Панько останній ускочив у дерев’яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу:
— Пускай!
Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх,— тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні.
— Ну, вилазь! — сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за їм з струментом у руках.
Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам’яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом.
За кілька ступнів вони були вже там, де треба.
Нахиляючись, вони пройшли,— чи, мабуть, краще сказати — пролізли у почату нору.
Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях.
Робітники почали оглядати камінь.
— Ну, з їм буде морока! — промовив один.
— Та здоровий! — додав другий.
— То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати,— сказав Панько.— Ану лиш давай свердел!
Почали вертіти камінь, б’ючи по свердлу молотком: камінь мало подавався.
— І що б було кращий струмент узяти! — сердився Панько, що порядкував ділом.— А то цим — до вечора не зробиш дірки.
— Та й вечір недалеко,— озвався хтось.
— І добре, бо вже й кістки болять на цій чортовій роботі,— додав один шахтар.
— Не журись! — одказав молодий високий парубок,— зате завтра неділя, погуляємо!
— Погуляємо! — трохи зло відказав йому чоловік з бородою. Він приходив на роботу з села і мав сьогодні йти додому, несучи свій заробіток сім’ї. Парубок же той жив на шахті і всі гроші витрачав на себе. Перший був порядний господар і не міг бути прихильний до шибайголови шахтарської.
— Погуляємо! Вам усе тільки б гульки справляти! За гульками й діла не знаєте.
— А якого я діла не знаю? — розсердився парубок.
— А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що.
— Велике лихо! — відмовив парубок.— Як треба буде, то підіймусь та й візьму кращий.
— А воно й справді треба взяти,— промовив Панько. — Ану лиш добудь!
— Круть-верть — зараз буде! — сказав парубок.— Ходім, Семене!
Другий парубок, той, що лаяв роботу, пішов з їм до цебра.
Три шахтарі посідали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки і позакурювали їх від лампи, що причепили збоку на стіні.
Панько не курив. Він дуже втомився. Сьогодні йому було багато роботи. Хотілося відпочити. Поки товариші курили й розмовляли, він мовчки сидів, приплющивши очі. Залюбки згадував, що сьогодні піде додому, обмиється, відпочине й побуде в своїй сім’ї. Сім’ї всього — жінка молода та маленький син, років три йому було. Влітку Панько хліборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробіток давав йому змогу не вбожіти, ще трохи й підправляти своє господарство.
Він тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так і в’являлась йому, а серед неї Одарка. І обличчя в Одарки так наче всміхнулося до нього. Якесь любе, лагідне почування обняло Панька, і йому так схотілося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як він прийде, але завтра вже ж спитається:
— А со мені татко принесла з сахти?
Чудний! Завсігди з матір’ю, чує, як на неї кажуть “вона”, то й собі на всіх,— і на чоловіків, і на жінок,— почав казати “вона”. Треба буде взяти йому в крамниці яку канхветину. Бо так тобі любо обніме за шию та й каже:
— А со принесла?
А Одарка дожидатиме його, хоч як пізно він прийде,— вона не ляже…
Усміх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотілося побачити Одарку зараз біля себе… Ні, самому бути зараз біля неї…
— А ось і ми! — гукнув голос мало не над самим Паньком.
Панько розплющив очі. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя відірвався Панько від своїх мрій і встав.
З новим струментом робота пішла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була.
— Та ну його к бісу,— всі руки обшмугляві — промовив чоловік з бородою, спускаючи руку з молотком.— Буде й стільки!
— Не глибоко буде, не розірве враз,— сказав Панько.
— Дарма,— удруге можна, коли треба буде.
Панько позастромлював у попровірчувані дірки патрони.
— Ну, хлопці, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти.
Чотири шахтарі пішли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого:
— А що, от і приніс, що треба, й не загаялись.
— Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смітниках, що ти такий моторний,— відмовив той.
— Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрію, а про вас і того нема! — відказав парубок, улазячи в цебер.
— Га-га-га! — зареготалися шахтарі.— От так утяв!
— Утяв! — розсердився дядько Андрій, уже стоячи в цебрі в той час, як інші ще влазили.
— Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий,— щоб не придавило коли в шахті грудякою.
Шахтарі знову зареготались, і під регіт парубок гукнув угору:
— Піднімай!
Цебер смиконуло й піднесло вгору.
— Стій! стій! — скрикнув дядько Андрій. — А Панько?
За реготом та за спіркою шахтарі зовсім забули, що Панько мусить сісти з їми. Вони зирнули наниз і побачили Панька.
— Стій! — згукнув з усієї сили парубок.
Цебер спинився.
Панько все це бачив. Він одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткі. Вибух мусить бути зараз — ось-ось. Коли цебер спуститься, то каміння вдарить просто на товаришів. Все це він зрозумів за одну мить.
“Що бог дасть!” — промайнуло у його в голові. І перш ніж товариші встигли гукнути, щоб спускати, він голосно крикнув:
— Піднімай!
Цебер знову смикнуло й відразу винесло нагору.
Панько повернувся, щоб кинутися набік у другий хідник.
Але саме в цю мить із темряви блисконуло ясним огнем, потім ударило, і важкий гугот струсонув шахту.
Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем.
Як дим розвіявся, товариші кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, і його груди були однією великою кривавою раною…
1893. I. 17. с. Олексіївка.
Джерело: