Гончар Олесь Терентійович. Перекоп

08.01.2020

Перекоп

Роман

ДРЕДНОУТИ НА ВИДНОКРУЗІ

— Якого чорта ви прийшли до нас, греки?

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Чи це справді сказав хтось, чи всім тільки подумалось про це разом у сідлах? Ні, це таки сказав, обернувшись у бік моря, отой насумрений, з худим смаглявим обличчям фронтовик. Хижакувато згорбившись, сидить на ще не вичахлім після бігу коні, рука нервово стискає замість нагайки гіллячку дикої колючої маслини, зламаної десь на скаку.

Невеликий загін озброєних ревкомівців тісно збився на забрьоханих конях довкола нього, свого ватажка. Довгі вранішні тіні від коней, від погорблених у сідлах постатей непорушно лежать на степових кураях. Вологий вітер остуджує зарослі суворі обличчя. Верхівці мовчки дивляться у бік свого рідного тополиного порту, щойно обстріляного й зайнятого грецьким десантом. Знову десант. Знову в порту чути чужу мову, хазяйнують чужі люди. Кого вже тільки не бачив їхній порт за ці роки! Бачив зуавів, бенгальців, сенегальців, здоровезних чорношкірих марокканців, бачив французьку морську піхоту й цибатих англійських офіцерів, що, як додому, збігали тут по трапах на берег. Тепер ще ось греки, ці нещасні віслюки Антанти… Чого їх принесло сюди? Що їм тут треба на Україні?

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Самого порту не видно звідси, даленіють лише високі тополі над ним. Хто і коли їх посадив? Ще не було порту, а вони вже росли тут, шуміли край степу, на глухій рибальській косі.

Порт молодий, один з наймолодших портів українського Півдня. Перед самою війною відкрили його для себе степові мільйонери, овечі королі та “репані лендлорди” — хуторяни, і за короткий час, за кілька передвоєнних літ, дорогу в цей порт уже взнали баришники всього світу. Експортери, ділки, хліботорговці все літо товклися тут. Великі й малі торговельні судна під прапорами різних держав охоче завертали сюди.

Високі тополі — то було перше, що бачили іноземні капітани, наближаючись з моря через Каркинітську затоку до Хорлів. Ще не видно було берега, ще не видно було портових амбарів та рибальських халуп, а тополі вже височіли гуртиком на обрії, стрункі та гінкі, єдині в неосяжнім просторі між небом і морем. Здавалось, що ростуть вони не на суші, не на материку, а вигоняться вгору просто з морської синяви.

В морські біноклі розглядали їх капітани всього світу. Звідки оця жива тополина готика в краю степового безмежжя, в краю сивополинових українських прерій? Рослинність повсюди тут цупка та колюча і здебільшого — низькоросла від постійної боротьби з вітрами. Тільки тополі гордо височать над усім.

Тополі, тополі… Є щось тужливе в їхніх задумливих силуетах, є щось беззахисно дівоче в їхній тополиній стрункості. Мов дівчата-заробітчанки, прийшли крізь гарячі степи десь із півночі і в задумі стали на віддаленій рибальській косі високим дозором рідного краю. Щовесни вбираються в зелень, а щоосені знов роздягають їх до білокор’я пронизливі норди та ости… Ніжні пісенні дерева, де беруть вони силу, оту пружну міць протистояти вічним вітрам та буранам? Літо й зиму бринять, тужливо гудуть на відкритому березі, до самих верховіть обстріляні солоними бризками штормів.

Небо —

та море —

та похилені вітром тополі…

Це було все, що бачили іноземні капітани, наближаючись до цих берегів.

Одначе не стільки вабила їх зір жива краса українських тополь, скільки вабило те, що відкривалось їхнім очам потім, уже при вході до порту. Ряди величезних амбарів та лабазів тіснилися понад берегом; гори степового золота — налитої сонцем пшениці, що її не вміщали сховища, розлягались просто неба, золотились між тополями по всій території порту. Три могутніх мости-естакади були перекинуті з берега далеко в море, на глибінь, щоб зручніше було вантажитись океанським суднам.

З року в рік безконечними валками рухались сюди зі степових економій рипучі чумацькі мажари, навантажені відбірним експортним зерном та тюками тонкорунної вовни. В зашкарублих постолах, в перетлілих до рубців сорочках брели біля волячих ярем батраки, похмуро правлячи до моря степові багатства. Океанські судна не встигали поглинати щедру данину Таврії… Навряд чи мали десь в Індії або на африканських берегах перші завойовники-колонізатори такі неймовірні зиски, як мали їхні потомки отут, на світлому таврійському березі.

Радісна лихоманка трясла експортні контори. Відкривались відділення банків, день і ніч гуркотіли на естакадах вози та обливались чорним каторжанським потом вантажники, спотикаючись по трапах з семипудовими ковшами та лантухами на плечах.

Попогнув там молодого свого хребта, попопиряв задушними літніми ночами кленові ковші по трапах і оцей худолиций, що, насупившись, сидить зараз на коні,— ватажок загону. Дмитро Килигей звати його. З-під кущуватих брів — недобрий поблиск сірих очей. Під смаглявістю обличчя проступає нервова блідизка. Торік, за гетьманату, сидів він у херсонській цитаделі, в камері смертників, і звідти виніс оцю блідизну, і відтоді не гасне в очах його оцей жагучий лихоманковий блиск.

Ще хлопцем прийшов він із степової Чаплинки на роботу в Хорли, так уже потім і не розлучався з гірким вантажницьким хлібом, тут і оженився на дочці портового вантажника. На фронті служив у кавалерії, добув лаври “георгія” за солдатську доблесть, а повернувшись з румунського фронту додому, першим взявся з товаришами наводити нові порядки, створювати ревком. Як собі, вірять йому товариші: з тих він, що голову дасть відрубати, аби лиш революція жила! Ходили в народі чутки, що це саме він, оцей Килигей, був причинцем смерті степової мільйонерки Софії Фальцфейн, одним своїм виглядом нібито відправив стару лиходійку на той світ, коли, обвішаний бомбами, заявився до неї в гості з товаришами фронтовиками саме в той час, як вона, зібравшись тікати за море, в оточенні приживалок, ждала з моря погоди в оцих ось Хорлах.

Мінялися влади. Круті повороти робило життя. Гетьман Павло Скоропадський не знайшов з Килигеєм спільної мови: мурована цитадель стала між ними. З камери смертників Килигея звільнили повсталі херсонські робітники. Після повернення з в’язниці був у Хорлах головою ревкому, і ось тепер довелося, кинувши і ревком, і жінку, і дітей, опинитися на становищі бездомного — з жменькою товаришів “у чистому полі.

Трапилося все зненацька: ледь зажеврівся світанок — посипалося скло з вікон рибальських халуп, один за одним загрякали в порту важкі снаряди; ще люди не отямились, як кілька темно-сірих сталевих акул уже мчали з моря на порт, перекликаючись тривожними гудками сирен.

Грецькі міноноски!

Чого вони прийшли сюди?

Що їм тут треба?

Налитий люттю погляд Килигея з-під кущуватих брів спрямований у бік порту. Щелепи міцно зімкнуті, перекошені мовби назавжди люттю чи болем. Не може він думати спокійно про тих, що зараз хазяйнують отам, у його рідному порту. Віслюки! Холопи капіталу! Зайди непрохані! Женуть їх у двері, а вони лізуть у вікно. Тільки виперли їх з Херсона, а вони вже ось вдерлись в Хорли. Налетіли, зняли пальбу, розвалили ударом снаряда ревком.

Куди ж тепер?

Випроставшись у сідлі, Килигей, озирнувся навкруги. В степу — березнева відлига. Рівнина й рівнина, як безкраїй артилерійський полігон. Торішні кураї, протряхаючи на вітрі та сонці, поволі бурішають, стають схожими на клубки окопного колючого дроту. Ось вітром зірвало з кореня один із таких клубків, і вже став він перекотиполем, покотився, підстрибуючи, степом все далі й далі.

Товариші ждуть команди.

Килигей, змахнувши колючим оцупком маслини, круто повернув коня на північ, на Чаплинський тракт. — За мною!

Змішана з снігом багнюка, розлітаючись, застріляла з-під копит.

Дедалі меншими стають верхівці в степу. Тільки небо над ними — розпросторене, підняте провесінню — залишається по-степовому величезним.

На околиці Чаплинки — озброєна вилами дядьківська застава. Шлях при в’їзді в село захаращують підняті барикадою борони, грізно шкіряться перекинутим вгору залізним зуб’ям — не проскочить ніяка кіннота. Селяни в кудлатих чабанських шапках товпляться край дороги, вкривають брезентом дерев’яного воза з піднятим, наведеним кудись у бік моря дишлом,

— Ну що, Дмитре, схоже здалеку на шестидюймовку? Злякається хранцуз?

Килигей з Недобрим усміхом оглядає дядьківську “шестидюймовку”.

— Не так їх треба лякати.

Серед дозорних застави — його, Килигеїв, батько. Сухий, легкий, мов джигіт, незважаючи на свої сімдесят років. Зір — як в орла: сам втягує нитку у вушко. Поздоровкавшись із сином, спиняється поглядом на змилених, тремтячих конях:

— Чого це гнали так?

— Прикрутило, тату,— синове обличчя потемніло.— Гості в Хорлах! Непрохані гості…

— Котрі ж саме?

— Греки..,

Старого наче жаливою хто стьобнув:

— А нащо ж пустили?

Син мовчки витримав колючий, докірливий батьків погляд. Старий солдат, батько й досі — ще з японської — зберіг унтерську бравість: весь — як пружина. Після смерті старої живе при меншому синові Антонові, що недавно привіз невісткою батькові в хату якусь севастопольську кралю, ледве чи не адміральську дочку. Старий визнав її, проте сорочки сам собі пере, не дозволяючи невістці ходити за собою.

— А у вас що це тут? — звертається до селян Килигеїв друг, бородатий матрос Артюшенко.— Боронами обіклались, вози витягли на позицію…

— Вони на нас жерлами дредноутів, а ми на них хоч оцим,— киває не підняте дишло старший застави — велетень фронтовик у обстрьопаній шинелі з обпаленими полами.

— Порішили, що хоч пропадем, а вовків у кошару не пустимо! — каже Явтух Судар, корчомакуватий, зарослий, як ведмідь.— Кадети налітали оце з Перекопу, хотіли людей набрати, та дулю взяли.

— В шию витурили ми їхню комісію з села,— втручаються в розмову інші.— Вже, думаєм, як іти на їхню мобілізацію, то краще самим себе мобілізувати.

— Тепер вся наша Чаплинка,— пояснює старий Килигей синові,— вважай, що мобілізована…

— Проти кого?

— Проти біляків, і проти француза, і проти грека…

— Тоді нам з вами по дорозі.

Дядьки розтягують борони вбік, звільняють дорогу перед кіньми.

— Карателів ждемо,— кивнувши у бік Перекопу, пояснює Дмитрові батько.— Гарби петель з манільських канатів нібито вже приготовано на нас там, щоб вішати всіх підряд.

— Ну, та й ми не дрімаємо,— зауважив Явтух Судар,— розіслали гінців по селах, б’ємо на сполох. Хотіли й до вас посилати…

— То, виходить, ми саме на аврал? — випроставсь у сідлі Артюшенко,

— Просто до волості їдьте,— звертаючись до сина, порадив старий Килигей.— Там зараз сходка збирається, поможете нашим.

— Бо ніяк собі диктатуру не встановимо,— додає, криво посміхнувшись, Судар.— Яку не приміряєм, все не підходить: і та муляє, і та тісна.

Загін потюпачив до центру села. Село величезне, на кілька тисяч дворів, з одного такого села можна полк сформувати. Просто через село — старовинний Чумацький тракт з Криму на Каховку. На майдані, де раніш збиралися ярмарки, зараз бойовий розвирований табір. Розкладено вогнища, пахне чабанською кашею, всюди людно, шумливо.

Помітивши прибуття хорлинських, з натовпу до них поспішає керівник повстання Баржак, давній товариш Кидигеїв. Шершнем колись дражнили його в селі. Низькорослий, міцний. Вилицювате, землистого кольору обличчя весь час якось задерте підборіддям угору. На голові заношена, ще, видно, окопна шапка-плетьонка.

— І ви до нашої каші? Ну, спасибі,— каже він, міцно стискаючи Килигеєві руку.— Глянь, мов на дріжджах, росте повстанське військо! Прибули маячани, каланчавдкі, тепер ось ви, ще он хтось їде…

Люди вже дивилися в степ. Із-за обрію витикалися якісь дивні силуети.

— Чи не по двоє в сідлі?

— Справді, таке, як по двоє,— повипростувались біля казанів кухарки.— Чи це вже вояків стільки на світі піднялось, що по двоє на коня лізуть?

— По двоє на одному коні, ну й ну,— реготав збоку Мефодій Кулик, споконвічний пастух, що все життя випасав по фальцфейнівських маєтках табуни робочих верблюдів.— Та то ж вони на двогорбих їдуть!

— Строганівці!

Незабаром підводами у верблюжих упряжках в’їхали на майдан строганівські повстанці. З передньої підводи зіскочив дебелий дядько в засмальцьованім короткім кожушку без коміра, густо загоріла шия виглядала з кожушка якось по-бичачому сердито, наче тільки випорснула з ярма або знову готується в ярмо. Підводчика цього всі тут знали: Оленчук Іван Іванович — сиваський солевоз, виноградар і, як і брат його, майстер розшукувати солодку воду в солончаковім присива-ськім степу… Круті жилясті в’язи йому після фронтової контузії скрутило трохи набік, і голова на них майже не рухається, однак, незважаючи на контузію, чоловік ще, видно, при силі, руки дублені, міцні, почувається, як обіймуть,— спроста не випручаєшся. Здоровкаючись з Куликом, своїм однополчанином, Оленчук жартома так здавив йому долоню, що той аж крекнув.

— Значить, є ще, дядьку, сила в руці? — сміялася молодь.

— Коли хто розсердить, тоді ніби ще є…— відповів Оленчук і, обернувшись до воза, взявся видобувати з дна його опецькуватий, наповнений чимось важким мішок. Видобувши, кинув його до казанів.

Парубки одразу стовпились над дядьковим мішком, стали пробувати силу: ану, хто підніме? Силкується один, другий… Не підійме! Регіт розлягається навкруги:

— Не поснідавши, за дядьків мішок не берись!

— Що ж це воно там? Понагиналися зацікавлено:

— Сіль!

— Ми думали, дядько патронів нам привіз, а він солі…

— Чим багатий…

— Без солі людина теж не проживе,— сказав Бар-жак, підходячи з Килигеєм до воза.— Якби оце нам до солі та ще й патронів пудиків кілька! Дуже було б до речі!

— Патрони ростуть у ціні,— похмуро вкинув огрядний вусатий чолов’яга, командир маячанський, Петро Кутя.— Чули он — Антанта з біляків по пуду пшениці за один патрон бере.

— Ну, нам вона й так винна,— глянув на Килигея Баржак,— багато заборгувала… За оті ковші, що тягали їй по трапах, га, Дмитре?

Килигей глянув туди, де за обрієм ховалося море:

— Н-да, заборгували… З душі витрясем.

Вони рушили до волості. Тільки підійшли до волосного ґанку, щоб починати сходку, як раптом десь із-за церкви почулася, наближаючись, пісня. Зупинились, очікуючи.

Враз натовп сколихнувсь, розступився, даючи дорогу новим прибульцям: верхи на зморених коненятах в’їжджала на майдан асканійська батрацька молодь. На грудях — червоні стрічки, за плечима — в кого берданка, в кого гвинтівка, а в кого й саморобний спис на мотузку.

Попереду на кошлатій шкапині їде, всміхаючись, юнак в злиденному картузику, в обстрьопаній австрійській шинелі. Худющий, по-весняному обшерхлий, на довгій хрящуватій шиї гостро випинається кадик.

— Яресько?! — здивовано вигукнув з натовпу чаплинський атагас Мануйло.— Замість гирлиги вже берданка?

Хлопець сяйнув усмішкою:

— Як бачите!

— Отак діло обернулось… Ще ж наче вчора в мене підпасичем був.

— А тепер боєць проти Антанти буде,— оглядаючи Яреська, докінчив Баржак.— Чи яку ви, хлопці, програму привезли?

— Та яку ж,— Яресько на мить задумався, потім, знов засвітившись усмішкою, випалив одним духом: — Програма наша ясна: за волю і свободу на всім земнім полушарії!

III

Як жити далі? Яку владу проголосити в Чаплинці? Сходка була про це.

— Не треба нам ніякої влади! — вилетівши з ґирлиґою на ґанок, закричав Мефодій Кулик на самім початку сходки. Мабуть, уперше оце доводилось йому стояти перед народом, і вигляд він мав чудернацький, був якийсь наче підстрелений у своєму перетягнутому прутом, поруділому від дощів сіряку. Гостра — віхтиком — борода йому теж поруділа за роки пастухування, вилиняла від сонця та від негоди, набувши якогось кураєво-полинового кольору.

— До живого обшмульгали шию всякі хомути,— він вдарив себе по шиї,— нових не хочу! Без хомута ще хочу пожити! Вільним на волі! Сам собі владою буду!

— Безвладну владу давай! — весело вигукнув із натовпу Антін-моряк, молодший брат Килигеїв.

“Безвладну владу”? Дмитро Килигей, що стояв на ганку серед чаплинських вожаків повстання, при цьому вигуку піймав на собі, ніби ненароком кинутий, насмішкуватий погляд Баржака. “Чуєш, чого твій братуха забажав? Анархістським душком у флоті пропах”.

А довкола Антона вже зривались інші голоси:

— Чаплинську республіку давай!

— Як Висунська! Як Баштанська!

— Свого, чаплинського, президента оберем!

Один із чаплинських вожаків — булькатий артилерист Житченко, з рубцем на всю щоку, штовхнув Килигея ліктем:

— Ну й орли… Перепелину республіку їм подавай. Над майданом, заглушаючи Антонових крикунів, уже розносилось жіноче лементування:

— Республіка в Чаплинці? Та чи на вас не тю?

— Оце щоб самі собі серед степу широкого?

— А які ж гроші ходитимуть?

Кулик, який все ще стояв на ґанку перед людьми, збадьорено вимахнув гирлигою:

— Я сам вам купу грошей напечатаю! Дайте тільки машинку!

Його підняли на сміх.

— Фальшивомонетчик! В кутузку його.

— Ну, як хочете,— образився Кулик, під загальний регіт сходячи з ґанку.— Моє таке: прокукурікав, а там хоч не розвидняйсь.

До ґанку, грубо працюючи плечима, вже пробивався інший промовець.— Серьога Білоусенко, або по-вуличному Хлопєшка. Здоровенний, мордатий, в смушевій шапці і в перехрещеній ремінням венгерці, він, видобувшись на ґанок, став до людей так, щоб усім було видно бомби, що теліпаються в нього при боці. Чекаючи, доки миряни вщухнуть, Хлопєшка недбало виставив ногу, відпустив губу, наче ось-ось хотів плюнути. Баржак з глибини ґанку стежив за ним звіркувато, неприязно. Що йому тут треба, оцьому Хлопєшці? Син чаплинського крамаря, зайдиголова й бешкетник. Хлопєшка майже не жив дома, зникав кудись по місяцю та по два, повертаючись у Чаплинку щоразу з іншою піснею на губах. Якої ж він заспіває сьогодні?

— Народе села Чаплинки! — загорланив Хлопєшка, гуляючи поглядом десь понад натовпом.— Роздумувати ніколи. Щохвилини може вдарити на сполох отой, що на дзвіниці стоїть, чатує Перекопський шлях! Кажуть, гарби готових зашморгів з морського каната везуть проти нас, щоб перевішати всіх! А як до того дійде, то — ви знаєте — мені першому в них петля, бо я перший був серед тих, хто свистів на офіцерську їхню комісію та гнав її з села! То чи ж для того ми повставали, щоб погубити молоду свою жисть? Я знаю, Баржак вас тут буде схиляти до Совєтів, намовлятиме триматись до приходу червоних, а де вони? Де його Червона Армія? Доки вона тут зачервоніє в нашім степу, ми з вами, братове, сім раз посиніємо!

— А ми, по-твоєму, хто? — вигукнув котрийсь із натовпу фронтовиків, що стіною стояли перед самим ґанком.— Ми і єсть Червона Армія!

Хлопєшка, ніби не почувши, загорланив ще дужче:

— З діда-прадіда була наша Чаплинка українською, і влада в ній мусить бути наша, українська!

Баржак, що досі стримувався, рвонувся з глибини ґанку, як у бій:

— Не тобі, Хлопєшко, Україною клопотатись! Хлопєшка мовби цього тільки й ждав.

— Ти що мені рота затуляєш, диктатура? — втягуючи голову в плечі, враз охижілий, обернувся він до Баржака.— Ще тобі, астраханському каторжнику, про Україну балакати.— Він натякав на Баржакове минуле, на те, що після подій 1905 року той кілька років відбував заслання десь на соляних промислах в Астраханській губернії.

— Про каторгу ти помовч,— почулися з натовпу обурені голоси.— Хіба не такі, як твій папаша, кували його в кайдани?

— За папашу я не одвітчик! — огризнувся Хлопєшка.— А перед революцією в мене свої власні заслуги…

Серед фронтовиків знявся рух невдоволення:

— Годі тягти волинку! Викладай, що ти хочеш!

— Схаменіться, доки не пізно. Схаменіться, коли не бажаєте, щоб Баржак у петлю вас завів,— знову затягнув своєї Хлопєшка.— Ще вихід є!

Громада притихла.

Хлопєшка урочисто надувся і, перечекавши якусь мить, нарешті вибовкнув те, ради чого, мабуть, і виліз перед люди:

— Викиньмо над Чаплинкою нашу рідну жовто-блакитну хоругву! Подаймо знак на Дніпро козакам української Директорії та їх отаманові Савелію Гаркуші!

Майдан при згадці про свого земляка загомонів, захвилювався:

— З якими сьогодні він гавка, твій Савка?

— Від кайзера, мабуть, уже до французів перемай-нув?

— Не прийняли. В Олешківських плавнях воші б’є з своїми козаками!

Хлопєшка налився кров’ю.

— Оце ж дожились: в плавні загнали Україну! Колись степами володіла, а тепер у шелюги дніпровські всю її затовкли. Отакі тільки ще, як Савелій Гаркуша…— і не доказав: на ґанок уже, ніби вітром, винесло знов Кулика.

Рішуче відштовхнувши плечем Хлопєшку, стукнув гирлигою, залементував у якомусь буйному відчаї:

— Люди добрі! Миряни! Товариші! До Гаркушиної тарахторії кличе Хлопєшка… Чорти батька зна що воно за тарахторія, тільки коли підходить вона Гаркуші, то нам з вами аж ніяк не підходить! Міняю свій хлаг! Не хочу безвладної влади! Диктатуру на Гаркушу давай!

Фронтовики, зі сміхом проводжаючи Кулика з ґанку, теж дружно загули, заколихались довкіл:

— Диктатуру! Диктатуру-у!

Баржак, вибравши момент, вихопивсь на край ґанку:

— Може, годі нам усяких тут петлюрівських недобитків слухати? — він метнув презирливим поглядом у бік Хлопєшки, що, виставивши бомби, стояв перед самим ґанком.— Може, послухаємо тих, кого привела до нас революційна солідарність і з ким нам пліч-о-пліч на ворога йти?!

Сходка, притихнувши, чомусь звернула погляди на Килигея, героя прапорщика, про якого в зв’язку з таємничою смертю Софії Фальцфейн ще й досі ходили по селах всякі легенди. Килигей не примусив себе ждати: звичним кавалерійським рухом придавивши на голові папаху, ступнув наперед.

— Про Петлюрину Директорію тут говорилося,— твердим голосом почав він.— Про ту саму, що в ногах одеської Антанти повзала та казарми в Києві драїла, готуючи їх для англо-французьких військ. Холопка, маріонетка, і така їй ціна. Ще тут про Україну говорилося. Ми теж за Україну, тільки не за таку — за іншу. Хочемо України не французької, не грецької, не англійської, не американської… Хочемо України української, червоної, своєї!

Схвальний гомін прокотився по майдану.

— Червону дайош! Червону! — дружно неслося звідти, де стояли асканійці на чолі з Яреськом.

Килигей, випроставшись, тільки намірився продовжувати, як раптом ніби просто над головою в нього гулко ударив дзвін. Все стихло на мить, заніміло. Тільки лита чаплинська мідь тривожно, похмуро гула над степом:

— Бо-оу… бо-оу… бо-оу.

Моторошно ставало на душі. Ніхто не знав, що віщує Чаплинці це загадкове, суворе, як поклик самої долі, бовкання, але всі чомусь обернулись у бік Перекопу.

— Ідуть! На конях з тачанками! — Від дзвіниці мчав задиханий підліток-дозорець з біноклем, що теліпався йому на грудях.— В Чумакову Балку спускаються!

Карателі? Так швидко їх не ждали. Не встигло ще й сформуватись стихійно виросле військо, ще все тут, мов ярмарок, ще й командира над ними нема. Баржак? Злий, як шершень, але скільки ж він там в окопах пробув — газів отруйних наковтавсь та й додому… Погляди всіх — в тому числі й Баржаків — самі собою зійшлись на Килигеєвій постаті: він! Прапорщик, груди мав у бойових хрестах, проти гетьмана, проти кайзера людей гуртував. Щоправда, лівша він, з лівої, кажуть, рубає, але рубає так, що інший і правою не вруба!

— Приймай команду, Дмитре,— неголосно сказав Баржак.

Килигей окинув суворим поглядом сходку, ніби зважував сили, ніби в думці шикував уже в єдину бойову лаву всіх оцих чабанів та необстріляних батрачуків, вчорашніх окопників, батарейців, пластунів та гусарів… Чи давно кидали фронти, заганяли штики в землю, а тепер ось їх знову жде боротьба. На фронтовиків найбільша надія. В сірих шинелях, з гвинтівками всіх систем обступили ґанок, похмуро смалять махорку, спідлоба поблискують на Килигея: “Давай, мовляв, берись!”

По-командирському випроставшись і ставши одразу мовби ще вищим, гучним голосом скомандував:

— Сходку закрито! Командири загонів — до мене!

Тиша… Тиша.

Спорожнів майдан. Спорожніли вулиці. Прищухла, ніби вимерла Чаплинка, тільки чабанські папахи та солдатські сірі шапки сторожко стирчать всюди з-поза глиняних загат, виглядають із-за хлівів та заготовлених для палива куп кураю.

Знав Килигей, що робить, коли запропонував командирам розбарикадувати Перекопський шлях, навмисне впустити ворога в село, щоб тут, а не в полі дати йому бій. Сюди тільки замани, а тут і стіни допоможуть! Замість тинів та парканів, у Чаплинці всюди, як і в інших південних селах, тягнуться від двора до двора товсті, литі з глини та кураю вали, так звані “загати”.

За однією з таких загат, серед Куликового злиденного подвір’я, стоять обскубані Оленчукові верблюди — жують курай. Неподалік, в суточках між копицею кураю і повіткою, причаїлись з ґирлиґами в руках Оленчук і Кулик. Вигідну зайняли собі позицію. Так у таврійських селах стають засідками на вовків та лисиць, яких за роки війни багато розвелося в задичавле-нім, забур’яненім степу: стають дядьки звечора з ґирлиґами на причілку і годинами ждуть, доки звір наблизиться, пробираючись до кошари чи до курятника.

Серйозні, задумливі обидва — Оленчук і Кулик. Час від часу то один, то другий визирає через загату на шлях — чи не показалися ще… Вулиця безлюдна. Нікого.

Отак знову стоять вони на посту. Разом під Карпатами були, в одній батареї служили. Думалось, коли, кинувши фронт, голосували ногами за мир, що ніколи вже більше не доведеться воювати, а отже, довелось: замість царської, видно, інша, дядьківська, війна починається! І хоч не в шинелях, а в своєму домашньому обидва — той у кожушку, а той у сіряку — і хоч, замість трьохлінійок, чабанські гирлиги в обох у руках, а це таки війна. їхня війна, дядьківська, народна. Там воювали, не знали й за що, а тут діло ясне — за себе, за тих он блідих та сопливих, що злякано з вікон виглядають. Хто на них іде? З дредноутами та наддредноутами прийшли, сила-силенна, кажуть, чорношкірих в Севастополі висадилась. І чорношкірі, і білошкірі, і французи, і греки — всі на них. По Гені-чеську б’ють, берегові села розстрілюють з морських гармат, з Хорлів Килигея з усім ревкомом вигнали. Хмарою з моря насуваються, лізуть у степ, як сарана.

— Чув, Іване,— напівголосно звернувся Кулик до Оленчука,— що греки в Херсоні при відступі наробили? Наталка, дівчина он сусідська, прибігла звідти вночі, в аблаката там служила: страхіття, каже. Облави на людей. Тисячі мирних горожан нагнали в портові амбари, зачинили як заложників, а потім з корабельних орудій по них. Такого беззаконня не було ще. Мабуть-таки вирішили всіх нас винищити, щоб і званія нашого не було.

— Все усмиряють,— з гіркотою відгукнувся Оленчук.— В себе там, кажуть, давно вже без царів живуть, а як ми піднялись, так зразу усмиряти.

— Вони нас нібито вже й поділили між собою: Кавказ то Англія собі нібито бере, а нас на сто літ вперед французові чи Америці оддано.

— Ой, чи не рано взялися вони нас паювати,— сказав Оленчук і замислився.

— А ми ще самі тут у себе колотимось, ніякої поміж нами згоди, а вони тим часом лізуть, лізуть. І чим їм наша Україна так до душі припала?

— Кажуть, безпорядки в нас тут, правити самі собою не зумієм,— розважливо, мовби думаючи вголос, сказав Оленчук.— А тільки ось що я думаю: яка б не була наша влада, хай молода, хай, може, й невміла, а тільки проти їхньої, заморської, вона завжди буде краща. Свободу людям не дарують, з десантами не привозять. Хто б не прийшов зі зброєю панувати в наш край, Франція, чи Англія, чи Америка, але ніяка прийшла влада ніколи не стане матір’ю нашим дітям, завжди вона буде мачухою для них.

— Мачухою, правда твоя,— погодився Мефодій,— але ж сила яка в них! У них там на дредноутах, кажуть, гармати такі, що й людина крізь жерло пролізе.

— Степом дредноут не піде — тут ми господарі. Крізь хати за городами видно їм степ. Якийсь час

обидва мовчки дивляться туди. В усі краї відкритий степ — на схід до самого Сиваша і тридцять верстов безлюдного степу до Перекопу. Рівний, як море, ні за що зачепитись.

— Ох, нелегко, нелегко буде відборонитись від них, Іване. Та ще бог при створенні світу поскупився для нашого краю. Не дав нам захисту ні з моря, ні з суші. Святими горами високими, як отими Карпатами, обгородив би її звідусіль, нашу Вкраїну!

Оленчук засопів, помовчав.

— Горами, горами б високими заслонитись від них, це правда,— сказав роздумливо.— А то на роздоллі, на вічному белебні живемо.— Він знову помовчав.— Та коли вже з горами не вийшло,— голос його раптом став твердішим,— коли вже бог для нас, Мефодію, гір кам’яних зажалів, то треба іншого якогось захисту шукати.

— Грудьми?

— Грудьми рідний край заслонити!

— Ой, яких це, Іване, грудей треба.

Обидва раптом насторожились. На протилежнім боці, де перед цим фронтовики, стоячи по двоє, по троє по причілках, спокійно розмовляли й курили, враз зчинився якийсь рух: зашамотались туди-сюди шапки, позвикали одна за одною, вже тільки ріжечки їх вид-ніються із засідок та дула гвинтівок стирчать на шлях. “Ідуть, ідуть”,— почулись приглушені голоси десь поблизу за повіткою.

Оленчук виглянув на шлях. В’їжджають! Заповнюють край села всю вулицю. Пустивши поводи, їдуть повільною ступою, розглядаючись на всі боки і, мабуть, дивуючись безлюддю та незвичній тиші, якою їх зустрічає ця бунтарська, що третій рік ніяк не вгамується, Чаплинка.

Топ-топ, топ-топ… усе ближче. Кокарди, кокарди, кокарди! Сама офіцерня. Добрі коні під ними сторожко стрижуть вухами, ступають вперед якось неохоче. Пристаркуватий, з обвислими щоками офіцер, що їде попереду, раптом, сердито набундючившись, дав шпори коню. Всі перейшли на рись. Із засідок сотні очей зірко стежать за ними, а вони ще не бачать нікого. Ось вони вже зовсім близько, чути, як тривожно схрапують коні, плавко пропливає на рівні вікон кулеметна тачанка.

І раптом… небо наче розкололось: лунко бовкду-ло десь угорі, ударив великий дзвін, і, ніби від його удару, передній офіцер, змахнувши руками, повалився з коня.

Бовкнуло вдруге — і повалився другий.

Кадети отетеріли. В першу мить, видно, ніхто з них не міг збагнути — чому падають передні? За гулом дзвону їм не чути було поодиноких гвинтівочних пострілів, що блискали з дзвіниці, і, здавалось, передні падають самі собою від самого отого бовкання, що розколювало небо над ними. Не встигли вони отямитись, як вся вулиця вже забабахкала пострілами: то причаєні по засідках стрільці, за поданим з дзвіниці сигналом, дружко відкрили вогонь по дарателях.

Падають убиті, схарапуджено здиблюються коні, хтось кричить: “Розвернути тачанку!” — але її вже ніяк не розвернути: все збилося в купу, вершники кидаються хто куди, як у пастці. Одні, відстрілюючись, подалися назад, інші вже гасають по дворах, перескакують кіньми наосліп через загати.

— Ату їх, ату! — накочується все ближче грубе, нещадне, дядьківське, і Оленчук, весь насторожившись, сердито гукає Куликові:

— Пильнуй!

І, пригнувшись за кураєм, націлює гирлигу так, наче жде, що ось-ось плигоне на нього через загату звір або роз’ярілий вершник на здибленім коні.

Дзвін на дзвіниці все гуде й гуде — переможно, владно,— і мідний гул його широкими хвилями котиться над селом, далеко розходиться над протряхаючим, провесінню напоєним степом.

По всьому селу — гвалт, пальба, лементують люди, гасають по городах здичавлені без верхівців коні, з гуркотом провалюючись на дядьківських погребах.

Двоє спішених біляків з ручним кулеметом, петляючи городами, тікають кудись навмання. Час від часу вони на мить зупиняються, один підставляє плече для упору, другий, приклавшись, б’є короткою чергою по переслідувачах, по чаплинських кураях та повітках. Дзижчать кулі, з дзенькотом ви’сипаються з вікон шибки. Відстрілявшись, біляки підхоплюють кулемет і тікають далі.

Яресько, не відстаючи, женеться за ними. Дядьки з вилами, що теж гнались, вже один по одному повідставали, а він ще женеться. Вирішив будь-що добути оту їхню штуку, що так здорово б’є.

Коли кулі дзижчать над ним, він з лету заривається носом у землю, а коли ті, відстрілявшись, кидаються тікати далі, він уже знову піднявсь і, не чуючи ніг, мчить за ними, раз у раз стріляє по них на бігу із берданки. Б’є, б’є — і все мимо! Десь із засідок, із-за хлівів інші теж палять по них, хтось кричить: “Доганяй, переймай!”

“Дожену,— блискає думка Яреськові.— Хоч до Перекопу гнатимусь, а кулемет буде мій!”

Ось один із них уже впав — його підбив не Яресько, чиясь невідома куля перейняла, а той, другий, підхопивши кулемет, скрутнув убік і тікає, тікає далі! Не стріляє вже, бо немає плеча! Іноді він, спотикаючись на бігу, озирається, і тоді видно його бліде, як смерть, обличчя. Яресько випалив ще раз навздогін, і той нарешті кинув кулемет і, позбувшись його ваги, припустив ще дужче, розігнався кудись просто в степ.

Підбігши до кулемета, Яресько радісно вхопив його, крутнув сюди-туди — небачений! новісінький! — і, не знайшовши поблизу нічого придатного для упору, розпластався — як був — на землі, націлюючись услід втікачеві. Клац! Клац! — не стріля! Що за чорт? Знову — клац, клац, клац… А той уже далеко. Вже якийсь верхівець, вискочивши із-за крайніх будівель, швидко наздоганяє його.

Яресько, полежавши, ще раз досадливо клацнув, вилаявся і спересердя плюнув. Десь за спиною в нього почувся сміх. Обернувся — біля колодязя цілий гурт розчервонілих, розпашілих після бою повстанців.

— Що, не стріля, браток? — підходячи до Яреська, весело каже молодший Килигей, моряк. Побитий віспою, рудобровий, з круглим лицем, що розмордатіло на морських революційних харчах, він ще й зараз хвер-цює в безкозирці з написом на лобі “Дерзкий”, за що його прибулі повстанці так уже й охрестили: Дерзкий.— Ану, дай лишень, я спробую! — звертається він до Яреська і, взявши в^руки кулемет, тільки прицмокнув: — О, та й не дивно, що не стріля. Він же без патронів! — І насмішкувато глянув на Яреська.— Як же це ти хотів вести вогонь, браток?

Яреськові від такого конфузу аж рум’янець виступив на обшерхлому, блідому від хвилювання обличчі.

Кулемет тим часом пішов по руках.

Житченко-артилерист, хмурячись, уважно розглядає трофей:

— “Люйс” називається. Англійський… Доводилось на фронті і з таким мати справу.— І, передаючи кулемет Яреськові, додає: — Бережи! Він ще нам знадобиться.

Перекинувши кулемет на плече, Яресько рушає з товаришами до майдану. Тільки тепер помітив, що бій, власне, кінчився. Гвалт спадає, пальба вщухла, по городах дівчата та хлопчаки з веселим галасом ганяються за офіцерськими кіньми: ловлять!

Незважаючи на конфуз із цим “люйсом”, легко й радісно було Яреськові на душі. Пережив бойове хрещення. Кулі дзижчали так близько, як ніколи ще над ним не дзижчали, але знав, чомусь був певен, що не вб’ють вони його, ні, ні, ні! Пригинався, падав під їхнім подзизкуванням, але страху не почував, тільки лоскотно було йому від самого цього повітря — повітря бою.

Перемога! Схвильовано калатається серце, і все тіло тремтить від радісної перенапруги, грає кожною жилкою від повноти молодих сил, що бурунять у ньому. Так гарно навкруги! Вітерець і сонце! І пахне весною!

Крокуючи за Дерзким, Данько раз у раз з затаєною гордістю коситься на свій трофей. Добув! А що без патронів, то не біда: ще й патронів добуде!

На майдані — радісний гомін, штовханина, як на ярмарку, всюди бурує розхристане, збуджене боєм повстанське військо.

Килигей, теж збуджений, повеселілий, оглядає з командирами захоплену кулеметну тачанку. Дядьки при-тягли її сюди самотужки: поранених коней довелося випрягти, зараз промивають їм рани.

Коней на майдані щодалі більшає. Дівчата та галаслива дітлашня уже ведуть звідусіль щойно виловлених по городах кадетських скакунів.

— Приймайте! — тягнучи підраненого коня за повід, задирливо гукає до Килигея якась чорнява.

За нею товпляться перед командиром й інші дівчата, тримаючи в поводах гнідих та вороних, що стоять біля них змилені, зморені, декотрі обранені, з перекрученими сідлами.

— Ні, так не вийде, дівчата,— посміхнувся Килигей.— Ви ловили, то ви й вручайте.

— А кому?

— Самі собі вибирайте — кому. Кожній із вас даю таке право!

Дівчата, видно, не зважуючись привселюдно скористатися своїм незвичайним правом, засоромлено позиркують з-під вій на натовп, де, виділяючись поміж дядьків, блищать усмішками хлопці, серед них і Яресь-ко, який тільки що підійшов із Дерзким до тачанки.

— Ну, чого ж ви ждете? — під’юджують дівчат командири.— Вибирайте!

Дівчата ще деякий час пересміхаються між собою: потім, тягнучи коня за повід, рушила вперед до хлопців одна, за нею друга, третя…

— Чого ж мене обминаєте? — гукає Дерзкий до дівчат.— Хоч рудий я та очі зелені, а кадета з мушки не спущу!

— Тобі, жонатому, хай твоя ловить!

Перед Яреськом, залившись гарячим рум’янцем, зупинилась… Наталка-цесарниця!

— Бери,— ткнула йому в руку повід.

А Яресько, радісно витріщившись, дивився не на повід, не на коня, а на неї.

— Наталка… Звідки ти? Ти ж, я чув, у Херсоні.

— Була, та вже нема,— вона сміливіше глянула на нього своїми синіми-синіми.— Від греків сюди втекла.

Данько дивився на неї й очам своїм не вірив. Невже це та сама Наталка, яку він знав ще дівчиськом, яку на руках виносив зомлілу, вчаділу від сірки з овечих фальцфейнівських сараїв? Скільки не бачились, а змінилася як! Викрасувалась, мов квітка!

Натовп тим часом знов заколихався, з реготом розступаючись, даючи комусь дорогу. Всі повернули голови в той бік: озброєні ґирлиґами Оленчук та Мефодій Кулик, пробиваючись крізь юрмище, пропихали поперед себе до тачанки полоненого кадета. Опинившись перед Килигеєм, Кулик густо заторохтів щось про капітана Дьяконова, прйо їхнє благородіє, про батарею, про наводку…

— Чекай, що ти мелеш? — зупинив його Килигей.— Яка наводка? Що за благородіє?

У розмову втрутився Оленчук.

— Та оце ж вони… їхнє благородіє,— промовив, вказуючи на похнюпленого, геть блідого — чи то з роду, чи з переляку — офіцера.— Ми їх з Куликом ще з фронту знаєм: нашим батарейним були.

— Тут я їх, звісно, не міг упізнати,— гарячковито заторохкотів знову Кулик,— бачу, якийсь біляк на подвір’я влітає — ах ти ж, думаю, стерво! Не встиг я прицілитись, як Оленчук уже із-за вугла його ґирлиґою та за портупею! — раз! та до себе! Так і витяг із сідла!

— Оце ловець! — загоготіли в натовпі.— Гирлигою! Як вівцю з отари!

Оленчук не сміявся. Розважливо пояснив:

— Коли вже на землі були, роздивився: наш батарейний. Капітан Дьяконов.

— Аж совісно стало,— скорчив кумедну гримасу Кулик.— Наше благородіє, а ми на ньому верхи сидимо!

— Хоч раз та покатався,— знов сколихнувся від реготу натовп.— Все життя він на тобі, а тепер ти на ньому!

— Хоч день та на благородії поїздив! Килигей наказав взяти офіцера під варту.

— Туди його,— кивнув він у напрямі до волосної кутузки.— Хай він там трохи вичахне, цей… грек домо-рощений.

Дьяконова повели, а Кулик все ще не міг вгамуватись — вітійствував з гирлигою перед натовпом.

— Підводяться їхнє благородіє та такі здивовані,— мене, видно, не впізнали,— одразу до Івана: “Оленчук… Невже ти?” — “Я”.— “Та тебе ж в Карпатах убито!” — “Ні, звиняйте, ваше благородіє,— каже Іван,— не вбито мене, як бачите… Тільки в’язи оце скрутило трохи, щоб видніше було довкруг, та тим і відбувсь…”

Оленчук стояв і слухав Куликову балаканину навіть не без цікавості, так наче йшлося в ній не про нього, а про когось іншого.

Востаннє перед цим Яресько бачив Наталку років зо два тому в Асканії, коли було скинуто царя і навколишні села прийшли громити головний маєток Фальцфейнів.

То були незабутні дні! Жилося і в будень, як у свято, відчуття якоїсь неймовірної легкості, крилатості, простору весь час не покидало Данька. Ходив захмелілий, впивався довгожданою волею, молодістю, добутим щастям. Вийдеш у степ — твій степ, глянеш у небо — небо із сонцем твоє! Після мітингів на всю душу горланив із хлопцями “Варшав’янку”, і здавалось, що чують його молодий голос і материні Кринички, і вся Україна, і весь світ!

Мітингували з ранку й до вечора. Панський каретний сарай було перетворено в клуб, настелено сцену, і щоразу після виступу приїжджих агітаторів — есде-ків, та есерів, та патлатих анархістів-індивідуалістів — молодь співала революційних пісень або грала п’єси. Розважав там шановну публіку вечорами й Данько Яресько, виступаючи то в ролі писаря Финтика з “Мос-каля-чарівника”, то ще частіше в комічних жіночих ролях, де він не без успіху — під загальний регіт присутніх — перекривляв недавню хазяйку маєтку Софію Фальцфейн.

Цупкі поміщицькі тенета, захопивши Данька хлопчиком на каховському людському ярмарку, так уже відтоді й не відпустили його назад у рідні Кринички. Сестра восени пішла додому на Полтавщину, а він, передавши нею поклони матері та злиденний свій заробіток, зав’язаний вузликом у ріжечку хустки,— зостався ще на одну весну в степах. Так і пішло відтоді: сезон за сезоном, марево за маревом.

Перші поразки на фронті позначились і на Даньковій долі: дзвінкоголосий асканійський хор хлопчиків було розпущено — пані Софія знайшла собі іншу, що більш личила новому часові, забаву: влаштувала в маєтку “для солдатів” лазарет і сама, начепивши на лоба білу косинку з червоним хрестом, стала першою в Асканії сестрою-жалібницею.

В Даньковім житті, замість регентового камертона, знову на передній план виступила чабанська гирлига. Як і іншим розжалуваним співакам, йому було дано широкий вибір: на всі чотири вітри!

Дружок його Валерик Задонцев, зв’язавши свої книжечки, подався ближче до училищ в Херсон, а Данькові знову лягла дорога в чабанство — по-кушпелив шукати щастя по віддалених степових таборах та кошарах. Незабаром, по давній дружбі, взяв його атагас Мануйло Кравченко до себе підпасичем.

Закутий ожеледдю степ, розкидані до самого моря кошари, і він, згорбившись, плентається з гирлигою за своїми овечатами серед неосяжних просторів. Бреде, як у безвість, як у царство невгамовних вічних вітрів, що пронизують до кісток.

Велике безлюддя присиваських рівнин. Беззахисна птиця, що, змерзаючись, падає на лету. Цілоденні блукання з отарою на холоді та тоскні вечори по кошарах під завивання лютих степових буранів — з цього складалося його життя.

Потім нагнали в степ австрійців. Гнали їх тими ж самими шляхами, що й заробітчан із каховських ярмарків, розміщали в тих самих батрацьких казармах, кошах та сараях. Різними мовами перекликались тепер косарі на сінокосах, до своїх рідних пісень тепер ще й інші, незнайомі, тужливі, долучались літніми вечорами по таборах та токовищах. Австріяки, чехи, мадяри, карпатські гуцули — кого там тільки не було! — всі вони змішались з полтавськими та орловськими у цьому сте-. повому Вавілоні.

Докотилось поповнення і до Мануйлового “шматка”: одного з полонених дали їм до отари в підмогу. Мовчазний, худий, аж чорний, років на п’ять старший за Данька, був він родом десь із-за Карпат, із Мадярщини, і звати його було Янош. Коли вже обвикнувся і трохи наломився мови, скупо розповідав літніми вечорами біля вогнища про свої далекі краї. Пастухував у поміщика: така ж там у них спека, таке ж безводдя, такі ж розкішні марева коливаються влітку… “Тільки й різниці, що по-вашому — пастух, а по-нашому пастир. По-вашому — степ, а по-нашому — пуста”.

А колодязі там, виявляється, з журавлями високими і хати по селах побілені білим, у садках вишневих, зовсім як на Даньковій Полтавщині. Гарно було про таке розмовляти.

Мрії зріднили їх, а спільні мандри з отарою в безлюднім присиваськім степу ще більше зблизили, здружили. Навіть одягом помінялися: Данько віддав Яношеві свою ватяну свитку, а Янош Данькові — шинель, щоб не нагадувала йому про цісаря та про окопи.

Одного разу в степу до їхнього вогнища підійшов якийсь невідомий, по-міському одягнутий. В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки. Спершу дали йому повечеряти, а потім він до пізньої ночі гомонів з чабанами про їхнє життя, про їхню долю.

— Дивлюсь я на вас, хлопці,— казав він,— і думаю, що одна вам доля на двох дісталася. Одного капітал змалку в степовий полон захопив, другого — царська війна сюди під конвоєм пригнала.— І, підкладаючи сухих кізяків у багаття, задумливо додав: — А тільки визволятись із неволі, мабуть, доведеться вам разом, хлопці.

Справдилось його слово. Разом з Яношем, просто зі степу, прийшов Яресько в революцію.

Що тоді робилось в степу! Ніби весняним вітром з-під сонця війнуло, освіжило душу кожному. З піснями, з прапорами ішли селяни навколишніх сіл на Асканію, до них на ходу приєднувались чабани, австрійські полонені, батраки та батрачки з табірних казарм.

— Царя скинуто!

— Війна палацам!

— Воля всім, всім, всім!

Дихалось легко, небо сміялося людям, полум’ям майорів червоний стяг на башті асканійської водокачки, і ніби видніше стало від нього по всій Таврії.

В радісному захмелінні прийшов люд в Асканію, і затріщали вольєри, впали загорожі, розчинились клітки — щоб не тільки людям свято — звірів і птиць було випущено на волю. Як із Ноєвого ковчега, висипало все, що досі трималося по клітках, піднялося в небо рідкісне птаство, помчали в степ прудконогі олені та смугасті зебри, дикі монгольські коні та сайгаки, могутні бізони американських прерій та біловезькі зубри. Все живе радувалось в той день, мчало степами куди очі стоять, радісним ошалілим ревом трублячи про своє визволення, оповіщаючи всіх, що довгождана воля настала!

Лише одну клітку не відчинив повсталий люд — ту найбільшу, що стояла в маєтку перед самими вікнами панських покоїв на спеціально насипаній для цього степовій могилі із скіфською кам’яною бабою,— на таких могилах люблять в степу спочивати орли. Один із них і зараз жив тут.

Здоровенний, із сажневим розмахом крил, степовий хижацюга другий рік уже нудився в цій клітці на подив гостям, на втіху хазяям. Цілими днями куняв він на вершині могили, не цікавлячись нічим, не звертаючи уваги на свою тисячолітню кам’яну подругу. Тільки тоді й оживав, коли наступав час годівлі. Панський улюбленець, він щодня одержував з ласки пані Софії щедрий раціон — живу, взяту з отари вівцю. Згребе її, за мить порве, розшматує залізними пазурами і, наковтавшись гарячого м’яса, сидить, забризканий кров’ю, на вершині могили і знов куняє, спочива.

Всім єством ненавидів Данько цього пазурятника. Щоразу, коли траплялось проходити побіля нього, пригадувалось хлопцеві, як ще по дорозі в Каховку під час одного перепочинку зморено приліг він край шляху і одразу задрімав, а прокинувшись, побачив просто над собою в небі отакого хижака, що, розпластавши крила, мовби цілився йому своїм дзьобом у груди. Наче моторошний сон, врізалась йому в серце назавше ота перша його дитяча зустріч із степовим крилатим розбійником. Часом здавалось Данькові, що це якраз він, отой самий крилач, що хижо висів колись у степу над його бурлацьким дитинством, шматує тепер свої жертви у всіх на очах. Не раз, проходячи мимо, Данько погрожував йому кулаком, та все не міг здійснити своєї погрози.

Коли ж настав день, що можна було нарешті поквитатись,— хлопець не пропустив нагоди. Під схвальний гомін розвированого натовпу вступив з гирлигою до хижака в його смердючу, стерв’ятницьку, кров’ю забризкану кліть.

— Ану, царю пернатих, може, и тобі з трону пора?

Юрба заніміла в напрузі. Противник, дарма що обважнів на панських харчах, був ще небезпечний — такий одним ударом крила збиває людину з ніг, одним ударом свого сталевого дзьоба проломлює череп.

То був найперший ворог, що впав від Яреськової руки. Немов ярмаркового борця, вітав збуджений натовп молодого чабана, коли він, веселий, вихруватий, переможцем вийшов з гирлигою із орлиних хоромів. Світлана Мурашко, сміючись, приколола йому до грудей червону стрічку, а Наталка-цесарниця… Наталка в захваті лише подивилася своїми небесно-синіми на нього, але так подивилася, що він досі не може забути той погляд.

Наталка після того, як зостались її вольєри без цесарок, подалася в Херсон шукати собі іншого місця. Яресько залишився в Асканії.

Невдовзі по цьому заблищали в степу рогаті кайзерівські каски — прийшли німці з гайдамаками. Того ж дня перехапали робіткомівців на чолі з механіком При-валовим і, відправивши їх під посиленим конвоєм у Ге-нічеськ, вчинили там над ними звірячу розправу: вивезли на старій баржі в море й живими пустили на дно.

З поваленням гетьманату було створено в Асканії новий робітком і кілька озброєних бойових дружин для охорони степу та віддалених таборів від куркульських розграбувань. Яресько сів на коня. За співучість та за веселу вдачу,— більше за це, ніж за якісь там подвиги,— в одній із дружин його було обрано навіть старшим.

Так на чолі батрацької бойової дружини і літав по асканійському степу, вгамовуючи розгул куркульської ненажерливості, що не щадила нічого: навіть дерев’яні зруби витягували з колодязів, розвозили по хуторах, а колодязі хай гинуть, обвалюються. Пам’ятає, якось примчали на Кураєве, а там уже все йде шкереберть, старий Гаркуша воює з агайманськими старообрядцями, за бороди з ними тягається із-за якогось маховика. Довелося розбороняти їх арапником. Так і жив Яресько, місяцями не злазячи з коня, охороняючи з хлопцями степ, аж поки чаплинський дзвін не вдарив оце на сполох.

Нарешті ось — після першого справжнього бою — стоїть з Наталкою на людному чаплинському майдані й невідривно дивиться на неї, розбентежену подіями, розхвильовану зустріччю, і, як музику, слухає її грудний туркотливий, мов у горлиці, голос.

— Чула моя душа, Даньку, що ти… що я… От, єй же єй, чула!..

Сонце сховалось, але ще все небо на заході горить, кидає на Чаплинку червоні відсвіти. Невтомно грає гармошка, веселиться молодь.

Яресько з Наталкою стоять осторонь, не помічаючи нікого. Для неї на всьому майдані — тільки він, для нього — одна вона з усіх дівчат. Туркоче й туркоче, мовби вирішила все йому зараз розповісти, вилити душу до дна. Отож, як вийшла з цесарниць, майнула в Херсон, служила нянькою в адвоката і тільки оце, як скоїлось там, що греки людей попалили, вирвалась, в чім була, і примчала в Чаплинку до тітки.

— До того ж, кажуть, землю тут ділитимуть, хочу не прозівати своєї долі,— засміялась вона.

Дивився на неї Яресько і любувавсь. Як змінилася! Вже й коси під хусткою виклала якось по-міському, і кохта — вся на кнопках — щільно облягає її шию. За час, що не бачились, стала якась наче тендітніша вся, прудкіша в рухах, сміливіша з лиця. Розшарілась, щоки горять, а очі весь час сміються ясно, іскристо, і все небо в них переливається.

— На кого ж ти своїх аблакатів покинула?

— А, хай їм грець! — вона весело махнула рукою.— Такі нудні та злющі! Вони там “суд над Леніним” були влаштували. Зібрались якось увечері до нашого всі їхні прокурори, поначіпляли окуляри на носи, папери в кожного в руках — судять… Комедія, та й годі!

Де не взявся, підійшов до них збоку Хлопєшка, недбало поклав дівчині лапу на плече.

— Це що за новості сезону? — невдоволено крутнувши плечем, вона струснула його руку геть.

— Ходім на польку,— пробасив Хлопєшка, багровіючи і ніби не помічаючи Яреська.

— А може, я… не бажаю?

— То йдеш чи ні?

— Не йду.

І вона глянула на Данька так, мовби між ними була вже про це якась своя домовленість.

Аж тепер Хлопєшка помітив тут третього, глипнув на Яреська:

— Ти що? Зайняв уже тут позицію?

— Зайняв.

— Ого, який жвавий.

— Та який уже є.

Хлопєшка, насупившись, пристояв мовчки, потім недбало, самим язиком перекинувши мундштук з одного кутка рота в другий, почвалав до гурту, де танцювали.

— Отакі й там, у Херсоні,— знов заговорила дівчина, обурюючись і мовби жаліючись Данькові.— По вулицях, було, не пройдеш, французи так і липнуть. Греки з ножами за дівчатами ганяються…

Слухаючи її, Данько переносився разом з нею думками в Херсон, разом з нею переживав трагедію цього поглумленого інтервентами міста.

А Наталчин голос то сльозою бринить, то скаргою, то гнівом. Як вступали, в оркестри грали, зразковий порядок обіцяли навести, а потім такий навели, що досі все місто голосить. Висадились надвечір. Кажуть, петлюрівські лоцмани провели їх’ з моря по плутаному фарватеру дніпровського гирла. З порту ішли до міста з такими тулумбасами, що ну! Попереду англійський оркестр з трубами через плече, французькі офіцери ви-цибузали, на всі боки люб’язно всміхаючись до населення, а позаду всіх озброєні ножами греки похмуро тягли артилерію на віслюках, і херсонська дітвора з галасом бігла за ними, викрикувала:

— Ісусова кавалерія!

— Ішаки Антанти!

Всюди, де пройшли з музикою заморські гості, на стінах будинків з’явились свіжі різнокольорові прокламації, в яких обіцялося херсонцям, що кожна сім’я відтепер може бути спокійною, бо союзні війська прибули сюди не для війни, а для миру, для підтримання законного порядку, і тільки. А лише стемніло, по всьому місту, особливо по робітничих його слобідках, уже загрюкали прикладами в двері, пішли облавами на людей. На ранок тюрми були переповнені, а на ліхтарних стовпах на Говардовській гойдалися молоді рибалки, захоплені вночі з рибою на Дніпрі. На Монастирській слобідці без суду, без слідства, за саму лише підозру в зв’язках з більшовицьким підпіллям було розстріляно групу матросів та робітників.

Життя стало нестерпним, з настанням темноти на вулицю не вийдеш, місто як вимерло, тільки ковані підбори по бруку клацають. Дорожнеча зайшла страшна, насувався голод, в трущобах порту та в підвалах Забал-ки уже пухли діти, а “рятівники” тим часом під мітлу вимітали всі запаси хліба, що були в порту. Один лише англійський пароплав взяв нібито за раз п’ятнадцять тисяч пудів борошна.

А найстрашніше почалося, коли інтервенти побачили, що вже не всидіти їм тут: на кораблях у французів заворушення, з боку Миколаєва наближаються червоні, в самому місті — неспокій. Отоді вони вже стали хапати всіх, кого попадуть на вулиці чи в квартирі, наловлять і, як заложників, юрмами до порту. Тисячі назганяли — і старих, і жінок, і дітей — набили людьми повні амбари, ті самі амбари, з яких перед цим повимітали хліб. А в останню ніч, коли вже зовсім їм невидержка стала і вони змушені були перейти з берега на кораблі, вдарили звідти прямо по переповнених людьми амбарах снарядами з корабельних гармат…

Досі ще на тому місці, де були амбари, тліють купи попелу та обгорілого заліза, досі ще голосять на пожарищі побожеволілі від горя жінки, розшукуючи то сина, то мужа, то брата.

VII

Оленчук цілу ніч стояв на варті біля кутузки і цілу ніч, як розповідали потім інші вартові, стишено вів крізь щілину якісь переговори із своїм бла-городієм. Про що вони там перешіптувались? Про що нишком сповідався молодий золотопогонник своєму колишньому підлеглому?

Вранці Оленчук з’явився в штабі і без довгих пояснень заявив Килигеєві, що згоден взяти капітана Дьяконова на поруки.

— Жалко стало? — примружившись, з підозрою кинув Баржак.

— Ти мене цим не лякай,— спокійно заперечив Оленчук.— Чому й не пожаліти людину, коли того варта. Всі ви ось тут фронтовики, і я перед вами посвідчити можу: були їхнє благородіє командиром совісним, нас, солдатів, задарма не кривдили. Кулик теж може підтвердити це.

— Так-так,— злегка побарабанив Килигей пальцями по столу.— Сам, значить, піймав, сам і випущу?

— Неабиякий, видно, виявився з кадета краснослов,— насмішкувато зауважив Баржак.— За одну ніч дядька в дим розагітував.

— То ще невідомо, хто кого,— буркнув Оленчук невдоволено.

— А про що все-таки ти з ним уночі гомонів? — ніби між іншим поцікавився Килигей.

— Та про все було потроху. Про війну, про життя. Про сім’ю мене розпитував.

— Ой, гляди, Іване, щоб він знову з тебе денщика не зробив! — жартома застеріг Житч єн ко — ар тиле —рист.

— Швидше, мабуть, я з нього чоловіка зроблю.

— Ти нам із нього доброго молотобійця зроби! — порадив Килигей.— Сьогодні почнемо коней кувати, молотобійців якраз нам буде треба.

— О, це заняття якраз для благородія! — покручуючи вус, сказав Кутя маячанський.— Хай потрудиться на революцію, помахає молотом хоч день.

— Ну то як? — глянув Килигей на членів штабу.— З такою умовою… віддамо Оленчуку його благородіє?

— Хай бере,— пробасив Кутя.— Та тільки пасе хай добре, щоб до своїх не переметнувсь.

— Чуєш? — Килигей суворо глянув на Оленчука.

— Чую.

Так вирішилась доля його благородія, так — просто із кутузки — перейшов він у закурену сажею чаплин-ську кузню, став з молотом біля ковадла в парі з колишнім своїм батарейцем. У розстебнутім френчі англійського сукна, без погонів і без пояса, гріє чуба, щиродушно гехкаючи молотом по розпеченому залізу та напружено стежачи за тим, щоб не влучити свого великодушного Оленчука по пальцях.

Коли настала пора підкріпитись, Оленчук нагодував офіцера із власного вузлика, поділившись із ним домашніми затверділими маторжаниками, що їх стара поклала йому в дорогу. Після того офіцер закурив надворі з дядьками, вгощаючись самосадом із їхніх доброзичливо простягнутих кисетів.

Покуривши, знов стали до ковадла, знов загехкали молотами навперемінки: раз Оленчук по залізу, раз благородіє, раз Оленчук, раз благородіє…

Кулик, нагодившись на цю картину, шумливо возра-дувався з порога:

— Кує! Єй же єй, кує! Коли мені сказали, я аж не повіриз. А воно правда. Таки зробив Іван із нашого благородія молотобійця!

Кожен, хто приходив сюди пізніше, не міг без посмішки дивитись на цю незвичну картину: біля розжевреного горна з молотами в руках улад б’ють по ковадлу, мовби розмовляють між собою мовою заліза, Оленчук та його благородіє. А доки вони гріють чуби за роботою, Кулик, всівшись на порозі, голосно ділиться з селянами своїми думками про капітана Дьяконова, нітрохи не бентежачись його особистою тут присутністю.

— Такого відчайдушного картяра, як їхнє благородіє, не найти було на всьому румфронті,— з гордістю каже він.— Як тільки ніч, так уже й сходяться до них офіцери з сусідніх батарей, зачиняються в бліндажі і ріжуться до ранку! А нас, вістових, все, було, за новими картами в місто ганяють. Марнотратники, скажу я вам, були, куди твоє діло: що ніч, то й нову колоду розпечатують. Та дарма, що картярством ночі коротали, проте командиром були справним, наводку краще за них ніхто робити не вмів! Як наведуть — так і там! І з нашим братом теж дозволяли собі триматись нелюдськи. В інших — рукоприкладство та мордобій, а в нас на батареї цього ні-ні!

Дядьки, слухаючи розбалакування Кулика, поглядають на Дьяконова все з більшою повагою. Самі окопники, що роками витримували на собі нелегку владу командирів, вони добре розуміють Куликову похвальбу.

— А то ще якось їхнє благородіє,— веде далі Кулик,— нашому батарейному ковалеві два срібні карбованці дали: на, кажуть, Севастьянов, та викуй мені з них шпори на вечір.

Явтух Судар при згадці про срібні карбованці хитрувато мружиться у бік Дьяконова:

— Багаті, видать, були ваше благородіє, що так срібними карбованцями розкидались?

Офіцер, опершись на молота, змахнув обшлагом з лоба рясний піт.

— Був і тоді не бідним,— каже повагом,— але зараз…— він глянув на Оленчука,— зараз багатший.

В один із наступних днів, коли роботи в кузні поменшало, Оленчук знову з’явився до Килигея з несподіваним проханням: відпустити додому, бо там…

— Що там?

— Весна!

— А в інших не весна?

— Ну, в інших, може, є кому. А я ж тобі, Дмитре, й сина привіз.

— За сина спасибі.

— Треба буде, то й я. Але зараз… Ти ж кавалерію формуєш, а я, бачиш…— він якось по-волячому вигнув свою контужену шию, наче хотів когось шеменути.

— Ну добре,— згодився Килигей.— Іди, сій!

— Тільки я ж і офіцера свого заберу.

— А він тобі нащо?

— Найду і йому роботу, щоб не нудьгував. Чи на винограднику помагатиме, чи…

— Ой, гляди, Іване! — суворо перебив Килигей.— Не той час, щоб їхню білу кість жаліти!

Подумавши, махнув рукою:

— Забирай, чорт з ним. Треба буде — покличу. Вечеряв у той день капітан Дьяконов уже в Оленчуковій хаті над Сивашем. Разом з дітьми їв картоплю в мундирах та крутий ячниковий хліб.

VIII

Рано починається таврійська весна!

Починають її жайворонки. Ніхто не знає, де вони зимують зиму, де ховаються від лютих буранів, але є догадки, що степу вони не покидають, бо як тільки пригріє перше сонце — хай це буде навіть серед зими! — так вони вже й задзвеніли скрізь поза селом, співаючи свою пісню і землі, і небу, і сонцеві, й людям.

Перші найніжніші співці весни, сьогодні вони вже пе-редзвонюються над Чаплинкою. Слухають їх вартові по чаплинських заставах, слухають дядьки, що димлять цигарками біля кузні та поглядають у степ: от-от земля покличе сівачів у поле.

Молодий верхівець їде Чаплинкою. Здалеку впізнають його чаплинські дівчата: Яресько. Отой, що співає гарно; їде неквапом, погойдуючись, недбало перекинувши обидві ноги набік. Знічев’я метляє зв’язкою запасних, щойно відкованих підків, зачудовано розглядається навкруги, мовби вперше тут опинився, мовби не глиняною, в облуплених саклях Чаплинкою їде, а якимсь невиданим царством…

День як вимитий: із сонцем, та вітерцем, та з першими жайворонками. Земля розмерзається; і талий винний дух полів, розбавлений солонуватою вільгістю недалекого моря, уже виразно чується в повітрі. Не впізнати сьогодні Чаплинку: саманові оббиті буранами халупи, відігріваючись, вбралися вже зовсім як на весну, стоять в кришталевих сережках танучих бурульок, з яких на землю повільно капає й капає сонце.

Як цю кришталеву, всю в краплистих самоцвітах Чаплинку, так не впізнати сьогодні й Наталку: красується біля тітчиної кураєвої загати у квітчастій хустці — голова напіввідкрита,— лускає насіння, здалеку всміхається, загледівши Данька.

— Тпру! Стій!.. Кого це ти тут виглядаєш, дівчино? Зашарівшись, лукаво повела бровою:

— Весну!

— Ну і як?

— Іде.

Данько задер голову, прислухаючись:

— Еге ж… Голосистий якийсь піднявся… І стали обоє наслухати небо.

Ось вони вже його помітили у світлій ясній високості. Свіжа яскрава блакить і він, один поки що на все величезне небо. Тріпотливо, ледве помітною цяткою повільно рухається в небі кудись через Чаплинку. Мовби вгадавши, як радісно зараз слухають його внизу двоє отих біля загати, залився ще, заповзятіше, ще дзвінкіше.

Тюї!.. Тюї!.. Тюї!..

Далеким передзвоном ковальських молотків відповідає йому окришталена сонцем Чаплинка.

З жайворонка дівчина перевела погляд знов на Данька:

— Звідки це ти?

— В кузні був,— Данько помахав, подзенькав у повітрі зв’язкою запасних підків.

— Все ще куєте?

— Той кує, а той перековує. Той на зимню ковку просить, той на літню. А мені, кажу, на весняну зробіть! — він засміявся.

Небо над ними вже знову дзвеніло співом.

— З усіх пташок я чомусь найбільше люблю жайворонка. А ти, Даньку?

Хлопець задивився в небо: чи любить він отого жайворонка, оту першу весняну, найрадіснішу птицю? Та якби міг — на все життя взяв би собі її в груди!

Крізь ніжний спів жайворонка до їхнього слуху зненацька долинув якийсь далекий заобрійний гул.

Обоє здивовано переглянулись.

— Наші, видно, наступають,— догадався Яресько.— Червона Армія з півночі йде… Розпинавсь Хлопєшка, що не втриматись нам до її приходу,— бреше, втримаємось!

— А Хлопєшка — ти чув? — зник, кажуть, уночі. В Олешківські плавні, мабуть, до Гаркуші подався.

— Туди йому й дорога. Тільки недовго їм там козакувати. Ось як рушить крига, розіллється Дніпро, тоді, мов пацюків, їх із плавнів повиганяє!

Брагою пахнуть поля. Дзвенить небо. Скаче вулицею Яреськів знайомий — чабанчук з маячанських.

— Гайда до волості! — гукає Яреськові.— Збір грають! Нарочний із Херсона прибув!

Яресько, повернувши коня, ще якусь мить затримався поглядом на дівчині.

Стала враз серйозна, а очі ще сміються, і губи мимовіль стріпуються, так наче самі хочуть поцілуватись.

ЇХ

Коли Яресько примчав на майдан, повстанське військо вже зібралось.

З волосного ґанку, де стояли всі члени штабу, саме промовляв якийсь незнайомець — робітник з вигляду, в кепці, в поруділій вилинялій шкірянці. Обличчя мученика, сам непоказний, тільки очі бурхають до натовпу голодним вогнем та голос вилунює лунко.

— Не одні ви, вся Україна зараз підіймається на крилах повстанства,— народною війною йде на інтервентів! — далеко лунає над майданом голос промовця.— 3 Херсона ми їх вигнали — тепер вони в Хорли перебрались! А чого? Чим привабив їх до себе цей забутий степовий порт? Знаємо чим! База! Будь-що хочуть зачепитися за наш берег! Оговтаються, розквашеного носа втруть та й знову візьмуться за своє! Звідти, з Хорлів, мають намір розгорнути другу окупацію Причорномор’я, ще раз хочуть спробувати заглибитись на північ, у степи!

— В’їлися ж! — загув збурено натовп.— Ти їх у двері, а вони у вікно.

— Осині гнізда! Пора вже геть повикурювати їх із наших берегів!

— Повикурюєш, коли чотирнадцять держав за ними!

— У відкритім степу з них гній би був! А то з-під крила своїх дредноутів не вилазять!

— Є дані,— знову продовжував херсонський посланець,— що греки зараз беруть хліб у Хорлах, під мітлу хочуть все повимітати, як зробили це і в нас, у Херсонськім порту. Товариші повстанці! Херсонська Рада робітничих депутатів звертається до вас із братнім революційним закликом: не дайте інтервентам вивезти хліб із Хорлів! Це ваш хліб! Краще бідноті роздати, ніж дозволити вивезти інтервентам!

— Флоту б нам! — вигукнув із натовпу Дерзкий.— Ми б тоді з ними помірялись!

— Де ж той флот у нашій Чаплинці? — заволав до приїжджого Кулик.— Зроду-віку сухопутна вона!

— Флоту і в нас нема,— пояснив херсонський посланець.— Всі, які були, судна, ті ж таки грабіжники заграбували, погнали за море з народним добром. Що ж до нашої червоної артилерії, то вона теж прикута до суші. Проводжала їх, скільки могла, з Дніпровського лиману вигнала, ну а далі…

— А далі,— голосно підхопив Килдгей, звертаючись до загаченого повстанцями майдану,— це вже наш з вами клопіт. Херсонці їх у хвіст, а ми їх у гриву! Вони виперли їх з порту та з лиману, а наше діло — викурити їх із Хорлів!

— Кіннотою на дредноути? — запитав хтось із гущі натовпу весело.

— Революція не питає, ким та на кого! — жовчний, злий вихопився наперед з-поміж штабістів Баржак.— Чи ждатимеш, поки під вікнами віслюки Антанти заревуть?

— Гнати їх у три шиї! — завирувала молодь.

— Добрим конем грека і в морі переймеш!

— Дайош Хорли!

— Дайо-о-о-ош!

І ось уже мчать вони степом на світанку атакувати море, голими шаблями рубати броньовані військові кораблі.

Було безумством іти в такий рейд, було шаленством з такими силами вихопитись на Хорли — загоном легкої кінноти при двох кулеметних тачанках атакувати військові кораблі інтервентів. Кіннотою на кораблі! Не вкладалося це ні в які устави, суперечило всім тактикам і стратегіям, і якщо вчорашній прапорщик Килигей вдався до такого кричущого порушення воєнної науки, то це тільки тому, що твердо вірив у щасливу революційну зорю свою і своїх хлопців.

Звечора, перед тим як виступати в похід, Килигей вишикував на майдані все повстанське військо.

— Перед нами трудний рейд,— звернувся він до бійців.— На Антанту йдемо, може, йдемо на загин, тому треба, щоб дисципліна в наших лавах була залізна. Я нікого не силую, ми всі добровольці, але коли хто вже став під наш прапор, то бережи честь, виконуй свій революційний обов’язок до кінця. Поки ще не вийшли — попереджую всіх, що в мене, коли хто відступить у бою хоч на крок, тому вже смерть. Мародерів я ліквідую на місці. Коли хто до такої дисципліни не готовий чи, може, хто почуває на душі страх перед дредноутами, такий хай краще зараз скаже, щоб потім і паніки не розводив.— Він помовчав, прислухаючись до рядів.— Ну, коли хто є — кажи. Відпущу. Однаково коней на всіх не вистачить.

Запанувала на деякий час мовчанка.

— А нічого за це не буде? — почулося раптом із рядів.

— Нічого!

Хитнулась шеренга, і — по всій формі — три кроки вперед виступив підперезаний путом, з гирлигою замість гвинтівки… Мефодій Кулик!

— Люди добрі! Питав тут Дмитро, хто має страх на душі. Я маю страх на душі. Ну, куди я з оцією ґирлиґою та проти їхніх дредноутів? На них же там гармати такі, що й чоловік у стволяку пролізе! Як гахне, як шарахне…

— Годі тобі,— обірвав його Килигей.— Зоставайся, висиджуй тут на весну курчат. Більше охочих нема?

— Нема-а! Нема-а! — весело загукали з рядів. Килигей скомандував зробити перекличку.

— Перший! Другий! Третій! — голосно, рвучко стали вигукувати з правого флангу фронтовики.

Килигей стояв перед строєм і з затаєною радістю слухав переклик: десятий… двадцятий… сотий… двохсотий! Це вже була сила! Хай стирчать ще подекуди над строєм саморобні списи, хай навіть по одній не вистачає на кожного бомб, оцих важких, окутих білою херсонською жерстю гранат, що їх повстанці називають “гусаками”, хай! Зате є руки, що самі рвуться до бою, є серця, що палають революційним вогнем, жагучим бажанням очистити рідну землю від інтервентів!

Світає, світає над степом…

Грізно тупоче по тракту кіннота, гойдаються в світанковій імлі сірі солдатські шапки та кудлаті чабанські кучми — по три в ряд.

З дитинства знайомий цей шлях Килигеєві. Колись ішов ним у неволю, батрацькими ногами збивав тут куряву, а зараз повертається месником, визволителем, командиром повстанського загону.

Поруч їде Баржак, їдуть хорлянські ревкомівці в перших рядах, здебільшого все колишні вантажники, все ті, з ким минала його молодість на фальцфейнів-ських портових естакадах. Естакади, важезні ковші, піт заливає очі… Навіть удосвіта, коли вже, знесилені після цілонічної роботи, вони падали з ніг під тягарем ковшів, у Морському саду пані Софії ще, бувало, гримить оркестр, парусні яхти катають гостей по морю, буйно вихриться п’яна оргія. Пили там французькі шампани, а заїдали живими хорлянськими устрицями, що їх пані Софія спеціально розводила неподалік від порту на власному, так званому устричному заводі.

Пригадав, як збирались вони, робітники порту, на таємні сходки, як врятували потім одного зовсім юного матроса — втікача з військового корабля. За вантажницьким звичаєм пустили портовики шапку по кругу і на зібрані гроші підкупили капітана англійського судна, що саме брало в порту хліб; так відправили вони тоді свого юного друга Льоню Бойка за кордон. Інакше б каторга йому або петля. Згодом чув уже, що той матрос перед самою війною знов у степах об’явився, на далеких таборах машиністом працював біля паровика. Світлішає небо. Ширшає світ.

Хорлів ще не видно, тільки вершечки тополь з’явились на світлому тлі неба. Що там зараз? Чи сподіваються діти та дружина бачити його вдома сьогодні? Нелегко буде оволодіти Хорлами. Тільки сміливий, неймовірно сміливий удар може забезпечити успіх його атакуючим бійцям. Перемога чи, може, загин?

А в степу весніє, весніє… І вже вітер назустріч такий, як дівоча ласка, і вже не один, а безліч жайворонків оспівують небо над молодим Яреськом, що мчить з товаришами в головному дозорі — просто в ранкове світання, на тополиний порт.

Все вищими стають далекі тополі на обрії. Данькові раніше не доводилось бути в Хррлах, і зараз, коли він вперше побачив перед собою гуртик самотніх задумливих тополь ген-ген, на межі землі і неба,— схвилювався так, наче зустрів зненацька в незнайомім краю когось знаного з дитинства, когось до болю рідного — матір або сестер. Такі ж самі тополі стояли в його рідних Криничках на Полтавщині, гнулись та шуміли над його далеким дитинством.

Вже пахло морем: от-от воно мало з’явитися із-за обрію.

Данько, вирвавшись із хлопцями далеко вперед, був цього ранку в числі тих, хто першим побачив море, кому сонце, виринувши з морських глибин, найраніше заграло промінням на білім, притороченім до сідла “гусаку”.

Десь аж на самім виднокрузі димів чужий корабель. Один на весь обрій, похмурий, мов привид. Хлопці переглянулись між собою:

— Дредноут!

— Як монастир на морі!

— Чий же він?

Мовби тільки тепер Яресько помітив якусь невловиму настороженість навкруги. І вранішній прорізаний лиманами степ, і відкрите небо над ним, і по-дівочому беззахисні тополі — все, причаївшись, наче ждало якогось нещастя, наче ждало в заціпенінні залпу, що ось-ось гримне звідтіль, де ото заякорився чужак, справді ніби нагло виниклий серед моря похмурий монастир… Замість куполів — башти, замість хрестів — жерла гармат… Данько почував, як прокидається в ньому лють до пришельців, що з’явились з-за моря розбійничати на його рідній землі. Чого вони прийшли сюди, що їм тут треба? Було щось глибоко образливе в самій їхній присутності тут, біля берегів землі, яка їм ніколи не належала, під високими тополями, що стоять над морем, як Данькові сестри!

Щеміло серце, хотілося бою, і ноги вже самі шпорили коня.

Пригнувшись, припавши до грив, з тупотом перелетіли через вузький перешийок на косу і, щоб не потрапити під ворожі біноклі, мерщій звернули зі шляху, збилися всім загоном під захистом колючих маслин, що смугою тяглися вздовж занедбаного панського саду.

Тут Килигея вже чекали кілька місцевих жителів: похмурі рибалки в зюйдвестках та гарячковитий фронтовик на дерев’янці, жвавий, прудкий — хвилини не міг встояти на місці.

— Дмитре, Дмитре! — збуджено підскакав він до Килигея, як тільки той сплигнув з коня.— 3 ходу розгортай своїх для атаки! Грек перепився. В акурат оце саме глушити його!

— Ти не гарячкуй, Степане,— осадив його Килигей.— Толком розповідай: де, скільки?

— До гибелі, до біса! — затанцював перед ним фронтовик на дерев’янці. Озирнувшись по боках, чомусь раптом перейшов на шепіт: — Хліб саме беруть на третій естакаді! Дві міноноски охороняють! А далі там ще баржа, бронекатери, а ще далі — ти, мабуть, бачив — флагман дрімає на рейді!

— Є, значить, з ким воювати,— насупився Килигей.

— Є, є! — затанцював фронтовик.— Ми вже й смолоскипи приготували… І бомби знайдуться, тільки атакуй!

— Ви спершу на устричний завод ударте,— розважливо втрутився в розмову старий широкоплечий ватаг рибалок.— Всю ніч там їхня офіцерня гуляла, ще й досі звідтіль гуки-перегуки чуть…

— Розперезались,— процідив крізь зуби Баржак.— Видать, не виглядали вони нас сьогодні?

— Дозорець-то в них був на степ,— басовито промовив молодий рибалка в брезентовій куртці.— Та тільки діло таке, що… валяється он він уже в рові, з перерізаним горлом.

Килигей мовчки глянув у рів, одвернувся і одразу ж став розподіляти бойові завдання: Баржак із частиною загону атакує устричний завод, а решту повстанців Килигей сам веде в атаку на причали.

Пролунала команда — взяти смолоскипи.

— Всі, хто з “гусаками”, вперед!

Тепер скільки завгодно могли вже на них дивитись інтервенти в біноклі! Вволю міг надивлятись тепер із зовнішнього рейду на них адмірал Янікоста, ціпеніючи від несподіваного видовища, як уже при сонці, при повному дні вилітає із-за колючих маслин степова кіннота і, зблискуючи в повітрі клинками, мигтючим вихром летить просто на море, на жерласті його кораблі!

Чого-чого, але наскоку звідси адмірал Янікоста зовсім не сподівався: адже йому достеменно було відомо, що в пустинному цьому районі червоних військ не значиться. Правда, доходили чутки, що не так давно збунтувалися чабани в цих степах і що якийсь прапорщик царської служби гуртує по селах невдоволену голоту. Але хіба то була сила? Чи можна було приймати всерйоз отой напівлегендарний загін таврійської вольниці? Що вони значили проти нього? Не могли ж вони голими своїми клинками дістати з суходолу його флот, його панцировані судна!

І ось тобі маєш: летять, летять, летять!

Земля не кінчалась для них крутими кручами берега, мов на крилах виносило їх разом з кіньми на залізні естакади, і вже сипляться звідти, сліпучо зблискуючи в повітрі, якісь великі білі птиці просто на палуби його суден! Чути, як несамовитим ревом ревнули в порту сирени, скликаючи з берега команду, видно в бінокль, як гарячково рубають його матроси швартови, а з круч берега та естакад все сиплеться й сиплеться на них оті загадкові білі птиці, і величезні вибухи один за одним спалахують на палубах, димом обволікаючи судна. Хоч би швидше знімались, бо там не те що від степових партизанських бомб — злетиш у повітря від вибуху своїх же власних, начинених боєприпасами трюмів!

Наче вітром, винесло Яреська в першу ж мить атаки на високу гулку естакаду, і, з гуркотом промчавши по ній, кінь його зупинився на самім краю. Хотілося мчати далі, але далі було море — велике, сяюче, голубе!

Оглянувся — в порту кипить бій. Вершники, збившись кіньми на естакадах та на обривистій кручі берега, дружно бомблять звідти “лимонками” та “гусаками” палуби затиснутих внизу між естакадами суден. Яресько рвонув і свого “гусака” і, розмахнувшись, щосили попудив туди, у дим, у крики, в сану гущу чужих матросів, що метушились по палубі. Гримнув вибух, здригнулось судно, ревнуло сиреною, аж схарапудився кінь під Яреськом, здибившись, обкрутнув його на місці. Вибухи, стрілянина, лемент. В клубках вогйю та диму чужі смаглюваті матроси знетямлено рубають канати, з панічним криком тягнуть в люки поранених, збурунилась вода — запрацювали машини. Проскочивши по естакаді, Яресько зненацька помітив ліворуч якесь інше судно, незграбне, пузате, з ворохом пшениці просто на палубі.

“Хлібне”,— майнуло йому.

На палубі ні душі, тільки сяє над нею величезний круглий прожектор, обернутий сюди — до Яреська, до степу. Б’є в очі, сліпить, наведений просто на нього, круглий, повний, як сонце.

Вихопивши із-за плеча карабін, Яресько прицілився і в захваті вистрілив у те прокляте заморське сонце!

XII

В панічному безладі — з обрубаними кінцями, —з поріділими командами — судна інтервентів’ покидали порт. Довго ще їм ввижатимуться білі оці “гусаки”, що, як живі, з розлюченим сичанням летіли на них з естакад та з круч берега, довго ще вчуватиметься їм отой несамовитий клич “пали!”, і вслід за цим — розвихрені клубки палаючої смоли, що падає, ллється просто на голови. Під обвалом бомб палуби аж дрижали, від смоли спалахували пожежі — вихід лишався один: мерщій рубати кінці та швидше втікати, кидаючи напризволяще тих, що, загулявши, забули про обов’язок служби. А ті, що загуляли і кого так надривно скликали сирени, лежали вже порубані край лиману біля устричних басейнів або саме підіймали в цей час свої офіцерські в перснях руки перед голими, як смерть, шаблями повстанців. В чорних беретах, носаті, з блискучими морськими кортиками на боках… Білкувато глипали спідлоба, похмуро ламаною мовою просили пощади, а хлопці, відбираючи в них кортики та обшукуючи їх, так стрясали їхні заморські душі, що аж устриці, яких вони тут наковтались живцем,— єй же єй! — попискували у них всередині!

Як трофеї повстанцям дісталися кілька бронекатерів з цілком справними англійськими кулеметами, баржа з вовною та навантажений пшеницею океанський транспорт, що так і не встиг зрушити з місця.

Попросторішало після бою в порту, полегшено зітхнув, піднявшись на знайому естакаду, Килигей.

Вигнали!

Удар кінноти був настільки несподіваним і приголомшливим, що жодне з ворожих суден, поспішно відступаючи, не спробувало навіть огризнутись, хоча повстанці, скільки могли дістати, проводжали їх з берега навздогін кулеметним вогнем із тачанки.

Опинившись на зовнішньому рейді і тільки тут нарешті отямившись після остовпіння, інтервенти, щоб хоч як-небудь помститись за ганебну свою ретираду, стали безладно обстрілювати Хорли з корабельної артилерії. Та не було, видно, ще ні в Антанти, ні в самого чорта таких снарядів, які могли б видовбати хлопців із схованок рідної землі, з портових підвалів та погребів! Бий, сади собі, скільки хочеш, коли снарядів не жалко!

За якусь годину-дві обстріл припинився, і повстанці знову висипали на берег, покурюючи та попльовуючи в синє море, навперемінки розглядаючи крізь трофейні цейси невдатну Янікостину флотилію, що заякорилась на горизонті. Жаль, що не було оце таких коней, щоб море перескочити, щоб і туди дістати!

Надвечір у небі застрекотав гідроплан і, покружлявши над Хорлами, скинув у пакеті, схожім на повітряного змія, підписаний адміралом Янікостою ультиматум.

Ультиматум був адресований командирові, але читали його вголос для всіх.

“Командирові степової партизанської вольниці.

Вельмишановний добродію!

Ви із загоном своєї кінноти мали зухвальство напасти на мої кораблі, що перебувають тут з високої волі держав Антанти. Ви нечувано образили мій прапор, який я маю честь захищати і який я готовий захищати всією могутністю наданих в моє розпорядження засобів — гарматами, гідропланами, а коли хочете, то й десантними військами. Таємничі простори вашого степу мене не злякають. Я дощенту зруйную всі ті села, на базі і в околицях яких ви дієте.

Одначе мушу сказати: я прийшов сюди не як ворог і я нікому не хотів би заподіяти зла, в тім числі й робітникам та селянам, яких вважаю корисним елементом для країни. Ось чому, коли ви бажаєте підтримувати зі мною коректні стосунки, я згоден, однак вимагаю:

а) негайно звільнити осіб, яких ви захопили на березі і які перебувають під захистом мого прапора;

б) негайно вивести свій загін з території порту Хорли, що призначений як стоянка для моїх суден.

Жду вашої відповіді до завтрашнього ранку в Бакалі.

Командувач Янікоста”

— Та оце не сучий син? — загомоніли бійці, вислухавши ультиматум.

— Він ще нам і погрожує!

Весь берег, захряслий людом, завирував, захвилювавсь.

— І хто йому визначив у наших Хорлах стоянку?

— Кого він питавсь?

— Ще й лякає, шкура!

— Гей, ану скубента сюди!

Випхали наперед довгов’язого парубка в студентській тужурці — Альошу Мазура, Яреськового дружка по Асканії.

— Катай лишень тому сучому сину відповідь! Хтось подав Альоші шмат конторської книги, хтось ткнув недогризок олівця:

— Послинь і пиши!

— Пиши: калімера — це по-їхньому “здрастуй”.

Студент прилаштувався на естакаді, звісивши ноги вниз.

— Куди ж писати?

— Отакої! Не знає куди!.. Адреса, ось вона: Україна — Чорне море — крейсер “Відчалюй”!

— Ясно і точно!

— Написав — “Відчалюй”? Ну, катай далі!

— Катаю, але що?

— Калімера, Янікосто…

— Ні! Ти йому отим складом, що запорожці турецькому султанові колись! Невже забув?

— Хай он Дерзкий нагадає! Він того листа замість оченаша собі завчив!

— Дерзкий, ану!

Прокашлявся Дерзкий, поправив безкозирку на лобі, обернувся з серйозним виглядом у бік моря, у бік ледь бовваніючого на горизонті ворожого флагмана.

— Ти, шайтан турецький,— почав він таким тоном, мовби адмірал Янікоста і справді міг його чути в цей час,— проклятого чорта брат і самого люципера секретар! Який з тебе лицар, коли ти голою отією самою їжака не вб’єш? Вавілонський ти кухар,— проказував він дедалі енергійніше, в наростаючому темпі,— македонський колесник, єрусалимський броварник, алек-сандрійський козолуп, великого й малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, херсонський кат, антантин попихач, самого гаспида внук і всього світу й підсвіту блазень! Не будеш ти ніколи нас під собою мати: землею і водою будемо битися з тобою! Отак тобі червоні повстанці відказали! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас,— поцілуй за те ось куди нас!

Дерзкий, одвернувшись од моря, показав Янікості куди.

Бійці аж за животи брались від реготу.

— Оце начитається, ха-ха-ха!

— Чи ти нічого там не пропустив, Альошо?

— Адмірал — він любить чини!

— Отам, де козолуп, ще й жабоїд додай!

— Вірно, він же з тих, що пуголовків ковтають!

— Що для тебе пуголовок — те для пана вустриця!

— Так і пиши: македонський ти жабоїд, херсонський катюга, англійської королеви холуй, світового капіталу попихач!

— Відчалюй, поки не пізно! — неслись веселі погрози на море.— Котись ковбасою за гарнізонт!

— А день у нас такий, як і у вас…

— Місяць у небі — ха-ха!..

— Рік у книзі — го-го!

До самого вечора шумів берег, лунав над причалами розкотистий регіт степовиків. Нарешті листа було скомпоновано, і Альоша-студент вивів під ним офіційний титул:

“Дмитро Килигей, командир повстанського загону імені Г. Г Шевченка зі всіма своїми бійцями”

Для передачі відповіді Янікості вирішено було використати полонених греків. Відібравши кількох грецьких матросів, що були чемніші за інших, повстанці виділили їм старий рибальський баркас на веслах і, побажавши вдруге не попадатись, з миром відпусти/ш в море, до своїх. В момент, коли вони відпливали, Килигей, стоячи зверху на естакаді, навмисне голосно віддавав Житченкові наказ — протягом ночі прикотити з Ка-ланчака артилерію і до ранку встановити її на носі Джарилгач з тим, щоб закрити завтра флотові Яні-кости вихід у море.

Ніякої, звісно, артилерії в Каланчаку не було, однак з Житченкової міцної горлянки тільки й вилітало:

— Єсть! Прикочу! Встановлю!

Згадування про міфічну партизанську артилерію — це своєрідне доповнення до писемної відповіді на ультиматум — видно, подіяло на декого з відпливаючих саме так, як і сподівались повстанці: на ранок кораблів на рейді вже не було.

XIII

Чутка про те, що Килигеїв загін, вигнавши з тополиного порту інтервентів, відбив при цьому величезні судна з хлібом та вовною, швидко облетіла південні села та хутори, і наступного дня на хорлянську косу стали влітати зі степу брички, вози, фургони. Знесамовитілі від жадоби підводчики, здебільшого бородаті хуторяни в чумарках, з блукаючим поглядом навперегінки гнали коней просто до причалів.

— Стій! — перепиняли їх бійці.— Куди розігнались?

— Як то куди? — важко хекали ті.— А за хлібом, за вовною! Хіба вже розтягли?

— Ні, вас ждемо: як же без вас?

— Ви не жартуйте! Мерщій треба розвозити, бо ще вернуться, відберуть! Думаєте, ви їх далеко загнали? Тут ніколи розмузикувати!

— “Грабуй награбоване”, так, чи що? Ні, цей номер у нас не пройде!..

Щодо цього в Килигея було суворо. Не всіх, правда, втримав від спокуси його наказ… В перший момент владарювання в порту, поки він з Баржаком сюди-туди, поки сходив провідати сім’ю, повернувся — повстанців його вже не впізнати: всі в новісіньких шинелях тютюнового кольору, всі поперевдягалися в грецьке!

Килигей вибухнув люттю:

— Ану, поскидать! Щоб не бачив ні на кому! В полотні, в ситці моя армія буде!

Такою і є вона зараз — в полотні та в ситці.

Все захоплене збіжжя Килигей наказав взяти на облік і незабаром сам з командиром заходився розподіляти його серед населення. Насамперед із захоплених запасів було виділено зерно напівпролетарському населенню Хорлів, яке дружно допомагало загонові викурювати інтервентів. В числі інших одержала свою пайку і Килигейова дружина, одержала не більше й не менше, ніж родини інших фронтовиків. Вирішено було також надати допомогу бідноті Чаплинки, Каланчака та інших сіл, стежачи за тим, щоб допомога ця потрапила кому слід: вдовам, та сиротам, та багатодітним незаможникам, в яких, може, й посіяти нічим.

В числі останніх до Килигея з’явився… хто б міг подумати? Мефодій Кулик! Притьопав піхтурою із самої Чаплинки, в постолах, що позадиралися, мов полозки, з порожнім лантухом через плече — як у сівача.

Можна було сподіватись, що після недавнього випадку на чаплинському майдані, коли він привселюдно оголосив себе страхополохом і вибув із лав загону, Кулик почуватиме себе перед Килигеєм ніяково, що незручно буде йому глянути в вічі тим, хто без нього викурював тут осине гніздо інтервентів та відбивав у них народне добро. Одначе Кулик, видно, був твердо переконаний, що з усього щойно відвойованого добра йому по праву належить відповідна частка. Здоровкаючись на ходу з односельцями, розшукав на далекій естакаді командира загону і, в двох словах доповівши йому, що в чаплинських тилах все гаразд, Мефодій тут же скинув свою напівоблізлу баранячу шапку і десь із дна її добув заяложену, складену вчетверо, депешу.

— На, розбирай, Дмитре.

— Ото пішли меморандуми,— беручи папірець, промовив Килигей.— То від Янікости, а це ж — від кого?

— А це лично-особисто від мене, від чаплинського громадянина Кулика.

— Що ж ти тут накарлякав? . — Ти читай, читай…

Килигей неквапом розгорнув списаний крутими закарлючками папір.

“Начальнику узбережжя Чорного моря.

Захиснику праці тов. Килигею.

З дитинства поневіряючись по наймах, багато літ працюючи на власницю-поміщицю, названу в народі Фейншею, я, хоч не пив і не тринькав у житті, проте залишився й понині у великих злиднях. Народжений у степу в кибитці чабана, працюючи змалечку пастуш-ком-верблюдником і дуже заштурханий та засіпаний зо всіх боків панськими посіпаками, не мав я на серці левиної відваги для того, щоб героїчно виступити в лавах червоних повстанців на бій з душителькою Антантою.

Одначе їсти хочеться кожному, голодних ротів повна хата, малі діти, вони ні в чому не винні, а як виростуть, то ще послужать революції як слід. З огляду на це, прошу червону державу робітників і селян допомогти мені посівним зерном, яке з лихвою при першій можливості поверну.

Прохач Кулик”

— Оце накрутив,— промовив Килигей упівголоса, прочитавши Куликів меморандум.— І складно, й жалібно. Хто це тобі так — чи не до дяка ходив?

Кулик несподівано образився:

— Своїм умом живу.

Килигей, посміхнувшись, звернувся до хлопців, що саме тягали з пароплава зерно мішками на берег:

— Ну як, хлопці, дамо Куликові на посів?

— Воно після всього й не слід би,— загомоніли в гурті.— Як-не-як вибув з наших лав… У запічку відсиджувався…

— А діти є? — запитав вусатий ватаг хорлинських рибалок.

Кулик випростався:

— Якщо правду казати, то більше, як у мене, потемків ні в кого в Чаплинці нема. В хаті ціла боса команда. Іван Кулик, Дем’ян Кулик, Петро Кулик, Федір Кулик!.. Одне менше другого! Ще є таке, що і в колисці.

Бійці засміялись.

— В літах дядько, а потомків, бач, надбав.

— Що зробиш,— мовби виправдуючись, загомонів Кулик до повстанців.— Це як ото серед сівачів буває: один вийде рано, до схід сонця, сюди — порось! туди — порось! До обіду, дивись, уже й обсіявся. А я, хлопці,— голос його забринів якось жалібно,— за бурлацьким своїм життям пізно вийшов, коли сонце юності моєї вже на захід звернуло…

— Не журись,— плеснув його по плечі Житченко,— пізно посіяв, та зійшло густо.

— Що густо, то густо,— ніяково посміхнувся Кулик у свою кураєво-полинову бороду.— Вдень і не бачиш, а увечері як збіжаться до миски, то й не розбереш, чи всі свої, чи й сусідських половина. Ану, шикуйсь на перекличку! По порядку номерів! Іван! Дем’ян! Федько! Петько!.. Улита! Микита! Перевіриш, виходить, що всі свої.

— Та хай ростуть на здоров’я,— весело загомоніли бійці.— Ще солдатів буде треба та треба!

Дали Куликові зерна. Аж кректав Мефодій, тягнучи з трюму п’ятипудову свою пайку на берег.

Килигей тим часом наказав спорядити червону валку з зерном в подарунок чаплинській бідноті та іншим селам. Закипіла робота! Насипали лантухи по саму зав’язку, нашвидкуруч надписували зверху, хто кому посилає, і потім з розмаху кидали в куркульські вози, аж ті порипували та стогнали, осідаючи під цією вагою. Кидали дядьки-фронтовики, кидала молодь, кинув мішок і Яресько, захоплений загальним настроєм. Вхопив мішок за “чуба” Янош,. друг його,— за гузирі, розмахнули і прямо старому Гаркуші на воза.

—. Послужіть і ви революції, діду Гаркушо,— сказав підводчикові Яресько і потім довго й суворо розтлумачував, куди, під чиє вікно доставити.

— А мені? —: жадібно водив очима по лантухах Гаркуша.— Добудь що-небудь і на мою долю, га?

— Наша, діду, пшениця у вас не зійде,— відповів Яресько.

— Таке тобі? Чому?

— Сорт такий. Пролетарський!

— Оце таку правду заводите! Ні зернини не дали, ще й хурманів із нас поробили,— не міг ніяк вгамуватись Гаркуша.— Хоч вовни тюк під задницю дідові дайте, щоб м’якше в дорозі сиділось!

— Кому це тут вовни забаглось? — почувся суворий голос Килигея, що наближався з-поміж возів.

Гаркуша улесливо заметушився:

— Це ми, хурщики… Нам хоч вовна, аби кишка повна!

— Вашої кишки ніколи не напхаєш,— нахмурився Килигей.— Син досі десь петлюрівською матнею Вкраїну мете?

— Та що ж син…

— Відчалюйте, валка он уже рушає!

Рушила, поскрипуючи, валка; в задумі дивився услід їй Килигей. Вперше, скільки існує цей тополиний порт, валки з хлібом їдуть не зі степу, а в степ, не в темні трюми чужих суден таврійське ллється зерно, а навпаки, підіймається з трюмів на-гора, до сонця, до весни, повертаючись знову до тих, хто його виростив, хто його посіє…

Підійшов Баржак, і’теж став поруч, і теж дивився.

— Що ж, збулося, Дмитре?

— Збулось.

їхньою волею, їхньою силою здійснюється нарешті те, про що не раз, обливаючись гірким вантажницьким потом, мріяли вони потаємки в роки своєї молодості, проведеної отут, на каторжанських оцих естакадах.

XIV

З тополиного порту відбитий у греків хліб дійшов і до Строганівки, попробував пшеничного і капітан Дьяконов в Оленчуковій хаті.

Дьяконов потрапив у Строганівку саме в розпал весняних робіт. Оленчук з першого ж дня взявся до роботи на винограднику. Він зовсім не збирався перетворити своє благородіє в батрака, але Дьяконову не сиділось без діла, і невдовзі їх обох — Оленчука й колишнього його батарейного — село бачило вже на винограднику поруч: з ранку й до вечора трудились вони. Оленчук навчив офіцера, як обрізати кущі, як обкопувати, і Дьяконов виявився тямковитим учнем. Син відставного офіцера і сам з юних літ офіцер, він вперше в житті оце так близько зіткнувся з працею простої людини, вперше в житті змінив зброю на садівницький ніж та лопату і вперше відчув тут високу, якої раніш ніколи не знав, насолоду праці.

Оленчуків виноградник — над самим Сивашем, на пологому схилі, обернутому до сонця. Оленчук розповідає, що ще за його дідів на цих місцях понад Сивашем, де зараз городи та виноградники, була мертва земля, один кермек та смердюг ріс, що його й верблюди не їдять. Мертво було, аж доки один з Оленчукового роду не докопавсь тут до солодкої води. А це, як відомо, тут все: де вода — там життя.

— Наче й багато її, а не нап’єшся,— дивлячись на залиті Сиваші, з гіркотою каже Оленчук.— “Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п’є”,— казали колись чумаки, здивовані тим, що воли їхні не п’ють морської… Через нестачу води ніяке й дерево в нас тут не росте, одна тільки жилава акація маловоддя наше витримує.

— А ото он? — вказує Дьяконов на кілька високих сріблястих дерев, що самотньо височать далеко над Сивашем.

— Ото ж явори на поповій леваді. Де явори — там якраз колодязь: ще перед війною ми з братом копали. І на Сивашах, примічайте, де кущик комишу темніє, то, значить, там пробивається потроху солодка вода із прогноїн…

Сиваш, оце гниле таємниче море, не перестає дивувати Дьяконова. Диво природи. Геологічна загадка. Лежить болотистим мертвим простором, з сизуватим нальотом солі, розкинулось до самого обрію, до ледь темніючої на виднокрузі смужки кримського берега.

— То Литовський півострів?

— Це по-вченому — Литовський. А ми його Турецькою батареєю звемо. Колись там турецька батарея стояла. Коли малим був,— несподівано посміхнувся Оленчук,— бігали ми туди, бувало, пташині гнізда дерти. Багато птахів на тій батареї гніздилось.

— Через Сиваш бігали?

— А що ж: влітку він, буває, висохне, аж курить. Хто знає, той і возом переїде, а коли хто так, навмання пуститься, то…— Оленчук поглянув на офіцера якось скоса, Дьяконову здалося, що навіть з підозрою: “Чи не тікати, мовляв, надумали, ваше благородіє?” — Один пішов, не спитавшись броду, та й досі нема. Такий Сиваш.

Дивне море! Мінливе, підступне. То вкриється водою, то знову зжене її вітром назад у Азовське, і зостанеться тут на сотні верст голе забагнючене дно з тисячами пасток чаклаків та прогноїн, трясовин та ям, ні на яких картах не позначених, ледве затягнутих зверху сивою смердючою тванню…. Сивизна — від солі, від того й Сиваші, пояснює Оленчук.

Вірити тут оку не можна. Он серед сивого відкритого простору темніє якась стеблина, мабуть, водорость, занесена під час припливу з Азова, або кураїна, закочена вітром зі степу. Свіжій людині не вгадати — далеко вона чи близько, велика вона чи мала? Все тут якесь несправжнє, химерне, все на оптичних обманах. Щоб з’ясувати щось, Дьяконову знов і знов доводиться звертатись до Оленчука. Для нього таємниць тут нема: безліч загадок, якими Сиваші вражають Дьяконова, Оленчук читає вільно, як відкриту книгу. Справжнім володарем цього краю, мудрим знавцем тутешньої природи виявився колишній його, Дьяконова, підлеглий. По Сиваші, що вже повтягував в себе стільки людей, поміж страшними чаклаками та трясовинами, де інший і вдень не пройде, Оленчук пройде і в найтемнішу ніч! Сіль все життя тут потай від стражників ночами збирав. Землю оцю, здається, бачить під собою наскрізь. По росі на травинці, по якихось своїх таємничих прикметах вгадає, де солодка проб’ється вода, де гірка. На безводді, біля самого омертвілого моря, де ніщо не росте, виноградник ось який викохав — на плечах носив чубуки із Криму через Сиваш…

— Скажіть, Оленчук, чим вас привабив цей суворий безрадісний край? Бурани всю зиму свищуть, мертві водорості все літо гниють… Тундра. Південна тундра!

— Не я собі це місце вибирав.

— Предки? А вони чому вирішили саме тут поселитись?

— Не самі поселились. Принукою їх поселили.— І, нахмурившись, розповів: — Від козаків ми походимо. Як погромила Катерина-лярва Січ Запорозьку, одному з куренів було визначено оці місця під поселення.— Оленчук закурив, замислився.— Ще й у пісні співалось:

Дарувала Катерина луги та лимани:

— Ловіть, хлопці, рибу та справляйте кафтани…

“Ловіть, хлопці, рибу”,— гірко повторив Оленчук.— Насмішка одна, та й годі! Бо ніякої, звісно, риби тут нема і не було ніколи в Сиваші: мертва вода, ніщо живе не витримує в ній.

Слухаючи, з якою гіркотою розповідає Оленчук історію свого села, з яким суворим, давно виношеним осудом називає ім’я Катерини-цариці, Дьяконов почував і себе в чомусь винуватим перед ним, наче сам колись загнав сюди Оленчуків рід на бідацьке оце поселення. З Дніпра, що — як небо, з привільних степів розкішних — на самий край живого світу… І яку це силу треба мати, яким треба бути живучим, щоб і тут пустити коріння, щоб невсипущою працею своєю оживити цей суворий безрадісний край.

Лише тут, у Строганівці, Дьяконов мовби відкрив Оленчука для себе. Скільки мудрості в поглядах на життя, скільки людяності, доброти в серці. Сусіди йдуть до нього із своїми клопотами, і він, хмурячись, кожного вислухає і, так само хмурячись, кожному чимось порадить, допоможе, як допоміг ось і самому Дьяконову, подавши йому руку порятунку.

Раніше, коли Оленчук служив у нього в батареї, Дьяконов за юнацькою своєю безтурботністю і не підозрівав, які скарби таїть у собі душа цього простого, завжди трохи замкнутого роботящого батарейця. Йому, Оленчукові, завдячує він тепер своїм життям. Мабуть, сама доля послала йому в розбунтованій Чаплин-ці колишнього його, підлеглого з чабанською гирлигою із-за купи кураю! І досі не може збагнути повністю, чим він зрештою заслужив милість Оленчукову? Під час тієї нічної розмови крізь щілину в дверях кутузки нагадав йому Оленчук один незначний випадок фронтовий. Нагадав, як він, Дьяконов, одного разу заступився перед іншим офіцером, курляндським бароном, за свого солдата Севастьянова. Той руку підняв на солдата, а цей не дав,-заступився. Випадок звичайнісінький, Дьяконов уже майже забув про нього, а Оленчук не забув, навіть чи не ради того випадку і на поруку взяв біле своє благородіє.

З кожним днем робота на винограднику все більше зближує їх, за роботою вони мовби забувають про свою приналежність до різних воюючих таборів. Ніколи не думав Дьяконов, що праця може впливати на людину так цілюще. Оленчук мовби відчув, що саме найбільше треба зараз його благородію в непевному його становищі бранця чи перебіжчика, мовби зрозумів, що тільки праця може допомогти йому звільнитись від зв’язаного з цим становищем внутрішнього розладу, сумнівів та гризот. І Дьяконов ніби справді здоровшає тут, за роботою. Не стільки втому, скільки глибоке душевне вдоволення почуває в собі, коли, добре попрацювавши, разом з господарем повертаються вони з виноградників додому на обід.

Степ тоді розгортається перед ними, весняне марево по ньому тече. На дні маревного розливу ген-ген пастух бреде з чередою, верхівець далеко проскаче, примарне плесо води сліпучо зблисне в степу.

— А дивіться лишень, ваше благородіє,— крокуючи поруч, загадково посміхається Оленчук,— що ото зі степу витикається?

Дьяконов, зупинившись, мружиться в далечінь, здивований:

— Незрозуміле щось. Шаблі? Звідки шаблі?

— Ех ви! — веселішає Оленчук, вдоволений своїм жартом.— Вашому братові навіть волячі роги за шаблі здаються.— І знову ховає у вусах лукаво-загадковий усміх.

Дьяконов, ставши навшпиньки, приглядається в степ пильніше: справді, череда із-за обрію йде, рогами крізь марево колише, а йому здалося, що — ліс шабель.

На подвір’ї, коли перед обідом Дьяконов стає мити руки, дітвора навперебій кидається зливати йому з кухля. Оленчук тим часом ходить по подвір’ю — там щось полагодить, там копне землі, там стане, уважно приглядаючись до якоїсь стеблинки.

— Знаєте, як нашого татка на селі зовуть? — збившись біля Дьяконова, таємниче шепочуть діти.

— А як?

— Чаклун!

— Чого ж це так?

Діти озираються на батька і з острахом, і з гордістю:

— Бо він… щось знає!

Дьяконову теж інколи здається, що Оленчук не все йому договорює, що є в нього на думці щось своє, невідоме, невідкрите Дьяконову. Особливо почувається це, коли, пообідавши, сідають вони на призьбі покурити і при високому сонці видно їм за Сивашем Перекоп з самотньою перекопською дзвіницею, що блищить чалмою свого купола далеко в степ. Ще недавно було там, на перешийку, чимале містечко з гімназією, казначейством, тюрмою і гомінким базаром, але після жорстоких боїв, під час яких містечко безліч разів переходило із рук в руки, сьогодні зосталась від нього купа руїн, і лише чудом якимось уціліли повітова тюрма та висока ота дзвіниця, що одна-однісінька біліє зараз на Перекопі своєю далеко видною в степ чалмою. Смуга кримського берега, яка вранці майже зовсім ховається у власних тінях, зараз, освітлена високим обідішнім сонцем, теж видніється чіткіше.

Потягуючи люльку, дивиться в той бік Оленчук і все щось думає, думає, думає…

— Даремно, ваше благородіє, пішли ви в ту Доброво-лію,— порушить раптом^мовчанку.— Зовсім даремно. Ніколи не переможе вона.

— Це ж чому?

— Супроти народу війною йде. Чужоземцям, а не народові ваша Доброволія служить.

— Вигадки! Істинно руська армія!

— А дредноути за нею чиї? Розмовляють у вашій армії по-руському і званія ніби руські, а насправді чужа, наймана вона.

Наймана! Чужа!.. Це найбільше дошкуляє Дьяконову. Ніяк не хоче він погодитись з такою оцінкою білої армії. Створена великим Корніловим, вона єдина зараз сила, що захищає дорогі Дьяконову ідеали, саме її тріумфи здатні будуть вивести країну із згубної всенародної смути, А що терпить невдачі за невдачами, так це не тому, що вона антинародна, не тому, що нібито найнята вона Антантою, ні! Дьяконов знає справжні причини поразок і невдач. Душу з неї вийнято після смерті Корнілова, душі їй зараз бракує — це головне. Вождя, справжнього, рівного Корнілову вождя — ось чого вона зараз найбільше жде, ось що їй зараз найбільше потрібно, армії лицарів білої ідеї на Русі! Вождя, вождя! Дьяконов почуває в собі щось схоже на жагучу тугу за вождем, за тим вождем, якого ще нема, але який неодмінно буде — сама армія неминуче висуне його з своїх надр. Він прийде, новий Корнілов, і знову вдихне живий дух у війська, і з його появою Дьяконов, не вагаючись, віддасть йому в руки своє власне життя!

А поки що, покурюючи з Оленчуком; і думаючи кожен про своє, вони невесело дивляться через Сиваш на Перекоп, дивляться, як у своє майбутнє.

Степом навпростець понад морем — із Хор-лів на Скадовськ — кінні конвоїри женуть полонених греків.

Дивно було серед цього світлого прозорого степу, де досі, крім місцевих пастухів, певно, ніхто не ходив, бачити раптом їх, засмалених нетутешнім сонцем, бачити, як понуро волочать вони по жорстких кураях та по ніжних, що тільки витикаються із землі, степових тюльпанах, свої пудові англійські ботинки.

Обіцянками легких завоювань принадила їх і погнала на Вкраїну Антанта. Бажаючи не відстати від своїх старших партнерів по майбутній колонізації України, греки до весни прислали на український Південь також і свої окупаційні війська. Тисячами лягають вони в ці дні в боях під Одесою; їх повно було зараз у Криму, де вони зайняли Сімферополь, Джанкой, Таганаш… їхні прокипілі кров’ю берети, або “капорці”, як називають їх повстанці, валяються всюди понад берегом у Хорлах.

Кого вбито, хто втік, а їх сімнадцятеро (з-поміж них кілька офіцерів) бредуть зараз під повстанським конвоєм на Скадовськ. Дрібнорослі, мовчазні, з смолисто-чорними чубами, чвалають, понуривши голови, втомлено печатають незнайомий степ кованими підборами свого англійського взуття.

Конвоїрів при них п’ятеро. З боків полонених супроводжують Альоша Мазур та Янош-мадяр, а позаду, на чималій відстані, пустивши поводи, їдуть Явтух Судар, Дерзкий та Яресько, якого командир загону призначив старшим. Сталося це зовсім несподівано для Яреська. Коли перед тим, як вирядити їх у путь, Килигей оглядав конвоїрів, щоб вибрати з-поміж них старшого, погляд його спершу був зупинився на Дерзкому, і ніхто не мав сумніву, що саме його, свого брата, він призначить старшим. Однак, мовчки змірявши брата поглядом, командир загону чомусь перевів очі на Яреська: “Ти будеш”.

Дерзкого це, видно, нітрохи не образило, їде собі, та посвистує, та час від часу обмінюється з Явтухом Сударем на кивах, на мигах про щось своє. Про що вони переморгуються? Яреськові їхнє переморгування не дуже до вподоби, схоже на те, що є в них щось потайне на думці. Той їде, посвистує та посміхається якось спідлоба, а дядько Явтух, бовтаючи ногами, стиха мугиче й мугиче, наче найнявся:

Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду на той хутір, де бабуся ловка…

Греки попереду, погорбившись, спотикаються по кураях, понуро плентаються, наче женуть їх на розстріл. Чого вони прийшли сюди? Щоб умерти на цій незнайомій землі? Як найдешевших своїх наймитів, одягла і обула їх Антанта, послала на глум і на злочин. Тепер ось ідуть, як засуджені до страти, беззбройні, зганьблені, мовби вперше відчувши приреченість і злочинність своєї справи. Поступово щось навіть схоже на співчуття прокидається в Яреська до них, до цих понурених і одурманених ворогів. Під час бою там, у порту, бив по них не вагаючись, з радістю й насолодою посилав на їхні голови “гусаків”, а зараз, дивлячись на їхні приречено зіщулені плечі, що ніби весь час чекають удару, хлопець почуває, як поступово відтає й відтає в ньому ненависть до них. Теж люди. Десь позоставляли й матерів, і коханих дівчат, і домівки. А ще ж молоді, і навіть по спинах їхніх, по оцих їхніх зіщулених плечах видно, як ще їм хочеться жити.

Час від часу греків доганяє дядько Явтух і, порівнявшись з крайнім із полонених, на мигах питає в нього, котра година. Той — молодий, кучерявий хлопець — дістає з кишені срібного годинника-“цибулину” і, бренькнувши кришкою, мовчки, майже з благанням показує дядькові циферблат. Він довго й терпляче тримає годинника перед дядьком, срібна кришка сліпучо горить на сонці, а дядько, схилившись з сідла, все дивиться на неї, мов зачарований. Надивившись, дядько нарешті випростується в сідлі, киває грекові, і той — все з тим же благальним, страдальницьким виразом на обличчі — закриває годинника й, сховавши, доганяє гурт

Так повторюється кілька разів. Зрештою, Яресько не витримав:

— Що ви, дядьку, все на стрілки поглядаєте? Чи дуже кудись спішите?

Судар, переглянувшись з Дерзким, якось дивно, краєм рота осміхнувсь до Яреська:

— А тобі хіба ще не набридло? Не хотів би спекатись? Чи доки ми їх гнатимем?

— Як-то доки? — здивувався Яресько.— До самого місця, куди наказано!

Дядько, хитрувато прискаливши око, кивнув у бік Дерзкого:

— Його он жіночка в Чаплинці жде молода, недавно оженивсь. Та й мені не завадило б додому заскочити. А тебе теж, Яреську, здається, котрась виглядає на побивку?

Яресько настороживсь: до чого він все це? . — То що ж, по-вашому: кинути, розпустити їх по степу?

— Нащо розпускати? Розбіжаться та й персні свої по степу рознесуть. Можна й не розпускати…— і, двозначно осміхаючись, Судар знову переглянувся з Дерзким.

Тепер вступив у розмову й Дерзкий.

— Він, мабуть, хоче їх на наш бік переагітувати,— насмішкувато кивнув він Судареві у бік Яреська.— Революціонерів, мабуть, хочеш із них поробити? Ні, брат, це тобі не французи,— голос його враз став холодним.— Тут, брат, темнота — не проб’єш. Французів розпропагували, англійці заворушились, а ці… справді — як віслюки! З усіх солдатів Антанти — це най-упертіші.

— То що ж, по-твоєму?

— Як що? Доженем до тієї он могили і… в розход. Яресько глянув на Дерзкого, потім на Сударя і по

їхніх обличчях зрозумів, що це між ними вже заздалегідь домовлено.

— Ні, так не вийде,— сказав спокійно й твердо. Дерзкий скосив на нього зеленаве склянисте око:

— Чому?

— По-перше, є наказ командира — доправити їх до місця…— Яресько примовк, щось думаючи.

— А по-друге?

— А по-друге,— Яресько підвищив голос,— є директива Леніна: полонених не вбивати, а обмінювати через Червоний Хресті

— Хай, значить, в Грецію повертаються?

— Хай.

Після цього їхали мовчки. Незабаром під’їхали до могили.

— Привал! — скомандував Яресько.

Греки втомлено попадали, поприлягали на полиновому схилі могили. Сумовито дивилися в небо, в незнайомі простори величезного, ніколи не баченого степу. Не розмовляли між собою, сторожко прислухалися до незрозумілої суперечки, що спалахнула між конвоїрами, які збилися кіньми осторонь. Про що вони так гаряче радяться? Чого сваряться між собою?

Дерзкий, щоб привернути на свій бік Альошу і Яно-ша, одверто виклав їм свій намір: не нюнькатись… Революція навіть царську сім’ю не пощадила, а цих… в розход, і кришка! Судар, звіріючи, йому підспівує: “Ухекаєм! Ухекаєм, і ніхто не дізнається ніколи!”

— Самосуд? — спідлоба кинув погляд на змовників Альоша-студент.

— Революція — це і є самосуд! — з досадою викрикнув Дерзкий.

— Брехня! Революція — це якраз над усіма беззакон-ностями закон!

І студент на всяк випадок зняв з плеча карабін. Те ж саме зробив і Янош, мовчки переглянувшись із Яреськом.

Бачачи, що задум його провалився, Дерзкий спробував все звести на жарт:

— Ну, тоді братайтеся тут з ними, а ми з дядьком поїхали… Чаплинку провідаєм,— і, насмішкувато помахавши Яреськові на прощання, додав: — Вважай, командире, що ти нас відпустив на побивку! В Хорлах зустрінемось!

І, вдаривши по конях, помчали степом на північ.

XVI

В Скадовську — прапори, музика, велелюдний мітинг вирує перед ревкомом на самому березі моря.

З трибуни саме виступає літня в біленькій хустці жінка — солдатка, може, чи рибачка.

— Всім народам — білим, і чорним, і жовтим — посилаємо сьогодні свій революційний привіт з червоного Скадовська! — розпалено гукає вона через голови людей кудись, аж мовби за обрій.

— Чи не нас вони приймають за чорних та жовтих? — не втримався від жарту Яресько і, під’їхавши з хлопцями до гурту скадовчан, легко зіскочив з коня.— Що це у вас тут? Мітингуєте ради великодня?

їх зразу оточили тісним зацікавленим колом.

— Килигеївці? Полонених греків пригнали? О, так ви ще, мабуть, нічого не знаєте?

— Скажіть — знатимем.

— Революція в Угорщині!

— Невже?

— Радянську республіку проголошено!

— Бела Кун уже по радіо з Леніним розмовляв! Янош слухав, розцвітаючи на очах, і ніби ще віри

не йняв почутому. Хлопці якусь мить радісно дивились на нього, потім разом кинулись поздоровляти товариша:

— Твоя ж революція!

Між скадовчанами тим часом пошелестіло:

— Мадяр!

— Червоний мадяр з килигеївцями прибув!

Янош стояв між людьми, розгублено посміхаючись, а його розглядали з усіх боків. В полотняній українській сорочці, в солдатському австрійському картузи-ку, що його наділив юнакові колись старий цісар Франц-Йосиф, посилаючи хлопця на війну… Таким і підхопив Яноша натовп на руки і з криками “ура”, під звуки скадовського оркестру поніс над головами до трибуни.

І ось він уже стоїть, зніяковілий, щасливий, над розвированим людським морем, так несподівано винесений на самий його гребінь. Теплими поглядами обдає Янош натовп, всміхаються, радіючи за нього, хлопці, всміхаються уже й греки, в яких за всю дорогу ні разу ніхто не бачив посмішки.

З трибуни знову лунають промови.

Кремезний рибалка віє на вітрі сивиною:

— Слава червоній Угорщині! Якийсь матрос з гвинтівкою на плечі:

— Чорноморський привіт героїчним пролетарям Будапешта!

В наскрізь прозорому весняному повітрі, під лунким оцим небом далеко чути голос розбурханого, мітингуючого Скадовська.

Попросили і Яноша, щоб виступив. Весь майдан прищух, чекаючи, що він скаже, а він, густо зашарівшись, видобувсь на край трибуни, зняв свою пом’яту конфедератку з давно вже видертою геть цісарською кокардою, і, посміхаючись, вклонився з трибуни людям. Світлі, щасливі сльози покотились йому з очей.

Оце і вся була його промова.

Після мітингу хлопці здали греків у ревком для відправки їх далі в Херсон. На прощання греки, схвильовано белькочучи щось, міцно потиснули руки Яресь-кові та його товаришам.

Тут же, в ревкомі, від губернського товариша хлопці почули ще одну радісну новину: неподалік від Одеси в боях під станцією Березівка війська 2-ї Української армії вщент розгромили французів та греків і захопили в них п’ять французьких танків, один із яких послали в Москву в подарунок Володимиру Іллічу Леніну *.

XVII

Наступного дня поверталися до себе в тополиний порт.

Легко, радісно — виконавши наказ — рухатися в просторі, міряти далечінь в нерозлучному товаристві з жайворонками, що дзвенять і дзвенять у тебе над головою, з клубком сліпучого сонця, що весь час біжить, промениться, по морю поруч… На повні груди дихає весна навкруги. І чи бувають весни де-небудь кращими, ніж отут, у відкритім приморськім степу, де жайворонки так вільно передзвонюються в піднебессі, де тільки сніг розтанув — і вже дикі маки запломеніли, і вічно текучим серпанком схоплюється марево весняне!

г У відповідь на цей подарунок Ленін тоді ж надіслав таку телеграму: “Приношу свою самую глубокую благодарность и признательность товарищам Второй Украинской Советской Армии по поводу присланного в подарок танка.

Этот подарок дорог нам всем, дорог рабочим и крестьянам России, как доказательство геройства украинских братьев, дорог также потому, что свидетельствует о полном крахе казавшейся столь сильною Антанты.

Лучший привет и самые яркие пожелания успеха рабочим и крестьянам Украины и Украинской Красной Армии.

Председатель Совета Обороны В. Ульянов (Лени н)”

Янош їде і час від часу всміхається, повитий якоюсь світлою задумою. Небалакучий він, оцей Янош, не часто від нього слова доб’єшся, але й без слів Данько зараз добре розуміє його настрій, здогадується, де витають в цю мить радісні думи його друга. Десь там, за Карпатами, в гуркоті боїв, в маєві знамен, в сонячнім переблиску зброї народжується зараз його, Яношева, революція.

— Хлопці, слухайте сюди,— тріпнувши чубом, каже Альоша.— Повикурюємо ось інтервентів, розв’яжемо собі руки, давайте тоді комуною жити. Збудуємось хоч би й на оцих-о землях і заживем по-братськи…

Яресько окинув очима степи: яка земля! Цілина не рушена… Вухналі посій — і ті зійдуть! Кинь борону серед поля — і та коріння пустить!

А студент уже з умовлянням до Яноша:

— Зоставайся у нас тут назавше. Тут і виноградники підуть, як у вас отам на Мадярщині.

— На веселій оженимо,— жартує Яресько.— Вкраї-ночку таку висватаєм, що ну!

При згадці про женіння студент хмуриться, невдоволено наморщує лоба: він проти цього. Дивак диваком! Київський студент Мазур потрапив у Таврійські степи далекою кружною дорогою — через заслання десь аж у тундрі серед ескімосів та через штрафні фронтові батальйони. Перед самою революцією його, пораненого, приправили в Асканію разом з іншими в лазарет. Після одужання так уже й застряв тут, працюючи на різних роботах та дошкуляючи на мітингах ораторам своїми в’їдливими запитаннями. Місцеві есери та анархісти ще за керенщини не раз пробували залучити студента до себе, заманювали обіцянками, що в них, мовляв, він може висунутись навіть у вожді, проте Альоша — дарма що чуб аж на плечі, як в анархіста,— за почестями не гнався, в керенські не мітив і після своєї тундри вважав за найкраще належати до “партії безпартійних”. Та коли вдарив чаплинський дзвін, Альоша одним з перших виявив бажання стати в лави тих, що вирушали повсталій Чаплинці на поміч. Невмілий, незграбний, з дияконськими патлами, він часто потрапляє серед повстанців у смішне становище, і в той же час вони й люблять його — голова! І в бою на нього можна покластись.

Під’їхали до могили, де вчора Судар та Дерзкий мали намір вчинити розправу над греками. Ось тут полонені спочивали. Хлопці, притримавши коней, мовчки подивились на те місце під могилою. Була б тут купа трупів. Тут би їм гайвороння й очі повидовбувало…

І враз стало легко на душі кожному. Бавлячись, мов хлопчаки, вилетіли разом кіньми на самий верх могили. Видно звідси стало півсвіту: і степ, і море.

Альоша, згорбившись у сідлі, незграбний, довгоногий, невідривно дивиться кудись понад сліпучу морську синяву, говорить про них, про греків:

— Десь там їхня об’їдена козами земля. Але будівничі які… Уявіть собі місто, де навіть тротуари з білого мармуру. Мармурові сходи ведуть на високу гору. То — Акрополь. Білі священні руїни… Звідти все починалось…

Ніби в чарівливому напівзабутті, говорить він про храми якимось богиням, про юнака, що хотів долетіти до сонця, та не долетів — сонце розтопило йому воском приліплені крила.

В напливі схвильованої замріяності, ніби в мареві, що робить світ схожим на казку, рушили вони далі.

— Настане час,— думав уголос студент,— і ми приходитимем один до одного не як вороги, а як друзі, як брати. Побачимо зблизька тоді Олімп, і сліпучі Афіни, увінчані Парфеноном, і дивною буде оця ворожнеча…

їхали-їхали, і раптом на все горло заспівав Яресько:

Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду у те село, де дівчина ловка!

Горланив на весь степ, так наче хотів, щоб його і в Чаплинці почули. Янош, їдучи поруч, реготав, і навіть Альоша всміхався, косячись на горлатого співака.

Надвечір помітили на горизонті ледь бовваніючий силует корабля. Незабаром зустріли верхівців — знайомих дядьків-пікетчиків, що охороняли узбережжя. Зупинились на перекур.

— Ну, як, дядьку Самійле, не лізе Антанта?

— Близько не лізе. Заякорилась он, бач, аж на гарні-зонті.

Попросивши в пікетника бінокль. Яресько став дивитись за “гарнізонт”. Грізна сталева гора постала перед ним з сивими баштами, з страшними хоботами гармат на борту. Дредноут!

Мовчки подивились крізь бінокль усі по черзі. Після цього знов подалися — пікетчики своєю дорогою, Яресько з хлопцями своєю.

Скільки потім їхали, дредноут усе маячив збоку на горизонті, як привид.

Коли повернулись у Хорли, Дерзкий і Явтух Судар уже були там.

Командир загону прискіпався до Яреська:

— Ти їх відпускав?

Яресько, на мить зам’явшись, відповів, що — так, відпускав.

— Ну, добре,— заспокоївся Килигей,— а то я вже хотів їм тут пришкварити.— І, взявши в Яреська розписку за зданих греків, став уважно вчитуватись в рядки.

XVIII

День у день понад морем, в безкраїх просторах роз’їжджають кінні пікети, охороняють від дредноутів степ.

Після того, як загін Килигея остаточно закріпився в Хорлах, на нього за рішенням губернських властей було покладено охорону всього Чорноморського узбережжя між Скадовськом і Перекопом. Хлопці тепер майже не вилазили з сідел: на спарені їхні пікети лягла відповідальність за цілий край з його відкритими всім вітрам просторами, з рудими самановими селами, з його теперішнім і майбутнім.

Небезпеки були близько, під боком. Про них щоразу нагадували й похмурі силуети дредноутів, які то зникали, то знову з’являлись на обрії, і набридливе стрекотання ворожих гідропланів, що ходили по небу над Хор-лами, як дома. Не минало дня, щоб котрийсь із них не провідав тополиний порт. Щоправда, хлопці швидко призвичаїлись до їхніх відвідин і вже не давали їм спуску: щоразу зустрічали заморських шулік дружним вогнем з усіх видів зброї.

Незважаючи на порівняно невеликі свої сили, загін повстанців почував себе справжнім господарем краю. Степ патрулювали кінні роз’їзди, а морський прилеглий до нього простір різали прудкі, захоплені в Яиікости бронекатери.

Десь великодніми святами команда одного з таких катерів пригнала з моря велике парусно-моторне судно, переповнене вузлами з барахлом та переляканими одеськими буржуями, які тікали від Червоної Армії морем на Крим та, збившись уночі з курсу, незчулись, як опинились в руках партизанської “морської кавалерії”.

Похмуро сходило буржуйство по трапу на хорлян-ський берег, спотикаючись у важезних своїх шубах (ніби рясне великоднє сонце уже не гріло!), у блискучих дощовиках з напнутими капюшонами (наче ждуть зливи з ясного неба!).

Зійшли, а вслід їм полетіли й тугі їхні вузли, за море наготовані бебехи. Від удару один з вузлів репнув на очах у всіх, і вивалились із нього… паски! Високі, зарум’янені, присипані зверху барвистим горошком!

— Розговіємось! — весело загомоніли бійці.— Спасибі вам, православні!

Стали тут же розлупувати, пробувати, і раптом один із бійців здивовано відсахнувся від свого шматка:

— Ей! Вони золото в хліб позапікали!

І він показав товаришам свій шматок: з пухкого жовтого м’якуша паски, печеної, видно, на молоці та крашанках, блищав кінчиком золотий ланцюжок, з отих, що буржуям на пузо. Бійці кинулись розламувати решту пасок, і в кожній із них знаходили як не те, так інше: то жіноча цяцька якась, то перстень золотий, то, замість ізюму, раптом іскрилось з хлібної м’якушки коштовне каміння.

— Страму вам нема, варвари,— докоряв буржуям Хрисан Кульбака, відомий у загоні своєю набожністю,— У святий хліб каміння позапікали.

— Е! Вони не тільки в хліб, вони і в мило!

Виявилось, що з купи саморобного, чорного та клейкого мила, що зліпилося в груддя, хтось із бійців теж добув золоті речі.

— Іч, миловари!

Буржуїв обступили тісніше, стали обмацувати:

— А під шубами тут у вас що? Натуральні пуза, чи, може, теж контрабанди понапихали?

Допит був саме в розпалі, коли до причалу спустився Килигей з головою місцевого ревкому — отим самим, що стрибав перед ним на дерев’янці при вступі загону в Хорли. З’ясувавши, в чім річ, Килигей презирливо покривився, довбнув носком чобота купу почавленого мила:

— Додумались… Ну що ж. Посадити, хай назад усе виколупують!

Слухняно сіли буржуї кружком, похнюпившись, взялися виколупувати з мила буржуйські свої витребеньки.

— Тільки в мене без фокусів! — попередив Килигей.— Помічу, що котрий валюту ковтне — одразу кендюх навиворіт! З цієї хвилини це не вам — це вже республіці належить!

В той же день конфісковані цінності було відправлено в Херсон і здано губернському казначею по акту.

Якось увечері Килигеєва “морська кавалерія” підібрала далеко від берега в рибальській байді двох ледь живих кримських партизанів із Мамайських каменоломень. Оклигавши трохи в Хорлах, вони розповіли повстанцям жахливі речі про розгром у каменоломнях їхнього партизанського загону “Червоні каски”. Організований більшовиками Євпаторії партизанський їхній загін довгий час успішно боровся проти біляків та інтервентів. В січні його оточили. З моря кораблі інтервентів блокували каменоломні артилерійським вогнем. Водночас білогвардійці стали рушити динамітом входи до каменоломень, взялись замуровувати віддушини, а коли й це не зломило “червоних касок”, контрреволюція пустила в підземелля задушливі гази.

То була моторошна мить, коли в темряві каменоломень, по далеких підземних галереях раптом пронеслося страшне, найстрашніше за весь час боротьби їхнього загону: “Гази!!!”

Люди бігли, задихаючись, прикладали до рота мокре ганчір’я, падали, б’ючись у страшних конвульсіях.

— Звідки ж у них гази? — похмуро допитувались повстанці.

— Англійці нібито доставили в Крим. Всіх би нас передушили, якби могли.

Зрештою, загін змушений був піднятись із каменоломень на поверхню і прийняти нерівний бій. Загинув у бою командир їхнього загону більшовик Іван Петриченко, а вони лише чудом врятувались у морі.

Були вони — сама шкіра та кості. Обличчя такі, наче все життя провели в підземеллях без сонця й без світла. Поглядаючи на них, хмурились повстанці, закипали злобою на тих, хто душив цих людей газами в каменоломнях.

Килигей, вислухавши страшну їхню розповідь, довго, непорушно дивився на море в бік Криму з-під своїх кущуватих насуплених брів.

— З вами в нас буде ще не така війна,— сказав згодом, звертаючись десь туди, у кримський бік.— Ви нас газами душите, баржами в морі пускаєте на дно, а ми, думаєте, будем вам в зуби дивитись? Ні, панове, справжня з вами війна ще попереду!

XIX

Україна, на яку стільки місяців цілились жерлами своїх гармат дредноути з моря, в портах якої всю зиму кублились інтервенти, була цієї весни близька до свого повного визволення. Ще по зимовій пороші червоні полки Щорса та Боженка вступили до Києва, зайнявши ті самі казарми, що їх так старанно драїла петлюрівська Директорія, чекаючи прибуття в Київ греків, зуавів та інших військ Антанти. Вигнавши Директорію, народною війною ішли тепер з півночі озброєні робітники та селяни, крок за кроком очищаючи від ворогів рідний край. У чорноморських степах всюди підіймалось повстанство.

Слава Килигеєвого загону швидко росла. Одне ім’я Килигея тепер нагонило жах на ворогів. Про нього знали в Криму, про нього вже чули й на кораблях Антанти. З глибини степів до Килигея прибували все нові й нові загони повстанців. Найбільші загони прибули з Каховки, Сірогоз, Дніпровки, Ушкалки, Рогачика, Козацьких Таборів. Лепетиські партизани прикотили з собою навіть гармату-тридюймівку, і хоч було до неї всього кілька снарядів, загін пережив неабияку радість: є тепер своя артилерія!

Незабаром партизанського війська зібралось стільки, що вирішено було, не чекаючи прибуття наступаючих з півночі регулярних червоних частин, об’єднаними повстанськими силами вдарити на Перекоп.

На Перекопі в цей час порядкував великий напів-офіцерський, напівбандитський загін під командуванням добрб відомого в цих краях полковника Лісноброд-ського, карателя й авантюриста, який ще два місяці тому стояв за петлюрівську Директорію, а після її падіння перекинувся із рештками свого загону з Придніпров’я в Крим, де під крилом іноземних дредноутів в цей час відсиджувались тисячі таких ліснобродських.

Пригрітий і приласканий новими хазяями, змінивши петлюрівські шаровари на французьке галіфе, Ліснобродський незабаром з’явився із своїми молодцями на Перекопі, цього разу вже як поборник “єдиної, неділимої”. Осідлавши перешийок, загін Ліснобродського, тривожив звідти степові села своїми татарськими набігами. Кілька разів він намагався зайняти в Крим череди худоби з фальцфейнівських та інших маєтків, але партизани щоразу відбивали гурти, за що Ліснобродський посилав на них з Перекопу тисячі проклять і погроз.

— Піймаю вашого Килигея — на ланцюг посаджу! В клітці його, як Пугачова, по Криму возитиму!

— Спасибі за честь,— посміхався Килигей, коли йому передавали це.

— Неабияк, видно, їм там прикрутило,— сміялись повстанці,—” коли вже полковники за волячими хвостами по степу ганяються.

— Промишляють, хто як може!

— Нібито й сіллю взялись з закордоном торгувати.

— їм би тепер тільки вивіску на весь Крим: “Торгуємо сіллю і батьківщиною”.

Повстанські сили стягувались до Перекопу. Залишивши в Хорлах надійну берегову заставу, Килигей перебрався із своїм загоном на забутий фальцфейнів-ський хутір, розташований у степу якраз навпроти Перекопу. Звідси вже добре було видно лінію Турецького валу, що тягнеться через увесь перешийок, і високу білу дзвіницю над містечком Перекоп. Єдина висока будівля на весь край дзвіниця поблискувала з перешийка ніби на заздрість усім розвідникам та дозорцям. Килигеєві було добре відомо, що противник встановив на ній свій спостережний пункт.

Насамперед треба було збити кадетів звідти, позбавити їх отого найзіркішого ока. Настав час пустити в хід партизанську свою артилерію — лепетиську тридюймівку з трьома снарядами в запасі. Необхідно було найти артилериста-віртуоза, що влучив би з такої відстані в дзвіницю бодай одним із трьох снарядів. Ніхто з партизанських артилеристів не ручався, що йому вдасться це. Ось тут котрийсь із чаплинців і згадав про капітана Дьяконова, про те, як Кулик та Оленчук розхвалювали його артилерійський хист.

Килигей розпорядився негайно доставити Дьяконова сюди. Того ж дня двоє Килигеєвих хлопців — один із них син Оленчуків — тачанкою примчали офіцера разом з Оленчуком із Строганівки просто на позицію.

— Маєм роботу, ваше благородіє,— звернувся до Дьяконова Килигей, коли хлопці привели офіцера до гармати.— Є нагода спокутувати вам свою вину перед трудовим народом…

Дьяконов слухав насторожено: до чого він це веде?

— Дзвіниця он біліє: треба по ній шарахнути. Офіцер посміхнувся. Он воно що! Ось для чого

галопом мчали його сюди! Потрібен раптом став золотопогонник, потрібними стали його освіта, його розум, його артилерійське вміння! Професійна офіцерська гоноровитість раптом прокинулась, заговорила в ньому:

— Дзвіниця… Але при чому тут я?

— Збийте нам оту їхню шапку.

— Хіба серед вас нема артилеристів?

— Артилеристи є,— виступив наперед Житченко,— та біда тільки — снарядів у нас обмаль. Антанта, знаєте, нам не дає.— Він відкрив снарядний ящик.— Бачите? Раз, два, три. Оце й усе.

Дьяконов знаком попросив у ближчого з бійців бінокль, звично навів його на перекопську дзвіницю. Доки дививсь, бійці напружено стежили за ним, і їм здавалося, що біляк ледве помітно всміхається туди, на біляцький свій Перекоп. Терпляче ждали, що він скаже. А він у своєму вилинялому англійському френчі все дивився туди, на своїх, потім недбало офіцерським жестом знову повернув бінокль бійцеві.

— Ну як? — запитав після паузи Житченко.— Можна дістати?

— Думаю… можна.

— Одним із трьох?

— Одним із трьох.

Бійці, враз загомонівши, стали шпиняти жартами своїх артилеристів. Даром, мовляв, хліб їсте, повчіться ось хоч у їхнього благородія.

— Однак ви мене не зрозуміли,— заговорив раптом Дьяконов, звертаючись до Килигея.— Річ у тому, що стріляти туди я… не буду.

Це всіх приголомшило. На якусь мить запанувала гнітюча мовчанка.

— Себто як не будете? — потемнів з лиця Килигей.— Ви що — баришня, яку треба умовляти?

— У нас, знаєте, мова коротка,— креснув офіцера поглядом Баржак.— Хто не схиля голову перед працею — тому нахилимо, а чия не нахиляється — тому знімем!

— Справа ваша. Тільки силою ви мене не примусите,— спокійно заперечив Дьяконов.

Оленчук, що стояв осторонь, піймав на собі гострий Килигеїв погляд: “Так оце воно таке твоє благородіє? Пригрів на грудях гадюку?”

Повстанці, оточивши Дьяконова, вже поблимкували на нього з неприхованою ненавистю, гнівом, презирством. Без погонів на плечах, а в душі так золотопогонником і зостався!

— Контра як є! — кинув із гурту Дерзкий.— Я ще тоді казав: не цяцькайтесь… Бач, який чистоплюй: рука в нього не здіймається на своїх!

— А ви що, могли б і по своїх? — бліднучи, обернувся до нього Дьяконов.

— Не там ви своїх шукаєте, ваше благородіє,— докірливо пригримнув Житченко.— Свої-то свої, та тільки в чиїх штиблетах?

Килигей похмуро оглядав офіцера, ніби вирішував, що з ним робити.

— А я ще думав… Ех ви, патріот! — презирливо кинув він і одвернувся, мовби одразу втративши до офіцера всякий інтерес.

Патріот! При цьому останньому слові Дьяконова аж ніби пересмикнуло. Він стояв блідий, з гіркою, болісно застиглою на обличчі гримасою. Ждав, що Килигей ще, може, скаже що-небудь, а той уже повернувся спиною, відійшов до гармати. Дьяконов добре розумів, що значило в такій ситуації повернутись до нього спиною. “Уб’ють, уб’ють”,— палила думка. Досить тепер Килигеєві махнути рукою, досить повести бровою, і вже йому край,— візьмуть у багнети, мовчки відведуть трохи вбік, не зовсім і далеко, і заставлять самого рити собі яму. Яма! Отут, на виду в Перекопу. За якісь півгодини наступить кінець усьому — сонцеві, революціям, терзанням і сумнівам, білій перекопській дзвіниці…

Якісь паруб’ята з міцними плечима вже потроху, мовби ненароком, відтискують його вбік, безмовно відтирають кудись у небуття, у ніким не збагненний вічний морок.

Випадково зустрівся поглядом з Оленчуком, що, зсутулившись, стоїть осторонь, десь далеко-далеко — кроків за десять від нього. З глибоким сумом, і докором, і розчаруванням дивиться звідти на Дьяконова, дивиться уже, як на пропащого.

Всі, одначе, ждуть, що вирішить Килигей, ждуть, що ось-ось він подасть знак. Отой суворий безсловесний знак. І Килигей нарешті подав його. Махнув рукою:

— Всі, хто в артилерії служив,— до мене. Похмурі дядьки у латаних пропотілих сорочках, з

жилястими загорілими шиями потовпились до Килигея, до гармати. Навіть Оленчук попхався туди. А він, Дьяконов? Що ж буде з ним? Наче забули про нього, наче вже він для них не існує…

— А як же з цим? — кивнувши на Дьяконова, звернувся через голови інших Дерзкий до брата.— Кому накажеш ліквідувати?

Густі Килигеєві брови зійшлися на переніссі:

— Хто сказав — ліквідувати? В шию — і на всі чотири!

Дьяконов сам собі не повірив: невже це про нього? В шию! В щию!

Яке щастя! Значить, його не ліквідують? Його — на всі чотири?

Повстанці теж, видно, були цим спантеличені.

— Як? Живим випустити?

І знову той же Килигеїв голос:

— А що ж… Хай чеше до своїх — жива прокламація буде. Хай подивляться, яку він морду тут у нас роз’їв… на Оленчукових харчах.

Кров ударила Дьяконову в обличчя. Враз майнула в уяві Оленчукова хата і діти, що, зголодніло світячи очатами, діляться з ним останнім шматком. Ждуть, як голодні звірята, доки його благородіє пообідає, а потім наввипередки кидаються видзьобувати після нього на столі крихти.

— Чого ж ви стоїте, благородіє? — це вже глузливо звертались до нього з гурту.— Хіба не чули? Чухрайте на Крим! Собачою ристю!

— Антанта нове галіхво дасть!

Кров зашуміла йому в голові. Стало душно, жарко. Глузують, насміхаються, почувають свою зверхність над ним!

Це вже було занадто. Хотілось чимось заперечити, захистити себе, піднятись над ними… Розіпхнувши бійців, рішуче ступив до гармати:

— Снаряд!

Миттю піднесли йому снаряд. Сам заклав, сам навів, мовчки взявся за шнур.

Перший снаряд вдарив у землю неподалік дзвіниці. Прошумів другий…

Цей шарахнув у саму дзвіницю, з курявою розломив її надвоє.

— Оце всадив! — в захваті загомоніла молодь.— Ось так влучати — повчитися треба!

Біля гармати ще довго стояв схвильований гомін, а Дьяконов мовчки відійшов убік без всякої радості за свій успіх.

Осліп після цього Перекоп. Позбавлений свого найвигіднішого спостережного пункту, не міг більше бачити, що діється там, у загадкових просторах повстанського степу.

А там уже все буруниться: двигтить у вечірніх сутінках земля, грають на конях верхівці, зляскують батоги в повітрі,— з могутнім величавим тупотом рухаються степом звідусіль сиві, як хмари, череди круторогих в напрямі на Перекоп. — Що за дивні такі пересування? Чому навіть худобі цієї ночі не дають спокою?

Почалося це після того, як шапку з Перекопу було збито, і Оленчук, відкликавши вбік Килигея, довго щось радив йому, малюючи рукою в повітрі якісь розмашисті вензелі.

Цілу ніч тепер з близьких і далеких маєтків верхівці женуть до Перекопу череди волів, цілу ніч над степом — зляски батогів, важке сопіння худоби, ідуть і йдуть гурти, гойдаючи на розлогих своїх рогах зоряну сферу неба.

На світанку перекопські вартові вдарили тривогу, в паніці підняли на ноги ще очманілого з нічного перепою полковника Ліснобродського.

— Що таке? Килигей? Де Килигей?

— Килигей!!!

Зі степу насувалась видима смерть. Розкинувшись по обрію, граючи над папахами оголеними шаблями, мчали попереду кіннотники Килигея, а далі за ними ще — шаблі! шаблі!.. Зайнявши весь степ, владно випливали з імли степового світання, насуваючись все ближче на перешийок, і не було їм ні ліку, ні впину: наче тисяч сто козаків піднялися і йдуть в атаку на Ліснобродського та його залогу.

— Шрапнеллю! Вогонь!

Вдарили по тій силі шрапнеллю. Передня лава атакуючих одразу розсіялась, ніби втанула в землю, а натомість з’явилась, наближалась… туча сірих круторогих волів!

Полковник Ліснобродський, стоячи на батареї, непо-розуміло протер запухлі після нічної пиятики очі. Чи не до чортиків уже допився? Тільки що ж були повстанці — і раптом… Невже це вони на очах обернулись у волів? Сто тисяч круторогих сірої української породи? Було щось грізне й невідворотне у їх величавій ході, аж не вірилось, що це йдуть і йдуть, облягаючи Перекоп, ті самі, які роками ходили в рипучих ярмах і яких він, полковник, не раз поривався зайняти із степових таборів у Крим, щоб перепродати в Севастополі корабельним закупщикам. Мав би за степову яловичину і долари, і фунти, і грецькі на всяк випадок драхми! А тепер аж двигтить під їхньою ходою перешийок. Немов живі степові дредноути, насуваються могутні, безстрашні, невідворотні. А кудлаті чабанські шапки килигеївців уже грають десь за ними, за волячими авангардами, мовби глумляться над паном полковником, що на очах у всіх пошився в дурні.

— Прямою наводкою — вогонь!

— По волах, вашбродь?

— По волах!!!

Вдарила по гуртах батарея, наробила м’яса, знялося криваве ревище, курява… Не передбачив полковник найнебезпечнішого, того, що міг би йому підказати кожен пастух: запах свіжої крові роздражнив худобу, розбудив у сумирних волах інстинкт і лють дикого роз’ярілого тура! Здичавлені гурти, знесамовитівши, враз запрудили собою весь перешийок, у хмарах піднятої куряви, з грізним тупотом, з трубним ревом-бутін-ням ринули на Перекоп.

Не знайшлося в полковника сили, щоб стримати цю навалу степових турів, не було в нього влади, щоб погнати своїх підлеглих на цей рогатий живий ураган! Кинулася врозтіч батарея, а хто забарився, того перекололи, перетоптали на місці.

Сам полковник, скочивши в сідло, ледве встиг вихопитись з групою офіцерів за Турецький вал. Там уже досхочу кусали собі лікті панове офіцери, бачачи, як регочуть за волячим військом на конях білозубі закіптюжені степовики.

XXI

Не довго всиділи біляки й за Турецьким валом: саме в ці дні підійшли з півночі регулярні червоні війська під командуванням матроса Дибенка, підійшли з боку Чонгара ешелони Інтернаціональних полків і, встановивши зв’язок з таврійськими повстанцями, разом вломилися в Крим.

Гнали біляків без передишки. Вихром пройшли степовий Крим, одним ударом визволили Сімферополь, опинившись враз перед Кримськими горами, що виникли і стали по небу мальовничою синюватою грядою. Підійшли до Севастополя, а назустріч уже гудуть гудки — в місті страйкує севастопольський пролетаріат, на вулицях маніфестації, братання з іноземними матросами.

Сонце і море! Пісні і прапори!

Братався в ці дні і Яресько з французькими матросами, братаючись, ходив із ними, марсельцями, алжір-цями, корсіканцями, під червоним прапором по залитому сонцем Севастополю. Наспівався в ці дні, мабуть, за все життя.

— Ти розумієш,— виливав душу Яресько своєму новому другу, маленькому французькому матросику-кочегару.— Ніколи не були ми вільними, ні батьки наші не були, ні діди — від самої козаччини, і ось тепер раптом… як птиці! Розумієш?

І той весело кивав у відповідь: розумію, мовляв, розумію. І, в свою чергу, розповідав, як вони там у себе на кораблях вгамовують своїх офіцерів, коли ті починають на них кричати. З ними так тепер… Усміхаючись, він бере і водить пальцем біля носа, а потім, злегка гаркавлячи, раптом вимовляє тоном і мовою чорноморських матросів: “Бгатішка, ша! Не забудь, що в тебе мама в Магселі!”

Данько сміявся від душі: навчилися від чорноморців, як із своїми офіцерами розмовляти!

Тріумфальним маршем ішли в ці дні червоні війська через весняний квітучий Крим. Карою народною вривалися загорілі степовики на білі буржуйські вілли, з піснями пролітали верхи по царському узбережжю високо понад морем. Було мов летючий сон для них казкове це узбережжя з сяючою морською синявою внизу, з шеренгами високих вічнозелених кипарисів, що своєю стрункістю у багатьох із них викликали в уяві далеко покинуту красу рідних тополь.

Здавалося, ніколи не кінчиться цей світлий весняний похід. Передові частини червоних підходили вже до Керчі, як тут раптом на їхнім шляху постав непере-ходимий бар’єр: біля станції Акмонай противник спорудив цілу систему укріплень, що весь час підтримувались з моря артилерійським вогнем кораблів Антанти, зокрема англійської ескадри адмірала Сеймура. Створився акмонайський фронт. Нищівний вогонь корабельної артилерії не дав змоги прорвати укріплення.

Саме в цей час далеко за спиною, в просторах степової Катеринославщини, збунтувався Махно, відкрив фронт перед денікінськими добровольцями.

Довелося спішно повертати коней назад.

ХХЇЇ

Як на галопі пройшли килигеївці Крим, так на галопі й вихопились через Перекопський перешийок назад, ледве встигши вискочити з кримського мішка. Крим з мінаретами зостався позаду.

Вся Таврія в цей час була вже в тривозі, ціпеніла перед зловісними денікінськими хмарами, що затягували зі сходу горизонт. Передбур’я почувалося всюди. Підводила голову контрреволюція по містах, нахабніло в степах куркульство. З охопленої полум’ям пожеж Мелітопольщини, з розгромленого союзницьким флотом Генічеська, з десятків степових волостей, стікаючи кров’ю, відступали поставлені на колеса червоноар-мійські лазарети, пошарпані в боях караульні команди, біженці. Туди ж, на захід, до дніпровських переправ, партизанські пастухи гнали з степових маєтків отари овець, череди волів та робочих верблюдів. Кожному з відступаючих Дніпро уявлявся в ці дні тим рятівним рубежем, що затримає денікінську козачню, перепинить нещастя.

Через перешийок загін вивів із Криму, замість Килигея, Баржак. Килигея в одному з останніх боїв було поранено — кулею в груди навиліт,— і ніхто ще не знав, виживе він чи ні. Зараз його везли в командирській тачанці напівпритомного.

Відступали старовинним Перекопським трактом, що проходив якраз через Чаплинку, поділяючи її надвоє, отже, обминути повстанську свою столищо було неможливо, хоч на цей раз Баржак охоче обминув би її. Тривожні думки весь час не покидали Баржака, відколи загін ввійшов у смугу чаплинських земель і обабіч зашуміли молоді чаплинські пашні.

Була ніч місячна, ясна, з вітром. Чи то оця видна, простора ніч, чи буйні оці розвітрені хліба, що, вигнавшись за час їхньої відсутності, так змінили картину рідних місць,— тільки все, до чого очі звикли з дитинства, постало зараз при місячнім освітленні якимось несхожим на себе, все було повите суворою чарівливістю цієї світлої розвітреної ночі, мовби люди враз опинилися десь серед розбурханого незнайомого моря. Скільки зглянеш — вилискують розгойдані вітром хліба, скільки чуєш — шумлять, переливаючись під примарним місячним сяйвом. Викинули колос, наливаються, половіють. Як виросли, як піднялися вони тут, доки загін ходив у свій кримський рейд!

Баржак їде попереду колони нахмурений, з гірким виразом на обличчі. Зрідка озирається: за ним горбатяться в сідлах верхівці, їдуть тачанки, тягнеться шляхом поміж хлібами артилерія — добуті в Криму французькі гаубиці. В передній тачанці везуть Килигея. Він із самого вечора б’ється в жару, сорочку подер на собі, хрипить: “Капусту роби з них! Капусту!” Моторошно їхати біля нього.

А навкруги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів, їхніми розрідженими вітром пахощами. Давно не було такого врожаю. Будуть і копи пашнисті, і снопи ряснисті. Косарів тепер тільки б, косарів, а косарі — в сідлах. Баржак здавив у собі зітхання. До самого крайнеба, до самого місяця хлюпає урожай, а збиратиме хто? Думалось, щоб до жнив і пошабашити з війною, так воно й сталося б, цієї весни вся війна була б кінчена, якби не роздмухувала пожежу Антанта. Тільки й зоставалось їх ото, що за Акмонаєм. А тепер? Наскільки ж тепер усе це розтягнеться? Вдруге доведеться брати Перекоп, тільки вдруге Оленчуковою волячою атакою його вже не візьмеш.

Притихлі, задумані їдуть понад хлібами повстанці. Попускали поводи, погорбатились від думок, а хліба черкаються сідел, горнуться й горнуться ласкавим колоссям просто до рук. Волошками, полином та васильками позаростали межі…

Неважко було догадатись Баржакові, що робиться зараз у душах його бійців. Самого весь час думка одна непокоїть: чи не розтане в Чаплинці загін? Дав наказ пройти рідне село не зупиняючись, але чи в кожного вистачить витримки пройти попід рідними вікнами і не забігти додому? А варто лише забігти, варто лише хоч на мить відчути себе домашнім, людиною, якій можна більше нікуди не йти… Така вітряна, така місячна, така розбентежена ніч! І чи в багатьох в таку ніч вистачить сили вирватись із жіночих розпачливих обіймів, чи в багатьох вистачить серця відштовхнути від себе дітей, що заходяться плачем, і, залишаючи їх напризволяще, йти невідомо куди, невідомо наскільки?

Баржак знав, що є в загоні такі настрої, що далі Чаплинки не відступати, розсипатись, пересидіти лиху годину по хлібах та горищах, а коли що — знову підняти повстання, створити в денікінськім тилу свою, чап-линську, республіку. Брат Килигеїв Антін не далі, як учора, галасував про це. Але партійний наказ Баржакові був відступати з загоном за Дніпро, привести його на захист червоного Херсона, а скільки свого війська туди він приведе, це вже покаже сьогоднішня ніч. І ніякими умовляннями тут не умовиш, ніякими погрозами не пригрозиш, бо сила загону якраз у його добровільності, в тому, що досі кожен діяв так, як йому підказувало його революційне сумління.

“Розбіжаться чи ні?” — з цим запитанням, зверненим до самого себе, Баржак увів загін у Чаплинку.

Була вона якась незвичайна о такій порі, в цю вітряну ніч, одна серед розшумованих хлібів, в таємничих тінях ночі та місячних серпанках.

їдучи один попереду серединою шляху, Баржак нашорошено прислухався, що діється в колоні за ним. Чув, як підозріло гупнуло раптом, затріщала дереза, хропнув чийсь кінь, шугонувши убік через канаву; чув, як услід за цим стали мовчки розскакуватися інші — той сюди, той туди, з дезертирською спритністю зникаючи по дворах, поза хатами, повітками, у безповоротній сутіні вуличок. Чув, як тане його сила, як одного за одним поглинає його бійців розбурхане вітряним шумом село, все чув, але ні разу не озирнувся. Розбуджена Чаплинка тим часом уже загомоніла, десь плакали жінки, діти. Як по ножах, їхав Баржак крізь терзаючу їхню тужбу, і з піднятої веремії, з нічної тужби виразно вчувались йому голоси його власних дітей, що з надривним плачем мовби озиваються просто до нього: “Татку, куди ти? Куди?”

По всьому селу спалахували у вікнах вогники, бачив Баржак, як блиснуло зненацька, засвітилося і в його вікні. Хата його — всього за кілька дворів від шляху, і коли порівнявся із знайомою вуличкою, то кінь його спробував сам звернути туди, але Баржак, сердито шарпнувши повід, знову спрямував свого дончака на шлях.

їдучи, він все ще почував за собою колону, якої вже, власне, не було.

При виїзді з села нарешті оглянувся… Жменька! Неначе після тяжкого бою порідів загін! Похнюпившись, мовчки їхали за ним каланчацькі, хорлинські, брели біля гармат лепетиські, а чаплинських… Розметались, мов тіні, хто куди. Ненадовго ж вас вистачило, одначе! Злість здушила його. Дезертирня! Стихійщина! Хотів би найлютішою лайкою кинути їм в лице, хотів би стоголосим криком розітнутися, щоб скликати всіх, щоб усіх повернути в колону… Шукай їх тепер! Десь, мабуть, вкублюються на горищах. До ранку, як перепели, всі будуть поза селом у хлібах! Ні, хай розшукують їх там денікінські шомполи, а він нікого шукати не стане. Краще розшукає з-поміж інших золоте віконце своєї домівки, де його надаремно чекає зараз дружина, чекають діти, розбуджені гомоном збудораженого села.

Доки і в степ вивів свій до невпізнання поріділий загін, усе бачив за собою оте золоте віконце, що так і не діждалося його цієї прощальної ночі.

ХХШ

Серед тих, хто при в’їзді в Чаплинку крадькома шугонув зі шляху в сутінь акацій, був і Яресько. Переметнув конем через рів з дерезою, проскочив одне подвір’я, друге, злегка постукав у шибку низенького перекошеного вікна.

Загледів, як шаснуло за шибкою у хвилях розпущених кіс бліде при місяці обличчя, затурготіли дерев’яним засувом двері, і ось перед ним з’явилася на порозі знайома дівоча постать. Серце від хвилювання вискакувало йому з грудей.

Почув сповнене радісного переляку:

— Даньку! Звідки ж ти?

— З неба звалився,— пожартував Данько і, сплигнувши з коня, наблизився до дівчини п’янковитою ходою вершника, відвиклого ходити по землі.

Наталка не могла одвести від нього очей. І свій, жаданий такий, і в той же час якийсь страховитий, помужнілий, в оцій кудлатій — такій самій, як була в Кили-гея,— папасі… Схуд чи виріс? Весь ніби витягся вгору за цей час, пасмо русявого чуба хвацько вибивається з-під папахи, вилинялий з нагрудними кишенями френчик так гарно сидить на ньому. При боці теж обнова: шабелька поблискує…

— Кубанська,— помітивши Наталчину зацікавленість, хлопець торкнувся шабельки рукою.— 3 бою, брат, добута.

— Та який же я тобі “брат”?

— Ну — сестра… Вони розсміялись.

— А ми вас тут ждемо, ждемо,— танучи від хвилювання, каже вона і сама пригортається до нього.— Півсвіта, мабуть, облітали?

— Ех, де нас тільки не було! — він обійняв її з незвичною, грубуватою ніжністю.— По таких горах носило, на такі верховини виносило, що наче побували десь на небесі! А небо яке там, ех, Наталонько! Синіє зовсім над тобою — стань на стремено і рукою дістанеш!

— Снились мені ті гори, Даньку…

— Далеко тепер вони. Скинули нас звідти, як архангелів. Ну, та духом не падаєм.

— Сірогози он уже, кажуть, калмики зайняли.

— Напирають здорово, чорти. Козачня, офіцерня пре з англійськими отаманами при штабах. А там ще Махно збунтувався, чорний свій хлаг об’явив…

— І куди ж ви од них?

— За Дніпро, більше нікуди.

Вона припала йому до грудей і, зіщулившись, стала одразу якоюсь маленькою, беззахисною…

— Даньку, а ви… надовго від нас?

Чи надовго? Якби ж то він знав? Якби ж то він міг зробити так, щоб ніколи вже більше не розставатися з нею. Глянув при місяці у її широко відкриті, такі довірливі очі, і в душі все йому перевернулось від жалю. Зовсім бліда стоїть проти місяця, такою він раніше ніколи її не бачив. Голова схилена набік, і важка коса лежить на шиї, наспіх скручена вузлом, як у заміжньої… Ось він піде за Дніпро, і залишиться вона тут беззахисною, і вже чиїсь загребущі руки потягнуться до її дівочих кіс…

— Недаром же снилось мені вчора,— зітхнула дівчина,— наче з неба чорний дощ іде. Чорними, як дьоготь, патьоками — на хліба, на хати, на мене… Оце ж він і є чорний дощ — наша розлука.

До шляху вона проводжала його стежкою поміж городами. Ішли і бачили засідланих коней попід хатами і чули голосні плачі в настіж повідчиняних дверях. Вітер шелестів соняшниками, вилискував листям кукурудзи по городах, і вся Чаплинка була у вітряних шумах, в легкому текучому сяйві, що переливалось на ній, як весільна фата.

Коли вже були вони край городів, де тягся рів та дереза і придорожні акації своєю тінню заступили їх від місяця, дівчина раптом зупинилась, обернулась до Данька, в гарячій нестямі повисла йому на шиї:

— Не пущу!

Стала наче сама не своя. Зшаленіло обсипала його поцілунками, линула всім тілом до нього, і він чув, як уже й сам втрачає владу над собою, як росте в ньому жагуча сила, буйна, непереборна ніжність до неї. “Наталонько! Горличко моя! Серденько!” Найніжніші були в нього для неї слова, він всю весну виношував їх у поході, самі шепотілись йому дорогою, коли їхав сюди, а тепер сказати не міг: застрявали в горлі. А вона вже билась йому в плече, плакала, і крізь плач її, крізь шум вітру він почув раптом неймовірне, ніби несправжнє, ніби нашумлене вітром:

— Нічия… Тільки твоя, твоя хай буду!

Страшно і радісно стало йому за себе, за неї. Мов стеблина гнучка, була вона в грубих його руках, що з нестерпною ласкою самі вже пригортали її, рвали полотно сорочки, нестримно голубили тіло її, вогнисте, гаряче і таке доступне йому вперше в житті.

Шуміло вже десь над ними, коли вони знов повернулись до дійсності. Соняшники та кукурудзи шуміли, а здавалося — наче ліс. Сідло поблискує на коні, коли місяць продирається крізь віття акацій. Кінь стоїть над ними, поглядає на них ніби скоса; гризе крізь вудила якусь бадилину, сердиться. Все це, мов сон, неймовірне — і листя соняшників угорі, і кінська морда, і шум вітру над ними. Місяць був дивний, і якось дивно шумлять соняшники вгорі. А вони лежать сп’янілі — лежать в гущавині городу, під придорожньою дерезою. Огудиння навкруги, пахне суха земля…

Данько повернувся до неї лицем. Біле, безстрашно заголене тіло зблиснуло при місяці. А вона, не соромлячись уже ні його, ні коня, ні місяця, лежить розморена пестощами, плаче, всміхаючись, і наче перебуває ще вся в тій безодні щастя, в яку вони були провалились. Данько дивився на неї, і безмірна ніжність, безмірне любовне чуття до неї розтоплювали йому серце, забивали дух. Після всього, що сталось, наче й сам одразу виріс для себе: муж! Уже він їй муж! Такою довірою, таким неймовірним щастям нагородила вона його ось тут під вітряні шуми чаплинські, під придорожньою колючою дерезою. І тепер кидати її? На поталу? На чужі руки? Денікінська козачня незабаром заповнить село, вдереться й сюди, хто її тут відборонить?

В загін жінок не дозволено брати. Який жаль! Взяв би її оце до себе в сідло і помчав би кудись, де нікого, нікого немає! Щоб одне тільки небо над ними та високі гори кругом, як отам, у Криму, за Сімферополем…

По всьому селу ще чути розтривожений шарварок. Двоє верхівців промчали шляхом. Протупотіло, завмерло. Данько схопився, піймав за вуздечку коня, що повернув був голову тим двом услід.

Підійшла Наталка, поправляючи косу, притулилась хлопцеві до грудей:

— Не забудеш мене? Він міцно пригорнув її:

— Доки й житиму.

Віття акацій сумовито шумить над шляхом, раз у раз струшуючи на гриву коней свій прив’ялений цвіт.

За хвилину вже одна вона стояла серед шляху, дивлячись, як вдарила при місяці курява з-під копит. Курява. Зараз курява б’є, а тоді, може, й снігом замете його слід… Хоч би оглянувся, хоч би озирнувся ще раз!

Данько оглянувся, зблиснув при місяці зубами, і це їй було винагородою за все.

Своїх Яресько догнав за кілька верстов від села, коли й місяць уже ліг у житах, і потемнішало навкруги. Догнавши, мовчки пристроївся в кінці колони до тих, що тягли артилерію. Цього разу партизанська артилерія вразила його своїм виглядом. Голодна, безснарядна, вона, й відступаючи, мовби погрожувала комусь, ніби цілилась на Перекоп.

Через деякий час затупотіло на шляху знову і, догнавши колону, пристроївся до неї ще хтось — мовчки, скрадливо, винувато. Потім затупотіло, доганяючи, ще і ще…

До Каховки загін підходив уже в своєму повному складі.

XXIV

В районі Каховки килигеївці безпосередньо зіткнулися з денікінськими авангардами. Зав’язались бої. Стримуючи противника, що рвався скоріше перехопити дніпровські переправи, загін повстанців не лише боронився, але й сам нападав, і незабаром йому вдалося вибити противника з кількох степових хуторів за Каховкою.

Невідворотно, як гнаний вітром степовий пожар, насувалось лихо. З кожним днем головні сили денікін-ців підходили все ближче.

Якось надвечір в один із цих днів Туземна бригада генерала Ревіна вдерлася в Сірогози. Заставши біля школи розташований в тіні акацій червоноармійський лазарет, що не встиг відступити, туземники з нальоту пішли топтатися кіньми по живих тілах, хвацько дорубуючи з сідел тяжко поранених, не здатних навіть звестися бійців. При тому ледве не зарубали заодно і молоду вчительку Світлану Іванівну Мурашко, що, не пам’ятаючи себе, кинулась боронити поранених беззбройних людей і яку за це озвірілі рубаки прийняли були за сестру-жалібницю.

— Сестра? — і вже тріскається біленька кохтина під ударами пекучих нагаїв.

— Комісарка? — чийсь палаючий свіжою кров’ю клинок вже звився над дівочою головою.

Врятували вчительку діти-школярі.

З криком сипнули до неї з ґанку переляканим відчайдушним табунцем, обліпили, затуляючи, як рідну матір:

— Це не сестра! Це вчителька наша!!!

— Сестра я, сестра,— ридаючи, вигукувала вчителька, в нестямі пориваючись до отетерілих нападників.— Рубайте й мене, звірі, кати ви, нелюди…

Під’їхав калмик-осавул, і козачня, понасуплювавшись, мовчки розступилася перед ним.

— Позакопувати! — вказав нагайкою осавул на купу порубаних і, гарцюючи конем, наблизився до вчительки.

— Ну-с, чого розхлипалась, красуне? Жалко? Милосерді є душить? А якби наші голови отут котились? Чи хлипала б? Чи видавила б за мною хоч одну сльозу?

— Не чіпайте їх,— відчайдушно кинуло з гурту котресь із дітвори.— Це вчителька наша Світлана Іванівна.

Осавул ніби тільки зараз помітив малечу.

— А вам чого тут? Киш звідсіля, комбєдовське поріддя!

І для більшого враження він удав, що висмикує з піхов шаблюку.

Діти кинулись врозтіч.

Світлана з червоним, припухлим від сліз обличчям повернулась до осавула:

— Герої… Поранених добиваєте, з дітьми воюєте!

— Злякалась? — зареготав осавул, гарцюючи конем все ближче перед дівчиною і добуваючи шаблю.— Це ж я жартую! Я не страшний. Хто посміє скривдити оцю чудову золоту голівку? — і, перегнувшись з сідла, він вправно торкнув кінчиком шаблі біля самого вуха Світлани витке золотисте пасмо.— Дозволь чикнути собі на пам’ять оцей гарненький локон…

Дівчина, відсахнувшись, випросталась гнівно:

— Не для вас мої локони!

— Отакої,— осавул на мить осікся.— Не для вас? А для кого ж?

І не встигла дівчина відхилитись, як шабля вже мигнула їй через груди легким блискавичним черком. Посипались ґудзики.

Козачня зареготала.

— Пойняла, як у нас робиться? — ховаючи шаблю, переможно випрямився в сідлі осавул.— Ніби й ціле все, а кнопки всі за раз розстебнулись! Візьмеш такого молодця на постій?

Світлана, бліднучи, прикрила руками груди:

— Сира земля тебе візьме…

Бачили потім діти, як осавул подав знак своїм спішеним головорізам, і вони, підкравшись із-за спини, вхопили вчительку попід руки і з реготом повели-пово-локли по східцях до школи.

Саме в цей час під’їхав зі своїм штабом сам генерал, командир бригади.

— Що за безчинства? — вказав він на порубаний лазарет.— Зняти бинти! Попалити! Ми лазаретів не рубаємо!

А почувши дівочий крик десь із школи, сердито послав ад’ютанта довідатись, в чім річ.

— Тут буде мій штаб,— кинув, зіскакуючи з сідла, і, не чекаючи повернення ад’ютанта, квапливо попрямував до приміщення школи.

Білі акації цвітуть біля школи. І хоч пишні осяйні кетяги цвіту помітно примеркли за день, припали збитою копитами пилюкою, проте підвечір вони знову нестримно заструмували своїми густими п’янливими пахощами. З вікон, відчинених навстіж, реве грамофон, йому підтягують п’яні голоси:

Дам коня, дам кинжа-ал, Дам винто-о-овку сво-го-ю…

Веселиться, гуляє офіцерня.

А коли добре стемніло і п’яні співи ревнули ще дужче, з-під шкільних акацій, від штабної конов’язі непомітно відділився вершник, нечутно вислизнув у степ, з місця простягтись кудись у бік Дніпра. Майнув і за хвилину безслідно вже розтанув у мороці червневої ночі.

Далеко в степу діди-пастухи згодом бачили того дивовижного вершника: дівчина сиділа в сідлі.

Проскакуючи мимо них, мимо їхнього пригаслого вогнища, на мить притримала коня, запитала:

— На хуторі Терновому хто?

— Поки що наші.

— Ви точно знаєте?

— Точно, дочко, точно. Брехати не станем.

— Спасибі!

І знову шугнула крізь темряву далі — навпростець на хутір Терновий — на доброму калмицькому скакуні.

А десь за північ тим же степом в напрямі на Сірогози безшумно рухалась колона кінноти. Ішла риссю, проте ні стуку, ні тупоту не чуть було: мов по пухких килимах ступали коні, безклекотно котились кулеметні тачанки. Пригледівшись, можна помітити було, що копита в коней старанно обв’язані повстю, колеса тачанок обтягнуті сіном та вовною.

На одній з тачанок, прикривши плечі грубою селянською хусткою, сидить Світлана Мурашко. Бійці, що їдуть за тачанкою, навіть крізь нічні сутінки бачать смертельну блідість її обличчя. Зігнувшись, ніби морозить її, збайдужіла до всього, застигла в німій суворій оці-пенілості.

Широко відкритими, налитими горем очима дивиться на степ, на далекі заграви, що непорушно багряняться ліворуч і праворуч в неосяжному морі темряви.

Те, що пережила Світлана за ці останні кільканадцять годин, здавалось їй неймовірним кошмарним сном, під час якого з душі все живе мовби вивітрилось, зосталась перед нею лише порожня тінь самої себе, її сил, її протесту, її страшного горя вистачило тільки, щоб вирватися від денікінців, щоб, добувшись до своїх, передати їм все, що так хотілось передати… Після того наступила оця спустошеність, повне закам’яніння душі, байдужість до себе й до інших. Розповідаючи Баржакові про звірства калмиків, відповідаючи на запитання розвідників про те, що їй на власні очі довелося бачити в денікін-ському штабі, Світлана заодно з усім цим мовби передала іншим людям і тягар свого болю, і вогонь своєї дівочої помсти.

Що їй тепер залишається? Яким буде її життя? Червоною маркітанткою? Сестрою-жалібницею? Чи наган у руки і воювати? Ще вчора не думала вона воювати, ніколи не готувалась до цього, будучи переконаною, що всяке людиновбивство — злочинне. Всім серцем полюбила школу, полюбила малечу — їм, таким жадібним до знань хлопчикам та дівчаткам, хотіла присвятити своє життя. Сірогози — глухе, далеко закинуте в степах село, з ним свою долю зв’язала. Легендами, почутими з уст народних, захопилася. Кажуть, колись у давні часи з’явився в Січі якийсь іспанський гранд, що ледве встиг врятуватися перед тим із захопленої маврами Сарагоси. Тут, у Січі, став він набирати лицарів-запорожців, щоб допомогли вигнати геть маврів, вернути Сарагосу іспанцям. Кілька сотень їх зголосилось плисти байдами через моря в далеку, ніким не бачену Сарагосу. Попливли, напали вночі на завойовників, вигнали з міста. А повернувшись на Січ, всі вони, герої Сарагоси, поставили разом зимовники в степу і назвали їх в пам’ять походу: Сірогози. Легенда? Але молодій учительці хотілося вірити в неї.

Там, в сільській, буранами обшарпаній школі, минула для Світлани перша її трудова зима. Вовки виють в степах, буран рве землю, мете за вікном снігом навпіл із землею. А ти до пізньої ночі сидиш, схилившись, над зошитами та книжками, і тобі так гарно, гарно. Тепер все те світле десь у минулому, як у минулому опинилась і вона сама, енергійна, весела, повна кипучого життя, мрій, ідеалів… Все промайнуло, як сон, зосталось по той бік за чорними кошмарами, і дівчина на все зараз дивиться байдуже з висоти свого непоправного горя.

Підхоплена хвилею подій, цілком віддала себе на їх волю. Іноді мовби прокидалась на мить із своєї заціпенілості. Може, це якесь непорозуміння, що вона вже їде степом в кулеметній тачанці, що вона їде… в бій? За кулею, може, їде для себе? Ніякого страху вона не почувала, а усвідомлення того, що ця ніч може бути для неї останньою, згубною, якось навіть ніби заспокоювало її.

Літній боєць-кулеметник, що погойдувався поруч в тачанці, спробував був загомоніти до своєї незвичайної пасажирки, але Світлана не виявила ніякої охоти вести розмову, і боєць, зітхнувши, зрештою дав їй спокій. Хай, може, вона дріма?

Данько Яресько, висланий з розвідкою вперед, всю дорогу підтримував зв’язок з Баржаком та командиром ескадрону. З’їхавшись, деякий час рухались поруч.

Тиша залягла перед ними.

— Щось не подобається мені, Яреську, оця тиша,— говорив, прислухаючись до степу, Баржак.— Що, коли просто на засаду скачемо, га? Чи не заведе нас твоя вчителька в пастку?

Данько, як завжди перед боєм, був помітно збуджений, напружений. Весь цей з незвичною таємничістю споряджений нічний рейд на Сірогози, безклекітні тачанки, що тільки шумлять у траві, безтупітні копита, обмотані повстю, таємничість і гострота моменту,— все це так відповідало вихруватій Даньковій вдачі. Але командирова підозрілість щодо Світлани образила його.

— Послухаєш вас, товаришу командир, так нікому на світі вже вірити не можна!

— Що зробиш, такий час. Могла ж вона перед тим в контррозвідці їхній побувати?

Розважливі, холодні припущення командира примусили Данька задуматись. Справді, чи так уже він добре знає Світлану, чи до кінця певний у ній? Далеким, роз-блислим у сонці маревом потекло перед очима бурлацьке дитинство. Святковий червневий день, повен сонця, повен блакиті небесної. Побравшись за руки, ідуть вони, троє маленьких друзів, цілинним асканійським степом, і світлі ковили шумують довкола них ласкавими текучими шовками, і струмки невидимих жайворонків мирно дзюркочуть в повітрі. Дивні дива відкриває їм степ. Зупинившись, постоять над пташиним гніздом, причаєним у траві, подивуються на кам’яну бабу на скіфській могилі, загледяться на овечат, що розтеклись по далекій царині, як у воді… І знову рушать далі через молочні розливи ковили, далі й далі шукати свого казкового моря, своєї щасливої мрії. Якщо вже не вірити їм, найсвітлішим мріям свого дитинства, то кому ж тоді вірити?

— За кого іншого ще подумав би, а за неї… ручусь,— говорить Яресько Баржаку.

— Дивись, хлопче,— попереджає комеск.— Тут не до жартів.

— Знаю, що не до жартів. Та коли що — вона ж біля мене буде: сам, оцією рукою рішу!

— Стоп! — насторожився раптом Баржак.— Чуєте? Десь далеко попереду в темряві ледве чутно заспівали півні.

XXV

Зачувши півнів, Світлана стрепенулась: Сі-рогози!

Нервовий дрож перебіг їй по тілу.

Поблизу вже лунали приглушені енергійні команди, колона стала швидко танути, розгортаючись від шляху двома крилами в степ. Світлана догадалась: заходять, щоб звідусіль охопити село. З темноти все ближче виступали кругла біла церковця в глибині села, вітряк на горбі, силуети шкільних акацій.

Несподівано перед тачанкою виросло кілька бійців, і один з них в чорній, як ніч, папасі перегнувся з сідла до Світлани. Данько! Він такий був зараз хижий з лиця, що Світлана мимохіть відсахнулась.

— Чого жахаєшся? — кинув майже глумливо, безсердечно.— Показуй, де тут вона, твоя школа?

Світлана вказала рукою на темні вежі акацій:

— Ото.

Яресько рвонув коня у той бік. Світланина тачанка, оточена верхівцями, понеслася за ним. Незабаром виросла з темряви школа війнуло назустріч медовими пахощами акацієвого цвіту…

— Стій! — пролунало раптом з-під дерев.— Пропуск! І погрозливо клацнув затвор.

— Ти що, п’яний, чортова кукла? — лайнувся Яресько.— Своїх не пізнаєш? — і продовжував насуватись просто на вартового.— Раненого полковника везем!

— Звідки?

— З Непитайки!

І вслід за цим шелеснуло гілля, почувся хряск, хрип, і Світлана заплющила очі. Чийсь розпалений кінь уже похропував перед нею, і дужа рука — Данькова! — грубо шарпнула її за плече:

— Веди!

Чого він такий грубий сьогодні з нею?

— Веди, кажу! — ще раз шарпнув її за плече Яресько. Він стояв перед нею вже спішений, розлючений і ще хижіший, ніж там, на дорозі.

Однак грубе шарпання, оце що він так розлючено стрясонув її, вплинуло на Світлану дивовижно. Сили її мовби одразу вернулись, і вона пружно, легко вихопилась з тачанки:

— Ходім!

Обганяючи її, він спритно, по-котячому шаснув, провалився між колючі акації. Світлана, пригинаючись, ледве встигала за ним.

— Даньку, он іще біля ґанку вартовий.

— То вже наш стоїть… Де те вікно?

— Сюди… Ото відчинене. Крайнє зліва.

Десь на протилежнім кінці села знялась раптом страшенна колотнеча, запахкали постріли, дико завалувала собачня. Данько відштовхнув Світлану:

— Біжи! Тікай звідси!

І, затиснувши бомбу в руці, одним махом вихопився на підвіконня, зник усередині.

Світлану підхопила хвиля бійців, що бігли до ґанку. На ґанку, де звечора невідлучно стояли вартові, зараз уже — нікого, двері навстіж, на порозі темніло купиння порубаних тіл. В середині школи все ходило ходором: тупотнява, лайка, постріли. Коли Світлана з моторошним чуттям перехопилась через порубаних і опинилась в переповненій повстанцями учительській, там котрийсь із бійців уже тримав над головою запалений жмуток паперу, а попід стіною стояли з піднятими руками штабісти. Серед них Світлана одразу впізнала незграбно приперту до стіни постать генерала Ревіна і того, другого, сухорлявого, перед яким вони всі так запобігали,— англійського інструктора при штабі. Довгов’язий, як гусак, з виразом зневаги на обличчі, він стояв перед Яреськом без пояса, широко розставивши ноги в блискучих крагах і незвично піднявши руки над головою. Щойно він хотів застрелитись, але не встиг — револьвер в нього вибито з рук.

— Що, осічка? — глумливо спитав Яресько, підіймаючи револьвер англійця з підлоги.

Ткнувши револьвер собі за пояс, він взявся обшукувати захопленого.

— Ну, ти ж, брат, і сухоребрий,— сказав, не досить делікатно шугаючи інструкторові попід боки.— Що там у вас їдять?

Англієць промовчав.

Поблизу сопів генерал. Його саме обшукували, коли він раптом помітив у гурті повстанців Світлану.

— Ваша робота? — прохрипів він, виставляючи, як для удару, свою квадратну, стрижену їжачком голову.— Я вас урятував від безчестя, а ви…

Світлана сміливо глянула йому в вічі:

— Я вас теж врятувала, генерал.

— Ви? Мене? Від чого?

— Від безчестя командувати бандитами. Від прокльонів народних…

Генерал важко опустив голову.

— Обскубані! — закінчивши обшук, сказав Яресько.— Виводьте їх на подвір’я, хлопці. Тільки очі, Гриць-ку, оцьому лорденкові зав’яжи, щоб не наврочив нам Україну.

В глибині села ще де-не-де лунали постріли, а подвір’я школи вже швидко заповнювалось повстанцями. Тут було призначено збір. Під сараєм, де стояв генеральський автомобіль, чувся гомін, регіт — повстанці пробували заводити мотор.

Світлана, зупинившись осторонь під акаціями, сум’ятна від пережитих потрясінь, зарилась палаючим обличчям між свіжі повні кетяги цвіту. Скоро вони, мов рясною росою на світанку, вкрилися чистими дівочими слізьми. Не знала добре й сама, чого плаче, але почувала, як їй легшає від цього на душі, наче половину горя, її дівочих кривд по-сестринськи брала, переймала зараз на себе оця ніжна, оця любима нею з дитинства акація — біла колюча королева півдня.

Під цим жилавим глодуватим деревом незабаром і натрапив на Світлану Яресько.

— Ну й завдала ж ти нам роботи! — звернувся він до Світлани, сяючий, бурхливо радісний, і став втирати своєю кудлайкою спітніле обличчя.— Хочеш на анто-нобілі прокататись? З вітерцем, га?

— Чого раптом?

— Субчика того… англійського інструктора повезем, командир доручає…

— Куди?

Данько, злодійкувато озирнувшись, понизив голос:

— В Каховку. А там, може, й далі, в Херсон. Здамо,— бо ти ж, вважай, теж його брала,— а там тоді, як хочеш… Антонобілем, уявляєш? Хвіат!

Світлана не втрималась, щоб не посміхнутись: перед нею зараз знову був той давній Данько, охочий до всяких вигадок, веселий, задерикуватий хлопчак, що з цілою ватагою ровесників кидався було на шлях за панським автомобілем та нюхав пилюку — чим пахне.

— Ну, то як, Світланко? їдемо?

— Гаразд. їдем.

Виходячи з-під акацій, Данько на ходу розмашисто тернувся обличчям по обважнілій, густо обвішаній білим калцттям гілці:

— Здорово пахне, еге ж? — і засміявсь.

На світанні, коли на сході вже зоря розгорялась і пастухи виганяли худобу на царини, мчав степом в напрямі до Дніпра відкритий блискучий автомобіль. Навпростець, без доріг, видно, мчав — обчухране бадилля будяків, волошки та ковила висіли на ньому, позастрявавши в усіх щілинах. В машині, поруч з водієм, сиділа золотоволоса кругловида дівчина, а далі за нею зблискували усмішками до пастухів хлопці-пов-станці в кудлатих шапках, з шаблями наголо. Поміж ними посередині витягся — наче аршин ковтнув — якийсь довгов’язий, з зав’язаними ганчіркою очима. Дивувались пастухи, ламали в догадках голови:

— Хто він?

Був, мабуть, важною птицею, коли й з шаблями біля нього і очі йому зав’язано, щоб не зурочив довколишнього степу, щоб не бачив ні золотих хлібів, ні рясних вишень, ні синяви Дніпра.

XXVI

У Херсоні все кричить у ці дні об’явами: “Громадяни!

Є загроза появи холери — не бійтесь холери, але бережіться її! Не пийте сирої води, а тим паче самогону. Пийте краще чай! Довіряйтесь лікарям, фельдшерам, не приховуйте від них хворих!

Холера, як і Антанта, буде переможе-н а!”

І тут же поруч на поруділих від сонця, що з весни ще позалишались, афішах: “Галло-виставка!

Кіно “Бомонд” — “Тайньї Нью-Йорка”!

Головоломні трюки! Жуткие моментьі!!!”

Біля афішних тумб юрмляться обвітрені, строкато озброєні степовики, спокійно читають ці грізні перестороги. Одні читають про холеру, інші розкотисто регочуть біля вітрин, розглядаючи на афішах напівголу, вигорілу на херсонському сонці американську кінозірку.

Все місто в ці дні пропахло кізяками та плавневим сіном. Всюди гамірливо таборяться війська, іржуть коні, ревуть верблюди, а вечорами на висотах форштадта лунають розлогі, зі степів принесені пісні.

В Херсоні килигеївському загонові, що вступив до міста одночасно з іншими повстанськими військами, населення влаштувало бурхливу зустріч. Херсонці ще з весни чули про цей напівлегендарний загін, що по всьому узбережжю вславив себе боротьбою з інтервентами і що разом з матросами Дибенка та Інтернаціональними полками штурмом брав Крим.

За рішенням херсонських властей і за бажанням самих тавричан, загін незабаром було перейменовано в Перший Таврійський революційний полк.

Найкращі лікарі міста не відходили тепер від пораненого командира загону Дмитра Килигея.

Кудлатим чабанським папахам, як і матроським безкозиркам, в ці дні всюди була шана, всюди честь. Об’єднані в профспілку перукарі міста оголосили, що степових героїв вони голитимуть безкоштовно і поза всякою чергою. Шевці теж повикидали на своїх майстернях об’яви, що, “незважаючи на грім канонади”, вони лагодитимуть повстанцям взуття “швидко, міцно і акуратно”. А лагодити було що: чабанські сирицеві постоли, натягнуті ще з весни, позасихали, позашкаруб-лювались на ногах так, що їх неможливо було зняти,— доводилось розрізати ножами.

Розташувався килигеївський загін на горі, зайнявши старовинні укріплення воєнного форштадта та одну з найбільших каторжно-пересильних тюрем, що від самої революції стояла порожньою. Мабуть, в жодному з південноукраїнських міст не було стільки тюрем, як у Херсоні. Важкі кам’яниці, похмурі старорежимні центради, вони займали на сонячних херсонських висотах найвидніші місця, пануючи над степом, над Дніпром, над мальовничими дрімучими плавнями, що, синіючи, стелились в задніпровську далечінь.

Тепер тюремні подвір’я були зайняті повстанськими військами, обозами та худобою, якої партизани нагнали зі степу стільки, що вистачило б прогодувати цілу армію.

Ярмарково гомонить, вирує військами до сліпучості залитий південним сонцем Херсон, так наче й не збираються над ним тучі, так ніби й не погуркують десь на північ глухі денікінські громи.

На другий чи третій день після прибуття Яресько несподівано зустрів на форштадті дядька Оленчука, що стояв край урвища і дивився кудись за Дніпро.

— Агов, дядько Оленчук! — зрадів йому хлопець.— Ви звідки тут?

Оленчук обернувся до нього, чимось присмучений.

— Та круторогих же вам пригнав.

— Самі чи… з благородієм?

Оленчук став набивати люльку самосадом.

— До самого Дніпра все при мені був, помагав череду гнати. А коли вже наперли на переправу, десь як у воду впав.

— А може, й справді його в тисняві десь… униз головою?

— Е, ні. Якби впав, то виплив би.

— Заговорило, значить, біляцьке нутро! Своїх зустрічати зостався!

Оленчук, мружачись, дивився кудись за Дніпро, в заткані сонцем таврійські простори.

— Я до самого вечора його на цьому березі піджидав, усе думав — дожене. Раз там навіть і з’явилося було на горбах таке, як він, постояло-постояло, подивилось-подивилось сюди, мовби шукало когось. Потім повернулося спиною і тихо побрело в кучугури…

Данькові на мить аж самому сумно стало, коли уявив собі, як стоять вони один проти одного, розділені небесно-блакитною широчінню Дніпра, офіцер і колишній його підлеглий. Цей на висотах правого берега, а той десь по той бік, в розпалених сонцем задніпровських кучугурах.

Мовчав Оленчук. Мовчав і Яресько.

Синіли плавні за Дніпром. Там, за синіми плавнями, за олешківськими кучугурами, вже панують кадети, бешкетує денікінська козачня. До самого Дніпра підійшли, в Олешках комуністів повішали на першотрав-невих арках. Швидко насуваються тучі, зловісні тіні біжать по землі, облягають місто, а тут, над Херсоном, ще сонце світить, і двоє їх мовчки стоять на сонячному острівку форштадта.

XXVII

Вночі Яреська розбудила метушня, гомін. Вискочив з хлопцями на місце збору — на тюремний плац, там, серед розбурханого натовпу бійців, уже тьмаво поблискують шкірянками якісь незнайомі, видно, тутешні комісари. Один з них, схожий голосом на Бронникова, саме пояснював бійцям становище. Невже він? Данько протиснувся ближче: так і є — Леонід! Темрява, загальний тривожний настрій надавали голосові комісара незвичної суворості, а шкірянка, що холодно поблискувала на ньому, робила його якимсь неприступним.

— Цієї ночі,— пояснював він бійцям,— з лиману у води Дніпра несподівано прорвались панцирні човни противника. Зараз вони вже нишпорять по всьому Дніпру — ледве вдалось повихоплювати наші застави з плавнів. Звідси, з боку степу,— він махнув рукою десь у темряву,— становище теж не краще. Вже попід самим містом куркульські банди зрізають телеграфні стовпи. В приміських селах безчинствує отаман Гаркуша, поголовно вирізує наших сільських комунарів. Під загрозою — залізниця на Миколаїв. Губком звертається до вас, таврійські комунари: будь-що треба втримати залізницю, цей останній живий нерв, що зв’язує нас з червоним світом… На вас надія…

— Виправдаєм! — чітко відповів Баржак, що стОяв тут же, між комісарами, у своїй великій, зсунутій назад шапці.

За якісь півгодини хлопці вже летіли на конях за місто патрулювати залізницю, розганяти від неї куркульські банди.

Цілий день після цього чули херсонці, як далеко за містом прострочують обрій чиїсь кулемети, а надвечір на змучених, що аж спотикалися, конях, повернулися з боку степів килигеївці, женучи перед собою кільканадцятеро похнюплених, з поскручуваними руками бандитів. Попереду них крокував патлатий, в підтиканій рясі здоровань, з подвійним волом, з булькатими, люттю налитими очима. Багато з тих, що стояли натовпами по тротуарах, впізнали в чорнорясникові відомого на всю губернію монастирського крука…

— Попа Гапона ведуть! — кричали звідусіль хлопчаки.— Гапон попався!..

— Бандитський “агітпроп” Арсеній! Херсонські матроси, виявляється, давно вже за ним

полювали: ще будучи в бізюківському монастирі, він потруїв вином у підвалах більше десятка чорноморських матросів. І ось тепер цей патлатий катюга нарешті попався килигеївським хлопцям. Ряса в пилюці, очі, як у бика, набрякли кров’ю.

На форштадт Яресько повернувся з хлопцями в чудовому настрої. Дарма що й коні поперепадалися і самі зморилися, аж почорніли, тільки зуби біліють, а зате ж і бандитню розжахали по степу, порозганяли — від залізниці десь аж за виднокруг.

В цей день Яреськові так і не довелося поговорити з Леонідом, хрча Бронников теж разом з килигеївцями брав участь у заміській операції. Одначе не до розмов там було як одному, так і другому — курява бою весь час стояла між ними.

Тільки сьогодні, відганяючи знахабнілу бандитню од міста та від залізничного полотна, бійці з усією гостротою відчули, як близько нависає небезпека — небезпека бути повністю відрізаними від своїх. Проте зараз, після вдалої операції, навіть це якось не лякало. Чого їм, зрештою, боятись, доки зброя в руках? Весело, впевнено озирали хлопці муровану свою цитадель на пропалених сонцем херсонських горбах.

— Захищатимем любиму свою тюрму до останнього,— жартували вони цього вечора.

XXVIII

ТІЛЬКИ поснули, як знову тривога. Куди? Чого?

— На станцію!

— Будувати бронепоїзди!

Думка про створення бронепоїзда зародилася десь серед матросів, її охоче підхопили Бронников та інші керівники оборони міста, і ось вона вже втілюється в життя. Бронепоїзди потрібні були військам для прориву на північ. І хоч про відступ поки що не говорилося, але що рано чи пізно доведеться — це було ясно кожному.

Ночами тепер мало хто спав: пролетарський Херсон, засукавши рукава, не за страх, а за совість кував пан-цировану силу для майбутніх боїв. А як — робітництво саме додумалось: брали звичайний паровоз, стискали його з кінців двома платформами, гармату — наперед, гармату — назад, по кілька стволів на борти, і ось уже “сухопутний крейсер” в далеку невідому плавбу готовий!

На поміч залізничникам, робітникам судноремонтних майстерень та порту прийшли матроси, вчорашні чабани, пастухи. Доки одні обшивали борти бойовою корабельною сталлю, доки інші на руках перетягували на платформи зняту з суден артилерію, червона піхота і навіть кавалеристи, перетворившись у вантажників, пиряли на собі шпали та важезні мішки з піском, будуючи із них бійниці, оснащуючи ним найбільш вразливі місця.

Попотаскав тут на собі мішки з дніпровським піском і Данько Яресько, не жалів хлопець для революції свого молодого хребта! Цілу ніч не висихала на ньому сорочка. Уже перед світом, ідучи за черговою ношею, несподівано зіткнувся під ліхтарем з Леонідом, що в гурті нав’ючених матросів повагом ступав назустріч теж із мішком піску на плечах. Коли Данько окликнув його, він аж похитнувся:

— Чорт візьми, ніби яреськівське щось! — і опустив мішок перед собою на рейки.— Побий мене бог, яреськівське! Ти звідки?

Згрібши Данька, міцно притиснув до себе, потім знову відштовхнув, радісно, жадібно оглядаючи його з голови до ніг.

— Вигнало ж тебе, нівроку!

І, поклавши хлопцеві свою важку долоню на плече, пильно-пильно задивився в юнацьке худе обличчя, наче шукав у ньому знайомі дівочі риси, наче знаходив у блискучих Данькових очах затаєну спраглу Вутань-чину ніжність.

— Сідай, розказуй. Присіли на рейках.

— Я вже бачив тебе та зачепити не встиг,— посміхнувся Данько.— Разом бандюків учора за містом ганяли.

— Чого ж не признався?

— Та хіба там до того… Жарко було і нам, і тобі.

— Килигеївець, значить. Здорово,— він дивився на хлопця схвильовано.— Ну а як… від наших, від Вутань-ки нічого не чувать?

Данько махнув рукою.

— Де ми, де вони… Не догукнеш.

— Ну, а я ж був у ваших Криничках. Син там такий росте, що ну! Все не хотів мене за батька признавати,— засміявся Леонід якось невесело, і його широке, в іскристім поту, в плямах сажі обличчя за мить уже знову було серйозним.— Сподобались мені ваші Кринички, Данюшо. Саме весна була, за річкою у вербах зозулі кували.

Луки зарічанські, ліси, перша світла зелень плакучих верб над водою… Зозулі в гущавині кують лунко, краплисто. Все напівзабуте ожило, все далеке наблизилось, зі щемінням підступило Данькові до серця. Як хотілось би і йому оце побувати там, побачити, якими стали тепер Кринички. Це ж і над ними гроза революції пронеслась…

— Гаубицю на третій давай! На третій! — гукає хтось з темряви, розмахуючи ліхтарем.

Спотикаючись по блискучих рейках, група матросів спішма пронесла на руках гармату, якісь ящики; з лопатами пройшли озброєні грабарі; неподалік на платформах весь час щось клепають, клепають, і вже в голові гуде від сталевого того клепання.

— В суворий час ми зустрілися з тобою, Даньку,— підводячись, сказав Леонід.— Весь Донецький басейн уже їхній, днями шкуровці Катеринослав зайняли.

— Виходить, обступили вони нас… звідусіль?

— До самих передмість уже прориваються. А могло ж бути зовсім інакше,— з сумом додав Леонід.— Могли б оце й гвинтівки в козли, якби не оті,— він похмуро кивнув кудись у бік моря.— Єдиний фронт вони створили проти нас, Даньку. Через моря й океани, від Вудро Вільсона до наших гаркуш та до колоністів єдиний ланцюг тягнеться.— Він задумався над чимось, потім тепло, підбадьорливо посміхнувсь до Данька: — Ну, та нас вистачить. На всіх на них вистачить, еге ж?

Данько піддав йому мішка на плече.

— Слухай,— нахмурився з-під своєї ноші Леонід.— А дружка ж твого, Валерика, вже нема. Він у нас тут в підпіллі при інтервентах працював. Не дотяг, бідолаха: в останній день схопили його греки в порту. Коли брали заложників… В амбарах згорів.

Рушив, пішов Леонід, горблячись, обережно переступаючи через рейки, а Данько все ще, приголомшений, стояв на місці. Звістка тяжко вразила його. Нема Валерика. Нема! І такою смертю… Амбари, що їх розбила артилерія, холодне попелище, кістяки… Важко було уявити йому це, не хотілось уявляти такого. Ще, здається, зовсім недавно разом співали у хорі, разом ганялись за панським автомобілем, а вечорами, забившись в глибину нар у своїх невольницьких батрацьких казармах, спрагло мріяли про нове життя, за яке вони разом будуть боротись… І це вже одного з них нема і ніколи не буде?

Стояв під ліхтарем, кусав губи, здушений болем непоправної втрати.

А над Дніпром уже помітно світало. Над водою, над плавнями кошлато висів туман. Гурт знайомих хлопців, простуючи з порожніми мішками вниз, до піщаних кар’єрів, окликнув Яреська. Яресько мовчки приєднався до них.

ХХЇХ

В ТОЙ час, як денікінська козачня, захопивши Катеринослав і Полтаву, вже рвались до Києва, тут, у глибокім тилу білих, на спалених сонцем херсонських горбах все ще майорів червоний стяг революції, засідав трибунал, трусили буржуїв, будували бронепоїзди.

Кільце, однак, стискалось, денікінські снаряди дедалі густіше лягали на місто. Доки переляканий обиватель дрижав по підвалах та погрібках, прислухаючись, як барабанить залізним градом по дахах шрапнель, червоні бійці та матроси вели запеклі бої на пристанях, у передмістях, стримуючи насідаючого звідусіль противника, прикриваючи відступ основних сил, для яких утримувалась залізниця.

В одну з таких повних тривоги ночей рушили в невідому путь бронепоїзди — ці грізні тарани революції: потяглися за ними ешелони з евакуйованими установами та лазаретами, посунули, не відстаючи від ешелонів, кулеметні тачанки та вози, партизанські череди, степові чабанські кибитки…

Все далі в степ рев, тупіт, скрипіння, все глибше тонуть в нічній темряві силуети повільно відповзаючих паровозів, погорблених вершників та верблюдів, що надривно трублять у небо.

Так почалася їхня тисячоверстна страдницька епопея.

Верству за верствою просувались понурі повстанські сили на північ, тримаючись полотна залізниці, роз-крилившись від нього на обидва боки далеко в степ. На флангах цієї нескінченної колони йде кіннота, кулеметні тачанки, а всередині під їхнім захистом, як найцінніший скарб, везуть поранених, боєприпаси, згорнуті прапори.

Цілими днями люди й худоба ковтають гарячу степову порохняву. Кричать верблюди. Натужно ревуть непоєні воли, розморено плентаючись понад залізницею під захистом бронепоїздів.

Що далі відходять тавричани від рідних місць, то все частіше зринає між ними приглушена збентега та сумніви:

— Куди йдемо?

— Хіба не можна тут партизанити?

На одній із зупинок, коли ремонтники попереду лагодили порушену бандами колію і вся колона змушена була припинити свій рух, бійців Таврійського полку було скликано на раду.

Сліпучий день. Вогнем пашать на насипі бронепоїзди, націливши кудись вперед, у невідомість, свої пан-цировані груди. Внизу, обіч насипу, півколом розкинувшись по степу, по баштанах, з кіньми, з тачанками смажаться на сонці закіптюжені пилюкою, посірілі, мов степові птахи, повстанці. Один за одним промовляють до них з насипу комісари. Терпляче роз’яснюють, що відступати необхідно, що такий наказ штабарму — пробитись будь-що до своїх, з’єднатися з регулярними частинами Червоної Армії.

Представник Херсонської Ради робітничих депутатів тут же принагідно вручив полкові революційний прапор за його бойові заслуги. Прапор прийняв від імені полку Баржак.

Вже наприкінці мітингу виступив Леонід Бронников. Коли його могутня постать в тільняшці з’явилась на насипі, полк зустрів його прихильним гомоном. За час перебування полку в Херсоні цей матрос-комісар встиг заслужити приязнь степовиків: разом з ними ганяв поза містом бандитів, дарма що незвичний був до сідла, а коли треба було йти вергати мішки з піском та шпали тягати на будівництві бронепоїздів, то й тут він грів чуба нарівні з іншими…

— Таврійські комунари! — голосно звернувся з насипу Леонід до притихлого натовпу.— Ваш полк виріс і зміцнів у боях з інтервентами. Не раз уже він кров’ю довів свою відданість справі революційного народу. Але зараз, перед лицем нових грізних випробувань, щоб ваш полк був іще міцнішим, щоб із напівпартизансько-го, з не до кінця ще вижитим духом анархістської вольниці, він перетворився у справді залізну регулярну частину Червоної Армії, для цього треба, щоб у полку був… комісар!

Все йшло добре до цього місця. Варто ж було Бронникову згадати про комісара, як натовп одразу сколихнувся:

— Гайку хочуть прикрутити!

— Ми до гайок не звичні!

— Ми хоча й прості, а більше демократію любимо! І вже звідкись, мов із пекла, винесло на високого,

обвішаного волячими шкурами воза іншого промовця — розхристаного чубаня з кулеметною стрічкою через груди… Дерзкий Антін, молодший бр[ат командира полку.

— Ви чули,— скривився він так, як од живота,— комісара нам сватають! Аякже! Скучили ми дуже за комісарами! Давно їх ждемо! — І, обернувшись до насипу, закричав погрозливо: — Нащо нам комісар, коли всі ми революціонери в душі? Коли кожний з нас трьох комісарів вартий!

— Вірно! Самі впораємось! Без няньки! — забуруни-ло внизу поміж возами.

— Без комісарів досі ворога вміли рубати,— збадьорено викрикнув молодший Килигей,— без них і далі рубатимем! А хто дуже за комісарами побивається — того не неволимо, може до іншого полку пристати! В Караульний он або Інтернаціональний — там комісарів хоч одбавляй. А ми — стихія! З шаблями на дредноути йшли, голими руками Перекоп брали і далі без них зумієм! Оце моє все, і хай живе наш батько отаман Килигей Дмитро! — закінчив він з викликом і сплигнув з воза кудись між облуплені шкури, що сохли на сонці, у гущу своїх прихильників.

Ще не влігся гамір, піднятий серед повстанців промовою Дерзкого, як над командирською тачанкою несподівано підвівся, похитуючись, схудлий, зарослий до невпізнання… Дмитро Килигей. Вперше він оце підвівся після поранення, вперше після Криму бачили його бійці перед собою. Полк застиг перед ним і радісний, і здивований.

— По-перше, я вам ніякий не “батько” й не “отаман”, а командир,— насупивши кущуваті брови, заговорив Дмитро до полку не голосно, але так, що всі чули.— І якщо вже ми об’явили війну світовій гідрі Антанті, то давайте не розбредатися на півдорозі, а разом з пролетаріатом іти до кінця. Але щоб не стихійно, щоб не з зав’язаними очима по степу на конях гасати, то треба, щоб був і в нас у полку комісар. І оце що ви загули тут, заволинили, Січ мені розвели,— голос його наростав, суворішав,— оце якраз за те й говорить, що таки треба нам комісара…

— А ти ж тоді нащо? — почулося з натовпу розлючене братове.— Ким ти при комісарові будеш?

Килигей спалахнув.

— Буду тим, ким і зараз є: солдатом революції — хіба цього мало?

— Правду каже Дмитро! — виріс над натовпом кремезний Федір Артюшенко, хорлянський вантажник, давній друг Килигеїв.— Чого нам справді комісара боятись? Дредноутів не боялись, на самого чорта пішли помірятись силою, а перед комісаром схарапудились? Не страшний він нам, таврійським комунарам…

— Аби тільки вартий того діла попався! — підхопив хтось із гуртоправів.— Знати б наперед, кого нам дадуть…

Натовп колихнувся, як нива од вітру:

— Ко-го?

Відділившись від групи комісарів, що стояли на насипі, знову ступнув наперед Бронников:

— Партія визначає… мене.

Над полком, над степом на якусь мить залягла подивована тиша. Його? Ще до революції хорлянські вантажники переховували юного тоді комендора з корабля від царських жандармів. Батраки Фальцфейнів згодом бачили його машиністом на степових таборах, коли він незрадно очолював там водяні заробітчанські страйки. То чи такого боятись? Такому можна було довірятись, він був своїм, часткою їх самих.

— Ми проти тебе не проти! — радісно забурунив натовп.— Ура комісарові!

— Ура-а!

Лише Дерзкий та кілька його прибічників стояли між возами злі, незгодні і всім своїм виглядом ніби говорили: “Ми ще своє скажемо”.

XXX

Спроквола чахкають на насипі, вичахають після денної спеки бронепоїзди. Неподалік від насипу, біля степового колодязя, де навкруги все порито, вибито худобою,— брязкіт казанків, тиснява, доходить ледве не до бійки: ділять воду. Гомін стоїть по всій логовині, куряться кізякові димки, то тут, то там вже смачно пахне степовою чабанською кашею.

Сонце жевриться низько над степом, поволі опускається у винно-червону імлисту каламуть.

Бронников саме вечеряв під насипом з Килигеєм, Баржаком та кількома іншими командирами, коли бійці привели до них загадкового суб’єкта, не то військового, не то цивільного — в пенсне, з кучмою густого пополам з остюками, волосся на голові.

— Я до вас,— кинув він тоном людини, що ледве стримує роздратування.

Бронников, постуджуючи на ложку з гарячою кашею, зміряв незнайомця спокійним поглядом. Щось є в ньому задерикувате, зухвале. Застиг, як півень перед бійкою, а скельця пенсне поблискують до всіх гострим, зухвалим блиском.

— Хто комісар?

Бронников ще раз постудив у ложку.

— Я комісар.

— Я теж комісар,— дражливо відрекомендувався незнайомець.— Комісар бригади Муравйов.

— Муравйов… київський?

— Ні, я — південний.

— Ну, що ж,,сідай,— сказав Бронников.

Потіснившись, дали йому місце біля казанка. Килигей, дбайливо витерши травою свою просту селянську ложку, передав її прийшлому.

Муравйов пожадливо накинувся на кашу. Хапав, давився, наче поспішав кудись. Бронников, відклавши ложку, з веселою співчутливістю дивився на приблудного цього комісара. Леонідові подобалась його енергія, напористість і навіть оцей звірячий бродяжницький його апетит.

Вихапавши все з казанка, Муравйов потягся рукою до чиєїсь фляги, що лежала поблизу на траві і, не пи2-таючись, спрагло напився з неї нахильці. Втерся, передихнув. Тепер він був готовий до розмови.

— Де ж бригада? — запитав Бронников.

— Нема бригади! Розбіглась бригада! — викрикнув нетерпляче, нервово.

Неподалік біля вогнища між бійцями почувся смішок:

— Довоювався чоловік. Сам над собою комісаром зоставсь.

Скельця пенсне недоброзичливо блиснули в той бік і знову пригасли.

Бронников пильно подивився на співбесідника.

— Розгубив, виходить, бригаду? Муравйова наче жигалом хто жигонув.

— Допит це, чи що?

— Вважай, як хочеш… Адже прямо під трибунал ідеш?

— І піду,— знов аж підскочив той.— Думаєш, трибуналом мене злякаєш? Не боюсь! Сам заявлюсь — хай судять! — і додав тихіше: — Якщо винен.

Становище, в яке потрапила ця людина, можна було зрозуміти. Покинутий всіма, однак не зневірився, не занепав духом. Це говорило на його користь. День за днем пробивається на північ, з упертістю фанатика шукаючи зустрічі… з ким? З трибуналом! З нещадним своїм трибуналом, який, може, й голову йому знесе!

— Що ж: не позаздриш тобі, товаришу,— сказав Бронников.— Трибуналу тобі, мабуть-таки, не минути.

— Не спіши з висновками, комісар,— протираючи пенсне, заперечив прийшлий.— Можливо, ще нам разом з тобою доведеться перед трибуналом стояти.

— Оце загнув.

— Чому загнув? Чи, думаєш, твої від тебе не розбіжаться?

— Про моїх ти помовч,— нахмурився Бронников. Протерши пенсне і трохи заспокоївшись, Муравйов

знову заговорив до Бронникова:

— В роки еміграції мені довелося жити в Швейцарії, там бувають снігові обвали в горах. Ти матрос, тобі це важко уявити. У вас тут сліпа стихія приймає інший образ, образ невловних степових міражів… Але, думаєш, ти їх, оці міражі свої, втримаєш? Ситуація для нас з тобою зараз на Україні зовсім незавидна,— продовжував він, мовби не помічаючи, окрім Бронникова, нікого з присутніх.— Махновщина розгулялась, сліпа дрібнобуржуазна стихія за хвилину змітає все, що ми встигаєм насадити за місяць. До певного часу ці сили працювали на нас: ми чудово зуміли використати українське повстанство для повалення гетьманату, для розгрому німців, для нанесення смертельного удару по хижаках світового імперіалізму. Недавня поразка греко-французьких десантів на українських берегах була б неможлива без участі в цій боротьбі могутніх сил українського повстанства. Одначе заслуги його цим і вичерпуються, на цьому й кінчається героїчний період революції на Україні.

— А що ж починається? — в’їдливо запитав Баржак. Муравйов, не звернувши на нього уваги, знову заговорив просто до Бронникова:

— Починається те, про що не раз попереджував нас товариш Троцький і що я, Муравйов, перший, може, відчув оце на собі. Нас кидають. Від нас одвертаються. Нашу ще не зміцнілу регулярну армію поглинає розпалене повстанське середовище, розбурхана і ніким не приборкана повстанська стихія. Саме вона, ця стихія, поглинула мою бригаду, розметала її на тріски.

— Який же висновок?

— Висновок напрошується сам собою: співробітництву кінець. Треба раз і назавжди вгамувати цей анархічний народ з його сорока тисячами банд, з його мексїканськими методами боротьби…

“Вгамувати народ…” Бронников, слухаючи, ледве стримував у собі наростаюче обурення. Із надр цього народу сам він вийшов, сам протягом років готував його до боротьби, і тепер, коли народ нарешті піднявся, коли все більше росте і зріє його сила в революційних боях, відповісти раптом йому недовірою, з такою ворожістю заговорити про всіх оцих почорнілих на степових вітрах пастухів та вантажників, матросів та вчорашніх батрачат… І це говорить людина, що називає себе комісаром! Ні, не такою уявляється йому душа ленінського революційного комісара!

— Мітингами ми їх розбестили! — упевненим тоном викладав своє Муравйов.— Ледве не голосуванням комісарів обирають! Пора, пора з цим кінчати. Інтереси справи диктують нам інший до них підхід…

— Який саме?

— Терор! — скельця пенсне зблиснули люто, по-крисячому.— Масовий послідовний терор проти цієї бандитської нації — іншої мови вона не зрозуміє!

Бронников помітив, як при цих словах колихнулись бійці, що, привернуті гострою розмовою, вже обступили їх звідусіль. Бачив, як Яресько, що стояв з хлопцями якраз за плечима в Муравйова, різко поклав руку на рукоятку свого клинка* “Рубонути? — спідлоба мовби запитував він очима Леоніда.— Дай рубону гада по черепу! За наклеп! За брехню! За все, що він оце проти нас замишляє!” А може, й справді хай рубоне? Іменем живих і полеглих… за “бандитську націю”, за образу цих людей, за образу революційної честі народу. Тут би і весь йому трибунал…

— Тепер мені ясно,— потемнівши, підвівся Килигей,— чому від вас бригада розбіглась. Я сам перший послав би такого комісара подалі.. Отож годі тут піною бризкати. Повечеряти дали, а тепер — котись ік такій матері!.

— Що за мова? — грізно викрикнув Муравйов, дивлячись то на Килигея, то на Бронникова. За кого вони його приймають? Чи не за самозванця якого-небудь? І, відчувши наближення небезпеки, відчувши, як за спиною в нього погрозливо сопуть, все тісніше змикаючись, бійці, раптом пружно скочив на ноги, вихопив десь із-за пазухи папушу документів.— В мене м-ман-дат! — Муравйов став раптом заїкатись.— Ось він — м-мандат! За підписом т-товариша Троцького!

Зблідлий, він простяг документи Бронникову, але той не глянув на них.

— Заховай своє добро і змотуйся. Щоб духу твого при колоні не було! Ясно?

Муравйов застиг, мовби не вірячи своїм вухам. Вони його женуть! Його не приймають!

— А куди ж я?

— А під три вітри!

Тим часом пролунала команда рушати.

Знов рушили, поблискуючи грудьми до заходу, бронепоїзди, рушила за ними і вся величезна, в хмарах куряви колона. А він, відкинутий усіма, ще стояв серед припилюжених будяків під насипом, лютий, наїжачений, мовби не йняв віри, що колона так і пройде, не зупинившись, і що важить він для неї уже не більше, як придорожній будяк.

XXXI

Бурі були кавуни, коли вирушала колона в путь, а тепер уже червоніли в руках у бійців, мов жар. Щодень меншало в гуртах круторогих, щодень більшало шкур на возах.

Не минало дня без боїв. Чорними вихрами налітали зі степу григор’євсько-махновські банди і, зустрівши на флангах колони килигеївські шаблі, знову відкочувались назад.

Килигей уже був на коні, вів полк. Якось пізно вночі під’їхав до нього його брат Антін. Після тої сутички на мітингу — бути чи не бути в полку комісарові — вони й досі майже не розмовляли між собою. Антін, затаївши образу, сторонився брата, а Дмитро теж не виявляв охоти до розмов із ним, вважаючи, що все, що він мав сказати важливого братові, він сказав йому тоді на мітингу привселюдно. І ось тепер Антін нарешті під’їхав і вже мовби примирений, щирий.

— Дмитре, чи можна тебе на пару слів? Тьохнуло щось у серці Дмитрові. Разом з братом

мовби наблизились до нього домівка, і батьківська хата, і все оте хвилююче, далеке, мов дитинство, коли мамина любов зігрівала їх обох, коли він Антося цього носив на руках… Безшабашний виріс, севастопольська гауптвахта від нього не прочахала, та й зараз з ним клопоту доволі. Що він хоче?

Відділились від колони, поїхали мовчки поруч. Пилюка чулася і в нічному повітрі, скрипіла на зубах.

— По-братньому, по душах хотів тебе запитати, Дмитре: куди нас ведуть?

— Не ведуть, а самі йдемо.

— Ну. хай самі. Але куди, куди?

— Про це теж було говорено. Антін поліз у кишеню за куривом.

— Шкода мені тебе, брате,— заговорив він співчутливо.— Прямодушний та довірливий ти. Дався, щоб ко-місарія тебе обплутала, зуби тобі заговорила.

— Оце ти й хотів сказати?

— Не тільки це,— закурив Антін.— Пригадай, ким ти в степу був, яка слава за тобою котилась!.. По всьому Примор’ю тільки й чуєш, було: Килигей, Килигей… На всю Таврію отаманом був!

— Не багато моєї в тім заслуги. Сам народ, судьба революції на гребінь мене підняла.

Антін не вгамовувався:

— А ми за тобою на яких крилах літали? З клинками на дредноути піднялись, в Севастополі, під Керчю побували… Весна була така, що ех! І на душі весело, й воюва-лося легко!

— Всьому свій час, Антоне,— глухо заговорив до брата Дмитро.— Тоді було справді легко. Схоже було, наче дорослі граються у війну. Вважай, одна пристрілка то була, велика пристрілка, та й усе. А зараз,— він подумав,— зараз, видно, настала пора для іншої, для трудної війни.

— А нащо нам трудна? — гарячково вигукнув Антін.— Нащо самим у петлю лізти? — і, озирнувшись, раптом заговорив до брата довірливим таємничим напівшепотом: — Пропадем, усі пропадем, Дмитре, як тільки дамо себе далеко завести! Натурою ми степовики, нам треба, щоб було де конем розгулятись,— він випростався в сідлі.— Простору треба такого, щоб трава під кіньми од вітру стелилась! А там? Де ми там розгуляємось?

Дмитро сердито засопів.

— Не гуляти вийшли. Велике діло робити. Антін мовби не почув.

— Тримається он степу Нестір Махно і живе собі, як бог! Недостачі ні в чому не знає: ні в конях, ні в дівчатах. Сьогодні п’є тут, завтра гуляє там.

— Побачимо, до чого він догуляється. Йому гульня, а нам, у кого діти, треба й про них подумати, про їхній завтрашній день.

— Думаєш, як до своїх, до регулярних проб’єшся — там рай тебе жде? — глузливо промовив Антін.— Не одного — десятьох комісарів, отаких Муравйових, над тобою поставлять! Чув, як він учора про нас? Отакі вони всі! А спробуєш пручатися, то й полк відберуть, і самого до стінки.

— То що ж ти радиш? З повинною, може, до кадетів вернутись?

— Чому до кадетів? Можна й не до кадетів,— значливо сказав Антін і, перехилившись з сідла, зашепотів до брата: — Гонець від батька Нестора є! Чуєш? До себе Нестір Іванович тебе кличе! “Куди він,— каже,— йде, на кого свою рідну сторону, жінку та дітей покидає? Хай переходить з полком до мене — правою рукою зроблю! Всю свою кавалерію під його владу віддам!”

Килигей не втримався, щоб не посміхнутись.

— Бреше, сучий син… Обдурить і не дасть.

— Дасть!

Примовкли обидва. Чути було, як повниться ніч приглушеним шумом та скрипом далеко розтягнутої колони. Почахкують на насипі бронепоїзди, повільно, без світла сунучи в темряву. Схрапують коні. Шелестить під копитами огудиння придорожніх баштанів. Якийсь птах, зненацька зірвавшись з-під копита, стрельнув угору і пружно, бринячи крилами, зникає десь у просторах ночі.

— Де ж він… гонець той?

— Привести?

— Веди.

Антін круто здибив коня кудись назад, і незабаром до Дмитра притупотіли з темряви на конях уже двоє: брат і другий із ним — той, що від батька.

Килигей, порівнявшись конем з незнайомим, став уважно придивлятись крізь сутінь до нього. Двійник! Жива його, Дмитрова, тінь з’явилась сюди по його душу! Такий же по-яструбиному зібраний, сухорлявий, з накошланим набік чубом повстанським, така ж на ньому, як і на Дмитрові, шапка кудлата. Аж моторошно стало. Ти! Ти — як викапаний. Насуплений, в шапці кудлатій… Тільки бомби “лимонки” якось фасонисто при боці висять та самогоном від нього б’є — за це в Килигея розстріл на місці.

Килигей нагнувся до нього впритул:

— Так це ти?

З-під шапки, з-під насуплених брів глухо:

— я.

— По мене?

— По тебе.

Зблиснула, свиснула сталь у Дмитровій руці, опустилась важким ударом. Схарапуджено кинувся вбік двійників вороний, пішов бокаса в степ, намагаючись скинути з себе незвично обвислу ношу.

Килигей оглянувся: брата біля нього вже не було.

Невдовзі по цьому, коли Дмитро Килигей знову їхав на своєму командирському місці в голові колони, йому доповіли, що брат його, Антін, з десятком найближчих своїх приятелів, несподівано відколовшись, повернув від залізниці кудись у степ,— коли б не до батька Махна!

Килигей мовби готовий був до такої звістки: піднявшись у стременах, гукнув Баржакові, що зоставляє його за себе, а сам, прихопивши з першого взводу кільканадцятеро найкращих рубак, з місця рвонувся з ними в погоню.

Не було їх годину чи й більше — повернулись уже на світанку, злі, понасурмлювані, на змилених перепалих конях. І скільки їх потім не допитувались — догнали чи ні,— так нічого й не могли допитатись.

XXXII

Сонце тепер сходило з куряви й сідало в куряву.

З неї, з хмар піднятої над степом безконечної пилюки все частіше дзижчать кулі невідомих ворогів, все частіше то тут, то там по колоні падає хтось, звиваючись у рваних гарячих ранах. Виявилось незабаром, що обстрілюють колону кулями дум-дум 1: така, торкнувшись навіть волосини кінського хвоста, одразу рветься, вганяється в тіло безліччю металевих скалок. Рани від цих куль жахливі. Та все ж, незважаючи на обстріл, колона вперто, верства за верствою, рухається далі.

1 Розривні кулі, що їх вперше було застосовано англійцями в англо-бурській війні.

Одначе що то за тривога знялась попереду? Чому всі раптом зупиняються — і бронепоїзди, і люди, і худоба?

Оленчук, вставши з воза, неквапом заходився напинати над ним халабудку, щоб був хоч який-небудь затінок від сонця, бо зараз, на зупинці, воно, здавалось, стало палити ще дужче. На возах, по колоні, на платформах — всюди поранені, а ще більше хворих. Не вистачає ні лікарів на них, ні медикаментів, доглядати доводиться самим. На розлогому возі в Оленчука лежать двоє: матрос з розтрощеним плечем, другий — зовсім хлопчик — поранений в голову розвідник із повстанської кінноти. Мов за рідними дітьми, ходить за ними Оленчук. Спеціально для них тримає під сидінням в запасі кілька рябеньких кавунців, щоб, коли вже зовсім спека задушує, промочити бідолахам спраглі попечені губи. Ось і зараз взяв, повільно розрізав ножем свого “степового ананаса”, як кажуть моряки, і, хоч самому в роті пересохло, по черзі подає по скибочці то одному, то другому, а собі… собі, що зостанеться.

Різав якраз скибку для матроса, коли за спиною раптом затупотіло — галопом пролітала кудись вперед понад колоною Килигеєва кіннота з шаблями наголо. З клуб’я піднятої куряви на мить зблиснув зубами син, щось на лету гукнув батькові, але за гулом, за тупотом Оленчук нічого не розібрав.

А по колоні вже пішов-покотився гомін:

— Полотно руйнують!

— Залізницю волами розтягують!

Із рейками, із шпалами, з усім гамузом здирають із насипу.

Багато хто з повстанців добре вже знав цей махновський спосіб руйнування залізниць. Запрягались воли або чоловік з півсотні, взявшись за руки, тягли до себе рейки, підняті на аршин від землі. По інерції рейки починали стягуватись ледве не за кілька верстов, вивертаючи шпали і захоплюючи все, що зустрічалося їм на путі. Весела була для махновців розвага! Але те, що для махновців часом було просто розвагою, німці-колоністи робили зараз з властивою їм похмурою акуратністю й розрахунком.

З того місця, де перед головним бронепоїздом стояв з групою артилеристів на насипі Бронников, навіть без бінокля добре видно було попереду чорне згуртовище руйнівників, що вовтузились з упряжками волів біля насипу.

Не відриваючись, дивився Бронников у той бік.

Німці-колоністи, ті. що досі сиділи принишкло, нібито не бажаючи втручатись у внутрішню боротьбу народу, тепер, коли революції доводиться сутужно, враз ошкірились, показали свою справжню натуру! Похмуро виглядають із садків на пагорбку цегляні, вкриті черепицею будівлі колонії, збившись довкола сірої мурованої, дивовижно недоречної серед цього сліпучого степу, кірхи. В проміжку між крайніми будівлями колонії і насипом залізниці, що пролягає неподалік, видно, як метушаться, мов галич, по степу темні, на диво рухливі постаті колоністів. Біля насипу їх ціла купа: з волами у ярмах, з ланцюгами, якими вони зачіпляють залізничне полотно, обплутують ними розпростертого через степ сталевого Гуллівера.

Мовби два віки зіткнулись тут між собою: вік волів і вік рейок залізних. Хто кого перетягне, хто кого пересилить? Зачепили, цуплять, з усіх жил напинаються, щоб порвати перед відступаючими полотно дороги, плахами розтягти залізницю по степу. Заклопотані своїм ділом, і не підозрюють, як близько уже від них караюча рука, як, огинаючи насип, з кожною миттю наближається до них Килигеїв ескадрон — тільки кінці шабель мигтять, вимигують із хмари куряви!

Яреськів кінь наче сам знав, за ким йому гнатись. З нестримною дикою силою летів на темні оті постаті, що, в паніці покидавши біля насипу і волів, і гаки, і ланцюги, галиччю розсипалися по степу, чимдуж тікаючи навпростець до колонії. “Ага! Тікаєте! — душа Яреськова наливається лютою радістю.— Не втечете! Ми вам дамо залізниці! Своїх не впізнаєте!”

На мить зовсім близько промайнули під насипом кинуті напризволяще круторогі в ярмах, з обвислими товстими ланцюгами. Що, не потягли? Не подужали? Під копитами в коней, замість тріскучої стерні, вже репається червоне кавуняччя, розлітається, розко^ чується між збитим у клубки огудинням, немов зрубані людські голови.

Ескадрон влітав у виселок, як раптом назустріч густо задзижчали кулі, застрочив із котрогось горища десь зовсім зблизька кулемет, почулися крики, хропіння коней, і серед цього несамовитого виру Яресько почув раптом, як скрикнув не своїм голосом Янош-мадяр, що скакав поруч. Оглянувся — вже. Яношів кінь трясе порожнім сідлом. Убито! Яноша вбито!!! На мить потемніло в очах, але, не спиняючись, Яресько ще дужче пришпорив коня і чув, як лють забиває дихання, як біль і сльози клекочуть у грудях.

— Рубай їх! На січку! — почув десь над собою різкий, аж моторошний заклик, до якого все ще ніяк не міг звикнути і від якого навіть зараз, в таку спеку, його поморозило. Навколо вже рубали, чути було передсмертні викрики на чужій мові, а перед ним, перед Яреськом, ще петляють вподовж вулички чорні зіщулені постаті у святкових — мабуть, ради спаса — сюртуках та капелюхах (сьогодні ж спаса!). Яреськів кінь, мовби сам обравши собі ціль, уже несе Данька за якимось таким живим сюртуком, що швидко-швидко перебирає ногами — чоботи-“бутилки” миготливо переблискують внизу, з-під розметляних фалд. Було в цій довтотелесій постаті парубка-колоніста щось схоже на молодого Фальцфейна, коли він носив траур по якихось своїх лютеранських родичах і отак наряджався в чорне, йдучи на люди… Все це промайнуло Яреськові в думці блискавично, за ту коротку мить, доки кінь його настигав утікача, доки настиг його з розгону на якихось кам’яних широких сходах і той спіткнувся, і капелюх йому злетів, відкривши льонисто-біляву голову, а Зтза спини Яреськової ще раз пролунало страшне, невідворотне:

— Рубай!!!

Рубонув, і той з хрипінням посунувся вниз під коня, і тільки тепер Яресько помітив, що розпалений кінь його, здибившись, стоїть на сходах, що ведуть… до кірхи! Важкі дубові двері відчинені навстіж, і звідти, із холодної сутіні кірхи, на них обох — на коня і на вершника — суворо дивляться якісь незнайомі кощаві боги.

І раптом десь угорі загуло, зарокотіло, заграло — величаво, могутньо. Що це могло так грати? Яресько задер голову, застиг зачарований. Орган? За весь час, що співав в асканійському церковному хорі, не чув він такої дивної музики. Слухав так, наче саме небо грало до нього. Нараз аж моторошно стало йому і щось схоже на докір почулось в цій музиці, що він ніби на все це замахнувся, на все це заніс свій гарячий, обкипаючий кров’ю клинок. Мовби зовсім інший світ, про. існування якого він, навіть не підозрював, відкривався йому зараз в цих повних гармонії звуках. Якоюсь всевладною грозовою силою, як ото з-під низько навислої градової тучі в степу, так війнуло від цієї музики на Яреська. Слухав, жадібно впивався нею. Лилися й лилися згори могутні рокотливі звуки, наче застерігали його від чогось, наче саме небо — через людські битви, через видзвін шабель — зверталося до якихось інших людей, чи до тих, що були, чи вже до прийдешніх, до тих, між якими нарешті не буде ні різанини, ні чвар, а над усім пануватиме тільки оця всевладна, всемогутня, що музикою наповнює душу, краса.

хххш

В сухій землі при дорозі шаблями копали ями й ховали убитих. Багато найближчих сподвижників Дмитра Килигея, таврійських фронтовиків, з якими він створював загін і з якими ходив у свої славні рейди на Хорли та на Крим, наклали в цих боях головою. В тучах дум-дум геройською смертю поліг Житченко-артилерист, Широкий Іван, матрос Толошний — всі з числа вожаків чагілинського повстання.

На вози, на платформи десятками підбирали поранених.

Лагодили колію, сяк-так шикувались і поповзом рухались далі. А потім знову похмурі кам’яниці колоністів на обрії, знову знавісніле дзижчання “дум-дум” над головою, колона зупинялась, розгорявся бій. На поміч колоністам з глибини степу підходили куркульські банди — не раз доводилось бронепоїздам у підмогу кінноті відкривати вогонь зі всіх бортів, відбиваючись від банд і шаблею, і картеччю. Іноді бої тривали годинами. Не вистачало води для пиття. Закипала вода в кожухах кулеметів. Під свист і дзижчання “дум-дум” бігали бійці з казанками до паровозів, але води й там не було, кінчалися всі запаси. Навіть комендори на бронепоїздах — напівголі, богатирського здоров’я матроси, і ті часом не витримували пекельних умов походу, знеможено падали біля своїх розпечених гармат.

Доки минули цей розворушений гадючник — смугу повсталих колоній та хуторів,— до краю вимучились всі, від командира до гуртоправа. Та ось зостались нарешті позаду і хмари дзизкучих “дум-дум”, і розламані снарядами цегляні будівлі колоній на згірках. Ще вони димились, горіли, зникаючи за обрієм, а попереду в загадковості вже відкривалась нова степова далеч.

Нестерпна спрага мучила людей. Відтоді, як Бронников, глянувши на карту, повідомив бійцям, що незабаром попереду має бути річка,— вся колона стала жити одним чеканням тієї річки.

Декотрим уривався терпець.

— А може, її й зовсім не буде?

— Буде, буде,— хмурячись, відповідав Бронников. І ось, коли перед ними яскраво згасав степовий

захід і весь степ, здавалось, горів, вона заблискотіла нарешті внизу, в низькодолі! І хоч виявилась степова ця річечка, такою, що й горобцю по коліна — ледь жива ворушилась на дні широкої, геть випаленої сонцем за літо балки — все ж, незважаючи на всю її оцю незавидність, бійці криком “ура” зустріли перший поблиск води, був він для них — як видіння світлого раю небесного.

В наступні дні колона відступаючих виросла. В путі до них приєднувались то більшими, то меншими групами партизани степових сіл, приєднався очаківський імені матроса Вакулинчука загін, кількома днями пізніше, на одній із вузлових степових станцій відбулася зустріч тавричан з рештками військ одеської групи: вони після здачі Одеси теж відходили з боями на північ, тримаючись весь час так само, як і херсонська колона, полотна залізниці.

Вся величезна територія станції була в цей день переповнена військами. Зустріч двох колон, хай навіть пошарпаних, втомлених, обтяжених масою хворих та поранених, якось одразу піднесла дух учасників походу, збадьорила людей. Після неминучого в таких випадках мітингу, на якому виступали улюбленці військ — Якір та двадцятилітній начдив Федько,— настав довгожданий перепочинок. Всюди як свято: зна— • йомляться, братаються — радісно, зголодніло. То тут, то там зацигикали гармошки, забренькали в руках у матросів гітари, і якийсь морячок-одесит з ходу пішов на пероні просто під відчиненим вікном у начальника вокзалу вибивати “Яблучко”.

Поступово веселішають обличчя поранених, згасає жах в очах одеських біженок та їхніх дітей, жах, навіяний громом англійських дредноутів.

Біля станційної водокачки ріжуть волів, готують обіди на всіх. В тіні високих, припалих пилюкою акацій, де отаборились із своїми кіньми та верблюдами степовики, радісно галасує, юрмиться дітвора. Живі, справжні верблюди! Такого дива ще ніхто тут не бачив.

— Дядьку, а як їх звати? — пристають до Оленчука, що саме годує своїх двогорбих.

— Цього Кузьма, а цього — Полундра.

— А вони не кусаються, дядьку?

— То вже як ти з ними поведешся,— поважно пояснює дітям Оленчук.— Коли з ним добрий, то й він з тобою добрий. Якщо почуває себе винним, то хоч і вдар — не розсердиться. А ось як вдариш задарма — то він тобі цього вік не простить. Або в стайні десь притисне, терне тебе об стіну так, що й шкура з тебе злізе, або хоч плюне на тебе при нагоді, і то йому стане легше.

На пероні стрілочники, почуваючи себе господарями, не без гордощів розповідають бійцям, що оце якраз і є та сама станція, далі якої інтервенти свого часу так уже й не пішли на північ. Повстанські полки Вознесен-ський та інші погнали їх звідси назад.

— А найбільше з них рвався до Києва, знаєте, хто? — розповідає сухорлявий станційний телеграфіст, звертаючись мовби зі скаргою то до одного, то до іншого з бійців.— Консул американський, полковник американської армії… Ще тут бої йдуть, а він уже в Одесі свою лавочку прикрив, консульський прапор у валізу — і гайда в путь. У Києві, мовляв, американський консулат відкриває… Аж сюди доїхав, а тут його французький комендант за шкірку та з вагона: не в своє залізли, мосьє…

— Попоказився він тут, той консул,— втрутився в розмову один із стрілочників.— Стерти в порошок француза нахвалявся. Сьогодні ваша, каже, зона, завтра наша! Це Америка навмисне, мовляв, пустила на Вкраїну французів, щоб руки собі тут попекли, а потім… потім видно буде!

— Одним словом, зчепилися два хижаки,— зауважив, спершись на костур, якийсь дідусь у солом’янім брилі.— За Вкраїну за нашу ніяк не помиряться.

В холодку на пероні групами розташувались поранені. Жінки з місцевих, що принесли їм молока, жалісливо допитуються:

— Чим же це вони вас? Отими кулями труєними, чи як?

— А чи правда, що там уже з моря стальні черепахи на берег лізуть?

— Черепах не бачив, дредноути — ото напасть,— пробасив з-під стіни кремезний, з перев’язаною рукою чоловік в зашмарованім одязі, з вигляду корабельний кочегар.— Одним залпом рибальське селище змітає…

— Така сила… Спаси й помилуй.

— Ну та ми ще вернемось, ми ще їм покажемо святую Русь! — зі злістю промовив матрос з якорями на грудях.— Про святую Русь кричать, а самі вже з тельбухами Антанті запродались.

Недовго тривав цей перепочинок. Десь одразу по обіді станцію почали діставати снаряди далекобійних гармат генерала Шіллінга. Довелося поспішно зніматись, щоб спільними силами пробиватися далі на північ.

Вже, коли рушали в путь, Леонід Бронников з платформи бронепоїзда випадково загледів Яреська, що саме проїжджав з килигеївською розвідкою неподалік попід насипом. Переглянулись, без слів кивнули один одному. Здорово вимотало за дорогу хлопця. Після того, як поховав найближчого друга свого Яноша, ще більше змінився: схуд, обшерх, обгорів. їде серйозний, постаршав, нема вже колишньої хлопчачої безтурботності на виду, тільки й зосталось, що очі — яресь-ківські очі спрагло поблискують з-під папахи глибоким сухим вогнем.

Ліворуч від колони розірвався на жнивовищі снаряд, за ним ліг другий, знявши руде кублисько диму й куряви. Кіннота помчала вперед. Бронников, приклавши бінокль до очей, став дивитись у напрямі залишеної станції, звідки била навздогін колоні ворожа артилерія. “Чекайте, ми ще прийдемо,— хотілося крикнути.— Відходимо ручаями, а сюди нас вернеться море!” ,. З’єднаній колоні південців тепер не видно було кінця. Із-за обрію виходила, за обрієм зникала. Знали, нелегкою буде подальша дорога: будуть ще й зруйновані колії, і поламані хребти залізничних мостів, і безконечні, вимотуючі силу бої.

Пилюка встає до неба.

Верблюди ревуть на весь світ.

На платформах ешелонів лежать покотом хворі, поранені. Сотні, тисячі їх, покривавлених у боях, скошених тифами, мучаться на возах, на відкритих платформах.

Небо і небо над ними. В зеніті незаймано чисте, а нижче по обріях — буре, сухе, тривожно скаламучене. Не вгадаєш, чим скаламутилось: чи далекими чорними бурями, чи ногами багатотисячних армій, що проходять в це літо землею?

ПІСНЯ І ХЛІБ

І СОНЦЄ світить, і сніг куриться… Дужий вітер гуде в обмерзлих деревах, жене попід лісом згорблену жіночу постать з клунком на спині.

Ніде ні душі. Ліс та поле. Куриться над полем сніг до самого сонця, туманного, завихреного клубками сухої снігової куряви. Вже воно при заході, вже скоро воно й зовсім сховається, .і споночіє надворі, а де вона ночуватиме? Знову вовки об’явилися. Давно вже не чути було їх у цих краях, а тепер все частіше завивають вночі попід селами, захлинаються своєю голодною звірячою тугою. Хто каже, що це на недорід, хто — що на нове нашестя.

Вовчі, видно, часи настають! Там, чуєш, вівцю потягли із кршари, а там, вигнані голодом із лісу, напали й на подорожніх. На неї, на матір, не повинні б вони напасти… Дикий звір і той мусить уступити їй дорогу, дізнавшись, до кого вона поспішає!

Випадково через сторонніх людей прочула, що син її лежить в кременчуцькому лазареті. В бараках при махорочній фабриці відкрито новий лазарет, і там він лежить.

Ноги самі несуть уперед та вперед. Хурделиця розгулялася — світу не видно. Сонце зайшло, швидко сутеніє. У вечірніх присмерках, у снігових завіях тонуть поля, розпливається ліс. Не лякає її ні хурделиця, ні темрява — не присідаючи, йтиме всю ніч. Тільки б не збитися з дороги. Сило небесна, дай їй дійти!

Свище вітер. Струмує сніг. Тисячі сивих гінців біжать поперед матері в розвихрену заметільну безвість.

Цілу НІЧ вітер гуркоче лазаретним дахом, завиває в димарі, і немовби хтось ходить, тужить в темряві попідвіконню. Прислухається лазарет: хто там може тужити серед ночі під його сліпими, забитими снігом вікнами?

Зимно в бараці. Добова норма дров давно спалена, мабуть, уже й попіл витягло вітром у димохід. Студить з усіх щілин, видимає з-під благенької ковдри та шинелі останнє тепло.

Яресько тут.

Звалило його — сам не знає коли. Востаннє пам’ятає себе на коні, в зимову місячну ніч. Полк ішов правим берегом Дніпра по п’ятах денікінських ар’єргардів. Позаду горіла розбита станція, попереду за морем голубих гребенястих снігів таємниче темніли якісь хутори, перегавкувались собаки.

З останніх сил тримався Яресько в сідлі. Нудотна гаряча втома розламувала тіло, зорі до болю різали очі, в снігах іскрились, мов потовчене скло, і зморені коні байдужки ступали в голубу місячну пустелю. Потім і зоряне небо, й сніги все змішалося, пішло обертом, доки й сам він з конем, із сідлом — не провалився в ту зоряну безодню.

Скільки днів ідючей тривало маячливе його забуття? Опритомнів уночі, в похмурому бараці, серед таких, як і сам, маслакуватих тифозників, що лежали — від стіни до стіни — покотом на підлозі. Підійшла жінка в білому і, зрадівши, що він опритомнів, дала йому пити. Помітив потім, що всі сусіди його лежать стрижені, мов арештанти, через усю голову в кожного смугами кривуляють покоси, як на тій нещасній асканійській вівці, що тільки-но вискочила з-під рук стрижія. Мацнув себе за голову теж стрижений! Там, де раніш молодецький чуб русявим пасмом розвівався,— тепер одна колюча стерня стирчить!

Прикро було усвідомити, що не грек, не кадет, не цет-люрівські шлики, а якась нікчемна воша вибила тебе з сідла. Скільки світу облітав, а тепер лежи та дивись, як щербата лампа в газетному абажурі цілісіньку ніч стелю над тобою коптить!

Тітки-санітарки, з якими він згодом розговоривсь, чомусь вважали його далеким, може, тому, що марив він

Кримом та кримським небом, а дізнавшись, що родом він із тутешніх, полтавських, місць, наперед стали радуватись за його матір: хоч після стількох літ розлуки побачить нарешті сина.

Не лежалося Яреськові під лазаретною ковдрою. Валяється тут дровинякою в той час, як однополчанам його, може, десь уже степовий місяць світить! Хотілося швидше встати і йти, йти, але тіло навідріз відмовлялось служити. Розбирала злість на власну безпомічність, на власне безсилля. Іноді йому здавалось, що нікому він тепер уже більше не потрібен, що життя назовсім викинуло його з сідла. Валятиметься отак, аж поки винесуть і його коли-небудь із барака на носилках, як виносять щоранку інших закоцюблих…

Минали дні, а до нього ніхто не приходив, ніхто ним* не цікавивсь.

І, як завжди в таких випадках, найближче виявилась мати.

Спершу думав — приснилось: зайшла і стала з клунком біля порога, неспокійно, по-пташиному роззираючись по боках. В збентеженні ніяк, видно, не могла натрапити на нього поглядом: багато було їх перед нею, і всі під шинелями, всі, як трупи на полі бою.

Данько перший обізвався до неї:

— Мамо!

Сплеснула руками, підбігла, впала, як скошена, біля нього:

— Даньку… дитино моя! І облилась слізьми.

Поменшала, зісохлася, ще дужче змарніла. Тільки чорні брови — невилинялі, майже дівочі! — нагадують ще про колишню вроду, стрілчасто лежать над очима виразною, вічноскорботною складкою.

Схилившись над ним, все дивилась йому в вічі, і губи тремтіли їй від стримуваних ридань.

— Як ви мене тут і розшукали,— сказав син не знайомим їй, удавано веселим баском, і тонка, по-хлоп’ячому соромлива усмішка, загравши на устах, одразу скрасила його всього, ще більше наблизила до матері.

Він, він! За час майже шестирічної розлуки до невпі-знання змінило його життя, змінило для інших, але не для неї, не для матері! Прийняла його в серце, яким є, здається, саме таким і ждала. Юне безкровне обличчя та сліди знайомих завихрень вище лоба. Наче вчора виряджала його, малого, в Каховку. Дитиною беззахисною був він для неї ще й зараз, в оцій непомірно широкій шпитальній сорочці з казенного полотна, з полотняними поворозками замість ґудзиків… Дарма що перший юнацький пушок уже пробивається над губою, темніє на підборідді, але й він здається якимось несправжнім, передчасним. Хлоп’я, та й усе. Блідий, кістлявий, весь аж світиться від виснаги. Нелегко навіть уявити було, що перед цим він уже рік не вилазив із сідла і нарівні з дорослими рубався по фронтах за свою невловиму долю. Тривала хвороба зробила його крихким, тендітним — в обличчі ні кровинки, руки мов трісочки, лише долоні незвично широкі й грубі, мабуть, розплескані рукояткою шаблі, розтягнуті суворою мужчин-ською роботою.

Зітхнула мати, дивлячись на ці руки.

Приспокоївшись, розв’язала клунок, стала добувати звідти гостинці. Совала синові під шинель домашні житні коржики, десь виміняні грудочки цукру, сушений терен та кислиці… Хотіла роздати по коржику й Даньковим сусідам, але сувора милосердна сестра застерегла від порога, що їм не можна.

Мучились люди, стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той щось белькоче, лається в маячінні. Неподалік Данька вусатий хребтуватий дядько бився в жару, схоплюючись, безтямно вигукував раз у раз:

— Плі! Плі! Плі!

Страшна маячлива війна продовжувала ще жити тут, не випускала нещасних людей із своїх пазурів.

— Даньку,— раптом нахилилась Яресьчиха близько до сина,— заберу я тебе звідси. Дома швидше одужаєш.

— Навряд чи дозволять, мамо.

Як? їй та не дозволять, рідній матері не віддадуть?

— Схаменися, сину, що ти говориш. Хто це не дозволить?

— Комісара треба питати.

— Хіба в комісара матері нема, хіба в нього серце камінне? От, єй же бо — піду!

Вона була готова хоч зараз схопитися й бігти розшукувати комісара.

— Стривайте, мамо, не спішіть. Розкажіть краще, що в нас там дома робиться.

— Та що ж,— мати знову присіла біля нього.— Землю нам нарізали на Чернечому, і на твою долю нарізали. Дехто, правда, почав був, що на тебе не треба, що тебе вже, мовляв, і на світі немає, та Цимбал, спасибі йому, наполіг: “Не спішіть,— каже,— хоронити хлопця”.

— Ну, а Вутанька ж як там?

— Хіба ти Вутаньки не знаєш: як не сміється, так плаче. Нелегко і їй, Вутаньці нашій, випало, особливо попервах, коли повернулася з Таврії,— ні дівчина, ні вдова. Натерпілася від багачів. Вигляду не подавала, а скільки тих сліз потаємці ночами виплакала — одна лиш подушка знає. Потім вже полегшало, коли звістки від Леоніда стали приходити…

— Я ж, мамо, з її Леонідом в одних боях був.

— Гостював і в нас він весною. Доброго серця, видно, чоловік, не помилилась Вутанька. Скільки там побув, а якось після нього аж у хаті повеселішало. І зі мною про землю погомонів, і Цимбала розпитав, чи все йде по правді… Цимбал же наш тепер із сажнем не розлучається. Ще й сонце не зійде, а він уже папку під лікоть, сажень в руку — і в поле!

— Хотів би я побачити Цимбала з папкою,— посміхнувся хлопець.

— Кажуть, він у ту папку, замість паперів, оладки собі кладе,— веселіючи, розповідала мати.— Набігається з сажнем по полю, прихилиться де-небудь та й поснідає. Бо дарма ото що неграмотний, а перший кинувся землю розміряти, вважай, що з його рук Кринички наділи одержали.

За розмовою мати, видно, й забула, що пустили її сюди лише тимчасово, і вкрай була вражена, коли їй нагадали, що вже, мовляв, пора…Приголомшена несподіваним нагадуванням, не стала й сперечатися, хоча в душі й була певна, що негаразд вони оце роблять, розлучаючи її з сином, бо матері ніхто йому не замінить, а вона — яка не є — одна здатна замінити йому всіх наймилосердніших на світі сестер.

Данькові сказала, що піде ночувати до знайомих, а насправді подалася на вокзал, там і перекуняла ніч на кулаці серед юрмища пасажирів, що по тижню вже, як цигани, кублились тут, чекаючи перепусток на поїзди.

На ранок знову була в лазареті. На цей раз пішла просто до комісара:

— Віддайте мені сина!

Комісар, літній, сивий уже чоловік у формі залізничника — виснажений теж, як після тифу,— саме розпалював грубку у себе в кабінеті.

— Сина? — покосився він на Яресьчиху.— Це котрий?

— Яресько… Данило Матвійович.

Комісар підвівся від грубки, витер руки об штани:

— Фронтів ще не розпускаємо.

— Видужає, знову віддам,— обіцяла мати.— Холодно ж у вас! — І навіть похукала в пальці.

Комісара це, видно, образило.

— А вугілля де? — насупився він.— Весь Донбас нам зруйнували, шахти позатопляли… Від цього тепло буде? Ото й так іще,— він кивнув на відро з вугіллям біля грубки,— залізничники від свого пайка відривають, хоч половина паровозів у депо без руху стоїть.

— Та чи ми ж не розуміємо,— співчутливо вимовила мати.— За ту землю панську всіх би вони раді нас до смерті поморозити. Та тільки ж у нас там лісова сторона, дрівець можна дістати… Кринички — ви ж чули?

Комісар порився в столі, пошелестів якимись паперами.

— А молоко вдома є?

— Скоро буде,— пожвавішала Яресьчиха.— Дали ж корівчину як родині червоноармійця. Теляти ждемо.

Акуратно підстрижені вуса комісара ворухнулись скупим, ледь помітним усміхом.

— Ну, скажімо, так… А чим довезете?

— О, за це не турбуйтесь,— аж просяяла Яресьчиха.— Я вже підводу договорила: за ворітьми жде!

Це, видно, остаточно переважило чашу комісарових терезів: віддав матері документи, віддав і хлопця. Вбігла до Данька збуджена, аж помолоділа:

— Забираю тебе, сину! Віддав комісар! Сама дома лікуватиму— в рідній хаті швидше на ноги станеш…

Балакаючи, несподівано впіймала на собі кілька мовчазних поглядів стрижедих Данькових сусідів. Тоскно стиснулось серце від тих поглядів: були в них і смуток, і заздрість, і біль. “Забери й нас звідси”,— мовби просили, благали вони її.

— Рада б і вас, людоньки, забрати, але ж несила моя, несила! — вихопилось їй із самого серця, і чула вже, як сльози здушують горло.

Кастелянша принесла Данькову амуніцію, поклала купою перед ним.

Мати допомагала йому одягатись.

— Який же ти худий, сину., самі ребра… сама душа зосталася,— приговорювала вона.— Здається, на руках би тебе, як маленького, до самих Криничок несла!

Доки він при материній допомозі натягав на себе все своє солдатське добро, за ворітьми тим часом проходжувався крутоплечий вусатий підводчик в кожусі до п’ят, наче штук десять облуплених баранів на ньому повисло. Ходив коло саней, похмуро притупував чобітьми, поверх яких було натягнуто нові, з валу виплетені домашнього виробу личаки. Підводчик уже починав сердитись, коли Яресьчиха в супроводі шпитального персоналу вивела сина з барака. Не впізнати було її. Радісна, випростана, освітлена щастям, вела його через подвір’я до воріт.

Син, помітивши хазяїна підводи, зненацька зупинивсь: впізнав у ньому свого давнього ворога Митро-фана Огієнка.

— З ним? — він кивнув у бік возія.

— Нікого від нас більше нема,— вибачливо пояснила мати.— Це й так пощастило: він у тюрму з передачею приїжджав. Син тут у нього сидить!

Данько насупився.

— Краще пішки, ніж з таким гадом!

— Отакої тобі,— занепокоїлась мати.— Куди тобі пішки: від вітру валишся!

— Ворог? — догадався комісар.— Пусте! їдь і на ворогові теж…

Огієнко, одразу втямивши, чого хлопець змагається серед подвір’я з матір’ю, наблизився до воріт і, аж ніби зрадівши, привітно замахав молодому Яреськові батіжком:

— Давай, давай, герою! Пускайся матері — своїми ходити вчись!

І, дочекавшись, поки мати підвела свого вояку ближче, став при них підпушувати солом’яні з’їдини в санях.

Данько зовсім знесилився, сп’янів від повітря, поки, спираючись на материне плече, додибав до саней.

— Звиняй, Матвійовичу, що на з’їдинах доведеться сидіти,— заговорив хазяїн, збиваючи солому.— Сінце, брат, розвьорстка з’їла…

Хлопець всівся до хурщика спиною, не в силі приховати своєї неприязні до нього.

Поки Яреськи прощалися з госпітальними, Огієнко теж сів і підняв батіг.

III

Полтавський шлях, ночівля у знайомих людей — і наступного дня надвечір вже під’їжджають до Криничок.

Дорога йде попід лісом. Весь ліс — в інеї, в крихкому, казково розкішному уборі. Сріберний, світлий, притихлий, мовби жде чогось, до чогось прислухається… Тиша навколо така, що, мабуть, за верству чути, як скриплять по снігу полозки їхніх саней, як довбе десь мерзлу гілку дятел. Клубками валить пара від коней, почувається, що назавтра береться мороз.

Данько, відкотивши комір шинелі, наїжачений сидить коло матері, жадібно поблискує очима з-під папахи на рідні місця. Скільки тієї краси на світі! Показати б Наталці оцей — в інеї — ліс, повести б її за руку в його білосніжні, мовби наскрізь просвітлені і все ж таємничі глибини… Степовичка, ніколи вона не бачила справжнього лісу, ніколи отак не схилялось сяючими гірляндами над нею пухнасте, чисте, ніким не торкане віття! І торкати його не можна: здається, зачепи одну оту крайню гілку,— і весь ліс захрущить, осиплеться вмить, розкришиться на скалки.

Тиша, тиша довкола — повна, урочиста. Не шелесне ліс. Лиш зрідка трісне дерево або десь у дзвінких верхах простукотить дятел, лісовий телеграфіст, мовби передаючи кудись у безконечні хащі звістку про подорожніх. Ні з чим іншим, тільки з красою весняних розквітлих садків може зрівнятись оцей повитий зимовими чарами ліс. У якомусь величавому супокої, в німому завороженні стоять незвично світлі в інеї вільхи та берести, могутні, наче куті із стрібла дуби.

Це вже були добре знайомі Данькові місця, в дитинстві він не раз сягав сюди на лісові свої промисли по хміль та по кислиці або коли йшов із хлопцями — цілою ватагою — виглядати батьків, що поверталися з міста. Саме цією дорогою, що їде зараз він, колись повертався з ярмарку батько, повертався завжди веселим і неодмінно з гостинцем, а роздягнувшись у хаті, одразу брав ще зовсім малого тоді Данька на руки і починав чукикати, підкидаючи до стелі, з жартівливими приспівками-примовками:

Ой чук, чук, чук! Недалеко Кременчук, А ще ближче Говтва, Сорочечка жовта!

Веселим, з гостинцями, з жартівливими приспівками — таким зараз пригадався Данькові батько і, пригадавшись, все чомусь не йшов з думки. Може, тому, що поруч у санях, зайнявши половину їх дубленим своїм кожухом і мирно помахуючи на коней батіжком, сидів якраз один із тих, хто вкоротив батькові віку, хто в ту далеку бунтівливу ніч чинив над ним край села самосуд.

Огієнко, видно, якось почував свою вину перед молодим Яреськом, пробував у дорозі то так, то інак зачепити його розмовою, проте нічого з цього не вийшло: буркнувши слово чи два у відповідь, Яресько знову надовго замовкав. Не знає чому, але твердо був певен, що в особі цієї людини, цього кожухастого, зовсім ніби сумирного земляка не лише батько, але й він сам ще матиме лютого, смертельного ворога. На словах наче й добрий, дав матері навіть попону хлопцеві ноги прикрити, а почувається, якби сила — передушив би і Яреська, і матір, і весь їхній рід. І дивно, що мати, така чутлива до всього, зараз мовби не хотіла чути його затаєної злоби і чула тільки його, Огієн-кове, горе, яким він до неї час від часу озивався.

— Отак, Мотре: ти свого додому везеш, а я своєму щотижня з дому передачі вожу.

— Судилося, видно, так.

— Та за що ж судилося? Не винен же мій і остільки!

— Якщо не винен — випустять.

— Еге, жди! Туди ворота широкі, та назад вузькі,— сказавши це, Огієнко раптом обернувся до Яреська своїми обмерзлими, схожими на оселедці вусами.—

Даниле! Чи нема там у тебе знайомого якого-небудь серед кременчуцького Чека?

— А хоч би й був, то що?

— Важко правди добитися, коли не маєш там руки. Взяли отак, посадили хлопця, а за що, спитай? З Варшавою, кажуть, зв’язаний… Та хто це докаже? Хто його чув коли-небудь проти? Ми з Радянською владою не воюємо, навпаки, ми хлібом її годуємо. Наше діло хліб робити, а її діло їсти!

З цими словами Огієнко так замахнувся на коней, що дістав батогом гілляки, збивши цілу хмару інею.

— Кому зовсім невидержка, той собі дорогу знайшов,— знов заговорив перегодя Огієнко,— до Скирди он або до Ганнусі подався. Не горда, прийме!

Данько при цих словах здивовано обернувся до матері.

“Що це, мовляв, за Ганнуся така?”

— А це ж супутниця твоя, тавричанка,— сказала мати, з тривогою глянувши на ліс.— Ганна Лавриненко. По хуторах її Ганнусею звуть!

— Відчайдушна дівка! — жваво підхопив Огієнко.— Підібрала собі ось таких, як би й ти, орлів і подалася з ними по Вкраїні гуляти! В білому платті, кажуть, ганяє на коні, а за нею табуном — матросня, рубаки! Хто найкраще покаже себе в бою, хто найбільше ворогів порубає за день — того вона на ніч… собі бере.

Яресько був просто ошелешений почутим. Ганна… Хто б думав-гадав!..

Вічна ота наймичка, злидарка, що разом з ними в Каховку продаватись ходила, разом з батрацькою голотою по степових таборах поневірялася. І оце вона тепер стала бандиткою?!

— Давно вже її в нас не чути,— помітивши синову збентеженість, заспокійливо промовила мати.— Може, на інші краї перекинулась, а може, й зовсім десь-не-будь баламутну свою голову загубила…

— Все може бути,— якось дивно гигикнув Огієнко.— Може, в Гуляйполі в батька гостює, а може, вже в оцьому лісі,— не обертаючись, він кивнув головою на ліс,— коней годує та нас із вами піджида!

І, відхилившись назад, він з розмаху пужнув коней батогом.

Замигтіло, пробігаючи мимо, крихке, осяйне лісове царство. Досі Яреськові якось і на думку не спадало, що оцей чистий ліс його дитинства, оці застиглі в світлій зимовій розкоші дерева можуть таїти в собі якісь небезпеки, а зараз, після загадкових Огієнкових слів, з глибини лісу, з його кришталевих, обвішаних білосніжними гірляндами печер на хлопця війнуло раптом якоюсь погрозливою невідомістю, і голубі вечірні тіні, виповнюючи ліс, уже мовби населяли його натовпами волохатих таємничих химер.

Дорога, тим часом завернувши, пішла навпростець, через луки, і очам відкрилася знайома дерев’яна церковця під горою і черідка розкиданих понад річкою хат. Сизі димки звивалися з димарів, танули в морозному надвечір’ї.

То вже були Кринички.

ПІД горою у вишняку присіла, причаїлась батьківська хата. Завалена снігом, підперта на причілках кривими, від часу потемнілими сохами… Зате в хаті — видно знадвору — повно вогню, повно тепла. Палає буйним полум’ям піч, раз у раз з’являється на яскравому тлі вогню знайома постать: сестра! То зігнеться, то випростається біля печі — готує, мабуть, вечерю.

Вже Данько з матір’ю наближався до дверей, як раптом, де не взявшись, викотилось йому під ноги кудлате собача, застрибало, зацявкотіло з кумедною завзятістю. Мати прикрикнула на нього, відганяючи: “Пішов вон, Колчак!” — але воно не слухало і все націлялось впіймати молодого господаря за його обстрьопану шинель.

На гомін вискочила з хати Вутанька.

— Хто це тут воюється? — і, розгледівши в сутінках приїжджих, в радісній нестямі кинулась до Данька.— Ой божечку! Братику!

Гаряча, розпашіла від печі, вхопила закоцюблого з дороги вояку в обійми, обдала всього духом полум’я і майже внесла в хату на пругкім гарячім своїм плечі.

Доки мати підтягувала гніт у каганцеві (щоб виднішою була синові хата!), Данько, притулившись до теплого комина і відігріваючи закляклі руки, стежив, як радісно шапарює по хаті Вутанька. Зовсім, ніби не змінилася за цей час! Як і раніше, горять, сяють очі молодим вогнем, і так же по-дівочому грають сміхотливі ямочки на смаглих вишнево-рум’яних щоках. Нема їй, видно, втоми: в’ється по хаті, мов ластівка,— жвава, легка… І вся ще як дівчина: струнка, пругка, в ситцевій голубенькій кохтині, що туго облягає стан та високі груди. Аж дивно було чути, що то до неї, до Вутаньки, нишком озивається десь із запічка приглушений дитячий голосок, називаючи її матір’ю:

— Мамо… цуєте, мамо… де мої стани?

— Нащо тобі штани, пічкуре? — обертаючись на голос сина, просяяла Вутанька.— Ану вилазь, покажися дядькові! Дядька ж тобі ось бабуся привезла!

В запічку чути сопіння, якусь вовтузню і потім:

— Я без станів не вилізу…

— Отакої тобі,— засміялась Вутанька.— Ну шукай, де ж ти їх дів?

— Давай я ось тобі поможу,— полагодивши каганець, загомоніла до внука баба.— Стільки ждав, що прийде котрийсь — батько або дядько, а тепер забився в нору і на світ тебе не виманиш. Окрайця від зайця хочеш, Васильку?

— Хоцу.

Вона добула з клунка свій же домашній, тільки наскрізь промерзлий, аж іскристий з морозу окраєць:

— На, це ми тобі з дядьком у зайця відняли… Виманений окрайцем, з печі на лежанку спустився

нарешті сам Василько, білоголовий, лобатий карапуз. Став на край лежанки — в полотняних штаненятах з підтяжкою через плече, насуплено зиркав на гостя.

Данько уважно розглядав племінника. Лобате, не по-яреськівському біляве, а очі., вилитий Бронников!

Він простяг йому руку:

— Ну, здоров, Бронников.

— Длас-туй-те.

Так вони познайомились. Але по-справжньому Василько визнав дядька лише після того, як він, скинувши шинель, сів на лаві у червоному своєму галіфе та блискучих острогах, що одразу мовби осяяли всю хату. Хлоп’я, що досі хмурилось, тепер і рота розкрило від захоплення:

— Спо-ли… А де з вас кінь та сідло?

— Ех, брат Васильку,— посміхнувся невесело дядько.— Сам би хотів оце знати, де зараз мій кінь та сідло.

— Рано тобі ще про сідло думати,— пригримнула вдавано баба на внука.— Твоє ще отам, хлопче…

Вона показала йому дорогу на піч.

Вутанька, присівши біля брата і ніжно поблискуючи до нього очима, розпитувала його про здоров’я, потім раптом похвалилась, що недавно одержала оце від свого Льоні листа.

— Три тижні йшов десь аж зі станції Апостолово. Ти не знаєш, де це Апостолово?

— Апостолово, а там і Берислав, Каховка, Чаплин-ка,— задумався Данько.— Якби не оця мені дурна хвороба…

— Льоня там і про тебе пише,— поспішила втішити його сестра.— Шкодували, каже, за ним, добрий розвідник був.

І, помітивши, як при цьому повеселішав брат, Вустя кинулася шукати за іконою на божниці листа.

— На, краще сам почитай.

— Ще не начиталася,— настрожила від печі мати на Вустю.— Щовечора, замість молитви, на сон грядущий… Піди ночви внеси.

Вутанька, підхопившись, за мить внесла з сіней дерев’яні видовбані ночви, ті самі, в яких мати купала Данька ще малим.

— А як же б ви хотіли, мамо? — поставивши ночви перед братом, знов повернулась Вутанька до свого.— Стільки часу ніякої звістки і ось… Даньку, де це Апостолово? — ще раз запитала вона.

— Звідси не видно,— відбувся жартом хлопець.— А ти що — чи не майнути задумала?

— О, якби тільки знала, що його там застану! На крилах би полетіла!

— Схаменись, навіжена! — випросталась біля печі стара.— Саме той час, щоб літати!

— Ганна ж он літає? — пустотливо сяйнула очима Вутанька.— Чому ж нам ні?

— До речі, що це у вас тут з Ганною скоїлось? — дивлячись на сестру, запитав Данько.— Мені аж не ві-риться.

— Довга пісня,— жваво заговорила Вутанька.— А тільки я думаю, що там в усьому найбільше дядьки винні. Як колись хотіли її молодому Фальцфейну продати, так тепер отаману Щусю в банду продали! Бандити самі, бандиткою і її зробили!

— Тихіше! — озирнулась мати на вікна і, наблизившись до сина, стала розповідати сама.— Солі якраз по селах не стало, так Сердюки спряглися з гноївщанськи-ми монахами — і гайда чумацькими шляхами через усю Україну на Сиваш по сіль: там, мовляв, її скільки хочеш, даром нагребемо. Та не той, видно, час, щоб чумакувати: не дійшовши до Перекопу, потрапили по дорозі у ватагу до якогось махновського отамана Щуся. Налетіли потім сюди з ним та й Ганну підхопили…

— Сама я не бачила його,— вихопилась Вутанька,— але, кажуть, красень там такий, матрос, по хуторах всіх дівчат з ума позводив..

— Скатерть нерозрізаних керенок зоставили Сердюки Лавренчисі за дочку,— стишеним голосом розповідала мати,— а самі за неї в отамана нібито горщик золота взяли.

— В ціні Ганна.

— А то ж як.. Діждалися Сердюки свого ярмарку…

— А зараз де ж вони промишляють? — запитав Данько.

— Нібито й досі при Ганні обидва,— пояснила сестра.— Вона ж тепер — після того, як Щусь її десь кулю схопив,— сама, кажуть, над бандою отаманує!

— Годі про неї,— оглянувшись на вікна, застережливо промовила мати.— Проти ночі краще не згадувати.— І до Вутаньки:— Піди лишень вікна позатуляй. Та корові на ніч підкинь, та збігаєш потім до Семенихи олії позичиш.

— Ой, свекруха ж комусь попадеться,— одягаючись, сестра лукаво стрельнула оком в Данька.— Десь живе дівчина й не знає, яка її тут свекруха жде!

І, засміявшись, вискочила з хати. За хвилину вона вже гуркотіла попідвіконню, навішуючи обмерзлі комишеві мати, що були їм взимку замість віконниць.

Коли Вутанька повернулася від сусідів, Данько, викупаний, у чистій батьковій сорочці, сидів біля столу, схилившись над Леонідовим листом.

“Дорога, вічно любима дружино й подруго моя, Вутаню! — клались дрібними рядками незвично одверті, незвично ніжні в устах комісара слова.— Після того, як ото ми востаннє обнялися й поцілувалися з тобою край села…” Це все не до нього… Ага, ось і про нього. “Данька втратили в Єлизаветградському повіті, у нього був тиф, а він довго не признавався… Разом з іншими його відправлено в м. Кременчук…” І далі про те, що шкодують за ним. Решта — майже все до кінця — про сина. Як росте та чи батька згадує і — бережи, бережи, бережи…

Згорнувши листа, Данько підвівся і, в задумі ходячи по хаті, мовби ненароком заглянув на піч до Василька. Хлоп’я вже міцно спало, підклавши кулачок під щоку, всміхаючись до когось уві сні. Юний Бронников. Де батько, а де син… Ніхто й не вгадає, що зараз сниться хлоп’яті, яким своїм за день набіганим радощам так мрійливо усміхається воно? Дивився, і так раптом гарно, світло стало Данькові на душі, наче то всміхалось до нього його власне дитинство з вихром на тім’ї, з полотняною підтяжечкою через плече.

Радий був, що вирвався з лазарету. Мабуть-таки, ніде в світі нема кращих лікарів, ніж мати, ніщо в світі не може зрівнятися з оцим рідним теплом, затишком та ласкою домівки, від яких він так одвик на бурлацьких бездомних дорогах. Після суворих років бурлакування та безконечних боїв все його зараз тут наче голубило, все йому подобалось заново: і турботливе материне буркотіння, і радісна Вутаньчина невгамовність, і старий мисник з яскравим посудом, і притрушена свіжою золотистою соломою долівка. Ось тут батько, сміючись, підкидав його до стелі… Дубовий сволок прогнувся, потемнів від часу, але ще міцно тримає всю крівлю на своєму кряжистому хребті. Скільки він ще витримає, скільки проживе?

Вечеря була як на святвечір: Данька посадили на покуті, посередині, мати з Вутанькою сіли по боках. І хоч не розкішно було на столі, проте оця гаряча картопля в кожушках, та хрумкотливі, наче свіжі, огірочки з погреба, та підсмажені, щойно з сковороди гречаники з запашною олією здалися Данькові за найсмачніші у світі наїдки.

— Аж ніби поздоровшав одразу,— признався він після вечері, навіть не підозрюючи, як цим він обрадував матір.

Де ж йому постелити?

Мати була за те, щоб на печі. Вутанька — щоб на лежанці, а сам Данько зупинив свій вибір на широкому дощатому полу, що займав увесь куток під жердкою — там, де спав колись батько.

Скоро й полягали. Загасивши каганець, довго ще гомоніли в темноті. Вутанька жадібно розпитувала, де він встиг побувати за цей час, а мати, дізнавшись, що зовсім недавно Данько брав участь у визволенні Києва, й сама заговорила про Київ, стала пригадувати, як ще дівчиною ходила з односельцями у Лавру на прощу. Данько з малих літ знав цю, схожу на казку, материну розповідь про те, як ішли вони гуртом на богомілля багато днів по курних шляхах з торбами через плече і як одного разу надвечір далеко попереду в себе, неначе в небесах, побачили нарешті облите сонцем золотоверхе місто на святих наддніпровських горах. Разом попадали серед шляху навколішки і, плачучи, молились на ті гори, на ті далекі золоті куполи, що яскраво розблискувались в надвечірньому сонці. То було давно. А тепер ось зовсім недавно він — не на колінах! — верхи на коні влітав у те місто, шаблею врубався між золоті його куполи!

Це вже було в кінці їхнього багатотижневого переходу із Таврійських степів до своїх на північ. Мряковитої осінньої ночі в лісах .під Житомиром об’єднана колона південців нарешті зустрілася з регулярними радянськими військами — передовими частинами 12-ї армії. Неймовірно тяжкий, з безконечними боями похід залишився позаду. Після такої дороги можна було ждати й перепочинку, одначе спочивати не довелось: 12-а армія саме готувалась до наступу на Київ, і Таврійський полк, як один із найвипробуваніших, тієї ж ночі одержав бойове завдання

Ішли лісом, незнайомою дорогою, крок за кроком продираючись в суцільній темряві по заданому маршруту. Знали, що цієї ж ночі десь з іншого боку, з Чернігівських лісів, на Київ ведуть наступ чернігівські партизани, славні богунці.

Темінь — хоч око виколи. З хропінням провалюються коні на закиданих хмизом баюрах, звідусіль тягне вогкістю боліт, терпким запахом прілого листя. А вгорі, перекочуючись, як море осіннє, шумить і шумить ліс верховіттям дубів та сосен.

Хлюпає твань під ногами, б’ють в обличчя гілки, і лісова темрява, розіллята навколо, осліплює навіть найзіркіших,— багато хто з вирослих у степу чабан-чуків-тавричан раніше й не бачив такої густої тьми. Однак, незважаючи ні на втому, що валила з сідел, ні на темряву, що мокрим галуззям виштрикувала хлопцям очі, всі були сповнені пориву й рішучості будь-що пробитись до Києва, заволодіти ним назавжди.

— До Києва, а там хоч і під коня! — висловив спільну їхню думку тієї ночі студент Альоша Мазур, що, поранений в одному з останніх боїв, ледве тримався в сідлі.

Суворо, по-осінньому шумів над головою ліс, і в його безкрайньому шумі степовикам вчувався то шум ковили, то шум рідних, далеко залишених на півдні морських узбереж. Для Яреська ліс не був дивиною, всі птахи його дитинства, здавалось, дрімали навколо в цих хащах, а терпкий запах мокрого листя, грибів та мурашників, а оцей суворий лісовий шум над головою — то грізний і глухий, коли шумить дуб, то ніжний, бринли-вий, коли шумлять сосни,— як він тривожив душу після стількох років розлуки, після того, як за свистом степових буранів він став уже забувати гомін полтавських гаїв… Було в ньому, в лісовому осінньому шумі, щось рідне, від голосу матері, до болю тужливе й прекрасне. В ту ніч Данько багато думав про матір і про те, як вона ходила дівчиною в Київ на гірке своє богомілля.

А вранці полк вийшов на відкрите узлісся і, вражений, зупинився в німому зачаруванні: далеко на горах уже видно було їм золотоверхий Київ!

З імли небозводу, з глибини сивого осіннього неба випливали золоті маківки його соборів: опукло світились назустріч, як величезні й досяжні для людини сонця.

Дивились на них бійці-тавричани, дивилися зморені коні, дивились і степові двожильні верблюди, що з присиваських солончаків дійшли аж сюди і тепер тяглися у бік незнайомого золотоверхого міста своїми добрими азіатськими мордами.

Вітер шумів за вікном, ніби навіваючи спогади про недавні бої, про товаришів. Смуток все більше охоплював Данька. Скільки друзів втратив лише за останній час: Яноша в колоніях поховав, Альошу-студента десь у Києві в лазареті залишив…

А Вутанька вже озивалась до нього з лежанки про щось зовсім нове, про зовсім інше:

— У нас, Даньку, не скучатимеш! Як одужаєш, ми тебе до себе в артисти запишемо, на кону гратимеш! — і в голосі її забриніла схвильована, радісна розбенте-женість.

Данько став розпитувати про той кін, що раніш про нього в Криничках і не чули.

— Вирішили: жити так жити! — запально говорила сестра.— В панській економії Нардом відкрили, сцену спорудили, там і виступаємо. Спочатку чудно було якось, а тепер усім полюбилося, навіть старі ходять.

— Це які ж старі? — осудливо обізвалася з темряви мати.— Що ото дід Винник?

— А що ж, як дід Винник? Він у нас Гришку Распу-тіна грає!

Данько і Вутанька засміялись, а мати, видно, аж розсердилась:

— Сам він Распутін, той дід… третій рік не говіє. То все по весіллях каблуки збивав, а це вже на комедії перекинувся.

— Що ж ви ставите? — поцікавився Данько.

— “Наталку Полтавку” найчастіше, а недавно “Марата” ставили,— розповідала сестра.— Це ми червоно-армійцям показували, вони в нас тут з тиждень стояли. Гарна п’єса, тільки співати нічого — сама стрілянина: мені там треба Грицька Титаря кинджалом колоти. А це Нонца батющина з Полтави нову п’єсу привезла: “Про що тирса шелестіла”. Не чув такої?

— Не знаю. Не чув.

— В суботу будемо ролі розподіляти. Невідомо, про що воно, яка там роль мені випаде…

— Годі вже тобі,— перепинила мати Вутаньку.— Данькові спати пора. І так загомонілись.

Тихо стало.

Злегка шарудів вітер комишевими матами за вікном,— справді, чи не тирса шелестить степова? І відкрився Данькові залитий сонцем Таврійський степ і синьоока дівчина, де не взявшись, усміхаючись, бреде, по пояс у заповідних розшумованих травах — і то вже був сон.

— Виглянула б, дочко, чи не топиться там у кого з сусідів,— звернулася вранці мати до Вутаньки, що саме вмивалася коло порога.— По жар треба збігати.

— Якраз! — засміялась Вутанька.— У них розживешся жару. Вони самі ждуть, поки в нас затопиться! — І весело пояснила братові: — Сірників у селі нема, то як ранок, так кожен і жде, в кого першого димок над хатою зів’ється.

— Там у мене в шинелі кресало повинно бути,— пригадав Данько.— Васильку, ану пошукай.

Найшлося в кишені кресало, і кремінець, і гніт. Ціле багатство! З радісним чеканням дивилася вся сім’я на сухі, схудлі Данькові руки, що готувалися видобути з того причандалля вогонь. Василько, якому вперше доводилось зблизька бачити таке, і дух затаїв, невідривно стежачи за найменшим дядьковим рухом. Невже ото з такого може бути вогонь? А дядько, прилаго-дившись, креснув раз, креснув два, постудив, роздмухав і… став вогонь!

Незабаром веселий димок уже заструмував із димаря Яреськової хати. Ріс, здіймався стовпом все вгору та вгору, в морозне вранішнє небо. Перший на весь куток.

І тут почалося: рип та рип, хряп та хряп… Одна за одною вбігали знадвору жваві, мов синички, зовсім молоденькі сусідки, яких Данько, може, й знав колись малими, а тепер так повиростали, що годі було і впізнати. Ждучи, доки Яресьчиха нагортала їм у черепки вишнево-яскраве жевриво, дівчата мовчки стояли біля порога і, стримуючи свою жагучу дівочу цікавість, крадькома позиркували з-під хусток у бік молодого Яреська, у бік того, хто хоч і стрижений, та худющий, та суворий лежить, одначе все ж добув їм цього трудного вогню!

Брали свої черепки і, на ходу дмухаючи в жевріючі жарини, розбігалися з ними по всьому кутку. Данькові потім тільки й залишалося довідуватись: чия та чия.

— Ота, що як коза, то Семенишина,— пояснювала мати,— та, що з найщербатішим черепком, то Ількова, а третя не знаю й чия — не з нашого кутка прибігла.

— Зачули вже,— посміхнувшись, лукаво підморгнула Вутанька братові.— Невісточки на розвідини бігають!

І, обкинувшись хусткою, підхопила на руку відро, майнула поратись по господарству.

Однак не минуло багато часу, як вона знову вбігла в хату, вже густо розрум’янившись чи то з морозу, чи від хвилювання.

— Мамо! Що то за лантухи у нас у хліві, половою притрушені?

Мати мовби не дочула: як поралася біля печі, так і далі поралась, ще глибше подавшись обличчям просто туди, в палаючу полум’ям піч.

— Стала набирати полову і раптом чую щось тверде,— схвильовано розповідала Вутанька, звертаючись тепер більше до брата.— Розгрібаю, аж там два отакенні лантухи з зерном!

Мати нарешті випросталася, повагом стала витирати руки об фартух.

— Чи не Дід Мороз підкинув уночі? — посміхнулася вона якось винувато, невміло.— Прочув, може, що в нас одна межисідка в куфі зосталася, та й підкинув на кутю…

— Ой, щось воно тут не те! — пильно видивившись на матір, вигукнула Вутанька.— Не такий той Дід Мороз щедрий, щоб лантухами розкидатись. Два отакенні лантухи, подумати тільки!

— Ну чого ти розгаласувалася, дочко? “Лантухи, лантухи…” Ти ж їх туди не клала? Розгорнула, побачила та й знову пригорни…

— Ховати? Від кого? — спаленіла Вустя.— Від тих, що на фронті? Що на голодних пайках сидять?

— Тихіше, Вусте! Ще люди почують…

— Хай чують! Хай знають! У волость он продзагін прибув, за кожну зернину людей баламутять, а тут… По правді скажіть, мамо: звідки воно?

— Не бійся, не крадене.

Вутанька з рішучим виглядом ступнула до дверей:

— Піду в ревком! Може, зерну тому давно б уже на станції у вагонах бути!

— Стривай,— перейняла її стривожено мати.— Кидаєшся, як оглашенна. Сядь.

Дочка відступилась від лави, сіла. Мати деякий час стояла серед хати, склавши руки на грудях, як для моління.

— Подумайте: весна прийде, земля тепер своя, а чим сіяти? Гречки та проса он по вузлику в чулані зосталось. А хто дасть? Хто позичить? — Мати помовчала.— Зізнаюсь вам, діти: гріх. Все життя нікого не обманювала, а тут, на старості…— вона затулила обличчя руками.— Хто зна, як воно там ще буде. Не ради себе… заради ж вас… заради Василька гріх на душу взяла!

І, перехрестившись у куток, мати розповіла.

Вночі вийшла вона з ліхтарем до корови, оглянула і вже поверталась до хати, як раптом хтось із-за вугла — шасть назустріч! Злякалася, думала — бандит якийсь з лісу. А воно: “Свої, свої. Не бійся, Мотре”. І хто б, ви думали? Огієнко! Митрофан Огієнко! Так і так, каже, як хочеш, а виручай. їдуть з міста розверстку викачувати, хочуть весь хліб вигорнути під мітлу, так дозволь хоч клунок який-небудь закинути тобі в половник,— ти бідна, в тебе не шукатимуть…

— Стала я відмагатися, а він і слухати не хоче, вже тягне з зятем лантухи десь із-за хліва. “Оце,— каже,— прикидай половою, хай перележить. А будем квитатися — не зобиджу, знаю, що в тебе тепер у хаті прибавилось їдаком”.

Данька, видно, боляче різонуло це слово, проте він промовчав. Бо таки ж їдак… Зате Вутанька була сама не своя від обурення.

— Катюга! Павук! — схопившись з місця, вигукувала вона схвильовано.— За нашою спиною заховатися хоче! Знову попихачів шука!

— Та воно, діти, рік трудний…

— Ніхто не каже, що легкий,— все більше розпалювалась Вутанька.— Нам трудно, а робочим удвічі трудніше! Ленін на восьмушці живе!

Мати задумалась. Вже, видно, вона не знала, як їй і спекатись тих лантухів.

— Знаєте що? — сказала, зрадівши якійсь думці.— Побіжу я зараз до нього. Скажу, хай сьогодні ж назад забере. Як стемніє, хай приїде саньми й забере.

— Дзуськи тепер! — вигукнула Вутанька.— І так, мабуть, по ямах гноїть, а йому ще назад віддавати. Ні, раз уже я цей хліб найшла, то я ним і розпоряджусь!

Мати глянула на неї сполохано:

— Вусте!

— Так, так! — вже з якимось веселим лукавим викликом грозилась Вутанька.— Я його навчу, калитку, як треба ховати!

Данько не міг стриматися від сміху.

— Ану навчи, навчи,— підохочував він сестру.— Поможи йому виконати розверстку!

— Поможу!

По тому, з яким радісно-рішучим поблиском у вічу Вутанька взялася за двері, мати зрозуміла: нічим її зараз не відговориш, нічим не зупиниш… Тільки що ж вона все-таки намислила собі?

VII

Впрігшись у санчата, розшарівшись з морозу та напруги, тягне Вутанька вуличкою на гору важезні свої лантухи. Помагаючи їй, ззаду санчата підпихають сусідська дівчина, яку Вутанька кликнула на поміч, та свій доброволець — Василько, що ледь видніється із-за лантухів у кудлатій дядьковій шапці. Так просився, щоб взяла його з собою, що ніяк не могла йому відмовити. Тепер мусить раз у раз оглядатися на нього, боїться, щоб не посунулися з саней лантухи, не придавили їй сина. Чесно трудиться хлопець, підпихаючи, аж спотикається за саньми у ковзких бабиних шкарбанах.

Вуличка, що вела на толоку до гамазею, підіймалася все крутіше, тягти було все важче, але чим важче ставало Вутаньці тягти, тим легше, тим радісніше робилося їй на душі. Ах, де там він, її комісар, хай би глянув оце в бінокль, хоч із-під Криму побачив би, як тягне вона з сином на гору оце нелегке хлібне своє щастя, в надії, що розшукає воно десь у поході її Леоніда і надголодь воюючих його бійців. Все тіло в жару від напруги, аж до землі припадає під віжками, а на серці так гарно, гарно!

На горі, коло навстіж відчинених дверей гамазею димить цигарками гурт чоловіків, і перший, кого зірко помітило серед них Вутаньчине око, був якраз він,, Митрофан Огієнко. Червоний, як після чарки, в бекеші, окантованій сивим смушком, саме розповідав щось веселе дядькам і сам голосно реготав разом з ними. Загледівши на відстані Вутаньку та її незвичайну хуру, він раптом замовк на півслові і вже не міг відірвати очей від величезних, пошитих із нових ряден лантухів, що, мов кабани, лежали впоперек на санчатах.

— І звідки це в тебе, Вусте, такі запаси? — загомоніли при її наближенні дядьки.

— Щастить же цій молодиці: серед зими вродило!

— Якраз на голодну кутю!

— Чи це, може, оцей, що з-під шапки виглядає, за себе розвьорстку припхав?

Підтягнувши санки навпроти дверей, Вутанька неквапом випросталась. Зустрілася поглядом з Огієнком і помітила, як тривога промайнула йому в очах.

— Чого ж ви стоїте, дядьку Митрофане? — звернулася просто до нього.— Помогли б, чи що?

— Та й справді-бо,— кинувся до лантухів Цимбал з заткнутим за вухо огризком олівця.— Не женщині ж отаких кабанів двигати. Ану берись, Митрофане!

Огієнко вже напустив на себе спокій.

— Чого ж, ми не ледачі,— сказав він і, сплюнувши в руки, розважно став намацувати ними рядняні цупкі гузирі.

Довготелесий Цимбал, натужачись, спершу ледве не випустив лантуха з рук. Задкуючи до приміщення, він аж заточувався від незвичайної ваги, а Огієнко тільки сопів та надувався,, по-волячому ступаючи за лантухом через поріг.

— На такий вантаж і гир у мене не вистачить,— весело занепокоївся Цимбал, коли обидва лантухи вже височіли горою на вазі.

Смішно було Вутаньці дивитись на Цимбала, як він метушиться із застромленим за вухо олівцем, як, згорбившись, поклацує там щось у себе на вазі. Темний та недрюкований, а коли довелось, то й землю панську сажнем переміряв і вже ось при вагах з олівцем за вухом стоїть, розверстку з людей приймає.

— Добра пашаничка, добра,— прицмокували дядьки, коли хліб уже було зважено й відставлено вбік, до засіків.— Зерно до зерна!

Взяв на долоню кілька зернин і Огієнко.

— Еге ж.. Як сльоза.. їстиме хтось “паляніци”.

— Давайте ось сюди його,— підійшов, розпоряджаючись, Цимбал.— Берись, Митрофане, підсобляй уже до кінця.

Зашуміла в засіки пшениця, старанно витрусив Цимбал один лантух, потім і другий.

— Е! Люди добрі! — раптом здивовано вигукнув він.— Та тут ось ізсередини на лантусі помітка якась ыакарлякана. Бублик якийсь, начебто як “О”… Стривай, Митрофане, чи не твоє це тавро?

— Ні, не моє,— відвернувся Огієнко.

— А ви краще, краще придивіться, дядьку Митрофане,— сказала Вутанька.

— Єй же єй, так наче твоє,— не вгамовувався Цимбал і став вивертати лантуха тавром наверх.

Огієнко з люттю вирвав лантух у Цимбала з рук.

— Забирайте обидва,— Вутанька, посміхнувшись, підкинула йому ногою і другий лантух.— Вам на хазяйстві згодяться, а мені ваші торби ні до чого.

— Москва для вас,— огризнувся Огієнко,— гори порожніх фабричних пришле. Торбів хіба ж таких нашиє. На все життя вистачить!

Скрутивши в клубок обидва лантухи — під руку їх і, як піджигалений, вискочив геть з гамазею.

Довго реготали услід йому дядьки. А Цимбал, розгорнувши квитанційну книжку, повагом добув із-за вуха свого олівця:

— На кого ж квитанцію виписувати? — звернувся він до Вутаньки і, кинувши у бік Василька, що підсьорбував носом біля санчат, жартома додав:— Чи не на нього?

Вутанька якийсь час стояла роздумуючи.

— Пишіть на нього,— серйозно промовила вона.— Від Василька — Червоній Армії. Так і запишіть.

VIII

Доки Вутанька здавала хліб, мати місця собі не знаходила: все не могла заспокоїтись, все ждала — з чим повернеться дочка від гамазею? Чомусь здавалося старій, що не може ця пригода кінчитись добром. Раз по раз припадала до вікна, виглядала на вулицю — чи не повертаються, чи не мчить санчатами з гори внук верхи на порожніх Огієнкових лантухах. Якби все було гаразд, вже, здавалось, мусив би він примчати.

Так у неспокої, в тривозі й сіла коло вікна за прядку. Тільки сіла — хтось майнув попідвіконню, загупав, оббиваючи сніг біля порога. По тому, як гупає, чути було — не своє. Не встигла мати відставити прядку, як двері з силою відчинилися і на порозі, метельнувши порожнім рукавом, з’явився Федір Андріяка, голова ревкому. Отряха отряхою: надворі мороз, а в нього груди розхристані й душу видно.

З його появою мати відчула, як ноги їй терпнуть і душа холоне в недобрих передчуттях: “За хліб! На допрос!”. І розхристані груди Андріяки, і заросле чорною густою щетиною обличчя з розірваною ще в хлоп’ячих бійках губою надавали йому сердитого, навіть погрозливого вигляду. Яресьчиха завжди його трохи побоювалась, побоювалась навіть без причини, а зараз…

— Не жахайся, тітко Мотре,— посміхнувся він мимохідь, хоча це була дивна усмішка: розірвана губа йому весь час лежала так, наче він прикусив її в приливі люті до когось і не відпускає.— Хай уже хуторяни мене жахаються, ті, що розверстку саботують, а вам чого? Ви ж своє здали?

— Та здали…

— Ну то чого ж… Це я зайшов ось нашого червоного кавалериста провідати.

Матері все ще не вірилось. Лише тоді відлягло від серця, коли Федір, з гуркотом підсунувши ногою табуретку до ліжка, присів біля Данька.

— Так що: до матері на побивку, значить? Товариш сипняк, кажеш, вибив із сідла?

— Вибив, проклятий.

— Чув, чув. Наше діло, брат, таке: то на коні, то під конем. Я сам торік ледве чортові душу не віддав під Білою Церквою. Бачиш оце? — він тряснув перед Дань-ком порожнім своїм рукавом.— Директорія одхватила, зоставила з п’ятьма пальцями на все життя. Ну та нічого: вистачить і п’ятірні, щоб брати їх за жабри, ч-чортяк!

Це було його улюблене: чорти, чортяки, відчорту-вати, вичортувати, чортибахнути — так і неслося всюди, де він з’являвсь.

— Ось ти б не чоркався, Федоре, в хаті,— благальним тоном промовила мати із-за прядки.

— Винуват, не буду! — рішуче пообіцяв Федір.— Хай їм чорт усім чортам! — І, махнувши рукою, уже знову звернувся до Яреська:— Ну де ж тебе, по яких світах носило?

— Далеко носило, доки до Криничок оце занесло… Вважай, що всю Україну з боями пройшов. Як сів торік в Чаплинці на коня, то вже аж до самого Києва не залишав сідла…

— Он як! До Києва наша Таврія дістала?

— Разів три ми його з боку Брест-Литовського брали і знову здавати доводилось. Бо не всі ж і там, у Києві, арсенальці — були й такі, що з вікон окропом на голови лили. Ну, а коли вже підійшли богунці з Чернігівських лісів, тоді одразу всім нам веселіше стало. Богунці звідти, а ми звідси — і Київ наш.

Данько примовк, задумливо дивлячись кудись у стелю.

— А нам тут ще викурювати та викурювати,— промовив Андріяка і, затримавшись поглядом на Яресь-кові, блідому, схудлому, раптом вигукнув з жалем:— Ех, брате! Був би ти оце на ногах, запрягли б ми тебе з першого дня! Коммолівську ячейку якраз у селі створюємо — треба б їм бойового ватажка… А то в нас там усе молодь необстріляна — хлопчаки безвусі та дівчатка-піддівки, що матері їх вдома ще й за коси тягають. А час зараз, сам знаєш, який. Без оцього,— труснув Федір важкою кобурою,— за річку в ліс не потикайсь.— В задумі помовчав якусь мить, потім, нагнувшись над Даньком, таємниче знизив голос:— Директива прийшла, щоб хуторян усіх перетрусити, вогнестрільну й холодну зброю вилучити.

— Ще є, значить?

— Є, є,— нахмурився Андріяка.— Та ще й буде. Тихо стало; тільки рівно, бджолино гула материна

прядка біля вікна.

— Хто ж у вас в осередку там? — запитав по якомусь часі Данько.

— Юна юнь! Завзята, беручка, але куди з ними — пороху ще ніхто з них не нюхав. А нам, партійцям, ти ж розумієш, аж-аж-аж зараз поміч потрібна! Та щоб зубаті, щоб, як чорти були, щоб і по куркуленках при нагоді могли чортибахнути, доброї здачі дати. Одне слово, тобі цього не минути!

Мати раптом, притримавши рукою колесо прядки, з докором глянула на Андріяку:

— Серце в тебе є, Федоре? Хлопець ще як шкелет он увесь, а ти вже йому клопоту шукаєш.

— Клопоту, мамо, я не боюсь,— посміхнувся Данько, поправляючи на собі ковдру.— Страшно отак дровинякою лежати.

З шумом, з грюком відчинилися двері — вбіг знадвору Василько, в дядьковій кудлатій шапці, веселий, розчервонілий.

— Ух і шапка ж! — вигукнув Андріяка назустріч Василькові.— Де роздобув таку? Чи не в махновці записався?

— Це дядькова, це я, поки він лезить.

— Добра, добра шапка… Ну розказуй, брат, де ж це ти бігав, що так задихався?

Та цього Василько якраз і не встиг розповісти. Тільки рота розкрив, щоб розказувати, як бабуня з словами: “Годі тобі пащекувати!” — притягнула його до себе, стала порати йому носа та розкушкувати, бо в самого руки поклякли, що й ґудзика не розстебне.

— Ну, а з фронтів як там,— звернувся тим часом Яресько до Федора,— ще не повертаються?

— Рідко,— покрутив своєю чубатою головою Федір.— Хіба що по чистій чи по хворобі якій. А так щоб густо, то Антанта ще, брат, не пускає. Не вгамовується, ч-чортова кукла! Було так наче й підібгала трохи хвоста, наче вже й блокаду була зняти готова, а на ділі… Кажуть он, що знов замишляють похід! На нью-йорк-ській, на лондонській, на паризькій біржах наче пока-зилась буржуазія! Ярмаркує! На розпродаж законні наші здобутки пустила! Шахти Донбасу, нікопольські рудники, терещенківські цукроварні — все це в них нібито зараз там у торгу, один в одного оптом купують і тут же на біржах перепродують.

Мати, що мовби й не прислухалася до розмови, раптом насторожено підняла голову:

— І землю?

— Атож!

— Хіба вони там не знають, що землю в нас люди вже поділили між собою?

— Не хочуть вони цього за нами признавати, тітко Мотре! Кажуть, що неправильно Цимбал панську землю розміряв.

Мати схвильовано відставила прядку вбік.

— Та невже ж вони знову війною підуть на нас?

— А думаєте, ум заоре? — вигукнув Андріяка.— Це вам, брат, клас на клас. Вирвали передишку та й знов.

Рипнули двері — зайшла Вутанька.

— Ось де він! — сказала, загледівши Андріяку.— А тебе там скрізь шукають.

— Хто?

— Продзагіц з волості прибув! Андрійка підвівся, збираючись іти.

— Ти ж тут, друже, оклигуй швидше,— кинув він Данькові,— життя, брат, кличе таких, як ти. Фершала, може, треба?

— Від фершалів утік,— посміхнувся хлопець.

— А то в нас є тут за річкою один коновал.— Відірвавши зубами шматок газети, Федір став швидко, вправно крутити однією рукою цигарку.— Вдень дідам грижі вправляє, а вночі потайки мило варить: думає, що не знаємо.

— Не милиться його мило,— роздягаючись, жартома кинула Вутанька.

— А знаєш, чому не милиться? Бо з петлюрівським воно в нього душком.

Федір підступив до печі.

— Ану, Вутанько, жарину.

Вутанька вигорнула йому цілу пригорщу яскравого, як вишні, жару.

Федір прикурив і, не прощаючись, подався з хати.

— Налякав же він мене,— полегшено зітхнула мати.— Хай йому всячина. Думала вже, що допроса прийшов з баби знімати.

— Мамо,— весело сказала Вутанька, ховаючи за ікону квитанцію,— коли спитає Огієнко, щоб знали: ось де його хліб!

Увечері, тільки засвітили каганець, ввалився в хату Нестір Цимбал з папкою під пахвою, привів бійця-продзагонника на постій. Доки Цимбал жваво пояснював хазяйкам, що ставить їм постояльця зовсім невибагливого і до того ж “лише на одну ніч”, сам постоялець — темнолиций, з підстриженими вусами, в літах уже чоловік,— морщачись, горбився біля порога, почуваючи, видно, себе ніяково від того, що його непроханим гостем втискують оце в незнайому хату до незнайомих людей. Не скидав і кепки, наче ждав, що його можуть завернути звідси, не знімав і гвинтівки з плеча, що висіла на ньому якось нестрашно, по-домашньому просто — прикладом угору, дулом униз. Помітивши, як незручно почуває себе приїжджий, Вутанька кинулась до нього, задзвеніла привітно:

— Роздягайтесь, будь ласка! Вішайте ось сюди! Хати не перележите.

— Мені подушок не треба,— криво посміхнувся постоялець, мовби виправдовуючись.— Я долі, на соломі.

Обережно поставив гвинтівку в кутку, в кочергах, повісив кепку на сволок і, розмотавши на шиї благенький шарф домашнього в’язання, втомлено присів на лаві. Був сивуватий уже, з глибокими западинами щік на виснаженому довгому обличчі, з великими загруб-лими руками, що, видно, немало переробили в житті всякої роботи. Сидів, покашлював, мовчав.

Цимбал тим часом, перекинувшись кількома словами з Даньком, рушив до дверей, міцно притискуючи ліктем свою тощаву порожню папку, на яку Данько не міг дивитись без посмішки.

— Повечеряв би з вами,— признався Цимбал, зачувши від печі смачний дух,— але спішу! Діла! Бувайте!

І, тряснувши на прощання бородою, мов цап, пірнув у глибінь темних сіней.

Постоялець все ще сидів мовчки, відпочивав. Мати, пораючись, час від часу позиркувала на нього. Натрудився, видно, за день чоловік, дошукуючись хліба насущного, ломом довбаючи мерзлу землю по хуторах у багачів. їв що-небудь чи не їв — ніхто його не спитає.

Ставлячи вечерю на стіл, мати помітила краєм ока, як загорілися у нього очі на гарячу страву. А стала припрошувати до кулешу — зніяковів, похнюпився, не бажаючи, певне, об’їдати бідняцьку сім’ю.

— Ми вже там заморили черв’яка.

І де б вони його заморили? В отих кугуток хутірських, що в них і криги серед зими не випросиш!

— Сідайте, сідайте,— стала припрошувати й Вутанька.— Чим багаті, тим і раді!

Сіли нарешті. За вечерею постоялець, розгомонівшись, неквапом розповідав про себе. Катеринославський робітник він, слюсар із заводу Шодуар. Зоставив дома сім’ю велику — не знає, чим і живуть,— а сам другий місяць отак усе мотається по волостях, продроз-верстку із саботажників витягає. Нелегко дається кожен пуд: на тім тижні чотирьох із їхнього загону бандитня під Ліщинівкою порубала. Тяжко, але що вдієш? Не ждати ж, щоб рукою голоду республіку задушили!

— Ні, цього не буде,— гаряче вирвалось у Вутаньки і, ніби засоромившись своєї гарячковості, вона спитала катеринославця:—Чи багато сьогодні на Запсіллі натрусили?

— Дещо перепало,— відповів він спокійно.— В громадянина Махині — знаєте такого? — під настилом у конюшні яму чималу, може, й на піввагона відкрили.

— О, то це у вас добрий улов,— зраділа Вутанька.— Сьогодні піввагона та завтра…

— Пшениця — перший сорт, та жаль… підтекла, попріла вся,— нахмурився катеринославець.— Вважайте, добовий пайок цілого заводу в тій ямі зігнив.

Матір приголомшили ці слова.

— Хліб святий погноїти! — вжахнулась вона. Дивилась на ікону в кутку, а бачила за нею Вутань-

чину хлібну квитанцію. Добре зробила дочка. Треба, треба помагати! А то й справді повернуться пани і землю відберуть. Був би в неї зараз хоч який-небудь лишок — все б віддала на республіку.

Після вечері катеринославець, підвівшись із-за столу, став дякувати хазяйці.

— Спасибі за хліб, за сіль,— промовив він зі щирою, проникливою теплотою в голосі.— А ще більша дяка за те, що сьогодні в розверстку здали,— нам уже тут розказували.

— Що ви, бог з вами! — згоряючи від сорому, замахала мати руками.

— Ні, не кажіть,— серйозно перебив її катеринославець.— В найтяжчий час саме отакі, як ви, бідаки, республіку нашу з рук вигодували.

Закурив і, присівши коло печі, схмурив чоло, задумався, пускаючи дим у комин.

. Данько, стежачи за ним, почував, як дедалі більше росте в ньому щось тепле, синівське до цієї згорбленої працею людини, котра в такому віці, з уже посрібленими скронями, в стужу і холод тижнями мотається в складі загону по глухих волостях, добуваючи хліб для свого залізного, впроголодь воюючого класу.

— Як же там на заводах у вас? — перебравшись на лежанку, заговорив Данько до продзагонця.

— Трудно, товаришу,— відповів той, простуджено покашлюючи.— Трудно. Декому так гайку прикрутило, що й не витримав, пішов по губерніях запальнички робити. Але справжнє, пролетарське ядро, звісно, зосталося, тримає все на своєму горбі. І дарма що на голодних пайках, що холоднеча, аж руки до верстатів прикипають, а — бачили б ви — як працює народ! — робітник ожвавів, повеселішав.— 3 цехів не виженеш, самі надурочно зостаються! Бувало, що з ніг біля верстата падали…

— Ну, тепер буде легше.

— Легше чи не легше, тільки ми собі такий девіз на заводській брамі написали: “Вмерти, а почату справу довести до кінця”. Не дамо себе задушити ні зовнішньою блокадою, ні голодом.

Доки вони розмовляли, Вутанька внесла знадвору в’язку свіжої соломи, кинула з розгону серед хати, аж морозний дух пішов від неї на піч до Василька. Хлопець, здається, цього тільки й ждав: стрибнув десь згори просто в солом’яну кучугуру, з радісними вилясками став товктися в ній та перекидатися, тішачи дорослих своїми телячими пустощами.

Каганець тим часом став помітно примеркати. Кате-ринославець спробував полагодити його, покрутив у руках так і сяк, але даремно: виявилось, що гасу в каганчику зосталось вже тільки на самому дні.

— І долити нічим,— поскаржилась мати,— ото вже весь. Олією доведеться світити.

Робітник поставив світло на місце.

— Нічого! Прийде час, і ви назавжди розстанетесь з оцією допотопною блимавкою.

— О, а чим же світитимем? — здивувалася мати.— На лампу й зовсім гасу не настачишся.

— Електрика світитиме.

— Не знаю, що це й воно — лектрика…

— Це таке, що й не коптить, і чаду від нього нема… Груша скляна з волоском, і в ній — повно світла…

— І оце таке в нашій хаті світитиме? — посміхнулась мати: їй це здалося неймовірним.

Робітник підвівся, в задумі заходив біля порога, якийсь незграбний, в розкошланій сивині, з широкими лопатками, що різко виступали з-під темної бумазейної сорочки.

— Засвітиться і у вас, згадаєте моє слово,— заговорив він згодом.— Живем на воєннім становищі, а вже то тут, то там з’являються по країні перші електричні ластівки. З Русаковських заводів з-під Тули он сповіщають про першу таку ластівку, в Кам’янському теж недавно станція струм дала. Так це ж тільки життя починаємо. План ГОЕЛРО Ілліч розробляє, дніпровськими порогами цікавиться… Ні, за цими першими ластівками настане і справжня електрична весна.

— Чуєш, Васильку,— гукнула до сина Вутанька, сте-лячи гостеві постелю.— І в наші Кринички прийде колись весна електрична…

Мов дивну казку, слухав з печі Василько чудні ці слова.

А каганець все примеркав, примеркав…

Довелося лягати. Одначе й після того, як уже всі вклалися і бабуня рукою пригасила тліючий гнотик (щоб і не чадів), Василькові довго ще ввижались картини весняного дня, переповненого птахами, ввижались чудні сяйливі оті ластівки, що мають прилетіти сюди і що тільки залетять у хату — одразу вона переповниться світлом!

Прокинувшись вранці, Василько знов розігнався з печі, щоб потовктись на соломі, де спав отой міський загадковий дядько. Проте ні постелі, ні ночувальника вже не було. Замість нього на соломі, згорнувшись, лежало… телятко!

Гарне таке, рябеньке, облизане, наче тільки що вмилося.

— Звідки воно, бабуню? Посміхнулась бабуня:

— Вночі само з лісу до тебе прибігло, Васильку. Це, мабуть, нам той дядько наворожив.

Може, й наворожив, може, й само з лісу прибігло, хіба мало різних чудес буває на світі.

Не чув хлопець, яка тут гуркотнява стояла вночі, не чув, як бабуня на радощах усіх підняла, побудила і як потім щаслива, присвічуючи недогарком свічки, відчинила двері навстіж, а добрий постоялець вніс на рукай це телятко до хати.

Морози взялися люті. На палець замурувало в хаті шибки, аж сумом хапає за душу: коли-то вони тепер відтануть!

Від придухи гинула риба на Пслі. Ніби на сто літ уперед скувало його важкою непроламною кригою.

Вранці, вирушаючи з відрами на річку, Вутанька щоразу бере й сокиру з собою: після таких ночей ополонки доводиться прорубувати заново. Навкруги морозна рань, червоно сходить сонце, світлою парою дихають люди. Лункий передзвін стоїть попід лісом до самих Хорішок: всюди по селах о цій ранній порі люди прорубують ополонки. Б’є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять розчервонілі руки. Не раз за цією роботою зашпори їй так заходять, що сльози навертаються на очі. І боляче, і кривдно ставало на свою долю: доки їй, мов удовиці, ковтати сльози отут над ополонкою, доки ще їй тут рубати, нарівні з дядьками, оцю проклятущу кригу, що дзвенить під сокирою, мов залізо. При живому чоловікові, а наче вдова… Знала, однак, що не він, не Леонід, у цьому винуватий і не його треба за розлуку винити: був би там тільки живий та здоровий. Кінчиться ж це коли-небудь, відіб’ються від ворогів, поприходять з фронту додому. По-новому, по-людськи тоді заживуть, настане й для оцих закутих кригою Криничок весна коли-небудь, настане!

А поки що бий, дорубуйся, Вутанько, до води, хай аж луна котиться понад річкою. Може, і він, з яким не налюбилася, десь хоч серцем почує тебе, хоч у думці побачить, як, нагнувшись отут над ополонкою, не чуючи рук від зашпорів, рубаєш і рубаєш вранці бриласту хрещенську кригу, б’єш, доки не з’явиться з-під неї жива, з весняним духом вода!

В один із таких ранків, коли Вутанька була на річці, чиєсь дівча, пробігаючи мимо, гукнуло з горба:

— Вутанько! На сходку!

Загуркотіло й попідвіконню у Яреськів, дрібно забарабанило в шибку:

— Тітко Мотре, до зборні!

— Бач, без тітки Мотрі вже й ладу собі там не дадуть,— посміхнулася мати до Данька.— Щоразу кличуть.

— Аякже: ви тепер, мамо, повноправні.

— Чого ж це вони там колотяться? — задумалась мати.— Мабуть, знову за хліб.

Як тільки Вутанька повернулася, повдягались обидві по-святковому, пішли на сходку разом: мати й дочка.

Ось коли настала нарешті воля для Василька! Досхочу міг він тепер вибрикувати, до впаду міг борюкатися по хаті та дукатися з рябеньким лобатим своїм приятелем. При бабуні та при матері їм не дозволялося сходитись лобами, <<не вчи, мовляв, битися рябого", а дядько тільки сміється на буйні Василькові вибрики.

— Ану, ану чий лоб міцніший,— під’юджує він борців.

Добре, що в обох поки що тільки вихри на лобах закрутились, гірше буде, коли в рябого ріжки з лоба, з вихрів отих повитикаються. Та коли ще це буде, а зараз весела, завзята між ними йде боротьба. Напинаються, аж сопуть, аж солома по всій хаті з-під ніг розлітається.

Вибрикував хлоп’як, аж доки знайоме тупотіння знадвору змусило його вітром вихопитись на піч. Першою зі сходки повернулась бабуня.

— Знову з бугаєм боровся, шибенику? — насварила вона внука.— Ох доборюкаєшся, що і в самого ріжки виростуть!..

Помітивши, що Данькові не терпиться дізнатися про новини на сходці, присіла біля нього, стала розповідати. Ну знову ж таки хліб. А друге, що замість ревкому тепер у Криничках — як же це пак? — сільрада буде. По всій Україні таку нібито заміну проводять…

— А Вутанька де ж?

— Еге! Нашу Вутаньку тепер голою рукою не вхопиш… делегаткою обрали!

Делегаткою! Перша з яреськівської хати делегатка.

Від душі радий був Данько за сестру, але чи не найбільше зрадів цьому Василько. Як тільки Вутанька — сяюча, рум’яна, аж пахнучи морозом,— з’явилась у дверях, син застрибав на лежанці, не тямлячись в радісних шалощах, затяг, як псаломщик, на всю хату:

— Наша мама делегатка, делега-а-атка!

І тільки потім уже, схаменувшись, запитав раптом:

— А що це воно — делегатка?

Всі в хаті засміялися, і найголосніше сам Василько.

А що значить бути делегаткою — це йому стало ясно наступного дня, коли мати, запнута найкращою своєю кашеміровою в бахромі хусткою, міцно поцілувала його на прощання, а потім якийсь дядько в кожусі підхопив її, мов дівчину, і з жартами повалив у сани, на купу інших тіток та дядьків — теж делегатів.

Пустуючи, з радісними вигуками перемайнули вони через річку і помчали луками далі, в степ.

Довго тупцяв Василько з хлопчаками на ковзанці під горою, і все палахкотіла йому, віддаляючись, серед засніженого поля квітчаста кашемірова материна хустка.

ПІДХОПИЛО, винесло Вутаньку на саму бистрінь. Послали Кринички її на з’їзд повітовий, а звідти, не повертаючись і додому, поїхала делегаткою на губернський: посилав повіт.

Вутанька й сама не сподівалась такої честі. З крини-чан на губернський з’їзд Рад потрапило їх лише двоє: вона та Нестір Цимбал.

їхали потягом. За нормальних умов тут було б всього на кілька годин їзди, а зараз посувалися, як волами, зупинялись біля кожного стовпа. І хоч уже одразу видно було, що дороги цієї їм вистачить на цілу ніч, проте спати ніхто не лягав, навіть і не збирався. Де там спати! Настрій у всіх піднесений, всюди жваві розмови, жарти, сміх. Більшість делегатів по вагонах при зброї, наче відправляються на фронт.

Як тільки Вутанька з дядьком Цимбалом зайшли до вагона, їх зустріла на проході огрядна, підперезана хусткою поверх кожуха делегатка з Манжелії, непосидюща й горлата баба Марина Келеберда. За її горлатість весь вагон уже величав бабу комендантом, і їй, видно, сподобалася ця роль. Розчервоніла, з великою бородавкою на м’ясистому носі, вона вчепилася до Цимбала, наче й справжній комендант.

— Тебе, довгоногого, ми заженем он туди під хмару,— показала вона на верхню полицю, що ледь виднілася з сивої хмари тютюнового диму.— А цю чорнобривку,— баба з удаваною суворістю озирнула Вутаньку,— ми біля порога покладем.

— Не по правді! Не годиться! — залунали звідусіль веселі чоловічі голоси.— За що їй така немилість?

— Мене не вчіть,— горлала баба-комендант.— Може, кавалери до неї вчащатимуть, то щоб інших в темноті не колошкали!

— Не по правді, бабо Марино! — залунали знов голоси.— Вас треба до порога! Ви в кожусі, вас не продме!

Баба з подивом оглянула боки свого старого, латаного, що й шерсть крізь дратву вилазила, кожуха.

— До мого кожуха кавалери вже дорогу забули,— говорила вона під загальний регіт.— Хіба що з молодичкою вночі місцями поміняюсь. Хоч помилиться, може, який у темряві та поколошкає!

Шумно, весело в вагоні було, мов на вечорницях. Сусідами Вутаньці випали двоє літніх уже селян, з якими Цимбал одразу ж вступив у бесіду, та худенька, привітна, одягнута по-міському жіночка, що, посунувшись, дала Вутаньці місце біля вікна.

— Ви на неї не обиджайтесь,— привітно звернулась вона до Вутаньки, мовби вибачаючись перед нею за грубуваті бабині жарти.— Вона вже всіх нас тут перебрала.

— Штукарка,— засміялась Вутанька, влаштовуючись.— Та хай повеселиться, чого ж… Я й сама жарти люблю.

— Може, оце тільки й її,— промовила згодом сусідка, з усмішкою прислухаючись, як уже десь в іншому місці галасує між пасажирами баба.

— Коси в Полтаві підріжу, кожух на кожанку проміняю, додому вернусь, щоб і дід не впізнав!

Регіт розлягався за бабою скрізь, куди вона переходила. А її так і водило з кутка в куток, від гурту до гурту,

— А знаєте, їй же смертю за делегатство погрожували,— заговорив до жінок один із Цимбалових сусідів по лавці, манжеліівський дядько.— Хуторяни майже відкрито нахвалялися: тільки поїдеш — то начувайсь. Кулю піймаєш десь по дорозі. А нам справді дорога лісом та лісом…

— І не злякалася, бач, поїхала,— промовила Вутань-чина сусідка.— Із глухої волості, крізь ліси бандитські… Не всяка на її місці відважилась би на це.

— Справжня, значить, делегатка,— дивлячись у вікно, задумливо мовила Вутанька.

З’явилася за вікном якась станційка; люди з клунками розігнались до поїзда, але вагони переповнені, втиснутися вдалося небагатьом, решта ж бажаючих — невдо-воленим натовпом — так і зостались стояти з клунками в синьому зимовому надвечір’ї.

Коли за вікном знову побігли поля, Вутанька обернулася до сусідки:

— А ви ж від кого їдете?

— Я від робітниць Кременчуцької махорочної фабрики.

— О, мій брат там у вас в лазареті лежав. Яресько — може, чули такого?

— Яресько? Ні, не чула. Багато їх у нас перейшло, всіх не запам’ятаєш. Поранений?

— Тифом звалило. Зараз уже видужує.

Вітряно було за вікном, видно, як понад шляхом гнуться, пружинять під поривами вітру високі тополі у вечірніх сутінках. Клуб’я чорного диму впереміш з іскрами, вирвавшись із паровоза, вогнисто бушувало в повітрі, врунилося й на лету згасало, розметане по снігу між тополями. Було щось тривожне в пропливаючих за вікном полях, і в цьому вируючому клуб’ї паровозного диму, і в придорожніх розбентежених вітром тополях.

Незабаром Цимбалові та його співрозмовникам довелося потіснитися: десь із сусіднього вагона зайшло кілька військових, і один із них — знайомий повітовий воєнком, загледівши Вутаньку, а потім і Цимбала, чемно дзенькнув перед ними острогою і вже не пішов далі, зачепився тут. З криничанами воєнком познайомився на повітовому з’їзді. Якось під час перерви він сам підійшов до них і, відрекомендувавшись, сказав Вутань-ці, що знає, мовляв, що вона дружина червоного комісара, і тому вважає своїм обов’язком поцікавитись, чи не потребує вона з боку влади якоїсь допомоги чи захисту. З яреськівських своїх гордощів Вутанька тут же відповіла, що нічого їй не треба, що при потребі зуміє сама за себе постояти, одначе виявлена военкомом увага була їй приємна.

У повіті воєнком був новою людиною, але про нього було вже відомо, що він подобається жінкам. Ставний, вродливий, з гарними манерами, з тонкими бровами. Говорили, що в минулому він учитель, на війні здобув чин офіцера, але в дні падіння престолу перейшов разом із своїм батальйоном на бік революційних повсталих мас і вже має заслуги перед новим ладом.

Вутаньці була приємною його увага, і коли воєнком з невимушеною чемністю попросив дозволу сісти, вона, зашарівшись, тільки кивнула на знак згоди. Сів він, білочолий, підтягнутий, якраз навпроти між дядьками, так що Цимбалові довелося потіснитись.

Затиснутий в куток, Цимбал в задумі пощипував бороду. Видно, не дуже це сусідство йому подобалось. Не зовсім воно личить, як для воєнкома та ще ж, мабуть, і партійного, в’язнути до заміжньої молодиці. Підійшов, дзенькнув і вже сидить. Хоча, з іншого боку, кому ж така й голову не замакітрить? Очі горять, сама розшарілася, аж пашить від неї вогнем на сусідів.

— Ви хіба теж делегат? — звертаючись до воєнкома, поцікавився один з манжеліївських.

— Вам дивно? — посміхнувся воєнком.— Не підходжу хіба, чи що?

— Та ні… Чим більше, тим краще,— поспішив виправдатись дядько.

— Гуртом, як то кажуть, і батька легше бити,— додав Цимбал, незграбно беручи цигарку з чемно простягнутого воєнкомового портсигара.

Розгомонілись. Дізнавшись від Цимбала, що Вутанька виступає на сільській сцені, воєнком у радісному подиві звів свої тонкі, як намальовані, брови і ще пильніше глянув на Вутаньку. Потім по-дружньому признався, що сам він теж свого часу пробував грати на кону.

— А тепер не граєте? — запитала Вутанька.

— На жаль, не до цього. Ні часу, ні умов. Але якщо ви захочете в Полтаві дістати нових п’єс, то я до ваших послуг. У мене там серед театралів давні знайомства.

— Нам якби щось про чорноморських матросів,— заблищала очима Вутанька.— Та пісень з нотами…

— В неї чоловік чорноморець,— пояснив Цимбал, звертаючись цього разу більше до кременчуцької молодички.— їй хоч би на сцені його побачити.

— Про флотських навряд чи що буде,— висловив сумнів воєнком.— А от пісенник, це інша річ. Ви яких любите співати?

— Та яких же… наших.

— Донедавна вона і в церковному хорі співала,— похвалився Цимбал.— На храмові празники навіть в інші села запрошували: голос — як дзвіночок! Сам архієрей колись приїжджав слухати!

. — Он як? — знову звів брови воєнком.— Приємно це чути, товаришко Вутанько… Що ж саме ви співали? Вутанька почервоніла.

— Ну, соло “Отче наш”… або в “Розбійниках”… або “Іже херувими”.

Воєнкоїй посміхнувся. — А ще?

Вутанька знизала плечима.

— А “Ще не вмерла…” вам часом співати не доводилось? — пожартував він несподівано.

Вутанька спломеніла, наче жаром обсипана. Було, співала ж у “Просвіті” й таке! Тільки звідки він знає? Знає чи лише догадується? Але не стане ж вона приховувати, не стане кривити душею.

— Співала, ну то й що? — дивлячись воєнкомові в вічі, сказала вона майже з викликом.— Співала, поки дурна була та не знала, про яку Україну йдеться!

— А тепер знаєте?

— Ще б пак!

— Вірно, вірно,— сказав воєнком примирливо.— Та Україна вмерла і нічим її тепер не воскресиш. Про іншу треба, про живу думати.

На деякий час запала мовчанка, і враз наче залізним градом забарабанило знадвору по обшивці вагона. Задзеленчало розбите скло, почулися крики.

— Банда! Банда!!! — моторошно пролунало десь із тамбура.

По всьому вагону — метушня, тупотнява, хтось хрипко викрикує з-під нижньої лави:

— Світло, світло гасіть!!!

— Без паніки, товариші! — Воєнком, зблідлий, рішучий, з браунінгом в руці, поривно вихопився на середину вагона.— Без паніки! Жінки од вікон! Всі на підлогу!

А сам він стояв під самим світлом, де його щомиті могло скосити бандитською кулею. Однак він, здається, зовсім не звертав уваги на небезпеку. Стояв посеред вагона на видному місці і впевненим голосом віддавав накази. Вутанька, забившись в куток, в захопленні стежила звідти за ним: здається, він один тут, під градобоєм куль, не піддався паніці. Кругом шарварок, біганина, сполохані крики, а він — з револьвером в руці, з грізним поблиском чорних, як сливи, очей — один не втратив самовладання, стоїть, не ховаючись, у своїм комісарськім кашкеті з блискучим маленьким козирком, що наче прилип до білого крутого лоба. Нехтуючи небезпекою, стримує паніку, дає розпорядження.

— Хто при зброї — за мною! — він махнув револьвером уподовж вагона, до виходу.— Комунари, вперед!

Кулі барабанять ще дужче, світло гасне, Цимбал і манжеліївські дядьки уривчасто перемовляються десь уже під лавкою, а на проході — через увесь вагон — тіні летючих постатей: комунари, пригинаючись, вискакують у темряву на бій, на захист ешелону.

XII

Не знає Вутанька, скільки часу минуло відтоді, як поїзд, з розгону гримнувши вагонами, несподівано зупинився просто серед поля, мовби навмисне виведений сюди куркульським бандам на розстріл. Студений вітер уже задимає з поля просто на Вутаньку; вагонне скло розтрощено, під ногами скрегочуть скляні, кулями розщеплені друзки.

Стрілянина, одначе, дедалі глухішає, віддаляється. Цимбал з дядьками прищух десь унизу між клунками, сусідка шаснула в другий кінець вагона розшукувати когось із своїх кременчуцьких та й затрималася там біля них. За перегородкою хтось, забігши знадвору, схвильовано розповідав, що вже кінчають лагодити пошкоджену колію, незабаром рушать. Один по одному стали повертатися з перестрілки комунари. Нічого, мовляв, небезпечного, просто кінні бандитські роз’їзди жирують. Налетять з темряви, обстріляють навмання ешелон і знову, як тіні, тануть в глухому вовчому степу.

— А від кого ж вони, ті роз’їзди? — почувся з-під лавки сердитий, схожий на Цимбалів, голос.

— Догадатись можна,— спокійно відповідали йому.— Як не від “батька”, так від “матері”.

— Скоріше від мачухи. Днями через Перещепине нібито Ганнина банда перейшла.

— її ж наче вбито?

— Та ні, кажуть, Ганнина…

Ганнина? Вутаньку тривогою обдало при цьому імені, підвелася, виглянула у розбите вікно. Задушевна, найближча з дитинства подруга, невже оце вона могла тепер стріляти по ній, по Вутаньці, десь з отієї темряви? З тривожного вітряного поля мовби наяву випливав перед Вутанькою образ колишньої її подруги. Разом на заробітки ходили, разом спотикались по таврійських стернях… “А тепер стріляєш, щоб убити? Але за що, кому на догоду? — Вутанька зітхнула під напливом думок.— Ех, Ганно, Ганно! Все тобі слави та багатства кортіло добути! Степовою мільйонеркою стати не вдалось, то вирішила хоч сотника якого-небудь обкрутити, щоб власні денщики були при тобі на побігеньках. Та чи не звідти якраз і почалося твоє падіння? Невже для щастя неодмінно треба когось зневолити?..” Ще за скоропадщини гетьманські проїжджі офіцери до Лавренчихи стали постоєм. Пили, гуляли, і один оженитися на Ганні побажав. Сміялася тоді Ганна перед подругами: “Спершу офіцершею, дружиною гетьманця, а там, дивись, і гетьманшею стану! Діда гетьмана цицькою задушу і сама вами правитиму!” А гетьманець довіз до Хорішок, та й будь здорова: покинув, потоп-танкою зосталась. Потім уже нагрянув Щусь-отаман із Сердюками, вихопили Ганну з села, кинули в інші, в махновські обійми. Глухий степ домівкою став їй тепер, вовчицею гасає навкруги, колишніх подруг своїх погубити б готова…

Вдарившись буферами, шарпнувся, зрушився з місця ешелон. Тільки, став набирати розгін, як знайомо задзвеніли в вагоні остроги: з’явивсь воєнком.

— Ви тут живі? — підійшов він до Вутаньки, уважний, схвильований. Навіть у темряві видно було, як блищать його очі.

— Нам-то що, ми за вас турбувалися.

— За нас? Ви — за нас?

— Ну аякже!

Було чути, як він схвильовано дихає.

Несподівано, подавшись вперед, він піймав у темряві її руку. Міцно стис. їй враз стало жарко. Знала, що мусить негайно вирвати руку, і чомусь не могла цього зробити. Чула, як від цього гарячого, дедалі міцніючого потиску їй починає паморочитись голова. Розуміла, що відбувається щось гріховне, і все ж не поспішала покласти цьому край. Зовсім близько були від неї його блискучі, жагою сповнені очі й мужнє напружене обличчя, бліде, аж голубувате від завіконної ночі, від снігів. Вираз болю, благання, щирої вольовитої пристрасті, що застиг на його обличчі, хвилював Вутаньку, кидав її в солодку млость. Майнула думка, що він вродливий, що найкраща дівчина могла б закохатись у нього, віддати йому себе.

. Подумавши про це, одразу рвучким рухом вивільнила руку, одвернулася до вікна.

Він, здається, відчув себе присоромленим. Мить якусь мовчав, потім промовив глухо, вибачливо:

— Спасибі,— і пояснив:— За те, що ви тут думали… про нас.

З глибини вагона хтось покликав:

— Товаришу Левченко!

Це кликали його. Кликали все ті ж військові. Відгукнувшись, він швидко покрокував до них. Чути було, як, збуджено перемовляючись про якісь караули, вони подзенькали острогами в інший вагон.

Вутанька стояла в розпашілості, приклавшись лобом до холодної рами вікна. Було й гарно, п’янливо і водночас… як вона могла? Як могла дозволити йому те, що дозволила? Що сталося з нею в ту мить, коли, вся мовби приворожена, дивилася йому в блискучі вугільно-чорні очі, такі чужі й такі далекі, але від яких їй чомусь несила було відірватись?

Знову тополі за вікном. Гнуться, гойдаються на все небо. Дивно на них, на таких, дивитись: видно тільки, як ламає їх вітер, а голосів їхніх — як бринять, як гудуть за вікном — не чути. Лише ходять, гойдаються віттям по небу, німі. Війнуло з темряви снопами паровозного іскор’я, сипнуло аж під вікно, наче в вічі Ву-таньці, і вже зникли за розбурханим димом тополі. Незабаром один за одним повилазили дядьки з-під лав, засвітили в вагоні світло — недогарок свічки приліпив хтось при вході над дверима. Вагон знову, як вулик, загув, загомонів, кожному хотілося поділитися щойно пережитим — чи страхами, чи хоробрістю.

І раптом… що це?

Вутанька вся аж стрепенулась. Десь близько за перегородкою ніжним, ледве чутним струмочком забриніла пісня. Який знайомий, який рідний мотив! Вутанька ще в якомусь гнітючому палаючому запамороченні приклала руку до лоба: що це за пісня така знайома? Де вона її чула? І не встигла додумати це, як щось уже сяйнуло в пам’яті, гарячою хвилею хлюпнуло в саме серце.

Ти, машина, ти, желєзна, Куди милого завезла?

Та це ж вона, жива її, Вутаньчина, пісня озивається до неї! Якими шляхами, якими світами пройшла, щоб через стільки років знов вернутись до неї, забриніти із уст незнайомих делегаток в дострілянім, бандитськими кулями пощербленім вагоні!

Ти, машина, ти, свисточок,

Подай, милий, голосочок… . .

її пісня — і вже ніби й не зовсім її. Скільки часу минуло відтоді, за клопотами та за іншими піснями .же й забувати стала цю давню мелодію, що сама їй колись наспівалась у гарячих степах, на фальцфейнівських стернях. А вона, її ніжна пісенька, навіяна першим коханням, знайшла її тут, через стільки літ, наче з далеких мандрів лине, вертається знов у розбентежену Вутань-чину душу. Ти, машина, ти, железна… “Але чому, чому саме зараз, саме тут? — билася думка, і раптом аж моторошно стало: — Чи не за гріх? Може, для того й забриніла, як живий докір від нього, щоб застерегти тебе в цю ніч, щоб собою нагадати тобі про твою далеку першу любов!”

— Вутанько, впізнаєш? — промовив, дослухаючись до пісні, Цимбал.— Це ж твоя…

Як людина, що з літами змінюється, зріє, мужніє, так змінилась за роки блукань між людьми і ця її проста дівоча пісенька. Видно, і в окопах побувала, і в теплушках солдатських. Спершу, як складала для Леоніда, було в ній лише про машину, та про свисточок, та про милого голосочок, а тепер уже є і про тих новобранців, що везуть їх до прийому, і про скляні двері, де сиділи офіцери…

Все дужче й дужче бринить рідна мелодія, все голосніш озивається із-за перегородки пісня, хапає за душу, кличе Вутаньку до себе. Хто ж це там співає?

Коли підійшла Вутанька до гурту, її навіть не помітили. Збилися навколо баби Келебердихи цілим хором, задуманим, тужливим. Незнайомі сестри-жалібниці в благеньких шинельках, якісь хлопці в піджаках, з гвинтівками на плечах. І кременчуцька робітниця тут, і ще якісь жінки… Вутанька стала, принишкла біля них, непомічена, і слухала, як рідна її пісня росте, оживає уже в інших, не її устах. Де вони її почули, від кого підслухали? Чи, може, й самі вони, що їдуть оце делегатками, що стиха в задумі підспівують, колись, як і вона, з торбами заробітчанок шукали щастя по каховських невольничих ярмарках, по чужих несходимих стернях?

Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Подай, милий, голосочок…

Не пісня — сама її заробітчанська молодість, саме її перше кохання билося живим співом, гарячими врунами горнулося в груди, проймало, краяло душу. Незчулась, як’^льози бризнули їй з очей, не помітила, як і самсрйже приєдналась до гурту, дала волю собі:

Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Бо я їду-від’їжджаю…

Дзвінкий високий Вустин голос одразу наче осяяв вагон, заставив усіх захоплено обернутись до неї. Що за молодиця така стоїть між ними і, обливаючись слізьми, співає, співає? Вже слухав її увесь вагон, разом з іншими слухав Вутаньку і воєнком, завмерши у дверях, впившись у неї своїми палаючими очима. Вона ж нікого не бачила, нікого не помічала. Разом з піснею вже мовби переносилась в інший, нетутешній світ. Ллються сльози, рветься душа, а вона виводить все вище й вище, як влітку в степу, в сині таборові ночі, коли йдеш по землі, а пісня сягає неба… Не думалось уже ні про що, не хотілося їй зараз нічого, крім одного,— щоб пісня не кінчалась ніколи, щоб лилася й лилася отак, як вічна молодість, як її невгасиме перше кохання…

XIII

Музикою, та сонцем, та гарячим кумачем транспарантів зустріла делегатів закучугурена снігом Полтава. На дахах ще сніг, а під ногами плющить. Сонце б’є у вікна будинків, де попід самими дахами на оздоблених барвистою керамікою фасадах виноград зелений в’ється і золотисті соняшники цвітуть, як живі! Дарма що снігу перед цим щедро ввалило, проте вже по всьому чути: скоро, скоро весна…

Серед делегатів навіть турбота: не позаливала ,6 повінь дороги назад, наллє балки — не проїдеш. Як виїздили з дому — морози палили, а тут тобі ніби провесінь, соняшники серед зими на будинках цвітуть, і виноград поміж крижаними намерзами зеленіє, немов справжній;

Видихались хурделиці, все відтає, іскриться, доки йшли з вокзалу, все капала й капала згори на шапки та на хустки рання полтавська провесінь. На вулицях зустрічалося багато військових, що заклопотано кудись поспішали. Вутанька при кожній такій зустрічі наливалася хвилюванням, іноді аж кидалась вперед, все їй здавалося, що от-от вирине з гурту шинелей її Леонід. Уявляла, як він був би здивований, як зрадів би, загле-дівши раптом її в натовпі делегатів та делегаток.

Розміщали делегатів у залах колишнього Дворянського зібрання.

— Чи це вже ми, Вутанько, такі благородні з тобою стали? — пожартував Цимбал, вступаючи у велику з колонами залу, де йшла реєстрація прибулих.— Колись нас сюди й на поріг не пустили б, а тепер тут, бачу, й закурити можна.

Кинувши клунок з харчами під стіну, він повагом добув з кишені свій здоровенний капшук з тютюном.

— Ви мерщій чадити,— сказала Вутанька з докором.— Хіба за такими вдержиться чистота: всі стіни вже он плечима пообчовгували, чобітьми пооббивали, як на вокзалі.

— Ну, а як би ж ти хотіла,— спокійно заперечив їй Цимбал.— Подумай, скільки тут народу того перекочувало за революцію…

— Однаково берегти треба.

Вутанька була зачарована красою цих світлих, високих, залитих потоками сонця хоромів. Білосніжні колони одна за одною зводяться вгору, підпирають аж десь там, як небо, зірками розмальовану стелю. Величезні люстри звисають звідти на ланцюгах просто над головами дядьків — розкішні, блискучі, мов із чистої річкової криги. Але, видно, така це крига, що не боїться сонця, не обвалюється, як із-під стріх, на голови дядькам, хоч сонце, струмуючи знадвору, вже пронизує її наскрізь!

Всюди юрмиться, гомонить, весело перекликається делегатський люд. Прибувають з усієї Полтавщини посланці, так і бурунять поміж колонами кожухи та свитки, червоноармійські шинелі та селянські вовняні хустки. Доки одні реєструються, інші вже несуть звідкись казанки з паруючим окропом, по-домашньому вмощуються по кутках підкріплятися.

До самого вечора гомоніло, вирувало тут, а ввечері все перемістилося в міський кінематограф: делегатам мали показувати “живу картину”.

Вутанька прийшла в кінематограф в парі з военкомом. Чемний і послужливий, він, дарма що зупинився десь на приватній квартирі в знайомих, спеціально зайшов за нею, щоб супроводити її цього вечора. Щоправда, на цей раз така увага з боку Левченка здалася Вутаньці занадто сміливою, і вона згодилась іти з ним лише після того, коли з’ясувалося, що й Цимбал теж піде разом з ними. Так утрьох і прийшли. Одначе коли пробивались крізь тисняву на проході, Цимбала десь загубили: відтерло, відгорнуло його людською хвилею. Видобувшись з воєнкомом із натовпу, Вутанька оглянулась у сутінь напівтемного, переповненого людьми приміщення. Цимбала ніде не видно було.

— Де ж він? — занепокоєно промовила вона, її стривоженість насмішила воєнкома.

— Запевняю вас, що нічого з вашим старим не станеться,— весело заспокоїв він Вутаньку і злегка взяв її під руку, щоб вести далі.— І за себе теж не турбуйтесь: ви не в лісі, ви в культурній, цивілізованій Полтаві.

Вутаньці аж соромно стало за себе. “Що це я справді? Дикунка яка-небудь? Чіпляюсь за того Цимбала, мов затуркане дівчисько з каховського ярмарку, що ні кроку без свого отамана… Збоку це, мабуть, і справді смішно…”

Воєнком привів її в ложу. Тут уже сиділо кілька серйозних мужчин у пальтах та в шкірянках з числа, видно, полтавських воєнкомових знайомих, бо з ним вони запросто перекинулись кількома словами, а Вутаньку оглянули з мовчазною, але пильною увагою.

Один із тих, що сиділи попереду,— одутлуватий, похмурий, з мішками під очима,— поступився Вутаньці місцем.

— Сідайте сюди, наперед.

— А ви ж?

— А ми з Левченком у затінку за вами,— сказав він і пожартував до своїх:— Нам із ним не звикати бути в тіні.

В залі тим часом погасили світло. Ущух гомін, хвилями світла замиготів екран. Вутанька нахилилась вперед в жадібній напруженій увазі: вперше у житті бачила таке.

І вже попливло перед нею незнайоме засніжене поле, зрите шанцями, потяглося рядами пакілля з колючим дротом. Розсипавшись по полю, швидко-швидко біжать зігнуті сірі солдати з гвинтівками, жахливі вибухи шматують землю, і ось уже ховають когось з військовими почестями; над відкритою могилою стоїть, понуривши голову, білий засідланий кінь і, як людина, плаче великими слізьми.

Вутаньці й самій здушило в горлі, згадала чомусь, як після другої чи третьої царської мобілізації проводили Кринички на фронт своїх синів, батьків та чоловіків, правили за них молебень на Пслі, а коли після молебня стали розходитись люди, то по всьому Пслу зосталися самі ямочки, як блюдечка, вигріті в кризі людськими коліньми. Цілу зиму ямочки ті краяли серця криничан-ським матерям та дружинам. Час від часу фронт сповіщав, що того вбито, того поранено, той пропав безвісти, а ямочки на річці все були, аж доки навесні разом з кригою не змило їх повінню.

Тим часом на екрані вже буйно квітувало літо, солдати знову йшли в наступ, і попереду крокував просто на колючий дріт якийсь широкоплечий, дивовижно схожий на Леоніда командир з мужнім зарослим обличчям… Не встигла й надивитись на нього, як раптом екран погас і в залі наступила цілковита пітьма.

— Це буває,— заспокійливо промовив над вухом їй воєнком.— Не хвилюйтесь.

Сусіди його мовби знічев’я стали розпитувати Вутаньку, звідки вона, з якого повіту та які настрої у них на селі. Незабаром заговорили між собою про завтрашній з’їзд, про якісь бої, що нібито мають розгорітись на ньому.

— Буде, буде декому жарко,— гудів бас із кутка ложі.— Тріщатимуть чуби!

— Ви на з’їзді збираєтесь виступати? — ласкавим голосом звернувся воєнком до Вутаньки.

— Хіба там без мене не буде кому? — посміхнулась вона в темряві.

— Бути-то буде, а ви? — втрутився в розмову котрийсь із-за спини.— Це з’їзд особливий. Тут кожен мусить свою позицію виявити. По суті всенародне опитування йде.

— Щира українка, справжня дочка народу,— заохотливо промовив Левченко, нахилившись їй до плеча.— Уявляєте, як ваше слово тут пролунало б!

Вутаньці лестило, що її умовляють.

— Ну про що ж би я могла?

— Як то про що? — здивувався той же бас.— Доля України зараз вирішується на століття вперед! Який зробимо крок, від цього залежить майбутнє наше і наших з вами дітей!

— Ні, вам неодмінно, неодмінно треба виступити,— розважливо додає котрийсь з іншого боку.— Свідома українка, просвітянка, в народних хорах співаєте… Просто не віриться, що такі речі вас не хвилюють.

Вутанька, все більше насторожуючись, прислухалася до їхніх розмов, до їхніх умовлянь. Якісь натяки, якісь не зовсім зрозумілі докори. Доля України її, мовляв, не хвилює. З чого беруть? Хвилює, та й дуже! Доля України — це ж і її доля. Але що їм, оцим людям, треба від неї? Чого напосілись? Чує вже про якусь федерацію, про те, що ділитися треба усіма статками, навіть військом. “Самостійність так самостійність!” — викрикує з пітьми хтось злим неприязним голосом. Так оце вони і є самостійники?

Ще на повітовому чула про них. Бач, чого захотілося: військо червоне поділити. Данька сюди, Леоніда туди… І це в такий час, коли кругом вороги, небезпеки… Ще й її натуркують, щоб вона від імені своїх криничан вимагала цього. Відчула себе раптом серед них так, наче штовхають її кудись, де прірва, де погибель, де можна втратити все, що стало найближчим для неї, найдорожчим…

— Ну то як, товаришко? — чиясь рука ззаду лагідно торкнулась її плеча.— Адже ви, здається, мати? Коли вже не за себе, то хоча б задля будучини українських дітей…

Вутанька різко обернулася в темряву ложі:

— У вас так їх багато?

— Кого?

— Та дітей же. Сопіння, замішання якесь.

— В мене… кгм… власне, нема, але в кого вони є…

— В кого є,— ледве стримуючи гнів, перебила Вутанька,— той сам за них поклопочеться!

— Браво, товаришко Вутанько, браво,— засміявся воєнком.— Так їх! Крийте сміло! А то, бач, розполіти-кувались.

В залі тим часом ставало все неспокійніше. Гули, тупотіли ногами, вимагали світла. Зрештою, таки дотупотілись: хтось там вийшов, невидимий, на сцену і, звертаючись до публіки, оголосив, що видовище відміняється, бо струму нема і, здається, не буде.

— Що значить — не буде? — загукали з залу.— Послати на електростанцію! З’ясувати!

І знову той же вибачливо-настійливий голос зі сцени:

— Товариші, струму не буде. На електростанції… аварія.

Аварія! З гуркотнявою, з обуреним гулом люд піднявся, посунув у темряві до виходу. Чути було, як, перекриваючи всіх, лементує в натовпі баба Марина Келе-берда.

— Агенти, єй же єй, агенти! Ух, іроди! Не я на них Чека!

Вутанька, під загальний шум вискочивши з ложі, теж поспішила до виходу. Воєнком, боячись загубити її в темряві, не відставав від неї ні на крок, і коли на них натискали, він, мовби захищаючи Вутаньку від штурха-нини, міцно пригортав її до себе.

XIV

До делегатських гуртожитків пішли через міський сад — так нібито було трохи ближче, ніж вулицею. Вечір — після тісноти та мороку приміщення — здався особливо хорошим: безмісячно, але досить видно, зрідка пролітає сніжок, тихий, пухнастий,— останні запаси вимітає із небесних своїх засіків зима.

— Ой гарно ж! — стиха вигукнула Вутанька, чуючи, як тануть сніжинки на її розпашілих щоках та віях.

Алея в саду вся притрушена білим, підмерзла, іти ковзко, і воєнком, щоб підтримувати Вутаньку, обережно взяв її під руку. В саду малолюдно: пішло попереду кілька делегатів, червоноармійський патруль діловито крокує назустріч. Порівнявшись, бійці ковзнули уважними поглядами по Вутаньці, по воєнкому. Що про них можна подумати збоку? Сільська червонощока делегатка в чобітках та квітчастій хустці, і поруч неї ставний військовий у довгій, добре пригнаній кавалерійській шинелі. Справді, хто він для неї і хто для нього вона? Ще вчора малознайомі, майже недосяжні були одне одному, а зараз… Зараз Вутаньці подобалось, що він так упадає коло неї, що ради неї він, не вагаючись, покинув у ложі оту нав’язливу, незрозумілу свою компанію.

— Хто вони, оті ваші знайомі? Воєнком. видно, ждав цього запитання.

— Та то ж усе наші українські ліві,— відповів ніби жартомф— Різних партій, різних течій були, але тепер на єдиній платформі з Радвладою…

— Ви теж… лівий? — спитала Вутанька зацікавлено. Левченко посміхнувсь:

— З усіх їхніх лівих я, мабуть, найлівіший. Я з тих, які ще до злиття в III Інтернаціонал просились.

За його напівжартами, за веселістю почувалося, що в душі він чимось збентежений, чимось хвилюється, і хвилювання його мимоволі передавалось Вутаньці. З.чого б це?

Тихо, тепло… Прощальний, останній уже, мабуть, перелітає сніжок. Молоденька крига похрускує під ногами: і все так ніжно, неквапливо побренькують з-під шинелі його остроги: дзінь-дзінь! дзінь-дзінь! Згадавши, скільки радощів було Василькові з дядькових острогів, Вутанька мимоволі всміхнулась на ходу. Помітивши на устах у неї задумливу усмішку, воєнком раптом зупинився:

— Про що ви думаєте? Вутанька відповіла весело:

— Хіба нема про що? Він озирнувся.

— Маю вам дещо сказати. Ви дозволите? Схвильований, посуворілий, напружено ждав, що

вона відповість.

— Ну кажіть.

Набравшись духу, Левченко заговорив. Заговорив так швидко, запально, що вона не все навіть і збагнула одразу. Признавався їй в тому, яке враження вона справила на нього, коли на повітовому з’їзді побачив її вперше. Приголомшений був її вродою,— яскравою, вогнистою… Всі там звертали на неї увагу: що за така красовита молодиця? Квіткою горить на весь зал! А потім, як знову побачив її — і то вже було зовсім щось незвичайне,— коли вона співала отам уночі у вагоні, співала і плакала…

— Але не тільки ваша яскрава врода, ще більше, ще дужче вразив мене сміливий ваш погляд і оця гордовита, сповнена природної гідності постава. Я сказав собі: оце вона! Оце та свіжа весняна квітка, якими так буйно розпускається нині наша довгождана укра-їдська весна! Живим втіленням національного пробудження малювались і малюєтесь ви мені. Скажіть, невже я не мав права так думати про вас?

Вутанька не знала, що йому сказати на це, хотіла і якось уже не могла спинити його щиру, бурхливу мову, що так бентежила, й хвилювала, і, проникаючи в саму душу, торкалася там у ній чогось ще дівочого, най-ніжнішого.

— Вас дивує, до чого я все це веду? Так знайте,— він вхопив її за руки,— я кохаю вас! Кохаю нестямно! І ви самі винні! Отой ваш спів, оте божественне бельканто… І це тут, це в нас… Ви своєю красою, здатністю чарувати справді приворожили, знетямили мене!

Він потягся до неї, щоб обійняти, але Вутанька, відхилившись, різким рухом відштовхнула його від себе.

— Оце так? — воєнком зблід, зовсім, видно, цього не чекаючи.— Ну женіть тоді! Ганьбіть! Робіть, що хочете! — Голос його бринів глибокою образою.— Накажіть, і я сам…— рука його шарпнулася до кобури,— сам пущу собі кулю в лоб!

Вутанька перехопила його руку:

— Не дурійте.

Було в ньому, в його смертельній блідості цієї миті щось страшне, як у тих, що носять в собі падучу. Від такого справді можна ждати всякого божевілля. І вже з іншим, з сестринським, почуттям звернулась Вутанька до нього, сама підхопила його, як хворого, під руку:

— Ходімте. І не треба більше про це. Я ж заміжня. В мене дитина, чоловік. А вам — вам ще не одна стрінеться на путі…

Вони пішли далі. Левченко ображено мовчав. Вутанька теж не знала, про що з ним зараз говорити. Так підійшли й до гуртожитків.

На вулицях ще всюди стояв гомін: верталися з видовища делегати. Проходили групою жінки, і чути було між ними знайомий голос баби Келеберди, вона все ще голосно бідкалась за отим конем, що, як людина, плакав над могилою великими конячими слізьми.

При виході з саду Вутанька залишила воєнкома і з чуттям якоїсь полегкості поспішила через вулицю до своїх.

Влаштовуватись делегатам на сон довелося в темряві: місто тієї ночі так і не дочекалося світла.

З’їзд відкрився о десятій ранку в приміщенні міського театру. Холодно було, нетоплено, і делегати, що переповнювали партер, сиділи, не роздягаючись, зігріваючи приміщення своїм власним диханням.

Вутаньці випало місце в середніх рядах, недалеко від трибуни. Поруч неї з одного боку пощипував борідку Цимбал, а з другого знову був… воєнком. Після вчорашньої розмови Вутанька вважала, що він, можливо, й не привітається, а він вранці зустрів її такою дружньою обеззброюючою усмішкою, наче між ними нічого й не сталося. Сидів тепер і невимушено пояснював, хто та хто займає місця за столом президії. Військовий в окулярах — то представник Всеукраїнського ревкому, сива жінка біля нього — то відома політкаторжанка, біля неї в гімнастерці — секретар губкому більшовиків, а в другім ряду…

— Ну того ж ви знаєте?

Того Вутанька справді знала: одутлуватий, з мішками під очима, той самий, що вчора для неї поступився місцем у ложі. Тільки вчора був у пальті з хутряним коміром, а це вже в шкірянці.

— Хто він?

— То ж товариш Ганжа-Ганженко з Губнаросвіти.

— Найгорлатіший з усіх сепаратистів,— неприязно додав хтось іззаду, доповнюючи характеристику.

Вутанька обернулась: молоді робітники у піджаках, серед них всміхається кременчуцька жіночка, її знайома. Спитати б, хто такі сепаратисти…

В цей час по залу пройшов шелест, настала тиша: на трибуні вже стояв доповідач — високий худорлявий мужчина в темній косоворотці й з якимись ненаситними, ніби голодними очима.

Скоро Вутанька, забувши про воєнкома, про сусідів, застигла в напруженій увазі. Далеко не втішну картину малював доповідач. Суворий рік! Щоправда, величезною напругою сил революції денікінську грабармію з її англійськими інструкторами відкинуто до моря, довгождану передишку завойовано, але заспокоюватись не час. Труднощі відбудови, і зокрема продовольчий фронт, продовжують дорівнюватись військовому фронту. Холод і голод. Руїни, спустошення — куди не глянь. Затоплено шахти Донецького басейну, поруйновано залізниці…

Задумавшись, знов і знов перечитувала Вутанька ленінські слова, що паленіли в глибині сцени на червоному полотнищі: “Великоруським і українським робітникам обов’язково потрібен тісний військовий і господарський союз, інакще Антанта роздушить нас поодинці…” Знала, що це з листа Леніна до трудящих України в зв’язку з перемогою над Денікіним.

А доповідач, розійшовшись, уже суворо, доскіпливо запитував з трибуни:

— Чому Україна? Чому саме вона так розпалює апетити імперіалістів? По-перше, їм хотілось би прибрати до рук величезні природні наші багатства, звести нас з вами до становища своїх колоніальних рабів, по-друге — і це, може, найголовніше,— вони хотіли б перетворити Україну в плацдарм боротьби проти Радянської Росії. Нещодавно прем’єр-міністр Франції Клемансо цілком відверто заявив, що з захопленням України більшовики будуть позбавлені хліба й вугілля, і Радянська влада неминуче впаде…

— Це ж той самий Клемансо,— штовхнувши Вутаньку, промовив Цимбал таким тоном, наче десь уже мав із ним справу,— Отакі там добродійники…

— Питання про нашу єдність з Росією зараз набуває нової гостроти,— вів далі доповідач.— У зв’язку з підготовкою IV Всеукраїнського з’їзду Рад ми, більшовики, ставимо питання на широке, відкрите, всенародне обговорення, твердо сподіваючись, що, всупереч підступам розгромлених націоналістичних партій, трудящі України зуміють зробити правильний вибір…

— Так що вибирайте, чуєте? — нахилившись до Вутаньки, довірливо шепнув воєнком.— Хай уже до мене, але ж до України серце ваше, я гадаю, байдужим не зостанеться?

Доповідач під оплески залу сходив з трибуни. Оголосили перерву.

Під час перерви Вутанька зустрілася у вестибюлі з кременчуцькою робітницею. Розговорились про се, про те.

— Ви не знаєте, хто такі сепаратисти? — мовби ненароком запитала її Вутанька.

— Чому не знаю: не раз доводилось показувати їм дорогу з нашої фабрики. Вони вже й тут воду каламутять. Отаманщину відстоюють. Червону Армію ладні б поділити. На словах аж надто ліві, а на ділі з махновцями заодно.

— Всіх собак тепер на нас вішають,— сердито кинув котрийсь із гурту чоловіків, що закурювали поблизу.— Для всіх одна лайка: сепаратисти!

Кременчуцька, з підозрою глянувши на курців, взяла Вутаньку під руку, відійшла з нею вбік.

— А чому це вас зацікавило, товаришко Яресько?

— Та так,— почервоніла Вутанька.— Хочеться ж розібратись…

Вони вже повертались до залу, коли Вутаньку несподівано догнав Цимбал. Вигляд у нього був якийсь по-цапиному задерикуватий, гоноровитий.

— Вгадай, Вутанько, де був?

— Скажете.

— В конвенті засідав!

— Що це воно за конверт?

— Не конверт, а конвент! Це таке, брат Вутанько, що ого! Туди тільки наймудріших кличуть…

— Зажили ви, дядьку, шани,— засміялася Вутанька.— Для чого ж вони вас збирали?

— Е, це мовчок. Потерпи, почуєш…— І пошепки:— Бій готується, чуєш? Так що не дрімай, пряди вухом туди й сюди.

Воєнком з’явився, коли засідання вже почалось. Мовчки сів біля Вутаньки, похмурий, чимось знервований.

Вутанька не стала його чіпати.

— Дядьку Несторе,— торкнула рукою Цимбала,— ота жінка, що за столом… нікого вам не нагадує?

Цимбал, випроставшись, став уважно розглядати з відстані жінку: бліде, змучене обличчя, скромна сива зачіска, шия обкинута темним шарфом.

— Не пригадую щось. Тільки й того, що ми з нею разом в Сімеон-конвенті засідали.

— А пам’ятаєте вчительку в Каховці, що ви її від стражників на пристані відбороняли?

— Правдистку? Ще б пак: за неї мені тоді дошкою по плечах попало.

— Ось пригляньтесь: ніби на неї схожа. Цимбал примружився, як від сонця в степу.

— Навряд, щоб вона. Хоча в житті тепер всього можна ждати. Ми ось хіба думали з тобою, коли по

Таврії поневірялись, що прийде час — будемо в конвентах засідати?

Почалися виступи делегатів з місць. Один за одним підіймалися на трибуну, рішучі, горлаті, забіякуваті, здебільшого у фронтових ще шинелях, і, доповівши про нелегке становище на місцях, про те, як саботує глитайня продрозверстку, тут же грізно клялися, що твердою рукою молота і плуга візьмуть саботажників за горло, ну, а щодо тих, хто спробує порушити бойовий революційний союз України й Росії, то такі — начувайтеся!

Вутанька помічала, як дедалі нижчим стає між тими, що на сцені, Ганжа-Ганженко, Все частіше, нахилившись, про щось перемовляється в другім ряду з сусідом. Уже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни… Зараз з трибуни саме промовляв, посилаючи нахвалки світовій буржуазії, дзвінкоголосий, зовсім юний чер-воноармієць — представник Полтавського гарнізону.

— Молодця,— прихвалив Цимбал, звертаючись до Вутаньки.— Ба, як чеше! Ось так би і від нашого повіту.

— А хто ж буде від нас? — поцікавилась вона.

— Збирався Сергієнко, вакулівський, та застудився, зовсім захрип, тільки шавкотить.

— О, йому личило б: бойовик, Зимній з пітерцями штурмував.

— Вутанько, а чому б, скажімо, не тобі, га?

— Ви таке й скажете!

— Єй же єй, га? Ми там уже й між собою прикинули, що добре було б виступити тобі, жінці, за всіх за нас слово сказати.

— Ось перестаньте, дядьку!

— А ти подумай, подумай…

— Чуєте? — раптом рвучко нахилився до Вутаньки воєнком.— Ганжу-Ганженка оголосили!

І, зціпивши зуби, він азартно, наче спересердя, став бити в долоні.

Ганжа-Ганженко неквапом, з почуттям самоповаги вийшов на трибуну, пригладив рукою свою лобату, наголо вибриту голову. Серед цілковитої тиші, що раптом залягла, голос його пролунав упевнено, гучно. Спершу розповів, як відроджується життя по школах після денікінщини, як пориваються діти до науки, до світла. Потім якось непомітно перебрався на інше, на декрети, на діяльність Всеукраїнського ревкому…

Вутанька слухала: так гладенько, так складно все в нього виходило. Тільки де ж оте, що він їй учора натуркував? Наче переродився за ніч чоловік, наче зовсім інший хтось промовляє з трибуни. А в залі всі слухають, не перебиваючи, і її вже навіть острах бере, що ніхто його тут не розгадає, всіх він задурманить своїми облудними речами. Хотілося встати, крикнути на весь зал: “Не вірте! Не слухайте! Не те в нього на думці!”

— Одначе тепер, коли Україна стає до мирного будування,— лунало з трибуни,— нам саме на часі підійти до справи інакше. Позаяк мова йде про союз із сусідами, ми не можемо не поставити перед собою питання: де гарантії, що союз наш буде справді рівноправним і справді вільним? Слова? Слова — це не гарантії! Різні прийшлі дядьки своїм грубим декретуванням на Вкраїні хіба не сіють у наших душах законні сумніви?

Промовець, примовкнувши на мить, стежив, яке це справить враження на делегатів; в цей час, наче у відповідь йому, десь з глибини амфітеатру — спокійний, насмішкуватий голос:

— Отже: “Геть, кацапи, з наших українських тюрем”? Так, чи що?

Весь зал вибухнув реготом.

Промовця, одначе, це не збило з пантелику. Переждавши, доки знов настане тиша, він далі вів мову про те, що навіть кращі декрети, вироблені для одного народу, можуть виявитись неприйнятними для іншого.

— Інакше кажучи, ленінські декрети для України не підходять? — неголосно, але так, що чути було всьому залові, промовив з президії секретар губкому.

— Ви не зовсім вірно мене тлумачите, товаришу. Я кажу про те, що на терені України…

І тут весь зал раптом завирував:

— Годі! Чули! Геть! — неслося з усіх кінців.— Старі пісні. Петлюрівські!

Промовець, втягши голову в плечі, спідлоба поглядав у вируючий зал, терпляче перечікував, доки вгамуються. Але зал не вгамовувався. Несамовито гупотіли, свистіли, кричали — шум обструкції бурхав уже під саму трибуну:

— Ге-еть!!!

Ганжа-Ганженко все ще стояв на трибуні, роздратовано насупившись, вчепившись в трибуну обома руками.

Вутанька теж щось кричала, тупотіла ногами, не могла спокійно дивитись на нього. Хіба йому ще не зрозуміло, жде, щоб сказали ясніше? Чого він жде?

Щось ніби не її силою звело, підняло Вутаньку з місця.

Воєнком стривожено скинув на неї очима: “Ви куди?”

Баба Марина, що сиділа через ряд попереду, теж обернулась, і очі їй полізли рогом від здивування: “Куди ти, молодице? Що ти надумала?”

А вона, не відповідаючи, вибралась з ряду і, на ходу поправляючи хустку, швидко, з рішучим палаючим обличчям попрямувала до трибуни.

Тшла, мов по струні. Зал здивовано прищух, застиг, і вже чути було, як дрібно поцокують по паркету її, Бутан ьчин і, чобітки. Ганжа-Ганженко, не в силі, видно, зрушитись з місця, поглипував на неї з трибуни важким од ненависті поглядом, ніби відчув наближення невідворотного, найнебезпечнішого ворога. Вже коли вона зовсім наблизилась до трибуни, він таки збагнув нарешті, що становище його безнадійне. Сяк-так зібрав свої папери і, горблячись, повернувся до залу спиною, побрів кудись за сцену.

Вутанька піднялась на трибуну. Доки йшла, голова їй туманіла, все здавалося хистким, а тут, коли стала на трибуні й випросталась, одразу відчула себе певніше. Ніби на високій горі опинилась. Море людей перед нею, ніби всю Україну раптом побачила звідси. Свої, свої! Он здивовано задер цапину свою бороду Цимбал, пропливло розчервоніле обличчя баби Марини, кременчуцької жінки і ще якихось жінок та червоноармійців, що дивляться просто на неї, мовби заохочують: говори, говори!

Жінка з-за столу, усміхаючись, щось питає Вутаньку, а вона ніяк не второпає — що саме… Ага, прізвище.

— Вустя… Вустя Яресько із Криничок.

І вже оголошують голосно, мов на весь світ:

— Слово має товаришка Вустя Яресько із села Кринички!

Тихо-тихо стало. Зал напружено жде її, Вустино-го, слова. Що вона скаже їм, усім оцим делегатам та делегаткам, як передасть те, що їй зібралось на серці і що, так несподівано піднявши з рядів, вивело її на трибуну?

— Не думала брати сьогодні слова,— схвильовано почала Вутанька.— І не брала б, якби не оцей, що зараз тут виступав. Боялася, що заб’є він вам памороки, спроста й не розгадаєте його…

— Голосніше! — пролунало десь із ярусів, і Вутанька, підбадьорена, зібравшись з духом, вже задзвеніла на весь зал, як дзвіночок.

— Надивилися ми вже їх — то в шликах, то в башликах приходили, а це вже в новій виступають одежі. Міняють личини, братовбивчу ворожнечу між нами посіяти хочуть… Думають, темні, згарячу не розберемось — де згуба, а де порятунок. Скажу про себе. Було сама я ходила манівцями, було, що й у хорі їхньому співала під їхній петлюрівський камертон. Сором палить тепер, як згадаю. Не одна я була такою, на радощах могла й не второпати, про яку Україну пісня! — Передихнула, помовчала якусь мить, збираючись з думками.— Вірно казав тут товариш доповідач, що як за ними піти, то не минути нам невільницького життя або, як ще кажуть — рабства капіталу. А що таке рабство капіталу, по собі добре знаю, бо в минулому батрачка я, таврійська заробітчанка. Ватагами набирали нас свої ж отакі земляки у Каховці, гоном гнали в степи, завдаючи в неволю фальцфейнам. І ніхто тоді з землячків і не соромився, що сестер своїх, українок, в неволю жене. Якби не революція, то й коси посивіли б на каторгах, на чужих токовищах. І тепер ось, коли нарешті розправляємо крила, знову повертати на старе? Силу свою поділяти, рідне червоне військо порвати на шматки, щоб вороги передушили нас поодинці?! Ні, разом досі були, разом і далі будемо — як Ленін нас вчить… А Україна, що все її тут помина-*” ють… то Україну, може, більше любимо за всіх отих балакунів, бо як же можна рідної матері не любити? З нашою любов’ю, під нашою обороною живе вона й житиме во віки віків!

Вже не почувалося ні скованості, ні розгубленості. Все пережите, передумане вогнем горіло в ній, рвалось назовні. Напружений зал не зводив з неї очей. Всю свою правду, певно, вирішила висловити молодиця. Стоїть край трибуни, розшаріла, випростана, високочола, не помічаючи в хвилюванні, як хустка поволі повзе, сповзає їй на шию, відкриваючи клубок тугих, блискучих кіс.

— Зливаємо свої серця з серцями героїв Червоної Армії для остаточної перемоги над ворогом! Допоможемо усім, що в нас є, ні хліба, нічого не утаїмо, бо нам, як і російським жінкам та матерям, дорога наша воля, дорогі наші діти, брати й чоловіки!

Коли під шал оплесків сходила Вутанька — сяюча, розпашіла — з трибуни, сива жінка з президії, схопившись, радісно ступила їй назустріч, по-жіночому гаряче, обняла:

— Спасибо вам… сердечное спасибо от русских матерей. Мы всегда будем дорожить дружбой с вами… Мы будем уважать вас!

Легко, мов на крилах, ішла поміж рядами Вутанька, повертаючись на своє місце.

— Добре, добре сказала,— вдоволено відзначив Цимбал, коли вона, ще вся охоплена гарячим хвилюванням, сіла біля нього.— Аж той не витримав…

Тільки тепер Вутанька помітила, що місце, де сидів воєнком, пусте.

— Не всидів,— посміхнувся Цимбал.— Спершу слухав, а потім десь як ногу вломив.

Не було воєнкома ні до перерви, ні після перерви. Так до самого кінця з’їзду Вутанька більше й не бачила його.

XVI

— Може, добродій Левченко має щось сказати?

— Ні, я послухаю.

1 Центральний український повстанський комітет — керівний петлюрівський центр, що очолив підготовку націоналістичних повстань перед наступом білополяків у 1920 р.

Він слухає. Третя година ночі, а він все ще мусить слухати їхні теревені. Базіки. Балакуни. Пробазікали Україну! Замість того, щоб із самого початку створювати міцну, добре законспіровану військову організацію, на язики понадіялись, язиками все хотіли відвоювати. Ну за те ж і мають. “Поразка, поразка”,— чує кругом. А яка в чорта поразка? Провал, розгром! Ті, на кого розраховували, затюкали, вигнали їх, і вони мусять тепер ось, як хлопчиська, виправдуватись перед щойно прибулим із Києва представником підпільного центру, так званого ЦУПКому 1.

Нарада відбувається на квартирі в одного з колишніх викладачів Полтавської гімназії, в його кабінеті, що пишніє в оздобі української старовини. Господар квартири, огрядний дядюга з перев’язаною, набряклою од бешихи щокою, сам розносить гостям чай з дрібками сахарину на блюдечках. В кабінеті — сиво від цигаркового диму, ні на мить не стихає ледве стримуваний гул роздратованих голосів.

Левченко, не беручи участі в розмові, сидить осторонь у кутку і, пірнувши в розлогий шкіряний фотель, стежить, як гарячково жестикулюють тіні на стінках. Над канапою, на завішеній килимом стіні, тьмаво поблискує старовинна козацька пищаль. Непогана була зброя як для свого часу. А ви, панове добродії, сьогодні чи не з такою пищаллю збираєтесь на ворога стати? Чи не з такою застарілою духовною зброєю сподіваєтесь виграти історичний бій за Україну? Недаром же вас б’ють. Не перший уже терпите розгром. І як вдуматись,— то від кого, від кого?

