Гжицький Володимир Зенонович. Великі надії (дилогія)

1751

ВЕЛИКІ НАДІЇ

ДИЛОГІЯ

КНИГА ПЕРША

У СВІТ ШИРОКИЙ

Роман

…Світ широкий, воля… Т. Шевченко

ЧАСТИНА ПЕРША 1

День 28 липня 1914 року почався чудовим ранком. У домі директора двокласної школи в селі Довгім — одночасно й учителя — Степана Гаєвського встали рано. Діти його, два сини і дочка, зразу з ліжка побігли на річку купатись, дружина, Надія Гаєвська, рада, що ніхто не заважає, поспішала з прибиранням у кімнаті, щоб братися до сніданку, а сам господар вийшов у двір подихати свіжим ранковим повітрям.

Шкільний двір був ще в тіні, а солом’яний дах господарського будинку вже купався у сонячному промінні. На гребені даху воркували голуби, по його схилу стрибала, весело скрекочучи, сорока, внизу, біля тину, кудкудакали кури, випущені з курятника, та раз по раз горланив півень, вітаючи ранок.

Гаєвський був у такому віці, коли ще не думають про старість. На вигляд йому можна було дати років сорок — сорок два, не більше. Правда, від сидячої роботи почав уже повнішати, що, при його невисокому зрості, трохи старило. Але він не відчував у цьому незручності. Рухи в нього були повільні, статечні, як у людини, що досягла у житті певної мети, яку шанують і яка має внутрішню пошану сама до себе.

“Піду посиджу в садочку перед клумбами, гляну на квіти”,— подумав Гаєвський. Квіти були посіяні його дружиною, і сам він дуже любив їх, особливо троянди. Він пригадав, що ще вчора ввечері один пуп’янок троянди був майже наполовину розкритий і за ніч повинен був би цілком розцвісти. Кортіло подивитись. Він уже взявся рукою за хвіртку в садок, коли якась таємна сила примусила його оглянутись, неначе хтось вперто колов очима його спину. Гаєвський повернув голову і побачив, що вулицею до школи поспішав війт, несучи в жмені якісь папери. Цією рукою з паперами війт вимахував, даючи знак, щоб учитель зупинився. Здивований незвичайною поведінкою війта, Гаєвський підійшов до воріт.

>— Що трапилось? — спитав здалека, помітно хвилюючись. По рухах цього повновидого чоловіка бачив, що в нього не проста справа.— Що сталось, говоріть! — повторив.

— Не питайте, пане директор, страшне! — відповів війт.

— Що таке?! — злякався Гаєвський. Війтові не стало духу.

— Війна!! — відповів він по хвилині, простягаючи учителеві папери.— Читайте, там усе написано…

Війт Іван Прус не старий ще, але, як на селянина, був надто гладкий. Це часто буває з селянами, що від хліборобства переходять на роботи, не зв’язані з фізичною працею: на крамарство, візникування чи, як у даному разі,— на війтівство. Так було Г з Прусом, який за два роки війтівства став у два рази грубший, ніж був до того. Прус був малописьменний. Писареві, людині невеликої освіти й до того ж п’яниці, він не дуже довіряв, отже з усіма важливими справами біг до вчителя.

Почувши про війну, Гаєвський, мов від удару в груди, похитнувся. Лице вкрилося червоними плямами.

Тремтячими руками розібрав папери, принесені війтом. У першому прочитав наказ про мобілізацію всіх чоловіків від двадцяти до сорокалітнього віку. В інших паперах був маніфест імператора, оголошення надзвичайного стану, наказ про обов’язкову подачу підвід. Всі ці папери він тільки пробіг очима. Промайнули слова маніфесту, де багато яких було написано з великої літери: Ми, Мої народи, Мій Престол. Тоді ж, уперше в житті, закралось обурення в душу учителя, бо народи, на які покладав надії цісар, писано з малої літери, а престол, який вони мали боронити, з великої. Одначе це довго не затрималось у пам’яті. Була важливіша подія: війна і зв’язані з нею нещастя. Страшна несподіванка! Хоч із газет давно було відомо, що в Сербії якийсь сту-дент-терорист убив наслідника австрійського престолу Франца-Фердінанда, але щоб це привело до війни? Убили ж колись дружину цісаря Франца-Йосифа Єлизавету, на нього самого був замах, проте війни від цього не було!

— Що ж робити? — спитав війт.

— Чи я знаю? Ідіть оголошуйте людям про мобілізацію.

— Весь народ у полі.

— Посилайте вершників, самі їдьте. Термін явки — двадцять чотири години, встигнуть.

Війт побіг.

Тепер треба було підготовити дружину. Гаєвський боявся, що для дружини з її слабким серцем такий удар може не минути безслідно. У хаті застав її в сльозах.

— Ти все чула? — спитав Гаєвський.

— Ой, усе, усе!.. Певно, і ти підеш, і Микола піде на ту війну прокляту.

— Заспокойся,— просив Гаєвський.— Поки що ні Микола не піде, бо йому всього вісімнадцять літ, ні я не піду, бо мені сорок один.

— Ти правду кажеш?

— Чого б я мав говорити неправду? Гаєвська зітхнула з полегшенням.

— Слухай,— сказала вона,— а може таке бути, щоб війна тривала рік?

— Що ти, кохана! За три місяці вичерпаються усі державні запаси. А ти — рік!

— Я боюсь, що коли війна протягнеться довше, то сина можуть узяти.

— Ніхто не візьме.

— А брати?

— Що брати?

— Осип і Віктор, вони ж підлягають мобілізації.

— Так, я й забув,— зітхнув Гаєвський.— Вони, мабуть, нічого й не знають.

— Звідки ж їм знати! Певне, ще сплять і навіть у сні не бачать, яке нещастя їх чекає,— журилась Гаєвська.— Коли б хоч глянути на них перед від’їздом.

— Та це ми влаштуємо.

…Гаєвських вважали щасливою родиною, і самі вони вважали себе щасливими. Проте жили скромно, маленької заробітної платні учителя ледве вистачало, і треба ж було троє діток утримати в школі. Невеличку допомогу одержували від батька Гаєвської, лісничого в сусідньому селі Могильниці. Господиня сама обшивала себе й своїх дітей і якось перебивалась. Ось уже майже двадцять літ як побрались, але були взаємно задоволені. Все щастя вбачали в дітях. Всіх їх любиАи однаково. Правда, Гаєвський казав жартома, що в нього найдорожчий син Микола, але це треба було розуміти так, що той найбільше коштував грошей, бо наука не йшла йому завжди рівно, треба було тратити гроші на репетиторів і “ди-дакторум”, тобто плату за право навчання, яку вносили невстигаючі учні гімназії двічі на рік. Але тепер усе було забуте: син закінчив школу і привіз атестат зрілості. Зате дуже добре вчились молодші сестра і брат Мико-лині, і вони компенсували недоліки в учобі старшого. Тепер усі троє були вдома на вакаціях, і батькам не було більшої радості, як бачити їх разом коло себе. Та й то різдвяних та великодніх ферій 1 можна не рахувати, бо тоді приїжджали діти на кілька днів; і тільки літні вакації тривали два місяці, одначе й за два місяці батьки не встигали натішитись своїми дітьми. Зараз вони купались у річці і про події, які звалились на голову батьків, села, усієї держави і на них самих, нічого не знали.

— Яке щастя, що Колі нема ще двадцяти років,— сказала Гаєвська. її хвилювала зараз тільки одна думка: щоб ніхто з її родини не пішов на війну. Те, що син і чоловік наразі звільнені від мобілізації, не цілком заспокоювало. Не йдуть сьогодні, але можуть піти завтра. Хто знає, як розгорнуться події. Вона не сумнівалась у перемозі Австрії. Хто там рахуватиметься з маленькою Сербією! Але ще всяке може статися. Підлягають мобілізації два її брати. Вона думає про них, і сльози набігають на очі.

— Бідні хлопці, що з ними буде? — каже вона до чоловіка.— Щастя, що не жонаті. А як ми всі прагнули, щоб Ося женився. Не хотів, наче передчував, що буде війна.

Гаєвський нервово ходить по хаті і про щось напружено думає. Він не відповідає. Надія бачить, що він зайнятий своїми думками, і замовкає. Обоє деякий час мовчать…

Надія Гаєвська була найстарша в родині. І хоч, крім неї, було ще чотири дорослі брати і сестра Галя, Надія вже з юних літ стала ніби головною в сім’ї. З нею радились, її слухали, вона гостро переживала горе і радість родини. Зараз два брати мали йти на війну — найстар-

ші) е р і ї — канікули, святкові дні.

ший Осип, тридцяти п’яти років, учитель недалекого села, і наймолодший Віктор, двадцяти шести років, що тільки цього року закінчив вищу лісну школу у Відні і мав дістати посаду зразу ж по вакаціях, які проводив з Осипом у батьків. Мешкали вони там з братом серед чарівної тиші лісу, в кількох кілометрах від найближчого села, не підозріваючи навіть, що їх чекає…

На дзвіниці вдарив дзвін на сполох.

Гаєвська перехрестилась.

2

З купання повернулись діти і, переступивши поріг кімнати, мов по команді, зупинились. По обличчях батьків пізнали, що трапилося щось недобре. Хвилину тому веселі, щасливі, свіжі від швидкої ходи і сонця, з мокрим, прилиплим до скронь волоссям, стали, наче наткнулись на якусь незриму перешкоду. Зупинились поглядами по черзі то на батькові, то на матері. Лице матері — мокре від сліз, батькове — бліде, засмучене. Таким вони бачили його тільки раз, після смерті любимої батькової сестри, їхньої тітки Ольги, і то було вже давно.

— Що трапилося? — спитав нарешті Микола.

Спершу він подумав, що це якийсь родинний конфлікт, і тому не насмілювався питати, але потім по обличчях батьків помітив, що це не так.

— Ти ще нічого не знаєш? — спитав у свою чергу батько.— Чуєш, як дзвін б’є на сполох?

— Пожежа?

— Війна.

— Он що! — Микола замовк, замислився.— Хто ж з ким воює? — спитав по хвилині. З тону його чути було, що ця звістка зробила на нього важке враження.

— Австрія оголосила війну Сербії.

— За Франца-Фердінанда?

— Так.

— Варто воювати! — вигукнув іронічно Микола.— Чого ж плачете? Фердінанда шкода? — звернувся він жартома до матері, щоб її розвеселити.

— Не Фердінанда, а дядьків твоїх, що підуть на війну.

— Це справа інша,— запечалився хлопець.

— А що тепер буде зі школою? — спитала Зіночка, що досі мовчала.

— Про школу, діти, треба поки що забути,— відповів сумовито батько.— Я думаю, що до кінця війни заняття в школах не розпочнуться, а хоч і розпочнуться, то не з першого вересня, не скоро. Школи, мабуть, займуть під шпиталі, може, й не всі, але вчителів не буде. Заберуть на фронт. У наказах, що я читав уранці, ніхто не звільняється від мобілізації. Але моя школа не пустуватиме. Я почну науку. А вам, діти, доведеться потроху вдома вчитись самим.

Слова батька було сприйнято з двоїстим почуттям: із радістю, що вакації будуть продовжені, і смутком, що рік може пропасти дарма. Хто тоді гадав, що не рік, а роки дарма пролинуть? Щиро засумувала Зіна, яка завжди була пильною ученицею; для неї сама думка про можливу втрату року була нестерпно важкою. У хлопців же не спостерігалось особливого смутку. ВсЯни переглянулись і мовчки зрозуміли один одного. Надворі було так гарно, так невимовно гарно! Стояла чудова погода, на полях у самому розпалі жнива, починалась возовиця снопів, у садах стигли фрукти. А скільки радості чекало їх у діда в лісництві, куди вони збирались усією родиною до кінця вакацій! Нічого не трапиться, коли ці вакації будуть продовжені.

Микола пригадує, як, будучи в третьому класі гімназії, він раптом засумував за волею, лісом, полями, за селом, де в нього минуло стільки радісних днів> за домом і написав до батька, щоб той забрав його зі школи, бо він і хотів би, але не може вчитись. Своє слізне прохання він по-дитячому мотивував тим, що за цей рік все одно дістане двійку, то краще йому повернутись додому і тих зайвих два місяці просидіти вдома, а з нового року вже з самого початку візьметься до роботи. Переляканий батько ледве переконав його, що вчитись доконче треба, і то зараз, і в жодному разі кидати школи не можна. І допомогло. Тоді він залишився в школі і в кінці року перейшов у вищий клас. “І це було добре,— думає Микола,— інакше я сьогодні атестата зрілості не мав би. Але цією додатковою, непередбаченою волею, що дарувала доля, нехай і через війну, не треба нехтувати. Хто знає, що чекає попереду?”

Микола не любив довго задумуватись.

— Значить, йдемо до Могильниці?

— Ідіть,— була відповідь батька.

— А ви? Чей же і вам треба попрощатись з дядьками?

— Обов’язково. Ми приїдемо надвечір. Тепер коней не дістати.

— А де мама?

— Певне, на кухні.

Хлопці пішли попрощатися з мамою. Застали її в сльозах. Сумна, з блідим, матовим, мов із білого мармуру обличчям, яке зараз особливо відтіняло чорне волосся, рівні чорні брови і карі очі, струнка, висока, мати була прекрасна в своїй печалі. Вона поцілувала синів, і ті побігли. За ворітьми Євген захоплено сказав:

— Яка наша мама гарна! Другої на світі такої нема! Микола був тієї ж думки.

З

Дорога до лісництва, де працював їх дід і де зараз перебували дядьки, вела через два села, що лежали майже поруч, і невеликий ліс. Уже в своєму селі бачили брати рух, незвичайний у такий час. Із полів вертали додому люди, переважно парубки і молоді чоловіки, чий вік підпадав під мобілізацію. їх уже встигли покликати кінні поліцаї, що разом із війтом роз’їжджали верхи по полях. На подвір’ях вештались господині, плакали малі діти, кричали сполошені кури, валували потривожені собаки. В двох сусідніх селах, через які доводилось переходити, зустрічались уже перші обози з мобілізованими. Вози піднімали хмари куряви, через яку майже не видно було самих пасажирів, тільки чути було їхні п’яні крики, плач, пісні. Бачили двох жандармів, що звідкись появились у селі. В їх присутності ще швидше забігали сільські поліцаї з грубими ціпками — єдиною ознакою їхньої влади і обороною від собак, яких доводилось дратувати майже у кожному господарстві. На дзвіниці, як і в їхньому селі Довгім, монотонно балам-кав одинокий дзвін.

Над селами чорною хмарою нависла тривога. День з ясного зробився понурий, здавалось, що ніколи не блисне сонце.

— Ходім швидше звідси,—просив Євген,—тут страшно.

І справді, було страшно. Хлопці прискорили ходу і через кільканадцять хвилин спинились перед стіною густого грабового лісу. Це володіння графа Борковсь-кого.

Дорога пішла спершу вгору узліссям, звідки ще було видно село, куряву від возів, чувся тривожний гамір. Нарешті і він затих, як тільки хлопці заглибились у ліс. Відразу повіяло приємною прохолодою, запахло знайомою лісовою вологістю, повіяло терпким запахом торішнього бурого листя, грибницею. Брати зітхнули на повні груди.

— Спочинемо? — спитав Микола.

— Можна трохи,— погодився Євген.

Брати знайшли два суміжні пеньки і посідали. У лісі панувала якась урочиста тиша.

— Про що ти думаєш? — спитав Микола брата, що посумнішав раптом, опустивши голову.

Євген стрепенувся.

— Я думаю,— сказав він по хвилині,— які нещасливі ці люди, що їх оце поженуть на війну.

— Велике лихо впало на народ, — промовив, зітхнувши, Микола.

— Уяви собі: прокинувшись уранці, вони ще нічого не знали,— продовжував Євген снувати вголос свої думи.— Кожен з них мав якісь плани, принаймні на один день. Тепер жнива, кожний збирався на роботу, чи на свій шматок поля, чи на панський лан. Усякий кудись прямував, і ось раптом кидай, людино, все і йди невідомо куди, і вже ніхто з них не знає, де сьогодні буде спати, що буде їсти…

— А скільки з них не повернеться ніколи! — вставив Микола.— Скільки стане каліками! Ще добре, коли той, що повернеться, знайде вцілілу хату і її мешканців А що, коли ворог вдереться в край і знищить його, сплюндрує, попалить села, збурить міста? Так уже не раз було і за часів татарщини, і пізніше. Тоді в полон брали навіть жінок і дітей, а потім із дітей яничар виховували.

Євген стрепенувся.

— Не може бути, щоб до нас ворог дійшов! — сказав він переконано.— Де-де та Сербія! А крім того, Австрія більша за неї, і вона переможе.

— Ти так думаєш? — засумнівався Микола.

— Я певний.

— А що таке ворог?

— Як-то що? Ти ж знаєш!

— Я то знаю, а хочу чути, чи ти знаєш?

— Ну, от Сербія — ворог?

— Ні.

— Чому?

Євген не міг зрозуміти.

— Чекай, я поставлю питання інакше,— почав Микола.— Поляки — вороги наші чи ні? Як ти думаєш?

— Вороги.

— Чому?

— Не дають нам, українцям, розвиватися, сидять в усіх урядах, не дають нам ходу.

— Хто не дає розвиватись? Наші сусіди Майовський чи Марцінів?

— При чому тут Марцінів? — здивувався Євген, не розуміючи, куди хилить брат.

— А хто?

— Пани, що сидять у Відні, у Львові, графи там усякі, ксьондзи.

— Отож-то! Вони і є наші вороги, а не Марцінів. Антін Майовський був твоїм найбільшим приятелем у дитинстві, так же? Разом гуси пасли. Який же він тобі ворог?

— То правда.

— Бачиш, те саме і з сербами. Властиво, ще гірше. Ні я, ні ти, ні наші батьки, ні наші селяни сербів в очі не бачили. Вони, так як ми, хотіли розвиватись, а їм не давала ходу Австрія, вони й обурились проти неї. Усю Австрію вбити не могли, то вбили її цісаря чи наслідни-ка. Ось як стоять справи.

Євген розгубився і не знав, що казати.

— Ти говорив напочатку, що ворог може вдертися до нас. Ти мав на увазі сербів? — спитав по хвилині.

— Я вже казав тобі, що серби бувають різні, як бувають різні українці, поляки, росіяни, німці. Ясно, що всі вони мають своїх майовських і марцінових… Але… тобі ще, мабуть, цього не зрозуміти.

Микола в гімназії належав до таємного гуртка, що складався із гімназистів старших класів. Цей гурток ставив собі за мету підвищувати політичну освіту своїх членів. Гуртківці мали досить велику бібліотеку, що містилась у помешканні голови гуртка. Гімназист-голова, кінчаючи гімназію, передавав головування і помешкання з бібліотекою молодшому. Так воно тягнулося десятиліття. В бібліотеці, крім української класики, були деякі праці Маркса і Енгельса в перекладах на українську і польську мови, Дарвіна, брошури українських письменників Франка, Павлика і Драгоманова, книги польських прогресивних письменників-демократів, взагалі твори, офіційно заборонені в гімназії. Кожен гуртківець мав обов’язок раз на рік підготувати і прочитати в гуртку реферат на літературну або політичну тему. Після реферата йшли обговорення, дискусії. Частина гуртківців виносила велику користь з приналежності до гуртка, більшість же трималась його тільки заради самої романтики підпілля, заради таємничості усієї справи. Микола не належав до керівного ядра, але читав книжки і акуратно відвідував збори. Прочитавши в п’ятому класі “Боротьбу віри з наукою” Дреппера, він став завзятим атеїстом, а наслухавшись рефератів про додаткову вартість, про діалектику природи, а вдома пі# час вакацій — різних соціалістичних гасел від дядька Віктора, студента віденського лісного інституту, Микола вирішив, що він соціаліст. Одначе у нього не було ще глибокого розуміння цієї великої ідеї. І саме це було причиною, що він так і не закінчив як слід розмови з братом, бо не міг докладно пояснити, чому виникають війни і чому одні люди примушують інших воювати і умирати на війні, а самі залишаються збоку.

— Ну що ж, ходімо,— сказав Микола.

Євген негайно погодився. Він ніколи не перечив старшому братові і дорожив його дружбою.

4

Лісничівка, до якої поспішали хлопці, лежала серед невеличкого чотиристаморгового 1 лісу, що належав зубожілому польському графові, після смерті якого управління рештками майна перейшло до рук кузена його вдови, шляхтича Смяловського, пияка і скандаліста, людини без професії і певних занять. Він поволі доводив усе господарство до повного занепаду.

Щоб зрозуміти, що собою являла лісничівка та її мешканці того часу і яке значення вони мали для родини Гаєвського, треба про це розповісти докладніше.

Лісничівкою називались два житлові будинки: стара, крита соломою, ліплянка, що складалася з трьох кімнат,

1 М о р г — 0,5 га.

кухні, комірки, сіней і ганку, в якій починав свою службу лісничого і уже дослужував сороковий рік дід Миколи та Євгена, батько їхньої матері Іван Яворенко, і новий будинок, цегляний, недавно побудований, куди мала переселитись із старої ліплянки родина Яворенків і яку несподівано зайняв шляхтич Смяловський. Між цими двома домами виникла і тривала тепер прихована війна. Перед старою лісничівкою росли три величезні груші. За будинком був невеличкий сад, збоку до нього тулився город, за городом — пасіка. Навпроти дому оддалік стояла велика кам’яна стайня, у якій дід тримав четверо коней, кілька корів та свиней. В ній доживав віку і старий кінь Смяловського. В одну лінію із стайнею стояла стодола, за стодолою — тік і другий город, на якому сіяли звичайно коноплю. Проти стодоли — комора, за коморою кошниця на кукурудзу. В одному куті пасіки стебник для зимівлі бджіл, в другому, під грубезним дубом, невеличка дерев’яна хатка пасічника з віконечком у ліс і дверима на пасіку, що називалась будкою. Оцю будку і облюбували собі дідові сини для житла під час вакацій. В ній і застали їх племінники Микола й Євген.

Хлопці були зустрінуті радісними окриками, які швидко змінились здивуванням і смутком. Дядьки просили хлопців докладно розповісти все, що ті знали про війну. Але що вони могли знати? Микола переповів ще раз почуте від батька, а Євген додав, що в селах, через які вони переходили, вже промчали перші підводи з мобілізованими.

— А наші уже знають, що сталось? — спитав дядько Осип.

Микола заперечливо похитав головою.

— Ми не казали, боялись,— пояснив Євген.— Спершу побігли до вас.

Але вдома вже і дід, і баба знали, і так само, як Євген їм, вони боялись сказати про це синам. Тільки що розповів їм про все поліцай, присланий спеціально з села. Від пасіки всі гуртом рушили до хати. На ґанку сидів поліцай і їв груші.

— Чули, панове? — спитав він, встаючи з лавки і вклоняючись.

— Про що?

— Про війну, про мобілізацію?

— Чули.

— Тоді розпишіться, прошу, що читали.

Поліцай подав папірця, і дядьки на ньому розписались.

Почалися збори. Ніхто не знав, що брати з собою в дорогу, чого треба, чого не треба. В мобілізаційному листку пропоновано мати запасну пару білизни, рушник, кухлик і ложку, а також харчів на добу. Але всім здавалось, що цього замало. Баба пакувала в рюкзаки їжі на тиждень, білизни по кілька пар. Дядьки просились, запевняли, що все це не потрібне, але даремно — баба робила своє. Дід ходив з кутка в куток, розгублений, мовчазний, можливо, молився нишком. Ніхто не плакав. Баба дуже рідко плакала взагалі. Внуки ніколи не бачили її в сльозах, а дід, колишній солдат і учасник австрій-сько-прусської війни 1866 року, тримався так, як, на його думку, повинен був триматись старий солдат. Усі намагались робити добрі міни, а кожний про “себе думав: чи доведеться ще зійтись усім хоч раз у житті? Одна баба не уявляла, що може бути інакше. Вона знала, що на війні ранять, убивають, але щоб загинули її сини — не припускала.

Увечері виряджала дядьків уся родина. Приїхали Га-євські. Тепер уже плакали всі. Втирала скупі сльози баба, плакав дід, бувалий солдат. Дядьки, винувато усміхаючись і водночас ковтаючи сльози, сіли на віз. Коні шпарко рушили з місця, і колеса покотилися по сухій, утертій дорозі, по тих самих місцях, по яких ще минулої ночі ці два молоді чоловіки, що їхали зараз захищати Австрію, гуляли, безжурно розмовляли, сміялись і гадки не мали, що через кілька годин їх чекає гірка розлука.

Збірним пунктом, куди мали з’явитись дядьки, була Теребовля, старовинне повітове містечко. Туди вони зараз тримали путь.

5

Минули дні, газети сповіщали про великі перемоги Австрії. Війська просувалися в глиб Сербії, налили села, міста, нищили посіви на полях, в тилу ж Австрійської держави війни не відчувалось. Кого могло турбувати, що сербські селяни залишаються без хліба, що їхні діти попухнуть з голоду, що тисячі залишаться без дахів над головою? “Хай би були не вбивали наступника австрійського престолу! Кара мусить бути”,— так думав пересічний обиватель Австрійської імперії.

В домі Гаєвських життя текло по давно заведеному порядку. Про війну говорилось, як про щось далеке і незрозуміле, як про колишню війну русько-японську, бо вона, мов далека буря, шаліла десь там, на Балканах, яких ніхто ніколи не бачив і дуже мало знав. Взагалі цю війну вважали за мало серйозну і чекали швидкого кінця.

— Довше трьох місяців війна тривати не може,— впевнено говорив тепер Степан Гаєвський.— На більший час ресурсів не вистачить ні в одній державі.

Це була його улюблена формула; серед місцевого громадянства він вважався знавцем політичних справ. Тепер, маючи більше вільного часу, пильно читав щодня газети, крім того, вивчав історію та географію Сербії і прийшов до цього висновку свідомо.

Його дружина лякалась і такого терміну. Для неї і три місяці було занадто довго.

— Не забувай, що там мої брати,— говорила вона, неначе чоловік міг припинити війну швидше.

Чоловік заспокоював, твердячи, що за братів нема чого хвилюватись.

— На першій лінії воюють регулярні війська,— говорив він переконливо, хоч сам ніколи в армії не служив і цілком не розумівся на воєнних справах.— На першій лінії воюють кадри,— повторяв,— а резерв, та ще й лян-двере *, до яких належать твої брати, сидить в країні і дивиться за порядками. Якщо, зрештою, піде так далі, як досі йшло, то серби скоро попросять миру.

Степан Гаєвський користувався авторитетом в цілій родині. Він був людиною, як на свій час, начитаною, був у курсі новин української і світової літератури, читав у перекладах українських і польських Толстого і схилявся перед ним, читав Достоєвського, який взагалі користувався великою популярністю в Галичині, дуже любив Чехова, цінував Горького,— його твори тільки-но почали з’являтися за кордоном, і він їх читав у німецькому перекладі. Знав, що існує в російській літературі знаменитий критик Бєлінський, проте не читав, бо в перекладі на українську мову його не було, а російські книжки до Галичини не доходили, одначе любив деякі цитати з його творів. Чув про Добролюбова, Чернишев-ського і Герцена. В душі своїй він був переконаним

Ляндвере — крайова оборона (ніж.).

демократом, проте до австрійського уряду ставився лояльно, бо був залежний, мав родину і, як не раз говорив, не мав права позбавляти її засобів до існування. Учителював він уже понад двадцять два роки, і люди його поважали.

Середнього росту, повновидий, круглолиций, Гаєвський мав чорне, завжди гладко причесане волосся, русяві, майже білі, або швидше кольору стиглого жита, стрижені вуса, рівний ніс і ясні, волошково-сині очі. Мав лагідну вдачу і такий же голос, терплячий і вибачливий. Загалом — це був справжній, вроджений педагог.

Одначе прогнози Гаєвського щодо швидкого кінця війни не справдились. Виявилося, що мало прочитати з підручника історію і географію Сербії. Щоб робити передбачення, потрібно мати ширші погляди нахвітову політику взагалі, треба знати інтереси і сподівання ще інших держав, не тільки зайнятих у війні безпосередньо; слід, нарешті, розуміти мову світової дипломатії, а всього цього Гаєвський не знав. Він думав, що війна виникла через убивство Франца-Фердінанда, а це було тільки приводом до війни,— причини крилися глибше.

Першого серпня телеграми сповістили, що 28 липня Австрія, а згодом і Німеччина оголосили війну Росії. Ці звістки були прийняті в народі зі смутком і острахом. Всі газети виходили збільшеними тиражами, рясніючи величезними заголовками, повні найсенсаційніших відомостей. Газети нападали на Росію за те, що вона взялась допомагати Сербії, кричали про миролюбність австрійського імператора і віроломність російського царя. Пророчили швидкий розпад Російської імперії, пригадували наслідки російсько-японської війни, називаючи Росію велетнем на глиняних ногах. Польські часописи заговорили про виділення Польщі в самостійну державу, а в наступні дні закликали до утворення легіонів із добровольців, що під захистом Австрії мали здобути собі Польщу.

В патріотичному чаду заметушилась значна частина польської молоді. Легко сказати — самостійна Польща! Почали зголошуватись в армію добровольці. Польські ксьондзи виголошували в костьолах гарячі промови, кінчаючи їх закликом до молоді вступати в легіони.

Українські націоналістичні газети почали й собі вголос мріяти про “самостійну” Україну під скіпетром Габ-сбургів і теж заговорили про легіон, вважаючи, певне, що нема нічого легшого, як організувати легіон, підпорядкувати його загальному командуванню австрійських генералів і… відірвати Україну від Росії. Тим більше, що знайшовся навіть претендент на український престол, Вільгельм Габсбурзький, що потім уже, як ті легіони було сформовано і перетворено в армію січових стрільців, прийняв собі псевдонім Василя Вишиваного, від со-рочки-вишиванки, яку демонстративно носив, підлабуз-нюючись до українського народу. Він почав відразу ж вивчати українську граматику, мову, звичаї. Підготовка до ролі українського правителя йшла солідно.

Одного ранку пошта принесла листа, в якому Миколі Гаєвському пропоновано прибути до Теребовлі і вступити до військового загону — складової частини майбутньої української добровольчої армії. Про січових стрільців тоді ще ніхто не знав. У цьому листі-відозві було сказано, що до загону мають зголошуватись допризовни-ки-українці віком від 17 до 20 років. Неявка ввгіжати-меться дезертирством і зрадою національній справі. Підписано було: “Комітет”.

Микола прочитав і гірко усміхнувся:

— Ось вам і кінець війни, яку хотіли закінчити за три місяці. Ні, братці, ще й початку як слід не було. “Комітет”?! Цікаво, хто в цім комітеті? Хоч і не трудно вгадати: піп, суддя, адвокат Юркевич. Хто ж інший? І хто їх уповноважив такі відозви писати і творити якісь загони? Хто? Як ви думаєте, тату?

Схвильований, Гаєвський ходив по хаті. Відколи оголошено війну Росії, він цілком розгубився. Всі його прогнози пішли нанівець, у новій ситуації він цілком перестав орієнтуватися. Знав, що на кордонах Австрії стоїть велика ворожа армія, а це всього сорок кілометрів від його оселі. Козаки могли прискочити сюди за кілька годин. Він багато читав про козаків, про їх доблесть і звірства і боявся їх. Він щиро вірив у непереможність австро-німецького війська, вірив у його технічні вдосконалення, але вже в серце закрадались сумніви. А хто знає? Глянеш на цю Росію на карті — аж страх бере,— їй кінця-краю не видно! Австрія проти неї — плямка на хустині. В уяві воскресла поразка Наполеона, його втеча з Росії. Все це робило враження, все це породжувало сумніви…

На синове запитання він уже не знав, що відповісти.

— Я думаю, що ти маєш рацію,— відізвався нарешті, розбуджений з задуми.— Ясно, що в комітеті тім пани, які не мають синків допризовного віку, а в кого і є син, той не дасть його на забій добровільно. Я не знаю, як тобі бути!

— А я знаю,— сказав раптом Микола.

— Ти нікуди не підеш, правда? — випередила сина мати, боячись, щоб він не погодився піти.

— Я воювати за Австрію добровільно не піду,— сказав він твердо.— В ніякі легіони не вірю, теребовель-ську витівку вважаю за дитячу забаву, проте…

— Що проте? — злякалась мати.

— Проте до Теребовлі піду, треба ж подивитись на комедію. Це ж історична комедія.

Другого дня вранці за церковною огорожею, де було призначено збір добровольців, Микола застав чоловік двадцять молодих хлопців, теж викликаних сюди. Це були переважно гімназисти п’ятих-шостих класів, у своїх формених мундирчиках із золотими пасочками на комірцях. Було й кілька цивільних молодих людей. Тут він побачив товариша по гімназії Михайла Лукаша. Микола зрадів. Михайло був розумний, дотепний хлопець, співак і музикант, з ним було завжди приємно і весело.

— Давно ти тут? — спитав Микола.

— Другий день.

— Також на запрошення комітету?

— Звичайно.

— Що ж тут робиться?

— Муштруємось. Ось зараз прийде інструктор, і почнемо муштру. Триває це годину-дві, а потім байдики б’ємо.

— А де їсте, спите? — питає Микола.

— їмо в благодійній кухні, якою завідує наша відома патріотка пані Пухнацька, а спимо поки що в школі, на соломі, згодом, кажуть, будуть сінники і, може, навіть ліжка,— відповів, усміхаючись, Михайло.

— І все це серйозно? — дивувався Микола.

— їй-богу, не знаю, здається, що ні. Мені здається,— він підійшов ближче,— що скоро москалі дадуть їм та-ких легіонів, що своїх забудуть.

— І я так думаю і сюди вплутуватись не маю наміру. До речі, щось тут попівських синків не видно,— не переставав питати Микола.

— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Добре, що свого репетитора прислали.

— Ти про кого?

— Про репетитора синів отця Кубрака.

— Де він?

— Ось вийшов зараз із-за дерева.

— Що й казати, патріотичний вчинок! Замість себе наймита післали. Не для панів ця справа,— сказав Микола, показуючи на групку новобранців, яка після перепочинку почала знов марширувати.

— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Вони воліють менш небезпечні заняття, як от гру в карти; та й забави зі служницями далеко цікавіші, ніж військова муштра… Ти вже йдеш? — спитав він, бачачи, що Микола збирається відходити.

— Йду і тобі раджу йти зі мною,— відповів Микола.

Михайло подумав.

— А справді, маєш рацію,— сказав він.— Мене навчили ходити, як мав я півтора року. Чого мене має переучувати якийсь фельдфебель?

І вони пішли, щоб більше сюди не повертатись.

6

У місті був надзвичайний рух. По вулиці сновигали тисячі людей, як у відпуст, що буває тут два рази в році: на Івана Купала і на Ганни. На державних установах майоріли австрійські чорно-жовті прапори. На станції ревли паровози — там щокілька годин відходили ешелони на схід.

Микола подався на вокзал. Тут також панувало небувале за нормальних спокійних часів пожвавлення. Маленький вокзал був переповнений військовими. В залах стояли і сиділи в повному озброєнні солдати і підофіцери, чекаючи своєї черги для від’їзду на фронт. По перону бродили офіцери, черниці якогось невідомого чернечого ордену в своїх довгих чорних сукманах і білих накрохмалених косинках, що щільно облягали їхні ситі лиця, і пані-патріотки. Черниці носили в торбинках об-разки релігійного змісту та бляшки із зображенням архангела Гавриїла, що мечем поражає змія; цими святощами вони обдаровували солдатів, які їхали на фронт. Бляшки радили чіпляти до шапок, а образки тримати на грудях. Сувеніри мали охороняти воїнів від ворожих куль, як панцирі.

Микола побродив по перону, а коли поїзд рушив, повернув знову до міста. Не пройшовши й ста кроків, побачив Михайла, що поспішав на вокзал.

—■ Куди ти? — зупинив його Микола.

— На ешелон хотів подивитись.

— Запізнився, поїзд відійшов,— сказав Микола.— Єдине цікаве, що міг би побачити, це новий і досить оригінальний вид зброї, яку прийняв австрійський уряд на озброєння армії.

— Що саме? — здивувався Михайло.

— Святі образки. Михайло не зрозумів.

— І бляшки.

Михайло стояв, усе ще не розуміючи, про що йде мова.

Микола оповів, що бачив на вокзалі.

— Я бачив інше,— сказав Михайло, вислухавши товариша.— Зараз у церкві йде відправа на честь якогось Габсбурга. Повна церква офіцерні й війська, від порога до вівтаря м’які фотелі, позбирані від усіх багатих мешканців міста. На тих фотелях сидить вищий командний склад. Ходім побачимо, як будуть виходити із церкви ці військові світила. Кажуть, є там і один генерал, подивимось. Служба, мабуть, буде не довга, Пухнацький її швидко відкалатає, бо йому за неї не заплатять.

Одначе отцю Пухнацькому не довелось відслужити службу божу. Не встигли приятелі дійти до церкви, як із-за рогу вилетів на коні улан — вістовий якогось штабу. Він зупинив коня біля церкви, кинув поводи вартовому жандармові, що стирчав коло порога, не пускаючи нікого всередину, і, влетівши до церкви, на весь голос крикнув:

— Росія в Сатанові!

Після цього вискочив з церкви, сів на коня, і викрикуючи на весь голос цю тривожну фразу, пронісся, мов вихор, через усе місто до казарм.

В одну мить церква спустіла. Незважаючи на чини і ранги, офіцерство юрмою висипало з дверей і зразу ж розбіглося. Вістові, що стояли з кіньми за церквою під час служіння, подали своїм офіцерам коней. На коня підсадили опасистого генерала, і він в оточенні ад’ютантів і офіцерів поскакав також у бік казарм. Не минуло й години, як із казарм у повному озброєнні, зі шкіряними турністрами за плечима, вирушив останній батальйон піхоти — залога Теребовлі. Ця частина п’ятнадцятого полку складалась переважно з українців. Були там поляки і чехи, але в невеликій кількості. Всі солдати одягнуті в нові мундири і шапки, обвішані бляшками. Микола показав на них товаришеві:

— Дивись, побожні черниці встигли побувати і в казармах.

— Патріотизм, гідний наслідування, — усміхнувся іронічно Михайло.— Але,— додав він,— судячи по настрою солдатів, вони не дуже вірять у чудодійність сувенірів.

У солдатів справді був дуже не бойовий вигляд; у декого блищали на очах сльози. Сотня, що якраз проходила повз товаришів, співала церковну пісню “Назарета любий цвіте”. Цю пісню звичайно співали під час бого-служень у церквах. Любили її старі баби, бо вона була тягуча, жаліслива, сльозлива; співали її також старці на папертях церков, гнусавили лірники. Чомусь саме цю пісню вибрали собі австрійські вояки. Чи був це аванс небу? Як би там не було, звучала вона у них зовсім заупокійно.

— Ти чуєш? — спитав Микола товариша.

— Чую. Тут видно роботу Пухнацьких.

— Мені здається,— сказав Микола,— що армія, яка іде з такими піснями в бій, перемогти не може.

Увечері товаришів чекала нова несподіванка. У місто пригнали російського полоненого. Провели до штабу, але що там нікого не застали, привели у єдине в Теребовлі місце, де можна було завжди застати офіцера, тобто в кав’ярню. За старих мирних часів ця установа була своєрідним офіцерським клубом. Тут пили каву і міцні напої, грали в карти, більярд. Зараз там теж сиділо кілька військових, але уже не таких безжурних, як колись, і не за карточним столом. Що це за офіцери, конвоїрів не цікавило. Треба ж було полоненого кудись здати. Де цього бідного солдата піймали чи сам у полон заблудився, ніхто не знав, проте сенсація була величезна. Перший раз в житті люди бачили ворожого солдата. Правда, цей “ворог” так самісінько говорив, як і мешканці Теребовлі, тобто чисто по-українськи, але шинель на ньому була сіра, і замість синюватого френча — гімнастьорка кольору хакі, та ще замість обмоток мав на ногах чоботи. Це була несподіванка, бо про російську армію йшли чутки, ніби вона мало не гола й боса,, а щодо зброї, то й казати нічого. Справді ж, рушниця в солдата була відмінна від австрійської, ремінь мала гірший, а дірка в прикладі була наче не за зразком, а самочинно видовбана. Словом, не так, як в австрійській рушниці. Проте кулі були гострі, австрійські ж — тупі. Це трохи лякало обивателів. Говорили, що це куля дум-дум, тобто розривна. І цей полонений солдат, який нічим не був винен, що кулі в його державі гострі, викликав мимоволі неприязнь у багатьох глядачів, які зібралися великою юрмою довкола нього. Можливо, дехто уявляв таку кулю у власному тілі, і деякі з тих, що юрмились довкола солдата, раділи, що вони в цивільній одежі і їм безпосередньо вона не загрожує. Тоді ця хвилинна неприязнь до “ворога” уступала місце байдужості. Видовище закінчилось, як полоненого повели в кав’ярню. Офіцери наказали привести його до себе, щоб мати уяву, як виглядає живий противник, з яким вони незабаром зустрінуться на полі бою. Після того, як полонений зник у коридорі, цікаві розійшлися.

— Що ж, може, досить на сьогодні? — спитав Микола товариша.— Надивились тут усяких чудес, і треба рушати додому, розповісти про те, що бачили і чули.

— Сьогодні вже й додому? — здивувався Михайло.

— А чого ж чекати? *

— До легіонів ти категорично не записуєшся?

— Більше ніж категорично. Навіть не думаю.

— Не піду туди і я. До біса! — сказав по деякій задумі Михайло.

— І правильно зробиш.

— Я маю чудову ідею,— сказав захоплено Михайло.— Ти підеш до мене на ніч, увечері ми поспіваємо трохи, побавимось. У нас в селі є гарні дівчата, і хлопці непогані, багато твоїх знайомих, а завтра повернемось до Теребовлі. Додому тобі все одно далеко, та й утомився за день.

— До тебе теж не близько.

— Рукою подати. Уже ж не те, що до тебе.

Микола довго думав, але нарешті погодився. Посидіти вечір у молодому товаристві, якого він давно позбавлений, могло бути і приємним, бо додому справді задалеко, він був утомлений, а не уявляв, що і один день може заважити.

— Запрошення приймаю, але з тією умовою, що ти колись завітаєш до мене,— сказав він.

Михайло обіцяв, що обов’язково колись зайде. Друзі скоро минули добре знану зелену гірку, на якій стояло кілька одиноких дерев, немов сторожа міста, і вийшли на дорогу, що вела в Михайлове село. На сході раптом загриміло. Хлопці оглянулись. Небо було чисте.

— Що це, грім?

— Щось не те, небо наче чисте.

— Невже почалось?

— Видно, почалось. Ти боїшся? — спитав Михайло.

— Страшно. Що буде з нами? Війна може зламати все наше життя.

— А може, поправить, хто знає?

— Цього не вгадати.

Хлопці замовкли, прислухались.

— Знов ударили гармати,— промовив Микола.— Видно, добра каша заварилась! Чому ж я не вертаюсь додому, а йду кудись далі?

— Не журись, завтра будеш удома. Микола заперечив:

— Тепер уже нічого певного не можна сказати.

7

Другого дня вранці Микола вертався до Теребовлі. Ніч проспав спокійно і відпочив після вчорашнього повного вражень дня, але вечір, як обіцяв Михайло, не був ані. приємним, ані веселим. Артилерійські постріли на кордоні нагнали паніку на народ. Пішли найрізноманітніші чутки, одна за одну страшніші, одна за одну безглуздіші. Говорили про звірства “москалів”. З’явились “очевидці”. Вони оповідали, що війська палять села, убивають чоловіків, вирізують жінкам груди, дітей надівають на довжелезні багнети; в бою на багнети нашим не витримати, натиску. Таке говорили. Та ще йшли чутки про те, що Росія має полки чорних людей чужої віри, яких самі росіяни бояться, і ось ці полки йдуть в першій лінії на Галичину.

Люди брали найнеобхідніше в дорозі і готувались до втечі, коли б на фронті трапилась невдача. *

Наслухавшись таких страхіть, Микола вирішив поспішити додому. Адже й туди могли долетіти такі чутки. Сам він не дуже вірив їм і був певний, що й батьки його в такі нісенітниці не повірять, та все ж у ці неспокійні дні хотілось бути разом з родиною.

У місті застав такий же панічний настрій, як і в селі. На обличчях громадян видно було розгубленість. Крамниці пустували, власники їх сиділи на порогах і навіть не закликали прохожих досередини.

Дійшовши до церкви, біля якої ще вчора відбувалась муштра малолітніх українських легіонерів, майбутніх “оборонців” Австрії, а в ній самій — відправа для штабу теребовельської залоги, Микола побачив, що зі східного боку міста, з району кладовища, показались на дорозі якісь люди. Спершу подумав, що то похоронна процесія, але зразу ж переконався, що помилився: люди йшли і їхали, а попереду бігли череди овець, брели корови, густо піднімаючи дорожню пилюку. Зацікавлений незвичайною картиною, Микола став на розі вулиці, чекаючи, коли ця строката юрма порівняється з ним. Чим ближче вона підходила, тим більше переконувався парубок, що це біженці, перші біженці з прифронтової смуги. Мов гірська вода, що після зливи вийшла з берегів і, ревучи, котить перед собою каміння, деревину, все, на що наткнеться на своєму шляху, так текла людська ріка, женучи перед собою худобу, що ревла, бекала, іржала і пливла, пливла без упину.

Утікали с£ляни з прикордонних сіл. Більшість — вигнана з насиджених місць самим австрійським військом, меншість — зі страху перед ворогом, залякана тими, що втікали через їх села. Куди прямувала ця людська маса? З чим утікала? Навіть багатші і ті везли замість добра самий дріб’язок, що похапцем вдалося взяти на віз, а бідні йшли лише з тим, що мали на собі, а щонайбільше з тим, чим нав’ючили корів. Ці добрі тварини, спотворені мішками, клунками, гримлячи бляшаним посудом, доповнювали жалюгідне видовище.

“Чим люди годуватимуть всю цю живність? — думав Микола.— Чим харчуватимуться самі сьогодні, завтра, через тиждень, місяць, а може, рік? Чи ці люди думали про це, коли зривалися з рідних місць? Вони ж не перелітні птахи?..”

Повз Миколу пройшов високий, худий, кривий на ногу чоловік, ведучи за руку малу дівчинку років десяти. Миколі кортіло саме його спитати, куди йде? Він підійшов до біженця і, пройшовши з ним кілька кроків, почав розпитувати, чому втікає.

— Вішають, стріляють,— сказав високий чоловік і більше не хотів говорити.

Микола не повірив. Він почував, що біженець передав чужі слова, що він охоплений загальною панікою, подібною до психозу.

Хто бачив очі того одинокого полоненого, чув його мову, не міг повірити. Деякий сумнів викликало тільки те, що Росія складається не з одних слов’ян, на її території живе більше сотні націй; це він знав з географії. Серед них могли бути й такі, про них саме могли йти такі поголоски.

Роздумуючи над цим, Микола помітив раптом, що не то з його очима, не то із сонцем щось робиться: в очах йому стало ненормально жовто. Глянув на сонце. Воно зробилось якимсь червоно-жовтим, як коптяча гасова лампа. Він мимоволі глянув у двір панів Пухнацьких, що мешкали біля церкви, і побачив, що не тільки господар, але й уся його родина, жінка і діти, висипали на подвір’я і крізь закопчені скельця розглядають сонце. Чорна сковорода невблаганно насувалась на диск. Уже можна було дивитись на нього незахищеним оком. Якийсь громадянин, що з’явився раптом біля Миколи, як виявилось, дячок місцевої церкви, дав йому шматок закопченого скла.

— Не приготували собі скельця, молодий чоловіче, забули, що сьогодні затемнення сонця, якого більше в житті не побачите,— сказав дячок з легким докором у голосі.— Я сам не знав, та панотець сказали. Ось вони всі дивляться на сонечко,— продовжував дячок.— Це нам господь бог посилає напімнення про свій гнів за гріхи наші.

— І про це вам панотець казав? — спитав Микола.

— Казали, казали. Та й самим видно. Ось і війна. Через що вона? Через гріхи людські.

Микола вже не слухав. Подякувавши за скельце, він пильно став стежити за рухом тіні місяця. Від сонця залишався лише невеличкий серпик, як буває молодик. А через хвилину і він зник. Стало зразу якось нудно, важко. Ще страшніше, ніж до затемнення, ревіла худоба біженців, і в хлівах найближчих господарств, у дворах, завили собаки; кури, яких захопило затемнення поза домом, повитягали шиї і, розбрівшись в різні боки, натикались зосліпу на зустрічні предмети.

На небі з’явились зорі. Люди хрестились, біля церкви стояли на колінах якісь жінки, ламали руки і волали до бога, щоб відвернув від них кару. А на сході все ближче і ближче гупали гармати, наганяючи паніку, сіючи жах…

Але ось почало прояснюватись; зникли на небі зорі, втихомирилась худоба, кури по-давньому бродили попід плотами, шукаючи поживи. Тільки сонце все ще було не таке, як завжди, а якесь жовте, мов дозрілий гарбуз. Не встигло воно ще повністю скинути з себе диск космічної тіні, як від цвинтаря, що лежав у східній стороні міста, показалася якась кіннота і посіяла новий переполох серед народу. Кинулись хто куди: місцеві — до своїх домівок, біженці почали підганяти коняк, зганяти з дороги упертих корів, ховати собою дітей. Згодом виявилось, що це була частина австрійського війська, точніше мадьярський полк гусарів. Полк відступав під натиском російської армії, уже потріпаний артилерією. Відступаючи, офіцери наказали повісити кількох селян і інтелігентів, заскочених на дорогах між селами, за те тільки, що на питання: “Хто ви?” — відповідали: “Русини”. Слово “українець” в Австрії того часу було заборонене, а мадьяри не чули різниці між словами “русин” і “руський” і тих сердешних австрійських громадян, що послали своїх синів боронити Австрію, вішали на придорожніх деревах.

Перед полком їхало кілька вершників з шаблями наголо, розчищаючи дорогу від біженців. Один з них зупинився на перехресті двох центральних доріг, проти церкви. З правого боку на ходу кінноти був невеличкий рівчак, який легко переступала дитина. Біля цього рівчака зупинився вершник і почав подавати ескадронам, що проходили повз нього, якусь команду. Це була одна і та сама фраза, яку він повторював сотню разів: “Ни-вагок, рЬга gederval”. Вона означала, як потім довідався Микола, попередження, що з правого боку рів. І йому знов стало смішно і досадно за армію, в яку вірив народ; учора за піхоту, що вибрала собі за бойовий марш церковну пісню, а сьогодні за кінноту, що злякалась рівчака, цілком не помітного в буденному житті. Що ж буде на фронті? Невже і на полі бою будуть попереджати кінноту, де рівчак, де балка? Та й уже видно, що це за армія, яка починала війну з панічного відступу. Видно було, що ні командування, ні військо не мали ясного уявлення, що таке війна.

Микола пішов похнюпившись. На серці було сумно і важко. Він жалкував, що покинув своїх у такий тривожний час. Може, й вони, як і ці бідолашні біженці, бредуть порошними дорогами невідомо куди? Може, їх уже ніколи не знайде і не побачить? Такі думки уже не раз сьогодні мучили його, хоч він і боровся з ними, відганяв від себе, переконуючи, що то думки безглузді і нісенітні. Не могли його батьки — розумні люди — пускатись у невідоме без примусу, хіба… хіба що їх примусили? І тоді знов чорна туга лягала на серце. Вирішив негайно бігти додому.

“І чого було вчора йти до того Михайла? — думав юнак.— Сьогодні був би вже вдома і не переживав би, не бачив би тих страхіть, які довелося побачити…”

Вийшовши за місто, пішов польовою стежкою, що бігла вздовж шляху. Битим шляхом не хотів йти, бо він був запруджений вщерть біженцями. Серединою шляху скакали кінні і так само, як у місті, розчищали дорогу для відступу військ. Стежка, якою йшов Микола, щодалі відходила вбік від дороги, і за нею відходив і він. У полі було так гарно, так мирно. Кругом, куди не кинь оком, хвилювали нескошені хліба, золотими сльозами плакала пшениця, похилило додолу важку голову жито, сипався на суху землю перестиглий ячмінь, просив коси овес. Микола любив землю, розумівся на господарстві, і серце краялось, що через війну пропадало стільки добра. Ішов задумавшись. Йому кланялись у ноги червоні маки, кивали голівками волошки, що скидалися на краплинки синього неба, які впали згори і затримались серед густого жита, але він і не помічав їх. У збіжжях били ситі перепели, в піднебессі скигліли яструби, але він і не чув їх.

Стежка почала звиватись щораз частіше. Микола знав, що вона скоро зверне праворуч, на польову, мало в’їжджену, вкриту споришем і подорожником доріжку, і нею, потім суголовками він добереться до широкої польової дороги, яка допровадить його до рідного села. Не раз він їздив цими дорогами, вертаючи зі школи додому на вакації. І цього року добрий батько зустрів його і брата в Теребовлі на вокзалі, а потім вони вертались якраз цими дорогами, милуючись полями, за якими тужили в місті цілий рік, слухаючи співу жайворонків, сюрчання коників, дихаючи свіжим повітрям, переповненим ароматом польових квітів і трав. Він згадує, як радісно було того неповторного ранку… І це було зовсім недавно, заледве кілька тижнів тому. Він закінчив гімназію, і при першій зустрічі з ним на вокзалі батько привітав його з одержанням атестата зрілості і говорив з ним, як з дорослим. Скільки-то планів роїлось тоді в голові, як приємно могли бути проведені вакації, перші вакації після закінчення гімназії, уже не в примусовому гімназійному мундирі, а в цивільній одежі, дорослий між дорослими, і ось несподівано війна, і зразу змінився світ, інакшими стали люди, небо закурили дими пожеж, і навіть сонце затьмарилось від гніву…

Дійшовши до перехрестя, Микола побачив вершника, що збіжжям, мов глибокою водою, плив йому навперейми.

“Чого б це він?” — думав хлопець, а серце почало колотитися тривожно, віщуючи лихо.

Став мов укопаний і чекав. Вершник кричав щось здалеку незрозуміло. Микола подумав спочатку, що не до нього цей крик. Оглянувся — поза ним, ані з боків не було нікого, значить, звертались до нього. Він зробив кілька кроків уперед і тепер почув уже ясне: “Гальт!” Йому наказувано зупинитись.

— Wer sind Sie? 1 — спитав по-німецьки вершник.

— Гімназист, австрійський підданий,— відповів по-німецьки Микола.

— Куди йдеш? — питав той далі.

Це був австрійський польовий жандарм в чині фельдфебеля. Огрядний, років тридцяти п’яти, рудавий, веснянкуватий, з малими, безвиразними очима.

Микола відповів, що йде з міста додому, назвав село, сказав, що ходив купити дещо, але крамниці закриті, тож не купив.

— Посвідчення? — крикнув жандарм, явно не довіряючи словам хлопця.

Микола пояснив, що в гімназіях жодних посвідчень не видають і в нього нічого подібного немає.

— Виверніть кишені,— казав жандарм, наставляючи на свою жертву дуло рушниці.

Микола скорився. Додолу полетів носовичок, ножик, олівець, гребінець, кілька срібних монет.

— А що маєш зашите в підкладці? — спитав знову жандарм.

Хлопець витріщив очі.

— За кого ви мене приймаєте? — здивувався він.

— За того, ким ти є, за шпика! — гаркнув жандарм.

1 Хто ви? (Шм.)

Микола розгубився. Такого він не сподівався.

— Кругом! — гаркнув жандарм удруге, втішаючись переляком хлопця.

Микола обернувся і заплющив очі. Повіяло холодом смерті. Він думав, що зараз дістане кулю в голову, і не скоро знайдуть його мертвого серед цих широких полів.

Жандарм вичекав хвилину, понишпорив біля рушниці, ляснув затвором і крикнув:

— Марш!

Микола зітхнув вільніше, витер холодний піт з лоба і швидко подався щойно пройденою стежкою назад у місто. За ним на гарному високому коні їхав австрійський вояка і весь час підганяв його, вісімнадцятирічного хлопчину, австрійського підданого, випускника австрійської гімназії ійені Франца-Йосифа Першого. Микола зараз практично відчув на собі силу влади. Вона була тепер у руках фельдфебелів жандармерії. Оцей озброєний німецький бюргер в чині фельдфебеля міг йому пустити кулю в потилицю і покинути тут у полі, і ніхто б ніколи не притягнув убивцю до відповідальності, бо з моменту оголошення війни закони більше не існували.

Вийшли на шлях. На молодого хлопця, червоного, спітнілого від швидкої ходи, заглядались люди.

— Куди його женуть? — питали один одного біженці, повз яких він проходив.— Що його чекає, такого молодого? — бідкалися жінки-біженки. Всі співчували хлопцеві, хоч самі не знали, куди йдуть і що чекає їх самих завтра, через годину, бо настав час “винятковий”.

Жандарм мав намір віддати хлопця в розпорядження штабу, але штаб утік з міста разом з рештками залоги. Місто було залишене без оборони. Він кинувся в поліцейський участок, але й там не застав нікого. Начальник поліції пакував удома речі і поспішно готувався тікати, поліцаї розбрелись по домах, залишився тільки сторож, що доглядав арештантів, коли такі потрапляли у в’язницю. Зараз камера попереднього ув’язнення була порожня. Сторож зібрався її зачиняти, коли привели хлопця.

— Замкніть до мого розпорядження,— сказав гіо-ні-мецьки фельдфебель.

Сторож не зрозумів усієї фрази, але перше слово “sperren Sie”1 зрозумів. Він відкрив двері камери,

1 Замкніть (нім.).

2 В. Гжицький, т. 2

33

і Микола увійшов у брудну, смердючу комірку. Двері з грюкотом зачинились.

Минуло, може, двадцять хвилин, може, півгодини, як знов забряжчали ключі, заскреготів замок, і двері відчинились.

— Що будемо робити, паничу? — спитав, доброзичливо усміхаючись, сторож.

— Не знаю, що ви хочете зі мною робити,— відповів Микола.

— Я так міркую, що вам пора до мамки, додому. Як ви скажете?

Миколі було трохи досадно, що його вважають не за серйозного політичного в’язня, а за дитину, але все ж це було краще, ніж ставлення жандарма.

— Звідки ви родом? — спитав сторож.

Це був уже немолодий чоловік, лисий, з рештками кучерявого волосся на потилиці, не мав він, як то кажуть, ні кола, ні двора, за кімнату при поліції та харчі виконував непривабливу службу тюремника.

Микола назвав своє село.

— Був я в ньому, знаю його, там і родину маю. Чий ви будете?

Микола задовольнив його цікавість.

— Он ви хто! Я вас бачив не раз у місті, а не знав, чий ви. Ось що я вам пораджу. Додому ви зараз не дістанетесь. Знов може хтось спіймати в дорозі. Ви йдіть туди, куди прямують біженці. Москалі вас доженуть, і тоді спокійно вернетесь до своїх.

— Хіба вони так близько? — спитав Микола. Старий засміявся.

— Чи близько — питаєте? А ви не бачите, що в місті ні одного вояки нема, а довкола села горять? Це ж наші відступають і села палять.

— “Наші”, а свої села палять? — дивувався хлопець.

— Отак, сину, і я дивувався, не вірив, а чув, як моє начальство між собою говорило, що є наказ від самого генерального штабу палити все, нічого не лишати ворогові. Думаєте, що Теребовля уціліє! Де там!

— Хто ж її палитиме?

— Знайдуться охочі. Мадьяри палять наші села, вішають наших людей.— Він підійшов ближче і пошепки додав: — Я думаю, що вони для нас гірші, ніж москалі.

Бачили полоненого? Бачили? Це ж наш український селянин, хлібороб, бідняк.

— Бачив. Що з ним?

— Убили, прокляті, убили безборонного. Сказали, що хотів утікати, а він чи не сам у полон заблудився, он як! Але… це “стан винятковий”,— додав він на закінчення.

Прощаючись, Микола дав сторожеві крону, яку той поспішно сховав у кишеню, обіцяючи пропити її за його здоров’я і щасливий поворот додому. По обличчю сторожа легко було пізнати, що він часто випивав за чиєсь здоров’я.

Микола пішов на захід сонця, снуючи гіркі думи. Не давала спокою гадка, чому вбили бідного солдата. Він так запам’ятав його добрі очі, трохи налякані і ніби сльозою оповиті. Коли його оточила юрма, то йому стало ніяково і в очах було здивування, неначе говорили ті очі: “Невже ви не бачили людини?” Миколі тоді так незручно було за своїх земляків, досадно за їх некультурність, і він тоді відійшов геть.

Вирішив податись до товариша, у якого ночував минулої ночі. У нього думав перебути, доки прийдуть росіяни, а там що буде, те й буде.

Спочатку ішов за юрмою біженців, випитуючи по дорозі, чому втікають, і довідувався, що більшість їх вигнали свої ж війська, пограбували їхні хати і потім спалили. Наслухавшись сумних вістей безпосередньо з уст біженців, звернув з дороги і пішов лісом, знайомими стежками. Уже вечоріло. Сонце опустилось низько, позолотило верхи і проглядало крізь стовбури дерев у різноліссі. Тут загалом було тихо, спокійно, як завжди в лагідний день, тільки з дороги, якою текли юрми людей і худоби, долітав понурий, зловісний шум голосів і гуркіт возів.

Микола пішов похнюпившись, коли раптом увагу його привернули до себе сліди кінських копит на стежці. З’явились вони оце зараз. Микола оглянувся — ззаду їх не було, отже, слід ішов від дороги збоку. Судячи з кількості слідів,— коней було троє. Не викликало сумніву, що коні військові і саме коні гусарів, яких Микола бачив уранці в місті.

“Певне, патруль”,-— подумав хлопець, поступаючи тепер обережніше вперед. Зустрічатись в лісі один на один з гусарами не було в його плані, тим більше після

2*

35

недавньої пам’ятної пригоди з австрійським фельдфебелем. Пильно оглядаючись на всі боки, Микола пройшов ще з півкілометра, коли побачив на дереві недалеко від стежки якийсь білий предмет, на який вечірнє сонце кинуло якраз своє прощальне проміння. Микола задивився на цей дивний предмет і відчув раптом, що мороз пішов поза спиною і волосся піднялося вгору. На гілляці старої липи висів чоловік. Високий, худий, з довгим чорним волоссям, підстриженим у скобку, як у літніх галицьких селян, він чомусь видався Миколі знайомим. Не міг пригадати, звідки знає його. Чоловік був тільки у сорочці з домотканого сірого полотна і таких же полотняних штанях, з яких виглядали худі, засмаглі від сонця босі ноги. Вони майже досягали пальцями землі. В його довгу, худу, загорілу шию вп’ялась мотузка, і над зашморгом шия здулась. Руки були ззаду зв’язані. Першою думкою було врятувати людину. Він перерізав мотузку, але чоловік глухо повалився додолу. Він був мертвий. Тепер тільки Микола пригадав, звідки його знає. Це був той кривий, якого він уранці питав, куди і чого втікає. “За що ж його скарали?.. З ним була дівчинка,— пригадує юнак.— Де вона?”

її не довелось довго шукати. Лежала в кущах, за кільканадцять кроків від дерева, на якому повісили її батька. Лежала мертва, спотворена, збезчещена. На личко був накинутий батьків сіряк, на голих дитячих ногах чорніла засохла кров. По них лазили мурашки і великі зелені мухи.

Миколу охопив панічний жах. Не оглядаючись, він прожогом побіг у село. Михайла не застав удома. Товаришева мати сказала, що він у священика, отця Куб-рака, і не говорив навіть, коли вернеться додому.

— Сідайте, прошу, розташовуйтесь, відпочивайте, я Михайла покличу,— просила господиня.

Микола сів, але сказав, що відпочивати не має часу, і Михайла просив не викликати.

— Я передусім мушу піти до громадської канцелярії, до війта.

І розповів про те, що бачив у лісі.

— Тепер ви там нікого не застанете,— промовила Михайлова мати, втираючи сльози.— Кому тепер у голові чуже горе, коли свого досить?

~ А проте я піду знайду війта, розкажу, що бачив, треба ж поховати людей. Потім зайду до Кубраків, розкажу їм, там і Михайла побачу.

— Ідіть з богом, а до нас приходьте ночувати.

Микола подякував і пішов з хати.

8

Отець Харитон Кубрак, як на свій фах, був винятково освіченою людиною. Син священика, він, за сімейною традицією, змушений був і сам присвятити себе духовному сану, до якого не мав ані найменшого покликання. Закінчивши філологічний факультет в університеті, він готувався навіть до докторату, але по волі батьків висвятився в попи, оженився, скоро пішли діти, і то дуже густо. Тоді закинув докторат, науку і поринув у будні. По смерті пароха, у якого був помічником, одержав парафію і так на ній нидів, нічого корисного не роблячи. Відкалатував раз чи двічі на тиждень церковну службу, хрестив яку дитину, звичайно у себе в кабінеті, бо не хотілось іти до церкви, відправляв на цвинтар раз на місяць умерлого і спав. За кілька років такого життя він зовсім змінився. Насамперед став ширший, ніж довший, незважаючи на свій майже високий ріст. Його недавно ще гарне, натхненне обличчя з розумними карими очима збільшилось в два рази, очі запливли жиром, величезне підборіддя звисало прямо на груди, бо шиї не видно було.

У своїй рясі, в якій він ходив до церкви служити відправу, виглядав дуже комічно. А що вже говорити про паніматку Лукерію! Дивлячись на неї, важко уявити, що ще не так давно вона була тонкою в стані і навіть принадною жінкою.

У цієї пари багато дітей. Ніхто, мабуть, крім батьків, твердо не знав, скільки їх усіх, бо, окрім своїх, були ще байстрята їхніх синів, які вже в дуже юному віці приживали дітей з наймичками. Ті діти з своїми матерями жили на кухні паніматки, матері працювали й тепер, але тільки за харчі. Паніматка знала, що покриткам з байстрятами ніде дітись, отже, робитимуть і задурно.

Отець Харитон не цікавився тим, що робилось у його господі і зокрема на кухні. Він мав чи не найбільшу в цілій околиці бібліотеку, підшивки газет, які передплачував, за цілі десятки років, у нього зберігався багатий архів. Він не тільки збирав книжки, але й читав їх, і не тільки українською мовою, а й польською, німецькою, французькою та англійською. Панотець вільно читав і російські книжки, хоч не умів по-російськи говорити.

Серед дітей панотця Кубрака були ровесники Миколи і Михайла і навіть одношкільники. По деякому роздумі, Микола вирішив піти туди. Там колись можна було і забавитись. Тепер, звичайно, про забави нічого й думати, бо це був би бенкет під час чуми, та й взагалі Миколі після того, що він пережив і побачив, було не до забави.

Зразу біля порога його обступила вся сім’я Кубраків, та так густо, як того полоненого солдата.

— Говоріть, що чувати? — допитувалась господиня дому, напираючи на нього горою своїх форм; крізь юрму своїх власних дітей пробивався сам панотець.

Микола розповів, що бачив, чув і пережив, і, як не дивно, оповідання не зробило враження.

— Завтра, на мою думку, росіяни повинні бути уже тут,—закінчив він, і тільки ця звістка переполошила всіх.

— Ой, не кажіть такого, ми ще не готові до дороги! — лементувала господиня.

— А хіба ви кудись збираєтесь? — спитав Микола здивовано.— Геть усі?

Він глянув на безліч голів, що його оточували, і мимоволі усміхнувся.

Господиня знизала плечима.

— Він ще й усміхається! — промовила вона трагічно.— От молодь безтурботна! Та не сидіти ж нам тут! Ви ж чули, що вони жінкам груди вирізують, а чоловікам…— вона запнулась на хвилину,— а чоловікам язики?

Микола непомітно посміхнувся.

Смішно і жаль було дивитись на цю дивачну родину, що, не передбачаючи навіть якихось змін, жила, плодилась, жиріла і раптом, при першій небезпеці, зривалася З місця, залишала дім, господарство (а воно було не мале: корови, коні, птаство, свині), покидала все напризволяще — бо який догляд міг бути від покриток-наймичок; покидала і втікала кудись, світ за очі, у невідоме, рятуючи свою шкуру? А хто міг знати, де буде безпечніше?

— Ви, пане Гаєвський, думаєте тут залишатись? — питав здивовано отець Харитон.— Не боїтесь, що вас замордують?

Микола сказав, що не боїться смерті, хоч це була неправда. Він хотів похизуватись перед дівчатами, а був певний, що росіяни йому зла не заподіють.

— Мені сьогодні мало не відібрав життя свій, австрійський солдат, і коли б не паніка, то я, може, й смерть пожав би. Сьогодні я на власні очі бачив повішеного селянина і зґвалтовану, а потім вбиту його малолітню дочку. Це зробили австрійські солдати. Так чого ж мені росіян боятись? Усіх підряд не виріжуть, когось залишать. Можливо, що залишать і мене.

— А чутки?

— Не всім чуткам вірити.

— Зрештою, береженого бог береже,— зробив висновок панотець.

Що після цього залишилось говорити? Юрма Кубра-ків почала поволі розходитись, і Микола стежив тепер за цією цікавою родиною. Йому ніхто не заважав. Михайло причепився до однієї із дівчат, Дусі, і щось їй нашіптував. Решта Кубраків сновигали по хаті, мов потривожені мурашки. Микола поглядав на це зборище, і йому пригадався один епізод із історії цього ж дому. Панотець у дні нудьги брався іноді дуже безпосередньо до виховання своїх синків, не дуже охочих до навчання. Його улюбленим предметом, а їхнім далеко ні, була латинська мова, а особливо її граматика. Панотець питав спочатку слова, потім розбір речень і нарешті граматику. У нього був свій педагогічний метод. За незнання уроку він бив, і то дуже солідно і педантично, бив спеціальною тростиною. Це була гнучка річ і приставала до тіла дуже добре. Такі тростини продавались у всіх крамницях канцелярського приладдя і були неодмінним атрибутом кожного навчального закладу. В разі потреби нею наганяли розуму до голови з нижчих частин тіла, хоч не було доведено наукою, що саме там зберігаються його залишки.

Хлопці не любили батькових уроків, особливо процедур після них, але сприймали їх як неминуче зло без ремствування. Іноді питали:

— Ви, татку, будете сьогодні бити за кожне слівце окремо чи за всі разом?

Панотець, трясучись і водночас задихаючись від сміху, відповідав:

— За кожне окремо, за кожне окремо. Вияснивши детально, який метод ведення уроків буде

застосований цього разу, сини йшли в другу кімнату і підкладали собі в штанці, у відоме місце, заготовлені заздалегідь подушечки і тоді йшли спокійно на уроки. Це було легше, ніж вивчати їх…

Зараз на обличчях педагога і учнів не видно було й сліду гумору: на лиці панотця Харитона малювався жах, а на обличчях його синів — цілковита байдужість.

Микола, а з ним Михайло попрощались, вийшли надвір. На сході стояла величезна заграва. На її червоному тлі клубочились, піднімаючись вгору, чорні дими. Горіли села. Хто палив: свої чи вороги,— невідомо.

— Де горить? — питали хлопці один одного.

— Та ніби десь зараз за містом, а може, й у самому місті.

Колись така картина викликала б щонайменше жах, а зараз сприймалась трохи не байдуже, так, наче пожежі були необхідним і оправданим фактором війни. Швидко відбулась переоцінка цінностей. В кінцевому підсумку найважливішим стало життя, а все інше відходило на дальший план. Люди, які ще вчора готові були битись за найменшу дрібницю, за кусок деревини, за курку чи яйце, покидали сьогодні хати, залишали все майно на поталу ворогові, втікали світ за очі, не взявши й харчів на дорогу.

— Під якою владою прокинемось ми завтра? — спитав Микола, роздягаючись до сну.

Михайло вже лежав, накрившись ковдрою з головою, бо його морозило.

— Що ти сказав? — спитав він, висунувши голову з-під ковдри.

Микола повторив фразу.

— Га, там видно буде. Сьогодні треба виспатись.

9

Прокинулись хлопці другого дня ще під австрійською владою. Удосвіта розбудила їх Лукашиха, мати Михайла.

— Теребовля горить,— сказала вона таємничо.— Народ утікає з міста. Уночі якісь невідомі громили єврейські крамниці. Це мені розповідала наша жінка, що оце тільки-но вернулася з міста. Вона там ночувала у дочки. Каже, люди всю ніч не спали, боялись за свої хати, але людських хат не палили, тільки єврейські крамниці.

— А де росіяни — не чули? — спитав Микола.

— Кажуть, що козацькі патрулі були вже в Плеба-нівці, а зараз, може, вже і в Теребовлі. Ага, щоб не забути,— додала вона,— присилали зараз від Кубраків, просили, щоб ви зайшли, і то негайно. Вони виїжджають і просять, щоб ви з ними їхали.

— Чого я там не бачив? — сказав Микола. Проте Михайло був іншої думки.

