Федорів Роман. Отчий світильник

1389

Глава перша, з літа 1187

Мудрість, як одежа, у кожного своя.

У ковачів-кричників своя мудрість, у гончарів-скуде-льників, золотарів, сідельників, кожем’яків — своя, своя вона і в дереводілів. Небіжчик батько Чагр, син Микули, любив нагадувати унотам: “Нема дереводіла без скусних рук і без гострої сокири; сокира — це мовби продовження рук дереводіла, бо що голова задумає, те вона повинна витесати”.

Від господарювання старого Чагра тільки й лишилася Василькові, та й то припадком, батькова сокира. Скарб спадковий…

Хилиться, падає на груди зажурена Василькова голова, на якусь мить він забуває про сокиру, яку гострив перед хвилею об сточений брусок; її з’їджене лезо холодно поблискує проти сонця… сонце висить над головою, як круглий черлений щит над дверима ятки, де торгують зброєю. Промені, однак, уже не гарячі, вони нагадують крицю,щойно викувану й охолоджену в жолобі з водою: полумінний дух іще живе в ній, а краї беруться мертвою студінню.

Бо кінчається літо…

Василько сидить на бервені посеред дворища: дворище розлоге, встелене густою муравою, північним кінцем впирається об громаддя стрімкої гори, а південним збігає похило до пінистого потоку, зі сходу і заходу його обступає смерековий праліс. Але ні на гору, ні на праліс Василько надії не покладає, тому обгородив оседок частоколом; частокіл глибоко вкопаний у крем’янисту землю, загострені бервена стримлять одно біля одного, як вої,— не похитнеш. У гражді ще нема воріт, крізь отвір видно стежку, що губиться під зеленим склепінням лісу.

Стежку за весну й літо витолочив Василько з жоною Анною, та ще з конем, та ще, може, дика звірина їм помогла — і більше нікого тут на многії поприща, лише гори і ліси, вертепи та скелі. Глухо навкруж, тихо, зелено, первозданно, аж не віриться, що десь біжать, квапляться запилюжені гостинці, що десь верланять велелюдні весі і города… стольний Галич.

Ех, далеко від стольного Галича занесла доля Василька, сина Чагрового, онука Микулиного. І хто б міг подумати, наперед виворожити, що життя припасе для нього повні міхи гризоти, лиха, якого вистачило б наділити цілу братчину дереводілів, а не те що одного мужа. А може, всі біди плодить він сам, множить їх гріховним жаданням жити на світі гордо і вольно?

А інакше навіщо жити?

Бо що, власне, є життя? Колись подібним питанням сушив собі голову батько Чагр, діялося це ще у прадідівському городищі — весі над Золотою Бистрицею, тоді Чагр частіше брав у руки чепіги, аніж тесло. Йому відповідав піп Оксен, котрий вечорами приходив до Чагра випити ячмінного пива й порозмовляти з розумним чоловіком:

— Чи тобі, смердові, про це мислити? Є над нами господь бог і князь галицький, хай вони думають, а ми живімо, як живеться,— і простягував руку до жбана з пивом або й з медом вареним, якщо випадало свято.

Кохався піп Оксен у хмільному. Грішний був піп Оксен.

— А я таки, святий отче, хотів би знати,— запинався батько Чагр.— Люди ж бо не товар, котрий животіє бездумно. Чи як гадаєш, Василику-горобчику? — підморгував батько до сина.

Не раз, зрілим мужем уже будучи, згадував батька й думав: “Чи зрозумів Чагр, що таке життя і в чому його суть?”

А він, Василько, дізнався?

Василько в задумі не помітив, як нехотячи торкнувся топорища, сокира впала на землю, вдарившись обухом об камінь… вдарилась і задзвеніла. Іншого разу Василько її порожнього звуку не почув би, а в цю хвилю здригнувся, бо тиша в сто крат помножила залізний зойк. Василько ще борсався в полоні думок, тому дивувався, чому на його дворищі панує тиша, чому в його руках не видзвонює, обтесуючи бервено, Чагрова сокира, чому не хрумтить, ступаючи попасом по мураві, його кінь, чому, нарешті, притихла в колибі Анна?

Анна…

Стряхнув головою, довге волосся, перев’язане на лобі ремінцем, хвилею впало на плечі. Посеред дворища в тіні трьох смерек, навмисне залишених, біліли стіни нової хижі; крокви злітали в небо, пробуючи піднести на свої крила весь зруб. На причілку маяла китиця лісових косиць, назбираних Анною. Оддалік дрімав кінь, прихилившись боком до частоколу.

Все було на його дворищі так, як і перед хвилею.

Тільки чому не постогнує в колибі Анна, адже стогнала зранку, він встиг звикнути до її жалісливого причитания; тесав і колов собі колоди, готуючи дошки на покриття хижі.

Чому ж тепер замовкла Анна?

Чорне передчуття кольнуло в серце, зірвало з бервена і понесло до колиби, тимчасового його житла. Рвучко відкинув ведмежу шкуру, що служила замість дверей.

— Ан…

Аннина посмішка, яку помітив одразу, омила Василька від усяких страхів; Анна лежала горілиць на сіні, застеленому веретою, руки заклала під голову; була Анна вбрана в святошну сорочку, яку рідко одягала, бо мала сорочок небагато… білизна полотняна надавала її чорнявому обличчю великодньої врочистості. Жона посміхалася Василькові, а може, посміхалася сама собі, чи “тому”, який зранку гупав ніжками в її животі.

— “Він” заснув,— пояснила Анна й злегка погладила випуклий живіт.— Послухай-но, як “він” похропує, мов справжній муж, — жартувала.— Певно, сина народжу…

Василько теж посміхнувся в русяву бороду, присідаючи біля жони. Біле її тіло, біла сорочка і біла верета збурювали в грудях трепет, він приклав вухо до жінчиного живота, слухав і шептав, мовби направду остерігався “його” розбудити:

— Так, Анно, буде у нас син. Чекав сина…

Хотів сина, бо син повинен продовжити рід Чагрів: по найстаршому братові Лютові порослі не зосталося, нема чад і вже не буде у брата Яна, бо постарів княжий печатник, є ще, правда, Олег — син сестри Настусі, царство їй небесне, та тільки Олег — не Чагрова гілка, князів Ростиславичів грає у ньому кров.

Мусить бути син у нього, у Василька.

І, певно, смішним виглядав у цю хвилю Василько, син Чагрів, скидався він на нетерплячого молодика, який чекає — не дочекається первінця… бо Василько тільки ім’я має молоде, принесене із Золотої Бистриці, а насправді розміняв чоловік п’ятдесятку, русява борода і грива на голові подекуди посріблена інеєм.

Не вперше сидить отак Василько, жадаючи собі сина.

Не вперше, а втретє…

Його первінець був би нині ровесником Анни. Так сталося…

Василько, однак, не згадував тепер ні жони Мирослави, ні жони Ради, їх нема, вони лежать — одна в Галичі, друга на дні Пруту-ріки… тепер Василько гризся Анною.

Вона його останнє кохання і остання надія.

Тепло жіночого тіла, ясна Аннина посмішка наслали на нього ніжність, він гладив шкарубкими долонями, що враз полагідніли, її довгобразе лице, пестив розсипане волосся, цілував очі; ніжність пом’якшила його вилицювате, обвітрене верховинською смагою обличчя, розгладила зморшки; Василько почувався молодим і щасливим, коли б тільки все обійшлося гаразд, бо Анна в нього тоненька, як стеблинка… бо Анна, виношуючи дитя, не куштувала цього літа ані скибки хліба, ані ложки молока… бо Анна день при дні ставала з ним поруч до роботи.

“Лише коли б усе обійшлося гаразд, не дай біг лиха — і нічим їй не поможу. Все вмію робити: вмію класти хижки і тереми, вмію зводити вежиці і божі храми, змайструю при потребі віз і сани, а тут я безсилий, тут знадобилась би баба-пупов’язка, зелейниця”.

— Може, я, Анно, сяду на коня і полечу шукати десь помочі? — тверезіє Василько і вже думкою скаче з гір, із цих диких пралісів, униз до людських оседків.

Анна припадає до його плеча.

— Не треба, ладо,— каже,— я сама боятимуся. Весі далеко, тут край світа.

— Але ж бо…— пробує він настояти на своєму. Може, таки здалось би поїхати… таки треба було поїхати вчора або й позавчора. Дорога неблизька… як він заздалегідь про це не подумав? Будовою хижі забив памороки, день у день квапився, сподіваючись, що Анна народить сина вже під тисовою покрівлею, а не в колибі, однак і хижу не встиг закінчити.

— З тобою… коло тебе я все подужаю,— заспокоює Анна мужа. — Я сильна, ось побачиш.

Він цілує їй руку, ніяку іншу руку він не цілував, окрім батькової, а Аннину цілує, не має куди подіти свою любов, змішану з тривогою; рука Аннина маленька, як березовий листок, і на диво тверда. її руки за літо довбали землю, вкопуючи частокіл, орудували при потребі сокирою, конопали мохом стіни, і її руки час од часу підводили Василькову голову, коли хилилась на груди: не журися, мовляв, Васильку, я з тобою.

Не уявляв, як жив би без Анни.

Та й чи жив би? Адже ще торік восени після всього того, що скоїлося над Прутом, він розгубив жагу до супокійного життя і мав намір податись на Дунай до бродни-ків, щоб промишляти до пори до часу розбоєм, поки не згинув би від меча на судилищі княжому або в степу від половецької стріли.

А уздрів Анну і воскрес… Анна викресала в ньому іскру до життя, дорожив нею, як небесним дарунком.

Твердість Анниної руки заспокоює, він по-газдівськи відгортає ковдру, заголює жону по шию і обмацує її стегна, лоно, груди. Анна паленіє, є в його обмацуванні щось принизливе і грубе, смерди подібно обмацують тільних корів, але Анна лежить тихо і покірливо.

— Хочу знати, Анно, чи старчить у тебе моці, щоб народити мені сина.

Смішний її муж… і любий.

Вона не очікує, поки Василько натішиться молодою пружністю її тіла, пестливо тулить мужа до грудей, що вже набубнявіли молоком… тулить і обціловує, борода Василькова густа і колюча, на пеньку сокирою підрівняна, губи Аннині палають, як від жаливи.

А очі мечуть вогонь.

— Іди вже,— врешті проганяє його від себе.— Іди, я подрімаю трохи.

Не має Василько охоти покидати жону. Якби не боявся пошкодити дитяті, то взяв би її на коліна і поколисав би.

Та мусить йти… хай Анна засне, хай Анна набирається моці, попереду її чекає мука, а його чекає робота.

II

Писав Іван Русин у “Саду” своєму:

“…В саду моєму для всіх знайду я місце: для тебе, княже Ярославе; для слуг-митників твоїх зажерливих, що луплять шкіру з дітей малих — підданих; для очей дер-жавних — ябедників численних; віроломство твоє теж повішу я на гілку. На те мій сад розлогий.

Наївний я співець, повіривши колись, що Словом начебто володаря переінакшу, що з світильником моїм буде ходити він щоденно, і не обмине ні вбогого каліки, ані вдови, ані сирітки, ані неправди, скоєної боярським тіуном.

Тепер покарано мене. В князів своя дорога, світильники надібні їм лише для того, щоб навкруж голови ореол яснів”.

Спали Русину на ум слова з писання Іларіона, митрополита київського: “Бо не в поганій і не у невідомій землі владарював, а в землі Руській, про яку знають і чують по всіх кінцях…”

“Це про князя мовлено, про Володимира Святославича. Але і я подібно міг би сказати про себе,— думав співець Іван Русин.— Тільки не владарював я, а за плугом ходив, розорюючи перелоги. Князі, пануючи над землями і над людьми, від них слави собі доторочують… ось хоч би й князь наш Ярослав Осьмомисл.. а я життя прожив про одно дбаючи: як би отчій землі добра і слави примножити. Не Галичу, де живу, не Києву первопрестольному, не Суздалю навіть, дарма що по батьковій лінії із тих замріяних країв походжу, а всій Русі слави примножити. Про Русь денно і нощно думаю. Все, що я робив: а чи книги грецькі на руське Слово перетовмачував, а чи учидлища для отроків при святих монастирях установлював, а чи людей тямливих у письмі розшукував по весях і городах, а чи опікувався тими, що на липових дошках краще од гречинів зайшлих малювали лики божих страдників, а чи заохочував тих, котрі з мертвого каменя або з колоди дерев’яної висікали різцем красу небачену, а чи власні пісні творив, слово до слова припасовуючи й крилами гуслиними їх обдаровуючи,— усе це я чинив з любові синівської до Руської землі. Найтяжчий мій ворог, бо й ворогів я придбав, ниву свою скородячи, не скаже, що Іван Русин жив із думою про вигоду власну і про славу власну. З-поміж простих людей я вийшов, між простими перебував і між простими в гурті хочу зостатися… Хочу…

Дивно мені, чому повторюю вперто “хочу”, мовби вмовляю самого себе, мовби в мені існує потаємний, але таки існує спротив супроти мною установленого закону: “Не жадай слави для себе, бо уподібнишся до того кметя, який купно з родом оре і сіє, а волоття збирає до свого глека”.

Ні, не уподібнюся я кметеві…

Та все ж мучить мене жадання бодай у “Саду” зоставити своє ім’я, бо в цьому співі б’ється моє серце, нуртує моя кров, в ньому устремління мого ума.

Мучить…

Господи, укріпи мою волю, не дай зрадити самого себе; той кметь з мого закону не відає, що з жмені проса виростає родові цілий лан, я ж, засіваючи землю, чекав хліба для многих… Та видно, господи, і в мені сидить сла-волюбіє, як і в кожному грішному”.

Іван Русин, не випускаючи з пальців пера, молився… молився співець до ясного дня, бо ікона святого Іоанна чорніла на стіні за його плечима, а стіл стояв біля вікна; співець схилив голову і стулив повіки, видно, шукаючи бога в самому собі. І таки знайшов, бо коли випрямив плечі і розтулив повіки, то в очах не залишилося й тіні сумніву.

Чи надовго?

Про це співець зараз не думав, він рішуче вмокнув перо в каламар з кіновар’ю, лівицею присунув до себе чистий аркуш пергамену.

Ні, не пишеться…

Врешті жбурнув перо й заходив по світлиці.

Любить свою світлицю Іван Русин. Де б не був: у Києві первопрестольному посеред братії ученої, у Кракові або в Буді угорській, послом Осьмомисловим туди їдучи, в білокам’яній палаті Ігоря Святославича а чи у вежах половецьких — скрізь банував за домівкою, влітку по-язичницькому замаєну зіллям і пагіллям липовим, а взимку натоплену… завше чисту, мов горниця дівоча, і завше переповнену книгами. Й тепер, ходячи від дверей до чолової стіни, Іван Русин споглядав на стоси книг, що лежали впереміж із сувоями пергаменів на полицях уздовж стін, і на розписані горнці, ковані старі мечі в оздоблених піхвах, щити з тисненими на шкірі вірлами і левами, ікони київського письма, прадавні глиняні подоби жінок.

— Хтось у сріблі-златі кохається, шпарує резану до резани,— говорив, бувало, гостям Іван Русин,— а я витворами людського духу і рук хитрецьких любуюся. Даровано все це мені майстрами руськими. Окрім книг… книги моєю рукою переписані або куплені у многих землях.

Диваком вважали Івана дурні, а мудрі заздрили його уму, бо пам’ятав він, що в книгах записано, і вмів розтлумачити задум майстра, котрий, малюючи на дошці Юрія Змієборця або карбуючи на бронзовому щиті голову лева, промовляв до людської душі.

Забобонні ж рахували його ворожбитом… забобонні казали: “Хіба може німа річ промовляти до людини?” І потаємно нашіптували про це єпископу галицькому або й самому князеві. Найбільше нашіптували злозаздрісни-ки, серед них придворний гусляр і печатник княжий Ян, син Чагрів:

— З дияволом знається Русин Іван. Церква на нього скаржиться, княже, що розум він возвеличує, начебто розум даний людині не від бога. Ворохобу в головах чорних людей сіє супроти тебе, княже.

Тому колись сказав Русин князеві Ярославу:

— Душно мені в твоєму Галичі, княже. Поїду до доньки твоєї, до Єфросинії, кличе мене.

Двері курликнули журавлем, на високому порозі появився Радко; Радко довговолосий, босий, у сорочині до колін, як і належить мужеві, котрому минуло шість весен,

— Ти щось хотів, Радку? — повернувся до хлопця Русин, і очі його потепліли.

— А хотів,— каже Радко. Кладе в рот палець і задивляється на чуда-дива, зібрані у світлиці вуя Івана. Чорні його очиці розширяються, густі смоляні бровенята злітають на лоба, носик кумедно морщиться.

Завжди з ним таке чиниться, коли потряпляє до світлиці вуя Івана.

І завжди при зустрічі з Радком у Йвана Русина заходиться серце. Душа його м’якне, ніжніє, на очі набігає сльоза. Він ховається з ніжністю і сльозою від цілого світу, але хлопець, немовби відчуваючи тепло, що промениться від вуя Івана, тулиться до його колін і питає:

— А книги твої говорять, як люди?

— Говорять, синку, говорять,— відповідає тремтливо співець.— Ось ще трішки підрости і навчу тебе читати.

— І буду я мудрий, як ти? — лепече хлопець.

Нині Іван Русин теж садовить Радка на коліно, і між ними відбувається повторювана вже не раз розмова:

— Скажи мені, вую, коли я нарешті виросту?

— Скоро,— відповідає співець,— скоро.— І горне малого до грудей, руки гладять дитячі плеченята, а думка карбується печальна:

“Всім наділив ти мене, господи. Не звідав я тільки щастя од жони, від дітей і онуків…”

Іван Русин переступив уже копу літ, та на діда не виглядає. Невисокий на зріст, широкоплечий, з голеною бородою і відвислими вусами він схожий радше на ратая, аніж на книжника-затворника. Недаремно ж мати Радко-ва, жона Ігната Соколяна, якось пожартувала:

— Тобі, красний наш добродію Іване, молодицю яку б узяти та дітей плодити. Лицем ще молодий і душею.

Відмахнувся:

— Пізно. Та й не полюблю я іншої… одну любив… ти знаєш…

Родина Соколянів, друге коліно уже якої господарювало в теремі Івана Русина на правах близьких родичів, пам’ятала про давню трагедію добродійника свого, і тому Ігнат погрозив жоні кулаком, щоби не ятрила старому серце.

— Вибач мені, дурній.— Молодиця червоніла.

А вибачатися не було потреби, бо хіба винна, що він однолюб, що Любану свою в серці носить карбом незагоєним з молодих літ?

— То що ти хотів, Радку? — врешті пригадав Русин, що хлопця прислано до нього по ділу.

— Мама питають, де будете полуднувати: тут а чи в саду?

— В саду, Радку,— хитнув головою Русин. І за ними курликнули журавлем двері.

Легкі ноги має лічець Гарасій Вірменин, одноліток він з князем Осьмомислом, сива борода, пещена і грецькою оливою напахчена, ремінного череса сягає, роки — як круки,— сіли на плечі, а йому байдуже: ступає легко і прямо, як отрок. Навіть не чутно його ходи у княжій ложниці, жодна половиця не скрипне, тільки зрідка під підошвою м’якого чревія храбусьне зело, що ним долівка встелена, і тоді в ложниці повіє свіжими пахощами скошеного лугу. Подих трав на якусь мить переборює варений і настояний на меду дух Гарасієвих ліків, над якими він ворожить в кутку біля стола; князь жадібно ловить запалим ротом луговий аромат і думає мимохіть, що коли б його винесли на береги дністрові, на луки нескоше-ні, то, може, помогло б проти хворощів.

Слабує князь Ярослав.

Як зліг того літнього надвечір’я, коли сонце серед ясного дня почорніло, то більше й не встав, застоявся його кінь у конюшні, улюблені книги припадають пилом. Нічого мовби й не болить, а тіло сохне, дихати важко, гейби торбу напнули на голову, і кров час од часу забаг-рює білу подушку, кров з горла…

— Випий, мій княже, і засни, — рече лічець Гарасій, простягаючи хворому чару з трунком.— Сон дарує силу.

Не чує князь.

Широке ложе челядь присунула до вікна, князева голова лежить високо на подушках, з подушок крізь прозорість слюди йому видно і Золотий Тік, плоскими рінякг-ми мощений, і муровану стіну з вежицею над воротами, і ріг дубової почорнілої від старості церкви святого. Духа, ще батьком Володимиром кладеної, і куполи собору Ус-пенія Богородиці: куполи, закуті в свинець і золотими хрестами увінчані, горять, палають у призахідній сонячній ватрі.

“Сонце на заході… моє життя теж докотилося західного пруга,— сумує князь.— Не набувся я на цьому світі, десятої частини задуманого не довершив, а вже пора лягати на сани…”

— Випий, княже,— домагається Вірменин.— Заснути тобі треба.

“Коби заснути й не прокинутися,— врешті ловить ліч-цеві слова Осьмомисл. — Не бачив би я своєї смерті”. Хвилю-другу гойдається ув його очах спорожнілий і тихий тепер Золотий Тік, ще недавно гамірливий ристали-щами витязів, галасом купецьким і судилищами княжими, потім він повертає голову і з-під вій зорить на Вірменина. Помічає, що в того тремтить простягнута з чаркою рука, і бачить сині підкови на лиці і безмежну втому в почервонілих від безсоння очах.

— Змучив я тебе, Гарасію,— зітхає Ярослав Осьмо-мисл.

— Заснеш, княже, і я теж піду перепочити. Осьмомислів вид ясніє кволим усміхом: лице у нього

посіріле, запалі щоки яряться рум’янцем, губи потріскані від вогневиці, голена борода загострилася, високий лоб борозниться зморшками. Лише вуса, опущені підковою вниз, посріблені сивиною, зосталися такими, як були колись — пишними, густими. Посміхається князь, бо знає: нікуди не піде з ложниці старий Гарасій. Відколи слабує князь, то він ніби й забув про сон і відпочинок, про їжу і ясне сонце; день при дні б’ється лічець з княжою смертею, жене її ліками і відстрашує ворожбитними словами.

“Кожний по-своєму на цьому світі воює: хто мечем, хто хрестом, хто книгою мудрою, а хто силою цілющою, почерпнутою з коріння і трав,— міркує князь.— Та, видно, не поборе Гарасій моєї смерті, як не може здолати старий предковічний, ще поганський Білобог таку ж прадавню Морену — і день поступається місцем ночі. Це закон, і цьому законові я теж підвладний. Нема на світі нічого вічного, все змінюється, старе відмирає, а нове народжується”.

Він висунув з-під білчачої ковдри слабу висушену руку, мотуззя жил синіло на ній, і попросив:

— Дай, Гарасію, вип’ю.

Пив гіркий сонний трунок і чув на своїй потилиці ласкаву долоню лічця, що підтримувала йому голову; тепло чужої руки схвилювало, добра людяна вдячність заполонила князя.

— Сядь коло мене, Гарасію,— прошептав Осьмо-мисл.— Давно збираюся спитати: чи не була тобі обтяжливою служба в мене, чи замінила тобі земля Руська землю Вірменську?

Заплющив повіки і чекав відповіді. Князь наперед здогадувався, що той скаже, бо пам’ятав матір свою, королівну угорську. Майже двадцять років була вона руською княгинею, народила мужеві сина, звичаї народу, серед якого жила, віру і навіть співанки перейняла… пустила, здається, навічно коріння в Руську землю, а все ж інколи брала її в обійми люта туга, і тоді княгиня-мати скаржилася, що почуває себе перекотиполем… мучить її святе жадання дихнути вітром з тамтого боку Горбів і напитися води з рідного Дунаю. І хочеться їй, якщо жити не судилося, то бодай там умерти.

Вона молодою вмерла в Галичі…

Може, це туга підкосила її і поклала в корсту-домо-вину?

Подібне, певно, скаже й Гарасій Вірменин.

Але лічець мовчав; коли князь розплющив очі, то Гарасій сидів на його постелі відчужений і далекий.

— Я, мій осподине, у Києві народився,— відповів лічець, помітивши запитливий Осьмомислів погляд.— Отже, вважай, що Руська земля — моя отча земля, якщо взагалі слуги мають вітцівщину. А щодо Вірменії, то… я ніколи її не бачив… вона — як хмарка,— і є, і нема. Батько мій молодим з дому вирушив.

— Це страшно, мабуть, жити без вітцівщини? — подумав голосно князь.

Лічець схилив голову, права рука нервово теребила бороду.

— Русини мовлять: не та мати, яка народила, а та мати, що в люди вивела. Ти був добрий до мене і до моїх чад. А Вірменія… Ось…— Він хотів сказати жорстоко “ось поховаємо тебе, княже”, та вчасно спам’ятався.— Ось виздоровієш, княже, Гарасій стане непотрібним, тоді запряжу у візок коня і поїду…

— У Вірменію? — перебив князь.

— До матері, осподине. Я все життя мрію запрягти коня, все життя… Хочу її зобачити перед смертю.— Він рвучко звівся з постелі і підійшов до вікна. Князь Ярослав заздрісно міряв оком його струнку статуру.

— Щасливої тобі дороги, Гарасію,— сказав задумливо.— В тебе сили, як у молодого…

Лічець повернув до нього голову.

— Потішаєш мене, княже? Я себе ліпше знаю. Ви-старчить мене, може, щоб доїхати до материнського порога, але для слідів на отчій землі часу вже нема.

Лічець ковзав поглядом по плитах Золотого Току і думав, що треба нині попросити стольника Судислава, щоб послав челядь виполоти кінський щавель з поміж плитняка. Князя може вразити: на його Золотому Тоці рудіє щавель, мов на дикому пустищі.

“То в кого чара повніша щастям? — розмірковував Осьмомисл. — У Гарасія Вірменина, на якого смерть ще й не виклепала косу а чи у мене, котрий уже чує її гостре лезо на своєму горлі? Гарасій не зоставив слідів на цій землі, мовби увесь вік тупцював по сухому піску, бо тільки й знав слугувати князеві. А я тут осподарем був, після мене слідів багато лишилося… часом добрих,часом кривавих. Коли б тільки добрих”.

До князя підкрадався сон, Гарасій стирав з його чола краплини поту… стирав він піт білим рушником… і котроїсь хвилини засвітилося втіхою його видовжене обличчя з карлючкуватим носом.

“Який хосен з твоїх слідів, княже, на землі? Ти ще не вмер, а на Золотому Тоці бур’ян буяє… усе на цьому світі бур’яном поростає, усе…”

IV

Чують круки поживу, ой чують…

Князь Ярослав з божою поміччю зведеться, може, на ноги, одужає, бо не такий уже й старий, а вони потаємно до тризни по ньому готуються і дзьоби гострять на його статки. Кожному ласий шмат сниться, жодний про добро землі не дбає, всяк про власну вигоду піклується. І всі до нього, до Яна, сина Чагрового, боярина і княжого печатника, явно і тайно приходять. Зазирають запопадливо у вічі, гнуть хребти, дарунки несуть і безсоромно натякають, аби й про них не забув мудрий печатник, адже рука руку миє, повинен боярин Ян пам’ятати, що не тільки завдяки своїй голові й талантові гуслярському зумів посісти стілець печатника… є в цьому і їхня заслуга.

А таки є…

Бо ким він був колись? Смердом безрідним, сином дереводіла Чагра, братом відьомської Настусі, яка князя приворожила. Хай про це княжий печатник не забуває… і хай не забуває, що нікого з роду Чагрового в живих не зосталося: Настусина ж доля відома, батька князь Воло-димирко стяв, жону Василькову і сина її малолітнього лихе скопище людське, боярами підмовлене і натравлене, замкнуло ТОГО дня в хижі і підпалило…

А потому брали попіл пригорщами і з вітром пускали.

Василько тоді зник безслідно, мов під землю провалився, певно, десь згинув, як тать, на якого кожному вольно підняти руку. Один Ян поміж живими походжає он уже скільки літ від ТОГО дня, і не просто походжає — десницею поставлений боярами при князі Ярославові. Честь бо велика.

Хо-хо, не всі лише пам’ятають, якою ціною заплаче^ но за цю велику честь, інколи йому аж страшно робиться, коли припадком озирається назад себе: промінчика світт лото, соломини ясної у своїй минувшині не бачить, чорнота там. А роки підпирають, здається, на дві весни молодший від князя Ярослава, мав доста часу на гріхи.

“Гріхів наплодив, а слави доброї не зажив… такої слави, як у Йвана Русина, співця всюди визнаного, хоч і прагнув її повсякчасно”,— ледве вголос не вимовив сокровенне, нікому й ніколи не мовлене, навіть з богом на сповіді не поділене. Та спам’ятався своєчасно Ян, лупнув почервонілими очима. Перед ним за столом сидів ігумен Надпрутянської обителі отець Назар, чоловік літ середніх, низькорослий, з гостроносим обличчям, яке чимсь нагадувало княжому печатнику лице давно усоп-шого брата Люта. Та й у нього, Яна, обличчя дзьобате. “Однак,— міркував боярин,— брат мій Лют при своєму скоморошому вмінню таки не міг приховувати власних жадань, а святий отець прикрився хитро побожністю, пишною бородою на всі груди та ще важким срібним хрестом на шиї. Агнець божий…” — кепкує по-думки з нього печатник.

А той тче свої слова співчутливо:

— Важку ношу двигаєш на плечах, ясний боярине. Всі це визнають у волості…

Ян, син Чагра, знає, що нема в ігуменовйх словах щирого захоплення його щоденною роботою, бринить у них підсолоджена олжа; багато людей ось уже багато років підбивають свої бесіди з ним, як корзно оленячим хутром, підсолодженою олжою; одні це чинять з ненависті, інші — від заздрощів, треті — зі страху, четверті — з вигоди очікуваної.

Цей теж вигоди шукає.

Навіть князь Ярослав ніколи не був з своїм боярином щирий, видно, не позабув Настусиної смерті. Навіть князь…

У глибинах душі боярина Яна зріє прихований гнів, міг той гнів вибухнути, розростися.у дику бурю, та лише челядь дворова зрідка відчувала подих боярської злості, на людях він умів тримати себе в руках, навчився цієї науки на княжому дворі. Тепер теж силувано посміхнувся ігуменові:

— Що подієш, святий отче. Треба комусь нести цей хрест. Відколи князь наш слабує — земля Галицька на моїх руках. А літа… сам бачиш.

Істину мовив боярин. Усі в стольному Галичі перешіптувалися, що кріпко тримає Нагрів син стерно влади, недремні очі розплоджених ним потаємних видоків від західного Ярославграда по Ушицю на Пониззі і Дунай-ріку на півдні денно і нощно винюхують посеред простолюду, ворохобні попереджують, настрої в близьких і далеких полках уловлюють, стежать за чварами порубіжними з ляхами а чи з уграми. Навіть митні шахрайства ставали відомі князеві.

Сторукий і стоокий княжий печатник.

Через те, ненавидячи його, боялись і… запобігали у нього ласки.

“Може, князь Ярослав теж мене остерігається, хоч і терпів обіч себе?”— шибнула думка… шибнула й лишила на серці гіркий осадок. Він мав на свого волостелина тільки жаль, підступу не виношував ні крапельки, служив Ярославові вірою і правдою.

У боярських хоромах сутеніло. На чоловій стіні виразніше різьбилися язики лампад, лики святих то ясніли, то темніли, коли лампадки пригасали, і від цього здавалось, що святі на іконах оживали.

Підстаркувата челядина-клітниця внесла й поставила на стіл трійцю зі свічками, обличчя печатника і його гостя побронзовіли. Ігумен час од часу припадав до пуга-ра, п’ючи чисту воду, печатник у душі кепкував з святого мужа, який відмовився від вина, мабуть, про людське око відмовлявся, щоб благочестивішим здатися. Зате вдома, мабуть, цідить хмільне аж черес попускає.

Знаємо цих показних святош.

Скрізь олжа панує, скрізь і в усьому.

А тим часом ігумена Назара таки мучила спрага, власне, пекла його невідомість і жадання чимдуж вибратися з похмурих палат княжого печатника, але вибратися з повними руками. Ян же нікуди не квапився… кілька разів пробігав очима по розгорнутому листі пергамена — чолобитній ігуменовій, однак не зронив про неї ні слова. Чернець було спробував наперед вичитати з обличчя бояринового бодай іскорку надії, це йому не вдалося, довгобразий, сухорлявий вид Янів, обрамлений короткою бородою, здавався витесаним з каменю. Зате в якусь хвилю ігумен відчув, що печатникові очі проникли в його душу… проникли і читають думки, як книгу. Поспішив потупити вид.

Правду кажучи, осягнувши зміст чолобитні, Ян хотів показати гостеві на двері, бо й цьому забагалося вкусити короваю на княжій тризні… просить подарувати монастиреві пущу над Прутом, границі її “від” і “до” виміряв, дуже, мовляв, ця пуща святій обителі знадобна: росте монастир, братія множиться, а землиці обмаль, дерева на побудову божого храму бракує, скоро іноки, яко старці, підуть з простягнутою рукою по весях. Змилуйся, княже, пуща надаремно пропадає, ти в ній ані звіра не полюєш, ані під ораницю вогонь не пускаєш… Дай…

Спершу розбирала його охота згорнути монастирську чолобитну і жбурнути в кут, ще й вибештати ігумена, щоб не вривався непрошеним гостем до хором, для орудок є писча палата, будь ласка, завтра приходь.

Однак стримався.

А чого?

Повірив у скруту монастирську? Ая… І тут олжа чорна, це напевно. Та чого ж?

Постала перед боярином ложниця княжа… князь Ярослав на подушках. Був сьогодні Ян у нього, про справи волості розповідав, князь хвалив мовби… хвалив словами, а в душі й перед смертю не викресав для нього ні скибочки щирого привіту.

“Невже пам’ятаєш, княже, моє зло… супроти… супроти Настусі? Відаєш же, що примусили мене твої великі бояри… тебе примусили зректися моєї сестри, а мене й поготів… Життя рятував”.

Ні, не вділив князь для нього й дрібки щирості. Дивно і жахно, якщо вдуматися; обидва поруч вік скоротали, Ян про князя і його волость повсякденно дбав, стеріг її, як пес цепний. Князь, щоправда, теж у боргу не зоставався, нагороджуючи печатника то золотом, то кіньми, то землею. А любов’ю — ніколи.

Затявся князь Ярослав, не забув про старе. Той суздальський Русин часто біля нього сидить, наговорює, мабуть.

“Ну й бог з тобою, княже. Ми — теж горді”,— подумки виказував Ян Осьмомислу. І вдарив кістлявим кулаком по столі, аж жбан винний підскочив.

— Завтра, святий отче, в палату писчу прибудь. Задово-лимо твою чолобитну. Завше князь наш про обителі дбав…

Вловив себе Ян на тому, що тішиться власним рішенцем, мовби на князя помсту зводить, добро його плюндруючи.

— Приходь,— повторив ігуменові твердо.

Той склався удвоє, як ножик, двері привідчинив, і тут на порозі виросли два дебелі ченці, несучи продовгуватий ларець. Поклали ношу посеред світлиці й зникли, як видива.

— Прийми, боярине Яне, від обителі нашої скромний дар…— Зняв ігумен Назар накривку короба, мовляв, потішся, осподарю, моїм приношенням.

І відкланявся поспішно.

Не відразу Ян, син Чагра, підступив до ларця, а якщо по правді сказати, то й не зрадів соболиним сорокам, що іскрилися чорним вогнем; колись би зрадів, багатство ж це не з малих, а сьогодні — ні.

“Той солі… той соболів… той срібло… І так діялося завше… повні мої медушні і пивниці, скотниці потаємні тут, у Галичі, і в Братишанській вотчині, і в Чагрові-селі, а все ж обминувся з чимось важливим на життєвій дорозі. З чимось… Кажу так, мовби не знаю його по імені. З славою такою, як у Йвана Русина, розминувся, з славою гомінкою, на всю Русь відомою… бо хоч і єсьм боярин, печатник, а в душі я залишився співцем”.

І княжий печатник вдруге цього вечора вгатив кулаком по столі.

— Вина! — крикнув хрипло челядині, що стала на порозі.

Глава друга, з літ минулих

Василько видибує надвір.

Після сутінків у колибі сонце сліпить очі, він затуляє вид рукавом і напомацки правцює до бервена посеред дворища, а коли знову глипає на світ, то сонце встигає потьмяніти, лише сокира поміж трісками яриться червеним полум’ям. Він піднімає її, водить пальцем по вістрю, і раптом його обпалює згадка, що колись батько Чагр вмів не тільки примножувати сокирою своє добро, а й зарубував нею на порозі, не пускав у хижу лихо.

— В сокирі, Васильку, сидить добрий бог,— говорив, бувало, батько Чагр.— Про це ще наші предки знали.<.

“Чекай, чекай… а як це батько Чагр зарубував лихо? Ага, здається, робив це він на святвечір, перед різдвом.;. та чи тільки перед різдвом… а в інші дні хіба ворожбит-ність сокири втрачала силу? Не пам’ятаю… не пам’ятаю… той лише святвечір пригадую… той… коли батько Чагр промовив:

— По різдві, Васильку, братчина дереводілів тебе з унотів у майстри возвеличить, бо прийшов на це час І настав також час поконів старожитніх тебе вчити, бо після моєї смерті ти загосподарюєш на цьому дворищі. Дивись-но і слухай.

Батько Чагр загнав сокиру в поріг хоромини. І при цьому молився:

— Стережи, сокиро, мій оседок від біди нечеканої, слабості смертельної, оборони нас від духів чорних, від людей заздрісних, від спільників зрадливих. Най у хоромах моїх добро сідає, радість витає, най діти ростуть…”

Василько мав тоді вісімнадцять повних літ; він тоді вперше відчув себе мужем, батькові слова ловив на лету, пошепки повторював, вкарбовуючи їх у пам’ять, бо нікому іншому слова з поганської молитви не були потрібні; ні братам Лютові та Янові, ні сестрі Настусі, ні мамі, тільки для нього заповів батько Чагр ворожбу з сокирою, бо й сокира перейде у спадок Василькові.

— Запам’ятав, сину? — спитав Чагр.

Василько не встиг відповісти, в дубові ворота хтось ударив калаталом голосно і нетерпляче. Чагр, син Мику-ли, знаний у Галичі-граді, а також в окольних боярських дворищах, монастирях і злиденних весях як скусний де-реводіл, почув, звичайно, нагальне калатання, однак відчиняти браму не квапився. Він стояв у красній хоромині, підпираючи широкими, але вже згорбленими від праці плечима низький одвірок і, гейби забувши про ворожбу з сокирою, наказував середущому синові Яну, що був пис-цем і співцем при князі Володимиркові Володаревичу, розповідати про нинішні звичаї на княжому дворі.

Посміхався батько Чагр.

Незбагненна була батькова посмішка, в ній одночасно жевріло приховане презирство, що стосувалося Яна — княжого слуги, і пробивалася чорна зненависть, призначена, мабуть, найстаршому синові Лютові, і розхлюпувався жаль, коли його погляд зупинявся на наймолодшій в родині Настусі, й теплилася батькова посмішка гордістю, коли його погляд торкався Василька. Давно нема на світі батька Чагра, розплилося б, забулося б, мабуть, його лице, коли б не та посмішка; Василько не раз завдяки їй повертався в своє далеке отроцтво, повертався і розтлумачував її кожний раз по-іншому, і кожний раз не міг збагнути батька до кінця.

А тоді стук у дубову браму повторився; Настуся, що накривала стіл білим обрусом, метнула на батька блискавку стривожених очей, Василько ж схопився з тисової лави.

— Не квапся, сину,— прогуркотів глухо Чагрів бас — Це наші, певно, Лют з водимою, бо й Лютові ниньки призначено вечеряти за батьковим столом. Але спершу най трохи померзнуть.

Жона Чагра, яку о молодій порі кликав Гремиславою, а після першої дитини — Мамою, привідчинила двері з кухонної кліті й докірливо хитнула головою. Однак жодного слова не зронила, бо всі в родині Чагра, сина Мику-ли, відали, що не лежить батькове серце до свого первін-ця Люта.

І тільки коли ворота втретє затріщали під калаталом, а пси під вікнами зчинили скажений лемент, гейби до дворища добивалися таті, Мама наважилася дорікнути:

— Не гоже, Чагре. Мороз…

— Цить! — обірвав її грубо Чагр. Посмішка в його бороді враз спопеліла, обличчя почорніло, волохаті брови нависли над очима, як волоття проса.

Василько зірвався на ноги.

— Підемо разом,— промовив Чагр. Зняв з кілка овечий кожух і гостроверху шапку, пошиту з лисячого хутра. Натиснув плечем на двері, в хоромину білою парою дихнув з сіней мороз.

Зимовий день збігав до кінця. За дворищем на горі сніг зблискував синім вогнем; мороз, набираючи сили, тужавів і люто шкварчав під Чагровими і Васильковими шку-ряками. Старий Дністер, що веснами підступав майже до воріт, тепер лежав оддалік скутий льодом і завіяний хурделицями. По той бік ріки срібним гребенем різьбилися на фоні сірого неба ліси.

Василько скрипнув засувом і на гумно, ведучи за вуздечки пару коней, увійшов Лют, позад нього дріботіла Доброніга, його молода жона. Лют вихопився ростом вище від батька на цілу голову, але тілом вдався тонкий, вузькоплечий; чорне корзно, довге аж до п’ят, підбите оленячим хутром, висіло на ньому, як на мотовилі.

Доброніга, у черленій теплій опанчі і чобітках із зеленої хзи, схилилася перед свекром у поклоні.

— Зичу вам доброго вечора! — мовила, припадаючи губами до його руки.

— Й тобі віншую добра,— відповів Чагр, цілуючи невістку в чоло. І, відібравши в сина вуздечки, вколов його: — Що це ти, чадо моє, водимицю, мов гридня, в сідлі морозиш? Чи розсохлися в Тебе залубні писані, а чи слуги перепилися?

Доброніга спалахнула, в свекровій мові зачула собі оборону.

— Сама так схотіла,— відразу відбився Лют. Голос у нього писклявий, тонкий.

Василько перехопив Доброніжин погляд, кинутий на мужа: ячало в тому погляді презирство. Лют голосно захихотів з її гніву, і молода жінка враз зів’яла, знітилась, мовби Лютове глузування обпалило її вогнем.

Спішно подалася до хором.

Може, жадала приховати сльози, що раптово зволожили очі? А може, злякалася, що свекор, добрий і суворий, почне про щось розпитувати?

Чагр, син Микули, не вдався до розпитів, без них здогадувався, знав про це також Василько, що не солодко живеться в Люта Добронізі. Тримає її, як робу-бранку, але на люди виводив, мов бояриню, мовляв, хай бачить мир, як панує у його господі чадо Дмитра Ткальця. І дехто з сусідів далеких наївно заздрив Добронізі. Та що могли вивідати про її поводження навіть близькі сусіди — купці, ремісники, рибалки і перевізники, що сиділи на Оболоні коло Торжка? Тин Лютового дворища високий, дощаний, замки на дверДх ковані, вікна затулені грубою слюдою. Хіба челядь двірська могла б розповісти дещо— біда тільки, що челядь біля Лютового вогню не грілася, один старий Клим’ята, який був і двірським, і привратником, і конюшним водночас, довікував життя на Лютових штурханах, але з нього й слова не вилущиш.

— Ox-ox, — постогнує Чагр, тюпаючи за кіньми, яких Василько веде до обори,— і в кого наш Лют удався? Кожен білий день зважує на гривни: тому купу дасть, в того рези злупить, а в того товар перекупить. Бодай ногату-дві зиску має — і то заробок. На гривни, кажуть, і жону придбав. Закупна вона в нього.

Василько про купівлю Доброніги достеменно не знає, але містечани галицькі мають очі і вуха, вони мовлять: “Ткалець Дмитро в Лютове сільце втрапив, позичене вчасно принести не зміг, бо не мав звідки… замість срібла — мусив дати доньку-красуню”.

В оборі пахтіло спертим теплом і гноєм. Пара чорних волів ліниво повернула до господарів рогаті голови, в куті ремиґала корова. Василько розсідлав коней, прив’язав ремінням до ясел, тепер можна б повернутися в хороми, щоб дослухати розповідки брата Я на… знає брат багато, бо нипає скрізь і всюди з своїм князем, і вміє красно оповідати. Але батько Чагр до хижі не квапиться, а Василькові не випадає залишати старого. Сідає поруч з ним на забризкане гноєм дерев’яне орало з іржавим залізним лемешем.

Мовчать… обидва думають про Люта.

— Може б, ви з ним якось поговорили, отче? — обізвався врешті Василько.— Встид од його безбожного лихварства падає на наш рід.

Батько Чагр кладе на синове коліно важку долоню, Василько збоку дивиться на нього і не впізнає батька: той в одну хвилю постарівся, знемічнів.

— Гадаєш, одну мав з ним бесіду? Тепер не поможе, трутизна срібла розчинилася у крові й засліпила світ. То колись треба було… колись… як ще я, замість сокири, тримав у руках оце орало… тоді Лют був малим.

Він гладить відшліфовані його-таки долонями чепіги, в батькових дотиках Василько вловлює ласку і жаль… вловлює й дивується: невже він кається, що змінив орало на сокиру, невже й понині живе в ньому орач? І, видно, таки живе, бо сльоза покотилася по щоці.

— Ти на мою сльозу, Васильку, не зважай,— глухо бубонить Чагр,— я молодість пригадав. Золоту Бистрицю… дихнуло мені в лице житнім духом. А ти сокири тримайся, вона тебе озолотить і пошанівок посеред люду нею здобудеш.

Старий підвівся з орала, в оборі гойдався присмерк. Десь на порозі хижі волала Мама:

— Чагре! Васильку!

Навколо вже господарювала Морена… господарювала поки що несміливо, бо далеко-далеко на заході, в ляцькій землі, Білобог ще не погасив ясного смолоскипа. З навколишніх гаїв Морена крадькома виводила чорні полки, гуртувала їх, призначала тисяцьких і соцьких. В повітрі бриніла дзвінка, мов із скла лита, тиша.

— Час уже, Чагре,— нагадала Мама.— Скоро перша зоря блисне.

— А таки пора,— погодився Чагр. Він іще жив своїми передумами, і ще йому, мабуть, пахла рольна земля. Потому схаменувся, згадав, що нині святвечір і діди заповідали: перед тим, як сісти за стіл, позбудься з дворища духів зла.

— Ти все приготовила, Мамо?

Вона простягла жбан запліснявілої ще тогорічної йорданської води, Чагр вмочив три пальці десниці, перехрестив свого лоба і Василькового, узяв кропило — снопик пахучого зілля і несподівано бризнув водою Мамі в обличчя.

— Щоб і в тобі біс не гніздився,—казав поважно. Вона сховалася в сінях, жоні-бо не пасує підглядати, як

господар проганятиме з дворища бісів. Чагр кропив хату, ворота, високий тин, стоси сухих дощок, що згодом стануть возами, столами, корстами і колисками; кропив також дубові колоди, з яких уноти видовбують ступи, тоді зайшов до обори і змочував дністровою водою роги й копита худобині, в майстерні кропилом торкався гострих тесал, стружниць, свердлів… і хоч до чого він торкався — щоразу примовляв:

— Пріч, духи зла, на ліси, на гори, на темні яруги і вертепи! Пріч! Там люди не ходять, там хрещеним шкоди не заподієте. Пріч!

І старожитній Чагр, засніжений по коліна, прислухався, ждав, хотів на власні вуха почути, як покидатимуть духи його оседок. Василько міг би присягнутися, що таки чув, як поскрипували в бігунцях двері, як порипував під невидимими лапами сніг. Чагр, син Микули, був схожий на прадавнього волхва, якого ще припадком можна здибати в галицьких дебрях. Очі в дереводіла зоріли, рухи були урочистими, ступав він упевнено, силою своєю пишався… пишався й у гадці не мав, що в нього самого вселився поганський дух предків, які теж колись так само благали богів очистити їхні житла від чорної погані.

А коли жбан спорожнів, Чагр розбив його, а черепками, що червоніли на снігу, як пелюстки маку, повелів Василькові засіяти стежку коло воріт, щоб дворище не минали добрі люди. Опісля видобув з-під покрівлі загорнутий у верету, аби птахи не виклювали, сніп вівса. І тоді, коли Чагр у жнивну годину купив його у знайомого смерда, і коли сніп висів під оборою, прип’ятий до кізла, про гіього ніхто інакше, як про сніп, не думав, а нині, коли Чагр зняв мішок, сніп несподівано для Василька обернувся в Діда, доброго, щедрого і трохи таємничого; батько обійняв десницею його шурхітливе волоття, щоб не капнуло в сніг ні одне зеренце, а лівицею тулив Діда до грудей. Дід п’янко дихав сонцем, полями і медом… дихав він життям; тисячі життів мав у собі Дід, у кожному зеренці таїлося воно, і тому Чагр ніс Діда в хижу, щоб там ніколи не завмирало життя.

Морена взяла списом околицю, пітьма погасила білизну снігів; Дністер, гаї, галицькі горби потонули в криниці вечора. Чагр ще хвильку потупцював попід вікнами, вишукуючи на небі першу зірку, і, помітивши її, переступив поріг.

— Добрий вечір, Мамо, і ви, чада мої! — прогуркотів з порога.— Віншую вас з різдвом-колядою, зичу вам многих літ життя, здоров’я і щастя.— Батько добував слова з грудей неквапно, Василько, котрий стояв за його плечима, встигав пошепки їх повторяти: переймав старий покон.

Всі, хто був у хоромах, поклонилися Чагрові… а може, не перед Чагром вони схилилися, може, перед вівсяним Дідом? Хто відає, котрий з них сьогодні має більшу силу — батько Чагр, а чи життєдайний Дід?

Поки Чагр мостив Діда на покуті, підсипаючи під гузир дрібного сінця, домашні і Лют з Добронігою розсідалися за столом. Василько вперше сів праворуч від батька, Чагр немовби цим сповіщав домочадців, що віднині Василька повинні чтити, як його самого, бо молодший син нарікається десницею Чагра, спадкоємцем і продовжувачем теслярського роду. Василькові було трохи ніяково і разом з тим його розпирала гордість, і здавалось йому, що красна хоромина роздалася і стала вищою, що Мама помолодшала, що навіть Лютове гостроносе лице, яке нагадувало дзьоб хижого птаха, подобріло. Отрок був готовий обняти всіх і приголубити, він позабув про глуху батькову ненависть до

Люта, про пихатість середущого брата Яна, про незрозумілу батькову тривогу за долю найменшої Настусі… найменшої, але найвродливішої в родині; відчуття тихого щастя, злагоди випліскувалося з душі, умиротворю-вало ум і зволожувало очі.

Батько Чагр тим часом викресав живого вогню і позапалював свічі, встромлені в ковриги на столі… свічі моргали, потріскували, чорні тіні на білих стінах то злітали вверх, то складали крила і дрібно тремтіли, як ластівки на тонкому пагіллі.

— Будемо молитися,— звелів батько Чагр.

Батько Чагр голосно і виразно, мов піп у церкві, проказував молитву; була вона іншою, ніж торік, батько Чагр щороку творив нову молитву; тепер він дякував господу за хліб, за дужі руки і ясні голови, за худібку в оборі, за дерево у лісі, за воду в криниці. Василько разом з іншими повторяв слово в слово батькову самородну молитву, одним оком косив на потемнілий іконний лик богородиці, а другим — на сокиру, врубану батьком Чагром у поріг… сокира здалася стражем, непідкупним і суворим, забагло-ся отрокові погладити її обух, в обусі таїлася таїна злагоди і добитку у цьому домі.

І хай буде так повік…

II

Отрок Ян, син Чагрів, чипів на порозі отчого дому як укопаний, схиливши повинно голову; мусив він перетерпіти на порозі і бісики в очах сестри малої Настусі, і приховане глузування двох унотів, і погірдливий погляд молодшого свого брата Василька. А головне, мусив бліднути, упокорятися, зменшитися під вогнем батькових очей, що націлилися на нього спершу здивовано, а далі гнівно.

Батько Чагр якраз полуднував з родиною і унотами. Він відклав пощерблену ложку, краєм обруса витер вуса і, зводячись грізно над столом, спитав Яна:

— Знов утік?

Батько Чагр міг би й не питати, про Янову втечу свідчила торбина з одежею, затиснута під пахвою, і свідчила також його незграбна постать — зігнута, жаліслива.

— Та утік, отче…— Ян м’яв у руках шапку.— Не міг витерпіти більше, рік мучився у тій Тисмениці. Не лежить серце до чинбарства,— і поглянув благально на Маму, що ціпеніла край столу.

— А до чого твоє червиве серце лежить? — спитав Чагр, поцупивши отрока за плече. Плече синове м’язисте, налите силою. Чагр аж потемнів… у сильному молодому тілі лінощі гніздяться.

— Скидай ногавиці і лягай, — трутив ногою посеред світлиці ослін.

— Отче…— Ян чекав від домашніх захисту, оборони, однак ніхто й пальцем не кивнув. Всі знали круту вдачу батька Чагр а.

— Лягай! — повторив батько Чагр.

І Ян покірливо спустив до колін ногавиці, пластом упав на ослін. Батько Чагр розперезав ремінь. Бив.

— Оце тобі, чадо моє, за втечу з Тисмениці.

— А оце, що не захотів учитися батькового ремесла.

— А оце, що осоромив мене колись перед братчиною гончарів.

Ян зціпив зуби, сльози злизував язиком… злизував і постогнував при кожному ударі,— важка рука в батька Чагра. Проситися не смів, знав, що даремно, бо коли старий гнівається, то глухне.

На п’ятому чи на шостому ударі Мама перехопила Чаг-рову руку.

— Не катуй, прошу тебе. Дитя він, не розуміє…

— Дитя? Та його хоч завтра ожени… — Підняв ремінь, по всьому було видно, що має охоту луснути і Маму, щоб не пхалася під гарячу руку. Та передумав і важко сів на лаву.

Віддихувався.

Не вдалися йому сини, окрім хіба Василька. Старший Лют лихварством огидним чорнить його сиве волосся і чесне ім’я, а цей гультіпака і ледащо.

Мамі згодом повелів:

— Полуднувати йому не давай. Не заробив.

— А я без полуденка вашого обійдуся! — бовкнув глухо Ян.

— Що-о?! — погрозливо підхопився Чагр.— До вітця пащекувати смієш?

— Смію! — крикнув несподівано Ян. Урвався, видно, отрокові терпець, образа й біль скаламутили ум.

— Мало дав тобі? Отрок метнувся до дверей.

— Вернись! — верескнув владно Чагр,— Вернись, кажу!

Ян не слухав, побіг через дворище, хряснув за собою воротами.

Батько Чагр шкріб потилицю.

Весна владарювала яро: в зелені шати вбирала дерева і корчі, напувала соками зела. Сонце пряло золоті ниті і засновувало ними день. Світ стелив під ноги райдужні обруси, а за тими обрусами — бобряні дороги, а за бо-бряними — золототкані…

Рушив берегом Дністра. Ріка поволі котила каламутні барани-хвилі, шлях до моря Руського далекий і довгий, пощо спішити? Ян подумав, що нині-завтра Дністер осідлають ладьї торгових гостей… ладьї, вантажені крамом, попливуть до ромеїв. То, може, найнятись на ладьї гребцем, га? Воно, звичайно, заманливо, але день при дні налягай на весла… Ні. А якби впроситися погоничем волів, що потягнуть вози з сіллю, шкурами, воском і медом у ляцьку або аж у німецьку землю? А що, погоничем можна б. Сиди собі на возі, погейкуй на волів і надивляйся на чужоземні чуда-дива.

Стеліться-стеліться, обруси, мені під ноги, обруси бобряні, обруси золототкані…

Стеліться..

О, чуєте, вже для мене гуслі грають… Йшов на гуслині струни.

Побіля пристані на прибережній галявині, отороченій тернами, Ян наткнувся на рибалок. Сивоусі діди і жовтороті уноти покинули конопатити і заливати смолою днища легких рибальських ладей, що лежали на піску вузькі і чорні, як задимлені осетри, і тісним колом обсіли гусляра. Потухали забуті ватри, застигала в казанах смола.

Грай нам, гуслярику, грай…

Гусляр сидів рівно й нерухомо, голову тримав високо, поглядом, здавалося, літав понад голови рибалок, понад кущі і дерева… літав, але нічого не видів, замість очей під лобом чорніли ями. Пальцями перебирав струни. Гуслі промовляли задумливо і журливо, звуки осідали в серцях рибальських, клубилися поміж кущами і торішнім шува-ром, і лише деякі з них, ті, котрі жвавіші й голосніші, випорхували з людського гурту і лягали, як золоті човники, на дністрові хвилі… лягали і пливли за водою.

І кликали за собою, звали. Куди?

Син дереводіла сів позаду рибалок, притих і занімів, на нього ніхто й не озирнувся, він спершу пив трепет струн — поки не упився, а тоді звуки розступилися, даючи місце словам. Гусляр співав билицю про Микулу, що жита насіє; жита насіє, у скирди складе, пива наварить — сусідів покличе…

Велесильні чари таять у собі струни.

Струни вливали в отрокове серце, мов у порожній глек, трунок незрозумілих бажань, він забув, що тільки-но плакав, що люто прощався з батьком Чагром, що лагодився у далекі мандри. Це все кудись відвіялося, зникло, в серці несміливим пуп’янком пробивалось жадання заспівати самому.

Заспівати? Господи…

Але заспівати б не про Микулу Селяниновича, а про себе самого, про день сьогоднішній, про те, що сонце пряде золоту пряжу, і про те, що десь погейкують на волів ратаї, і про те, що жайвір ухопив із землі дзвіночок і поніс увись до бога…

Заспівати 6…

Ян очманіло переступив через рибалку, який лежав перед ним, і підступив до гусляра. Рибалки загомоніли, хтось уже збирався вхопити його за обшивку. Гусляр замовк, втопив ув отрока чорні ями очей.

— Що ти хотів мені сказати? — спитав.— Говори.

— Я… я хочу грати,— запнувся Ян. Почервонів. Мабуть, спохватився, що вчинив нерозумно.

— То грай,— відповів гусляр просто і поклав йому на коліна гусла.

Рибалки втихомирилися. Мовляв, дивак цей молодик. Ну, ну, послухаємо. Господи, поможи…

Ян торкнувся струн, спочатку одної, потім другої, третьої, кожна відзивалася іншим голосом, а він намагався поєднати їх, з багатьох виплести одну мелодію — ту, яка тремтіла, жила в його душі. Він чув її звучання, як великодній дзвін; мелодія була світла і голосна. Але струни бунтувалися, деренчали різнобійно, зойкали. Аж поки гусляр не стишив їх долонею.

— Гусла теж мають душу, отроче,— промовив він.— її треба пізнати.

— Я хотів би пізнати,— Ян облизав сухі губи. Гусляр йідразу повірив.

— То ходи зі мною.

— І піду.

Від того дня Ян, син Нагрів, став поводирем. Уже давно Дністер погойдав на хвилястому хребті ладьї торгових людей, давно валки возів проторохтіли по Коломийському, Угорському і Ляцькому шляхах. Ян за ними не бану-вав, не згадував отця-матку, мандрував з гуслярем весями ратайськими, ночував у монастирях, на дворищах боярських.

Вчився розуміти душу гуслів.

Струни не відразу скорилися пальцям, але дні минали, і струни, як степові коні під сідлом, тамуючи буйність, робилися сумирними, мелодії почуті і мелодії зачерпнуті з власного серця потекли струмком..

І він заграв.

Аж тоді після кількох років мандрів повернувся з гуслярем на батькове гумно. Казав Ян Чагрові:

— Бий, отче, зараз ногавиці спущу, але спершу послухай, як граю.

Чагр слухав… Чагр дивувався… Чагр хвалив. Через два дні повелів:

— Гуслярство, сину, годує сліпців, калік бездомних. Для тебе ж хліб співоцький буде гіркий, скомороший, бо не обділив тебе бог ні силою, ні зором. Мусиш навчитися чесний хліб заробляти. Завтра вранці підеш на княжий двір до писчої палати: будеш вчитися у писця Радила. Я вже домовився. Шануйся там, муж Радило скусний у своєму ділі, з ним не пропадеш.

Ян схилив голову на знак згоди…

III

Скрипнули двері…

Двері, мабуть, скрипіли й до цього, та тільки їх голос не долітав до Івана Русина… скрип губився десь у двох-трьох кроках, що віддаляли лежанку од порога; навколо лежанки тужавіла, мов крига, тиша.

На цей раз крига скресла. Іванко лупнув очима, помітив на порозі дівчину, власне, лише її обличчя, довгобразе, обрамлене білим, як повісмо, волоссям; волосся хвилями спадало на плечі і на груди, на цих хвилях і на волохатих віях якусь мить іскрилися сніжинки, дівчина, мабуть, прийшла знадвору. її очі сипнули на Йванка блавату, і він думав натужно: що це?.. Сон? Марево? Дійсність? Знову стулив повіки, крига зійшлася, десь поруч а чи в ньому самому, заіржав знайомий дикий кінь.

І все повторилося спочатку.

Дикий кінь кидав під копита степи і ріки, дні і ночі, толочив їх у стрімливому леті, й вони залишалися позаду, як запилені придорожні дерева. Іван Русин летів на коні без сідла і вуздечки, охляп, боліла від цього кожна кісточка, однак не зважувався розціпити пальці, якими, мов кліщ, тримався за довгу гриву.

Та все ж настав день, коли в Русина вичерпалась сила, пальці ослабли, коліна не могли стискати боки коня… і впав Іванко на землю… Болю не відчув, здавалося, що хтось невідомий і ласкавий підхопив його на руки і поклав на землю… земля м’яко стелилася густими травами… в травах разквітали косиці. Він лежав горілиць серед квітів і трав, пахучий легіт пестив обличчя, сонце цілувало чоло теплим промінням, над ним синіми корогвами лопотіло небо, і десь поруч видзвонював джерельний дунай… він припав до дунаю, пив довго і жадібно. Коли ж напився досхочу, то побачив перед собою жінку; спершу не впізнав її, стояла в довгій білій туніці, на ногах жовтіли сандалії, в руках тримала сніп степових маків — жінка ховала обличчя в черленому полум’ї. Іванко поривався спитати, хто вона і звідки… поривався… не встиг, черлене полум’я відквітло, і він зобачив свою матір. Разпростер руки, з грудей вирвався радісний крик. Вона присіла біля нього і поклала його голову собі на коліна.

“Лежи, лебедику, лежи,— шептала.— Набирайся від рідної землі снаги”.

Він дотепер не відав, що рідна земля силою і красою напуває.

“Чом ти, мамо, раніше про це мені не говорила?” “Бо не було при моєму житті, коли ти ріс, отчої землі”.

При моєму житті…

Іванко лежав посеред степу і пригадував, що минуло чотири роки, як умерла мама… пам’ять закарбувала той день, коли її ховали: тоді дув з моря студений вітер, константинопольські вулиці й майдани засівалися дрібним маком дощу, свічі погребальної процесії гасли. Мамину домовину несли на руках… домовина гойдалася, як чорна ладья, що пливла в небуття. Священики гугняво співали заупокійні молитви, церковні корогви били крилами, мов неприпнуті вітрила, Іванкова свіча сканувалася, гарячий віск обпікав пальці.

Поруч з Русином ступав високий і ставний, як дискобол старої Еллади, Діонісій-золотар, котрого Йванко кликав батьком… кликав, бо так веліла матінка; рідний-бо отець давним-давно насталив меч і пішов з когортами здобувати імператорові перемогу, а собі злота в чужій землі… пішов… і десь упав безталанний суздалець у січі, уступивши ложе біля молодої жони і місце біля синової колиски ромею Діонісію.

Обабіч вулиць зупинялися піші й люди комонні… люди гомоніли, що золотар Діонісій любив свою руснач-ку. Діонісій цього не чув, йшов важко, з похиленою головою, по лиці стікали й губилися у короткій бороді сльози. Котрийсь з робів питав нахильцем Івана, чому й він не оплакує родительку, Іванко промовчав, не міг пояснити робу, що його сльози закаменіли в грудях.

Він заплакав аж весною, коли прийшов з Діонісієм на кладовище подивитися, як каменярі впорядкували мамину могилу. Майстри закували могилу в камінь, на плиті Іванко прочитав: “Кращая доля для смертних зовсім на світ не родитися і ніколи не бачити яскравого обличчя сонця”. Діонісій ревно молився, а Йванко витирав кулаком сльози, за зиму він стужився за маминим голосом і за маминою співучою мовою. Не помагали йому ні книги, ні довгі бесіди з Продро-мом, вчителем своїм і поетом. Відчував себе самотнім, відчімхнутою гілкою, жбурнутою у водовир потоку на вулиці М’ясників: ніхто не журився, до якого берега приб’ється відчімхнута гілка. Та й чи приб’ється взагалі? А чи обросте брудом і потоне?

А може, похорони й кам’яна плита на маминій могилі — це лише сон… мама живе, вона ніколи не вмирала, бо ось він лежить на її колінах.

“Я довго спав, матусю, правда? І снився мені лихий сон про твою смерть”.

Вона схилилась над ним, її коси пахли оливою, як бувало колись, коли приходила з лазні.

“Коли це був сон, Іванку,— сумно хитнула головою,—

Мене таки нема, я вмерла… у Візантії віяли вологі вітри, вітри спили моє здоров’я”.

“Але ж бо ти тут! — вигукнув Іван.— Як ти могла встати з могили, коли плита важка, її можуть підняти лише архангельські труби в день страшного суду?”

“Що ти, сину, знаєш про силу матерів… Я сьогодні тут, щоб сказати: моя дитина — не сирота”* “Але ж ти вмерла…”

“В кожної людини є дві матері. Перша — це жінка, яка народжує дитину в муках, друга — рідна земля. Без першої матері діти стають сиротами. Без другої, навіть багаті, — жебраками. І не вір жебракам, які глаго-лять, що ніби скрізь на світі однаково світить сонце, і не вір їм, що скрізь однаково шепчуть трави, і бійся тих жебраків гірше дияволів, бо диявол супроти зрадника — ангел”.

“Я запам’ятаю твої слова, мамо”.

Вона, поцілувала його в чоло і пішла, він кликав її, поривався наздогнати, вона обернулася в білу хмарку і зникла. Але він волав: “Мамо-о-о!!!”

І прокинувся, виринув з небуття, на чолі відчув чиюсь долоню… розклеїв важкі повіки. Тепер перед ним зримо постала якась хижка, запримітив у ній усе до дрібниць: і задимлені стіни, зрубані з колод, і два віконця з прозорими міхурами, замість скла, і веселе вогнище, що полум’ям облизувало свої кам’яні криси. В ніздрі вдарило запахом кислого хліба, живиці, ароматом сушених трав, що, пов’язані в снопики, звисали зі стін. Господи, невже це також сон? І оця дівчина, тоненька, в довгій сорочці, підперезаній червоною крайкою, теж марення?

Спитав самого себе:

— Де я?

Власний голос до решти здув крихти сну. Дівчина моргала віями… вії в неї чорні й довгі, як крильця метелика.

— Що жадаєш, отроче? А по-нашому, по-русинському говорити вмієш?

А-а, видно, по-грецьки запитував.

— Вмію, — відізвався.— Питаю, хто ти є і де я?

— У пущі Тисменицькій. Мене батько Боян Люба-ною кличе. Ти спав цілу добу безпробудно, я вже боялася…

— Чого ти боялась? — перехопив її слово.

— Що люті сіроманці тебе теж заженуть у могилу.

— Сіроманці?! — скрикнув Іван.— Ах, сіроманці… В пам’яті нарешті прорубалося ясне вікно.

IV

Осьмомислове лице розпогодилося, на душі — легко і крилато, мовби спала з нього хвороба; давно подібної окриленості не переживав, пам’ятав тільки, щр шона колись у нього гостювала, але коли? В дитинстві? В отроцтві ще зеленому? Морщив високого лоба, пригадуючи, бо прожив довге життя, безліч великих і малих клопотів віддалили його від молодих літ, життя намурувало між теперішнім і минулим лабірінти стін і нагородило тинів; Осьмомисл блукав поміж тими заборолам”, як сліпець, аж поки видобувся на розлогу леваду, що дихала веселим вітром забав, маминими пестощами і співанками кормилиці Марії.

“Маріє! — задихнувся князь від хвилі ніжності, що хлинула в душу.— Кормилице моя свята, мамо!..”

Аж тепер, перед смертю, Осьмомисл оцінив, скільки добра і мудрості посіяла ця проста жінка в його еерці; тепер він уже пізнав силу, яка дарувала йому крила… сила крилата випромінювалася з Маріїних очей… з Ма-ріїного слова… а Маріїних долонь. Коли кормилиця вмерла, то він ішов за її труною і ридма ридав. Це був плач просто за рідною людиною, тоді ще не міг осягнути, скільки краплин перелилося з її душі в його душу, і що краплини ці не щезнуть безслідно, вони житимуть у ньому, виростаючи іноді в мудрі замисли і звершення.

Кормилиця лежала в домовині висушеною і поморщеною квасолинкою, князь її такою не запам’ятав… пам’ятав її стрункою жінкою з великими руками, які вміли сіяти і жати, вміли косу виклепати і меча нагострити, обличчя в неї було кругле, добродушне, з смішинкою на дні зеленкуватих очей, голос мала низький, співучий.

Осьмомисл і сьогодні просив її по-давньому: — Заспівай мені, мамо…

Вона поклала палець на повні гуфи. І мовчала.

Глава третя, з літ минулих

У пам’яті прорубалося ясне вікно, Іванко Русин уздрів у ньому себе й Вавила, роба, що накульгував на праву ногу; уздрів кривого не в дні вчорашньому, а в минувшині ромейській. Роб безсловесний в хітоні поношеному кривуляв поміж гостями поета Феодора Продрома; Продром не був багатою людиною, дім його не славився ні розкішшю, ні красою, однак вдачу Продром мав щиру, в нього надвечір’ями збиралося чимале братство з тих, які кохалися в поезії та науках; бесіди між ними точилися запальні, поезії читалися і давні, від Гомерових гекзаметрів починаючи, й нові, гостями таки складені. Продром був суворим суддею віршів, і був хлібосольним, господарем; роб Вавило доливав у чаші бесідникам вина, а коли амфора порожніла, бо й таке часто траплялося, кривий присідав під виноградним кущем і слухав мудрі речі; і ніхто, зрештою, не помічав, що кульгавий роб слухав тільки отрока, якого звали Русином.

Іван Русин часто гостював у Продрома, особливо зачастив після смерті матері, в колі прихильників Муз отрок почував себе затишно й легко. Продромові друзі походили переважно з родів дрібних купців і ремісників, воїв і митників. Продромове братство стало для них школою, бо дороги в патріаршу академію при храмі святої Софії для них заказані: туди потрапляли вибрані. Продром, хоч і славу на той час здобув велику, любив товариство людей простих, багатством, пихою родовою і владою не зіпсованих.

Братство платило Вчителеві шанобою.

Низько хилив перед ним чоло Іван Русин, шанобливість і любов його були безкорисними, отрок ніколи не читав власних віршів, отже, й не очікував похвали з уст Продрома; читав він при нагоді поетів давніх — Гомерові пісні, ямби Архілохові, елегії Солона, а найчастіше — гімни любовні Сапфо. Отрока приваблювали Продромова простота, ясний ум, його вірші, в котрих жили монахи і купці, вдови і сироти. їх, людей з вулиць і торжищ константинопольських, Продром знав, плакав над їхніми бідами, глузував з їхніх пороків, і з себе самого теж нерідко сміявся. Це було новим у грецькій поезії, бо Продром не тільки населив свій храм поезії простими людьми, він дозволив співати у тому храмі простою мовою.

Траплялося, щоправда, коли Продром знехаював вибу-дувану ним святиню і, непоказний на вид, миршавий тілом та хворобливий здоров’ям, раптом заливався співом про блиск мечів, передзвін списів, про рвійний гул копит арабських румаків.

Були це ямби урочисті, імператорам Комненам та їх залізним когортам присвячені.

Слухаючи їх, Русин не впізнавав Учителя; не чув він у Продромовому славослів’ї імператору щирості, не знаходив у ямбах мислі мудрої або знахідок-образів; ямби здавались Русинові плямами товщу на чистій воді: ніби й виблискують райдужно, але око не милують і серце не будять, бо брудною водою спрагу не вгасиш і рану не промиєш.

Продромова дволичність мучила отрока.

Мучила, поки якогось надвечір’я, коли сонце гасло за горизонтом, Іван не спитав Учителя:

— Ти знаєш, Продроме, — облизав сухі від хвилювання губи,— що люблю тебе і чту за мудрість і талант. Ось уже три роки приходжу до твого вогнища і гріюсь його теплом. Отже, за пазухою каменя не тримаю, щоб тебе вдарити. Але спричиняє…

Продромові друзі притихли, Продром, зручніше розлігшись у гойдалці, підбадьорююче поглядував на Русина, що несподівано замовк; Іван прикусив язик на півслові, бо раптом злякався власної буєсті й засумнівався, чи має право судити Вчителя.

— Ну-ну, договорюй до кінця, Русине,— сказав Про-дром. — Я слухаю.

— …але спричиняє мені біль твоя дволикість, ти поет з двома лицями, з двома талантами і з двома лірами: одна ліра для простолюду, друга — для помазаників. А що двояке — те не цільне. Поясни, як у тобі вживаються поруч олжа й істина?

Сказав, і ніби гору скинув з плеч.

Ніхто: ні Продром, ні братство його не чекали від отрока зухвалості. Діялося це в саду, бесідники, розлігшись поміж деревами на мураві, тупили очі. Багато з них, може, теж терзалися цими питаннями, і потаємно, може, осуджували Продромову дволикість, але жоден не посмів сказати про це вголос. Той остерігався гострого Продромового язика, той потерпав, що йому закажуть дорогу до Продромового дому, той боявся втратити чару вина з рук Бавила, а той сподівався, що, дибаючи сумирно побіля слави Продромової, своєї дочекається.

Падала роса на сад Продромів.

За садовою стіною клекотав голосами, кінським іржанням, скрипом колісниць, передзвоном ковальських молотів царський город Константинополь. Продавці води, б’ючи калаталами у ворота, тягуче співали: “Вода же-рельна, вода прохолодна, хто нап’ється — той сто літ проживе”. Десь на вулиці трубіли осли, десь жінка лаялась гидко… Дотепер ніхто з бесідників Продромових цього гамору не чув, ріка города мовби далеко обминала Продромів сад, тепер же звуки поголоснішали, стали виразними, як це буває перед бурею.

Усі сподівалися, що ось-ось лусне громом буря, і краєм ока позирали на зніченого, враз постарілого поета. І не відали:, чи збурити тишу розмовами, вдаючи, що нічого не трапилось, а чи приструнити язикатого юнця, а чи дочекатися Продромового слова. Лише Єфстафій, чолов’яга, мабуть, найстарший роками з-поміж усіх, прозваний Невдачливим, бо скуштував у житті хліба не з однієї печі, будучи і ритором, і поетом невизнаним, і філософом, і ще на додачу лічцем недолугим, порішив боронити Вчителя. Він важко підняв з землі свій тлустий живіт і, погрозливо вимахуючи бронзовою чашею, наперед спивши з неї вино, рушив на Івана.

— Як посмів ти, зеленоротий, зневажити Вчителя? Іванове лице взялося рум’янцем, він розгублено повів

оком навколо і не міг втямити, що, власне, скоїлося, адже не сидів серед синклітиків, які облуду плекали повсякчас, а серед тих, що поклоняються Музам та Знанню, а ці боги означають — Красу й Істину. То чому ж тут істину попирають? Чому ж ніхто не обізветься ні словом, ні півсловом? Єфстафію дивуватися нема чого, чоловік він без принципів, хилиться туди, куди дує сильніший вітер, але інші… інші… І сам Продром… Продром, нарешті, промовив:

— Дай спокій отрокові, Єфстафію. Правду він рече.— І, мерзлякувато кутаючись у хламиду, поникло пошкандибав у дім. Роб Вавило підтримував свого пана під руку.

Розходилися, як з тризни.

Йван же почувався, мов на весіллі: а таки розуміє любий Учитель свою дволичність. Розуміє і… плекає на одній ниві жито й будяки. А ще вчить: Поет — це світильник, що дає нам світло і тепло.

Сад потопав у вечірній мряці. Ромейський Вавілон принишк, як втомлений лев, і тепер навіть було чутно, як мурликає нічний Босфор. Русинові давно 6 пора забратися пріч, шлях до естрагартії Діонісія-золотаря не близький, однак не міг, мовби нічого не трапилося, покинути сад. “Бо замало, мій Вчителю, погодитися, що речу істину, хотів би я довідатися, чому їздиш на одному коні в двох сідлах. Я зараз постукаю в твої двері і заплачу: “Вчителю, не гаси світильника, який сам засвітив”.

Не зважувався.

Ходив далі садовими стежками, поки не гукнув його роб Вавило:

— Я знав, що ти тут. Пан мій кличе до себе в лож-ницю.

“Пан мій… кличе… ложницю!” Русин остовпів, вразило його не те, що було робом сказано, а те, як було сказано. Роб промовив до нього по-русинському! Після смерті матері він і словом ні з ким не перекинувся її мовою, ніби вона вмерла разом з нею. Тому, зраділий і здивований, термосив роба за плече.

— Хто ти єси?

Стояли око в око, один молодий, лобатий, безвусий ще, другий — крижистий, згорблений; стояли чужі, несхожі й разом з тим несподівано рідні.

— Роб Продромів есь-м, — мовив сумовито Вавило.— Походжу з землі Галицької.

“З землі Галицької… Галицької… Галицької…— відлунювалось в мозку молодого.— Це отчина моєї матері…”

Обіймалися, тішилися один одним. Так радіють пішці, здибавшись на пустельній дорозі.

— Звідки ж бо ти дізнався, що я теж русин? — допитувався молодий Вавила. Чув на своєму лиці його цілунки… чув на губах його солену сльозу.

— Ніби вух не маю. Тебе ж тут Русином величають.

— Міг би відкритися раніше,— дорікав Іван, думаючи: скільки втрачено з цим чоловіком бесід.

— Та міг би… Лишень боявся, що по-нашому не зрозумієш. Та й не смів. Роб я, отроче. Моя справа — підливати в твою чару вино. І ждати…

— Чого ждати?

— Поки доростеш.

— Хіба це сталося аж нині?

— Так. Чув я, як з Продромом бесіду вів. Уже доріс ти до меча і до плуга…

…Продром чекав Русина, лежав на постелі, опершись ліктями в подушки. На поставці чадів світильник.

— Гніваєшся на мене, Вчителю? — з порога заговорив Русин.— Болю тобі завдав.

Продром повернув до нього голову.

— Хіба лічці, рятуючи людину від смерті, не пускають їй кров? Так і ти… Однак признаюся, рана мене заболіла… але зіпсутої крові не пролилося ні краплі. Бо я Продром, поет з двома лірами і з двома лицями. Зате ти мене порадував: недаремно приходиш у мій сад, крім поезії і наук різних, ти зачерпнув також любові до істини. Це, мій юний друже, дуже важливо… хоч не завжди любов до істини приносить нам хосен, скоріше навпаки. Не переч,— підняв руку Продром, помітивши, що Русин готов відбиватися. — Ти молодий і через юність — це така біда усіх юних — не зможеш або й не схочеш мене зрозуміти. Не я створив себе дволиким. Людина, і поет теж, залежать у житті від бога, від приятелів, від самого життя. Тобто світильник залежить від олії.

— Ти вчив колись, Продроме: людині дано розум, щоб вона менше залежала від примх долі.

— Вчив. Одначе ж трапляється, що на наші вітрила не дме попутний вітер, а на веслах до обітованого берега не допливеш. Тоді наймаєш гребця, що зветься Олжею. З ним допливати до берега зручніше.

— Може, й так… Тільки не помічаєш, що гребець згодом стає твоїм стерновим.

— Спершу вислухай мою одіссею, вона, може, і є ключем до розуміння моєї роздвоєності. Отож… я народився у цьому ж таки будинку, мій батько не був вельможею, служив до смерті коміскортом 1 і ділив у походах заздрісно чужу здобич. Думаю, що якраз захланність спонукала його бачити свого сина якщо не стратигом, то бодай котемаком 2. Тому з колиски готував мене до походів.

Я ж до меча і до сідла не дотягнувся, бо замало жадати добичі й слави на бранному полі, треба для цього мати бодай здоров’я. А я… сам видиш — хворобливий, казка мого батька так і залишилася казкою. Я для того тобі це повідаю, щоб знав, звідки у моїх ямбах мечі. Це — відгомін батькової казки. А де, мій юний друже, мечі, де битви гул — там імператори… так повелось… хоч інколи вони й не бачать, як їх когорти здобувають перемогу.

Хилив голову Продром.

— То чому ж, піддавшись гребцеві спокусному,— напосідав суворо Русин,— співаєш їм славу? Ти вольний у своєму співі…

— Вольний? — блідо посміхнувся Продром.— Це так здається на перший погляд. Так, я відаю, що слава і добре ім’я поета здобуті мною не ямбами на честь василевсів… слава моя виросла з віршів, які припали до душі плебеям. Ти не один раз був свідком, як вони носили мене по площах, високо піднявши на руках, і ти видів, як вінчали мою голову вінками з мірти, плюща або ж з лавра…

— Тому й дивуюсь, що тим, котрі люблять тебе, не служиш вірно! — вигукнув запально отрок.

— Бо єсь-м людина, котрій потрібні хліб і вино, потрібна хламида, щоб накрити грішне тіло, і потрібна на рік жменя номисм, аби заплатити за оливу для світильника і чимсь обдарувати жінку, яка переспить зі мною ніч. Плебеї ж золота не карбують… на їх любові хліба не замісиш: золото карбують василе’вси. Ось тобі віз і перевіз — береги обітовані.

“Золото карбують василевси… Як усе просто і як страшно”,— думав Русин. Прощався з Учителем мовчки, приголомшений його сповіддю. Мав у запасі силу силенну доводів, заперечень. Та чи переконали б вони Продрома? Безперечно, голитьба городська золота не кує, кують його тонкими кружальцями імператори, вони ж купують поетів, як купують чоловіки розпусних жінок. А може, розпусні жінки в порівнянні з продажними поетами — святі мучениці, бо не мають вони на землі опори — мужів, котрі б приносили їм хліб і вино. Поети опору мають — на вітцівщині ж стоять, на землі прадідів, і цього поетові досить, якщо він син цієї землі. Адже сказав Лукіан, що одне лише слово “вітцівщина” обертає боягуза в хороброго.

Роб Бавило очікував його, сидячи на східцях, обіч нього поблимував ліхтар.

— Проведу тебе, отроче, додому. Ніч темна, вулиці небезпечні,— й покривуляв попереду, освітлюючи дорогу, як і належить робу.

— Підожди,— Русин порівнявся з Вавилом.— Підемо разом, любо мені ступати з мужем, що походить з Русі.

— Добре серце маєш, Іванку.

“Іванку… Іванку…” Колись мама так кликала…

Бавило по дорозі нарікав на духоту, що й вночі не спадає, добродушно глузував з Продрома, який вивчив на свою голову Іванка — суддю. Русин жадібно ловив слова, мовлені мовою його матері, і подумки дякував небіжчиці, що навчила разуміти руське Слово і ним володіти. Він зачував у руській бесіді широкий, вільний плин округлих звуків, кола звукові котилися м’яко, музично, збурювали в серці сум за чимсь утраченим, викликали неясні жадання; кола толочили, здрібнювали гризоту про дболичність Продромову. І Йван просив Бавила, щоб розповів про себе і про Русь; Вавило повідав, що колись у Галичі найнявся гребцем на ладью купця Медухи. В Руському морі три ладьї з людьми і товаром проковтнула хвиля, Медуха з тієї розпуки у Царграді останню ладью пропив і на додачу підступно продав у роби вольних гребців.

— А був я тоді молодим, ладу залишив на Уняві-рі-ці… — зітхнув Вавило. — Таке в житті трапляється: полюєш сокола, а вціляєш у ворону. Думалося, що зароблю якийсь там срібняк у купця Медухи… Та менше з тим… А як же ти, отроче, потрапив поміж ромеїв?

— Як я потрапив? Ніяк… бо народився тут… маму мою малим дівчиськом привезли родичі з Перемишля, € десь на Русі такий город, стольний навіть. Приїхали мої дід та баба з княжною Іриною, донькою перемишльського князя Володаря, яку взяв у жони син василевса Олексія Комнина — Ісаак. Силоміць їх, певно, спорядили. Та не про мене річ, вважаю-бо себе ромеєм, тобі ж вельми дивуюсь: тридцять літ робом тебе кличуть, а роб, насправді, зостався в душі вольним чоловіком… вольним, бо не отупів від ницості, бо материне Слово не згубив на чужині, бо бігаєш мислями на Русь; мислі, як незримі нитки, в’яжуть тебе з вітцівщиною.

— Ет, — Бавило сердито гойднув ліхтарем, полумінь ліхтаря схлипнув і ледь не погас, — торочиш, небоже, бог вість що, красно слова укладаючи, гейби промовляєш до приятелів у саду Продрома. А я це просто розумію: мусить чоловік носити в душі якусь святиню, щоб мав куди забігти помолитися.

“Чуєш, Продроме, як розмірковує твій роб? Мабуть, якраз тобі цієї святині бракує? Тобі й іншим… бо ніби я сам маю свою святиню?”

— А отець твій, якщо знаєш, з яких країв? — питав тим часом Вавило.

— З Суздаля-города, — відповів Русин. Одне відповідав, про інше думав: “Боже, ніхто дотепер не цікавився моїм родом, не розпитував про краї, де корінь мій. Нащо тобі це знати, Продромів робе? Певно, маєш приємність від звучання назв городів: “Перемишль… Суздаль… Вони є частиною твого храму”. І Русин повторив: “З Суздаля…” Замолоду він, переповідала мама, приблукав на Афон, щоб богові себе посвятити, але Афон його не втримав, батька манив грішний світ. “А світ великий, людей у ньому, як на торжищі… батько загубився поміж тисячами облич і я не запам’ятав його ні рисочки. Пригадую лише, що мама, коли малим був, цілувала мене в очі й приговорювала: “В тебе, Йваночку, очі, як у батька, сині-сині. Синім цвітом льон на Русі цвіте, синім…”

Цього спогаду Русин Вавилові не переповів, отрок дотепер не підозрював, що спогад живе у ньому, давнє зеренце втрапило на суху скибу і коценіло у ній вік, сьогодні ж несподівано скільчилося.

“Чи багато в мені нескільченого зерна? Хто скаже, що має вирости з нього завтра? — Русин печалився, що себе самого достеменно не вивчив,— Чому я нині судив Продромову дволикість… чому йти мені з кульгавим Вавилом легко… чому шукаю в собі того храму, про який говорив Вавило… чому замислююсь: імперія ромеїв мені мати а чи мачуха? Чому? Тому, що я лише починаюся?”

— Бідний ти, Йване…— дійшли до Русинової свідомості Вавилові слова.— Шкода мені тебе.

Іван ледь не розсміявся: диви, його жаліє роб. Якщо когось з них треба жаліти, то Бавила першого, круто з ним повелося життя, постарів у неволі.

Так і відповів робу.

Бавило призупинився.

— Правду мовиш, не солодко мені: тому вина в чару відлий, тому ноги помий, тому сад скопай, тому не догодиш і дістанеш сандалією в зуби. Не солодко, тим паче, що був я гордим, себе любив і поважав. Та повір — не поміняв би я нинішнє своє життя на твоє.

“Таки смішний цей Бавило. Чи, може, нещасний, бо хвалить свою ницість? Я про нього думав краще…”

— Бо хоч роб єсьм — вітцівщину однак маю. Далеко я від Русі, перекопані путі до неї, стежки додому позабував… та й пощо ті стежки, коли тут здохну, як пес? Але й коли здихатиму, то буду однак знати, що є і буде на світі Русь, не безрідний я. Хто ж ти єси, Іване, хто? — Вавило підняв угору ліхтар, світив Русинові в лице.— Яку землю назвеш вітцівщиною?

Удар був нечеканим і болючим, Вавило потрапив вістрям у рану, яка почала ятритися. Русин був готов крикнути: “Як розмовляєш зі мною, плюгавий робе?! Як смієш порівнювати себе зі мною, людиною вільною і просвіченою?”

Стримався.

“Спокійно, Русине, спокійно. Недавно ти судив Продрома, зараз тебе судить Продромів роб. Обороняйся, якщо можеш”.

— Ромей я. Земля ця — моя вітцівщина,— одказав Вавилові. Одказав, правда, не дуже впевнено, пригадавши власні сумніви.

— О так, ти до ромеїв тулишся і вони до часу терплять тебе, до часу. Зрідка, правда, як ось нині, виштовхують з свого гурту і волають: гляньте, русин перед вами.

— Всім відомо: Єфстафій — словоблуд. Чи варто його слухати?

— Не слухай, синку, ні Євстафія, ні десятого, ні сотого. Приростай собі на здоров’ячко до дерева грецького, як плющ приростає до платана: безпечно і зручно. Одначе пам’ятай, що від цього плющ не стає платаном.

“Не стає, робе, не стає… Я над цим пробував міркувати і… злякався тих міркувань. Розумієш, люблю цю землю-її сади, оцей город гамірливий, оцих людей, люблю Продрома, вітчима свого Діонісія, люблю оці ночі, небо, море. А якщо люблю, то звідки беруться сумніви, чому, зрештою, не вибудую у серці святиню, яку має Бавило? Може, направду я перекотиполе без коріння і без пам’яті родової… куди вітер віє… А може — я таки русин… Адже не випадково зрадів Вавилові, не марно ж забилося серце, коли почув русинське Слово…”

— Не знаю я, Вавиле,— признався чи то робу, чи то самому собі,— здається, що люблю цю землю.

Деякий час йшли мовчки. Кроки гулко відлунювались у чорній тиші.

— Є любов різна, сину, — першим обізвався Вавило.— Другим чи третім моїм паном у неволі був філософ, Кирило на ймення, болгарин родом. Він любив зі мною розмовляти, все про Русь розпитував. Обіцяв дати вольную… та не встиг, комусь, сердега, не догодив, а чи висміяв, досить того, що звинуватили його в єресі і пропав чоловік. Мене іншому продали. Кирило цей говорив: “Я люблю землю греків, як ту жінку, що напоїла вином у чужому городі, помила ноги, постелила постіль і лягла поруч, гаряча і ненаситна. Я люблю її вино, обнімаю, пещу її тіло, а завтра ж встану з її ложа і без жалю розпрощаюся. Любов ця тимчасова, принагідна, бо пам’ятаю, що є в мене лада справжня, вона не напуває мене дорогими винами, не кличе на постіль, але я готов за неї вмерти, бо знаю: кращої од неї у світі нема. Я хочу її взяти і боюсь… вона для мене звична і свята”. Мудрий був філософ Кирило.

“О, роб цей — не простий роб, осподарі балакали з ним заради розваги, він же з цих розмов ум гострив… гострив, щоб наповняти, зігнувшись, келихи єфстафіїв. І гострив ум мовби для того, щоб нині мене ганьбити”.

Русинові забагалося побути самому, щоб збагнути свої мислі і слова Вавилові. Сказав:

— Вертайся додому, Вавиле. Мені вже близько. Я буду думати…

— Думай, сину… Ти доріс до цієї важкої роботи. — Поклонився і пошкутильгав назад, у такт його шкутильганню погойдувався серед пітьми ліхтар.

II

Мир і спокій панували в хоромині, святвечір розкривав перед Васильком найбільшу свою таїну — годування духів предків. Батько Чагр клав в окрему мису по ложці з дванадцяти страв і пошепки припрошував:

— їжте, мої пращури і далекі рожениці, споживайте нашу роботоньку і піт — нам ні умисного, ні припадкового зла не чиніть. Стережіть рід від мору, від меча, від вогню, від води, від напасника. Амінь.

І примостив мису на покуті біля Діда.

Тільки після цього покуштував куті.

Василько був отроком рослим, з гудзуватими, звичними до роботи руками, а проте по-дитячому затаїв дихання, слухаючи батька: і страх заціплював йому уста, і ждав він, що ось-ось рипнуть двері й у хоромину валом повалять мерці, яких кликав батько на вечерю.

Опам’ятало його калатання ложок об мису.

Родина їла довго, смачно, бо дався взнаки пилипів-ський піст. Чоловіки припадали до корчаг з медом і на очах хмеліли. Жіноцтво пригублювало пиво. Лише Доброніга вечеряла силувано, Лют цього не помічав, увихав ложкою, як молотильник ціпом, рідка його борідка засіялася шпичками риб’ячих кісток і окрушинами хліба. Чагр підморгував Добронізі кущистою бровою і припрошував:

— Ти наїдайся, чадо, досита, за моїм столом ніхто не дорікне тобі куснем хліба.— Глипав темно на Люта, кортіло йому, як завше при здибанні з сином, досукати розмову, розпочату ще у весі на березі Золотої Бистриці.

— Таке вигадаєте, отче,— обізвався Лют.— Ніби їй вдома чогось бракує. Сама собі осподиня.

— Містечани галицькі торочать інше…— буркнув Чагр.

— Торочать, отче, бо заздрять,— відказав Лют.

— І ненавидять! — крикнув Чагр. Бо хіба неправду він говорить, хіба не запримічав, якими ненависними поглядами стріляють у плечі його сина рибалки, ткальці, перевізники, смерди, дереводіли, скудельники-гончарі, вдови? В очах їх яриться стільки злості… нею можна пекло підпалити.

— Проте без мене не обходяться,— провадив далі Лют, підморгуючи Янові.— Не я до них, а вони до мене топчуть стезю, колінкують і просять купу. А я що… християнин єсьм, серце маю воскове, ближньому відмовити не можу.

Василько, дарма що юний, олжу в Лютовій бесіді вловив: глузує брат з батька Чагра і з боржників своїх глузує. Не боїться гніву людського й божого, нема в нього честі, одним живе: як би скарб свій примножити.

— Ой, вб’ють тебе колись люди, — хитає головою Чагр. — Урветься терпець…

— Не віщуй, Чагре,— зблідла Мама.

Чагр, син Микули, висунувшись по вечері із-за стола, коценів посеред хоромини у білій сорочці до колін, обидві руки заклав за широкий черес, довге волосся, перехоплене на лобі ремінцем, спадало на згорбатілі плечі, очі туманилися хмелем.

А може, болем?

— О ти, родителю, певно, хотів би моєї смерті? — допитувався вкрадливо Ают.

— Не знаю,— признався Чагр.— Не знаю… Ти чадо моє, моя кров, не смію тобі смерті жадати, бог би ня скарав. Але люд — так. Люд жадає. Згадаєш мене: прийде колись чорний люд на твоє гум но і розмете його, рознесе по бервену, кропивою засіє. Людське терпіння, як великий жбан: наливай у нього гіркого пива та гляди, щоб не потекло через вінця.

Лют скочив на ноги… хитнувся, випитий мед налив кров’ю дзьобате обличчя. Здавалось, син не стерпить вітцеві. Василько був готовий поспішити старому на поміч. Настуся шугнула в кут. За столом лишився Ян, його мовби не цікавила родинна сварка, зверхньо і зневажливо кидав він косяки на батька і на старшого брата, і преспокійно цідив собі мед.

Мама схопила Люта за руки, боячись, аби не дійшло до бійки, впала йому на груди і благала:

— Вибач старому. Не він говорить — мед говорить. Наш батько добрий…

Лют грубо її відштовхнув. Чагрові ж казав, сміючись:

— Твій люд… дрібнота злиденна, яка жити не вміє, отут у мене, отут о-о-о! — І стискав кістлявий кулак.

Доброніга думала, що Лют говорив правду: в його кованій залізом коробиці сховані десятки пергаменів, берестяних грамоток, купних дощок, замережаних іменами боржників. Колись, як ще сподівався її любові, хвалячись своїм скарбом, читав їй: “У Данилка-рабалки дві гривни серебра, у Федорця-ковача п’ять гривен, у Петрила смерда з Сапогова три гривни…” Там рясніло іменами чорних людей, гриднів, купців, молодих боярських синів, що пустилися берега. І десь там на самісінькому дні короб и ці лежала грамотка її батька, котра прирекла Добронігу на шлюб з нелюбом.

— Кулак твій люд розціпить. Щоб знав і пам’ятав. Звідай у старожитніх людей у Галичі, й вони тобі повідять, як люто мстилися над лихварями.

— Не розціпить! — безпечно сміявся Лют.— Князь мене оборонить.

— Князь? — оторопів Чагр. Ах, його оборонить князь. Що ж, може бути, люти князеві і боярам любі. — Я забув про князя, — признався Чагр.— Правду мовиш, не дасть він тебе скривдити. Поки це буде в його силі. Але трапляється… Ти бачив, як розливається весною наш Дністр? Повідь змиває береги, корчує дерева, гаті міцні, дубові зносить, мов тріски. Могутній наш Дністр весною. Отакий і люд ворохобний. Сила це підспудна, страшна. Князь проти неї — хробак.

— Хробак? — перепитав чомусь зраділий Лют.— Значить, князя за віхоть маєш?

— А маю… ніщо перед повіддю твій віхоть,— підтвердив Чагр. А не варто було, у Володимира-князя довгі руки.

В уяві Доброніги Чагр скресав повідь каламутну і бажану. Ось вода хлинула на Лютове дворище, вдарила хвилею об терем, і хитнулися стіни, і терем поплив… попливла кована коробиця з купними грамотами. Вода кидає коробицю на гостре каміння, розщеплює на тріски.

На тріски…

Доброніга мимоволі впивалася втіхою: щоки порум’яніли, на губах затеплилася посмішка. Лют шарпнув жону за плече.

— Чого зуби сушиш, кобилице? Тут князя нашого гудять, ворохобу сіють. Чула?

— Ні, — знітилась вона.

— А я чув…

— А може, тобі вуха заклало, синку? — стогнав люто батько Чагр.— То я додам: ось де маю тебе і твого князя! Ось! — ляпнув долонею по ягодиці.— Ти що, донести збираєшся на вітця рідного? Заслужити собі оборону княжу прагнеш? То біжи, лети на зломиголо-ву! — Розчинив двері, в миг ока сокира, яку звечора врубав у поріг, блиснула в його руці.

Зараз станеться…

Ні, нічого не сталося, хоч ВОНО висіло на волоску. Василько цілував батькові руки, вгамовуючи Чагрів гнів, один Василько не втратив голови, бо Чагрова сокира відібрала у Мами мову, бо Настуся попискувала, як миша, бо Ян спав, розсунувши на столі миси, хміль його, видно, зборов, бо Доброніга молилася до Чагра мовчки і гаряче: “Вбий ‘го, свекоре любий, убий! Бог простить цей гріх, а мені світ розв’яжеш. Убий!”

Бренькнула сокира об дубовий поріг.

— Гайда… дибай до свого князя,— на диво спокійно сказав Чагр Лютові.— Ну, ти ще тут? Віднині забудь дорогу до мого дворища… і забудь, що вітця маєш. Пес тобі батько.

Пополотнілий Лют зірвав з кілка корзно і боком, стримуючись, щоб не побігти, крався до дверей. Доброніга на порозі оглянулась, сипнула на Чагра цілу пригорщу презирства, очі її волали: “Дожени і вбий!”

Чагр зів’яв під її поглядом, зменшився і відповів Добронізі:

— Не можу… я батько. Гріха боюся.

Василько метнувся відчиняти ворота. Мама на дворі припадала біля Люта, плакала і умовляля. Чагр присів на ослін, був розхристаний, груди під сорочкою ходили, як ковальський міх.

Врешті замкнули ворота, Мама і Василько, посинілі на морозі, вернулися в хоромину.

— Спати,— коротко наказав Чагр.

— А колядувати… я колядувати хочу, — озвалася благально Настуся.

— Спати…

— Спати!

Скорились усі, навіть Ян умостився зручніше на лавиці за столом.

“Може, зовсім і не спить брат, — міркував, раздягаючись, Василько.— Хитрий він, йому начебто однаково, хто кого вбив би: батько Люта, або…”

Василько лежав і стежив за Мамою, що збирала зі столу ложки. Ось вона висмикнула з Діда кілька соломин, зв’язала перевесельцем ложки докупи і встромила їх у сніп. Так вимагав звичай: вона віддавала під Дідову опіку долі людей, котрі сьогодні з цих ложок вечеряли, віддавала і просила Діда, щоб рід, як ложки в його соломі, тримався купно і жив у злагоді.

Бідна Мама…

Чагр присунув жбан з недопитим медом і пив спрагло, тицькав корчагою в Діда й говорив:

— Красного я сина вигодував, правда, Діду? Такого красного, що хоч за ікону клади. Нема у нього окру-шини святої за душею… Вовк. Ех, мудро радили сусіди на Золотій Бистриці: а не пускай, Чагре, сина на торжище, дай ‘му в руки чепіги, орало і свята землиця людину з нього виліплять. А я відмахувався, Маму слухав. Аякже, дитина на хліб заробляє, голову має купецьку, і нам попри нього полегшає. Полегшало, аж ув глипаках потемніло. Синок людей обдирає, вбогість множить… на батька ж прокляття сиплються. Що-м заслужив — те і маю. По справедливості.

Вівсяний Дід мовчав. На вікні чорніла миса, духи предків голотилися навкруж неї, споживали дванадцять страв, слухали Чагра і сумували: переводиться їх рід, ниціє.

Так гадав Василько.

Мама роззувала Чагра і просила:

— Доста, Чагре, журу коновками міряти. Іди спати… Чагр, погойдуючись, рушив до постелі. І тут під

ногою щось хруснуло. Коли ж старий захропів, Мама підняла розколоту ложку. Боже…

Чагрова це ложка, стара, щербата, Чагр привіз її з-над Золотої Бистриці. Іншим разом ніхто б нею не журився. Але сьогодні… коли ж хто сьогодні не втримає своєї ложки, якщо вона, не дай боже, ще й розколеться — то це чорний знак. Він означає… Ні, подумати страшно, Морена щурить вуха під вікнами.

На “маланці” і на “василю” — житніх хлібинах скапували свічі. Тепер ніхто не вештався по світлиці, всі спали, однак свічі далі поморгували, Мама знала, що в хижі літають духи предків… духи предків б’ються у тузі, віщуючи комусь смерть. Кому?

Мама впала навколішки перед столом, звела руки до Діда, гейби на чоловій стіні не висіла ікона бого-матері, і, як її далекі роженшр, прошептала:

— Рятуй нас, колядо!

Гасли свічі.

III

Із “Хронографа” слова:

“Я запалив свій світильник, запрягся у ярмо добровільне, солодке серцю моєму, і кладу скибу від Галича до Суздаля…

Де Суздаль далекий, а де Галич під Горбами, між ними лягли путі, що седмицями і місяцями вимірюються, а проте близькі вони і рідні, як дерева в одному саду”.

“Вересня, другого дня, літа 1149-го вокняжився у Києві Юрій, син М он о махів, званий на Русі Долгоруким. Волость Київську розділив він поміж синами: Ростиславу дав Переяслав, Андрію — Вигигород, Борису — Бєлгород, а Гліба та Мстислава залишив на землях Суздальських і Ростовських. Справді довга рука в князя Юрія, мужа вельми веселого, до трапез охочого.

1 послав князь галицький Володгімирко боярина свого великого Ізбігнєва Іванича до Юрія з словами: “Дійшла до Галича вість, що ворог твій’ Ізяслав Мстиславович волинський просить у зятя свого короля угорського Гейзи, а також у свата Болеслава Ляцького, Андрія Чеського та Владислава Шльонського воїв, щоб тебе з Києва вигнати, а мене з Галича”.

Промовчав-бо Володимирко, що, ставши волосте літом над Галичем, Звенигородом, Перемишлем і Теребовлею, витребовував в Ізяслава волость Погоринську. Мислив він при допомозі Юріевій державу свою зміцнити і розширити подібно, як Юрій свою.

Долгорукий, зачувши про Ізяслав о ву змову, взяв сипів Ростислава і Андрія, пішов з Києва на Волинь. З ним дружини пересопницького та чернігівського князів. Володимир галицький відступив аж до Шумська.

До брані однак не діцшло: ляхи та угри — союзники 1зяславовіу збоявшись могуті Юріевог, просили Ізяслава учинити з Юрієм мир. Радили йому: “Хай Юрій тримає Київ і города, що до нього належать, а ти маєш Володимир і Луцьк. На цьому й помиріться”. І пішли з Русі…

Юрій тільки цього й ждав, про мир він не думав* бо велику ненависть носив на Ізяслава. Велів він синові Андрію взяти коп’ем Луцьк. Ізяслав, принизившись, просив у Володимира галицького заступництва. І був мир… хоч кажуть на Русі: мир тривав до брані, брань — до миру.

Галич зустрічав вершників навстіж відчиненими воротами. Биричі на ходу зіскакували з сідел, кидали поводи конюхам і квапились звідомити княжого огнищанина-стольника Судислава, що градські та окольні бояри нині після полудня прибудуть, як велено, на різдвяний пир до князя Володимира Володаревича.

Князь же Володимирко, як на гріх, підупав здоров’ям: поколювало біля серця. Він лежав у світлиці і слухав, як син його Ярослав читав книгу про діяння великого Олександра Македонського. Книга було стара, пергаментні сторінки на краях лоснилися, обклад витерся і порудів, срібло на ньому почорніло. Але з усіх книг Володимирко шанував її найбільше, навіть брав з собою в сто коди, і тому тішився, що син гортає сторінки бережно, а слова вичитує побожно.

Любив князь Володимир свого одинака, хоч і не виставляв напоказ, прикриваючи її суворістю; суворості в ставленні до сина вимагав і від Ярославових наставників: вуя Ратибора, печатника отця Остафія, котрий учм% княжича книжної мудрості, та писця Радила, що товмачив Ярославові мови чужоземні.

— Пещене дитя,,— говорив, бувало, Володимирко вчителям,— звикає до легкого хліба. А князь на Галичі — ратай. Сто потів з нього ллється. По собі знаю. Хай і син до цього буде готовий.

“Та чи не занадто Ярослав книги вчені обожнює, до книг горнеться радше, аніж до меча. Не далі як позавчора Ратибор знову жалі викладав: бунтує Ярослав у полі проти ратної науки. А даремно.— меч — усьому голова. В мене мечів замало, ворогів — хмара, тому мушу хитрити, словом блудити, інколи хрест цілую, що більше меча не підніму, а поцілувавши, берусь за старе. І так безперервно*.

У грубці, що виблискувала в куті муравними кахлями, пирхало і сичало дубове поління. Крізь вікна, високі й вузькі, двома перестиглими снопами падало на долівку сонячне проміння. В міжвіконному простінку перед іконою Георгія-воїна жовтим лататтям блимала лампадка. Чолова стіна красувалася черленими щитами, перехрестями мечів, списів та корогов, які колись служили Ростиславичам.

— Ти градських мужів теж на пир кличеш, отче? — спитав Ярослав, помітивши, що батько не слухає його читання.

— Так,— відповів Володимирко. — А чому питаєш? Отрок зам’явся.

— Незвично якось. Не пригадую, щоб ти досі гостив їх у себе.

“Не пригадуєш? Бо обходився без них. Тепер потреба настала. Мало в мене мечів…” — лежало в князя на язиці. Однак сказав зовсім інше:

— Князь усім людям у своїй землі вітець.

Ох, доле осподарська. Синові рідному правду не каже.

У княжу світлицю просочувався гомін великого дворища: десь кінь заіржав, як у сурму протрубів; у гулкому переході вартовий гридень черкав об кам’яну підлогу мечем, мовби розмотуючи довгу струну; за стіною челядь погрюкувала столами та лавицями, лагодячи трапезну і гридницю для прошених гостей.

“Не тільки син мій, двораки теж дивуються, що кличу на пир старійшин рукомесних братчин. Судислав-столь-ник моїм словам не повірив,— припімнув князь учорашню бесіду з огнищанином.

— Не випадає, осподине, того… кахи… гостити в себе простих людей.— Згорблений у поклоні низькому, огнищанин помигував на князя допитливими очима.

— Мені краще, Судиславе, знати, що князеві випадає. Та й не прості це люди — старійшини.

— Та хіба я що… я нічого… Але якось воно…

— Я велю,— розсердився князь.— Для старійшин накрий столи в стравниці, боярам моїм — у гридниці. І гляди, щоб у мисах не бракувало печеного і вареного, а в корчагах — доброго вина і меду*. Іди.

— Іду, осподине. Твоя воля — закон”. Ярослав нині допитувався:

— Чому раніше “дітей своїх” у терем не кликав? “Багато хочеш знати, сину. Йшов би ліпше геть звідси, бо замолоду скуштуєш, який у князя гіркий хліб. Ще знеохотишся дочасно,— відповідав подумки Володимирко. — Зрештою, сиди. Княжити теж треба вчитися, звикай. А щодо простолюду… усіх тих старійшин, то не з добра їх кличу. Мушу. Чи, може, пир таки відкласти? Несподівано, мовляв, князь заслаб… хто осудить? І що я виграю? Не нині — так завтра стежки до старійшин доведеться топтати… потрібні мені зараз старійшини”.

Князь узув чоботи, пройшовся по світлиці. Мовив:

— Видиш, Ярославе, вчимося ми не до старості, а до смерті. Печатник Остафій радить сісти за стіл з старійшинами братчин, випити з ними чару, приголубити. Мужі градські на терезах простолюду важать багато, і цим треба розумно користатися. Особливо тепер.

— Яка є потреба нагальна?

“Признатись тобі? Промовчати? Різні є причини. Перша з них…”

Про першу відкрився синові:

— Скарбниця моя спорожніла… думаю податі збільшити, а люд і без цього ворохобиться.

Оце лише виповів Ярославові, інше ж затаїв, а того “іншого” цілий міх. Видоки з Перемишля, Коломиї, Теребовлі, з Ущиці на Пониззі доносять, що народ, чернь ратайська і голитьба галицьких городів хулять свого осподина за те, що зважився підняти меч на великого князя київського… що не жадає ходити сумирно побіч стремена Всеволодового, як і належить князеві на волості. Споконвіку, мовляв, повелося так на Русі, що молодші князі покірливі первопрестольному Києву. У Володимирка ж вселилася гординя, захланність ум замотеличила, мало йому вотчини — Перемишля і Галича, під свою руку взяв ще й землю Теребовельську… знову ж молодий князь Іван Ростиславич на волості Звенигородській сидить з ласки свого стрия Володимирка. Бог гнівається за це на князя, знаком його гніву є поразка галицьких полків під Звенигородом.

— Всеволод скарбницю твою на Звенигородській Оболоні вичерпав,— недоречно вставив Ярослав.

Аж потемнів князь Володимирко. Не любив згадок про Звенигород. Ще б пак! Не перший рік сидить на отчому столі, не на одному бранному полі заживав слави, торік теж мав надію, що допоможе святий Юрій

Змієборець. Після перемоги збирався сказати князеві київському:

— Брате, хочу землю Волинську. П-с-с…

Нікому заповітного жадання не розкривав, не здогадувалися про нього ні бояри, ні воєводи, лише печатник Остафій чув їх з княжих уст… чув і благословляв. Боярам же, відсилаючи Всеволоду хресну грамоту, на раді говорив:

— Всеволод, брат наш, Ізяслава Мстиславича, кров Мономахову, з Володимира на Волині прогнав, сина свого Святослава нам під бік посадив. Тривожуся я> що Ольговичі на Галич посягнуть. Хай буде брань.

Вдарили дзвони в землі Галицькій:

— Гей, князь кличе мужів на бранне поле!

І рушили під його корогву ратаї, рукомесні люди, дружини боярські.

Всеволод київський усю Русь проти Володимира спол-чив: узяв з собою брата Ігоря, сина Святослава, дружини Володимира Давидовича, Бориса і Гліба Володьковичів, Ростислава Глібовича, Вячеслава, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, ще й ляцького Владислава, князя краківського, прихопив до помочі.

Земля стогнала під кінськими копитами.

Хотів Всеволод одним помахом меча порахуватися з Володимирком.

Князь галицький з самої Серет-ріки, не приймаючи брані, відступав у глиб своєї землі. І вже тоді, коли був готовий вийняти меч, бо спереду мав річку Білку з багнистими берегами, яку ворог мусив би перебрести і потомити коней та пішців, з тилу галицький полк заслонився Гологорами, посередині становища на всяк випадок височів Звенигород… ото ж тоді упала на князя звістка, що старий Всеволод, далеко обійшовши багна, частиною свого полку сів галичанам иа плечі.

Упав духом князь Володимирко: ратне щастя на цей раз зрадило. Чернь, що нині хулить князя, вдарила в щити і заволала:

— Княже, ми сидимо тут, як у вовчій ямі, з усіх боків обступлені, а вої Всеволодові наших жон у Галичі візьмуть.

Кидав громи Володимирко:

— О зрадливе плем’я смердів, ви про своїх жон згадали і їхні теплі подоли, а про честь і славу свого осподина забули! А про те, що плід мого меча — єдине князівство Галицьке — може бути розсічене Всеволодом на три-чо-тири слабосильні волості, то й гадки не маєте? Печатник Остафій, як міг, глаїв княжий гнів:

— Ще нічого не втрачено, осподине. Носимо ж на плечах голови… Думаймо.

Володимирко не мав часу на довгі роздуми — київські полки перегородили щитами поле. Щілину між ними розшолопив: таємно послав до молодого Ігоря, брата Всеволодового, отця Остафія. Остафій сказав Ігореві:

— Княже, Всеволод старий, скоро бог забере його до себе і київський стіл спорожніє. Галич хотів би тебе бачити на великокняжому столі. І в цьому наша поміч буде.

Ха-ха, честолюбець Ігор таки потрапив на острогу, блиск київського стола затьмарив йому розум і він, на щастя, вмовив Всеволода припинити брань. Мусив тільки Володимирко дати Всеволодові чотирнадцять сотень гривен срібла та на додачу цілувати хрест на вірність:

— Віднині і повік не посягну мечем на Київ. Амінь… Це була чорна ганьба, ганьба покотилась Руссю, Володимирко тоді вперше відчув у грудях кольки.

Мудрий печатник Остафій мислив інакше:

— Ганьба — не смертельна рана, осподине. Перетерпимо. Присяга вимушена до нічого тебе не зобов’язує. Коли її зламаєш, як печать на винній амфорі, бог тобі простить. Головне, ти зберіг свій полк і землю. Всеволод навіть порубіжні Ушицю та Микулин повернув. Гуртуй силу.

“Я гуртую її потихо… і смердам безчестя свого під Звенигородом не прощаю. Спричинились до біди — хай платять збільшені податі, з голоду не видохнуть”.

— Чи справедливо це? — молодий княжич перепинив Володимиркове ходіння по світлиці. — Я про податі думаю… Та й небезпечно, отче. Вчив мене Остафій: “Хочеш їсти мед — не понищи бджіл”.

Князь Володимир, хоч часто впадав у гнів із-за дрібниць, на цей раз перервав синові сумніви лагідно:

— Диви, яйце курку вчить. Багато ти розумієшся на справедливості. Я не про себе печалюся, про всю землю думаю, про її силу. Це і є княжа справедливість.

“Батько теж, як і вуй Ратибор, — похнюпився княжич, — правду силою підпирає. Чому ж отці церкви в писаннях своїх говорять про справедливість вищу, божу, однакову для всіх? Невже й мені, коли сяду на отчий стіл, доведеться плекати справедливість княжу, мою, і більше нічию?”

— А тобі, сину, ось що скажу,— Володимирко жартівливо розклапатив отрокові довгу чуприну.— Речення мудрі з книг черпай, але до серця близько не бери. Тобі ж відомо, що і я книги читаю, але чиню у житті не по-книжному, а як потреба вимагає.

Князь Володимирко справді кохався в книгах. В його світлиці була “Пчела”, що промовляла устами мудреців Платона, Арістотеля, Сироха, були також писання Івана Злотоуста, “Шестиднев” Василя Великого, повісті грецькі. Кожна з книг вартувала більше, ніж будь-яке господарство смерда.

Ярослав бачив книги не тільки в батьковій світлиці і по монастирях святих, книгу здибав теж у хоромах боярських та купецьких. Отець Остафій колись при Ярославові бідкався князеві, що з книг нечестивих люд заражається ворохобою.

Князь, підморгуючи синові, відповідав:

— Чи не ти, преподобний отче, казав Ярославу, що в книгах знаходимо мудрість і здержаність, що це ріки, котрі зволожують землю, що це жерело, яке напуває розум.

— Я мав на увазі, осподине, користь від книжок для дітей княжих і боярських,— відбивався печатник.— Простолюду не завжди безпечно давати в руки книгу, мудрість часом призводить до зла, бо хто багато знає, той многого жадає. Князі це повинні пам’ятати.

“Та цур мислям про шкоду від мудрих книг; смердові до книги — як від землі до неба. Смерд має орало — це його мудрість, іншої не треба…”— міркував Володимирко. Згодом Ярославу нагадав:

— Ну-ну, читай далі про Олександра.

Ярослав слухняно повів пальцем по рядках, читав: Олександр помер. Добрий писець гречин не знав або не побажав розтовмачити в книзі причину нагальної кончини царя, лише посіяв сумнів про трцтизну. Зате писець точно казав: той, якому ще вчора падало до ніг пів-світа, довго лежав без погребения. Цареві друзі-воєводи гризлися між собою за кістку влади… воєводи прославились на брані хоробрістю, але уми їх до думання не привчені, тому ніхто з них не відав, що завойоване Олександром трималося на вістрі меча, многоязична імперія ні для кого не була вітцівщиною.

Славен цар Олександр, пив шоломом воду з численних рік і морів. А шо зоставив по собі матері — Македонії? Лише сиріт по весях? Лише виплакані зіниці жон? Лише гробовища?

Володимирко забув про синове читання. Підпер долонями голову, руда борідка випнулась клинцем уперед.

“Що ж я залишу після смерті? — розмовляв князь з собою.— Ось умру я завтра і чи не схожа моя доля з долею великого Македонця? Бояри, що нині злизують пил з моїх чобіт, завтра покажуть на двері Ярославу, пошлють у Звенигород до Івана Ростиславича або впадуть перед Всеволодом київським та попросять: “Наш князь, слава богу, сконав. Насіння його ми прогнали. Дай нам осподина”.

І все піде прахом… прахом стане те, чим жив я десятки років, знову в Галичі, Перемишлі, Звенигорода Теребовлі, а може, й в Ушиці постануть князівські столи. Такі столи — посміховисько для Русі, розор для землі, корита для кормления князів. Та що до цього боярам? Чим слабший, бідніший князь, тим сильніші вони, бо давно кріпко сидять на землі, не те що в давнину. І їх не обходить, що Галицька волость є порубіжжям, а тому повинна стриміти заборолом перед зазіханнями чужинецькими. Особливо забороло потрібно тепер, коли Київ слабне через міжусобиці.

У смертну годину він скаже боярам:

— Мужі мої лучшії, князя чужого у вотчину Ростисла-вичів не кличте, хай стіл мій перейде до сина, від сина — його синові. Тоді ви, і діти ваші, і діти ваших дітей у силу вберетесь, як мечник у лати. Нині на Русі велике лихо від того, що князів розплодилося, як жеребців у табуні, кожен чується на своєму столі гостем, а відомо, що гості не орють і не сіють, вони тільки жнуть.

Князь ребром долоні витер обличчя, мовби змивав думки про смерть. Розправив плечі і тугіше переперезав че-рес. Що ж, казання передсмертне уклав красно, але боярства словом не врозумиш. Задумане здійсниться, коли його підперти мечами. Мечів у нього після Звенигорода обмаль, у дружині та полках гриднів, що города стережуть, всього кілька тисяч. Та й, правду кажучи, міць князева не в дружині, міць у воях. І то не в тих воях, що вчора тримали чепіги, а нині взяли в руки меч… вої від чепіг незамінимі в обороні рідної землі, вої каждодневні, яких би ратне рукомесло годувало, придатні для здійснення княжих задумів. На перший початок найняти б дві-три тисячі половців або сербів… Тоді князь міг би безтурботно сидіти на своєму столі, і міг би не лише про Погоринську волость, а й про цілу Волинь подумати. А там Дунай сниться…

Ех… Золота би… грошей… все в злото-срібло упирається… Тому мусять розкрити свої калити смерди та руко-месні люди, мусять, бо я так жадаю, а я не тільки їм князь, я їм отець і волостелин, усі вони мої. Старійшини братчин нині повинні це зрозуміти і тримати мою руку. Цього їм у майбутньому не забудеться, князь уміє брати, але вміє і давати. Може статися — лелійте надію,— що нинішні мужі градські завтра повісять на шиї боярські гривни. Все від князя залежить…

Володимирко повеселів.

— Велика наука, скажу я тобі, сину, княжити. Вчися… Двері відчинилися безшумно, і в світлицю, сіючи запах

ладану і м’яти, вступив печатник отець Остафій.

— Вітаю тебе осподине,— печатник схилив голову.— Мені казали: слабуєш…

— Минулося,— відмахнувся князь.

— Дякувать богові. В справах я до тебе, — і поклав на стіл дощини, облиті воском, на якому ритували письмена. Крутий лоб Остафія, обрамлений білим, як молоко, волоссям, шо спадало пасмами на плечі, брижився зморшками.

— Щось недобре? — занепокоївся князь. Ярослав, закривши книгу, подався до порога. Володимирко завернув:— Сиди й слухай. Не будеш літати мислями попід хмари, пізнаєш труд княжий.

Пальці печатника, жовті, сухі, ніби з воску кручені, торкнулися дощечок. Хвилину вагався: сказати чи пожаліти хворе серце князя. Врешті зважився:

— Твої люди донесли із Звенигорода, що Всеволод, великий князь київський, таємно слав боярина Петра Бориславича до Івана Ростиславича.

Князь позеленів, зуби зціпив. Очі — як ножі, гострі, прищурені.

— Лихе замишляє Всеволод, проти тебе підбурює Івана. Бориславич натякав: годі князеві Звенигородському ходити побіля стрийового стремена.

— А Йван, милий родич наш, що на це?

— Він начебто думати буде. У нього дружина мала. Боярин київський поміч обіцяв…

— Іван нічого 6 не надумав, коли 6 ти мене, отче, послухав,— різко перебив князь.

Отець Остафій перехрестився.

— Гріх брати на душу його смерть.

Князь беззвучно сміявся… одними зубами сміявся.

— Гріх, вчинений з волі свого осподина, прощається богом.

Ярослав волів би оглухнути, щоб не чути змовницької бесіди. Сполохано позирав на батька й Остафія. На нього ж не звертали уваги.

Печатник теребив пальцями важкий срібний хрест, що висів на грудях.

— Хто знає, кого після Іванової смерті посадить Всеволод на Звенигородський стіл. Ти забув, що на Русі старший князь — київський.

— Волость Звенигородська — моя дідизна. До того ж на землі Галицькій старший я,— припечатав Володимирко.— Схочу і завтра прожену Йвана із Звенигорода. Правитиме там Халдеєвич, посадний мій.

Отець Остафій підняв руку.

— О так. Але не квапся, княже. Швидке рішення — це ще не мудре рішення. Птах, у якого обрізані крила, далеко не літає.

Запанувала мовчанка. Князь зважував печатникові слова. Потім, заспокоївшись, спитав:

— То що порадиш чинити з Іваном?

— Пошлемо до нього посла з грамотою: “Пам’ятай, княже: Київ далеко, Галич — під боком. Мені стало відомо про твій ряд з Всеволодом. Покайся, поки я добрий…”

— Хіба поможе? — засумнівався князь.

— Принаймні налякаємо до часу. Далі буде видно.

— Не радуєш сьогодні новинами,— мовив князь, скосивши око на нову дощечку.

— Втіху, як солодкий плід, осподине, приберігаю на-послідок, щоб здобрити гірке. Ще послухай… і ти, княжичу, нагостри вуха. Волость наша повниться подіями великими і малими, нам належить їх знати, щоб добре похвалити, а зло покарати.

Ярослав слухав.

Десь смерди супроти боярина ворохобу вчинили; десь на дорозі коломийській таті обдерли, як липку, фразько-го купця; десь тіун на княжчині згинув від ножа ратая; десь на порубіжжі мала купа ляхів на весь напала; десь вірники запопадливо про свою калиту дбають, забувши про княжу…

“Де ж тут добро, а де — зло? — сушив голову Ярослав.— Зло, мабуть, те, яке батько велів покарати. Ось хоч би, наприклад, повелів накласти виру на весь, в якій заколото тіуна. А може, тіун, бувши поганою людиною, допік смердові до живого? Складно все це… не так, як у книгах. Книги повсякчас торочать: будь милосердним до ближнього свого. Бути ж милосердним — це значить, заплющити очі на душогубства, ворохобу, крадіж, змови. “Хочеш їздити на коні — спершу осідлай його” — говорив принагідно батько. Виходить, що княжити, це щодня сідлати дикого коня”.

— І, нарешті, осподине, маю для тебе солодкий плід. Щоправда, він ще не дозрів, але… Лука з Вістової, що полював вівериць і кун на твоїх ловищах, перед святами вернувся з лісів. Хмільним будучи, хвалився на Підго-родді, що надибав у верхів’ях Золотої Бистриці солене жерело, — доповів печатник.

Князь стрепенувся.

Солене жерело? Це нові гривни, багато гривен.

— Пощо ж говориш, що плід не достиг? Печатник розвів руками.

— Бо ловчий пропав, як камінь у воду. Твої люди, осподине, розшукують його четвертий день. Зуміли, правда, вивідати, що востаннє бачили Луку з Лихварем.

— Накажи залізом припекти сина Чагрового.

— Марна справа. Той дасть язика собі відрізати, але не признається. Я послав бирича до нього, щоб прибув на пир твій…

— Лихваря на пир?

— Він не гірший і не ліпший від старійшин братчин: кожний заробляє на хліб, як може. Сина Чагрового варто приручити, скарбниця у нього, повідають, не менша твоєї. Якщо він володіє таємницею Луки з Вістової… то хай кладе на жерелах шопи і хай варить сіль. Матиме десятину.

Князь промовчав.

Сонце хилилося на сполудне, сніп проміння з вікна впав на отця Остафія. Ярослав мимоволі подумав, що старець з сивою бородою, видовженим сухим обличчям і схрещеними на грудях руками схожий на святого… святий кличе на пир Лихваря. Лихвар — чоловік підступний, ніякого гріха не боїться, про це всі в Галичі знають… і кличуть до князя на пир?

Але не сказав Ярослав цього ні батькові, ні печатникові.

IV

В сорочці народився Ян, другий після Люта відземок Нагрів. Інші роками, а то й десятиліттями б’ються, щоб здійснити свої задуми, а йому стезя випала щаслива.

Кажуть: “Бог помагає Я нові”.

До божої приєдналася поміч старшого брата: Лют власноручно приніс на княжий двір гусла старенькі, правда, пообтовчені, але на диво голосні і, кликнувши з писчої палати Я на, шепнув на вухо:

— Не позабув, про що колись говорили? Зраділий Ян торкався струн і пригадував:

— Що повинен я небіжчика Влада при князеві заступити?

— Ото ж… Для цього й гусла роздобув.

— Стати княжим співцем нелегко,— посмутнів Ян.

— Хто ж каже, що легко? Але що заважає тобі жадати цього? Будеш мати мету… Важливо, щоб на тебе звернули увагу, щоб князь послухав твій спів. Ти зрозумів мене, брате? В тебе голова на місці, слова у пісні кладеш, як косарі покоси, рівно і розмашисто. Спробуй… Колись віддячишся братові.

Чи сподівався Ян, що скоро сповняться Лютові слова?

Вдень за роботою в писчій палаті і вечорами вишуку-вав-мугичив слова до пісні про похід Володимира Воло-даревича за Віслу.

Знав, з кого починати, яким ключем відмикати князеве серце.

Слова добирав звучні, мов із міді литі, шикував їх рядами, як шикують воєводи комонників.

Мав таки Ян талант, тліла в ньому іскра божа.

І пісня була складена. Тільки Ян таївся чомусь з нею перед писцями, і вдома перед батьком. Чи мав намір здивувати їх різьбленими словами і музикою бранною, похідною? А чи… чи соромився тієї пісні, яку створив не для насолоди духовної, а для грішного своєкористя?

Лютові одному відкрився, той слухав і потирав долоні:

-т На мене ти, Янчику, схожий. Беручкий. Виростуть з тебе люди. Ось шепну при нагоді печатнику Остафію, хай князеві тебе покаже.

І таки шепнув, бо третього дня коляди бирич покликав Чагрового сина в княжий терем.

“Господи, прихили Володимиркове серце до мене, я в боргу перед тобою не зостанусь”.

Чагр, син Микули, потрапив на княжий пир випадково. Старійшина дереводілів Захарій слабував, тому попросив Чагра заступити його у Володимирковій стравниці.

Чагр каявся, іцо дав себе вмовити.

Княжий терем приголомшив метушнею, багатолюддям, блиском розкоші. Бояри, котрі зібралися в гридни-ці, перешіптувались між собою і кривим оком міряли градських мужів. Великий боярин Сірослав Сірослав и ч, той самий гордун, котрий вибудував на горі поблизу Дністра неприступне дворище, що розмірами своїми, високими заборолами і палатами схоже на князівське, навіть не приховував роздратування. Під кам’яним склепінням гридниці гримів його бас:

— Дивуюся вельми, братове, що князь наш заходить собі з племенем смердів.— Сірослав не остерігався прилюдно ган-ьбити князя, був визнаним ватажком галицьких бояр.

Старійшини братчин і купці чули, звичайно, боярську зневагу, атому никли і червоніли. Про людське око пильно розглядали на стінах стравниці мальовила: то лови на звіра, то полк у поході, то забави скоморохів.

Білою вороною поміж старостами почувався батько Чагр. Він й убрався не так, як інші. На мужах градських каптани з синього, зеленого та чорного фразького сукна, а “а Чагр* — кожушина гаптована черленою ниткою, під низом — довга до колін біла сорочка, на пазусі і вуставках мережана чорним хрестом. Старійшини поскрипують чобітьми, а Чагр явився на пир у нових шку-ряках. Невибаглива його одежина вичавлювала на губах градських мужів кислі посмішки: ото, мовляв, страхопуд…

Чагр нудився.

Цілу гривну дав би тому, хто б вивів його з-поміж пихатого боярства і своєї-таки рукомесної братії. Бач, скільки лою нажили на людській праці.

До стравниці в супроводі єпископа та печатника Остафія увійшов князь Володимирко. Старійшині”, як трава під вітром, схилилися долі, князь привітав їх киакшв голови і подався у гридницю до бояр. У стравнтар зостався отець Остафій.

— Князь просить вас, мужі градські, за столи,— промовив печатник. Помітивши в гурті Чагра, помахом руки покликав до себе.

— Доброго сина зростив ти, Чагре. Наставник його, Радило, хвалить отрока. Росте з нього муж княжий,— говорив Остафій.

Чагр припав губами до сухої руки печатника.

— Вельми вдячний тобі, отче,— проказав схвильовано.— Видно, недаремно сиром’ятним паском учив отрока розуму, пішла наука на користь.

Пир, як заведено, почався молитвою. Єпископ благословив столи, що вгиналися під мисами й жбанами. Князь, піднявши вгору золотом оправлений ріг, наповнений вином, прорік урочисто:

— Першу чару п’ю за вас, діти мої: за вас, бояри,— мечі і списи мого стола. П’ю за тебе, єпископе, бо вимолюєш у бога щастя князеві і його землі. П’ю за вас, мужі градські, опору мою серед люду простого. Усім вам зичу многая літа, добра усякого. Бажаю вам нової коляди діждати у здравії і гараздах.

Кубки, чаші, корчаги злетіли над столами.

— Слава князеві нашому! — в один голос гукнули молодші дружинні бояри, котрі служили Володимиркові мечем і життям, його ж коштом одягалися і годувалися.

— Слава осподину нашому! — підтримали їх старійшини братчин. А з-поміж них найголосніше піяв Роман Ковач. Мав для цього причину: лише седмицю тому княжі воєводи дали завдаток і повеліли викувати сотні мечів і наконечників списів.

Не задурно, отже, гаяв тоненьким голоском Роман.

Вотчинні бояри — Сгроелав Сірослааич, син його молодий Коснятко, Жирослав Кормилич, Іван Халдеєвич, Ізбігнсв Іванович, воєвода Ратибор, Слов’ята Молибого-вич та інші лучшії мужі сиділи статечні, насуплені. Праг-ли вони розгадати, що означає дивне єднання князя з простолюдом. Чи не задумав хитрий Володимирко каверзу супроти них, можновладних, чи не назше це посяганням на юені права?

Сірославич пустився на вивідини. Посуну ж від себе недопити” иугар, нахилився до князя.

— Осподине, бояри вотчинні і дружинні хотіли б довідатися: чи не мислиш утяти нам честі, за один майже стіл посадивши з смердами?

Князь зрозумів боярина, зирнув на відчинені широкі двері стравниці й, поклавши долоню на волохату руку Сірослава, промовив стиха:

— Безпричинно, великий боярине, підозріваєш мене в лихому. Вже не один раз доводив тобі, всім боярам, що піклуюся про вас, яко оТець, дбаю про честь боярську і заможність. І те, що градських мужів сюди покликав, теж є свідченням, ішхдумаю про своє і ваше добро. Малі люди киплять, як смола в казані, душі у них дикі, мов у коней степових… градські мужі — мої вуздечки для черні. Печатник Остафій якраз і буде про це вести з ними мову. Відносно ж честі, Сірославичу,— князь прискалив око,— то чув я, що й ти з рукомесними й торговими людьми знаєшся, маючи з того хосен. Хіба не правда? — Володимирко натякнув, що вотчинник для примноження майна через посередників скуповує у рукомесників начиння різне і збуває його на торжках сторонських городів. Князь уколов боярина свідомо, Сірославич торгові свої ряди тримав у таємниці.— Та не подумай, — продовжував Володимирко,— що осуджую тебе. Ні, але й мені не заважай.

— Ох, видоки в тебе, як пси, винюхують найпотаємні-ше, — подобрів боярин.

Перші чари вина спустили з припонів язики і апетити. Виночерпії і кухарі наповнювали миси і жбани: пийте, гостьове княжі, веселіться — син божий народився.

Надвечір, коли засвітили свічі, стравниця і гридниця гуділи, як у борті бджоли: тут і там лунали здравниці та віншування, вибухали і гасли співанки, суперечки. Свічі моргали… гості потіли. Стольник Судислав подумки лаяв старійшин… мужі градські пили і не рахували: мой, а скільки-но коштує корчага угорського вина? Хай вартує й цілого вола, їм що до того.

В синьому диму свіч, у рожевому хмільному чаді метушився отець Остафій. Здавалось, не один сновигав печатник, а десять таких. І не турботами бояр, як нашіптував Сірославичу князь, печалився Володимирків прибічник. Одному старійшині обіцяв княжу щедрість, іншому — нові замовлення на мечі, стріли, кольчуги, луки, третіх Спокушував: Володимир, мовляв, збирається декого з них порівняти з боярами. Взамін же просить князь тримати свої братчини в залізних рукавицях, бо гадає податі збільшити, державна скарбниця порожня, нізащо меча викувати. Мужі градські повинні це зрозуміти. Ру-комесник або смерд без однієї куни не збідніє, а землі — поміч.

— І це все, мудрий печатнику? Так у чому річ? Ніби ми вороги князеві? Поможемо… хай князь чинить, що задумав.

Солодкі обіцянки, страви, пахуче вино дурманили голови. Чагра розбирала злість: дереводіл доглупався, що пир обернуто на брудний торжок. Князь грабунок біло-денний готує, кличе собі в помічники старійшин і манить їх, як голодних ослів віхтем сіна, боярськими гривнами. Осли тюпають за сінцем, один одного переганяє. І байдуже їм, що й без надурочних податей гірко живеться чорному людові.

Чагр спрагло вихилив корчагу і думав: утікай, Чагре, з ганебного ярмарку, вмий руки, як Пилат римський. Вмити? Хто ж у боронь візьме люд чорний? Хто? Я? Коби мені молодість, коби на шиї не було Мами й малої Настусі. Один раз на березі Золотої Бистриці я пробував зворохобитись і через те наново мусив у Галичі життя починати.

Хтось обняв його за плечі. Стрівся з допитливим поглядом печатника.

— Сумуєш, бачу, Чагре?

— Сумую? Та де…— відбріхувався дереводіл.— А взагалі, — стрепенувся, — маю журу… бо всіх купуєш, а мене обминаєш. Дереводіли теж князеві знадобляться. Ми могли б, наприклад, витесати тисячу домовин. Чи як гадаєш? Тисячу трун для княжої казни.

По лезі меча ступав старий дереводіл.

— Блудословиш, Чагре,— перестеріг печатник.— Добро забуваєш. Князь землю для дворища дав тобі в Галичі. Яна приголубив…

— Почекай, отче, не затикай мені губу. За доЬро княже подать плачу? Плачу… А роботи князеві запівдарма скільки переробив? Гори. І за Яна віддячусь. Та зрозумій, мудрий печатнику, не в мені одному суть. Я за інших… за убогих. Е, та що марно балакати.

— Говори-говори,— наполягав Остафій.— Мені цікаво.

— Якщо цікаво, то слухай: тужно мені на цьому пиру. Виджу, нове мотуззя князь для люду плете… і старійшин на поміч кличе.

— Хмільний єси, Чагре. Верзеш бозна-що.

— Може, і хмільний, бо добрий у князя мед,— погодився дереводіл.— Інакше не зважився б правду викладати. Що в тверезого на умі, те в хмільного на язику.

— Що ж на умі в тверезих?

— Нема дурних, отче, плескати язиком. І так… забагато… Коли ж забагато — довгі язики вкорочують.

— Присягаюся, що буду німий,— Остафій торкнувся нагрудного хреста.

— Ну, то слухай. Дереводіли киплять: мости лагодь безплатно, стіни градські поновлюй безплатно. Все уроки, уроки… В Галичі вдовиці по ратниках голодом синіють, доні їх на дністровій пристані тіло на ніч продають молодцям. Чим платитиме люд подвійну подать? — Чагр розпалився, виказував наболіле; бавився Чагр з вогнем, бо не вміють Володимиркові двораки, беручи приклад з князя, дотримувати роти.

Багато ще правди гіркої вибовкав би Чагр печатникові, коли б не перебили скоморохи. їх жменя була, а здавалося, що в хороми вкотилася сотня. Вчинився галас, сміх, бризнула весела музика — в гридниці звихрився вітер. А ось горбатий скоморох, що, певно, між своїми правував за старшого, підняв руку, його побратими збіглися в коло і злагодженим співом чарували слух. Далі показували смішні представлення: про те, як дівчата крізь шпа-ри в дверях підглядали отрока, що купався в мивниці, і про ловчих — невдах, яких обхитрила лисиця, і про угрина — купця, котрий продав смердові беззубу кобилицю.

Терем реготав.

Сміявся і князь, змахуючи рушником сльози, сміявся Чагр, сміявся печатник, попирскував у кулак єпископ галицький, котрий у казаннях недільних хулив забави “бісівських дітей”.

Князь розв’язав мошну і вергнув скоморохам жменю срібла.

Кинули срібло бояри.

Кинули мужі градські.

“Бісівські діти” клубилися на долівці, хвалили щедрість князя і бояр; були готові веселити гостей до ранку, але печатник кивнув горбатому проводирцеві на двері — пора.

Потім до гридниці ввели трьох співців; співці посідали рядком на ослін, поклавши на коліна гусла.

— Починайте, — дозволив Володимирко.

Кожен з співців по черзі показував своє уміння. Співанки стелилися розмаїті — веселі і смутні; веселі, щоправда, гуслярам не вдавалися, журба рокотала в струнах. Струни прибивали пил, у хоромах краплилася й осідала тиша. Чагр схилив голову на край стола, заплющив повіки, співанки провадили його на калиновий міст, і повели в чисте поле в борозну житню.

Володимирко позіхнув.

— Печатнику, співці твої напувають нас журою. Хай ідуть…— І челядь чимдуж випровадила невдах за двері.

— А може, осподине, послухаєш ще одного гусляра, молодого? — спитав печатник.— Я за нього прошу.— І Остафій зиркнув на Чагра. Той цього не помітив, бо ще не розплющував очей, ще струни голосили в ньому і розходилися брижами по крові, ще чипів він на калиновому мості і стискав у долонях чепіги.

— Як хочеш, — байдуже погодився князь.— Аби лише не нудно.

Поріг гридниці переступив Ян.

У першу мить отрок розгубився: многії свічі, барви мальованих стін, різнокольоровими плитками мощена долівка, людське стовпище, хмурий, непривітний князь злякали його. Та ляк тривав до того, поки пальці не торкнулися струн. Коли ж струни озвалися, то Ян враз забув про свій страх, князь та його злотовбрані бояри здиміли, тепер на світі існували тільки він — Ян, його пісня і гусла.

Князеві гості здавна привикли, що гуслярі починали пісню з ніжних переливів, тому насторожилися, коли струни нагально і зазивно вдарили, як великодні дзвони. З кожною хвилею дзвін наростав і ширився, беручи під свої криси струни тонші, плаксиві. В князя розпогоджувалося чоло і випрямлялися плечі, а бояри намацували рукояті мечів і шабель. Отрок добував із струн усю їх голосну силу… дзвін кудись кликав… дзвін щось обіцяв… дзвін про щось віщував: слухайте, слухайте, слухайте!

І обірвався. Завмер. Замість нього, в тиші, мов град по розстелених полотнах, вродився тупіт копит… багато копит кресало дорогу. Комонники сунули могутньо і рівно, цілим полком.

Тепер до струн приєднався молодий басовитий голос Яна. Батько Чагр підвів голову. Син? Не знав: тішитися йому чи плакати? Так і заціпенів, привідкривши рота.

Печатник Остафій підморгував йому сивою бровою. Мовляв, даремно, Чагре, огнівався на князя й на мене. Дивися-но, сягне твій син високостей.

Ян і не підозрівав, що батько теж слухає його пісню. Очима, повними вогню, пас отрок князя… і не бачив отрок князя за столом, видів його на комоні баскому. Бо співав отрок не про Микулу якогось там Селяниновича, не про Дунай-ріку,— співав про похід Володимира Володимировича у ляцьку землю, що на лівім березі Вісли, співав щиро, натхненно.

Літописці назвали цей похід у році 1136 простим набігом, местю сина над ляхами, котрі хитро-мудро викрали його батька — князя перемишльського Володаря, щоб потому зажадати за нього великий викуп. Володимирко підмовив посадника Угрина, який від імені ляцького князя Болеслава правив Вїслоцькою волостю. Той зрадливо відчинив ворота, перемишльська дружина рубала впень людей ратних, зненацька захоплених, безоружних же мужів, жон і дітей в’язали сиром’яттям — полон брали. Вози походнії, переметнії суми набивали скарбом.

Літописці записали істину.

Але навіщо тая істина співцеві? Він повірив у свою правду, ним же складену і придуману і йому таки потрібну. Володимирко в його пісні піднявся вище синівської помсти; Володимирко у його пісні не лакомився на вродливих ляцьких дівок і на срібло-злото. У Яновій пісні князь горів жаданням прославити меч руський, славу собі і дружині здобути, раз і назавше заказати ляхам дорогу на схід. У пісні князь хоробро бився, яко барс, од його меча вражі сини падали скошеними снопами, в пісні князь літав на бранному полі соколом, додаючи дружині мужності.

І русини перемогли.

Радість котилася городами і весями Перемишльської землі: хвалили князя бояри думні, попи у церквах, смерди у полі, гуслярі йому славу співали.

Князь Володимирко згадував, що, справді, полону і срібла-злота з того походу привіз урожайно, прислужився йому зрадливий посадник Болеслава. Заплатив тоді Володимирко Угрину, як домовилися, тисячу гривен, а на додаток — РРЄЛІВ виколоти очі та охолостити. Бо мислив князь: “Зрадники не повинні плодити дітей до себе подібних”.

Правда, злі язики плескали, що нібито Володимирко не кращий од Угрина, бо лише перед тим уклав ряд з Болеславом про мир. Та чого варті язики супроти сили княжої? Язики зогнили, добича залишилася, слава тліла у попелі, бо навіть покійний Володимирків співець Влад не зважувався возвеличувати грабунок. Сьогодні ж оцей отрок роздув славу, як вітер полум’я.

Князь був задоволений.

А Ян ще вів дружину додому.

— Цок-цок,— кресав копитами іскри княжий скакун.— Цок…

Коли ж до Перемишля стольного зосталося кілька акордів, в гридницю пропхався батько Чагр. Старого ніхто не помічав… ніхто не бачив його перекошеного болем і гнівом обличчя… ніхто не зауважив, як тремтіли пообтовчені теслами і стругами руки. Аж коли він, великий і грізний, виріс над Яном і шарпнув сина за плече — всі встромили в Чагра погляди, а Чагр же осліп. Лише Яна видів… лише сина, котрий знітився, замовк.

— Чи я тебе, чадо моє, учив колись лихословити? — питав його батько Чагр.— Чи я тобі, чадо моє, не втовкмачував у твою дурну голову, що брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся?

Голос старого зволожився сльозою. Ян просив бога, щоб земля під ним розкололася. Гридниця і стравниця заніміли, князь поки що не второпав бесіди Чагрової, печатник збагнув її одразу.

— Схаменися, смерде! Не місце тут. Перед князем стоїш.

Чагр, мовби спам’ятавшись, ударив князеві чолом. Печатникові ж відповів:

— Воно й правда… не місце…— Злість Чагрова обвуглилася, жаль, як попіл, припорошив гнів… жаль на Яна, що осоромив його на весь Галич,— Я нічб не кажу, святий отче. Ось тут син мій співав, красно співав. Забув шмаркатий отрок тільки додати до співанки, що через рік Болеслав Ляцький, на помсту нашого князя відповідаючи, послав полки на руське порубіжжя. Аякже: зуб за зуб, око за око. Де ж тут слава, чесний отче?

Бояри і мужі градські, погорбившись, чекали княжого гніву. Володимирко удавав, що образи не почув, не для цього пир затівав, щоб сваритися з простолюдом. Пам’ятав: хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл. Чагрові це не минеться, іншим разом пригадається. Князь прощати образ не вміє, зате вміє ждати. Втім, дереводіл ще сьогодні вип’є свою першу гірку чару. Зараз князь викопає між отцем і сином прірву, через яку кладку не перекинеш.

“Сина приголублю, зроблю з нього слухняного двірського співця. Це нічого, що горобчик він сірий, іскра божа у ньому світиться. А Чагр-дереводіл згодом умре”.

Остафій розвіяв неприємну мовчанку:

— Він, роб твій, осподине, хмільний. Прости ‘му.

— Бачу. Тому й вибачаю,— одказав Володимирко.— Хай додому відвезуть.

Чагр бив князеві поклони:

— Щоб знали… таки хмільний я. Хміль мій не від вина, від жалю. Сподівався, що з сина люди вирос…

Чагрові не дали договорити, двораки вхопили попід руки, перед ґанком кинули в сани і вйокнули на коней. А князь казав Янові:

— Підійди-но ближче, отроче. До вподоби мені твій спів. Від сьогодні будеш при мені.

Ян, ще не вірячи у своє щастя, дурнувато шкірив зуби. Печатник Остафій учив:

— Дякуй князеві нашому отроче. Милостивий він. Ох, милостивий князь Володимирко.

Вельми милостивий…

Глава четверта, з літа 1187

Cвітильник на вікні моїм не гасне, горить, як на березі маяк далековидний: “Сюди тримайте путь”. І ладьї до берега приходять, і укоті кидають кормчі. Серед них тебе не бачу, Васильку-брате, і береги мої не гомонять сокирою твоєю голосною”.

“Де корабель твій плаває, Васильку-брате, в яких морях, в яких краях? Прилинь до мене, брате, з незвіданості своєї далекої, з моря безвесельного, винирни з-під хвилі зрадливої, з-під землі добудься. Бо не вірю, щоб щез ти, як мреч уранішня; ти живеш у бервені кожному, тобою покладеному, живеш у листку різьбленому, живеш у городі новому і в храмі величному; це нічого, що города нарекли іменами князів, а храми твої дарували богам; це нічого, що сліди твої можні світа цього своїми іменами прикривають; це нічого, Васильку-брате, бо повіють вітри, і здують вони наметений пісок княжих слідів, і стоятимуть нащадки над нашими слідами глибокими, як над криницями”.

Василько, син Нагрів, позирав з нудьгою на сокиру, вбиту вістрям у поріг колиби, без сокири не знав, до чого прикласти руки, що раптом стали вільними і непотрібними. До колиби не підступав, тепер сокира не була просто сокирою, вона стала оберегою, що пильнує Анну від чорних духів, і пильнує недаремно, бо Анна спить, мов скупана.

Це тішить Василька.

Врешті він згадує про ніж, викутий ним у городку Ми-кулиному з уламка старої коси, а коли маєш ніж, то руки не дармуватимуть. Дістає його з шкіряної піхви і гострить об камінь, потому пробує лезо послиненим пальцем і, перехрестившись, видибує з воріт гражди. Йшов, щоправда, не дуже борзо, бо раз по раз прислухався, чи не покличе з колиби Анна. Коли ж допався у поточищі до лозових корчів, то гнув пруття оберемками і бив ножем по стовбурцях квапно й нетерпляче.

Рубав лозу синові на колиску.

Синові? Аякже, мусить бути син, Всевишній зглянеться на його, Василькове, безталання. Якщо послав йому Анну, молоду й гожу, то хай щастя бодай на старість буде повним і ненадщербленим, доста всяких бід перетерпів.

Гнучка лоза іноді виприскувала з долоні і боляче била по бородатому лиці, Василько нічого собі з того не робив, приговорював:

— Оця лозинка грубша, що б’ється, піде на денце. А оця рівна і довга — на бильця. З цієї ж тоненької — торці виплету.

І, витираючи з чола піт, кивав комусь пальцем:

— Ось побачиш, малий, яку колиску тобі змайструю. Глибоку, аби не випав припадком, денце мохом вистелю, бильця калиною замаю, щоб тобі черлена барва очка милувала.

Жебонів з сином пестливо, мовби син лежав у сповитку побіч нього і пас батька сонечками з-під бровенят.

Бесіда Василька заспокоювала, гейби Анна уже щасливо своє відкричала, в густій Васильковій бороді бриніла, як золота бджола, посмішка.

— А щоб нудьга не брала, то виріжу тобі, синку, з явора коника, з глини когутика виліплю. Ти не чув, як піють череп’яні когу…

Останнього слова Василько не доказав, бо враз запекла спина від чийогось погляду. Дереводіл упав поміж лози, причаївся, поглядом сторожко вимацував праліс, що на тому боці потоку починався буйним засівом смеречини.

Ніде нікого…

“Коли б це об’явився якийсь бродник-угрин, то його стріла прошила б мене швидше, ніж я спам’ятався б, коли б люди боярина Микитки, сина Яремичевого, на мій слід напали, то їх щонайменше було б двоє або троє, отже, не потребували б підкрадатися лисицями, я тут беззбройний…

То хто ж тоді?”

Для певності лежав довго, винюшкуючи кожний звук, шерех, подув вітру. Начебто тихо…

Заходився вуживками оперізувати нарубане пруття. І тоді, кинувши випадково погляд поперед себе, уздрів у двадцятьох кроках, може, ведмедя, власне, помітив ведмежу голову, що вигулькнула поміж корчами… вигулькнула і завмерла.

Василько двигнув з плечей в’язку, ніж затис у кулаці; не перший раз стрічався з медведем, не одного бурмила поклав на лопатки — був готовий до оборони. Зручніше, звичайно, бити звіра рогатиною або стрілою, ніж невеликий помічник, але… Бурмило не мав уявлення, що на світі існує лук, ратище чи ніж, бо розвів пагілля, зіп’явся на задні ноги і рушив просто на Василька. Був молодий, зимового виплоду, і в дереводіла відлягло від серця: з цим можна поборотися.

— Йди, йди-но сюди, соколику, сила в тебе ще не окріпла, Анна засмажить на вечерю твою лопатку. — Здобич сама лізла в руки і його розпирала ловецька охота.

Ведмідь, проте, чи то злякавшись людського голосу, чи незнайомий запах підказав йому небезпеку, зупинився на тому березі потоку. Потік вузький, вода ледве сльозилась поміж камінням, розділяв їх один скок, а може, розділяло їх щось більше, бо стояли один перед одним нерухомо, закаменіло. І що довше ведмідь моргав очицями, то моторошніше робилося дереводілові. Він давно проґавив мент, коли міг рвійно перелетіти потік і впасти на звіра з ножем, тепер же руки слабли, і ноги слабли, очі бігали розгублено; Василькові очі боялися зустрічі із звіриним поглядом, в тому погляді дереводіл вловив зацікавленість, докір, веселий вогник. Ведмеді, ті, з якими Василько здибався на ловах, сунули на нього уперто і скажено, пащеку дерли ревом, інші знову ж утікали напролом. Інші… а цей чипів нерухомо, стояв, здавалось, цілу вічність, тримаючи Василька в полоні свого погляду.

Аж потому, мурликнувши щось про себе, ведмідь повернувся і безпечно, не чекаючи в спину ні кидка ратища, ні стріли, погойдався в гущаки.

Був і нема…

Щез, здимів.

Ні хрусту за ним, ні шереху. Як видиво.

Свят, свят! Мурашки пробігли по шкірі… бо хто поручиться, що це насправді ведмідь? Переповідав колись батько Чагр почуте від предків, що старосвітські боги — до того, поки на Русі об’явився Христос,— перекидалися в звірину, в птаху, в дерево, в бадилинку трав’яну. Старо-вірні боги жили з людиною запанібрата, появою своєю попереджали про смерть, про радість велику, перед приходом на світ нового воїна і ратая в роді.

Так повідав батько Чагр.

І, певно, правду мовив батько Чагр, тільки давно зниділи старосвітські боги, на капищах храми християнські вибудовано, ріки й поля очищено йорданською водою… ріки й поля.

А ліси? А броди оці дикі, недоступні хто покропив свяченою водою? Ніхто ж… Видко, старі боги знайшли собі тут пристанище і сьогодні нагадали йому про себе? Чого жадають боги від нього: жертви, молитов, поклоніння? Чи знак це якийсь… добрий… лихий?.. Сина ж бо жду.

Закинув в’язку на плечі, в сум’ятті блукав очима по лісі; ліс споглядав на Василька широко, відкрито, і очі його мінялися похвилинно: ось засвітились ясінню, теплотою, ось блиснули вузькими щілинками хижо і колючо, а тепер потемніли і раптово поглибшали — страх бере од цієї незміряної безодні.

Що ж це таке?

Ні вчора, ні седмицю, ні місяць тому не запримічав у праліса очей, чому ж сьогодні йому відкрилися? Чи мо’, не пралісові це очі, мо’, старосвітських богів? Оті ясінні — Даждьбогові, голубі — Ладині, хижі і злі — Перунові, оті глибокі — Велесові?

Чого жадаєте од мене, боги моїх предків?

Дибав стежкою до гражди, всім своїм єством ловив звуки, що народжувались і вмирали в пралісі, прагнув розгадати і розтовкмачити потаємний смисл звуків, бо мусять вони щось означати, предки через лісові звуки вгадували гнів або милість богів.

Ось, приміром, олень протрубив…

Ось камінь зірвався з вершини і покотився глухо у прірву…

Ось птаха скрикнула…

Ось зайча заверещало, як дитина…

Зайча… дитина… плач… То, може, нинішня з’ява пов’язана з сином, що має народитися? На добро вона моєму синові… на зло… як від зла боронитися… чим? Хрестами? Молитвою? Повиучував він молитов різних, церкви будуючи, перейняв їх від попів та іноків. Та, мабуть, непридатні християнські молитви поганським богам, старі боги любили жертви, пахучі дими ватр, танці…

А якби?..

Зраділий від знайденої, додуманої мислі Василько сипав кресалом іскри на сухий трут, святошно тримав у долонях молодий вогонь, роздмухуючи його, поки не зміцніло полум’я, потім обкладав полум’я патиччям, трісками, мохом. Ватра розгоралася поволі, неохоче, дим стелився низом і стривожений Василько кликав поміч:

— Чуєте, Цур і Пек, опікуни вогню святого, до моєї ватри приходьте грітися… грійтеся І СОКОТІТЬ ВОГОНЬ. Перший раз розклав я у житті жертовний вогонь, боюся, щоб не погас.

Чи якраз ті слова говорив, які в дитинстві чув від батька Чагра… якщо й інші, зате щиросердечні… Цур і Пек шугнули притьмом у грань, і ватра тріщала, гоготіла, полум’я сягнуло вище Василькової голови. Згорала у тому полум’ї Василькова тривога, — він повагом кружляв навколо вогню… кружляв і волав молитовно:

— Кличу вас, боги предковічні, на цій нехрещеній землі збережені: і тебе, ясний Даждьбоже, кличу, тебе, Перуне, що блискавки за чересом носиш, тебе, Ладо, у вінку дівочім, і тебе, Велесе мудрий, кличу до мене,

Василька, сина Чагрового, в гостину. Полум’я моєї ватри чисте, як мої помисли, дим її солодкий і пахучий.— При цих словах Василько кидав у вогнище припасену на лік живицю, снопики трав і коріння, Анною за літо назбирані.— Кличу вас, боги, і падаю ниць перед вами у покаянні, що в сутолоці днів не пам’ятав про покон старожитній. Простіть ня і допоможіть… допоможіть, аби жона моя Анна розродилася щасливо, щоб сина привела, бо на мені рід Чагрів кінчається, а коли ж рід вимре, то хто,

0 боги предковічні, згадає про вас, хто требу спалить пахучу?

Дим з ватри струмився тонкою цівкою вище недобудованої хижі, вище смерек, і десь там у високості зникав. Хотів би Василько довідатися, чи до вподоби прадавнім богам його жертва, чи вони, може, невидимі, літають попід хмарами, байдужі до його волання, бо огнівані на людей, котрі поробили їх ізгоями, прогнавши з $есів

1 городів, а чи, вселившись у сокиру, в коня або в берве-но, причаїлись непомітно десь поруч і радіють, що про них світ пам’ятає?

Дереводіл дедалі впевнювався, що старі боги поруч, бо рівне горіння ватри свідчило, що вони його простили, обіцяють поміч. Він упав на коліна, від дурманного диму, втоми і збудження молитовного каламутилось у голові, світ крутився колесом, танцював. Василько вхопився судорожно за мичку трави, уткнувся лобом у землю… земля приємно холодила, навівала мир і спокій.

II

Снилось Осьмомислові…

Снилось князеві галицькому, що начебто він спершу скинув з плеча корзно… корзно заважало в роботі, бо раз по раз пола спадала на десницю; корзно потрібне князеві, коли він сидить у сідлі.

Потому розстебнув малиновий каптан і зостався у полотняній сорочці… була, може, сорочка на княжому плечі непоказною, і, може, наївно чорніли і червоніли хрестики на пазусі й вуставках, але Осьмомисл її любив і шанував.

Сорочку колись вишивала Настуся.

“Ви ще не забули, люди ґречні, мою Настусю? Боже мій, як вона далеко від мене, я часом ловлю себе на тому, що не можу пригадати її обличчя, тільки очі її синіють у моїй пам’яті… очі на ціле обличчя. Коли б я цю полотняну сорочку носив у будень і свято, то, може, пригадав би Насту сине лице і Насту сині руки, але я боюся щодня її одягати, полотно дочасно зотліє на моїх плечах, або дочасно відцвітуть хрестики, вишиті чорною і черленою ниткою, і зостанусь тоді убогим старцем. Я ж цю сорочку уберіг од лютих очей моєї Ольги, і од бояр уберіг… бояри колись чоботиськами вичавлювали все нав-круж — все, що нагадувало Настусю. Тільки зостався син Олег від неї… і сорочка… І сорочка.

Коли вмру, коли споряджатимете мене в корсту, то молю вас: одягніть свого князя у полотняну сорочку”.

Снилось Осьмомислові…

Снилося князеві галицькому, що в Настусиній сорочці він знову був молодим і дужим, це його навіть дивувало, бо пробивались, як промені, спомини про передвечірню годину в ложниці, про неквапливу бесіду з лічцем Га-расієм і про його сонний трунок, що тьмянів у чарі густим варивом.

“Був цей надвечірок чи не був? Плескався у чарі сонний трунок чи не плескався?

Та менше з тим… знати нічого не жадаю, є в мене робота нагальна, мушу виполоти Золотий Тік. Гадаєш, Вірменине, що я не прочитав твої думки, коли ти стояв біля вікна у моїй ложниці і журився журно: князь Ярослав ще не віддав богові душу, а на Золотому Тоці кінський щавель рудіє, мов на пустищі?

Смішний єси, Вірменине. Інакше навіщо б мене Ось-момислрм нарекли? Бачу людину наскрізь. А бур’ян цей сполю…”

Снилось князеві Ярославу Осьмомислу, що призахідне сонце в’ялило виполену хопту, сушило начорно, мовби сонце пекло по-літньому, а не сміялося лагідно по-верес-невому.

Князь тішився, що бур’ян, якщо й дощ крапне, завтра не проросте зелено і не викине молоду брость.

“Чого хитаєш бородою, Вірменине, і докоряєш, що, мовляв, де це у світі бачено, аби волостелин галицький виполював бур’яни, яко смерд ниций? Але ж поління — це теж робота, а не забава, в бур’яні збіжжя не росте.

І марна марниця, мій Гарасію, що виділи мене за простою роботою великі боярове, святі ченці… виділи та попирскували сміхом у кулаки. Що мені до них… у них своє життя і своя дорога, а в мене — своя. Та ще хто знає, кому належить сміятися останньому, вони животіють на землі бездумно, черева напихаючи їдлом і питвом, добрі діла і покаяння відкладаючи на старість, бо аж старість кличе замислитися про світ потойбічний. Я ж замолоду печалився повсякчасно, щоб тут, на землі, а не десь за могилою, зосталися мої добрі сліди, щоб вони не поросли для нащадків хоптою поганою”.

Осьмомисл боявся забуття.

Він ціле життя спостерігав, як павутина забуття обсотувала діяння і батька його князя Володимира, і діда князя Володаря перемишльського, і прадіда Ростислава. А ще до того, поки прийнялася гілка Ростиславичів, панували тут інші великі мужі, носили вони горді ймення, водили полки хоробрих воїв, а хто пам’ятає їх нині, хто, приміром, розкаже: ким і коли Галич закладено, або Перемишль-град, або Теребовль?

Ніхто.

Це мучило князя віддавна, ще в молоді роки він повелів хронографу Русину повсюдно і дбайливо записувати од старців перекази минулих днів, аби відновити забуті імена; Іван Русин списав купи пергамену; в сказаннях, збережених од віків, іржали комоні і дзвеніли, схрещуючись на раті, харалужні мечі, виблискували тесла будівничих, що зводили города і весі, співали на Купала дівки, кличучи своїх захмелілих од кохання суджених…

Але мудрий Іван не записав жодного княжого ймення, на пергамені воскресли смерди, вої, дереводіли, ковачі, скудельники — просто народ, просто чернь гола. Осьмомисл ламав голову: невже на Русі не було високородних мужів, котрі б вкарбувалися у пам’ять століть?

“Чуєш, Вірменине, признаюсь тобі щиросердечно, що іноді брав мене ляк, коли замислювався, що й моє ім’я припаде пилом. А тому все, що я чинив, на столі отчому сидячи… чинив з думою про прийдешні віки. Можеш назвати мене честолюбцем або якось інакше, та повір: усі хочемо жити й після смерті… ти теж хочеш і журбиш, що нема твого знаку на землі вірменській.

Тому я виполював з-поміж каміння на Золотому Тоці дику хопту. Виполював, поки не стомився і не постарів над цією роботою, поки хворощі мене не вчепилися, і ось зліг я…”

Снилося князеві галицькому…

Снилося Ярославу Осьмомислу, що прийшов до нього батько-князь Володимир Володаревич, чомусь прийшов не у ложницю, а до гридниці.

Осьмомисл цьому вельми дивувався, бо гридниці ніколи не любив і, може, тому не любив, що в цій просторій палаті завше застоювався ядерний дух од бояр, котрі збиралися сюди на думу; а може, тому не кохався у гомінкій гридниці, що її кам’яні стіни геть чисто завішані мечами і рожанцями, списами і щитами — оруддями брані і смерті. А своїм оруддям він вважав хрест і книгу; хрест означає терпіння, а книга — мудрість.

Найдивніше, що батько-князь появився не з дверей і не з вікна, не вийшов він ні з меча, ані з рогатини, а зійшов з почорнілого хреста грецької роботи, що висів поміж зброєю, як чужак.

— Бере тебе страх, сину, що явився я тобі,— посміхався у бороду князь-отець, сідаючи на ослін біля Яро-славового ложа.

— Ні,— ворухнув губами Осьмомисл,— найбоягузні-ше діло — мерців боятися.— Він придивлявся до батька; був батько од нього молодший на добрих десять весен, рудий вус й не зблисне сивиною, побігайливі, як миші, очі світилися молодим вогнем. Руки в князя-отця метушливі, неспокійні, руки великі, волохаті, з мозолями на долонях од меча. Осьмомисл пригадав, що князь-отець помер, не досягнувши п’ятдесятого літа, серце, казали лічці, дочасно зносилося, як копито непідкованого коня. Та й було від чого зноситися, не випадково його тінь зійшла з хреста, ціле життя при потребі і без потреби хитрував, воював, каявся, присягався безліч раз на хресті і безліч раз ламав обітницю.

“Тому й нарекли його на Русі Володимирком, мовби якогось недоростка”,— промайнула в сина думка.

Думку синову, однак, князь Володимирко перехопив на лету, мовби поцілив стрілою птаха.

— Судиш мене, сину? — хрипло засміявся.— Що ж, споконвіку так ведеться, що сини батьків судять і числять себе од них кращими. А що я мав чинити: отець мій, а твій дідо Володар, недолюблюючи мене, наділив мочарним Звенигородом, любимцеві старшому Ростиславу — Перемишль заповів. Поки я був молодим, то задовольнявся й Звенигородом, згодом, коли вкусив і скуштував яблуко влади, тіснота і вбогість Звенигородська спонукали мене…

Ярослав Осьмомисл похолодів, здалося йому, що зараз батько відкриє правду про причину смерті стрия Ростислава, адже подейкували колись, що не обійшлося тут без трутизни.

Володимирко прочитав на синовому лиці острах.

— Ніхто цього не відає, Ярославе,— мовив він заспокійливо,— від чого загинув Ростислав. Може, й від моєї руки, може…— Він замислився, чорна тінь майнула на сухорлявому лиці.— Коли й так, то господь повелівав моєю рукою, господь-бо споював мене хмелем влади. Може, якраз він зажадав, щоб під моєю рукою об’єднались навколо Галича Перемишль і Звенигород, Пониззя Дністрове і Теребовль?

До сих пір, до цієї розмови Осьмомисл краще думав про свого батька. Як не як, а таки він створив міцну волость… міцну й розлогу, жодна з інших численних волостей на Русі не могла суперничати з Галичем, звичайно, не рахуючи Києва, хіба що Суздаль північний подібно нагулює силу.

— Невже ти, отче, іншого жадання не мав, коли до Галича єднав волості, окрім жадання владарювати? Адже на цих землях сидить народ, і ти повинен би стати його отцем.

Володимирко відмахнувся:

— Красні слова оті: народ, отець… Полова. А зерно — це сила, якої я набирався, горнучи землі до Галича. Хіба ж твоє зерно інакше?

— Таки інакше, отче,— заперечив Осьмомисл.— Я прагнув бути отцем для народу, а сином — для своєї землі. Поки я сидів на столі, то не тирлували поле братовбивчі брані, не плакали вдовиці й сироти. Смерди орали і сіяли, пастирі пасли свої отари, рукомесний люд кував не мечі, а коси і серпи, писці писали книги, діти пізнавали Слово. Мною розбудовані Галич і Перемишль, я укріпив старі і заклав нові городи, скрізь виросли святі храми й монастирі, а при них учидлища та шпиталі…

Аж втомився князь Ярослав від перечисления своїх до-бродійств; права брова у нього сіпалась, а губи висохли і посиніли…

Володимирко ж на синову перевтому не зважав і, пригадавши при житті набуту звичку, шпарко міряв дрібними кроками простору гридницю.

— Хіба не ти казав, Ярославе,— обізвався він згодом, — що кожен воює на цьому світі, як може і чим може. Я воював мечем, а де треба — хрестом. Ти ж недаремно длубався в книгах повсякчасно, здобута мудрість стала твоєю зброєю. Хвалю, що не проциндрив вотчини, мною тобі зоставленої, що розширив її та установив.

— Рідну землю я ніколи вотчиною не вважав,— зауважив Ярослав.

— Ет, не бреши бодай вітцеві, на смертному одрі лежачи, — мовив йому на те Володимирко.— Все ти чинив мовби для добра Галицької землі, насправді власний скарб примножував. Хіба я перед хвилею не видів, як ти виполював свій Золотий Тік, турбуючись, щоб не засіялись бур’яном твої добрі сліди. Адже так, Ярославе? Я принаймні робив це прилюдно і перед самим собою душею не кривив: мені завше було замало срібла і злота, замало воїв, замало землі, замало жінок для насолоди. Ти ж, про чистоту свого імені піклуючись, дозволив боярам любу Настусю повести на вогнище.

Оборонявся Осьмомисл:

— Мовчи, отче! Із заздрощів плеще небилиці твій язик.

— Не плещу, а правду мовлю. Марні були, сину, твої клопоти… марні, бо ось помираєш, а на Золотому Тоці бур’яни… Гадаєш, стольник Судислав поквапиться ліч-цеву просьбу сповнити, щоб челядь хопту сполола? Ая, жди… Всі чекають твоєї смерті, навіть сини.

Стояв Володимирко посеред гридниці і повторяв:

— Навіть сини!

— Ну, Володимир, може, чекає, від нього усього сподівайся,— говорив Осьмомисл. Говорив… а на чолі краялися нові зморшки.— Але Олег, що від Настусі… Не вірю, отче. Він чтить мене і любить.

Князь-отець сміявся:

— Молоді князі, сину, люблять також володарювати. Мусиш про це пам’ятати.

— Господи! — скрикнув крізь сон Осьмомисл і від власного голосу прокинувся. І першим ділом зирнув у вікно на Золотий Тік; Золотий Тік виблискував чистотою, жодної бадилинки не залишили цупкі пальці двірської челяді.

Обличчя Ярослава Осьмомисла розпогодилось.

Писав Іван в “Саду” своєму:

“Мене Ярослав прогнав — не плачу, бо гнав він не Івана, правдивих слів боявся, що крають серце. Тому погрожував: “Життям ти важиш, страшний мій гнів. І може статись, що нашу дружбу розтопчу. Прощай”.

Прощай, мій княже Ярославе. Здогадуюсь: миліші володарям співці, що травою стеляться під ноги, а язиками лоскочуть п’яти”.

“…Дивно мені, що часом мудрі оточують себе дурнями; дивно мені, що часом милосердні милосердя чинять жорстокими руками. А може, осліп я, і бачу розум там, де його направду нема; і бачу милосердя, що плаває в калюжі крові. Може, видаю бажане за здійснене?..”

III

Давно посунув із боярських хоромів ігумен Назар з Надпрутянської обителі. Бачить уже, мабуть, святий отець уві сні обіцяну дарчу грамоту на княжу пущу, а Ян ще й не зводився із-за столу. До половини спорожнів жбан, добре старе вино привозять із-за Горбів угорські гості, від однієї чари й у молодця дурманіє в голові,— а печатник п’є його, як воду, й не хмеліє. Має голову світлу, думки прядуться рівно. Хіба що прив’ялі яблука щік злегка рум’яняться від хмелю та кістляві руки тремтять, і ноги стали ламкими в колінах. Коли б схотів підвестися, то впав би. Не раз таке траплялось.

Ой, зазирає в пугар на старість княжий печатник.

Інші теж до пугарів припадають, але для цього збираються в гурти по галицьких корчемцях або на учтах домашніх. Ян же п’є сам. Остерігається, аби містечани не плескали язиками, що, мовляв, присмоктався боярин до жбана, як п’явка до ноги. Та не це головне… Нема в боярина Яна задругів — приятелів, тому й п’є самотній, як перст. Коли ж нажлуктаєшся, то спиться легко, глибоко, марення жодні не докучають. А бувало… Та бог з ними. Старість… мислі різні про смерть, про пережите і содіяне. Го-го, а содіяного того…

Печатник денцем срібного пугара гримотить по столу.

— Гей, хто там за дверима!

Дворак на порозі. Очманілий від сну, сполохано блимає очима.

— Чи Покруч не вернувся? — питає печатник.— Коли прийде — до мене припровадь. Я жду. Чуєш?

— Чую, боярине. Не було Покруча.

В боярських палатах кожна челядина знає цього неговіркого, зарослого рудою щетиною чолов’ягу, який удень сновигає в писчій палаті князя Ярослава, а надвечір придибує до двору боярина Яна, який багато вже років дає йому нічліг і годує зі свого столу. Челядь двірська не мало з цього дивувалася, бо завелика честь каправому писцеві вигрівати боки на боярських перинах і набивати черево боярськими стравами.

Таїна тут, певно, таїться.

Ніхто не зважувався таїну розсотувати, кожному життя миле.

“Покруч той вельми мені прислужився, — згадує боярин, наливаючи в пугар вина. — Хе-хе, був він одним з тих багатьох стремен, завдяки яким я вдержався в сідлі”. — Вино потекло через вінця, черлена ружа розквітла на білому обрусі.

Старі баби ворожать:

— Біла ружа — з дівочої смерті росте.

— Жовта ружа — з жіночої самотини.

— Черлена ружа — з молодецької крові. Крові?..

“Тьфу! — сердиться боярин. — Збреде дурне на ум. Я ж про Покруча… Ото ж завжди-м казав, що бог мені помагає. Покруча теж він послав”.

Як не солодко печатникові пригадувати та смакувати свої удачі, а черлена ружа не давала спокою, якоїсь миті старому привиділося, що весь обрус зачерленився, що черлені пелюстки плавають у пугарі.

Бо черлена ружа з молодецької крові.

“Приверзлося казна-що,— відхрещується печатник.— Захмелів я чи, мо дурію? Коли з ума звихнувся 6, то не пам’ятав би, приміром, першого здибання з Покручем. Атож пам’ятаю, ніби седмиця тому діялося…”

IV

Колись Ян, син Чагрів, підлещуючись до молодого Ярослава, що якраз сів на отчий стіл у Галичі, співав на пиру: “Наш молод князь, як ясен місяць, як ясен місяць, як отець рідний, ночами не спить, думу думає, думу думає про дітей своїх. У його світлиці май три колиски, три колисочки із явір-деревця. А в першій колисці гострий меч поклав, гострий меч поклав і щитом прикрив. У другій колисці золот-хрест лежить, золот-хрест лежить на святім письмі. У третій колисці рало гойдає, рало гойдає, жито май сіє…* Сіялося май жито…

Як це “колись” давно було, багато мудрих слів, почутих від людей і почерпнутих з книг, призабуто, розгублено, а славословіє Янове, проспіване на хмільному пиру, лягло на душу. Недаремно ж батько Яна возвеличив, боярську гривну дав і на сироті Параскеві оженив; умів Ян відчиняти двері й тоді, коли вони забиті наглухо. Знав співець, що князі лестощі люблять… я також від свого дерева не відкотився.

“Втім, хіба не правдиво співав Ян про оті колиски… тільки не три їх було, бо вигойдував я і випестовував мужів своїх прибічних, дружину і воєвод, смердів і ЛЮД ремісничий, не забував нікого, від усіх колисок тримав вервечки у своїх руках”.

Тримав…

Нині ж відколисав своє, ослабли руки і вервечки струхлявіли…

Журиться князь Ярослав.

З журбою він на самоті, лічця Гарасія Вірменина примусив нині поспати, бо той ледве волочить ноги.

— Відпочинь, Гарасію… мені трохи полегшало. Я засну,— казав лічцеві.

Та де той сон?..

А ніч вереснева розлилася безбережно.

Спить Галич, заколисаний шерехом ясенового листя, ошпареного першим морозцем; спить Галич у своїх колисках, а колиски галицькі не однакові. Боярська колиска яворова, різьблена; боярські сни химерні, задушливі, бо звечора чесні мужі, як годиться, переїли і перепили, тріщать їхні черева. Колиска купецька, як страхопуд на житньому полі, калатальцями обвішана: сяде на бильце горобець і вже дзвінки горланять, і вже тривога.

Люд чорний спить безпробудно, тяжко; робота денна висотала сили, хижки тремтять від смачного харчання. В люду чорного колиски невибагливі: в того довбані з липи, в того лозові, плетені.

“Але всі галицькі колиски я гойдав, хоч і не однакові вони… бо не можуть бути однаковими. Одного бог сотворив князем, іншого — смердом, а ще іншого — боярином. Тільки перед смертю ми рівні. Ось я, князь, волостелин, якому не бракує золота, челяді, земель, вмираю так само, як вмирає ниций смерд. Смердові, може, вмирати легше, до нього рід сходиться, сусіди близькі й далекі, а я на смертному одрі лежу самотинно, не зігрітий ні жіночою сльозою, ні словом дорадних бояр, ні синівською ласкою. Я сам…

Я у житті був сам і смерть застає мене самотнього”.

Рівно, без моргання горять світильники, монотонно, з тоненьким дзвоном сиплються в клепендрі піщинки, виміряючи час, для князя клепендр одна розрада, бо бачить рух, безперервний лет часу.

“Скільки мені ще відраховано піщинок? Все менше їх залишається, все менше…”

Князь падає в забуття… падає в пропасть разом з піщинками і не чує, як хтось, крадучись, щоб не скрипнули ні двері, ні половиці на долівці, переступає поріг і йде до княжого ложа.

— Ти спиш, отче?

Осьмомисл розгрібає пісок, натрушений на нього з клепендра, ковтає повітря.

Син перед ним стоїть, Володимир.

Глибокі борозни на княжому лиці світліють, у кутиках губ пробивається несмілива, якась ніякова посмішка… руки, що лежать поверх простирала, пориваються злетіти вгору. “Син мій… прийшов… син… хоч і ледацюга він, і пияк, і блудник… хоч замишляв проти мене зло, а таки заговорила у ньому моя кров… таки прийшов, щоб скрасити мої останні хвилі”.

— Сідай, Володимире,— показав на побічницю свого ложа.— Давно тебе не видів… — зрадливо деренчав голос— Далеко ще до світанку?

— Д-далеко, отче,— хитнувся Володимир, заточився. І пирхнув дурним сміхом.— А сідати не буду. Завжди перед тобою стояв.

“Хмільний мій син. І нині хмільний”,— відразу поник, почорнів Осьмомисл. Всі слова, що нахлинули до нього… слова щирі, зігріті любов’ю, спопеліли.

— Чого прийшов… такий… у таку ніч? — мовби просився.— Чим ня порадуєш?

— Чи порадую — не відаю,— вхопився за стіл Володимир.— Спитати про щось хочу.

— Цікаво тобі, коли вмру? — сердився князь. Він завжди сердився, бачачи сина хмільним… сердився і соромився його.

Володимир недбало махнув рукою.

— Пощо питати, коли й так видно. Не нині-завтра… чисниця тобі зосталася до смерті.

Князь не міг захиститися від синових слів ні гнівом, ні показною байдужістю, ні фальшивим спокоєм. Син знав, коли і куди послати отруйну стрілу. Осьмомисл лежав безпорадний, притихлий, несподівано розгублений.

— Жорстокий єси, Володимире,— ледь спромігся вимовити. І згадав лічця Вірменина. Казав лічець: очікує дехто моєї кончини. Найперший Володимир. Ой сину, сину. А я, видить господь, тішився, що скорився ти, що прийшло до тебе покаяння. Чимало гіркоти спив я через тебе… сивів од сорому за пристрасть твою до хмільного і за блудоженство. Карав я тебе… карав, сподіваючись, що наверну на пряму дорогу, а ти вдягнув овечу шкуру і я простив.

Володимир ступив крок до ложа і ледь не впав. Пальцем погрозив князеві.

— Ну-ну, отче, не блудослов. При чому тут моя жорстокість? Я кажу те, що думаю, бо час мій настав. Повинен же я чимось тобі віддячитися, га? Ти мене в порубі гноїв, немов татя з Берладського шляху. Гадаєш, я забув? Я пам’ятливий, зло пам’ятаю. А хто зоставляв мене без хліба, з Галича проганяючи? Чиї биричі бігали за мною по Русі? Тепер тобі урвалося.— І притупнув заболоченим чоботом, плечі гордовито розправив… а плечі вузькі, похилі. Руда борідка розкуйовджена. Права брова безперервно смикалася.

Князь, уже заспокоївшись, споглядав на сина з огидою, хмільне пащекування його не боліло, допікала тільки Осьмомисла думка, що перед ним стоїть завтрашній князь.

“Усе, що цей покидьок випльовує мені в лице — правда: були ями, батоги, погоні. Та були й бесіди-умовлян-ня. Чи не просив я тебе: скорися батькові, не шукай на мене меча в чужих краях, бо меч той розрубаю своїм мечем. Не шукай розради у вині, а насолоди — з чужими жонами, бо цим принижуєш у собі мужа. І що з тих бесід? Хоч одна зернина з них прийнялася? Матінку ти слухав…

Сказати тобі про це ще раз? Якщо колись не помагало, то тепер і поготів, сниш шапкою княжою, руки собі прагнеш розв’язати для гульби. Найгірше, що безсильний я перекреслити твоє жадання”.

— Іди пріч, сину,— попросив князь.— Іди. Сам батьком уже став, а розуму не набрався. Іди, щоб люди не чули, дай умерти спокійно.

Володимир не мав і гадки слухати батька, поточився на ослінчик, заклав ногу на ногу.

— Так легко мене не збудешся, княже-батьку. Я прийшов за своє упоминатися. Хочу знати, як волость поміж мною й Олегом поділиш.

— Волость? — стрепенувся князь. Ні, державу дотепер і в думках не ділив, не міг уявити Галицьку землю покраяну; небіжчик його батько усе життя те й робив, що правдами й неправдами горнув до себе нові городи; він, Ярослав, приєднав до Галича Придунав’я. Дбаючи про цілість волості, згладив потаємно зі світу Івана Ростиславича, що домагався дідизни. Тепер, бач, рідний син питає: як поділиш володіння? А ти не замислювався, сину, що коли його розмежую, то удвоє силу нашу вкорочу і знову ляцькі князі і угорські бани користа-тимуться з її беззахисності, знову руська кров потече…

Володимир, втрапивши наосліп у річище батькових думок, кував залізо гарячим:

— А не хочеш ділити — то й не треба. Хай стоїть Галич щитом на західних рубежах Русі. Олег міг би бути служилим князем при мені, без уділу. Однаково лише наполовину тече у ньому княжа кров.

Малі очиці, запалі в ямах, як два цвяхи устромив у батькове лице.

— Ну то як? — нетерпеливився.

“Ти… князем на Галичі? Господи… — гірко посміхався в душі Осьмомисл.— Докнязюєшся… А що маєш, сину, за душею, окрім княжої крові? Княжа шапка кріп-ко тримається на розумній голові, в твоїй же голові мислі нам знані: охота до чужих жон. Ні честі в тебе, ні буєсті, ні ума, ні любові до землі. Олег мій усім цим багатий, він змалку мною приучений і до меча, і до письма. В нього тверезий ум ратая, успадкований від Нагрів”.

— Не відаю, як воно буде, Володимире,— відповів нещиро князь.— Пораджуся з боярами.

І таки не відав. Виходить, не смерть його страшна, страшно, що станеться з державою після тризни по ньому.

— Тут рада коротка, отче, — відрубав Володимир.— На моєму боці закон і покон, я старший, мені й сидіти в Галичі.— Тверезів, видно, бо стояв на ногах рівно. Невисокий на зріст, він підступив до Осьмомислового ложа, дихнув густим перегаром і твердо повторив: — Хочу сісти, отче, на твій стіл у Галичі.

Ярослав Осьмомисл відкривав для себе сина, його жадобу влади, відкривав і слухав, як кожна зболена клітинка тіла наповнюється сумішшю огиди й злості.

“Чого когутишся переді мною… характер свій показуєш… та зажадаю я, кликну гриднів і затарахкотить за тобою в порубі, звідти винесуть тебе ногами вперед…

А може, справді? Від нього добра землі не жди, пропаде Галич, батьком і мною викоханий. Таки кликну, щоб цієї ще ночі вийняли з драба червиву душу.

І кров його впаде на моє смертне ложе? Господи…”

Піт виступив на чолі князя Осьмомисла.

— Я ще живу, Володимире,— шепнув князь.

— Нині живеш, а завтра — здохнеш,— не рахувався син зі словами.

“А таки кликну. Нема тут батька й сина. Мені належить думати про всю землю і її долю, а не лише про своїх недоносків. Кликну гриднів — хай ллється кров”.

Уявляв сина обезглавленого, і чомусь біля трупа уздрів дрібних дітей, онуків своїх. Никла, в’яла князева рішучість.

“Боюся вас, онуки… прокльонів на мій гріб… Коби раніше… Чом я швидше не підіслав убійника? Прости мені, господи, мисль диявольську”.

— Іди з очей, Володимире. Не доводь мене… — відпрошувався у сина. Бо може статися, що не втримають онуки підняту з мечем руку.

— Тоді піду, коли грамотку підпишеш, що Галич мені призначається. Ось цю,— Володимир жбурнув хворому в лице клапоть пергамену.

— Іди! Іди! — волав князь, і в тому воланні перемішалися біль, ненависть і страх. Оперся поривисто на лікті, ловив губами повітря, як риба, волосся сивими пасмами розметалося по лиці.

— Спершу підпиши! — наполягав Володимир. — Я тебе знаю, крутія!

— Не дочекаєшся, — задихнувся князь, в горлі йому клекотіло, варилось, а руки слабли.

— Ой дочекаю! — підскочив до нього Володимир. Вхопив старого за пазуху, біла сорочка тріщала в кістлявих пальцях.— Підпиши, бо задушу.

Князь збирав сили чи для крику, чи для боротьби; не зібрав ні краплі, з горла на синові руки бризнула кров. Володимир відсахнувся, поспіхом кинув у пазуху грамоту, аж потім ударив чоботом у двері:

— Гей, хто тут є!!! Князь умирає…

Глава п’ята, з літ минулих

Г асли свічі на рогах у волів, Чагром приліплені. Чорні воли за зиму схудли, мотуззя жил повипиналося на шиях, перша борозна обливала худобину потом. Чагр казав Василькові, що був за погонича, частіше давати волам перепочинок: хлопак раз по раз забігав наперед і притримував підручного за ріг. Чагр, не виймаючи рала з борозни, кидав чепіги й поплескував волів долонею.

— Постійте, круторогі. Спершу кожне діло здається важким, а далі втягнетеся, звикнете, — і дбайливо поправляв ярмо. Те, що наліплені свічі погасли, Чагра не турбувало, важливо, що почав веснування при світлі святвечорових недогарків, як заповідали діди, бо освячене полум’я проганяло з поля всяку нечисть, яка б могла пошкодити худобі, господареві… і пошкодити зернові в ріллі.

Весна тільки починалася. Межові дуби, що відділяли Чагрове поле від сусідського, стояли ще сонні, голі, обчухрані до листочка зимовими вітрами. Але сонце пригрівало, як у зоревці-місяці, земля густо парувала, теплий легіт дихав у лице молодою травою і вербовими бруньками.

— Рушай, синку,— каже Чагр і налягає на чепіги. Чепіги нові, з мореного дуба, в нікого із осподарів тутешніх нема чепіг на ралові, обходяться звичним держалном, а воно не дуже зручне при ораниці. З чепігами робота спориться, борозна рівніша, та й волам при надобі орач помагає.

— Гей-гей! — покрикує на волів Василько, помахуючи хворостиною. Скрипить ярмо, скрегоче рало, натрапивши на камінь. Розорана земля солодко пахне яр-по-рою, Чагр п’є милий ратайському серцю дух свіжої ріллі і зрідка поглипує на сина, що босий, у білих полотняних ногавицях, простоволосий статечно ступає обіч волів. На лиці в хлопчини розлився усміх, видно, дитині теж любі ясна днина, маревне поле і чорні воли в ярмі.

— Гей, гей, круторогі!

Вже кілька днів підряд Василько докучав розпитами, коли почнуть веснувати, бо, мовляв, і поле підсохло, і воли застоялися біля ясел.

Тоді Чагр грубувато, але ласкаво стискав синові худі плеченята і думав, що з Василька виросте ратай… Василькові заледве десята весна снується, а вже прикипіло серденько до землі, мила йому ораниця і робота на ній. Не те що Лютові. Той називає ролейне поле ярмом для християнина, бо хісна від сподарювання ніякого, ціле ж бо літо умиваєшся потом, а восени тіун перерахує копи на гумні, худобину в стайні, дріб у курниках і каже запрягати волів — вези князеві у Галич. Його не обходить, що скрутить смерда у петрівку голодний переднівок, що треба чимось волів годувати… вези, бо на княжій землі сидиш, князь — твій батько, мусиш сповняти свій обов’язок.

Добре, що Чагр не лише з ріллі родину утримує. По веснярці зоставляє на сподарстві Маму, кладе в мішок сокиру і тесла і вирушає з Васильком по сусідських весях. Запрошують його і багаті плугові кметі, і бояри, і попи: тому тут хижу кладе, там — терем, а ще десь — церкву.

Золоті руки має Чагр, смерд ролейний.

З Василька, щоправда, помічник кепський, дитина ще, але хай придивляється, хай вчиться гострити тесло.

Так велося до торішньої осені, поки під княжою рукою ходили. Тепер хто знає, як буде. Князь галицький подарував усю землю над Бистрицею-рікою монастиреві; подарував разом з весею, людьми, лісами, ставами і перевесищами. Власне, до цього часу монастиря як такого не існувало; животіли на високому бистриць-кому березі три чи чотири іноки; спали іноки в норах, ходили в руб’ї. Коли ж сюди приблудив спасати душу тисяцький Ярема, то князь розщедрився. Ярема ігуменом об’явився, накликав з усіх усюд братії чорноризої і почав обитель розбудовувати. Взимку смерди деревини натирлували з лісу, каміння припасли. Ярема задумав і келії класти, і вежиці, і заборола — ну і, звісна річ, — церкву.

По-тисяцькому розмахувався ігумен, роботи підневільної вистачить на кілька років. Недаремно ж пророчив Чагрів кум Бориско:

— Аби-м такий здоров був, цей чорноризець, котрий меч поміняв на хрест, витисне з нас соки. По-всьому видно, що на таке заповідається.

Кум Бориско у великий піст запряг волів, посадив на хатній добиток жону з чадами та потяг кудись під Тисменицю на землі княжого дворака Гришана.

— Була би шия, сусіде,— мовив на прощання,— а ярмо знайдеться.

Розумно вчинив кум Бориско. Вчора, в неділю, на паперті церковці ролейний староста Федір Поліний розім’яв перед громадою грудку землі, повелівши, щоб з понеділка ратаї розпочали веснування, а надвечір монастирський тіун Гаврилич закалатав у всі ворота:

— Отець ігумен велить, щоби завтра люди прийшли з сокирами і заступами на берег бистрицький церкву закладати.

Здурів отець ігумен. Де ж це бачено, щоб весною смерда від поля брати? Дехто з простаків до ролейного старости вдався з скаргою. Федір Поліний, завжди красномовний, розводив руками.

— Воно… того… звичайно… гм… кахи, весна. Але коритися мусимо,— казав.

Чагр стояв на тому, що ігумен з церквою почекає, якщо молитва щира, то бог прийме її і з-під дуба, а поле ратая не жде; поле, як дівка, бери її вчасно, аби не присохла. Вранці запряг волів і поскрипів возом на ярий клин, один з усієї весі не послухав тіуна. З того боку, де берег бистрицький, вітер доносив голоси і перестук сокир.

“Зайці полохливі,— гудив Чагр сусідів і кревняків,— напудилися таки тіунового батога. Коли б гуртом з ро-лейним старостою двигнули б орати, то ігумен вище громади не скочив би. А так… буде мені напасть від Гаври-лича”.

Та волів додому не повернув і рала з борозни не вийняв. Соромно було 6 перед самим собою, і перед сином, і перед свічами святвечоровими. Врешті-решт хай отець ігумен не тішиться, що всі перед ним гнуть хребет.

Тіун Гаврилич явився аж під полуднє. Першим помітив його Василько. Вершник скотився з пагорба, на якому розсілася весь, пагорб цей був колись обгороджений тином і валами, потім вали розкопали і хижі повибігали на простір, попритулювавшись до схилів, як ластів’ячі гнізда, і тому здавалося, що вершник летів понад дахами і понад криничними журавлями, не торкаючись копитами дороги.

— Мара тіуна несе! — крикнув Василько, тицьнувши в напрямі весі хворостиною. Хлопець, видно, як і батько, очікував Гаврилича, батькова непокора тішила його і трохи лякала.

Тіун зупинив коня перед рогами волів і спритно скочив з сідла. Вдався ростом низенький, тілом щуплий, але виглядав колючкувато, мовби його пообтикували терням. Придавали тієї колючості, певно, маленькі запалі очі, що зорили з ям пильно й холодно, і стрижена коротко борода, яка стирчала на всі боки.

— Бачу, ореш, Чагре, сину Микули? — Гаврилич дрібною ступою приближався до ратая. За ним гадюкою повз ремінний бич.

— Орю,— відказав безпечно Чагр.— Час найвищий… земля рук просить. Хіба не видиш?

— Вчора, пам’ятаєш, я не орати загадував, а з сокирою велів до монастиря йти. Така воля отця ігумена,

— Ігумен мені не указ,— процідив спроквола Чагр.— Вольний я… подать вожу справно… взимку уроки сповняв. Твій отець ігумен забагато тих уроків множить.

— Губу прикрий, смерде! Отець ігумен волостелин тут, осподар і суддя. Його слово — закон.

— Не кричи на мене, Гавриличу, як на малого. Я ратай… ратай усіх хлібом годує.

— Отцеві ігуменові це скажеш.

— Колись, може, при нагоді,— посміхнувся Чагр.

— Зараз же правцюй у монастир.

— І не подумаю. Іншим разом ігумена послухаю, а сьогодні — ні, і завтра теж.

— Я кажу: підеш сьогодні, — тіун поплював у долоню з пужалном.

Чагр і не поворухнувся.

— Не руш, — видихнув поволі.— Удариш, до судного дня будеш каятися.

— Погрожуєш, собако? — крикнув тіун. Руку з батогом, проте, опустив і позадкував до коня. Перечепився об груддя і упав назнак. Василько не стримав дзвінкого сміху, бо таки кумедно задер тіун короткі ноги. А того дитячий глум ошпарив окропом; і свиснув батіг. Хлопець зойкнув, затуляючи долонями вид. Батько Чагр скочив з борозни, як пардус з кліті, тіун і пискнути не встиг, як цупкі, мов залізні кліщі, руки підхопили його попід пахи, піднесли вгору і з розмаху кинули в сідло.

— Котися звідси, Гавриличу, поки я добрий,— клекотало в Чагровім горлі.— Бо на порох зітру, не порахую, що вира за твою голову велика.

Василько, забувши про біль, любувався батьком… батько Чагр виростав попід хмари.

— Болить, сину? — Чагр прикладав до синця холодний плескатий камінь.— Слава богу, що в око не втрапив. А пса я навчив, затямить, — і сплюнув услід тіуну, що навпростець мчав до монастиря. Батько Чагр здогадувався, що сьогоднішня пригода безкарно йому не минеться, був, зрештою, готовий до всього ще з тієї хвилі, коли досвіта клав на віз рало. Мама відраджувала, просила крізь сльози, аби не викликав вовка з лісу, а Чагр уперся:

— Не можу інакше, жоно. Тіунам та ігуменам лише попусти. Сядуть на шию — повік на випрямишся.

Орали невесело.

Весняний день поступово розгублював свою звабу, пригасав, вистелював небо хмарами. Близькі гори, що перед цим синіли, як тло на іконі, пеленалися мрякою.

— Що тепер буде, отче? — зважився спитати Василько.

— Що бог дасть,сину,— Чагр розчулено тулив хлопця до грудей.— Та що б не було — постою за себе.

Чагр сподівався усього, але такого… нечуваного.

Нечуване приніс ролейний староста Поліний. Федо-рило дибав полями довго, здавалося, старий по коліна западавсь у землю від ваготи звістки, яку ніс Чагрові. Він зупинявся на межах, віддихувався, спираючись на палицю.

І таки доніс:

— За непослух, Чагре, сину Микули, отець наш ігумен переказує через мене: йди геть з поля.

— Як це “геть?” — Чагр ухопився за драбину воза. Власне, мовлене старостою було ясне і зрозуміле, ратай просто не вірив у почуте.

— А так. Віднині нема в тебе поля ні ярового, ні озимого, ні обліжного. Такий суд ігумена.

“Ні ярового… ні озимого? Що торочить цей дідуган… при своєму він умі? Як жити може ратай без поля? Воно годує мене і напуває, воно завше зі мною, навіть тоді зі мною, коли сиджу на маківці якоїсь церкви і обшиваю її драницею. Воно мені сниться”.

Туманились очі Чагрові.

— Це ж бо моє поле… мій пращур… мій дід… батько Микула його корчував. У ньому піт мого роду. Я з князем на рать ходив, коли кликав, за це поле. Як же це… тепер? Чи, мо жартуєш, старосто?

Ні, не міг люто жартувати старий Поліний, у весі шанували Чагра за його працьовитість і добре ґаздування, у вічевому колі він стояв побіч старійшин, у церкві йому одному з перших давали свічу. Адже Чагр не приблуда безрідний у весі над Золотою Бистрицею, пращури з правіку народжувались тут і вмирали, глибоко його рід пустив коріння у цю землю.

І раптом: “ні ярового, ні озимого”, бо так забаглося волостелинові округи цілої ігумену-чорноризцю.

Приголомшив Чагра жорстокий присуд. Був розгублений, потолочений і осоромлений, мовби його голого вивели у вічеве коло.

Староста Федір Поліний клепав Чагра по раменах і заспокоював:

— Ну, ну, брате, не печалься. Може, обмине твою ниву град. Отець ігумен передавав: коли покаєшся прилюдно, гординю свою зламаєш і впадеш йому до ніг — то простить. Начувався він про твої золоті руки. Міркую, що монастиреві невигідно зганяти смерда з орани-ці, поле бур’яном поросте і на одну подать добиток змаліє. Біжи, Чагре, кайся.

Василько уявив батька на колінах перед чорноризцем… голова батькова простоволоса, поникла, пальці мнуть ковпак. Навколо люд притих, присмирнів. Тіун Гаврилич груденята випнув і борідку погладжує: “А що, Чагре, просишся? Знай своє місце, смерде”.

Чагр крутив головою, заперечував.

— Не дочекається покаяння ігумен,— шепнув самому собі, своєму жалеві і сумнівам.

— Не до-че-кає-ться! — крикнув по хвилі впевнено і гордо. — Адже не тать єсьм… вини за собою не чую. Коли ж хоче ігумен зігнати мене з поля — його воля. Завтра у Галич подамся. Князь Володимирко дереводі-лів до себе кличе, город стольний будує. Не пропаду,— і рішуче, назавжди вирвав з борозни рало.

Мовби серце з грудей вийняв. Боліло, аж світ кружляв ув очах. Губи кусав до крові.

Ролейний староста тупцював біля Чагра, тицькав йому під ніс долоню з грудкою ярої землі.

— Як жити будеш без поля, Чагре? Схаменися. Грудка землі на Федоровій долоні пахтіла гірким полином.

II

Писав Іван в “Саду” своєму:

“…Був би я убогим жебраком і духом ниций, коли б після соборів і палат царегородських не запричастився тишею із пущі Тисменицької. Там конає у сумерках вікових прадавня Русь і всі її боги, закони і покони; там древа явили мні свою зелену душу, що пам’ятає правіки; там чув я голос трав і спів косиць, там Пан ще грає на сопілці; там Див зорить на тебе темним оком, а Белее кличе пасти стада; Ярило там ласкавий дерева напуває вином життя; там пощерблений іржавіє меч, якого називали Перуном.

Люблю не стару Русь, не лісову, не дику, люблю її в обнові скреслу. Старі боги хіба що Музам знадобляться, а корінь лісовий зберіг я для життя; усі ми з цього кореня пішли, і тягнемось до сонця, як дуби”.

Любана на радощах цмокнула батька в щоку.

— Нині, виджу, сильці твої були щедрими,— і поплескала собаку Убийвовка, що чипів посеред хижі обвішаний зайцями, як половчанин добичею.

— Старі боги не забувають Бояна, коли він виходить на лови,— повагом відповів старий. Поклав у кут рогатину, на кілок повісив лук-рожанець. Стомлено присів на пеньок і простяг до вогнища руки. Полум’я облизувало пальці, іскри пирскали старому на коліна і гасли в довгій і білій, як вранішні тумани, бороді.

— Що накажеш зробити з впольованим?

— Питаєш, як мала,— насупився Боян. — Випотроши і поклади в кадовб з розсолом, хай мокне про запас. Вночі Стрибожі внуки почнуть свої грища і снігом заметуть мої сильця. О, чуєш? — підняв угору карлючкуватий палець, наслуховував. — Чуєш?

Любана мовчала. За дверима стелилася біла тиша снігів, а в хижі потріскувала ватра, батько Боян дихав часто й хрипло. Оце, мабуть, і всі звуки, які зачула дівчина. Тому наперед ждала, що зараз батько Боян почне дорікати: “Ой, замало, дівче, пізнала-с таємниць пралісо-вих”.

Замало?

Ніби вона не знає всі дерева в лісі, корчі і трави? Хіба не збирає зілля росяними досвітками і тихими вечір’я-ми? Ніби не може розповісти, котре з цього зілля придатне для лікування, котре для ворожби, а котре годиться спалити синім вогнем для задобрення старих богів? О, Любані праліс знайомий… обнипала усі балки й поляни, нема тут таємних для неї стежок: ось лань з малям сторожко дибала до водопою на Уняві-ріці, тут скрадалася лисиця, оце сліди вовчі, ведмежі. Дівчина могла б повісти батькові про дрімучі Чигори, де терня вартує стежку до палат зеленого осподина — Лісовика. І показала 6 поляни, що ясною дниною пронизані стрілами

Хорса, а вночі залиті місячним сріблом… на полянах водять хороводи мавки, Лісовикогіі доні. І могла б повести батька до Уняви-ріки, царства Водяника, де на чорних вільхах гойдаються русалки.

Але Боян і не поглянув у її бік, чувся змученим, ноги за цілий день притомилися, долаючи на лижвах снігові кучугури. Він слухав, як у суглобах лупає біль, і думав: скільки людині потрібно прожити у лісі, щоб до дна вивідати його таїнства. Невже ціле життя, як оце він?

Старий промовив:

— Якщо ти оглухла, Любано, то вибіжи за поріг, послухай праліс… що в ньому нового? Це тобі пригодиться.

— Добре, отче.

Надворі тиша видзвонювала, як хмара комарів. Аж дивно.

— Дзінь!., дзінь!..

Грубезні буки, тиси, граби, липи й дуби по коліна брели в сніговій повіді й снили про яр-пору. На голому верховітті дерев сперечалися голодні сороки. Із-за вугла хижі, як кинута з пращі жменя каміння, фуркнула зграя горобців.

— Дзінь… дзінь… — дрижала-переливалася тятива тиші.

Ніщо, здавалось, не віщувало початку грища Стрибо-жих онуків. Ніщо? Але що це? Десь там у глибині пралісу, де спить у снігах Унява-ріка, раптом народився довгий і тонкий, як лет стріли, звук.

— Ф-і-і-ю-ть!!!

Хіба тиша мече стріли? І знову:

— Фі-і-і-ю-ть!! — Але вже в іншому місці. “Грище таки буде,— подумала дівчина.— Це Стрибо-

жі внуки кружляють… кружляють, як беркути, над пралісом… кружляють у хмарах і лише нехотячи зачіпають крилами голови найвищих дерев. І тоді вилунюється з верховіття протяжний свист. Так і поясню батькові”.

У хижі смеркалось, і Любана запалила скіпку.

Стрибожі онуки цибали галявинами й заростями, мов хмільні гості з чужих земель на галицькому Підгородді: нікого не минали. Брали вони тиса за плечі, термосили і струшували з пагілля сніг; реготали сороміцько з голих беріз, боляче пощипуючи їх біле тіло, і скубли роз-

пущені коси; били вітри крилами в груди дубів; доокруж молодої смерічки, граючись, насипали сніговий вал, і вона тіпалася в сипучому білому піску, як підбита птаха. Вітри найняли галасливих скоморохів, і вже не один, не два, не десять, а цілі сотні крикливих ріжків, труб, сопілок, схованих у дуплах, у щілинах спорохнявілих пнів, у густому плетиві хмелю і дикого винограду, наповнювали праліс свистом, ревом, калатанням.

Дерева прокидалися поволі, солодкий сон під білою периною. Дуби потягувались, як мужі, спросоння, хрумтіли їх віти, немов розпещені на лежанці кістки. На грудях дубів, як пластинки лат, дзвонило лите з черленої міді листя. Смереки позіхали, перешіптуючись… шепіт поплив лісом, як хвиля на ріці. Осики дрібно трепетали; чи боялись осики льодового подиху вітрів, чи трусила їх дівоча нетерплячка перед танцем?

А лісові музики не вгавали:

— Ух!.. Ух!.. До танцю, дерева, до танцю! Раз живемо на цьому світі.

Першою не витримала лісова юнь — дубові сини і березові доньки: “Гей, у коло, гей!”

Хтось з них тріщав, хтось гнувся, хтось ламався навпіл і вмирав. Та хіба в лісі жаліють кволих і слабосилих?

Слідом за дітлахами рушили в танок дуби; дуби по-боярськи побралися за руки, хитнулися вправо-вліво, вперед-назад, Стрибожі внуки додавали охоти, і дуби хміліли…

Добрий приклад, як вогонь у соломі. Ось вдарили закаблуками стрункі буки і дзвінкі тиси, ось гойднулися в танці смереки. На праліс западала ніч, дерева не помічали пітьми, дерева стогнали у захваті.

Хижа потріскувала в підвалинах, мов^и рвалися жили, що в’язали її з землею.

Дрімота заколисувала Бояна і Любану:

— Спіть, людове, до ранку. Спіть…

І, мабуть, заснули б, якби поблизу не озвалися сіроманці.

— У-у-у-у!!!

Вовки вили і в цьому і в тому кінці пралісу, вили поодинці й хором, виття заморожувало кров і навівало сум. Здавалося, що вони скаржились своєму вовчому богові Полі-суну на злиденне життя в зимовому пралісі. Та що міг порадити братії бог Полісун? Натравити їх на обори смердів? Вовки і без божої поради щоночі пробували поживитися вівцями, що так звабно пахли за дубовими дверима. Траплялося, їм щастило, і вівці конали у зубатих пащах. Але пир випадав зрідка, частіше діти Полісунові мусили відступати до лісу: в ратаїв люті собаки, гострі вила і рогатини.

Цієї ночі Полісун пожертвував сіроманцям двох людей, які блукали пралісом. Люди ще вранці звернули з санного шляху під Тисменицею. Один з необачних подорожніх був плечистий муж похилого віку, який кульгав на праву ногу. Його важкий руський меч, що висів при боці, глибо* кою борозною краяв сніг. Муж опирався на спис і зичним голосом підбадьорював супутника — молодого молодця.

Вовки спали в гущаках, очікуючи ночі. Полісун же не спускав з подорожніх ока. Деякий час люди брели снігами рівно, немовби тримались уявної лінії польоту стріли. Коли ж праліс обступив їх гуртно, до них підкрався Блуд. Старий хитрун водив мандрівників колами, туманив голови, поки кульгавий муж не забідкався:

— Лихо, Йванку, втрапили ми на Блудову стезю. їм треба було перепочити, видобути кресалом вогню,

обігрітися, але кульгавий муж нетерпеливився:

— Пахне димом, Іванку. Десь поблизу людське житло, займанка.

Боянова хижа, справді, була майже поруч, але Блуд, лісовий біс, що вмів замотеличити людину і між чотирма смереками, знову водив подорожніх колами, люди потопали в заметах, марнуючи силу. Тим часом розгулялися Стрибожі внуки, усе перемішалось, небо і земля… І в цю якраз пору Полісун засурмив збір.

Стрибожі внуки дразнили вовків людським потом; оскаженілі від голоду звірі билися в переметах, гуртувалися в тічки і знову розбігалися поодинці. Тільки потім, коли завірюха ослабла, Полісунові сини натрапили на слід.

Сіроманці взагалі бояться людського духу, досвід поколінь, вкраплений у кров, підказував: двоногі сильні і хитрі, їх мечі гостросічні, рогатини б’ють у саме серце, рідко який сіроманець у борні з людиною виходить переможцем. Проте голод був сильнішим од перестороги крові, вовки кружляли навколо людей… люди вже ледве повзли: сніги випили з них силу.

Вовчий обруч звужувався.

Подорожні, пізно помітивши небезпеку, стали плечи-

ма до стовбура віковічного дуба, кульгавий муж вихопив меч, отрок ощетинився списом. Ногами вросли в дубове коріння.

— Хай спробують нас узяти,— говорив муж. Він підбадьорював себе й отрока, хоч у душі каявся, що необачно рішився правцювати через тисменицький праліс, піддавшись жаданню швидше потрапити у рідні, давно не бачені Братишани. Отрок рахував зелені вогники за кущами… і не міг їх порахувати.

Тим часом темрява густішала, вовки взяли людей в облогу, але жоден не зважувався напасти першим. Врешті, вожак, спонуканий голодом, виплигнув з гурту. Людський дух зачемеричив памороки, він метнувся наосліп, клацнувши зубами, і впав, поранений мечем.

Тоді Полісун .послав другого. Цей теж упав. Тоді третього… четвертого… п’ятого.

Бог Полісун гнівався.

Свіжа кров кликала до помсти, сіроманці забули про обережність, їжа, вимріяна і бажана, пахтіла поруч. І бог Полісун посилав на смерть шостого… сьомого… А якби спробувати гуртом, га? Бо людина з мечем поодинці перерубає усіх. Ну, братове, спільно, тічкою, ну! Меч не встигне падати на ваші хребти… сьогодні повечеряємо ситно.

Вовки злітали в повітря, як крилаті птахи, з пащек бризкала піна, меч плавав у крові, і меч рубав, колов, ранив. Сіроманці вили, скавуліли, гарчали, сказ засліпив їм очі, вони кусали один одного, гризли, задні натискали на передніх. Під дубом клекотів лемент і храп. Тіла звивалися, переплітались, пашіли смородом. Отрокові здавалося, що не витримає нерівного герцю, впаде у вовчу хвилю. Та пам’ятав: падати не має права, його спис — велика поміч мечеві Бавила.

Вавило ж покрикував:

— Тримайся ж, Іванку! Від дуба ні на крок. Іванко тримався, але сила в’янула, слабли руки також

у Вавила. А Полісун не шкодував крові своїх дітей, на місце обезсилених і поранених кидав у брань нових — праліс кишів вовчим братом.

Люди під дубом прагли хвилини перепочину, щоб бодай стерти з лиця піт і кров; вовки перепочину не давали, і у Вавила майнула думка, що Морена їх сьогодні не обмине. І в той момент, коли він перекидав меч з правої руки у ліву, два вовки, як з пороків жбурнені, плигнули на нього. Один вхопив зубами за рукав і стримав смертельний змах меча, другий, великий, як теля, лапами вдарив у груди. Вавило зовсім близько зобачив вовчу пащу, щось гостре, ікласте впилось йому в горло. Зразу перехопило дух, світ гойднувся… світ почервонів. Вавило з вовком упали долі. Лісом покотилося переможне виття. Іванко, не пам’ятаючи себе, з криком, повним розпуки і бажання перемогти, кинувся Вавилові на поміч… кинувся і періщив списом по вовчих хребтах, поров животи і спини, хижаки шматували одежу, кусали за ноги, а він бив, бив, бив…

І хто знає, чи Полісун врешті-решт змилосердився над своїми дітьми і наслав у їхні серця страх перед дзвінкоголосим двоногим, чи просто звірі не витримали юначого натиску, досить того, що вовча орда відхлинула, поповзла в кущі зализувати рани і поїдати трупи своїх побратимів. Іванко, скориставшись з передишки, нахилився над Вавилом. Той лежав обличчям униз і постогнував:

— Підійми мене… Дай меч…

Іванко посторцював Вавила, прислонив до дуба. Під Вавилом гнулися ноги, на голову падали дерева і чорне небо.

— Лізь, Іванку, на дуба,— хрипів.— Я тут сам… Юнак сердився: за кого муж Вавило його має?

— Лізь,— просив Вавило. — Я… — 3 горла хлинула кров, рука безсило випустила меч, він хитнувся і впав горілиць.

— Лізь… жити, Русине, мусиш… Бачиш, скільки на світі вовків… і у ромеїв… і на Русі.— Вавило мав багато чого сказати живим, але Морена не вділила ні хвилі життя, кістлявою рукою вийняла душу, і Вавило стих.

— Вавиле, Ва… — термосив мертвого отрок. Іванко не вірив у цю смерть, не міг повірити. Тисячі

небезпек щасливо обминули роба, якому волю дав Продром, і прийомного сина константинопольського золотаря Діонісія Івана Русина. Мандрівники держали путь у землю вітців своїх і пращурів. У дорозі траплялося різне, Вавило при потребі пускав у діло меч, інколи хитрість, інколи золоту монету. На них чатували болгарські гори і крутохвилі Дунай-ріки. Шлях стелився довгий — від великодня аж до сьогоднішньої ночі. Вони перетерпіли усі незгоди, бо у грудях зрілого мужа і зеленого отрока горіла велика любов до отчої землі. І після пережитого-вистражданого суджено вмерти отут, вдома, коли під підошвою чревія чуєш груди землі отців? Та ще як вмерти! Від вовчих зубів…

А мабуть, таки доведеться. Вавилова душа вже полетіла на суд божий, тепер Іванова черга, бо вовки, напевно, не покинуть місце, яке пахне трупом і кров’ю.

То, може, спробувати вихопитися на дуба? Правда, і там чатує Морена, мороз скує тіло, приголубить солодким сном.

Дуб-велетень, стовбура його не обіймеш, гілля високо — не досягнеш. Та спробувати треба. Марниця.

Сили в руках ні краплини. Коліна поранені. Лишилося одне — вмерти. Отрок намацав під ногами слизький од крові меч. Очікував сіроманців. Веретено часу оберталося ліниво, вовки не поспішали, нерви напружились струнами… струна раптово урвалась, і Йванко закричав:

— Рятуй-те-е-е!!!

III

Княжич Ярослав натягнув тугу тятиву… тятива подзвонювала тонко, як на гуслях струна, і, цілячись у волову шкуру, припнуту до двох дубчаків, пустив стрілу. Стріла фиркнула пером, жила тятиви боляче вдарила по тонкій рукавиці. Отрок прикусив губу. Не поцілив! Стріла впилась вістрям на добру п’яду від накресленого вуглиною кола. Котрийсь з гриднів, які оддалік стояли біля коней, зареготався. Княжич, блиснувши очима, жбурнув лук у сніг.

— Рожанець не винен, Ярославе, що в стрільця око криве, — хрипло пробасив за плечима воєвода Рати-бор.— Перепроси святу зброю.

Лук і меч — божества старого воєводи, поклонявся їм палкіше, ніж хрестові.

Ярослав круто обернувся, довгобразе його обличчя зблідло. Ратибор повторив спокійно:

— Мовлю, щоб зброєю не розшивався, як непотребом. Рожанець — рідний брат мечеві.

Княжич не поворухнувся. В зіницях сіклися морозяні скалки. Гнівався отрок не через те, що стріла полетіла мимо цілі. Воєвода остогид з наукою своєю і наставницькими казаннями. Мовив:

— Князь мусить пізнати ратне діло у сто крат краще, ніж прості вої, і в десять разів лучше від тисяцького. Князь у полка на виду. А тому вправляйся, учись володіти мечем, луком і рогатиною.

“Не перечу, воєводо, бо направду все це князеві потрібно… — мовчки погоджувався з ним Ярослав.— Та що подію з собою, коли не лежить серце до меча?”

Був однак покірливим. Лише зрідка, коли поставали перед очима непрочитані книги в батьковій світлиці та згадував про бесіди з писцем Радилом, який обійшов півсвіту, в ньому спалахував протест. Як ось сьогодні…

Воєвода свердлив отрока єдиним оком.

— Велю тобі: підніми рожанець.

— Не хочу,— вперся княжич.— Надокучило бавитися. Я втомився.

Під чоботищами воєводи шкварчав сніг. Сиві від інею клапаті його брови захмарили вид. Тяжко і клопітно старому з княжим сином, норовистий він, як річний лошак, їй-бо, полком повелівати було простіше.

— Ой, поскаржусь я вітцеві! — пригрозив Ярославу. Він уже не раз жалівся князеві. Володимирко казав: “Я дав тобі, воєводо, розчинене тісто. Заміси й спечи з нього хліб. Суди і карай, як свого сина”.

Коли в Ратибора росли сини, то деколи, навчаючи їх розуму, старий брався за батіг. Княжича батогом не відшмагаєш, а варто би.

— Не дурій, Ярославе. Візьми рожанець. В тулії стріл ще багато.

— Зніми лапу, воєводо! — зопалу бовтнув Ярослав, ображений панібратством учителя. І враз знітився. Не гоже навіть князеві забувати про шанобу до сивоволосих.

Вусате обличчя Ратибора побагровіло.

— Що ти сказав? — дихнув клубком пари. Княжий зносок сміє його зневажати… його, воєводу Ратибора, котрий добував слави ще з покійним князем Володарем!

Поривисто здер з плечей тепле корзно, кольчуга сяйнула на сонці. Карлючкуваті пальці заціпли на рукояті легкої половецької шаблі.

— Захищайся, отроче, бо вб’ю! — крикнув і спритно, мов молодик, відскочив назад. З-під чобіт синіми іскрами бризнув сніг.

Ярослав оторопів. Хотів заглаїти вину:

— Годі тобі, вую. Я згарячу… Грішний — каюся.

— Я не піп, щоб гріхи відпускати. На слово ти, виджу, скорий, як баба, а до меча — лінивий. Ну!

Що мав робити Ярослав? Вихопив також шаблю. Грид-ні подали щити. Лісова поляна, вибрана Ратибором для стрільби, розчищена від снігу і утрамбована, насторожилась у чеканні.

Шаблі схрестилися.

Ярослав по-юначому запалювався боєм, прудкі очі ловили кінець Ратиборової шаблі… ловили і вгадували наступний удар; ноги, злегка зігнуті в колінах, то пружинисто відскакували вбік, то ривком подавалися вперед. Шабля княжича слухалась, удари кресалися густо і вперто, кілька разів йому вдалося досягти щита Ратибора. Старий відмахувався від отрока, як від впертого комара, інколи його шабля блискавично, коротко падала згори на шаблю княжича, і тоді дерев’яніло Ярославове рамено. Молодик не здавався, знову наступав, наглухо прикрившись щитом. Гридні заохочували воїв криками, і спершу це помагало, але герць дедалі втомлював отрока, з-під посрібленого шолома стікав по обличчю піт. Почали в’янути руки. Ярослав тішився, що старий воєвода теж задимів парою, як зільниця з полотном. Думав: “Почекай, вую дорогий, я з тобою порахуюсь, ось від-бий-но ще один мій натиск і…”

І Ярослав незчувся, як шабля вихопилася з долоні, сяйнула срібною дугою і впала в сніг. Воєвода зняв шолом і, рукавом витираючи лисину, гудів примирливо:

— Рубаєшся, мій княжичу, вправно. Рука твердне. Не за горами той час, коли мене обеззброїш. Недалекий… — повторив смутно. Певно, старість відчув. — Лише закарбуй собі: не гарячкуй на бранному полі, брань любить не тільки тверду руку, а й розсудливу голову. Не дурний вигадав заповідь для воїна: “Розумно розподіли свою силу”.

— Це для простого воїна заповідь,— промовив на те Ярослав. — Чи припас заповідь і для князя?

Воєвода не встиг відповісти, гридні підвели коней і подали кожухи. Княжич спритно вихопився в сідло. Гарячий жеребець зірвався вітром з копита. Засніжене пагілля дерев билося об гостроверхий шолом, іній сипався на плечі.

Аж за лісом на санній дорозі наздогнав Ярослава Ра-тибор.

— Я мислю, мій княжичу,— старий не забув про отро-кове питання,— що й для волостелина теж найважливіше — сила. Бо хто сильніший, того правда зверху.

“Давня билиця,— позіхнув крадькома Ярослав.— Воєвода знову на чоло ставить меч”.

Поля доокруж лежали запеленані в простирадла снігів. На виднокрузі маячили срібні частоколи гаїв. При-дорожна верба, стара й головата, одяглася в пухнасту інеєву туніку і стояла на пагорбі горда, диво-прекрасна. З-під кінських копит ліниво злітали посивілі ворони. В повітрі сіялися морозяні голки. Попереду в прорубах гаїв бовваніли вежі Галича, росли стовпами його сині дими.

Красно як…

— Батьків писець Радило,— заговорив Ярослав, погасивши в собі несподіване жадання розбудити дзвінким окликом оцю білу заморожену тишу,— каже, що замало одного меча для добра і слави вітцівщини. Не було серед моїх пращурів охочіших до меча, ніж князь київський Святослав, син Ігоря. Відомо тобі, вую, що він потоптав полками Хозарське царство і полив кров’ю болгарські рубежі. І що з того? Хозари пропали, а вони були тином у степу… тепер цим тином стала Русь: об її груди б’ються орди поганих, і Русь кров’ю сходить. Мислю я, воєводо, що до меча розуму ще треба, справедливості, правди.

Воєвода оперезав коня нагайкою, задарма оперезав, цією нагайкою відшмагати б писця Радила. Дурманом овіює голову отрока: справедливість, правда. Псові під хвіст Радилові мудрощі. Треба остерегти Володимирка, бо зіпсує волоцюга йому сина… якщо, не дай господи, вже не зіпсував. Воєвода давно помітив, що княжич днини не проживе без мудрагеля з писчої палати: то стирчить біля Радила, коли той замережує письменами пергамен, то у своїй світлиці впивається оповідями про землі далекі, в яких нібито бував писець, то разом читають книги. Колись Ратибор застав їх, як грали у шахи,— гру поганську, богопротивну. Таки конче треба показати Радилові стезю з княжого Дитинця, конче… Різні там науки премудрі — астрономії, філософії, різні там мови іноплеменні, якими просвіщає Радило юного князя,— марна трата часу. Князь — не єпископ, його справа не вмовляти, йому належить повелівати. Для тлумачення чужих мов є драгомани, за це їм хліб дають.

Про далекі землі знати нецікаво, хісна з цього не матимеш: походом туди не підеш і добиччю не розживешся.

— Справедливість, правда — красні, але порожні слова, княжичу,— вголос роздумував воєвода.— Хіба справедливість не на вістрі меча дужчого? Приміром, князь Іван Ростиславич, посадник з ласки твого батька Звенигородський, вважає, що стіл галицький належить йому по праву, бо він син найстаршого Володаревича. Батько ж твій з того сміється, його правда зверху, бо в нього полки. Або візьми інше. Он дивися,— старий тицьнув нагайкою на першу хижку галицького Підго-роддя. Хижка по вікна запалася в землю. На її порозі горбився на коштурах дід у латаному-перелатаному кожусі. Помітивши вершників, скинув шапку і вітав їх, схилившись низенько.— Цей муж, щоб знав, добрим ратником був у дружині боярина Сірослава, Матвієм Довгим Мечем колись його нарекли. В ляцькій землі на бранному полі ногу йому порубали. Кому він тепер потрібний? Сірослав десять возів добичі з походу привіз, а Довгий Меч — своє каліцтво, а з ним і вбогість. Де тут справедливість! Якщо тебе послухати, то боярин повинен відступити Довгому Мечеві свою добичу… бояринові вона ні до чого, каліці — життя порятувала б. Та тільки протирічить це законові: “Боже — богові, кесареве — кесареві”. Не порівняєш боярина з смердом.

Воєвода зійшов з коня, поклав каліці на долоню кілька срібняків. Довгий Меч по-рабськи обняв коліна Рати-борові… лежав на снігу й обнімав.

А мав він колись славу гордого і хороброго воїна, котрий Руській землі честі примножував.

— Отак воно, мій Ярославе,— сказав Ратибор, усів-шись знову в сідло.— Якби князь пам’ятав про всіх Матвіїв, які є в Галицькій землі, тоді, може, він правив би справедливо. Та це неможливо, життя є життя, воно богом освячене і благословенне, навіть князі не в змозі його перекраяти. І ти теж.

— Все ж я спробую, вую,— відрубав княжич.

— Боже тобі поможи,— перехрестив його Ратибор.— Заходись Дністер ложкою вичерпати.

IV

Ян схилив голову, борода торкнулася княжої милості — золотої гривни боярської, а вухо вловило шепіт посеред гостей, рознесений весільною матір’ю молодої, що час голуб’ятам лягати на шлюбне ложе, бо ніч кінчається. Хтось цей шепіт роздер хмільним реготом, мовляв, молодому бояринові нема чого квапитися, за нього добрі люди потрудилися, бере він бояриню Парасю “готову”. П’яного реготуна вгамували, Ян зціпив зуби і вдав, що реготи його не стосуються, свахи вивели із-за стола Параску, тепер законну жону бояринову, і вклали її долоню у його.

— Ідіть! — весільна мати перехрестила молодят і довела до порога ложниці.

Він думав про цю хвилину, коли наодинці зостанеться з жоною в ложниці, ще зранку, як тільки причвалав зі своїми боярами з Галича сюди, у Братишани, думав і тоді, коли вторив словам попа, що добровільно бере у жони боярську доню Параскеву з роду Братишів, не міг позбутися в’їдливої думки і за столом весільним сидячи. Пробував залити її медами і вином, це йому не вдавалося, думка плавала на поверхні хмільного, як хрестовина в цеберці з водою.

Ян боявся цієї хвилини.

Колись же він жадав її, при одній згадці молода кров ударяла в голову, навівала жаркі сни. І ось час настав.

За важкими дверима, мовби десь на далекій околиці, гойкали голоси, як з-під землі доносився дзвін жбанів і пугарів, на дворищі довкола вогнища, на лютий мороз незважаючи, галайкала захміліла челядь, тут і там лунали веселі ріжки і бубни скоморохів. Весільний гамір окутував Яна в’язким туманом… туман просяк у душу… туманом у цю хвилю Ян жив і ним оборонявся перед тим, що ось-ось має статися у боярській ложниці.

А може, нічого тут не станеться? Бо чи не ліпше зробити вигляд, що все йде так, як має іти, адже не бунтував він ні тоді, коли князь Володимирко, пісні його люблячи і шануючи, дав йому, синові дереводіла галицького, золоту боярську гривну? Не зворохобився також тоді, коли князь порадив заслати сватів до боярської сироти Параскеви, обіцяючи вотчину Братишів подарувати для прокорму.

Не ворохобив, хоч до нього й донеслися чутки, що нібито князь Володимирко, вдівцем будучи, потаємно до білолицьої Парасі прихильність виявляв…

То чого ж тепер?..

Ех, хай усе йде, як має йти… велика милість княжа до співця придворного, возніс-бо його з болота до стільця боярського. Хай…

Випив Ян на своєму весіллі багато, а в ложниці опинившись, не чув хмелю ані в голові, ані в ногах, і ліпше було б, коли б взагалі не пам’ятав нічого й не розумів.

У ложниці парко натоплено. Товста свіча слабо розвіває морок, розстелене широке ложе біліє холодом, мовби хтось натрусив на нього свіжого снігу.

Ян притулився плечима до гарячої печі. Не поспішав розперізувати черес, не квапився лягати на білий сніг, що на постелі; всупереч його тверезому міркуванню з глибин свідомості проростав упертий відчай: плюнь, мовляв, на це ложе, на своє пишне весілля, на боярську гривну й княжу милість, втечи до Галича під батькову руку, закопайся в роботі дереводільській, там не муситимеш покривати своєю честю чуже безчестя, батько Чагр тебе зрозуміє і похвалить.

Батько Чагр… навіть на весілля не приїхав, Маму не пустив і братові Василькові дорогу в Братишани заказав. Рука його не піднялася на благословення.

Князь Володимирко благословення дав. Щедрий наш князь…

Але ж коли підступному відчаєві піддатися, то згине, пропаде усе те, до чого простував, про що мріяв відтоді, як брат Лют надоумив:

— Не будь дурний, Янчику. Переписувати книги вчися… але й гусла не занехай. Кохається наш князь у співі, небіжчика свого співця Влада скрізь возив з собою і багато обдаровував, бо знав Влад, про що князеві співати: славу його до небес підносив, лесть під ноги кидав. Волостелини це люблять. Ти повинен місце Вла-дове посісти.

Аж приголомшив тоді Лют своїми підшептами.

Коли ж поміркував Ян над словами Лютовими, то зрозумів: діло нараює старший брат, хосен з того може бути. Го-го, ще й який хосен…

Незчувся, як бояришня Параскева підступила до нього, в обидві долоні, гарячі й ніжні, взяла його обличчя, нагнула і поцілувала в губи.

— Я жду, мій мужу… — проказала і почала роздягатися. Він не відповів на її палкий цілунок, був далеко від цієї ложниці, ще стояв перед ним брат Лют. Вона ж сполошила спогади, і вони пурхнули пріч, як зграйка перепелів.

Параскева зняла з голови вінок.

Скинула Параскева боярську одежу і, вигинаючись звабливо біля ложа в самій сорочці, розсипала по плечах розплетену косу.

А таки вродлива Параскева, одиначка старого Брати-шана, який умер три роки тому. Ростом висока, струнка, перса, як гусенята, випорскують з пазухи, на білому лиці брови — як намальовані… брови у боярині чорні, а коса русява.

Чого ще міг жадати син галицького дереводіла?

Однак серце до неї не лежало, не знаходив у душі слова заповітного, яким з правіку мужі кличуть своїх коханих. Язик не повертався назвати її ладою, не жадав Ян ні її білого тіла, ні ласки, ні навіть скарбу вотчинного.

Вона знову підступила до нього, тулилася грудьми до його грудей, осипала лице цілунками, обвіювала, сміючись задихано, гривою волосся, коса пахла грецькою оливою, пухкі руки — польовими травами. Пахощі дівочі дурманили Яна, жар її тіла захмелював сильніше од вина угорського, він уже було відступився від печі, щоб піддатися чарам, і тут уловив дух поту, чомусь цей дух нагадав йому повів від бороди княжої.

“Вона, сирота боярська, не раз утикалася лицем у Во-лодимиркову бороду, спітнілу, смердючу, дарма що заморськими мазями напахчену, для неї весільна ніч давно минулася, а моя ніч — олжа облудна”.

Зірвав з своїх плечей її руки, стиснув зап’ястя ненависно і відштовхнув від себе.

Заточилася. Мало не впала.

Сіла на ложе й кліпала спантеличено віями. Подібного, видно, не чекала. В очах бриніли сльози. Але не заплакала. Кров боярська одхлинула з обличчя, злість сточила губи на тонкі сині шнурочки.

— Що, гидуєш мною, смерде ниций? — видихнула з грудей. — Забув, хто ти єси?

Тисячу раз чув за своє життя оте погордливе “смерде”… чув, однак колись воно не ображало, був смердом з діда-прадіда і, навчений батьком Чагром, навіть гордився своїм простим родом. Нині теж згірдливе слово не вцілило боляче, він лише голосно засміявся.

— Був смерд, боярине, та минувся.— Розправив плечі, торкнувся десницею боярської гривни. Досі не відчував, щоб золотий обруч на шиї додавав пихи, впевненості, інколи з незвички гривна й заважала, а в цю мить золото мовби возвишало його, підносило вгору. І Ян височів посеред ложниці молодий, гордий, задоволений з себе. Параскева ж, засліплена гнівом, не помічаючи в ньому переміни, продовжувала:

— Ні, ти смерд, холоп! Тупну ногою і вилетиш звідси, як пес паршивий.

Цього стерпіти не міг

В три кроки підлетів до Параскеви, наодмаш мацнув пальцями по губах.

— Стули писок, боярине! І знай: терем оцей, вотчина Братишанська і ти разом з нею князем нашим мені дарована, грамоту на це маю. До того ж, ти роба моя, в церкві перед господом заприсягалась.

Хто знає, що більше Параскеву вразило — удар по лиці а чи слова Янові. Досить того, що вона знітилась, обм’якла і впала пластом на постіль.

Плакала.

Він споглядав, як тремтіли від плачу її плечі, і насолоджувався новим, дотепер не відомим почуттям влади. До цього не підозрівав, що панування над кимось приносить щастя, ця новизна солодко згладжувала попередній протест і згладжувала гіркоту, що повинен своєю честю прикрити чуже безчестя. Нічого не вдієш… коли хочеш досягти високого у цьому світі, то мусиш не зважати, що платять тобі надщербленими золотниками. Перетерпиш, переморгаєш.

“А смішки людські позаочі, а глузування потаємні?..”

“Зумів я замкнути пельку боярській донечці, зумію й людські язики вкоротити. Ось поросту пір’ям і…”

“А любов?”

“Хотів би я знати, що важливіше у житті: любов чи сила?”

Нахилився над ложем і злегка плеснув Параскеву по плечі.

— Досить того хлюпання… Я вчив тебе, як маєш шанувати мужа. Чула?

Притьмом сіла на постелі, рукавом стерла сльози. Кивнула головою.

— Коли ж чула, то йди і роззуй мене, — наказав, усів-шись на побічницю.

Без слова скорилася і кинулась до ніг, обійняла запорошений шитий сріблом чобіт.

— Ладо мій… волостелине, — припадала до його колін. Розумів, що Параскева снує олжу, що цілунки її

облудні; знав також, що після всього ТОГО, що було з нею, він ніколи її не покохає, вічно стоятиме між ними князь Володимирко, а все ж підхопив її на руки, нетерпляче здирав з неї сорочку, упився устами в її уста. Шептав запаморочливо:

— Ладо моя…

Глава шоста, з літ минулих

Коли Русин остаточно опам’ятався, то ще довго горіли йому в очах вогні смолоскипів. Жмурився од них, як од чуда небесного. Раптом стрепенувся на лежанці.

— Він… умер? — скрикнув. Любана кивнула на двері, тихо промовила:

— Слухай.

За дверима виспівувала голосно сокира.

— Там батько Боян витешує для нього хреста. Він був християнином?

— Був чесним і відважним,— гойднув головою Русин.

— Про відвагу його знаємо,— зітхнула Любана.— Без числа вовків порубав. Зараз його поховаємо.

Русин відкинув ведмежі шкури, під якими лежав, і… почервонів: був майже голий, руки й ноги мав перев’язані чистим полотном.

— Лежи, не можна тобі. Ми самі впораємося. Просив дівчину, щоб відвернулася, поки одягнеться.

В поспіху й не помічав, що сорочку йому подала випрану, що ногавиці і каптан зашиті дбайливо.

Любана підставила йому своє плече і вивела надвір. Поблизу займанки на галявині чорніла купка свіжої землі. Біля неї зблискував сокирою батько Боян. Загорнуте в шкури, зашнуроване ликом тіло Бавила лежало поруч. Іванко припав до нього, обіймав.

— Досить побиватися, отроче,— Боян гладив Івана по голові.— Досить, Прощайся з ним, бо хрест твого бога готовий.

Прощай, Вавиле.

— Прощай, Вавиле… — сльози клубилися в горлі.— Буду пам’ятати, що коли б не ти, то я б не повернув собі землі дідів.

Більше нічого не сказав Іван Русин, ні єдиного слова не промовив, коли тіло Вавила спустили в яму, і коли на груди мерця упала перша лопата землі, і коли Люба-на, щоб дикий звір не розрив могилу, утоптувала глину ногами.

Вавило зостався назавше під дубовим хрестом, живі повернулися в хижу і сіли за поминальну трапезу. Іванко не їв і не пив — давився плачем.

Батько Боян не втерпів:

— Не оплакуй, отроче, яко баба, діяння Морени. Ким був для тебе небіжчик? Вітцем? Братом?

— Сам не відаю,— схлипував Іван.— Може, сумлінням був моїм? Може, вітром полудневим, що скрешує кригу?

— Розкажи про нього… про себе,— попросив Боян. Навмисне попросив. Сподівався, що отрок полегшить оповіддю своє горе.

Іванко заплющив повіки і думав, що люди з лісової займанки справедливо вимагають від нього оповіді, хо-чуть-бо знати, кому дали притулок і кого схоронили.

Але як поділитися з ними пережитим? Коби це хліб: тому скибку і тому скибку — куштуйте. Цей хліб я випік, якщо до смаку — хваліть, якщо гіркий — осудіть. А тут життя коротке, юнацьке, і схоже воно на борозну не мною виорану і не мною засіяну. Хіба я винен, що на ній не густо колоситься пшениця? Почекайте, ще буде весна і будуть інші жнива — збіжжя намолочу повні решета.

Але як переповісти пережите і передумане? Казкою? “Жив-був на світі Іванко Русин?” Чи піснею виспівати? Укласти життя в гекзаметрові ряди, як ритор Поліклет колись навчав? Він говорив:

— Усе, що бачиш, що чуєш, що відчуваєш, можна укласти у віршовані рядки.

Поліклет був першим учителем малого Йванка, вчителем добрим: не тільки поетика й риторика кріпко сиділи в його лобатій голові, мабуть, більше, ніж бога й самого себе, любив він співців старої Еллади. Вчитель, мабуть, спричинився до того, що Русин змалку, задовго до науки у Феодора Продрома, грівся біля вогню славетного Гомера і пізнавав красу трагедій безсмертних Есхіла, Софокла й Евріпіда. Юний же Русин від першого учителя перейняв трепет перед творцями давніми і, подібно як ритор, закохався найперше в поезію Феогніда, годинами засиджуючись над його елегіями. Як це у Феогніда сказано: “Важко розумному довгу вести розмову з дурнями, але й мовчати повсякчасно — понад людські сили”.

“Та пощо все це я згадую?”

І ще Русин, уже осібно від раціонального ритора, любив Сапфо, десяту музу, як називав її мудрець Платон. О, як він, Русин, захоплено читав у саду Продро-мовому творіння цієї богорівної жінки. Одного разу Продром поцілував його крізь сльози. Мовив:

— Може, сама Сапфо, читаючи, так не чарувала душі людські, як ти. Серце маєш велике, Русине молодий.

Ритор Поліклет колись говорив, що стати поетом може кожний, аби тільки збагатився знаннями. На підтвердження цього сам писав вірші, що на елегії Феогнідові були схожі, Гомерові гімни також наслідував. Тільки з пошанівку до сивої голови Іванко не виказував учителеві правди у вічі, що його гімни та елегії не будять у душі трепету, а в голові — образів, сприймаються вони розумом, мов геометричні фігури. Душа ж мовчить. Мав слушність Феодор Продром, коли вчив у своєму саду:

— Не хапайтеся писати віршів: пергамен дорого коштує. Поетові потрібен талант. Умом талант не заміниш. Розумних людей багато — правдивих поетів мало.

“То я боюся свого безталання?”

Колись Іван Русин теж пробував складати елегії. На-селював вірші небом, морем, квітами, бджолами та золотою пожежею бань святої Софії. Ритор хвалив дитячі спроби, мама милувалась, а Діонісій-золотар мріяв, що з прийомного сина виросте муж на всю Візантію знаний.

“Але я ніколи не читав своїх віршів у Продромовому саду, ніколи. Бо шанував Продрома, поета”.

Гомер, Есхіл, Сапфо, Феогнід, нарешті, Продром. Як дивно звучать імена славні, хоч і не вимовлені, але таки звучать у цій вбогій хижині посеред білого пралісу. Хто тут колись їх чув, тут, у глухій пустелі?

“Каюся, що дався Вавилові себе підмовити? Що самотній я на отчій землі? Чому самотній? Зі мною вітців-щина… вона, може, не така, як повідав про неї знудьго-ваний Вавило. І тут вовки блудять тічками, і там, у Візантії, блудять.

Вовки… На вовків є стріли, мечі, і є ясні смолоскипи. Смолоскипи горять синім вогнем. Чому синім, чому… чому… чо… Ах, це сині очі в дівчини, яка всміхається мені від вогнища… всміхається устами, а очі серйозні, дивляться уважно, допитливо. Може, це не Любанині очі… так, здається, звуть цю русалку з білим волоссям… може, це очі отчої землі?”

Русин скидався на дитину, яка прагне чимось добрим похвалитися перед родичами. Тому поправцював до кринички, непомітної і ніби замуленої, що була Гомером й іншими поетами викопана і обцямрована. Русин давно не толочив до неї стежки, навмисне обминав її, хоч і відчував, що джерела в ній не висохли; поетичне зерно проростало, кільчилося, чекаючи своєї хвилі.

То, може, сьогодні настав час, коли зерно розбрунить-ся пагінцями? Це нічого, що пагінці будуть тоненькими і кволими, пам’ятаєте: всі дерева виростають з пагінців. Шкода тільки, що нема під рукою пергамену, нема на чому записати те, що поллється з серця, адже мисль, образ, перенесені на пергамен, немовби вбираються в матеріальну одежу. Зрештою, не біда, прадавні співці Еллади — аеди теж обходились без письма, повідають, що сам Гомер творив без пера. Спробує і він, Русин.

Спробує…

— Слухайте.

Сині очі Любанині повеселіли і підморгнули. Сині очі в моєї вітцівщини… Вітцівщині душу відкриваю. Вітців-щина — це батькова Суздальщина й материн Перемишль, це щось дуже велике і близьке, ім’я йому — Русь.

II

Писав Іван в “Саду” своєму:

“Посіяла кормилиця Марія яре зеренце, Ярославе, сподіваючись, що виросте із нього колос; посадила кормилиця Марія квітку, гадаючи, що випестовує красу.

Була кормилиг^я Марія чарівницею, бо виворожила на чистому оболонні під Звениградом храм, звівши над ним небесні бані; навчала вона слухати землю і вухом, і серцем. Але дитинство минулося, разом з ним спопеліла Маріїна ворожба: зерня не прийнялося, з квітки позривав вітер пелюстки”.

Чагрову славу у першу седмицю, коли він з родиною прителіпався возом із весі над Золотою Бистрицею до Галича, ніхто до хмар не підносив. Та й не було за що. Приставши до ватаги дереводілів, на чолі якої стояв виборний староста, прозваний за веселу вдачу Кумом Скоморохом, Чагр сповняв важку і грубу роботу: обтесу-вав бервена, мастив смолою дуби для підвалин.

Галичська гора клекотала тієї весни робучим людом. Ще з минулого літа, коли поховали князя Івана Василь-ковича, сина Василя Теребовльського, і Галич підпав під руку князя перемишльського, Звенигородського і теребовльського Володимирка Володаревича, сюди, на гору, посунули смерди з сокирами й пилами, щоб викосити впень дуби і липи, готуючи місце для побудови Володимиркових палат.

— Бути Галичу городом столичним! — мовив Володимирко.— Дитинець побудую на горі Галичській.

Князь сказав “бути”, і смерди укорочували вік деревам, корчували й спалювали пні, сипали вали, поглиблювали днище потоку, що омивав гору зі сходу.

Ледь не вся земля зібралася купно будувати новий стольний город. Втім, новим його не назвеш, город над Дністром стояв із правіків, діди переповідали, що в ньому чинили суд і розправу князі білих хорватів. Народна пам’ять береже також згадку про князя Галича, що ніби дав городу своє ймення. Проте з тієї давньої прадідівської слави зосталися лише окрушини. Володимирко задумав у літопис города вписати нові сторінки. Та для початку потрібно було приодягти його в святош-ну ношу.

Була в цьому надоба.

Володимирків попередник Іван Василькович, царство йому небесне, прожив життя тихе, богобоязливе, ні на кого він меча не гострив, не важили сусіди й на нього. Через це не дуже сушив собі голову заборолами, валами, стовпами-вежицями, що повинні були боронити город від напасті. Навіть княжий терем, який стримів на горі понад, самим Дністром, підупав і почорнів, як зчервивлений гриб. Коли торік, відразу після похорону, Володимирко оглядав город, то не міг втриматися, щоб не вколоти тутешнього боярина Сірослава Сірославича, котрий разом з іншими галицькими та перемишльськими мужами супроводжував князя.

— Мохом, Сірославичу, поріс ваш Галич. Павутинням заснувався. Спали ви тут усі з своїм князем, чи що? Де ваші храми, де ладьї купчинів, де торжки велелюдні?

— Ми обходилися тим, що мали, — обережно відбився Сірославич.

— Лінивці завше обходяться малим,— спалахнув гарячий Володимирко, не помічаючи, що ображає боярина.

Галич справді розкрився перед ними сонний, тихий і збайдужілий. Поміж кукуріканням півнів та рохканням свиней з берега Ликви долітали рідкі удари ковальських молотів. На дністровій пристані погойдувалося кілька рибальських ладей. Біля церквиці, що на Кривавому броді, хмільно горланив гурт рукомесних людей. На проїжджаючих мимо комонників вони й уваги не звернули, ніхто не здер з голови ковпака. З уривків їх співанок, з вигуків розрізнених Володимирко здогадувався, що малі люди справляли тризну по князеві Івану, справляли і хвалили усопшого, бо хоч при ньому не раювали, та зате тішилися золотим спокоєм. Про це також свідчили розчинені навстіж боярські гражди, що грілися проти сонця, і хижі містечан. Правда, тут не виблискували вікнами із слюди різьблені тереми купчинів і княжих метальників, як це було в Перемишлі, тут хижі зорили на світ підсліпуватими бичачими міхурами. Зате будували галицькі дереводіли добротно, на віки, як це уміли робити ще їхні прадіди. Взагалі у городі над Дністром панував дух старих добрих часів, про які давно забули містечани перемишльські.

— Я розворушу це сонне гніздо,— задирикувато вихвалявся князь Володимирко, споглядаючи з крутого обриву Галичської гори густо забудовані вулиці Підго-роддя.— Розворушу і напою вітром.

— Поживемо — побачимо, — не стерпів боярин Сірославич. Якщо покласти руку на серце, то йому не вподобався метушливий, різкий у судженнях перемишльський володар.

— А поживемо, боярине. І сам побачиш,— сказав Володимирко.— Не пізніше, як завтра почну отут на горі будувати свій город. Свій! Чуєш, Халдеєвичу? — обернувся до воєводи Івана Халдеєвича, якого полюбив з перших днів ще свого князювання в Звенигорода — Лишаю тебе, Йване, посадником своїм у Галичі.

— Честь для мене велика, осподине,— схилив голову воєвода.

Відтоді Халдеєвич не сходив з свого румака. Високий, білявий, з довгим вусом, безбородий, із золотою колтою в правому вусі, він появлявся то біля грабарів, то біля корчуїв і дереводілів. Повелівав спокійно, коротко, дбав не лише про роботу, піклувався, щоб вагати були нагодовані, щоб мали де переспати ніч.

Доброго собі помічника знайшов князь Володимирко.

І таки доброго… За нецілий рік встигли багато зробити: три нитки валів, кожна по п’ять поприщ довжиною чорніли у полі, стережучи підступи до гори. На місці мочарів розлили повноводі стави. Сама Галичська гора полисіла. Тут і там рясніли на ній купи окантованих бервен, дощок. На західному її краю, найбільш недоступному, де мав стати Дитинець, височіли купи наколеного білого каменю, з якого будівничі покладуть палати для князя.

Весною 1143 року Іван Халдеєвич нетерпляче очікував Володимирка, який поки що сидів у Перемишлі, а з ним і єпископа, котрий повинен освятити гору. Після цього можна буде класти підвалини. Такий був покой.

Чагр тієї недільної днини, коли посвячували Галич-ську гору, не вештався у гуртиську малих людей, бояр, попів і гриднів, котрі сунули слідом за князем та єпископом Козьмою. Старе і мале радо було споглядати, як єпископ розмахував кропилом наліво й направо, бризкаючи йорданською водою і чинячи молитви на всі чотири сторони світу. Ніхто, звичайно, серед гуртиська не цікавився батьком Чагром та сином його Васильком, котрі вичікували на узвозі, обганяючи липовими гілками оводів від пари чорних волів, запряжених у рало. Лише кум Скоморох, проходячи мимо, кепкував з Чагра:

— Мой, чи не зібрався ти на Галичській горі чечевицю сіяти? Пізно. Земля затужавіла.

Чагр не відповів. Навіть синові до ладу не оповів про свій задум. Казав тільки: “Будеш, Васильку, волів водити. Маємо нині трьома скибами оборати Галичську гору”.

Аж коли після посвячення всі посідали за довгі наперед наготовлені столи їсти і пити, Чагр сказав: — Гайда, Васильку!

Вивів волів на гору, перехрестився, поплював у доло* ні і натиснув на чепіги. Воли рушили, земля прийняла рало покірливо. Скиба лягла рівно, як на загоні в полі.

Якби батько Чагр підвів голову і оглянувся, то уздрів би, що люди за столами оніміли. Над усіма, здивований і грізний, височів князь Володимирко. Воєвода Халдеє-вич когось з молодших бояр штовхнув під бік, щоб побіг до дурня у білій святошній сорочці та й виштовхнув би його пріч, скинув би разом з волами і погоничем у Лик-ву, але князь, запримітивши той рух Халдеєвичів, моргнув бровою: не рушай. Не рушай, воєводо, бо ми не відаємо: добро чи зло творить на нашій горі цей смерд. Почекаємо.

Чагр, син Микули, не підводив голови, не оглядався. Спершу було йому трохи моторошно орати під сотнями поглядів, та перегодом, забувши про все на світі, заспокоївся. Свіжа рілля веселила хлібним духом, нагадувала про рідну весь над Золотою Бистрицею, про отроцтво…

За першою скибою лягла друга і третя. Опісля Чагр вийняв рало з борозни і пішов по ріллі, сіючи з торбини жито. Пощо це він робив? Пощо наражався на глум або й на кару? Адже ніхто до цього його не підмовляв і ніхто не заставляв. Сам надумав. Сам. Бо жадав добра Галичу. Хотів, щоби жив Галич тисячу літ, аби ріс і зеленів, як жито, аби множилися його слава і добро, як множиться з одного зеренця житній колос. Аби три скиби на горі, на котрих завтра ставитимуть стіни, в’язали город з усім полем, з усією землею.

Полюбив Чагр Галич… полюбив за те, що прийняв його, вигнанця, що містечани купно помогли йому на то-лічці над Дністром покласти сяке-таке житло, що тут ніякий монастирський тіун не грозився грозьбою, що на диво дихалося Чагрові в городі поки що вільніше, ніж у полі над Золотою Бистрицею.

Мудро робив чи зле… хто знає? Але зробив.

Скінчивши задумане, знову перехрестився і мав намір повести волів узвозом униз. Та, ступивши крок, зачув владне, князеве:

— Стій, смерде!

Не віщував княжий окрик нічого погідного. Два би-ричі по знаку воєводиному підхопили Чагра під руки і привели до столів.

Чагр вивільнив руки і низько вдарив князеві чолом.

— Пощо вчинив ораницю на горі? Що означає вона? — цідив спроквола Володимирко.

— Означає вона вічність, осподине. Хіба ти забув покой? Від діда свого знаю: якщо нову оселю закладаєш, то виори навкруг неї три скиби і засій житом. Жито ніколи не переводиться: не витопчуть його ні комоні вражії, не спалить вогонь і не заллє вода. Якщо бодай одне зеренце залишиться, і з нього вродиться колос. Так переповідав мій дід, а він перейняв науку від свого діда. Покон цей живе, відколи ми тут. Я й пригадав його, покон, Галичу на добро. Хіба погано вчинив-єм?

Про це міг і не питати, бо бачив, і всі за столами бачили, як проясніло Володимиркове чоло. Князь прилюдно обняв по-братськи Чагра, цмокнув у губи і, розчулений, зірвав з шиї золотий ланцюг.

— Бери. Дар це мій за твоє добро,— сказав голосно. Робив це, може, не від щирого серця, але пам’ятав: зорили за ним і бояри, і малі люди. Хай зорять і пересвідчуються, що князь у них щедрий, добрий і багатий.

— Не за золото сповняв я, світлий княже, старий покон,— відпирався Чагр.

— Знаю… — Однак золотий ланцюг князь таки йому на шию повісив. Повісив і повів до стола.

— Вип’ємо, браття, за Галич!

Увечері при лойовому світильнику батько Чагр рубав зубилом княжий ланцюг на кільця… рубав і, кидаючи по одному кільцю в глиняний горнець, говорив Мамі:

— Оце, стара, буде на дуби для нової хижі.

— За оце — корову купимо.

— Тесла нові і свердла купимо.

— За оце — Василькові каптан і шкуряки на зиму.

— За оце — Настусі обновка.

Коли ж усі поснули, закопав горнець із золотом од лихих людей біля хатньої ватри.

— Стережіть, чури, мою жалощ, бо на новому місці мушу і те купити, і се. Стережіть від чужого і від Люта-сина теж.

III

У Галичі на схилі гори Карпиці стояла убога халупка Предслави, тієї Предслави, яка походила з давнього роду Соколянів. Втім, хто тепер у стольному граді пам’ятає про рід Соколянів, котрий сидить у Галичі ще з часів обрської навали? Город розрісся, поселилися у ньому пришельці з усіх усюдів, ніхто, отже, не знав ні про славу роду Соколянів, ні про лихо, що спіткало стару Предславу.

Вогнище вмирало тихо, без шипіння і тріскотняви, його опікуни й сторожі Цур та Пек зникли в отворі стелі разом з синьою цівкою диму. Предслава стежила, як краї вогнища попеліли, як бралися сизим пушком недотлілі огарки.

Вона ще могла б вдихнути у вогнище життя, досить було вийти за двері і принести оберемок вербового галуззя і трісок, почорнілих, висушених сонцем і вітрами кореневищ, поназбируваних улітку на березі Дністра. Але жінка мовби закаменіла, найменший рух, здавалося, спричиняв їй біль. А може, жінка боялася пропустити ту єдину хвилину, коли в її хижі погасне остання жаринка? Чи, мо’, вона оглухла й осліпла, бо на її обличчі, маленькому, як кістлявий кулак, не виписувалося ні рисочки муки або страху, розпачу або скорботи, даремно також було шукати в її зморшках надії-сподівання, навіть богиня плачу покинула стару, забравши з собою сльози. Предславу полонила байдужість: байдуже їй до вогню, що пригасав, байдуже до самої себе, до білого снігу, що крізь димовий отвір залітав до хижі. Була вона схожа на чучело Морени, і була схожа на матір, заціпенілу над свіжою могилою. Але й матері над гробами свої синів очікують чуда, вони жадають того чуда, бо хочуть, аби встали з деревищ сини.

Чекають і виплакують матері у бога помочі.

Предслава нічого не ждала, навіть чуда не сподівалася. Хоч вона й уміла ждати, вміла, бо цього навчило її життя. Колись, ох боже, як це діялося давно, коли ще була молодою, коли груди повнилися молоком, а серце — жадобою кохання, вона виглядала з далекого, ніколи нею не баченого Руського моря свого вайлуватого, доброго лада Іллю, котрий разом з рибальською братчиною спускався долі Дністром на рибний промисел. Були осені, багато осенів, як намистин на шнурочку, коли Ілля повертався і на галицькій пристані при чесному народі згрібав жону в обійми і цілував до запаморочення, потім високо вгору підкидав сина, що підростав за літо.

Так вони здибалися щороку, аж поки морська хвиля, як смок, не проковтнула її лада.

Потім ждала з дороги сина Івора, який наймався до купця Данилка возити сіль по всій Русі великій; усякій дорозі є кінець, на якомусь кінці половці напали на купецьку валку і зосталася вдовою Іворова молода жона. Як її звали? Гей, люди, ви не пам’ятаєте, як кликали мою невістку? Почекайте… почекайте… здається, Златою? Ха-ха, ім’я носила гоже, а душу мала червиву, бо не довго ходила в жалобі молода Злата, на пристані дністровій віялася з чужоземними гістьми, ні німчином, ні половчанином, ні гречином не гребувала, продаючи біле тіло і честь жіноцьку! Сюди, в цю хижу, поверталася досвітками змучена і зроблена, мовби носила на пристані кружала воску, з чорними підковами попід очима і винуватою жалісливою посмішкою на вицілованих губах. Предслава тоді думала: “Гей, чи повинна-м заплювати нечестивицю, чи обскубати маю її коси, чи видряпати їй очі?”

Нічого не діяла…

Не діяла, бо невістка приносила в кулаці срібну монету, гіркий зарібок рятував від голодної смерті їх усіх трьох — трьох, бо лишив Івор сина — немовля Добро-мира.

Якогось досвітку Злата не вернулася, як звичайно, в Предславину хижу. Людове різне балакали: одні торочили, що згубила з розпуки життя в дністровому ков-бурі, інші — ніби повіялася кудись світами. Одне відомо: зникла, мов камінь у бистрій течії.

Коли підріс і налився силою Добромир, то Предслава щовечора ждала додому онука. Лила йому на руки воду з коновки, дивлячись, як він змиває сажу і бруд, потому клала на стіл пшоняну кашу з шкварками або олією, мису гарячої чечевиці, жбан браги. Припрошувала:

— їж, мій ковачу. Криця сили потребує. Добромир гарував у Романа Ковача, що тримав дом-ниці і кузні понад Ликвою; гарував не один рік, кував крицю на сокири, тесла, мечі, вістря списів і оків’я заступів. Умів теж робити голки, шила, наральники. Коли ж залізо миналося, Роман посилав його з челяддю копати руду на топ’ях-болотах. Добромир ніякої роботи не цурався: болотну руду на вогнищах перепалював, товк її на чорний порошок у ступах-довбанках. Старий кричник Захар доручав йому і домницю закладати.

Кричник любив Добромира як сина, слова потаємні, тільки йому відомі, без яких залізо до ладу не звариться і кришитиметься під молотом, мов перетриманий сир, передав. Видно, зле вчинив старий Захар, що з Добромира гаразд-кричника викохував, Роман Ковач на роботу пожадливий, а на платню скупий. Три роки тому збунтувався Добромир проти старійшини братчини ко-вачів, уклонився йому до землі і виповів:

— За хліб-сіль і за науку дякую красно.

З Добромиром ще двоє ковачів молодих Митро та Григор вийшли з-під Романової руки.

— Куди подастеся, отроки? — цікавився старійшина, поскубуючи коротку обсмалену вогнем бороду.

Промовчали. Яке діло дуці до поривань малих людей? Предславі, бабі своїй, Добромир відкрився:

— На середині шляху між Тисменицею та Коломиєю в лісах на Хоминому болоті руду в давнину копали. Кричник Захар повідав. Оце туди й зібралися. Поставимо домниці на злість Роману.

— Чи добре надумав, онуче? — сумнівалась Пред-слава.

— Добре,— одказав їй Добромир, складаючи в торбу кліщі й молотки, хліб і до хліба. — Троє нас, як буй-ту-рів. Припасів докупимо. У Люта Лихваря кілька гривен позичив. А там — розживемось. Дасть бог, виведу тебе згодом з цієї хижки у світлі хороми. Візьму жону красну” будеш мої чада колисати.

І вона його благословила. А не треба було. Повинна б вчепитися за полу, не дати йому порога переступити, мала б просити, щоб вернувся та занехав звабливі мислі.

А вона його перехрестила…

…Предслава його перехрестила тремтячою рукою, і онук рушив од порога радо, мов на весілля. Під його чревіями почмакував провесняний сніг. З хижі вибрався міцний чоловічий дух, натомість в її стінах, ззовні па саме віконце засипаних землею, всередині ж чорних від сажі і старості, поселився дух очікування. Предсла-ва потаємно леліяла сподівання, шо Добромирові слова справдяться і рід Соколянів знову посяде в Галичі належне йому місце. Якби так сталося, то вона купить цілу копу свіч богородиці в офіру. Колись Предслава про це пошепки висповідалася перед задимленим образом Юрія Змієборця і, видно, розгнівала святого воїна, що не йому свічі призначалися, бо не минуло по обітниці й трьох днів, як поговір докотив до неї чорну вість:

— Нема твого онука, Предславо. Згинув, потоп у баг-нах-мочарах. З ним також ті два молоді ковачі. Згинув? Хто ж це видів?

Містечани галицькі стенали плечима: “Мовлять так, і все”.

А хто перший чутку пустив? Кожний струмок, брудний навіть, бере звідкись початок.

Предслава не повірила в онукову смерть. Замкнула двері, взяла патерицю і почимчикувала з города. Минула Ямницю, обидві Бистриці — Золоту та Чорну, на п’ятий день лишила за плечима оторочену лісами Тис-меницю. Далі звернула з Коломийського гостинця і по-нипала дикою пущею.

Шукала Добромирових слідів.

Ночувала просто неба, вкривалася зорями та росою, земля стелила в ізголів’ї трави, літо годувало суницями й грибами, жерела закроплювали водою, ночі лякали риком хижого звіра, а болота — зрадливими “вікнами”. Дерева виростали перед нею стіною, сплітаючи густо віти, колючі терни хапали за рубову одежу. Ліс перегороджував путь — перепинав і мовби говорив:

“Вернися, жоно. Дебри мої глибокі, таїни мої мовчазні. Нічого тут не вивідаєш і нікого тут не випитаєш. Слухай-но краще те, що люди говорять”.

Предслава знала, що люди, як дерева в лісі, одні вродилися тисами й буками, інші — вільхою та осикою. Одні прямі, а ці — криві й дуплаві. Але всі дерева мають однакове право, дане народженням, жити під сонцем. Біда тільки, що не всі однаково з цього права хіснують. Он, дивися, в гущавині дубчаки вихопилися понад голови однолітків… вихопилися і пнуться до неба, і крис-ляться, і товстішають, і байдуже їм, що внизу під їхнім гіллям сліпнуть у сумерці, чахнуть ровесники, які зазівалися. Цим, нижчим, уже ніколи не побачити сонця і не напитися вітру. Деякі з них, може, викривлять свої стовбури, помітивши серед крон голубу проталину неба, і будуть рости, навіть будуть могутніти кривим непотріб’ям. Таке трапляється і в гущавині людського племені. Люди, щоправда, викривляють не спини, вони викривляють душі. Криводушні ж гірше клеймо-вого головника, на головників існує суд старої “Правди руської”, криводушні ж часто обдаровуються хвалою.

— Нема на них погибелі-мору, — бубніла під ніс Предслава.— Добрі люди сходять зі світа, як ось мій онук, а підступні розкошують.

Сказала, і запнулась, і поквапилася собі заперечити: “Ні, не вмер Добромир, не може цього бути. Останній же він в роді Соколянів”.

Вдивлялась у хащі, ловила звуки і шелести, щохвилинно ждала здибання з онуком, у грудях збирала, як косиця росу, пестливі слова, щоб обсипати ними Добро-мира.

Не розхитав її віри навіть сухий пагорб посеред мочарів, що, обгороджений від звіра тином, німував пусткою. Предслава знайшла тут колибу, дві недобудовані печі-домниці, біля них купу перемитого вугілля, з вільхи, мабуть, напаленого. Оддалік лежали ступи, решета, плетені з лика, повні натовченого рудного порошку. Тут і там натикалася на купи накопаної землі, розсипи каміння.

На стінах колиби висіли суми з чечевицею і пшоном. Біля дверей вишикувалися рядком молоти, кліщі та інша кузнь. На долівці розпластались вим’яті шкури, з яких шили й не дошили міхи для домниць. Уздовж стін височіли на ніжках, вбитих у землю, нари. На одній з них Предслава знайшла виструганого з поліна чоловічка — чи то божка, чи то купця, чи то далекого пращура, оберегу. Чоловічок мав велику голову, віслюкові вуха і вишкірений веселий рот. Чоловічок сміявся з Предслави, бо це її Добромир любив у вільну хвилину вистругувати кумедних чоловічків, коників, волів. Отже, й цього вистругав Добромир… вистругав… вистругав… але коли це було… коли… на чоловічкових дерев’яних кучерях шар пилюги.

— Добромире-е-е!!!

Писав Іван в “Саду” своєму:

“Сиділи ми із княжичем у винниці зеленій; гуділи бджоли, дзюрчала десь вода; день лагідний над Галичем розлився — ріка прозоро-синя. Вітрець студив нам лиця розпашілі. І тішивсь я: всевишньому хвала, що млад наш княжич шукає істини в книгах, у сувоях пергаменів старих, що любить слово він Продрома і знає гімни Семео-на Богослова, що шану воздає співцям…

О гіркото, о мріє розіп’ята…

В цю мить до винниці приходять дві жони — корми-лиця Марія, а з нею ще Предслава, стара і чорна, на ній лиця нема. “Рятуй її, мій сину Ярославе, — мовила Марія,— за борги візьме її Лют Лихвар в роби. Пестунчику ти мій, змилосердися, не дай глумитись з вольної, ганьба для неї це велика”.

Огнівавсь Ярослав, чоло високе хмурить і мовить він кормилиці ось так: “Чи єсьм сонце для усіх Предслав? У мене їх без ліку — перевізників, ткальців і смердів. Вони ж бо знають добре: взяв у борг — борги віддай сповна і рези теж. Такий закон. То хіба можу я, мечем закони стережучи, рубати гілку, на якій сиджу”.

На те йому кормилиця говорить: “То милосердний будь, тебе я прошу, дай жінці цій срібла гривен п’ять, вона їх заробила із родом всім своїм. Вітцівщині до цього часу вона платила дань любов’ю, роботою і кров’ю, тепер земля в твоїй особі хай дещицю їй верне, це досить буде, щоб волю відкупить”.

Сміявся Ярослав: “Кормилице Маріє, не порахуєш боржників у землі моїй. Якщо я кожному бодай ногату вділю, то сам у закупи піду”.

“Ну то гаразд,— кормилиця сплакнула. — Заплати ж бодай мені за молоко, і за любов, і за літа, що згайнувала побіч тебе, леліючи тебе. Предславі цього стане”.

“Іди від мене геть, — прогнав від себе княжич жону стару.— Тебе шаную я, і ти це знаєш. Вимоги же твої предивні, бо ти теж суть роба вітця мого. Хто робі платить за любов або за молоко?”

РІ вона пішла сумна, за нею Предслава подалась. А день над Галичем погас, обвуглився, зчорнів, і мудрі книги на столі геть-чисто струхлявіли, бо Слово не одежа, в яку сховаєш гниле своє нутро.

Отак, мій Ярославе”.

Глава сьома, з літ минулих

Людина вічно чогось очікує: купець леліє надію на прибуток, бідар сподівається достатку, боярин — нової вотчини, дівчина жде лада. Той, хто нічого не очікує, той труп, заживо похований.

Предслава, повернувшись додому, очікувала внука.

Дочекалася Люта Лихваря.

Він виріс на порозі і, опершись об одвірок, обзирав хатні вугли.

— Чого стоїш, Нагрів сину? — стримувала Предслава внутрішнє тремтіння.— Сідай, гостем будеш.

Цвіркнув крізь рідкі зуби:

— Знаєш, чого-м прийшов?

Хитнула сивою головою. Всі бідарі в Галичі знають, чого на їхніх порогах появляється Лют Лихвар: приносить він погубу за позичену колись гривну. А Добромир узяв аж три гривни срібла, за три гривни — три воли купиш, цілий маєток. Була б Предслава молодою, то за рік заробила б одну гривну.

Дороге на Русі срібло.

У десять крат дорожче срібло позичене…

— Чим будеш віддавати, Предславо? Прошепелявила беззубо:

— Бери мене.

Лют подумав, що слово її доречне, Предслава знадобилась би на його гумні. Досить іншим закупів перепродувати.

— Я питаю про рези.

Вона дала за рези зброю свого діда Велета: меч залізний, кольчугу, щит і шолом.

— Це стара мізерія, Предславо,— гидливо морщив дзьобатого носа, а чоло брижилося: “Кому зброю продати?”

Жінка поглянула на нього згорда:

— Пусте балакаєш, Нагрів сину. Ця зброя — слава роду Соколянів.

— Якби славу можна зважити на важниці, то ти розбагатіла б, — хихикнув.

Що мала говорити людині, яка все на світі міряє сріблом? Проводжала Люта ненависним поглядом і журилася, що з хижі винесено честь її роду, а це гірше, ніж винести небіжчика. В ніяку скруту не зважувалася продавати зброю діда Велета, синові це забороняла, онукові, бувало, наказувала: “Умлівай з голоду, але спадок дідів не руш, бо щит і меч Велетові служили землі Руській”. А нині ось сама… Що ж повинна була чинити?

Навесні Предслава віддала Лютові рибальське начиння мужа Іллі: начиння теж було їй дороге, воно пахло дністровими плесами і морськими берегами, навіювало спогади про молодість.

Потому Лют забрав мідний казан і сувій полотна. І хижа спорожніла. Лишився Предславі тільки веселий чоловічок, принесений нею з Хоминого болота… був це, може, божок, може, скоморох, а може, пращур.

Єдине наше щастя, що за борги не забирають у нас пращурів.

Сьогодні Предслава журилася, що минуло чотири дні від коляди, крайнього речинцю, на який Добромир мав би віддати борг, а Лют чомусь не приходить. Щоб прите-лепав уже борзіше… аби скінчилася її сіра мука. А може, згубив купну дошку? Ая, такий загубить. Просто не квапиться, певний, що нікуди стара не побіжить і з верші його не вислизне: нема від коляди вільної гра-жанки галицької Пред слави, є Предслава-закупниця, напіввільна, напівроба Лютова. Бо споконвіку так повелося і поконом освячено: хто купу вчасно не віддає, той під руку осподаря підневільним потрапляє. Ох, Добро-мире…

Лют на дверях:

— Минув речинець, Предславо.

Вона зсунулась з лежанки, накинула на плечі лахмі-тину.

— Готова-м, осподарю.

Він, чи закону жадаючи дотриматись, чи глузуючи з неї, порадив:

— Маєш право вдатися до князя на суд. Видоків покличемо.

— Пощо?

І справді: пощо? Вже колись лежала в ногах князевого сина Ярослава. Повірила простодушній кормилиці Марії. І що з того: “Ні, Маріє, не добрішають серця князів до малого люду”.

Лют не ждав покірливості, сподівався лементу жіночого, сварки, прокляття. її приреченість мовби Лихваря злагіднила:

— Не журися, Предславо. Буду тебе шанувати, роботу даватиму легку.

— Неволя волі не солодша, Нагрів сину,— відповіла.— Підемо.

Предслава поспішала, вона боялася, що розплачеться, що в душі завирують спомини, пов’язані з цією убогою оселею, що раптом солом’яна лежанка нагадає їй про ночі, проведені тут вкупі з Іллею, що покриті інеєм, як сивиною, вугли заскриплять синовою колискою.

— Підемо,— наполягала.

Лют розтоптав чобітьми останню вуглину у вогнищі, і воно вмерло. Предслава, тупо споглядаючи на безкровну смерть родинної ватри, не протестувала, і, певно, тому не протестувала, що вже почувала себе робою, рабство тому й огидне, що воно безборне.

Стояв білий день.

На дворі сороміцькою білизною світився студенце-вий сніг. Піднятий угору численними стовпами димів, що курилися з дахів теремів, кам’яних і дерев’яних, хиж і землянок малих людей, зимовий млин безгомінно жор-нував і сипав на землю дрібне мливо. Сніжинки падали на Предславу, танули в рівчаках зморщок, краплинами стікали на підборіддя. Навколо спала вранішня тиша: дітлахи ще не сідлали ґринджоли, на порожніх торжках пострибувало вороння, кувадла ще берегли в собі голосні звуки. Тільки піяли когути.

Тільки піяли когути…

Когути пригадали їй рудні болота.

— Він таки не вернеться?

— Хто? Добромир твій непуттєвий? Не відаю.

— Тепер уже не повернеться, зостався там, у багнах. А я, дурна, ждала,— і раптово вхопила Люта за рукав.— Почекай-но до весни, га? Ну, нащо тобі мої висхлі руки й беззубий рот на зиму? Збиток один… А я подамся на рудні багна. Мені конче туди треба, я не зарізала когута і не кинула його в болото. Настане страшний суд, і хто мого онука розбудить?

— Пусте тобі в голові,— відмахнувся Лют.— За зиму виголоднієш, до ніякої роботи не будеш придатна.

— Зжалься, сину Чагрів.

— Ні,— і першим рушив з Карпиці-гори.

Вона ще хвилю постояла, дивилася на свій Галич, з гори він був видний увесь, мовби лежав на долоні, її Галич, білим саваном спеленаний. Предслава подумки прощалася з городом, ніби покидала його навіки. Ще вчора Галич належав їй, дарма що була малою людиною. Гаї галицькі, горби, вулиці, площі-торговиці, Дитинець із Золотим Током, оці суворі сторожові вежі, нитки валів, оці храми й монастирі, землянки і тереми, скуті льодом Ликва і Дністер були також її власністю, а не тільки власністю князя. Вона перед колядою мала право про це сказати вголос, і ніхто б з неї не глузував. Предслава вважала себе багатою, бо в стіни градські, мости, сади, будівлі вкраплений труд її роду; тут Соко-ляни много пота утерли за землю Руську. Але перед колядою вона була ще вільною, могла жити або вмерти, хто б образив її або вдарив — платив би виру. Нині вона ніщо, роба, Лют украв у неї не тільки волю, рабство навіть на отчій землі відбирає в людини вітцівщину. Адже Лют не в’язав її у пута, тільки промовив “ні”, і вона, горда Предслава, стихла, знітилася, мовби батогом побита.

А когути піяли…

Хай собі піють. І хай у хмарах жорнує біле мливо зимовий млин. І хай спить у саван спеленаний Галич…

Предслава подибала слідом за Лютом; дибала згорблено, як за покійником, перед себе бачила лише спину

Лютову. Збоку могло здатися, що Лихвар вів її на мотузі.

Галич тим часом розтулював віконниці, відмикав ворота й двері, в Дитинці скрипіли журавці, на яких спускали мости. Вулиці зароїлися гриднями, купцями, боярами, рукомесними людьми, іноками. Лют Лихвар не належав до гордих людей, волів вершити справи непомітно: велелюдні майдани й вулиці обминав, до свого обійстя прямував глухими провулками, перед стрічним боярином запобігливо схиляв голову, на простих місте-чан і оком не кидав. Малі люди, ледь запримітивши його постать, зникали за тинами, бо сьогодні-завтра їх очікувала Предславина доля, і у сховках за тинами одночасно з страхом у волосатих, нечесаних головах зароджувався протест. Предславина біда викликала не тільки жалість, а й гнів також; гнів тлів, як вологий трут, зціплював кулаки і зуби, в очі наливав студеного блиску. Лют часом у шпаринах тинів помічав студені блискавиці, але до серця їх не брав: не всі блискавиці вибухають громами. До того ж не числив себе злочинцем: кров людську не проливав, рези брав не більші, ніж встановлені ще князем Володимиром Мономахом київським, і не його вина в тому, що градська чернь не має чим платити борги. Коли ти бідар ниций, то срібла не позичай. Якщо жити не вмієш — здихай, і на моє право, думав Лют, не відкривай писка. Син Чагра відчував, що город ненавидить його люто, рідний отець ненавидить. Але він, Лют, не дівка з пристані, щоб його всі любили. Князя та бояр теж не дуже люблять, їх бояться, то хай бояться і його, сина Чагрового.

Ланцюг думок обірвався. Позаду, посковзнувшись, впала Предслава. Ждав, щоб— підвелася. Ждали цього й малі люди, притаївшись за тинами. Врешті хтось з них підбіг до жінки, за ним підбіг і другий, і третій, і четвертий…

Лют спокійно очікував. Довгий його ніс посинів на морозі, рідка борідка взялася інеєм. Предславу постор-цювали на ноги, і Лихвар знову зачовгав чобітьми. Позаду Предслави вулиця вже не була порожньою, як перед тим, у двох-трьох кроках за нею сунула ватага гра-жан. Сунули вони мовчки, насуплено, хмаровито. На зарослих обличчях, замість страху, темніла затятість. Схоже було на те, що торкнувшись Предслави, вони мовби торкнулися вогню або стяга. Або власних ран…

Бо гурт більшав, обростав овечими кожухами, вітром підбитими сіряками, вовчими та лисячими шапками-клапанями.

Лют чув, як позаду сопіли, дихали, стугоніли кілька десятків людей. Ляк підгинав Лихвареві коліна. Він винипував поперед себе княжих латників або пішців з градської варти, щоб оборонитися їхніми щитами. Та вулиця попереду бігла порожняком. Лют, нарешті, помітив остріг власного дворища. “Лише б дійти додому, остріг у мене дубовий, ворота кріпкі. Лише б дійти… Вони, може, не посміють мене рушити, бо це ворохоба, князь Володимирко ворохобу гасить кров’ю. Лише б дійти…”

Мимо вуха свиснула грудка льоду. Лют зіщулився. Друга грудка поцілила в плечі. Третя… О, третьої він не чекав.

Зірвався з копита, як молодий жеребець з княжого табуна, побіг.

Тоді вулиця заревла:

— Бий лихоїмця!!!

Клич, виклекотавшись з грудей, покотився вулицями й майданами, вдарився об стіни церков і боярських теремів.

— Бий!

Затріщали тини. На плечах гойднулося кілля. Морозне повітря гусло гомоном.

— Бий!

Це, власне, й не був клич, це радше був стогін, що припучився сукровицею з наболілих грудей. Хоч і не кожен з ворохобників брав купу у Люта, зате майже кожний числився боржником або в боярина, або в купця, або в старійшини братчини.

Осколки льоду, дрючки, груддя мерзлої землі разом з лайкою доганяли Лихваря, він спотикався, петляв, як заєць-страхопуд.

“Лише б добігти…”

Хтось із княжих гриднів заспокоював натовп словом, пробував навести лад мечем, його зірвали з сідла і кинули під ноги.

— Бий!

Хтось з пішців градської варти пробував спинити лавину щитом і… опинився на щиті.

Тривожно заревли роги. Сполохано вдарили церковні дзвони. Здибились мости сторожевих веж, монастирів та боярських дворищ.

У Галичі запахло димом.

Слава тобі, господи… хвіртка. Ще десять кроків до неї, ще п’ять, ще… Не встиг. Дужа рука шарпнула за комір. Опинився віч-на-віч з людьми. Спершу чомусь запримітив розкуйовджені бороди, волохаті брови і зубаті роти. І аж потім — очі. З очей вичитав: “Пощади не жди”.

Зсунувся на коліна, повзав по снігу, ловив, як сліпий, чиїсь ноги і скавулів:

— Простіть…

Не слухали. Копали попід ребра. Поки в гурті не крикнули:

— Годі! Вбити його! А гніздо пустити з димом. Звелися вгору палиці, дрючки і просто кулаки. Однак

на Лихваря не впали, бо вихопився з натовпу батько Чагр, бо старий Чагр розпростер над ним руки:

— Почекайте, братове! Встигнете! — пророкотав його бас— Слово хочу мовити.

— Пріч! — вигулькнув з людської хвилі унот безрідний, життям затравлений,— Виплодка свого в боронь береш? Пріч! Хай станеться суд! Хай вмре пес! Ти забув, Чагре, скільки сліз виточив твій син з галицьких матерів, скількох пустив по миру… — аж задихнувся унот злістю. І палиці знову звелися угору.

— Правду мовиш, молодику,— викресав слово серед мертвої тиші батько Чагр… викресав поволі, півголосом, глухо. — І ти гадаєш, що я не жадаю його смерті? Бог ми’ свідок — жадаю. — Натовп слухав уважно, не завжди почуєш від батька вирок рідному синові.— Так, він приносив у ваші хижі лихо — мені приносив сум і сором. Він робив вас убогими — мене сивим і зганьбленим.

— Отче, — лежма тулився до Чагрових ніг Лют.— Бог надніс тебе… порятуй.

Ніхто не звертав уваги на Люта, про нього на хвилю забули, людей збурила Чагрова мука, яку він не ховав від гурту. її виділи на обличчі старого мужа, мука була кривавою, бо яким би не вдався Лют, а він таки його син.

— А тому, коли волите його вбити, то дайте мені меч.— Чагр простягнув тремтячу долоню.— Або дайте ніж.

Ніхто не простягнув зброї. Людей мовби хто підмінив. Стриміли приголомшені, отверезілі, передні оступилися назад.

— Дайте! — тремтіла чорна, як помста, Чагрова рука. Він направду був готовий вийняти з сина душу, хоч і знав: мав би гріх непростимий. Та чи не є гріхом сам Лют — гадючий зносок, якого він пустив на світ?

Люди тамували дихання і хилили голови. Хилився-гнувся і Чагр. Старів на очах до решти.

— Що ж, коли не жадаєте крові, то най живе,— проказав Чагр.— Най живе — вмерти завжди встигне. Ви його кара — меч на його шию. Най спізнає вашу силу і гнів. А тепер устань, не колінкуй, тут не святі. Віддай краще дошки купні, грамотки… Люди спалять.

Чагр стер з лиця піт. І стерли піт містечани: Чагр розсудив мудро.

— Веди до своїх коробиць.

Лют по-вовчому озирався, уявивши порожнє днище своєї залізом кованої скрині. Вив від розпуки, безсилля, гніву. А все ж хотів жити.

— Ходім…

Скрипнула хвіртка. 1 тут:

— Гей, там, стійте! — впало позаду владно.

Десятки голів повернулись і заніміли. Праворуч і ліворуч смертним перетнем оточила ворохобників сотня гриднів: щит черкався об щит — вигороджено тин. Тин наїжачився списами.

Коли вони встигли?

А вулицями, майданами скакала молодша княжа дружина. З-під кінських копит — курява снігова. Попереду — княжич Ярослав з вуєм своїм однооким воєводою Ратибором.

Прокляття!

— Дорогу княжому синові! — гукав здалеку бирич. Розступилися. Мовби серед кам’яного моноліту прорубали жолоб. Неохоче здерли з голів шапки.

II

Ярослав-княжич був тоді молодим… була це його перша збройна виправа, князем-батьком доручена. І чи не вперше він тоді осягнув силу влади; і це осягнення розпирало груди. Ярослав гоноровисто під’їхав до хвіртки, здибив свічкою коня і спитав, хто тут чинить ворохобу.

На нього споглядали з-під лобів, переступаючи з ноги на ногу. Дехто з черні простакувато ним любував-

ся, дехто дивився байдуже, а дехто опікав ворожістю. Мовчали.

І він мусив повторити запитання. Батько його Володимир потім дорікав, що не по-княжому син повівся, треба було смердючу тую отару гнати на Золотий Тік, а вже там ділити її на винних і правих. Про це також нашіптував вуй Ратибор.

Далі… Далі виповз на очі Лют Лихвар, він встиг витерти запльоване лице, випростався і, певно, відчуваючи себе врятованим, знову сильним і недосяжним для черні, тицьнув ратицею у груди старому Чагрові:

— Він, осподине, ворохобить… Каже: “Спаліть дошки купні, грамоти”. Карай його.

Дереводіл поточився. Старий дереводіл, мабуть, каявся, що піддався батьківському почуттю. Ярослав розгубився.

Розгубився, бо вперше дивився у зіниці народові, і вперше, користаючись владою, повинен був розсудити по правді. Ні, він тоді не думав тільки про якусь вищу справедливість, він мислив, угадуючи наперед, що скаже про його присуд чорний люд. Був переконаний: батько Володимир без усяких сумнівів признав би винуватим Чагра, сина Микули, бо нема більшої провини, ніж каламутити чернь проти князя й закону.

Ярослав тримав у руках терези і, сумнівуючись та зважуючи, не відав, на чий бік вони перехиляться. Якщо вволити волю Лихвареву, то навіки втратить любов чорного люду… та й подобався йому дереводіл Чагр, котрий на різдвяному пиру не побоявся сказати правду у вічі самому князеві. Знову ж, коли Лихваря зневажить, то зрубає гілку, на якій сидить.

Бог йому поміг, він знайшов рішення просте, аж засміявся від полегші, і його кінь присмирнів, і його грид-ні кинули мечі в піхви. Натовп теж розпогодився: коли сміється князь, то це добрий знак.

Ярослав сказав:

— Гадав-єм, що тут ворохоба проти держави нашої, а то тільки незгода в роді. Самі й розберіться.

Лют поривався до княжича, він таки випрошував віт-цеві кари.

Ярослав знайшов на нього лік:

— Захланність свою, Лихварю, загнуздай і людей поборами не ворохоб. Гридням покаліченим, які тебе, пса, в боронь брали, заплати належне по закону.

Лют ухопився за стремено. Волав:

— Милосердя прошу, осподине!

Ярослав, заворожений людськими очима, теплим вітром, який дихав в лице, таки рубав гілля, на якому сидів. Одну пагіль рубав, другу — ростив.

Лют через скупість свою не приймав золотої середини:

— Я до батька-князя піду. Криво судиш. Це вже була грозьба.

— Ти забув: знає права рука, що робить ліва,— відповів Ярослав нахмурено.

Натовп вибухнув радісно:

— Слава княжичу Ярославу!

О, натовп теж іноді не вгадує золотої середини…

Майдан перед дворищем спорожнів, тільки Лихвар чипів перед хвірткою і дивився, як клали на мари потовчених товпою оружників. Троє їх було. Дякував богові, що лише троє, бо й так збиток великий. А все через Предславу, через три гривни боргу її онука — Лют аж тепер згадав про неї.

Зате Предслава нічого не згадувала, нікого не ждала і на ніщо не сподівалася. Жінка лежала горілиць ген-ген на пагорбі посеред вулиці, і на її мертве обличчя зимовий млин трусив біле мливо.

А когути піяли….

III

Прибіг бирич на Лихвареве дворище і звістив:

— Отець Остафій кличе тебе.

Лют аж затерп. Не вгадаєш: на добро чи на лихо зове княжий печатник. Певно, чорноризцю спала на ум недавня бесіда про солені жерела. Крута була бесіда… Лихвар пробував відпиратися, присягався ранами Христовими, що про жерела йому не відомо, лихі, мовляв, заздрісники наклеп на нього звели.

— Не гніви мене, чоловіче,— мовив святий отець.— Бог мені свідок, що злого тобі не зичу. Таїною ловчого Луки з Вістови ти й так не скористаєшся, адже не на твоїй, а на княжій землі солені ті жерела суть. До того ж донесено мені, що сліди ловчого на твоему дворищі урвалися.

Лют упав старому до ніг.

— Ось бачиш, — вів далі печатник Остафій. — Нема нічого тайного, котре не стало б явним. Та не в цьому річ. Ми з князем надумали: тобі варниці ставити на же-релах. Муж ти багатий, діло поведеш розумно. Будеш варити сіль князеві і сам без прибутку не зостанешся: десяту пайку чесно в мошну покладеш. Отже, думай, Люте, і дай волю устам. Інакше — розтулю їх розпеченим залізом.

Лихвар не довго затинався. Хіба дурний обирати залізо? Про ловчого, щоправда, промовчав, далебі, отець-печатник ним не дуже цікавився, а вивідане у ловчого як на сповіді виклав.

Може, поспішив? Чи, мо’, передумав чорноризець з тією десятиною?

Ні живий ні мертвий переступив Лют поріг писчої палати, в якій завше серед сувоїв грамот та стовпців книг трудився отець Остафій.

І, видно, прочитав княжий печатник переляк на Лю-товому обличчі, бо пустив смішинку у сиву бороду і сказав заспокійливо:

— Князеві припав до серця наш ряд з тобою, сину Чагра. Завтра готуйся зі мною у мандри до витоків Золотої Бистриці. Подивимося… Князь велів з весни варниці класти. Опісля й грамоту дам.

У Люта потепліла душа. Цмокнув у зморщену десницю старця.

А вночі примарився йому сон. Начебто печатник напуває його сировицею: черпає старий полоником солену ропу з криниці і ллє у рот. Ще й приговорює:

— Пий на здоров’ячко, Чагрів сину.

У студеній купелі прокинувся Лют. Ледве віддихався від страшного видіння.

— Спаси, господи, й помилуй від участі такої,— хрестився набожно.

У ложницю крізь щілини у віконницях протікали пасма місячного сяйва. Одне з них розточилось кужіллю на обличчі Доброніги, що спала поруч. Лют стирав з чола краплини студеної роси і заздрив жоні, її глибокому і тихому снові. Добронігу не обходили його страхи, й на постелі вона була відчуженою.

Почувався нещасним, самотнім. У пам’яті спливли недавні слова батька Чагра, коли той просив у зворохоб-лених галичан меча або сулиці, щоб проткнути Лютові груди. Потім пригадав вчорашню бесіду з Добронігою.

Вона призналася, що понесла дитя. З радості великої підстрибнув, обхопив жону ручищами, підніс до сволока. Цілував її пристрасно, щиро, палкіше, ніж у першу ніч, коли привів жону до ложниці. Доброніга не пручалась, терпіла мовчки пестощі, але цілунки його бридливо витирала. Лют пополотнів од образи, сльози і гнів каменіли в грудях. Ех, вхопити б ремінний бич та… Та стримався, змовчав. Адже його сім’я прийнялося в її лоні, і це, врешті, найголовніше. Вона народить йому сина, виплекає своїм молоком, випестує своїми долонями, і корінь Лютів не всохне на Галичі, буде кому передати статки. Для цього, власне, брав Добронігу в Дмитра Ткальця.

Він розкрив білчачу ковдру і попасав зором по її оголених стегнах. У сутінках при місячному світлі жіноче тіло по-особливому вабило, Люта негадано залила хвиля ніжності й млості, він потягнувся до Доброніги, торкнувся тремтливою долонею її живота.

— Ти спиш?

Жінка сонно кліпнула очима, личко їй спотворила гримаса відрази. На Люта мовби вилили коновку води. Перед хвилею віддав би половину статку, аби лише жона любила без примусу, аби пригорнула до маленьких гострих грудей, аби шукала губами його губи. Хвиля минулася, нема їй вороття. Шал любовний спав, спопелів. Лют сів на постелі і засміявся. Сміявся Лихвар з власного хмелю, з власної жалості, з Доброніги, з батька свого Чагра. Він знову був самим собою, наперед радіючи, що батько Чагр колись таки дочекається синової помсти… на Добронізі він уже помстився, бо носить дитя від нього.

Та цур і пек абищицям, не ними голову туманити, завтра торується путь до витоків бистрицьких. Коби лише правду мовив Лука з Вістови. Варто б з ним, якщо живий, іще раз побалакати…

Лют звісив ноги через побічницю. Місячні промені відквітли, погасли, і ложницю заснувала пітьма. Доброніга чула, як сміявся чоловік, але й бровою не моргнула, вдаючи, що спить. Ждала, що зараз, як і кожної ночі відтоді, коли назвав жоною, грубо домагатиметься її любові. Вона згодна терпіти образи і дорікання, готова нести на плечах ваготу домашньої роботи, хай би навіть бив її люто, до смерті, тільки б не клав поруч з собою в ложе. Тільки б не клав… Бо колись вона покладе під подушку ніж. З розпуки. Та й чому б, справді, не покласти? Вибере слушну часину і… Господи, які страшні думки посилаєш, які страшні замисли. Господи, пощо сотворив ня для муки, пощо обділив, не дав щастя і радості. Адже я, при батькові будучи, готувалася жити радісно… готувалася, бо не могла виворожити собі долю, не могла передбачити, що скнітиму в теремі нелюба. Ох, батьку мій Дмитре, певно, в корсті-домовині перевертаєшся, споглядаючи недолю свого чада коханого. Бачиш нинішню ніч, бачиш Люта, що в білій сорочці, схожий на видиво цвинтарне, завмер біля постелі і ловить вухом мій подих, прислухаючись, чи сплю.

Хай ловить… Я й не ворухнуся, дихатиму глибоко, як уві сні, бодай нині не зачепить.

Лихвар же про кохання не мав гадки, напнув на ноги копитця, одягнув кожуха, крадькома, мов злодій з чужої комори, шмигнув до стравниці.

Доброніга мислено перехрестилася і, на диво,— ткала думки про радість, малювала тую радість яскравою, сліпучою і теплою, як сонце. Сонце встає щоранку із-за галицьких горбів помимо жадання людського, а радість, кажуть, і щастя людина добуває сама, як добуває, приміром, вогонь. Було б велике жадання, сухий трут і кресало. Невже для щастя потрібні лише кресало і трут?

А як же — бог? Без його волі і волосинка не впаде з голови. Да убоїться жона мужа… жона… мужа… жона — роба свого осподина. Гріх… А коли нема моці більше терпіти? А коли…

Доброніга нечутно звелася з постелі, цікавість жіноча додала їй відваги, і припала до дверей. Крізь шпаринку, не дихаючи, стежила за мужем, котрий навіщось запалював свічу… запалював і оглядався, мовби відчуваючи на собі жінчині очі.

Страх кликав її на ложе, страх нашіптував: “Живи, як живеться, не ти перша з нелюбом караєшся, не ти й остання. Така уготована жінці доля, доля ж не підкова, її не перекуєш”.

Лют тим часом вийшов з стравниці і почовгав у довгих сінях: човг-човг. Тепер уже не остерігався, упевнившись, мабуть, що спить Доброніга… і спить у яслах стаєнних старий глухий конюх. Хіба міг запідозрити, що жона, затуркана, смиренна, нишком нипала слідом. Нишком-нишком… під ногою не озветься половиця… Була Доброніга тінню, була синицею боязкою, і була іншою, ніж учора, якась новизна володіла нею, новизна вродилася від несподіваного жадання дістати трут і кресало.

Де ж тії кресало і трут сховані? Може, в потаємному сховку? Мусить у теремі бути потаємний сховок, у ньому Лют тримав своє злото. О, якби вонд допалася до заповітної коробицї, не брала б ні гривен, ні кун, розірвала б лише грамотку батька Дмитра Ткальня, грамотка зв’язала Доброніжині крила; розірвала б грамотку і пустила б з вітрами, утопила б у синьому Дністрі. І стала б вільною, як птаха піднебесна, і змогла б полетіти на всі чотири сторони білого світу.

А шлюбне таїнство, ще один ланцюг, котрим зв’язала її з Лихварем свята церква? Що мовив би єпископ галицький? Мовив би: “Гріх учинила ти, доню. Те, що зв’язане на небесі, на землі не розв’яжеш. Ти ж по своїй волі стала під вінець з сином Чагра і заприсягалася при свідках бути йому жоною до смерті”.

— Святий отче,— прошептала Доброніга, мовби сповідалася перед єпископом, — ти ж бо знаєш, що рятува-ла-м від ганьби і боргів батька свого, Дмитра. Отже, рота моя була кривою, це на небі бачили.

П-с-с, Доброніго, тихо, бо здається, Лют зачув твій шепіт, ось гляди: свічу підняв високо. Обернувся в слух. Не дай біг тебе запримітить.

Великий терем у Лихваря Люта, несогірше боярського: внизу чотири хоромини, над ними — верхні дві світлички. До задньої стіни туляться кліті господарські, під усім будинком — підкліті. Не перший день живе у теремі Ткальцева доня, але чи могло їй приснитися, що в пивниці — підкліті за високим солом’яним коробом — таяться непомітні в півросту мужа дверцята, залізом ковані? Тепер бачила їх виразно. Лют відсунув короб і, поклавши свічу на підмурок, дзвонив ключами, відчиняючи в дверцятах крихітну, як долоня, кватирку.

Навіть на кватирці колодиця…

Тепер можна щезнути, чимдуж вернутися в ложни-цю, тепер вивідала, у якому місці лежать трут і кресало. Завтра, коли Лют поїде до бистрицьких витоків, вона…

Завтра…

Серце билося гулко, зуб не потрапляв на зуб. Чи від збудження? Чи від студені? Чи від страху? , Завтра…

Тут Лихвар сполохав її мислі, ударивши кулаком у дверцята.

— Гей, ти! — наповнив гуком кам’яне склепіння.— Живий іще?

Припав вухом до заґратованої кватирки.

В глибині кам’яного мішка, десь на самому його дні, обізвалася криком чиясь душа; в тому крикові трепетав страх, мольба, сльози. Хтось несамовито гатив по дубі дверцят… чиїсь скрючені пальці вхопилися за грати.

— Однаково не досягнеш,— посмішковувався Лихвар.— Ти ліпше скажи… чи правду мовив про соляні же-рела. Тобі ж, Луко, байдуже, бо й так згинеш.

Доброніга затулила вуха, а губи прикусила.

…Коли ж Лют вернувся у ложницю, то застав жону на постелі. Не запримітив у пітьмі її закушених губ, щоб не пробуравився з душі стогін, щоб мимоволі не вихопилося: “Хто той Лука, якого неволиш, чоловіче, в під-кліті?”

Спала — не спала, марились скрючені на гратах пальці… марилось гупання кулаків об дубові двері… марився крик утробний; крик марився чомусь гарячим, як скрес блискавиці.

До самого досвідку гойдалася Доброніга в задушливій імлі, а коли прокинулася, то Лют квапно заповняв суму харчами. На дверях чекав княжий бирич, який підганяв Люта, бо коні запряжені в залубні, отець-печатник жде.

Обоз княжого печатника ще не переїхав галицьку митну рогатку, як віконниці Лихваревого терема хляпнули об стіни. Доброніга, правда, не уявляла, що буде робити. Але ж повинна щось робити… При світлі ранку, біломорозяного і чистого, жінка сумнівалася в тому, що пережила вночі. Можливо, наснилось їй і стеження за чоловіком, і низенькі дверцята за солом’яним коробом? Але той крик… той крик був наяву, був і живе, дзвонить дотепер у її вухах, волає на допомогу.

Ех, коби наснилося…

Якщо б тільки наснилося, то не потребувала б щось вирішувати, на щось зважуватися. Запалила б у печі, тепло домашнього вогнища дало б відчуття затишку і спокою. Потім сіла б до столу. Що більше людині треба?

Людині а чи робі?

Вдарена цією думкою, побігла до підкліті і відсунула короб. Нині за дубовими дверцятами — тиша. Доброні-га злегка постукала. З глибини обізвався голос, той самий, вчорашній. Що ж чинити? Як допомогти тому, що мучиться за дверима? І чи треба допомогти? Хто він?

А якби… якби сокирою? Дверцята міцні, та повинно ж дерево піддатися криці. Ну добре, піддасться, а потім що? Чекати тут Люта? Чи звільнити в’язня й самій теж втекти в дикі пущі, в яруги, в глухі займанки.

Воля…

“А дитина, Доброніго. Буде ж дитя у тебе”. “Буде. Хіба винне дитя, що батько його покруч. Та на дідька ясного нам такого тата. Втечу”. Як ясно і легко на серці. “Втечу”.

Метнулася по східцях уверх. Гасала по хоромах, шукаючи сокири.

— Почекай, Луко, почекай, голубе. Зараз будеш вільний, як олень у лісі, як птах під хмарою,— приговорювала Доброніга, мовби в’язень міг її голос зачути.— Почекай,— і замахнулася сокирою. Залізо відскочило від старого дуба, зосталась на лезі зазубрина. Це огнівило Добронігу. Удари сипались один за одним, підземелля гуло, піт заливав жінці вид. Доброніга, цього не помічаючи, люто і вперто гризла сокирою двері.

Сокира лупала дуб по трісочці, колола, розщеплювала, зубрячись об ковані штаби. В’язень, очевидно, здогадався, що до нього добувається несподіваний рятунок, і з свого боку теж бив у двері кулаками. Зусилля його були марними, але Доброніга чула його нетерпляче трепетання і це додавало сили.

Хто рахував, який ромейський клепендр відчислював піщинки часу від тієї хвилини, коли вибухнув у підкліті перший удар сокирою.

Впали, нарешті, двері.

Полум’я світильника вихопило з пітьми постать, що обома руками трималася одвірка. Доброніга присвітила йому в очі, котрі жевріли радісно і дико, як вуглинки на дні глибокого студенця. Далі жінка ковзнула погля^ дом по його білій, як молоко, чуприні, відрослій бороді. Запримітила також, що одежина на ньому пошматована, що голі ноги струпились язвами.

— Скільки тобі літ, чоловіче? — навіщось спитала. Лука дихав глибоко і часто, пив і не міг напитися волі. Про що вона питає? Про мої весни? Хіба пам’ятаю, скільки весен прожив на світі? Мабуть, цілу тисячу або й більше, бо дуже втомився-м.

— Чуєш, душенько добра,— заговорив згодом, коли віддихався,— а у тій ямі табуни щурів. Я один проти них. Вони підкрадалися до мене, як коти. Гаразд, що ломаку намацав. Відбивався. Але скоро б…

Доброніга з острахом глипнула в чорну пащу підземелля. Лука заплющив повіки, уявляючи, мабуть, свою смерть. Раптом здригнувся, гейби рильця щурів знову торкнулися його покусаних ніг, і кинувся притьмом до східців.

— Куди ти, дурний,— сварилася Доброніга, наздоганяючи Луку.— Тепер уже не бійся.

Він сів зморено на приступці.

— А я й не боюсь. У темниці вмирав каждохвилево. Ніякої смерті не страшуся: ні смерті од звіра дикого, ні од меча, ні од рогатини, ні од болесті. Тільки цієї… — ловчий з Вістової не доказав. Доброніжина долоня мимоволі простягнулася до його розпатланої посивілої чуприни. Жінці аж подих перехопило, ніжність, жаль лилися їй у душу.

І відчула Доброніга на своїй долоні кресало і трут.

IV

Яр-пора розковувалася…

У Тисменицькому пралісі ще синіють тужливо сніги, ще ночами морозко видзвонює срібними підківками, ще дерева стоять закоцяблі і сонні. Боян однак видить: колесо на небі побільшало і почервоніло, небавом колесо перемеле сніги на воду, вмиє нею землю, воскресить соки в деревах, обігріє корінці трав.

Дзінь-дзінь…

Кує Ярило яр-пору, від його горна теплий дух лине, Боян, що сидить у кожусі на призьбі перед хижею, теплий дух ловить обличчям і руками. Зрідка з-під вій кидає позір то на Івана, що вимахує сокирою у дровітні, готуючи дрова для вогнища, то на Любану, що розвішує на корчах верети з лежанок і шкури ведмежі, аби провітрились. Мовби обоє вони зайняті пильною роботою, а проте не сховалося від Бояна, що отрок крадькома і гейби випадково зиркає у бік Любани. Дівчина й собі пострілює на нього очима.

Невидимі, потаємні нитки прядуться між молодими, давно це помітив батько Боян.

Чи розірвати ці нитки?

Чи прядива щонайбільше настарати?

Іванко Русин давно поправився після тієї страшної пригоди з вовками, міг би й розпрощатися з своїми добродіями і рушити в Галич або ще куди. Бо тривожить він Любану речами про Грецію пишну, про города і весі, про великий світ, що стелиться за стіною Тисмениць-кого пралісу. Дівка вухо гострить: цікаво і звабно.

“Йшов би, Іванку, пріч у свій великий світ, ми з Лю-баною тут зостанемось. Знаю той світ…”

Та якби Йванів відхід поміг. Ніби Любана без Івана не вимацувала з праліса стежок? Інша річ, коли б Русин тут залишився та посів би місце Боянове. Як зачарувати його пралісом? Чим прив’язати? Тоді Боян з легким серцем міг би зійти на вогнище, як настане час, і полетіти до предків.

То хай прядуться нитки?

…Яр-пора розковувалася.

Любана ще торішнього літа заходилась топтати стежку в чужий світ. Він починався з весі смердів, з Братишан. Весь, щоправда, далеко від лісу, посеред чистого поля. Любана кілька днів підряд, це Боян помітив, бігала на узлісся і зазирала в незнайоме вікно.

О боги, яке воно широке і ясне!

Стояла за калиновим кущем і, мов сарна, боязливо й сторожко пасла очима розлоге поле. А на тому полі в житах дівки поблискували серпами-місяцями, а на тому полі ратаї дзвонили косами, а на тому полі копи звізди-лися.

На тому полі пахло свіжим хлібом. Поривалась, аж тремтіла уся, до дівок, до косарів. До хліба.

Та з місця не рушала. Незнаний світ лякав. Лякав і кликав, манив, обіцяючи золоті гори.

Восени, коли ліс убрався в багрянець, вона таки зважилася. Старий Боян, що стежив за донькою, мало не гукнув, щоб вернулася, бо гори тільки здалека золоті. Однак змовчав; Навіщо зупиняти? Не піде сьогодні — піде завтра.

Любана, тим часам, правцювала полем. Статечні смерди, що оралами краяли поруділі стернища, випрямляли спини, на хвильку зупиняли волів і з-під козирків долонь зорили вслід Любані; отроки кидали в отаву коси, милуючись її тоненькою постаттю і розплетеним волоссям, що маяло на вітрі сонячною хвилею.

Чужий світ стрічав дівчину привітно.

Любана всміхалася ратаям, косарям, скибам і сонцю, і, видно, в її очах, у бровах, у кожній рисочці обличчя було ціле море наївної цікавості, ясної доброти, бо ніхто з смердів не зронив про доньку Бояна Зелейни-ка осуджуючого слова. Жінки, які на купах каміння, зібраного на загонах, годували дітвору, не ховали, як звичайно перед сторонським оком, ані своїх білих персів, ані немовлят. Навпаки, вони пам’ятали добро, яке творив старий Боян, проганяючи хворощі й смерть від мужів та худобини, і жадали, аби його донька, що так несподівано вигулькнула з пралісу, бодай доторкнулася їхніх чад — простягували їй сповиточки.

Може, дівка перейняла від батька чари, слово завітне для росту, для здоров’я, для краси?

Любана ніжно, як, бувало, сліпих зайчат, тулила сповиточки до грудей, і в дівочих грудях сколихувалась незбагненна й тривожна солодка млость.

Під весею біля першої хижі здибав її отрок. Як у казці.

— Ти хто? — спитав отрок зачудовано, бо таких великих синіх очей і такої білозубої усмішки, і таких соковитих, мовби щойно калиною побарвлених, губ зроду не бачив.

— Я — Любана, донька Боянова, — відповіла сміливо.— Чув, може?

Кивнув головою. Аякже, він наслухався і про скусно-го в лікуванні Бояна, і про його золотокосу доню. Але щоб вона була такою… такою мальованою, то й гадки не мав.

— А мене Степанцем звуть, сином Трояна, — врешті опам’ятався.

Він їй сподобався. Був високий і стрункий, як спис. Чорне волосся, перев’язане збляклою стрічкою, щоб не спадало на очі, синіло, мов вороняче крило.

— Ти — як боярин,— посміхнулась.

— Якраз вгадала.— І потупив вид. Згадав, що ногавиці на ньому, зшиті з трвстини, латані-перелатані, соро-чиця на плечах чорна, як земля, бо руки в матері стали кволими, праника не втримають. — Ти хіба боярина шу-. каєш?

Щось дуже чисте, як весняний струмок, щось дуже палке, як дубова полумінь, нове і незбагненне затопило її душу. І звідки воно припливло до неї? Якими ріками і з яких країв? Як ВОНО називається? Батько про це почуття ніколи не говорив. Торочив про богів та про війни, вчив пізнавати глибини лісової таїни. А про ЦЕ мовчав. Може, ЦЕ зветься ДІВОЦТВОМ? А може, дарунком доброї Лади, га?

— Ні,— заперечила. — Я шукаю тебе.

— Мене? — Степанець оторопів.— Давно?

— Не знаю,— засоромилася. Взяв її за руку.

— Давно шукаєш? — допитувався. Мовчала. А згодом:

— Покажи мені своє життя.

Він, певно, мав роботи по вуха, але хіба робота — заєць? Не втече. Що означає якась робота, навіть най-пильніша, супроти дівчини, котра прийшла з юнацьких снів. Він ще тримав її загорілу долоньку в своїй розплесканій чепігами, заступом і ціпом долонищі, дівчина й не пробувала звільнитися, в його долонищах билося серце.

“Може, направду мене шукала?” — тішився. Хотів, щоб шукала.

Того дня Степанець, син Троянів, показав Любані свою хижу. Вона не дуже відрізнялася від лісової оселі її батька: така ж присадкувата і задимлена, по вікно закопана в землю. Але гострою косою, що висіла на кізлі, оралом і ціпом дівчина зацікавилася. Небачені досі речі пахли новизною. Вона гладила сухореброго старого вола, що попасав на дворищі, і все поглядала на Сте-панця.

Потім водив її весею, що розсіялася обабіч Уняви. Через срібну змійку Уняви-ріки перестрибували, вигнувши спини, вербові кладки. Хижки, як старі гриби під папороттю, ховалися в тінях лип і дубів. Мацюпісінькі вікна, затягнуті міхурами, біліли, як очі сліпців. На призьбах, опершись на палиці, вигрівалися діди. їх онучата, розтелепані, нечесані, верхи на прутах гарцювали посеред лопухів.

Вже повечоріло, коли Степанець привів Любану до калинового куща на узліссі. Далі не пішов. Ліс кутався в чорне корзно, хлопець чув од матері, що під чорним корзном плодяться біси, русалки, шелестіні.

— Ти не боїшся? — спитав Любану.

— Кого?

— Лісових духів.

— Ні, я ж лісовичка.— Посмішка торкнулася її повних губ. Тепер, у сутінках, була ще краснішою. Золоте волосся темніло, як стара бронза. Він зірвав кетяг калини і закосичив їй голівку.

— Може, ти направду лісовичка… Шелестінь, що манить отроків цілунками і білим тілом? І вони, засліплені коханням, як сновиди, йдуть за нею. Йдуть, поки блуд їх не вчепиться. Ліс жорстокий.

Вона ніколи не думала, що ліс жорстокий.

— Ти його не знаєш, Степанцю. Ліс добрий. Ось підожди, я тобі колись покажу зелене царство. Там див, мов у казці.

— Коли?

— Ліс найкращий яр-порою.

— Ой, довго ждати,— зітхнув. — Завтра прийдеш? Не відповіла. Може, не чула запитання, прислухаючись до вечорового гомону, що долітав з весі?

— Прийди, ладо,— просив.— Сюди, під калину. Як сонце сяде. Буду чекати.

— Прийду,— пообіцяла.— А тепер прощай, Степанцю. Батько виглядає.

Ступила крок.

— Почекай.— Степанець хапливо притис Любану до грудей і припав спраглими губами до її губ; дівочі губи пахли прохолодою польової кринички, і були дівочі губи терпкі, як сік зеленого жита.

Рятуйте, боги!

Дівчина якусь мить не боронилася, вогонь Лади обпалив її, пробудив неясне жадання. Оксамитове небо впало на землю.

Що це?

Мить була короткою, як спалах меча. Очі сипнули пригорщу іскор, тверді кулачки вдарили Степанця в груди. Він не відчував болю, перший раз у житті пив хмільне любовне пиво.

— Пусти!

І таки вирвалась. Стрибнула в кущі, зникла. Лише шелест за нею… лише вітер.

V

Батько Боян не випитував, куди блукала. Куняв на пеньку біля вогнища і думав, що світ ратаїв зманив у нього доньку. Нічого не вдієш, така доля у довговолосих, їх завжди хтось зманює, вони гості біля родинної ватри. Тільки жадав би знати, що пожиточного вподобала донька у світі ратаїв? Від сходу і до заходу сонця роботу важку, як жорновий камінь? Хвороби? Смерті? Череватих жон, що родять у муках щороку? Боярські побори? Прощання жон з мужами, коли князь кличе на брань?

Вона, звичайно, усього за один день не помітила й, може, ніколи не схоче помітити, може, чари лісу слабші від чарів рольної землі, хто знає? Як їй пояснити, що орало і дарує життя і відбирає життя? Зрештою, не треба. Хай станеться, що має статися. Цього, видно, жадають боги.

Любана, не здогадуючись про батькові думи, пригорнулася до старого, поклала голову на коліна. Колись, малою будучи, любила отак засинати, він заколисував її безконечними казками.

Час казок минувся. Не вернеш…

— Ти бачив колись Ладу? — спитала раптово. Стрішки йогр навислих брів полізли угору.

— Ні. А що?

— Нічого,— зашарілась.

— Я бачив лише Перуна, як і ти. А Лада, переповідають, була доброю і плодючою, як мати земля. Те, що Перун знищував громами і кривавими січами, вона кожної ярової пори обновляла і примножувала. її дерев’яна подоба стояла на требищі, там… — старий показав на двері.

Там…

Любана пам’ятала місце, де було предковічне треби-ще. В давнину предки обкопали требище глибоким ровом і обнесли дубовим окіллям — від ворога богів стерегли. Тепер рови згладилися, лісове коріння, дощі та кроти зробили своє діло: на священному місці пнуться до хмар дерева мужів — дуби, яких Боян не пам’ятав молодими. Ніхто сьогодні не покаже, де жили предковічні боги, на яких трималася Русь.

А було… Кожен вибирав собі бога до вподоби. До Перуна приходили вої і просили звитяги на бранному полі. Діви несли вінки Ладі. Пастухи, торговії люди, гуслярі, напували козячою кров’ю Велеса. Цей бог мав людське обличчя, роги й ратиці, як у цапа. Смішний був Велес і добрий. А потім… Ти відаєш, що скоїлося потім?

Боян повідав про це Любані не раз. Прийшли християни, князя Володимира — Ясного Сонця гридні, збурили требище: повалили окілля, богів же грізних і добрих кинули у вогнище. Тоді далекий пращур Бояна потайно виніс з полум’я Перуна, і з того часу найстарший у роді мусив вікувати в лісі: пильнував старожитнього бога. Такий заповіт передавався від покоління до покоління і ніхто не зважувався ослухатись. Боян був останній із сторожів.

Боян не тішив себе думкою, що після того, коли піде у Вирій, його варту заступить Любана. Де бачено, щоб Перуна оберігало кволе дівча, дарма що Боян навчив дівку стріляти з рожанця. її стріла не знає промаху. Орудує вона також рогатиною. Однак меч для дівочої руки заважкий. Але Перун не любить дівок, він кохається у воях. Інша справа, коли б у Бояна народився син, тоді рід не перевівся б, його сім’я дало б брость, мав би Перун оборонця.

Батько зітхнув. Любана гадала, що він печалиться долею старих богів. Розраджувала:

— Хто відає, може, боги, як люди, народжуються і вмирають? Ти сам говорив: ще прадіди позабули Сва-рога, а колись він жив у кожному листочку і билинці, перо не посміло випасти з крила птаха без його волі. А ще перед Сварогом був Пан.

— їх змінив Даждьбог.

— Даждьбога скинув Христос. Виджу, що в богів людські долі — ніхто з них не вічний.

— Помовч! — розсердився Боян. Йому не сподобалася доньчина мова. Ой, замало посіяв їй у душу трепету й покори перед незвіданими силами. Гнівався за це на себе. Міркував, що завтра же, як вмиється росицею Хоре, поведе Любану до заповітного дупла, хай дівка зазирне у порожні очниці Перуна, хай поселиться в її серці чорний страх — віра без страху немислима.

На самому споді його душі, в попелі прожитих днів, разом з гнівом Любанині слова роздули, як маленьку жаринку, сумнів: а чи не задарма перевівся його рід отут, у пралісі над Унявою-річкою? Може, Даждьбог перейняв подобу Христа? Бо що змінилося з того часу, як русичі увірували в Ісуса? Правда, новий бог, позичений у гречинів, прийшов з хрестом, але, о предки, як цей хрест схожий на Перунів меч.

Думка, мов птаха легкокрила, могла долетіти до забороненої межі, а Боян уже застарий для того, щоб ламати звичне. То хай все зостається по-давньому. І він обрізав мислям крила. Мусив їх обрізати, бо вогнище в хижі раптом засичало, в Боянове лице пирскнув сніп іскор. Боги й опікуни домашнього вогнища Цур і Пек нагадували про себе. Боян, як молодик, схопився з пенька, на в’язаночку зілля-дивини капнув дикого меду і кинув жертву вогневі. В хижі запахло лісовою галявиною, ватра притихла. Боян зачерпнув у жмені синього диму, дихав ним, умився димом, як водою. Очищався.

— А знаєш, Любано,— промовив, коли настав спокій у його серці,— християни не відали, що чинили. Ніби можна спалити вогнем богів? Боги згоріли, димом увійшли у людське серце й там живуть понині.

— І Лада теж?

— Теж. Кожен отрок у пору змужніння виповнюється тугою за Ладою. Він не їсть і не спить, сохне, як дерево, що розщеплене списом Перуна, аж поки не приходить до нього Лада в образі діви.

— В тебе, отче, була своя лада?

— Аякже. Твоя матір.

Він не любив оповідати про матір. Уже зрілим мужем умикнув її по-вовчому далеко звідси, в гірській оселі. Три дні лежав Боян у кущах поблизу криниці, гірські духи насилали на нього студінь і сльоту, мучив його голод, а він лежав і підглядав, як дівки приходили до криниці брати воду. Жодна з них не западала в серце, тільки третього дня побачив її, маленьку, як снопик вівса, і таку ж золотисту, як снопики вівса. І Боян накрив Дівчину корзном.

Вона тужила за своїми горами і в’янула. Боян напував її відваром зілля, загортав у ведмежі хутра, несміливо цілував золоті коси, прикладав вухо до жіночого живота — чекав сина. Вона народила дочку і вмерла.

— Я теж стану чиєюсь ладою, правда? — обізвалася Любана.

Вона появилася в Бояновій хаті саме в полуднє, коли Старий з донькою сиділи за столом. Густий запах вареної оленини ударив їй у ніздрі. Згадала, що нині не мала в роті ні рісочки.

— Сідай полуднувати,— припросив Боян і показав на пеньок побіч себе. Жінка з порога не рушилася, трималась обома руками за одвірок і відхлипувала втому. Була, як жердина, суха, головою сягала стелі. Очі її — щілинки під капшуками набряклих вій, насторожено стрибали по чорних стінах. Губи залишила затято. Віяло від неї суворістю і рішучістю.

— Та присядьте хоч,— зжалілася Любана. — Перепочиньте.

Жінка не поворухнулася, і Боян мусив квапитися з полуденком. Правду кажучи, не сподобалась йому гостя. До нього зчаста навідувались за поміччю, бо ж не пусто звався Зелейником, люди просили зцілення просто і щиро, а ця насупилася, мовби прийшла витребо-вувати борги.

— То чого хочеш від мене? Яка слабість тебе точить? — питав старий, витираючи масні пальці об ногавиці.

— Нічого не хочу,— неприязно відказала гостя.— Прошу тя одне: най твої чари злі, бісівські, не спадуть ні на мене, ні на мою дитину.

Про що вона торочить?

— Не вмію я чарувати, жоно. Знаю цілющу силу зілля — і все… Тому не втямлю твоєї мови.

— Ще раз тя прошу: заречися, що не вчиниш мені й моїй дитині зла своєю ворожбою.

— Зарікаюся,— стиснув плечима Боян.

— Тепер слухай,— оживилася. На її темному, як дубова кора, обличчі виступив рум’янець.— Я — мати Степанцева. Ти, певно, не чув про нього… а донька твоя…

Любана, що годувала Убийвовка, враз спалахнула. Мати Степанцева? Оця стара непривітна жінка — його мати? Чого вона тут? Щось сталося зо Степанцем?

Хотіла кинутися до старої.

Жінчин погляд, презирливий, холодний, погасив Лю-банин порив, прикував до місця.

— Я теж знаю твого Степанця, — промовив Боян.

— Він уже був тут?

— Ні. На узліссі видів-м.

— Якщо видів — тим ліпше. Я прибилась у ці вертепи дикі тобі сказати, аби-с дівку тримав на припоні, аби не відьмувала та мені сина не баламутила.

Любана блідла. Боян звісив голову на груди.

— А може, вони любляться, жоно? — спитав згодом.

Степанцева мама засміялася. Любані здалося, що вона впала-таки, у вербу дуплаву перекинувшись, в каламуть… впала під ноги цій жінці. І вона котить по ній… котить скрипучу колісницю.

— Дурниці мовиш, Зелейнику. Зачула телиця бика. Оце і є любов?

Боян сіпнувся, палицею стукнув об землю.

— Чиста моя Любана! — крикнув.

Сунув на гостю хмарою, лютий і ображений. Вона було замірилася відрізати його погостріше, та спам’яталася під його ненависним поглядом. Тулилася, плоска й суха, до одвірка.

— Вибач мені, Зелейнику,— пролепетала врешті.— Мама я… про дитину турбуюсь. Одне відаю: не пара твоя донька Степанцеві.

Любана лежала вербою у твані, важка колісниця краяла їй голову.

“Чому, мамо, не пара? Чи личко в мене не красне, чи очі маю не сині, чи не вмію я шити-прясти, чи синів йому не народжу?”

Але тільки одне слово видавила:

— Чому?

— Бо так. Лісова ти дівчина, до роботи ратайської не привчена,— Тепер Степанцева мати не виглядала на сувору та горделиву, тепер вона благала, благання гнуло жінку донизу, зволожувало слізьми очі.

— Відступись від нього, дитино,— хапала Любану за руки,— відступись! Не буде у вас щастя. Брати старші Степанцеві кажуть: не жадаємо мати в роду лісову відьму. Уб’ють тебе.

Коли б гостя кричала, коли 6, як спершу, цідила слова крізь зуби, то Любана, давши волю язикові, не зоставила б на ній живого місця. Бо вже видобулася дівчина з-під скрипучої колісниці, і вже верба зазеленіла. Але Степанцева мати просила…

— Не бійся,— сказала Любана.— Нікого не силую брати мене за невістку.

І таки не силувала. Бо хіба просила в Степанця цілунку? Бо хіба думала стати його жоною? Згодом, може, подумала б… красний Степанець… Та коли так, то…

— Перекажіть синові, що то не потребую. Най свою з весі бере, братів слухаючи. І най у пралісі не шукає стежок, бо вовками затравлю, в чигорах занапащу.

— Господи помилуй, — хрестилася Степанцева мати. Певно, вірила, що Боянова дівка готова погрози здійснити.

— Ідіть пріч, — кивнула Любана на двері.— Ідіть. І стара, втішена й налякана, почимчикувала. Сміялась їй услід Любана.

Сміялась, а серце боліло, і в очах бриніли сльози. “Отакий ти, Степанцю, га? Маму прислав. А мовив: ладо”.

Уткнулася лицем у батькові коліна, плечі тремтіли від плачу. Боян не сушив дівочих сліз; Боян гладив їй коси і хвалив:

— Гаразд їй відповіла. Ми вбогі — та горді. Це тобі на пам’ятку про ТОЙ світ.

“Ох, Степанку, Степанчику…”

Ще довго їй снився Степанець, син Троянів.

Кожної ночі марилося, що доганяє його, біжить, а він мовби й не чує її крику, не обертається і не призупиняється.

Все йде та йде…

І все меншає, дрібніє його постать, губиться у мряці. Поки зовсім не розтанула. Навіть ім’я його заросло мохом. Один рубець лишився.

А тоді з білих снігів народився Іванко Русин.

Прядуться між молодятами невидимі нитки. Прядуться…

Боян, щоб уберегти доню від нових розчарувань, дочекавшись, поки вона зайшла до хижі, пошкандибав до дровітні та оповів Русину історію з Степанцем.

— Видно, батьку Бояне, так повинно було статися,— відповів загадково Іван Русин.

В Тисменицькому пралісі яр-пора розковується.

Глава восьма, з літ минулих

В ість про приїзд до Тисмениці галицького князя, який збирається полювати звіра в навкружних пущах, сорокою перелетіла високі стіни дворища Данила Калитича, розтеклася по його хоромах, проникла навіть між дубові кліті-комори, хижки та землянки для челяді, шопи-чинбарні, в яких робітні люди — вільні, закупи й роби солили, вимочували, шкребли й вичиняли руно — коштовні хутра, а також виминали овчину на кожухи, дубили волову шкіру на підошви.

Нікого ця вість ані не обігріла, ні не засмутила, малі люди пам’ятали, що князь Володимирко давно перестав творити суд і розправу, правдолюбивий обов’язок переклавши на плечі посадників та тіунів, і тільки молодий Данилів роб Добромир, онук Предславин, вхопився за соломинку:

— Господи, поможи втрапити князеві на очі. Скажу йому: “Візьми, княже, й оборони правду, на те отець ти й опікун Галицької землі”.

Сказати можна, але як втрапити на князеву стежку? Данилові гридні денно і нощно, мов цепні собаки, стережуть кожен мій рух.

Не одну ніч змарнував Добромир, прядучи думки манливі. Думки билися, як птиці у клітці, об стіни задимлені, об грати на єдиному віконці, і падали грудками під ноги. Розсипалися на пил. Сірів досвіток, гридні, як учора, позавчора, і місяць тому вели робів до чинбарні. Тут онука Предславиного припинали ланцюгом до жолоба, в якому кисли волові шкури, і веліли братися до роботи. Солена ропа вогнем обпалювала побиті язвами руки, Добромир зціплював зуби, біль минався, він знову пускав попід стелю птицю сподівання, яка висікала крилом на його змарнілому обличчі посмішку. Симеон Полов-чанин-Вихрест, що наглядав за кожем’яками, підозріло косив оком на Добромирову посмішку: біля кам’яних жолобів ніхто ніколи весело не шкірив зуби.

Добромир, сам ставши птахою, що літала попід стелю, заучено виминав шкіру й розмовляв з князем Волрди-мирком:

“Осподине, злая неволя в чужих краях, у сто крат вона лютіша вдома. Рабство, як василіск, спиває з мужа силу й іржею роз’їдає душі. Я, Добромир Соколян, теж іржавію, байдужію день від дня. Колись бодай мені снилися яснії сини, я ночами блукав галицькими дубровами, купався у плесах старого Дністра, гостив у баби Предслави… баба Предслава гоїла мої рани зелом-тра-вою. Відколи ж завіяла зима, то яснії сни щезли, як видива, зима, гадаю, в цьому не винна, це лиха Морена щоночі кладе в моєму ізголов’ї суму з кошмарами, які мучать гірше, ніж підневільна робота і бич Половча-нів”.

“Повім я також князеві,— ширяв Добромир мислями,— що в нашому роді ні головників, ні робів-колод-ників не водилося, діди мої і прадіди много поту утерли за землю Руську; хто з них ліг кістьми з мечем у руці, хто вмер на чепігах орала, кого накрила хвилею рибальська доля. І я, княже, перед родом своїм, і перед землею, і перед людьми — чистий. Не моя вина, що у волості твоїй панує беззаконня, й мене, вільного, закували у невольничі вериги”.

Добромир, забувшись, переставав виминати волові шкури. Половчанів бич одразу повернув його до корита. Роб стрепенувся, з тугою зиркнув у вікно.

За вікном на сторожовій вежиці Галицьких воріт прикипів до стрільниці Данило Калитич, княжою милістю посадник на Тисмениці, до рябіння в булькатих очах вдивлявся у проторену в снігах дорогу, котра, почавши біг від журавцевого моста біля градських стін, два-три поприща петляла голим полем і зникала в засніженому лісі. Дорога, власне, починалася не від Галицьких воріт. На протилежному кінці город мав іще одні ворота — Коломийські, з-під них теж викочувалася біла крайка санної дороги, що з підскоками бігла на соляну Коломию, Чернь-город, рибну Дунай-ріку, а звідти — через Болгарію до гречинів. Тисмениця стояла греблею на прадавньому шляху, стояла з вигодою для Калитича, тіуна Боринича та його князя: хто б з південного сходу не тримав путь на захід,— Тисмениці йому не минути. Мусив давати мито.

День видався морозним, синім. Калитич намірився було кликнути челядника, щоб приніс корчагу гарячого меду, коли з лісу вилетів, мов з рожанця пущений, вершник. Небавом осадив він коня перед спущеним мостом, склав долоні дудкою й гукнув:

— Князь їде!

Данило Калитич, дарма що мав за плечима копу років, схопився на криві ноги і борзко скотився по східцях униз.

— Дзвоніть! — крикнув високим, як у жінки, голосом. Від натуги хитнулося товсте черево. На торжку біля церкви отець Григорій, священик тутешній, повторив вично посадникове веління, і Тисмениця враз загула голосним дзвоном, зароїлася людьми. Навколо Калити-ча гуртувалися лучшії мужі города: княжий тіун боярин Ізяслав Боринич — Мотовило, отець Григорій, котрий спозаранку випорожнив жбан хмільного трунку і тепер ледве тримався на ногах, старий, насуплений, як сич, з сережкою у правому вусі соцький тисменицької залоги Збранич, а також бородаті, статечністю набундючені старійшини братчин. Челядь подала Калитичу срібну тацю з хлібом і сіллю, посадник, випнувши груди, сказав:

— З богом рушимо, братове.

“Братове” знали химерну вдачу свого князя: підступаючи до ньоі’о, припаси, як для березня-місяця, сани, віз і човен. І то — не догодиш. Тому й врадили здибати Володимирка в полі та уклінно просити: “Заверни, княже, у Тисменицю погостювати”. Данило Калитич, щоправда, вимірявши на важницях ціну княжої учти, чухав потилицю. В душі проклинав князя, але й пам’ятав: завдяки князям став тим, ким він є. Не хто інший, а князь покійний Іван Василькович дарував йому грамоту на право скупівлі та вичинювання хутра. Давно це діялося, років десять тому, Володимирко тоді сидів на столі у Перемишлі. Згодом і Володимирко, обравши Галич на стольний город, не обійшов Калитича милістю, підтвердив його привілеї та ще настановив своїм посадником. Тисмениця, загублена серед лісів і боліт, стала для Данилка золотим дном: його хутра торують шляхи на всі сторони світу, повертаючись до нього гривнами, карбованим злотом та сріблом. Чи варто скупитися на крихту, коли дано тобі піч хліба? До того ж не вся княжа саранча впаде на Данилову готовизну, тіун Боринич теж не стоятиме збоку, не пожадає, щоб до князевих вух докотилося рокове: прилипає мито до тіунових долонь.

Данило Калитич, перевальцем дибаючи попереду мужів, у малиновому оловірі скидався на селезня. Йти було важко, чоботи ковзалися, хліб на таці підстрибував, руки мерзли й дерев’яніли. Та все ж посадник ступав гордо, чинно, як і годиться княжій людині. Услід за ним линув мелодійний голос тисменицьких дзвонів.

Сполоханий лемент дзвонів долетів до Добромира, він метнув презирливу блискавицю у Половчана, метнув і погасив — бич свиснув удруге. Роб повів занімілим плечем і мисленно побіг до градських воріт, вхопився за княже стремено.

“Учини ласку, осподине, не відштовхуй ницого роба, послухай слово про зрадливу ніч, коли на мене й на двох побратимів моїх серед рудних боліт напали Данилкові люди. Ти про це, звичайно, не відаєш, княже, ти нічого не знаєш, княже, в твоїй особі малі люди не мають ні оборонця, ні опікуна. Ти шукаєш, княже, чужих земель, Підгоринь узяв, а власну волость не установлюєш.

Тоді нас сонних пов’язали, як овець, і на світанку привели до Тисмениці. Данило Калитич, десниця твоя і око твоє серед цих пущ, не полінувався встати з постелі, щоб на нас глянути. Гадаєш, княже, квапився учинити справедливість? Ні, він прийшов помацати твердість наших рук. Промовив:

— Роби — як тури. Хосен з них буде. Роби? Я ліктями розштовхав гриднів.

— Це злочин, осподарю. Вольнії ми люди, в Галичі нас знають. Звели розрізати пута.

Твій посадник, княже, реготався з цих слів.

Він реготався, княже, з тебе, з твоїх предків, котрі уклали “Правду руську”, аби нікому ніхто в нашій землі кривди не чинив. Він глузував з Русі, її людей. І не дивниця, що я плюнув у його беззубий рот. Не годилося б мужеві бризкати слиною, але ж руки я мав скручені, і це була моя єдина зброя, якою міг нанести удар…”

Князь Володимир Володаревич вибрався на лови лихий і темний, як градова туча. Недавня іскра ворохоби в Галичі проти Лихваря знову йому нагадала, що галицька волость схожа на казан: внизу киплять малі люди, зверху — бояри. Княжа шапка важка. Для неї треба жилавої шиї і твердої десниці. І князь мимоволі втрапив у річище старих думок про потребу великого постійного полку. Що то печатник Остафій привезе з-під Горбів? Старець сам побажав поїхати з Лихварем на зві-дини соляних жерел, на які нібито надибав ловчий з Вістової у верхів’ях Золотої Бистриці. Коли б Бистриця справді виявилась золотою, то княжий скарб помітно примножився б…

Володимирко напівлежав у залубнях. Пара коней легко, як пірце, несла розписані санки. Дорога стелилася під полоззями, мов тканий сріблом пояс. Обабіч у білих шоломах дрімали тиси, смереки, буки і дуби. Дерева не будилися ні від звуків бронзових калаталець, ні від рівномірного поступу коней молодшої княжої дружини. За комонниками сунула, поскрипуючи, довга валка саней, повних зброєю, наметами й казанами. На санях поміж начинням лежали і сиділи ловчі — вічні лісові брод-ники з княжої весі Сокільники. Поміж ними дрімав, схиливши голову на гусла, Володимирків співець Ян, син Чагрів.

— Осподине, — хтось посмів загатити річище Воло-димиркових дум. Лупнув гострими очима. Поруч залу-бень гарцював верхи син великого боярина Сіросла-вича — Коснятко.— Осподине,— повторив боярич,— Тисмениця близько. Передні звістили: в полі бачать мужів градських.

Володимирко кивнув головою, згг.давши недоречно про нечувані Калитичеві статки.

Ліс зостався позаду. Княжий поїзд висотався на ро-вінь. Попереду на крутому пагорбі серед чистого поля, осторожена стінами та вежицями, розсілася, мов квочка на гнізді, Тисмениця. До її дубових стін горнулися убогі хижки робітничого люду. Понад шатрами вежиць летів, пнувся в небо позолочений хрест церкви.

Князь скинув з плеча ведмеже хутро. Помітив ліпших тутешніх людей, що, уступившись з утолоченої дороги, до пояса вгрузли в сніги. Данило Калитич простягнув князеві срібну тацю з хлібом-сіллю.

— Вітай у нас, кесаре! — проспівав крочисто.

— Живи нам, уняже-осподине! — хором вторили інші.

— Живи-и-и!!! — заревла на вежицях, на заборолах, на воротах уся Тисмениця.

Князь нахмурився, оте “кесаре” боляче кольнуло в серце. Чи, випадково, не глузує Калитич? А чи навмисне роз’ятрює рану? Але Данилків вид товстогубий, з обвислим гачкуватим носом, світився непідробленою щирістю й гостинністю, і Володимирко, погасивши раптовий спалах гніву, зійшов з саней і прийняв хліб-сіль.

Тисмениця, рада оказії, далі ревла “живи нам, княже!”, вої били мечами об черлені щити, многоголосий натовп жбурляв угору шапки.

“Живи нам, княже,— одними губами, як молитву, повторив Добромир, онук Преславин.— Живи та слухай: посадник твій честі не має, плюй йому у вічі, а він каже: “Божа роса”. Рукавом сорочки витер кругле, як половецький щит, лице і, поплескуючи мене по плечі, мовив єлейно:

— Пам’ятай, уношо: володарюю тут я. Схочу — будеш жити. Не схочу — вмреш. На початок велю дати десять бичів, щоб смирився.

Мене вперше в житті батожили. А синцюють, княже, в Тисмениці зі смаком, уміючи. Потім ковач спутав мене й моїх побратимів ланцюгами: сонце для нас погасло, барви — зів’яли.

Кожного досвітку, княже, на порозі нашої кліті появлявся Симеон Половчан, Данилків пес. Він морщив од сопуху приплюснутий ніс і, згорбившись, бо головою сягав стелі, клешняв серединою кліті, одесную й ощую роздаючи удари бича.

Будив нас…

Купи соломи-потерухи курилися пилом, із долу тяжко, мов з найглибшої преісподні, зводилися заспані, оброслі люди. їх було зо два десятки. Вони дивували мене збайдужілими лицями… власне, облич, як таких, роби не мали, я бачив одні вишкірені мовчазні роти й отупілі більмаки. Нічого не було в них людського. Роби… Одежа цурява висіла на живих скелетах, які смерділи старою кров’ю, потом, гноєм, руки їх струпилися язвами, ніби господь наслав на них проказу; хмари мух спивали з ран сукровицю, роби на них не зважали, вони на ніщо вже не зважали, і на батоги Половчана теж. Оживали на мить, коли баби вносили до кліті чечевичну юшку, квапливо сідали навколо цебрів і за коротку часину ложками шкребли по дну.

Найпершого ранку, княже, я не міг зрозуміти покірливості робів, запитуючи себе, чому не прагнуть волі, адже не мають на ногах вериг, а поруч за градськими стінами — широкий та глибокий праліс. Я підбігав до кожного роба окремішньо, зазирав йому у вічі й питав:

— Хіба не муж єси, що терпиш знущання? Хтось глипав на мене бездумно.

Хтось зціпив кулаки.

Хтось запалив ув очах свічу зацікавлення. Хтось зронив сльозу. Хтось скреготнув зубами.

А дід Антон, родом лях, поклав на мої плечі долоні й прошепелявив беззубо:

— Не кори нас, отроче. І не будь надто мудрий, почекай… Ніби ти вкусив гіркоти наших днів і ночей? На краплі води вони схожі. Краплини свердлять, розмелюють на пісок найтвердший камінь. Ось так воно, голубе.

О, тепер я знаю, що день роба — це крапля води. Тисяча днів, тисяча краплин — і Данилу Калитичу не треба виставляти варту біля наших дверей. Ти чуєш мене, княже? А чи болі наші тебе не болять, а чи солодше тобі слухати медовії речі свого посадника?”

Посадник на Тисмениці Данило Калитич дивував князя галицького та його дружину вишуканими стравами, пінистими медами й міцними винами. Князь і дружина не гребували гостиною — надвечір Тисмениця горланила співанками.

По учті Калитич повів Володимирка, хмільного й веселого у найдальшу хоромину, застелену килимами. Осподар посадив гостя на м’яке крісло, сам на ослінчику примостився поруч.

— Якщо дозволиш, княже, то звеселю тя красними дівами,— прошептав на вухо.

Князь хитнув головою. Данило плеснув у долоні. Відчинилися потайні двері й у хоромину вбігло троє дівчат. Невидимий музика розсипав звуки сопілки. Дівчата змахнули руками, ніби війнули лебединими крилами, і попливли в танку.

Володимирко й при житті княгині Євдокії нерідко впадав у блуд з чужими жонами. Останнім часом, правда, чи то від старості, що насувалася, чи за турботами державними й походами ратними він занехав гулі з молодими вабами. Але сьогодні… сьогодні вони вилися перед ним, зблискували колінами й точеними стегнами, вабили пружними персами, і кров у жилах князя займалася вогнем.

— Вибирай з-поміж них найкращу,— шептав Калитич.— Кожна з них — ізмарагд в золотій оправі.

І враз сопілка змовкла, хоромина спорожніла. Був тільки князь і вона.

— Сядь тутечки біля мене, ладо моя, —г Володимирко узяв дівчину за руку.— Сядь, не бійся.

Дівчина — ні пари з уст. Чужоземка, вона не розуміла його бесіди, або вдавала, що не розуміє.

— Звідки ти, з яких країв?

Тремтіла перед ним, розпалена танцем, великоока, манлива і покірлива, й не хотіла згадувати про вітцівщи-ну, яка колись не оборонила свою богданку, коли повели її на невільничі торжища, на постелі молодикам і старцям.

Князь рвучко вхопив її за стан, припав жарко до вологих губ.

“Того полуденка я згадав про свічу не випадково. Мій побратим Митро, з яким кував я крицю у Романа Ковача, посковзнувся і, падаючи, вдарився головою об ребро кам’яного жолоба. Хвилина — і спустив дух. Я був при сусідньому жолобі, але ні порятувати побратима, ні навіть затулити йому повіки не міг: не пускав ланцюг. Митро лежав навзнак і волав до мене мертвими очима:

“Забув ти, мабуть, Добромире, що дні невольничі на краплини води схожі. Я не пізнаю тебе, брате, ти став подібним до решти робів… подібним не рубищами, не пругами батожними, ні — смиренністю. Краплі-дні подірявили твою волю, тепер животієш безвольно і покірливо, як безсловесна худобина. Тисменицький праліс, квіти-блавати, яр-сонце не ваблять тебе. Ти позабув плакати й закипати гнівом. Чого ждеш, Добромире?”

Мертві очі свердлили душу, мною оволодів жах, я рвонувся до Митра, щоб закрити йому повіки, і впав, підкошений ланцюгом.

Половчан бавився бичем.

А я пригадав бабу Предславу, її заповіт:

— Як умру, внуку, то наліпи навколо мене свіч. При світлі моя душенька не битиметься в хижці, при світлі знайде дорогу і полетить до бога або в преісподню.

І я, княже, заволав на всю чинбарню:

— Дайте свічу!

Роби-уснарі попідводили голови. Переді мною виріс Половчан. У вузьких щілинах степових очей зблискували бричі.

— Чого репетуєш, собако?

— Мертвий… свічу треба,— просив я і показував на розпростертого Митра.— Так споконвіку було…

Половчан вдарив мерця чоботом, мене ж оперезав бичем: людське життя в чинбарнях Данилових ногати не вартує. Два гридні вхопили Митра за ноги й поволокли до виходу. Ніхто не бачив, де його закопали, тепер до Митрового корита припинають іншого роба, але по-братимова душа, його очі не дають мені спокою, я думаю, що небіжчик просить свічі-помину. А може, Мит-рова смерть стала свічою для мене?

Того полуденка я твердо вирішив утекти…”

Володимир Володаревич втікати від спогадів про минулу блудну ніч не збирався. Навпаки. Молода іберійка влила князеві в жили вогню, встав з ложа бадьорий і сильний. В стравниці чекав на нього ловчий Вадим Вовк.

— Все готове, княже,— пробасив він.— Кличани рушили на перевісище. Ловці тятиви наструнили. Гридні напувають коней.

— Ну й гаразд,— похвалив князь, зиркнувши на столи, які знову гнулися під стравами і трунками.

— Може, вип’єш, осподине? — припрошував до пуга-ра посадник.

— Хто на лови хмільний іде, тому добичі не бачити. Поклич соцького і тіуна мого Боринича: хочу оглянути Тисменицю.

Володимирко давно не звідував города над Ворон-рікою. Не далі як півсотні літ тому на цьому місці тулилася при Соляній дорозі вбога займанка з кількома хижами. Тепер це справжній город з багатьма дворищами, церквою, торжком, садами. Передторік старий частокіл повалили, скусні дереводіли опоясали город стінами. Обидвоє воріт брусові, надійні, залізом скріплені. Соцький Збранич пильно стереже град, вої добре одягнуті, мечі їхні гострі. Зрештою, інакше не може й бути, Тисмениця — це забрало для стольного Галича на Соляному шляху.

— Хвалю вас, мужі, хвалю,— мовив Володимирко соцькому, тіуну Бориничу та посаднику Калитичу.— Сподарі з вас дбайливі.

— Для тебе стараємося, волостелине.

— А для себе, Данилку?

— Князь багатий статками своїх дітей,— відповів скромно посадник.

— Може, й так,— Володимирко змахнув з бороди сніжинки.— Одначе й свою господарку покажи, посаднику. Чув я, чинбар з тебе знакомитий.

“Чинбар”? Хіба посадник твій, княже, втирає у мозд-ру сіль, ніби він сідає на лаву з моздрівниками й тупою скобою здирає з шкіри м’ясо й жир, потерпаючи, щоб припадком не порізати руно? За нього гарують інші: посадник кликнув майстрів умілих, накупив робів. Коли ж бракувало рук — силою людей неволив. Його заняття — злото рахувати.

Але пощо повідаю про Калитича, ніби свого лиха не маю. Я сповідався тобі, що того полуденка надумав разом з другим приятелем своїм Григором утекти.

Принесли ми тайно з чинбарні ножа і ночами довбали стіну нашої кліті: мали на думці прорізати дві плахи, щоб якоїсь ночі вийняти їх з пазів і… Нам коби з кліті вирватися, далі дорогу знайдемо.

Робота була мозольною; серця заходилися від страху: якби хтось не почув, коли б не вивідав. Врешті, одна плаха була готова, ми взялися за другу. І тут, як на біду, Григора перевели з чинбарні до комори. Нова робота дісталась йому набагато легшою, та й волі мав більше. Цілоденно ми не бачилися, хіба тільки вечорами, коли приходив у кліть ночувати. Бачу: не бере приятель до рук ножа.

— Передумав? — питаю.

— Ні, — каже,— боюся дразнити долю. Діло наше гибле. Зловлять — до смерті не знімуть з ніг вериги. А з комори, дасть бог, виберусь.

— Про мене забув… Мовчав.

— Григоре…

— Кожен сам собі рідний,— відрізав мій побратим. Я ледве стримався, щоб не вдарити його ножем. Ну, а кулаків не жалів. Бив його люто. Звір у мені ожив. Тепер каюся: нерозумно чинив. Григор не міг бути інакшим, життя наше підневільне, сточило його, научило зради.

Вранці Григор показав Половчану прорізану плаху. На мені мстився й собі милість заробляв. Смішний… Так, смішний, княже, бо мене подвійно батожили й знову закували в ланцюги, але не минула біда й Григора: повернули в чинбарню поміж нас. Роби плювали і жбурляли в нього падлиною. Перевет…

І він не стерпів людського презирства. Седмиця якраз минула, коли штрикнув ножем собі в серце. Я зостався один… Власне, придбав нових друзів… усі в кліті — мої друзі. Різні це люди — русини, ляхове, угри, різні дороги привели їх до чинбарні Калитича: одних побрали в полон на бранному полі, інших за борги обернули в робів, третіх підступом, як мене, ізловили в сильце.

Прийди до нас, княже, прийди й учини по-справедли-вості”.

— Князь!!! — раптом хтось гойкнув біля входу.— Встати!

— Князь? — обпалило Добромира.— Сон це? Жарт? Ні, князь навсправжки стояв на порозі. Ковзав очима

по чинбарні й морщив ніс від смороду. Данило Калитич сипав пояснення в княже вухо. І тут ударив грім. Була зима, тріщали різдвяні морози… а тут грім упав на посадникову голову. Бо заволав Добромир:

— Княже, вислухай мене! Володимирко звів кущисті брови.

— Учини по-справедливості, осподине! — просив Добромир. Простягував руки й рвався з ланцюга. Дзвін заліза котився по чинбарні. — Захисти, батьку. Вольний я, підступом узяли.— Добромир поспішав, боячись, що не встигне виказати всі наболілі, наперед продумані слова.— З Галича я…

Володимирко покосився на посадника, який білів і потів, пам’ятаючи: “Правда руська” кріпко боронить прав вольних людей”. Ганьбив себе, здуру повів князя до цієї шопи. Що ж робити?

— Хай скоморох замовкне, Половчане,— врешті, знайшовши вихід, крикнув доглядачеві. Князеві ж сказав: — Не слухай роба, осподине. Скоморох це. Каждодневно блазень на цепу скаче.

— Княже!!!

Володимирко повернув до дверей. Скоморох? Не дуже повірив Данилові. Безмір’я болю клекоче в грудях молодого роба. Але посадник сказав… посадникові повинен вірити, якщо навіть… На порозі князь призупинився, мовби досягли його Добромирові руки… руки Добромирові уже ламав, викручував Половчан-Вихрест. Долонищею затуляв уста.

Володимирко вдарив чоботом у двері.

— Кня… Будь проклятий, княже, віднині й повік! Свиснув бич.

Половчан періщив роба наосліп. Добромир приймав удари покірливо. Цибеніла з нього кров, краялася пругами шкіра. Вільні й невільні чинбарі були свідками, як

поступово Добромирів вид розплився в посмішці, як він весело розтулив рота: і вибухнув у чинбарні моторошний сміх.

— Ти чуєш, осподине? — виправдовувався надворі Калитич.— Я ж казав — блазень блазнем.

Князь скинув соболину шапку, витер спітніле чоло. Регіт у чинбарні стих.

— Пора на лови, Вовче.— І, не глянувши на лучших тисменицьких мужів, що топтались позад нього, князь пішов до залубнів.

Вовк приклав до губ ловецький ріг. Падав сніг.

II

Ранок вставав, як біла лілея: пелюстки його розкривались неохоче, повільно. Минуло багато часу, поки день вокняжився на своєму столі і в Тисменицькій пущі посвітліло.

Батько Боян сидів на засніженому бервені перед хижею і, кутаючись у ведмеже хутро, споглядав, як Любана лагодилася рушити з Русином у глибінь пралісу звідати розставлені на дрібну звірину сильця й тенета. Метушилася, як вивіриця. З сітями за поясом, тугим рожан-цем за плечима, вона поправляла на отрокові вовчу кожушину і шапку, пробувала, чи міцно прив’язав лижви, котрі витесав з гінких яворців батько Боян. Вона стала на Боянові лижви, дарма що широкі і довгі. Та якось дасть з ними раду, не вперше. З Іваном біда, незграбний він. Лижви для нього — новизна.

— Мой, їванчику, сміливіше,— підбадьорювала.— Дивися-но, як треба,— показувала.

Іван Русин спітнів. Ноги тремтіли. Пригода з вовками, смерть Вавилова дотепер давали про себе знати. Вранці батько Боян відраджував виходити з дому. Любана напосілась:

— Він муж, а мужеві не пасує гріти довго кістки на теплій лежанці. Крихкими будуть.

Ну, що ти їй скажеш? Та й Русину треба колись навчитися ходити на лижвах. Русь узимку — це сніги й сніги.

Іван пробував схіснувати з дівочої науки, лижви роз-ковзувалися вправо-вліво, він втрачав рівновагу й падав. Любана, врешті, здогадалась дати йому в руки палиці

— Ти ж говорив, Іванку-сонечко, що починок в усьому завжди важкий,— щебетала дівчина.— Десять разів по десять заореш носом у сніг, поки лижви опануєш.

Вони виїхали з дворища і зникли в кущах. Боян звів руки до неба, випрошуючи в Даждьбога щасливої лижні. Молоді голоси глухли, ліс знову падав на дно білої тиші. Кохався Боян у первозданній тиші і в оцій білій, зимовій, і в зеленій, літній. Ночами, коли Дрімота скупилася на сни, пряв безконечно скорботні думи: час найвищий прощатися з світом. Зелейник не боявся смерті. Чого боятися? Після того, коли бренне тіло згорить на попіл, душа його вічно поселиться на Даждьбо-гових левадах у царстві тіней. Та все ж брав його сум: на левадах бога не так красно, як на землі, як тут, у цій засипаній небесним пір’ям пущі, яка, мов книга, пам’ятає Боянове дитинство, отроцтво, мужню зрілість і ту годину, коли відчув себе старцем.

Смерть… кострище… Даждьбогові левади. І згадав: давно не навідувався до священного дупла на требищі, в якому живе обгорілий Перун. Давно не лоскотав йому ніздрі цівкою жертовного диму. А пора б… То, може, нині побути з богом? Простягнув було руку, щоб дістати з-під стріхи снопик пахучого зілля, в чересі намацав кресало. І тут легкий подих Стрибожевих онуків доніс до його вух далекі голоси й сухі удари палиць об стовбури дерев. Боян обернувся у слух, кучмасті брови сповзли на очі. Зелейник зітхнув: у праліс загостили люди.

— Лови, мабуть, наш князь спорядив,— сказав старий до себе.— Кличани виполошують дичину, гонять на гострі стріли й рогатини.

Боян сторонився людей: краще од них подалі… Крім смердів, які шукали зцілення від хворощів, до нього один раз у рік пробивалися тисменицький тіун Боринич за податтю та галицький єврей Якоб, котрий взамін за сіль і полотно для Любани брав залишки від данини. Якоб нарікав: “Мало хутра добув, Бояне. Живеш у пущі, вона спроможна тебе озолотити”. Боян до золочення не мав охоти, бив, ловив сильцями й тенетами рівно стільки звірини, скільки потребував на харч, одежу й князеві на дань. Купець, крутив пальцем по лобі, мовляв, дурень єси, Бояне…

З цими людьми лише й знався Зелейник. Ніякі ловчі ватаги не бентежили трубними рогами спокою тисменицької дебри, нічиї сокири не применшували її маєстату. Так було донині… нині, певно, сам князь заблукав у свої володіння. Ні, не жадав би Боян з ним здибатися. Не жадав би, чуєте, боги предковічні! І стережіть, добрі боги, Любану й отрока Івана. Не пустив би дітей у праліс, якби вухо раніше зачуло кличан. Різні люди служать князеві: добрі, люті, мудрі і вбогі розумом. І всякий з них небезпечний.

— Лови! Лови! — гукала лукаво Любана, заохочуючи Русина до бігу. Він пробував ловити, Любана зривалася з місця, лижви її бігли прудко, як два зайці. Спробуй-но догнати. Невдачею, однак, не печалився. Йому припало до серця краяти лижвами шкарубку снігову габу і подобалося будити скриками глухі гущаки:

— Го-го-го-о-о-о!!!

Йому подобалася біла пуща і серед неї — Любана. Любана?

Русин милувався красою, що відкривалася за кожним кущиком, на кожній поляні; краса оточувала його зусібіч, він жив посеред неї. Ось старезні почорнілі ялиці, прикривши коси сніговими намітками, купчаться тісно гуртами, як монахині в божому храмі. До них тулиться і горнеться молодь; ялинки мовби благали матерів: струсіть з наших плечей ваготу снігу, не дайте зламатися. Матері погойдували поважно головами, шептали сонно: “Терпіть, звикайте до вагот, життя ваше довге, в ньому не лише сонячна купіль і легіт вітровий. Життя — це також сніги-заметілі і буравії-перуни. В лісі перемагають сильні, слабші вигибають до ноги. Терпіть”.

Русин не розумів лісової мови, квапився ялинкам на поміч: обережно знімав важкі снігові плащі, і деревця випрямлялися.

Радість од цього Русинові.

Любана, прихилившись до тиса, зацікавлено стежила за Іваном. Що він, дурний, чинить? Дівчина виросла в лісі, для неї дерева були сестрами й братами, вона любила їх, милувалася ними. Але допомагати їм — пуста робота. В лісі діє найперший закон: виживають тільки сильні. Чинність закону помічала змалку: вовки різали зайців, лиси душили голубів, дуб застеляв сонце меншому дубчакові, в двобої олень перемагає оленя слабшого. Це було звичним і навічно установленим. Батько Боян говорив: подібно заведено й поміж людьми.

Тому ніколи в законові сильних не сумнівалася. І ось появився в лісі отрок наївний: він струшує з деревець сніг, допомагаючи кволим вижити.

— Полиш марну роботу,— казала Любана.— Праліс великий, ялин у ньому безліч.

— Й що з того? — відповів.— Усім хочу помогти.

— Мій батько якось навчав: ще такий ся не вродив, аби всім догодив. Що зможеш зробити в пущі з однією парою рук, з парою очей, з одним серцем… з одним життям?

Не ждав од неї такого питання. А що б відповів на це поет Продром? Дівчина правду каже: праліс густий, а світ — широкий. Людина квола, як комаха, вона багато чого не встигає в житті. Та могла б… О, могла б встигнути, коли б лягала і вставала з думою про добро. Людина велика, Любано. Недаремно ж Гомер прирівнював героїв, що подвиги ратні чинили, до богів Олімпа. Лихо в тому, що ми, часом і на смертному одрі будучи, не розлущуємо самі себе й не підозріваємо, сліпці невидющі, яким вогнем володіємо… вогонь наш спроможний обігріти тисячі, спроможний наш вогонь на велике, а ми спалюємо його, обертаємо у попіл каждодневних абищиць і клопотів, що засмоктують нас, поки не змиршавіємо до щенту.

Любана слухала: красно слова складає Іванко-сонеч-ко. Не простий, виходить, світ панує поза Тисмениць-кою пущею, набагато складніший, ніж видалось їй, коли вперше глянула у його вікно на узліссі. А якщо складний, то напевне й підступний, сильний, живуть у ньому велети й мізинці.

“Ким стане серед них Іван? — шибнула думка.— Лячно мені за нього”.

“А чого, Любано?”

“Не знаю… нічого не знаю”.

Мовив їй очима:

“Не бійся. Я теж сильний, сила моя давно розбуджена гекзаметрами прадавніх аедів і материними співанками. Ім’я цієї сили — Слово. Прости мені пишноту вислову, ховаю за його щитом свою бентегу, бо вперше ясно і зримо, як ось тебе, бачу мету життя. Словом, добутим з грудей, заплідненим любов’ю, жадаю служити отчій землі та її людям. Усвідомлюю: тяжкий мій хрест, та понесу його на Голгофу.

З сьогоднішнього дня, з білого снігу, з білого інею, з твоїх синіх очей, Любано, з краси лісової дозріло моє призначення, дню сьогоднішньому мій перший гімн”.

Любана сполохано кліпнула віями, коли Русин підняв руку… підняв і покликав її за собою.

Не супротивлялась. Піддалася магії слів. Вірила, що сніг у Тисменицькій пущі теплий, перетканий нитками заревцевого сонця.

А під теплими снігами спить мати земля, набирається снаги для буяння весняного, тужавіє могуттю життєдайною, леліє на грудях посіяне восени житнє зерно, тулить у долонях, гріє цибулинки диво-квітів, боронить од студені глибинні кореневища дубів та слабі паростки трав.

Вона матір усім: дубам, травам, тобі, Любано, мені, батькові твоєму Бояну: всі ми із землі вийшли, вона нас годує, в ній ляжемо спати.

І вона щедра — земля.

І вона багата — земля.

І вона широка — земля.

І не винна вона, що дубам на ній тісно, що часто їх глушить терня й будяки.

І не винна вона, що люди на ній чубляться, проливають кров, зраджують, борсаються в дріб’язку і відходять з цього світу так, мовби і не жили, мовби від народження до смерті тупцювали на піску-плавуні і хвилі-дні стерли за ними сліди.

Ось ти, батьку Бояне, ти, що нанизав вервечку літ, що лишаєш за собою доброго на землі? Чим прославив її? Кому служив? Старим богам, що вмерли і нема їм воскресіння?

А ти, Любано — вивірице бистра, дівко, що позичила для очей дві пригорщі проліскової блакиті, а у трав боб-ряних — косу довгу й м’яку, скажи: що високе зоставиш по собі на землі предків? Зоставиш синів і доньок? Які вони будуть, твої сини? Від тебе, від тебе, від тебе, родительнице, залежить, чи встоять вони перед ворожою спокусою поміняти грудку отчої землі на гривну з чужого срібла.

Ох стійте ж, схаменіться, не міняйте, прозрійте!!! Киньте на важниці грудку й срібло: пізнавайте варту-нок отчої землі.

Та стійте ж!

Не чуєте?

…А в Тисменицькій пущі — сніги. Попід дубами — зелені сніги. Попід смереками — сині сніги. Попід липами — білі. І теплі в Тисменицькому пралісі сніги. Вмиваюся ними, як свяченою водою…

— Іванку-со… Задихнулась.

Бачив одні її очі і губи; очі й губи дівочі… чого вони так близько?

“Ти не відаєш, Любано, чого вони так близько?”

“Відаю. Чари наслав на мене, ведеш кудись. Я повна незбагненого щему, пориву, вдячності. І любові. Я мусила тебе поцілувати, трапилось це мимоволі. І ще поцілую…

О, які в тебе палкі уста. Обпечуся”.

Поцілунок холонув довше, ніж кузнь на морозі. Щоб швидше холонув, говорили про стороннє… і близьке.

— Будеш, Іванку-сонечко, словутим співцем на Русі,— жебоніла Любана.

— Твоїми б устами та мед пити.

— В Галич тобі б податися або у Київ первопрестоль-ний.

— Чом? Співці жадані скрізь, де є люди.

— Всякому птаху потрібне своє небо, Йванку. У вір-лів широкі крила.

— Вірли, Любано, із землі злітають і на землю сідають. Хто видів, щоб вони гніздилися у хмарах?

— Великі співці служать великим князям. Батько Боян так говорив. Князь за спів платить по-княжому.

Він слухав її, а думкою шугнув до Продрома в Константинополь: Феодор Продром, співаючи славу васи-левсам, теж сподівається щедрої винагороди.

— Ганьби усякої, презирства заслуговує той співець, що нині за жадання володаря співає йому славу, а завтра за злото лихвареве складатиме гімни лихвареві. Післязавтра… Співаючи за плату — охрипнеш. Лучник береже у тулії кожну стрілу і на марне її не пускає. А коли якийсь не береже, засіває ними пусто поле, то мусить потому похапцем стругати нові стріли. І пускає їх, і вони, стріли, поспішно стругані, летять, але падають поблизу і в ціль не потрапляють; лучник забуває доробляти стрілам крильця. А може, крила не встигають оперитися? Так і слова…

Вона на губи поклала палець.

— П-с-с…

Поки вони жили в синіх і теплих снігах, поки розбрунькувався, вибухав, потому холонув цілунок, Тисме-ницький праліс змінився. Тиша спливла, як половоддя, і глибина її обміліла. Пущею котилося валом шарудіння снігів, тупіт ніг, тріск…

— Біда в лісі,— шепнула Любана, поглядаючи на зайців, що вигулькнули на полянах. Вухаті бігли з півдня поодинці і табунцями, біг їх був стрімкий і… недалекий. Десь на півночі несподівано на їхньому шляху постала стіна, замаскована, противітряна… стіна впала на вухатих стрілами, легкими сулицями, і вони, погибаючи, верещали, як діти.

— Це лови! — аж підскочила зраділа Любана. Досі ловів не бачила, від батька Бояна знала, що виполошу-ють дичину кличани, женуть на ловчих…

Слідом за зайцями нипали галявинами лисиці, далі зняли тупіт олені. Бігли вепри, лосі, тури, вовки. Страх наростав. Нетерплячі зачумлено металися на галявинах, як блискавки. Досвідчені зникали з гурту, винюхуючи безпечні лази. Сміливі й сильні пробували перечекати лихо в гущавинах.

Ая, перестоїш. Попереду на лінії ловчих ревли поцілені смертю лосі.

І хрипіли люті вепри.

У пущі густо запахло кров’ю. Спільна небезпека притупила віковічну ворожнечу: сіроманці не помічали тонконогих сарн, лисиці не гострили зубів на зайців, тури не замахувались рогами на вовків. Всяк тремтів за свою шкуру. На усіх спереду і ззаду чигав ворог підступний і хитрий — людина.

Шукали рятунку. Звірине плем’я розтікалося тепер вправо і вліво. Щастя, що Любана з Іваном вихопились на ялицю. Лісова орда розчавила б їх, як хробаків.

Ловчі, певно, розгадали сум’яття звірів, бо залишили облюбовані засідки і лавою посунули вперед. Було криваве побоїще: звірі падали від стріл, рогатин, сулиць. Пуща клекотала ревом.

Любана вгледіла під ялицею старого тура. Бик оглух од дикого лементу, втомився. Широкий його хребет димів парою. Раптом він форкнув, сніг пирснув з-під ніздрів. Позаду, вже близько, вдарили палицями об замерзлі стовбури дерев галасливі кличани. Бик озирнувся. Чи бачив кривавим оком їх засмучені постаті? Любана подумки благала тура: “Не бійся палиць і криків. Біжи, волостелине, на кличан, вони беззбройні. Перед рогами твоїми розступляться, як вода”.

Не послухав. Піднявши войовничо голову, побрів на північ, на ловчих. На що сподівався? Любана не спускала з нього очей. Жадала йому удачі.

Турові заступив дорогу ловчий. Бик, вражений хоробрістю двоногого, на мить зупинився. А даремно. Ловчий розмахнувся. Свиснуло залізом коване ратище. Тур упав на передні ноги.

Любана переметнулась на бік ловчого. Вона обожнювала силу, буєсть, удачу.

Але що це? Тур схопився, заревів. І, пригнувши донизу голову, чвалом рушив з місця. Ловчий вихопив з ножен меч. Меч — іграшка супроти грізних рогів. Ловчий це розумів. То що — втікати? Позаду чиста галявина. Та й пізно. Єдина надія — відскочити спритно і спробувати вдарити мечем, як рогатиною, під лопатку.

Мислі — блискавки. На щастя, бикові завадив набрати розгону глибокий сніг. Тепер відскочити. Ну…

Любана заплющила очі. І в цю хвилю, мов з-під землі, поруч з ловчим виріс молодий витязь. Іван Русин бачив, як його ратище зблизька поразило бика. Той спіткнувся і, обагрюючи кров’ю сніг, упав. Велика туша забилася в судомах. Рогата голова безпорадно порола сніг. Трубний смертний рев глушив усе навколо.

Ловчий стер з чола холодний піт. Кинув у піхви меч і обняв несподіваного рятівника.

— Спасибі, Костянтине. Коли б не ти — лежати б мені на санях.— І випрямився.— Звели сурмити збір. Годі! Добичу взяли, слава богу, велику,— і він широко перехрестився.

— І вам, витязі, — слава! — крикнула з дерева Любана. Через хвилину стояла перед обома ловчими. За нею поспішив Іван.

— Ви хто? — простодушно запитувала їх дівчина.— Чиї люди будете?

Хай вибачать ловчі її безпосередність: Любана відкривала для себе людей. Знала вже ратаїв, що приходили до її батька, були вони сумирні, тихі. Галицький єврей Якоб говірливий, як сорока. Тіун Боринич з Тис-мениці жадний до руна: все мало йому хутра і мало. Потім пізнала несміливого Степанця, сина Троянового, і його стару матір. Вавило навіки означатиме для неї вірність. Нарешті, Іванко. Палкий, ума — палата, трохи загадковий і смішний водночас, і… коханий. Ловчі знову ж — інакші: владні, певні себе, мужні.

— Хто ми? — перепитав старший віком ловчий з рудою борідкою. Зміряв дівчину з ніг до голови. Весела смішинка майнула в прискалених очах.— Ніби не відаєш?

— Ні.

— Князь я галицький, Володимир.— І він, у веселому буДУ41* настрої, злегка поклонився. Чом би, мовляв, не пожартувати князеві.— Оце — рятівник мій боярин Костянтин Сірославич.

— Йой! — пролепетала Любана.— Князь? — Готова була втекти.

— Почекай-но,— притримав її Коснятко.— Тепер твоя черга відповідати, чия будеш і де виросла така красна? — Дівчина направду впала йому в око.

— Любана я, Боянова донька. Живу тут, у пущі.

— Красуня… і в пущі? — не повірив боярський син. Задивився на неї. Уявив Любану в золототканих шатах у своїх хоромах над Дністром. О, була б жона, як писанка. Жона? Ха-ха! Донька смерда ницого? Наложницею хіба, не більше.

— Княже,— повернувся до Володимирка,— чув же ти, що дівка сказала. Може, спочинемо в палатах її вітця?

Володимирко згадав минулу ніч: тугі перса мовчазної і гарячої, як вогонь, молодої роби, улесливу посмішку тисменицького посадника, стіл — стравами і трунками повний.

А вранці — регіт роба, що лунав з Данилової чинбарні.

Опам’ятався.

— Хай буде по-твоєму,— сказав князь Коснятку.— Запрошуй, дівчино, в гостину.

— Веди,— звелів їй молодий Сірославич. Заперечливо крутнула головою. Ая, діждетеся, щоб я

княжу отару повела до батькової хижі. Мені б шугнути в кущі, а там — шукай вітра в лісі.

Зірвалася з місця. Гей, лижви мої — коні мої! І впала, як підтята.

Вправно орудують княжі гридні половецькою петлею.

— Ха-ха! — почула сміх боярича. Лице в нього біле,

чорний вус, а очі — напасливі. Лихо од них буде… Коснятко підбіг до неї, підняв на руки.

— Не бійся,— шепнув.

Дивилась йому у вічі і холонула, передчуття лиха ка-меніло в грудях. Боярич стискав її, горнув до грудей.

— Пусти,— пручалася. — Я на лижвах…

— Поїдеш у залубнях. На це воля князя. Скорилася.

Передчуття лиха не покидало. Чорний камінь в грудях… гострий камінь… тяжкий камінь.

Залубні рушили. За ними поповзли сани з гриднями. Челядь, кленучи стиха князя, боярича та синьооку дівку, місила сніги пішки.

На місці лишився Вадим Вовк з ловцями. Згодом почали сюди сходитися смерди. Розкладали кострища. Білували дичину. Ніколи їм було й приглянутися до отрока, що сидів під дубом. Коли ж кинулися — слід за ним застиг.

Слід-лижня бігла до Боянової займанки.

На лижню ступив Іван…

III

їх розділяла межа…

Межу не вимурували з каміння і не виплели з лози, це була умовна лінія, ламана й розпливчаста, між світлом і темрявою. По цей бік межі в малиннику, засипаному снігом і заснованому вечірньою мрякою, стояв Іван Русин. По той бік — на закосиченій кострищами мерехтливій галявині розлігся на купі чатиння посеред молодшої дружини княжий співець боярин Ян, син Чаг-рів. Власне, Русин тільки здогадувався, помітивши на колінах гусла, про його рукомесло.

Боярин з гуслами лежав у гурті чужаком. Йому не були милі ні сьогоднішні лови, ні оцей казки гідний вечір при жарких ватрах у засніженому пралісі, що смачно пахне смаженим м’ясом.

Очі встромив у Боянову хижу, в якій зупинився на нічліг князь. У пильнуванні своєму і жданні скидався на пса, котрий щурить вуха під дверима господаря, очікуючи сплеску долонь.

Русин переступив межу, яка розділяла темряву і світло. Його, може, й не помітили б серед натовпу слуг, що вешталися біля ватр, коли б не зупинився навпроти Яна.

— Ану, смерде вошивий, пріч з очей! — крикнув на нього Ян.

Треба було мовчки вступитися, зникнути серед челяді або податися до хижі. А він відповів:

— Ще раз… і в котрий уже раз переконуюся, що прав був поет, котрий писав: “Хочеш пізнати людину — послухай його бесіду. По язику вгадаєш душу”.

— Що ти верзеш? Хто будеш?

Тепер Русин не міг зникнути, на нього ззиралися десятки пар очей. Дехто з гриднів звівся на ноги. І таки було на що дивитися. В грубій одежині, зшитій Люба-ною, скидався на лісового волоцюгу.

— Я — просто людина,— мовив гордо Іван.

— Просто людини нема,— казав Ян.— Є роб, смерд, боярин, князь. Кожний на землі має свою печать.

Іван розмашисто перехрестився.

— Чи не досить тобі цієї печаті? Бачиш: єсьм християнином, як і ти.

— Що-що? — перепитав Ян, зачувши натяк на нице своє походження. Він хотів походження це чимшвидше забути, стерти, бо годі слухати глузливі перешіптування боярських синів, котрі прийняли його у свій гурт з примусу, шануючи передусім княжу гривну на шиї. Тому підбіг до Русина, вхопив за пазуху, і був би луснув в обличчя, якби той спритно не відскочив, підставивши напасникові ногу. Цього його навчив у дитинстві ритор Поліклет.

Гурт дружинників вибухнув реготом… сміялися гридні з княжого співця, що зарив носом у сніг… сміялися недовго, згодом схаменулися, що, власне, сміються з себе, адже опудало це у вовчій шкурі зневажило хай вискочку, хай новоспеченого, не родовитого, а все ж таки боярина.

Скрутили Івана.

— Тепер бий, Янчику, бий смерда! — заохочували.— Ми кріпко тримаємо.

Свербіли долоні Янові. Іван зорив йому у вічі відкрито й прямо. Дотепер ніхто його не рушив і пальцем, не уявляв, як переживе безчестя. Не уявляв… але мусив. Мав перед собою не одного ворога, недругами стали всі княжі вої.

— Ти не вдариш,— повстав Русин проти гусляра і проти всіх.— Закони Руської землі суворі до тих, хто безпричинно піднімає руку на вільну людину. Я гість батька Бояна, в хижі якого ночує князь. До того ж ти озброєний, я — без меча. Не личить, отже, княжому мужеві збиткуватися над беззбройним.— Івана лякала сама думка, що зараз цибатий молодик потолочить у ньому останні крихти того доброго й солодкого хліба, яким годував його в Константинополі небіжчик Вавило. Знудьгований за отчим краєм, Вавило сповив руську дружину в незаплямлені шати честі й слави, навіть чорне й непривабливе змалював голубими барвами. Хай буде йому прощений цей гріх. Велику-бо любов носив він у серці до рідної землі, з любові й нудьги творив синів її святими. Святі жили у мріях, Русина же оточили чада тутешніх синклітиків, котрі, напевно, виробили, як і скрізь, свої поняття честі й слави. Цілком можливо, що на бранному полі вони без надуми покладуть голови за свого князя й Русь святу, а біля мирного ловецького вогнища не порахували за ганьбу скрутити руки тому, який теж є часткою святої Русі.

— Хіба відомі тобі закони Руської землі? — пом’якшав Ян. Доглумався-бо: не варто чіпати отрока у вовчій шкурі, язик у нього — як брич, його вдариш — себе унизит. Глузуватимуть потім боярчуки: дуже “хоробрий”, мовляв, у князя співець, ми тримали смерда за руки, а Янчик бив.

— Сказано у святому письмі від Матвія: “Не може город сховатися, якщо він стоїть на горі”. Так і Русь, боярине, її закони і люди.

— Тому, хто скніє в пущі, яко звір, і в звірячі шкури приодягається, важко уздріти тую гору, на якій височить Русь.

— Не одними очима пізнають отчу землю. Ти ж бо, по всьому виджу, співець, і повинен це знати краще од мене.

Гридні, що обступили їх тісним перетнем, переморгнулись. Мовляв, упіймав Янчик облизня.

— Не тобі судити, що повинен і чого не повинен знати співець. Твоє діло теляче.

— Воно-то так,— розминав Іван затерплі руки,— але повір, боярине, нема легшого на світі, ніж почувати себе телятком. Підстрибуючи бездумно, до ста літ продовжиш життя. Я не маю на увазі тебе особисто, тому не бери мовлене мною близько до серця, не лише про тебе річ. Я говорю взагалі про співців. Коли правда, що вони є голосом народу, то народ, очевидно, має право спитати у них: “Про що співаєте, браття?”

— Що мені до черні? А що черні до того, яку пісню, приміром, складу князеві? Князь суддя мені і осподив, я — слуга його.

— Хіба забув, боярине, що слуги поезії не творять? Вони тільки слугують…

— Пішов пріч! — розсердився Ян.

Князь умився над цебром, розчесав різьбленим із кістки і в золото оправленим гребенем руду борідку й рештки чуприни на полисілій голові. Без меча, в полотняній сорочці, синіх ногавицях з фразького сукна і у виброджених чоботях, видавався Любані простим ратаєм. Тільки перстні з великими бурштиновими “очками” та золотий ланцюг на шиї свідчили про його родовитість.

— Сідай, осподине, до столу,— просила, кланяючись, Любана.— Натомився ти сьогодні й виголоднівся.

— Правда твоя,— Володимирко покосився на страви. В дерев’яних, видовбаних з липи мисах парувала зайчатина, приправлена пахучим зіллям, на підносах — холодна оленина й ведмежатина, в’ялена та солена риба* Хліб і вино князь велів подати на стіл зі своїх припасів.— Не поскупися, Бояне, частуючи свого князя.

— Чим хата багата… Не огнівайсь за прості страви,— відповів батько Боян.

Князь, намірившись перед вечерею осінити лоб хрестом, пас очима по задимлених стінах. І, не знайшовши ікони, спитав:

— Ти що, старий, у бога не віруєш, що ні одного святого нема на стіні?

Боян давно чекав цього питання. Християни нетерпимі до інших вір, тим паче, до предківської, поганської, як вони її називають. Відрізав:

— Не вішаю святощі напоказ. В серці тримаю.

— Гаразд сказано,— мовив Володимирко до Костянтина Сірославича, сідаючи до столу. Після ловів був у доброму настрої. Коснятко, щоправда, на княжий настрій не дуже зважав, раз по раз підморгував Любані, що в легких личаках, у білій сорочці, підперезаній зеленою крайкою, поралася то біля столу, то біля ватри. Зрідка позирала на двері: виглядала Русина. Бояричеві зальоти уже її не лякали, передчуття лиха розвіялось.

— Сідай з нами, батьку,— змилостивився князь і налив Боянові пугар вина. — Чи, мо боїшся?

— Старість нічого і нікого не боїться,— відмахнувся старий. — Гадаю лише, що завелика честь для смерда сидіти поруч з волостелином. Споживай на здоров’я.

— Сідай, сідай, нині в твоїй хижі я повеліваю. Боян примостився навпроти. Рішуче відсунув пугар.

— Дякую красно, не п’ю. Коснятко не відставав:

— А за здоров’я князя?

Боян глипнув на нього з-під волохатих брів.

— Відколи живу, ясний молодику… пробач, не знаю, як тебе величати… відколи, отже, живу — не брав до уст ніякого трунку, окрім хіба березового соку. Так що не обезсудь старого. Князь наш мудрий, він не побажає, щоб Боян від пугара здитинів.

— Лиши його,— оборонив старого князь Володимирко.— Коли б всі здравниці, проказані в мою честь на учтах, доточили здоров’я, то жив би я сто весен.

— Дав би то бог,— Коснятко високо підніс пугар. Перед кінцем трапези князь почув приглушений

шум пущі і, уявивши себе самотнього посеред ночі, спитав:

— Не тоскно тобі тут, батьку Бояне?

— Хто до чого звик. Я все життя у пралісі, іншого не уявляю і не жадаю. Ти ж бо призвичаївся до велелюдних городів.

— Не жалуєш за життям у лісі змарнованим?

— Кожний по-своєму згайновує життя. Я не нарікаю на пущу: вона годувала мене й одягала. Тут зазнав утіх і переживав сум.

— Однак скарбу, як бачу, не прижив.

— Багатство — тлінь, мій княже.

— А що ж головне?

— Для мене головним було сповняти повеління предків. Вони завішали моєму родові не виходити з пущі. Світ поза нею чужий мені і незнайомий.

— І ти, старче, гадаєш, що чинив вірно?

— Завіти предків — закон’для внуків.

— Так, але не всі завіти переростають у закони, як, зрештою, не всім законам судилася вічність. Вони повсякчас міняються, бо міняються самі люди і час. Відомо-бо тобі, що в глибоку давнину, приміром, предки наші часом приносили в жертву Перунові людські життя. Чи не гадаєш, що й тепер звичай цей варто відродити?

— Я говорю, княже, про добрі завіти.

— Звідки ж бо можеш знати: добрі вони чи злі? — втрутився в суперечку Костянтин Сірославич.— Мовлять же мудреці: все пізнається в порівнянні.

Боян нахмурено мовчав.

Боян нахмурено мовчав, а якраз у цю хвилину прискакав до воріт Тисмениці вістун на змиленому коні. Вістун, що мав сили, бив клепалом у бервена воріт і волав:

— Гей, варта! Кличте чимдуж соцького на Тисмениці. Князя нашого шукаю!

Боян нахмурено мовчав, він не звик до довгих балачок, до того ж старий ніколи не сумнівався в завітах предків. Вже одним тим, що, завіщані предками, вони священні й недоторкані. А добрі вони… чи злі… Хіба з медом мається людям при Новому завіті, християнському? Так і відповів князеві.

— Нова віра принаймні не кличе Русь у праліси,— трохи роздратовано сказав Володимирко.— Колись, може, праліси були всьому голова: служили вони захистом від недругів, давали їжу й одежу. Тепер городи стали на чоло. Уяви, що було б з Руссю, коли б однієї днини всі городи і весі враз спорожніли і люд розтікся б по вертепах і пустищах? Зникла б Русь, як зникли, пропали обри, хозари й многії інші народи. її проковтнули б ляхи, угри, половці. Бо хто панує в городі — той панує над волостю. Як бачиш, старче, те, що було придатним для прадідів, обернулося б погибеллю для правнуків.

— Красно говориш, княже,— Боян пересів од столу до ватри на свій улюблений пеньок. — Та признайся, чи ти сам, новизну обстоюючи, повсякчасно відкидаєш старе і віджиле?

Костянтин Сірославич аж затерп, очікуючи, що князь лусне зараз кулаком по столі. Батько Костянтинів великий боярин Сірослав Сірославич і то не завжди зважувався дорікнути Володимиркові. О, не відає лісовий смерд вдачі свого осподина. Почекай, зараз…

Князь боровся з собою. Кулак його видавав це боріння: то стискувався, то розслаблявся. Любана споглядала на кулак як на щось окремішнє, незалежне від князя, готове спричинити батькові біль. Володимирко, проте, стримався.

— Смердові взагалі не гоже повчати князя. Однак, якщо вже почав, то докінчуй: що на твою думку є віджилим у моїх діяннях? Чого б мені треба зректися?

— Меча, княже,— карбував глухо Боян.— Не я це мовлю… чув нарікання на твої раті від тих захожих людей, що зрідка приблуджують до моєї хижі.

Князь закусив вус. Любана впала йому в ноги.

— Прости, волостелине. Старий він…

— Не мішайся, дівко, в бесіду мужів,— гримнув на неї Зелейник. — Волостелин наш розсудливий, не огні-вається на мою прямоту. Ти б краще дров принесла, ватра догоряє.

Дівчина накинула на плечі кожушину, рипнули за нею двері. Слідом подався й Коснятко.

— Не можу я… не маю права, старче, зректися меча,— заговорив по довгій мовчанці Володимирко.— Поки що меч у моїй руці означає добро. Ним примножую багатства землі, розширяю її, бороню від напасників. Меч заповіла мені сама вітцівщина, а я її гридень.

— Чи може таке бути, княже, що одними устами земля заповідає тобі меч, а другими волає миру? Бо що таке земля? Це — смерди з весів, рукомесні люди з городів, котрих ти вельми цінуєш. Кожна рать губить сотні життів. Та не кожна рать виправдана потребою. Можна виправдати смерті, коли на рубежах появляються полки чужинців, але… коли брат іде на брата… Так облудно дбаючи мовби про землю Руську, можна її обезлюднити до ноги.

— Тобі ж то що до того? Сам же хвалишся, що поза пущею світ для тебе чужий і незнайомий. Ніякі смерті, отже, не повинні тебе боліти.

— А вони болять. Належу ж бо до людей руського Слова.

— Я один повинний у смертях?

— Много на Русі князів, і всі вони шукають правди через меч.

— Так повелося споконвіку. Предки наші поклонялися мечеві-Перуну.

— Ось-ось… Згадав, нарешті, княже, про меч предківський… Згадав, бо вигідно тобі на нього покликатися, навіть на Перуна. Тільки в часи Перунові меч був іншим.

— І тоді, і тепер — двосічний.

— Але ще ніколи меч так жорстоко не гуляв по Русі, як тепер. Благословлений новим богом, увібрався він у силу. І тне, і рубає…

— Почув би тя, старче, мій єпископ Козьма… дісталось би тобі.

— І йому я 6 сказав: чужий, позичений у ромеїв, бог байдужий до нашої землі.

Князь, схрестивши руки на грудях, прихилився плечима до стіни. Не знав зразу, що й відповісти лісовому старцеві. Просто прикрикнути на нього, щоби не упоминав імені господнього надаремно, щоби не випльовував з поганських своїх уст хули? Але що це поможе?

— Ти несправедливий, старче, до нашого бога, — розважливо промовив нарешті. — Живеш-бо серед пралісу й не помічаєш, що позичений, як ти мовиш, бог тільки деякий час був для Русі чужим. Згодом він одомашнився, став нашим, руським богом, багато дечого перейнявши від Перуна, Даждьбога, Белеса, Лади. Інакше він не прийнявся б серед нас. Ти шукаєш у ньому вад, я шукаю в ньому добра. І не тільки тому, що він мій бог. Християнство прилучило Русь до народів, котрі поперед неї пізнали письмо. Світ нам поширшав, вікна відчинилися. І повір мені, батьку Бояне, не нині, то завтра зазирне у це вікно твоя доня, зазирне і більше не пожадає жити так, як живеш ти. Усьому свій час.

— Вона вже заглянула,— зітхнув Боян Зелейник. Згорбився, мов би вікно, в котре заглянула його Любана, давило на нього, гнуло. Володимирко дивувався його раптовій переміні, адже щойно старий сміливо кидав у нього громи, і очі при цьому палали, як свічки, тепер же очі погасли… він увесь погас. На пеньку ціпенів порослий мохом старець, відламок минулого, якому нема вороття.

Тішився князь Володимирко своєю перемогою.

IV

Даремно Боян Зелейник хвалив старих богів… Даремно…

Поганська Лада, похотлива богиня, ожила в крові воєводи молодшої княжої дружини і нашіптувала: “Візьми її, молода вона і красна. Візьми”. Коснятко пробував боронитися, були це марні потуги, жадання затьмарювало розум, Лада ожила в ньому з тієї хвилини, коли тільки-но зобачив Любану.

І він назирцем крався за нею, поміж купами дров, нарубаних і висушених за літо.

Лада провадила його…

Хода у нього легка й бистра, не встигла Любана покласти на руку поліно, як він схопив її за шию, шарпнув до себе, звалив у сніг. З несподіванки не встигла й крикнути. В темряві не бачила його^лиця, виказав боярича винний дух.

Боролась з ним, як тигриця.

Він же колючими своїми губами упився в її губи, смоктав, забивав дихання, грудьми здавлював груди, а руками рвав на ній кожух і сорочку.

Лада додавала йому снаги…

І даремно дівчина лупила розпучливо кулаками по його спині, даремно звивалася, напружуючи молоде тіло: дівочий супротив розпалював боярича, Лада панувала в ньому безроздільно, не існувало тепер ні Христа, ні законів, ні боярської честі, бурлило переможно в ньому успадковане від віків жадання самця, жив всевладний зов крові.

А сили в Любани меншали…

Найдивніше, що сили меншали не від однієї лише боротьби. Колючий боярський цілунок, піт самця, грубе насилля забивали памороки: Лада підступно підпалювала також її кров. Дівчина упертіше воювала з собою, ніж з Коснятком. Розумом усвідомлювала, що чинить боярич над нею ганьбу, що лишить честі, пограбує най-коштовніший з її скарбів, і розум проти цього протестував, а плоть повнилася млостю. Було їй від цього страшно і водночас солодко. Боярин, очевидно, здобув у любовному ділі неабиякий досвід: цілунки його пекли вогнем.

— Не переч, Любано,— шептав, важко дишучи.— Не переч… Я зроблю тя своєю бояринею.

В словах його зачула облуду, порожню обіцянку, глум, і це її протверезило, розбуджений грубою силою любовний шал пригас, дівчина зримо уявила себе… уявила Іванка… батька Бояна… уявила після того, що зараз станеться.

— Рятуйте!

Волання її було кволе, швидше благальне, ніж протестуюче й гнівне, і коли б Іван Русин далі в’язав з Яном ціпи, то й не долетіло б до нього. На щастя, Ян крикнув Русину: “Пріч!” — і отрок уже стояв на порозі хижі. Ще хвилина, може, ще дві… і скоїлося б непоправне. Цієї хвилини Русинові якраз вистачило, щоб добігти до дровітні. Як стій вхопив перший-ліпший дрючок і огрів ним боярина.

Осоромлена Лада зникла…

Любана тулилася до Йвана, змучена і тремтлива.

— Великий твій бог, Іванку-сонечко, що надніс тебе своєчасно,— лебеділа крізь сльози. Русин же обцілував дівчину, її сльози, її зуби, що цокотіли, заспокоював, і сам тремтів од думки, що сталося б, коли б припізнився.

— Тікаймо! — Любана раптом шарпнула за рукав і показала на воєводу, що розпластаний лежав на снігу.

— Куди? — стримав її за плече Іван.

— В ліс… я знаю дупло… пересидимо… поки князь з дружиною не забереться.— І скидала його руки з плечей, і тягнула геть з дровітні.

— Чого ж… втікати? — Гладив її коси.

— Ти ж убив…

— Якщо й убив, то по праву. Честь твою боронив. Зрештою, нічого з ним не сталося,— нахилився над Кос-нятком.— Живий. Приголомшив трохи бика.

— Лишимо ‘го тут?

— Ні, до хижі занесемо перед ясні очі князя. Хай виходжує свого боярина.

— Боюсь, огнівається князь.

— Хай гнівається. Повімо йому правду.

— Не чини цього,— Любана поривисто його обняла.— Не чини,— просила. Нинішній вечір зробив її дорослою.— Думай, Іванку-сонечко, про мою честь… встидно мені перед батьком. А правда наша… Все ‘дно не покарає князь воєводу, котрий врятував йому життя. Ворон ворону очей не виклює.

Рано чи пізно, а Йван Русин повинен здибатися з князем галицьким. Коли ж сталося це в Бояновій хижі — тим краще.

Володимирко ковзнув недбало поглядом по отрокові у вовчій шкурі, про долю якого дізнався від Бояна. Не до Івана було князеві. Коснятка он притягли до хижі ледь живого.

Боярич приходив до тями поволі. А все ж ясність од двох похідних світильників ударила у вічі. Спам’ятався. Сів, спустивши з лавиці ноги. Бачив перед собою, спочатку тьмяно, далі ж виразніше князя… Любану… батька Бояна… отрока у вовчій шкурі.

Не міг в ту ж мить пригадати… але пригадував: Любана… дровітня… яма, в яку шубовснув негадано. Чи, ‘мо, яму викопав оцей отрок… а якщо викопав, то мусив бути свідком, як він відбирав у дівчини вінок… що на це князь скаже.

Стогнав Костянтин Сірославич. І від болю, і від злості.

— Що це з ним? — спитав Володимирко Русина. Чимсь сподобався йому русявий отрок з чесним відкритим лицем. Крутий лоб у нього. Впевненість у поставі. Відкинута назад грива волосся. Статечність у рухах. Це викликало прихильність.

— Не знаю,— стиснув плечима Русин.— Знайшли ми боярина на дровітні. Упав, певно, й вдарився головою об бервено.

Слова ці говорив, а краєм ока стежив за Коснятком. Погляди їх схрестилися, як мечі.

— Так було, воєводо? — Володимирко випитував Сі-рославича, а сам пильнував Любану, що тулилася в кутку. Ой, щось та скоїлося на тій дровітні. Дівчина он пашить, як мак, сорочка на ній роздерта, голе стегно світиться на всю хижу.

— Мабуть, що так, княже. Не пам’ятаю,— цідив спроквола боярич.

Князь гасив усміх у бороді.

Тиша у хижі Бояновій.

Повели гридні Коснятка до шатра, спить Любана побіч старого Бояна, постелено вже й князеві на лаві. І давно спорожнів винний жбан.

Сон князя не бере, слухає Володимирко оповідь про золотоглавий Константинополь, куди, як на той світ, давним-давно поїхала його старша сестра. Чув про красу стольного города ромеїв безліч разів, знав про пишні порядки при дворі василевса, читав книги грецькі, а все ж слухав Івана уважно. Слухав і відчував в його бесіді ум, кмітливість, спостережливість, гарячу любов до рідної землі, мимоволі спадало йому на думку, що, окрім постійних полків, про які він мріє, треба також шукати на Русі і гуртувати в Галичі мужів до Йвана Русина подібних. Вони — не бояри, службу свою сповняли б чесно, на них при злому випадку можна опертися. Янові, сину Чагровому, боярську он гривну дав — і не помилився: вірного пса викохав. Побільше б таких… Особливо тепер: бояри непевні, смерди киплять, місте-чани. Бач, навіть Боян Зелейник радить: відречися, княже, меча.

Перебив Русина:

— Ти б пішов на службу до мене? Просто поводиться галицький волостелин.

— Жити якось треба, не сидітиму вічно в пущі.

— Призначаю тебе писцем при тіуні моєму в Тисме-ниці. Починай з малого. Честі це тобі не урве. Згода?

— Згода, осподине.

— Візьми перстень мій. Покажеш тіуну на Тисмени-ці. Та й плата це тобі попередня, завдаток.

За вікном вартові перегукувалися:

— Стережи-и-и!

А в Тисмениці ревли сполохано роги. А в Тисмениці вої сідлали коней.

А з Тисмениці до Коломиї, Городенки, Городниці й інших поблизьких городів летіли вістуни, послані на власний розсуд соцьким Збраничем. Вістуни мають передати:

— Князь Володимирко Володаревич повеліває полкам тамтешнім, усім боярам з дружиною пішо і кінно йти під Тисменицю. Ворохоба в Галичі…

Сам Збранич з галицьким вістуном і десятьма воями помчалися в ніч шукати посеред Тисменицької пущі обкраденого князя, який поки що не відав, що він обкрадений.

Ревуть роги в пралісі…

…Ловецькі роги, мій Учителю, давно замовкли в Тис-меницькій пущі, а в мені вони трублять і досі. Тепер знаю, старче мій Продроме, правду ти говорив, повчаючи нас, молодих: минуле не минається безслідно, воно супроводжує людину до гробової дошки і навіть після смерті, коли людина для живих теж стає минувшиною, її життя і діяння не розсипаються у пил, як розсипається тіло, після себе залишаємо або посаджений сад, або мудре слово, або чемно вихованого сина, або дбайливо доглянуте рольне поле.

І навіть чорні діяння не припадають пилом забуття.

…Чув я, Продроме, від купців-гречників, що справи твої житейські вельми похитнулися, що лихварі за борги забрали твій дім, сад і навіть рукописи твої, і зостався ти жебраком нікому не потрібним і всіма забутим. Не помогли, як бачиш, твої панегірики сильним світу цього, сильні відцуралися від тебе, як цурається рибалка річки, що висохла, як занехаює ратай безплідне поле.

Це доля, мій Продроме, усіх поетів, котрі з ліри або гусел вистругали собі ложку. Ложки-бо не вічні, колять-ся вони з часом.

Це поетам наука, Продроме…

Знаю я, що камінням кидаю тобі в лице, але чиню це, Учителю, не з жорстокої ненависті, кидаю з великої любові до тебе. В грудях моїх гнів клекоче на люд константинопольський, василевсів і патриціїв, котрі байдуже споглядали, як тупі лихварі збиткувалися над звитками твоїх творінь. Хіба лихварям розуміти коштовність “Ро-данфи і Досикла”, філософських коментарів “Логіки” Арістотеля, словника і граматики мови грецької, пречудових елегій, ліричних діалогів, гострих епіграм?

Поки був ти молодим і при здоров’ї, суспільству потрібним, то називали тя криницею…

Як сталося, Вчителю, що криницю забруднили й зганьбили падлиною? Невже вони гадають, що сини їхні та онуки не побажають колись напитися з неї води?

Гірко тобі, мабуть, Продроме, скніти в шпиталі при церкві святого Павла, куди тебе взяли з милосердя… скніти й ждати, поки не скаже василевс:

— Дайте й поетові окраєць хліба. Втім, не треба, поети, як ангели, ситі вони божою росою.

Глава дев’ята, з літ минулих

З тисменицькій дебрі ловами бавився, стріляючи вепрів та оленів, а нині сидів на бойовому комоні в трьох поприщах від Галича і хижо зорив на город.

Навколо Галича просинцеві сніги потолочені, криваві. Трупи убитих воїв дубіють на дзвінкому морозі.

Немислиме скоїлося. Поки князь полював, чорні люди галицькі перебили княжих митників, що здирали подать повторну і підняли ворохобу. Та ще й яку ворохо-6у! Коли ж прискакав до князя з Бориничем та воями тисменицькими запізнілий гонець з вістю, що в Галичі сів, покликаний голотою, Іван Ростиславич із Звениго-рода, то Володимирко у стовп солі обернувся.

— Що верзеш, смерде? — ворухнув затерплим язиком.— В моєму Галичі… князь Іван… простолюдом покликаний? Дурні жарти жартуєш з князем.— Володимирко шарпнувся до меча.

Гонець упав долі.

— Змилуйся, княже. Правду мовлю. Іванове знамено на воротах Галицьких прибито. Спіши.

До Володимирка аж тепер дійшла суть почутого. Серце заболіло різко, колючо, мовби в нього поцілила стріла. В очах потемніло. Він — ізгой? Князь Іван на його стіл сів? Галич відрікся від свого князя й чужого покликав? О, кари на невірний Галич, кари!

— Де був печатник Остафій? Чому в зародку не погасив полум’я? — розгніваний князь трусив гінця, як грушу.

— Що він міг… Ворохоба розгорілась, як солома. Чернь обеззброїла ратників. Хто оборонявся — того вбито. Печатника кинули в поруб. З ним старійшини братчинські.

А бояри?

— Котрий потрапив під гарячу руку — теж у порубі або на тому світі. Інші заперлися в своїх острогах, тебе ждуть. Чагр, дереводіл ниций, віче скликав… віче ухвалило: кликати у Галич князя Івана Ростиславича. Він, мовляв, добрий, за чорних людей заступиться.

Ян, син Чагрів, що сховався за спинами княжих мужів, зачувши мову про батька, прощався з життям. Знав: не буде пощади синові того батька, котрий підняв меч супроти волостелина. Зараз мужі розступляться, князь пальцем кивне і повисне він разом з своїми гуслами на першому дереві.

І таки розступилися мужі, і таки йшов на Яна князь Володимирко, і таки мав намір Володимирко насолодитися бодай дрібною помстою. Отрок тремтів, як осиковий лист, посинілі на морозі пальці бездумно перебирали струни на гуслах… струни зойкали в тривожній очікуючій тиші, як дзвони… гуслині дзвони привели до тями Володимирка, пригадавши йому різдвяний пир у теремі, зненависть Чагрову до сина, котрий задумав піснею хвалити князя.

І князь Володимирко, по-дружньому поклепуючи долонею по рамені співця, промовив:

— Тепер сплачу твоєму вітцеві всі борги сповна. Тебе ж, молодче, люблю.

Воскресав Ян:

— До скону не забуду твоєї милості, осподине. Поки князь витребовував оружні сотні з Коломиї, Те-

ребовлі, Тисмениці та інших поблизьких городів, поки навкружні бояри споряджали йому у поміч свої дружини, поки князь не раз і не два пробував узяти коп’єм Галич, правда, безуспішно, бо Іванова дружина й ворохобники, запершись у городі, стояли на заборолах твердо, Ян, нипаючи по становиську, придумував способи віддяки Володимиркові за ласку і любов. Однієї пісні тут замало. Потрібне ще щось, таке, котре б у княжих очах возвеличило Я на, сина проклятого Чагра. Потреба породжує дію.

Забутим ложбищем весняного чорторию, по якому влітку і восени спливали з города в Мозолів потік дощові води, Ян прокрався до Галича. Задума була небезпечна, містечани кожної хвилини могли впізнати і схопити, бо пам’ятали його плазування перед князем.

Якщо сказати по правді, то Ян не уявляв ясно, що робитиме в обложеному городі, сподівався бодай вивідати про сили ворохобників. Випадок звів його з рин-дею-зброєносцем князя Звенигородського рудоволосим Дулібом.

Сталося це у корчемці купця Ібрагімовича.

Корчемця була присадкувата, але простора, як конюшня. Того вечора, як звичайно, у ній голотилися охочі до хмільного Звенигородські гридні та ворохобні смерди, між ними попискували розпусні дівки, яких теж у Галичі не бракувало. Ян приткнувся в темному куті, пив — не пив свою корчагу меду, а вухо гострив і ловив у хмільному галасі речі, які могли 6 знадобитися Воло-димиркові. Мабуть, пішов би Ян з небагатою добичею, якби риндя князя Івана, з виду ровесник Янів, випивши зайвого, не почав чорнити свого осподина: той, мовляв, яко тать-головник, увірвався у город свого стрия і тепер пощипує галицьке жіноцтво. Хтось реготнув смачно з отрокової сміливої хули, хтось вхопився за меч, щоб оборонити честь князя Івана. В корчемці збурилась метушня, крик, кілька рук простяглися до балакучого Дуліба.

Ян ударив шапкою по смолоскипу, що звисав на кільці біля входу, і в густій темряві потяг переляканого Дуліба до дверей.

— Тікай за мною, дурню! — крикнув йому у вухо.— Бо ранку не дочекаєшся. Жоден князь такого не прощає.

Бігли шпарко. Ян недаремно виріс у Галичі, знайомий йому тут кожний закамарок. Скоро погоня відстала. Дуліб від страху протверезився. Янчик підкидав у вогонь дров:

— Такого князь не прощає,— повторював. І, начебто співчуваючи отрокові, додавав: — Потягло ж тебе за язик.

— Та потягло, перун би то вбив,— шкріб Дуліб потилицю.— Тепер не відаю, що діяти.

— Загубишся серед людей, якщо ті, котрі в корчемці пиячили, в лице не впізнають, — хитрував Ян. Хотів вивідати, з ким має справу.

— Ая, не впізнають. Адже єсьм риндею князя Івана. Завсігди на виду.

— Ов, це, брате, біда. На твоєму місці я здимів би до пори до часу.

— Де сховаєшся у гнізді шершенів? — Галичани хрест цілували князеві Йванові.

— А якщо переможе Володимирко? — підкинув Ян бісика. Княжий співець збагнув, що доля подарувала удачу: пташок цей, при князеві Іванові будучи, очі мав і вуха.

— Таке скажеш,— сумно відмахнувся Дуліб.— Завтрашнього світанку Володимирко впаде ниць перед Іваном у мотуззях або порубаний.

— В князя галицького полки.

— Полки без голови — отари. Не стане Володимир-ка — полки визнають князя Івана. На це він якраз покладає надію.

— Звідки знаєш? — горів з цікавості Ян. Метикував: якщо не зумію по-доброму Дуліба вмовити, то лусну рукояттю ножа межи очі і, приголомшеного, спущу чор-ториєм у Мозолів потік. Мусить дізнатись князь Володимирко про Йванові підступи.

— Бо знаю. Рада вчора потаємна в князя радила. Домовились, що досвіта три сотні комонників виступлять з города. Допадуться до шатра Володимиркового — вб’ють князя галицького або полонять. І — назад у город. Сам Іван комонників поведе. Я коня йому нагодував і меч нагострив.

“Якщо це скоїться, то я опинюсь на Дулібовому місці. Пропадуть мої наміри, втрачу здобуте співанками. Вернуся під руку батька Чагра, а він не простить, скаже ня убити або прогнати з города,— мелькали в Яна думки.— Не допущу цього. Живим або мертвим приволочу Дуліба перед Володимиркові очі і повім: “Стережись, мій осподине, померкне без тебе моє сонце”.

— Багато знаєш, Дулібе, — промовив улесливо.— І знане порятує тобі життя. Ще й винагороду дістанеш.

— Туманно балакаєш… — Дуліб і не поворухнувся. Обидва тупцювали в сніговому заметі поблизу стокового чортория. Галич уже спав. На заборолах перегукувалася сторожа.

— До князя Володимирка 6 тобі… сповісти Іванів задум.

Ян чекав, що Дуліб обуриться, адже підмовляють його до зради.

— З города й пес не вискочить.

— Ти жадав би?

— Кому життя не дороге?

— Оцей вибалок видиш? Лягай і повзи униз, я за тобою.

— Хіба ти… Володимирків?

— Опісля дізнаєшся. А тепер повзи. І ні слова. Обидва, як кроти, поволі й обережно повзли крутояром. Зрідка Дуліб повертав до Яна голову, шептав:

— Обіцяєш, що Володимирко-князь мою послугу оцінить належно?

— Мій князь щедрий,— відповідав Ян.— Плазуй. Отроки щасливо прохопились крізь вузьку щілину

попід городською стіною і скотилися в глибоке корито Мозолевого потоку.

Воістину: найлегше зраджувати в юності, тоді ще не знаєш достеменно ціни зраджуваного.

Опівночі обидва стояли перед князем Володимирком і його воєводами. Ян сіяв, як новенький золотник. Дулі-бові Володимирко мовив:

— Якщо завтра справдиться мовлене тобою — обдарую по-царськи. А поки посиди під сторожею. Виведіть ‘го!

Яна ж князь обняв.

— Вельми прислужився ти мені. Не забуду повік. Розчулений співець обціловував княжі коліна і поли

його кожуха.

— Умру за тебе, княже.

Не збрехав покруч Дуліб. Вранці Галицькі ворота відчинилися, і загін комонників на чолі з князем Іваном несподівано ударив на обложників.

Ха-ха, несподівано?

Обложники боронилися про людське око, так уночі в княжому наметі порішили воєводи. Іван Ростиславич, хитрощів не сподіваючись, кресав мечем направо і наліво. Загін, вилаштований загостреним клином, уперто летів до Володимиркового шатра. Летів… І вже Іванів меч стяв з розгону древко Володимиркового знамена, і вже крикнули на заборолах ворохобні галичани:

— Слава! Слава!

Поквапилися.

Бо Володимирків намет стояв порожній, бо озирнувся Іван Ростиславич і зобачив, що його комонники щільно обступлені ворожими ратниками.

Спалахнула люта січа. Іван прорвався у поле з двома-трьома десятками уцілілих воїв, решта дружини лягла трупом.

І постелився Йванові шлях до втечі. Втім, його ніхто не доганяв, Володимиркові воєводи вже стояли перед Галицькими ворітьми й гукали:

— Іменем волостелина вашого законного повеліваємо: відчиніть. Князь Іван на біг комоні повернув, дружину його ми перебили. Коли ж не скоритесь, то й вас смерть постигне.

У відповідь з бійниць сипнули хмарою стріл.

Галич не здавався, в Галичі не було дулібів покручів.

II

Спершу Лука з Вістови не мав гадки брати з собою Добронігу.

Хотів чимшвидше вирватися з Лихваревого гнізда, тому мився й одягався в Лютову одежу, яку подала Доброніга, похапцем, мовби десь горіло.

їв мало, бо майже дві седмиці пережив упроголодь. Раз у день, власне, ввечері Лют кидав йому крізь кватирку байду хліба і боклажку води. Тепер спожив би за один присіст вола… спожив би, якби не пам’ятав, чим би це скінчилося.

Сидів за столом, а на двері ціпив очі, ніби очікував, що ось-ось появиться Лют. Якби й появився, то однаково у підкліть не запакує. Один раз, напоївши його вином і медом, запакував, удруге — ні.

— А де той… муж твій? — спитав після трапези, коли Доброніга змащувала йому мазями рани на ногах. Імені Лихваря не згадував, як не згадують проти ночі нечисту силу.

— З печатником княжим повіявся. До бистрицьких витоків. Хіба при ньому зважилась би?

— Як же ти тепер будеш? — турбувався Добронігою. Досі думав лише про себе, думав, що зараз узується, подякує жоні і чимдуж подасться до старійшин град-ських із скаргою на Лихваря: “Беззаконня чинить син Нагрів. Вольну людину підступом кинув у темницю, голодом морив, на життя важив. Хай стане на суд”. — Уб’є він тебе, жоно.

— Уб’є,— кивнула головою Доброніга.— Сам переконався, який він.

— Але ж ти — жона йому, водима… й посміла мене рятувати? — дивувався Лука.

— Ет, яка жона. Роба я. Та скінчилося,— не хотіла журитися старою журбою, не жалувала, що зважилася стати супроти Люта. Здобула ж, нарешті, трут і кресало, і це головне. Далі якось буде.

— Куди ж ти підеш?

— Та кудись… — стиснула плечима.— Хоч би й з тобою на край світу,— пожартувала і зайнялась рум’янцем.

— Зі мною… — слово застрягло в горлі. Але ж бо чого застрягло, хіба вона не має права сподіватись од нього помочі? Хліб за хліб. Та тільки де той хліб спекти? Куди повезти її, в якому кутку сховати? В самого ж ні кола ні двора. Хіба що до старого батька у Вістову? Хижка батькова, правда, тісна. Не в тісноті, зрештою, справа, занадто близько сільба княжих вістунів од Галича, знайде Лют Добронігу й додому поверне.

То куди ж?..

— Чим печалишся, добрий молодче? — Добронізі знову, як у підкліті, забаглось погладити його вже причесані русяві кучері.

Не посміла.

— Тобою печалюся. Був би у мене терем за тридев’ять земель, посеред пралісів диких. Там не досягли 6 Люто-ві цупкі пальці.

— Я й так полечу. Далеко. Крила в мене… Це добре, коли людина вільна і в неї є крила.

— Дурна ти,— грубувато перебив її Лука.— Птахів ловлять сильцями і збивають на льоту стрілою. Лют уміє пускати стріли. Він свого не попустить.

— Не попустить,— погодилась.— Та я не дамся. “Дашся, голубко, дашся. На боці твого мужа князь,

єпископ, закони. Хто вислухає твої кривди, адже у святих книгах записано: “Да убоїться жона мужа”. Хто повірить, що життя твоє у багатому теремі мусило бути нестерпним, якщо ти вхопила сокиру? Ні, не лишу тя. Не поганьблю честь мужа. Сховаю аж у Дрогобичі, є там у мене родич, теж ловчий, має він хижку. Сам живе, як перст. Перебудеш зиму, потім…”

— Збирайся, Доброніго…

III

Смолоскипи чадять у гридниці князя Володимирка…

Чадять смолоскипи, бо свічі князь Іван Ростилавич попалив за нецілу седмицю свого пануваннячка в Галичі. Власне, ніякого панування й не було: сів Іван на стіл галицький, покликаний зворохобленою голотою, і гадав, неборака, що зловив господа бога за ноги. На радощах пирував з дружиною, гаразд, що медуші й пивниці Володимиркові дочасно не випорожнились, і старого Чагра, сина Микули, поплескував по коліні:

— Ти, мой, Чагре, не хмурся. Слово здержу, бо я веселий і добрий. Повік не забуду галицькому вічу, що через нього відзискав стіл, який належить мені по праву. Пий, Чагре!

Старий відсував жбан і виходив з княжого терема на мороз.

Печалився:

“М’яко стелить князь Іван, але…”

Княжий приклад галичани наслідували: корчемці гуділи хмільним реготом, приспівками, бійками. Жодна ніч не минала без грабунків.

Воля…

“Мовби воля здобута для того, аби темні сили в людині гору брали?”

Князь Іван розраджував:

— Ти, мой, Чагре, не суди суворо. Хай люди побавляться. Відсвяткуємо наше свято і візьмемось за ґаздівство.

Люд малий у Галичі гуляв бездумно, вітряно, мов перед погибеллю. Чагр, звичайно, ліпше, ніж князь Іван, розумів цих рукомесників убогих, рядовичів, унотів, холопів підневільних. Занадто круто пригинав Володимирко своїх “дітей” до землі, пригинав, але не зігнув, трапилася нагода й вони вихопились з княжої долоні, як молоді тужаві дубчаки.

Хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл… а ти розтривожив їх, Володимирку, й чим воно скінчилося, га?

Та чи скінчилося?

Князь Володимирко поспіхом зібрав полки, дружини боярські й обступив город смертним перетнем. Князь же Іван, замість того, щоб поза Галичем гуртувати було спільників, кликнути на поміч смердів, котрі б ударили Володимиркові в спину, безпечно розмишляв:

— Надокучили мені, Чагре, твої ради-поради. Я тут князь і по-княжому розкидаю умом — що й до чого. Мислю, що Володимирко посидить седмицю-другу на морозі та й потягне до свого Перемишля.

— Як хочеш, княже,— образився був Чагр на загонисту відповідь молодика. — Тобі видніше.

І не підступав більше до Йвана. Стругав дубові запори для градських воріт.

Позавчора розвиднілося… так розвиднілося, аж ув очах потемніло. Чагр кинув тесло й з стіни градської стежив, як танула в січі Іванова дружина, як ледве вирвався з Володимиркового сильця нерозважливий Іван, котрий, бачите, надумав раптовим наскоком прорубатися до Володимиркового шатра, щоб узяти галицького князя у бран або вбити…

Ая, візьмеш Володимирка голими руками, не такі пробували й то не зуміли.

Коли ж січа уляглася і Володимиркові бояри іменем князя веліли відчинити ворота города, сотні пар очей глянули на старого Чагра.

— Що будемо чинити, сироти, без князя? — питали його галицькі старці.

Знову у нього питали поради. Так було спочатку во-рохоби, так і тепер. Іншого, мабуть, не бачили поміж собою, найдостойнішого й найрозважливішого, який у скрутну хвилину не втратив би голови. Адже добра слава жила про Чагра в Галичі: Чагр горою стояв перед дуками — старійшинами братчин, коли йшлося про добро громади. Завжди так було.

— Що чинити? — перепитав Чагр, бо й сам був розгублений.— Боронитися треба.

— То повелівай, Чагре, сину Микули. “Повелівати? Це означає, що треба завдати собі на

плечі немислиму ваготу: життя й здоров’я сотень місте-чан, долю усього Галича. Ні, ні, відмовлюся, бо чого це я повинен двигати громадську ваготу, най хтось інший… той, хто в ратному ділі скусний. Моя хата скраю”.

А якщо кожний скаже: “Моя хата скраю?” Що станеться тоді з цими мужами, з цими жонами і дітьми, очі яких звернуті до мене… які вірять у мене?”

Сказав:

— Гаразд.— Лучникам на стінах наказав: — Відже-ніть-но стрілами Володимиркових горлачів, бо слова не дають сказати.

у Р Федорів

Повернувся до старців:

— Не жадав би я цієї великої честі. Та коли вкладаєте людські долі у мої долоні, то перекажіть усім, що вимагаю послуху і покори. І ще вимагаю, аби жодного мужа ніхто в городі хмільним не здибав, бо за це буде кара. Мусимо триматися бачно: Володимирко” заохочений звитягою над Іваном, спробує взяти город коп’єм.

Якщо візьме — пощади від нього не сподівайся ні старому, ні малому. Щоб цього не сталося, всякий муж, котрий має силу тримати меч, хай стане на заборо-ла. Гуртуватися братчинами. Далі разом будемо думати.

Галич скорився слову Чагровому, врозумівши лихо, яке нависло над ним.

Седмицю думали… щастя, що Володимиркрві полки вичікували. За цей час батько Чагр понаставляв на стінах соцьких над оружними братчинами рукомесників, біля воріт Німецьких і Тисменицьких сторожу посилив, корчемці позамикав, припаси їстівні обчислив.

А як же інакше?

— Тобі б, отче, воєводою вродитися, тисяцьким,— хвалив Чагра при здибанні його син Василько-підлі-ток.— А ти то плугом орудував, то теслом.

Гордився Василько батьком.

— Усі ми, Васильку, воєводи природжені,— одвітив синові Чагр.— Ще діди наші мовили: “Лисиці брешуть на щити…” Коли ж лисиці брешуть, то кидай рало або тесло й хапайся за меч. Ти ось недоліток, а шаблю половецьку припнув.

Хлопець розцвів, як мак:

— Разом з братчиною дереводілів я… біля воріт Німецьких.

— Хай покрова тебе береже,— Чагр перехрестив сина з сідла.

І поскакав.

Метався старий по Галичу на коні, як молодик. Де й сила бралася.

“Сила від того прибуває, що розумієш: “Лисиці брешуть на щити”. Бути біді. А я двічі жити не збираюся… послужу громаді. Боюся лишень, що служба моя коротка і труд мій марний. Не візьме Володимирко Галич завтра, візьме післязавтра. Всі князі й княжата позлітаються, щоб йому допомогти”.

Чагр на бігу осадив коня і тужливо обіймав Галич поглядом: і дух перехоплювало, кров замерзала від уявного видива-побоїща.

Аякже, злетяться. Бо де це чувано, щоб городом правили смерди без князя. Воно й справді того… якось незвично. Князь повинен бути. А коли б котрогось таки запросити на стіл, доброго запросити, милосердного, який простолюд шанував би, у боронь його перед боярами брав і податями не мучив. Ет, досить, що Йванка Ростиславича запросили. Всі вони з одного поля ягоди”.

Торкнув чоботом коня і подався на винницю, де кова-чі просто неба гострили мечі і різну кузнь перековували на вістря стріл і списів. Ковачі нічого в нього не випитували, ковачі просто вірили, що Чагр знайде з цього вертепу дорогу і все обійдеться. Мусить обійтися, бо у них жони і дрібні діти.

Правда, що знайдеш, Чагре?

Не ховав очей ні од ковачів, ні од дереводілів, ні од гончарів, шевців, усмарів, золотарів, рибалок, ні од їхніх жон і дітей. Кого словом розвеселяв, кому підморгував кошлатою бровою, кого посмішкою підбадьорював, а кому й говорив:

— Тяжко нам — ще тяжче буде. Але минеться. “Вони гадають, що відаю, як воно наперед буде. А я

нічого не відаю. Одне знаю: битися треба з Володимир-ком, щоб силу нашу відчув, аби в битого князя виторгувати полегшу на майбутнє й прощення за ворохобу. Та чи є це стежкою з вертепища? Хіба для цього запалили ворохобу? Та й чи міркували, для чого запалили?”

Уранці прибули в город Володимиркові посли. Синок великого боярина Сірославича Коснятко погрожував:

— Пусто-дармо упираєтеся, галичани. Князь наш кровопролиття не жадає і по-доброму уговорює: відчиніть ворота. Інакше…

— Ну-ну, доказуй, бояричу, про то “інакше”,— Чагр роздягав до голого тіла Володимиркового посла. Той, однак, за пазухою хитрощів не припасав:

— Малій дитині відомо, що роблять з городом, коли вої беруть ‘го коп’єм.

— Не кажи “гоп”, поки не перескочиш. Галич спершу треба взяти.

— Візьмемо, не журися. Могуть у нашого князя велика,— хвалився Коснятко.

— Наша могуть, бояричу, не менша. Сам ти видів, йдучи сюди, що в Галичі старий і молодий при мечі.