Розшаріла, збуджена Вутанька на трибуні — до неї вертається думкою знов і знов. Як вона говорила, палаючи вся і кожним словом б’ючи, стьобаючи його в обличчя. Що більше розкривалася з трибуни перед людьми, то дальшою ставала для нього самого, недосяжною, непідвладною йому. Де і в чому він схибив, що не міг заволодіти її серцем? Адже правда на його боці, на його?

Біля столу київський цупкомівець — жовчний, присадкуватий, в мишастому френчі крем’язень з галицькою вимовою, ганьбить, розносить Ганжу-Ганженка. Не сконтактувались з рядовими делегатами, не зуміли повести за собою з’їзд. А як було зуміти?

Ганжі, зрештою, видно, таки урвався терпець*

— Годі! — стукнув кулаком по столу.— Досить з мене ваших нотацій! Треба бути залізною людиною, щоб мовчки зносити всі образи, яких завдає мені центр! Ми тут погані, а чим ви там, у Києві, кращі? Чим ви ощасливили Україну, будучи при владі? Гризнею та чварами? Більшовики обіцянок не жаліють, засипали народ обіцянками, а ви? Землі побоялися дати? Трудовим конгресом нагодували селян? Оце ж він вам боком тепер вилазить, ваш конгрес!

Зайшла мова про неї, про Вутаньку.

— Красовита молодиця,— почав худорбастий ліво?

есерівець — інженер з електростанції.— Зверху справжня українка, та в душі, на жаль, комісарка виявилась.

За ним, за лівоесерівцем, навперебій зацьвірінькали і двоє гімназистів, теж учасники наради.

— Темна… обдурена… Недарма ж комісари таких в наложниці собі беруть.

— Комісарська хвойда!

— Ви! Жовтороті! — несподівано подав голос Левченко.— Та як ви смієте про неї?

Задихаючись від обурення, він схопився з місця, і рука його інстинктивно потяглася до кобури.

— Даруйте, даруйте,— забелькотіли з переляку гімназисти.— Ми не знали…

— То знайте: надалі за одне таке слово про неї… кулі не пожалію!

— Ну що ви, добродію Левченко…

Хазяїн, і Ганжа, і навіть цупкомівець кинулись заспокоювати його.

— Молоді, недосвідчені… Ви вже їм даруйте.

— Добродія Левченка ми маємо всіляко оберігати,— звертаючись до присутніх, тоном наказу заговорив представник ЦУПКому.— Левченко — то є людина діла. На нього не мусить впасти найменша тінь більшовицької підозри. Центр покладає на добродія Левченка особливі сподівання в організації нашого руху…

— А зброя? — похмуро запитав Левченко у галичанина.

— Зброя буде, ласкаво прошу, А поки що — рожни, надійні селянські рожни. На них теж можна комунію підняти.

— Крім рожнів та крім оцих ваших пищалей,— Левченко кивнув на стіну,— мені ще сучасна — англійська, французька — зброя потрібна.

— Буде! Головний отаман зараз саме з цього приводу з Ватіканом трактує. Ми їм — кардинальський престол на Україні, а вони за це нас обіцяють завалити зброєю.

— Папського кардинала на Україну? — стривожився раптом хазяїн, однією рукою підтримуючи бешиху, а другою прибираючи склянки.— Ох, нелегко буде полтавців покатоличити. Уперті натури!

Йому нічого не відповіли.

Розходились по одному, дотримуючись всіх правил конспірації.

Ночувати Левченко мав іти в район вокзалу, до інших своїх знайомих. Вийшовши, сторожко пробирався в темряві, прилипаючи до стін, міцно стискаючи в руці заряджений браунінг. Вистрілить по патрулю, не вагаючись, якщо стануть затримувати. А що, якби раптом зустрілась., вона? Як би тоді він повівся? Не знає. Мабуть, вистрілив би й по ній.

XVII

Виїжджали з Криничок по добрій санній дорозі, а повернулись уже по весняному бездоріжжю: вода підступала з-під снігу, поналивало балки, ледве прохопились додому. Вдома все відтає, оживає, і Данько з Васильком, зачувши весну, повилазили з хати на сонечко, прокопують попід повіткою рівчаки для перших молодих струмків.

Наче вік була з ними в розлуці Вутанька — самий вигляд сина її сп’янив: мале, радісне, підбігло, плутаючись у бабиному лахмітті, тріпотливо припало до колін:

— Мамо! Мамо! А в нас хтось був! Засміялась, пригортаючи малого:

— Хто ж у вас був?

— А вгадайте!

Хлоп’я по-змовницьки повело очатами в бік дядька. Данько з-під шапки посміхався осторонь, зіпершись на лопату, як дід.

— Гість тут один виглядав тебе, Вутанько. Вона але кинулась:

— Який?!

— Татко був,— у захваті випалив Василько.— Татко наш… Комісар!

Вутанька обмерла: не знала в першу мить — радіти чи плакати. Був… Був — і не застав! Був — і не побачились! “Це за гріх мені, за гріх,— прокричало в серці,— за Полтаву, за ніч у поїзді, за того баламутника воєнкома. Але ж не було гріха, не було, не було!”

Все кричало в ній протестом, і жалем, і розпачем.’ Стояла в болісному занімінні, дивилась, як дно щойно прорубаного рівчака із сивого поволі стає темним, відтає — струмок ледь-ледь пробирається по сивій накришеній кризі, а десь за спиною вже цівкнула птиця веснянка, і наче здалеку чути Вутаньці з братових уст слова про нього, про Леоніда. З новим бронепоїздом проходив через станцію, зупинка була в них там по якомусь ремонту, чи що, і він, скориставшись цим, заскочив у Кринички побачитись з нею та з сином.

До пекучого щему, до сліз боляче було їй слухати це. Ішов, спішив, сподівався, що вона тут зустріне його, ластівкою кинеться йому в довгождані обійми, а натомість… Де він у цю мить? За балками, залитими водою, за весняними дальніми бродами… Був ось тут ще три дні тому, дихав оцим вишневим повітрям, а коли-то вона знову його діждеться? Весна плющить, струмки клекочуть, садок стоїть у весняній прозорості…

Налетіли табунцем якісь пташки-червоногрудки — снігурі не снігурі — і разом сіли на вишню, виставивши до сонця свої повні, яскраво оперені груди. Наче спілі яблука-обагряночки враз запалахкотіли на голому гіллі! Що за дивні червоногрудки такі, з якого краю налетіли?

Сіли, скрасивши собою весь садок, обернулись всі дзьобиками до сонця і, попробувавши голоси, враз… заспівали! Самої пташки майже не видно було, маленька, сіренька, вона майже зникала за випуклим рум’янцем власних грудей, живих, по вінця налитих, переповнених піснею. Співали сонцеві, співали весні, співали розхвильованій до сліз Вутаньці. “Був! був! був!” — вчувалось їй у їхніх радісних, заливистих голосах. Чи не від нього? Може, він десь із дороги послав їй сюди прощальний привіт з весняними цими червоно-грудками?

Поніжились на сонечку, поспівали — знялись, полетіли.

Туга здавила серце Вутаньці.

Взяла сина за руку і з почуттям втрати, гіркоти й розраненості рушила до хати.

Зайшли в хату, і в хаті, де гостював Леонід, ще мовби витав його подих, ще мовби чулись його кроки, танув по кутках його сміх.

— А де ж мама, Даньку?

— Мамі земля спати не дає.— Брат посміхнувся.— Побігла коня домовляти на весну.

. Вутанька неспокійно роззиралась по хаті. Стократ ріднішою стала хата від того, що недавно приймала його, живим докором озивалися речі, до яких він

торкався. Ось там він сидів, ось тут він ходив, он з того відра, може, води напився…

— Який же він? Васильку, ну розкажи,— затрясла вона сина,— який же він, татко наш?

— Хороший татко… На руки мене брав. А на поясі в нього наган отакенний!

Ловила кожне слово про нього та все уявляла, як би це було, будь вона тут під час його відвідин. Здається, йдучи на перше побачення з ним там, у Таврійськім їхнім степу, не ждала так спрагло гарячих його обіймів, як зараз.

Невдовзі прибігла й мати. З кошиком у руці, схвильована, заброджена, десь, видно, балку убрід перебродила.

— Де це ви так забродились, мамо?

— У полі ж була,— добувши з кошика наповнене мокрою весняною землею горнятко, вона обережно поставила його на стіл.— Набрала оце землиці на пробу, розсаду посію на баклажани. Чуєте, як пахне?

По-весняному прісно, бражливо запахло в хаті свіжим розбухлим чорноземом. Данько взяв із горнятка відталу грудку і, розглядаючи, поволі став м’яти, розминати її в пальцях. Мати не в силі була приховати своєї радості.

— Побігла, думала, одна я така, а там уже й Кравчиха руками сніг розгрібає, додивляється, чи ніхто її землю не вкрав! — засміялась вона, приніяковівши, як дівчина.

Переставивши горнятко на вікно, на сонце, раптом з тривогою поглянула на Вутаньку:

— А ти чого, дочко, така? — Тільки тепер вона помітила, що Вутанька стоїть біля вікна мовби сама не своя, задивившись кудись — на шлях, за річку. Розцвілась, розпаленіла з дороги, мов калина, а на віях… сльози бринять! — Чи в тебе там, у Полтаві, незлагода яка?

— Та ні, все добре. Данько обернувся до сестри:

— Це правда, що ти там і з трибуни промовляла?

— Правда.

Василько, ставши на лаву, підліз матері головою під руку:

— А що це воно — трибуна? Яке воно?

— Високе таке, синку.— Вутанька пригорнула сина.

— Як говтвянська гора?

— Вище. Як вийдеш, як станеш… всю Україну видно.

— І про що ж ти там промовляла, дочко? Про землю не забула сказати?

— Не забула й про землю… Про все сказала, що на душу лягло.

— А Леонід тут поповиглядав тебе з Васильком… І шкодував дуже, що так вийшло, і радувався за тебе.

Василько, стоячи на лаві, в дитячому чистому подиві позирав на матір, не розуміючи, що їй болить, чому великі сяючі сльози, раптом бризнувши в неї з очей, повільно котяться й котяться двома струмочками по розпашілих щоках.

— Мамо… мамо… чого ви? — заговорило хлоп’я стривожено.

— Не зважай, це я так,— плачучи, засміялась Вутанька і міцно пригорнула сина до себе, осипаючи його спраглими гарячими поцілунками.

XVIII

ШВИДКО одужував Данько в затишному домашньому лазареті.. Мати натішитись не могла: на очах оживає син! Став і до людей говіркіший, і до неї привітніший. А перші дні слово від нього, було, рідко почуєш, в рідній хаті, а тримався наче не свій, наче постоялець. Годинами лежав мовчазний, заглиблений в себе, навіть для матері малодоступний. Найбільше тривожило матір, що часто задумується. Сяде біля вікна, стрижений, маслакуватий, довгов’язий після хвороби, упнеться поглядом в шибку, і видно, що думки його вже далеко літають від материної хати, може, знову в степах, може, знову десь із своїм суворим полком.

Святом став для матері той день, коли, повернувшись якось з відрами від річки, зненацька почула, як у хаті хтось стиха наспівує, гуде. Аж сама собі не повірила — чи не вчулося їй?

Одначе сумніву бути не могло: він! Кому ж, як не синові, належав оцей по-юнацькому чистий, задумливий тенорок:

Они ехали молча в ночной тишине По широкой украинской степи…

Щоб не сполохати співака, стала, принишкла у сінях, схвильовано слухаючи, як озивається він піснею до життя, до своїх далеких товаришів.

З цієї хвилини, безмірно радіючи швидкому синовому одужанню, вже не могла звільнитись і від щемливої, дедалі наростаючої тривоги: віщувало серце, що як тільки зміцніють синові крила,— не втримати його в хаті, знову гайне по світах. Що ж тоді зостанеться їй?

Все життєве багатство її, вся радість у них — у дітях. Двох ще маленькими поховала, троє ж, наперекір злидням та кашлюкам, зосталися жити. Старшою — Мокриною — мати могла не дуже тепер клопотатися. Та вже сама собі господиня, до того ж на стороні живе, тільки й побачиш, як прийде у церкву або до зборні. З чоловіком Мокрина зійшлася вдачею, попався роботящий, сумирний, не забіякуватий та, на щастя, ще з грижею — й на війну не взяли: всі роки лісникує та дьоготь жене, хоч це й заборонено. Звили собі гніздо за річкою, в лісовому безлюдді і, хоч діти обсіли рясно, проте живуть не гірше за інших.

А ці двоє, Данько та Вутанька,— в кого вони і вдалися! Батько, якби встав, то, звісно, тільки б порадувався, побачивши, які повиростали буйні обоє, голосисті та непосидющі, а матері через їхні невгамовні вдачі душа ніколи не буває на місці. Скільки сліз пролила потаємці ночами, коли Вутанька повернулася з Таврії ні дівчиною, ні вдовою.

Багачі своїми поглумками проходу не давали:

— Діждалась? Ждала мати червінців таврійських торбу, а дочка натомість байстря в пелені принесла!

Ще більше перетліла серцем за Данька, доки він там десь з ворогом бився. Всі оті Петлюри та царські генерали, всі оті чужоземці, про яких вона не раз чула на сходках, здавалось, ішли всією своєю силою саме на нього, на її сина, намагаючись будь-що вкоротити віку хлопцеві, в молодості погубити його своїми страшними дредноутами та аеропланами. Лише після того, як розшукала його ледь живого в лазареті та забрала звідти додому, відчула, що тепер має все: має землю в полі, має сина в хаті.

Навіть коли був малим, не осипала Данька ласками так, як оце нині. Ночами прислухалась до кожного його подиху, в усіх сил небесних вимолювала йому снаги та одужання! Коли діждалася в хаті молока, стала щедро, незважаючи на святий піст, відпоювати сина скоромним, беручи весь гріх на себе. І гріх у міх, і спаса в торбу, аби тільки хлопець швидше набирався сил, швидше ставав на ноги!

І ось він став. Вечорами вже молодь забігає до хати, балалайка побренькує, пісні стиха пливуть…

У погожі дні Данько, напнувши на плечі материн латаний кожух, любить поратися надворі по господарству або, вийшовши до річки, подовгу стоїть з костуром на згірбку, уважно приглядаючись до світлої, роз-блислої на сонці зарічанської далечі, чутливо прислухаючись до молодих бентежливих звуків весни.

Весна наступила в цьому році могутньо, раптово. Не підкрадалася поволі, не висилала з відлигами розвідок, не задкувала перед ударами останніх летючих зав’юг. Розгорнулася враз, прорвалася, натиснула цілим фронтом! Війнули вітри з півдня, пригріло сонце, і вже одна за одною стали рушитись на очах, валитись білі укріплення зими 3 гуркотом падали кришталеві стріли з-під стріх, задзюркотіли, заграли на всі лади струмки по вулицях, по городах, по підгір’ю. Стала стріляти крига на річці, набухаючи прибутною водою.

За якихось кілька днів усе ожило, овіяне теплим вітром, приголублене всією щедрістю сонця з весняної висоти.

В день, коли затріщала, загула, надимаючись кригою, річка внизу, криничани з усіх кутків висипали на берег. Хоча бачили льодохід щовесни і, здавалось би, давно вже мусили звикнути, але цього дня знову ждали скресання річки, як чогось небувалого. Яресько, озброєний костуром, також стояв на березі між людьми, охоплений загальним настроєм чекання, весь у сум’ятті якихось нових надій і сподівань, немовби сьогодні мало статись тут справді щось виняткове, незвичайне.

Підійшов з групою ревкомівців Федір Андріяка, зухвало скривився до Яреська перерваною губою (це він усміхався):

— Поперла весна, кажеш?

— Поперла.

— Як розіллється, всіх бандюків нам з лісу повиганяє.

— А там — дезертирів з каховських плавнів.

— То це, думаєш, і все? В Криму, брат, ще зосталось гадів на розвід. Денікіка, ч-чортяку, скрутили, натомість Антанта Врангеля вже відгодовує своїми пишними грудьми. Кажуть, нібито в Севастополі на руках його зараз носять, ч-чортову куклу!

Яресько пригадав Севастополь у дні їхнього кримського буряного рейду, братання з французькими матросами, бурхливі маніфестації, пісні… Як оця весна, що так нестримно рушила трощити всюди залишки зими, так ішли вони тоді вулицями Севастополя з піснями” — проти дредноутів, при стягах червоних, збратані матроси, повстанці, робітники. І щоб оцих людей та знов заярмити?

Річка тим часом робила своє. Спершу поволі, мовби знехотя, посунула крига, дедалі дужче, навальніше. І ось уже раптом затріщало все, тісними стали береги, ламались, трощилися брили, лізли одна на одну крижані плахи, здіймаючись буграми, ніби якась сила напирала на них спіднизу, обдаючи темним клекотом води. Наче якесь таїнство вершила природа, і люди, наблизившись до самого берега, схвильовано стежили, як пробиває буйна весняна оця сила собі дорогу вперед, як сунуть і сунуть по бурун лив их чорториях крижані брили, відламуючись від рідних місць, з погрозливим шумом та тріском рушаючи в свою далеку весняну мандрівку.

На очах руйнувалося все: розчахувались зимові ополонки, ламались крижані — з водохрещі — хрести, зміщались, пропадали в крижаному кришиві звичні, протоптані криничанами взимку на той бік річки до лісу стежки.

Молодь розважалася. Якісь парубчаки перестрибували з крижини на крижину, з удаваним переляком галасували: “Тонемо! Гвалт! Рятуйте!”

— А ой бачиш отряху? — вказав Андріяка Яреськові на річку.

Данько вже помітив, мотав собі на вус .. Дівчина на крижині! Хто ж така? Мовби змагаючись з парубчаками у сміливості та відвазі, забралася з жердиною на крижану плаху і, вправно керуючи нею, пробивається попід берегом по самісіньких чорториях. Видно було, що не сільська: в жовтих чобітках з застібками ледве не до колін, в коротенькій хутряній шубці, що туго облягла її ставну гарненьку постать. Голова відкрита, без хустки, в самих лише косах золотистих, каштанових, що метлялись їй по спині, коли вона орудувала своєю гирлигою. Наблизившись до того місця, де стояв Яресько, дівчина сміливо скинула на нього оченятами і, вихопивши з води жердину, пустотливо простягла на берег;

— Хапай, служивий, бо втону!

— Такі не тонуть.

— Боїтесь? — засміялась дівчина і знов налягла на жердину, і її одразу віднесло потоком далі. Таке кирпоносе, широколице, зрідка навіть покрапане ластовинням, але… гарне! Не дівча, а одна тобі усмішка до вух!

— Чия така? — повеселівши, звернувся Яресько до Андріяки.

— Нонна, попова найменша,— пояснив Федір.— У Полтавській гімназії вчилася, романи крутила з офіцерами.

— А тепер?

— Тепер у відставку вийшла в зв’язку з розгромом денікінщини,— Федір голосно зареготав.

— О, то відчаяка! — загомоніли про Нонну дядьки.— Батюшка, той уже, бідолаха, не знає, що й робити з нею. Вродиться ж отаке: одірви та кинь.

Дівчина тим часом, порівнявшись з іншим гуртом, по-хлоп’ячому обперлася на жердину і легко, одним махом перехопилась з крижини на берег.

Невдовзі Данько забув про дивакувату попівну. Видовище могутнього криголаму заполонило його всього. Вже не криничанські, а чиїсь далекі — з верхів’їв — поламані ополонки, порвані на шмаття стежки та снігові, розкрашені буряковим квасом баби пропливали перед очима. Все, що вляглося за зиму, все, що від самої осені стояло на Пслі непорушно, тепер кришилося, ламалося під могутніми ударами весни, мовби все старе життя з обмерзлими його ополонками, з кривулястими, протоптаними до лісів стежками, з величезними крижаними хрестами, що всюди позоставалися на річці після водохрещі, з незграбними сніговими бабами, що, посірівши й осівши, так нагадували зараз Данькові скіфських кам’яних бабів із степових могил,— все це, підхоплене бурхливою силою прибутної, напираючої з верхів’їв води, тріщало, ломилось, стрімголов неслося до весняних просторів Дніпра.

Скрегіт крижаного громаддя, гул скреслої ріки будили собою все навкруги, віддавалися луною далеко по той бік, у лісах. Набряклі, осяяні сонцем ліси теж мовби застигли в чеканні весняної повені, що незабаром заллє їх, затопить суцільним радісним потопом.

Могутня картина весняного льодоходу, як хмелем, впоїла Яреська.

Всі оці пропливаючі мимо снігові, схожі на скіфських, баби, уламки стежок та ополонок, важкі крижані хрести з водохрещі,— де вони закінчать свій шлях? Дощенту потрощить їх на стрімких Дніпровських порогах, назавше розтануть десь під сонцем південних країв… На південь, до моря! Схвильованим поглядом дивився Яресько на розбурханий льодохід, на рештки розтрощеного зимового укладу, що проносились мимо, і разом з потоком молодих вод, разом з нестримним рухом весни мчали на південь і його розбентежені думи.

XIX

У севастопольському Морському соборі йшла урочиста відправа. Блідим танучим полум’ям горіли численні свічки, сяяло старовинне золото риз та кіотів, ароматний дим, пливучи з кадильниць, зависав у повітрі густою голубуватою хмарою, наскрізь просіченою в кількох місцях скісними мечами денного світла, що пробивалося знадвору через високі соборні вікна. Густі пахощі ладану мішалися з запахом свічкового чаду, оливи та перепрілих у гарячій тисняві паризьких парфумів.

Сьогодні в соборі було повно-повнісінько молільників. Колишні сенатори й колишні міністри, діячі Державної думи й могутні заводчики Півдня, генерали в орденах та сяючі брильянтами аристократки, всі вони, що після новоросійської катастрофи знайшли собі притулок тут, на останньому Арараті білої землі, зібралися цього дня ще раз помолитись за своє майбутнє, за своє воїнство, за свого молодого вождя.

Він, їхній кумир і оборонець, теж був зараз тут, на великій соборній відправі. З часу, як він зайшов, збуджені погляди знатних молільників були вже не стільки звернуті до святих, скільки до нього. Он він стоїть у простій черкесці серед блискучих своїх ад’ютантів, суворий, замкнутий, оповитий легендами витязь-джигіт карколомного білого Арарату.

Сталевий Врангель!

Ніяких відзнак на ньому, простий з вигляду воїн-солдат. Лише на грудях біля газирів темної черкески скромно поблискує платиновий хрест — нагорода, недавно вручена йому генералом Холманом від імені “його величності короля Великобританії та імператора Індії”. Висока нагорода, проте ніхто з певністю не скаже, за що саме вона: чи за минуле, за бої під Цари-цином, чи, може, уже за майбутні перемоги, яких від нього так ждуть?

Ще недавно він був в опалі. Його, рішучого, нетерпимого до промахів ставки, Денікін одсторонив від командування, вижив з Криму, і десь у Константинополі, в цареградському вигнанні він терпляче відточував свій мстивий клинок, очікуючи слушного часу. А що час його настане, не мав сумніву.

Чим нижче падав в очах військ Денікін, тим вище підносився він, Врангель, у своєму ореолі вигнанця. Зневірене, озлоблене воєнними невдачами офіцерство, розчарувавшись у здібностях свого диктатора, складаючи на нього одного всю провину за безславний кінець походу, за ганебний новоросійський розгром, все частіше звертало свої погляди на молодого генерала-вигнанця. Зоря опальника швидко сходила над Цареградом. І, зрештою, той же Денікін, що вижив його з Криму, змушений був власною рукою підписати свій останній наказ, згідно з яким генерал-лейтенант барон Петро Врангель призначався верховним головнокомандуючим збройних сил Півдня Росії.

Ролі помінялися. Після того, як зневіреного в усьому, одряхлілого невдаху Денікіна підібрав до себе на борт британський корабель, по тому ж трапу, перекинутому на севастопольський причал, уже збігав пружною ходою джигіта новий молодий диктатор, щоб прийняти всю повноту влади на себе.

Вибухом шаленого істеричного оптимізму зустрів цареградського вигнанця білий Крим. Після страшних днів відступу, коли червона лава котилася по п’ятах, після кошмарів новоросійської та одеської панік, на смерть нажахана, вкрай здеморалізована біженська маса і товпища втомлених, завошивлених військ з появою Врангеля в Криму раптом підняли голови, заіскрились надіями, побачивши в особі енергійного молодого полководця свого єдиного рятівника, посланого їм із-за моря самою долею. Цей поведе, цей поверне кожному його втрачене!

Уже першими кроками своєї діяльності Врангель показав, що офіцерські полки недаром покликали його сюди в критичний час. Залізною рукою взявся молодий вождь наводити порядок в хаосі свого величезного кримського табору. Не вагаючись, рубав голови ненависній денікінській камарильї, розгодованим тилови-кам-казнокрадам, які під час походу цілими ешелонами спускали на чорний ринок армійське спорядження, викликаючи ремствування військ і погрози союзників. Дійшло ж бо до того, що англійські наглядачі, не довіряючи більше денікінським інтендантам, самі змушені були супроводжувати свої поставки безпосередньо на фронт, у бойові частини. Розклад, грабіжництво, продажність роз’їдали армію і тил. Хвороби здавались невиліковними, очманіння після розгрому — фатальним, а ось він прийшов і вдихнув у них нову силу, і, ніби чудом, з розрізнених, розшарпаних у боях частин уже стали на очах виростати першокласні бойові корпуси. За такого варто було молитись їм, вишкребкам з усієї Росії, сенаторам без сенату, губернаторам без губерній!

І різномасті, зайняті щоденно взаємною гризнею, об’єднані лише смертельною зненавистю до тих, які вимели їх сюди, на окраїну імперії, вони, зібравшись сьогодні в Морському соборі, ревно моляться разом за нього і на нього, вождя своєї ненависті і помсти. Усе тут зараз йому: і золото риз, і дим кадильниць, і танучі вогні свічок, і навіть отой невагомий косинець денного світла, що ліг на плече обранця з висоти соборного вікна.

Молодий єпископ, простягаючи руки вперед, урочисто вітає його з амвона:

— Дерзай, вождь!

А він, їхній похмурий довгов’язий вождь, стоїть з камінним замкнутим лицем, в упор пронизуючи єпископа своїми гострими очима, в яких жевріє щось вовче. Всі, хто знав Врангеля раніше, не можуть не відзначити, що зараз у Криму, прийшовши до влади, він навіть помолодшав, почувається, що весь він зараз в пориві до дії, внутрішня нервуюча енергія сповнює його всього.

— Ти переможеш,— упевнено напучує єпископ,— бо ти Петро, що означає камінь, твердість, опора. Ти переможеш, бо сьогодні день благовіщений, що означає — надія, уповання. Ти переможеш, бо всі ми станем з тобою проти каторжників та волоцюг за поругану віру, за рідну землю, за святую Русь!

Грянула півча, всі почали хреститись. Врангель, підійшовши під благословення, опустивсь на одне коліно в суворій спокійній величавості, так, як опускались колись його предки, середньовічні барони-лицарі, благословляючись у далекий хрестовий похід.

Урочиста мить! Крилаті голенькі янголята, злетів-шись у світлому кармінно-синьому піднебессі купола, зі щирим дитячим зацікавленням позиркували звідти вниз на рідкісне видовище. Все їх, здавалось, тішило й веселило: і довготелесий отой колінопреклонений диктатор, і блиск генеральських еполетів, і дивне зборисько кокетливих дамських зачісок та полірованих лисин царських сановників, жадаючих влади міністрів та безпритульних губернаторів, які, мов по команді, розмашисто, старанно хрестилися, хоча добра половина з них була переконаними безбожниками.

Просто від собору автомобіль головнокомандувача помчав на вокзал. Там, чекаючи його, вже годину стояло повзводно, вишикувавшись біля вагонів, юнкерське училище, що відправлялось сьогодні на Перекоп.

Скрізь уздовж ешелону з розчинених навстіж дверей “телячих” вагонів були спущені дошки-трапи. З нетерпінням і хвилюванням чекали юнкери приїзду свого кумира, культ якого неподільно панував у їхньому середовищі. Солдат, гвардієць, він будує армію нового гвардійського типу, сміливо висуваючи обдаровану молодь, ставлячи юну доблесть вище сумнівних заслуг астматичних денікінських рептилій. При ньому хоробрі молоді прапорщики стають на чолі полків і, навпаки, клоччям летять погони з розжалуваних, отупілих у своїй заскорузлості полковників, які тепер мусять, розплачуючись за минуле, з гвинтівкою — в “безпросвітних” погонах — іти в рядові. Не осуд, а навпаки, щире захоплення викликали серед юнкерів нещадні розправи молодого диктатора над денікінським охвістям, і його суворі заходи проти “п’янства, буянства, окаян-ства”, і навіть його відоме всій армії скажене наполеонівське честолюбство. Ні, це зовсім не те, що стара руїна Антон Денікін, якому по прибутті в Англію англійський король за вірну службу нібито пожалував титул лорда. Дорд юнкерам не потрібен, їх поведе залізний барон! коли Врангель з’явився на пероні у своїй молодецькій білій папасі, в оточенні ад’ютантів та численних — в різномасних мундирах — представників іноземних військових місій, начальник училища, бліднучи, кинувся до нього з рапортом.

Перон блищав. Яскравий день сліпив очі. Весняні граки, порушуючи урочистість, гомінливо клекотіли над вокзалом.

Прийнявши рапорт, Врангель обернувся до юнкерів, які, затамувавши подих, пожирали свого вождя захопленими очима. Врангель по-своєму любив цю войовничу поросль донських та кубанських станиць. Безвусі захисники козацьких хуторів та дарованих царями вольностей, нашвидку вихоплені з Кавказу, з палаючої Кубані, переправлені з кавказьких берегів на військових кораблях Антанти в Крим, вони довірливо вручають нині свою долю йому, обрусілому шведові, в жилах якого тече голуба кров вікінгів. І він, вікінг двадцятого віку, поведе їх назустріч славі, звитягам, тріумфам, перед якими померкнуть подвиги його предків.

— Юнкери! — молодо пролунав його могутній голос.— Не на смерть я вас зараз посилаю, хоча твердо впевнений, що лягти кістьми за святую Русь кожен із вас вважав би для себе найвищою честю. Перш ніж підняти меч, мусимо показати Росії, хто ми такі, що ми несемо з собою. Зваживши на трагічні помилки минулих літ, я ставлю собі за мету насамперед навести зразковий порядок у районі, який займають мої війська. Буде введена сувора законність, викорінена всіляка сваволя. Я перетворю Крим у взірцеву модель, у зразкову дослідну ферму майбутнього нашого нового ладу!

При слові “ферма” юнкерам одразу уявились багаті батьківські хутори, запахло кізяковим димом покинутих станиць.

А вождь продовжував:

— Вас, синів козацтва, безперечно, хвилює питання про землю. Так-от: я вже дав наказ розробити проект нового земельного закону. Мені потрібен закон універсальний, такий, що задовольнив би всіх, щоб сама Червона Армія, яка складається переважно з селян, побачивши його переваги, переходила на наш бік.

Досі недалекоглядні наші вожді не надавали цьому значення,— Врангель нахмурився, видно, ненависна тінь Денікіна промайнула в цю мить перед ним.— їхня незграбна програма погубила нас. А тим часом, якщо з англійськими гарматами наша армія змогла дійти до Орла, то з земельним законом — я певен — ми дійшли б до Москви!

Юнкерам, щоправда, не зовсім ясно уявлявся його новий закон, що одразу задовольняв би всіх: і багате козацтво, і маси одягнутих в червоноармійські шинелі селян, і власників величезних маєтків, що відсиджувались зараз у Криму… Але тут, на пероні, в цю мить вірилось їм, що й такий неймовірний, всеохоплюючий закон вождь їхній дасть.

— Юнкери! — Врангель рубонув рукою повітря.— Ви — надія Росії! Знаючи вашу відданість, я посилаю вас на Перекоп, я довіряю вам головну браму нашого кримського замку. Пам’ятайте: Перекоп — це не лише рубіж двох армій. Це рубіж двох світів, це той мур, об який мусить розбитися і розіб’ється хвиля червоного варварства. Одначе грім ще не грянув. Про марш до первопрестольное поки що не може бути й мови. Ждіть. Недаремно стійте на варті Перекопу. У вас ні в чому не буде нестатку: з Нью-Йорка, Марселя, Пірея та інших портів уже йдуть до нас пароплави. Я озброю вас до зубів, я одягну вас у сталь, якої наші друзі,— він глянув у бік представників іноземних місій,— не пошкодують для нас! Гартуйте в собі дух, готуйтесь, вірте. Прийде час, я кину клич, я поведу вас вперед — з мечем в руці і хрестом на серці.— Він перехрестився.— Всемогутній бог допоможе нам!

Юнкери в захваті прокричали “ура”, а представники місій, збившись в коло, жваво про щось заговорили поміж собою.

XX Ніч.

Шумить розштормоване море. Розгулялась стихія, важко б’є в береги, пробує міць суходолу.

Масивною похмурою скелею темніє палац головнокомандувача. Біля парадного входу чергує команда кулеметників з Н9венькими “гочкісами”. Темно навкруги. Лише на другому поверсі палацу ще горить в кількох вікнах світло: барон не спить.

Випроставшись у кріслі, переглядає папери. Вивчає зведення. Підписує вироки. Ось вирок колишньому начальнику слащовської контррозвідки. Врангель, насупившись, щось пригадує. Це той вішатель, ко&аїніст? Через якусь там шлюху застрелив у ресторані свого ж корнета?!

Нервовим сердитим розчерком перекроює вирок: “Вішав інших — повісити і його”.

Донесення авіаторів. По всій Північній Таврії натовпи з червоними прапорами ходять по степу: совдепія ділить землю. Вони вже ділять, а де ж його проект?

Сердито став перегортати папери. Взяв у руки зелену оксамитову папку в шовкових шнурках. Ось тут, у цій папці, мужицька земля! Скільки голодних на неї, скільки жадаючих… Завдяки їй приверне на свій бік мужика, підніме до зброї всі оті мужицькі контингенти, якими так необачно знехтував його попередник.

Відкинувшись у кріслі, жадібно став читати цей довгожданий проект. Але чим далі читає, тим більше хмуриться, жовна нервово ходять під сухою темною шкірою обличчя. Одне якесь місце зовсім розлютило його. Вдарив папкою об стіл, натиснув кнопку дзвоника.

На дверях з’явився черговий офіцер в англійському, як з голки, френчі — виструнчився, чекаючи розпорядження.

— Сенатора Глінку!

Клацнули каблуки.

Зоставшись сам, Врангель підвівся, забарабанив пальцями по столу. Йому нетерпеливилось, хотілося швидше вибурхнути своє обурення. Тупиці! Йолопи! Дають і з рук не пускають! Він, Врангель, у цей вирішальний час, не вагаючись, кидає на олтар маєтки своєї дружини — дочки відомого таврійського магната Іваненка, а вони? Кретини! Бестії! Ганьба Новоросійська, видно, нічого їх не навчила! Стоячи над прірвою, ризикуючи втратити Росію, вони все ще не можуть випустити з рук своїх латифундій! Розжене комісію! На гауптвахту засадить їх, хай там йому вироблять земельний закон. Мужика, “репаного лендлорда” покличе із волостей, хай хоч він навчить сенаторів складати закони!

Нечутно розчинилися двері, вкотився круглим своїм черевцем сенатор Глінка — розгублений, посірілий, руки трясуться… Державний муж!

Коли сенатор наблизився до столу, Врангель хляпнув перед ним оксамитовою папкою.

— Зволите жартувати, панове?

— Я вас не розумію, ваше превос…

— Зате я вас добре розумію! Даєте і з рук не пускаєте!

— Ваше превос…

— Мовчать! Хотів би я знати, в якій ролі ви мене уявляєте собі, панове! Чи не в ролі вождя, отих поміщицьких синків, що доходили з Денікіним до паралелі свого маєтку, а потім, плюнувши на святую Русь, залишалися вдома шмагати селян?

Мов кролик на удава, дивився сенатор на роз’ярілого свого вождя. А той уже підвівся, широко закрокував по кабінету.

— Не ваші череваті аграрії, а мужики, мільйони дебелих мужиків потрібні мені для армії, яку я створюю, ви це можете втямити? І що ж ви їм пропонуєте? Чим сподіваєтесь привернути їх під мої прапори? Не те що дати, ви навіть пообіцяти боїтесь! Ні, панове, я глибоко обурений вашим недбальством і хочу, щоб ви знали це!

Сенатор нарешті зібрався з духом.

— Ваше превосходительство, дозвольте… Ми з графом Апраксіним наполягали… Але пан Налбандов виявився принциповим прихильником великого землеволодіння.

— Вигнати Налбандова. Завтра ж поповнити комісію мужикамц.

— Ваше превосходительство, нема поблизу мужиків: самі татари.

— Викличте з повітів волосних старост. Три дні строку на все;

— Слухаюсь…

Взявши папку, сенатор позадкував від столу, але біля порога знов зупинився в нерішучості.

— Ваше превосходительство, ще мені хотілось би дещо уточнити…

— Уточнюйте.

— Наскільки лівішими бажали б ви бачити основні наші положення?

Врангель замислився. Роздумливо задер голову до стелі, й на всю його довготелесу постать мовби ліг карб державної величавості.

— Гм… Зрештою, я теж проти крайностей,— сказав він згодом.— Одне слово, орієнтуйтесь на щось середнє. Так, щоб — лівіше правих есерів і… правіше лівих есерів.

В очах сенатора на мить промайнуло щось шельмувате, схоже на затаєний усміх, і одразу зникло. Він визадкував у двері, зберігаючи на обличчі шанобливий і серйозний вираз.

Врангель підійшов до вікна, рвучко розчинив обидві його половини. Вологим вітром вдарило з моря, приємно освіжило.

Море, вітер, темрява!

Крізь морок ночі, мов недремні чиїсь зіниці, роз’ятрено червоніють сигнальні вогні на кораблях, що ледь проступають силуетами з пітьми. Он сталевою горою височіє “Гальвестон”, за ним дредноут “Мальборо”, “Бенбоу”… А біля самої пристані причаївся “Емперор оф Індіа”, той історичний корабель, на борту якого сам він, Врангель, прибув сюди з Константинополя.

Пригадались високі береги Босфору, Ая-Софія, мінарети Цареграда, пригадалась дружина, залишена десь там, за морем, на турецькому березі. Як вона зараз? Спить уже, певно, в цей час і в золотих снах своїх бачить батьківську милу Тавріду. Степи, степи, безконечні українські прерії, як любить вона згадувати їх! Степові маєтки, в яких минало її дівоцтво, попалено, розграбовано, землі ділить між собою голота… Чорт з ними, з тими землями, владу б скоріше добути, повну, вінценосну! Дочка войовничого колись роду з розбагатілої української шляхти, вона — дружина, теж хоче ділити з ним усі труднощі майбутнього походу, просить дозволу приїхати сюди, до нього, до “зятя України”, як жартома називали колись його в сім’ї. Чому ж він їй не дозволяє приїхати, чому? Чи справді не хоче піддавати труднощам похідного життя, чи, може, десь у глибині душі й сам носить непевність у своїх замірах, в щасливому завершенні того, що йому доля веліла здійснити?

Чаплинський майдан, як макове поле, цвіте: барвисті хустки, та чабанські папахи, та червоно-армійські — з малиновою зорею — шоломи… Якщо свято, то свято для всіх: прийшли господарі, прийшли і їхні постояльці — бійці відведеної з-під Перекопу латиської частини, що стоїть у Чаплинці постоєм.

Гуде, радісно клекоче майдан. Ділитимуть землю. Правда, невідомо ще як: хто каже на двори, хто на їдоків. Розшарілі молодиці-сол датки, зачувши, що землю нарізатимуть на їдоків, рішуче протискуються з своїми виводками наперед, тримаючи найменших на руках так, щоб видно було комісії. Хай бачить вона цих їдоків, хай не забуде і їм нарізати ленінські наділи!

Тут же на видноті перед ґанком повиструнчувались півколом ті, які вже недочувають,— старезні хребтисті діди, чаплинські патріархи, що привертають увагу своєю дивовижною в їхні літа виправкою, яка здебільшого пояснюється тим, що після денікінських шомполів діди ще й досі не можуть згинатись. Декотрі з них після екзекуції вперше оце видибали на майдан, щоб особистою присутністю нагадати комісії про себе.

Секретар волревкому — худющий витрішкуватий юнак у студентській тужурці — голосно читає з ґанку закон. Слухають його діди, слухають, поспиравшись на милиці, фронтовики, жагуче ловлять кожне слово оклечанї дітьми солдатки. їхній закон, на руку Чаплинці, нічого не скажеш!

Не по нутру виявився новий закон лише відрубщи-кам-хуторянам, що, позлітавшись на сход зі своїх степових кубел, розташувались возами та бігунками край базару попід гамазеями.

Старий Гаркуша приїхав до зборні разом зі своєю наймичкою: мав намір заодно і олію сьогодні бити. Дивлячись збоку на хазяїна та на його молоду робітницю, можна було подумати, що й на Гаркушиному хуторі стався переворот, що тепер там править уже не Кирило Гаркуша, а оця його струнка та синьоока наймичка Наталка. Сам хазяїн з’явився на люди в якомусь арештантському сіряку та в забитих гноякою шкарбанах, а наймичку вирядив у чобітки та в білу пухову хустку, що їх лише багаті колоністки носять. Як тільки приїхали на майдан, Гаркуша одразу відпустив Наталку в гущу чаплин ських її подруг, а сам, зоставшись біля воза, наставив своє хрящувате вухо до волосного ґанку, на той новий закон, що його вичитував студентик. Доки йшлося про долю поміщицьких та монастирських земель, Гаркуша тільки збайдужа помахував батіжком, але коли заговорили про таких, як він сам, темна кров ударила Гаркуші в голову: що ж це робиться? Виходить, що і його, Гаркушин, пай візьмуться паювати?

Рука мимовіль потяглася, щоб почухати потилицю.

— Свербить? — проходячи поблизу, насмішкувато кинув якийсь чаплинський гольтіпака.— Хочуть і вам хвоста утнути, пане господарю?

Гаркуша промовчав, понурившись над возом. Ой, утнуть, здається, утнуть по саму ріпицю! їхнє сьогодні право, що хочуть, те й роблять. Давай розверстку, їдь у хуру, а це вже й до землі добираються. Як від них відборонитися, до кого вдатись, звідки накликати на їхні голови грому? Де ж той Савка зі своєю Україною? Кидається від одних та до інших, у всіх уже перебував, а так досі й не вгадав, під чию руку б стати. Добре десь тим сербам та французам із Британів, вони зуміли влаштуватись — як же це пак? — іноземнопідданими, їм тепер тільки на регістрацію щотижня ходи. Якби б то йому, Гаркуші, здобути яке-небудь підданство! Хоч під турка, хоч під грека, хоч під самого чорта, аби тільки не під чаплинською голотою бути!

А може, ще й не відріжуть? Може, таки визнають і його за трудовий алімент? Хіба ж ні? Із трудових трудовий! По клаптику збирав поле до поля, горбом та кривавицею наживав! Обробляв краще за фейнів, краще за колоністів, сам собі був агрономом, грамоту має від департаменту землеробства за племінного бугая… А тепер ось доживсь. Оце збив олію! Тут зараз так, брате, б’ють, так уже тога совєцького преса прикручують, що з самого з тебе скоро олія потече! Все їм мало, оцим голодранцям, вже й Гаркушин хутір їм поперек горла став! Пропадом би ви пропали, торбеш-ники вічні!

Душа волала протестом, лютою, переконаною в своїй правоті ненавистю. Хотілося стати, вивернути свої долоні всьому майданові напоказ — гляньте: в мозолях, порепані, чорні, як шкуратки! Наймичку тримає? Ще будуть нею очі йому колоти? За те, що пригрів її, чаплинську безземельницю, від слащовських гвалтівників у себе на хуторі врятував? Сам у дранті сюди явивсь, а її, мов цяцю, привіз у чобітках, у доччиній на всю спину шалі.

— Наталко!

Стоїть між подругами, як і не чує. Теж, мабуть, на землю розластилась, витягла за всіма шию туди, вперед. Там уже читають списки. Багато ж їх виявилось, щасливців, яким земля сама пливе сьогодні до рук. Начитують і начитують. Навіть збоку неважко вгадати серед натовпу того, чиє саме прізвище в цю мить оголошується: аж ніби підростає одразу, світлішає обличчя, бо з цієї миті вже він не ніщо, а господар!

— Наталко! — наблизившись до дівчат, старий нетерпляче ткнув пужалном дівчину в спину.

Наталка, ще сміючись очима, з досадою обернулася до нього:

— Що вам?

— Чого ж ти стоїш?!

— А що ж мені — танцювати?

Подруги, що оточували її, пирснули сміхом. Це остаточно розлютило Гаркушу:

— Ви, дурносмішки! — і він сердито шарпнув Наталку за руку.— Ходім!

— Куди ви мене тягнете? — зі сміхом і з обуренням відштовхнула вона старого.

На Гаркушу ніби що найшло.

— Дурна ти! — з побілілими очима захрипів він до Наталки.— Це ж раз буває! Біжи мерщій, кричи, стребуй! Хіба ж ти не їдок? Чаплинська вродженка, потом-ствена безземельниця, в тебе мати між старцями сконала на каховському лазареті! Твоє право! Ходім, вирвем, бо захарлають! — аж захлипувався він.

— Вгамуйтесь-бо, діду,— весело перебила його одна з дівчат, второпавши нарешті, чого несамовитіє старий.— Ви за Наталчин наділ? Так її начитували!

Гаркуша отетеріло обернувся до наймички:

— Тебе? Начитували?

— Аякже! Наталка Троян — це ж вона!

— Хіба ти Троян? Ну ти диви! А я й не знав…

— Тепер знатимете,— зареготали дівчата.— Ще ось, може, вашої й наріжуть!

Сипались жарти, розлягався регіт, як раптом десь із краю майдану вихопився пронизливий, радісно-тривожний дитячий крик:

— Яропглан!

Усі. примовкнувши, обернулися в бік Перекопу. Незабаром звідти стало чути віддалене дражливе деркотання.

Сходку довелося припинити, проте люди не розходились: розбившись на гуртки, зацікавлено стежили за небом, за наближенням деркотливої залізної птиці.

— На Каховку, видно, летить, туди вони часто літають!

— Переправи розвідують!

— Бач, знайшов собі дорогу — через наші голови навпростець!

Аероплан тим часом уже деркотів над селом, повільно роблячи коло в піднебессі й ніби милуючись звідти залитою сонцем Чаплинкою, її золотистими мазанками та яскравими хустками чаплинських дівчат. В цю мить, коли аероплан так мирно плив по небу, випустивши над головами людей нерухому свою колішню, мало хто вірив з чаплинців страшним отим чуткам, що загряниця нібито прислала генералам у Крим якихось нових аеропланів, які нищать людей не бомбами, не кулями, а таємничим фіолетовим промінням… І лише коли аероплан, ревнувши, шулікою шугонув просто на людей, несучись на них летючим, мигтючим, швидко виростаючим вихором пропелера, не одному з чаплинців майнула думка, що оце якраз воно і мигтить, оте вбивче фіолетове проміння, що несе людині погибель.

— Рятуйтесь! Кар-раул!!!

Чорний гуркіт серед білого дня стрясонув Чаплинку. XXII

Знетямлений від гуркоту бомби Гаркуша опам’ятався за добрі гони від села, куди він встиг вихопитись на своїй таратайці. Зупинився в придорожніх бур’янах, нажаханий, озирнувся на Чаплинку. Тікаючи, загубив шапку, і кобила харапудливо тепер косилася на старого, чи не впізнаючи його без шапки, чи просто дивуючись, як вітер безборонно бавиться рештками сивої ковили на Гаркушинім черепі.

Десь у центрі села, так як над волостю, вставав дим, Гаркуша аж молодів, дивлячись на той дим. Губами б роздмухував, щоб дужче горіло! Кожною жилкою ненавидів він їх з усіма їхніми законами, сходками, з їхніми прапорами та святами.

— Ага, Поділили? Поділили? — в нестямі вимахував він оцупком свого недобитого на кобилі пужална.— Списки понаписували, а печатку прибити забули? Оце ж він вам припечатав!

На шляху незабаром з’явилась Наталка. Чекаючи її, Гаркуша підійшов до кобили і, зціпивши зуби, взявся міцніше затягувати розсупонений хомут.

Наталка прибігла сердита, задихана.

— Нате! — кинула дідові шапку, підібрану по дорозі.— Тікади так, що й голову загубили.

— А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка.

— А то ви не чули? Свою шкуру мерщій рятувати, а мене там хай хоч і бомбою рознесе.

— Здорово, здорово садонуло… Ну куди ж влучило? — натягаючи шапку, жваво розпитував старий.— Що то горить?

— Мішки ваші з кабачками горять. Цілився біляк у волость — та в олійницю попав.

— А тих нікого й не зачепило?

— Кого — тих?

— Та тих же, що ділять?

— Живісінькі!

Сіли на воза: Гаркуша в передку, Наталка за ним, спиною до діда.

— Не забув, не забув Слащов про нас, навідується в гості,— обертаючись у бік Чаплинки, знову забубонів старий.— Торік штани шомполами посік, а тепер, як прийде, то посіче вам, громадяни, й підштаники! Заздалегідь нашивайте на задниці лемеші!

Потяглися поля. Вітер повіяв з моря, і, збуджена щойно пережитим, Наталка підставила йому свої розпашілі щоки. Дим над Чаплинкою розсівається, пожежу, мабуть, уже погасили. Не видно й того заморського шуліки в небі,— розполохавши сходку, знову потяг десь на Крим. Доки вони звідти літатимуть, коли нарешті дадуть людям спокій та мир? Здається, тепер би тільки й жити — світ бідноті розвидняється: права дають, землю ось нарізатимуть…

Земля звідусіль підступає до Наталки неорана, несіяна, в кураях та чортополохах, проте рідна до щему, ближча, ніж будь-коли. Земле моя! Хто тільки не гуляв у ці часи лихоліття по твоїх неосяжних просторах! Вздовж і поперек збито тебе копитами, порито важкими снарядами! Скільки зглянеш, дикі бур’яни по тобі шелестять, останні плями снігу, мов солонці, сивіють де-не-де, однак сонце ходить усе вище та вище, скоро обігріє тебе всю по-весняному — зазеленієш, заквітуєш з краю в край!

Де ж їй, Наталці, випаде серед оцих просторів наділ? Чи отам, де лисиця рудим клубком майнула в кураях, чи ото, може, якраз над її нивою перший жайворонок озвався з вишини?

— Отже, ти, Наталко, тепер із землею,— лагідно кахикнувши, порушив мовчанку хазяїй.— Тільки ж чим ти оброблятимеш свій пай?

— Чимось оброблю.

— А чим?

— Кажуть, он армія допоможе тяглом…

— Ну, з тими хліба наробите. Думаєш, надовго оце ваші ділять? Згадаєш моє слово… Влада ваша не довше, як до п’ятниці.

— Довга буде наша п’ятниця.

— А ось побачимо.

— Побачимо.

Зі степу завиднівся Гаркушин вітряк. Обдертий, обчухраний війною, один стирчить серед відкритого степу піднятим угору недоламаним крилом, марно ждучи вітрів, які б його розкрутили. Хутірські стугонливі вітри, як вони устугонілись дівчині в зимові моторошні ночі! Всіма голосами вили, скімлили в Гар-кушинім димарі, з гуркотом рвали по горищах стару проіржавлену крівлю. Собаки спущені, двері на засувах, у хаті тривожний морок. У кутку шепоче молитви мантійна черниця Минодора, Гаркушина своячениця, що, втікши з розгромленого монастиря, осіла на хуторі. Біля вікна всю ніч чатує з сокирою хазяїн, всю ніч йому вчувається зі степу кінський тупіт отих експро-пріаторів-лопатників, що тільки до вікна і — “подавай, хазяїн, гроші на лопаті…”

А зранку хазяїна женуть у підводу, мантійна черниця береться за писаніє, а все господарство залишається на її, Наталчиних, плечах. Дай лад у хаті та спіши до худоби — понапувай, повичищай, упорай корови та свині… Так іноді й день зійде — нічого, крім свинячого хрюкання, не почуєш.

У свята до Минодори воронням злітаються такі ж мантійні та рясофорні, приносять різні чутки, шушука-ються про народження антихриста, який нібито під охороною тридцяти юнкерів Керенського таємно живе в Парижі…

Нудьга, самотність. Живим словом ні з ким перекинутись, сміятись за зиму розучилась. І оце тепер знову туди? Після волі та сонця чаплинської сходки знову в свинюшники, чулани, комори? Роби і роби, а що заробила? Навіть оцю шаль хазяїн видає їй лише видавцем, коли посилає на люди, а потім знову ховає в скриню, замикає на ключ. Та не вічна ж вона йому полонянка, коли-небудь мусить-таки прийти цьому край! Знайомі дівчата сьогодні вже говорили про якусь нову спілку, що нібито об’єднає всіх батраків та батрачок від землі і від лісу, об’єднає і боронитиме їхні права.

— Так-так… З землею, значить,— знову подав голос хазяїн, якому Наталчина земля, видно, не давала спокою.— А може, зі мною в супрягу? З половини, га? Чи справді десь уже собі на стороні сівача напримітила?

— Може, й напримітила.

Вона посміхнулась своїм думкам. О, як часто він приходить до неї в снах, співучий, веселий її сівач! Увечері кине черниця на карти — нема його, а вночі вже він сміється до Наталки, живий, розхристаний, з кримською шабелькою, що так гарно висить йому при боці…

Гаркушиного

“Ні, не вбито мене, Наталко. Не можна мене вбити”. Найчастіше бачить його таким, як бачила в ту прощальну місячну ніч у Чаплинці, розпаленим, худорлявим, коли, легко скочивши на коня, він востаннє озирнувся, востаннє засвітив до неї своєю білозубою хлоп’ячою усмішкою. Так, жде його Наталка, чує душею, що рано чи пізно повернеться він і визволить її з

веселого свого Дань-

ка, ось кого б хотіла бачити сівачем на своїй ниві! Ось, ніби наяву, бачить уже, як пішов і пішов він полем до самого обрію і сіє, сіє… Кудись аж до крайнеба тягнеться, розгортається їхня радісна нива!

Все ближче вітряк. Сторчма стирчить у небо недола-маним крилом, мовби свариться звідти на Наталку, мовби подає якийсь таємний знак.

ххш

Хто то крок за кроком іде вздовж паруючого весняного поля і так розгонисто, старанно сіє з правої руки? Нарівні з досвідченими криничанськими сівачами Яресько вийшов на зорі засівати материну ниву. Ніби просте діло, а проте спершу не давалось, викликало жарти, поки дядьки-сусіди, пересміявшись, не підійшли та не показали кавалеристові, як треба ставати та як руку тримати, щоб зерно рівно лягало по ниві.

Данько сіє, сестра волочить. Волочить позиченою скоропашкою, позиченим у грижуватого зятя конем. Добре йде робота, подобається вона Данькові. Мах — сюди, мах — туди, і півколами лягає в теплу розволожену землю насіння, всюди зостається за сівачем, щоб згодом піднятися тут, зашуміти важким розкішним колоссям.

Людей у полі, як мурашні. На сходках все гули, що не буде чого в грунт кинути, а прийшла весна, кожен звідкись таки нашкрябав то проса, то гречки, то якоїсь іншої пашниці. Снують і снують у мареві по полях, понад большаком, по узліссю. Здається, ніколи не працювали криничани з таким завзяттям, як цієї весни: вперше на власній, одвойованій у паноти землі.

Жінки, проходячи шляхом з вузликами сніданків для своїх господарів, здалеку гукають Яреськам:

— Боже поможи!

І вже далі, через найдовші гони котиться понад лісом це весняне радісне вітання:

— …мо-жи-и-и!..

У свіжовипраній розстебнутій гімнастерці, з мішком зерна через плече, іде і йде вподовж ниви Данько, ступає статечно, урочисто, мовби кожним кроком його, кожним вимахом руки вирішується щось незвичайне.

Оце посіє ниву матері, а тоді… Днями ходив з комсомольцями у волость на збори, був там Левченко, недавній воєнком, що після пониження став тепер начальником Всевобучу, мав із ним Яресько розмову, розпитував про полк. Виявилось, що Таврійський повстанський полк давйо переформовано в бригаду і перекинуто десь на захід проти поляків,— а куди саме, цього і в військкоматі точно не знають, Дізнавшись, що хлопцеві нетерпеливиться знову сісти на коня, Левченко похвалив його за настрій, але тут же і збив йому запал: сиди, мовляв, поки — і не рипайся. Треба буде — покличемо.

От і сидить. А тут ще секретарем КСМ осередку обрали, циркуляри уже йому йдуть на такому тонкому папері, що й махорка .крізь нього пролазить. Сиди і кермуй… А може, отак і замирення наступить на фронтах, і вже на інші, на трудові діла його революція покличе? Там, чуєш, домну пустили, там ще одна десь ластівка електрична сяйнула, сам Ленін з курсантами вийшов працювати на суботник. Усе легшає в Яреська при боці сівацький мішок, все більше насіння в родючій материній землі. Скільки не йде, дзюркоче й дзюркоче жайвір десь угорі над ним, такий же невтомний, такий же завзятий, як отой, що вони торік слухали його разом з Наталкою в Чаплинці. Чи жива? Чи не забула? Чи дзвенить зараз і над нею отаке співуче жайворо-нятко? Дійшовши до узлісся, Данько скидає з плеча мішок, сідає перепочити. Сонце пригріває, всюди по узліссю лежать купами зимові селянські шкури — в самих сорочках ходять по полю дядьки, тільки латками зблискують. Рілля зверху вже підсихає, легкий клубочок пилюки схоплюється за Вутаньчиною скоропашкою. Наблизившись до Данька, сестра зупинила коня, вибрала із зубків зволіконня і, викинувши його на межу, підійшла до брата.

— Втомивсь?

— Тільки розпробував,— закурюючи, пожартував брат.— Мабуть, нічого кращого й нема, аніж сіяти.

Вутанька, присівши й собі на межі, знічев’я задивилась на затягнуті маревом хутори, далеко розкидані по той бік шляху.

— Стривожили мене, Даньку, вчора оті співи зарі-чанські… Як ти думаєш, хто б то був?

Данько мовчки смоктав цигарку. Вчора пізно увечері цілим натовпом вийшли вони з Нардому. Збуджені після вистави, з жартами, з сміхом перейшли греблю, толоку і всі, як були, зупинились на березі над річкою, там, де, як казав дід Харитон, була для них “каша закопана”. Місяць світив, внизу тихо вуркотіла вода. Нонна-попівна, притулившись до Данькового плеча, стала упівголоса вірші читати… Так гарно було довкола, що й по домівках не хотілося розходитись. Стояли, притихнувши, на горбі, як раптом десь за річкою, за лісом хтось розкотисто заспівав, ідучи луками:

Ой яблучко.

Та — ех! — із листочками — Прийде батько Махно Із синочками…

Голос був незнайомий, сильний, зухвалий, і, здалеку докочуючись до села, він ніби нахвалявся на крини-чан своєю піснею.

Яресько під сміх молоді відповів йому за річку тим же “Яблучком”:

Ех, яблучко, Куди котишся? Попадешся в руки нам, Не воротишся!

Потім той знову почав, а Яресько йому знов відповів — дзвінко, задерикувато, голосисто! Так і перестрілювались вони піснею через річку, через ліс, аж доки той і не замовк. Ніхто вчора цьому не надавав значення, а тепер ось Вутанька чомусь згадала про це, заговорила з затаєною тривогою в голосі. Справді, хто б то був, чий то міг бути голос?

— Чого це ти згадала ні з сього ні з того? — підводячись, запитав Данько.— Просто котрийсь із хутірських рота п’яного дер.

— Добре ж, коли просто.

— “Сіємо-сіємо-сіємо!” — весело продекламував “у простір” Данько рядок з якогось вірша, що їх тепер часто читають в Нардомі.

— Сій, сій,— посміхнулась Вутанька й теж піднялась. Тільки вона рушила до коня, як по всьому полю дядьки заметушились, забігали, зчинилась незрозуміла тривога. Ті, що були ближче до шляху, похапцем відчіпляли посторонки і, хто пішки, а хто скочивши охляп на коней, чимдуж гнали до лісу. “Горить щось? Пожежа?” — майнула Вутаньці думка, і цієї ж миті всюди покотилось над полем:

— Банда! Банда!!!

Данько, забувши про свій сівацький мішок, весь враз витягтись і насторожившись, стояв на межі і невідривно дивився, як з лісу — верстов за дві од них — саме вилітав на шлях чийсь пущений навскач загін з чорним прапором на передній тачанці.

XXIV

Після цього вже не до роботи було: покинувши недосіяні поля, люди притьмом кинулись по домівках. Поспішали додому й Яреськи,

Напівдорозі зустріла їх мати — задихана, бліда, губи тремтять.

— А я вже думаю, чи не скоїлось, боронь боже, чого. Та ще Данько в цьому галіфові… Банда ж була!

— Чия? — насупився Данько.

— Та чия ж… Ганнина ватага.

І, перевівши дух, приєдналась до дітей, стала на ходу розповідати. Залетіли зненацька, десь як з Бунякових хуторів, круками впали на голову Ганнині головорізи. Видно, вказано їм було, бо, не зупиняючись ніде, галопом пролетіли просто до гамазеїв, де в цей час саме брали хліб продзагонщики. Трьох порубали на місці, а їхніх товаришів під шашками стали заставляти, щоб зерно із засіків, як із корит, їли. Одначе не захотіли ті, відмовились навідріз, сякі ви, кажуть, та перетакі, бандитня, і по матушці їх! Під гамазеєм ціла купа порожніх лантухів лежала, свіжих, новісіньких, що їх продзагонщики з станції привезли. “Це Москва стільки для нашого хліба нашила? — закричали Сердюки.— Це ви замість мануфактури нам привезли? — І до своїх:— Ану, в лантухи їх, як котів!” Ще й глумитися над бідолашними почали: “Паляниця кажи!”

Котрий, мовляв, вимовить “паляниця” — того відпустимо, а в кого “паланіца” виходить — тому тут і амінь: в лантух та з берега в воду. Всіх до одного показнили, всіх у Псло поскидали.

— А Ганна? — хвилюючись, запитала Вутанька.— Вона… теж?

— А, та Ганна! — Мати на йоду втерлася фартухом.— Дівчиною була, як дівчина, а до чого докотилась, на що перевелась! У шапці кубанській, з нагайкою на руці, закудлана, п’яна… Розляглась у обаянці в бога

1 Тачанка.

лається, рідну матір насилу впізнала. Тепер он Лаврен-чиха волосся на собі рве, на все село голосить, каже, якби знала — маленькою б у колисці була задушила.

— Сердюки, значить, орудують? — насупившись, промовив Данько, ступаючи поряд з матір’ю.

— Вони, вони якраз найбільше. Кооперацію розграбували, в сільраді все перевернули догори дном — Андріяку нібито шукали.— Мати, озирнувшись, раптом стишила голос:— В попа, кажуть, переховався!

— Та невже б оце вони й Федора порубали? — мимоволі вирвалось у Вутаньки.— Забули вже, як на каховському торжищі разом перед наймачами стояли?

— Звірі звірми: морди позапухали, очі кров’ю поналивалися. “Всіх комуністів,— кричать,— посічем, одну чисту Радвладу зоставимо!”

Вустя ішла вкрай приголомшена тим, що почула від матері. Що Сердюки несамовитіють, то й не диво, а от бачити Ганну в тім чорториї… П’яна, оточена головорізами, в бандитській махновській тачанці… І це та Ганна, з якою вони вкупі росли, з якою ділили колись і горе і радість! Про таємничу, оспівану куркулями “банду Ганнусі” Вутанька чула не вперше, проте аж до сьогодні якась тінь сумніву — що, може, це не та Ганна! — ще жила у Вутаньчинім серці. Не хотілося йняти віри чуткам, якось не вкладалося в голові, що криничанська співуча її ровесниця і таємнича ота бандитка Ганнуся це одна і та ж людина. Тепер для сумнівів не залишалося місця: сама провідала Кринички рідній матері на глум і людям на горе… Ще ніби недавно поряд з Вутанькою у церкві на хорах співала, чисте сопрано було, а тепер, мабуть, і голос пропила, охрипла від куркульських смердючих самогонів…

— Отак ні за що людей показнити,— бідкалася, йдучи, мати.— Десь їх там дома, по заводах із хлібом святим ждуть, а вони й самі додому ле вернуться.

Ще вчора бачила їх на виставі Вутанька, живих, дружних, у кепках фабричних, і тепер ось їх уже нема. Лежать десь отам порубані, в лантухах на дно річки пішли. І це все Ганна? Такого гріха не побоялася взяти-на душу? Звалилася, як із неба, наробила горя і зникла знов у безвісті, закручена темними махновськими вихорами!

Вже біля села перестрів їх зять Прокіп.

— А я по коня,— сказав він, витираючи рукою рясний піт, що виступив йому на лобі.— Як не догадаються, Думаю, заховати в лісі — кришка! Прощавай, Гнідко! На Буняках он, кажуть, махновці всіх коней у хуторян позабирали.

— Самі повіддавали,— буркнув Данько.

— Ну, не бачив, не кажи,— застеріг Прокіп, забираючи у Вутаньки коня.— Бо тепер отак необережно десь бовкнеш, а тоді…

— Що тоді? — скипів раптом Данько.

— Ти не кричи, ти собі як хоч,— повертаючи конем у вуличку, кинув Прокіп,— а я в політику не° мішаюсь: у мене грижа.

Все село ще клекотіло, розбентежене наскоком. Десь лементували жінки, берегом понад річкою ходили дядьки з довгими баграми — ширяли ними у воду, шукали…

— Тепер найдеш їх,— сумовито сказала мати.— Випливуть, може, десь аж у Потоках.

На повороті розсталися: Вутанька з матір’ю пішли додому, а Данько, передавши їм збіжжя, завернув до річки.

Наблизившись. до гурту тих, що, стовпившись над урвищем, мовчки орудували баграми, Данько якийсь час похмуро стежив за їхньою роботою.

Потім узяв в одного.з них багор, став промацувати ним дно біля кручі. Витягав якесь баговиння, зачіпав вербове корчомаччя, крок за кроком посуваючись далі: потоплених ніде не було.

А за спиною вже гомоніли:

— От вам і Ганна! Хто б сподівався, га?

— Ганна в них там нібито більше за куклу в загоні, там отой, що в хренчі, всім верховодить.

— Полюбовник він їй, чи як?

— Кий там полюбовник… Просто петлюрівський офіцер, прижився при банді.

— Самому не світить, так він за спідницю сховавсь. У цей час хтось наблизився до Яреська, зупинився,

жарко дихаючи через плече. Обернувся — Андріяка. З наганом при боці.

— А про тебе вони тут, Яреську, теж перепитували,— ворухнув він своєю розірваною губою.— Не забули, видно, Сердюки каховських твоїх насмішок. Ну, та гаразд: побачимо, хто сміятиметься останнім!

До самого вечора каламутили баграми воду у Пслі. Сонце було вже на схилку, коли до села прикушпелила пішки із Хорішок караульна рота з мідними трубами через плече — ховати порубаних.

XXV

Ховали їх у братській могилі, викопаній на говтвянській горі.

Було тепло, весна розливалася навкруги, ліси туманіли понад Пслом, вбираючись у першу зелень. Поволі пливли на плечах дядьків важкі домовини, оббиті червоною китайкою, а за ними під звуки жалобного маршу юрмно рухався й рухався засмучений люд. Ішли селяни, ішли бійці караульної роти, ішла з червоними прапорами молодь, що прибула на похорон з довколишніх сіл. Схлипували жінки. Спотикалась між ними й стара Лавренчиха, Ганнина мати, в чорній хустці, пов’язаній вузликом на тім’ї, і теж схлипувала, як за кимось близьким. Вранці приїжджі чекісти, знімаючи допити з хуторян, брали й Лавренчиху на допит, але відпустили без кари, бо все село було свідком, як повзала вона перед доччиною тачанкою на колінах, коли бандити хотіли запалити з хлібом гамазей, повзала та благала, щоб та не веліла палити святий хліб, щоб не довелось потім другу розверстку виконувати людям.

Пливуть і пливуть домовини, міняються час від часу дядьки, що в мовчазній скорботі, беручись по шестеро, несуть на кістлявих своїх плечах цю нелегку, незвичну ношу. Чим ближче до місця поховання, тим жалібніша музика, тим голосніше схлипують жінки. Була думка, щоб не з музикою — з попом ховати, але волость заперечила, і ось вперше доводиться без попа. Замість нього, коли вже домовини стали спускати на рушниках у яму, над натовпом виріс Федір Андріяка — груди, як завжди, нарозхрист. Метельнувши порожнім рукавом, нагнувся і, гребнувши в жменю свіжої землі, затиснув її в люто піднятім кулаці.

— Ось цією землею клянемося перед вами, браття й товариші: помстимося за вас!

І, закусивши, як вудило, свою перервану губу, скривлений люттю, він посварився кудись у бік хуторів. Хотів ще щось сказати й — не міг.

Зійшов з могили, і одразу запрацювали лопати, загуркотіла, сиплячись у яму, земля.

Цього ж дня в Криничках набирали добровольців до лав новостворюваного червоного полку, що мав завданням боротись з куркульськими бандами, нести внутрішню охорону на терені повіту. Приїжджі з повіту організатори пояснили, що полк буде гостро класовий, створюється він самим незаможництвом повіту з найвідданіших революції людей, а щоб не проник ворожий елемент, запис вестиметься по всіх селах прилюдно, на сходках.

До зборні, до місця запису зібралося старе й мале. Поприходили й зарічанські хуторяни і, затаївши поглумки в очах, зупинилися купою осторонь.

— Радієте? — визвірився на них Андріяка.— Ждете, що шляхта скоро прийде, мануфактури вам привезе? Але знайте, що ми, незаможники, не будемо ждати. Годі вам гнати з хліба самогон та вгощати банди! Від сьогодні червоний терор на вас по всій Україні оголошуєм!

Глитайня мовчала.

А Федір уже, розмахуючи кулаком, звертався до своїх — до незаможників, до матерів, до молоді, що запруджувала толоку:

— Землю маєте? Скільки всяких партій дурили вас, обіцяли дати вам землю, а що дали? Дулю з маком! Ні Петлюра, ні есери, ні меншовицька шушваль далі слів нікуди не пішли. Тільки ми, більшовики-ленінці, розрубали все одним ударом — роздали землю трудовому народові! Ваша вона тепер, навіки ваша. Так захищайте ж її! Беріть зброю і ставайте на чатах!

Винесли стіл, поставили серед майдану, щоб провадити запис. Один із приїжджих — свій же — сухівщан-ський гольтіпака Іван Шляховий, що з кутузок не вилазив, що в Козельщині на буряках з усіма дрикаж-чиками гризся,— тепер, як начальство, підійшов до столу, взяв олівець, обвів очима присутніх:

— Записую. Хто перший?

Запанувала тиша. Хвилина — мовчать і друга — мовчать. Шляховий, міцно стиснувши щелепи, жде. Видно вже, як злорадно скинулись між собою очима глитаї: тут, мовляв, поживишся! Вже дехто з них ховав насмішки у вусах, як раптом рухнулись передні, розступились, і з натовпу вийшов, прямуючи до столу, худющий, трохи сутулуватий юнак, міцно перетягнутий поясом у стащ. Хто це? Яресько! Син Матвія Яреська, над яким в 1906 році оці ж тутешні глитаї вчинили звірячу розправу… Взявся рукою за стіл, нахмурившись, виструнчився:

— Запишіть.

Андріяка, звеселілий, підморгнув Шляховому:

— Саме таких нам і треба. Хто на заробітках біля батрацьких казанів виростав, кого раніш волоцюгами дражнили та торботрясами.

Коли Яресько, записаний уже, обернувся, щоб іти від столу, то перше, що побачив’перед собою, були налиті неприхованою злобою очі Чорнобаби — одного з хутірських глитаїв, з тих самих,, що замордували його батька, з тих, що і йому самому в позаминулу ніч погрожували із-за річки махновським “Яблучком”. Літні й молоді, різні буняки та огієнки, чорнобаби та лашки… Дивляться, наче копають його очима: ну першим, значить, зірвав? Ми ж тобі цього не забудемо!

А за ним, за вожаком своїм, уже підходили до столу інші сільські комсомольці, удовицькі діти, батрачуки. Тільки й чулося:

— Левко Цимбал!

— Петро Скаженик!

— Самбур Дмитро!

— Касіяненко Костя!

— Іван Колісний!

Розохотившись, за старшим Цимбаловим — Левком, потяглися записуватися й менші: Степан 1-й і Степан 2-й,— але по віку їх, як зовсім неповнолітніх, відсторонили.

Одразу ж. після запису в сільвиконкомі всім добровольцям було видано зброю — старі трилінійні гвинтівки та по п’ять штук патронів до них.

Шляховий, із своїми незабаром поїхав у сусіднє село, караульна рота, одержавши інше завдання, теж покинула Кринички, а Яресько з своєю озброєною ячейкою зостався вдома ночувати ще одну ніч — назавтра їм було наказано з’явитися в повіт.