— Що ми втрачаємо? — говорив він.— Поїдемо, прошу тебе. Я їду.

Микола знав, що саме так тягне Михайла до Кубраків, і тому нічого іншого не залишилось, як їхати. Коли господар хати їде, то йому самому залишатись у його хаті було ніяково.

— Ви не втікаєте? — спитав він Лукашиху.

— Ні,— відповіла вона, зітхнувши.— Навіть звір втікає до своєї нори, а я буду втікати зі своєї хати? Куди? Хто мене там чекає?

— А інтелігенти, бачите, втікають,— сказав іронічно Микола, поділяючи розум і здорову логіку цієї простої селянки.

— Це від ученості, — усміхнулась Лукашиха.— Я проста, невчена жінка, я залишусь у своїй хаті.

— Михайла пускаєте?

— Він вернеться, нікуди не дінеться. Ви думаєте, ті втечуть далеко? Нікуди вони не втечуть. Хай їде! Піду зготую сніданок.

Вона вийшла з кімнати, і хлопці почали одягатись.

— їдеш з ними? — спитав Михайло, заглядаючи Миколі в очі.

— З ким це “з ними”?

— Ну, з Кубраками,— збентежився Михайло.

— Що ж, поїду, мабуть,— сказав Микола.— Я нічого не втрачаю. Коли не можна вернутись зараз додому, то мені все одно, де мене доженуть москалі: тут чи на десять кілометрів далі.

Михайлова мати внесла сніданок, і хлопці, нашвидку умившись, сіли до столу. Вона стояла збоку і, склавши руки на животі, дивилась, як хлопці з апетитом їли. На стіл була подана спеціально для гостя засмажена качка. Сестри Михайла — кругловида, гарненька Поля і маленька Славка — сиділи на лавці, розглядаючи юнаків.

Надворі, коли вже хлопці, попрощавшись, вийшли, Микола, звертаючись до товариша, сказав:

— Я б саму матір з малолітніми дітьми не залишив заради дівчини.

Михайло почервонів і, не знаходячи кращої відповіді, сказав, що й Микола покинув свій дім і всю родину.

— Порівняв себе зі мною! Ти знаєш, коли і чого я пішов з дому, — промовив Микола.— Правда, я не повинен був слухати тих дурних закликів наших шановних австрійських патріотів, це раз, а по-друге, ти знаєш прекрасно, що я намагався повернутись, і знаєш, що з цього вийшло.

Михайло мовчав, насупившись, і хлопці мовчки дійшли до двору Кубраків. Тут уже всі були готові до походу, всі найнеобхідніші речі, як постіль, посуд, навантажені на два драбинясті вози, на яких в Галичині возять снопи з поля. На одному з них сиділа, мов величезна квочка в гнізді, попадя, а на другому — піп. Діти йшли за возами, кожне несло свій власний скарб само, не довіряючи нікому. Між дітьми панували цікаві стосунки. Таке, наприклад: один із хлопців, ровесник Миколи, уже починав парубочитись, отже, придбав собі зубну щіточку, дзеркальце, гребінець, кілька носовичків. Ці речі в домі Кубраків не були в пошані, і ніхто їх не вживав, за винятком згаданого Миколиного ровесника, Усе це “майно” він носив із собою в кишенях, бо якби де залишив, то хтось із молодших братів чи сестер безумовно вкрав би. Ще й таке: коли на плиті смажилось сало, а смажилось його звичайно багато, бо сім’я була велика, і коли мати відверталась від плити, — то діти, хто відважніший і бував на той час у кухні, набирав шкварок у свої кухлики і теж тримав у кишені, вживаючи їх потім як додаткову приправу до каші, поданої на обід. Дивна була сім’я. Для Миколи, вихованого в родині, де панувала любов і дружба, незрозумілі були стосунки в ній.

Микола побачив Михайла коло однієї з дівчат, заради якої той покинув матір, і пожалів його. Яблуко від яблуні, кажуть, далеко не відкотиться. Але в цій країні таке водилось, що мрією селянського хлопця, який вивчився в школі, було одружитися з поповою дочкою.

Дорога на захід була забита біженцями. Вони переночували недалеко від дороги і тепер посувались далі. Що діялося в душах цих нещасних?! Час від часу вони оглядались назад, на стовпи диму, з якими пішли в повітря їхні житла і майно.

Вози Кубраків посувалися уперед повільно — дорога була запруджена і рухатись швидше було неможливо. Вздовж неї догоряли вогнища, біля яких ночували і недавно готували їжу люди, що оце зараз йшли чорні, невмивані, сонні, піднімаючи хмару куряви.

— Господи, краще б уже куля вбила, ніж отак мучитись,— зітхне яка жінка. Інша втре сльозу, але йдуть і йдуть уперед, гнані панічним жахом.

Уже було за південь, як Кубраки в’їхали для перепочинку у велике попівське подвір’я в селі Брикулі. Увійшов туди й Микола. Він весь час плентався позаду сам. Михайло тримався дівчат, а йому не хотілося нікого; і дівчата, і хлопці були нецікаві, та й настрою не було. Він думав про батьків і уже який раз лаяв себе в думці, що пішов із дому, а до того ще й Михайло зробив йому незаслужений докір.

Микола увійшов у двір і збоку почав стежити за тим, як зустрічали непроханих гостей господарі. У дворі вже стояло кілька попівських просторих возів і якась коляска — отже, Кубраки були не тіерші тут сьогодні. Гостей вийшов зустрічати піп, а за ним через хвилину, поправ-ляючи волосся, появилась попадя. Це були вже старі люди. Піп, невеличкий, сухенький, майже цілком глухий, говорив тихо, а слухаючи, прикладав до вуха долоню трубкою. Попадя, трохи молодша, теж невисока, худорлява. Від якогось нервового тику вона безперестанку хитала головою.

Господарі й гості заговорили про війну, про чутки, які ходять у народі. Микола чув тільки крикливий голос Кубрачихи і здогадувався, що відповідав їй глухий піп. Попадя намагалась усміхатись, але це вдавалось їй важко. Для цієї пари стариків найбільшим страхіттям все-таки була не війна, а… гості.

— Ви нами, панство, не турбуйтесь,— пролепетала Кубрачиха.— Ми хвилиночку перепочинемо і далі їдемо, а їжа у нас своя.

Господарі зітхнули полегшено.

— Чому ж панство нікуди не їдуть? — спитала Кубрачиха.

Попадя махнула рукою,— куди, мовляв, їм, старим, рухатись? Та й не вірять вони, щоб було аж так зле.

Потім господарі повели старих Кубраків і частину їхніх дітей в кімнати, а Микола з Михайлом залишились надворі. Опинившись на самоті, пригадали, що вони дуже голодні.

— Я ж нічого в дорогу не взяв,— бідкався Михайло.— От дурень.

— Тебе вчили на уроках закону божого, що “самоуничижения паче гордості”. Від того, що ти будеш охати чи ахати і називати себе дурнем, ніщо не зміниться,— умовляв Микола товариша.— Тут ми їсти не дістанемо, то ясно, і про це шкода думати. Таку галайстру нагодувати — штука нелегка, то й треба ж мати совість, щоб піти туди! Нам слід не гаючись іти в село і купити в якійсь хаті молока і хліба.

Миколі кортіло пожартувати з товариша, спитати, чому майбутня теща не запропонувала йому хоч крилечко курчати, бо він бачив учора, що курчат зарізано не менш десятка, та й наречена чомусь не згадала його при їжі, проте пожалів і залишив жарт до кращих часів.

Хлопці вийшли за ворота і почали розглядатись, куди йти. Попівський будинок стояв на горбку серед саду, в’їзд до нього був від самого шляху. Село ж лежало біля підніжжя горбка, в долинці. Вийшовши на середину шляху, який збирались перейти, хлопці побачили вдалині силуети якихось вершників. На австрійських кавалеристів вони не були схожі, бо австрійська кіннота мала високі коні, а в коней хвости, по формі, обрубані геть з ріпицями по самі тулуби, як у псів фокстер’єрів або бульдогів, а в цих коні були невисокі і з хвостами мало не по саму землю.

— Хто це? — вирвалось в обох. Хлопці зі страхом переглянулись.

— Це ж козаки! — прошепотів Михайло.

— Звичайно,— підтвердив Микола.

Вершники стояли в тій стороні, де сонце сідає на спочинок, куди зібрались далі втікати гості глухого попа. Здивувала хлопців ще й та обставина, що на дорозі не видно було жодного біженця. Куди вони могли дітись?

Глянули на схід — і все стало ясно. З долинки величезними колонами насувалась на село суцільна сіра маса. Російська армія!

Хлопці полетіли в плебанію, щоб оповістити про те, що бачили. Вістка подіяла як вибух бомби. В домі зчинився переполох. Матері ховали по кутках дочок, готові вкрити їх собою, як квочки курчат. Хто ліз ховатись на горище, хто питав, де пивниця, хто біг у сад, на подвір’я, в хліви. В кімнаті стало вільніше. Крім господарів, які нікуди не бігли ховатись, залишилась Кубрачиха, якій зі страху відняло ноги, і ще кілька незнайомих жінок і дітей, в тому числі і діти Кубраків. Не встигли хлопці й озирнутись, як під вікнами появились солдати. Люди здебільшого літні, з вигляду селяни, у багатьох були добрі, лагідні обличчя, далеко приємніші, ніж у австрійських мадьярів, та й мова зрозуміла, не така, як у тих. Солдати просили води, а коли можна, то й свіжого хліба. Господиня звернула благальні очі на Миколу, і він зразу ж взявся господарювати. З кухні приніс відро води, поставив на стілець під вікном, Михайлові велів подавати воду, а сам різав хліб на шматки і подавав прохожим. Солдатів проходило багато, буханці зникали один за одним.

Кубрачиха півлежала в кріслі, велика, як гора, і час від часу кричала:

— Люди, ми боїмось вас!

— Ми разве кусаємся? — посміхнеться якийсь солдатик і йде далі. Хто вип’є води і теж іде далі. Хтось попросив огірка.

— Чи є огірки? — спитав Микола.

— У пивниці є,— відповіла господиня.

Тепер голова її захиталась ще швидше. Треба було йти до пивниці, але йти туди ніхто не наважувався. Господиня знов попросила Миколу виручити її.

Микола побіг до пивниці. Коли очі його звикли до темряви, він швидше почув, ніж побачив, що тут він не сам.

“Якийсь солдат уже тут,— подумав,— хоч би штиком не проколов”.

Він притиснувся до стіни, чиркнув сірника і… о, диво! За бочкою сидів отець Харитон. Не впізнавши Миколи і думаючи, що це солдат, він покірно підняв угору руки. Як не стримував себе Микола, але не міг не засміятись. Це була незабутня картина. Микола заспокоїв панотця, вони вдвох викотили бочку, і тут же, з доручення Миколи, панотець почав роздавати солдатам квашені огірки.

10

Микола вирішив негайно вертатись додому. Сонце пройшло вже більше половини своєї денної дороги, чекати не було чого: тепер він переконався, що “москалі” не такі вже страшні, як їх малюють, навпаки, з ними наче спокій прийшов. Не чути було більше ні пострілів гармат, ні тріскотні рушниць, ні кулеметів: за військом мирно йшли обози, ситих коней поганяли українські селяни в солдатських мундирах і співали українських пісень.

Ні з ким не прощаючись, Микола накинув на себе гімназичну пелерину, з якою поки що не розставався, і швидко подався в бік Теребовлі. Йому не обов’язково було переходити через місто, але він хотів побачити його після пожежі, та й дорога з Теребовлі додому була добре відома, а незнайомими дорогами в такий тривожний час іти боявся.

По дорозі зустрічав щораз нові обози, легку польову артилерію, артилеристів, саперів, телефоністів, санітарні повозки з візниками на передках. Все це їхало і йшло, але ніхто не затримував Миколу, не чіпав. Іноді дехто з солдатів питав жартома, чи далеко до Відня, бо він, мовляв, збирається до Франца Йосиповича в гості. Оце й усе.

Уже на підступах до міста побачив дим і почув запах згарищ. Теребовля все ще горіла. У місті було майже безлюдно, коли не рахувати кількох мародерів, що хазяйнували в розбитих крамницях. Микола побачив серед них і знайомого — це був недавній сторож в’язниці. Він наклав на голову один на одного десять капелюхів і ніс додому. Микола звернув, щоб з ним не зустрітись, бо соромно було за людину. Проходячи головною вулицею, він переступав через гори паперів, сміття, купи скла. З однієї крамниці було викинуто і розбито об тротуар всі годинники. Тут валялись дорогі маятникові, в різноманітних дерев’яних футлярах, більших і менших, простих і оздоблених різьбою та мося-жем, звичайні ходики, будильники. Не було тільки кишенькових,— ті, певно, розкрадено, і заради них розграбовано, а потім підпалено крамницю. Тепер Микола не мав ніяких сумнівів, хто саме підпалив усе місто. Пройшовши вулицями, парубок звернув через місток до казарм, які тепер стояли порожні, і битою дорогою подався до села Семенова — останнього населеного пункту на його дорозі до лісничівки. Там він думав застати всю свою родину.

Виходячи з міста, бачив, як за ліс сідало сонце, а поки вийшов із Семенова і вибрався на горбок, то й зовсім смеркло. На полях було тихо, ніде ні живої душі. На потемнілому фіалковому небі, тепер уже і на західній його частині, червоніли заграви. Це мадьяри палили ті села, через які відступали; у тій же стороні торохкотіли тисячі коліс обозів, гармат, двоколок з патронами і снарядами, і цей гуркіт тільки підкреслював тишу, що неподільно панувала в полі. Ту милу, літню тишу, знайому всякому, хто побував присмерком у полі і хто умів у неї вслухатись. Не ту мертву, могильну, від якої аж у вухах дзвенить, а тишу живу… Микола саме так визначив її. Ось її злегенька порушив деркач, бродячи серед трав і посилаючи в ніч свій однотонний, любий серцю крик: “дир-дир…”. Там десь перепел ударив — маленький, мов грудочка сухої землі, сірий півник; зацвірінчав цвіркун, зашептали в стерні польові коники, в недалекому гаю затужив пугач, і знов якийсь час тиша, поки не повторяться ті самі голоси.

Темрява лягала щораз густіша. Розморена денною спекою, готувалась до сну земля. Здавалось, що вона оце лягла, наче важка чорна корова, випускаючи крізь ніздрі могутній видих, від якого росою вкрилися збіжжя, стерні, польові трави і квіти…

Але ось в південній частині неба немов посвітлішало, і через кілька хвилин з-за обрію виринув червоний півмісяць. Зупинився на мить і поволі поплив угору. Він, мов нічний сторож, заступав на свій пост. Заступив і пішов по небесному тоці, а перед ним, мов горобці, розлетілись зорі.

Напоєний пахощами літньої ночі, зачарований її красою, розмріяний, ішов Микола широкими полями, один серед безмежних просторів. Хотілось співати і плакати разом. Тоді вперше в житті з’явилась у серці не відома ще туга, прагнення до чогось нез’ясованого і небувалого досі… Хлопцеві минав вісімнадцятий рік…

Микола йшов і йшов усе вперед, не помічаючи втоми і голоду, хоч за цілий день майже не присідав, а у попів так і не запросили поїсти. Минали години, відколи вийшов із міста. Уже б повинен бути знайомий ліс, а його все ще не було. Ех, коли б швидше! Яким рідним, близьким видавався він зараз хлопцеві! У лісі старенька лісничівка, а в ній його батьки, рідня… Серце забилось жвавіше на саму згадку про близьких, про скору зустріч.

А що, коли їх нема, коли й вони втікали, як ті сердешні біженці, яких він стільки бачив у дорозі? Що ж тоді буде?

Він геть жене від себе зловісну думку і ще більше прискорює кроки. Але лісу все ще не видно.

“Невже блуджу? — думає хлопець.-— Не може бути”.

Він добре знає цю околицю. Правда, вночі при місячному сяйві речі видаються інакшими. Он ті полини на межі, вони наче ліс здалека. Скільки вже разів вони обдурювали його сьогодні?

Польова стежка нерівна, повна вибоїн, повна глибоких колій. Іти важко, особливо коли ноги плутаються від надмірної втоми. Микола знав, що стежка виведе на ту дорогу, яка іде з села до лісу, отже вирішив залишити її і піти навмання, знаючи, що ліс мусить бути саме в цьому боці. Звернув з дороги, пішов стернями, переступаючи через порослі бур’янами селянські межі. Нарешті минув і їх і вийшов на широкі панські лани скошеної конюшини. Тут вже упевнився остаточно, що йде правильно. Він знав ці конюшиниська. Тепер пішов веселіше. Коли б навіть не застав нікого вдома — переночує в сіні на горищі або в будці, де колись так щасливо проводили вакації його дядьки, а вранці піде шукати своїх рідних…

Йшов, поглядаючи в бік лісу, що вже чорною стіною почав позначатися на темному тлі, коли раптом побачив якісь дві невиразні тіні. Це могли бути коні, яких вигнали на нічне селяни, користуючись з того, що тепер, під час війни, не так пильно охороняються панські лани; могли бути й коні козачого патруля. Людей не видно було, але вони могли лежати біля коней і дрімати, а за-скочені зненацька, могли й вистрілити.

“Що робити? — думав хлопець.— Вертатися на дорогу — неможливо, сили більше нема. Обходити ті тіні здалека — часу шкода, тим більше, що це можуть бути навіть дідові коні, й дуже можливо, що це й вони”.

Підійшов ближче. Тіні рухались, але якось дивно, не так, як коні на пасовиську. Сам не розуміючи як і чому, Микола раптом крикнув на все горло, крикнув відчайдушно і злякався свого голосу. Але як же потім зрадів, побачивши, що ці тіні, зірвавшись з місця, величезними скоками кинулись у той бік, у який він ішов,— у бік лісу. Це були самці-сернюки. Він нехотя перешкодив їм битись. За сернюками поскакали серни, що паслись далі, в тіні, на узліссі. Микола пригадав, що це вже половина серпня і починаються оленячі гони.

Через кілька хвилин він почув короткий рев, подібний до уривчастого грубого гавкоту собаки. Можливо, ревів переможець у боротьбі, а можливо, якийсь інший самець викликав противника до бою. До початку війни серн водилося тут дуже багато. Восени і в малосніжні зими можна було бачити на озимих хлібах стада по п’ятдесят штук. Це була краса і гордість подільських лісів.

Микола подався за двома забіяками і швидко опинився на узліссі. Ось і рогатка, що перегороджує в’їзд до лісу. Зараз вона гостинно піднята і височить, мов журавель над криницею. Скільки-то на ній нагойдались в дитинстві! Рогатка була місцем прогулянок, німим свідком багатьох щасливих хвилин у житті всіх членів великої родини. Зліва від неї дубники — дубовий гайок — зі столітніми деревами; з правого боку — ялинник, що його дід садив. Ялинки, ненабагато старші від Миколи, підчищені, стоять рівними рядами, самі, мов свічки, рівні, вічнозелені, чудові. Скільки разів він сидів у їх тіні, впиваючись ароматом розпареної сонцем хвої, стежачи за життям малих звірків і пташок, що проходило на їх м’якому підложжі, або читаючи книжку, або тільки мріючи, мріючи…

Зібравши докупи рештки сили, Микола побіг по знайомій дорозі. Ще мить — і ось вже хату видно. Але чому світла немає у вікнах? Що б це значило?

Хлопця охоплює переляк: невже немає нікого? Куди ж пішли? Невже покинули все? А може, побиті, помордовані, а все добро розкрадене, розграбоване? Микола біжить, біжить. І звідки тільки сила взялась! Підбігає ближче і бачить, що світло в хаті є, тільки вікна заслонені, чого ніколи раніше не бувало. Ага, зараз же війна, “винятковий стан”.

Його зустрічають криком радості. Тут зібрались його батьки, сестра, брат — всі ті, кого він хотів бачити. Почались розпити, взаємні оповідання про бачене, чуте, і нарешті очі злипаються — втома бере своє. І голод дає про себе знати.

— Мені б шматочок хліба, і я ліг би спати, — просить Микола.

— Зараз буде вечеря, сину,— каже баба.— Через десять хвилин. Не псуй собі хлібом апетиту.

Микола мовчить, він знає: лягти спати без вечері баба не дозволить.

Бідна баба, які сильні в її домі традиції! А скільки то людей ляже сьогодні без вечері! Може, й сини її, що пішли на війну, сьогодні теж не повечеряють. Але в домі баби без вечері ніхто не ляже спати. Микола безконечно радий, що вже дома. Тут так затишно, знайомо і тепло.

“Щасливий, хто має дах над головою, хто має дім, а в домі приязнь і любов”,— думає він, але думку цю вже стирає сон.

11

Подружжя Яворенків прожило все життя в цій малій хатині, критій соломою. Тут вони народили шестеро дітей, вивели їх в люди і тут зістарілись. За сорок літ спільного життя і десяти разів не виїжджали з дому. Старий Яворенко замолоду бував кілька разів на ярмарках у Теребовлі, був раз в Улашківцях — невеличкому містечку, віддаленому від його оселі на 35—40 кілометрів, і те, що він дві-три ночі не ночував удома і харчувався під час цих подорожей не завжди нормально, не так, як у своїй хаті, запам’яталось старому назавжди. Він до кінця життя при нагоді згадував той час та й людей, з якими там зустрічався. Не виїжджали вже багато літ і до церкви, що була в шести кілометрах від лісничівки. Років двадцять тому ще їздили хоч двічі на місяць, а потім якось відвикли. Не можна сказати, що були невіруючі,— вони свято вірили в існування бога, його силу і доброту і молились йому щоденно. Коли бувало якесь нещастя вдома, чи град вибивав поле, чи худобина гинула, бабуня говорила: “Боже, який ти добрий!” Цим вона обов’язково викликала усмішку на лицях своїх дітей і особливо внуків, які ніяк не могли зрозуміти, в чому ж ця доброта бога? Молились Яворенки по-різному. Дід, щоб не тратити дарма часу, особливо в літню гарячу пору, в жнива, молився вмиваючись. Його спосіб молитви також викликав сміх онуків, які не раз спеціально підглядали і підслухували, як дід молиться. Дід набирав у великий таз води, скидав сорочку, і починалось молит-во-вмивання. Він набирав води у пригорщі, тер обличчя, одночасно молячись уголос. У той момент, коли руки терли обличчя, слова зливались в незрозумілі звуки, подібні до якогось ву-ву-ву. Уся молитва виглядала приблизно так: “Отче наш, іже єси ву-ву-ву, ім’я твоє, да прийде царство твоє ву-ву-ву” і так далі.

Вставав він рано, до схід сонця, коли ще всі в домі спали. Бували випадки, що, вставши удосвіта, заставав ще бабу на кухні; ставила опару на хліб або домивала посуд. Іноді вона, бувало, засне сидячи. Тоді будив її, проводжав до ліжка, а сам виходив з хати до роботи. В першу чергу йшов до стайні і давав коням їсти. Коней тримав звичайно четверо, рідко коли більше. Це були прості робочі тварини, які обробляли його власні шматки поля і виконували лісові роботи. Дід любив коней і тому тримав їх, хоч знав, що вони з’їдають йому половину врожаю. Від коней ішов на тік, пасіку, дивився, чи не трапилось чого вночі, а впевнившись, що все в порядку, тихенько вертався до своєї спальні, тихенько сідав перед шафкою-буфетом, обережно відчиняв дверцята і починав господарювати. Там було звичайно багато смачних речей. Могли бути рештки печені, що залишилась від учорашнього обіду, могли бути вареники чи смажені курчата, і дід відрізував великий шматок хліба, грубо обрізував скоринку, намазував хліб маслом і, голосно сопучи, глемедав його, бо не мав у роті жодного зуба. Перекусивши, брав у руки палицю, рідше рушницю, і виходив у поле. Так бувало, звичайно, влітку. Ішов полями один, милуючись красою ранку, сходом сонця, збіжжям і квітами придорожніми, милуючись природою, яку розумів, любив пристрасно, з якою зрісся воєдино. Ішов на свої “поля” — окремі порозкидані в різних місцях клаптики землі. Відвідував звичайно щодня інше поле. Всього землі мав дід десять моргів, а порозкидані були в п’яти місцях.

Коли жнива ще не починались, дід зривав по кілька колосків з нивки “для показу” і вертав додому. Приходив, коли вже сонце стояло високо, коли сам зголоднів і вважав, що удома повставали.

На подвір’ї заставав рух. Наймити — їх було два — мастили колеса, лагодились у поле. Виїжджали завжди пізно, тому що без сніданку баба на роботу не пускала.

Зустрічала вона діда звичайно на ґанку, старенькому, як і хатка, також вкритому соломою, опертому на двох дубових стовпчиках, помальованих червоною фарбою. Зустрічала на одній із двох лавок, на яких відпочивала у вільний час родина, або йшла аж до хвіртки. Тут старенькі віталися, бажали собі взаємно доброго ранку, дід цілував руку бабі і, показуючи їй колоски збіжжя, розповідав про врожаї на своїх полях. Урожаї, звичайно, дід хвалив, щоб не робити прикрості дружині, але фактично ніколи вони не були добрі. Перш за все ниви не оброблялись як слід, земля була не із кращих, суглиниста, вимагала добрив, а їх не вивозили достатньо, бо поля лежали далеко від лісу. Поговоривши про се, про те, бабуня просила діда вмитись, бо зараз буде сніданок. І тоді починалось вмивання і разом із цим молитва.

До сніданку сідала вже вся сім’я, крім баби. Вона ніколи не мала часу, і коли їла — ніхто не знав. Подасть на стіл обід чи сніданок і стане за чиїмсь стільцем, прислухаючись до розмови за столом. І тільки-но хто попросить її сісти, як вона мерщій біжить до кухні, виправдуючись, що не має часу. І справді, вона ніколи не мала вільного часу.

Баба, може, колись була й висока. Зараз похила, не сива, хоч мала вже біля 60 років, худорлява. В її невеличких карих трохи запалих очах світилась доброта і ласка. Людина ця не знала злоби, не знала заздрощів; це була ходяча любов і всепрощення. Щодня з ранку до пізньої ночі — на ногах і в постійній праці. Бувало, з’їдуться на канікули діти і внуки,— повна хата, повна будка, усюди повно їх, і своя челядь, а всіх треба хоч тричі на день нагодувати, спекти для цієї галайстри хліба, і все робила вона сама — не любила, коли її дочки, що приїжджали на канікули, допомагали. У кожного з її великої родини були свої приємності, всі користали з відпусток, з волі, ходили на прогулянки, збирали гриби, ягоди, ловили раків, їздили по снопи — для хлопчиків це була велика приємність,— а баба не виходила з кухні: вічно в спеці кухонній, вічно в праці, зиму і літо, усе життя.

По сніданку гості звичайно розходились хто куди: хто з книжкою на ґанок, хто порозмовляти, а дітвора в ліс. Зі стола прибирали, і їдальня перетворювалась у кабінет. Дід сідав на годину-дві до канцелярської роботи, їдальня була найбільша з усіх трьох кімнат. Мала три вікна, була світла і колись призначалась для господаря дідового — графа, який зрештою ні разу за все життя до діда не приїжджав. Це був горбань-туберку-льозник, який завжди лікувався десь по заграницях і вимагав тільки, щоб дід акуратно надсилав йому гроші за проданий ліс.

Ліворуч від входу до кімнати стояв на всю стіну ве-“

ликий чорний письмовий стіл дивачної форми і конструкції — теж власність графа. За цим столом працював іноді ранками дід. Він підраховував щось, записував прибутки і витрати, перевіряв касу, яка містилась у цьому ж таки столі, в окремій шухлядці. Це була каса, де зберігались гроші графа, виручені від продажу лісу. Часом із цієї каси дід позичав собі грошей. Це було тоді, коли Іцко Айтнер приносив із містечка якийсь крам. Іцко був багаторічний постачальник всякого краму з міста, і заради нього іноді робились незаконні операції, звичайно, тимчасові, бо коли приходив термін посилати графові гроші, то для вирівняння каси продавалась корова, а то й шматок поля, і борг покривався.

Адміністративними здібностями дід не міг похвалитись. Не умів він довго сердитись, не міг людини покарати навіть за злочин, любив покричати, але вся околиця знала ціну крику, і ніхто його не боявся… Наприклад, так: іде дід уранці лісом і чує, що недалеко хтось явно господарить. Скрадаючись, підходить ближче до місця, звідки чути цей підозрілий шум, і бачить: стоїть віз, запряжений конякою, а добре знайомий селянин із найближчого села, Макодим Макарчук, накладає на воза хмиз із купи. Нахабство Макарчука виводить діда з рівноваги. Стиснувши в руках палицю, він майже бігом біжить до злочинця.

— Ти що тут робиш, злодюго! — кричить дід іздале-ку. Він певний, що злодій буде якось реагувати, буде втікати або принаймні просити пробачення. Але нічого подібного. Макарчук, побачивши діда, робить дуже задоволену міну і йде йому назустріч. Він скидає шапку і старосвітським звичаєм вітає діда.

— Слава Ісусу Христу! — каже він, усміхаючись.— Ото добре, що пана лісничого побачив.

Дід, здивований і збентежений, не розуміє, в чому справа. Він машинально відповідає на привітання, і це ще більше бентежить його. В першу хвилину він навіть думає, що Макарчук має законне право на хмиз, але зразу ж відкидає цю думку як неможливу, бо ніхто такого права, крім нього самого, дати не міг.

— Чого ж ти так радієш? — питає він іронічно.— Того, що я тебе спіймав?

— Та коли б пан лісничий не прийшли, то я мусив би аж на лісничівку коня гнати, а пан самі бачать, що то за кінь.

— Так би ти й пігнав? — сумнівається дід.

— Пігнав би, їй-богу, пігнав би.

— Не божись!

Дід з жалем дивиться на худу збідовану конячину і непомітно для себе міняє тему.

— Чому ж ти не годуєш коня? — питає він докірливо.— Робити на коняці робиш, а вівса жалкуєш? Ех, господарі!

Макарчук зразу використовує переміну в настрої діда і б’є на його почуття.

— Які ми господарі — злидні одні,— каже він журливо.— Був би я господарем, хіба б я приїхав сюди удосвіта та червонів би перед паном лісничим?

Дід цілком уже розм’як, і тепер можна від нього взяти все, що треба.

— Пан лісничий знають, які в нас гаразди. Зварити раз нема чим. Була яка соломинка — попалили всю. Питаєте, чому коняка худа? її ж солому спалили. Вірите, жінка стріху почала тягати.

— О, то в тебе жінка добра господиня, коли стріхою в хаті палить!

— То вже, пане, не від розуму, а з горя. У мене малі діти, їм їсти зварити треба.

Дід боїться, що Макарчук його цілком розжалобить. Він бував у селянських ліплянках без підлоги, де вічно стоїть дух глини, вологи і кізяків, де влітку безліч бліх, де брудні діти повзають по долівці разом з поросятами і телятами, де нужда і голод. Йому все це стає перед очима, і він, покашлюючи і вже не дивлячись на “злодюгу”, каже щоб той швидше набирав хмизу і виїжджав з лісу, поки побережник 1 не наскочив.

— І щоб нікому не говорив, що я тебе бачив, бо як спіймаю вдруге, то вже без суду не обійдешся! — грозить дід.

— Та боже борони! — говорить заспокійливо селянин.— Нікому не скажу. Я таки не дурний.

— Та то видно,— каже дід і швидко відходить, а за ним летять слова подяки і добрих побажань.

Дід задоволений собою. Сьогодні, при ранній зустрічі з дружиною, він про все розповість, і вона похвалить його.

Побережник — лісник (місцеве).

— Гей, татуню, —г— скаже, — чи ти не знаєш, що значить “нема”?

До діда щоранку приходять з рапортами побережники, їх два — Змійовський і Дробницький. Вони доповідають, що трапилось на їхніх ділянках: кого спіймали на крадіжці хмизу, кого з сокирою. За зрубане дерево дід дуже сердився і на адресу злодія сипав найтяжчі прокляття.

— То той злодюга зрубав дерево? — питає дід.

— Не зрубав, але хотів зрубати, бо шукав суховерха з сокирою в руках. Якби не хотів рубати, не брав би сокири. Я сокиру відібрав і лишив у кухні.

— У мене в кухні? — питає дід.

— Так, у пановій кухні.

— Хай там і лежить. Як добра сокира, то злодій прийде за нею. То котрий?

— Та Кріль Федько.

— Кріль? — перепитує дід.-— Та це ж старий лісовий злодій! Кролі з діда-прадіда злодії, а Федь — вогневий злодій! Він ще одної фіри за все життя не купив, а палить, і добре палить! — Дід не знає, чи добре, чи погано палить у своїй хаті Федь і чим палить, але він любить сказати гостре слово.

— Прийде за сокирою, я з ним побалакаю по-своєму,— погрожує він.

Після офіціальної частини іде неофіціальна. Точаться розмови на звичайні, дріб’язкові життєві теми, найчастіше оповідаються сни, які, до речі, в даному випадку мають практичне значення. В Австрії, до війни 1914 року, діяла постійна лотерея, розиграші якої відбувались щоп’ятниці, круглий рік. Називались вони “тягненнями”. Ставилось на будь-яких п’ять чисел, від одного, до дев’яносто дев’ятого, в найрізноманітніших комбінаціях. Можна було ставити гроші на один номер, і це називалось соло, на два — амбо, на три — терно, чотири — кватерно і на п’ять — квінтіно. Вигравши соло, людина одержувала в чотирнадцять разів більше, ніж ставила, вигравши два номери — амбо — більшу, терно — ще більшу, а вже п’ять номерів обіцяли солідну суму, але її ніхто не вигравав. Ставити можна було від десяти грейцарів 1 і вище. Ставки приймали трафіки2 по всій австрійській

1 Грейцар— копійка.

2 Т р а ф і к а — державна крамниця для продажу тютюну.

монархії. На вікні такої трафіки можна було бачити, які номери вийшли. Як же практично підбиралось цифру? Отут-то й помагали сни. У гравців постійних, переконаних, до яких належав дід і яких було багато в Австрійській державі, були сонники, тобто книги досить солідних розмірів, у яких були описані найрізноманітніші сни. Крім того, кожен сон мав відповідне число, на яке можна було ставити на лотерею. І от оповідає такий Змійовський, що йому снився турок. Ніколи в житті він не бачив турка, але в сні чого тільки не побачиш!

— Приходить він до хати,— оповідає Змійовський,— а чорний, як сажа.

— То, може, мурин? 1 — питає дід.

— Ні, турок,— твердить Змійовський.— Я знаю.

— Турка бачити — це чвірка,— каже дід, навіть не дивлячись у сонник.— І от добрий нумер,— додає він серйозно-повчально.— Я на чвірку раз чотирнадцять ринських2 виграв. Оцей нумер ми й запишемо.

Дробницький слухає цю розмову і про щось уперто думає: він взагалі важкодум і цілком неписьменний. Змійовський ще сяк-так підпишеться і читає друковане, а цей і того не вміє. Він ніколи не ставить на лотерею, бо здебільшого не має гроша за душею, але зараз йому хочеться взяти участь у розмові.

— Мені снився найясніший пан,— каже він зненацька.

Йому нічого не снилось, але, щоб не відставати від товариства, придумав і собі сон, і то більш ефектний.

Дід і Змійовський піднімають на нього очі: перший — здивовано, другий — з недовір’ям.

— Як же тобі снився наш цісар? — питає дід. Дробницький червоніє, але швидко опановує себе.

— На високім гнідім коні, — оповідає він,— у білому мундирі, та такий гарний, як сонце.

— Старий був чи молодий?

— Старий, дуже старий, білий як молоко,— каже Дробницький уже сміливіше. Він уже оговтався і може фантазувати скільки завгодно.

Дід хапається за цей сон. У нього миттю в голові склалася ціла комбінація, що може дати решту номерів, яких не стає до п’яти.

Мурин — негр.

Ринський — вартість карбованця.

— Скільки нашому цісареві зараз літ? — питає дід. Всі три рахують і нарешті погоджуються, що цісареві

сімдесят п’ять літ.

— Запишемо сімдесят п’ять,— каже він,— Уже маємо амбо-соло: чотири і сімдесят п’ять.

— Наш найясніший пан вступив на престол, як мав вісімнадцять літ, так?

— Так,— підтверджують побережники, хоч цілком не знають, скільки там цісареві було літ, як вступав на престол.

— Тоді була революція сорок восьмого року,— каже дід. — Запишемо ще й цих дві цифри: вісімнадцять і сорок вісім. Народився Франц-Йосиф в тридцятому році. Отже, й тридцять запишемо. Тепер маємо всі номери. На цих п’ять разом я кладу по десять грейцарів на кожен. Тепер на амбо-соло чотири і вісімнадцять — дві шістки *, на терно: вісімнадцять, тридцять і сорок вісім — по шістці. Отже, разом дві корони.

Дід виймає гаманець і витягає дві корони.

— Трохи забагато,— каже дід,— але ці гроші вернуться,— потішає себе.— Хто з вас іде до міста?

— Та моя Доська піде,— каже Дробницький.

— А вона вміє ставити на лотерею?

— їй, пане, не перший раз.

— Гаразд. Бери гроші, але щоб ніхто, розумієш, щоб ніхто з моїх не знав! Не люблю, як мені докоряють: програв, програв. На цей раз ми не програємо,— каже він.— Виграш певний. Як цісар сниться — виграш певний. Ти, Кароль, ставиш? — звертається він до Змійов-ського.

— Поставлю пару шісток на свій нумер,— каже він. —На чвірку поставлю.

— А на ті нумери?

— На ті не поставлю, бо раз, що грошей не маю, і друге…

Він не докінчує фрази. Дробницький сильно червоніє і шукає палиці, яка висить на кобиці ліжка, повішена за кульбаку. Дід радить Дробницькому ставити, але той не хоче, каже, що грошей немає. Дід хоче позичити, одначе Дробницький відмовляється. У нього совість не зовсім чиста. Він один знає, що сон вигаданий, а хіба на вигадані нумери виграють? Йому зараз жаль, що ошукав

Шістка — десять грейцарів.

добру людину, що людина програє, але амбіція не дозволяє сказати правду. Тепер до п’ятниці дід і Змійов-ський мріють про виграші. А в суботу заспокояться: не виграли. Не вийшов ні один їхній нумер. Вони посумують трохи, а до п’ятниці знов підберуть кілька ну-мерів.

За сокирою, відібраною Дробницьким, Кріль намагається прийти тоді, коли діда нема вдома. Він тоді знає, що робити. Іде до кухні, вітається з бабою, сідає під вікном біля столу і починає розмову. Починає від погоди, потім звертає на урожай, потім розповість про свою недугу і тільки нарешті про біду.

— Така біда, пані, що нема раз чим занестись. Заробітків нема. Як робив у каменоломні, то був якийсь грейцар, хоч і кривавий, а тепер заробітків нема і жити нема з чого.

Баба слухає співчутливо, і за хвилин п’ять перед Кролем стоїть миска кулеші з молоком або каша. Кріль обідає, дякує за обід, бере свою сокиру, по дорозі зрубує дубового суховерха і спокійно вертає додому.

12

Такі порядки існували на лісничівці і в цілому лісництві доти, доки не з’явився у новому будинку, що був побудований для лісничого, уповноважений графині пан Смяловський. Походив він десь із Мазурщини, української мови не знав і не говорив нею ні слова, селяни його не розуміли, і він не розумів селян, вся околиця люто ненавиділа його. Не спускав селянам ні в чому. Він був здатний здерти з бідної жінки або з дитини хустину за те тільки, що появились у лісі, не дозволяв збирати хмизу, ні грибів, ні ягід. На всі плоди землі говорив: “Моє єст!” Він ганяв побережників, вимагав від них рапортів на спійманих у лісі, накладав на них кари, докоряв і дідові, що той розпустив і побережників, і селян. Між ним і дідом виникали часті суперечки, і він давно виїв би діда, коли 6 не те, що той мав нотаріально забезпечене доживання на цій саме лісничівці. З часом між Смяловським і дідом встановилась глуха ненависть. Дід був зв’язаний тепер у своїх діях, і престиж його як єдиного зверхника над лісом похитнувся; досі він не мав начальника над собою, крім графа, звичайно, а тепер начальник з’явився в образі розпусника, п’янчуги, афериста, що корчив із себе пана. Ненавидів дід Смяловського страшенно, але це була ненависть беззуба, не страшна для ворога, обмежувалась вона звичайно лайкою на адресу пана уповноваженого. Та це була лайка більше для власного заспокоєння.

У Смяловського був густий голос Коли кричав у лісі, особливо п’яний, чути його було здалека. Ось вертається пан уповноважений із містечка своїм куцохвостим конем, якого купив колись по знайомству з вибракованих армійських за безцінь, і коли, бувало, потім покажеться в селі з ним, то діти кричать за ним: “Інді-ян, індіян!” — і кидають із-за тинів камінням.

Ось він виїхав на головну дорогу, що веде з “доли-нів” на лісничівку. Його видно вже з вікон. їде і горланить на увесь ліс. Дід стоїть біля вікна, дивиться на свого ворога і щось завзято думає, бо хитає головою, крекче, зітхає, здригається і нарешті випалює:

— У-у-у, бедяр проклятий!

Слово “бедяр” дід видумав і вважає, що воно найбільше підходить для осоромлення його ворога.

— Вбити б гадину прокляту! — думає дід уголос. Насправді він дуже далекий від такого злочину, але

ідея йому сподобалась, і він смакує її далі уголос. Він розмірковує, яким знаряддям можна б здійснити цей ітрашний задум. Всі відомі засоби не придатні, всі вони занадто мізерні; для такого, як Смяловський, треба чогось особливого. І дід знаходить його в своєму уявному арсеналі. Знаходить і ділиться своєю знахідкою.

— Узяти б конячу ногу, — каже він, фантазуючи поволі,— задню ногу, що в рові валяється, яку пси давно обгризли і вона вже вибіліла від дощу і вітру. Але щоб було відомо, що то нога не доброго, цнотливого 1 коня, боронь боже, такого і кості треба шанувати, а щоб це була нога паршивої, норовистої шкапи і щоб мала ще заржавілу підкову, яка тримається на копиті двома вухналями і так паскудно клацає. Узяти б таку ногу, зайти ззаду і тільки р-р-раз по голові, і щоб він тільки: бе-е-е,— щоб бекнув і здох!

Дід пережив усю цю фантастичну картину “убивства” і заспокоївся, неначе справді з пліч великий тягар

1 Цнотливий — добрячий, тягучий (вживане в Галичині).

скинув. А тим часом пан уповноважений під’їжджає до ґанку.

— Пане старший! — кричить він.

Дід робить добру міну і виходить з хати. Він розмовляє з паном, але не догідливо чи підлесливо. Він терпить Смяловського як неминуче зло.

13

Війна затяглась. Ніхто з патріотів австрійських не думав, що росіян пустять у Галичину, а вийшло, що швидше ніж за місяць вони вже зайняли без бою Львів. Австрійці залишали невеличкі заслони в ар’єргарді, а головними силами відступали в глиб країни. В одній такій заслоні, що мала стримувати ворога, був і Мико-лин дядько Віктор. Було це під Кам’янкою Струмило-вою в останні дні серпня. Перед боєм австрійці вислали в повітря свого першого літака для обслідування ситуації в стані ворога. Він мав завдання кинути кілька бомб в місце розташування штабу, викликати цим паніку, а тоді артилерія повинна була вдарити з гармат по військових частинах, що зайняли місто, і після артилерійської підготовки піхота мала піти в контрнаступ. Проте план не вдався. Проти австрійського літака вилетів російський і протаранив його. Обидва літаки впали на території, зайнятій російським військом. Пілоти обох літаків загинули. Після цього австрійська частина, що готувала контрнаступ, почала далі відступати і зупинилась аж у Перемишлі, який вважався тоді сильною фортецею. Туди і потрапив дядько Віктор і там, на превелику радість, знайшов брата Осипа. Тут пробули вони разом аж до здачі фортеці.

Про те, що війна закінчиться до зими, тепер не було вже й мови. Росіяни швидко підійшли під Перемишль, обложили його і пішли далі. Вони загнали австрійців у Карпати, і там тепер точилася справжня війна.

Микола поривався до якоїсь роботи. Сидіти місяцями удома і нічого не робити ставало невимовно важко. На сімейній нараді ухвалено, що Микола стане на роботу помічника лісничого у діда, на місце дядька Михайла, якого австрійці, можливо за чиїмось доносом, вивезли до Талергофа на другий день після оголошення війни. Прийняти на роботу і платити за неї міг тільки Смяловський, і Микола мусив звертатись до нього. Дуже не хотілось просити цього пана, але попереджений, що він погодиться на його кандидатуру, пішов. До війни пан не взяв би його на роботу нізащо, але зараз заяву прийняв без застережень, призначивши йому п’ятнадцять карбованців на місяць.

До своїх нових обов’язків Микола поставився дуже серйозно. Вставав рано, мало не разом із дідом, снідав, брав палицю в руки, як дід і побережники, коли йшли в ліс. Палиця в багатьох випадках була символом влади. Важко було уявити, наприклад, без палиці війта, сільського поліцая, листоношу. Вона не тільки служила для оборони від собак, вона була наче гетьманською булавою. Коли, наприклад, знімали війта, то говорили: передайте палицю такому-то. Отже, палиця мала велике значення.

Миколі дід подарував свою палицю з турецької вишні з гнутою ручкою. Озброєний так, з блокнотом у кишені, він ішов у ліс на відведені під зруб ділянки і там чекав солдатів, що приїжджали за лісом, чи селян, що наїжджали іноді й з далеких околиць. Із солдатами він любив розмовляти. Серед них були росіяни, але й багато українців. Йому подобалась російська мора, яку він почув уперше з приходом росіян в Галичину. Він тішився, що розуміє її, і пробував сам говорити. Радів, слухаючи українську мову, ту справжню, чисту, запашну, квітучу, не подібну до його галицької, засміченої словами всіх сусідів Галичини. Через солдатів він пізнавав народ російський, від якого відгороджували кордони, якого боялась австрійська влада. Через солдатів пізнавав свій український народ з уст самого народу.

Повертався Микола додому втомлений, але задоволений, що має роботу. Тепер уся його родина мешкала на лісничівці, інакше батькам ні з чого було б жити. Розпорядженням нового генерал-губернатора Галичини графа Олексія Бобринського всі учбові заклади на зайнятій території були закриті, а книжки, видавані не в Росії, заборонені.

Ціла армія учителів була залишена напризволяще, ніхто ними не цікавився, не виплачував їм платні, жили, як хто вмів. Тому більшість учителів і інтелігенції була настроєна проавстрійськи. Багато було й таких, що мали вже великий стаж, очікували пенсій від австрійського уряду. До таких належав батько Миколи.

У класах, де ще донедавна вчив старий Гаєвський, стояли коні. В школі був кінський шпиталь. Микола раніше заходив раз із братом у село, але вигляд цієї школи зробив на нього таке гнітюче і важке враження, що він більше не хотів туди показуватися.

Цілком інакше, ніж царські чиновники і попи, поводилися на окупованій території прості люди.

Того разу Микола відвідав і своїх близьких сусідів, заглянув до Марини Морозової, що мешкала через дорогу від школи, був у Думи Івана, Старощука і чув, що вони хвалять російських солдатів.

— Та це ж золотий народ,— говорив Старощук, старий, дихавичний чоловік, що все життя батрачив у панському фільварку, а потім у графському млині. А коли його, слабого, вигнали з млина, ходив на поденщину, а в суботу шинкував у єврейській корчмі.— Приносить до мене бохонець хліба, як точило, я такого і на паску не їв, приносить сала на п’ять пальців завгрубшки, цукру такі кусні, як ті камінці, що вздовж цісарської дороги 1 на купах лежать. Приніс,—оповідає з запалом старий,— відрізав хліба, відрізав сала, з’їв, попив окропу з цукром, а всю решту мені без одної копійки залишив! Австріяк такого не зробить, та де! Він, може, хотів би зробити, та не може. У нього той комісняк2 твердий, як цеглина, чорна кава, консерва — от і вся їжа; він сам голодний. А в голодного чоловіка яка сила? Видно, Австрії буде трудно виграти війну з москалем. Як ти думаєш, Миколо?

— І я думаю, що трудно,— сказав Микола.

— А як буде з фільварком? — питав далі колишній батрак.—Дрезнер з окоманом3 будуть далі розкошува-тись нашою кривавицею? Гей, чоловіче! Ти бачив, як Дрезнерові дочки з кавалерами верхи по полях ганяють в таких довгих сукнях та з тростинами зі срібними ручками, а наші баби босі гнуть спини, криваво працюють на них! Скажи, і далі так буде? Чи далі той старий окоман буде за панську пшеницю купувати наших дівчат? Скажи, Миколо? Та від нього вже цілий кут байстрюків!

Микола задумався. Він знав, що і в Росії, як і в Австрії, як і у всьому світі, є графи і князі, є фільварки і

1 Цісарська дорога — шосе.

2 Комісняк — армійський хліб. 8 Окоман — економ (розм.).

посесори є багаті й бідні. Він знав, що коли не буде Дрезнера, то буде російський пан, і в такому дусі відповів Старощукові.

— Так, так,—похитав головою старий батрак.— Бідному не буде легше і під москалем. Може, хоч зарі-бок буде легший? — допитувався Старощук.

— Можливо, що в Росії зарібок був би кращий,— сказав Микола,— Там край величезний, на ньому пару десятків Австрій можна б розмістити.

— А то диво! Такий великий? — здивувався Старощук.

— Такий, такий.

— І німець не побоявся йому війну виповісти?

— У німців техніка краща,— пояснив Микола.— Зброя краща, гармати, літаки.

— Але ж у москаля їжа краща! — не здавався батрак.

— Це теж щось значить,— погодився Микола.— Побачимо, хто довше витримає.

Бували дні, коли до лісу ніхто не приїжджав. Дні стояли чарівні — в повітрі літало бабине літо, глибоке небо синіло, на його тлі розкинув усе багатство своїх кольорів ліс. Он на узліссі порозвішувала червоні коралі шипшина, глід запишався, що в нього ягоди ні кольором, ні смаком не гірші, поглядав на дорогу сотнями своїх чорно-синіх очей стиглий терен, сяяли чорні алмази ожин в пожовклій травичці, а над цим усім шелестіли золотими дукачами вічно тремтячі осики і роняли їх у траву, а клени докидали свого золота широкими п’ятірнями; в гущавині падало дощем на землю грабове буре листя, і тільки могутні велетні-дуби, батьки лісу, стояли непохитно, байдужі до красот осені, заслухані в її тишу. Микола милувався цією красою, химерними формами хмаринок, що пливли по високому небу над ним, стежив за зборами пташок до відльоту.

Одного вечора, причаївшись в рові на узліссі, він бачив незвичайні збори у вирій чорногузів. їх злеті-лось на це узлісся сила-силенна. Можливо, що воєнні дії загнали їх сюди. Частина їх пообсідала найближчі до поля дуби, а частина сіла на озимину, що вже почала була пробиватись із землі, і тут почалось таке, чого він ніколи в житті не бачив і не чув: почався не

Посесор — орендатор.

то танок, не то боротьба, а скоріше прощальний концерт, в якому частина птахів брала участь як актори, а частина — як глядачі. На сцені, якою служило озиме поле, йшла дія. Великі білі чорнокрилі птахи, завжди серйозні і німі, зараз вели себе дивно: вони підскакували, підлітали, бігали один за одним, схрещували, мов шаблі, свої довгі жовті дзьоби, марширували, присідали, вставали, махали крилами, сичали, а через кілька хвилин разом, мов по команді, зірвалися з землі, покрутились у повітрі над своєю імпровізованою сценою і посідали на дерева. Микола сидів у рові, доки не смерклось, щоб не лякати чудових птахів — щораз рідших гостей цього краю.

Через кілька тижнів він проводжав журавлів,.що пливли повітряним морем у невідомі краї і лишали за собою свою тужливу пісню; стежив очима за ключами гусей, що, як і журавлі, кидали рідний край заради тепла і поживи в чужих краях. Микола думав про себе, що він щасливий, бо може спокійно дивитись на рухи птахів. А скільки людей не має часу вгору глянути, ховаючись від смерті, а скільки молодих і життєрадісних не побачить їх ніколи!

Додому повертався помічник лісничого аж надвечір — хотілось бути якомога більше віч-на-віч з природою. Вільними від роботи хвилинами читав, умостившись на улюбленому дубовому пеньку, або мріяв про майбутнє, мріяв про вищу школу, але ніяк не міг уявити собі, де вона буде, в якому краю, якою мовою доведеться вчитись. Може, й українською? Адже мало які зміни можуть трапитись після оцієї війни! Іще він мріяв побувати на великій Україні. На тій Україні, звідки вийшов Котляревський, Шевченко, Леся Українка, але вільній, про яку мріяли весь свій вік ці великі люди, що репрезентують у світі його націю, але, на жаль, не державу.

Удома він мусив звітувати, що чув і що бачив. Часописів тоді не було, з Росії вони приходили дуже рідко, а до лісничівки потрапляли ще рідше: занесе з собою, бувало, якийсь солдат стару газету, якої сам вживає на куриво, дивуючи цим місцевих людей. Тоді мешканці лісничівки ще не уявляли, що можна курити махорку, та ще й в газетному папері.

Після свого звіту Микола вислухував чутки, що долітали сюди різними шляхами за день. Чого тільки не

було в тих чутках! І потішали, і лякали себе люди взаємно, не маючи найменшого уявлення про війну, якої не бачили досі, ба не чули навіть пострілів.

Минули погідні дні, минуло бабине літо, пооблітало листя з грабів, берез, осик, ліщини, тільки на дубах де-не-де залишились ще рештки кучерів, коричнево-бурих, розхристаних, понурих. Тепер дуже часто полоскали їх дощі, розчісували осінні вітри.

І в сльотні дні Микола не залишався в хаті. Він зранку одягався тепліше, брав брезентовий плащ поверх одежі, палицю в руки і йшов у ліс. Він любив ліс в усяку погоду і пору року. Любив його сумний шум, і перегони хмар на низькому небі, і шелест листя під ногами; любив бачити на тлі рідкого безлистого лісу струнку серну, або зайчика, або барвисті одежі жінок і дітей, що тепер частіше приходили до лісу за хмизом. Він любив порозмовляти з ними, а темою, звичайно, були москалі. Він довідувався, що з москалями люди уже зжились, що москалі кращі від австрійських мадь-ярів, які повивозили в глиб Австрії, до Талергофа невинних людей, а частину їх перевішали на придорожніх деревах та телеграфних стовпах за те тільки, що ті називали себе русинами. А ці, хоч ворогами вважаються, годують мало не половину села, озувають, одягають. Швидко забували люди Австрію і говорили про неї хіба тоді, коли згадували своїх близьких, яких забрала Австрія на війну.

Сердечність солдатів, їх широка натура вражали бідного галицького селянина, вражали і дивували.

Франка Комуницька — бідна жінка, чоловіка її забрали до війська ще на початку війни, — зустрівшись з Миколою в лісі, оповідала:

— Паничу, там у них того багатства без ліку! Прийшло їх якось до хати три і з порога: “Мамаша, топі пєчку!” Я вже знаю, що топити — по-їхньому палити. Було в мене трохи того хмизу, що я з лісу принесла, розпалюю. А вони наоббирали бараболь, накришили в горщик, наклали туди шматків сала замість води, їй-богу, правду кажу, і в тім салі варять бараболю. Я, відколи живу, такого не чула, не то що не бачила! Наварили, насипали в миску і до мене знов: “їж, мамаша!”

Франка була захоплена: для неї картопля в салі була нечуваною розкішшю. Микола намагався переконати

З В. Гжацький, т, 2

65

оповідачку, що і в Росії не рай на землі. Що під час по-сух вигибали цілі села на Поволжі, що голод був частим гостем у селянських і робітничих хатах.

— Тут солдати живуть сьогоднішнім днем,— говорив він. — Може, де вкрали сала та й варять у ньому картоплю. Удома, будьте певні, так не варили б.

Проте він не був певний, що переконав жінку.

Микола вів тепер багато подібних розмов. З того часу, як став помічником лісничого, люди збирали хмиз вільно. Він довів Смяловському, що очистка лісу від хмизу необхідна, що в хмизі заводяться паразити і грибки, які шкодять лісові, Микола часто читав тепер і спеціальну літературу і почував себе щораз більш впевнено у лісових справах. Пан Смяловський почав прислухатись до порад молодого лісовода. Можливо, що були й інші важливі причини того, що Смяловський дозволив людям збирати хмиз безплатно.

Найбільш сенсаційних вісток приносила на лісни-чівку Антошка — дружина Федя Мандрика, у домі якої майже завжди зупинялися солдати.

Антошка за своїх дівочих літ служила наймичкою у Миколиного діда. Це було давно, коли ще Микола був дуже маленьким хлопчиком. Федь від непам’ятних часів працював у діда поденно. Він орав, сіяв, молотив. Тут, у діда, ця пара молодих тоді людей познайомилась, а потім подружилась. Дід справив їм весілля, дав у придане ялівку, і молодята пішли в село на своє господарство, що складалось із старої хати, вкритої соломою, і маленького города. Землі у них не було, коли не рахувати півморга кам’янистого перелогу, і з самого початку подружнього життя довелось їм знову йти на поденщину. Федь працював ще в каменоломні каменярем, але робота була там рідко. Антошка — могутня жінка: кремезна, повногруда, круглолиця, темноока, мала товсті ноги і великі чоловічі руки. Федь же був худий, невеличкий, рябуватий, непоказний, завжди квапливий, завдяки чому мав прізвисько “підвіяний”. Село дає іноді дуже влучні назви! Федь і Антошка були бездітні, а це дало привід для нового прізвиська для Федя, а саме: “нутряк”. Казали, що Антошка зраджує Федя. Такі розмови пішли, головним чином, з того часу, як з’явилися в селі солдати і повадились до Федя на квартиру. Можливо, людей завидки брали, що бідняки з того часу стали краще жити, принаймні не голодували. Чутки

про те, що Антошка приймає солдатів, і про більш інтимні справи доходили до лісничівки. Тут сприймались ці чутки гумористично.

Якось Антошка принесла вістку, що москалі будуть панську землю ділити.

— Чи можливо, щоб так було? — питала вона. Микола відповів, що не чув про таке. Зрештою, сидячи в лісі, і не міг чути нічого.

— Хто вам таке казав?

— Солдат казав. Розповідав у нас у хаті, — пояснила Антошка.— І Федь чув.

— Як же це було, якими словами він про це говорив? — допитувався Микола. Вістка була цікава.

— Цього солдата ми знаємо,— почала поволі Антошка,— Служить він в обозі. Ким він там, не знаю, але до нас часто заходить і з нами добре живе, в згоді. Сів він оце вчора на лаві, закурив тої махорки, що від неї аж очі на лоба лізуть, і ні з цього ні з того каже: “Бідно живете”. А в нас ви були і знаєте, що за достатки: старе ліжко, ще моєї небіжки мами, скрипучий стіл, обдерта порожня скриня, під стінами лава, та й усё. Підлоги нема, долівка, а від неї — сирість, а з сирості раматус *, Як ніч прийде, то крутить ноги і руки, що заснути не можеш, як би не натрудився за день. Мій на тоту мову солдатову каже: “Звідки, мовляв, багатству взятись, з отих рук, що все життя на чужих токах хліб ціпом молотять або чужим плугом чужу ниву орють?” — “Своєї земельки нема?” — питає солдат. А вже він не молодий, як то бувають жартівники, не якийсь вітрогон, а людина літня і бувалий, на японській війні був і багато світу бачив.

Чоловік мій відповідає, що маємо, каже, півморга кам’янистої, на якій нічого не родить, бо угноїти нічим, своєї худоби нема, та й обробити її нема чим. І плуг, і коні треба брати під відробок, а береш їх від багача тоді, як він своє обробив. От тут і будь мудрий. Так мій йому каже. А солдат щось подумав та й питає: “Про дев’ятсот п’ятий рік чули?” Так, ні з цього ні з того. Мій знизав плечима: “А не чули,— каже, — ні”.— “Колись почуєте,— сказав солдат.— Тепер незручно про це. Раз ви про той рік нічого не знаєте, то й гово-

1 Раматус — ревматизм (перекручене слово).

З*

67

рити вам поки що нема чого. Одно вам скажу,— це він так — одно — каже,— вам скажу, але тримайте язик за зубами, як тільки війна скінчиться, коли б вона не скінчилась, чи через рік, чи через два, буде те, що було після японської війни. Але тоді буде щось більше, ніж у 1905 році. Тоді будуть ділити землю. Розумієте?” — “Як не зрозуміти,— каже мій.— Панську землю поділити не штука”.— “Мало ви зрозуміли,— говорить до мого солдат, ніби аж з серцем.— Але нічого,— каже,— чекайте терпеливо кінця війни, а тоді вже згадаєте”.

— Цікаво,— сказав задумливо Микола.— Де б того солдата побачити? — спитав по хвилині.

— У нас,— з готовністю сказала Антошка.— Приходьте, коли хочете. Як не буде його на той час удома, ми покличемо. Як ви скажете, чи могло б таке бути? — питала Антошка.— А що воно було після тої війни російсько-японської, ви не знаєте?

— Революція була.

,— А як із землею? Чи може таке бути, щоб її поділили? Панську і багатську землю поділити поміж бідних, що не мають де курку випустити?

— Думаю, що може,— відповів, подумавши, Микола.— Але коли це буде, хто зна…

На цьому. розмову було закінчено. Микола попередив Антошку, щоб ні вона, ні її чоловік нікому про це не говорили, бо могли б підвести солдата. Самому ж ця мова глибоко запала в душу. Відповіді на питання Антошки не міг знайти. Замало знань він виніс із гімназії. Треба було знати більше, читати більше, а потрібної літератури не було.

“Що, якби піти до солдата, поговорити з ним? — подумав Микола, але зразу ж і відігнав від себе цю думку.— Солдат може подумати, що я вивідую. Ні, з цього нічого не вийде”.

Того вечора повернувся Микола додому сумний, невеселий. На питання, що з ним, сказав, що погано себе почуває, чим перелякав батьків. Почалось, як завжди в таких випадках, мацання голови, міряння температури, одначе температура була нормальною, і це внесло заспокоєння в родину, але не в душу Миколи. Він не розповів, які питання його мучили, бо перелякав би батьків, особливо діда. Це були проблеми революційного характеру, а революції в хаті боялись, не уявляючи, що значить оте страшне слово. В Австрії за життя діда

1 батьків революцій не було. Батьки Миколині знали, звичайно, про польські повстання 30-го і 63-го років минулого століття, мали поняття про французьку революцію, та й то більше з романів про ті часи, ніж із історії, чули, нарешті, про революцію 1905 року, але це було в Росії, яку вивчали більше з листівок-репродук-цій деяких картин Третьяковської галереї, популярних в Галичині; про Росію мали уявлення, як про країну тюрем, Сибіру, жандармів. Книжок з історії революційних рухів у Росії, зокрема книжок про революцію 1905 року, в Галичині тоді майже не було. Якщо й була яка брошура, то тільки нелегально. У великих містах і робітничих гуртках при заводах і залізничних майстернях ще можна було дістати подібну книжку, а в містечках і селах їх не було і в гадці. Він промовчав про розмову з Антошкою, одначе вирішив за всяку ціну дізнатись чогось більше і про революційні рухи дев’ятсот п’ятого року, і про соціальні проблеми, які порушив перед Антошкою і її чоловіком невідомий солдат. Йому допоміг випадок.

14

Одного зимового вечора, повернувшись із лісу, Микола застав у кухні гурт солдатів. Були це на перший погляд здебільшого люди літні, видно, ополченці-хрес-тики1; два з них, з великими бородами, відразу впали у вічі. Солдати, як видно, прийшли ще до обіду, бо вже добре познайомились з усією родиною, а з бабою у них зав’язалась уже справжня дружба. Побачивши цю картину, Микола очам не повірив, що баба, яка ніколи в житті не бачила ворожого солдата, пустила в хату шість здорових дядьків, вони заповнили собою мало не всю кухню, а вона, і рада, і гостинна, подає їм то окріп, то посуд, дає їм молоко, картоплю, та ще й припрошує, щоб їли. У вчинках цієї літньої жінки виявилась вся глибина материнської любові. Услужуючи солдатам, вона думала про власних синів, що, може, як і ці, терлись по чужих кухнях. Може, і їм якась добра мати подає зараз кухоль молока і окраєць хліба? Вона не говорила про те, що думала, але це видно було по її замислених добрих очах.

І Ополченці носили на шапках, по формі, хрестики. їх так і називали.

Микола з порога привітався. Знайомити взявся найменший серед них ростом солдат Лебеденко. Побачивши Миколу,— а він уже знав про нього з розповіді матері,— підійшов, сам представився і почав представляти Миколі своїх товаришів. Він підводив хлопця до кожного солдата зокрема, називав його прізвище і жартома давав йому смішну характеристику.

— Оцей, з рудою бородою, зветься Сіманов Іван Петрович. Силою дорівнює Іллі Муромцю, з рогатиною іде на ведмедя, виріс в лісах Сибіру, кацап, по-нашому не розуміє.

— Врьот, разумею, — відгризався Сіманов, потиснув руку Миколі, і справді так, що хлопець мало не крикнув.

— Це Петров Петро Петрович, киржак-бородач, з Алтайського краю, тютюну не курить, з чужого кухля не п’є, хіба що горілку.

— А оце Жилкін Іван Іванович — наш співак, сара-товець. З голосом його познайомитесь по вечері, якщо поїсть у міру, бо недоївши чи переївши — не співає.

Високий, чорний і худий Жилкін встав і потиснув руку Миколі.

— А це,— вів далі Лебеденко,— наш друг Шеста-ков Павло Онисимович, за рік перед війною одружився, має молоду і гарну жінку і не боїться, що вона його зрадить.

— І не боюсь,— сказав гордо Шестаков, тиснучи руку юнакові.

— Ну, і наймолодший серед нас красень грузин Костя Надарашвілі,— закінчив Лебеденко.

— А про себя нічаво не сказал, хохол,— обізвався бородач Сіманов.— Ето, к вашему свєдєнью, велікій спорщик. Вечно спорит, всєм недовольний.

Товариство засміялось і взялось до перерваної вечері. Просили до вечері Миколу, але той відмовився. Микола почав уважніше приглядатись до Лебеденка і побачив, що лице в нього, хоч і молоде на перший погляд, вкрите зморшками, що має воно сліди важких переживань, що в його веселих очах блискають іноді вогники непримиренності.

За вечерею Микола довідався, що солдати прийшли надовго, може, й на місяць, що вони рубатимуть ліс на окопи і бліндажі. “Перебування на лісничівці солдатів, та ще таких хороших, якими вони здалися з першого погляду, урїзноманітить однотонне життя”,— думав юнак. А головне, це буде охорона від різних неприємностей, яких могла щодня сподіватись самітна хата в лісі.

— Солдатів привів сюди офіцер,— розповідав братові Євген.— Кінь невисокий, але гарний, темно-гнідий. З довгим хвостом. Сідло на ньому якесь дивне, вузьке, дерев’яне, зі шкіряною подушкою. Я ще такого не бачив. Офіцер думав у нас зупинитись, але побачив, що тісно, і вирішив замешкати у Могильниці. Знайшов там гарну хату край села. Йому наші солдати кажуть “ваше благородіє”. В їхній армії так прийнято. Смішно, правда?

Другого дня удосвіта партія солдатів на чолі з Миколою, що мав показати ділянку, вийшла в ліс. Було морозно. У лісі ще ледь сіріло. Дерева, вкриті інеєм, застигли від холоду. Не рухалась ні одна галузка. Під ногами скрипів перший сніг, що тоненьким, немов тюлевим, покровом укрив землю. На його тлі тут і там зеленіли ще окремі стеблини трав, які вперто не жовтіли і не схилялись перед морозом. Солдати йшли весело, бадьоро, і їхня хода поступово будила мешканців лісу. Застукав дятел об сухий стовбур своїм сильним довгим носом, із вершечка дуба зірвався і полетів у бік від дороги яструб, який, коли б не розбудили, ще деякий час дрімав би, заверещала перелякана сойка, виглянула на цей крик білка з дупла, а сірий заєць, що тільки-но зігрів місце під кущиком, зірвався мов наві-жений і спросоння пробіг перед самими ногами солдатів. На нього тюкали, кричали, поки не зник у кущах.

— Для мисливця, який вийшов на полювання, нема більшого щастя, як заєць перебігає дорогу. Тоді куцому, звичайно, далі не бігти,— сказав Сіманов.

— За що їх, бідних, б’ють? — відізвався Шестаков, що йшов збоку, похнюпившись, і про щось уперто думав.— Я завжди любив і люблю цю полохливу тварину. За все життя ні одної тварини життя не позбавив і, мабуть, не позбавлю.

— Ти що, старовір? — здивувався Сіманов.

— Ні, православний,— сказав Шестаков.

— А як же з німцями воювати будеш?

— Ніяк.

— Що значить ніяк? Примусять стріляти.

— Що ж, і буду стріляти, але не в людей. Вони мені нічого злого не зробили.

— Тут щось не так,— втрутився в розмову Жил-кін,— якщо німці захоплять Росію, підійдуть під Москву, ти теж стріляти не будеш?

Шестаков задумався,

— Ти мені спершу поясни, як тут бути? — сказав він по хвилині.— Ми от зайняли їхній край і йдемо вирубувати їхній ліс, якого й так обмаль. Це добре?

— Хто ж каже, що добре,— промовив Сіманов і сам заплутався. Пояснити цього не міг.— Як ти скажеш, хохол? — звернувся він до Лебеденка. У всіх важких питаннях солдати звертались до Лебеденка, і його відповіді вважали цілком авторитетними.

Лебеденко стрепенувся. Він слухав уважно і чекав, коли можна буде сказати своє слово.

— Шестаков у багатьох випадках правий,— сказав він.— Ясно, що німці, які сьогодні тримають у руках зброю, прийшли на фронт не добровільно, а під примусом, і кожного зокрема шкода як людину, він такий же нещасний, як і кожен із нас, і його, як і нас, кожної хвилини підстерігає куля. Але привели ту масу і керують ними ті, що хочуть війни: кайзер, всякі архікнязі і князі, графи, поміщики, міністри, генерали і вище духовенство. Так мені здається,— додав він поспішно і звернувся до Миколи, припиняючи дебати.— Далеко ще?

Микола йшов, заслухавшись, не пропускаючи ні слова, сказаного Лебеденком.

— Зараз буде, ще кілька кроків,— сказав він. Розмова повернула на інше. Солдати поглядали на

ліс, який їм доведеться рубати.

— Мєлоч,— сказав Сіманов.

— Не подобається вам наш ліс? — спитав Микола.

— Та нічого, чистенький,— сказав Жилкін. Сіманов глянув на Миколу, потім на Жилкіна.

— Ви щось хотіли сказати? — спитав Микола.

Він намагався говорити по-російськи, підбирав слова, але вимова окремих слів і акцент були жахливі. Проте солдати не сміялись з нього, навпаки, заохочували, хвалячи і запевняючи, що говорить він добре, а як побуде з ними з місяць та повчиться, то говоритиме ще краще.

— Що я хотів сказати? — спитав у відповідь Сіманов.— Хотів і не хотів, бо боюсь, щоб не образився. Це не ліс, що ти, парень, показуєш,— сказав він переконливо.— Це так собі, парк, гайок у кращому разі. У вас, синок, лісів нема, хіба що в Карпатах, кажуть, є ліси великі. Там я не був, не знаю. Ліси у нас, в Росії! Ти б побачив наші північні ліси, сибірські ліси, їм нема кін-ця-краю. Можеш їхати, не кажу кіньми, а залізницею день і ніч, тиждень і два, і все будуть ліси і ліси. А ваш ліс? Нам добре понатужитись, нашій компанії, і за місяць лісу як не було. Порядок у ваших перелісках є, нема що казати, але щоб це ліси були, то ні. їх нема…

Першого ж дня солдати показали, як вони уміють працювати. Микола коли глянув, як полетіли додолу його улюблені дерева, то справді злякався, що через місяць лісу не стане.

Дійсно, що таке чотириста моргів для таких робітників? Микола не думав, що їхня робота відіб’ється так катастрофічно на його улюбленому другові. Він не уявляв, що це, що зараз веселить око і називається лісом, обернеться за тиждень-два в штабелі дров і купи хмизу, які протягом зими розвезуть для різних потреб різні люди, і там, де росли дерева, стирчатимуть тільки голі пеньки, мов пам’ятники на кладовищі. За рік-два і вони зникнуть. їх покриють лісні трави, бур’яни, пень-кова парость, і не знайдеш тут улітку тіні, і зозуля не закує, бо не матиме де сісти, не співатимуть солов’ї травневими ночами, як досі. І юнак уже з неприязню дивиться на солдатів. Чого вони тут? Чого прийшли? Яка сила пригнала їх сюди?

“Але ж вони прийшли сюди не по своїй добрій волі! — пригадує він слова Лебеденка.— Так, як і мої дядьки пішли у цісарську армію…”

А солдати валять і валять дерева, а ті падають на холодну землю зі стогоном розпуки, наче воїни на полі бою, скошені ворожими кулями. До вечора лежали цілі гори деревини. За нею зразу ж наступного дня почали приїжджати на биках обозники, що стояли в селі, і вивозили цей ліс на позиції, які укріпляло їхнє командування.

Вечорами відбувались концерти у кухні, які залюбки слухала вся родина Яворенків — Гаєвських. Тут, у цій кухні лісничівки, перший раз за їх довголітнє існування пролунала “Дубинушка”, “Коробейники” і багато інших російських і українських пісень, яких у

Галичині досі не чули. Улюбленою піснею солдатів була пісня про Ланцова: довга, тягуча. Починав її швидким речитативом Жилкін:

Звенел звонок насчет поверки, Ланцов задумал убежать На тот высокий на чердак…

Після цих слів вступав хор, і тут Жилкін фістулою викидав найдивачніші колінця. Слово “убежать” виглядало як “у-гу-бе-жа-ять”, а “чердак” як “че-гер-да-як”, і ці слова тягнулись безконечно довго.

Українських пісень співав Лебеденко сам, акомпануючи собі на гітарі. Не раз концертував він цілі вечори, і його піснями заслухувались і солдати, і господарі хати. У Лебеденка був гарний баритон, і він умів ним володіти. Він переплітав сумні мотиви веселими, поважні — жартівливими. Від нього тоді вперше почув Микола чудовий романс “Дивлюсь я на небо…” і “Заповіт”, інакше виконуваний, ніж у Галичині. Дуже подобалась усім пісня “Чорнії брови, карії очі” і багато інших українських мелодій, почутих уперше з уст російського солдата.

Після співу йшли оповідання, казки, спогади, жарти. Жертвами жартів ставали по черзі майже всі тимчасові мешканці кухні, але найбільше діставалось маломовному Шестакову. Солдати дратували його тим, що він, мовляв, залишив молоду жінку і що вона його зрадить. Шестаков боронився, як міг, а це якраз і підбивало товаришів на нові жарти.

— Чим ти доведеш, що жінка твоя буде вірна? — спитав одного разу Жилкін, наперед потішаючись, що той не знайде доказу.

— Докажу,— твердив уперто Шестаков.

— Ну, чим? Чим?

Шестаков почервонів, силкуючись щось придумати, але нічого путнього не знаходив і випалив, що його жінка ніколи не зрадить тому, що ніколи не була… без хліба.

Ясно, що “доказ” Шестакова викликав цілу бурю сміху і низку нових дотепів, на які Шестаков більше не відповідав. Він, звичайно, інакше думав, а інакше сказалось. Хотів пояснити, що увесь час дбав про жінку, працював для неї, любив її і за це сподівався вдячності хоч би у формі вірності, а сказав не те.

Подібні жарти повторювались майже кожного вечора, аж через один випадок припинились раз назавжди.

Якось бичатники, що приїжджали щодня за лісом, привезли лісорубам пошту. Серед неї був лист до Шес-такова від його батька. Побачивши листа, він так зрадів, що аж сльози стали йому на очах. Шестаков був неписьменний, як і багато солдатів у той час. Він обережно поклав листа в кишеню гімнастьорки і продовжував роботу, не перестаючи думати, вгадувати, що там, у цьому листі… Час від часу Шестаков обережно виймав листа, дивився на рядки адреси, на марку, яку слинив своїм язиком його батько, і ця марка була така близька йому, що хотілося її поцілувати.

На питання товаришів, що пишуть, відповідав коротко, уривчасто, що листа не читав ще. І тільки по роботі, вдома, попросив Лебеденка прочитати йому, що пишуть, але так, щоб не всі чули, на самоті.

Лебеденко прочитав. Лист починався, як і багато інших солдатських листів, довгими привітаннями та різними побажаннями. Далі батько повідомляв, що жінка Шестакова пустила собі на квартиру австрійського полоненого і живе з ним, не криючись. У першу мить солдат не повірив, думав, що знову з ним жартують, одначе на лиці Лебеденка побачив співчуття. Обвів поглядом усіх товаришів. Вони, видно, догадались — лиця їх зробились суворими, зосередженими. І солдат при всіх гірко заплакав. З того часу вже ніхто з нього не жартував, і не згадував про це нещастя. Може, кожен з них згадував свою дружину? Хто може знати? ‘Досить того, що такі жарти припинились.

15

Після розмови першого дня в лісі Миколі замало було вечірніх концертів у кухні. Йому хотілось одержати відповіді на питання, що засіли в його юній душі, питання, порушені солдатом, що заходив до Антошки,, ї ось цими солдатами. Він був певний, що відповісти на них може тільки Лебеденко. Микола довго шукав нагоди поговорити з ним віч-на-віч, а все не вдавалося: солдати завжди тримались разом, видно, такий був наказ командування, а може, просто не було потреби їм розходитись. Все ж нагода трапилась.

Був день народження Кості Надарашвілі. Того дня товариші звільнили його від роботи в лісі, Миколина мати спекла для нього пиріг; молодий солдат хотів угостити компанію вином, але вина поблизу не було, треба було йти до міста. За вином взявся піти до міста Микола, але з умовою, що з ним піде Лебеденко з рушницею. Тоді ходити одному цивільному було небезпечно, по дорогах часто сновигали поодинці і групами військові піхотинці і вершники. Недалеко від лісничівки стояла частина “дикої” дивізії у величезних папахах і бурках, не виданих в Галичині, і наводила жах на населення самим своїм виглядом. Отже, бажання Миколи, щоб його супроводжували, було виправдане. Лебеденко охоче погодився, і хлопці пішли. Лебеденко з рушницею, як він казав, на всякий випадок.

Дорога до містечка йшла увесь час лісами. Хлопці минули свій ліс, перейшли по камінні невеличку лісову річку і подались угору> в Будаиівський ліс. Дорогу цю, хоч і важку, вибрав Микола навмисне, щоб не зустрічати людей. Отут, у дорозі, на самоті, Микола поставив перед солдатом свої питання.

Лебеденко бачив уже на початку дороги, що хлопець нервує, неначе збирається про щось говорити і не може почати, а проте не думав, що розмова буде саме на таку тему.

— Чому ти про це питаєш? — здивувався солдат.

— Хочу знати. Мені соромно, що я досі нічого не знаю, соромно, але я не винен.

Очі Миколи були такі по-дитячому правдиві, що Лебеденко не сумнівався в його щирості.

— Пробачте, хотілось би знати хоч трохи про революцію дев’ятсот п’ятого року. Ви, мабуть, добре про неї знаєте.

Лебеденко усміхнувся.

— Ось про віщо ти! Добре, тож слухай.

І Лебеденко розповів Миколі про жорстоку експлуатацію, яка панує в Росії, про війну з Японією та її безславний кінець. І нарешті про Дев’яте січня 1905 року, про розстріл мирної демонстрації петербурзьких робітників, що йшли з петицією до царя.

— Цей розстріл і був початком першої російської революції,— закінчив Тарас Іванович.

— Ви були там? — спитав Микола.

— Ні, я був тоді в Харкові. З того дня почався революційний рух, який охопив усю Російську імперію. Питаєш, що таке революція? В усіх містах і містечках почались масові страйки, на всіх заводах і фабриках робітники кинули роботу. Стали заводи і фабрики. Стали навіть залізниці, пошта. Я працював тоді на великому паровозобудівному заводі “Гельферіх-Саде”. В потоці багатотисячної робітничої маси я йшов на демонстрацію. В кінці Петінки — є така вулиця в робітничому кварталі міста — нам перегородили дорогу кінні поліцаї. Почалась бійка. Робітники розібрали брук і закидали поліцаїв камінням, а за те дістали кулі. Почалась перестрілка. У багатьох робітників були револьвери. З’явились поранені. Поліція відступила, щоб загородити нам дорогу на Московській вулиці. В сутичці я розбив голову поліцаєві, а сам був поранений. У такому стані забрали мене в тюрму. Решту демонстрантів розігнали козаки, викликані губернатором. Почались масові арешти в місті. Величезна, багатркорпусна і багатоповерхова, обнесена високим муром тюрма на Холодній горі була наповнена демонстрантами. Потім суд, після якого багато наших товаришів потрапило в Сибір на каторгу; я відсидів рік.

— А як же по селах? — допитувався Микола.

— По селах також почались заворушення. Селяни палили маєтки своїх поміщиків, палили садиби, скирти збіжжя на полях, руйнували машини, інвентар, ділили поміщицьку землю.

— Значить, це правда?

— Що саме?

— Що ділили землю?

— Ділили, та не доділили. Прийшли і на села загони солдатів та козаків, викликані поміщиками, побили селян, проводирів вивезли в Сибір, частину відправили в тюрми і таким способом встановили “порядок”.

Лебеденко замовк; мовчав і Микола.

— Скажіть, чи може бути, щоб тепер землю ділили?

— Не розумію, що ти кажеш,—промовив солдат.— Коли мають ділити: сьогодні, завтра?

— При вашій, російській владі. Наші поміщики повтікали до Австрії, їхня земля тепер нічия.

— Так ти зрозумів! Ні, такого зараз не буде. Треба нової революції, щоб це зробити. Якщо ділити, то в усій Росії, не тільки в Галичині. А до цього царський уряд не допустить, бо він складається з поміщиків і сам цар поміщик. Розумієш тепер?

— Розумію,— сказав Микола. Лебеденко глянув на хлопця і усміхнувся.

— Погано, що ти так мало розбираєшся в політиці,— сказав він.

— Сам знаю, що погано,— почав майже крізь сльози Микола.— Соромно перед вами, але що можна було зробити? У школі нас того не вчили, газети не писали, книжок таких не було.

— Да! — з жалем сказав Лебеденко.— І про Леніна не чув? — спитав він.

— Чув,— збрехав Микола.— Чув, але мало. Ви розкажіть.

— Про Леніна двома словами не скажеш. Ленін — вождь більшовицької партії і революції. Його гасло таке: “Перетворити війну імперіалістичну в війну громадянську”…

Перед Миколою ставали нові проблеми, нові питання, не чувані раніше і без допомоги не розв’язані. Лебеденко вже не був той безжурний веселун і співак, яким він здавався спершу хлопцеві. Микола почував себе перед ним маленьким неуком, і йому було соромно за своє незнання, за всю наївність, соромно перед цим таким простим на вигляд і скромним солдатом.

“Від цієї людини можна багато навчитись”,—думав Микола.

Проте багато навчитись не довелось. Ще кілька разів вони розмовляли в лісі під час лісоповалів. Лебеденко розробив навіть певну систему семінарів для Миколи, але раптом усе обірвалося. Солдати закінчили рубку і через два тижні по тій першій пам’ятній розмові в лісі, по дорозі до міста,— відійшли. їх проводжала вся сім’я як рідних.

Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:

— Розмову нашу в лісі не забувай. Книжечки діставай, читай, придадуться.

Того дня Микола вперше по-справжньому відчув, що він уже дорослий, а водночас зрозумів, кого втрачає у цій людині в солдатській шинелі. Ця людина розширила його обрії і показала світ, як буйний вітер, що, розігнавши хмари, відкриває очам синє небо і сонце.

Закінчивши гімназію, Микола думав, що вже може себе зважати освіченою людиною, а зіткнувшись з життям, побачив, що ще далеко до цього. В чому ж справа, хто винен, чи сам, чи домашнє виховання, чи школа? — запитував себе юнак. Він поринув у думи, перед очима, мов у фільмі, проминуло все його свідоме життя, починаючи від раннього дитинства.

16

Дев’ятилітній хлопчак Микола прокинувся в той час, як няня Маринка прийшла запалити в кімнаті, де він спав зі своїм молодшим братиком Євгеном, і кинула на підлогу оберемок дров. Цього разу дівчина так сильно грюкнула дровами, що він відразу сів на ліжку. В кімнаті було темно і холодно. Крізь дірку в шторі продиралось світло сірого зимового ранку.

— Як надворі? — спитав Микола, протираючи кулаками очі.

— Ой, там снігу навалило такого! Падав усю ніч і зараз іде! І гарно надворі — біло-біло! Вставай швидше!

Микола почав швидко одягатись. Маринка за цей час розпалила в грубці, підняла штору, і хлопець побачив частину даху Шкоропадового хліва, вкритого товстим шаром снігу, і ворону на паркані, що, розпускаючи хвіст і хитаючись, жалібно крякала. Микола знав уже з досвіду, що ворона кряче на сніг, отже, все заповідалось непогано. Мрії хлопця зводились до того, щоб на зимові канікули, які припадали на різдво і мали розпочатись через кілька днів, був сніг. І ось він ішов цілу ніч, а судячи з воронячого крякання, йтиме ще.

Микола розбудив брата, який не дуже охоче розплющив очі, і вийшов у кухню. У кухні було тепло. Тут уже давно палилось, на плиті грілось молоко, у високому кофейнику стояла готова кава, але біля плити не було нікого. Умившись, він пішов до кімнати батьків, щоб сказати їм добридень. Батько й мати, як видно, давно встали, бо мати, одягнена, стелила ліжка, а батько кінчав голитись, що він робив акуратно щодня. В окремому маленькому ліжечку сиділа шестилітня Зі-на і, дуже незадоволена чимось, терла очі. Це була особа маленька, хвороблива і деспотична. В її коротенькому житті трапилась пригода, яка викликала сміх в усій родині і в колі близьких знайомих. Дівчинка вночі впала з ліжечка, а прокинулась аж через деякий час від холоду на підлозі. Прокинувшись, почала рачкувати і, натикаючись на різні предмети, шумом розбудила батьків. Перелякана мати засвітила свічку і, побачивши доню в такому вигляді, спитала, що вона там робить.

— Десь нема моїх подусків,— відповіла Зіна.

Брати називали її Бідою, бо так якось, пестячи, назвала її мати. Дівчинка спершу протестувала, потім звикла, і це прізвисько стало її другим іменем.

— Бідко, вставай, сніг надворі,— шепнув таємниче Микола, кивнувши головою в бік вікна.

Зіна вдала зразу, що не чує, але, як тільки батьки вийшли до кухні,— мати доварювати сніданок, а батько вмитись,— злізла швидко з ліжка і боса, в одній сорочині, видряпалась на батьків письмовий стіл, що стояв біля вікна. На столі сидів уже Миколка. Цей стіл був улюбленим спостережним пунктом усіх дітей. З цього місця вони щодня стежили за рухом на вулиці, що тягнулась попри школу в кінець села, і бачили не раз багато цікавих речей. Зараз вулиця була чудесна: на дахах хат, на дорозі, на деревах, на плотах, усюди, де оком глянь, лежав шар білого холодного пуху. Вулицею йшли гуртками і поодинці до школи діти. Йшли в різноманітній одежі: у власних кожушках, у материних кофтах і батьківських куцинах, у чобітках, черевиках ї великих чоботях з когось дорослого; усі з полотняними білцми торбинами через плечі і з каламарями на шнурочках у руках. Хлопчаки бавились по дорозі, кидались сніжками, кричали, сміялись, дратували собак, що з лютим гавкотом вибігали з придорожніх дворів, дівчатка йшли звичайно парами, про щось своє зосереджено розмовляючи. Серед школярів ішов Іван Дума, задушевний приятель Миколки. Порівнявшись зі школою і побачивши Миколу у вікні, він показував руками і головою, що пора до школи.

Микола заздрив тим дітям. Насамперед, що вони мешкали далеко від школи і могли йти до неї засніженими вулицями, могли бавитись по дорозі, а йому треба було тільки перейти через кімнату і коридор, щоб бути в класі, а тому ніколи він не бачив по дорозі ні снігу, ні інших радостей, що криє в собі широка сільська вулиця. Микола заздрив селянським дітям ще й тому, що їм усе дозволялось: і йти розхристаними, в незастебнутих кожушках, і без рукавиць, і скидати шапки на вулиці, коли жарко, і валятись у снігу, ковзатись на підборах у замерзлому рові, і бавитись коло криниці, де намерзає взимку ціла гора льоду,— а йому, синові вчителя, до того ж і директора школи, нічого цього не дозволялось. Микола вважав себе завжди покривдженим, а часом просто нещасним.

З Іваном Думою Микола здружився від того часу, як почав готуватись з ним разом до гімназії. Гаєвський намовив старого Тимка Думу віддати свого одинака Івана до гімназії. Іван був одним з найздібніших учнів у класі, і шкода було, щоб хлопець змарнувався. Старий Тим ко опирався, не хотів, але директор наполягав, і Тимко погодився. Минув уже другий рік з того часу, як хлопці разом вчаться. Загальні предмети вони вивчають разом з усіма дітьми, під час шкільних занять, а три рази на тиждень залишаються у класі, як учні розійдуться додому, і годину вчать німецьку мову, необов’язкову в звичайних сільських школах, і арифметику — за програмою для вступу до гімназії. Миколі наука нелегко дається, він лінивий, уроків не вчить. Думі ж наука йде добре. Він пильний і здібний, вчиться акуратно. Одне у нього смішне, що шепелявить. Німецькі слова, та й українські, виходять у нього іноді курйозно. Зате пише добре, а в Миколи і ця справа стоїть гірше.

Побачивши крізь вікно приятеля, та ще й після того, як той поманив його пальцем, Микола побіг просити маму, щоб та швидше давала їсти, але мати якраз несла сніданок в кімнату, і він зіткнувся з нею на дорозі.

— Чого ти поспішаєш? — здивувалась мати.— Маєш ще час, підеш разом з татком.

— Ні, мамусю, я хочу зараз. Дозвольте мені піти через дорогу.

Іти “через дорогу” називалось: вийти чорним ходом на подвір’я, обійти школу і увійти до неї з парадного, як усі діти. Різниця була велика. Через кімнату в коридор не треба було тепло одягатись, але й нічого не побачиш, а “через дорогу” треба було обов’язково брати на себе тепле пальто, шалик і шапку, на ноги калоші або снігівці, на руки рукавиці. Без цього вихід з хати взимку був заборонений, але тоді можна було подихати свіжим зимовим повітрям, побігати і покидатись сніжками.

Мати не хотіла дозволити, резонно доказуючи, що не варто на дві-три хвилини натягати на себе стільки одежі, коли можна пробігти через кімнату без усіх цих приготувань. Але син так жалібно просив, що вона нарешті погодилась.

Поснідавши п’яте через десяте, Микола миттю одягнувся, вхопив ранець з книжками і вибіг з хати. Надворі було чудесно. Насамперед страшно тихо, так тихо, що чути було, як півень співав десь у кінці села, як билось з радості власне серце. Подвір’я було вкрите пуховим покривалом, на якому виднілися сліди до хліва, де стояла корова, і до дровітні, де великий Федь, високий старий чоловік, рубав дрова.

Микола вийшов на вулицю. Сніг уже не падав. Вулицею їхав перший раз цієї зими санками, запряженими парою коней, багач Зеленський з сином, певне, в ліс по дрова. Микола позаздрив синові багача, що може їхати куди хоче і не мусить іти в школу, коли надворі така краса. Микола глянув на фільварок, що тонув у тумані. Палац поміщика був оточений старезними тополями, над якими літали і кричали зграї ворон і галок. Від його двора віяло завжди чимсь таємничим. Можливо, тому, що батьки не дозволяли Миколі ходити до того двора, а може, того, що там були невидані собаки, зустріч з якими була небезпечна.

Микола вийшов по сходах на ґанок, де стояла мітла і де діти мусили перед входом до класу обмести ноги. Він теж обмів свої черевики і зупинився на мить, щоб вдихнути ще раз запах зими. Йому хотілося змерзнути, щоб прийти в клас червоним, як селянські діти. Можна б скинути на хвилину пальто; але це була небезпечна справа. Хтось міг побачити з вікна, і тоді вже ніколи не пустили б у школу “через дорогу”. Микола обмежився тим, що скатав снігову кульку, відкусив шматочок, від цього холодок пішов по всьому тілі, і пішов у клас, де його з нетерпінням чекав Іван Дума. Не давши Миколі навіть роздягтись, Іван розповів, що коло млина ріка вже добре замерзла і діти ковзаються, і що він змайстрував справжні санки-копаниці, якими не то що з гори спускатись, але в які можна й коня запрягати, і що, як тільки “розпустять” на свята; вони будуть спускатися з гори коло цвинтаря, і він певний, що санки летітимуть аж до ґуральні.

Микола дуже любив Івана Думу. Це був призвідник усіх забав. З Іваном вони купались, ловили рибу, раків, ходили в ліс по гриби і ягоди, взимку ковзались на ковзанах і спускалися з гори на саночках. Микола дуже любив також свою сестру і брата, і з ними він бавився, але вдома. Це були малята, з ними за межами подвір’я нічого було робити. Тому Іван Дума став незмінним другом і товаришем усіх Миколиних забав.

— Ти зивчив урок з німецької? — спитав Микола, коли Іван закінчив свою розповідь.

Іван знизав плечима.

— Коли ж я мав вивчити? Я був зайнятий санками,— відповів він.— Ти не думай, що такі санки можна зробити за день. Я вже на них тиждень потратив,— збрехав він, не моргнувши.— Але урок я вивчу,— заспокоїв він друга.— До кінця занять ще далеко. Як тільки твій тато займеться з третім класом, я й вивчу.

Довжанська чотирикласна школа, як, зрештою, всі чотирикласні школи, розміщувалась у двох класах. В першому відбувались зранку заняття другого класу, а після обіду — першого, що називався колись “шту-бою” 1, а третій і четвертий класи займались уранці в одному залі, поділеному умовно проходом між двома рядами парт. Перед цим проходом був поміст, або, як його називали, “градус”, на ньому — стіл і стілець учителя. З правого боку від учителя — класна дошка. В кутку стояла шафа з різними паперами, актами і канцелярськими приладдями. Над столом учителя висів у золочених рамах портрет австрійського імператора Франца-Йосифа Першого, кругловидого діда з характерно виголеною бородою і двома білими кущиками волосся на лицях.

Точно о восьмій годині у клас входив учитель. Діти вставали і всі разом читали молитву старослов’янською мовою, звичайно, абсолютно не розуміючи значення слів, у чому, зрештою, і полягала святість молитви. Потім усі сідали, і починались заняття. Відбувались вони так: третьому класові, що сидів на лівому від учителя ряду парт, задавалось переписати з книжки певну кількість рядків. Це називалось “тихим заняттям”. Третій клас дійсно тихо писав, а з четвертим велось заняття усно. Учитель або пояснював новий матеріал з арифметики, або опитував учнів, викладав географію, або велів учням читати з книжки заданий попереднього дня додому розділ. Так минала шкільна година. Після

Ш т у б а — певне, від німецького слова die Stube — кімната.

перерви четвертий клас діставав подібне заняття, а з третім проводилась робота по відповідній програмі усно. Під час такого тихого заняття Дума Іван гадав вивчити урок з німецької мови, ця практика ніколи не мала успіху, і на уроці німецької мови, який відбувався по закінченні загальних занять у школі, доводилось за це покутувати. Миколу з помилками в диктанті, підкресленими червоним олівцем, відправляв батько до мами. Це була дуже неприємна процедура. Мати докоряла синові, іноді навіть плакала, він плакав також і обіцяв виправитись. Іван ніс свій зшиток до свого батька, і Тимко Дума ретельно перераховував помилки синові на його штанцях прутом.

Другого дня Іван, звичайно, хвалився, що не дуже болісно, але хто то міг перевірити?

Бувало, що обидва учні діставали заслужену кару за невивчені уроки тут же, на місці. В таких випадках учитель не відсилав ледарів нікуди, а всипав їм сам, тростиною, заслужені порції. Для Миколи це було гірше, ніж іти до мами з помилками в диктанті, бо тоді плачу і голосінь матері все одно не уникалось, а соромно було перед своїми малятами, хоч вони ніколи з того не сміялись.

Настав довгожданий день зимових вакацій. Дітей “розпустили” того дня швидше, ніж звичайно. Микола прибіг додому найкоротшою дорогою, тобто через коридор і холодну вітальню, в якій узимку рідко коли палили, економлячи дрова. Кинувши книжки на стіл, він прожогом влетів у кухню і побачив Дмитра — візника дідового, що привіз із лісничівки святкові подарунки, між іншим і ялинку. Дмитро обідав за довгим столом. На ліжку, застеленому грубим, домашнього виробу рядном, на якому спала Маринка, сиділи Зіна і Євген і забавляли Дмитра розмовою про коней, пса, телят і тому подібні цікаві речі. Гість слухав, їв і солідно час від часу потакував. Дмитро вмів розповідати і знав багато казок. Діти любили його як рідного. Для нього “призбирували” тютюн, особливо в той час, коли батько набивав ним гільзи. Гаєвський сам не курив, але для гостей завжди тримав цигарки.

Привітавшись і поговоривши з Дмитром, Микола вийшов на подвір’я. Недалеко від порога стояли сани і розпряжена пара коней. Перед ними висіла причеплена до дишла опалка, а в ній січка з вівсом. Коні були прикриті веретами. Вони роздмухували ніздрями січку, вибираючи з неї овес.

Микола виліз на сани і розмріявся про те, як він виросте і буде їздити, куди захоче… А потім почав мріяти про поїздку до діда на різдвяні свята, що мали наступити за кілька днів.

Підготовка до свят-вечора йшла вже з самого ранку. За традицією, на вечерю мало бути дванадцять страв. В домі Гаєвських тої традиції точно не дотримувались, але такі страви, як пісний борщ з ушками, начиненими грибковим фаршем, різні види вареників: з картоплею, капустою і повидлом, голубці з гречаною кашею, кутя, риба, пампушки з трояндовим варенням, були обов’язкові. Діти їх дуже любили. Приготовляла вечерю мати, допомагала їй Маринка. Діти сиділи звичайно наМарин-чиному ліжку, стежили за роботою старших і при цьому самі дуже добре бавились. В повітрі плавали запахи прянощів, які бувають раз на рік і тільки на свят-вечір.

Батько з’являвся в кухні рідко, бо він прибирав ялинку в холодній вітальні, куди дітям не дозволялось заходити. Само деревце ялинки було цього року дуже гарне, пишне, його сам Дмитро вибрав, за що дістав від батька корону, а вже як воно виглядало, вбране золотим “янгольським волоссям” та різнокольоровими свічечками та цяцьками всякими! Ялинку показували дітям але по вечері. А до вечері було ще далеко, ще не все було приготовлено. Вся їжа, до речі, мусила бути пісна, отже, пампушки, наприклад, смажились на конопляній олії — зеленій, пахучій, яку били в олійні напередодні свят. На олії смажився в’ялений судак, якого, крім Маринки, ніхто не любив, проте готувалось його теж заради традиції.

Але нарешті роботи на кухні закінчено, надворі смеркло, з вікна уже не видно хліва, хіба якщо притулити лице до шибки і затулити очі від світла долонями.

На небі з’явилась зірка, а під вікном пролунали дитячі голоси колядників. Заколядували найменші. В маминих кофтах поверх своїх одежин, у великих чоботях з когось дорослого — колядують. Це і традиція, і спосіб добути кілька мідяних монеток на цукерки. Микола має для колядників дрібні гроші. Батько його розміняв цілу корону на самі грейцари для них.

Микола виходить надвір і дає колядникам по грей-цару. Через кілька хвилин приходить друга партія, третя і так допізна. Тим часом Маринка внесла до хатм сніп пшениці, який привіз Дмитро, і ставить його в куток. Цей сніп називається дідухом. Приносить вона і в’язку сіна та кладе під стіл, а потім в’язку соломи і розстеляє по підлозі. Діти починають бавитись у соломі. Вони вдають квочок, роблять у соломі гнізда, кладуть туди горіхи і сідають на них. Маринка зганяє “квочок” і забирає горіхи. Сміх, крик, гам. Забава триває, звичайно, недовго, дітей кличуть до кімнати одягатись і сідати до вечері. До столу сідають батьки, троє дітей і Маринка. За столом мусить бути парне число. По вечері, яка триває досить довго, бо страв дуже багато, хоч їх і мало хто їсть, батьки засвічують свічечки на ялинці, і всі переходять у вітальню. Тут уже напалено, але пахне не жилим — вологістю і лісом. На вікнах виблискують кристали снігу. При світлі свічечок вони грають всіма кольорами веселки.

Діти недовго сидять біля ялинки, їх і вона скоро знуджує, незважаючи на те, що дуже гарно вбрана і сама дуже пишна. Вони шукають нових цяцьок, пригадують старі, торішні і помагають гасити свічечки. Це теж одна з різдвяних приємностей. Малеча гасить найнижчі, дмухаючи на них, а Микола має бляшаний ковпачок на довгому пруті і гасить верхні, як паламар у церкві. Він робить це дуже поважно. В кімнаті темніє, повітря наповнюється запахом диму, деревце тьмяніє, і діти переходять у теплу кімнату, де вже прибрано рештки страв зі стола і де ще можна за столом посидіти. А під вікна підходять все нові колядники. Микола спочатку виносив їм гроші, а потім йому це набридло і він передав решту грейцарів Маринці, щоб вона виносила. Втомлені багатьма враженнями за день, діти сидять недовго і лягають спати, щоб завтра раніше прокинутись,— адже завтра зранку їхати до бабуні в гості. Під вікнами до пізньої ночі горланять щораз старші колядники, але діти вже не чують їх, вони спокійно сплять.

Перед тим, як самому лягти, батько обходить свої чада, прислухається, як вони дихають, мацає малі голівки, чи не надто гарячі, чи не температурить котре. Так щовечора, — ніжний, добрий батько.

До лісничівки всього вісім кілометрів, але збираються вже від досвітку. Чекають тільки саней від діда. Батько часто поглядає на годинник.

— Вже повинні бути,— каже він до дружини.

— Ти знаєш, як там виряджають. А крім того, #ид-но, дорога кепська,— відповідає вона.

Микола втручається до розмови. Він знає, що дорога прекрасна, сам Дмитро казав, а вже кому краще знати, як не Дмитрові. Микола здригається від самої думки про поїздку. Як приємно, коли обарки постукують по полозах і коники легко біжать без понуки, а сани тільки шелестять по втертій дорозі… А ще коли Дмитро дозволить поганяти коні!..

Є одна неприємність від подорожі взимку, а саме те, що мати дуже закутує у зовсім не потрібні одежі, і тоді всі рухи зв’язані. Зате їзда на санях далеко приємніша, ніж улітку.,. Коли й перевернуться, то не далеко летіти, та й сніг м’який, не страшно. Микола не хоче признатись собі, що боїться їхати возом по вибоїстих дорогах, а в лісі інших майже нема. На кожній такій вибоїні, коли він, бувало, перехиляється, в ньому вся душа тікає в п’яти, і він часом аж спітніє зі страху.

Його роздуми перериває Маринка, сповіщаючи, що сани прибули.

— І Бровко прибіг,— каже вона окремо Миколі. Микола прожогом біжить у кухню і вилазить на

стіл. Він побіг би відразу до коней, але боїться пса. Це ж його нещастя, ці пси. Раз, ще маленького, вкусив його собака за ногу, і з того часу він собак боїться. Через вікно бачить, як від коней іде пара, видно, спітніли. Коні виїзні — Ніпон і Лавдон. Першому коневі дали кличку після російсько-японської війни, тоді ця назва Японії була модна, другому просто придумали. З кіньми прибіг Бровко. Пес почуває себе в чужому дворі кепсько і тому, як тільки Дмитро виліз із саней, вискакує на сани і вмощується до сну, а може, тільки вдає, що хоче спати. Все ж то хоч і маленька, але своя територія — ці сани. Микола боїться Бровка, і він значною мірою псує йому настрій. Удень пес на прив’язі, але буває, що він зривається. Микола думає, як би познайомитись з собакою. Він бере шматок хліба, намазує маслом і, тільки-но Дмитро заходить в кухню,— вибігає надвір. З порога кличе пса, але той тільки піднімає голову, насторожується і не йде. Надії на знайомство, особливо на зближення, зникають. Знеохочений Микола кидає хліб у бік собаки. Той, не розуміючи цього, зривається з саней і тікає. Шматок хліба з маслом лежить коло саней в снігу. Хлопець засмучений вертається до кухні. Дмитро сидить за столом, на своєму улюбленому місці, перед ним уже порожня чарка. Він випив і жартує з Маринкою. В кухні, крім них, нікого немає.

— Не хоче Бровко хліба,— скаржиться Микола Дмитрові. — Я кинув хліб, а він, дурний, утік.

— Знайде, не бійся,— потішає Дмитро.

Микола виглядає у вікно і бачить, що собака дійсно вже доїдає хліб. Хлопець веселішає, але не дуже. Знайомство все ж не відбулось, а це перед поїздкою мало велике значення.

— Скажи татові, що я пішов лагодити коні, — промовив раптом Дмитро, устаючи із-за стола,— Можна вже їхати.

Микола побіг до кімнати, а через десять хвилин уся родина, одягнена, як на Північний полюс, вийшла з хати. На батькові хутро і поверх нього великий баранячий кожух, підперезаний ременем, на матері пальто з лисячим коміром і велика тепла вовняна хустка. Малеча також одягнена так, що очей не видно. Сестричку ще вивели за руку, а маленького Євгена Маринка винесла і поклала в сани, як якусь річ. Микола від хустки відпросився, бо не випадає хлопцеві в хустці, але мусив обіцяти, що як тільки відчує найменший холод — негайно скаже про >це.

Як тільки батьки і малеча біля них розсілись, Маринка накинула на них бараницю — велике покривало з баранячих шкур, покрите зверху сукном, а по краях обшите червоною облямівкою.

Микола сів біля Дмитра, обгорнув за наказом матері покривалом коліна, і коні рушили. Спочатку побігли шпарко, поки не розігрілись, а вже на другому кілометрі втомились і пішли поволі.

Дорога була важка, снігу випало замало, і санної ще не було. Дмитро потішав, що в лісі краще. І справді, так воно й було. Але поки добрались до лісу, всі потомились: коні від важкого ходу саней, а пасажири від сидіння.

Ліс був казково чудесний. Дерева, вкриті інеєм, стояли величні й радісні, бо сонце своїм скісним промінням відбивалось в міріадах крихітних дзеркалець, розвішаних на галузках, і грало різноманітними кольоровими вогнями.

Минули Слобідський ліс і в’їхали в рідний Могиль-ницький. Коні, почувши стайню, побігли швидше, і незабаром Микола побачив високий тин з острішком, що відмежовував садибу від лісу. Вкритий снігом тин виглядав здалека як оборонний вал. Недалеко від дому вискочив з придорожніх кущів заєць. Бровко пустився було за ним, але, побачивши, що не дожене, вернувся на дорогу і, гавкаючи, побіг додому давати знати, що їдуть гості.

Перший день різдвяних свят, як, зрештою, і великодніх, ставав днем зборів всієї родини у її родоначальників — діда і баби. У ці дні тут завжди гамірно і весело. Родина дружна, отже, її з’їзди, хоч рідкі, були завжди теплі, приємні. Та найприємнішими були вони для внуків дідових, тобто для малих Гаєвських.

Виборсавшись із одежі — хто самостійно, а хто ще з допомогою матері — і привітавшись з усіма присутніми по старшинству, як учили вдома, дітвора розповзлась по кімнатах. їх було всього три, але кожна мала свій смак і запах. І дійсно, чимось специфічним пахло у кожній кімнаті. Діти роздивлялись спершу, чи змінилось що від останнього їхнього тут побуту, але тут цілими роками нічого не змінювалось і не мало права мінятись. Дітей завжди хвилював письмовий стіл. Там мусило бути багато чудових, просто казкових речей, одначе доступ до цього стола дітям був заборонений. Більш доступним і дуже приємним був трикутний столик. На ньому стояло багато різних дрібничок — фігурка Наполеона, балерина, синя собачка в суцільній скляній кулі, дуже кумедна. Та найцікавішою була статуетка папи римського Лева XIII, що виглядала, мов із шоколаду. Бабське, старе, поморщене лице папи було завжди єхидно усміхнене, неначе він радів, що має в руках молитовник, подібний до плитки шоколаду. Малечі завжди кортіло полизати фігурку, особливо молитовник. Дорослі говорили, що папа святий і тому лизати фігурку непристойно, але Микола, єдиний, що міг дістати до фігурки рукою, послинив якось раз пальця і мазнув ним папу, щоб переконатись остаточно, з чого він зроблений. Спроба принесла йому розчарування: фігурка була не солодка, а, навпаки, солонувата і відгонила чимось неприємним. Це відразу понизило значення папи і його святість в очах дітей.

Інакша, але не менш цікава була друга кімната, середня, де спали дад і баба. Найцікавішим для дітей в цій кімнаті були килими над ліжками. На килимі над дідовим ліжком виткані собаки: величезний бурий сенбернар з червоними очима і кілька малих песиків різних кольорів і порід; на килимку над бабиним ліжком зображена серна, яку переслідують собаки. Ці два килими завжди притягали увагу малят. Дуже часто ці собаки і серна снились дітям як живі. Діти боялись їх і кричали вві сні.

Над ліжками діда і баби, понад килимками, висіли картини релігійного змісту: Христос і Марія, а в головах бабиних ще й святий Антоній з Падви, що мав хист знаходити згублені речі. Для того, мабуть, його спеціально тримали. Треба було прочитати відповідну молитву, і річ знаходилась. Молитва ця дуже проста ї легко запам’ятовувалась:

Святий Антонію падевський, Ти, громадянине небесний, Нехай буде воля твоя, Хай знайдеться згуба моя!..

Ясно, що той, хто згубив річ, мусив бути гідний уваги святого, інакше він не допомагав, і згуба не знаходилась.

Найцікавішою, хоч і найменшою, була третя і остання кімната. В ній одне лише вікно, що виходило в сад, як і вікно середньої кімнати, але його закривав льох з досить високим дахом, і тому в кімнаті майже ніколи не було сонця.

У кімнаті цій завжди стояли бутлі з усякими наливками, завжди тут чулися запахи бродіння, влітку тут гули бджоли й оси. Над одним із ліжок, над тим, що ліворуч від вікна, висів великий образ, захований у глибині широких рам, точніше, споруди у вигляді каплички або кіота. Перед цією мініатюрною капличкою-кіо-том висіла “невгасима” лампадка, яка майже ніколи не горіла. На порозі ж тої каплички стояв дзвіночок з дерев’яною ручкою. Оцей дзвоник мав силу розганяти грозові хмари, які збирались іноді влітку над лісом. Діти боялись громів, і коли небо вкривали темно-сині хмари, які не віщують нічого доброго, коли в лісі починався той характерний шум перед бурею, а небо перетинали блискавки, діти просили діда, щоб він дзвіноч-

ком відігнав бурю від їхнього дому. Дід слухав, серйозно брав дзвіночок, з певною вірою обходив хату, дзвонив і говорив якусь молитву. Після того хоч і били громи, аж земля стогнала, і лив дощ або падав град, діти перечікували бурю спокійно, вірячи, що хата від грому забезпечена.

Довівши оглядини помешкання до малої кімнати, діти перевіряли, чи є дзвіночок, і, переконавшись, що він на місці, починали шукати нових розваг. Найбільше їх можна було знайти на кухні. Там, під столом, завжди гніздилось дві-три пари голубів. Так повелося від не-пам ятних часів. І хоч бабуня часто виганяла самців, що занадто, бува, розворкуються під столом, а проте поправляла їм солом’яні гнізда, і голуби взимку і влітку виводились в її кухні. Отже, подивитись зблизька на голубів, особливо на молодих, було дуже цікаво. їх дозволялося брати в руки, але в руках вони поводили себе не завжди пристойно і часто бруднили одяг. Приємніше було тримати в руках старих голубів. Вони були ручні і не пручались.

Скоро по приїзді гостей баба подавала святковий сніданок. Це вже був другий сніданок, який складався з холодних смачних закусок. Через три-чотири години — обід. За сніданком і обідом ішли веселі розмови, у яких діти не брали участі. Обідали діти звичайно в середній кімнаті, і подавала їм на стіл мати. Діти, а особливо Микола, дуже любили ночівлю у діда. Вона була цікава своєю небуденністю. Спали насамперед на підлозі, в першій кімнаті, біля письмового стола. Це одне вже було незвичайне і тому приємне. Але справа була навіть не в цьому, а в приємностях перед сном. Звечора, як тільки добре смеркало надворі, Микола біг до стайні. Він оглядав коні, корови, пестив телят, а коли було місячно, йшов за стайню, там по дошці виходив на високу купу гною, з якої виднілася стодола і стіжки сіна, що в сяйві місяця яскраво виділялись на чорному тлі лісу. До стіжків щовечора підходили зайці і серни, яких у лісі було дуже багато. І так це гарно виглядало, мов у казці. Потім ішов до кухні, де вечеряли робітники діда — візник Дмитро і пастух Антошко.

Кухня взагалі вважалася чудовим місцем. Тут можна було поводити себе більш невимушено, вільно, менш офіційно, ніж у кімнаті з дорослими. У кухні завжди був хтось цікавий, бо збирались в ній прості люди;

у кухні можна було почути веселі жарти і цікаві оповідання.

Найраніше лягав дід, а за ним поволі і решта мешканців дому. Микола любив лежати і намагатись не заснути. Як приємно, угрівшись під теплою ковдрою, дивитись на загаптоване морозом вікно, крізь яке виглядає місяць, і слухати гавкання собаки. Проте довго не спати йому ніколи не вдавалось. Поволі затихав увесь дім, засинала стайня. Навіть Бровко заривався глибше в сіно в своїй буді; тільки у кухні все ще довго працювала невтомна, добра бабуня.

У домі Гаєвських рідко нудьгували. Довгими зимовими вечорами батько читав або оповідав щось, мати звичайно шила або вишивала, бо сама вона одягала дітей і себе, а недільними вечорами і вона любила почитати. Микола готував уроки, а потім бавився з сестрою, братом, які до того часу розважалися самі. Любимим місцем, для забави маленьких було місце під столом. Стіл був дубовий, масивний, чотирикутний, ніжки його скріплені між собою двома перекладинами навхрест. На місці пересічення була виверчена дірка, а в неї вкладена вирізьблена для оздоби галка, яка ніяк не претендувала на якусь подобу людини, а проте маленькі, які буквально пішки ходили під стіл не згинаючись, дуже любили цю галку, вигадували з нею найрізноманітніші забави, вбирали її то в хустину — і тоді це була дівчинка,— то в капелюх — і тоді був хлопчик,— робили з неї бабу-ягу і потім самі боялись лізти під стіл.

Дуже любили діти малювати. Батько приносив із класу три зошити для малювання і роздавав їм. Кожне мало свій олівець і гумку. Батько привчав, щоб всі прилади після вжитку класти на місце. На акуратність в роботі і забаві батьки обоє звертали пильну увагу. Хлопці мусили щодня чистити собі черевики і вбрання; сестричка, тому що часто хворіла, звільнялась від цієї повинності. Всі троє повинні були щодня самі вмиватись з милом і чистити зуби, а перед кожною їжею мити руки. Всі троє, коли були здорові, мали зробити вранці гімнастику. Батько поробив дітям, відповідно їх віку і росту, дерев’яні гирки, і тими гирками діти під команду батька виконували нескладні гімнастичні вправи. Кожне з дітей могло малювати, що хотіло. Микола малював звичайно пейзажі, де неодмінно були річка, ліс, вдалині хатка лісничого, десь доконче мусив бути зайчик, або серна, а то й вовк, хоч, правда, іноді важко було відрізнити вовка від серни. Зіночка малювала переважно квіти, і в цьому жанрі вже з дуже раннього дитинства виявила неабиякі здібності. Самолюбство Миколи багато терпіло від того, що менша сестричка випереджала його. Він старався як міг, але не завжди успішно. Щодо Євгена, то він не мав до малювання аж ніякого хисту. Найчастіше малював хату з димарем і димом, поруч коня такої ж величини, як хата, причому кінь звичайно був дуже подібний до хати, а його хвіст — до димаря і диму або й до купи хмизу. Батько потішався, кажучи, що Євген увесь у нього, бо сам батько малювати не вмів. Художній хист старші діти успадкували від матері — художника в усьому, до чого бралась: чи в пошиві дитячого костюма, чи у вишивці, чи в оздобленні кімнати.

Художні заняття дітей відбувались не щодня. Кожний вечір чимось відрізнявся від попереднього. Дуже велику приємність справляли дітям вечірні читання казок. До того ж батько був непоганим майстром художнього читання. Діти заслухувались казками, вони переживали разом з героями казок їхні радості і горе, вони тішились або плакали разом з ними.

Одного разу після того, як казки Андерсена були вже кілька разів перечитані і майже напам’ять вивчені, привіз батько з повітового міста, куди їздив раз на місяць за платнею, невідому досі книжечку “Лис Микита” Івана Франка. І тоді багато вечорів заповнила ця чудова казка. Почались нові забави — ставилися сценки з “Лиса Микити”. Коли батько не мав бажання читати і не було інших занять, діти йшли попеститись до матері. Вона тоді відкладала книжку чи роботу і, гладячи маленькі голови синів, примовляла:

Сини мої, гайдамаки, Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.

Діти знали вже тоді, чиї це слова. Саме тоді з’явились ілюстрації до “Гайдамаків” Шевченка в поштових картках, і всі написи, що були на тих любимих малюнках, діти знали напам’ять. І ці “гайдамаки” — один з передню, а другий з задню ніжку крісла заввишки — слухали і мріяли про героїчні походи справжніх гайдамаків Шевченка. .

Коли у Маринки збирались сусідки на посиденьки, діти йшли до кухні і, вмостившись на її ліжку, слухали оповідання і казки її подруг і старших сусідок, селянок, що приходили іноді вечорами дерти пір’я або зшивати докупи різні клаптики матерії, звивати їх у шнурки, намотувати в клубки, які потім посилались в сільську ткацьку майстерню для виробу з них хідників на підлогу.

Іноді вечорами бували гості. То були переважно учителі сусідніх сіл; приїжджали вони з жінками, рідше—з дітьми. А траплялися й випадкові люди, яких застала в дорозі ніч. Всіх батьки гостинно приймали і давали нічліг, коли гості цього просили. Мати уміла завжди нашвидку зготовити вечерю для гостя і гарно її подати. Діти Гаєвських дуже любили гостей. За столом сиділи чемно і серед сусідів вважались за добре вихованих.

Одного разу приїхали в гості до Гаєвських з недалекого села учитель Ковалівський з жінкою і двома дітьми: Данилком, ровесником Миколи, і Сонею, молодшою від нього на рік. Ці гості були в домі вперше і тому зробили на дітей велике враження, точніше сказати, враження зробила на Миколу Соня, бо Данилко не сподобався: він зразу почав розповідати про своїх товаришів і про їх подвиги, а це було нецікаво. Зате Соня, хоч і нічого не говорила, запала Миколі в саме серце. Це була дівчинка хоч і молодша, але ростом вища за брата, русява, мала великі ясно-блакитні, кольору бляклих волошок, очі, кругле, рожеве, як її платтячко, личко і великий рожевий бант у волоссі. Вона відразу пішла бавитись із Миколиною сестрою. Зіночка показала їй свої ляльки і цяцьки, а Соня свої рожеві підв’язки під колір плаття, розказала, що в них удома є маленький братик, якому тільки півтора року, і що він залишився з бабою, і ще сказала, що з хлопцями бавитись не любить, але Микола, який слідкував за нею, не раз ловив її погляд на собі.

Гості сиділи недовго,— батьки потім пояснювали,що при першому візиті не сидиться довго,— тому діти не спізнались як слід одне з одним. Микола не мав часу побувати в товаристві Соні, але по її від’їзді не одну хвилину посвятив мислям про неї. Він мріяв про те, щоб бути вже дорослим і одружитись з Сонею. Йому здавалось, що нема кращої від Соні на світі. Він вирахував, скільки то літ треба чекати, щоб мати право одружитись з нею, потішаючи себе, що й дівчинці не можна зараз виходити заміж, і це хоч до деякої міри заспокоювало. Микола нікому не говорив про свою таємницю, і ніхто не підозрівав нічого, тільки Зіна своїм маленьким дитячим сердечком відчула, що з братом щось робиться, що причиною цього Соня, і навіть потішала його, але Микола відкепковувався і втікав, червоніючи від сорому. Дві ночі вряд йому снилась дівчинка в рожевому платті, з рожевим бантом у золотистому волоссі, а потім… а потім швидко забулась Соня…

По селах Галичини від учителя до вчителя, від попа до попа ходив коробейник-словак. Раз у місяць, а бува й рідше, заходив і до Гаєвських. Діти дуже любили його прихід. Словак був цікавий тим, що свій кошик з крамом носив на голові, на шкіряному кружечку, не підтримуючи кошик руками, і тим, що у нього була цікава мова, не цілком зрозуміла для дітей. Усе те говорило, що десь живуть люди, які уміють таке, чого звичайні смертні не втнуть, і воно підносило словака в очах дитячих. Про крам нічого й казати: кожна річ буквально захоплювала. Крім дерев’яних і різних інших цяцьок, у його коші лежали й потрібні в господарстві речі, але батько рідко купував їх у словака, бо коштували дорожче, ніж у крамницях, а головне, без них можна було обійтися. Для дітей ці дрібниці мали особливу вартість, може, тому, що до міста діти не їздили, по крамницях не ходили і не уявляли, що десь є такі цінності. Для села вони були розкішшю. На прохання дітей і самого коробейника батько купував часом якусь дрібнріцю, порушуючи цим місячний бюджет господині.

Найприємнішим часом для всіх школярів світу є літні канікули. Про них вони починають мріяти уже з кінця зими, і з того часу дні тягнуться безконечно довго. Щасливий то час, коли встигаєш і навчитись, і набавитись досхочу, а дневі все ще кінця-краю не видно…

Для дітей Гаєвських вакації мали не менше значення, ніж для інших школярів світу, особливо ж цінним було перебування на лісничівці в гостях у діда. Для Миколи зокрема це були останні вакації перед від’їздом до гімназії. Зараз по вступному іспиті, який щасливо склав і був прийнятий до першого класу, він пішов за матір’ю в крамницю готового одягу і дістав у подарунок від неї новенький гімназичний костюмчик. Складався він із темно-синього кітеля зі стоячим коміром, на якому блищало по одному срібному пасочку, на чорних бархатних петличках, що відзначали перший клас, темно-сірих довгих штанів і чорної шапки на. зразок офіцерських зі срібною буквою “Г”, замість орла, у вінку зі срібних лаврових та дубових листочків. Це була офіційна і примусова форма для всіх гімназій австрійської імперії, різниця була тільки в букві “Г” української на шапках в гімназіях з українською викла-довою мовою і латинської,— в усіх інших. В такому вигляді приїхав Микола після іспитів додому. Покрасувавшись у селі, він скинув мундир, одягнув свої штанці до колін, в яких ходив досі і в яких так зручно, особливо влітку, накинув на себе свою легеньку блузочку материного шиття і босий побіг до річки. Там чекав уже Іван Дума. Він теж склав іспит разом з Миколою, але мундира ще не мав. Батько йому не міг купити. Маючи півморга малоурожайного поля, важко було взагалі вижити з землі, доводилось підробляти іншими способами. Тимко навчився від свого батька класти печі. Спочатку клав їх під його доглядом, а потім сам опанував ремесло і зробився пічником, відомим мало не на всю округу. Але хто в селі ставить піч? Хіба що для нової хати. А чи багато нових хат будується в селі річно? Одна-дві, а частіше ні одної, так що і цим небагато можна було заробити. Зводилось якось кінці з кінцями, але на мундир синові наразі грошей не було. Можна було придбати в той час одежу в розстрочку — багато приватних крамниць давало так одежу, але не селянинові. На виплат відпускали тим, хто мав постійну платню і мав з чого сплачувати борги, а на слово не вірили.

Викупавшись у річці, хлопці побігли в лісок на невеличкій горі, що оперезувала село і фільварок, приліплений до її підошви зі сходу.

Іван знав у лісі лисячі нори, і хлопці вирішили перевірити, чи живуть ще в них звірі. Іван прочитав недавно “Лиса Микиту”. І ось вони йшли в гості до Ли-сович. Діставшись до першої просіки, що тягнулась паралельно з хребтом гори, хлопці пішли швидше, весело розмовляючи, сміючись і жартуючи. Праворуч від них видно було в долині рідне село, річку, в якій недавно купались, далі, на обрії, бані церкви і дахи хат сусіднього села, а ліворуч густі зарості грабини, що виросла на недавньому зрубі.

Пройшовши з півкілометра просікою, почули раптом кінський тупіт за собою. Не встигли хлопці зміркувати, що це має означати, як на них наїхав конем вершник з канчуком у руці. Це був чоловік уже не молодий, з сивим волоссям на скронях, червоний на лиці, видно, від спеки, а може, з природи такий, з невеличкими стриженими вусиками під носом.

Вершник був у зеленому піджаку, таких же рейтузах, підшитих жовтою шкірою на колінах, і жовтих чоботях з маленькими шпорами. У вершнику хлопці зразу пізнали власника їхнього села, довколишніх сіл і цього лісу графа Козебродського. Про нього хлопці чули, що це зла людина, але ніколи його досі не бачили. Граф жив у Львові, бував часто за кордоном, а свої села об’їжджав зрідка.

— Що ви тут робите? — спитав він, порівнявшись з хлопцями.

Хлопці збентежились, почервоніли і стояли мовчки ні живі ні мертві.

— Ви чули запитання? — крикнув граф по-польськи.

— Гуляємо,— відважився відповісти Микола.

— Хто вам дозволив тут гуляти? Хлопці мовчали.

— Ви знаєте, чий це ліс? — питав далі граф.

— Божий! — випалив Іван, що поволі почав приходити до пам’ятц

— Ах ти, лайдаку! — крикнув граф і оперезав хлопця канчуком. — Ти такий розумний?

. — Не маєте права бити! — крикнув Іван, відскочивши вбік від дороги.

— Не маю права? — заверещав пан.— Геть з мого лісу і з моєї землі, геть! Я вам покажу право!

Граф хотів ще раз ударити Івана, але хлопець махнув шапкою коневі перед очі, кінь скочив убік, і граф від несподіванки ледве втримався на ньому. Хлопці, користуючись цим, чкурнули в грабину. Вони знали, що конем за ними проїхати неможливо, а пішки граф не побіжить, бо, хоч і побіг би, все одно не наздогнав би їх. Граф казився, верещав, наказував негайно, вийти з лісу, грозив застрелити, навіть вистрілив два рази з револьвера, але хлопці і не думали вертатись. Вони були певні, що в гущавині їх не дістане ні граф, ні його куля. Граф постояв кілька хвилин і, не дочекавшись хлопців, від’їхав, а хлопці, посидівши, почекавши,

4 В. ГжицькиГі, т. 2

97

поки стукіт кінських копит не затих, почали спускатись протилежним лісистим схилом гори в долину, до села Грицівки, щоб звідти повернути додому. До лисячих нір уже не йшли, настрою не було. Спускались поволі, розмовляючи про несподівану напасть.

— Тебе дуже болить? — спитав Микола.

— Зараз не дуже болить, але пашить,— відповів Іван.

— Роздягнись, подивимось.

Іван скинув піджачок, стареньку латану сорочку з простого полотна домашнього виробу, і Микола побачив через усю його вузьку спику червоно-синій набряклий пруг.

— Як же він страшно тебе вдарив! — крикнув Микола.— Ти знаєш, якби оце зараз піти до лікаря, то на того пана можна б подати до суду. Хай би його покарали. Як він смів бити?

Микола розплакався. Ковтаючи сльози, він придумував найстрашніші кари для графа. Він уявив себе зараз дорослим, і ось він викликає графа на двобій і вбиває його за кривду, заподіяну приятелеві. Але кривавий знак на спині дійсний. Фантазії зникають.

— Ходім додому і скажемо твоєму татові, щоб подали на графа до суду,— радить він рішуче.

Іван усміхається з наївного друга. Він не набагато старший від Миколи, всього на рік, але розум у нього практичніший, він знає думку свого батька про суди і каже:

— Ти думаєш, що я виграв би? Де ти бачив, щоб мужик, судячись з паном, виграв? — Це Іван повторює явно чужі слова.— Ще, може, з яким підпанком, то може, але з графом?.. Цей же має кілька сіл власних, своїх ланів він за день конем не об’їде, а грошей у нього — хоч греблю гати. Ти думаєш, що він оце мене одного вдарив? Він б’є свого економа, управителя, лісників. Мої тато оповідали, що він раз старого лісничого, сивого чоловіка, бив цим самим гарапником, і той стояв перед ним без шапки та ще й прощення просив. Побачиш, що він за нас Амброса, побережника на цій ділянці, поб’є за те, що ми були в лісі, а він не бачив.

— Не дай бо’, щоб через нас людину били! — сказав Микола.

— А що зробиш? Він пан, і йому все можна,— промовив Іван,

— Чому ж? — задумався Микола.

З того пам’ятного дня хлопець почав задумуватись над питанням соціальної нерівності. Воно постало перед ним перший раз в його коротенькому житті і породило нескінченні “чому?”.

Чому пан має тисячі моргів поля, а Шкрибайло і Старощук ні одного, а батько його приятеля Тимко Дума тільки півморга? Чому люди працюють, а граф тільки їздить і б’є людей? Чому на світі багаті і бідні, пани і мужики? Чому нема рівності?

Багато ще питань виникло у хлопців, що серед невинної дитячої забави зіткнулись раптом з жорстокою несправедливістю і перший раз в житті задали собі питання не дитячі, на які, звичайно, відповісти не вміли.

Удома, поскаржившись батькам, одержали однакові відповіді, що не треба було ходити в ліс і пхатись на очі панові, що треба старатись бути подалі від напасті.

— Бався на своєму подвір’ї,— сказав батько Миколі.— А по панських землях не ходи. Чого тобі було лазити в ліс? Чого ти там не видав? У селі бався!

— Але ж бо і наше село належить йому,— сказав Микола.— Куди не підеш — усе його. Недавно, говорив мені Іван Дума, ловили хлопці вудочкою рибу біля їза, а він їхав понад річкою і попроганяв малих рибалок. Чи йому шкода було тої риби, тих дрібних плотичок, що їх і качки не їдять, і тих кобликів нещасних? В лозину не підеш, бо його, ліс його, гора його, може, ще шкільне подвір’я теж його? — майже в розпачі спитав Микола.

Батько подумав хвилину і сумно похитав головою.

— Кажучи правду, — промовив він тихо,— і це його. Захотів би граф, і мене міг би вигнати, незважаючи на те, що я вже двадцять літ учителюю і службовець державний, не його, а все ж він має право і до мене, бо з кого складається управління державне? З його родичів, знайомих, словом, з таких панів, як він сам. І недарма виникла приказка: “Панові з паном знатись, а біднякові зась”.

— Як же це так? — допитувався Микола.

— А так: він давав згоду на мою роботу в його селі. Навіть попа без нього в селі не поставлять, він дає так звані “презенти”, тобто згоду на такого-то попа. А здавалось би, яке він має відношення до духовенства?.. Але чому ти про це питаєш? — схаменувся батько

4*

99

Миколи.— Чому думаєш про це?’ Тобі ще рано про таке, ти бався поки що, користай з волі. Коли б граф знав, хто ти такий, то, певно, нічого не сказав би,— додав батько.

— А Іван? — спитав з болем у серці Микола. — Що винен був Іван? Що він зробив цьому панові злого? За те, що сказав “ліс божий”, треба було бити, та так сильно бити хлопця? Ви б побачили, яку криваву смугу зробив він Іванові своїм гарапником на спині!

Микола заплакав, згадавши слід від удару на спині товариша, але більше, мабуть, від того, що згадав старенький піджачок товариша, його грубу латану сорочку.

— Не плач,— заспокоїв батько.— Для графа, бачиш, ти одно, а Іван друге.

— Але чому? — вирвалось у хлопця.

Батько не відповів. Щоб скерувати думки сина в інший бік, він спитав, чи Микола був чемним з графом, чи поклонився і чи не огризався?

Микола мовчав. Він чекав інших слів від батька, він думав, що батько обуриться, почувши про побої, заподіяні його товаришеві, може, й заступиться, а воно он що…

“Батько боїться”,— майнуло в думці. Він повернувся і пішов у двір, залишивши батька в роздумі, чи питан* ня і вся мова сина випадкові. Таким він сина не знав.

Через кілька днів Микола попросив у батька дозволу піти до діда.

— Там хоч ніхто гарапником не битиме за те, що в лісі гуляєш, — сказав він.

Батько не заперечував.

— Іди,— сказав. — Хоч і тут тобі нічого не було б, коли б граф зустрів тебе в лісі самого та знав, хто ти,— додав він.

— Чому ж то?

— А так. Ти думаєш, що у лісі в діда інакше? Тобі можна гуляти в лісі, бо ти внук дідів, а простим хлопцям із села можна, як ти думаєш? Не можна, правда? Отже, не тільки графа треба обвинувачувати, що не пускає до лісу, але й твого діда, і тебе самого, коли б поставити на його місце.

— Так чому ж це так?

— Цього, бачиш, я вже не знаю. Так було споконвіку, так світ влаштований. Один має багато, другий більше, а третій нічого не має. З цим треба б…— він хотів сказати “боротись”, але злякався самої думки і сказав: — примиритись. Одно тобі треба пам’ятати,— продовжував батько,— щоб самому бути порядним, добрим, не гребувати біднішим від себе, не ставити себе вище інших, а уміти бути чемним, але не принижуватись, мужика шанувати, бо він є основа народу, якому ми служимо і тобі доведеться служити.

— Скажіть, а граф також служить народові? — спитав Микола.

— Граф не служить, а обдирає народ,— відповів батько, та зразу ж схаменувся.— Знов ти своє! — гримнув із серцем. — Я вже сказав, що так влаштований світ і ми з тобою нічого змінити не можемо. І ще прошу тебе ніколи про це не думати і, не дай бог, про це говорити! Виростеш — зрозумієш.

Якось незабаром по цій пригоді в лісі виїхала вся сім’я Гаєвських до лісничівки закінчувати там вакації. Одного веселого сонячного ранку прийшла підвода від діда і забрала всіх. Перед від’їздом Микола бігав прощатись з Іваном, який дуже посумнів з приводу від’їзду приятеля. Сам Микола мало не заплакав, прощаючись, але, від’їхавши за село, відразу заспокоївся, переповнений новими враженнями від дороги, самої їзди, коней, що ними дозволив правити Дмитро, від віжок і батога, які він гордо тримав у руках. Не доводилось дуже тужити за ним і в лісничівці. Правда, він часто згадував Івана, бо той був би добрим товаришем у тих забавах, які давав і обіцяв давати ліс; з малими сестрою і братом забава не могла бути така повна, як з Іваном, але доводилось миритись, тим більше, що був знайдений вихід із цього важкого становища. Микола зав’язав знайомство з дітьми побережника. їх було троє, всі менші від нього, до того ж дівчата, і йому, гімназистові, не личило бавитись з малечею, але в лісі цього ніхто не бачив. Тим більше, що найстарша дівчинка побережника була жвава, проворна, прекрасно лазила по деревах, не боялась ні жаб, ні вужів і вміла ловити раки. Улюблені ігри відбувались звичайно на долинах, над річечкою, що ділила землі двох власників, двох польських графів, які, може, й не бачили ніколи своїх маєтків, а тільки проживали ті прибутки, що давали їхні землі.

На тих долинах по цей бік річки були городи — теж власність панська, якими мали право користатись лісничий і побережники як своєрідним додатком до оплати їхньої праці. Городи спускалися з пологої гори до самої річки. Великих прибутків вони не давали, бо кожна злива змивала родючий шар землі і зносила його в річку, а коли що й вродило, то збирали звичайно борсуки і дикі кабани. Проте городи оброблялись і засівались переважно кукурудзою. Біля цих городів діти звичайно бавились. Забав не перелічити. Були й жорстокі, як випалювання ос і шершнів у дуплах дерев, убивання камінням водяних щурів, яких водилося багато в річці; а були й мирні забави, як збирання диких полуниць, суниць, грибів, терну, диких грушок і яблук.

До дуже приємних забав належали ловля риби і раків. Риби мало було в річці, та й ловилась вона погано, зате раків — сила-силенна. Ловили Микола і дівчинка побережника, а малеча збирала їх у мішок і бавилась ними на березі. Ловля була дуже примітивна: засували руку під камінь, рівночасно піднімаючи його, і якщо під каменем був рак, то він звичайно потрапляв у руки. Бувало, що раки чіплялись за пальці і щипали до крові, а раз Микола вхопив у нірці замість рака водяного щура, а він цих звірів дуже бридився. Ясно, що в таких випадках на березі лунали верески, крики, сміх — усе разом.

Якось під час таких забав діти побачили пастушка, хлопчика з Миколу ростом, що пас корову за річкою, на чужому боці. Діти якраз розпалили багаття і збирались пекти в огні раків, яких тільки-но наловили. Пастушок, зваблений димком, підійшов до берега. Був він босий, у полотняних білих штанцях, закочених вище кісточок, у солом’яному капелюсі і старенькій латаній свитині, накинутій наопашки. Сорочка, груба і не дуже чиста, розхристалась на грудях.

— До вас можна? — спитав пастушок.

— Ні, не можна,— відповів грубо Микола. Він нахмурився, як бичок, що збирається вдарити.

— Чому не можна? — спитав пастушок, не звертаючи уваги на грізну позу Миколи.

— Бо не можна.

— Чому?

— Тому. Це наш город, і нічого тобі тут робити.

— А я піду,— сказав пастушок.

— Спробуй тільки! — погрозив Микола.

— 1 спробую.

Пастушок закотив штанці вище, одягнув свиту на рукави і увійшов у річку.

— Вернись! — крикнув Микола.

Але хлопець не слухав. Миколі стало ніяково. Не відізватись на це було неможливо,— не дозволяла гордість. Він зірвався з місця і став перед хлопцем.

— Стій! — крикнув, розставивши руки, щоб загородити пастушкові дорогу.

Але той відхилив одну Миколину руку і вийшов на берег. Микола вхопив його за рукав, та пастушок встиг уже укріпитись на березі і пхнув Миколу в груди.

— А! Ти битись? — крикнув Микола і вдарив пастушка в лице.

Хлопці зчепились, і почалась боротьба, в якій пастушок скоро почав здавати. По кількох хвилинах Микола підняв його і кинув на землю, повалившись і сам. На землі хлопець більше не пручався, і Микола пустив його. Встаючи і обтрушуючи своє стареньке вбрання, пастушок сказав:

— Я не можу з тобою боротись, бо ти пан, їси м’я-со щодня, у тебе сила, а в мене від бараболі…

Ці слова хлопчика і сам його вигляд після борні залишились у пам’яті Миколи на все життя. В першу хвилину йому стало невимовно соромно. Зразу став перед очима граф,— пригода в лісі, згадалось власне обурення вчинком графа, прийшли на пам’ять повчальні слова батька, і зробилось до нудоти огидно. Адже він повторив вчинок графа, він зробив те саме, що той, не будучи ні графом, ні власником, не маючи ніяких прав ні на цей ліс, ні на город, ні на берег, користаючи тільки з того, що дід його лісничий у цьому лісі і він, його внук, має дозвіл у ньому бавитись.

Щоб зам’яти як-небудь цю неприємну сцену, Микола почав брехати, що м’яса він зовсім не їсть, а як і їсть, то дуже рідко, що він теж їсть бараболю і… більше не знав, що говорити. Але пригадав, що в носовичку, в одному ріжку, мав зав’язаних десять грейцарів. Він негайно витягнув їх і подав пастушкові.

— На тобі, — сказав,— купи собі щось. Пастушок з недовір ям глянув на монетку.

— Мені не треба,— пробурчав він ображено.

— Ну візьми, візьми, — заохочував Микола.— Коли хочеш, то будемо бавитись разом, раків пектимемо. Хочеш?

Пастушок узяв десятигрейцарову монетку і сказав, що буде бавитись, але спершу заверне корову, бо то така худобина, що піде й піде, тоді не знайдеш.

Він знов закотив штанці і пішов на той бік. Більше не повернувся, боячись, очевидно, щоб ще, бува, не відібрали грошей. До панів, навіть таких, як Микола і його компанія, у хлопчика не було довір’я.

Ніколи дні у школярів не бувають такі довгі, як до вакацій, і ніколи такі короткі, як під час вакацій. Ще перший місяць так-сяк, але другий — котиться швидко, мов камінь з гори.

Микола й не спам’ятався, як минув той другий місяць, як прийшов день, коли треба було залишати ліс з його радощами і вертатись додому, щоб там зразу ж, лаштуватись у дорогу. Перший раз в далеку дорогу, на довгий час, аж до різдвяних свят, а властиво (цього ще не розумів Микола) на все життя.

Днем прощання з лісом була неділя в кінці серпня, Микола зранку обійшов усі улюблені місця. Він побував у стайні, стодолі, на току і на пасіці, в саду, в знайомих куточках лісу. З усім він прощався: коней гладив, обнімав телят, шептав слова прощання стодолі, коморі, стебникові, будці, стіжкам, ялинникові, куди любив ходити, і прибіг додому, коли вже батьки його, попрощавшись, мали сідати на віз.

— Швидше, сину, куди ж ти ходив? — докоряла мата.— Прощайся і поїдемо, нема часу.

Микола кинувся обнімати добру бабуню, що стояла мовчки на ґанку, ласкаво усміхаючись. Вона ніколи, навіть у найтяжчі хвилини життя, не плакала, не вміла плакати. І зараз шкода було внука, жаль було дивитись на його дитяче горе. Вона всією рукою взяла внука за вухо, поцілувала в чоло і благословила на нову дорогу. Дідусь виголосив на прощання коротеньке напутнє слово, підкреслив значення науки і подарував онукові ринського, але це не компенсувало того, що втрачав Микола, від’їжджаючи з лісничівки.

Після промови діда всі сіли на віз, Дмитро цьвохнув на коні, і лісничівка залишилась позаду.

Зараз Миколу не радували ні ліс з його красотами, ні коні, ні їзда; йому не хотілось уже й правити кіньми,— такий великий смуток був у душі.

Удома чекала Миколу неприємна несподіванка: Тимко Дума за літо передумав віддавати сина до гімназії. Іван оповів про це з плачем. Тепер від’їзд в незнайому школу, в незнайоме місто, в незнайоме помешкання ставав ще страшніший. І досі важко було уявити життя поза домом, а тепер ще важче. Іван,— єдиний, хто міг нагадувати рідне село, з ким можна було порадитись, поговорити,— не їхав. При зустрічі з Гаєв-ським Тимко пояснив, що не зможе утримати сина в місті.

— Таж там треба щомісяця платити гроші, пане, а я де візьму?

— Може б, якось вдалося заробити,— міркував Гаєвський,— В гімназії мусить також бути якийсь фонд для бідних талановитих школярів. Треба поїхати, роздивитись, розпитати. Жаль хлопця, шкода, щоб пропав марно. Поїдьте, Тимку.

Але Тимко й слухати не хотів.

— Ні, пане директор, не можу,— сказав він.— На мундир треба, на перші пори треба, на книжки треба, а де гроші брати? А заробітки які? Ні, хай уже перебуде цей рік удома, а на той рік, як живий буду, віддам до семінарії учительської. Там не так довго треба вчитись, та й хліб власний ближчий з семінарії, ніж із гімназії. Тільки подумати: учи його вісім років у гімназії, а потім ще чотири роки в університеті. Де ж то бідний хлоп може витримати? Це багачам під силу, панам, посесорам, що маєтки мають, або хоч службовцям, що побирають щомісячно платню, але нашому братові — мужикові, робітникові, що з праці рук живе, з поденщини — про гімназію не мріяти. Спасибі вам, що вчили його два роки задурно,—закінчив Тимко.—Дай вам, боже, здоров’я. А Івана цього року до школи не віддам.

Останні два дні перед від’їздом з дому Микола ходив як підмінений. Ні до чого не брався, ніщо його не цікавило, він не хотів бавитись і їсти перестав.

— Мав хлопець такий прекрасний апетит — і раптом мов хто рукою відняв,— журилась мати.

Батько потішав, що все налагодиться, але сам погано приховував хвилювання. У хаті панувало напруження, якого не бувало раніше. Для Миколи чекання від’їзду стало незносним. Йому хотілося, щоб все швидше закінчилось, щоб минули ці муки чекання, коли така доля, і коли вже доконче треба їхати, то їхати негайно. В глибині душі він дуже заздрив Іванові, який ще на рік лишається вдома, але про це ніхто не довідався.

Настав, нарешті, день від’їзду. Прокинувшись уранці, Микола побачив на стільці, що стояв біля ліжка, замість свого старого одягу,— мундирчик, вичищені черевики, від яких він майже відвик за літо, ходячи босий, і нові шкарпетки. Серце хлопця стиснулось від болю. Так, це був кінець безжурності, щастя. Микола почав натягати на себе незвичну одежу, яка зараз не здавалась ні гарною, ні цікавою.

Почувши, що син не спить, мати увійшла до його кімнати.

— Уже одягаєшся? — спитала ласкаво.— Добре спав?

— Добре, мамусю!

Микола кинувся на шию матері і заридав так ревно, як, мабуть, ніколи в житті.

Мати заспокоювала, як уміла, хоч самій серце боліло. І в неї це було перше розставання з дитиною на довгий час.

За якусь годину вже стояли перед домом коні Степана з-під корчми, замовлені ще звечора на станцію. Сина проводжав на станцію батько.

Прощаючись з матір’ю, сестрою і братом, Микола не плакав. Він наче закам’янів з горя і болю. Йому одного хотілось — щоб вже рушали коні, щоб швидше від’їхати від хати.

Нарешті батько, глянувши на годинника, дав знак рушати. Минаючи придорожній хрест, що стояв зараз за шкільним городом, Микола хотів було помолитись, але не знайшов слів: все переплуталось у голові, сковане болем. Він оглянувся. Школи вже не було видно, тільки верх її даху. Над ним літали його любимі голуби. Далі нерви не витримали, і він заплакав гірко, нестримно, хоч і не усвідомлював, що прощається не тільки з домом, а й зі своїм прекрасним дитинством назавжди.

Перед кіньми стелився кам’янистий білий шлях, а перед Миколою довгий і незбагненний шлях життя…

По відході квартирантів у лісничівці стало порожньо і сумно, а крім того, ще й не дуже безпечно. В недалекому селі Ласківцях зупинилась на досить довгий час кінна гірська артилерія, і два артилеристи, видно, з чиєїсь намови, приїжджали до лісу майже щодня на грабунки. Раз вони постріляли дідових поросят, другий раз забрали усіх гусей. Доки мешкали солдати, такі наїзди були не страшні, а тепер лісиичівка була здана на ласку і неласку долі. Приїжджали якось двічі вершники з “дикої” дивізії. У величезних баранячих шапках, великих чорних бурках, з кинджалами за поясами, вони виглядали страшно. Але їх угостили сніданком, почастували вином, і вони від’їхали спокійно, як і приїхали.

Після відходу лісорубів забракувало, видно, на будівлю бліндажів лісу, але командування не прислало постійних лісорубів, а приганяло кілька разів цілі взводи солдатів з сокирами. Вони рубали ліс і вертали назад на свої квартири в села. З солдатами приїжджали верхи офіцери, і ось Миколі довелось бачити, як ці офіцери били солдатів. Один молодий жовторотий прапорщик бив старого солдата по обличчі до крові, і коли той хитався від кожного удару, офіцер кричав: “Смирно!” — і бив ще жорстокіше.

Через кілька днів Микола знов був свідком збиткування офіцера над рядовим. Як і той раз, прийшов на лісничівку взвод військових лісорубів під командою іншого, старшого начальника. Він зупинив взвод перед домом Смяловського, дозволив курити, а сам сів на лавку перед ґанком відпочивати. Біля лавки лежала в’язка дранки для оббивки стіни. Офіцер витягнув з горстки вузеньку дощечку і бавився нею: стинав, як шаблею, голівки квітів, листки з галузок клена, що звисали над лавою. Коли підійшов взводний і про щось доповів йому. Змісту доповіді Микола не чув, але догадався, що це була якась скарга, бо за якусь хвилину унтер привів перед грізні очі командира солдата — літню людину з ополченців, із яких, зрештою, складався увесь цей взвод. Ополченець виструнчився, притулив праву руку до козирка, та не так, видно, як цього бажалось начальникові. Той спалахнув, скочив з місця і з розмаху вдарив солдата драницею по обличчю, та так сильно, що кінець її обломився об вилицю і полетів додолу. Це ще гірше розлютило бравого вояку, він поламав решту драниці на голові солдата до цурки, він потім і цурку кинув своїй жертві в обличчя.

Солдат устояв на ногах, але з очей його потекли сльози. Мабуть, не так від болю, як від образи і безсилої ненависті. Рота стояла мовчки, немов онімівши. Що творилось у душі кожного солдата, не важко відгадати.

Це були дуже важкі картини. Миколі пригадувались тоді вечірні оповідання недавніх квартирантів про те, як б’ють офіцери солдатів у тилу, про те, як ті на фронті розплачуються зі своїми мучителями, вбиваючи їх при першій нагоді, оповідання про велику соціальну нерівність в царській армії, яку він бачив тепер на власні очі. Це не могло до добра довести. А проте російська армія перемагала. Усю зиму йшли запеклі бої на всьому східному фронті, в яких переможцями виходили російські війська. Вони зайняли деякі карпатські переходи і рвались в Угорщину, а тим часом здалась на ласку ворога, давно обложена фортеця австрійська Перемишль, а з нею сто двадцять тисяч австрійців потрапило в полон. Серед них були і два дядьки Миколи. Проходячи повз рідні місця, вони встигли дати знати про себе через випадкового знайомого, а цей потім сповістив сім’ю листом.

— Для них війна закінчена,— говорив батько Миколи, потираючи руки.— Дуже добре, що так сталось. Тепер вони в глибокому тилу дістануть якусь роботу і спокійно чекатимуть кінця війни. Нічого груди свої підставляти під кулі за Австрію.

…Надійшов травень 1915 року. Німці вирішили за всяку ціну підкорити Росію і примусити її укласти сепаратний мир. Вони добре врахували її скрутний стан, розклад в її тилу і частково на фронті. Російським військам доводилось воювати в неймовірно важких умовах, не вистачало не тільки снарядів, але й патронів, солдати багнетами стримували ворога, озброєного до зубів, а все ж таки змикали прорваний фронт і чинили опір німцям, незважаючи на те, що в армії бродило вже глухе ремство. Не стало не тільки снарядів і іншої зброї, не стало обмундирування, не стало й харчів. У війську все голосніше лунали голоси про командирів-німців у російській армії, про таємний зв’язок німки цариці з німецьким генеральним штабом, заговорено про зраду.

Фронт поволі відсувався із заходу на схід і зупинився нарешті над річкою Стрипою. Тепер щодня в лісничівці було чути гупання гармат. Це гриміла австро-німець-ка артилерія.

Одного дня гарматні постріли пролунали цілком близько. Здавалось, що зразу за лісом. На лісничівці всі були стривожені. Одначе постріли швидко вмовкли, а через деякий час попри лісничівку проскочили візки з амуніцією і кілька солдатів.

Незадовго потім прийшли німецькі війська. Спершу з’явився патруль із шести чоловік. Вояки оточили хату, і один увійшов досередини. Говорив з ним Микола. Німець питав, чи не бачив російського патруля, чи не було козаків, які частини пройшли через ліс. Микола розказав, що знав. Патруль посидів кілька хвилин, вояки покурили, попили води і пішли по слідах відступаючих, а через годину-дві до лісу ввійшла велика військова частина. В помешканні лісничого зупинився штаб. Над лісом пролетів літак. По ньому почали стріляти з рушниць, і він зник, не кинувши бомб. Можливо, він не мав їх на своєму борту.

Увечері штаб і військо залишили лісничівку, вважаючи її, видно, непридатною зі стратегічних міркувань. Того ж самого вечора на лісничівці не дорахувались двох корів.

— От вам і наші! — сказав Микола, коли пастух Антошко розповів, як німці вкрали корів.

— Та то шубравці прокляті,—обурювався дід.— Вони завжди воювали і воюють грабованим, у своїй державі хліба не вистачає для всіх, так вони війни затівають! Держава, яка грабує, не може війни виграти,— зробив висновок дід.

Дід довго не умів сердитись, і жаль за втраченими коровами минув, але недовір’я до армії союзника Австрії та й до неї самої залишилось. З того часу, як сини дідові потрапили в полон, жили і працювали в Росії, симпатії діда переходили на її сторону.

Німці недовго затримались в новозайнятих місцях., Через кілька днів вони відступили на старі позиції.

Осінь і зима минули порівняно спокійно. Лісничівку ніхто особливо не турбував. Час від часу приїжджали солдати за дровами, за сіном, але це були рідкі випадки. Микола, як і раніше, ходив до лісу, читав книжки, одначе таке становище не задовольняло його. Незвичайні вакації тягнулись неймовірно довго. Молодші сестра і брат почали поволі самотужки опановувати курс шкільних занять, хоч непланово, несистематично. Настрій у всіх був пригнічений: війна набридла.

На східному фронті було більш-менш тихо, німці воювали на заході з французами; навесні шістнадцятого року австрійці пішли наступом на Італію, щоб “покарати” її за зраду; і справді, італійцям завдали великої поразки, а східного фронту не чіпали. Розрахунки німецько-австрійські були: покінчити з західними ворогами, а тоді кинутись на Росію і знищити її. Але ці розрахунки не справдились. На початку літа російська армія, відпочивши і так-сяк озброївшись, почала новий наступ. Швидким маршем росіяни зайняли усю Східну Галичину, Буковину і знов увійшли в Карпати. Російські солдати, що брали участь у наступі і, поранені, повертали назад, в тилові госпіталі, говорили, що коли б російська армія мала тоді достатню кількість снарядів, австрійці були б розгромлені вщент.

Однак не тільки недостача снарядів у російськім війську була причиною того, що австрійці утримались ще деякий час в бойовій придатності. Затяжка війни, суперечності серед вищого командування, нелади в інтендантстві, економічна розруха і, головне, великі втрати в людях викликали незадоволення серед народу. Почався швидкий зріст революційних настроїв серед населення і війська. Продовжувати війну стало важче, хоч при другій окупації Галичини і Буковини царський уряд узяв інший курс, ніж за першої окупації. Генерал-губернатором, замість Бобринського, призначено Тре-пова. У цього генерала політика була зовні дещо інакша, ніж у його попередника, але тепер стало гірше матеріально. Наближалась зима, в селах почався голод. Фронт вимагав продовольства, а його ставало щораз менше і в тилу, довіз його був важкий, залізниці перевозили зброю і поранених, отже, за все покутували прифронтові села. У них забирали за плату і безкоштовно все, що пощастило взяти, просто грабували. ‘

На лісничівці залишилось тільки дві корови, та й ті треба було ховати. Не стало свиней, гусей. Злидні підкрадались і до лісничівки.

—: Що ж будемо робити, пані? — питала Антошка, сидячи у кухні на лаві.— Як ще так довше потягне —. помремо з голоду.

Сиділа велика, важка, з лицем жовтим, одутлим, очі, підведені синцями, дивились мертвотно в одну точку.

— Повірите, ледве дійшла, ноги як колоди. А що буде взимі? Вона не за горами!

Баба поставила перед гостею велику полив’яну миску кулеші з молоком і великий шмат хліба. Антошка їла жадібно. Дивитись на неї було страшно.

— А як же твій Федь? —— питала бабуня.

— Все голодний,—говорила Антошка в перервах між ковтками страви.— Учора зварила чавун бараболі, як колись для свині варила. З’їв усю і встав голодний. Встидно сказати, але і я така. їм, їм ту бараболю, нема куди вже пхати в себе, а їсти все хочеться.

— Омасти нема, ось чого бракує,— журилась баба.

— Де нам про омасту думати,— зітхнула Антошка.

— Я тобі дам пляшку олії і трохи муки разової пшеничної. Треба якось перетриматись до кінця війни,— вирішила баба.

— А де її кінець, пані?

До кухні увійшов дід. Антошка привіталась, сидячи,— хотіла встати, але не змогла.

— Сиди, сиди, їж,— сказав дід, коли Антошка поворухнулась.— Біда в тебе?

— Ой, біда, пане, біда! Ще такої не було.

— Вірно,— сказав сумно дід.— Були і в мене колись корови, свині, гуси. Тепер нічого нема. Дві корови зосталось, а звідки я знаю, що їх сьогодні не заберуть? Війна, безправ’я, кара божа!

Помовчали.

— Я би просила, аби нам пан лісничий дозволили вивезти фірчину ріща. Нема раз чим запалити, холодно,— сказала Антошка.

— Ідіть до Смяловського, чого ви всі до мене ходите,— сказав дід.

— Ой, хто б до нього йшов? Та то ошуст,— промовила Антошка.

Дідові сподобалось, як жінка схарактеризувала його ворога.

— Поганий чоловічина, нема де правди діти,— сказав дід.— Що ж, купку я тобі дам. Вивезти не маєш чим?

— Та де, ні, нема,— журилась Антошка.

— Вивези їй своїми,— попросила бабуня, — поки ще маємо коні, треба помогти людям.

— Та я не відмовлюсь,— сказав дід.— Хай Федь приходить зараз з неділі, вивеземо.

18

Якось у кінці грудня завітав до Миколи в гості його шкільний товариш Михайло Лукаш. Зустрілись на ґанку. Микола якраз йшов у ліс і, побачивши товариша, зрадів невимовно. Михайло виріс, змужнів, став красивим парубком. Микола повів його в хату знайомити з дідом і бабою, бо з батьками і ріднею Миколи він був знайомий.

— Це мій товариш по гімназії і однополчанин,— сказав” жартуючи, Микола.

— А це в якому полку ви служили? — питав здивований дід.

— А в легіонах українських, забули?

— Та ти там і дня не був, здається? — сказав дід.

— Вірно, але я з того горе-легіону Михайла вирвав.

— Та я там довго і сам не попасав би, — сказав Михайло.— А ти куди зібрався? — спитав він Миколу.

— У ліс, я ж служу. Я помічник лісничого, хіба не знав?

— Як не знати, знав, тому й прийшов, що знав. Я думав, ти трохи посидиш з нами, не підеш зараз до лісу.

— З приємністю посиджу трохи, але потім все ж таки піду; служба не дружба.

— Розумію. І я піду з тобою.

— А хіба ти не втомився? Ти пішки?

— Ні, я приїхав, І чим ти думаєш? Машиною! І з ким? З москалями, — розповідав весело Михайло.— Офіцер, що в нас стоїть на квартирі, мав справу до Могильниці і запропонував мені проїхатись з ним. А він хороший хлопець, я пригадав, що ти зараз в мо-гильницькій лісничівці, і погодився. Яких я новин від нього набрався!.. Ай-ай-ай!

— Почекайте з новинами,— перебила Миколина мати.— Я подам сніданок, ви поїсте, а тоді і нам розкажете… Я також хочу послухати.

На лісничівці давно вже було по сніданку, але вся родина зібралася в їдальні, щоб послухати гостя.

— Головне, що я вам скажу,— почав Михайло, не перестаючи жувати,— це те, що війна скоро скінчиться.

— Бог би з вас говорив, — вирвалось у матері.— Чи ж справді?

— Правда. Офіцер оповів мені під секретом, що в Петрограді, Москві, Києві і всіх великих містах і селах відбуваються голодні страйки і демонстрації, нарід вимагає миру і хліба. По селах голодні бунти. Поліція не може справитись з демонстрантами, війська пускати проти робочих уряд боїться, бо вже не вірить і війську. Це, каже офіцер, не дев’ятсот п’ятий рік.

Слухачі жадібно ловили кожне слово оповідача. Його відомості лякали і радували.

— Закраюється на революцію, — сказав батько Миколи.—Дев’ятсот п’ятий рік так само починався демонстраціями, а потім та кривава неділя, що коштувала стільки життів і крові робочих.

По сніданку товариші вийшли надвір. Микола — в ліс на службу, а Михайло — проводжати товариша на місце роботи, щоб там на самоті поговорити про свої справи, в які всю родину не слід було втаємничувати.

День був чудовий. Зима тільки-но почалася, сніг уже покрив тонким шаром землю, на ньому видніли в усі сторони заячі сліди, де-не-де голубіли тонкі ланцюжки лисячих слідів, на якомусь суховерху стукав дятел, десь недалеко кричала сойка. Під ногами поскрипував захований у сніг мороз.

— Коли б пішли тоді з австрійцями, не ходили б сьогодні по цьому милому ліску, — промовив Михайло.

— Чи взагалі ходили б, — сказав на це Микола.— Цікаво,— продовжував він, — цікаво, що з тим українським легіоном, що мав здобувати Україну для Габсбургів?

— Його вже давно нема,— відповів Михайло.— Про це я чув. Легіон поліг увесь на схилах Карпат, а рештки були включені в склад основної австрійської армії. Невже ти не чув про це?

і— А що тут, у лісі, почуєш?

— Хіба сюди не заходили солдати?

Як ні? Заходили, ще й які! — сказав захоплено Микола. — У нас стояли на квартирі з місяць такі прекрасні люди! Ніколи я не думав, що серед простих солдатів могли бути такі.

Микола розповів про Лебеденка, про його пророцтч ва щодо кінця війни і революції.

— І слова його справджуються.

— Вірно. Що таке оті страйки, демонстрації? На мою думку, це початок кінця війни. Погоджуєшся?

Микола хитнув головою.

— А знаєш,— сказав по хвилині Михайло,— на початку війни були хвилини, коли я жалкував, що мене не взяли на війну. Думаю, люди вернуть з війни героями, і соромно буде їм у вічі глянути — вони воювали, а я сидів, розумієш?

— Розумію, тобі хотілось теж убити кілька людей.

— Ні, зовсім ні.

— Чого ж тоді хотілось іти воювати? Воювати — це убивати, так же? Який тоді сенс війни, коли не так?

— Вірно. Слава богу, це було на початку війни, потім, коли я придивився до всіх принадностей її, воювати відхотілось.

— Я, признатись, ніколи про військову кар’єру не думав,— сказав Микола,— тим більше з рук Австрії, та й удома в мене панував завжди дуже невійськовий дух. Не знаю, звідки в тебе така войовничість.

— Це було колись і, ясно, з невеликого розуму. Помовчали.

— А як твої сердечні справи? — спитав знов Микола, міняючи тему.— Як успіхи у Кубраківни?

— Прекрасні.

— Що ж, вітаю.

— Ти не знаєш, що саме прекрасне.

— Думаю, що сердечні справи.

— Помиляєшся, зараз прекрасне те, що їх нема.

— Як то?

— Так.

Михайло почав розповідати, як ішли його справи ї як скінчились.

— Я був закоханий в Дуську. Принаймні так мені здавалось, бо по році я переконався, що ніякого почуття нема.

— Мабуть, раненько нам про це думати? — спитав Микола.

— Мабуть, — погодився Михайло.

Два дні гостював Михайло у Миколи. Хлопці наговорились досхочу, намріялись, і третього дня вранці Микола відвіз товариша дідовими кіньми аж під саму Теребовлю. До міста не заїжджав, бо боявся, щоб хто не відібрав підводу” Тоді це було звичайне явище — підводи забирали для поранених, для інших потреб,— це був військовий час. Були випадки, що підводи забирали і заганяли світами. Щоб врятуватись хоч самим, візники лишали вози і коні напризволяще, а самі пішки втікали назад до села.

Попрощавшись із товаришем, який пішов далі додому на своїх, Микола повернув назад. Проїжджаючи пустинними полями, пригадував той час, коли він повертався до хати на початку війни з палаючої Теребовлі цією самою дорогою, але з іншими настроями, і вернувся думками назад, до початку війни, що вже три роки тривала, замість трьох місяців, як пророкували доморослі політики, згадав жандарма-німця і перший в житті арешт. Микола здригнувся. Чи будуть ще в його житті арешти? Він пригадує Лебеденка і його слова: “Од тюрми і од суми не зарікайся”. Тоді він навіть не розумів самого слова “сума”, і солдат пояснив, що це торба. Тоді, коли він ще не знав російської мови, смішно чомусь виглядало це слово “сума”. До того нещасливого арешту, який тривав усього кільканадцять хвилин, він не уявляв, що людина може потрапити до тюрми, не вкравши, не вбивши, а після пояснень Лебеденка почав інакше на це все дивитись.

Роздумуючи над цим, він все більше переконувався, що велика правда криється в цій мудрості народній і як близько людині до цих двох страшних становищ. Михайло говорив про близькість революції. Що принесе революція його народові і йому особисто? Якими віхами буде позначене його життя?

Проїжджаючи повз місце, де того пам’ятного вечора бились за самку сернюки, він пригадав ту сцену, ту місячну чудову ніч, а потім щасливу зустріч вдома.

“Чи буде в мене коли сім’я? Чи буде в мене жінка, ласкава, добра, як моя мати?”

Серед таких мрій Микола заїхав у двір. На ґанок вибігла майже вся родина, радісно вітаючи його. Боялись, щоб із ним що лихе не трапилось.

19

Зима затягалась. Минуло десять днів березня, а тепла все ще не було. Сонце наче прогнівалось на землю. Вигляне зранку, гляне на неї, окопами та вирвами від снарядів, мов віспою, вкриту, і заховається за хмари, заслонить золоте обличчя від людського божевілля — війни. Від коротких поглядів сонця дерева в лісах плакали — в них починався весняний рух соків, довкола стовбурів сніг розтавав і утворювались водяні кільця, а на галузках дерев дзвонили ковалики, перекликаючись з синицями.

— Тінь, тінь, тінь-тінь-тінь…— чути було в лісі, і серце билося сильніше, почуваючи близьке народження чогось великого, могутнього, багатогранного.

Микола любив час провесни, любив сині тіні на снігу, любив лійки довкола дерев, капіж весняний, любив крики гороб’ячі, чорні таловини на пагорбках і рожеві хмарини на небі, любив лісових пташок — коваликів, що молоточками, захованими в крихітних горлечках, будили весну.

Зітхали до весни люди по селах, бо холодно було і голодно в хатах.

— Коли б швидше весна, щоб можна хоч кропиву варити та їсти,— говорили баби.— Ех, коли б швидше!..

У лісі з’являлось тепер щодня щораз більше людей за хмизом. їх находило іноді так багато, що Микола не знав, що й робити. Смяловський наказував гнати з лісу бідноту, але Микола не мав сили не те що гнати, а дивитись на ті жовті виснажені обличчя селянок-матерів, що заради рятування родин від холоду і голоду несли на своїх слабких плечах важкі в’язанки хмизу за шість-сім кілометрів із лісу. Смяловський сердився, але ніяких радикальних заходів не вживав, інстинктивно боячись того, чого боялись у той час і такі, як він, і більші і менші пани,— гніву народного. У селах це вже був не гнів, а розпач; люди, доведені до відчаю, готові були на все. Настав момент, коли не діють більше стримуючі центри, коли зникає страх перед карою, навіть карою смерті.

Десь у кінці першої половини березня Змійовський, вернувши з міста, приніс сенсаційну вістку, що в Росії вибухнула революція.

— Царя вже нема, скинули,— говорив Змійовський.— Замість царя якесь беременне правительство,— сказав він, перекрутивши слово “временне”. На це слово ніхто не звернув уваги, бо людей цікавило тільки одне: коли війна скінчиться.

— Про війну не чути, щоб кінчилась,— оповідав Змійовський.— Але в місті радість, солдати ходять веселі, кажуть, що вже офіцерів не слухають, не коряться їм.

— Тоді це кінець війни,— вирішив батько.— Треба дати знати Смяловському,— сказав він.— Побачимо його обличчя, почуємо, що він скаже, а ще краще — попросити його сюди.

Смяловський рідко заходив до Яворенків. Він, може, й заходив би, та його не просили. Дід не терпів його самохвальства, чванства та й взагалі не переносив його органічно, але зараз йому кортіло побачити, яке враження справить на цього пана звістка про революцію.

Смяловський скоро прийшов. Страшна для нього новина зразу його якось приголомшила. Він вилупив очі, і спідня губа почала дрижати.

— І царя нема? — спитав він по деякім часі. Не дочекавшись відповіді, сказав: — Для Росії це трагедія. До республіки вона не доросла.

На цю репліку знов ніхто не відповів, але пан Смяловський і не чекав, видно, нічиїх відповідей.

— Що ж буде з Австрією? — промовив він раптом.

— Буде те саме, що з Росією,— сказав Микола.

Пан ніяк не реагував на слова хлопця. Він, здавалось, і не чув їх. Йому, панові, і не личило рахуватись із словами свого підлеглого.

— Біда, що ми тут сидимо, мов борсуки в норі, і нічого не знаємо, що в світі діється,— промовив він, звертаючись до всіх.— Змійовському ми не зобов’язані вірити на слово. Може, ще взагалі нічого нема, а ми тут раду радимо. Ні газет, ні журналів. Три роки я не мав газети в руках,— сказав він після хвилинної мовчанки.— Польських газет нема, російських я не розумію та й не вірю їм, та й що мене обходить, що там, у Петербурзі, діється? Мене він не цікавить.

— Одначе вістка про революцію вас зацікавила,— сказав Микола.

— Зацікавила, бо революція означає кінець війни. Побачите, що через місяць Австрія буде тут. Тепер російське військо не військо.

— А коли революція і в Австрії, що тоді? — спитав Микола.

Смяловський задумався.

— Поїхали б ви до Тернополя та чогось довідались,— звернувся він до Миколи.— Газету б якусь привезли, хоч і російську. Ви ж читаєте?

— Якщо дозволяєте, я завтра поїду,—сказав Микола.

— їдьте.

Микола глянув на матір. Вона скривилась. В її очах засвітився страх за сина, але вона не сказала нічого, бо знала, що протести її не поможуть. У світі діялося щось нечуване, велике, повз яке пройти ні старому, ні молодому було неможливо.

Поїзди до Тернополя ходили нерегулярно, проте Миколі пощастило за ніч доїхати до цього губернського тоді міста, до якого нормально їхалося дві години.

Проминувши розбитий снарядами, зруйнований вокзал, який так полюбився Миколі в гімназійні роки, він вийшов на широку привокзальну площу. Тут стояли гуртками, по два, по три, снували поодинці взад і вперед солдати, матроси і цивільні люди: робітники, залізничники, селяни. Тільки офіцерів не видно було. Проходячи повз гуртки солдатів, Микола схоплював окремі фрази, що нічого не означали, найчастіше чулися слова “маніфест” і “вибори”. Які мали бути вибори і що за маніфест, Микола не міг зрозуміти. Нарешті хтось крикнув: “На мітинг, товариші!” — і юрма солдатів подалась вулицею в місто.

На центральній вулиці, що колись звалась Панською і якою не дозволялось гуляти солдатам, зібрався мітинг. Поки Микола дійшов до місця, де він мав відбутися, народу зібралось уже стільки, що і слова оратора погано було чути. Оратор читав маніфест. Микола ловив окремі фрази.

— “Граждане! Твердиня рускаво царізма пала,— кричав оратор.— Століца в руках восставшего народа… Задача рабочево класа і революціонной армії создать Временное правітельство”.

— Ур-р-ра! — крикнув якийсь солдатик, і могутнє “ура” покотилось по місту.

На трибуні уже був інший оратор.

— Товариші солдати і офіцери! — кричав він.— Свергнут нєнавістний нам строй, но ето не значіт, что ми позволім врагу занять нашу страну. Наша задача продолжать войну до победного конца.

— Долой войну! — крикнув хтось із юрми, і вся маса заревла: “Долой войну!”, “Геть з трибуни!”, “Тилова криса!”

До трибуни продирався малий солдатик. Здалека не видно було обличчя, тільки шапку, а властиво вершечок високої солдатської зимової шапки, що, мов човник у мутній воді, проплива до берега, так вона пробиралась до трибуни серед суцільно сірої солдатської маси.

— Товариші! — крикнув солдат, видершись на трибуну. Всі замовкли.— Ви чули, що говорив отут офіцерський попихач? Він закликав до війни, до побєдного кінця! А чому він не сказав, коли будуть ділити землю? Чому не сказав про голод, про тяжку нужду, яку терпить простий народ через війну, яку затіяв царський уряд, підтриманий поміщиками і капіталістами? Товариші! Ми обплутані зрадою! Уряд князя Львова не дасть нам землі. Геть Львова! Геть міністрів-капіталіс-тів, геть соціал-зрадників! Вся влада Радам!..

— Замолчі! — крикнув хтось поблизу трибуни, і за цим пролунав револьверний постріл. Чиїсь руки схопили промовця, і, коли він сходив з трибуни, Микола пізнав у нього свого першого учителя політичної освіти, свого незабутнього Лебеденка.

Серед юрми зчинився шум, ґвалт; коло трибуни виникла бійка. Якісь солдати перевернули трибуну і поламали її вщент.

Летючий мітинг закінчився. І так, як вода у бочці, у якої раптом тріснув обруч, лине у різні боки і невеликими струмками попливе, поки цілком не просмокчеться в землю, так і юрма зразу розступилась великими масами в різні боки, а потім поділилась на менші гуртку і розійшлась поодинці в різні боки.

— Дядю, хто виступав останній на трибуні? — спитав Микола якогось літнього солдата з давно не голеною бородою, що проходив повз нього.

— Фамілії не знаю, сину, не інакше як представник більшовицької партії, башковитий, видно, парубок. Тобі цікаво було?

— Дуже цікаво. Де б його побачити, того солдата?

— Де ж ти його знайдеш? Він на місці не стоїть. Чув постріл? Це ж у нього ціляв якийсь сучий син, та вчасно по руці вдарили, і не потрапив, куля угору пішла, нікого не поранивши. Таких, як той стріляка, біль-ще тут, от він, певне, до якогось часу й зійшов з очей,, сховався.

До наступного поїзда, що йшов через Теребовлю, тобто до самого вечора, блукав Микола по місту, намагаючись знайти друга, але даремно: його ніде не було. Місто наче в тифу лежало—сіре, понуре, як і небо над ним. Тротуари і вулиці були густо вкриті лускою від соняшникового насіння, вона огидно тріщала під ногами, а вітер гнав її вулицями враз з брудними паперами, клаптями газет, недопалками, сухим торішнім листям. Вулиць ніхто не прибирав з давніх-давен, і нікого, як видно, не турбувало це повне запустіння і не-чувана неохайність.

Час від часу чути було тут і там окремі рушничні постріли, іноді крик. За кожним пострілом Микола тривожно оглядався, прислухався. Після тихого життя в лісі він опинився раптом серед розбурханого людського моря з його страхітними несподіванками.

Втомлений і голодний, поплентався в бік гімназії, де три роки тому ще вчився. В гімназії був військовий шпиталь. Біля чавунної огорожі стояли в халатах два солдати, розмовляючи. Микола привітався.

— Здоров, юначе,— відповів старший.

— Одужуєте? Скоро додому? — спитав Микола, приязно усміхаючись.

— Ні, ще не скоро,— сказав старший. Молодший стояв і уважно дивився в рот старшому.

— Як так? — здивувався Микола.

— Спершу розправимось з тими, що з нас знущались, а тоді вже додому підемо.

— З ким це, дядю?

— А з такими, як ті, що тут, в цьому шпиталі, до початку революції щодня гульні і пиятики з сестрами влаштовували. Наверху вмирали герої, поранені на фронті, а вони, тилові криси, тут веселились.

Микола не знав і не уявляв, що можна веселитись, коли за стіною умирають.

— А хто вони, ті офіцери, що і в шпиталі бенкетують?

Солдат, здавалось, радий був із запитання. Він уже видужував, за час хвороби намовчався, і тепер хотілось наговоритись, тим більше, що з’явилась нова людина, рада слухати. Він утер рукою вуса і підійшов ближче до Миколи.

— Є тут між ними один капітан, поміщик з мого села,— почав солдат.— Він мене не знає, бо звідки йому знати простого мужика, та ще й бідняка? А я його добре знаю, ще від малого. Ми з ним ровесники…

Солдат засміявся, наперед смакуючи те, про що буде розповідати.

— Ще малим,— продовжував уже поважно солдат,—любив цей панок таку забаву: вийде, бувало, у двір, побачить хлопців, своїх ровесників, дітей його батраків, підходить і питає: “Хто хоче заробити двадцять копійок?” Ну, ті, що його ще не знали, зголошуються: “Я, я, я хочу!”, “А що робити?” — питають. “А нічого не робити,— каже панок,— стояти. Дам раз по морді і заплачу двадцять копійок”.

— Ну й забава,— перебив оповідання молодий.— І були охочі заробляти таким манером? — спитав він.

— Були. Але не про це я хотів,— продовжував оповідач, усміхаючись самими очима.— Був у нашому селі одчайдушний хлопець, Гавриком звали. Прочув він про ті забави паничеві і вирішив самому подивитись на них. Прийшов. Сидять хлопці, він підсів до них. Аж підходить панич. “Ну, хто хоче заробити?” — питає панич. “Я,— каже Гаврик.— Дай тільки на п’ятиалтин-ний”. Панич усміхається. “Гаразд,— каже,— ставай”. Гаврик і не схаменувся, як панич заліпив йому ляпаса, та доброго — хлопець ледве встояв на ногах. “Добре було?” — питає панич і дає двогривений. “Я просив на п’ятнадцять,— каже Гаврик.— Нате вам на п’ятак здачі”. Та як дасть паничеві по пиці, той тільки беркиць, і ногами накрився. “Добре було?” — питає Гаврик — і навтікача, а хлопці за ним. З того часу панок більше так не забавлявся,— закінчив оповідання солдат, витираючи очі. Молодий також щиро сміявся. Микола пробував усміхнутись, але не міг.

— І оце так забавлявся в дитинстві цей самий капітан, що тут бешкетує? — спитав він.

— Той самий.

— А чи багато землі в цього пана?

— Більше, ніж у всіх селян разом. Півсела у нього батракує. Але скоро ми ту земельку того… поділимо.

— Коли ж це буде?

— Коли війна закінчиться.

— Як ви думаєте, скоро війна закінчиться? Миколі хотілось дізнатись якомога більше, щоб було

з чим вертатись додому, щоб не виглядало, що він даремно їздив до міста.

— Я тобі сказав: як покінчимо зі своїми ворогами, тоді закінчиться,— відповів солдат.

— Це може бути скоро і не скоро,— сказав Микола.

— А так, вороги наші сильні, вони будуть оборонятись.

Микола згадав постріл на мітингу і слова солдата з неголеною бородою.

— А ви певні, що переможете? — спитав.

— Ясно. А ти хто такий, хлопче, що про таке питаєш?

Микола розказав про сьогоднішній мітинг і про оратора, в якого стріляли. Потім спитав, чи не потрапив часом цей оратор у шпиталь, але солдати сказали, що сьогодні ніяких поранених до них не привозили.

Сумний, повертався Микола назад. Зі слів солдатів виходило, що війна скінчиться ще не скоро. По центральній вулиці, де недавно був мітинг, у величезних папахах, перекреслених червоними стрічками, і у широких чорних бурках їхали козаки. Микола згадав джигітів із “дикої” дивізії, що заїжджали на лісничівку в перший рік війни. Тепер здавалось, що це вже було дуже, дуже давно.

ЧАСТИНА ДРУГА 1

Після рівнодення весна почала швидко наближатись. Сонце гріло тепер з самого ранку і вдень не ховалось у мряці; високо по небу, наче капустяні метелики, пролітали білі хмаринки і розпливались в блакитних просторах,— сніги у лісах танули швидко; з горбків спливали блискучі на сонці потічки, які на кожну перепону на своєму шляху гостро реагували, сердито шиплячи і пінячись. Над лісом парами пролітали тихо, без крику, ворони, а вечорами, як тільки сонце ховалось, над узліссям весело похоркували закохані вальдшнепи.

За три роки праці в лісі Микола навчився розрізняти окремі голоси пташок і звірів, полюбив сюрчання польового коника вдень, цвіркання цвіркуна і туркіт ведмедика вночі. Всім серцем він полюбив природу, і здавалось йому, нема більшого щастя, як жити серед неї, в оцьому лісі, який він пізнав з дитинства, в якому виріс, де тримав на обліку кожного дуба і знав мало не кожне гніздо пташине, де за час війни запізнався мало не з усіма мешканцями села, що приїжджали і приходили по дрова, гриби, ягоди і квіти, траву і хмиз, куди він ніс щодня свої гарячі мрії і думи.

Одного весняного ранку десь на початку травня, коли вже розцвітав бузок коло хати, в лісі цвіла черемха, а кущі глоду біліли, наче снігом укриті, Микола вийшов на зруб, де звичайно любив просиджувати, звідки вела дорога до села і видно було на ній здалека кожну річ. Він сів на пеньок і задумався. Було тепло і радісно. Молодість^ весна, жага життя розпирали груди, хотілося піднятись на крила, і летіти в блакитні простори, і розтанути в них, як тануть рожево-білі хмаринки. Сонце, піднімаючись щораз вище, стало пригрівати, запахли розпарені трави, робилось душно. Микола встав, щоб перейти в холодок, коли почув за собою шелест. Оглянувся і онімів із здивування. Перед ним з пучком фіалок у руках стояла дівчина, яку він бачив уперше. Вона з’явилась, неначе у казці. Літ могла мати на вигляд шістнадцять-сімнадцять. На матовому личку її синіли, мов дві фіалки, променисті очі, гармонуючи кольорами з тими, що були в її руках. її маленький рожевий ротик був піввідкритий від здивування, як у дитини. Парубок теж виріс перед нею, мов із землі, і в першу хвилину перелякав. Деякий час стояли мовчки, спостерігаючи одне одного. Микола відчув, що червоніє, і рівночасно побачив рум’янець на лиці дівчинм.

— Хто ти? — спитав нарешті голосом, що від хвилювання цілком у нього змінився.

Дівчина мовчала.

— Звідки ти? — спитав удруге парубок.

— Здалека,-— прошепотіла дівчина.

— Підійди ближче,— попросив Микола. Дівчина не рухалась.

— Ну, чого ж ти? Не хочеш? Тоді я підійду. Микола зробив крок уперед і зупинився. На лиці

дівчини вималювався страх. Вона тривожно оглянулась довкола, неначе шукаючи захисту. Йому стало жаль її.

— Не бійся. Чого ж ти злякалась? — промовив він ласкаво.— Я тобі кривди не зроблю. Я хочу познайомитись з тобою.

Микола підійшов ближче. Дівчина чекала.

— Здрастуй,— сказав.— Як тебе звати? Дівчина зашарілась.

— Оксана,— промовила стиха.

— Гарне ім’я. Ти не тутешня?

— Ні, я з-піді Львова.

— Що ж ти тут робиш? — здивувався Микола.

— Довго розказувати. А ви хто такий, що так розпитуєте? — спитала вже спокійніше дівчина.

— Я тут лісничим,— збрехав Микола.

— Навіщо ви неправду кажете? — промовила Оксана.— Лісничий в цьому лісі старий, мені сказали.

— Я пожартував, я помічник лісничого. Дівчина пильно глянула в очі хлопцеві.

— Правду кажете?

— Тепер правду.

— Про вас теж мені казали.

— Що? — поцікавився Микола.

— Що ви добрий. Я зразу здогадалась, як вас побачила.

— Що я добрий? — усміхнувся Микола.

— Ні, що ви помічник лісничого.

— Що ж ти, прийшла на мене подивитись?

— Ні, сьогодні неділя, і я прийшла подивитись, де той ліс, ось чого.

— Навіщо він тобі?

— Квіток збирати, — усміхнулась дівчина.

— Тепер ти неправду сказала.

— Може.

— Скажи ж правду.

— За хмизом прийду, а ви піймаєте і зідрете з мене хустину?

Микола згадав Смяловського, що справді здирав хустини з голівок дітей, і його всього пересмикнуло від слів дівчини.

— Цього ти можеш не боятись, — промовив він серйозно.— А скажи, ти справді будеш такий світ, із лісу додому, хмиз носити?

— А що робити, коли палити нічим?

— Де ти живеш, у кого, розповідай.

— Не цікава моя історія.

Микола взяв її за руку, але вона легко звільнилась.

— Ходім на моє місце,—сказав парубок,—там два гарні пеньки стоять поруч, сядемо, і ти мені розповіси.

Дівчина завагалась.

— Не хочеться,— сказала. Проте по хвилині пішла за парубком.

Сіли на пеньки. Дівчині соромно було, мабуть, за свої босі ноги і благеньку, стару, багато разів прану спідничку. Микола мимохіть замилувався її прекрасними маленькими ногами, які вона зразу стулила в колінах і накрила по самі стопи спідницею.

— Тепер оповідай,— попросив Микола.

Дівчина ворухнула вустами, збираючись оповідати, коли увагу молодих людей привернула зозуля, що> не бачачи їх у кущах, пролетіла низько над головами і, сівши на галузку самотнього дуба, залишеного посередині зрубу як насінника, почала кувати. Молоді люди заслухались. Зозуля повторила кілька разів своє миле “ку-ку” і вмовкла.

— Чи правда, що зозуля тільки раз кує на одному місці? — спитала дівчина.

— Як це розуміти?

— А так, що на цій галузці другий раз не закує.

— Побачимо.

Зозуля зірвалась, перелетіла в ліс і там закувала знов.

— Значить, правда. Тепер оповідай.

— Коли вже так доконче хочете, я оповім,— почала дівчина,— але я певна, що вам буде нудно слухати. Кому цікаво слухати про біду, про горе?

— Нічого, послухаю,— сказав Микола,— говори.

— Мій рід виходить з цього села,— почала Оксана.— І мати, і батько народились тут і тут жили, аж доки не поженились. Тоді виїхали звідси. Хата наша стоїть край села. Знаєте її, певно? Там деякий час комірники жили, їх Хаджаями дражнили. Під час війни вони кудись вибрались із села, і хата пусткою стояла. У тій хаті жили колись батьки моєї матері, моя мати, і звідтам посватав її мій батько. Він був військовим. Не думайте, що який генерал чи офіцер, ні, він дослужився до найвищого, до чого селянин може дослужитись, до фельдфебеля, і залишився в армії понадстроково. Землі у нас не було, тільки півморга. Вертати в село не було чого. Мати моя була колись дуже гарна, і він Одружився з нею із-за краси, взяв її без поля. Одружившись, батьки мої виїхали в місто, і там я народилась.

Дівчина замовкла.

— Чого ж ви зупинилися? — спитав Микола.— Оповідайте далі.

Він несвідомо перейшов на “ви” і вже не повертався до старої форми “ти”, якої у селі вживають у розмові з дівчатами. “Ви” говорять у селі людям одруженим і тим, що носять “панську”, тобто не селянську одежу.

Оксана помітила переміну в звертанні і злегка почервоніла, але нічого не сказала.

— З батьками прожила я чотирнадцять літ,— продовжувала вона.

— Учились? — перебив Микола.

— Училась. Я закінчила виділову1 школу і мала готуватись до учительської семінарії, але тут війна, батька забрали на війну, прийшли москалі, спочатку жили ще так-сяк, мати шила, я помагала їй, а потім стало голодно, ми порадились з мамою і вирішили вернути в село. Думали засадити город коло хати та хоч картоплю свою мати, щоб з голоду не вмерти. Приїхали в село, а тепер жалкуємо.

— Чому?

— Якось дуже чужі ми тут.

— Це зрозуміло, для вас це село цілком чуже, для матері забуте, але поживете — привикнете.

— Боюсь, що не привикнемо.

— Город засадили?

— Засадили з гріхом пополам.

— Чому?

— Самі копали, коней не дістанеш. Бачите, які в мене руки?

Вона показала свої маленькі, долонями догори, руки, вкриті мозолями.

— Бачите, чого мені город коштував?

Миколі жаль стало дівчини. Такій молодій, гарненькій довелось з дитинства стільки витерпіти. Та й тепер вони з матір’ю самітні, в чужім для них селі, без родини, без друзів, без допомоги в такий важкий воєнний час. У нього повинно було відразу ж з’явитися бажання допомогти дівчині, яка справила на нього сильне враження, тим більше, що його оберігала доля, охоронивши від війни, давши йому дім і тепло родинне, але не воно, а цілком не виправдане почуття ревності з’явилось в першу чергу.

— Солдати не докучають вам? — спитав Микола, приховуючи ревниву думку.

— Тепер нема їх у селі,— відповіла дівчина, не зрозумівши, чому він питає.

— А коли були? — допитувався юнак.

Виділова — вища початкова школа.

— Заходили. Тоді мати мене ховала, де могла, і сама я ховалась від них.

Вона говорила як людина, свідома того, чого дівчині боятись солдатів, чого ховатись.

— Тепер, слава богу, нема їх. Може, скоро війна закінчиться, батько повернеться, і тоді ми знов поїдемо до міста. Коли б швидше!

Микола зітхнув. Він уявив собі, що ця дівчина, з якою він познайомився усього півгодини тому, виїде звідси і він її більше не побачить, і йому шкода стало себе. В грудях прокинулось раптом нове почуття, невідоме досі. Воно вже не раз, мов старець голодний, стукало в двері його серця, але серце мовчало і тільки сьогодні, мов під натиском бурі, розкрило обидві половинки своїх дверей.

— Мені пора,— сказала дівчина, встаючи з пенька

— Посидьте ще,— просив Микола.

— Ні, мені ніколи, мати буде турбуватись, подумає, що я заблудила в лісі.

— В нашому лісі не можна заблудити, щоб і хотів,

— Чому?

— Він маленький.

— Не кажіть. Для того, хто знає ліс, може, й так, а я в ньому перший раз.

— Коли ж ще прийдете?

— А коли вас тут не буває? — спитала дівчина, усміхаючись.

— Не хочете більше мене бачити?

— Не того, але я прийду за хмизом, а ви охороняєте ліс від таких, як я…

— Злодіїв, хотіли сказати?

— Ну так.

— Вам я поможу назбирати. Коли ж прийдете?

— Певне сказати не можу, не знаю, як мені випаде, може, завтра, і в такий час, як зараз. Ну, бувайте здорові.

Микола швидко встав з пенька.

— Не йшли б ще.

— Ні, не можу, піду.

— Подали б хоч руку на прощання,— попросив Микола.

— Іншим разом. До побачення.

Дівчина повернулась і, мов серна, поміж пеньки побігла на дорогу. Микола зі смутком дивився услід, доки її силует не злився з обрієм.

Як тільки Оксана зникла з очей, Микола сів на свій пеньок і задумався.

“Звідки вона взялась? Мов із землі виросла і мов русалка зачарувала… Чи прийде вона ще?”

А потім почав думати, як же вона носитиме хмиз? Невже можливо, щоб вона носила такий світ важкі оберемки на спині? Ні, неможливо, вона просто жартувала.

Микола волів би, щоб дівчина була незалежна, не потребувала нічиєї допомоги, не потребувала б носити паливо із лісу…

Раптом схопився з місця. Чоло вкрилось потом. “Ні, це не жарти, це правда, у неї злидні, тяжкі злидні. Яка-бо вона бідна і боса, старенька спідничина на ній, і тільки сорочка чогось варта, певне, власними руками вишивана і пошита…” І тепер тільки він почав думати, як би допомогти дівчині, і ось… він вже дорослий і дуже багатий, увесь цей ліс належить йому, він купив від Смяловського і зараз мешкає в його прекрасному будинку. Він веде цю дівчину у свій дім і пропонує їй бути господинею, якщо вона його любить… Дівчина радо погоджується. Тоді він веде її до батька-матері просити благословення. Батьки кажуть: “Не нам з нею жити, а тобі. Любіть одне одного і живіть щасливо…”

Микола прокидається від мрії.

— Який я дурень,— каже вголос— Яка ж далека дійсність від мрій!

Сонце пече, як улітку. Тремтить нагріте повітря, пахне зрубом, розпареною корою, соками повалених цієї зими дубів. Всмоктані живим ще корінням, вийшли вони з землі корою і запінились довкола зрізаного пня. Вони сохнуть на сонці і розсівають цей терпкий п’янкий запах. Від спеки і запахів Миколі стає майже млосно, він бере свою палицю і йде в тінь старого лісу, що стоїть чорною стіною недалечко від йогр любимого пенька. Тепер цей пеньок став ще милішим, бо біля нього він зустрів Оксану. Рятуючись від гарячої зливи сонця, він поспішив до лісу. Тут чудово, тут цілком інакше, ніж на зрубі. На широкій дорозі стоїть ще велика калюжа дощової весняної води. Від неї йде прохолода. Вона аж вабить до себе. Вода чиста, ще не за-

росла зверху водоростями. Дно калюжі м’яке, вистелене сухим дубовим листям, і калюжа ця, наче дзеркало, відбиває в собі галуззя дерев, у ній купається небо, якась сіра хмаринка. Кілька маленьких пташок завзято полощеться при березі її, не звертаючи уваги на кроки людини. Микола зупинився, щоб не сполохати маленьких купальників, обійшов калюжу здалека і пішов далі під зеленим наметом молодого весняного листу грабини, що підшивала старий дубовий ліс. По дорозі додому багато ще таких, і менших, і більших калюж, але він уже увесь час іде боком, повз дорогу, милуючись кожною новенькою квіткою, на які так щедрі наші ліси. Ось наче із зелених пелюшок показалась біла голівка конвалії, а ось їх білий разочок повис на зеленій дротині, вигнувши її в дужку, а он черевички. Ті кущиками ростуть, мішаючись з дрібним листям, а он, мов китайська парасолька, на тонкій ніжці ковпак. Він рано з’явився, цей грибок. Микола обійшов і його, щоб не розтоптати, бо все це окраса лісу, перші дари весни.

Додому Микола вернувся ще до обіду. На ґанку застав батьків і діда за розмовою. Вікна у кухні і кімнаті були відчинені, перед кухнею цвіли, мов снігом обсипані, груші, на одній із них, старій, крислатій, воркували голуби, яких баба тільки-но повиганяла з кухні, перед вікнами кімнати, вздовж штахет, цвіли великі густі кущі бузку, а під ним, сховавшись від спеки, дрімали молоді курчата, що їх уже покинула водити квочка.

Микола привітався і сів біля діда, проти матері і батька, що сиділи на протилежній лавочці. Дід і батько були без піджаків, тільки в сорочках, мати в легкому білому платті, настрій у всіх був гарний, говорили вони, видно, перед його приходом про щось веселе, бо усміхались.

— Що нового в лісі? — спитав дід, звертаючись до онука.

— Нічого особливого,— відповів Микола. Йому кортіло сказати, кого він бачив і з ким познайомився, але, боячись жартів на цю тему, нічого не сказав.

— Гарно в лісі? — спитала мати.

— Ой, як гарно! Чому ви ніколи не підете в ліс,— говорив Микола захоплено,— квітів скільки! Конвалія цвіте, на зрубі фіалки.

5 В” Гжицькии, т* 2

129

Він замовк, згадавши фіалки в руці чарівної дівчини і її очі, подібні до цих квіток.

— Нема часу ходити в ліс,— сказала мати.

— Ну, на це час повинен знайтись, травень буває тільки раз в рік.

— І раз в житті,— сказала мати. Микола задумався.

— Травень зараз у твоїй душі, сину, користай з нього. Твоя душа повинна цвісти, як конвалії і фіалки, в твоїй душі повинні солов’ї співати, а ти часом такий понурий.

— Правда, мамо,— промовив палко Микола.— Сьогодні мені здавалось, що весна розіпре мені груди, хотілось співати і плакати з радості. Мені здається, що в такі саме хвилини поети пісень складають, бо тоді пісні самі рвуться із серця.

— Можливо, сину. Чому ж саме сьогодні ти відчув це, хіба раніше не бувало такого з тобою?

— Бувало, та давно. Ще на початку війни, а потім, правда, щовесни прокидалось в душі щось таке незрозуміле і гасло. А цього року вибухло якось найсиль-ніше.

Микола побачив, що мати, батько і дід пильно слухають його мову і потай переглядаються. Він помітив це, зрозумів, що зайшов занадто далеко, засоромився, почервонів і замовк. Мати покликала його до себе і пригорнула. Йому стало легко на душі, як у ранньому дитинстві, коли не раз з плачем ішов до неї і відходив завжди заспокоєний і щасливий.

— Бідний мій хлопчику,— сказала ласкаво мати.— Не будь війни, ти вже був би на третьому курсі якогось факультету, а війна — і ти помічник лісничого. Але і за це я дякую богу, за те, що не на війні ти, а вдома. Нема за кого воювати і голову класти. За цісаря розгорілась війна і вже мільйони лягли. А що нам той цісар? Не дочекав би, щоб я за нього свого сина віддала! — сказала вона з серцем.

— А за Україну, коли б довелось, віддала б? — спитав син, усміхаючись.

Мати подумала одну хвилину і сказала твердо.

— Нема на світі такої справи, за яку б мати віддала добровільно свою дитину. Ясно, що коли б уперся, я б тебе не втримала, але добровільно віддати?..— Вона не скінчила фрази.

Із кухні вийшла і стала на порозі баба. Як звичайно, втомлена, спітніла від плити і спеки на кухні.

— Вже вернув, сину, з лісу? — спитала вона з доброю усмішкою.

— Вернув, бабуню,-— відповів Микола, вітаючись.

— Певне, їсти хочеш?

— Ні, не дуже.

— Поклич, сину, хлопців на обід, вони вже, певне, зголодніли.

Микола побіг до стайні. Коли він повернувся, на ґанку вже нікого не було. Не заходячи до кімнати, пішов до будки, де з приходом тепла ночував з братом. В пасіці гули бджоли, пахло воском і медом. В кімнатці було тихо, вольготно. На рамі маленького віконечка лазила одна бджола. Вона, видно, давно пробувала пробитись крізь прозору перепону, бо від утоми ледве повзала. Микола насамперед відчинив вікно і випустив полонянку, потім скинув піджак і ліг на свою постіль. Вона була, приємна, прохолодна. Під поміст, що стояв на невисоких стовпчиках, завжди надувало за зиму багато снігу, він там залежувався, потім довго танув, і влітку там завжди була температура нижча від зовнішньої. Ліжка в хатині саморобні, виготовлені з березових стовбурів у корі; були це споруди практичні і в той же час оригінальні, справді лісові. Над ліжками в березових рамках, теж вкритих корою, висіли два лубочні малюнки: на одному зображені якісь матроси з баками, в смугастих майках, що мирно пливли в човні, на другому закохана пара. Ці лубки були вдома ще, мабуть, з молодих літ діда, бо Микола пам’ятав їх із раннього дитинства; завжди вони висіли на стінах у будці і час від часу ставали предметом жартів і насмішок дядьків. На величезному старому дубі, що ріс біля будки, затужила раптом дика горлиця, улюблена пташка його сестри Зіни, яку вона любила більше, ніж солов’я. І Микола любив цю пташку. Цього року він почув її вперше. Заховавшись в листя, пташина посилала на землю й доносила до серця своє однотонне, але ніжне і миле “ту-у-ур, тур, тур, ту-у-у-ур, тур”. Микола заслухався і знов замріявся.

Як би було приємно слухати цю пташку вдвох з тією чарівною дівчиною! Чи думає вона про нього? Чи зробив на неї хоч невеличке враження? Микола пригадує, як він поводився з нею, її вираз обличчя, її щирий,

5*

131

невдаваний страх при зустрічі і потім досить хитру усмішку при прощанні.

“Чому вона не хотіла подати руку на прощання?”

Ах! Коли б уже завтра! Раптом образ Оксани почав зливатись з іншим дівочим образом — ясноокої дівчини в рожевому платті. “Це Соня,— думає Микола.— Чому ж вона досі не виросла?”

Дівчинка стала перед ним і каже:

— Ти обіцяв любити мене до смерті, а що ж ти робиш? Пам’ятай, що Оксана не справжня жива дівчина, а лиш мара, привид, ти її більше не побачиш. Вставай, давай руку, підемо звідси,— каже вона.

Микола хоче подати руку, але не може — рука важка, мов кам’яна.

— Вставай,— повторює владно дівчина в рожевому і шарпає його за руку так сильно, що він прокидається.

Перед ним стоїть братик Євген і сміється.

— Ну й спиш ти,— каже він,— кричу, кричу, тягну за руку, і хоть би тобі що! Вставай, обід на столі.

Микола схоплюється з ліжка і хвилину хитається, мов п’яний,— його розморило у сні.

З

Як входити в село з боку лісу, праворуч стояла окрема хата, не обгороджена плотом і не оздоблена садочком, як інші хати, її сусідки, а облуплена, давно не білена. В цій хаті мешкав уже кілька років зайда, якого люди чомусь прозвали Хаджаєм, не знаючи, властиво, що це значить, і так це прізвисько залишилось за ним, доки він жив у селі. За прізвисько він дуже сердився, і тим жорстокіше його дражнили. Найбільше докучали йому хлопчаки, знаючи, що він хворий на серце і за ними не побіжить. Була у нього жінка і дівчинка шести років. Працювала одна жінка. Вона садила невеличкий город за хатою, ходила на поденне і тим утримувала дім. Чоловік її часто хворів, і від нього не можна було чекати якоїсь допомоги в роботі.

З цим Хаджаєм трапився курйоз, який призвів до того, що він вибрався з села і ніхто більше про нього не чув. Було це так: на початку війни дев’ятсот чотирнадцятого року австрійські війська з перших же днів відходили під натиском російських військ, які буквально наступали їм на п’яти. Відступали вони різними дорогами, а одній якійсь частині довелось втікати через Могильницю. Як тільки ар’єргард тої австрійської частини вийшов із села, від лісу наблизився козачий патруль. Він обережно під’їхав до першої хати і зупинився. Один з козаків, щоб вивідати, що діється в селі, постукав у шибку. У вікні з’явилось обросле шерстю, довго не голене обличчя господаря.

— Хазяїн,— сказав козак,— давно відійшли австрійці?

— Я вам не Хаджай,— відповів злобно господар.

— Тоді ти дурень,— сказав козак і поїхав до другої хати, де й одержав потрібну інформацію.

На другий день Хаджай вийшов на подвір’я і почав скаржитись сусідам, який у селі поганий народ:

— Тільки-ио увійшли в село,— говорить він з болем у серці, — прийшли чужі люди, а вже їм хтось сказав, що мене Хаджаєм дражнять.

— То не може бути,— запевняли сусіди.— Хто міг це зробити? Ваша хата скраю, хто міг раніше вас їх бачити?

— А я вам кажу, що правда, — упирався Хаджай.— Під’їжджає під вікно козак і питає: “Хаджай, давно відійшли австрійці?” Не сам я чув, жінка чула, вона вам не збреше. Я не стерпів і крикнув: “Не, маєте права нас прозивати!” Він ще щось сказав, але я вже не втямив що.

Ясно, що після цього сміялись з Хаджая старе й мале. Може, це було причиною, що він продав усе, що мав, і вибрався з села, а може, що інше, тільки досить того, що хата залишилась пусткою. Із забитими вікнами, перехрещеними дошками дверима, вона виглядала понуро. Про неї уже почали складатись легенди: говорили, що там духи водяться, що щось плаче щоночі, і не без підстав, бо на горищі її завелись сови і скиглили ночами.

Простояла ця хата так два роки. Аж одного разу прийшло повідомлення, що повертається її власниця, про яку вже люди й забули.

Незабаром приїхала вона з дочкою. Зразу почали обидві доводити хату до порядку. З ранку до вечора працювали тяжко. Місили глину, ліпили зсередини і зовні, білили, фарбували навіть, і через деякий час хати не можна було впізнати: вона стала краща й охайніша, ніж хати сусідів. Мати привезла з собою машинку, почала шити, спершу для найближчих сусідок, а згодом і дальшим, і так ці дві самітні жінки жили. Не солодко, бо за гріш у селі було важко, а за хліб і того гірше, але виходу не було. Не раз вони жалкували, що приїхали до села, та вертати назад до міста не мали куди. І так ці жінки вирішили залишитись в селі до кінця війни, дочекатись, коли живий, чоловіка і батька і з ним вертати до міста. Кінця війни сподівались в селі незабаром, хоч фронт ще стояв і війна продовжувалась. Через село йшли з фронту поранені солдати, проходили дезертири, а таких після Лютневої революції було теж немало; всі вони розповідали про незадоволення на фронті, про розмови і братання між ворожими солдатами в окопах, що близько стояли одні від одних, про вбивство ненависних офіцерів, які до революції знущалися з них та й тепер ще гнали на смерть.

Про повернення господині самітної крайньої хати дізналося зразу все село. Особливо багато говорили про красу дівчини, на яку заглядались молоді парубки, що повиростали під час війни, та й деякі дядьки, яким набридли зморені працею, заниділі від нужди й голоду власні жінки, з заздрістю та ревністю — дівчата і якраз ті жінки, що* набридли чоловікам. Оксана не раз ловила на собі пожадливі погляди чоловіків, але не звертала на них уваги, і тільки зустріч в лісі з молодим помічником лісничого розбудила почуття, що досі спали в її напівдитячому-напівдівочому серці. Несподівана поява в лісі юнака, його принадне лице і ласкава мова справили сильне враження на дівчину. Йдучи додому, вона мріяла про хлопця, що з’явився їй, мов царевич казковий, у лісі. Вона пригадала його привітні слова, і ніжні погляди, і те, як він хотів на прощання потиснути їй руку і як сердечно запрошував приходити до лісу.

Про свою зустріч із хлопцем Оксана розповіла матері. Мати зацікавилась.

— Хто ж він такий? — допитувалась.

— Кажу ж вам, помічник лісничого.

— Молодий?

— Авжеж, не старий.

— А може, він уже жонатий? — сумнівалась мати. Оксана стрепенулась. Припущення матері, цілком

несподіване, яке ніколи і на думку не могло спасти їй, мов окропом обшпарило. Кров ударила до голови, дівчина почервоніла.

— Не може бути,— сказала вона стривожено.

— Чому не може бути? Все може бути. Він гарний?

— Як царевич,— випалила дівчина.

— Який же він? — допитувалась мати.

— Високий, стрункий, смаглявий, очі карі, ніс рівний, губи повні…

— Бачу, що ти добре придивилась. Видно, сподобався?

— Що ви, мамо! — промовила, зашарівшись, дівчина. Другого дня вранці, ледве дочекавшись сніданку,

Микола вирушив до лісу. Хотів з ним іти Євген, він часто проводжав брата, і там, у лісі, коли не було у Миколи роботи, вони вдвох проводили час в розмовах і забавах, на які така винахідлива молодість. Брати любили один одного, розумілися з півслова, мали однакові уподобання. Микола любив товариство молодшого брата, але сьогодні він хотів за всяку ціну бути сам, і коли брат висловив бажання піти разом, Микола вигадав багато усяких причин, чому брат повинен був залишитись удома.

— Через години дві я повернусь, і тоді підемо вдвох на долини ловити раків. Тим часом накопай черв’яків.

Євген, нічого не підозріваючи, погодився, і Микола пішов у ліс. Вийшовши на лісову дорогу і переконавшись, що за ним ніхто не йде, побіг щосили. Йому чомусь уявилось, що дівчина прийде зранку і, не заставши його, піде назад або загубиться на зрубі, і він її не знайде. Підстьобуваний такими думками, він ішов і біг, аж доки не прийшов на зруб і на те місце, звідки дорога веде до села. На дорозі не видно нікого. Ранок, як і вчора, видався чудовий. В лісі співали цілі хорм пташині, на тлі яких виділялось соло солов’я, що, не наспівавшися під час короткої травневої ночі, присипляв зараз у гніздечку свою маленьку сіру подружку. Микола позаздрив маленькому коханцеві, який користувався безперечною взаємністю. Над панськими полями, що прилягли до лісу, тріпотіли крилечками повислі на золотих промінчиках сонця сірі жайворонки, їх співи, зливаючись з голосами лісових співаків, наповнювали повітря і душу Миколину такою радістю, що не вміщалася в грудях.

Далеко на дорозі, що загубилась серед полів, на самому обрії замаячіли раптом дві постаті. Вони поки що невиразно виділялись на тлі тремтливого серпанку, витканого з нагрітого і напоєного вологістю повітря, але вже можна було пізнати, що це йшли жінки: одна була вища, друга нижча ростом. Ще позавчора Микола був би задоволений побачити у лісі людей. Вони завжди приносили якісь новини з села, інформували про хід війни, про події на фронті і в селі. Коли, наприклад, йому оповідали, що через село проходило багато поранених, то він знав, що на фронті йшли бої, а поранені, зупиняючись, спочивали в хатах і розповідали про все, що діється на позиціях. Це була усна пошта, дуже часто нісенітна і неправдоподібна, але коли не було іншої, мусила задовольняти й така. Зараз, побачивши двох жінок, коли він чекав одної, Микола був незадоволений. Він навіть хотів сховатись і дати жінкам пройти мимо, коли раптом серце почало битись жвавіше: в нижчій на зріст він наче став упізнавати Оксану. Заховавшись за дуба, почав вдивлятись. Так, нижча була Оксана, не могло бути більше сумнівів. Але хто ж та друга?

Коли Оксана і та друга наблизились до рову, що оточував ліс, Микола вийшов з-за дерева. Жінки зупинились, спантеличені несподіваною появою в цьому місці хлопця.

— Добридень,— привітав він ввічливо жінок. Оксана почервоніла, і цей рум’янець освітив її принадне личко, як сонце освітлює вранці землю.

— Оце моя мама,— сказала дівчина, показуючи на свою супутницю.

Це була молода ще і дуже гарна з обличчя жінка, і дочка, як дві краплі води, подібна до неї.

Микола підійшов і привітався, назвавши своє прізвище. * ^

— Ми з ділом до вас,— почала мати.

Микола сказав, що охоче вислухає і допоможе.

— Палити нема чим,— сказала мати.

— На це є рада,— промовив хлопець, усміхаючись.— В лісі дров багато.

— То добре, що в лісі є, але було б краще, якби хоч трохи з того, що в лісі на землі валяється, перекинув хто до нас. Ксеня каже, що ви дозволили їй збирати хмиз, і вона щодня носитиме по в’язочці додому, але ви ж самі розумієте, що це будуть одні сльози. Хіба на спині наносишся такий світ дров? Та й шкода мені її спини, слабенька вона ще, а де тої сили набрати, коли, правду кажучи, ми й недоїдаємо…

— Мамо!..— крикнула дівчина.

— А чого таїти? — спитала жінка.— Голодуємо ми не одні, а ціле село, за винятком хіба багачів.

Миколі стало соромно за те, що він ситий, що їсть нормально, що виглядає добре, а люди голодують, і ось ця прекрасна дівчина ніколи сита не буває. Йому страшно стало дальших слів Оксаниної матері. Він хотів, щоб вона перестала говорити про голод, про нужду, а в голові почали роїтись плани негайної допомоги нещасній сім’ї.

— Я добуду вам дров,— сказав він, щоб заглушити слова жінки і власний сором.— Я добуду дров, — повторив, не знаючи, звідки він їх візьме. Йому могли й не дати, не продати, не він же власник лісу і навіть не лісничий, не розпоряджається продажем, він тільки виконує волю власника.

— От би ми вам подякували,— промовила мати.— Ми чужі в цьому селі, вам, певне, Оксана казала? Приїхали сюди, думали, легше тут буде, а воно не то що легше, а гірше стало. Люди непривітні, чогось не люблять нас, і розібрати не можу, за що не люблять. Якось недавно зайшов до нас сусід посидіти. Прийшов, посидів, поговорили. Не вижену ж його з хати. Так його жінка на другий день накинулась на мене, бити хотіла, а вже скільки наображала мене і дочку, то й переповісти не можна. “Ви,— каже,— з дочкою приїхали сюди, щоб наших чоловіків переманювати!” Неначе у нас іншої роботи нема, тільки чужих чоловіків переманювати. Таке верзла, що слухати гидко.

— Мамо, не треба про це,— просила час від часу Оксана.

— Просила б вас до нас зайти коли-небудь, та боюсь, щоб від вашої жінки не мати неприємностей,— почала вона хитрістю.

— Моєї жінки? — спитав парубок.— Яка у мене може бути жінка?

Він хотів сказати, що ще занадто молодий, що не то що мати, а думати про жінку рано, але завчасу схаменувся і не сказав, щоб не втратити чоловічої гідності перед жінками.

— Ні, ні, я ще не одружений,— сказав.— Звідки ви це взяли?

— Тепер, відколи у нас Росія, чоловіки рано женяться,— сказала вона впевнено.— То за Австрії, поки хлопець не відбув військової служби, не мав права женитись. У нас раніше женився парубок, як мав двадцять чотири роки, а тепер сімнадцять літ мине — і жениться. З одного боку добре, а з другого — зле.

— З якого боку добре? — поцікавився Микола.

— А хоч би з того, що всі хлопці, які служили в армії і з армії пішли на війну, не жонаті. Це багато значить. Вони не лишили солдаток, не лишили вдів і сиріт.

— Ваш чоловік лишив солдатку ї дочку?

— Це інакше,— перебила мати Оксани.— Чоловік мій був надурочником, він не входить в цей рахунок. Крім чоловіка, пішли резервісти, а вони жонаті, за малими винятками. Але все одно на деяке число вдів і сиріт менше, ніж могло б бути, якби був дозвіл женитись молодим.

— В цьому є, безперечно, логіка,— сказав Микола.— Значить, добрий був закон, що забороняв молодим женитись? Так я вас розумію?

— Ну, так.

— В чому ж зло?

— В чому зло, питаєте? А що доброго в тому; що такий парубок має двадцять чотири роки і більше, поки жениться, нагрішить змолоду, а потім бере дівку чисту, а сам… краще не казати.

— Значить, цей закон австрійський добрий і поганий, так? Добрий для воєнного часу, а поганий для мирного?

— Та так виходить.

— Значить, ці хлопці, що користують зараз з того, що Австрії нема, і женяться, добре роблять?

— Я думаю, що добре,— сказала мати Оксани.— Недарма наша стара приказка каже: “Не зарікайся рано встати і рано одружитись”.

Поки мати розмовляла з Миколою, Оксана мовчала, але видно, що розмова їй набридла, і вона перервала її досить енергійно:

— Годі, мамо, ви не того прийшли сюди, щоб про австрійські закони говорити.

Мати зразу замовкла. Видно, що донька мала вплив на неї.

— Як же ми зробимо з дровами? — почала вона знов, але цілком інакше, прохальним тоном.

— У вас нема чим вивезти дрова з лісу? — спитав Микола.

— Хто мені дасть коней? — сказала безнадійно. “Що робити? — думав Микола.— Просити коней у

діда — значить, сказати йолу, в чому справа”.

Але тут же думка підказала йому вихід із становища. В селі, недалеко від хати, де мешкала Оксана з матір’ю, стояв незакінчений будинок діда. Цей будинок призначався для наймолодшої дочки дідової Галі. Почато його будувати давно і покинуто. Мешкав у цім недобудованім будинку рідний брат діда Осип, старий, самітний чоловік, вічний холостяк, п’яничка. Прослуживши багато літ в армії ротним писарем і звільнений з неї за систематичну п’янку, оселився в братовій хаті, зайнявши одну, навіть не білену кімнату, і там доживав свого віку. Була це психологічно цікава людина. Перш за все він нічого не робив, хоч був ще здоровий і не дуже старий. Років мав під шістдесят, а може, й усі шістдесят. Нікуди з хати не виходив, тижнями не вмивався і звичайно не носив сорочки. Білизну, яку присилала йому час від часу братова, тримав деякий час “на смерть”, тобто на те, щоб було в що одягнути його, коли б умер, але ніколи не витримував довго — продавав і пропивав. Його співмешканцями по кімнаті були ручні голуби, дві-три пари, з якими він вів постійні розмови, і курчата, що до певного віку ночували в його кімнаті, на спинці дерев’яного ліжка. Щастя старого, коли вони сиділи до нього голівками,— тоді терпіла тільки долівка. Гірше, коли обертались хвостиками,— тоді страждало ліжко, на якому, окрім соломи і старої ряднини, нічого не бувало. Запаскуджену курми солому він час від часу викидав. Голуби ж ночували на полиці, під стелею, і від цього терпів поріг, бо полиця була над порогом. Крім цієї живності, тримав, він ще два вулики бджіл у дворі. За бджолами умів ходити, але ходив і біля бджіл неохоче. Два вулики давали йому меду на цілу зиму, він і їв його, і робив усякі наливки, які й випивав, не дочікуючись ніколи, поки як слід перебродять.

Годував його брат, тобто Миколин дід, присилаючи по дві хлібини, трохи сиру і масла щотижня. Картоплю й іншу городину садили йому сусіди за половину врожаю на городі перед хатою.

Цього старого оригінала і згадав Микола, вирішивши використати його для свого задуму.

— Мені здається, що я зможу вам допомогти,— сказав він жінкам.— Завтра хай прийде Оксана, і я дам їй відповідь. Сьогодні дещо розвідаю вдома і завтра скажу. Я буду радий,— додав він,— коли Оксана при-ходитиме до лісу по квіти і ягоди, а не по дрова.

На цю репліку мати сказала, що Оксана не має часу на забави, що квіти можуть збирати тільки панянки, які не мають роботи. Але Оксана з вдячністю глянула на хлопця.

Він не раз уже ловив на собі її погляд. Сьогодні вона йому ще більше сподобалась, ніж учора. Микола почував, що душевний спокій, який був досі його неодмінним супутником, втрачений надовго, якщо не назавжди.

