Головко Андрій Васильович. Артем Гармаш

921

АРТЕМ ГАРМАШ

Роман

КНИГА ПЕРША

Щасти тобі, сину, на твоїй путі!

(З роману “Мати”)

І

На станції Гребінка1 в вагоні нарешті попросторішало. Крім місцевих, гребінчан, висадились золотоношці, прилучани, пирятинці, яким тут була пересадка. І тільки тепер Бондаренко та Савчук, простоявши всю дорогу від самого Києва у тисняві в проході, знайшли собі місце, де сісти. Але найперше, звичайно, подбали про Гайового2. Його, хворого, ще раніш пощастило влаштувати на верхній, що для речей, полиці. А тепер Савчук пішов в той край вагона, щоб перевести сюди.

— Спить,— сказав, повернувшися за хвилинку, Савчук.

— Ну й гаразд. І не треба будити,— відповів літній чоловік у сибірській ушанці, але в самому легенькому піджа-ці. Потім звів голову до солдата на горішній лаві.— Так ви, товаришу, лежіть собі. Не треба поки що. Спасибі!

— Нема за що! — усміхнено відповів солдат. І затим, звісивши ноги, він пругко на руках спустився на підлогу. Молодий, стрункий, широкоплечий.— Залазь котрий. Мені вже недалеко.

— Федоре Івановичу,— зраділо звернувся Савчук до літнього чоловіка в ушанці.

— Лягай, лягай,— відповів той.— Я вже нехай, може, з Полтави.

Сказавши це, він одвернувся до вікна і якийсь час дивився крізь морозний узор на шибці у тьмяний, завірюхою закаламучений нічний степ. Потім одкинувся постаттю в куток і, уткнувшися обличчям в рукав, затих з рішучим наміром якщо і не заснути, то подрімати принаймні.

Але за думками не брали й дрімоти.

Події останніх днів у Києві давали немало матеріалу для роздуму. І насамперед — невдача з Всеукраїнським з’їздом Рад3. Пригадуючи тепер, з якими настроями та сподіваннями вони тиждень тому виїздили з Славгорода до Києва, Федір Іванович пригадував також, що, власне, і тоді вже ніхто з них не обманювавсь щодо труднощів, зв’язаних з проведенням з’їзду. Саме в день від’їзду телеграф приніс з Києва звістку про роззброєння з наказу Генерального секретаріату Центральної ради4 і вислання за межі України всіх по-революцій-ному настроєних військових частин Київського гарнізону. Ця звістка просто приголомшила. На партійному комітеті, спеціально з приводу цього за кілька годин перед поїздом скликаному, хтось навіть порушив був питання взагалі про доцільність поїздки тепер делегатів-більшовиків на цей з’їзд. Замість посилати трьох членів організації “кудись чортові в зуби” (адже видно, до чого готуються), чи не доцільніше негайно ж привести до бойової готовності всі наявні сили — запасний саперний батальйон та червоно-гвардійські загони — і, також несподівано, як вони в Києві, теж вночі, обеззброїти їхні частини — “вільне козацтво”5 та учбову команду 1-го українського запасного полку

Виникла суперечка. Дехто взагалі вважав цю пропозицію, з легкої руки Поповича, за “детский лепет”. Але Гайовий (а його підтримала більшість, в тому числі і Федір Іванович) дивився на це інакше. Звичайно, про “сю ніч” не було що й думати: без підготовки серйозної, без зброї в достатній кількості — на це не можна було йти. І їхати до Києва делегатам таки треба. Але водночас треба і готуватися до неминучої, до збройної боротьби з радівцями.

Тут же, на засіданні, було виділено бойовий штаб і ухвалено сьогодні ж послати товаришів до Харкова по зброю. Просто з засідання рушили на вокзал.

А через ніч були вже в Києві.

З першого ж кроку Київ вразив їх своєю метушнею. По вулицях з оркестрами дефілювало військо з жовто-блакитними прапорами. І над будинком Педагогічного музею6, де містилася Центральна рада, тріпалося на вітрі жовто-блакитне полотнище. На тротуарах впадало в очі — серед вирядженої публіки безліч офіцерні, просто військових, напіввійськових: у студентському чи гімназичному пальті, але в козацькій, з зеленим чи червоним денцем, шапці. І навіть попадались (це бачили вперше славгородці) зовсім в оперетковому вбранні, ніби щойно взятому з реквізиту якоїсь трупи.

Багато делегатів ще не прибуло, але відкладати нараду делегатів-більшовиків уже не можна було: треба ж до з’їзду Рад закінчити, а крім того, були відомості про намір Центральної ради розігнати нараду. Тим-то розпочали роботу того ж дня. І зразу ж з доповідей з місць картина постала не така вже й сумна, як то здавалось під гнітючим враженням від київських подій. Щоправда, майже ніде, за винятком окремих місць, більшовикам іще і зараз не вдалося по-справжньому стати владою на місцях. Але в значній більшості Рад, принаймні в робітничих Радах, після останніх перевиборів, більшовики вже одвоювали у дрібнобуржуазних партій більшість. І вже пробували проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів7. Гірш було в солдатських Радах. Тут “йде й досі верховодили прихильники Центральної ради, переважно українські есери8. Те саме було і на селі — в “Селянських спілках”0, через які вони намагалися впливати на все село. Але чимдалі це їм менше вдавалось. Уже перші “роз’яснення” Генеральним секретаріатом 3-го універсалу, за кілька днів перед тим з такою помпою виголошуваного найбасовитішими соборними протодияконами, примусили задуматись багатьох. На селі селяни ніяк не хотіли чекати з землею до Установчих зборів10, як то закликав Генеральний секретаріат. І тим більш, що в Росії після Жовтневої революції селяни, повиганявши поміщиків з маєтків, самі вже порядкували на землі. Про це дізнавались із газет, з розповідей солдатів, що чимдалі більш поверталося їх уже додому. Але есерівські газети писали інше. І про це ж говорили приїжджі “оратори” з повіту, всяко оббріхували Радянську Росію: базікали про голод і безладдя, яке нібито спричинили більшовики своїми декретами у себе в Великороси. І як висновок з цього — треба потерпіти, більш терпіли. А Центральна рада, мовляв, в обиду не дасть. Шуміли на сходах, кричали, сперечалися. Ночами трудні думи думали. Хто вірив усьому цьому, хто не вірив. Але всі потроху рубали ліси — хто на граблище, а хто п па цілу хату; міряли землю і де-не-де вже добиралися і до маєтків. І, звичайно ж, нічим не виділялися з них ті, що, одягнуті в сірі шинелі, тим часом ще стояли гарнізонами по містах. Багато цікавого розповіли товариші з місць. Під час роботи (на другий день наради) переважна більшість делегатів, збагачена колективним досвідом, стояла вже на вірній більшовицькій позиції, і по всіх питаннях було досягнуто домовленості. Тут же прийняли ухвалу — про ставлення до Центральної ради та про утворення на Україні партійного і радянського центрів. А також намічено було тактику па наступному з’їзді Рад, що завтра мав розпочатись.

А делегати з’їзду вже протягом кількох днів,— по залізниці, кіньми,— з’їздились цілими групами. Приїздили з найнесподіванішими мандатами: від сільських старост, від “Просвіт”‘1, від “Селянських спілок”. Мандатна комісія спробувала була анулювати такі мандати. Але це кінчилось сумно для самої ж комісії: її просто-иапросто розігнали і, захопивши бланки, далі вже порядкували самі. Те ж саме повторилося другого дня під час відкриття з’їзду. Не було найменших підстав це зборище випадкових людей вважати за правомочний з’їзд. Більшовики заявили про це і залишили засідання.

На другий день Центральна рада одержала по радіо “Маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради”12. Вказуючу на цілий ряд ворожих дій: дезорганізацію фронту, озброєного війська на Дон і заборону проїзду радянських частин, роззброєння революційних частин у Києві,— Рад-нарком попереджав, що в разі, коли це не буде припинено, він буде вважати раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні. Члени ради заметушились. Залишений напередодні більшовиками з’їзд було скликано в міському театрі з кричущою пишнотою. За столом президії цілим “сузір’ям” сяяли генеральні секретарі. Серед них — Винниченко , Петлюра14.

А тим часом більшовики на нараді, що відбулась напівлегально в Будинку профспілок, домовлялися, . що далі робити. Роз’їздитися по місцях — про це не можна було й думати. Продовжувати роботу в Києві було неможливо: з хвилини на хвилину вже можна було чекати арешту. Тим-то пропозицію харків’ян переїхати всім складом до них у Харків, щоо разом з делегатами обласного з’їзду Рад Донецько-Крийорізького басейну продовжити роботу по створенню всеукраїнського радянського органу влади, було прийнято без заперечень, одноголосно. Просто з наради невеличкими групами й рушили на вокзал…

Одноманітно вистукували колеса на стиках рейок. Безладний клекіт голосів у вагоні від утоми вже навіть не сприймався як гомін, а ніби шум далекої порожистої ріки. Навівав дрімоту. Проте Федору Івановичу ніяк не вдавалося заснути: облишив думати про Київ, своє місто виникло в уяві — Славгород,— хвилюючи невиразною якоюсь тривогою. Ще в Києві він обстоював те, що їхати до Харкова всім з їхньої делегації ніяк не слід. Котрогось із трьох неодмінно треба відрядити додому (як це робили майже всі делегації з інших місць). Час тривожний. І хтозна — не орієнтовані як слід в обстановці,— чи не нароблять там товариші якихось дурниць. Гайовий не поділяв його побоювань, Гайового підтримав Савчук. І таки одговорили. Гуртом написали листа Мирославі Супрун, яка лишилась у комітеті за Гайового, і оце в Ромодані треба буде знайти когось, щоб передати лист отой у Славгород.

На цьому Федір Іванович трохи заспокоївся. А далі, якось несподівано для самого себе, і задрімав. Та ненадовго. Кинувся зненацька від якогось різкого звуку. Кліпнув очима і не міг збагнути, що то могло бути. В купе всі спали. Так принаймні здалося йому. Але ось солдат, що досі сидів нерухомий в напруженій позі, стиха ворухнувсь. Тихенько вийняв сірника з коробки. (Отож нею необережно він і скрипнув був). Потім обережно чиркнув сірником, закурив і освітив вогником обличчя Бондаренка. Зустрівшись несподівано з настороженим поглядом Федора Івановича, він так знітився, що відразу не догадався і сірник загасити. Якусь мить напружено дивились в очі один одному, аж поки сірник не погас.

— Пробачте,— перший озвався солдат.— Може, це я і розбудив вас?

Чоловік в ушанці промовчав. Тоді, кілька разів зряду затягнувшися цигаркою, знову обізвався солдат:

— І ще раз пробачте. Ну, а спитаю-таки. Де я вас бачив?

— Не знаю,— відповів трохи здивований таким запитанням Федір Іванович.

— Од самої Гребінки з голови не йде. Усі фронти завдруге у думці пройшов. А от не здумаю.

Федір Іванович сказав, що на фронті йому якраз і не довелось бути.

— Ну, а більш і ніде наче,— вголос міркував солдат.— До війни ніде отак і не доводилось бувати. Сидів, як бабак, у своїй Балці.

■— А ви звідки?

— Славгородського повіту, Вітробалчанської волості.

— З якого села?

— Та село ж так і зветься — Вітрова Балка.

— Виходить, земляки,— сказав Бондаренко.

І цього було досить солдатові. Аж подався постаттю до нього, хапаючись, дістав з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути:

— Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! Бондаренко! — Далі чиркнув цілим пучком сірників і з радісним подивом дивився на чоловіка в ушанці.— Оце так зустріч!

— Еге ж,— згодився Федір Іванович, уважно приглядаючись до незнайомого земляка. Його обличчя когось йому дуже нагадувало, але пригадати ніяк не міг.— А хто ж ви такий?

— Е, мене ви не знаєте. Я ще хлопчаком тоді був. У дев’ятсот п’ятому році. Коли ви, бувало, наїздили до нас у село із Славгорода. Батька, може, й пам’ятаєте — Гордій Саранчук.

— Пам’ятаю, як же. Змінився дуже. За ці десять років.

— Мачуха заїдає,— сказав Грицько.

— Мачуха — це одна стаття. А друга — мужича жадоба. Атож, Столипін15 знав, що робив. Скільки батько землі купив через банк?

— Чотири десятини.

— Маєтком назвати не можна, але ярмо добре на шию. І головне — дивно: як людина звикає до цього ярма! — Він помовчав трохи і знову заговорив: — Десять років не бачились. І перше, про що він запитав мене при зустрічі: “Що це, Федоре, за непорядки у вас там, у городі? Чому банк платежів за землю не приймає?” Я навіть оторопів. “Та — революція ж! Чудак-чоловік! Навіщо ж тобі гроші кидати собаці під хвіст?” Навіть не відповів па таке “наївне” запитання.

— А я батька цілком розумію,— сказав Саранчук.— Старий, далебі, має рацію. Думає так: хтозна, чим ця революція кінчиться! А гроші тепер дешеві. Чого ж пропускати строки! — Він мовчки затягся кілька разів цигаркою і сказав раптом: — От ви, Федоре Івановичу, кажете — “ярмо на шию”. Власність оця. Може, й вірно. Ну а що ж було робити? Сім десятин землі в нас було своєї, ще дідівської. Хіба можна хазяйнувати на семи десятинах? По теперішніх поняттях це навіть менше, аніж прожиткова норма. А сімейство у нас — слава богу! Тим-то завжди в оренду брали в економії. Десятин три-чотири. Це ще коли дядько Устим живий був. Тільки так і зводили кінці з кінцями.

— Пам’ятаю Устима. Хороший хлопець був! ^Та тільки загинув ні за що.

— Як то “ні за що”?

— Та так… Ну, спалили й ми тоді князів маєток, а пуття з цього ніякого не вийшло. А втім, налякали все ж таки князя здорово: зразу після революції став землю продавати. Десятин, мабуть, з півтисячі спустив. Звичайно, кращу землю багачі купили. Хуторяни — Чумаки. Та й наші, з Вітрової Балки,— Гмиря, Шумило, Пожитько… Нам уже дісталась земля гірша. Хазяїв десятків два з лишком нас — купили двісті десятин. В урочищі Рокитному, та ви знаєте — біля Великого шляху16. У кого наскільки сміливості вистачило. Ну й кишені, звичайно. Побили на одруби. Дехто вже й хати поставив там. Місце непогане — роздолля. Ну отож батько, як видно, тепер і непокоїться.

— А чого йому непокоїтися? За декретом конфіскується поміщицька земля. А земля дрібних власників лишається в користуванні її колишніх хазяїв,— сказав Бондаренко.

— В тім-то й річ! Тут гаразд і не добереш: і не поміщицька вже та земля, але і не наша ще, щоб сказати власність наша. Не знаю навіть, чи виплатив батько хоч половину. Боїться, видно, як би не пішла вона в круговий переділ.

— Ну що ж, дуже можливо. Столипін цими одрубами так заплутав селян, що розплутувати, звичайно, доведеться. Землевпорядкуванням треба буде нам по-справжньому зайнятися. Але чого ж тут непокоїтися? В іншому місці дадуть. Може, навіть і кращу. Сам же кажеш — неважна земля

— А не треба нам кращої! — сказав Саранчук.— Звичайно, неважна була земля. Поки в оренді ходила, хіба вона гній бачила! А в нас… Уже тієї зими, що батько перший платіж у банк зробив, увесь, як є, гній тільки на ці чотири десятини ми і вивезли. А потім уже так було рік у рік — не розбирали, де своя земля, а де ця, ще не викуплена. За п’ять-шість років і не впізнати вже було її. Іншого року пудів до вісімдесяти пшениці давала. Та й, крім того,— звикли вже до неї, обжили, так би мовити.

— А саме?

— Перш за все криницю виконали. Щоб коні не ганяти напувати аж у Чумаківку. Біля криниці верби, тополі посадили і навіть кілька вишень.

— Задумали, значить, ферму завести. На цілих чотирьох десятинах!

— На всяк випадок,— мовби не помітивши іронії, відповів Грицько.— Тоді в сім’ї я був іще одинаком. Від мачухи — дві дівчинки. Ну, та не старі ж, могли бути ще діти. І, може, хлопець. Не тепер, то колись довелось би ділитись хазяйством, виходити котромусь з батьківської садиби. От і було б де хату ставити. Не на голому місці.

— А сім’я велика в вас? — спитав Федір Іванович.

— Семеро. Та ні, можна сказати, восьмеро.

— Так я не доберу: сім чи вісім? Чи, може, сім з половиною?

— Семеро, це поки що, бо парубкувати ж довго не буду. Приїду додому, зразу оженюсь.

І замовк. Згадалась Орися Гармашівна, якою бачив її востаннє, в отой сірий осінній ранок, коли від’їздив з іншими мобілізованими на фронт.

Цілу хвилину тяглася пауза. І раптом Грицько кинувся.

— А ви, значить, Федоре Івановичу, в нашій Вітровій Балці були? — спитав схвильовано, сподіваючись, що Бондаренко скаже хоч що-небудь і про свою племінницю.

— Був, ще в травні. Коли вернувся з заслання. їздив у гості до сестри, до Гармашихи. А ти, значить, і є отой самий Грицько! Чув, чув.

— Де чули? — радісно насторожився парубок. Але Федір Іванович відповів ухильно:

— Ну де ж, у Вітровій Балці.— І спитав зразу ж: — А ти що це, у відпустку чи зовсім уже відвоювався?

— І сам іще гаразд не знаю. Не хочеться й розповідати: сміх і горе! — Грицько вилаявся сердито і зразу ж поправився: — Воно, власне, не таке вже й горе. Обидно просто. Як-не-як — три роки в окопах гибіли. Хвалитися, правда, нема чим,— самі знаємо вже, що — по-дурному.

Але ж гибіли. Хоч би це до уваги взяли. Де там! По шматку хліба на дорогу не дали.

Схвильований, він скрутив нову цигарку, закурив і став розповідати.

Оце всього кілька днів, як прибули вони до Києва, українізований батальйон, аж з-під Мінська. З яким почуттям їхали, навряд чи треба говорити! Одно слово — додому, на Вкраїну рідну. Ще за день до Києва стали готуватись: голитися, чоботи ваксити. Промовця від себе виділили, відповідати на привітання.

— їй-бо, і сміх і гріх, не прийняв же нас Київ!

— А ти ж із Києва їдеш?

— Це вже потім.— Він трохи помовчав і розповідав далі. Дві доби на Дарниці17 простояли в ешелоні. Куди вже не

посилали своїх депутатів. І в Генеральний секретаріат, і в Раду солдатських депутатів — ніякого толку! Лише третього дня домоглися-таки: визначили для батальйону казарму в місті. Вивантажились на тій же Дарниці і піхтурою на Київ. У місто як увійшли, хоч би собака гавкнув назустріч. Мовчки глухими вулицями прийшли на Лук’янівку18, в казарму. А тут як глянули — шибки побиті, сміття по коліно. Ну, тут уже не витримали, заволинили. І ті, що лишилися, шибки висадили. А вночі “вільні козаки” оточили казарму та й обеззброїли весь батальйон. Потім другого дня по папірцю в руки кожному — до свого повітового воїнського начальника, щоб по запасних полках та батальйонах по-розтикувати.

— Нема дурних! — закінчив він свою розповідь.— Коли ми не вгодні, то й подомуємо тепер. Нехай уже нам буде гірше!

— Воно-то так, та чи всидиш дома?

Федір Іванович став розповідати йому про останні події на Україні, про те, що війна з Центральною радою неминуча,— може, й зима не мине, як вся Україна буде суцільним фронтом.

— Та вже й зараз точиться війна, на Донбасі з Каледі-ним19. Отож розходитись по домівках не вихід. Та ще без зброї.

— Ото й біда, що без зброї,— згодився Саранчук. І в задумі мовчав якийсь час. Раптом кинувся: — Бач, про Донбас згадали. А що за Артема Гармаша чути?

— У Славгороді зараз. Саранчук дуже зрадів і здивувався.

— Яким чином? Він же в Луганську20 працював на заводі. Федір Іванович розповів, що знав, про Артема.

На початку війни працював він уже в Харкові, на паровозобудівному. В шістнадцятому році під час забастовки був заарештований. Кілька місяців просидів у Холодногір-ській тюрмі21. Потім з тюрми випустили, але на завод уже не прийняли, як політично неблагонадійного. А замість того — у маршову роту і погнали на фронт. Був поранений. Цього року, вже після революції.

— Це, мабуть, під час літнього наступу Керенського22?

— Ні, ще раніш. В перші дні Лютневої революції23. І не в бою навіть. У німецьких окопах, під час братання з німцями. Своя артилерія накрила.

— Це так своя!

— Як бачиш! Після госпіталю оце вже з півроку у Слав-городі в запасному саперному батальйоні. Не знаю, чи зараз у Славгороді,— закінчив Федір Іванович свою розповідь.— Тиждень тому до Харкова у відрядження поїхав. Ну, та, мабуть, вернувсь уже.

— Коли б то! От би зустрітися! — зітхнув Саранчук і довго мовчав потім, поринувши у спогади.

Проїхали Лубни.

В купе зайшов Гайовий. Він був у пальті, накинутому наопашки, а в руках тримав рудий кожушок Бондаренка, яким був укритий. Подав його мовчки Федору Івановичу.

— Хоч трохи полегшало? — спитав Бондаренко.

— Та мовби…

Але по блідому обличчю з запалими очима, по смазі на губах знати було, що полегшало не дуже. Сівши на лаву, він сперся ліктями на коліна і поклав голову на долоні. Не підводячи голови, промовив стиха:

— Ромодан зараз.

З горішньої лави сплигнув Савчук.

— Я вискочу, дайте лист.

— Тільки ж треба не будь-ким передати. Щоб же лист напевно потрапив.

Тоді Федір Іванович і надумався.

— Грицьку,— звернувся до Саранчука.— А ти б часом не заніс листа до моїх?

— З охотою.

■— Тільки гляди, не підведи, земляче!

— Іще що! — навіть похмурився Саранчук. І обережно, як то бувало на службі пакет, поклав собі лист за обшлаг рукава шинелі. Попрощався з Федором Івановичем і пішов до виходу.

У вагоні ще попросторішало. Звільнилась горішня лава — зайняли для Гайового. Савчук свою звільнив для Федора Івановича, а сам, узявши в сусіда по купе казанок, подався на перон води набрати.

Федір Іванович підійшов до вікна і дивився на засніжені колії по той бік станції, прислухаючись до глухого шуму на пероні.

Поїзд стояв довго — паровоз набирав воду. Уже відійшов роменський на Славгород. Нарешті вдарив третій дзвінок. Десь спереду загудів паровоз, брязнули буфери, і здригнулися вагони. Савчука все ще не було. І раптом, задиханий, вбіг до купе. Схвильованим шепотом кинув:

— Біда в Славгороді!

— Що таке? — Гайовий та Федір Іванович стривожено дивилися на нього.

— Обеззброїли наших!

— Кого саме? Хто? — кинувся Бондаренко.

Савчук став розповідати: на станції оце зустрів знайомих солдатів з саперного батальйону. З півгодини як прибули вони на станцію. Розповідають, що вночі гайдамаки 4 обеззброїли їх, загнали у вагони та й під охороною завезли оце сюди, на Ромодан. Сидять без паровоза, в холодних вагонах…

— Цілий курінь25, кажуть. Полуботківці26. З Полтави.

II

До Славгорода роменський поїзд прибув на світанку Порожньо на засніженому пероні. Лише поодинокі постаті залізничників з ліхтарями в руках, як тіні, мовчки снували по коліях та біля класних вагонів, що стояли на першій колії, якраз проти вокзалу, з обох боків походжали вартові.

У вагонах, видно, ще спали, бо вікна були закриті шторами.

“Не інакше, як полуботківський штаб”,— одразу ж догадався Саранчук. Він іще в поїзді з розповідей подорожніх дізнався був про роззброєння саперного батальйону в Славгороді. Встиг уже дещо й поміркувати з приводу цієї події. І нічого страшного в ній не вбачав. “Ну й поїдуть собі додому. Чи й не біда!” Одного не похваляв тільки — тої брутальності, з якою виряджали їх: серед ночі, майже роздягнутих, під охороною прогнали з казарми на станцію. “Невже-таки не можна було інакше, щоб по-хорошому! Адже свій брат, солдат. А чи, може… полуботківці і є оте саме “вільне козацтво”?”

Тим-то проходячи повз штабні вагони, Саранчук пильно приглядався до вартових — хотів одразу ж розгадати, що воно за полуботківці. Але що можна було побачити зовні? Та ще вночі? Солдати як солдати. У звичайних сірих шинелях, у солдатських шапках. Це з особливим задоволенням відзначив Саранчук,— такі, як би і він оце. Отакі ж і фронтовики, певно.

Біля входу до вокзалу, обабіч дверей, теж стояли двоє озброєних гайдамаків, вони уважно приглядались до пасажирів і час од часу, на вибір, вимагали документи. Перевірили документи і в Саранчука, навіть його речовий мішок обмацали, але пропустили. “Ну що ж, і правильно, на те й служба”,— навіть похвалив про себе їх Саранчук.

Одно непокоїло його: що сталося з Артемом? Це ж, певно, і його… А втім, хтозна. Може, він ще з Харкова не повернувсь.

Просто з вокзалу і рушив на Гоголівську вулицю до Бондаренків.

Вже більш як десять років родина Бондаренка жила тут, на Гоголівській, у номері сімнадцятому, в підвалі. Після арешту чоловіка в дев’ятсот шостому році як перебралась Маруся з двома дітьми сюди до батька, та й по сей день. Вже померли старі батьки, підросли діти, а все ніяк не могла Маруся вибратися в кращу квартиру. І робила ж як проклята по домах ходила прати, раніш працювала сама, а тепер ось уже третій рік дочка Таня працювала на тютюновій фабриці. А їдців вистачало: окрім дітей, і сам батько, старий Мороз, років зо три до смерті не працював уже ніде, усе хворів, та й у Сибір чоловікові на заслання таки ж треба було, хоч зрідка, посилку зібрати а чи й грішми карбованець який. Трудно жилось. Уже й не думала ніколи Маруся про краще. Береглася, щоб хоч звідсіля хазяїн не вигнав. Часом на хліб до получки немає, а за підвал уже зарані сплатить. Отак і жила. Більш як десять років. Отут же і Федір Іванович після Лютневої революції, повернувшися з заслання, знайшов свою родину. Тут і зараз жили, ніколи було Федору Івановичу думати про зміну квартири. Помимо того, що працював на машинобудівному заводі, там же, де й до заслання, і на тій же роботі — слюсарем в інструментальному цеху, з самої весни — голова заводського комітету, член міського партійного комітету і член президії Ради робітничих депутатів. А Маруся часом хоч і подумає сама собі, але чоловікові ні слова. Більше терпіла з дітьми, а тепер… Од щастя і підвал ніби прояснів. І вже тільки останній час знову стала частіше думати: на весну ждала дитину. Хотілося, щоб цю дитину народити в сонячній кімнаті, а не в оцьому льоху, куди сонце і не заглядало…

Сутінки підвальні — це ж було перше, що і Саранчука вразило, коли він відчинив із сінців двері в кімнату до Бондаренків. Якусь мить мусив навіть напружено вдивлятись, а вже потім привітавсь:

Здорові були!

— Здрастуйте! — відповіла Бондаренчиха і з цікавістю дивилась на незнайомого солдата. У кутку, біля вішалки,

Таня уже й хустку теплу накинула на голову — зараз іти, та й затрималась, отак само, як мати, цікаво і трохи насторожено дивилась на незнайомого.

Саранчук сказав, хто він, і вийняв з-за обшлага лист, подав Бондаренчисі. Таня підійшла до матері і взяла лист у неї з рук. Хотіла вже розірвати конверт, але раптом придивилась і сказала до матері:

— Це не нам. Це Мирославі Наумівні. Я однесу зараз,— поклала лист в кишеню, запнулась і пішла до порога.

— Та спитай же, як здоров’я Харитоновича,— сказала мати їй вслід. Потім до Саранчука: — Ну, роздягайтесь.

— Сипняк, мабуть? Докотився, значить, і сюди! — зауважив Саранчук. Він скинув шинелю, хотів було повісити на вішалку, біля дверей, але передумав, згорнув її і поклав на стілець у кутку.

— А де його зараз нема! — відповіла Бондаренчиха.— Раз війна, то вже й всякі інші напасті — і голод, і сипняк… Але в нього, у старого Супруна, не сипняк. Сусіди це наші, у дворі у флігельку живуть. Інша в нього хвороба. Забула назву. Говорила якось мей^ його дочка. Лікарка вона сама. На війні, каже, найбільше на цю хворобу хворіють. Кров якось у жилах тисне дуже.

— Ну, а він же — не на війні.

— У нього все життя — війна,— сказала Бондаренчиха. Саранчук не зрозумів, і вона пояснила: — Син і дочка в них. І обоє партійні. Ще до революції партійні були. А це при царизмі не так просто було! Мирославі ще якось пощастило. А Григор Наумович — іще студентом був, коли заарештували вперше, а потім і пішло. Тільки відсидить у тюрмі або з заслання вернеться,— дома він тут мало і жив, все по великих городах, в Катеринославі27, в Харкові,— місяць чи два мине, і вже бачимо: жандарми вночі у флігельку. Знову, значить, біда у Супрунів,— заарештували, як видно, Гришу, а батька — з посади знімуть знову.

— А хто він такий?

— Зараз знову вчителем. Після революції. В залізничному училищі викладає. А до цього ким тільки не доводилось йому працювати! І на махорковій фабриці, в конторі, і в земстві у від’їзд, по якійсь там статистиці…

Розповідаючи, Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника.

Саранчук подякував і став умиватись. Бондаренчиха, розпалюючи плиту, стала розпитувати про чоловіка: чи ие говорив він, чому раптом у Харків? 1 чи надовго?

Саранчук розповів, що знав.

— Казав, що на кілька днів. А чого — я дуже і не допитувався. З’їзд якийсь там, чи що.— Та й мерщій перевів мову на те, що його найбільше зараз цікавило: про Артема.— Не знаєте, чи повернувся він уже з Харкова?

— Спить он,— хитнула головою жінка на дерев’яну перегородку. І зразу ж похопилась додати: — Стомився дуже. Намерзся. Від самої Полтави на даху вагона їхав, а мороз надворі який! Нехай іще хоч годинку поспить.

— Авжеж. Нащо ж будити! Не к спіху,— сказав Саранчук, насилу стримуючи хвилювання. Ще трохи погомонів з хазяйкою і, докуривши цигарку, зразу ж взявся за шинелю.

— Куди ж ви? Саранчук пояснив:

— Поки спить Артем, деякі справи свої влаштую в місті. Щоб уже потім до самого поїзда побути з ним.

— Та ви хоч чайку випийте. Зараз закипить.— Але Саранчук подякував і не захотів чекати. Уже і шапку надів. Як раптом відчинилися двері, й до кімнати зайшла невисока на зріст молода жінка. Вона була в чорній хутряній шубці, у білій в’язаній шапочці. Гарна. Особливо гарні у неї були очі — карі, ясні і променисті. Низько поставлені брови і тонко окреслений рот надавали її обличчю виразу зосередженості і навіть суворості.

Привітавшись з порога, вона зразу ж звернулась до Саранчука: подякувала за лист, спитала, чи не передавали чого на словах. Саранчук сказав, що нічого не передавали.

— А що ж вони пишуть? — не втерпіла Бондаренчиха.

— Потім, Маріє Кирилівно. Все розповім. А зараз — де Артем? Можна до нього?

На широкому ліжку, рядом з білявим хлопчиком, навзнак лежав Артем, одягнутий, тільки без чобіт. Часто і глибоко дихав. На обличчі напружений вираз. Потріскані від вітру та морозу губи беззвучно смикались.

Мирослава легенько торкнулась рукою до його плеча.

— Артеме!

Артем здригнувся і розплющив очі. Одну мить дивився затуманеними очима в обличчя дівчини. Потім поривно звівся і сів на постелі. Провів долонею по обличчю.

— Ви не захворіли часом?— Мирослава звичним рухом лікаря взяла його руку і стала слухати пульс. Артем, щоб приховати хвилювання від зустрічі з нею, силувано усміхнувся і спробував звести мову на жарт:

— І де ви взялися, Мирославо? Отак невчасно! Якби не розбудили, кров з носа, а таки вихопили б ми зброю у гайдамаків.

— Яку зброю?

— Та свою ж, саперного батальйону. От наснилось! Навіть упрів!

— Так ви вже знаєте, виходить!.. Ну, і як вам ваші сапери подобаються?

Артем зітхнув.

— Ох, і влипли ж хлопці!— Він скрушно похитав головою.— Я ще на вокзалі довідавсь. Знайомий залізничник розповідав. На власні очі, каже, бачив: як худобу, загнали у холодні вагони, закрутили дротом двері та люки і під охороною — на Ромодан.

— Ну, а ви що виїздили?

— Нічого.

Дівчина опустилась на стілець рядом з ліжком і цілу хвилину сиділа мовчки. Потім рвучко підвела голову.

— У Гриші були?

— Аякже! Просто з вокзалуі подались в губком. Нема його, в ревкомі на засіданні. Ми — туди. Віддав вашого листа.

— Ну й що ж?

— Та в них із зброєю у самих не дуже. Бачив потім на власні очі — на майдані червоногвардійці на стройових заняттях — гвинтівка на двох. Хіба це діло? У Харкові! Де зараз, можна сказати, доля революції на Україні вирішується.

— Одним словом, знали, кого послати, та ще за старшого. Ви, мабуть, замість того, щоб собі зброю просити, від себе пообіцяли їм?

Артем посміхнувсь:

— А ви, Мирославо, майже вгадали. Хоч, власне, Григор Наумович сам нам підказав. Це вже на другий день, на квартирі в нього були. Про Славгород розпитувати став. І найбільше цікавився патронним заводом нашим. Скільки даємо патронів зараз, який запас сировини та палива. Застеріг, щоб жоден патрон не попав у чужі руки. Ну, ясне діло, ми й пообіцяли: всі, що є на заводі, патрони, зразу ж по приїзді у Славгород, підкинемо їм. І це неодмінно треба буде зробити. Бо не тільки ми розуміємо, що таке Харків зараз для революції, а вони, чорти, теж розуміють: з усіх кінців — з Полтави, з Донбасу підтягають гайдамацькі частини.

— Настрій у Харкові дуже тривожний?

— Та як сказати. У нас там війська теж чималенько: 30-й полк, 232-й запасний саперний. Та Червоної гвардії три тисячі, а на Південній загони Сіверса28 в ешелонах стоять. Петро-градці, москвичі.

— Ну, а що ж все-таки Гриша! І поради не дав?

— На місці, каже, шукайте. Самі собі зброю добувайте. Та він ось вам і листа передав.

Але листа братового Мирослава не стала зразу читати, поклала в кишеню і звелася на ноги.

— “Шукайте!” Знайшов кому це радити. Та ми й те загубили, що мали. Чотириста багнетів! Збожеволіти можна. І, як на те, ні Гайового, ні Федора Івановича.

— Ні Кузнецова!— додав Артем.

— Чому? Ні, Кузнецов тут,— сказала Мирослава. Артемові навіть дихання перехопило.

— Як тут? Василь Іванович тут? А як же йому вдалося, що не з батальйоном?

Мирослава розповіла, що вчора увечері на патронному заводі були партійні збори, перевибори комітету, і вони з Куз-нецовим були там. Збори затяглись за північ. А в цей час і сталося. Уже по дорозі додому взнали про гайдамаків та про роззброєння саперів.

— Ви знаєте, Артеме, що мені спало на думку? Чи не ради патронного заводу вони і в Славгород ввалились?

Артем мовби не чув її і сказав раптом, якось одразу повеселівши:

— Ну, коли так… З Кузнецовим ми й гору з місця зрушимо. Як ви гадаєте, де він може бути зараз?

— Ночувати він пішов з Валдісом Густом до нього.

(Патронний завод був у 1916 році евакуйований у Славгород із Риги. Разом з заводом прибуло більше сотні кваліфікованих робітників — латишів і росіян. Серед них і Валдіс Густ).

— Піду до нього.

— Він скоро буде в комітеті. На десять годин призначено засідання. Ви теж, Артеме, приходьте. Доповісте про поїздку в Харків. Але до десяти у вас іще є час. Я піду зараз. А ви поспіть.

— Та ні, не до сну мені. Треба за діло братися.— І, спустивши з ліжка ноги, став узуватися.

— Яке у вас діло?— спитала дівчина.

— Та зброя ж нам з неба не впаде. А нашу з казарми вони ще не вивезли. На чім би не стало, треба вихопити.

— Як же це? Вони ж і казарму вже зайняли?

— Одна тільки кінна сотня там. А решта в ешелоні ще.

— А цього мало — сотня! Та й потім, звідки ви знаєте, що вони не вивезли зброю?

— Поганої ви думки про мене, виходить, Мирославо!— посміхнувшись, сказав Артем. І на її здивування додав:— Ну, звичайно ж! Адже ви як думаєте про мене зараз? Приїхав, ще на вокзалі довідався про таке лихо, і хоч би тобі що! Швидше до родичів, у теплу хату, та й завалився спати. Признайтесь, адже так?

— Ну, ну?— примружила дівчина очі.

— А я, Мирославо, з вокзалу не зразу до родичів. У мене вже хлопці в “секреті” стоять, очей з казарми не спускають. Тільки щось, негайно дадуть знати.— Він раптом замовк. (За перегородкою чути було чоловічий голос).— Хто там?

Але дівчина не відповіла. Вона, може, й не чула його запитання.

— Тітко Марусю!— гукнув Артем. На порозі з’явилась Бондаренчиха.

— Хто там?— спитав Артем півголосом.

— Із Вітрової Балки. Грицько Саранчук. Це не Орисин жених?

— Він самий!

Артем схопився з ліжка і, швидко взувши другий чобіт, вийшов за перегородку.

За чотири роки, відколи Грицько Саранчук бачив його востаннє, дуже змінився Артем. Роздався в плечах, лицем змужнів. А втім,— така принаймні перша думка майнула в голові Саранчука,— де б не було, серед тисяч — зразу б упізнав Артема.

— Ну, здрастуй, Грицьку!— схвильовано і трохи ніяковіючи перед присутніми за своє хвилювання привітався Артем, як тільки міг стримано.

— Здрастуй, Артеме!— в тон йому відповів Саранчук. І так, не розмикаючи міцно стиснутих рук, може, хвилину цілу стояли, розглядаючи один одного, усміхаючись і не знаходячи слів.

З мовчання скористалася Мирослава,— нагадала, стоячи біля порога:

— Артеме, отже, точно о десятій ви в комітеті.

— Гаразд,— сказав Артем і повернувся до Грицька:— Ну, скидай шинелю, розповідай. Часу у мене хвилин п’ятнадцять, мабуть, ще є.

А сам, відійшовши до умивальника, став умиватись. Саранчук скинув шинелю і якось’ непевно знизав плечима.

— Та що ж тут розповідати! Почати — почну, а що, як не вкладусь у свій регламент?— Нотка обиди явно звучала в голосі.

— А хіба ж це ми востаннє? Ще буде час. Зараз,— хоч би про головне: звідки, куди мандруєш?

На це відповів Саранчук стисло, без зайвих подробиць. Та й мерщій став собі розпитувати: що він, Артем, тепер думає робити, чи не збирається додому?

— Із службою, можна сказати, покінчено. Добре було б разом…

— Е, ні, Грицьку, не виходить!— усміхнувся Артем. Він витерся рушником, повісив його на цвях і підійшов до Саранчука.— Не до того зараз. Та ти, виходить, уже знаєш? Ну скажи — не сволота?

Грицько не відповів, бо саме Бондаренчиха запрошувала снідати. На столі вже стояли дві склянки чаю, нз тарілці накраяний житній хліб і в блюдечку цукерки-монпасьє замість цукру.

— Ти, Артеме, про полуботківців? А чого ж вони сво-лочі?— уже за столом раптом порушив мовчанку Саранчук і, не чекаючи на відповідь, став розповідати про свої міркування, що виникли ще в дорозі з приводу останніх подій у Славгороді.— Власне кажучи, я і зараз не збагну, в чому тут драма. Ну і поїхали собі додому. Скатертю дорога!

Артем весь час, поки той говорив, похмуро дивився на нього і нарешті не витримав:

— Та ти що, Грицьку? Жартуєш?

— Анітрохи!

— Он як!— Артем сердито сьорбнув чаю, обпікся і поставив склянку на стіл.

— Артеме,— сказала Бондаренчиха,— а ти б, замість того щоб сердитись та обпікати собі рот, пояснив би спокійно, толком.

— Кому? Та що він — маленький? Ось Уже скоро рік, як революція. Петруся нашого спитати,— хитнув головою на перегородку,— і той знає, що до чого. А він… “Скатертю дорога!”— каже. Ви бачили!

— Ти, Артеме, не подумай,— трохи зніяковів Саранчук.— їй-бо, без всякої задньої думки сказав. Просто з язика зірвалось, як приказка.

— Ну да. Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі.

— Звідки?

— Від Павла Діденка. Ще з того часу, коли він із своїм дружком, куркульським синком Корнієм Чумаком, гімназистами, а потім і студентами, у нас там, у Вітровій Балці, молодь обробляли.

— При чому тут Діденко?— знизав плечима Саранчук..

— При тому: не можеш ти, трудяга, маломіцний середняк Грицько Саранчук, сам отак думати. Це думають за тебе Діденко і Чумак.

— Не турбуйся. У мене своя голова є на плечах. І вона в мене не тільки для того, щоб було на що шапку надіти. Діденко тут ні до чого. Ну, а коли вже зайшла мова про нього, прямо скажу: розумний хлопець. Що, може, неправда?

— Про таких, як Діденко, треба говорити так: розумний, але дурень.

— Ні, він не дурень,— заперечив Грицько.— Ти пригадай… іще до революції…

— Ну-ну, викладай.

— Адже тоді у нас на селі, та й не тільки у нас, навіть слова такого не було —”Україна”. Хіба що в пісні! А то ж усе —■ “Малоросія”. А він уже тоді українські книжки читав. Про Україну розповідав нам. Старовинні всякі історії. Казав, що колись стане-таки Малоросія знову Україною. І ти дивись: адже по його вийшло. Є Україна тепер. Держава! Із своїм урядом, із своїм військом.

— Ну-ну, доказуй уже: із своїми поміщиками та фабрикантами, із своєю білою гвардією —”вільним козацтвом”. Хіба таку Україну ти хочеш? Хіба така Україна тобі потрібна?

— А я ще не роздивився, яка вона є насправді.

— Це для них, для буржуазії української, така Україна справді потрібна. Вони сплять і в сні її бачать. Ось чому вони хочуть китайським муром відгородитися від Радянської Росії, російський народ ненавидять всіма своїми печінками. Та й “свій” український народ теж — не менше. І бояться. Як вогню! В нашому саперному батальйоні було і українців немало. Чому ж гайдамаки і їх обеззброїли? А зрозуміло: хочуть вирвати зброю у революції з рук. Ось у чому штука. А ти — “не розумію, в чому тут драма”.

— Та що ж. Тижня ще нема, як я на Україні. Придивляюсь поки що,— сказав Саранчук.

— А ти швидше. Революція не жде.

— Нічого. Я її довше ждав.

Артем глянув на ходики на стіні,— час уже було йти,— і сказав, підводячи до кінця розмову:

— Ну що ж, придивись. А тим часом по старій дружбі так тобі скажу: не питавши броду, не лізь у воду. І ще одну приказку запам’ятай. Добре запам’ятай.

— Яку?

— Двоє б’ються — третій не мішайся.

— Це я, звичайно, третій!— з робленою усмішкою обізвався Грицько.

— Не плутайся під ногами. Держи, як то мовиться, нейтралітет.

— А простіше кажучи,— не сунь носа не в своє діло. Так, чи що? Ну, гаразд,— трохи помовчавши, заговорив знову Саранчук.— А де ж тоді, Артеме, моє діло?

— Ти хто такий? Хлібороб! Отже — хліб і роби!

— Он що! Ори, мели, їж! А може, мені вже цього мало!

— Хліб — це не мало. Без хліба хіба можуть жити міста? Без хліба хіба може робітничий клас перемогти в революції?

— Ага, зрозумів!— сказав Саранчук, іронічно прищуривши око.— Ну що ж, вірно! Де вже нам, мужикам, з міськими робітниками рівнятися. Одним словом — гречкосії! Але ти не думай, Артеме. І ми теж дещо міркуємо. Ложку за вухо не понесемо. А таки до рота.

— О, щодо цього, я не сумніваюсь,— в тон йому відповів Артем.— Анітрохи!

Він допив прохололий чай і відставив склянку. І коли тітка Маруся спитала, чи не налити ще,— не захотів. За його прикладом, подякувавши хазяйці, відмовився і Саранчук.

— Ну, от і поговорили,— уже одягнутий в шинелю, надіваючи шапку, гірко посміхнувся Саранчук.— Боявся, що часу не вистачить. А воно якраз. Договорилися до точки.

— Чого там! Це ще тільки зап’ята.— І Артем теж надів свою солдатську шапку.

Разом вийшли на вулицю. Виявилось, що їм по дорозі. Але зараз це було байдуже обом: якось не хотілося ні повертатися до старої теми, ні починати розмову про щось інше. Ішли і мовчали. І Артем уже думав про своє: після того, як перевірить хлопців, що вартують біля казарми, чи піти зразу в комітет, чи, може, раніше до Валдіса? Може, Кузнецова ще застане в нього? Тим-то на несподіване запитання Саранчука про Вітрову Балку,— що там робиться,— відповів ]неуважио:

— А ось поїдеш — побачиш.— І, відчувши, що ця відповідь прозвучала холодно, додав:— 3 самого літа не був там. Все ніяк не виберусь.

На цьому і розпрощалися.

III

Після зустрічі з Артемом все в місті дратувало Саранчука. До воїнського начальника вирішив не з’являтися. Перспектива опинитися в запасному полку, куди, напевне, його пошлють, зовсім не вабила. Він уже побував у казармах запасного полку. Під приводом розшуків земляків мало не цілу годину вештався там, приглядаючись. І прикре враження все тут справляло на нього: старорежимною казармою так і віяло звідусіль. У величезному дворі казарми кілька сотень (а всього в полку було понад тисячу чоловік) муштрувалися з гвинтівками. Декотрі біля чучел вчилися багнетного бою, рявкали команди унтерів: “Вперед коли! Назад прикладом одбий! Глибший випад! Чи ти боїшся матню розірвати!” Тут же групами походжали офіцери, переважно молоді прапорщики та поручики, розмовляючи проміж себе. У самій казармі в одному з приміщень якийсь підрозділ розташувавсь на заняттях “словесністю”. Саранчук трохи постояв, послухав і одійшов. “Е, мі, досить з мене цієї премудрості! Поїду додому, а там видно буде”.

Просто з казарми він пішов дещо купити на гостинець додому. Всю Миколаївську вулицю пройшов, аж до собору, але путящого нічого не купив: дорожнеча така до всього.

Уже повертався назад, як раптом одна вітрина привернула його увагу. Крізь намерзле скло вітрини дивилось на нього таке знайоме ще з юнацьких літ сумовито-хмуре обличчя Тараса Шевченка. Внизу під портретом на підвіконні, застеленому картатою плахтою, розкладено книжки, листівки-літографії. Тут же стояли різні гончарні вироби, від величезних ваз до іграшкових коників та півників-свистунів. І чимось далеким і ніжним, як дитинство, війнуло Саранчукові од них. Глянув угору — над дверима слов’янською в’яззю напис:

УКРАЇНСЬКА КНИГАРНЯ СЛАІЗГОРОДСЬКОГО Т-ВА “ПРОСВІТА”

Зацікавлений Саранчук відчинив двері і переступив поріг. І перше враження у нього було таке, мовби перед початком відправи зайшов у порожню ще церкву. Такі сутінки і тиша. Задня стіна з дверима, задрапірованими портьєрою, виступала перед очима, як іконостас. Тільки замість образів на ній розвішано було портрети та картини, замість корогов — плахти, квітчасті рушники. Права стіна була заставлена полицями з книжками, а ліва — знизу догори гончарними виробами.

Покупців у книгарні було всього чоловік п’ять. Хто ривсь у викладених на прилавку книжках, хто біля вертушки проглядав листівки-літографії. Говорили притишено. І так само не на повний голос відповідали з-за прилавків продавщиці, молоденькі дівчата з удавано серйозними, навіть суворими, як у молодих черниць, обличчями. Але ще більше була подібна до черниці, до молодої ігумені, третя жінка в книгарні, мабуть, завідувачка, бо продавщиці звертались до неї шанобливо: ївго Семенівно.

Було їй років тридцять. Дуже вродлива. Хоч уже час поклав своє тавро: втома в очах і ледве помітні зморшки в куточках різко окресленого рота. Але струнка постать, затягнута в темно-синю оксамитову сукню, як різьблена, була в прямому протиріччі з виразом обличчя: кожним рухом своїм нагадувала про гріх. Недарма ж майже кожен з чо-ловіків-покупців, од підстаркуватого урядовця до безвусого гімназиста, коли пропливала вона по книгарні, крадькома похітливо пас очі на ній.

Все це Саранчук одразу охопив поглядом, поки, вражений всім баченим, якусь хвилинку стояв, розглядаючи навколо себе. Обережно ступаючи, щоб не гупати чобітьми, підійшов до прилавка з книжками.

Звичайно, найперше спитав “Кобзаря” (ще юнаком у Вітровій Балці читав дещо з творів Шевченка, у Павла Діден-ка брав). Але “Кобзаря” не було зараз у продажу.

— Жаль!

Став вибирати з того, що було. Взяв кілька брошурок по сільському господарству, а більше не знав що. Жодна назва чи автор нічого йому не говорили. “На розпутті” Грін-ченка29 затримав був у руці, щось ніби чув колись про цього письменника, але ніяк не міг згадати, що саме. То потримав книжку і поклав на місце.

— А чого ви, добродію? Книжка хороша,— несподівано з-за спини озвавсь приємний жіночий голос. Саранчук оглянувсь і, трохи зніяковівши, посміхнувсь до жінки у темно-синьому оксамиті.

— Хороша, кажете? Тоді — сюди її.— І поклав на купку одібраних книжок.

Завідувачка ступила ближче до прилавка і запропонувала йому допомогти вибрати книжки. Спитала, для якої “Про-світи”^.

— Та ні, це я для себе. Прошу, коли ваша ласка. Жінка стала одбирати книжки. Тим часом випитувала,

що він читав з української літератури.

— Окрім “Кобзаря”, нічого більш.

— Ой-о! Значить, треба надолужати.

Чималеньку вже навідкладала купку і ще відбирала. Саранчук занепокоївся, чи вистачить у нього грошей. А спинити чомусь соромився. Нарешті наважився. Спитав жартівливо: чи не досить, бува, для першого разу, щоб у голові не замакітрилось? Продавщиця підрахувала — на п’ятдесят карбованців з чимсь.

Розплатившись, подякував завідувачці, попрощавсь і вже хотів іти. Раптом з вулиці відчинилися двері, і до книгарні зайшов сивий дідок з пакунком газет на плечах. Всі присутні кинулись до прилавка. Саранчука це зацікавило, і він затримався. А коли, підрахувавши газети, продавщиця стала продавати їх, Саранчук теж взяв примірник.

Це була місцева газета “Боротьба”, орган повітового комітету партії українських есерів та повітового комітету “Селянських спілок”. На першій сторінці згори великими літерами надрукований був наказ, в якому отаман куреня імені гетьмана Полуботка, якийсь Щупак, оголошував себе начальником місцевої залоги і вимагав від населення Слав-города — ішов цілий ряд пунктів: протягом доби здати всю вогнепальну і холодну зброю, не збиратись на вулиці більше п’яти чоловік і таке інше. Саранчук не став читати, бо ще раніш на вулиці проглянув цей наказ на афішній тумбі. Перейшов до відділу телеграм. Але і телеграми були застарілі. Ще в Києві знав уже ті новини Саранчук. Вернувсь до пере-довиці. У лівому кутку згори в один рядок на дві колонки стояв заголовок: “Україна — для українців!”30 В статті переказувалась історія конфлікту між Центральною радою та Радою Народних Комісарів. Причому переказувалось так, що виходило все навпаки. Далі автор робив екскурс в історичне минуле України, спиняючись на боротьбі “України з Московщиною”— Петро І31, Мазепа32. І нарешті, стрибнувши просто з XVIII сторіччя в сьогоднішній день, вітав козаків полуботківського куреня від імені цілої Славгородщини “як перших хоробрих і щирих синів України”, бив їм чолом і закликав…

Але на цьому Саранчук і обірвав читання: завідувачка, що досі мовчки читала газету, раптом поклала її на прилавок і, звертаючись чи то до продавщиці, що єдина з усіх у книгарні не читала газети, чи то взагалі до присутніх і ні до кого зокрема, сказала неголосно:

— А наш Діденко молодець!

Саранчук глянув на завідувачку. Але урядовець раніше похопивсь.

— Ви гадаєте, що це його передова?— спитав, зрадівши нагоді заговорити з нею.

— Ну певно ж. Хто ж у нас, у Славгороді, ще отакий ерудит? Одразу видно — історик і поет!— сказала вона і пішла до каси.

Саранчук виждав часинку, поки покупець, одержавши здачу, відійшов од каси, тоді підійшов до завідувачки:

— Скажіть, будь ласка, ви Дідеика називали. Як його звуть? Не Павло Макарович часом?

Тонкі брови жінки тіпнулись легеньким здивуванням:

— Павло Макарович. А ви його знаєте?

— Ну аякже! Земляки. З одного села. Разом до школи ходили.

— Он як?— Вона охоче розповіла Саранчукові, де саме зараз Діденка можна знайти. По цій же вулиці пройти два квартали і — редакція газети. А він редактором у ній.— Тільки ще рано.— І вона пильно, трохи напружено дивилась просто у вічі йому.— Ви можете у нас побути тим часом. Коли хочете, дам щось почитати, а он ослін.

— Дякую. Але я краще виставку картин ваших подивлюся.

— І то діло.

Ходив по крамниці і розглядав картини на стінах. Було їх чимало тут. Справді, як виставка,— краєвиди, жанрові картини. Але перед одною найдовше простояв Саранчук. На задній стіні, якраз проти вхідних дверей, висіла. “З походу”— стояв підпис під нею. А вгорі табличка: “Ціна 10 000 крб.”.

— Ого, ціна підходяща! Та хто ж її купить?! Щоправда, подивитися було на що. Та й праці вклав

художник немало! Стільки народу! І кожну постать треба ж було вирисувати. Вважай, ціле село підряд. І старих, і малих. Але чим уважніше він приглядався до картини, тим виразніше відчував у ній неприродність, штучність. Немовби якесь несправжнє було і це село, і люди. Ну хоч би оцей старий дід скраю, з сивими вусами по самі плечі, у білосніжній вишитій сорочці. Ніяк не уявиш, що клепав косу на бабці біля повітки, а тут крик: “їдуть!” Або ось оця молодиця з немовлям на руках — білолиця, незасмагла. Наче переодягнута панночка. Та й самі козаки… А втім,— обривав себе Грицько,— це ж художество! І, щоб повернути зачарування картиною, він щурив очі,— не так помітні тоді були вади в ній.

…Край села. Аж до вітряків висипав народ зустрічати козацький загін. Старі матері, сивоусі батьки, молодиці з немовлятами на руках, дівчата наряджені в свої святкові плахти та керсетки. І кожна очима жадібно шукає свого синр, чоловіка чи нареченого. А вони на баских конях, у червоних, зелених жупанах, піки в руках — під’їжджають горді, суворі й стримані. Але що там у серці в кожного!

Саранчук аж і сам відчув у собі радісне хвилювання, неначе сам їхав серед них, такий для когось рідний і жаданий. Ось-ось, ще кілька кроків — і серед радісних вигуків, розпачливих зойків, тужби, що зараз здіймуться на майдані, один жіночий крик ударить йому в саме серце: “Грицьку, голубе мій!”

Саранчук не чув навіть кроків, коли підійшла і спинилася за спиною в нього. І, може, хвилин кілька було так. Раптом, ніби од якогось внутрішнього поштовху, Грицько оглянувся і навіть розгубивсь у першу мить, несподівано зустрівшися лицем в лице з завідувачкою. А вона посміхнулась і мовила стиха:

— О, та ви знаєте, на що дивитися.

—=• Цікава картина,— ніби виправдувався Саранчукі І, як видно, історична.

— Козацька доба. Мабуть, шістнадцятий-сімнадцятий вік. Цікава картина. Дуже! Який напружений момент зобразив художник! Ви пригляньтеся тільки, як виписана кожна постать, скільки експресії у постатях вершників. І яка гама переживань на обличчях жінок.

— Просто як живі!— не втримавсь од захоплення Саранчук. І мимоволі знову припав поглядом до картини. Раптом одірвавсь, швидко глянув на завідувачку.— Слухайте! Та ви тільки гляньте сюди. На оту жінку в синій керсетці. їй-право ж, на вас похожа.

— На мене? Що ви кажете!— здивовано звела брови Івга Семенівна. І собі зацікавлено глянула на картину.

Але і подив її, і зацікавленість були удавані. Бо це ж саме вона і позувала колись Дорошенкові для отієї жінки в синій керсетці. І, звичайно ж, була схожа. І знала це. Щоправда, коли це було! Більше як десять років минуло з того часу. На картині ці роки не позначилися, але на ній… Тим-то останнім часом уже не любила, коли хтось відкривав оцю подібність: знала, що порівняння було не на її користь. Отож і зараз помовчала часинку, потім знизала плечима.

— Ай справді. Диво!— Та й мерщій перевела мову на інше. Спитала, яке загальне враження у нього від картини, які збудила думки та почування.

— Думок багато,— ухиливсь Саранчук.— А це й зараз дивлюсь, і, знаєте, на серці якось аж сумно.

— Сумно?— здивувалась жінка.— Не розумію.

Та Саранчук не поспішав пояснити їй. Якусь мить мовчки стояв у задумі, схиливши голову. Якась буйна внутрішня сила, що її Івга Семенівна з першого погляду, може, самим інстинктом відчула в ньому, зараз іще виразніше виступила в кожній рисі його мужнього лиця, в усій постаті. Понизивши до шепоту голос, вона спитала:

— А про що ви зараз думаєте?

Саранчук звів голову, але очі ще й зараз були повиті задумою.

— Про що? Та про те ж саме.— І навіть зітхнув.— Думаю: а хто ж це мене зустріне дома? Щоб отак, як отут на картині.

— А хіба у вас нікого немає?

— Чому нема! Батько є. Матері, правда, нема ще з дитинства. Мачуха. Та не в тім річ — є кому чи нема, а в тім, що нема за що.

Він знову перевів погляд на картину, часинку помовчав і хитнув головою.

— Тоді, в старовину, все якось простіше було. Набігли, скажімо, на Україну татари чи ляхи. От і піднявся народ на війну. Відбили, прогнали геть з України і повертаються додому. Ясне діло — герої! А тепер хоч би нашого брата-фронтовика взяти. Зовсім інше виходить. А ми теж не менше, мабуть, потрудились: три роки в окопах! Ну а що з того, коли воно — по-дурному! Така вже війна була безглузда. їх кайзер33 гнав на убій, як овець, а нас — цар Микола34. От і повертаємось тепер додому… А в мене у самого два хрести було за хоробрість. Одірвав з м’ясом від гімнастьорки. Зрозуміли тепер?

— Зрозуміла,— пильно вдивляючись примруженими очима в парубка, мовила завідуюча.— І як це дивно, що ми з вами водночас подумали про одне і те ж саме! Це не випадково.

— Про що, про одне і те ж саме?

— З тією лише різницею, що ви думали про себе: “А хто ж мене зустріне отак, як на оцій картині?” А я подумала… Ну та не про мене зараз мова. Мова про вас. Де в чому я з вами не згодна.

— А саме?

— Не згодна я з вашими думками про теперішній час. По-вашому виходить, що зараз не час для геройства. Хіба ж це так? Навпаки! Ніколи ще Україна не переживала такого героїчного часу. І ніколи їй ще так, як зараз, не були потрібні хоробрі люди. Герої!

— Ви просто, як в статті отій! — усміхнувся Саранчук.

— Ну й що ж! А ви, значить, уже прочитали?

— Прочитав. Та й “героїв”, про яких ви говорите, бачив, і про “геройство” їхнє дещо чув. Ні, це не для мене. Та й взагалі, у мене з цим уже покінчено: одвоювався. Додому — і ніяка сила!

— Коли ж ви їдете?

— Сьогодні.

— Так скоро? Це тому, що ніхто не жде? — кокетливо прищурила очі.— Ой, щось не сходяться у вас кінці!

— Та домівка ж. Та й нічого мені тут у місті тинятись без діла! Коли б хоч знаття…

Він уже збагнув її настрій. Хоч іще і не знав напевно, що це: розбещеність чи просто невинне кокетування знічев’я. Та все одно,— колишній перший на всю слободу парубок уже прокинувся в ньому. І жінка відчула це. Вона бистро кинула оком по книгарні, чи ніхто ще не звернув уваги на її трохи затяжну розмову з покупцем, і, раптом повернувшись до нього всією постаттю, руки закинула за спину, від чого сукня ще тугіш охопила її по-дівочому пругкі груди, і, пильно вдивляючись в самі його зіниці, спитала пошепки:

— Про що знаття?..

Майже з викликом дивлячись їй в лице, парубок відповів:

— Чи буде у куми пиття?

— Овва! — примружила очі жінка.— Та ви напористий. Навіть занадто.

Саранчук розгубивсь. “От так улопавсь!” — тільки і встиг подумати. Бо вона зразу ж говорила далі:

— Не знаю, може, на фронті саме за це вам і хрести давали. Але у взаєминах із жінкою це не завжди кінчається нагородою. Ви це затямте собі.

Червоний, як буряк, стояв Саранчук перед нею, ладний крізь землю провалитись. На щастя, саме в цю мить ївгу Семеиівну покликали.

— Іду! — одгукнулась вона і знов до Саранчука: — Ви почекайте мене, я зараз звільнюсь. Поїдете ви чи не поїдете сьогодні, це діло ваше, але я не хотіла б, щоб наша розмова обірвалася отак, на півслові. Домовились?

— Добре,— сказав Саранчук.

ївга Семенівна відійшла. А Саранчук провів її поглядом, поки вона не зникла за портьєрою, і раптом, спіймавши себе на тому, що милувався нею, невдоволено нахмурився: “Ой Грицьку, чи добре?”

Він не був розпутний, і в його милуванні, власне, не було нічого поганого. Іншим разом він не надав би цьому ніякого значення. Але зараз, через те що при згадці про домівку в уяві як жива стояла Орися, цікавість до цієї жінки була йому неприємна, навіть образлива. Тим-то і не думав довго: взяв з ослона пакунок книжок і, намагаючись не дуже гупати чобітьми, вийшов з крамниці.

Але, опинившись на вулиці, він зупинивсь: слід би, звичайно, хоч “прощавайте” сказати. Ну та не .повертатися ж ради цього! Обійдеться! Та й ніколи. І так уже в цьому місті півдня згаяв. Зайде оце до Діденка — та й мерщій на вокзал. Додому пора.

І раптом згадав, що залишив у Бондаренків речовий мішок. Мимоволі навіть прискорив ходу: бо доведеться потім іще на Гоголівську вертатися. І чого було зразу не взяти?

IV

А тим часом Бондаренко товарними поїздами добирався додому.

Ще тоді вночі, зразу ж за Ромоданом, порадившися втрьох, вирішили, що котромусь все-таки треба вернутися в Славгород. Мирослава Супрун хоч дівчина розсудлива і енергійна, але все ж молода; не диво, коли в такій обстановці і розгубиться. Гайовий хотів їхати сам, і, звичайно, це було б добре, але Федір Іванович рішуче заперечував: поки до Харкова, в теплому вагоні, може, й пройде простуда. А на морозі! Та ще й їзда невідомо яка буде. Чого доброго і на буферах доведеться.

— Скільки там їзди до Славгорода з Полтави!

— А Полтава тут ні до чого.

Федір Іванович, як видно, уже все зважив. їхати треба, на його думку, тільки через Ромодан. Як же не побачитися з саперами! Може, чимсь допомогти їм треба. Та треба від них когось взяти з собою у Славгород.

— Кузнецова, звичайно,— підказав Гайовий.— Якраз член президії Ради солдатських депутатів. (У Славгороді Рада робітничих і Рада солдатських депутатів були ще не об’єднані).— І треба негайно ж, сьогодні, скликати об’єднане засідання обох Рад.

Бондаренко встав з поїзда на першій же зупинці. Станція Кибинці. Темно, безлюдно на пероні. Нечисленні пасажири, переважно жінки з клунками (мабуть, у Полтаву на базар), сяк-так вчепились на поїзд, а ті, що прибули сюди, не заходя-чи в станцію, зникли в нічній заметілі.

Федір Іванович дізнався в чергового про поїзд на Ромодан: запросився з Миргорода товарний. “Хоч тут повезло”,— зрадів Федір Іванович. Але минула година і друга, а поїзда все не було. Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк

Не чекаючи, поки спиниться, з паровоза сплигнули два донські козаки. Один з них — в чорній бурці. Пройшли в станцію.

Федір Іванович відшукав вагон з гальмовою площадкою і вибрався туди. З кожуха хриплий голос кондуктора запитав:

— До Ромодана?

— Та така думка.

— Іди, чоловіче, пішки. Швидше буде,— без ніякої іронії сказав кондуктор. І згодом пояснив: — Потекли труби, заливає топку. А вони, скажені, наганами під ніс машиністові*

— Хто це “вони”? — не зрозумів Федір Іванович.

— Донці. Це ж для них порожняк. Вся дивізія їхня з цілої округи здіймається. Ох і народ!

Його явно гнітила мовчанка. Але Бондаренко, зайнятий своїми думками, не приставав до розмови. То кондуктор вийняв кисет, закурив і мовив по паузі:

— Учора оце в Полтаві поховали одного. Машиніста. Ще кумом мені доводився. На власних моїх очах і зарубали.

— Хто? Де?

— В Ясинуватій. Юнкери та оці ж донці-каледінці. Повз вагон від станції до голови поїзда швидко пройшли

донці. Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив. Насилу-силу, і так увесь перегін потім плазував по-черепашому. Уже зовсім розвиднілось, коли нарешті прибули в Ромодан.

Усі колії забиті заметеними снігом составами — порожняки, військові ешелони з двоколками, похідними кухнями, тюками пресованого сіна. Годі було й думати в такому за-харасті відшукати самому вагони славгородських саперів. Треба йти в станцію. Бондаренко вже намірився підлізти під вагон ешелону, що стояв поряд, але раптом увагу його привернув шум і метушня спереду состава, що оце прибув тільки-но з Кибинців. Бондаренко подався й собі туди… Та коли підійшов, епізод уже наближався до розв’язки: увесь тамбур паровоза був обліплений солдатами, один з донців — офіцер з одірваними погонами — стояв осторонь і долонею витирав скривавлене обличчя (тут же, втоптана в сніг, чорніла його бурка), а бородатий велетень, солдат у рудому кожушку, тримав у руці клинок і сварив на офіцера пальцем:

— Ти гляди мені! Бо я теж гарячий. Дарма що з півночі, з Петрограда. Та й на руку, бач, не легкий. Така професія — молотобоєць! Ти легше на поворотах! — Потім ступив крок і пірнув під буфери. Гукнув згодом: — Готово! Давай!

Чорний, як негр, машиніст, висунувшися з будки паровоза, хрипко кричав щось про казан, про депо. Але на нього ніхто не звертав уваги. Бондаренко сказав:

— Далеко, хлопці, не заїдете цим паровозом. Один перегін дві години їхали.

— А ти, дядю, проходь собі,— змірявши поглядом непроханого радника, сказав велетень.— Нам далеко і не треба.

— Далеко не заходь,— сказав їм бородань у рудому кожушку.— Поїдемо зараз.

Бондаренко спитав у солдатів, як йому знайти Кузнецова. Бородань озирнувсь:

— Кому там Кузнецова? О, та ти, дядю, як банний лист, прилип до нас.

— Одразу видно, що після лазні вам,— сказав Бондаренко.— Ну, з легким паром тоді! — Він назвав себе. І, не давши здивованому і раптом зраділому солдатові слово сказати, мовив далі: — Почув оце в дорозі про вас та й вирішив провідати. Де Кузнецов?

— А Кузнецова нема. У Славгороді залишився. Це вам тепер до командира батальйону треба.

Він провів Бондаренка до вагона і відчинив двері. В першу мить Федір Іванович нічого не міг розгледіти у вагоні за густим димом, що валив з грубки, складеної, видно, нашвидкуруч уже самими саперами з цегли та шматків бляхи. Потім, коли дим трохи витягло у відхилені двері, побачив на голій підлозі солдатів, які спали покотом. Біля грубки сидів командир батальйону прапорщик Лузгін і щось писав у блокноті на коліні. Пізнавши Бондаренка, він дуже зрадів, підставив йому якийсь обрубок, щоб сісти, і вийняв кисет.

— Ти це що, товаришу Лузгін, чи на дозвіллі вирішив уже* за мемуари взятись? — перший порушив мовчанку Бондаренко.— Пиши, пиши, є про що!

— Ох, і влипли ж ми, Федоре Івановичу! — зітхнув Лузгін.— А тепер сиджу оце, телеграму складаю.

— Куди?

— Прямо в штаб військового округу, в Москву. Пояснюю, в чім справа, і прошу вказати пункт для дислокації батальйону.

— А де Кузнецов?

Лузгін розповів, що вчора увечері Кузнецов з товаришкою Супрун пішов на патронний завод на партійні збори.

— Ну, збори, певно, затяглися за північ, а це сталося, за яку, може, годину. Невідомо, де він зараз. Може, наздоганяє нас.

— А як же це трапилось? Невже проспали?

— Атож. Точніше сказати, дали себе приспати.

— Кому дали? Лузгін хитнув головою:

— Ніколи собі не прощу! Отак по-дурному дали себе круг пальця обкрутити. Був у нас у батальйоні командир третьої роти поручик Деркач. Нічого не помічали за ним. А виявилось — звичайнісінький петлюрівський агент. Ще зарані, видно, настанову мав. Бо вчора удень сам набивався чергувати по батальйону. Ну, певно, і вартових із своїх людей на ніч поставив. А якби не це! Та що вже після бійки розмахувати кулаками.

— А чого — “після бійки”? Бійка ще тільки починається,— сказав Бондаренко.— Та от не знаю, як ви в ній себе’ почуватимете голіруч, без зброї.

— Хоч не досаждайте, Федоре Івановичу. І так на душі… То-то й біда, що без зброї!

— Треба одібрати свою зброю назад.

— А як же це?

Бондаренко розповів, що вони вирішили з Гайовим та Савчуком. Лузгін весь час мовчки курив і тільки, коли той виклав усе, сказав, зітхнувши:

— Трудна задача.

— Нелегка. А вирішити її треба.

— Порадимось зараз.

Він гукнув у відчинені двері командирів рот та членів батальйонного комітету.

Один по одному стали сходитись представники рот. А так уже велось, що всякі засідання завжди відбувались прилюдно, отож до вагона набилось повно народу. І в дверях, відчинених навстіж, стояли солдати.

Лузгін стисло виклав суть справи. Йдеться про затримку батальйону на Ромодані на якийсь час: може, справді пощастить славгородцям добитися повернення — коли не батальйону назад у місто, то хоч зброї батальйонові. Попит-ка — не питка, спрос — не біда. Така його думка. А що скажуть товариші?

Важке мовчання залягло у вагоні. Як видно, нагадування про нічну подію пригнітило кожного. Але й стояти тут, на Ромодані, не хотілось.

— Без обговорення будемо голосувати? — по паузі спитав Лузгін.

— Ну, дай скажу,— озвався тоді командир першої роти.— Нічого з цього не вийде. З кулаком розмова кулаком. А такого кулака — міцного, нашого, більшовицького, у Славгороді ще нема. Що ж дарма поневірятися нам отут, у цьому Ромодані? Треба їхати, коли хочемо зберегти батальйон. Двох бійців, із місцевих, уже в мене не стало. Хоч до Курська доберемося. Все-таки ближче до штабу округу буде. Та й комендант там — уже свій, радянський. Хоч нагодує. Бо цей же комендант, ромоданівський, категорично відмовляється видати продукти батальйонові: не в порядку, мовляв, документи. Треба їхати.

— Але як же їхати,— озвався хтось.— Кузнецова ж нема.

— Пожурись за Кузнецова. Знайде.

— Він нас і під землею знайде! А головне те, що паровоз добули. Оце б їхати, поки не одняв ніхто.

Саме припущення, що паровоз може хтось і відняти, занепокоїло солдатів. Бондаренкові вже ясно було, що його поїздка в саперний батальйон може закінчитися нічим. Попросив собі слова:

— Перш за все, товариші, відносно Курська. На мою думку, нема чого вам туди їхати. На мові залізничників це називається — зустрічні перевозки. Якраз через Курськ на Харків і далі — на Дон проти Каледіна з Радянської Росії просуваються червоні частини. Тепер щодо місцевого коменданта. Треба поговорити з ним рішучіше, щоб таки видав продукти.

— Нам аби з цього Ромодана вибратись. Будь він неладний! — докинув другий.— Чи скільки нам гибіти тут?

У холоді, в голоді! — І, повернувшись до паровоза, весело гукнув: — Крути, Гаврило!

Ревнув гудок. Це вже котрийсь із солдатів порядкує там. Машиніст кинувся до важелів. І паровоз, обліплений солдатами, рушив, бентежачи повітря гудками, до стрілок. Решта солдатів поміж вагонами, навпростець, через колії повалила, очевидно, до своєї стоянки. За ними пішов і Федір Іванович.

Так і добувся до стоянки саперів. Вагонів з десяток стояло, забурханих снігом. З деяких ішов димок. Біля вагонів поралися солдати: пиляли шпали на дрова, дехто умивався снігом. Кілька душ з казанками — по півдесятка в кожній руці — зібралися, мабуть, по воду на чай.

Та, зрештою, після того, що ви накоїли, не гріх якийсь раз вас і без обіду оставити…

І саме в цей час у відхилені двері гукнув хтось:

— Товаришу Лузгіп!

— Що там?

— Осєчка вийшла! Паровоз негодящий.

— Отуди к бісу! — прогудів у тиші густий бас.

— Труби в казані потекли.

— От і гаразд! — сказав Лузгін і, повеселілий, докінчив:— Як бачите, товариші, все (і паровоз навіть!) за те, щоб нам затриматись тут. Отже, так: будемо просити товариша Бондаренка передати Кузнецову, що ми чекаємо його на Ромодані. Є заперечення^ Нема. От і гаразд. Так і буде.

V

На міській думі пробило дванадцять годин, коли Бондаренко, добувшися товарним поїздом до Славгорода, рушив з вокзалу до міста. А за якихось чверть години він уже підходив до Громадської бібліотеки в провулку близько думи. Тут у двох невеличких кімнатах містився міський комітет більшовиків.

“Чи то ж є хто зараз там?” — неспокійно думав Бондаренко, піднімаючись сходами на другий поверх. І як же був приємно вражений, коли, відчинивши двері, побачив повну кімнату людей. “Авжеж, комітет. Ой, молодчина ж Наумів-на!” По-батьківському ласкаво дивився він з порога на Супрун, яка сиділа за столом, ведучи збори. А дівчина здивовано дивилась на нього.

Поява Бондаренка здивувала і решту присутніх. Лише Попович, який промовляв зараз, стоячи спиною до дверей, не бачив, як Федір Іванович зайшов до кімнати. І пожвавлення серед присутніх сприйняв як схвалення свого чергового дотепу. Це підбадьорило його. Він зробив паузу, щоб дати слухачам пройнятись увагою, і продовжував ще з більшою самовпевненістю:

— Не заперечую, роззброєння саперів гайдамаками — факт неприємний, обурливий. Але, признаймося собі,— не такий уже важливий, щоб із-за нього здіймати бучу. Це, звичайно, якщо не вважати (а дехто з нас явно схильний до цього!) — коли не вважати богоспасаємий наш Славгород за пуп землі. Ні, не на цьому, товаришко Супрун, треба робити наголос. Треба було копнути під самий корінь питання. Треба проаналізувати причини, які призвели до такого становища, що стали можливі подібні факти.

— А ти що, з місяця впав? — сказав з місця солдат у старенькій шинелі з петлицями сапера.

— Та ні! — обізвався з іншого кутка кімнати чорнявий, з просіддю в волоссі Тесленко, токар з паровозного депо.— Це він нас має за таких дурнів. “Проаналізувати треба”. Проаналізували вже! Це ти все ніяк… Недарма тебе Гайовий…

— Товариші! — удавано нахмурилась Мирослава і навіть постукала олівцем по столу.

— Найлегша справа,— ігноруючи репліки, вів далі Попович,— звалити все на українських націоналістів. А нашої провини в цьому хіба нема? Своїми реверансами перед націоналізмом, зокрема своїм визнанням права націй на самовизначення, аж до відокремлення включно, хіба ми не ллємо воду на млин отих самих українських націоналістів?

— Попав пальцем у небо! — озвавсь від порога Бондаренко.

Промовець од несподіванки трохи розгубивсь. (Звичайно ж, упізнав Бондаренків голос). Але зразу ж і оговтавсь. Не відповівши нічого на репліку, говорив далі, хоч уже і без тої самовпевненості:

— От саме на цьому, як здається мені, і мусила Супрун загострити нашу увагу. А не орієнтувати комітет на акцію, явно безнадійну. Ну що нам, справді, дасть оте об’єднане засідання Рад? При нашій меншості. Окрім скандального провалу, нічого більше!

— Мирославо Наумівно, дай мені слово,— звівся з місця і випростався на весь свій гвардійський зріст солдат, що кинув першу репліку.

— Слово має товариш Кузнецов.

— Я коротко. Пропозицію товаришки Супрун підтримую цілком. Це те, що ми повинні зробити без всяких балачок та зволікань. Кілька слів з приводу виступу товариша Поповича. Стара, набридла пісня. Чуємо ми її вже хтозна й відколи.

Згадаймо, що на квітневій конференції заводили цієї пісні Бухарін35з Пятаковим36. І як відповіла партія на це їм і всім іже з ними. Я нагадаю буквально одну тільки фразу з резолюції, прийнятої на конференції. Це там, де мова йде про право націй на самовизначення. “Заперечення такого права, невжиття заходів, які гарантують його практичне, здійснення, рівносильне політиці загарбання або анексії”. Чи ясно сказано*’? Ясніш уже не можна! Я пропоную припинити дебати. А послухаємо краще, що ось Федір Іванович нам розповість про Київ.

— Та скажу дещо,— мовив Бондаренко і ступив від порога в центр кімнати.— Ти, Мирославе Наумівно, листа нашого одержала?

— Я вже його читала товаришам.

Отже, Бондаренкові лишалося хіба що стисло додати дещо з подробиць до характеристики тих обставин у Києві, що спричинили переїзд делегатів-більшовиків до Харкова. І зразу ж перейшов до іншого питання: про Всеукраїнську партійну нараду37. На цьому він спинився докладніше. Гайовий передав йому і деякі матеріали для ознайомлення партійного комітету.

Коли він дійшов до пункту про утворення всеукраїнського партійного центру, Попович єхидно кинув:

—— Ну, звичайно! Коли сказав “а”, то вже мусиш сказати і “б”. Ось уже і центр окремий створюється. Виходить: геть від Росії!

— Дивись, куди він гне! — не стримався Тесленко.

— Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко.— Це якраз ви та ваші друзі хочете — свідомо чи несвідомо, це вже вам видніше,— забити клин між нами, між українським народом і робітничо-селянською Росією. І дивно виходить: удаєте з себе таких лівих, а насправді — в одну дудку з українськими самостійниками граєте.

— Ні, це вже занадто! — схопився з місця Попович.— Я прошу слова, мене не так зрозуміли, очевидно. Я повинен уточнити свої думки.

— Не треба уточняти! — кинув Тесленко.— Все ясно.

— Мені здавалось, що па засіданні головує Супрун, а не…

— Ваші думки, товаришу Попович,— сказала Супрун, звівшися з місця,— партійний комітет дуже добре знає. І так само добре знаєте ви ставлення комітету до ваших думок. Та й не тільки комітету. Не далі як тиждень тому на міській партійній конференції скільки голосів зібрали ваші поправки до наказу делегатам на Всеукраїнську партійну нараду?

— А кількість не завжди критерій! — протираючи хусточкою пенсне, сказав Попович.

— На пальцях одної руки можна порахувати,— доказала Супрун і звернулась до Бондаренка: — Продовжуйте, Федоре Івановичу.

— Я зупинився на питанні про організацію всеукраїнського партійного центру. І це ніяке не відділення. Нехай Попович не прикидається наївним. Центральний Комітет був і завжди буде для нас верховним керівним партійним органом. Але для поліпшення роботи партійних організацій, для узгодження їх дій на Україні такий центр необхідний. І особливо тепер, коли ось-ось боротьба з українськими буржуазними націоналістами переросте у відкриту громадянську війну. Треба бути сліпим, щоб не бачити цього. Очевидно, за прикладом Петрограда у Жовтневі дні, і Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові створить Всеукраїнський радянський уряд. А він і поведе революційні маси України проти всеукраїнської контрреволюції. Значить, треба бути напоготові. Що нам потрібно в першу чергу? Якнайтісніше зв’язатися з масами. Так нас учить товариш Ленін. Треба посилити агітаційну і пропагандистську роботу серед робітників і особливо у військових частинах. Тут нас Попович лякав, що від засідання нам, окрім провалу, нема чого чекати. При нашій меншості. А як же він собі думає? Що більшість сама прийде до нас? Ні, сама не прийде. Треба завоювати більшість. Треба при кожній нагоді роз’яснювати трудящим масам нашу більшовицьку програму, нашу єдино правильну лінію в революції. Треба викривати підлоту буржуазних націоналістів, яку вони прикривають своїм брехливим базіканням. Але це один бік справи. Разом з тим треба привести до бойової готовності Червону гвардію по підприємствах.

— Зброї нема, Федоре Івановичу,— перебив його Теслен-ко, керівник недавно організованого бойового штабу.

— А Гармаш з хлопцями ще досі не вернувся?

— Нічого не привезли,— відповіла Супрун.— Немає зброї в Харкові.

— Це гірш,— по паузі мовив Федір Іванович задумливо.— А тепер іще ясніше стало, яка це втрата для нас — саперний батальйон. І досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть.

За скликання об’єднаного засідання Рад голосували всі, крім Поповича, який утримався. Зразу ж визначили і доповідача. Розподілили роботу по підготовці між членами комітету. Бондаренко — по Раді робітничих депутатів, а на переговори з Гудзієм, головою Ради солдатських депутатів, висунуті були Тесленко і Кузнецов.

Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ.

— Що там у нас іще? — спитав Бондаренко. Супрун прочитала з папірця:

— Про локаут на машинобудівному заводі доповідає товариш Шевчук.

— Що, що? здивовано перепитав Бондаренко. Густим басом з місця обізвався Шевчук, Лука Остапович,

що заступав ці дні Бондаренка у завкомі:

— Поки ти, Федоре Івановичу, у Київ їздив, директор наш теж часу не гаяв. Встиг побувати в Києві, в Головному управлінні. Учора вивісив об’яву, що завод працює тільки до двадцятого грудня.

— Ну, це ми ще подивимось! — сказав Бондаренко і спитав, які ще є питання.

— Про затримку заробітної плати на тютюновій фабриці Гурарія доповідає Сара Гутман. Потім… Я ще хочу порушити питання…— Вона замовкла, явно вагаючись.

Кузнецов, спіймавши на собі її погляд, поспішив сказати:

— У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п’ять.

Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали.

— А не то, дозволь, Мирославо Наумівно,— запропонував хтось,— порушити традицію: викурити по одній цигарці.

— Ні,— догадавшись, для чого Кузнецову потрібна перерва, сказала Супрун.— “Традиції” не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об’являю перерву на п’ять хвилин.

Курці зразу ж повалили на площадку сходів. У кімнаті лишилися некурці, обступили Федора Івановича з розпитами. До Кузнецова підійшла Супрун і сказала тихо:

— А ви, Василю Івановичу, здається, маєте рацію: раз тут і Федір Іванович, то перше ніж говорити на комітеті, слід обговорити в більш вузькому колі.

— Безперечно,— відповів Кузнецов.— Тим більш, що це ж не просто” “більш вузьке коло”, а бойовий штаб. Федоре Івановичу, на хвилинку! — покликав він Бондаренка. Потім прочинив двері на сходи і гукнув Тесленка.— І давайте перейдемо в ту кімнату.

Перейшли в другу кімнату.

— Ну от,— причинивши двері і звертаючись до присутніх, сказав Кузнецов.— Бойовий штаб майже в повному складі.

— А що таке? — спитав Тесленко.— Ми ж домовились зібратися після засідання комітету. Якраз і Артем підійде. Чого раптом?

— Мирославі Наумівні дуже не терпиться. Вона саме про нашу пропозицію і хотіла на комітеті говорити.

Тесленко рвучко повернувся до Мирослави.

— А я вас попереджала,— відповіла Супрун.— Та й потім, мене просто дивує, чому це ви боїтесь партійного комітету?

— Не те слово, Мирославо Наумівно,— сказав Кузнецов.

— Партійного комітету ніхто не боїться,— додав Теслен-ко.— І ми певні, що партійний комітет підтримав би нас. А ось, чи певні ви…

— В чому?

и — Що серед двох десятків людей, присутніх зараз на засіданні, не знайдеться хоч би один, що не вміє тримати язик за зубами? А діло таке, що вимагає найсуворішої таємниці.

— Та в чому справа нарешті? — не втримався Бондаренко.

— Дуже цікаву думку подали Артем з Кузнецовим,— сказав Тесленко.— Вихопити зброю із казарми у гайдамаків.

— Як це “вихопити”?

— Авантюра справжнісінька,— переконано сказала Супрун.

— Он як! — ворухнув бровою Бондаренко.— Такого ще не водилось за нами. Авантюра, кажеш? — І повернувся до Кузнецова.— Ану, розповідай докладно.

Тільки Кузнецов почав розповідати, як у двері хтось постукав.

— Кому там не терпиться? — кинулась до дверей Мирослава і, прочинивши двері, відступила.— Заходьте! — сказала, даючи дорогу.

До кімнати зайшов Артем Гармаш.

— Здрастуйте! — привітався з Федором Івановичем (з іншими він уже бачився).

— Здрастуй,— відповів Бондаренко, уважно приглядаючись до нього.— А чого це ти розчервонівся так?

— Поспішав, щоб не спізнитись. Просто з патронного заводу.

Він і справді був розпалений. Обличчя його було мокре від поту і розталого снігу. Мерщій зняв шапку, розстебнув шинелю.

— Ну що? — спитав Кузнецов.

— Все гаразд. Бажаючих більше як треба. Федір Іванович невдоволено похитав головою:

— Конспіратор! Виходить, роздзвонив уже навіть і тим, кому нічого й знати не треба.

Артем відповів спокійно:

— Нікому я не роздзвонив. Про саму операцію і слова нікому, крім Рябошапки та Валдіса Густа. Але на цих хлопців я покладаюсь, як на самого себе.

— А все ж таки, Артеме,— обізвалась Мирослава.— Скільки ж це “більше як треба?” Ви не забувайте, що в них…

— Я не забуваю, що у них. Але я добре знаю і те, що зручнішого випадку, як сьогодні, саме цієї ночі, не буде. Доки, ви думаєте, зброя ця буде лежати на складі? Не ми будемо стріляти з тих гвинтівок, то вони — по нас. Зволікати не можна і дня! Та й потім — хіба ж ми у відкриту? Ми на військову хитрість підемо: без шуму, без пострілу.

Артем став докладно розповідати, яких уже заходів вжито.

Перш за все з самого досвіту хлопці вартують біля казарми, вивчають розпорядок дня кінної сотні полуботківців (решта— чотири піші сотні ще в ешелоні): в які години відбувається зміна вартових біля воріт та роз’їздів по місту. Добре знаючи територію казарми,— адже без малого півроку батальйон простояв у ній,— Кузнецов і Артем точно визначили, звідки треба буде пробратися до складу.

— Якщо, звичайно, пощастить без шуму зняти вартових.

— Отож-то й воно: “якщо пощастить”! — не стерпіла Супрун.

— Так народна мудрість вчить,— відповів їй Кузнецов, ледь посміхнувшись.— Не кажи “гоп”, поки не перескочиш.

— А коли не пощастить? — продовжувала Мирослава і, вже звертаючись до всіх: — Товариші, та невже ви не розумієте, якого лиха ми можемо накоїти своїм виступом? Адже вони тільки й ждуть приводу…

— Стривай, Мирославо Наумівно,— похмуро обірвав її Тесленко.— Нехай уже кінчає. Тоді й ти свою думку висловиш.

— Та, власне, все,— сказав Артем.— Може, запитання які-небудь будуть?

— Будуть,— сказав Федір Іванович.— Куди ви з цією зброєю дінетесь? Якщо пощастить, звичайно.

— На патронний завод,— відповів Артем.

— Місце непогане,— додав Кузнецов.

— Хороше місце. А який транспорт?

— Це не проблема, і на млині можна буде взяти,— за Артема відповів Тесленко і звернувся до Гармаша: — Скільки треба?

— Двох парокінних ломовиків вистачить.

— А не мало? — застеріг Кузнецов.

— Та скільки там того вантажу! Чотириста гвинтівок, пудів на сто, не більше. А в такому ділі — чим менший базар, тим краще. Тут головне, щоб обійшлось без колотнечі. Та ще коли б на ніч метелиця розгулялась! І сліди б замело.

— Ну, це не від нас,— відповів Федір Іванович.— Метелиця — це від бога. На бога, значить, в основному надієшся?

— Бог тут ні до чого, Федоре Івановичу,— сказав Артем.— На міській думі барометр, я так гадаю, не для прикраси висить.— Бондаренко мимоволі звів очі на свого племінника, і той додав: — Туди йшов, стрілка низько була, а коли повертався, ще більше упала. Ясно — на завірюху.

— Ну, гаразд,— сказав Федір Іванович, потім повернувся до Мирослави: — А тепер тебе послухаємо. Кажеш, що вони тільки приводу ждуть. Для чого приводу?

— Для репресій. Можливо, навіть для цілковитого розгрому нашої організації,— відповіла Супрун.

— Ну, це ти вже занадто! Руки в них короткі для того, щоб розгромити нас. А от дебош можуть вчинити. Може, навіть, як то вони зробили в Полтаві, розгромлять приміщення комітету. Це треба, Мирославо, тобі врахувати. І найважливіші партійні документи забрати з вашої бабусиної скрині. Знайти місце надійніше. Може, вони навіть вдадуться до арештів. Але все це вони зроблять і без всякого приводу. Не сьогодні, то завтра. Як тільки оглядяться трохи. Зброя нам потрібна, як повітря. Тому думка Кузнецова та Артема — мало сказати цікава,— вона просто рятівна для нас. Якщо, звичайно, удасться її здійснити. Ось про це нам і треба думати зараз — як це здійснити. Така моя думка. А Василь Іванович, напевно, все вже продумав з погляду стратегії. Адже так?

— Завдання не легке. Але розрішиме,— відповів Кузнецов.— Правда, в обстановці багато ще неясного і перш за все — чи долежить зброя до ночі. Може, заберуть її до себе в ешелон. Або таке: чи не переведуть з ешелону в казарму і ті сотні. Це ускладнило б справу. Ну та як воно буде — покаже час. А готуватися до нападу на казарму треба. Саме таку ухвалу і повинен винести бойовий штаб.

— Раз повинен, то й винесе,— вставив Тесленко.

— Ну, а те, що все це треба тримати в найсуворішій таємниці, ясно само собою. Ні слова нікому! — Кузнецов звернувся до Супрун: — Ніяких апеляцій до комітету.

— Ну що ж,— після паузи сказала Мирослава.— Гаразд. Кінець кінцем вас троє, а я одна. І хоча…— вона замовкла, бувши не певна, чи треба знову говорити про свою невіру в успіх.— Та ні, не буду вже…

— І хоча кількість не завжди критерій, як каже Попович,— вставив Кузнецов.— Ви це хотіли сказати?

— Василю Івановичу! Як вам не совісно! Не знала, що ви такий зловредний.

— Зловредний? Та ні. Просто — люблю ясність завжди і в усьому.

— Ну, так що це за “хоча”? — спитав Бондаренко.

— Ні, це вже не потрібно. Все, що хоч в якійсь мірі може перешкодити успіхові, не потрібне.

— От і добре! — сказав Федір Іванович.

— Ні. Мало сказати: “не потрібне”. Неприпустиме,— поправив Кузнецов.

— Так, неприпустиме!—усміхнулась Супрун.

У кімнату без стуку зайшов Іванов, голова завкому патронного заводу.

— Що це ви засіли? Пора вже.

— І правда,— підвівся Федір Іванович.— Мирослав©, давай починати. А після комітету ми ще поговоримо.— Виходячи з кімнати, затримався з Івановим: — Ти, Антоне Савовичу, в якій зміні сьогодні?

— В нічній. А що таке?

— От і добре. Буде тобі, здається, вночі робітка. Залишся після комітету. Поговоримо докладніше.

VI

— А вас військовий якийсь чекає,— відчинивши Діден-кові двері, попередила покоївка Даша.

— Хто такий?

— Чи я знаю! — знизала плечима дівчина.— У кабінеті. Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на

вішалці — з погонами поручика. І сам навіть знизав плечима: хто б це міг бути? Навмисно не кваплячись,— знав, що з кабінету чути все, що робиться у передпокої,— скинув пальто, шапку. Потім перед люстром поправив тонкий проділ і, надавши обличчю в міру заклопотаного виразу, уже взявся був за дверну ручку, як раптом в кабінеті чоловічий хриплуватий голос щось нерозбірливо спитав, і голос Дорошен-чихи на відповідь:

— Колись і слухати не захотіла б. А тепер… Збили пиху мужики і Ґалаґанам. Землю ділять, до маєтку добираються.

“Он воно про що! — нахмурився Павло.— І перед ким це вона язик розпустила?”

— То, може, ще цього року і шампанське питимемо? — почувся знову чоловічий голос.

— Навряд. Не з Павловою це вдачею. До чого нерішучий! Інший на його місці, як яструб, упав би. А він, як той заєць до капусти, підкрадається.

І засміялися обоє.

“Ну, це вже чорти батька зна що!” — спалахнув Павло і вже хотів рвонути двері, та зважив на свій явно збентежений вигляд, навшпиньки одійшов од дверей, постояв хвилинку і, лише заспокоївшись трохи, зайшов у кабінет.

І тільки поріг переступив, глянув на гостя, що сидів на канапі поряд з Дорошенчихою, та й зупинивсь як укопаний.

— Корнюшо! Друже дорогий! — ї ступив до нього, розкинувши руки для обіймів.

Корній Чумак, весело усміхнений, звівся з канапи. І собі ступив крок назустріч товаришеві. Обнялись, поцілувались.

— Та тебе й не впізнати! — Радий і здивований, дивився Діденко на товариша. Ніколи ще у військовому одязі не бачив його, хоч знав і раніш, що служив він з п’ятнадцятого року, після школи прапорщиків, офіцером на фронті. Листувалися навіть. І тільки після Лютневої революції загубили один одного.— Ну, де-бо ти взявся?

— А я ще з ночі у Славгороді. З куренем.

— З полуботківцями?

— Атож. Можна сказати, визволяти тебе прийшов. Що, чиста робота?

— Орли! — засміявся Діденко і знову обняв друга. Дорошенчиха, щоб не заважати їм, вийшла з кімнати.

А вони посідали тоді на канапі, закурили і жадібно кинулись один до одного з розпитами: давні близькі друзі після багаторічної розлуки.

Від Дорошенчихи Чумак уже дещо знав про Діденка. Що з самого літа, як приїхав з Києва на канікули, та й живе отут у Славгороді. Працює редактором в газеті. Про університет і думати кинув. Сава Петрович кликав, кликав до Києва та вже й облишив.

“От чортів бабій!” — приглядаючись зараз до Павла, думав Чумак. І мимоволі згадалось, як в останньому листі ще з Києва на фронт, взимку цього року, Павло під свіжим враженням від поїздки на масницю 8 у Вітрову Балку писав про Орину Гармашівну. Захоплено, мало не віршем. Іншого для неї імені не знаходив, як “українська Джіоконда”39. І ось на тобі! Тепер Людмила Галаган. З одної крайності в іншу. Що за людина! Коротко розповівши на розпити Павлові про себе, Чумак одразу й перейшов на цю тему. Не подаючи виду, що будь-що знає про нього, поцікавився, як же йому живеться тут, у Славгороді.

— Як правду казати, ніяк не думав тебе тут застати В оцій повітовій калюжі. Що трапилось? Я думав, що ти десь у Києві, у високих політиках ходиш.

— Ну не всім же і в Київ,—знизав Павло плечима.— Треба ж комусь і тут, засукавши рукава.

— Ох, трудівник! —засміявсь Чумак.— І кого ти морочиш! Чи я не знаю. До дівочої спідниці прилип. Так і кажи. Яка ганьба!

— Ганьба? Ну, знаєш…— засміявсь Павло,— ти навіть щедрінського градоправителя переплюнув: той упразнив був науки40, а ти хочеш навіть саму основу життя, любов!

— Не той тепер час, щоб на всякі ці антимонії місяці гаяти. Сотні років цього часу ждала Україна.

Павло образивсь.

— Що ти мене агітуєш! Сам на цім ділі собаку з’їв. Та й не такий я нероба, як тобі здається. Газету візьми,— немає номера, коли не передова, то підвал. А ось — гранки, збірку лірики видаю. А щодня мітинги, засідання, збори!

— А ти не ображайсь,— полагіднішав Чумак.— Про твою ж користь дбаю. По дружбі. Слово честі, Павле, обидно за тебе. І сказати б, руки не було. Чи, може, і дядько вже відцурався від тебе?

Діденко мовчки вийняв з бокової кишені листа і, відшукавши в ньому потрібне місце, подав лист Чумакові.

— Читай ось. Щойно одержав від дядька з Києва. Чумак почав читати з середини, з того абзаца, що вказав

Павло. Мова йшла про останнє відвідування Винниченка представником французької місії генералом Табуї. Генерал завірив, що французький уряд цілковито схвалює політику Центральної ради, і повідомив про намічуване ближчим часом офіціальне визнання УНР. Чумак здивовано глянув на Павла.

— На сепаратний мир, виходить, не підемо? — Певно, що так. Та ти читай далі.

А далі було вже й про Павла. Повідомляючи про те, що Генеральний секретаріат міжнаціональних справ зараз орієнтовно намічає склад дипломатичного корпусу, Сава Петрович попереджав свого небожа, що він і його надумав улаштувати (“Он ба, Павлухо, і пригодилась французька мова!”). Говорив уже де з ким. Справа вже майже вирішена. Отже, треба бути напоготові. Щоб на першу ж телеграму зміг негайно виїхати до Києва.

— Н-да! — задумано промовив Чумак.— Від такого дядюшки і я б не одмовився. Ну, і що ж ти думаєш?

— Отака голова! Цілий день ходжу як неприкаяний. До-наминавсь! Звичайно, їду. Але ніяк не раніше, поки тут розв’яжу собі руки.

Чумак ие встиг рота розкрити.

— Та ні!— похопивсь Павло.— Зволікати вже годі. Сьо-годні-завтра рубаю всі вузли.

Дійсно, окрилений дядьковим листом, Павло твердо вирішив нарешті рішуче поговорити з Людмилою. Кращої нагоди вже не чекати. А якраз і привід був: у цьому ж листі дядько просив дещо переказати Ґалаґанові. Сьогодні ж і піде до них.

— Що буде! Або пан, або… як в тому анекдоті: “Мені тут більше не бувати!”

І він так це сказав, з такою рішучістю, що Чумак мимоволі згадав Дорошенчиху і подумав: “Е, ні, тітусю, погано ти знаєш свого небожа: не заєць! Коли б чи не тхір!” І раптом, навіть для себе несподівано, відчув у собі глуху неприязнь якусь до Павла. Тож і не втерпів, щоб не дошкулити чимсь. Помовчав і раптом:

— Ну, гаразд, Павле. А як же тепер з Джіокондою буде?— І примружено дивився на Павла, зарані вже відчуваючи приємність від його, як сподівавсь, розгубленості. Але помиливсь. Павло не розгубивсь анітрохи. Навіть не кліпнувши оком, глянув на товариша1″ і мовив із щирим захопленням:

— Ой дівчина ж, Корнію! Чи повіриш — немало знав я жінок, але щоб отак, як Орина, сексуально бентежила якась мене, такого ще не було.

— Ну, то за чим же діло стало?

— А хто каже? Не стало!— Павло кілька разів зряду жадібно затягся цигаркою.— Брехня! Напополам перервусь, а таки доб’юся свого.

— Як же це? Одну сватаєш, а другу — між іншим?

— В тім-то й річ, що не між іншим.

— Та ти що, турок?— щиро здивувався Чумак.

— А що я винен!— Діденко подався постаттю до Чумака.— От ти ніколи, Корнюшо, не міг зрозуміти мене…

І перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз!— Павлове доволі-таки плутане обгрунтування фамільними (мати шляхетного роду, а батько з колишніх кріпаків) і навіть просто біологічними факторами своєї вдачі, свого, як він казав, “роздвоєння душі”. Але, на щастя Чумакове, саме в цю мить до кабінету зайшла покоївка Даша і запросила до їдальні.

VII

А за сніданком розмова зайшла на іншу тему. Чумак поцікавився, що там на селі зараз робиться. Може, про батька його Павло що чував?

— Нервується трохи,— сказав Павло.— Був оце якось у мене, скаржився, що нахваляються вітробалчани на весну землю міряти.

— Як міряти?— аж почервонів Корній.— Та що вони там, подуріли? Чи їм поміщицької не вистачає?!— Діденко мовчки знизав плечима.— Та й яку землю? Батько ще повесні одріз-нив і Микиту, і Сашка. По двадцять десятин виділив кожному. У нього в самого і сорока не лишилось. Як по закону, то тепер іще батькові прирізати треба.

— А в них, бачиш, Корнію, своя арифметика.

— Ну! Я ж до них дорвусь!— І налите кров’ю обличчя Чумака наче закам’яніло.— Хто там у них?

— Та е!

Діденко став розповідати, що знав, про Вітрову Балку.

— Як вулик, гуде село: нарізки ждуть. Поки що діло обходиться без ексцесів. Куракінську економію волосний земельний комітет узяв на облік. До Установчих зборів… Ну, наші “Просвіту” там організували. Для сублімації, так би мовити, сліпої енергії мас. Щосуботи та неділі — вистави. Послухав би ти, Корнію, Кіндрата Пожитька у “Запорожці”41 або в “Наталці Полтавці”4 Орину Гармашівну!

— А що ж, і послухаю, може,— сказав Корній.— Ду-маю-таки вибратись хоч на кілька днів до батьків.

— Е, Орини вже не почуєш!— з жалем сказав Діденко.— А скільки морочивсь, поки умовив-таки виступити на сцені. І як блискуче дебютувала! І на тобі. Все нанівець звела Кіндратиха. Одним мазком квача. Ох, і Азія ж!

— Якого квача?— не зрозумів Чумак.

Але Діденко мовби не чув. І раптом ляснув себе по лобі:

— Ну, та не кретин! І як же я не здумав про це! Як же я його отак випустив!

— Ти в гарячці, чи що? Що ти белькочеш?— уже сердитися почав Корній.— Кого “його”?

— Грицька. Грицько Саранчук появивсь.

— Саранчук? Ну то й що?— здивовано глянув Чумак.— А чого це тобі раптом на думку спало?

Діденко збагнув, що прохопивсь з своєю новиною зовсім не до речі. Та вже мусив пояснити якось Чумакові. Став розповідати, з яким обуренням хвалився йому Саранчук про свої пригоди в Києві. Чумак байдуже слухав, а як Павло скінчив, знизав плечима:

— А він же як думав? Роззброїли — і добре зробили.

— Не зовсім,— заперечив Павло.— Непродумано зробили. Це ж тобі не росіяни, що вивезли їх за межі України, та й чорт з ними, а свої ж, українці: ніде їх не дінеш! Он побалакай тепер із Саранчуком. Лютий як чорт. Готовий більшовик. Ну, і що ж ти думаєш, як він оце в село заявиться?— Павло аж засовався на стільці.

Сьогоднішня зустріч з Саранчуком дійсно збентежила дуже Павла. Але справа тут була не в політиці, що на ній зараз він робив наголос. Коли Грицько зайшов сьогодні до нього в редакцію, у Діденка в першу мить навіть дух перехопило. Потім, хоч і заспокоївсь наче,— розпитував, розповідав,— але думки безладно плутались у голові, і гаряча уява малювала вже йому картину зустрічі Орини з Грицьком. Правда, він був певен, що в стосунках вони ще не зайшли занадто далеко. Але знав він і те, що єдиний, хто стояв на дорозі йому до Орини, кого дівчина з хвилюванням та нетерпінням ждала з війни, був не хто інший, як Грицько Саранчук.

— А ти давай його нам у курінь,— по паузі озвався Чумак.— Ми перевиховаємо.

— Еге ж, візьми! І слухати не хоче. Додому, і край. Просив хоч до завтра залишитись, щоб разом їхати, і то не захотів.

Він наспіх допив каву, навіть не чекаючи, поки доп’є гість, перший встав із-за стола.

У кабінеті з шафи вийняв святковий одяг. Став переодягатися. Чумак тим часом узяв на столі гранки Павлової збірки, став переглядати.

За дверима в передпокої дзенькнув дзвоник. Потім — чути — побігла Даша відчиняти двері. Обидва, Діденко і Чумак, прислухались до шереху в передпокої. Чути було, що якась жінка.

— О, Женя!— раптом почувся Дорошенчишин голос за дверима.— Заходьте.

— Та я на хвилинку,— грудним голосом сказала гостя.— Коли дозволите, то й роздягатись не буду.

Чути було, як скидала боти.

Чумак мовчки глянув на Павла і запитливо хитнув головою на двері. Діденко відповів дуже неохоче:

— Та… Є тут у нас. Працює в книгарні. Гетерочка так собі. Та ти знаєш, ївга Мокроус.

Чумак справді знав її, ще коли був гімназистом.

— Але що ж це ти так непоштиво про неї? Без п’яти хвилин родичка тобі, можна сказати.— Павло промовчав.— Що, вона і досі з Ґалаґаном?

— Не знаю. Не цікавлюсь,— роздратовано відказав Павло і пірнув головою в накрохмалену сорочку. Проте хоч не цікавивсь, але по довгій паузі, вже перед дзеркалом, зав’язуючи краватку, сам продовжив розмову на цю тему:— А на біса їй тепер Галаган? Хіба молодших нема! А з Галагана їй і ренти досить. Прижила ж від нього дитину, то й доїть тепер дурня старого.

— А тобі чужого добра жаль? Чи пак я й забув…— І осікся Чумак. Але було вже пізно: Павло зблід — навіть на білосніжному тлі сорочки це виразно помітно було. Руки в нього тремтіли, ніяк не міг зав’язати краватку, то з серцем чортихнувся, рвонув її і почав зав’язувати заново.

“І нащо було!”— картав уже Чумак себе, не знаючи, як би загладити свою безтактність. Неуважно гортав сторінки гранок Павлової збірки. Врешті надумав:

— А знаєш, Павлушо, непогано. їй-бо, хороша лірика. Просто — другий Олесь43!

Павло, уже одягнутий — в чорному елегантному костюмі, в накрохмаленому комірці,— не одразу озвавсь на Чумакові слова. Поправив зачіску і лише тоді, повернувшись перед дзеркалом і розглядаючи себе ще збоку, мовив з гіркою іронією:

— Ат! Який уже там з мене лірик. Прасол же я. Чи як інакше розуміти твій натяк на Галаганове добро?

Тепер уже навіть Чумак, що загалом рідко втрачав рівновагу, розгубивсь.

— От, їй-бо… Жартів не розумієш. Ну, то пробач.

— За що?!— удавши здивування, звів плечі Павло.— Навпаки. Я дуже тобі вдячний. Бо самому ніколи і на думку не спало б, що мої наміри відносно Людмили можна і так тлумачити. Який абсурд. Та ще саме в теперішній час.

Уже одягалися у передпокої, як з вітальні вийшла ївга Семенівна. Привітались, а потім разом вийшли на вулицю. Але йти їм було в різні сторони. Тож, спустившись з ґанку, одразу і попрощались. Та не встигли двох кроків ступити Ді-денко з Чумаком, як раптом гукнула ївга Семенівна:

— Павле Макаровичу! На хвилиночку. Діденко підійшов до неї.

— В чім справа?

ївга Семенівна мовби оце щойно згадала:

— Бач, і забула зовсім. Земляка свого бачили?

— Земляка?— не одразу зрозумів Павло.— А, з Вітрової Балки.— І пильно глянув на жінку. І одразу ж по майже невловимому напруженню її обличчя зрозумів, що сказала це неспроста, що заради цього, певно, і додому до нього оце прибігла. “Он воно що!” І відповів уже лагідніш:— Аякже, бачив. Дякую, що направили.

— Дуже цікавий парубок,— по паузі, переборовши вагання, сказала ївга Семенівна і похопилась додати:— Коли б ви бачили, з якою він жадобою накинувся на книжки. І знаєте, що я подумала? Як у вас справа з курсами для голів сільськогосподарської кооперації?

— Цими днями відкриваємо. Жінка одверто зраділа:

— От і чудово! Неодмінно треба його загітувати на ці курси.

— Але ж де його взяти? Він же поїхав додому.

— Поїхав-таки?— ївга Семенівна навіть губу закусила. Обличчя її стало хмуре. Щоб приховати від Діденка, вона схилила голову і тихо рушила з місця. Павло пішов поруч.

— Але я завтра бачитимуся з ним.

— Як же це?— спинилась жінка.

— їду теж на село…

Чумак уже хвилин десять стояв на розі, сердито поглядаючи на Діденка, що з ївгою Семенівною проходжувались туди-сюди перед ґанком, неначе шукаючи щось на тротуарі. І коли згодом Павло підійшов, спитав похмуро:

— Що ви там загубили?

Павло не відповів. Квапливо глянув на годинник і гукнув до валки візників, що стояли тут же, на розі:

— Ванько44!

І, вже тільки сідаючи в сани поруч із Чумаком, засміявсь до нього на відповідь:

— Не загубили, Корнюшо, а, здається, знайшли.— Потім обгорнув ноги полостю і недбало, мовби це щодня йому доводилось, кинув у спину візникові:— Дворянська. Галаган.

VIII

Діденко розгублено знизав плечима. Знову натиснув кнопку дзвоника і прислухався. Будинок мовчав, як пустка. А може, дзвоник зіпсований? І вже хотів постукати у двері, та догадався раптом: ну ясно ж — ніяких слідів на ґанку, і навіть щілини дверей зашпаровані снігом,— авжеж, не користуються зараз цим ходом.

Він зійшов з ґанку і підійшов до воріт, торкнув хвіртку. Теж зачинена. Але за парканом у дворі чути було людей: хтось лопатою одкидав сніг, цюкала сокира. Павло взявсь за залізну каблучку і постукав нею у хвіртку. Ціла зграя собак кинулась до воріт. Згодом почулись рипучі по снігу кроки і голос:

— А хто там?

— До Леоніда Павловича.

Двірник одчинив хвіртку і впустив у двір.

— Онде, біля сарая. Та йдіть, вони не займуть.

“Фе, як по-дурному складається!— дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!”

Біля сарая Галаган колов дрова. А кучер Кузьма складав їх в акуратний штабель. Діденко привітавсь. Але господар ніби не помітив. Доколов плаху і лише тоді випроставсь і глянув.

— А! Моє шанування!— Він вцюкнув сокиру в дривітню і вийняв з кишені портсигар.— Як бачите, юначе, поміщик Галаган не марнує часу. Поки ви з мужиками взуєте його в постоли (чи як пак там у того Коцюбинського?)45 та в плечі випхаєте з маєтку, уже й спеціальність набуду. Кажеш, Кузьмо, не пропадемо?

— Ніколи в світі!— весело одгукнувся Кузьма.— Ситі-на-питі будемо, і ніс у табаці.

— Чули?

— Ні, я гадаю,— стримано посміхнувсь Павло,— що до того всього буде ще дещо. Скажімо, той же Карлсбад46 чи Баден-Баден .

— Ви так гадаєте? Дякую за моральну підтримку,— трохи похмуривсь Галаган. Бо вловив у Діденкових словах не лише бажання зробити йому приємність, але й натяк на його огрядність.

— А то само собою!— сказав Кузьма, застромив за пояс рукавиці і, потираючи руки:— Леоніде Павловичу, дозвольте цигарочку.

Галаган, що вже закурив сам, відкрив портсигар Кузьмі, а потім до Діденка:

— Ви теж, здається, палите. Прошу.

— Ні, мерсі, не палю на морозі.

Проте по виразу його обличчя Галаган зрозумів справжню причину його одмови. “Чи ба, з гонором!” Мовчки сховав портсигар і одразу ж перейшов на діловий тон:

— Ви, очевидячки, в якійсь справі до мене?

— Так. В справі, яка, наскільки я зміг зрозуміти, не може вас не інтересувати. Одержав листа з Києва від дяді Сави.

— Гаразд. Пошабашили, Кузьмо.— І, звернувшись до Діденка, запросив його до господи.

“Отак би й давно!— посміхнувся про себе Павло.— Я тобі не кучер Кузьма. Стривай, ти ще мене й обідати запросиш”.

Настрій у нього одразу покращав. Ішов поряд господаря і жадібно вбирав очима навколишнє, що кожен шматок його своєю мальовничістю просто просився на полотно: і пара чистокровних рисаків під зеленими попонами, припнутих до конов’язі біля конюшні; і за конюшнею — білий, вкритий інеєм сад; і ген за штахетами на пташарні — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів. Біля ґанку дві служниці на снігу чистили віниками величезний барвистий, як весняна клумба, килим.

— Обідати,— кинув Галаган, проходячи повз них.

“А що, я не казав!”— не в силі був стримати Діденко посмішку.

У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в таке ж, як і сам він, масивне сап’янове крісло і жестом запросив Діденка сісти поряд.

— Так в чому справа?

Діденко сів. І лише тепер помітив біля вікна в гойдалці лисого генерала з газетою в руках. Повів на нього очима.

— Чужих нема,— сказав Галаган. Діденко з кишені вийняв листа.

— Оцей абзац.

— Листів, адресованих не мені, не читаю,— одмахнувсь

рукою Галаган.— Перекажіть своїми словами. •

Павло спалахнув.

— Навряд чи зумію. Тут він пише таким спеціальним жаргоном,— навіть хотів був додати: будучи певен, очевидно, що ви зрозумієте його, але втримавсь.— Тим-то дозволю собі зачитати.

— Прошу.

У передпокої дзенькнув дзвоник, і Павло мимоволі затримавсь. Чути — побіг хтось відчиняти.

— Хто б це міг бути?— уголос подумав Галаган і з цікавістю прислухався. Діденко почекав.

Через кілька секунд до кабінету вбігла покоївка.

— Іван Семенович.

— Ну, ясно ж, нехай заходить. Іване Семеновичу!— гукнув Галаган.— Де ти там є?

Рум’яний з морозу, до кабінету зайшов Компанієць. Діденко добре знгв його — Ґалаґанів управитель з містечка Князівки.

— Сідай, Семеновичу. Я зараз.— І звернувся до Діден-ка:— Так я вас слухаю.

Павло прочитав абзац. Мова йшла про якусь, наскільки можна було зрозуміти сторонній людині, “комбінацію” з сіном. Дорошенко сповіщав,, що є “шанс” на добрий “куш”, під маркою інтендантства продавши сіно на чорному ринку, запитував, на скільки вагонів можна розраховувати.

— Ех,— з жалем хитнув головою Галаган.— Де він раніше був. Скормили донці сіно своїми кіньми.

— Чого там, Леоніде Павловичу,— устряв у розмову управитель.— Стогів з десяток можна. Якщо, звичайно, усе в порядку з документами. Щоб комар носа…

— А чим я буду навесні своїх сименталок? Соломою?

— Ой Леоніде Павловичу!— зітхнув Компанієць.— Ви таки ще думаєте… про весну! А я оце з дому та й не певен. Може, завтра вернусь, а там уже… Донці ж виїжджають.

— Виїжджають?— занепокоївся Галаган.— Куди?

— До себе, на Дон. Уже й вагони подали під погрузку. А мужики тільки й ждуть цього.

— Без паніки, Семеновичу,— сказав Галаган.— Немає ще підстав.

Генерал, що весь час не подавав ніяких ознак життя раптом опустив газету на коліна і мовив роздратовано:

— Ти, Леоніде,— страус. Од небезпеки ховаєш голову в пісок. “Немає підстав”, а цього тобі мало?— Він схопив газету.— Це ж не будь-хто, а міністр ваш промовляє з парламентської трибуни. Ось, прошу,— і став читати:—”Слідую-

чий бере слово Порш. Доходять чутки,— говорить він,— що “анархія у прифронтовій смузі продовжується. Поділля, Волинь руйнуються. Цукрові та винокурні заводи, великі маєтки, культурні господарства знищуються селянами та солдатами. Як ставка юзфронту, так і Генеральний секретаріат вживають заходів проти анархії. Петлюра з цією метою виїхав у ставку юзфронту”. Це тобі що? Не підстава?— Він кинув газету, схопився з гойдалки і схвильовано пройшовсь по кімнаті.— Думав, хоч тут, на Україні, спочину душею. А тепер бачу… Ні, не вірю я у ваших міністрів. Де ж їхні заходи? Хотів би я бачити!— І спинивсь перед Ґалаґаном. Але замість відповідати йому, Галаган повернувся лицем до Ді-денка. Мовби це генералове запитання стосувалося саме його. Діденко так і зрозумів. І навіть зрадів нагоді блиснути своїм красномовством та обізнаністю.

— Прошу пробачити, пане генерал,— не кваплячись, але з підкресленою чемністю звівся на ноги, і вже цим одразу прихиливши генерала до себе.— Але, якщо дозволено буде мені… Насамперед відносно міністрів. Чи уявляєте ви, пане генерал, що було б зараз, якби нецентральна рада з її справді мудрою політикою? Де їхні за’ходи, питаєте. Адже одним актом третього універсалу, проголошенням “Української Народної Республіки”, вона одразу локалізувала петроградську авантюру більшовиків як справу виключно місцеву — великоруську. А то б іще місяць тому у Києві, а відтак і по всій Україні при владі були б Совєти. Не думаю, що тоді б ви почували себе краще у нашому Славгороді. Що ж до конкретного випадку, тут я цілком погоджуюсь з Леонідом Павловичем: не вдавайтесь, Іване Семеновичу, в паніку.

— Ох, Павле Макаровичу. Хоч ви й есер, а погано ви мужика знаєте. Та більша половина з них більшовики. Он учора у Журбівці солдати геть-чисто куракінські амбари розгромили.

Зайшла покоївка.

— Пані вже в їдальні. Просять пожалувати до столу.

— Гаразд,— одмахнувсь Галаган.— Так!— Задумано мовив по паузі:— Морока!— І важко звівся на ноги. До Ді-денка:— Отак і напишіть Саві Петровичу, не до того, мовляв, зараз Ґалаґанові. Не до жиру, бути б живу. Отак, юначе.— І виразно глянув на нього, явно даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Павло од несподіванки розгубився. Наче ж усе йшло на гаразд. І на тобі! Адже ясно було, що побачення з Людмилою зривалось. Од хвилювання він навіть зблід, і одна нога дрібно затремтіла в нервовому дрожу. Секунд кілька не знав, що робити: вклонитись і йти чи, може… І раптом вирішив:4″

— Ні, писати я не буду. Швидше особисто побачусь з дядьком Савою. З хвилини на хвилину чекаю телеграми-вик-лику з Генерального секретаріату на роботу.

— На яку?— неуважно, просто з чемності спитав Галаган. А Павлові тільки цього й треба було. Як нещасливий ігрок останнього козиря кинув, ледве тамуючи в собі хвилювання:

— В дипломатичний корпус.

— Що, що, що?

Ефект перевершив найсміливіші сподівання. Щирий подив метнувсь і застиг на Галагановім обличчі. Кілька секунд він мовчки дививсь на Діденка — ковзнув очима по всій його постаті од голови до ніг і потім мовив тоном, в якому змішались подив, іронія і повага:

— Он як! У дипломати, значить. У Талейрани!48 Генерал, здивований не менше за господаря, запитав:

— А в який же відділ? Чи як це там у вас? На яку країну?

— На Францію. Я досконало володію французькою мовою.

— О, це чудово!

— Чепуха! Ніяких перспектив!— заперечив Галаган.—. Не заздрю я вам…— хотів сказати “юначе”, але язик якось сам вимовив:— Пробачте, Павло, Павло… Макарович, здається?

— Чому ніяких перспектив?— уже оговтавсь Діденко.— Визнання нас французами — питання днів.

— А що нам з того визнання? Яка користь?

— Як це?— навіть посміхнувся Павло.— Та вже сам факт виходу на міжнародну арену. Потім — очевидно, позика. А в разі потреби…

— Потреба вже є. Але що вони можуть? З весни їм німці покажуть себе. Розв’язавши собі руки на сході. Тільки пір’я з них полетить. Чепуха! Єдиний наш порятунок — в орієнтації на Німеччину.

Генерала так і пересмикнуло всього.

— Ну знаєш, Леоніде!

На порозі з’явилась покоївка:

— Леоніде Павловичу, пані вже сердяться.

— Ідемо.— І широким жестом гостинного господаря запросив присутніх:— Прошу, панове!

IX

Дами були вже за столом. Крім господині та Людмили, було ще дві жінки. Через стіл навпроти Галаганихи сиділа дуже схожа на неї, але старіша, зовсім сива, рідна сестра її. Поряд з Людмилою — гарненька брюнетка.

Все це Діденко охопив очима іще з порога. Галантно вклонившись дамам, він сів на вказане господарем місце між сивою жінкою та Іваном Семеновичем, навпроти генерала. Поправив манжети і застиг ніби навмисне, щоб дати себе дамам вільно оглянути.

Галаган вигідно вмостився у своєму кріслі і звернувся до управителя:

— Сьогодні ти, Семеновичу, моя права рука. Наливай чарки.

— Але мені не треба,— сказав генерал.— В домі такої страшної людини їсти ще так-сяк, а пити… Звідки я знаю, що ти в калганівку отрути не підсипав.

— Ах-ах-ах!— засміявся Галаган.— Та я ж її сам питиму.

— Ой, папа комік!— засміялась брюнетка. А сива жінка здивовано глянула:

— Що за розмови, Олександре?!

— Від безпринципності в політиці до цього — один крок. Ти, Марі, не знаєш, у кого ми живемо. Та він же без п’яти хвилин більшовик. Ладен хоч завтра у Брест на мирні переговори з Гофманом49.— І, міняючи тон на поважний:— Жарти жартами, Леоніде, але, крім шкурних мотивів, повинні бути й моральні зобов’язання перед союзниками. Ви що, молодий чоловіче, наче не згодні зі мною?

— Ні, чому? Навпаки,— заперечив Павло.— Правда, моральний момент у політиці не основне. Але, коли взяти основу, на якій будуються взаємини держав,— матеріальну заінтересованість, а конкретніш — суму капіталовкладень у нашій вугільній, сталеливарній промисловості,— цифри аж ніяк не промовляють на користь Німеччини.

— Ну, а то будуть промовляти,— сказав Галаган.— Чи думаєте, що німцям менше, аніж французам та англійцям, смакує наш вугіль та сталь, хліб та сало?

— Чом не так!

— А хто ж буде задаром? Зате — реальна справа. Та одкрийте їм сьогодні фронт, і ви за місяць не пізнаєте України. Німці б лад навели. І навчили б, як у світі жити. Слава богу, знаю трохи Німеччину. Не лише в Карлсбадах бувати довелось,— скосив очі на Павла.— Всю Європу об’їздив. Був я і в Рурі50, і в Східній Пруссії. Є чому у німців повчитися. І промисловцям нашим, і хліборобам.

— Одним словом…

— Панове!— озвалась господиня.— Чи не могли б ви перенести свою дискусію на післяобід?

— Резон,— сказав Галаган і взяв чарку.— Прошу, панове, здоров’я дам!

— Одним словом,— після паузи, випивши чарку і закусивши грибком, звернувся генерал до Діденка,— не слухайте нікого, без вагань їдьте в Париж.

— Ви їдете в Париж?— вражено повернулась генеральша до Діденка.

— Пардон,— не дав Галаган відповісти Павлові,— я й забув представити мосьє Діденка в новому його амплуа як молодого дипломата.

— Ну, Леоніде Павловичу,— кокетуючи, ніби зніяковів Діденко і навіть опустив голову, але так, що Людмила не випала з поля зору.— Яке це має значення!

Проте в душі Павло торжествував. Ще б пак! Чи ж він не бачить,— завжди стримана, як леді (до речі, так її прозивали іще в гімназії), Людмила од несподіванки навіть здригнулась і од подиву розтулила уста. А очі — темно-сині, трохи завжди примружені від короткозорості, майже прикрили довгі, пухнасті вії. Дівчина мовби прислухалась до чогось. Не очутилась навіть, коли кузина пошепки позвала її. І раптом здригнулась різко (мабуть, од доторку черевичком під столом), повернула лице до кузини. Та стиха спитала щось. “Авжеж, про мене”. Людмила без слів, самими віями відповіла їй: “Потім!” І бліде обличчя її злегенька почервоніло.

“О, зупинися, мить, ти — чарівна!”51 — мимоволі, як це часто буває з Павлом у хвилини великого збудження, спливла у пам’яті готова фраза, що так точно відбивала зараз його душевний стан.

— Наталко, заміни прибори,— нарешті порушила трохи затяжну паузу господиня. І знову зав’язалася розмова за столом, в якій уже брали участь тепер і дами.

Діденко був сьогодні особливо в ударі. Говорив небагато — багатомовність, звичайно, зараз не личила йому,— але зате кожна фраза його була наче карбована, кожен дотеп найвищого гатунку. За обідом майже всіх полонив. За винятком, щоправда, Галагана, який весь час гомонів собі з управителем і мало що чув з Павлової мови. Та Галаганихи. Але це стара історія. Неприязнь її до Павла давня, перенесена з дядька його Дорошенка. (Це ж саме він порекомендував їм тоді на літні канікули у репетиторки до Людмили ївгу Мокроус). “Але при чому ж тут бідний небіж?”— посміхнувся про себе Діденко, поглядаючи на господиню. Сп’янілий від успіху (та й калганівка давалася взнаки), він зараз цю неприхильність Людмилиної матері сприймав як факт не такий вже істотний. А особливо коли зважити на те, що сама Людмила була сьогодні до нього, як ніколи, уважна і прихильна. Зразу ж після десерту Галаган звівся з-за столу.

— Леоніде Павловичу, я хотів вас попросити,— підійшов до нього Діденко.— Ніде в книгозбірні не знайду. Може, у вас є? Книжку одну з дипломатії.

— Не знаю, не знаю,— замахав господар руками.— Звертайтесь он до Людмили.

Павло повернувсь до дівчини, вклонився.

— Гаразд,— хитнула головою дівчина.

— Люсю, ти мені зараз потрібна,— сказала кузина.

— Зайдіть до бібліотеки,— запросила Людмила.— Осю-ди, я зараз.— І разом з кузиною вийшла з їдальні.

Діденко зайшов до бібліотеки. Сів у крісло біля вікна, одкинувсь головою на високу спинку крісла і заплющив очі. Майже двогодинне напруження давалося взнаки. Піднесений настрій раптом спав, і десь в глибині свідомості досадно муляло трохи усвідомлення, що його поведінка в чомусь споріднювала його з Хлестаковим.52

“Хоч, власне… Не виссав же я з пальця. Так, чекаю на виклик. І саме — на роботу в дипломатичний корпус. А решта все, аж до Парижа включно, це ж генералова, а не моя фантазія. Та й взагалі не час для рефлексій. Куй залізо, поки гаряче!”

А кувати Павлові, далебі, було заради чого. Адже це стало вже частиною його життя, оці нав’язливі мрії про Людмилу. Скільки разів у довгі безсонні ночі, натягнувши ковдру на голову, Павло день по дню проживав у тому своєму вимріяному світі.

…Зразу ж після весілля і виїхали б з Людмилою у Київ до її старезної бабуні по материній лінії, що дуже любила свою онуку і вважала її спадкоємицею величезної кам’яниці на цілий квартал у чудовому місці — по Володимирській вулиці, неподалеку від Золотих воріт53. Тут і живуть. Ніде не працює,— яка в цьому потреба! Звичайно, дядькова звістка вже вносила певні корективи, проте схема лишалась та сама: навіть дипломатичну роботу вважав за тимчасову, бо занадто клопітна. Отож скоро і залишив її. Щоб могти цілковито віддатись літературній роботі. Що може бути краще за це! Уже перша збірка “Лірики”, видана ще тоді в Славгороді, наробила шуму, принесла йому і славу, й гроші. Але не цурався і прози. Щороку — та й повість чи навіть роман із сільського життя. Іменно із сільського життя. Бо кому з сучасних українських письменників, як не йому, в чиїх жилах тече (хоч і розведена наполовину) кров кріпака, хто знає село як облуплене,— писати про нього. Щоправда, останнім часом, поки, працюючи в дипломатичному корпусі, тинявся по закордонах, одірвався од села трохи. Та навіть і зараз, осівши вже в Києві, за повсякденною столичною суєтою ніяк і не вибереться на село. Зате вже влітку… Тільки-но одцвітуть каштани на київських вулицях, зразу збирається у мандри по Україні. Людмилу, яка (ніде правду діти) за зиму досить^ таки надокучила йому, одвозить до її батьків у Славгород (потім трохи згодом приїдуть цілою родиною на дачу в Князівку, у свій маєточок), а сам — торбу за плечі, ціпок у руки, та й — від села до села. І отак цілий місяць. Аж поки набридне. Тоді, переобтяжений враженнями, як бджола пергою, вертається у Князівку до тестя. Тут і живе потім ціле літо. Для творчої роботи кращі умови важко собі й уявити: чудова бібліотека, віковий парк… А до всього — ще й Орина. Для натхнення! Ще першого року, після одруження з Людмилою, купив у Князівці наді Пслом, де дачі славгородських багатіїв, для батьків своїх хатину. Отут вони й доживають свого віку. На пенсії. А при них живе й Орина. В якій ролі — цього він навіть сам собі не любив уточняти. “Ну… взагалі — біля них”. Зустрічалися з нею, звичайно, потай од Людмили. І в цьому теж була для нього особлива романтика. Мало не щодня, ще й сонце не сіло, а він з кучером Кузьмою вже лагодяться рибалити, на якусь там відому лише їм сомину яму. І тільки вечоріло, сідали в човен і пливли по Пслу за водою. Біля двох верб (неначе з пісні!) Кузьма приставав до берега і висаджував молодого пана (а світанком буде вертатись з рибальства — забере). Од берега вузенька стежка в’ється вишняком до садиби. Старий тин. Перелаз. (Неодмінно!) І завжди на перелазі Орина вже виглядає його…

— Пробачте,— наче грім з ясного неба ударив над Пав-ловою головою: нечутно по килимі підійшла Людмила.— Я вас заставила ждати.

Павло, очманілий, зірвавсь на ноги.

— Дарма. Не має значення.

— Що саме ви хотіли з дипломатії?— не давши йому оговтатись, одразу перейшла до справи Людмила. Павло назвав автора. Людмила з шухляди дістала картотеку-каталог і стала шукати. Момент видався Павлові досить зручним.

— Людмило Леонідівно, до речі: здається, ще цього року ваша розкішна бібліотека збагатиться ще на один том.

Дівчина, не розуміючи, глянула на нього.

— Сьогодні здав до друку останню коректуру своєї збірки лірики.

— Вітаю!— І саме знайшла потрібну картку, ступила до полиці. Враження було таке, що дівчина дуже кудись поспішає. Павло вирішив не гаяти часу. Але ще не знав, як підступити. Людмила, сама не відаючи того, допомогла. Уже поставила,, була ногу на щабель драбинки, спинилась і, оглянувшись, мо-4 вила:— Але я сподіваюсь, що ви не виконали своєї загрози?

(Якось під час зустрічі Павло похвалився їй, що один сонет у своїй збірці присвячує їй, щоправда, зашифрувавши ім’я її ініціалами).

— Навпаки!— відповів Павло.— Я навіть ту присвяту з сонета переніс на титулку. Більш за те: хочу розшифрувати ваші ініціали у повне ім’я.

— Що ви?!— Дівчина від хвилювання навіть важко стала дихати.— Ви на це не маєте ніякого права.

Павло поривно ступив до неї.

— Людмило Леонідівно, ви мене не так зрозуміли. Я ж не сказав, що роблю це. Я сказав: хочу. І чого ж я оце зараз, порушивши всякий етикет, без запросин, вломився у ваш дім? Вислухайте, прошу, мене! Це абсолютно ні до чого вас не зобов’язує. Ви тільки скажете потім одне слово. На вільний свій розсуд. Одне-єдине слово з двох можливих. І або зробите мене найщасливішою людиною в світі, або…

— Люсю!— од порога почувся Галаганишин голос.— Ти не забула, що вам з Ірен треба на шість годин?

— Ні, не забула, мамо,— глянула на годинничок.— Зараз іще без десяти шість.— Вона піднялась по драбинці на кілька щаблів, оглянулась.— Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти сама риєшся у книжках.

— Може, й мені дещо не подобається в тобі!— підкреслено мовила мати.

Відшукавши потрібну книгу, Людмила спустилась на підлогу.

— Але умова, Павле Макаровичу,— ви книжки не зачитуєте.

— Ну, певно ж.

— Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки.

— О, коли так, то як же я можу брати!

— Ні, чому! Я вірю, що ви не забудете занести до вашого від’їзду.

— Я можу навіть завтра.

— Ні, ні. Зрештою, це ж не к спіху. Ви занесете її перед самим вашим від’їздом. А тепер прошу пробачити мені. Я таки справді не хочу запізнитись.— І подала руку.

Павлові нічого більше не лишалось, як потиснути руку дівчини, вклонитись господині й піти.

“Що цей сон означає?”— біля вішалки у передпокої напружено думав розгублений Павло. Що розмова про книгу мала підтекст — в цьому не було ніякого сумніву. Ясно було, що дівчина відтягає відповідь на його освідчення якомога надалі. Але яка та відповідь буде! Дуже імовірно, що вона пов’язує відповідь свою з його від’їздом, бо не хоче після відмови, бодай випадково, зустрічатися з ним. І це вкидало Павла у відчай. Але одразу ж інша бистра думка і, далебі, не менш імовірна, йшла йому на виручку: а може, і не це.

А просто, як дівчина розумна, до того ж обережна, вона не хоче зв’язувати себе згодою на шлюб раніше, як остаточно з’ясується перспектива щодо його дипломатичної кар’єри, тобто до виклику в Київ.

Отак з холоду в жар і кидало Павла весь час, поки він одягавсь, потім коридором ішов до вихідних дверей. Заклопотаний, навіть не помічав, що на крок за ним ішла покоївка. І лише коли перед самими дверима вона вихопилась наперед, щоб одчинити двері, помітив її і згадав раптом:

— Наталочко. Але як же це вийшло тоді, що я дзвонив, дзвонив?

Дівчина посміхнулась.

— А ви яку кнопку натискали?

— Оцю.

— А вона одключена. Оцю треба.— І показала майже непомітну кнопочку під колір дверей.— Тепер уже знаєте?— І раптом у лукавих очах пробігли дві хитрі лисички. Ще й додала інтимним шепотом:— Не цурайтеся ж тепер! Заходьте.

Павлові, не знати від чого, навіть перехопило дух. Лише потім, коли вже дійшло до свідомості це, збагнув чому. І мимоволі зринув у пам’яті афоризм якогось письменника-фран-цуза: “Немає кращого барометра в сердечних ділах пані, як її покоївка”. Це вірно! І зараз цей “барометр” так виразно показує йому на “ясно”. Факт. А він, дурень, ламає собі голову.

Не чуючи сходів під ногами, він наче на крилах спустився на тротуар. Спинивсь на мить, вийняв пачку цигарок, та, щоб закурити, не міг уже стояти на місці. Тож, чиркаючи на ходу сірник за сірником, швидко йшов, не дивлячись поперед себе, і на розі налетів на двох.

Уже сутеніло. Тільки по ушанці пізнав Бондаренка, а з ним — у шинелі… “Невже Кузнецов! Але яким чином?”

Діденко пильно приглянувсь у сутінях, але в спину не міг упізнати.

— Федоре Івановичу!— гукнув він вслід. Бондаренко спинивсь, але солдат пішов собі тихою ходою.

Добрий вечір,— підійшовши до Бондаренка, привітавсь Діденко,— а то хто, не Кузнецов часом?

— Чого ви кликали?

— Іду завтра у Вітрову Балку. Може, щось маєте передати родичам? То я з охотою. Може, Гармашисі гостинця якого.

— Ні, дякую. Не потребую ваших послуг,— холодно відповів Бондаренко.— Але від себе… чого б вам справді не повезти “гостинця” тітці Катрі. Як-не-як не зовсім чужі.

— А я не забуваю про це. І ніколи з порожніми руками. Ось і на цей раз…

— На цей раз повезіть їй газету свою, сьогоднішнє число з своєю передовицею.

— Читали?

— Проглянув. З великою огидою. Особливо те місце, де ви хліб-сіль підносите гайдамакам. От саме це місце і прочитайте їй. Мовляв, оце тобі, тітко Катре, біднячко Гармашихо, така подяка від мене. За те, що, як рідного сина, груддю своєю викормила. На свою голову.

— О, навіть так? Ну, знаєте!.. — Діденко нічого не додав більш, повернувсь і наче ногу вломив — зник у сутінках.

Наздогнавши Кузнецова, Бондаренко якийсь час ішов мовчки, потім сказав — і заклопотаність звучала в голосі:

— Впізнав-таки, чортів вилупок. Коли б ще якоїсь капості не вчинив.

Але Кузнецов спокійно відповів:

— Дарма. Вовків боятися — в ліс не ходити.

X

Грицько вже попрощався з господинею, перекинув речовий мішок за плечі і рушив до дверей. Але тут саме одчинилися двері і Федір Іванович з якимсь солдатом зайшли до кімнати.

— Куди це ти, земляче, на ніч глядя? — з трохи удаваним здивуванням спитав господар. Саранчук весело відповів:

— На вокзал, додому!

— А чого тобі цілу ніч мерзнути в Князівці, на холодній станції?

— А я не буду мерзнути, не сидітиму на станції. П’ятнадцять верстов не яка далеч, а дорога знайома — не заблуджусь і вночі.

— Завірюха зривається.

— Не замете.

Як видно, парубок рішуче надумав ночувати сьогодні вже дома. Федору Івановичу нічого не лишалося, як піти навпростець. Він затримав Саранчукову руку в своїй.

— А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? — І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився з ним своїми міркуваннями про сьогоднішні, на вечір призначені, дуже важливі збори — об’єднане засідання обох Рад робітничих і солдатських депутатів.— Судячи з усього, розмова буде гаряча. Пояснення їхнє не важко передбачити, в одну фразу викладене воно в сьогоднішній есерівській газетці “Україна — для українців”. А то ж, мовляв, чужі, росіяни. Хоч справа, зрозуміло, не в цьому. Історія з твоїм батальйоном — найкращий тому доказ. Отож дуже до речі було б…

— Та який з мене оратор!

— Тобі й не доведеться. В своєму виступі я сам про цей факт розповім. А ти, в разі чого, тільки з місця обізвешся.

— Буває, одне слово іноді важить більше, аніж ціла промова,— сказав Кузнецов.

— Та й потім,— помітивши вагання Грицька, продовжив Бондаренко,— невже тобі самому не цікаво побувати на таких зборах? Адже приїдеш додому — накинуться люди з розпитами.

Це правда. В Саранчуковій уяві одразу ж виникла батьківська хата, повна людей,— сусіди, товариші. Звичайно, і помимо цього є в нього про що розповісти: три роки війни! Але ж і про місто стануть питати. І що він розповість їм? Нічого! Це, власне, і вирішило справу.

— От і гаразд. Давай, Марусино, швиденько поїсти. Артема все ще не було?

— Ні, не було. Зранку як пішов…

— Коли я верталась з роботи,— виступила із-за перегородки Таня,— зустріла його на Докторській з Корецьким, що на млині. На млин і пішов. Я ще гукнула була його, а він…— І обірвала на півслові. (В тиші виразно зарипіли полозки під вікном).

Таня припала до шибки.

— Хто там? — спитав батько з-за столу.

Таня не відразу відповіла. Кілька секунд вдивлялась у темряву.

— Хтось у кобеняці. І матрос. А ще якась жінка.— І раптом, радісно скрикнувши, прожогом кинулась із хати.

А за хвилину її голос уже весело дзвенів у коридорчику. Нараз одчинилися двері, і поріг переступила забурхана снігом жінка у благенькому кожушку і в домотканій хустці.

— Он гля! — здивовано ступила їй назустріч Бондаренчиха.

— Добрий вечір! — привіталась од порога Катря Гарма-шиха.

Федір Іванович звівся з-за столу, поміг сестрі скинути кожух.

— Змерзла?

— Та я ж таки закутана,— сказала Катря.— А як той сердешний Тиміш! У картузику. Гукай його, Таню, мерщій у хату.— І тільки тепер побачила Саранчука. Тиха радість плеснула їй в очах. Але вона стримала себе. Докірливо похитала головою:— Ось він де. Вояка! А не обізветься. Два місяці — ні словечка. Чого тільки не передумали вже!

— Ото! — посміхнувся Саранчук, догадавсь, про кого мова. І додав жартома:— І кому я потрібен.

— А в тебе що,— похопилась Катря, щоб одвести думки його від Орини,— рідні нема? Несовісний отакий! Ну та здрастуй уже.

Саранчук обняв стару. І пригадалося, як три роки тому, виряджаючись на війну, прощався з своїми край села, якраз біля Гармашишиних воріт. І ось уже вітається. Отак замкнулося коло. Ніколи раніш так виразно, як в оцю мить, не відчував Грицько, що з війною у нього покінчено. Починається нова смуга життя.

— А додому коли думаєш?

— Та вже тепер поїдемо разом.

— Чи справді? — зраділа жінка.— Оце так гостинця привезу.— І знов похопилась додати:— Батькові.

Знадвору, упоравши коней, зайшли бородатий у кобеняці Мусій Скоряк і Тиміш Невкипілий. Тиміш справді трохи змерз в своїй матроській безкозирці. Проте коли Федір Іванович поспитав його, чого він шапки не справить собі, відповів весело:

— Ну да! Спершу безкозирку на шапку зміняти. Потім на піч потягне. А не час іще нам, Федоре Івановичу, воїнський дух теряти. Хіба не так? А що ти, Грицьку, на порожній рукав мій дивишся? Дарма. Лаврін обіцяє залізну скувати. Уже приміряв модель. Коситиму! Ну, а ти як? Цілий?

Катря, гріючи спину коло грубки, розповідала тим часом Марусі:

— Б’юсь, як та рибина об лід. Орися оце тільки-но звелась після тифу, а Мотря злягла. Отак з онуками й господарюю. Ще добре — господарство таке: три курки! — вправляемось.

— А про Остапа що чути?

— Давно вже листа не мали. Писав ще з осені: миру жде. На весну неодмінно буде додому, писав.— І зітхнула:— Де та весна ще? Чи доживемо? Може, з голоду…

— І таке ви, тьотю Катре! — невдоволено перепинила Таня.— І завжди отак ви. Хоч би раз приїхали із чимсь веселим! А я, як побачила вас, так зразу й подумала — їй-бо, правда! — може, Орисю заміж віддають, з калачем кликати на весілля.

— Еге ж, саме до весілля їй оце зараз! Через хату сама не перейде. Сяде на лаві проти вікна — наскрізь світиться. Та ще стрижена!..

— Ну що ж, Марусино,— озвався Федір Іванович, глянувши на ходики.— Мабуть, одсунемо стіл.

Тоді Катря:

— А ти не клопочись, Федю. Ми до тебе не в гості.

— Ми, Федоре Івановичу, до вас вроді як делегація,— додав Тимоха Невкипілий.

— Он як. До чого дожив! — пожартував господар.

— Так і наказали нам: їжджайте до Федя — свій, вірний чоловік. У політиці розбирається. То ми з дядьком Му сієм запрягли самоправно економічні коні та й оце тут.

— Спасибі за довіру.

Федір Іванович з Марусею одставили од стіни стіл, щоб усім розміститися. Катря з клунка дістала житню хлібину, поклала на стіл. І мовила:

— А ви, бачу, теж не дуже розкошуєте: пісний куліш і хліб з остюками. Отак, як і ми.

— На нас не диво,— сказала Маруся.— Але невже ото й ви на селі…

— Не знаю, як де. А в нас уже дехто лобову в хліб підмішує,— зітхнула Катря.— І це ж іще к різдву , а що навесні буде! Ой, далебі, не можна, Федю, жити далі отак. Якось рятуватися треба.

— Та хіба в вашій економії хліба нема? Продовольчий комітет при волості є ж у вас?

— Пожитько Кіндрат? Цей нагодує народ!

— А чого? — невесело озвався Мусій Скоряк.— Як кого, то годує і поїть. Для своїх підлабузників не скупиться на народне добро. Не одну сотню пудів з економії на самогон скурили.

— Еге ж,— підхопила Гармашиха,— а бідна солдатка чи вдова піде, одна в нього мова: нема! На сівбу все оставля. “Чи роздам, а тоді до мене в комору за насінням полізете”.

— Куркуль, видно? — спитав Кузнецов, що весь час уважно, з інтересом приглядавсь до прибулих, прислухавсь до розмови.

— А то ж хто! Усе життя батько його, як павук, кров із нас пив. А зараз син його на нашому горі наживається. Скільки того хліба розтяг із своїми прибічниками.

— А ви ревізію зробіть,— порадив Федір Іванович.— Та скиньте його к чорту. А може, й судити. Народним судом.

— Вони самі вже ревізію собі зробили,— сказав Мусій.

— Та наробили ж ми, баби дурні, на свою голову, а їм наруч,— зітхнула Катря і стала розповідати. Учора скоїлось це. Зійшлося до волості солдаток із сотню. В який уже раз! З торбами, з мішечками, як ті старці за милостинею. Кликнули, щоб вийшов,— одмовивсь нікольством. Тоді кілька жінок, бідовіших, зайшли до приміщення, виводять, як пана, під руки. Червоний, мов буряк: “Це що таке? Насильство!” — “Хліба давай! Чи самим брати?” —”Діло ваше. Тільки за грабіж народного добра в тюрму запроторю”.— “А ми ж хто, не народ? Хіба не ми комори хлібом засипали? А зараз діти з голоду пухнуть. Давай ключі!” Не дає. По кишені ляпнув себе: “Осьде вони. Хіба що силою візьмете”. І не тенькнуло ж у голові, що йому цього тільки й треба. Не дуже й одбивавсь. Для виду.

— Артист! У “Просвіті” грає,— вставив Мусій.— Напрактикувався.

— Але не думай, Федоре, що як баби, то вже й без толку. Брали, правда, не важивши. Хто скільки здужав на собі понести. А всього, вважай, сот до двох пудів, ну, хай од сили — три. Але ярого й зернини не взяли.

— Молодці!

— Та ти далі слухай, що ж вийшло. Не встигла я ще в ступі на кутю стовкти, аж гульк — повз двір сани із села, завернули в маєток. А ввечері чуємо: комісія то була. Бомагу склали про грабіж солдатками інбарів. Буцімто більше як тисячу пудів нехватки виявили.

— От і звели кінці з кінцями,— сказав Скоряк.— Ревізуй їх тепер. Самі, виходить, прислужилися їм. Та ще дехто і в холодній посидів.

— Довелося й мені на старості літ,— гірко сказала Катря.— Ще й тюрмою страхав. Та, спасибі, ось Тимоха з мужиками заступились, випустили.

І замовкла. Щільніш загорнулася в хустку, мовби її морозило, а насправді, щоб заховатися із своїми слізьми. Та Федір Іванович помітив. Він підійшов до неї, обняв за плечі,

— А плакати чого?

Катря звела до нього мокре від сліз лице:

— Ну як же не плакати, Федю! Коли тільки згадаю… Іще в холодній коли сиділа, як здумала, що й він, Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав у ній — поранений, неперев’язаний. Як запеклося серце! І відтоді вже з думки не йде. І так на душі гірко! Ну скажи, Федю, за що він муку прийняв отаку, голову свою поклав? Та хіба тільки він! А ти — десять років Сибіру! За революцію, кажеш. За оцю? Щоб знову глитаї. Та він, коли б знав отаке, в труні перевернувся б!

— Не журись, сестро. Все буде гаразд. Бо таки недарма кращі люди голови клали. І твій Юхим. Царя ж уже нема — скинули. А тепер і до буржуїв черга підійшла. До поміщиків та фабрикантів. А там і за глитаїв візьмемось. Недовго вже їм панувати. У Петрограді — чула? — наша влада вже, робітничо-бідняцька. А незабаром і в нас те буде. Не треба плакати. Ходім краще вечеряти.

Але Катря од вечері одмовилась: не одігрілась іще. Вони повечеряють потім з Марусею. Та, може ж таки, Артем надійде. Сиділа під грубою, трохи розважена братовим бадьорим словом, і прислухалась до розмови чоловіків за столом.

Заговорив Мусій Скоряк. Таки про своє, наболіле:

— Або політику їхню з тяглом узяти. Коней в економії, правда, обмаль, в армію забрали, але волів пар тридцять. І що б же по черзі, чи як там, давати тим же солдаткам, бідноті безтяглій, хоч би там деревину яку з лісу привіз, хату б підпер, щоб не валилась. Так ні. “Нема такого розпорядку”. А в кого є чим, понавозили дерева, двори позавалювали. Твій батько, Грицьку, теж на цілу хату вже навозив. Чи думає, оженивши, зразу й одрізнити тебе?

— Не знаю,— посміхнувсь Саранчук.— Може, там уже без мене і оженили мене?

— Ні, ще. А молода є,— сказав Мусій, хитрувато мружачи око.— Славна молода. А що стрижена, дарма. І під очіпком коси одростуть.

— І таке ти, Мусію, плетеш,— невдоволено сказала Катря.— А ще й чарки не пив. Та що вона в мене — стара дівка? Іще в косі дівочій походить.

Тиміш Невкипілий спохмурнів ураз і перевів мову на інше:

— Ви, Федоре Івановичу, кажете, скинути їх, переобрати комітет. Трудна це справа. Горлохватів за них багато.

— Не легка,— згодився господар.— А іншого виходу нема. Доки вони правуватимуть у вас, ладу не буде.

— Якби хоч війна швидше кінчилась. Повернуться хлопці з фронтів — наведемо лад.

— Різанини буде,— хитнув головою Мусій.— Як тільки до землі діло дійде.

— А що, нам землі на всіх не вистачить? — знизав плечима Саранчук.

— Землі-то вистачило б. Та, бач, не в усіх однаковий апетит. І земля різна. Це ж тобі не сувій полотна баба вийняла з скрині. Інша десятина двох варта.

— А це все врахувати треба.

— Авжеж. Та на все це час потрібен. А не тоді, як у борозну виїдемо. Уже б зараз оце починати. Чи доки ми, Федю,— ти ж таки в городі тут, та й усе життя політичеський,— доки вони з нами у піжмурки гратимуть: і народна земля, і — не займай!

