і в великих. Раз як ото ще меншеньким був Тарасик, то наскочив на попових індиків. Махав на них паличкою, а вони гелготіли. А потім один, мабуть, генерал, галдикнув “в атаку”!

— й кинувся на хлопця. За генералом штаб, а за штабом і вся армія.

Тарас закричав не своїм голосом і до того злякався, що не міг навіть бігти. Крик почула Катря. Влетіла в купу індиків, коли вони вже почали скубти Тараса

за голі литки. Підхопила на руки й винесла.

Але довго ще після того Тарас зривався вночі й кричав:

“Ой, рятуйте!.. Гиндик із кишкою женеться”!

А другий випадок був серйозніший і міг скінчитися криваво.

Раз якось дуже розпустувався Тарасик. Все намагався на Рябкові верхи покататись.

— Не займай!.. Він тебе вкусить! — кричить Катря.

А Тарас мов і не чує та все лізе на Рябка. Тільки пес хитрий — візьме та й ляже. Тарас смикає Рябка, щоб уставав, а той не хоче.

Аж ось показалася череда. Корови йшли, вівці, бугай. Тарасові прийшло в голову замісць Рябка покататися на барані. Вибрав найбільшого і з розгону скочив йому на спину. Баран був здоровий, отже витримав, але тут сталося щось непередбачене.

Бугай громадський був скотиняка смирна. Він нікого ніколи не займав, і ніхто його не боявся. Пастух безпечно гнав його вулицею, бо справді ніколи нічого не траплялося. Але тепер чи бугая роздратувала незвичайна комбінація

— хлопець на барані, чи ще що, а тільки бугай кинувся на ту комбінацію.

Один удар головою підкидає вверх і Тараса й барана, другий удар прийшовся по самому барану, третій приготовлявся для самого Тараса.

Але в цей момент вибігла з воріт Катря. В руках у неї був невеличкий прут. Де і коли вона його схопила — не тямила, як не тямила й того, що кинулася з тим прутом на бугая й щосили вдарила звірюку по голові.

Здивований бугай став, врившися ногами, й витріщив очі. Цієї хвилини було досить, щоб Тарас схопився й дав дьору. В слідуючу хвилину підбіг чабан і вже своєю добрячою герлигою садонув бугаяку по спині.

Знайомий удар і знайомий голос одразу поставили бугая на місце. Він мотнув головою й пішов далі, мовби нічого не сталося.

— Ай і Катря! Ай і молоде-ець же ти! — хвалив чабан. — Як би не вискочила, хто й зна щоб воно й було. І як ти не побоялася?

А Катря й сама не знала, як це воно сталося. І всюди Катря і все Катря. І ласка Катря, і казка Катря, і пісня, й оповідання. Вся напоєна поезією й красою рідної природи, вона розточувала й сама ту красу несвідомо довкола себе.

Матері ніколи, мати все в роботі, стомлюється дуже, заїдає її проза життя

— де вже там… Але все ж і вона, ця виморена непосильною працею жінка, ця безперестанна породілля, що їй, здавалося б, тільки й думати про спочинок —розповіла раз Тарасикові таку казку, що він запам’ятав її назавжди.

XXII

Була неділя. Батька нема дома, Катря з Микитою пішли у Моринці до діда Якима. Мала Оринка спить, а матері щось нездужається. То встане, то знов приляже. І Тарасик коло неї.

— А чого ти, Тарасику, в хаті? Іди на вулицю, бався.

— Я краще з вами, матусю, побуду.

Тарасику хочеться ласки, він усе горнеться до матері. Матері теж пригадалося, що от її хлопець уже й великий, а вона ж його ще й не приголубила як слід ніколи. Все за отим нікольством треклятим.

Катерина ніжним рухом притулила до себе хлопця. Йому стало тепло і

гарно від тої непривичної ласки. Щоб продовжити її, запитав:

— Мамо! А що воно таке русалки?

— А тобі нащо? Русалка, сину, то таке, що не дай Бог. А звідки ти за них знаєш?

— Катря казала, що рибенята — то русальчини діти.

— Катря сама не знає. То русалки самі з дітей малих, которі ото діти бувають нехрещені.

— А чого нехрещені?

— Та так… бувають… Так ото з тих дітей і русалки. З дівчат.

— А з хлопців?

— А з хлопців, не знаю, куди вони діваються. А з дівчаток русалки. І живуть вони у воді. Вдень сплять, а вночі виходять й тоді до кожного чіпляються: “Скажи мені, де моя мати… скажи мені, де моя мати…” До кожного чіпляються. А вже як парубка запопадуть — амінь. Залоскочуть.

— Навіщо, мамо?

Тарас питається пошоптом. Йому вже страшно.

— Та так… Та вони не тільки парубків, а й дівчат залоскочують. Мені мати ще розказували, як одну дівку залоскотали русалки. Я ще малою була, не все запам’ятала. Це в одному селі — не тут, не у нас, а десь коло Дніпра — жила дівчина, сирота. Батько-мати померли й був цій дівчині дядько вроді як за опікуна.

— Покохалася ця дівчина з парубком одним. Вже таке, що й сватів посилати, а дядько куди! і слухати не хоче. Йому, бач, опікунства жаль кидати. Поживлявся, ма’ть, добре чужими грошима конпетував.

— Він і так, він і так, дядько, значить, а молодята своєї. Тоді він примудрився на таке. Закликав раз до себе парубка й каже.

— Що ж, каже, я не проти того. Ну тільки дівка ще дуже молода та і в тебе, сказать, іще молоко на губах не обсохло. Який з тебе хазяїн?.. Ти, каже, піди на Січ та подивись, як люди живуть, покуштуй із другої печі хліба, а тоді вже будемо й говорити. Побудеш який рік-два, а воно й дівка тимчасом підросте.

— Бач, як він його обійшов. Бо то ж давніше була така поведінка: як не побував на Січі, то й не козак.

Ну, так воно й вийшло: хлопець пішов козакувати, а дівка зосталася. Присяглися одно одному, що будуть дожидатися.

— Як уже там той козак козакував — “то-й зна.. Ну, а дівці було сутужно. І вулиці відкинулися, й вечорниць — усе ходить та сумує.

— А тут підвернувся такий чоловік, що бере без нічого. “У мене, каже, й свого доволі, давайте дівчину хоч голу, то я возьму”. А опікунові це й на руку. Давай він заходжуватися коло дівки, давай її вговорять… “Та доки ти сидітимеш… та доки ти його дожидатимеш… мо’ його вже й на світі немає… бо як би був, то про себе вістку б дав, а то ні слуху, ні духу”.

— А дівчина нічому тому не вірить і каже, що він не одурить і таки приїде. Що ти будеш із нею робити?

— Тоді опікун пустився на таку штуку. Приїхав раз із ярмарку ще й бабу із собою якусь привіз. Прикликав дівчину та й каже.

— Був я оце у містечку, так позаверталися хлопці молоді, що ото їздили на Січ. Так кажуть, що твого Гриця давно вже нема на світі. Загинув, кажуть, так, що й китайкою очей не покривали.

— А то у них, у козаків, звичай такий був, щоб як ото хто вмре з їхньої братії, так щоб його покрити червоною китайкою. Честь, значить, йому така. Так ото дядько й каже, що видимо без вісті, Гриць, значить, пропав, що навіть і китайкою не покривали.

-1 баба та, що опікун привіз, теж говорить, із ним в одно.

— Я, каже, ворожка, то так я виворожила, так мені показало, що справді твого Гриця вже нема живого. І не дожидайся!

— Як почула та дівка, як скрикнула! — та з того й пішло. Стала вона причинною.

— Ох і Боже ж борони всякого хрещеного від такого! Встане оце серед ночі й ходить. Очі закриті, спить, а ходить. Оце піде з двору, блукає десь поза селом, у ярок залізе — і все сонна.

— Дядько вже тоді й до ворожок, і туди й сюди — нічого не помага. А вже й люди домонять: ізвів, кажуть, племінницю з~ума, щоб хазяйством завладіть.

— Так от раз серед ночі вийшла та дівка з двору й подалась геть… І опинилася аж коло Дніпра на страшенній кручі. Ходить там — звісно не при собі. І як її Бог держав там — хто й зна…

-“Коли ось повиринали з Дніпра русалки. Голісінькі самі, а коси зелені, мов з осоки. Сміються, плещуться, співають. А пісня їх яка? У них одна пісня:

Ух, ух!..

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Ух, ух!..

Солом’яний дух, дух!..

— Оце їх і пісня уся. Граються ото вони, співають. Коли дивляться — на горі над кручею під дубом ходить щось біле… А то ж дівка ота. Вони тоді тихенько, тихенько, притаїлися й нічичирк. Підождали, поки злізе з дуба та й залоскотали. Так люди казали. А мо’ просто вбилася, впавши з дуба — хіба ми знаємо?

Уже мати й скінчила, вже й Катря з Микитою увійшли, а Тарасик усе сидить мов у чарівному сні від тої казки. Вийшов з хати й пішов у садок. Та сидів, аж поки Катря не знайшла його та не привела за руку до хати.

XXIII

Отак і ходить Тарасик у тих казках та легендах. З них пізнає він усякі землі, де царі говорять по-простому й не цураються віддавати своїх дочок за свинопасів. Пізнає підземні царства, де за дванадцятьма залізними дверима до дванадцятьох стовпів прикований змій дванадцятиголовий. І підводні царства єсть; там у кришталевому палаці цариця морська живе й співає наших пісень.

У лісах і пущах, у нетрах стоять хатки на курячих лапках, а в тих хатинах живуть чарівниці. За лісом же, за пралісом, куди й ворон не залітає, там живе чудище, що краде найкращих царівен, а пощо — хто й зна.

Темної ночі не можна виходити надвір, бо саме тоді ходять мерці та Мара, уся в білому. У лісі живе лісовик, у воді водяник, на горищі у кутку домовик. Вовки, птиця й усяка звірина розуміють людську мову, але людині тільки в окремих випадках дано розуміти мову птиць, звірів і рослин.

Коли прокидався Тарасик часом уночі, а у віконечко місяць просунув сніп таємного свого світла — хлопець знав, що оце зараз десь по полях, по лісових стежках на сірому вовкові летить Іван-царевич із прекрасною царівною Єленою. А високо в небі вогненно значить свій слід змій крилатий, і відьма у ступі дає йому дорогу.

То все була казка. Вона скрашала дитячі дні й будила розум. Та й саме життя було для Тараса казкою, творимою легендою.

Куди не гляне своїми широко розкритими очима — все його вражає: найзвичайніші життєві події стають казками.

Хвороба навіть — і та набирається в переживаннях Тараса якоїсь поезії —бодай він так відчуває.

Перестудився якось Тарасик. Трусить його та й трусить. Спочатку ніхто не звертав уваги, і сам болящий, очевидно, насамперед.

Потім стало вже помітно. Мати помацала голову.

— Е, сину!.. Це ж у тебе пропасниця. Давай я тобі заварю липового цвіту, та вкрию кожухом добре!

Напився Тарас липового цвіту, пропотів добре, заснув, але не спав багато: мати збудила рано, до схід сонця. Давала йому ще тепле, тільки що зварене куряче яйце й наказувала:

— Оце яєчко візьми під ліву паху і йди до води, туди, де ото очерет росте. Зайди, як тільки можеш, далі в очерет, стань задом до води, витягай те яйце правою рукою з-під пахи й кидай через голову далеко. А при тім крикни: “Чи єсть вас сімсот і сім, то нате вам їсти усім!” І біжи тоді скільки духу додому. Не оглядайсь і не промов ні слова ні до кого. Чи кликатиме хто, чи гукатиме, чи поздоровкається — нікому нічого не кажи, біжи чимдуж додому. Та вп’ять під кожух і спи. Чуєш?

— Чую…

Тарас після липового цвіту виходить на вулицю. Тихо, ще нікого нема. Курява по дорозі м’яка і холодна, а шкіра якось особливо чутлива тепер. Зійшов з дороги на траву. Роса холоднюча! Після неї вода здається, як літепло.

Очерету трохи коло води, шелестить якось таємно. В таку пору ще ніколи тут не бував Тарас — і йому страшнувато. Кажуть же, що є водяні чорти. А що як вискочить та…

Тарас мерщій одвертається, кидає яйце і, не договоривши формулки, зразу бере найвище темпо бігу.

Прибігає додому задиханий, шмигає під відрадно теплий кожух. Мати до нього щось говорить, а він і не відповідає: пам’ятає наказ — ні з ким не говорити. Довго потім згадує ранок росистий, таємне зашумлювання очеретів, сімсот пропасниць, що кинулися, мабуть, оте яйце їсти.

А то впросився з батьком до гребльового млина. Батько не хотів, було, брати, так мати заступилися.

— Та візьми вже, коли йому так хочеться.

— Та це ж цілу ніч доведеться дожидати — що я з ним робитиму?

— А що ж із ним робити? Укриєш свитою, воно й переспить на возі. Дощу, здається, не буде.

Поїхали. Тарасик радий — так куди тобі!

Коло млина людей — як на базарі. І людей, і возів, і коней, волів… Гомін стоїть! Колеса шумлять, у млині щось торохкотить — прямо приголомшило Тарасика.

— Хочеш у млині всередині подивитися?

Тарасові цікаво. Але коли по тремтячих містках увійшли до середини, а там усе крутиться, торохтить, ступи то підіймаються, то падають, павутиння, насичене мукою, позвисало фантастичними гірляндами, як коштовне мереживо, дошки під ногами танцюють, а там десь унизу шумить вода — Тарасові стало страшно, й він учепився за батька.

Мірошник ходить поміж людей ситий, повний, як чіп, і, видимо, задається. А люди вже нічого й не говорять — все одно не поможе. Спочатку, які гарячіші, лаялися, грозили, поривалися бити, але нічого з того ніколи не виходило — і люди заспокоїлися раз і назавжди. Хіба який новий приїде та пробує впросити: “Дядечку, голубчику! Змеліть мені, бо у мене жінка хвора…”

— Ого, який ти скорий! Люди по двоє суток дожидаються, а ти тільки що приїхав та вже хочеш молоти? Треба простигнути трохи. А хто діло зна —приїздить не з порожніми руками.

— Хазяїн!

— Агов!

— А що якби ми оце розділили?

^ — А що там у тебе таке?

— Та ось тут якась дитинка, — і витягає пляшку.

— А-а!.. Ну, он коло коша мірка. Набирай. А як тільки з коша переставатиме сипатися — засипай своє.

То люди часом, знов же які гарячіші, обурюються.

— Та що це воно таке? Хіба це порядок? Тут стоїш-стоїш — і все тобі не черга, а він позаду приїхав, а попереду молотитиме?

— Це вже насмішка якась!

— Це вже таке, що й млина пора розбивати.

А мірошник і вусом не веде. Спокійно так:

— Козаки!.. Сердиться не треба. Сердиться нехарошо. А хто недоволен, хто не хочеть ждать, той можеть запрягать та й додому поганять…

Надворі Тарас осмілів і вже сам усюди ходив. Навіть до колеса пішов, придивлявся, чи не побачить де клубка зміїв або отого водяного, що, кажуть, під млиновим колесом живе. Добре вдивлявся у воду. Один раз навіть здалося йому, що виринула якась пика бородата, але зараз же і сховалася. Тарас перелякався та скоріше геть.

Побіг і, як на те, довго не міг ізнайти свого воза. Вже не на жарти почав тривожитися, як нараз почув голос батька.

— Де це ти ходив?

— Та я ходив до колеса…

— До колеса? Ні, туди не ходи. А то як-небудь поковзнешся, а звідти вже рятунку нема. їсти хочеш?

Батько відрізав великий шматок хліба і тоненький сальця. Тарасик зголоднів і їв з апетитом. Посьорбав би кулішу — так добре пахне з сусідського казанка…

— Води хочеш?

— Хочу.

Батько приніс із річки у відрі, дав Тарасові напитись і сам напився.

— Ну, молись Богу й лягай.

Батько постелив сіна, підмостив під голови. Тарасик скоренько помолився й ліг. Батько вкрив свитою.

— Насунь шапку більше на голову, а то вночі злізе.

Тарас насунув на самі вуха. Під свитою було тепло. В ногах кінь їсть сіно й воно хрумтить на зубах. Висмикне жменьку, хитнувши головою, й жує потім. Жує довго, бо кінь старенький. Батько молиться. На тлі неба силуетом вирізується його голова, рука підійметься до лоба — тоді її видно, потім упаде вниз — тоді її не видно.

Тарас переводить очі на небо. Там позасвічувалися зірки й Тарасові здається, що вони безперервно цвірінчать. Як ото в степу буває, що цвірінчання не вгаває ні на секунду. Тарас вслухується в це дзвонення зірок і старається піймати мотив.

В ріці рохкають жаби, дзвенить над вухом комар. Коло вогню хтось заспівав п’яним голосом, але його, мабуть, вдарили по губах, бо спів одразу припинився. А батько все молиться. Повіки у Тараса важчають, й він засипає.

Прокинувся, як сонце било вже прямо в лице, а голова теліпалася то сюди, то туди.

— Ну й спиш же ти здорово! Нічого й не чув, — кажуть батько. — Це, так сплючи, й царство небесне проспиш.

Коли приїхали додому, Тарас прямо до потоку — млина будувати. Тепер він бачив його на власні очі й може зробити.

XXIV

Кожний день, а в ньому кожна найзвичайнісінька подія, вже зупиняє увагу Тарасика й будить думку. Ідуть мати по воду до криниці, Тарасик і собі вчепиться. Коло криниці вже багато бабів. Це ж єдине місце, де бабам зійтися та побалакати. Чоловіки в шиньку, а баби біля криниці. Тарасик сидить на жолобі й слухає.

— Посіяла прісця трохи, але боюся, що горобці вип’ють. Хотіла закликати Пиндюра, а чоловік не хоче.

— Чому? Пиндюр помога.

— Та помага — собі в кишеню.

— Ні, таки помага.

— Та й я своєму кажу. А він: уже волочив, ка’, моринецький чоловік твого Пиндюра, так ти хочеш, щоб і я ще добавив?

-Який чоловік?

— А я знаю? Це мій каже. Ніби моринецький чоловік якийсь кликав Пиндюра просо замовити. Пиндюр приїхав, покропив: тепер, каже, нічого не бійся. А воно тільки просо почало наливатись, а горобці як обсіли, так саме цуруп’я покинули. От той чоловік і переказує людьми: “Скажіть Пиндюреві, що в мене сей год просо таке вродило, що я й не зазнавав такого. Так нехай приїде — я йому всиплю”. Пиндюр і приїхав. Чоловік каже Пиндюрові: “Ходім до моєї ниви”. А там узяв за чуба та й повів по всій ниві показувати. Та духопелами, духопелами! Вже так що дав бобки!

’Той зна…

Вмішується ще одна. Інтонації резолютні, точні. Говорить, як піп на казанні. Видно привикла наймичкам приказувати.

— Щоб горобці не пили проса, не треба ніяких Пиндюрів, а треба знати коли його сіяти, о!

— А ти знаєш?

— Знаю. Як посієш у суботу, у сабаш, як ото в синагозі служба йде, так і буде твоє просо ціле, горобці не їстимуть. І до ниви зберуться, цвірінькають… Аж плачуть, так бо то їм їсти хочеться, а не займуть.

— Чого ж бо то так?

— Бо вони однієї віри й шанують одне одного. І вже зерна, посіяного в таку пору, що їм їсти заборонено, не займуть.

— А ти ж бо то так і робила?

— Хоч і не робила, а знаю.

— Знаєш ти з носа та в рот.

Розмова на хвилину уривається. Деякі баби, що товчуться тут із самого ранку, відчувають нарешті, що наче пора й додому. Та й повістку дня, здається, вичерпано.

— ’Той зна, — каже одна, підіймаючи відра на плечі. — Хто й зна, як його оте заговорене пшоно й їсти… Ма’ть, гріх…

— Не знаю, гріх чи ні, а он дядько Тимохвій казав, що, як не стало у нього пшона, то пішов до Пиндюра позичити — вони ж сусіди. Приніс, стовк, баба наварила каші. Посідали обідать. Борщ поїли, до каші взялися. Та всі як заплачуть!

— Ну-у?.. Як же воно так?

— Та так: їдять кашу, а в самих сльози, як горох, котяться. Діти собаці грудку кинули — і в тієї сльози з очей так і закапотіли. Що за бісів батько? Пішов Тимохвій до Пиндюра, а той сміється. “То я, ка’, помилився та дав тобі заговореного”.

Жінки розіходяться, іде й Тарасик. Почув звичайну бесіду звичайного ранку, а для нього це величезне нове джерело роздумувань, запитів, незадоволяючих відповідей дорослих і власних безсилих домислів. Життя точиться у своїх одвічних берегах, і для всіх це нудні будні, а для Тараса кожний день це нове свято, свято пізнання, розвитку, руху вперед. Нові вражіння сиплються на Тараса, як з рогу достатку, одне цікавіше, одне змістовніше другого. Життя села, життя людей, природи, рослин, життя взагалі, стало перед ним цілим огромом своєї складності — і Тарас не встигає за тим усім стежити.

“Марена” — свято молоді. Дівчата вбирають солом’яну куклу квітками, лентами, вінками, танцюють довкола, співають, повтикавши собі в коси “липник”

— щоб парубки липли.

Натанцювавшись, тягнуть Марену до води й там, з удаваним плачем, розривають її на шматки. Шматочки ці несуть додому й розкидають по городу

— щоб огірочки родилися.

Не встигає минутися Марена, не встигає її пережити Тарасик, а вже настає “Купало”, велике древнє свято єднання, свято плодородності, достатку, очищення й радості.

Щось наче уступило в молодь із самого ранку. У дівчат горять очі, всі вони наче не в собі. Сміються прибільшено дзвінко, співають прибільшено голосно, а рухи поривчасті, рубошні.

Купавсь Іван Та й в воду впав!

Купала! На Йвана.

Цілий день не вгавають співи. Коли вони й обідали, ті дівчата. А мо’ й зовсім не обідали, як і Тарас: заскочив у хату, схопив шматок хліба — і гайда

знов на вулицю.

Увечері хлопці розіклали здоровенне вогнище коло потоку. Далеко освітило воно просторінь і зробило непривичними знайомі контури горбів.

От стоїть пара, готова летіти. Вогонь кидає ревучо-червоним танцем плям на оживлені обличчя, роздуті ніздрі, розцвічені буйною радістю очі. Парубок дужче стискає руку дівчині, нахиляється до вуха й щось шепоче, а вона наче й не чує, тільки очі прижмурить в солодкім переживанню повноти життя.

І, гукнувши одним криком з двох грудей — зриваються з місця й летять. Дуже гупнувши чобітьми перед самим вогнищем, звивається парубок уверх, а коло нього, мов квітка, легким злетом вспорхує дівчина.

І от вони над вогнем. От вони одно з тими язиками, получені, з отими лентами диму і, здається, що вони вже ніколи не вернуться на землю, а полетять уверх, заквітчані іскрами, переплутані димовими гірляндами, осяяні палким бажанням.

Але з диким вигуком спускаються вони на землю за вогнищем і біжать, біжать потім, міцно взявшись за руки. Біжать у тьму ночі, над річку, геть подалі від подруг і товаришів, у велике щастя єднання.

А біля вогнища — море шумів молодих, і пісні уривок, і сміху, і тонке визкотіння дівоче, в якому не знати чого більше — чи радості чи солодкого болю, чи привабливого протесту. Далекі древні боги радіють, бачачи в тім свою вічність.

До пізньої ночі сидів на березі Тарас. Аж перелетіла остання пара, аж погас останній гомін вогнища, аж усі розійшлися.

XXV

І все ж не Марена із своєю поезією й не Купало з дикою фантастикою зробили на Тараса найбільше вражіння. Це зробив ярмарок. Звичайний собі ярмарок у Вільшаній, а для Тараса це була ціла епоха.

Батько давно вже клопочуться про ярмарок і так само давно Тарас піддобряється, щоб і собі поїхати, але батько не хотять.

— Микита поїде. Він мені хоч поможе, а ти що?

Тарас уже й плакав потихеньку, і до материного заступництва вдавався, але надій у нього не було. Тому легко собі зрозуміти його здивування й радість, коли батько сказав:

— Хочеш завтра зі мною на ярмарок?

— Тату!.. — тільки й міг сказати Тарас.

— Якщо хочеш, то лягай раненько спати, бо ми виїдемо ще вдосвіта.

Тарас і зовсім згоден не лягати.

Батько справді злагодився ще затемна. Тарасові здалося, що він і очей не встиг змружити, а мати вже будять.

В хаті темно, ледве блимає каганчик. Батько здається високим. Підперізується й щось до матері говорять. Чути, як сопе Микита.

Тарасові не хочеться уставати й другим разом він почав би хлипати, але згадка про ярмарок пружиною підіймає його з постелі. В півхвилини скінчив свій туалет — і готов.

— На свитину, загорнешся, — кажуть мати. — Зранку буде холодно.

— Та я не хо-очу…

— Бери, бери — чого там не хочу. Ще як захочеш.

Тарас нехотя взяв свитину і… зараз же вдягнув, як тільки вийшов надвір.

— Ну, сідай, — коротко каже батько.

Тарас ускочив до воза й примостився на якихось мішках, укутавши ноги в свиту.

Поки їдуть знайомими вулицями, для Тараса мало нового. Хіба тільки цікаво, що то бачив вулицю все знизу, а тепер звисока.

Але от виїхали за село. З балки потягло вогкістю, посвітлішало доокола — і почала звучати Тарасові ота безконечна дивна симфонія, що потім буде гремити фанфарами, співати мелодійно в ніжних стансах і чарувати людей.

Он у балці обоз розташувався. Це, мабуть, не ярмаркові чумаки, а проходящі, бо не поспішають — воли порозлигували, обложили, варять кашу. Різьбленими постатями вималювалися спокійні фігури сивих волів — лежать і ремигають. Коло них, неначе з марму виточений, вартовий: у білій сорочці, білих штанях, обіперся на довгу палицю, стоїть і дивиться на дорогу. Вози заточено півколом, війя стірчать далеко вперед. Тарас не встиг іще налюбуватись, як уже й не видно за горбком.

Дорога рівнішає, віз покотився веселіше. Більше людей стало попадатися. Он дідусь якийсь спочиває під копою. Поза якась журна-журна. Мабуть, син або онук із хати вигнав.

Манівцями спішить жінка. Під пахою півень. Мабуть, удова, а півень — то остання животина у хаті. Припекло дуже, що біжить на ярмарок продавати.

Два старці “на пару” йдуть (з одним поводирем). Балакають, чи зіб’ється гурт на ярмарку чи доведеться поодинці.

— А воно ще. хто й зна як краще: одні кажуть лучче самому, другі у гурті, — чує Тарас, проїздючи мимо.

Все люднішим і люднішим стає шлях. І пішки, і верхи, і на возах спішать, спішать люди. Одних обганяє дядько Григорій, другі його обганяють.

Якась діловитість в усіх рухах. Говорять не таким тоном і темпом, як ото йдуть, скажім до церкви — і Тарас починає уловлювати вухом якийсь особливий тон перед’ярмаркового ранку.

І батькові передається отой суєтливий настрій. Він підхльостує коня — і скоро вже стає видно Вільшану.

Уже чуються перші прелюди ярмаркової оркестри. Найріжнородніші звуки змішуються в один безперервний шум. Тільки під’їхавши, вухо починає розрізняти в тім шумі окремі складники.

Насамперед — крики. Кричать не тільки перекупки, що їм ото за охотку погаласувати на вільному повітрі просто з причин фізіологічних, а кричать хазяїни, люди статечні.

— Та чого ти на моїм місці став, чортова на тобі голова? Я тут раніше собі місце наглядів.

— А ти б табличку повісив, що тут твоє місце з діда-прадіда.

— Воза постав бока!.. Воза, чуєш? А то я тебе навчу!

— Куди ти дивишся, анахтема? Колесом зачепив, сто чортів тобі в ребра!

— А це ти неділю святу зустрічаєш, що диявола так рано згадав?

Ярмарковий галас оглушує Тараса. Він не знає, куди дивитися, на що

звертати увагу. Люди всі зайняті, всі заклопотані: ходять, обглядають, приціняються, торгують. Ті дорого правлять, ті дешево дають. Багачі на возах сидять, сіль продають. Повиїздили із міркою своєю і з вагою своєю, тож обмірюють і обважують, як хочуть. І жалості від них уже не сподівайся.

Жінка якась мізерна прийшла соли купувати. Та так уже благає, щоб хоч шажок уступив.

Та згляньтесь, дядечку, на мене убогу… В мене ж діточки маленькі, а грошей немає. А вам же ж Бог заплатить прибутком і на скотині й на родині.

Так куди? І не дивиться.

Он рашівці. Десь Рашівка є якась. Із тих рашівців торговці найлуччі й повно їх по всіх ярмарках. Тут теж вони цілий куток зайняли. Нарід усе зрячий!.. З довгими ціпками, низько стрижені, в поганеньких солом’яних брилях, в драненьких куцинах та засмальцьованих полотняних штанях, заправлених у чоботи з довгими халявами.

Про тих рашівців кажуть, що їх собаки не займають. А чому не займають, так тому, що раиіівці мажуть чоботи вовчим лоєм.

Тарас підходить ближче до рашівців — хоч понюхати, як то пахне вовчий лій. Потягає носом, але нічого особливого не чує.

Рашівці спокійні, несу єтливі. Нарікають.

— Нема сходу нашому товарові. Москва оце почала плентатись по всіх усюдах. Он глянь, скільки їх сюди насунуло.

Тарас глянув — справді москалі стояли цілим рядом. І з образами, і з ложками, з поясами і з усякою всячиною. Звідти нісся безперестанний “галдьож”, бо всі вони говорили безперестанно й усі разом.

Тарас підійшов до них — і його зразу оглушило.

— Ех, сярпи! Ех, сярпи!.. Самі жнут! Самі бярут!.. Нагінайсь — не валяйсь!

— Ти не давай мені привозного серпа, ти давай мені наський. Своїм серпом, як захочу, так і вжну, а привозним важко.

— Ти Свирида попроси, от хто вміє вибирати серпи.

— Нащо мені Свирид? Я й сам Свирид.

Другий дядько вибирає косу. Плює на прут і кладе соломинку. Якщо коса путяща — соломинка має обернутися коло прута. Процедура забарна, а москалі не люблять, коли хто довго вибирає.

— Ди какова ти чорта возіссі? На пітак дєла, а он тє пол-дні вибірать будя.

— А якого ти біса кричиш, от що ти мені скажи? Ти приїхав торгувать — і торгуй.

Сусід заступається за земляка.

— Воно ж таки правда, що треба роздивитися наперед, а потім купувати. Купиш наосліп — наплачешся.

У церкві вдарили на дев’яту пісню, але мало хто перехристився. Якийсь дідок киває журно головою.

— Отак християни божого дня шанують. Не бійсь, як у жидів сабаш, так ні один і не вигляне, лавки усі позапирані, моляться собі дома. А в нас…

Але діда ніхто не слухає.

Тарас пройшов до церкви. Коло воріт огради сидять спеціальні церковні жебраки. Майже ніхто з них не мовчить. Вони голосно викрикують слова молитов і церковних, і своїх власних, слова прохання. Грубенький дід із більмами на очах глухо гуде:

— Милостивії християни!.. Православнії чеснії люди!.. Майте милость божу!.. Майте упованіє Христове!..

Ззаду діда горбата стара баба. Одною рукою обіперлася на дубець, а другою держиться за діда й тонко пищить.

— Пожертвуйте милостинку за спокой родителів ваших… І за здравіє і за віку продольженіє… Господь Бог послухає і помилує… отворить душам пам’ять вічную і пренепорочную, спом’яне вмерших у раї…

Притулившися спиною до огради, сидить не старий іще жебрак без обох ніг. Коло нього милиці. Він тримає між коліньми шапку, сидить рівно і твердо вимовляє слова.

— Господу помолимося за рабів твоїх: матір Марію, іще помолимося за Іванцеву душу, за Панасову, за Кіндратову, за… А як далі? Забув…

— За Хвещину , — шепотом підказує молодиця. Вона стоїть, тримаючи в руках великі млинці; це спеціально для роздачі старцям.

— Ага! За Хвещину душу… єще молимося за Малащину душу, за Тетянину душу і за всіх і вся.

За молодицею стоїть дядько і, чекаючи черги, копається в капшуку, вишукуючи потрібну монету.

Поминовения молодиці закінчилося. Вона, перехристившися, зітхнула й відійшла. Дядько підступив, поклШГмонету в шапку.

— На тобі, Богданку… Помолися й за моїх.

— Зараз. Єще молимося господу Богу за Явдощину душу, за Ярину, за Костеву душу, — і далі йшов цілий ряд мужеських і жіночих імен. Закінчувалося усе формулою: “і прочих сродників, рабів божих знающих і незнающих, відомих і невідомих”…

Дядько відійшов. Більше наразі не було охочих, але безногий жебрак не сидів мовчки. Він говорив так само, як би коло нього було повно народу.

— Єще молимося за старих і за малих, за ближніх і за далеких, і за всіх родителів і родичів, котрі одвіка повмирали, од Бога подмоги потрібували. Господи Боже наш!.. Услиши молєніє і прийми їх до царствія небесного, до упокою блаженного, до раю превосвітлого, де всі праведнії заспокоюваюцця, в місці прикладньому, до упокою присіятельного… Господи!.. Упиши їх душі в грамоті церковній у псалтирі суботній, у письма духовні… І спом’яни ти їх усіх при читанії й при писанії, і при гласі божому страшному, при вангельському іспіванію, при молебствіях і при окапистях, при утреніх службах, при вечірніх і навечірніх, при всеношних, при обіднях і при перастасах. І спом’яни їх, Господи, до дев’ятого покоління, до десятого почитания, до одинадцятого второго пришествія, до дванадцятого престолу херувимського. Донеси їх до предка Одама, до град Єрусалима, до пресвітлого твого пришествія.

Під час молитви підійшли люди. Якась бабуся заплакала — такі вже жалібні слова в тій молитві.

Молодиця, видимо сторонецька, питає пошептом:

— Звідки цей старець?

— А тутешній. Це Богданко. Він давно у нас, оцей Богданко. Підстаркувата жінка поклала у шапку старцеві два млинці, й він розпочав.

— Господу помолимося за Охрімову душу, за Панкратову із ріднею його…

Сторонецька молодиця цікавиться:

— А як же він знає за кого треба молитися?

— Та це ж йому Марія Римка дала два млинці. Ну, то ж батько її був Охрім, а чоловік знов же таки Панкрат. А ото за Марією дожидає черги Гапка

Кендюхова, так він буде молитись за Йвана, за Олену.

— Та невже ж він знає усю Вільшану, яка в кого рідня?

— Авжеж що знає! Богданко всіх знає — хто в кого вмер, хто ще живе. Він усіх знає… Та й не тільки у нас. Як піде на одпусти до сусідніх сел, то й там усіх знає. А як трапиться, кого де й забуде, то розпитає та й знов знає, бо йому нагадують.

Тарас іде далі. Попадає знов у центри торгівлі: тут із пашнею розташувалися.

— Та що ти говориш? Кому ти розказуєш? Хіба ж я не бачу, що твоє борошно з кукілем?

— Слухай, чоловіче!.. Дай мені, Боже, так по правді вік ізжить і дітей розпорядить, як я по правді кажу, що то у млині спалило борошно!

— От дядько, так дядько! А он тій молодиці казав і присягався, що в копах змочило.

— Він зна, на що божиться — на дітей. А в нього дітей зроду-віку не було.

А там уже й битись заходилися. Один дядько купував зерно. Воно було

зверху чисте. А як висипав — усередингз половою. Так він притарабанив мішок назад, витяг із половою кулак та в пику тому продавцеві та в пику! Крик, лайка.

Тарас тікає. Попадає на торговицю. Тут уже орудують цигани та євреї.

— Стара, кажеш, коняка? Оця коняка стара? Та їй сім год, коли хочеш знати! Хто понімає на лошадях, той не скаже, що вона стара!

А нашому чоловікові немає нічого гіршого, як сказати, що він не розуміється на конях. Він ніколи цього не признає. Продавці знають цю струнку й грають на ній.

— Мабуть, дядьку, ви нічого не знаєте на конях. А як не знаєте, то не беріться й купувати, неморочте людям голови. Підіть краще кума приведіть, той лучче вас поніма на конях.

У кожного дядька є кум, і кум той теж претендує на вміння вибирати коня, й між кумами не раз була об тім балачка, отже торговець свідомо попадає в болюче місце.

— Нащо мені кум? Хіба я сам не бачу? Шкапичка старенька.

— Та видимо ж, що не бачите, коли не можете відрізнити старої скотини від стомленої. От що стомлена трохи, то й я скажу, що стомлена, бо в далекій дорозі була. Ми здалека на ярмарок їхали. А вона як спочине, так хіба ж так буде вибрикувати! Ось глянь тільки! — і ріже бідну скотину нагаєм. Та справді починає вибрикувати.

Між своїми людьми трохи спокійніше. І чистіше.

— Та ваша ж коровка старенька.

— Та яка ж вона, дядю, старенька, коли їй тільки сьома паша?

— Та й нетільна, вона, мабуть…

— На заговіни буде доїтися.

Торгуються спокійно, розмірено. Купує один бичка.

— Ей, бери, дядьку, за бичка дванадцять карбованців!

— Та ні. Мабуть так, що й шістнадцять у вас зостануться.

— Дорого правите. Вступіть.

— Е, що балакать дурно? Вари воду — вода й буде, а вкинь пшона — каша буде. Адже ж я вступив, а ви набавте — от воно й стачається як-небудь.

— З волами треба он як обережно, — встряє хтось ізбоку. — Оце мій сусіда купив пару волів. Шо видимо ж зубів нема, а його завірив яврей, що то на бразі були зимовані. А тепер плаче…

— Так то ж із волами, а це бичок. Діло видне.

А там уже покупка завершилася й один другого кличе:

— Та йдіть, бо могорич прохолоне.

На могоричі поводяться дуже гречно. Припрошують одне одного, бажають гарних речей.

— Нехай вам Бог щастить, купивши. Споживайте в добрім здоров’ю.

— Спасибі й вам за добре слово та за чесний продаж.

Купа сліпців. Співають хором “Лазура”, як ото “воєдіной чоловєк багатой бував, которій розкошно пивав та їдав…” По кождій зворотці сліпці кланяються мирові, а з товпи то той, то той вкине монету в чашку.

Один лірник чомусь відокремився. Йому дають замовлення.

— “Про правду”… Що ото — нема в світі правди.

Лірник узяв гроші, але вчистив “Дворянки”.

— Що це він? Наміру гра?

— Чого на віру? Йому заплачено.

Підійшов дядько, мабуть односелець.

— Здоров, Ларивоне!

— А-а!.. Це ти, Андрію? Здоров, здоров…

— Ну, як діла?

— Та плохо, брат. Щось не дуже нас люблять.

— Давніше, ма’ть, краще було?

— Е-е, мало чого давніше. Давніше воно все якось лучче було. І наше браташшя більше шанували люди. І нагодують, було, чепурно ще й у торбу що пхнуть.

— Старця нагодуєш, а торбу його ніколи, — кидає репліку хтось із товпи. Лірник мов не чує.

— А тепер хто й зна які й люди пішли. “Співай”, каже… То за копійку або дві й співай йому штихов п’ятдесят, а то й білш. А як скажеш три копійки або п’ять, так каже ^дорого”… А як загадує співать, то ще й наказує: “Гляди! Не викидай слів…” Так наче воно й зна.

Сліпець зітхнув і почав далі співати перервану “Дворянку”. Зовсім на боці розташувалися сліпі жінки. Сидять на землі, коло них діти. Дві тримають своїх малих при грудях. Співають “П’ятниці” — це бабська псальма.

А в пустині трудовник трудився,

Не влада ні руками ні ногами.

А у сні йому П’ятінка з’явилась,

Хрестом його оградила,

Словесами огласила І во сні його іспросила…

Одна з сліпих держить у простягненій руці маненьку дерев’яну мисочку і в неї іноді хто кине дрібну монету. Жінки, що слухають, розплачуються більше натурою: то суне хліба, та кусок риби жареної, та ще що-небудь. Сліпі, коли переривається їх спів, їдять подане, а хліб ховають до торб. Потім знов починають співати. Співають довго, протяжно, а одна все кінець виводить уверх.

Коло жінок сидять двоє сліпців. Один старий, худий; другий молодший, чорний^у свиті, брилі й нових вибійчаних штанах. Біля нього купка верьовок, віжок. Його поводир з азартом викрикує:

— Ану віжок! Ану віжок! Хто віжки купить, той додому поїде. А хто ні —тому й до завтра стоять.

Старий безперестанно кланяється й говорить “прошену молитву”. Тарас уперше її чує. Він іще замалий, щоб оцінити її художність та тонкий психологічний розрахунок власне на психіку мужика, але все ж молитва подобається Тарасові. Мої працьовнички милі, ласкаві, добротливі!

Та не збіднієте ж ви, татунцю, тою копієчкою єдиною,

Не збіднієте ви тим хлібця кусочком…

Не на землю ви його кинете —

Перед Господом Богом положите

Не тільки, татунцю, вашої праценьки пропадає…

Це переконує, і копійки сиплються в чашку.

Тарас так заслухався цієї “жебраної молитви”, що не помітив, як підійшов батько і злегка, жартома, тріпнувши Тараса за вуха, говорив:

— А ти де це, заблудяго, бродиш? Шукаю, шукаю по всьому ярмарку, а він ба’ де. Ти, брат, дивись! А то тут циганів достобіса — як раз украдуть!

— Що вкрадуть?

— Не що, а тебе.

— Хіба вони дітей крадуть?

— Ого, ще й як! Наглядять отакого заблуду, як оце ти, дивляться, що нікого нема близько із старших — зараз рота заткнуть ганчіркою, щоб не плакав, і гайда!

У Тараса похолонуло в серці… А він же так близько підходив до циганів!..

— Ага? Злякався? Ото будеш знати, як від батька на ярмарку відбиватися.

Дядько Григорій був трохи підвеселений, тому втратив свою звичайну ділову суворість і говорив благодушно.

Вже нерано. Кому пильніше треба — роз’їздяться. Потяглися вози. Ззаду підбігають телиці, бички; до голобель поприв’язувані виміняні чи куплені коні. На возах у кого бочівка нова, у кого колеса, жлукто, а як де, то й скриня для дочки. Хлопці у нових смушевих шапках, дівчата бережно несуть чоботи або ситчик чи хустку, квітки.

Розсипалися вози усіма дорогами. Спочатку купи великі, далі рідшають: то туди відділиться двоє-троє возів, то туди… Та й дорога. Спочатку бита, широка, потім вужча, менше бита, а потім уже й зовсім ледве видно в шпоришу, мов стежка. А там десь, на кінцях тих доріг і стежок — малі діти. Вже й очі продивили, виглядаючи тата з ярмарку. Той медяника сподівається, той бриля, той свистуна глиняного; та стрічки, хусточки, та ситцю на спідничку. Не сидиться в хаті, не сидиться надворі, коротка й вулиця — повибігали аж на вигін, попримощувалися на сходах вітряків.

Дядько Григорій їде підвеселений. Пробує співати. Видимо йому хочеться балакати, а ні з ким. Говорив до Тараса, говорив до кобили — ні, не те. Тому дуже зрадів^коли побачив на дорозі якогось знайомого діда.

— Ей, діду Онопрію! Діду!..

Дід став і, затуливши від сонця очі, дивився — хто його кличе.

— Здорові, дідуню! Що — вже від’ярмаркувались?

— Та… неволя заставила…

— Усіх нас неволя заставляє, дідусю. Так оце ви додому?

— Та додому ж.

— Ну, сідайте — підвезу.

— От спасибі тобі… А то хоч воно, сказать, і недалеко, а все ж…

Дід ізліз на воза. Григорій ньокнув, віз заторохтів.

— Усіх нас неволя заставля, дідусю.

— Чого там усіх? Інший їде для того тільки, щоб поп’янствувать.

— Буває й таке, ну тільки рідко. Все більше по ділу.

— А я так признаю, що від тих ярмарок тільки лихо!

— О-ов?

— Да, да!.. Ярмарки вредять справі божій! Тут до служби божої дзвонять, а тут до ярмарку всяке поспіхом. А воно ще, як на злість, і ярмарки повстановлювано — коли не на празник, то на неділю обов’язатильно.

— А коли ж його установляти? Вже ж не на робочий день.

— Та вже-ж і не на празничний! — аж скрикнув дід. Видимо його це питання хвилювало. — У буденний день тільки робота твоя пропаде, а в свято — душа. Он і йди у суботу перед ярмарком до церкви — порожня церква! Стирчать там бабок душ із шість, моляться за діточок та онуків. А самі ж діточки та онуки де? Онуки ягняток заганяють, жінки страву готують, а чоловіки вози лагодять — на ярмарок їхати. Так хіба їм до служби божої?

Старий розхвилювався. Все, що йому здавалося цінним вічною непреходящою цінністю — все те приносилося в жертву іншому богу, богу щоденності, меркантильності. Люди, мов сліпі, не бачили, не розуміють, що за дешевим видимим набутком сьогоднішнього дня втрачають велике й вічне благо. І старий не може зрозуміти, не може простити цієї людської тупості.

— А на ярмарку. Скільки гріха, скільки брехні, скільки обманства! Таке виробляють, наче Бога й зовсім на світі нема. А божаться!.. А присягаються!.. “І бодай мені добра не було! І щоб я додому не дійшов!.. Та нехай мені й очі повилазять і руки-ноги покалічить”. Пху!..

— А наторгується, набожиться, намошенничається — поспіша! А куди ж ото він поспішає? Мо’ до храму божого свої гріхи одмолити? Ні!.. До шиньку він поспішає — от куди він поспішає!..

— Що ж, — ледве знаходить можливість вставити слово дядько Григорій. Говорить він смиренним голосом, мов винуватець, що не надіється на виправдання зовсім, а бажає хоч трохи залагодити приговір. — Що ж, і в шиньку не саме тільки погане. То вже хіба, як підіп’ють люди. А поки тверезі, то й у шиньку багато доброго можна почути. Не самі ж п’яниці до шиньку ходять. Інший зайде, щоб побачитись із добрими людьми та побалакать. Другий —послухати людей та дечого довідатись новенького. На селі де ж більше зібратися людям до розмови? Нема й місця більше, як шиньок. А чоловіка мабуть уже так Бог создав, що йому не можна довго без людей буть.

Дід не згоджується й довго та нудно доказує шкоду ярмарків та шиньків. Віз злегка поторохкує по дорозі. Дядько Григорій розморений жаротою та Бахусом, куняє, хоч не хоче того показати. Але от він хропнув і сильно хитнувся. Дід замовк і з докором похитав головою. Згодом звернувся до Тараса.

— Оце я буду злізати, а ти візьми віжки та й прав. Тут дорога рівна, не перевернешся. А батько нехай проспиться. А як проїдеш балку — збуди батька.

Бо там дорога розстання — ще заїдеш хто й зна куди. Ну, прощавай.

Дід легко скочив з воза і, йдучи обіч, валив дядька Григорія на віз. Той боронився, бажаючи зберегти сидячу позицію: останні проблиски свідомості залишили наказ “сидіти”.

— Ну, ну… лягай вже, лягай, — з якимось відтінком злості говорив дід.

Дядько Григорій не боронився довго: повалився набік і захріп. Дід перекинув ноги у віз, кивнув Тарасові головою й пішов.

А Тарас, перебравшися на передок, чув себе цілком щасливим. Це ж досі йому давали тільки “поправити”, так ніби побалуватись, а кожної хвилі могла простягнутися рука, зневажливо відхилити ліктем й забрати віжки. А зараз він сам був хазяїн. Діловито цмокав на коняку, надержував, де згористо, й чвиркав слиною крізь зуби, як парубки.

XXVI

Літо промайнуло. Тарас і не зглянувся, як пройшли жнива, на полях виросли рядами жовті копи.

За панською роботою щось довго не вдавалося Григорієві перевезти хліба з поля. Люди вже молотять, а Грицькові копи ще на полі. Насилу зібрався.

Поїхав і Тарасик на поле. Воно тепер не таке, яким звик бачити його літом. Голе і все в стернах, як їжак у колючках. Про те, щоб побігати, вже нема й думки.

Коли батько почав на довгих вилах підіймати снопи, Тарасик побачив цікаву річ. Майже під кожним полукіпком ворушилося гніздо мишенят. Гарненькі такі, манюні. Батько без милосердя топтав їх ногами.

— Диви, скільки цього паскудства наплодилося!

Тарасові до сліз жаль мишеняток. Він схопив батька за руку.

— Тату!.. Що ви робите?.. Вони ж маненькі… Та-ату!

Микита зневажливо сміється,

— Ото дурний! Та вони ж жито трублять!

А потім додає поважно.

— Як мене узяли тато вперше на поле, та почали снопи підіймати. А там мише-ей!.. Так я давай їх бити долонею. Б’ю та й б’ю. Коли це глядь, а у мене рука вся в крові. Об стерно попроколював.

Тарасові дуже сподобалося їхати на снопах: так високо він іще ніколи не бував у житті. Віз хиляється на колдобинах, татко тоді кричать: “Держи-ись!”, а Тарас регочеться у відповідь.

Осінь, осінь… І забави у дітей тепер осінні, своєрідні.

Очерет уже твердий, з нього що хочеш, те й зробиш: і дудку, і млинок, і “липку” — щоб на будучий рік черешні звисока рвати, хоч іще, мабуть, не траплялося ніколи на світі, щоби цей причандал долежав у хлопця до наступної весни.

Будяки вже теж тверді — добрі дудки з них виходять. І з бузини, і з болиголова, та мало хіба з чого можна зробити дудку — аби охота! Он із гусячого пера хіба ж такі пищалки виходять! Ого!..

Наспіли груші, яблука по садках — і у хлопців появився зуд, особливий рід сверблячки: ну от свиндить і свиндить, щоб я лук накрасти. І не перестане, поки не врадеш або не заспокоять тобі той зуд іншим способом.

Підманили хлопці й Тараса полізти в садок до діда Семигласа; дуже вже гарні бергамоти у діда Семитаса в садку.

Полізли. Тільки старші ж хлопці взяли на себе функції підбирання, а Тарасові веліли лізти на грушу й трусить. А тут наскочив дід Семишас. Підбирачі вростіч, а Тарас і попався.

— Он-ба хто мій садок обтрусює! Ну-ну!.. Такого гарного батька син — і по чужих садках лазить.

Соромно Тарасові. І особливо за те, що от утоптав у болото честь батька. Оцей же Семиглас частенько приходить до нашої хати в неділю послухати читання — як же ж тепер Тарас дивитиметься йому в очі?

— Ой, дядечку, голубчику! Дідусю рідненький!.. І зроду-віку не буду!.. Ой, і помилуйте!.. Ой, і пожалуйте!..

— Та я тебе бити й не збираюся. Я поведу тебе до батька — він сам знатиме, що з тобою зробити.

— Ой, діду-усечку — бийте вже самі! Бийте, скільки хочете бийте — тільки не ведіть до батенька.

— А що — хіба батько битиме тяжко?

— Стидно мені, дідусечку!..

Щось добре засвітилося в очах старого Семигласа. Не жаль йому того десятка груш, але кодекс вини й кари він розуміє твердо й не ради себе, а ради хлопця мусить завершити цикл.

— Он бач! Тепер так стидно, а по чужих садках лазити, бач, і не стидно.

•* — Я ніколи не лазив, дідусеньку… Це й вперше.

— Та воно й видно, що вперше — прахтики нема.

Хотів іще додати: як будеш удруге красти, то не лізь на дерево.

Жаль дідові хлопця. Охоче пустив би його, як пташину, на волю та ще б і груш дав на дорогу, але — ні. Це ж майбутній громадянин села, а хто ж їх виховає, як не ми, попереднє покоління? І йде старий чоловік, кинув і садок стерегти, щоб дати науку моралі малому хлопцеві, щоб гарна людина з нього вийшла.

А Тарас аж не стямиться від внутрішнього болю. Слізьми обливається, руки дідові цілує. І так діда розжалобив, що той замалим не відмовився від свого громадського обов’язку. Але розуміння повинності перемогло — привів Тараса до хати.

Батько саме були на дворі.

— ’Доров, Грицю!

— Здрастуйте, дідусю.

— Оце привів тобі синка твого прелюбезного — обтрусив мені, враженний син, увесь садок!

Батько Григорій бачить добрі вогники в очах діда і розуміє, що тут діло зовсім не в грушах. Але робить суворе лице й накидається на Тараса.

— Лазив у садок до діда Семигласа!

Тарас не може говорити, бо захлинається.

— Ла-ла-ла-зив…

-1 тобі ото не стидно! Хіба я тебе того навчав? Ну підожди ж ти — я тобі покажу.

Дідові Семигласові стає тривожно — як би обида за поругану батьківську честь не взяла верх і Тарасові не влетіло би зверх норми. І дід починає торгуватися.

— А скільки ж ти, Грицю, хочеш йому дати?

— А скільки влізе! До руки хворостину поб’ю…

Батько теж тільки лякає, але Тарас завмирає від жаху. Та й дідові Семигласові стає страшно. Він непомітно моргає оком батькові.

— Ні, я хочу, щоб ти при мені його вихлостав. Скільки різок даси?

— Двадцять п’ять!

— Нехай на перший раз буде дві з батьківських рук. А вдруге, як попадеться — нехай тоді не здивує: випорю сам і то так, що шкура на ньому облізе.

Тарас нічого не чує, бо його трясе страх. Батько кладе його на дривітню й відміряє йому дві довгих лози.

— Тепер дай чолом дідові Семигласові та подякуй, що я тебе не запарив. Бач які добрі дід Семиглас: ти їх обікрав, вони ще за тебе й заступилися.

Хлипаючи, Тарас припадає до руки діда Семигласа, а той другою рукою гладить хлоп’я по голівці.

— Ну, нічого, нічого. Цить уже, цить… Ти приходь до мене — я тобі й так груш дам. Ну годі вже, годі.

Витягає з пазухи велике червоне яблуко й дає Тарасові. Мала душа розпливається в почуттю вдячності й великим зароком зарікається — не лазити більше по чужих садках.

ХХУП

А от уже й у лісі поспіли груші та кислиці. їздять дядьки у ліс трусити. Хто додому везе сушити, а в кого більшенько — сушню приладить примітивну в лісі та й сушить там.

У старого Желеха є сушня. То він і свої посушить і людям, хто впроситься. То біля Желехової сушні нарід і не переводиться:

одно поїде, друге приїде. І з дітьми майже всі, бо кожному хлопцеві цікаво побувати у лісі. Випросився й Тарас у матері. Правда, довгенько довелося просити — боялися мати відпускати самого.

— Хто й зна… Нікого коло вас там не буде, сама дітвора. А з дядьків хто хоч і буде, так коло сушні ж, йому не до вас… Будеш бігати там сам.

— Я з хлопцями.

— Та ото ж то й біда, що з хлопцями.

— Я вже великий, ма’

— Та великий, що й казать, ну тільки сиди ти лучче дома — спокійніше буде діло.

Але Тарас як пристав, як причепився. Тут і плачі, тут і нарікання, тут чого хочеш. А воно ж таки й справді досадно: всі хлопці побували у лісі, навіть куди-и менші.

— Ма’!.. І Йван їде Гончаренків, і Федьорка Йван, і Смалько. Та всі!.. Ма!.. І я поїду, ма!..