4

Попрощавшись з жінками (на цей раз Оксана подала на прощання свою маленьку теплу руку, а мати попросила заходити до них, подивитись, як живуть), Микола поплентався додому, роздумуючи, як йому вийти з цього становища. Насамперед треба попросити дров у Смяловського. Дров тепер не продавали, рештки взято на облік, і самовільний продаж міг викликати неприємності. Отже, до Смяловського йти було обов’язково. Але недарма є прислів’я: про вовка помовка. Не встиг Микола подумати про цього пана, як той і з’явився на зрубі. Ніколи він не ходив сюди. Дід казав, що він боявся сам ходити. Смяловського не любили, і він це знав. Як би там не було, а пан уповноважений графині з’явився на зрубі. Привітались. В руках у пана Смяловського було грубезне істичилно, оковане на кінці; ним він, видно, думав оборонятись від бабів, які колись погрожували, що повиривають йому рештки волосся.

— Що доброго чувгіти? — спитав пан. Видно було, що він в доброму настрої.

— Тихо в лісі,— сказав Микола, — жодного руху.

— Новин з фронту ніяких? — питав далі пан. Він був охочий до новин і вірив усяким, навіть найнеймовір-нішим. Йому, наприклад, на початку війни один напівбожевільний оповів, що через його село йшли негри і що напередодні були розвішані на церкві й школі плакати, в яких попереджалося населення, щоб не боялось чорних військ.

Смяловський повірив і передав це як найновішу сенсацію. А по суті, він не був такий дурний і неосві-чений. Якусь школу він все-таки закінчив і книжки читав.

Микола розповів йому, що чув від одного пораненого солдата, який, заблудившись, проходив лісом, що сподіваються нової революції і аж після тої другої революції війна буде закінчена.

— Яка ще революція? — тут не повірив пан Смяловський.— Уже зняли царя, чого їм ще треба?

— Цього я не знаю,— сказав Микола.— Поранений говорив, що солдати вимагають розподілу поміщицьких земель.

— Хай би собі йшли в Росію і там робили, що хотіли,— сказав пан Смяловський.— А чого вони тут хочуть?

— Але я головного не сказав,— промовив Микола, вигадавши нову версію.— Солдат той говорив, скоро війська російські відступлять до передвоєнних границь і сюди повернеться Австрія.

— Коли б швидше! — зітхнув пан уповноважений. Настрій його, що був зіпсувався, знов покращав. Ско-риставши з цього, Микола попросив дров.

— Дядькові у селі нема чим палити,— сказав він.— Я прошу в рахунок моєї платні відпустити мені хуру дров.

— Прошу дуже, беріть купу, яку там хочете, а вартість її я з платні вирахую. Чому мені дід не сказав? Я давно дав би.

— Дідові прошу не говорити, я хочу від себе зробити подарунок,— попросив Микола, боячись, щоб пан колись не проговорився.

— А, так? Не скажу. Це, певне, перший самостійний подарунок із зароблених грошей? — спитав, приязно посміхаючись, пан Смяловський.

Микола кивнув головою.

— Дуже гарно з боку молодої людини,— похвалив пан уповноважений.— Куди ви зараз? — спитав він, коли було закінчено про ліс.

— Думаю піти пообідати,— сказав Микола.

— Ходімо разом.

Залишатись на зрубі пан побоявся, думка про солдата і нову революцію його турбувала.

— Коли ви бачили того солдата? — спитав пан несподівано.

— Учора,— збрехав Микола, не моргнувши.

— І часто вони ходять, ті солдати?

— Щоб часто, то ні, але ходять. Недавно я бачив черкеса в бурці і папасі, проїжджав через зруб. Я сховався, бо сам його злякався, — брехав далі Микола.

Це нагнало доброго страху на пана Смяловського, і він поквапно пішов додому, тягнучи за собою Миколу, який тепер був певний, що на зруб пан не скоро прийде.

Як легко було брехати панові, так важко було говорити неправду дідові, якого Микола дуже любив. Одначе сказати правду, на його погляд, було неможливо. Вирішив попросити коні в діда і завезти дядькові дров, але небагато, а так, щоб йому вистачило на деякий час, а решту завезти Оксані. З цим підійшов до діда. Дід дав коні без жодного слова, хоч був здивований, що брат так швидко спалив привезені йому недавно дрова. Однак подумав, що брат із подвір’я продав дрова, щоб випити.

Другого дня вранці Дмитро, якого Микола втаємничив у свої справи, завіз один віз дров Оксані і один дядькові. Тепер Микола нетерпляче чекав появи в лісі дівчини, певний, що вона прийде ще хоч раз подякувати йому.

Вона прийшла того ж самого дня. Микола побачив її здалека на дорозі і пізнав по особливій легкій ході. Все було прекрасне в цієї дівчини, навіть хода. А може, це тільки здавалося закоханому? Хотів бігти назустріч, подякувати за те, що прийшла, хотів сказати, що цілий день нудьгував, думав про неї, але не побіг і не сказав нічого. Чекав, доки вона перейшла рів, тоді вийшов їй назустріч.

— Я була певна, що вас ще застану,— сказала Оксана, вітаючись.— Серце чуло. Мати не хотіла пустити, боялась, що пізно, але я пішла. Хотілось подякувати вам за вашу доброту. Ви врятували мою спину від щоденних нош та таких тяжких, що ой!

Микола притримав у своїх її руки, маленькі, гарячі, огрубілі від щоденної селянської праці і тим миліші йому. Радий був вкривати їх поцілунками, але стримувала його хлоп’яча соромливість.

— Про вас правду казали, що ви добрий,— промовила дівчина.

Микола почервонів.

— Ця доброта мені не багато коштує,— сказав він, з жалем випускаючи руки дівчини.

— Можливо, але я знаю, яке це має значення для мене, для нас,— промовила вона серйозно.

— Може, не будемо про це говорити? — спитав Микола, якому справді неприємні були перебільшення його доброти і послуг. Він почував, що його вчинок хоч і хороший, проте не цілком чесний,— недаремно ж він не може про це говорити вдома, серед найближчих.

— Коли не боїтесь,— продовжував він,— то, може, підемо та сядемо на зваленого дуба недалеко звідси. Сіли б на землю, та роса падає, можна простудитись.

— Нічого, я не боюсь, — сказала дівчина.

Микола взяв її за руку, і вони пішли до зваленого дуба. Це був, властиво, тільки невеличкий, може, три-, чотириметровий обрубок дуба, який, падаючи, розколовся в комлевій частині, і ту частину лісоруби залишили. Над колодою змилувалися трави і лісові квіти, обгорнули її, залишивши тільки верхню частину сонцю. На цю дубову спину сіли молоді люди. На зрубі уже синів туман. У верхніх його шарах, збившись з дороги, блудив місяць. Із лісу, нагрітого за день, віяло теплом. Раптом закричав десь близько пугач.

— Ой, страшно,— прошепотіла дівчина, мимоволі тулячись до Миколи.

— А казали, що нічого не боїтесь! Не лякайтесь, це дуже симпатична і надзвичайно корисна пташка.

— Ні, вона нещастя ворожить.

— Тільки не нам,— заперечив Микола, обнімаючи тонкий стан дівчини. Оксана не протестувала.

Молоді люди посиділи так кілька хвилин, не розмовляючи, заслухані в мову власних сердець. Рука Миколи мимоволі задрижала, і дівчина легенько відсторонила її.

— От би нас хто побачив, — було б про що поговорити в селі,— промовила усміхаючись.

— Не мав би нічого проти, хай би говорили.

Оксана підняла на нього очі. Що він хотів цим сказати? Микола не пояснював. Він тільки сказав, що таких вечорів, як цей, небагато, мабуть, в житті людини і що саме вона, Оксана, зробила його таким прекрасним.

— Я щасливий,— шепотів він.— Мені так добре, так дуже добре! А вам? — спитав несміливо.

— І мені, — промовила тихо дівчина.

На узліссі відізвався раптом соловей. Спочатку несміливо, ніби пробуючи голос, потім все частіше і густіше полились трелі маленького співака, наповнюючи чарами і так переповнену ними по вінця синю травневу ніч.

— Ходімо,— промовила раптом, прокинувшись від мрій, дівчина.— Додому далеко, і мати буде турбуватись.

Микола глибоко зітхнув.

— Як жаль, що ви мусите йти.

— Не ночувати ж тут, — усміхнулась лагідно.

— Так, це правда. Щастя не буває довго, кажуть люди, і я переконуюсь в цьому. Я проведу вас аж .додому,— сказав захоплено Микола.

— Не далеко буде вертатись? — спитала Оксана.

— Ні, ні, ходімо.

По дорозі до села розмовляли просто, як добрі знайомі. Заговорили про школу. Оксана про те, що їй хотілось далі вчитись, що вона мріяла стати учителькою, і коли б не війна, то, певне, тепер уже й закінчувала б навчання; Микола казав, що через рік він міг би бути лісничим у великих державних лісах; а так йому доводиться сидіти в маленькому лісі і вся його робота зводиться до простої охорони.

— Чи ви зайдете коли до нас? — спитала Оксана недалеко від села.

Микола обіцяв, що зайде, якщо там, у неї, не застане когось, хто міг би бути йому неприємний.

— Хто ж це, по-вашому, міг би бути? — спитала дівчина.

— Я не знаю. Хтось, кому ви подобаєтесь або хто вам подобається.

— Навіщо ви псуєте настрій? — спитала з жалем дівчина.— Щастя коротке тому, що ми псуємо його самі. Нікого у нас ви не застанете,— додала вона з серцем.

Микола почав виправдуватись і просити пробачення. Він знає, що не має права так говорити і це просто не зовсім розумний жарт.

— Більше не буду. Дайте руку.

Оксана радо подала руку, і він поцілував її тепло, ніжно.

— Не треба,— просила дівчина.— Мої руки не для поцілунків. Дивіться, які вони грубі, спрацьовані.

— Тим вони мені миліші,— сказав юнак.

5

Минув день сьомого липня, день Івана Купала. Було повір’я, що в цей день сонце купається; що ніби, зійшовши, кілька разів поринає у тумані, мов у воді, і тоді вже спокійно підводиться вгору. Маленький Микола ходив якось із дядьком Михайлом, із тим, що сидів тепер у Талергофі, дивитись на схід сонця сьомого липня, але тоді сонце чомусь не купалось. Дядько пояснив, що сонце, певно, забуло про день сьомого липня і скупається завтра. Микола повірив, але другого дня вже не пішов дивитись.

День Івана Купала святкували в родині дуже урочисто тому, що то були іменини діда. З цієї нагоди з’їжджалась колись вся сім’я, але цього року, як і всі воєнні роки, багато її членів бракувало. На столі стояли фотографії трьох синів дідових, відсутніх сьогодні, а самі вони, певне, зітхали десь далеко звідси: два в Туркестані, в полоні російському, а один у Талергофі — в неволі австрійській.

Після Івана Купала починались звичайно жнива. Дід наймав косарів. їх було з давніх-давен три: Федь Мандрик, Яків Головацький і Максим Грушечка. Це були постійні сезонні робітники від непам’ятних літ. Виходили вони на дідові поля прямо зі своїх хат, а полуденки їм привозили або приносили з лісничівки. Косарям давали сало, сир, сметану, бо косовиця — робота важка. У такі дні вдома всі раніше вставали, і по сніданку молодь і дід ішли в поле допомагати косарям.

Одного ранку, коли ще вся родина сиділа за сніданком, до кімнати постукав і на порозі став несподіваний гість — Іван Дума. Появу хлопця зустріли радісно,— в домі Гаєвських його всі любили. Це був колись талановитий учень Гаєвського і друг дитинства його сина; Яворенки знали його тільки з оповідань, але раділи разом з дітьми. Він вніс різноманітність в їх життя самою своєю появою, а крім того, він міг мати цікаві новини, яких сім’я, живучи в лісі, не знала.

— Звідки ти взявся? — питав Микола, поки товариш вітався з його родиною.

— Як звідки? З неба звалився. Чекав, чекав, що, може, хтось з’явиться на вашій старій оселі,— ніхто не йде. Чи зреклись, думаю, і хати і села, чи, може, яке лихо їх спіткало? Прийшов довідатись.

— Дякую, що прийшов. Сідай, поснідаєш та розповіси, що на світі чувати,— промовив Микола.

— Сказати правду, погано в селі живеться,—розповідав Іван, уплітаючи свіжий хліб з маслом і запиваючи його гарячим молоком.

По його обличчю видно було, що справді погано живеться. Зараз, коли він заспокоївся, воно зблідло.

— Спочатку про вашу школу. Зараз у ній вже нічого нема. Був колись кінський шпиталь, була стайня, зараз цього всього нема, але нема й школи. Підлоги знищені, вікна перебиті, стіни облуплені, двері поламані. Щоб знов зробити школу, треба капіталу, а де його взяти? Це вже зробить держава, яка тут залишиться.

— А хіба є сумніви щодо того, яка держава тут залишиться? — спитав старий лісничий.

— Є, і великі.

— Невже Австрія не мала б вернути? Що ви кажете?

— Бачите,— почав Іван,— коли б росіяни хотіли воювати далі, як хоче того Керенський і його компанія, то Австрії сюди б не вернути.

— Чекай, Іване, ти сказав, якби росіяни хотіли воювати. Що це значить? Хіба не хочуть?

— Не хочуть, і це буде щастя Австрії, якщо вона хоч на короткий час вернеться.

— Як же це розуміти?

— А ось як: уряд Керенського не має лі пошани, ні любові в народі. Долю Росії вирішать солдати. Солдати Керенського ненавидять, бо він їх обдурив. Вони сподівались від революції поділу поміщицьких земель, знищення великого капіталу, а чого дочекались? Того, що їх женуть на фронт битись за тих же поміщиків і капіталістів.

— Звідки ти все це знаєш, Івасю? — питав здивовано учитель, не пізнаючи свого колишнього шепелявого учня.

— Еге! — сказав Іван.— Ми три роки не бачились, а за три роки я багато дечого бачив, чув і читав дещо. Того, що я знаю, ні в гімназії, ні в семінарії не вчать…

— Ти молодець, Іване.

Микола з заздрістю дивився на товариша. Йому соромно стало, що товариш дитинства, хоч закінчив тільки семінарію, має ширший світогляд, ніж він, розуміється в політиці, цікавиться ходом війни і, певне, ще не все тут сказав із того, що знав. Миколі кортіло поговорити з товаришем без свідків, і коли вже уляглись перші враження від почутого, запропонував товаришеві пройтись з ним до лісу…

— Якщо ти не дуже втомився, звичайно.

— Чим було втомитись — тими кількома кілометрами? Як заберуть до війська, то не будуть питати, чи ти втомився, чи ні.

— А коли можуть забрати до війська? — затурбувалась Гаєвська.

— Як верне Австрія, якої тут так дуже чекають,— зіронізував Іван.

— Ой, не хочу я Австрії,— сказала Гаєвська з серцем.

— Отож-то!

Хлопці вийшли, пообіцявши закінчити розмову за обідом.

Опинившись у лісі сам на сам, Микола почав розпитувати товариша, як він жив ті три роки, яких людей бачив, що читав.

— Мені, сидячи в лісі, не довелось багато чути, але тут я дізнався дещо таке, чого раніш і в сні не снилося.

Тут Микола розповів про солдата, що квартирував у Мандриків, про свого першого вчителя і просвітителя в політичних справах, про розмови з ним, після яких він інакше почав дивитись на світ і на людей.

— Удома я про це не кажу. Дід у мене старих переконань, його я не хочу дратувати. Батько передовіша людина, але також тримається за Австрію, сподіваючись пенсії і боячись, що друга держава не зарахує йому багатолітнього стажу. А мені б та Австрія до хріну з її карлами та зітами 1.

— Отож-бо й є,—перебив Іван.—З того, що я чув і читав, мені здається, що так, як в Росії розправились з царем та його прислужниками, так само розправляться зі своїми цісарями і кайзерами в Австрії і Німеччині, а може, й в усіх країнах світу. Пощо вони, ті паразити? Я як читав, які капітали мав цар російський, то волосся догори лізло. А з якої речі? Ти подумай, з якої речі ті паразити мали розпоряджатись не тільки мільйонами карбованців, але й мільйонами життів людських? Чому, з якої речі якийсь дегенерат, через те тільки, що народився в царській родині, мав право розпоряджатися мною? З якої речі? Хіба він не з того тіста, що й я?

— Не з такого, а з гіршого,— вставив Микола,— бо ти здатний на всяку роботу і голова в тебе добра, а на що був здатний хоч би такий царевич Олексій, син алкоголіка і розпусника Миколи?

— Справді! А скільки паразитів живе на світі, крім царя?! — сказав Іван.— Ти пам’ятаєш, як нас з тобою застав граф у лісі і вдарив мене гарапником за те тільки, що я ступив ногою на його землю? В мені кров кипить, як згадаю те. Колись мені було байдуже, я думав, що так має бути, щоб пан мав лани і ліси, а мій батько п і в м о р г а поля і півроку голодування.

— Попи нас того вчили,— сказав Микола.

— І обіцяли панам пекло, а бідним рай на тому світі.

— Не чув я, щоб панам вони обіцяли пекло, навпаки, їм і по смерті був забезпечений рай, вони церкви будували, каплиці. Якби такий попина крикнув з амвона, що властитель села, такий-то граф, піде по смерті в пекло, то тільки б того попа й бачили.

— Правда. Тому я й казав у вас, що буде друга революція, яка скине спочатку Керенського з його урядом, а потім усіх поміщиків, капіталістів, усіх тих графів, генералів та іншу погань.

— Звідки ти знаєш, Івасю? — спитав зацікавлений Микола. Іван відповів не зразу, йому хотілось трохи похизуватись перед товаришем, поінтригувати його.

— Я, брате, з такими людьми зустрічався, — промо

1 К а р л І — останній імператор австрійський. З і т а — його дружина.

вив по хвилині Іван,— з такими чудовими людьми!..— Він трохи помовчав і, зробивши таємниче лице, сказав: — Був навіть такий, що спеціально з Теребовлі приїжджав, книжки мені привозив.

— Які книжки? — спитав Микола.

Іван, замість того, щоб відповісти, в свою чергу запитав:

— Ти чув про Леніна?

— Чув, але знаю про нього дуже мало.

Іван глянув на Миколу з жалем, як дивляться на тяжкохворого або на каліку.

— Е, брат, — сказав він захоплено, — другої такої людини на світі нема! Це під його керівництвом був повалений царський режим, під його керівництвом зріє нова революція, яка має скинути режим Керенського, яка має знищити раз назавжди усіх тих графів ненависних.

Іван Дума завжди мав у пам’яті графа Козеброд-ського, що скривдив його в дитинстві. Цей граф був наче уособленням усього панства, і на ньому зосереджував він свою ненависть.

— О, коли вже їх не стане! — зітхнув Іван. — Мені розказував один солдат, що недавно, кілька днів тому, у Петербурзі Керенський розстріляв мирну демонстрацію робітників і солдатів. Він має ще силу, але скоро її не стане. Ленін виб’є йому з рук управління державою. Ленін проти війни, він за мир в усьому світі.

Хлопці деякий час ішли мовчки. В лісі було тихо, душно, час від часу десь висвистувала вивільга, перериваючи душну тишу лісу, а на вершечку дуба, до якого доходили приятелі, воркувала горличка. Микола, почувши її, затримав товариша.

— Давай послухаємо. Ти любиш горлицю?

Іван не звернув уваги на спів пташки, прослухав якось запитання Миколине і не зрозумів, чого він хоче. Він був зайнятий своїми думками, а крім того, не умів милуватись природою, не відчував її так, як Микола.

Миколі було досадно, але не сказав про це нічого.

— Ти знаєш, — продовжував Іван свою думку,— коли б сюди мала вернутись Австрія, я утік би в Росію. А ти?

— Я про це не думав,— відповів Микола, але в душі був переконаний, що нікуди він з дому не поїде, ні на що не проміняє сім’ю, а тепер і Оксану, яку згадав зараз із теплим почуттям.

— Ти знаєш,— стишив голос Іван і, оглянувшись, сказав,— я вступаю в партію.

Микола витріщив очі.

— Ти тільки нікому ні слова.

— Ясно, ти не бійся. Яка ж це партія?— спитав Микола, не цілком довіряючи товаришеві. Він знав, що Іван любить похвалитись.

— Комуністів,— сказав урочисто Іван.— Вони борються проти Тимчасового уряду, вони проти війни і за мир. Вони проти поміщиків і капіталістів. Я вступаю в Комуністичну партію, щоб нищити всю ту наволоч. Ех! Коли б мені потрапив у руки той граф, що ударив мене гарапником за те тільки, що я йшов по його землі! Я б його примусив їсти ту землю!

Микола бачив, що перед ним не той Івась, товариш приємних забав дитячих, що перед ним уже цілком доросла людина. Микола подумав, що коли б у їх домі довше прожили тоді солдати, то невідомо, хто з них більше хвалився б сьогодні ознайомленням з революційними ідеями. Лебеденко, правда, закинув у його юнацьке серце зерно зневіри в усе старе, гниле і заскорузле, і зерно це зійшло, але плекати стеблину не було кому, і вона помаленьку ниділа. Іван прийшов, щоб підлити животворної води під стеблину, не дати їй зав’янути, одначе, крім цієї води, ще чогось бракувало.

— Знаєш що,— вхопив Миколу за руку Іван,— вступай і ти зі мною до партії!..

Микола здивовано видивився на товариша.

— Ось чого ти прийшов?! — сказав він.— Я тобі вдячний, але…

— Але сам не вступиш!

— Мене, мабуть, і не приймуть такого, як я є.. Я не підготовлений для такої роботи.

— Готуйся.

— Легше сказати — готуйся. Але як? Тебе підготували, ти читав дещо, а я? Я ж нічого не знаю.

— Захочеш, будеш знати.

— Ні,— завагався Микола. — Мені здається, що я не годжусь для такої роботи. Революціонери — особлива порода людей, щось вище за людей.

— Що, по-твоєму, боги, чи що? — перебив грубо Іван.

— Не боги, але люди дуже сильні, безстрашні, готові на всякі жертви. Мені з ними не рівнятися.

— Дурниця, ти сам себе не знаєш, засидівся ти в лісі, треба на волю, у широкий світ! Скажи, будь ласка, ти проти панів, графів, усяких смяловських, у яких ви всі зараз служите?

— Ти мені, Іване, не докоряй службою у Смяловського. Я мушу десь працювати,—сказав зніяковілий Микола.

— Ні, я тільки питаю, ти проти?

— Безперечно.

— От цього й треба. А ще одно: ти в бога віриш? Іван ставив питання за питанням, не даючи Миколі

зосередитись. Це вже Миколі не сподобалось.

— Що ти мене допитуєш, як слідчий? — спитав він серйозно.

— Ти не ображайся, я по-дружньому. Коли б я не вірив у твою дружбу і не знав тебе, я не прийшов би і про таке не говорив би.

Микола пом’якшав, але й задумався. Справді, яке ж його ставлення до релігії?

— Чому ти питаєш, як я ставлюсь до релігії? — спитав по хвилині.— Хіба в партії не буває релігійних?

— У Комуністичній партії — ні,— сказав він твердо.— Запам’ятай це!

Микола вирішив прямо не відповідати, та й сам він не міг і собі відповісти, яке, справді, його ставлення до релігії, а крім усього… Микола цілком збентежився. Він розгубився і вже не знав, що казати. Іван бачив це, а також зрозумів, що Микола до такої серйозної роботи далеко не підготовлений, і більше про його вступ до партії не говорив.

За обідом, який пройшов, до речі, дуже весело, Іван розповідав багато цікавого. Він був у Тернополі, часто бував у Теребовлі, їздив кілька разів до Львова. Його з делікатності не питали, за чиї гроші він їздив, знаючи біду, яка не залишала дому його батьків, сам Іван про це не казав, але батько Миколи здогадувався, що Іван має якісь фонди. Учитель чомусь подумав, що його колишній учень просто шпіонить. Цей здогад був дуже неприємний. Гаєвський гордував усякими шпиками, на чию б користь вони не діяли.

Кінець візиту був явно зіпсований. Настрій Гаєвського різко змінився, та й решті родини ці поїздки чомусь не сподобались. Кожне пояснювало по-своєму, але всі міркування зводились до одного: у Івана не все чисто, та й занадто він розв’язний, як на свої літа.

На щастя, Іван не помітив переміни. Того ж вечора він пішов додому. Микола проводжав його аж на кінець свого лісу.

6

Минуло два місяці— від першої зустрічі Миколи з Оксаною. Пролинув цей час, мов сон. Вони зустрічались мало не щодня. У них були свої улюблені затишні куточки в лісі, куди не заглядало цікаве людське око, хіба що іноді пташка сяде проти них на галузку, а побачивши їх, зірветься і полетить геть стрімголов під веселими поглядами закоханих.

Одного разу молода білочка довго дивилась на молоду пару, роздумуючи, видно, що це за постаті і чи треба їх боятись, чи це, може, невід’ємна частина лісу, така, як дерева і кущі, бо досі вона людей, очевидно, не бачила.

— Ми наче у казці,— сказала тоді Оксана.— Нас не бояться ні пташки, ні звірі.

— Це ти така прекрасна, що на тебе живе заглядається і стоїть мов зачароване, не в силі очей відірвати. Ти мене причарувала, бо відколи познайомився з тобою, не маю години спокою, не можу в хаті втриматись, біжу в ліс, і коли тебе нема, то хоч посиджу на тому місці, на якому ти сиділа.

— А я чого біжу в ліс? — спитала дівчина.

— Не знаю.

— Не знаєш? Тобі близько, ти вийшов із хати — і в лісі, і в тебе тут робота, а мені далеко, а йду, щодня йду і чекаю, а як тебе не побачу — серце завмирає. А прийдеш, обіймеш, і тоді так легко і гарно, що весь світ забуваєш, не пам’ятаєш, що війна, що в хаті нестат-ки, що мати лає… Ти ніколи не питаєш, що діється в мене вдома. Ти ніколи не спитаєш, чи легко мені виходити до тебе…

Це був перший легенький докір.

Миколі стало соромно. Справді, він ніколи не питав про це дівчину. Він поводився досі, як егоїст, який боїться порушувати небезпечні теми, щоб не почути чогось неприємного.

— Пробач, кохана,— просив Микола.— Ти ніколи не скаржилась, а я не хотів псувати тобі і собі настрою.

Дівчина сумно всміхнулась.

— Правда, що, приходячи сюди, я все забуваю,— говорила вона. — Мені хочеться хоч цю годину мати спокійну, бо вдома не все гаразд…

— Що ж удома? — спитав Микола.

— Колись, іншим разом, зараз не хочеться говорити. Скільки не допитувався Микола, Оксана більше нічого не хотіла сказати.

Микола повернувся додому в пригніченому настрої, який помітили зразу всі домашні, і в першу чергу мати.

— У тебе якась неприємність, сину? — спитала вона.

— Ні, яка може бути неприємність? — заперечував син, намагаючись уникнути пильного погляду матері і її розпитів.

— Приїжджав хтось до лісу? — допитувалась мати.— Чув що, може?

— Ніхто не приїжджав, і нічого я не чув,— заспокоював Микола, мимоволі червоніючи.

Мати більше не допитувалась, бачачи, що син не хоче говорити, і Микола відійшов.

Було прикро, що обдурив матір, але виправдувався тим, що сказати про все не міг, не мав сили.

Якось незабаром, одного дуже гарного ранку, йдучи до лісу на роботу, в кількохстах кроках від дому він зустрів матір. Побачивши її, пригадав, що сьогодні не попрощався з нею, ідучи в ліс, і навіть не згадав про неї. Стало дуже ніяково. Мати мала в руці пучок лісових квітів і зробила вигляд, що зустріла сина випадково, проте Микола здогадався, що зустріч ця з її боку обдумана і що зараз почнеться розмова, до якої він не приготувався і якої уникнути тепер буде неможливо.

— Що ви тут робите одна в лісі? — спитав він, підходячи до матері і цілуючи їй руку.

Мати трохи змішалась. Йдучи сюди, на це побачення, вона планувала зробити його випадковим, але, зустрівшись з поглядом сина, вирішила сказати правду.

— Я вийшла наперед, щоб з тобою на самоті поговорити. Я бачу, що з тобою щось діється, спостерігаю це віддавна, від весни. Ти не будеш заперечувати, що це так?

— Вам здалося, матусю.

— Не криви, сину, душею,— сказала мати.— На твоєму обличчі написано, що це не так. Тебе щось пригнічує. Ти ще занадто молодий, недосвідчений, у тебе, в твоїй душі, щось сталося. Скажи, ти не закохався?

Микола почервонів по самі вуха і не знав, що відповісти.

— Чого ж ти мовчиш? Соромитись нема чого. Хто вона така?

— Що ви, матусю! — пробував заперечити Микола, але даремно.

— Не соромся, кохання — не злочин. Воно може привести до злочину, ось чого я боюся і чому вирішила вдертися силою в твою душу, коли не хотів відкрити її передо мною сам.

— Чому не хотів? Я хотів, але боявся, — промовив Микола.

— Боятись нема чого, коли все йде чесно. Так хто вона така?

— Ось саме цього я й боявся,— промовив палко Микола.— Я боявся цих питань: хто вона така, та якого роду, та звідки, боявся розмов про мезальянси, знаючи переконання щодо цього нашого дому, тобто в першу чергу ваші, батька, хоч він, властиво, найменше висловлювався з приводу цього, і сестри. Уявляю, як вона буде глузувати з мене, почувши, що дівчина, яку я кохаю пристрасно, правдиво, глибоко, проста селянка, бідна селянка…

Микола не закінчив, на очах у нього стали сльози. Мати в першу хвилину злякалась, не сподіваючись такого.

— Чекай, сину, чому ти думаєш, що хтось з тебе буде сміятись? — промовила вона.—Може, сестра твоя й хотіла б, щоб ти покохав дівчину з інтелігентної сім’ї, може, того хотіла б і я, але це не значить, що ми протестували б, коли б ти, наприклад, хотів одружитись з селянкою. Справа твого одруження буде твоєю власною справою, ми, як твої щирі друзі, можемо тільки порадити тобі в чім-небудь чи показати тобі те, чого ти, засліплений коханням, можеш не побачити. Це, я кажу, було б в тому випадку, коли б ти хотів одружитись, але ж до цього, я гадаю, ще далеко. Як ти думаєш?

— У цьому все моє горе, що далеко,— сказав Микола, безнадійно зітхнувши.

— Добре, що хоч це ти розумієш. Проте хто ж така ця дівчина, що ти її полюбив так палко?

Микола розповів про Оксану все, що знав.

— Це та, що мешкає у хаті Хаджая? — спитала мати.

— Та сама. Тільки не вона в хаті Хаджая, а Хаджай мешкав у її хаті.

— Зараз це не грає ролі. Я чула про неї,— сказала мати.

— Ви чули про неї? — здивувався Микола.— Ви вже й цікавились нею?

— Ні, не цікавилась. Само прийшло в хату. Якось раз Дробницький бачив вас разом у лісі і сказав нам. Він знає цю дівчину.

— Що ж він говорив?

— Нічого поганого. Каже, що дівчина порядна. Я от хотіла поговорити з тобою, щоб ти не забувся та не зробив дівчині прикрості. Не забувай, що женитись ти ще не можеш насамперед тому, що зараз війна і ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Друге, не менш важливе: .тобі треба здобути освіту, щоб не доводилось служити у пана, як твоєму дідові і дядькові, чим, до речі, уже докоряв тобі твій приятель Дума. А третє… ти, певне, знаєш польську приказку, в якій говориться, що ранній дощик, як плач дівочий і студентське кохання, швидко вщухає.

— Чому ви так кажете, мамо, про кохання?

— Воно в тебе перше. А в світі якось так ведеться, що перше кохання ніколи не буває тривке.

— Може, в світі так буває, але не в мене. Я ніколи, ніколи її не покину! — палко сказав Микола.

— Я можу тільки побажати тобі щастя, більш нічого я для тебе не прагну,— сказала мати.— Одного прошу, і ти мені мусиш це обіцяти: щоб не зробив цю дівчину нещасливою.

— Як це розуміти? — спитав Микола.— Коли б я її зараз покинув, то, певне, зробив би її нещасливою, то го ви боїтесь?

— Не про це мова,— заперечила мати. — Можливо, що коли б ти її зараз покинув, це якраз було б її щастям. Я боюсь, скажу прямо, щоб не зробив ти з неї покритки і не пустив з байстрям тинятись світами. Ти ще не знаєш, що з тобою буде завтра. Війна триває, Смяловський може тебе звільнити кожної хвилини, батько твій без роботи. Пам’ятай про це все! Женитись ти не можеш, поки не здобудеш певного шматка хліба! Обіцяй мені, що будеш пам’ятати про це, про що ми з тобою говорили, і не зробиш нечесного вчинку.

— Обіцяю,— сказав Микола врочисто.

Мати подала йому руку, і він поцілував її на знак пошани, вдячності і любові.

Оксану він застав на улюбленому місці. Сиділа сумна, зажурена. Побачивши Миколу, з блідою усмішкою пішла йому назустріч. Микола зразу побачив якусь переміну в дівчині.

— Що з тобою? — спитав вітаючись.

— Нічого.

— Ні, ти не така, як завжди.

— — І ти не такий. Ти приходив раніше за мене, а сьогодні мені довелось чекати на тебе мало не годину.

— І через це ти засумувала?

— Не тільки через це.

— Значить, є й інші причини?

— Ходімо сядемо в холодку,— сказала вона замість відповіді.

Пішли на те місце, де він серед кущів ліщини зробив щось подібне до альтанки. Ліщина росла біля підніжжя величезного дуба, і він своєю кроною, мов гігантською парасолею, закривав цю альтанку. Була в ній примітивна лавочка, точніше дрючок на двох розсохах, забитих в землю.

— Чому ж ти сьогодні засмучена? — спитав Микола.

— Скажи спочатку, чого спізнився?

Микола завагався на мить, а потім вирішив усе сказати Оксані. Повторив їй майже дослівно розмову з матір’ю. Дівчина слухала уважно, а коли він закінчив, залилась сльозами.

— Я знала, я знала, що так буде,— говорила вона крізь сльози.

— Що ти знала, мила моя, що ти знала? — питав Микола, цілуючи заплакане личко.

— Я знала, що ти моїм не будеш.

— Чому, рідна моя? Тільки твоїм я можу бути і ти моєю, і без тебе я жити не буду, без тебе світ мені остогидне. Той день, що я тебе не бачу, мені здається, що я не живу на світі. Як ти можеш таке казати? Тим більше, що мати моя не заперечує, каже тільки, що рано, що війна ще триває, що мене можуть узяти на війну, і що тоді робити?

— Я б тебе чекала у твоїх батьків,— сказала Оксана, перестаючи плакати.

Ця заява збентежила Миколу. Вона була така несподівана і при тому така смілива, що він не знав зразу, що відповісти.

— Я про це не подумав,— сказав він.— Треба буде про це поговорити вдома, хоч я не сподіваюсь успіху. Ти знаєш, що мій батько безробітний, живемо у діда майже на його утриманні. Одружитись мені, ввести жінку не в свій дім — я не маю права, совісно було б. Мені здається, що до кінця війни мені не дозволять одружитись,— додав він по хвилині.

— А я не можу довше в своєму домі жити, розумієш? Не можу! Ти не знаєш, що мені коштувало те, що я виходила мало не щодня до тебе. Мати забороняла мені, вона била мене, а я все-таки йшла, бо любила тебе, бо мені важко не бачити тебе, бо я звикла до тебе. Мати пригрозила мені, що коли я ще хоч раз до тебе вийду, то вона піде на лісничівку до твоєї матері і скаже, щоб тобі заборонили зі мною зустрічатись. Ти питав мене вчора, що зі мною. Я не хотіла казати, не хотілось мучити тебе, досить, що сама мучусь. Сьогодні ти знаєш все і нічого не знаєш, бо слів замало; треба пережити те, що я переживаю щодня, щоб зрозуміти моє горе.

Дівчина розридалась.

— Чому ж ти мені про це ніколи не говорила? — питав стурбований Микола, обнімаючи її, заспокоюючи.

— А що б ти зробив? Чим допоміг би? — Вона дивиться на нього великими очима, і його пригноблює її погляд. — Я ось зараз звертаюсь до тебе, а що чую? — каже вона.— Що допомогти не можеш? Значить, не любиш!..

— Рідна моя, не бий мене так жорстоко,— благає Микола.

— Вже просишся? А коли б тебе били так, як мене, і не тільки словами, а пруттям, що ти привіз, жаліючи мою спину? Ти б побачив, як вона виглядає, ця спина! Що б ти тоді говорив? Ти ніколи не спитав мене, як я живу, чи, може, я голодна, ти тільки чекав моїх пестощів!..

Вона знов заплакала. Микола сидів мовчки, все нижг че згинаючись під її словами, що били без жалю по оголеному серцю.

Дівчина раптом схопилась з місця. Вона витерла хустиною очі, поправила плаття, готова йти.

— Я піду,— сказала вона вже спокійно.— Наговорила тобі непотрібних слів, але не жалкую, ти мусиш усе знати.

— Ти більше не прийдеш? — спитав Микола.

— А тобі більше нічого не треба, тільки щоб я приходила? Ех ти, паничу! — в словах дівчини промайнула тінь ненависті.

— Чому ти така жорстока сьогодні? — мало не закричав Микола, не сподіваючись такого удару. Він був тим страшніший, що майже заслужений.

— Не жорстока, ні. Після того, що вчула від тебе, друга ніколи не прийшла б, а я, може, й прийду ще. Коли — не можу сказати, але прийду. Тепер уже знаєш, як мені важко приходити.

— Дай хоч раз поцілую, Ксешо!

— Ні, сьогодні ні. Іншим разом.

Вона повернулась і пішла не оглядаючись. Микола закам’янів на місці. З відходом дівчини в душі його померкло сонце. Це був перший понурий день серед усіх сонячних днів короткого кохання. Микола подумав чомусь, що це й останній день його щастя.

7

— Треба, сину, просити в пана Смяловського відпустки на два тижні та й перевозити з Дмитром снопи з поля, поки погода,— говорив батько до Миколи одного серпневого ранку,— Геньо береться до цієї роботи, але яка ще в нього сила! Він тільки може кіньми правити, але накладати снопи на два вози для нього заважко.

Микола охоче погодився, йому треба було зараз доконче якоїсь важкої роботи, щоб відвертала його увагу від усього того, що сталось. Після останньої зустрічі з Оксаною в лісі він і не заходив у ті місця, де ще недавно нетерпляче чекав на неї. Він перший раз у житті поцілував тут, в цьому лісі, уста дівочі, п’янів від поцілунків і був безмежно щасливий, не уявляючи навіть, що це щастя може скінчитись, що його може щось затьмарити. А проте скінчилось, і так несподівано, і так скоро… Микола не вірив, що воно могло скінчитись назавжди. Він був певний, що дівчина вернеться, як був безумовно певний, що вона його любить. Справа тільки в часі. Але що, коли вона прийде і поставить питання прямо? “Одружусь”,— вирішив раптом. Подумав хвилину, і самому стало смішно. В двадцять років заводити сім’ю? В його родині чомусь так рано не женились. Із чотирьох дядьків тільки один був одружений. Як же на нього будуть дивитись домашні — батько, сестра, брат? А що буде з навчанням, з усім майбутнім життям? Ні, це відпадало.

“Ось що! — знайшов він раптом.— Треба заручитись. Зробити офіціальні заручини”. Він має перстенець, який йому подарувала мати після закінчення гімназії,— золотий перстенець з ізмарагдом, що символізує щастя родинне. Цей перстенець він накладе їй на палець. Але треба добитися згоди батьків. Як же це зробити? Вирішив діяти через сестру. Вона хоч і насміхається з його закоханості, але любить його і, певне, охоче буде клопотати за нього перед матір’ю, ну, а мати — перед батьком.

З такими думками зайшов Микола до Смяловського. Той лежав на кушетці і читав книжку.

— Що пан читає? — спитав Микола, привітавшись.

— “Графа Монте-Крісто” Думаса-ойца,— відповів по-польськи пан. Ім’я автора книги Дюма він вимовляв так, як було написано, тобто Думас, з польським наголосом на другому складі від кінця слова,— Дуже я люблю обох Думасув, ойца й сина,— додав пан, показуючи на етажерку, де в гарних оправах красувалися твори обох Дюма в польських перекладах. Тут були: “Три мушкетери”, “Двадцять літ пізніше”, “Королева Марго” і “Дама з камеліями” Дюма-сина.

— Читав пан? — спитав Смяловський.

— Не читав “Королеви Марго”.

— Можу позичити.

Микола подякував, сказавши, що тепер не має часу, бо починається возовиця і він буде зайнятий у полі.

Довідавшись, чого прийшов Микола, пан відразу дав згоду на відпустку, проте з застереженням, що дні відпустки не будуть оплачені. Микола був готовий до цього, отже, не просив і не заперечував.

— Кеди пан хце м’єць урльоп? 1 — спитав Смяловський.

Микола сказав, що із завтрашнього дня. Пан погодився.

— Ванда! — крикнув він до кухні.

— Чого вам? — почувся звідти приємний жіночий голос.

— Дай-но вина і дві чарки! Почастую вас вином власного виробу, з малини,— сказав він, звертаючись до Миколи,— Колір прекрасний і смак непоганий. Одна вада, що трохи моложаве. Для людини молодість — це добра річ. Ось ви ще таке молоде вино, що бродить. А для вина потрібно довший час, щоб стати добрим. Спробуємо, яке є.

До кімнати ввійшла з тацею, на якій стояла пляшка і дві чарки, молода гарна жінка. Це й була Ванда, яку він кликав з кухні. Пан привіз її недавно звідкись як домашню робітницю, а потім зробив її своєю нешлюбною жінкою, і зараз вона вже була вагітна. їй було років з двадцять п’ять, не більше. Беручи на увагу, що йому йшов шістдесятий, то різниця віку була солідна, і вона служила приводом до частих посмішок, на які, зрештою, пан Смяловський не звертав уваги. Це був тип, який міг іти крізь юрму людей, як крізь мряку, не помічаючи її. Це була одна порода з графом, що побив колись Івана Думу. Той, наприклад, виходячи на вулиці Львова з екіпажа, кричав, як у лісі: “Гоп-гоп”, поки його лакей не показувався з палацу, що стояв в п’ятдесяти кроках на горбку, оточений зеленню, і не збігав униз — забрати його валізку, що важила всього кілька кілограмів. А цей підпанок також не визнавав людей не свого кола, хоч, властиво, сам ні до якого кола не належав.

Зустрівшись очима з Миколою, Ванда густо почервоніла. Вона була ще не знайома з ним, але бачила вже його, і не раз душними літніми ночами він їй снився. Зараз вона червоніла з іншої причини: її соромило становище неофіціальної жінки, а до того жінки людини, яка могла бути їй дідом. Поставивши тацю на стіл, вона мовчки вийшла до кухні.

За чаркою чоловіки, як і при кожній зустрічі, заговорили про війну, і пан Смяловський висловив припу-

Коли хочете відпустки? (Польськ.)

щення, що війна швидко закінчиться, що поверне Австрія і він продасть ліс. В Миколи болісно стиснулось серце на цю звістку. Цей ліс був колискою його матері, дядьків і його власного дитинства. Вся родина любила цей ліс, як якусь святість. Скільки пригод було зв’язано з ним, скільки приємних спогадів! В ньому був знайомий кожний куточок, майже кожне дерево, бо мало не всі дерева садив дід власними руками. І ось прийшов чужинець, зайда, безбатченко і якимось диким, неприродним правом хоче продати ліс! Коли б це сталось, дід муситиме вийти з лісу, і не буде до кого приїхати; в цій хаті, де побачили світ найближчі йому люди, поселяться нові господарі, і стане цей ліс чужим, як чужий він зараз для папа Смяловського, який не знає його, не любить і не розуміє. Юнака взяла досада. Випливла наверх ота Страшна нерівність, яка панує в світі, згадалась сцена з графом у лісі, став перед очима Дума Іван. Щоб досадити панові, Микола сказав, що має відомість про назрівання нової революції, яка, можливо, перекинеться на Австрію і на весь світ.

— Сконд пан то вє? 1 — спитав стривожений Смя-ловський.

Микола розповів, що чув від Івана Думи про голодні демонстрації в Петрограді та інших містах Росії, про страйки робітників, про заворушення в селах, підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків.

— В Австрії революції не буде,— запевнив пан Смя-ловський.

“— Чому?

— Тому, що Австрія — конституційна монархія, а Росія була деспотична і такою залишилась.

— А що, коли ця частина Галичини відійде до Росії? — спитав Микола.

Смяловський замислився.

— Неможлівим єст,— сказав по хвилині і випив чарку вина.

Такого він не міг уявити.

Другого дня вранці Дмитро на одному сноповому, возі, а Микола з Євгеном на другому виїхали з двору. День був ясний, безхмарний, заповідалась спека. На дорогу в поле баба дала яблук-зеленок. Це буди особливо смачні яблука, не дуже показні з вигляду, зелені, але

Звідки ви це знаєте? (Польськ.).

б В. Гли^ькии, Т. 2

161

такі соковиті, що дуже добре гасили спрагу, і їх баба тримала спеціально для тих, хто їхав у поле.

За лісом повівав вітерець, пахло збіжжям, скошеними травами і в’ялими квітами. У небі — ні хмаринки, на полукіпках, покладених вздовж дороги, сиділи яструбці і зосереджено вичікували малих гризунів.

Настрій у Євгена був прекрасний, він правив кіньми, щасливо розглядаючись на всі боки. Микола сидів сумний і зосереджений, як той яструб на полукіпку.

— Чого ти сумуєш? — спитав Євген.— Так гарно на світі, а ти сумний.

— Невесело мені.

— Ти закохався, правда? — спитав Євген,

— Звідки ти знаєш?

— Я чув, як мама татові говорила.

— Що ж вони говорили?

— Що ти закохався і женитись хочеш.

— А тато що?

— Сміявся. Я думаю, що це неправда.

— Що саме?

— Що ти хочеш женитись. Всі ці жонаті такі нудні, неприємні. Не думаю, щоб ти хотів проміняти нас усіх на жінку.

— Чого ж я мав міняти вас на жінку? Ви лишились би такими, як були, а… жінка жінкою.

— Ні, не кажи,— не погоджується брат.— Дядька Ярослава пам’ятаєш? Доки не женився, був веселий, бавився з нами, а як оженився — і не той став, за жінкою світу не бачив. Та й учитель Ведмідь так, усі так. Я думаю, що ти такого не зробиш? Правда?

— Правда, я не збираюсь женитись.

— Ото молодець! Я не повірив, як почув таке про тебе. Я певний, що ти сказав би мені, коли б щось таке у тебе трапилось. Ми ж ніколи не мали таємниць один від одного, хіба що…

— Що саме?

— Хіба що зараз ти утаїв щось від мене.

— Нічого я не утаював.

— Ну, й добре. Я й не повірив. Ти гляди навколо, який світ прекрасний! Коли б ще не війна, яке чудове було б життя.

Після тих слів брата Микола наче повеселішав. Він ніколи ясно не міг уявити себе в ролі жонатого. При самому уявленні, що він може бути батьком, — червонів

сам перед собою. Це ж була б справжня нісенітниця! Але в той же час. не міг уявити життя без Оксани, серце рвалось до неї, і зараз, їдучи в поле, він мріяв побачити її хоч здалека, бо може ж таке статись: поле близько села, і вона може вийти чого-небудь у поле.

“А може, вона прийде в ліс?” — подумав Микола.

Думи хлопцеві перервав голос Дмитра. Він повертав коні праворуч, на стерню, і крикнув, щоб і Євген їхав за ним. Це вже було поле діда:, невеличкий дво-морговий клин не дуже доброї землі, але тому, що найближчий від дому, то найкраще удобрений і через те найбільш врожайний. На ньому досить густо, в два ряди, стояли полукіпки.

Дмитро заїхав на кінець гонів і зупинився перед першим полукіпком, звідки мали починати брати снопи. На всіх полях, куди не глянь, стояли ще не вивезені полукіпки. Тільки на одному клині їх не було вже, і клин цей орав плугатар на зяб. Здалека обличчя плугатаря не видно було, але кидалось у вічі те, що він налягав на ногу.

— Ми думали, що перші будемо звозити снопи, а бач, вже хтось вивіз свої і на зяб оре,— здивувався Євген.

. — Це ж багач Шапковський,— пояснив Дмитро.

— Я чомусь його не знаю,— сказав Микола.

— Він тут недавно. Сам з Ласковець. Як парцелювали панське поле, він купив кілька моргів, побудував хату і переселився сюди. Про нього кажуть, що він з чортом у змові. Його жінку грім забив, як ішла з серпом із поля, а сам він віз якось мливо з млина, а був п’яний, перевернувся з возом, упав під полудрабок і зламав ногу. Тепер кульгає.

— Чого ж йому чорт так погано помагає? Жінку, кажеш, громом забило, а сам ногу зламав,— спитав, усміхаючись, Микола.

— Зате до війська не пішов,— пояснив Дмитро. Микола задумався.

— Людина рада, що кульгає, тільки б на війну не йти,—промовив він.—Я пригадую, як солдат Шестаков, що стояв у нас на квартирі в п’ятнадцятому році, говорив, що погодився б обидві ноги втратити, тільки б живим вернути. Чи варте життя аж таких жертв?

— Видно, варте, коли люди так дорожать ним,— сказав Євген.

6*

163

А Дмитро додав зітхнувши:

— Кожному життя миле, найменшій тварині: миші, комарикові миле, а це ж люди!

Почали накладати снопи на віз.

Накидав на віз Микола, а Дмитро складав. Євген допомагав ретельно, але коли добирали полукіпок до кінця, він кидав вила, озброювався батогом і слідкував за останнім снопом, під яким майже завжди були миші. І як тільки сніп, настромлений на вила, йшов угору, миші розбігались, а Євген бігав за ними, ляскаючи батогом; а що батогом в таку маленьку та ще й рухливу мішень важко попасти, то миші, звичайно неушкодже-ні, ховались у нори.

Закінчивши накладати першого воза, сіли в тіні його закурити. Під сусідній полукіпок побігли миші. Дмитро побачив і показав Євгенові, але, поки той встав, миші поховались.

— Чи може таке бути, щоб чорт у мишу перекидався? — спитав Дмитро.

— Хто б у таке вірив?

— Не кажіть, старі люди повідають.

— Мало чого старі люди не скажуть. Не всьому треба вірити.

— А я вірю, бо сам бачив на власні очі.

— Що ви бачили?

— Отак, як тепер, я виїхав на снопи, а гриміло, збиралось на бурю, і бачу я — біжить поперек поля миша, та здорова, і біжить галопом, і тільки вона шугнула під полукіпок, ударив у нього грім.

— При чому тут чорт?

— Як при чому? В звичайну мишу грім не вдарив би,— сказав Дмитро.

— То грім ударив не в мишу, а в полукіпок.

— Але під полукіпком була миша,— твердив Дмитро.

Розмова набирала характеру суперечки. Микола починав сердитись, що Дмитро такий забобонний і такий недалекий. Він бачив, що ніякі докази цій людині не допоможуть, і вирішив розмову припинити, коли побачив, що через поле йде до них, шкутильгаючи, плугатар, про якого Дмитро недавно оповідав історію з чортами.

— Чого ж то він до нас шкандибає, відьмак? — спитав Дмитро.

— Побачимо, — промовив Микола. Тим часом орач підійшов.

— Добрий день,— привітався він, не скидаючи бриля.

Хлопці відповіли на привітання.

— Побачив у вас димок та й прийшов покурити. Вийшов з дому без сірників. Захотілось закурити, а тут, як на гріх, нікого навколо. Аж ви під’їхали. Думаю: у тих сірника розживуся.

Микола подав орачеві сірника, і той закурив. Затягуючись димом, він пильно дивився на Миколу.

— Ви часом не будете помічником лісничого? — спитав він, звертаючись до юнака.

— Я. Чого ви хотіли? — спитав в свою чергу Микола.

— Хочу дізнатись, чи не можна у вас дровець з купку дістати?

Микола сказав, що зараз продажу нема.

Плугатар більше не затримувався, подякував за сірника і пішов назад. Микола пропонував йому цілу коробку, але він не взяв.

— Ви думаєте, він за сірниками приходив, отой кривий? — промовив Дмитро.

— А за чим же? — здивувався Микола.

— Ні, не за сірниками, — твердив Дмитро,— він мав якийсь інтерес, отой відьмак,— сказав упевнено Дмитро.— То хитрий багач, йому пальця в рот не клади.

Дмитро був по-селянськи проникливий, йому можна було вірити. Микола й сам тепер почав міркувати, що в Дмитра правильна думка. Не може бути, щоб заради сірника той кривий сюди приходив. Микола відчув раптом сильну, хоч цілком неоправдану антипатію до цієї незнайомої людини, що недалечко орала на зяб своє поле. Згадалась чомусь одна пам’ятна зі школи буколіка Вергілія, в якій говориться про щастя обробляти батьківські землі своїми волами, і на порівняння стала оця далеко не буколічна постать кривого. Вона була йому бридка.

Другого воза накидали мовчки. Всі думали про кульгавого і, звичайно, по-різному. Наймит Дмитро заздрив його багатству, осуджуючи рівночасно за зв’язок із чортом; Микола думав про те, чого приходив цей багач до них, і намагався пояснити причину своєї неприязні до нього. Євген переживав трагічну смерть жінки кривого.

Сам він боявся грому, і оповідання про той страшний випадок тільки посилювало його боязнь.

Проїжджаючи повз недоораний клин, зустрілись знов з кульгавим, що якраз викидав плуга з борозни. Коли вози проїжджали повз нього, він відставив свою криву ногу на борозну і, взявшись у боки, мовчки стежив за ними. Микола бачив, що на устах його грала увесь час єхидна, зла посмішка.

8

Возовицю закінчували. На току, за стодолою, виростали все нові стіжки. Було звезено пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. Залишилась у полі картопля і дрібна городина, але це все могло ще чекати.

Із закінченням возовиці закінчилась і відпустка Миколи на, і знов він вирушає уранці до лісу, але вже з іншими настроями. Тепер уже ніхто не чекає його в лісі, і він не сподівається нікого там застати. Про Оксану нічого не чув, додому до неї заходити боявся, знаючи ставлення до нього її матері. Обіцянку Оксани прийти ще раз він беріг у серці, вірячи, що з її приходом щось зміниться на краще, що вона знов принесе йому щастя і радість. Проте вона не йшла.

Минав серпень, а спека стояла, як і на початку літа. Оранка на зяб йшла важко, земля висохла, стверділа, аж потріскалася, за день виорювали мало, коні швидко стомлювались. Орав Дмитро з Євгеном двома плугами. Дмитро налагоджував їх собі і Євгенові, і вони вдвох ходили за ними. Щодня за столом ішли розмови про спеку. Дід журився, що загине картопля, якщо не піде дощ, бабуня потішала, що дощ мусить бути.

— Як-то так, щоб дощу не було? — говорила вона переконано.— Бог не має за що нас карати.— Це був аргумент незаперечний.

У баби були своєрідні взаємини з богом. У важкі хвилини вона зверталась до бога, як до доброго пана, і просила в нього дощу або здоров’я для когось із дітей; якось так бувало, що все оберталось на краще, і бабуня вірила, що бог допоміг. І тут вона була певна, що бог допоможе.

Була неділя, і вже зранку пекло немилосердно. Микола встав пізно (у неділю він дозволяв собі довше поспати) і лінивою ходою приплентався з будки до хати: не хотілось ні їсти, ні пити. Подумав було піти в ліс, посидіти, почекати, може, прийде Оксана, але не пішов, бо серце підказувало, що сьогодні вона не прийде, хіба що ввечері, а до вечора ще далеко.

Микола сів біля вікна і задивився в садочок. Там було всього три клумби, розставлені в формі трикутника: в одному куті, ближчому до хати, була більша клумба, а в двох інших, ближче до штахет, обсаджених суцільною стіною бузку, піднімались над землею дві менші, овальної форми. В центрі їх росли великі кущі флоксів, займаючи майже всю їхню поверхню, на середній росло деревце туї. Інших кущів і квітів у садочку не було, бо їх винищували рік у рік маси курчат, які виводилися часто без волі і клопотів господині. Виходило це так: зникала курка. Баба думала, що курку украв лис, і забувала про неї, а через три тижні вона з’являлась з цілим табунцем курчат, яких висиджувала невідомо де і невідомо чим і як годуючись. Від такої героїчної квочки, що перебувала на власних харчах, залишалось, звичайно, одне пір’я, і її вітром носило, але бабуня зразу ставила її на посилене харчування, і курка оживала.

Увагу Миколи привернули до себе кущі флоксів і велика комаха-бражник, завбільшки з колібрі і подібна до цієї мініатюрної пташки. Вона швиденько літала над квітами і на льоту своїм довгим рильцем висисала нектар з її рожевих, довгих трубочок. Покрутившись над одним кущем флоксів, над другим, комаха відлетіла; і тоді Микола звернув увагу на табунець, курчат під бузком. Були там представники різної статі і віку: були курочки і півники, були цілком маленькі, були такі, що вже з опущеним крилом пробували залицятись до старих курей, за що не раз підпадали під гнів і неза-служені удари гострих клювів доброчесних пернатих матрон; а були підлітки, які не мріяли ще про такі успіхи, але які вже пробували свої слабенькі голоси, і ці, власне, викликали усмішку на устах Миколи. Сидить такий кандидат у півні на землі, розпарений, дзьобик одкритий, хвоста ще немає, зад голий, сиДить і дрімає, бо очі заплющені. Але десь запіяв старий півень. Кандидат у півні прокидається, встає, витягає шийку і, наїживши на ній пір’ячко, пропищить щось подібне до ці-р-р-р. Після цього знов сідає і западає в дрімоту. Таких там сиділо багато і перекликались різними голосами, один за одного смішнішими. Це розважало Миколу, і він забув на мить про своє горе. У кімнату увійшов батько.

— Ти знаєш,— сказав він,— зараз буде дощ.

— Можливо,— погодився Микола.— І півники співають наввипередки, хоч і небо чисте.

— Ти вийди надвір подивися, що там діється: над колодязем стоїть грозова хмара. Отой клаптик ясного неба, що ти бачиш крізь вікно, швидко затягне.

Микола вийшов надвір. Тут було зловісно тихо і парко. Від зрубу сунула синювато-чорна хмара. На її тлі майже не видно ластівок, хоч їх тут літало багато, бо часто чути було то тут то там їх тривожний писк. Раптом щось важке і могутнє прокотилось по небу. На землю упали перші великі краплі дощу. Перелякані курчата, повитягавши шиї і поопускавши крила, стрімголов полетіли до курника. Крізь відкриті двері стайні висунув голову кінь. Він насторожив вуха, понюхав повітря і глибоко зітхнув. До хати почала збігатись уся родина. Рештки синього неба зникли вмить, як зникли і ластівки, які ще хвилину тому прошивали повітря. Грубезна чорна хмара, що нависла над лісом, розкололась враз із різким страшенним тріском, із неї вирвалось сліпуче синє полум’я і впало на землю, за ним пролунав різкий ревучий грім. Від грюкоту здригнулася земля, задзвеніли шибки у вікнах. На ґанок вийшов дідусь з дзвіночком. Микола з батьком непомітно переглянулись.

— Грім ударив десь близько, зразу за Смяловсько-го домом, можливо, в дуб, а може, в колодязь,— сказав дід.— Щоб, не дай бог, не вдарив у хату.— По тих словах він пішов обходити будинки, творячи якусь молитву.

— Жаль, що ми вже так не можемо вірити,— промовив батько. Микола посміхнувся.

Пустився дощ. Спочатку рідкий, а коли дід повернувся, дощ лив уже з нечуваною силою. Зірвався вітер, зашуміли дерева, а небо раз у раз’ полосували золото-сині блискавки, і ревли, не вгаваючи, громи. Садочок, де сиділи курчата, а над квітами літав бражник, а також усе подвір’я враз вкрилось водою. По дорозі на долини потекла ріка. А дощ лив не вгаваючи. На подвір’я з радісним криком вийшли, перевалюючись з ноги на ногу, качки, які під час спеки і посухи томились без води.

Вони, здавалось, побожеволіли з радості: лягали пластом, перевертались на спини, лопотіли крилами, бігали одна за одною, пили воду, п’яніли і кричали на всі голоси, дякуючи небу за чудесну, довгождану воду.

Нарешті дощ почав поволі вщухати. Він ще йшов, але вже не такий крупний і не такий навальний. Надворі помітно похолодніло. Хмари порідшали, із чорних зробились сірими і подались на південь, за ліс; громи ще гули, але вже десь далеко, і ще зрідка мерехтіли відблиски далеких блискавиць.

На ґанок вийшла вся родина — подихати приємним свіжим повітрям, подивитись на ігри качок. Це було дійсно цікаве і смішне видовище. На лісничівці джерела чи потоку не було, вода в кориті заступала качкам ставок! Було від чого божеволіти! На гайку почались розмови, посипались жарти. Всі були раді, що нарешті дощ промочив хоч трохи землю, що спала спека, що, може, тепер ще піде рости картопля, пожаліли тих, хто під час зливи був у дорозі і не мав де сховатись. Євген згадав розповідь Дмитра про те, як грім убив жінку кульгавого, що йшла з поля з серпом на плечі, і хотів було оповісти про цей випадок, коли раптом почулось чалапання по воді чиїхось чобіт. Всі, мов по команді, повернули голови в той бік, звідки почулись кроки. За хвилину показалася із лісу усміхнена голова Дробниць-кого, який, здалека побачивши, що всі на нього звертають увагу, приспішив ходу. Був він без шапки і цілковито мокрий, до нитки.

— Ось вам і один із таких нещасних,—промовив Гаєвський.— Звідки це ви? — почали навперебій допитуватись мешканці лісничівки.

Дробницький, підійшовши, сказав, що був у селі, ходив по закупи і вже вертав. Коли б не весілля, на яке хотілось подивитись, то був би проскочив перед дощем, а то затримався, і дощ захопив на самій середині дороги.

Його повели до кухні, там топилось у великій пекарській печі, було тепло, і вся сім’я подалась туди за ним. Дробницький став спиною до печі, і з його плечей зразу повалила пара, як із казана.

— Ну й дощ! Давно такого не було,— промовив він.— Коли б так землю промочив, як мене, то було б добре,— додав сміючись.

г— А хіба землю не промочив? — спитав дід.

— Промочити — промочив, але, мабуть, не дуже, бо раптовий. Коли б повільний — поміг би більше.

Дробницькому радили переодягнутись, баба принесла навіть дідову сорочку, але він нізащо не хотів переодягатись.

— Додому вже недалеко, — сказав він,— скільки там, десять хвилин ходу, добіжу, там уже переодягнусь та посушусь.

Дід налив добру чарку вина, Дробницький випив, крякнув, витер пальцями вуса, подякував і зібрався іти.

— Чекай,—сказав дід,—ти ще не сказав, хто жениться? Як же так, ідеш додому, не сказавши?

— Я й забув. Та той жениться, як його, отой кривий з Ласковець, той, що на парцеляції купив десять моргів і побудував хату коло Корчинського. Він ще у нас купував крокви на дах, знають пан?

— Знаю, Шапковський його прізвище,— сказав дід.— Він уже підстаркуватий?

— Правда, немолодий уже. Він удівець, його жінку громом забило. Чули, пан, певне? Так, він уже немолодий,— повторив по хвилині,— і кривий в додаток, але багатий.

— Так, так, багатство заміняє красу і молодість. Кого ж бере? — спитав дід.

— Не знаю, чи пан чули, недавно в Хаджаєвій хаті поселилась жінка з дочкою, то ту дочку він бере, дочка гарна, і він її собі сподобав. Ксенька її ім’я.

Ці слова наче не зробили враження. Такі випадки, що молода виходить за старого заради багатства, на селі не були рідкістю, крім того, ніхто не знав ні тої жінки, ні дочки. Але так тільки здавалось. Миколина мати вдала, що не розуміє, про кого мова, але в душі була невимовно рада. Одруження Ксені звільняло її від постійного страху за сина. Вона була певна, що син буде страждати, але знала й те, що все на світі минає, отже, мине й його закоханість. Вона вирішила здалека стежити за сином, щоб собі чого злого не заподіяв. Нічого більше, зрештою, зробити й не могла.

На Миколу звістка подіяла вбивчо. Блідий як смерть, вийшов із кухні. Опинившись на ґанку, схопився руками за одвірок, щоб не впасти. Спазма давила горло. Скориставшись тим, що ніхто не бачить, побіг чимдуж до будки і там, упавши на ліжко, дав волю сльозам.

“Ось що значила остання зустріч,— думав він, ридаючи,— ось що було причиною її журби, якої вона не могла приховати. Бідна дівчина! Вона приходила, щоб останній раз перевірити, спитати, чи не подам їй рятівну руку, чи не витягну з безодні. І я злякався, і не подав їй руки, і вона пішла, пішла від мене геть, назавжди, бо я безсилий був допомогти їй. Яке огидне почуття безсилля! Іван Дума на моєму місці поступив би інакше, поступив би самостійно, бо він мужчина, а я ганчірка, хлопчак, мене ще за руку водять, як маленького, на мені тяжить печать виховання, міщанська, громадська думка для мене мірило істини. Ненавиджу себе!..”

Він знов заридав, схлипуючи, як дитина.

До будки тихо підійшла Зіна. Постояла під дверима і легенько постукала.

Микола не відповів. Незабаром двері трохи відхилились і в них просунулась голівка сестри.

— До тебе можна? — спитала Зіна.

— А чого ти хотіла? — відповів брат питанням.

— Хотіла з тобою поговорити.

— Про що нам говорити?

— Хіба сестрі з братом ні про що говорити? — спитала в свою чергу Зіна.

— Ти, певне, прийшла мене втішати? Коли так, то ти запізнилась.

— Мені здається, що втішити людину ніколи не запізно. Але не того я прийшла. Мені здавалось, що тобі захочеться поговорити з людиною близькою… Я не думала, що ти зустрінеш мене непривітно.

Миколі стало жаль сестри.

— Ех, Зіночко, коли б ти знала, коли б ти тільки знала…— він не скінчив і знов упав на подушку.

Сестра сіла коло ліжка і почала гладити м’яке братове волосся. Від ніжного дотику маленьких сестриних пальчиків Миколі ставало легше. Він розплющив очі.

— Бідний мій, як же він плакав! — сказала Зіна, тулячи до грудей його голову.

Микола слабо посміхнувся.

— Пропало моє щастя,— сказав він безнадійно.

— Я думаю, що так зле ще не є,— промовила вона.— Мама каже, що це тільки перша зустріч і перше кохання. Вона певна, що їх ще багато буде у твоєму житті.

— Такого не буде.

— Можливо, що буде й краще. Ти одно зрозумій, що коли б вона тебе дуже любила, то не вийшла б заміж за першого-ліпшого.

— її мати примусила, — сказав Микола.

— В таких випадках і матері безсилі.

— Що ти кажеш! Хіба в таких випадках не грає ролі сила виховання, умовностей, традицій? Коли б я був не звертав уваги на всі ці умовності, я б оженився. А так — поговорили з мамою, і традиції взяли верх над почуттям. Сьогодні я втратив своє щастя і своє я.

— І запевняю тебе, що будеш вдячний мамі, нашій добрій, розумній мамі. Ти тільки подумай, що було б, якби ти оженився? Насамперед ти не маєш постійної посади, не маєш закінченої освіти, не маєш хати. На світі війна…— Зіна на мить зам’ялась,— Пробач, але мені здається, що думати про такі справи, як одруження, в той час, коли на фронтах гинуть щодня сотні, а іноді й тисячі молодих людей… Це не мої слова, а наших батьків. А що, коли завтра тебе поженуть в армію? Чи ти думав про це? А що було б, коли б пішли діти? Ти знаєш, як нашому батькові важко було з нами, а все ж він не був у такому, властиво, ніякому, становищі, як ти. Він мав дім, постійну платню, допомогу діда, і все-таки нам було нелегко. Мені здається, що ти не думав про це все, дав себе спокусити першому, новому, може, й сильному почуттю і пішов за ним стрімголов, вибач за невдале слово.

Слова батьків в устах сестри поволі входили в мозок і серце сина і брата. Не знаючи, що заперечити, він сказав:

— Тобі легко говорити, коли ще не знала правдивого почуття. Спробуєш, чим то пахне, тоді будемо говорити.

— Крім серця, є ще розум у людини,— відповіла Зіна.— Я гадаю, що він мені завжди стане у пригоді. Дозволь спитати: ти давно знайомий з цією дівчиною?

— Чотири місяці.

— Небагато. Ти ж її не встиг і розпізнати.

— Розпізнав. Вона дуже добра, ніжна.

— Гарна вона?

— Чудесна. Як мрія. У неї очі як небо і море…

— Звідкіля ж тут взялась така красуня? .

— Не знаю. Чи бог, чи чорт привів її сюди.

— Я думаю, сама приїхала.

— Ти іронізуєш, сестрице?

— І в думці не мала. Мені жаль тебе сердечно, але здається, що це заміжжя — найкращий вихід зі становища. Ти не здогадуєшся, що про тебе в родині давно йде мова. Ми не сліпі, давно помітили переміну в тобі. Ти став замкнутий, маломовний, не читаєш нічого. Ти пам’ятаєш, Іван заганяв тебе у безвихідь своїми питаннями і своїми знаннями, а він не має вищої освіти. Для нас це було дуже боляче.

Миколі неприємно стало від згадки про товариша.

— Ти, може, хотіла, щоб я був таким, як він?

— Я люблю тебе такого, яким ти є,— промовила Зіна. Микола не дав їй закінчити фрази.

— І коли б я був таким, як Іван,— сказав він сердито,— ця дівчина брала б шлюб зі мною, а не з кривим багатієм. Іван не рахувався б з усіма твоїми доказами.

— Чому ж ти зараз несправедливий? Нагадування Івана Думи тобі неприємне, ти сердишся. Може, ти не правий?

— Твій Іван шпигун, он хто такий Іван!

— Насамперед він не мій, а друге, ти не знаєш, чи він шпигун, чи ні, і ображати його, та ще й поза очі, не зовсім чесно.

— Заступаєшся?

— Заступаюсь, оскільки цього вимагає справедливість. Одначе, щоб тебе більше не дратувати, я піду.

Зіна встала, щоб іти, але Микола зупинив її.

— Пробач мені,— попросив він,— я не хотів тебе образити.

— Я не гніваюсь, — сказала Зіна,— але такими несправедливими фразами ти ображаєш себе, а не мене.

Вона відчинила двері, і в очі їм ударив чудовий сонячний день. На деревах виблискувало вимите дощем і позолочене сонцем листя, загули бджоли в пасіці, а на дубі, що ріс біля будки, заворкувала горлиця — улюблена пташина Зіни.

— Слухай,—сказала дівчина.

Микола обняв сестру, і вони обоє заслухались у солодке любовне воркування сірої пташки, захованої в кучерявому листі дуба.

9

Тільки-но виглянуло сонце, весільні гості вийшли надвір провітритись. Це були переважно найближчі сусіди, з якими Харитина, Оксанина мати, за короїке перебування в селі встигла познайомитись. Багачів не було ні одного. Ті готувались прийти просто до молодого, щоб не втрачати власної гідності, переступаючи поріг невідомих бідних жінок.

Вийшовши на подвір’я, гості розминали спини, пере-сиджені ноги, деякі чоловіки пішли за хату за малою і великою потребою, жінки, по дві, по три, для того ж самого бігали за повітку, а найближчий сусід Харити-ни Панько Голий звільняв шлунок за допомогою двох пальців, розраховуючи на обід у молодого. Було відомо, що кривий зарізав кабана і піврічного бичка і зварив дві бочки пива, а про самогон нічого було й говорити. Говорено також, щр самогон, яким частувала гостей Хари-тина, мав бути також молодого.

Всім було весело за столом у молодого, тільки молода сиділа сумна і бліда, з підпухлими від плачу очима, а її свекруха невесело жувала беззубим ротом свою злість і час від часу метала іскри своїх колючих маленьких очей в сторону небажаної, бідної невістки.

Весілля затягнулось до пізньої ночі. В нормальні часи воно тривало б принаймні три дні, але це ще був час воєнний, сільська влада відвела на весілля тільки один день. А крім того, Оксана поставила умову, щоб весілля було якомога скромніше і коротке. Шуя 1 була незадово-лена з того, що її не почастували скупі господарі хоч пивом, і сердита на кульгавого за те, що забрав найкращу дівчину в селі, а на дівчину — що вийшла заміж за старого. До шуї належали парубки, яких не взяли на війну тільки тому, що країну зайняла чужа, армія. Щоб помститись на кульгавому, вони витягнули на дах його хати його ж власні сани. Зробили все тихо, що ніхто не почув, до того ж прилаштували ті сани так, що вони кожної хвилини могли впасти на землю. І ось, коли кульгавий повів свою жінку в комору, де було влаштоване шлюбне ложе, хлопці, вичекавши деякий час, перерізали мотузку, на якій висіли сани, і вони полетіли з даху, ударивши копилами в двері комори з такою силою, що двері комори розкололись і вся комора задрижала. Перелякані молоді вискочили в одній білизні надвір під свист і улюлюкання парубків. Так почався перший день Окса-ниного подружжя.

Шуя — непрошені гості (місцеве),

Про цей жорстокий жарт парубків знало вранці все село. Вістка дійшла і до лісничівки. Про нього розповіла Миколиній матері Антошка. Оповідання справило прикре враження. Вона уявила, як сприйняв би цю звістку син, і хотіла приховати її від нього, щоб не ятрити його сердечної рани. Вона попросила Антошку не говорити про це більше нікому в хаті, але Микола почув про все з інших вуст, а саме — від Дробницького, з яким зустрівся у лісі. Той розповів Миколі про це з усіма деталями, дуже картинно, неначе сам був там і бачив.

Дробницький заливався сміхом, але Миколі було не до сміху. Насамперед він постарався позбутись свого веселого співрозмовника, пославши його в кінець лісу, а сам побіг у другий бік. Серце розпирало невідоме досі, дике почуття ревності.

“Я, безконечно люблячи її,— думав Микола,— не смів притулитись до неї, беріг її чистоту, як святиню, а той покручний купив і осквернив її прилюдно…”

Він уявив собі, як ця пара, боса, в одній білизні, перелякана, вибігла надвір під улюлюкання десятків голосів. Він чув ті дотепи, масні, безсоромні, що сипалися з уст грубих жартівників, і йому стало гидко.

“Які далекі від ідеалу людські взаємини, як можна опошлити найкращі почуття! Зовсім інакше виглядають вони в словах поетів, а інакше — в практиці такого покупця живого краму, такого багача, що за маєток купив собі жінку…”

До пізнього вечора блукав Микола по лісі, терзаючись ревністью, роздумуючи над долею Оксани.

“Якби любила — не вийшла б заміж. Мати не могла примусити. Це відмовка… А втім, хто знає, які там відносини були між матір’ю і дочкою?

Як же вона живе з тим кульгавим? — думав Микола.— Це ж не на день, а на все життя!”

Вже коло дому зустрів маму і сестру.

— Куди ви? — спитав здивовано.

— Йшли тебе шукати,— сказала мати.

— Чого?

— Уже так пізно, а тебе нема. Ми злякались.

— І куди б ви йшли в ніч?

— Йшли б, доки тебе не знайшли.

Микола обняв матір і сестру, і йому стало тепло на душі. Він подумав раптом на хвилину, чи проміняв би ту кохану на когось із цих двох люблячих істот? І тут же прогнав геть цю безглузду думку. Таких зіставлень не можна робити навіть у жарті.

Цієї ночі він спав спокійно. Перед сном довго розмовляв з братом, чого давно не було.

— Як ореться? — питав Микола брата.

— Я вже орю, як старий плугатар, — оповідав Євген.— Плуга я вже умію налагодити. Мій плуг тепер іде сам, можу не тримати за чепіги. Ах, як гарно зараз у полі! — захоплювався Євген.— Така тиша, що чути, як у другому кінці села півень запіє, а гомін дзвонів долітає десь аж із Ласковець.

— Орете зараз недалеко села?

— Там, де до нас кривий приходив, пам’ятаєш? Микола кивнув головою. Тепер він добре знав, чого

той тоді приходив. Прозорливий Дмитро сказав ще тоді, що кривий мав якийсь інтерес. Тепер ясно, який то був інтерес: кульгавий хотів подивитись на нього. Не міг же він не знати про його існування. Згадка про суперника зіпсувала настрій, але ж не так гостро, як цього можна було сподіватись.

“Що ж би це значило?” — подумав Микола. Хотів заговорити з братом, але Євген, натомлений за день працею, спав.

“Невже мені все байдуже?” — знову ворухнулась думка, але сонний мозок не знайшов уже на це відповіді. Микола махнув рукою, повернувся до стіни і відразу заснув.

…Минали дні. Осінь йшла швидкою ходою. На осиках тремтіли вже золоті листочки, круглі, мов медалі на тоненьких шнурочках, почервоніло листя горобини, наче на те, щоб замаскувати від пташок свої червоні ягоди, жовтіли кінчики листочків на березі, буріли кучері дуба, граба. Одна ліщина не здавалась: її великі мохнаті листки ще зеленіли, тільки горіхи з неї падали зрідка з шелестом додолу, мов великі краплини дощу.

Микола вийшов на зруб, на своє давнє улюблене місце. Було тепло, тихо. Дуже тихо. Із села линув монотонний дзвін: “бам, бам-бам…” Він чув виразні удари сердечка великого дзвона.

“Хтось умер,— подумав Микола.— Невже і по мені колись будуть дзвонити?” Він здригнувся. Це видалось таким неймовірним і таким неможливим, що він геть відігнав цю думку. Дзвін замовк, і стало ще тихше. Хоч був уже початок жовтня, сонце ще гріло. Стояло воно зараз посередині між селом і лісом, немов серпанком оповите. На павутинні між стернями, в тіні бур’янів, на межах гойдались крапельки роси, і їх не могло вже висушити сонце.

Микола став на узліссі і задивився в поле. Довкола було тихо, пустинно і якось солодко-ніжно, осінньо. Десь далеко на обрії високі тоненькі струмки синього диму, не турбовані вітром, свідчили про те, що там люди. Це пастушки пекли картоплю, там десь і копали її. Чудесні, незабутні запахи сільської осені! Копали картоплю цього року пізно, бо людей не вистачало, — їх забрала війна.

Микола прокинувся від дум. Заслонив рукою очі від сонця і дивився на дорогу: в тому місці, де вона зливається з обрієм, маячила якась постать. Вона швидко росла, і скоро Микола розпізнав у ній постать жіночу. Раптом серце почало сильно битись. Хода цієї жінки була до болю знайома.

Невже вона? В душі його спалахнуло з усією силою полум’я кохання, що вже починало було поволі погасати, Поява Оксани була тим вітром весняним, що подує, бувало, у тліюче багаття, і воно знову бухне ясним полум’ям до неба. Ноги затремтіли, і він сів на викіп.

Оксана наближалась. Він розпізнав її милі риси, та й вона вже здалека помітила його й приспішила крок.

Привітались, ніби нічого між ними не трапилося.

— Любий мій,— шепотіла молода жінка.

— Рідна, незабутня, неповторна,— говорив між поцілунками Микола, божеволіючи від радості й болю.— Що ти вчинила? Чому пішла від мене?

— Не дорікай мені, любий. Ходімо звідси, щоб ніхто нас не бачив, ходім на наше старе, миле місце, ходім востаннє.

— Чому ти так сказала? — спитав розпачливо Микола.— Чому востаннє?

— А хіба ти не знаєш?

Зі сльозами на очах Микола обняв її, і вони пішли в свій улюблений куточок. Трава, що сюди наносив колись Микола, висохла, і зараз тут пахло сіном.

— Ти не знаєш, чого я прийшла? — спитала Оксана.

— Не знаю, люба.

Вона підняла руки до його голови, рукавчики ЇЇ плаття зсунулись, і гола тепла рука обняла шию Миколи. Він заплющив очі, в той же час гарячі губи впились в його уста, і він втратив здатність володіти собою.

Спустошений і трохи розчарований, він лежав горілиць і дивився в небо, бездонне, синє. Біля нього, мов русалка, сиділа і заплітала косу Оксана. її щоки пашіли.

— Попрощаємось. Микола схопився.

— Куди ти?

— Забув, що мені треба йти?

Микола весь поник. Оксана гладила його волосся, а він плакав, здригаючись усім тілом.

— Не сумуй, коханий, мені буде гірше. Я бачу, що ти справді любиш мене. Могли бути разом і бути щасливі. Ти побоявся. Плачем не поможеш, тепер уже пізно.

— Оксано, я люблю тебе безмежно, до божевілля.

— Що з того?! І я люблю тебе також…

— А проте вертаєш до…

— До чужого і ненависного,— перебила Оксана.— Він, як павук, огидний мені, а проте він шлюбний.

Вона гірко посміхнулась.

— Прощай!

— Ти більше не прийдеш?

— Ні. Так, як сьогодні, нам ніколи не буде. Я цей день пронесу через усе життя.

— І я.

— Поцілуй мене ще раз на прощання.

Микола провів її до кінця лісу, до того місця, звідки виглядав її багато днів, звідки побачив її сьогодні, і вона пішла сама по пустинній польовій дорозі. Микола проводжав її очима, аж доки постать її не зникла в тумані.

11

В селі щораз частіше з’являлись солдати. Зразу поодинці, а далі по два, по три, з рушницями і без зброї, переважно піхотинці, а були й кінні: козаки донські, кубанські. Про піхотинців говорили в селі, що дезертири.

Вони не грабували, не бешкетували в селі, заходили до хати, просили їсти, а відходячи, платили переважно австрійськими грішми.

— Скоро прийдуть австріяки, і гроші вам пригодяться,— говорили вони господарям, даючи гроші за їжу.

Одного разу зайшло їх до Федя Мандрика два. Антошка зладила їм поїсти. Це трапилось якось у неділю, у хаті був на той час свіжий печений хліб і каша з нової вже гречаної крупи. Солдати попоїли і залишили на столі сто крон. Антошка своїм очам не повірила. їй совісно було брати так багато, і вона хотіла повернути частину, але солдати не взяли.

— До границі нам день ходу,— сказав старший.— За Збручем ці гроші не ходять, а до вас вернуть ваші війська, і гроші вам придадуться.

Солдати говорили щиро, їм можна було вірити.

— А хіба скоро прийдуть сюди австрійці? — спитав Федь.

— Скоро,— сказав солдат.— Прийдуть без бою. Ми вже навоювались, годі, четвертий рік у теплій хаті не ночували, в лазні не мились, онуч місяцями не міняли, вошей годували, годі! — Солдат аж почервонів од хвилювання.— Хай самі генерали воюють, коли хочуть, а ми воювати не будемо.

Федь удав, що не розуміє.

— Ви як, у відпустку додому йдете, чи як? — допитувався, не дивлячись в очі.

— У відпустку,— сказав, усміхнувшись, молодший і глянув на товариша.

— Ми йдемо землю орати, що вже стужилась за нашими руками, а ми за нею,—промовив старший.—Ми йдемо годувати діток наших, що вже прогляділи очі за нами. Ось куди ми йдемо. Ми ні в кого не просили відпустки, а самі взяли, і назавжди!

На другий день уранці Федь Мандрик розповідав про це на лісничівці.

— Нашого війська тільки щось не видати,— оповідав Федь.— Той солдат виразно говорив.

— Ви радієте? — спитала Гаєвська.

— Так, певно, що так,— сказав він якось нехотя.

— Я думаю, нема чого радіти.

— Чому, пані? — оживився Федь.

— Заберуть вас до війська, Миколу мого, а то, не дай бог, і чоловіка заберуть. Чого тішитись?

— Війни більше не буде,— запевняв Федь.— У Росії нема з ким воювати. Як царя скинули, все розлетілось, вся власть.

Одначе це нікого не переконувало. На лісничівці ніхто не радів з майбутнього приходу австрійців. Всім були в пам’яті ті сумні кілька днів, що вони панували в Галичині, коли німці, прорвавши фронт між Горлицею і Тар-новом, почали великий наступ, а російські війська, не маючи ні снарядів, ні амуніції, мусили відступити з Галичини і Буковини. На лісничівці добре пам’ятають, як у них в домі штаб зупинився і як тоді пропало з пасовиська дві корови. Так запам’ятався тодішній прихід “своїх” військ. Австрійці оголосили тоді мобілізацію, але не встигли в цьому районі забрати новобранців, бо їх самих знов потіснили російські війська. Тепер же, коли ці війська, покинувши зброю і фронт, ідуть додому, ясно, що на їх місце прийдуть австрійці або німці, і тоді вже мобілізація неминуча.

Другого дня вранці, коли вся родина лісничого сиділа ще за столом, на гайку з’явились дві постаті. Крізь запітнілі шибки не можна було розрізнити облич, але видно було, що це російські солдати. Родина стривожилась. Поява озброєних людей в лісі, далеко від людських осель, ніколи не віщує добра. Пам’ятні були наскоки артилеристів, після від’їзду яких завжди меншав живий інвентар лісничівки на пару поросят або на кілька курей. Пам’ятні були відвідини джигітів із “дикої” дивізії. За столом усі принишкли. Не злякалась одна баба. Нікому вона за все життя кривди не зробила і не уявляла, що може хтось їй вчинити зло. Тільки вона вийшла за двері, як почулись веселі, дружні привітання.

— Здрастуйте, бабусю! — гукнули радісно солдати. Голоси були знайомі. За бабою вибіг Микола і зразу

повис на шиї Лебеденка. Другим був Костя Надарашвілі. З ним він також сердечно привітався. Гості увійшли в кімнату під радісні вигуки всієї сім’ї. Жінки зразу побігли до кухні, і через кілька хвилин на столі з’явилась яєчня, сало, чай і вино.

Голодні, стомлені дорогою, хлопці накинулись на їжу. їм не заважали, доки не наїлись, а тоді почались розмови.

— Звідки ви взялись? — спитав радісно Гаєвський. Солдат розповів, що йдуть з фронту, який покинули,

з погляду командування, самовільно, а фактично — за розпорядженням Центрального Комітету більшовицької партії, що йдуть додому встановлювати там Радянську владу.

— З війною покінчили? — спитав дід.

— Ой нї, дідусю, здається, що ні,— промовив Тарас Іванович.

— Як же так?’

— Та так. З німцями треба нам замиритись за всяку ціну,— сказав по хвилині,— поки не сформуємо своєї, більшовицької армії. А до того доведеться битись зі своїми.

— Не розумію,— промовив дід. Солдат усміхнувся.

— Це, може, вам, дідусю, і важко зрозуміти. От з такими, як ваш пан Смяловський, будемо битись. Збунтованих селян будуть намагатись всіма способами приборкати. Ось така вже йде і ще довго йтиме війна, аж доки не переможуть робітники і селяни, і тоді кінець війні.

— І ви певні, що переможете? — з сумнівом запитав дід.

— Певний. Якщо не тепер, то скоро.

— Е, та того “скоро” довго чекати.

— Я особисто твердо вірю, що це буде тепер, в найближчі дні. Царям більше не панувати над нами, і панам ні. Ті, що затіяли війну, за це відпокутують.

Солдат замовк, і всі задумались над його словами. Адже він говорив речі, які раніше й не снились нікому. Хто у цій хаті міг подумати, що можна критикувати царів і панів?! —

Мовчанку перервав Гаєвський.

— Раз більшовики проти війни, то я теж більшовик,— сказав він упевнено.

— Значить, нашого полку прибуло,— пожартував Лебеденко.— А яка ж зараз твоя орієнтація, Миколо? — спитав він, звертаючись до свого молодого приятеля.

— Яка в нього може бути орієнтація? — відповіла за сина мати.

— Не кажіть, йому вже з двадцять років. Так же, Миколо? Є вже двадцять? — спитав солдат.

Микола кивнув.

— У двадцять літ треба мати свої переконання, і він їх має.

Лебеденко моргнув Миколі і усміхнувся.

— Я, безперечно, за те, за що боретесь ви,— відповів Микола червоніючи.— Біда, що я, на жаль, не дуже розбираюся в цих справах.

— Ти прочитав щось без мене? — спитав Тарас Іванович.

Микола відповів, що не читав нічого.

— Книжок не було,— сказав він, соромливо опускаючи очі.— Не мав звідки брати.

— Книжки самі не ходять, за ними треба ходити,— заперечив солдат.— Але ще не все втрачено, тепер корисних книжок буде більше і легше буде дістати. Ще прочитаєш.

Микола пригадав зараз Івана Думу, у якого була певна і тверда орієнтація, пригадав пропозицію Івана давати йому книжки, коли захоче. І він цю пропозицію знехтував, бо знав, що не читатиме, бо всі свої думки віддавав Оксані, не здатний ні на яку розумову працю. В цьому соромно було признатись навіть самому собі.

— Може, з нами підеш? — спитав не то жартома, не то серйозно Лебеденко.

— Куди? — здивувався Микола.

— Зі мною, робити революцію… Тут нема чого сидіти. Ось прийдуть австріяки, мобілізують і пошлють воювати проти нас, проти мене, і що будеш робити?

— Тоді перейду до вас,— промовив Микола.

— Тоді буде пізно. Є приказка: дорога ложка до обіду. Тепер ти був би потрібний, а тоді, може, і без тебе обійдуться.

Микола не знав, чи солдат жартує, чи серйозно говорить.

— Єзжай, кацо! — сказав Надарашвілі, що сидів мовчки, прислухаючись до розмови.— Не схочеш жити на Україні — поїдеш у Грузію, чудесну країну, там теж скоро будуть Ради. Сестру віддам за тебе, і родичами будемо. Погоджуйся, чого думати? — випалив він з усією палкістю мешканця півдня.

До розмови втрутилась мати Миколи, побоявшись, що розмова зайде задалеко, що Микола, загітований, може справді погодитись на пропозицію солдатів, і тоді відступати буде важче.

— На кого ж він покине мене, батька, сестру, брата, всю сім’ю? — почала вона зі своїм материнським егоїзмом, певна, що її мова зворушить серце сина.— На кого він покине цю частину України, на якій народився? І тут людей потрібно буде. Чи не так?

— Я жартую, — сказав Лебеденко.— Справді, і тут людей треба буде. І з таким світоглядом, який у нього вже виробляється. Про одне дбай, Миколо,—звернувся він до хлопця,— щоб не заразився націоналізмом. І звідки він тут узявся, що як той бур’ян…

— Не всі галичани — націоналісти, — відізвався Гаєвський, що досі не втручався до розмови.— Вони є, безперечно, але не всі. Я, наприклад, не націоналіст і дітей своїх не вчив того. Я шаную всі нації і бажаю їм мирного розвитку.

— Навіть тим, що нам не дають розвиватись? — спитав запально Микола.

. — Ти про кого? — поцікавився Лебеденко. , — Хоч би про поляків! Солдат обдумував відповідь.

— Бачите, — перебив його роздуми Гаєвський. Він наче хотів пом’якшити запальність сина.— Націоналізм, про який ви тут говорили, посіяли у нас в Галичині пани, поміщики, графи. Від них почалась та ненависть між двома народами, що довгий час жили, можна сказати, мирно, під одною стріхою. Почалося з вибивання вікон. Українці-гімназисти вибивали шибки в польських установах, поляки — в українських, далі пішли бійки в польськім університеті між українцями і поляками та мало не рукопашні в австрійському парламенті, а що буде після цієї війни, не важко передбачити. .

Гість слухав уважно.

— А скажіть, будь ласка, — спитав він по короткій мовчанці,— як на селі: чи й там між польськими і українськими бідаками така ненависть, як і в місті?

Питання було цікаве і несподіване. Учитель сказав:

— На селі, як правило, цього антагонізму не було, але останніми часами попи, особливо польські,, почали вже сіяти ворожнечу між представниками цих двох націй.

— І успішно?

— Не сказав би, але що насіння ворожнечі було кинуто — це факт.

— Я гадаю, що націоналізм потрібний багатим,— .сказав Лебеденко,—а робітникам, селянам, трудовим

інтелігентам, як ви,— звернувся він до вчителя Гаєа-ського,— от таким він не потрібний.

— Що ж нам, українцям, і оборонятись не треба, дати себе розтерзати полякам? — огризнувся Микола.

— Чекай, чекай,— перебив Миколу солдат.— Ти скажи, яким полякам? Українським біднякам якраз треба об’єднатись з польською біднотою проти спільного вашого ворога — поміщика, капіталіста, попа. Зрозуміло?

— Ще не зовсім.

— Шкода,— знизав плечима гість.— Я, на жаль, не маю більше часу пояснювати тобі. Треба читати. Ти казав, що читав колись Маркса?

Батько замахав руками.

— Яке то було читання в п’ятнадцять-шістнадцять літ? — сказав він замість сина.— Що такий хлопчак міг зрозуміти з Маркса?

— Правда,— погодився Лебеденко,— це не роман, не оповідання. Одне запам’ятай,— звернувся він до Миколи,— Україна, про яку ти мрієш, буде, але без ненависті до народів, що з нею межують.

— Не уявляю ясно,—відповів Микола,—але постараюсь зрозуміти,— додав він швидко, боячись образити.

Батько знову поспішив на виручку синові.

— Те, що ви сказали, дуже розумне, і Миколі слід ваші слова запам’ятати,— промовив він.— А щодо того, щоб йти йому з вами… мабуть, не варто. Він австрійський підданий, коли б і пішов, до нього могло б не бути довір’я, могли б навіть і вивезти на Сибір, в кращому разі як полоненого, а в гіршому — як шпика. Так що не треба нікуди йти, а чекати, що принесе нам Австрія: може, й мир?

— Боюсь я, що по закінченні війни Австрійської імперії не буде,— сказав гість.

— Що ж у нас тут може бути, коли не Австрія? — спитав учитель.

— Я сказав уже, одно з двох: або Україна, або Польща.

— І Австрії не буде?

— Не буде. Згадаєте моє слово.

— То, може, й Німеччини не буде? — спитав Гаєвський.

— Німеччина буде. Німеччина — монолітна нація, народ, що має свою землю, свою древню культуру, нарешті, силу. Австрійська імперія всього цього не має. Цей штучний зліпок розлетиться.

Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:

— Полюбив я тебе. Наклав дороги, щоб тебе побачити і твою сім’ю. Хороші ви люди. На прощання хочу тобі сказати: одна влада запанує над світом: влада робітників і селян. Запам’ятай це. І ще одне, про що я з тобою говорив: вам, українцям-галичанам, треба завжди боротись за возз’єднання з великою Україною.

Микола обіцяв, що завжди пам’ятатиме його слова.

— Куди ви зараз? — спитав, прощаючись, дід.

— До границі. Якщо на якійсь станції вдасться сісти у вагон — добре, а ні — пішки підемо. А на нашій землі вже якось буде.

Одягаючи на плечі свої рюкзаки, солдати помітили, що вони повні всякої їжі. Це бабуня завантажила їх, поки солдати розмовляли.

— Це вам у дорозі придасться,— запевнила вона, бачачи їх здивування.— Тепер купити важко.

Солдати не заперечували. На прощання поскидали шапки, поклонились у пояс, і вся сім’я благословила їх у далеку дорогу.

На першій станції, до якої дійшли того ж дня солдати, не вдалося сісти в поїзд, хоч ешелони йшли часто. Про те, щоб сісти у вагон, не могло бути й мови. У вагонах солдати стояли один коло одного суцільною масою, сиділи на дахах вагонів, на підніжках, сонні злітали з дахів і з підніжок під укоси і під колеса.

Найгірше було на станціях. Ешелони затримували, коли не ставало вугілля, води, або пропускали зустрічні транспорти, і тоді маса хвилювалась і кричала. Кожному хотілось бути далі від фронту, швидше дістатись до рідної хати, за якою тужили дні і ночі на довгій проклятій війні. Траплялися машиністи, що доїжджали тільки до тих місць, де були їхні житла, і йшли до домів, поки-даючи паровози напризволяще; тоді ешелон ревів, проклинаючи дезертира всіма можливими прокляттями, і горе було б машиністові, коли б потрапив їм у руки. Розлютована юрма напирала на начальника станції, вимагаючи відправки її ешелону, і коли начальник не мав змоги задовольнити розшалілих людей, він втікав з поста, рятуючись від смерті.

Серед солдатів знаходились іноді машиністи або кочегари, які погоджувались вести далі ешелон, і поїзд рушав, залишаючи по собі вздовж перону купи людських нечистот…

Прокинувшись одного ранку, мешканці, лісничівки і не підозрівали, що австрійські війська без боїв зайняли всю Галичину. Вістку приніс Федь Мандрик, прийшовши на роботу раніше, ніж звичайно. Він, як і кожної осені, молотив у діда.

Федь повідомив, що вранці появились в селі польові жандарми, а йдучи сюди, він чув далеке торохтіння обозів і гармат, що пересувались на схід.

Звістка була сприйнята холодно, без радості. Федь побачив це і постарався поправити загальний настрій.

— А що ця Австрія виграла через війну? — запитував він і сам відповідав: — Звідки вийшла, туди й прийшла, а народу погубила страх скільки.

Йому не відповіли, і він замовк.

Микола пригадав 1914 рік, першого полоненого російського солдата, якого він бачив у Теребовлі, його злякані очі і винувато-тривожпу усмішку. Скільки їх погинуло, таких добрих, безвинних? А скільки залишилось живих з тієї австрійської частини, яку він бачив останній раз перед її відступом, тої, що церковних пісень співала, йдучи на фронт, обвішавши попередньо військові шапки різними образками? Микола пригадав, що й німці втягали “Den lieben Cott” 1 у війну, адже такі гасла, як “боже, покарай Англію”, виписувано на парканах, на вагонах, відправлюваних на фронт, і на значках, які вішались поруч з медалями на грудях. Чому бог мав слухати саме німців і карати Англію з її невинними дітьми, Микола не міг зрозуміти, як не міг колись зрозуміти, чому богородиця вважається віруючими поляками королевою Польщі. З якого титулу? Коли і чому дала себе коронувати на польський престол бідна єврейка, що за релігійними переказами породила бідняка Ісуса? Це були незрозумілі питання.

— Скоро, певне, і призов? — сказав Федь.— Як думаєте, Миколо, візьмуть?

— Ясно, що візьмуть.

— Тепер не страшно уже, війна скінчилась.

— Не кажіть. Ще не скінчилась. Мир ще не підписаний, а для того, щоб загинути, не треба довгої війни.

Цю розмову Федь і Микола вели тільки вдвох. При матері Микола таких передбачень не робив би.

1 Милого бога (нім.).

В кухню увійшла бабуня, а за нею мати. Вона підійшла до сина.

— Тобі треба службу у Смяловського кидати,— сказала.— Хочу тебе бачити вдома.

— Він і сам мене звільнить.

— Чому?

— Хіба ви не знаєте чому? Я був йому потрібний як певний захист від москалів, яких він не розумів і боявся. Тепер, коли Австрія вернулась і прийшли жандарми, тобто влада, в яку він вірить, я йому не потрібний більше.

— Проте він тобі не сказав нічого?

— Він — ні, але сказала Ванда.

— Ти хіба із Вандою так близько знайомий? Микола почервонів.

— Ніякого особливого знайомства нема, знаю її в лице, буваю ж іноді у Смяловського у службових справах.

— Що ж вона тобі сказала?

— Сказала, що пан хвалився, що з приходом австрійських військ він без лісничих обійдеться. Ясно, що це стосувалось мене.

— Тим краще,— сказала мати.

Проте, почувши про це, обурилась: її самолюбство було вражене.

— Мені завжди було гидко усвідомлювати, що син мій служить у якогось пройдисвіта,— додала вона.

— Вірно пані сказали, пройдисвіт,— сказав Федь, що пильно прислухався до розмови.

Мати схаменулась, що говорила при сторонній людині, почервоніла і вийшла. За нею подався син.

Через три дні по тій розмові з’явився на ґанку той самий поліцай, що в 1914 році приносив повістку про мобілізацію Миколиних дядьків. За ці три роки він дуже схуд і постарішав — видно, невесело жилось. Цього разу він приніс повістку, що батько й син Гаєвські мають прибути наступного дня о десятій ранку на призовний пункт у містечко Буданів. Неявка буде каратись по закону від такого-то місяця і року за таким-то числом.

Через добу Микола з батьком стояли уже голі перед комісією, що оглядала їх з усіх боків на предмет здатності носити зброю і вмерти за імператора Карла І. Під час війни далеко “від свого народу” вмер старий Франц-Йосиф І, якого Микола знав з портретів, що висіли в двох класах його батька: на одному портреті — в білому мундирі, на другому — в синьому, але на обох з однаково округлим, рожевим, як у дитини, личком і білими, ніби ватними, кружальцями бороди з обох боків лиця. Нового цісаря Карла він не бачив навіть на портретах.

Миколу признала комісія придатним до військової служби, батька його від служби в армії звільнили. Спокійний тепер за батька, Микола одягався без поспіху. Батько з жалем поглядав на сина, з яким скоро мусив розлучатись.

Вийшли у містечко. Зараз воно було малолюдне. По вулицях вештались п’яні новобранці, вигукуючи рекрутських пісень. Це були ті переростки, що, завдяки війні, залишились дома аж до цього дня.

Ой цісарю, цісарочку, Цісарю-королю, Пусти мене додомоньку, Най ся не неволю!..—

верещав якийсь здоровенний п’яний парубок, червоний від натуги. Другий, менший, видно, приятель, тримаючи того за руку, бо до плечей дістати не міг, співав половину другого куплета:

Цісаре Франтішку, Пусти мене додомоньку Хоч на одну нічку.

І знов перший:

Цісарю Франусю, Пусти мене додомоньку, Бо-м лишив Ганнусю!

— Бачив “патріотів” австрійських? — спитав батько. Микола кивнув головою.

Із півночі віяв холодний осінній вітер, небо було сіре, понуре, на високій тополі сиділа ворона і, хитаючись, крякала про холод, про дощ, про те, що наближається холодна і голодна зима.

На невеличкому базарному майдані чекала підвода. Розпряжені коні дрімали, звісивши голови. Січка була висипана з оплаки на землю, в ній вовтузились горобці, злітаючи вгору за кожним рухом кінських голів. Недалеко від підводи ходив Федь Мандрик, чекав, щоб похвалитись, що його в армію не взяли.

—■ Викрутились? — спитав батько.

— Слава богу, викрутився. Грижа помогла.

— Що ж, не хочеться воювати за нашого найяснішо-го пана? — спитав Гаєвський.

— Та ні, пане директор, то вже не ті часи,— сказав Федь.— До війни нам здавалось, що нема над Австрію кращої, як тому черв’якові, що в хрін залізе, здається, що понад хрін нема кращої поживи. Коли ж прийшли російські війська, я побачив, що там народ ніби краще живе, як наш. Там край дуже великий, і там повинно б бути легше жити.— Він почекав хвилину.—У нас тіснота і нужда. Ви думаєте, що в селі народ задоволений, що Австрія вернула? їй-богу, ні. Відверто не говорять, але думають так, як я. Скажіть, що в цьому доброго, що Австрія вернула? Знову над мужиком будуть знущатись, на селі польський пан, а у війську німецький офіцер. Для них мужик завжди був і є бидло. При москалях того б не було.

— То ще не знати, як було б при москалях,— сказав Гаєвський.— Царський режим скрізь однаковий. Всюди є багаті і бідні. А де більше багатство, там поруч страшніша біда.

Заговорили про рекрутів, що то горланять по вулицях.

— Не з радості горланять, — промовив Федь.— За москалів поженились, хто дитину має, а тепер покидай усе і йди воювати. Не дуже-то хочеться. Що я, пане, чув! — звернув Федь на іншу тему.— Що в Росії знов якась революція, що владу захопили якісь Совєти.

— Не якісь, а Рада робітничо-селянських і солдатських депутатів,— пояснив Микола.

— Кажуть, усіх поміщиків і тих, що капітал мають, туди! — сказав Федь, показуючи пальцем на землю.

Микола підтвердив.

— Ех, не дочекали ми святечка, занадто швидко вони від нас пішли,— пожурився Федь.— Цікаво, чи буде й у нас таке? — спитав по хвилині.

Йому ніхто не відповів.

Повернувшись додому, Гаєвські застали гостя. Це був Микола Мороз, до війни учитель з сусіднього села і щирий приятель Гаєвського, а тепер лейтенант австрійської армії. Як тільки австрійські війська зайняли Галичину, його потягнуло в рідну сторону; він дістав відпустку і в першу чергу зайшов до старих друзів. Власної родини він не мав. Це був переконаний старий холостяк, любив галушки, сало, багато курив, від чого зуби були аж чорні, захоплювався грою в преферанс, учив дітей сумлінно і взагалі був чесною і порядною людиною. Росту середнього, з темним матовим обличчям, кароокий, волосся їжачком. Гаєвські любили його, та й він відповідав їм тим же. З дня мобілізації ніхто про нього нічого не чув, і ось вернувся — цілий, неушкоджений і в доброму вигляді.

Привітались дуже сердечно. Мороз переходив кілька разів з обіймів батька в обійми сина.

— Як я радий, що вас бачу живим, здоровим,— говорив Гаєвський.—Ми вже, бачите, і оплакували вас, бо ходили чутки, що вас забили десь у Карпатах. Оплакували, але не вірили. Я не вірив, і вдома слухати не хотіли про таке, але чутки такі ходили. Наш селянин любить сенсацію, і саме таку гостру сенсацію, щоб пройняла до самого серця. Але слава богу, що вас бачимо. Ви й до офіцера дослужились, а колись не любили війська. ‘

— Я, розумієте, й сьогодні його не люблю. Було б велике щастя, коли б його зовсім ніде не було.

— Е, до того ми не дочекаємо. Я, можна сказати, класично цивільний. А бачите, на старості літ ходив на призов і за малим в армію не потрапив. Не знаю,, що помогло, що не взяли, може, мій учительський, саме цей цивільний вигляд! — закінчив він, показуючи на свій животик, що вимальовувався з-під жилета.

— Коли б треба було війська, на це не дивились би,— промовив Мороз.— Ви чули про перемир’я?

— Хіба? Ні, не чув.

— Так, тепер підписано перемир’я в Брест-Литов-ськім. Чи ви газет не читаєте?

— А які у нас тепер газети? — махнув рукою Гаєвський.— Думаєте, що перемир’я успішно закінчиться? — спитав він.

— Як би не закінчилось, розумієте, війни більше не буде, — пояснив Мороз.— Росія армії фактично вже не має. Всередині Росії йде боротьба партій. Там, здається, захопить повну владу в свої руки партія більшовиків на чолі з Леніним, але, я думаю, їй буде не до нас, вона буде зайнята громадянською війною в себе вдома. Зараз, розумієте, солдати російські всі до одного покидають фронт, розправляються зі своїми офіцерами і генералами.

— А в австрійській армії які справи? — перебив оповідача Микола. Цю тему вже давно не порушувано, і він радий був, що про неї заговорили.

— У нас ще такого стопроцентного розкладу армії нема, але й нема такої дисципліни, яка була на початку війни,— сказав Мороз, не забувши своєї звички вживати майже в кожній фразі слово “розумієте”.— Багато, розумієте, помогло братання, яке почалось після революції в Росії. Ми ходили в окопи до росіян, росіяни, розумієте, до нас в бліндажі заходили, в гості, клялися, що не будуть стріляти в нас, а ми клялися, що в них не будемо стріляти. Там же такі люди, як і в нас, і говорять по-нашому.

— Ми їх бачили і знаємо,— сказав Микола.

— Правда, ви бачили їх більше і ближче, ніж ми,— погодився Мороз.

— Ми їх бачили у себе вдома, тут, у цій кімнаті. Микола розповів про перебування у них солдатів-лі-

сорубів, про революціонера, який заходив недавно перед приходом австрійців, говорив їм про революцію в Росії і кликав його, Миколу, з собою.

— І ти не пішов?

— Коли б сам, мабуть, пішов би, — сказав Микола.

— І вбили б там зразу, як шпика,— промовила раптом мати, що досі мовчки прислухалась до розмови.

— Чого зразу й вбили б?

— А ти думаєш, що революцію роблять у рукавичках? — спитав батько.— Ти забув французьку революцію? Я не знаю російської, але уявляю, що вона мусить бути в десять раз кривавішою, ніж французька.

— Й що б ти там, у Росії, робив? — перебила мати.— Чужа людина, з чужої держави.

— Я жартував, матусю!

— Знаю твої жарти. Коли б не втримали,— пішов би і потім, певне, прокляв би своє життя.

— А може, благословляв <5и, хто знає?

— Не хвилюйтесь,— заспокоював Мороз, знаючи Миколину запальність і бачачи, що він уже червоніє.— Скоро, розумієте, і у нас буде те саме, що в Росії, — сказав він, понижуючи голос— Революція російська перекинеться і на Австрію, і на Німеччину, а може, й на всю Європу. Ви, може, не знаєте, як вели себе в цій війні чехи? Вони, розумієте, зрадили Австрію і масово перейшли на бік Росії. Там їх озброїли, виділили в окрему армію, і ходять чутки, що вони йдуть на нас війною.

— І ми повинні були так зробити,-— перебив гостя Микола.— Ми повинні були творити легіони проти Австрії, а не за неї. Чехи доб’ються свого, а ми ні, ми не здатні на жертви, ми й досі чекаємо порятунку від старої, прогнилої Австрії з її Габсбургами.

— Тихо, сину, схаменися, — промовила мати.

— Мовчу, бо моя мова нічого не поможе.

— У тому, що Чехія буде після війни самостійною державою, ніхто, розумієте, не сумнівається,— продовжував Мороз.— Про самостійну державу мріють не тільки чехи, але й угри, поляки, мріють і українці…

— Вони тільки те й уміють, що мріяти,— вставив знов своє слово Микола.

Нестриманість сина обурила матір.

— Ти нечемний, сину, ти не даєш пану Морозові закінчити думку,— сказала вона докірливо.

— Пробачте.

— Нічого, нічого, я вже сказав, що хотів сказати,— промовив Мороз.— Я погоджуюсь з Миколою, що одними мріями нічого не зробити. Ті народи, що хочуть мати свою державу, мусять за неї битись, а як себе, розумієте, покаже після війни наша нація, — побачимо.

— Чи це обов’язково після війни? — спитав Гаєвський.

— Після війни революція в Австрії неминуча, а революція — це, розумієте, боротьба за нове, це загибель тієї держави, чи устрою державного, де революція вибухнула. Я вже, розумієте, сказав і ще повторюю, що такої Австрії, яка була, не буде, бо її не може бути. Хай дякує богу, що проіснувала стільки літ. А чи здійсняться мрії, покаже майбутнє.

— Коли б так вийшло, як ви кажете, коли б усі нації, що заселяють Австрію, відділились, то Австрія перестала б існувати,— сказав Гаєвський.

— Такою, як була до війни, вона не буде, це безперечно.

Обличчя Гаєвського вкрила хмаринка смутку. Він згадав чомусь про пенсію, якої сподівався в майбутньому. Чи дасть йому забезпечення на старість та нова держава, яка прийде на місце Австрії? Він хотів заговорити

про це з Морозом, таким же учителем, як сам, але не заговорив, бо що міг знати Мороз, тим більше, що Австрія ще існувала.

13

У вагоні, набитому людьми вщерть, їхав до свого полку Микола Гаєвський. У Львові він ледве втиснувся у вагон поїзда, що йшов до Кракова. Тут були майже самі солдати, переважно старі люди, так звані резервісти: одні поспішали у відпустку, інші вертали до своїх полків з відпусток; було кілька новобранців, що, як і Микола, виїжджали перший раз у незнану дорогу, до незнаних місць, на невідому долю. П’ятдесят п’ятий полк через воєнні дії перейшов з Бережан, де він стояв у мирний час, до Бєльська на Шлезьку австрійськім, і туди віз Миколу потяг. Увійшовши до вагона, парубок зупинився біля входу, тримаючи валізку в руках. Не було місця навіть, щоб поставити її. Прикре становище хлопця помітив якийсь старий солдат з добрим селянським обличчям і ласкавими, трохи хитруватими очима.

— Довго будете тримати так цю валізку в руках? — спитав він, усміхаючись.

Микола не знав спершу, кого стосується питання, і тільки усвідомивши це, сказав, що нема де її поставити.

— Ви в армію? — спитав солдат. Микола кивнув ствердно.

— Ану, хлопці, потісніться, дайте пройти молодому новобранцеві.

Солдати, хоч і незадоволено, почали розступатись, і Микола пройшов уперед. Той, з добрим обличчям, посунувся на лавочці, Микола сів поруч і тут же побачив, що у того на комірі блищало три зірки. Це був не рядовий, а унтер-офіцер, і тому його послухали солдати. Адже на собі Микола ловив не дуже прихильні погляди майбутніх товаришів по нещастю. В голові майнула думка: чому саме йому, а не кому іншому дав місце біля себе старий унтер-офіцер, чому не тим солдатам і новобранцям, що тіснилися у проході? Чи тому, що на нім краща одежа, чи, може, лице його видає інтелігента? Невже це атавістичні залишки вікового рабства живуть у цьому галицькому селянинові? — думав Микола. Йому було ніяково перед людьми, що тепер знов покірно стояли у проході вагона, тупо байдужі до всього, що діялося дов-

7 В. Гжицький, т. 2

193

кола. Щоб вийти якось з ніякового становища, Микола витяг з кишені портсигар і почав частувати всю компанію добрими російськими цигарками, чим зразу розсіяв неприязнь цих людей у синяво-сірих австрійських шинелях і домотканих свитах, що оточували його. Після перших затяжок пішли звичайні у таких ситуаціях питання, звідки і куди їде, до якої “кадри” і т. д., що тривало до того часу, поки курилось, а потім знов настала байдужа мовчанка. Викуривши цигарку, Миколин опікун з трьома зірками на комірі заснув, відкинувся назад, на спинку лавки, а Микола поринув у свої думи. Зараз він ще був цілком під враженням прощання з домом і рідними.

За кілька годин до від’їзду він, як десять літ тому, перед від’їздом у гімназію, потай, щоб ніхто не бачив, оббіг усі дорогі його серцю закутки, побував у лісі, на тих місцях, де зустрічався з Оксаною, де зазнав першого в житті кохання і першого розчарування. Місця ті були тепер інакші: холодні, як сама дійсність. Прощався з будкою, з постіллю і подушкою, якій звіряв свої таємниці, яка бачила його сльози; в якому місці тільки зітхав, а де плакав, почуваючи, що вже ніколи, ніколи в житті до цих місць не верне, ніколи їх не побачить. А коли повернувся додому і помітив у всіх своїх рідних заплакані очі, впав на канапу і заридав, як ридає доросла людина після тяжкої, непоправної втрати.

Сідаючи на віз, уже не плакав, удавав веселого, жартував, потішав, що доки доїде, війна скінчиться, і аж коли спинився на тій широкій лінії, якою стільки разів їздив у гості до діда, стільки разів проходив, коли оглянувся і побачив, що батько йде за ним, іде і плаче, він закричав на візника, щоб швидше гнав коні, щоб швидше сховатися у лісі від всього того, що серце розриває, і тут тільки, далі від дому, він ще раз дав волю сльозам.

Поїзд ішов швидко. За вікном конав понурий зимовий день. Дощ сік у вікно вагона, дрібні краплі, збираючись у більші, стікали вниз тоненькими струмочками; час від часу краєвид закривав густий дим паровоза, що гнав з якимось залізним озлобленням назустріч ночі. Повз вікна проскакували телеграфні стовпи, залізничні будки, села, переліски, поля, вкриті рідким брудним снігом. Краєвиди незнайомі, понурі. Микола поглядав на них байдуже, часто нічого не бачив. За його плечима, в сусідньому купе, обернений до нього спиною, розповідав щось групі слухачів солдат. Обличчя Микола не бачив би, коли б і оглянувся, бо свічка в ліхтарі над дверима тьмяно освітлювала вагон, до мови не прислухався, зайнятий власними думками, і, крім того, йому здавалось, що солдат оповідає казку, до яких Микола тепер не був охочий.

— Ви давно з полону? — почув раптом голос одного із слухачів.

Питання зацікавило Миколу, і він напружив увагу, щоб почути відповідь.

— Та який то був полон,— долинуло до Миколи.— Жив у багатому кубанському селі коло Єкатеринограда, у багатого козака, працював з його родиною у полі,— хвалився оповідач,— і біди не знав. А як настала революція, як почали битись, як постали різні армії: червоні, білі, синьо-жовті українські, чорні,— я побачив, що життя мені не буде, і вирішив тікати додому.

Оповідач помовчав, закурив цигарку і продовжував своє оповідання, бачачи зацікавлення слухачів:

— Попрощався *зі своїми господарями, подякував за хліб-сіль і пішов. В дорозі чого тільки не перебачив. Побував, можна сказати, в усіх арміях потроху, їй-бо! Всі армії мене вербували до себе, але я не мав наміру в жодній залишатись. Воюйте, думаю, самі, мені досить.

— Яка ж з них найбільше вам сподобалась? — спитав той самий голос, що цікавився, як довго оповідач був у полоні.

Солдат не зразу відповів. Він довго обмірковував відповідь і нарешті сказав:

— Мені жодна не сподобалась, мені набридла війна і солдатчина аж поти,— він, видно, показав рукою на горло.— Найбільше ніби підходяща була для бідного народу Червона Армія. Вона, бачите, панів не милує, і вони її здорово ненавидять, і попи також.

— А то чому попи? — здивувався якийсь солдат.

— Чому? Дивак, питає чому! У вашого попа в селі скільки моргів церковної землі?

Солдатик зашморгав носом.

— Наш піп держить сто двадцять моргів, а польський у сусідньому містечку, бо там є, крім нашого, і польський ксьондз, так він має цілий фільварок: землі триста моргів, а корів, а коней, як у поміщика. І сам живе, жінки не має, тільки ключницю.

Молодий солдатик так захопився оповіданням про попів, що забув своє питання.

— От бачиш,— перебив його оповідач,— а ти питаєш, чому попи ненавидять червоних. Вони бояться за свої маєтки так само, як і поміщики. ,

— А біла, чому біла? — спитав другий голос.

— Біла? Чому вона називається біла? їй-богу, не знаю. Може, того, що там усе офіцери та генерали, робочої людини не знайдеш. Панам, бачите, жаль, що їхнє минулося, от вони й воюють. А “білі” — це від білих рук, не інакше,— закінчив оповідач.

— А у махновців були? — спитав незнайомий голос.

— Був і у Махна.

— Який же він? — спитав знайомий голос першого солдата.

Бачачи велике зацікавлення слухачів, оповідач почав поволі, смакуючи кожну фразу:

— Він сам, можна сказати, з вигляду ніякий: маленький, з довгим, як у російського попа, волоссям, худорлявий, ходить у чорному, підперезаний військовим ременем, за поясом — два револьвери, чоботи носить зі шпорами, голос тонкий, як у баби. Отакий Махно. Я його бачив так близько, як вас бачу, і говорив з ним.

— Він якої нації? — спитав хтось.

— Українець, з Катеринославщини, з села Гуляй-поле.

— Звідки він узявся?

— Він, кажуть, ще в першу революцію палив поміщицькі фільварки, грабував багачів, розбивав каси. Тоді він мав невеличку ватагу. Одного разу його продали його ж товариші і він потрапив на каторгу, де просидів дванадцять літ, аж до революції. Повернувшись у своє Гуляйполе, знов зібрав гультіпак і тепер воює на всі боки: і з червоними, і з синьо-жовтими. Вся його армія на конях і тачанках.

— Що воно таке?

— Тачанки? Це повозка на ресорах і кованих колесах. На тих тачанках на передках у махновців звичайно написано: “Не втечеш!”, а на задку: “Не здогониш!”

Розмову перервав провідник, що прийшов перемінити свічку, яка зовсім опливла і от-от мала погаснути. У вагоні стало світліше.

— А які вони, ті жовто-блакитні? — спитав той же молодий голос, як тільки вийшов провідник.

Микола зацікавився, обернувся лицем до групки, що оточила оповідача, і почав ще уважніше прислухатись до розмови. Оповідав чоловік в солдатській шинелі, високого росту, з невеличкими, хитрувато примруженими очима, з вусами, по-запорозьки опущеними вниз. Солдат, що запитував, сидів поруч і не спускав очей з оповідача. Це був безвусий юнак невисокого росту, худий, у великій, з чужого плеча, старенькій австрійській шинелі. Якраз, коли Микола повернувся, оповідач замовк.

— Які ті, жовто-блакитні? — допитувався юнак. Оповідач стрепенувся.

— Про них нема чого доброго казати,— махнув він безнадійно рукою.

— Чому? — не вгавав юнак.

— Так.

— Чому?

— Несурйозне військо. Прямо сказати — грабіжницьке. Грабить єврейські крамниці, не щадить і своїх земляків. І набрано чортзна з яких людей. В ньому знайдеш яку хочеш націю, і ніхто до пуття не знає, чого хоче і за що воює.

— Чого ж це так? Оповідач задумався.

— Не знаю, як тобі пояснити, щоб ти зрозумів,— почав він по хвилині.— Бачиш, білі воюють за землі, що в них відібрали, за свої старі права панування над народом. Чорні, чи пак махновці, б’ються за якусь анархію. Не відаю твердо, що воно таке, бо не можу зрозуміти, щоб безладдя, якого вони прагнуть і до якого рвуться, було “матір’ю порядку”, що ніби має запанувати в їхній анархічній державі. А жовто-блакитні за свою Україну.

— Яку це “свою”? — здивувався юнак. — Хіба може бути ще якась Україна?

Оповідач усміхнувся.

— А ти добре уявляєш Україну? — спитав він у свою чергу. г^

— Уявляю.

— Як?

— Ну, так, як Австрію, щоб тільки, як там німецьке і польське, у нас усе було українське. Щоб і військо, і гроші…

— Щоб і поміщики були українські? — спитав оповідач.

Юнак завагався.

— Поміщиків не треба,— сказав різко.

— А землю куди?

— Землю — селянам.

— А заводи, фабрики? Юнак не знав, що сказати.

— Бачиш, і ти не можеш уявити собі майбутньої України, — промовив оповідач.

— Скажіть, дядю, коли знаєте! — просив юнак. Старий солдат, може, й відповів би, але побачив, що

своїми розмовами звернув на себе увагу майже половини вагона, особливо польового жандарма, що пильно до цієї розмови прислухався, і замовк. Йому не хотілося більше говорити на цю тему, хоч.вона була надзвичайно цікава і слухачі, то один, то другий, весь час підбивали його на розмову.

Микола прослухав оповідання солдата і засумував. “Невже це все так?” — думав він.

Колись у дитинстві, переглядаючи ілюстрації до “Гайдамаків” Шевченка, він по-своєму, по-дитячому мріяв про створення війська на Україні великій

Він пригадує, як потім, через кілька років, Мороз Микола, колишній учитель, розповідав йому про героїчну історію українського народу, про війни з поляками, з татарами, про Хмельницького та інших ватажків, що боролись за волю його народу, за волю його пригнобленої вітчизни, від якої він з частиною народу був відірваний, відгороджений Збручем — маленькою річечкою, але він з дитинства любив ту далеку вітчизну і з нею ніколи не поривав духовного зв’язку. І нарешті, вже дорослий, він хоч і інакше, але не переставав мріяти про щасливу Україну, про її рівноправне місце серед усіх народів світу.

Знайомство з Лебеденком не змінило його мрії, одначе показало інший шлях до визволення, а шлях цей мав бути через возз’єднання всіх земель українських і союз з російським народом. Микола знав, що на Україні є зараз уже уряд, який підписав навіть договір з Німеччиною, але це не те, про що він мріяв. Він знав, що народ не підтримує цей уряд. Найкращий доказ того — військо, про яке розповідав солдат, цей безідейний набрід, який рано чи пізно мусив згинути. У серце хлопця щораз глибше закрадався смуток. Річка Збруч і дальше ділила Україну на дві нерівні частини, і та, менша частина, на якій він жив, таки повернула до Австрії, яку він їхав боронити. І від кого? Від його ж рідних братів, що жили за Збручем, від Лебеденка, його першого учителя, що відкрив йому очі на світ, якого він не знав і не догадувався про його існування.

“Чого я його не послухав і не пішов за ним? — думав Микола.— Жаль було покидати батьків, рідну хату? А зараз хіба не покинув?”

Микола полинув думками у край за Збручем, куди пішов Лебеденко і Дума Іван, у край, хоч не бачений у житті ні разу, але улюблений з дитинства, край чарівний, казковий, у славну Україну, “де лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, в край, який терзали тепер чорні банди, розпинали війська Центральної ради — погромники в опереткових костюмах, грабували орди білих під командою поміщиків-генералів, які не визнавали за нею права на існування.

— Про що ви все думаєте? — спитав раптом сусід із трьома зірками, що вже кілька хвилин, як прокинувся і тихо стежив збоку за Миколою.

— Та так, про різне,— стрепенувся Микола.

— За домом тужите?

— Тужу, звичайно, бо хто знає, чи вернуся коли-небудь.

— Вернетесь. Поки вас обрихтують1, війна скінчиться.

— Ви так думаєте?

— Певний, що так буде.

— А я, на жаль, не певний, — сказав сумно Микола.— Ви знаєте, що в Росії діється?

— Чув.

— І що?

— Нічого, то ж у Росії… А що там робиться — нас не обходить.

— Обходить, і дуже обходить.

— Чому?

— Та дуже просто. Від Росії до нас недалеко.

— Думаєте, зараза і до нас перекинеться?

— Не знаю, що ви називаєте заразою, але…— він знизив голос до шепоту,— революція буде і в нас.

На обличчі сусіда вималювалось враз здивування і навіть переляк.

Від німецького слова abrichten — муштрувати.

— Ви, молодий чоловіче, не кажіть цього нікому,-^ промовив він.— За ці слова, коли б учув жандарм, вас можуть зразу запроторити в таке місце, звідки дуже важко вийти. Не забувайте, що зараз воєнний час.

Микола подякував за пересторогу. Більше розмов вза^ галі не було. Під’їжджали до Кракова, а там була пере1 садка на поїзд, що йшов до Бєльська, польського міста, яке називалось по-німецьки Біліц.

14

Приблизно в той самий час, коли Микола під’їжджав до Бєльська, Іван Дума добирався до Харкова. Як тільки австрійці почали наближатись до кордону, він залишив село, батьків і, незважаючи на їх протести, подався на схід, де у муках народжувався новий день, де вже жили нові ідеали, що згодом мали покорити увесь світ. Супутником йому був солдат-більшовик Кущ Андрій.

Перейшовши Збруч, Іван перший раз ступив на землю, про яку знав тільки з книжок, яку навчився любити, прочитавши Шевченкового “Кобзаря”. Він пригадує, як читали вони його з Миколою. “Кобзар” був Миколин, і той знав його краще, а крім того, Микола мав ще ілюстрації до “Гайдамаків”. Читаючи поему і дивлячись на ілюстрації, вони линули думками в цю чудову країну, проходили тими місцями, якими мандрував сирота Ярема, де Гонта з Залізняком панів карали, носились на крилах фантазії з козаками по безкраїх степах, бились з татарами і турками за волю народу, за свою країну, за віру православну. Правда, з тою вірою православною у них завжди були непорозуміння. їх учили з дитинства, що вони уніати, що зверхником над ними на землі є папа римський і що тільки ця віра є правдива, а всі інші не угодні богу.

Хлопці трохи жаліли козаків, що воюють за не зовсім повноцінну віру, проте всі симпатії були на їхнім боці, бо любов до вітчизни вони ставили вище любові до бога, якого, як звичайно, діти хоч і не дуже боялись, але все ж трохи побоювались.

Правобережну Україну від Збруча до Дніпра пройшли пішки. Іван Дума радів, що довелось іти пішки. Не раз вони з Миколою ще хлопчиками мріяли про піші походи по Україні. І зараз здійснилася мрія, він ішов, шкода, що не з Миколою, але йшов, і серце наповнювалось радістю. Все його радувало: і широкі шляхи, невидані досі,— пригадав “Видно шляхи полтавськії”,— і багаті чорні землі, широкі поля, степи безкраї і древні могили на них, пестили очі гаї, ліси і переліски, тішили великі села, дзвеніла музикою якась особлива українська мова, вражали могутні ріки: Південний Буг і Дніпро. З поїзда усього цього не побачив би, поїздом їхати було важко і небезпечно: на залізницях не було порядку, поїзди сходили з рейок, а ще страшніше було те, що на Україні в ті часи боролись за владу, крім Центральної ради, Махна і білих, багато різних отаманів, які розпинали Україну, грабували її і нищили всіма способами.

На півночі України уже тоді діяли місцеві загони Червоної Армії, яким, разом з прибулими частинами Червоної Армїі, довелось потім воювати з усіма цими ворогами.

Подорожні видавали себе за військовополонених, що вертали з полону, а де за дезертирів, яким набридла війна і вони кинули зброю, щоб вернутися до плуга. Тільки робітникам, коли траплялось у дорозі зустрітись, Кущ признавався, що насправді він слюсар з заводу “Світло шахтаря” у Харкові. До сіл і хуторів підходили обережно, прислухаючись, розпитуючи у зустрічних, що діється в селах, які стоять війська. З розмов довідувались, чим дихає село. їм здебільшого говорили правду. Але бувало й інакше.

А раз мало не поплатились життям. Було це під Вінницею. Уже стемніло, коли вони підійшли до якогось села. Обійти його було важко, бо з правого боку його омивав досить широкий ставок, а з лівого — річка; над річкою стояв млин.

Дорога вела на міст попри млин. У млині, як бачили хлопці здалека, був рух. Стояли підводи, навантажені збіжжям і мливом, сновигали люди. Чи це були цивільні, чи військові — розібрати здалека було важко. На одного воза мостилась якась тітка, а дядько, видно, чоловік її, лагодив коні. Кущ, стежачи за кожним рухом селянина, щось обмірковував.

— Ти чого так пильно дивишся? — спитав Іван.

— Знаю, чого дивлюсь,— сказав Кущ.— Цікаво, куди цей дядько поїде?

— Яке це має значення?

— Для нас велике. Коли поїде в наш бік, спитаємо, що в селі діється.

— А коли в інший бік? — спитав Іван.

— Тоді почекаємо, поки хтось все-таки на цій дорозі не з’явиться. Мене чомусь це село лякає. Коли нікого не зустрінемо, доведеться чекати ночі, щоб цю греблю перейти непоміченими.

Тим часом дядько, що порався коло коней, запріг їх нарешті і, умостившись на мішках, рушив.

— їде до нас,— сказав Іван.

— їде. Давай подамось трохи назад, постоїмо, закуримо, і як тільки голови кінські покажуться з долини, підемо їм назустріч, наче йшли весь час.

Так і зробили. Через кілька хвилин порівнялись з підводою. На мішках із мливом сидів дядько років сорока, з чорними вусами і сам чорний, як коваль. Плечима до нього сиділа його жінка. Подорожні поскидали шапки, привітались. Дядько зупинив коні.

— Хто, звідки і куди? — спитав він соковитим басом. Андрій відповів, що повертаються вони з полону,

а йдуть на Харківщину, у рідне село.

— З якого ж ви села? — спитав недовірливо дядько.

— З села Піски, Ізюмського району,— відповів без запинки Андрій.

— І ти також? — звернувся він до Івана Думи.

Іван підтвердив. Дядько довго мовчав, міряючи очима то одного, то другого.

— А ви за яку владу? — спитав по хвилі.

— Ми ще не розібрались, яка влада краща, — відповів Андрій”— Добре, що з полону вирвались. Прийдемо на місце — розберемося.

— Значить, на місці будете розбиратись? — не то поважно, не то глузуючи промовив дядько.

Під час цієї розмови він своїми пронизливими очима свердлив солдатів, але ніяк не міг вирішити, що вони за люди. В одному був переконаний, що не йдуть з полону; особливе підозріння викликав Іван занадто моложавим виглядом.

Андрій спитав, чи можна в селі переночувати.

— А чому ж би ні? — відповів дядько.— Хтось таки знайдеться, що вас у хату пустить, хоч тепер, правду кажучи, багато ходить таких, — він на хвилинку зупинився і закінчив, — таких “плєнних”.

Андрій вдав, що не відчуває іронії. Він тільки пояснив, що коли б там, наприклад, стояло якесь військо, то не було б для них місця.

— А ви хіба не військо? — спитав знову зненацька дядько.

— Та були ми вояки, а тепер полонені.

— Полонені! — повторив дядько.— Ідіть, не бійтесь, пустять вас на ніч, куди не зайдете, війська нема.

Дядько цьвохнув батогом, крикнув на коней і рушив з місця. Солдати подякували і почали сходити в долину, в село. Тітка, що сиділа на возі, усміхнулась. За весь час розмови вона не відзивалась, але слухала пильно.

— Чого та баба зуби шкірила? — спитав Іван Андрія.

— Чи я знаю? Може, ти їй сподобався.

— Погана людина цей дядько,— сказав Іван.

— І мені він не сподобався. Але чого нам про нього думати? Нам би в теплу хату, Поїсти і виспатись.

Хлопці бадьоро пішли вперед. Хотілось їсти, і боліли ноги від щоденної ходьби, з малими перепочинками вночі, нило все тіло.

В долинці було вже майже зовсім темно, на місток падало світло з розчинених дверей млина. В селі валували собаки, на що подорожні не звертали уваги. Тихенько, без гомону, ступили на міст. Але тільки увійшли в смугу світла, як із млина вискочив чоловік з рушницею і затримав їх окриком: “Стій!” Хлопці зупинились.

— Хто такі і куди йдете? — спитав чоловік з рушницею. Він був у цивільному пальті, баранячій високій шапці, на рукаві мав пов’язку: колір її в темряві важко було розібрати.

Андрій в першу хвилину не зрозумів, з ким має діло, але сказав те, що недавно говорив дядькові. Як видно було, дядько збрехав, що нема війська в селі. Військо було, тільки не знати яке.

— Документи є? — спитав чоловік з рушницею.

— Які документи у нас можуть бути? Нема у нас нічого,— сказав Андрій.

— Тоді ходімо в штаб, там розберуться. Ідіть уперед.

— Яке ж військо стоїть у селі? — спитав Андрій, не сподіваючись, що конвоїр відповість на його питання, але цей відповів охоче:

— Звісно яке, українське військо Центральної ради. Загін отамана Кривди.

Відповідь конвоїра занепокоїла Андрія. Він чув про жорстокість подібних отаманів, чув зокрема про отамана Кривду, і зустріч з ним була цілком не бажана. Йдучи до штабу під конвоєм, він думав, як би уникнути зустрічі з отаманом.

В першу хвилину вирішив звільнитись від конвоїра. План був простий: кинутись зненацька на нього, роззброїти, прикладом убити і втекти. Але тут же він завагався. Хто зна, чи вдалося б утекти. І Андрій вирішив діяти інакше.

— Відпустили б ви нас, земляче, — сказав він.— Ми українці, як і ви, солдати, з полону йдемо, переночували б десь у хаті та й пішли б дальше, а там, побачившись з рідними, самі пішли б в армію, ту ж таки, українську армію.

Чоловік з рушницею завагався, задумався на хвилину, чи й справді не пустити солдатів. Сам він недавно дезертирував з армії, як і вони, і в душі співчував їм, але злякався і передумав.

— Ні, хлопці, я вас не можу пустити,— сказав.— І не просіть. Бог знає, що ви за люди. Може, комуністи, а може, шпигуни. Хай уже краще в штабі розберуться і хай пускають вас або тримають, це вже як їм сподобається, а мені не треба клопоту.

Штаб загону поміщався в школі, у якій давно не відбувалося навчання. В окремій кімнаті, в колишній учительській, оселився сам отаман Кривда. Штабні офіцери — їх усього було два: начальник штабу, недавній царський капітан Воскресенський Олександр Іванович, сліди погонів досі видно було на вигорілій від сонця тужурці, і молодий поручик колишньої царської армії Артюхов Паша — працювали і спали в цім же класі, на соломі, в одному кутку; в другому ж кутку, за ширмою з двох укривал, мала своє місце медсестра Клава, якої зараз в кімнаті не було. Вона сиділа в отамана Кривди. Біля дверей на стільці дрімав у солдатській шинелі без погонів вістовий з рушницею на колінах.

Коли Андрій з Іваном увійшли в приміщення штабу, обидва офіцери підняли голови від столів, а вістовий встав.

— Що за люди? — спитав капітан.

— Голошу слухняно, затримав на мості біля мли* на, — доповів чоловік з рушницею.

— Вийдіть і постійте в коридорі,— скомандував начальник штабу вістовому і конвоїру.

— Хто ви і куди йдете? — звернувся начальник штабу до Андрія. Це запитання Андрій почув сьогодні протягом години третій раз.— Тільки правду говоріть,— додав начальник.

Андрій подумав, що версією про втечу з полону офіцера не обдуриш, отже, виступив з іншою. Він сказав, що дістав листа з дому, в якому сповіщалось, що господарство розвалюється, що робити нікому, батько, старий, немічний, просив його вертати додому, і ось він кинув фронт і пішов.

— Дезертир? — спитав Офіцер.— Присягу зламав?

— Називайте, як хочете, я себе дезертиром не вважаю. Я присягав царю, його нема, я вважаю себе вільним від присяги,— брехав, як по писаному, Андрій.

— Тимчасовому уряду ти присягав? — крикнув начальник штабу.

— Ні, не присягав.

— Як так?

— Так вийшло, що не присягав.

— А цей хто? — показав офіцер на Івана.

Іван хотів відповісти, але Андрій не дав йому говорити, боячись, щоб той чого не наплутав.

— Це дезертир перед австрійським військом.

— Як це зрозуміти?

— Австрійці підходили до його села, а він живе біля кордону. Не хотів в австрійському війську служити, втік сюди, на Україну. З ним я зустрівся в дорозі і взяв з собою. Поробить у мене, оженю, і буде хазяйнувати.

— Так-так, — похитав головою офіцер. — Добра казочка.

— Це не казочка, пане начальнику, а щира правда, — промовив Андрій, та так переконливо, що сам начальник задумався.

— Покажіть ваші документи, — сказав він.

— У мене тільки солдатська картка.

— Покажіть.

Андрій подав офіцерові свою солдатську картку. Прочитавши її, офіцер звернувся до Івана.

— Що в тебе?

У Івана було свідоцтво, що він громадянин села Довге, закінчив учительську семінарію в Тернополі і має право займати посаду вчителя. Факти збіглися зі словами солдата.

Офіцер подумав хвилину і віддав затриманим їхні документи. По його втомленому і байдужому обличчю видно було, що йому набридла і війна, і цей штаб, і ці люди, що прийшли.

— Вістовий! — крикнув він. Вістовий увійшов і став біля порога.

— Відведіть їх до отамана, хай вирішує, що з ними робити. Я не маю часу з ними бавитись. Ідіть, — звернувся він до затриманих.

Отаман не сподівався цього вечора гостей. Він недавно вернувся з лазні, випив самогону, закусив і тепер попивав квас. У хаті було тепло натоплено, затишно. Отаман сидів тільки в штанах, капцях на босу ногу і вишиваній сорочці. Біля нього в невимушеній позі в легенькій одежі напівлежала сестра-жалібниця Клава. Коли ввійшли з вістовим Андрій і Іван, він схопився на ноги і, п’яно хитаючись, втупився невидющими очима в прибулих.

Що кинулось хлопцям в очі, так це пасмо волосся на голеній голові отамана, так званий оселедець, який носили колись запорожці. Цей оселедець чимсь був напомаджений і укладений кокетливо на лобі, як у Богуна на картині.

— Хто дозволив увійти? — крикнув грізно отаман.

— По розпорядженню начальника штабу привів їх,— доповів переляканий вістовий.

— Що це, комуністи? — показав на прибулих.

— Нікак нєт! — крикнув з переляку стару солдатську фразу вістовий і, зразу опам’ятавшись, додав: — Точно не відомо.

— Що ви, самі розібратись не вмієте? — верещав отаман.— Коли комуністи — розстріляти, коли не комуністи — відпустити!

Вістовий і затримані вилетіли вмить за двері.

15

Микола Гаєвський стояв у черзі перед австрійським військовим цейхгаузом, щоб одержати солдатський мундир.

— Скидай лахи, бери мундир! — кричав капрал на вишикуваних перед цейхгаузом новобранців.

Новобранці по черзі підходили до дверей складу, скидали свою домашню одежу, зв’язували її, прив’язували дерев’яну бирку, на якій рахунковий фельдфебель 1 писав номери і їхні прізвища, а помічник його, рахівник в солдатському мундирі, видавав мотлох, позбираний з різних полків, постяганий з трупів на полях боїв: кітелі і штани, подірявлені кулями, брудні, заляпані, а деякі зі слідами засохлої крові. їх страшно було в руки брати, але протестувати в армії не можна. Кожний солдат брав чергову в’язку, в якій був кітель, штани, шапка і шинеля, і відходив, а за ним йшов другий, третій. Не краще було і з черевиками: їх видавали з купи, попарно пов’язані, не турбуючись про те, чи підійдуть вони на ноги тому, кому видавались. Новобранці самі між собою потім мінялись черевиками і підганяли їх до своїх ніг.

Микола здав свою добру зручну одежу і дістав натомість старий кітель з якогось убитого велетня, а штани з малого, бо коли одягнув їх, вони досягли йому мало не до колін. Було огидно натягати на себе одежу з чужого плеча, та ще зі свідомістю, що вона, може, стягнена з убитого. Черевики одержав обидва з лівої ноги, і коли показав їх фельдфебелеві, він довго думав, що з ними робити, а коли глянув на купу і побачив пару так званих “комотшуге”, тобто кімнатних черевиків з полотняними халявками, у яких колись, до війни, ходили солдати тільки в казармі, він узяв непарні, кинув їх на купу і видав Миколі ці, “домашні”.

— В них холодно буде,— спробував було протестувати Микола.

— Австрійський солдат не мерзне,— категорично відповів фельдфебель.

Того ж дня Микола написав додому листа з проханням прислати гроші на приватний мундир, бо він не має сили ходити в цій образливій, ганебній одежі. Він знав, що удома грошей нема, що батько четвертий рік без роботи, а все-таки написав, бо не міг витримати наруги, яку вчинила над ним казарма.

На виручку батькам Миколи прийшов давній друг їхній Мороз. Він мав зайвий солдатський мундир і подарував його своєму любимцеві Миколі. Але поки мундир прийшов, Микола носив казенний одяг з убитого австрійського солдата.

Тепер щодня з п’ятої години ранку до пізнього ве-

1 Рахунковий фельдфебель — ротний бухгалтер.

чора відбувалась виснажлива муштра. Як тільки новобранці навчились трохи марширувати, їх гнали на стрільбище. Австрії потрібні були нові і нові полки, вона, готувалась разом з Німеччиною окупувати Україну, Крим, Кубань, а коли вдасться, то й Донську область.

Задуми були великі, військ треба було багато. Навчання солдатів відбувалось прискореним темпом; менше уваги звертали на словесність, гімнастичні вправи, марширування; тепер учили тільки стріляти, розсипатись в цеп, уміти оборонятись від кавалерії, битись в штиковому бою, якого, до речі, завжди страшно боялись австрійці і ніколи не приймали в сутичках з російськими військами.

Зі стрільбища приходив Микола втомлений, голодний, “домашні черевики” зразу промокали від снігу, змерзались іноді так, що їх важко було стягнути. В перші дні Микола думав, що захворіє і вмре. Він не уявляв, що можна ходити цілий день, і не тільки ходити, але й лежати на стрільбищі з мокрими ногами в мороз і не захворіти, а проте не хворів.

Цивільні мешканці Бєльська діставали хліб на картки, і купувати хліба приватно було неможливо. Біля кухні на смітниках блукали голодні, з блідими лицями, запалими очима новобранці і поїдали все, що можна було з’їсти.

Одного разу він одержав на кухні в казанок пісного супу, а на верхню кришку казанка — ложку галушок. Така була, за малими винятками, щоденна їжа солдатська. З цим добром він ішов по мокрих брудних сходах на другий поверх казарми, до своєї кімнати. Біля стіни стояв незнайомий солдат з іншого взводу, як виявилось потім, з ложкою в руці. Коли Микола порівнявся з ним, солдат вхопив ложкою трохи Миколиних галушок, але так незграбно, що Микола мало не випустив з рук усього казанка, а солдатові випали ці галушки з ложки на сходи. Одначе це його не збентежило. Він блискавично зібрав їх зі сходів разом з гряззю і з’їв. Миколу так вразила ця сцена, що він віддав солдатові решту галушок, і той, божевільно усміхаючись, проковтнув їх умить.

Голод зводив з розуму, солдати раді були іти на фронт, щоб тільки одержати нову, кращу одежу і похідний пайок. У казармі чекала всіх голодна смерть.

Господарем роти у казармі був фельдфебель П’єцух, права рука командира роти. Це був не старий ще, ситий, червоний блондин з білими короткими вусиками. Закінчивши військову службу, він залишився на понадстрокову, а що умів вислужуватись і годив начальству, то скоро на його комірі з’явились дві білі зірки. Добившись звання капрала, П’єцух знущався з новобранців. Він немилосердно муштрував їх, брав від них хабарі, влаштовував за гроші відпустки, а потім приймав від відпускників подарунки, тобто забирав все те, що їм давали на дорогу і до казарми мами і батьки, сам давав вищому начальству, і скоро на його комірі забіліла третя зірка. Перед самою війною дістав ще жовтий пасок на комір, тобто відзнаку фельдфебеля — найвищу відзнаку, яку міг одержати унтер-офіцер у мирний час. За вислугу літ він одержав велику срібну медаль, одну із високих нагород в австрійській армії, і коли вибухла війна, П’єцух залишився при кадрі для вишколу новобранців і резервістів, яких забирали до війська мало не що два місяці. Діставши чин фельдфебеля і господарство роти, він оженився з підстаркуватою вдовою, власницею невеличкого будиночка недалеко від казарми, і зажив спокійним сімейним життям. Війська ворожі до його дому не доходили, на фронт його не брали, він жив і славив бога, що війна триває. П’єцух був побожною людиною, як ї личило солдату католицького цісаря. Одначе це не заважало йому обкрадати солдатів.