— А ви не слухайте тих, що кажуть “не займай!”.

— Нічого,— обізвавсь Саранчук,— зробимо!

— Ой, трудне це діло! — зітхнув Мусій.— Та й потім, земля — це ще не все. Звичайно, це велике діло, дуже велике діло: земля — народу! Але ж землі їсти не будеш, це ще не хліб. А щоб хліб на тій землі вродив, голими руками нічого не зробиш. Ось у чому штука, Грицьку.

— Це вірно,— згодився Саранчук.— Тим-то рівності, звичайно, зразу не буде. Один, у кого в сім’ї працездатних чимало та тягло справне, може і двадцять десятин підняти. А другий — хоч би спромігся стільки десятин обробити, щоб сім’ю прохарчити.

— Прохарчити! Ой, боюсь, Грицьку… Не так це…

— Просто не пізнаю вас, дядьку Мусію! Що це ви,— Грицько посміхнувся,— такий полохливий раптом стали! Треба сміливіш дивитися тепер на життя.

— Тобі що! У твого батька е пара коней. А треба буде, піднатужитесь трошки і третього коня прикупите. Грошенята, не скажу — копитали, все-таки водяться. У банк за землю тепер не платить. А ось як нам бути? Бідноті, злидням? Чим, як землю обробляти будемо?

— А поміщик чимсь обробляв же.

— Ти наче не знаєш, як він обробляв! Більшу половину землі в оренду здавав. Гмирі, Пожитьки… ну, і дрібніші ко-торі хазяї, обробляли його землю. Правда, десятин до тисячі батраками та своїм тяглом обробляв. Десятків зо два коней завжди держав, пар тридцять волів.

— Ну от і поділимо! — весело сказав Саранчук.

— А ділити якраз і не обов’язково,— сказав Кузнецов.— Скільки у вас в селі безтяглих?

— Та дворів сотні півтори набереться, мабуть. Не менше! — відповів Мусій.

— Ну от! Скільки ж припаде на двір! Ділити нема ніякого смислу. Ось мені родичі з села пишуть…

— А ти, браток, сам звідки будеш? — спитав Мусій.

— Та сам я — п^іловець. Із Петрограда. Завод там є такий — Путіловський . Машинобудівний. Махина!

— Зрозуміло.

— Ще батько мій — я сам і не пам’ятаю, зовсім малим іще був, років два-три — перекочував із села в Пітер, поступив на цей завод; так і пішло потім — колесом: чотирнадцяти років я вже працював на заводі, а зараз і синаша мій… п’ятнадцять років, а вже слюсар! — з гордістю додав він.

— А ще діти є? — поцікавилась Катря.

— Дві дочки. Одна вже школярка — Машутка. Грамотійка! А меншу, Василинкою звати, і не бачив іще. Без мене вже народилась. Третій рік пішов.

— Славна дівчина! — сказав Федір Іванович.

— А ти звідки знаєш?— спитав Мусій.

— ^ув у жовтні в Петрограді. Делегатом на Другому з’їзді Рад .

— Он як!— зацікавився Невкипілий.— Так ви, Федоре Івановичу, виходить, і товариша Леніна бачили?

— А то ж як! І коли з трибуни говорив він. І потім — в залі, серед народу. Зблизька. Отак, як тебе зара бач

— Скажи ти!— зітхнув Мусій.— І випаде ж щастя таке! Хоч розкажи, який же він із себе. Я його ще і на портреті не бачив.

— Та як розповісти! Не так це просто. Сліз таких нема. Глянеш — мовби звичайна людина. Невисокий на зріст, дуже рухливий, борідка, підстрижені вуса. Очі трошки розкосі, гострі, чіпкі. Високий лоб. Побачив би на вулиці і, не знаючи, хто він, примітив би, звичайно, але так — наче нічого особливого. А ось коли придивишся, та ще особливо коли він говорить з трибуни,— зразу розумієш, який він зовсім незвичайний. Така сила в ньому. Наче магніт якийсь душевний в ньому,— дивишся, і не можеш очей одірвати, і не можеш думати інакше, як він. Одним словом, вождь народний.

Кілька хвилин усі мовчали. Федір Іванович перший заговорив:

— Так про щг^ пак я? Ага! Вирвав часинку, забіг на Виборзьку сторону0 . Увечері якось. Якраз удало — вся сім’я в зборі. Ну, познайомились, роздав усім гостинці. Але головний гостинець, звичайно,— головній хазяйці. “Це тобі від тата,— кажу.— Знаєш тата? Де він?” Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію. Але дід Іван незадоволений лишився такою відповіддю. “Ва-силинко, та то ж татова карточка. А де він — живий?”— “Там!”— І раптом оченята стали такі сумненькі. Навіть про гостинці свої на хвилинку забула.

Кузнецов відчув, як у нього защипало в очах і горло здавили сльози. Він глибоко затягся цигаркою і сказав, за усмішкою ховаючи своє хвилювання:

— Тямуще дівчисько! Жінка пише в листі…— І обірвав себе:— Ну, та це ми трошки вбік звернули…

— Так, виходить, живий і батько ще?— перебив його Мусій.

За Кузнецова відповів Бондаренко:

— Мало сказати. Червоногвардієць! Царський палац штурмував!

— Так, старик у нас бойовий. Та не такий і старий він іще, шістдесят з чимось…— І замовк. Потім сказав:— Ну, та не про це мова зараз. А родом ми із Рязанської губернії. І тепер іще родичі живуть там,— двоюрідні, десятиюрідні,— півсела. Теж отакі саме, як кажете,— зливні, біднота, а то й просто батраки в поміщика. Терпигорево — село називається. Про нього і мова.

— Ну й назва!

— Підходяща. Так от послухали мої земляки, терпигорів-ці оці самі, більшовиків і добре зробили. Ще восени вигнали поміщика з маєтку. Землю забрали. Вчасно обсіялись. У кого своє тягло — ті самі по собі, а батраки та біднота безтягла — гуртом, поміщицьким тяглом та реманентом. А урожаєм уже потім поділяться.

— Гуртом, кажеш,— обізвався Мусій.— Ну, це у вас там, у рязанців, легше, може: більше звикли гуртом. А у нас, на Полтавщині, та і в інших губерніях — подворники, а то і хуторами живуть. Ми на те, щоб гуртом,— не дуже. Недарма у нас і приказка така є: “Гуртове — чортове”. Гуртове — це значить спільне,— пояснив він Кузнецову.

— А мені перекладати з української не треба,— усміхнувся Кузнецов.— Без малого рік, як на Україні. Розумію. “Гуртове — чортове”? Ні, цю приказку треба забувати.

— Та як же її забудеш!

— Мусію Степановичу,— сказав Бондаренко,— але ж у нас про гурт і інші приказки є.

— Та є,— згодився Мусій.— Хоч би така, наприклад: “Гуртом добре і батька бити”. Ти про цю, Федоре?— Всі засміялись.— Ну та жарти жартами,— продовжував Мусій.— А то справді — подумає чоловік… Ні, іноді, коли це дуже потрібно, ми уміємо й гуртом працювати. Недарма у нас кажуть: “Де людей купа, не болить біля пупа!” Ось, скажімо, хату доводиться ставити. Робимо це звичайно толокою, тобто всі сусіди разом. Дуже навіть весела робота буває: з чаркою, з піснями. На молотьбі в супрязі теж, але це — коли-не-коли. А щоб день у день, як батрак в економії… Е, ні! Коли ж усе життя мужик, і навіть щонайбідиіший,— тільки й думав про те, як би на своє, хоч мотузяне хазяйство стягтися… І щоб іменно тепер…

— Мусію Степановичу,— перебив його Кузнецов,— та вам же ніхто цього не нав’язує. Будете хазяйнувати, як самі захочете, як вирішите на місці. А вже потім на власному досвіді переконаєтесь, що це для бідноти не вихід, що хазяйнувати по-старому в дрібних господарствах не можна. Саме про це і говорив Володимир Ілліч Ленін на з’їзді якраз селянських депутатів: якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоч і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель, бо розруха насувається з кожним днем, з кожною годиною… Але перш за все, Мусію Степановичу, відібрати землю у поміщиків. Без цього нема чого і город городити. Треба всіх отих, як їх там у вас,— гмир, пожитьків у три шиї гнати від влади. Треба тісніше об’єднатися бідноті з батраками економій. Щоб не куркулі вершили справи у вас там, на селі, а ви, біднота. Адже вас, бідноти, більше! І не треба слухати тих, хто говорить —”почекаймо, більше чекали!”. Відкладати нема чого. Тим більш, що це тепер уже ленінським декретом узаконено. Чули ж за декрет Ради Народних Комісарів про землю.

— Чи чули! Та про цей декрет ленінський тільки й розмов на селі. Та ось диво: чого він, отой декрет, для нас сили не має? Немовби ми в іншій державі живемо.

— А так воно і є, дядьку Мусію,— сказав Саранчук.— То ж — Росія, а ми — Україна.

Федір Іванович пильно глянув на парубка. Мусій аж на стільці засовавсь.

— І хто її видумав? Україну оту! Де воно взялося це все: “вільне козацтво”, “Просвіта”, тіятри в поміщицькій клуні… Аби чим народ заклопотати. Щоб одвести думки на манівці. Од землі подалі.

— Україну ніхто не видумав, Мусію Степановичу,— сказав Федір Іванович.— Вона була, є і буде. Тут інше питання: якою хочуть, щоб вона була для нас? Рідною матір’ю чи мачухою?

— Хто це “хочуть”?

— З одного боку, самі ж трудящі і більшовики в тому числі, єдина партія, що захищає інтереси цих трудящих. А з другого — буржуазія українська: поміщики, фабриканти та їхня агентура — націоналістичні партії.

Саранчук іронічно посміхнувсь:

— А чого ви, Федоре Івановичу, дядькові Мусієві тлумачите, а дивитесь на мене?

— Згадав, Грицьку,— швидко надумав Федір Іванович, як відповісти йому, щоб не в лоб,— згадав, що ніхто з нас краще за тебе не знає, що таке мачуха.

— Та знаю,— мовив Саранчук і, помовчавши трохи: — Але знаю я і те, Федоре Івановичу… Ні, нічого не скажу зараз. Бо нічого ще до пуття не знаю. А чужим розумом жити не хочу. Розберуся трохи в цьому сам, тоді й поговоримо. А може, й посперечаємось.

— Та викладай уже. Якщо помиляєшся, гуртом поправимо. Одразу бити не будемо,— пожартував господар.

— Бачився я з Діденком Павлом,— почав Саранчук.

— Еге, бач,— рухнулась під грубою Катря,— не забути листа йому від батька передати.

— Не в усьому я згоден з ним,— продовжував Саранчук,— але в оцьому питанні, здається мені, він має рацію: щодо саперів-росіян. Чого їм справді отак не хочеться з України? Це ж додому їх випровадили.

— Гарні проводи! В закручених дротом вагонах,— сказав Кузнецов.

— Це свинство,— згодився Саранчук.— І все-таки чи варто, не знаю, Федоре Івановичу, отаку бучу здіймати з приводу цього? Наче ото ми самі, без сусідів, ладу в своїй хаті не наведемо.

— Пізнаю Діденкову мову,— сказав Бондаренко.— А вночі в вагоні ти, Грицьку, інакше говорив. Чи забув, як батькувався сам від обурення? То, може, і їм отак…

— Обурення — це не все,— озвався Кузнецов. Потім до Саранчука: — А звідки ви взяли, товаришу, що ми не хочемо додому? Ось Федір Іванович бачив сьогодні на Ромодані: уже хлопці й паровоз собі у донців одняли. Та добре, що несправний,— виявилось. Затримались. Хочемо додому, та правильно ось товариш моряк сказав: не час іще на піч залазити, коли біля самих воріт чи навіть у самому дворі вороги. Газети читаєте — знаєте, що робиться на Дону, та й тут, на Україні? Яка спішна іде робота по гуртуванню всіх контрреволюційних сил, щоб задушити молоду Радянську республіку.

— Ти питаєш, чи самі ладу собі не дамо,— коли замовк Кузнецов, озвався Федір Іванович.— На це ми, більшовики, прямо кажемо: у братському союзі з великим російським народом, з Радянською Росією, буде вільна Радянська Україна, а без цього союзу — продадуть її, Гришо, і незчуємося коли.

— Як це — “продадуть”?

— А ти ж у Києві бачив по вулицях: так і майорять прапорці на автомобілях дипломатичних місій. Думаєш, чого така метушня? Торги ідуть напропале.

— А хто ж нас продасть?

— Ті, в кого зараз земля горить під ногами. Українські фабриканти та поміщики. Чи думаєш, що вони примиряться з тим, що сиволапий мужик лізе в маєток, забирає землю? Робітники домагаються націоналізації підприємств, банків. Як же не галасувати їм на весь світ! Не шукати рятунку від свого народу! Байдуже в кого. Хоч у самого сатани. Аби не допустити на Україні того, що в Росії сталося місяць тому,— соціалістичної революції. Зрозумів, Грицьку?

— Про фабрикантів та поміщиків нема що говорити. Але ви, Федоре Івановичу, в одну купу до них валите й революційні українські партії. Агентура їхня, кажете. З оцим я не згоден. Того ж Діденка взяти.

— Я й хотів за приклад його тобі навести.

— А що в нього, маєтки в батька?

— О, та ти майже марксист,— посміхнувся господар.— Це вірно: буття визначає свідомість. Але не завжди ця зумовленість така проста, що можна її на карбованці чи на десятини перевести.

— Хіба не разом його батько, Макар Іванович, тоді, у дев’ятсот п’ятому році, з Тимошевим ось батьком та з покійним дядьком Юхимом у тюрмі сидів?

Гармашиха важко зітхнула.

— Натерпілись ми тоді з нею! З Павловою матір’ю.

— Ні, що ви мені не кажіть,— підбадьорений цим зауваженням старої, кінчив Саранчук,— не повірю я, що йому поміщик та фабрикант ближчий, аніж ми, селяни. Серед нас він виріс, нужду нашу мужичу знає уздовж і впоперек.

— Мало сказати, “серед нас виріс”.— Федір Іванович помовчав часинку, наче зважував, чи варто зараз про це згадувати., і озвався згодом: — Приїжджаю якось на різдво додому. Це ще парубком, тільки на заводі став працювати. Заходжу до сестри Катрі — одвідати. Якраз того року овдовіла, першого чоловіка поховала. Дитина в колисці. А знаю, писали з дому, що й немовля з місяць тому померло. Чиє ж це? Учительшине. Заборонив їй лікар груддю годувати. Мусили шукати годівницю. Катря погодилась. Іменно, як мовиться, на свою голову вигодувала.

— Він і сьогодні згадував про це,— сказав Саранчук.— І здумавши раптом: — Забув зовсім. Поклін вам передавав, тітко Катре.

Але жінка навіть не ворухнулась на ці його слова. Вона їх не чула. Сиділа поникло і стиха хиталась із сторони в сторону, неначе в такт ритмічному стукоту вагонних коліс на стиках рейок,— до того виразно зараз пригадалася їй та поїздка з Докією Петрівною до міста, до своїх чоловіків у тюрму. Мов це було не десять років тому, а сьогодні. Все, все зберегла пам’ять, до дрібниць.

…Тільки-но вийшла з вокзалу, зразу ж перед очима й розгорнулося широкою панорамою місто в ранковій імлі. І саме загули гудки на роботу. Дивне і незвичне, змішане почуття пройняло одразу її: якийсь радісний подив і гордість за робочі руки, що спорудили оцю велич, але разом і тихий смуток та відчуття великої кривди. І потім весь день у місті почуття це — кривди — не покидало її, а нагніталося. Біля тюрми, як ярмарок, наїзд. Аж сумно,— скільки тих заплаканих, зажурених жінок. І кожна з клуночком — передачею. Як і вона. Зустрілися в натовпі з Марусею. Зажурена: засудили вже Федя на десять років Сибіру. Поплакали вдвох. А це ж і Юхимові, мабуть. Віддавши передачу, з тривогою чекала на відповідь. І ось невдовзі вернули Докії Петрівні валізку з запискою, що все одержав сповна. А їй чомусь ніякої відповіді. Не скоро вже винесли назад клуночок її: “Немає такого”.— “Та як же нема!” — Навіть розгубилася і не знала, що робити. Жінки напоумили піти в контору. До самої смерті вже не забуде вона тої хвилини, коли тюремник, заглянувши в книгу, звів на неї байдужі очі і сказав майже весело: “Був такий, молодице, Гармаш. Був та загув. Поминай, як звали. Помер тиждень тому”. Наче отерпла вся. Але ще не йняла віри. Може, глумиться? Вони ж такі! А може, помилка? І тільки тоді, як принесли з склепу Юхимову одіж — благенький кожушок і руді виброджені чоботи,— побачила і обмерла. І вже не пам’ятає, як вийшла з контори, як дісталася з Марусею до них осюди, на Гоголівську. Пригадує — перше, що впало їй в очі в кімнаті тоді,— намочена в ночвах білизна. Весь день з Марусею і поралися біля неї. Хотіла в роботі забутись, урятуватись, щоб не одразу збагнути весь жах дійсності. Та де! Щоправда, стомлена вкрай надвечір, вона, як упала, не роздягаючись, у ліжко, одразу й заснула. І, може, з годину поспала. Поки не прорвались і в сновидіння кошмари прожитого дня. Перелякано зойкнувши, схопилась на постелі. Прибігла Маруся і стара Морозиха, стали втішати. Та заспокоїти не могли. Поки в тужбі не вибилася зовсім із сил. Упала головою на бильце ліжка, затихла…

Катря й не чула, як до кімнати зайшов Артем. Кинулась лише тоді, як тиха розмова чоловіків за столом раптом сплеснулась веселими вигуками. Вона підвела голову, і перший, хто в очі впав їй, був саме він, син.

Стояв на порозі в шинелі, в сірій солдатській шапці-плетьонці. Засніжений увесь. Навіть брови та невеличкі вуси зараз були волохаті і мовби посріблені сивиною. І від цього зараз він видався матері ще більш схожий на батька. Та й не лише на виду схожий. Ось він зняв шапку, ударивши об долоню, обтрусив з неї сніг, а тоді — чисто, як і батько, бувало, утерся шапкою і одразу став молодий, чорнявий. А очі сірі, як і в батька. І голос такий же соковитий, густий.

— Оце так гості! — Широкими кроками ступив до столу і весело привітався, тиснучи руки підряд — Мусієві Скоряко-ві, Тимосі. І з першого ж слова: — А чиї це коні, Тимоше? Не ваші часом?

— А то ж чиї!

— Що ти кажеш! — якось по-хлоп’ячому зрадів Артем.— І як же це до речі: саме цих саней мені не вистачає.

— А ти зачекай із саньми,— сказав Федір Іванович.— Сідай вечеряти. Гасаєш цілий день, не ївши, мабуть.

А тітка Маруся, що поралась біля плити, додала весело:

— Та ти, Артеме, спершу хоч по кімнаті роздивись! Артем побачив матір. Аж хлипнув грудьми од радості.

Поривний, ступив до неї і, обнявши, мовив:

— Ну де-бо ви, мамо, взялись! Отак несподівано. І отак Д9 речі.

— А хіба тебе, сину, діждешся! — осміхнувшись, мовила мати з легеньким докором.— Коли те літо було! А ось уже різдво незабаром. Все ніколи про матір здумати?

— Чи повірите, мамо, їй-право, так закрутивсь! — Він скинув шинелю, узяв низенький стільчик і сів біля матері.— А чи згадую? Таке скажете, мамо! Оце, йдучи сюди, так думав про вас!

— Що ж ти думав, сину?

— Хіба розкажеш: дуже хотілося побачитися з вами. На душі якось бентежно. А особливо коли здумаю…

— Так як же сталося, Артеме, що тобі саме цих саней не вистачає? Випадкових саней! — спитав раптом Федір Іванович.— А якби не приїхали добрі люди?

— Прорахувався трохи. Важкувато буде на двох бендюгах.

— “Прорахувався”!

— Та хіба ж думалось таке: в коліно вже снігу ввалило і ще мете.

— Нового нічого? — спитав Кузнецов.

— Ні, все, як було. Тільки варту біля казарми увечері посилили. Спарені стоять вартої^. Ну, та це їх не врятує. У мене на них такі Іллі Муромці , що й писнути не дадуть. Білі халати пошили, щоб непомітно підкрастись…

Мати насторожилась. Подумала одразу ж: он чого на душі, каже, бентежно! І в самої тривожно забилося серце. Але й крізь тривогу мимоволі милувалася сином. І знову, як кілька хвилин тому, в жесті його, в інтонації раптом угадувала щось батькове в ньому. І від цього ще більша ніжність до нього виповнювала серце, ніжність до сина і невимовна вдячність життю за все, чим отак щедро обдарувало воно її тоді, ще замолоду, і що призвело її до материнства. За зоряну ніч оту на току, коли, склавши з Юхимом останні снопки в стіжок, потомлені сіли спочити; за пісню журливу на греблі; за щире Юхимове слово до неї в гіркій удовиній її самоті. І хоч мимоволі спливли в пам’яті каламутні дні каяття та розпачу, коли ще жива була Юхимова жінка, але й потонули одразу в інших спогадах — ясних і барвистих. З Юхимом побрались-таки потім. І, дарма що обоє були отакі злидні,— жили в любові та згоді. Дітей ростили… Пригадався Артем — малим хлопцем. Отакий і ріс при батькові — завзятий, цікавий до всього, добрий та ласкавий, тільки розбишака великий. Скільки доводилось батькам вислухувати скарг на нього. Немало й перепадало йому від батька. Але частіш навпаки — вислухає Юхим уважно скаржника, а тоді до сина: “Молодець! Отакий і рости, сину,— сердитий на всяку неправду. То буде людина з тебе, а не чортзна-що!”

Зусиллям волі мати одігнала ці спогади і знову прислухалась до розмови.

— Гляди тільки, Артеме,— говорив Федір Іванович,— як би ти з людьми не прорахувавсь. Чи не мало буде — два взводи?

— Ні, ке мало,— упевнено відповів Артем.— На саму операцію я й двох не беру, а тільки один. Вистачить! А другий взвод буде в заставі, за квартал від казарми. Щоб в разі якої несподіванки прийняти на себе удар. Дати своїм проїхати ті дві версти по Полтавській вулиці до патронного заводу. Я спеціально звелів Рябошапці і хлопців підібрати із Слобідки. Розійдуться потім по домівках.

— Ну, гаразд. Тобі, зрештою, видніш,— після паузи сказав Федір Іванович і встав із-за столу.

— Тримай зв’язок з Теслеиком,— додав Кузнецов.— Він сьогодні чергує в комітеті. А зараз не йди нікуди, вечеряй, відпочивай.

— Та треба б трохи відпочити. Все начебто зроблено вже. Ще б тільки сани мені одні.

— Тобі козирки, бачу, потрібні! На підрізах! — озвавсь Невкипілий.— Мужичі рожнаті тобі не годяться.

— Годяться, Тимоше, та як же…

— Дарма! — не дав доказати Тиміш.— Ще віжки як-небудь і в одній руці вдержу.

— Ні, ні, Тимоше,— втрутився Федір Іванович.— Діло таке, що напарник тобі не помішає. Та це вже Артемів клопіт.

Тоді Мусій Скоряк:

— Ех, якби це мені літа, хоч би ось… твої, Грицьку! — І примружено глянув на нього: — Мо справді поміняємося на сьогодні?

— Ні, не рискну,— спробував жартом обійтись Саранчук.— Ще сподобається, та не захочете одмінюватись, що я буду тоді?

— Грицько відпадає,— сказав Артем.

— Чому? — спитав Федір Іванович.

— Він мене ще вранці,— замість Артема відповів Грицько,— відшив од революції.

— Відшив? Як це? — зацікавився Кузнецов. І перевів погляд з Грицька на Артема.

— “Двоє б’ються — третій не втручайся! — каже.— Без тебе обійдеться! Ти — ори, мели, їж!” Одним словом… забув, як це по-іноземному зветься. Ну, відштовхування середняка. “Нейтралітет!” — згадав-таки.

— От бісові діти! — засміявся Федір Іванович, знімаючи з вішалки кожушок.— Уже подряпатись встигли! — Потім до Артема: — Ти що ж оце, братику? Дурниця все це!

— Атож,— хитнув головою Кузнецов, теж одягаючись.— Загнув! І міцно загнув! Хіба партія так нас вчить!

І знову Федір Іванович:

— Нейтралізація середняка — хіба ж це: “без тебе обійдеться!”. Та коли б мені сказали це, Артеме, не при тобі — не повірив би. Ну, та ми з тобою ще поговоримо. Не час зараз. Ти таки справді ляж, відпочинь хоч годинку.

Прощаючись з Артемом, Кузнецов ще раз нагадав, щоб тримав зв’язок з Тесленком.

— Зразу ж із патронного і подзвони. Пароль не забудь! Щоб стерво яке не підслухало. А ми з свого боку з Тесленком будемо підтримувати зв’язок. Щоб цієї ж ночі частину гвинтівок з патронного на машинобудівний перекинути. Щасти вам! І будь здоров, Артюшо!

Разом з Кузнецовим та Бондаренком вийшов Саранчук, а вслід за ними Мусій Скоряк і Невкипілий, коней поїти. Артем підійшов до матері, сів рядом на стільчик.

— Що це дядько Федір на тебе так напустився? — спитала мати.

— В нашій роботі, мамо, без цього не буває! — відповів Артем.— Занадто вже заплутане життя на світі. Нелегко його розплутувати. А все ж таки розплутаємо, раз уже взялись. Ми, мамо, такі! Наполегливі! А тепер розповідайте про себе. Як ви живете?

І хоч матері самій не терпілось розпитати його, не зуміла відмовити, стала розповідати про те, про що розповідала допіру Марусі та братові. Але на цей раз вона говорила вже спокійніше. І слова все добирала такі, щоб не дуже сумна розповідь виходила: не хотіла Артема тривожити в такий час. Не раз пробувала урвати розповідь. Але Артем кожного разу наполягав: “Ні, ні, мамо, кажіть. Все говоріть!” — і слухав уважно, очей з матері не зводячи, суворий і зосереджений. І коли кінчила, не зразу озвавсь. Тільки зітхнув важко, аж пожалкувала вже мати.

— Не треба було! Краще заснув би на часинку. Сили б набравсь на отаке діло!

— Спатиму потім,— сказав Артем.— Та й хіба тільки в сні, мамо, людина сили набирається. А в отакій мові, як оце ваша!

— Яка ж моя мова, сину? Невесела!

— Мало сказати “невесела”. Сумна. Дуже навіть. Але тим більш.— І помовчавши трохи: — Ви знаєте, мамо, що мені пригадалося?

— Кажи.

— Отой вечір, коли ви проводжали мене вперше з дому. На заробітки.

— Он ти про що! — зітхнула мати.

— Як зараз пам’ятаю — провели ви мене аж за греблю. Потім уже на пригорок я вийшов, оглянувся — стоїте, аж мусив гукати, щоб верталися. А сам довго стояв на горбі. Наче ноги угрузли в землю. Дивився на наше злиденне село

На батьківську хату. Усе життя згадалося. І такий жаль мене пройняв, мамо! Вперше, як став дорослим, заплакав. І така зненависть у мені була. Од цієї зненависті я й князеве поле тоді підпалив. І думаєте, тікав потім? Ні! Ішов посеред дороги. Знав, що можуть наздогнати, і не тікав. Така сила мені привалила тоді. І отак чисто мені оце зараз, мамо. Сила привалила! Од вашої мови сумної, од вашого завчасно змарнілого виду, од ваших спрацьованих рук, що за все життя не знали спочинку.

Він замовк і кілька секунд сидів у задумі, низько схиливши голову врівень із материними коліньми. І раптом поривно подався постаттю до матері у невимовній синівській любові і мовчки схиливсь до її натруджених рук морозом та вітрами обпаленим обличчям.

XI

Об’єднане засідання обох Рад — робітничих та солдатських депутатів — було призначене на сім годин вечора. А вже пробило вісім, і воно все ще не починалось: засідали партійні фракції. В залі було вже чимало народу — безпартійні депутати та “публіка”, теж переважно робітники і солдати гарнізону. Стоголосий гомін стояв у залі.

Але ще шумніше було в коридорі, що правив за курилку.

Цілу годину Саранчук і провештазся тут, переходячи від групи до групи, з цікавістю прислухаючись до розмов та суперечок. І чого тільки не наслухався за цю годину! Але сам не встрявав у розмову. Єдиний тільки раз не витримав. Слухав, як косоокий чоловічок у бекеші і в каракулевій шапці, захлинаючись, розповідав про арешт, оце щойно біда самого під’їзду думи, більшовицького емісара із Совдепії , і обірвав раптом:

— І на біса ото язиком молоти! “Емісар. Із Совдепії”. А він — звичайний сапер. З цього ж таки батальйону.

— У вигляді сапера, ну да,— не здавався чоловічок у бекеші.

— Балакай! — І, роздратований, одійшов од гурту.

Та справжньою причиною роздратування Грицька було не це базікання чоловіка в бекеші. Самий факт арешту Кузнецова гайдамацьким патрулем, коли вони втрьох підходили до будинку думи, обурив Саранчука тоді, мабуть/ не менше, як і Бондаренка. І навіть викликав у нього почуття власної провини. Як-не-як, але ж і він хіба на оцій землі українській не господар! Ніякої причини для арешту Кузнецова не бачив. Зрозуміло було одне: заарештували, щоб не дати йому виступити на засіданні. Отже, виходить, не такі вже вони певні в собі, у своїй правоті, якщо намагаються своєму супротивникові рота заткнути. Ні, це вже чорти батька зна що! Та й помимо цього, уже розмова за вечерею у Бондаренків, розповідь Гармашихи та Мусія Скоряка про Вітрову Балку показали Сараичукові, що життя на Україні справді не таке вже хороше, як це йому здавалось. І думки мимоволі навертались до рідного села, яким виникало воно в його уяві тепер, після зустрічі з земляками. “Лободу дехто в хліб підмішує! Солдатки та вдови з торбами, як за милостинею, товпляться біля волості”. І навіть — холодна. Звичайно, він розумів, що це — не все життя, що головне в ньому інше: відрадні явища. Вже одне те, що царський лад повалено, що з війною, можна сказати, покінчено… А труднощі, злигодні після трьох років війни — справа, кінець кінцем, неминуча. І тимчасова. Тимоха Невкипілий цілковиту має рацію: повернуться фронтовики з війни, одразу наведемо лад. А на той час Установчі збори з землею вирішать. На цьому і заспокоївся Грицько. І вже думалось про Вітрову Балку тепер веселіш.

Про Орину насамперед. Мимоволі губи складались в усмішку. “А дядько Мусій не забув своєї ролі!” Звичайно, Грицько розумів, що то був жарт — нагадування про “молоду”. Так уже повелось здавна, відколи Грицько ще хлопчиною, здружившися з Артемом, зачастив до Гармашів, що дядько Мусій одразу й став “висватувати” Орисю за нього. Кожного разу неодмінно, бувало, пожартує якось. “А що ж це ти, Гришко, без хлібини і сьогодні свататись прийшов?” Або до Катрі: “Ну, мамо, хоч заради приходу зятя чвертку постав”. Орисю від цих жартів кидало в жар, а іноді навіть і в сльози. То мати пригорне дівчину: “Дурненька! То ж дядько Мусій жартує!” Та жарти жартами. А з цього і почалося в Гришка. Щонеділі, бувало, тільки пообідає — та й мерщій, поки вигонити худобу на пашу, летить уже городами до Гармашів. Нараз ніби спіткнеться на стежці. І тепер уже піде тихою ходою, навіть заклавши руки за спину. І мариться йому в ту хвилину: мовби вже дорослий він, жонатий, і оце разом з Орисею просто з церкви після відправи ідуть вони до її, а відтак і його тепер, рідні у гості. На душі гарно так. 1 в серці бринить уже оте слово, що ось-ось вимовить його, тільки-но поріг переступить: “Здрастуйте, мамо! З неділею!” Заради цього слова — “мамо”, наймилішого сироті змалку, і потрібна була присутність Орисі в його мріях. Щоправда, взаємин своїх із нею не деталізував — жінка, та й все! І взагалі не віддавав їй багато уваги. І так само, як у мріях, було в житті: чи дома Орися, коли, бувало, прийде до них, чи нема,— йому однаково. Аби Артем та тітка Катря вдома були.

За час від останніх відвідин завжди набереться у нього про що розповісти, попитати поради а чи й на мачуху поскаржитись. І в тітки Катрі завжди для нього було ласкаве слово — пригостить, і повчить, і розважить.

Отак і минали літа. І чимдалі все більше звикав, ріднився Гришко з родиною Гармашів: з Артемом, з тіткою Катрею. Та гірш було з Орисею. І саме оті жарти дядька Мусія були тому причиною. З усіх Артемових товаришів, які бували в нього, саме Гришка Орися найбільше сторонилася. Коли вже й так на вулиці дражнять її Гришком! Щоразу приходу його ждала з острахом. І тільки він у двір — вона з двору. Але з часом, підростаючи, розумнішала дівчина. Та, мабуть,! набридло і хлопцям дражнитись. І дядько Мусій, після одної розмови Катрі з ним наодинці, раптом облишив свої жарти.* Напруженість у взаєминах хлопця та дівчини поволі зникала, зароджувалась дружба. І хтозна (це вже Грицькові сімнадцятий ішов, а Орися на три роки молодша) — чи не переросла б оця дружба в глибше почуття. Та саме того літа Артем пішов з дому на заробітки, і Грицькові не так уже зручно було заходити до Гармашів. А згодом інші завелись друзі. Тепле почуття до тітки Катрі лишилося, Орисю часто згадував. Але що ж — дівчисько ще! А обставини складалися так, що вже вісімнадцяти років Грицькові довелось думати про одруження. І, власне кажучи, не так сам він думав про це, як батько та мачуха — за нього.

Поки ще жила в їх сім’ї Наталка, жінка покійного дядька Устима, який загинув у 1906 році під час нападу селян на чеченців — вартових князівського маєтку,— Саранчуки своїми силами цілком управлялися з господарством. Правда, важкувато було батькові самому косити, бо посіву в них було завжди десятин сім-вісім. Потім Грицько підріс — в шістнадцять років уже по-справжньому косити почав, от уже й поміч батькові. Але саме в цей час важче стало мачусі. Урвався нарешті терпець у Наталки. Не могла більше вже жити з єхидною ятрівкою і перебралась до своїх батьків. Тепер мачусі самій доводилось поратись і на полі, і в домашньому господарстві. Допомоги від своїх дочок ще не скоро чекати: одній було п’ять років, а другій — вісім. Отож вона й стала підмовляти батька, щоб женити сина. Грицько спочатку і слухати не хотів: “Хоч до двадцяти років погуляю!” Але потім став потроху звикати до цієї думки, тим більш, що і самому було важко: у жнива він не тільки косив, але ще й допомагав мачусі в’язати снопи (чисто жіноча робота!), бо не вправлялась вона за двома косарями; в молотьбу по токах на одробітки мачуха й зовсім не ходила,— доводилось Грицькові з батьком удвох відробляти. До того ж не кожної неділі і чисту сорочку мав (і навіть не тому, що мачуха лінувалася,— на зло йому, за непослух). Але найголовніше, мабуть, було те, що почував себе в сім’ї дуже самотнім. Батько, хоч і любив сина і наодинці з ним був ласкавий, при мачусі, якої трохи побоювався, ставав мовчазним, похмурим. У зимові довгі вечори, коли до півночі всі працювали, бувало, ні до кого по-справжньому і слова сказати. А якби була жінка… Тим-то і став Грицько мимоволі приглядатись до дівчат на селі — котру б посватати. А дівчат, що з охотою вийшли б заміж за нього, було немало: один у батька на одинадцять десятин; та й із себе хлопець гожий, працьовитий і розумний. Але Грицько все не міг вибрати собі до пари, поки родичі батька із села Пісок не порадили йому із свого села дівчину — і вродливу, і з великим приданим. Показали її на ярмарку — сподобалась Грицькові. І він, як видно, припав їй до душі. Стали, хоч зрідка, зустрічатися. Потім уже й до сватання діло хилилось. Родичі переказали, що Лукіян Середа згоден віддати за Грицька дочку — “нехай присилає сватів”. І Грицько наважився нарешті. Тим більше, що якраз мачуха була вагітна, по весні мала родити, отже, господарство з самої весни лишалось без робітниці. Так і вибрили в сім’ї: мине великий піст , відсвяткують Великдень і пэдилють сватів. Але сватати не довелось. На страсному тижні породила мачуха близнят — двох хлопчиків. А на Великдень родичі з Пісок приїхали в гості з прикрою новиною: передумав Середа. Мовляв, молода ще Настя, та й не все придане готове. Але не важко було догадатися, в чому справа. Та, кажуть, Лукіян Середа комусь одверто признався, чому не віддає дочки за Саранчука. “Хіба ж це жених для моєї Насті! Троє хлопців тепер у сім’ї на сім десятин (ті чотири десятини ще не його, це ще ярмо на шиї, поки виплатять за них в банк!) —значить, коли поділити, і по дві з половиною на кожного не припаде. Як же виходити Насті? Та й чого їй виходити — старців плодити?!” Невеселі святки були Грицькові того року. Не те щоб він дуже жалів про Настю, неприємний був самий факт, що відкрив йому очі на хистке його становище. “Ось воно, життя мужиче!” — думав парубок. Живеш немовби хазяїн, хоч поганенький! Шматок хліба їси, не батрачиш та думаєш, що так воно і буде. А воно ні. Зрадлива доля мужича. Про такі речі нема вже що й говорити,— неврожай, чи градом хліб побило, чи пожежа змела двір, чи чума, сибірка на худобу, лишився без тягла,— був хазяїн і нема! На кожному кроці підстерігає тебе лихо! Але взяти навіть і таке: хлопець в сім’ї народився. Здавалось би, радіти треба браткові, а насправді — нема чого радіти. Неприємно Грицькові було ще й те, що тепер уже не було йому льготи, мав відбувати солдатчину, а це чотири найкращі молоді роки. І вже незабаром. Коли б хоч знав був раніш, нагулявся б досхочу! Мовби підмінили відтепер Грицька. Наче справді надолужував хлопець згаяний час. Досі Грицько не дуже часто ходив на гулі. У вільний час любив, за давньою звичкою, ще з школи, книжку почитати. Тепер облишив книжки. Увесь вільний час, не тільки в свято, але і в будні — зразу після вечері,— на гулі. Грицько був хлопець “геройський”, як говорили про нього на селі: рослий, сильний, відважний. Якось зразу, спочатку на своєму кутку, а потім на все село — першим парубком став,— ватажком у сільських хлопців. А до всього ще і вродливий. Не одна дівчина зітхала по ньому. Але Грицько не зловживав цим. Розбещені дівчата його не цікавили, а скромні, хороші дівчата хоч і вабили, але, як серйозних намірів у нього не було, то поводився з ними просто по-товариському. Він навіть не уявляв собі, як це можна скривдити дівчину, щоб потім гіркі сльози ковтала, дорікаючи за обман та наругу. Про одруження ніколи й мови не заводив. (А цим же хлопці найчастіше обдурюють дівчат!) А якщо дівчина сама, бувало, підведе його до цієї теми, признавався одверто: “Моя молода ще на припічку кашу їсть!” І, щоб не подумала, що жартує, докладно поясняв. До призову в армію хіба що дурень жениться. А солдатчини чотири роки. Та й одслуживши, не захочеться женитись на старій дівці, а — на молодій. От і вищитай, скільки їй зараз літ може бути. “Вищитуй уже сам!” — розчаровано відповість, бувало, та й по цій мові розійдуться.

Того року, коли Грицькові треба було йти на військову службу, вперше вийшла на гулі Орина. Грицько аж диву дався: та коли ж вона отак непомітно дівкою стала? Та ще ж і дівка яка гожа! Одразу став упадати біля неї. Але Орися при першій же розмові нагадала йому Настю з Пісок: “Дістав гарбуза від дочки хазяйської, то тепер уже й біднячкою не гребуєш!” Грицько не одрікавсь. Правда, “гарбуз” тут ні до чого, бо до сватання діло не доходило. Але думка така була, брехати не буде. Та хіба ж то з любові великої — “оце хоч вір, Орисю, хоч не вір: нікого я ще не любив по-справжньому, тебе — першу!”. Спочатку Орися не вірила. Але серцю Так вірити хотілось! До того ж і вся поведінка Грицька, його ставлення до неї мовби стверджували його запевнення. Потроху лагіднішала Орина до Грицька. Хоч на щось більше не йшла. Та, правду кажучи, Грицько і не добивався цього. Невідоме досі почуття спалахнуло в ньому до Орисі. Вперше за всі оці роки він став думати про одруження з радістю. Не зараз, правда. На кілька років залишати Орисю з лютою мачухою ніяк, не хотілось. Відбуде солдатчину — та тоді. Якщо, звичайно, згодиться ждати. До цього, власне, щоб заручитися її згодою ждати його, і зводилися всі зусилля парубка. Але часу до осені було ще немало, то навіть не дуже й поспішав. І раптом — війна.

Уже першого дня мобілізації кілька десятків чоловік пішло з села. А через місяць-два — другий набір. Довелось і Грицькові на цей раз. Сьогодні розклеїли наказ, а через чотири дні вже мав з’явитися на збірний пункт у Славгород. Наче обухом ударила ця звістка Грицька. Цілий день слоняв-ся по подвір’ю як неприкаяний. Не дочекавшися вечора, пішов до Мусія Скоряка. Той на току молотив ціпом. Приходові Грицька здивувався. За старою звичкою, пожартував: “Чого ти такий виряджений? Можна подумати, що в старости кликати прийшов?” — “Атож, дядьку Мусію”. І видно, що не жартує хлопець. Скоряк похмурився: “Та ти, хлопче, при розумі? Тобі ж у солдати через кілька днів. А там і на війну”.— “Ну що ж то й воно. Кидайте ціп мерщій”. Дядько Мусій і руками одмахнувся: “Дурниця це! Та яка розумна мати в цей час віддасть дочку за тебе! Добре, як вернешся з війни. А не дай бог…” Отак нічого й не вийшло з Грицько-вого наміру. Сам побачив тепер, яке це безглуздя. З горя удвох з дядьком Мусієм випили півкварти, яку приніс із собою. І з цього вечора уже і не вихмелявся Грицько всі оці дні дома. Щовечора бачився з Орисею, але що то за зустрічі були! Дівчина і поривалась до нього, і сторонилась його, п’яного. Після вулиці, коли залишались удвох, ні на крок нікуди з ним од перелазу. А потім у подушку що вже наплачеться.

А на четвертий день виїздили новобранці з села на станцію. Біля греблі, саме проти Гармашишиних воріт, спинилась валка, стали прощатися, Грицько поцілував як рідну Гар-машиху, потім дядька Мусія. Мовчки подав Орині руку. Дядько Мусій і скажи тоді: “Та ти хоч на прощання, парубче, поцілуй свою дівчину”. Орина і подих затаїла. А коли Грицько обняв її, поривно подалась до нього всією постаттю і, як стогін, вирвалось у неї шепотом: “Ой любий мій!”

Довго Грицько згадував прощання з Орисею, і як цей спогад зогрівав його серце! Але потім, у пеклі війни, чим далі, тим більше черствіло серце, і спогад цей блякнути став, і його заступали вже інші спогади — про останні вечори з нею біля перелазу,— викликали тільки обиду на Орину та роздратування: “Теж мені любов! Якби любила по-справжньому, то не була б отоді — може, й на смерть ішов! — отака розсудлива”. Так їй про це і в листах писав, не підозріваючи навіть, скільки сліз проллє дівчина над оцими його рядками.

Потім і вона одпише йому. Але, замість того щоб поговорити про своє почуття та пояснити причину своєї стриманості отоді, вона й собі в тон йому стане його дорікати: “А ти? Може, й на смерть, пишеш, ішов. Авжеж. Але всі оті дні перед розлукою чи ти хоч слово до мене сказав не п’яне? Чи хоч один вечір побув ти зо мною тверезий?!”— і обривала на цьому, щоб, не дай бо, не догадався, що, власне, оце й було тоді єдиною перепоною до їхнього зближення. Не знала дівчина, що, криючись од нього з оцим, сама собі шкодила. Од невіри в її почуття Грицько за ці роки війни і сам поволі охолонув до неї, менше став думати про одруження з нею (“Та й що про це думати зараз, поки війна! Може, й додому не вернусь!”). І тільки оце увечері, при зустрічі з Гармашихою, після її розповіді про Орину, Грицько раптом зовсім інакше відчув її, таку близьку і рідну.

Як жива, виникла вона в його уяві, змарніла і безпомічна після хвороби. Але від цього ще миліша. Велика ніжність до неї виповнює серце парубкові. І мимохіть губи ворухнулись в усмішці: згадався знову дядько Мусій. Таки надумав старий, як пожартувати з нього: “І під очіпком коси одростуть”. Авжеж, натяк на його тодішню нетерплячку із сватанням. Дарма, дядьку Мусію, смійся, смійся. А ген туди к масниці го-туйся-таки у старости. І зразу ж перейшов думкою на інше: на дерево у батьківському дворі. Може, справді надумав батько, оженивши, одразу й одрізнити? Ну що ж, до цього йшлося. Та воно й краще. Чим робити на мачушиних дітей, звичайно, краще на себе, на своїх дітей. Так тому й бути! За зиму дерево приготує на хату, щоб з весни й будувати почати. На батьківській садибі ніде другу хату ставити, доведеться в Рокит-ному. Незвично, мабуть, буде після села на хуторі жити. Ну та не сам же. З Орисею! А недарма і в пі^ні співається: “Хоч у полі під вербою, аби, серце, із тобою!” Виросли, мабуть, за ці роки верби та тополі біля криниці. А вишні, мабуть, уже родять. Та й потім не таке там і безлюддя — хат з десяток уже є. Буде з ким увечері з цигаркою посидіти, про життя поговорити. Та й в село — не така вже далечінь, дві версти. А в хутір Чумаки і версти нема. А головне — під боком вся земля твоя. І таке роздолля! Куди не глянь — як море, хлюпаються хліба…

Грицько так замріявся, що й забув, де він є. І раптом кинувся — хтось ляпнув його по плечі.

— Грицько? Ти що, не поїхав, виходить?

— Як бачиш,— знизав плечима Саранчук, невдоволений на Павла, що так нагло розвіяв його мрії.

— Та бачу,— Діденко примружив око.— А ти ж на вокзал тоді так поспішав.

— Довго розповідати.

— І не треба. Знаю.— Діденко понизив голос до шепоту:— Ой ловелас же ти, Грицьку! Навіть заздрю тобі.

— Ти це про що?

— Все знаю. З першоджерела.— Він узяв Саранчука під руку, повів по коридору.— Оце щойно бачився з нею. Та що ти прикидаєшся? Наче й досі не догадуєшся. З Івгою Мокроус. Завідувачка книгарні.

Грицько спинився.

— А що вона, дуже гнівається?

Збитий з пантелику цим запитанням, Діденко здивовано дивився на Грицька. І зразу ж згадав нервове збудження Івги Семенівни під час їх розмови.

— А чого б це мала вона на тебе гніватись?— Павло промовив.— Щось не помітно. Навпаки, дуже прихильно згадувала тебе. Привіт просила передати. Ох, і Грицько жі Ну, а сюди як ти потрапив?

— З Бондаренком.

Он як!— зразу спохмурнів Діденко. Усмішка скривила йому губи.— Все-таки збираєшся породичатися з ним!— Кілька кроків він ішов мовчки, з тою ж кривою усмішкою, застиглою на губах. І раптом знову:— Так, значить, родичаєшся? Незважаючи навіть і на те…

— На що?— насторожився Саранчук.

— А може, це просто звичайні бабські плітки. Про Ори-ну плещуть дурниці всякі. Не хочу уподоблятися…— І, щоб не дати Грицькові оговтатись та щоб уникнути його розпитів, зразу ж заспішив.

— Та куди ж ти? Зажди!

— На фракцію треба. І так запізнивсь. Після зборів поговоримо докладніше.— І зник у натовпі.

XII

Ще з годину, мабуть, минуло, поки нарешті задзвенів дзвоник і народ повалив з коридора в зал. І всю цю годину Саранчук, як неприкаяний, блукав по коридору, пригнічений і лютий. Найбільше лютував сам на себе: отакий йолоп! Не міг затримати та допитатися одразу. А тепер від думок голова як не репне! Весь час нетерпляче ждав початку. І зараз, коли народ линув у залу, рушив і собі. Спинився на дверях і шукав очима Діденка. І побачив нарешті. Стояв він в одному з передніх рядів лицем сюди і на мигах кликав його до себе. Грицько пройшов туди, сів поряд на вільне місце. І, щоб приховати од Павла свій неспокій, спитав удавано байдуже:

— Це ж, мабуть, за північ затягнуться збори?

— Ні, не затягнуться,— весело відповів Діденко.— Ми теж не ликом шиті.— Потім, нахилившись до вуха його, додав таємниче:— Ось тут у мене такий фітіль для них! Самі не раді будуть, що заварили цю кашу.

“А що це?”— не зрозумівши самого значення слова “фітіль”, хотів був спитати Саранчук, але саме в цю мить од стола тоненько дзенькнуло олівцем об графин, і Грицько облишив. Глянув туди.

Біля стола, накритого червоним полотнищем, стояв Бондаренко і стиха стукотів олівцем об скло, закликаючи до тиші. Поряд нього за столом в центрі сидів військовий у френчі, з погонами прапорщика.

— А то другий хто?— спитав стиха у Діденка.

— Гудзій,— коротко кинув той. І вже після паузи, зміркувавши, що Саранчукові це ім’я, мабуть, нічого не говорить, додав:— Голова Ради вояцьких депутатів.

— Чекай, чекай, Гудзій? Це не з тих, бува, Гудзіїв, що хутір під Глибокою Долиною?

— Не знаю. Працював агрономом у земстві. Наш, український есер.

— Тс!— озирнувся на них з переднього ряду рудий солдат. І забігав очима по залу. Потім звівся і гукнув на весь голос:— Товариство! Тиша!

У залі поволі стало стихати. І коли стихло зовсім, Бондаренко оголосив об’єднане засідання обох Рад відкритим і для ведення засідання запропонував обрати голову, заступника і секретаря.

— Гудзій!— не давши навіть докінчити Бондаренкові фразу, вигукнув рудий солдат. І кілька голосів озвались в залі луною:— Гудзій! Гудзій!

— Бондаренко!— гукнув хтось густим басом. Потім назвали ще кілька імен. І почалось голосування. Але спершу, щоб підрахувати голоси, від основних фракцій виділено було рахівників — розійшлися поміж рядами парами.

— Тю!— не втерпів Саранчук.— Ото так не вірять один одному?

— А ти що хотів!— озвався Діденко.— Боротьба. Не на життя, а на смерть. Всі засоби годяться. Ще добре, коли до штурханини діло не дійде.

— Невже буває?

— Ого!

Та цього разу процедура голосування пройшла тихо-мирно, хоч між окремими рахівниками виникали суперечки з приводу кількості голосів і по кілька разів доводилось переголо-совувати.

Нарешті закінчили. Найбільше голосів зібрав Гудзій.

За ним — Бондаренко (на заступника голови). І третій — підійшов і виплигнув на поміст кострубатий юнак у студентській куртці. Одразу ж, тільки-но сів до столу, підсунув до себе чорнильницю і папір: як видно, звичний уже секретар.

Гудзій оголосив повістку денну. Стояло одне питання: “Про роззброєння саперного батальйону полуботківцями”. Доповідач від Ради робітничих депутатів.

Але, перш як надати слово доповідачеві, Гудзій як голова зборів визнав за потрібне, хоч би коротко, поінформувати шановні збори про всі ті перемови між Радою робітничих та Радою солдатських депутатів, що передували скликанню цього позачергового засідання.

— Одверто кажучи,— явно милуючись своїм м’яким баритоном, говорив Гудзій,— ми не вважали, та й зараз не вважаємо, політичну ситуацію в нашому місті за таку, що викликала б потребу в оцих екстрених зборах. Історія з саперним батальйоном не та подія, що мала б сколихнути уми і розпалити пристрасті. Але, позаяк представники Ради робітничих депутатів занадто вже настирливо домагались за всяку ціну скликання саме об’єднаного засідання, ми визнали за можливе піти й на це, аби тільки зберегти єдність в рядах революційної демократії міста.

— Без демагогії!— крикнув хтось у залі. Гудзій зробив вигляд, що не чув, продовжував:

— Наше завдання — остудити трохи запал деяких авантюристичних елементів. І самим фактом нашої одностайності відбити в них охоту до експериментів за зразкОхМ недалекого нам територіально, але дуже далекого і чужого нам по ідеях північного сусіда. Що ж, нехай іще зайвий раз переконаються, що наша українська земля непридатна…

На цьому слові, навіть не давши промовцеві закінчити фразу, Діденко хапливо заплескав у долоні. Знялися оплески в залі. Хтось свиснув. Затупали ногами. Гудзій почекав кілька секунд, поки гамір трохи вщух, і закінчив:

— Що наша українська земля аж ніяк не придатна для того зілля, яке зараз отак буйно розростається бур’.яном по всій Великороси.

У залі знову знявся гамір. Оплески і пронизливий свист, вигуки обурення. Але скоро і вщухли. Тоді в тиші дзвінкий тенорок:

— Поганий з тебе, Гудзію, агроном!

Гудзій пропустив репліку повз вуха і вже хотів оголосити:

— Слово для доповіді…— але Бондаренко стиха щось сказав йому, Гудзій кілька секунд вагався ніби, потім оголосив невдоволеним голосом:— Для позачергової заяви слово має депутат Бондаренко.

Бондаренко вийшов на трибуну. В залі поволі стихло.

— Я не беруся судити,— почав Бондаренко,— який з Гудзія агроном. Але що соціаліст з нього дуже непевний, це — ясно. Сам він власноручно в цьому розписався своїм виступом. “Бур’яни”,— каже. Це він так називає ту історичну подію, про яку ми, робітничий клас, біднота сільська, усе життя мріяли: соціалістичну революцію в нашій країні.

Рух в залі.

— То — не в нашій! Бог милував!

— Буде і в нашій!

— Казала Настя: як удасться!— вигукнув Діденко. Шум в залі.

Бондаренко виждав, поки стихло, і продовжував:

— Еге ж, саме так завжди і говорили нам, більшовикам, що нічого не вдасться. А тим часом удається ж: робітничо-селянський уряд Народних Комісарів у Петрограді — це

акт! (Оплески.) Але до цього питання ми ще повернемось, зараз про інше. Дві години тому полуботківці заарештували депутата Ради солдатських депутатів, рядового саперного батальйону товариша Кузнецова. Перехватили його по дорозі на це засідання. (Рух у залі. Як видно, не всі присутні знали про це, і новина ця багатьох прикро вразила, а то й обурила.) За дорученням фракції соціал-демократів більшовиків я заявляю рішучий протест проти цього зухвалого порушення самих основ свободи і демократії. І закликаю всіх депутатів приєднатися до нашого протесту і до нашої вимоги командуванню полуботківців: звільнити товариша Кузнецова. Негайно. (Схвальні оплески в залі.)

Гудзій звівся з місця і чекав, поскубуючи вус, поки в залі залягла тиша. Тоді заговорив:

— Фракція більшовиків ломиться в відчинені двері. Від Ради вояцьких депутатів ми вже зверталися до командування куреня імені гетьмана Полуботка з запитом про причини арешту Кузнецова. І вже одержали відповідь, цілком вичерпну. Перше: в зв’язку з вибуттям саперного батальйону з міста Славгорода депутатський мандат Кузнецова механічно втратив силу. І друге: у Кузнецова не виявилось ніяких документів, що дозволяли б йому відлучку з місця розташування його частини, станції Ромодан. За це його і затримано. Інакше кажучи, затримано як дезертира. І передано в розпорядження етапного коменданта. Далі вже від нього буде залежати, чи направить він Кузнецова в його частину, чи, може, в чергову маршову роту. Як це звичайно робиться. Отже, як бачите, протестувати тут нема проти чого.

Але пояснення голови не всіх у залі задовольнило. Довелось ставити на голосування: хто за те, щоб пояснення полуботківців вважати за задовільне.

— Явна більшість!— оголосив Гудзій.

— Не факт,— не погодився з ним Бондаренко. Довелось підрахувати голоси. А потім голосувати — і хто

“проти”. Голоси поділилися майже нарівно: на сім голосів тільки й переважили ті, що були “за”.

Діденко навіть засовався на стільці й тихенько чортихнувся. Саранчук мимоволі глянув на нього.

— Чого ти? Ваша ж бере!

— Якщо й далі отак танутимуть наші голоси,— відповів Діденко і, не відриваючи очей, напружено дивився на Гуд-зія. Аж поки не спіймав його погляд на собі. Запитливо ворухнув бровами. Гудзій ледве помітно хитнув головою. І оголосив:

— Слово для доповіді “Про роззброєння саперного батальйону полуботківцями” надається депутатці Супрун.

Але не встигла Мирослава Супрун, зійшовши на трибуну, сказати першу фразу, як Гудзій зупинив її.

— Пробачте, переб’ю на хвилинку.— Г звернувся, невдо-волений ніби, в залу:— Що ви хотіли, добродію Діденко?

— Прошу слово для позачергової заяви. В залі зашуміли.

— Що там за спішка?! Скільки можна?!

Але Діденко простував уже до помосту, швидко збіг по східцях під обурені крики, вийняв з кишені і замахав у повітрі папірцем.

— Телеграма! Виключної ваги!— А коли в залі притихло, додав:— Цю телеграму щойно передали мені з редакції. І оскільки зміст її якнайближче торкається питання нашої повістки денної, я не можу не оголосити її зборам.

— Ну, ну, давайте. Ближче до діла!— все також, удаючи з себе невдоволеного, наглив його голова. Але Діденко не поспішав.

— Зараз, зараз.— Йому ще до оголошення тексту треба було хоч трохи напустити туману. І він став говорити:— Ознайомити збори з цим повідомленням тим більш доречно, що в світлі його саме питання про роззброєння саперів набуває зовсім іншого характеру Ми його одразу ж поставимо, всупереч намаганню наших політичних супротивників, з голови на ноги. Не осуду, а безумовного схвалення заслуговує в світлі останніх подій акція полуботківців, як така, що спрямована цілковито на захист і оборону нашої державності, проти замислів наших ворогів. З вашого дозволу, я оголошу текст телеграми. “Харків. Сьогодні сюди з Києва прибули більшовицькі екс-делегати крайового з’їзду Рад. їхні наміри ясні. Спіймавши облизня в Києві, вони хочуть взяти реванш у Харкові, де саме в ці дні відбувається з’їзд Совєтів Донецько-

Криворізького басейну. За наказом з Петрограда, це зборище випадкових людей, очевидячки, спробує захопити владу у Харкові в свої руки. Про це красномовно говорять і шалена агітація їхня серед місцевого робітництва та гарнізону, і концентрація так званої Червоної гвардії Сіверса з московських та петроградських…”

Діденко ще не закінчив читати, а в залі вже зчинився галас і не стихав кілька хвилин, поки вдалося голові закликати до порядку. Але й тепер Супрун не довелося говорити. Спершу слова домігся — до порядку ведення зборів — представник фракції меншовиків. З огляду на нові факти, щойно наведені Діденком, вони вимагають перерви для фракційної наради. З такою ж заявою виступив і представник Бунду .

А голові зборів, видно, цього тільки й треба було. Одразу вже хотів ставити на голосування. Але Бондаренко взяв слово.

— Про яку перерву йде мова? Про що радитись? Які це нові факти несподівано відкрились тут? Хіба ви не знали раніш, що лозунг “Вся влада Радам!” визначає лінію більшовиків на Україні. А щодо скупчення Червоної гвардії в Харкові, то й це не така вже новина. Авжеж, знаємо, що проходять через Харків із Росії радянські війська на Дон проти білого генерала Каледіна. То, може, й це лякає декого? Та певно ж! Бо одним миром мазані. Але ж майте сміливість одверто про це заявити. А не обманюйте народ, не торочте йому дурниць про якесь там зазіхання Радянської Росії на Україну. Облудне базікання!.. До речі, можу нагадати, що більшовики не далі як два тижні тому говорили по цьому питанню вустами вождя нашого, Володимира Ілліча Леніна.— Він вийняв^ кишені газету.— Читаю слово в слово із “Известий ЦИК” від 25 листопада: “…Сейчас мы наблюдаем национальное движение на Украине и мы говорим: мы безусловно стоим за полную и неограниченную свободу украинского народа. Мы должны сломить то старое, кровавое и грязное прошлое, когда Россия капиталистов-угнетателей играла роль палача над другими народами. Это прошлое мы сметем, на этом прошлом мы не оставим камня на камне”. (Бурхливі оплески.) І далі: “Мы скажем украинцам: как украинцы, вы можете устраивать у себя жизнь, как вы хотите. Но мы протянем братскую руку украинским рабочим и скажем им: вместе с вами мы будем бо-ротьсяпротиввашей и нашей буржуазии. Только социалистический сиюз трудящихся всех стран устранит всякую почву для национальной травли и грызни”.

Бурхливі оплески, шум, окремі вигуки обурення знялися в залі:

— Регламент! Куди той Гудзій дивиться!

— Нехай говорить!

Бондаренко зачекав, поки в залі стихло, і закінчив:

— Ні, білими нитками все це у вас шито! І вимога зробити перерву — це тільки маневр, розрахований на те, щоб зірвати засідання. Проти цього більшовицька фракція і застерігає зараз. Ніякої перерви! Продовжуймо роботу!

І все ж таки, хоч незначна, більшість, коли Гудзій поставив питання на голосування, була за те, щоб зробити перерву на півгодини.

— Ну, от і все!— сказав Діденко, зводячись на ноги. Поклавши руку Саранчукові на плече, спитав весело:— А як тобі мій виступ?

— Нічого не розумію!— хмуро мовив Грицько.

— Як це —”не розумію”?— засміявся Діденко.

— Видно, я вже такий дурний! Один виступає, слухаю — правильно наче. А виступить інший — і зовсім же навиворіт, слухаю, і теж — наче правильно.

— Це буває. Чіткої системи поглядів у тебе ще нема. Ось де собака заритий. Та діло це поправиме. Ми вже трохи, і саме з Івгою Семенівною, говорили про це.

Людський потік виніс їх із залу в коридор.

— Ну що ж, Грицьку, ходімо,— застібаючи пальто, озвавсь Діденко. Саранчук машинально застебнув і собі шинелю. А вже потім спитав:

— А куди ж іти?

— Цікавого нічого вже не буде,— упевнено сказав Діденко.— А мені треба зайти на півгодини в редакцію, гранки переглянути. А тоді й додому. У мене й ночуватимеш.

Саранчук одмагався тим, що Бондаренки чекатимуть.

— А я й забув. Родичі ж!— з підкресленою іронією сказав Діденко.— Ну то бувай!— Він подав йому руку, хоч і був певен, що Грицько не відстане від нього. І справді, Саранчук, замість того, щоб потиснути йому руку, сказав похмуро:

— Я теж. Пройдусь трохи. Свіжим повітрям дихну.

Вийшли на вулицю. І тільки виткнулись з дверей, хурделиця, як морська хвиля в шторм, обрушилась на них, мало не збила з ніг, колючими бризками бризнула в обличчя. Щось крикнув Діденко, але за два кроки не розібрати слів.

Саранчук глибше, на самі вуха, насунув свою солдатську плетьонку. І перше, що мимоволі спало йому на думку,— Артем Гармаш увечері сьогодні у Бондаренковій хаті. Де це він зараз? Може, орудує вже. Погода — саме для нього. А їй-бо, молодчина-таки! Знає, чого хоче, і знає, що робить! “Не те що я: тиняюсь цілий день по місту!” Справді-бо, ну куди він зараз бреде? Але ж не заговориш із ним отут, на вулиці. Коли рота не можна розкрити — снігом заб’є. І чого не допитавсь одразу тоді? Знову невдоволення ворухнулось у серці, але на цей раз не так на себе самого, як на Діденка. Де ж пак було йому тоді до цього! У нього ж, бач, справи державної ваги. Фігура! Неприязнь до Павла, що була зародилась іще під час першої зустрічі сьогодні вранці і непомітно наростала в ньому потім увесь оцей вечір,— спершу у Бондаренків увечері, коли Федір Іванович говорив про нього, потім на зборах,— зараз зміцніла, оформилась і тільки ждала нагоди. Поглядаючи на зіщулену постать Діденка, Грицько не без задоволення подумав: “А що ти заспіваєш завтра? (Якби тільки пощастило Артемові з хлопцями!) Та як дізнаєшся. Як тобі буде оцей “фітіль”?”

Діденко раптом обкрутився на місці, спиною до вітру, щоб

передихнути, і крикнув: б?

— Ох, і погодка ж! Вальпургієва ніч!

— Що, не подобається?— аж ступив до нього Грицько, зраділий нагоді. І в саме вухо крикнув йому з злорадною втіхою:— Погодка саме та, що треба!

XIII

Посидівши трохи з матір’ю та з земляками, нашвидку перекусивши, бо з самого ранку крихти в роті не було, Артем зразу ж пішов з дому. З Тимохою Невкипілим умовився, що той ждатиме тут свого напарника, буде весь час напоготові.

Насамперед Артем направився був на засідання Рад. Він хоч і певен був, що нічого це засідання не дасть, але для більшої певності вирішив наочно пересвідчитись. Тим більш, що для цього не треба буде сидіти до кінця: по початку вже можна буде судити й про кінець. Але вже у вестибюлі міської думи, де відбувалося засідання, випадково з розмов курців дізнавсь про арешт Кузнецова. Щоб не попасти й собі в цю пастку, Артем негайно ж пішов звідси. І зразу ж попрямував в глухий Калюжний провулок поблизу Драгунських казарм, де в будиночку одного його товариша призначено було збір бойової групи.

Зараз, звичайно, іще нікого з хлопців тут не було. Сам господар, Гаврюша Костюк, тільки-но звільнившись з варти біля казарми, змерзлий сидів біля грубки, сьорбав із кухлика чай.

— Прогріваю себе,— пожартував він,— з усіх боків: зовні і зсередини.

Гаврюшина сестра Поля запропонувала й Артемові чаю, але він відбувся жартом: його, мовляв, поки що кров гріє. Та й ніколи. З Полею Артем добре був знайомий: вона часто заходила до Тані Бондаренко, з якою разом працювала на тютюновій фабриці,— тим-то без зайвих церемоній попросив залишити їх з Гаврюшею самих. І тільки коли вона вже вийшла, розповів Гаврюші, що надумав на цілу годину раніш почати операцію.

— Швидше допивай свій чай та й бігом до Валдіса. А сам я до Рябошапки на Слобідку зараз піду.

Гаврюша цілком погодився з Артемом. Звичайно, пропустити таку погодку було б “неприпустиме глупство”. Правда, гайдамаки теж “зробили поправку” на темряву та непогоду,— замість одного зараз спаровані вартові стоять на воротях. Отже, доведеться, врахувавши це, і собі подвоїти число бійців, виділених на тих вартових. Як же інакше? Артем по очах Гаврюші вже бачив, до чого він веде. Проте мусив і на цей раз відмовити йому. Мовляв, на таке діло дебеліших треба. Та й потім, де ж інших золотих рук взяти для замків склепу? (Кращого слюсаря за Гаврюшу в цілій бойовій групі не було). Нагадав йому, щоб не забув своїх причандалів. На що Гаврюша, і невдоволений, а разом і втішений високою оцінкою його майстерності, відповів з усмішкою:

— На біса мені ті причандали! Найскладніший замок я пальцем відімкну. Недарма ж по материній лінії родом з тих гуляків, з яких і Лівша був, що стальну блоху підкував.

— Гляди мені, гляди,— в тон йому сказав Артем.— Підведи тільки нас! Я тебе підкую! На всі чотири!

Докуривши цигарку, він уже збирався був іти, як раптом на порозі — старий Костюк. З новиною. Вертаючись оце з роботи, з паровозного депо, на вокзалі наткнувся на сутичку артилеристів з проходящого ешелону з гайдамаками. Жандарма чи городового котрийсь упізнав серед полуботківців. З цього й почалось. Там таку бучу зняли були — дим коромислом! Затягли до себе у вагон і ніяка сила: “Поїде з нами на фронт!”

— Ну, й чим же кінчилось?— спитав Артем.

— Не діждався кінця,— відповів старий.— А чим воно може кінчитись? Нічим. Вони й самі не доїдуть ні до якого фронту. Який тепер фронт, раз Ленін мир об’явив.

Але Артема не цікавило, доїдуть вони чи не доїдуть до фронту. Його цікавило інше: ешелон той зараз на станції чи, може, поїхав?

— А як він поїде? Коли жодного паровоза справного немає в депо. А цей поки почистять… Хоч би за північ…

Цього тільки Артемові й треба було. Змінивши Гаврюші завдання — нехай сам сходить і до Валдіса, і до Рябошапки,— Артем попрощався з Костюками і за яких-небудь чверть години був уже на вокзалі.

Через головний хід не рискнув зайти. Обійшов стороною, у хвіртку поза багажним склепом — і на перон.

Хурделиця — світу не видно. Порожньо на пероні. Ешелон гайдамаків стояв на тому ж місці — на першій колії, де й уранці стояв, коли Артем прибув з Харкова. За ним тьмяно виступали з заметілі товарні вагони другого состава. По іскрах з димохідних труб над вагонами Артем догадавсь, що це ж, певно, і є той ешелон артилеристів. Хотів уже пролізти попід вагони, але раптом угледів за кілька кроків від себе групу солдатів, що один по одному виринали з-під вагона на цей бік, до перону. Не інакше, як з того ешелону. Разом з ними, нічим не відмітний від них — в такій же потріпаній шинелі, в старій шапці-плетьонці,— він і собі пройшов до вокзалу.

Шумно у вокзалі, але того “диму коромислом”, про який говорив старий Костюк, уже не було. Правда, ворожнеча між артилеристами та гайдамаками — це видно було з усього — не зникла, а тільки притаїлась. І відкривалась вона Артемові на кожному кроці: у зневажливо задирливій поведінці артилеристів до гайдамаків, у півнячій бундючності гайдамаків. Хоч і не було між ними особливої різниці у формі, одначе їх ніяк не можна було змішати. Артилеристи — в старих, потріпаних шинелях, стоптаних шкарбунах з обмотками. А гайдамаки — всі як один у новеньких, щойно зі склепу шинелях, в добрих чоботях, а чимало з них навіть у хромових. Та й на обличчі були вони од тих одмітні: червонопикі, як видно, на добрих харчах.

Особливо впадали в око молодики, під шинелями котрих так і вгадувались коли не студентська куртка, то блуза гімна-зиста-старшокласника. Ці особливо ретельно дотримувались наказу по куреню — не встрявати ні в які стосунки з “анархічно настроєною солдатнею” ешелону. І не так з наказу, як з обережності: бачили вже, на що здатна ця “солдатня”! Тим-то тримались осторонь, групами, ніяк не відповідаючи на задирливі дотепи та глузування з них артилеристів. З підкресленим почуттям вищості говорили тільки проміж себе і навмисне карбованою українською мовою, рясно пересипаючи її чужоземними словами. Це, звичайно, давало привід артилеристам для нових дотепів, а то й для лайки.

— Ти чуєш, як цвенькає? Не інакше — гімназію пройшов.

— А ти думав — за чередою отак напрактикувався? Ту-дн-розтуди! А грішми як сіють!

І справді, мабуть, показуючи свою зверхність і в цьому, гайдамаки з “маминих синків” товпились біля буфету, шелестячи в руках нерозрізаними аркушами керенок , брали, що тільки в око впадало.

Артилеристам буфет був не по кишені. Вони товпились біля стойки, на якій стояв величезний, як паровик, самовар. Не те щоб у себе в теплушці вони не мали цього добра, але ж одна річ чай з казанка, і зовсім інша — із самовара, та ще за столиком, навіть застеленим хоч і брудною, все ж скатертиною. Убога ілюзія майже забутого за роки війни родинного затишку.

Артем узяв склянку чаю й собі. Щоб не виділятися. Відійшов від стойки на кілька кроків і спинився біля столика, за яким сиділа група артилеристів і серед них прапорщик в окулярах і грузин з орлиним профілем. Ще в черзі до самовара Артём дізнався був, що перший — командир дивізіону, а другий — голова дивізійного комітету. От саме їх йому й треба. Сьорбаючи чай, Артем чекав на слушну хвилину, щоб удатись до них з своєю справою.

Щось, видно, цікаве розповідав прапорщик. Усі за столиком уважно слухали його, забувши про чай. Тільки один, уже спітнілий навіть, зосереджено і явно через силу допивав свій чай.

— Дев’ять!— сказав він, поставивши на блюдце порожню склянку і, витерши рукавом шинелі лице, звернувся до грузина:— Що, кацо, пити ще, чи годі?

— Луснеш!—лаконічно відповів йому грузин, не повертаючи голови.

— Досить!— після роздуму погодився солдат. І побачив раптом за крок від себе — стоїть солдат з склянкою чаю в руках. Дуже не хотілось підводитись, але солдатська солідарність перемогла нарешті:— Чого ж ти, браток, навстоячки чаюєш? Сідай!

Артем подякував і сів на звільнений стілець. Круг столика одразу замовкли всі. Раптом грузин, приглянувшись до нього запитав:

— А ти, товаришу, з якої батареї?

— Я не з вашого ешелону,— відповів Артем.

— Отож я дивлюсь — незнайоме лице. А з якої частини?

— Та я зараз і сам не знаю. З минулої ночі я, так би мовити, солдат-сирота.

— Як, сирота?— здивувався грузин. І всі за столиком з цікавістю глянули на незнайомого солдата.

— Один, сам собі лишився з цілого батальйону,— пояснив Артем і став розповідати про роззброєння минулої ночі гайдамаками саперного батальйону, про поневіряння їх зараз на станції Ромодан, про арешт Кузнецова.

— Голова батальйонного комітету. Ну да, більшовик. На засіданні Рад робітничих та солдатських депутатів мав виступити. ! сам він депутат Ради. А його на порозі й схопили. Щоб рота заткнути.

Артемова розповідь обурила артилеристів.

— На вас уся надія, товариші. Заради цього й прибув сюди, до вас. Неодмінно треба звільнити. І — негайно.

— Ну, то за чим же діло стало?— перший озвався вусатий солдат, полтавець, по вимові чути.— Треба, так треба!

— Я теж вважаю, товаришу Смирнов, що треба втрутитись,— сказав грузин.

— Розплатись, Петренко, за чай,— сказав прапорщик вусатому солдатові і, не мовивши більше й слова, звівся на ноги.

Всі, що сиділи за столиком, як по команді, теж підвелись. Помітивши це, залишили свої столики й інші артилеристи. Товпились навколо свого командира. І всі вже знали, в чім справа. 3-цжавістю поглядали на незнайомого солдата-сапера.

— Ви, товаришу, теж підете з нами?— звернувся командир дивізіону до нього.

— Звичайно,— сказав Артем. І вже був рушив услід за прапорщиком та грузином, як раптом хтось шарпнув його за рукав, і не встиг він отямитись, як міцні руки вже стискали його. Від несподіванки Артем навіть оторопів. Повернувши голову, побачив бородате обличчя артилериста. І раптом зраділо видихнув на всі груди:

— Остап?! Ти чи не ти?

Одну мить вдивлявся в рідне обличчя, дуже змінене бородою, в карі, як у матері, очі, зараз пойняті радістю зустрічі. Потім рвонув за плечі, і завмерли на мить в міцних братніх обіймах.

— Ну ти скажи! Отак здибались несподівано!— з радісним подивом говорив Остап, розправляючи зім’яту в обіймах широку бороду і не зводячи з брата любовного погляду.— А ти це мандруєш куди?