Припас Володимирко зброї доста. До того ж город наш, наші вітці і діди ‘го будували і укріпляли, рідні стіни нам поможуть. Будемо боронитися до скону.

— Нерозважливе говориш, Чагре,— заходив з іншого боку Коснятко.

— Не я говорю — народ мною переказує. А щодо нашої нерозважливості, то Володимиркова у цьому вина, його митальників. Терпіння людське, бояричу, луснуло, як гончарний глек у горні. Спробуй тепер у ньому зварити кашу.

— Ти ж у князевій ласці ходив. Син твій Ян… — закидав Коснятко сіть гамувальну. Ану, мовляв, старий Чагре, спробуй вигребтися з-під неї.

Чагр розрубав сіть навпіл:

— Про Яна мені не згадуй. Невелика честь для вітця мати сина княжим холуєм. Та й не про мене тут мова. Ти у людей поспитай, чого вони глек розбили.

— Отара завше сліпа. Тому й пастир їй потрібний. Князь велить покаятися.

— Оце і все, що має переказати своїм чадам князь?

— Все, Чагре.

— Тоді вертайся до свого князя з нічим. Ми думати будемо, зважувати свої гріхи. Бо хто ствердить, що слід каятися? І ще передай князеві: коли братиме город коп’єм, то будемо боронитися, поки живота нашого. Коли вздримо, що князь перемагає, то Галич спалимо до тла, палати княжі і боярські розкидаємо на друзки, зрівняємо все з землею, і стане город одною великою могилою.— Чагр карбував слова впевнено, бо давним-давно їх виважив; у довгі ночі студинцеві думи обсідали голову роями.— Нащо князеві, замість города, велика могила?

Мимоволі проймався Коснятко до старого дереводіла шанобою і схилив перед ним голову.

— Передам, Чагре,— мовив упівголоса.

…Чадять смолоскипи в гридниці Володимирковій. Ядучий дим клубиться під кам’яним склепінням, осідає сажею на стіни. Стіни давно вже не білі, їх обчухрали кожухами, пооблуплювали піхвами мечів. Що коштовніше — розграбували, що могло горіти — кинули в печі.

Руїна…

У гридниці душно і від печі, і від людського немитого духу. На лавах уздовж стін сидять соцькі братчин і старці статечні: думу думають. Чагр, мов на сміх, вгніздився на княжому стільці, який колись вигравав золотими і срібними бляшками, на поруччі милували око різьблені пластинки з слонової кістки. Тепер він теж обдертий, як старець, розгойданий.

— Ну, то з чим, думці чесні, завтра перед людьми на віче вийдемо? — в який уже раз запитує гридницю Чагр.— Будемо боронитися, як я Косняткові говорив, чи, мо’, здамося на Володимиркову ласку?

Старці патерицями виписують невидимі кола на запльованій долівці. Нема в тих колах ні віконець, ні дверей. Соцькі, обсмалені на заборолах морозом і вітрами, хиляться втомлено на хрестовиння мечів.

— А з хлібом як, Чагре? — кричник Захар перший перекреслює своє коло і підсліпкувато щуриться на Чагра. В кричника повіки без єдиного волоска, червоні від давнього вогню. І такі ж спечені, черлені у кричника Захара руки, спечені, зроблені, але по-молодому непосидющі: пальці то згинаються, то розгинаються, мовби він і далі тримає в кліщах на ковадлі вихоплене з вогню залізо. Руки кричникові здаються Чагрові двома птахами, які повернулися з вирію, щоб присісти на Захарові коліна. І чомусь руки кричникові, що за довге життя зварили криці не на одну тисячу мечів і наральників, радують старого Чагра.

“Бо коли чесні руки з нами, то даремно Володимирко називає нас татями і головниками. Він хотів би, щоб ми були такими, мав би перед світом якесь виправдання. І перед самим собою. Та у нас чесні руки, княже”.

— Хліба доволі,— врешті відповідає Чагр.— Якщо з розумом його ділити — до весни дотягнемо. Купець Замагора комори житом засипав, певно, на голодний переднівок щадив, аби дорожче продати. Та й у княжих житницях повно.

— То будемо вічеві казати: “Людове, треба стояти перед князем за своє, якщо вже почали. А доведеться вмерти — вмремо!” — заключає кричник Захар. Червоні птахи його рук злітають угору, стискаються в п’ясту-ки і вдаряються об коліна.

— Чи маємо право наражати на смерть жон і дітей, чесні думці? — сумнівається батько Чагр.

— Мертві сорому не знають,— перечить йому Захар.

— Нам не про смерть думати, а про життя наших чад. Легше всього вмерти. Про Галич, його будуччину нам думати.

Розпростерлися п’ястуки кричникові,. сіпнулись, але не злетіли, відразу зів’яли, закоценіли і мовби аж почорніли.

Чорні птиці… чорна птиця… гайвороння.

І знову думці кола пишуть, пишуть довго, нудно. Соцький Михайло Заїка, швець сухорлявий, проганяє чорних птахів дзвоном меча.

— Е-е… я-якогось б-би князя н-нам з-заполучити… най си голову з тим Володимирком мастить. П-послів д-до осподина київського послати, чи що? — повторює він Чагрові мислі.

— Спершу, християни, аніж нового князя заполуча-ти — рамці для нього вистружіть, як ярмо для вола.

Бородаті і безбороді лиця повертаються до чолового кута, в якому обтирає стіни писець Радило. Це його порада.

— Та ніби рамці маємо — віче народне,— обізвався котрийсь з думців.

— Галицьке віче з гнилого мотуззя ізсукане: де князь упреться — там і рветься.

Це знову Радило гостроязикий. Бесіда у нього трохи відмінна від галицької, вона трохи округліша і м’якша. Балакають, що писець родом з Новгорода — города північного, далекого.

— Рветься, Радиле, бо на вічі бояри і куплені князем старійшини наші людям роти затикають,— підтримав писця Чагр.

— У Галичі так, як у тій примовці: “Закон для багатого, а кара — убогому”.

— Хіба десь інакше? — кричник Захар моргав голими повіками.

— Інакше не інакше, а в Новгороді Великому, приміром, віче народне кличе князя на стіл і віче при потребі зо стола його скидає,— пригадував писець Радило свою молодість новгородську. Дещо стерлося в його цупкій пам’яті, дещо через плин років мовби погарнішало.— І кличуть у Новгород князя не для правління і суду, а для того, щоб землю в боронь брав, полком верховодив. Решта його не обходить. Город прокорм йому дає, вотчинами наділяє. Він гейби челядин у народу.

— О-оце р-розумію! — вигукнув соцький Михайло.— Н-нам би такі порядки н-новгородські встановити.

“Молодші вже й переказів не пам’ятають, що й у Галичі подібне велося, — хитає головою Чагр.— Давно, правда… ще дідо Володимирків Ростислав виліпив собі з народного віча пасок для носіння меча: зручно і безпечно”.

— Діло говорить Михайло,— кричник Захар стукає патерицею об долівку.— Готові, отже, рамці для князя, навіть для Володимирка,— і руки кричникові злетіли з колін. Не руки — птахи крилаті.

“То зняти пасок з князя? Зняти? — ловить Чагр чер-лені чесні птиці. Птиці його окрилюють. І він уже стоїть посеред гридниці ясний, ніби зсередини підсвічений лампадою, Стоїть над головами думців, над їх збудженим говором. У гридниці свіжим вітром дихнуло; у гридниці закропилися жерельною водою.

— Мисль Радилова, виджу, всім припала до вподоби,— каже думцям Чагр.— Отже, завтра про це й повімо вічеві. Хай рішає. Володимиркові скажемо: “Хочеш, княже, в Галичі сидіти — ласкаво просимо, тільки давній покон нам верни і шануй. Без голосу і без згоди нашої не лупи податей, брані не починай, боярам загребущі руки вкороти. За лихварями назір ми самі вчинимо, аби рези брали по правді. Отакий наш ряд”. Прийме ‘го Володимирко — ворота відчинимо. Згідні, думці чесні?

— Хай буде так,— погодилися купно. Окрім хіба що соцького Михайла.

— І я н-не проти ряду… добрий він,— пояснював соцький.— Т-та… т-того… м-м-може трапитися, що Володимирко на нього не пристане.

Чагр уже не хотів розлучатися з черленою птахою надії.

— Не пристане — біда невелика. Виповімо йому: “Іншого князя пошукаємо, нам не спішно”.

У соцького Михайла Заїки шестеро дрібних дітей і молода жона, про них швець турбується.

— Ой, з-зрадить н-нас Володимирко, хитрий він, роту дасть, потому її зламає. Д-де запорука, що добровільно не впустимо лиса в курник?

— Цього не станеться, Михаиле,— заспокоює його Чагр. — У ряді нашому обумовимо: “Відправ додому полки з чужих городів і дружини боярські, нічого Галич об’їдати. Ворохобу не згадуй і помсти не шукай. Для безпеки людської мечі залишаємо при боці…”

— Амінь! — перехрестив гридницю писець Радило.

Гей, хто там нічку не спить? Чагр…

Гей, хто там сніги толочить на Золотому Тоці? Чагр…

Гей, хто сумніви, тривогу і страх гасить студеним вітром? Чагр…

Вітром, Чагре, сумніви не розвієш і морозом тривогу не заморозиш. Що врадили у гридниці думці — хай станеться.

“Та ніби добре врадили, був би з ворохоби врожай, хліб для чорного люду. Для цього, власне, її піднімали. Але…”

І далі нипає старий дереводіл Золотим Током. Навколо нього метелиця витанцьовує: засипає свіжим пір’ям глибокі сліди, вітром надуває розіпнутий Чагрів кожух, жменями колючих іскор жбурляє у вічі. Чагр, засніжений увесь, біліє, мабуть, у густій темряві білим бовваном.

А під білим снігом сивіє до решти Чагрова голова.

“Посивієш тут не від страху перед смертю, і навіть не від одвіту за долю Галича, хоч і від цієї ваготи западаюся по коліно в землю, а від того, що у Володимирка-князя вистарчить розуму приспати галичан, погодившись на ряд про людське око. Він, може, й мечі у нас зразу не одбере і полегші дасть, поки ми не обростемо смальцем, поки не розлінимось, поки мечі наші не поржавіють. Якщо цього не зробить Володимирко, то син його Ярослав напевне, я сам видів його гнучкість у тій пригоді з Лютом. Ярослав погладив люд за шерстю, і люд заспівав йому осанну. Ми любимо, коли нас гладять за шерстю. Кажуть, що таким способом, а не пугою і криком, половці приборкують диких коней. І меч візьметься іржею в піхві, і меча не добудеш, і вже ніхто не зважиться збурити ворохобу. Бо нащо її піднімати, коли князь добрий, коли ми обросли смальцем.

Я цього боюсь…

Чи, може, даремні мої побоювання? Серед громади завше знайдеться муж, котрий ударить у вічевий дзвін. Час, потреба людська того мужа породять. Отже, нема чого лякатися іржавчини, що роз’їдає у піхвах мечі?”

IV

Тієї ж таки хурделичної ночі, коли старий дереводіл, повернувшись із Золотого Току в спорожнілу гридни-цю, ліг на лаву відпочити, шевська сторожа, що пильнувала Володимирків Дитинець, привела до свого соцького Чагрового сина Василька та гончарського унота Кирила. Отрокам будь-що забаглося побачити батька Чагра. Михась Заїка, невиспаний і через те лютий, від-говорював їх:

— Вештаються т-тут усякі. Н-нібито горить? Чекайте ранку, батько Чагр щойно приліг.

— Не можемо чекати,— наполягав Василько,— діло дуже нагальне.

— Якщо в-вам н-не в-втерпець, т-то мені п-передайте т-теє діло. Я тут не останній муж.

— Ні, це нас з батьком стосується.

Соцький оперезався мечем, накинув наопашки кожух і повів отроків довгими переходами, на яких подекуди догорали смолоскипи. Володимирків терем спав, із-за дверей вихоплювалося богатирське хропіння воїв. У порожній гридниці хода відбивалася гулко, мовби хтось бив калаталом по дерев’яному билу.

Чагра будили недовго. Досить було Заїці нахилитися над старим, як він схопився на рівні ноги.

— З чим приходиш, Михасю?

— Та н-ніби з н-нічим. Син т-твій Василько добивається до тебе. Я к-кажу, що не м-можна, а він, як віл, уперся,— виправдовувався Заїка, показуючи на отроків.— Г-говорить, що з нагальною орудою.

Василько, уздрівши батька схудлого і до смерті втомленого, мимоволі пожалів його, серце стиснулося, занило. Ой, нелегко нести старшинство у зворохоблено-му городі, та ще й у городі, обступленому ворожими полками. Нелегко. А він, Василько, розбудив старого посеред ночі, щоб до цієї ваготи додати ще одне млинове коло.

Тому тупцював Василько нерішуче.

— Що скажете, вої? — Від Чагрового ока не втаїлася Василькова розгубленість,— 3 Мамою щось скоїлася? — подумав Чагр про жону.

— Та ні,— поспішно відповів Василько.— Мама наша жива і здорова, не далі як нині перед вечером її видів. Я з іншим…

— Кажи, сину.

— Ця біда лише наша з тобою, батьку,— натякнув Василько на присутність Заїки.— Родинні клопоти.

— В гридниці, Васильку, чужаків нема. Всі ми тут кревняки, бо порівно ділимо незгоди.

“А лихо, про яке повім тобі зараз,— думав Василько,— тільки тебе зігне і болю завдасть”.

— Лют наш об’явився,— почав здалека.

Батько Чагр насторожився. З першого дня галицької ворохоби старий дереводіл не мав про Люта ніякої звістки. І не шукав її. Сподівався, що найстаршому синові лягла під ноги одна з двох доріг: або втік передчасно з Галича, боячись помсти, або згинув десь від ворохобної руки свого боржника. І хай би згинув, не заплачу за ним, окрім ганьби, не зазнав від Люта нічого.

Гадав, що не заплаче. А тут:

— Відомо тобі, де він обертається? — спитав Василька несподівано м’яко і тепло і, може, навіть радісно, видаючи цим батьківську турботу, що всупереч розуму не вигоріла в душі, живе. Чагр схаменувся, розглядав, здавалось, у собі цю живу бадилинку і дивувався їй: “Незміряні глибини душі нашої, бо я… давно прокляв Люта, відцурався од нього, готов був простромити сина мечем і водночас я зрадів, що він об’явився. Скільки у мені живе Чагрів… і кожний Чагр з іншим обличчям та іншою душею?”

Василько не зважився одним махом обрубати батькові втішну бадилину, він чипів перед ним, як перед загадкою, бо ж добре знав Чагра рішучого, безжального і страшного у своєму гніві на Люта.

— В пивниці Глібовій обертається… того Гліба, котрий корчемцю тримав поблизу Тисменицьких воріт,— прийшов Василькові на поміч унот Кирило. Чагр запам’ятав його з тієї днини, коли унот, на відомщення за безчестя Предславине, за сльози галицьких матерів, вимагав Лютової смерті.

— Ти вислідив його? — нахмурився Чагр. Кирило згорда розправив плечі.

— Ні, бракує мені для цього часу, бо разом з братчиною скудельників по твоєму слову вартую Тисменицькі ворота. Про Люта же повідав син гончара Родима, Данько. Родим братом доводиться Глібові…

— За вість дякую, — сухо перебив Чагр. — Та тільки ніколи мені з Лютом воловодитися. По брані хіба, по всьому… Тоді всіх лихварів і Люта э ними приберемо до рук.

— Не пізно буде, батьку Чагре? — в запитанні унота чулося приховане глузування.— Чи не станеться, що, замість чесної брані, Володимирко учинить криваве побоїще?

— Мовиш, як віщун.— Старий дереводіл не приховував ворожості до унота, яка розбрунькувалася в ньому і росла. Щоб урвати неприємну розмову, позіхнув і закинув ноги на лаву, готуючись знову лягти.

— Ти ще не все почув, отче,— заступився за приятеля Василько. — Лихо не в тому, що Лют причаївся, як лис. Лихо, що він таємно винюшковує поміж нами по-кручів. Тому ж Данькові обіцяв плату, аби скудельни-ків підмовляв на зраду, усім підмовленим дарує борги і рези.

— Що може лихішого вчинити Лют від того, що ним уже накоєно? — роздратовано відмахувався Чагр.— Галич на колодиці,— додав. Але впевненості в його останніх словах отроки не зачули.

— Вся таїна, отче, якраз у тому, що Лют добирає ключі, аби нашу колодицю відімкнути. Підмовлені ним ску-дельники повинні відчинити ворота в умовлену годину. І Володимирко…

— Брешеш! — крикнув Чагр, замахнувшись на Василька.

Однак не вдарив. Рука повисла вздовж тулуба, як зчімхнута гілка. Всякої напасті міг очікувати старий Чагр од Люта, всякої, але не цієї, не підлої зради. Втім, чому б і ні? Хіба не є правдою те, що муж, котрий у малому нечесний, без вагання скоїть безчестя велике? Надто Лют.

Чагр похнюпився, похиливши на груди голову. Син-підліток ждав од нього негайної дії, бо кожна мить дорога, бо, може, якраз у цю хвилину Лют сіє зраду, а замість твердого воїна, тисяцького над зворохобленим і гордим у своїй ворохобі Галичем, бачить Василько перед собою скоцюрбленого, пригніченого старця, який упівголоса, мов удома перед іконами, розмовляє з богом. Син ловив молитовні батькові слова, як, бувало, ловив у долоні, граючись, камінчики на дністровому березі… камінчики його не гріли і не боліли, він ще не вмів виміряти глибини батькового болю.

— Нащо мені, господи, ще й цей хрест? Я без і^ього згорбатів, двигаючи тягарі свої і людські. Та коли воля твоя, я не зрікаюсь і цього, гріх мій великий, що-м спородив упира, який дотепер точив кров з убогого люду по краплі, а нині ж готовий розлити її цілим озером. Вкажи мені, господи, стезю, на яку повинен ступити. Є у мене меч, але є і право, дане мені батьківством, умити руки, як умив їх Пилат римський перед розпненням твого сина.

Василько осмілився перервати батькову молитву.

— Поспішити б нам, отче.

Отрок справді ще не пізнав науки вимірювання глибин батьківського болю, наука ця приходить разом з першою дитиною. Василько сприймав світ білим і чорним, людей поділяв на добрих і злих, на друзів і ворогів. Тому й дивувався Чагрові.

А Чагр, покинувши недовершену розмову з богом, раптово штовхнув Василька у вир суперечностей і сумнівів, тіней і півтіней, не простягнувши йому й палиці, замість весла.

Пливи, отроче, і відповідай ясно і прямо:

— Ти жадаєш йому смерті? Братові?

— Чого ж смерті? — борсався Василько посеред виру. Бив долонями по каламутній воді, прагнучи зачепитися бодай за гриву баранців… баранці-хвилі випорскували з-під рук, не даючи ні опори, ні надії на порятунок. Щойно тепер Василько почав осягати, з чим пов’язаний його прихід у княжу гридницю. Зі смертею Лютовою… смертею… а він, Лют, який не є, а таки рідний брат.

— То чому не відповідаєш, га? — питав його Чагр.— А мене квапиш.

— Я всього не зважив, отче,— понурився Василько.

— Одна з мудростей життя якраз у тому, Васильку, щоб наперед виважувати свої слова і вчинки, аби потому не каятися. Я оце поклав на терези батьківське моє почуття до Люта. Повір, воно таки ще живе. Й на диво велике, тяжке, мов брила кам’яна. І все ж таки воно — пірце супроти злочину Лютового. Тому кажу вам, вої, тобі, соцький Михасю,— повернувся старий до Заїки,— ідіть і приведіть сюди покруча. Хай завтра вічеве коло судить його. Що постелив собі син, на тому й виспиться

Глава десята, з літ минулих

Вже не лягав…

Сидів на лаві у порожній гридниці, ждав. Не траплялося йому відколи живе такого довгого ждання, як нині. За цей час можна було заново сотворити світ… сотворити і випалити його дотла сірчаним дощем.

А вони не поверталися…

Не один раз був готов рвонути двері і вибігти в хур-деличну ніч. І вибіг би, коли б не боявся, що серед пітьми ждання не подовшає. В гридниці принаймні потріскують і шиплять смолоскипи, вогонь — це теж жива істота; вогонь буває гнівним і добрим, вогонь народжується і вмирає. Повідають старці, що колись на треби-щах поганських предки вітали народження вогню співанками, і не хто-небудь плекав той молодий вогонь, а тільки діви, котрі ще не скуштували гріха з мужем.

Вогонь… діви… Лют… народився в полі… якраз Мама брала коноплю… в полі побачив світ, а ніколи поля не любив… крикливим удався, не дай біг, і пожадливим на молоко… висушив Маму на скіпку… серед ночі прокидався і просив цицьки. Мусив Чагр уставати… вставав, брав сповиток на руки, приспівував: “Я тобі, синочку, хлібця дам… розмочу ‘го в меду і дам. їж хлібець святий — поправляйся. Мамі на радість рости, татові на потіху, людям — на добро”.

На потіху, на добро, на…

Гірка зморшка покраяла Чагрові лоб.

Ая, натішився ти, Чагре, первінцем, далі нікуди. Нікуди, бо… Бо двері скрипнули.

Першим увійшов соцький Михась, а за ним >— гур-мою Василько, унот Кирило і ще два вої. Тримали попід руки скрученого мотуззям Люта. Був простоволосий, засніжений, сніг танув і стікав по лиці Лихваревому брудними патьоками.

Син…

Виглядав жалюгідно. Тремтів не то від морозу, не то від ляку. В Чагра заболіло серце. Сльоза навернулася на око.

Син же…

— Як же це ти, Люте, га? — питав старий понуро.— Чи правда, що зраду готував?

— Правда! Правда! Правда!!! — виляскував у гридниці Лютів крик. Усі вздріли, а з ними й батько Чагр, що цибате його лице багровіло від злості, що булькаті гли-павки гострили ножі.

— Чого ти такий, сину? — м’яко промовив Чагр.— Чи думав ти, яке лихо скоїлося б, коли 6 відчинив ворота князеві?

— Я думав про себе. Всяке лихо має два кінці, отче: для кого воно лихо, а для кого — гаразди,— зухвало відбивався перевет. Чи не уявляв, що його чекає?

— Бодай один раз у житті повинен би ти забути про своє і, якщо не послужити громаді, то хоч би не йти супроти неї. В обступленому городі сотні жінок, чада дрібні… Володимирко не пощадив би.

— Князь Володимирко все ‘дно не пощадить. Не нині — то завтра. Чернь не може правити ні городом, ні землею.

— З кого ж би ти лупив свої борги та рези, коли прирік нас на погибель?

— Князь наш щедрий. По собі знаєш.

Так, Чагр, син Микули, пам’ятав про золотий ланцюг, повішений князем Володимирком йому на шию. Воістину, це був княжий дар… дар чи, може, плата за те, що смерд засіяв три скиби житом, щоби в Галичі множилося багатство, аби ріс він і могутнів. Бо Галич теж — княжа вотчина. Батько сіяв жито… син задумав жито витолочити.

Може, хотів витолочити, упавши в гнів, у безрозсуддя дике? То чому ж тепер, тут, перед ними, перед братом молодшим, перед соцьким, унотом і воями не впаде на коліна? Чом не кається в тяжкому грісі?

Сказав про це Чагр синові.

— Ти, отче, і ввесь Галич твій зворохобився супроти князя, права свої обстоюючи. І це ви гріхом не вважаєте. Чому ж я, про себе турбуючись, маю почуватися грішником?

— Крім усього, повинен ти мати у грудях серце, а в ньому — милосердя! — гримнув Чагр кулаком по лаві. Йому починала надокучати ця бесіда. Василько помічав, що батько смикає себе за вус, а це свідчило: сходить у ньому ярий гнів.

— А ти, всі ви мали до мене милосердя? Хіба не ти просив тоді у гуртиська меча або сулиці, щоб убити мене? — знову літав під склепінням гридниці високий

Лютів крик.— Де жона моя Доброніга? Чом обходили-сте ня як прокаженого?

— Бо ти був і є прокажений. Прокажений злотом. Тяжка це слабість. Не тримав за душею нічого святого, нічого і ніщо не любив: ні отця з матір’ю, ні людей, ні города свого. Любов твоя — злото. А за Добронігу нас не кори. її душа — на твоєму сумлінні. Завтра її душа теж прилетить на віче градське, з нею також душенька Предславина… Многії мертві й живі прийдуть, щоб судити тебе.

— Мене?! — отямився Лют. Відразу зів’яв, де й поділася наїжачена пиха.— І ти, вітець, мій, що Галич нині держиш у своїй волі, позволиш?

— Через те, що я отець,— не суддя-м тобі. Але тому, що я старший на Галичі, мушу повести тя на суд. А люди вже осудять. Не тільки за здирства твоі осудять, ні. За те, що погубу готував Галичу. Кинь, Михаиле, перевета в пивницю до ранку. Хай вої стережуть ‘го пильно.

Вої будуть стерегти пильно, пивниці в князя Володимирка глибокі, чорні, перебудеш в одній такій від великодня до коляди й осліпнеш навіки. Лют не осліпне… йому нарокована одна ніч… завтра вранці… завтра; колись я не одну нічку просидів над ним, малим… болесть причепилася… вогневиця обвуглила губенята… воно ж жебоніло: пити, пити! Коли болесть миналася… син лякався світла… нипав із заплющеними оченятами по хижі і, розпростерши руки, натикався на стіл, лавиці, як сліпець. Мама з розпуки кусала губи, а я різдвяну свічу засвітив… засвітив і, водячи нею перед видом хлопчика, просив: “Ану,блимни, Лютику, хоч краєчком ока, хоч краєчком, і скажи, що тримаю в руці”.

Він бачив язичок полум’я.

А нащо побачив?

Галичани утоптали сніги на Золотому Току ще до того, поки ударив вічевий дзвін. Ранок видався ясним і дзвінким, мовби і його, як оцей вічевий дзвін, вилили з голосної бронзи. Чагр, син Микули, тупцював на танку княжої палати, щурив очі від яскравої білизни. Сніги, що випали за ніч, радували дереводіла: “Спробуй, Володимирку, при такій білій повені, яка в полі сягає вище колін, двигнути на Галич полки”.

Сьогоднішнього ранку це була єдина розрада Чагрова* та тривала вона недовго, думка про Люта знову сукалася у голові. Сукалась, як мотуз… мотуз для Люта. Аж у серці шпигонуло…

На обличчі біль сердечний не відбився. Чагр пам’ятав, що сотні пар очей устромлені в нього. Не дай біг, щоб запримітили в ньому біль, розгубу або ж ляк.

Мусив кріпитися, гейби й не скоротав ніч без сну.

В інші часи віче збиралося мляво, містечани неохоче поспішали на калатання дзвону. Батьки градські — старійшини братчин, купчини без них полагодять справи. Крикуни, люди без сорому і честі, наперед підкуплені дуками-срібляниками або й самим князем, від імені народу громогласно ухвалять: “Пристаємо на ваше слово, мужі ґречні”!

Представлення було скомороше, а не віче.

Сьогодні ж зібралися на віче усі, лишивши на забо-ролах та біля обох воріт сторожу. Ще звечора один одному передавали: “Батько Чагр зрання віче скликає. Князь Володимирко боярина свого Коснятка в город присилав з грозьбою. Радитись будемо”.

Стояли мовчки сотнями, мовби ось-ось повинні рушити в похід; стояли з мечами, з щитами, ратищами, рожанцями; стояли скудельники, дереводіли, ковачі, лучники, шевці, ткачі. В усіх лиця схудлі, почорнілі від морозу, недоїдання і, певно, від дум. Поміж ними жінки й підлітки. Чагр, споглядаючи на них з ганку, думав,.що Галич таки справді в поході за права свої предковічні.

За права свої піднесли вгору ратища й мечі, а хто просто затиснутий п’ястук, коли Чагр переповів їм вчорашню раду в гридниці.

— На цьому будемо стояти! — гуділо віче. Гуділо грізно, клекотіло, аж вороння шугнуло з білих дерев. Можливо, дехто й сумнівався, чи вірну дорогу обрали думці, можливо, хтось був не від того, щоб упасти ниць перед Володимирком і просити помилування, можливо, хтось радив би пошукати дорогу третю або й четверту. Та де її знайдеш, якусь легшу і веселішу дорогу? Треба йти до кінця разом з усіма, з Чагром. Кожному життя дороге і честь.

Василько з-поміж гурту знову тішився батьком, отрокові сподобалися і спокійні його, розсудливі слова, і впевнений погляд. Чагр не зрадив собі й тоді, коли настав час говорити про Люта.

— А тепер, чесна громадо, сповіщаю, що цієї ночі схоплено перевета, який у городі зраду готував, маючи намір підговорити декого з сотні скудельників, аби вони Тисменицькі ворота відчинили Володимиркові. Могло б це статися чи ні, але зло замислено велике. Повинні-сте судити перевета. Мені ж дозвольте умити руки, бо пере-вет той — Лют, що був моїм сином. Приведи-но його, Михаиле,— кивнув*соцькому Заїці,— перед людські очі. Якась жінка скрикнула…

Дивно, що тільки одна жона скрикнула, бо вість про зраду сколихнула віче, в гуртиську звихрився вітер, який ось-ось переросте у фаю. Кожен уявив ніч, у котру крізь відчинені ворота вдарили б Володимиркові полки. О, полки княжі скупалися б у крові. Кров’ю запахло й на Золотому Току. Карою. І вже готові були містечани крикнути коротко: “Смерть перевету!” І вже свербіли у них п’яти, щоб потолочити змію. Та, зачувши ім’я пере-ветове, враз проковтнули наготовлений вирок… проковтнули не тому, що, може, охолов їх гнів, ні, вони просто забули про вирок, дивлячись на Чагра, який, зійшовши з ґанку, мив снігом руки. Знаком цим хотів відмежуватись від синової неминучої смерті.

Віче принишкло. Галичани подумки жаліли Чагра, переймалися шанобою до його батьківського горя і, мабуть, лише тепер воочію побачили його чесне служіння городу. І, певно, та жона, яка скрикнула вражено в гурті, зачувши Лютове ім’я, хотіла б якось розрадити Чагра… вона хотіла б і сотні інших. Він це жадання відчував і видів, бо хоч ніби байдуже умивав снігом руки — байдужість показна давалась йому нелегко — насправді ж був вразливий, як струна на гуслах: найменше зітхання, шепіт, погляд торкалися його.

Ще ніколи Чагр, син Микули, не мав у серці стільки любові до галичан, які гурмилися на Золотому Току. Він любив їх, своїх побратимів і посестер, за вміння шанувати чужу біду, за те, що були людьми. Коли б йому зараз сказали покласти за них голову, то поклав би без вагання.

— Батьку Чагре! — вигулькнув із-за вугла палати соцький Михась.— П-перевет Лют у п-пивниці п-пові-сився!..

Думці, котрі стояли ближче до Чагра, зауважили, що в нього затремтіли губи. Ні слова не зронив Чагр. Ціпенів посеред білого снігу, гейби примерз до снігового груддя, мовби одразу оглух і осліп. Його не цікавив задубілий Лютів труп з воривком на шиї, його вже не гріли співчутливі погляди. Чи кервавилась його душа болем, бо лежав перед ним син-первінець, який прожив життя ганебне і ганебну обрав собі смерть? Чи тішився, що вмер Лют не перед його очима, а там, у темряві?

Хто міг про це судити?

Віче розходилось.

Аж коли спорожнів Золотий Тік, Чагр спам’ятався й побачив над Лютовим трупом Маму. Вона тулилася до сина й щось жалібне, своє, материнське причитувала. Чагр поклав руку на її плече.

— Поховай ‘го…— промовив. Перехрестив посиніле лице вішальника і згорблено почовгав до гридниці. На нього чекали думці. Треба було посилати до Володимирка відповідь про те, що ухвалило сьогодні галицьке віче.

II

Бог послав князеві Володимиркові хурделичну ніч, і він скористався з неї негайно. Опівночі биричі покликали до його намету воєвод, посадників і бояр, котрі привели під зворохоблений Галич на поміч князеві полки й дружини. Чолові мужі, заспані, деякі хмільні, в засніжених шапках і кожухах, метали в князя, як списи, роздратовані погляди: мовляв, міг би ти, осподине, дочекатися ранку, не горить і не втече твій Галич.

Князь не просив нікого сідати. Сам теж стояв. Був при мечі, туго підперезаний ремінним чересом, в простих жовтих чоботях. На столі купався у променях світильників залізний шолом.

— Довгої ради не буде. Я вирішив,— князь мовби підкреслив слово “вирішив”, щоб відбити боярам охоту до довгих балачок,— що годі топтатися попід галицькими стінами, мов весільним сватам перед ворітьми молодої. Завтра минає друга седмиця відтоді, коли побили ми Звенигородського злодія Івана. Не один раз, щоб кровцю християнську даремно не проливати, промовляли ми через послів до розуму й сумління галичан. Та велика гординя вселилася у ницих смердів,— князь підвищив голос, очі його хижо блиснули.— Ми зламаємо хребет гордині завтра… власне, на світанку візьмемо город списом. Перекажіть воям, щоб не жаліли живота свого та щоб не щадили ворохобників.— Володимирко клепав слова різко й швидко, наперед їх натесав, як стріл, цілу тулію. — Тепер вертайтеся до своїх таборів, готуйте воїв, пороки, драбини. Вогнів не палити й крику не учиняти, аби дочасно не розтривожити галичан. Хай сплять,— в його вусах блимнула холодна посмішка,— Ми вдаримо на них до сходу сонця, у сутінках. Вдаримо несподівано.— Далі Володимирко визначав місце бранне кожному полкові й боярській дружині. Молодий Коснятко Сірославич вихопився з гурту й пробував заперечити:

— Вибачай, княже, та чи не замало воїв кидаєш на приступ стін? Чому вістря ударів правиш в основному на ворота Тисменицькі та Німецькі?

— Ловиш на лету слова,— шкріб Володимирко підрізану бороду,— і за це хвалю. Та не зважуєш, що сунути гурмою на стіни, на засніжені, льодом окуті вали — значить марно губити воїв. Наша надія — ворота,— й він, витягнувши шию, шукав очима Яна, що непомітно тулився в кутку намету. Лише він, син Чагра, галицький тисяцький Іван Халдеєвич, Звенигородський посадник Ізбігнєв Іванич та ярославський боярин Онуфрій Лях пояснили б цей мимовільний княжий погляд, тільки вони втаємничені у Володимирків задум. Інші дізнаються про нього на світанку, коли впадуть Тисменицькі ворота.

Розходилися мовчки. Кроки глухли в заметілі, мовби западалися у провалля. З князем залишилися Халдеєвич, Іванич, Лях та Ян. Наймолодший Чагрів син був зібраний і рішучий. Короткий меч при боці придавав йому войовничої постави. Князь, щоправда, ледве не покепкував з того меча, подумавши, що з хвастощів почепив його співець, але вчасно схаменувся. На брані не один меч усьому голова, придається тут хитрість, гнучкий ум, вигадка. А цих якостей не бракує якраз Янові: син Чагра-дерево-діла за короткий час добився великого. В тому, що Йван Ростиславич утік побитим у поле, немала заслуга Яна, нині він теж Володимиркові прислужиться.

— Готові твої люди, Онуфрію? — обірвав князь свої думки й глянув на ярославського боярина.

— Так, осподине.

— Хочу їх бачити.

Дружина боярина Онуфрія була відома на галицько-ляцькому порубіжжі. Слава її сумнівна, але всім отим зухвальцям — русинам, ляхам, уграм, сербам, які служили під рукою Онуфрія, не можна відмовити в буєсті. Служачи бояринові за плату і збагачуючи його, про себе теж не забували. Не далі як два роки тому дійшла до князя скарга, що мовби Онуфрій, який супроводжував для безпеки від гірських збуїв валку моравських купців, уночі порубав їх, а добро на возах повернув до свого дворища. Правда це? Здогад заздрісного сусіди? Сам печатник Остафій розмотував цей клубок, щоб змити ганьбу з галицьких доріг, однак тільки й вивідав відоме: купців порубано. Боярин Онуфрій боронив купців, мовби як належить, навіть поранений був… Та збуїв чатувало на дорозі сила-силенна, не встояли його ратники. З нічим повернувся до Галича отець Остафій.

Порубіжжя… До князя галицького далеко, до неба — високо, а вольному — воля.

У виярку, в темряві між двома рядами Онуфрієвих воїв, Володимирко не тратив намарне великі слова про любов до вітцівщини, про славу й честь, слова тут вартості не мали. Він лише нагадував, що вірить Онуфрієвим соколам… що роботу в світанковій брані завдає їм важку й по-платну: за кожний змах меча, за кожну цільну стрілу буде належна винагорода.

— Добро,— Відповіли за всіх кілька хриплих голосів. Відповіли діловито, мовби в сю хвилину вже спродали Князеві сотні життів зворохоблених галичан. На мить заячіло у князя серце, він мовби пожалкував, що мусить потаємно купувати своїм галичанам смерті.

— Яне! — покликав свого співця, а сам думав: “То> мо’, спинити наготовлену Онуфрієву дружину… а мо’, попрохати, щоб задумане сповняли малою кров’ю”.

— Я тут, княже,— виріс з білої каламуті Чагрів син.

— Від тебе,— говорив князь зовсім інше, ніж те, що перед хвилиною думав. Мимолетна людська слабість погасла, натомість спалахнула князівська пиха.— Від тебе залежить… сяду я завтра на стіл отчий у Галичі а чи далі будемо толочити навкруж города сніги.

— Сядеш, мій княже.

Князь розчулено поцілував його в чоло.

— Умру за тебе,— схлипнув Ян. Він направду був тепер готовий вмерти за князя. Страх, який носив у собі з самісінького вечора, минувся… страх, що попереду всіх доведеться крастися видолинками до Мозолевого потоку, а потім він першим буде пнутися по драбині вгору до підвалин стіни, й перший муситиме проповзти вимої-ною-чорториєм у город… цією вимоїною він пробирався в город дві седмиці тому, нею ж повернувся назад із зрадливим Дулібом. Сьогодні він повторить цей шлях з сотнею відчайдухів.

— Умирати не треба, Янчику,— князь обняв його плечі.— Хай бог помагає. Рушай.

Хай бог помагає…

Сотня мовчазних воїв гуськом рушила за Яном. Кожний був з круглим і зручним половецьким щитом, кожний у білому короткому кожушку.

Йшли білі вої, як тіні, і, як тіні, зникали в темряві й хурделиці.

Ще тільки сірів на сході світанок, а Ян малював в уяві прийдешній вечір.

Ще Галичем володіла зворохоблена чернь, а він уже сидів у жаркій гридниці серед бояр, котрі запивали нинішню перемогу, і співав князеві славу.

Мав тепер право шугати думкою куди завгодно. Що на нього було князем покладено — сповнив: сотня Онуф-рієва проникла услід за ним через чорторий під град-ською стіною і тепер лежала на пустищі поблизу Тис-меницьких воріт, зарившись у сніги, непомічена вартовими на заборолах, тиха й насторожена.

Ґалич безпечно спав, насунувши на очі білі козирки снігу.

Галич зради не сподівався. Зради?

Княжий співець, спіткнувшись об бридке слово, як об покинуту на дорозі падлину, заходжувався його обминати. Вдавав, що воно його не стосується. “Можливо, батькові моєму Чагрові здається, що зраджую я зворо-хоблений город, бо ж відкрив князеві лаз під стіною і провів крізь нього головорізів з порубіжжя, які з хвилини на хвилину нападуть на сторожу біля Тисменицьких воріт… і поллється кров, і хлинуть нестримно у відчинені ворота комонні полки Володимирка. Так задумано князем. Отже, нема моєї вини перед Галичем, я князеві служу, а не городу, не батькові своєму Чагру.

А якби й городу служив… коли б не був княжим співцем і боярином, а просто Яном-дереводілом, Яном-скудельником або ж ковачем, то, кинувши на важницю скруту обступленого полками Галича, не побіг до Володимир <а? Якщо по правді — побіг би. Шкода вмирати молодим, не набувся я на цьому світі, не нажився, шдосяг ні багатства, ні почестей. Отак воно, батьку мій Чагре".

“Я завше говорив Мамі, що ти, Янчику, з Лютом два чоботи — пара,— обізвався звідкілясь батько Чагр.— Нема у вас святого за душею, старцюгами нипаєте по отчій землі. Каюся, що не задушив вас у колисці. Учинив би гріх перед богом, зате був би чистим перед людьми”.

Так мовив колись… недавно ще мовив батько Чагр. Сьогодні його бесіда не причулася, ні вона, мабуть, ожила в Яновій душі, ожила, як на його думку, дуже доречно, бо дістав принаймні якесь виправдання для свого вчинку: “Не любив мене батько Чагр, і город теж не любив. Чого ж я повинен каратися і гризтися його долею? Око за око, зуб за зуб”.

Розпалював у собі гнів до батька й на город, хотів по-справжньому їх ненавидіти. Штучний вогонь не горів, хоч Ян і був князем милуваний та цілований. Всупереч власному бажанню він ще приростав пупцем до минулого… ще тримали над ним владу батькові очі. Чагрів погляд, вимогливий, пильний, сидів у ньому десь усередині й вимагав: “Зведися, чуєш, на ноги і крикни. Подай лише голос і тебе почують, сторожа на заборолах не спить. Зараз ударять на сполох галицькі дзвони… ти врятуєш сотні життів, порятуєш город. Твоє ім’я уже ніколи не погасне в пам’яті людській”.

“Але ж уб’ють мене. Боярин Онуфрій відразу знесе голову”.

“Зате по смерті житимеш”.

“Я по смерті не хочу. Я тепер жити хочу”,— Ян силкувався заглушити в собі батькові очі й батькову намову. Він бачив себе серед хурделиці передсвітанкової і серед лементних галицьких дзвонів несподівано великим. Великим і живим… велич і життя, славу й багатство спроможний дати йому і дасть напевно князь Володимирко. Він не забуде, що якраз Ян допоміг йому відзис-кати отчий стіл.

Хай діється воля божа.

Хай…

“Єдине, що обіцяю тобі, батьку Чагре, це не обагрити свого меча кров’ю галичан. Я співець, моя зброя — гусла, а не меч, моє діло — співати, моє діло — все бачити й чути, щоб потім не вилетіла пісня з гусел порожньою. Я лише співець, батьку Чагре, витязем не можу бути”.

І очі батька Чагра померкли в ньому.

У полі за стінами десь далеко… десь близько… десь тут, десь там кричали кречети. Це був знак, що полки Володи-миркові стоять напоготові, що пора, боярине Онуфрію, починати.

Завоювавши після численних сутичок з молодим князем Ярославом та утвердивши право на правду, Іван Русин записав згодом у своєму “Хронографі”:

“Усяка олжа бридка, у сто крат вона бридкіша, коли мовиться устами того, який перший повинен боронити правду. Маю на увазі єпископа галицького Козьму, котрий нині у проповіді своїй зодягав у білі ризи покійного Володимирка, виставляючи напоказ заслуги його перед Галичем, зовсім замовчував кривди, ним же Г аличу заподіяні.

Я довго думав над казанням Козьми-єписхопа, й буду справедливий: не він перший на Русі блудить словами. В кожному русинові, в тому числі й у мені, дарма що почерпнув я знань, глибоко сидить поганин. З правіків ми звикли обожнювати навіть пні… божків же для себе створюємо без ліку. Князь Володимир, царство йому небесне, один з них. Я не збираюсь ані применшувати, ані перекреслювати його діяння, бо на його ж рамена справді час поклав нелегку ношу — об’єднувати й кріпити міць земель Руських, що на заході сонця, а отже, — всієї Русі. Та гріхом було б не говорити, що, творячи добро для Русі, він заподіяв їй і зло. Муж, який тримає стерно землі, не повинен потішати себе: “Дрова рубають — тріски летять”. Злом добра не вибудуєш, як не виплавиш золота з болотної руди. Не забуваймо, що Русь — це насамперед люди.

Заповіли нам діди: “Про мертвих поганого не говорять”. Пересторога ця добра тільки для тризни, коли родичі й приятелі покійного поминають його душу. Історія ж для науки нащадкам повинна відвівати, як ратай на вітру полову від зерна, правду від оЛжі, бо й через тисячу літ людям треба буде сіяти, щоб жати.

Тому я, Іван Русин, вважаю, що гріх узяв би на душу, якби утаїв від нащадків той судний для Галича день, коли на світанку, здобувши підступом і зрадою Тисменицькі ворота, воїнство Володимиркове піше й комонне затопило город, як каламутна гірська повідь.

Признаюся чесно, що не був я очевидцем, відтоді минуло десять років. Однак у Галичі дотепер пам’ятають пережите. Володимиркові вої, мов дикі половці, і рубали в пень, і кололи, і стрілами вбивали першого-ліпшого, а що за стінами градськими ховалося багато жон і дітей, то на них найшвидше падала караюча десниця князя.

Рукомесні ж люди, дарма що заскочені зненацька, боронилися хоробро… кожен дім боровся до скону. На порогах лежали мертві, як снопи. Князь Володимирко гасав по Галичу, мов крук голодний. Це, власне, не була вже чесна брань, я назову її різнею… князь гейби заприсягся вигубити до ноги малих людей, через хміль кривавий забувши, що Галич без людей — не Галич. Щастя велике, що дереводіл Чагр, який не втратив здорового глузду, і, бачачи погибель людську, разом із соцькими братчин упав до ніг князеві. Переповідають, що Чагр сказав: “Маєш, княже, нас живими: учини з нами по своїй волі, вгамуй помсту нашою кров’ю, а кров безневинну не проливай. Бо хто ж буде сіяти і жати, класти тереми й кувати мечі… Хто ж стане в обороні нашої землі, коли покличеш у похід?”

Тоді схаменувся князь.

Того дня в Галичі було потято півтисячі буйних голів… потято їх, о горе, нібито для добра Русі. Тирани люблять провини свої затуляти пишними словами про вищі цілі…”

III

Опівдні, коли в городі повсюдно мечі було кинуто в піхви, а рожанці — у тулії, биричі розшукали Яна поблизу Тисменицьких воріт закляклого на морозі, зачум-леного небаченою січчю, і повели до князя.

Дорога від Тисменицьких воріт до Золотого Току недалека, однак плелися вони довго, мовби мандрували з одного краю Русі на другий. Так принаймні видавалося Янові. Обіч узвозу коценіли трупи, корчилися в судомах поранені, іржали, як в жалібні сурми трубіли, коні; тут і там — де розсипаними пелюстками маків, а де озерцями — тужавіла на снігу розлита кров. Незвиклого до бранних видовищ княжого співця млоїло, й биричі підтримували його, щоб не впав.

Щоб не впав на мечі…

Мечі чорніли на снігу, як розкидані хрести.

Вість про перемогу княжу вже докотилася до найдальших галицьких слобідок і монастирів, бо великодно заграли повсюдно дзвони; дзвони, здавалося Янові, висіли на кожній гілці… дзвони спадали з хмар… дзвони були вщерть налиті крикливими зойками; без міри сих стогонів і зойку текло, як розплавлена мідь, у Янові вуха, в очі, він по горло був налитий гарячою міддю, і якби покотився він тепер по снігу, то сніг шипів би й пирскав, мов у нього кинули кусень вийнятої з горна криці. Коли б Ян знав, що сніг направду затамує в ньому біль, притишить мідні крики, то втопився б у ньому, або впав би на вістря меча, або запався б під землю.

Дзвони нагадували про його причетність до пролитої крові, хоч власноручно він нікого не дряпнув навіть мечем. Співець запізніло каявся, що на світанку біля Тис-меницьких воріт не послухав голосу батька та не запобіг смерті своєю смертю.

Княжі биричі вели його, як кволого старця, однак і через овечий кожух чув хвилинами тремтіння їхніх рук, а хвилинами — цупкість тамованої зненависті. Чи вивідали, може, отроки, що якраз він, Ян, підказав князеві початок сьогоднішнього дня? І через це бояться його й ненавидять? А якщо ненавидять, то нащо кудись вести, чом коротко не вдарять мечем? Він і не скрикне… замовкнуть нарешті дзвони… князь за ним не заплаче, та й ще невідомо, пощо кличе д’собі князь.

Ледве волочив ноги.

Мов крізь товщінь води — цілий Дністер над ним пливе, а він на самісінькому його дні — зобачив Ян на Золотому Току гурмища уцілілих містечан, зігнаних сюди й оточених рогатинами. Навпроти них князь Володимирко з боярами та воєводами, а трохи далі поруч з вічевим дзвоном в одних сорочках, простоволосі, пов’язані мотуззям, мерзли на морозі соцькі братчин. Попереду — батько Чагр…

Ян навіть з глибин уявного Дністра впізнав батька Чагра відразу. Старий височів прямий і спокійний. Соцькі на нього рівнялися; гурт бранців виростав посеред Золотого Току дубовим частоколом, готовим прийняти на груди, як і належить частоколові, всі стріли ворожі, всі мечі й рогатини. Ян уявляв себе перед частоколом мишею… ні, миша — це надто помітний звір… хотів би зникнути безслідно, ще глибше зануритися у свій Дністер… зануритися, щоб,не дай боже, не заговорив з ним батько, щоб не здибався з ним поглядом. Він терзався подвійним страхом перед Володимирком і перед Чагром, хоч Чагр не міг його досягнути, а князь не звертав на нього уваги. Поволі дно Дністрове міліло, княжий співець спливав на поверхню, йому знову ставали доступними звуки дня, білизна снігу й князеві слова:

— …а щоб нікого в майбутньому вічевий дзвін не кликав до ворохоби супроти волостелина свого, богом даного, повеліваю відняти у дзвона язик і на віки вічні забороняю не тільки в Галичі, а й по всіх городах наших збирати віча. Від них лихо для волості.

Бояри схвально гойднули шапками.

Гурмише людське приречено німувало, ніби ратища, що цілились їм у спини, простромили містечанам язики.

Ян плавав на поверхні тиші, відтаював від страху, непевності й каяття.

Смілів.

— Ну!!! — крикнув князь, тупнувши чоботом. І в ту ж мить уродився на Золотому Току гурт старійшин брат-чанських, дуків, тутешніх купців; між ними старшував Роман Ковач. Він перший допав дзвонового стовпа й вдарив по ньому плечем, інші хапали стовп руками, треті били по ньому чоботами; і розхитували стовп, і підкопували, й тесали з нього тріски. Здавалося: сіроманці гризуть почорніле дубове дерево. Жоден з них не думав тільки вирвати у дзвона язик, одного язика для них було замало, викорчувати стовп треба, а дзвін — розбити.

Моцувалися, аж пара з них диміла, як від розохочених биків.

Дзвін, ударившись об землю, глухо зойкнув. Роман Ковач щосили гатив по ньому молотом, йому помагали хто чим міг, і дзвін, як живий, лементував розпачливо, далі — задеренчав, тріснув надвоє, далі — поколовся на друзки.

Старійшини стирали з чолів піт.

— Ось як воно буває, — підступивши близько до Чагра, промовив Володимирко.— Хто забагато кусає — той, як бачиш, може вдавитися.— Без вічевого дзвона мова Володимиркова подужчала, без вічевого дзвона розвиднювалося і Янові. Ні, недарма приволокли його сюди биричі, князь зажадав, щоб його співець переконався: сьогодні не просто взято город списом… нині перебито хребет черні, яка вже ніколи не посміє зв’язувати князеві руки. Подія ця знаменна, вона вартує більше, ніж три седмиці облоги, ніж оці численні смерті. А кожна знаменна подія повинна бути записана для потомків і оспівана у піснях. Пісня — це вічна птиця, яку не простромиш стрілою і не згноїш у порубі; вічна птиця, утомившись та намуливши людям вуха, часом, зникає на десятиліття або й на сотні літ, щоб однієї днини знову злетіти під хмари несподівано свіжою і молодою для нових поколінь.

Ніколи ще княжий співець так не усвідомлював своєї ваги й значимості, як тепер на Золотому Току. Він потрібний князеві, як потрібні йому бояри, злото, полки. Ян розправляв плечі, вище підносив голову. Якби не присутність батька Чагра, то, мабуть, почувався б щасливим. Поки що щастя його тривожне, бо, не дай бог, зараз похвалиться князь старому, щоб завдати болю глибшого: “В потоптанні вічевого дзвона, Чагре, є немала заслуга твого сина”. “Старий при звістці цій, певна річ, не кинеться на мене, — потішав себе Ян, — він, може, й не обізветься, але ліпше, щоб князь промовчав… щоб скінчилося усе це борзо”.

Чагр, син Микули, не мав надії, що сьогоднішня днина закінчиться для нього щасливо. Та й пощо думати про якесь щастя після кривавої різні, після зганьблення вічевого дзвона? Єдине, чого він жадав собі, це — промовити до галичан кілька слів і випросити у них прощення, що дозволив князеві захопити город. Не Чагрова це вина, він чекав чесного бою. І ще сказав би, щоб не тужили за дзвоном вічевим, майте, люди, дзвін у серцях, стережіть його, дітям своїм і онукам передавайте у спадок. Нині верх Володимирків, а завтра… Ні, була б це облудна потіха. Чагр признавався чесно: не видно прояснення ні на завтра, ні на післязавтра. Він не знав, як жити без князя. Інша справа, що треба шукати князя доброго.

Та чи є на світі добрі князі?

— Судив би ти нас борше, осподине,— Чагр ступив до Володимирка крок. Вартовий шарпнув його за плече.— Люди померзли, діти поперестуджуються.

— А ви вже засуджені. З тієї миті засуджені на страту, коли підняли супроти мене меч. Хіба вам не було це відомо?

— Відомо, княже.

— То чого ж зворохобилися?

— Тобі цього не зрозуміти. Тільки люди малі знають смак ворохоби. Уяви, що пожиттєво ти замкнутий у низькій хижі, дихаєш її сопухом і димом. Нарешті пощастило вибити двері, й ти дихнув волею. Це нічого, що двері знову зачинять… важливо — ти понюхав волі.

— Чи варто вмирати заради короткої миті?

— Варто, княже.

— Може, покаєшся? Покаяному подарую життя.— Володимирко справді подумав, що тепер у змозі дозволити собі таку розкіш. Покотиться слава про нього: “Милосердний і добрий”. Чагр уже не страшний, зщиблені з нього роги.

— Ні. Не по-людському це. Каятися — це значить, що не жадав я дихнути волею, значить — роб я.

— Але ж умреш! — сердився Володимирко, що дере-воділ не просить ласки. Він бажав видіти Чагра на колінах — прошака збезчещеного й жалюгідного.

— Твоя воля, княже. Я нажився.

— Зате вони — молоді,— князь тицьнув рукавицею на соцьких.

— їх і питай.

— Нема чого питати,— за всіх відповів Михась Заїка.— Ти простиш нас про людське око… ми тобі й про людське око не простимо.

Князь галицький почув, як війнуло від пов’язаних соцьких спекотливою люттю. Уперше за всю облогу Галича збагнув тую силу, котра стояла проти його сили. “Як добре… дяка тобі, господи, що зламана вона, скорена”. Радість переможця розпирала його… радість бризнула у вічі. Чув її аж десь коло пупця, і почув у пучках пальців, коли манив до себе Яна.

— Мислю, що бодай ти попросиш за вітця свого? — сміявся зубато, широко.

— Я? — Співець знітився, бо не очікував такого повороту… не очікував і не міг уявити, як буде співати князеві про сьогоднішню звитягу, коли знатиме, що десь є батько Чагр.

— Чи я можу, осподине? — залепетав.

— Можеш,— карбував Володимирко.— Заслужив ти. О, жадав таки князь не смерті Чагрової, не муки тілесної, а посоромлення його і упокорення.

— Якщо можу,— казав тремтливо Ян,— то помилуй Маму, брата Василька, малу Настусю, статки роду. Хай на них не впаде твій гнів.

— Буде сповнено, як просиш. А ще?.. Над батьком — меч мій.

— Я йому не батько, княже! — шарпнувся Чагр.

— Чагр — ворог твій, а хто твій ворог — той і мій,— син обпалив батька ненавистю.

Князь остовпів. Жорстокість співцева злякала, відданість — тішила.

— Кінчайте,— кивнув комусь з воєвод, згорбившись, мовби від раптового тягаря, що сів на плечі.— Соцьких з Чагром потяти тут, на очах черні.— І, не глянувши на Чагра, пішов до терема.

Іван Русин писав у “Хронографі”;

“…А ще в мої часи поруч з мужами словутними жив у Галичі боярин Ян, син Чагрів. Мабуть, з десятьох волів шкур не вистачило, коли б загадав я списати повість з його діянь. Скажу лише загально: не було святині, яку б він посоромився збезчестити, не було правди, яку б він завагався зрадити, не було білого, котре б не пробував забарвити в чорне.

Такий Ян, син Чагрів.

Повинен я однак по справедливості визнати: розуму, сили волі, спритності, терпіння в науці книжній,— бо сліпав він над книгами самотужки, щоб не числили його за неука, — не бракувало. Бог один знає, як тяжко гарував він на полі пізнання. Не обділив його господь і талантом співецьким.

Він переміг себе й видобувся на високу гору: одному з багатьох тисяч до нього подібних не щастить навіть ступити на стежку, що пнеться угору, а він, син дерево-ділів, пішов нею відважно, здобув не тільки боярську гривну на шию — боярів у князя, як трави та листя,— а й стілець печатника.

Я довго вагався, чи варто псувати бодай клаптик пергамену на Яна, бо яке діло нащадкам нашим до чоловіка, котрий талант свій і ум, і старання зуживав для того, щоб досягнутої вершини не попуститися.

Марнотратство ж велике.

Заради, мабуть, перестороги десятому або двадцятому поколінню, що настануть після нас, пишу я таки про Яна. Бо уявляєте, яка могуть дрімала в ньому і як жаль, що розвіяна намарно. Бо навіщо дертися на вершину, коли лячно тобі поглянути вниз на грішну землю? Від висоти каламутиться у голові… ти сліпнеш од страху зірватися униз. А тим часом з вершини зриміше видно доли: може, долам цим загуслим треба вітру свіжого…

може, доли загуслі спрагло порепались і їм, як рятунку, треба дощу.,, може, для долів сонце зависоко?

І ще тому пишу я про Яна, бо хочу сказати десятому або двадцятому поколінню:

— Не моліться на нас. Не пробуйте малювати усіх нас па іконах золотими барвами. Ми були різні. Пізнайте пас”.

IV

Іван Русин збирався до Тисмениці.

Збирався довго, седмиць вісім або й більше минуло з того часу, коли, розщедрившись, князь Володимирко подарував перстень з великою краплиною бурштину в золотій пелюстці. Траплялося, що отрок надовго забував княжий дарунок, і тоді Любана цілоденно розсівала співанки, наївні і прості, про радість дівчини, яка ходить по рідній стежці з своїм ладом. Іноді Йван згадував про перстень… дівчина смутніла, а батько Боян, котрий встиг прив’язатися до розсудливого отрока, радив, щоб не квапився Іван відмикати княжим перетнем світ, бо ніхто не відає, чи варто його відмикати взагалі. Не відомо також, чи матиме перстень силу, Володимирка, може, давно нема на галицькому столі, недаремно ж тієї ночі прибігли задихані гінці з вісткою, що сів у Галичі Іван Рос-тиславич.

— Князі, отроче, міняються, як пори року. Ось почекай… згине сніг у пущі, тоді й рушиш.

Боян Зелейник, може, таємно сподівався, що приросте Русин до пущі… приросте серцем до Любани, як приростають жолуді до теплої землі? Коли б це сталося, то лишив би Боян гідного охоронця старих богів.

Сніги в пущі танули поволі, неохоче. Посірілі, злежані замети ховалися у густих заростях, у вибалках і яругах, ночами вони кликали на поміч морозенків, котрі додавали їм зимової кріпості…

Дві сили боролися у пущі: зима і ярова пора.

Весна брала зиму облогою: густо сіяла поміж снігами на проталинах верети брандушів, розпукувала березові та вербові бруньки, з-під торішнього опалого листя вистрілювала молодим зелом.

— Тепер би дощу щедрого,— просив у Даждьбога батько Боян.— Після нього настане торжество ярове.

Русин підсвідомо ждав торжества, тепер не було такої днини, коли він один або з Любаною не блукав би пралісом: мешканець города, звиклий до бруду й галасу константинопольських вулиць й майданів, він дотепер не видів весняного скресіння землі, тому все. у пралісі було для нього новим і дивним у своєму омолодженні. Він міг годинами стежити за метушливим птахом, що заходився лагодити зруйноване зимовими вітрами гніздо, і міг присісти біля дзвіночків-бриндушів, милуючись тонким різьбленням вінчиків, і міг, заплющивши очі, пестити долонями сині свічі пролісків.

Очі Любанині між бруньками, між пагіллям, між молодим зелом, очі Любанині скрізь і всюди. Находило на нього неясне жадания і він губами припадав до синіх пелюсток, зціловуючи з них росу. І коли зціловував, то чув, як у ньому займається, розтікаючись по жилах, густий і темний вогонь; незнана досі полумінь лякала отрока і насторожувала, був певний, що вогонь перекинувся на нього з вербових бруньок, з синіх пролісків, з солодкого березового соку і з Любаниних очей.

Було це велике і всесильне чародійство яр-пори, і тепер Іван не насмілювався цілувати Любанині очі: могло-бо статися, що якоїсь днини цілунки затьмарять світ… світ вміститься у Любаниних очах. І так, якщо по-правді сказати, нема в нього великої охоти вирушати в Тисменицю до тіуна Боринича. Бо нащо взагалі кудись йти… пощо чогось шукати… в пралісі тихо, спокійно… в пралісі — Любана.

Якогось ранку Русин прокинувся від дзвону, що залетів до хижі крізь відчинені двері. Хижа Боянова до самої стелі повнилася мелодійним золотим дзвоном і теплою пахучою свіжістю. Сонний ще, вихопився він на поріг… за порогом Любана зливала батькові на руки, старий умивався. Ранок теж постав перед Іваном умитим і свіжим. Недавно пролопотів дощ, бо десь іще котилися, віддаляючись, громові кола, а з дерев рясно цяпотіла краплінь.

— Перший грім — камінь голова, Йванку,— заклинала по-давньому Любана. За її спиною сходило сонце.

Сонце манило. Сонце кликало. Русин незчувся, як рушив з порога, минув ворота, пірнув під склепіння дерев.

Йшов навстріч Колові благодатному.

Дерева розступалися перед ним, гілля струшувало за обшивку важкі краплини, стовбури аж тремтіли весняними струмами соків. За одну ніч берези, верби та липи розпустили листочки, а дуби закосичилися червонястими пуп’янками. І за одну ніч лісове зело, котре вчора трудно пробивалося крізь пласти опалого листя, вкрило землю. І за одну ніч помолоділи і мовби посвітліли насуплені смереки. Повітря пахло густим і хмільним трунком… трунок можна було різати ножем, як медові соти.

“Певно, настало торжество яр-пори”,— згадав слова Боянові. Потому почув Любанине волання. Не зупинився й не відкликнувся. Хміль першого дощу дурманив голову, коло небесне сипало під ноги проміння, праліс вабив незвіданими глибинами, і отрок підкорився, здався на його ласку. Йшов ступою, часом зривався на біг, не відчуваючи ні втоми, ні страху перед Блудом, ні болю від колючих ударів гілок. Русин взагалі не відчував себе, був тепер водночас птахом, деревом, був сонячним променем, бадилиною і навіть краплиною дощу. Реальний світ перестав існувати, мандрівка його не була звичайною, бо чим далі він віддалявся від Боянової хижі, тим глибше поринав у минуле, його обступали дуби-велети, що, певно, були велетами й сто-двісті років тому; тут серед цих велетів, Іван зорив у вічі старій поганській Русі. Цього здибання отрок підсвідомо шукав і, знайшовши, зупинився.

Сів на пагорбку під дуплавим дубом і віддихувався. Дерева росли навколо тісним колом. Скупані дощем й осяяні вранішнім сонцем, вони скидалися на витязів із Боянових билиць. Русин направду ждав, що ось-ось із-за грубезного стовбура появиться сам волостелин Лісовий. Він десь тут… десь тут. Он, здається, бачу розчепірені його чорні покручені пальці. Ні, стримить це викорчуване бурвієм корневище. А там… там і тут стелиться борода Лісового; борода — не борода — мохи поруділі. А мо таки борода? А пень отой, як голова в шоломі. А на дереві — Див. Ні, не Див, крук, мабуть, старий. Ха-ха, звідки у лісі круки? На ораницях вони походжають. А он із-за кущів крадуться мавки: чую ваше дихання, сміх.

Бр-р! Мороз побіг за плечима.

Хотів протверезіти і, мабуть, тверезів, бо враз запропастилися, щезли мавки, Див, волостелин Лісовий. Казка це була ним створена і ним же розвіяна, а все ж вона існувала незалежно від нього. Здавалось йому, що сидить на майдані всім видимий, для всіх відкритий, сам же ні-

чого не бачить. На нього споглядала пильно, з недовір’ям стара лісова Русь, ще не охрещена князями, ще не обдер та боярськими данями, тут, у пралісі, все зосталося так, як було сто і тисячу років тому.

Іван проймався повагою до старої Русі, до її густої тиші, могутньої статечності. Він збагнув, врешті, звідки предки його викопували лихих богів: викопували з таких ось кореневищ розчепірених, з повзучих мохів, з таємних шелестів, викопували і творили їх з власного страху перед загадковістю і безконечністю пущі. Так, мабуть, народився Лісовий. Перун народився з-поміж зблисків мечів на бранних полях. Велеса сотворили з степового пошуму й блеяння овець, не випадково бог цей мав людське обличчя, довгі вуха і баранячі роги. Чорнобога зіткали з вечорової темряви, Ладу — з власних почувань і жадань, Хорса викували з сонячних променів, Стри-бога — з вітру, Морену ж зобачили в клубах диму погребального кострища…

Донька Бояна Зелейника з собакою Убийвовком знайшла Івана на пагорбі біля дуплавого дуба. І зважилась…

Убила перед тим стрілою дикого голуба Перунові у жертву.

“Прости, боже, за мале приношення,— шептала,— бо ж я не сподівалася знайти свого лада якраз на тре-бищі твоєму”.

До Івана мовила суворо:

— Дивись і тремти.

Знову казка: голуб, дупло, біля якого дотепер сидів, нічого не підозріваючи. Дупло було високе й просторе, дно його вистелене мохом і висушеними квітами. Пощерблений іржавий меч стримів вістрям догори, ніби перегороджуючи шлях кожному, хто наважився 6 потривожити спокій Перуна.

Зречуся казки, сну-навіювання, хочу все наяву.

Бог раті та грому стояв біля задньої стінки дупла. Власне, тяжко було впізнати в ньому бога, Русин навіть спершу розчарувався, приглядаючись до обвугленого бервена. Лише потім помітив грубо витесану голову воїна в шоломі. Насмішкувато зиркнув у квадратне суворе лице, зиркнув і… глузування мовби застигло, криваві очниці бога, як два списи, прошили отрока.

Іванко потупив очі.

Отак, Іванку-сонечко, не дивись йому у вічі,— перестерігала Любана,— бо осліпнеш, або серце в тебе закаменіє. Спершу задобрю ‘го жертвою. Перун любить свіжу кров.— І ударом ножа перерізала голубові шийку. Кілька крапель густої крові впали на лезо меча. Дивна дивина…

Русин, книгочей великий, прихильник муз і наук, відчував: незбагненну силу мають над людиною поганські боги. Розумів, що й меч іржавий, і дерев’яний ідол з його кривавими глибокими очницями — омана, пустовірство, однак проймав його трепет; казав собі: отямся, візьми себе в руки, стримай дурне тремтіння, поглузуй з себе. І не міг глузувати. Бо здалося йому: досить було впасти краплинам голубиної крові на іржавий меч, як порожні очниці Любаниного бога потепліли.

Дівчина святошно й трепетливо обагрювала кров’ю вістря меча, обагрювала й проказувала:

— О Перуне, грізний боже моїх предків, прийми жертву від мене, доньки Боянової, і від лада мого Йвана. Прийми і нагостри мечі наші на ворогів наших, і напувай землю кров’ю ворогів наших, і дай нам, боже, силу, даруй мужність, і дай смерть зустріти безбоязно…

— Дай смерть зустріти безбоязно,— заворожено повторив за нею Іван Русин.

Ух, сонця повно! Світла — як моря розлив. Праліс розступився і постелив під ноги розлогий килим зеленої мурави.

— Красно як! — скрикнув зачудовано Русин.

, Застиг на березі Ворон-ріки і не міг намилуватися ні її повноводій течії, ні срібній росі дощовій, що всіяла мураву, ні теплому сонцю. Дай руки, Любано.

кружляли в танку. І дерева кружляли. І коло небесне. І небо. І травинка кожна. Ух-х-х-х!

Іван забував про криваву Любанину жертву. Моторошне це видовище зосталося позаду, тепер владарює ясний день, тепер сонце, як золота ладья, пливе по небу, очі Любанині зблискують синім вогнем.

Господи, як люблю її сині вогні.

Господи, дивні діла твої і замисли твої незбагненні. Чи мало в Константинополі зустрічав я дівчат, були вони в

дорогих шатах, були вродливі собою, а я оминав їх, як сліпий, бо серце моє мовчало. А тут…

Русин купався в синіх Любаниних очах, синій вогонь дзвенів у серці золотими струнами.

Любана, з обіймів вирвавшись, сіла просто на землю, що парувала. Перехилила, як птиця, голівку.

— Звідки-бо знаєш, Іванку-сонечко, що по першому громовому дощі люди черпають од землі силу, красу й плодючість?

Здвигнув плечима. Про що це вона?

— Є такий звичай. Хочеш подивитися? Хочу дивитися.

Хочу звичай сповняти.