Словом, скінчилося побідою Тараса. Мати дали хліба до торби, сальця трошки, свиту стару. Побіг Тарас до Гончаренків: батько Йвана мав трохи грушок у лісі, то присусідився до Желеха.

Хлопці аж не стямляться від радощів, й прямо місця собі не знаходять. І не всидять. Іван усе смикає батька.

Тату… Дорога далека.

— Та далека, сину…

— Може б уже й їхати?

— Та їдь, коли хоч.

— Так я ж дороги не знаю.

— А не знаєш, то підожди.

Нарешті вибрались. їхали такою дорогою, що хлопці тут не бували: якимись ярами, глинищами. Он два ярки зійшлися й обмили горбик між собою так, що він став вузенький.

— Диви!.. Диви!.. Як ніж!

— А ти пройшов би по ньому? Я б не пройшов.

— А я б пройшов!

— Овва!.. Так би й гепнув.

І все це з піднесенням, з радісним схвилюванням.

Коли прийшло їхати нагору, батько Йванів устав.

-А ви сидіть. З вас там ваги…

Але де ж хлопцям висидіти! Позскакували й побігли ярком уперед.

Ярок вивів у чистий степ. Осіннє сонечко світить лагідно, віз м’яко котиться, здіймаючи легку, прозору куряву за собою. Іванів батько звісив ноги й мугиче якусь пісню; хлопці торохкотять між собою без угаву.

Все тут нове для них, все зупиняє увагу. Он перекотиполе погнало степом.

— Куди це воно біжить?

* — Насіння розтрушує по всьому полю. Самосіянка виходить, — пояснює

Йванів батько.

Коли засинів у далечині ліс, хлопці закричали й заплескали в долоні. Зривалися бігти, бо їм здавалося, що кінь занадто поволі йде. Зморившись, знова сідали на віз. А дядько і не звертає на них уваги: подрімує собі потроху.

От ліс. Спочатку малий, сама ліщина, а далі вже й густіший. Хлопці посмирнішали.

— Ви ж держіться гурту, — повчає дядько Нехвід. — Не відділяйтеся. Бо в лісі легко заблудити. Особливо, як хто непривищний.

— А вовки тут єсть? — несміливо питає Йван.

— Аякже! Вовків тут скільки хочеш.

Згадка про вовків трохи збила гарячки з хлопців. Вони вже з острахом поглядають у гущавину — а що, як вискочить?

От і сушня. Коло неї кілька хлопців різного віку. Тарас із Іваном живо вплуталися в усю повноту лісового життя — і почалось раювання.

Справді у лісі було по особливому гарно.

Пішли горіхи збирати. Поблизу вже всі було повизбирувано, але серед хлопців був один трохи старшенький, Смалько, то він повів усю громаду “на січу” — там іще зосталося горіхів досить.

Щоб дістати отих двойко чи тройко горіхів, ліщину треба нахилити. А коли нахилиш — горіха вже не видно поміж листям. Для того, щоб знайти горіх, треба пришморгнути рукою по всій гілці — це така техніка.

Тарас швидко навчився тої премудрості й не відставав від товаришів. Але загалом була вже пізня пора на горіхи. Що визбирали люди, а що й просто осипалося. Отже увагу доводилося концентрувати на “збиранцях”, тобто на горіхах, що визріли, випали й шукати їх треба вже під кущем, серед листя. Це найкращі горіхи.

Бувалі хлопці мріють, щоб ізнайти мишаче гніздо.

— Там, брат, горіхів!.. Та всі спілі! Та один в один! Всі починають шукати мишачої нори, розкопувати кожну дірочку в землі, але нічого з того не виходить.

Гриби збирати теж страшенно цікава річ. Хлопці спочатку як понабирали грибів, так майже самих поганих. Тарасові найбільше подобались мухомори, так він нагилив їх повну пазуху.

— Та хіба ж ці беруть? — повчає Смалько. — Це такі, що як наїсишся, то й дуба даси. Ти отакі бери, о! Оце називається справжній гриб.

Смалько оточувався малечою й читав їм цілу лекцію.

— Гриби усякі є. Є маслюки — це теж гарні гриби. Він і на піску часом росте. Та чудно: пісок сухий, а маслюк мокрий. І де він ту воду бере на сухому піску? А оце вже пустіші гриби —сироїжки, голубінки, поплигушки — таке… Синець іще нічого гриб. Гуски… А довгі такі, то зовсім негодящі — гадючі. їх теж не їдять.

— А наші дідусь кажуть, що всі гриби можна їсти, тільки знати, як їх приготовити.

Це малий Стецько. Його дід зайшов сюди із якихось лісових сторін, то справді їв усі гриби, окрім мухоморів.

А увечері — то була вже справжня казка. Показалося, що лісові забави можуть бути такі, про які й мріяти не Доводиться на селі.

Насамперед дітвора розвела коло сушні таке вогнище, що все листя на полянці кругом попеклося. Довгі язики полум’я сягали аж у саме небо, танцювали й дивно освітлювали все довкола.

Вогнище тріщить, сире галуззя шипить і карьожиться, дитячі радісні вигуки перемішуються з тими звуками. Хтось кинув жменю горіхів у вогонь. Як почали ж вони тріскати! Як почали бабахкати!.. Розпечене шкаруп’я летить в усі боки, мов золоті жуки. Одного хлопця як тріснула така шкарлупина, так зразу гуголька набігла. Сміху було!

Андрій Смалько бував уже в лісі, знає усякі лісові забави. От він кинув кілька груш у вогонь. Вирізав паличку, загострив кінчик. Грушки розпалилися, обгоріли й на них затлілася верхня шкуринка, Андрій штрикав паличку в грушу й шпурляв грушу вгору. Від руху в повітрі шкуринка розіскрювалася і тоді здавалося, що то зірка летить у темному нічному цебі. Хлопцям це страшенно подобалося, й вони всі позагострювали свої патики, понакидали груш у вогнище. Але чомусь не у кожного виходило так, як у Андрія.

А Смалько вже нове щось надумав. Знайшов пеньочок спиляного молодого дубка, плюнув на середину й усім теж велів плювати.

— Щоб калюжка вийшла.

Хлопці наплювали невеличку калюжку, Андрій витяг із вогнища жарину, бистро поклав її у ту слину й щосили вдарив обухом. Брильянтові снопи більших і менших іскор розбризкувалися в усі боки, мов водограй жаровий. Діти аж почали скакати від радощів.

XXVIII

Коло сушні робота не тяжка, але безперервна. Дрова підкладати, дивитися, щоб вони не горіли жаром, ворушити груші, висипати готові й накладати свіжих — все це мусить іти без перестану. Тож дядьки чергуються коло сушні.

Батька Йванового мав змінити на другу ніч Яків, отой, що з Залісся. По правилу Гончаренко мусив діждатися Якова, передати йому справу й дітвору й тоді вже їхати. Але Нехведові дуже пильно було додому й він, понадіявшись, що Яків скоро приїде, почав збиратися.

— Ви тут не балуйтесь, а Яків скоро приїде.

Цьвохнув шкапину батогом і подавсь. Діти зосталися самі. Спочатку вони тільки зраділи.

Але от почало вже й смеркатися, а Якова нема. Вже й смеркло, а Якова нема. Вже й темно стало — нема Якова.

От тут уже й боятися пора. Звідкілясь прийшло й обгорнуло почуття самотності, безпорадності. Одна думка, що на десятки верст нема душі живої, що куди б ти не ткнувся, куди б не пішов, усе буде ліс, ліс, ліс, — від одної цієї думки замерзала кров у жилах.

Поки було світло, стежили за сушнею, хвалилися один перед одним, що не будуть усю ніч спати, а все підкладатимуть дрова. Але коли стемніло, виявилося, що ніхто не хоче сидіти в сушні.

— Хіба ми знаємо, скільки підкладати дров та коли груші виймати?

— Нехай дядько Яків приїде та сам і підкладає.

— Якби йому приїхати, то він би вже приїхав. Хто ж, на ніч дивлячись, буде сюди їхати?

Це надаремне хтось сказав. То була’хоч надія, що Яків таки приїде й положить кінця важкому почуттю самотності. А ця фраза відібрала надію, і на серці стало холодно-холодно. Малий Санько — він був тут найменший — почав навіть пхикати, але Андрій крикнув:

— Ну чого ти реви розпустив? І без тебе…

Це теж була невдала фраза. І без тебе, мовляв , страшно.

Хтось порадив лізти в курінь. Це була думка всіх — і всі разом, штовхаючись, почали лізти у той курінь.

Це не був курінь. Просто нарубану ліщину уткнули в землю одним кінцем, зігнули й уткнули другим. Вийшла дуга. Під ту дугу можна залізти й лежати. Тільки лежати.

Так от у той курінь залізали звичайно діти спати, лягаючи покотом і тісно притуляючися одно до одного. Коли все було нормально, у куріні трималася щира веселість. Хлопці лоскоталися, душилися взаємно. А то нараз повітря починало псуватися, і це теж було дуже смішно. Часом таку реготню зчинять, що від сушні чується окрик:

— Ей, ви там! Спіть мені зараз, а то батога дам!

Тепер нічого такого не було. Спішно позалазили в курінь, причому якось так сталося, що старші опинилися всередині, а малеча з країв, де було “страшніше”.

Малого Санька відтиснули на самий край, і він почав плакати. Андрій крикнув на нього, але від того Санько ще більше розрюмсався. Тарасові стало жаль малого й він помінявся з ним місцями. Це не так то просто було зробити. Для того треба було вилізти з куріня обом, причім вилазити не головою вперед, а ногами. В звичайні часи це робилося простіше: хтось вилазив перший і з реготом витягав за ноги товаришів.

Але от усі повмощувалися, лежать. Нерви напружені, сон далеко. Трісне гілка у лісі — серце так і стрепенеться.

Хтось запропонував, щоб Андрій розказав казку. У нього баба вміє багато

казок, а від неї й Андрій навчився.

Андрій почав останню, яку чув від баби. Казка, дуже добра дома, на печі — показалася зовсім непідходящою тут, у лісі, та ще ніччю, та ще в оцій страшній самотині.

— Жив собі один цар. І вилупилася у нього дочка царівна. Як зросла — дуже гарна вийшла дівчина, багато до неї залицялося парубків, усе царевичі, та їй ні один не подобався.

— А був там у лісі один розбійник…

Квит! Страшне слово було сказане. Відтепер авдиторія вмерла… її нема… самі трупики холодні лежать у курені.

— Так от отой розбійник приїхав до царівни увесь у червоному. Сам такий бравий, кінь під ним, як вогонь. Сказано — пан, бо розбійники ж усі з панів.

— Та й почав він до тієї царівни їздити. їздить та й їздить, та все намовляє, щоб вона до нього в гості прийшла. “У мене, каже, хороми великі. А в покоях у мене золото так і блищить, каміння дороге так і блищить!..”

— Дуже захотілося царівні на те все подивитися. Сказала про те батькові й матері, але ті й слухати не хотять. “Як?.. Наша дочка, царівна, та буде кудись шльондрати? Та нізащо на світі!” Й не пустили.

— Тоді царівна надумала одурити батька й матір. Раз, коли їх не було дома, поїхали на поле, вона підговорила свою служницю, й пішли вони у той ліс.

— Пішли вони у той ліс, а на узліссі вилетів звідкілясь пташок, крутиться коло дівчаті співає: “Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!..”

Служниця чує та й каже:

— “Ой панночко! Давайте вертатися лучче!..”

— “От тобі й маєш! Скільки пройшли та й вертатися? Ні, ходім”.

— Пішли вони у той ліс. Ідуть, ідуть… Уже сонце почало заходити, а потім і зовсім зайшло. Стало темно… І взяв дівчат страх…

Узяв страх не тільки дівчат, а й хлопців. Вони теж були самі у темному лісі й могли сподіватися розбійників. Уже б попросити, щоб і перестав Андрій, алех теж несила:

— Аж нарешті дивляться дівчата — хороми стоять у лісі. Вели-икі!.. І три брихтани перед ворітьми — врр… вр-р… вр-р… — не дають і приступити.

— Царівна одному булочку, другому булочку, третьому булочку. Якось залагодила — увійшли вони з тою служницею. Входять до першого покою —пусто. Входять до другого — наче кухня. В третьому — ліжка й крісла стоять. У четвертому — гроші, повно самих золотих грошей. А до п’ятого як заглянули —так і обмерли зо страху… пішли мурашки по паннах.

Передчуття чогось особливого заморозило хлопців. Санько вже від страху не міг плакати голосно й тільки гудів. Хтось порадив йому:

— Ти накрийся з головою… коли боїшся… Ми ж бач… не боїмося…

Хлоп’я тягло на голову якесь шмаття й з тоскою згадувало, що дома зараз

у хаті світло, мати пораються, батько хомут ісправляють.

Андрій замовк. Добрі актори перед виграшними місцями роблять художні паузи. Це теж була художня пауза, тільки зроблена зовсім з інших причин: Андрієві просто урвався голос. Він не хотів теж, він нізащо не хотів показати страху, але й видобути слова не міг.

Хтось найбільше переляканий ледве прошепотів:

— Що ж… там… було?..

— А там… лежать люди… порубані… голови повідрубувані, руки… самі покійники. Дівчата… так і обмерли… Аж тут чути… торохкотять вози… розбійники вертаються… у двір заїжджають.

І тут сталося щось таке, що було страшніше всіх оповідань. Десь не дуже далеко почулося вовче виття… У-у-у-у-у-у!..

Судорога скувала всі ці малі тіла… серця перестали битись., очі безумно вирячилися у тьму.

На виття вовка обізвалося ще два вовчих голоси — один грубший, другий тонший. Так і перекликалися вони усі троє.

Потім перший голос завив ближче… потім іще ближче… Вовк наближався.

От він вибіг на поляну… Через секунду щось м’яко стрибнуло на верх куреня.

Вовк сів над самими обличчями дітей. Довго, протяжливо завив і почав скребти передніми лапами листя, накидане поверх куреня. Сміття падало на обличчя дітей, але вони вже нічого не відчували — вони були паралізовані.

Чи довго тяглася ця мука — ніхто не знав, але скінчив усе вовк же. Скребнувши ще кілька разів, він помочився на курінь, м’яко зіскочив і щез. А хлопці так і зосталися сковані страхом. Дехто заснув під ранок, а дехто так дочекався тої хвилини, коли приїхав дядько Яків і загукав:

— Ей ви, малеча! Живі ще? Не подавили вас вовки?

Криками радості стріли діти ден мужній голос, а малий Санько знов розплакався.

Навперебій оповідали дядькові пригоди минулої ночі. Яків тільки хитав головою. Він чув себе винним. Добре, що так минулося!.. А якби…

XXIX

Осінь.

Закінчився цикл праць, що відбирав усю силу, енергію всіх мускулів, напруження розуму. Трошки більше спочинку — і твориться поезія. Розцвічує людина коли не будень свій, то хоч празник.

Перше таке поетичне свято — це Маковій. З якихось давніх віків донеслося воно до сьогодняшнього дня, і оце далекий нащадок згадує предка, шануючи “зело землі і лоно вод”. Водою, тим символом очищення, святиться плід землі — трави, квітки й хлібний колос.

Катря в переддень Маковія пішла на луки по квітки.

— Мало тобі своїх? — кажуть мати.

— То свої, а то я хочу нарвати ще й польових. Щоб ні в кого не було стільки квіток, як у нас.

І Тарас ув’язався. Пішли далеко — аж під ліс.

Гарно було на луках. Катря розливається — співає. І Тарас підтяга. Пам’ятливий він вийшов на пісні: почув раз — уже й зна.

Немилосердна Катря на квітки — так би усі й позабирала. Уже великий жмут, а й ще рве.

— А хто то ходить під лісом?

Катря придивляється й пізнає бабу Ненащиху.

Був собі Ненашко колись. Жили вони удвох із бабою, дітей не було. Він трохи до коней знав, а вона трави. І багато людям помагала. Та не так, як баби шептухи, що більше голову морочать. Он покличте Зміючку сояшниці заварити. Так вона вам до горщика і пшона, і веретено вкине, і щітку, голку, ножик, копійку й тільки зверху маненький сояшничок.

А у Ненашки нічого того нема. Дасть трави й скаже пити з молитвою. Знайшлися лихі язики, що почали були нашіптувати — чи не відьма часом Ненащиха. Але велика богомільність і те, що баба до всіх ласкава, нікому не робила зла, врятувало Ненащиху від людського поговору.

Оце й тепер вона вийшла трави збирати. Бо ті, що посвятяться на Маковія —найпомічніші.

Катря, побачивши бабу, аж бігцем до неї. Привіталася ласкавенько. Ненащиха придивляється: не добачає трохи та й проти сонця невидно.

— Здорова, здорова, дівонько. А ти ж чия будеш?

— А я Катря, Шевченкова Катря.

— А-а!.. Що ж ти тут робиш?

— Зіллячко збираю на завтра.

— Зіллячко? Це добре діло, добре діло. І я оце по зіллячко прийшла — мо’ кому здасться, нехай не придасться. Ану покажи, чого ти там поназбирала. Петрів батіг… Це гарна травка, помічна. Як хто блювати почне, або бігачка нападе, так дають пити. Малих у ньому купати добре… Гарне зіллячко. А оце — щебрець, теж гарне зілля. Від голови помага’ — голову ним парити треба. Німичка… Це від зубів. Як прикласти оцього зілля — зразу заніміють зуби. Кудрявчики… Ну це від нечистої болісті… Струпи на голові теж ними парють… Гарного зіллячка набрала, дитино, гарного.

— А у вас, бабусю, яке?

У мене? Та й у мене таке, як і у тебе. Оце різак. Як усередині ріже, то помагається ніби, як пити. Оце деревій — від живота. Полинок… Це як хто тужить, тоскує — добре пити. І як у грудях заболить — теж. Підбіл — на рану добрий.

Катря слухає та на вуса мотає. їй усе хочеться запам’ятати. Слухає й Тарас, але у нього свої думки. Нараз виривається:

— Бабусю! А чи правда, що ви на помелі на Лису Гору літаєте?

Загальна ніяковість. Катря почервоніла й смикнула брата за сорочку. Баба

Ненащиха сумно зітхнула.

— Ні, сину… То тільки так з дурного ума говорять. На помелі ніхто не може літати… Ну, йдіть же собі, дітки, а я ще піду у ліс, далеко…

Катря дуже довго виговорювала Тарасові. їй жаль було, що втратила таку нагоду дечого навчитися.

Додому принесла цілий оберемок квітів. Мати аж здивувалася.

— Куди їх стільки ти натарабанила? А це нащо? А це?

Та ми, мамочко, не все понесемо святити. Що понесем, а що й так засушимо — воно, може, й здасться. Мене баба Ненащиха навчила.

— О!.. То вже й ти в лікарки берешся? Гляди, як би у ставку не скупали. Мати труть мак на коржі та шулики. Катря сортує свою здобич. Потім

пішла до стіжка, насмикала колосків пшениці й звила перевесло. Обкрутила ним сніп зела, уткнула туди воскову свічку — аж тепер готово!

— Гляди ж потім із цього перевесла навиминай зеренця!

Катря знає. Те зерно мішають потім до посівної пшениці — кажуть зони тоді не буде.

Дивний вигляд мала другого дня кирилівська церква. Мов усі дооколичні луки, наче той Бірнамський ліс, посунулися до огради. Всюди квіти, квіти, квіти усіх сортів, які тільки родить українська земля. І свіжі й засушені, і в малих пучечках і великими оберемками, як у Катрі.

А коли скінчилася обідня і вийшов священик у ризах, церковні брати позабирали корогви, церковні сестри образи, а на дзвіниці вдарили “веселенької”, люди позапалювали свічки у своїх квіткових снопах — так і справді стало всім гарно.

І йшов цей величезний похід аж до Нижніх Криничок — це у долинці три криниченьки рядом є. Там батюшка освятили воду й тією водою бризкали зело.

Тарасові було цікаво — як це так? Була-була собі звичайна вода у криниці, а тепер стала свята. І яка ж вона єсть тепер? Чи солодка, чи пахуча?

Коли піп бризкав, Тарас висолопив язика. Кілька крапелинок упало й на язик. Нічого особливого — вода, як вода.

А Катря — аж сяє. От уже для кого празник, так празник! Додому йде —мало не танцює. І в кого вдалась така життєрадісна?

XXX

Осінь.

Село починає приваблювати до себе всякого сорту людей. Он ганчурник приїхав. Дзвінким тенорком кидає через плоти зазивну пісню:

Ганчуркі! Ганчуркі!

Дявчуркі!

Нясітя ганчуркі, ганчуркі!

А ви, маладіцьі,

Нясітя тряпіцьі!

Тряпі-іцьі-ьі!..

Наголоси витягає довго, і у нього виходить — “кіганчур… кіганчур… кіганчур”…

З дівчатками-підлітками хто-зна й що поробилося від тих криків. Мов показилися! По горищах нишпорять, по всіх закапелках лазять, метушаться, матерям обридають.

А ганчурник розіклав уже свої богатства на возі — аж очі сліпить! Тут і сережки, й перстеники, й хрестики, й образочки, намисто, а для хлопців гачки на вудку, ножички складані, книжечки.

Тарас побіг із цікавості. Тим більше, що вся вулиця дитяча там. Поприносили ганчір’я, простягають, а ганчурник коверзує.

— Што ш ти мало принесла? А ишто хатиш сережки. Этта, брат, ти мой, сережки дорогие. Принеси ишшо столько — тади дам.

У нас немає більше, — шепоче бідне дівча, а у самої слізки на очах крутяться.

— А ти спадницу маткину приняси али рубаху украдь, — не то в жарт, не то серйозно радить москаль.

Дівчинку в жар кидає від такої пропозиції, й вона відступається в товпу, забувши й про сережки й про своє ганчір’я.

Декого вже наділив ганчурник перстенями, хрестиками; у тих щасливців очі світяться радістю й не налюбуються вони своїм багатством.

Взяла й Тараса охота. Особливо книжечку йому хотілося. У червоненькій палітурці — така ловка.

Мотнувся стрімголов додому. Бомбою влетів до хаіти.

— Ма!.. Давайте ганчірок!.. Та багато!.. Ганчурник… книжки…

А сам і не здишеться. Та його ждало велике розчарування. Він забув, що в сім’ї ж є Катря, і що ця Катря вже цілий рік збирає ганчір’я, бажаючи виміняти на разок намиста. І вже від Катриного ока не сховається й найменший клаптик якої ганчірки, тим більше, що це все йде за згодою матері й її благословення.

Тарас засумував, коли мати об’явила, що ганчірок нема.

— Катря усі ганчірки забрала. Піди попроси — може вона за свої й тобі що виміняє.

Тарас чкурнув назад. Катря вже коло воза. Передає ганчурникові величенький жмут добре складених і перев’язаних ганчірок. Ганчурник важить на руці.

— Што ш табе? Перстенечек што-лі?

— Ні. Мені отой разок намиста.

— Маниста?.. Вишь чево захотела! Этта, брат, монисто дорогое.

— А як дорого — давайте ганчір’я назад.

— Вишь ти какая приткая! Ну, на тебе твоє добро назад. Положи в суп —може навар будя.

Це з обох боків була ставка на психологію, але ганчурник програв. Катря взяла ганчірки й повернулася йти назад. В цей момент підбіг задиханий Тарас.

— Мати… щоб ти… й книжку…

— Ні, Тарасику… Ходім додому: дядько не хоче наших ганчірок.

Як уже вона йшла від того воза, то інша справа, але факт, що йшла. А ганчурник наче й не дивиться в її бік, але все бачить і мусить признати побіду за дівчиною.

— Эй, ти, дефка! Вернись!..

Катря не думала навіть, що це до неї, аж уже діти почали кричати: Катре!.. Тебе дядько кличуть!..

Вогники радості заблисли в очах дівчини. Але вона витримувала характер і вертала повагом, хоч хотілося бігти.

— Ну, давай уж твоє добро, бяри монисто, шут з тобой.

— Ні, ще й книжечку дасте. Яку, Тарасе? Тарасик показав найблискучішу. Червоненька палітурка й золотий хрест вибито посередині.

— О, брат ти мой! Етта ти… Губа, брат, у тебя не дура! А ти, дефка, што ж? Раз о^ну цену правишь, а раз другую? Ну, да уж ладно, ладно…

Йому навіть подобалося, що таке мале дівча, а так зуміло за себе постояти. Ганчурник і не знав, яку довгу школу перед тим пройшла Катря, як вона годинами вистоювала й дивилась на справжніх дівчат. З ними й говорить ганчурник інакше, й дає їм не те, що він хоче, а те, чого вони добиваються.

Ганчурник недбалим рухом кинув Катриного жмута до своєї скрині, дав дівчині разок пофарбованого намиста, а Тарасові роззолочений поменничок. Катря вдавала спокійну, хоч усе співало й грало всередині, а Тарасик не крив свого захвату; аж заляпотіли п’яти, як він кинувся до матері.

— Ма!.. Дивіться! Та ви тільки подивіться!

— Ох, яке ж і гарне! — машинально говорила мати, шурхаючи в печі.

— Та ви й не подивилися! Та ви, лишень, гляньте!

Мати повертала голову.

— Гарний поменничок. Це ти батькові дай.

— Навіщо батькові? Я сам буду бавитися.

— Що ж ти його у пісок понесеш чи що? Це річ церковна, бавитися нею гріх. Тут тільки догадався Тарасик розгорнути книжку й подивитися всередину.

Сподівався побачити там безконечне число різних малюнків, а побачив кілька клаптиків чистого паперу. Зовсім чистого, навіть нічого не написано.

Тарасик розчарувався. Йому здавалося, що ганчурник мусив би попередити, сказавши — дивись же, там картинок нема. Книжечка втратила ціну в очах Тараса й він байдуже віддав її матері. Але образ рудого ганчурника з подертим гречушником на голові, дзвінким голосом і швидкою мовою назавжди зостався в пам’яті хлопця.

XXXI

А то цигани приїхали. Десь там вони зупинилися за околицею, а одразу стало повно їх всюди, й наче аж гомін який пішов по селу.

Як тільки хтось перший гукнув — цигани! — піднялася суєтнява. Де висіло яке лахміттячко на тину, сорочка чи чоловікові штани — одразу зривалося, бо, відома річ, як тільки покажуться вулицею цигани — нічого не вдержиш на тину. Інші баби біти та хапали дітвору з вулиці.

Дівчата млосно думали про наявну можливість щось довідатися з будучого: Чи вернеться Степан із заробітків, чи прийдуть старости цього року та ще якби знати й від кого.

Хворі покладали надію на шептух-циганок, бо над них ніхто не відшепче. Дядьки дожидали циганів як майстрів ковальської роботи, бо циган природженний коваль. Дехто думав повести кобилу до циганських жеребцід, а дехто міняти надумав, сподіваючися, що він обдурить, а не його.

Отже, хоч усі нарікали на циганів, хоч кожен казав: “О! Вже принесло цю наволоч!”, але все ж цигани входили якимось боком у нормальне життя села й село не відмовлялося від тої участі.

Тарасик бавився на вулиці з Ориною, коли через плоти, через огороди понісся крик: “Цигани!”. Якимось бездротовим телеграфом то встигало приходити до кожної хати, і коли десь на вигоні забіліла перша циганська фура, то вже мати Тарасова вибігла на вулицю й хапала і своїх і сусідських дітей. Сусідка відробляє сьогодні залеглий день.

Тарас вибіг із хати. На вулиці одразу ж наткнувся на циганку. Це була нестара ще жінка, одягнена в яскравих кольорів лахміття, з великими сережками у вухах, перстенями на пальцях. Вона тримала за руку Явдоху Колужниченкову і щось їй нарозпів приказувала. А Явдоха і червоніє й ніяково посміхається… Сором їй, що виперлася на вулицю ворожити, а й відірватися несила, бо циганка говорить такі солодкі речі й взагалі — “як у во ко вліпила!”

Тарас пробіг. Вулицею йшло двоє циганів. Один старий, другий молодий. Чоботи у них добрі у обох, штани широкі сині, на плечах куртки розшиті узорами. Ідуть спокійно, розмовляють по своєму — певне, чимчикують до якого знайомого.

Тарасові кортіло на вигін. Коли прибіг — побачив незвичайну картину. Весь вигін засіявся білими шатрами. Стояли розпряжені кибитки, лежали яскраві

перини, подушки, ковдри. Горіло багато вогнищ і варилася страва.

Голі циганчата, як метелики, літали то туди, то сюди. Вони прямо фізично не могли встояти на місці спокійно, бо коли яке й стояло, то пританцьовувало й уся шкіра на ньому ходором ходила.

Із ближнього шатра вийшла молода дівчина, вбрана чисто, красиво. Це була, мабуть, дочка вождя. Вона стала проти сонця й якось жагливо потягнулася. Наче аж чути було, як хруснули молоді суставчики, як випнулися жадібні груди і вся постать, гаряча, пристрасна, томилася в одинацтві.

Недалеко в ямці бавилися циганчата. Вони побачили Тараса, щось поджерготіли між собою і, як хмарка шпаків, кинулися до нього. Тарас тікати. Але хоч і добре він бігав, та все ж не йому мірятися прудкістю з бистроногими циганчатами. Скоро вони догнали його й почали смикати в усі боки, регочучи та приговорюючи щось по-своєму.

Спочатку Тарас перелякався й хотів прикнути: “Мамо!” Але потім розсердився — я-ак не торохне одного в пику, а другого в живіт, а третього по шиї, то тих мов язиком змело.

Побігли кликати кого з старших, але Тарас не чекав і чкурнув додому.

— Де ти був?

— Циганів дивився… на вигоні… — а сам не здишеться.

— Матінко пречиста! Так ти ото аж на вигін бігав? Та там же ж цигани могли тебе ухватити!.. Бачив у них казани над вогнем? Отоб взяли тебе та й укинули в казан. Отоді б знав!

— Ма’!.. А звідки вони прийшли?

— ’То й зна… Ми об тім не знаємо нічого. Оце приїдуть невідомо звідки, побудуть тут трохи, а потім подадуться вп’ять хто й зна куди. Отак і ходять увесь вік.

-1 хат у них немає?

— Немає. Отак і живуть під отими своїми шатрами й зиму й літо — тому вони й до холоду привичні. Кажуть же, що як у циганки знайдеться дитина, так хоч би яка зима була, а циганка занурює дитинча у ріку, у воду. Тому вони усі такі тверді на мороз. Тільки якісь вони… хай їм ураг.

— А що?

— Та здохлятину їдять. Як почують, що де здохла свиня, або худобина, то й з десятого села прийдуть, відкопають стерво й їдять. Це, кажуть, “божка вбила”… А до церкви не ходять і ніхто не знає, яку вони віру держать. Ото ж про них співається:

Ой цигане, циганочку — яка твоя віра?

Твоя жінка у середу борщ із салом їла.

Катерина проспівала веселенький мотивчик, а Тарас поглядає —чого це мати такі балакучі?

Та все ж цигани не довго були у селі. Щось почали пропадати коні у людей. Дядьки зібралися, погомоніли — й виправили до циганів делегацію. Вимога була зараз же спакуватися й гайда з села.

Цигани, було, закомизилися.

— З якої речі? Ми не крали ваших коней! Обшукайте весь табір!

Депутати відповідали їм спокійно.

-1 ви не малі, і ми не діти. Коней своїх ми не тільки в таборі, а й на двадцять верст у вокрузі не знайдемо. Але, що вони ваших рук не минули або не минуть, так це теж правда. Так от, щоб не було між нами сварки, щоб усе було по-хорошому — забирайтеся і їдьте ще сьогодні.

— Ми не самовольно тут стали! Ми взяли дозвіл у пана! Нам пан дозволив! Ми з вами й балакати не хочемо! Ідіть до пана!

— До пана ми не підемо, а кажемо вам іще раз: збирайтеся й їдьте по-хорошому.

— Але ж ми роботи порозпочинали! Ми людям робили!

— От на це й дається вам урем’я півдня. Яку зможете роботу — закінчіть; яку не зможете — так розквитайтеся, а тільки щоб до вечора вас тут не було.

Цигани почули, що цими словами говорить до них колектив і що боротьба тут надаремна. Село могло вийти з коляками й прогнати силоміць.

Молодь, правда, готова була прийняти бій, але старші знали, що це неможливо. Навіть в разі побіди цигани програли б, бо вістка пішла б із села в село, й їх ніде більш не пустять, не продадуть шматка хліба, а не один може й головою наложити.

Все це зваживши, старшини рішили справді ліквідувати усі справи й їхати далі сьогодні ж. Цигани хотіли хоч напаскудити чим-небудь кирилівцям — млина спалити абощо, але й того не було дозволено.

Та й ніяк було: коло табору весь час стояло два парубки кінних і дивилися чи не буде якої шкоди. Аж зубами скрипіли цигани, проїжджаючи мимо, а циганки блискали очима з-під кибіток.

Проскрипів останній віз — і цигани потанули в безвісті. А Тарасові надовго стало і роздумувань і розпитувань про той цікавий нарід.

хххп

Загалом повезло Тарасові цієї осені на всяких чужоземців. Раз бавився він на вулиці, коли як не загавкають собаки! Прямо так і улягають.

Глянув — іде щось чудне вулицею. У брилі з широкими крисами, у синьому плащі, лице не наше, вуса тонкі й довгі, за плечима коробка і в руках палиця. Тою палицею чужосторонець холоднокровно помахує ззаду, привичним рухом обороняючись від собак.

Тарас побіг до матері.

— Мамо! Що ото воно шалається вулицями отаке й отаке?

— Ох, моя ненечко! Це ж венгерець! А де він? Далеко?

— Та оце зайшов до Кущів у двір.

— Біжи ж, Тарасику, та перестрінь його. Скажи — йдіть, дядьку, до нас. Мати, скажи, кличуть. Мо’ в нього семибратня кров є…

А семибратня кров була потрібна Катерині от навіщо.

Отож ізнайшлася ще одна дитина у Шевченків. Катерина як помітила, що зайшла — заплакала. Батько був під той час у хаті.

— Чого ти, стара?

— Боже ж мій, Боже ж мій!.. І самим їсти нічого, а тут іще діти.

— О!.. Тим не журися, Катерино, — каже батько. Та так у нього лагідно це вийшло й чуло. — Ти тим не журися: Бог дасть діти — Бог дасть і на діти. Не нарікай, а кажи — слава Богу. Діти — то ж божа роса! Вони зрошують наше сіре життя. Щоб ми й робили без дітей? Нещасні ті люди, що дітей не мають. Он старий Карпенко. Наче й достаток, наче й усе є — навіщо воно йому здалося?

Він і сам каже: “Що мені, каже, любити, коли я дітей не маю? Хіба волики?”

— Та я хіба що… Тільки біда ж у нас, недостатки…

— Що поробиш, стара — така наша доля.

— Четверо, а це буде п’яте. Ну, що ми з ними робитимемо?

— А ти, жінко, підтягнись, щоб було сім. Щоб як у приказці: де є сім — там і доля всім.

— Тобі ще жартувати хочеться… Але доля не пожаліла. Народилося дівча —таке, як курча. Страшно за нього й узятися. Чи недоїдок чи робота тяжка?..

Баби судачили коло криниці.

— Оце Грушівським таки Бог помага…

— Та отже ж…

-1 скажіть же, бабочки! Що кому нетреба, тут тобі й п’ятеро й семеро, а як у кого — то й нема зовсім. А хотять — Боже, як хотять!.. І не посила Господь.

— Треба окахвиста одслужити спасителю.

— Ніт, це не поможе. А треба молебня одслужити Семену.

І не Семену, а Савустяну.

— Та все одно, бо вони обоє з дітьми на руках стоят.

— “То й зна… Кажуть, як ото народиться дитина, а баба переріже пупчик, так треба оту кровцю з пупчика пити.

— Нічого ви, баби, не знаєте. Треба сходити на богомілля до Київа, до Лаври. А там, у печерях, замовити обідню за три рублі й попросити, щоб дали подержати владенчика.

— Якого владенчика?

— Та такого. Там є у гробі владенец із отих, що ото Ирод чотирнадцять тисяч побив. Так от треба попросити, щоб дали на руках подержати. Щоб обом, поперемінно: трохи чоловік подержить, трохи жінка. Оце так помага, і я скажу, що помага. Бо именно сама взнала. Бо як пішли ми із старим до Київа…

Баби вислухували, єхидно посміхаючись. Знали, що в данім випадку більше поміг не молебень, а салдат, що стояв на квартирі саме перед тим, як іти на богомілля.

— Господи, Господи!.. Що одно просить у Бога, а друге ще ненародженого стратити хоче…

— Про кого це ви, кумо?

— Ніби не знаєте й про кого…

— Про Веклу?

— Атож! І чого вона тільки не робила: і чупрун-зілля пила, і чували таскала, і до кадовба перехилялася!..

— Як гвіздком забив Омелечко.

Баби допалися й паретерли кістки всім.

А в хаті Шевченків лиха доля не спала й приготовила нове горе.

Спочатку все йшло наче нічого. Слабеньке дитя, ну й слабеньке — не всім же бути дужими. Але раз, коли вже підросло трохи, помітила Катерина, що мале не веде очима за світлом.

Мов колька кольнула матір у серце…

Тремтячою рукою наблизила світло до очей дитини — дитина й не моргнула. Мати одвела світло убік — дитя не реагувало.

— Сліпе! — сказало щось жорстоким голосом, і Катерина почула, як під нею підкошуються ноги. Вона не вірила сама собі, не вірила своїм очам, запевняла себе, що помиляється, що це їй так здалося, але кожний пережитий день говорив, що це не помилка, не випадок, а що це сумна, страшна й жорстока дійсність.

Катерину це прибило. І без того невесело жилося, але була та радість, що хоч діти здорові. Тільки тепер вона відчула, яке то велике благо — здоров’я дітей.

І така любов прокинулася в серці бідної жінки до цієї тричі нещасної дитини, що сама аж дивувалася. Все б цілувала та голубила. Уночі встане — руками обсушить, а сльозами намочить.

Дивиться довго, пильно — все хоче уловити проблиски якоїсь надії. Схилиться над дитиною, а серце кричить: “Господи! Покарай мене, чим хочеш! Нашли на мене хворобу яку — тільки нехай оце маленьке не мучиться на білім світі!..”

Заридає, обніме щупленьке тільце… Так би й вросла в нього, так би й увібрала в себе.

Довго вагалася, — як сказати чоловікові. Не хотілося його журити.

Нарешті зважилася, сказала і здивувалася, що Григорій прийняв цю звістку… не те щоб спокійно, а якось покірно.

— Воля божа… Проти божої волі не підеш. Будемо нести, стара, свій хрест…

Катерина тихо плакала.

-1 дитини жалко й самих себе жалко.

— Що ж… Ну-да жалко, але нічоїтГне вдієш. Якби це через наш недогляд, з нашої вини трапилося — ну… А то ж видима річ — боже наказаніє за гріхи наші.

На тім дядько Грицько й примирився. А Катерина не могла. Насамперед рішила лікувати.

— Буду ходити по всіх бабах, по всіх ворожках, може, натраплю на таку, що —й вилікує.

І ходила. Носила останні яєчка, курочки. Ворожки шептали, плювали, зливали, але нічого не помагало.

Тоді Катерина рішила лікувати сама. Зверталася до кожного по раду і кожне радило, як уміло.

— Ви, кумочко, найдіть зілля, що ото називається щ е ц ь. Воно як цвіте, так між кільцями головок збирається вода дощова — так отою водою мити очі.

Катерина шукала зілля щець, знаходила якесь підходяще (мо’, це й не воно зовсім), ходила туди в дощ, збирала ту воду в пляшечку, мазала дитині очі, але помочі не було.

Та що той щезь чи щець? То таке… А от є зілля дев’ятосилник. Якби його на дев’яти утренях освятив — так ото! Помагає проти всього!

Проти всього… Се цікавило Катерину менше, їй треба було ліків спеціально до очей. Раджено їй смалець із мнюха.

— Мнюх — він у норах живе. Ото, лазючи під землею, як натрапить де на воду, то попливе-попливе тою водою і вирне десь у такій криниці, що ніхто тої криниці не знає. Отам його зловити, зарізати й повісити на сонці. З нього потече смалець. Так отой смалець, кажуть, дуже помага на очі. Це ви, ма’ть, шили коли у п’ятницю, кумко, та й зашили дитині очі.

І таких порад було без числа. Були й такі, що добре треба подумати, перше ніж зважитись примінити.

— Ніщо, я вам кажу, не помога так від очей, як моч людська.

— Як же то? Де ж її брати?

— Та не брати, а прямо …ну, прямо зробити на очі.

— Ой Бо-же ж мій!.. Та я-ак же це?.. Та це ж і в ротик можна дитині налляти.

— Ротик затулити.

— Та все ж… Це ж як, скажім, я… так і дитину всю обіллєш…

Та це лучне мужикові робити. Він може куди хоче направити, може помаленьку пустити, аби очі промилися.

Катерина задумалася. Очевидно, для цієї маніпуляції треба ужити Григорія

— бо кого ж більше? Але як йому сказати?

Довго вагалася — і не надаремне: Григорій як почув, то навіть розсердився.

— Чи ти здуріла, жінко, на старості літ? Навіщо ти слухаєш отих дурних бабів? Ну що воно зна, як ото тільки й дороги їй, що від печі до корови, а від корови до печі? А отже береться ще й людям радити. Ти знаєш, що було у Вільшаній одному пастушкові? Отак теж послухав бабського розговору та й попросив товариша — мо’, ка’, поправляться. А тому що? Взяв та й налив. А він був заражоний, отой товариш. Та як прикинулося тому бідному парубкові так вилізли очі зовсім. Боже спаси, це робити!

— Так ти ж наче здоровий, наче в тебе нічого нема.

— Так поки що Бог милував, а тільки хіба ми знаємо? Хіба ти знаєш або я? Ні, стара! Кинь краще оті бабські дурощі та здайся на волю Божу. Як захоче Господь — верне зрєніє, ти й сама не помітиш коли, а як не захоче, то й сто баб тобі не поможуть. І не сахайсь ти вже до них, хай їм усячина.

Але Катерина не піддавалася й все шукала “средствія”. Порадили їй ще одно, але це треба ждати дуже довго. На Великдень освятити сире яйце й Сховати. І держати доти, аж білок у ньому затвердіє, як шкло. Так оце шкло й помагає.

— Чи буде більмо у худоби чи у людини — все одно. Настругати того шкла в порошок, набрати до пера трошки і вдмухнути в більмове око. Зроби так до трьох раз — і всяке більмо зійде.

— Ну-да… може воно й добре, але це ж чекати Великодня, а потім сушити кілька місяців, а тут зараз край треба.

І зосталася одна надія на семибратню кров. Це вже такий лік, що над нього і в світі нема. Так усі кажуть, хоч ніхто толком не знає, що воно власне таке.

— Хто й зна, що воно… рожевеньке таке. Венгерці ото його більше носять, десь у далеких краях його знаходять. Тільки мошенства з тим багато: дасть тобі венгерець якоїсь камінючки й каже, що це іменно семибратня кров, а ми знаємо?

Але всесцілющість справжньої семибратньої крові не підлягала сумніву. От чому й зраділа Катерина, почувши, що венгерець знайшовся в селі.

Не надіючись на Тараса, вибігла й сама за ворота, щоб не прогавити.

От показався і венгерець (мабуть, то словак був). Він ніс коробку за плечима й щось вигалайкував. Собаки гурмою за ним.

— А у вас ліки єсть? — завмираючи серцем, спитала Катерина.

— Лікі? О-о! У мнє єзд разній лікі! І на зуп, і на хольова, і на рука, і на ноха

— разній-разній єзд, лікі єзд. Только корошь фрау ни будит денга жалет.

Він розкривав свою коробку й показував пляшечки з усякого кольору рідиною: жовтою, червоною, синьою… Наші люди не люблять “білих” ліків: то, кажуть, водичка.

— Сто от зуба, ето ліхоратка, ето хольова, ето рука, ето брушко немношко…

— А семибратня кров є?

— Єзд, єзд!.. Чічас найду.

Пошарив у коробці й витяг якусь загорнену в папірець грудочку.

Катерина хвилювалася. Оце ж і єсть той чарівний лік, що зробить маленьку Марійку видющою!

— А що коштує цей шматочок?

— Сей шматочок? Тва рупля і одна польтін.

— Ох лишечко! Що ж мені робити? А в мене тільки три копі.

— Отна рупля і отна польтін? Нілза!.. Мальо!..

— Що ж як немає більше… Тоді нехай другим разом.

— Зашем тругім расом? Немношко шнапс, немношко кушай — і нішефо!

— Попоїсти? О, тоді добре! І горілки дам, і попоїсти дам — тільки віддайте, ради Бога, за три копи!

— Допре, допре — віттаю.

Катерина побожно взяла чарівний медикамент, загорнула в ганчірочку й сховала під образи.

Дістала загорьовані свої мідяки із скрині, розплатилася. Попросила венгерця за стіл, дістала із шафи осьмикутну мальовану пляшку, з печі витягла пироги з сиром, борщ, внесла сметани, поклала венгерцеві на коліна чистий вишиваний рушник.

Венгерець хоч і просив тільки чарочку, але хиляв добре, отже під кінець частування таки добре підвеселився. Говорив без кінця, але Тарас нічого не розбирав — дуже вже по-чудному говорив цей чужак. Тарас навіть спитав матері по відході венгерця.

— Ма!.. А що то він усе говорив?

— А хто й зна, сину…

— А як же ви з ним балакали?

— Та так і балакала: що допойму, що догадаюся, а що просто так мимо вух пропустю.

Коли увечері прийшов дід Іван, похвалилася Катерина й йому, що тепер уже все гаразд, мала скоро буде здоровою.

-Той зна, — роздумливо говорив дід, покурюючи люльку. — Є, кажуть, такі дохтори, що можуть усяку хворобу пользовать, ну тільки де ж їх шукать? Вони по великих містах живуть і з панами діло мають. А наш брат більше на Бога надіється та на святу водичку. Вона, чуєш, від усього помага: і від різачки у пупі, і як ногу вивернув… А попові помага від порожньої кишені. І здорово помага! Лучче всякої семибратньої крові.

Позіхав. Казав, що не виспався: уюнів ходив уранці ловити.

— Нічого собі, гарні оюнці. А як торік узимку — чуєш, Тарасе? — пішов я трусити верші. А торба у мене дірава: що покладу, а вони й повилазять; що покладу, а вони й повилазять. Так я розсердився та й висипав їх на льод. Та вже як подубіли на льоду — тоді аж забрав у торбу.

— А хіба у воді тепліше, як на льоду?

— Аякже! Ну да тепліше. Від води взимку аж пара йде — бачив? Так ти, Катерино, не журися. Поможе ота кров — добре, а не поможе — нічого не поробиш.

Дід не сидів довго, скоро пішов. Але жалів потім, бо саме сват Бойко із Моринець прийшов, Катеринин батько.

Він теж радив не журитися. Видно народня філософія виробила вже певний круг дозволених почувань, і журба трохи більшої міри в той круг не входила.

— Від неї серце сушиться й кров останавлюіцця…

Ще казав старий Яким, що не знати — може, з оцією сліпою дівчиною й щастя прийшло до хати.

— Бо щастя — це така штука, що не вгадаєш у чому воно. Є, правда, такі люди, що знають. Він бачить по людині чи по скотині, хто щасливий, а хто ні —ну, нам цього не дано.

Розповів цілу легенду про людину, яка бачила людське щастя під усякими формами. Катерина слухала уважно й думала — а може, справді?

XXXIII

Але щось не приходило щастя до хати Шевченків, і сумно якось у ній жилося.

Найвеселіші — то Тарас і Орина. Катря вже ділить сум батьків, а Микита так той усе старається показати за байбардзо. Взагалі він задається. Оце їздив сам під хуру, так тепер і не приступай до нього: “поборені”, “завертні”, “орчик”, “рептюх” і сила всяких інших спеціальних термінів так і сипляться у нього з язика.

Мати вічно в клопоті, вічно в нужді — і вічно в тузі. Приходить празник, хочеться ж і до людей піти, погомоніти, а в чому вийдеш? Роки підійшли тяжкі, з одежі вибилися чисто. То сяде Катерина коло вікна, підіпреться рукою й дивиться, як люди повбиралися та йдуть одне до одного: ті до кумів, ті до сватів, ті так до знайомих…

— Мамо! Чого ви сидите? Мамо!.. Чого ви плачете?

— Та нічого, сину, то я так…

Батько вічно похмурий, неговіркий. От лежить, тяжко йому встати занедужилося щось. А вставати треба, бо ще вчора “сухоперний” приходив. Це прикажчика так прозвали. Бо він носив якийсь чудний сюртук і називав його “сухоперним”.

— Ей, Ригорій! Завтра зранку копати канаву на казну!

Дядько Григорій тільки махне рукою — знаємо ми вашу казну. Але йти треба, хоч і недужиться.

— А ви не йдіть, тату, — пропонує Тарас.

— Як би ж твій батько та не був кріпак.

— Чому кріпак?

— Відчепись. Виростеш — сам довідаєшся.

Тату! А що то казав отой чоловік, що води заходив напитися: “Ми споконвіку, казав, у козацтві?”

— Отож не кріпаки й єсть, а козаки. То ще здавна повелося, не за нашу пам’ять. Которі на війну ходили — називалися козаки. І вони вже не правили панської роботи. А які не ходили на війну, ті попали у кріпаки.

— А ви підіть на війну, тату.

— Грицю… А мо’ б ти таки й не пішов? — вставляють мати.

-1 що ти ото мелеш? І як же би я не пішов, коли сам пан велів!

Пан!.. Це було якесь магічне слово. “Пан хоче”, “пан не хоче”, “пан сказав”, “пан не звелів” — і це був закон. Це було щось більше навіть, ніж Бог. З Богом іще можна якось боротися.

Бог посилає дощ — можна сховатися під повітку; бог посилає мороз — можна тепло одягтися і т.д. Але проти пана, проти його волі йти було ніяк.

А самого пана в той же самий час ніколи не ви,цко — проявляється тільки його воля. І це дивно. Он у діда Семиїласа є садок. Його, Семиїласова , воля

— щоб парубки не крали яблук. А воля парубків — власне ті яблука красти. Семигласові не досить самої волі, а треба й власної наявності при акті покражі. Окрім наявності, треба мати коляку в руках — тоді тільки Семиїласова воля зможе проявитися.

А пан сам зостається незримий, а воля його проявляється. Та ще як!

Тарасові дуже цікаво було побачити пана — який він єсть? Мабуть, висо-окий-високий, бо в нього руки довжелезні. Це раз чув Тарас, як два дядьки балакали. Один каже: “Втечу, їй-бо, втечу”. А другий каже: “І куди ти втечеш? Де сховаєшся? У нашого пана руки довгі”.

Тарас старається уявити собі найдовші руки. Ну, от як я сховаюся у погріб

— достануть? — Достануть! — А як у ярок сховаюся — достануть? — Достануть! А як на горище?

І з оцими, як і з усіма іншими сумнівами біжить Тарас до діда.

— Дідусю! Що воно таке — пани?

Дідусь поглянув на онука — невже, мовляв, і тобі вже прийшла пора панів знати? Потім, помовчавши трохи, сказав:

— Пани, це як би тобі сказать. Усяку комашку, усяку мушку Бог создав на щось, воно якусь користь чоловікові приносить. А от навіщо він панів сотворив — так я, Їй-Богу, не знаю. Воно, може, й не наше діло у господні справи мішатися, ну тільки я б, на Боговім місці будучи, такого паскудства не творив би.

В голосі діда чується безконечне презирство, і Тарас те відчуває.

— А які ж вони таки є?

— Та вони цілком на людей скидаються, ну тільки то люди, а то пани. Люди роблять на нивах, шиють кожухи, гнуть обіддя — одно слово, роблять усе. А пани нічого не роблять. Лежать до півдня, п’ють чай чи ще яку там юшку, у карти грають, танцюють і ще таке виробляють, що тобі й знати не треба. Люди бідують, не мають що їсти, не мають у що грішне тіло вгорнути, а у панів грошей без кінця, жеруть, як кабани у сажі. Напреться свинини чи ще там чого смашного, надудлиться наливки самої кращої, не виробиться, не витрудиться — і починає казитися з жиру. Ще у нас, хвалити Бога, хоч нема двора у селі. А там, де двір є — могила!

— А що ж там робиться, дідусю?

— Бог з ним. Не треба тобі знати. Виростеш — довідаєшся.

І нараз дід Іван розреготався.

— Чого ви, дідусю?

— Та це я згадав… До нашого пана ото колись приїхала родичка якась аж із столиці. Здоро-ова! Така дебелюща, що я й не бачив таких. Так дівчата розказували, — сіла вона у крісло. А крісло — чи воно благеньке було, чи пані вже така преважуча — ну, тільки днище випало й пані провалилася туди й застряла. Хоче встати, а крісло причепилося ззаду й ніяк вона з нього не вилізе. Кричить, як свиня недорізана!

— Прибігли дівчата рятувати. Як глянуть, — ох, лишечко! Регіт розбирає, а тут і усміхнутись ніззя. Аж губи собі кусають дівчата! Одна не видержала й

приснула зо сміху — так було їй потім.

— А що ж їй було, дідусю?

— Вихлостали, не що. А другий раз так іще лучне трапилося. Пішла та пані на проходку у сад. А там ярок не ярок, ну так проваллячко єсть і через нього місток. Місточок був старенький, тож як ступила на нього бариня, то так і провалилася до половини. Верещить уп’ять — іще дужче!..

— А в тім ярку люди копали. Глянуть уверх, а там голі ноги чиїсь дебелі теліпаються. Та здорові, як жлукта! Свят-свят-свят! Мара!..

Дід реготав.

Не пояснішало в голові у Тараса — так він і не взнав, що таке пан.

Але життя скоро показало. І то так показало, що зосталося того вражіння на весь вік.

XXXIV

Явився той же самий “сухоперний” і велів батькові їхати під хуру.

— Посуд якийсь чи що везуть. Хурщики їдуть далі, а ти візьмеш із шляху хуру й доставиш до Вільшаної.

Як так, то й так. Дядько Григорій поїхав на ніч, узяв хуру, а на другий день, їдучи мимо, зупинився коло хати — попоїсти.

Почувши, що батько їде до Вільшаної, Тарас в одну душу — щоб і його взяти. Та так пристав, так причепився, що батько не знав, що й робити. Він бо не знав Тарасових сокровенних думок — що Тарас сподівається у Вільшаній побачити пана! Хоч не бачив залізних стовпів, так пана побачить.

Батько не хотів був брати, але як і завжди, вступилася мати.

— Ти ж сьогодня вертаєш?

— Сьогодня.

— Ну, то й візьми — нехай дитина проїздиться.

Батько згодився. Поїхали.

Тарас на сьомому небі. Щохвилини звертається до батька: а то що? А то навіщо? А ця дорога куди? А як он той ліс називається?

Батько, видимо, в доброму настрої, бо охоче відповідав, а не одмовчувався, як звичайно.

— А он і Вільшана. Бачиш?

Тарас глянув. Він був уже раз у Вільшаній — ото на ярмарку. Але тоді Вільшана була для нього тільки містечком. А тепер це ж місце, де живе сам п а н! А що як він стане нараз перед возом, висо-окий, як дзвіниця! Та як ревне: “Ати хтотакий?”

Тарас притих.

Ось розпочався довгий паркан панської садиби. Проти базарної площі за парканом домики, домики, домики. Цікаво Тарасові, що то за хатки, але він уже не питається. Та й батько якось споважнів і похмурився. Наближення до пана завжди може стати небезпекою. Все одно, як до скаженої собаки: може вона й не вкусить, а все ж краще, як далі.

Величезні ворота серед кам’яних стовпів. Таких воріт зроду не бачив Тарас, і душа малої дикої людини наповнилася трепетом перед обличчям невідомого й невидимого бога, ім’я якому пан!

В’їхали у двір — а Тарасові здалося, що в церкву. Розчищені доріжки, посилані піском; квітки, що таких Тарас і не бачив зроду; ніжна зелена трава.

Халабудка якась височенька, одкрита з усіх боків, а в ній велика позолочувана клітка, а в клітці птиця дивовижна, а на птиці пір’я: і зелене, яку ракші, і синє, як у зимородка, і жовте, як у вивільги, і всяке.

Тарас вилупив на неї очі й роззявив рота. А воно як крикне: “Дуррак!” …

Тарас ізлякався й заховався за батька.

А будинок який здоровенний!.. Куди більший церкви!.. І білий весь. Вікна здорові та багато. Тарас почув себе прибитим і, ледве шепочучи, сказав:

— Тату… ходімте додому.

Але батько не відповідав. Поглянув на нього Тарас, а в батька лице суворе, губи стулені. Шапку зняв.

З дому вийшов якийсь високий худий чоловік. Та чудний!.. Губи голі й трошки підборіддя голеного, а по боках довгі шматки бороди рудої. Лице жовте, у зморшках. Пальці довгі.

Спитав батька, що привіз і звідки. Батько відповів.

— А-а!.. Знаю. Зараз.

Неспішною ходою пішов до будинку. На ходу крикнув щось. На цей вигук повибігали відкілясь парубчаки, усі в однаковій одежі. Стали коло воза, але нічого не кажуть.

Стояли так усі мовчки довгенько. Аж нараз двері в будинку широко розчинилися й з них вийшов, дрібненько ступаючи, старичок.

На голові у нього була якась чудернацька шапочка, на ногах м’які чоботи. Одягнений був у якусь свиту не свиту, а хто його знає й що: довге, широке, рукава, як у попа в рясі.

— А-а! Пасуда, пасуда, пасуда!.. Харашо-о!.. Пасуда, пасуда…

Коли Тарас глянув на всіх присутніх, то з виразу їх поштиво-закам’янілих облич догадався, що це й єсть сам пан

Так оце й пан?!. А миршаве! А паскудне! Губа труситься спідня. Це як би хто з наших парубків двинув раз, так тільки б гегнув!

Але разом з тим Тарас чув якийсь острах коло цієї особи, котра до того ще й говорила незрозумілі слова: “дапасу… дапасу… дапасу”…

Парубчаки, що стояли доокола, кинулися розв’язувати воза. Під шкірами були дощані скрині. Поздіймали з них віка — солома. А в соломі тарілки, якісь горщички. їх виймають і ставлять на землю, а пан прицмокує губами й тре сухі рученята.

Але от одна розбита тарілка… друга… Потім горщичок розхряпаний… Потім велика тарілка довга вищерблена…

Тарас глянув на пана — і не пізнав його. Рот розкрився, мов чорна яма, звідти виліз один жовтий зуб, бризкає слина, руки трясуться, а сам весь мов танцює.

Потім почав бігати по траві, битися тими схудлими руками по полах і викрикувати щось уже цілком незрозуміле.

— Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!..

Це звучало зовсім так, як ото Микита вивчився десь заговору проти вовків: “Ти, вовче-сабартаче, песій сину, небораче!.. Іди собі на мученики, на бученики, дадуть тобі копервасу та блейвасу” і т.д.

Тарас глянув по людях усі зблідли й стояли мовчки. Глянув Тарас на батька, а у батька лице якесь аж наче сіре.

Та невже й батько боїться оцього паршивенького дідугана? Та батько як би схотів, так міг би його однією рукою аж на отой будинок білий закинути!

Але тут сталося щось уже зовсім незрозуміле. Пан затупотів на одному місці ніжками й запищав тонко:

— Роза-ак!.. На коню-ушню-у!.. Закатіть єму двєсті!..

І нараз ті парубчаки, що розв’язували хуру, кинулися до батька й обліпили його, як мухи, наче боячись, що батько чи втече чи битиме їх тут усіх на купу.

У батька губи білі-білі. Він злегка отруснувся від тих парубків і ступив крок до пана.

— Пане!.. Я ж не віз цієї хури… Я ж прийняв її в інших хурщиків… Яку мені дали, таку я й привіз.

Але пан і не чув, і не слухав нічого. Він пищав і бризкав спиною. Батько махнув рукою — і парубчаки повели його кудись. Тарас крикнув:

— Тату! Куди ви? — але батько, весь обліплений парубками, йшов, понуривши голову, й не обзивався.

Тарас заплакав і біг іззаду, але наближатися боявся, бо думав, що тоді парубки й його так ізхоплять.

Те, що побачив Тарас далі, помішало йому все в голові.

З батька, з людини, яку Тарас мало того що любив, але звик і шанувати, як щось високе, щось сильне, богате на розум; з батька, що його так же само шанувала мати, слухалася кожного його слова; з батька, що його поважали сусіди й приходили у свято послухати Четьїх Міней або й так розумної бесіди — з цього батька головусі парубчаки зірвали штани, поклали на якусь широку лаву; один парубок сів на голову, другий на ноги, а ще двоє взяли наготовлені у великій купі різки й, ставши по обидва боки, почали бити батька по голому тілу.

Тарас одразу наче очманів. Присів, перекосив рота, вибалушив збезумілі

041.. . Але потім зірвався, кинувся до парубків і, кричучи несамовито, почав їх бити своїми дрібними кулачатами.

Один з парубків відштовхнув Тараса навідля ліктем і попав у зуби. Другий вискочив із товпи, схопив Тараса за вуха й сильно смикав. Потім підійшов іще один, ухопив хлопця під паху, дуже придавивши голову.

Тарас бив ногами, руками, потім рвонув зубами. Парубок скрикнув і шваркнув Тараса об землю. Хлопець судорожно засовав ногами, якась піна пішла йому з рота, й він знепритомнів.

Прийшов до себе, коли щось тепле почало падати йому на лице. Одкрив

041.. . Над ним схилилося батькове обличчя… Батько плакав.

— Тарасику!.. Тарасику, — промовляв він зрідка, а сльози ще дужче капали й мочили Тарасові лице.

Сорочка й штанці на Тарасові були цілком мокрі — видимо його одливали водою. Чув слабість в усьому тілі. Повів очима й побачив, що він на возі, а віз стоїть серед поля.

— А пан?.. А пан де?..

— А будь він трижди проклят!.. Навіщо він тобі здався? Тарасові пригадалося вся страшна сцена знущання. Він ухопився за батька руками й заридав.

— Таточку, таточку — за віщо вони вас так?

— Ну, годі, вже годі… не плач… Що ж — пани. Вони завжди такі пани… Вони все такі — пани…

І в це слово “пани” він вкладав стільки ненависті, що це передалося й Тарасові. Правда, вона вже була в ньому, ця ненависть. З краплею молока матері вона входила в його кров, з піснею жалю, що неслася над вузенькими смугами поля, із сльозою і скаргою селянською несвідомо закладалася, мов зерно в осінню ріллю. І от цей випадок, звичайний випадок буднів кріпацького життя нараз збудив те сонне зерно і розпалив у маленькій душі великий полумінь ненависті до всякого гнобительства.

І стало того вогню потім на ціле Тарасове життя. І не загасили його ні мури Петропавлівської кріпості, ні безлюдні пустині оренбурзькі. І прозвучала та ненависть у великих словах, у великих заповітах усьому людству: коли є що ненавидіти на землі, то це насильство людини над людиною.

XXXV

На Тараса ця подія зробила більше вражіння, ніж можна було сподіватися. Він усе ходив задуманий, усе лащився до батька, мов би хотів отою дитячою своєю ласкою винагородити за велику кривду. Коли батькові було що треба, кидався стрімголов подати або принести — взагалі всім єством показував якусь максимальну прихильність, максимальну увагу. Аж батько це помітив і сказав жінці:

— Чудний наш Тарас якийсь. Інша дитина давно б уже забула, а він…

Мати це приймала по-своєму й навіть пробувала примирити Тарасову думку

з… кріпацтвом.

— Е, сину… Воно що й казать — погано у кріпацтві, але що поробиш? Думаєш на волі краще? Он старий Поставець. І одружитись удруге затявсь, і робив над силу — усе дбав, усе складав, щоб дочку викупить. Ну й викупив — так що ж? І ходить тепер бідна дівчина, як неприкаяна — усі дівчата її цураються. Наче своя — наче й чужа. Підійде до подруг, а вони від неї: “Ми ж тобі нерівня, кажуть. Ти вже відпроторилася від нас, нашої тяготи ділить не захотіла, наших болячок насердних не знаєш, нашої туги не збагнеш”. Так і не хотять її приймати. “Не займайте її, кажуть: нехай порадується, через тин дивлячись, як ми хиляємось”. Ну як бідній дівчині усе це слухати? А тут іще баби нагодяться та допікають. “А про матір свою забула? Що у приполі тебе з лану на панщині ізнайшовши прителющила. Де скоком, де боком, де підбігцем несла манівцями, то чагарником, то попідтинню, щоб люди не назирали. Побивалася, турбувалася, і душею може від того так скоро наложила, а ти он її труда відцуралася. Була б пропала малою, то хоч би Бог спас, янголом душечка полинула б на небо, а тепер попадешся чортові на волову шкуру”. Та так бідну дівчину затуркають, що вона вже в тій волі не рада.

Тараса не заспокоюють материні слова. Образ великої ганьби, великого знущання над батьком застилав усе. Малі кулачата затискалися, а думка ходила коло… гайдамацтва.

Ех, як би тепер появилися гайдамаки! Тарас перший пішов би до їх ватаги й привів до вільшанецького пана: дорогу він тепер знає.

От гайдамаки налітають на панський будинок. Пан перелякався, падає на коліна перед отаманом. Плаче й каже, що він більше не буде. Але отаман невмолимий.

“А за віщо ти Тарасового батька вибив? Хіба ти не знаєш, що Тарас — це наш найкращий гайдамака? Ану, хлопці, беріть цього ката та розтягніть його добре, щоб знав, як над людьми знущатися”. Та як розтягнуть! Як дадуть

йому пранки!

Або ще не так. Отаман кидає зв’язаного пана впоперек сідла й вивозить у якісь безвісті. Тоді пана нема і, само собою, панщини нема. Люди не ходять орати на панське, а тільки на своє. Немає прикажчиків із гарапниками, немає ланових… Ех, якби гайдамаки появилися!

Раз навіть насмілився й запитав батька.

— Тату! А чому тепер гайдамаків нема?

Батько глянув на сина. Зрозумів хід його думок.

— А хто тобі казав про гайдамаків?

-Хлопці казали…

— Хлопці… От, як Бог дасть, діждемо Покрова та підемо до діда в гості —так от де наслухаєшся і про гайдамаків, і про запорожців, і про все.

— Так ходімте у неділю.

— У неділю… Я ж тобі кажу, що на Покрову: дід, по старому звичаю, Покрову шанує. Значить, під ту лінію як і запорожці, бо то запорожська церква була Покрови.

— А хіба у запорожців була церква?__

— Ого! Ще яка!.. У них, брат, така була церква, що такої і в Петенбурзі не знайдеш! От де богачество, кажуть, було! Самих вангелій, сріблом та золотом битих, було тридцять штук! Були такі вангелія, що їх ледве чотири чоловіки на хресний ход несли’.. А йконостас!.. А паникадил скільки!..

-1 ви то все бачили, тату?

— Ні. Я родився, коли вже Січу було зруйновано. А тато бачили. От ти їх розпитай.

Тепер уже Тарас з особливою нетерпеливістю чекав Покрови. Все питав матері — скільки то день зосталося до Покрови.

Коли нарешті прийшов той день, із самого ранку Тарас коло батька — щоб не прогавити. Батько до церкви — й Тарас до церкви. А звідти прямо до діда.

В господі у діда — по особливому. Чисто, поприбирано, рушниками та квітками поприкрашувано. Вже й гостей чималенько — усе старі діди. Як яких то Тарас уперше й бачить. Мабуть, хуторами далекими десь сидять, що й до села рідко навідуються.

Дід веселий, радий. Де з якими дідами аж цілується. Та й гості несумні. Те й діло гуркіт реготу вдариться об усі чотири стіни хати. Бо нарід зібрався усе кріпкий, бувалий. Журилися в свій час, а тепер закінчили й переконалися, що все на світі однаково варте й однаково не варте уваги, а найкраще всього на світі — це добрий гумор. Ніякими сльозами ніякій справі не поможеш, а собі тільки здоров’я попсуєш. Отже, треба всі явища життя брати з жартливого боку. Тому, як зіходилися докупи, то, здавалося, тільки й роботи, що висміювали одне одного і все на світі.

— Ей, Євмене! Чому не куриш?

— Не займай його — він у празникових штанях.

— Та й я у празникових, та хіба що?

— Е, у нього не такі, як у тебе. Він як до церкви йде, так надіва нові, неокурені димом штани. Щоб Бога, ка’, не прогнівити.

— Бач, бісів Євмен! Це він хоче на обидва боки! Щоб і Бога не прогнівити й з чортом у злагоді жить.

— Це ж, коли так, то у нього нових штанів до біса.

— Та багатенько. А як не трапиться нових, так він і в старих іде. Тільки начисто з кишень тютюн витрушує. Прямо язиком вилизує!

— Смійтеся, смійтеся. А що воно чортове зілля, так це іменню правильно.

— Чого ж воно чортове? Із землі рядом з васильками росте.

А от я вам зараз розкажу. Один пустельник спасався у пущах запорожських. Спасається та й спасається. Ну стало йому, сказать, скушно. Заскучав, що все сам. А лукавий підстеріг і думає: ану, дай я його на цьому скусю. Перекинувся чоловіком, приходить.

— Здрастуй!

— Здрастуй і ти.

— Що ти, ка’е, журишся?

— Та скушно, брат — усе сам та сам…

— Ага… Ну, на ж тобі оцей каламарчик із порошком…

— Це як у діда Йвана?

— Во-во! “На тобі, каже, оцей каламарчик — понюхаєш, то й буде вас як двоє”.

Пустельник понюхав раз-другий, пчихнув — і стало йому вроді веселіше. Наче, як двоє!..

— Ну що ж… Пройшло там іще скільки уремени — знов засумував пустельник. Нема йому кумпанії. А нечистий уп’ять підкаснувсь.

— На ж тобі, каже, каламарчик, із зіллячком і люлечку. Покуриш — і будете ви,’як утрьох…

— Закурив той пустельник — повеселішав трохи. З того часу як тільки стане йому скушно, закурив — і нічого. Попервах. Ну, а потім перестав і тютюн помагать. А нечистий уже тут.

— Скучаєш?

— Скучаю.

— Ну, на ж тобі оцей каламарчик із краплями: як вип’єш, так буде вас, наче десятеро.

— Що ж би ти думав! Як смикнув наш пустельник навхильки — як заспіва! Як загра! А потім підняв поли та як вріже гопака!..

Регочуться діди, але Тарасові це нецікаво. Йому про гайдамаків би, про запорожців.

Підсідає до другої купки — там цікавіше. Розказують про привілля запорожських степів, як то там усього було багато.

— Трава, як ліс, було стоїть. Пирії, тирса, бурунчук, орошок, ковила — та яких хочеш!.. Як дерева стоять!.. Із чоловіка заввишки. Як підеш у степ ранком, так краще зразу ж скидай штани, а то як хлющі будуть, що й не дотягнеш!

— Тої зими, — обзивається дід Палюх. Це був старий, найстарший із присутніх запорожець. — Тої зими, як Січу малося руйнувати, великими табунами підходили сайгаки до зимовників і дивно кричали. Мовби плакали. А як запорожці пішли геть — щезли й сайгаки. Тепер їх уже зовсім, нема.

— Багато чого перевелося. Я лосів бачив, а тепер, мабуть, і не вздриш. Може, в Бородянських лісах збереглися ще де… Бобри колись же в наших річках водилися — тепер нема.

— Нема, нема… попереводилося все… Птиці ж було тії скільки! Стрепетів сильцями ловили, а качок так волоком, мов рибу. Лебеді, було, як заведуться битись та як піднімуть крик, так батько, було, вискочать із землянки, та давай

стріляти з пістоля, щоб хоч порозганять.

— А риби! По озерах так аж задихається, сердешна. Раків штанами я сам ловив, їй-бо не брешу!

— Да-а… на все було привілля. І врожаї на все були. Сіяли трохи, а родило багато. Заволоче прямо та й сіє. А як уродить, так і стебла того не видно —наче один колос. Та товстий такий, як веретено.

— То ж то ви на таких привіллях бувши, й вилежувалися там у себе на Запоріжжі та горілочку попивали? А Залізнякові доброї помочі не дали? І пропала гайдамацька справа, — не втерплює хтось із гайдамаків.

— Так їй на роду було написано…

— Якби ви не вилежувалися, так і не було б на роду написано. А то хто пішов? Ми, гречкосії, хлібороби. Ми, що й зброї у нас не було. З кійками йшли!.. А ви, збройні, кінні, оружні, гарматні — де ви були? Суди над гайдамаками чинили? Допроси здіймали?

Це був вічний пункт суперечок між недобитками гайдамацькими і останніми запорожцями, вічна болячка, яку завжди легко було вразити з обох боків. Гайдамаччина претендувала на всенародність, на повторення Хмельниччини, а військо славне запорізьке, єдина збройна народня сила, єдина скарбниця, куди нарід посилав найсвободолюбніших своїх синів — це військо зосталося осторонь. Гайдамакам рубали голови у Кодні, здирали шкуру й солили сіллю, але даремне звертали гайдамаки ті обдерті голови в бік Низу, даремне помертвілими очима виглядали, чи не виткнулося військо червоних жупанів із-за гори, чи не гримнула січова гармата.

Але й військо не йшло й гармата мовчала. Запоріжжя було вже не те и не йому вже було підійматися за правду, волю й добро українського народу. Його старшина запаніла, його кошові стали царськими чиновниками та й усе воно, роздиране внутрішніми усобицями, доживало вже останні свої дні.

І от цього не могли розуміти колтшні гайдамаки й витикали очі колишнім запорожцям, де тільки не здибувалися. А запорожцям досадно. Бо то ж таки одно слово — запорожець! Це ж було почесно, це ж було гонорно, це ж було щось недосяжно-поважне.

— Е-е!.. Він запорожець!

Це значить… та це все значить!

І от оточені безконечною повагою на кожному кроці свого життя, звиклі до того фіміаму й кадила — запорожці натикалися на великих суперників.

Гайдамака — це було вже щось не абстрактне, це був не воїн-символ, не воїн-картина, а це був реальний воїн, той, що кров’ю запечатав своє воїнство. В разі чого він скидав сорочку, показував страшні свої рубці й кричав тоді:

— А це що? Бачиш наші “золоті грамоти”? Бачиш? А що ти покажеш? Що пузо від горілки обдуло? Чи може ті рубці, що січові браччики написали, аби не скакав у гречку, га?..

І запорожцеві, як то кажуть, нічим було крить. Та й справді — що він скаже? У гайдамаччину не пішли, Січ віддали і в долоні не ляснувши. Взагалі тішилися повагою за рахунок минулої слави, минулих подвигів, минулого лицарства. І це теж витикали гайдамаки.

— Поважайте мене, бо я запорожець!.. Поважайте мене, бо й Байда був запорожець і Самійло Кішка! А ти сам хто такий, спитать тебе? І ви всі хто такі? Січу проспали? Не що-небудь, а Січу продали! Січ Запорожську, що на неї, як ото на гору Сіонську явреї, так ми на оту Січу поглядали. А воно ніякої Січи й не було. Купа комашні! П’яниці та гуляки!.. Чуприни вивірчували, стьожечками, як дівчата, прикрашали: прядочку туди пустить, прядочку сюди, шапочку надіне — ох картинка!.. Пху, сукини сини!..

Це так, як по корчмах зійдуться. Воно й тут, у діда Йвана, на те ж заносилося. Оце ж зійшлися старий Гарадуля, що чудом вирвався з рук Стемпковського, зоставивши там половину здоров’я, і старий Палюх та ще кілька запорожців, що не пішли під турка, а осіли тут по зимовниках.

Палюх всюди й завжди боронить позиції Січі. Він старий, то трошки зазнав кращих часів.

— А звідки ми знали, що ви там затіваєте? Мало хіба було такого, що підійметься десь купка, відіб’ють табун коней — так оце за кожним іти, підіймай усе військо?

— Купочка? Гарна тобі купочка, коли запалала мало не вся Україна! Сміла, Лисянка, Корсунь, Чигирин, Черкаси, Умань — це тобі купочка? Це ви дожидали, щоб ми прийшли та поклонилися: дозвольте, батьки, нашими головами за ваші сраки наложити. Ех ви, стерв’яки!.. Хоч би молодняка яких три-чотири тисячі прислали, щоб хоч славу свою не втеряти!

— Ша, хлопці! — підіймався дід Іван. — Не заводьтеся за масляні вишкварки. То було давно, ні тому, ні тому вже не вертатися, то нічого й очі один одному тою давниною виколупувати. Давайте краще заспіваємо.

І затягав старечим, але ще повним сили голосом.

Наступила…

Чорна хмара…

Став дощ накрапати.

Заходився…

Пан Текелій…

Січ руїнувати…

І підхопили усі, й запорожці, й гайдамаки. Бо можна було сваритися, можна було битися, але руїна Січі — то ж таки була всенародна рана. Без книжок ці діди знали, що то треба було розцінювати, як наступ і побіду ворожої сили, що Січ мішала рабоволодільцеві, що її треба було зруйнувати аби могти роздати її землі царським приспішникам у нечуваних масштабах. Генерал-прокурор князь А.А.Вяземський дістав у дар 200000 десятин запорізької землі. Без статистики ці діди знали, що за десять літ (1774-1784) було роздано чотири з половиною міліони десятин козацької землі. Було роздано не за заслуги, не високим навіть людям, а так, кому попало, аби роздати. Писар якої-небудь палати, брат любовниці столоначальника діставав мінімальну норму 1500 десятин землі з десятилітньою пільгою від усіх податків і з єдиним зобов’язанням — поселити на тих землях за десять літ 13 дворів.

Знали все це діди й тому співали тепер похоронним співом:

Позволь, батьку отамане,

Хоч на башті стати…

Не попустим москалеві Січ руйнувати.

Еге, не попустим…

… І сумно стало в дідовій хаті на Покрову. Наче не на празник зібралися, а на панихиду по комусь близькому, дорогому. І змішалися в тім панихиднім

стогоні всі голоси — і гайдамаків, і запорожців, і гречкосіїв…

І пили, й співали, і знов пили, й знов співали, й обіймалися, і говорили все, що зосталося в споминах і боліло. Переплелися гайдамацькі згадки із запорозькими, правда з любовно викоханим вимислом, історичний факт із легендою.

Підпилий запорожець учив Тараса, як володіти зброєю. Він противник списа.

— Спис, він тільки руки в’яже. Як у тебе спис у руках, то ти вже ні рушницею, ні шаблею — нічим. А відбити спис дуже легко. Як на тебе наскокуватиме лях із списом, так ти весело лети йому назустріч із шаблею. І як він тільки стане до тебе долітать, а ти поведи шаблею понад головою свого коня отак-о!

І запорожець технічно поводив рукою; в тім русі чувся давній навик.

— Поведи отак-о — і відіб’єш його списа убік, а він сам, голубчик, так і вскочить тобі в руки. От ти тоді й втешеш шаблюкою йому голову!

А в другому кутку дід Гречаний оповідає про початки, про самісінькі початки гайдамаччини. Він сам родом з-під Мотронинського отого монастиря, так він знає.

Каже, що на початках тільки троє їх прийшло з Січі, первісних організаторів: це Лусконіг, Шелест і Дем’ян Гнида. Прийшли до Мотронинського монастиря ніби “на поклоненіє”.

І так собі нарід наче нікчемний, вахлаї такі… Ото ходять, було, похилившися, смиренно говорять… Нікому і в думку не спада!..

— Коли трохи згодом пішов Гнида у Лебединський монастир, Лусконіг у Мошенський, а Шелест зостався у Мотронинському. Та все скуповує жупани, штани, шапки, чоботи, ратища замовляє робити. Люди, було, й питаються: навіщо це? То він каже: це я, каже, подам у Січ гостинця. Бо там народ, каже, прибуває, а за одежу трудно. Аж потім показалося, навіщо він це робив, як одразу узброїв і одяг двісті чоловік.

І пішли оповідання. Усі ж це серця билися колись живою надією визволення рідного краю з-під панівної неволі. З якою радістю, з якою вірою йшли в повстання! Чотири брати були — всі йшли з хати. Батько сам ішов і синів брав!

І от так скоро, так тяжко довелося розчаруватися. Повна невдача! Повна руїна всіх надій! Хто згинув у бою, хто наложив головою у Кодненській буцегарні, хто пішов міряти далеку тайгу сибірську… А хто й врятувався, то не на радість. Затягався знов у кріпацьке ярмо, ліз у віковічний хомут. “За що ж боролись ми з ляхами?” — звучало у кожнім тім серці, й стогнало воно, те серце, за скалічену власну долю, за мучеників товаришів, за чорний шлях, простелений навіки перед народом.

— А що ж із Шелестом сталося? — запитав хтось діда Гречаного.

— А те, мабуть, що й з усіма. Як зайшов я вперше до Монастирища, а там же ото ями глибокі й три хрести ще стояли. Стою я й думаю: що ж то за ями й над ким то хрести? Коли йде старий чоловік. Я поздоровкався й питаю.

— А що то за ями такі й що то за хрести?

— А ти хіба не тутешній?

— Ні, кажу. Я з чигиринських сторін.

— Ото ж ваші чигиринські гайдамаки й лежать тут. Порубано їх аж дев’ять сот. Та як навалили землею, так кров із ями свистіла вгору заввишки з чоловіка. А хрести — то їхні ватажки лежать. Там порозстрілювано Шелеста, Лусконога й Гниду.

…Тихо стало в дідовій хаті. Каганець ледве блимав — ніхто ж за ним не стежив. Зітхнув старий Палюх і обізвався.

— Нарікаєте на Запоріжжя… А хто ж вас усіх ватажків дав, як не воно?

Вже ніхто нічого не відповів. Та й сиділи не довго: пізня вже година, пора й

розходитись.

XXXVI

Вийшовши від діда, Тарас був у якомусь особливому настрої. За один цей вечір він мов виріс на кілька років.

Батько тримав Тараса за руку. Сонна вулиця дихала осіннім настроєм, ноги чалапкали в рідкому болоті.

Нараз хлопець якось не по-дитячому запитав батька.

— Тату! А якби знова вернулася гайдамаччина — ви пішли б у гайдамаки?

Було темно й Тарас не міг бачити, якими очима поглянув на сина батько.

— А чого це тобі таке в голову прийшло? Гайдамакам мабуть уже не вертатися, сину.

— А якби? Пішли б, тату?

— Ні, сину… Мабуть, не пішов би.

Тарас аж зупинився. Як?.. Батько?.. І не пішов би?..

— Тату!.. Як же це?.. А чому?..

— А вас куди б я дівав? І тебе, і Орину, і сліпу Марію. Я потім…

Батько не договорив і замовк. І довго мовчав. Мовчав і Тарас. І не були то батько і син малий, а було то два сини гнобленого народу, що говорять про долю свого народу.

— А потім… зневірилися ми… Де ж таки — стільки літ… Підіймався Хмельницький. Ба — навіть перед Хмельницьким підіймалися люди, і от до самої гайдамаччини пожар не гасне, а що з того?.. А свободи як не було, так і нема. Та, мабуть, і не буде ніколи. Як же ж його йти ще в одно повстання, коли нема віри? Віри нема — розумієш?

Видимо, не раз думав дядько Григорій про повернення гайдамаччини. Видимо, всі вони думали, дядьки Григорії…

— Як його йти, не вірячи? То тільки один був такий, що не вірив, а все ж пішов. Ради честі самої! Щоб ніхто не смів сказати, а де ти був, як ми на смерть ішли? Усе кинув, а кидати було що. Перва особа! Мало не полковник. Маєток мав, міг жити добре, багато. І от усе кинув, усе потоптав — і пішов на перший же поклик.

Григорій забув, що перед ним хлопець, дитина, яка може навіть і не зрозуміти, що їй говорять — і звірявся. Звірявся з усіх своїх таємних дум серед неспаної ночі, з усього того, що тривожило, й радувало, й бадьорило хлопську душу.

То ж були люди!.. Не оглядалися, чи йде хто за ними. Залізняк, як розпочинав, то мав усього вісімнадцять чоловік під собою. Але як трусонув —ого!.. Одразу почули панки, чим це пахне, й давай тікати! Хто в Білу Церкву, хто до Лисянки, а найбільше до Гуманя.

— А в Гумані був Гонта. Він командував надвірною кіннотою. Щитався сотник, але силу мав більше якого полковника. Його сам Потоцький знав і жалував: і село йому подарував, і так багато давав подарунків. Другий на місці Гонти продав би й душу за оту панську ласку. Ох, скільки вона у нас народу з’їла ота панська ласка! Мабуть, дуже вже вона солодка, що наші люди за неї

й душу продають.

— Але Гонта був не з таких. І мабуть ляхи це бачили, бо от коли зачув губернатор Младанович, що йде Залізняк, то він звелів Гонті присягнути на вірність Польщі і тільки після того випустив Гонту проти Залізняка.

— А Залізняк уже взяв Смілу, взяв Лисянку, підійшов до Соколівки. І Гонта підійшов до Соколівки. Один виїхав наперед свого війська, а другий наперед свого війська. І погомоніли…

— Які вже слова найшов Залізняк для Гонти — трудно сказати. Але, мабуть, єсть такі слова на світі, що душу всю перевертають. І, мабуть, знав їх.Залізняк, бо Гонта з начальника надвірної кінноти став вождем гайдамацьким. Кинув свою долю у всенародну гущу. Що громаді, те й бабі. І не тому, що сподівався великого блага, що думав про великі успіхи. Бачив, бачив він орлиним своїм оком, що гайдамацтво не Хмельнищина! Знав, що коли Хмельнищина, рух всенародній, не змогла повалити панів, то вже гайдамаччині й пнутися нічого. Бачив він, бачив, сокіл, а все ж пішов!.. Пішов, сердега, пішов…

Голос батька затремтів. Тарас почув у тім голосі сльози. І ці мужські, мужичі сльози підняли всю душу Тарасову, стрясли її, як буря стрясає дерево до самого дна, до незвіданих відвічних глибин — і через 20 літ потім обізвалися рвучким протестом:

“Гайдамаки — не воини,

Разбойники, вори,

Пятно в нашей истории…”

Брешеш, людоморе!

За святую правду, волю Розбійник не встане!

Не розіб’є живе серце За свою країну.

— Велика душа був Гонта, сину, велика. Як ото узяли Тумань, так наші… ну, звісно, допалися. Не милували нікого. Жінка — жінка, дитина — дитина: усім одна ціна. А Гонта не міг на то дивитися. Зібрав жінок, дітей, повів до церкви, велів попові прочитати над ними молитву й покропити святою водою.

— Сидіть же, каже, ви тут у церкві. І ви, батюшка, з ними. Як надбіжить хто з наших — кажіть, що то все хрещені. Спитають, хто хрестив — Гонта, скажіть, хрестив…

— Дітей Младановича урятував. Багато поврятовував чужих дітей, а своїх… своїх зарізав…

Рука Тарасова була в батьковій і тільки здригнулася при тих словах. В тім був запит безсловесний.

— Так, так, сину!.. Ото як запалили гайдамаки Гумань, а Гонта із Залізняком були на площі. Глядь — ведуть до нього ксьондза-єзуїта й двох хлопчиків. Гонта побілів, як побачив… А гайдамаки кажуть до Залізняка:

— Пане отамане! Ми оцього католика спіймали. А він говорить, ніби він наставник цих дітей, а це діти пана сотника Гонти. Як же воно виходить? Або оце пан Гонта ніби пристав до нас, а дітей своїх у католицьких ксьондзів виховує, то хто й зна, з ким він мислить, або цей католик бреше.

— А це справді були діти Гонти. Жінка його була полька, і тайкома вихрестила дітей на католицьке. І до школи до католицької віддала. Сором Гонті… Пече

Гонту… Стоять кругом гайдамаки… Ото так отаман, що діти у нього католики!

А які там вони католики? Вони янголята. Як ухватить себе Гонта за голову, як крикне:

— Будь же ти проклята, лиха католичко, що занапастила моїх дітей!..

— Та так він це крикнув, що людям аж страшно стало. Хоч і не дуже боязький нарід зібрався, бачили не одно, а тут аж моторошно стало.

Залізняк підійшов до Гонти, поклав йому руку на плече.

— Облиш, брате. Вони ще малі. Віддай до монастиря куди чи як.

І люди загомоніли.

— Справді… вони ще маненькі. Облиште, пане Гонто…

— Ні, — каже Гонта. — Все одно буде поговір між людьми й зневір. Так от щоб не було поговору…

Як блискавка, блиснув ніж — дітей не стало… Ахнули всі доокола… Кожного в серце колька кольнула. І ти-ихо зробилося… Кругом пожар, вогні, кров, усе місто горить, а тут стоять люди, мов закам’янілі…

— Так бачиш, сину, хто такий був Гонта? Ради честі пішов у повстання, хоч і не вірив у побіду його. Ради честі, щоб не було поговору між військом, не пожалів рідних дітей. І нарешті запечатав ту велику свою любов до рідного народу лютою мученичою смертю.

— Полковник Гурьєв захопив обманом Гонту й велів бити фухтелями тричі на день. Потім кинув Гонту у велику яму й до тої ями водив гостей — показувати гайдамаку. А потім вигадав кару… То, мабуть, і в пеклі сатана ніколи не видумував такої…

Дядько Григорій весь тремтів. Тремтів і Тарас.

— Кару було розділено на чотирнадцять день. Перші десять день — здирати по шматку шкіри. На одинадцятий — відрубати ноги. На дванадцятий — руки. На тринадцятий — вирвати серце. І на чотирнадцятий — відрубати голову.

— Але Гонта!.. Гонта показав їм усім, гнобителям і душогубам, що він плює на них!.. Плює на них усіх!

Голос батька піднявся на верхи і звучав тепер, як труба побіди, як голос віри в могутність народа, котрий родить таких героїв. Нехай ще сто літ терпіння, але буде ж колись побіда!

— Коли почали з Гонти дерти шкіру — всі приготовилися слухати криків нелюдських, просьб, моління. А Гонта з веселим лицем обернувся до мучителів і з усмішкою промовив:

— Казали — буде боліти. А воно й не болить нітрохи.

Чуєш, Тарасе!., наче аж закричав батько й трусив хлопцеві руку. —Розумієш тепер, хто єсть Гонта для нас? Шануй же його усією душею й дітей своїх, коли у тебе будуть діти, навчи шанувати. А коли впадеш під перемогою і будуть мучити тебе, кажи їм усім: “Ото, казали буде боліти, а воно й не болить ніяк”. Чуєш, сину?

— Чую, тату.

XXXVII

Тарас ходив, мов приголомшений.

Наче повірили йому, розкрили перед ним тайну стремлінь всенародніх, наче постригли його великим постригом служіння чомусь вищому, ніж власне життя. Тільки й думав тепер про гайдамаків, тільки й марив про них. Ходив по селу, жадібно збирав усі окрушини згадок, що їх зберегла іще людська пам’ять. То були уривки, але всі вони виросли на спільній основі, зберігалися в однакових серцях, і тому стали фрагментами однієї великої картини. Село ще не звільнилося від споминів про гайдамаків. Були ще живі очевидці, сини очевидців, їм самим на тлі сучасних сірих буднів панщизняного життя гарно було згадати за празник народньої помсти. А коли приходив отакий син очевидця з панської конюшні та ховав перед жінкою й дітьми покарбовану нагаями спину, тоді по-особливому згадувалося гайдамацтво й кидався поклик — ех, коли б вернулись!..

І знав уже Тарас усіх борців гайдамаччини у себе в селі, знав, що кожний з них робив. Підсипався Тарас і до діда, але той чомусь більше відмовчувався.

— Великі діла творилися за моєї пам’яті, великі діла, але ти малий іще про них слухати. Нехай підростеш — розкажу.

Тарас вдається до хитрощів. З невинним видом запитує:

— А що, дідусю, і Неживий в Умані був?

— Неживий? Ні. Неживий в Умані не був. Він ото у Мошнах доказував, у Каневі, у Медведівці. О, то був молодчага! Він і до московських генералів писав: “До вас, каже, перебігають наші вороги, а ви їх передержуєте. Не приймайте, каже, а то й вам буде біда”. Отакий був завзятий! А в Умані він не був.

— А хто ж був?

— Хто? Нехай як підростеш, а ми живі будем. А тепер тобі ще з піску хатки будувати… Іди, грайся.

Не хоче дід розказувати — ну, що ти з ним зробиш.

Хто міг би багато оповісти про гайдамаків, так це старий Гарадуля. Але то мовчазний був дід і самотній. Та й жив собі за селом, окремо — як до нього прийти? Тарас і крутився коло Гарадулиної хати, але що з того? Не прийдеш же та не скажеш: ану кидайте, діду, роботу та сідайте мені розказувать про гайдамаків.

Один тільки раз пощастило Тарасові. Вийшов на поле, дивиться — Гарадуля сидить, на купині відпочиває. У полі всі якось рівніші, то й Тарас насмілився підійти. Привітався чемненько, став, а далі вже й не знає, що казать — тільки шапку мне в руках.

Гарадуля поглянув на хлопця з-під густих брів.

— А що ти хотів, хлопче?

— Та я, дідусю… я… я хотів спитать… а хто то був отець Мелхиседек?

Гарадуля уважно подивився. Стоїть перед ним мале, носом підшморгує, а

питає про такі серйозні й великі речі. Хотів, було, сказати що-небудь різке, але не сказав. А замість того, помовчавши, відповів на питання.

— Отець Мелхиседек — то була велика людина у нас на Вкраїні. Йому пекла недоля народна, він болів душею за нас усіх — і той біль ганяв його всюди. Він же, отець Мелхиседек, і до цариці їздив за нас оступатися, і до самого польського короля добивався. Бо тепер петербурзький цар над нами, а тоді був варшавський король. Виміняли шило на швайку.

Дід говорив серйозно, мов би балакав з людиною свого віку.

— Король хотів нам допомогти, а не міг. А цар може, а не хоче. Ото така між ними разниця. Король був не при силі. Що він захоче доброго зробить, то шляхтюки зараз іздіймуть крик — нє позвалям! І що король зробить? Нічого. Бо він не помазаником ішов на царство, а вроді як найманий був, тільки що не на

строк.

— От тому й отець Мелхиседек нічого не міг зробити ні у короля, ні у цариці. Заробив собі тільки те, що його схопили, вивезли й не знать де діли. Кажуть —замурували у кам’яну стіну. Можна повірить. Із того, що навіть я сам бачив —можна всьому повірить.

Дід пожував губами. Шкіра на губах натяглася, мов їв щось їдке.

— Як до нас сюди військо прийшло… коло Вільшаної табор розбили. Та як почали людей мучити, так і будьте ви трижди прокляті. Роти розривали патиками, ноги й руки вивірчували — бодай і не казати! Били нагаями, барбарами, киями, поліньми, присішками від рушниць. Б’ють та ще приговорюють: “Оце тебе б’є твоє благочестя. Ану-те лучче того грека!..” Бо то ж вони усе на унію нас навертали. Гонительство на унію було — силою гонили на присягу. Ото ж і отець Мелхиседек. Бачить, що краї приходять для народу, що зведуть нас скоро ляхи з цього світу — давай думать, як народ піднять. Ото ж і надумав “Золоту грамоту”. І показав Залізнякові: “Бачиш, каже, що сама цариця велить уставати”. Так аж тоді гукнув Залізняк на охотника — бач як було.

Нараз дід урвав. Чи якось зрозумів, що з малою дитиною про такі речі не говорять, чи підійшов до таких місць, що хоч воно діло й минуле, а все ж краще помовчати — ну тільки обірвав зразу. Мало того. Устав, кивнув хлопцеві головою й пішов неспішно геть. Високий, рівний, випростаний.

Тарас зостався мов спрагнений, якому піднесли до уст сосуд з водою й одірвали.

А селом пішли чутки.

— Мале Шевченя про гайдамаків розпитує. Навіщо? Мо’ хто підговорив?

Частина друга

ШКОЛА і

Непомітно наблизився й той час, коли треба було віддавати Тараса до школи.

Стара Україна сама дбала за свою школу, і тому школа, як і шпиталь для сиріт, була невід’ємною частиною села. Без школи чоловік собі свого села не мислив.

І в Кирилівці була така школа. Містилася в хаті на майдані коло церкви, утримувалася громадським коштом, а що громада була бідна й кріпацька, то й школа була тій громаді під стать: обідрана, необмазана, шибки у вікнах повибивані, і нічого “шкільного” в тій хаті не видно. Від інших бідняцьких хат тим тільки й відрізнялася, що була трохи більша й не мала й клаптя огорожі доокола себе.

Всередині ділилася на дві половини. В одній, звичайно, жив дяк, природній учитель тодішній, а в другій містилася властиво школа. Просто це була порожня кімната, де від стіни до стіни стояв стіл, коло нього лави — от і все.

За часів Тараса з цією школою було різно. Учителював, наприклад, отець Василь. Це був син кирилівського ж таки попа, о.Івана Губського. Родився й зріс у Кирилівці, але, як і всі оті попівські синки, виростав серед ненормальних умовин. Від селянської здорової верстви з її самою природою унормованим життям ділило таких поповичів їх якесь ніби вище походження. Іншого ж життя, унормованого вже культурою, вони не знали та й знати не могли. Тому виходили здебільшого морально покаліченими істотами.

Таким був і Василь Губський. Наук він не подолав — вигнали з семінарії. Вернувся додому здоровим балбесом і жив при батькові без усякого діла. Ото й тільки, що батько зробив його при собі дяком.

Після смерті батька, Василь подався у губернію — проситися на попа. Громада хоч і не сподівалася з нього дуже мудрого священника, але з давніх-давен повелося, що син попує на місці батька, отже й тут громада підтримала прохання. Думали при тім, що поки був Василь дяком — дурів, а висвятиться —схаменеться.

Громада помилилась: і висвятився Василь, а не схаменувся. Навіть іще більше розпаскудився: пив, гуляв, вів безпутне життя.

Раз, бувши на похоронах, там же на кладовищі, серед сліз і жалощів,

заходилися отець Василь і його колега, другий священик, о.Терентій Помазанський, битися за якусь Параньку. Вчепилися один одному в гриви й почали вовтузитися серед могилок.

Люди дивилися на те й хитали головами — тратилося найменше побажання до таких панотців. А дітвора реготалася одверто.

Отець же Василь вважав ту бійку бійкою, а отець Терентій “усмотрел” тут дещо інше і, не будучи дурнем, у той же день метнувся до консисторії. Дорогою роздряпав собі лице, надірвав рясу і в такому вигляді явився перед консисторськими чиновниками.

Правда, консисторська братія — народ не дуже жалісливий і самою ризою розідраною його не проймеш, але отець Терентій догадався захопить із собою ще й інші підсобні докази. Ці докази й зробили те, що оець Терентій зостався чистим, а о.Василь — “отрешен в защтат с запрещением священослужения и рукоблагословения”. А до характеристики його було вписано: “Заражон піянственною страстію и часто упражняется в піянстве; вообще состояния худого і к исправлению безнадежен”.

Удар цей приголомшив о.Василія. Мотнувся й він до консисторії, але вже пізно: всюди вже натоптав о.Терентій, і о.Василію нічого було робити.

Коли йому показали акт обвинувачення, то він аж сам жахнувся, стільки там було понаписано. Там і “обращеніє с зазорной женщиной”, там і “обвенчаніе незаконного брака”, там і “питье в своей церкви горячего вина и перенос такового через святий алтарь”, там і “захватьіваніе доходов без разделу и произведеніе ссор” лишечко! А головне що не було й одного факту видуманого, все було чистісінька правда.

І торжество врага, і крайнє пониження, і повний крах усяких матеріальних підвалин до життя — все це так приголомшило о.Василія, що він кілька тижнів ходив не в собі. Навіть пити перестав.

Але робити щось треба, і з бурею в душі, з нестерпним пеклом мусів іти о.Василь не до кого, як до того ж свого ворога лютого, до о.Терентія і просити у нього дозволу бути дячком у тій самій церкві, де ще так недавно був хазяїном.

Легко собі уявити, як кочевряжився і ламався о.Терентій, всіляко понижуючи свого колишнього колегу, але о.Василь мусів усе терпіти. Так він став знову дячком і точив далі невеселе своє життя.

Трохи стало легше, коли прислали другого священика, о.Івана Нестеровського. Це була людина проста. Наук він ніяких не проходив, а тільки “изучилея російськой грамоте и цифирьному уставу” у батька свого, попа в селі Копанчах на Черкащині. Але людина це була душевна, великий гуморист, і при ньому всім якось стало веселіше.

Так от оцей самий о.Василь і був, з обов’язку дяка учителем у Кирилівській школі. Ясно, що не особливою була та наука у вічно п’яного, прибитого долею півграмотного недокінченого семінариста. А о.Василь чим далі, то все більше розпивався, а при тім ішли у кут і обов’язки учительські, і обов’язки дячківські.

От у такий саме момент на обріях кирилівських появився єже рекомий Совгирь. Він, власне, одрекомендувався як Рубан, але що, в жарт, копіюючи темних селян, називав псалтиру “совгирь”, то так і самого його прозвали. І це прізвище так прилипло до Рубана, що вже його інакше ніхто й не називав.

Відки він був родом, точно теж було невідомо, та ніхто й не допитувався. Це було звичайне явище тих часів — поява отакої-о приблудної духовної особи.

ПО

Там, де була церква, вчителювали священослужителі, там же, де не було церкви, а школа все ж була, вчителювали так звані “мандровані дяки”, інакше “пиворізи”. Це були здебільшого незакінчені семінаристи, вигнані з школи “за громкое поведение и тихие успехи”. Небагато вони вміли, та небагато, зрештою, й вимагало від них тодішнє життя.

Отаким мандрованим дяком був і Совгирь. Росту здоровенного, широкоплечий, він скидався більше на запорожця, ніж на священослужителя. Навіть розтріпану косу свою носив якось так, ніби то не коса була, а запорізька чуприна.

І потрапив цей Совгирь до Кирилівки саме в щасливий для себе момент. Поки він сидів на селі й розглядався, чи буде тут яка робота, а чи брати ноги на плечі й мандрувати далі, отець Василь, будучи на меду у підтитаря, так необережно смиконув через верх, що вночі раптово занедужав, а до ранку —Бог його святий знає від чого — помер.

Коли довідався о тім Совгирь, мотнувся їю кирилівських попах просити дозволу одслужити в церкві за дяка в найближчу неділю. Попи згодилися — так Совгирь дістав доступ до крилосу Кирилівської церкви. Почав він співану службу Божу і всім одразу сподобався. Щось було в його манері не сільське, а ніби столичне, імпонуюче. А вже коли прочитав апостола, так прямо узяв усіх за Серії?!.

Тоді читали апостола не по-великоруському зразку — починати низько, потім іти уверх, надиматися скільки духу й закінчити громоподібно. Українське читання було інше. Трималося воно на рівній теноровій ноті (учителі-дяки, було, так і вчать: “Тримайся на і-і-іх!.. Тримайся на і-і-іх”), з підвищенням не більше, як на тон, і з обниженням не більше, як на два-три тони. Все уміння і вся краса були, власне, в сих переливах, переходах з тону в тон. Читання тоді набиралося якоїсь туги, мов би то могила з вітром говорила у степу безкраїм.

Так от Совгирь, показалося, був великий майстер у такому читанні. Подобався попам, подобався бабам, подобався усій громаді нарешті. Дядьки загули:

— Пощо нам шукати собі дяка, коли він сам до нас прийшов?

— Та ще який! Такого другого й пошукай, то не знайдеш.

І громада зараз же по службі нарекла сліпого Совгиря (сліпим його прозвали, бо був зизоокий, зизом дивився) дяком і, поки там консисторія, поки що — з шанобою, як то належить при такому високому стані, ввела до школи.

— Школа всім странним єсть дом вольний! — прорік Совгирь, переступаючи шкільний поріг.

Так став сліпий Совгирь учителем у селі Кирилівці.

II

Те, що Совгирь добре співав, будило в населення надію, що й учителем він буде неабияким. Дядьки, що не хотіли посилати своїх дітей до вічно п’яного, нерозважного ні на слово, ні на руку о.Василя, тепер записали своїх хлопців до школи, будинкові дали сякий-такий ремонт, і кирилівська школа почала оживати.

Батько Тарасів не думав так рано віддавати хлопця до школи, але трапився один випадок, який прискорив усю справу.

Вертав дядько Григорій з огороду. На призьбі сидить Тарас, зігнувся, мов змерз. Хотів навіть сказати дядько Григорій: як змерз, то йди в хату, але дивиться, що хлопець чимось зайнятий. Підійшов ближче — рисує. Заглянув через плече — млин. І видно навіть чий: Желехів млин. Крило одно надщербилося, дах перекосився.

Подивувався дядько Григорій. Це ж воно бачило, а тепер з пам’яті рисує… І увечері говорив жінці.

— Оце Совгирь школу розпочинав. Треба Тараса віддати.

— Рано ще, Грицю. Мале воно.

— Нічого. З нього пуття буде.

Катерина безнадійно махнула рукою.

— Вже як з учених людей пуття… Я вже надивилася; як учений, так п’яниця або й ще гірше.

— Чому? Трапляється й з учених бувають люди розумні…

— Може. Ну, тільки дуже рідко.

Коли Тарасові було об’явлено, що він піде до школи, він не знав, чи радіти йому чи сумувати. З одного боку дуже цікаво — навчитися читати. Щоб ото як піп: яку тобі не розгорне книжку — ту й~чита. А з другого — хлопці, які побували в. школі, оповідали про цю установу не цілком потішаючі речі.

— Б’ють у школі здорово.

— Як б’ють?..

— Та так. Вишневих різок натнуть та й б’ють.

-1 болить.

— Ого! Як напірчить іноді, так і сісти ніяк.

— А за віщо?

— Як то за віщо? Це ж нЯвука.

І хлопці, і їх учителі твердо вірили, що навука й різки — речі невідділимі.

Оце трохи розхолоджувало Тараса. Щоправда, дехто з хлопців висловляв надію, що може Совгирь бити не буде.

— То отой чорт, отець Василь бився, як сатанюка. А цей, може, не буде.

Може, не буде… А може ж, і буде?

От чому, коли в батьковій шапці і в материних чоботях, причепурений ішов із батьком Тарас записуватися до школи, душа тікала в п’яти.

Але, на щастя, Совгиря не було в школі. Треба признатися, що весь цей час, на радощах, Совгирь перебував більше в корчмі. Він не був п’яницею, як покійний о.Василь, але й проливати не проливав. А при такім случаю сам же Бог велів випити — це ж усі розуміли.

Розумів це й дядько Григорій, а тому, відіславши Тараса додому, почимчикував до корчми, несучи паляницю й пляшку горілки.

В корчмі було весело. Совгирь умів якось додавати веселощів усякому товариству, в якому знаходився. Коли був підхмелений, пересипав свою мову віршами, приказками, анекдотами. Зараз оце він задавався, виносячи своє учене звання перед вся. А публіка навпаки — безцеремонно стягала його з отих п’єдесталів і висміювала. Совгирь декламував.

Яко трезвому із п’яним обитать —

Тако і письменному із простим пробувать.

Бо в простого мужика простий єсть обичай,

А в письменного — особний, політичний звичай.

Совгирь вважав себе власне носієм отого осібного, політичного звичаю, а

якийсь низенький, присадкуватий дядько тримався зовсім іншої думки.

— А я так признаю, що з письменних усе зло на світі. Скільки я не бачив учених людей, так усе падлюки.

— Через письменних і світ скоро западеться, не через кого, — підтримує

кум.

— Не плетіть дурниць, холоднокровно дає відсіч Совгирь. — Якби через нас світ мав запастися, то він давно вже запався б, а того й по сей час не маєш. З того явствует, що ви обоє дурні. І неблагодарні!.. Ми ваших дітей учимо, писанієм святим викладающе, ми ваших дітей на добрі діла нагрущаємо, до спасенія душ їх приводимо, а ви нас лаєте.

Знайте і розумійте таковії люде,

Що вам за такії речі в послідній день буде!

Зачим — перестаньте, простаки, нас блюзнити,

Би-сте ся не мали в пропасть вічну потопити!

— Ех доля моя, доля прелукава.. І чого я так пізно на світ народився? Оце якби було Запоріжжя, чи я сидів би оце з вами отут та сперечався? Та я б літав оце конем по степу, з татарами бився б!

— А ти бачив теє Запоріжжя?

— Я Запоріжжя не бачив, але чую душею, що мені б тільки запорожцем бути! *

І затяг громоподобним своїм голосом:

Зруйнували Запоріжжя —Буде колись треба.

— А я бачив запорожців, — обзивається якийсь голос із кутка. — Вони й до Вільшаної на ярмарок наїздили. Приїде, було, чоловіка десять-дванадцять — і весь ярмарок закрасять. Громкі в їх речі, шибкий народ! Одягнені — так що вже й казати!.. Золото та срібло!.. А як їде, то й не струснеться, наче й землі не торкається. То оце, було, як сядуть на коней, та по ярмарку — аж іскри сяють!.. Кине оце шапку — а шапка в нього плесковата — та й до землі не допустить: підбіжить конем і ухватить. А скоро в кого впала, та оце вже йдуть п’ють та гуляють за його гроші. А храбрость яка!.. Та що й казать — були люди, одно слово… А як піднімуть пісні — наче в морі ревуть!

Дядько Гриторій знав, що цих бесід у корчмі не переслухаєш, і тому старався звернути на себе увагу Совгиря. Але це було не так легко.

— Хлопця я… хлопець у мене… Тарас Грушівський Шевченко… Так не забудете?

— Я не забуду-у! Я нікого не забу… Присилайте! Присилайте всіх — я всіх буду вчити, бо на то я єсть учитель. Бо-оже!.. В помощь мою вонмі-і-і— !..

Дядько Григорій махнув рукою і пішов додому. Зрештою вважав Тараса записаним і звелів назавтра бути готовим.

Сильно щеміло серце Тарасове, коли наступного дня мати, ридаючи, благословляла сина, мовби виряджала в далеку й невідому путь. Катря провела Тараса аж до школи й старалася розважити.

З трепетом увійшов Тарас у сіни і аж постояв трохи — так билося серце.

Він прийшов пізно — навука вже, видимо, почалася. Із шкільної кімнати чути було голос Совгиря і регіт хлопців.

У Тараса трохи одлягло од серця: раз там сміються, то справа ще не така погана.

Одчинив з трепетом двері, увійшов. До нього кинулося щось великанське, розпатлане — то був Совгирь.

Тарас бачив Совгиря в церкві, але там то була просто висока людина. А от тут, серед цієї малечі, дяк здавався велетнем. У Тараса аж дух затявся, коли Совгирь ухопив його за руку: а що як одразу розложить та й битиме?..