— Нікуди. Я тут, у Славгороді,— відповів Артем. І згадав одразу:— Зараз і мати тут.

— Мати? Та невже?

— У дядька Федора. Якщо у вас затримка з паровозом…

— Та небезпремінно! Хоч на півгодини забіжу.

— Солдат-сапер!— гукнув на весь зал басовитий голос з порога.

Артем рушив до виходу. Остап ішов поряд, міцно тримаючи брата за руку, щоб у тисняві проходу не роз’єднали їх, і жадібно розпитував:

— Ну а дома як? Чи все гаразд?

— Мотря лежить у сипняку.

— Ой лихо!— забідкавсь Остап.— А діти? Командира дивізіону та грузина, оточених артилеристами,

Артем наздогнав уже на пероні.

Біля штабного вагона отамана куреня стояла посилена варта. А зараз, помітивши натовп солдатів, що від вокзалу сунув до вагона, іще кілька гайдамаків приєднались до варти. Заступили дорогу до вагона. Старший із них крикнув: “Стій!”— і всі ощетинились багнетами.

— Ми до командира куреня,— удався Смирнов до старшого варти.

— В отамана зараз нарада. Наказано нікого не пускати.

— Нарада? З ким? З шлюхами?— крикнув котрийсь з гурту солдатів, що стояли проти вікна, нещільно закритого шторками, і заглядали в середину вагона,— одна, дві…

— Так воювати можна! До переможного кінця! Тилові пацюки!

— Ех! Дати б раз прямою наводкою!

— Диви, диви: ручку цілує. Ой, шлюха ж! Затюкали, загупали кулаками та прикладами в стінку

вагона.

На цей шум вибіг з вагона роздратований ад’ютант. Але як тільки впізнав у натовпі грузина та командира дивізіону, з якими мав уже справу годину тому, одразу прохолов. Як міг, ввічливо запитав, у чому справа.

— Добре, я доповім отаманові.

— Навіщо?— спокійно заперечив грузин.— Ми люди прості, можемо й без церемоній.— 3 цими словами він рукою одвів багнет вартового — дав пройти до вагона командирові дивізіону, потім солдатові-саперові, а за ними вже й сам підвівся по східцях у тамбур.

В салон-вагоні було душ п’ять офіцерів куреня і двоє цивільних. Один навіть у смокінгу. Дві дами, вельми декольтовані, при появі сторонніх випурхнули з салону. Мужчини теж звелися з місць. А сам отаман, ротмістр Щупак, розсипаючи малиновий дзенькіт своїх шпор, спинився посеред салону.

— Чому зобов’язаний?

— Тільки своїм діям,— відповів прапорщик Смирнов.— Діям проти революційної демократії міста. Точніше кажучи,— контрреволюційним.

— Овва! Ну, знаєте… це ще питання, хто з нас кращий і послідовніший поборник справи революції, ви чи я.

— Ні, це не питання,— сказав грузин.

— У нас в таких випадках кажуть,— вставив Артем,— видно пана по халявах!

Ротмістр зиркнув на цього солдата-нахабу, але наткнувсь на такий упевнено твердий погляд, що тільки зціпив щелепи. І одна щока його нервово затіпалась, аж мусив помасирувати її пальцем.

— Ну-с, то давайте ближче до справи. Які ж саме дії мої вам не подобаються?

Командир дивізіону нагадав про роззброєння саперного батальйону.

— Ах, це. Ну, ви, прапорщику, теж до певної міри військова людина. До того ж навіть командир частини, повинні знати, що ми лише гвинтики в машині, що іменується армією. Я просто виконував наказ свого командування. В даному разі — Генерального секретаріату військових справ.

— Це не міняє справи. І ні в якій мірі не знімає з вас відповідальності.

— А арешт Кузнецова? — спитав Гармаш.— Хіба й на це ви мали персональний наказ Петлюри?

— Так, арешт Кузнецова нас теж інтересує,— сказав прапорщик Смирнов.— На якій підставі?

Отаман повернув лице до ад’ютанта. Той відповів чітко, як по писаному:

— Рядовий саперного батальйону Кузнецов затриманий патрулем як бездокументний. Що ж до його депутатства, то, оскільки батальйон той не дислокується зараз отут у місті, мандат його механічно втратив силу.

— Ну, цю софістику ви лишіть для когось іншого. Нас це не переконує. Ми категорично вимагаємо звільнити з-під арешту Кузнецова. І то — негайно.

— Он як! Це що, майже ультиматум?

— Майже.

— Тоді, може, хоч дозволено буде мені запитати, як же буде з моїм козаком, захопленим вами?

— Це ви про того, колишнього жандарма? — спитав грузин.

— А це ще не доведено.

— Тим менш у вас підстав непокоїтись за його долю. І на цьому будемо вважати питання це вичерпаним.

В отамана знову затіпалась щока. Ні, це вже понад його сили. Отакий зухвалий, образливий тон. І подумати тільки. Ще кілька місяців тому оцей нижній чин, до того ж інородець, стояв би перед ним струнко і їв би його, блискучого уланського офіцера, очима. На одну мить ротмістр майже втратив самовладання, і вже в горлі клекотіла лють, готова вирватись криком: “Геть, хаме!” Але тупіт ніг та гомін під вікном вагона не давали йому цілковито втратити глузд. До того ж у голові весь час плутався уривок з рапорту чергового офіцера по куреню про те, що на двох платформах — у голові і в хвості ешелону артилеристів — на гарматах знято чохли і гарматна обслуга безперервно вартує біля гармат у повній бойовій готовності.

— Ад’ютант! — вирішив раптом ротмістр.— Видайте ордер на звільнення цього… як його?

Потім із задньої кишені галіфе вийняв портсигар і, запаливши, весь час, поки ад’ютант вистукував на машинці, жадібно затягувався цигаркою, мовби тамуючи в собі оту лють на відвідувачів. Зате, коли, одержавши ордер, вони вийшли з вагона, одразу дав волю їй.

— Які хами! — брьохнувся він у шкіряне крісло і жестом запросив сісти присутніх.— Тільки завдяки моїм стальним нервам я не турнув їх в три шиї з салону.

Цивільний у смокінгу витієвато висловив свій подив і захоплення самовладанням пана отамана. На що другий цивільний в своїй простоті душевній зауважив:

— Під жерлами гармат хоч-не-хоч…

— Пусте! — бундючно кинув отаман.— Вони й пострілу не встигли б зробити, коли б тільки подав команду. Звичайно, не обійшлося б без жертв. А я не можу розкидатись своїми козаками. Тим більше — зараз, напередодні вирішальних боїв з ними. З оцим… вітчизняним Інтернаціоналом хамів. Ну та облишмо! “Довлеет дневи злоба его”. А що ж я не бачу наших милих дам?

Ад’ютант дзенькнув шпорами:

— Я зараз покличу їх.

— Чекайте,— спинив його отаман.— А про цього сапера… Кузнецова ви нагадаєте мені завтра.

— Пане отаман,— озвався один з присутніх офіцерів, поручик Чумак.— Отой третій, що був з ними, отой, що про халяви, теж місцевий. Гармаш на прізвище. Його я добре знаю. Більшовик і взагалі дуже непевний тип. Це він, мабуть, і навів їх.

— Добре. Нагадайте мені завтра і про нього теж.

Тим часом Артем Гармаш тут же на пероні міцно тиснув руки прапорщику Смирнову та Ванадзе (тільки тепер він узнав його прізвище) і щиро дякував за допомогу, наміряючись одразу ж податися до міста в комендатуру. Але Ванадзе затримав його. Поки повернеться посильний від чергового по вокзалу.

— Бо може трапитися так,— сказав він,— що, замість визволити товариша, сам сядеш до нього в камеру.

— А чого ж я і поспішаю отак,— признався Артем.— Щоб не дати очухатись їм. Щоб не встигли поставити пастку.

Але тут якраз вернувся Петренко від чергового по вокзалу. Паровоз буде готовий не раніш як годин через три.

— Тим краще!

Охочих супроводити Гармаша до комендатури набралось більш як треба, десятків до двох. Як душитись в продимленій теплушці чи в прокуреному вокзалі, хіба не краще пройтись по незнайомому місту! А що хуртовина,— чи їм, фронтовикам, до негоди звикати! Весело розмовляючи, шумним натовпом пройшли через вокзал і рушили до міста.

Як тільки відійшли од вокзалу, Остап смикнув брата за рукав, щоб одстати від інших. Ішли позаду всіх на кілька кроків. Так було вільніше розмовляти, без сторонніх.

— Оце так новину ти мені, брате, сказав! — почав Остап перервану розмову.— І недарма мені отак каламутно було на душі, як проїздили через станцію Князівку. Просто хоч з поїзда сплигни!

— А чого тобі справді, Остапе, не відпроситись у командира? На кілька днів навідався б додому. Чоловік він, як видно, у вас хороший.

— Душа-чоловік. Дарма що… та який він і офіцер, сказати, прапорщик із запасу. Авжеж, пустив би. Але й те подумати: ну, чим я їй допоможу? їй лікаря треба. А я тільки розтривожу її, може, ще гірш нароблю. Та й потім — легко відстати від своєї частини, а спробуй в отакому розгардіяші знайти потім!

Артема здивувало це. Не втримавсь, щоб не пожартувати з брата:

— Та ти, бачу, служакою став. Он який патріот своєї частини!

— Не в тому річ, що патріот,— серйозно відповів Остап.— А що б же я за дурень був! Три роки провоював день у день, а тепер, коли ось-ось мир установиться, демобілізація почнеться, а я — поза своєю частиною. Якийсь безпритульний солдат — старцюга в драній шинелі, з торбою за плечима. Ні, це не діло. Буде інакше!

Артем не зрозумів, як це “інакше”. Остап охоче пояснив:

— А ми вже все майно дивізіону заздалегідь проміж себе розподілили. Звичайно, потай од командира та від комітету.

— Як розподілили? — од подиву аж зупинився Артем.

— Ну, не гармати ж, звісна річ,— посміхнувсь Остап.— Гармати нехай іржа їсть. Заслужили вони того. Скільки вони за війну нашаткували людського м’яса! Наробили сиріт та вдів…— сказав це і зразу ж поправивсь:— Хоч, правда, чого ж іржа? І гармати можна в корисне діло пустити. У перетопку на завод. Як п]р колись у церкві вичитував: “Перекують мечі на орала” . Ну, та про це нехай начальство думає. А ми — про те майно, що кожному може придатись у мирному житті, в хазяйстві. Найперше — тягло, звісно. А коні в нас добрячі. Не коні — паровики. І чималенько. За розрахунком, на кожного солдата, котрий з селян, якраз по парі припадає, без одної восьмої. Я всю війну на корінних їздовим. Тепер уже так і вважаю, що вони — мої.

— Як це, твої? А одна восьма — чужа? Хвоста-то напевно хтось матиме повне право урізати. Навіть — з ріпицею.

— Домовимось якось,— в тон йому відповів Остап. Потім, помовчавши, поважно, навіть з докором:— А ти, братухо, даремно смієшся. Я цим зараз, можна сказати, тільки й живу. Знаю: наріжуть землі, не піду з поклоном до того ж Гми-рі чи Шумила,— виори, будь ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! Тепер ти зрозумів мене?

— Дурницями ви займаєтесь, хлопці! — сказав Артем.— Це від безділля, мабуть, в ешелоні.

— Чого ж дурницями? — насторожився Остап.

— Не в ті часи ми живемо, щоб мечі на орала перековувати. Без меча і оралом нічого буде нам робити. Нічого орати. Бо ніхто землі нам просто так не віддасть. Без боротьби. Ото бачив на вокзалі гайдамаків? Як ти їх розумієш?

— А біс їх знає. Балакають по-нашому, сказать би, по-українському.

— Це неважно. Ти в корінь дивись.

— Дезертири переважно. З кількома розмовляв навіть. Обридло на фронті на сочевиці, але й дома не всидиш — солдатки у вічі штрикають, от і знайшли притулок: одягають, годують, ще й гроші платять. Та ще з дому щотижня жінка торбу з салом та книшами везе. Бачив, які морди понаїдали?

— Ні,— заперечив Артем.— Це — одинаки. Не вони складають основу.

— Хазя^рьких синків чимало,— продовжував Остап.— Вольнопери та всякі, видно, студенти, семінаристи… А що воно за Щупак? Хоч би було глянути. Колись, мабуть, губернатор з такою охороною не їздив. Що воно за цяця?

— Пройдисвіт! — коротко відповів Артем. Він іще вдень сам був зацікавився цією постаттю, що з’явилась раптом на славгородському обрії, і дещо дізнавсь-таки. З джерел цілком вірогідних. Тим-то, коли Остап не задовольнивсь занадто стислою характеристикою, зміг цілковито задовольнити його цікавість.— Ротмістр уланського полку. Сщ управителя одного з маєтків цукрозаводчика Терещенка .

— Знаю Терещенка. Ще замолоду строкував одне літо в його економії. На Катеринославщині.

— А цей з Полтавщини. Теж українець, як бачиш. І теж по-українському розмовляє. Хоч і з натугою. Не диво: весь час служив у Петербурзі. Після Жовтневої революції мусив тікати з Петрограда. Пробиравсь на Дон до Каледіна. Та на Україні затримавсь. І, як бачиш, швидко зрозумів, що до чого. За дорученням Генерального секретаріату Центральної ради на гроші полтавських поміщиків та фабрикантів збив з добровольців гайдамацький курінь. Оцю поміщицько-куркульську гвардію. І взагалі — він ще покаже себе.

Остап поправив карабін на ремені і якийсь час ішов мовчки, задуманий.

— Он воно що,— озвався раптом.— То, виходить, що і отой жандарм не така вже випадкова серед них птиця.

— А ти ж думав. Ворон воронові ока не виклює!

За розмовою і не помітили, як опинились в самому центрі міста, біля міської думи. А за квартал від неї, на цій же головній Миколаївській вулиці, була комендатура. П’ять хвилин ходу, і вже були там.

Остап не став більше затримуватись, бо й так часу обмаль, попрощався з братом і подавсь на Гоголівську до Бондаренків. Але решта артилеристів всі, як один, услід за Артемом зайшли до приміщення комендатури. І це, власне, вирішило справу. Комендант, як виявилось, був уже стріляна птиця. Не задовольнившись ордером, він зв’язався по телефону з штабом куреня в ешелоні. Як видно, там зацікавились, хто саме приніс ордер, на що комендант, зам’явшись трохи,— розмова відбувалась у присутності прибулих,— відповів притишено: “Та їх тут ціла чота буде. Чоловік з двадцять”. І тільки після цього, одержавши, мабуть, розпорядження з штабу, повісив трубку і наказав черговому привести за арештованого Кузнецова.

На вулиці Кузнецов весело спитав Артема:

— Чи не твоя це робота часом? Артем відповів:

— Ось кому дякуй. А без них я і з ордером нічого б не зробив. Хіба що потрапив би сам до тебе в арештантську камеру.

Тут же біля комендатури стали розходитись, хто куди. Частина артилеристів, молодші та охочі до романтичних пригод, пішли собі блукати по місту, а решта — статечніші чи політично свідоміші, разом з Кузнецовим пішли до міської думи на засідання Рад.

Але в Артема на це вже не було часу (ще коли були в комендатурі, на думській вежі пробило десять). Він попрощався з Кузнецовим, з артилеристами і, дійшовши з ними до рогу, завернув у провулок.

Другий будинок за рогом — громадська бібліотека. Всі троє вікон партійного комітету були освітлені. “Хтось є!” — подумав Артем і зайшов у під’їзд.

В партійному комітеті були тільки Тесленко і Мирослава Супрун. Тесленко— сьогоднішній черговий член комітету, сидів у кутку за столом, читав книжку. А за другим столом, у протилежному кутку, біля дверей над розгорнутою підшивкою газет схилилася Мирослава Супрун і щось виписувала собі в блокнот. Але тільки відчинилися двері, вона підняла голову, і брови її ледь помітно тіпнулись від радості.

Артем пройшов повз неї до Тесленка, сів на стілець і, вийнявши кисет, сказав з веселою усмішкою:

— А Кузнецова пощастило-таки визволити.

— Де ж він? — радісно вирвалось у Мирослави.

— Пішов на засідання.

— Як же це вдалося? — спитав Тесленко, закурюючи з Артемового кисета.

— Довго розповідати, Петре Лукіяновичу,— сказав Артем.

Але все ж змушений був на просьбу обох, і Тесленка, і Супрун, коротко розповісти про свій “візит” разом з артилеристами до отамана куреня.

— Чи довго вони ще будуть стояти? — спитав під кінець Тесленко.

— Години дві, а може, й більше. Паровоз поки що в депо, колосники міняють,— відповів Артем.

— От би добре було за цей час упоратись.

— Та так і думаємо.

Вони з Тесленком поговорили ще трохи про бойову операцію, покурили, і Артем звівся на ноги.

— Ну, щасти вам! — підвівся й Тесленко. Міцно тиснучи Артемові руку, він другою рукою обняв за плече, притяг до себе і, пильно дивлячись йому в очі, спитав тихо:

— А на душі як? Все в порядку?

— Цілком! — так же пильно дивлячись в очі Тесленкові, відповів Артем.— А зрештою… один раз мати родила!..

— Е, ні, це не те! — перебив його Тесленко.— Ти про смерть не думай, ти про життя думай. І в першу чергу — про своє завдання. Повинно б удатися. Все — за це. Ну, а коли зірветься, паче чаяння, не лізьте згарячу. Бережи хлопців і себе. Щасти вам!

Проходячи до дверей повз стіл, за яким працювала Супрун, Артем затримався біля неї.

— Мирославо, я приніс у комітет…— Він вийняв з кишені гаманець.— Тут партійний квиток мій і ще документи.

Дівчина глянула пильно на нього, і невиразна тривога охопила її.

— Забув залишити дома. А при собі… Знаєте, все може бути! Навіщо ж рискувати, щоб до них в руки попали! — І він поклав на стіл гаманець.

Майже ціла хвилина минула в мовчанні.

— Ну, здається, і все.

— Почекайте! — сказала Мирослава.— І я йду.

Вона поклала підшивку газет в шафу. Потім відкрила обковану залізом скриню, що правила за сейф, поклала туди гаманець Артема і замкнула. Все це робила чітко, без єдиного зайвого руху.

На сходах Артем перший обізвався:

— Мирославо! То невже ви так нічого й не скажете мені? На дорогу. На щастя!

Мирослава зітхнула:

— Артеме! Коли б ви знали, як я боюсь за вас! Бо вас жменька!

Пауза.

— Ну, що нас небагато, це я й сам знаю! — сказав Артем. І хоч не видно було в темряві його обличчя, а вгадувалось, що брови у нього суворо насуплені.— Ні, не цього я од вас, Мирославо, ждав!— Він помовчав хвилинку і раптом сказав:

— А знаєте, як мене мати проводжала? Та, правда, яке безглузде питання! Звідки ж вам знати! Вийшли ми вже з матір’ю за ворота. І подумалось мені: який уже раз з тривогою проводжає вона мене. І так мені жаль її стало! Мабуть, зітхнув я, чи що, а тільки мати раптом захвилювалась: “Що-бо ти, сину! Все буде гаразд. Чи я тебе змалку не знаю: за що не візьмешся — зробиш. Бо сім раз одміриш перед тим”.

За дверима била негода, вила, гула, торохтіла бляхою покрівлі. І раптом у цьому безладному шумі наче здалеку долинуло: “Бом!” — такий знайомий дзвін годинника на думській вежі.

— Пів на одинадцяту! — кинув Артем.— Ну, мені пора! Та не встиг він ступити кроку, як Мирослава поривно ступила до нього і схопила за рукав шинелі.

На сходах було так поночі, а вичовгані сходи були такі слизькі, що Артема ніяк не здивував цей рух Мирослави. Обережно, щоб не відірватись від неї, він ступав сходами вниз. На площадці біля вхідних дверей спинивсь. Але Мирослава і тут не випустила його рукава. Навпаки, ще міцніше трималась.

Тоді Артем вільною рукою глибше насунув шапку. Потім намацав на мокрому від розталого снігу шорсткому сукні шинелі її руку, що, наче звірятко, здригнулась і завмерла під його долонею, і обережненько відірвав од шинелі.

— Артеме! — похопилась Мирослава, як тільки Артем узявся за дверну ручку. Але порив вітру з шумом відчинив двері навстіж, і з ніг до голови їх обдало, забиваючи подих, штормовою сніговою хвилею.

Артем убрав голову в плечі і, як плавець у розбурхані хвилі, кинувся в снігову заметіль.

Коли Мирослава Супрун вернулась у міську думу, перерва ще не закінчилась. У коридорі, як і тоді, перед початком засідання, товпився народ. Але зараз тут було ще шумніше. Видно, пристрасті, розпалені під час засідання, не охололи за півгодини перерви.

Проходячи коридором, Мирослава помітила в натовпі групу солдатів, озброєних карабінами. Зразу ж догадалась, що це — артилеристи, про яких допіру розповідав Артем. І раптом така проста, ясна думка виникла у голові дівчини. Самій навіть дивно було, як це вона раніш не подумала про це, ще в комітеті, коли розповідав Артем про свою зустріч з артилеристами. Мимоволі навіть прискорила ходу.

Підійшла вже до дверей кімнати, виділеної на цей вечір для більшовицької фракції, і зупинилась. По коридору ішли два озброєних солдати. Коли вони порівнялися з Миросла-вою, вона ступила крок їм назустріч.

— Вибачте. Ви — артилеристи? Із ешелону?

— А що таке? — спитав один із них, уже літній солдат.

— Мені треба знати.

— Артилеристи. Із ешелону,— відповів він. І потім спитав у неї: — А ви в оцю кімнату?

— В оцю.

— Передайте нашому дружку. Що це він засидівся? Нам, мабуть, на вокзал пора.

— А ви що? Від’їздите вже? — занепокоїлась Мирослава.

Артилерист відповів ухильно:

— Як тільки сурмач заграє “посадку”, так і поїдемо. Зайшовши до кімнати, Мирослава зразу ж побачила незнайомого солдата, теж з карабіном.

Він сидів у колі славгородців і щось розповідав, як видно, цікаве.

Мирослава підійшла і стала прислухатися. Артилерист розповідав про те, як їх дивізіон (стояли вони тоді під Конотопом, в одному маєтку) допоміг селянам оцей самий маєток експропріювати. Мирослава з нетерпінням чекала, поки він закінчить свою розповідь. Захоплена своєю думкою, не могла навіть примусити себе слухати уважно. І нарешті не втрималась. При першій же паузі — оповідач розкурював нову цигарку — сказала:

— Все це дуже цікаво, звичайно, але час іде. Перерва вже тягнеться сорок п’ять хвилин.

Вона переказала артилеристові нагадування його товаришів — “чи не пора на вокзал”.

— Час іще є,— відповів артилерист.— Годину, а то й дві ще простоїмо: колосники міняють.

— Годину, а може, й дві? — На блідому обличчі дівчини навіть виступив рум’янець.— Так це ж чудово! Федоре Івановичу, Василю Івановичу! — Вона не могла, та й не старалась приховати своє хвилювання.— Товариші, ви знаєте, що мені спало на думку?

— Ну-ну, викладай,— сказав Федір Іванович.

— Якщо артилеристи змусили отамана полуботківців звільнити Кузнецова, то чому б їм не змусити його вернути зброю саперного батальйону? Адже так? От і не треба було б тоді… отак нам рискувати!

Прирівняли! — посміхнувся Кузнецов.— Що для них якийсь там сапер, а чотири сотні гвинтівок — це ж цілий скарб.

— На який, до речі сказати, уже й претендентів більше як треба.

— Хто претенденти? — глянула на Бондаренка Мирослава.

— Гудзій — для свого запасного полку, а повітовий комісар Мандрика — для свого “вільного козацтва”. Кажуть, плакав у жилетку, чи то пак у френч, отаманові Щупакові: дробовиками, мовляв, озброєні, а є навіть такі загони в повіті, що мало не кремінними рушницями, з музею.

— Не тільки плакався,— обізвався Одуд, солдат з українського запасного полку.— На наш полк капав. Заявив, що нема ніякого смислу озброювати нас, щоб не довелось потім роззброювати: більшовики, мовляв, уже й там звили гніздо.

— Ні, зброю вони добром не віддадуть,— зауважив Федір Іванович.

— Так не добром. Я ж кажу — змусити.

— Легко сказати!

— От іменно! — заговорив артилерист.— Сказати легко, та от лихо — не під силу нам. Чотири сотні їх в ешелоні. А нас у дивізіоні і двох нема. А нахрапом — якщо раз удалось, то це не значить, що й удруге вдасться.

— Як це “нахрапом”? — не зрозуміла Мирослава.

— Та ми ж його, отамана гайдамацького, на пушку тоді взяли. Коли б він не таким боягузом був, нічого й не вийшло б. Сидів би Кузнецов у комендатурі. Пороху нема!

Втративши всяку надію, Мирослава раптом роздратовано знизала плечима і сказала артилеристу ущипливо, мовби він був винуватий в цьому:

— Пушки без пороху! Так чого ж ви возитесь з оцим залізним брухтом?

Артилерист засміявся:

— Ви, товаришко, зрозуміли мене занадто буквально. Порох для гармат у нас є. Іншого “пороху” нема. Бачте, в чім справа. Нема що казати, грізна зброя — артилерія. Але ж це зброя дальнього бою. Ви вкажіть нам ціль за п’ять, за три версти — мокре місце від неї лишимо. Та хоч і ближче — прямою наводкою будемо бити. На крайній випадок є в нас і картеч для самозахисту. Але це коли на позиції стоїмо, а не на залізничній платформі, де і розвернутися ніяк. Ну, а щодо рукопашної — зовсім погано. У нас не всі навіть і озброєні. А ті, що озброєні,— карабінами. Бачите ось,— він показав на свій карабін, який держав між колін,— іграшка. Та ще — без штиків.

— Артем у комітет заходив? — спитав Бондаренко.

— Заходив. Говорив з Тесленком. Пішов оце щойно.

— От і гаразд. Це спосіб найвірніший,— сказав Федір Іванович.— Звичайно, на засіданні ми будемо домагатися ухвали Рад повернути зброю саперному батальйонові. Але дуже сподіватися на це підстав нема. І треба пам’ятати, що головне — ще і ще раз показати народу їх справжнє обличчя, без маски…

— І давайте починати, час уже,— сказала Мирослава.— їм-то поспішати нема куди.

— Іще одно,— підводячись з місця, звернувся Бондаренко до Супрун.— Ми тут уже радились. Як ти, Мирославо На-умівно, на це дивишся? Щоб раніш Кузнецов виступив, а ти вже потім.

— Я теж думала про це,— сказала Супрун.— Сама поява Кузнецова на трибуні дуже для нас важлива. Як-не-як, а це ж наслідок, хоч маленької, перемоги нашої над гайдамаками.

— Ну, вони це теж ураховують,— сказав Бондаренко.

— Цікаво, який вони сьогодні трюк викинуть? — спитав солдат Одуд.

— Зірвуть засідання. Це — як пить дать,— переконано сказав Кузнецов.— Але тим більш кожна хвилина дорога. Іди, Федоре, дзвони.

Через кілька хвилин після того, як вийшов Бондаренко з кімнати, почувся дзвоник, що скликав депутатів і публіку у зал.

— Продовжуємо роботу засідання,— коли стихло в залі, оголосив Гудзій.— Слово до порядку ведення зборів має депутат Кузін від фракції російських соціал-демократів меншовиків.

Із-за стола президії підвівся кострубатий студент і вийшов на трибуну.

— Товариші депутати! Перш за все нагадаю вам, що викликало потребу в перерві засідання. Як ви пам’ятаєте, Діденко з цієї трибуни оголосив дуже цікавий документ про задуману більшовиками акцію в Харкові. Цей документ проливає світло і на події в нашому місті. І, як висловився Діденко, дає нам змогу питання, поставлене фракцією більшовиків на це засідання, “поставити з голови на ноги”. Щоб краще розібратися в ситуації і обговорити становище, яке створилося, ми і вимагали перерви. Тільки більшовики, як пам’ятаєте, були проти. Ще б пак! А втім,— він зробив паузу і заговорив знову, відрубуючи кожне слово:— А втім, вони використали цю перерву непогано. З властивою їм оперативністю,— просто навіть заздрість бере! — вони за ці півгодини встигли немало. Скориставшися з перебування на станції проходящого ешелону якихсь анархічно настроєних солдатів, вони домоглися від отамана куреня полубот-ківців звільнення Кузнецова… Рух, шум, голоси в залі.

— …Під загрозою насильства,— продовжував промовець,— і свідок тому повітовий комісар Мандрика, присутній зараз в залі. Він був у салон-вагоні отамана, коли озвірілий, п’яний натовп солдатні увірвався в салон…

— Ох, і брехло ж! — басом сказав хтось у залі. Мимоволі всі глянули в той бік.

— Але мало цього. Щоб нав’язати нам ухвалу, вигідну для них, більшовики заручились підтримкою цієї солдатні і тут, на засіданні. Присутність їх у залі… Озброєних!..

— От гад! Ти диви: “Солдатня”! “П’яний натовп”! — знову почувся той самий бас.— Це хто ж, ти нас поїв?

А тенорок додав:

— Кров’ю нашою він напоїв би нас! З охотою! “Війна до повної перемоги!”

— Товариші! До порядку,— постукав олівцем об графин Гудзій.

— Від імені фракції російських соціал-демократів я протестую проти присутності на засіданні озброєних і не відомих нам солдатів, що вирішили любою ціною зробити неможливою кашу роботу. Поки що вони ображають оратора, улаштовують обструкцію. А далі хто може поручитися! Можливо, вдадуться і до насильства. Я прошу обговорити це питання! — Він зійшов з трибуни і сів на своє місце за столом президії.

— Дай мені слово,— почувся голос із залу. ї літній, бородатий солдат, рядовий Кузьменко з Охтирської робочої дружини, випростався на весь свій богатирський зріст.— Я звідси, з місця, два слова. По-перше, відносно “солдатні”. Що це за барський тон у соціал-демократа, хоч би і меншовика?! І звідки Кузін узяв, що вони п’яні? Поки ви там, на своїх фракціях, “розбирались в ситуації”, ми з ними в коридорі не по одній цигарці викурили. Солдати як солдати. Перекидають їх частину, можливо, навіть на фронт. Стоять на станції. Час є. Так мають вони право прийти на відкрите засідання? Аякже! Хіба не повинні вони знати, що в них за спиною робиться, за що вони воювати будуть! Тепер відносно зброї. Хочу запитати Кузіна, а може, й тебе, голово Гудзій, бо ти підтакував йому,— з якого це часу революційні демократи стали отак боятися солдата з гвинтівкою? І чи личить це їм? Все! В залі знову, як брижі на воді од вітру, знявся шумок.

— Товариші,— Гудзій навіть звівся з місця і подзвонив у дзвоник, закликаючи до порядку. По настрою в залі він уже бачив, що затримувати увагу зборів на пропозиції Кузіна нема рації,— провалять. Тим-то він зняв цю пропозицію сам, правда, заспокоївши при цьому меншовиків і попередивши публіку, що при найменшому безладді він попросить її звільнити зал,— і давайте не ухилятися в сторону, а то все ходимо та й ходимо довкола. Часу у нас не так багато. Самі знаєте, електростанція працює лише до дванадцяти. Проїду промовців урахувати це. Не розтікатися мислію по древу . Слово надається представникові більшовиків…

Бондаренко тихо підказав йому щось, і Гудзій, на часинку зам’явшись, оголосив:

— Слово надається від фракції більшовиків Кузнецову. І знову, як не раз уже за ці кілька хвилин, при самій згадці

імені Кузнецова в залі знявся шумок, приглушений гомін. І так було, поки він проходив через зал до трибуни. Але ось вийшов він на трибуну,— і хоч Гудзій не тільки не дзвонив у дзвоник, але навіть не вважав за потрібне хоч би олівцем постукати об графин,— шумок в залі і гомін самі по собі стали стихати, дружніше закашляли простуджені. І зал приготувався слухати.

— Товариші! — неголосно і дуже спокійно сказав Кузнецов.— Перш за все хочу відповісти на запитання, яке так і повисло в повітрі. Ні меншовик Кузін, ні український есер Гудзій не вважали за потрібне відповісти на нього. І зрозуміло чому. Занадто вже неприємне, невигідне для них запитання. “З якого це часу революційні демократи,— спитав солдат із залу, розуміючи в даному разі дрібнобуржуазні угодовські партії — меншовиків, есерів,— з якого це часу стали вони так боятися солдата з гвинтівкою? І чи личить це їм?” Я, товариші, на це запитання відповім так: авжеж, личить. І навіть дуже личить!

В залі там-там спалахнув смішок. Хтось крикнув:

— Молодець Кузнецов! В саму точку!

— А чому?— продовжував Кузнецов.— Тому, що вони — меншовики, есери — ніколи ні революціонерами, ні демократами не були. Тільки прикидались такими. Маскували революційною фразою свою ворожість до народу. Солдата з гвинтівкою, озброєного народу вони завжди боялись. І чим далі, тим більше. Пригадаймо хоч би керенщину — осиковий кілок їй у спину! Ще в червневі дні, в самий розпал підготовки наступу, хіба не домагався есер Корейський, тодішній військовий міністр, запровадження смертної кари для солдатів на фронті? Хіба не організовував він карні загони “ударників” проти революційно настроєних військових частин? Щоб зламати опір народу, щоб на догоду своїй і іноземній імперіалістичній буржуазії перетворити вільний народ на гарматне м’ясо, по сто карбованців за голову. Не більше не менше — сто карбованців! Саме таку ціну давала Антанта тоді за кожну голову нашого солдата . Дешево, правда ж? Але “революційних демократів”, як видно, ціна ця влаштовувала цілком. Недарма ж вони на кожному перехресті так і горлали про війну до переможного кінця. Не вийшло! Не піддався народ. Він пішов своїм шляхом, поглиблюючи революцію, створюючи Радянську владу. А Керенського та іже з ним — як вітром здуло на смітник історії. Але є ще, не перевелись на нашій землі люди, що прикриваються прапором революційної демократії. Ці люди із шкури лізуть, щоб повернути колесо історії назад, щоб загальмувати соціалістичну революцію. На Вкраїні зараз це чорне контрреволюційне д)^іо творять есдеки Винииченко, Петлюра, есер Грушевський , вся Центральна рада в цілому. Щоб утриматися біля влади і не за страх, а за совість відстоювати й далі інтереси “своїх” фабрикантів та поміщиків, вони на все готові. Готові кому завгодно і як завгодно — оптом, вроздріб продати свій народ, продати Україну. Нехай буде вона хоч колонією, неважно чиєю — французькою, англійською, американською, а може, і німецькою,— аби тільки не Радянська республіка. Аби тільки не стали біля влади робітники та селяни. Саме в цьому світлі і треба розглядати всі події останніх днів на Україні…

Він став говорити про локаути на заводах, про каральні експедиції гайдамаків по селах, про роззброєння революційних військових частин у Києві, Катеринославі, в Славгороді.

— Товариші! Як представник саперного батальйону, роззброєного гайдамаками і вивезеного під конвоєм з міста, і як депутат місцевої Ради солдатських депутатів я заявляю якнайрішучіший протест проти цих контрреволюційних дій гайдамаків. Я вимагаю від Ради солдатських депутатів і Ради робітничих депутатів прийняти ухвалу і домагатися всіма засобами повернення батальйону в Славгород і повернення батальйону його зброї.

— Ну, це справа безнадійна,— сказав Гудзій самовдоволено.

— Вимога цілком законна! — почулись голоси з залу.

— Нехай він краще про ультиматум скаже!— крикнув хтось.

— Безнадійна справа тому, що не ми розпоряджаємося пересуванням військових частин,— продовжував Гудзій.— А про зброю…— Він трохи зам’явся.— На цю зброю вже є новий хазяїн. І справжній.

— Знаємо,— сказав Кузнецов,— “вільне козацтво”.

— “Вільне козацтво”? — удав на обличчі здивування Гудзій.— Чому?

— Тому, що так домовились ви з Мандрикою сьогодні на президії солдатської секції, полюбовно: триста гвинтівок йому для “вільного козацтва”, для міського і волосних загонів, а сто — запасному полку. І сьогодні увечері Мандри-ка вже удостоївся з приводу цього прийому у отамана полу-ботківців.

— Та звідки ви взяли?— Гудзій розвів руками.

— Неважно. А ось коли є в моїх словах неточність яка, поправте. Адже так: триста — Мандриці, а сто — вам?

— Мало!— крикнув хтось в залі.— Що ж це ти, Гудзію, проґавив?! Адже у нас у полку без зброї добра половина, чоловік до півтисячі!

— Гудзій не проґавив,— сказав Кузнецов.— Він цілковито погодився з Мандрикою, що серед тих півтисячі солдатів запасного полку хіба що сотня набереться таких, котрим можна без риску довірити зброю. А решта — дуже ненадійний народ. Адже саме так говорив Мандрика. Оцими самими словами. Чи, може, в мої слова вкралась неточність? Поправте, Гудзію!— іронічно сказав Кузнецов. Але той лише пересмикнув плечима.— Ці солдати з гвинтівками,— продовжував Кузнецов, звертаючись до залу,— ні Гудзія, ні Манд-рику ніяк не влаштовують. Куди вигідніше для них, коли гвинтівки попадуть у руки куркульським синкам з “вільного козацтва”. І саме їх ви, Гудзію, тільки що назвали справжніми хазяями нашої зброї. Умри, ясніше, одвертіше не скажеш! Не думаю, що серед депутатів, які сидять в оцьому залі, багато знайдеться таких, котрі в цьому питанні поділяють вашу, з дозволу сказати, точку зору.

Шум знявся в залі, почулися вигуки:

— Ганьба!

— Це — точка зору! Та точка!

— Чого ж ти мовчиш, Гудзію? Нічим крити?

А Гудзій неуважно стукав олівцем об графин, збираючись з думками.

— Регламент!

— Нехай говорить!

— Нехай він все-таки про ультиматум скаже!— викрикнув Кузін.

— Еге ж,— зраділо ухопився Гудзій за цю репліку.— Одвертітися вам, Кузнецов, все-таки не вдасться. Доведеться сказати про ультиматум.

— Одвертітися? Мені?— Кузнецов засміявся.— Що за дурницю ви мелете! І головне, самі ж знаєте, що це — дурниця! А втім, це тільки ще раз характеризує вас, вашу чисто-плотність як політичного діяча. Це вам не вдасться одвертітися! Хоч ви зробили все можливе, щоб приховати цей документ від народу. Для чого? Щоб легше було брехати з приводу цього, обдурювати народ. Саме тому ні в одній місцевій газеті не надрукували цей історичної ваги документ. Ну, про “Боротьбу” що говорити, їй сам бог велів. Але ж і в “Деле революции”, органі Ради робітничих і Ради солдатських депутатів,— теж. Хоч наш товариш із редколегії категорично вимагав надрукувати. І навіть приніс текст. Оцей самий.— Кузнецов вийняв із-за обшлага шинелі газету “Известия ЦИК” від 6 грудня 1917 року.— Прошу, товариші, уваги.

Тиша в залі. Тільки Гудзій за столом президії про щось шушукався з Кузіним. Кузнецов хвилинку почекав і потім повернув голову в їх бік. І, наче відчувши погляд його на собі, Гудзій обірвав розмову з Кузіним і сказав:

— Прошу!

А Кузін звівся з місця і вийшов із залу.

— “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради”.— Повільно прочитав Кузнецов назву документа. І, піднявши очі від газети, сказав у зал:— Як бачите, товариші, Рада Народних Комісарів добре розбирається в подіях на Україні і аж ніяк не змішує український народ і Центральну раду. До українського народу вона звертається з маніфестом, а до Центральної ради, іменно до неї,— з ультимативними вимогами. Продовжую читати документ: “Виходячи з інтересів єдності і братерського союзу робітників і трудящих, експлуатованих мас у боротьбі за соціалізм, виходячи з визнання цих принципів численними ухвалами органів революційної демократії, Рад і особливо Другого Всеросійського з’їзду Рад, соціалістичний уряд Росії, Рада Народних Комісарів ще раз підтверджує право на самовизначення за всіма націями, які гнобились царизмом і великоруською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Росії.

Тому ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо “Народну Українську Республіку”, її право зовсім відділитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємини між ними.

Все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зразу ж, без обмежень і безумовно…”

Зал дуже уважно і напружено слухав. Хіба що стримано, в кулак, прокашляється хтось. І лише коли в документі зайшла мова про Центральну раду, про її зрадницьку політику, шумок пробіг по залу і хтось крикнув:

— Продажні шкури!

— Ганьба!

— “Стаючи на цей шлях нечуваної зради революції,— продовжував читати Кузнецов,— на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящих і експлуатованої маси, кадетів і каледінців, Рада змусила б нас об’явити, без всяких вагань, війну їй, навіть коли б вона була вже цілком формально визнаним і незаперечним органом вищої державної влади, незалежної буржуазної республіки української.

А зараз, зважаючи на всі вищенаведені обставини, Рада Народних Комісарів ставить Раді перед лицем народів української і російської республік такі запитання:

Перше. Чи зобов’язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації спільного фронту?”— І Кузнецов замовк раптом на півслові. А зал тихенько ахнув, як це завжди буває, коли в яскраво освітленому приміщенні раптом несподівано гасне світло.

д — Що за чорт?!

— В чому справа?!— почулися голоси в абсолютній темряві. Потім то тут, то там в усіх кутках залу спалахнули і заколивались язички сірників та запальничок.

Кузнецов теж вийняв з кишені коробку сірників і, запалюючи сірник один за одним, продовжував читання:

— “Друге. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що прямують на Дон, на Урал чи в інші місця?

Третє. Чи зобов’язується Рада допомагати революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадет-сько-каледінським повстанням?”

В цю мить до стола президії вернувся Кузін.

— Пробачте,— сказав Гудзій, звертаючись до Кузнецова,— перерву вас на хвилинку.— І потім до Кузіна:— Не знаєте, що трапилось?

— Щойно дзвонив на електростанцію. Кажуть, аварія.

— Ну, от і договорились. На цьому доведеться…

— Мені закінчити лишилось рівно півхвилини. Кузнецов чиркув по коробці останнім сірником, але головка сірника зломилась. Тоді з переднього ряду підвівся літній робітник, підійшов до трибуни і подав Кузнецову запальничку. Кузнецов продовжував:

— “Четверте. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків і робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята?

В разі неодержання задовільної відповіді на ці запитання протягом 48-ми годин Рада Народних Комісарів буде вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

— Ну от… На цьому ми й закінчимо!— оголосив Гудзій.— Нема чого нам уподоблятися першим християнам у катакомбах. Продовжимо завтра. Поночі ми не можемо прийняти ніяких рішень. Як ми будемо голосувати? Як голоси підраховувати? Від фракції українських есерів і есдеків…

Обурений гул голосів у залі не дав йому закінчити фразу. Почулися крики:

— Провокація!

— Завтра зал буде зайнятий!

— Це неважно. Знайдем інше приміщення. Голосувати не буду — темно. Засідання об’являю закритим!

— От сволочі!— вже на вулиці, по дорозі до партійного комітету, сказав Бондаренко Кузнецову.— Зірвали-таки!

— А ти хіба не ждав цього?

— Ждати ждав. Але, признатися, не думав… Яке нахабство! Отак одверто: пошушукались, вийшов із залу, подзвонив на електростанцію комусь із своїх —”Влаштуйте аварію”.

— Дуже схоже на те. Але це — не стільки нахабство навіть,— сказав Кузнецов і, помовчавши трохи, додав:— Той, хто тоне, завжди так: коли пускає пузирі, не дуже заклопотаний тим, який у нього вигляд, чи не розтріпана зачіска.

— До пузирів у них, Васю, діло ще не дійшло. Борсаються ще.

— Дарма. Дійде діло й до пузирів. Така невмолима діалектика життя!

XV

Але і в затишку, в редакторському кабінеті Діденка, Грицькові не одразу вдалося допитатись у Павла про Орину. На Діденка вже чекали тут свіжі телеграми, гранки — все невідкладна робота. Усадовивши на дивані Грицька, сунувши в руки йому якусь брошурку, він зразу поринув у роботу.

— Іване Петровичу!— гукнув, не одриваючись од листа. До кабінету, як щур у відхилені двері, простромив голову прилизаний чоловік.

— Пошли сюди Михайла.

Він дописав листа, вклав його у конверт, старанно заклеїв і написав адресу. До кабінету зайшов вайлуватий парубійко.

— Оце!— подав Діденко йому листа.— І щоб одна нога тут, а друга там.

Парубійко мовчки взяв листа і перевальцем пішов з кімнати. Але на порозі спинивсь, читає адресу. Раптом повернувся до редактора:

— Павле Макаровичу! Та Мокроус же на з’їзді. Ще немає з Києва.

— Дурень!— роздратовано кинув Діденко.— І ледар! Тобі ліньки навіть адресу як слід прочитати.

— Ага! Це — ївзі Семенівні! — вчитавшись в адресу, зрозумів нарешті парубійко.— І щоб ответ дали?

— Йолоп! — з незрозумілою для Грицька люттю крикнув Діденко. А вже коли кур’єр з несподіваною для нього прудкістю вилетів з кабінету, докинув услід йому, хоч той уже не міг чути: — Нехай негайно ж тобою передасть матеріал. Що за недбальство таке! — Тоді до Грицька, ніби вибачаючись за свою невитриманість: — Оце, як бачиш, Гришо. Не робота, а шарпанина нервів. Кожного носом ткни. Сам-один на своєму горбі всю газету тягну.

Грицько зрадів нагоді, навіть з місця схопивсь.

— Слухай, Павле. Викрой для мене хвилин з п’яток, та й піду собі. Не буду тобі заважати.

— Ну що-бо ти! — похопився Діденко.— Я ось зараз закінчу і тоді весь до твоїх послуг.

Він став проглядати гранки. Читав, механічно правив коректуру, але змісту читаного не міг добрати, бо весь час у текст вплутувались власні настирливі думки. “Нетерпеливиться! Зачекай, зачекай трохи”. Власне, до розмови з Гриць-ком, до розпитів його про Орину він уже був зараз готовий. Це тоді, в коридорі міської думи, спохвату ляпнувши про дівчину, від одразу ж і завагався був, бо факт, який мав він на увазі, був явно не переконливий і недостатній, щоб посіяти сумнів у Грицьковому серці. Треба було якось мудро обставити, умотивувати той факт. Імпровізувати Павло тоді не рискнув, через те й уникнув розмови. Але потім, по дорозі до редакції (через хуртовину всю дорогу не розмовляли з Гриць-ком, отже, часу на розмисли мав досить), Павло непогано придумав: “Далебі, готовий сюжет для новели!”

А проте навіть і зараз він якомога відтягував розмову з Грицьком. З обережності. Бо хіба ж знаття, як той поставиться до всього цього. Чи не викличе це занадто бурхливу реакцію в нього, таку, що про ділові розмови з ним годі вже буде й думати? А жаль. Перспектива затримати Грицька у місті, зарахувавши його, як то радила Івга Аіокроус, на кооперативні курси, Діденка цілком улаштовувала. Ні, справді-таки краще відтягти розмову на пізніш. Може, аж на після вечері. Якраз обидва трохи напідпитку будуть. Та й можна буде історію ту подати з гумористичним забарвленням, щоб не так уразити. Важливо хоч би посіяти сумнів. І досить. А решта — це вже справа Івги Семенівни. їй тут і книги в руки.

Отак міркуючи, Павло і незчувсь, як дочитав останню гранку. Гукнув секретаря. Одягаючи пальто, наказував йому: гранки нехай перегляне ще й він, бо щось дуже неуважний сьогодні, а Левченко, як тільки вернеться з засідання Рад, нехай одразу ж додому до нього зайде з матеріалами. За передовицею надіслати годині о дванадцятій, не раніш. Ну і все, либонь.

— Ходімо, Грицьку.

— Ні, зажди,— хмуро сказав Саранчук.— Чи доки ти мене за ніс водитимеш?

— Я тебе? За ніс? — насторожився Діденко, але зразу ж і звів на жарт: — Та правда, ніс у тебе нівроку. Недарма тебе і жінки люблять: є за що налигати! Ходімо, ходім! — І взяв Грицька під руку. Але Грицько руку звільнив.

— Ні, давай тут, зараз! Що ти про Орину почав був?

Діденко невдоволено знизав плечима. Але нічого іншого йому вже не лишалось. Криво посміхнувшися, сів на канапу.

— Ото нетерплячка така? Ну що ж, чи давай, то й давай.— Він вийняв цигарку, поволі закурив, збираючися з думками. І враз рішуче звів голову: — Це ще восени трапилось. Вимазали ворота дьогтем Орині.

Це була правда. Власне, для повної правди треба було тут же й додати, що, окрім Орининих, ворота чи причілки хат були вимазані дьогтем жінкою Кіндрата Пожитька іще одній дівчині та одній молодиці, якраз усім тим з драматичного гуртка вітробалчанської “Просвіти”, кому за ролями п’єс доводилось з її Кіндратом цілуватись на сцені. Це навіть спричинило на деякий час досить напружений стан з жіночими ролями у драматичному гуртку. А що вже балачок та сміху у Вітровій Балці — і по сей день!

Але говорити всю цю правду ніяк не входило в Павлові плани.

— Бредня якась! — по довгій мовчанці озвався Грицько.— Ворота дьогтем! За що ж це?

Діденко іронічно сопнув носом:

— Хіба не знаєш, за що ворота дівчатам дьогтем мажуть?

— Буває — з дурощів,— сказав Грицько, як видалось Діденкові, таким надзвичайно спокійним тоном, що навіть розгубився від несподіванки: чекав же зовсім іншого ефекту. Ні, тут уже не до гумору.

— Дай боже! — багатозначно мовив Павло.— Чи я їй ворог! Думаєш, приємно було мені,— як-не-як, не чужі… Майже як сестра мені. Адже малими одну грудь із нею ссали. Ти думаєш, легко було мені дивитись, слухати, як втоптують у бруд її ім’я. І через кого ж! Через Кіндрата Пожитька.

— Дурниця! — спалахнув Грицько.— Кіндрат? Отой конопатий? Та він і жонатий до того ж. Бредня!

— Але ж факт. Бо на місці застукали.

— Що, що?

— Та ні,— похопивсь Павло, не на жарт переляканий Грицьковим тоном і виразом обличчя.— Не їх. Кіндратову жінку застукали. З квачем, з мазницею. І якраз біля ковали-шиних воріт. Отак і викрилось.

— Що викрилось?

Павло визнав за краще промовчати. А Грицько не допитувався. Мовчки, похмуро курив. Раптом кинув на підлогу недокурок і, зірвавшись на ноги, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Нараз спинивсь перед Павлом.

— Так от що я тобі скажу: дурниця все це, непорозуміння якесь. Руку на одруб да^.

— Блажен, хто вірує .

— А ти? — І пильно дивився на Павла.

— А що мені! — удавано байдуже знизав плечима Діденко.— Яке мені, зрештою, діло до всього цього.

^— А мене якраз і цікавить думка твоя, саме як сторонньої людини.

— На це я тобі, Гришо, так скажу,— обережно почав Павло.— Якщо взагалі про людську душу сказано, що вона — темний ліс, то про жіночу можна інакше сказати: джунглі. Де на кожному кроці підстерігає нас небезпека — лукавство, зрада. Така вже природа їхня, жіноча. І ніякими заклинаннями біді нашій, чоловічій, тут не зарадиш, Гришо. Отож моя порада тобі така: побережи руку, а то вік звікуєш калікою.

— Ану тебе! Тобі все жарти! — гірко мовив Грицько і знову заходив по кімнаті. А Павло тим часом, як шашіль деревину, точив його нудною мовою:

— Та й що ж тут неймовірного, зрештою? Що таке Орина? Жінка як жінка, і не можна ж за це судити її. Не уподобляймося Кіндратисі з мазницею. Мені, у всякому разі, ніяк не випадає ця роль — судді. Сам, можна сказати, і спричинився всьому цьому.

Грицько так і вгруз перед ним.

— Як це сам спричинився? До чого?

— Я жартую, звичайно. Але є частка й правди. Улітку, гостюючи в батьків, це ж саме я і організував отой драматичний гурток. Але хіба ж було знаття! А в них, як видно, з цього і почалось! І не дивно. Бо ніщо так не розбещує молоду дівчину, як сцена. Байдуже — чи це столична опера, чи просвітянський гурток. Оця повсякденна гра у людські пристрасті, і переважно любовні. Спершу на сцені під суфлера, на людях, а облоскотавшись,— і поза сценою, крадькома від людей. На селі про Кіндрата в цьому плані просто легенди ходять. Конопатий, кажеш. Дарма. Зате яка конституція багатюща: чистий тобі племінний бугай.

— Ну, досить! — грубо обірвав його Грицько.— Огидно слухати! — Він важко сів на канапу, аж загули пружини під ним, і, крутячи цигарку, додав лютуючи: — Он воно, чим живуть отут! Нас там в окопах воші заїдають, сипняк та цинга нас із ніг валять, а тут із жиру казиться дехто.— І вилаявся люто, по-окопному. Потім довго мовчав, схилившись головою. Раптом рухнувсь, наче від поштовху.— В артистки, значить, записалась. Он воно що!

“Здається, дошкулив-таки нарешті!” — зраділо подумав Павло і сидів непорушно, навіть дихати став тихіш, щоб нічим не привернути до себе його уваги, не порушити ходу його думок.

Та обережність ця зараз була зайва. Мабуть, коли б із гармати несподівано вдарили зараз отут, під вікном, то й це б не вивело Грицька з глибокої задуми. У думці він знову був зараз у Бондаренковій хаті. Щосили напружуючи пам’ять, перебирав усі балачки, де згадувалось будь-що про Орину. Але, крім Мусієвого жарту про весілля та Гармашишиної розповіді про доччину хворобу, нічого так і не міг більше згадати. Та й цього було досить для роз’ятреної Грицькової уяви. Уже самий той факт, що про історію з ворітьми ніхто — наче змовились! — і словом не прохопивсь, сприймався зараз ним як ствердження найгірших припущень. І вже тепер у Скорякових словах про “стрижену молоду” вчувався йому не лагідний стариковський гумор, а ледь прихована насмішка, а в Гармашишиній розповіді про хворобу дочки — не стільки жаль до неї, як глибоко приховане материнське горе. І враз Грицькові аж подих сперло в грудях від раптового здогаду: “А може, і не тиф зовсім? Може, це тільки про людські очі, а насправді…” Він аж скрипнув зубами і таки не дав прорватися в свідомість отій жахливій думці. Але вона прокралась манівцями — як спогад не про Орину, а про іншу дівчину з їхнього села. Це ще до війни було. Нагуляла собі — та до знахарки за порятунком. А потім теж отак не один місяць провалялася в ліжку.

— Бредня! — аж кинувся збентежений Грицько. Шорсткою долонею провів по обличчю. Потім повернувсь до Павла.— Ну що ж… Скільки не сиди…— І рвучко звівся на ноги.

— Атож, ходім! — звівся Павло і весело додав: — Тим більше, що, як підказує мені інтуїція, нас уже вечеря давно жде. І навіть — з чаркою.

Грицько зітхнув.

— Та я вже… Випив оце! — І покпутив головою.— Ох, і випив!

XVI

З першого слова, тїльки-но Даша відчинила їм двері, Діденко одразу ж запитав про ївгу Семенівну: чи не приходила.

— І зараз тут. Вечеряють.

З їдальні чути було брязкіт приборів і неголосний гомін. Потім раптом — розкотистий басовитий сміх.

— А хто там іще? — настороживсь Павло.

— Борис Іванович з дружиною,— сказала Даша. Грицько вже розстебнув був шинелю, але на цьому слові

знову став застібатись. Павло це помітив.

— Без дурниць, Грицьку! Коли не хочеш, можна не зустрічатись. Ізолюємось на моїй половині, та й усе.

Пройшли до кабінету, Павло засвітив настільну під зеленим абажуром лампу і мерщій до книжкової шафи. Вийняв із шухляди пляшку, поставив на круглий столик біля канапи. Потім, запросивши гостя розташовуватись як дома, зник розпорядитися, щоб подали їм вечерю сюди.

Грицько підійшов до вікна і бездумно дивився в бурхливу нічну каламуть. Хуртовина не тільки не вщухала, а ще розгулювалась. Поривний вітер шарпав голе гілля кущів під вікном, порощав сухим снігом у шибки, торохтів на даху одірваною бляхою.

За шумом знадвору Грицько і не чув, як до кімнати зайшла Івга Семенівна. На круглий столик вона поставила піднос з тарілками. І мовила стиха:

— Добрий вечір!

Грицько повернувся на голос.

— Добрий вечір! — В сутіні кімнати він не одразу пізнав її. Тим більше, що і одягнута вона зараз була не в те вбрання, в якому бачив її, а в керсетці і плахті. Тільки приглянувшись пильніше, пізнав нарешті.— ївго Семенівно! А я й не впізнав вас одразу. Що це ви одяглися так? Чи, може, ви теж… артистка?

— Артистка? Чому? — здивовано звела брови жінка. Потім ледь посміхнулася.— Ні, я не артистка. Скоріше — вчителька. Правда, другий рік уже, як залишила працю в школі. А чого ви запитали? І чому “теж”? — Грицько промовчав.— Ой, який же ви нечемний! Жінка питає вас… Скажіть, ви справді отакий дикун чи, може, прикидаєтесь?

— Мабуть, справді,— похмуро мовив Грицько.— А особливо коли зважити на те, як мені оце зараз хочеться… і не доберу гаразд,— чи комусь голову провалити, чи самому собі — з розбігу, лобом об стіну.

— Божевільний! Що з вами? — поривно ступила ївга Семенівна до нього і навіть доторкнулась до його руки.— Що трапилось? Та не мовчіть же! Ви просто лякаєте мене.

Вона наче справді була схвильована. Аж дивно Грицькові.

— А що вам таке? — І, щоб пом’якшити трохи грубість свого запитання, додав: — Це, як за кожного так переживати…

— О, ні! — погордо звівши голову, мовила жінка, ще й головою заперечливо похитала.— Погано ви знаєте мене. Я не з тих, що за всіх!

— А що ж це я за виняток?

— Довго говорити. Та й потім я не певна…— Вона повагалась ніби.— А власне, чим я рискую? Ну, ще одну грубість почую від вас. Але все одно. Я не можу цього вам не сказати. Тільки не зараз.. Потім. Зараз нам все одно не дадуть. Ось-ось Павло Макарович зайде.

І справді, не встигла ївга Семенівна закінчити фразу, як Діденко зайшов у кабінет.

— А що ж ви, Павле Макаровичу, гостя свого покинули? — з дивною легкістю перейшла вона на інший, веселий тон.

— Сідай, Грицьку.

Він поналивав чарки. Дістав іще з шухляди третю — для ївги Семенівни. Але вона відмовилась.

— Я вже дві чарочки наливки випила. Я вже й так п’яна.

— То ви, ївго Семенівно, не від наливки,— сказав Павло.

— Можливо,— примруживши очі, з викликом промовила жінка.— Дуже можливо! — І знову, як тоді, зразу ж перейшла на звичайний тон: — Ну, вечеряйте. А я зараз вам і гарячу страву принесу.— І вийшла з кімнати.

— Ну, за що ж вип’ємо? — підняв чарку Павло.

— Давай мовчки,— сказав Грицько.

— Ні, так не годиться,— заперечив Павло.—Це п’яниці п’ють отак — мовчки. А для нас горілка не самоціль. А тільки засіб, щоб, омивши душу від всякого намулу, по щирості поговорити, по-дружньому. За майбутнє вип’ємо. За щасливе майбутнє. Хоч мусимо пам’ятати, що буде воно таким, яким самі його зробимо. Кожен — сам коваль свого щастя.

Окрилений успіхом, Павло був зараз у тому піднесеному настрої, що завжди виявлявся в нього незвичайною легкістю в думках та багатослів’ям. Навіть не заївши як слід першу чарку, він знову заговорив:

— А скажи, Грицьку, ти що, справді-таки думав… одружитися з нею?

— Грицько сердито сопнув носом.

— Облишмо! — Але, помовчавши трохи, не витерпів: — А чого це тебе так цікавить?

— Людину, яка думає, уболіває за загальнонародну справу, не може не цікавити те, що будь-якою мірою стосується цієї самої загальної справи. Яким чином стосується? А дуже просто. Це ти для себе самого — Грицько, та й тільки. А для мене ти — Грицько уже потім, а в першу чергу ти — громадянин, свідомий українець…

Багатослівно, час від часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити про ті неосяжні перспективи, що в зв’язку з революцією відкрились перед Україною, а заодно і про труднощі, і перш за все — через нестачу людей.

— Ось звідки у мене, Грицьку, цікавість до твоїх, здавалось би, суто інтимних справ. Прямо скажу: женившись на простій дівчині, ти зразу ж похоронив би себе для громадського життя. Жінка, діти, клопіт… Я розумію, що не женитися теж не можна. От і поворуши мозком. Тобі потрібна жінка не абияка, а з освітою перш за все. Жінка, яка, непомітно навіть для тебе самого, поступово підносила б тебе до свого культурного рівня. Сільська вчителька, скажімо. Так, так! Колись це, можливо, було б з твого боку неправомірною претензією, але зараз революція внесла й сюди, у взаємини станів, істотні корективи. Ні, тепер це не проблема. Тільки скажи, зразу висватаю тобі таку молоду! З освітою, не нижчою від гімназичної. Пальчики оближеш. Але, звичайно, це тільки пів-діла. Самим жінчиним розумом далеко не заїдеш. Потрібен і свій. Не пригадую, чи говорив я з тобою про кооперативні курси?

В цю мить ївга Семенівна принесла печеню.

— От і до речі. Сідайте, ївго Семенівно. Потрібна буде й ваша допомога. Якраз оце висватую Грицька.

— О, з такої нагоди і я вип’ю. Навіть самогонки.— Сіла за стіл. Примружено глянула на Грицька — А за кого ж?

— Поки що за кооперацію,— сказав Діденко.— Агітую на курси Грицька.

— Ну й що ж ви, Грицю?

— Не по мені це,— відповів Грицько.— Не торгував оселедцями зроду.

ївга Семенівна засміялась.

— Ой, дивак же ви! А при чому ж тут оселедці? Адже курси, про які йдеться,— не споживчої кооперації, а сільськогосподарської.

— От іменно! — підхопив Павло.— А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сільськогосподарська кооперація.

Невідомо, скільки б говорив Павло на цю тему, але його перебив прихід Левченка.

Грицько зразу ж, як тільки той переступив поріг, впізнав у цьому миршавому чоловікові з гострим носом і довгими вусами отого в сірій бекеші та каракулевій шапці, що в коридорі міської думи з приводу арешту Кузнецова торочив усяку нісенітницю. “Авжеж, він. Такий писок, один раз побачивши,— глузливо думав зараз Грицько,— не скоро забудеш потім. Цур йому!” Уже самі очі Левченкові — невеличкі, різного кольору й косі, що давало можливість йому під час розмови дивитись водночас і на свого співбесідника, і десь поза ним, справляли дуже неприємне враження. Здавалось, що людина весь час насторожі, все чогось жде. От і зараз, вітаючись з Саранчуком (Діденко відрекомендував йому Грицька як свого давнього товариша), він одним оком дивився на нього, а друге скосив на двері. Аж Грицько мимоволі й собі глянув туди. “Ху, сказись ти!”

— Ну, Ярославе Хомичу, чим же кінчилось? — нетерпляче звернувся Павло до Левченка.

— Не кінчилось. Перенесли на завтра.

— Що? — спалахнув Павло.— А на біса це здалось!

— Непередбачені ускладнення, Павле Макаровичу.

— Що таке?

Левченко стаз розповідати про несподіване втручання у славгородські справи солдатів з проходящого ешелону. Ще звечора спинивсь цей ешелон на станції. Невідомо точно, з чого почалась у них перша сутичка з полуботківцями. А тут, певно, вже і місцеві підлили масла в огонь: розповіли про все. Мабуть, і про арешт Кузнецова. Бо разом з ним якраз після перерви і ввалились у зал — цілий натовп солдатів.

— Разом з ким? З Кузнецовим?

— Атож. Отаман куреня, щоб уникнути баталії, очевидно, вирішив поступитись, звільнив Кузнецова.

— Бред сивої кобили! — схопився з місця Павло.— “Вирішив поступитись!” А ось і наслідки цієї поступки: банда вривається на засідання. Так треба ж було протестувати! Негайно закрити засідання!

— Пробували. Кузін виступив з протестом. Але нічого не вийшло. На жаль, ті солдати поводили себе тихо. Так би мовити, обмежились роллю спостерігачів.

— Все одно! Уже сама присутність їхня…

— Ну, звичайно. Довелось і слово надати Кузнецову. І, треба прямо сказати, добре виступив! В пропагандистському, звичайно, плані!

— А вони всю цю історію заварили виключно з пропагандистськими цілями. Бо не такі ж вони дурні, щоб сподіватися на те, що. їх сміховинні вимоги будуть прийняті. Ясно, що пропаганда. Так мало одного вечора. Нате вам ще! А що ж Гудзій?

— Найкраще, що в даних умовах можи” було зробити, це зв’язатися телефоном з Кириченком.

— З електростанції?

— Ну да. От світло й погасло: аварія! На цьому й закінчили. Для заспокоєння Гудзій оголосив, що дебати переносяться на завтра. Але, між нами кажучи, завтра ніяке засідання вже не відбудеться: зал буде зайнятий міською управою.

— Але чи пропхнуть за ніч отой ешелон?

— Доки ж йому стояти? — сказав Левченко. Його особисто зараз непокоїло інше: чи не спробують більшовики, поки ще той ешелон на станції, використати становище для збройного виступу. Діденко презирливо пирхнув: у них же зовсім немає сил для цього. З голими руками хіба? Левченко якось непевно пересмикнув плечем:

— Не що ж то й воно. Зброя зараз для них найдошкуль-ніше місце. З Харкова з порожніми руками вернувся Гармаш. З директивою самим на місці роздобути зброю.

— А звідки ви це?

— Джерело те саме,— стиха мовив Левченко.— От вони й заметушилися зразу. В пожежному порядку вже організовано кілька ватаг нальотчиків…

— Ну! Про це є кому думати зараз у Славгороді,— обірвав Діденко.— А в нас і свого клопоту вистачає. В якому стані ваш матеріал про засідання?

ївга Семенівна підвелася з місця. Діденко, що за час розмови з Левченком майже забув про неї та Грицька, перепросивсь у них.

— Але ж самі бачите, яка запарка. А ще передову треба. На півгодинки з Хомичем виключимося з вашого товариства.

З цими словами він відчинив двері в суміжну з кабінетом кімнату — дядькову майстерню, і попросив ївгу Семенівну (“Ви ж у нас як своя!”) зайняти тим часом гостя. Головне —■ не дати сумувати йому.

Переступивши поріг в сутінки майстерні, ївга Семенівна засвітила лампу. Потім повернулась до Грицька і якусь часинку пильно вдивлялася йому в лице. Мовила раптом:

— Грицю, а справді, чому ви цілий вечір отакий сумний?

— Ат! Не будемо про це,— скипів Грицько від самої згадки про розмову з Павлом за Орику. Але запитання ївги Семенівни, самий тон, пройнятий, як здалося йому, щирим неспокоєм, водночас і зворушив його. На хвилину відчув велику спокусу розповісти їй все, поскаржитися просто як рідній сестрі. Але стримався. І, щоб перевести розмову на інше, спитав, що перше спливло на думку:

— А Дорошенко… Чого ж це він своє малярство так занедбав?

— Чому занедбав? Його просто немає у місті. Він у Києві зараз.

Дійсно, Дорошенкова майстерня зараз являла всі ознаки того, що використовувалась не за прямим її призначенням. Масивний мольберт був пристосований під своєрідну вішалку — на ньому була розвішена жіноча каракулева шуба. На канапі купою навалено мерзлої білизни, перед завірюхою, видно, знятої з шворки надворі. І навіть в одному кутку стояла величезна полив’яна макітра з усяким шматтям, з клубками фарбованої вовни.

— Він же депутат від нас у Центральну раду. Мало коли й буває тепер вдома. То сесія в нього, то все в якихсь комісіях, секціях. Не до картин зараз.

— Та певно,— погодився Грицько.— Тим більш, що, як здається, не така вже це й велика втрата. Ну кому це все потрібно? — кивнув він головою на стіну, де, поряд з картинами в рамах, висіли і незакінчені полотна, ескізи.— Наче в баню зайшов. Ненароком потрапив на жіночу половину: самі груди та стегна! А це що таке? — спинився поглядом на великому полотні на підрамнику, що стояло просто на підлозі.

— Ви ж бачите! — знизала плечима ївга Семенівна.— Купальщиці.

— Оце купальщиці? — засміявся Грицько.— А чого ж вони — наче… туші, розвішані по гаках у м’ясній крамниці?

ївга Семенівна мимоволі посміхнулась.

— Ой, критик же ви! Жорстокий. А ще гірше — несправедливий. Адже, крім оцих, може, і невдалих, у нього ж є чимало хороших картин. У реалістичному стилі. Ось хоч би ота, що в книгарні, пригадуєте? На вигоні натовп зустрічає козацький загін.

— А хіба то його! — здивувався Грицько.— А втім, і на тій картині…

ївга Семенівна відчула, що зручнішої нагоди не буде, як оце зараз, щоб перевести розмову на ту тему, яка цілий день, особливо оце увечері, після Діденкового листа, займала всі її помисли.

— До речі, я й забула зовсім,— перебила вона Грицька.— Мені не слід було б тепер і розмовляти з вами. З отаким нечемою! Не розумієте? Я ж просила вас тоді, в книгарні, почекати. Чого ж ви пішли? Невже вас анітрохи не цікавило, що я хотіла сказати вам на прощання?

— Може, й цікавило,— ухильно відповів Грицько і сам раптом спитав: — До речі, що ви хотіли сказати мені допіру в кабінеті? Та Павло зайшов…

— Ні, справа не в тім, що Павло зайшов. Не тільки це не дало мені доказати. І зараз не дає.

— А що ж іще?

— Оця ваша незрозуміла настороженість по відношенню до мене. А тим часом…— Вона зробила вигляд, що вагається.— Ви навіть і не догадуєтесь, Грицю, який ви мені… не чужий! Весь час у мене таке відчуття, наче я знаю вас дуже давно.

— Ви — мене? Та звідки б же!? Ми з вами вперше зустрілись тільки сьогодні вранці.

— Ну й що ж? Яке це має значення. Сьогодні чи… Буває, що людина за один день переживе, передумає більше, як інший раз за рік… Не в часі справа. Справа в умінні людини ущільнювати цей час. Поширювати світ своїх відчувань навіть за рамки буденної дійсності. Ось чому, Грицю, ще тоді на вигоні…

— На якому вигоні? — здивовано перепинив її Грицько.

— Коли я, разом з усім народом, вибігла туди, за село, до вітряків, вас зустрічати. Козацький загін ваш.

— Нічого не розумію,— признався Грицько і, крім подиву, відчув навіть занепокоєння. “Що з нею? Що вона плете? Невже отак чарка самогону вплинула на неї! Чи, може, навпаки — у нього це в самого у голові од хмелю такий туман, що ніяк не добере смислу і звичайну мову сприймає як маячіння?” — Нічого не розумію!

— Мене це не дивує,— спокійно сказала жінка.— Бо знаю, яка бідна й неточна наша людська мова. А особливо коли йдеться про складні рафіновані переживання. От я сказала зараз: на вигоні. Звичайно ж, це — неправда. Я просто позувала тоді Дорошенкові для отої картини. Отут, саме на цьому місці, де зараз стою, стояла і тоді. Але що вам говорить ця правда? Оте пусте слово “позувала”? В ньому навіть і натяку немає на отой мій душевний стан отоді. Але, може, це вам зовсім і нецікаво?

— Ні, чому? — стримано заперечив Грицько.— Будь ласка.

ївга Семенівна стала розповідати про перший сеанс у Дорошенка. Який він невдоволений з неї був напочатку.

“Що ви стоїте, наче до кафедри викликали вас, а ви не приготували уроку! (Саме у восьмому класі гімназії була тоді). Ви мусите пройнятись до глибини душі моїм творчим задумом. Отака врочиста мить! Усе село вибігло на майдан: їдуть! Аж серце мліє в кожної од радості й тривоги. А ви що? Невже вам ото байдуже — вертається ваш милий, довгожданий чи, може, й не прибуде? А десь у чистому полі лежить трупом, і вже ворон йому виклював очі!”

— З оцього й почалось. Я навіть не підозрювала ніколи раніше, що людина здатна до такого цілковитого перевтілення. Доходило до галюцинацій: аж часом вчувалося мені, як дихає натовп за спиною у мене та риплять на вітрі крилами вітряки. А серце аж мліє: їде й мій, чи, може, даремно виглядаю! Ви ще не смієтесь?

— Ні, не сміюсь,— серйозно відповів Грицько і подумав: “А нащо вона мені все це розповідає?”

— Цілу весну жила отак, як уві сні. Мало на іспитах не провалилась.

— Ну, і чим же кінчилось? Прибув-таки “милий”?

— Сьогодні вранці,— притишивши голос до шепоту, продовжувала вона,— коли ви зайшли до книгарні, я одразу ж, тільки глянула на вас, і впізнала: він!

Тепер, думалось їй, Грицько негайно ж перехопить ініціативу в неї і сам доведе вже оцю любовну гру до кінця. Навіть подих затаїла в тремтливій напрузі чекання. Але секунду по секунді одбивало серце, уже, може, й ціла хвилина минула, а він, як і раніш, стояв за два кроки від неї. Наче вгруз ногами в землю. Стоїть і мовчить, хмуро дивиться на неї, весь налитий буйною силою, що клекотить у ньому, не знаходячи виходу. Ще б один поштовх. І ївга Семенівна надумалась. Вона хапливо глянула на наручний годинник і зляканим шепотом:

— Ой, без п’яти дванадцять! Та мені ж давно додому…

— Чекайте,— заступив їй дорогу до дверей Грицько і навіть торкнувся до ліктя, та зразу ж і одсмикнув руку. Дихав важко, і голос хрипкий.— Скажіть: оцю історію ви вигадали сьогодні чи…

— Вигадала? Ви мене ображаєте!

— В житті такого не буває! Це — химера якась!

— А людина на людину не схожа. Атож, тепер я вже бачу, що ми з вами виліплені з різної глини.

— Можливо,— погодивсь Грицько.— Але що ви, жінки,— всі як одна! — виліплені з одної глини, це безумовно. Всі ви — артистки з голови до п’ят. Недарма ж і дограєтесь завжди потім… що тільки й лишається отакому ось художникові малювати з вас оці… протухлі туші.

ївга Семенівна оторопіла. Стояла бліда, навіть губи поблякли, розгублено дивилась на парубка, не знаходячи слів висловити своє обурення.

— Ну, знаєте… Це вже занадто! — насилу розціплюючи зуби, нарешті сказала вона.— За що це ви мене отак? Та чи ви розумієте, що ви сказали? Це ж все одно, що кинути жінці в обличчя: повія!

— ївго Семенівно,-— рухнувся з місця Грицько.

— Пустіть! — І жінка ступила крок до дверей. Але Грицько схопив її за плечі.

— ївго Семенівно! Простіть мене, скаженого. Я сам не тямлю, що говорю.

— Ви п’яний.

— Ні, я тверезий. Але… та це не виправдання, звичайно, і не для цього я кажу, а просто, щоб знали! Коли я говорив ото, я, власне, не про вас і думав тоді, а зовсім про іншу…— язик не повернувся вимовити “дівчину”,— про іншу жінку.

ївга Семенівна одразу притихла, звела очі — був на цілу голову вищий за неї — і пильно дивилась йому в лице. Потім спитала:

— А хто ж вона?

І знову, як не раз уже за час їхньої зустрічі, Грицько відчув раптом до жінки теплоту щирої приязні і довіри. Став розповідати про Орину. Що знав її ще з дитинства, був час, коли вважав її майже за свою наречену.

— А чому це в минулому часі — вважав? Що вона, може, зрадила вас?

— Атож. Злигалась з одним там. ївга Семенівна часинку помовчала.

— Так, це — не химера. Це вже реальність. В усій її пошлості й потворності. Наречена і — злигалася, кажете. Ні, тоді я за химеру! Якщо в ній хоч трошечки радості. І вам це раджу. Тим більш, що для цього не треба навіть силувати себе. Я оце заплющилась і вже чую, як риплять на вітрі крилами вітряки…— Вона замовкла і якийсь час стояла з заплющеними очима. Потім ледве ворухнула губами, говорила шепотом, мовби уві сні: — І нікого вже на майдані нема. Всі розійшлись по домівках. Тільки ми удвох. Але чому ти дивний такий? Уже й з коня сплигнув, а повода не випускаєш з руки. Чи, може, сам дивуєшся з мене, що не кинулась на груди тобі? Та невже ж ти не бачиш, що од млості я ледве стою на ногах?

Вона раптом поточилась і, мабуть, упала була б. Але Грицько вчасно підхопив її. Тримаючи на руках, розгублено глянув по кімнаті — куди б покласти знепритомнілу, і рушив до канапи. Ногою згорнув купу білизни на підлогу. І вже хотів покласти жінку, але вона раптом пручнулась в його руках і зашепотіла гаряче:

— Ой, що-бо ви! Божевільний! Можуть зайти!

За стіною в кабінеті з грюкотом упав стілець. Потім рвонули двері,— ївга Семенівна, як щука, виприснула у Грицька з рук,— до майстерні влетів збентежений Діденко.

— Ви теж чули?

— Що таке? — Грицько, крім дзвонів у вухах, нічого не чув.

Павло не відповів. Спинивсь посеред майстерні, чуйно до чогось прислухаючись. Потім кинувся до вікна, виліз на підвіконня, одчинив кватирку і наставив вухо. Тепер і Грицько вже почув крізь шум хуртовини глуху безладну стрілянину.

— Заварилась каша! — озвався Левченко з порога.— От вам і “нема пороху”!

— Це — не наші! — кинув Діденко.— Це ті, що на вокзалі.

— З вокзалу так не було б чути.

В передпокої заверещав дзвінок. Протупотіла Даша і когось впустила з вулиці. Гомоном сповнився передпокій.

Діденко сплигнув з підвіконня і вибіг з майстерні. За ним і решта всі вийшли до передпокою. А тут уже була, крім Даші, і господиня. Обступили хлопчину — кур’єра з редакції.

— Хуртовина така! Я й не чув зразу стрілянину,— захоплено розповідав він,— тільки чую, як повз вухо — дз… дз…— кулі. Аж тоді прислухавсь, а там — справжнісінький бій. Там десь, біля драгунських казарм.

— Хіба не на вокзалі? — оторопів Діденко.

— Та вокзал же зовсім убік.

Тим часом ївга Семенівна вже одяглась. Господиня пробувала затримати,— нехай хоч трохи стрілянина вщухне, але ївга Семенівна рішуче надумала йти.

— Скільки тут ходу! Один квартал. Та й, може-таки, з цілого гурту чоловіків хоч один об’явиться рицар.

Але рицарі щось не об’являлись. Діденко відмовився тим, що йому передову треба писати, а Левченко жартома послався навіть на свій документ білобілетника.

— Як видно, доведеться тобі, Грицьку,— сказав Діденко, підморгнувши в бік ївги Семенівни, що одягалася перед дзеркалом. І додав:— Принаймні коли б я був на твоєму місці, та ще беручи до уваги деякі спеціальні обставини, ні хвилини не вагався б.

— Що це за спеціальні обставини, Павле Макаровичу? — не глянувши на Діденка, а ще уважніше придивляючись до себе в дзеркалі (одягала шапочку), спитала ївга Семенівна.

— Грицько знає,— ухилився від відповіді Діденко.

Звичайно, Грицько знає, що саме Павло мав на увазі: Але нагадування про це не справило зараз на нього того враження, якого сподівався Павло. Все зіпсував він своїм веселим підморгом.

— Що ти за людина, Павле? — після паузи хмуро сказав Саранчук.

— В якому розумінні?

— Та от… Кажеш, приятель мені.

— Авжеж.

Грицько іронічно похитав головою.

— А чого ж ти радієш з моєї біди?

— Радію? — Діденко навіть розгубився.— Здурів чоловік!

— Не сліпий. Бачу.

Саранчук поривно підійшов до вішалки і став одягатись.

XVII

В першу мить, коли за якихсь двісті кроків вибухнув постріл і потім одразу ще два чи три, Артем Гармаш навіть розгубився. Хоч він і говорив, що у нього все сім раз одміряно, але, як людина тверезого розуму, він припускав, звичайно, можливість всяких ускладнень та несподіванок. До деяких, найбільш імовірних, був навіть наперед готовий. І все ж таки раптова стрілянина в заставі Рябошапки на мить приголомшила його. Занадто вже добре йшло все з самого початку. (А це й притупило почуття небезпеки). З вартовими біля воріт управились, навіть не пустивши в діло фінок, просто забили кляпами кожному з них рота і кинули в кучугуру під паркан, попередивши, щоб лежали тихо, коли не хочуть, щоб пришпилили їх до землі штиками. На місце їх стали на варту два бійці Гармашевих. Не підвів і Гаврюша: за кілька секунд склеп був відкритий. І ось не минуло ще десяти хвилин, а біля дірки, проламаної в паркані, куди виносили зброю з склепу, двоє саней вже були навантажені, як дровами, гвинтівками і навіть ув’язані вірьовками. Зараз навантажували сани Невкипілого. Ще п’ять хвилин, і можна б їхати. Але якою дорогою? Що стріляли в заставі Рябошапки, в цьому Артем був певен цілком. Питання тільки — хто стріляв: вони по комусь чи хтось по них. Але, зрештою, це не міняло справи. Все одно їхати туди, по Полтавській вулиці, не дізнавшись, в чім справа, було чисте безглуздя.

Артем наказав кінчати з третіми саньми і бути напоготові. До його повернення не рушати.

Провалюючись по пояс у кучугурах снігу, він попід парканом побіг до воріт казарми, наміряючись одного з вартових послати в заставу Рябошапки. Але тільки встиг добігти до них, як до воріт учвал підлетіла група вершників. У темряві, в метелиці навіть не можна було визначити, скільки ж їх. Душ п’ять, мабуть. Трьом справитися з ними не під силу було.

— Ворота! Мерщій! — залементували вони.

Артем кинувся і відчинив ворота. Для нього вже ясно тепер було, що це саме по них, не зумівши затримати, й стріляли в заставі.

Вершники влетіли на подвір’я казарми. Але, замість звернути до стайні, як думав Артем, вони підлетіли до самої казарми і під вікнами почали стріляти, зчиняючи тривогу.

Артем старанно, на всі запори, зачинив ворота. Вартовим наказав: як тільки кинуться гайдамаки з казарми до воріт, не ув’язуватись у бій, а тікати, тільки не по Полтавській вулиці, а в протилежний бік, до центру міста, і якомога більше зчинити шуму стріляниною, щоб привернути увагу гайдамаків на себе. А сам мерщій кинувся до саней.

Тут все вже було готово. Навіть дошки в паркані були приладнані на місце.

— Рушай! — хрипнув Артем, підбігши до передніх саней.— Риссю!

А коли рушили, пропустив повз себе перші й другі сани і побіг рядом з останніми, тримаючись рукою за рожен. Решта бійців бігли біля інших саней, в кучугурах допомагаючи коням, щоб не стишуватись.

Поки переїздили площу, було тихо. Але ось неподалеку ззаду ударив постріл, другий. Потім біля воріт казарми знялась безладна стрілянина. В цей час валка із зброєю виїздила вже на Полтавську вулицю. Із завірюхи виринули біля коней постаті бійців із застави. Тільки по голосу і пізнав Артем Рябошапку.

— От прошиб! — крикнув він Артемові у вухо.— Не треба було й паніки зчиняти.

Артем не став говорити про це. Не до того! Наказавши Валдісу їхати якомога швидше, Артем залишився в заставі, перебравши на себе командування цією групою.

— Поволі будемо відходити й ми.

Артем був певен, що гайдамаки кинуться принаймні до цього місця, де було обстріляно їхній роз’їзд. За це свідчили і кулі, що пролітали над головою, і стрілянина, що все наближалась. А стикатися з ними без крайньої потреби не було рації. Все завдання застави полягало в тому, щоб дати валці з зброєю доїхати до патронного заводу. Чверть години риссю було цілком досить для цього. Отже, навіть ніде не затримуючись, отак повільно відходячи назад, застава цілком забезпечувала цю операцію.

Але затримка несподівано сталась. Не одійшли вони й сотні кроків од місця сутички застави з роз’їздом, як наткнулись на сани, біля яких метушились Невкипілий з своїм напарником-їздовим та два охоронці. Куля влучила в коня. Падаючи, він зламав дишель. Зараз уже обрізали посторонки і відтягли забитого коня обіч. Але одним конем, та ще без дишля, їхати майже ніяк було. З великими труднощами протягли сани на кілька десятків кроків. А стрілянина ззаду все наближалась. Тоді Артем вирішив рятувати зброю в інший спосіб.

Це трапилось в тому місці Полтавської вулиці, де яруга, клином розсунувши будиночки передмістя, підходила до самого шосе. Підтягши сани до урвища, забитого снігом, вони просто вивалили з саней гвинтівки в яр. Потім одтягли сани з цього місця на середину шосе і випрягли коня. Гармаш наказав Невкипілому догнати і розповісти Валдісу, в чім справа. (А то, може, помітили, що треті сани відстали, то й піджидають).

— Нехай не марнують ні хвилини! Стривай! — схопив Артем за повід коня і крикнув Тимосі:— А як тільки заїдуть у ворота заводу, нехай зразу ж подадуть знак. Заводським гудком.

— Ясно! — сказав Невкипілий і з місця пустив коня галопом.

Це вже був певний вихід. Бо відходячи з боєм до самого заводу, як думали, і не дати зім’яти себе за цих умов, що склались, було неможливо. Це раніш можна було сподіватись, що, пробігши кілька кварталів по вулиці і не натрапивши на щось підозріле, гайдамаки заспокояться і повернуть назад. Але зараз це було виключене. Забитий кінь серед дороги, покинуті сани — все це неминуче мало заохотити гайдамаків до погоні. А якщо, крім піхоти, тут були і вершники, то, прорвавшись крізь заслону, вони ще встигли б наздогнати валку і накоїти лиха. Тим-то за всяку ціну треба затримати їх, хоч би на чверть години, до гудка, одним словом.

Артем одвів своїх бійців кроків за півсотню від залишених саней і наказав залягти впоперек шосе. Отут він і вирішив прийняти бій.

Як і раніш, над головою дзижчали кулі. Стрілянина, щоправда, трохи стихла, але все наближалась. Уже видно було навіть спалахи пострілів у сніговій каламуті. І раптом стрілянина вщухла зовсім. Артем зрозумів, що це вони наткнулись на забитого коня.

— Приготуватись! Без команди не стріляти. Передай по цепу! — неголосно подав команду Гармаш. І знову став прислухатись. Але в хуртовині нічого не було чути. А може…

У Гармаша вже навіть ворухнулась несмілива надія: може, облишили погоню, не дійшли до коня? І раптом зовсім поблизу на весь голос гукнув один з гайдамаків: — А ось і сани! Хлопці, сюди!

Чути було, як до нього шумливою юрбою підбігли гайдамаки. По гамору знати було, що їх тут не один десяток. “Диви, рожнаті!” — сказав один. (Голоси було виразно чути, мовби це було всього за кілька кроків). “Якийсь дядько потрапив у перепльот!” — докинув другий. “Та ні! — заперечив молодий тенорок.— Не дядько це. Он ба, посторонки обрубані. Видно, бував уже в бувальцях. Лови його тепер!” Це, мабуть, і нагадало старшому серед них, за чим вони тут. Став наглити: “Давайте, давайте, хлопці!” Але “хлопці”, як видно, до погоні вже прохололи. Почулося ремство: “А що ми, хорти? Він же на коні!” Тоді той самий тенорок обурено: “А де ж наші? Перша чота? Чи й досі коні сідлають?!”

“Ага, кіннота таки буде,— майнула думка в Гармаша.— Иу, держись, шапко, на голові!”

І в цю мить на оголеній вітром од снігу латці шосе в шаленому кар’єрі зацокотіли кілька десятків підків. І зразу ж стихли: з голого бруку в’їхали на сніг. Потім, чути, спинились біля піхоти. Запирхали коні, гайдамаки жваво загомоніли. Піші розповідали прибулим кіннотникам про обстановку. І раптом знову той самий хрипкуватий голос, що наглив козаків у погоню, обірвав балачки: “Давайте, давайте, хлопці! Гайда!”

Залп ударив по гайдамаках як грім з ясного неба, не давши їм навіть рушити з місця. І зразу ж — другий. Від несподіванки біля саней зчинилась паніка. Очманілим натовпом всі кинулись назад. Кінні топтали піших. Лемент знявсь на шосе.

Коли б того хотів Гармаш, він би міг за ці кілька хвилин паніки перебити немало гайдамаків. Але зараз це не входило в його плани. Він волів би зовсім обійтися без пострілу. Бо не варто було давати будь-яку підставу їм виставляти себе перед славгородцями як жертву, а свої репресії як самозахист. Одразу ж після другого залпу він наказав не стріляти більше, підняв своїх бійців і став швиденько відходити з ними. Якраз оце, поки оговтаються гайдамаки та почнуть пальбу, можна було одірватись від них, хоч би на сотню кроків іще наблизитись до Слобідки. А там уже легше буде потім і зовсім вийти з бою, як тілька мине потреба.

Кроків сотню відходили справді спокійно. Потім зацокали кулі об брук, зацьвохкали над головою. Мусили залягти і, вже відстрілюючись, перебіжками відходили поодинці. Були вже й поранені серед них. Один навіть тяжко, в груди. Довелось відрядити двох бійців, щоб віднесли його в Слобідку, додому.

Поранено було й самого Гармаша, в руку. Зопалу був і не звернув уваги, думав — дряпнуло. Але, падаючи після перебіжки на землю, хотів спертись на ліву руку, а вона і підломилась,— ткнувся плечем у сніг. І навіть не міг випростати її вперед, щоб тримати гвинтівку. Так і стріляв одною рукою, доки були в магазині гвинтівки патрони.

Потім довго морочився з нозою обоймою. І таки заклав. Але стріляти вже не довелось: на патронному заводі раптом загудів гудок.

Гармаш схопився на ноги і, перекриваючи виття хуртовини, крикнув товаришам, як то бувало на військовому навчанні з ними:

— Відбій!

Вони збігли з шосе вниз. Бредучи по пояс у снігу попід парканом помацки, в темряві, добрались до першого провулка і завернули за ріг. Стрілянина на шосе не втихала. Але за будівлями їм уже це було байдуже. Спинились передихнути. Артем спитав, чи немає мотузочка в кого. І поки робили на руку жгут, полічив, чи всі. Всі були тут, семеро, а він — восьмий. Тільки ще один, крім нього, був легко поранений.

— Ну, це ми дешево одбулись! — озвався котрийсь.

— А не знати ще, як там ті двоє,— сказав Артем, маючи на думці Макайду та Гришу Іваненка, які стояли вартовими на воротях казарми.— Та й Серьога… Лікаря йому треба, Михаиле,— звернувся до Рябошапки.— Але такого лікаря, щоб можна звіритись цілком на нього.

— Та де ж його? Та ще об цій порі! — забідкавсь Рябо-шапка.-— Хіба що Таню Клочко?

— Та вона ж акушерка,— зауважив хтось.

— Неважно,— сказав Артем.— Для першої допомоги згодиться. Хоч перев’язку зробить по всіх правилах. А там… “Утро вечера мудренее”. Ну, і все. Розходьмося, хлопці. Та з оглядкою.

Сам він пішов з Рябошапкою до нього додому. Тут же, на Слобідці. Тихо, як тіні, йшли попід парканами, щоб випадково не здибатися з ким. Поза парканами в садках шуміли дерева, проте стрілянину на шосе й сюди було чути. І навіть чимдалі — чутніш.

— От падлюки! Не відстають,— сказав Михайло. Артем, нічого не відповівши, відстав на кілька кроків

від товариша і, пригнувшись, пильно приглядавсь до його слідів. І лишився цілком задоволений: сніг сухий, і сліди замітало майже одразу ж. “Чорта з два вислідять!”

І все-таки, коли дісталися до будиночка, де жив Рябошап-ка, не пішли у хвіртку, а пролізли в дірку у напіврозваленому парканчику та через городець. Між кукурудзинням просто в сніг поховали гвинтівки, і лише тоді Михайло постукотів у шибку.

— Свої, свої, мамо.

І здумав Артем, що десь отак і його мати зараз жде не діждеться. І знає напевне він, що до самого ранку не склепить очі в тривозі.

XVIII

Та й не сама мати,— цієї ночі майже ніхто у Бондаренків не лягав спати. Мусій Скоряк,, вирядивши Невкипілого з кіньми, приліг був, не роздягаючись, на часинку, поки господар повернеться з засідання. І вже задрімав був, либонь, а тут несподівано дорогий гість на поріг — Остап. Від радісного гомону в хаті дядько Мусій і прокинувся. І вже не до сну потім було: гай-гай, скільки років не бачилися!

За розмовою і незчулися, як пролетіли кілька годин. В який уже раз Остап занепокоєно поглядав на ходики, а все не хотілося йти. Як живі зараз, під час розповіді матері, стояли в уяві жінка та діти, рідна батьківська хата. Аж нило роз’ятрене розповіддю про них серце, отак дуже хотілося побувати вдома. Але тверезий розум весь час нашіптував йому: “Остапе, не розкисай! Бо потім, може, цілий вік каятимешся!”

Нарешті, коли стрілка підійшла до дванадцяти, рішуче звівся з місця і став одягатися. Не допомогло і умовляння матері хоч би на кілька днів навідатися додому. Чом не так! І рада б душа, та боязко од свого ешелону відстати. Щоб в дезертири не попасти. Про справжню причину, яка змушувала його отак міцно триматися своєї частини, Остап не наважився говорити. Хоча після розмови про вітробалчан-ське життя, про засилля глитайні навіть в земельних комітетах — в сільському і волосному, він іще глибше упевнився, що оті його плани — єдиний вихід із становища.

— Ні, мамо, не випадає зараз,— рішуче сказав, туго затягуючи ремінь поверх шинелі.— Але незабаром уже буду дома.— І мимоволі навіть посміхнувсь у бороду, уявивши собі оту картину — стільки разів у безсонні ночі пережиту вже, а все таку ж, як і перш, хвилюючу,— повернення своє додому кіньми на доброму кованому залізом інтендантському возі. Дуже хотілося хоч би натяком сказати і матері про це, порадувати. Але стримався: “Не кажи гоп, поки не перескочиш!”

Він вийняв з кишені шмат ременю, пар на дві підметок, банку м’ясних консервів та жменю галет — убогий солдатський гостинець. Потім вийняв з гаманця все, що було,— карбованців із сотню: Мотрі на ліки. І, попрощавшись зі всіма в хаті, взяв свій карабін на ремінь:

— Бувайте здорові!

Отак, мабуть, і було б — пішов і таки добрався б до свого ешелону Остап. Бо, звичайно ж, навіть зіткнувшися на хвіртці з дядьком Федором, не впізнав би його, і тим більш не впізнав би дядько Федір у цьому бороданеві свого небожа, якого бачив востаннє десять років тому, парубчаком іще. Але за одним рипом з Остапом і Мусій вийшов з хати. Він ото і впізнав Федора Івановича; стояв на тротуарі біля хвіртки з якоюсь жінкою.

— А ти парубкуєш і досі, Федоре Івановичу!— пожартував Мусій.

Почувши це ім’я, Остап так і кинувся до чоловіка в кожушку. Зраділо вигукнув:

— Так здрастуйте ж, дядьку Федоре!

— Чекай, чекай!— обірвав його Бондаренко. І навіть одступився на крок од нього.

Остап зніяковів. Але потім, помітизши, що дядько Федір чуйно до чогось прислухається, став прислухатися й собі. І чуйне солдатське вухо вловило у завиванні хуртовини далеку, ледь чутну рушничну стрілянину.

— Чи не на вокзалі часом?— спитав занепокоєно.

— Вокзал осторонь,— кинув Бондаренко.

— Оце так!— забідкався Мусій.— Невже це хлопці напоролись?

— А що ж, дуже просто…— сказав Остап.

Тоді Бондаренко підступив до нього і, пильно вдивляючись у темряві в обличчя, спитав:

— А ви хто такий?

— Якщо називаю вас дядьком, то, виходить,— племінник. Остап. З Вітрової Балки.

— А, вояка! Ну, здрастуй!

Обнялись. Мусій дав їм перемовитись кількома словами і не витерпів далі:

— Так невже це хлопці?

— Атож,— відповів Федір Іванович.— Видно, зробили якийсь промах. І вгрузли здорово. Це вже, мабуть, з півгодини точиться стрілянина. Не одірвуться, видно, ніяк од погоні.

Жінка за весь час не промовила ні слова. Стояла простоволоса: теплу хустку зсунула на шию, щоб краще було слухати. Та розмова чоловіків, як видно, заважала їй. Вона

Одійшла на кілька кроків осторонь і, зупинившись, чуйно стала прислухатися знов. Але чимдалі стрілянину чути було все глухіш. Наче вже аж із Слобідки. Потім за яких хвилин п’ять зовсім не стало чути. І не знати було, чи то віддалилась та стрілянина, чи зовсім вщухла. Щоб перевірити себе, спитала:

— Федоре Івановичу, ви чуєте щось?

— Ні, Мирославо, не чути вже. Тоді Мусій Скоряк з полегшенням:

— Ну й слава богу!

— А це ще хтозна,— озвавсь Остап.— Не знати ще, як вони з бою вийшли. Що не всі, то напевно.— Помовчавши трохи, додав зітхнувши:— Який жаль! Це ж я так і поїду, не дізнавшися про Артема.

Федір Іванович застеріг небожа:

— Ти гляди, хлопче! Щоб у халепу не вскочив. Та ще — з рушницею. Думаєш, питатимуть — хто та куди?

Десь зовсім неподалеку, за два-три квартали, вибухнув постріл і другий. За рогом, по Київській вулиці, процокотів копитами роз’їзд.

Остап був не з полохливих. Але розміркувавши, вирішив не рискувати життям по-дурному. Тим більш, що невідомо ще, чи до ранку відправиться ешелон. Та чи й відправиться,— по свіжому сліду не важко буде його наздогнати.

— Атож, лишуся до ранку,— радіючи нагоді побути цілу ніч з своєю ріднею, погодився з дядьком Остап.— То кличте ж до хати, дядьку Федоре.

В цей час із темряви раптом виринула жіноча постать. Хотіла вже зайти у ворота, але, придивившись і, як видно, впізнавши Мирославу, швидко підійшла до неї.

— Ой, це ви, Мирославо Наумівно!— радісно скрикнула.— А я до вас!— І, притишивши голос, задихано і схвильовано стала щось говорити. Так само тихо Мирослава щось питала її, потім гукнула Федора Івановича. А як він підійшов, щось сказала йому і сама побігла у двір. А за яких дві-три хвилини вже й повернулась.

— То ви йдіть, не чекайте на мене,— сказав Федір Іванович до своїх гостей. І потім разом з Мирославою та отою жінкою рушив з місця, і всі троє зникли в темряві.

Вернувшись до хати, Остап з дядьком Мусіем нічого не сказали жінкам про стрілянину, щоб не тривожити їх передчасно, та, може, й зовсім даремно. А своє повернення Остап пояснив тим, що “мете дуже”.

— Не вщухає? Ну й слава богу!— сказала Гармашиха, думаючи про Артема та його хлопців.— Може, й справді їм краще в отаку негоду. Хоч сліди замете.

Чоловіки промовчали.

Вони посідали біля відчинених дверцят грубки, щоб не накурювати в тісній кімнаті, і знову розпочали перервану перед тим розмову: Мусій розповідав про Вітрову Балку, а Остап — про своє фронтове поневіряння. Часом і господиня встрявала в розмову. Але Катря хіба що коли-не-коли проронить слово, а більше мовчала, заглиблена в собі.

Незвична сидіти без діла, вона й зараз домоглась від Марусі роботи собі: латала свіжі проріхи на Петрусевій ватянці.

— Ну, позалатувала трохи,— оглядаючи ватянку, сказала вона.— Але чи надовго.

— До нових дірок,— осміхнувшись, мовила Маруся.— А він не забариться! Ну, просто горить усе на ньому!

— Отакий і мій Артем був змалку.— Про що не зайшла б мова зараз, у матері неодмінно думка на Артема збочить,— Остап, цей тихий та слухняний був з самого малечку. Щоб він через тин поліз, коли у ворота можна! Чи щоб з хлопцями завівся! Зате Артем!.. Де бійка хлоп’яча, там і він неодмінно. В самій гущі.

— Отож і Петько,— озвалася Маруся.— Я вже потай од Федора коли-не-коли і паском пострахаю.

— А це ти даремно,— сказала Катря і, помовчавши хвилинку, додала:— Я теж, бувало, попервах… Поки покійний Юхим не втрутився: “А нащо йому рости тихим та сумирним? Щоб потім комусь там легше було попихати ним? Нема дурних! Рости, сину, бідовий та завзятий!”

— А до завзяття, мамо, теж голови треба на плечах,— несподівано обізвався від грубки Остап.

— Ти, Остапе, помовчав би краще!— сказала сухо мати.— Досить того, що ти в нас поміркований та обережний. Аж занадто. Навіть можна подумати: чи не боягуз ти?

— Он як!— посміхнувсь Остап.— А з чого ж це ви взяли?

— Не хочу зараз про це.

— Ні, нема що говорити, хороший хлопець Артем!— щоб розрядити гнітючу мовчанку, підібрала Маруся обірвану нитку розмови про Артема.— За ці півроку, що він у Слав-городі, я вже придивилась до нього. І бідовий, і розумний. Федір його дуже любить. Коли зустрінуться, то хоч би й цілу ніч гомоніти їм,— знайшли б про що. Допитливий. А до книжок який охотник! У нас тут у дворі, у флігелі, лікарка живе — все книжки йому дає…

— Молода?— спитав Мусій.

— Хто, лікарка?— трохи здивовано перепитала Маруся.— Молода, дівчина. Позаторік закінчила медичний інститут у Києві. А я її знаю ще змалечку.

— Я це до чого спитав — чи молода,— знову озвався Мусій, але Катря перепинила його:

— Ось годі-бо, Мусію! Знаємо вже — до чого.

— Біда!— посміхнувся Остап.— Не дають нам ходу, дядьку Мусію. Забивають. Ну, а все-таки, мамо, без жартів: з чого це ви взяли, що я — боягуз?

— З твоїх же слів.

— Щось не пригадаю. Ні, сам я про себе цього не сказав би. Скоріше навпаки. За війну, мамо, я через таке пекло пройшов, що трудно вже мене тепер чимось злякати.

— Тим гірш. Остап похмуривсь.

— От не люблю, мамо, коли ви ото почнете говорити загадками.

— Не любиш? Ну, тоді слухай, скажу прямо. Не прогнівайся!— Вона повагалась хвилинку — чи казати при сторонніх, потім подумала, що, власне, які ж це сторонні!— і мовила:— Де твоя совість, Остапе?— Гіркий докір бринів у її словах.— Дома жінка в сипняку лежить. Добре, як виживе! Діти малі… А ти за всю війну дома не був. І оце зараз, можна сказати, повз самий двір ідеш, а до хати не зайдеш.

— Он ви про що!— Остап важко зітхнув і, схиливши голову, довго сидів мовчки. Потім хотів щось сказати, але мати перепинила його:

— Кажеш, боїшся, щоб у дезертири не попасти. А я й повірила. А справа, виходить, не в цьому. Безсердечний ти!

— Ні, мамо. Справа і не в цьому теж. Невже ви таки справді думаєте, що мені легко,— от іменно, як кажете — повз самий двір пройти! Але нічого не зробиш. Краще помучитися ще якийсь місяць, аніж потім усе життя каятись. І про Артема ото я сказав не тому… Думаєте, що в мене зараз серце не болить за нього! Може, я зараз саме тому такий і сердитий на нього… Ну чого йому треба було на той рожен лізти? От і напоровсь!

Тільки сказавши це, Остап зрозумів, що сказав зайве. Мати насторожилась і пильно дивилась на нього, мовби чекала, що він ось-ось іще скаже щось. Але Остап мовчав. Тоді мати спитала:

— На що напоровсь?

Остап вагавсь. Озвався Мусій Скоряк:

— Та бачиш, Катре, діло яке. Це ж іще невідомо. Може, до тієї стрілянини Артем і непричетний зовсім.

— Е,— махнув рукою Остап.— Що вже тут дурити себе: “непричетний”! Дядько Федір прямо ж каже…

— А де ж ти дядька Федора бачив?— похопилась тітка Маруся.

Остап наче не чув.

— Що почалася стрілянина з казарми. А потім уже віддалятися стала туди, на Слобідку. Видно, напоролись та кинулись тікати, а гайдамаки за ними.

Гнітюча тиша залягла в кімнаті. Тільки чути було, як за вікном вила хурделиця.

Раптом Гармашиха рвучко звелася з місця і підійшла до вішалки.

— Куди ти, Катре?

— Мамо, ось не вигадуйте!— схопився з місця Остап,— Ну, куди ви підете?

— Та зараз уже й не чути нічого,— додав Мусій.

Не мовивши слова, Катря одяглась і вийшла з хати. Усі в кімнаті мовчали якийсь час. Перша озвалась Маруся:

— Та де ж ви Федора бачили?

Мусій став розповідати про зустріч з Федором Івановичем біля воріт. Остап похнюплений сидів якийсь час і раптом звів голову:

— Атож, так я і зроблю. Хоч на кілька днів навідаюсь-таки додому.— І раптом звівся з місця:— Бач, і забув зовсім. Треба ж карабін свій протерти.

Він взяв з кутка біля порога свій відпотілий з морозу карабін і, примостившись біля столу, став його протирати.

— Завтра ж і поїду,— помовчавши трохи, сказав мовби сам до себе.— Одного я тільки боюсь…

— Ізнов за рибу гроші,— сказав Мусій од грубки.

— Та ні, не про те мова. Боюсь, як би я згарячу не накоїв там. Оце наслухавсь од вас, дядьку Мусію, про неподобства у нас там всякі. То як би я не зірвав серце на котромусь. Жиріють, падлюки, на нашій крові та на сльозах сирітських!

На це Мусій нічого не сказав. Мовчала і Бондаренчиха — задумана сиділа кінець стола. А за вікном гула, вила хуртовина, порощала в шибки сухим снігом. Нараз Маруся кинулась і звелась на ноги.

— Піду-таки. Бо в таку заметіль тільки за ворота вийде, то ще коли б і не заблудилася.

Але не встигла Маруся одягнутись, як грюкнули двері знадвору, в сінцях почулися кроки, і затим до кімнати увійшли Гармашиха, Мирослава Супрун і Федір Іванович. У руках він тримав пакунок — кілька папок загорнутих в газету. Пакунок був і в Мирослави в руках. Поклавши на стіл свій пакунок, Федір Іванович звернувся до жінки, щоб дала щось,— може, клейонку стару чи хоч мішковину,— щоб загорнути.

— Давай, Мирославо, і свою сюди.

Мирослава поклала папку на стіл і раптом згадала:

— Але ж тут і гаманець Артемів. З документами. Може, вийняти?

— Нехай. Вони йому зараз не потрібні.

— Ну, а що чути?— не втерпів Остап.

— Нічого ще певного,— відповів Федір Іванович.

— Як же нічого!— озвалась Катря.— А ти ж кажеш: вихопили зброю.

— Це ще не все. Це ще тільки півділа. Ще невідомо… Але Остап з Мусіем не дали вже йому доказати. Радісно

збуджені звісткою цією, вони навперебій накинулись на Федора Івановича з розпитами про подробиці.

І Бондаренко став розповідати, що він узнав з джерела, можна сказати, цілком певного.

Вернувся вже один учасник нападу на казарму. Ото він і розповів. Спочатку все ніби було якнайкраще. Вартових зняли без пострілу. Добрались до склепу і стали в пролом у паркані на сани гвинтівки виносити. Вже треті сани накладали. А тут і почалось ото: стрілянина. Мусили кінчати. Артем з саньми та з охороною ударивсь по Полтавській вулиці, а їм двом наказав у протилежний бік тікати, до центру міста, і якомога більше шуму зчиняти стріляниною. Щоб гайдамаків збити з пантелику, одвернути їх від валки з зброєю. Тому він і не знає, чим там кінчилась сутичка наших з гайдамаками на Полтавській вулиці.

Остап похмуро:

— Ну, ясно! Де там йому знати! Відбіг, мабуть, та замість того, щоб на себе вогонь, мерщій шмигнув у перші ворота.

— Та ні, хлопець не полохливого десятка. А що поранило його, це ж не його провина. І якраз же в ногу. Насилу до якихось воріт доліз. Добре, що хоч до хороших людей потрапив,

— Отож, видно, й прибігала жінка,— догадався Мусій.— Як ми на воротях стояли.

— Ну да. По лікаря.

— А тебе, Мирославо, якраз і дома не було!— сказала Бондаренчиха.

— Тільки-но вернулась. Ще й у двір не зайшла,— відповіла дівчина.

— Он воно що! Так уже й буде!— мовби про себе мовив Мусій. Потім до дівчини:— То це, виходить, що ви лікарка і є?

— Лікарка,— відповіла Мирослава.— До речі,— вона підійшла і сіла поряд з Гармашихою,— Катерино Іванівно, ви коли їдете?

Катря знизала плечима:

— Сама ще не знаю нічого.

— Федір Іванович мені казав, що у вас там дома хвора на сипняк. Хочу вам ліків передати.

І Гармашиха, і Остап стали щиро дякувати їй. А вона почала розпитувати про хвору.

Тим часом Федір Іванович кінчив ув’язувати мотузком пакунок.

— Оце, Марусино, треба десь гарненько сховати,— звернувся він до жінки.— Але не в хаті.

Маруся тільки пильно глянула на чоловіка, і, нічого не сказавши, одяглась, і взяла пакунок.

— Чекайте, Маріє Кирилівно, я теж зараз. Разом підемо,— сказала Мирослава і звелася. Тоді Мусій:

— Пробачте, будь ласка. Але спитаю-таки ще щось. Щоб уже не було помилки. Ви в цьому ж дворі живете? У хлігелі?

— У флігелі.

— Ох, і Мусій!— хитнула головою Катря. Невдоволений тон Гармашихи, і винувато схилена голова

Мусія, і стриманий усміх Остапа мимоволі збентежили трохи дівчину. Вона незрозуміло переводила очі з обличчя на обличчя і раптом спитала:

— А що таке? Нічого не розумію. Чому це ви запитали, де я живу?

Замість Мусія відповіла Бондаренчиха:

— Та то я розповідала тут про Артема.

І тільки сказала Маруся це, як Мирослава раптом так і зашарілася. Аж мусила одвернути обличчя від світла, щоб приховати це. Старалась заспокоїти себе: “Яка дурниця! Ну, і що ж вона могла розповісти такого про мене в зв’язку з Артемом!” І трохи навіть заспокоїлась. Але остаточно виручила її Бондаренчиха. Спитала уже від порога:

— Мирославо, а може, ти ще посидиш у нас?

— Ні, ні. Іду, іду,— кинулась дівчина. Сказавши всім “до побачення”, вона вслід за Марусею вийшла з хати.

А в сінцях, як тільки зачинилися двері в хату, Маруся спинилась і раптом спитала неголосно:

— Славо, що з тобою?

— А хіба що?— насторожилась дівчина.

— Коли б я тебе сьогодні вранці не бачила, я подумала б, що ти цілий тиждень хвора пролежала. Ти уявити собі не можеш, як ти змарніла. За один день.

Мирослава зітхнула:

— Не знаю. Я ще не бачила себе сьогодні. Може, й змарніла.

— А що ж сталося?

Дівчина мовчала, мовби вагалась, і раптом мовила шепотом

— Я весь час думаю про Артема.— Вона знову помовчала часинку, потім раптом поривно підступила до Бондаренчиха і як то в дитинстві тільки звала її:— Тьотю Марусю, якби ви знали… Як мені страшно!

— А ти не думай про страшне. Та нічого страшного і нема ще. Адже все поки що гаразд. Найтрудніше зробили. Про це ти й думай.

— Я не можу думати ні про що інше. Я весь час одне тільки думаю: а немов?! А що, як немов?.. Адже це так можливо! Був і — нема! Який це жах!

З хати відчинилися двері, і Федір Іванович сказав жартома через поріг:

— Що ви тут поночі? Може, дверей не знайдете?

— Залиш нас,— відповіла Маруся.

Федір Іванович не сказав більше нічого, вернувся в хату.

XIX

Тільки дома Мирослава відчула, як вона стомилась за сьогодні. У передпокої біля вішалки насилу звела руки, щоб повісити шубку на гачок. Не заходячи до їдальні, де, як завжди, на столі її ждала вечеря, дівчина пройшла в свою кімнату і, не запалюючи світла, стомлена, сіла просто на ліжко, головою прихилившися до бильця.

Зайшла мати.

— Чого це ти поночі?— Вона підійшла до стола і засвітила настільну лампу. Зеленаве світло залило кімнату.

— Не треба, мамо. Пригаси.

Мати прикрутила трохи лампу, потім підійшла до ліжка і часинку пильно дивилась на дочку. Спитала занепокоєно:

— Славонько, що сталося?

— Нічого, мамо. Стомилася дуже.

— Ти чимось збентежена.

Мирослава якусь мить не знала, що сказати, і раптом згадала про братів лист. Зрадівши нагоді одвернути материну увагу од себе, вона мерщій вийняла з кишені листа і подала матері.

— Від Гриші. Ще вранці Артем привіз із Харкова. Та так закрутилась…

Маленька хитрість удалась: узявши лист та нагадавши про вечерю, мати одразу ж вийшла з кімнати. Чути, як вона сіла до столу. Шерхнув папір, видно, вийняла лист із конверта, і стало тихо в їдальні. Тільки маятник стінного годинника повільно, розмірено одбивав секунди — тік-тік…

Мирослава якусь часинку мимоволі прислухалась до цокання годинника, такого знайомого їй, відколи пам’ятає себе, намагаючись, як то не раз робила в хвилини особливого збудження, пройнятися його спокійним ритмом. Але зараз це їй ніяк не вдавалося. Замість того, сама незчулася, як раптом випустила з уваги цокання те. (Мовби спинився годинник) . І вже нічого для неї не було, навіть самої тиші,— в уяві виникла по-святковому шумлива вулиця міста, повна людського гомону, веселого сміху. Це з мітингу розходився народ. (Було це ще влітку). Вона верталась додому з Бондаренками разом. Уже завернули на свою Гоголівську вулицю, як їх наздогнав якийсь солдат. Сказав до всіх “здрастуйте” і пристав до гурту.

— Ну що?— спитав Федір Іванович, звернувшись до солдата.

— В саперний батальйон призначили.

Якби їй перед цим не розповіли Бондаренки, що сьогодні вранці до них приїхав небіж Артем Гармаш, вона, певно, й не пізнала б в оцьому кремезному, бровастому, з ясними сірими очима солдаті отого сільського парубійка, що сім років тому разом з Митьком Морозом якось заходив до них увечері.

— Я вас не представляю одне одному,— озвався по паузі Федір Іванович,— бо ви вже знайомі.

— Аякже!— сказав солдат, весело посміхаючись.— Навіть давні знайомі.— Потім, звернувшись до неї, спитав:— Чи пам’ятаєте, Мирославо Наумівно, я у вас і в хаті був. Чаював навіть.

— Пам’ятаю. Ви дуже змінились відтоді.

— Сім років! Час не малий. А ви, значить, лікарка. Це дуже добре. Коли я дізнався сьогодні про це, я навіть зрадів.

— А чому саме?

— Еге ж, хоч ти допитайся,— озвалась Марія Кирилічна.— Бо нам він нічого так і не сказав.

— А справді, чого це тобі, хлопче, радіти?— сказав Федір Іванович.— Чи тобі не однаково, хто така Мирослава Наумівна: лікарка чи, скажімо, ну хоч би — народна вчителька?

— Це ви, дядьку Федоре, кажете так, бо не знаєте всіх обставин. Вас тоді уже в Славгороді не було. А я знаю!

— А що ви знаєте?

— Знаю, яким страховищем для вас був тоді медичний інститут; як ви мертвяків тоді боялись; а від трупного духу,— це ж ви самі говорили,— вас навіть нудило.

— І ви ото все пам’ятаєте?

— А навіщо мені бог пам’ять дав!— осміхнувся Артем.— Та я не тільки це пам’ятаю. Я пам’ятаю навіть те, як на пораду матері обрати професію по собі ви відповіли: “Нічого, ця професія теж буде по мені. Хочу бути лікарем —і буду! А всі ці страхи я переборю в собі!”

— І все-таки, Артеме, я тебе не зрозуміла,— сказала Бондаренчиха.

Артем трохи помовчав, мовби вагавсь. І раптом:

— Я вам поясню зараз, тітко Марусю,— хоч ясно було, що говоритиме він це не тільки для неї.— Не люблю я і просто зневажаю людей, у яких слово розходиться з ділом. І — навпаки.

Вона тоді пильно глянула на Артема і сказала:

— Дякую! Якщо я правильно вас зрозуміла.

— Зрозуміли ви мене правильно. Але дякувати мені нема за що. Це скоріше мені слід було б вам дякувати…

— Оце, Марусю, дивись,— сказав Федір Іванович, звертаючись до жінки,— оце і є китайські церемонії: “Дякую вам за те, що ви мені подякували!”

Всі засміялись.

— Це я жартую, звичайно,— сказав Федір Іванович, помовчавши трохи. І, взявши під руки одною рукою Мирославу, а другою Артема, додав весело:— Хороші ви мої! Ну, та Мирославу я знаю ще змалечку, але і ти — хлопець, як видно, нічогенький собі!— І вже поважно закінчив:— От іменно, велике це діло в житті — віра людини в себе. І віра в свого товариша. А тим більш — бойового товариша!

За стіною у спальні тихо рипнуло ліжко, чути — щось сказав батько. В їдальні мати відповіла йому: “Уже вернулася”.

Мирослава схопилася з місця. Але перше як вийти з кімнати, підійшла до вікна і пильно вдивлялася крізь намерзлу шибку в нічну темряву. Аж поки не розгледіла в ній причілок будинку, де жили Бондаренки. Всі вікна були темні на обох поверхах, і тільки двоє вікон в їхньому підвалі ледь-ледь світилися. “Ждуть!— подумала собі.— Нічого ще не знають. Ну, певно ж. Адже Марія Кирилівна обіцяла: як тільки дізнаються, негайно сповістять”.

В спальні було напівтемно: не горіла лампа, тільки в розчинені двері з їдальні падало світло.

Батько напівлежав у ліжку, обмощений подушками. Мирослава сіла на стілець біля нього і спитала, як він почуває себе. Хотіла вже послухати пульс, але батько взяв її руку в свою, пильно подивився на неї й сказав:

— Стривай, дочко. Здається, зараз лікар потрібніший тобі, аніж мені. Чого це ти бліда така і очі позападали?

— Дуже стомилася, тату.

— Ще б пак! За цілий день тільки й забігла додому буквально на одну хвилинку. Минулої ночі майже не спала. Я ж усе чую через стіну. Ну, а чим же закінчилось засідання?

Наум Харитонович, хоч і хворів останній час, і часто лежав, прикований до ліжка, цікавився громадськими справами, як і раніш. Газети читав регулярно, в тому числі обидві місцеві: “Дело революции”— орган Ради робітничих депутатів та Ради солдатських депутатів — і есерівську “Боротьбу” (ворога треба знати!). Крім того, Мирослава, вертаючися з роботи, звичайно розповідала йому найважливіше й найцікавіше з життя рідного міста. Тому Наум Харитонович був завжди в курсі славгородських справ. Добре розбирався він і в складних взаєминах різних політичних партій і навіть окремих найбільш колоритних представників цих партій. Любив робити прогнози відносно поведінки як цілих організацій, так і окремих осіб. Ось чому і зараз, коли Мирослава, розповідаючи про засідання Рад, дійшла до того моменту, коли погасло світло в залі, Наум Харитонович не втримався:

— І ви думаєте, справді аварія на електричній станції? Підстроїли!

— Дуже можливо.

— Не дуже можливо, а напевно,— переконано сказав батько.— Кажеш, перенесли засідання на завтра. Та не буде його. Зірвуть! О, Гудзій — це хитрий лис! Думаєш, він уже не дав вказівки своїм депутатам не з’являтися завтра? От і не буде кворуму. Який їм смисл давати вам ще иа цілий день трибуну?

— Так, засідання завтра, здається, і справді не відбудеться. Але не тільки тому, що Гудзій… Є ще одна причина. Недарма у мене весь час передчуття було таке! — Вона помовчала трохи і потім заговорила так, наче зверталась не до батька, а до якогось незримо присутнього в кімнаті співбесідника, який добре знає, про що йдеться:— Не можна вважати ворога більш слабим і дурним, аніж він є насправді. Оце й була наша помилка. Думати, що в першу ж ніч у чужому місті вони не будуть особливо насторожені, не виставлять посилену охорону,— яка це дурниця! От і розплачуємось тепер.

— Чим розплачуємось? — спитав батько.

— Ще невідомо. Але один поранений уже є. І, мабуть, він не єдиний. Мабуть, уже і забиті є.

Мирослава замовкла і в задумі сиділа цілу хвилину. Мовчав і батько. Звичайно, його дуже цікавило те, про що почала і не доказала дочка. Але таку вже звичку він виробив у собі здавна, ще відтоді, коли син Григор ще студентом вступив у соціал-демократичну партію, в той час нелегальну. Що можна сказати — скаже сам, а чого не можна — не треба й питати. І дійсно, ніколи не допитувався, навіть більше того: коли бачив, що син (а потім і з дочкою так само було) готовий від великої довіри до батька сказати що-небудь таке, чого, мо

же, і не слід би, як підказувала батькові інтуїція, говорити з міркувань партійної конспірації, він сам навмисне ухилявся від такої розмови. Охоче жертвував своєю цікавістю ради виховання в дітях так необхідних їм, особливо в їх важливій і небезпечній професії революціонерів, витримки і самодисципліни.

— Тату,— раптом озвалась Мирослава.— Мені дуже тяжко смутити тебе, але сьогодні таке сталося, що я не можу…

— Стривай, дочко. Може, це…

— Та ні. Це таємниця моя особиста. І я вже не можу її носити в собі.

— Слухаю, дочко. Ну, так що ж сталося?

— Коли б мені ще вчора хто-небудь сказав про це, я б тільки засміялась. Адже я ніколи і в гадці не мала, що можу виявитися такою, як би висловитись, нікчемою!

приховати

жартома:

Батька не на жарт стривожила ця мова дочки, бо він знав, що в неї не було звички розкидатися сильними словами. Щоб

— “Унічіженіє паче гордості” ,— каже священне письмо. Не забувай цього, дочко.

— Ні, я не унічіжаюсь. Я просто — як би тобі пояснити? Раптом людина прозріла і побачила себе такою, якою вона насправді є. Знаєш, тату, я навіть стала думати: може, я взагалі не за своє діло взялась.

— А що таке? — занепокоївся батько.— Може, трапилось щось із тою хворою, що вчора оперувала?

— Ні, з тою хворою все гаразд. Я не про цю свою роботу. Я про партійну. Для революційної боротьби потрібні сильні люди, а не такі… що при першому серйозному випробуванні… Коли б ти бачив, з яким презирством він відірвав мою руку!

— Хто це — він?

Мирослава стала стисло і дуже стримано, але як тільки могла точно, розповідати батькові про останню зустріч свою з Артемом увечері в партійному комітеті. Батько дуже уважно слухав і, коли кінчила, не зразу обізвавсь.

— Еге ж, страх — неприємна річ, що й казати. ДужеІ Це мовби хвороба—тяжка і небезпечна, бо заразлива. Аякже! Інакше звідки, скажімо, паніка на війні, коли цілі полки, корпуси тікають, як череда? А починається це, мабуть, завжди від одного солдата… Добре, що Артем мужик міцний,— не дуже піддається цій хворобі. 1 відповів він тобі дуже добре. Але в усій цій історії є одна обставина, яка хоч трохи все-таки пом’якшує твою провину.

— Яка обставина?

— Адже страх, який так розмагнітив тебе, це ж страх не за своє життя, а за життя товариша.

— В даному разі це все одно…

— Дурниці говориш. Ніколи це не буває все одно.

— Ти мені не дав доказати до кінця. Я кажу: це все одно тому, що Артем мені… не тільки товариш.

Від несподіванки батько не зміг приховати свого здивування.

— Я сама цього, тату, не знала до сьогоднішнього дня. І лише сьогодні відчула і збагнула це. І якось раптом. Мовби блискавка блиснула. Він мені такий дорогий і такий необхідний в житті, що страх за нього — це по суті страх за саму себе, за своє життя, просто неможливе без нього.

— Е, ні, дочко! Ти цю софістику облиш. Страх за його життя — це страх за його життя. І нема чого тобі… Скажу навіть більше: я глибоко переконаний, що, коли б питання стояло про твоє власне життя і смерть, ти б поводила себе зовсім інакше.

— Не знаю,— тихо, після паузи, сказала дівчина.— Тепер я вже нічого про себе не знаю.— І схилилась на руку, уткнувшись обличчям в долоню.

— Славонько,— поклав батько руку на голову їй.— Не треба плакати.

— Ні, я не плачу. Я вже виплакалась допіру.— Мирослава звела обличчя з сухими очима / заговорила знову:— Марія Кирилівна мене потішала тим, що це з кожною спочатку буває отак, що самовладання не приходить одразу, що й вона замолоду, коли тільки вийшла заміж за Федора Івановича, цілими ночами не спала — все ждала: ось-ось прийдуть за ним. А потім навчилась і спати ночами, і стримувати свій страх. Говорила, що й зо мною так буде з часом. А я не вірю. Адже не у всіх це проходить. Ось мама наша — до старості дожила, а все така ж. Я навіть думаю зараз — чи не від неї це все у мені? Справді, ти тільки пригадай, тату: як вона все життя тремтіла за Гришу і за мене. Я певна, що і посивіла вона передчасно саме тому. Спочатку це були скарлатини, потім водовороти на Дніпрі, потім з’явились жандарми, і тінь від шибениці упала на все мамине життя. Адже вона весь час була впевнена, що Гриша неодмінно, обов’язково кінчить на шибениці.

— Ну,— не стерпів батько,— сказати, що для цього у матері так уже і не було ніяких підстав, теж не можна. Хіба ж не так?

— Не можна, звичайно.

— А тепер, дочко, пригадай і ти. Хоч як тремтіла мати над вами, хоч як боялась жандармів, але чи хоч єдиним словом коли-небудь, хоч би натяком — Гришу або тебе — вона намагалась спинити, збити вас з вашого шляху?

— Ні, цього ніколи не було.— І, помовчавши, додала:— Якщо не зважати, звичайно, на всі оці страхи її. Думаєш, тату, легко було хоч би і мені на кожному кроці переборювати жаль свій до мами за її тривоги?

— Нелегко, знаю. І все-таки будь ти до матері справедливою і хоч трошечки поблажливою. Кінець кінцем, від усього цього в першу чергу і найбільше страждала вона сама. Те саме можна сказати й про тебе, дочко…— І закінчив жартома:— Про тебе, дочко, на даному етапі. І годі про це. На сьогодні, в усякому разі. “Утро вечера мудренее”, як каже Артем.

Від утоми він відкинувся на подушку, але, щоб не дати дочці перехопити ініціативу в розмові, зразу ж знову заговорив:

— А я вже розсердитися хотів на нього. Уранці ще вернувся і цілий день не показується. Що за причина, ламаю собі голову. Не могло ж бути, щоб він до Гриші не заходив.

— Він був у Гриші. Привіз листа. Мама зараз читає.

— Що пише Гриша?— спитав батько не так від нетерпіння (знав, що через кілька хвилин прийде дружина і прочитає листа), як для того, щоб одвести дочку від тяжких думок.

Мирослава спочатку сухо і неуважно, все ще думаючи про своє, стала розповідати про лист. Але потім поволі і сама захопилась: дуже любила брата та і всю його родину. І інтереси їх близько брала до серця.

— Гриша наш молодець. Хоч як багато працює в губкомі і на пропагандистських партійних курсах, а все-таки закінчив свою книгу.

— Це ж яку?

— Ще в еміграції почав. “Революційні селянські рухи на Україні”. Пише, що в січні-лютому вийде вже з друку.

— Ну що ж, почитаємо. А як Христина?

— З осені вже не виступає на сцені. ?9

— ^^умаю. Лариса із “Бесприданницы” , Ірина із “Трех сестер” і раптом — вагітна.

— Цими днями лягає в лікарню.

— Це добре, що буде в них дитина. І для них обох, а головним чином для Сашка.

— Жде не діждеться Сашко, пише Гриша.

— Не в тому справа, жде чи не жде, а справа в тім, що треба. Серед найбільших егоїстів три чверті, коли не більше, припадає якраз на тих, котрі росли в родині одинаками. Подарункові твоєму, мабуть, зрадів?

— Страшенно!— Мирослава навіть злегенька усміхнулась, мабуть, вперше за цілий вечір, пригадавши рядки з листа про племінника.— Правда, мама замалим не зіпсувала все діло.

— Чим?

— Написала в листі, що це ковзани не прості, а майже родинна реліквія.

— Он як.

— Бо на цих самих ковзанах, ще зовсім маленькою дівчинкою, каталась не хто-небудь, а його рідна, єдина, улюблена тітка Мирослава. Він зразу так і прохолов: “Значить, вони — дівчачі! Не хочу. Хочу тільки хлоп’ячі!”

— Ах, карапуз! Навіть рідну тітку “презрел” ради збереження своєї чоловічої гідності. Сурйозний, значить, буде мужик.

— Насилу довели йому, що між дівчачими і хлоп’ячими ковзанами нема ніякої різниці.

— Як живий стоїть перед очима. Крутолобий! Хвилинку обоє мовчали. Чути було, як у їдальні мати тихенько, мовби крадькома, сякалася в хусточку.

— Здається,— тихо сказав після паузи батько,— наша мати приймає якесь дуже важливе рішення.

— Чому ти гадаєш?

— Плаче!— І покликав:— Марино Костянтинівно! Мати! Що ти сидиш там сама? Іди лишень сюди до нас.

Але Марина Костянтинівна не зразу прийшла в спальню. Спочатку нагадала дочці про вечерю. А коли Мирослава відмовилась, стала прибирати з столу — скрипіла дверцями буфета. І, тільки упоравшись з цим, а головне, давши просохнути очам, зайшла в спальню. У руці в неї був лист.

— Сідай до нас,— сказав батько.

Мирослава звільнила їй місце на стільці у головах, а сама пересіла до батька на ліжко.

— Ну, лікарко, як наш хворий?— сівши на стілець, спитала мати.

— Погано,— відповів Наум Харитонович і підморгнув дочці.— Місяць, а може, й два ще проваляюсь. Отже… хоч ти, мати, і налагодила вже лижі, доведеться…

— Та ти й справді, батьку, на аршин під землею бачиш,— усміхнулась Марина Костянтинівна.

— А ти що, мамо, невже справді надумала їхати?

— Ну, а як же не поїхати? Отака подія!..

— І не думай. Наші сьогодні вернулись із Харкова, розповідають, що насилу пробились. Стільки народу їде.

— І це ж із Харкова сюди, а на Харків ще більше. Просто валом валить народ,— додає батько.

— Ти і це бачиш з ліжка.

— Та газети ж читаю. Солдати з окопів, дарма що зима, на дахах вагонів, на буферах пробираються. Куди ж тобі в цей потік?

— І потім — сипняк. Ти не забувай цього, мамо.

— Оце справді страшно. Не дай боже, привезти їм у дім Ну та що-небудь придумаю.— І не встигла закінчити фразу.

як їй вже спало на думку:— Та що краще! Піду до кума, Антона Максимовича. Що він,— не візьме мене з собою на паровоз? Доїду як-небудь. Мене зараз інше непокоїть,— вона навіть зітхнула:— Як я покину тебе отакого, Науме Харито-новичу!— Але, як видно, і про це вже вона подумала. Сказала раптом:— Доведеться просити Варю. Нехай перебереться на цей час до нас.

В кімнаті залягла тиша. Порушив її батько.

— Ну що ж, Варя так Варя. Тільки, Марино, дуже прошу: нехай хоч на цей раз душещипательні романси свої вона залишить дома. Тиждень, два — ще так-сяк. А більш не витерплю.

— А я більше як на два тижні і не збираюсь,— сказала весело Марина Костянтинівна, дуже задоволена з того, що так легко (хоч, правду кажучи, вона і не сподівалась великого опору) удалося їй дістати згоду чоловіка на її від’їзд.

Але ж була ще Мирослава. А в родинних справах від неї теж дуже багато залежало. Як видно, вона невдоволена. Сидить нахмурена, мовби навіть засмутилася. І матері стало трохи тривожно за долю свого наміру. Звідки їй було знати, що в цю хвилину дівчина, тривожно прислухаючись до шуму метелиці за вікном, не тільки не думала про її поїздку, але навіть забула, де вона зараз є?

— Ти, Славонько, невдоволена? Звичайно, дорога не легка. Але, повір мені, донечко, що це не так уже страшно.

— Мамо! Я дуже стомилась і не хочу говорити про це. Тато вірно сказав: “Утро вечера мудренее”.

— Тато? Він не це сказав,— здивовано заперечила мати.— Він уже дав свою згоду.

— А, ти про поїздку…

— А ти про що?— насторожилась мати.

— Але ж я сказала свою думку: дуже важко добиратися до Харкова.

— А як же не поїхати? Вийде вона з лікарні з маленьким, а тут іще Сашко. Гриша цілими днями, а то й ночами, дома не буває.

— А Пріся?

— Пріся? Надивилась я на Прісю за ті два тижні влітку. У неї тільки кавалери в голові. Благо, повен Харків солдатів.

— А яка дівчина не думає про заміжжя,— обізвався Наум Харитонович.— Дорікати їй цим не можна.

— Ніхто й не дорікає. Виходь собі заміж, будь ласка. Христина їй уже й придане справила. Але поки що, до заміжжя, поки ти няня… Хіба ж, не було позаторік — дозалицялась до того, що загубила Сашка! Ніч уже надворі, а його нема. Христина мало не збожеволіла. Все місто оббігала. І тільки вранці знайшла, на Журавлівці, в поліцейському участку.

— Чи й не біда! Наче Супрунам до цього звикати — до поліцейських участків. Та ще прапрадід Сашка…

— А тепер при маленькому,— перебила його мати, щоб зразу викласти свої аргументи,— і зовсім Сашко безпритульником стане. Та ще ковзани оці…

— А що ковзани?— спитав батько.

— Та хіба ж він буде в дворі кататися на них? На вулиці. А ^арків не Славгород. Та й вулиця їхня — содом і гомор-ра : трамваї, автомобілі, лихачі…

— Ось що, мати,— перебив її батько.— Мабуть, і справді давай з оцим ділом кінчати. Якраз і новий цикл починається.

— Який цикл?

— Онуки. Це ж знову з’являться скарлатини… Добре ще, що Дніпра у Харкові нема. А втім, нема Дніпра, зате є Лопань, з її відомими на всю Україну… водоворотами!

— Он ти про що!— догадалась мати, але нітрохи не образилась.

— От іменно. Про твої страхи та ахи. До того ж часто безпідставні. Наче у смерті тільки й клопоту, як би людям капості робити. А це ж невірно.

— Ти вже зовсім як Максим Горький.

— Приймаю як комплімент собі.

Мирослава вже із самого співставлення імені письменника і теми догадалась, про що мова, і спитала:

— Ц^2 тьотя Варя журнал принесла, де “Девушка и Смерть” ?

— Каже, ти її просила.

— Так.

— Ну, а тим часом ми з матір’ю прочитали. Трошки подискутували.

— Люблю Горького,— обізвалась Марина Костянтинівна.— Його роман “Мати” тричі прочитала. Нилівна мені як рідна сестра. А це раптом таке намудрив! Аж совісно за нього. Смерть у рідні сестри любові нав’язав.

— Не Горький нав’язав. Сама любов скорила смерть своєю самовідданістю. Чудова казка! І навіть так скажу — політично л^же своєчасна: не в брову, а в саме око всім оті^ сологубам , винниченкам з їх кирпатими мефістофелями . Неодмінно, дочко, прочитай.

Мирослава взяла журнал (лежав він на ковдрі) і звелася з місця.

— Ти забираєш? Я хотів іще раз на сон грядущий. Мирослава поцілувала батька в голову.

— Ні, тату, ти засни.

Потім поцілувала матір і пішла з кімнати. Була вже біля порога, як раптом батько сказав:

— Славонько! Пробач, затримаю ще на хвилинку. Коли вже забираєш, прочитай мені хоч кінцівку. З того місця, ще починається словами: “С той поры и до сего дня”.

Мирослава увійшла в смугу світла, розгорнула журнал, знайшла потрібне місце. Але читати в напівтемряві було важко. Доводилось кожне слово розбирати. Тому читала повільно. І здавалось, що це тому, що в кожне слово вдумувалась дівчина.

85

С той поры Любовь и Смерть, как сестры,

Ходят неразлучно до сего дня.

За Любовью Смерть с косою острой

Тащится повсюду, точно сводня.

Ходит, околдована сестрою,

И везде — на свадьбе и на тризне —

Неустанно, неуклонно строит

Радости Любви и счастье Жизни.

Пізно вночі мати прокинулась і побачила в їдальні смугу світла на стіні — з непричинених дверей у кімнаті дочки. “Оце так зачиталась!” Мати встала з ліжка і зайшла до дочки.

Мирослава лежала на ліжку одягнута, тільки без черевиків. Як видно, сон налетів на неї раптово.

Мати постояла хвилинку біля неї. Потім укрила пледом, погасила лампу і вийшла.

Прокинулась Мирослава від якогось різкого звуку. Сіла на ліжку і в першу мить ніяк не могла збагнути, де вона, що з нею. І що то за звук був. Тільки коли вже за стіною в їдальні почав дзвонити годинник, зрозуміла: пружина диркнула, як завжди перед боєм. Полічила удари: п’ять годин. “Ой! Цілі три години спала!” Вона схопилася з ліжка і нечутно — в самих панчохах підбігла до вікна і глянула крізь шибку у двір. Двоє вікон у Бондаренковій квартирі яскраво світилися. Хоч усі інші вікна на обох поверхах були ще темні. Дівчині від хвилювання важко стало дихати. “Але чому ж Марія Кири-лівна не прибігла сказати? Адже обіцяла!”

Швиденько взувши черевики, вона вийшла у передпокій. Помацки в темряві знайшла якусь одежину, накинула на плечі й простоволоса кинулась до виходу. Але тільки відчинила двері, як дорогу їй заступили двое в сірих шинелях з гвинтівками в руках.

— Куди? Назад!— хрипло гаркнув один.

Мирослава від несподіванки відхитнулась назад у коридорчик і зачинила двері. Швидко пройшла до їдальні. Тут уже мати, почувши її вештання, світила лампу. Мирослава підійшла до матері.

— Мамо! Ти тільки не хвилюйся. Гайдамаки!

— Де?— обмерла мати.

— На ґанку, біля входу. І в Бондаренків, мабуть, теж.

— Ой лишенько!— забідкалась мати.

— Не хвилюйся. Обережненько розбуди батька.

А сама зайшла до себе в кімнату, спинилась посеред кімнати і запитала сама себе: “Що маю робити насамперед?” І пригадала зразу ж, як жандарми, отак само вночі, не раз приходили за братом Гришею. Одного разу він навіть сунув під подушку їй якусь книжку. Вирішила: треба ховати щось. Але стала думати, що їй треба ховати, і нічого не могла здумати: просто ховатися їй не було з чим. Не ті часи! Боротьба у відкриту.

І в цю мить знадвору з гуркотом відчинилися двері — забула тоді защіпнути,— загупали чобітьми в передпокої. Пройшли до їдальні.

Мирослава вийшла і собі до їдальні.

П’ятеро було їх — гайдамаків. Офіцер у сивій смушевій шапці з зеленим денцем стояв біля столу з наганом у руці, а рядові розсипались по кімнаті — стали з гвинтівками напоготові проти всіх дверей. Один здоровило з сірим, землистим лицем і білястими, як більма, очима мало не вперся штиком їй у груди.

Та увагу дівчини привернуло в цю мить не обличчя гайдамаки — обличчя вона вже бачила всякі!— а штик. Отак близько біля своїх грудей штик вона бачила вперше. І хоч як дивно в ту мить здалося це їй самій,— страху в собі вона не почувала. Ніякого страху! Дивилась спокійно на штик: чотиригранний, але на кінці зрізаний на конус чомусь не по всіх гранях, а лише по двох. Чому?

— Ви Мирослава Супрун?— звернувся офіцер до дівчини.

— Я Мирослава Супрун,— відповіла спокійним голосом.

— Де переховується зараз Гармаш? Знаєте такого?

— Гармаш?— їй навіть подих забило. Думки в голові сплутались, і раптом, як блискавка, прорізала радісна думка: “Живий! Ну певно ж! Якщо шукають…” Від щастя вона забула все, що є навколо.

— Я питаю вас, де переховується… Не дала кінчити.

— Не знаю!— ледь стримуючи в собі радість, відповіла дівчина і додала потім:— Але, коли б я навіть знала, невже ви думаєте, що я сказала б вам?

Нагнувши голову і спідлоба дивлячись на неї, офіцер усміхнувся самими губами. Потім до гайдамаків:

— Ану, хлопці, трусніть!

Досвід у “хлопців”, як видно, був уже немалий. Один поперед одного кинулись по кімнатах. Захряпали дверцята шаф, загуркали шухляди столів. Всюди нишпорили. Навіть і там, де не те що людині, а миші не заховатися, але де могло бути цікаве щось з погляду його ринкової вартості.

Коли трус закінчили, офіцер сказав Мирославі:

— Ну, а тепер одягайтесь.

“Куди?”— мало не зірвалося у дівчини з язика, але втрималась.

Знову пригадалися жандарми і Гриша. Як він поводився з ними, коли теж отак наказували одягатись. Не питав “куди” (хіба й так не знав!). Не мовивши слова, Мирослава підійшла до матері й обняла її:

— До побачення, мамо. Ну, та не плач-бо! Не треба, мамочко.

— Та ой що ж вони, донечко!.. Що вони зроблять з тобою?

— І не страхай мене!— суворо сказала Мирослава.— Сама потім зневажатимеш себе.

Вона поцілувала матір. Потім хотіла пройти в спальню, але той самий здоровило заступив їй дорогу.

— Ніззя!

Із спальні почувся батьків голос:

— А чого це “ніззя”? Дочці з батьком попрощатися! Та ви що — люди чи нелюди!

— Поговори ще мені!— оглянувся до нього гайдамака.— Я не подивлюсь, що ти подушками обкладений!

— Ну, досить! Не до сентиментів зараз!— сказав офіцер.— Одягайтесь мерщій.

— До побачення, тату!— гукнула в отвір дверей Мирослава.— Татусю, любий мій!

Коли вийшли надвір, перше, що вразило дівчину,— тиша. Хуртовина за ніч ущухла. Вночі, як верталась від Бондаренків додому, насилу на ґаночок вибралась, так рвав вітер. Як шалений, гасав по землі, торохтів на даху, завивав у голому вітті акацій. Тепер голі дерева стояли нерухомо, наче в заціпенінні.

Було ще поночі надворі. У Бондаренків світилося. Дві смуги світла падали на білий-білий сніг. Біля порога нікого не було. В хаті крізь намерзлі шибки нічого не було видно.

Бондаренко стояв у дворі, біля самих воріт. Мовчки курив. Якби не вартові біля нього, можна було б подумати, що йде чоловік на роботу, а товариш гукнув, щоб разом іти. От і стоїть, піджидає. Курить собі тим часом.

— Здрастуйте, Федоре Івановичу!— сказала Мирослава, коли підійшла до воріт, схвильована терпким відчуттям незвичайності цієї зустрічі.

— Здрастуй, Мирославе!

— Не розмовляти!— крикнув офіцер.

Коли проходили у хвіртку,— спершу два гайдамаки пройшли і стали на тротуарі, наставивши на хвіртку штики,— Федір Іванович, спіймавши руку дівчини, міцно потиснув її. І на відповідь відчув такий же міцний потиск її маленької твердої руки.

XX

Кузнецов цієї ночі мав ночувати у Луки Остаповича Шевчука, з машинобудівного заводу. Бойовий штаб доручив йому, якщо вдасться Гармашеві з хлопцями вихопити зброю, допомогти Шевчукові частину гвинтівок ще до ранку перепровадити з патронного заводу на машинобудівний, щоб уранці вже озброїти червоногвардійців і цього заводу. Отож вони разом і вийшли після засідання з думи. І тільки звернули з Миколаївської на Успенську вулицю, почули стрілянину біля драгунських казарм.

Весь час, аж поки стрілянина не стихла зовсім, простояли в якомусь підворітті, ділячися здогадами та припущеннями. Але, зрозуміло, нічого певного так і не могли збагнути. Отоді Шевчукові й спало на думку — не йти додому (жив аж на околиці міста, біля самого заводу), а заночувати у Романа Безуглого, робітника їхнього ж заводу. Безпартійний, але чоловік вірний. З його покійним батьком, теж ливарником, дружили років п’ятнадцять. Живе він зовсім близько від партійного комітету. А Тесленкові, що чергував нині там, найпершому ж буде відомо (так домовилися з Артемом Гармашем) про наслідки нападу на казарми.

Що операція хлопцям не вдалась, були певні обидва. Адже всі розрахунки будувались на тому припущенні, що вдасться без пострілу зняти вартових. І от — не вийшло! Тому непокоїло їх зараз найбільше те, чи вдалося хлопцям одірватися від переслідувачів— гайдамаків більш-менш щасливо. Непокоїло їх і інше: навіть не маючи ніяких доказів того, що напад цей робили червоногвардійці з ініціативи більшовицького партійного комітету, гайдамаки однаково скористаються з цієї нагоди, щоб зчинити лемент проти більшовиків. Можливо, як попереджав Бондаренко, вдадуться навіть до арештів.

— І почнуть вони не інакше, як з комітету.

— Це вірно,— згодився з Кузнецовим Шевчук.

— Треба негайно забрати Петра. Нема чого йому тепер сидіти в комітеті.

— Але ж точно ще поки що нічого невідомо. А всі кінці сходяться до нього.

— Це скоро з’ясується.— І, трохи помовчавши, Кузнецов додав:— А то ж він збирався лишатися в комітеті до ранку, щоб не йти вночі до себе на Занасип.

— Ну, це дурниця, звичайно. Що, в нього друзів нема, де переночувати? Візьмемо його до Безуглого. Романа пошлемо.

Не світилось у флігельку, де жили Безуглі, хоча ніхто з них і не спав: розбудила всіх стрілянина. Хазяїн, Роман Безуглий, сам оце щойно знадвору вернувсь. Ще не встиг і роздягтися, як у коридорчику дзенькнув дзвоник. І, на велике здивування Романа, почувся знадвору голос Шевчука:

— Свої, свої.

— Що це ви, Луко Остаповичу, так пізно, та ще в отаку негоду? О, та ви не самі,— пропускаючи в хату, не впізнав одразу Кузнецова. Потім сказав у темряву кімнати:— Олю, засвіти “моргавку”. А перше чим-небудь вікна позатуляй. Що воно за пальба?— звернувся до прибулих.

— Треба б дізнатись,— сказав Шевчук і, коли блимнув каганчик, вихопивши з темряви постать Романа в пальті і в шапці, докінчив:— О, та ти навіть уже одягнутий. От і гаразд. Здорова була, Варваро Степанівно! Здрастуй, Олю! Пускайте переночувати.

— Ласкаво просимо,— сказала Безугла.— Не які горниці, ну, а місце знайдемо, де спати покласти.

— Тільки ми не всі ще. Буде ще третій. Роздягайся, Василю Івановичу…— Потім знову підійшов до Романа і півго-лосом спитав:— Таке діло, Романе: чи не зумів би ти проскочити в Горяновський провулок?

— В партійний комітет,— догадався Роман.— А до кого там?

Лука Остапович навчив, що переказати Тесленкові.

— Тільки ти — обережненько. Може, як-небудь прохідними дворами.

— Ото! Буду ще я по кучугурах лазити! Та й вам же екстрено, мабуть, треба. Миттю змотаюсь.

Поки Оля поралась, влаштовуючи постіль для несподіваних гостей, а Романова мати готувала перекусити їм — холодна картопля “в мундирах” лишилась від вечері, солоні огірки,— Шевчук з Кузнецовим не встигли ще й по другій цигарці закурити, як Роман уже й вернувсь.

— А чого сам?

— Не знаю. Переказав усе, що ви веліли. Може, не вправився ще,— відповів Роман і подав Кузнецову записку.

В записці Тесленко писав, що певного нічого ще не знає. “…Але півділа хлопці нібито зробили, чи довели діло до кінця — невідомо. Та як би там не було, а роботи вам обом

цієї ночі не буде. В такому переполосі не варто добром отаким рискувати. Лягайте, спіть. Коли з’ясується все — тоді й вирішимо. Але з’ясується, мабуть, не скоро: як на зло, телефон відмовив. Видно, захопили телефонну станцію. Кілька разів пробував зв’язатись, і все марно: тільки назву завод, телефоністка мовчки виймає штепсель. Лишається живий зв’язок. Жду з хвилини на хвилину. Як тільки управлюся, прийду. Дорогу знаю: гуляв же тоді на весіллі у хрещениці”.

— А що там на вулиці?— спитав Кузнецов, дочитавши записку і передавши її Шевчуку.

— Порожньо. Правда, це вже коли назад вертавсь, процокотіли кінні, гайдамаки, певно, Миколаївською. Підків із двадцять, мабуть. Разів кілька стрільнуло десь там, на Слобідці. І завірюха перестала майже. Ну та вже й так — ох, і понамітало ж! Це нам завтра доведеться чуба нагріти. Та й добре.

Ні Кузнецов, ні Шевчук, зайняті своїми думками, не поцікавились, над чим це чуба доведеться нагріти і кому саме. Та Роман, як видно, занадто вже був зараз цим заклопотаний, бо згодом, роздягшись уже і підсівши й собі до столу, знову скрушно хитнув головою:

— Просто стихійне лихо! Коли б і зовсім всі наші наміри не полетіли догори дригом.

— Які це наміри?— старанно обчищаючи холодну картоплину, не дуже уважно спитав Шевчук, не так з цікавості, як з чемності, чи, може, з вдячності за зроблену щойно Романом послугу.

— Та ми ж завтра — кілька чоловік нас з ливарного — думали все заводське кладовище облазити.

— А що вам там?— уже цікавіший, звів очі Шевчук на Романа. І Кузнецов дивився з цікавістю.

Роман відповів, більше звертаючись до Кузнецова, бо для Шевчука це вже не була новина:

— Наша дирекція в своєму оголошенні про закриття заводу на що посилається? На нестачу чавуну. Мовляв, чи й на тиждень вистачить. А ми ото й хочемо з цифрами в руках показати завтра на загальних зборах. Там того брухту не на один місяць вистачить. Отже, не в цьому справа. Не тут собака заритий.

— А певно, що не тут,— сказав Лука Остапович.— Не хотять, щоб працював завод, та й усе.

— І називається це — саботаж,— додав Кузнецов.

— Не зрозумію ніяк,— раптом озвалась Безугла.— Та чого б же їм не хотіти? Хоч би й дирекції чи там хазяям — пайовикам отим, і нашим, і заграничним. Хіба ж від заводу тільки робітникам заробіток! Адже їм теж прибуток іде…

— Після тих прибутків, що раніш, а особливо під час війни, на військових замовленнях вони загрібали, це вже для них — дріб’язок, мідяки,— сказав Лука Остапович.

— Еге ж, при робітничому контролі бас їм урветься,— додав Кузнецов.— А робітничий контроль — це ж іще тільки початок…

— От іменно! І вони добре це самі розуміють. Недарма ж тоді, на минулому тижні, після ухвали Радою робітничих депутатів про контроль, уже другого дня директор Росинський і мотнувся до Києва в своє Головне правління. А звідти й привіз ото…

— Ой, привіз! Оце так гостинець робітникам, якраз к різдву!— сказала Безугла.

— Балакають на заводі, нібито Росинський розповідав* у своєму товаристві, що на правлінні тому навіть французький консул був,— підхопив Роман.

— Дуже можливо,— сказав Шевчук.— Адже добра половина акцій якраз у французьких буржуїв. А консул — це ж, так би мовити, прикажчик їхній. У міжнародному масштабі.

— Кажуть, саме він найбільш і наполягав, щоб закрити завод. Ну, а наші й раді старатися.

— А звичайно,— озвавсь Кузнецов.— Інтереси їхні збігаються цілком — і наших, і закордонних капіталістів. Хочуть саботажем зруйнувати і так розхитану війною нашу промисловість, викликати безробіття, голод. Задушити пролетарську революцію хочуть. Отож і ваша дирекція наміряється вкласти свою лепту в оцю контрреволюційну справу. Так їх і розуміти треба!

— Завтра на зборах…— від збудження Роман звівся на ноги й пройшовся по кімнаті, спинивсь:— Ми їм своє слово робітниче скажемо! А як що до чого, то й коліном під зад. Чого ви, Луко Остаповичу, око жмурите? Он Микита Куліш, це наш із столярного,— звернувсь до Кузнецова,— той, що з Гармашем у Харків по зброю їздив, так він розповідає, що там з буржуями не церемоняться. Мало8не місяць тому і на ВЕ8^у, і на Гельферіх-Саде, і на Канатці , що в Новій Баварії ,— отак чисто, як оце в нас: об’явило заводоуправління про закриття, а робітники на це їм зась та по шапці їх, а заводи в свої руки…

— До харків’ян ти, Романе, не рівняйсь,— сказав Шевчук.— Там, вважай, уже Радянська влада, і то — майже з перших днів перевороту в Петрограді. А в нас, у Славгороді, що ми маємо на сьогодні? Гайдамацький курінь і місто на військовому стані. Недарма ж і не поспішав Росинський: три дні вже, як з Києва приїхав, а об’явив тільки сьогодні. Приурочив! А тепер, мабуть, уже й підтримкою заручився.

— Напевно,— сказав Кузнецов.— Увечері Гармаш в салон-вагоні отамана Щупака Мандрику бачив. Повітового комісара Центральної ради. А з ним якраз і синка-лоботряса вашого директора. Мабуть, неспроста заявились до нього з візитом.

— Завод закрити ми не дамо,— знову озвався Шевчук.— А тільки не так це легко буде зробити, як декому здається. “Коліном під зад”— чого б краще! Та от — лихо… І де вони на нашу голову звалились! То хоч один батальйон був, на який можна було покластись — де він тепер? На Ромодані! І з Харкова нічого не привезли… І Гармаш…

— Не крякай, Луко Остаповичу, Тесленко ж пише: “Пів-діла зробили”.

— Півділа — це журавель у небі. Кінець — ділу вінець. А ми кінець з тобою уже чули. Ще там, у підворітті.

— Ну, це ви вже секретно якось почали говорити!— сказав Роман і навіть звівся з-за столу — мовляв, говоріть собі вільно, не буду заважати. Було трохи образливо. І хоч він розумів, що не все члени партії можуть безпартійному сказати, все-таки сподівався, що Кузнецов чи Шевчук кликнуть-таки його до столу й відкриють йому оту важливу якусь таємницю. Але сподівався даремно. Щоправда, вони й самі удвох не говорили більш. Мовчки курили кожен у глибокій задумі. Аж поки Роман не обірвав їх міркування.

— Луко Остаповичу, Василю Івановичу, та чекати ж можна й лежачи!

— Ай справді, Васю. Ти й минулу ніч майже-не спав. Лягай. І тільки в ліжку вже, лежачи втрьох покотом упоперек

ліжка (під ноги Оля стільці приставила), Шевчук нарешті стиха, щоб не чули жінки за ширмою, стисло розповів Романові про нічну операцію Гармаша з товаришами. Романа ця розповідь дуже вразила. Кілька хвилин лежав нерухомий, силкуючись пригадати і вже по-новому осмислити все бачене й чуте в партійному комітеті. Раптом схопився, сів на постелі.

— Нічого не второпаю! Як же це могло бути, що гайдамаки захопили телефонну станцію? Тесленко ж при мені говорив по телефону. І якраз із патронним заводом.

— То ти щось справді не второпав, Романе,— сказав Шевчук.

— Та ні. Своїми вухами чув.

— А чого ж він про це в записці нічого не пише?

— Записка вже була написана. Я вже зібрався був іти, а тут якраз і задзвонив телефон. Тесленко зняв трубку…— І далі Роман переказав усю його телефонну розмову майже дослівно, так вона ще тоді вразила була його.—”Так, це я просив патронний завод. Зараз з’єднаєте? Дякую, баришня!”

Маленька пауза. На тім кінці проводу, як видно, знову заговорили, бо Тесленко спитав: “А хто це? Ні, не впізнаю… Що мені треба на патронному заводі? Нехай Іваненко Грицько негайно ж біжить у лікарню: жінці його дуже погано. Черговий лікар. А звідки б же! З лікарні й дзвоню”. І Тесленко повісив трубку. Оце й усе. Тоді я не розумів ще нічого, але зараз дивно: чого ж він нічого про Гармаша не запитав?

— У кого?— озвався Кузнецов.— В отого гайдамаки з телефонної станції? Провокація сама справжня.

— А баришня?

— А що ж баришня? Наставив гвинтівку і роби, що тобі наказують. І ніякого патронного заводу там і близько не було при розмові. З телефонної станції вся ця розмова велася. Напевно! Як Тесленко догадався, питаєш? А пароль же навіщо? Не на того наскочили!— Помовчав часинку і закінчив:— Кепська справа. Тепер уже напевно треба чекати…

— Та він, як видно, ще й раніше, до телефонної розмови, вже чекав,— сказав Роман.

Зараз йому вже було зрозуміле багато що з того, чого він і не помітив тоді, або коли й помітив, то не надавав значення.

Зрозуміла йому була і та хвилинна затримка в кімнаті партійного комітету, коли він постукав і на запитання Тесленка сказав, хто він і від кого. Тесленко не зразу відчинив йому двері, спершу загуркотів чимсь важким біля дверей. Роман ще тоді, тільки-но переступив поріг, звернув увагу на те, що важка, обкована залізом скриня стояла якось наче не на місці — проти самих дверей. Але не надав цьому значення.

— Аз чого ж це видно?— спитав Шевчук.

— Двері були заставлені скринею.

— Ну, це ані до чого! Теж мені барикада — скриня!

— А все ж таки — якась хвилина затримки для них,— сказав Кузнецов.— Адже тут кожна хвилина дорога — хоч поки чорним ходом у двір вискочить.

В кімнаті залягла довга мовчанка. Тільки чути було розмірене глибоке дихання Кузнецова та Луки Остаповича. Роман уже думав, що обидва поснули, тому аж здригнувся від несподіваного шепоту Кузнецова поряд себе:

— Лука, а знаєш що…

— Що таке?

Кузнецов звівся й сів на постелі.

— Таки піду я. Години вже три, мабуть, є. Чому його й досі нема?

— А як розминетесь? Та й будем отак один за одним ходити. Та ще такої ночі! Ось не вигадуй! Сам же допіру сказав про Тесленка: “Не так нас багато, щоб можна без потреби рискувати”. Почекаємо ще трохи. Дорогу він знає.

На цьому й обірвалась розмова. Кузнецов трохи ще посидів і потім знову ліг.

“А справді,— думав Роман, відкритими очима дивлячись у темряву.— Ну, скільки їх, партійців, хоч би й на нашому заводі? Чоловік тридцять, не більш. Майже на тисячу робітників. Авжеж, мало. І це тоді, коли не хто інший, саме ми, робітники, що з мозолями на долонях, в першу чергу повинні вступати в ряди своєї робітничої партії. Так чому ж?.. І що там далеко ходити! Та ось я перший…” Пригадалось: не раз його товариші — однолітки, молоді члени партії та навіть і дехто з старших партійців, що добре знали його за п’ять років роботи на заводі, питали його (найчастіше просто так — мимохідь), чого він не подає в партію, відповідав завжди коли не жартом яким, то якою-небудь занадто вже невиразною відповіддю: “Ще встигну”, чи щось подібне до цього. “Ну, дивись. Тобі видніш”. І на цьому, звичайно, кінчались розмови, не залишаючи в душі юнака ніякого сліду. Але одного разу… Це вже восени було, якраз під час його весілля. В оцій самій кімнаті (привіз уже молоду додому!) сиділи за столом. Уже було по обіді. Жінки з молодою господинею під вікном на ґаночку співали, в хаті лишилися майже самі чоловіки, курили, розмовляли. І раптом котрийсь (та Микита Куліш із столярного) ні з того ні з сього: “Ну от, Романе, уже й жонатий ти чоловік, можна сказать. А в партію так і не надумав! Скільки не агітував тебе!” Може б, і на цей раз Роман відповів, як раніш, але не дав Тесленко, Олин хрещений батько, обізвався аж з того кінця стола: “А який же зв’язок, Микито, між женитьбою і партією? Це речі різні. Женитися поспів чоловік, а до партії ще, може, і не доріс”.—”Мабуть, що так”,— сказав Роман трохи ображено. “А ти не ображайся!”—”Чого б я мав ображатись? Не доріс — ну й не доріс. Може, таки доросту коли-небудь. А тим часом навіть і безпартійним бувши…— Він майже з викликом глянув на Тесленка:— Хіба ж тільки сама партія революцію робить?”—”Ні, не сама. Ні в якому разі!— відповів Тесленко.— Це була б загибель для партії, коли б вона відірвалась від мас. Що таке партія? Наша більшовицька ленінська партія? Підкажи, Микито”.— “Авангард робітничого класу”.—”От іменно: передовий загін, який веде за собою увесь революційний пролетаріат. Та й не тільки!.. А і бідноту сільську теж. І взагалі — весь світ голодних і рабів, як то ми в “Інтернаціоналі” співаємо; веде крізь жорстокі криваві бої у ясну далечінь соціалізму. Оце тобі, Романе, загальна картина така. А тепер, коли хочеш — про деталь”.—”Будь ласка!”—”Ти кажеш — і безпартійним бувши… А як же інакше?! Бо — хто ти такий? Потомствений ливарник, свідомий робітник. То як же ти можеш стояти осторонь від боротьби свого класу?! І не стоїш — знаємо. І взагалі хлопець ти непоганий. Інакше хіба б же ми видали за тебе нашу красуню Олю?! Читаєш, Романе, багато?”—”Ні, в міру”.—”А не скажеш часом, звідки оці слова: “Призрак бродит по Европе — призрак коммунизма”?”—”Ні, не скажу. Не попадались іще, видно”.—”Жаль, що не попадались. І ти думаєш, може, що для цього треба було томи перегорнути? Досить було палітурку відкрити. Це з “Маніфесту Комуністичної партії” Маркса і Енгельса. Щоб ти знав. Звідти й оті слова, що на нашому прапорі пломеніють,—”Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Ні,— закінчив по паузі,— поганий з тебе… Микито Куліш, агітатор!”

Було це восени, три місяці тому… І ось сьогодні в партійному комітеті знову зайшла мова про це, і почав розмову не хто інший, сам Тесленко. Кінчив писати записку, віддав йому і спитав раптом: “Ну, а в партію, Романе, ще так і не надумав і досі?” — “Та ви ж самі сказали тоді, що не доріс!” — жартома відказав Роман. “О, згадав! Коли то було! Відтоді вже скільки води спливло! Які події сталися,— світ потрясли! На голову народ виріс, то, певно ж, і ти?” — “Не знаю, збоку видніш”. Саме в цей час задзвонив телефон… Скінчивши оту дивну розмову, Тесленко повісив трубку і підійшов до Романа трохи збентежений. Не мовивши слова, обняв рукою за плечі його і зразу ж повів до дверей, щоб випустити. А як були уже біля порога, сказав: “Так кажеш, що збоку видніш. Це — правда. Тому я й кажу тобі: виріс! Чи думаєш, я весь оцей час не стежив за тобою? Я знаю від Олі навіть, що саме ти прочитав за ці три місяці з її “приданого”. Та дещо я з своїх підкидав тобі через неї. А від Микити Куліша знаю, що ти один із найсправніших бійців заводського черво-ногвардійського загону. Та навіть і самий оцей факт, що ти зараз отут… Чи, може, вони не сказали тобі?…” — “А що вони мали сказати?” — “Ну… хоч би те, що це місце, де ми з тобою, зараз не зовсім безпечне”. Він уже хотів одімкнути двері, але передумав і взяв Романа за руку: “Ні, краще ходімо сюди. Чорним ходом випущу…”

Ні на хвилину цієї ночі Роман не заснув. Та не знати, чи й сусіди його по ліжку спали, чи, може, тільки удавали, що сплять. Бо тільки-но за ширмою чиркнула Оля сірником, певно, щоб глянути на годинник, чи не пора вже йти в чергу до хлібної крамниці, як Кузнецов мерщій підніс руку собі до очей — глянути на свій наручний годинник.

— Котра година? — спитав Шевчук.

— Чотири,— з-за ширми відповіла Оля, думаючи, що це її спитав Лука Остапович.

— Щось трапилось! — сказав Лука Остапович.

І в ту ж мить Роман уже був на ногах.

— А ви ще полежте,— сказав, звертаючись до Шевчука та Кузнецова.— Я миттю змотаюсь. Дорога мені вже відома.

— Та ні, тепер уже я піду,— сказав Кузнецов і став узуватися.

— Ви заблудитесь, Василю Івановичу… Тут через прохідні двори треба йти,— спробував Роман довести свою перевагу перед ним, але з-за ширми вийшла вже одягнута Оля і сказала:

— А я ж іду зараз. От і проведу через двори. Та й мало не до самого партійного комітету. Хлібна крамниця — це ж поруч там.

Вона взяла кошик, почекала, поки Кузнецов одягнув шинелю, і разом вийшли з кімнати. За ними слідом вийшов і Роман.

Чути було — взяв у коридорчику лопату і потім через хвилину вже гуркотів на ґанку, згортаючи сніг. Потім тихіше стало чути: прогортав, видно, стежку од флігеля до воріт.

Лука Остапович одягнувся й собі. Сів кінець столу і закурив, дарма що ось уже більше року жодної цигарки не викурив натщесерце.

— І оце ж, Лука, щодня отак,— озвалася раптом Безуг-лиха з-за ширми.— Як не підеш удосвіта, не померзнеш у черзі до ранку, то й сидітимеш без хліба.

Шевчукові не хотілося розмовляти — промовчав. Але Безуглу це не спинило, озвалася знов:

— А на базар хоч і не йди: тільки розстроїшся. Все на базарі є: і печений хліб, і мука мішками, м’ясо — тушами, але ж хіба докупишся? Шкуру з тебе дере, а вигляд у нього — наче милостиню тобі подає. Вчора підходю до одного. Сидить на санях, на мішках — у кожусі, ще й кобеняк зверху… Як істукан… Питаю, почім мука. І оком не повів на мене. “Чи ти, чоловіче, глухий, може!”—”А тобі що, повилазило? Не бачиш, що снідаю! Непродажна за гроші мука. Міняю”.

— Куркуль!— не втерпів Лука Остапович.

— Не знаю, хто він такий. Півпаляниці в одній руці, а в другій — шматок сала; ножем відріже скибочку, кине в рот, а щелепи, як жорна,— аж борода ходором ходить. Очі свинцеві — втупився в одну точку… Навіть моторошно мені стало!..— Помовчала трохи й, зітхнувши, додала:— Еге ж, зараз селяни живуть!

— Не всі однаково,— озвався Шевчук.— Бондаренко розказував сьогодні — приїхала сестра з села. То розповідає, що в них дехто уже лободу в хліб примішує.

— Авжеж, не всі однаково.

— Ну, а куркулі справді зараз розкошують. Раніше гроші кожен складав, щоб іще землі прикупити, а зараз землі не купиш. А солити керенки не годяться: бомажки! Ото й дивиться, чи ціла сорочка на тобі, щоб зняти… Дарма! З капіталістами та поміщиками ось упораємось, ми їм апетит спортимо трохи, доведемо до норми!. До кімнати зайшов Роман.

— Довго нема. Учора я за півгодини вже дома був.

— Ти таки молодший,— сказав для власного заспокоєння Шевчук.

Роман сів теж до столу і закурив. Довгенько сидів замислений. Потім таки не втримавсь, озвався півголосом:

— У мене, Луко Остаповичу, вчора з Тесленком дуже важлива була розмова.

— А що ж ти досі мовчав?— нахмурився Шевчук.

— Не про те. Питав, чи не надумався я в партію вступити.

— Давно пора.

Роман помовчав трохи і зітхнув раптом:

— А я от і досі не певен — чи пора! Цілу ніч думав про це. Згадував Тесленка, кожне слово його, кожен рух… І таки бачу, що не міг би я так, як він… Не витримали б нерви.

— А ти до Тесленка, Романе, так зразу не рівняйсь,— сказав Лука Остапович, не давши йому навіть докінчити фразу.— Тесленко такий гарт пройшов! Пам’ятаю, ще в дев’ятсот п’ятому році…— І обірвав мову, став прислухатися.

Справді, від воріт по рипучому снігу — чути було — наближались кроки до флігеля. Шевчук по самій ході впізнав Кузнецова.

— Сам-один іде. Що ж це значить?— подумав уголос Шевчук і звівся на ноги. Звівся на ноги й Роман, ступив до порога і відчинив двері. До кімнати увійшов Кузнецов. Переступив поріг і спинився. З-під ніг з коридорчика валила сива холодна пара. Язичок полум’я у каганчику на столі раптом здригнувсь і затіпався сполохано. На стінах заходили кострубаті тіні.

— Що таке?— спитав Шевчук, з самого виразу обличчя Кузнецова зрозумівши, що трапилося щось.— Та не мовчи ж!

Кузнецов рвучко повернув до нього обличчя. Лице суворе і ніби схудле: глибоко запали щоки — так різко виступили жовна. І ще мовчав кілька секунд. І врешті розціпив-таки до болю стиснуті зуби. Сказав тихо, майже пошепки:

— Убили Петра! Закололи штиками!

Коли б грім оце зараз, серед зимової ночі, гримнув у саму хату, то не приголомшив би Романа отак, як оця страшна звістка. Як стояв біля порога, так і застиг на місці. Наче крізь сон, чув плач і божкання матері. За два кроки від нього стояв Шевчук, затуливши долонями обличчя, і теж плакав, трудно, як плачуть звичайно чоловіки: беззвучно, тільки судорожно здригалися його плечі.

— Ну, годі, Луко,— сказав Кузнецов.— Сльозами не вернеш!

Щось нерозбірливо спитав Шевчук.

— А хто ж бачив! Ніхто не бачив!— відповів Кузнецов.— Лежить на снігу в дворі… Від самих дверей кров на снігу…

Нараз в уяві Романа виник оцей двір,— коли він виходив тоді через чорний хід,— вкритий цілинно-білим снігом. І раптом йому навіть подих забило. Поривно, з розпачем сказав:

— Я знаю! Це вони моїм слідом!

Але ні Кузнецов, ні Шевчук навіть не глянули в його бік на ці слова: яке це мало тепер значення!

— Щось треба робити, як же так залишити!— озвався Шевчук.

— Там уже є наші. І Оля там,— сказав Кузнецов, затяг-ся востаннє цигаркою і кинув під ноги.— А нам треба мерщій Федора та Мирославу сповістити.

— Збирайся, Романе! Та стривай!— Бо Роман уже схопився за ручку дверей.— А де ж ми зберемось?

— На машинобудівному заводі. Туди й Іванову з патронного ближче, а по дорозі Корецького захопимо з собою.

— Іди, Романе. Нехай негайно на завод пробираються. Роман уже відчинив двері, але раптом згадав, підійшов

до грубки, де лежала купка полін, і взяв німецький штик, яким звичайно жінки кололи лучину на розпал, застромив за халяву і тоді вийшов з кімнати.

Ніч була тиха, беззоряна. Але від білого снігу на землі, від білих, забуркованих снігом парканів і стін будинків, від білих дерев понад тротуаром не так уже й поночі було на вулиці. Пильно приглядаючись, Роман швидко йшов тротуаром, часом навіть підбігаючи. Де можна було, скорочував дорогу собі, пробігаючи прохідними дворами. І хвилин через десять був уже на Гоголівській. Лишалось перейти вулицю, і на першому ж кварталі, в другому чи третьому будинку від рогу, не пам’ятав точно, жив Бондаренко. Роман уже сміливіш, бо за всю дорогу не зустрів ні душі, перейшов вулицю і раптом помітив на тротуарі сліди багатьох ніг.

“Невже спізнивсь?”— подумав з тривогою.

Тепер ішов дуже обережно, весь час не одриваючи очей від сліду під ногами.

Ось і будинок той — двоповерховий, з ґаночками з обох кінців фасаду. Роман уже поминув його, був за яких два кроки від хвіртки, куди завертали сліди, як за парканом грюкнуло в двері і хриплим голосом крикнув хтось:

— Сказано, не виходь! І не виходь!

— А ти стукни прикладом по голові!— сказав другий гайдамака.— І чого їх так довго нема!

“Двоє!” Роман тільки тепер згадав і вийняв з-за халяви штик. Він іще гаразд не розумів, що все це значить, і губився в догадках. Може, вартують, щоб з хати не вийшов, чекають собі підмоги? Але чого б же вони вдвох прийшли, удвох не наважилися б. Скоріше всього — вискочив Бондаренко з хати, погнались за ним, а ці вартують, щоб ніхто з хати не вийшов, не зчинив галасу. І це припущення видалося йому таким імовірним, що він відразу ж повірив у це. Навіть відлягло трохи від серця: може, й не піймають!

— Ведуть!— сказав один за парканом.

Романове серце мовби спинилось. Відчув, як на одну мить потьмарилося в голові. А як отямився, чути вже було — кроки в дворі наближались до воріт, і чути було гомін гайдамаків. І такий розпач раптом пойняв Романа від почуття своєї безпорадності, що спазми здавили горло і силувати треба було себе, щоб не розридатись. Зціпивши зуби від люті, тамуючи подих, Роман ступив крок до хвіртки, чуйно прислухаючись до того, що робиться по той бік паркана в дворі. “Невже й Бондаренка оце зразу?..” І тільки подумав це, як уже знав, що іншого виходу зараз немає для нього, тільки один-єдиний: разом із Бондаренком умерти! Штик у руці наче зрісся з кистю руки. Стояв напоготові, ловлячи вухом кожен шерех. “Хай смерть! Але одного-двох шимену-таки!” Ось підійшли до самих воріт і спинились. І раптом жіночий голос порушив напружену тишу:

— Здрастуйте, Федоре Івановичу!

— Здрастуй, Мирославо!— відповів Бондаренко з-під самого паркана, за крок від Романа.

— Не розмовляти! — крикнув гайдамака.— Ведіть, хлопці! Роман тільки й встиг, що на два кроки відскочити від

хвіртки (до ґанку вже не було часу відбігти), і став за товстим осокором.

Першими у хвіртку, задкуючи, вийшли два гайдамаки і спинились на тротуарі, наставивши штики на хвіртку. І ось просто на них вийшов Бондаренко, потім Мирослава. Вслід за ними вийшло п’ятеро гайдамаків, чотири з них так само з гвинтівками напоготові, а п’ятий, видно командир, без гвинтівки, з револьвером у руці.

— Бруком ведіть!— скомандував офіцер і, коли вже конвой з заарештованими рушив серединою вулиці, сам пішов поруч тротуаром.

Роман почекав, поки відійшли кроків на п’ятнадцять, тоді обережно, з затиснутим в руці штиком, рушив услід за ними.

Як довго тягнувся цей тяжкий похід! Дарма що йшли вони звичайною ходою. Нарешті дійшли до головної, Миколаївської, вулиці, звернули ліворуч до центру. Але не пройшли кварталу, як нагло спинились: назустріч їхав кінний роз’їзд. Обмінялись паролями. Під’їхавши до конвою, один з вершників посвітив електричним ліхтариком: пасмо світла вихопило з темряви в колі гайдамаків постать Бондаренка в незміннім кожушку і ушанці, а поряд у білій хустці — Мирославу.

— Куди ведете?— спитав вершник.

— В штаб. В ешелон.

— І охота вам! Шльопнули б на місці…

— Наказ доставити будь-що живими. До отамана особисто.

— Ми тепер усі — отамани! Ану, розступись!—хрипнув другий вершник і мало не наїхав конем на передніх конвоїрів.

— Ось не дурій!— крикнув начальник конвою.— Наказ е наказ. Отаман і без тебе придумає, що з ними зробити. їдьте собі.

Ліхтарик погас. Роз’їзд і конвой з заарештованими роз-минулись. Роман під час розмови стояв за афішною тумбою, прислухаючись. Роз’їзд наближався зараз до нього.

— Отаман придумає, каже,— озвався раптом.той самий, що раніш, хрипкий голос.— Придумає — та й випустить, може. Як учора того петроградця.

— Та ні, навряд. А вчора, що він мав тоді робити? Як уже чохли з гармат познімали. Уявляєте, хлопці, що з нашого ешелону лишилося б? Мокре місце та купа трісок.

Замовкли. Якраз проїздили повз афішну тумбу. І раптом озвавсь котрийсь високим тенорком:

— І ти скажи. Отаке зчинилось було, а ми собі в казармі, як на хуторі, ні сном ні духом,— хропимо.

— Дякуй богові та щасливому випадкові, що роз’їзд якраз до казарми під’їхав. А то… не одного з нас уже б зараз оце чорти на сковороді підсмажували.

— Ти думаєш?

— Факт. А чого ж вони в казарму добивались! Уже й вартових познімали були.

— Ох і гади ж! Та ще їх милувати?! їй-богу, вернусь! Роман бачив, як один із них кинув коня вбік — аж сніг

бризнув фонтаном з-під копит. “Та кинь! Ну їх!..” спробував котрийсь затримати. Але гайдамака вже розвернувсь конем і галопом мчав сюди. За ці кілька секунд, поки гайдамака порівнявся з афішною тумбою, Роман тільки й встиг подумати, що повинен будь-що не пустити його. “За повід коня…” А що буде далі, Романові вже не було часу думати: гайдамака вже був за два кроки від нього. Ту ж мить двома стрибками Роман, з штиком у руці, кинувсь на середину вулиці під самі груди коня. Але за повід вхопити не встиг: кінь шарахнувсь від нього набік, гайдамака випав із сідла, але зачепився ногою в стремені. Кінь пробіг кільки кроків і спинивсь, заіржав. Потім стало тихо. Може, падаючи, вдарився гайдамака головою об брук, може,— кінь копитом. А тільки не чути, щоб він вовтузився. Це, власне, і врятувало Романа, а може, і не тільки його, може, і заарештованих. Але чи зовсім? Адже кожної хвилини знепритомнілий міг очуняти і тоді ще з більшою люттю здійснити свій намір. Щоб запобігти цьому, Роман уже кинувся до нього з наміром приколоти, але почув тупіт копит позад себе, і єдине, що лишалось йому (коли б кинувсь тікати, помітили б),— упасти в замет і притаїтись.

їх було двоє. Під’їхали й спинились біля коня без вершника. Один сказав:

— Як він умудривсь?

— Менше ханжі нехай п’є!— відповів другий.— Чи він хоч живий?

Чути було, як сплигнув один з коня, став вовтузитись, певно, вийняв тому ногу із стремені.

— Дихає. Але що з ним робити, поки очуняє?

Роман не став далі чекати. Поповзом, поки вони возились з ним, він доліз тротуаром до перших воріт. Через двір пробіг до паркана й переліз у другий двір. Звідти вийшов на вулицю, добіг до першого провулка і завернув за ріг. Пам’ятаючи весь час про сліди на снігу, що лишав по собі, Роман петляв по завулках, аж доки не вибився із сил. Лише тоді спинивсь, оглядівсь і побачив, що заблудивсь. Як не придивлявся він до будинків, завалених снігом по самі вікна, вони все здавались йому незнайомими. Присвітити до таблички з номером над ворітьми не рискував. Та й заметено снігом таблички— хіба розбереш! Хоч стукай у вікно та питайсь! І тиша така в місті, наче воно вимерло. Тільки віддалік на вокзалі чути було гудки маневрового паровоза. Власне, він знав, куди йти: раз вокзал там, то йому на завод — у протилежний бік. Але де саме він зараз, чи далеко від Миколаївської, яку треба перейти?

І раптом майже над самою головою продзвонив годинник на думській башті. Роман навіть кинувсь від несподіванки й подиву. Та це ж Херсонська! Он то — гостиниця “Брістоль”, а через вулицю на розі не видна в темряві дума. Виходить, весь час петляючи, він вернувсь майже на те саме місце. До Миколаївської було яких кроків з півсотні.

Обережно він підійшов до рогу і чуйно прислухався. Упевнившись, що близько нікого нема, перебіг вулицю і зразу ж, на першому кварталі, побачив натовп жінок, що тулились під стіною хлібної крамниці. Він підійшов і спитав, чи не проїздили тут гайдамаки.

— Будь вони трижди прокляті,— сказала одна з натовпу.— Накоїли вже! Отакого чоловіка вбити!

— Та ще ж як убити!— додала друга.— Одинадцять ран штикових!

— Тесленка вбили!— пояснила Віра Пасішник, сусідка Романова, впізнавши його. Потім спитала, чи не Олю шукає він.— Там вона, в дворі.

— Нема її там,— сказала якась жінка.— Я щойно звідти. Пішла з Фросиною до Боруха, щоб тіло відвезти додому.

Роман не вагавсь ані хвилини. Звичайно, треба б чим швидше на завод, адже чекають там, навіть не знають про арешт Бондаренка та Супрун. Але він просто не міг пройти мимо.

Ось і ворота, звідки він виходив тоді, радісно схвильований розмовою з Тесленком. З двору вийшли дві жінки. Він спитав і їх, чи немає гайдамаків у дворі,— бо могла ж бути засідка.

Тоді зайшов у двір. Збентежений, з завмерлим серцем став приглядатися. Але тіла ніде в дворі на снігу не видно було. Тільки сніг, цілинно-білий тоді, зараз увесь був стоптаний чобітьми. По той бік двору, за полісадничком, стояв одноповерховий будиночок, і в одному крилі його світилось.

Роман пішов просто на світло, куди вела протоптана стежка од воріт. Надвірні двері в коридорчик були відчинені. Не причинені двері були і в квартиру праворуч. Не стукаючи, Роман відчинив двері, і перше ж, що впало йому в очі, коли він протиснувсь крізь натовп біля порога,— на тапчані, застеленому білим, горілиць лежав мертвий Тесленко. У самій гім-настьорці без пояса (хоч тоді в партійному комітеті був у шинелі; видно, зняли з нього потім), в чоботях. Вся гімнастьорка на грудях, на животі — і штани були в кривавих плямах. “Одинадцять ран!”— спалахнули в пам’яті слова жінки з натовпу біля хлібної крамниці; і на шиї рана. На блідому обличчі криваве садно на вилиці. Голова була трохи схилена набік, і здавалося, що навіть і зараз, мертвий, прислухався він чуйно до того, що діється там, за вікном, в напруженій тиші стривоженого міста.

Роман довго дивився, не одриваючи очей, в лице забитого. Потім сльози затуманили йому очі, і крізь отой туман раптом живе лице Тесленка глянуло на нього, і як живі зазвучали в пам’яті його слова: “Бо хто ти такий?! Потомствений ливарник, свідомий робітник. То як же ти можеш стояти осторонь від боротьби свого класу? І не стоїш, знаємо!” Спазми здавили Романові горло, і нервове напруження цілої ночі розрядилось нарешті: він поривно ступив до тапчана, опустивсь на одне коліно і в тузі невимовній припав лицем до плеча мертвого Тесленка.

А за хвилин п’ять уже виходив з кімнати. До коридора заходив гурт людей. Роман, щоб дати пройти їм, відступивсь на крок, і в цю мить двері з квартири напроти прочинились раптом, і голос, що здався знайомим Романові, сердито сказав:

— Та майте ж совість! Хоч двері причиняйте! Не літо ж!— Потім, зозла з грюкотом зачинивши двері, додав, мовби сам собі, але чути було з-за дверей і в коридорчик:— Прямо як… до плащаниці!

— Ах ти ж, ідоле косоокий!— обурилась одна з жінок.— “Як до плащаниці!” Зате ти вже напевно радієш!

— А хто він такий?— не втримавсь Роман, бо думка, де він чув оцей голос, весь час плуталась у голові.

— Хіба й так не видно хто!— сказав чоловік, а жінка, та сама, що ідолом назвала, додала:

— Акцизник. Тепер у газеті вкраїнській працює. В отій, де більшовиків усе лають. Левченко.

Але й прізвище це нічого не говорило Романові. І тільки за ворітьми вже згадав раптом. Авжеж, що так! Оцей самий голос він чув не далі, як сю ніч, коли вийшов о другій годині ночі з партійного комітету. На воротях зіткнувся був з маленьким чоловіком у сірій бекеші. Від несподіванки чоловічок аж у кучугуру відскочив був, але потім оговтавсь і, коли Роман уже виходив за ворота, не втримавсь-таки, гукнув неголосно: “Добродію, ви часом не до мене приходили?”— “Ну, певна ж річ,— думав зараз Роман,— якщо з “добродіїв”…— Думка зупинилась на мить і потім не пішла-таки цілиною, а звернула на щойно протоптану стежку:— Якщо з “добродіїв”, то як же йому не радіти?! От сволота!”

До самого заводу Роман, надолужуючи тепер, майже цілу дорогу не йшов, а біг без перепочинку. Єдиний тільки раз,— це вже як поминув тютюнову фабрику Гурарія на Кузнечній, коли в нічній тиші раптом залунав басовитий заводський гудок, Роман зупинивсь і, стомлено притулившись плечем до стовбура акації, стояв і думав, що це за гудок може бути. Шабашити нічній зміні рано, бо навіть іще й не світає. Про це ж говорило і те, що, коли затих гудок, ні одно з підприємств міста не відгукнулось, як то завжди буває, своїм гудком.

А підходячи до заводу, Роман уже зрозумів, що завод справді не працював: не гупали парові молоти в ковальсЬкому цеху, не вищали циркулярки в столярному…

Біля дверей у прохідну стояло двоє оружних; впізнав Роман — Іван Гурін і Петро Соха.

— Чого ви, хлопці?— спитав Роман, бо ніколи цього не бувало раніш.

— На варті,— поважно відповів Іван.— Проходь!

І в самій прохідній теж було кілька бійців заводського червоногвардійського загону і сам командир цього загону Микита Куліш. Побачивши Романа, Куліш зрадів:

— Нарешті! А ми вже боялись, чи не потрапив і ти разом з Бондаренком.

“А звідки вони знають уже про Бондаренка?”— здивувався Роман і хотів спитати, але подумав: яке це має значення? Замість того спитав, чи Шевчук з Кузнецовим приходили.

— Давно! Ось-ось має мітинг початись.

В заводському дворі вирував шумливий стоголосий натовп — уся нічна зміна. З усіх цехів сунув народ до складального,— тут завжди, чи то в самому цеху, чи на майданчику перед ним, відбувались загальнозаводські збори, мітинги,— і як тільки Роман відійшов від прохідної, людський потік підхопив і поніс його. З гомону, що глухо клекотів навколо нього, Роман одразу збагнув: знають уже всі про смерть Тесленка.

— От катюги!— впізнав Роман за спиною в себе густий бас Недолі Герасима, з ковальського цеху.— Отакого чоловіка дорогого убити!

— Кажуть, геть-чисто штиками скололи!— додав хтось.

— А хіба ж вони люди! Звірюки!

— Добре сказав про них сам же Тесленко,— озвався . токар Яковенко.— Стоїмо з ним учора, зустрілись на вулиці,

а мимо якраз проїздять… та ці ж таки полуботки. Я й питаю: “Що воно, Петре, за нова напасть оце на нас? Як їх розуміти треба?”—”Шлак!”

— Збирався на збори сьогодні до нас…

— Е-е, не прийде вже!— журно зітхнув котрийсь.

— Казав: “Працював завод і працюватиме. Закрити не дамо!”

— Та певно! Бо як же це можна — щоб закрити завод! А ми ж тоді куди? З торбами по світу? Як ті погорільці?..

— А цього їм і треба якраз. Капіталістам. Порозганяти нас хочуть із міст, розпорошити робітничий клас. Щоб революцію придушити!

— Не вийде!

А в іншому гурті простуджений голос ображено гудів:

— Що ти плетеш! Як можна казати таке —”самі винуваті”!

— А хто ж? Хто винуватий, що ми й досі не хазяї у себе в Славгороді? Що всякий пройдисвіт…

— Таж у нього військо. Батальйон цілий. А ми — неоруж-ні. Що ми проти нього?

— Не тільки в зброї сила. Нічого й зброя не допоможе, якщо ми будемо й далі оглядатися…

— А хто це “ми”?

— Та ти перший, Миколо Сидоровичу. Оце хоч сердься… В такий момент прямо у вічі тобі кажу. Та хіба ти один? Хіба мало ще серед нас отаких, що ждуть, сподіваються: десь хтось за нас і цю революцію зробить. На тарілці піднесе. Як тоді, в лютому.

— На тарілці, кажеш?

— Та майже. Бо ж тільки турнули тоді петроградці царя Миколку разом з трухлявим троном, то за кілька днів і вся імперія його розвалилась. А капіталізм не розвалиться так. Корчувати його треба. Тут, брат, уже на всіх вистачить роботи! До сьомого поту!

Біля входу в складальний цех, на майданчику біля викочених з цеху гарматних лафетів та зарядних ящиків (продукція нічної зміни) теж уже товпився народ, і гомін тут кипів бурхливіше…

— А смерть Тесленка ми вам ніколи не забудемо!— гримів гнівний голос у натовпі.— Так і затямте собі!

— Та ми ж тут при чім?

Роман одразу впізнав голос Варакути, з столярного цеху, вожака українських есерів на заводі. Горлань і демагог, з непогано підвішеним язиком, він мав певний вплив, і не лише серед “сезонників”, до числа яких належав і сам (так звали на заводі спритників, що, ховаючись від мобілізації в армію, не один десяток їх проліз на завод), але і серед деякої частини кадрових робітників, найвідсталіших. Та зараз він менше всього думав про своїх підопічних, про свій авторитет у них. Зважаючи на настрій робітників, він кляв себе в душі за те, що не зник на цей час. І зараз, втягши голову в плечі, тільки й думав, як би вислизнути з натовпу.

— Не на ту адресу, Приходько, звертаєшся. До отамана полуботківців адресуйся з своїми претензіями.

— Із своїми? Одверто сказано. А у вас, значить, до гайдамаків “претензій” ніяких нема? Цілковито задоволені?

— Та певно ж!— з гурту крикнув хтось.

— Нічого спільного не маємо з ними. А отаман Щупак,— нехай буде відомо вам,— і не есер зовсім. Есеф , здається.

— Одним ми-ром мазані.

— Нічого спільного, кажеш. А провокатор Деркач в саперному батальйоні? Це ж уже ваш, чистокровний есер! ‘А хто засідання Рад зірвав учора ввечері? Хіба не ви разом із своїми “побратимами”— меншовиками та бундівцями?!

— Не знаю нічого. Не був я на засіданні. Був там, де і ти,— в цеху. І нема чого…

— Та ні, є чого!— Роман і сам незчувсь, як ті слова вихопилися в нього. Розштовхуючи плечем тих, що стояли спереду, він протиснувся ближче до Варакути, з гнівом і огидою дивився на нього і карбував слово по слову:— А вчора… у газетці своїй паскудній… не били ви чолом гайдамакам?! Чого ж мовчиш? Ви ж їм хліб-сіль підносили… Лицарями взивали! Оцих бандитів з великого шляху! Мовчи!— не дав він Варакуті рота розкрити.— Полигач буржуйський. І йди геть з-перед очей моїх. Бо я з тебе зараз душу випущу!

Біля самого входу в цех гурт робітників оточив заплакану Таню Бондаренко. В гурті цьому був і Шевчук, і Кузнецов, ще кілька членів комітету. Розпитували дівчину. Тут же Іванов, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, читав сам собі текст відозви до всіх робітників міста Славгорода, щойно ухваленої на спільному засіданні партійного комітету та заводського партійного осередку, на яке він запізнився.

— Ну що?— спитав Шевчук, коли Іван скінчив читати.

— Цілком згоден. А тільки — чи встигнемо до дванадцяти! Відозва відозвою, але, щоб організувати загальноміську демонстрацію як слід, цього замало. Треба по всіх підприємствах раніше мітинги провести.

— Так же й думаємо,— озвавсь Кузнецов.— Зразу ж після мітингу і розійдемося всі по підприємствах. Встигнемо на дванадцять.

— Зволікати ніяк не можна! Кожна година дорога!— сказав Шевчук. І раптом побачив Романа Безуглого.— Ну, де ти пропадав?

— А що я мав робити! Побачивши їх під конвоєм, мерщій бігти сюди?— відказав Роман.— Про це ви вже і без мене знаєте.

— А ти що знаєш іще?— аж кинувсь Шевчук. Та й решта всі насторожились.

— Повели в ешелон. Отаман Щупак наказав доставити до нього особисто.

— Слухай, Луко…— крикнув хтось із натовпу.— Так треба ж негайно послати в штаб. До головного бандита їхнього. Щоб негайно ж звільнити.

— Аякже! Зробимо!— Від недавньої пригніченості в Шевчука не лишилося й сліду. Туга по Тесленкові перекипіла в серці у гнів, що владно вимагав дії. А звістка Іванова про три сотні гвинтівок, добуті сю ніч Артемовим загоном, сповнила серце його гордістю за товаришів і ще більшою вірою в сили робітничого колективу.— Все зробимо. І в штаб пошлемо. Але уже й зараз,— він навмисне підвищив голос,— адже є їхні очі та вуха і тут, серед нас. Отож хай слухають: тільки пальцем нехай торкнуть їх — сторицею відплатимо! А заодно нехай уже знають і те, відкрию їм секрет: цієї ночі наша Червона гвардія зросла на триста штиків! То що, Василю Івановичу,— звернувся він до Кузнецова,— будемо вже починати?

— Пора.

Шевчук підійшов до зарядного ящика, став ногою на спицю колеса і одним рухом вихопився на зарядний ящик. Стояв, як на трибуні. Перекриваючи клекіт голосів, гукнув на повний голос:

— Товариші!

Гомін поволі став утихати. Шевчук не поспішав, чекав, поки стихне зовсім. Уже замовкли всі. Хіба що кашляне котрий. Шевчук уже хотів був почати і затримався мимоволі: як стогін з велетенських грудей, десь аж із того краю міста, напружену тишу розітнув раптом гудок паровозного депо. Ні, це не був звичайний гудок: до кінця нічної зміни ще лишалася добра година.

“Дійшла звістка сумна, значить, уже й до них!”— спливла думка у Шевчука. І, видно, не тільки він сам подумав це. Ось у натовпі — спершу з десяток рук майнули в повітрі, потім сотні рук,— і всі, як один, що були на майданчику, познімали шапки. Стояли впритул один до одного, простоволосі, у жалобі по вбитому товаришеві, схиливши голови. А гудок все гудів. Часом він уривався, і тоді лише відгук лунав за Дніпром понад лісами та полями, над сонними селами. І не встигла ще завмерти луна, як знову гудок виривався з паровозного депо могутнім стогоном.

XXI

Артем тільки вранці нарешті дізнався докладно про наслідки нічної бойової операції. Це — коли прийшов Валдіс Густ.

— А раніше не міг?

— Не так, Артеме, просто прийти було. Чи вони пронюхали…

Він став розповідати, що весь час біля патронного заводу крутяться роз’їзди гайдамацькі. І, щоб добратися сюди, на Слобідку, довелось, мабуть, верстов п’ять гаку дати.

— Триста вісім штук,— доповів він.— Сховали дуже добре: ніхто не добереться, і в разі потреби за п’ять хвилин роздати можна. П’ятдесят гвинтівок вже видали на руки червоногвардійцям, які працювали на нічній зміні. Іванов затримав їх і на день. Для охорони. На той випадок, коли б гайдамаки здумали прорватися на завод. Перша лінія оборони, так би мовити. Щоб дати тим, хто біля верстатів, встигнути озброїтися.

— Тільки ви, Валдіс, не розпалюйте свій апетит дуже. Більше півсотні вам і не припаде. Ще треба ж і тому заводові. Та млинам — хоч потроху. А взагалі що чути?

— Як джмелів, розтривожили ми їх. Розповідають, що з самої ночі гасають по місту.— Але докладніше нічого не міг сказати, бо не знав. Спитав про Михайла.

— Михайло побіг у місто до лікаря. До Мирослави Наумівни. Серьожі дуже погано. В груди поранений.

Валдіс дуже засмутився. Бо знав Серьожу — в одному цеху працювали. Зразу ж зібрався йти — провідати товариша. А від нього ще зайде сюди. Може, на той час Михайло вернеться.

— Неодмінно зайди. Треба подумати і про ті гвинтівки, що в яру. І не барись. Михайло вже з годину тому, як пішов. Ось-ось повернеться.

Але минула година і друга, а Михайла все не було з міста. Валдіс прийшов од Серьожі ще більш засмучений: навіть не впізнав його Серьожа. У гарячці. А Михайла нема та й нема. Артем уже майже певен був, що з ним щось трапилось. Тим більш, що Михайлова мати, вернувшись з хлібної крамниці, як дізналась, що син пішов у місто та й досі нема, забідкалась дуже. Стала розповідати, що говорили жінки в черзі: когось убили, якусь жінку кіньми стоптали.

— Ой, чує моє серце, пропав він!

Але Михайло вернувся. Десь уже о пів на десяту.

— Тесленка убили!

Артем схопився з місця. Приголомшений, підійшов до Михайла, схопив за плече.

— Що ти, Михаиле? Ти точно знаєш?

— Все місто вже знає!

Ходив і сам він туди: тіло Тесленка одвезли додому. Приміщення комітету розгромлено. Але сам комітет — живий! Діє! На машинобудівному заводі відбулось екстрене засідання комітету і мітинг. Ухвалили влаштувати загальноміську забастовку — на дванадцять годин призначили, і демонстрацію протесту — на годину дня. Збиратись по підприємствах після гудків.

Поки він розповідав це, Артем трохи прийшов до пам’яті від приголомшення.

Сказав сумно:

— Отак! Був Тесленко і нема вже Тесленка.— Довго сидів, схиливши голову. Раптом рвучко підняв її.— А чого ж ти сам? Без лікаря? Серьожі дуже погано!

— Заходив аж до двох,— відповів Михайло.— Обидва наче змовились: коли в груди поранений, то дома з ним нема чого робити. В лікарню його треба негайно.

— Ну, а тим часом до лікарні? Невже Мирослава Нау-мівна не могла…— насупив брови Артем.

— А її нема. Заарештували вночі! І Федора Івановича!— випалив одним духом Михайло.

Кілька хвилин Артем сидів, мовби закам’янілий. Потім спитав, кого саме з членів комітету бачив.

— Кузнецова. Він уже знає: Іванов йому розповів про гвинтівки. Задоволений — навіть усміхнувся. “Молодці!”— каже. Про тебе розповів, що в руку поранений. Велів переказати, щоб нікуди ні кроку.

— Легко сказати: нікуди ні кроку!

— Не дурій, Артеме! Сиди! А Серьожу ми з Валдісом у лікарню відправимо. Санчата у мене є, ще одні де-небудь візьмемо і зв’яжемо…

Міська лікарня була неподалеку від Слобідки. Тим-то через яку-небудь годину хлопці вже повернулись, улаштувавши Серьожу в лікарню. Ходики на стіні показували чверть на дванадцяту.

— Мамо,— уже знявши пальто, раптом спитав Михайло.— А годинник наш вірно йде?

— А хто його зна. Учора звечора забула підтягти гирку. Зупинились вночі. Я поставила по сонцю.

Михайло обурився:

— Ой мамо! По сонцю! Ну, тепер біжіть самі до Одарки, узнайте, котра година.

Але зразу ж і передумав. Може, боявся довірити матері таку відповідальну справу. Збігав сам. Ходики відставали мало не на півгодини. Михайло поставив їх по Одарчиних: без чверті дванадцять. І тільки тоді сів за стіл.

їли втрьох з одної миски. їли мовчки. Крадькома позирали на ходики.

Коли хвилинна стрілка підійшла до цифри одинадцять, всі, наче по команді, поклали ложки. Від хвилювання вже не могли їсти. Закурили, і теж мовчки. Нарешті давно очікувані дванадцять годин. Цигарки спалахували вогнем від глибоких затяжок. П’ять хвилин на першу.

І тепер уже не стримавсь Михайло. Кинув недокурок, схопився з місця і, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Спинився посеред кімнати і звернувся до Ар-тема майже в розпачі:

— Ну, от тобі й на!

— А що таке?— удав, що не зрозумів його, Артем.

— Сім хвилин на першу вже.

— А звідки ти знаєш! Що тобі Одарка — Пулковська обсерваторія ? А може, в неї годинник спішить хвилин на десять чи, може, й більше.

І не встиг він останнє слово сказати, як раптом тишу сколихнув басовитий гудок. І хоч ждали його, мимоволі всі здригнулись і звелися з місць.

— Машинобудівний!— радісно скрикнув Михайло.

А гудок гудів призивно, владно. Поки що сам-один. І знову для всіх так само раптово з іншого краю міста, ближче сюди, відгукнувся другий гудок, на тон вище.

— Наш!— в один голос сказали Валдіс і Михайло.— А це — депо! Млин! Тютюнова фабрика!..

Гудки — один іго одному, а то й кілька разом, вливалися, як шумливі притоки в бурхливу, ревучу ріку, що затопила собою все місто від краю до краю. Здавалось, бриніло само небо від цього могутнього хору гудків.

— А другого млина не чути,— вголос подумав Михайло.

— Кубло меншовицьке. Що ти хочеш!— сказав Артем.

— І електростанція мовчить.

— Бо й там завелась сволота!

— А слово честі, не заздрю я їм!— Це вже говорив Михайло, похапцем одягаючись.— Уявляю, як це їм слухати зараз!

— Еге ж, пожурись хоч ти за них, бо більше нема кому! — сказав Артем.

Роздягнений, він разом з хлопцями вийшов у сіни. Як відчинили двері, свіже, морозне повітря і сонячне світло ринули в сіни. І так потягло хоч би за поріг ступити, хоч здалеку глянути на місто (гудки ще й досі гули). “Терпіння, Артеме!”— сказав собі і зачинив за хлопцями двері, ще й защіпнув на гачок.

Цього ж ранку в приміщенні міської думи, ^ кабінеті голови міської управи Кирієнка (український есдек , колишній учитель гімназії, зять власника млина Співака), відбувалась нарада представників “української громади” з отаманом Щупаком. Крім кількох членів управи, присутні були: повітовий комісар Центральної ради Мандрика, від Ради солдатських депутатів Гудзій, від “Селянської спілки” Мокроус.

Думка про скликання цієї наради виникла у Кирієнка в зв’язку з подіями цієї ночі. Але, коли вже зійшлись запрошені на нараду (не було тільки Щупака, до якого з запрошенням поїхав Діденко), несподівано для Кирієнка, який приїхав сюди, ні з ким не бачившись, виникло й друге питання. Майже всі присутні вже знали про ухвалу більшовицького комітету провести загальноміську забастовку і мітинг протесту проти вбивства Тесленка, арештів, проти розгрому приміщення більшовицького комітету. Ставлення всіх присутніх до самого факту намічуваної забастовки було однакове: мало сказати — негативне,— люте! Але про те, що треба робити, якщо більшовикам удасться підняти робітників на забастовку, думки були різні.

Отже, нарада почалась зразу ж, іще до приїзду Щупака. Але ні до якого рішення прийти не змогли без нього: лише в його руках була реальна сила. На запасний полк, як доповів Гудзій, покладатися не можна. Він розповідав про мітинг, який відбувся сьогодні вранці в казармах. А коли хотіли розігнати мітинг учбовою командою, солдати не дали. Домітингували, а потім навіть за ворота провели більшовицького агітатора.

— Кузнецова якраз. Учора отаман випустив. На нашу голову!

Щупак з ад’ютантом під охороною десятків двох кіннотників прибув на нараду годині об одинадцятій. Навмисно змусив чекати їх цілу годину, щоб пройнялися більшою до нього повагою. І, здається, домігся свого. В усякому разі, коли він зайшов до кабінету, в супроводі ад’ютанта і Діден-ка, всі присутні, хоч і без особливої запобігливості, звелися з місць. Стримано вклонившись, він тільки дзенькнув шпорами.

Киріенко представив йому всіх присутніх. Потім відкрив нараду. Перш за все пояснив Щупакові, для чого ця нарада скликана. Попросив, щоб він поінформував, оскільки всякі ходять чутки про нічні події в місті. Щупак не визнав за потрібне говорити це все самому, кивнув ад’ютантові. ї той став розповідати про напад на казарму.

— Авжеж, їхня робота!—сказав Мандрика.—Кому ж більш!

Тоді обізвався Щупак:

— Так. І один з організаторів уже поплатився за це. А з двома я щойно мав оце розмову. Не скажу, щоб дуже приємну.— Він обурено пересмикнув плечима.— Занадто вже розбестили ви їх отут у себе, в Славгороді.

— Ну, а чим же кінчився напад на казарму?— спитав Кирієнко, неприємно вражений зарозумілим тоном отамана.

— Для декого закінчився сумно,— сказав Щупак досить-таки байдужим тоном і, помовчавши, додав:— Три козаки вбиті, щось біля десятка поранені. Крім того, обох вартових і командира кінної сотні я віддаю до військового суду.

— Отже, розмови про зброю?..

— Так. Зброю із складу викрадено.

— Оце так так!— засовався на стільці Мандрика.— А я думав, що вони вихваляються.

— Чим?

— На мітингах — і на машинобудівному заводі, і в запасному полку — більшовицькі оратори козиряли тим, що за цю ніч їх Червона гвардія збільшилась на триста штиків.

— Ну, це ще видно буде!— сказав Щупак самовпевнено. І додав із злою іронією:— Ще й підрахувати як слід не встигли, а вже вихваляються. Адже не триста гвинтівок, а чотириста.

Настрій у всіх одразу погіршав. Перший порушив мовчанку Мандрика.

— Панове! Так що ж маємо діяти? Адже це вносить істотну поправку в ситуацію. Чотириста гвинтівок — це неаби-що! Як пан Щупак думає діяти, якщо більшовикам все-таки вдасться вивести робітників на вулицю?

— Тільки що я підписав новий наказ: місто оголошене в стані облоги. Ніяких зборищ! Ніяких демонстрацій!

— Але якщо вони все-таки вийдуть?

— Кінна сотня розжене цей набрід. Самими нагаями.

— Але ви, пане Щупак, мабуть, не знаєте, що наше місто — промислове. У нас до двох десятків підприємств. Більше як п’ять тисяч робітників.

Цього Щупак справді не знав. І наведені цифри трохи остудили його запал.

— Крім того,— сказав Гудзій,— невідомо, що вони затівають. Адже в них є і збройні сили: так звані червоногвардій-ські загони. Невеликі, але якщо додати до них ще оті сотні гвинтівок, то це вже — сила!

Тоді схопився з місця меншовик Кузін.

— Погано, коли ділять шкуру ще не вбитого ведмедя. Але гірше, коли кому-небудь з переляку ввижається за кожним кущем страшний ведмідь. Я глибоко переконаний, що більшовикам не вдасться підбурити робітників на демонстрацію.

І при цих його словах загули гудки.

Кілька хвилин всі сиділи приголомшені. Але мовчання зрештою стало нестерпним. Киріенко звівся за столом і, нату-жачись, щоб чути було його, підбив підсумки наради:

— Панове! З огляду на певну, хай і тимчасову (це безперечно) , хай і хистку, але все ж таки рівновагу сил, наша поведінка має бути такою: спокій і ще раз спокій! Нехай демонструють, нехай помарширують. Свіже повітря якраз корисне буде їм: остудить трохи голови. Але, на всяк випадок, будемо просити отамана Щупака взяти на себе охорону ключових об’єктів міста: телеграфу, банку, вокзалу… Чи так, панове? Більшість погодилася з ним. А Щупак знизав плечима.

— Гарно! Кінець кінцем, вам це видніше. Я ще не встиг зорієнтуватися тут, у Славгороді.

Зразу ж після наради отаман Щупак поїхав до себе в ешелон, щоб встигнути зробити відповідні розпорядження. Але була й інша причина: моторошно було йому зараз у місті. Гудки вже не гули, над містом залягла напружена тиша. Де-не-де на перехресті вулиць стояли гайдамацькі патрулі. Щупак зі своєю охороною виїхав на Сінний майдан. Ліворуч про-стяглась Полтавська вулиця. Рівна, на кілометр видно, мало не до самої Слобідки. І впало в око — на темному тлі колони демонстрантів — червоні, як блискавки в хмарі, прапори.

Завернувши по Троїцькій вулиці, Щупак дав шпори коневі. Вже лишилось до вокзалу яких-небудь два-три квартали, як раптом із-за рогу вийшла колона, як видно, робітники депо. Спереду ішов прапороносець. Обабіч нього почесна варта біля прапора — два молоді робітники з гвинтівками на плечах, з примкнутими багнетами. Похід загородив собою всю вулицю.

“Невже не розімкнуться, щоб пропустити!”— майнула думка у Щупака, лють розпирала йому груди. Замість того щоб звернути, дав шпори коневі. Але за кілька кроків від колони кінь спинився раптом як вкопаний, аж один із охорони налетів на нього.

Похід не зупинявсь. Над колоною крилата шугала пісня:

Смело, товарищи, в ногу!92 Духом окрепнем в борьбе. В царство свободы дорогу Грудью проложим себе!..

Тиком засмикалась щока у Щупака. Сердито кинув коня вбік, на тротуар. У рові, заметенім снігом, кінь проваливсь по саме черево, але рвонувсь, вискочив на тротуар.

Нагнувши голову, Щупак їхав по тротуару ступою і скоса пильно приглядавсь до колони демонстрантів.

“Ні, це не натовп! Нагайками тут нічого не вдієш!”

Коли Бондаренчиха з своїми гістьми вийшла за ворота, місто, недавно ще таке мовчазне, зараз гуло, як дзвін. З усіх кінців лунали пісні, як перезва. Не те що слів, а навіть мотиву пісень не можна було розібрати, а чулося тільки, що співали сотні людей разом.

— Збираються вже,— сказала Бондаренчиха і ще щось хотіла додати, але в цю мить поблизу, зразу ж за рогом, по Київській вулиці, дзвінка, стоголоса, залунала пісня.— Це Танина фабрика. Ходімо і ми мерщій.

Голова колони якраз підходила до Гоголівської вулиці. Чоловік ніс червоний, як жар, прапор. І чоловіки, не дуже багато, ішли за прапороносцем у перших рядах. А за ними майже самі жінки — кількасот: робітниці тютюнової фабрики.

Вихри враждебные веют над нами,93 Черные силы нас злобно гнетут. В бой роковой мы вступили с врагами — Нас еще судьбы безвестные ждут…

— Ходімо й ми разом з ними,— сказала Бондаренчиха,— а то самих, може, й не пропустять гайдамаки.

Трохи почекали, поки не порівнялася з ними середина колони, і пішли по тротуару рядом. Але не пройшли і кварталу, як назустріч Грицько Саранчук. Спинилися.

— Де це ти пропадав цілу ніч?— спитала Гармашиха, як тільки він привітався.

Грицько зітхнув і не відповів нічого. І зразу ж до Бондаренчихи:

— А я це до вас… За речовим мішком.

— їдете додому?

— Атож.

— А ти чув? Федора Івановича заарештували!— сказав Мусій.

Грицько оторопів.

— Хто?

— Гайдамаки.

— За що?

— А це ти їх спитай.

— Артема шукали,— сказала Гармашиха.— Остапа побили дуже. Ружжа свого не віддавав. Лежить.

Грицько стояв розгублений, і коли всі рушили, машинально пішов і собі з ними. Голова гула, як на похмілля. Ще п’ять хвилин тому, до зустрічі, він тільки й думав про те, як викличе Мусія надвір (бо в хаті ж люди) та й мерщій спитає про Орину. Але тепер все це наче відступило кудись. І не лише тому, що звістка про арешт Федора Івановича та про Остапа дуже вразила його. З першого погляду на тітку Катрю, в її чесні очі, він одразу збагнув, яка дурниця все оте, яка бредня! Навіть сам собі дався диву, що такий легковірний учора був отоді в Діденка. Чи ж могла справді Гармашиха отак щиро на Мусіїв жарт отоді сказати ту фразу по Орину: “Чи ж вона в мене стара дівка! Ще й у косі дівоцькій походить!” Буйна радість високо, як хвиля, знялась у грудях, але зразу ж і впала, як хвиля на берег, розсипалась бризками, піною: згадав про себе, про ніч оцю, проведену як у чаду. Навіть зупинивсь.

Мусій потяг його за рукав:

— Чого ти! Ходімо, а то, бач, і так уже відстали.

— Нема куди мені йти зараз,— сказав Грицько.— Хіба що… піду з Остапом посиджу.

І рушив назад до Гоголівської вулиці.

Хоч і недовго затримались з Грицьком, але від колони далеко відстали. А швидко йти по глибокому снігу, особливо Гармашисі в довгім кожусі, було важко. Ішли вже самі собі, неспокійно розглядаючись по боках. Але гайдамаків ніде не видно було. Та й ще люди йшли тротуаром туди-таки, до Соборного майдану.

Весь майдан уже був забитий народом, коли вони підійшли. Над тисячами голів тут-там полоскались на легенькому вітерці червоні прапори. Тиша. На трибуні літній чоловік, як видно, робітник. Без шапки.

— То-ва-риші!— сильним голосом вигукнув він, і в тиші луною віддалось від собору.— То-ва-риші!

— Хто це?— спитала Катря у Марусі.

— Шевчук. З машинобудівного. Де й Федір…

— Сьогодні вночі,— лунав голос з трибуни,— гайдамаки по-звірячому забили нашого дорогого товариша, робітника паровозного депо Петра Лукіяновича Тесленка. Вірного сина нашого робітничого класу. Вшануймо його світлу пам’ять мовчанням!

Цілу хвилину на майдані панувала глибока тиша. Тисячі людей схилили голови. Потім, коли з трибуни знову залунав голос, тисячі рук мелькнули в повітрі, понадівали шапки. І тільки Шевчук на трибуні так і лишився простоволосий.

Він став говорити про нічні арешти, вчинені гайдамаками, про розгром партійного комітету більшовиків.

— Від імені машинобудівного заводу я закликаю всіх робітників Славгорода заявити якнайрішучіший протест проти безчинств полуботківців. І вимагати, щоб негайно звільнили наших товаришів. Усіх до одного! Не то самі звільнимо їх. Силою! Не станемо до верстатів, поки не буде знятий стан облоги в нашому місті! Стан облоги! Бачили таке! Натворили капостей, і в самих душа сховалась у п’яти! Геть душителів революції! Геть Центральну раду, чорне, ганебне кубло всеукраїнської контрреволюції! Хай живе робітничо-селянська революція! Хай живе товариш Ленін!

Наче вихор налетів на майдан.

— Ура-а!— перекотом понеслося в натовпі.

— Слава товаришу Леніну!

Шевчук зійшов з трибуни. А його місце вже зайняв інший і чекав, поки стихне на майдані.

— Із паровозного депо,— пошепки сказалаБондаренчиха Катрі.

Він теж став говорити про Тесленка. Про те, як іще вночі, довідавшись про загибель товариша, вся нічна зміна депо на летучому мітингу, тут же, в цеху, одноголосно ухвалила: затаврувати ганьбою гайдамаків і тих, хто стоїть за ними і скеровує їх злочинну руку,— українських націоналістів. “Геть із нашого міста цих бандитів!” Він говорив про те, як з самого ранку, коли перевезли тіло убитого Тесленка додому, ні на хвилину не зачиняються двері убогої халупи, в якій він жив. З усіх кінців міста юрми людей ідуть, щоб віддати йому останню свою шану та висловити співчуття його рідним — дружині з малими дітьми… Промовець приєднував свій голос до протесту машинобудівників. До їх вимоги звільнити заарештованих. А закінчив свою промову вимогою робітників депо до гайдамаків — забратися геть із міста. Негайно. І — піхтурою! Бо депо не дасть їм паровоза!..

Потім на трибуну виходили ще промовці: від тютюнової фабрики, від патронного заводу, від млина.

Раптом в коротку паузу виступу одного з робітників прорвалась далека тріскотня рушничної стрілянини. Майдан захвилювався. Промовець трохи розгубився.

Кузнецов стояв у колоні машинобудівного заводу, в перших рядах, неподалеку від трибуни. Коли промовець закінчив, він вийшов на трибуну.

Майдан глухо гудів.

— Товариші! Спокійно!— перекриваючи тисячоголосний гомін, крикнув він.— Стрілянина ця — біля патронного заводу. Спокій! Ми це передбачали. І нічого у них не вийде! Товариші…

Уже через хвилину майдан мовчав, жадібно прислухаючись до слів промовця. А він перестав говорити про стрілянину (хоч вона не втихала, а посилювалась). Він говорив про події, які сталися в Славгороді за останні дні,— показові для політики націоналістів, буржуазної Центральної ради, про змову її з контрреволюцією на Дону.

— Як видно, білий генерал Каледін ближчий, рідніший їй по духу, аніж робітничо-селянський уряд Росії. Ще б пак! Бо вони ж брат і сестра. Плоть від плоті контрреволюційної буржуазії. Агентура англо-французького та американського імперіалізму. Одна у них і мета: задушити ненависну їм Радянську республіку в Росії. Погасити оцей маяк, на який з надією дивляться всі трудящі колишньої царської Росії і цілого світу. І для цього нічим не гребують вони, все їм годиться: розпалювання національної ворожнечі, провокації, наклеп на молоду республіку Рад, на більшовицьку партію.

Жалюгідні люди! Що вони можуть протиставити нам? Більшовицька партія ще в перші дні революції устами товариша Леніна на весь світ оголосила: “Мир — народам! Хліб — голодним! Заводи, фабрики, залізниці, земля — робітникам і селянам!” Навіть сліпі вже прозрівають. Ось чому самостійники так лютують! Від облудних слів і брехливих обіцянок вони вже перейшли до відкритого насильства. І хіба тільки проти більшовиків? Проти “кацапів”, як вони називають братерський українському народові російський народ? Брехня! Свій український народ — робітників, сільську бідноту — вони ненавидять так само…

Катря весь час слухала дуже уважно, а нарешті не стрималась, стиха спитала Марусю:

— І як він не боїться? Та його ж шукають!

— А що вони зроблять з ним зараз? Хіба люди його видадуть?

— А по дорозі додому?

— В колоні піде.

— Учора сюди в місто,— продовжував Кузнецов,— приїхало кілька селян з одного села, Славгородського ж повіту. Що їх пригнало за сорок верст по бездоріжжю, в заметіль? Приїхали шукати допомоги і захисту. І не в “Селянську спілку”, де заправляють есери та куркулі. Ні! До свого брата, робітника!

В кількох словах він переказав розповідь вітробалчан про лободу в хлібі, про знущання над солдатками, над біднотою, про холодну при волості.

— “Не можна далі жити отак!— говорила літня селянка-біднячка, яка все життя гнула спину на поміщицькій та куркульській землі.— Треба якось рятуватися!” Ви тільки вдумайтесь, товариші, в оці слова!— продовжував Кузнецов.— “Треба якось рятуватися!” А порятунок один: Радянська влада! Влада робітників і сільської бідноти. Іншого рятунку нема!

Вже не менше чверті години говорив Кузнецов. І коли кінчав говорити, стрілянини вже не чути було. Лише поодинокі постріли. Кузнецов навмисно зробив довгеньку паузу, щоб усі почули це, і потім уже кінчив свою промову:

— Сьогодні в Харкові розпочинає роботу Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Сьогодні — великий день для України. В особі своїх кращих синів український народ як справжній хазяїн візьме долю свою у свої власні руки. Буде вирішувати питання про свою державність. Хай живе Радянська влада на Україні! Хай живе непорушний братерський союз українського народу з російським народом! Хай живе товариш Ленін!

Уже на думській башті пробило три години. І знову на трибуну піднявся Шевчук.

— Сьогодні в Харкові, як ви вже знаєте із слів попереднього промовця, товариша Кузнецова, відкривається Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Про це ми одержали телеграму від наших делегатів — Гайового і Савчука. Від імені робітників машинобудівного заводу закликаю приєднатися до нас і надіслати з’їздові вітальну телеграму…

Вигуки схвалення і оплески не дали йому закінчити фразу. А коли Шевчук оголосив текст телеграми і ще не стихли оплески, одночасно в кількох місцях майдану гучні голоси почали, і потім всі підхопили слова величної пісні:

Вставай, проклятьем заклейменный, Весь мир голодных и рабов! Кипит наш разум возмущенный И в смертный бой вести готов…

Катря вперше чула цю пісню, не знала слів і спочатку серед усіх присутніх на майдані була, може, єдина, що не співала. Співали в колонах, співали люди, які прийшли групами чи поодинці. Співали солдати, розсипані в натовпі. Кожен, виструнчившись, з рукою “під козирок”. Співала Маруся поряд. І навіть Мусій нерозбірливо гудів над вухом своїм басом.

Тоді Катря стала прислухатися до слів, які співала Маруся. Спершу несміливо, мовби самим серцем і устами співати почала, а потім голос чимдалі міцнів, наливався гнівом і ясною надією:

Весь мир насилья мы разрушим До основанья, а затем Мы наш, мы новый мир построим, Кто был ничем, тот станет всем!

Это есть наш последний И решительный бой, С Интернационалом Воспрянет род людской!..

XXII

Кузнецов прийшов до Рябошапки ночувати опівночі. Артем від Михайла вже знав і про мітинг, і про те, що полуботківці звільнили всіх заарештованих, в тому числі Федора Івановича та Мирославу. Тож зрозуміло, що перше питання Артема до Кузнецова було: чи бачився він з ними?

— А чого б же я так забаривсь!

Бачився він з Федором Івановичем. Більше ні з ким, бо додому до Бондаренка не можна було зайти: стежать. Але самому Федору Івановичу вдалося викрастися з дому. Зустрілись у Безуглого.

— Як дядько Федір?

— Що йому, вперше хіба?

— А Мирослава як?— пильно глянув Артем на товариша.

— Під час арешту трималась дуже добре, говорить Федір Іванович. І давай, мабуть, лягати спати, дружище! А то мені треба вставати рано.

— А чому рано?

— Щоб разом з народом непомітно на патронний завод пройти. Може, вдасться завтра хоч би вагон патронів у Харків відправити. Ти ж сам говорив.

Лягаючи спати, хазяйка закутала теплою хусткою чайник, щоб не прохолов. Але Кузнецов не захотів вечеряти. Вона ж заздалегідь постелила обом: Артемові на ліжку Михайла, як і вчора (сам Михайло пішов на нічну зміну), а “новенькому” — на підлозі, рядом з ліжком. Так і полягали. Артем, правда, намагався:

— Василю Івановичу, ти ляж на ліжко.

Кузнецов був років на десять старший за Артема, і хоч вони були на “ти”, але звертався до нього Артем з поваги — на ім’я, по батькові.

— А хіба це ліжко? Це ж — госпітальна койка,— сказав Кузнецов.— Як рука? Кістка ціла?

— Здається.

— Мирослава Наумівна хотіла прийти, щоб оглянути. Але я застеріг: можна таких гостей непроханих за собою привести! Та й потім, у вас же там, у селі, лікарня є.

— А при чому тут село?

Кузнецов мовчки скинув чоботи, але роздягатися не став. Наган поклав під подушку і Артема спитав, чи напохваті його зброя. І лише тоді, коли погасили лампу і лягли, відповів Артемові:

— При чому тут село, питаєш? Не можна тобі, Артеме, залишатися тепер у Славгороді. Хоч на час треба кудись виїхати. Ми так з Федором Івановичем і вирішили. Допік ти їм здорово! Попадеш до них у лапи (хіба тут убережешся!), не виприснеш!

Артем признався, що він і сам думав про те, щоб виїхати з Славгорода. Бо правда, що це за життя, коли змушений ховатися? Думав у Харків подаватись. Оце бачився там зі своїми товаришами по заводу. Всі в Червоній гвардії. Звали до себе. Кузнецов став заперечувати. Нема чого робити йому з одною рукою в Червоній гвардії. А в селі не тільки підлікувався б,— чув же, що розповідала мати!

— Непочатий край роботи для нас на селі. Отож лікувався б, а разом і діло б робив. Мати завтра піде на базар шукати попутників, щоб саньми, а не поїздом із міста тобі виїхати. Менший риск.

— А як ти, Василю Івановичу, із зброєю думаєш? Всієї, сподіваюсь, не забереш у батальйон.

— Ні, не заберу.

— Ми тут з хлопцями про це вже говорили.

— Ну, і що ж вирішили?

— По-братськи — пополам. Бо хоч зброя, власне кажучи, і твоя…

— Яка вона моя! Зброя — це така штука, що коли з рук її випустиш, то вже вона не твоя. Та не в цьому справа: важко вивезти, не варт рискувати. Нам вона не менше потрібна: патронний завод, міст.

— А що міст?

— Треба, Артеме, і вперед дивитись. Сам сапер — знаєш, що таке міст. Та ще через таку ріку, як Дніпро!

— Куди ж ти думаєш з батальйоном подаватись?

— Дав телеграму в Харків, просто з’їздові: чекаю наказу на станції Ромодан.

— Але ж погано без зброї!

— Один клинок козацький для початку вже є. Добудуть, бісові діти! Ось я поїду, я їм холоду нажену!

— А коли ж ти думаєш на Ромодан?

— Думав, завтра, та не вдасться: не вправились. Перенесли похорон Тесленка на післязавтра.

— От уже і похорон! — журно сказав Артем і якийсь час мовчав. Раптом він навіть сів на постелі.— А тільки минулої ночі я ж розмовляв з ним. Наче зараз іще відчуваю свою руку з його руці. “Щасти вам!” Потім обняв за плечі і питає: “А на душі як? Все в порядку? Ти не думай про смерть. Ти про :киття думай!”

— Отак Тесленко й помер. Не про смерть, а про життя ду* мав.— Кузнецов помовчав трохи і додав:— За обшлагом рукава шинелі знайшли рекомендацію в партію. На Романа Бе-зуглого. На півслові обірвана. Може, якраз коли писав, почув тупіт чобіт на сходах…

“Цок-цок, цок-цок”,— лунко цокали ходики в напруженій тиші. Обидва довго мовчали. Потім знову обізвався Кузнецов:

— На комітеті ухвалили похорон справити такий, який і заслужив він,— багатолюдний, урочистий.

— Та йому, мертвому, тепер однаково.

— А людина не тільки живе, поки дихає, поки серце в ній б’ється, Артеме. Так живуть тварини. Правда, і люди декотрі — теж. Але справжня людина… Хіба Тесленко не живе й зараз у пам’яті нашій, у серцях сотень, тисяч людей, які його “,нали, любили, поважали! У самій нашій справі великій, безсмертній, якій він самовіддано служив до останнього подиху. Вся наша Червона гвардія разом з усім народом ітиме за труною. Із зброєю. Нехай гартуються! Бо не тільки в бою гартується людське серце, але і над труною убитого товариша.

— А що, як вони?..

— Нехай тільки сунуться! Без малого півтисячі штиків! Та й серед решти робітників неозброєних не одна сотня буде таких, що не зовсім з пустими руками. Нехай тільки спробують!..

Допізна цієї ночі не спали Артем з Кузнецовим і все наговоритися не могли. Потім утома стала брати своє. Довшими ставали паузи. Останнє, що сказав Артем:

— Оце роз’їдемось. Чи то ж зустрінемось ще коли-небудь?

— Зустрінемось,— не дуже упевнено сказав, засинаючи, Кузнецов.

— За ці півроку в батальйоні біля тебе, Василю Івановичу, я мовби на цілу голову виріс.

Нічого на це не відповів Кузнецов. Спав уже спокійним, глибоким сном дуже стомленої людини.

Тоді Артем з боку перевернувся на спину, зручніш примостив поранену руку і “наказав” собі спати. Але сьогодні наказ цей щось погано діяв. Лежав у темряві з відкритими очима і чого-чого не передумав за цю годину безсоння, чи, може, й не за одну годину.

“Отже, прощай, Славгород!” І пригадалось зразу, як сім років тому, ще сільським парубійком, вперше приїхав він з прикажчиком економії в оце місто за залізом для кузні. Наче це було вчора, так виразно пригадав себе в ту мить, коли виїхали на горб і спереду в долині відкрилося місто, ніколи ще не бачене (хоч скільки вже чув про нього!), з своїми кам’яницями, димарями заводів… Згадалось гостювання з Митьком Морозом у Супрунів того вечора. Мирослава — в квітчастому сарафані: просто з Дніпра з подругами прийшла до вечірнього чаю. “Русалки! З’явилися нарешті!” — усміхнено сказав батько Мирослави. Артем одразу ж серед трьох дівчат пізнав її, дарма що бачив єдиний раз — колись у Вітровій Балці, ще зовсім дівчинкою. І в першу мить навіть подумав, чи не пожартував Митько, обіцяючи познайомити його з революціонеркою. Ні, зовсім не такою уявляв він собі її. Молода дуже, сміхотлива. І лише потім, коли розговорилися вже, зрозумів, чому і Митько, і тітка Маруся говорили про неї з такою повагою. Здавалося навіть, що саме вона дала йо^у тоді з літератури кілька екземплярів “Социал-демократа” і один номер “Рабочей газеты” за листопад 1910 року, з обкресленою червоним олівцем статтею Леніна “Уроки революции”97. Пригадав, що сказала, коли він ішов од них: “До побачення, товаришу!”

“Товаришу!” Ось звідки, по суті, почалось його свідоме життя. Саме відтоді й потягло його владно з Вітрової Балки в широкий світ. У Луганську працював на заводі більше року,— звільнили після забастовки протесту проти Ленського розстрілу . Безробіття. Куди тільки не заносила його потім зрадлива доля. Увесь Південь утрьох, з Петром та Миколою (теж луганчанами), з’їздили та піхтурою сходили. Перебиваючись так-сяк на випадкових роботах: де — вантажником, де — носильником. Без кутка свого, по нічліжках валяючись. Скільки за ці роки доріг ісходжено в юрбі отаких-о ж, як і сам, гольтіпак-безробітних. Аж поки… Але на цьому і звалив його сон — на якомусь привалі, в старому ожереді в степу, під холодними осінніми зорями.

XXIII

…Але спав Артем недовго, прокинувся раптом серед ночі від різкого болю в руці: саме цією, лівою рукою так міцно пригорнув він до себе… синашку. Закусивши губу від болю, він, як дитину, хитав на грудях у себе вражену руку, поки не стих біль. Але як тільки біль стих у руці, дужче заболіло, занило серце в невимовній тузі. Він намацав у темряві портсигар і закурив. Навмисне не старався робити це тихо: може-та-ки, Василь Іванович прокинеться! Прислухався — ні, Кузнецов міцно спав, чути було його глибоке, рівне дихання. Артем викурив цигарку, ще полежав, усяко намагаючись одвернути свої думки, розвіяти сон, і все ніяк не міг. Серце нило чимдалі дужче. І не втримався, врешті, Артем. Перевернувся на бік і рукою злегенька торкнув за плече Кузнецова. Той одразу прокинувся.

— Що таке?

— Та…— нічого такого,—ніяково відповів Артем.— Спокійно поки що.

— А чого розбудив? Хропів, може?

— Та… нічого. Трохи,— ніяково відповів Артем.

— Ну, вибач,— сказав Кузнецов, перевертаючись на другий бік.— Засинай тепер сміливо.— Відчувалось, що посміхнувся в вуси.— Тепер уже постараюсь пильніше себе у сні контролювати.

Кілька хвилин в кімнаті панувала тиша. Раптом Артем сказав шепотом:

— Василю Івановичу, не спиш іще?

— Ні, не сплю.

— А це я збрехав тобі, що ти хропів. Розбудив я тебе не тому.

— А чому? — настороживсь Кузнецов.

— Чи повіриш, ну просто — невтерпіж! Отака туга облягла.

— А що трапилось?

— Та от… все тобі розповім.

І знову тиша залягла в кімнаті. Лише цокали ходики на стіні. Хвилина минула в мовчанці. Потім, на цей раз уже Кузнецов не витерпів:

— Ну, чого ж мовчиш? Де ж твоя розповідь? Але Артем навіть після цього не одразу заговорив.

— Василю Івановичу,— через хвилину якусь обізвався він,— а скажи, тільки поклавши руку на серце… Це дуже важливо для мене. Кілька днів уже борсаюся в цьому питанні.

— А що тобі сказати?

— Ось, для прикладу, є в тебе найменшенька твоя, Ва-силинка. Яке почуття в тебе до неї?

— А чого це тобі Василинка моя згадалась? — здивувався Кузнецов.— Та ще отак раптом серед ночі?

— Та от згадалась,— ухилився од відповіді Артем.— І це дуже потрібно мені знати. Скажи, ти її любиш отак само, як і тих, старших?

— Ну, а то ж як?

— Чи, може, якось інакше?

— А чого б же це?

— Та ти ж її ще і в вічі не бачив. Бо народилась, як ти вже пішов на війну. А звідки любов походить у батька до своєї дитини? Бо росте на очах. День у день бачиш її, горнеться до тебе, і ти її пестиш. Уму-розуму вчиш. Це я дуже добре розумію. Своє дитинство пригадую, батька свого покійного. Як я любив його! І він мене дуже любив. І це зрозуміло мені. А ось коли не бачив дитини своєї ще ніколи? Тут нічого ж цього ще нема. Сама лише — плоть і кров. Так це ж і в тварин так! Неправда, скажеш?

“Он воно що”,— подумав Кузнецов і мовчав, силкуючись зрозуміти хід думок Артема, збагнути зв’язок розмови про Василинку з його, як він сказав, тугою.

— Ну що ж… Спасибі й за те,— жартома сказав Кузнецов,— спасибі, що хоч не скотиною назвав, а тільки твариною. Дійсно, варто було заради цього серед ночі будити!

Артем рвучко повернувся до нього, навіть вразив руку.

— Василю Ивановичу, ти мене не так зрозумів. Ти вибач за мій дубовий язик. Зовсім не про тебе я. Я взагалі говорю.

— А хоч і взагалі, все одно дурний ти, Артеме! Та хіба ж любов у батька-матері до своєї дитини походить од звички, від ласки до неї? Якраз навпаки. Це приходить уже потім,— і ласка, і звичка. А починається любов не з цього.

— Аз чого?

— Ти от, Артеме, думаючи зараз про свою, про вашу,— поправився він,— майбутню дитину, все кажеш: “Мій, мій”. Алхімік ти! Знаєш, що це таке?

— Ну а чого ж! Це — котрі свинець у золото думали перетворити за допомогою хімії. Та “еліксир життя” якийсь видобути.

— Не тільки це. Були серед них і такі “мудрі”, що навіть живу людину у скляній колбі за допомогою хімії хотіли видобути. Уже й охрестили її. Ім’я якесь те чудне, латинське. “Гомункулюс” чи щось вроді цього. Отакий чисто і ти оце зараз — алхімік! “Мій”,— кажеш. Але ж це невірно. Хіба ж він тільки твій? Адже це дитина твоя і твоєї любимої. Це, так би мовити, іменно ваша любов з нею, ваші радості, мрії втілені в цьому маленькому живому тільці. Тим-то воно таке і дороге вам. А бачив чи не бачив іще — це не так уже й важливо. Але це один корінь. А другий корінь, який живить батьківську любов, це почуття величезної відповідальності за дитину. І перед ним самим, і перед суспільством, в якому йому доведеться жити. Он воно що. Зрозуміло тобі це?

— Авжеж. Але знову-таки я тебе спитаю. Це — зараз так. Тимчасово, так би мовити.

— Тобто як це “тимчасово”?

— Та отак. Адже не завжди була сім’я. От, скажімо, було таке в історії — дородовий період, первісний комунізм. Але це — в минулому. Це для нас не приклад. А от цікаво, як воно в майбутньому комунізмі буде?

— На це я тобі, Артеме, відповім так: не ворожка я. Ні на картах, ні на бобах ворожити не вмію. І не буду. Та й не потрібно це нам. З нас цілком досить і того, що ми знаємо про комунізм з певністю. Що таке комунізм? Ти тільки вдумайся, Артюшо! Вперше на нашій планеті це — життя, воістину достойне людини. Розквіт життя. Суспільних класів уже нема. Кордонів у теперішньому розумінні з погранзаставами між державами нема. Увесь світ — братні республіки. Дуже високо розвинена промисловість, достаток благ земних. Звичайно, і тоді не буде молочних рік, що текли б самі собою. Достаток — це продукт людської праці. Але праця при комунізмі вільна, невиснажлива, радісна. Дуже висока культура. Люди при комунізмі, не знаю — діти наші, ні, ймовірніше уже онуки, правнуки наші,— будуть значно розумніші і кращі за нас А якщо це так, не думаю, Артеме, що так уже треба нам з тобою зараз голови над цим ламати, рецепти для них складати,— як їм жити, як любити, як дітей ростити. Самі додумаються. А в нас із тобою і невідкладніших справ вистачає.

— Це вірно,— зітхнув Артем.— Тут хоч би собі лад дати! Але от саме тому хіба не корисно і в комунізм хоч думкою заглянути. Щоб із своїх онуків-правнуків (сам же кажеш: розумніші й кращі за нас будуть!), щоб із них для себе приклад узяти. Щоб поведінкою своєю таки виправдати звання високе своє більшовика-комуніста.

— Це так. Але заглядати навіть і в комунізм треба, Артеме, з розумом. Щоб не було замість користі шкоди. Діалектика — чув таке слово? Це значить — треба явища, факти суспільного життя розглядати не відірвано, а в їх історичній обумовленості. Ти Енгельса читав? Є в нього книга така, якраз про сім’ю, про шлюб”. Неодмінно прочитай. Та подумай гарненько. От і не будеш уже тоді борсатися у цьому питанні. Та ночами алхімією займатися. Добрим людям спати не давати.

— Це — пусте, Василю Ивановичу. Адже — остання ніч наша перед розставанням. Не гріх і не поспати. Чи, може, ти справді сердишся?

— Та ти що, жартів не розумієш? — відповів Кузнецов. Хвилину цілу мовчали обидва. Потім Кузнецов перший озвавсь. І голос його вже був інший, відчувалось, що говорить це з усмішкою:

— Так кажеш, Артеме, туга облягла. Ну що ж, пора, мабуть. Двадцять п’ятий, кажеш, пішов. О, давно пора! А хороша це, до чого ж хороша туга! По собі знаю.

— Ти це про що?

— Та про те ж саме. Чи, може, думаєш, що я сліпий, не бачу. І ось повір мені, а я таки на світі на цілих десять років більше прожив, краще за тебе в людях розбираюсь, повір мені: кращої дружини — світ сходи — не знайдеш собі. До чого ж хороша дівчина. А любить тебе як! За оцей тиждень, що тебе не було, аж змарніла, бідолашна.

— Облишмо про це! — перебив Артем. Але не спитав, кого той мав на увазі. Догадався, що мова, звичайно, про Мирославу.— Досить з мене того, що вже одного разу вхопив був колись щастя такого… в обидві жмені! Не знаю, коли я його й видихаю!

— Нічого не розумію.

— Який же ти нетямкий. Та я ж про це весь час тільки й говорю: про свою трудну любов та про свого синашку.

— Що? — Кузнецову од подиву навіть перехопило дихання.— Про якого синашку? Звідки? Ти що, може, не прокинувся ще?

— Четвертий рік уже пішов.

— А що ж ти ніколи не говорив про нього?

— Я сам тільки цими днями узнав. Коли в Харків у відрядження з Кулішем їздив.

— Оце так так! — Кузнецов поривно сів на постелі, схвильований, дістав кисет, довго в темряві скручував цигарку, потім клацнув запальничкою і довго прикурював; спідлоба дуже уважно, немовби бачить його вперше, суворо дивився на товариша. Потім сердито дмухнув на язичок вогню, глибоко затягся тютюновим димом і, з силою видихнувши, сказав:

— Оце так родитель! Виправдав звання, нічого сказати! Та тобі й справді хоч зараз у комунізм. Готовий екземпляр.

— Ти стривай, Василю Ивановичу,— на подив спокійно сказав Артем.— Ти перше вислухай мене до кінця. А потім уже лаяти будеш. І екземпляром, і як тільки схочеш.

— Слухай, Артеме,— знову після паузи перший озвавсь Кузнецов.— Четвертий рік, кажеш, синашці пішов. Але ж ти в Харкові на ХПЗ тільки з чотирнадцятого року.

— Це ще до Харкова було. А тепер, під час поїздки в Харків, я тільки дізнався про це. Та ще як дивно дізнався! Як подумаєш, аж дріж пройме: коли б не оцей сліпий випадок, то, може, вік прожив би, а так і не знав би… У вокзалі в Полтаві. Замерзли з Кулішем геть-чисто, товарняком з Харкова добирались. Зайшли погрітись. Народу в вокзалі — не протовпитись. І раптом чую: “Артеме!” І я впізнав: “Варка”.

— Зустріч. А скажи, крізь землю тобі в ту мить не хотілося провалитись?

— А Варка — це зовсім не вона. Подруга Христі. З одного села з-під Хорола.

— Де це? Коли?

— У Таврії101. На молотьбі в економії. В тринадцятому році це було. Я ж тобі якось розповідав, що після Луганська кілька місяців безробітним був.

— Пам’ятаю. Це — коли в Ростові…

— Та ми не тільки в Ростові побували тоді. Увесь Південь об’їздили. Один у Таганрозі лишивсь вантажником у порту. А ми з Петром далі помандрували. На залізницю грошей уже не було — дожились до ручки,— пішака рушили. А край неблизький. І все степ та степ. Червень місяць. Як по гарячій сковороді йдеш. На Миколаїв ішли, родич там у Петра на суднобудівному. Верст двісті вже одмахали і притомились. Не так і притомились, як підошви попекли. Без звички босоніж по отакій Сахарі. Хоч рачки лізь. Ото ми і зробили привал: найнялись в економію. В конторі, як глянули паспорти — з Луганська,— зразу не хотіли й брати. Але велика запарка тоді в них з ремонтом молотарок вийшла, взяли-таки. Спочатку на ремонті працювали, потім Петро в майстернях на головній садибі так і лишився, а я з паровиком та молотаркою — в степ, верстов за десять. Так і жили там на відшибі табором. І ці хоролчанки на току на цьому робили: Варка, а друга — тепер уже ясно тобі: Христя.

— Хорол це десь тут недалеко? — спитав Кузнецов.

— Ну, тож-бо й воно, Василю Івановичу! Суміжний повіт. Я як узнав, що вони з-під Хорола, ну просто наче рідні вони мені. Ще хлопчиськом пам’ятаю: саме через наше село — хорольці, миргородці, чернігівці у степ туди повесні на заробітки проходили, а восени назад повертались. Перш за все спитав у дівчат, чи не проходили через Вітрову Балку. “Аякже, проходили. Ще на греблі під вербами спочивали. А на тому березі ставу — економія”. Так і є. Моя Вітрова Балка. Ну, а тут же од греблі крайня хата — рідні мої живуть. Ні, хати вони, звичайно, не примітили. Ну та дарма. Уже одно те, що мимо рідних воріт проходили! Прихилились і вони до мене якось одразу. Обидві молоденькі, вперше на заробітки прийшли в ці краї. Та хоч і вперше, а знали вже з розповідей, що це таке — Таврія. От і боязко їм. А тут, бачать, чоловік вроді б надійний: сам не скривдить і іншому скривдити не дасть.

— От іменно “вроді б”,— кинув Кузнецов.

Артем помовчав, мовби вагаючись — відповісти на репліку товариша чи вести далі розповідь. І вирішив:

— Ти зараз, Василю Івановичу, так говориш зі мною, таким тоном, наче я злочинець якийсь. А я злочину за собою чи хоч би навіть провини перед нею не почуваю аніякої. Одна моя хіба провина, що полюбив отак необачно. Як з кручі в воду сторч головою плигнув. Не подумавши про корчаги. А втім… любов — діло таке — думай не думай. Лотерея. Не скажу, що всі жінки, але більшість із них такі: ти з нею пуд солі з’їж, а так до пуття і не взнаєш, на що вона тільки здатна. Отака була й Христя.

— Пуд солі, кажеш,— перепинив його Кузнецов.— Виходить, довгенько знав її?

— Та без малу не всю молотьбу.

— Ого!

— А ти не смійся, Василю Івановичу. Один місяць в отакій обстановці — на току біля машини — цілого року звичайного вартий, а може, й не одного року. Бо ж день у день, від зорі до зорі, одне в одного на очах. А ніде так, як у роботі, та ще гуртовій, не розкривається людина: працьовита вона чи ледар, совісна чи лукава. Та й не тільки ж на роботі: кілька раз у день за мискою. А й це не пусте. Бо вже одне те, як хто ложкою з миски набирає, як ту ложку до рота несе, в якійсь мірі характеризує людину. Та й не тільки ж щелепами кутуляєш, таки й розмовляємо ж. Але найбільш, звичайно, вечорами.

Хоч і як виморишся за день, а щовечора посидимо-таки, бувало, хоч з півгодини. Чи пісні заспіваємо, чи просто в тихій бесіді гуртовій. А потім уже стали ми з нею і від гурту відлучатися. Одним словом, не скажу, чи хоч тижнів зо два минуло, як ми вже й полюбилися з нею. І так вона мені до душі припала. І вродою своєю, і лагідною вдачею. Сирота була. А до того ще й жила в чужій хаті — з матір’ю та двома сестричками. Колись хата була їхня власна, але років з два перед цим, надумавши йти “у перевод”, батько продав хату, та й виїхали ще з кількома односельчанами на далекий омріяний “Охмалин”, себто в Акмолінську губернію102. В дорозі, десь зараз за Уралом, батько від дизентерії помер. Мати з малими дітьми (Христі тоді вже, правда, сімнадцятий пішов) уже, так би мовити, з розгону доїхала-таки до місця, але не прижилась там. Зиму перебідувала, а напровесні, щоб встигнути Хоч грядки посадити, вернулася додому. Чи сказати б точніш — в своє рідне село. Бо де ж та домівка? Сусіда-лихвар, що тоді купив хату, уже під телятник надумав її. Упала сердешна небога в ноги глитаєві, все, що було в закрутці, щось карбованців з тридцять, віддала йому. “Змилосердився”. Пустив у сусіди поки що, в їхню ж колишню хату, з тим, що років через кілька, коли виплатять чи одроблять решту сто карбованців, перейде хата у власність їй. Але сама хата, без грунту, бо на городі вже вишеньки посадив, “копитал” уже свій вклав. Отак і стали жити — в сусідах, за дармових наймичок. Літо-осінь обидві спину не розгинали, а заробили —що до великодня хліба не стало. Сяк-так дотягли на позичках до зелених свят103. А після зелених свят ішли люди з села у Таврію на заробітки, то й Христя з ними пішла. Хоч як не пускала — плакала мати, не пускав і хазяїн-лихвар. Ні на що не зважила. “Так, наче серце чуло моє, що зустріну тебе!” Отак і жили ми з нею більше місяця. Як чоловік і жінка. Тільки й того, що не вінчані. На осінь відклали. Думали тут же, в економії, і на зиму у строк стати. Навіть з Петром домовився, що у Миколаїв сам піде, а вже як улаштується та щось і для мене напитає, переїдемо до Миколаєва і ми з Христею. Отак думалось, а вийшло інакше: несподівано мусили розлучитись.

— А що ж трапилось?

— Був в економії об’їждчик один. Мордань. Таке йому строкові прізвисько дали. Шкуродер, та ще й бабій нахабний, можна навіть сказати — ґвалтівник. У кожному таборі в нього наложниця. І саме з отаких, як оці мої землячки, з молоденьких та полохливих. Хотів був і на нашому току завести, і якраз на Христю оком накинув, але остерігся. Одне слово таке сказав я йому. Магічне! А він знав мене трохи ще по головній садибі. У вільний час біля холостяцького барака ми, майстрові, іноді з гирями практикувалися. Отож бачив і він, що я міг, наприклад, двопудовиком хрестячись, увесь “Отче-наш”104 проказати. І навіть без особливої напруги. Тим-то він тік наш об’їздив стороною. Але зло затаїв, як видно. Бо в записній книжечці його, як потім уже виявилось, і моє прізвище було вписане, як “у граматку”, та ще й з такою припискою: “Нахвалявся убити”. І от одного разу на світанку в степу найшли його задушеного. Ну й колотнеча ж ізчинилася! Стражники наїхали, жандарми. Виявилось, що він не тільки об’їждчиком був, а заодно ще й агентом поліції. “Політичне убивство!” Дурниця. Звичайно, політичні були в економії. Як же інакше! Економія величезна, сотні три, а то й більш було лише строкових. А де така маса людей в експлуатації, без політичних не буває. Та хоч би й нас з Петром взяти. З заводу в Луганську за що нас витурили? За політику. Я, правда, тоді ще не був партійцем. Це я вже на фронті, у березні в сімнадцятому році, у партію вступив. А Петро уже й тоді справжнім партійним соціал-демократом був. Років на три був він старший за мене. А на заводі чотири роки вже робив. У тому ж, де і я, інструментальному цеху. Дружили ми з ним — водою не розлити. Від нього я знав дещо і про роботу їхнього осередку в головній садибі. Та й доручення деякі його виконував: політичні брошурки читав на току в себе хлопцям. Ні, Морданя убили не політичні. Двоє дівчат задушили його. Але це вже згодом, через півроку, виявилось. А спершу кинулись були на політичних. І закрутилось. Почали, ясне діло, з головної садиби. Перш за все трьох робітників з майстерень забрали. В тому числі й мого Петра. Ну, а від Петра уже ниточка й до мене. Добре, що тієї ночі з самого вечора ми з Христею в степ пішли. Розшукала нас Варка в ожереді. “Не йди в табір, стражники за тобою. Засідка, ждуть”. Отож і довелось отак несподівано розлучитись.

— І невже так і не бачив її більш?

— Та ні. Ще цілий тиждень зустрічалися. Ніяк одірватися від неї не міг.— Він помовчав трохи, а потім спитав:— Ти в Таврії, Василю Івановичу, бував коли?

— Проїздом.

— Ну, все одно. Значить, хоч із вікна вагона, а бачив-таки, що це за край — степ та й степ. Під осінь не те що людині, зайцеві від шуліки нікуди сховатися. Верст за п’ятнадцять від току тільки й знайшов собі пристановище: балка, поросла чагарником. Отут і заліг, як той вовк в облозі. Цілий день і не витикаюсь, бувало. А як тільки стемніє, вийду, обдивлюся гарненько, а тоді візьму курс на вечірню зорю і — бігом. Буквально! Бо ночі короткі, а п’ятнадцять верст — край не близький. А втім, відстань цю я пробігав, мабуть, за годину з хвилинами, не більше. І ще здалеку бачу — під умовленим ожередом в тіні біліє цяточка. Жде. Цілий тиждень було отак. Аж ось одного разу, коли прийшов, тільки-но сів поряд на землю, і зразу ж догадався, що це і є наша остання ніч.

— Аз чого догадався? — спитав Василь Іванович, щоб вивести з задуми Артема.

— Завжди виносила хліба шматок, ну й ще там — огірок чи тараню. Самою любов’ю все-таки ситий не будеш. Добовий мій раціон. А на цей раз бачу — торба. Помацав рукою — дві хлібини. У мене в грудях щось так і обірвалося. “Що, Христе, чи надумала виряджати?” Мовчить. Приглянувсь, а вона спить. Навсидьки. Відкинулась головою до ожереду, місяць їй в лице — змарніла така, бліда, мовби хвора. І подумав я: “Ох, і свиня ж ти, Артеме! Сам вилежишся за день в своєму барлозі. А вона, сердешна, від зорі до зорі на отакій спеці, в куряві кромішній біля молотарки. І вночі спати не даю. Хіба ж не розповідала позаминулої ночі, що коли б Кирило-бара-банщик не підхопив, так би з снопом у барабан і впала була!” І так мені жаль її стало. І знаю, що це ж востаннє бачимось. Хотів розбудити і не розбудив. Нехай іще хоч годинку поспить, відпочине. Сиджу біля неї… Чого тільки не передумав за цю годину! Про неї і про себе. Раптом чую — стогне, задихала важко, губи сіпаються, мовби хоче крикнути щось, а не може. Потім таки крикнула, як це уві сні буває, шепотом крикнула: “Артеме!” — “Я тут, Христинко, біля тебе!” Розплющила очі, здивована й зраділа, пригорнулася. І мовби з докором легеньким: “Нарешті! Чого тебе так довго не було?” — “Та я вже цілу годину сиджу біля тебе”.— “Так чого ж ти не розбудив!” — “А щоб ти спочила хоч трошки”.— “Ой, де там спочила! Я так змучилась уві сні!” Та й стала мені розповідати свій сон. “Сиджу під ожередом, а тебе все нема. Уже й за північ, може. І так мені страшно стало! Завтра ж йдемо з економії, остання ніч. Невже так і не побачу?! І по-другому ще страшно: може, щось трапилось? А може, просто ожередом обмиливсь,— заспокоюю себе. Біжу до другого ожереду — нема. Перебігаю до третього — і тут тебе нема. Тоді я в розпачі — і знаю, що не можна робити цього, бо ти ж ховаєшся, а не стерпіла! Як я гукала тебе! На весь голос, на увесь степ”.—”Я чув, як ти гукала уві сні. І бач — біля тебе”. Зітхнула Христя. “Чого ти?”—”Подумала: а скільки ще буде ночей — гукатиму так тебе і в сні, і наяву, а ти не чутимеш!” Уже світало, як стали прощатися. “Ну, де ж, коли, Христинко, зустрінемось тепер?”—”А хіба ж я знаю!” Та й заплакала гірко-гірко. “А може… знаєш що? Ходімо зараз зі мною” — “Куди?” І вірно: куди? Коли сам без притулку та ще й безпаспортний. “То поживи тим часом у моєї матері, поки я…” Зітхнула тільки. Потім: “Та ти не бідкайся за мене, у мене ж і своя мати є”.—”Ну, хоч по дорозі зайди, з родом моїм познайомишся”. Але виявилось, що дівчата надумали залізницею, щоб швидше додому. Може, там, на Полтавщині, не обмолотилися ще хазяї, можна буде ще якийсь карбованець заробити. “Ну, то хоч не зараз, іншим разом, як уже з роботою упораєшся”. Пообіцяла: “Неодмінно побуваю”. На цьому ми й попрощалися.

— Ну й що ж, заходила?— по невеликій паузі спитав Василь Іванович.

— Ні, не була. Не до того вже було їй. Інші завелися, рідніші родичі.

— А ти кажи ясніш.

— Я, як і домовилися з нею, зразу ж, тільки-но став на роботу…

— А як же ти без паспорта?

— Петрів родич у Миколаєві поміг добути “липовий”. У самім Миколаєві не рискнув, улаштувався в Херсоні, на елеваторі. І зразу ж листа їй у Попівку послав. Жду та й жду відповіді,— нема. Що могло трапитись? Не інакше, як перехват. Уже занепокоєний, послав листа подрузі її, Варварі. І та відповіла, розкрила всю картину. Що Христя на селі не живе. Зразу ж, як повернулась із Таврії, поїхала в місто, на тютюнову фабрику. Та це, як видно, лише про людські очі. А насправді — до свого жениха.

— То в неї, виходить, і жених був?— здивувався Кузнецов.

— Дячок там один. Та, власне, це вже я сам його в дяки “проізвів”, насправді — регент церковного хору. Якось, розповідала іще в Таврії, жила у дядька свого, залізничника, у Славгороді, а він і побачив її, жив у тому ж дворі. Ну й уподобав, причепивсь, як реп’ях. Аж мусила через нього і з міста тікати: такий осоружний. Аж плаче, бувало: виходь та виходь за мене! Так принаймні розповідала.

— Сама розповідала?

— Але це вже потім, як ми вже з нею спізналися. “А чого ж ти досі навіть не заїкнулась про нього?”— спитав був. “Боялась, щоб не подумав чого. То, може, не захотів би і знатися зо мною”.—”А тепер не боїшся?”—”А що ж ти можеш тепер погане подумати про мене, коли вже знаєш!..” І правда, що я міг погане подумати про неї, коли вже знав, що до мене вона ще нікого не знала? Ну, та це… Не про це зараз мова. Уже й побралися, либонь, Варвара пише. Бо приїздив якось із дядьком Христі, привіз тещі сто карбованців, викупив хату у лихваря… Ну, от і все!

— І все?— в голосі Кузнецова чулися подив і обурення.— Аж на тебе не схоже. Видно, здорово і ти її любив, що отак легко повірив?

— Легко? А не дай бо нікому! Найлютішому ворогові своєму не побажаю такого. Я й зараз, коли згадаю той час, не збагну навіть, як я тоді все оце видихав. Не пішов на дно. Петро врятував.

— Яким чином?

— Саме з тюрми випустили. Знайшлися справжні убивці того об’їждчика. Двоє дівчат, скривджені ним. Зізналися. То тих усіх, запідозрених тоді в убивстві, випустили. Узнав, що я в Херсоні. А я вже днів кілька ходжу як неприкаяний. І вже несила далі терпіти мені. Надумав поїхати в Славгород. Щоб уже на власні очі пересвідчитись. А тут якраз Петро. Аж диву дався — отакий я страшний був на вигляд. “Хворів, чи що?” Я і розповів йому все. Не потаїв і того, які страшні думки, буває, в голову лізуть… То він мене і не пустив. “Охолонь трохи. Гарячки нема чого пороти: якщо правда все те, що Варвара пише, то й взагалі нема чого їхати. Раз така вона, то й розтак її, і точка! Не хватало ще, щоб за якусь паскуду на каторгу пішов! А якщо, немов, наплутала Варвара,— розплутається. Бо не може того бути, коли любила по-справжньому тоді, щоб у Вітровій Балці не побувала чи хоч листом не запитала — де ти, що з тобою”.

— Логічно.

— Авжеж. Лихо тільки, що серце не дуже на ту логіку зважало. Ну, а таки взяв себе в руки. Нікуди не поїхав. Жду вістей з дому. І Петро ж біля мене. Ото друзяка! Заради мене і в Миколаїв не вернувсь. Отак цілу зиму і пиряв лантухи на тому ж елеваторі. Нема вістей. Хоч за зиму аж два листи одержав з дому. А потім і сам дома був на Великдень. Ти, Василю Івановичу, кажеш: легко повірив. А я, коли правду казати, то ще й тоді — а це вже півроку минуло!— на якесь чудо надіявсь. Ну, а чудес, як і сам знаєш, в природі не буває. Одсвяткував, виправив у розправі паспорт собі новий та й подався з дому.

— І невже ото потім ніколи?..

— Ні єдиного разу. Таки добряче Петро допоміг мені гальма пристроїти: “Раз така вона!..” Та нащо краще, півроку ось в одному місті прожили. Адреси не знав, правда, ну, та — не голка. Коли б хотів…

— І невже ото, Артеме, так ніколи і не хотілося хоч би збоку глянути на неї?

— А навіщо? За чотири роки забулося трохи. Я, навпаки, весь час боявся ненароком зустрітися. Ну, а тепер — уже хоч-не-хоч доведеться зіткнутись.

— А чому ж неодмінно “зіткнутись”?

— Та хіба ж я дитину свою, кров і плоть свою, так і залишу їй? Цього ще тільки й не хватало у нашім чеснім роду, гармашівськім,— дяка чи, може, і диякона. Сутичка буде. А втім, може, й обійдеться. Може, якось домовимось.

— Ну яка ж мати віддасть рідну дитину?

— А хто ж її знає! Від такої жінки хіба наперед знаєш, чого можна ждати. Розповідає Варвара, що останній час більш у баби, на селі, живе. Ні на кого, мовляв, дома залишати.

— Працює десь?

— Відколи чоловіка забрали на війну,— на тютюновій фабриці. Може, й тому…

— А може?

Артем глибоко затягся цигаркою і з силою видихнув дим.

— А може… Я вже іноді й таке думаю: може,— щоб не плутався,— без дитини легше таки пеленою вихляти. Ну та! Яке мені, зрештою, діло до цього! Є чоловік, нехай він і скрегоче зубами!

— А цього я від тебе, Артеме, не чекав,— невдоволено сказав Кузнецов.— Які в тебе підстави отак про неї говорити?

— А в мене й тоді підстав не було. Аніякогісіньких! Хіба що ота її хитрість маленька, що не одразу сказала. Ну та хіба ще манишка ота. Всю молотьбу вишивала її. Тільки вільна часинка, уже й колупається в шитві голкою. Я й спитав якось, чи не в перший же день. “Женихові, мабуть?” — “Якраз оце мені женихи в голові! Людям за гроші!” І ось — чотири роки минуло, а й досі, як здумаю про манишку оту… Аж дух мені перехватить: “Правду казала тоді чи, може…”

— Ну, зараз це практичного значення не має.

— Ти так гадаєш? А от мені чомусь здається весь час, що, коли б я тільки упевнився, що це іменно так: ночами зо мною спала, а вдень дякові своєму манишку вишивала,— одразу б як рукою усе з мене зняло б.

— Слухай, Артеме,— аж повернувся на бік Кузнецов.— Так виходить, що ти її ще й зараз любиш.

— Що? Іще що скажи!

— Факт! Мені ще тоді, як ти розповідав про Таврію, подумалось таке. Бо коли б ти був байдужий до неї, не говорив би такими словами.

— Якими це “такими”? Хіба я не можу хоч коли-не-коли безстороннім бути? Та й потім — це ж про тодішню.

— А хіба їх дві?

— Одна. Але ж усе те, що вже потім сталося з нею, таке неймовірне, незбагненне, що іноді справді — мовби їх дві. Одна оця — теперішня, дячиха, якої я ще й не бачив ні разу, та й бачити не хочу, а друга — тодішня, яку — атож, не криюсь, любив до безтями і щасливий був — словами не розказати! Ну й годі! Ти таки маєш рацію: не дві їх, а одна. Дячиха. І ну її к монахам. Давай спати.

— Ще тільки одно спитаю тебе, про синашку. Припустімо навіть, що віддасть тобі. Що ти з ним будеш робити зараз?

У Артема, як видно, все вже було продумане, відповів одразу ж:

— Поки що у Вітровій Балці поживе. Я вже з матір’ю говорив про це. А потім… Не вік же я, справді, бурлакуватиму. Колись оженюсь-таки.

— Не заздрю я твоїй дружині майбутній.

— Он як!

— Ти це слово “оженюсь” таким тоном сказав…

— Ну! Не про сьогодні ж мова йдеться,— сказав Артем і, трохи помовчавши, додав, мовби про себе: — Не про сьогодні, та й не про завтра.

— Ага, ну тоді інша справа.

— Про Мирославу ти згадав,— після мовчанки знову озвавсь Артем.— Не сліпий, кажеш. Не сліпий і я.

— Тим краще.

— Тільки не думай, що в нас із нею хоч розмова була коли про це. Ні слова! І аж тільки позавчора в останню, можна сказати, хвилину. Коли я вночі ото заніс документи свої в партійний комітет, вийшли разом. Уже в під’їзді стояли… Власне, я сам і спровокував її на це — розчулився! А як простіш казати, одійшла якась гайка… А тепер аж самому совісно… Не знаю, як я у вічі їй гляну! Не те щоб я її не любив…

— Е, то вже не любов, як пішов вихляти!

— Я не вихляю. Я просто сам хочу розібратися в цьому. Не ті почуття в мене до неї, щоб можна було, як то кажуть, клин клином. Це була б така неповага до неї! Хіба ж не так? Адже навіть рубець на серці у чоловіка для жінки, та й навпаки, річ ой яка прикра! А що вже казати, коли та болячка іще й не зарубцювалася як слід! Не настав іще час. А я… Поспішив, одне слово.

Довго не спали вони в цю ніч, двоє друзів, ніяк наговоритися не могли перед розлукою. Потім, наче умовившись; замовкли. І ще лежали, кожен заглиблений у свої думи: і зітхали, і переверталися з боку на бік. І тільки вже перед самим світанком поснули-таки.

XXIV

Прокинувся Артем від гудків. Кузнецов вже встав — умивався біля умивальника. Господиня на плитці щось готувала снідати. Артем спустив ноги з ліжка і хвилину якусь сидів безпорадно. Кузнецов, витираючи обличчя рушником, глянув на нього.

— Про що ти думаєш, Артеме?

— Ось коли по-справжньому відчув я, як тому сердешному Тимосі. З одною рукою вік вікувати.

Кузнецов став допомагати йому взутися. Акуратненько обгорнув онучею ногу — як лялечка стала! Тоді звів обличчя до товариша й сказав:

— Ти, Артеме, і сам не знаєш, який ти хороший хлопець!

— А чого це ти раптом?

— От навіть у дрібниці: онуча. Інший подумав би: “Хто ж це мені взутися допоможе?” Та й усе. А ти не про це. Про Тимоху перш за все згадав.

— Ну! — трохи ніяковіючи, сказав Артем.— 3 Тимохою ми давні друзі.

— І він хороший хлопець. Твердий, стійкий, видно. Я так гадаю, що членом партії міг би він вільно бути. Будеш на селі — подумай. До речі, як це тобі вчора надало?..

— Ти про що? — спитав Артем, але одразу ж і догадався.— Ти про Грицька? Ну, коли ж вивів з терпіння!

— Чим?

— Без малу рік, як революція, а він усе придивляється.

— Ну й що ж такого! І добре, що придивляється. Значить, допомогти чоловікові треба. А ти що? Терпіння не вистачило, кажеш. Е, ні! Терпінням, Артеме, ти запасись. Воно нам ой як потрібне. Терпіння — це теж зброя!

— Народ заворушивсь,— сказала від вікна господиня.— Сідайте вже снідати.

Кузнецов швиденько поснідав, одягнувся. Попрощався з господинею. Потім підійшов до Артема.

— Ну що ж, Артеме,— сказав він, стримуючи хвилювання,— Вночі ти питав мене, чи зустрінемось. Не пам’ятаю, що я тобі крізь сон відповів. Зустрінемось, мабуть. А втім, хтозна. Давай на всяк випадок попрощаємось як друзі.

Обнялись міцно, поцілувались. І пішов Кузнецов.

Артемові тоскно відразу стало на серці. Не раз у своєму житті доводилось йому розлучатися з друзями, але ніколи після розстання наче не було ще отак, як зараз. Тільки коли прийшов Михайло з заводу, з нічної зміни, трохи розважився нарешті: Михайло став розповідати про вчорашню сутичку заводських червоногвардійців з гайдамаками.

— Таки добре, коли у керівництва голова добра на плечах, та ще й не одна! — говорив він, веселий і дуже вдоволений.— Уяви собі тільки, що Іванов сам не залишився б на заводі та не затримав би і червоногвардійців, а пустив їх на демонстрацію! Що б з того вийшло! Адже ціла сотня гайдамаків намагалась на завод прорватися. Ну, їм і дали! Хоч, власне, справжнього бою і не було. Вони зразу ж відкотилися, залягли. Півгодини, правда, ще постріляли. Та це — більше для виду, для свого отамана щоб чув із свого салон-вагона, щоб знав, які вони в нього… орли!

Поснідавши, Михайло зразу ліг спати. І знову Артем один з своїми думками. Навіть Михайлової матері не було вдома, пішла в чергу за хлібом. Ходив по кімнаті і місця собі не знаходив, поки не прийшла Таня Клочко зробити перев’язку. Молода, весела,— нащебетала повну хату. Про Серьожку приємну звістку сказала: була сьогодні в лікарні, впізнає вже. Потім пішла Таня, і знову сам. Ні, таки погана штука самота! А як же по кілька років в одиночках сиділи? Він підійшов до Михайлової полички і став вибирати щось почитати.

За читанням і минув час аж до обіду. Після обіду, коли Михайло пішов провідати Серьожу, хотів був знову читати, але не міг зосередитись. І довго ще не міг збагнути, чому це так. Аж поки нарешті не зрозумів: до обіду чекав, що, може, мати заїде (про свій від’їзд із Славгорода він уже й сам твердо вирішив, хоч і жалкував дуже, що так і поїде, ні з Федором Івановичем не побачившись на прощання, ні з Мирославою). Але недовго думав над цим: нічого не зробиш, коли так склалося! Загоїться рука — не така вже далечінь, перед Харковом заїде в Славгород, щоб потім звідси прямо на Харків. Так було до обіду. А зараз уже ясно було, що матері не буде сьогодні — п’ята година вже! Видно, нікого на базарі не знайшла. Отже, ціла доба в нього. Ну як же можна, щоб не скористатися з цього та не сходити увечері на Гоголівську вулицю! Та й не тільки на Гоголівську, а й на Троїцьку. Навіщо справді відкладати? І, може, навіть спершу сюди. Край, правда, не близький. Через усе місто. Найнебез-печніше буде Миколаївську перейти. Хіба по Сінній, а далі глухими вулицями та провулками…

Кілька днів тому, в перший день по приїзді, Артем був уже там. По дорозі на патронний завод зробив круга немалого, а зайшов-таки. Та як міг не зайти! Хоч і знав од Варвари (то ж вона й адресу сказала), що малий на селі, у баби зараз. Дарма! Хоч поглянути на той будиночок, де народивсь: на той двір, де вперше ноженятами малими по землі ступав. Було вже опівдні. Христя на роботі. Отож без риску несподівано зустрінутися з нею він собі вільно ходив по двору, поки не дізнавсь від жінки, що знімала зі шворки білизну, в якому саме флігельку живе регент з Троїцької церкви. “Та він же на війні”.— “А жінка?” — “На роботі, на махорковій фабриці. Оце їхні двері. Замок висить”. Прогнилий ґаночок, два засніжені кущі акації, напіврозвалений сарайчик.

Вузенькі суточки між ним та флігелем, ото, видно, й був Василькові його дитячий світ!..

За думками та спогадами, що полонили його, і незчувсь, як до хати відчинилися двері і поріг переступив Петрусь.

— Дядю Артеме, збирайтесь мерщій. Зараз тьотя Катря саньми заїдуть! — випалив він за одним духом.— Здрастуйте! — згадав уже потім. Та й зразу вже хотів іти: — Мені треба, тато наказали, за сошею дивитись, бо їздять, прокляті, і зараз по соші.

Але Артем затримав його на хвилинку. Спитав, чи всі вже поїхали.

— Хто? А, ті, що в пас ночували? Поїхали вже. Матрос — верхи на коні. А дядя Остап та старий на поїзд пішли. А отой… ну, як його, жених тьоті Орини, ще вчора поїхав. Дядю Артеме, так я побіжу. Ви ж іще вернетесь до нас?

— Поклон передай мамі, татові.— Ще хотів щось додати, але Петрусь уже був за порогом.

Артем підійшов до вішалки і зняв шинелю. Отак! От іменно: “Мечты, мечты!…”105 Хотів одягатись, але самому ніяк було, і нікого не було в хаті, щоб допоміг. Розгублений, стояв посеред хати. Раптом у дворі почулися кроки. “Ну, от і добре!” Відчинилися двері…

Артем від несподіванки, від радості, що пройняла його всього, заціпенів на місці. Горло здушило — аж боляче.

— Здрастуйте, Артеме,— сказала, переступивши поріг.

— Здрастуйте, Мирославо! — І жадібно припав поглядом до її блідого, змарнілого обличчя. Була зап’ята великою теплою хусткою. Мерщій зняла, поклала на стілець. Скинула верхній одяг.

— Не одягайтесь. Зараз я вам перев’язку зроблю. Артем сказав, що йому вже робили сьогодні перев’язку.

— Хто?

— Ну… акушерка тут є.

— Я повинна глянути.— Вона спиртом із слоїка помила руки і зразу ж підступила до нього, відкотила розрізаний рукав гімнастьорки і стала розбинтовувати руку.— Ви тільки не думайте, Артеме. Не бійтесь. Я дуже обережна була. Весь час ішла, а за мною в санях їхали, стежили, чи ніхто не ув’язавсь. Нікого я не привела.— Поки говорила це, розбинтовувала. Потім обережненько одірвала бинт. Артем здригнув.— Боляче?

— Та про цей біль…

Огляд рани заспокоїв Мирославу: нічого страшного, кістка ціла.

— А все ж берегтись треба, не запускайте. Регулярно, через день на перев’язку ходіть… Обіцяйте мені.

— Та вже ж! Хіба я сам не зацікавлений! Отакий час гарячий, а я, як навмисне, увесь у болячках.

— А що таке? — занепокоїлась дівчина.— Може, й та відкрилась?

— Та — ні. Інша.— І через те, що Мирослава не зрозуміла, додав: — Теж давня, але ще й зараз… Мирославо, я такий винуватий перед вами!

— В чому? — стривожено вже глянула дівчина на нього.

— Що тоді, в партійному комітеті, у під’їзді… Мирослава схилила голову. Артем сказав по паузі:

— Не треба було мені цього робити! Ні в якому разі! Мирославі здалося, що на одну мить у неї спинилося

серце. І раптом забилося дуже і часто. Відчула, як кров залила їй обличчя. І водночас сльози затуманили очі. Бинтувала руку вже як сліпа. Але ще й навмисне робила це поволі, щоб хоч трохи заспокоїтись тим часом. Та приховати від Артема не вдалося їй. Він помітив, як зашарілося її лице, як ледь помітно тремтіли її руки,— ой, як нестерпно поволі вона робить це! Нарешті зав’язала бинт. Тоді він узяв її руку і, як це робив тільки матері, поцілував її.

— Мирославо!

Дівчина звела обличчя. Очі були повні сліз.

— Мирославо, ось не плачте-бо!

— А ви не зважайте! Це зараз пройде. І не треба нічого більш говорити! Я вже зрозуміла. Все!

Вона одійшла до стільця, де лежало пальто, і стала одягатись. Потім розправила хустку і вже хотіла запнутись, але мовби несила було їй підняти руки, опустила їх. І, може, хвилину стояла отак. Потім, не повертаючись до нього, сказала тихо:

— Не розумію одного тільки: чого ви увесь час крились від мене? Можна навіть подумати… І коли б я не так вірила вам, далебі, могла б подумати… Запідозрити вас…

— В чому? — насторожився Артем.

— В нечесних намірах по відношенню до мене.

— Мирославо, що-бо ви! — Артем, поривний, ступив крок до неї. Хотів схопити за плече, щоб повернути її лицем до себе, але не наваживсь. Та дівчина сама враз повернулась до нього.

— Артеме, ну хоч зараз будьте щирим зі мною. Ми ж не діти. Навіщо нам у хованки гратись. Признайтеся, ви ж її любите й зараз?

— Та звідки ви знаєте? — оторопів Артем.

— Тепер уже знаю,— схилила голову дівчина.— Досі лише припускала, а тепер уже знаю.

— Ви не так мене зрозуміли. Звідки ви знаєте взагалі про це?

— Тьотя Маруся сьогодні сказала. Артем спохмурнів.

— Оці ще мені… опікуни! Так наче сам я не сказав би. Ви питаєте, чого крився. А я не крився. Просто, не дійшло ще, як видно, у нас до цього. Через те — ні ви мене не питали, ні сам я не заводив мови про це. Та раз уже зайшла мова… Чи люблю її, питаєте. Ні. І це вже не знаю, яким треба бути, щоб після всього того… Ненавиджу! Але… треба, щоб і цього не було. Щоб нічого не залишилось. Навіть і рубця!

— Ну, діти, пора! Прощайтесь,— сказала мати, ступивши через поріг. В руках у неї був кобеняк.— Оце тобі,— вийняла з кишені папірець,— Тимошина посвідка.

— А він же як?

— У нього інша є, безстрочна,— сказала мати.— Чого вони будуть чіплятися до каліки.— Тоді повернулась до Мирослави: — Бувайте здорові, Мирославо! Спасибі вам за все!

— Ну що-бо ви! Нема за що дякувати! — розчулено сказала дівчина. Підступила до Гармашихи і поцілувала як рідну. Потім подала руку Артемові.

— Щасти вам!

— До побачення, Мирославо,— тиснучи руку їй, сказав Артем і, притишивши голос, додав: — А на той час, я так гадаю…— Але зразу ж і поправився: — Та не гадаю, а напевно знаю, що й ця моя болячка зарубцюється вже.

Губи дівчини ворухнулись, щось хотіла сказати, та передумала. Так і стояла з застиглим словом якимсь на вустах. І тільки як уже вийшли Артем з матір’ю з хати, утомлена вкрай, сіла на стілець, поклала на спинку стільця руки і впала на них головою.

Уже сонце сідало, коли виїхали на шосе. На рожнатих санях сиділа Гармашиха. Артем у кобеняці йшов поряд, тримаючи віжки в руці. Поруч із ним ішов хазяїн підводи, літній, бородатий Данило Корж із села Піски, що неподалеку ВІД Вітрової Балки. Давній приятель покійного Артемового батька. Ішли — розмовляли.

Поминули патронний завод. Це вже край міста. По шосе спереду до самого горба не було видно ані душі.

— Ну, здається, можна закурити вже,— весело сказав Данило і вийняв кисет. Аж глядь,— отуди к бісу!

По шосе з-за горба виткнулись чоловіка п’ять вершників.

— Так ви ж, Даниле Сидоровичу, пам’ятайте, як мене звати,— сказав Артем.

— Невкипілий Тимоха Прокопович. А їдеш з матір’ю з базару, а я впросився до тебе на сани.

— А рука в мене, в разі чого,— віл ударив рогом.— Потім оглянувсь до матері, яка сиділа спиною сюди і попередив: — Гайдамаки під’їздять. Сидіть собі, мамо, не озивайтесь.

Гайдамаки їхали ристю, але за кілька кроків від саней стишились. Артем відчув, як по тілу пробіг дрож, і тіло стало мовби твердіше від напруження.

— Стій! — гукнув один з гайдамаків і під’їхав ближче до чоловіків. За ним іще один. Ті троє стояли на дорозі за кілька кроків.— Що за люди? Куди?

Данило похопивсь відповісти:

— З базару їдемо. Додому.

— Документи!

Артем накинув на рожен віжки, вийняв з кишені посвідку, подав гайдамаці.

— Як, як? Як твоє прізвище? — одірвав очі від посвідки і глянув на нього гайдамака.

— Невкипілий,— сказав Артем.— Там же написано.

— Невкипілий! — На губах у гайдамаки з’явилось щось схоже на усміх.— А чого ж це ти і досі невкипілий? Пора б уже вкипіти!

— Та вроді ж стараюсь,— сказав Артем.

Другий гайдамака тим часом прочитав Данилову посвідку, віддав йому.

— Погано стараєшся, видно. На, їдь. Та вкипай там швидше! Чи доки ти будеш за нашими спинами! Доки ми будемо за вас!..

— Та вам же платять за це,— не вперпів Данило.

— Хто нам платить?

— А це вам краще знати.

— Отож! “Платять”! — Гайдамака зробив рух, мовби хотів устати з коня.— Сідай на моє місце! Отоді й знатимеш. Попогибіеш, попотрусишся!

— А труситися ж чого? Хіба це зима! Хіба це морози! Але, видно, в хитруватих Данилових очах гайдамака

помітив насмішку, розлютився раптом і крикнув:

— Ну й поганяй! Ще він буде тут розпатякувати! Коли від’їхали трохи, Гармашиха озвалась:

— Ой Даниле, Даниле, ускочиш ти в халепу колись за свій язик! Ну, нащо тобі їх чіпати? Плюнь та й обмини.

— Та як же змовчати! Чого ж він до чоловіка причепивсь: “Вкипай, вкипай!” Сидить у сідлі, як собака в човні! — Данило сплюнув і додав потім: — Знаємо, хто вам платить. І чого ви труситесь!

На горб по глибокому снігу важко було їхати. Отож тільки-но виїхали на горб, зразу й спинились, щоб дати коням перепочити.

— Аж отепер, здається, закуримо вже,— сказав Данило Корж.

Поки задубілими пальцями крутив цигарки, Артем стояв на горбі і дивився на місто.

Сонце зайшло вже. Весь небосхил червоно пломенів, наче все Правобережжя було охоплене пожарами. Над містом спускався вечір. Але ще виразно видні були обриси будинків, гордо зведені в небо заводські димарі. Ото — машинобудівний завод, ген — тютюнова фабрика, млини. Ліворуч — паровозне депо.

Артем стояв як зачарований і задумливо дивився. І мимоволі в думці склалось, як рядок для пісні:

“Ні, Славгороде, не прощай! Де не буду, а вже тебе не забуду! На крилах прилину!”

КНИГА ДРУГА

І

Хоч Коржиха і умовляла своїх гостей — куму та хрещеника — почекати, поки в печі розтопить і щось нашвидкуруч зготовить поснідати, та й Артем не від того був, бо поспішати особливо не було чого, але Гармашиха затялась в одну душу — іти мерщій. І так вже три дні, як з дому. Як воно онуки там хазяйнують при хворій матері? Бо Орися після хвороби ще не виходилась як слід — не поміч їм. До того ж Остап з учора домує, за три роки війни вперше гостює. Ну як же можна баритись? Кожна хвилина дорога. А дорога неблизька, та ще по такому снігу глибокому.

Тоді Коржиха до чоловіка:

— То, може б, ти, Даниле…

— Еге ж, чом би не так! — з півслова зрозумів Данило жінку.— Кого-кого, а куму Катрю я б з дорогою душею під саме крильцо предоставив би. Та впала з ніг Лиса. Хіба, може…

— Ти не клопочися, Даниле,— сказала Гармашиха.— Поклажі в нас ніякої. Спасибі і за те, що з міста сюди привіз.

— Та ні, спасибі вам за те, що півдороги сани підпихали. Він теж одягнувся (збирався до млина), взяв на плече

клунок жита, і разом вийшли з хати.

Світало. По хатах де-не-де світилось. У небі неясно блищали зірки. Але від білого снігу на землі, на стріхах було вже видно йти. От і добре, що не затримались! До схід сонця і вдома вже будуть. Скільки тут, зрештою, іти, коли навпростець луками. Але Данило луками якраз і не радив іти. Тудою після недавнього снігопаду ще й сліду, мабуть, не протоптано. Краще трохи круг зробити та шляхом до самої Чумаківки. Туди дорога пробита: дерево возять з лісу чумаківці. Та й не тільки чумаківці, а і журбівці, і кацаївці.

— Он, ба, вже почалось движеніє! — тільки-но звернули з вулички на головну вулицю, що повз церкву через вигін вела з села, сказав Данило, вгледівши на дорозі валку саней.

— Ранні! — зійшовши на обочину, щоб пропустити валку, сказав Артем.— Це ж, мабуть, іще з ночі?

— Авжеж. Десять верст волами — край не близький. Якраз чумаківці поїхали. Харитон Пожитько на передніх.

— І другі сани теж його,—додала Гармашиха.— По Санькові впізнала: наш, вітробалчанський. Батракує в нього. І навіщо йому те дерево? Недавно, перед самою війною, батько одстроїв його.

— Ну, а тепер він своїх синів одстроюватиме,— відповів Данило.

— Та ще нема в нього таких.

— Підростуть. Вони, бач, багачі, з запасом живуть. Не те що ми, злидні,— тільки й знаємо оцю молитву: “Хліб наш насущний даждь нам днесь”. Вони наперед дивляться. Інший — іще сини без штанів бігають, а він уже грунт для них підшукує. Та щоб з балочкою,— грабарів із Славгорода найме, ставок викопають. Що то за хутір без ставка!

— Ну, це колись,— сказав Артем.— Минулися грунти.

— Та вірно. Куплі-продажу на землю вже нема. Тепер котрі багатші самі за свою землю трусяться. Отож і мудрують всяко. Різняться чорно, як не перед добром. На те й дерево возять. А один у нас оце недавно, з хутора, Варакута, заради нового номера навіть до такого додумався: оранутана свого оженив.

— А що це? — не зрозуміла Гармашиха.

— По-нашому, по-простому сказати: дурний, пришелепуватий. А піп його ото так по-вченому — оранутан. Не хотів навіть вінчати. У нього ж розум трирічної дитини. Дарма що перевалило вже за тридцять. Підсудна справа, каже.

— Ну то й як же?

— Повінчав. Чого гроші не зроблять! Відкрив Варакуті ще один номер, а що дівчину занапастили…

— А чого ж вона за такого пішла?

— “Пішла”. У плечі батьки випхали з дому. Багатий. І сказати б, такі вже самі бідні були, так ні. Середняк, як по-теперішньому, та ще й міцненький. Ти знаєш, Катре, Лук’ян Середа.

— Лук’ян?! Котру ж це він? Чи не Настю?

— Атож.

— Отака славна дівчина,— зітхнула Катря і до Артема тоді: — Це ж її якраз Грицько Саранчук колись хотів був сватати. Ну, якщо не дурна буде, то й зараз ще не пізно: покине, та й все.

— Вона вже так і зробила. Тижня з ним не прожила. Якось уранці пішов свекор у клуню по сіно, а вона — висить на бантині. Покинула!

Саме тут Данилові було звертати до вітряка. Він зійшов на обочину, опустив клунок на землю, витяг кисет.

Першу цигарку скрутив Артемові (через поранену руку тому ніяк було самому скрутити). Потім зліпив собі. Ні, і цю віддав Артемові, на дорогу, а вже тоді — собі. Закурили. І стояли отак мовчки. Мовчала і Катря, тільки стиха, в журбі, хиталась постаттю. Не скоро, кинувши вже недопалка, Данило озвався:

— То отаке робить з людьми жадність нелюдська! Узяв на плече клунок, попрощались і розійшлись. Увесь час, аж поки за село вийшли, мовчали і мати,

і Артем, пригнічені сумною Даниловою розповіддю. Раптом спинилась мати і мовила, зітхнувши:

— І доки воно буде на світі отаке! І коли вже йому край?

— Е, мамо, не скоро. Вікові нетрі. А ми ж ще тільки рубати почали. Окремі дерева валимо. А ще ж треба буде і пеньки потім корчувати. Не на один десяток літ роботи. А якраз найтрудніші будуть оці пеньки: жадність, користолюбство.— Трохи помовчав, потім озвався:—І ось що цікаво, мамо, що серед бідних цього менше.

— Вистачає.

— Та є, вистачає. А все ж таки менше. Коли, звичайно, не огулом, а в процентах узяти. Куди менше, ніж серед багатих та тих, що туляться до них. І це зрозуміло. Коли бідняк, значить — трудяга. А ніщо так не робить людину саме людиною, як праця. Коли б не це, то ми б і досі в шерсті ходили, жили б у печерах або, як ті орангутанги, по деревах лазили. А то, бач, люди!

— Люди то люди, а проте… і досі ще не навчились жити по-людському.

— Це правда,— погодився Артем.— Але здавна най-мудріші і найчесніші люди думали над цим. Дещо і придумували, навіть пробували в життя запроваджувати. Марна праця була. Бо не було на землі матеріальних умов для здійснення. А на злиднях щасливого для всіх життя не побудуєш. Хоч як мудруй, а п’ятьма хлібинами не те що п’ять тисяч народу, навіть п’яти десятків ротів не нагодуєш! І оце аж тільки тепер, за нашого віку, іменно при капіталізмі, з його високою технікою виробництва, нарешті є всі умови, щоб нагодувати голодних усіх і щоб одягнути всіх роздягнутих. Треба тільки новий, розумний лад запровадити. І ми це зробимо!

— Хто — ми?

— Ми. Робітничий клас, біднота сільська, всі трудящі під керівництвом більшовицької партії.— Останні слова, видно, здалися Артемові дуже газетними, тому закінчив крізь усмішку: — До якої має честь належати і ваш молодший син, мамо.

— Та в нашім роду не ти один такий,— з гордістю сказала мати.— А ще й дядько Федір.

— Ну, до дядька Федора мені не рівнятись. Дядько Федір п’ятнадцять років уже в партії, а я — ще й року нема, з березня місяця. Дядько Федір на заводі — оце влітку двадцятип’ятиріччя справляли, а я — скільки там… Ну, та нічого. В мене все життя ще попереду!

Знову проїхала валка саней, на цей раз — кінні. Поки стояли на обочині, мовчали обоє. Потім Артем знову озвався:

— І сам не знаю, чого це мені захотілося раптом розказати вам, мамо, як я вперше на завод попав. Я вже, правда, колись розказував вам.

— Я пам’ятаю.

— Ну, то були одні розкази, а тепер будуть інші.

— Виходить, дурив матір.

— Не те щоб дурив. Не все до кінця доказував. Та й правильно робив. Навіщо було горя вам завдавати. Чим ви могли допомогти мені? А тепер — діло минуле.

— А чого ти посміхаєшся? — мимоволі й сама посміхнувшись, спитала мати, ласкаво дивлячись на нього.

— Згадалося, як ви, бувало, в кузню до батька зайдете. Ну, діло там якесь. А батькові ніколи саме — “Зажди, зараз”. Ось він вихопив із горна розжарений леміш. Лаврін молотом — гуп! Іскри в усі боки. То ви, пригадую, аж за поріг відступите, обома долонями лице закриєте.

— Ну а то ж як! Що ж, іскра ока не може випекти?

— Чому не може! Ще й як. Але для чого ж у нас повіки на очах?

— А хіба встигнеш мигнути!

— Е, треба встигнути, коли не хочеш калікою бути. Але що батькова кузня, як порівняти! А що б же ви сказали, мамо, коли б потрапили ну хоч би на той же Луганський завод паровозобудівний, у механічний цех або ковальський, де якраз я тоді й почав робити. Просто і слів нема таких, щоб описати картину. Мабуть, отак комашина дрібна почуває себе, потрапивши на молотьбі в соломотряс, як я тоді в перший день у цеху. Навіть не вірилось в перші хвилини, що звідси ще можна непокаліченому вийти. Чи хоч би дав бог живому! Ну, та швидко оговтавсь, за одну зміну. Видно-таки, і батькова кузня трохи допомогла. І вже після гудка, виходячи з заводу в людському потоці, аж ніяк не почував себе комахою. А — людиною! Як ніколи ще раніш. Аж груди гордість розпирає. І найперше, звичайно, за себе самого гордість, за те, що витерпів отаке пекло. Чим справді не герой! Навіть ні разу не крикнув “рятуйте” або “пустіть додому”. Але не тільки за себе гордість, а й за весь оцей великий гурт людей, що, стискаючи тебе з усіх боків, як плав пливе через заводський двір до прохідної. Це ж ми гуртом з отих чавунних “чушок” зробили паровози, що он там стоять на рейках впритул один до одного. Але не тільки за оцей наш заводський колектив гордість, а й за тих не знаних мені товаришів, а можна і так сказати — братів по класу, що десь топлять чавун для нас і для отаких, як наш, заводів, що добувають по копальнях руду для того чавуну; за тих, хто в шахтах довбає вугілля… Яка величезна сім’я робітнича. І яка могутня!.. Ось чому, мамо, потім, навіть під час безробіття, я не почував себе ніколи ні перекотиполем, ні сиротою… Звичайно, безробіття — це така штука… одне слово — не мед! Бувало…

Ще ніколи раніше за всі роки, відколи з дому пішов, під час зустрічей (та й скільки там їх було!) Артем не був з матір’ю такий говіркий та одвертий. Розповідав про свої поневіряння. Але, мабуть, через те, що це вже відійшло в минуле, мова його була спокійна, про найбільшу скруту свою він говорив часом з усмішкою. Щоб і зараз не дуже вразити матір.

А вона ішла поруч, принишкла, навіть старалася ступати якомога легше, щоб не так рипів сніг під ногами, щоб жодного слова синового не пропустити. І не перепиняла. Нарешті не стерпіла-таки.

— Який же ти, сину, безсовісний!

— Чого?

— Та чи у тебе тоді домівки не було? Чи дорогу до неї забув?

— Ні, мамо, домівки я ніколи не забував. І дорогу до неї знав дуже добре. Але хіба я на те отоді, ще парубійком, з дому пішов, щоб назад отак ні з чим вернутись! Правда, не раз, бувало, до того вже доходило, що аж сниться домівка. Хоч би на тиждень який, щоб відлежатись, поки хоч ноги побиті, в шуканні роботи, підгояться трохи. Та подумаєш, глянеш на себе — босий, в кращому разі — в опорках, обшарпаний, а бувало і таке, що буквально пупом світиш! Босяк, та й годі. І думати облишиш. Ну як же можна в отакому вигляді в своє село заявлятись! Ворогам — на сміх, а рідним — на жалі! Зціпиш зуби та й перетерпиш. А там, дивись, знову пощастить, станеш десь на роботу! І духом воспрянеш, і приодягнешся. Можна б уже і в гості додому, та ніяк — робота. Жди вже тепер різдва чи великодня, коли в котельній на три дні котли погасять. Та й хіба завжди діждешся? Частіш бувало так, що і незчуєшся, як за ворітьми на вулиці опинишся… Ну, а все-таки хіба ж не приїздив?

— Та хто ж каже, що ні.— І додала з легеньким докором: — За сім років аж двічі. Якщо не рахувати ці рази, відколи в Славгороді.

І раптом їй так виразно згадалось — перший приїзд сина в гості. Ще з Луганська. Більше року не бачились. І от на різдвяні свята приїхав несподівано. Тільки-но з церкви прийшли, сіли обідати, аж це — рип двері. Відразу навіть очам не повірила. Але ж ні, таки він. Виріс трохи, маленькі чорні вусики над губою. Одягнутий гарно: в чорному міському пальті з плисовим коміром, у шапці смушевій (зняв, тримає в руці), на ногах чоботи, без калош, правда, не так, як дехто, що з міста приходять у гості,— прості, ялові, але об нозі, акуратненькі. Не ті, що з дому брав, мужичі, на рядняні онучі та солом’яні устілки. Ото були святки матері! Два дні гостював (на три дні котли погасили) — і два дні не могла ні надивитись, ні нарадуватись. Та й виряджала з дому потім, плакала, звісно, але вже не так, як першого разу виряджаючи. Та й потім, бувало, коли згадає, то без тієї вже тривоги, що раніш: живе непогано! А воно, бач… але звідки було знати їй, коли тільки тепер оце, через стільки років, признався нарешті. Признався, між іншим, що пальто оте не його було, товариш один дав поїхати в гості додому. Шапка та чоботи були власні, його, але не довелося зносити: шапку в нічліжці у Ростові босяки вкрали, а чоботи в Таганрозі зміняв на опорки за придачу. Бо треба щось їсти: якраз безробітними були з товаришем Петром в ту весну.

Артем мовби відчув невеселі думки матері.

— Тільки ви не думайте, мамо,— кинувся раптом,— що самі колючки були на шляху в мене. Немало було у мене в житті і хорошого. І найкраще з усього — люди хороші. Скільки друзів у мене було за цей час, щирих, безкорисливих: останній шматок хліба нарівно ділили. От для прикладу хоч би Славгород взяти. Півроку прожив, небагато, а скільки товаришів знайшов за ці півроку. І не тільки в саперному батальйоні, а й на обох заводах.

— А хіба ж ти робив там?

— Та як би ж я робив? Я ж солдат іще. Не робив, а стикатись доводилось: військової справи навчав хлопців-чер-воногвардійців. Отак і здружився з багатьма. Одним словом, скажу вам так, мамо: коли б якась нагода,— чи женитись, скажімо, надумав і покликав на весілля, а вони з’їхались,— не помістилися б у нашій хаті.

Мати при цих словах пильно скоса глянула на сина. Дуже хотілося їй запитати, і якраз до речі було б саме тепер. Але не наважилась. І відказала в тон йому, теж напівжартівливо:

— А ми весілля взимку не будемо справляти, а по теплу. Щоб не тільки в хаті, а й на дворі столи порозставляти.

— Хіба що так,— посміхнувся Артем.— Це справді вихід. Отак розмовляючи, а часом і мовчки йдучи, кожен про

своє думаючи, Артем і мати незчулися, як минула година і друга і настав день.

Ген-ген праворуч за Князівкою, що ледь бовваніла крізь мерехтливий серпанок ранку невиразними обрисами водокачки на станції та димаря на Куракінському цукровому заводі, сходило криваво-червоне сонце. Сніги ще голубіли і на землі, і на хатах по розкиданих у степу хуторах, але верховіття високих тополь та осокорів уже зайнялося згори. І чимдалі все нижче спускалось полум’я, перекидалося на стріхи, проривалося всередину хат, червоно вибиваючись із вікон.

— Ви тільки гляньте, мамо,— не втерпів Артем.— Яка краса!

— Ой, гарно. А тільки — аж моторошно якось.

— Чого?

— Наче пожежа.

— Ну, й нехай! Як на мене, я оці хутори одним махом із лиця землі стер би!

— Ой, який ти,— хитнула головою мати.— Усе б тобі — одним махом. Усе б стирав!

— Чого б усе? Не все. А тільки те, що нам стоїть на перечепі. Саме по таких хуторах оті вовкулаки розводяться, варакути! Ну та цур їм! Хоч ці хвилини, поки з вами, не думати про них. Буде мені ще з ними клопоту. Погомонімо про інше щось.

Але розмовляти чимдалі було все трудніш. Тепер частіш стали попадатися назустріч сани, і поодинці, і валками. Весь час доводилося виходити з колії і ждати, поки проїдуть. Притомилися. Ну, та вже недалеко.

— Ось і Чумаківка вже почалась,— по довгій паузі сказав Артем.

— Ні, Чумаківка онде, далі. А це Рокитне. Артемові, відколи з дому пішов сім років тому, якось ще

і не доводилося з цього боку підходити до Чумаківки. А тоді в урочищі Рокитному хат ще не було.

— Ага, одрубники. Столипінці! — Із цікавістю приглядався до осель, що з десяток їх розкинулось ліворуч понад шляхом.-— Нові варакути!

— Не всіх, сину, стрижи під одну гребінку,— сказала мати. Потім зійшла з колії і вийшла на обочину широкого шляху.

Артем подумав, що, може, змерзла, надумала в хату зайти, погрітися. Ні, поминула першу. Потім і другу хату теж поминула. А спинилася раптом біля пустиря, на якому тільки колодязь та вишневий невеличкий садочок. Жодної будівлі ще не було.

— Що ви тут побачили цікавого?

— Та це ж саранчуківський одруб,— відповіла мати.— Який таки хазяїн Гордій. Ти он на тих, що ми пройшли, глянь: перед війною ще вибралися з села. Хоч би паколів набили в землю, верби уже росли б. А Гордій, бач, ще в селі живе, а тут заздалегідь уже і криниця, і садочок. Повесні хату Грицькові поставить, на осінь переберуться молодята, то вже так, наче хтозна-відколи живуть отут. О, навіть яблуньок насадив! — Потім придивилася і змінила тон: — А ось за це і не похвалю вже. Недогляд. Хоч би перевеслами стовбурці обв’язав чи очеретом обставив. Скільки там того діла! А то бач, що зайці наробили! — І, вже як рушила з місця, мовби вголос подумала:

— Треба не забути Грицькові сказати.

Ішла тепер і мовчала до самої Чумаківки. Артем розумів, що всі думки її тепер про Орисю. І теж мовчав, щоб не заважати їй. Про своє думав.

Та, видно, материне серце — як та світлиця простора: водночас є місця в ній для всіх дітей. Тільки-но в Чумаківці звернули на путівець, що вів просто у Вітрову Балку, мати спинилася раптом.

— Притомились?

— Та й притомилась. Але спинилась я не того. Щось хочу, сину, тебе спитати.

— Питайте.— А сам подумав: “Про що ж це, що аж треба було зупинятись”.

— Ще вчора з самого міста хотіла. Та при Данилові ніяк було. А сьогодні всю дорогу не наважувалась. Та й зараз непевна. Може, “не ваше діло, мамо”, скажеш.

— А хіба я коли-небудь казав вам отак?

— Ні, не казав. Але ж і я ніколи ще в тебе про таке не питала. Скажи: чого це вчора на Слобідці, як я зайшла ото в кімнату, лікарка, Мирослава Наумівна, була така заплакана?

Артем від несподіванки не відразу надумав, що відповісти.

— Двома словами про це не розкажеш. Та й не потрібно це вам.

— Вибачай, сину! — Відповідь Артема її трохи образила. Помовчала і додала: — Я, може, й не питала б тебе, сину, коли б не ота прикра пригода у тебе в Таврії.

— Он ви куди завертаєте? — одразу спохмурнів Артем.— Ні, мамо. Не думайте, що я такий вже баламут дівочий. І в Таврії тоді… Я вам не все, звичайно, розповів. А тільки те, що вам потрібно було знати. А зараз думаю, може, і того не слід було казати. Мало у вас і без цього клопоту! Так нате вам іще!

— Як тобі, сину, не соромно! Чи я тобі не рідна мати! А, не дай бо, щось трапилося б отоді з тобою! На таке діло йшов!

— Та отож. Важко навіть словами сказати, який тягар із своєї душі я отоді скинув, переклав на вашу. А тепер дивно самому: на що я надіявсь? Ну, справді, що ви могли б, мамо, в отакій халепі зробити? Коли ось я сам ради не дам!

Він це сказав, мовби не як запитання, але мати скоса глянула на нього і по напруженому обличчю догадалась, що він нетерпляче чекає, що вона скаже йому на це. І розуміла навіть причину: на цей раз минулося щасливо, але скільки ще буде таких смертельних небезпек на його шляху! Трохи помовчала, збираючися з думками, і мовила:

— Не знаю, сину, ще й сама, що я зробила б. Одне знаю: доки жива, з очей би його не спускала. І не відступилася б нізащо…

— Спасибі, мамо! *

— Лихо, що край неблизький, сорок верст. Але… я вже й так собі думала: ^же ходять баби, навіть старіші од мене, аж у Київ, у Лавру , за триста верст. А я б ото замість богомілля… Та й не один раз у рік. І таки знайшла б стежку до серця дитини. А може, воно й простіш усе буде. Бо таким дітям в отаких сім’ях, звичайно, не дуже раді бувають. Сам же кажеш, більш у баби живе. До речі, оце поїдеш з Данилом у Хорол. І як би це добре було, коли б ти був уже поговорив з нею. Можна б було Василька хоч у гості на святки взяти. Це ж йому скільки вже?

— Лічіть самі: народився саме того літа, що війна почалась. Десь так — перед жнивами.

— Якраз Федькові товариш. Мотря теж того літа, на самого Петра*07, обродилась.

Якийсь час ішла мовчки, чимдалі уповільнюючи крок, як видно, напружено щось думала. І раптом навіть спинилась, вражена несподіваним здогадом.