Мати хоч і була на толоці, коли Данько записувався, але тільки тоді повністю осягнула, що це значить, коли з настанням темноти син зайшов до хати уперше при зброї — наче всю хату захараздрив своєю страшною з багнетом гвинтівкою. Спершу поставив гвинтівку в кочергах, а лягаючи спати, переніс її до себе, поставив у головах, біля ліжка. Коли вже був у постелі, мати присіла біля нього:

— Хоч би вам командир там хороший попався, щоб хоч пожалів коли-небудь.

— Не по жалощі, мамо, йдемо.

— Та все ж…

Вона погладила його рукою по шорсткій голові. Зітхнула. І оце все? Піде кудись, а коли то вернеться та чи й вернеться знов? Десь і оцих же, що їх вчора порубано, ждуть, виглядають матері…

Виморений за день, син скоро заснув.

Мати з Вутанькою ще якийсь час порались: збирали свого добровольця в дорогу. Нарешті, загасивши каганець, полягали й вони.

Розбудив їх страшний гуркіт, здавалось, хата валиться. Гаром звідкись потягло — чи не пожежа?

Не встигла Вутанька з матір’ю отямитись, як Данько, схопивши гвинтівку, вискочив надвір. Шаснув за один причілок, шаснув за другий — ніде нікого.

Біла стіна хати закопчена, поорана вибухом. Позбігались розтривожені сусіди, стали дошукуватись слідів: один знайшов металеву стружку, інший ручку від гранати… Он воно що! Хтось попудив англійську гранату, та не влучив у темряві у вікно, промахнувся.

— Чиєсь щастя, видно, в хаті ночувало.

Сусіди побідкались, покурили й порозходились. Мати з Вутанькою теж незабаром пішли до хати, тільки Данько зостався на подвір’ї — сон як рукою зняло.

Місяць стояв при заході, зоряний Віз у небі круто повернувсь — було вже далеко за північ. Поставивши гвинтівку на бойовий взвід, Данько походив по садку, виглянув на вулицю, потім неквапом спустився городом до річки. Тиша, плющить вода, деркач десь далеко деркоче. Де ж той причаївся, що оце гранату йому послав? Хто? Чия рука? Віку хочуть йому вкоротити чи бодай залякати — надломити дух…

Замах не злякав Данька, він лише посилив у ньому бажання битись, битись з ними незмиренно, на смерть. Прислухаючись до навколишнього, він почував, як росте в ньому те, що Андріяка назвав би класовою ненавистю до ворогів, і все міцніш стискав у руці гвинтівку. Відкрито не виходять, із-за рогу б’ють, і це ж тільки початок! А скільки їх ще буде, ночей зловорожих, скільки ще куль із-за рогу просвистать, поки все ввійде в береги і життя потече, як під сонцем Дніпро серед літа…

Туман стелився по левадах, гіллясті верби брались росою. Спали Кринички. І материній хаті, й рідному селу, і гамазеям з хлібом — усьому потрібна була зараз охорона. Спершись на гвинтівку, так і простояв Данько, як вартовий, над плюскотливою річкою, у віттях плакучих верб, поки не почало й світати.

XXVI

Ще взимку в Огієнкового сина, в минулому петлюрівського офіцера, кременчуцьке ЧК знайшло в окантовці надруковану на шовку українським текстом директиву-пам’ятку, в якій було сказано, що до слушного часу треба не виявляти себе і що клич буде кинуто з центру, коли це визнають за найдоцільніше європейські держави, які дедалі охочіше підтримують український рух.

Тоді шовковій цій пам’ятці не надали особливого значення, хоч молодого Огієнка й пустили за неї в розход. Мало хто підозрював тоді, що такі ж пам’ятки позалишалися в багатьох із тих, хто вже встиг влаштуватись на роботу в різні радянські установи, проникав у військкомати або ж попричаювався по батьківських хуторах. Там, на хуторах, у відгороджених глухими стінами потайних конюшнях, цілу зиму хрумали овес застояні кавалерійські коні, а від батьківських хат були далеко прокопані підземні ходи, в яких, ждучи слушного часу, сиділи петлюрівські кадровики. Не раз траплялося так, що в той час, коли одна невістка ставила продзагонщикам на стіл убогий куліш, друга — за стіною — через ляду подавала в яму бандитам смажену з салом яєчню.

Навесні, в міру наближення білополяків до Києва, тут, у глибині Полтавщини, повітря теж нагрівалося, куркульня всюди заворушилася, стала відкрито бойкотувати продрозверстку, на сходках між хуторянами й комнезамівцями доходило до бійки… Тільки й чути було — там порубали продзагін, десь вирізали міліцію, когось із чекістів найшли посадженим на рожен…

В таких умовах пролунав клич партії: “Незаможник, до зброї!”

Рух за створення незаможницьких загонів перевершив усі сподівання: тисячами пішли. Обшарпані, з торбами, в домотканих сорочках, всі ті, кого хутірські презирливо називали панщуками та торботрясами, піднялися тепер відстоювати свої права та щойно одержану землю, яку банди грозилися повідбирати в бідноти й переділити по-своєму. З усіх волостей всіма шляхами тяглися до повіту сліди босих батрацьких ніг.

Добровольцями бурунив у ці дні повіт. Разом з дорослими натовпами приходили з волостей і зовсім молоді — п’ятнадцятилітні та шістнадцятилітні батрачуки, ставали перед комісіями босі,— ноги величезні, поре-пані — і, світячи новими латками, домагалися зброї.

— Вас тільки запиши,— жартували на пунктах запису,— то одразу за горло візьмете: галіфе вам давай!

Божились:

— Нарікань не буде!

— Самі бачимо, держава наша бідна. Як уже зовсім обірвемось, листям грішне тіло прикриємо і так будем воювати!

— Груддю та на “вра!”

З маси добровольців приймали тільки найдобірні-ших — сільських комунарів та тих, хто приходив з волостей із мандатами комнезаму.

За короткий час повітовий загін незаможних, як його називали, виріс у грізну силу. Ніякі регулярні червоні частини не були такими страшними для куркульських банд, як цей незаможницький, справді класовий загін, що виріс тут на очах, сформувавшись із місцевих, своїх же гольтіпак. Якщо регулярну, перекинуту звідкись частину банди тижнями могли водити за носа, то з цими, своїми, було зовсім інакше. Ці знали місцевість, в усіх селах у них було своє коріння, свої очі і свої вуха: в якому б кінці повіту не опинився загін, він знав, хто чим дише, хто де ховається, хто тобі ворог, а хто друг. Біднота вважала загін своїм і, як тільки могла, підтримувала його, при сільвиконкомах були організовані майстерні, де чинили шкури та шили сирицеве взуття для бійців загону, а також робили сідла для коней, як для наявних, так і для тих, що їх загін ще тільки сподівався добути.

— Наш загін,— говорила по селах біднота.— Хоч босий, та наш!

— А що ж, вони наших рубатимуть, на рожни підійматимуть, а ми з ними цяцькатись? — говорили бійці загону.— Ні, зуб за зуб! Кров за кров! Щоб ніхто потім не сказав, що ми, українські незаможники, не вміли своїх класових ворогів загнуздати!

XXVII

У травні через Лівобережну Україну форсованим маршем з Північного Кавказу пройшла на захід Перша Кінна. Не кіннота — живий необоримий ураган нісся в ці дні на захід, навздогін за сонцем. Двигтіли шляхи від небаченої досі сили, з досвіта й до ночі — алюр* алюр, алюр… У Катеринославі міст через Дніпро був зруйнований, ремонтові його не видно було кінця, і тоді за справу взялися самі катеринославські робітники, вони вирішили працювати круглодобово, без вихідних, без спочинків, тільки щоб до приходу Першої Кінної міст був полагоджений цілком. І кбли червона кіннота підійшла до Дніпра, міст перед нею був готовий, він аж дзвенів під копитами будьоннівських коней, на арках його кумачем палахкотіли слова привіту, і тисячі трудящих міста вийшли на вулиці, вітаючи легендарних героїв.

Вітали їх міста, вітали незаможницькі села. А війська йшли і йшли в безконечнім кіннім строю, на галопі проходили через вишневі українські села, і все навкруги бралось в ці дні такою курявою, що ні хат не видно було, ні садків, тільки на мить вихоплювались із піднятої куряви розпалені обличчя кіннотників та зблискували підкови їхнім коням услід. Пронеслось, прошуміло, ураганисто віддалилося за Дніпро.

Не встигла ще влягтись пилюка за Першою Кінною, як, скориставшись тим, що руки їй були зв’язані іншими боями, з’явився на Полтавщині Махно. Налітаючи на села та повітові містечка, по-звірячому розправлявся з радянським активом, з незаможництвом, вирубував по сільвиконкомах навіть сторожів та виконавчій. На станції Галещина Махно наскоком розбив санітарний поїзд, що належав тилам Першої Кінної, захопив кілька вагонів з озброєнням, призначеним для Півден-но-Західного фронту.

На станції в цей день панувала повна анархія, все йшло шкереберть. Пальба, свист, мелькають в хижім пориві постаті, гасають туди-сюди просто через калії кулеметні тачанки, намотуючи на колеса розвіяні по всій станції стружки телеграфних стрічок. Не гукають паровозні гудки, не йдуть поїзди — в обидва кінці семафори закрито. Замість гудків — звідусюди лише п’яні гуки-перегуки. Ще станція не вичахла після бою, ще зяють пащеками розграбовані склади, а населенню вже об’явлено зібратися до вокзалу — промовлятиме сам батько! Нестір Іванович розтлумачить всім вам — що й до чого!

Був час, коли саме ім’я Махна діяло на селян п’янливо, послухати його на майданах, у степах, у лісах стихійно збиралися тисячі — було це тоді, коли йшов із своїми повстанцями проти гетьмана та проти кайзе-рових австріяк та ще коли трощив у степах денікін-ські тили. Тепер же п’яним махновцям доводиться нагайками підохочувати дядьків на мітинг.

— Не бійтеся, йдіть! Буде віче з музикою!

— Манухвактуру батько роздаватиме!

— Золоті червінці кидатиме дітям!

На станції, мов на ярмарку,— всюди тачанки, тачанки, тачанки! Півтораста нібито тачайок з Махном тут сьогодні, і на кожній із них кулемет або й два. Хто знає: півтораста чи, може, й більше, бо, як скажені, гасають всюди по коліях, по вулицях, патронів не жаліють,— коли не стало по кому стріляти, то сп’яна відкрили з кулеметів пальбу по небу, по господу богу вогонь!

Клекоче станція. Снують, поблискують рясно обвішані зброєю махновці. Буйні чуби, розгарячілі, розварені спекою обличчя. Хто напівголий, хто в шкірянці, хто в багатій шубі, не по сезону. На тому штани блискучі, хромові, як у авіатора, на іншому — червоне, мов жар, галіфе. В одному місці йде міньба, в іншому — бійка, а біля вагонів здоровезні мордані конвойники з “вовчої сотні”, з особистої Махнової охорони, збившись колом, нахильці дудлять з бутлів медичний спирт.

А де ж сам він, їхній найголовніший? Чули про нього дядьки багато, але сам він залетів сюди оце вперше на ресористих своїх, степовою пилюкою покритих тачанках. Цікавість, ясна річ, розбирала, боязко було, але й не терпілось-таки побачити, який він є, отой невловимий, як відьомське наслання, як сама нечиста сила, Махно!

Крізь тини та огорожі, з гущавини садків та з соняшників — звідусіль прозирали, пильнували галещинці, як, наче з пекла вирвавшись, вилетіла на самий насип тачанка, а з неї аж по рейках волочаться у червоних яскравих квітках килими. Обкрутнувшись, війнувши килимами, спинилася з розгону, ніби перед урвищем, і ту ж мить, схопившись, виріс у ній плакатно патлатий, блідий, сердитий чоловічок.

— Батько! Батько наш! — ревнув у радісній нестямі буйний, розхмелілий натовп.— Ура, ура, ура!

— Чого ж ви мовчите? — штурляли махновці дядьків, що стояли як німі.— Оце ж він і є, батько наш, хіба не впізнали?

— Це ж про нього співаємо: “Махно — цар, Махно — бог, з Гуляйполя до Полог!”

Здоровенний, розпалений спиртом махновець у червоному галіфе і високих шнурованих ботинках зі шпорами, приспівуючи, починає в лад собі притупувати ногою між дядьками.

Цар і бог!

А воно, мале, з блискучим пронизливим поглядом, стоїть, розкарячившись, на килимній тачанці, тонкі злі губи міцно стиснуті, тільки шаблюка— більша за нього — теліпається до п’ят.

— Не ждали мене? — хижо перегнувшись, раптом навис він над натовпом своїми чорними гуляйпіль-ськими патлами.— Комісари про мене розпускають, що нема вже мене, що Махнові навіки амба,— обличчя Його зіжмакалось у болісній лютій гримасі.— А я ось як є перед вами: живий! Син України, да!

Френч на ньому з нового сукна, карманистий, довгий, мов жупан. Волосся, як у відьми,— до пліч. Обличчя худе, змучене, а очі… о, ці очі, наскрізь проймаючі, повні нестерпного блиску, як вони вміли колись чарувати дядьків! По клунях, по майданах гіпнотично виблискували перед натовпами, запалювали й вели за собою на смерть тисячі. Чому ж зараз дядьки так уперто уникають погляду цих колючих, сповнених негаснучого блиску очей, чи вже твої чари, батьку, на них не діють?

Теліпається шабля, теліпається кобуряка з маузером, бліда рука рубає повітря.

— Вільне, красиве життя вам дам, без царя, без самодержавства і без комісародержавства — хто “за”?

Абсолютно вільні союзи людей! Кінець всякому гніту! Кладу на землі початок нової ери, да! Свобода — і тольки!

Понахилявши голови, слухають дядьки. Босі, в сорочках перетлілих, в декого й мантачка з кишені стирчить — видно, щойно з косовиці. Слухають уважно, а про що думають? Думає кожен,, певне, про своє — хто про “свободу личності” та про новітню Січ Запорозьку, яку їм ото обіцяє гуляйпільський батько з тачанки, а хто про те, що робота в полі стоїть, або про коня, що його сьогодні забрали махновці.

Лобуряки з “вовчої сотні” раз у раз легкими стусанами підбадьорюють дядьків, щоб уважніше слухали.

— Чуєте, як ріже? “Монархія або анархія — і тольки! Середини нарід наш не признає: з природи ми такі”.

Посоловілі, з сивими туманами в очах, тягнуться звідусіль розвареними відданими ряшками до батька, прицмокують, захоплені самою картиною його виступу.

Наче горить! Наче на багатті стоїть на своїй яскравій килимовій тачанці! Як по писаному чеше, а з простих же простий! На глинищах виріс! Дітлахом уже колоністам свині пас! З отакого — революціонер!

— А в карти! — хвалиться перед дядьками той, що на ньому галіфе як жар.— При гетьмані ще, коли австрійських офіцерів був у полон захопив, одразу їм: “Ану, загрянишники, хто в карти у мене виграє? Хто виграє — живим відпущу!” Дві доби напрольот з ними грав! Нікому не програв! Нікого не випустив!

Не заперечують дядьки. Може, воно й так. Може, воно в карти і в самого чорта виграє.

— Тільки ви он штани пригасіть, штани на вас тліють.

Махновець нагнувся, метельнув штаниною: справді, дим іде з галіфе!

— Цигарку, мабуть, зненароку сунули в кишеню, от воно й затлілось.

Махновці, збившись довкола товариша, гигочуть, радять йому, як гасити:

— Ляж та покачайсь!

— Спиртом туди бурхони!

А Махно все промовляє. Все дужче трясуться патли, розсипавшись на плечах, все несамовитіш б’ється шаблюка біля розкарячених ніг. До тих, що стоять оддалік, долітають лише окремі слова—”продрозвьорстка”!

“свобода”! “смерть”! — а тим, що поприщухали ще далі, в гущавині садків та городів, і зовсім нічого не чути, їм тільки видно, як тіпається, розшаленівши, маленька постать на тачанці. Мале, та зле! Тачанка його, багровіючи килимами, стоїть впоперек колій просто на рейках, не боїться поїздів, семафори закрито. Позагнуздувані коні все нетерплячіш мотають головами за спиною в Махна: дужчає спека полуднева, нещадно овод б’є…

— Продрозвьорстка! Свобода! Смерть!

Далеко блищить на сонці смертельно бліде обличчя в розтріпаних патлах, в болісному пересмикуванні гримас, все вище здіймається затиснута в руці нагайка, і все, що навкруги,— коні, тачанки, толока, запруджена розімлілим народом,— все згрудилось, мовби лише як п’єдестал для цієї маленької постаті, що, рубаючи рукою повітря, нервово б’ється, підстрибує на своїй високій, далеко багровіючій килимами тачанці.

Кулеметники, порозвалювавшись у тачанках, ліниво пришпорюють звідти дядьків:

— Отакий у нас батько. Хоч кого заворожить. Мертвого підніме!

Понуро покивують головами селяни: може, воно й так… може, й підніме. Важко, глибоко зітхнув котрийсь. Ось як зустріли його сьогодні двоє махновців на дорозі, сіно саме віз: “Ану злазь, дядьку!” Підважили воза плечима, перекинули сіно: “Сіно твоє, а кінь — наш”.— “Та нащо вам така дохляка? Гляньте — дохляка ж дохлякою! Порожнього воза не тягне! Скільки не бий, не підбіжить!” — “Нічого, у нас побіжить!” І як сіли, як гикнули, як свиснули, так вона, шельма, як метель-нула хвостом, як підхопила, кометою понеслась… Так оце, по-вашому, по-гуляйпільському, вона і є “свобода личності”? Спасибі ж вам за таку свободу, тільки на трясцю вона кому здалась!

До самої ночі колотився в Галещині Махно. Відбирав коней, годував дядьків промовами, а після промов край станції з його волі, в його присутності гуляйпільські контррозвідники, горилоподібні брати Задови, порубали захоплених в ешелоні червоних медсестер.

Ні спека, ні спирт не могли в цей день повалити Махна. Ще й уночі то тут, то там лунало поміж вагонами його різке, верескливе: “…і тольки!”

Перед тим, як залишити станцію, Махно наліво й направо роздавав із вагонів зброю, яку не міг із собою забрати його загін. Не спали цієї ночі довколишні хуторяни: возами розвозили з Галещини до себе на хутори сотні гвинтівок та запечатані ящики патронів, що ними наділяв їх щедрий гуляйпільський батько.

XXVIII

На згірку в розігрітому сонцем бур’яні — станковий кулемет, націлений від мосту на шлях. Усе приготовлено, стрічку закладено. За кулеметом, теж у бур’яні, пильнує свого діла кулеметна обслуга. Тут, у секреті біля мосту, їх троє: Карнаух Маркіян, кулеметник ще з царської війни, Левко Цимбал, Яреськів односелець, і третій — Яресько.

Посилаючи їх вартувати міст, командир наказав:

— Глядіть не віддайте моста Махнові. На вашій революційній совісті він. Але дивіться, згарячу й по своїх не жарніть: десь тут має пройти кінний загін Червоного козацтва, висланий переслідувати Махна. Одне слово, класове чуття мусить само вам підказати, по кому і як,

І ось мліють вони в гарячих бур’янах, підставивши сонцю свої латані спини, спрямувавши погляди на дорогу. Дорога поміж хлібами, поміж городами через балки та вибалки потяглася ген-ген до самого виднокругу. Безлюдно на ній. Коли-не-коли проїде селянин возом, пастушата переженуть худобу через дорогу, схопиться вихрик куряви. Ще зелено в полях, ще пазолоть літа не лягла на них. Небо світле, безхмарне, тільки низом, по обрію темними тучами стоять вдалині садки хуторян.

Жарко. Втомливо гуде й гуде десь над кулеметом бджола; не вивітрюючись, застоялись у високім бур’яні густі пахощі прив’яленого сонцем полину, розімлілої лободи. Час від часу з-під мосту чути, як схлюпне вода — скинулась риба, і Яресько тоді зиркає в той бік: добре було б, розігнавшись звідси, з головою шубовснути просто в річку, але… класове почуття, як сказав командир, мусить бути на взводі!

— Нудно так лежати,— широко позіхнув Левко.— Розказали б, дядьку Маркіяне, хоч як ви женились абощо.

— Рано тобі ще женитись, підрости трохи.

— Куди вже рости,— Левко невдоволено оглянувся на свої величезні, з потрісканими п’ятами ноги.

Яресько та Маркіян весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають. Чуба на голові — на двох махновців би вистачило.

— Як все-таки гарно в нас тут,— задумливо каже Маркіян.— Ось я на всяких фронтах бував, бачив усякі краї, є моря на світі, є гори, але, їй-бо, ніде нема краще, як у нас. Недаром же кажуть — Полтавщина! Бур’ян ось пахне. Увечері бузком та фіалкою… Солов’ї тьохкають.

— Мабуть, і дівчат нема ніде кращих, ніж у нас,— обернувся Левко до Яреська.— Як ти думаєш, Даньку?

А Данько, нахилившись у траву, де повзали червоненькі сонечка перед ним, лише посміхався загадково. Ех, не знаєш ти, Левку, де дівчата ще такої ж краси. Бачив би ти отих синьооких, що їм таврійська ковила шовками стелиться до ніг. Очі оті, що за тисячу верст світять тобі дівочою ласкою та довірою…

— Бідні ми тільки дуже,— вів тим часом своєї Маркіян.— Хіба що ось як прополемо трохи нашу Полтавщину та заставимо посунутись мироїдів… їй-бо, багатим життям заживем!

— Іч, багатіти дядько надумав,— подивився скоса на Маркіяна Левко.— А на кому ж тоді, по-вашому, Радянська влада триматиметься, як усі багатими станем?

— На нас і триматиметься.

— Ми влада бідних!

— Думаєш, вічні на тобі оці латки? — ляпнув Левка по плечу Маркіян.— Не завжди нам, хлопче, такими нуждарями бути.

— Швидше б тільки диктатурою стати над глитаєм,— сказав Яресько, не зводячи примружених очей з далечини шляху.— А то грозяться, гади, революцію підняти на рожни.

— Та ще Махно, де він в бенері взявся…

— І коли вже його піймають? Ніяк в руки не дається, сатана.

— Це в нього тактика нібито така: налетіти з гвалтом, паніки наробити і далі навскач — доганяй вітра в полі… Більше гиком та криком бере. А як тільки де на добрий горіх наткнеться, так і назад: навмисне уникає бою.

— Мабуть, і нас неспроста сюди послано,— перейшов раптом на шепіт Маркіян.— У повіті вже, видно, щось прочули, раз дозори оце порозсилали в усі кінці.

— В Соколівці сходку, кажуть, порубав, а в Галещи-ні — сестер милосердних.

— Озвірів зовсім од крові… На жінок беззахисних шаблю підняв.

— Це як ота вчора на мітингу казала,— промовив Маркіян, щось пригадуючи.— “У великих,— каже,— муках народжується новий світ…”

— А той молодший, із полтавських шефів? — ожва-вів при згадці про мітинг Левко.— Просто’наче за мене сказав: “Я,— каже,— міцний і свідомий. Стою біля ковадла нового життя… Кую і пою пісню Третьому Інтернаціоналові! “

— О, курява знялась…

Яресько раптом підвівся над бур’яном і став пильно вглядатися з-під козирка на шлях.

— Вихор?

— Ні, то не виХор.

Незабаром стало видно, що рухається колона військ. Зникла на деякий час у балці, потім знову вихопилась передніми вершниками на пагорб, і в цей момент — добре було видно — викинула вгору великий червоний прапор над передніми кіньми.

— На-а-аші,— полегшено зітхнув Левко.— Червоне козацтво йде!

Стало чути, як гуде бджола, хлюпає внизу під мостом річка об палі.

Яресько завмер, дослухаючись. Вчулось, чи що це? Як шелест очерету, як перешум колосся, коли ото війне вітерець, ледве чутно долинуло десь здалеку, з поля… Дедалі все чутніш, чутніш…

Чубарики, чубчики, Ка-ли-на…

Уже видно передніх верхівців, що похитуються на конях, блищать на комусь кулеметні стрічки, а з клубливої куряви все виринають нові верхівці й тачанки.

Горить на сонці в куряві червоне полотнище прапора, в такт пісні погойдуються в сідлах вершники.

Чубарики, чубчики, Ма-ли-на…

— Ах, як співають, чорти! — захоплено вигукнув Левко.

У зір і слух перетворився зараз Яресько. Вслухаючись, витягся вперед, мовби назустріч пісні, було в ній для нього щось заворожливе, буйне, привільне, таке, що притягувало, і в той же час чимось невловимим насторожувало, будило тривогу. Чимось вони, оці “чубчики”, мовби перегукувались із тим “яблучком”, що чув у Криничках вночі із-за річки.

Все ближче бурхала пісня, і ось, коли вже на завершення витьохку повітря несподівано розітнулось молодецьким кавалерійським присвистом, Яресько завмер! Це була мить, в яку йому сяйнуло догадкою…

Зблідлий, обернувсь до Маркіяна:

— Стріляй!

Маркіян і Левко витріщились на нього:

— Ти що — здурів? Свої ж!

— Стріляй, кажу!!!

— По прапору?!

Ударом плеча Яресько відштовхнув Маркіяна вбік, упав, прикипів до кулемета. Трясучись, вириваючись з рук, вдарив кулемет, бризнув просто по колоні вогнем.

Оторопілі товариші його з жахом дивилися, як поникло в куряві полотнище прапора, як дибились коні на шляху, де безладною купою збилась колона, з ходу завертаючи тачанки назад, в паніці розсипаючись по вибалках, по хлібах. Уже коні геть далі заносили своїх вершників, зникали в куряві й тачанки, а Яресько, зціпивши зуби, все строчив навздогін. Коли кінчилась стрічка, тільки тоді обернувся до товаришів:

— Пойняли, як з ними треба?

Вони, не відповідаючи, поблимкували на нього все ще недовірливо. В цей час з недалекого вибалку вискочив охляп на коні якийсь дядько і вчвал погнав прямо по мосту. Підлетів, збуджений, босий, з путом у руці, яким він підганяв конячину.

— Ну й дали ж ви їм! — хекаючи, вигукнув він до хлопців, що, вийшовши з бур’янів, стояли вже на видному.— Сам Махно їх вів!

— А… а… хлаг? — розкрив рота Левко.

— Отож тобі й хлаг: з таким вони і в Соколівку ввійшли,— віддихавшись, став розказувати дядько.— Сходка там саме була, про викачку хліба говорилося. Оточили всю сходку, нібито свої, червоні козаки прийшли, послухали, і всіх потім, хто за продрозверстку виступав, тут же, на майдані,— на січку! Весь комнезам поліг.

— Так це вони й нас на таку приманку хотіли взяти? — не міг все ще повірити Маркіян.

— Я їх одразу впізнав,— сказав дядько.— Найбільше за оцю боявся, що заберуть,— він поплескав кобиль-чину по шиї.— І забрали були б, якби розгубився. А то як тільки вгледів, одразу в балку, спутав оцим і в соняшниках повалив. Ну ви ж і сіконули по них,— крутнувши головою, засміявся дядько.— Один анциболот, як від вас оце до мене, проскочив конем у чорній бурці, морда кров’ю заюшена: “Засада,— кричить,— біля мосту! Більшовики!”

Вже коли дядько поїхав, Маркіян повільним, повним каятьби рухом пошкріб потилицю:

— Отак можна було і в дурні пошитись,— І зозла сплюнув у траву.

— Якраз могли по наших головах до повіту проскочити,— промовив Левко упалим голосом і, з повагою глянувши на Яреська, запитав, як запитують чаклуна лісового про яку-небудь тайну: — Скажи, ну як ти їх розгадав?

Яресько посміхнувсь.

— А пісня?

— Що — пісня?

— Хіба вона нічого тобі не сказала? Ех ти! А ще “кую і пою”! — Яресько весело штовхнув товариша в плече.

Маркіян, присівши біля кулемета, уже мовчки набивав патронами стрічку.

XXIX

Так почалося для Яреська нове бойове життя. Тривоги вночі, тривоги і вдень. Коли їх нема, тоді навчання та муштра. Яреська, як уже добре обстріляного, в перші ж дні було призначено взводним. Своїх хлопців, з яких декотрі поки що мали одну гвинтівку на двох (загін ще не одержав повністю озброєння),

Яресько не особливо переобтяжував маршировками на толоці, більше дбав про те, щоб стріляли добре та похідних пісень співали краще за інших. Ночами охороняли мости, хлібні склади, різні повітові установи. Коли ж випадав вечір, вільний від нарядів, тоді, вишикувавшись у своїх сирових домотканих мундирах, геройське незаможницьке військо хвацько крокувало з піснями від Казарм до повітового Нардому.

Там для них час від часу влаштовували різні видовища.

Одного вечора, сидячи з хлопцями в переповненому бійцями Нардомі, Яресько був просто-таки ошелешений несподіваною появою на сцені… Нонни, батю-щиної отої пустунки. Зовсім іншою, ніж завжди, була вона сьогодні. Вийшла на сцену в українському вбранні, у своїх золотистих косах, перекинутих на груди, і довірливо, широко усміхнулась до публіки. “Ось я така. Я вас розважатиму”. Данькові стало раптом так гарно за цю криничанську Нонну, він не зводив з неї очей. Видно було, як хвилюється вона, як розбентежено дихає своїми високими, туго випнутими грудьми. Чого вона тут? Як сюди потрапила? Данькові здалося, що Нонна побачила його в залі й дивиться зі сцени просто на нього і, почавши декламувати, звертається через інших до нього, до одного…

Всі до зброї! Бийте в дзвони! Будьте смілі, Як дракони!

їй гучно плескали в долоні. Щиро бив у долоні й Данько, проводжаючи Нонну зі сцени. Він пишався нею в цю мить. Така дівчина! І скільки вона віршів тих знає — слухав би її та слухав! І зараз ось наче в думки заглянула Данькові, в саму душу проникла і вгадала, що саме йому буде до вподоби. Але як вона сюди потрапила? Чи, може, й справді влаштувалася десь секретаркою при комісарах,— вона якось, жартуючи,, говорила йому про це в Криничках. “Піду,— каже,— в повіт і першого-ліпшого вашого комісара обкручу!” Данькові, правду кажучи, вона теж подобалась, химериста оця Нонна, подобалась своїми вихватками, сміливістю та веселістю. Ще в Криничках вони якось тяглися одне до одного, хоч нічого, крім жартів, між ними й не було. Що ж сталось сьогодні тут? Якоюсь ніби іншою постала Нонна перед ним на сцені Нардому, теплішою, задушевнішою. Оцей її виступ,, оце хвилювання, оця усмішка… Чи вона його таки справді помітила в залі й посміхалась зі сцени саме до нього, чи то вона посміхалась загалом до публіки, др всіх?

Коли закінчився вечірг Данько на виході зустрівся з Нонною впритул. Вона, видно, ждала когось.

— Здрастуй, Нонно,— з несподіваною для самого себе теплотою в голосі привітався ДанькЪ.— Ти когось ждеш? °

— Жду.

— Кого, якщо не секрет? Нонна усміхнулась:

— Тебе.

І взяла його під руку. Вони пішли удвох вулицею.

Мусили Яреськові хлопці в цей вечір марширувати до казарм без свого командира: всупереч всім правилам воєнного часу, пішов проводити дівчину. Ех, ці ночі, сині, полтавські, хто може встояти перед їхніми чарами! Ночі, коли всюди так п’янливо пахнуть розквітлі бузки і безшелесно стоять в задумливості високі, вищі, ніж удень, тополі, торкаючись своїми вершечками місяця в небі, поблискують в місячному сяйві стежки, блищить річка між таємничими величезними клубками верб, що, посхилявшись віттям аж до води, ждуть наче, що ось-ось вискочать із води білотілі русалки, щоб погойдатись на гіллі, послухати живих солов’їв. Солов’ї, ці невтомні співці весни і кохання, заливисто перетьохкуються у вербах, по садках, і коли вони тьохкають, здається, все на світі стихає, і вся ніч тоді сповнена тільки солов’їним співом — слухають цей спів і замріяні дівчата з містечка, і червоні вартові біля мосту, і зарослі бандити по лісах.

Сам незчувся Яресько, як опинився з Нонною десь у гущавині, в запашних персидських бузках, на які вже впала нічна роса. Старий, похилений особняк весь потопає в заростях запущеного, задичавленого саду.

— Оце я тут живу,— сказала Нонна.— Кімнату наймаю в однієї вдови-офіцерші. Удень мені видно звідси, як ви муштруєтесь та граєте в довгої лози на плацу.

— А біля Нардому це ти справді мене піджидала?

— Ну а кого ж!

— А як ти взнала, що я у Нардомі?

— Серцем відчула,— засміялася Нонна.— На цей раз, думаю, вже не пропущу. Бо тобі-то що, а я, можна сказати, ради тебе кинула Кринички, ради тебе сюди повійлась,— зазираючи йому в вічі, вона усміхнулась відкрито і трохи сумно.

Данько взяв на руку кінець її коси, знічев’я розглядав.

— Гарні в тебе коси, Нонно. Та ще ти їх якось заплітаєш на свій, на особливий манір.

— Можеш розплести.

— Дозволяєш?

— Іншим не дозволяю, а тобі могла б.

— Боюсь: розплету, а знов заплести потім не зумію.— І, в задумі випустивши косу з рук, запитав:— Ти давно тут?

— Та кажу ж: услід за тобою. Як нитка за голкою. Нудно мені стало в Криничках, як ви пішли. Так нудно, що хоч вішайсь. А потім, думаю,— напівжартома вела вона далі,— ще махновці налетять та до себе перехоплять. Тоді, як ото Ганна налетіла, що я пережила! Там лемент, гвалт по селу, а тут раптом — Андріяка в хату! Розлючений, приставляє таткові наган до лоба: “Іменем р-р-революції наказую… заховайте мене!” Куди ж, думаю, його? За руку та в чулан. Штовхнула — сиди! Ще й старою рясою зверху прикрила!

— Ха-ха-ха! Рясою? А мовчав, чортяка… Я ж йому тепер проходу не дам! — Данько голосно реготав.

— Тихіше, а то розбудиш мою офіцершу,— ласкаво казала дівчина, любуючись ним і його щирим сміхом.

— А за тебе я скільки в душі перетремтіла. Ну що, думаю, коли він десь отам їм попадеться, оцей наш комсомолець голосистий,— вона грайливо смикнула його за чуприну, що вибивалася паском з-під картуза.

Роса поблискувала на кущах; з глибини садка соловей обізвався. Від казарм ледве чутно долинала хорова пісня — то ще раз хлопці затягнули перед сном. Зовсім десь близько, за парканом в сусіднім садку, пирскав дівочий сміх, чулися смачні поцілунки, і міцний парубочий голос чад від часу невдоволено, пристрасно повторював: “Галько, ось ти не строй із себе Йвана Ивановича!”

Нонна, посміхаючись, притулилась що^ою Данькові до плеча.

— Даньку, скажи: я тобі подобаюсь?

Данько чув, як гаряче ходять під мережаною сорочкою тугі дівочі груди, як все міцніше ластиться до нього жарке, вогнем налите тіло, і сам він незчувся, як раптом в якомусь сп’янінні міцно пригорнув, притиснув дівчину до себе і спрагло припав губами до її губів.

— Скажи! Подобаюсь? Подобаюсь? — впившись по-цілуцком, гаряче, щасливо шепотіла вона.

— Так! — мовби схаменувшись, рвучко відштовхнув її від себе.— Брехати не стану… Подобаєшся.

— Так чого ж ти? Скільки я до тебе в Криничках, а ти все якось боком… Даньку! Милий! — Очі її сяяли до нього віддано, щиро, зазивно.— Полюби мене! Покохай! Куди хоч за тобою піду. Все для тебе зроблю! Скажи: коси обріж — і обріжу! Кожанку одягни — одягну! Ким хоч задля тебе стану!

Запашний бузок дурманив, близькість дівочого тіла п’янила. Данько чув, як паморочиться йому голова. В збентезі, кусаючи в зубах зірваний листок, дивився кудись угору на місяць.

— Чи негарна? Чи що попова дочка? — в нестямі обвивала його шию руками Нонна.— Я й татка вблагаю! Він так любить мене, він все зробить для мене, для мого кохання. Хочеш — бога зречеться перед людьми?

Данько мовчав, і було в його мовчанні щось таке, що мимоволі насторожило Нонну. Зненацька промайнула страшна для неї догадка…

— Чи, може, в тебе… інша є? — запитала голосом зляканим, впалим.

Данько поклав їй руку на плече:

— Ти вгадала, Нонно… є. На цьому вони розстались.

XXX

У казармі Яресько, як і сподівався, одразу потрапив на очі командирові загону Шляховому. Командир ще не спав, при світлі каганчика вовтузився з кількома бійцями в кутку біля недавно одержаних кулеметів.

— О, взводний наш вернувсь,— витираючи руки клоччям, підвівся назустріч Яреськові Шляховий. Голова наголо брита, сам присадкуватий, міцно збитий, з костистим вилицюватим обличчям. Як завжди, він посміхався, посміхався тією своєю особливою, трохи спідлоба посмішкою, яку знали всі в загоні й перед якою тремтіли хуторяни.

— Не той ти, брат, час вибрав для побачень,— крутячи цигарку і часто зиркаючи на Яреська, заговорив командир.— Звісно, зараз, коли цвітуть бузки, там по садках краще пахне, ніж у казармі,— при цих словах Яресько ще гостріше відчув, яким важким повітрям б’є з-поміж нар.— Але чи личить бійцеві революції в такий напружений мент у дівочі пазухи лазити?

Яресько згоряв від сорому. Він бачив, що своїм запізненням завдав образи командирові, який тільки вчора — після того випадку біля мосту — виставляв перед бійцями Яреська за взірець людини революційної совісті та обов’язку. Для Яреська Шляховий був більше ніж просто командир. Яресько чув про Шляхового ще взимку — Він був свій же, сухівщанський, з недалекого села. З захопленням розповідали незаможники, як він, оцей Іван, зібравши в якомусь селі глитаїв, що не здавали розверстки, замість умовляння, поставив на ґанку кулемет і так сіконув їм понад самими головами, що ті й у штани понапускали.

Шляховий не набагато був старший віком за своїх бійців, проте життя його було густе, прогартоване, це всі знали, і це ніби надавало йому прав командирських. Змалку, ще й від землі не видно, а вже мусив разом з дорослими йти на заробітки, тільки не до Фальцфей-нів доля його повела, а в Козельщину на монастирські плантації, а потім у Карлївку на цукроварню до герцога Гессенського. Звідти так і пішов — по заводах, по тюрмах… Двічі його як забастовщика по етапу приганяли в рідне село, до матері, а пізніще сам повернувсь більшовиком — революцію робити.

На першій же сходці, згуртувавши фронтовиків, місцевим багачам у горлянку вчепився:

— Гади, Установчих зборів ждете, щоб землі нам не дати?!

— Тепер ми рівні,— загули багачі.— Революція всіх порівняла.

— Які ми у чорта рівні,— кричав він їм у відповідь.— Ти столипінець, а я пролетарій! В тебе земля, а в мене що? В кармані — блоха на аркані!

Не раз куркульня влаштовувала на нього замахи та засідки, пробували навіть через вродливих хуторянок переманути його як-небудь на свій бік, і самі ж потім дивувались, що нічим не могли його взяти: вірним виявився своєму класові до кінця!

І ось тепер він з усмішечками та жартами, але до-шкульно-таки відчитав Яреська. Краще б уже стягнення яке-небудь наклав, ніж отак по-доброму, по-товариському… Навіть коли Яресько й до сну вклався, Шляховий опинивсь поблизу.

— Чув? — присівши біля Яреська на нарах, повагом гуде командир.-— 3 Миргорода передають, знову Христовий об’явився. Там Скирда, там Кіготь…— нахилившись, Шляховий стишив голос:— Пачками Чека бере. Виявляється, багато їх навіть у наші установи поналазило. Ще вчора вони то українські ліві, то незалежники, а тепер, як зачули, що “пся крев” наближається,— одразу носи повернули в той бік! Взимку за Радянську владу розпиналися, а насправді, видно, тільки й ждали, доки ліси листям вкриються.— Затягся глибоко махорчаним димом.— Розгуляється класова ненависть, розгуляється…— Ну гаразд, Яреську, спи, раз націлувався з попівною, а я піду на пости гляну.

Тільки Яресько задрімав, як хтось мовби коло самого вуха роздер казармену тишу:

— До зброї!

Очманіло схопившись, кинувся з товаришами до піраміди. З гвинтівкою, затиснутою в руці, давлячись разом з іншими в дверях, вискочив на подвір’я. Шляховий голосно давав накази командирам рот. Крізь приглушений гомін, крізь брязкіт зброї — десь ізнизу, з темряви далеких околиць, докочувались звуки стрілянини. Вслід за ними то тут, то там за садками проривалось незрозуміле, виюче, розкотисте:

— …а-а-а! …а-а-а!

— Що це?

Лише згодом догадались: “Слава-а-а!” — петлюрівський клич!

Загін поділився на кілька частин. Та, до якої потрапив Яресько зі своїм взводом, одержала завдання: до мосту!

Кинулись бігцем. Від міських партійців, що теж бігли разом з ними, дізналися, в чім річ:

— Куркульня збунтувалась!

— Повіт вирішили захопити!

— А очолив її відомий вам… Левченко!

— Зрадив, сволота! Відпросився ніби у відпустку до батька, а натомість подався на хутори. Куркульню підняв.

Стрільба чулася кругом, то ближча, то віддаленіша.

“З усіх кінців облягають”,— подумав на бігу Яресько, прислухаючись, як в сутіні світання розлягається навкруги оте люте, погрозливе “а-а-а!”, пригасаючи в одному місці й знову зринаючи десь в іншому, серед загущавлених садками околиць містечка. Здавалось, якась темна сила, встаючи вал ой, накочується все ближче, наосліп шукаючи виходу своїй роз’ярілій, розбурханій ненависті.

При наближенні до мосту пролунала команда:

— В цеп!

Розкинувшись цепом, бредучи в росі, як у воді, вони підбігцем наближались до річки, і вже видно було їм крізь імлу світання темні опори моста і кількох своїх вартових, що, залігши зверху на ньому з кулеметом, зрідка давали короткі черги кудись за річку — в шелюги, в ранковий туман. Куди? По кому вони б’ють?

Ще не встигли віддихатись, як просто перед ними, за смужкою води, здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно, люто ревнуло:

— Слава!!!

З рожнами, з вилами, з гвинтівками наперевіс вихоплювалися з шелюгів хуторяни і стрімголов кидалися в воду, аж Яреськові чути було їхнє надсадисте дихання, бачив, як гострий рожен з розгону вганяється в живіт якомусь юнакові з міських, вила-тройчаки зблиснули з туману, і вже й себе уявляв нанизаним на тих куркульських вилах. Яресько, стиснувши зуби, випускав з берега по них кулю за кулею, бачив, як падає у воду то один, то другий з смертельних його ворогів, а замість тих!, що падали, вивалюються й вивалюються із шелюгів інші, такі ж зарослі, дебелі, і, брьохаючись, бредуть на нього, мов дикі кабани.

За криком, за боєм ніхто й не помітив, як встало сонце із шелюгів. Самозабутньо билися хлопці, уперто билися й хутірські. Коли не ставало патронів, кидалися врукопаш, біднота гамселила прикладами куркулів по набряклих крутих загривках, скидаючи їх назад, у воду, а ті, незграбні й важкі, тягли й,цих за собою, і річка вже аж бурунила мокрими тілами — бились навкулачки, хапались за груди, пізнаючи знайомих, один до одного ошкірювались, хрипіли один одному в лице:

— Ага, попався, мироїд!

— Ага, попався, голодранець!

Вода червоніла від крові, а туман червонів від сонця — пальба не вщухала, бій усе ще кипів. Доки одні билися з хуторянами в річці та вздовж берега, інші з переможним тупотом перехоплювались по мосту на той бік, і їхнє молоде, дружне, дедалі наростаюче “ура!” вже розкочувалось за річкою, за шелюгами. Виявилось, що там, за річкою, в заколотників стоять у шелюгах цілі обози підвід, і, коли Яресько примчався сюди, хлопці якраз хазяйнували біля них, реготали до впаду, знайшовши на одному з возів повно нашитих новісіньких шликів, якими так і не вдалося скористатися заколотникам.

— Даром старались!

— Тільки матерію попсували!

Все ж у метушні бою, доки згасала стрілянина, чимало дядьків-заколотників встигли, відстрілюючись, скочити на вози і вихопитись з-під удару.

— Тікають “добродії”! — реготали хлопці вслід.— Забули й про шлики.

— Що ж, ми так і дамо їм втекти? — вигукнув Яресько, який тут виявився єдиним із командирів.— По конях! Доженемо! Не зоставимо на насіння!

Гнали їх до самого Орлика та Переволочної, гнали тим самим шляхом, що колись ним розгромлені шведи тікали з-під Полтави до Дніпра. Всю дорогу реготали хлопці: великим запасом, видно, було в дядьків-хуторян нашито нових шликів,— всю дорогу трусили ними добродії, до самого Дніпра валялись у пилюці шляху порожні петлюрівські торби.

1 У 20-х роках Левченка було виявлено в Дніпропетровську. Його судили відкритим судом і засудили до розстрілу.

Упродовж трьох днів після цього в міському саду трибунал судив захоплених левченківців. Понад сто п’ятдесят заколотників було розстріляно, і лише вожак їхній, вчорашній начвсевобучу Левченко, встиг випорснути— цього разу впіймати його не вдалось 1.

Буває таке лише влітку, після буйної грозової зливи: в той час, як над головою ще висить, розкинувшись, темна хмара, знизу, з-під розкошлано навислих її країв уже світяться всі обрії. Де-не-де прогляне посвіжіле небо, а в глибині заходу, в хаосі хмар усе дужче палахкотить величезна купа вогню, куда сонця. Звідти так і б’є блиском та світлом, обдаючи ним землю і все, що на ній: і щедро скупану зелень дерев, і луки з мокрими копицями сіна, і самотню жіночу постать, що поспішає через луки кудись до лісу. Бреде по траві, високо підібравши спідницю, і далеко поблискують на сонці її мокрі, густо загорілі ноги.

То поспішає до сестри Вутанька.

Все більше виядрюється небо з-під навислих туч, світяться обрії, і море світла всюди розлилося в повітрі.

Над лісом теж пройшла гроза. Ще димиться розчахнутий блискавицею дуб, а вже вся буйна зелень навкруги виблискує дощовими краплями та сонцем, і птиці щебечуть, і повно, краплисто падає в свіжу післягрозову тишу лунке зозулине — ку-ку!

Вода тепла, Вутанька бреде, все далі заглиблюючись у ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться, як не раз сміялась вона отут, на цій стежці, коли ще дівчиною бігала з подругами під вечір на Йвана Купала шукати клечання і квітів для вінків. Тепер цією стежкою, видно, рідко хто ходить, кущі порозростались, хапають з усіх боків за одежу, мов живі.

За вічним отим “ніколи” все не могла зібратись Вутанька провідати сестру, що знову жде малого, і лише оце, коли дощ перебив роботу, нарешті вирвалась, майнула лісом навпростець у її віддалену лісницьку оселю. Може, там уже й розродилась Мокрина? Син буде чи дочка? Згадала, як Василько напучував її: “Найдіть і мені, мамо, в лісі малого. Сестричку в ліщині зловіть — я її на возику кататиму”. Згадала і посміхнулась ідучи.

Мелькає скупана зливою зелень, сивіють величезні, обтяжені росою листки папороті, низом в’ється колюча ожина, зеленими руками сплітаються між собою кущі — і все це разом з клаптями синього неба химерно віддзеркалюється в чистих, уже заспокоєних після-дощових озерцях, наче проглядає з глибини інший, підводний, казковий світ.

Вже крізь віття попереду блиснула їй облита сонцем Мокринина хата, як раптом — що це? На подвір’ї — тачанка, коні! Кури кудкудачуть. Люди якісь метушаться. Вутанька отетеріла. Бандити? Але ж останнім часом не чути було їх поблизу! Порозгонив їх Шляховий!

Прихилившись до куща, вона скрадливо стала відступатись назад. Зненацька кущ десь за нею шелеснув і на стежці виросли двоє рясно озброєних морданів:

— Стій, молодичко, не спіши!

Обвішані бомбами, в ремінні, в заломлених шапках, вони повільно стали наближатись до неї.

— Куди розігналась?

Десь із грудей, ніби не її голосом вимовлене, видихнулось:

— До сестри.

— Ха-ха! До сестри! На розвідини прийшла? Від Шляхового, мабуть, підіслана?

Один із них хотів її схопити.

Вона, скрикнувши, вислизйула з-під руки і знетям-лено подалася вздовж стежки, в напрямку до хати.

Мокрина, перевалюючись, як гуска, вже поспішала через подвір’я назустріч їй. Одначе не встигли вони й словом перекинутись, як бандитня оточила Вутаньку п’яним шумливим з’юрмиськом.

— Оце пташка! Ненароком випужали з-під куща наші дозорні!

— Радивоне, ану перевір, що то вона собі в пазуху напхала!

Кривоплечий вугруватий бандит, розпливаючись в масній усмішці, потягся до Вутаньки розчепіреними для обіймів руками. Вутанька відскочила вбік.

— Бач, як вона від тебе,— під’юджували вугруватого з натовпу.— Мабуть, що самогоном смердиш.

— Брехня… Я тепер одеколони п’ю!

В ту мить, коли він знову наблизився до Вутаньки і, впіймавши її за руку, з силою рвонув до себе, десь із-за Вутаньчиного плеча несподівано свиснула нагайка і з усього розмаху оперезала вугруватого по плечу. Удар був настільки несподіваним, що бандит відразу ж випустив Вутаньчину руку.

Банда була в захваті.

— Оце по-нашому!

— Ще його, паніматко, ще!

Вутанька обернулась і завмерла… Ганна!!! У френчі, в ремінні стоїть, недбало спершись плечем на тачанку, недобре усміхаючись, грає нагаєм.

— Не сподівалась, подруженько, га?

Вутанька мовчки розглядала її. По-бандитському стрижена — замість кіс чорна куделя вибивається з-під кубанки. Розкохана, аж ніби припухла з лиця, тільки пом’яте воно якесь, з тінями під очима, з слідами п’яних безсонних ночей. Так оце такою ти стала, Ганно? Отак живеш?

— Отак і живу тепер, Вусте,— мовби відповідаючи на Вутаньчині думки, обізвалася Ганна з напускною веселістю.— Дома не ночую, хліба не купую.

— Даром береш?

— Чи нам багато треба? Ми не такі прожерливі, як ота ваша розвьорстка, що ніяк їй люди пельку не загатять. Ти, кажуть, стараєшся там, на собі возиш?

В цей час Мокрина, де не взявшись, підбігла до Ганни, заметушилась:

— Дівчата, які ж бо ви… Не встигли зустрітись, як уже й до сварки… Може, краще до хати зайдете, погомоните?

— Нащо мені твоя хата,— недбало відмахнулась нагайкою Ганна.— До хати я тепер не звична: лісом дишу. Ось вони, мої зелені світлиці…

Вутанька з її зіркістю, бистроокістю мимовіль все тут запримічала. Коні засідлані, мокрі. Три тачанки з кулеметами попід хатою. Біля хліва, оточений бандитами, порається з самогонним кубом Прокіп-зять, якийсь розгублений, розкошланий, схожий у своїй халабу-дистій сорочці на сердиту квочку, що її щойно зігнали з гнізда.

— Бач, і нейтрал з гилою в пригоді став,— глузливо кинула Ганна.-— Воювати не хоче, так хай хлопцям хоч самогон жене.

Там бандитня вже гуляла. Одні смоктали з якихось черепків ще теплий Прокопів первак, інші осторонь розважалися тим, що годували курей хмільними вицід-ками з браги. Лунали розкотисті вигуки, регіт.

— Де Ганнуся пройде, там і кури п’яні… Ха-ха-ха!

— Гляньте, півень уже заточується!

— Ану, бий тепер, Грицьку! Цілься йому в отой комісарський гребішок!

Мокрина аж руками сплеснула, побачивши, як один з бандитів добуває з кобури наган:

— Єй же єй, уб’ють півня! Ганно, та що ж це робиться? Самогонку заставили гнать, а тут ще й півня! Один він у мене! В селі хоч сусідський прибіжить, а тут ніде й близько другого нема!

— Гей, хлопці! — нахмурившись, окликнула Ганна своїх лобуряк.— Не руште півня! Він — безпартєйний!

У відповідь на Ганнин жарт бандитська юрба аж сколихнулась у дружному реготі.

— Безпартєйний, го-го-го!

— Одстав, Грицьку! Для партєйного кулю побережи! Вутанька, передавши Мокрині гостинець від матері,

нашвидку погомоніла з нею і вже рада була б іти, та не знала, чи відпустять. Стояла весь час, мов на голках. Ганна, видно, помітила, що їй нетерпеливиться.

— Поспішаєш? Швидше, мабуть, хочеш братові про мене передати? Ти б краще передала йому, хай до мене переходить. В мене, бачиш, весело. У них там Шляховий нудьгу розводить, нитку взяти не велить, а в мене в усьому — воля! Хочеш — шубу тобі подарую?

— Не треба мені шуби,

— Тобі таких і комісар твій не дарував.— Ганна недбало стала ритися в тачанці.

— Не треба, Ганно,— настійливо повторила Вутанька.

— Ну, як хочеш,— кинувши ритись у барахлі, Ганна задумливо постукала ручкою нагайки по крилу чорної, зальопаної грязюкою тачанки.— Де оця тачанка тільки не побувала, Вусте. В Павлограді була, в Синельнико-вому, до Гуляйполя доставала… Ех, і погуляли ж ми, Вусте, за все погуляли!

Сонце, схиляючись, сховалось за верхів’ям могутніх дубів, що обступали галявину. Тіні лягли на забарло-жене, збите копитами подвір’я. Вутанька з якоюсь злою усмішкою блиснула очима на Ганну:

— Ну, так ти мене відпустиш?

— Стривай, не спіши,— серйозно відказала Ганна.— Може, я ще хочу твоєї червоної пропаганди послухати. Ти ж, кажуть, тепер делегаткою стала, з трибун промовляєш?

— Ганно, відпусти її,— жалібно втрутилась Мокрина.— Були ж як сестри…

Ганна хвилину постояла в роздумі.

— Гаразд, ходім, сама проведу тебе трохи,— ступила вона від тачанки.— Бо в мене такі мордотряси, що спроста не випустять. Незчуєшся, як зроблять наложницею…

XXXII

І ось знову ідуть вони лісом удвох, як колись. Зовсім би, як колись дівчатами, якби тільки на Ганні не чоловічий оцей френч, що ледве сходиться на повних розкоханих грудях, та ще якби не плетена оця нагайка, що, погойдуючись на ходу, весь час ворушиться між подругами, мов жива болотяна гадюка.

Сторожко ступає по стежці Вутанька. Почуття небезпеки, неясної якоїсь тривоги ні на мить не покидає її. Чому Ганна побажала раптом піти її проводити? Чи справді не хоче, щоб п’яні оці мордотряси перестріли Вутаньку на стежці, чи, може, щось інше має на думці? Може, сама без них вирішила звести з нею свої останні рахунки?

— Різних влад за цей час я перепробувала, Вутанько,— розповідала Ганна ідучи.— І сірих знала, і мурих… Я й з вашими червоними була. Доки жива, всіх влад хочу перепробувати. Отак як кислицю в лісі: надкушу, попробую й кидаю геть.

Блискуча, перебризкана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх. Десь на верхів’ях дерев, де діждавшись вечора, уже потьохкували перші солов’ї.

— Матір мою давно бачила? — Ганна раптом посмутніла, поникла головою.— Попотягали її там, кажуть, за мене ваші чрезвичайки.

— В чрезвичайках теж люди, розберуться — хто прав, а хто винуват.

— На мене все зуби гострять? Ото якби попалась! Ні, далі, мабуть, я з тобою не піду, Вутанько…— Вона мимохідь попробувала рукою кобуру з револьвером.— Бо, чого доброго, ще в пастку заведеш.

— Якраз, може, вивела б, а не завела.

— Ні, мене вже навряд чи виведеш. Далеко зайшла. Звернувши зі стежки, Ганна зупинилась, сумовито

оглядаючи мальовничу галявину, що відкрилася перед ними.

— Розбігаються звідси наші доріженьки-, Вусте. Давай хоч присядем отут, бо коли це ще зустрінемось вдруге…

Призахідне сонце пронизувало ліс, кривавило червоним промінням мокрі блискучі стовбури. Ніде нікого. Птиці та вони дві на весь ліс.

Присіли на буреломині. і лише тепер, коли присіли, разом помітили просто перед собою під кущем гуртик білосніжних, збадьорених вечірньою прохолодою конвалій.

— Пам’ятаєш, Вутанько, у мене колись сережки такі були,— дивлячись на біленькі краплинки конвалій, пригадала Ганна.

— Чого ж не пам’ятати. Красувалась у них на каховському ярмарку.

— Ярмарок… Аякже, “панночка в свиті”, ха-ха! — невесело засміялась Ганна. Колись було красиве любила, тепер не до краси. Все остогидло. Ти ось і зараз, мов дівчина, а мене, бачиш, як на дармових харчах рознесло! Скоро й парубочих рук не хватить, щоб обійняти свою Ганнусю.

— Справді розігнало тебе,— покосилась на неї Вутанька,— мов куркуленчиху яку-небудь з хуторян.

— Із лиця злиняла, еге ж? Знаю — злиняла, пом’ялася врода, не хочеться на себе і в дзеркало глянути. Спротивіло, остогидло, все! Живеш, як травина: сьогодні є, а завтра, може, десь на отакій галявині… шаблями такі, як Данько ваш, посічуть.

— Сама винувата, Ганно.

— Такі, як ми, завжди винуваті. Зате ж погуляла, ох, погуляла, Вусте! Пів-України на тачанці облітала. Знаєш, як ми з буржуями городськими розправлялися? Виберемо найпузатіших, барабани їм в руки, прапор за пояс і шагом арш, по вулиці з піснею “Долго мы в тюрьмах си Дели, долго нас голод томил…” Ідуть — животи, як барила, губи трясуться, а вони в сопілки дмуть та про голод співають, розтаку їх мать!

— Ганно! — вжахнулась Вутанька, затуляючи вуха.— Як тобі не соромно!

— Нічого мені тепер не соромно,— з серцем мовила Ганна,— і не страшно нічого. Чекісти ваші? Думаєш, із них ми штопорами кишок не вимотували? Було, все було… Погуляла, а на похмілля тепер хоч і кулю в лоб! — У голосі її почувся відчай і твердість.— Скажи, Вутанько, ти боїшся смерті?

— Було б за що життя віддавати, Ганно. А так, на вітер…

— На вітер? А може, на бурю? Думаєш, забуде мене Україна? Дарма, думаєш, пісень уже про Ганнусю співають?

— Чи сп’яну бравуєш, чи… не розберу тебе, Ганно. Вони, твої оті розбишаки, хоч знають, проти кого й за що, а ти? За що ти воюєш, Ганно?

Ганна в задумі дивилась собі під ноги, копирсала нагаєм мурашник.

— Правду тобі сказати, Вусте, й сама не знаю, за що. Спершу за “анархію — мать порядку” була, поки з батьком не посварилася…

— А тепер?

— Тепер знову за неньку.

— Знов одурять тебе, Ганно. Ганна зітхнула.

— Темні ми, через те й дурять. Одне тільки знаю, що коли вже зброя в руках, то не можна не воювати. І воюватиму, метатимусь їм до кінця…

— Кому — їм? Мені та братові моєму Данькові? Чи Андріяці та Цимбалові, з якими разом по заробітках спотикалась?

— Не вам, Вусте, а тим, хто з Москви на Україну по наш хліб внадився. Віднадити хочу! Ото потопила, як котів, у Криничках, передай — і далі топитиму! Топитиму, й тольки!

— Схаменися, Ганно!

— А доки вони нами руки потиратимуть? Ми їх не чіпаємо, ми до них не ліземо, а вони? Що вони з нас кров точать? Чим ми перед ними винуваті? Що хочемо, щоб ненька вільною була?

— Не впізнаю тебе, Ганно! — схвильовано схопилася з місця Вутанька.— За кого свою голову підставляєш під кулі? Сама подивись, хто довкола тебе в’ється. Куркуленки та пройдисвіти якісь обплутали тебе, підняли вгору і крутять тобою, мов куклою: Ганнуся та Ганнуся! Одні пісень дро тебе складають по хуторах, інші тим часом всі свої грабежі та злочини твоїм іменем прикривають. І оце на них свою молодість тратиш? Ради них береш на себе клятьбу народну? *

Слухаючи Вутаньку, Ганна ішла поруч неї в глибокій задумі.

Вийшли на стежку. Вже вечірньою сутінню виповнювався ліс. Біля лісникової хати чулися гулі: співи, свист…

— Чуєш, як Кирюша мій висвистує? — проказала Ганна з сумом і гордістю,— Ніколи вже, мабуть, після нас не почує Україна такого свисту!

А після того, як Вутанька рушила, кинула їй навздогін:

— Данькові розкажи про мене, щоб і совість тебе не мучила. Передай, що бачила мене й мою розвідку. Тільки скажи, що однаково їм мене не піймати. Хіба, як набридне, сама здамся.

— Думаєш, прогадала б? — пристояла Вутанька на стежці.— Он, кажуть, помилування уже оголосили для тих, хто добровільно вийде з лісів.

— Ох, не для мене то, Вусте. Багато на душу взяла.

— Не все ще пропало, Ганно. Ще не пізно світ собі розв’язати. Пригадай, скільки ми колись думали разом по заробітках про нові щасливі часи. Оце ж вони настають! Земля бідним, влада наша, жінка стане вільною…

— Ой, не ятри ти мою душу, Вусте, бо, їй-богу… Іди! Іди з очей! — і вона з розмаху стьобнула по кущеві нагайкою.

— А то, може, передумаєш? — щиро, по-дружньому сказала Вутанька, відходячи.— Кинула б ти їх, пішли б і пішли б оце з тобою аж під материне вікно.

— А пішла б,— крутнула головою Ганна,— ой, як би ще пішла, Вутанько! Ну та годі, йди. Матір побачиш — кланяйся. Хай не згадує лихом дочку свою непутящу.

І вона, затуливши долонею обличчя, круто повернулась до Вутаньки спиною.

Сама верталася Вутанька — лісом та лісом — до Криничок. Оглядаючись на ходу, деякий час іще бачила Ганну, що, сумовито згорбившись, стояла в сутіні на стежці — в задумі, чи у ваганні, чи, може, в сльозах.

Коли прибігла додому, вже зовсім звечоріло. Мати стояла біля перелазу.

— А я тут перетліла, Вусте… Данько ж забігав! Забіг на хвилину і знову подавсь.— Мати, озирнувшись, нагнулася до Вутаньки, зашепотіла: — Банда, каже,

Ганнина знову десь поблизу об’явилася…— І. випроставшись, сказала — не сказала — викрикнула криком душі:— Господи, і коли цьому буде вже край.

хххш

Ганнина банда не знала тепер спочинку. День крізь день металась знайомими полтавськими шляхами, забивалась в ліси та переліски, шукаючи безпечніших місць, і всюди натикалась на несподівані засади. Танули сили, падали коні, дедалі вужчим ставав для Ганниних тачанок синій полтавський виднокруг.

В одному з боїв Ганну поранило — черкнуло кулею в голову. Рана була неглибокою і життю не загрожувала, проте під натиском бандитської верхівки Ганна змушена була передати отаманування недавно прибулому в загін петлюрівському офіцеру, а сама їздила тепер в тачанці разом із своїми дядьками Оникієм та Левонтієм.

Бездіяльне становище обозної дівки ображало й дратувало її. Доки отаманувала, доки була в силі, знаходила собі забуття в різних командирських клопотах, не мала стільки часу для роздумів, як зараз. Хто вона, куди мчать її оці змилені коні з куцими підрізаними хвостами? Таке враження, що весь час женуться за нею бійці Шляхового, і ось-ось наздоженуть. Не минає й дня, щоб десь не перестріли, не обстріляли, і де б не була вона — близько чи далеко від Криничок — не може позбутися думки, що це строчать по ній кулеметами із засідок свої ж незаможники, всюди переслідує її розпалена Вустина кара. Крізь сцеку і куряву, через яри та байраки трясеться в тачанці, мов арештантка, з забинтованою головою, що гуде їй і гуде, неначе з похмілля. Дедалі частіше закрадаються в душу підозри, чи не стало оце її поранення для верховодів банди тільки зручною зачіпкою, щоб відсторонити її від отаманства, засадити свою Ганнусю в обоз. Самі звеличували, підносили до небес, самі ж і в тінь відіпхнули при першій нагоді. Невже й справді була вона тільки лялькою в чиїхось руках, як ото говорила їй Вустя?

Після тієї зустрічі з Вутанькою в лісі помітила, що косяться на неї в загоні. Один із бандюків, коли повернулась, провівши Вутаньку, набрався такого нахабства, що при всіх ЇҐ запитав: “Про що це ви там секретничали, паніматко, без нас? Чи не про ті амністії, що їх Дзержинський всім каяльникам роздає?” А коли наступного дня кров’ю залило їй очі, коли задрижала на ній отаманська корона, якось сам собою виплив на найвидніше місце оцей Скиба, оцей вусатий петлюрівський осавула в штиблетах. Досі його й не чути було, і стріляв мовчки, і рубав мовчки, а тут раптом заговорив, заплакав над Ганною крокодилячими слізьми: “Хто там проти Ганнусі? Ану, заткнись! Не дамо кривдити нашу українську Жанну д’Арк! Берегтимем її! Доки рана не заживе, хай сидить в тачанці й ні про що не думає — наша Ганнуся ще знадобиться нам для тріумфального вступу в Полтаву!”

Гірко й принизливо було Ганні відчути себе відстороненою, нікому вже не страшною, з такими глумливими лестощами скинутою з висоти влади на саме дно обоянки. Чи давно ще падали перед нею ниць, пісень про неї співали, а тепер ось на дні тачанки у юхті та в смердючих смушках втопили свою Ганнусю! І осавула в штиблетах одразу змінився, на зупинках уже обминає її, наче остерігається, щоб зненарока не дістала його з тачанки криничанська Жанна д’Арк міцним своїм арапником по вухах.

Дядьки — Левонтій та Оникій, вважаючи, що винуватцем усьому він, отой гнидюк у штиблетах, беруться іноді розважати Ганну:

— Підожди, ми до нього ще доберемось, доскака-ється він. У багатьох наших хлопців він уже на підозрі. Не інакше, як польський сищик, з тих, що на потайну службу до Пілсудського повстроювались. Золото все в наших видурює, а для чого б то? Чи не для того, щоб, коли зовсім припече, за границю чкурнути, млина там десь одкрити або шинок? Ні, голубе,— погрозливо хрипіли густо зарослі, посоловілі від люті Сердюки.— Пропадать, так разом усім пропадать!

Повно юхти та смушків у тачанці в дядьків, повно буржуйських куниць та лисиць, а Ганна серед них — в занехаянім одязі, закіптюжена й байдужа до всього, трясеться кудись, як у безвість, з великими, налитими скорботою очима. Все ніби є і нема нічого. Буржуйські хутра під ногами та купа сірої дорожньої пилюки в пелені — оце і всі твої набутки!

Одного разу ледве не пропала заодно з дядьківськими хутрами й Ганна: провалилася їхня тачанка на мосту, разом з кіньми пішла шкереберть із мосту та в воду. Ганна ледве встигла вихопитись в останню мить. Що там коїлось! Дишло поламане, збруя порвана, кінь один тоне, а інший на живіт йому копитами стає, щоб тільки самому врятуватись. Шуби та юхта дядьківські плавають по воді, намокаючи, йдуть на дно. Дядьки рятують, що можна, лементують у відчаї, а їй, Ганні, нічого не жалко, тільки кобилку свою улюблену при-стяжну гукає з берега: “Воля, Воля…” Так, не вибравшись із збруї, і захлинулась на Пслі її Воля.

А бої частішають, Шляховий із своїми яреськами дихнути не дає, і все безтямніше — як по замкнутому колу — гасає банда по синьому полтавському обрію.

Після тієї розмови з Вутанькою Ганна все частіше, мовби ненароком, ловить себе на тому, що дивиться на свою ватагу вже ніби на чужу, ніби Вутаньчиними очима. Раніш мовби й не помічала, скільки серед тих, хто її оточує, всякого наброду — то невдоволених розверсткою хутірських синків, то колишніх стражників та тюремних наглядачів, то навіть таких, що вже встигли побувати на службі в Радвлади, але, чимось проштрафившись, змушені були рятуватись від ревтрибуналів у лісі. Пробийголови та пропий душі, звиклі до крові, до бездомного розбійницького життя!

По-справжньому відкрились Ганні очі на них під час наскоку на комуну. Наче прозріла раптово, наче вперше побачила їх такими, як є, побачила Вутаньчину правду про всіх про оцих, із ким свою баламутну долю зв’язала.

На високому горбі, на тому самому місці, де стояли в давнину хороми панів Базилевських, біліють обсаджені тополями будівлі комуни “Червоні квіти”. Перших панів спалили при Катерині турбаївські козаки, останніх — викурили в революцію навколишні ■ села, а в спустілих будинках маєтку цієї весни з почину чекістів було влаштовано дитячу комуну для безпритульних сиріт.

Верховоди банди вже й до цього не раз поривались зблизька подивитись на комуністичний рай та на життя “по потребі”, але Ганна, доки була при отаманстві, все противилась цьому, соромлячи своїх пробийголів тим, що ганебно воювати з дітьми. Тепер же верхівка, видно, таки вирішила зробити по-своєму.

Рано-вранці завернули зненацька в комуну. Нещадно лупцюючи коней, як скажені, мчали по довгій тополиній алеї, що вела до маєтку, тільки й встигла Ганна прочитати на арці, що майнула вгорі: “Ю ний комунар! Що ти зробив для пораненого чер-воноармійц я?”

Коли Сердюки влетіли своєю тачанкою на подвір’я, там уже йшла розправа — дорубували шаблями вихователів, трощили прикладами вікна, викидали, як цуценят, із приміщень на смерть переляканих спросоння дітей, озвіріло чесали по них нагайками:

— Де каса? Де зброя?

Над матюччям, над хрипінням сп’янілих від крові бандитів то тут, то там зривались дзвінкі дитячі зойки, мелькали заюшені кров’ю личка хлопчиків та дівчаток.

. Вихопившись з тачанки, Ганна з затиснутим револьвером у руці кинулась в саму гущу бандитів:

— Не смійте! Припиніть дітовбивство!

Хтось грубо відштовхнув її, вона по комусь стріляла, але за мить її уже й саму скрутили, затовкли обличчям у тачанку:

— Не сунься, отаманко, не в своє!

Доки й з комуни не вимчали її коні, все чула оті шматуючі душу зойки юних комунарів, доки й житиме, мабуть, не сховатись їй від чистих їхніх оченят, налитих слізьми, засвічених то благанням, то горючою ненавистю.

Цілий день після цього вона не знаходила собі місця, тісно було їй у тачанці, неначе в ямі, не могла дивитись звідти на гладкі, брижуваті загривки Сердюків.

На ночівлю банда зупинилася в лісі за озерами, неподалік од Криничок. Важкий сон звалив цього вечора Ганну, і приснились їй дивні якісь хороми, а вона ходить по них із світлиці в світлицю і ніяк не може з них вибратись. Прокинулась — хтось хропе під тачанкою, надщерблений місяць крізь гілля блищить. Пити хотілось. Встала з тачанки, неквапом побрела до води.

Попадавши хто де, сплять мертвецьким сном її найза-пекліші, ті, хто сьогодні ще й дитячою кров’ю руки свої обагрив. Все меншає їх, все менше займає місця під зорями її ватага. Темніє, збившись тачанками та кіньми по узліссю, мов розшарпаний циганський табір. Де-не-де стовбичать вартові, під кущем біля кулемета чути приглушену розмову — саме, видно, міняється наряд. Здає пост Остапенко, приймають Сердюки.

— Озеро, протоку найбільше пильнуйте — чути грубий голос Остапенка.— Чи туди хто, чи відтіль — наказ — пали без попередження. В селі Шляховий із своїми, так що — не дрімай!

Помітивши Ганну, Остапенко зачепив і її мимохідь:

— Не спиться нашій матусі? Молода кров грає? І пішов.

Чути, як, покректуючи, зітхаючи, мов воли, дядьки влягаються біля кулемета.

Плесо озера блищить перед Ганною. Зорі над головою, зорі й під ногами — у воді, між кугою та лататтям. Нахилившись, Ганна зачерпнула пригорщею води, напилася всмак. Вода холодна, джерельна, тут безліч родників, і всю цю місцину, розташовану на джерелах, розмережану протоками, озерами й озеречками, криничани здавна звуть — Холодні Криниці…

Освіживши водою обличчя, Ганна присіла на згірку на бережку. Місячно, маревно, ясно. Тануть у нічній імлі за плесом озера, птиця бугай десь в очеретах бутить.