Одного разу, побачивши Миколу на подвір’ї, він покликав його до себе.

— Яка у вас освіта? — спитав, коли Микола підійшов і віддав йому честь по-військовому.

— Середня, пане фельдфебель,— відповів Микола. Фельдфебель помовчав.

— Вас чекає або офіцерська школа, або фронт,— сказав він по хвилині.

— Я не прагну в офіцери,— промовив Микола. Фельдфебель покрутив носом.

— В мирний час, дійсно, ваш брат, студент, чомусь не прагне до цього звання, хоч це й найпочесніше з усіх. Офіцер має право з самим цісарем за один стіл сісти.

— Але не сідає, — перебив Микола.

— Я кажу, має право. Якби кожен з офіцерів сідав з найяснішим паном за стіл, то який би то стіл мусив бути! Так от, в мирний час одне, а тепер, у воєнний час, це цілком інша справа. Перш за все навчання в школі дає на півроку відстрочку від фронту, а це щось значить.

Микола слухав і не знав, до чого веде цей хитрий мужик, що він має на увазі і чого він хоче. Він знав, що без власної вигоди фельдфебель з ним говорити не буде.

— Так ви куди хотіли б, в офіцерську чи на фронт?

Дістати відстрочку від фронту на півроку багато значило, і тому Микола спитав, що треба для того, щоб потрапити у школу.

— Що треба, що треба,— повторив фельдфебель.— Певне, що щось треба,— засміявся він.

Микола зорієнтувався, що ГГєцух хоче хабара. Не добираючи виразів, він сказав:

— Багато грошей я не маю. Якщо там треба кому купити горілки чи вина, я на це дам, а більше ні. Мій батько не капіталіст, а учитель, який три роки сидів без роботи в окупованій країні, від нього я брати не можу, а те, що маю в кишені, дам.

Так за невеликі гроші була куплена командировка в офіцерську школу в Єгерндорфі, старовинному німецькому місті в мальовничій гірській місцевості, прикрашеному готичними церквами, віллами, мисливськими будиночками, порозкиданими по уступах гір, захованими серед зелені дерев, з-поза яких виглядали де-не-де верхи червоних дахів та шматки білих стін.

Офіцерська школа знаходилась у селі Кротендорфі, що було властиво передмістям Єгерндорфа, або його продовженням. Микола приїхав на вокзал уранці і з невеличким чемоданчиком у руках пішов у село шукати школу.

Йому показали її зразу, на початку села. її було видно здалека: стояла на горі між деревами, в будинках колишнього фільварку. Микола ішов поволі, поспішати було нікуди, а день стояв чудовий. У квітні в тих місцях давно вже весна.

Серединою села йшла прекрасна мощена дорога, а обабіч дороги, замість хат, які ми звикли бачити в наших селах, біліли вілли, переважно в зіпсованому готичному стилі, з потугами на наслідування старовинних особняків феодалів, які зустрічались у Єгерндорфі, з гострими вежечками, з фасадами, закінченими високими трикутниками, обвиті виноградом та іншими в’юнкими рослинами. Перед кожною віллою були розбиті клумби, квітники, біля яких зараз порались жінки-селянки, власниці цих вілл: копали землю, скородили, підв’язували троянди, яких багато тепер було перед кожним домом, обрізували сухі гіллячки на декоративних і фруктових деревах.

Миколу дивувала чистота і охайність села, він заглядав у подвір’я, як правило, вистелені рівними кам’яними плитами, на яких подалі від вулиці стояли господарські будинки, всі муровані, криті черепицею, такі ж охайні, як і житлові будинки.

Зустрічав Микола мешканців села, переважно літніх чоловіків, що їхали кованими возами, запряженими парами ситих коней, з плугами і боронами, на поля. Вони були в робочих блузах, переважно з люльками в ротах, поважні, як і їх великі ситі коні. Видно було, що вони не бачили війни.

В школі Микола не застав нікого, слухачі школи були на польових заняттях. Зайшов у канцелярію, здав документи. Тут уже були попереджені про його приїзд телеграфом з Бєльська, і його, високого ростом, призначили до першої роти. Черговий по школі завів його до казарми і показав ліжко. Поки майбутні офіцери вернули з занять, він уже встиг одержати в цейхгаузі постіль і застелити своє ліжко так, як у сусідів, тобто згідно з приписом, який панував у школі. О дванадцятій годині роти повернулися з занять. Марширували повзводно, зі співами. Здалеку ще він почув співи і був приємно здивований, що майже всі взводи співали українських пісень. Школа складалася з чотирьох рот, по сто чоловік у кожній; роти ділилися на чотири взводи кожна. Взводом командував на заняттях офіцер не нижче лейтенанта, відповідав за взвод у казармі так званий унтер-офіцер за фронтом, звичайний слухач школи, який знав добре муштру, хоч не мав ніяких відзнак на комірі і був1 простим солдатом. Такого унтер-офіцера за фронтом вибирав собі сам командир взводу по симпатії. Коли учні офіцерської школи, як і всякі учні, зі сміхом і криками вбігли в кімнату, Микола дуже зрадів, пізнавши серед них Михайла Лукаша, якого давно не бачив і забув про його існування. Хлопці сердечно обнялись і поцілувались, а далі Михайло почав знайомити його з рештою товаришів по взводу. Тут були представники майже всіх національностей, що заселяли Австрію,— чехи, словаки, угри, німці, поляки, а найбільше українців. До Миколи підійшов зразу і заговорив високий, далеко старший від нього солдат, на прізвище Карп’юк, якого німець-офї-цер, як потім чув Микола, кликав Карпінк, тому що вимовити це прізвище німець не спромігся.

Карп’юк служив в армії давно, був на фронті, але через неблагонадійність не дослужився ні відзнак, ні нагород.

Його довго не хотіли відправляти в офіцерську школу і тільки вже останнім часом, коли офіцерів стало в армії обмаль, його відіслали в Єгерндорф.

— Що чувати на світі? — спитав він.

Микола сказав, що давно вже з дому, а газет не читав.

— Наша доблесна австрійська армія захоплює безборонну Україну,— сказав він, іронічно усміхаючись.— Коли там стояли з рушницями і гарматами, так скоро не посувались, а тепер полізли! — Карп’юк хмурив брови, говорив голосно, не криючись. Коли б хто почув і доніс, дісталося б йому.

— Ви дуже раді, що сюди потрапили? — спитав він по кількох хвилинах.

— Радий тому, що на півроку віддалений від фронту,— відповів Микола.

— Та то як сказати! Треба буде — заберуть і раніше. Офіцером дуже хочеться бути? — допитував.

Питання були дошкульні, злобні, і сама людина, яка ще хвилину тому імпонувала своєю безстрашністю, стала неприємною. Він відповів би йому інакше, але зачинати суперечку зразу, тільки переступивши поріг школи, не хотілось.

Щоб припинити цю розмову, він сказав, що ділитись своїми почуттями не збирається, що ніколи, зрештою, не мріяв про військову кар’єру і приймає дійсність так, як вона є. Микола не знав, кого має перед собою, це міг бути й провокатор. Пізніше Михайло пояснив йому, що Карп’юк непоганий хлопець, що це природний бунтар, можливо, належить до якоїсь партії, проте не каже, до якої, що начальство його не любить і за ним встановлено таємний нагляд.

Потягнулися одноманітні дні: уранці муштра в полі, по обіді стрільба конусами !, слухання лекцій зі стратегії, тактики, топографії, вивчення військових статутів, видів зброї.

Микола почав одержувати листи з дому: від батька, матері, писали окремо брат, сестра. Із листів він знав, що батько вже працює, що із стайні, в яку обернули були школу царські війська, знову зроблено школу і навчання іде “ніби” нормально. Одначе з цього “ніби” Микола зробив висновок, що не все там гаразд. В останньому листі, дуже сумному, батько сповіщав, що Смяловський продав ліс євреям-промисловцям на зруб і що дідові доведеться покидати насиджене місце і переходити в село. Згідно з угодою, дід має право жити у лісі ще до кінця року, а з першого січня хату займають під контору нові господарі.

“Уже своїх улюблених куточків у лісі не побачиш. Там, де зараз ще ростуть вікові дуби, там скоро буде зруб”,— писав батько.

Але тепер, коли в самого становище було нелегке, новина ця не пройняла Миколи так гостро.

З нетерпінням чекав листів від сестри, сподіваючись, що вона хоч раз напише про Оксану, але даремно, сестра мовчала про неї. В одному листі він прямо попросив сестру написати йому, як живе його колишня кохана.

Сестра не забарилась з відповіддю. Вона сповістила, що живе Оксана з чоловіком погано, що вже кілька разів утікала від нього, що він усі рази повертав її з допомогою жандармів і бив, а раз вона мало не повісилась, та вчасно прийшли сусіди і врятували.

Вістка ця зробила на Миколу прикре враження. Минав рік від першої їх зустрічі, яка принесла йому тоді стільки щастя… Пригадався чудовий травневий день… Запахло раптом зрубом рідного лісу, запахло розпареною деревиною, змішаною з ароматом трав і квітів, пригадав ЇЇ на тлі лісової зелені, осяяну сонцем, чарівну, мов казкова русалка, з букетиком фіалок… Потім пролинули перед очима всі місця зустрічей і остання зустріч… Більше він не знав жінки, нічиї руки не пестили його обличчя, і його уста не знали більше жіночих уст. Аж до одного разу… Було це вже на третій місяць навчання, десь у червні. Слухачі школи мали право вечорами гуляти в селі і в місті. Найчастіше збирались

Конуси — олов’яні кульки для стрільби в помешканнях.

в сільському кафе. Являло воно собою велику залу з помостом вздовж стін, на яких стояли столики. Тут можна було повечеряти і випити пива, а внизу було місце для танців. Там і танцювали майбутні офіцери з місцевими дівчатами. Багато з вихованців школи мали дівчат, бували вже сцени ревнощів, були і бійки.

Микола не ходив туди, а як і ходив, то дуже рідко, не танцював, а тільки поглядав з підвищення на танці. Михайло Лукаш, відомий танцюрист ще з Теребовлі, пропадав на тих танцях щовечора. Він теж мав дівчину, дочку порядних людей, мешканців цього ж села, бував уже в їх домі і вважався там за свого. Берточка, пухкенька білява німочка, була в Михайла явно закохана, і він вдавав, що її дуже любить, а проте час від часу ходив вечорами до Єгерндорфа. У цьому місті було два заклади з тих, які неодмінно з’являлись у містах, де стояло військо. Персонал у всіх таких установах був виключно жіночий, відвідували ті установи переважно вночі, бо заходити вдень було не зовсім зручно, хоч містились вони, звичайно, на краю міста.

В Єгерндорфі заклади ці звались “Остенда” і “Вес-тенда”, одна в східному, а друга на західному краю міста. Одну із цих установ відвідував Михайло з Кар-п’юком, спочатку таємно, а потім уже не соромлячись. Миколу вони давно умовляли піти з ними хоч тільки подивитись на це місце, де за гроші купується любов. Йому гидко було слухати, він затуляв вуха, коли вони оповідали деталі побачень, а вони сміялись, називаючи його невинним купідоном, ходячою цнотливістю.

— Ну, чому ти не йдеш? — питав Михайло.

— Гидко.

— Ти ж не був, не знаєш, чи гидко, чи ні. Хоч би з самої цікавості ти повинен піти подивитись. Там ніхто тебе не зґвалтує, не бійся. Ти можеш там випити пляшку пива і йти назад.

— Там пити пиво? — здивувався Микола.

— А чому б ні?

— Гидко.

— І знов “гидко”. Кажу тобі, побудеш раз і сподобається.

І Микола дав себе вмовити. Вийшли вони з казарм втрьох, як уже добре смеркло. До “Вестенди” було кілометрів зо три-чотири, поки дійшли, зовсім стемніло. Над дверима двоповерхового будинку горіла червона елект^ рична лампа, на горішньому поверсі яскраво сяяло світло в усіх вікнах. Це був зал, там грала якась музика. Дійшовши до цього будинку, Микола спробував було втекти, але супутники тримали його за руки міцно.

— Ні, ні, — говорив Михайло, — ти дав слово, що підеш, і слова треба дотримати. Що ти за боягуз? Коли ти дівчат боїшся, що буде з тобою на фронті?

Карп’юк потягнув до себе парадні двері, і на другому поверсі задзвонили електричні дзвінки. Це був знак, що новий гість підходить. Микола ще раз поривався втекти, але даремно.

Піднялись на другий поверх. Назустріч вийшла стара огрядна жінка з фантастичною зачіскою, в яскравому платті. До Карп’юка і Михайла вона усміхнулась, як до добрих знайомих, Миколі кивнула головою і попросила гостей досередини. Говорила по-німецьки. Микола переступив поріг залу. Тут він побачив таку картину: праворуч від входу спав, сидячи за столом, обставлений порожніми пляшками, якийсь тип у цивільній одежі. Під протилежною від входу стіною стояв великий чорний буфет з пляшками і чарками, які видно було крізь шибки; ліворуч від буфета було те, що видавало з себе музику, подоба граючої шафи. Праворуч від буфета в кутку стояв столик, за столиком дві м’які кушетки, поставлені під прямим кутом, на кушетках сиділи дві дівчини, одна в рожевій і друга в зеленій, обшитих парчею, сорочках, в шовкових панчохах і лакових туфлях; третя — велика, повногруда жінка в коротенькій спідничці, як на підлітка-дівчинку, гуляла по кімнаті. Як тільки появився Карп’юк, вона з веселим вереском кинулась йому на шию і зразу повела в двері, що були в правій стіні; за дверима Микола побачив коридор і кілька дверей вздовж нього, як у готелях, тільки дверей тих було багато і дуже близько одні від одних, так що ті кімнати мусили бути дуже вузькі.

Михайло підсів зразу до дівчини в рожевому, а Микола стояв біля дверей, не знаючи, що робити. Він найкраще втік би, але таку можливість передбачала господиня. Вона стояла в дверях, і коли Микола оглянувся, вона зобразила приємну посмішку на своєму обличчі, попросила хлопця зайняти вільне місце біля дівчини в зеленому. Не встиг Микола сісти на кушетку, як та дівчина зразу вмостилась на його колінах. Від неї йшов запах духів, пудри, поту і чогось ще дурманного, що викликало нудоту.

Обнявши хлопця рукою за шию, міцно тулячись, дівчина шептала щось. З усієї її мови він зрозумів тільки, що дівчина просила поцілувати її або хоч купити вина. Він сидів переляканий, червоний від огиди і сорому, обпершись руками об кушетку позад себе, боячись доторкнутися до дівчини. Він не міг зрозуміти своїх товаришів, що знаходили приємність бувати в цьому притоні, що почували себе тут, як удома. Оце зараз Михайло поніс свою кралю на руках і зник за дверима коридора, і Микола залишився сам на сам з дівчиною в зеленому.

— Купи вина, миленький! — просила “вона. Микола вийняв паперову десятикоронівку і на мить

завагався. Ця десятикоронівка була післанцем його дому і раптом стала свідком його ганьби. На душі зробилося гидко. Хіба на це відривав батько від себе і сім’ї цих десять корон, щоб він витратив їх на продажну дівку?

Дівчина зіскочила з колін, вирвала з рук гроші і побігла до буфета. Микола був вільний. Він вхопив картуз і кинувся до дверей. Його не могла втримати тепер жодна сила.

— Куди ти? — метнулась до нього дівчина, але він уже гнав стрімголов по сходах.

Опинившись надворі, витер піт з обличчя і зітхнув на повні груди. Ніч стояла тепла, тиха, на небі моргали зорі, місто спало, тільки в цьому двоповерховому будинку не спали; там люди, на очах цілого міста, чинили злочин.

Микола згадав матір, сестру, Оксану… Він узявся в розпачі за голову. У цієї молодої дівчини в зеленому, та й у тих двох були матері, були, певне, брати, сестри. Чому ж вони мовчать, чому не кричать?

Микола перейшов на протилежний тротуар і задивився на цей понурий будинок. В освітленому залі заграла музична шафа. Парубок повернувся і чимдуж побіг до казарми.

16

Незабаром після цієї події в житті Миколи цілком несподівано було оголошено наказом, що школа переходить з Єгерндорфа в Галичину, в Кам’янку-Струмило-ву — містечко коло Львова. Учні українці і поляки сприйняли повідомлення з радістю, німці, мадьяри, чехи — зі смутком. Незадоволені були й офіцери, переважно німці і мадьяри. Галичину вони вважали за дикий край; “Вагепіапсі” — “ведмежий край” — дали їй презирливу назву; говорили, що в Галичині шість місяців зима, а другі шість місяців холод.

Завідуючий господарською частиною фельдфебель Шумахер, його помічник капрал Доскоч — українець десь із Тернопільщини, багацький син, який мріяв повернутися додому цугсфірером 1 і за цю третю зірку на комірі готовий був рідну матір продати, солдати для обслуги школи, всі ці шевці, кравці, візники, кухарі, а також канцеляристи і нижчий медичний персонал, складали речі, мундири, зброю, вантажили на підводи і везли на станцію, а через два дні подано ешелон, і школа рушила на схід, в Галичину. Другого дня вже й прибули на місце призначення. Вивантаження вагонів відбулося при допомозі самих слухачів школи. Обслуга перевозила шкільне добро на нові місця, в казарми, що під час війни стояли пусткою. Проте своїх підвід, що приїхали з ешелоном, не вистачало, автомобілів у школі взагалі не було ні одного. Треба було мобілізувати підводи селян, а тут якраз возовиця збіжжя з поля. Солдати бігали по селу даремне. Коли раптом повз станцію поїхала на своєму возі селянка — літня уже жінка — в поле по снопи. Доскоч побачив і побіг навперейми. Жінка не бачила, що за нею солдат біжить, інакше утекла б. Йому вдалося випередити підводу, схопити коня за уздечку і повернути віз до станції. Жінка почала проситись, доводити, що вона найняла підводу, щоб перевезти свої снопи, що вона тільки на цей єдиний раз дістала підводу, але капрал не хотів і слухати. Він рвав коні до себе, жінка тяга до себе, плакала, благала, та Доскоч був невмолимий. Нарешті йому набридло тягатись, він пхнув жінку у груди, і вона впала навзнак на дорогу. Слухачі школи, що стежили з цим двобоєм здорового військового капрала, який за батькові гроші ховався в тилу, і бідною старою босою жінкою, обурено закричали. Капрал люто блиснув очима. У ту ж мить Микола відділився од групи і з притаманною йому палкістю прискочив до розлюченого капрала.

— Що ви робите? — закричав він.— Як ви смієте знущатись з жінки?

Старшим сержантом.

Капрал побілів від несподіванки і злості.

— Вас так учили в школі дисципліни? Станьте струнко! — крикнув він, але Микола не слухав. Він підняв стару жінку, обтрусив на ній одежу і поміг вилізти на віз. Капрал пустив коні, і жінка поїхала в поле.

— Вам буде дорого коштувати заступництво, пане однорічнику! — сказав капрал.— Польовий суд вас не мине…

Капрал не підходив більше до вагонів і подався в казарми. А за півгодини з’явився конвой, і Миколу заарештували.

Допит вів на другий день сам начальник школи, командир батальйону майор Еберль, високий гладкий німець з величезними вусами. Про нього ходили чутки, що має велику протекцію десь у верхах, мало не при самому дворі, і тому всю війну просидів в тилу, не понюхавши пороху. Майор був постійним начальником школи мало не з дня її заснування.

Він наказав Миколі розповісти точно, як усе сталося. Микола сказав, що коли Доскоч ударив жінку і вона впала, він уявив у цій жінці свою матір, і його не могла стримати тоді вже жодна сила.

Майор спитав, хто батьки Миколи, де мешкають, яку освіту має Микола, і сказав, що вчинок його заслуговує польового суду і розстрілу, бо це воєнний час, але він жаліє його і його батьків, не хоче позбавляти його офіцерської кар’єри, а армію — хороброго солдата, яким, сподівається, Микола буде, отже, обмежиться дисциплінарною карою, а саме — п’ятьма добами темної в’язниці і суворого посту.

Микола не знав, що в день допиту вранці у майора була делегація в кількості чотирьох чоловік, представників від кожної роти, з проханням зм’якшити йому кару, а Доскоча, що цілу війну ховався в тилу, відправити на фронт. Російська революція, події на фронті навчили офіцерів австрійської армії прислухатись до голосу солдатів, тим більше майбутніх офіцерів. Майор обіцяв задовольнити їх прохання, і Доскоч за знущання з жінки того ж дня був відправлений на фронт. Майор давно збирався вигнати зі школи злодія, бо про його махінації, чинені разом із фельдфебелем, добре знав, тепер скористався з нагоди і відправив його. Микола відбувся темницею.

В австрійському війську аж до розпаду Австрії існували кари далекого середньовіччя, як “anhängen” — підвішування; засудженого підвішували на кілька годин за руки на стовп, і він висів, доки не умлівав, тоді його відливали водою і знов вішали. Другою карою, трохи легшою, була “шпанга” — це сковування правої ноги з лівою рукою, і третя кара — темниця. В підвалі кожної казарми була мурована клітка з кам’яною підлогою і залізними дверима, без вікон. В клітку вносили в’язку соломи і кидали туди на кілька днів злочинця.

Після вироку майора прийшов конвой, з Миколи зняли солдатський ремінь, ремінець, що підтримував штани, шнурівки від черевиків і повели в підвал. Відчинили залізні двері, і він опинився в темниці. Намацав в’язку соломи, розстелив її навпомацки і ліг. В камері було холодно, вогко і темно, як у домовині. Миколі стало моторошно.

Коли очі призвичаїлися до темряви, побачив над дверима вузеньку смужечку світла, і стало легше. Тюрма вже не видавалась могилою. Він почав роздумувати, що сталося. Події відбувались блискавично. Учора ввечері він заступився за зневажену жінку, а сьогодні вже в темниці за те тільки, що не підкорився капралові, людині мізерній, злодієві, обкрадачеві солдатів, боягузові, що ховався від фронту. І добре, що обійшлося темницею, а при інших умовах міг бути розстріл. Де ж справедливість? Чоловік цієї жінки воював за Австрію і, може, й загинув за неї. Свідомо чи ні, але він, Микола, силою обставин покликаний боронити цю чужу йому державу. Чи можливе і далі таке становище? Росія скинула царське ярмо, солдати зброю обернули проти своїх гнобителів. Коли ж прийде черга і на цю клаптикову імперію? Микола пригадує слова Лебеденка. Він провіщав, що слідом за російською вибухне революція в Австрії, Німеччині і всій Центральній Європі.

“Чому я не пішов з ним?” — подумав знову Микола.

Згадка про Лебеденка повернула його думи на дім, лісничівку, ліс… Пригадав милі, дорогі серцю обличчя батьків, сестри, брата, всієї рідні, пригадав Орловського, його Ванду і нарешті Оксану. Для неї він беріг почуття в окремому, ніким не зайнятому тайнику серця. Чому її доля склалась так сумно? Чому він не міг допомогти їй? Пригадав лист сестри, в якому описувалась її сумна доля, її життя з нелюбом, уявив їх в інтимних обставинах і мало не закричав із ревнощів і болю.

Полинув думками в Єгерндорф, з якого недавно приїхав, згадав дівчину в зеленому, зустрінуту в страшному домі, що називався “Вестенда”, і чомусь думка вперто наводила на порівняння цих двох жінок: Оксани і дівчини в зеленому. Яка ж зараз між ними різниця? Оксану віддали за нелюба, продали з розрахунку, ця продається щодня іншим,— значить, обидві продаються. Ця, перша, судячи з листа сестри, зрозуміла свою фатальну помилку і почала вже якусь боротьбу; друга ні на яку боротьбу вже не здатна. Коли б Оксана пішла від цього кульгавого, перечекала в матері, поки він верне… Може б, написати їй? — думає Микола.— Але поки лист дійде до рук коханої, його прочитають десятки пар очей; може б, написати сестрі, попросити зайнятись Оксаною? Та він знає ставлення сестри до його сердечних справ. Вона вважає їх несерйозними і в душі насміхається з них: він, мовляв, молодий, йому рано про таке думати, а крім того, вона мріє не про таку братову, вона мріє про дружину для брата в образі якоїсь княжни казкової, а не простої селянки, та ще й розведеної, чужої жінки. На такий шлюб вона б ніколи не погодилась, мало того, боролась би всіма засобами. Та й батькам він зробив би таким одруженням велику прикрість.

Його думки перервав якийсь шум за дверима, і за хвилину черговий відчинив двері. В темну камеру вривається червоний сніп проміння призахідного сонця і сліпить в’язня. Він заплющує на хвилину очі. В камеру входить знайомий солдат, земляк Миколи: він був прикомандировании до офіцерської школи візником ще в Єгерндорфі, і під час переїзду до Галичини вони познайомились. Прізвище його Стельмащук, походив він із сусіднього з Миколиним села Деренівки, де була залізнична станція, з якої він не раз, будучи гімназистом, вертав додому на весняні канікули. Сама назва села збуджувала в ньому чудові спогади про дитинство, і тому прихід людини з цього села був йому дуже приємний.

— Як вам тут живеться? — спитав, усміхаючись, солдат.

— Не страшно, буває гірше,— відповів, бадьорячись трохи, Микола.

— Я вам приніс вашу тюремну їжу,— продовжував земляк,— маєте тут хліб і воду.

Він поклав на солому шматок військового хліба, а на землю поставив глечик з водою.

— Це від майора. А це від ваших приятелів.— Земляк поліз до кишені і почав витягати звідти ковбасу, булки, цигарки, сірники і свічку, загорнуту в папір.— На цьому папері лист вам,— додав солдат пошепки.— І ще вам поставлю відро. Тепер можете спати, прийду аж завтра. Бувайте здорові!

Микола подякував, і солдат пішов. Коли кроки земляка затихли, Микола засвітив свічку і взявся читати листа. Писав Михайло і дописував Карп’юк. Лист був у жартівливому тоні, хлопці потішали, що його неволя скоро скінчиться, що делегати від рот збираються знов до майора, щоб просити для нього амністії, а хоч амністії і не буде, вони мають надію, що при божій і їхній допомозі він якось ті п’ять днів перетерпить. Мученики за ідею не стільки терпіли,— писали веселі товариші. Щоб йому не нудно було, радили згадати невдалий похід у “Вестенду”. В кінці було дописано, що з газети, яка потрапила їм до рук, дізнались, що у Львові і у решті австрійських міст відбуваються страйки, робітники вимагають негайного припинення війни, отже, є надія що війна скоро закінчиться і вони не матимуть змоги показати своєї хоробрості і не матимуть щастя вмерти за улюбленого цісаря. Листа просили хлопці зараз же спалити над цією свічкою, що вони присилають, бо коли він цього не зробить, а лист потрапить до рук майора, то камера, у якій він сидить, поповниться ще двома в’язнями.

Микола прочитав листа ще раз і спалив над відром у кутку камери. Настрій його поліпшився, і він почав мріяти про кінець війни і поворот додому, але… коли то збуваються мрії?!

Минали дні, забулась і темниця. Заняття в школі відбувались нормально; раз у два тижні, в суботу на неділю, Микола їздив до Львова, до своїх далеких родичів, що мешкали недалеко від вокзалу, на Городецькій вулиці. Зі Львова привозив він щораз нові вісті про хід війни на окупованій Україні.

Якось — це вже було на початку вересня — приїхавши зі Львова, Микола повідомив найближчих товаришів, що після тяжкої поразки на італійському фронті на ріці П’яві почались заворушення, а в містах нові за-бастовки, солдати масово дезертирують з фронтів, на Україні обставини останнім часом погіршали, там відкриті бунти, командування почало евакуювати з України збунтовані частини в тил, в глиб Австрії. Бацила революції вразила війська австро-німецькі, революція в цих краях неминуча. Офіцерська школа гомоніла. Слухачі її збирались гуртками,-— кожна національність окремо,— збирались, говорили, радились, будували плани. Командування школи намагалось не допускати подібних зборищ, але побачило, що перешкодити їм не може, бо й частина викладацького складу була настроєна революційно. Тепер уже всім, навіть і командуванню, було ясно, що стара будівля, яка зветься Австрією, зогнила до решти і валиться.

Одного дня несподівано прийшов наказ скоротити термін навчання і закрити школу. В Австрії, після закінчення школи, виходили тільки кандидати в офіцери. Офіцерські чини вони діставали після піврічного перебування на фронті.

Через тиждень після цього наказу Микола з двома зірками на комірі, в чині капрала, повернувся до Бєль-ська, щоб в складі маршового батальйону від’їхати на фронт. З ним вернулося до Бєльська ще кілька солдатів з обслуги школи, в тому числі його земляк Стельмащук. Всіх їх зразу зачислено в маршову роту. Одначе на фронт ні йому, ні солдатам на цей раз їхати не довелось. За два дні до призначеного від’їзду, одинадцятого жовтня 1918 року, Миколу розбудив сусід по ліжку, поляк Роберт Романський.

— Вставай і одягайся швидше! — крикнув він. Микола сів на ліжку.

— Що трапилось?

— Одягайся швидше!

— Та що трапилось?

— Революція! Підказарми вже нема. Караульні залишили пости, ворота відчинені навстіж, цивільне населення грабує військові склади. Фельдфебеля П’єцуха побито.

— Боже мій, невже ти правду кажеш?

— Дурний, таке не видумують! Одягайся чимдуж і зріж свої зірки на комірі, щоб не було неприємностей. Підофіцерів солдати б’ють. Офіцерів ніде не видно. Капітан, кажуть, утік, переодягнувшись у цивільний одяг. Ходімо швидше до міста, подивимось, що там робиться, і подумаємо, як звідси дістатися додому.

На вулицях міста панував незвичайний рух, переважно військових, Одна частина солдатів бігла до складів, друга, навантажена грабованим добром, не знаючи, що з ним робити, тинялася з місця на місце, як собака з кісткою, зупинялася для перепочинку, відпочивала, знов навалювала на себе свій вантаж і, зважившись, нарешті, поспішала на вокзал. Несли по десять шинелей, по двадцять пар черевиків; якийсь цивільний біг з цілою штукою солдатського сукна. Він угинався під тягарем ноші і в той же час щораз оглядався, чи не біжать за ним, щоб відібрати, або щоб не підстрелили; якийсь солдат ніс кілька пар зв’язаних лиж, доніс до середини площі і кинув, додумавшись, що вони йому не потрібні.

Микола і Роберт підійшли до складу. Тут лежали гори добра. Як не грабували його зранку солдати і цивільні, проте не взяли і десятої частини того, що там було.

— Давай одягнемося в усе нове,— порадив Роберт.

Микола погодився. Товариші пішли в склад білизняний, вибрали по парі білизни, підійшли до мундирів, поскидали з себе все, що на них було, одягли чисту білизну, мундири, шинелі, черевики і вийшли на вулицю. У дверях зіткнулися з озброєною командою. Це вже була міліція нової влади польської, яка з’явилась у Кракові і заявила про відділення польських земель від Австрійської монархії. “Національна рада” в Кракові прислала в Бєльськ своїх емісарів, що мали утворити з польських солдатів загін для охорони добра нової держави.

— Маєте на собі що зайве? — спитав сержант з червоно-білою пов’язкою на лівому рукаві.

— Не маємо нічого.

їх оглянули і відпустили.

— Ідіть!

— Оскандалились ми з тобою,— сказав Микола, винувато посміхаючись.

— Не бентежтесь, ми маємо також право на нову одежу за рік служби в австрійській армії.

— Але ж ми самі взяли.

— Дурниці все це.

Роберт був старший від Миколи віком і життєвим досвідом, в багатьох випадках він був авторитетом для Миколи.

— Якби ми що зайве взяли і в нас відібрали, було б соромно, а так…

— Бачиш, нове військо,— сказав Микола, вказуючи на солдатів з червоно-білими опасками на рукавах.

, — Яка держава може без війська обійтись?

По вулицях уже ходили патрулі, купками тут і там лежало награбоване добро, відібране від солдатів, що хотіли забезпечити себе на ціле життя. Біля купок стояв караул з червоно-білими опасками. В одному місці це добро вантажили на вози їхньої казарми,— вони впізнавали по конях, тільки візники були інші.

Зайшли до казарми, щоб забрати свої дрібні речі, і поспішили на вокзал.

В казармі панувала повна анархія. В кухні більше не палили і не варкили, кухарі покинули своє кухарське добро і подались на вокзал, побувавши перед тим на складі. В канцелярії папери і документи валялись на підлозі, розкритий сейф лежав на боці, а під вікном у кутку, закривши лице руками, ридав ГГєцух. Коли увійшли Микола з Робертом, він опустив руки, і на них глянуло велике, червоне, заплакане, з опухлим носом і відставленою спідньою губою обличчя.

— Що сталось, пане фельдфебель? — спитав Микола, ніби не знаючи, що його вранці солдати побили.

— Все пропало,— простогнав ІГєцух,— Все життя пропало.

— Чому? Що ви кажете? Життя тільки починається,— сказав Микола.

— Австрії нема,— промовив крізь сльози П’єцух.

— Нема Австрії — буде Польща,— промовив, обурений словами земляка, Роберт.— Хіба не знаєте, що в Бєльську вже польська влада? Ви ж поляк!

— Такого, як Австрія, не буде,— фельдфебель безнадійно махнув рукою і знов заридав голосно, як дитина.

Хлопці вийшли. Вони мали враження, що П’єцух збожеволів. А становище П’єцуха було справді трагічне. До вчорашнього дня він був богом казарми, рота дрижала перед ним, він міг послати на фронт і помилувати, в залежності від того, хто скільки давав грошей. Під його рукою ходили завідуючі складами, ремісничі бригади, кухарі, візники, писарі. Весь цей народ залежав від нього і, щоб залишитись на теплому місці, з останнього тягнувся, а йому давав. І ось, прокинувшись сьогодні вранці, побачив, що він ніхто і ніщо. Насамперед його зразу ж зранку побили. І хто? Саме ті, що давали хабарі, кого він найбільше тероризував своїми вічними вимаганнями. За такий учинок, як побиття старшого чином, учора ще могли розстріляти, сьогодні ж посміялися б з нього, коли б поскаржився. Але це ще не все.

З падінням Австрії пропали її гроші, отже, вся готівка, яку він мав, також пропала. ГГєцуху було чого божеволіти, а таких п’єцухів в Австрії було немало.

На станції формувався поїзд для вчорашніх австрійських солдатів, що великою нетерплячою юрбою зібрались на вокзалі. Зчіплювачі вагонів у своїх брудних брезентових плащах, але з новими червоно-білими стрічками на рукавах, бігали по рейках, сюрчали, а невеличкий маневровий паровоз звозив в один ряд порожні вантажні вагони. За роботою зчіплювачів слідкували солдати. Прийшли вони з типовими солдатськими сундучками, старанно замкнутими висячими замками, а котрі встигли втекти від патрулів, ті ще й з вузлами награбованого у військових складах майна. Це майно вони вважали за найбільшу нагороду за свої три роки важкої, виснажливої війни. Кожен з них, господарюючи сьогодні в казенному складі, обмірковував, кому із членів своєї родини подарує якусь потрібну річ. Стельмащук, наприклад, готував для старшого сина мундир, для меншого — черевики. Із сукна думав пошити жінці пальто; для себе залишав цей мундир, що був на ньому. Він хоч і не цілком новий, але зроблений з добрячого матеріалу, ще із старих запасів, бо на складі тепер переважно були кітелі і шинелі кропив’яні, і, головне, тим був цінний старий мундир, що на ньому дві медалі за хоробрість. За медалі він колись двічі кров’ю заплатив, і вони були йому дорогі як пам’ятка. Зустрівшись з Миколою, він приязно усміхнувся.

— Ви що, з порожніми руками? — спитав Стельмащук.

В руках у Миколи був невеличкий домашній чемоданчик, у ньому дві пари домашньої білизни, мило, щіточка для зубів і більше нічого.

— Як бачите,— сказав він,— з чемоданом, а не з пустими руками.

— Ну, а в склад ходили?

— Ходив.

— І нічого не взяли?

— Нічого,— збрехав Микола.

— А де ж ваші зірки?

— Споров.

— Чому?

— А навіщо вони мені? Дала мені їх Австрія, її зараз нема, так навіщо мені ці зірки?

З В. Гжицький, т, 2

225

Стельмащук не знав зразу, що відповісти. Він глянув на свої медалі, і йому стало шкода себе.

— То як, ми задурно воювали? — спитав з жалем.

— Виходить.

— Я ж був два рази поранений!

— За це маєте дві медалі.

— Ви ж кажете, що вони нічого не варті?

— Коли б золоті, то ще, може, що й купили б, а срібло, воно ж дешеве, заледве кілька копійок варте.

— А честь?

— Від австрійських медалей не велика.

Стельмащук ще більше посумнів, але до кінця Миколі не повірив; йому здавалось, що земляк, коли б мав такі медалі сам, так зневажливо про них не говорив би.

— А як ви думаєте, більше воювати не будемо? — спитав по хвилині.

Микола задумався.

— Що вам сказати? Хотів би я бути поганим пророком, але мені здається, що воювати ще доведеться,— сказав він.

— Не може бути!

Стельмащук махнув рукою, йому про таке не хотілось і слухати.

Тим часом подано поїзд, і почалась дика, хаотична посадка у ці вантажні, не обладнані для перевозу людей, вагони. Біля кожних дверей скупчувалась зразу юрма, драбин і сходів не було, люди лізли, чіплялись за одвірки, зривались, падали, кричали; кому пощастило якось влізти в вагон, подавав руку товаришеві, і так поволі усі вагони заповнювались людьми в мундирах.

Микола сів у той вагон, де сидів Стельмащук, останнім. Не було навіть дуже тісно. На схід їхали переважно українці, менше поляки, а решта солдатів, що були в бєльському гарнізоні, стреміли на захід: то були чехи, словаки, мадьяри, німці. їх було менше, і вони від’їжджали пасажирськими поїздами, що йшли на захід досить часто, незважаючи на зміну влади.

Підвечір поїзд рушив. У вагонах люди заспокоїлись і повели розмову, спогади про походи, бої, пригоди, що за довгий час війни були у кожного солдата. В одному вагоні співали, і слова солдатської пісні, зливаючись зі стуком коліс, линули в ніч і обливали хвилями вагони, що тяглися за ними.

У вагоні, де сидів Микола, було тихо і темно. Свічки не було. Частина солдатів, стомлена цілоденною біганиною, спала, друга частина дрімала сидячи. Микола сидів на своєму чемодані, поставленому ребром, і прислухався до розповіді непоказного чоловічка з маленькою, як у дитини, головою на тонкій шиї, червоними, запаленими очима, кирпатим носиком і чорними тонкими вусами. Цього чоловічка він помітив ще завидна, на пероні, чув його тонкий голос і подумав, що в Австрії було дуже скрутно з військом, коли такого мобілізували в армію. Зараз догадався, що це оповідає саме він. Чоловічок говорив тихо і, судячи по тиші, яка панувала в тому кутку, його слухали пильно. Початку розповіді Микола не чув і тому ще уважніше почав прислухатись, щоб зрозуміти, про що йшла мова.

— …Приходить надвечір до самого села…

— Той солдат? — перепитує сусід.

— Той солдат,— повторив чоловічок.— Приходить і не йде до своєї хати, а йде до свого приятеля, з яким вони ще змалечку товаришували. Під час однієї бійки на весіллі тому парубкові, ну, товаришеві солдата, вибили око, і це його врятувало од війни. Приходить він під вікно, стукає.

— Той солдат? — перепитує знов, для годиться, той самий голос.

— Той солдат,— повторює, не збиваючись з тону, чоловічок,—викликає того. Виходить він. Дивиться одним оком — солдат стоїть. Трохи злякався, але став, не втікає назад. “Не впізнаєш?” — питає солдат. “Ні,— каже,—не впізнаю”.—”Підійди ближче, подивися”,—каже йому солдат. Той підходить, приглядається своїм оком і впізнає. Привіталися, той просить до хати, але солдат не йде. “Ні,— каже,— не піду, я не в гості прийшов. Ти скажи мені,— каже, — по дружбі, як поводила себе без мене моя жінка? Я,— каже, — мав деякі сумні вісті про неї”.

Той пом’явся, не хотів було відразу сказати, а потім подумав і говорить: “Не скажу я — скаже другий, може, ще й прибреше, а я скажу правду. Твоя жона,— каже,— спить із жандармом. їх,— каже,— тих жандармів, за цеї війни розвелось багато, ходять по селах, як бугаї, щораз в іншої солдатки ночують. І ще, — каже, — остерігайся, бо вона заражена”.— “Таке і я чував, — каже той солдат, і так на вигляд спокійно, нібито його й не обходить.— Значить,— каже, — то все правда?” А той йому на те:

“Коли,— каже,— не віриш, посидь у мене з годинку, він туди прийде ночувати, зайди,— каже, — тихенько і через вікно побачиш на власні очі, що й як”.

Солдат погодився, але до хати не пішов, а пішов до стодоли. Приятель за ним. Не хотів самого пустити, в стодолі збіжжя, чоловік міг закурити і, хоч ненавмисне, а міг все добро з вогнем пустити. Такий чоловік то вже не є здоровий, то вже такому розум мішається.

— Йому тоді не до чужого добра, — вставляє резонно хтось у темряві.

— Звичайно,— погоджується оповідач.

Кожен із слухачів уявляє на мить себе в ролі того солдата і кожен в душі розв’язує по-своєму важку проблему вірності.

— Не перебивайте,— каже один.

Маленький чоловік, задоволений, що його так уважно слухають, оповідає дальше:

— Сіли вони, закурили, приятель випитує про це, про те, про війну, а той все мовчить, не може говорити.

— Своя думка його їсть,— вставляє знову сусід.

— Що й казати, кому така річ приємна,— говорить чоловічок.—Минула, може, година, може, більше. Йде той солдат до своєї хати. Підходить нишком під вікно, слухає — гомонять у хаті, лампа світиться, чує голос жінки, чує і голос жандарма. Про що вони говорили там, не знає, але чує — сміються. Весело, значить, їм. Чоловік, може, в окопах чи в шпиталі поранений лежить, а їм весело, сміються! Вичекав той солдат, доки не погасили світло. Тільки-но погасили світло, він витягнув з кишені ручну гранату-лимонку і через вікно в хату р-р-аз!

Слухачі охнули. Такого кінця ніхто не сподівався.

— Що ж дальше? — спитало кілька голосів.

— Тих двоє вбила граната на ліжку, а солдат пішов до постерунку і зголосився сам.

У вагоні запанувала довга, гнітюча мовчанка. Страшна розв’язка спантеличила, ніхто із слухачів не чекав такої.

— Що ж йому було за це? — спитав по деякому часі якийсь голос. ‘

Чоловічок сподівався такого питання і заздалегідь приготував відповідь.

— А нічого не було,— сказав він.— Його посадили в гарнізонну тюрму, і мав бути військовий трибунал, а тепер, коли Австрії нема, нема і трибуналу. Бєльську тюрму розпустили солдати. Розпустять гарнізонну тюрму і в тому місті, де він сидить.

Слухачі принишкли. Кожен із них по-своєму роздумував над долею солдата, що вбив жінку і її коханця. Більшість була на боці солдата.

— А то не з вами трапилась така історія? — спитав несподівано чийсь голос.

Чоловічок обурився і сказав, що на таке і відповідати не хоче, але тепер у багатьох слухачів думки пішли іншими дорогами. Люди уявляли собі раптом, що цим месником був оцей смішний, недолугий чоловічок. Яка жінка могла з ним жити? Микола подумав про Оксану і про себе. Адже Оксана була в становищі тієї жінки, а він — в ролі її коханця, і коли б не війна, хто знає, чи кульгавий не придумав би якої помсти?

Розмови у вагоні перейшли скоро на інші теми, а Микола довго не міг позбутися думки, що вперто не давала спокою. Він намагався уяснити, що трапилось, які зміни сталися в його душі, що він вже тепер не думає про Оксану. Яка ж причина? Він ще недавно так плакав над сестриним листом, в якому описувалась сумна доля коханої, а рік тому йому здавалось, що на ІСсені світ клином зійшовся. Він любив її тоді до болю в серці, можливість втратити її доводила до розпуки. А проте живе і… почав навіть забувати. Він шукає виправдань для себе і, як кожна людина, що хоче знайти їх,— знаходить: коли б любила, не могла б так легко проміняти на кривого, огидного. Хвиля обурення підкочується до горла. Микола широко розплющує очі і вдивляється в темряву.

У вагоні тиша, Солдати утихомирились, сплять. Йому спати не хочеться, не до сну. Поїзд летить, вгризаючись З ревом у пітьму, непроглядну, як вічність. Юнакові стає моторошно. Коли б уже швидше день. Але раптом він бачить крізь віконечко вгорі якісь вогні і чує, що колеса вагона натикаються на якісь малі перешкоди, бо пропав ритм їхнього стуку, вогники щораз частіше, ось вони вже не пропадають, поїзд сповільнює ходу і нарешті зупиняється. Якась велика станція. Микола чує тупіт багатьох ніг, чує польську мову. Певне, Краків. Нарешті стук прикладів у двері і крик: “Відчиняй!” Солдати прокидаються, сідають, в першу хвилину не розуміють, що трапилось.

— Вилізай з вагонів! — чують крики. Рівночасно двері вагона, в якому сидить Микола,

ідуть на коліщатках вбік, і у вагон враз зі світлом вокзального ліхтаря вривається крик кількох глоток:

— Вилізай на перон! Вилізай на перон з усіма речами!

Кричать солдати в австрійських мундирах, з червоно-білими биндами на рукавах і картузах. Вони бігають від вагона до вагона, багато їх, всі озброєні.

—— Зброя є? —— питає якийсь високий, худий, заглядаючи у вагон, де сидить Микола. Йому відповідають, що зброї нема.— Вилазьте всі з речами для перевірки,— каже він примирливим тоном.— Перевіримо, чи нема зброї, і поїдете далі.

Люди неохоче почали вилазити. Не хотілось залишати насиджене місце, кожен уже якось улаштувався. Крім того, була ніч, холодно. Хто ближче — вискакував на перон і клав своє добро перед собою. Останнім вийшов чоловічок, що оповідав сумну історію про солдата і його зрадливу жінку. Зіскакуючи, він упав під тягарем свого клунка, що був більший за нього. Пасажирів товарних вагонів вишикували в ряд. Кожний поклав перед собою своє добро, а перед цим рядом вишикувався суцільний ряд нового польського війська в австрійських мундирах з червоно-білими пов’язками на рукавах, з рушницями напоготові. Неозброєні солдати ходили між двома рядами і перетрушували речі пасажирів, учорашніх своїх товаришів, з якими разом в окопах недавно вошей годували, учорашніх австрійських солдатів. Ніби шукаючи зброю, вони забирали всі казенні речі і відкидали набік’. Почалась бійка, метушня. Хтось вигукнув команду, солдати, що стояли з рушницями напоготові, підняли їх дулами догори і дали залп. На пероні враз втихло. Тоді почувся чийсь голос. Це був голос польського офіцера.

— Всім солдатам наказую негайно віддати добровільно все військове майно, награбоване в Бєльську. Кожен солдат може мати тільки один комплект обмундирування, а саме той, що на ньому. Решта має бути віддана державі. За непослух — розстріл на місці.

Після цього він звернувся до своїх і наказав їм відбирати речі. Тепер робота пішла легше. Перелякані залпом солдати майже не опирались, тільки просили, щоб їм залишили ту чи іншу річ, але поляки були байдужі до тих прохань…

У Миколи нічого не забрали, бо зайвого у нього не було, але чемодан переглянули. Прийшла черга до чоловічка з маленькою, як у дитини, головою.

— Ого! — крикнув польський солдат, глянувши па купу одягу, із-за якої ледве виглядала голова господаря.— Тут півскладу! Де ти, падлюко, награбував стільки?

Замість відповіді маленький чоловічок ліг на своє майно.

— Ти що, може, не даси? — спитав, усміхаючись, польський солдат.

— Не дам.

— Геть, кабане, бо вб’ю! — крикнув поляк.

— Не дам, я за це воював три роки! — кричав чоловічок.

Поляк рвонув шинелю і на шинелі перетягнув через купу одягу маленького чоловічка, що, мов кліщами, тримався за неї руками.

— Пусти, гаде! — крикнув солдат і пхнув нещасного захисника свого добра в груди.

Одначе той і тепер не випустив шинелі з рук. Тоді другий солдат, що обшукував Миколиного сусіда, поспішив на допомогу товаришеві і, поки ті два воювали за шинелю, вхопив решту речей, що тепер лежали без охорони, і перекинув за лінію озброєного війська. Чоловічок оглянувся і, побачивши, що пограбований дотла, кинувся на свого ворога, вчепився пальцями в його горло, як недавно в шинелю. Поляк заверещав не своїм голосом зі страху і болю. Тоді з лінії виступив другий солдат і прикладом по голові назавжди поклав недавнього оповідача сумної історії на землю.

Вістка про вбивство блискавично облетіла всю шеренгу.

— Безправство! Ми протестуємо! Геть грабіжників!

Солдати дали ще пару залпів і багнетами наїжились на беззбройних пасажирів ешелону.

— Сідати у вагони! — кричав офіцер. Ніхто не рушився з місця.

— Попереджаю, якщо негайно не сядете у вагони, накажу стріляти.

— Віддайте нам речі! — крикнув хтось, а за ним решта ешелону.

Офіцер скомандував, і військо заляскало затворами рушниць. По озвірілих обличчях, по ненависті, яка виглядала з очей цих новоспечених ворогів, видно було, що це не жарти, що поб’ють усіх безборонних, як того нещасного, що загинув марно майже біля порога дому.

— Сідаймо, браття,— крикнув хтось з ешелону.

— Сідайте негайно! — повторив офіцер.

Солдати почали поволі сідати у вагони. Через кілька хвилин на пероні залишився тільки мертвий чоловік з головою дитини і тоненькими чорними вусами. Він уже не був смішний. На його обличчі лежала печать героїзму. Це був героїзм перепілки, що, захищаючи дітей, кидається на мисливську собаку. Це був великий героїзм. Чоловічок лежав тихий, байдужий до всього, і тільки зчеплені конвульсійно кулаки свідчили про недавню нерівну боротьбу, що закінчилась для нього смертю.

До вагона, перед яким лежав мертвий, підійшов офіцер.

— Він з цього вагона? — спитав офіцер.

Микола, що був найближче до дверей, відповів ствердно.

— Ось що,— сказав офіцер, звертаючись до Миколи,— Організуйте похорон цього солдата. Поки не поховаєте, ешелон не від’їде. У ваших інтересах поховати його якомога швидше.

Микола побіг на вокзал, роздобув чотири лопати, роздав чотирьом охочим, другі чотири товариші поклали вбитого на ту шинелю, через яку він втратив життя, і понесли на станцію. Там вибрали місце під високою тополею, викопали яму і поклали в неї убитого. Перед тим, як покласти в могилу, обшукали його, щоб знайти хоч який документ, звідки він та як називається, але не знайшли нічого: ні документів, ні грошей не було, видно, хтось із тих, що забирали майно, пограбував його мертвого.

Поки ховали, розвиднілось. Вставав понурий осінній день, і на його сірому фоні контрастно зачорніла самітня могила невідомого солдата…

Уранці поїзд пішов далі на схід. Його пасажирів висаджували ще на двох станціях, ще “перевіряли” двічі, але вже не було чого брати.

Підвечір поїзд зупинився над річкою Сан. З обох боків ріки чути було окремі рушничні постріли. Ешелону наказано виходити з усіма речами. Коли всі вийшли, якийсь офіцер з червоно-білою пов’язкою на рукаві звернувся до ешелону з промовою. Він сказав, що з учорашнього дня оголошено Польщу самостійною державою. Всіх поляків, що знаходяться в цьому ешелоні, він закликає залишитись по цей бік Сану і влитись у нову польську армію, яка щойно формується.

Промова офіцера не мала успіху. Ні один чоловік не залишився, хоч серед ешелону було немало поляків. Хотілось додому. Тоді він скомандував переходити залізничний міст. Солдати подались на міст, а по той бік мосту їх зустріли солдати, також в австрійських мундирах, але з жовто-блакитними пов’язками на рукавах. І зразу ці різноколірні пов’язки зробили ворогами людей в однакових мундирах, людей, що ще вчора їли з одного казанка в окопах, разом приймали па себе удари штикових атак і стікали кров’ю. Зупинились по обидва боки ріки і зразу почали стріляти одні по одних.

Прибулих із-за Сану привітав український офіцер. Він сказав, що з вчорашнього дня проголошено Західну Українську Народну Республіку, і він пропонує всім охочим вливатись в українську галицьку армію, яка формується з українців, що служили в колишнім австрійськім війську. Під час промови офіцера поміж солдатами сновигали молоді дівчата і чіпляли їм до грудей жовто-блакитні бантики, агітуючи за вступ до нової української армії, але добровільно майже ніхто не пішов з тих самих мотивів, з яких не пішли поляки в польську армію.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1

Микола виїхав з Перемишля нічним поїздом, який ледве вдалось сформувати на цій прикордонній тепер станції. їхали в ньому виключно солдати-фронтовики, вчорашні оборонці Австрії, переважно літні люди, їхали до своїх родин, які чекали їх з нетерпінням довгі роки війни. А проте не видно було радості на обличчях, не чути веселих розмов, пісень. Кожен з них усвідомлював, що війна ще не закінчена, що спокій, про який вони мріяли в темних сирих бліндажах довгими зимовими ночами, в окопах на схилах Карпат і нй рівнинах Італії, ще далеко. Знали, що їдуть додому ненадовго…

Миколу мучили інші думки: чи має він право покидати фронт, коли йде мова про оборону щойно утвореної української держави; не Австрії, яку він мусив боронити зі страху перед карою смерті. Чи має він право покидати її, слабу, безпорадну, тепер, коли їй так потрібна кожна свідома людина? Але раптом постає питання, чи це все серйозно? Він уявляв собі українську державу інакше, Лебеденко оповідав про інакшу Україну. Але хто міг знати наперед, як воно почнеться, оте будування держави, і в що воно виллється? Та й це не заспокоює. Як би там не було,— шепче внутрішній голос,— військо вже є, і воює, тримає фронт над Саном, б’ється з поляками у Львові. І він повинен бути з ним, а він утікає.

Микола виправдує себе тим, що хоче тільки побачити своїх, але це виправдання не заспокоює. В глибині душі він почуває себе дезертиром. З тими думками заснув і прокинувся тільки тоді, коли поїзд зупинився на львівському пероні. Тут, як і на всіх станціях, через які доводилось переїжджати, видно було сліди розрухи і запустіння. Славнозвісне львівське скляне склепіння над пероном було подірявлене шрапнеллю і рушничними кулями, під склепінням кавкали галки і літали зграї галасливих горобців. У місті чути було рушничні постріли. Яка влада існувала тут — важко було сказати, бо частину Львова удержували українці, більшу частину міста тримали в руках поляки. Воювали не тільки солдати, але й цивільне населення, воювали жінки і діти. Залізничник, з яким Микола розговорився, розповідав, що на вулицях валяються трупи, що в місті безладдя і голод. Микола після нічних роздумів твердо вирішив вийти у Львові і добровільно вступити до армії, але йому відрадили місцеві залізничники, кажучи, що нікого він у місті не знайде, що його, беззбройного, можуть убити відразу ж за вокзалом і нікому від цього користі не буде.

“Місто ще не наше”,— думав з болем Микола. А він сподівався інакшого, він сподівався, що в столиці нової української держави — український уряд…

Він став біля вікна і задивився на пустельні осінні поля, польові дороги, порізані глибокими коліями коліс, вкриті калюжами, на мокрі безлисті дерева, на придорожні телеграфні стовпи, що швидко пролітали назад.

— Яка ти сумна і яка невимовно рідна, вітчизно моя,— прошептав Микола. Він швидко відвернувся, щоб витерти сльози, бо почув, що хтось підійшов до вікна з правого боку.

Це був літній чоловік в австрійськім військовім мундирі.

— З п’ятдесят п’ятого? — спитав він, глянувши на шоколадного кольору петлиці на мундирі солдата.

— Так, одного полку з вами. Микола пильніше глянув на солдата.

— Колишнього полку,— поправив Микола.

— Та так, австрійського…

— Додому?

— Атож.

— Надовго?

— А то вже, як бог дасть. Помовчали.

“Де я чув цей голос?” — напружено думав Микола.

— З усього видно, що довго не дадуть удома побути,— промовив солдат, явно наводячи розмову на тему, яка його зараз найбільше цікавила.

— Я такої ж думки, як і ви,— сказав Микола.— Я додому і не зайду. До Тернополя — і на фронт. Хотів я у Львові зупинитись, та відрадили. Зупинюсь у Тернополі. За свою державу доведеться ще повоювати.

— За Україну?

— Ясно.

Знов помовчали. Солдат тепер упевнився, з ким має діло, бо спершу подумав, що Микола поляк. Вийняв кисет в тютюном, скрутив цигарку і закурив. Запропонував Миколі, але той відмовився.

— А як тота Україна? — почав він, затягнувшись тютюновим димом.— Чи надовго вона?

— Україна була, є і буде,— сказав Микола.— А от чи оця держава українська буде, залежить від нас самих.

Микола говорив палко, наче хотів перед власною совістю виправдатись, що не пішов зразу в армію там, над Саном, не пішов боронити вітчизну, а поїхав додому, залишаючи оборону країни іншим.

Солдат прослухав Миколину тираду і, коли він скінчив, промовив:

— Ви кажете — своя держава. Добре, своя держава нам потрібна. А от ви б мені сказали, яка буде та держава?

— Як-то яка? — занепокоївся Микола.— Не розумію, про що хочете сказати?

Він пригадав раптом голос цього солдата, і стало зрозумілим його питання. Йому захотілось уточнити, звідки він знає цю людину.

— Пробачте. Мені здається, що я вас звідкись знаю, особливо голос. Ви не нагадаєте мені?

Солдат усміхнувся. Видно було, що він теж бачить Миколу не вперше.

— Ви мене не знаєте і, мабуть, не бачили, а голос мій справді чули,— почав солдат.— А я вас бачив, а голосу не чув. От і вгадайте, де це було?

Микола розгублено мовчав.

— Ми їхали колись з вами в одному вагоні зі Львова до Кракова. Пам’ятаєте? Ви тоді їхали перший раз в армію і були ще в цивільному. Я пам’ятаю навіть вашу куртку. Я тоді пожалів, що така добра річ пропаде, дістанеться якомусь падлюці, а вона грошей коштує.

— Ви тоді про полон, про Махна оповідали? — пригадував Микола.— Але ви були з вусами, тому я й не пізнав вас зразу.

— Вуса зголив. На Кубані я їх відростив, а тепер вони мені не потрібні.

— Он ви хто! Тепер мені зрозуміле ваше питання, якою має бути наша держава, — сказав Микола.

— І якою?

— А як ви думаєте?

— Я думаю, що вона буде така, як австрійська, тільки трохи гірша.

— Як це розуміти? — спитав Микола.

— А от слухайте: хто стоїть на чолі держави? Колишні австрійські чиновники. Чого навчилися від австрійського уряду, те будуть запроваджувати в своїй державі. Значить, кому буде добре? Панам, попам, високим чиновникам. А селянин як жив півроку впроголодь, так і житиме далі. Чи за таку державу варто воювати?

Микола зрозумів, що тут не обійдеться порожніми фразами, що тут треба давати конкретні відповіді. А що він міг сказати? Що він сам знав про державу, яка тільки народжувалась, і в таких муках? І він так і відповів:

— Що можна сказати про державу, якої фактично ще нема? Коли ми зміцнимо її, тоді поставимо такий лад, який захоче народ.

Відповідь Миколи явно не задовольнила солдата.

— Ви кажете, будуємо державу українську. Ви маєте на увазі Галичину?

— Наразі так,— сказав Микола.

— А там, за Збручем? Хіба нас не повинно цікавити, що там діється? Адже там Україна. Чи не пора нам злучитись разом і будувати одну державу, а не дві?

Солдат, видно, пройшов добру школу. Чоло Миколи вкрилось потом від його питань і від його відповідей. Він відчував, що солдат сильніший від нього, що в солдата переконання певніші й міцніші.

— Росіяни будують нову державу: робітників і селян,— почав знову солдат.— Як ви думаєте, чи не по дорозі нам з ними? Вони б помогли. А самі ми нічого не зробимо.

Микола пригадав знов Лебеденка, який говорив про возз’єднання всіх земель українських в одну державу, основану на рівності всіх трудящих, “без холопа і без пана”, але зараз не укладалось в його голові, як це здійснити практично.

Солдат, бачачи, що співрозмовник не може дати точних пояснень, змінив тему розмови.

До Тернополя поїзд прийшов тільки наступного дня вранці. З солдатом Микола більше не зустрічався і не говорив. Перед виходом він пошукав його очима, але даремно, той, видно, вийшов уночі на якійсь станції.

Поснідавши в знайомій молочній недалеко від вокзалу, Микола пішов до коменданта міста. Сотник Ни-кифорчук відправив його до штабу бригади, звідки він того ж дня виїхав у Кам’янку-Струмилову, де ще недавно учився в офіцерській школі. Там, у Кам’янці, формувався новий батальйон, який мав скоро відійти на фронт. Потяглись дні нескінченної муштри і безнадійної туги.

З Кам’янки-Струмилової наладив Микола зв’язок з домом; листи приходили досить часто, але жодного не було радісного, від усіх віяло безнадійністю і смутком. З листів батька він довідався, що сестра і брат не вчаться, бо нема де, середні школи закриті. “Це питання нас дуже журить, — писав батько,— бо роки йдуть. Зіна у розпачі, а я безсилий допомогти їй”.

І ще одна журба не покидала батьків. Євген підростав, підходили його роки військової служби, а війні кінця не видно було.

Гаєвський, хоч зовні виглядав добре, був завжди слабого здоров’я. Учительська праця, та ще за австрійських умов, не була легкою. Він знав про стан свого здоров’я і, щоб не лишити сім’ю, в разі чого, без засобів до існування, як тільки одружився, застрахував своє життя і довгі роки ретельно сплачував страхові внески. Коли народилась дочка, він застрахував і її, щоб, коли виросте, мала хоч невеличке придане. Страхові суми, як на ті часи, були досить високі, але він акуратно сплачував внески до самої війни 1914 року. І ось прийшла війна, а з нею всі нещастя. В одному листі батько писав: “Напередодні розпаду Австрії я відібрав страховку, яку виплачував протягом багатьох років. Одержав я за себе і за Зіночку п’ять тисяч корон. За всі ці гроші я купив їй поганенькі мешти бо на кращі цієї суми не стало. Не знаю, як будемо жити,— писав батько далі,— надій на краще нема…”

2

З розпадом Австрії сто тисяч комісійних пана Смяловського, які він одержав від продажу лісу, як і п’ять мільйонів, що одержала за цей же ліс графиня, обернулися вмить у звичайні, нікому не потрібні папірці. Багатий ще вчора і незалежний, гордий на своє багатство шляхтич Смяловський обернувся за один день в бездомного старця. Одного понурого осіннього ранку він, як був, тільки у сорочці, штанах і капцях на босу ногу, невмиваний і нечесаний, притьмом прилетів на лісничівку. У всіх важливих життєвих випадках він біг на лісничівку,— зрештою, другого місця, куди б можна було піти зі своїм горем чи радістю, в лісі не було. Дід якраз виходив з дому і зіткнувся з ним на ґанку.

— Пане Яворенко, то правда? — спитав Смяловський, дивлячись виряченими очима на діда.

Дід глянув на нього і аж злякався: в такому стані він ще Смяловського не бачив. У пана був вигляд божевільного. Очі горіли неприродним, хворобливим блиском. Сиве волосся, яке він з боків зачісував на лисину і втримував на ній з допомогою якихось мазей, зараз

1 Мешти — туфлі.

спадало вниз нерівними космами, сині губи дрижали. Дід подумав спершу, що Смяловський п’яний, але ні, той тримався на ногах твердо.

— Про що ви? — спитав дід. Тепер він уже не підкорявся Смяловському, ліс був проданий, дід збирався переходити у власну хату в селі, і зараз йому хотілось підкреслити свою незалежність. Він сів на лавочку і спокійно дивився на переляканого гостя, чекаючи, що той скаже.

— Ви чули, що Австрія пропала? — спитав гість.

— Чув. Тепер тут українська держава,— відповів дід.

— Держава! — передражнив Смяловський.— Українська держава! Ха-ха-ха! — розсміявся він.— Ото мені держава!..

— Заспокойтесь,— сказав поважно дід. — Така держава, як і інші.

— А мої гроші? — спитав ні з цього ні з того Смяловський.— Вона мені поверне?

— Вона їх у вас не брала.

— То ви хочете сказати, що мої гроші пропали?

— Це ясно, тут нема про що говорити.

— Ви збожеволіли! — крикнув Смяловський.

— Ні, я грошей не маю, і мені ні з чого божеволіти. Божеволійте ви! — промовив тим же тоном дід.

Смяловський не сказав на це ні слова, повернувся і полетів назад до хати. Там він викрикував якісь незрозумілі слова, крик чути було, незважаючи на зачинені вікна, на вулиці, а через кілька хвилин, одягнений, але без комірця і краватки, він опинився знов на дідовому ґанку.

— Пане старший! — крикнув він з порога. До хати не зайшов, може, побоявся, що виженуть.

Дід вийшов. Його обурило саме звертання. Такою зневажливою фразою, як “пане старший”, де не називається ні ім’я, ні посада, яку людина займає, звертались звичайно великі пани до своїх нижчих службовців. Смяловський, хоч і не був великим паном, засвоїв цей тон у звертанні до діда. Колись дід терпів це, але зараз, коли він більше не на службі, його це звертання обурило. Він хотів було вилаяти Смяловського, але, побачивши його лице перелякане, страшне, обмежився питанням, чого йому треба.

— Позичте коня доїхати до Теребовлі,— попросив Смяловський, — я там розберусь, поки не пізно. Там же є хоч одна порядна людина?! А не буде, я зателеграфую в Берлін. Німеччина — союзник Австрії, і вона ще не пропала!

Дід заперечливо похитав головою. Прийшла нагода віддячити панові.

— Коня я вам не дам,— сказав він твердо.— Досить, що загнали свого куцохвостого, ще й мого хочете загнати? Ні, кінь мені ще потрібний.

Одного разу Смяловський справді загнав до смерті свого коня. Дід довго не міг цього забути.

— Так не дасте?

— Не дам.

— Я вам цього не забуду! — прошипів люто пан.

— Ну й пам’ятайте! — крикнув дід. Смяловський повернув на дорогу і побіг до села.

Дід дов^о стояв і схвильовано плямкав беззубим ротом.

— Свиня, ще й погрожує,— бурчав він ображено.— Що ти мені можеш зробити, дурню? А куди то він побіг? — питав сам себе,— До села! Думає, що хтось йому, такому дурневі, дасть коня. Як же, наставляй кишеню!

А Смяловський побіг до села. Там він думав найти коня і поїхати до Теребовлі. Що б він там, у Теребов-лі, робив,— він не знав, проте поспішав до села щодуху. Спершу навіть біг, але скоро захекався і пішов повільніше. До села прийшов спітнілий, розхристаний, страшний. Діти, побачивши ненависного пана, що ганяв за ними колись у лісі, здирав шапки з хлопчаків і хустинки з дівчаток, побігли за ним юрмою, зовсім так, як дрібні співочі пташки летять за пернатим хижаком — совою або кобчиком — і пищать зі страху й ненависті. Діти бігли за Смяловським і кричали щосили: “Індіян! Інді-ян!” Від жаху і сорому Смяловський забув, чого прибіг до села. Він спершу огризався, мов великий кудлатий пес, що забіг на чуже подвір’я і його обсіли з гавкотом дрібні собаки. Селом пан Смяловський біг уже справді божевільним.

— Злодії! Лісокради! Мій ліс покрали! Покрали мої дуби! — верещав він на все село.

За ним невідступно бігли і також кричали діти. їх тепер набиралось щораз більше. На ці крики виходили з хат люди і дивились на божевільного.

— То кара божа за людські кривди,— говорили баби,— Відлилися людські сльози.

— Від чого 6 у нього таке? — питали одна одну сусідки.

— Я не знаю, але здається мені, що через гроші. Ліс продав за австрійські гроші, а тепер що з ними робити? Я маю кілька папірців, то їх хоч на стіну виліпи, іншої користі з них не буде. Я й не шкодую. А він мав грубі тисячі…

— А я думаю, може, через Ванду? Вона, кажуть, того…

— Та воно одно до одного…

Баби не зводили очей з божевільного.

— Дивіться, кумо, куди пішов!

Смяловський проходив якраз повз хату Чистяка, мо-гильницького багача. Побачивши на подвір’ї велику купу Дров і штабель будівельного лісу, який Чистяк колись у Смяловського купив, він влетів на подвір’я і почав той акуратно складений штабель розкидати.

— Мій ліс! — верещав він.

На цепу рвався і гавкав, аж захлинався, великий волохатий вівчарський собака, якого Чистяк купив кілька років тому щеням у російського солдата. Але Смяловський не звертав на нього уваги.

З хати вибіг господар і, зміркувавши, що з паном щось не гаразд, взяв його за руку, щоб вивести з подвір’я, але Смяловський накинувся на нього з палицею, обзиваючи старого злодієм, лісокрадом і всякими непристойними словами. Цю сцену бачив онук господаря, десятилітній хлопчик. Боячись, що пан може справді пошкодити дідові, він спустив з ланцюга собаку, і оскаженілий звір кинувся з розгону на ворога. Поки господар опам’ятався, Смяловський лежав уже на землі, а пес рвав йому горло.

Смяловський більше не встав. Викликаний пізніше з Теребовлі лікар встановив у пана смерть від розриву серця ще до того, як його покусав собака. Люди інакше про це говорили, але в той час слідчі комісії не виїжджали на місця таких подій, їх взагалі не було.

Другого дня, після похорону Смяловського, Ванда переселилася до кравця Грицика. Вони давно були знайомі, ще з того часу, як Грицик шив у Смяловського вдома. Хлопчика Ванди кравець відразу усиновив, бо давно говорив між своїми, що не потерпить, щоб пан називав сином його власну дитину. До речі, хлопчик був дуже схожий до свого нового батька.

з

У Жмеринці, на площі перед вокзалом, вистроївся батальйон галицьких солдатів, що прибули з-піді Львова в розпорядження штабу головного отамана Петлюри. Командир батальйону Василь Кметь, чоловік маленького росту, в австрійському офіцерському мундирі, з золотим плетеним шнурком і подобою зірки на рукавах нижче ліктя, в чоботях на високих каблуках, схвильовано ходив перед фронтом і морщив своє маленьке і так уже зморщене невиразне лице. Дійшовши до кінця рядів, він раптом зупинився. Із дверей вокзалу вийшов у супроводі свого ад’ютанта Петлюра і наблизився до колони. Кметь скомандував батальйону: “Струнко, наліво глянь!” — і віддав рапорт. Петлюра подякував і, обернувшись до фронт}, крикнув:

— Здорові були, солдати окремого галицького куреня!

Відповіддю па привітання Пула цілковита мовчанка. Петлюра збентежився.

— Чому солдати не відповідають на привітання? — спитав він Кметя, що стояв за ним.

Кметь пояснив, що в австрійській армії не практикувались відповіді солдатів на привітання командирів, як у руській армії. А що у солдатів галицької армії вишкіл австрійський, то й звичаї австрійські. Оця постава “струнко” і є відповіддю на його привітання.

Петлюра заспокоївся, але звернув увагу, що в галицькій армії треба заводити такі порядки, які панують в решті української армії, і просив звернути увагу на цей окремий курінь, який прибув у його розпорядження. Після цього Петлюра пішов по фронту, заглядаючи в очі солдатам. Проходячи повз Миколу, що стояв струнко на чолі своєї роти, він підніс руку до шапки.

— Ваше прізвище? — спитав.

Микола назвав себе. Петлюра пішов далі в супроводі Кметя, ад’ютанта і трьохсот пар очей окремого галицького куреня. Таким іменем охрестив галицький батальйон Симон Петлюра. Микола побачив цього отамана перший раз в житті на віддалі одного кроку. Це був досить високий, худорлявий чоловік не військової постави. Обличчя його не запам’ятовувалось, хіба що неприємний погляд водянисто-сірих очей. З-під сірої смушкової шапки виглядали над вухами кінці темно-русявого з сивиною волосся. Одягнутий був головний отаман у піввійськову бекешу з англійського матеріалу, підбиту хутром, без військових відзнак.

Зустріч з Петлюрою викликала в Миколі збентеження.