— А-а-а!.. — ревонув Совгирь. — Іще один онагрик! Asinus ferns1. Ну, сідай, сідай!.. Де хочеш, там і сідай! Сідай і слухай!.. Це я вам… щоб ви мали поняття про всякий стих, сірич вірш. От вам стих іройський!

Совгирь став серед хати, надувся й задекламував:

В леності ізжив всю жизнь свою аз, окаянний,

Припадаю ті, чистая Христа Бога мати,

0 услиші й воздвигні мі оумнов чювство,

1 просвіти мя, всего очерненного страстьми,

І покаяніем очисти, діво благая…

І поводив по всіх школярах очима з висоти свого мало не сажневого зросту.

— Поняли? Ні чорта ви не поняли. Ну, та дарма. Я й сам не все понімав, коли був таким онагриком, як ви. Слухайте ж далі. Оце вам буде — стих проелєгійський!

Ізбави троуса тяжка всіх нас, тя поємних,

^ Яко страшен єси, спасе, і гнів твій како понесем.

Пощади, владико, люди, чтуща славу твою…

— Чтуща славу твою… чтуща славу твою…

Видимо, Совгирь забув як далі і все повторяв: “чтуща славу твою… чтуща славу твою”… Рішивши, що більше не згадає, крикнув:

— А оце стих хромий! і почав уже не декламувати, а співати, сильно вирячивши очі.

Почерневший мраком безбожія мир,

Богозрачная світила небесная,

Просвітиша зорями благодатними,

Світа Христа присно всім возвіща-ающе!

Передихнув і ще дужче наліг голосом:

Небесная мудрості не учившеся —Од Господа апостола преславна,

Світозарная світильники учинившеся!

— О!.. Чуєте?.. “Небесная премудрості не учившеся, і все ж “світозарная світильники учинившеся”. О! А він каже, я недовчений. А що з того? Аби благодать була Господня!.. Я, може, в тисячу разів краще нього все розумію.

Кого він тут згадував, з ким полемізував перед учнями, для хлопців так і зосталося “темнотов во облацех воздушних”, як любив повторяти сам Совгирь.

А Совгирь уже покотив згори, бажаючи цілковито знищити учнів безоднею свого знання.

-Magna supreme tonantis virginum princeps!

Розумієте? Ха-ха!.. Hi чорта ви не розумієте, бо то треба знать. Magna, magnus — великий, велика… genetrix — родителька, мати і… і так далі, ібо сказано: не мечітє бісєра перед свіньями — да не попруть його ногами. А вони й поперли, га-га-га!..

І тут же підперся в боки й затанцював:

Nic nie ma swiat statecznego Jedno gorzej od drugiego —Qorzaleczka grunt!

Qorzaleczka grunt!

Учні реготалися. Совгирь дивився на них посоловілими очима й мурмотів:

— Посмарувати б вам кажному пекарню кіями, тоді б ви всі знали, як з учителя сміятися.

Потім нараз випростався й крикнув громогласно:

— Марш додому! Сьогодня навуки не буде, бо я п’яний!

Дітвора з реготом вилітала з хати. Вилетів і Тарас. Так скінчився перший день його науки.

III

Наступного дня Тарас вже охотно біг до школи. Показалося, що наука зовсім не була страшною річчю. Тарас міг би сказати, що цілком навпаки. Особливо йому подобалося, як учитель танцював.

Але сподівання Тараса, що сьогодні може буде ще веселіше, не справдилися. Насамперед зразу кинудося-в очі, що вчитель сьогодня тверезий. Не так, сказать, тверезий, як… не п’яний.

Окрім того, видимо, він трохи недомагав, а тому досить часто одлучався до своєї хати й вертав звідти веселіший.

На столі, зауважив Тарас, лежали “Граматки”. То було ще насліддя старої школи, тому були всі страшенно потріпані.

Тарас заглянув до одної. Заголовні букви були видрукувані кіновар’ю. Весь текст був видрукуваний товсто, на великому віддаленню літери од літери й рядок від рядка. Хоч і дорогий був папір в старовину, а от для дітей його не жаліли.

Окрім букварів, примітив Тарас на столі купку якихось помережаних гарненьких паличок.

— Це стимбулка, сірич указка! Оце я вам даю каждому сьогодня так, а завтра кожен з вас повинен принести мені за стимбулку по гарцю пшона або по курці. Зрозуміли? Як принесеш, то стимбулка вже навіки твоя.

Хлопці брали палички й любувалися мереживом. Совгирь показував, як ту стимбулку держати. Коли хто не так держав, учитель покрикував:

— Ей ти, як там тебе! Ти як узяв стимбулку? Так тільки баби костур держать! Бери як слід, отак-о — бачиш? А ти, роззяво, чого штрикаєш у книжку? Так тільки паничі виделкою курчат за обідом штрикають!

Дехто з хлопців пробував пирхнути сміхом, але Совгирь так крикнув, що у всіх пропала охота сміятися.

— А тепер дивіться! Оця-о розтопиряка, оця-о — називається АЗ.

Совгирь так викрикнув це слово, мовби справді він був полковником

запорозьким й командував на рівнині десятьма тисячами душ.

— Повторяйте за мною — АЗ.

Хлопці загули нескладним хором.

— Се єсть перша літера абецадла, від неї бо вся наука йдеть і розпочинається. Придивляйтеся ж добре. Як у нас у школі казали: “аз — били мене раз”.

Учні сміялися в ніс, штовхаючи один одного ліктями.

— А оце називається — БУКИ. Оце внизу півбубличка, а вгорі карлючечка —оце вам буде “буки”. Як то кажуть: “Аз — били мене раз. Буки — взявши кия в руки”.

Хлопці вже одверто реготали, а найбільше Тарас. Рішуче наука зовсім не була страшною річчю!

Далі йшло “віди” — і Совгирь приказував: “набрався біди”. Далі “глаголь”, “добро”, “єсть” — на всяку літеру Совгирь додавав бурсацьку приказку.

Приказки хлопці заучили скоро, а літери — ні, і коли під кінець лекції Совгирь хотів перевірити результати свого труда, то виявилось, що всі приказки хлопці знали, але де “глаголь”, а де “добро”, розрізнити не могли.

— А коли так — ей ти й ти! — кинув Совгирь на двох старших хлопців. Підіть у садок та наламайте вишневого пруття.

— До Грицька? — обізвалися вибранці. Вони, видимо, вже проходили науку у о.Василя, отже знали, що коли учитель говорить “у садок”, то це зовсім не означає, ніби при школі є садок. Не означає також ніякого іншого садка, а тільки садок найближчого сусіди Грицька П’яного.

Школяри притихли. У Тараса завмерло серце. Його ж іще ніколи не били різками. У селян це не в моді — часу забирає багато. Дав запотиличника або так огрів чим — пужалном, істиком — і кінці в воду. А то різати різки, рівняти їх, розкладати жертву, держати та ще, чого доброго, рахувати — ні, то занадто висока культура.

Тарас із тоскою поглядав на двері. Вибравши хвилину, коли Совгирь одвернувся, Тарас зірвався з лавиці — й ходу.

На порозі зачепився, впав, підхопився, пошпотався, але втекти не пощастило: Совгирь кивнув більшим хлопцям, кинулися ще й добровольці — й Тарас миттю був заарештований.

Совгирь не показав з того випадку ні гніву ні радості — занадто звичайна се була річ. Мінялася тільки черга: утікач мав дістати порцію першим.

Тарас почав кричати, вириватися, хвицати ногами. Він не знав, що цим тільки погіршує своє становище. Совгирь навіть не дивився, бо і це була річ цілковито собі звичайна. Він сортував різки й, тільки скінчивши, крикнув:

Ну, який тут тікав? За втечу — перша черга, а за борюкання — двійна порція. Кладіть його!

І Тараса розіклали. І як він не кидався, чого він не виробляв і руками, і ногами, й зубами навіть — своє дістав повністю.

А хлопці сміялися. Особливо ті, що вже пройшли таку навуку.

— Наш Тарас тепер, наш? Хрещений!..

Плачучи вибіг Тарас із школи. Йому здавалося, що кожен, хто тільки не погляне, мусить його пожаліти: ах, бідний, бідний хлопчик… чи ще там як. А на превелике диво, виходило цілком навпаки: всякий, хто тільки бачив зарюмсаного хлопця, що біжить вулицею, підтримуючи штанята, починав сміятися.

— Ага? Оце вже Совгирь почав вас учити? Молодець Совгирь! Значить добрий з нього учитель буде!

Тарас прибіг додому. Вбігаючи у двір, тон плачу підняв вище, сподіваючися, що хто-хто, а мати ж уже пожаліє обов’язково.

Мати була хвора. Щось останнім часом вона почала прихворювати. Вона, правда, пожаліла хлопця, але… якось не так. Бо теж вважала, що наука без різки не обійдеться. Воно неприємно, правда, але що ж поробиш? Он як зубки

прорізаються у дитини. Теж боляче, але не минеш же. Так і тут.

І тільки як прийшла Катря — вона пожаліла хлопця так, що він обігрівся й заспокоївся.

Катря вже виросла, у неї вже свої інтереси, свої мрії, але стільки в ній тепла, що вона знаходила його і для Тараса, і для Орини, і для сліпої Марієчки, і для маленького Йосипка, що оце недавно народився й ото він, мабуть, так підкопав здоров’я матері, що вона вже й не поправлялася до цілковитості.

Як молода кобилка, що ото накидається на роботу і, не вміючи рахувати сил, підорветься — так Катерина. Панщина, господарство, діти одно за одним. В кожну з тих справ Катерина віддавала все, не лукавлячи — і то, показалося, над сили. От вона, ще молода, а вже виснажена, здоров’я немає — й вона виглядає старою бабою.

Тобі б, молодице, не треба стільки дітей мати. Ти не до того, — казала знаюча баба Явдоха.

В хаті Шевченків ставало все тісніше й тісніше. Батько ще більше замкнувся в собі. Катря хоч і робить, рук не покладаючи, але чується, що десь якась частина її вже відділилася, і про якісь інші речі думає дівоча голівонька.

Микита корчить із себе парубка, Орина й Марія дівчата, з ними Тарасові не так цікаво, і він чув себе самітно у хаті.

Тому він радо пішов до школи і скоро привик там. То тільки перший раз вибрався такий нещасливий.

Совгирь був нелиха людина, а що бив хлопців, то це тому, що іншої системи не знав і не уявляв. Це розумів не тільки він, а й усе оточення доокола, розуміли учні, розумів і сам Тарас, написавши через багато літ потім: “Мир прахові твоєму, сліпий Совгире!.. Ти, небораче, й сам не тямив, що чинив. Тебе так бито — й ти так бив, і в простоті сердечній не добачав у тім гріха. Мир прахой твоєму, нещасливий мандрівниче”.

IV

Наука давалася Тарасові легко, отже Совгиреві не було за що так уже часто бити Тараса. Хіба по суботах, але то була вже річ необхідна. Це був закон. Можна було дістати більше, менше, дужче, слабше, але дістати мусив кожний.

Совгирь любив, щоб субітки діставали хлопці радісно, як належну святощ. Щоб читали четверту заповідь під різками повільно, “не борзяся”. Коли хто почне спішно виговорювати: “помн-дн-сботн-єж-стит-го”, то Совгирь зупинить “сікуцію” і пропонує читати спочатку. Ще буде спішити — ще раз спочатку, аж поки не знайде підходящого темпу.

Під різками учень мусив лежати спокійно, ногами не дригати, не кричати —взагалі не перешкоджати нормальному бігові нормальної справи. Сам Совгирь був спартанець, людина байдужа до всякого роду фізичних терпінь — такого ж стоїцизму вимагав і від своїх учнів, не взираючи на різницю організмів, характерів і т.і.

Правда, знаходилися спартанці і серед учнів, але Тарас не був з їх числа. Більше чутливий, більше нервовий, хоч морально й не відчував ганебності того педагогічного способу, бо й ніхто з його оточення нічого ганебного в тому не бачив, але фізично відчував різки дуже. Не раз під час екзекуції й ногами дригав і верещав немилосердно — взагалі виводив Совгиря зфівноваги. Учитель прямо не міг зрозуміти — пощо стільки затрачати так багато енергії на цілком даремну справу?

— Чого ти кричиш? Ну чого ти кричиш? Мене не так бито, а я ніколи й голосу не подав.

На початках Тарас пробував прохати коли не помилування, то хоч якого змилостивлення.

-1 помилуйте, сіотіпе (Совгирь не звелів себе інакше називати, як сіотіпе п^іззіег), і рятуйте мене… та я ж нічого, та я ж усе знаю… како, люді, мислєтє, он, покой, рци, слово, твердо… І хверт, хєр, єр, єри, єрь…

Але Совгирь просто не міг зрозуміти.

— Та це ж субота! Понімаєш — субота! Як у писанії сказано — помні день суботній! А як же ти його будеш помнить, коли вийдеш насухо? Ні, цього ще одвіку не було на всім світі. Римляне розумний були нарід і греки теж, а чому? Бо субітки давали. Лягай, лягай — не задержуй кумпанії. Читай! Тільки не борзяся.

— Дядечку, годі… Оотіпе п^іззіег… Хоч звеліть мене придержати, бо я ж не витерплю й хвицатиму ногами.

Совгирь морщився. Це було зайве в робочому процесі, але дозволяв на такий каприз. Двоє хлопців держали Тараса, а Совгирь сік. Але сік усердно й двічі вертав заповідь назад. Тим одбивав і у Тараса і в інших охоту просити надалі пільг.

Будучи іноді під чаркою, розманіжувався й тоді, б’ючи, додавав усякі співчутливі й повчальні сентенції:

— Це ж я тебе б’ю з любові до тебе, бо я хочу зробити з тебе людину. Це мені боляче, а не тобі… а ти кричиш. Потерпи, брат. Знаєш, як то сказано: “многими бо скорбми подобаєть вніті в царствіє небесноє”…

А тих, что сумно стояв, підтримуючи штанята, й чекав своєї черги —підбадьорював рекомендацією:

— Ти не сумуй, а возгрівай у собі духа! Духа возгрівай!

Або чутливо з притиском починав декламувати:

Лоза разум дітям у голову вгоняєть І от злих на добрая діла воздвізаєть,

Лоза родителям діти послушними сотворяєть І божественного разума премудро научаєть.

Лозою кая мати дітище своє не бієть —Як би удаву скоро на шию єму свієть.

Тож всі мене блюдітеся,

Неленостно учітеся.

Внімайте словам моїм учительським Да не будете повинні ранам мучительським.

Але вірші були віршами, а “сікуція” йшла своїм чередом.

Іноді при сій вірній оказії, Совгирь згадував і свої учнівські часи, як то й йому доводилося терпіти.

— Нас, брат, хіба так били? Ого-го!.. Як я був іще у семінарії, так наш ректор. Пуга у нього була тройчатка ремінна. Вона у нього безперестанно мокла в горілці. Витягав тільки тоді, коли мав кого бити. Але ж бо й бив сукин син, будь ти трижди проклят!.. І менше двадцяти, було, ніколи не давав. Ото збере, було, нас до себе на репетицію, сам сидить на канапею, коло нього ота тройчатка, а

ми на підлозі. Штанці вже заздалегідь спущено, щоб часу не гаяти.

І цілковито не помічав Совгирь, що він це оповідає перед аудиторією, яка теж із завмиранням серця стоїть, підтримуючи штанці, й чекає, що от-от скінчиться оповідання й тоді…

Та згодом і Тарас привик. Часом узимку холодно, встає який-небудь дотепник:

— Domine magisster! Тарас Шевченко казав на вас, що ви п’яниця.

— Положіть його і всипте, — холоднокровно розпоряджається Совгирь.

Тягнуть Тараса. Він божиться, клянеться, що й сном і духом, але це все

даремне, екзекуція все одно відбудеться.

— Чортів Панас… Ти нащо на мене набрехав? — хлипаючи питає Тарас.

— Та то я змерз, погрітися захотілось…

Тарас це пам’ятає і приходить час, коли й він гріється за рахунок Панаса. Так і йде в кружок.

Загалом то тільки на початках терпів Тарас і від різок і від товаришів. Підійде який:

— А як паскудник збивають знаєш?

Тарас задумується. В дійсності він знає, як то збивають паскудник: не раз бачив, як хворій коняці розбивають ніздрі, щоб пішла нездорова кров. Але ж то дома й коло коней. А що значить збивати паскудник тут, у школі, де немає жодних коней, цього Тарас не розуміє. Тому відповідає: “не знаю” — і в той же момент дістає кулаком по носі так, що вмивається юшкою.

Хлопці регочуть, Тарас реве, юшка біжить.

Так бувало напочатку. Але Тарас швидко освоївся й незадовго сам не гірше збивав паскудника, давав скубки й т.д.

Схоплював усе дуже швидко. Хлопцям, наприклад, трудно давалися латинські фрази, що їх Совгирь велів виучувати на всякі випадки шкільного життя. На цім пункті Совгирь був невмолимий і не бачив різниці між семінарією й сільською школою.

— Нас так учено й ми повинні так учити.

І хлопці морочаться. А Тарас так і виліпить:

— Domine magisster! Da mini licentiam exeundi foras!

А один випадок так і зовсім наблизив Тараса до вчителя. Сталося це так.

V

Бажаючи прикрасити голі стіни класу, Совгирь понавиписував на папері кілька ріжних красивих, по його думці, чотировіршів і порозвішував їх на стінах. На одній стіні висіло:

Школа — церковний уголь. Такь ся назьіваеть кгды-жъ церковныхъ набоженствъ дєтей научаетъ.

И що в церкви правлять — то и вь школє ся знай дуеть А безчиній въ ней жадныхъ нидды не знайдуетъ.

Повернувшися до другої стіни, можна було читати ще краще:

Той человєкь вельмы зле поступоваеть,

Котрій на чинъ духовный хулу наношаеть И этимъ писаніе святое зневажаетъ —Такий вельми Господу Богу согрєшаеть.

І так по всіх стінах.

Тарас якось між хлопцями висловив думку, що добре було б розмалювати усі оті плакати квітками, кіньми, солдатами. Хлопці знали вже уміння Тарасове й ухопилися за цю ідею.

— А ти скажи Совгиреві.

— Та-а…

— Чо’ там та? Нехай тобі дозволить — бач, там скільки місця пропадає.

Але Тарас соромився. Та все ж раз під натиском хлопців насмілився.

— Иошіпе п^іззіег! Дозвольте… оці таблиці… приоздобити візерунками.

Сказав — і сам злякався. А що як не зумію? Совгирь подивився на малого

скоса.

— А хіба ти вмієш?

Тут уже обізвалася вся учнівська громада.

— О, він уміє! Він що хоч уміє нарисувати! Ось подивіться.

Із закапелків, із пазух, із книжок витягалися рисунки Тараса й простягалися Совгиреві.

— Ось дивіться яке він намалював!

— Ось наша школа!

— А оце криниця коло Мигаля.

Найбільший приятель Тарасів Ганчаренко Йван щось ховав, а його сусіда хихотів у рукав.

— А у тебе що? — звернувся Совгирь до Ганчаренка.

— Та… нічого…

Клас притих. Одні із страхом, другі з веселістю, треті з єхидством. Тарас стояв червоний, як рак.

Ганчаренко підійшов до вчителя й тремтячою рукою подав йому сірий, досить великий, здорово зім’ятий аркуш паперу. На ньому був намальований в увесь зріст не хто інший, як сам сіотіпе іг^іззіег сліпий Совгирь. Він стояв розпатланий, в одній руці держав кухоль, з якого спадала піна, а другу втеребив у волосся і немилосердно чухав. Одно око дивилося на схід сонця, а друге на захід.

Загальну подібність було схоплено чудово, аксесуари виписано з дитячою точністю, була навіть певна експресія. А внизу один із виразів самого Совгиря (це вже, видно, рукою одного з старших учнів).

Потрясши кучерями, спаты лягаемь,

А вставши раненько — бражку попиваемь.

Хлопці затаїли дух. Це вже були не жарти. Тарас із Іваном стояли ні живі ні мертві. Але сталося щось, чого ніхто не сподівався.

Совгирь довго дивився на малюнок. Видимо, його вразило уміння хлопця. Як-не-як, а Совгирь багато ходив по світі “для провидєнія людського обхожденія”, багато дечого бачив і до деякої міри міг орієнтуватися в тому, що гарно, що погано.

Підкликав до себе Тараса і простяг руку до голови. Хлопець інстинктивно відхитнувся, сподіваючися скубки та ще й доброї. Але, на диво всіх присутніх, Совгирь. замість скубки погладив Тараса по голові.

— Бачу, на тобі, хлопче, перст божий. Єсть у тебе дар, що при ученню і добре що може дати. Але — при ученню! Тільки при ученню і чистому житії, як то сказано:

Которий маляр чисто вік свій провождаєть,

То і чудотворная ікона од него бьіваєть.

— Але для того треба вчитися. Бо без учення будеш нікчемний богомаз, а вже від богомаза не жди чудовного образа. То єсть падлюки. Вклепалися в святе ремесло й тільки паскудять його. І єсть то не малярство, а махлярство, безпутне діло. А істинне малярство — то боговдохновенне ремесло.

Разніє мудрості сам Бог на світі дал Первого віку, когда сей світ і мир создал:

Всяких бо рукодєлій през Дух Свят научил —І малярськую мудрость тогда ж людям одкрил.

— Бачиш звідкіля малярськая мудрость ідеть? Від самого Бога! Але — треба вчитися. Вчитися! Без учення нічого не буде.

Це були перші слова схвалення, які почув Тарас про своє малярство — тож не диво, що вони глибоко запали йому в душу.

Але що це значить “учитися”? Хіба учаться люди їсти, дихати? Це само. От столярству, бондарству треба вчитися, це правда. А тут? Узяв та й намалював.

Та все ж коли Тарас ближче задумався, то сам рішив, що й малювати якось треба вчитися. Хіба б я міг намалювати отаку картину Страшного Суда, як ото у церкві? А Георгія Побідоносця? А Богородицю із Симеоном? Та де! Справді треба вчитися, але як?

VI

Совгирь із розуміння широти своїх обов’язків, а також із бажання доказати громаді, що вона не помилилася, вибираючи його на вчителя, розпочав із хлопцями науку співу церковного. Він знав, що нічим так не вгодить дядькам, як співом і навіть виглядом дисциплінованого хору на крилосі.

І Совгирь взявся за діло гаряче. Він не брав з “ут, ре, мі”, а прямо розпочав з “аміня”. Вчив, очевидно, з голосу, сам співаючи і за дисканта і за альта і за все, отже попоморочитися довелось добре.

Потім пішли “Господи помилуй”, “Святий боже” — це все перші етапи. Далі вже “Отче наш”, “Достойно єсть” і т.д. Все це хлопці вчили порівняно легко. Трудніше пішло, коли на чергу стали “возвахи” на вісім їласів. Довелося й Совгиреві вдатися до одвічних “чернечих заспівів”, наславників, якими здавна вчили по монастирях тупу братію співати “Господи возвах”. Так зробив і Совгирь.

— Ну, кажіть за мною: “Ішов чернець з монастиря”!

Хлопці легко повторяють: “Ішов чернець з монастиря”.

— Оце ж вам і буде шас перший. Кажіть далі: “Стрітив його другий чернець”… Оце вам глас вторий. “Откуду, откуду, ченче-брате, грядеш?” — це глас третій. “З Константина града, брате, гряду” — глас четвертий. “Сядьмо, брате, та побесідуймо” — глас п’ятий. “А чи живе там, брате, мати моя?” — глас шостий. “А вже твоя, брате-ченче, мати давно вмерла” — глас сьомий. “Уви мні, мати моя” —глас осьмий і останній.

Це справді помогло, і згодом жителі села Кирилівки могли насолоджуватись звуками наславників, коли який-небудь пузан, сівши верхи на плота, вигалайкував на весь дух: “А чи жива ще там, брате, мати моя? Уви мні, мати моя”!

А Свирид, отой чудило, підкликав яких більших хлопців.

— Чи чуєте — я вас іще кращих возвахів навчу. Ось ідіть, лишень, сюди. Знаєш глас третій? Отак він співається:

Буде тобі, дяче, буде —Приїхали од владики люде,

Хотять твою рябу кобилицю взяти,

Що ти не вмієш на третій глас співати.

Хлопці прискали зо сміху і вмент виучували.

— А от, чи чуєте, глас шестий.

Начаток миє і состав —

Єгда новий жид на аренду настав —

Тут п’яниці собираються.

Шинкареві добридень оддають.

♦ І в поставці заглядають.

“Ох, вейз мір! Що маю робити?

Не дають мені рано довго спати —Треба із аренди втікати”.

Хлопці реготали — дуже вже ловко виходило на церковний мотив. І так перебрав Свирид усі гласи. Сьомий подобався тим, що був узятий живцем із пісні та ще й усім знайомої.

Чи я в тебе не жона Та не господиня —Три дні хати не мела,

Сміття не носила.

Вставай, дяче!

Доки будеш лежати?

Запрягай рябу кобилу —Вези сміття з хати,

То будеш уміти.

На семи глас співати.

Вся Кирилівка огласилася новими возвахами. Старі баби аж плювалися, чуючи такі слова на мотиви божественних співів. Та й з мужиків дехто кривився.

— Оце такого вас у школі учать? Гарно, гарно, нічого сказать.

І серед богомільних людей репутація Совгиря на деякий час захиталася, аж поки не розібрали в чім діло.

А Совгирь працював не за страх, а за совість. Повиучував хлопців приспівам до окафистів — і тепер усі акафисти, чи Ісусові Сладчайшему, чи Миколі, чи там іще кому, всі йшли з приспівами, а по кожнім приспіві хористи перехрестяться й поклоняться. Це вже всім подобалося.

А вже любиму свою “О, всепітая Мати”, а також самогласен “Совіт превічний одкривая тебі, отроковице, Гавриїл предста”, то Совгирь учив прямо із захопленням.

— Це ж наше все, наше! — говорив він. — Ці голоси складали запорожці, що кінчали своє життя по келіях Києво-Печерської Лаври — от звідки воно пішло! Нові голоси, хіба вони годяться проти того? Це так, чортзнащо.

І Тарас у тому всьому. Він і у співі мало не перший, а про школу й говорити нічого: от-от, чого доброго, і в псалтирники вискочить.

Бо то ж було таке розділення: граматники чи букварники й псалтирники. Тих, хто вже вивчив букваря й перейшов на псалтиру, Совгирь учив окремо, хоч і в тій же самій хаті. Доводилося розриватися на частини, щоб задоволити й букварників і псалтирників. Там читають “Блажен муж”, там твердять “бра, вра, гра”, там когось ласкавенько закликає Совгирь: “Іди, лишень, голубчику, я тебе вичубую”, а там уже хниче якийсь, що дістав свою пайку.

Двоє використовують відсутність уваги вчителя й грають “у ластівки”, двоє заходилися вже битись; а що того невільно одверто, то совають один одного під боки кулаками, зберігаючи назверх невинний вигляд і суворо перестерігаючи черги: то той того суне в бік і жде, потім той того — й теж чекає.

Часом ота роздвоєна увага вчителя слабшає — і аудиторія відчуває то якимсь шостим органом. Тоді можна стати свідком незрозумілих речей. От один починає особливо голосно твердити свій урок. Але це не вияв пильності, а демонстрація. До першого голосу приєднуються другий, третій, учні захоплюються, очі їх світяться, голос іде все crescendo, crescendo і зчиняється нарешті такий гомін, що не один дядько, йдучи вулицею мимо школи, стане здивований. Потім похитає головою й скаже співчутливо:

— Тяжка річ, ота навука.

В такі хвилини Совгирь прикликає до себе весь свій педагогічний такт. Спочатку старається спинити ту навалу звуків, бо хоч він і спартанець і запорожець, але бувають і в запорожців нерви. Здебільшого зусилля Совгиреві бувають даремні. Спинити тепер учнів, це все одно, що спинити воду весною, а це ж іще тільки прелюдія. Далі починається вже бешкетування.

От одного ляснуто по спині. Він віддячується кулаком по голові. От летить угору, мов птиця, розчепіривши крила, засмальцьований псалтир, а вслід розрізає повітря свист у два пальці, що від нього аж у вухах лящить. Це вже прямий виклик і школі, і Совгиреві, і всьому.

Совгирь знав, що коли б він зараз почав реконструкцію свого авторитету, то ні авторитету б не підняв, ні спокою не встановив. Таємні бісики, що заволоділи тепер дітворою, не вщухнуть і не вгамуються зпроста. Можна розпочати бити всіх поголовно різками, а ученича маса прийме то як спорт, будуть виробляти всякі фіглі під різками, будуть кричати перебільшено голосно, кривлятися — і весь застрашаючий смисл биття пропаде.

Совгирь об’яснив це явище по-своєму яскраво.

— То як глисти засверблять часом, що не знає пес куди й дітися, отак і тут. А потім пройде.

Совгирь має на такий випадок певний педагогічний прийом. Нараз він спокійним тоном, мов би все було в порядку, об’являє перерву. Ясно, що авдиторія сприймає це голосним гамором радості. Моментально псалтирі й букварі одсовуються на середину стола — це вже так привчив Совгирь своїх учнів: щоб як перерва — книга на середину.

— А то ви й штихи свої поїсте, — говорив він, умисне вживаючи слово “штихи” по-простонародному.

Отже й тепер: одразу книги насередину, хоч се й даремна пересторога: краї псалтирів і букварів до того зашкарубли, що стали твердими.

Перерва родить кризу. Частина збісноватілих дістає змогу побігти додому, решта розряджає свій запас енергії як доведеться — або генеральною потасовкою, або піснею, або цікавим яким закладом, вроді того, що хто-небудь з хронічно голодних об’являє до загального відому, що з’їсть усе, що тільки йому дадуть.

Братва рішає відмовитися від сніданку, аби тільки переконатися — чи дійсно “Савечка” (хлопця зовуть Сава, але мачуха делікатно називає “Савечка”, а їсти не дає), так от чи дійсно Савечка зможе з’їсти “все”. Скоро перед Савечкою виростає гора шматків хліба, паляниць, пирогів, кислої капусти і всякого іншого селянського їжва. Коли який-небудь індивідуаліст-шкурник не хоче віддавати ради досліду свого сніданку, колектив його змушує, хоч тут, властиво, ролю колективу грають кілька здорових верховодів.

Після перерви не пізнати класу. Совгирь входить у своє царство героєм, і от аж тепер починається реставрація авторитету. Совгирь же бачив, Совгирь же добре бачив, хто вів перед, хто проявляв творчість, і от тепер іде воздаяніє “коємуждо по заслугам его”. Братва признає ці заслуги й зносить кару терпеливо.

А іншого разу нападе на аудиторію зовсім протилежний настрій. Мов тихий ангел якийсь пролетить. Сидять, наче голуб’ята, й то не тільки під час учення, а й на перерві. І розмови такі все тихі, сказав би сентиментальні.

Дивиться який-небудь лобур на березу й нараз прорече:

— От біла! Як би в мене руки такі білі були.

Навіщо йому вони здалися — хтойзна. Хтось підтримує.

— У, дурню! Такі руки бувають тільки у цариці.

* — Чому? А он як приїздив архирей, так я бачив: ох і білі ж!

— Нічого не робить, от і білі. А попоробився б, так і не були б білі.

— Іване! Хочеш, щоб у тебе руки були ще біліші від берези?

-Ну?

— Піди вистав на мороз та так і держи.

— А знаєте, хлопці? Наш пан боїться по льоду їхати кіньми. Хоч який льод товстий, а він боїться.

— Чого?

— А щоб не провалився.

— А як край треба на той бік переїхати?

— Тоді сідає в лодку, а в ту лодку впрягають коней і так у лодці тягнуть пана. Їй-Богу, не брешу!

VII

Нападало на учнів та нападало й на вчителя. То нападе таке, що докопується до дрібниць, сердиться, лютує, б’є всіх і заслужено й незаслужено. А то нараз розманіжиться, зробиться над міру ласкавий, починає тоді згадувати своє семінарське життя, а хлопцям того тільки й дай.

Совгирь був учнем Переяславської семінарії. Вона славилася постановкою вивчення латинської мови. От навіть Совгирь, що розгубив уже на життєвих бездоріжжях багажі семінарської премудрості, все ж і досі міг, під случай, блисконути латиною.

— Латина у нас була — ого-го! Перве діло! Грека… ну,., це вже не так, а латина — перве діло. Вже з першого року починали говорити по-латині. Сміха! Прибіжить який-небудь карапуз:

— Domine praefecte! Ego йшов, ille мене пхнув, ego покотився, nasus розбився,

a sanguis дзюр-дзюр!

Совгирь реготав. Учні й собі, хоч не знали чому.

— Як хто ужив нелатинського слова, дається йому calculus. Табличка така вішалася на шию. І ходи з нею, поки не передаси кому. Часом і цілий день проносиш, бо всі від тебе тікають, ніхто з тобою говорить не хоче.

— А в старших класах то ми вже екзерциції писали по-латині. Перший учень сидить завжди на передній лавці. То я, чи там ще хто, пишу роботу de loco (на місце), щоб сісти на перше місце. І той пише. А професор потім рівняє роботи. Чия лучче, той і сідає на перше місце.

-1 не тільки de loco писалося, а й de соепа — (на обід), навіть de candella (на свічку) — на що угодно. Передається професорові, а він кладе рецензію. Як дуже добре, то напише landatissime (в великій мірі достойне похвали), або praestantissime accuratissimeque (прекрасно й старанно). А як погано, то напише pessime або tupissime (гидко) чи там dementissime negligentissimeque (безсмисленно й не уважно) — хіба мало як?

— Мені раз узяв та й написав taliter, qualiter — nihil fundamentaliter (всього потроху, а нічого основного). А потім і питається.

— Як ти це перекладаєш по-нашому?-

Я подумав-подумав і кажу: “Не терши, не м’явши — не буде калач”.

— Професор розсміявся: “Оце, каже, добре ти переклав!”

Совгирь сміявся, а учні йому вторували, хоч не знали пощо.

— Ні, таки здорово нас учили, здорово. На все життя зостанеться. Який би не був старий піп, а коли він із Переяславської семінарії, то латину знає, не бійсь! Раз ми утрьох заблукалися до одної плебанії на селі й просимо напитись. Це наш спосіб такий студентський. Як його їсти просити зразу? От і просиш пити, а потім вже…

— От і тут так. Виходить до нас піп і служниця з ним, дівчина років чотирнадцять. От піп нас і питає:

— А як буде по-латині “пити”?

— Ну, ми це вве всі знаємо. Кажемо: bibo.

— А як од bibo минулий доконаний час?

— Тут уже ми замнялися. Один каже babi, другий babsi.

А я подумав-подумав і кажу bibi. А піп тоді до тої дівчинки:

— Da bibere bibi — babi, babsique ne da (дай пити тому, хто сказав bibi). А тим, що сказали babi чи babsi, не давай).

Учні кирилівської школи не могли знати, що Совгирь тут прибрехнув трошки. Це був відомий семінарський анекдот, але кожний семінарист, розповідаючи його в кругу несемінаристів, доконче додавав, що це трапилося з ним і його товаришами, і що з трьох це був іменно він, що сказав bibi.

Так само кожний із семінаристів міг оповісти, як він зайшов колись до священника, колишнього переяслівця, а той тужив по вмерлій жінці латиною.

— О, mors! О, malum! О, malum omnium malorum і т.д.

А що семінаристи співали українських пісень по-латині, так тому правда. От і Совгирь часом затягав на голос “Ой у полі могила”:

En tumulus in campo Stat, colloquio capto:

Ne fie nihi valde, vente Quin flos meus nigret…

А учні підтягають — тільки вже по-своєму. Очевидно, таке співання відбувалося не насухо, а тоді, як Совгирь бував трохи мокренький. Це траплялося, не сказать, часто, ну а все ж траплялося. Совгирь не шукав спеціально нагоди напитися, але в житті бувають же всякі випадки. От, наприклад, хоч би такий.

VIII

Найшла лиха полоса на Совгиря. Часто бив учнів, отже часто лікторам доводилося навідуватись до найближчого садка Григорія П’яного по вишневе пруття. Коли зайшов раз Грицько до свого саду, прямо не пізнав. Де був густий вишняк, там зосталися самі стовбурці.

Само собою, що ніякому господареві це не могло подобатись — не подобалося й Грицькові. А що він добре знав, якої породи шкідники обчистили йому сад, то й засів у суботу, рахуючи, що, коли вже коли, а в суботу прийдуть.

Так і сталось — прийшли. Звикнув господарювати самостійно, не дуже то й стереглися, Грицько вискочив, намЛяв одному-другому чуба. Шапок не забирав, бо причому тут хлопці? Не в хлопцях же діло.

— Щоб я вас і близько коло садка не бачив! А то й ноги вам із… повикручую! І дякові своєму скажіть, що лучче хай і не посилає, бо й йому погано буде. Я не подивлюсь, що він здоровий.

* Коли посланці вернули, зарюмані, до школи, і Совгирь побачив їх з порожніми

руками, він вельми розсердився. Насамперед тому, що це загрожувало зривом учбового плану. Це субота!.. Ну, та різок Совгирь так чи інак дістав, і наука на сей раз ущербку не понесла. А що протест Грицька П’яного обурив Совгиря, то він рішив помститися.

Сказав старшим учням прийти увечері й зробити наскок на Грицьків сад взагалі. Набрати там дров, бо в школі було холодно.

— Не красти, ні! Боже спаси!.. Красти нехарашо. Треба здобути, о!.. А цього й Бог у гріх не ставить. Козак ніколи не скаже “вкрав”, а “здобув”.

Хлопці пішли “здобувати”. Постаралися вже, як могли, й дров натирили багато. Совгирь запалив собі у грубі, отже мав приємність хоч виспатися у теплій хаті, бо на завтра по службі Божій сподівався не конче веселу розмову із Грицьком П’яним.

Так і вийшло. По службі Божій з’явився Грицько з дубиною в руках і одразу взяв високий тон.

— Ти що ж це, чортів дяче, на денний розбій уже передався? Що це ти свою галастру на чужі садки напускаєш? Ти думаєш, як здоровий, так я тебе боюся? Громада тебе підобрала з-під плоту, так ти шануйся, мат-тері твоїй чорт!.. А не будеш шануватись, так за чубчик і на мороз. Ми таких уже бачили! І вчили!.І ще не зарікаємося вчити!..

Совгирь робить широко-здивоване лице.

— Що таке? В чім річ? Чого ти, Грицю, кричиш?

— А того я кричу, сукин ти син, що як ти будеш іще своїх псюків підсилати, так я й їм ноги поперебиваю й тобі! Чув?

— Що?.. Де?.. Яких?.. Коли?..

— Та ти не придурюйся, бо я з тебе ті дурощі виб’ю оцією-о ломакою! Дрова красти не посилай, от що!

— А-а-а, — немов аж розчаровано протягає Совгирь. — Так ти про дро-ва… А я думаю… А воно дро-ва… Ну так би й сказав, а то… Дрова… Дрова, брат ти мой, це така штука, що… де ж їх узять? Ну, ти сам скажи — де нам їх узять? Ось подивись — бачиш, що тут написано?

І показував повимальовувані Тарасом таблиці на стінах.

— Ось дивись сюди — бачиш? Ось читай: “Школа — церковний угол”. О! Усе одно, як церква! “Так ся називаєт, кгдьі-ж церковних набоженств дітей научаєт” — 0! Чуєш? “1 що в церкві правлят — то і в школі оя знайдувт”! Бачиш? Що в церкві, те й в школі. “А безчиній в ней жадних нігди не знайдуєт”. О! А ти приходив нас ганьбити. Нас, школярів!.. А школяр — це ж усе одно, що причетнік, бо й він теж прислугує в церкві. А хор наш хіба нічого не значить! Хто це співає вам у церкві, благолєпія додає, хто? Школярі!.. Та й аз многогрішний, півець о господі, що ж нам пропадать усім, чи як? Ви ж не хочете купувать нам дрова на школу? А я думаю, що не согрішив би оден-другий із вас перед Господом, якби який там візочок дровець затяг до школи. Вже годилося б теє нам, церковним слугам, від вас дістати або хоч не боронити нам готових яких з двора узять. І було б це — вроді милостині, а Бог би у книгу записав. А ви про те все й не думаєте. А як який школяр раз на рік потягне там яку поліняку, так і-і-і!.. Вже вішати за те хотів би хлопця! А як ми тут холодом примерзаємо, дітки маненькі, янголятка можна сказать, так то нічого! Отакі ви батьки до своїх дітей! Отакі ви громадяни!

І з обвинуваченого Совгирь перекидався в ролю прокурора. Громив дядька Грицька скільки хотів, а тому дійсно ніяково, бо правду ж говорить Совгирь

— Я не про те… а я… що ну прийди, скажи… ну не так же… Це діло не годиться…

— “Не годиться, не годиться”! Це от мені з тобою балакати не годиться, бо я тверезий, а ти П’яний. От ти мене почастуй, тоді я буду з тобою говорити.

Ну що ти з таким поробиш? Розрегочеться Грицько й запросить веселого дяка до корчми.

Корчма зустрічає Совгиря радісними скриками, бо це ж в кумпанії прямо незамінима людина. Він тобі й приказку, він тобі й байку розкаже, й вірш приплете, пісню проспіває.

Горілочко оковита,

Медком перелита!

Не раз, не два моя спина Через тебе бита!

— Га-га-га! Ма’ть таки частенько траплялося — правда, Совгирю?

— А що? Я й не криюся — бувало. І не раз бувало! Був я на кондиції у одного пана. Та отак у шиньку як напали на мене оканянниї діоклетіани, так вони ж мені вже й дали-и-и… А тоді ще, в насмішку — “Співай!” — кажуть. А куди мені вже й співати, як я весь побитий. Я й покушався співнуть, але що ж, коли за обліянієм сліз і гласу не могл одвести.

Компанія сміється.

— Це ти, Совгирю, ма’ть п’яний дуже був, що аж плакав.

— Я й не кажу, що тверезий, ну вже й не зовсім і п’яний, бо добре примітив, що й ляшок один, органистий, теж ручок прикладав до мене. Ах ти ж скурвий сину, думаю — ще й ти туда! Ну, свої люди — нехай… рідна рука. А то ще й лях

лізе!

— Гаразд. Придивився я, що він захріп у кутку, я його розбуркав трохи,

вивів із шиньку та давай йому кийком, давай йому кийком!.. Він кричить:

— Маїко г^8уіеі82а!.. паагагфкі!..

— Якби кричав, стерво: “Ой рятуйте, хто в Бога вірує”, — може, й вибігли б люди. А то чують: лях кричить, ну так йому й треба.

Регочуть слухачі. А сам Совгирь хоч би тобі вусом моргнув. Усі аж сміються, а він — тільки самі очі сміються.

— А то я ще в другому місці на кондиції був. І зійшлася компанія така, що її й не розбереш: піп отець Йосип, і другий піп отець Павел, пристав господин Шуфермахер і ще всякі народи.

— Пристав, почав хвалитися, що у нього гармата є: “Мені, — каже, — штик-юнкер Одінцов подарував за услуги”. Пішли ми гуртом до того Шуфермахера провірять, чи не бреше. Ні, правильно — гармата є. Але чи стріляє?

— Спробували — стріляє. Давай ми з^неї бабахкати — ну жертв, сказать, ніяких не було, а всім понаравилось. Отець Йосип почав просить, щоб підкотити ту гармату йому під вікно та бахнути “хоч разів зо три”…

“В мене, каже, жінка обременна. І сидить вона, бідняжка, сама і не маєть нікакого развлічєнія…”

— Добре. Згодилися. Давай тягти ту гармату до отця Йосипа, Ну, тут дійшла до нас усіх вістка, що великоросіянець Іван Фьодороф побив свою жінку. Усім нам захотілося заступитися за честь женщини. Пішли.

— Запопавши того Фьодорова, одні держали, а другі сікли батогом. Но Іван Фьодороф не понімав своєї пользи, схопив ніж і кинувся на пристава. Якби ми не придержали — могла би вийти штука нехвормальная.

— Ну, вернулися ми до гармати, взяли підкотили її під вікна отця Йосипа, положили заряд порядошний і бабахнули, чим на смерть перелякали матушку, що вона преждевременно обродинилася.

— Потім пристав сам захотів показати, як стріляють по-воєнному і тільки налагодився, як підійшов отець Павел, жестоко п’яний, і почав дражнить пристава, що він зовсім і стріляти не вміє, що він навіть поламанного пістоля боїться, бо він із жидів родом і прозвище його “Шахер-махер”. Та ще й вилаяв його з упоминовенієм матері.

— Пристав схопив палицю й давай обкладать отця Павла вздовж і впоперек. Я ж, видячи сіє поношеніє духовної особи, не мог того стерпіти, вирвав палицю з рук пристава й огрів його дев’ять разов.

Корчма лягала зо сміху.

— Совгирю! У тебе, ма’ть, глотка пересохла. Пива хоч?

— Пива? Давай і пива. І пиво трунок підходящий. Як то кажеться:

Хто в голові здоровий — все не перебирай,

І вшелякой напиток заровно випивай —

Бо в жорна добриє що вкинь, мовят, то змеле,

-1 звідки ти, Совгирю, понабирав отих усяких приговорів, віршів?

— Стой, стой! Я ще не скінчив! Там далі дуже хороші слова.

А все — хто, що любить, того і держися.

Хоч штани застав — іди в корчму напийся.

Тільки ж, прошу, і штанів навік не покидай —Славная то одежа — найскоріш викупляй.

— Га-га-га!.. Та вже ж що славная, бо без неї нікуди не покажешся.

— Пий пиво, Совгирю, пий!

І Совгирь пив і балакав, балакав і пив — взагалі дуже подобався дядькам. І другі дяки теж п’ють по корчмах і співають з дядьками, а все чується, що то таки мужик, а то дяк. А Совгирь наче весь свій. Він і заноситься часом, але селяни стрічають то жартами, висміють його добре — і знов, усе йде ладом.

Сьогодні Совгирь скаржиться на труднощі свого ремесла.

— Кажуть — легка жисть, легка жисть. А ну попробував би хто! Тобі здається, що взяв заспівав та й годі, а воно, брат… Часом усіма жилами треба надимать, щоб гортань міг співати голосно і гладко.

— Тому, ма’ть, ти й п’єш, Совгирю, щоб гортань прочищать…

Тому й п’ю! Правильно! Для голосу і для веселості!.. Для голосу, бо горло прохарастрюється, а для веселості, бо, як вип’єш, так тобі до всього тоді охота. І ти до людей ласкавий, і люди до тебе, а це велике діло! Аякже!.. І аз єсмь теж півець перед Господом, отже повинен випивать для прочищенія горлянки. Бо як горлянку промочиш:

До людей виразніше буде глаголати,

І в церкві на крилесі гладшей заспівати.

— При такім случаю, Совгирю, тобі б уже винником краще бути. Там би пив, кільки схотів.

— А що ж, винник і винництво теж благородне ремесло. Винник виробляє трунок для всіх потрібний, єго же і монасі і монарсі вживають.

— А он дід Явтух каже, що горілка тільки на зло приводжає.

— Ні! Вино не винне — винен злий обичай. Коли хто в міру п’є — нічого. А коли чрез міру — о!.. От я ніколи не беру проти сили. Я знаю мою силу і проти моєї сили п’ю! — з азартом каже Совгирь і підкреслює свою думку ударом кулака по пивній калюжі на столі, від чого бризками заляпує всім пики.

— От чортів Совгирь! Іще й не п’яний, а всім очі позапльовував.

І закінчувалося все солідною випивкою, після якої хоч-не-хоч треба понеділкувати, отже в понеділок учення не було.

IX

Наспівало Різдво. Совгирь скаржився, що нема з ким “виправити діалог з інтермедією)).

— Ех, добро було в школі! Оце як наспіває Різдво — кипить робота. Одні звізду клеять, другі вертеп готовлять, треті партеси співають!

Читав при цій нагоді хлопцям кондак, глас п’ятий: “Од посланія бахусового к пиворізам — чтеніє)). Хлопці не все розуміли, але подобалося.

— “Радуйтеся, пиворізи, і паки реку — радуйтеся! Се радості день приспіваєт, день празника рождественського ся зближаєт! Возстаніте убо от ложес своїх і восприімите всяк по своєму художеству орудія, содєлайте вертепи, склейте звізду, составте партеси. Єгда же почнете по вулицях со звуком шататися, іщуще сивухи, приймуть вас козаки во крови своя))…

— Бо то ж у семінарії голодно. Ох і го-олодно! Нас же годувала не семінарія, а церкви. То яка пришле, а яка й не пришле. Та й прокураторові ж їсти хочеться й до його рук щось прилипне. А нас голодом морить.

Ох, ох!.. Semper горох,

Quolidie каша —Miseria наша!..

— В бурсі топиться двічі на тиждень, а в класах зовсім не топиться. В голові — піхота, в одежі — кавалерія, в ліжку — важка артилерія, а над усім —голод, голод, голод!.. С^ло згадується, як рай едемський.

О любезне село!

Когда ж узрю свої сладчайшії страви

Капусту, горох, ріпу, біб у салі варені!

О вечори щасливі!.. О ночі блаженні!..

— То ж і дожидаємо Різдва, як не знати чого. Бо як поставиш інтермедію або “Царя Максиміліяна” у козацькій хаті, то тут тобі господиня і борщику, й кашки, і сальця, і вареничків, і чого твоя душа хоче. А господар — по звичаю: риторам non licet (не можна), філософам libet (можна), а богословам debet (должно).

Інтермедії виставити в Кирилівці було ні з ким, отже Совгирь виготував “орацію”. На великому аркуші паперу намалював сцени з діяльності Плутона, як ото він украв “дєву Діяну” і що з того вийшло. А всередині виписав саму орацію.

Слава Богу — того ми тепера дождались,

Що за шість неділь із ковбасою оп’ять повидались.

А я дивуюся, що воно позавчора свині галасали?

Аж то люди до святок все ковбаси дбали.

Лиш почули, що Різдво вже не за горами —Не хотіли болш сидіти та над огірками.

Це був, так би сказати, ліричний вступ, а суть наступала далі:

Коли б же і ваша мосць справді ненароком Зглянулися на мене щедрим тепер оком.

Та хоч шелягом мене на перший час поманили,

А після б і ковбасу в пазуху втеребили.

Та й тим по губах, що перед ковбасою п’ять люди,

А я б сказав: “Вам Рожденний наградою буде”.

Будьте ж ви здорові, Рождества дождавши,

А я піду далі, своє в карман взявши.

Тарас, коли побачив Совгирів куншт — прямо онімів від захоплення. Він і не сподівався, що його вчитель уміє так прекрасно малювати.

Совгирь з задоволенням дивився на це дитяче захоплення і, погладжуючи чуприну, казав:

Не только ж ми умієм кліром управляти,

Но можем іще і куншти разнії писати.

Але в глибині душі Совгиреві було ніяково перед учнем, бо тайна прекрасного малярства Совгиревого розкривалася дуже просто: у нього були узори, наколені голкою, й він крізь рідке полотенце дерев’яним вугіллям набивав той рисунок на папір, обводив по тих чорних мітках і нарешті примітивно розтушовував.

Коли прийшло Різдво, вирядився Совгирь у синій жупан, підперезався каламайковим поясом і пішов з тою орацією по хатах.

Насамперед, очевидно, до батюшок. їм страшенно подобалося, особливо о.Йвану. Той аж розцілував Совгиря.

— Ну й молодець! Ну й молодець! От уже прямо… — і слів не знаходив.

Від батюшок пішов по видніших селянах — всюда читав орацію та показував

куншти, викликаючи загальне здивування. І гостили і дарували Совгиря обфіто,

тож під кінець начастувався Совгирь до того, що почав підспівувати колядникам, але по-своєму. Ті співають: “Ой рано-рано кури запіли, а ще раніше Іванко устав, лучком забряжчав і т.д.” А у Совгиря по-інакшому виходить:

Ой, рано, рано Кури запіли,

А ще раніше Іванко (й) устав.

Іванко (й) устав —Сорочку вдристав,

Повісив на кілочку

Та й дивиться на сорочку.

Молодиці, криючи сміх, лають Совгиря, якась баба навіть костуром на нього замірилася, а він, нічтоже сумняшеся, замість “щедрик-ведрик, дайте вареник”:

Щедрий перднув, а скупий понюхав.

А далі вже почав таке верзти, що мужики помирали зо сміху, а баби плювалися. Попригадував усякі бурсацькі фацеції, перемішалися там і Бог, і святі, і релігія, і жарти народні — все пішло вкупу.

А потім почав читати “апостола”. Та як ревоне, ревоне : Премудро-ость!.. Ніякого апостола чтеніє-е-е!.. Братія-а-а. Не деріте платія-а-а!.. Бо як оце подереш — чорта пухлого нового набереш! — і далі в тім же дусі.

Баби грозили, що про таке святогудство донесуть батюшці, а він на те закрутив такої приказки святої небилиці на саму священну особу попа, що рачки всі лазили від сміху.

Був собі піп,

Як бобовий сніп.

Голова диняна,

Ніс огірковий,

Очі цибулькові,

Зуби часникові.

Звався отець Василій,

Мав кобилу сиву.

Поїхав на страсти —Боже тебе, кобило прости!

Як кобила хвиснула,

Вуздечка сприснула,

Упав піп на правий бік Та й лежав цілий рік.

Дочилися синиці,

Принесли йому водиці.

Полетіла синиця до попадиці по мучицю,

А попадя взяла полінце —Пек синицю під колінця.

Синиця вмерла,

Копитами двері підперла…

І домелювався до того, що вже сам не знав, що говорить. Регіт стояв у кожній хаті, куди тільки заходив. Наприкінець і куншти свої десь погубив, і сам ледве до школи потрапив.

Для Тараса теж це Різдво було відмітним: Совгирь дозволив замість себе прочитати “Трисвятоє”.

Коли ото розпочав Совгирь працю з хором, Тарас був одним з перших хористів. Голос у нього був гарний, слух теж, а Совгирь любив кмітливих учнів. І спів любив, умів тую любов передати й учням. Співати мусили хлопці побожно, щоб очі були завжди звернені “до Бога”, тобто уверх. Голову велів тримати піднято, а коли хто попускав — підбивав долонею підборіддя.

Виділяючи Тараса серед учнів, почав потроху готувати й до читання в церкві. Читати, властиво, Тарас іще не вмів, отже то треба було напам’ять. Совгирь до читання прив’язував велику вагу.

— Читати… Ти думаєш, що то така проста штука? Ого!.. Чтеніє повинно бути голосне, виразне, рівне, як струна. Апостол читається особо, паремії особо — все читається по-разному.

І показував практично, а потім казав і Тарасові так читати, весь час поправляючи:

— Голосніше!.. Не біжи так!.. Кріпче вимовляй… Повтори!..

А то ще візьме за чуба й почне тріпати, а ти читай, не перериваючи. Очі сльозами запливають, а читай. Отже оте “Трисвятоє” хоч і дрібна штучка, а дісталася Тарасові недурно.

^ Виступаючи вперше, Тарас дуже хвилювався. Ще б пак! То ж таки церква! Самого народу тисяч п’ять або сто. Та всі тільки й дивляться що на Тараса. Але нічого, пройшло ніби добре. Питав потім товаришів: ну як? Нічого, кажуть, гарно.

А дорослі… Тарас аж із дива не міг вийти. Дорослі нічого й не помітили. Тільки дід Іван, та й то, мабуть, тільки з гречності, сказав:

— А-а-а!.. Так то ти прочитав? А я чую: що воно тоненьким голосочком вивело. Аж воно наш Тарас!.. Гарно, гарно.