— Стривай, Артеме!— Той спинивсь і глянув допитливо на матір.— Христя?— пошепки проказувала сама собі мати.— Дай боже пам’ять. Христя? Ні, не згадаю, як її звали. Оту жінку. Коли б же знати було таке! А яка вона з себе? Русява?

— Та чи не все одно,— здвигнув плечем Артем.— Навіщо це вам? Ну — русява. Очі…

— Так же і є!— не слухаючи вже його, аж об полу рукою вдарила мати. Тоді до Артема схвильовано:— Так вона ж була в нас. Христя. Заходила якось.

— Заходила? Коли?— оторопів Артем.

— Та тоді ж таки, того року. На Великдень ото ти гостював, виправив пашпорт та й поїхав собі. А десь зразу ж після зелених свят і вона заходила. Ночувала у нас.

Артем так і лишився стояти як стовп, вельми вражений цією звісткою материною. Цілу хвилину. Нараз кинувсь. Машинально дістав із-за вуха цигарку, що Данило скрутив йому на дорогу (за всю дорогу і не згадав про неї), тоді шугнув рукою до кишені за сірниками — нема в цій кишені. Забувши навіть, що ліва рука на пов’язці, рвонув — і аж застогнав від пекучого болю. Мати дістала з кишені у нього сірники і, заступивши од вітру, вичеркала і дала прикурити.

Артем хлипнув грудьми, як людина, що намірилась якнайглибше пірнути. Наскільки міг, затримав тютюновий дим у легенях, потім із силою видихнув.

— Ні, щось ви сплутали, мамо. Не могло цього бути! — упевнено сказав.— Коли б це раніш, до заміжжя, а то — зелених свят, кажете. Та чого б же їй?

— Оце ж я й сама думаю, чого вона приходила. Не могло бути, що це випадково сталося: ішла собі з богомілля через наше село та й саме до нас потрапила ночувати.

— З якого богомілля?

— З монастиря.

І стала розповідати, як воно було. Говорила поволі, силкуючись якомога ясніш пригадати все, до дрібниць. Бо розумілу, що, коли справді то була Христя, кожна дрібниця і тоді, й тепер могла мати неабияке значення.

— Увечері якось залучила з отари овечата у двір, а сама на воротях пристояла: бачу, іде юрба жінок од греблі, як видно, прочани — може, напитись котрій чи, може, й заночувати попросяться. Ні, поминули, поздоровкались тільки та й пройшли мимо. Але одна, що трохи відстала од них, попросилась-таки ночувати. Мовляв, геть-чисто притомилася. Глянула я на неї, на її живіт, та й не втерпіла: “Ох, і свекруха ж у тебе, молодичко, несовісна! Щоб отаку важку тебе в таку трудну дорогу пустити!” Нічого вона на це. Не стала ні скаржитись, ні заперечувати. Тільки й сказала, що вже недалеко їй, завтра дома вже ночуватиме. Отоді я й спитала, звідки вона. “З-під Хорола”. Сказала це і так на мене дивиться, дивиться. Наче жде од мене чогось. Назвала й село, але чи Попівка, не скажу, не згадаю. А що Хорол — твердо пам’ятаю.

— Та чи ж мало з тих країв людей через наше село!

— А ти слухай далі. Це вже за вечерею було, розпитувати стали її, а вона стала розповідати,— і про “Охмалин”, і ідо батько помер у дорозі, а вони назад у своє село вернулись. Ну як же не вона?!

Так, сумніву в Артема тепер уже ніякого не було. Він припускав, що деякі дрібниці мати, звичайно, могла зараз уже (через чотири роки) передати і неточно. Але ж такі, як “Охмалин”, Хорол, не могла ж, справді, вигадати мати. Авжеж, що то була Христя!

— А про мене що-небудь?— марно силкуючися приховати хвилювання, удавано байдуже спитав Артем.

— Про тебе? Ні, нічого. Не пригадую. Та якби щось казала… Стривай! А може, Орисі? Після вечері вони зразу ж і пішли удвох у клуню спати. Може, їй щось. Але Орися сказала б мені. А другого дня, тільки-но розвиднілось, не схотіла і снідання ждати, попрощалась і пішла.

— Чисте диво!— мимоволі вирвалось у Артема. Його справді дуже дивувало те, що про нього вона нічого не розповіла, нічого не розпитала. Щоправда, було ще слово за Орисею. А втім, хіба Орися не сказала б йому раніш, коли б мала щось казати! Видно, справді ніякої розмови у них про нього не було.

— Чисте диво!— уже пройшовши кроків з півсотню, знову озвавсь Артем. Але тон його мови тепер був уже інший: замість подиву, гіркота і зневага чулися в тоні.— Сказати б, на оглядини, так пізнувато, до заміжжя треба було! Виходить, справа не в цьому. Кажете, не могло бути, щоб випадково. А чому не могло бути? Адже з монастиря як іти на Хорол, нашу Вітрову Балку ніяк не минеш. Ну, а раз уже опинилась у селі, чому б і не зайти. Хіба ж не цікаво хоч одним оком глянути, в яку халепу мало не вскочила була! Та слава богу, що одвернув. Мабуть, того й по монастирях ходить, подячні молебні наймає. Тепер самі бачите, мамо, ну як можна Василька їй залишити? Кого вона з своїм дяком виростять із нього? Отакого ж, як і самі, богомола-ханжу?!

— Ну, а що ж ти надумав, сину?

— Заберу, та й все! Оце поїдемо з Данилом на ярмарок у Хорол, і привезу. І не в гості, як ви кажете, а привезу вже назовсім.

— Е, сину, так не годиться. Як це самоправно забрати дитину від рідної матері?

— А я йому хто? Чужий? Рідний батько.

— Рідний то рідний, і все ж таки спершу тобі треба із нею побачитися, поговорити.

— Та поговоримо. Без цього, певна річ, не обійдеться.

— І не так, як зараз говориш, а спокійно, розсудливо. Про свої кривди та образи треба забути. Про дитину треба думати. Воно не винувате, що у вас із нею отак вийшло. Та й хтозна… В житті буває так, що нелегко й докопатися, хто винуватий, а хто скривджений. Може, воно, сину, і ти не святий?

— А чому ж “може”? Напевно не святий. І слава богу. Але не такий вже я і грішник окаянний, як може здатися збоку. Оце хоч вірте, хоч ні,— за весь час, що зналися з нею, жодного разу не скривдив її ні у великому, ні в малому.

— Оце йду та все пригадати силкуюсь,— після довгої мовчанки озвалась мати.—І от, як живу, бачу: сидить з нами біля порога за столиком — вечеряємо. Така собі славна жіночка! І розумненька, видно, і совісна. І от ніяк у голові в мене не вкладається…

— Не вкладалось попервах і в моїй голові. А потім вклалося. Нічого дивного. Правильно дівчина розсудила: чим на ячниках мужичих день у день спину гнути, хіба ж не краще за дяка піти. На дармові книші. Ну, і годі. І чого це я мову завів?!

— Та це я завела. Вибачай, сину. Та, власне, я ж про Мирославу Наумівну спитала тебе.

Артем промовчав, цілком ясно показуючи, що не хоче підтримувати розмову на цю тему. І мати, хоч трохи й ображена цим, не стала вже допитуватись.

І всю дорогу Артем думав про Христю.

“Чого вона, справді, приходила?”— в який уже раз питав себе і не знаходив відповіді. Пояснення випадком, яке тоді, в першу мить, спало йому на думку, відкинув одразу ж, як явну натяжку. Бо з монастиря на Хорол можна і не через Вітрову Балку, а на Веселий Поділ, і навіть та дорога куди простіша. Отож, виходить, навмисно круга зробила. А в отакім її стані тодішнім (чи не на останньому місяці вагітності) і три-чотири версти зайві не дрібничка. Щоб можна було заради самої цікавості. Отже, була якась поважна причина. А яка? Він напружував пам’ять і намагався слово в слово пригадати всю материну розповідь про Христю. Може ж, таки розкриється в чомусь, хоч би натяком, причина її приходу. Треба тільки нічого не пропустити, пригадати геть-чисто все — від самого початку і до самого кінця. І ось уже виникає в його уяві рідне дворище в тихий весняний вечір. Зустріч на воротях. Скільки раз мріяв він про отаку хвилину.

“Еге ж, про таку, та не зовсім”. І все ж таки, навіть пам’ятаючи і в цю хвилину про Христю все оте, що протягом останніх років, при самій згадці, викликало в ньому гнів і зневагу до неї, тепер він не дав волі оцим своїм почуттям. Ні разу навіть не назвав її в думці дячихою. Бо навіть у таких умовах зустріч Христі з його матір’ю була для нього сповнена якогось особливого драматизму. І це блюзнірством було б з його боку! Та не кам’яна ж вона справді, щоб в оту хвилину принаймні не тріпнулось серце в неї від спогадів. Скільки раз удвох із ним, ще в Таврії, щопрада, лише в самій уяві, побувала вона вже в цьому дворищі! А ось тепер уже і не в думці, а насправді. Артем аж затамував подих і напружено стежив за їх зустріччю. Але нічого значущого так і не відбулося.

— Бач, іще ось згадала,— раптом по довгій мовчанці озвалась мати.— Намисто ж вона забула в нас тоді.

— Намисто?

— Я чого це згадала. Коли б не це, так би й думали ми, що справді прочанка.— І на Артемове запитання розповіла:— Послала-таки Орисю навздогінці. Аж за селом уже наздогнала прочан отих, теж на нашому кутку ночували. Але нашої нема серед них. Стала розпитувати Орися, вони й розповіли, що навіть і не бачили її сьогодні. Та й учора, кажуть, тільки отут неподалеку в хуторах пристала до їх гурту. Казала, що з станції йде. А куди — гаразд і не добрали. Плутала щось. То я оце й думаю…

— А намисто?— перепитав її Артем.

— Не захотіли брати.

— Я не про це. Яке воно?

— Ну яке ж. Намисто як намисто. Гарне, справжні коралі. Три разочки. Поклала в прискринок. Все думала, може, буде вона якось на наших краях, то й зайде.

— Е, ні!— важко видихнув Артем.— Не на те вона його залишила. Чи думаєте, справді забула?

Аж тепер догадалась мати.

— Так, може?..

— Атож. Та ще й не просто подарунок, а можна сказати, весільний!

Сказав це і зробив вигляд, що збиває налиплий на закаблук сніг. Так і відстав од матері на кілька кроків. А потім навмисно якийсь час не наздоганяв її, щоб вільніш було думати на самоті.

Дивно було самому: чотири роки вже знав і без цього. Начеб нічого нового історія ця з намистом не додавала. Так чому ж отак вразило це його зараз? І так схвилювало! Довго не міг докопатись причини, а потім таки збагнув: та це ж єдина — за всі роки!— звістка, яку вона сама подала йому про себе. І якраз в отакий спосіб: намистом отим пам’ятним, незабутнім. Авжеж. Бо хіба може людина забути найщасли-віший день у своєму ^итті?!

Було це на спаса . Саме тієї ночі, напередодні свята, побрались вони. Щоправда, без попа, без весілля. Ясний місяць у небі повінчав їх тоді. Вперше тієї ночі і не вернулись вони в табір. В степу, у запашній вівсяній копиці ночували.

І, звичайно ж, як і годиться молодятам, заспали. Прокинулись, коли вже сонце підбилось. “Ой лишенько ж!— забідкалась Христя.— Та як же я тепер у табір прийду?!”— “А отак і прийдемо: за руки побравшися!” На її щастя, в таборі, коли прийшли, була тільки куховарка та дід-сторож. А то всі — хто куди: старіші не вернулися ще з церкви (верстов за сім у хуторі), а молодші, поснідавши, подалися на головну садибу. Це була єдина розвага для заробітчан у свято — сходити в маєток. Можна було там у ставку покупатися, з земляками, котрі працювали на інших токах, зустрітися та й в крамницю зайти купити, що там потрібно. А вчора якраз прикажчик на тік приїздив, платню роздав за минулі два тижні молотьби. Отож були з грішми. Збиралися ще звечора і вони туди. Поснідали і пішли. Отоді в економічеській крамниці він і купив їй в подарунок оте намисто. Дуже-таки сподобалось було Христі воно. Тільки-но зайшли в крамницю, підійшла з подругами до прилавка: та — аршин ситцю на косинку чи на фартух, та — стрічку в косу, а Христя одразу: “Будь ласка, а покажіть мені оте намисто”. Продавець недбало відповів: “Не по твоїх заробітках, дівчино, це намисто”.—”Ото таке дороге?”—”Не знаю, може, для тебе п’ять карбованців і не гроші”.—”Ой-о!”— аж жахнулась дівчина. І навіть зашарілась, мовби від сорому за свою непростиму отаку непоміркованість в бажаннях. Коли вже дівчата, скупившися, вийшли з крамниці, він, розплачуючися за тютюн, виклав на прилавок ще п’ять срібних карбованців. “А ти все-таки намисто оте дай сюди”. Тільки в степу вже, по дорозі в табір, як одстали від гурту, вийняв з кишені намисто. Дівчина аж спалахнула від радощів. Але не стрималась, щоб не пожурити: “Ти збожеволів, Артеме! Отакі гроші!”—”Та що ж я, справді, старець, чи що, щоб не міг хоч би такий подарунок своїй жіночці любій зробити! На, одягни. І без усяких мені балачок. Це мій тобі весільний подарунок!”—”Спасибі, любий”. І зразу ж наділа. Але самій ніяк було ззаду кінці зв’язати, попросила його. “Тільки ж міцно в’яжи. Щоб, не дай бо, не загубила!”—”О, будь певна. Навіть коли б і захотіла скинути, то не розв’яжеш. Хіба перервеш. На віки вічні!” І саме на цій мові Христя раптом зітхнула. “Ото аж так налякав?”—”А ти не смійся!” Потім, коли вже й рушили, була мовби засмучена. Став допитуватись: “Може, каєшся вже?”—”Ні, не каюсь!— і так ясно глянула в очі.— Але коли вже всю правду казати…”—”Авжеж, кажи!”—”Яка б я щаслива була, найщасливіша в світі! Коли б ми оце з тобою були вже насправді чоловік і жінка. Щоб уже повінчані!”—”Та ти що,— не дав і доказати,— чи не віриш мені?”—”Вірю. Якби не вірила, хіба б же сталося? Я дуже тобі вірю. Як сама собі.

Але от буває іноді — мовби хмаронька на сонце набіжить, закриє. І в очах мені тоді увесь світ так і затьмариться враз!..”

— Ну, от ми вже і вдома!— як могла, удавано весело сказала мати.

Артем спинивсь і звів голову: перед очима в балці лежало рідне село.

Скільки раз (та, правда, не так уже й часто бувало це) отак, підходячи до села після своїх мандрів по світу, спинявся він на горбі, на цьому самому місці. І як кожного разу колотилося серце, аж мусив хоч на часинку спинятись, щоб заспокоїлось. Так чому ж зараз така байдужість в серці? І чи йти, чи стояти на місці — однаково. Навіть стояти наче краще. Тільки коли б отак: закам’яніти і стояти довіку. І хто-зна, скільки справді б стояв Артем, коли б мати не скрикнула раптом:

— Ой сину!

— Що таке?— кинувся Артем, глянув на матір і зразу ж, не чекаючи відповіді, звернув погляд у той бік, куди вона дивилася гарячими очима.

— Що то за люди у нас у дворі?

Із-за верб на греблі не видно було як слід дворища. Артем підступив ближче до матері, пригнувсь і поміж вербами побачив тепер, що спраді все їх подвір’я повне народу.

— Боженьку мій!— знову скрикнула мати, зірвалася з місця і побігла вниз з горба, плутаючись у довгих полах кожуха.

Тільки за кузнею, на греблі вже, наздогнав її Артем. Наздогнав, але що він міг зробити, чим заспокоїти її! Правда, і певності ще не було. Отож він спинивсь і став прислухатись, щоб пересвідчитись нарешті: є чи немає біди вдома. Коли є, то неодмінно прорветься якось — хоч дзвякне сокира в дворі, чи загиркає пилка, чи голосіння жіноче, як це звичайно буває, коли в хаті на столі у труні лежить хтось. Та не дзвякала сокира, не чути було плачу, лише доносився невиразний гомін, потім крик і страшні матюки.

Артем наздогнав матір і, схопивши за плече, спинив.

— Що ви вигадали, мамо! Нічого ні з Мотрею, ні з Орисею. Усе гаразд.

— Звідки ти знаєш?— гаряче глянула мати на нього.

— На похоронах так не батькуються.

Тоді мати різким рухом зсунула хустку з голови, щоб краще чути, і прислухалась. І, видно, теж почула брутальну лайку, бо раптом зітхнула з полегшенням. І стала дуже поволі, як вкрай стомлена людина, запинатися.

— Що там скоїлось?— спитала схвильована, але вже без тієї тривоги, що раніш.

— Зараз узнаємо,— сказав Артем.— Ідіть собі тихенько. Без вас обійдеться.

А сам, залишивши матір, пішов, навмисне не поспішаючи, щоб у розміреній ході вгамувати своє хвилювання.

Як зійшов з греблі, перше, що помітив,— глибоку санну колію, яка вела в двір. Ворота були відчинені навстіж і аж до самих воріт стояли люди у дворі — більше чоловіків, але й жінок немало. Крайні помітили його, зразу ж, тільки-но підійшов до воріт,— розступилися, дали пройти йому і загомоніли неголосно: “Дайте пройти, розступіться”. Артем обережно, щоб не вразити руку, пройшов у саму середину натовпу. І спинивсь — далі йти нікуди було: просто перед ним стояла пара волів у ярмі, запряжених у рожнаті сани, спокійно ремиґали, байдужі до всього. Поряд, тримаючи їх за налигач, стояв Остап, якийсь настовбурчений, скуйовджений.

— Ну, чого ж стали, хлопці? Беріть!— крикнув Пожить-ко Кіндрат на двох парубків з рушницями,— один у чумарці, а другий у шинелі, підперезаній зеленим парубоцьким поясом.— Беріть силою! Раз добровільно не віддає.

Хлопці рушили, не дуже охоче, правда.

— Не підходь!— крикнув Остап і підняв над головою сокиру.— Не підходь! Не ручуся за себе!— І раптом помітив у натовпі брата. Аж рвонувся до нього всією душею:— Артеме! Та ти тільки глянь! Ти тільки подивись, який хазяїн у нас об’явився!

— А в чому справа?— як міг спокійно, спитав Артем, хоч уже сам здогадувався.

— Волів не дає!— Остап повернувся до Пожитька.— Самоуправничаю, кажеш. А вчора хіба я не приходив до тебе, у волость, в земельний комітет?! Просив добром — хоч на день волів з економії. У ліс з’їздити. Ти що мені сказав?

— А те й сказав: нема розпорядку такого.

— Тобі так можна!

— Собі весь двір дубами завалив!— крикнув із натовпу Мусій Скоряк.

— Видно, лісний склад надумав відкрити!— гукнув іще хтось.

— Возіть і ви. Хто вам не дає?

— Ти не даєш!—хрипнув Остап.— Собі возиш, а мені не даєш.

— Своїм тяглом вожу. І ти вози. Своїм.

— Де ж воно в мене, тягло?! Хіба що дітвору запряжу, так босі. Жінку — в сипняку лежить.

— Не моє діло.

— Ну так іди ж ти к такій матері! Коли не твоє. Одійди. Бо душу з тебе випущу!

— Заспокойся, Остапе!— підійшов ближче до нього Артем і поклав руку на плече. Тоді до Пожитька:— А чого ти, справді, волів не даєш? Від кого ти ждеш розпорядку?

За Пожитька відповів Трохим Остюк, у порваній шинелі і на милицях.

— Та вже ж не від кого! Від пана Грушевського. З Центральної ради.

— Он воно що! Ну, від Центральної ради розпорядку такого не буде,— сказав Артем.— Багачі сидять в ній. їм селянська нужда й за вухом не свербить. А ти, як видно, за підручного в них. “Нема розпорядку”. Брехня! Про ленінський декрет чув? От тобі і весь розпорядок.

— Це нас не торкається.

— Тебе не торкається? Торкнеться і тебе. Постривай, будь певен.— Потім до брата:— А ти, Остапе, відведи воли.

— Та ти що?!

— На день раніш чи пізніш — не має значення.

— Не одведу. Нізащо! Він, значить, возить нехай?

— А тобі що, жаль? Мало ми на нього, на таких, як він, куркулів, горби свої гнули? Нехай хоч трохи відробить.

— Як це розуміти —”відробить”?— пихато випнув груди Пожитько.

— А так і розумій, як я сказав. Вози, відробляй! Чи, може, думаєш, що з тих дубів, що весь двір свій завалив ними, нову, ще просторішу хату собі збудуєш? Не вийде. Минулося! Поганяй, Остапе.

Остап, уже вагаючись тепер, мовчки дивився на брата, потім глянув на людей, що похмурі стояли навколо. Пошкріб у бороді.

— Та хоч би ж іще разів зо два з’їздити. Привезти решту.

— Іще привезеш. Не обов’язково сьогодні.

Остап тоді підійшов до колоди, що лежала тут-таки, і вцюкнув у неї сокиру. Потім підійшов до волів, взяв за налигач і, стиха гейкнувши, поїхав з двору.

Услід за ним пішов і Пожитько з тими двома “вільними козаками”. Став і народ виходити з двору.

Артем весь час стояв у тій самій позі, аж поки вийшли всі, за винятком, може, десятка людей — сусіди, товариші. Тоді повернувся до них і сказав бадьоро:

— Ну, а тепер здрастуйте, товариші!— І пішов по колу, тиснучи руку кожному. І для кожного знаходив слово привіту чи дотеп якийсь, а то навіть і жарт.

Коли Артем зайшов у хату, мати, переодягнена вже в буденну одежу, в джергу та латану кофтину, поралася біля печі з чавунами: гріла воду, як видно, для прання. На лаві біля передпічного вікна сиділа Орися, чистила картоплю. .У святковій сорочці з вишиваними уставками, в новенькій білій хустинці, яка трохи скрадала блідість її обличчя.

Тільки-но Артем переступив поріг і сказав “здрастуйте”, вона підвелась і, підійшовши до нього, допомогла зняти шинель.

— Ой-о!— хитнув головою Артем, обіймаючи сестру за плече і пильно вдивляючись в її змарніле обличчя. З-під хустинки над лобом видно було острішок по-хлоп’ячому остриженого волосся. Востаннє бачив її ще влітку, до хвороби.

— Ото споганіла так?— схвильовано глянула дівчина у вічі йому.

— Не споганіла, а змарніла,— поправив її Артем.— Дарма. Вернеться здоров’я, вернеться і врода. Не журись, сестро!

Навшпиньки ступаючи, щоб не розбудити Мотрю, він підійшов до полу. Але вона не спала. Відкрила повіки, і на губи набігла, як хвилька, легенька усмішка.

— Одужуєш, Мотре, потроху?

— Та вже легше.

— Кріпись.

— Авжеж!— І перевела погляд з Артема на дітей, що сиділи під коминком.— Не так страшно вмирати, як страшно їх сиротами залишати.

Артем мимоволі й собі глянув на них.

Сиділи під коминком, понапинавши на коліна пелени сорочок, з шматком хліба кожне в руці. Софійка та Федько. (Остапові меншенькі). Мовчали досі. Але коли Артем оце глянув на них, сказали тоненько разом, у два голоси:

— Драстуйте, дядю! Дластуйте, дядю Алтеме!

— Здрастуйте!— відповів Артем. Потім ступив крок до них і погладив по голівках. Затримавши руку на Федьковій, спитав:— Ну та й довго я буду в тебе Алтемом? Ти ж мені ще влітку обіцяв, що подолаєш оце “ри”!

— Обіцяв!— засміялась Софійка і навіть знизала худенькими плеченятами.— Та хіба ж йому можна вірити?! Він же такий у нас брехунець!

— Сама ти “блихунець”!

— Ой, бабусю! Як він щипається!

І завелись. Аж мусила баба втрутитися:

— ] як вам не сором! Та що про вас дядя Артем подумає?!

Допомогло — притихли. Одсунулись одне від одного.

Артем сіз кінці столу. Поранена рука, натруджена під час ходи, нила, і він злегенька погойдував її, мовби дитя заколихував. Час од часу поглядав під комин, де зараз панував уже мир чи, може, ще тільки перемир’я. І не без цікавості спостерігав, як по-різному поводили себе брат і сестра. Со-фійка вже, видно, й забула про сутичку. Сиділа задумлива, іноді навіть забуваючи, що в неї шматок хліба в руці. Зате Федько! Здавалося, що весь свій запал, не витрачений в сутичці, він спрямовував зараз виключно на свій шматок хліба. Перш ніж куснути, довго примірявся, потім вгризався зубами в шматок і, відкусивши, жував, та так, що аж вуха ворушились у хлопця. Коли зустрічався з Артемовим поглядом, нітрохи не нітився. Ще навпаки, в очах з’являлось щось схоже на виклик, і одводив очі тільки на те, щоб знов при-міритись до шматка хліба.

“Оце так товаришок Василькові буде!— мимоволі подумалось Артемові.— Ой, тримайсь, синку!” Та жарти жартами, а таки нелегко доведеться малому. Попервах особливо: хоч і при бабі, а без матері, без батька.

— А де ж це Кирилко, що торба з книжками дома?— спитав раптом без особливої цікавості (аби що спитати), щоб одірватись від отих своїх думок, що вже од них аж у голові каламутно.

— Та хіба йому школа сьогодні в голові!— озвалась Мот-ря.— 3 самого досвітку заколотивсь. З батьком у ліс поїхав.

— Але ж Остап… Пояснила Орися:

— А він з дядьком Мусієм залишився в лісі. Гілля чухрають. Це б же треба переказати їм якось. Щоб хоч не гибіли там дарма.

— Та чи ж Остап сам не догадається,— од печі сказала мати. Тоді в двір вона підійшла якраз під кінець суперечки і знала, що поїхав Остап не в ліс, а повів воли в економію.— Перекаже кимсь. Возять же люди дерево. Як плав пливе по дорозі.

Артемові у словах матері почувся мовби докір йому. “А й справді, чи вірно я зробив,— подумав мимоволі,— одгово-ривши Остапа?” Що без бійки не обійшлося б, це йому було ясно. А чи ж варт — з такої причини! З Кіндратом Пожить-ком йому ще доведеться неабияк потягатися. Отож, далебі, не треба, щоб у людей склалося таке враження, що початком ворожнечі між ними була оця сутичка в дворі через оті воли; тобто причина сугубо особиста. А Кіндрат од цього тільки виграв би: диви, який дбайливий доглядач народного добра! І все ж таки Артем був зараз невдоволений собою.

Почував, що трохи завинив не лише перед Остапом, а й перед матір’ю та Кирилком. Ото старається з дядьком Мусієм! А воно… А втім, чого ж марно? Ніде не дінеться з лісу ні дерево, ні гілля. Хто там його забере! А от саме з гілля і треба було Остапові починати. Хіба ж отим оберемком соняшничиння натопиш у хаті? І як ті мати вхитряються!

— А це ти, сину, вірно зробив,— раптом по довгій мовчанці сказала мати.— І що йому так приспічило з тим деревом! Не встиг навіть дома оглядітись…

— Хоч на повітчину, каже, дерева навожу,— обізвалась Орися.— А то заведеться якийсь хвіст у дворі, нікуди буде й поставити.

Мотря зітхнула.

— А в нього ж так: худоба на першому місці. А те, що хата… Того й гляди — стеля обвалиться дітям на голову!

Артем глянув на вигнутий сволок з чорними хрестами від страсних свічок, підпертий стовпом. Обвів очима хату — ребристі похилі стіни, трухляві лутки.

— Оджила своє. Треба вже нову ставити.

— Ой, нелегка це справа — будуватися!— сказала мати.

— Тепер легше буде, аніж колись,— відказав Артем.— Дерева можна б і зараз… І як же це в мене рука не до речі!

— Та загоїться ж таки колись.

— Е, мамо, “колись”. Не той тепер час, щоб дома розсідатися дуже. Загоїться — дня не сидітиму.

— А ти ж із Данилом Коржем домовився, щоб у Хорол разом. Заїде ж, казав. А ти підведеш!

— Та ні, до Хорола посиджу. Раніш і рука не загоїться.

— До речі, Орисю,— сказала раптом мати.— Ти не згадаєш часом. Колись у нас жінка ночувала. В той рік, що війна почалась. Ну, ота, що намисто забула.

— Згадала баба дівера!— посміхнулась Орися.— Чого це вам раптом спало на думку?

— Як її звуть? Ти не згадаєш?

— Мені не треба й згадувати. Христя. А чого це вам пригадалося?

Мати якраз одягла свиту (вийти по топливо) і мовби не чула доччиного запитання. Орися перевела очі на Артема, що враз перестав колихати руку й сидів закляклий в задумі. І якийсь, неясний іще, здогад занепокоїв її.

— Та що за таємниця така?— поглядаючи то на брата, то на матір, спитала дівчина.— Я вас, мамо, питаю.

— Мене?

— А хто ж завів мову!

Мати вже від порога сказала на це:

— Хоч мову і я завела, але скаже тобі нехай сам Артем. Що вже він схоче тобі сказати!— І вийшла з хаги.

Якийсь час у хаті панувала напружена тиша. Раптом Орина кинула на лаву ніж і рвучко звелася на ноги. Від різкого руху аж в очах у дівчини потемніло. Часинку постояла з заплющеними очима. Потім невірним кроком перейшла хату й сіла на лаві поруч з Артемом. Дивилась пильно на нього. Нараз схвильованим шепотом:

— Артеме! Артеме! Ой боженьку мій, як страшно жити на світі! Ну, як же можна жити? Кому можна вірити? Коли ось навіть ти!..

Вона враз упала лицем у долоні й гірко заплакала. Артем, занепокоєний і нічого ще не розуміючи, але вже у передчутті якоїсь великої біди, став заспокоювати сестру, допитуватись. Орина нічого не відповіла, тільки плакала, хитаючись постаттю.

— І цілу ніч плакала,— озвалася з полу Мотря.— Може, будеш сьогодні в селі, скажи йому, несовісному. Третій день уже дома, а очей не показує!

Артем догадався, що мова, звичайно, про Грицька. Та не встиг іще нічого придумати, чим би заспокоїти сестру, як вона знову заговорила. Мовби сама до себе:

— Ну як же можна жити на світі! Кому ж тоді вірити, коли ось навіть ти!..— І враз підвела голову і прикипіла очима до його очей.— Артеме! Ну, як ти міг отаке вчинити? Як ти міг покинути її?

— Покинути?— оторопів Артем.

— Та ще —з дитиною! Як ти міг?!

— Що ти говориш, Орино! Що ти плетеш? Чому “покинути”? Та з чого ти?..

Він був такий здивований її словами, що не повірити в щирість його здивування Орина не могла.

— Але ж це так? Це ж від тебе у неї дитина?

— А хіба я кажу, що не від мене? Але ж до чого тут “покинув”?

— Бо вона мені сама… Не те що казала, що іменно ти. Але — що покинув!

— Нічого не второпаю! Та заспокойся, Орисю. Розкажи все до пуття. Що вона тобі говорила?

Орина не одразу почала свою розповідь. Стільки часу вже минуло відтоді! Та й коли б же знала була тоді, про кого мова! І взагалі хіба б же було отак? А то — тільки-но постелила у клуні на сіні, “лягай”, а сама на греблю на гулі. (Якраз тієї весни Грицько став упадати.) Вернулась уже, може, опівночі. Підійшла до клуні і чує — плаче у клуні хтось. Та хто б же? Ясна річ — вона! І так же плаче, аж тужить. Кинулась у клуню мерщій, але Христя притихла… “Чого ти плачеш?”—”Я не плачу”. А по голосу ж чути. Лягла поряд неї, рукою торкнулась до обличчя — геть усе мокре від сліз. Довго не признавалась, а потім розповіла, чого плакала. Далебі, не знає, що їй і робити тепер. І куди подаватись. До матері піде, бо нема куди більш. “А що ж у тебе з чоловіком вийшло?” Тоді вона й сказала, що чоловіка в неї нема.

— Як —”нема”?— аж кинувсь Артем.—Так і сказала: нема?

— Атож, так і сказала. Але сватає, либонь, один…

— Ну, а про мене питала що-небудь?

— Ще за вечерею. Не те щоб про тебе іменно. А просто спитала, чи оце й уся сім’я наша. Мати сказала, що ні, є ще один син, але не живе дома… “А де живе?” А ми ж іще й самі не знали. Це ти вже потім написав нам, що в Харкові став робити на заводі. Потім уже в клуні, поки стелилася, раз спитала про тебе ж таки. Але ж хіба я знала таке!

— А що питала?

— Не пам’ятаю вже. Ні, згадала. Питала, чи жонатий. А мені пригадалось, як ти мамі, коли гостював перед цим, відповів про женитьбу: “Скоро не ждіть. Хіба десь років через десять!” Адже ти говорив це? То як же ти міг, Артеме?! Коли не думав женитись!

— Ось облиш!— грубо обірвав сестру Артем. І сидів у важкій задумі, важкий, як кам’яна брила. Нараз кинувсь:— Орисю, а це ти твердо пам’ятаєш, що вона сказала тоді: нема чоловіка?

— А який же це чоловік, коли ще тільки сватає!? Вона щось і казала про нього. Чи в якомусь хорі співає. І непогана людина, либонь. Каже: ні словом не дорікну, і дитину, як свою, любитиму. “Так чого ж ти не вийдеш за нього?”— “Немилий!”—”Ну, а той же де, що від нього дитина?”—”Не знаю”.—”Ну як це так?”—”А ти ж ось навіть про свого рідного брата не знаєш, де він. Отак і я — не знаю. Шукай вітра в полі!”

До хати увійшла мати з оберемком сухого соняшничиння. Кинула топливо біля припічка і, пильно глянувши на сина та дочку, мовби попереджаючи їх, щоб кінчали розмову, сказала:

— Омелько Хрін чогось іде.

Під хатою почулася некваплива хода людини, що дуже, як видно, припадає на одну ногу.

— Ну, а що ж таки з нею потім?— похопилась Орина.

— І годі вам про це,— сказала мати.— Буде ще час поговорити.

Орина, не мовивши слова, перейшла на ту лаву, краєчком хустини витерла очі, а тоді взяла ніж і знову стала чистити картоплю.

Переступивши поріг, Омелько Хрін зняв заячу шапку-вушанку і привітавсь до всіх. Рукавиці, що скинув їх іще в сінях, заткнув за мотузку, якою була підперезана стара, латана батрацька свита. Потім підійшов до Артема і ще осібно мовчки привітався з ним, ручкаючись.

— Надовго?— спитав, сідаючи на лаві поруч.

— Та, мабуть, тижнів зо два побуду.

Омелько вийняв кисет і став крутити зашкарублими, вишмаганими налигачем пальцями цигарку.

— Ненадовго, значить!— зробив глибокодумний висновок і вийняв з кисета кресало. Артем попросив, щоб і йому скрутив цигарку. Омелько кинув оком на розрізаний і застебнутий англійськими шпильками рукав гімнастьорки.— А що в тебе?

— Та… нічого страшного,— ухиливсь Артем од прямої відповіді, щоб уникнути дальших розпитів.

Не до того було йому зараз. Думи про Христю, розбуджені материною, а потім і сестриною розповідями, заполонили його геть-чисто. Ще до приходу Омелька з великим нетерпінням чекав, коли вже те снідання буде! Не тому, що голодний був, а щоб швидше одбути його і, пославшись на втому з дороги, мерщій, хоч на годинку, прилягти на лаві лицем до стіни, і думати, думати.

— Ти це, Омельку, не з двору, бува?— порушила важку мовчанку Гармашиха.

— А то ж звідки!

— Остапа нашого не бачив часом? З волами десь там.

— Поїхав у ліс.

— Та ні! То ще вдосвіта діло було, а то зараз оце.

— Про оце “зараз” я й кажу, що поїхав у ліс.

І, на здивування Гармашихи (та й Артем на цім слові одірвавсь-таки від думок, глянув на нього), Омелько став розповідати, як саме це сталося.

Уже через двір проїздив волами Остап, таки ж “під конвоєм” отих самих лобуряків з рушницями: Гмиренка Олекси та Шумилиного лоботряса. І сміх і гріх: “вільні козаки”! Запорожці! І Кіндрат Пожитько, земельний комітет, з ними. Всі троє на санях сидять, а Остап воли веде за налигач. А тут якраз пан з управителем проходили через двір. Пан і зацікавився: “Що за процесія?” Кіндрат Пожитько одразу ж пояснив: самовольство, мовляв. Але й Остап не розгубивсь. Взяв під козирок і до пана по всіх правилах гарнізонної служби: “Дозвольте обратиться, ваше превосходительство!” Як медом мазнув по губах. “Розказуй, братцю!” Остап тоді й

виклав усе, як воно є. Що вчора тільки вернувся з фронту. Вперше за три роки війни. А дома і хати нічим протопити. Жінка в сипняку лежить, діти голопузі на холодній печі душі не нагріють. “Хоч гілля дозвольте з лісу привезти”. Ну, а панові що? Тим більш — не з його лісу, а з казенного. Дав дозвіл на одну ходку.

А тут іще й Кіндрат піддав жару: заерепенився. Підрив власті земельного комітету, мовляв. То пан на це йому: “Поки ще я тут хазяїн, не встромляйте, чоловіче добрий, носа не в своє діло. Це коли я ось почну майно своє розтринькувати: землю там розпродувати чи зерно, скажімо, на самогон переводити. А добре діло людині зробити ніякий комітет не вправі мені заборонити. їдь собі, братцю, вози на здоров’я. Про мене, хоч і цілий день!”

— От спасибі йому!— слабим голосом сказала Мотря з постелі.— І де він взявся отак до речі.

— Ай справді,— підхопила Гармашиха.— Де він узявся? Три дні тому, як у Славгород їхали, і духу його не було.

— Та ні, дух уже був. Це що воно вам без діла! А ми дух його ще тижнів зо два тому почули. У Славгороді сидів. У свояка, Галагана. Та, видно, правда: хоч як гарно в гостях, а таки ж треба й совість мати. От і приїхав позавчора. Сам поки що, без сім’ї. З денщиком. Прибув, можна сказати, маєток свій рятувати.

— Рятувати?— Артем мимоволі аж звів голову.— Та він що, з місяця впав? Інші поміщики, навпаки, тікають тепер із своїх маєтків, шкуру свою рятуючи. А він сам на рожен лізе.

— Та не дуже в нас тікають, як правду казати,— мовив Омелько.— І піщанський сидить на місці, і ліщинівський. Галаган, правда, у городі більш. Але в того служба у земстві. У Глибокій Долині спалили. Ну, той залив-таки людям сала за шкуру!

— А хто з них не залив?!

— Воно-то так,— погодився Омелько.— А все ж таки і пани не всі однакові. Хоч би й нашого взяти. Чи, може, що ми його рідко й у вічі бачили? Більше сидів у своєму родовому маєтку в Рязанській губернії. І це літо там просидів. Після того, як йому з армійського корпусу по шапці дали. Жив — не тужив! Воно хоч і не той уже час, не старий режим, а революція, ну оренда ще йому хоч така-сяка ішла. Аж до осені. А восени, розказує Влас-денщик, урвався нарешті бас і йому: не в жарт уже заколотились мужики-рязанці. І от якось одного ранку прийшла у двір ціла делегація. Так і так, мовляв, нема чого вам, громадянин Погорєлов, робити отут. Отож ми й ухвалили на сходці відправити вас у город Рязань. З богом! І вам, і нам краще буде. Бо завтра починаємо землю ділити, та й усе майно. То щоб і вам на нерви не дєйствувати, та й мужикам, котрі е ще слабонервені. Того ж дня й вирядили. І ніякої шкури не здирали. По-людському. Навіть виїзні коні у фаїтон запрягли, щоб до города. І ще пару коней у віз: для чемодантів, для ящиків з добром.

— Так що ж, чи його оце вже і з города Рязані видворили?— спитала Гармашиха.

— Буцімто — ні, своєю охотою. Влас каже. Та нічого ж і сидіти було! На саме жінчине жалування, начальниці гімназії, як видно, сутужно прожити. От і згадав, що десь на Полтавщині ще один маєток є. Ото й приїхав. Хліборобити!

— Ну що ж, землі вистачить на всіх, хто захотів би своїх рук до неї докласти,— сказав Артем.— Але щоб своїх рук, без найманої праці. Чи він думає, може, як колись, хазяйнувати?

— Та ні, про “колись” навіть і він… не знаю, може, десь там у душі, але щоб на словах — ні-ні. Уже улескотався, як видно. І навіть не сказати, щоб журивсь дуже. “Ну що ж,— каже,— спробую ще на двохстах десятинах хазяйнувати. Що воно вийде”.

— На двохстах? Тільки й усього?— мабуть, вперше за весь ранок засміявся Артем.— Дивак-чоловік! І ото ж є ще люди на світі!.. А все ж цікаво, чого це він саме на цій цифрі спинивсь?

— Та нема ж більше землі. На весну. Щоб придатна була під цукровий буряк.

— Он воно що! — збагнув нарешті Артем всю “немудру механіку” пайового порятунку. Пригадалося, як тиждень тому, під час поїздки в Харків, у якійсь газетці читав “роз’яснення” до проекту земельного закону Центральної ради, за яким не підлягає розподілові, а лишається у землевласників вся земля, що зайнята під цукровим буряком. Виходить, “ларчик просто відкривався”.— І він що ж, чи справді вірить в оті свої двісті десятин?

— А мабуть. Бо загадав управитель на завтра посланців у всі кінці за насінням. Хай і не всі двісті під буряки підуть. Бо треба ж і на хліб для батраків, і на сіно для робочої худоби, але й на сотню немало насіння треба.

— Та що ж він буде робити? Ну, хай навіть і посіє,— озвалась од печі Гармашиха.— До війни більше не сіяв, як десятин двадцять, а й то — півсела дівчат та молодиць всеньку весну… Але ж тепер як усе буде гаразд, то кожен буде зайнятий в своєму хазяйстві.

— А генеральша гімназисток своїх привезе, от і впорають! — сказала Орися.

Омелько на її жарт відповів поважно:

— Е, дівонько, обійдеться й без тих гімназисток. Авжеж, ще дай бо, щоб все було гаразд! Але й тоді навіть… Ну, припаде кожному земельки тії клапоть. Так що ж, чи думаєте, одразу так усі хазяїнами й стануть! Шо кожен — сам собі пан. Якраз! Це тільки в казці все швидко робиться. А в житті, та в селянському… Коли ж до чого не кинеться, сердега, а його й нема. Та ні худобини, ні воза. Ні одежини, ні взуття. За війну ж геть-чисто обносилися. І на все гроші потрібні. А де їх узяти., як не на гірких заробітках! Півсела дівчат та молодиць і тоді ладні будуть на чужі буряки. Хай тільки свисне!

— Ні, Омельку, такого вже тоді не буде,— сказав Артем.— Заборонено ж буде користуватися найманою працею. Своїми руками кожен роби!

Омелько скоса глянув на Артема, потім кілька раз мовчки затягся цигаркою і аж тоді сказав:

— Це й ти, Артеме, чисто отак, як наш Антон Теличка.

— Дома вже?

— Та тижнів зо два вже, як вернувсь.

— На стайні робить?

— Ні, на роботу ще не стає. Та й чи по ньому тепер робота на стайні. Коли ж він і в членах полкового комітету побував, і делегатом на військовий з’їзд у Київ обирався! Одлежується поки що на печі в матері. Добре, що на пташарні за старшу робить. Щодня в пелені та й принесе на яєчню. А то, буває, що потайки і в’язи курці зверне. За ці два тижні пика аж вилискує! А ввечері ото прийде в людську, коли після роботи на вечерю посходяться всі. Та й почне агітувати всяко. І теж партійний, либонь.

— А до якої партії?

— З тієї якраз партії, що й учителів Павло.

— Есер. Два чоботи — пара!

— Гордиться: он ба! Павло скільки років учивсь, гімназію закінчив, в університеті третій рік, а я сільську школу, та й все. А на одній нозі з ним, в одній партії. А ти ж, Артеме, не в ній? Ти в робітничій? Чи, як кажуть тепер,— у більшовиках?

— У більшовиках.

— А чого ж це й він отак чисто, як ти, розказує: що і найманої праці не буде, і маєтки всі — під плуг. Щоб каменя на камені! Навіть щоб і такого сословія — батрацтва — і згадки щоб не лишилось?

— Ну то це й добре ж,— сказала Гармашиха.— Чи ще тобі не ввірились найми?!

— Добре, та не зовсім. Або вірніш сказати: добре, та не для всіх!

— Ну це вже! — аж на лаві підскочила Орися.— Це вже ти, Омельку, таке плетеш! — Сказала це і зразу ж почервоніла.— Пробач мені, але ж, їй-право, аж вуха в’януть від того, що ти кажеш! Так що ж ти, проти революції?

— Авжеж! Хіба й по мені не видно? По моєму бекешу! Монархіст я. За старий режим! — І по невеличкій паузі зовсім уже іншим тоном, без жарту: — Зелена ще ти, дівонько. Біля маминої пелени воно, звичайно, і затишок, і світ здається, як у маї,— ясний та гожий. А коли без мами? Що ти тоді заспівала б? Чи не завела б і ти такої, як у нас учора одна? Що довелось водою одливати.

Артем мовчки курив і за думками своїми лише вухами самими чув, про що велася розмова в хаті. І кинувся з задуми тільки тоді, як Омелько проказав оці останні слова — “водою одливати”.

— А що сталося? — підвів він голову.

— Котру ж це? — спитала Гармашиха.

— Горпину. Що на свинарнику. Зчепилася вчора з Антоном…

— Горпина? — неймовірно глянула Гармашиха на Омелька.— Така тиха дівчина! Од неї й слова рідко почуєш.

— Небалакуча, це правда,— згодився Омелько.— Але воно буває, що навіть і камінь… Десять літ повз нього проходиш, а раптом одного разу глянув, а він — тріснув.

Омелько кілька раз зряду затягся цигаркою, старанно приміряючись, щоб не обсмалити вуса, потім кинув недопалок на долівку, потушив чоботом. І лише тоді почав свою розповідь.

— Учора. Під час вечері зібралися в людській. І Антон прийшов. Знову почав. А язик у нього нівроку, ловко підвішений. І про що не спитай, на все в нього готова відповідь. Так, наче не в окопах ці роки просидів, а університет пройшов. От і про наше життя батрацьке. Горпина тоді візьми та й обізвись: “А де ж, Антоне, мені діватися тоді? Куди я приткнусь з тією своєю десятиною, що припаде на мою душу?” — “Заміж іди!” — відказує Антон. “А як ніхто не сватає!” І правда, відколи знаю її, а дівує вже вона років з добрий десяток, не було ще такого. Про сватання нема що й казати, але навіть і так, щоб котрий чи з жалю до дівчини, чи навпаки — під п’яну руч…— На цім слові Омелько, зустрівшись очима з суворим Катриним поглядом, урвав мову.

— А яка ж гарна дівчина замолоду була! — тихо озвалася Мотря.— Разом дівували.

— Гарна була, це правда,— ствердила Гармашиха.— І отаке віспа та наробила! І осиротила, сердешну, і отак на увесь вік спотворила!

— Спотворила, це — іменно! — вів далі Омелько.— Нащо вже Антон, а й той аж розгубивсь: нема чим крити!

Тик-мик, заковзавсь, як віл на слизькому. Проте не розчахнувсь. “А таке, Горпино. При соціалізмі тобі на селі справді ніде буде гаразд приткнутися. У город доведеться подаватись”.

— У город? — мимоволі аж стріпнувсь Артем.— А чого ж іменно в город?

— “У города,— каже,— черево велике. Знайдеться в ньому місця для всіх, кого не проковтне. На тютюнову фабрику наймешся абощо”. А дівчина, сердешна, ніколи ще в городі не була. Для неї він, як той дрімучий ліс, повен страхіть. Але вона уже й на це згодна. Одне вже її непокоїть, що з села тоді ж, мабуть, народу того суне! Антон все знає! “Не без того, що місяць, а може, й не один, на біржу праці попоходиш, попогодуєш воші по нічліжках. Ну а там таки прийде черга й до тебе. Неодмінно прийде. Бо фабрика, та ще тютюнова,— це тобі не свинарник. На свинарнику — воздух не дуже! Ну, а не зрівняти з фабричним! Там як поробила дівчина років з десяток і — все, чихотка забезпечена!” Підбадьорив, одне слово, дівчину! Аж пополотніла. “Так оце ти мені таку пораду даєш! Сам будеш раювати отут, а мені — чихотку на самотню старість?! А будь же ти проклятий! З твоєю революцією разом!” Отут би Антонові — якби ж розумний! — і промовчати. Так ні, наче віжка під хвіст йому попала. Так кров’ю і наливсь. “Ти революції, Горпино, своїм язиком дурним не чіпай! Я б міг тобі дати й іншу пораду, для того ж таки города, коли вже так боїшся самоти! Але з такою пикою ніяке “заведеніє” тебе не візьме на роботу. Навіть найдешевше — четвертакове!”

— Ой боже! — аж зойкнула Гармашиха.— Та чи він сказивсь! Щоб отаке дівці казати!

— Ох і ракло! — хитнув Артем головою.

Орися насторожено дивилась то на матір, то на брата. Врешті, спитала тихо:

— Мамо, а що це таке — “заведеніє”?

— Ну, тут і почалось! — навмисне похопився Омелько, щоб виручити Гармашиху.— Уже як тільки вона не костила, чого тільки не накликала на його голову! І пранці, і чуму, і чорну віспу. Та й не тільки на його, всім перепало. А кінчилося тим, що кажу ж, довелося водою одливати!

Сама розповідь про ту прикру вчорашню подію Омелька так схвилювала, що, тільки-но кинувши недопалок, він знову вийняв кисет і став крутити цигарку. Дав Артемові, хоч той і не просив на цей раз, але взяв охоче. (Видно, і його розповідь ця схвилювала). Потім скрутив собі. І, тільки закуривши, озвався знову:

— Прийшов я додому сам не свій. І, чи повіриш, Артеме, всю ніч отак і не заснув ні на хвилину. За думками. Перед світом уже вроді задрімав. А тут якраз Остап ваш ото загукав у шибку: “Налигай пару! У ліс поїду!”

— І що ж ти, Омельку, всю ніч думав? — спитав Артем.

— А що ж думає бідняк, коли йому не спиться! Про життя своє невдале. Про завтрашній день непевний.

— А цього я, Омельку, від тебе не чекав,— сказав Артем.— Безнадії отакої. Та ще саме тепер.

Хрін пильно глянув на нього і відказав з наголосом:

— От іменно тепер! Чи думаєш, тільки перед Горпиною стоїть оцей проклятий вопрос: “Як же далі жити?” Я тобі на це скажу так, що з трьох десятків нас, батраків, котрі зараз в економії, добра половина не знає, де себе діти. Та ось я перший. Для прикладу таке скажу: у селян зараз тільки й думок, тільки й розмов, що про землю. Про чорний переділ. На святки відкладають. Якраз чи не всі вже к різдву фронтовики повернуться. І кожен радіє, жде не діждеться. А я… аж совісно казати, та ніде правди діти: боюсь про це і думати! Ну, який з мене хазяїн може бути? Коли я не знаю навіть, з якого боку до того хазяйства підступитись!

— Не мудра штука, було б на чому! — од печі сказала Гармашиха.— Ще який і хазяїн буде з тебе! Чи я не знаю, який ти трудяга! Як ти біля тих волів ходиш. У іншого, навіть і багатого хазяїна,— аж гидко глянути: забрьохані, у кізяках. А в тебе…

— Отож-бо й воно, Катре. З дитячих літ на воловні. Ще при батькові. Було коли навчитися, як біля них ходити. Але оце ж і все, що я вмію робити.

— А ти не прибіднюйсь, Омельку,— сказав Артем.— Якщо економію порівняти з заводом, то ти — майже те саме, що механік в машинному відділенні.

— Волячий механік?— засміявсь Омелько. Але знати було, що порівняння це було йому дуже приємне.

— Коли хоч. Іменно: волячий механік. На заводі машини — душа його, а в сільськім господарстві — воли, робоча худоба. І це на довгі роки ще. Аж поки заводи не нароблять вдосталь машин і для села. А для цього — ой як багато ще треба! І в першу чергу революцію до кінця довести. Владу у свої руки взяти…

Та Омелькові, як видно, аж ніяк не хотілось облишати ту приємну тему. Він неуважно тепер слухав Артема і скористався з першої ж паузи. Для початку засміявсь,— на цей раз уже роблено,— і мовив:

— “Механік”! І таке скаже! Перегнув трохи. Бо я хоч справжніх заводських машин і не бачив, але уявляю. Доброї голови треба на плечах! І все ж таки мертва машина — не те, що жива. Ось у мене зараз тридцять пар волів. Шістдесят голів. І що не віл, то й своя вдача, свій норов. І до кожного потрібен особливий підхід.

— Ну от! Сам кажеш.

— Еге ж! А що з того? Для власного, одноосібного хазяйства хіба це потрібне?! Буває, для штуки, коли вночі не спиться, почну примірятися в думці, як би це я хазяйнувати починав. Так чи повіриш, аж голова пухне од клопоту. Через що я й кажу: для всіх революція — мати: і для селянства, і для робітників городських, а от для нас, для батраків,— мачуха!

— Ну, це ти вже дурницю говориш,— почав був Артем, але Омелько перепинив його:

— Ну, от скажи,— легко це, хоч би й мені, у мої літа лінію жизні міняти? Одне діло отак, як ти тоді, молодим хлопцем, пішов собі з села. А як мені — з дітворою?!

— А чого тобі іти з села?

— Уп’ять за рибу гроші! Та що ж я буду тут?

— А біля волів.

— Та розберуть же люди. Усе ж хазяйство поміщицьке в розподіл піде.

— А може, й не все. Це ще як громада ухвалить. Кажеш, тридцять пар волів зараз. Навіть коли розпарувати, і то хіба по одному хвосту на десяток дворів припаде. А решті що?

— Окрім волів, у хазяйстві ще є худоби чимало. Коней щось із сорок, ну, правда, коні — сама назва, майже всі коростяві. Корови ж є, овець більш як півтисяча. Є що ділити!

— Вівцю ж не запряжеш у плуг. Я кажу про робочу худобу. Якою хліб робити. От і виходить що ділити нема ніякої рації. Отож розумні люди, а так і в ленінськім земельнім декреті сказано, робочу худобу лишають в неподільному фонді. Так само як сільськогосподарські складні машини. Прокатні пункти створюють з них. Щоб кожен незаможник міг користуватися. А на прокатних пунктах і люди ж потрібні будуть. Всяких спеціальностей: і воловники, і конюхи, і ковалі…

Омелько досить байдуже, з явним недовір’ям слухав Артема. Але після того, як той сказав, що про це і в ленінськім земельнім декреті чорним по білому написано, рвучко звів голову й гаряче глянув Артемові в очі.

— Чи справді! І ти що, сам ото, своїми очима читав?

— Та вже ж не позиченими. А подекуди, там, де по маєтках поміщицьких хазяйство проводилось по-культурному, може, й зовсім лишиться все, як було, тільки з тією відміною, що досі весь прибуток поміщик клав собі в кишеню, а тепер — все йтиме у народну. А поміщиків самих — під зад коліном.

— Ні, в нас такого не буде,— упевнено сказав Омелько.— Я не про те кажу — під зад коліном, звісно, і в нас йому дадуть. Дарма що превосходительство. Я про хазяйство. Буваю ж на людях, бачу, чую: тільки ділити!

— А я не кажу іменно про Вітрову Балку. Там, де живуть просторіше. У південних губерніях. Де землі більш, що вистачить її і для селян, і на державні господарства. Тобі не доводилось, а мені доводилось якось, під час безробіття. З товаришем у Миколаїв з Ростова мандрували. День ідеш, другий, і що не спитдєш: “Чия земля?” — одна відповідь: коли не Фальцфейна , то ще якогось архібагатія.

— Це чисто так, як у тій виставі, що в нас у клуэд “Просвіта” якось давала про одного хазяїна, Калитку . їдеш день, їдеш другий: “Чия земля?” — “Калитчина!” Ну, це — в степах. Може, там і буде таке, як ти розказуєш. А в нас — не далі як до різдва… Отоді й кінчиться усім нам строк. А може, й раніш. Якщо немов Антон із своїми однодумцями гору візьме, то, може,— не сьогодні-завтра…

— Над ким гору?

— Та оце ж я того й прийшов. Над нами із Свиридом-чабаном… Узнав, що домуєш, то оце й прийшов порадитись. Згадав, як ти розказував колись про забастовку, ще до війни, на луганському заводі. Так от: як її, з чого її починати?

Артем здивовано глянув:

— Забастовку? А навіщо це тобі здалось?

Тоді Омелько і розповів йому, що вчора, тоді ж таки увечері, ще до пригоди з Горпиною, виникла думка у них оголосити забастовку в маєтку. Щоб змусити земельний комітет скасувати свою ухвалу щодо конюха Микити. За те, що він самоправно дав пару коней Невкипілому та Скорякові для поїздки в город, Пожитько звільнив його з роботи на стайні. А в нього ж, сам знаєш, сімейка нівроку — самої малечі якраз півдюжини. Треба ж якось жити! А ще до того нахваляється й до суду притягти. За коня, отого, що гайдамаки одібрали. А тут уже таке вигадали! Хтось із вітробалчан — чи сам бачив, чи хтось йому казав, що бачив, як продавали вони Араба бендюжникам на базарі у Славгороді. Така брехня!

— А хіба одібрали?— здивувався Артем.— Тимоха ж верхи приїхав на ньому.

— Ну верхи ж. Бо другого одібрали… Араба. Добрий був кінь. А розписки не дали. І хто там по цім урем’ї про ті розписки думає! Понаравився кінь — випрягай! Перекинув сідло з своєї шкапини. І поминай як звали! А де ж тоді шкапина?— допитуються.

— Питання законне,— неуважно сказав Артем, аби що сказати. А в голові билася думка: “Чого ж вони не сказали про коня, як воно насправді було? Що — убитий? Та, мабуть, коли промовчали, мала бути якась причина. Чи не знає чого про це Омелько? Чи, може, хоч догадується?” І спитав Артем:— Ну й що ж Тимоха та Мусій на це відказують?

— Проїхали з версту, а воно не кінь, а суща вівця, з киргизьких отих. Упало і вже не встало з місця. Куди його? На сани класти? Але ж по такому снігу і впорожні одним конем далеко не заїдеш! Довелось, навпаки, ще й сани покинути. Та сани що!— дровиняки, на двічі витопити, а от коня жаль. Ну, та хіба ж знаття було таке?! І не гуляти ж, скажемо, так, кудись на весілля дав поїхати, не базарювати. А як ходаки в город з бідою мужичою.

— Якраз оце, мабуть, Пожитькові найбільш і не понара-вилось,— сказала Гармашиха.

— А ви ж думали! Чи так уже ото за народним добром уболіває?! Вислужується! Ну, що вже казати, авжеж, без того не можна, і огрій-таки Микиту для порядку, але ж не так, що в дітей шматок од рота одірвати. Воно і не яка платня, що за ті гроші тепер, а головне ж харчі, А йому тепер нічого з комори. Поки що, сказать би, голоду в них іще непомітно, бо таки й Векла з кухні тикне Федорі хлібину чи горщеня каші дітворі. Та й сама тоді із солдатками, мабуть же таки, якийсь клунок жита…

— Ще й добрий!— осміхнулась Катря.— Якраз піддавала їй на плечі. Насилу-насилу. “Чи ти здуріла, Федоро! Та ти ж підірвешся!”— “Дарма, донесу якось!”

— Та я ж кажу, голоду ще нема. Але чи надовго того клунка? Та й не в цьому ж справа, кінець кінцем. А справа в тім, що кривда! Обидно. Та що це, старий режим? Чи що це за хазяїн над нами такий об’явивсь: карає-милує. Отож учора зібрались в людській та й ухвалили, щоб я з Антоном востаннє ще сходили у волость, в земельний комітет. І, якщо не скасує, оголосити забастовку. Отак, як робітники на заводах бастують.

— Ну й що ж, ходили вже?

— Та ні, не ходили. Сам же Пожитько ще вранці у двір заявивсь. Пригнав Остапа з волами. Тут ми з Антоном, як виборні, можна сказати, і завели з ним розмову. При управителі, при панові.

— Ну й що ж?

— Як горохом об стіну!

— А пан? Чого ж добродій Погорелов не зробив ще одне добре діло? М1

— Пан, як той Пілат , умив руки: не моє діло! Воно, звичайно, коли б і Микита, як ваш Остап, узяв під козирок та медом по губах. А то, навпаки, при зустрічі й шапки не зняв. От і заїло! На Пожитька здався: як комітет ухвалить, так тому й бути! А Пожитько в одну шкуру: “Народним судом судитимемо!” То вже не стали більше й балакати. Оце увечері зберуться всі наймити, та й вирішимо, щоб завтра кинути всім роботу. Може, хоч цим зарадимо!

— А чого ж не зарадите!— сказала Гармашиха.— Хіба під ту ще революцію не допомогло, як не схотіли всі за восьмий сніп жати? Покрутивсь, покрутивсь та й таки мусив. Не допомогли й жатки-снопов’язалки. Бо Прокіп Невкипілий паколів понабивав…

— Е, Катре, жнива — це зовсім інше діло. Тоді кожен день дорогий. Бо як приспів хліб, це ж які збитки! А зараз, взимку,— що? Яка взимку робота нагальна? Ніякої! Чистимо зерно, вивозимо на поля гній. Ну, підвезення кормів. Та й все. Робота все така, що її можна і через тиждень, і через два. Окрім того, звісно, що біля худоби пораємося. Отож Антон із своїми й наполягає на тому, щоб кинути й худобу годувати. Пореве, мовляв, день-два, негодована, ненапована, от і дошкулить. І не те що самому комітетові, а й усьому селу. Бо хіба отаке ревище день-два витримає хто?!

— Та хай бог милує! День-два! — жахнулась Катря.

— Не чого ж ми з Свиридом і йдемо проти,— підбадьорений Катриною реплікою, вів далі Омелько.— Ну, як це можна з безсловесної, неповинної худоби отак знущатися! “Давай тоді ворота всі повідчиняємо навстіж. І хай сама, як хоче, так і годується”.— “Та розбредеться ж!” — “І нехай. Далеко не забреде, свої ж селяни розберуть. І тим краще: так ми і революцію посунемо вперед!”

— А їй-бо, непогано придумав!— весело зауважила Орися. Омелько тільки зиркнув на неї, але не визнав за потрібне

бодай слово сказати на заперечення. Замість Омелька відповів Орисі Артем, а разом — і самому Омелькові:

— Ні до чого все це, Омельку! І забастовка ваша, і Антонові “заходи” посунути революцію вперед. Не розгонити з двору худобу треба…

— А я що ж кажу! — не дав Омелько Артемові доказати.— Яка ж це революція? Кому вона на користь? До кого та худоба потрапить? До бідняка? Та йому її й поставити ніде.

— Було б що,— озвалась Катря.— І в сіни можна завести.

— Та чом не можна! Заводили вже і в сіни, а як дехто, то навіть і в хату. У дев’ятсот п’ятому. А що з того вийшло!

— Ну, то був час один, тепер час інший,— сказав Артем.— І все ж таки, не з цього починати. На те й дев’ятсот п’ятий був, щоб зараз уже робити розумніш. Ні, не те слово: бо й тоді розумні люди були. Організованіше. Перш за все іншого хазяїна треба,, інших людей — і в земельний комітет, і взагалі в органи влади — сільської і волосної. Переобрати треба. І на біса ви того Пожитька?!

— Та це ще повесні.

— Ну, а з весни багато вже води спливло. Немало вже усякого сміття знесло…— Він замовк і прислухався.

У дворі чути було рипіння саней по снігу і чоловічий голос на волів — “гей!”.

— Ось і Остап,— сказала мати.— Якраз і снідання готове.

Першим до хати вбіг Кирилко. Спинивсь посеред хати і весело сказав “драстуйте!”. І зразу ж, в одну мить якось це в нього вийшло: шапка полетіла в куток на лаву, сірячин-ка спала з плечей — на ключку її, тоді дриґнув одною, другою ногою, і обидва чоботи разом з онучами полетіли, куди й слід було їм,— під стіл. А сам — у благеньких полотняних штанцях, пофарбованих бузиною, у батьковій жилетці, що сягала йому аж до колін, стрибнув під комин, де вже замирені гомоніли про щось Софійка та Федько.

— Ой, ізмерз! — сказала баба од печі,— І треба ж було!..

— Авжеж! — тулячись спиною до теплого комина, відказав весело Кирилко.— Ще й після сніданку поїду. Бо ми ж іще два дубки зрубали.

За хвилину до хати ввійшов і Остап.

Хоч уже бачився з Омельком сьогодні, але й тепер — на цей раз уже як господар у своїй хаті — привітався до нього. Проте почувалося в усій його поведінці, що зустрічі цієї не сподівався він і що була вона для нього не дуже приємною. Якось сковувала його. Похмурий, довго мовчки роздягався і майже зрадів, коли мати раптом спитала:

— А де ж Мусій?

— Зараз прийде. Забіг додому на часинку. “Кісток своїх,— каже,— не чую. Отак ізмерз. Прихвачу, щоб погрітися”.

Зачувши таке, Омелько зразу ж звівся з місця, щоб не подумали, що й він на чарку набивається. Гармашиха здивовано:

— А ти ж куди! І не вигадуй! Роздягайсь, будемо разом снідати.

— А я вже снідав,— відмовлявся Омелько.— Не той час тепер, щоб по двічі. Хоч би по разу!

— Не об’їси. Роздягайся. Скидай свій бекеш! Омелько на умовляння не піддававсь. Уже м’яв у руках

свою шапчину, приміряючись — де ж у неї перед.

— То на коли збираєтесь? — спитав Артем.

— Увечері. Приходь. Відколи не сиділи отак, у гурті! Посидимо. Як у тій пісні про бурлаків.

— Прийду! — коротко, але певно сказав Артем.— Неодмінно прийду.

До хати увійшов Мусій. Пройшовши до столу, вийняв з кишені пляшку і поставив на стіл поряд з хлібиною.

— А це вже й лишнє! — більш для годиться сказала Катря.— Всю хату засмердить.

— Дарма! Ще ж топиться, димар не затулений — витягне!

Омелько попрощавсь і вийшов із хати. Але не встигли ще за столом першу миску кулешу гуртом виїсти, як хтось грюкнув сінешніми дверима.

— Хто-бо це? — глянула Гармашиха на двері і не од-водила очей, аж поки не відчинилися.

На порозі стояв Омелько.

— Таки не витримала душа! — аж ізрадів Мусій, компанійська людина, і вже посунувсь на лаві, звільняючи місце для Омелька.

Але Омелько не рушив од порога. Сказав похмуро:

— Не витримала! — похитав головою.— І де твоя совість, Остапе?! На кого, на кого, а на тебе ніколи б не подумав! Та хрест на тобі є чи нема?

— А що таке? — зніяковівши і вже догадуючись, спитав з невинним виглядом Остап.

— Несовісний!

— Тю, дурний! Та то ж за дві ходки.

— Знаю, що за дві. А дерева там на добрі три ходки. Ти подивись, що ти з волами зробив. Підручний і досі здухами носить! Остільки .навалити! Жаднюга ти! По отакому снігу!

— Та дорога ж пробита. Скажи йому, Мусію.

— А він що, сам не бачить, скільки народу возить!

— В одній тільки балочці,— встряв у розмову Кирилко,— ой попобичувалися. Мабуть, із півчаса.— І на півслові обірвав, діставши від батька ложкою по лобі.

— Ну от! А тепер дитину бий! — сказав Омелько.

— А це вже не твоє діло! У чужий монастир…

— Ну годі вам,— примирливо сказала Гармашиха.— Годі й тобі, Кирилку,— погладила онука по голові.

Кирилко ображено сопнув носом. Не те щоб боліло дуже, татко луснув легенько. Але ж кривдно як! Учора тільки з війни вернувся, три роки як виглядав! І ось уже — на тобі! І за що? Хіба ж він неправду сказав? Авжеж, бичувалися. Дядько

Омелько за воли сердиться. А хіба тільки волам було! Було й татові, і дядькові Мусієві. Коли вже з балочки вирвалися та спинились на пригорку, з обох — і з тата, і з дядька Мусія — піт так і лив! Чого ж про це було не сказати дядькові Омелько-ві? От би й не сердивсь, може? Порушив мовчанку Мусій:

— Ну, іди сядь, випий — і все буде гаразд.

— А справді, Омельку, присядь,— сказав і Артем. Омелько ще повагавсь трохи.

— Та правда. При такій жизні як і не випити?!

Він підійшов до столу з шапкою в руці. Але сідати не схотів. Добре було й так, навстоячки.

Мусій налив йому. Омелько взяв склянку. Сивухою вдарило в ніс, на мить затримався, на світло розглядаючи жовту, як рідкий мед, рідину. Потім сказав:

— Ну, за ваше щасливе повернення, хлопці, до рідної хати. Це головне. І вас, Катре, та й усіх — з тим же! — Хотів уже випити і знову затримавсь:— А тобі, Остапе, все-таки скажу: не будь отакий несовісний!

— Ти знову за своє,— лагідніш уже сказав Остап, радий, що так обійшлося. А все ж не втерпів, щоб не шпигнути:— Ти, Омельку, більше уболіваєш за тими волами, аніж сам пан генерал!

— “Аніж сам пан генерал!” — повторив іронічно Омелько.— Дурний ти, Остапе! Що генералові? З одного маєтку витурили, у другий переїхав. А ось не сьогодні-завтра і ми турнемо, не бійсь, знайде собі раду. У нього, гляди, і за гря-ницею у банку не одна тисяча лежить, про чорний день. Та, може, не такий уже й чорний для нього він буде! А нам з тобою, Остапе, оцими волами шматок хліба насущного робити. Он ба, і в тебе повна хата, як і в мене, молотників. Тільки давай! І тобі, Артеме, скажу. “Прокатні пункти”, кажеш. Тепер ти бачиш? Ой, трудне діло! Ну, та поживемо — побачимо. Будьмо здорові! — Набрав у легені повітря, щоб не забило дух, і нахильці випив.

Катря мимоволі, на нього глядячи, аж скривилась. І як Омелько поставив порожню склянку на стіл, похопилася сказати:

— Закушуй мерщій! Бо тобі в роті все попече. Омелько шапкою втер вуса і сказав:

— Нехай пече. В роті. Може, таки хоч трохи, хоч ненадовго, від серця одтягне!

І не став-таки закушувати. Подякував і рушив до дверей. Біля порога узяв кухоль з лави й зачерпнув з цебрика води. Випив із смаком чи не повну кварту. Тоді сказав “бувайте” і вийшов з хати.

За сніданком Артем допитався-таки в Мусія, що за причина змусила його з Тимохою удатися до всяких вигадок про того коня, убитого під час сутички з гайдамаками тоді в Слав-городі. Чому не сказати було правду?

— Тимоха наполіг. Цього ще не хватало, мовляв, щоб потім цілий рік насмішки строїли: як Невкипілий революції “допомагав”! Досить з мене вже й того, що прізвище — Невкипілий.

— Не його ж провина, що куля в коня влучила.

— Оте саме і я йому казав. А він в одну шкуру — “Не хочу! Добрими намірами нема чого вихвалятися. Сотню гвинтівок довелось у яр вивалити”. Та не вихвалятись, а треба ж людям якось пояснити. “Все одно. Вигадайте, дядьку, щось. Ви ж на таке діло мастак”. Ну, а раз треба, ото я й пустив трохи хвантазії…— Од випитої чарки Мусій розчервонівсь, у вузеньких очах забігали лукаві бісики.— Я б їм іще й не те! Не тільки б “киргиза”. У мене вже вся картина була готова: як Тимоха зчепився з отим гайдамакою, не віддавав коня. Як культяпою дав у вухо йому, аж той брьохнувсь на землю, та вже інші підбігли… І знову Тимоха не дав. “Брешіть, дядьку, та не забріхуйтесь! Хто ж повірить? Бо де ж синці на мені?”

— А ти ото й не догадавсь…— пожартувала Гармашиха.

— Чом там не догадавсь! Казав Тимосі: дай приварю хоч пару. Не схотів, дурний.

— Охоче поділився б своїми,— сказав Остап і крутнув головою.— Ох, і гади ж! Дезентири чортові! Та не так мені навіть за їхні побої, як карабіна жаль! І як же солдат на війні звикається зі зброєю! Поки чуєш, як ремінь ріже тобі в плече, і все гаразд наче. І дужий ти, і незалежний. А от — одібрали, і знову, як той віл, що тільки й жде: ось-ось стьобне його попід черевом!

На цій мові Остап рвучко звівся з місця і вийшов із-за стола.

— Ну що ж, лісоруби, поснідали, спочили. Чи як, Мусію?

— Взявся за гуж, не кажи, що не дуж! — відповів той без усякого захвату. Видно було з усього, з якою охотою посидів би він оце ще за столом із своїми сусідами, хорошими хлопцями, котрих іще з дитинства їхнього мало не за синів мав. Та ще коли б Кирилка до баби Явдохи по другу пляшку послати!

Кирилко тим часом насторожений чекав, що йому скаже батько.

— А ти, Кирилку? — звернувся Остап до сина.— Чи, може, після батькової ложки по лобі забастовку об’явив?

— Ні, тату, поїду! — радий вискочив хлопець із-за стола. І мерщій під стіл — по чоботи.

— Та не зараз,— спинив його батько.— Полізь іще на піч, погрійся трохи. Нехай воли добре попоїдять. А ви, мамо, щоб не гаяти часу, найдіть мені якусь хустинку чи ганчірочку, щоб шию… Зараз Мусій мені пострижчини зробить.

Вийняв з-під лави низенький стільчик і примостився посеред хати. Мати знайшла стареньку хустинку і ножиці.

— Та в тебе тут і стригти гаразд нема чого,— сказав Мусій, приміряючись.

— Хоч трохи. З боків, потилицю. Одне слово, тобі збоку видніш.— І, помовчавши трохи, додав:— На твою волю здаюсь!

Мусій почав стригти. Не поспішав. Отож минуло, може, яких хвилин з десяток. Та скільки ж можна! Скінчив нарешті. Оглянув з усіх боків.

— Ну все, либонь.— Але Остап не рухався з місця. Сидів, тримаючи рукою за крайки хустинку під бородою.— Чи, може,— пожартував Мусій,— з розгону і далі вже ручку гнати?

— Як це, щоб і бороду? — удавано злякавсь Остап. Хоч насправді саме заради цього і затіяні були ним оці “пострижчини”. Бо відслужила вже своє борода. Не знав тільки, як це зробити. Ні з того ні з сього,— ніяково вроді б перед домашніми. На Мусія була вся надія: може, він “обгрунтує” якось. І не помиливсь.

— Ну навіщо вона тобі здалась?! — уже в азарт увійшов Мусій.— Що, ти купець чи сіделець у монопольці? Ти ж робоча людина. А хіба це нам личить? Коли за день десять потів з тебе!

— Та це правда,— охоче погодивсь Остап.— Ось хоч би й сьогодні. І в лісі, та й в отій балочці… Одного страшно: як би я дітей не полякав.

— Не полякаєш! — упевнено сказав Мусій.— Це коли б ти десь на стороні, та й увалився готовий уже в хату. А то ж у них на очах твоє преображеніє відбудеться!

— Ну то як, діти, га? — жартома звернувся батько до дітей, що з-під комина, не одриваючи очей, як заворожені, дивились на батька та дядька Мусія.

Федько нічого не відповів, мовби це і не до нього мова. А Софійка ледь посміхнулась і знизала плеченятами. Мовляв, як собі знаєте, тату, так і робіть.

— Ай справді, Остапе,— озвалась мати.— Ну навіщо вона тобі? Та в нашому роді ніколи звіку і не було нікого — щоб з бородою.

— Все! — рішуче сказав Мусій і, недовго думавши, відчикрижив добрий шмат б