“Чому я мушу тягнутися перед цією людиною, вчорашнім бухгалтером, що назвав себе головним отаманом? — думав парубок.— Хто вибирав його вождем великого народу? Невже український народ не заслужив кращого вождя?”

В душі Миколи закипів бунт і відраза до людини в зеленій бекеші.

Тим часом Петлюра, обійшовши ряди, велів покликати до себе офіцерів. Серед них був командир сотні чотар Микола Гаєвський, Михайло Лукаш, якого затримали на львівському вокзалі під час повернення з армії на кілька днів раніше від Миколи; командир третьої сотні, старий знайомий Миколи ще з тернопільської гімназії Давидович Хома, і командир четвертої кулеметної, старший вже віком офіцер, високий, одутлуватий. Прізвище його ніяк не пасувало до фігури. Називався він Волосок.

Коли офіцери зійшлись, Петлюра сказав:

— Я хочу перевірити оперативні здатності вашого підрозділу тут же, на місці. Уявіть, що поки ми тут знайомились, вокзал зайняли червоні в складі двох рот. Вам, пане курінний, наказую негайно відбити вокзал зі всіма в нім установами і захопити полонених. Виконуйте наказ!

Кметь дав накази окремим сотенним, і почалась забава. Кулеметники розставили і скерували дула кулеметів на самий будинок і на підхід до нього, одна сотня, резервна, заховалась за найближчі будинки, а дві сотні, в тому числі і Миколина, пішли в “наступ”. По закінченню “операції” сотні вернулися на свої місця, і Петлюра з командирами почав розбирати тактичні помилки, допущені командуванням куреня. Для чого він це робив, невідомо. Можливо, хотів показати свої стратет гічні здібності, одначе даремне: його знання військової справи не перевищували знань молодшого унтер-офіцера. Стратегічний експеримент головного отамана справив на курінь, на його офіцерський склад убивче враження. Не хотілось вірити, що цей український верховода такий несерйозний. Микола був обурений.

— Як тобі сподобався Петлюра? — спитав його Михайло, коли вони залишились удвох.

— Блазень, коли не сказати більше,— випалив Микола.— Я тут не залишусь.

Микола згадав Івана Думу. Він був десь тут, близько, може, в партизанському загоні. Чи не для оборони від нього Петлюра запросив, вирвав з Західної України цей потрібний там курінь?

— Не залишишся? А куди подінешся? Додому підеш? — продовжував Михайло.— Спіймають і розстріляють. Потерпи, роздивимось, що буде завтра. Може, сам час покаже, що далі робити.

Микола не хотів розкривати своїх планів перед Михайлом не тому, що не довіряв товаришеві,— він знав, що Михайло взагалі не хоче воювати. Просто в самого ще не викристалізувався план дальшої власної тактики.

Другий тиждень курінь стояв без діла, розквартирований на передмісті Жмеринки. Солдати несли варту в штабі і найважливіших пунктах міста, офіцери чергували по гарнізону, а поза тим пиячили, волочились за дівчатами, молодицями, але й це робилось в’яло, бо настрій в усьому курені був пригнічений. За час перебування у Жмеринці трапилось уже два випадки дезертирства. Перший раз утекло два чоловіки, а другий — чотири. Ніхто утікачів не переслідував, бо, по-перше, не було спеціальної установки для боротьби з цим злом, а по-друге, що вже за вояка з дезертира!

Одного разу, залишившись вдвох з Михайлом, Микола сказав:

— Розклад армії тільки починається. Коли б Галиг чина була ближче, половина куреня уже втекла б. Мені здається, що коли б Петлюра не показувався перед фронтом, то дезертирства було б менше.

— Чому? — спитав, усміхаючись, Михайло.

— Не бачачи його, солдати уявляли, що це людина велика. Ідея визволення України жила в серцях у кожного, а його вважали вождем борців за цю ідею. Одначе зустріч погасила ореол його слави, а крім того, повстання проти нього простого народу, який іде в партизанські групи, загони, хіба не говорять про те, що він не вибранець народу, а звичайнісінький авантюрист?

Михайло погодився.

— Ти знаєш,— сказав він,— мені здається, що наш Кметь теж такої думки.

— Чому ти так думаєш? — здивувався Микола.

— Запевняю тебе, що це так.

Не кажучи нічого Михайлові, Микола пішов на квартиру до Кметя. Йому дуже хотілось самому пізнати настрої свого командира, а щоб був привід зайти, вирішив доповісти про втечу ще двох солдатів з його роти, про яку якраз доповів йому один із унтер-офіцерів, що чергували по куреню.

Курінного застав Микола у кімнаті самого. Судячи по очах, він був напідпитку. На столі стояла недопита пляшка горілки, в мисці — пара огірків і шматок чорного хліба. Всі знали, що курінний пив горілку, не закусуючи. Некрасивий, маленький, він чомусь видавався Миколі жалюгідним, хоч Микола знав його минуле. Кметь якраз закінчував гімназію того року, коли Микола був у другому класі. Уже тоді цей маленький чоловічок був відомий як перший учень на всю гімназію; до того ж закінчив він школу без жодної матеріальної допомоги. Батько його, бідний селянин, не мав змоги вчити сина, отже, він сам себе утримував уроками, які давав, починаючи з другого класу, аж до закінчення гімназії. Потім було відомо, що він блискуче закінчив математичний факультет у Львівському університеті і захистив дисертацію на вчений ступінь. Війна тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року обірвала його наукову кар’єру. Довелось іти воювати. Пішов простим солдатом. Відправлений в офіцерську школу, закінчив її і швидко почав підніматись по щабелях військової кар’єри. Воював на італійському фронті. За час перебування в Італії вивчив італійську мову, брав участь в багатьох боях; відзначився в битві під Капоретто, де восени 1917 року було розгромлено італійську армію. З тієї битви вийшов майором. По капітуляції і розпаді австрійської держави вернув додому в тому ж чині, звідси був покликаний в українську галицьку армію і відразу призначений командиром куреня.

Микола увійшов і виструнчився біля дверей.

— Дозвольте доповісти, пане курінний,— почав Микола, але Кметь не дозволив говорити.

— Облиште,— сказав він, — ходіть ближче, сідайте.— Він подав Миколі руку, показуючи другою на крісло.

Микола сів.

— Хочете горілки? Микола відмовився.

— Що у вас там трапилось?

— Нічого цікавого. Втекло два солдати з моєї сотні.

Кметь махнув безнадійно рукою.

— Усі втечуть. Вошивість є у вашій сотні? — спитав по хвилині.

—— Є, звичайно,— відповів Микола.

— Велика? Переглядали одежу солдатів?

— Переглядав, велика.

— Вживали яких заходів?

— Ганяв у баню, а більше що я можу зробити?

— Так, більше у вас засобів нема. А що буде далі? Йде голодна весна, а з голодом…

— Тиф…— закінчив Микола. Курінний задумався.

— Жах! — крикнув він раптом, вискакуючи з-за столу, неначе там, за столом, ховався цей жах.— Безглузда війна, братовбивча. Чого ми сюди прийшли? Чи на тактичні заняття? Я написав у штаб Начальної в Галичину, який стан і настрої панують у нашому курені, і просив негайно відкликати нас. Чекаю відповіді. Львів у руках поляків, а тут курінь дістав “почесне” завдання охороняти особу Петлюри. Тьху!

Курінний спіткнувся і, втративши рівновагу, сів на лаву. Він п’янів. Хвилину сидів, задивившись в одну точку, про щось думаючи.

— Налийте ще чарочку,— попросив несподівано. Микола встав, щоб задовольнити прохання командира.

— Не пошкодить вам?

— Ніщо мені не пошкодить.— Він узяв чарку з рук Миколи і випив до дна.— Ех, Гаєвський! — сказав по хвилині, ставлячи порожню чарку на стіл.— Якби ти знав, яка в мене ідея!

Він неприродно голосно і якось дико засміявся. Микола підвівся з місця.

— Чого дивишся? — спитав Кметь.— Думаєш, п’яний і скажу тобі свою ідею? Ні, брат! Іди спати! — закінчив він несподівано.

Микола вийшов, не розуміючи, що діється з Кме-тем.

“Чи він тільки п’яний, чи, може, збожеволів? І що за ідея стрілила йому в голову?”

Про те, що це була за ідея, Микола довідався далеко пізніше і при інших обставинах.

Коли б та ідея, про яку говорив п’яний Кметь, здійснилась, можливо, відбулись би зміни в цілій державі.

4

Микола вийшов від Кметя з важким тягарем на серці. Його турбувало пияцтво Кметя, яке не могло привести до добра.

Ішов він, задумавшись, і незчувся, як опинився проти понурого сірого будинку, де поміщалась катівня петлюрівська, як називали тут приміщення контррозвідки. Микола глянув на ряд заґратованих вікон на першому поверсі, і йому якось моторошно стало: “Кого там мучать зараз,— думав він,— за які провини тягнуть туди людей?”

Порівнявшись з воротами цього страшного будинку, від якого його відмежовувала тільки вузька брукована вулиця, побачив двох петлюрівських козаків у чорних киреях, які вели під конвоєм солдата у сірій шинелі, у високій зимовій солдатській шапці. Обличчя солдата Микола не розглядів, але ця шапка вмить з’явилась в його уяві в кількох ситуаціях: у бабиній кухні, на мітингу в Тернополі, коли вона, мов човник по каламутній воді, пропливла між солдатськими шапками до трибуни, то знов, коли нею махнули, прощаючись, на ліс-ничівці. І ось зараз. Та сама!

“Невже це він?” — захвилювався Микола.

Козаки вивели солдата на середину вулиці і повели на три кроки перед собою. Тепер Микола добре бачив Лебеденка, свого давнього друга, гостя і першого учителя політичної грамоти. Не було сумніву, що його заарештовано. Лице його було змарніле, аж чорне, вигляд понурий. Микола спалахнув. Йому захотілось зразу перестріляти обох чорношличників і визволити приятеля, але розсудливість перемогла. Так можна занапастити і Лебеденка, і себе. Пішов за ним слідом. Треба було дізнатись, куди ведуть в’язня.

Лебеденка привели до тюрми. Це була досить велика, хмура будівля, оперезана брудним сірим кам’яним муром, немов поясом з величезною залізною пряжкоюворотами. З боку воріт були для людського проходу двері з віконечком, що вели повз будку воротаря в подвір’я тюрми.

— Привели Лебеденка! — крикнув один з конвоїрів, стукаючи прикладом у ці двері.

Що відповів воротар, Микола не чув, але за кілька хвилин клацнув замок, заскрипіли іржаві завіси, і Лебеденко зник за дверима. Там почулись якісь голоси, видно, хтось забрав його і повів у камеру, бо скоро голоси вмовкли і запанувала тиша.

Судячи по тому, як легко впустили в’язня у тюрму і як відійшли конвоїри, можна було здогадатись, що його водили на допити вже не перший раз. Микола повернув назад і спішно подався до себе.

“Лебеденка треба виручити сьогодні, негайно, бо завтра вже може бути пізно,— думав він.— Завтра його вже можуть розстріляти”.

Микола знав, як петлюрівці розправляються з комуністами, а ці два конвоїри в чорних киреях і шапках з чорними шликами видавались йому уособленням катів, здатних на найстрашніші злочини.

Всю дорогу до своєї квартири думав, як узятись до справи. Різні плани снувались в голові. Перше, що спало на думку, це взяти пару своїх вірних хлопців і відбити Лебеденка по дорозі, коли того поведуть на допит. Але при такому плані виникали майже непереборні труднощі: адже ніхто не знав, коли його поведуть на допит, крім того, без убивств не обійшлось би і хто зна, чи досягло б це мети. Цей варіант відпадав, але тут же з’явився другий: іти в контррозвідку, просити побачення і на побаченні передати другові браунінг. Та чи пустять в тюрму зі зброєю і чи випустять з контррозвідки, коли він з’явиться зі своїм проханням? “А може, піти в контррозвідку і сказати, що знаю Лебеденка, дати підписку?” — думав Микола. І сам розумів, що всі ці плани непридатні.

Додому вернув, коли вже вечоріло.

Михайло лежав на кушетці і підбирав якийсь мотив на гітарі.

— Де ти пропадав так довго? — спитав він, не міняючи пози.— У Кметя був? Розповідай, що довідався?

Микола сів біля приятеля і запалив цигарку.

— Був я у Кметя, звичайно, але не в нього забарився.

— Знайшов якусь дівчину?

— Яка там дівчина! — обурився Микола.— Тобі б тільки дівчата. Бувають на світі і серйозніші справи.

Він переповів усю розмову, яку мав з курінним, а потім сказав про те, в якому становищі бачив приятеля.

— Це той, що стояв колись у вас на квартирі, на початку війни? — спитав Михайло, коли Микола назвав прізвище друга.

— Той самий.

— І що ж ти надумав робити?

— Уся біда якраз в тому, що не знаю, що робити,— сказав Микола.— А виручити його мушу за всяку ціну”— додав він, встаючи.

— Навіть за ціну життя? — спитав, усміхаючись, Михайло.

— Навіть життя! — ствердив Микола.

— Звучить романтично.

— Не віриш? — сердився Микола.

— Що ж, коли хочеш, можу й повірити, але не розумію, за що така жертва з твого боку? Хто він, ким він тобі доводиться?

— Приятелем. Не досить тобі? — спалахнув Микола.— І ще прекрасною, дуже порядною й ідейною людиною, ось ким він мені доводиться. А ти питаєш, за що? Хіба доконче треба за щось?

— Ясно, що так,— не здавався Михайло.— Ти сам кажеш, що він порядна, ідейна людина. Коли б було інакше, ти за нього не розпинався б.

— Ну, знаєш, ми вже почали з іншої опери,— перервав Михайлове філософствування Микола.— Не для того я тобі про це сказав, щоб ти розводив філософію. Ти порадь, що робити, як визволити людину з біди.

Михайло задумався.

— Чорт знає, що робити. Зразу нічого й не придумаєш. Хіба що піти з сотнею солдатів, виламати двері тюрми, випустити всіх в’язнів,— сказав він і засміявся.

— Облиш дурні жарти,— обурився Микола.— Невже ми не доберемо реального способу визволити товариша?

— Чекай, а може, його й не слід визволяти?

— А то чому?

— Може, він ворог держави?

— Якої держави?

— Української, якої ж ще?

— Дай бог, щоб усі українці були такими, як він. Але ось що, давай не будемо відбігати від теми. Так легко можна зайти на манівці. Ти думай!..

— Еврика! — крикнув раптом Михайло. Микола насторожився.

— Ну, говори, не муч!

Михайло почав викладати свій план. Не було в ньому нічого оригінального і нічого переконливого. Він просто радив піти до Кметя, розповісти йому всю цю історію і в нього ж попросити допомоги. І ще одне: Кметь обов’язково знає когось із контррозвідки. Дуже можливо, що він знайде якийсь вихід.

Хоч план цей і здавався Миколі сумнівним, він вхопився за нього.

— Ніяково другий раз іти до людини, яка тебе мало що не вигнала з хати,— сказав він,— а проте піду. Не за себе ж іду просити.

— Іди, він, певне, вже протверезився.

— А може, ще гірше сп’янів? Побачу.

Микола вийшов. Надворі було вже поночі. В деяких вікнах світилось, і від того надворі здавалось ще темніше. Електростанція не працювала, бо робітники страйкували. Небо було захмарене, тільки в його західній частині жевріла ще тонесенька рожева смужка — прощальний поцілунок останнього промінчика сонця. Микола пішов у той бік, де рожевіла смужка. Кметь мешкав у західній частині міста.

Господаря застав удома. Він тільки-но прокинувся після пообіднього сну і вмивався на порозі, зливаючи собі на руки з кухлика. Відро стояло поруч, і з нього він черпав кухликом воду.

— Злити на руки? — спитав замість привітання Микола.

— Гаєвський! — крикнув весело Кметь.— Дуже радий вас бачити, я уже скінчив умиватись. Оце зараз ще кухлик води на голову, і все. Добре, що прийшли. Я уже було зажурився, думав, що, може, образились. Не образились, ні?

— Та ні, не було за що, тим більше, що біля вас стояла вже майже порожня пляшка,— сказав жартома Микола.

— Ну й добре, зараз ідемо в хату.

Кметь вилив на голову кухлик води і почав швидко витиратись. Він був тепер далеко бадьоріший і веселіший, ніж удень.

Увійшли в кімнату, і тут Микола розповів, чого прийшов.

Кметь слухав уважно, не перебиваючи, а коли Микола скінчив, встав і дрібними кроками почав ходити по кімнаті. Микола мовчки стежив за ним.

— Він комуніст, той ваш приятель? — спитав Кметь, зупинившись раптом перед своїм гостем.

— Не знаю,— сказав Микола.

— Гм… Що ж, підемо на риск,— вирішив Кметь.— Справа така: я маю чистий бланк з печаткою. Зараз я на ньому надрукую відношення до тюрми. Туди пишеться дуже лаконічно: “Такого-то на допит”. Ім’я і по батькові приятеля знаєте?

— Звичайно, знаю: Тарас Іванович Лебеденко.

— Отже, так. Я дам вам зараз формений документ — відношення до тюрми, щоб вашого Тараса Івановича Лебеденка відпустили на допит. Ви берете з собою вірну людину. З Лукашем, здається, дружите? Беріть його. Російські шинелі маєте обидва?

Микола ствердив.

— Добре. Австрійські можуть викликати підозру. Беріть рушниці, револьвери в кишені, йдіть до тюрми. На цей папірець Лебеденка, якщо він там ще є, вам видадуть, а потому робіть, що знаєте.

— Пробачте,— перебив Микола.— Ви кажете, якщо він ще є. А що з ним може бути?

— А те може бути, що поки ви туди дійдете, його вже розстріляють.

— Це неможливо!

— Будемо сподіватись на краще. Підходить план?

— Чудово!

— Почекайте хвилину, зараз принесу.

Кметь пішов у ванькирчик, де у нього була друкарська машинка, і через десять хвилин виніс готового папірця. Микола пробіг його очима, і лице освітилось посмішкою.

— Підходить? — спитав Кметь.

— Прекрасно.

— Ідіть, тільки глядіть, не засиптесь, бо це може коштувати життя і вам, і мені.

— Ну, вам — ні в якому разі,— запевнив Микола.

— То ще невідомо,— заперечив Кметь,— Але не тратьте часу, ідіть, лаштуйтесь до дороги, вже нерано.

Микола подякував, попрощався і вийшов.

* * *

Десь біля дванадцятої години два солдати в сірих російських шинелях, з рушницями за плечима, здригаючись від нічного холоду, підходили до воріт тюрми.

— Ти не думаєш, що ми рискуємо життям? — спитав пошепки Михайло.

— Дурний,— буркнув Микола.— Зараз не про це треба думати. Життям ми рискуємо щодня. Зараз діло робити, а не думати.

— Відколи ти став такий рішучий? — спитав, нервово здригаючись, Михайло.

З цими словами Микола зняв з плеча рушницю і так само, як удень той чорношличник, стукнув прикладом у ворота тюрми.

У вартовій будці почувся шелест, і за хвилину відчинилось віконечко в дверях. В ньому блиснуло світельце, яке зразу затулила собою чиясь голова.

— Чого треба? — спитала голова.

— Лебеденка на допит! — крикнув Микола.— Тільки швидко!

— Тю, ні дня ні ночі нема в цій проклятій тюрмі. Недавно ж водили!

— Старший слідчий приїхав і прокурор там. Давайте швидше арештанта.

— Бомажка є? — спитав воротар.— Без бомажки не випущу.

— Є, давай швидше, нам ніколи.

Віконечко зачинилось, і зараз же хлопці почули, як воротар крутив ручку телефону і комусь говорив привести заарештованого Лебеденка. Через хвилину за дверима затихло. Воротар швидко поринув у перервану дрімоту, і довкола тюрми запанувала мертва тиша, яку аж страшно було порушити.

Попливли безконечно довгі хвилини чекання. Здавалося, нема нічого гіршого від чекання, та ще такого, де нема певності, що воно недаремне.

— А що, коли не схоче вийти? — спитав тихо Михайло.

— Цього не може бути. Не схоче,— принесуть на руках,—відповів так само тихо Микола.—Ти не змерз? — спитав голосно, так, щоб чув воротар. У нього самого зуб на зуб не попадав, але не від холоду.

— Тут, поки виведуть заарештованого, і справді замерзнеш,— промовив Михайло.— Набридла мені ця робота, краще фронт.

Минуло ще десять-п’ятнадцять хвилин, і нарешті почулися кроки за воротами. Відчинилось віконечко.

— Давай бомажку! — почулось із-за дверей.

Двома руками, бо вони страшно тремтіли, подав Микола папірець у віконечко. Воротар довго читав, і цей час, поки він тримав папірець у руках, видався хлопцям вічністю.

— Знов не написали, хто прийняв, хто відпустив,— бурчав воротар.— Скажіть, що більше не випущу ні одного чоловіка на допит, доки не буде написано правильно. Маю таке розпорядження від начальника тюрми, так і передайте.

— Ясно, передам, тільки прийду, зараз передам,— сказав поспішно Микола.

— Бо й справді, де ти мені розпишешся? — спитав воротар.

— Розпишусь якось,— сказав Микола і написав: “В’язня прийняв Москаленко”. Це прізвище спало на думку в останню хвилину, і він написав його, на прохання воротаря, чітко.

Микола застиг в очікуванні. Досить було воротареві спитати для перевірки, як прізвище слідчого або хоч би з якої він сам частини,— і все пропало б. Може, вони з Михайлом і врятувалися б під чорним покривалом ночі, та в’язневі світу не бачити б. Але клацнув замок, скрипнули на важких завісах двері, і з них вийшов Лебеденко. Микола став збоку в тіні, бо з дверей вилетів разом з в’язнем сніп світла.

— Вперед марш! — скомандував тремтячим від хвилювання голосом Михайло.

Через кілька хвилин тюрма залишилась позаду в густій темряві непроглядної весняної ночі. Дійшовши до першої вулички, що вела вбік від головної дороги, звернули на неї.

— Куди ви мене? — запитав Лебеденко.

— Не бійтесь, ідіть швидше, зараз скажемо, ще кілька кроків, але швидше і тихо.

Вуличка була коротка, пройшли її швидко, минули останню хату і вийшли в поле. Лебеденко подумав, що тут йому кінець.

— Тарасе Івановичу, стійте! — сказав Микола. Лебеденко став, нічого не розуміючи, Микола підійшов ближче.

— Не впізнаєте?

— В темряві не бачу,— промовив Лебеденко.

— А по голосу?

— Голос знайомий, але… це неможливо…

— Усе можливо, Тарасе Івановичу. Я Микола, друг ваш, учень ваш, пригадуєте?

— Гаєвський!? — мало не крикнув Лебеденко.

— Тихше! Я.

— На такій роботі? — здивувався Лебеденко.

— Ні, не на “такій”. Ми зараз з другом моїм зіграли дуже небезпечну комедію, щоб врятувати вас.

Микола коротко розповів про все. Лебеденко слухав мов заворожений.

— Тепер таке,— закінчив Микола.— До ранку залишається п’ять-шість годин. За цей час можна бути далеко. Беріть трохи грошей, ось вам револьвер і запасні патрони. Дайте руку і біжіть.

Лебеденко відмовлявся від грошей, та Микола не хотів слухати.

— Біжіть, нема часу. Ця дорога веде на південь. Не говоріть нічого, я знаю все, що ви хочете сказати. Біжіть!

Лебеденко хотів щось сказати, але не міг. Поклонився так, як колись на лісничівці, і зник у пітьмі.

* * *

Роздягаючись перед сном у своїй кімнаті, Микола сказав:

— Ми зробили сьогодні найбільше діло за все наше життя.

Михайло цілком з ним погоджувався.

— Але без Кметя цього не зробили б,— додав Мико* ла і зразу заснув.

5

Другого дня вранці курінь несподівано дістав наказ вирушити у похід. Начальником штабу куреня був призначений петлюрівський офіцер, колишній капітан царської армії Іван Тихонович Попенко. Він приніс наказ про похід і готовий план майбутньої операції, даної куреневі генеральним штабом Петлюри. Зараз він знайомив з ним Кметя.

Вистроївши свою сотню, Микола не дорахувався ще двох бійців, що дезертирували цієї ночі. Коли він уранці доповів про це Кметеві, той, ще не зовсім протверезившись, відповів, що всіх дезертирів половить.

— Ми підемо їхніми слідами,— сказав.— Вони втекли на захід, не інакше, і наша путь лежить туди.

Виступати наказано о шостій вечора, щоб до десятої повантажити все майно куреня, коней, вози, кулемети і людей на поїзд, який відходив на Одесу.

На вокзалі підійшли до Кметя дві молоді жінки в сірих платтях і білих косинках, з червоними хрестиками на голові і на рукавах і заявили, що вони при-командировані до куреня. Обидві мали на плечах рюкзаки і збоку торбинки з медикаментами та хірургічними інструментами. Це були молоді ще жінки. Старшій, чорнявій лікарці, могло бути років тридцять, не більше. Звали її Галиною Іванівною; молодша, білява хірургічна сестра, мала років з двадцять; ім’я її було Поля. До єдиного пасажирського вагона в цілому ешелоні, що складався в товарних вагонів, Кметь запросив жінок. Пасажирський вагон був призначений для штабу куреня, офіцерів і медичного персоналу.

Віддавши кожний вагон підофіцерам під нагляд і відповідальність, командири сотень і начальник штабу зійшлись у вагоні курінного. Кметь представив кожного двом медичкам. З начальником штабу вони вже були знайомі.

Кметь був у дуже доброму настрої, наказав вістовому принести кілька пляшок вина, печива, цукерок. Випили за нове знайомство, за успішне виконання операції, яка чекає їх протягом найближчих двох днів. По опорожненні кількох пляшок у вагоні стало зовсім весело. Попенко затягнув було “Реве та стогне…”, але його не підтримали, і він замовк. Кметь не зводив очей з Полі, забувши, куди їде і куди везе триста солдатів, відданих під його команду.

Тим часом поїзд рушив і пішов у непроглядну темряву весняної хмарної ночі. У товарних вагонах, де сиділи солдати, було темно, як надворі. Свічок не було, а солдатам пояснили, що не світять зі стратегічних міркувань, і вони ворушились у темряві на голих підлогах вагонів, як черва: молодші, ті, що спали,— від незручних положень, твердої підлоги, холоду і паразитів, що не давали спокою ні вдень ні вночі; старші, що не спали, теж не знаходили собі місця з тих же причин; вони курили, розмовляли, нарікали на начальство, що забралось у м’який вагон, а їх везуть на фронт, як свиней. Говорили потайки, боялись підофіцерів. В одному кутку вагона, де їхала сотня Миколи, розмовляли два старі солдати, що за чотири роки війни бачили багато.

— Тут нема з ким воювати,— говорив один.— Та то все молоді, рекрути, пороху не нюхали. Хай де бухне з гармати, то ти тут ні одного у вагоні не втримаєш — побіжать у степ, як миші.

— Бо то, бачите, і старому і молодому неохота вмирати,— сказав на це другий.— Вистраждали на тих фронтах, сходили гори Карпати вздовж і поперек, з усіх рік і річок воду пили, бо ледве не над кожною в окопах насиділись, столочили всі поля своїми ногами, кров’ю удобрили. Вже б спочити на старість — ні, ще забаглось комусь України, комусь Польщі — і пішла робота! Ось тобі і відпочили!

Солдати помовчали.

— Ну, нехай би там уже бились з поляками, бо не можна допустити, щоб на нашій землі пани над нами панували. Але чого сюди пригнали? Убийте — не знаю. Є якісь Петлюри, червоні, зелені, за що хто б’ється — не знаю.

— За Україну б’ються,— сказав унтер-офіцер, що прислухався до цієї розмови. Спочатку вдавав, що не чує, а потім не витримав і втрутився до неї.

— То як, всі за одно б’ються, чи як? — спитав перший, ніби нічого не розуміючи.

— Кожна партія має свою програму,— сказав унтер.

— Яка ж програма найліпша? — допитувався той же солдат.

Унтер не вмів відповісти, бо ніякої програми не знав. Він сказав, що солдатам нема чого говорити про політику, політика до добра не доводить.

Солдати замовкли і почали вкладатися спати.

Поїзд, перемагаючи густу непроглядну темряву, знесилений, зупинився на маленькій станції серед степу. Солдатів побудили, забігали офіцери, почалось виванта-

ження. Спустили на землю коні, вози, кухні. Кметеві підвели верхового коня, почали шикуватись сотні.

— Все готово? — почувся в темряві голос Кметя.

— Готово,— відповіло кілька голосів.

Кметь виїхав наперед куреня і дав команду рушати. Пролунали команди офіцерів, і курінь рушив. Кінна розвідка поскакала вперед, обози поплентались ззаду. На одному возі дрижали від передранкового холоду невиспані жінки. В ар’єргарді їхав верхи новий начальник штабу Попенко.

Зразу ж за станцією дорога повела в степ, і по ній пішов курінь, витягнувшись в довгу безладну, розшарпану колону. У степу — тихо, і серед цієї тиші чути було дихання землі, що прокидалась до життя після зимового сну. Оддалік від дороги плакала сова, видно, там був лісок або хутір, а може, і самітне дерево серед степу, бо сова кричала в одному місці. Молоді солдати тривожно поглядали в той бік, звідки летів тужливий крик нічного хижого птаха, але зір їх натикався на чорний плащ ночі, яким вона закрила сову і те дерево, на якому птаха сиділа і скиглила.

Минуло дві години, як курінь відійшов від станції. Надворі почало розвиднятись. Над головами солдатів пролетіла зграя ворон. На обрії замаячили якісь дерева, баня церковна з золоченим хрестом, і, нарешті, показалось село. Це були Рахни Лісові. Повернулася розвідка і сповістила, що в селі тихо, нема жодних військ. Є великий фільварок, поміщик недавно утік від більшовиків. Кметь наказав розвідці обслідувати фільварок і прислати рапорт. Розвідники знов поскакали уперед.

Надворі тим часом ставало щораз ясніше, контури села вирисовувались чіткіше, і через півгодини курінь зупинився перед селом.

Село вже не спало. Із димарів ішов угору сизий димок, кричали півні, ревла худоба, скрипіли двері; на церковній бані верещали ворони, які недавно ще тихо, мов які змовники, пролітали над куренем у поході. Командири приводили свої сотні в порядок: шикували ряди, рахували людей. Виявилось, що знов не стало двох молодих солдатів. Можливо, що вони сховались на станції або й не вилазили з вагонів. Дезертирство набирало масового характеру.

Повернув, нарешті, зв’язковий і повів курінь у поміщицький маєток — великий двоповерховий панський дім, оточений старими тополями, дубами, ясенями; перед домом — вимощене подвір’я, в кінці якого стояв одноповерховий флігель, критий черепицею, а за флігелем — стайні й інші господарські будови. Солдатів розквартировано в нижньому поверсі, офіцери зайняли розкішні апартаменти господарів маєтку на другому. Вітальня, яку зайняли три офіцери куреня, була обставлена чудовими старовинними меблями в стилі жакоб. Прекрасні шафи з червоного дерева, оздоблені золоченою бронзою, граціозні крісла, диванчики, виточені столики різних форм. На підлозі — перські килими, на стінах — оригінальні картини руських і чужоземних художників. В одному кутку стояла сервантка роботи Андре Буля з дорогим кришталевим посудом і друга — з тонкою китайською порцеляною. Це була кімната-музей. Молоді офіцери мимоволі зупинились біля порога, вражені красою творінь людських рук.

Штаб на чолі з курінним і начальником штабу, а також медичний персонал, тобто лікар, сестра і санітари куреня, розмістились у флігелі.

Кметь зайняв кімнату поруч з кімнатою жінок, яких помістили в красивій вітальні, обставленій м’якими меблями і двома широкими плюшевими диванами.

В будинках не застала ні господарів, ні слуг, проте вся обстановка обох будинків — меблі, картини, бібліотеки — все було ціле, за винятком хіба одягу, бо шафи стояли порожні. Було враження,, що мешканці дому ще десь тут, поруч, а справді, як з’ясувалося пізніше, поміщик з родиною виїхав два дні тому, злякавшись червоних партизанів Боженка, що з’явилися в цих околицях. Якраз проти цих партизанів і був висланий окремий галицький курінь під командою Кметя. Ні командири сотень, ні тим більше солдати, за винятком хіба самого курінного і начальника штабу, не знали мети цього несподіваного походу. Серед офіцерів точились розмови, що сутичка буде з бандою білих, які ніби пробивалися на Кубань до отамана Краснова; дехто твердив, що з махновцями, але це було менш правдоподібне.

Розташувавшись в кімнатах, солдати і. командири відпочивали після важкого нічного походу хто як умів. В салоні наверху порозсідались в м’яких кріслах і, поклавши ноги на стіл, дрімали командири сотень, в нижніх кімнатах лежали на підлогах покотом солдати.

В кімнаті курінного йшла нарада. Кметь і Попенко

готували план захоплення цукроварні в Джурині, що лежала в двадцяти п’яти кілометрах від Рахнів. В цукроварні, за даними штабу, засів невідомий загін в кількості двадцяти п’яти чоловік, озброєних рушницями і ручними гранатами. Курінь має роззброїти цей загін, виявити, з ким він зв’язаний і зайняти залізничну станцію Рахни, щоб контролювати лінію Жмеринка — Вапнярка. Вночі мав вийти один взвод на розвідку з таким розрахунком, щоб до ранку бути в селі. Для цієї операції призначено було Давидовича як найстаршого серед офіцерів і досвідченого фронтовика. В його розпорядження давали двох кінних вістових для зв’язку. Вирушати мав взвод, як тільки смеркне надворі.

Закінчивши роботу, Кметь запросив до себе на обід Попенка і двох жінок-медичок. Поля відразу ж заходилась коло стола. В комоді знайдено чисту скатерть і багате накриття на чотири особи; денщики подали обід, приготовлений в офіцерській кухні, і вино. Обід вийшов на славу. Кметь сидів біля Полі, не зводячи з неї погляду. Він услуговував їй, подавав страви і вино, розважав. По його очах видно було, що дівчина справила на нього сильне враження. А вона була байдужа. Кметь був нижчий від неї ростом і виглядав при ній непоказно. По дівчині видно було, що залицяння курінного їй гидкі і терпить їх тільки тому, що він начальник і не хочеться його образити.

По обіді дівчата вийшли в свою кімнату, а Кметь з Попенком допили вино і пішли й собі відпочити. Кметь хотів було розпити ще одну пляшку, але Попенко заперечив.

— Обстановка непевна,— сказав він.— Червоні недалеко, а Боженко не любить жартів, старий чорт.

На цьому розійшлись.

На верхньому поверсі палацу, зайнятім офіцерами, теж пообідали, хоч і не так парадно, як у флігелі. Давидович сів біля вікна читати книжку, а Микола з Михайлом вирішили піти до дівчат у флігель.

— Як же ми скажемо, чого прийшли?— спитав, усміхаючись, Микола.

— Скажемо, що хворі! До лікарів звісно, по що ходять. Попросимо якихось ліків.

— Ходімо!

Хлопці зійшли вниз і вийшли на подвір’я. День був ясний, сонце вже схилялось до заходу, з півночі повівав слабкий вітерець, а на заході, куди ховалось сонце, стояла чорна хмара; показувало на дощ, але надворі настрій був весняний. На деревах дзвонили синиці, співали півні в селі, у небі пропливли, прокричали дикі гуси.

— Чуєш? — спитав Микола, зупиняючись.

— Чую.

Хлопці враз посумніли. Цей крик весняний, що в роки дитинства сприймався з такою радістю, зараз викликав біль душі.

— Може, в останній раз ми чуємо цю весняну музику? — сказав несподівано для себе Микола.

Михайло стрепенувся. Він теж думав про це, і холодок пробіг по спині.

— Ходім,— сказав він, взявши себе в руки.— Своєї долі конем не об’їдеш. Ходім до дівчат!

Побачивши хлопців, дівчата посхоплювались з місць. Не сподіваючись гостей, вони лежали собі на диванах. Галина читала книжку, а Поля дрімала. Хлопці почали вибачатись, що потривожили, але дівчата заспокоїли їх, кажучи, що вони дуже раді з їх приходу, бо їм нудно і сумно самим.

— У вас же під боком кавалери,— сказав пошепки Микола, вказуючи на двері.

Поля махнула рукою,— мовляв, які це кавалери!

— Сідайте! — попросила вона. Хлопці сіли.

— Обідали?

— Обідали. Тільки встали від обіду і до вас прийшли,— сказав Михайло.

— І по дорозі бачили, як над нами весна пролетіла.

— Не розумію! — промовила Поля.

— Пролетіли дикі гуси.

— Уже! Як я люблю весняні дні, перші дні весни. А крик гусячий і курликання журавлів, здається, більше люблю, ніж пісню солов’їну. І з усіх квітів найбільше люблю проліски, їх у нас скорозрістом зовуть. Вони перші, ніжні і пахнуть зеленню, але якось особливо, весняно… Любі квіти! Вони вже, певно, є в лісі?

— Не знаю, чи є вони в цих лісах, але у нас там, у нашій Західній Україні, особливо в тому лісі, де мій дід лісничим і де я сам був три роки його помічником, давно відцвіли. Ох, і багато там бува їх, тих чудесних квіток.

— А ви любите їх? — звернулась Поля до Миколи.

— Люблю, як і кожен дар нашої чудової природи, але не в цій обстановці. Ніщо мене тепер не захоплює, ніщо,— Микола встав і заходив по кімнаті.

— Не вірю. Припустимо, що вас ніщо не захоплює. Але сідайте! Чого забігали? Треба бути веселим і життєрадісним в усякій обстановці.

— Коли ж це дуже важко. Я, наприклад, почуваю, що наді мною щось нависло, якесь нещастя.

— Ну, вже й про нещастя почав. Не буде ніякого нещастя, все буде гаразд. Війна скінчиться, і знов будуть квіти, і сонце, і весна.

— Давайте заспіваємо, щоб розігнати те, що над Миколою нависло,— запропонував Михайло,— Ви знаєте, що де три українці, там хор, а нас аж четверо! — додав.

— Так починайте,— сказала Поля,— але тихенько, щоб не розбудити начальство.

У Михайла був гарний ліричний тенор, він любив співати і, не чекаючи дальших прохань, тихенько затягнув:

Ой ти, дівчино зарученая, Чого ти ходиш засмученая?

Микола дав знак рукою, і решта голосів підхопила:

Ой, як я маю весела бути, Кого люблю — тяжко забути…

У дівчат виявились прекрасні голоси: у Полі ліричне сопрано, у Галини — сильне контральто, у Миколи баритон, і зразу, без репетиції, всі голоси злились в чудово злагоджений квартет.

Ой ти, дівчино, думками блудиш, Сама не знаєш, кого ти любиш,—

проспівав Михайло початок другого куплета, а хор закінчив:

Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю.

Руки Миколи і Полі, що лежали поруч на дивані, зійшлися разом у гарячім потиску. Це був багатообі-цяючий потиск. Чи не давав він відповіді на останнє питання в проспіваній пісні? Від нього кров ударила дівчині в лице, вона підняла очі на юнака і усміхнулась. В цей момент вона була щаслива.

Ще лунали останні слова пісні, як відчинились двері і в них з’явилась непоказна постать курінного. Офіцери встали для привітання.

— Прошу сидіти, прошу сидіти,— замахав він руками.— Ви так гарно співали, що я не міг там всидіти.

Він сів на диван проти Полі і Миколи, що сиділи близько одне коло одного. Поля була весела, сяюча; Микола, не знаючи чому, зніяковів.

— Чого ж не співаєте? — спитав Кметь.

— Ви нас збентежили трохи,— сказала Поля.— Почекайте, ми знов наберемось духу і заспіваємо.

— Ну, набирайтесь, я піду. Курінний встав і пішов у свою кімнату. Присутні перезирнулись.

— Чи образився?

— Він вас ревнує,— шепнув Микола Полі.— Я йду,— сказав,— не буду заважати.

— З якої речі? Посидьте,— просила вона мало не крізь сльози, але Микола рішуче пішов до виходу.

— Ходи, Мишо! — покликав товариша.

Хлопці вийшли. Вони були роздосадувані. Кметь зіпсував їм настрій. Надворі смеркало, похолоділо. Небо заволокли хмари, вітер міцнів.

— Я думав, що він серйозніший,—промовив Микола.

— Я, признатись, теж не сподівався такого. Міг би був хоч приховати якось свої почуття,— сказав Лу-каш.— Словом, негарно вийшло.

Повечерявши, Микола збирався лягти спати, як його раптом терміново викликали в штаб. В канцелярії сидів сам Попенко, перед ним лежав наказ курінного. В ньому говорилось: “Командирові першої сотні чотареві Гаєвському негайно вирушити зі своєю сотнею в село Джурин, що в двадцяти п’яти кілометрах від Рахнів, і зайняти його. В цукроварні за селом роззброїти ворожий загін в кількості 25—30 чоловік, озброєних рушницями і гранатами. По закінченні операції чекати в селі нових розпоряджень, які будуть надіслані вранці. До першої сотні додається два кінні вістові для зв’язку з куренем, два санітари і верховий кінь командиру сотні”.

— Прочитали? — спитав Попенко.

Микола кивнув головою.

— Зрозуміли?

— Зрозумів.

— Ідіть виконуйте наказ. Сотню вже готують до походу, вістові готові, ваш кінь теж стоїть перед вашим домом.

— Як з харчами? — спитав Микола.

— Людям видано хліб і консерви на три дні. Зрештою, в селі якось собі порадите.

Микола вийшов зі штабу, на серце лягло щось важке, як камінь. Він зрозумів раптом, що протягом кількох найближчих годин його чекає тяжке випробування. Він поведе в бій людей. Досі керували ним самим, і було легше, зараз він буде командувати сам, від нього у великій мірі залежатиме життя і цілість цих людей, які в силу якихось неприродних законів, вигаданих самими людьми, чомусь підкорялись йому і мусили покірно йти навіть на смерть.

На порозі дому, внизу, його чекав Михайло.

— Що трапилось? — спитав він. Микола розповів.

— Ти не здогадуєшся, чому йдеш саме ти, а не Давидович, який мав іти?

— Та ні.

—— Недогадливий ти! Кметь ревнує тебе до Полі і тому відсилає тебе якнайдальше.

— Що ж він думає, що я зразу пропаду там?

— А хто його знає, що в такій голові сидить.

— Коли це так…— він не доказав.— Бувай здоров, Михайле. Хто знає, чи ще побачимось.

— Чого ти так трагічно настроєний?

— Операція небезпечна. Я навіть не знаю добре, з ким доведеться битись, бо точно не сказали, чи з махновцями, чи з червоними, чи з партизанами. Признатися, ні з ким із цих трьох можливих військових груп мені битись не хочеться.

— Може, там білі?

— Білих нема, це я знаю напевно.

— Звідки ж ти знаєш?

— Знаю напевне. Але коли б і білі, то з ними була б справа дуже нелегка. Якщо йдеться про саму кампанію, незважаючи на ідейний бік справи. Проти офіцерів, а Попенко натякав саме на офіцерів, що нібито хочуть пробитись до своїх на Кубань, у що я цілком не вірю, отже, проти таких стріляних зубрів виступати з сотнею необстріляних рекрутів, що ще пороху не нюхали, справа безнадійна. Коротше кажучи, з ким би сутичка не трапилась, буде жарко.

— З такими настроями не варто б іти,— промовив Михайло.

— Не піду я — підеш ти або Давидович, а мене розстріляють,— сказав Микола.— Знаєш, краще загинути на полі бою, ніж від рук Кметя, до якого я цілком втратив пошану. І не тому, що він мене посилає на небезпечну операцію. Все одно комусь одному з нас треба б іти, а чому я маю бути кращий від тебе чи Давидовича? Не в тому справа, а справа в тій дріб’язковості Кметя, його ревнощах і от використання своєї тимчасової влади для негідної помсти за те, що я сидів близько дівчини, яка йому подобається… Та що тут говорити!.. Бувай здоров!

Товариші обнялись, і Микола побіг одягатись. Через дві години сотня рушила в похід.

6

Чудові ночі бувають на Україні, особливо весняні ночі, коли сади біліють, пахнуть лелії, коли солов’ї щебечуть, а місяць, цей вічний чарівник, обертає руїни в чудові замки, бур’яни на межах в ліси дрімучі, сіру дійсність у казку… Хто з українських поетів не оспівував чарівної української ночі?

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить.

Піди, збуди, цілуй їй очі, кохана спить…

Як чудово описав ніч українську Павло Тичина! А Тарас Шевченко, а Пушкін, а художники Трутов-. ський, Світлицький, Куїнджі! Скільки поетів складало пісні тихим українським ночам! Проте ночі на Україні не всі ясні, зоряні, місячні. Бувають на Україні глупі ночі, чорні, як і зорана рілля чорнозему, і небо над ними безпросвітне, мов те покривало, що ним вкривають домовини. Такі ночі бувають ранньої весни і пізньої осені. Тоді страшно в степу, а ще коли дороги розмокнуть і до чобіт липне грязюка! Тоді ще страшніше.

Ось такої безпросвітної ночі вів свою сотню Микола Гаєвський невідомими степовими дорогами, в невідому місцевість, на невідому долю. Сам він їхав верхи на коні, в короткому білому кожушку, підперезаний поясом, з револьвером при боці, поруч з ординарцем; другий кінний вістовий, попереду, показував дорогу. Люди йшли за двома кінними навпомацки. Сотня розтягнулась далеко, на цілий кілометр або й більше.

— Ну й ніч, ну й дорога,— долітало час від часу до командира від найближчих солдатів.

Микола слухав, і ставало ніяково, що він, молодий, їде, а ті, від кого залежить в більшій мірі, ніж від нього, перемога або поразка,— а є серед них віком старші,— ідуть.

До Миколи підбіг старший десятник колишній австрійський фельдфебель Ромашок — старий, досвідчений солдат, що воював з чотирнадцятого року, був кілька разів поранений і багато разів нагороджений за хоробрість.

— Як ідеться? — спитав не то серйозно, не то глузливо.

— Ідеться нічого, а от як ідеться? — відповів Микола, у свою чергу наслідуючи тон Романюка.

— Люди потомились,— промовив старший десятник серйозно.— Дорога важка, грязюка до ніг липне, є такі люди, що ледве йдуть, та й розтягнулись на милю. Коли б знаття, що село близько…

— Коли ж бо темно, хоч око виколи.

— Котра година?

— Уже по першій.

— Ого, то ми вже три години йдемо!

— Так виходить.

— Може б, спочити? — сказав старший десятник.

— Що ж, можна,— погодився Микола.— Затримайте перший ряд, а решта хай підтягається. Сідати нема куди, на мокру землю не сядеш. До села, я гадаю, недалеко. Зараз пішлю вістових уперед.

Микола наказав вістовому наздогнати товариша, що поїхав попереду, і скакати обом, доки не доїдуть до якогось села.

— Довідайтесь, що діється в селі, і коли там нема ворожих військ, один хай пошукає квартир, а другий

Старший десятник — фельдфебель.

хай вертає назад. Квартири шукати в тому кінці села і близько одна коло одної. Розумієте?

— Слухаю.

— Ви самі вертайтесь назад.

— Слухаю.

Вістовий поскакав уперед, і скоро стук копит його коня затих.

Солдати підтягались поволі. Деякі з них ледве повзли. Навантажені заплічними мішками з білизною і провіантом на три дні, з рушницями, патронами, в шинелях, підходили поволі і зупинялись, важко дихаючи.

— Уже прийшли до місця? — спитав чийсь голос.

— Твоє місце на тому світі,— відповів хтось у темряві.

— За що так бог карає? —— зітхає перший і мовкне. Микола повернув коня до того місця, де розмовляли

солдати. Темно, як у шахті, людей не видно і зблизька.

— Стомились, хлопці? — спитав співчутливо Микола.

Йому ніхто не відповів. Коли б не темрява, він побачив би ворожі, втомлені, вкриті потом обличчя.

— Чого ж не відповідаєте? — спитав ще лагідніше.

— Хіба без того не видно? — відізвався хтось із старших із першого ряду.

— Я вже не можу далі йти,— зважився і другий, молодший, мабуть, той, що спитав, чи вже дійшли до місця.

— Сідайте на мого коня, хто дуже стомився,— запропонував несподівано для себе Микола, і йому зразу наче полегшало.— Я не жартую, хлопці, я не втомився і піду пішки, а хто дуже втомлений, хай сідає,— повторив він.— Ну, хто поїде?

Микола почекав хвилину, одначе ніхто не висловив бажання їхати, можливо, соромились. Своєю пропозицією Микола вибив багатьом незадоволеним козиря з рук. Тим часом підтягались поволі рештки сотні. Підійшовши, бійці впізнавали в темряві одні одних, закурювали. Хто питав, чи далеко ще до села, неначе в тому селі чекала їх гостинна хата, їжа і відпочинок.

— А бог його знає, де те село,— відповів хтось,— Верне розвідка, скаже.

— У тому селі, певне, твоя теща? — спитав злісно той самий невидимий у темряві солдат, що недавно обіцяв комусь із товаришів місце на тому світі.

— Боюсь, що та теща нам усім добрий почастунок готує,—— сказав третій, відповідаючи на свою власну думку.

Вдалині почувся кінський тупіт, і голоси замовкли. До сотні під’їхав вістовий.

— Село близько,— доповів він.

— Як близько? — пролунало чиєсь питання.

— Кілометрів зо три, не більше.

— З гаком? — буркнув знов той же голос.

— Без гаку.

— Ви доїжджали до села? — спитав Гаєвський.

— Був у селі. Там загалом тихо. Заходили ми у кілька хат, питали, кажуть, чужих нема.

— Як село називається? Солдат зам’явся.

— Якось так дивно… Знав і вискочило… Забув, пробачте.

— Гаразд, дійдемо — спитаємо.

Настрій у людей, судячи по розмовах, які тепер почались, помітно піднявся.

— Що ж, підемо, хлопці, відсапнули? — звернувся Микола до сотні.

— Підемо,— почулося кілька голосів.

— Чим довше будемо стояти, тим довше не дістанемось до села, — підсумував Романюк.

— Ясно, пішли! — скомандував Гаєвський.

Він сів на коня, і сотня знов почалапала по мокрій дорозі, але вже бадьоріше і швидше, бо тепер світила попереду надія на теплу хату і спочинок. До села, як виявилось, було більше як три кілометри, тому що, поки люди добрели до нього, почало розвиднятись.

Перший розвідник доповів, що в селі війська нема, що по той бік села є старі окопи, а кілометрів за два від окопів — цукроварня і в ній, за словами попа, до якого розвідник заїжджав і якого він вважав надійним чоловіком, є якісь озброєні люди. Що то за люди, піп не знає, але чув, що в тім боці часто лунають постріли.

Микола відкликав Романюка набік,

— Що будемо робити, як ви думаєте? — Микола часто радився зі старим солдатом.

— Важке питання,— зам’явся старий.— Ситуація неважна. Ті озброєні люди, про яких піп каже, коли не бреше, партизани, нарід небезпечний, село на їхньому боці! Але, незважаючи на це, солдатам доконче треба спочити, інакше вони не будуть боєздатні. Це ж переважно молодняк!

— І я так думаю. Але якщо тут десь розвідка з цукроварні?

— А я про що? Я про ту ситуацію й кажу.

— Ось що,— вирішив Микола.— Чоловік двадцять послати в окопи за селом, виставити передні пости, як належить, а решту людей в найближчі хати, і так по черзі відпочивати до ранку, а вранці приймемо якесь рішення. Як ви на це?

— Мокро в тих окопах,— зажурився Романюк.

— Нічого, в дядьків є солома, хлопці постелять, щоб було на чому сісти.

Село було досить велике. Але сотня пройшла його швидко. За селом лежала звивиста смужка окопів, бозна-коли і ким викопана. Перший взвод, що складався переважно з старих солдатів, швидко очистив лопатками дно рову, два хлопці зайшли на подвір’я до дядька, де була солома в стіжку, набрали по оберемку і понесли в окоп. Дядько, почувши, що хтось біля його соломи порається, захопив сокиру і вискочив надвір, але, побачивши озброєних солдатів, зупинився на порозі.

— То як оце називається? — спитав.

— Беремо у вас трохи соломи,— сказав Микола.— За солому заплатимо.

— Тих ваших грошей корова їсти не буде.

— Люди дорожчі, ніж корова.

— Та то як кому…

— Ви не рівняйте свою корову з людьми! — скипів Микола.

По вогниках у його очах дядько здогадався, що далеко зайшов.

— Кормів мало,— сказав він м’якше.

— Без того клаптя соломи не збіднієте і корову ним не прогодуєте. Скажіть краще, хто у вас на цукроварні? Яке там військо?

— Я не був, не знаю. Тепер що не день, то нове.

— Ну, все-таки, які тут війська бувають?

— Різні: червоні, жовто-блакитні, чорні, зелені, білі, яких хто хоче і не хоче. Але всі до одного: “дай”. Ось ви прийшли. Не знаю, якого ви кольору, а вже соломи “дай”. А де нам того “дай” набрати?

— Не тужіть, помиримось якось, не варто за клапоть соломи стільки говорити.

— А ви хто будете? Австріяки? — спитав дядько.

— Ні, ми частина галицької армії.

— За що ж ви воюєте?

— За Україну. За самостійну Україну. За Центральну раду.

Микола думав, що коли він таке скаже, то зразу розтопить лід у дядьковому серці. Одначе слова його не зробили бажаного враження. Дядько сказав “умгу” і зразу ж повернув до хати.

— Холодно надворі,— сказав він.— Весна цього року холодна.

Поки Микола розмовляв з дядьком, Романюк розквартирував сотню по хатах.

— Годину-дві перепочинуть хлопці, і підемо далі,— заспокоїв він господарів, у яких розміщував людей.

Господарі реагували на це по-різному: хто мовчки приймав солдатів, як неминуче зло, хто протестував. А були хати, де господарі прямо запрошували до себе. Це були переважно ті, що мали своїх синів або братів у різних арміях, яких нараховувалось у ті часи багато в Росії і на Україні.

Миколу вістові повели до попа. У домі ще всі спали. У досить великій кухні було тепло і затишно. Тут стояло ліжко, призначене, видно, для наймички, якої на той час вже не було, бо від початку революції попадя обходилась без наймички.

Спокуса лягти і заснути була велика, але лягати Микола не наважувався. Скинувши з себе тільки револьвер і кожушок, він сів на стілець біля ліжка, притулив голову до подушки і, сидячи, вмить заснув.

Миколі приснився сон. Бачить він себе малим хлопчиком. Вдома ніби готуються до великодніх свят. Пахне всякими прянощами, ковбасою, шинкою, запахи лоскочуть піднебіння, їсти хочеться, але не можна, бо великий піст, велика п’ятниця, а у велику п’ятницю не то що м’яса — молока не можна їсти. Він бачить через вікно, що до церкви йдуть з довбеньками в руках хлопчики, його шкільні товариші, на чолі з Думою Іваном. У їхньому селі, та й в околиці, є звичай, що від великої п’ятниці до воскресної неділі дзвони не дзвонять на знак трауру, а замість дзвонів стукають довбеньками в дошку на дзвіниці, скликаючи таким способом віруючих до церкви. Цей обов’язок і рівночасно забаву, бо діти з усього вміють зробити забаву, виконують школярі, хлопчики дев’яти-десяти років, які заздалегідь до цього готуються: роблять довбеньки, вчаться калатати. На все це є певні традиції, певні норми, які передаються з покоління в покоління. Микола бачить, що ці хлопчики — його товариші з Іваном Думою на чолі — йдуть уже, а він не може знайти черевиків. Оце були тільки — і десь зникли, неначе сховав хтось, щоб він не йшов. Нарешті знайшов черевики, вони були отут поруч, а він їх чомусь не бачив. Бере їх у руки, аж це не черевики, а якісь живі істоти, не то собаки, не то голови якихось китайських драконів, які він бачив у батьковому календарі. Микола з огидою кидає їх додолу. Вони падають на підлогу і вишкіряють зуби. Микола хоче крикнути, щоб хто зайшов, бо йому страшно, але ніхто не йде, а на дзвіниці уже стукають хлопці. Спершу рідко, а потім усе частіше б’ють довбеньками, звук той розходиться широко по селі. Хтось відчинив двері, і повіяло холодом. Це Маринка, його колишня няня, внесла, мабуть, дрова.

—• Спиш? — питає вона якимсь не своїм, грубим голосом.

Микола прокидається і схоплюється на ноги. Перед ним якісь люди. Його револьвер у руках одного з них. У юнака мороз іде по тілу.

— Виспались, пане чотар? — питає чоловік з вусами. Він одягнений у звичайну робітничу одежу, в руках у нього військова рушниця.

Микола мовчить.

— Бачите, проспали царство небесне,— сміється чоловік з рушницею.— І сотню свою проспали, і вістових, і коні. Як же це так?

Микола встає мовчки. Його охоплює жах і сором. У серце входить смертельна туга. її і не намагається приховати юнак.

— Нічого, не сумуйте,— каже робітник з рушницею, зрозумівши важкий душевний стан хлопця, а лице в нього добродушне, лагідне. Миколі чомусь здається, що він мусить любити дітей і має їх багато. Можливо, що й сина має такого, як Микола, віком. Може, зараз і згадав сина, тому й потепліло в нього обличчя?

— Ходім, не марнуймо часу.

Микола одягає кожушок і виходить на подвір’я. Тут стоїть його кінь і коні цих людей, що його заарештували.

— Сідайте ще раз на свого коника,—каже робітник.— Думаю, настільки розумні, що не будете пробувати втікати?

Микола каже, що втікати не буде.

— Тоді сідайте і поїдемо, а то чого доброго ще ваш курінь підійде.

— Звідки ви знаєте про курінь? — питає Микола.

— Все ми знаємо,— каже, усміхаючись, робітник. Його товариші мовчать, тримаючи рушниці напоготові.

Микола їде поруч з вусатим робітником. Під’їхали до того двору, де зупинялись уранці і брали солому в дядька. Зараз він знов вийшов із хати і, єхидно усміхаючись, підійшов до вершників.

— Навоювався? — питає він грубо, звертаючись до Миколи.

Він поводить себе зухвало, Миколі демонстративно тикає. Микола, червоний, знеславлений, мовчить.

— Хто ж мені платитиме за солому? — допитується дядько.

Микола не відповідає.

— Ех, австріяки, австріяки, чого вас занесла сюди лиха година! — каже дядько і плює з огидою на землю.

— Сотня вже пішла? — питає робітник з вусами.

— Погнали її, як баранів,— каже, посміхаючись, дядько.

— А зброя?

— Повезли за нею.

— Тоді гаразд, на все добре, дякуємо за допомогу,— говорить робітник з вусами.

— Нема за що, — каже дядько і йде в хату. Невеличка валка рушає: попереду Микола, за ним

три вершники з рушницями напоготові. У серці хлопця розпач, страшний сором. Він визнає, що цілком не здатний командувати людьми, дорікає собі за злочинну безтурботність: “Хіба можна було в такий момент відділятись від своїх людей, а самому йти спати? Довірити людей в окопах підофіцерові, а самому в теплу хату? За це слід розстріляти”,— думає він і низько опускає голову. Але одна думка, що з’явилась зненацька, бадьорить, і він піднімає голову вгору. Нехай усе сталось непередбачено, а проте він щасливий, що не загубив нічийого життя. Може, сам накладе головою, але коли залишиться живим, не буде мати докорів совісті.

Попереду замаячили дерева, заводський димар, будинки, а на дорозі, вже недалеко від заводу, сіра колона — його сотня, його люди.

“Як подивитись їм в очі? — думає юнак.— Що скаже Романюк?” І знов думка: “Може, спасибі скаже? Бо ж не було за що кров проливати. Яким правом,— думає юнак,— ми прийшли сюди з Галичини — меншої частини України — на велику Україну, про яку мріяли мало не з пелюшок, руйнувати її, вбивати рідних братів? Чи міг би я жити далі на світі, коли б убив, наприклад, цього робітника з вусами, цього мого конвоїра, що так великодушно обійшовся зі мною… в попівській кухні?”

— Ось ми і приїхали,— каже робітник.— Тепер ви з коника злазьте і йдіть у той барак, куди пішли ваші люди. Там нари, розміщайтесь на них.

Микола пішов. За ним подався на віддалі трьох кроків похмурий робітник з рушницею, той, що за всю дорогу не відзивався ні словом.

Біля дверей стояв вартовий. Він пропустив полоненого в барак і зачинив за ним двері на ключ. Микола опинився в бараку. Це був великий сарай, без стелі, з кількома невеликими, чомусь заґратованими вікнами. Це, певне, була колись база чи, може, склад. Тепер цей порожній склад придався для полонених. Крім Миколи-ної сотні, тут було ще зо два десятки солдатів і офіцерів з різних петлюрівських частин, захоплених раніше. Ті сиділи в одному кутку, куди їх зігнали вартові перед приходом сотні.

Новоприбулі зразу почали розташовуватись на нарах біля дверей. Ні смутку, ні печалі не видно було на обличчях цих людей. Навпаки, було видно спокій, а” навіть радість, що нарешті виспляться після такої важкої ночі, що вже дійшли до якогось краю, що більше не переслідуватиме їх та постійна напруженість, непевність, страх перед невідомим. Розстрілу, яким лякали їх у курені, ніхто не боявся, бо не вірив у розстріл. Хіба червоні не люди?

На Миколу майже ніхто з’солдатів не звертав уваги, неначе він був цілком чужий. Микола подумав: “Скільки ж умовностей в житті! Кілька годин тому ці люди сліпо виконували розпорядження, могли стріляти, вбивати, коли б наказав, а зараз я для них ніщо”. Один

Романюк не відцурався його, а підійшов і заговорив, як людина з людиною, як товариш по нещастю.

— Не знаєте, що з нами мають робити? — спитав Микола.

— Чекають рішення штабу полка Боженка, є такий старий червоний партизан, що добре дається взнаки Петлюрі своєю кавалерією і піхотою на тачанках.

— На чім?

— На тачанках. Тут інакше воюють, ніж ми колись воювали та й тепер воюємо. Тут тачанка з ходу.

— Чув я про тачанку,— сказав Микола,— та ніколи не бачив.

— А мені довелось бачити: це міцний віз на ресорах, кований, з дубовим передком і задком, і на ньому возять людей і кулемети. Мені показували таку у Жмеринці і розповідали, як на таких тачанках Махпо роз’їжджає і серед людей страх сіє. Тепер і червоні партизани взяли цей спосіб, а наші до цього не додумались. Якби нам тачанки, ми б тут не сиділи. Ви самі подумайте: кінний пішому не товариш. Я не дивуюсь нашим бійцям, що їх піймали, як курей сонних. Цілу ніч ішли люди по грузькій дорозі, стомились. Добрались до теплої хати і поснули мов побиті. А якби тачанки? Та цю дорогу ми пройшли б за дві години, а не за цілу ніч, застукали б їх, тих сонних партизанів, а не вони нас. І це не військо, не забудьте, ось у чому наш сором! Це звичайні робітники, деякі з них і не воювали ніколи, рушниці у руках не мали. А коли б на тачанках — до нас не підійшли б. На них і наступати легше, і відступати… Ось про що треба думати!

Романюк говорив по-селянськи довго, зупиняючись на деталях, повторюючись, радий, що йому не заважають говорити.

— Ви зі мною згодні? — спитав він, завваживши, що Микола його не слухає.

— Так, так,— погодився Микола, прокинувшись від своїх думок.— Мене такої стратегії в офіцерській школі не вчили. Партизанщина породила нову стратегію, нові, засоби ведення війни. Як би там не було, я з ними більше не воюю.

— Ну, з ними вам воювати не доведеться, хоч би й хотіли,— сказав, усміхаючись, Романюк.— Добре, коли живими пустять. У Боженка, кажуть, такі горлорізи, що не доведи господи!

— Хіба? — стривожився Микола.

— Кажуть, що так. Особливо офіцерам нема пощади.

— На мені не написано, що я офіцер. Романюк глянув спідлоба на Миколу.

— Що не написано, то правда, але пізнати. А крім того, ви надієтесь на свою сотню, що не видасть? Народ озлоблений, не забувайте.

— Що ж, двічі не вмирати! — сказав Микола.— Я одного хочу, щоб швидше вже сталось те, що має статись. Найстрашніше — чекання. Нумо, спробуймо заснути.

Микола ліг горілиць на нари і заплющив очі. Сон не йшов. Невеселі думки, мов чорна галич, снували над головою.

“Невже це мій останній день?” — думав і гнав геть думку, але за нею насувалась друга, третя, не кращі. “Загинути такою безславною смертю, бути розстріляним?”

“Невже розстріляють?” — свердлить думка. Щоб прогнати її, він встає. Хотілось знов заговорити з Романюком, але десятник спав.

— Доведеться чекати,—— прошепотів він сам до себе.— Чекати цілу вічність…

Чекати справді довелось довго — до вечора. А ввечері приїхало верхи на конях чоловік десять. В сірих папахах, перекреслених червоними стрічками. Частина була в шинелях; були й в сірих коротких кожушках, в синіх штанах, оздоблених малиновими козацькими лампасами, в добрих чоботах, з шаблями, маузерами з обох боків, з рушницями за плечима і кулеметними стрічками на поясах і навхрест на грудях.

У барак увійшли всі на чолі з командиром. Він був одягнений, як і решта його товаришів, хіба з тою різницею, що не мав на собі кулеметних стрічок, тільки великий червоний бант на грудях і чорну смушкову шапку з червоною зіркою. Ростом був трохи нижчий від своїх бійців, сутулий, з великою головою. Обличчя його не можна було розглядіти при світлі тьмяної лампочки, що горіла десь аж під покрівлею.

Зайшли вони в супроводі робітника-партизана з вусами, того, що узяв Миколу у полон.

— Ану, вставай! Шикуйсь у ряди! — крикнув командир у чорній смушковій шапці.

Микола на мить заціпенів. Голос командира видався йому страшенно знайомим. Майже рідним. Та це ж…

“Не може цього бути, — умовляв він себе,— не може бути, це мана, галюцинації…”

— Швидше рухайтесь! А то я попрошу! — крикнув командир з бантом на грудях.— Офіцери на правий фланг,— додав він тим самим підвищеним голосом.

Так, це був голос Івана Думи, його односельчанина, друга дитинства, учня його батька, того, що рік тому пропонував йому книжки про основи комунізму; того, що втік від австрійської армії на Україну і став червоним партизаном.

— Яка частина? — спитав Іван.

— Перша сотня окремого галицького куреня,— відповів Ромашок, до якого було звернене питання.

— Це, так би мовити, лейб-гвардія Петлюри,— кепкував Іван.— Що ж, почесна служба — охороняти самого головного отамана. Чого ж ви його так погано охороняли, що самі у полон потрапили? Що ж тепер робитиме пан головний отаман? Думаєте, що ті три сотні, що відпочивають у Рахнах, йому допоможуть? їх чекає те саме, що й вас. Погана ж ваша доля.

Сотня стояла мовчки.

— Чого ти сюди прийшов, чого шукав, Іване галицький? — звернувся він до полонених.

— Я сам сюди не прийшов, мене привели,— сказав один із солдатів, на ім’я Іван, думаючи, що питають його особисто.

Серед переможців пройшов смішок.

— А у тебе своєї голови не було?

— Чого ви мене питаєте? Спитайте офіцера,— відповів солдат, зрозумівши свою помилку.

— З офіцером буде окрема розмова, а я тебе питаю,— сказав Дума, звертаючись тепер уже прямо до цього солдата.

— Я сюди сам не їхав,— твердив солдат уперто своє.— Я у школах не вчився, я нічого не знаю.

— Звідки родом?

— З Грицівки,— відповів солдат.

У Івана тьохнуло серце. Грицівка — сусіднє село, у якому він бував стільки разів. Він знав, яке воно несвідоме, забите, це село. Знав, що землі його належать не селянам, а графові, тому самому, що колись у лісі вдарив його гарапником, пригадав Миколу Гаєвського, з яким був тоді в лісі, і щось тепле розлилось у грудях, наче ці спогади розтопили грудку льоду, зогріли воду і вона облила теплом своїм серце.

— З Довгого нема нікого серед вас? — спитав командир, не сподіваючись почути ствердну відповідь.

— Є,— почув він голос на правому флангу.

Дума швидко перейшов на правий фланг, глянув і застиг. Перед ним стояв той, про кого він тільки-но подумав так тепло і ніжно, стояв друг його дитинства, той самий директорів Микола, як тоді його називали, Микола, Гаєвський. Він стояв мовчки, винувато усміхаючись.

Іван одкрив було рота, щоб сказати якесь тепле слово, хотілось кинутись на шию другові, обняти його, поговорити про своє, дороге, розпитати про батьків, про рідне село, але опанував себе вчасно. Щоб не показати слабості перед товаришами, він голосно, щоб усі чули спитав:

— Офіцер? Микола потвердив.

— Виступіть уперед! Микола вийшов із строю.

— Розійтись на місця,— скомандував Дума полоненим.

І поки солдати, з похиленими головами, понурі, полізли на нари, він подався до дверей, наказавши Миколі йти за ним; своїм бійцям велів іти відпочивати. По* лонених наказав стерегти пильно.

“Оце таким став Іван,—думав Микола.—У нього в руках тепер моя доля, може, й життя”.

Дума завів Миколу у невеличку сторожку біля складу, що стояла пусткою, відколи склад обернено в барак для полонених, і замкнув за собою двері.

— Сідай! — сказав, показуючи на лавку. Сам умостився напроти.

Микола покірно сів. Важко описати, що діялось в душі юнака. Досі він завжди почував вищість над своїм товаришем, не усвідомлюючи навіть, чому саме: чи тому, що батько його був учителем, директором школи, а батько Івана — простим селянином; чи того, що батько вчив Івана, що він, Микола, закінчив гімназію, а Іван тільки семінарію вчительську. І ось він сидить перед ним, як підсудний перед суддею, який може помилувати, а може засудити на смерть.

— Не думалось в таких умовах зустрітись? — почав Іван, пильно дивлячись в очі товаришеві.

— Не думалось і вві сні не снилось, — промовив Микола.

— Як же ти підняв руку на робітників, селян, на свій народ?

— Я руки не піднімав.

— А чого ж ти тут опинився?

— Так, але я не прийшов сюди добровільно. Мене мобілізували на боротьбу з поляками, і я пішов, а потім чомусь один наш курінь перекинули в Жмеринку, в розпорядження Петлюри.

— Ти знав, ідучи сюди, проти кого тебе посилають?

— Напевне не знав. Говорили про білих офіцерів, що пробиваються на Кубань, говорили про Махна.

— Так, так.

Іван похнюпився, розбираючись у цій невимовно складній ситуації.

— Ти знаєш, що ми петлюрівських офіцерів розстрілюємо? — спитав він несподівано.

— Догадуюсь,— відповів Микола.

Він сидів, дивився в обличчя товариша і не впізнавав його. Саме обличчя майже не змінилося: широкий некрасивий ніс з великими ніздрями, широкий лоб, карі очі без блиску, мужня нижня частина обличчя, велика голова — все таке, як було, і такий же він шепелявий, як у дитинстві. Незважаючи на дуже важке своє становище, Микола не міг не помітити Іванового хизування — рису, яку Микола помічав за ним змалку. Але не той він, цілком інший, і в чому різниця — важко сказати. В голові цієї не знайомої Миколі людини снуються якісь думки, в душі її борються обов’язок і дружба. Переважає, однак, почуття обов’язку: Іван Дума встає, відчиняє чомусь двері, немов хоче когось покликати, але під дверима нема нікого, надворі темно і тихо. Вертається і зачиняє за собою двері.

— Краще б ми не зустрічались, Миколо,— каже він, уникаючи погляду друга.— Я присягав нищити ворогів революції і Радянської влади.

— Що ж, ти й мене розстріляєш?

— Присягаючи, я не робив винятків.

— Ти що, жартуєш?

Які тут жарти? — шепелявить Іван.

Микола дивиться якийсь час на давнього товариша мовчки. Він приголомшений. Що зробило його таким інакшим, чужим?

— Не знав я,— каже він тихо,— що ти вже аж такий великий. І невже ти не знаєш мене?

— Колись знав, а тепер не знаю.

— Я такий, як був,— сказав Микола.— Ворогом ти не маєш підстав мене вважати.

— Тобто як? — здивувався Іван.— Тебе піймали із зброєю в руках?

— Це ще нічого не значить,— пояснив Микола.— Ти знаєш, як я прийшов сюди, як прийшли ті хлопці, що зараз у бараку? Ти так само прийшов би, коли б не втік своєчасно.

— Було б і тобі втікати.

— Чекай, я ще не скінчив. Ти добре знаєш, що раз уже людину включили в цю воєнну машину, з неї важко вирватись. Роль дезертира незавидна і небезпечна, це раз, а по-друге… — він продовжував м’якше,— перед нами, як і перед тобою колись, жеврів попереду вогник відродження нації, відродження країни…