Тарас розцвів.

— Мені ботіпе та§ізІег казав, що скоро дозволить і “отче-наша” прочитати.

— Хто казав?

— Оотіпе т^ІБІег.

— А хто ж це воно такий?

— Та вчитель же!

— Який?

— Та наш же!

— Совгирь?

— Еге!

Дід розсміявся.

— Так як, як?

— Оотіпе та§І8Іег.

— Це ж хто вас так вивчив? Він?

— Та він же.

— Чудило.

А Тарас хвастонув і випалив:

— Оотіпе та§І8Іег! Ба тіЬі Нсепбат ехеипсіі &>га8!

Дід витріщив очі.

— А це ж по-якому?

— Це по-латинському.

— А що ж воно означа?

— Та це, як кому вийти треба.

— Це ніби надвірку? До вітру?

— Еге ж.

— А як уже винудивсь до вітру — тоді як?

— Тоді ніяк.

Дід помовчав трохи.

— Дурень він, той ваш Совгирь. Вивчити вас латинському як слід, він не вивчить, бо й сам, ма’ть, не знає, а отаке дурне — то не треба б ним і голову забивать.

Ці прості слова здивували Тараса. Досі він ніколи не задумувався над доцільністю Совгиревих наук. Все, що виходило з уст учителя, все було однаково цінне й однаково важливе.

Дідові слова вперше наштовхнули дитячий ум на шлях аналізу. Справді, навіщо здалася одна-друга латинські фрази? Тим більше, що їх, окрім Совгиря, ніхто й не розуміє. Он навіть дід і то не зна, а він же, мабуть, у сто разів розумніший дяка. І в захопленні своїм дідом, Тарас аж похвалив його.

-1 звідки ви, дідусю, усе знаєте?

Дідусь усміхнувся доброю усмішкою.

— А що ж — даремне я хіба на світі прожив, щоб не бачити, що на ньому, дивному та широкому, робиться? Вчені люди добирають собі розуму письмом та книжками, а я очима багато бачив і, коли хоч, більше на них, часом, увіряю, ніж на той хисткий письменний розум.

Тарас слухав діда і розумів тепер, чому люди про діда говорять: “Як дід Іван що каже, так праведно каже, йому можна вірити”.

А дід наче відповідав на ті думки.

— Я на почот у людей не набивався, а що воскладало на мене життя, те я й робив. І робив чесно. Тому тепер і можу сказати, що я сам собі пан. Бо то ж є усякі пани на світі. Є пани вельможні, ясновельможні, що ото у великих палатах живуть, а на них люди роблять. Є й такі пани, що до верху не доліз, а униз злізати не хочеться — і держиться воно за своє панство, як воша за кожуха, так він за те своє панство чіпляється. Вже й їсти нічого, а воно все не відчіпляється та набирається ще більшої пихи. Зустрінеться з тобою — ще здалека кричить: “Звертай! Хіба не бачиш, хто перед тобою?” Ну й звернеш йому, жаліючи його чоботят, що може вони в нього останні. А моє панство — шістдесят літ чесно прожитих…

XI

А в школі наука йде своїм чередом. Давно вже пройшли хлопці “буки-аз-ба”, “віди-аз-ва”. Тарас попереду всіх. Навіть, коли дійшли до найтруднішого —”хверт-ірци-іже-фри”, “хер-ірци-іже-хри”, навіть тут Тарас вимовляв досить виразно. А для хлопців це був справжній “камінь преткновенія”: у них і так виходило “хри” і так “хри”. Воно, як сказать правду, то й сам Совгирь на цьому пункті не був бездоганним…

Зате вже хлопці, як повиучували склади, то інакше й не роз-мовляли між собою, як по складах. Ото зустрічаються двоє на вулиці. Одному треба запитати другого, чи можна на льоду сковзатися. То він нізащо не спитає так просто, а почне:

— Чер-єри — чи, мисліте — он-мо, живіте — наш-он —жно, наш-аз — на, люди —єсть — ле, добро —ук —ду, слово-како-он-ско, віди-земля-аз-вза, твердо-іже — ти, слово-я— ся?

Коли нагодиться дядько Свирид, отой чудило кирилівський, конче зупиниться й розпочне:

— Раком-ком-мурмулю — розбери, що я говорю. Чир-чир-єри-чи подай, жінко, онучі, — і так може молоти півгодини, зберігаючи при тім цілком поважний вигляд обличчя.

Скінчилися склади, почався властивий буквар з його молитвами. Тарас уже добирається до кінця, коли інші хлопці тільки на половині. Тарас уже учить: “День пришел, благодарю тя Господи”. Учить без спочивку, заткнувши вуха пальцями й повторяючи кожну зворотку по кілька разів, аж дійде до кінечної фрази “іже хощет спастися”.

Це вже гордість — дійти до “іже хощет спастися”. Далі заповіді — й кінець! Буквар відпадає — і Тарас уже чує себе на вершинах, але тут трапився один випадок.

В один з понеділків, тобто не зовсім у нормальному стані, Совгирь, бажаючи потішити своїх хлопців, виніс із своєї кімнати цілу купу паперів.

— Це я ще в семінарії бувши, понасписував собі всяких премудрих річей.

Перша премудрість, на яку Совгирь натрапив, була польська загадка:

Nos mu ucieto, jezyka nyjeto Pic mu dano і mowic kazano.

— Ну? Що се таке?

Учні, само собою, не знали.

— Ах ви онагрики, онагрики, — добродушно казав Совгирь. —1 так-таки ні один і не знає? Ні один? Ну, я вам ту саму скажу тільки по-нашому.

— “Од плоті і од крови родився, а в собі ні плоті ні крові не імієт. Знявши з него шкуру, одрізать голову, вийняти серце і дать пить. Да тільки його треба водить і воно начне говорить”. А це що?

— Перо! — радісно прокричало кілька хлоп’ячих голосів. Не тому, що були вони дуже догадливі, а просто чули вже цю загадку.

— Правильно, онагрики, правильно. Тоді я вам загадаю другу. Совгирь понишпорив у своїх шпаргалах.

— От! Слухайте! “Что єсть ні небо ні земля, но відомя свєтла?”

Ніхто не міг і віддалеки догадатися. Совгирь підпомагав:

— Бу… Ну? Бу…

Ніхто не знав, чого вчитель хоче.

— Бублик! — догадався один.

— Дурень! Бумага! “На ней садяться птиці черния”. А це що? Лі… ну?

— Ліщина!.. Ліс!..

— Дурні ви всі! Літери — от! “Над тими птицями два надзирають”. О., ну?

— Отче наш! — хлопці вже дуріли.

— Паки реку дурні. Се очі. “Два назирають, а три созідають”. Па-а-а… ну?

— Палюгою по лобові! — і клас реготав.

Совгирь поник головою й зітхав: “коліко єсть трудная вещь ученіє!”

Згадував обов’язки вчителя й пробував просвіщати далі. Розкрив один із своїх зошитів і почав голосно читати. То був якийсь філософський трактат.

Читає-читає — аж у піт його вдарило. Латинські фрази, цитати з якихось невідомих отців церкви, сторінки попереплуталися, нічого Совгирь не розбере.

— Понімаєте? — питає хлопців.

А хлопці бояться сказати, що ні, й кричать.

— Понімаємо! Аякже — усе понімаємо!

Совгирь знову читає, а в серці йому шкребе: як же це так, що й хлопці мої все понімають, а я ні чорта не розберу? Невже я дурніший від своїх учнів?

Повів очима по гурті й нараз йому здалося, що учні дивляться на нього насмішливо. У Совгиря пробудилося баколярське достоїнство.

— А-а-а! Так ви з мене сміятися? Так, по-вашому, я дурень?

Очі йому почали наливатися кров’ю, хлопці притихли, в повітрі запахло грозою. Ситуацію врятував Тарас.

— Ні, ви не дурень, сіотіпе та§із1ег, а тільки ми хотіли вас просити, щоб ви прочитали нам вірша про горобця, що скликав до себе гостей.

Совгирь витріщив очі.

— А звідки ти знаєш, що у мене є такий вірш?

— Знаємо! Знаємо! — підхопили хором хлопці, чуючи в тім своє спасіння.

Совгирь прийняв це за знак упокорення й помирився. Довго перегортав

сторінки, але нарешті знайшов. Став у позу серед хати й почав:

Ючинив оробей на припічку жнива,

Смолотивши, наварив пшенишного пива.

Три тичині меду дав,

Потом бардзо жаловав,

Столи накриває,

Гостей частуває.

Совгирь деклямував “із тестами”. Коли говорив “смолотивши”, лівою рукою бив наче ціпом, “три тичині” підіймав три пальці вгору, “столи накриває” — поводив рукою, мовби накривав стіл.

Це страшенно подобалося хлопцям, і вони гелготіли, мов стадо гусей. Таке очевидне схвалення підбадьорювало Совгиря й він ще більше старався.

Ой прилетів снігирець, сирітничок непростий.

— Ах мой милий оробей! Ідуть к тобі гості.

Іде пан журавель,

І твой дядюшка хрустель,

І пані синиця,

Родная сестриця.

Слово “синиця” вимовлялося тонесеньким голосочком. Учням смішно чути такий вузенький голос із такого дебелого тіла, тож хлопці реготалися з усіх сил. Давно не бувало так весело у школі.

Тарас зацікавився книжкою в зеленій оправі, що лежала серед Совгиревих паперів. Розгорнув, і прямо онімів від захвату.

Книжка була з віршами, але майже на кожній сторінці був рисунок. Тарас зроду нічого кращого не бачив. Очі розгорілися, листав сторінку за сторінкою й знаходив все нові й нові красоти. Уже не чув ні чудесної декламації Совгиря, ні веселого реготу товаришів.

Ой весело оробей у дому гуляє,

А запрошених гостей та й не принимав.

А гості веселі уже ідуть в сени,

Замки одбивають, двері одчиняють,

А оробей не бачить —В своєму домі скачеть.

…Щось шпигнуло Тараса у серце… Він іще нічого не подумав, але вже знав, що зараз подумає… Як би то гарно було… мати цю книжку дома… щоб дивитися в неї день і ніч.

Кругом усе реготало, дивлючися на кривляння учителя, а Тарас то білів, то червонів. Думки роєм проносилися в голові. Одна настирливо товкла: “Украдь… украдь… украдь…” А друга, мов ангел хранитель, одводила від лиха. “А що скаже батько? А як ти після того підеш до церкви й будеш дивитися на образ Спасителя? Пам’ятаєш, які в-нього очі? Що, куди б ти не ступив, вони все дивляться за тобою. Ти праворуч — і очі за тобою праворуч, ти відійдеш убік — і вони за тобою. Він усе бачить”.

І Тарас відсовує від себе книжку, відвертається від спокуси. А в класі йде своє. Совгирь розчервонівся, піт з нього ллє.

* Було ж того до півночі. Сова прилетіла.

Прилетівши, потихеньку да під столом сіла.

А старий пан журавель Загадав слати постель.

А хрустель упився,

Під стіл ізвалився.

Що ти, дурний, задумав? Та вже Совгирь зараз закінчить, хватиться книжки, а її нема. Та он і Петро дивиться, що я роблю, і Андрій… усі дивляться… ні… не треба… геть…

…А як листочок? А як один-однісінький листочок?.. Оцей, що з квітками… це ж уже ніхто не побачить… ніхто й не взнає… сховаю за пазуху… а дома за образи… ні, краще у хліві…

Книжка ходором ходить в руках Тараса. Він узявся за один листок, але пальці збезсиліли, й він не міг рвонути. Прихилився за стіл, весь ізігнувся, зібрав усі сили…

Толко сова з пугачем зосталася в хаті,

По-францюзськой звеліла усім танцювати.

Гей, гей, совуле!

Сокулная матуле!

Гуляй доволі По своїй волі!..

Тарас ірвонув сторінку. Але старий папір був міцний, старі оправщики оправляли на совість — сторінка тільки надірвалася до половини, як Совгирь скінчив читати й повернув лице до Тараса. А повернувшись, побачив таку картину.

Усі учні сиділи і у всіх були червоні веселі обличчя; один тільки Тарас стояв і лице його було зсиня біле, рот перекосився. Він обома руками простягав Совгиреві розкриту книжку з надірваним листком. І в тім русі було стільки одчаю, мов би то віддавалося життя усе.

Совгирь був розпалений і попередньою випивкою і оцим своїм шумним сценічним успіхом, але навіть у такому стані помітив, що з Тарасом щось не так.

— Що з тобою, Тарасе?

Тарас беззвучно ворушив синіми губами. Совгирь підійшов, узяв із простягнених рук книжку.

— Листка надірвав? Чи може він так і був?

Тарас тільки дивився напівбезумними очима і нічого не розуміє. Хлопці притихли й з цікавістю поглядали на свого товариша, теж не розуміючи в чім річ.

Совгирь вправив листок у своє місце, ляснув палітурками й кинув книгу до купи своїх паперів. Для нього інцидент був вичерпаний, хлопці теж звернулися до своїх інтересів, почали розпитувати вчителя про деталі прочитаного вірша, і тільки Тарас був вибитий із психічної колії. Він і сів уже, але дрібно-дрібно тремтів увесь. Старався вслухатися в те, що говориться в класі, але не міг нічого розібрати. У нього розболілася голова й він, уже направду хворий, попросився додому.

Совгирь об’явив, що на сьогодні наука скінчилася й усі можуть іти додому. Хлопці гамірною юрбою висипали на вулицю. Питали Тараса, що з ним.

— Голова болить, — коротко відповів він і, понуривши голову, пішов додому.

1

те й друге — назва осла.

XII

Тарас просто фізично відболів свій учинок: кілька день ходив невеселий, розбитий. Питають: що з тобою? Каже, ніби нездоровиться. Мати лапає голову

— ні, не гаряча.

— Може, б ти до школи не йшов, Тарасику?

— Чому? Я піду…

А в школі теж: сидить задуманий, до забав не встряє, ні з ким не говорить.

І дивна річ! Поняття “красти” має ріжну інтерпретацію на селі і далеко не завжди в поясненні того слова криється щось ганебне. Тарас виростав у атмосфері вільного тлумачення того поняття, сотні разів чув, як ота сама крадіжка виставлялася як молодецтво.

Нарубати в панськім лісі дров і ловко, під самим носом лісничих , вивезти

— хіба це крадіжка? Або обтрусити геть начисто груші у прикажчиковому садку. Та тут же й віддалеки не підходить поняття “красти”. То коней крадуть або церкву обкрадають ото да! А кавунів на бакші набрати, або дітвора змовляється: “Ходім до Рискаленка гороху красти”, так це ще не крадіжка.

І це загальний погляд. Так розуміє й той, хто краде, і той, у кого крадуть. Ніде не міг почути Тарас категоричного й яскравого осудження всякої крадіжки. Хіба ото піп інколи насипле громами у церкві, але це здебільшого тоді, коли піймає людську скотину у своїм житі. А сам частенько виводить кобильчину на мотузку та пасе у людському хлібові. Раз наскочив Тарас, а піп тоді смик-смик за мотузок.

— Дивись, клята кобила!.. А я й не туди, що вона у чужому пасеться.

І ніде Тарас не бачив якихось абсолютних або хоч приблизних зразків абсолютної чесності. Навіть у школі не раз чув, як Совгирь картав старших учнів, коли вони не вміли зробити чогось тихенько, наприклад, набрати дров у чужому дворі.

— Ех ви, йолопи царя небесного! Такої дурниці й то не могли спроворити.

Взагалі поучав ще деякі справи краще робити тихенько, підкріпляючи то, своїм звичаєм, віршами.

Хто захоче часом щокольвек згрішити —Должен пильно од людських очей хоронити.

Публічний бо гріх душі тяжчайшій биваєт,

І Бог за публічний гріх горше караєт.

А що хочеш сотворить велика чи мала —Утрись і запрись, щоб і сич і сова не знала.

— Хмизом-низом попід вербами, — додавав Совгирь, підморгуючи. І коли б Тарасів випадок трапився з ким завгодно з його колег — там і віддалеки не було б ніякої трагедії. Не надірвав, а просто вирвав, і не один листок, а скільки в жменю вчепив. Приніс би додому, показав сестрі, матері, батькові. Батько, може, спитав би коротко.

— Украв?

Син мовчки кивнув би головою на знак потвердження. Батько погрозив би пальцем і сказав би тільки:

— Ой дивись, сукин син.

А це можна було би толкувати двояко. Могло означати — “ой, дивись, не крадь більше”, а могло означати — “ой дивись, не попадись”.

А Тарасові якісь категоричні імперативи причинили стільки мук. І нікому він не казав про свої переживання і ніхто ніколи про них не довідався. Тільки книжка в грубій зеленій оправі так і зосталася предметом прагнень Тараса —цілком платонічних: от би подивитися!..

Та що ж… На світі “все йде, все минає” — минуло й самоїдство Тарасове. ЗрГвноважився, повеселішав і знова увійшов у події шкільного життя. Воно його захоплювало. Те, що наука давалася йому легко, те, що він одразу міг запам’ятати вірша, міг намалювати що завгодно, і те, нарешті, що учитель і помітно й непомітно виділяв його з гурту — те все підбадьорювало, ворушило нерви, і Тарас іноді чув себе навіть щасливим.

Субітки, правда, трохи псували лінію, але й вони проходили порівняно легко: раз тому, що Тарас звик, а друге й тому, що Совгирь бив свого улюбленця тільки для форми.

А в селі сталося дві події колосальної ваги: у корчмі змінився шинкар, а в церкві піп. Спочатку скажемо за корчму.

XIII

Ряд літ шинкував у Кирилівці Янкель. Громада звикла до нього, він звик до громади, й жили обидві сторони в злагоді. Янкель не надуживав своїх орендарських прав, не лазив по людях, не трусив “дешевої” горілки. Коли хто з дядьків і дістав там кварту-другу де на стороні — Янкель не робив з того питання й дивився крізь пальці.

— Громада годує мене й мої діти, то навіщо я маю сваритися з громадою? —казав у таких випадках. І громада це цінила й теж не надуживала. Хіба іноді хто прикупить на стороні при якім случаю — для весілля, скажім, абощо, а то беруть у Янкеля. Словом, стосунки між селом і корчмою були відповідно гармонійні.

Це було видно зразу. Янкель і сам любив пожартувати й розумів жарт, тому у корчмі завжди було весело. Особливо любив жартувати із Янкелем Совгирь. Правда, не завжди ті жарти були делікатні, але того ні та ні друга сторони не помічали.

Нападеться, часом, Совгирь, ніби Янкель розбавляє панську горілку водою.

— Мішаєш! Мішаєш ” ти вже мені не кажи! Мене, брат, не обдуриш! А знаєш що вам, ліющим воду у вино, сірич у горілку — знаєш, що вам на тім світі буде? Знаєш, що про вас святе письмо говорить?

Янкель сміється неголосно. Він завжди потихеньку сміється.

— Ні ваше ні наше письмо о тім не говорить.

Ваше, може, й не говорить, а наше говорить. Наше писаніє про нас, трункових людей, дбає, ти не кажи!

А вам ся тоє звіщаєть,

Же вас гнів божий ожидаєть,

Поневаж у вино воду мішаєте І Богу кріпко-кріпко тим согрішаєте.

А то нападеться часом ніби у Янкеля вивіска неправильна.

— Чим же вона неправильна?

А тим, що ти свою вивіску намалював на старому образі Миколи чудотворця. А образ узяв із церковного горища — думаєш, ніхто не знає?

Вивіска була собі як вивіска: на старій дошці було написано:

“Трактовая корчма помещика В.Энгельгардта”.

Половина літер злізла, розпливлася, перетворилася у якісь розляпані фігури і, маючи добру пайку фантазії, хоч би, скажім, таку, яка потрібна, щоб на місяці побачити Каїна й Авеля”можна було й на Янкелевій вивісці побачити не тільки Миколу чудотворця, а й Варвару та сорок мучеників.

То от коли Совгиреві приходила фантазія, він починав грозити Янкелеві, що стягне колись вивіску.

— А тоді знаєш, що тобі буде? Живого спалимо на вогні!

Жарт був крутий, совгирівський, але все ж був жарт, і Янкель відкликався теж жартом.

— Ну-ну! Тільки руш таблицю — так і посунеш у Сибіряку!

Іноді, для різноманітності, Совгирь починав фантазувати, як то він підпалить корчму і то саме в шабаш, як то вона горітиме синім полум’ям, а Хайка буде витягати бебехи, а пір’я летітиме кругом. Картина виходила яскрава. А при тій оказії розказував, як він, Совгирь, трохи не потрапив живим на небо на зразок Ілії або Єлисея.

— Це як я жив на кондиції… Одлучився я раз із села в хутори — діло там було одно… Іду назад увечер, доходжу до могили — там із хрестом могила була на полі — коли глядь! Небеса розверзаються і звідти ясність така б’є, що й сказати не можу. Упав я ниць і глаголю: “Не достоін єсмь, Господи, узрєті славу твою”… А сам так і трепещу весь. Коли глянув — аж то корчма у селі горить.

Дядьки сміються.

— Це ти, Совгирю, на хуторах у куми, мать, хундамент добрий заложив, що тобі корчма за царство небесне показалася.

І от ця гармонія корчми з селом нараз скінчилася. До відома Янкеля в один прекрасний день було доведено, що він не арендатор більше у Кирилівці, а що всі шинки у пана Енгельгардта заарендував якийсь новоприбулий єврей Майорка. Сам Майорка буде жити десь у місті, трохи чи не в Звенигородці, торгуватимуть

його прикажчики, а він буде тільки грошики потягать.

Янкеля це приголомшило. Він був давній арендатор у Енгельгардта, арендні гроші завжди вносив точно, у панському дворі завжди давав усім кому треба, отже міг сподіватися, що його хоч сповістять наперед приятелі. І от так, одразу.

Кинувся Янкель до Вільшаної — там йому кажуть, що ми й самі нічого не знали.

— Пан же в такі дрібниці не входить, ми самі розпоряджалися і було добре. А тепер ми нічого не знали. Бо Майорка приїхав прямо до пана, предложив йому віддавати корчми не поодинці, а зразу всі віддати йому, Майорці, відвалив одразу панові гроші, підписали контракт — і квит. Ми зосталися зовсім у стороні й нічим тобі помогти не можемо.

Побіг Янкель до кагалу. Все ж, як-не-як, свій у свого перебиває гендель. Це не годиться, й кагал мусить оступитись. Тим більше, що Янкель тутешній, а то приблуда якийсь, хтойзна звідки.

Але й у кагалі було, очевидно, погоджено. Янкелеві говорили натяками й давали до зрозуміння, що краще це діло кинути.

— Ти пожив, заробив — дай же й другому заробить.

Та вже від сторожа при синагозі цілком конфіденційно довідався Янкель, що ліло справді програне. Майорка — це багатий єврей, приїхав відкілясь із Литви чи що. Забирає корчми не тільки у Енгельгардта, а й у других поміщиків — словом, хоче повести діло на широку ногу. І дав він, кому треба, персонально, а окрім того записав значну суму на синагогу, а окрім того пообіцяв, що, як йому Бог поможе й гендель буде йти добре, то він щороку даватиме таку саму суму на синагогу й інші кагальні потреби. Словом, діло зроблено чисто й завернути його назад річ неподобна. Янкель упав духом.

— Але де ж він людей візьме? Йому однаково прикажчики потрібні. Ну і взяв би мене за прикажчика — я згодився б уже й за прикажчика, аби тільки з місця не рухатися.

Сторож розводив руками й, видимо, не хотів казати.

— Бачите… він, мабуть, збирав відомості про орендаторів і про вас, мабуть, йому донесено, що ви… ну… занадто добре живете з гоями. А йому таких нетреба. Йому треба таких людей, щоб, як собаки, рвали. Бо він зразу виклав великі гроші й тепер боїться, як би не сісти маком. Тому він майже ніде не зоставив старих орендаторів, всюда попривозив своїх, із Литви. Там такі — у-ух! І голову тобі одкусять.

— То, кажеш, нема старих орендаторів?

— Нема. Усіх майже поздіймав.

-1 Береха із Тарасівки?

— Пішов.

-1 Арон із Зеленої?

— Пішов.

— Ібіль з Вербівки? Яфа з Воронівки? Серкес із Сегединець? Мендель із Г нильця? Лямпенліхт із Петриків?

Сторож за кожним прізвищем тільки кивав головою. Виходило, що це стихійне нещастя. З одного боку ніби легше було Янкелеві, що не його одного спостигло горе, а з другого — видимо, треба кудись далеко їхати, бо тут в окрузі вже робити нічого.

Коли Янкель вернув до Кирилівки, його вже чекав рудий Хаїм із папером від пана. В папері стояло, що з причини кінця орендного терміну Янкель не вважається більше за орендатора, а орендарем являється Майорка. А цей Майорка на свою чергу писав, що прийняти корчму від Янкеля він доручає власне оцьому Хаїму Ліберману.

Хаїм повів себе суворо. Докопувався до дрібниць, придирався — і Янкель уже радий був, що Майорка не предложив йому прикажчикувати.

Янкель собі поїхав, а кирилівці одразу почули різницю. Насамперед ціна на горілку підскочила за малим не в два рази. А якість продукта при тім теж різко знизилася: горілка почала чимось смердіти, люди казали, що туди підмішують тютюн.

Але це ще, нехай будемо рахувати, було в порядку речей, а от трапилося таке, чого кирилівчани й не бачили й не сподівалися ніколи.

В першу ж неділю Хаїм, забравши соцького й понятих, направився не куди, як до хати селянина Ворченка. Цей Ворченко недавно приїхав із далекої подорожі, отже скликав сватів, сусідів і зробив невеличку бесіду. Не без того, щоб і не випили люди, як водиться, тим більше, що з дороги Ворченко привіз трохи “чужої”.

І от саме, як “стал пир во полу пиру”, люди розохотилися — у дворі Ворченка появилися соцький і поняті на чолі з Хаїмом. Хтось побачив у вікно.

— Семене! Глянь, а до тебе ще гості!

Хазяїн трохи зблід. Воно хоч і невинуватий ніби ні в чому, а мало чого?.. Всі ми під паном ходимо.

Хотів Семен вийти надвір, коли ось гості самі в хату пожалували. Понятим не по собі… якось соромно… “Здорові будьте з празником…” Хаїм, не здіймаючи шапки, прямо до столу. Узяв чарку, вмочив туди язика.

— Хто хазяїн?

-Я…

— Звідкіля ця горілка?

Ворченко мовчить.

— Я питаюся — звідкіля ця горілка?

Ворченко тим часом трохи одійшов. Як що діло з самим Хаїмом, значить, страшного нічого нема.

— А тобі яке діло?

— Як яке мені діло? Ми орендуємо у пана горілку, а ви панські піддані, отже повинні купувати горілку тільки з панських гуралень. Коли ви купуєте горілку чужого якого пана або вольну, тим ви наносите своєму панові й мені збитка. А цього ні я не потерплю, ні пан не потерпить.

Ворченко почервонів. Підійшов до Хаїма — а дядько був нівроку — узяв Хаїма за ковнір і трусонув.

— Знаєш, що я тобі скажу? Як ти мені оце зараз не накиваєш п’ятами й не перестанеш турбувати моїх чесних гостей, то я й дух з тебе виб’ю! Пойняв?

Хаїм почав репетувати, наказувати понятим, щоб конфіскували горілку, але ті лише здвигали плечима.

— Нас узято за понятих, а не за посіпак. Це не наше діло.

Хаїм надскакував, бризкав слиною. Підскочив до соцького.

— Ти ж соцький!.. Ти повинен!.. Я тобі приказую!..

Соцький подивився на нього зверху.

— Ти мені приказуєш? Ех, тільки що не хочеться рук паскудити для празника,

а то я б тобі приказав.

Плюнув і вийшов з хати. Хаїм, погрожуючи всім, вибіг собі. Поняті зосталися : як нарід бувалий, вони знали, що не без чарки буде. І не помилилися.

Факт цей дав розмов на все село. Такого ще Кирилівка не бачила. Всі вважали, що Ворченко занадто лагідно обійшовся з Хаїмом.

— Доведись на мене ” та я б його, сукиного сина…

Але розмови скоро мусили притихнути. З Вільшаної наїхали панські слуги, Хаїм провів їх прямо до Ворченка, казав що Ворченко його, Хаїма, бив, що говорив образливі слова на ясновельможного пана, що у нього, у Ворченка, завжди переховується чужа горілка і т.д.

Почався трус. Горілки, правда, не знайшли, бо її було випито, але шкоди наробили багато, не кажучи вже про те, що прилипло до рук. А самого Ворченка арештували і відвели до Вільшаної. Там він сидів щось тижнів два.

Ця подія показала кирилівцям, що з новим орендарем жарти кепські. А коли трапилася ще одна така подія й там майже зовсім зруйнували чоловіка по Хаїмовому доносу — село притихло. Вже боялися купувати сторонську горілку, а якщо й траплялось, то крилися з тим, як із краденим. Але Хаїм мав, видимо, ‘густу сітку шпигунства, бо, мов ворон, налітав саме туди, де була хоч мала надія знайти чужу горілку.

Правда, така політика Хаїма не тільки не прибільшила доходів корчми, а цілком навпаки. Що ж до чужої горілки, то діло пішло прямо на спорт. Іде який дядько напідпитку мимо корчми , а Хаїм сидить на порозі. Дядько розмовляє ніби сам із собою:

-1 де він, оце Галахтійон, набрався? Наче і в корчмі не був, а йде п’яний. І де ж ото він нажлуктився, га?.. Хаїме! Ти не знаєш, де я напився? Я ж у тебе в корчмі не був? Не був. А п’яний. Не святим же духом, га?

А головне — корчма перестала бути місцем відпочинку, бесіди з добрими людьми, стрічі знайомих. За Янкеля люди приходили сюди залюбки і посидіти, і поспівати, й пожартувати — взагалі і чимось скрасити будні. Приходили по обіді, сиділи до вечора — і сильно п’яних не було й час проходив непомітно.

Тепер це все одразу урвалося. Сидіти в корчмі не сидів ніхто, хіба заїжджі. Прийшов, купив, що треба — і марш.

Приїздив сам Майорка. Люди бачили: здоро-овий такий. Кричав дуже на Хаїма. Тільки по-своєму, отже нічого не розбереш.

А воно й розбирати нічого: корчма не дала й половини того доходу, на який рахував Майорка. Те ж саме й по інших корчмах, отже плани Майорки тріщали: замість великого заробітку — міг утратити навіть і той капітал, який уклав у цю справу.

Він валив усю вину на своїх прикажчиків, докоряв, що вони занадто лагідні, що вони панькаються з хлопами, що вони не вміють витискати з мужика гріш.

— їх треба давити! З них, як смалець, треба топити гроші! Як хлопа не потиснеш, то сам із торбами підеш!

І наказував ще і ще згострити політику. Хаїм старався з усіх сил, а толку все одно не було.

Совгирь уже не жартував більше щодо підпалу корчми. Вона ледь не щодень “сама” могла загорітися, а тоді, чого доброго, за похвалки попадеш, де козам роги правлять.

XIV

А друга знаменна подія села Кирилівки — приїзд нового попа.

Отець Помазанський не минув тої ж участі, яку він уготував покійному отцеві Губському, з тою хіба різницею, що прямо потрапив у монастир на послушництво. На його місце був присланий отець Григорій Кошиць.

Е-е-е-е, це вже була інша марка. Таких іще не бувало у Кирилівці. Повна протилежність не то отцеві Помазанському, а й отцеві Йвану. І це показалося відразу.

Отець Іван не п’яниця, але любитель випить. Його п’яненьким бачили в церкві, його й на возі возлежащого привозили часом із гостей прямо на утреню; він мір забути, ще сьогодні неділя й поїхати усією компанією купатися.

— Пороздягалися ми ото. А там верби над річкою. Та здоро-о-ві! Виліз я голий на вербу, щоб стрибати у воду, й гукав там:

“Во Іорда-ані крещавщуюся тобі, Господи!”

А люди йдуть до церкви. Задирають голови — що воно там співа спозаранку? А потім: “Ля!… Та то ж наш батюшка]..” А я їх благословляю звідти! А я їх благословляю!..

І розкочується широким реготом сам, а слухачі давно вже качаються від сміху.

Новий священник одразу показав, що він того не любить, чин священства ставить високо і сам ніколи його не понизить і — головне — іншому не дозволить. І хоч отець Іван був старший і службою в даній церкві й літами, але якось так одразу вийшло, що він знизився й тон старшинства узяв отець Григорій.

Отець Іван був гуморист і то неабиякий. Кожний крок його відмічався гумором, без того він не міг жити. Навіть у церкві, при богослуженні він дозволяв собі жарти.

От іде миропомазання під великий празник. Отець Іван ставить хрестики на чолі людям. Підходить лисий дядько. Отець Іван набирає на помазок, скільки вміститься, й виліпляє на лисину, шепотком додаючи:

” А тобі ще й лисину намажу…

Дядько блимає очима. Священне міро стікає одним струмочком на потилицю, другим на перенісся. Кругом люди давляться від сміху, а о.Іван як ні в чім не бувало, творить возглас.

Або йде вулицею. У піску бавиться голеньке, зовсім голе хлоп’я. Батюшка зупиняється. Він любить дітей.

— А як тебе звуть, хлопче?

— Іван…

— Іва-ан?.. Ну й я Іван. А ходи, Йване, зі мною.

Бере за руку, веде. І одно це вже смішно. Бо батюшка, нівроку, огрядненький, ряса простора, чоботи великі (щоб мозолів не було)-і рядом щупленька, ледве помітна від землі фігурка голої дитини.

Приходять до крамниці.

— Ну, Йване, дивись: оце пряники, бачиш? Так бери скільки тільки можеш забрати.

Дитя й не бачило зроду стільки ласощів. Запускає рученята у те багатство, набирає повен оберемок. Але воно ж голе, пряники не держаться, падають. Хлоп’я нахилиться за одним — падає другий, нахилиться за тим — падають ще. Регоче батюшка, регоче крамар, регочуть люди — і всім весело.

Ходив завжди о.Іван із палицею кривулькою. От вийде на базар. Баба продає тараню. Торгується, божиться, хреститься — і нараз бачить, що з-за її спини простягається клюка й ціла в’язка тарані, аки птиці небесні, возноситься в повітря.

В крайнім обуренні перекупка забуває усе на світі й з цілим потоком гнівних, завжди готових, спеціальних перекупочних, віками коло яток вироблених виразів обертається, готова вилити ту запашну^квінт-есенцію на голову посягателя.

І нараз бачить широку спину отця Йвана. Батюшка мирно бесідує з якимсь чоловіком, а в’язка тарані так само мирно теліпається високо на клюці.

Люди сміються доокла, перекупка й собі заливається реготом, від якого, мов драглі, трусяться її більше ніж повні перса. Бо воно таки направду смішно. Широченна спина в білій полотняній рясі, над нею бриляка солом’яний із здоровенними крисами, а над брилем похитуються, шурхотять, тараньки.

— Батюшечко!.. Що ж це ви серед біла дня у грабіжку вкинулися?

А батюшка, мов і не чує, спокійно розмовляє з якимось дядьком. Дядько сміється.

— Батюшка… Он до вас женщина щось говорить.

Отець Іван обертається. Але в самім повороті вже є комізм. Бо він обертається швидко, від чого ціла в’язка тарані робить широке розкидаєте коло.

— А-а! Це ти, Явдоха? А чого тобі від мене треба?

* А Явдоха вже від сміху й слова вимовити не може, тільки тиче дебелим пальцем у тараню. Отець Іван здіймає патерицю з плеча, здивовано дивиться на тараню.

— Свят-свят-свят!.. Хто це мені почепив?

І вже навіть віддалеки такої сцени не можна собі уявити з отцем Григорієм. Він бачить у тім пониження сану й образу божу. Взагалі не схвалює панібратства з хлопами.

— Священник єсть священник, а мужик єсть мужик, і кожен з них повинен знати своє місце. Господь усьому на світі й призначив своє місце.

І так в усьому — батюшки цілковита протилежність один одному. Отець Іван повний, кр гювидий, ніс картопелиною — отець Григорій сухий, з довгим лицем і тонким носом. Отець Іван веселий, гостинний, щедрий — отець Григорій стриманий, хазяйновитий, скупий. Отець Іван під веселуруч і анекдота вам якого масного встругне, не викидаючи з пісні слова й чіпаючи всякі матерії, до найвищих включно — отець Григорій удає прибільшену побожність, що іноді непомітно переходить в ханжество.

Отець Іван вірить у Бога, хоч часом його видимо ображає, але знає поезію молитви із сльозами й сердечною скрухою — отець Григорій ніколи не ображає Бога навні, але в душі може не зовсім правильно й вірить, в усякім разі може обдурити. Отець Іван не дуже то піклується про зовнішню показність, престиж сану тощо — отець Григорій дуже. Отець Іван не дбає за любов прихожан, а її має — отець Григорій дуже дбає і… не має.

Служба отця Івана проста, як і сам він — в службі отця Григорія вичури. Он він запровадив, що на обідні після першої єктенії до читання “блаженних”, щоб стояло четверо дядьків рядочком серед церкви з великими товстими свічами у руках — і так аж до кінця євангелія.

Бабам подобалося, а мужики поставилися байдуже — ні до чого воно.

Але ні на чім не було так яскраво видно різниці між цими двома пастирями, як у картах. Отець Іван не дуже був охочий до карт, але, коли траплялась картьярська компанія, то й отець Іван, як компанейська людина, не вносив дисонансу. Чи програв чи виграв — був однаково веселий і ні по фізіономії ні з поводження не можна було взнати результатів гри.

Отець Григорій навпаки. Карти любив дуже і ради них частенько їздив до Вільшаної. Коли вигравав — набував гумору, ставав приступнішим; вертаючи додому, сам вискакував з натачанки, весело балакав з домашніми й не зараз лягав спати.

Коли ж траплялося (правда рідко, бо отець Григорій грав обережно) програти — ставав темним, сердитим, скоро збирався додому, сам висісти з брички вже не міг, охкав і стогнав, ішов по хаті, волочачи рясу за собою, зараз же лягав спати, пив малину на ніч і вкривався з головою.

Совгиря чомусь не злюбив одразу. З о.Іваном Совгирь ладив добре: обидва прості, безхитрісні, жартуни — вони добре підходили один до одного. З отцем Григорієм просто не було у Совгиря точок порозуміння, а окрім того, дбаючи за виставність служби, отець Григорій хотів би бачити при собі стихарного дяка, а Совгирь на стихар не мав права.

Совгирь одразу відчув неохоту отця Григорія до себе і, сказати правду, зажурився. Перспектива нового ненагрітого місця знов постала в усій своїй жорстокій неприглядності.

— Думав, що і живот свій могу у цім селі сконьчити, а воно…

— Та чого ти, Совгирю, так зарані сам над собою каркаєш? Хіба тобі новий піп що казав?

— Я такий, що мені говорити багато не треба — я й сам бачу.

Корчемні приятелі похлопували по плечу.

— Не бійсь, Совгирю, — ми не дамо!

— Чи не ви?

— Громада, а не ми. Тебе хто ставив на дячество? Громада. От вона й не дасть тебе побідити.

— Якби ж то…

XV

А час іде. Давно вже минуло Стрітення, коли ото зима з літом стрічаються. І Одокії пройшло і сорок святих. Як у кого є з чого, то печуть на сей день сорок пирогів. Кажуть, що на сей день сорок птах прилітають із-за моря.

А там уже й теплий Олексій і масляна. Тарас хоч і бачив раніше, як баби колодки в’яжуть, але якось мало придивлявся. А тепер довелося побачити зблизька й здивуватися — скільки то радості, веселощів і гумору кинув нарід у цей малий звичай. Крізь тяготу життя, крізь неволю й гніт, мов трава весною, пробивалася безудержна веселість, як спомин колишніх часів, коли нарід міг іще творити обряд і сміятися щиро.

Баби зробили “колодку” з макогона, вкутали в пелюшки, прибрали лентами й ходять по хатах. Співають про бідного “Колодія”, що оце в понеділок народився, а в суботу має вже гинути.

Зайшли й до Шевченкової хати. Це вже так — аби хати не минати, бо дівка тут іще несправжня. Зайшли — і зразу наповнили хату співами, танцями, веселими

примовками. Прицілили Катерині колодку, тягнуть у танець.

Та ще ж заговини скоро! Гляди, твоя дівка бігатиме круг хати, та приказуватиме: “Заговіла, батеньку, заговіла — бодай тобі, батеньку, хата згоріла!..”

— Та на заговини ще нічого, а от як прийде Покрова — от коли дівки плачуть та моляться: “Ой свята ж ти Покрівонько! Покрий же ж мені голівоньку! Хоч шматою, хоч ганчіркою, аби не була я дівкою”.

— А ви, святі апостоли, коли б уже мені з чоловіком спати на постелі!..

— А ви, святі свята, ой коли б уже я звідци взята!

— А ти, святий Пилип, хоч би до мене який чорт прилип!

— Хоч за вола, аби дома не була!

Одна скаже, а друга прикаже, а третя додасть. У виразах мало соромяться, то ж Катря аж й утекла з хати. Тим більше, що це ж перший рік її вважають уже за справжню дівчину.

Катерина аж повеселішала наче трохи серед бризків того сміху, серед співів і танцю.

— От спасибі, бабочки, що ви й нашої хати не минули. Хоч і у мене й дівка ще задрипана — он ба’, навіть із хати втекла.

Розбісовані баби хотіли й Катерину з собою забрати в дальшу подорож, >але Катерина відмовилася, покликаючися на діти.

— А ми що — бездітні чи що? І в нас у кожної діти.

— По четверо та по п’ятеро!

— А святого Колодія, бач, таки празнуємо. Йому ж, бідненькому, тиждень життя на світі.

Але Катерина таки не пішла. Очевидно, вважала, що не до лиця їй людські радість і сміх, боялася внести дисонанс у цю галасливу компанію і своїм зажуреним лицем, і вбранням убогим.

Замість матері пішов Тарас — дуже вже цікаво йому було дивитися, як ото баби співають та танцюють та вигадують усячину. Держався здалеку, бо незручно ж прихвостнем за бабами ходити. Коли баби заходили до хати, Тарас чекав на вулиці.

Старий Журбенко сидить за ворітьми на дубочку. У кожусі, у шапці, в чоботях. Дивиться на Тараса ласкаво.

— А що це ти, хлопче? За бабами ходиш?

Тарасові ніяково. Він червоніє й посміхається отою селянською хлоп’ячою простакуватою усмішкою, яка нічого не говорить.

— Сідай коло мене — вони зараз вийдуть. А чого ти оце вибіг у одній сорочці? Застудишся!

— Мені не холодно.

— А от мені так холодно й у кожусі. Сидю на сонечку праведному, воно й ясно світить, я бачу — людям тепло, а мені холодно. І в добрім кожусі, в чоботях, у шапці смушевій. А колись не то кожуха — й свити доброї не було, і було тепло. Отаке воно, як старе… Нічого не варт.

Тарас слухав, але до його хлоп’ячої свідомості це не доходило. Старість була для нього вигадкою старих людей. Увага вся там, звідкіля доноситься регіт широких бабських розпалаханих горлянок. “Чого вони так сміються?” —думає Тарас і діда не слухає.

Та й дід прислухається до того реготу. Завтра ж, може, яка вискотітиме під канчуком прикажчика, завтра всі вони будуть гнути спини на панщині — так нехай хоч сьогодні посміються веселим сміхом.

— Он ба’ он ба’ витівають. І скажи — у всякого народу своя забава, а всім однаково хочеться бавитись. Он я у Польщі бував. Так там на масляній дівчат купують. Як корів. Так і називається — “корів купувати”. Зараз ото переділять корчму на троє: обора, де корівки стоять, середня частина для торгу і третя то ніби стайня. Народу збирається багато, не раз і півсела зійдеться.

— Ідуть парубки зганяти дівчат. А ті ніби не хочуть: і тікають і кричать, а у самих аж жижки горять до того торгу. Бо той, хто купить, той, як водиться, й заміж потім бере.

— Ну, як ото усі зійшлися, вилазить “пан коморник” на бочку, витягає аркуш паперу й починає читати. Тут уже, хто як може. Інший таке вигадає, що рачки всі од сміху лазять. А далі, то вже починається торг.

— Виводять дівку. Пан коморник починає вихваляти, каже, що це найкраща ялівка, що вона варта сто рублів. А люди вигадують що-небудь для сміху. Хлопець, котрий має. щось до тої дівки, купує її за скільки там у нього сила й ідуть обоє до отої “стайні”. Там сидять собі, балакають. А торг іде далі.

— Продані коровки сидять із своїми парубками, а яких ніхто не хотів купити — плачуть, бо то ж стидно. Ну, та то рідко буває. Хіба зозла який парубок: “І сам не куплю й другому не дам”. Або назло своїй дівці купує яку іншу — та то вже таке парубоцьке діло. Ну, тільки весело це все дуже у них.

Дідусь так гарно оповідає, що Тарасик і за бабів забув. Оглядівся, як вони вже пішли.

Пішов і собі додому. І все чомусь сам собі усміхається. Чомусь йому завжди весело стає, коли чогось нового довідається.

XVI

Настав піст. Батюшка отець Григорій знову вигадав новину: на часах становиться коло врат лицем до народу й читає “Царю небесний”, трисвяте й “Отче наш”. А на заутрені — “Помилуй мя, Боже” й по дев’ятім часі символ віри.

Дядьки і цю новину сприйняли байдуже.

— Вигадує наш піп ні таке ні сяке.

— Та це нічого, а от суботи, так я того не вхвалив.

Це отець Григорій повів компанію, щоб у суботу, де б ти не був і що б ти не робив, а як бовкне дзвін на церкві до вечерні, так щоб у ту ж мить кидав роботу.

Це вже цілком не прийшлось до смаку мужикам,

” Ну, нехай, як я дома. А як я на полі й зосталося мені доорати може який раз-другий пройти? Так я оце кидай?

— А як далеко їхати? Та я не те що не кину, а й ночі захватю, щоб виорати та не їхати вдруге. Ні, це пустяк діло.

Взагалі якось на всі старання отця Григорія селянство крутило носом. Взять хоч би мисочки. Споконвіку пішло, що у великий піст на обідні по суботах, а хто охочий, то й по п’ятницях, ставлять люди мисочки. Порядок такий: три пісних паляниці, три калачі й три книші. Хто хотів — додавав із своєї щедрості пирогів із капустою або горохляників.

І знов же таки споконвіку зверху на мисчину клалася чехоня або оселедець. Але отець Григорій не любив ні чехоні, ні оселедців і тому запропонував своїм прихожанам замість оселедця класти верху… цукор.

Це вже було трохи занадто. Викликало навіть обурення.

— Отаке ще вигадай!.. Та де ж ми його, в чортового батька, прости мою грішну душу, де ж ми його візьмемо, того сахарю? Він же у нас по городах не росте. І в садках я його не бачив.

— Мабуть, з великих панів наш піп, що йому вже й оселедець смердить.

— А мені так він пахне.

Словом цей номер не пройшов, і населення й далі клало на миски таки оселедці.

Давай тоді отець Григорій просити, щоб коли не цукру, то клали б уже хоч пряники-медівники.

Люди добрі підсміюються.

— Аж плаче бідний піп, так оселедці йому смердять.

— Сказав би спасибі, що хоч таке дають. Бо, як по правилу, так і цього

давать не треба. ___

— Не нами заведено — не нам і перемінять.

— Чого б і не нам? Он Пилипон каже, що всяка дань попу заборонена церковним законом.

Пилипон — це був виходець із якоїсь не то Вологодської, не то Володимирської губернії, розкольник-безпоповець, начотник. Якось приблудився до Кирилівки та тут і застряв. Агітуючи проти попів, він доказував, що всі попівські побори заборонені каноном.

— Третье правило святых: апостол так и говорит, что ежели поп примет что — мед ли, молоко или какой напиток, птицу или мясо зверей — “да будет извержен от священного чину” — во, слышь? А Карфагенский собор это подтвердил в правиле сорок шестом. И шестой вселенский собор подтвердил же — в правилах пятьдесят седьмом и девяносто девятом. А вы, глупые хохлы, носите своим попам чево попало.

Так ото цього Пилипона й згадав дядько Серьога. Вони були сусіди й деяка пилипонська логіка впливала на Серьогу. Але баби одразу йшли в атаку.

— Ти там наслухався свого Пилипона, то й сам скоро пилипоном станеш.

— Його вигнато з села, мабуть, же не за гарні діла. Бач аж сюди, до глупих хахлов придибався.

Вмішувалися дядьки.

— Ми не знаємо, заборонено чи не заборонено, а що носимо попові чортову гибіль, так се правильно. Хоч би оці мисочки сахарні — ну до чого вони?

— А кухлики з медом? Моя ще на першім тижні посту поставила нехай, ка’, стоїть до страшного четверга.

— А на проводи скільки він збере? І паски, і книші скоромні, курка від двора, сало, ковбаси, вареники, крашанки.

— А парастас у церкві?

— А на могилках? На кожній же могилці мисочки з калачами, з курками, крашанками.

— А панахидки?

— Та й так: сидиш на могилці, їси, а піп іде — ну, як його не дати чого-небудь.

Але побалакають-побалакають дядьки, а мисочки як носилися, так і

носяться.

Прийшов красний день Благовіщення. Мати кажуть, що це такий само великий празник, як і Великдень. Каже, що можна навіть скоромне їсти.

— Тільки що не варт на один день паскудитись.

Катря додає:

— Птиця гнізда у цей день не в’є — не то що. А яка й зів’є, то однаково дітей у ньому не виведе.

Катрині думки коло гнізда все. А Микита, вдаючи дорослого, навчає баском:

— Ось ти примічай: яка погода буде на Благовіщення, така буде й на Великдень. Я вже здавна примічаю.

Так ніби він яких півсотні літ живе на світі. Згодом додає глибокодумно:

— От якби дощ пішов, отоді було б добре.

— А чому?

— Бо як на Благовіщення дощ — на жита врожай буде.

Тарасик виходить на вулицю. Зустрічає товариша шкільного Дмитра Смалька. Цей іде дивитися, як дід буде вулики з омшаника витягать.

— Ходім і ти, — закликає Тараса. — Тільки з-за плоту будемо дивитись, бо дід не любить, як йому хтось під рукою стирчить.

Дід виносить вулики, обчищає. Потім щось почав товкти у мисчині.

— Що то він товче? — пошептом питає Тарас.

Благовіщенську проскурку торішню. Розтовче, розбовтає з ситою й підгодовуватиме бджіл.

— Навіщо?

— Щоб добре роїлися й велися.

Тараса дивує таке всезнайство товариша.

-1 як то ти все знаєш?

— Ов! Дід пасічник, а я щоб не знав.

Тарас задумується — скільки ж то є всякого знання на світі!

XVII

А Совгиреві таки не везе з новим батюшкою. Як не старається, а ніяк не може угодити. А тут ще випадок один трапився. Та такий, що хто його знає, як про нього й розповідати.

Як відомо, три останні дні Страсного тижня, а потім і увесь великодній тиждень псалтир зовсім не читається у церкві. Отже, старі дяки використовували це в той спосіб, що закладали псалтир в шинку, аби дістати яку чарчину-другу в найтяжчі часи безпереривного галалакання.

Совгирь із захопленням оповідав, як цей прекрасний звичай старанно зберігся у совгиревому рідному селі.

— Дякував у нас тоді отець Панкратій. Любитель був, покойник, муху роздавить. То оце в середу на преждеосвященній обідні як прочита, було, кахтизму, так уже й не кладе псалтирі на клірос: так і держить під пахвою, щоб титар не одібрав. І як тільки обідня скінчилася — до Сруля (у нас Сруль був) і заставить за кварту горілки.

Совгирь реготав. Очевидно, це йому страшенно подобалося.

Проходить Великдень, наступає Хомина субота. А то ж читається на вечірні перша кахтизма — треба книжки. То вже титар і зачіпа.

— Отче Панкратіє! А де ж книжка?

— Яка книжка?

— От тобі й раз! Та псалтира ж.

— А де ж вона? Там те їй і треба буть.

— У тім то й штука, що її там нема, де їй треба буть. Мабуть, вона там, де їй зовсім не треба буть.

— А де ж їй не треба буть, Семене Даниловичу?

— Та у Сруля в шинку. Це вже неподобна річ: священний, можна сказать, предмет — і поневіряється у нечестивих руках.

— Хм… диво. А як же ж цей священний предмет та у нечестиві руки попав?

— Та годі вже вам, отче Панкратіє! Ви скажіть краще — чи будете викуплять чи ні?

— Я знаю кахтизму напам’ять, то мені книжки не треба. А вам якщо вона потрібна, то й викупляйте.

Совгирь аж прямо закочується з реготу, так йому то подобається.

Так от надумав він поновити той стародавній прекрасний звичай і тут у Кирилівській церкві. Не так ради горілки, як для жарту.

Але, по простоті своїй, занадто багатьом людям розказав про свій намір: от дивіться, громадяни, як я потирю Совгирю у середу…

На біду, це дійшло до вух отця Григорія. Батюшка намотав собі це на вуса й по-ієзуїтському почав вижидати.

Прийшла й середа. Тільки що Совгирь, підморгуючи посвященним, лапнув псалтирю під пахву, а отець Григорій виглядає з-за завіси. Але ще нічого не говорить, йому хочеться більше понизити несимпатичного дяка.

Скінчилася служба. Прихиляючися, мов крадучись (теж для сміху), почав виходити Совгирь разом із людьми. Але небагато й пройшов, як іззаду почувся голос:

— Отче Сахроне!..

Совгирь оглянувся і омлів. На амвоні в повнім облачению стояв отець Григорій і лице його дихало гнівом.

Мов переляканий хлопчик, вернув Совгирь назад і став перед грізними очима пастиря, ховаючи руку з псалтирем за спину. Люди, що почали були виходити з церкви, зупинилися й прислухалися з цікавістю.

— Що ти там держиш?

— Та це я той… я книгу…

— Яку книгу? Покажи.

Совгирь дав попові книгу. Той детально її оглянув, мов букашку невідому.

— Та це ж псалтир? Се церковна книга? Куди ж ти її ніс?

— Я той… я хотів… я…

— Ага, розумію. Це ти хотів віднести священну.книгу до шинку ради тої нещасної чарки горілки? Це ти, як Іуда Христа за тридцять серебряників, хотів продати честь храму Божого і свою честь, яко причетніка? Священну книгу, в якій написані божі словеса, ти хотів віднести до корчми, де її кинули б під шинквас, разом із старими чобітьми й іншими закладами? Це ти надумав знущатися із святої релігії православної, це ти… — та як пішов, як пішов!

Совгирь то блід, то червонів, а то вже став, понуривши голову, та тільки дивився в землю. А піп іще дужче, а піп іще лучче — і закінчив велегласно:

— Становись на коліна і бий тридцять поклонів!

Збитий, принижений Совгирь мусив становитися й бити поклони.

А люди усміхаються: попавсь Совгирь?..

Увечері Совгирь, хоч і без псалтирі, потяг до корчми. Воно б не годилося, бо страсна седмиця, але чорт її бери, коли така образа.

— Завіщо? Що я йому зробив? Оганьбив, осміяв…

Компаньйони потішали.

— Та плюнь, Совгирю! Велико діло — тридцять поклонів.

— Не в поклонах річ. Поклонів я можу й двісті, а навіщо він мене зганьбив привселюдно? А я… ех!.. Якби не ця доля проклята, я б йому тепер начальником був! Він би до мене з поклоном ходив!