Чомусь пригадала, як все тільки починалось. День залитий сліпучим сонцем, а вона бере плоскінь на хуторі в Лашків, а Щусь на леваді купає в ставку коня. Тоді вона ще не знала, що це Щусь — знаменитий махновський отаман, для неї він був тільки парубок — матрос богатирської сили та вроди, в матроській тіль-няшці та яскравім малиновім галіфе. Сміючись, пустуючи, купав коня, і весь ставок бурунив під ним, аж з берегів випліскувався. А вночі він нагрянув до неї з дядьками додому. Кажуть, що йродали вони її за золото — брехня! Ніхто б її не продав, якби сам він їй не сподобався. До нестями полюбила його. Не те що в Дібрівку та в Гуляйполе — на край світу подалася б за ним! І хоч він потім проміняв її на Таню Карманову в Гуляйполі, але навряд щоб та хвойда-зводчиця любила його так, як вона, Ганна. Може, заради нього й на коня сіла, Ганнусею стала для банди…

Маревно імлиться заплава, темніє край неба говтвян-ська гора, ховаючи в своїй тіні знайомі припслянські села. Вдень звідси видно було б Кринички. І зараз, вночі, добра дівка могла б голосом туди догукнути, якби тільки ждав її там милий.

Цікаво, чи глибоко тут? Глибока, як небо, вода, ясні зорі поруч з лілеями світяться в ній. Лежить, не зворухнеться на воді латаття, біліють великі квітки лілей, таємничо принишкли очерети. І безплескітне плесо, і освітлені місяцем шатра плакучих верб та кущів попід берегом — все принишкло, мовби заворожене, все причаїлось в якомусь чеканні, сповнене літніх, як на Купала серед ночі, чарів. Здається, не здивувалася б Ганна, якби раптом збурунилась вода і з-поміж латаття стали вихоплюватись на берег одна за одною голі русалки і, гріючись при місяці, стали б розтісувати свої довгі розпущені коси. Не злякалась би Ганна їхнього товариства, хоч у холодних водяних дівчат розпиталася б, як їй далі жити на світі!

Що на минулому пора ставити хрест — це вона вже почуває всім серцем. Але куди, до кого податись? Якби могла жити зозулею в лісі або русалкою отам під водою! Ні, мабуть, не приймуть її до себе й русалки, бо вони в косах, а вона безкоса, бо вони холодні, а їй у жилах ще б’ється людська гаряча кров! Прощай, бандитське безпутне життя! Але що ж далі? Де та стежка, що назавжди виведе її з бандитських блукань до нового, чесного життя? Може, ото вона стелеться при місяці поміж лататтям через протоку на той бік? Може, знятися і податись отак через воду, через луки — об’явитись, хай судять? Тяжко завинила перед вами, але ж не пропаща я, не пропаща!..

Роз’ятрено сідає місяць в очеретах, бутить бугай десь уже в іншому місці, собаки валують на хуторах. Вогко навкруги, холоднішає ніч, дрож пробігає по тілу. Як там мати? Незабаром ось тройця, дівчата зеленим віттям клечатимуть вікна та ґанки, долівки труситимуть луговою травою, а хто матері хату в клечає, хто їй поставить на вікна горнятка з м’ятою та любистком?

Однак що це? Ганна вся аж стрепенулась, потяглася вперед, завмерла, вслухаючись. Десь здалеку, із заріччя, долинули ледве чутні звуки запізнілої гармонії, почулися перегуки, співи. Видно, якраз вийшла молодь із Нардому. Допізна гуляють хлопці та дівчата разом з своїми постояльцями, з бійцями Шляхового. Зітхнула Ганна. Хіба не могла б і вона зараз бути отам, із молоддю, влилася б і своїм сопрано в хор молодих, голосів.

Тільки перехопитись через оцю кугу та латаття,— і там уже інша Україна, інший світ, їхній, жорстокий… і такий ваблячий. Наростає пісня, і хоч уперше її чує Ганна — зовсім, видно, нова якась — проте є в ній і для Ганни ота пісенна вабляча сила, що так притягає, до болю бентежить душу і кличе, кличе кудись! Ось чийсь дівочий голос уже виводить високо-високо, неначе Вутанька… А може, й вона? Може, то своїм співом сріблястим вона якраз і викликає Ганну до себе з лісу?

Сторожко озирнулась, прислухалась. Хропе за спиною банда, хрумають коні траву… Хропуть, всі хропуть!

Подумала мить і рішуче махнула рукою: “А! Двічі не вмирати!”

За мить була вже боса, в одній сорочці. Скрутила ременем одяг, взяла в руку наган і, скрадаючись, стала тихо забродити в воду. Ніщо не плесне, не шелесне… Вже не чути було гармонії, а їй ще вчувалась, вже змовкла й Вутаньчина пісня, а їй ще бриніла.

Брела, щоб не хлюпнути, обережно прогортала рукою лілеї та латаття, а місяць вже зовсім сідав в очереті, червоний, мов густою кров’ю налитий…

Сердюки, чатуючи біля кулемета, дрімали навперемінки, але в цей час вони задрімали обидва. Лише коли щось хлюпнулось на озері, мов скинулась велика рибина, Левонтій, кинувшись перший, сердито штовхнув брата в плече:

— Диви-но! Щось біле серед латаття. Чи не русалка? Ану сікони!

Струмінь вогню вирвався з кулемета, зметнулось біле серед латаття, зойкнуло, і нічого не стало — тільки кола пішли на воді.

Так, двічі не вмирати.

XXXIV

На ранок загін Шляхового оточив Ганнину банду і, приперши до води, вщент розгромив. Врятувалося лише кільканадцятеро бандитів, що встигли вихопитися з-під вогню на тачанках. Після цього батальйон одержав нове термінове завдання: супроводити з волостей на станцію до самих вагонів заготовлений по продрозверстці хліб.

4 Третю добу не спав із своїм взводом Яресько, мотаючись по знайомих місцях.

На тройцю, коли все село в клечанні, коли в кожній хаті від клечання стоїть зелена сонячна сутінь, а долівка потрушена свіжою травою і всюди так пахне м’ятою, полином та любистком, забіг Яресько з кількома товаришами на хвилинку до матері.

— Дайте хоч борщу, мамо, бо скільки гасаємо оце по хуторах, а глитайня1 й пообідати не дає!

— Хоч би зелену неділю дома перебув.

— Ніколи, мамо, ешелон на станції жде.

— Кого жде?

— Хліба нашого, мамо. Та ще з прямим призначенням: для Петрограда.

— Ешелон… Скільком це сім’ям життя врятує,— задумливо мовила Вутанька.— Бо в них же там, кажуть, голод. По восьмушці на душу.

— Везіть, везіть, синочки,— готуючи на стіл, підбадьорила хлопців мати.— Зате колись, як нам буде трудно, вони допоможуть.

Недовго побув на цей раз у матері Данько. Посьорбав нашвидку з хлопцями гарячого борщу, подзьобав на бігу в садку вишень, що вже буріли, і подавсь на толоку: споряджена валка вже чекала.

Перед тим, як рушити в путь, Андріяка відкликав Яреська вбік:

— Ти ж дивись, щоб хлопці твої не дрімали в дорозі. Бо вчора отак валка з Манжелії йшла, та не дійшла; у Чорній Балці перестріли, всім хлопцям з охорони животи порозпорювали і зерна в животи понасипали! Тож-бо дивись!

Хурщиком на підводі, де їхав Яресько, був давній його знайомий Митрофан Огієнко. Постарів після того, як сина розстріляли, опустив вуса, навіть рожна не здужав узяти, щоб до Левченка йти, як інші хутірські його приятелі робили.

— Все берете, все забираєте, а що ж дасте натомість?— заговорив до Яреська, коли виїхали в поле.

— Нове життя дамо,— хмуро відповів йому хлопець.

— Ех, голубчику… Якщо воно й далі буде таке ваше нове, як зараз, то… не раз ще й самі ви за старим заскучаєте. Бо яке не було, зате з повними засіками.

, — Повні, та не в усіх!

— Дивуєш ти мене, Даниле: наш же ти, як є, наш, наскрізь полтавський, а якою дорогою пішов у житті.

— Тією пішов, на яку такі ж мироїди, як ви, дядьку, й погнали: каховською та заробітчанською.

— Скільки в тобі люті до наших, до своїх же полтавських людей…

— Не до всіх: до таких, як ви!

— А що ж — як ми? Де нам діватись? Хіба ми не люди? Собі ви й землю, й права, і царство свободи, а що ж нам? Тюрми та Чека? Трибунали та розвьорстки? Ох, кипить і наша кров, голубчику, кипить, кипить…

— Докипілась, що з рожнами пішли.

— Що те згадувати… Ми за рожни не брались.

— Зате Левченко — годованець ваш.

— І про Левченка теж подумав би… Чи такий уже він злодюга сибірський… Ось ти з ним на смерть сходився, побив, погромив, а спитати тебе — за що? За яку правду? Україну він любив, а тобі вона хіба не дорога?

— Того й колошматимо вас, що дорога. Досить ви з неї крові попили!

— Оце-то й лихо наше, що самі між собою, як собаки, гриземось. За інших душі кладете, а та, чиї сини ви, знов сама, напризволяще зостається. Сам ось ти хіба ж не орел, на всю Полтавщину б тобі отаманувати, а ти все комусь хліб качаєш.

— А що б же ви хотіли? По ямах гноїти, а революція хай з голоду пухне? Чорта з два!

— Та скільки ж можна качати?

— Всі душі витрясем, а візьмем, скільки революція скаже. Годі з вами цяцькатись! Баста! І не бажаю я вашу агітацію слухати.

Після цього вже до самої станції мовчали.

На станції — як ярмарок: тягнуться й тягнуться звідусіль валки підвід з лантухами, і над усіма гвинтівки стирчать — всі в супроводі озброєних бійців із загону незаможних.

Тільки криничанські почали розвантажуватись, як підійшла валка з Хмариного, і на передній підводі Яресько, вжахнувшись, побачив, замість гори лантухів, щось інше, вкрите попонами. Так і є: босі батрацькі ноги з-під рядна стирчать… Підійшла друга підвода, і її одразу оточили: на підводі лежав блідий, як смерть, Шляховий.

— В живіт його поранено,— стривоженим напівшепотом розповідав один із бійців, що прийшли з підводами.— На хуторі Лашки все трапилось. їдем, чуємо стрілянина, ми садками туди — нікого вже на подвір’ї, лежать оці двоє біля комори, на рожнах поскручувались, а товариш командир між засіками кров’ю підпливає. Дві години, каже, відстрілювався.

Побачивши Яреська, Шляховий наче всміхнувся:

— Підстерегли вони мене таки. Довго й охотились… Ну що ж, класова війна.

Його взяли обережно на шинель, перенесли під амбари. Побігли шукати лікаря.

Робота на станції тим часом не припинялась. Самі ж бійці-незаможники, що з найглухіших волостей супроводжували хліб до станції, тепер на своїх плечах і носили його просто з підвід у вагони. Доки одні були зайняті цим, інші копали край станції під тополями братську могилу для своїх замордованих товаришів.

Яресько був у вагоні, коли раптом його покликали:

— Шляховий хоче бачити тебе.

Командир лежав у холодку вже перев’язаний. При наближенні Яреська його безкровне обличчя злегка освітилось кволою втомленою усмішкою. Вилиці випнулись, щоки запали, крутий, випуклий лоб мовби став ще крутішим.

— Ось що, брат Яреську… Як загрузять ешелон, бери своїх хлопців і паняй… Правитимеш хліб до самого місця. До Петрограда. Просто в руки здаси пітерським робітникам…— Він передихнув. Помовчавши, продовжував:— Карнауха замордували, Куче-ренка, Земляного Юхрема… Передай пітерцям, що кров’ю галещанських… кобеляцьких… криничанських… Що кров’ю українських незаможників цей хліб добувався.

Піт густою росою виступив на його безкровному чолі.

Цього ж дня надвечір навантажений хлібом ешелон вийшов за семафор. На паровозі поруч з машиністом з гвинтівкою в руці мчав у далеку дорогу Яресько.

НА СИВАШ!

Опівдні, в пору сліпучої спеки, кілька невідомих суден, з’явившись у водах Каркинітської затоки навпроти Хорлів, зненацька відкрили артилерійську пальбу по маревному степовому безлюддю, по гуртику тополь на косі, по обвішаних рибальськими снастями берегових кручах.

Портовий ревком, вважаючи, що це врангелівці збираються висадити у Хорлах десант, негайно відправив гінця в тил з донесенням червоному командуванню. Доки хорлинський гонець щодуху мчав з пакетом на північ, жменька бійців берегової застави готувалась до нерівного бою з тими, хто явно мав намір вдертись — який уже раз! — до тополиного порту.

А втім, і зловісна поява невідомих караблів у барвінковій синяві затоки, і несподіваний обстріл запущеного, поруйнованого війною порту Хорли — це була тільки демонстрація, воєнна хитрість підступного ворога, цілком розрахована на те, щоб, притягнувши сюди увагу червоного командування, забезпечити раптовість удару в зовсім іншому місці. Справжній десант у цей день — 6 червня 1920 року — висаджувався далеко від Хорлів, у районі села Кирилівки на Азовському морі.

Вдосвіта цього дня берегові села були розбуджені дивним дивом: за туманом коні десь на морі іржали! Зовсім несподіваний в цю пору туман з моря покотив, і коні то тут, то там у ньому іржуть, неначе кавалерія через море йде! А коли розсіявся туман (що так був схожий на кимось пущену димову завісу), видно стало численні кораблі, більші й менші, а з них, скільки зглянеш, вивантажуються на берег війська: з кіньми, артилерією висаджувався тут на сушу білогвардійський корпус генерала Слащова. Саме був шторм, гармати заливало водою, і десантників, яким довелося далеко брести по мілині на берег, нагонило, збивало з ніг водяними валами, кидало сюди та туди, мов п’яних, і коні, яких вони тягли за собою, теж були мов п’яні після тривалої морської хитавиці.

Не встигла схаменутися Таврія, як по її степах — “з мечем в руці і хрестом на серці” — вже марширували на північ, поблискуючи англійськими гетрами, жадаючі бою офіцерські батальйони.

— Вперед, за святую Русь!

— По трупах комбєдів і комісарів — вперед!

Хто міг їх спинити, завернути, скинути назад у море? Які-небудь місцеві комендантські команди? Мелітопольський малочисельний гарнізон? Головні війська революції були в цей час прикуті до Заходу. Легендарні клинки Першої Кінної мигтіли десь далеко за Дніпром в тилу білопольських армій. Хто міг ждати, що сталевий врангелівський ніж, який Антанта потай відточувала всю весну в Криму, саме зараз з такою силою вріжеться у відкриту спину республіки?

Десант готувався у суворій таємниці. Навіть самі десантники до останнього моменту не знали, куди їх буде послано, для якого удару їх готують. Вкючі, знявшись із Феодосії, ескадра в 32 вимпели вийшла у відкрите море курсом на південь. Послано, а куди? Знали про це лише німі таємні пакети, що їх одержала ескадра, вирушаючи з Криму в сліпе своє плавання. Дивно було десантникам почувати себе у відкритому морі у владі чиїхось німих пакетів. Куди пливуть? Куди допливуть? Ніби якась зверхня сила водить по морю їхню сліпу, з нерозкритими пакетами ескадру, ніби сама доля ганяє серед морської стихії їх набиті озброєнням та військами кораблі. Коли зникли з очей контури Кримських гір, було розкрито пакет № 1. Круто змінився після цього курс їхніх суден. Уночі, скрадаючись, мов пірати, набравши розгін, пройшли Керченську протоку при застопорених машинах, щоб не викликати підозри в червоних застав з таманського берега. В Азовському морі було розкрито пакет № 2.

Кирилівка!

І ось уже двигтять хати в Кирилівці та інших при-азовських селах від гуркоту далекобійних, що весь день ревуть з моря, прикриваючи висадку десанту та розчищаючи йому шлях на північ. Одне за одним беруться вогнем таврійські села, все далі в степ заглиблюються загони закіптюжених, спраглих, охоплених зненавистю фанатиків білої ідеї. Досі вони задихалися в Криму, а тепер то маршовими колонами, то розкинувшись цепом у високих хлібах, все далі пориваються вперед —

“к милому северу” з своїми новими, ще не опаленими боєм гочкісами та кольтами.

Незабаром десантники перерізали залізницю, що вела на Мелітополь, а вночі на станції Якимівка уже був із своїм штабом командир десантного корпусу генерал Слащов. Наймолодший з врангелівських генералів, енергія, жорстокість і авантюрницькі нахили якого були помічені ще Денікіним, він зараз, оточений збудженими штабістами, походжав по перону і при багряному жаркому світлі палаючих пакгаузів диктував свій перший наказ-відозву до населення Північної Таврії.

“Подальший шлях мій і моїх військ оголошувати не стану,— урочисто диктував генерал, заклавши руку за борт френча.— Мій шлях… Ви узнаєте його по загравах пожеж! Моя ніч стожарами палахкотітиме для вас з вечора й до рання! “Заря во всю ночь!” — ось буде наш девіз, девіз героїв слащовців…”

Запис вела жінка-ад’ютант, тендітна красуня в офіцерських погонах, в коштовних перснях, що холодно сяяли при відблисках полум’я на пальцях її руки.

— Ніч-зоря… Як це мило сказано! — захоплено вигукнула ад’ютантка, стенографуючи пишну генеральську фразу, що незабаром стане крилатою у врангелівських військах.

Ніч-зоря! Моторошно ятрилось небо над цілим краєм. Все далі на північ розтікалась по селах тривога, все глибше в степ вставали заграви, освітлюючи путь офіцерським кокардам.

На ранок загриміло на Чонгарі, застугоніло на Перекопі. Збадьорений успішною висадкою десанту, Врангель перейшов у наступ ударними своїми силами, пустивши з Криму через перешийки маси кінноти,, артилерії, броньовиків. Врангелівська авіація заволоділа таврійським небом. Червоні частини, що стояли на перешийках, чинили ворогові героїчний опір, але й.тут, як під Мелітополем, куди рвались десантники, сили виявились занадто нерівними. Свіжі, щедро споряджені найновішою технікою врангелівські корпуси, здавалось, все зметуть на своєму шляху. Розшарпані в боях червоні війська, стікаючи кров’ю, крок за кроком відступали на Каховку, до рятівних дніпровських переправ.

У третій день наступу Врангель випустив із Криму своїх “чорних демонів” — “дику” чеченську дивізію. Вимчали з Присивашшя справді як демони: чорні бурки напнуті вітром, в зубах кинджали, а перед ними, мов летючі пропелери, мигтить, переблискує сталь клинків.

Не було в ці часи племен однорідних, як і всі інші, чечня теж розкололася: доки одні вихідці з аулів десь там рубали білу кість, ці ось чорним тисячним їупотом прогули по перешийку, по чистих дзвінких солончаках, з незнайомим гортанним “алла!” вдерлись опівдні в присиваське село Строганівку, мимоскач зарубавши край шляху німого ‘пастуха, що не міг слова вимовити у відповідь на звертання одного з їхніх командирів.

Перший наказ по селу був:

— Мобілізація!.. Таким і таким рокам негайно з’явитись…

Ніхто із строганівськйх селян не з’явивсь на мобілізацію добровільно. Як тільки зачули, що їм загрожує, одразу кинулися ховатись, хто де, а їх завертали, ловили, збивали кіньми в гурти, турлом гнали на сільський майдан.

До невпізнання змінений військовим мундиром і все ж одразу впізнаний строганівцями молодий Фальцфейн іде понад шеренгою сяк-так вишикуваних селян і, тикаючи в кожного ручкою нагайки, відраховує:

— Один… два… три… Десятий! Ложись! І знову:

— Один… два… три… Десятий! Ложись! Кожного десятого тут же хапають, кладуть і вже

не відпускають, доки кров’ю не підпливе.

Оленчук не потрапив у число десятих, але це його не врятувало від канчуків. Котромусь із офіцерської комісії при огляді здалася підозрілою Оленчукова шия. Чому не згинається? Контужений чи просто симулює?

Уважно розглядали офіцери жилаву, не згодну на мобілізацію Оленчукову шию.

— Набік поставило? В комуністичний бік дивишся? І хоч не був десятим, його теж поклали й наказали

задирати сорочку.

Як у далекі татарські часи, гасають по селу верхівці з оберемками реквізованих кожухів та сирових полотен у сідлах. Шастають по дворах. Джигітуючи, стинають нагайками голови курям, а коли слащовський аероплан сипнув край села призначені селянам листівки, чечня, розважаючись, на повнім скаку стала ловити їх у повітрі на вістря своїх клинків.

“Подальший мій шлях оголошувати не стану. Ви узнаєте його по загравах пожеж!..”

Літає пір’я по дворах, всюди лунає дике гортанне “хазайка!”. Буйне завойовницьке бешкетування було саме в розпалі, коли до Строганівки похідним строєм при зачохлених гарматах вступив артдивізіон капітана Дьяконова.

Знайоме село край Сиваша, перетоптані кіннотою виноградники… їдучи верхи попереду своїх артилеристів, мовчки роззираючись на метушню по дворах, Дьяконов дедалі з більшою стривоженістю прислухається до лементу збудораженого села. Не хлібом-сіл-лю, не величальним дзвоном церковним зустрічають білих витязів. На майдані повно людей: крик, плач… Біля одного двору стовпились селяни, а жінка, поставивши відро на глиняну загату, підносить то одному, то іншому кухоль води. Дьяконов відчув, як йому й самому враз пересохло в горлі. Під’їхавши ближче, здивовано розглядав селян. Якісь вони незвичайні стоять перед ним: колись привітні, зараз чомусь одвертаються, уникають його погляду… В перетлілій одежі, в солом’яних брилях, інші й зовсім простоволосі, в декого на сорочках проступає свіжа кров… І раптом… Дьяконов сам собі не повірив: Оленчук! Оленчук бере кухоль тремтячою рукою, пожадливо п’є великими ковтками, і рука, і плечі йому чомусь трясуться. Що з ним?

— Оленчук!

Старий батареєць повільно передав кухоль товаришеві й. тільки тоді підвів очі на офіцера, на своє врятоване торік від розправи благородіє. Наче не впізнаючи Дьяконова, селянин зупинив на ньому важкий скаламучений погляд.

— Що з тобою, Оленчук?

Оленчук неквапом став задирати на собі зі спини сорочку:

— Бийте й ви!

Спина — рана кривава… Дьяконов не хотів вірити власним очам… Невже? Невже знову починають те саме? І це незважаючи на найсуворіші’ попередження головнокомандувача проти безчинств і сваволі?

— Хто це його? — запитав у жінки, що роздавала воду.

— А це ж… ваші. За церквою он свободу роздають. Молодий Фальцфейн за материну землю розплачується…

Дьяконов шарпнув коня, аж він, здибившись, сердито війнув на селян своїм султанисто розпущеним хвостом. Гаряча пилюка вдарила з-під копит, поволі осідаючи на брилях, на посічених сорочках, на плечах. Мовчки ковтали пилюку дядьки, мовчки ковтав її й Оленчук, в похмурій важкій задумі дивлячись услід своєму так несподівано зустрінутому благородію.

За церквою Дьяконов з розгону осадив коня і мимоволі скреготнув зубами: знайона картина! Якісь офіцери, збивши під оградою гурт селян, тут же чинять над ними суд і розправу.

— Глузувати над нами? Тільки криве та сліпе й явилось на мобілізацію!

— А сини де? Де фронтовики?

І вслід за цим висвисти канчуків і приглушений стогін…

Дьяконов, пробиваючись між солдатами, спрямував коня в саму гущу:

— Хто старший?

І одразу помітив його — в нових полковницьких погонах, довгов’язого молодого аристократа з маленьким — з кулачок — перекошеним злобою обличчям у пенсне.

— З ким маю че…?

Він не встиг ще договорити, як Дьяконбв, навалюючись на нього конем, з усього розмаху оперіщив його арапником — раз, і вдруге, і втретє! Затоптав би конем, змішав би з землею, якби не стали на заваді оці. Звідусіль кинулись, хортами нависли на ньому, стягли з сідла і за мить уже обеззброїли, здерли погони з плечей…

Біла акація стоїть край Оленчукового городу, над самим Сивашем. Ніяке дерево не витримує в цім безводнім солончаковім краю, на палених вітрах, і тільки вона, жилава акація, цупка та колюча королева півдня, веселить людський зір по присиваських убогих селах, щовесни вбираючись в рясні кетяги цвіту, щоліта осипаючись духмяними пелюстками на плескаті, порослі бур’яном дахи. Як вірну подругу, любить білу акацію степовик. Та й як її не любити! Наперекір суховіям та чорним бурям повсюди йде вона за людиною, заходячи аж сюди, до самого мертвого моря, де, крім солі, вже ніщо не росте…

Ниць лежить у тіні акації Оленчук, поклавши голову на руки. Пробрався сюди, так що й жінка не чула, ліг і як умер у бур’яні. Чув, як посилала вона дітей розшукувати батька, але не обізвався. Чи соромно було в такому вигляді показатися перед дітьми, чи… й сам не знає чому: висічений, поганьблений, лежить, прищухнувши на власному городі, мов злодій або дезертир.

Незабаром — чув — дружина з сусідкою голосно перемовлялася через загату.

— Попало й твоєму, Харитийо… Був би хоч десятий, а то тільки за те, що шию скрутило.

— Ой лишенько! — забідкалась дружина.— А ці ж казали, не битимуть! Де ж це він?

— Прийде. Понад Сивашем, бачила, отам крався. А мого так і не найшли. “Де,— питають,— заховавсь?” Дуже ж, видно, їм солдатів прикрутило, якщо вже й за дідами ганяються. “Беріть,— кажу,— тоді хоч мене, коли дід заховавсь!..”

Чув згодом Оленчук — повернулися діти, з галасом притягли на подвір’я підібраного десь коня.

— Відведіть, зараз же мені відведіть! — накинулась на них мати.— Халепи за нього не обберешся!

— Ні, хай, мамо, хай. Нічого за нього не буде,— лементували діти і навперебій кинулись пояснювати матері, що кінь запалений, що його тепер тільки в плуга, бо для кавалерії такий уже не годиться…

— Біляк —сам його покинув!

— Що то й за біляк такий?

— П’яне калмича! Зовсім мале, як Грицько сусідський буде,— жваво розповідали діти.— Сидить отам над Сивашем і плаче, що большак бога в нього вкрав… “Бога,— каже,— нема, земля нема, одна вода, та й та солона, матер-чорт!”

“Бога в нього вкрали, а тут? — думав, прислухаючись до розмови, Оленчук.— 3 богом оце ви, по-божому? Ні за що ні про що отак, як худобину… За те, що шию в боях скрутило за вашого ж батюшку царя!”

До самого вечора вовтузились на подвір’ї його хлопці з конем. То годували його всяким зіллям із рук, дивуючись, що кінь виявився куди перебірливішим за верблюда, то підсаджували один одного й пробували сісти верхи, потім, доп’явши раптом, що кінь коростявий, взялись його разом чистити та промивати.

— Виведем коросту! Відгодуємо! Будемо ним орати, мамо!

Раді здобуткові сини. В кавалерію не годиться, так орати ним думають. І пригадав Оленчук, як починалося, як першу ниву свою обробляв із старшим сином, що з Килигеєм пішов і десь тепер на польськім шляхту кремсає… Довга їм випала нива, і так лягла, що позиції білих були на однім кінці, а на другім — червоних. Підходив своїм плугом Оленчук то до одних, то до других і мирно закурював з обома. Дозакурювались! Кров’ю лежить-підпливає! І за що? Уперта шия його їм не сподобалась, на мобілізацію їхню не далась. Усе тут йому склалось докупи: і комнезамство, і повстанство, і те, що в панську землю плуга загнав, людиною себе відчув! І за це — пороти? Та як вони сміють?

— По якому праву? — розлючений, накинувся на дружину, коли вона, нарешті відшукавши його, принесла йому сюди в бур’яни підвечірок, бо йти в хату він відмовився.— Доки вони будуть над нами глумитись? Нічого так і не навчилися більш — тільки шомполами та канчуками!..

— Тихіше, тихіше, Іване,— заспокоювала його дружина,— бо ще почують…

— Хай чують,— обвів скаламученим поглядом навкруги.— Не боюся я їх! При всіх скажу! Далеко на цьому не поїдуть! Кишка тонка!

Покричав, побушував і знову ліг, замовк надовго. Не зваживши на упрохування жінки та дітей, так і не перейшов до хати, так і лежав тут, на городі над Сивашем, на теплій потрісканій землі.

Ропа весь день кипить на Сиваші, росте сіль, за день-два все дно морське до самого небосхилу забіліє нею, ніби снігом забите.

Акація, розімлівши за день на сонці, підвечір густо, солодко запахла, і парка, п’янлива млость, як перед дощем, розливаючись, потяглася понад землею.

Настала ніч.

Нило, горіло побите тіло Оленчукове. Та ще більше горіла йому розбунтована покривджена душа. Тупотом повнилась темрява за селом, ішли і йшли битим шляхом війська — кіннота, артилерія, броньовики, а важко Іванові було так, неначе йдуть, переходять вони цієї ночі по ньому.

Закривались ревкоми. Натовпи біженців, сім’ї активістів, похідні червоноармійські лазарети з’явились на шляхах, звідусіль поспішаючи степами до дніпровських переправ. Видима смерть гналась за ними. Землею чеченські шаблі та броньовики, а з неба життя не давали французькі аероплани. Казали, що під Мелітополем, переслідуючи розсіяну по степу якусь кінну частину, аероплани так низько спускались, що крилами збивали червоним вершникам голови з плечей.

Територія, зайнята врангелівцями, безупинно розширювалась.

День і ніч з жорстокими боями відступав степом до Дніпра загін Леоніда Бронникова, уже в ході боїв сформований з олешківських комунарів, матросів берегових застав та сільських ревкомівців. Відступали крок за кроком, несучи на руках поранених, а вбитих залишаючи пастухам, щоб поховали. Не стільки шляхами курними йшли,, скільки брели хлібами навпростець, а коли ночами ворожі броньовики, переслідуючи їх, промацували степ прожекторами, тоді падали у високих житах, і то були хвилини їхнього перепочинку. Гидко було почувати свою безпорадність перед аеропланом, що полює на тебе, ніби на зайця. Моторошно ставало, коли лежиш, а неподалік ворог водить по степу своїми електричними очищами, мов яка-небудь фантастична потвора, що шукає й шукає жертв.

У ці тяжкі ночі відступу, коли ледве не голими руками доводилось стримувати насідаючого противника, “не раз йЬйосодуввд ньому

отих славних його “сухопутних крейсерів”., що з ними торік його колона пробивалась Правобережжям і які так чесно таранили своїми лобами їй шлях вперед. Трагічним був їх кінець. Одначе навіть тоді; коли з’ясувалось, що залізничні мости попереду висаджено в повітря і з бронепоїздами настав час розпрощатись, то навіть і своєю загибеллю вони прислужились рідній колоні. Охоплених вогнем, без машиністів, було пущено їх назустріч ворогові, в саму гущу наступаючих військ генерала Шіллінга. Досі бачить Леонід, як мчать нічними полями його палаючі, без машиністів бронепоїзди, як летять вони на максимальній, уже нелюдській швидкості, наводячи жах на довколишні хутори .та німецькі колонії, з дикою силою гнівного, скрегочучого заліза видираючись на зайняті денікінця-ми станції та полустанки… Тут цього не було, тут відступаючі тільки стіною хлібів могли затулитись від ворога.

Якось уранці, вибрівши з хлібів, загін Бронникова вийшов на Гаркушин хутір. Користаючись тим, що від противника вдалося на деякий час відірватись, н$ хуторі загін зробив собі передишку. Дозорець подерся на самий верх вітряка, що правив за спостережний пункт для різних ворогуючих між собою армій, які стільки разів уже переходили тут за ці буремні роки.

Виставивши дозорця, бійці розташувалися в тіні під коморами і, зголоднілі, змучені, зажадали від хазяїна, щоб виніс чого-небудь підкріпитися.

— Та воно й нема такого нічого,— зам’явся хазяїн.— Ви ж не перші. Всі йдуть, та всім дай, дай~.

— Не скупись, не скупись, хазяїн. Якщо пирогів нема, то подавай сюди хоч хліб-сіль на рушнику, що для Врангеля наготував.

— Та що ви, що ви,— заметушився хазяїн, виправдуючись, а по очах видно було, що й справді вгадали — вже десь тримає у сховку хліб-сіль для зустрічі кримських гостей.

— Знаєм, мітлою промітав би їм дорогу до самого Києва,— спідлоба поблимували на Гаркушу матроси.— Ну, та далі Каховки навряд чи прометеш.

Зголоднілі, з вовчим апетитом, поїли і хліб-сіль, наготовлений не для них, поїли й сало, що з зими ще ховав у кулані, і воду, ледве не всю вихлебтали з колодязя.**’ ^ “. ‘ ■ * 1 ‘, ■ •;; ** *

“І коди вже ти. забудеш дорогу до мене на хутір? із затаєною ненавистю думав Гаркуша про командира загону, колишнього машиніста з табору Кураєвого.— Тоді все людей баламутив, і зараз ніяк не вгамуєшся. Зібравусіх своїх анциболотів і знов кудись ведеш, щоб ти ніколи й не вернувся відтіль!”

Уже рушаючи з подвір’я, бійці загону раптом помітили Наталку, що саме вичищала зі стайні, мовчазна і наче заплакана.

— А це дочка? — спитав один із матросів.

— Та як дочка,— поспішив відповісти старий.

— Дочка, що батрачкою зветься,— догадався котрийсь із бійців.

— Дивіться, діду, не обижайте тут її,— серйозно попередив хазяїна Леонід.— Бо вернемось, спитаєм.

Коли загін став віддалятись, хазяїн помітив, як заблищали сльозами очі в наймички.

— Товаришочків стало шкода? Розставатися гірко? — присікався Гаркуша до дівчини.— А не я тобі казав, що так воно й буде, що влада ваша не довше, як до п’ятниці?

Не відповідаючи старому, Наталка все дивилася вслід тим, що пішли, дивилася, доки вони й не зникли за хутором у хлібах.

Пробившись до Дніпра, загін Бронцикова одержав завдання зайняти оборону в придніпровських кучугурах, де були вже й інші червоні частини, що прикривали переправу. Бронникову прикро було, що цей наказ — утримувати переправу, він одержує з уст людини, до якої в душі досі не міг перебороти відчуття ворожості. Муравйов. Не той, київський, що про нього пішов уже в армії поговір, як про ката і самодура, а свій Муравйов, південний, той самий приблудний комбриг, що торік під час відступу, розгубивши свою бригаду, прибився був до їхньої колони, але так і не порозумівся з нею. Бронников чув уже, що Муравйов знов виринув тут на півдні з досить високими повноваженнями, але все ж не сподівався зустріти його біля каховської переправи та ще й одержати від нього завдання. Щоправда, в Муравйова вистачило такту вдати, ніби він не впізнав Бронникова чи просто забув його. Жовчний, сердитий, ще чорніший, ніж тоді, він тепер, стоячи на понтоні, рвучко кидав слова наказу:

— Ідіть. Займайте. Прикривати переправу до останнього.

— Коли зніматись?

— Скажемо. Не раніш, як переправляться всі.

Дивно було: бригади втримати не міг, а тут ще більшими людськими масами розпоряджається. Які в цього права для цього, які підстави? Чи тільки те, що десь там разом з Троцьким був в еміграції і тепер з’явився тут, озброєний всесильними його мандатами? Чи, може, так і треба? Може, має він якісь незамінні якості, про які Бронникову не відомо? Все ж було прикро за його наказом брести в кучугури і вести бійців, може, на їхній останній рубіж. “Та, зрештою, не йому ж, не Мурав-йову, ти служиш,— сердито подумав Бронников, зайнявши собі позицію в пісках і націлюючи гвинтівку в степ.— І якщо навіть з небажаних уст виходить потрібний революції наказ, ти виконаєш його до кінця”.

Біля переправи весь берег загачений людьми, худобою, возами. Вузька смужка наплавного мосту не встигає пропускати всіх, що підходять сюди. Годинами ждуть черги обози, біженці, лазарети, реве стирлована у величезні гурти худоба, що її за розпорядженням ревкомів пастухи безперервно женуть сюди з близьких і далеких маєтків.

Полудневе небо горить.

В кучугурах, у цих сипучих придніпровських дюнах, по налитих спекою піщаних ямах випало бійцям загону Бронникова тримати бойовий рубіж. Спека і спека. І хоч Дніпро під боком, але спрага спалює людей, тільки й виручають діти рибалок, які, незважаючи на обстріл, пробираються в кучугури, приносять воду бійцям. Бронников лежав між розпаленими кучугурами, що були найдалі від Дніпра, проте й до нього забрів водонос, зовсім малий, може, тільки трохи більший за його Василька, білоголовий, лобатий, в штанцях з підтяжечкою через плече. Переднього зуба немає, шепелявить.

— Як тебе звати?

— Шашко.

— Сашко?

— Шашко.

Присівши на дні ями, майже з острахом дивиться він, як жадібно п’є дядько-матрос воду з глечика, і сам якось серйознішає, задумується не по літах.

— Про що думаєш, синок?

— Все війна і війна… Мама кажуть, що скільки я не живу на світі, все війна йде.

— Скоро кінчиться. Розіб’ємо ось їх, і тоді вже буде інакше… До школи підеш.

— За що ви з ними так довго воюєте, дядьку?

Як йому відповісти? Чи тому, що так чистосердечно було запитано, чи що була це перед ним єдина жива душа, яку зустрів тут, у кучугурах, за весь день, тільки захотілося раптом все, все розказати йому, незнайомому хлопчикові, про себе…

— Хочеш, Сашко, я розкажу тобі про одного хлопчика?

І в приливі несподіваної, давно не відчуваної ніжності, уже не як з дитиною, а як з рівним собі другом ділячись найінтимнішим із свого життя, став Леонід розповідати йому про хлопчика з Кінбурнської коси, що, як тільки став на ноги, вже помагав ватазі рибалок, батькові та братам тягати неводи з моря, а потім бачив, як уночі тут же біля рибальського вогнища топтали жандарми батька, допитуючись, де син. А згодом побачив і того, кого вони шукали,— свого старшого брата моряка. Під посиленою охороною вели його разом з товаришами матросами вулицею Очакова, і всі знали, що повели їх на розстріл…

— За що їх? — вжахнувся Сашко.

— За те, що не потерпіли знущань у себе на кораблі, поскидали за борт офіцерів, відреклись від царя і підняли над своїм кораблем червоний прапор революції. Багато днів ходили під тим прапором, нескоримі, по морю. Підростав хлопчик став потім і сам чорноморським матросом і теж не захотів терпіти безправ’я й знущань. Все більше ставало їх, таких, що не хотіли терпіти знущань над собою, хотіли кращої долі для себе, для таких, як твоя мама та дідусь, і ось за це почалася й ведеться тепер велика боротьба. І хоч, може, прорвуться до Дніпра кадети і немало поляже відважних бійців на його берегах, але кінчиться тим, що наше, наше буде зверху, Сашко! Коли виростеш, не знатимеш ти вже ні жандармів, ні батрацтва, ні злиднів, життя твоє буде світлим та радісним, ну, як… великдень; Може, навіть на рцих ось кучуг^рах^г.нацарячих

оцих пустирищах, де ми з тобою зараз мдієм відспекц,

де росте тільки чахлий молочай, виростуть тоді садки

зелені, з’явиться місто чудове, як ото буває в каз-

ках… , ^

Зітхнувши, Леонід пригорнув рукою хлопчика так, наче пригортав разом з ним і свого Василька, і свою мрію далеку.

А переправа гула, дудніла під тисячами ніг. І хоч з правого берега Дніпра уже підводили під настил моста бікфордові шнури, бійців, що прикривали переправу, це не лякало: вони знали, що після того, як переправа прийме всіх, перейдуть по гулкому настилу й вони, і лише після того буде запалено бікфордів шнур.

Зі степу дедалі відчутніш насувалась загроза. Кілька разів кінні роз’їзди противника з’являлись на виднокрузі, але, зустрівши вогонь із кучугур, знову відкочувались назад. Надвечір підійшли броньовики, мишасті, пофарбовані в колір бляклого степу, і стали поливати кучугури кулеметним вогнем. Все ближче сичали кулі в розпечених пісках, все частіше то тут, то там хтось скрикував, чиясь гаряча кров втавала в пісок…

Увечері, коли місяць із плавнів виткнувсь і біля переправи не зосталось нікого, Бронников дав команду зніматися й відступати із кучугур до Дніпра. Відступали останніми. Відстрілюючись од насідаючого ворога, шугаючи по коліна в піску, загін розкинутим цепом спускався вниз до води, до переправи. Уже були зовсім близько, уже перші бійці готові були ступити на гулкий дерев’яний настил, як раптом зблиснуло на річці, загуркотіло громово — чиясь нетерпляча рука з того боку підпалила бікфордів шнур!

На очах гинув міст. Бронников дивився, як трощиться, розвалюється на шматки остання дорога його бійців на той бік, і кров важко била йому в скроні: що ж це? Як могли забути там про них, про останніх, що, стримуючи ворога, самовіддано захищали весь день оцю переправу? Гади! Якщо стріне — розстріляє на місці того, хто так розпорядивсь!.. Одначе спершу переберись, доберися туди! Як море, розливсь тут Дніпро. Ледве бовваніють бериславські вітряки, виши-кувані в ряд по горбах протилежного берега… А ворог тим часом насідає, кулі дзінькають біля вух, цьвохкають увербах, аж листя облипається з них’на бійців, на залиту місячним сяйвом дніпровську воду…

“Як же тепер?” — мовчазно питають Бронникова бійці. !

Він дає команду:

— Вплав!

Ніколи ще, мабуть, не був таким широким Дніпро, як у цю червневу, наскрізь просвітлену місяцем ніч, коли, замість плавучого мосту, лише тремтлива місячна доріжка стелилась перед загоном на той бік! Вхопившись за якісь дошки та уламки, важко дихаючи, пливли люди зі зброєю на шиї, зі зброєю в високо піднятих над водою руках. їх зносило течією, на верству чи й більше розтяглись перепливаючі по світлій водяній рівнині бійці. А вслід їм десь із кучугур уже строчили ворожі кулемети, і вода навколо скипала, розстрілювана і ніби гаряча. Не один там ковтнув дніпрової води, не один пішов на дно, заплутавшись у верболозах та підводних плавневих корчомаках. Цілу ніч тривала ця нелегка переправа по хистких сріблястих доріжках, постелених місяцем перед Брон-никовим та його бійцями через Дніпро.

Порідів після нічної купелі загін, а ті, кому судилось вціліти, задихані, знесилені, до ранку вибродили на берег у Козачому.

Вранішнє сонце зустріло їх на бериславській горі. Звідси далеко було видно таврійські простори, пожухлі степи за Каховкою, а вгору і вниз по річці — буйні плавні, широку синь дніпрову, мов небо розлите по землі. З вербової гущавини каховського берега то тут, то там зблисне раптом біленька рибальська хатина. З смутком і болем поглядав у той бік Бронников, ведучи горою своїх бійців. Як там Каховка? Як там зараз його юний друг, що вчора приносив йому воду в кучугури? Широка течія дніпрова без мостів пролягла між ними, і ніхто не скаже — наскільки?

Суд над Дьяконовим відбувся на станції Новоолексіївка, тут же йому довелося ждати й затвердження смертного вироку, сидячи під вартою в духот-ливім пристанційнім пакгаузі, перетворенім контррозвідниками в місце ув’язнення.

В’язнів з кожним днем ставало більше. Накидали сюди якихось спекулянтів, що сараною налетіли з Криму на дешеві таврійські продукти, щовечора ставав на молитву біля порога старий богомільний татарин, по кутках важкими купами темніли дядьки, мовчазні, уперті, яких ніякою силою не вдавалося затягти на мобілізаційні пункти, незважаючи на всі зусилля вранге-лівських “мисливців за селянськими черепами”.

Цілими днями дядьки тільки те й робили, що смалили цигарки, мовчки підпираючи своїми плечима стіни пакгаузу, і лише ночами починали про щось— перешіптуватись по кутках, світячи звідти вогняними зіницями цигарок. У своїх таємницях вони не відкривалися ні перед ким із ув’язнених, в тім числі і перед Дьяконовим, хоч і знали, за що він був засуджений. Для них він залишався все ще десь по той бік, хоч і без погонів, хоч і у вилинялім, потертім, та все ж англійськім френчі. А він думав про них багато, болісно, і в кожному з них — темних, затятих у своїй упертості — для нього було щось від Оленчука.

Відтоді як доля звела його в Чаплинці з Оленчуком, як постояв він разом з дядьками простим молотобійцем біля ковадла і покуштував їхнього хліба, вже не покидало його відчуття того, що якоюсь часткою душі він мовби належить цим людям і не може бути байдужим до них, як раніше. В минулому, доки життя впритул не зіткнуло його самого з Олеичуками, Дьяконов навіть і не підозрював, що і в їхньому середовищі, де руки в мозолях, де хліб добувається так гірко, можуть йому зустрітися люди великого серця, твердого сумління, із справді мудрим розумінням життя. І хоч глибока різниця в поглядах та переконаннях поставила його з Оленчуком в різні табори, він і зараз не почував ні неприязні, ні ворожості до людей цього, Оленчукового, складу, і коли вони отам, сторонячись його, шепочуться ночами про щось по кутках, замишляючи щось своє, йому стає по щирості кривдно за цю недовіру до себе. Хіба він не бажав їм добра? Хіба він їм ворог?

Навесні, підхоплений вихром скаженого врангелів-ського екстазу, він знову опинився в військах, опинився з твердою вірою в те, що нарешті армія й батьківщина знайшли для себе достойного вождя. З радістю, з повним самозреченням віддав він себе справі, цілком підкоривши свою волю залізній волі правителя. Поняття вождя й батьківщини для нього тепер злилися в одне. Ще в Криму він не раз чув виступи Врангеля перед військами, сам був у числі тих, хто самозабутньо кричав молодому вождеві “ура”, коли той, метаючи громи на денікінську астматичну камарилью, обіцяв створити на нових засадах велику народну армію, яка не знатиме поразок і з допомогою якої він утвердить на рідній землі право й закон за взірцем великих західних демократій. За таким вождем варто було йти. І зараз, коли врангеліада розпростерла свої переможні крила, він, Дьяконов, навіть засуджений на смерть, все ж радується за її успіхи! Ave, Caesar, morituri te salutant! 1

Щоправда, те, що в перші ж дні наступу він побачив у Строганівці, його різонуло в саму душу, йому здалося, що, всупереч всім сподіванням, знов вертаються кошмари денікінських часів. Досі пече його той сповнений невимовного болю, докору й осуду погляд закривавленого після екзекуції Оленчука, проте у всьому тому — Дьяконов певен — немає, немає провини вождя, всі ті безчинства могли робитися тільки його волі наперекір!

Якось до пакгаузу вартові кинули ще одного офіцера, кучерявого молодця в дзвенючих кавалерійських шпорах, буйного, шумливого,— видно, він був добре напідпитку.

— Встати, комишатники! — вигукнув він з порога, забачивши дядьків.— Васька Лобатий перед вами!

Селяни не зворухнулись.

— Сидите? Ну, то й сидіть! Ждіть свого! Звідси вам дорога одна: в Генічеськ, та на баржі, та в море, на дно,— там ваша мужицька правда лежить! Що ж до мене, то я тут довго не затримаюсь,— п’яно пащекував новоспечений арештант.— Кутепія мене не видасть! Сам генкварт поручиться за Ваську Лобатого, будьте певні!

1 Здрастуй, Цезар, приречені на смерть вітають тебе! (Вигук римських гладіаторів, з яким вони перед боєм проходили мимо ложі Цезаря).

Сонце тільки крізь щілини пробивалося знадвору до приміщення, в пакгаузі стояла півтемрява. Призвичаївшись до неї, Лобатий став ближче розглядати ув’язнених. Незабаром він уже причепивсь до татарина:

і-^-; Перехрестись, тдурзакі Ну;ж бо,< перехрестись, то одразу випустять! Наш бог добріший за аллаха!

— І вас. пискулянти,— пройшовся Лобатий між спекулянтами,— теж повипускають, тільки не поскупіться на хабаренцію.

— А от ви, мужички,— при цьому він, ставши перед дядьками, насмішкувато повів шиєю так, наче вона була в ярмі,— ви ще тут попаритесь! Як. не зробите отам підкоп у кутку та не повтікаєте вночі, то з вами в нас ще буде серйозна розмова!

Селяни мовчали. Вони були, видно, нахапані десь просто з поля, від роботи: здебільшого босі, в пропотілих, припалих пилюкою сорочках, при декому були жбаники з водою, а в одного навіть мантачка виглядала із-за очкура.

— Вашу лінію ми знаємо,— скалився до них Лобатий.— Ніяка мобілізація вас не бере. Навоювалися, годі! Сам на одній сходці чув: “До червоних не пішли, що хліб треба вбрати, а до вас не підем, хоч і вберем”.

Помітивши осторонь дядьків, під стіною, Дьяконова, Лобатий здивовано перекинувсь до нього:

— О! Здоров, станишнику! За що удостоївсь?

Він присів біля Дьяконова, вгостив кримськими цигарками з портсигара, Дізнавшись, за що співбрат його потрапив сюди, Васька навіть присвиснув від подиву:

— За мужиків заступивсь? Ха-ха! Невже ідейний?

— А ти хіба ні?

— Я свої ідеї, брат, в Новоросійську розгубив. При посадці нікуди брати було. Зайвий багаж! Виявляється, можна цілком обійтися без нього…

— А сюди — за що?

— Самовільні реквізиції, буянство та окаянство і всяке таке інше… Майже за те, проти чого ти збунтувавсь. Ну, та нічого: вийдемо звідси разом.

— Ти так думаєш?

— Не сумніваюсь. Зараз не той час, щоб нами розкидатись. Куди вождеві без нас? Адже ми найнадійніші коні в його колісниці!

— То, гадаєш, попередження верховного проти мародерства, проти безчинств…

— Про людське око! Для преси та для Європи! То лише на початку верховний наш ладен був пускати в розход нашого брата мало не за кожне вибите в ресторані скло.Зараз все пі де інакше, ;бо коженіз нас там, у бою,. потрібен. .

— Мені вже навряд чи бути в бою,

— Смертний вирок? Не хвилюйсь — вождь помилує. Він до нас, до первопохідників, добрий: те, що правою підписує, лівою… отак,— Васька зробив рукою в повітрі хрест.

Такої неповаги до свого кумира Дьяконов не міг стерпіти і тут же висловив Лобатому своє обурення його цинізмом..

Лобатий голосно розсміявся:

— О, та ти й справді витаєш десь там? Святая Русь? Поругані свободи? Та кинь ти всі ці штучки! Живи, поки живеться! Гуляй, поки туляється.

— Це вся твоя філософія?

— А що? Хоч день, та наш!

— Якщо б тільки для цього, то чи варто й жити? Лобатий похитав своєю кучерявою головою.

— Отакий, як ти оце, в мене брат був первопохід-ник. Не думав про себе, все тільки у високих сферах витав, а як тікали з станції Лозової, більшовицьким снарядом йому обидві ноги одірвало. Думаєш, зупинилися, підібрали? Так і покинули в полі воронню на здобич з усіма його ідеалами… Ось воно, наше життя. А інші тим часом не зівають. Знаєш, скільки їх, колишніх вояків, зараз у Криму по тилах поосідало? Доки ми тут степову порохняву ковтаєм, вони собі там по ресторанах шампанське з фунтоловками дудлять. Про фунто-ловок чув? Це, брат; птиці ого! З найкращих дворянських родів, вони тільки валютою беруть! За один поцілунок — фунт стерлінгів, і не менше!

Слухаючи Лобатого, його не зовсім тверезе просторікування, Дьяконов мовби поринав у важку, чадливу атмосферу денікінських часів. Не хотілося вірити, що такі, як цей, як чеченці, як ті поміщицькі синки, що зганяють свою злість на селянських спинах, якраз і становлять основу, кістяк споряджених у похід легіонів його любимого вождя. Шомполи… Реквізиції… Валюта… Хоч день, та наш!.. Ні, не про таких мріяв його вождь, сатанинським зусиллям волі виковуючи сталеві свої корпуси, готуючи до нового походу на північ сто тисяч лицарів Білої Лілеї на Русі!

В’язнів весь час підбавляли й підбавляли. Незабаром нагнали ще селян, загорілих, аж чорних. Услід за ними вартові вкинули цілу юрму жінок, які нібито, будучи між собою в змові, спільно переховували по погребах червоноармійців і допомагали їм повертатися через фронт до своїх. Над жінками тільки що відбувся суд, усі вони були ще збуджені після судової процедури і… явно задоволені своїм вироком.

Одна з них, тітка Варвара, як називали її тут — і в якій колишні фальцфейнівські заробітчани та батраки легко б могли впізнати маячанську отаманшу, стрижійку овець,— опинившись у пакгаузі й по-хазяйському озирнувшись на всі боки, весело кинула перед-собою торбу з харчами:

— Оце тут хоч перепочинемо в холодку. Спасибі вам, вартові,— обернулася до дверей.— Спасибі вам, судді!

Жінки, що були з нею, голосно зареготали.

— Чого ви регочете? — запитав хтось із кутка.

— Та як же,— відповіла за всіх тітка Варвара.— Засудили! Дванадцять літ каторги дали.— Вона знов обернулася до дверей, за якими зникли вартові.— Та за дванадцять літ по степу дванадцять трав на ваших кістках проросте!

Дьяконова морозом обсипало від її слів. їхній регіт, веселість, певність оцих засуджених у своєму майбутньому — це було щось разюче, незвичне і тим страшніше для нього, що було таким природним для них.

Порозв’язувавши свої клунки, жінки незабаром стали підобідувати хлібом та овечою бринзою. Дали по шматочку й офіцерам.

— їжте, бо, кажуть, ви зовсім там позахлявали на кримських харчах,— пересміювались тітки.— Загряз-ниця не дуже-то нагодує.

Незабаром зайшов начальник варти, щелепастий здоровило, весь у ремінні, в блискучих крагах. При його появі тривожний шепіт перебіг поміж ув’язненими: “Це той, що на розстріл бере!” Ні на кого не дивлячись, начальник варти байдужим гугнявим голосом викликав на вихід офіцерів — Дьяконова і Лобатого, їх нібито було наказано перевести в інше місце, піддати суворій ізоляції. Мало побачив втішного у цьому для себе Дьяконов, а Лобатий, навпаки, збадьорився, таємниче шепнув йому на ходу:

— Ось побачиш, це на краще!

Вийшли з пакгаузу, гаряче повітря зі степу обвіяло

Дьяконова, і сонце засліпило його, зробило на мить зовсім невидющим. Небо від спеки було білясте, наче затягнуте полудою, і степ у далечі коливався, як дим.

Штабний поїзд Врангеля стояв у ці дні в Мелітополі, в місті славнозвісних українських черешень, що розкинулось серед приазовського степу, серед різних колоністських дорфів та фельдів, які чимось — чи не голосом предків — відгукувались готському серцю барона.

Врангель переживав зараз медовий місяць своїх перемог. Вся слава його пращурів, героїв рицарських походів, відважних сподвижників шведських королів, меркла перед його власною молодою славою. Звершилось! Одним ударом поклав собі під ноги цілий край… Авангарди його військ уже бачать терикони Донбасу, шрапнельні снаряди рвуться в небі над Синельниковом, бойові полки його вийшли всюди до Дніпра — від дніпровського гирла до Каховки. Ніколи ще, як зараз, не вірив він з таким гарячим палом у своє обранство, у свою щасливу зорю! Так, він народжений бути вождем! Народжений управляти людськими масами, з хаосу яких він викує все, що захоче, як викував із денікінського вошивого зброду залізні оці корпуси. Чи давно лунали голоси, що замишляє він авантюру, що із ста шансів на перемогу у нього не більше одного. Один! Але він вірив у цей свій один і тому йшов ва-банк. Навіть скептична Європа, яка ще зовсім недавно сміливі задуми його називала не інакше як l’aventure de Crimée, тепер визнає його вартим того, щоб на нього робити ставку. Ті, що недавно ще підозрювали його в зазіханні на вакантний царський трон, сьогодні визнають його справжнім і єдиним захисником демократії. Його оголосили непереможним. Вище офіцерство, і своє, і з військових іноземних місій, заговорило раптом про те, що він, Врангель, і раніше не знав поразок і що тільки випадковий збіг обставин перешкодив йому тоді, при Денікіні, вступити з героями первопохідниками . у Москву. Зараз вся європейська преса вже пише про нього, стратегічний талант кримського полководця визнають блискучим, з Франції нібито збирається виїхати, в Мелітополь^ спеціальна комісія, щоб на місці вивчити його оперативне мистецтво по розгрому жлобинської кінноти. Так, це слава, якої він стільки ждав, це та повна всевладність, якої він нарешті досяг.

У незвичайності своєї особи він був певен давно, але тільки Крим, цей запущений, розбещений, розвалений Денікіним Крим, з його хабарництвом і казнокрадством став для нього тим пробним каменем, на якому він перевірив себе, свої можливості, своє, зрештою, право управляти життям величезних людських контингентів. Більшовики щось там базікають про народоправство. Фікція все це, не більш. Коли вимагають інтереси справи, він сам, не вагаючись, вдається до того, щоб заворожити наївну громадськість звабливими картинами майбутньої демократії. Але в душі він був і є переконаний в іншому: вожді родились і родитимуться, щоб управляти,— це від племен первісних і від тих же племен первісних, від людей неандертальських існує матеріал для творчості вождів — людська маса. Без вождя вона, як глина без скульптора, ніщо. Особливо ж у цій країні, яка почала свою історію тим, що покликала до себе керманичів з півночі, щоб володіли нею і княжили. Протягом своєї історії знає народ цей лише дві крайності: пугачовщину, вибухи розхристаної дикої анархії, яка досягла свого апогею ось тепер у двадцятому столітті, або ж те, що в нього: злиті єдиною волею, єдиній волі підкорені сталеві його корпуси. Пишається ними сьогодні перед Європою, перед Америкою, перед усіма!

Він заволодів краєм, де повно хліба для його армії, союзники вдосталь постачають його озброєнням, отже, лишається тепер одна турбота: поповнитись людьми. Він пошле своїх емісарів у Туреччину, на Балкани, пожене на Мальту й на острів Лемнос з суворим наказом всім отим зледащілим “гостям англійського короля” — евакуйованим туди офіцерам та козакам — негайно вернутися в Крим для поповнення бойових полків. Союзники обіцяють перекинути через Румунію бредовську армію яка зараз десь там формується під польським орлом… Але головна його надія була і

1 За завданням Врангеля генерал Бредов формував на території Польщі так звану Третю армію.

залишається—: на тутешню мобілізацію. Мужики; мужицькі сини— ось за рахунок кого його армія мусить розростися до колосальних масштабів.

Поки що з цим негаразд. “Полювання за мужицькими черепами”, як називають у нього в штабі мобілізацію, поки.що не дало бажаних наслідків. Звідусіль надходять донесення, що селянство уперто уникає мобілізації, на пункти збору або зовсім ніхто не з’являється, або навмисне посилають таких, що до служби не придатні. Канальство! Хай би вже голота: вона як не в Будьонного, так у Махна, але дивно, що й заможні не йдуть. Чим пояснити? Не мають достатньої певності в ньому, чи що?

Щоб ближче відчути, чим дише селянство, вирішив особисто відвідати одне з сіл під Мелітополем, побувати на мужицькій сходці. Виїжджаючи з міста, мав необережність прихопити з собою в автомобіль і двох місцевих земців, що виявились до нестерпності балакучими і всю дорогу тільки й торохтіли йому про те, як набридла народові більшовицька анархія та як він, народ цей, жадає для себе твердої руки…

При переїзді через якесь село, де він зробив коротку зупинку, щоб показати себе народові, його обступили греки-колоністи, засипали скаргами на самовільні реквізиції коней, на грабунки та беззаконня, що їх нібито чинять його солдати при потуранні старших командирів. Реквізиції, безчинства, грабунки — було гірко й прикро йому це слухати. Та чи ж для того він повиганяв із армії генералів-грабіжників, таких, як Покровський та Шкуро, щоб їх заступили інші? Ні, за це він каратиме нещадно. Він не допустить, щоб повторилося те, що роз’їло денікінську армію!

Перше, з чим звернувся Врангель на сходці до селян, до стовписька пропечених на сонці, темношкірих, похмурих аборигенів, було запитання: чи чули вони про його новий земельний закон?

Селяни загули у відповідь, що не чули, мовляв. Котрийсь бачив нібито цей закон віддрукованим у Мелітополі, але так і не купив, бо дорого коштує: сто шістдесят карбованців за штуку *.

1 Суть врангелівського земельного закону полягала в тому, що землю селяни могли одержати тільки за великий викуп. Закон був спрямований проти інтересів трудового селянства.

Поставивши селянам ще кілька запитань, на які вони відповідали знехотя, Врангель звернувся до сходки з промовою. Говорив пристрасно, вкладаючи душу в свою промову, щиро вірячи, що він якраз і є оборонцем інтересів селянства, а вони слухали його і мовчали. І коли скінчив — теж мовчали. Щось недобре, грізне, незрозуміле було в цьому мовчанні. “Народ безмолвствует”? Але чому, чому?

Нічого не пояснила йому ця поїздка.

Коли— йшов до автомобіля, на ходу вловив кинуте кимось у натовпі мовби ненароком:

— Казав пан — кожух дам… А в тон йому ще похмуріше:

— Та й слово його тепле…

У пригніченому настрої — вже без земців — повертався з цієї сходки в Мелітополь, у черешневу свою столицю. Чомусь вчепилося в мозок оте незрозуміле: “Казав пан — кожух дам…” — і не покидало його всю дорогу. Що воно мусило значити? Кого стосувалось? Чи не його це якраз земельний закон селяни мали на увазі?

В такому був настрої, коли, повернувшись до свого штабного поїзда, дізнався, що з Севастополя прибув з місією адмірал Мак-Келлі.

VII

Візит глави американської військової місії був несподіваним для Врангеля і, правду кажучи, не зовсім бажаним у цей час. Нанесло їх, опікунів: генерал Монжен, граф де Мартель, тепер цей… Ще все тут не вичахло після боїв, ще стільки скарг, нарікань, а він уже тут, уже примчав по гарячих слідах. Врангель досі не міг звільнитись від того неприємного осадку, що залишився в нього на душі після зустрічі з Мак-Келлі в Севастополі. Це було в той день, коли надійшла радіограма, що червона кіннота на Київському напрямку прорвала фронт польських армій і що становище для військ маршала Пілсудського створилося катастрофічне. Мак-Келлі, прибувши тоді до Врангеля, недвозначно дав зрозуміти, що верховна рада союзників уповноважила його скоординувати дії Криму й Варшави. В досить грубій формі він став вимагати, щоб

Врангель негайно виступив на підтримку полякам. І хоча це цілком збігалося з планами й бажаннями самого Врангеля, одначе Мак-Келлі вважав за можливе вдатися навіть до погроз, сказавши, що коли Кримська армія не виступить негайно, то всім кораблям, які прямують зараз з бойовим спорядженням у Крим, він дасть по радіо вказівку повертати в інші порти — в румунські чи польські. “Виходить, ми для Пілсудського, а не Пілсудський для нас”,— кинув тоді Врангель ображено, і вони розсталися, сповнені неприязні один до одного.

З чим же на цей раз прибув до нього цей заповзятливий, що так далеко забрався на сушу, адмірал?

Врангель, закіптюжений, весь укритий липучим потом, не встиг ще опорядитися з дороги, як адмірал Мак-Келлі вже з’явивсь у салоні штабного вагона, вільно й невимушено вітаючись, сяючи назустріч головнокомандувачеві своєю простецькою панібратською усмішкою. Врангель не терпів цієї усмішки, як і самого янкі з його недбало-розв’язними манерами й амікошонством, але на те він, Врангель, і вроджений аристократ, щоб уміти при потребі приховати свої справжні почуття.

— Чим можу служити? — з бездоганною чемністю запитав гостя по-англійськи.

Адмірал, ластуватий, свіжовиголений, з рум’яним моложавим лицем здоров’як, запросто всівшись на широкій шкіряній канапі й узявши з кришталевої вази кілька черешень, закинув ногу на ногу, став смакувати.

— Тут чудові черешні, генерале,— сказав смакуючи.— На них міг би бути попит в Європі.

— Чи не любов до черешень і привела вас сюди?

— Не тільки. Вирішив на місці ознайомитись, чи варто нам ризикувати тим, чим ми ризикуємо. І я не розчарувавсь, генерале: край вартий того, щоб ради нього ставити на кварту наш капітал. Таврійські прерії, Донецький басейн, Катеринослав з його промисловістю — ці три штати мають світове значення у виробництві вугілля, залізної руди і хліба. З точки зору транспорту, шляхів сполучення їх дуже легко зв’язати з цивілізованим світом. Усі ці багатства можна кожного року вивозити звідси в сотнях тисяч тонн.

— Це традиційна зона французького впливу, адмірале.

Мак-Келлі посміхнувся:

— Вона легко може стати зоною впливу айерикан*

ського! г

Запаливши сигару, адмірал став розпитувати Врангеля, як проводиться земельна реформа та як ставиться місцеве населення до його армії — усім цим, мовляв, настійливо цікавиться Вашінгтон і хоче мати інформацію з перших рук. Потім висловив своє задоволення розгортанням воєнних операцій і навіть відпустив похвалу Врангелеві особисто.

— Тепер нам видно, що ми і наші союзники не помилилися, коли зупинили свій вибір на вас, генерале, розшукавши вас там, у Константинополі, на глухих задвірках подій.

Кров ударила Врангелеві в голову, в очах потемніло від образи. На задвірках подій! Так оце так ви трактуєте його історичне вигнання? З боку глави іноземної місії було грубою безтактністю нагадувати зараз йому, володареві Криму, верховному головнокомандувачеві Півдня Росії, про ганебні константинопольські дні, про тяжку опалу, з якої його вихопив до себе на борт їхній “Емперор оф Індіа”…

А Мак-Келлі, видно, й не помічаючи, якої образи завдав своєю безтактністю співрозмовникові, вже говорив щось про містера Керенського і про те, що не випадково той невдалий прем’єр у скрутну хвилину був вивезений з Петрограда саме на автомобілі американського посольства, під захистом американського прапора.

Врангелеві руки самі стискалися в кулаки. Цей нахабний янкі вмів, як ніхто, роз’ятрити йому найболючіші рани. В ці хвилини Врангель всім єством ненавидів його, одягнутого в адміральську форму генерала, що ніколи не пробував справжньої війни, що нікого не здатен зарубати отим своїм декоративним кортиком. Він знає, що привело цього заповзятливого янкі сюди. На нью-йоркській біржі ще з весни агенти Мак-Келлі скуповують для свого шефа акції на донецькі шахти, на Нікопольські марганцеві рудники, на ті самі рудники, що їх Врангель мусить здобувати для нього своєю кров’ю, кров’ю своїх героїв.

Заклавши руки за спину, Врангель нервово крокує по салону, і самий вигляд гостя дедалі відчутніше дратує його. Розкинувся на канапі, слинить свою сигару, свіжий, рум’яний, як немовля, бо має час подбати про, себе, щодня грає, з гольф, , а-сам він, Врангель, ночей недосипає, ні себе, ні інших не шкодує. Черкеска на; ньому, забита пилюкою, і весь він обвітрений та почорнілий, почорнілий не тепер, а ще десь там, у калмицьких степах, коли він з упертістю фанатика водив свою кавказьку армію на штурми, на поразки, на загин… А ти? Чи знаєш ти, як ідуть червоні матроси в атаку, як сіють смерть з кулеметів шахтарі, як орудує клинками у вахмістра Будьонного донська козацька голь? Злість спазмами перехоплює горло Вран-гелеві. Торгаші! Маклери! Баришники! І це йому, витязеві білого Арарату, вождеві, який стільки зробив і який з таким блиском зараз перемагає, вони ще сміють дорікати задвірками подій!

— До вашого відома, адмірале: на задвірках подій я ніколи не був,— зупиняючись перед Мак-Келлі, чітко вимовив Врангель.— Навіть тоді, у вигнанні, коли союзники без всяких на те підстав обвинувачували мене в германофільстві, я був на своєму посту. Саме тому полки покликали мене в Крим.

Мак-Келлі зрозумів, що бовкнув зайве.

— Повірте, генерале, я зовсім не хотів вас образити,— Мак-Келлі окутався димом сигари.— Я ладен вибачитись. Але киньмо це. Надмірна амбітність навіть Цезарям не личить… Розкажіть краще, як ваші легіони? Сподіваюсь, бойового ентузіазму їм не бракує?

— За мої легіони турбуватися нічого,— відповів Врангель, хмурячись.— Єдине, чого їм бракує, пане адмірал,— це тих обіцяних бойових вантажів, яких ми все ще не можемо сповна одержати від союзників.

Мак-Келлі невдоволено поморщився, як завжди, коли йшлося про поставки.

— Генерале, після перших успіхів ви вже стаєте вжмагателем. Ми дали вам найновіше озброєння, гармати, снаряди до них, аероплани. Ви маєте їх зараз більше, ніж мають всі червоні дивізії, з якими вам доводиться мати справу…

— І все ж не досить! Ви пам’ятаєте, адмірале, в яких масштабах ішло постачання моєму попереднику…— Врангель примовк на мить. Може, перед очима у нього майнув якраз величезний, яскраво розфарбований плакат денікінських часів: англійський томмі стоїть у Новоросійському порту, широко розставивши ноги, за ним на морі маячать кораблі… Потоком течуть з них на берег гармати, паровози, різне спорядження… Все це томмі щедро кидає на спожиток добровольцям Антона Денікіна. Так було! — Для мого попередника союзники не шкодували нічого,— вів далі Врангель,— все на нього сипалось, як із рогу достатку, а я за кожен патрон, за кожен снаряд мушу кланятись, пити чашу принижень.

— Кожен із нас що-небудь п’є,— сказав Мак-Келлі, вдоволений власним дотепом.— І не прибіднюйтесь, генерале: те, що вам належить одержати, ви одержуєте. Не далі, як минулого тижня, наш “Честер Велсі” доставив вам сорок тисяч шрапнельних снарядів, “Сан-гомон” — партію динаміту, навіть наша місія Червоного Хреста разом з медикаментами доставила вам з Нью-Йорка чотириста кулеметів та два мільйони патронів до них.

— Але ж і потреби в мене дедалі ростуть і ростимуть, союзники мусять зважати на це. Мені потрібні будуть танки, мені треба буде вдвічі більше аеропланів, а в мене навіть для тих, що є, не завжди вистачає пального. Зараз двісті моїх аеропланів застряло десь на єгипетських аеродромах, в Александра та Абукірі, і ніяк їх звідти не вирвеш..

— Ви мусите, бути готовим і до гіршого, генерале. Ви знаєте, яка кампанія піднімається проти вас по всьому світу. Нам від власних, американських, докерів доводиться приховувати, які саме вантажі ми відправляєм для вас. Не з добра ящики з кулеметами йдуть вам на суднах Червоного Хреста під виглядом медикаментів. І якщо наші поставки на деякий час скоротяться чи й зовсім припиняться — адже в нас наближаються вибори до конгресу, і на громадську думку ми не можемо не зважати,— то хай все це вас не застане зненацька. Те, що ви маєте, мусите витрачати з максимальною доцільністю.

Що це? Нотація? Попередження? Врангель ладен був спалахнути, відповісти різкістю, але Мак-Келлі, мовби розгадавши його намір, владним рухом зупинив його.

— Будемо одвертими,— обличчя адмірала раптом очерствіло, очі стали колючими.— Ми, американці, не любимо пускати гроші на вітер. Ми бажаємо, щоб кожен наш цент, кожен патрон був під нашим контролем. І хай буде вам відомо ще одне, генерале: ми не потерпимо, щоб нині, як тоді при Денікіні, військове спорядження союзників наліво й направо розкрадалося вашими інтендантами або — ще гірше — цілими ешелонами потрапляло більшовикам до рук! Врангель потемнів з лиця.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви вжили енергійних заходів до припинення тилової розпусти, хабарництва, спекуляції, казнокрадства, всього того, що погубило вашого попередника. Але чи вбито мікроб остаточно? Чи в Новоросійську не захопили ви разом з рештками розбитих військ і той злоякісний мікроб на свої кораблі? Я змушений попередити вас про деякі серйозні симптоми. Ділки, подібні до барона Тімрота, який свого часу обікрав наш американський Червоний хрест, підводять голову знов. Вам уже відомо про цей скандальний випадок з вантажем колючого дроту, призначеного для перекопських укріплень?

Врангель насторожився.

— Дріт, призначений для таких важливих укріплень,— підвівся Мак-Келлі,— ваші інтенданти “забули” нібито вивантажити з трюмів у Криму, відправили назад у Константинополь, і там він тепер розпродується!

Врангелеві, який ще нічого не чув про цей випадок, тільки й залишалося пообіцяти, що він призначить найсуворіше розслідування.

Адмірал міцніше насадив на лоба картуза, поправив кортик, зібрався йти. Врангель провів його до дверей. О, з якою насолодою наказав би він своїм конвоїрам-чеченцям показати дорогу цьому причепуреному вояці, так показати, щоб сторчма летів він з вагона в темряву, але…

— Гуд бай, генерале!

— Гуд бай, адмірале!

І він по-солдатськи чітко дзенькнув острогою.

VIII

На південь! На Врангеля! Смерть чорному баронові!

Мабуть, із часу Жовтневих штурмів не знала країна такого вибуху повсюдного революційного ентузіазму, як у ці дні літа двадцятого року. Врангелівський удар у спину революції, загроза Донецькому басейну заставили всіх гіо-ндвому оцінити крикськУ; йёбёзпёку. З краю в край республіки, від пролетарських центрів до найглухіших сіл, прокотилася хвиля