— Це вже ти, Совгирю, по п’яному ділу задаєшся…

— Я не п’яний, а душа в мене болить. А що він був би у мене під началом, так це я правильно кажу. Бо він семінарист, а я ака-де-міст!

— Не мели, Совгирю, пустого. Ну який з тебе академіст? Ти не знаєш навіть із чим ту академію їдять.

Совгирь поник головою.

— Постраждав, а за що, і сам не знаю. Розбилося все життя, а защо — і сам не знаю. Ех, доле ж ти моя розпроклята! Що був би тепер благочинним, а може, й архієреєм — хіба я знаю, чим би я міг бути? А от замість того — усяке сміється з тебе, усяке скільки хоче назнущається і немає тобі, бідолашному, місця на землі.

І в словах Совгиря, почулося стільки щирої непідробленої гіркості й болю, що навіть насмішкувата, до всьсго іронічна корчма притихла.

Совгирь ніколи не розповідав про себе, отже люди не знали, хто він і звідки. І от тільки сьогодні образа, яку він чомусь занадто гірко відчув, збудила в ньому охоту показати, що він зовсім не те, чим зробила його доля, що він заслуговує й на пошану, що властиво не слід би першому-ліпшому попику, який учора тільки став на парафію, отак привселюдно знущатися.

І Совгирь забув, що це корчма. Перед ним були тільки люди, і він не комусь, а людям оповів гірку повість свого невдалого життя.

І люди відчули. Тихо сиділи, як у церкві. Ніхто де перебивав, ніхто не докидав іронічних реплік.

— Київ…Хто з вас що знає про Київ? Приїде у сто літ раз із шкуратками або з обіддям, простоїть день на базарі та й хвалиться: я, каже, у Київі був. На базарі ти був, а не в Київі!

— А я жив у Київі. Та ще як жив! Академія тих часів була — ого! Гордість усього міста.

Бурса наша тоді містилася на березі Дніпра. Не знаю, де вона тепер, а тоді була там. Коло бурси крамниці гамаліївські, а коло крамниць з одного боку був двір Сафоновича, попа Успенської церкви, що на Подолі, а з другого — двір магістратського підданого Микити Воловика. У цього Воловика у дворі було дві хати. В одній жив він сам із сім’єю, а в другій Климов Сидір. Він у магістраті кимось там служив.

І була у цього Климова жінка. Молода та красива, стерво… І не дуже комезиста. Хлопці казали — я того не знаю. Бачити бачив, ну а щоб там що, то ні…

Так от у цього Климова померла дитина. Треба читати псалтиру. Ну хто ж буде читати? Само собою треба когось із студентів кликати.

Климів, живучи по сусідству, знав хлопців і закликав одного, Кіндрата Подгорського. Він у піїтиці був. Парубійка під вусом, із себе видний. Одягався, як і всі ми, просто: юпка-черкеска, а по-зимньому времені зверх неї опонча —називалася Ліберія.

Ну, що ж… Узяв Кіндрат обчеську псалтиру — у нас була така, всі ми нею пользувались — пішов до Климова.

Хата у Климова — от як хата: лави під стінами, стіл. Для дитини позичили у сусіди малого столика, то там на подушці й лежало тільце. Ставник, свічки-саморобки жовтого воску горять, налойчик для книжки.

У хаті люди, випивають, закусюють. І Кіндратові дали скракля, і він випив, закусив. Казав потім, що небагато, але, мабуть, я думаю, й не трохи. Та воно ж і полатається чтецю випивка — цілу ж ніч читати,

Але от люди почали розіходитися. Все менше й менше народу, а потім і усі розійшлися. Зосталися тільки дві баби. Та й тим обридло: дали Кіндратові по копійці й пішли.

Хазяїн із хазяйкою полягали спати. Хазяїн ліг на печі, а хазяйка на полу. А Кіндрат же ото чита. От тут і починається головне.

Совгирь випив, обтер вуса. Хтось підсунув йому по столі півбублика.

— Що одведе Кіндрат очі від псалтирі, а баба розкидалася на полу. В хаті Душно, сорочка задралася — ну, самі понімаєте. Кіндрат “алілуйя, алілуйя”, а баба, як нарошне, ще й ногу задрала. Кіндрат “Со святими упокой”, а тут і не до святих вже…

А баба — чи вона й не спала, стерво прокляте, та нарошне ото поверталася, бо хлопець, кажу ж, був у всіх статтях підходящий, ну тільки не видержав Кіндрат. Сам бубонить: “Серце моє і плоть моя возрадовастася”, а сам — правда, він казав, що ненарошно зачепив свічку, а вона згасла. Казав, що у потемках Ліберії шукав, щоб піти додому, але хто там знає…

Тільки серед тої тьми прокинувся Климов. Чує робиться щось непідходяще. Недовго думавши — з печі. Та за патлі когось, вже не розбирав і кого. А дядько був при здоров’ю. Та як хряпнув одразу Кіндрата об землю! А потім підтяг до печі, вхопив поліно та давай поліном обкладать.

Кіндрат казав потім, що ото, власне, тоді й штани Климов з нього зірвав і чоботи стяг, геть чисто зволік з одежі — ну вп’ять же таки, хто його знає…

Доставав-доставав вирватися Кіндрат і таки вирвався надвір босий, в одній сорочці, а діло було під Різдво. Климов собі надвір, піймав Кіндрата й там, підбив під себе, та й почав топтати ногами, бити коліньми в груди. Був би вгепав його там, та вже на крики вибіг хазяїн двора Воловик із робітниками та кой-як розняли.

Ну що ж… Робітник вивів Кіндрата за ворота, а сам вернув до хати. Пошлапавсь Кіндрат до бурси. Але обезсилів і впав непритомний. Сторожі вже наші його знайшли й занесли до хати.

Бурса, як довідалася, що “магістратські наших б’ють”, заюртувалася вся. Та це діло таке: похвилювалися б та й перестали, коли б не трапилося ось чого.

Студент Козачинський, філософ, був іменниник. Зібралася у ньбго компанія: Романович, Ясногорський і ще дехто. Прийшов і сеньйор Кленчинський. Випивали, грали в карт, але все звертали на подію.

— Та невже ж оце ми попустимо? Як?.. Нашого товариша, академіста набито, а ми — мовчки відбудемо?

У головах шуміло трохи й постановили бити обидчика. Спитали Кленчинського: “Як ти думаєш?”

— Та як я думаю? Я того не бороню, нехай ідуть, хто охотиться. Ну тільки як що вийде — відповідайте самі, моє діло сторона.

Ладно. Романович і Яснопольський одразу ж пішли закликати охотників піддержати честь академії. Охочих знайшлося багато. Понесла й мене туди лиха година… Чого я туда поліз? За кого, за що? Той же Подгорський ні сват мені, ні брат. Він поласувався бабою, а я за те життя стратив.

Совгирь низько попустив голову. Усі мовчали. Вже більш-менш догадувалися, що буде.

— Зібралося нас душ двадцять. Романович, Яснопольський, Козачинський та ще до них приєдналися Комаревський, Пушкаревич — ото наша головка була. Окрім них були ще, як пригадую, Михайловський, Білецький, Троцький, Бороховський, Краснопольський, Бугаєвський, Паскевич, Грезетовський, Юхновський — решти не пам’ятаю.

Насамперед ми переодяглися, хто як міг, шапки повивертали, я хусткою пов’язався — й пішли.

Ніч була темна. Підходимо до двору Воловика — ворота замкнені. Стукаємо — ніхто не обзивається. Мабуть, таки береглися студентів.

Перескочив один із нас через паркан, відсунув ворота, увійшли ми у двір. Хата замкнена. Ми висадили двері, увійшли до хати — тут голубчик!

Насамперед почали питати Ліберію Кіндратову й обчеську псалтиру, бо то ж така вещ, що без неї не обійдешся.

— Ліберія, — каже, — ондечки на печі, а псалтиру пропив.

— Ну що ж… Дали ми пару ляпасів бабі, бо всякий вред на землі через бабу проісточається. Заткнули Климову рота, щоб не кричав, і поволокли у бурсу.

Там розіклали серед двору й почали. Спочатку били різками, потім канчуками. Може хто й іншим чим іще бив, я того не знаю. Сам я, сказать, пошти й не бив. От приложив руку, щоб недурно стояти, а щоб як слід бити, то й не бив.

На гомін вискочив Кленчинський, почав кричати, виривати у нас Климова. Але хлопці вже розігрілися і де вже було їх стримати. Кричать: “Ісіг бо фаЫа! Сам дозволив, а тепер лізеш?” А Романович так штурхнув Кленчинського, що той мало не гепнув.

Попобили ще трохи Климова, потім узяли під руки й повели з двору. Але Климов і ногами не йде. Пустили його — так він і впав…

— Еге-е!..

Втягли назад у двір. Що робити? Ще здохне… Козачинський каже:

— Давайте втягнемо до себе — він у теплі одійде. Переночує й вичухається.

А Кленчинський — нізащо. “Ведіть, відкіля взяли. Вам нічого, а на мені все

окошиться”.

Повели. А він уже й на ногах не держиться, падає. Тут уже перелякалися хлопці. Які тхорячі душі, вже й задкувати почали.

Вивели ми його на вулицю, пустили. Впав. Ну що з ним робить? Підняли ми його, направили — кой-як поправувавсь, хитаючись по вулиці. Ми вернули у двір. Козачинський ізліз на ворота подивитись, що буде.

Климов іде, хитається. Найближчі ворота — усадьба Сафоновича. Климов добрався до них, давай стукати. Козачинський заспокоївся й пішов спати.

А воно вийшло не так. У Сафоновича ніхто не обізвався. Постукав-постукав Климов і пішов до своєї хати. Але дійти не міг і впав.

Лежав, аж поки не наткнувся на нього Гребінка, сторож гамаліївських крамниць. Бачить — лежить чоловік. Попробував підняти — несила. Пішов кликати товаришів.

Поки ж то ті товариші розколихалися, перекоряючися, а Климов усе лежить. А надворі мороз, вітер, а він же без одежі. Заколів, поки сторожі прийшли.

Однесли його до магістрату. Там він ледве-ледве сказав, хто це його так —і віддав Богові душу.

На ранок увесь Подол заворушився: студенти чоловіка вбили. Тут уже ми затіпалися всі.

Магістрат затребував депутата відгакадемії для обслідування тіла. Вся спина від шиї до самих ніг, і живіт, і груди — все було посічене, так що й тіла цілого нічого не видно. Мало не весь Київ перебував коло трупа.

Пішло слідство. Потягли нашу братію. Одних зараз же замкнули, других зоставили на поруках. Ну, а хто не мав ніякої руки, тому одна дорога — тікати. Втік і я — і ото була моя погибель. Якби не тікав — перетерпів би там яку кару та й зостався б чоловіком, а так… от

Совгирь надовго замовк. Хтось потиху спитав:

— Куди ж ти втік?

— А куди мені тікати, як я безрідний?.. Товкся по Київу. Там же пустирів, ярів, лісів скільки хоч, ховатися є де. Ну, ми й ховалися утрьох: я, Козачинський та Бороховський. Я вже подумував і вернутися, бо моєї вини мало було, але трапилося так, що пішли ми з Козачинським на звіди й наскочили на сторожу. Я був молодий, порський та й утік, а Козачинський попався. Так я тоді перелякався та й майнув із Києва, та оце й досі мандрую… Туляюся весь свій вік, називаюся богопротивним іменем Совгирь, коли у мене своє єсть законне. Тільки десь притулишся, місце нагрієш трах, присилають стихарного дячка, а ти, рабе Божий, забирай монатки й мандруй далі.

В монастир іти не хочеться, бо який же, справді, з мене чернець? От і живеш, акі вран на нирищі. От якби Запоріжжя було — отам і я знайшов би собі місце! Там не питали б, чого та що, а дивилися б, що ти за чоловік єсть.

Ех, та й козак же був би з мене! Шаблюка, кунтуш, шапка набакир! Сів на коня, свиснув!..

Совгирь заклав два пальці в рот і так свиснув, що в усіх аж у вухах залящало. А потім пив, співав і лаяв ту царицю, що занапастила Січ Запорожську. А під кінець пустився танцювати, забувши свій священний сан і знаючи добре, що про це завтра ж донесуть отцю Григорію, але Совгиреві тепер було все одно — він садив навприсядки, приспівуючи “І шумить і гуде” по-латині:

Еі вопаї, еі ІопаГ Ріиуіитцие соеіит баї —(Зиіпів уєііії, те риеііат Ботит теит гебисаі.

Совгирь рекомендував отцеві Іванові Тараса, як здібного учня для прислужування в церкві, отець Іван згодився — і Тарас почав прислужувати. Спочатку на тижнях отця Івана, а потім якось само собою на тижнях отця Григорія.

Тарасові це діло подобалося. Насамперед своєю незвичайністю, несхожістю на всі хатні переживання. Сама церква… Старенька вона, дах мохом поріс. Коло паперті величезний кленище і так він якось підходить своєю патріархальною спокійною величністю до цих темних стін дерев’яних, травички усміхненої на невитоптаних місцях, паперті, колись щільно вимощеної камінням, але тепер то все порозлазилося й поміж камінючками повитикалися зелені стебельця.

Доокола церкви вишеньки, грушки, сливки. Садили якісь богомільні руки нехай, мовляв, коло Божого храму кращенько буде. Тут же й цвинтарьок невеличкий. На ньому берестки та беріз купка. Все це Тарас бачив і раніше, але тепер дивиться якось по-інакшому.

Взагалі до Тараса церква обернулася поетичним своїм боком — так він то й сприймав.

Страсті. Церква повна-повненька народу — ото-от стіни розсядуться. У всіх свічки в руках. У кого є бджоли — товщенька свічка, а у кого нема —тоншенька. Один як засвітить на перше євангеліє, то так і держить через усі дванадцять, а хто побідніший — гасить за кожним євангелієм та думає, ще якби й додому донести.

Дітвора з глибокою серйозністю дивиться на свої свічки, бо їм і дома наказували і тут усяке стережеться, щоб не підпалили.

Обличчя у всіх присутніх освітлені знизу або збоку. У церкві душно, сизий дим стелиться над головами, свічки-доморобки потріскують, але настрій у всіх якийсь яскраво богомільний. І не так то вже розуміють люди, що читається, але стараються відчувати. Зітхають зі скрухою, коли попадеться яке зрозуміле слово, стають на коліна, держачи свічки перед лицем, і шепочуть свої немудрі молитви.

А після служби, як вийдеш надвір — ох і гарно ж! Куди не глянеш — світлі вогники. Мов небо розстелило свій покров по землі й посіяло зірками. Одні швидко рухаються — то в молодих руках, другі повзуть поволі — то Стареньке щось сунеться. Там купка сузір’їв — то сім’ї — сусіди йдуть разом, а он один ледве блимає вогник — то бідна бабуся, що й живе на одшибі. А в повітрі так тихо-тихо й благосно. Ніч здається ще чорнішою, але та чорнота якась нестрашна. Навпаки — весело якось у ній.

Катря обтулила свою свічечку рукою близько-близько. Личко таке серйозне. Скільки пам’ятає себе — все доносила свою свічечку незагашеною додому. У Тараса немає свічки, то він пустує: вдає, ніби хоче задмухати Катрину. Правдивий жах малюється на гарненькому личку дівчини.

— Ма-амо! — кричить вона.

Мати кивком голови наказує Тарасові не пустувати. Приходять додому. Катря сяє — донесла!..

— А Микита свою двічі засвічував! — констатує вона, хоч усі це й без неї бачили.

Батько бере Катрину свічу і тим чистим вогнем чистої дівчини накопчує хрести: на сволоці, на одвірку, у сінях, хоч нащо він то робить — не знає.

— Кажуть, благодать господня буде від того у хаті, а злий дух не матиме приступу…

Мати збирає страсні недогарки й старанно ховає їх, бо то дуже потрібна річ. Як ото грозова хмара надходить — засвіти свічку й хмара пройде мимо. Або хто, не в нашу міру, вмирає тяжко: положи такого на білім рядні серед хати й дай у руки запалену страсну свічку, і людина зразу піде куди наставилася: або туди, або туди.

Вечеря кращенька трохи на цей день. Перед вечерею батько читають молитви. Згадали свого діда.

— Тато розказують, що їх батько, а мій дід, сказать — я вже його не зазнаю —так сильно богомільний був. Оце, кажуть, як повечеряє у чистий четвер, так нічого не їсть цілу п’ятницю й суботу — аж розговляється на перший день паски.

І засипає Тарас, весь напоєний добрими вражіннями. Треба виспатися, бо завтра багато роботи — то ж плащаниця. Цілий день не переводяться люди в церкві: одні приходять, другі виходять. Приложаться, постоять трохи у церкві й вертають до своїх справ.

А потім винесення плащаниці. День видався теплий, гарний. Люди йдуть, співаючи, корогви повівають, на дзвіниці сумне передзвонення, і якось по-особливому вражають всі оті церковні святощі, винесені під синє небо. Корогви в церкві завжди стоять непорушні, обважнілі, прибільшено суворі, а тут їх досить легкомисно теліпає вітер — йому й байдуже, що то свята річ. А далі й субота. Служба тягнеться кілька годин. Церковця мала, народу багато, чоботи намащені ради грядущого великого празника, голови теж намащені; нові свити, нові кожухи, дим від свічок. Все те дає свою частку в загальну скарбницю запахів — і над головами мов туман сизий стоїть.

Тарас вибирає хвилину й виходить на двір. Жадібно вдихає чисте весняне повітря. Доокола церкви велике коло пасок — навіть у два ряди поставилися. Он порося, а в зубах хріну шматочок. Крашанки червоні, сині, жовті. Я у багачів, то цілими копицями всяке свячене, а у бідняка’лежить там двойко яєчок та паляничка замість паски.

Он Оксана стоїть із матір’ю й привітно киває Тарасові головою. Бачить Тарас цю дівчинку нечасто, але завжди з радістю.

Дівча витяглося, хоч личко ще дитяче й вихватки теж. Похилила матір до себе й щось швидко-швидко говорить на вухо. Мати схилилася боком, усміхається й, видимо, дає згоду.

Оксана двадцять разів киває Тарасові пальцем, щоб він підійшов, але він вагається, йому чомусь соромно, але нарешті підходить.

Тарасику! Ось тобі писанка! Сама малювала! і тиче йому мережане квіточками яєчко.

Тарас не знає, чи брати, чи ні й ще більше ніяковіє.

— Та ви хоч похристосуйтеся! — сміється мати.

Оксана мовби тільки й ждала цього заклику: рвійним рухом скинула маленькі рученята на шию Тарасові й, шепнувши “Христос воскрес”, поцілувала в губи.

Тарас стоїть ні в сих, ні в тих і не знає, що йому робити. Жінки доокола сміються.

— От так дівка! Парубка завстидала!

— Тарасе! А писанка в тебе єсть? Нема? Плохо, брат, твоє діло. Між дівчата треба з писанками ходити.

А Оксана, якби можна, дзвінко б реготала. Але що не можна, то у неї тільки якісь бісики грають в очах, а від них іскриться все те личко прекрасне, омаяне віночком та стрічечками.

Тарас засоромився вкрай і втік. Він здавався собі таким велемудрим, таким поважним, бо як же — і в церкві прислуговує, і “Помилуй мя, Боже” знає, і “хру-фру”, а от перед дівчиною так ганебно спасував.

Але зате, весь світ наче покращав для нього. І до того було гарно та радісно, а тепер то стало урочисто якось, велично. І все почало поставати в інших, величніших формах. Наче не батюшка ходить оце та кропить людям паски, а мов сам господь Саваоф зійшов з образу й шествує оце поміж рядами людей. То нічого, що за ним іде Совгирь, живий Совгирь, із величезною корзиною й скидає в неї що попадеться: і паски, й крашанки, шматки сала. То дрібниця.

І Совгирь теж милий, дорогий. І всі люди теж, усі оті дядьки, що стоять у своїх свитках із відлогами, у великих чоботях. Всіх їх знає Тарас і всіх любить.

Жінки святочно повбирані. Хто побідніше — в спідниці з домашнього білого полотна тканого в дві смуги — з білих і світло-синіх ниток. Хто заможніший —там крашені спідниці, а то й крамні, тільки рідко. Каптур на голові, по ньому великі жовті та червоні квіти, а зверх каптура намітку накида білого домашнього ткання з вузенькими червоними або синіми каймами. Але більше наміток з тонкої матерії, що аж квітки каптура з-під неї видно; намітка йде під підборіддя, назад на потилицю й там звисає двома кінцями нижче колін, а у кого то й до п’ят.

Сотні разів бачив і цих жінок і ці убори Тарас, а от сьогодні, мов уперше, то бачить, уперше дивується, як то гарно.

Стіна парубків: вони і в церкві стоять “лавою”. В руках шапки “з розпоріхою” на потилиці; розпоріха та зв’язується червоною стрічкою ззаду; у якого так аж на плечі та бинда висить. Лиця мужні, загорілі. Хто під вусом уже, а у кого тільки сіється.

А там дівчата, землі козацької краса. Всі у вінках, і лентах, і білих-білих свитках до стану. Свиточка розкрита, мов ненароком, і видно шию, а по шиї разочок чи кілька доброго намиста. По станочку яскравих кольорів шерстяний, а то й шовковий пояс, плахточка, чобітки. А над усім тим рожевий видочок, очиці сяють і вустонька червоні розкрилися не то в молитві, не то в пристраснім шепоті. Ще ніколи не бачив Тарас своїх кирилівських дівчат такими прекрасними!

Кінець свяченню пасок. Зав’язуються хустки — й додому. Тарас ні з того, ні з сього кидається на шию Катрі й цілує. А та й не дивується. Вона теж весь світ цілувала б зараз від радості.

А дома як же ж гарно! Всі такі радісні, усміхнені. А Катря так… ну, якби смів Тарас подумати, то сказав би, як богородицю ото на образах малюють. Наче аж сяйво від неї якесь іде! І все у неї горить і кипить у руках. Одразу робиться двадцять діл і всі до пуття. Вона й на стіл готує, і десь там трісочку на долівці помітила, підняла, каганець на бігу поправила, Марієчку приголубила. А Марієчка, любе дитяточко маленьке, сидить, рученята зложивши, усміхається тихою, ласкавою, але жалібною якоюсь усмішкою. І не можна без сліз дивитися на цю кимось безвинно покарану істотку, на цю жертву: а кому й за віщо — невідомо.

Мати погляне на своїх дітей — усі діти як діти, а оця манушечка… І за що ж воно карається на Божім світі?.. І никне святочний настрій в душі нещасної жінки, хочеться кинутись до дитини, обняти її й голосити-голосити, щоб на весь світ було чути. Хто і за віщо скалічив моє дитя?

Але Катерина пересилює себе, щоб не псувати усім празника, й тим клопітливіше увихається коло хазяйства.

Ніч — а всі сідають розговлятися. Побожно вкушають, саме вкушають, а не їдять по шматочку свяченої паски, по півсвяченого яєчка. Хліб — то ж символ, основа існування хлібороба, а яйце — то ж зародок усякого життя, протопласт і початок.

По розговинах мати знаходить присмаки для дітей. “Бичка” приготовила —це товчене сім’я, прижарене в олії, макової макухи трохи. Та таке добре все!

А потім спати лягають, хоч воно вже й світатиме скоро. Тарас каже, що він не хоче спати, що він лягти то ляже, але не спатиме. І тільки притуляє головусо постелі, як уже спить, усміхаючися уві сні, як мала дитинка.

…Йому сниться, що він запускає змія… і той змій летить високо-високо… дж шнурок сонце перепалило. …А от він із хлопцями крашанки качає… це в копійку попадати яйцем, покоченим із горбика… Так у Тараса однаково: як він котить яйце, то одно попадає, одно попадає та забирає чужі копійки, а як ставить копійку, то ніхто в його копійку ніяк не попаде, і Тарас бере крашанки, бере, бере… от уже повна пазуха… от уже роздуло пазуху, як ото вітром по могилі… і полетів Тарас… високо-високо…

XX

А Совгиреві не повезло на Великдень.

Як і перед Різдвом, він ото усе нарікав, що ніяк відправити трагедію з інтермедіями. Цитував учням уривки тих трагедій, що зосталися в пам’яті, і представляв то “в лицах”. Показував, як трубить архангел Михаїл, як устають мертвяки на страшний суд. Громовим басом гукав:

Іди, бридкая душе! Іди поневолі,

А дай справу пред судом із своєї сваволі!

Бідна душа трепещить. Совгирь зображає то тим, що труситься увесь і говорить сугубо претонким голосочком:

О годино, ах страшливая!

Где я демся нещасливая!

Зараз мя в пекло воверзіте,

А пред Судію не ведіте.

О, горе мні на суді стати!

Що ж я там буду отвіщати?

Появляється на сцені диявол. Совгирь хрипить, сипить, корчиться, витягає пазурі й крутить чомусь задом:

Пойди, пойди к суду. І я з тобою,

А із суду возму тя до пекла з собою.

До розмови пристає “ангел охранитель”. Совгирь витягає лице, робить його великопосним, розмахує руками, мов крилами, й солодко вібрує голосом:

Преч, враже! Прежде время чом душу турбуєш?

Можеш ся омилити, що єй обєцуєш.

В такий же спосіб представляє Совгирь усіх апостолів — Петра, Павла, Андрія, Якова й т.д. і нарешті самого верховного судію, що видає душі осуд.

Хлопцям страшенно подобалося. Вони щиро жалкували, що того не можна представити в усій повноті.

Окрилений успіхом Різдва, Совгирь рішив і тепер намалювати куншти та виписати орацію. Треба прямо говорити, що мав на думці отця Григорія. Хотів його удобрухати. Якщо отець Григорій хоч наполовину так захопиться, як отець Іван, все буде добре.

Отець же Іван отоді на Різдво, як побачив куншта, так аж руками сплеснув.

— Ото ти намалював? І написав сам?.. Ах ти.ж сук… пху, прости, Господи, мою душу. Ну й здорово ж!.. Оце вже прямо й я скажу, що здорово!.. Дай же я тебе поцілую.

І тричі поцілував Совгиря, а потім кликав випити.

— Ходім, брат, трошки. Тільки ти мене поведи, бо самому мені не дають… Не дають, брат…

-1 хто там тобі не дає? Дудлиш цілий день досхочу, — обзивається матушка з другої хати.

— О, бач? Чув? Це не матушка, а змія люта. Аки василіск, смерть з очесу свою істочаяй!..

Як таке повториться із отцем Григорієм — слава богу! Тоді можна буде надіятися, всі справи повернути на інші тори.

І Совгирь старався. Довго вибирав із своїх кунштів що-небудь таке, що могло би подобатися отцю Григорію. Вибрав мальовничу групу голих богинь. Вони так красиво пов’язалися тілами.

Щодо вірша, то постановив підшукати конче в великоросійськом язицє. Бо батюшка отець Григорій любив закидати московською, показуючи тим свою освіченість.

Почав порпатись у своїх бездонних семінарських шпаргалках, де справді можна було найти все, що хочеш, від молитов Божій Матері до сороміцьких пісень включно. Натрапив на одну вельми підходящу річ. Смак Совгиря підказував йому, що цей вірш конче мусить подобатися отцеві Григорію. Звучало то так:

Крушить всем полно нас печали!

Престаньте наш смущати дух!

Уже вы много нам скучали —Теперь вам перемены вдруг.

Большая радость наступила.

Вчера — кто только не стенал?

Теперь она всех ободрила

Тем, что Христос от мертвых встал.

О, радостныя перемены,

Что свет от гроба возсіял Во мрачной всем сидящим сени И мрак діавольськой прогнал.

Пусть радость же сія множиться Внутрь твоего всегда сердца

И радости сей не лишиться Тебе желаю до конца.

Яке то робить вражіння, Совгирь випробував на учнях. Читав їм — і стрів повне захоплення, хоч ніхто нічого не зрозумів; “крушить”, “смущать”, або “вы много нам скучали”.

Ще більше подобалися рисунки. Щоб вугілля не розмазалося, Совгирь повісив своє художество на стіні й не додивився, сказать правду, що старші хлопці поприробляли темні кружечки на деяких місцях оголених тілес богинь.

На Великдень Совгирь бережно згорнув папір і пішов “ужасен і трепетен” прямо до отця Григорія.

Увійшов, похристосувався. Батюшка прийняв сухо, матушка тепліше. Попросив дозволу прочитати вірша. Отець Григорій здвигнув плечима, але розрішив.

Совгирь вийшов на середину хати, одставив праву ногу вперед, голову підняв догори й почав з чисто великоруським акцентом:

Крушыты усєм полно нас, пьічалі,

Престаньте наш ізмущатьі дух і т.д.

Прочитав — і урочистим рухом подав аркуш отцю Григорію. Матушка, знаючи, що в таких випадках треба хвалити, почала:

— Гарно, гарно… Хоч я й не допойняла трохи, ну гарно.

Говорячи це, вона заглядала через плече чоловіка до куншту і… почервонівши нараз та щось бурмочучи, вийшла геть із кімнати. Глянур Совгирь на батюшку, а у того лице наливається-наливається кров’ю…

— Это что? — питав він, тикаючи аркушем прямо під ніс оторопілому дякові. — Я тібя спрашіваю — это что?

Совгирь глянув — і обімлів. Грецькі богині були представлені із заростом, все честь честю.

Навіть не вшолопав бідний дяк одразу, звідкіля на нього така напасть. А батюшка вже розходився.

— Та як ти смів? Як ти насмілився в дом священика принести такую пакость?

— Батюшечко! — в одчаю прогримів нещасний Совгирь — То хлопці, сукини сини! То вченики!..

— А-а-а! Так ти своїх учеників змушуєш таку дрянь малювати. Замість божествених слов ти їх учиш голих женщин рисувати со всємі подробностямі? Та я тебе в двадцять чотири часа в монастир запру! Та я тебе туди зажену, що ти й світа Божого не побачиш!

— Батюшечко! Та я ж старався як лучче!.. А воно висіло на стіні, а вони, стервяки!..

— Бо-ог мой! — і батюшка аж руки підняв угору. — Так ти у школі на стіні, замість священних ізображеній, сороміцькі малюнки вішаєш? Та що ж це таке у вас тут діється? Та це ж не школа, а якась Содома і Гоморра!.. Треба буде ближче придивитися до вашої школи, що там у ній діється. Дивуюся отцеві Іванові, що він доручив таку делікатну справу, як воспітаніє дітєй, такому… такому…

Совгирь був убитий. Високий, дебелий, стояв знищено перед батюшкою, аж жаль було на нього дивитися. А отець Григорій наче аж напувався тим приниженням людини й садистично топтався по-людському достоїнству.

-1 вірші. Де ти їх викопав? Що се таке?

Пусть радость же сія множиться Внутрь твоего всегда сердца I радости сей не лишиться Тебе желаю до конца.

— Хіба я тобі “тебе”? Хіба я тобі “ты”? Хіба я з тобою свині пас? Забуваєш, хам, з ким говориш? Проч із глаз моїх, раб лукавий і лінивий!

Совгирь вийшов, як обпльований. Тут вже в дворі порвав своє художество й шматки кинув під пліт. Не пішов уже ні до кого. Празник утратив для нього всяке значіння. Подавсь прямо до корчми, бубонячи під ніс: “Отже цей чортів піп ізробить мене п’яницею”…

В корчмі зустрів людей, які не тільки радили лому “наплювать”, але й самі вміли наплювати на багато речей у житті. І Совгирь знову пив восьмушний чаромас і одразу знову проклинав свою долю, співав українських пісень по-латині й цілувався з усіма, мов з найбільшими приятелями.

XXI

Отець Григорій додержав слова і при першій можливості навідався до школи.

Учні були попереджені. А що вони любили свого вчителя, то підтяглися, аби Совгиреві не впало.

Коли хтось виглянув у вікно й не то криком, не то пошептом сказав: “батюшка йде”, і все в класі завмерло. Учні зблідли, у Совгиря почали труситися руки.

Батюшка увійшов, перехрестився, привітався з дітьми, а Совгиреві лейве кивнув головою. Оглядав усе приміщення критичним оком. Особливу увагу його звернули на себе оті плакати на стінах, розрисовані Тарасом.

Отець Григорій підійшов, прочитав один-другий — все в порядку.

Тут тобі й указаніє, що школа — “церковний угол”, тут тобі й заклик особливо шанувати духовний стан — чого ж більше?

— Гм… А давно вони висять, ці таблиці? — спитав отець Григорій, ні до кого властиво не звертаючись.

Совгирь роззявив було рота відповісти, але отець Григорій обірвав:

— Не тебе питаю.Хтось із тих хлопців, що прислужували в церкві, отже бачили попа зблизька, відповів:

— Давно…

— Ну, як давно? Два дні, три дні?

-Ні-і!.. Ще як школа почалася!

Отець Григорій і сам бачив, що таблиці очевидно давно висять на стіці.

— Гм… А рисунки робив хто?

Тут уже обізвалося кілька голосів.

— Тарас! Тарас Шевченків!

— Який саме?

Кілька кулаків уп’ялося Тарасові в боки й з усіх боків почулося зміїне сичання: “Ус-с-ставай”…

Тарас устав і стояв, потупивши голову.

— А-а!.. Так це ти рисував?

Тарас мовчав. Йому було й солодко й соромно.

— Це справді він робив? Тут уже всі обізвалися:

— Він! Він!.. Сам!..

— Молодець, молодець. І в церкві прислугуєш ізрядно, молодець. Ну, сідай. А що це ви зараз робите, дітки? А що ви вчили? А які молитви ви знаєте?

І пішла звичайна ревізія.

Діти, на превелике диво отця Григорія, пройшли досить багато, знали елементарні молитви, певно знали, що таке шкільна дисципліна — словом ішов сюди отець Григорій із твердою метою рознести Совгиря в пух і прах, а от мусив признати, що школа ведеться як слід і що замість догани треба Совгиря хвалити.

Хвалити учителя при учнях отець Григорій здержався й тільки, уходячи, більше привітно кивнув Совгиреві головою. Та бідному дякові й це було за щастя. Він сподівався чогось наче великодньої стрічі, а воно так на пречудо щасливо скінчилося.

Але що було вже цілком несподівано — зміну настроїв отця Григорія приписав Совгирь цілковито… Тарасові.

— Це ти його так умягкосердив своїми малюнками, Тарасе! Бачили, хлопці, як він зразу пом’якшав, коли тільки поглянув на рисунки? Бачили?

Очевидно, що хлопці всі бачили. Та ще як бачили! І Тарас зробився героєм дня: це ж він одвернув напасть від усієї школи.

А Совгирь так прямо не знав, чим виявити свою вдяку.

— Зоставайся, Тарасе, сьогодня по школі — я тебе вчитиму “Благословлю ґЬспода”. Читатимеш, як антидор роздаватимуть.

Тарас не розумів, чому це посипалося на нього стільки дяк, але чув себе щасливим. До вивчення нової молитви приступив зараз же й думав, що то прямо Бог зна’ що, а воно десяток слів, не більше.

— Оце й усе?

— Оце усе.

— Так це… — і Тарас ледве не сказав точного визначення всякої мало значної речі, яке вживалося серед хлопців. Совгирь поучав, що не в великім розмірі діло.

— Все діло в тім, як прочитать. Один тобі прочитає, мов москаль на барабані проторохкотить — і нікому від того ні втіхи, ні радості. А ти навчися читати з протягом, з роздохом, голосно й гарно: от тоді кожному приємно буде тебе послухати.

І дійсно вивчив Тараса добре читати. Батькові з матір’ю приємно. Виходять із церкви, а люди то той, то той підійдуть.

— Це ваш хлопець читав сьогодня?

(В машинописному варіанті роману бракує однієї сторінки ред.)

Хто має дозволити?

Ясно було, що все діло^в отцеві Гриторії. Якщо він розрішить, то отець Іван і подавно. Зрештою отця Йвана можна й не питать.

Розпочав Совгирь підготовку. Насамперед вивчив хлопців казати одностайним хором:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

Правда, отцеві Григорію не належався титул ексцеленції, але Совгирь думав, що маслом каші не спортиш.

Хлопці від радості, що вивчили таке чудне, почали виголошувати цю фразу, де тільки зійдеться їх троє-четверо.

І от біда хотіла, щоб якось отець Григорій ішов вулицею, а хлопці, хотячи зробити йому приємність, гаркнула з-за плоту:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

Отець Григорій зупинився й постукав палицею в пліт. Хлопці притихли.

— Ей! Хто там є? — крикнув отець Григорій сердито (вчора приїхав з Вільшаної сильно хворий і рясу волочив за собою). Очевидно, ніхто не обізвався.

— Що це ви співали?

Хлопці трохи осміліли: не достане ж із-за плоту піп! І гаркнули:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

— А що це воно таке?

— Ми не знаємо, — чується з-за плоту.

— Це вас учитель такого вивчив?

— Еге ж що вчитель! Авжеж ніхто!

— А навіщо він вас того вчив?

— Щоб на перше число справити отеє…

Отець Григорій, очевидно, ясно розумів, у чім річ, і з натиском сказав: Передайте своєму дурному вчителеві, щоб він дурниць не затівав, дурницям вас не вчив і взагалі поменше видумув би всячини, а лучче б пильніше приглядав за школою.

І пішов. А потім обернувся ще й додав:

— А я жодних рекреацій не дозволю! Це вам не семінарія!

Хтось із найбільше зухвалих хлопців свиснув, громадка гаркнула сміхом.

— “Не дозволю”!… Ба’ який? А чого б то й не дозволити? Наш учитель не дурний! Ти сам дурнийі!.. Очі завидющі, руки загребущі.

Хлопці були певні, що батюшка їх не чує. А він і справді не чув. А хоч і чув, то вдав ніби не чує.

А з рекреацій так нічого й не вийшло.

XIII

Як не любив Тарас школи, а весна брала своє. Воно й на всіх хлопців впливало: поглядають у вікно, прислухаються до зеленого шуму, і таке воно тоді “тму-мну” уїдливе. А Тарасові найбільше.

Попроситься у Совгиря вийти. Вийде^ гляне туди-сюди.

Сонечко пригріває, село наче аж повеселішало. Он дід Семен сидить за ворітьми, бавиться з онуком. Вибігла невістка. Привітна така та весела, мов справжній янгол до господи злетів.

Підбігла взяти дитину. Схопила, цілує, бо то ж першеньке. А потім, від повноти переживань, кинулася до діда і його аж тричі поцілувала.

Вже й побігла з дитиною до хати, а дід усе сидить, обцілований, копирсає паличкою щось у землі… І хоч не бачить Тарас, а знає, що тихий щасливий усміх блудить зараз по зморщеному обличчі старого діда, а погасле серце відігрівається, може, вперше в житті.

А он хлопці граються на соломі. Мабуть, підпарилася солома, то хтось розкидав сушити. А у ярку за цвинтарем друга купка дітваків — і Тарасові здається, що він чиясь жертва, що він мученик, якого силою змушують сидіти

в клітці, коли надворі так гарно й тепло.

Недовго думаючи, Тарас вирішує скинути з себе оті незримі кайдани й чухрає прямо у ярок. З поривом, інтенсивно вмішується в гру, ніби хоче одразу винагородити себе за довгий піст.

Совгирь, не бачачи досить довго Тараса, розуміє в чім річ і посилає двох псалтирників привести втікача. Ті йдуть з охотою, бо й їм цікавіше побігати на просторі, ніж сидіти в душному класі.

Розпочинається полювання. Щоб не бути поміченими, псалтирники розділяються й заходять до ярка з двох різних боків. Прихиляються, прокрадаються, але все ж врешті хтось із хлопців їх помічає й кричить не своїм голосом:

— Тарасе!.. Тікай!.. Школярі!..

Тарас ірвонеться бігти, але ж бо й посланці знають своє діло — і от, дивись, уже який насідає на Тараса, мов шуліка на курча. Тут підскакує другий, і Тарас торжественно доставляється до школи.

А там… там уже самі знаєте, що буває. Бо хоч Тарас і герой, і любимець, але своє дістане справно, не бійсь. Совгирь битиме не зо зла, а для порядку, добродушно приговорюючи при тім:

Rozczka, jako duch swiety:

Kosci nie pzelomi,

Ale rozum bardzo w qlowe wgoni.

Хоч Тарас ніколи не міг зрозуміти, як це розум до голови може попасти через таке мало пристойне місце та ще й положене так задалеко.

Втім заняття скоро припинилися. Село літом потребує багато рук, отже все, що тільки представляє собою хоч яку-небудь фізичну силу — все йде в діло. Мале, що тільки само ледве здибилось на ноги, вже доглядає ще меншого; старе, що готується сходити в могилу — хоч на горобців кишкне. А решта — з повною нагрузкою. То пастушки, то погоничі, то попольнички, то в’язальниці — всякому діло є, всяке за роботою.

Тарасові нічого пасти, він вільний до деякої міри це літо, і воно, мабуть, було найщасливішим у його житті.

Перші дні свободи тільки ходив,.розкошував та, мов губка воду, всмоктував у себе всі враження зовнішнього світу. Саме всі, бо там не було ні малих, ні великих, ні важних, ні неважних. Мов по зачарованому царству ходив і примічав, і дивувався.

Іде понад своїм отим потічком. Бував на ньому сто разів, але так, щоб далі відійти, ще не доводилося. А тепер прийшов на такі місця, яких іще не знав досі, і здається йому, ніби попав у далеке якесь невідоме царство.

Дерева з незнайомими контурами, береги потоку, трава по них — все це нове, вперше бачене. Калина, а на калині гніздечко. Мабуть, солов’їне. І чого воно солов’ї в’ють гнізда низько? Ну, й звило б собі повисоку де — хлопці б не достали…

А як же ж гарно співає соловей! Слухав би день і ніч. Особливо уночі. Тихо… вітрець війне тихенький… крикне нічна птиця, аж дібровою луна піде… сонне листя обвисне на тополі… ледве прошелестить під подувом вітру… на небі місяць таємний… високо-високо… іде, княжич, оглядає свої володіння. А соловей співає…

Минає ніч… десь сонечко на схід уже перекотилось… ясніє небо… день іде!.. Вже невсипущий пастушок погнав корів, дівчата вийшли до потоку… Хвилина ще — і сонце встало, і все навколо засміялось… верба трухлява над водою, потік, і роси, і гора…

…І забуде Тарас, де він. Коли оглянеться, опритомнівши, не одразу пізнає… І тільки потім освідомить, що це долина, потічок, калина над потоком, а на калині порожнє солов’їне гніздечко — і більш нічого. А так неначе побував у зачарованому царстві.

Піде далі, плутаючися малими ногами у високій траві, а в серці щось співає, дзвенять незримі струни, барви міняться… Від цього маненького тіла мов сто рук яких простягнулися в усі сторони світу й ловлять благосні дари природи і неба оцього блакить, і спів солов’їний, і людську мову, і голос століть. А там десь, у незримих і незміряних глибинах душевних, єднаються всі ті звуки і фарби, перетворюючись у майбутні гімни природі, всесвітові, космосу, а в тих співучих гімнах тисячолітні сльози і радість нова… і люди… і сонце… і Гонта в батьковім переказі… і пастухи, Оксана, церковні образи, і спів, довгий і далекий сум в блакить повитої могили степової…

XXIV

А вернеться додому Господи, як гарно дома!.. Садочок біля хати з вишеньок… Як приїхали сюди, Катря каже, не було нічого, а тепер, бач, як гарно. На тлі червоних заграв вирізблюються тонкі ажурові контури й любується ними Тарас, але якось по-особливому, увесь. На лиці застигла усмішка щастя.

Батько з Микитою вернули з поля. Тарас помагає їм упоратися, але теж радісно, мов співаючи… Он іще плугатарі вертають, скородячи землю чепігами. Пахне теплою землею, вечором, селом… Все наче тоне в тихій радості, в благостині існування. Мов тішиться гілочка ота, що звисла над головою, запізнена пташка — мов усе тішиться тим, що існує, що вечір такий теплий, що край цей такий радісний.

Дівчата заспівали далеко десь. Так гарно звучить прекрасна мелодія, затишена віддаллю. І здається, що вона теж одно з оцим вечором, тополями по дворах, журавлем придорожного колодязя. Там і Катря наша десь іде, співає…

Вечір… Загули хрущі поміж вишнями. Розженеться-розженеться який та об стовбур. Тільки гупне — й одразу гудіння перестає. Батько кажуть, що вони, оті хрущі, раз у три роки літають. Оце їхній рік. Ану цікаво — як буде на той рік. Примічатиму.

Мати клопочуться з вечерею. Нарікають на Катрю, що десь там співає й доволі йде.

-1 деруть ото горлянку і чого й що. А ти їх тут дожидай…

Але Тарас знає, що це тільки так, а що мати самі ні-ні та й стануть —прислухаються до того дівочого співу. І згадуються молоді літа, безжурність… як сама отак-о виспівувала, а мати дожидала з вечерою. Ото й тільки й нашого, що поспівати, дівкою бувши… Вийде заміж — не до співів буде. Як ото десь чула: “Квіток, дівча, квіток — поки нема діток. А як підуть дітки — впадуть з тебе квітки”… А воно щось вертиться похоже… Красицький із Зеленої Діброви наче той… Ну що ж… дай, Боже. Сім’я гарна.

Дівочий спів ближчає. От єдиний хор розбивається на кілька менших — то дівчата розділяються по вулицях. І скільки б не відділилося — чи купка, чи двійко, чи одна навіть — все одно співатимуть. Таке вже повітря розточується над оцією землею, такі вже тут трави ростуть…

А от і Катрин голосочок чути. Удвох із Христею — подруга її любима —йдуть і співають. У Катрі голос нижченький, то вона заспівує:

А у Христі голосок тоненький, як дзвіночок. Мов голочка в душу тобі пролазить. Та як ударять удвох:

— —*г* * ” І !.

* _

і л [їїг іа

— — — — —IV ч

: ***’.; .

м.

ґ

***** * * ё —

<1— ІЛ

І плететься-мережиться мелодія, щоб усяке нею чарувалося, як от мати… Стала з полумиском у руці й задумалася… заслухалася… Та й батько. Ніби пужално оглядає, а то ж він радіє душею, що спів такий прекрасний.

А й дівчатка самі мабуть знають підсвідомо, що сіють зараз безсмертну красу своїм співом, що самі вони втілення краси, а спів їх — це та ж симфонія зірок небесних, це той же передзвін перлин-рос уранці, вітру шепіт і далеких обріїв голубіння.

Задумала в саду спати Поміж яблуньками,

Всі ніченьку розмовляти З тими парубками.

…Бач якої!.. Ох господи, господи… А чи давно ж воно дитиночкою було, василечками та лялечками бавилося — а тепер он-ба!.. Що значить — пора прийшла…

Ой дай мені, моя мамо,

Вишиту сорочку —Грають хлопці на дудочку

В вишневім садочку.

…Ге —ге, на дудочку… Вони тобі й на сопілочку й на скрипочку втешуть —аби слухала! Знають, чим дівча підманити. Не одна й така була, що й життя занапастила через оту сопілочку. Ох гріхи, гріхи…

Ой дай мені, моя мати,

Рожевую бинду.

Не зачиняй, мамцю, двері Бо я скоро прийду…

…Ото-то!.. Знаємо ми, як ви скоро приходите. Це так що дожидай коло других півнів або й ще пізніше. А двері незачинені нехай стоять. Розумна!.. Чужа дочка, невісточка Сидить на лавонці:

“Ой, не пускай, мати, дочки —Дочка любить хлопців”.

…А тобі яке діло, спитать би? Чи я сама не знаю, що моїй дочці треба? І чого воно оті невістки такий нарід уредний? Що не її ж діло, а от…

Пісня обірвалася коло самісіньких воріт. Мов і розраховано було її тільки досі. Дзвінкий поцілунок і ще дзвінкіше прощання:

— Прощай, Ка-а-атре!..

— Прощай, Хри-и-исте! — і у двір увійшла вся розпромінена Катря.

Очі блищать, губи піврозкрилися, мов іще і ще цілувати хотять. Принесла з собою запах поля й квінтесенцію людської радості.

А матері б саме оце насварити, так… язик не повертається. А тут іще, мов на злість — тільки що дівчата перестали, а соловей як вдарить, як розсиплеться, як розсиплеться!.. І де він узявся такий голосистий. Прямо слова не дасть сказати.

Вечеряти сіли надворі. В хаті душно, а тут так гарно. Катря звивається, подаючи вечерю, та все у неї так швиденько, меткенько виходить. Мов квіточка вихиляється. Або оті пташки жовтобрюшечки, що аж сміятися хочеться, дивлячись, як воно стрибає.

А он вечірня зіронька ласкавая показалася, краса небес українських. Глянула на неї Катря й осміхнулася. Мабуть, щось говорилося, дивлячись на ту зіроньку… мабуть, щось шепотілося…

А матері здається, що вона таки мусить щось сказати дочці, навчити. Дівчата молоді, так вони ж дурні. Як їх не наставити на добрий розум… хіба довго до нещастя?

— Ти ж оце після вечері, гляди мені, спати зараз.

— Га? Що ви кажете, мамо?

Катерина тільки рукою махне — за чортовими солов’ями й не чути нічого.

Повечеряли… Батько довго молиться до схід сонця і шепіт його молитви змішується з шепотами ночі, співом зірок, тріскотом цвіркунів невидимих. Микита махнув чи не махнув пару разів рукою коло пики й подавсь зараз у солому. Завтра ж рано вставати, а не хоті-ітиметься.

І нараз десь на вулиці, заглушуючи соловейка, розітнулася дівоча пісня. Жвавіше забігала кров у жилах тих дівчат, що ще не впоралися, от як Катря. А матері зиркають та бубонять.

— Ач ідолянські дівки! І втоми ж на них немає… А ти чого ложками гримотиш? Сверблять п’яти?

— Та я недовго…

— Недовго… Знаємо ми ваше недовго. Гляди ж мені, щоб зараз і додому.

І стелить меншій дітворі коло хати, бо вони вже всі куняють, головки посхиляли, мов підкошені квіточки. Марієчка скулилася, що й не видно її, тільки сорочечка біліє.

І Йосипка винесли мати, поклали коло себе…

— Тарасе! А ти чого? Лягай! Он там скраю. Та Богу помолимось, а то я тебе знаю.

Тарас молиться. Але молитва його якась особлива: там і зіронька вечірняя… садок вишневий коло хати… хрущі над вишнями гудуть… Катрина пісня…

Лягає, вкривається свитою, але не спиться йому. Дивиться, як мати стали на коліна і моляться, а лице таке скорбне-скорбне та змучене.

“…Господи, продовжи… Господи, задерж”, — доноситься іноді ледве чутний шепіт, і Тарас бачить, як по лиці матері котяться сльози.

Чулим материнським хрестом хрестить мати діток і лягає коло них… Затихло все… Тільки дівчата та соловейко не затих.

Так у піснях та легендах росла та пишалася перед малим Тарасом Україна, мов дівчина в квітках. І ні горе всенародне, ні тисячолітній гніт, ні ріки крові й сліз — ніщо не могло заглушити в цім краю могутніх джерел поезії, що пробивалася крізь скаженість кріпацького буття, пробивалася в усьому: в русі дівчини над криницею, в пісні скорботній над смужкою поля, в мережаних занозах, сопілці чабана раннім ранком на могилі. І в оцій істоті пробилися. Крізь рантухову сорочку й порепану на сонці шкіру. Духи якісь незримі благословенні літали над цією русявою голівкою й берегли, а бережучи, провели — і через сирітство тяжке, і через панські передпокої, сніги півночі, степи чужі палючі…

XXV

Ходив, мов у чарівному сні якомусь, Тарасик. Він сам не знав, що це з ним. Такого ще не бувало. Мов спало що в душі, а прийшов день, почувся голос —встань і мисли! — і хтось другий, замість Тараса, якийсь інший Тарас устав і розкрив очі. А, розкривши, побачив таємниці внутрішнього життя живих істот, навчився розуміти мову безмовних, і сонця світло, і шепіт трав. Забував, що є хата, домашні в тій хаті, забував, що треба їсти. У священному трепеті ходив від травини до травини й слухав, що вони говорять.

Полюбив Пединову могилу. Так гарно дивитися з неї, як сонце заходить. Нагріється вона за день і дихає теплом. Полином пахне степовий… чебрець…

…Наближаючись до могили, побачив, що на ній хтось сидить. Тарасові стало неприємно. Це ж не можна буде подивитись на захід сонця. Але хто ж би

то був?

Тарас став… Ледве донеслися звуки… А-а-а!.. Так це ж Перебендя! Старий кобзар-бідага, що й хати не має, а живе так, з громадської ласки. Тільки на ласку ту не набивається, а так: закличе хто до хати — піде, а не закличе — сам де попроситься, переночує під тином. Ще й заспіває: “Ой не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, ка’, не журися, молодий козаче!..”

І такий він наче безжурний якийсь! Другий би нарікав на долю, скаржився, а цей — ні. Навпаки — ще й зажартує. І сам засміється й других насмішить. Сумної тобі пісні ніколи до кінця не доспіває. Почати почне:

Ой був в Січі старий козак на прізвище Чалий, вигодував сина Саву козакам на славу.

Проспіває ще стихів із десяток, а потім ні з того, ні з сього як учеше “Ой дівчина горлиця до козака горнеться”. То хто старіший часом і скаже:

— Ти б, стара собако, про божественне співав, а ти, бач, “Горлиці” витинаєш.

— А вам, бабусю, про божественное хочеться? Ну нате вам і божественного. І починає жалібним голосом:

Ой був собі старий Лазур, а я його знав: була в нього сіра свита, а я й тую вкрав.

— Пху, нечиста сила! Смійся, смійся, поки не засмієшся на кутні.

— Моя черга за вами, бабусю.

— Я не мелю язиком дурного. Я про божественне думаю.

— Ех, бабусю! Як то кажуть: не хвалися хвалний хвалнощу, а умний умнощу, а мудрий мудрощу, а сильний силою не хвалися, а ви, бабусю рідна, богомільством своїм. Нехай кажде про себе зна.

Отакий він Перебендя. Отакого бачив і знав Тарас, отакого бачили й знали люди. А оце — якийсь інший Перебендя сидить на могилі. Це не веселун громадський, що жартами бавить дівчат на вигоні, співаючи “Гриця”, а парубкам витинає до танцю.

…Сидить сам на могилі, шапку зняв. Війне вітер — розвиває дідову чуприну… струни дзвенять журними переборами, а старечий голос, повний безмежного жалю, ледве вимовляє слова пісні:

Позволь, батьку отамане, нам на башті стати —не попустим Текелію Січ руінувати.

Та як підніме-підніме голосом — і заплаче, не може за сльозами вивести далі. А Тарас чує, що і в нього підступають сльози до горла, що наче й він розуміє історичну кривду, заподіяну народові зруйнуванням свободного ордена, який відкликався на кожне повстання, на кожний бунтарський виступ проти пана і всякого іншого гнобителя.

Для Совгиря Січа була більше романтикою вітробуйного коня та срібної зброї, а дід… Чого плакав цей дід? Невже йому жаль було жупанів оксамитових та сап’янців чобіт? Ні, не цей жаль, мабуть, витискав сльози з погаслих очей.

То був плач по свободі й носителях її, то була скорб по єдиному джерелу сили, що могла боротися з поневоленням. Сяка-така була Січ Запорожська, а все ж, кріпак мав де прихилити голову, мав куди втекти, коли терпцю не стало, мав звідки грозити своєму гнобителю поновним приходом, на коні із зброєю в руках. Сяка-така була Січ Запорожська — а все ж коли крик призивний чувся з пригноблених сел — “поможіть, брати запорожці!” — Січ ішла. І в повстання Хмельницького, Виговського, Брюховецького, Дорошенка, Мазепи й останнього з нещасливих — Орлика. І в гайдамаччину ішла і всюди, де боротьба, де потрібна поміч і керівництво й відвага.

Отож і плакав старий дід, одною ногою стоячи в гробі, що тепер уже нема Січі, що тепер уже нічим обмежити рабоволодаря, що тепер поміщик уже нічого не боїться й не знає меж своїй сваволі. І за красою минулого плакав старий дід, бо там була і краса, і за поезію, бо там була й поезія.

Мимоволі Тарас схлипнув сильніше. Старий перестав грати, прислухався.

* А хто тут коло мене?

— Це я, дідусю…

— А хто саме?

— Я, Тарас…

— А-а! Грицьків? Ну здоров був, здоров був. А чого ж ти плачеш?

Тарас не вмів сказати — “того, чого й ви, дідусю” — й тільки захлипав дужче. Дід обняв його однією рукою, другою гладив по голівці, а сльози текли у нього із сліпих очей… І плакали так два кобзарі над недолею рідного краю…

Коли заспокоїлися, Тарас сів біля діда.

— Чого це ви, дідусю, сидите тут самі?

— Е, сину… Ти малий ще, не зрозумієш, чому старі люди самотини шукають… Оце ти побачив мене, як я сам собі співаю та плачу, та тільки спитав. А якби хто інший, то й посміявся б, дурнем би назвав, їй-бо назвав би. Та я то я, а от чого ти так пізно по степу ходиш? Уже ж вечір надходить, дома ж турбуватимуться, що тебе так довго нема.

— Хто там буде турбуватися? Матері ніколи, а Катря… якась чудна вона стала.

— Гм… Так чудна, кажеш, стала? А все ж іти тобі додому, брат, треба.

— Ходімте й ви, дідусю, зі мною. У нас і переночуєте — ходімте.

— Ні, сину, спасибі. Я не люблю людям обридати.

— Та чим обридати? Хочете — в клуні ляжете, хочете — в хаті. А я з вами. Ви мені розкажете про запорожців…

Дід був завзятий. Він розсуждав так. Вечір надходить? Надходить. Ви бачите один із другим, що я з села йду? Бачимо. А знаєте ж, що у мене хати нема? Знаємо… Чому ж, християнине, не скажеш: чорте-бісе, куди ти йдеш, на ніч глядячи? Зоставайся, переночуєш — лава не перепріє.

Раз такого діалогу не відбулося, дід вважав себе за потрібне йти з села й ночувати десь під голим небом. А тоді вже хоч і проси його, то не верне.

Не вернув би й зараз, але… аж три обставини переломили дідову впертість. Раз, що хлопець так уже щиро просить, друге, що він кличе в хату дядька Григорія, а Грицько людина гарна, і третє — щось немоглося дідові: і серед плечей мне, і знобить трохи… Ще застудишся к бісовому батькові у степу. А воно здихать іще не хочеться. Хоч і не яке життя, а все ж…

Словом дід покомезився іще трохи, а потім згодився. Тарас хотів узяти його за руку, щоб звести з могили, але дід сказав, що він і “сам бачить”.

Він дійсно ходив завжди без поводиря. Селяни казали про нього, сміючись:

— У нас дід Перебендя такий, що згуби голку на дорозі та тільки скажи, коло якого села — найде. Пішли.

Дід шкандибає потроху.

— Так, кажеш, Катря чудна стала?

— Еге, дідусю. Якась не така, як раніше.

— Гм… Це їй, ма’ть, кислички сняться.

— Як то?

— То так. Присниться кисличка — ну от воно й кисло дівчині у роті…

Тарас не розумів.

Коли увійшли у двір, було вже притемно. Саме Катря попалася назустріч.

— Де ти, приблудо, усе ходиш? Уже й повечеряли. А це хто з тобою?

— Це я, Катре.

— А-а, дідусю! — з непідробленою радістю скрикнула Катря. — От добре, що ви прийшли. Давно вже в нас не бували.

— Ну-да, давно. Як був, так іще співав: “Дощику, дощику припусти, припусти!” А оце, бачу, вже таке, що треба співати:

Піч наша регоче,

Короваю хоче,

А припічок заливається —Короваю сподівається.

— А ще згодом, то, дивись, доведеться вже й такої:

А-а, а-а, котку,

Не лізь на колодку,

Бо зіб’єш головку…

Та-а, дідусю… ви вже почнете… — засоромлено обзивається Катря й просить діда до хати.

— Не піду до хати.

— А то б то чого?

— Бо ви всі галушки вже поїли.

— Та там іще одна зосталася.

— Як Тарасова голова?

— Та мо й більша.

І зайшов дід переночувати, а прожив аж три дні. Одне те, що не моглося, а друге — справді таки гарно стріли діда. Катря нагріла води, дід голову змив і сам весь обмився, мати дали чисту сорочку чоловікову, а Катря випрала дідову, то дід сидів у чистій сорочці й сам над собою підсміювався:

— Коли старцеві Великдень? А як сорочку чисту надіне та голову змиє. Йому все не так, як людям.

Дядько Грицько прийшов, теж говорив до діда тепло — і старий відпочив якось у цій убогій хаті. Менша дітвора лазила по дідові без церемонії, дід удавав сердитого медведя, й дітвора сміялася.

А маленька Марієчка так і не сходила у діда з рук, а він її якось особливо чуло пестив і голубив.

— Ох, ти моя манушечко! Давай я тебе на кобзі вчитиму грати? Давай?

І клав маненькі пальчики на струни. А дівчатко, вперше в житті торкнувшися звучащого тіла, завмирало в екстазі, підіймаючи невидющі оченята високо-високо кудись в небо.

А вже найбільше щастя зазнав, мабуть, Тарас. Усі оці три дні він не розставався з дідом. І чого-чого тільки не наслухався! Особливо про запорожців, про Січу, походи козацькі. Дід знав, що Січа останнього періоду була далеко не та, що раніше, але вважав, що в основі своїй вона все ж зосталася місцем притулку соціально, релігійно й національно покривджених людей, а запорожець — носієм древніх традицій боротьби проти насильника.

Співав Тарасові дуже багато козацьких пісень, таких що Тарас іще зроду й не чув.

Гей у суботу, та під неділю Текелій наступає.

Гей, а в неділю та їк обіду Палатки розбиває.

В старечім голосі багато експресії, мелодія вся пересипана ледве вловними найдрібнішими хвилюваннями голосу, струни дзвенять похоронними переборами — дивні чари великого таїнства заволодівають обома істотами — і старого музиканта й молодого слухача. Мов у трансі провидіння стає зрозумілим і ясним те, що темніє і вкривається пеленами туману в буднях життєвих. Душі тремтять.

Ей оступили отії драгуни Усі степи й усі плавні.

А вже уступили та дві дивізії У Покровські базари.

Пішли вони та по курінях Ружжа забірати,

А пишниї генерали Церкву грабувати.

— Отож як прийшло військо Січ жакувати, то кошовий не звелів оборонятися. “Ми, каже, нічого злого не зробили, то й нам, каже, нічого злого не зроблять…”

Козаки просять — давай відбиватися, бо пропадем нізащо. А він таки не звелів.

— А був у Січі козак один, Васюринський прозивався. І був він такий дужий, що як причащається, було, то чотири чоловіки держать попа, щоб не впав од духу. Бо він був такий лицар, що тільки дхне, то од самого духу не встоїш на ногах. Та цей Васюринський теж просив кожного, щоб одбиваться значить. “Не дозволиш, каже, з палашами — дозволь з кулаками, щоб хоч слава не пропала поміж козаками”. Ні, не дозволив кошовий…

Летить крячок на той бочок Та літаючи краче —Ой усе військо запорожське Та на Калниша плаче.

Старий поник головою. Перед загаслими очима стояли картини останньої ганьби — безпротестового віддання найдорожчого скарбу. А потім вихід ганебний із рідного гнізда.

— Ех, і плачу ж було! Та як же й не жаль — кидай усе і йди. А куди — “той зна. Тисяч сорок подалося до Турещини — ото ж і в пісні стоїть.

Ой ходімо, браття,

Турчина просити —Чи не дасть нам землі Віка дожити.

Ой пустилися наші запорожці Та через море дубами.

Ой як оглянуться до славної Січі —Умиються сльозами.

— То ж то гірко було їхати та оглядатися. Із своєї рідної землі, із тої, що дід твій і прадід кровію поливали — їдь хто-й-зна куди, в чужу сторону, кланяйся бусурманові — чи воно ж легко?

А царицине військо, як побачило, що запорожці тікають, хотіло їх вигубити до цна. Коло Кизирменя перекинуто було ланцюг через Дніпро й гармати так налагоджено, щоб як тільки вдариться що об ланцюг — гармати так і бахнуть усі у те місце. Думка така — будуть запорожці уночі їхати, вдарять човнами об ланцюг, а гармати й вигублять їх усіх.

Еге! Хіба таки запорожці дурні? Узяли зрубали вербу та й пустили перед собою Дніпром. Верба з розгону як ударить в ланцюг, а гармати — гу-гуг-у!.. Та й повистрілювали гармати. А запорожці тоді: “Отепер, брацця, гребіть”, — та й утекли. А втікаючи одні співають: “

Чорна хмара наступає і дощик із неба.

Зруйнували Запоріжжя —буде колись треба.

А другі тільки головами кивають та відспівують:

Летить крячок та на той бочок, а де взявся шуліка.

Ой не буде вже Січі Запоріжської Та від нині й довіка.

А треті на царицю нарікають, на Катерину:

Ой ти суко Катерино —Що ти наробила?

Що ти військо запоріжське Та й занапастила.

— Занапастила, клята душа. Степи запорожські роздала панам — так і пішло все… Що давніше боролися з турками отими самими, а тепер того ж турка ще й просити довелося, як ото співається:

Прийшли до турка,

Вклонилися низько:

“Ой дай же нам землю Та коло границі близько…”

Це значить, щоб хоч поглянути іноді на рідний край. А султан їхній, турецький, і каже:

Ой рад же я, запорожці,

вашу волю вчинити —

коли ж ви будете, славні запорожці,

мені зраду робити…

— Ну-да, він боїться. Коснися чого, думає, вони ж не підуть проти своїх одновірців. Ну, то все ж дав султан запорожцям обидва лимани — Дніпровий і

Дністровий. Це на досаду Катерині. А вона, клята, знає ж, що запорожці вояки добрі, що як случись війна, то виступлять козаки проти, так наб’ють же пику, що й казать. От вона й давай підмовляти запорожців, щоб вертали назад. Обіцяє й таке й таке — прямо золоті гори.

Ой пише цариця та й до кошового:

“А йдіте до мене жити!

Ой дам я вам землю та по-прежньому,

А по Дністер-границю”.

“Ой брешеш, брешеш ти, вража царице!

А ти хочеш обманити:

Ой як підемо ми у твою землю,

То ти будеш лоби голити…”

— Та й не схотіли наші вертатися. Мо’ там і обжилися б, так коли ж бо турчина хтось надоумив — переселити козаків на дунайське гирло. Ну, тут уже й пішло розбиття. Одні кажуть підем на Дунай, одні кажуть лучче вернуться до Росії, а тисяч шість подалося до цісаря австрійського. Десь там є така ріка Тиса, так от понад тою Тисою оселилися.

Отак і розбилися наші люди. Одні в Австрії, одні в Туреччині ото над Дунаєм, а тих, що перейшли сюди, тисяч мабуть сімнадцять, поселила цариця десь аж коло Кубань-річки. Де вона та Кубань, я й сам не знаю. Десь аж за Чорним морем, під черкесом. Там вони й досі живуть.

Сивий дід, тихий проникливий голос, нервуюче дзизчання струн, як ілюстрація до сумних оповідань — все це робило незабуте враження на Тараса. Уже дід попрощався й пішов із Шевченкової хати, а Тарас усе ще зостався під враженням дідових оповідань. По ночах снилися йому козаки, а з хлопцями затівав забави у запорожців і все шукав таких людей, які могли би сказати що про Січу. Часом натрапляв, але мало. І не знав, що безконечне джерело всяких вістей про Запоріжжя тут, під боком.

ХХУП

Школа не функціонувала, і Совгирь нудився без діла. Раз у неділю по службі божій звернувся до Тараса.

— Ти ж не пасеш? Приходь до школи — я тебе вчитиму.

Тарас не стямився від радощів. Він і сам не знав, що вчення стало для нього такою потребою. Вже наступного дня прибіг до школи.

— Знаєш що, Тарасе? казав Совгирь. — Давай прямо за псалтиряку візьмемося. Адже ти знаєш £-л-а, що се буде бла. А ж-е-н буде жен. А разом буде “блажен”. А далі м-у-ж буде муж — от і вийшло “блажен муж”.

Коли Тарас уперше зложив ці перші слова першого псалма — він не знав, що з ним діється. Це не було радістю — це було щось безмірно більше. Мов подужав якісь великі перепони і власними руками розкрив перед собою безконечність перспектив.

А Совгирь дивувався, пригадуючи і свою власну науку і науку інших — як то цьому хлопцеві так усе легко дається. Що оцей самий муж блаженний — скількох сліз, скількох різок він був вартий цілим поколінням дітвори, а оцей вихрастий хлопець раз-раз і готово! Одхватав увесь псалом.

Але Совгирь тримався тої педагогічної методи, яка велить не хвалити учня,

174

щоб він не задавався. Навіть більше: старався викопувати із своєї скарбниці знань такі речі, які би показували учневі, що вчення — то річ безконечна, кладязь науки незглибимий і, вивчишся тільки читати, ще задаватися нічого.

— Читати… Читати, брат, іще не штука. Читати навчитися легко. А от просодія, сказать — о! Тут уже треба знать. Бо сама просодія означається трьома знаками. Перший — то оксія, сірич “острая”. Другий — варія, сірич “тяжкая”. І третій періспомені, сірич “облегченная”, інакше камора. А це ж хіба все? Єсть і псіллі, єсть і дасія. У нас був один чернець кацап, так він звав псіллі —”звательцо”.

Совгирь сміявся — такою чудною здавалася йому ця назва. А Тарас переймався пошаною і до науки взагалі і до знань своїх) учителя.

І от раз в одну з таких бесід Тарас запитався.

— Ботіпе та§І8Іег! А чи ви не знаєте, як одягалися запорожці?

Совгирь стрепенувся.

— А тобі навіщо?

— Та я хочу намалювати запорожця на коні, а не знаю, як вони вбиралися.

‘ Совгиря й хлібом не годуй — тількищай йому побалакати про запорожців. І він такий убір запорізький розписав Тарасові, що хлопець аж рота роззявив. Із оповідань Совгиря виходило, що запорожці крім золота й срібла більше нічого й не носили.

— Зброя, брат, у них — перве діло. І вся в золоті та сріблі. Ратища довгі та гострі, як вогонь. А пістолі коротенькі, так четверті на дві, але дірки в них великі. І побивані золотом пістолі або сріблом. Шабля на ланцюжку коло пояса — гостра, як бритва! Ручка до неї золота. І скрізь у них коли не золото, то срібло: як вуделі, як сідла, стремена — усе було дороге. ‘

Тарас захопився, але біда — не знав, як нарисувати золото та срібло. Вперйіе в житті відчув тугу за фарбами.

А Совгирь розходився. Його козацька душа тоскувала за минулим, і він чув, що там був би більше на місці, ніж зараз тут.

— Ех, Тарасе! Добре було колись жити на Вкраїні! Військо ж було своє. Не пікінери та компанейці, а славне Військо Запорізьке! Що вміло добувати і славу і волю. Скільки вояків великих із нього вийшло! Скільки походів і сушею й морем. Бо козаки любили й морем ходити. І знаєш, Тарасе? Чим більша буря на морі, тим їм любіше… Гей, хлопці! На байдаки! Море грає! Гайда погуляймо!

Совгирь випростувався в увесь свій велитенський зріст і гукав, мовби справді ревла кругом буря, а тисяча човнів дожидала його, Совгиревого приказу.

Та як висиплеться козачество човнів може тисяча! Свистять, гукають, співають! А на морі — страшно й глянуть! Серце мліє, а козакам байдужісінько.

Багато оповідав про якогось “морського отамана” Гамалію. Де він про нього чув хтойзна, бо в історії наче такого ватажка не було. Мабуть, чув із якихось старих переказів.

-То ж турки й татари нападали тоді на наш край і забирали ба-гато людей у неволю. Робили з наших людей рабів собі або приковували до галери. До лави приковували. То як галера потопає в бурю, так турки врятуються, а наші ні, бо приковані. Так і гинуть разом із галерею. Ох і тяжка була, Тарасику, турецька неволя!

Так оцей Гамалія любив визволяти невольників. Сам, було, біжить і розбиває замки в’язниць. Інші кидаються за здобиччю козаки, а він кайдани невільникам

ламає та все прикрикує:

— Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!

— Це була у нього приговірка така. А невільники висипають із кам’яних мурів, руки розправляють, моляться й плачуть. А потім кидаються на поміч козакам.

Сонні яничари схопляться, але де їм проти наших! Літають козаки по місту!.. Ніхто не сховається, ніхто не втече!.. Руйнують мури, шапками срібло-злото носять та сиплють у байдаки.

А Гамалія поглядає, щоб не прийшла туркам поміч відки. І дає знак трубити в труби.

Закричала труба — то знак усім збиратися поволі до байдаків. Другий раз як прокричить — кидай усе й біжи. Бо за третім разом від’їзд.

А один невольник плаче, сльозами розливається.

Козаченьки, голубоньки! Підождіте ж, не відпливайте! Братік у мене меншенький, у поле відогнали його на роботу… Я збігаю, візьму його… а ви не відпливайте, голуб’ята… ноги вам цілуватиму!..

-1 побіг. А козацька труба трубить удруге. Звідусюди збігаються козаки й невільники, розташовуються по байдаках.

— Гей-ей! Чи всі, панове молодці?

— Всі, пане отамане!

Задзвеніла труба, відпливають байдаки… Один тільки байдак затримується… там на стерні жалісливий чоловік. Він уявляє собі, що мусить пережити отой нещасний невольник, коли прибіжить із братиком на берег —руки ламатиме, до Бога кричатиме, а байдаки вже ген далеко… вже й пісні не чути.

І отягається стерничий. Поглядає, чи не біжать двойко з поля. Вже гукають козаки:

— Чого ти там вовтузишся? Командуй на від’їзд!

А стерничий усе мнеться.

— Та от… стерно несправне… зараз…

Іще стоїть, ще дожидає. Але нема вже куди далі стояти. Вже давно відпливли всі байдаки… передні вже ледве видно… З болем серця дає приказ стерничий від’їздити, але поволі… все поглядає.

— Чого ти не даєш повного ходу? Дивись, де вже наші!

— Гаразд, гаразд… ще встигнемо, — а сам усе поглядає, чи не біжать два брати, чи не кричать останнім криком одчаю. Ще горять будівлі коло берега… світло… Але і пожар погасає… темно стає і невидно добре…

— А от так, наче мріє — ніби прибігли двоє на берег… побачили козацькі байдаки… далеко… криком нелюдським закричали… руками махали… кликали… А потім кинулися в море, пливти… Чорне море хотіли перепливти втомленими невільничими руками.

Круто завернув стерничий веслом.

— Куди ти? Куди?.. Що ти — сказився? Верни за нашими!

— Мовчать! — крикнув стерничий. — Хто пискне — голову веслом провалю!

Замовкли всі, бо на війні начальника треба слухатися в усьому.

Пливе байдак назад, сильно гребуть козаки, але пізно… Молодший брат іще держиться на воді, бо він і молодший, і біг тільки в один кінець… А старший… дух йому забило, пішов на дно…

Підібрали молодшого брата і помчалися доганяти своїх.

…Аж завмер Тарас. Таких оповідань він іще не чував у житті. Та й Совгирь нікому ще ніколи такого не розповідав. Не знав навіть, чи вичитав це він десь, а чи, може, вигадав оце сам.

— Отаке то бувало, Тарасику, колись. Була дорога, всім була дорога. І кріпакові убогому і отакому, як я нещасливому — усім. А тепер — нема нічого. Ще стоять десь там острови січові, а Січі вже немає, і братів запорожців теж. Пусто на Дніпрі… Пропало, все пропало, Тарасику… О-ой гірко, гірко нам нещасливим!

З того часу не було більших приятелів на селі, як Совгирь і Тарас. В Совгиреві прокинувся поет минувшини української. Він і сам навіть не знав, що вміє так говорити. Чи це якийсь нерозгаданий вплив молодого генія робив із Совгиря поета, чи впливала сама краса сюжету — ну, тільки бесіди на козачі теми зумів розцвітити недійшлий дяк до межі високохудожніх картин. Перші відомості про історію рідного краю дістав Тарас із уст Совгиря в поетичній формі, тому вся минувшина українського народу надовго прикрасилася для Тараса бенгальськими огнями поезії.

Із старої історії Совгирь брав вільні морські походи русів, далекі мандрівки гостей українських. Прихід татарів переривав відомості Совгиря й одразу розпочиналася козаччина.

Тут уже була своя воля. Тут Совгирь вважав себе вправі фантазувати без удержу і герої його мало того, що були неісторичні, але всі до одного були наділені якимись особливими прикметами. То були не герої, а півбоги скоріше. І Павлюк, і Наливайко, і Остряниця, Сулима, Гуня й інші водителі бунтарських військ всі набирали в оповіданнях Совгиря безумної відваги, розуму, сміливості в надзвичайних розмірах, а кінець їх завжди був сугубо-трагічний, для якого теж Совгирь не жалкував фарб.

Мов у зелене яблучко густим напружистим струменем ллються соки з жорсткої гнійної землі — так лилися в душу Тарасову ті слова Совгиря, продиктовані щирою любов’ю до рідного краю. В той час, як Совгиреве браташшя, дяки, думали тільки про книші та парастаси, оцей кирилівський співець знав вищі настрої, знав великі слова і навчив Тараса їх розуміти. І Тарас зрозумів їх скорбність іще тоді, коли його товариші грали в “пацьки” та бігали яблук красти до Семигласа.

XXVIII

А от уже й Спас близько. Скільки пам’ятає себе Тарас — батько ніколи не забудуть сказати:

— Прийшов Спас — держи рукавички про запас.

Мати кажуть, що не можна їсти яблук до Спаса. Особливо тим, у кого діти повмирали.

— Бо на тім світі божа мати буде роздавати усім дітям золоті яблучка. А тим дітям, що їх батько й мати тут наїлися яблук до Спаса — не дає. То всі діти граються золотими яблучками, а ті стоять та плачуть.

Мати з Катрею наготовили зілля святити цілий оберемок. І все таке, ще треба. Васильки — в них дітей купають від жовтянці. Повилки — купають немічн дитя, щоб поздоровшало. Чорнобиль — та мало хіба ще?

— А навіщо маку так багато? — питає Тарас.

— Мак — то велике діло. Як свяченим маком обсипати корову, так ніяка відьма не приступить.

Сусідка, тітка Марія, нагодилася й теж підтверджує:

— Ой, голубочки, що я вам скажу! Як я ще була дівкою, та у нас корова заболіла: замість молока почала кров доїтись. Мати підкурили й обсипали ж ото свяченим маком. Так що ж би ви думали? Пішли мати на другий день до корови удосвіта — а вона вже й захолола. Задушила проклята відьма! Ото за мак розсердилася.

Катря навила вінків із жита та пшениці. Коли вони посвятяться, Катря їх вимолотить дівочою рукою, а тато почне тим зерном озимий посів.

— Бог зародив — Богу й дякуємо за врожай і новий засів почнемо з Богом освяченого зерна.

Сьогорічний Спас був багатий. Навіть у Шевченків меду всі понаїдалися аж під зав’язку, а з воску мати свічу зробила. Дуже помічна свіча з воску свяченого меду.

Коли прийшов початок академічного року чи, висловлюючися простіше, коли не стало вже паші на обмокрілих стернях, а пастушки почали ранками приморожувати собі ноги, поновилися заняття в школі.

Спочатку “прийом” нових учнів. Щодня батьки й матері приводять своїх чад, одягнених “не по буденному”, тобто в материних кохтах, батькових шапках і т.д. Все це дике, перелякане, готове щохвилі дременути геть із школи. Батько й мати кланяються кожне яким подарунком.

— Мені великої навуки не треба, — каже який-небудь дядько. — Мені аби вмів молитися по граматці — ото й усе. А за це — мірка проса.

Дають за “навуку” порося, ягня, грошима полтинник. І то все тільки за читання. Письмо й “навука” співу, то щось як “безплатное приложение”.

Матері, як закон — кожна розплачеться, віддаючи дитину до школи. Бо то ж, чи до школи чи у салдати, однаково дитина занапащається.

Шкільна кімната наповняються новим, смирним і ще тріпотливим людом. Нові “стимбулки”, голосні повторення “Аз, Буки”. А оті старші тут же читають часослов, Псалтиру.

Завдяки літнім заняттям із Совгирем Тарас далеко випередив усіх своїх товаришів. В той час, як інші псалтирники могли читати тільки “по своїй” шкільній псалтирі, Тарас почув у собі здібність прочитати усяку книгу.

Це він помітив сам, дома, у неділю. В хаті нікого не було, а на столі лежала розкрита Біблія — батько читали. Шрифт у біблії дуже дрібний, а крім того Тарас прочитав (уголос, звичайно) пів-глави й не догадуючись, що через непричинені двері слухають його батько й мати.

Мати сприйняла ті успіхи якось байдуже, видимо, не знаючи їм ціни, але батько був задоволений. Правда, увійшовши до хати, він не подав виду, що чув синове читання, але коли Тарас вийшов, батько не втерпів і почав хвалити сина:

— Це ж другі хлопці й за три роки не виучуються читати по всякій книжці, а він, бач, уже Біблію чита. Ні, таки з цього хлопця будуть люди. Ех, якби тільки не кріпацтво оце прокляте!

Батько говорив, як звичайно селянин — голосно, на свою чергу не підозріваючи, що через непричинені двері чути в сіни, а там стоїть Тарас.

Ці похвали та ще з уст батька цілком закрутили голову Тарасові. Йому почало здаватися, що він дуже розумний і що йому властиво нічого більше вчитися, бо він усе знає. Він навіть мав сміливість сказати це Совгиреві. Правда, в прихованих формах, але все ж сказав.

Совгирь прийняв це зовсім не так, як сподівався Тарас.

— За такі твої слова варто би тебе вичубити добре. Але я смирю твою гординю інакше.

Пішов до своєї кімнати й виніс звідти дві книги в старинних оправах.

— От!.. Це дві Біблії. І це Біблія, і це Біблія. Коли ти такий мудрий, що все знаєш, прочитай хоч одну з сих книжок.

Тарас розгорнув одну — то була латинська Біблія. Бачив знайомі літери переплутані з незнайомими, але скласти в одну цілість не міг. Розгорнув другу — то була грецька Біблія. Там уже навіть літери не побачив ні одної знайомої.

Тарас почервонів і з винуватою усмішкою вернув книги Совгиреві.

— Ну що? Посрамлен? Ото ж то!

Тарас зітхнув і вже більше не казав ніколи, що все знає. Зате з подвоєною енергією взявся за псалтиру. І так узявся, що скоро вже доскочив до “мал бєх”.

XXIX

Закінчення псалтирі — це подія. І в житті Тараса, як певний етап, і в житті Совгиря, бо це був перший його учень, що закінчив псалтиру в кирилівській школі, і нарешті в житті самої школи, бо закінчення псалтири — це ж шкільне свято.

Насамперед — каша. Учень, що кінчає псалтиру, мусить “ставити кашу”. Це одвічний звичай. Совгирь поучає:

— Ти ж скажи матері, щоб каша добра була. З маком! З родзинками! А батькові скажи, щоб не жалів грошей та побільше шажків наміняв.

Тарас передав побажання вчителя дома. Мати махнула рукою.

— З родзинками! І таке вигадає! Де б же я їх, тих родзинків узяла?

І зварила кашу хоч і без родзинків, але добру. Батько всипав туди цілу жменю шажків. Трошки вони були старенькі, бо виходили по світі чимало; деякі з них вже й позеленіли від старості, деякі грубенько були покриті якимось слизьким брудом, але то нічого.

Тараса причепурили, мати добряче намастила волосся смальцем — аж чоло блищало. Катря заходилася давати рушника “із своїх”, але мати красномовним жестом відхилила дочку. Мовляв — облиш, тобі й самій треба. Витягла рушника, зав’язала в нього горщик, і Тарас із глупою усмішкою на устах, обумовленою незвичайністю його костюма та й обстановки, поніс кашу до школи.

Вже на вулиці відчув особливість сьогоднішнього дня й своєї ролі в ньому. Хто зустрічався — вважав за обов’язок зупинитися..

— Кашу несеш? Значить, псалтиряку вже подужав? Щось ти дуже скоро її одчебучив. Молодець, Тарас, молодець!

А дехто тут же робить іспит:

— А який це буде псалом: “Услишит тя господь в день печалі і защитить та ім’я Бога Іаковля”?

-^Дев’ятнадцятий… — соромливо відповідає Тарас.

Його вп’ять хвалять — і знов йому радісно.

Коли прийшов до школи, всі хлопці вже були в зборі. Науки нема — сидять,

дожидають Тараса.

Прочитали “Отче наш” і, за наукою Совгиря, Тарас почав обходити товаришів та, кланяючися, просити до каші.

Просити довелося недовго. Мов на знак чарівного жезла, нараз у руках всіх школярів появилися ложки, давно приготовлені, обмацані тридцять разів (чи тут?) Перед тим ні один хлопець не витяг зарані ложки. Так само, й сівши до каші, ніхто не починав їсти: закони спільного споживання тверді й вироблені давно.

Совгирь пішов до своєї хати й виніс звідти тройчатку, нагайку ремінну. Хлопці ніколи не бачили її в руках учителя. Мабуть, Совгирь зробив спеціально для цього випадку. Йому теж хотілося відмітити цей день. А окрім того (тдееба вже правду говорити) Совгирь взагалі багато покладав надій на цей день. Йому здавалося, що отець Григорій, коли побачить як то гарно й скоро закінчив Тарас псалтиру, доконче мусить сказати собі: “О!.. А таки, мабуть, справді добрий із цього Совгиря вчитель, коли в нього такі учні. Нехай він зостається — не буду більше шукати стихарного дяка”.

Винесену тройчатку Совгирь вручив Тарасові.

На тобі оцю ластівочку. Ходи кругом столу й дивись. Як тільки хто просипле каші хоч зернинку, бий тройчаткою по спині.

-То-го-го! — чомусь зареготали учні.

— А ви, хлопці, не хапайтесь. Каша крута й сипка. По повній ложці не набирайте, бо розсиплете. А которий з вас дару Божого не пожаліє, той скуштує тройчатки. А ти, Тарасе, пильнуй.

Тарас охоче заволодів цим єгипетським знаряддям стимулювання праці і, потрясаючи нагаєм, підморгував приятелям: начувайтесь, мовляв! Як угрію!..

Совгирь прочитав підходящу до случаю молитву “Ядят убозії і наситятся” і аж тоді тільки ложки полізли до горщика. Полізли повагом, степенйо. Нема гіршого докору на селі, як сказати при їді — і чого ти хапаєшся?

Втім тої статечності стало ненадовго. Темперамент брав верх, і через деякий час хлопці почали викидати всякі штуки. Набивали кашою повні роти, давилися, кашляли, штовхали один одного під руку. Після такого штурхана половина ложки каші, очевидно, просипалася, і тоді зчинявся загальний крик.

— Тройчатки! Тройчатки!

Тарас бігав кругом столу й весело стьобав тройчаткою по спинах. Вдарений реготав, лівою рукою закривав спину, правою набирав іще каші, а мимоходом устигав вибити ложку з рук сусіда. Регіт!.. І діти регочуть, і Совгирь регоче.

От у чиємусь роті цокнув перший шажок. Це був малий Андрійко. Він аж зареготав від щастя, поперхнувся, й кілька зерен каші вилетіло з рота.

— Тройчатки! Тройчатки! — заверещала немилосердна громада. Тарас тричі легенько вдарив Андрійка по плечах. А от Нехведові попався шажок.

Нехвід — це був син багатого чумака. Батько привів його до школи пізненько, коли прийом давно вже скінчився. Привів прямо серед уроку, держачи сина за руку. Хлоп’я в добрім кожушку, зверху набіленім крейдою, в гарних чобітках. Хоч ті чобітки пошиті й без мірки, “на око”, але все ж на дитину, а не на її батька.

— Здрастуйте, пане регенцій! Оце привів вам мого сукиного сина. Не хотів, стервячина, довго не хотів до школи йти, але я таки його уговкав. Оце беріть і муштруйте, як хочете. Та добре хворостіть, щоб байдиків не бив, гав не ловив, на вулиці не грався, а щоб учився й вивчився читати у церкві. Оце й різку на нього я приніс, — і клав перед Совгирем різку. Таки справжню різку, але обвинену в добрячий рушник.

— А оце могорич! — і ставив на стіл пляшку, хліб, а на хліб клав дрібочку

солі.

— А як навука піде добре, то я вам, пане регенцій, і кабанчика отого свого перістенького прижену.

Так Нехвід попав до школи.

Вчився поганувато й чванився перед хлопцями. А коли дійшла його черга перший раз лягати під різки, рішуче виступив серед хати і, звертаючися до Совгиря, сказав:

— Дядю! Як тільки будете мене бити, то Їй-Богу скажу батькові, щоб не давали вам перістенького кабанчика!

Совгирь, покосивши голову, дивився на хлопця.

— Так значить мені перістенького не видати?

— Не видати! — рішуче підтверджує Нехвід.

— Ну що ж, — зітхає Совгидь^ Тоді доведеться тобі двійну порцію дати. Ану, хлопці, держіть — я сам йому вліплю.

І вліпив. Нехвід і кричав, і борсався, але дістав свою справно. А вставши зарюманий, натягав штанці й, хлипаючи, говорив:

— Чорта пухлого тепер з’їсте, а не кабанчика! Батькові скажу, що били.

— Скажи, скажи, — байдуже приговорює Совгирь.

Так от цьому Нехведові попався шажок. Жував він міцно, отже як давнув!

— А-а-а! — крикнув і викинув шажок разом із кашею з рота.

Тройчатки! Тройчатки! — загаласали хлопці, а Гончаренко, приятель

Тарасів, підморгнув: надави, мовляв.

Тарас з охотою надавив. Не любив і він цього Нехведа, не любили й хлопці: задавака великий.

Криво глянувши на Тараса, сказав Нехвід:

— Беріть, хто хоче отого шага. Хіба я шага не бачив?

Тут уже вмішався Совгирь:

— Ти, Нехвідку, не гонорися. Ми знаємо, що тобі шаг не в диковинку, ну тільки сьогодня такий день, що… бери й квит.

Нехвід узяв, бурчучи: “У бур’ян укину”… Хлопцям це не подобалося.

— Вже краще старцеві віддай, як у бур’ян кидати.

— Хвастає, що батько багач.

З присутніх, окрім Нехведа, не було, мабуть, ні одного, хто хотів би кидати шажки у бур’ян. Навпаки — всі були задоволені, коли нараз на зубах чувся метал.

Один шажок лежав зверху каші, так що всім було його видно. Але закони споживання були тверді — і ні одна ложка не простягалася за легкою здобиччю.

Кирилко був з усіх найхитріший. Він підбирав-підбирав кашу ложкою коло свого краю, аж стала яма. А потім якось ворухнулася ложка (сама…) і завалилася каша, як ото, бува, глинище підкопане завалюється. Шажок упав прямо в Кирильцеву ложку. Він навіть аж здивувався.

— Ов!.. Дивись ти — само впало…

З кашею упоралися швидко. Були такі, що й про три шажки виудили і тільки малому Сергійцові ні одного не попало. Бо воно бере там по три зернини зверху. Поки була каша в горщику, то воно ще надіялося. Але як ложки почали вже чиркати дно, скривився Сергійко. І плакати сором — і невидержка ж.

Тарас показав Гончаренку очима на Сергія. А Йван хлопець понятливий.

— Сергійну! Дивись яка муха літає!

-Де?

Мале підняло голову, зоставивши ложку в горщику. Гончаренко зручно поклав одного із своїх шажків у ложку малому.

— Де муха?

— Та вже полетіла. Здорова така…

Мале потягло ложку, а там шажок. Личко просвітліло, очі засяли.

— Сазо-ок!.. — протягло зрадуваним голосом та так і завмерло.

Каші кінець. Совгирь командує на молитву. Хлопці встали й прогули гуртом потрібні слова.

— А тепер зав’язуйте Тарасові очі, а горщик ставте на середину хати.

З галасом кинулися хлопці до Тараса. Затягли очі так, мов люшню розтріскану зв’язували. В руки дали палюгу, тричі обкрутили на місці.

Але тут сталося шахрайство. Совгирь, підморгуючи хлопцям, прийняв горщика із середини хати й поставив за піч. Хлопці аж давляться від сміху. Тарас стояв хвилину й пробував орієнтуватися. Надумався, розмахнувся — тарах об піч!

Грім реготу розітнувся по хаті, а в ньому густі хвилі Совгиревого голосочку.

Тарас поправився й з усієї сили луснув по ніжці стола.

Тут уже не регіт, а виття якесь, стогін пішов по хаті. Хлопці тупотіли ногами, качалися по землі. Деякі аж посиніли від реготу.

Третій раз Тарас просто свиснув палюгою в повітрі, замалим не зачепивши хлопців по носах. Совгирь, як хлопчик, скочив до печі, схопив горщика й поставив серед хати. Тарасові розв’язали очі й показували пальцями на горщик.

— Ось же ж він, ось! Він же тут-о й стояв увесь час! А ти гепав об стіл.

І реготали безудержно. І Тарас разом із ними. Совгирь командує.

— Нехай горщик тут постоїть, а ти, Тарасе, жени усіх до води. Хлопці знають уже, що це означає. Один ірже як кінь, другий реве як корова, третє мекає козою. А Тарас розмахує тройчаткою й виганяє усіх надвір чи, властиво, на вулицю.

Галаслива юрба, з якої несуться такі надзвичайні крики, зупиняє увагу кожного.

— Тю!.. Що воно таке? Орда наступає чи що? Куди ти оцю отару женеш, Тарасе?

А Совгирь іде ззаду, високий, дебелий та тільки задоволено посміхається.

“До води” — це лише церемонія, бо хто б там ту воду пив. Удавали, що п’ють, наслідуючи манерою пиття ту животину, якою себе уявляли.

Таким само манером відігнав Тарас стадо назад до школи, але до самої хати ніхто не пішов — усі зосталися надворі. Бо тож зараз змагання — горщика розбивати.

Тарас пішов до школи по горщик, а хлопці почали узброюватися в паліччя.

Совгирь розпорядився поставити горщик далеко, щоб не зразу розбити. Починала малеча. То деяке й до горщика не докине.

Потім старші хлопці почали влучати. Аж свистить у котрого палюга, а горщик, клятий, стоїть, як зачарований.

Бабуся якась ішла, зупинилася. Дядько на ворота сперся, дивиться любовно. Д тут уже страсті розгорілися: наввипередки шпурляють один перед

другим. А горщик мов дражнить — стоїть собі, гемонський, та наче аж сміється.

Закінчилося все несподівано. За плотом сидів дурний Омелько. Це був парубок не в собі ума. Ходив і зиму й літо босий, обідраний, але лиха нікому не робив. Дадуть попоїсти — з’їсть, а не дадуть — не попросить, тільки дивиться жалібно.

Отже він сидів чогось за плотом і придивлявся. Потім щось, очевидно, мелькнуло там у темній його свідомості. Потихеньку витяг колячку з плота, намірився — та як швиргоне! Горщик розлетівся, як дим, мов його й не було ніколи. Омелько зареготав у все горло, й сховався у бур’яні.

— Чортів дурень! Нащо ти розбив? — кинувся хтось із дужчих хлопців і хотів Омелька бити, але другі зупинили.

— Не займай. Ну що ти з нього візьмеш?

Вернулися до школи, посиділи ще трохи, жваво ділячися враженнями. Згодом Совгирь одпустив усіх додому. Празник скінчився.

XXX

Вже наступного дня Тарас узявся до великої й премудрої “навуки” — писання. Він тепер не псалтирник уже, а вже рекомий скорописець. Таких на всю школу було два чи три, та й ті значно старші від Тараса.

“Навука” письма справді була річчю трудною. Почати з того, що не було паперу. Діти бачили його тільки в тих книгах, по яких училися. Корчмар часом привозив до корчми кілька аркушів, але продавав їх цілий рік — бо кому воно здалося?

Потім не було чорнила. Совгирь знав секрет робити “атрамент” із купоросу, галясу й орішків дубових. Чорнило було густе й його дуже хвалив отець Григбрій, уживаючи для метрикальної книги та немудрої переписки парафіяльної.

Але то чорнило тільки для батюшки. Хлопці ж писали на чорних дерев’яних таблицях. Совгирь їх умів робити дуже добре. Витискав на такій дошці постійні графи, а потім закурював димом березової кори. Дошка починала блищати й здавалася політурованою. Робив дірочку вгорі, засилював туди шнурочок — і дошка готова. За певну мзду учень діставав таку дошку на власність, і то вже його було діло берегти, щоб дошка не тріснула та не покоробилася.

А замість чорнила уживалося білило, тобто просто крейда, розбовтана у воді. Крейда скоро осідала в каламарчику, отже кожний раз, вмокнувши перо, доводилося каламарчика отого струшувати.

Наука письма відбувалася в той спосіб, що Совгирь у верхніх графах дошки писав літери, а хлопці копіювали, бо ні прописів, ні загальної шкільної дошки тоді не було.

Пера, само собою, були гусячі, й їх уже можна було купити у корчмі: на дверях висів цілий пучок. Отже у кого не малося своїх гусей і хто не встиг підскубти чужого гусака, той міг собі купити перо у корчмі. Тарасові й купувати було ні з чого, отже доводилося здобувати полюванням на чужих гусей.

Наука письма йому давалася легко. Навіть найтрудніші літери як от, скажім, Д, або Ф виводив не тільки правильно, а й красиво.

Паралельно з успіхами в письмі відбувалися й успіхи в церковнім читанні: Совгирь дозволив Тарасові прочитати псалтиру.

Коли вперше вийшов Тарас на середину церкви, він увесь тремтів від

нервового напруження. В шкільному псалтирі були менші літери, а тут великі, отже рядки стояли не там, де їх звикло бачити око. Потім тропарі, кондаки підряд — як їх знайти?

Тарас розгубився. Книга ходором ходила у нього в руках, і він нічого не бачив у ній. Перспектива привселюдного сорому — мовчання серед церкви з книгою в руках — зовсім прибила Тараса, й він, може, й справді осоромив би своє село на весь світ, але тут прийшла йому на поміч надзвичайна його пам’ять.

Він держав книгу в руках, мов дивився навіть у неї, але нічого не бачив і читав з пам’яті:

” .Серце моє смятеся… оставімя сила моя… і світ очію моєю і той нєсть со мною”

І це схвилювання, нервове напруження зробили те, що Тарас прямо таки чудово прочитав псалтиру. Аж люди помітили, й батькові, виходячи з церкви, дуже приємно було чути похвали своєму синові. Навіть старий Посяда, який ніколи, мабуть, нікого не хвалив у своєму житті, навіть він, зіходячи з папереті, звернувся до Григорія:

— Це твій сьогодня читав?

**— Та мій же, — з робленою байдужістю відповідав дядько Григорій.

— Гарно читав, гарно… Це вже й я скажу, що гарно. Ти б його по духовній часті пустив. Що ж — бували… бували й з нашого брата добрі священики… бували.

Ця думка ніколи не приходила в голову дядькові Григорієві, але тепер стала для нього цілим відкриттям. А що якби й справді?..

Хлопець — понятливий, що якби добитись у попа дозволу віддати хлопця у бурсу? Не святі ж горшки ліплять… Хоч воно й високо — на попа заглядати, хоч може й не піп, а всячесько ж на дяка вивчиться і то не буде нашого кріпацького ярма тягти. А там, може, сподобиться на диякона, а там… усе ж у руці Божій… може й…

Мрії дядька Григорія не сміли посягати далі. Але думка ця засіла йому в голові. Правда, нікому не звірявся з нею (щоб не висміяли), тільки сам носив і пестив її у душі. Зрештою мав час — Тарас же іще такий малий.

А доля готовила дядькові Григорію ще одну радість за сина. Діло було так.

XXXI

Совгирь, як йому й належить, ходив читати по мертвому. Іноді, з цікавості, ходив з ним і Тарас. Одного разу пішов так собі, подивитись. Люди попалися гостинні, Совгиреві по чарці та по чарці — і набрався мій дяк, як, май груш. На лиці вдоволена посмішка, на душі легко й гарно, благость така знисходить —тільки от язик, клятий, чомусь не повертається. Він то й повертається, але читає зовсім не те, що написано у книзі: “Блажен муж, іже до церкви недуж, а до корчми чимдуж” і т.д.

Хтось із старших узяв книгу з рук Совгиря й тикнув у руки Тарасові.

— На, читай краще ти. А то твій дяк дочитається гляди…

Так Тарас уперше доступив до отої важної функції — читання по мертвому. Як бачимо, цілком випадково.

Читання йому далося. Голосно, бадьоро, молодо, звучно почав відчитувать стих за стихом. Сонні баби попідіймали голови. В хаті все оживилося, аж покійник

наче трохи повернув в’язи: а хто ж то воно так гарно наді мною мита?

” ім же образом желаєть ялень на істочники во дния — сі це желаєть душа мояк тебі, Боже… Возжади, душе моя, к Богу кріпкому, живому, корда же приіду і явлюся к лицю Божію!.

І так сторінка за сторінкою, псалом за псалмом. Якийсь захват підіймав Тараса, й було йому радісно.

Але це так поки вертілися люди в хаті. Та от один по одному порозходилися сторонні, свої пішли спати до другої хати. Совгирь давно угобзявся, хропе на лаві — і Тарас зостався сам-на-сам із мерцем.

В хаті тихо. Свічки потріскують. Страх, мов мороз під кожух, забирається в серце Тарасові… Боїться глянути не то в лице мерцеві, а навіть взагалі куди глянути, окрім книги. Умисне підіймає голос, старається твердіше вимовляти слова, але сам помічає, як голос його тремтить і зривається.

От уже Тарас чує, що весь дрижить, от уже він думає про втечу і зупиняє його тільки думка, що поки відчинятимеш двері, то мертв’як стрибне й схопить за полу.

Та, може, й не подивився б Тарас на це, швиргонув би святу книгу й дав дьору, але…

На печі лежав дід. Йому не спалося й він із задоволенням слухав, як Тарас читає. Знайомі слова знайомих молитов, що звик їх чути рапавими, як вони виходять із смердючих уст перепитого дяка, звучали тепер, як музика, як справжня молитва.

А потім дикція. Звичайно, дяки звикли харамаркати, не вкладаючи ніякого змісту в своє читання. Передихання робили там, де просто не хватало духу, а, набравши повітря, тут же підвищували голос, прискорюючи темп. І все це випадково, без усякого смислу, де попало.

Оце уперше почув дід виразне неспішне читання, зупинки на логічних кінцях думки, осмислені інтонації, а деякі місця то молодий піддячий читав прямо таки з ніжністю, вкладаючи туди якесь особливе почуття.

Все це не могло не подобатися дідові. Він радісно слухав таке читання й тому одразу відчув, як рівна прекрасна лінія почала нараз ламатися, голос затремтів, читання щезло, зосталися самі слова.

Стара людина зрозуміла, в чім річ.

— А що, сину, не втомився ще читати?

Тарас, почувши не знати звідки голос, упустив книгу й мало не зімлів. Йому здалося, що це говорить мертвяк. Із свічок зосталася тільки одна, кути хати були темні, й Тарас не міг бачити, що дід виставив голову з печі й привітно усміхається хлопцеві.

— Ти не бійсь, не бійсь, це я, дід… Оце я лежу на печі й слухаю, як ти гарно читаєш. Читай, читай… А як утомишся, то скажи: я злізу й розбуркаю Совгиря. Читай — я не спатиму, читай…

Страх Тарасів пропав. Він підняв книжку й знову голосно, чітко й виразно почав читати. А дід слухав і згадував свої молоді літа… степ безмежний… сиві воли й сумну чумацьку пісню поміж возами… Тихі сльози текли по старечих щоках… серце солодко щеміло.

А на ранок, як тільки почали зіходитися люди, розніс дід Тарасову славу по всьому селу. Хто тільки не приходив на похорони, кожному дід розповідав, як то гарно читає Григорієве хлоп’я.

— Таке мале, а дивись…

— Значить Бог у голову дав.

— А хто його вчив? — не втерпів Совгирь. Він усе дожидав, що, хвалючи Тараса, догадається таки хто-небудь згадати про вчителя.

Всі признали, що вивчив не хто, як Совгирь — і дякові це було приємно. Він навіть казав, що псалтир — це дрібне.

А от дайте тільки час, так я такого повиучую ваших дітей, що дивуватиметеся! У нас у семінарії сіни здорові були. А з них троє дверей. На перших дверях, що вели до граматики, нарисовано було мудреця. Він обтешує пеньок, а з того пенька виходить чепурненький учень. Другі двері йшли до піїтики та риторики. На них намальовано було колодязь із воротом. Ворот тягне два цебри: один іде вниз порожній, а другий підіймається вверх повен води, аж вона переливається через верх. Треті двері — до богословії й філософії. Там вималюваний був орел, що широко розмахнув крилами й високо піднявся над землею. Так оце я трохи отесав пеньочок. Дайте мені змогу — і я доведу цього хлопця до орла.

— А хто ж тобі не дає? И веди.

— Еге, веди… А хіба ви не бачите?

* — Це ти про отця Григорія? Та він же тобі нічого не каже.

— Мені казати не треба.

Дідова рекомендація зробила славу Тарасові. Відтепер закликаючи Совгиря, конче наказували:

— Ви ж і свого піддячого беріть, чуєте? Беріть же непремінно.

І Совгирь брав охоче. Це й відпочити допомагало, і реклама була жива. Совгирь взагалі почав надіятися, що коли хто врятує його від пазурів отця Гриторія, то це буде Тарас.

А Тарасові то в охотку. Насамперед наїдався під саму зав’язку, бо всі, особливо баби, його голубили.

— Манушечко!— говорила яка-небудь бабуся й шорсткою рукою гладила по голівці. — Мо’ ти з’їв би що? Ганно! Ти б дала дитині що попоїсти.

А Ганна й сама знає. Уже наготовила яєшеньку, вареничків із сметаною, яблучко. А дядько за читання вже худо-бідно, а дасть п’ятака, а Це ж сума!

Пам’ятає Тарас, як приніс першого такого заробленого п’ятака й мовчки поклав на столі.

— Що це? — спитав батько.

— Це я… це мені за читання дали…

Батько зразу нічого не сказав. Потім узяв Тараса за руку, притяг до себе й поцілував у голову. А на очах у батька Тарас помітив сльози.

Хто не давав проходу Тарасові, так це отець Іван. Як тільки побачить —зараз:

— Ей ти! Покой-он —по, добро-я-дя, чер-і-чи-й… Як діла?

Це мусило означати, що ти, мовляв, іще читаєш по складах, а берешся за піддячество.

А часом то скаже тільки — “покой-ое-по, добро-я-дя”. Тобто, що ти й по складах цілого слова не прочитаєш, а не тільки…

Тарас сміється, бо знає, що отець Іван жартує.

Частина третя

ПРАЗНИКІВ ПРАЗНИК

1

Казав Тарас кобзареві Перебенді, ніби Катря стала чудна якась — та воно таки й правда була. То задумаєтьея^й ходить, нічого не помічаючи, а то зразу весела зробиться, очиці горять, засміється — мов вода з лотоків раптом зашумить. А раз якось прийшов Тарас до хати, а Катря сидить, обнявши матір, і плаче.

— Мамо! Це ви били Катрю?

Мати нічого не відповіла, тільки сумно якось посміхнулась.

Потім Тарас узявся за свої діла й не дуже то прислухався, про що балакають мати з Катрею. Іноді лише долітали до нього уривки фраз: “Що ж, діло таке… грунтівка своя… поля день із п’ять… сім’я мала… скотинка водиться… краще у м’ясниці… пануваті вони трошки… але як та кажеш…”

Катря щось говорила про розглядини — чи не можна би без них обійтися.

— Та ми то, дочко, не підемо, а як та сторона прийде, то не виженеш же з хати. Значить, треба хату хоч трошки причепурити, бо це ж таке діло, що не сьогодні-завтра й прийти можуть. Та й Різдво ж…

Катря на другий же день узялася до роботи — іще ніколи Тарас не бачив у неї такої енергії. Віники, ганчірки ходором ходили, речі аж пищали, попадаючися їй у руки. Все, що витримувало воду, милося до нестями, все, що не витримувало, шкреблося, шарувалося, чистилося — і за два дні хати не можна було пізнати.

Правда, печатей бідності, що нерушимо лежали на всьому — на стінах, вікнах, стелі, — тих печатей годі було витравити шаруванням та прибиранням, але навіть при бідності й тісноті стало в хаті чепурно й любо. Якось у неї, у Катрі, все йшло в діло і все ставало красивим. Десь узяла перекотиполя сухого, на його шпичечки натикала квіток — і наче нічого мудрого, а таке гарне вийшло, що залюбуватись.

А так десь у скорості, після Різдва, дивиться Тарас: ідуть двоє якихось чужих дядьків і звертають до їхньої хати. А з ними отой Красицький Антін із Зеленої Діброви, що останніми часами унадивсь ходити до них. Але то приходив сам, а оце із дядьками якимись. То ходив просто, а тепер виряджений гарно, підперезаний добре.

Мати, як добачила тих людей, прожогом кинулася до хати.

— Катре! Йдуть!..

Дивиться Тарас: дядьки підійшли до хати, а в хату не заходять. Один

постукав палицею у вікно.

-Добрий вечір!

А який же там вечір, коли ще Божий день надворі…

— Чи чуєте? Добрий вечір, кажу! Пустіть переночувати.

А з хати чується батьків голос. Та якийсь не такий — особливий.

— Ідіть, ідіть собі далі. Он там, коло церкви, школа є — туди йдіть ночувати. А то й під хлівцем — тепер же літо.

Тарас дивується. Навіщо батько таке говорить? Ну, яке ж тепер літо, коли Різдво щойно минуло?

— Та пустіть, пожалуйста. Хіба ж це первина? Ми ж цей двір постоялий давно знаємо: коли не їдемо, то все тут ночуємо.

— Та хто вас знає… Може, ви злодії якісь… Може, ви у нас коней покрадете…

Не може з дива вийти Тарас. Батько, такий серйозний завжди, слова

пустого не скаже, а тут отаке меле…

— Ов!— Як же ви за свої коні боїтеся! У вас їх багато. Хоч половину й украдемо, так однаково ще до гибелі зостанеться.

А другий додає:

— А ви у нас белети візьміть. Поки ми переночуємо — хай у вас белети будуть.

Невеличка пауза в хаті, а потім знов батьків голос:

— Ну, та йдіть уже. Якісь ви такі люди, що від вас і не відможешся.

Дядьки, обтрусюючи сніг, входили в хату. А Красицький чомусь зостався

в сінях. Проходячи мимо, Тарас звернувся до нього:

— А ви ж чого? Ходімте й ви до хати.

Красицький тільки нетерпляче відмахнувся рукою. Лише увійшовши до хати, Тарас зрозумів суть усієї отої бесіди під вікнами: стіл був застелений скатертиною, на ньому лежала паляниця, стояла пляшка горілки, миска з пирогами, а друга із сметаною. Катря, причепурена, чогось коло печі вся тремтить. Аж намисто на ній побрязкує.

Дядьки увійшли, перехрестилися.

— Оце, слава Богу, що хоч до вашої хати потрапили. А то ж прямо хоч пропадай. Одно що з дороги збилися, а тут ніхто до хати не пуска.

— Мабуть, ви люди дуже гарні, що вас ніхто й до хати не хоче пустити, —каже батько.

— Кланяємося вам, свате, хлібом-сіллю!

Дядьки поклонилися, поклали хліб на стіл і пляшку горілки поставили.

— За хліб, за сіль спасибі. Проходьте ж та сідайте у нас.

— Сідати — то сідати, та тільки ніколи. У нашого хазяїна забігла десь телиця із череди, так ми за нею й ходимо. І де тільки вона нас не виводила! Аж оце на вашу вулицю привела. А потім, по сліду видно, оббігла тричі круг вашого двору, а з двору шусть у хату — отут ми й думаєм її узяти.

— Гарний ваш хазяїн, нічого сказать! Мабуть, він ледащо яке або п’яниця, що від нього й худоба тікає.

— Та він, сказать, не п’яниця, а тільки молодий та завзятий. Мабуть, пора його добре прив’язати. Вже на вулиці, кажуть, на ньому й кілля поламали.

— Добрий хазяїн, добрий. Це ж він на старість, дивись, і хазяїнувати не зможе, коли його так побито.

— Та він іще до старості такого понавиробляє, що люди дивуватимуться.

Встряє другий із дядьків:

— За очі можна чоловіка й осудить. А от краще ми його вам покажемо. Ану, Антоне, йди й ти до гурту.

Одчинив двері. До хати увійшов Красицький. Поклонився і став.

Гарний парубок був цей Антін нівроку: високий, стрункий. Взагалі для таких харпаків, як Шевченки, це був зять, що, пожалуй, і не під міру. Але що ж коли уподобав собі Катрю краще багацьких дівчат. Не так за красу, як за вдачу лагідну, за серце щире.

Один із сватів узяв Антона за рукав і почав водити по хаті.

— Ану, пройдись, лишень, Антоне, щоб люди бачили — чи не кривий, не горбатий, чи не сліпий. Дивіться, свате, дивіться й ви, свахо! Дивися й ти, дівко, бо то ж не нам із ним жити, а тобі.

Катря, видимо, не знала, куди дивитися, що робити і, взагалі, куди себе дівать. Красицький був серйозний, тільки зблід на виду.

— Ну що — бачили нашого парубка? Правда, що — хоч куди молодець? І не п’яниця, чесного роду, доброго заводу. Тепер уже й ви кажіть своє слово. Годі воду варить, пора й діло робить. Як там, дівко, рушники є?

Катря мовчить, вся палаючи. Замість неї відповідає батько:

— Та вона, мабуть, ще й не наткала. Вона в нас не хазяйка — любить довго спати та вилежуватися. А як і прокинеться, случаєм, рано, то все одно надолужить — то вмиваннячком то вбуваннячком. Та й молода вона ще, не думав я її сей год віддавати. А, по правді сказать, і весілля ні за що відбути.

— Оо! Це ви, свате, таке вже завели, що вас і до вечора не переслухаєш. Тут випить хочеться, аж шкіра болить, а вони завели. Кажіть ділом: чи віддаєте, чи нехай ще підросте?

— Та хтозна… Треба ж і дівки ще запитати — як вона… А що, Катре? Чи згодна ти йти заміж за оцього молодця?

Катря нічого не відповідає і тільки ніяково довбе пальцем глину печі. Це й є знак згоди. Одвічний символ руйнування домашнього вогнища для можливості створити своє власне, молодше, довговічніше.

Тільки згодом ледве чутним голосом промовила:

— Я не знаю… Як батько й мати..

— Та я нічого, — каже батько. — А ти як, стара?

— А я що ж? — Ти всьому дому голова — твоя й воля.

— Моя то моя, але ж бо й ти маєш сказати своє слово. Мо’ ви з дочкою й не наготовили нічого, тим і огинаєтесь та на мене складаєте.

— Та ні… У нас усе готово. Ну що ж, дочко, — неси.

Катря немов з усиллям відривається од печі. Повільним кроком виходить із хати. Згодом увійшла знову, несучи на дерев’яній тарелі два рушники й хустку власноручного вишивання.

Принесла, поклала на стіл. Тричі поклонилася батькові, тричі матері, тричі сватам. Взяла рушник на дві руки й з поклоном подала першому сватові. Той узяв і, держучи в руках, поклонився раз батькові, раз матері.

— Спасибі ж вам, батько й мати, що ви свою дитину добра вчили. Ба, яких гарних рушників надбала!

І другому старості теж вручено рушника. Потім Катря взяла хустку й підійшла до Антона. Але не зовсім: зупинилася в двох кроках і поклонилась.

Антін сам підійшов до неї, і вона заткнула йому хустку за пояса. При тім так почервоніла, що, здавалося, кров бризне з лиця. А Антін стояв блідий та

аж наче ще покращав.

— Ну, слава Богу, слава Богу! — каже старший сват. — Тепер же ж треба замочити рушники. А то як порозсихаються, обручі позіскакують — що ми тоді будемо робити?

— Та ще й у дорозі, — додає другий сват. Чомусь воно завжди так буває, що другий сват мовчазніший та все тільки підбріхує.

Батько й мати просять старостів сісти.

— А діти нехай підуть та покличуть сусіда. На першу чарку.

Катря й Антін виходять. Мати встигає шепнути: “Гляди ж, до дідуся насамперед”… Катря киває: я й сама, мовляв, знаю.

Тарасові й за Катрею хочеться побігти, але ж і тут такі цікаві речі — шкода прогавити.

Батько частує старостів. Ті випивають із приговорами:

— Ну, дай же, Боже, нашим молодим і здружитися, і на світі нажитися, дітей діждати та й попарувати.

— Дай, Боже, щоб усе було гожєт Щоб оця пара та щаслива була: ківшем горілку пила, коробкою діти міряла, і щоб до старості тішилися одно одним.

Батько дякує за добрі побажання, а сам каже коротко:

— Нехай їм Бог дає, як сам знає й відає.

Мати якась — наче прибита. На лиці мов переляк малюється. До чарки тільки притулила.

— Нехай їм Бог помагає…. Як гарно починається — щоб так і кончилось… веселенько та тихенько…

Рипнули двері — почали приходити люди. Рип та рип — і не зчувся Тарас, як нарипалося повну хату люду. Та всі якісь радісні, випивають кругову чарку з охотою. В повітрі вже літають слова, повні блеску, гумору. Присне регіт, як жар на ковадлі.

Батько одно знає — підносить. Люди випивають, приказуючи:

— Спасибі вам, сусіде, що й нас не забули. Нехай же Бог помагає вам і дітям вашим.

А баби, зморгнувшися, вже й заспівали, як вони:

… на сватанні були, мед-горілочку пили, за малую та часиночку знайшли собі та родиночку…

Тараса вразила глибина думки, заложена в цю пісенну зворотку. І справді: ще півгодини перед тим і Антін, і його батько, мати, і всі їх близькі — то були чужі люди їм, Шевченкам. А от минула “мала часиночка” — і це вже їхня рідня.

Мусиш їх усіх, Красицьких, сприймати за своїх.

Прийшов дід Іван — і в хаті стало якось урочисто, поважно. Діда посадили на покуті, й він поглянув звідти на всіх орлиним своїм зором. У ньому справді було щось орлине. Старий літами, але зуби всі цілі… у волосся й вуса вкинулася сивизна, але брови чорні, як у парубка.

Прийшли й дівчатка. Гурточком. Як ото маків цвіт одразу вся грядка цвіте.

Знає ж їх усіх Тарас, але такими їх іще не бачив. Де й поділася ота задерикуватість, невдержима насмішливість, завжди підтримувана вибухами реготу дзвінкого, як срібний блеск.

Поважні та серйозні, входять вони до хати, шпетненько виступаючи, губи підібравши на шнурочок. Посідали… пооправляли спідниці й плахти й сидять, мов реп’яшки.

Піднесуть їм чарку — вмочать губи злегенька, хусточками обтирають, та все так делікатненько, що куди тобі.

А потім, не змовляючись, не зкивуючись, не зморгуючись, заспівали. Стрійно та лагідно. І пісня їх була повна поезії, повна особливих, небуденних слів, але те й не дивувало нікого. Бо це ж вони й творці були тієї пісні. їх матері, баби й далекі предки. І так природньо було думать, що інакшої пісні й не могли вони утворити, ці гарно вбрані дівчата.

Пісня їхня була від імені засватаної дівчини. Та дівчина говорила, що якби вона знала, в яку сторону буде засватана, то скувала б собі золоті крильця й полетіла б звідати чужу сторононьку. А особливо хотілося би їй подивитись —який то буде чужий батенько: “Чи він добрий, чи він добровірний, чи він такий, як мій рідний…”

І виходило, що й чужа сторона: гірша, й чужий батенько теж. У рідного батька, хоч кругом гори, але вільно всюди ходити. А у нерідного батька хоч і рівно довкола — але не можна піти, куди схочеш. У рідного батенька живучи, хоч і піде куди дівчина, хоч і забариться, але, вертаючись, не почуває страху, не лякається докорів. А у свекра як піде куди, то, хоч і не забариться, вертаючи, а все серце неспокійне: чи не лаятимуть?

Катерина підходить до дівчат, просить випити й закусити, а вони замість відповіді дякують піснею. А потім нараз вдарять весело, мов дзвіночками задзвонять:

Ой гороше, гороше,

Сіяно тебе хороше —При долу, при долиночці І при ясному сонці.

Ой Катрусю ти, Катрусечко,

Сватаєм тебе хорошенечко —При роду, при родиночці І при ріднесенькій неньці.

І пісня за піснею розцвітають, мов квітки, в убогій цій хаті й приховують, скрашують убожество. Чарами поезії претворялася бідна хата в золоті хороми із тисовими столами, дубовими лавами. А по тих столах виноград і заморські напитки в злотокованих чарах, князь із княгинею в пишних уборах. У князя навіть кінь срібні підковки має! А в княгині ясна зірка в лобі світить.

І радісно всім оцим простим людям купатися в тій красі й перестати хоч у пісні чути себе рабами.

II

Це сватання зовсім перевернуло все життя в Шевченковій хаті.

Насамперед тиха оселя перетворилася наче в торговицю якусь. Баби не переводилися. Тут і сусідки, й родички, й уся близька та далека жінотва, Рукава у всіх позасукувані, обличчя заклопотані, і всі вони галасують, бігають, турбуються, перекоряються, регочуть.

А Катря… Простіше було би сказати, що Катрі зовсім нема. Скажуть їй: піди туди, стань отак, повернись, поклонись — і вона усе те проробляє з якимось

застиглим виразом не то переляку, не то здивування на обличчі.

Тарас пішов у школу… але вчитель одпустив його до-дому. Так і сказав:

— У тебе весілля в хаті. Поки не відбудеш — можеш не ходити до школи.

Коли Тарас вернув до хати, там уже було повно дівчат: Катря наскликала

“на батьків курінь” — ліпити вареники.

Сміху, реготні — аж стіни танцюють!

Почали ліпити вареники для бояр “із підманою”. Одна покладе хріну, друга солі, третя муки, оріхових шкарлупин, цибулі, а то й тріску. Приказки й приговори, мов струмки іскристі, бризкають доокола. Пісні родяться самі: зазвучать — забринять, тільки що розслухаєшся, а вона й урвалася.

Тарас сидить у кутку зачарований. Він ніколи не бачив весілля так зблизька, ніколи не чув такої сили пісень. Ані одної хвилини порожньої, щоб без пісні.

Аж ось почулися звуки музики, гомін і тупотня. Тарас вибіг з хати.

Повен двір людей — це прибув рід молодого. Музики ріжуть, баби й бояри танцюють. Та й з дядьків який заохотиться.

Серед бояр перед веде Кирик. Так його звуть усі — Кирик. Заводіяка та чудасій між парубоцтвом, як ото дядько Свирид між мужиками. Він і немолодий уже, сказать, але такий жвавий та меткий, що аж шкіра на ньому горить.

От і зараз. Танцює “по-жаб’ячому”: витягає ноги, надимається. А потім скакує нараз і починає показувати, як танцюють у Московщині. Він робив там довший час, то й понабрався їхніх пісень, приказок.

Антін не той уже блідий парубок, що був учора. Аж повищав наче.^Краска грає в лиці. Висока шапка, чорний вус. Як ходить, то голову гордо триває. Мов полковник перед своїм полком, так він між своїми боярами.

Староста виходить із хати, кричить:

— Гей, люди добрі!.. Пускають нас, спасибі їм, у хату! Ідіть усі — є що їсти й пити!..

Музика гримнула дужче. Попереду йдуть батько й мати молодого.

Вони, кажуть, заїжджі люди. Чи то шляхтичі якісь давні, чи хто їх знає, а тільки чимось відмінні від тутешніх людей. Вони мужикують, як і кожний, а от щось та не так. Десь гудзик інакше пришитий, десь хустка не туди кінці держить.

Вони, сказать правду, були проти женіння сина із такою харпачкою, як Катря Шевченківна. Вони були певні, що їх Антін зможе знайти собі куди багатшу дівку. Але Антін затявся: як не оцю, то ніяку.

— Чим вона тебе причарувала? Ні зросту, ні виду. Та ще й гугнява.

— А для мене так кращої й у світі немає.

Скріпивши серце, погодилися, але там, усередині, щось зосталося. От і тепер. Неначе всі слова вже сказані, всі кінці одрізані, повороту нема — а від сватів усе йде якийсь холодок.

Ніби й не дивиться нікуди старий Красицький — а все бачить з-під прищулених очей і іноді ледве помітно й похитає головою: не такої Антону судженої сподівалися…

На щире й сердечне запрошення Шевченків відповідає гречною, але холодною подякою. І взагалі тримається так, мовби кожним рухом говорить: “Хоч я з вами п’ю й гуляю, але ви кожної хвилини мусите пам’ятати… хто ви й хто я…”

Може, воно так і не було в дійсності, але всім так здавалося. І тому, коли

Кирик вибирав хвилину і, стоячи за старим Красицьким, витягався “у хрунт”, вилуплював по-баранячому очі й прикладав розчепірену п’ятірню до виска —громада охоче, хоч і в рукава, реготала.

В хаті миру — як він тільки тут і поміщається. Тараса затиснули в куток і йому нічого не видно. Чує тільки співи дівчат, регіт після чергового викрутасу Кирика, балачки доокола себе.

Згодом удалося йому протиснутися до лави й стати на ній під самим мисником. Отепер уже все видно.

Перше, що побачив, — більшість Антонової сторони було перев’язано рушниками. І звідки Катря стільки рушників набрала?

Кирик підняв палку.

— Пане господарю домашній! Просимо благословити молодим на посад сісти!

Антін стоїть рядом із Катрею. Батько й мати сидять на лаві. У батька хліб у руках, у матері снопочок жита. Антін і Катря кланяються тричі батькові й матері в ноги, а ті їх благословляють:

— Бог вас благословить, дітки…

— Дай вам, Боже, щастя, здоров’я й многая літа…

І нараз, на превелике здивування Тараса, на сцену появився — як би ви думали, хто? Микита!

Прибраний… причепурений, прияложений — держить у руках рушник, Антін і Катря беруться за той рушник, і Микита обводить їх доокола стола тричі. А дівчата урочисто співають:

Благослови, Боже,

Пречиста госпоже,

І отець і мати Своєму дитяті На посад сідати.

Спів виростає, підіймається вище, вище, дівчата забирають голосами, дзвінкіше виводять — і настрій теж росте, розсуваються стіни, а посад стає пишним вівтарем.

Іде Катрусенька на посад,

Зустрічає її Господь сам Із долею щасливою І з доброю родиною.

Молодий — то соколонько. Прилетів він із чужої сторони, сів на ганку й погладає на галочок, вибираючи найкращу. А молода сіє сад-виноград із приполу. Її батько хоче одчинити ворота, а дівчина просить: “Зачини, батечку, ворітця. А то приїде отой князь із боярами, витопчуть вони мій сад-виноград кониками, розволочать яру руту нагайками…”

І до всіх близьких звернеться пісня з тихою ласкою, з поетичним порівнянням. Матір порівнює пісня із зозулею. Зозулі кажуть: “Не вставай раненько, не куй жалібненько”. А вона відповідає: “Як же мені не кувати, коли має осінь наставати…”

Так і матері кажуть: “Не вставай раненько, не плач жалібненько”. А вона з тугою відповість: “Як же мені не плакати — одну дочку маю, та й ту треба віддавати…”

І ходить стара неня по гаю, дивиться, як розцвітають нові гілочки, нове листячко показується на радість світові цілому — а в її старому серці сама туга. І стільки її там, гіркої печалі, що аж боляче дивитися на оту зелень, радість природи. Аж ірветься з серця гаряче моління: “Ой не розвивайся, гаю, не завдавай жалю! Не розвивайтесь, луги, не завдавайте туги! Бо я й так тугу маю — дочку від себе “ддаю… У чужу сторононьку… не в свою родиноньку…”

Мати Катерина плаче під цю пісню. Але так плаче, мов ховає дочку, а не віддає заміж. Щось дуже підупала на здоров’я мати Катерина останніми часами. Бліда якась ходить — ледве ноги пересуває… А на плач її так навіть баби звернули увагу й загомоніли потиху:

— Чого це вона так плаче? Мов ховає кого.

— А мо’, й ховає — хіба ми знаємо?

Дівчата з лагідними.докорами звертаються до подруги:

Чом ти, Катрусю, не одказала іще вчора ізвечора?

І самі відповідають:

Ой подруженьки, мої голубоньки!…

Та я ж думала, що мій батенько сам одкаже —А мій батенько рушники крає,

Старостам дає — сам мене заручає….

Якісь баби стоять коло Тараса й гомонять:

— Бач… як то воно гарно, коли дівка йде по своїй волі.

— Он Семениха як віддавала свою старшу — та й приневолила. Люди, сказать, підбили: “Одчиняй, кажуть, ворота, як одчиняються. А ягідочку, кажуть^ ірви, як поспіває. А вже як поспіне — сама відпаде”. Семениха й послухала. То на весіллі так уже гірко дівка плакала, що аж слухати було тяжко. А Семениха —”нехай плаче”. А ми хіба не плакали, як виходили? І ми плакали… А воно тепер і справді занапастилася доля дівки. Прийде бідна Пріська до матері та вже нарікає-нарікає. А та й сама бачить, що людей слухала, а свого розуму, бач, і не достало….

Вибух реготу відвернув увагу Тараса від бабів. Це Кирик чудить. Дівчата понакладали йому найбільше отих чудних вареників. Він укусив один, а воно із сіллю. Кирик пошпурив його між дівчата. Узяв другий, а той з перцем. Узяв третій — горіхова лушпайка. Він тоді як ухопить всі вареники в пригорщ, та як швиргоне!

А там і бояре: то одному, то іншому попаде вареник чудернацький. А дівчата ще й приспівують у насмішку:

Ой бояре ви статечниї!

Доходять і к нам вісти,

Що дають вам їсти З перцем, з шафранами,

З дорогими приправами.

Дівчатам хочеться танцювати, та вони не говорять про це так просто: всі свої настрої й бажання виявляють дружечки сьогодні піснями.

Чом ви, батько й мати,

Не йдете танцювати,

Гості розважати?

І самі не йдете,

І гостей не ведете?

Що, здавалося, й яблукові ніде впасти у цій хаті, а таки знайшлося місце для танців. На двох кроках простороні крутяться й присідають люди. В хаті душно, півтемно, бо каганці гаснуть. Нема куточка чимось не зайнятого. Але всім страшенно весело, всі товпляться, мов не знають, що там сподіваються побачити.

І Антін із Катрею обкрутнулися разів зо два — аби примір показати. Потім знову сіли на посад і обмінялися перстнями. Це вже називається відбулися заручини. Дівчата мов гвіздком прибивають:

Заручена наша Катря, заручена:

Подала свою білу руку На вічну заруку.

Катря заплакала. Та й Тарас відчув, що наче відірвалося щось… Була-була сестра Катя, бавилася з малим Тарасиком, мила йому голову у суботоньку, сорочку чисту давала, а тепер от — “подала білу руку на вічну заруку”…

На вічну!..

Впрочім, Тарас іще не може того собі уявити: Катря ж іще тут, і неначе нічого не змінилося.

Мати сидить на полу. Коло неї решето з хустками і корзина з калачами. Кирик підходить до матері й простягає тарілку. Мати кладе на тарілку хустку, калач і поважно якось промовляє:

— То батькові послати….

Кирик іде, розштовхуючи людей ліктями.

— Що ви тут поставали на дорозі? Хіба не бачите, що я йду?

Підходить до свекра, кумедно кланяється кілька разів. Що протягне

Красицький руку, а Кирик поклониться. Сміх.

Старому ці жарти, видимо, не дуже подобаються, й він не простягає більше руки. Тоді Кирик уже серйозно:

Обсилає сват і сванечка, молодий і молода гречним подарунком. Приймайте мале за велике й майте за вдячне!

Так він пообносив усіх перших осіб. Тарас рахував-рахував, скільки у матері хусток, та й рахунок загубив. А це ж іще бідняцьке весілля. Правда, довго після нього чухатиметься батько Григорій, сплачуючи борги, але то вже таке діло.

Потік хусток скінчився. Мати почала розсилати калачі. Закінчилися калачі

— почала роздавати медяники. І все це у неї велично та гарно виходить. Мов ото цариця за бенкетом розсилає в знак милості від своїх рук дари в усі кінці довгих столів — так і оця селянка. Раз у життю!..

То все кланятися треба прикажчикові. То все боятися треба, щоб не огрів канчуком по спині — а тут вона, кріпачка, чує себе господинею. Сякі-такі дари

— а стане всім, Богу дякувати. І от розсилає вона їх, ті дари, в усі кутки хати величними рухами, приказуючи-повеліваючи, куди нести. І чує себе щедрою, чує багатою, як земля, як небо, зорями вкритеє, а серце, бідне змучене серце, відпочиває. І всі оці струджені серця відпочивають. У хаті пролетіли незримо чари поезії. Пробилися вони з-під сліпого насильства, з-під віковічного примучення, з-під тупого властепрояву…

А з дівочих чистих уст летить пісня дарів:

Стукає, стукає Катрусина мати,

Скрині одмикає…

Подарунки добуває.

“Дари ж ви, мої дари!

Не за рік ви зібрані —За годину роздані,

За годину за маленькую —За Катрусю молоденькую”.

Мов десь там, серед отих кісників, квіток, стьожок і стрічок, одкрилося невичерпне джерело і б’є звідти невгасимий потік прекрасних образів, порівнянь, поетичних зворотів і чудових мелодій. Звідки воно, оте все, й береться?

Та от роздалися всі подарунки, переговорилися усі речі, умовилися свати об чім їм було треба — і дівчата, мов той судія невмолимий, уже затягають:

Та чесала дівонька білий льон,

Виганяла сватів з хати вон.

Та чого ви, сватове, сидите?

Чом додому не йдете?

Ще ж Катречка наша, не ваша.

Хоч вона і зарученая,

Та ще ж не одлученая.

Починається розхід гостей, прощання, цілування, побажання. По яких селах то молодий зостається цю ніч ночувати у молодої, але старі Красицькі вважають це непідходящим і забирають сина додому.

Старі люди йдуть спати, а молоді не до сну. Б’є життя буйним потоком! Мало пісень, мало танців, мало сміху, мало всього! Ніч коротка! День короткий, життя коротке!.. Надточати того всього! Власною силою, власною енергією, поривом і волею!

III

У п’ятницю Катря вільна — це ж день молодиць, день короваю.

Із самого рання хата Шевченків наповняється молодицями. Та зубастими, та співучими, та веселими!, Всі, як на підбір, — самі первісточки. Бо то ж відома річ — що і вдовицям, і тим, що удруге вийшли, до короваю зась.

Кожна приносить що-небудь із собою: та муки, та яєць, та масла, та сиру… Разом з тим, що й Шевченки наготовили, стільки добра зібралося, що й діжі мало.

Мотнулися до комори, винесли ночви, поставили серед хати. Старшая коровайниця возглашає:

— Благословіть, батьку й мати, чесний хліб замішати!

— Бог благословить!

— Другий раз!

— Бог благословить!

— Третій раз!

— Бог благословить!..

Жваво розпочинається робота. Одні місять тісто, підливши туди горілки —”щоб коровай веселіший був”. Другі затівають лапшу, треті пряники. А там варять варену, а там сукають свічки. І все то з приспівами, з приговором, із жартом і висміхом.

До помочі кличуть і господа Бога, і Пречисту Матір — “і всі святі в хаті —йдіть коровая бгати”.

І вся ця братія згоджується помогти, тож виходить, що:

Сам Господь коровай місить…

Пречистая підливає,

Хусточкою накриває,

Ангели воду носять,

Миколая на поміч просять.

З такими то помічниками й коровай мусить бути особливий. Так воно і є, бо при ближчім розгляді у тому короваї:

Семилітняя пшениця,

З трьох криниць водиця,

Сім кіп яєць,

Дріждів горнець,

Корець муки пшеничної,

Цебер води кринишної,

Г арнець солі ледової,

Другий сити медової,

Снопок рути зеленої,

Корч калини червоної.

Тарас сидить. Його захопив цей безконечний потік творчості, гумору, шаленої веселості. Жінки сміються при всякій нагоді й без усякої нагоди, тут же творючи собі ту нагоду. Варт одній, маючи руки в тісті, тернутися коло кишені, як на неї починають сипатися з усіх боків смішки, що це вона хоче накрасти тіста.

Жіночки-коровайнички!

Бгайте коровай, бгайте Та в кишені не ховайте.

Щоб на лихо вам не прийшло Та в кишені тісто не зійшло.

Або помітили, що одна скупо принесла яєць. Зразу ж узяли її на зубок.

Ой я на коровай ішла,

Коробку яєць несла.

Здибали мене хлопці,

Побили яйця в коробці.

Зробили мені біду —З чим же я на коровай піду?

Але от тісто готове, замішане. Треба тепер йому дати час висходитися, отже самим ділом диктується перерва. Тим більше, що й на інших фронтах —на прянешнім, галушечнім — теж справи вимагають деякого відпочинку.

Та зробити перерву просто от собі так на весіллі не годиться — і молодиці починають у пісенній формі зачіпати хазяїв. Ми ж, кажуть, пшеницю пололи, ручки покололи — треба ж уже сватам сором знати та нам хоч по чарці дати.

А свати зарані це все знають, і Катерина просить коровайниць за стіл. Появляється чарка, баби хиляють так, що пляшка товстого шкла спорожніла в мент. Катерина пішла наливати другу, а їй услід:

Почни, свате, бочку,

Що стоїть у куточку:

Поки того коровая випечемо,

То ми тую бочку виточимо.

І так було весело, а тепер, вже й удержу нема. Якісь боги радості увійшли в молодиць і поривають їх до ще буйнішого сміху, до крику й тупоту ніг.

Коровай — це ж символ життя й багатства хлібороба. Коровайниці це знають і чують себе жрицями, що стоять коло самого стрижня ритуалу. їх веселість не просто собі піднятий настрій сільських баб — вони служительки культу, і це так само кладе печать на особливість їх радостей.

Але от минув потрібний час. Тісто висходилося. Коровайниці встають, дякують. Приступають до місіння діжі. Рукава закочуються на дужих, натруджених руках; тісто аж кавчить під ударами.

В хату зайшла Катря. Коровайниці зустрічають її співом:

Проси Бога, Катречко,

Щоб Бог дав —

Щоб тобі коровай ся вдав:

Як день білий,

Як Бог милий,

Як яснеє сонечко,

Що світить у віконечко.

Катря мовчки кланяється кожній коровайниці в пояс. Всім приємно дивитися на цю скромну, тиху дівчину. І нараз, несподівано для Катрі та, мабуть, і для самих бабів, з уст коровайниць посипалися похвали Катрі. Почали пригадувати, як вона й тій услужила, і тій допомогла, нікому не сказала слова впоперек, нікого не зачепила й не обмовила.

— Так бач, чому воно цей коровай так легко міситься!

Катря почервоніла і застидалася, а мати й схлипнула трошки, від щастя.

А піч, це святе місце всякого древнього житла, вже палає, жере ненаситно оберемками ношені дрова, просить усе нових і нових жертов. Коровайниці порівнюють це палахкотіння з диким реготом. “Піч наша регоче — короваю хоче!” А в такт тому шаленому реготанню — “і припічок усміхається — короваю сподівається”. А разом із ними — “і лавки дригають, і вікна моргають”. Словом, уся хата наповнилася одним бажанням, одним трепетом — побачити скоріше коровая.

До цієї надзвичайної події й готовиться усе живе й неживе у хаті. Темп пісень жвавішає, кудись кличуть, кудись тягнуть ті звуки, рухи стають бистрими й міняються швидко. Щось іде! Щось близиться! Щось готується!..

З грюкотом виноситься посеред хати лавка. На неї ставиться віко діжі вверх рубцями, нахрест кладеться кілька віхтів соломи. Це ложе короваєві. У підошву, у тісто примішують вівса, проса — це щоб вона твердіша була.

— Щоб музика спідки не вгриз!

Це всіх смішить. Усім уявляються музики, завжди голодні; як вони, поївши все, що їм дано, просять іще й спідки від короваю. А вона з вівсом та просом!.. Га-га-га!..

Підошва готова! Наступає найважніше… найсвященніше ділобгання самою короваю!.. Коровайниці гукають:

— Гей… пане господарю! Клади гроші в коровай! Щоб діти багаті були!..

Батька таким іще ніколи не бачив Тарас. То він усе задуманий, тихий.

Ходить повільно, говорить повільно, усміхається рідко. А оце — не пізнає Тарас батька!

Сказать би напідпитку — так ні. А між тим з лиця не сходить блаженна, майже п’яна усмішка, вираз усього обличчя якийсь благосний, безконечно добрий. Здається, попроси у нього зараз що хочеш — не відмовить.

Оце весілля, він знає добре, міцно вдарить по добробуту сім’ї, але не жаліє о тім і попросту не думає. І зараз. Коровайниці кличуть кидати гроші. Він підходить, ласкаво дивлючись. Одна рука в кишені. За звичаєм, батько має покласти до спідка короваю кілька копійок.

А Григорій витягає жменю мідяків і, не міняючи блаженого виразу лиця, кидає в тісто.

Коровайниці загули:

— О-ов!.. Оце так, та-а-ак!.. Оце й я скажу, що не жаліє батько для своєї первачки.

Григорій одійшов, усе такий же усміхнений, мов аж непритомний трохи.

До діжі приступила Катерина. Кінцем білою рушника прикрила ті гроші, а рушник придавила голим ліктем. В центрі короваю вийшла ямка. Доокола тої ямки молодиці почали ліпити з тіста сонце, місяць… зірки, фігури голубів, а найбільше шишок, подібних до якоїсь повної квітки.

Короваю, мій раю!

Я ж тебе вбираю Да в рожевії квіти,

Щоб любилися діти.

Не треба, каже пісня, їхати до великого міста, кликати малярів заморських для прикрашування короваю — наші жіночки несогірше це зроблять, “да в около зірочками, з-під споду ризочками, а ізверху квіточками та райськими пташечками”.

А другий гурт тим часом готовить лежень, а третій ліпить шишки для роздачі гостям. Серед тих шишок буде дві позолочених, пофарбованих суриком — то для молодого й молодої. Будуть вони ходити з тими шишками по селу, скликати людей на весілля.

Коровай готовий!.. Пообмакували вишневі гілочки в тісто й повтикали доокола. Тепер свічі.

Ой дайте нам свічки —Підемо до річки Калини ламати,

Коровай вбирати.

Шість свічок уткнули в коровай. Сему, найбільшу, приліпили на ніж, покладений у порожній діжі. Як запалили — справді мов якийсь олтар воздвигся у селянській хаті. А до того ж як гримнуть молодиці урочисто:

Да багат, Катрю, батько твій:

Густо пшениці на новині Да високі стоги на току,

А ще вище — коровай на столі!

І такі вже то всемогутні чари пісні, що дядько Григорій, цей харпак із харпаків, злидень нещасний, чує себе зараз, мов справді той богач казковий, що стоїть посеред казкової обильності, уперши руки в боки, широко ноги розставивши, посміхається, дивлючись, як гості хвалять його добро.

Але от уже час сажати коровай у піч.

А де ж тая господиня,

Що в шубі?

Нехай вона старається Коцюби,

А де ж тая господиня,

Що була?

Нехай вона старається Помела.

А де ж тая господиня,

Що в хаті?

Нехай вона старається Лопати!

Не надіючись на господинь, коровайниці затягають:

Рано ми, рано Підем до коваля,

Щоб нам скував кочергу,

Щоб нам піч вигребти.

Рано ми, рано Підем до коваля,

Щоб нам скував лопату,

Та широку, як лаву, —Спечем коровай на славу!

Гримнули закликом на всі чотири сторони світу:

Гей, до бору, свати, до бору!

Та й рубайте сосну здорову,

Та трощіте її на дрізки,

Та кладіте її на вогонь,

Та нехай наш коровай гнететься,

Гей, та кладіте її на загніт!

Славен наш коровай На весь світ!

Піч і коровай — живі істоти. Вони ждуть одне одного, вони стремлять, вони жаждуть єднання. Піч простирає свої жагучі обійми і, в пориві страсті, може спалити коровай. Щоб цього не сталося, коровайниці стараються хвалити піч, улагодити її.

А в нашої печі Срібернії плечі,

Орловії крила-Щоб коровай гнітила.

Старша розпорядителька просить благословення — коровай у піч посадить. Тричі відгукуються батько й мати. А далі — тю!.. Виступає знов Микита!.. Тарасові заздро.

У руках у Микити помельце. Старша коровайниця гукає:

— Ей, ти, кучерявий!.. Вимітай піч, бо будемо коровай садити!

Микита, видимо, тільки й чекав цього заклику. Кинувся до печі не вимітати, бо піч давно виметена, а в такт пісні водив помельцем — по черені.

А де ж, а де ж Катрусине браття?

Та нехай, нехай Китаїв шукають.

Та нехай… нехай У печі вимітають.

Жіночки коровайнички,

Час корова-а-ай садити!

І цей призивний заклик у вухах лящить — так голосно й щиро вигукнули його молодиці. І зараз же дрібним виспівом веселенько:

Кучерявий піч замітає,

А чорнява заглядає…

Чи хороше замітає.

Ой мети… мети Хорошенечко,

Щоб було в печі Та гладенечко.

В іщасливому місці Короваю сісти.

А як не виметеш печі,

То наб’ємо тебе в плечі.

І справді, почали коровайниці штурхати Микиту в плечі. Микита обороняється, а Тарасові знов заздро. Коли тут батько. Мов угадав, що діється в душі сина. Підманив до себе й шепотить:

— Оце тітка Шпурниха буде садити коровай у піч. А як посадить та витягатиме лопату назад, то ти підскоч зненацька та й вирви у неї лопату з рук.

У схвильованім здивованні питає Тарас:

— А чи можна ж?..

Селянське виховання не дозволяє йому так поводитися із старшими. Але батько каже, що можна.

— Як я тобі кажу, так, значить, можна. А як вирвеш — тільки смикай добре, щоб таки вирвати. А як вирвеш — сідай верхи й скачи по хаті. Будуть просити в тебе лопати — не давай, аж поки викуплять.

Тарас червоний, схвильований одійшов у бік і нетерпляче чекав моменту своєї чинності. Йому було страшно — а як не зуміє?

От коровайниці узялися за солом’яні віхті й почали пересаджувати всю оту хитромудру будівлю на лопату. На одній лопаті не поміщався коровай —двома ще з обох боків підтримували.

А тепер у піч нести. Як би не поломити! Бо’то ж дорога далека. Питається коровай перепечі,

Чи далека доріженька до печі?

Дайте пирога підпираться,

Щоб до печі доріженьки допитаться.

Гей, пече наша, пече,

Спечи нам коровай грече!

Обережно несуть оту хлібну споруду на трьох лопатах. Ще обережніше садовлять у піч — і на тім закінчується перша, найважніша частина дії.

А в той момент, коли тітка Шпурниха витягала лопату з печі, кібцем налетів Тарас і рвонув що було сили за лопату.

Тітка жахнулася, аж крикнула. А Тарас з якимось переляканим лицем почав гасати по хаті. Властиво, не гасав, а тупцював на однім місці, бо хата була тісна.

Вибух реготу розкотився доокола. Особливо сміялися лапшівниці, варенишниці тощо.

Ой носаті коровайниці, носаті —Що дали хлопцеві з лопатою гасати.

Коровайниці приступають до Тараса, просять його віддати лопату. Тарас кричить: “Не відда-ам!” Він підбадьорився, розгорівся, зрозумівніи, що це ж усе гра, тільки безконечно цікавіша з дорослими, ніж із дітьми.

Одна баба сує Тарасові жменю горіхів, друга пару зліплених пряників… третя сушених кислиць. Понадавали Тарасові повні руки, аж лопата сама впала.

Коровайниці миють руки, приговорюючи:

— Скільки пар руки мило — стільки щоб Катрин чоловік пар волів мав.

Дві жінки відносять ту воду на тік і там виливають. А всі жінки, які тільки є в хаті, підхоплюють діжу на руки й починають з нею танцювати.

Молоді молодиці, держучися однією рукою за діжу, другу впирали в міцний бік і відбивали підківками густо. Старші, в розумінні святості ритуалу, серйозно, з якимись проясненими обличчями витупували призначене. Мати, підбадьорена, наче забула всі свої хвороби і, пів-закривши очі, дрьобає собі у товпі, не в такт перебираючи ногами. Микита підстрибує, як тільки може, високо. Забув і своє підпарубоцтво, і всю свою солідність. Стрибає й вигукує щось невиразне, а що, мабуть, і сам не знає.

Але найцікавіше всього було Тарасові дивитися на батька. Не то що не бачив ніколи, а не міг би Тарас і уявити собі батька хоч приблизно таким! Закинувши голову назад, час від часу вигукуючи щось вроді “х-ха-а-а-а”, він так бив об долівку ногами, що за кожним разом вибивав яму. А вибивши, ще й повертав обцасом, мов уся ціль була в тому, щоб вибити більшу дірку. А обличчя цього віковічного кріпака було переповнене таким безконечним, таким прямо неземним якимось щастям, що навіть малому Тарасові ясно стало: такої радості доступає чоловік тільки раз у житті.

Тричі стукнули молодиці діжею об сволок, а потім сталося таке, що Тарас і зрозуміти одразу не міг.

Серед гуку і криків, і реготу прозвучав нараз призив:

Наша піч на сохах,

А діжа на руках —Поцілуймося,

Помилуймося!

А хто кому рад?

І після цього гасла — як кинуться всі цілуватись та обійматись. Цілувалися молодиці з молодицями, цілували батька, матір, Микиту, а якась півдівчина, півмолодиця ухопила Тараса в обійми й цілувала так, що аж у хлопця голова закрутилася. А що вже Катрю, так її обліпили всю.

Нескоро минув цей шал загальної близькості, єднання, братерства у спільній радості, в спільному переживанню святощів колективного празника. Це був гімн Життю! Там, де присутнє воно, мусить бути радість, бо воно саме — Радість!

Але от перецілувалися тричі по тричі всі, трохи вщухло схвильовання молодих сердець і ті неясні якісь поклики, що прискорюють дихання й

млосними роблять очі. Невгамовані коровайниці вже гукають:

Ой були ж ми в ділі,

Добре попотіли,

На Бога ж ви гляньте —Нам горілки дайте!

— Зараз, зараз мої голубоньки! Зараз, мої дорогенькі! Зараз мої золотенькі! — вигукує батько.

А Катря вже несе, і Катерина теж несе, а помішниці лагодять. І знов залізають усі за стіл, тепер уже надовше. Жартів, пісень, сміху, дотепів — не оберешся! Зачали шкилювати — ті, що саджали коровай у піч, вичванюються перед іншими:

Черевата місила,

Губата ліпила,

Горбата саджала,

А красная та хорошая У піч усадила!

А ті, що лагодяться з печі виймати… виставляють себе попереду всіх. По їхньому так виходить, що

Товста в піч сажала,

А зубата зазирала,

А чорнявая, сердешная,

Із печі виймала.

Всіх перевершують ті… що не брали участі в короваї:

Котора місила —Щоб трас ця трусила!

А котора вимітала —Щоб і не покидала!

Про коровайниць кажуть, що вони п’яні і весь коровай покрали. Поховали його в кишені, але як зійшло тісто, то стало в кишенях тісно, кишені подралися, а коровайниці сорому набралися. Так і йдуть ці жартівливі приспіви під безперестанний сміх і чаркування.

А там, в таємних глибинах печі, совершається таїнство: випікається коровай, ніби твориться гаряча жива істота. Як це робиться — ніхто не знає. Це така ж тайна, як і зародження людини.

Але от у чім біда. Вони, тобто піч і коровай, так довго жадали одне одного, так довго чекали, що от тепер, сплівшися в обіймах, напевне, не захотять добровільно розлучитися. Коровайниці вже готуються до рішучих дій:

А де тії ковалі живуть,

Що золоті сокири кують:

Ой ковалю, коваленьку!

Скуй мені сокироньку,

Будемо піч рубати —Коровая добувати.

Впрочім, є й такі, що думають залякати. Вони теж просять того самого коваля:

Да скуй мені, коваленько,

Гострий міч,

То я прорубаю зверху піч…

Щоб наш коровай ізлякався…

З печі на вічко забрався…

А з вічком в комору сховався.

Підходить… підходить тривожний момент. Головна коровайниця вже витягла помічні хлібчики, розломила й тикає пальцем у гарячу середину. Випеклися!

Уже треба розверзти таємну заслону… Що то воно там? Чи вдався коровай, а чи, може, розплескався по печі й вийшов м’якинєць?

Притихло в хаті… У всіх обличчя наповнені чеканням. Коровайниці нервують, хоч не хотять того показати.

І от з темних паруючих глибин печі повагом показується уся хлібна споруда — і загальне “О-о-о-о-о!” говорить, що коровай удався!

— Славен наш коровай! Славе-ен! — гримнула уся хата: і люди, і стіни, і лави…

Як святиню цінну, кладуть пишний хліб на віко, застелене сніжнобілим рушником. Жаром і смашним запахом дише розкішний коровай! Так, із віком, і несуть його на стіл. Радісним хором брязкнули коровайниці, мов у кимвали многоцінні:

Ой славляно да прославляно Да на столі поставляно —На столі-престолі!

Оце ж тобі, Катре…

Вірна твоя заслужчина,

Що ти заслужила у Господа Бога Та в рідного батенька Тихими да походами,

А низькими уклонами.

Тепер же й нам покорися Ще й низенько поклонися!

І схвильована Катря кланяється. Так низько, що намисто звисає аж до підлоги. Та й є за що поклонитися хліборобській дочці. То висока честь на весіллі — гарний коровай.

А коровайниці-побідительниці, героїні, вже ляснули в долоні, вже вдарили підківками, вже дрібочуть співом:

Ой нам коровай,

Ой нам красний,

Ой нам вдався!

А ніхто не відає,

Що у тому короваю:

Зелізная в ньому підошва*

А срібнії обручі,

Золотії шишечки,

В середині райські пташечки,

А на вершечку завше цвіт —Славен-преславен наш коровай на весь світ!

На весь світ, не інакше! На меншу мірку не згоджуються!

Баби тнуть собі на губах байка, що музики немає. Підбочившися, пливуть… мов лебедихи, вихиляючися станом. А посередині хати — Тарас аж зареготався, дивлючись. Батько й мати, узявши під пахву по калачеві, танцюють одно проти одного. Хворе лице матері розчервонілося повним безмежним щастям, схудлі руки тріплються по боках, а ноги, стомлені, порепані, вимучені стернями життєвими заплітаються в незвичнім танці…

А батько — ой Боже! Мов нічого і не робив він весь свій вік, тільки танцював — такі викрутаси виробляє ногами. То затупоче, дрібно, то навприсядки вдарить, то лясне по одній, по другій халяві долонею та все покрикує:

— Ану, стара! Ану піддай жару! Ex-ex! Ех-ех!

І вона старається. Вже не слухаються оті бісові ноги, але радості так багато, серце так переповнилося, — як же то все й виявити? І Катерина танцює, а сльози ллються по схудлих щоках, застигаючи в зморшках.

— Ой, не можу більше! — і повалилася на лаву, важко дишачи, але щасливо всміхаючись.

А батько вже схопили старшу коровайницю та коло неї гоцака, гоцака, гоцака! А вона, ідолянська баба, і плечима знизує, і головою то сюди, то туди, то сюди…

А доокола — вир із сплетених тіл, рук, ніг. Втричі більшу хату дай — і то буде тісно. Вже співає хто що попаві

А піч наша та бичка привела,

А припічок та телушечку,

А запічок та ягнушечку,

А кочерга та яєць нанесла,

Наша ступа та на яйцях сиділа,

А лисиця хвостом вертіла,

А помело кудкудахтало…

І таке вже почали верзти, що й купи не держиться.

Отакий то коровай, радюний та веселий був у Катрі у Шевченківни на її весіллі!

IV

Кятря за всі ці дні чи й сказала хоч одне слово. Та й не потрібувала говорити — за неї все скажуть інші. Та не просто, а виспівають.

Одно, що їй можна було робити невозбранно і ні в кого не питати, — це плакати. І Катря надолужувала. Походить-походить — і заплаче. Погляне на що, згадається їй що ; і заплаче.

У суботу вранці — до церкви. Висповідалася, запричастилася — і заплакала. Бо це ж вона і з церквою своєю прощається. А з нею так багато зв’язано споминів ще з дитинства. Он до того образа, пам’ятає, малою бувши, допиналася-допиналася… та так і не доп’ялася. Он чотири євангелісти вгорі, старенькі вже, порепалися-Іконостас, вишиваними рушниками прибраний та квітками позолочуваними. Є там і Катрин рушник, є там і Катрині квітки. Ще дівчинкою робила і з трепетом сердечним вішала на образ перший свій дар.

Коли вернула до хати всі дружечки вже в зборі. Та вивбирані, позаплітувані, попричісувані, та в квітках, та в плахтах, та в доброму намисті. Налагодилися йти разом із молодою по селу, гостей на весілля закликати.

Мати наготовила кілька вузлів із шишками, бо то ж у кожній хаті, до якої зайдеш, треба зоставити по шишці. Дружки забирають вузлики, а Катря бере

свою, найкращу, пофарбовану й позолочувану.

Уже готові йти. Дівчата співають про свою подругу Катрю. Але в їхньому співі вона виходить не така, як усі люди. Показується, що мати, родивши оцю Катрю, місяцем її обгородила й сонечком підперезала. А от тепер виряджає на село й наказує:

Іди, доню, в щасливу годинку,

Іспроси до себе всю свою родинку —І близькую й далекую,

Великую й маленькую.

Катря стала на коліна перед матір’ю. Цього звичай не вимагав, це вже так, від повноти душевної. Мати обняла дочку, поплакали…

Вийшли дівчата. По вулиці мов ковер коштовний розіслався. Садками і нивами благословенними запахло. Мовчки дівчата іти не можуть. Не співати хоч хвилину — це наче ганьба якась, і вони дзвінко звістують усім, що от, дивіться, ми йдемо:

Ой чиї то дружечки Через вуленьку перейшли?

Та все по три, по чотири.

То наша Катруся йде Широкими вулечками Із^своїми дружечками.

Перша візита до отця Йвана. Він жив найближче, й по серцю так виходило.

Отець Іван почув спів і вийшов. Привітно загукав до дівчаток:

— А-а-а!.. Милости просимо, милости просимо! Заходьте, заходьте! І гостинно одчиняв двері.

Катря увійшла, за нею дружечки.

— Ой… хату мені закрасили! Ах ви ж, мої голуб’яточка!.. Стара!.. Ану, де ти там заховалася? Катря прийшла на весілля кликати.

Увійшла матушка. Катря кланялася низько.

— Просили батько й мати, і я прошу на хліб, на сіль та на весілля. —1 подавала червону шишку отцю Іванові.

— Спасибі, моя дитино, спасибі. Дай же я тебе поцілую. Дивись, жінко… яка дівчина вирівнялася. А було ж таке манюнє. Стара! А чи нема там у тебе чого солоденького — нехай би дівчатка погризли трошки…

Матушка внесла еону, горіхів, ріжків, дешевеньких пряничків. Дівчата стіснялися, брали по три зернини еону. Отець Іван набирав ласощів пригорщами й кричав, щоб держали долоні.

— Держи, а то в пазуху всиплю!.. Не бійтеся, дівчата: не стане — я ще принесу! Я не такий скупий, як моя попадя.

Дівчата хихотіли в рукава.

— А ти, білява, чому не жуєш? їж — попа не об’їси ніколи. Жаль, Катре, жаль, що не я тебе вінчаю. А то б ми з тобою й гопака б ударили… правда?

Мели та не замелюйся, — вважала за потрібне осадити свого чоловіка матушка, але отця Івана загнуздати було трудно.

Він сипав приказками та дотепами, мов з мішка. Дівчата спочатку соромилися сміятись, а потім уже реготалися залюбки, навіть віджартовувалися.

Катря, мов справжня княгиня, мовчки встала й тим дала всім знати, що час іти далі. За нею встали всі дружки, сміхи утихли, навіть батюшка споважнів.

Катря з поклоном повторила свою просьбу й велично вийшла з хати. Отець Іван повернув старшій дружці прикрашену шишку, а вона взамін дала йому звичайну.

Потім пішли до отця Григорія. Там усе було сухо й непривітно. Потім до діда Йвана, до тіток, до близької й дальної родини, до сусідів.

Всюди приймали Катрю щиро і сердечно, бо Шевченки таки справді жили в добрій злагоді з усіма. Село взагалі вимагає товариських відносин: якби їх не було, й села позападалися б.

Без сусідської допомоги хіба обійдешся? Ярмарок коли та коли, а потреба є зараз — ну, і йдеш до сусіда. Чи горщик розбився, чи решето продірявилося, буравець чи долото зламалося — і йде чоловік:

— Кив-кив ручка, панська сучка: хто дась — той паня, хто не дасть — той свиня. Здрастуйте! З тим днем, що сьогодня.

— Здрастуйте й ви. А що скажете доброго?

— А що ж я скажу доброго, як чоботи порвалися, а завтра їхати аж кричить. Дай, сусіде, чобіт, Бога ради, а я вже…

І сусіда дає, бо знає, що й йому колись може таке трапиться.

У Шевченків не було нікому одказу. Коли дід Іван оцій же самій Катрі справив — це давно вже — перші чоботята, так уся вулиця… тобто діти усієї вулиці ходили сповідатися й причащатися у Катриних чобітках. Онисько колись позичив свити одговітися. Та й одговівся і великодні свята усі носив ту свиту.

І обоє вони, Шевченки, подільчиві були. Оце напарить Катерина кваші, та як добра удасться, — непремінно пошле сусідкам, хоч потрошку. Або пирогів напече з горохом, чи вареників наварить — конче пошле сусідам.

І от тепер усе це згадувалося й відбивалося в тій ласці та теплім слові, з якими зустрічано Катрю в кожній хаті — і Катрине серце росло. Вона була горда тим, що у неї такі батько й мати, бо це ж через них її так зустрічають привітно.

Але всього села не обійдеш, всіх людей не закличеш. Вже й так дружечки співають, що вони “ніженьки потомили, червоні чобітки попилили, золоті підковки поламали, поки рід весь зібрали”. Де ж пак! Ходили ж бо “од кілка до кілка, не минули й дворка”.

Вертають до хати. Ще не доходячи, дають про себе вість, щоб готовилися їх приймати:

Обмітайте двори,

Застилайте столи,

Кладіте ложечки,

Срібні блюдечки,

Золоті мисочки —От ідуть дружечки.

Сповняйте кубочки,

Сповняйте повненько —От вони вже близенько!

Мати виходить назустріч і просить до хати, але йде туди тільки частина. Друга частина з Катрею зостається надворі. Починається перекоряння.

Ці, що стоять із Катрею, просяться до хати, а ті звідти їх висміюють. Ці вказують на труднощі, які вони перетерпіли, скликаючи гостей.

Що були ми за горою,

Та були ми й за другою.

Якби бубни не бубнили —Були би нас вовки з’їли.

А з хати їм відповідають насмішкою:

Було б полем не блукати,

А по хатах поклін дати.

А тепера вибачайте І надворі почекайте.

Перші знову просяться:

Ой нас коні не возили,

Нас ноги носили.

А ви милость майте —Нас до хати пускайте.

У відповідь дістають позволения вступити тільки до сіней.

Недалека дорога —Від порога до порога,

Трошки потерпіте І в сінях підождіте.

Дівчата під проводом Катрі вступають у сіни. Але їм того мало, просяться далі:

Добрий вечір, мати!

Пускай вже й до хати!

Чи гаразд ми зробили,

Що всю родину спросили?

їх похваляють, що це вони зробили добре, але до хати ще не пускають. Аж старша дружка звернулася вже просто до головних осіб:

— Батько й мати! Благословили на село виходити — благословіть і в цей дом уступити!

Благословення відбувається тричі, старша дружка дубцем робить знак хреста в одчинених дверях — і всі вступають до хати.

Тут уже зготовлено їм попоїсти. їдять і трохи відпочивають, бо зараз —особлива робота: вильце вити.

У два хліби втикають соснову гілку, а пагони її прикрашають букетиками калини, вівса, барвінку, перев’язують шовковими нитками, заполоччю, лентами, а над усе — піснями:

Та всі ж ми сади виходили,

Та всі ж ми вишеньки вигляділи.

Одну вишеньку злюбили Та їй вершок зломили.

Усі луга виходили,

Хрещатий барвінок вирізали,

Зеленого явора вирубали,

Червоную калиноньку виломали,

Півстога вівса висмикали…

Поки своє вилечко вбрали.

Дівчата вбирають щиро й обильно — а в тім теж любов і охота показати свою доброзичливість до подруги. Катрю це зворушує до сліз. “І за віщо вони всі так мене люблять?” — думається їй, і вона кидається з повними сліз очима цілувати своїх подруг.

Відчуває цю приязнь і батько, а вже найбільше — Катерина. Сірі будні викликають і сірі почуття. Там сварка з сусідкою, там іще що-небудь дріб’язкове, нудне… буденне. І здавалося Катерині, що це, власне це, опреділяє її стосунок до оточення, що це вічно пам’ятається, а потім вилазить при нагоді, мов шило з мішка.

І от показалося, що ні. Що зовсім не це лежить у глибокій основі взаємин. Що люди їх, Шевченків, шанують, люблять і от уже показують це — і приняттям дочки, і короваєвим торжеством, і оцими квіточками дівчат^.

Серце Катерини розтопилося, Вона не знала, вона не могла собі уявити, що це буде так. їй здавалося — хто там піде на харпацьке весілля? А як і прийде хто, то аби наїстися, напитися — і тут же зараз обмовити. Вона готовилася, що це весілля стане для неї новим джерелом невтиши