Хочу набратися од землі сили і краси.

— То роздягайся…

Не дала й опам’ятатися, першою скинула сорочку. Спаленіла вся, певно, рада б згоріти від сорому, але звичай є звичаєм… Іван дурів від стрункої її наготи. Іншого разу вагався б, чи варто йому, християнину, сповняти поганські звичаї, іншого разу осудив би Любану за поганську розпусту. Тепер не був на це здатний, Любанина нагота пробудила в ньому мужчину.

І він рвонув комір.

Любана його не ждала, Любана впала в молоду траву. Покотилася… Роса — як вогонь студений: дівчині ж студінь не страшна: тільки зблискували коліна, тільки стелилася по землі розплетена коса.

Мало бракувало, щоб й Іван учинив подібне, і таки учинив би, забувши про цнотливість, бо ж втрапив у полон до старої Русі, і Русь вимагала сповняти її звичаї, але тут прибігла Любана, тепер вона й не пробувала затуляти наготу; розпатлана, гаряча, квапно здирала з нього ногавиці; здирала й цокотіла зубами, і важко дихала, і плакала, і стогнала, і линула до нього тугими грудьми, і заціловувала до нестями.

— Швидше, ладо мій, швидше! Вкупі зачерпнемо в матері землі плодючості і я народжу тобі, Йванку, дванадцять синів і тринадцяту доньку.

Не впізнавав своєї Любани. Видів лісову самицю, молоду, дику від шалу крові. Ну й що ж? Хай дика, хай лісова. До вподоби мені її поривиста нетерплячка, її вогонь, згорю в ньому.

Втрачав над собою владу.

І втратив би до решти, коли б випадково не помітив, що дівчина пробує зняти з пальця Володимирків перстень.

— Нащо він тобі, Любано…

Вона сповивала його в свою косу й казала: кину я перстень у ковбур Ворон-ріки. Посію ‘го, щоб ніколи не знайти, поміж травами і кущами. Хай згине і пропаде. Бо нащо тобі, Йванку-сонечко, перстень, він відмикає перед тобою світ, я ж молю богів, щоб він зостався зачиненим.

Не хитрувала: що на думці — те й на язику.

Язик твій — ворог твій, Любано. Бо зціпив Іван пальці в кулак, уздрівши у полум’ї, що його овіювало, сумер-кову пущу, хижку Боянову убогу, дупло з обгорілим Перуном.

Задихнувся.

Любано, вогне синій, світ твій вузький і маленький, Русь пралісна умерла, за пралісом живе інша Русь, їй прагну служити.

Великої треба було сили волі для того, щоб увільнитися з Любаниних обіймів і пригасити гріховне жадання.

“Та чи не муж я?”

Відштовхнув Любану пріч.

Лежала обличчям униз, животом і грудьми припадаючи до землі. Пальцями корчувала мураву. А плечі здри галися. Плакала. Думав, що здалось би підвести її, пояснити… І ще мимоволі подумав: поганська це Лада перекинулася в Любану. Лада плела на нього, християнина, сіті.

— Свят, свят,— запізніло хрестився.

Потому, коли повертались на займанку, Любана зважилась глянути йому у вічі.

— Не любиш мене, Іванку-сонечко.

— Люблю,— обняв її.— Тому й не взяв, що люблю. Взяти… і піти боржником? Ні… А зостатися навіки у пралісі теж не можу, не маю права. Кличе мене світ.

— А я?..— схлипнула. Була безпорадна, незахищена, як бадилинка при дорозі.

— І ти зі мною,— пестив її косу.

— Ой леле, не пустить батько Боян. Та й старий він, як залишу?

— Послужу поки що князеві в Тисмениці. Тут близько…

— Мене туди забереш, як помре батько? Він уже лагодиться на левади Даждьбогові.

— Візьму. І до Тисмениці. І до Галича. Народиш дванадцять синів-русинів і тринадцяту доню-русначку.

— Спершу охрестиш мене, правда? — спитала без жалю за старими богами.

Іван не відповів. Дивився на нього хмурим оком Тис-меницький праліс.

А колесо котиться безупинно і рівномірно, і байдуже йому, що сходить і заходить сонце, що хтось народжується, а хтось вмирає, що на галицьких заборолах змінюється сторожа, що Гарасій Вірменин не відступає від мене ні на крок… колесо котиться і мимо мене, і по мені, і в мені… вже скільки днів ловлю його за дубові спиці… ловлю і ніяк не зловлю, щоб призупинити його біг, щоб зостановитись над ЧИМОСЬ ОДНИМ…

Все почалося з тієї ночі, коли приходив у ложницю син мій Володимир… син мій Володимир на пристані дністровській у корчемці пропиває княжу честь… Дністер пливе собі далі… до моря Руського. Кажуть, мовби Дністром річка зветься через те, що хтость утопив у ній свою долю і на дні річковому вона була стерта, перемелена на пісок. Колесо кругле, нема в ньому початку і кінця… а у кожного доля — це піщинка… нам тільки здається, що ми не губили її в Дністрі, до кожного… до кожного прикочується його колесо, воно важке і ребристе, як жорновий камінь, чавить воно безжально, обертає наші стремління у пил, вітер пил розносить, дощі перемішують з глиною, а на глині броститься бур’ян. Чекай же, колесо…

Господи, а що ж непідвладне жорстокому колесові?

Тіло — глина, тому воно смертне, душа — безсмертна. Так записано в святому письмі. Не можу я, грішний, лише уявити собі душу окремо від тіла, адже душа — це дух, пара, дим. Чи, може, душа — це мислі, вчинки? Людина вмирає, по ній зостається намислене і содіяне. Мабуть, це і є тим другим, вічним життям? Мудрець Платон іще писав: вічність людини в її дітях… діти є продовженням нашим до безконечності. Це Платон… а кормилиця моя Марія колись давно говорила: ніщо на світі не зникає, воно просто прибирає іншу подобу. Люди ніби після смерті обертаються в дерева, трави, кущі, стають звірами і птахами; добрі люди прибирають подобу добру і красну, злі — машкару погану. І вона, Марія моя, вірила у це свято… вірила, хоч щонеділі квапилася до церкви і там терпеливо вислуховувала казання про рай і пекло. Віра прадідів дивно уживалася в ній поруч* з християнством, два корені химерно перепліталися, з коренів виростало дерево, яке не боялося смерті. Чого маєш боятися смерті, коли переконаний, що вічність тобі забезпечена?

Як просто.

Я питав кормилицю свою Марію, чим вона стане після смерті, вона відповідала: хочу бути травою… будуть по мені люди ходити… будуть мене люди косити, а я кожної яр-пори оновлятимусь і зеленітиму… і буду навічно з синами.

Кормилиця Марія мала трьох синів: одного звали Гу-димом, другого Борисом, обидва сини не повернулися з бранного поля, третій, найменший, що мав би бути моїм молочним братом, захлип маленьким без імені і без хреста. Сиротою жила Марія… сиротою… але я ніколи не видів, щоб вона оплакувала синів.

Марія, бувало, неділями любила виходити з градських воріт поза вали на оболоння, посеред якого розсівся Звенигород… у Звенигороді спершу княжив мій отець.

…Хтось термосить мене… хтось… хтось вхопився за спиці мого колеса і натужується його зупинити. Марна це робота: колесо котиться… котиться. А-а, це ти, мій добрий Вірменине? Які в тебе прохолодні долоні, тримай їх, тримай на моєму чолі… а колесо… покинь… а ліки твої набридли. Що, кажеш, трунок оцей поможе від кашлю, бо він на пелюстках макових настояний? Хіба у маках затаєна цілюща сила, Вірменине, га?”

Глава одинадцята, з літа 1187

А Колесо…

“Колесо…

Чому ж котишся, моє ти колесо? Досить з мене цієї муки; не одно лихо було на моїй землі, грали також весілля. Адже грали, Маріє, правда?”

Марія-кормилиця відповідала:

“Всі ви, можновладці, в скрутну часину на суді лепечете про крихти добра, створеного вами, забуваючи, що крихти плавали в гноївці. Бояри твої, княже, мужі градські, ігумени, лихварі, купці спритно виплітали воривки на вольних людей; вони б раді всіх обернути в холопів, холопство ж підносять як благо народне. А ти, Осьмо-мислом за ум наречений, сидів на золотокованому столі —та тішився облудливим спокоєм. Нема спокою гіршого, як рабський”.

II

Малий Родько привів Івана Русина в сад полуднувати. Іще не траплялося випадку, щоб співець неґречно відмовився сісти за один стіл разом з родиною Соколянів та трьома унотами, котрі в просторій шопі день при дні під Ігнатовою рукою пізнавали ази мистецтва різьбярів. Так було заведено при житті Добромира, онука Предсла-виного, так зосталося й при синові його Ігнатові.

Русин умивав руки, студена вода щойно зачерпнута з криниці приємно холодила, і він не втримався від спокуси — хлюпнув собі водою в обличчя та за пазуху. Ігнат з унотами чекали за столом, умиті й причесані. Закочені рукави й розстебнуті коміри полотняних сорочок оголили жилаві руки й шиї каменярів. Співець подумав, що камінь, крім таланту, потребує також сили, без неї не даси йому життя.

Русин сів на чільне місце, він завжди, коли був удома, сідав на чільне місце, цей звичай теж запровадив небіжчик Добромир. Коли ж Русин, бувало, роками не навідувався до Галича, ослінчика його, однак, за столом не займав ніхто.

Любив старий книжник цю полудневу годину. За столом, заставленим наїдками, в оточенні молодого Ігната та ще молодших унотів він теж ніби молодів, сягав думкою у ті роки, коли Добромир тільки-но починав відкривати тайни камнерізного мистецтва.

Молодість давно відшуміла, мов дощ заревцевий, а тут, за столом, серед яблунь та груш, йому видавалось, що час, як на чарівному калиновому мості, зупинився: так само, як і колись, білий обрус на столі різьбився переплетеними тінями пагілля, так само дихала в саду прохолода і серед густого листя прешіптувався легіт, так само ходило у небі яснеє Коло.

Усе було так само…

Тільки дерева тоді були молодими.

І Русин зітхав.

У зітханні його не почуєш скорботи за минулим: минуле не згинуло без сліду, його не завіяв мертвий пісок. Життєва нива ним упорожні не пройдена: десь кинуто зеренце, десь посаджено деревину. І росте сад.

Ніколи без потреби не переступав порога Ігнатової шопи, що в глибині дворища, боявся приходом своїм, словами випадковими й незначними сполошити голуба різьбярського натхнення. Приходив до шопи лише тоді, коли жадав цього Ігнат.

Велика, крита драницею шопа повнилася більшими й меншими брилами, готовими саркофагами, різьбленими плитами, які згодом прикрасять стіни якогось храму, початими і вже довершеними кам’яними іконами. Стояли тут також ковані з твердого каменю жорна і ступи, з яких починали свою науку уноти. Крізь широко відчинені двері в шопу текли потоки світла, у сонячних променях мерехтіли пасма кам’яного пилу, який-духмянів молодим, щойно добутим з кресала вогнем.

Серед кам’яного знадоб’я вирізнявся стовп, прикритий полотнищем та обшитий доокіл риштуванням. Ігнат скинув полотнище і перед Іваном Русином з кам’яної брили видобувалась на світ жінка. Перше, що впало у вічі старцеві, були її перса, випуклі, сповнені молодою жагою, гріховним жаданням: перса, здавалося, своєю молодістю та жаданням гріховним розпинали тонку шату, в яку одягнув жону її творець. Аж потому Русин замилувався жіночим обличчям, округлим, лагідним, та складеними молитовно долонями. В її погляді, в стиснутих долонях, у несміливому усміху відчувалося лагідне страждання. Жона терзалася сумнівами: випрошувати їй у господа бога прощення і студеного дощу на її земні пориви а чи хай зостанеться по-старому?

Ігнат пояснив, що це подоба святої Магдалини, яку різьбить для жіночої обителі в городі Чернь, що над Прутом при старій Берладницькій дорозі. Майстер міг би й промовчати. Русин сам упізнав у скульптурі Магда-линські пристрасті… Магдалинські й разом з тим притаманні всім жінкам. Не одна, мабуть, молода жона, що томить і висушує плоть у монастирі при Берладницькій дорозі, уздрить у скульптурі саму себе і свої муки.

Іван Русин дух затаїв, принишк, вражений жіночим болем; його радувала Гнатова майстерність, знання анатомії людського тіла, увага до пропорції та уміння виповнити кам’яну подобу думкою. Він не вважав себе великим поцінувачем таїнства оживлення скульптором мертвого каменю, але в Константинополі мав нагоду надивитися на статуї, створені майстрами давньої Еллади. Пізніше, мандруючи чужоземлями, бачив витвори скульпторів моравських, фразьких і німецьких. Отже, міг порівнювати та співставляти. Якусь мить Русин потерпав, що Ігнат наслідує, йде торованою стежкою майстрів західних, побоювання це виникло одразу, як тільки згадав, що Соколян, отроком будучи, разом з ним, Іваном, теж їздив у західні землі. Годинами вони простоювали в майстернях різьбярів латинянських храмів. Небіжчик Добромир, слухаючи оповіді сина про бачене, кивав на Йвана пальцем, мовляв, зіпсуєш чужоземщиною отрока. Русин відповідав: псується,.піддається чужим впливам той, хто розірвав пуповину, що єднає його з отчим краєм. Ігнат пройшов, Добромире, твою школу, руське зерно в ньому скільчилося, тепер не гріх перейняти все краще у майстрів західних.

Потому, дедалі проймаючись лагідністю Ігнатової Магдалини, Русин занехав мисль про позичені впливи, бо, якщо конечно шукати наслідування, то в Магдалині швидше чується подих митців Еллади. Майстри західні творили своїх святих ницими тілом, змученими, від них віяло духом самозречення, нелюдським устремлінням до неба, натомість майстри Еллади славилися любов’ю до земного, їх кам’яні боги і герої чарують тілесною красою. Котрий би, приміром, із фразьких або німецьких різьбярів наважився, як оце Ігнат Соколян, так звабливо вирізьбити жіночі перса, які будять мисль про любовні утіхи, а не настроюють на молитовний лад. Отже, Ігнат — спадкоємець майстрів Еллади? Але не був він ніколи в Константинополі, не оглядав скульптури давньогрецькі…

Пощо, зрештою, шукаю у його Магдалині чужих зразків, хоч би й грецьких, мовби не вірю у самобутність руського таланту. Дивне надто і високе його уміння? Так. Одначе батько Ігнатів, словутний хитрець Добромир, теж колись дерзав виліпити з глини подобу жінки. Дерзання це мало не коштувало йому життя: ченці галицькі, юрба богомільна ворохобу підняла, що Соколян ліпить святу, подібну до своєї жони-іберійки. Добромир опісля, пам’ятаючи про камені, жбурнуті в нього, не ризикував повертатися до юнацької мрії, але хто сумнівається, що йому забракло б таланту зобразити в камені задумане?

Задумане й недовершене вітцем — довершить син його. Споконвіку так велося, іцо сини ідуть далі.

— Великого ти батька гідний син,— повернувся до Ігната Русин. І поклав йому на плечі обидві руки.

Іван Русин прямував через сад, замережаний сонячними плямами й темними тінями, борзо і легко, мовби струсив з плечей дозрілу ваготу літ. Дивно, що не натикався на дерева, бо, замислившись, не видів їх, і не бачив унотів, котрі розімліло лежали під кущами, відпочиваючи після обіду.

Русин поспішав до своєї світлиці, до свого “Хронографа”, до свого “Саду”, поспішав і радів щедрістю Руської землі, яка рясно родить таланти.

Писав Іван в “Саду” своєму:

“Говорю зчаста я: “Служу Русі”. А що є службою моєю? Який високий чин творив на протязі життя, хронографе Іване? Закладав школи, боровсь за правду? Шукав талантів на землі? Товмачив Слово чужоземне на Слово руське? Беріг світильник отчий, оливу підливав? Князів я совістив? Збирав легенди давні про славу предків? Усе було це, так, було. Та чи назвеш його великим чином? Мабуть, що ні, усе це рядове, незначне. А що велике суть? Умерти? Вмерти за отчину найлегше, важче для неї жити каждодневно; важче часом видобуть з оков співця, що правду глаголив…”

III

— Хай буде так і нині,— повторив молитовно Василько, син Нагрів, онук Микулин. Повторив, хоч і добре пам’ятав, що того далекого святвечора сокира на порозі не вберегла миру в Чагровій родині, злагода сяка-така трималася до третього пугаря, пиво ж розв’язало язики і розпалювало пристрасті… сокира стерегла на порозі олжу.

“Проте вона повинна берегти добро і відганяти зло,— міркував уперто Василько.— Предки наші недаремно призначали її сторожем на порозі… пригадаю сокирі стару службу і я, мушу пригадати, бо хоч сьогодні не святвечір, бо хоч в моїй колибі нема порога, зате є в колибі Анна… хай ніяка нечиста сила не проникне на її ложе… хай обминає її смерть і слабість…”

Розумів, що хапається бадилини, розумів, а проте підняв на дровітні смерековий обрізок, припасував, замість порога, в колибі й устромив у нього сокиру.

Перехрестився, чекаючи полегші.

Полегша не приходила, Василько сновидою блукав по дворищі, прислухаючись до колиби… Анна, видно, дрімала… Василько без сокири не міг знайти роботи… робота ж неперероблена підморгувала до нього з кожного кута: треба сіно, що в острівках під частоколом дозрівало, скидати в пластянку… пора до соляного жерела податися й наварити на зиму солі… потрібно каміння дикого налупати на хатнє вогнище… здалось би вполювати звіра, бо м’ясо кінчається…

А ще треба покрити хижу, бо ось-ось вперіщать дощі, треба змайструвати вікна й двері, стіл і лавиці.

Руки ж, мов на зло, не бралися ні за студену воду, черево не просило їжі, ноги не повертали на стежку, що біжить до пралісу, очі не запримічали лук та рогатину; одна-єдина гризота полонила Василька: Анна.

На Анні світ зійшовся клином.

Поза тим Анниним світом гойдалися в мареві гори… гори дибилися, лізли круто одна поперед одної до неба.

Були гори схожі на розпалених битвою биків: тут і там вони впиралися лобами, боки біліли розпореними кам’яними ребрами, скрізь висіло фалаття обвалів. Бики глухо постогнували, диміли змучено парою, сиза мряка холодила їх зачучмелілі голови. Ще вчора Василько, син Нагрів, викроював поміж роботою віконце, щоб надивитися на дике боріння мертвого каменю і зеленого розмаю лісів; непорочна первозданність природи не пригнічувала дереводіла, не применшувала його до макового зеренця, а навпаки, робила його дужчим, манила у свої гущавини і стремітні вершини, і дереводіл стримував себе, щоб не піддатися гірській ворожбитності. Небачене ним раніше ристалище вливало у нього молоду силу, він приборкував її і переливав у сокиру, що літала в його руках, то рівно тешучи колоди, то мережачи одвірки трилисниками, хрестиками, смерічками, які спліталися у єдиний вінок.

Ще вчора…

А нині стрімкий лет каменю і живих соків до високості існує поза Васильком, не зачіпає його ані краєчком, світ, великий і необнятий, вмістився у закуреній колибі, де на білій постелі спить Анна.

Ще вчора Василько, син Нагрів, припадав душею до гірської диво-краси: смереки дзвонили йому густим басовитим гулом, буки, що подекуди побагряніли від перших морозців, калатали на схилах малиново й поважно, рідкі у цих краях берези сполохано били тривогу тисячами пожовклих листочків. Лісова музика всотувалась у Василькове серце, мучила його і тішила, викрешувала то усміх, то сльозу, інколи спалювала його на попіл, а інколи воскрешала, підносила до хмар, й тоді дереводіл гріховно відчував себе богом. У такі хмільні часини Василько жбурляв сокиру, бо вона була недосконалою, щоб виразити його душу, вихоплювався на колоду і, склавши дудкою долоні, гукав!

— Гей-гей!!!

Відгомін котився пралісом вільно, не страшні йому були ані урвища, ані буреломи, і Василькові здавалось, що він теж котиться пралісом могутньо, аж поки ХТОСЬ повторював:

— Гей-гей!!!

В якусь ТАКУ хвилю Анна прикипіла до бородатого бога душею, не помічала ні його сивини, ні зморщок, забувала про його літа, бачила лише молоді, повні вогню очі і аж задихалася від кохання, лепечучи: “Васильку мій, Васи…”

Незбагненного лада послала їй доля.

Нині навіть воля не радувала; дибаючи дворищем, він не розрізняв у шумі пралісному різноголосся дзвонів; умілий дзвонар, який дотепер чарував слух злагодженою музикою, раптово умер, краса потемніла, праліс обернувся у гурмище дерев, гори — в каміння, пізні косиці — в підстилку для коня; Василько тепер не міг назвати себе ані богом, ані навіть людиною; мурахою повзав по землі; в ньому причаївся жах перед тим ментом, коли прокинеться Анна і почнуться її родові муки.

Васильку, сину Чагрів, скажи: боїшся втратити своє останнє кохання? А чи в тобі гніздиться звичайний ляк мужа, якому жона має народити первістка? А може, це розуміння важливості хвилини, яка вирішить: бути на землі, плодитися далі колінові Чагровому а чи знидіти, пропасти, розвіятися без сліду в пустці?

Передторішньої осені він скуштував гіркоту цієї пустки, гіркішого дотепер не переживав, бо навколо товпилися люди, птахи, звірина, текли води, росли дерева і трави, світило сонце, вмирали святі і виплоджувалися дияволи, а Василька, сина Чагрового, це не обходило, світ існував сам по собі, дереводіл же — сам у собі, всі кольори вбралися в чорний колір, всі почуття переткалися байдужістю, вдень і вночі без супочинку він шкутильгав біблейською пустелею і не знав, коли впаде. Але чекав того падіння конечного, та й, зрештою, навіщо кудись іти, чому б не впасти відразу, однаково пустелі немає кінця-краю і не вруниться на ній бодай кволого пагінця надії.

Бодай пагінця…

Вперше здибавши Анну, йому й не снилося, що вона і є той паросток, з якого має вибуяти ліс.

Діялося це на шляху з Галича в Угри неподалік від городка гірського воєводи Микули. День тоді догоряв, призахідне сонце підпалило молоді зарості бучини, що росла обабіч старовинного шляху, і все навколо потопало в полуміні. Дівчина, що необережно вихопилась з гущавини на дорогу і сторожко заціпеніла на обочині, теж палахкотіла в осінньому вогні, бризки дотлівали в її очах, жевріли в косах, на струнках ногах, обутих у легкі шкуряки, і навіть гніздилися в двох кошелях з опеньками.

Він, щоб не сполошити дівчини, здалека призупинив коня і крикнув:

— Чи далеко городок воєводи?

Василько при першому здибанні не розпізнав чорнявої вроди дівчини, був ще повен довгої і небезпечної дороги із Снятина, ще причувався йому за плечима чвал погоні, хоч і догадувався, що погоні у цей бік не буде. Лютий його ворог великий боярин галицький Костянтин Сіро-славич нацькував биричів, певно, на шлях Берладниць-кий, бо куди ще, як не в берладники, податися ворохобникові з роду Чагра. Василько ж, не дурний будучи, повернув коня до верхів’я Прута-річки, над якою десь у горах заклав порубіжний городок давній приятель батька Чагра воєвода Микула Яремич. Сподівався знайти у нього пристанище і прокорм до весни… І ще в той час Василько був повний згадками про смерть жони Ради та синка Чагра.

Дівчина підозріло й разом з тим іронічно пасла очима його пошарпану вберю і стомленого коня.

— А ти хто будеш, що боярського городка питаєш?

— Хіба не бачиш, путник я. А шукаю городка тому, що сидить в ньому давній задруг мій, воєвода Микула.

— Довгий твій шлях, якщо не відаєш відомого: нема воєводи Микули. Три весни минуло, як убили його угри.

Похилився на луку сідла. Спитав глухо:

— Хто ж тепер на порубіжжі щит тримає?

— Син Микули, Микита.

Зійшов із сідла. Зірвав придорожню стеблину, жував її і думав, що біди спадають на нього одна за одною. Шукав притулку в Яремичевому городку… а нині хто поручиться, що боярин Микита посів після батька, крім маєт-ностей, також і щиру душу.

Жура краяла зморшками його чоло: терпке стало життя, як цей сік із бадилини.

— Може, я чимсь зараджу? — несподівано обізвалась дівчина. Голос її долунав мовби і здалека, з-поза його зажури.

— Ой леле, дівко красна,— зітхнув.— Коли муж сам собі не зарадить, то…— Бачив: готова поспішати на поміч, і це його зворушило.— Чия будеш? Боярська?

Вважав її за челядину двірську. Одежа на ній проста, самоткана.

— Ні, я мамина,— в кутиках її уст вловив посмішку.—

А коли направду, то отець мій був гриднем у старого воєводи, разом з ним і згинув. Ми з мамою тут…

— Як звешся?

— Анною…

— Отож, Анно, коли жадаєш мені добра, скажи: що за чоловік ваш боярин?

Бавилася ножем у піхвах, притороченим ремінцем до пояса, мовчала.

— Чому не відповідаєш? Для мене це важливо.

— Інших боярів не знаю, тому порівняти не можу. Та мовлять люди: червиве яблуко впало із здорової яблуні. До меча охочий Микитка, але й до хмелю теж борзий і до жінок…— Сказала це поважно, мовби материні слова переповідала. І додала: — Суди сам, отже…

Зважував. А мусить таки йти до Яремичевого городка. Нема інших доріг.

Анна ступала у своїх шкуряках легко, як сарна, навіть мовби не примічала, що дорога пнулася вгору. Зате Василькові зробилося парко, ноги не звикли до крутовер-хів. Вона про це, певно, здогадалася, бо сказала:

— Виджу, ти в наших краях уперше.

— Світ великий, Анно. Скрізь не встигнеш.

Видерлись нарешті на хребет, звідси було видно долину, стиснуту зусібіч лісистими горами. Поміж звивистими берегами блиснув старий Васильків знайомець — Прут. На правому його боці, над урвищем, тулився городок воєводи Яремича з присадкуватою церковцею, теремом, кількома довгими хижами, що служили пристанищем для воїв; городок наїжачився високим частоколом, вежицями-стрільницями на вуглях і через те виглядав неприступним, суворим. Два чи три десятки хижок розбіглися поза частоколом, там їм дихалося вільніше, а їх безпеку стерегли власні тини.

В добрі минулі часи Василько багато наслухався про городок посеред гір від воєводи Яремича; старий воїн, наїжджаючи з справунками до Галича, не обминав Чагрового дворища. Була на це причина: Чагр і Яремич — краяни із весі над Золотою Бистрицею. На одній землі росли, а вдачі мали різні: Яремич до меча тягнувся, а Чагр — до тесла. Проте коли князь Ярослав за вірну службу на порубіжжі повісив Яремичу на шию боярську гривну, воєвода не цурався дереводіла.

— Приїхав би ти, Васильку, до мене в гори,— говорив він, бувало, синові Чагра. — Мало б твоє тесло роботу.

Василько обіцяв:

— Виберусь колись…

І ось аж тепер приїхав… приїхав, може, задля того, щоб син Яремичів Микитка поглузував з опалого Чагро-вого роду… і то ще гаразд, коли тільки поглузує. Що ж буде, коли, заради вислужування перед Коснятком Сіро-славичем, накаже забити Василька в колодки?

Аж призупинився Василько. Студений піт виступив на чолі. Чи не правцює добровільно в пастку?

— Тепер мусиш іти, сторожа на вежицях нас помітила,— промовила Анна.— Коли повернешся — запідозрять у лихому…

— Це так,— погодився Василько.— Тілько жахно мені долю випробовувати. Я до старого Яремича як до батька їхав, а до молодого…

— Молодому не відкривайся — ось і вся мудрість, путнику. Залиши при собі своє ім’я і своє життя, назвися ким забажаєш, тут приймають усіх, у кого рука до меча охоча.

IV

Умів чекати боярин Ян.

Умів у великому й малому ждати, вичікувати й перечікувати; служба при княжому столі, люди, серед яких обертався довгі роки, навчили нелегкої науки ждання. Науку цю син Чагрів збагнув до дна, і в умінні собі на втіху був подібний до того садівника, котрий і після спаса не поспішає зривати з дерева плід, бо знає садівник: яблуко наллється соком, обгалуниться сонцем, черешок його зів’яне й тоді воно саме солодкою краплею впаде у плетену коробицю. Ян був подібний до ловчого, котрий не бігає за звіриною лісовими нетрями й не тратить намарне стріли, а витерплює на чатах біля водопою довге ждання. Терпіння ж скуповується сторицею: кожна пущена стріла вціляє під лопатку.

А тому боярин немало нині здивувався, упіймавши себе на нетерплячці, здивувався і огнівався, бо не личить сивоголовому виказувати нетерплячку, міг би й забути, що послав кудись Дуліба Покруча… Дуліб упорожні не вернеться.

Отак умовляв себе.

Це мало помагало, здобута при княжому дворі наука годилася тільки для людських очей, від себе не міг приховати, що нетерплячка мучить його й піднімається, як у діжі опара, печатникові здавалось, що Покруч спізнюється.

Ждав його, як голодний великодня.

Кілька разів збирався навіть плеснути в долоні, щоб подали корзно й палицю,, намірюючись рушити навстріч Покручеві, та всякий раз брав себе в руки, утихомирювався. Чого доброго, стріне хтось з галичан на нічній вулиці й запідозрить печатника у причетності до того, що зараз має скоїтися.

Зараз?

Господи, чому ж досі не скоїлося, найвища пора, щоб нічна тиша розкололася лементом дзвонів і бил, криком сполошених містечан, щоб край неба обагрився пожежею. Це був би знак, що сповнено Покручем його веління… тоді він подякував би небесам за поміч і почовгав би у ложницю спати. Іще одне діло зроблено, а добре воно чи зле — кому про це судити?

А може, Покруч обійшовся без вогню, він уміє справи вершити шито-крито. Та коби…

Боярин Ян висунувся боком із-за стола і присів на підвіконну лаву. Наслуховував. Вікно із грубої слюди — ніякий згук не проб’ється до хоромини боярської. Однак печатник невдовзі таки зачув у нетерплячій тиші Покру-чеву ходу… зачув а чи, може, внутрішніми якимись очима винюшкував у глухому провулку постать Покруча… винюшкував і провадив її, як пес, до потайної хвіртки в саду.

Лише один Покруч, окрім осподаря, має ключ від потайної хвірки.

Ось ключ скреготнув у замку; ось вартового оклик; ось пискнули в завісах двері; скрипнули половиці на переходах.

І Покруч уже на порозі.

— Ти? — навіщось спитав його печатник.

— Ну, я,— Дуліб скинув з голови каптур. Не вклонився бояринові й не глянув на нього, іншого за неґречне поводження з осиодарем не минула б кара… іншого, але не Покруча.

— Чом не хвалишся? — боярин пробував зіп’ястися на ноги. Це йому не вдавалося. Отяжіли ноги від вина, через це сердився на себе і на Дуліба, котрий сушив біля стола недопиту корчагу.

Пив через крису жадібно, вино стікало по цапиній борідці й багрило на грудях сорочку.

— Нема чим хвалитися,— врешті передихнув Дуліб. Долоні втер полою чорного корзна й, мов рівний з рівним, сів поруч Яна. Тінь од нього прилипла до стіни.

— Злякався,— обірвав його печатник.

— Таке вигадаєш. Мене не знаєш? Не вигоріло за першим разом — вигорить за другим. Високий тин вигородив майстер кам’яних справ Соколян навколо терема Русинового. Привратник не спить. Пси спущені. Як міг підступитися до терема з трутом?

— Старієш, Дулібе,— дорікнув печатник. Він не міг примиритися, що загадане ним негайно не здійснено. Тепер чекай завтрашнього, післязавтрашнього вечора, а може статися, що післязавтрашній вечір запізниться.— Ум, вигадливість твоя колишня зсохлися на тріску. Кипчаки городи палять на відстані, мечучи вогненними стрілами, а ти терему не даси ради.

— Оба старіємо,— позіхнув Дуліб. Справді сидячи поруч на лаві такі неподібні,— бо один з них високий і сухий, а другий — приземкуватий,— були, як близнюки, на себе схожі. Схожість ця в обличчях — гостроносих, сухих, і в очах — прищурених, цупких. Виглядали обидва, як старі круки.

— Ти теж розмишляєш, боярине, як дитя. Половці… тут половці твої ні до чого. Терем у саду, як у вінку. Дерева — крислаті, стрілою до терема не проб’єш. Хіба зволиш підкотити пороки,— посміхнувся.

— Но-но, волю язикові даєш,— погрозливо сказав Ян. Дуліб зневажливо махнув рукою.

— Не пирскай, боярине. Я тобі потрібний, ти — мені. Але не будемо в цьому ділі квапитися. Я спробую підкупити або привратника Соколянового, або когось з унотів, або нового чоловіка підішлю. Якщо не згорить писання Русинове, то до твоїх рук неушкодженим доставлю. Тільки не знаю, якого біса заповзявся ти на це писання? Що тобі до нього? Яку шкоду… шкоду для волості Галицької або для себе вбачаєш у тому, що Русин списав “Хронограф” та уклав пісні різні.

— Яку? — княжого печатника прибила розгуба. Він не ждав, що Дуліб Покруч, який звик сповняти його веління без зайвих слів, почне розпитувати про доцільність знищення Русинового писання. Він взагалі був певний, що вірний Покруч ніколи не замислювався над своїми вчинками.

І раптом…

Міг би Ян відбутися окриком, що, мовляв, не для твоєї голови, ниций смерде, мої задуми… горобцеві ж не збагнути піднебесні стремління беркута. Міг би, врешті, просто змовчати, але сказати правду — ні.

— Так треба,— промимрив у відповідь.

— Кому? — уперся Дуліб, котрий вочевидь помітив бояринову розгубу.

Вчинки свої, замисли печатник пояснював лише кня зеві та зрідка — боярській думі, але пояснювати щось холопові… Забагато волі дістав Дуліб, ходить без ланцюга й нашийника, мовби дурний теє вигадав, що пес завше залишається псом. І забагато знає Дуліб Покруч про свого осподаря, а всяке знання таїть у собі небезпеку. Хіба не може трапитися, що одного разу пес, ударений біля порога Янового, побіжить до порога Русинового й слово в слово переповість про діяння свої, вчинені з відома, благословіння і повеління мого? Русин на руку меткий, писати “Хронограф” і на старість не покинув. Яким постану з його хартій перед прийдешніми поколіннями?

Думка про посмертну славу була новою гостею на його чолі. Дотепер жив одним днем, одним життям, зрідка лише крадькома зазирав на останній рубіж і прагнув віддалити його, відсунути. Але рубежа не переступав ніколи. Тому новій гості сьогодні приглядався пильно, спершу вона видавалася, як усе нове, значущою і чомусь білою, він затуляв повіки перед її білизною і глухманів душею. Потім доглупався, що не варто, мабуть, надто перейматися новою гостею: мертві-бо сорому не знають. Що йому до того, якщо Іван Русин у своєму “Хронографі” через сто, двісті або тисячу літ виведе його, Яна, сина Чагрового, на Золоті Токи на людський суд. З нього, Яна, через тисячу літ навіть тіні не залишиться, навіть праху, лише ім’я буде розп’ято.

Лише ім’я…

“Ім’я моє, виходить, тоді зрівняється з іменем Іуди Іс-каріотського,— морщив боярин чоло.— Давно нема на землі зрадливого апостола, забули люди про його могилу, а святе письмо донесло з правіку Іудину зраду; донині кожного зрадника таврують Іудиним іменем, і будуть таврувати поки світа та сонця. Невже й мені судилася подібна доля? Долю мою посмертну тримає на припоні якийсь Покруч, від нього залежить, водитимуть на Золоті Токи моє ім’я, щоб поглумитися з нього а чи поросте воно муравою, забуттям, як тисячі й тисячі інших, до яких не торкалося перо, вмочене в кіновар.

То, отже, зло в тому, що багато розплодилося писців?

А якби котроїсь горобиної ночі вигубити, як Ірод немовлят, усіх тих, що орудують пером. Міг би я тоді спокійно вмерти. Та хіба всіх вигубиш?.. Насіяв їх без ліку Іван Русин по городах і по весях навіть. Найлегше згубити того, який найближче… котрий знає про свого осподина забагато й котрий при першій нагоді може стати жерелом, з якого питимуть книжники. Згубити По-круча?..”

Боярин скоса зирнув на нього, прагнучи уявити поруч себе порожнє місце. Ніколи це місце не пустувало, з молодих літ. Покруч був у нього під рукою, власне, був Покруч десницею, без якої Ян не міг жити. Уявивши нині місце спорожнілим, боярин охолов, мовби й направду відтято в нього тую десницю, страх розширив йому зіниці; два страхи, як когути, чубилися в ньому: перший страх перед язиком Покручевим, другий страх — присохнути самотнім і безпорадним без того, хто був його слухняною і вірною тінню, яку ліпив упродовж цілого життя і тішився її досконалістю.

— Чого зиркаєш на мене сполохано? — спам’ятав боярина Покручів голос.

— Привиділось мені казна-що,— буркнув Ян і стулив повіки, щоб Покруч не вичитав з очей найпотаємніше.— Іди спати.

— Іду,— підвівся одразу Покруч.— Хоч і не засну, на ложі буду думати, що великий ти чоловік, боярине, у злому. Мучить тебе чужа слава, чужій славі заздриш, лет її передбачаєш у прийдешньому. І тому натягуєш тятиву, поки ту славу в змозі досягнути.

— Ти про що? — мовби не розумів боярин.

— Про те ж… про писання Русинове.

Варто б похвалити проникливість Дулібову… самого себе похвалити, що добротно виліпив власну тінь. Це погано, дуже погано, коли тінь розбалакується, ліпше, якби змовкла вона навіки, але без неї поки що не обійтися… ще сліпає над телячою шкірою ненависний Русин. То хай зостається усе по-старому, до пори до часу.

Глава дванадцята, з літ минулих

Тіун Боринич вибудував терем на горбі біля церкви. Високий, укритий драницею ґанок служив йому замість вежиці, звідки в ярмаркові дні любив зорити за торжиіцем. Сьогодні Боринич теж розсівся на ганку й солодко плямкає губами: густо купців на торжищі, гори краму. А від кожного воза, від діжки, від ко-робиці, від пари рогів митальники на воротях луплять мито. Княжий це, звичайно, добиток, Боринич тільки слуга в князя, але в нього клепки не порозсихалися, щоб не схіснувати з нагоди. Князь Володимирко попід вікнами з сумою не піде… не лічив він, приміром, скільки сьогодні пропущено через Коломийські ворота купецьких возів.

Князь не лічив… а писець Іван Русин? Ой леле, не дурно приблукав молодик у Тисменицю з княжим перетнем. Хто поручиться, що не підісланий він Володимир-ком? Наш князь на хитрощі страх який придатний. Молодика стерегтися треба… береженого бог береже, а там задобримо його, купимо. Хе-хе, не таких укоськували. Всі молодики попервах чеснотами натоптані, як мішки клоччям, аж поки життя не прикрутить: а плетіть небораки з клоччя мотуззя.

— Хіба не слушно мислю, Іване? — Боринич краєм ока глянув на Русина, що нудьгував поруч.

— Про що?

— Про чесноти людські та їх скороминучість. Чесноти всілякі — одежина святочна, а всяка одежина зношується, найборше на ліктях.

‘— Це як у кого, боярине. В робів, наприклад, лати на колінах, а у челяді — на ліктях. Це від того, що ліктями вибиваються з гурту на чоло.

— Ох, злоязикий ти,— крутив борідкою Боринич.— А дарма. Мав у голові олію той мудрець, який сказав: язик мій — ворог мій.

Це, мабуть, скидалося на погрозу. Ну, то хай, іншим разом посперечаюсь з боярином, а тепер… А тепер прикипів поглядом до білявої дівочої голови, яку запримітив у людському стовпищі. Біле волосся… біля хвиля… біля корогва… біля з’ява маячила… маячила і зникала.

Вона?

Обоє летіли собі навстріч; дві ладьї краяли навпіл море, й воно податливо розступалося. Тепер на вітру морському Русин отямився: не гоже було трубіти з тіуно-вого ґанку ім’я судженої… і не гоже летіти без пам’яті через увесь торжок, муж він — писець, що подумають про нього язикаті ярмарчани.

Задихано впала йому на груди й поривисто обіймала, ніжно брала в долоні його лице, обціловувала… обціловувала й плакала. Жебоніла:

— Забув свою Любану… ти забув, а я виглядаю щодня… а вже два місяці минуло, вже літо в розпалі, ми ж, Іванку-сонечко, прощалися яр-порою.

Доокіл голотилися, певно, ярмарчани, і, певно, вони посмішковувалися з їхнього здибання; хто посмішко-вувався доброзичливо, хто заздрісно, хто сумовито, згадуючи власні молоді літа. А хто й огнівано.

“А мо’, й правда, що на світі лише я і Любана?”

В дівочих обіймах був захищений од зла, як у зеленій колисці пралісу, де нема тіунів Бориничів, їхніх підсолоджених бесід, сувоїв з телячої шкіри й трубок берестяних з довгими й нудними рядами чисел та одноманітних слів. Ех, вхопити б Любану за руку та гайнути б з Тисмениці, далі від крикливого й хитрого цього торжища, який зветься християнським світом, і зачинитися назавжди у тихому й правдивому світі старого Бояна…

І він, задуманий, виводив таки Любану з гурту. Дівчина ступала за ним покірливо, й мало вже бракувало, щоб повернули вони до Галицьких воріт.

Мало і багато.

Під церквою лунко вдарили била. Металевий згук нагадав Русинові, що зараз посадник Данило Калитич іменем князя чинитиме суд і розправу. Такий покон у Тисмениці: в ярмаркові дні оправдували чесних і карали винних. Вир на торжищі присмирнів, люди, забувши про двох молодят, захмелілих од щастя, посунули під церкву.

Воочію жадали уздріти таїнство творення справедливості.

Справедливості? Сподіватися справедливості від Данила Калитича… від того козолупа, котрий у чинбарнях своїх люд підневільний тримає гірше, ніж смерд робучих волів?

О сліпці!

Ім’я Калитича, мов путня води, остудило Русина; вервечка Любаниної колиски урвалася. Вона присіла на пласт сіна, біля якого ремиґали воли. Іван утер долонею лице.

— Чого ти тут?

— Схотіла й прийшла.

— Назавжди?

— Ая… батько Боян не знає.

— Сердитись буде.

— Перетерплю. За тобою ж прийшла.

— Направду?

— Мо підеш? — питала безпосередньо, як дитина.

— Куди?

— У праліс. Тужно без тебе.

— І мені тужно. Але я на службі княжій.

— Ти сам, як князь,— гладила його зелений новенький каптан. Навіть торкнулася пальчиком запилених чобіт.— Красно убрався.

— Інакше не личить писцеві при княжому тіуні,— відповів Іван, пригадуючи, як недовірливо позирав на нього Боринич, коли став перед ним у вовчій шкурі. Коли б не перстень Володимирків, то прогнав би палицями. По одежині приймають людину.

— Княжому писцеві, може, вже не до пари дівчина з Боянової займанки? — Любанин голос бринів сльозою.— Може, нову тут ладу завів. У Тисмениці дівок красних — гать гати.

— Любана на світі одна,— глаїв її ревнощі. Глаїв і милувався нею.— Я тій єдиній на світі терем різьблений збудую… вберу в бобряні шати, куплю чобітки.

Русин справді у цю хвилину клав би зруби ясенові, міряв би ладі чобітки, одягав би її в тонку сорочицю. А з цього усього купив… скляне намисто. Намисто було синє-синє…

А вона була красна, як сонце, і день був тоді красний, святочний, і були того дня веселі грища скоморохів, і були смутнії співи гуслярські, і були підхмелені боярове, галасливі купці.

Ген-ген сполудня, коли Русин вивів Любану за ворота на узлісся, вона впала лицем у густий мох і довго лежала непорушно, вдихаючи його запахи.

— Очищаюся от многоликого того світу,— промовила згодом.— Але люб він мені, бо ти є в ньому. Буду і я.— Поцілувала Івана в чоло.— Пора мені. Батько Боян чекає.

Безвусий молодик, Іванів, може, ровесник, у каптані, в яких красуються, як когути, гридні зі сторожі Данилка Калитича, спроквола цмулив пиво й зрідка поглядав на Йвана Русина, що притулився за довгим столом біля дверей.

Гридень удавав, начебто особа тіунового писця його не цікавить. Принаймні він хотів, щоб так корчемця думала.

Іван майже щовечора гостював у Захарія Лупія. Правду кажучи, йому не дуже смакувало корчемне пиво з сушеною рибою. Зате мав змогу цілий вечір надивлятися на хмільний люд. Поруч з вірменами-чинбарями, місте-чанами тисменицькими, воями з тутешньої сотні в кор-чемці пирували і купці галицькі, і солевари коломийські, і німецькі, ляцькі, моравські гості. Тут, як на роздоріжжі, схрещувалися чутки-новини з різних земель, тут пили з радості, з удачі, і пили, заливаючи смуток. Люди приходили сюди з відкритими серцями як до святого храму. Іванові здавалося, що вони на порозі скидали з себе буденні строї: одні скидали бундючність, інші — пригніченість, треті — злість. Хміль їх рівняв. Не рівняв хміль тільки їхні калити: ці хлепчуть пиво, а тим — цідять з амфор густе вино.

Було по опівночі, коли Русин загорнувся у корзно й вдарив коліном двері. Ніч стояла глуха і тиха, а після світла корчемних смолоскипів — сліпа, як овід.

Услід за ним вихитався з корчемці молодик… Іван чомусь був певний, що це Калитичів гридень. На хвіртці підождав його і спитав:

— Маєш до мене справу?

— Мовчи,— шепнув молодик і, повернувшись до корчемних вікон, у яких крізь бичачі міхурі слабо пробивалося світло, додав: — Боюся послухів Данилових. Вони всюдисущі, Русине.

— Можливо,— відповів Іван. — Мене хіба знаєш?

— Так. Бачив позавчора на торжку.— Вони пішли поруч.

— На торжку не ти один мене бачив.

— Зате тільки я відаю, що дівчина, з якою ти цілувався, донька Бояна Зелейника.

— Ого, вивідав ти багато,— посміхнувся про себе Русин. — Чи ти часом не сам послух Данилів.

— Не уривай честі,— попросив молодик.— Кличуть мене Степанцем, син я Троянів. Чув, мабуть, про такого від Любани?

— Он ти хто? — Русин пожалів, що в корчемці не приглянувся до Степанця.— Повідала Любана, як ти вводив її у світ ратайський.

— Вводив, та не ввів,— зітхнув Степанець.— Мати не дозволила. Шкода. Красна вельми дівка… любив би я її.

— І тепер любиш? — У Русинові прокинулася ревність до того першого, який цілував Любану.

— Чув я од людей: любов — як ватра. її сокотити треба. Без догляду погасне.

— Чого ж ти тут? — подобрішав Іван.— Ти ж — ратай, а хизуєшся чомусь малиновим каптаном Даниловим.

— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Мати моя померла, господарка запустіла. Продав я єдиного старого вола — весь скарб мій — і подався до Тисмениці.

— Робота, гадаю, не важка. На всьому готовому.

— Зате — бридка. Й лиха на додачу.

— Ніхто не прикував тебе до Данила. Вольний ти, а світ широкий.

— Ой ні, скувало ня хресне цілування. Сам Калитич велів при ньому заприсягтися, кличучи у свідки господа бога, що не винесу й не розголошу поза воротами ані побаченого, ані почутого на дворищі, що три роки буду служити йому вірою і правдою. Коли ж нарушу цілування — смерть. Страх, як бачиш, мене сковує.

— Нащо мені… чужому про це повідаєш?

— Бо вірю тобі.

— Першому-ліпшому?

— Першого-ліпшого Любана не покохала б. Коли я позавчора уздрів тебе з нею, то аж прояснів: посилає мені бог поміч і розраду. Русин не дасть чинити наругу над людьми… знайде на Калитича управу.— Степанець сипав словами квапливо, й Русин не міг уловити головного.

— Почекай,— зупинив Степанця.— Чую, що важливе маєш казати. Ліпше-но зійдемо з дороги, щоб нас вартівники нічні не примітили.

За хвилину сиділи на зарослому корчами пустищі, що примикало до кладовища.

— Тепер повідай, якщо вже почав,— нагадав Русин.

— Навіть повідати моторошно. Я бачив на дворищі Даниловому… у шопах чинбарських людей… власне, я пильную їх… люди ці крадені з волі й силоміць обернуті в робів,— нескладно почав Степанець.— Данилові на-дібно багато рук до корит… до вичинення шкіри.

— Що треба, то треба,— кивнув Русин.— Але не розумію, як це “краденими з волі”?

— А так. Тримає Данило Калитич ватагу головників — вірних псів, котрі перестрівають у полі необережного смерда, на шляху — самотнього подорожнього. І…

— Де ж закони руські, князь, старійшини, нарешті, тисменицькі?

Ратайський син не ждав, що молодий писець, котрому доступна таїна мудрих книг, не розуміє простих речей.

— Був у Тисмениці по коляді князь наш. Чув ти про це? Навіть у шопи чинбарські повела то цікавість. І що з того? Один з таких крадених, Добромир з галицького роду Соколянів, по недосвідченості своїй шукав у Володимирка правди.

— І князь не оборонив?

— Князеві розтлумачили, що не варто слухати купленого роба-скомороха. Добромирові повезло, його тільки обсинцювали, поки притомність не втратив, і кинули в поруб. Зате трьом новачкам, недавно впійманим у засідках, відтяли язики. На всяк випадок і на пострах іншим.

Іван, похиливши голову, дерев’янів на пеньку. Неймовірне оповідав Степанець… і чому тільки Степанець? Ну добре, молода душа і чиста ворохобиться проти беззаконня і шукає оборони для Данилових мучеників. А чому ж інші мовчать? Невже до тіуна не долетіли жахні чутки із-за частоколу Калитичевого обійстя? Невже старійшини, мужі градські куплені Данилом з тельбухами? Невже стоїть Тисмениця на краю землі й ніякий сміливець не дійшов до Галича, щоб торкнутися дверної клямки в княжій гридниці?

Ніяка птаха не долітає до Галича.

А може, летіли білі птахи до стольного города… летіли, а їх наздоганяли стріли і вбивали на лету, ловили у сильця? Тому нема охочих в’язати ціпи з всесильним княжим посадником. Тому тиша й благодать у Тисмениці. Нікому нема діла до того, що в гнилій тисменицькій тиші данил-ки калитичі роблять з вольних робів, бесідливих — німими, сміливців прозивають скоморохами.

О, високо сидиш, княже Володимире, на золотокова-ному престолі! Аж надто високо!

Русин ще не уявляв, як і чим допоможе Даниловим страдникам. “Та й чи поможу взагалі? Бо чи є у мене сила,— сумнівався,— яка б зламала й перемогла силу княжого посадника? Чи маю приятелів з дужими плечима, котрі у разі потреби підсобили б та оооронили? З Калитичем битися важко, ще й з місця не рушиш, як спіткнешся об підставлену ногу й полетиш у поруб.

Отже, й собі набрати в рот води? Отже, й моя хата скраю?”

Небо над Тисменицею прояснилося, темрява мовби посрібліла, й Русин виразно бачив Степанцеве лице. Троянів син ждав од нього поради, обіцянки, дії, нарешті, ждав Степанець, а за ним усі оті без’язикі, отой Добромир з галицького роду Соколянів. Вони допоминаються у Русина оборони, й байдуже їм, що він молодий і недосвідчений… що тільки-но відкриває для себе Русь… що теж тремтить за власне життя.

“Але ж і Степанцеві життя дороге, і він важив головою, насмілившись розказати про Данилову татьбу. Бо якби натрапив на іншого… Честь і хвала тобі, хоробрий Троянів сину”.

— Ти заприсягнешся, коли буде потреба, перед людьми й перед богом і підтвердиш те, що оповів мені тут? Чи уявляєш, на яку небезпеку наражаєшся? Ти і я…

— Присягну перед ким хочеш,— похопився Степанець.— Ти лише розворуши Данилове кублище. А настане суд — допитається князь правди і в німих. Якщо виживе у порубі Добромир, то за всіх розповість, за живих і мертвих посвідчить.

“Ой, високо сидиш, княже Володимире…

Ой, маєш ти людей малих за хробаків.

А мене, мабуть, то й зовсім забув?

Бо, певно, затих у твоїх вухах мій регіт… моє прокляття… моя надія. Ти поховав мене… всі живі запечатали навіки мій гріб, навіть баба Предслава не являється у снах. Дивно якось: був Добромир і нема Добромира. Скінчився на мені славний рід Соколянів.

Скінчився — не скінчився… Скінчився, бо батоги По-ловчана-Вихреста безжально й щільно лягали один попри одного, поки не заслонили сонце. І не скінчився, бо не здох я… бо кинуто мене в яму; вміють дереводіли Данилові гладенько ями обшивати тисом — не намацаєш шпаринки. Днище вистелили мирвою… я лежу на гнилій мирві і на власному гною, тіло моє пострупіло, а небо надо мною високе, а сонячні промені такі скупі, а дощик ллється і ллється на мою голову.

Дивуюся, княже, чому я досі не вмер… чому не обернувся у звіра… чому ум мій не померк?

Зате не дивно мені, о стороже законів руських, що я не визнав себе побідженим.

Бо єсьм Добромир з роду Соколянів.

Чуєш, сам Данило Калитич не лінується приходити до моєї ями. Складе нечестивець долоні жолобком й гукає, мовби каміння жбурляє в криницю: “Агей, чоловіче нерозумний, назовися робом, і я подарую тобі волю!”

Ти здибав колись, княже, вільного роба?

По правді сказати, я ніяк не розгадаю замислу посад-никового. Адже й без мене доста у нього підневільних людей, котрі лютою роботою примножують гривни, адже й без мене насолоджується він повсякчасно побі-дою сильного над слабим. А може, толочить він стежку до моєї ями для того, щоб побавитися і відпочити після трудів многих?

Нудно живеться твоєму посадникові, княже”.

II

У підклітній хоромині тіунового терема Русин запалив світильник і завмер, похилившись на стіл.

На тисовому столі, як на розлогому полі, розпластав крила сокіл. Птах, здавалося, ось-ось змахне крильми, вдарить напролом грудьми об хрестовиння віконця і майне в сріблясту просторінь тисменицької ночі.

Сокіл був дерев’яний, різьблений з липового поліна обтинком ножа; ніж і поліно кинув непомітно Добро-мирові в яму Троянів син, і цим, може, нехитрим даром порятував його від розпуки. “Коли ж, Степанцю, порятував ближнього у великому, то порятуй у ще більшому: подай ‘му мотуз або драбину й виведи на ясні зорі, на тихі води,— розмовляв Русин подумки з Степанцем.— Тобі це з руки, адже сокотиш-пильнуєш Добромирову яму. Лихо, правда, що в острозі Калитичевому не одна яма… що, вирвавшись з темниці, волею ще не дихнеш, бовваніють бо непідкупні, ситі вартівники на воротах і на вежицях. Інакше треба визволяти Добромира й побратимів з Данилового брану. Інакше… але як?”

— Ну лети ж, лети,— заохочував Іван Русин дерев’яного птаха, беручи його в долоні. Відколи живе… з тих пір, як навчився умом і серцем осягати глибину, скритну силу витворів ізографів, скульпторів, поетів, золотих справ майстрів, він не пам’ятає, щоб був колись більш зворушеним, ніж тепер. А мав же нагоду споглядати довершені скульптури старої Еллади, привезені до Константинополя.

Вогонь у ньому горів… дерев’яна птиця вогонь роз’ятрювала; не вдалася птиця досконалою, ремісник, може, осудив би сокола, що пір’ячко його не пригладжено, що обскубаний у неї хвіст. Добромир, видно, не дбав, щоб витвір його комусь припав до вподоби, він прагнув одного: дати соколу стремління до лету. Воно, стремління, таїлося у гострих і квапливих лініях крил і в напруженій шиї. В лініях цих — душа митцева. Добромирів порив. Але почекай, при чому тут митець. Повідав же Степанець, що Добромир у Галичі кував крицю, а в Данила — виминав шкіри. Виминав… ну й що з того? В гнилій ямі прокинулася в ньому з конечної потреби жага до творчості.

Коли вдосвіта Бусина розбудили й сказали, що якийсь дідок, вишкандибавши з лісу, очікує його на Галицьких воротах, то він спочатку не повірив. Боян? Хто ж інший? А коли так… мусило немаловажне щось статися, якщо Зелейник виповз з пралісу на людські очі. Щось важливе… щось тривожне… щось пов’язане з Любаною?

Русин, хлюпнувши в обличчя студенцевої води, вискочив з тіунового дворища, як з підпаленої хижі. Тисме-ницькі вулиці прокидалися від сну. На тихому ще торжку нипали бродячі собаки. У пройомі уже відчинених град-ських воріт виднів до пояса спеленаний мрякою ліс. На опущеному мосту вигрівався проти сонця, як кіт, закоцюблий за ніч гридень. У стайнях трубіла голодна худоба, в курниках піяли когути.

Іван на ходу ловив ці буденні вранішні звуки: баглося йому ті звуки, як розрізнені букви, піднести на долонях до очей, щоб роздивитися їх пильно, бо чимсь вони не подібні до вчорашніх і позавчорашніх, деренчить у них тривога, й пахнуть звуки погарищем.

“Не накликай лиха,— картав себе Іван,— воно в призначений час без тебе вдарить копитом об твій поріг. Хто це сказав? Хто? Я сам? І чому, власне, я сподіваюся лиха… чому це мусить бути Зелейник Боян, а не хтось інший?”

Ні, був таки батько Боян. Сидів Боян на греблі оборонного рову пониклий і відчужений. Довколишній світ — оці поля тисменицькі, що хвилювали зеленим житом, витоптана вівцями оболонь, розчинені навстіж ворота, крізь які, мов на іконі, виписувалася церква із золотим хрестом, закурені вбогі хижі рукомесних людей, для яких не знайшлося місця у тісному городі… увесь довколишній світ, посвіжілий за ніч і оманливо підзолочений ранковим сонцем, для Зелейника, мабуть, не існував, старий просто його не бачив, стуливши повіки. Чужий він був йому, ненависний; ворожість карбувалася зморшками на Бояновому чолі… ворожість причаїлася навіть в його скуйовдженій бороді.

— Батьку Бояне…

Старий лупнув очима. Ліпше б він далі хмурився і гнівався, ліпше б цідив погляд крізь вузькі щілинки повік, ліпше… бо, хлюпнувши на Йвана широким зором, одразу виповів йому все. В очах не було ані злості, ані байдужості, ані осуду, ані жадання помсти; очі були налиті сумом… сум скраплювався у сльози. А може, сльози, як жерела підземні, били у ньому й вирували, бо старий аж тремтів од їхньої підспудної сили.

— Щось з Любаною, батьку? — хрипло вичавив з себе Русин.

Старий не зронив слова. Мовчки покульгав навпростець через жита, й даремно тілько гридні біля воріт галайкали, щоб не толочив людський труд.

Услід за ним, як вервечкою спутаний, дибав Іван Русин. Жита купали його в студених росах… він ніс у собі драглисту студінь… страх і непевність обернулися в студінь. Посеред житів Іван не втерпів і спитав, що сталося.

А сталося з Любаною. Цілу добу вешталася десь у пралісі, додому вернулася змучена й закривавлена. І не при своєму розумі.

Боян розповідав неохоче — спішив чимдуж на займанку. Він, мабуть, не помічав дерев, повторно переживаючи ранок, коли Любана появилася на порозі хижі. Виглянула із-за одвірка несміливо, як зайча з борозни, ноги під нею гнулися, поділ сорочки розірваний навпіл, і голе тіло сороміцьке світилося, очі… її очі мовби хтось випив до дна, такі вони були порожні, а на обличчі, на губах блукала тиха й ласкава посмішка. Боян шарпнувся до неї з пенька, на якому дрімав біля вогнища, жасна догадка поцілила в тім’я.

Застогнав:

— Що з тобою, дитино?

— Нічо’,— здвигнула плечима й засміялася безжурно. Від її сміху замерзала кров.— Бігала я до Йванка-сонеч-ка в Тисменицю. Іванко намисто мені купив. Глянь-но, яке красне, — і розтулила долоню, на ній блимнули краплинами роси кілька синіх намистин. — Вони, правда, розірвали намисто… розірвали й потолочили, але Йванко ‘го позбирає. Йванко ня любить. Ти ж знаєш, батьку, що він мене любить? — допитувалася.

— Авжеж, знаю,— заспокоював доню Боян. А самому хотілося плакати — і боявся плачем доньку тривожити; хотів волати на весь праліс — боявся доньку криком сполошити; хотів проклясти рід людський до сьомого коліна — і не міг ворухнути занімілими губами; хотів поволати на поміч старих добрих богів — і не зважився їх турбувати.

— Хто ті люди були, що намисто розірвали… — врешті спитав.

— Темно у пралісі… троє їх напало. Один брав мій вінок. У нього такі кріпкі руки…

— Чи не боярич той, син Сірославичів, що тебе од нього Русин оборонив? Він?

— Він… не він… він… не він! — Дівчина раптом, розпростерши руки, як підбитий журавель крила, пішла колом по хижі. Співала:

Пливи, мій вінчику, плесом-дунаєм, До берега кам’яного не приставай, А приставай до берега зеленого, Де мій ладо стоїть…

Боян не чув дотепер цієї співанки, через хвилину Любана теж її забула і, присівши в кутку, почала обмацувати долівку. Як сліпа.

— Де мій вінок, батьку? Я мушу знайти свій вінок… як без вінка до свого лада вийду?

Боян напував її відварами зілля. Боян пригадував старі предківські заклинання. І все спливало в пісок. Минався сон, і дівчина знову нипала по кутках, шукаючи свого вінка. В старого серце краялося жалем.

І тоді він загадав привести на займанку Івана Русина.

— Твоя поява, Іванку,— говорив по дорозі,— повинна її розбудити. Це має бути, як грім. Будь громом, Іванку…

Ох, як зараз конче треба грому великого, потрясіння. Щоб чорна кров відхлинула від її голови.

Іван готов був стати громом, блискавкою, чорним щезником, білим ангелом — тільки б це помогло Любані.

А потім Боян і Русин почули собаче виття.

Собаче завивання, моторошне й далеке, вилунювалося мовби з-під землі, а вилунившись — залило собою весь праліс; виття клубилося у кожному дуплі, трепетало в осикових кронах і чорними краплинами спадало з дубового листя.

Іван зупинився. Страх здавив горло.

— То Убийвовк,— сказав чомусь пошепки Боян. І вони побігли на Убийвовкове виття.

Та хіба можна смерть наздігнати?

Іван сидів на бервені посеред займанки, думки, як вороння, кружляли-билися в його голові. Дорікав Любані, як живій, що саморучно замахнулася ножем на власне життя, дорікав і розумів, що зробила це в приступі божевілля. Вони з батьком Бояном спізнилися. Коли б були поруч, то цього, може, не сталося б. Ех, якби та коли б. Якби вона не приходила до Тисмениці… якби він провів її додому… якби її стежка обминула лихих людей, які чатували на її цноту. Хто ті люди… хто був той тать, що потолочив її вінок? Чи він, Іван, дізнається про це колись? Та й чи це головне — дізнатися? Любані нічим уже не поможеш, як не загоїш і свою рану. Тільки тепер зрозумів, як любив лісову дівчину.

Русин за думками не бачив, як старий Боян носив до хижі сухий хмиз, дрова і пласти сіна. Опам’ятався аж тоді, коли Зелейник підступив до нього. Був у білій сорочці, підперезаний ремінним чересом. Світився незбагненною урочистістю.

— Скінчилося,— сказав.— Дійшли ми з Любаною до рубежа. Наш час настав. Іди… попрощайся з нею.

— Що? — не втямив Іван.— Будемо її ховати?

— Іди, іди.— Боян завів його до хижі, що була до половини закладена дровами. Любана лежала на ребристому дров’яному ложі, застеленому сіном. І теж — у чистій сорочці. Ліворуч витягнувся нерухомо Убийвовк, задушений або ж заколений. Праворуч — іще одна лежанка. Боянова? Що взагалі надумав робити старий Боян Зелейник? Спалити тіло Любанине?

— Так,— підтвердив Боян.— Вона, Іванку-сонечку

народилася у старій вірі, в старій вірі жила й умерла. За старим поконом наші тіла стануть попелом.

— Хіба і ви? — шелеснув губами Іван.

_ І я. Нема но’ мені на землі робити. Нажився. Буду на Даждьбогових левадах полювати з Вовкодавом. Любана нам їсти варитиме. І тебе буде виглядати. А поки що — прощайся.

Русин припав губами до Любаниного чола. І рвучко підвівся. “Якби знаття… якби був глибоко переконаний, що грішний цей світ — лише переддвері до раювання вічного, то, може, я теж ліг би побіч Любани. Будеш і мені, Любано, їсти варити, сорочки прати, і будеш мені сина колисати: люлі-люлі.

А хіба в царстві тіней є колиски? А сонце є? А дощ? А ярмарки? А щиросердні Степанці, котрі, нехтуючи власною небезпекою, шукають заступників, які повинні розкопати Данилкові ями”.

Дивно, що він і тут пам’ятав про Данилкові ями.

Данилкові ями і Любанина смерть — гудзи на одній вервечці.

Мимоволі покосився на відчинені двері: за дверима ясніє гожий день, в тому дні живуть дерева й звірі, птахи й люди, Степанці й Данилки, добро й зло. Ні, він ще землю не оздобив добром, не лишив на ній сліду, воюючи зі злом.

“Ніби не однаково: є мій слід на землі чи нема?”

— Ну, годі,— Боян обняв Івана.— Нам час.

— Спам’ятайся, батьку! — щербив Русин задумане Бояном.— Тобі ще жити та жити.

— Ні,кличуть ня боги,— випроваджував він Русина з хижі. — Вірю: добре серце маєш. А ще передбачаю: будеш шукати серед людей того, що занапастив Любану. Міркую, що боярича Сірославича це татьба… колись він пробував її напастити, коли був тут князь Володимирко. Пам’ятаєш? Та не шукай помсти… нам з Любаною не помсти, нам згадки треба.

“Сірославич… Сірославич… Сірославич…” — мислено повторяв Іван ім’я, що раптом стало ненависне.

А Зелейник рішуче поліз на приготовану лежанку.

— Ну, чого стоїш! — крикнув уже звідти.— Люта смерть моя буде, не для тебе видовище. Двері лиши відчиненими, аби душі в диму не блукали.

В його долонях сипнуло іскрами кресало. І другий раз сипнуло…

І третій…

Полум’я вродилося біля Любаниного ізголів’я, полум’я якусь хвилину пнулося вгору, потім його пелюстки опали на сухе сіно й задиміли.

Іван стрілою вилетів з сіней.

Надвечір’ям, вихопившись на узлісся і уздрівши над річкою сельбище, Іван вирішив нарешті відпочити. Ліг у траву. Над ним у прозорій високості ліниво погойдували зеленими шапками дуби. Смереки дрімали, розморені денною спекою. Медово пахли незаймані трави. Бджоли й комарі напинали поміж бадилинками струни, бджолині струни — басовиті: дж-дж-дж! Комарині — тоненькі: тінь-ті-і-нь! І більше ніякого згуку. Праліс ревниво стереже добрі й злі свої таємниці, сюди, на узлісся, не докотився навіть сморід погарища. Бо що до того полеві житньому, хижкам убогих смердів, дворищеві боярському, яке стримить на пагорбі, що десь у пралісовій колисці вогонь спалив до тла Боянову хижу, а разом і її господарів. Адже в пущі щодня хтось умирає: умирають старі боги старої Русі, гинуть у пазурах хижаків зайці, сіроманці ріжуть сарн, дикі вепри розпорюють черева сіроманцям, сохнуть і падають дерева. Таке життя. На місце померлих приходять новонароджені. Спливе час, і там, де диміла Боянова хижка, розкущиться малина, на осон-ному подвір’ї повистрілюють з жолудів молоденькі дубчаки, лисиці попід недопаленими вуглами випорпають нори — прийде-бо речинець родити.

Над Іваном хиталося, щохвилі міняючи візерунки, щільне плетиво з галуззя і листя; було йому затишно лежати під візерунчастим куполом і слухати, як ниють утомлені ноги. Якоїсь миті скував його сумнів у правдоподібності пережитого: сьогоднішній день — це мов примарний сон.

Коли б сон… А то направду була смерть, і були виразні, як викувані, слова Бояна Зелейника про злочин боярича Сірославича.

І Русин пружно скочив на ноги.

III

Ох, Перуне…

Варта біля воріт княжого Дитинця замахувалася на нього, зсинцьованого галуззям, простоволосого, запоро-

шеного й почорнілого; варта гнала його геть, як прошака, не вислухавши ні слова, ні півслова. Тільки-но Іван пробував пояснити, що конечно повинен бачити князя Володимира, як котрийсь з гриднів тицяв під ніс волохатого кулака й велів забиратися звідси на всі чотири вітри.

Русин, врешті, здогадався показати Володимирків перстень, і гридень, не так заворожений княжим знаком, як зблиском золота, покривуляв ліниво до терема. Невдовзі вернувся.

— Князь передав: жди. Знадобишся — покличуть.

— Коли?

Гридень стиснув плечима.

Іван тільки тепер відчув утому й голод. З учорашнього дня не мав у роті ні рісочки… з учорашнього дня він у дорозі; власне, бездоріжжям, лісами та яругами, обходячи весі й прислухаючись до кожного шереху, торував Русин шлях від Боянової займанки до стольного Галича. Дорога видалася такою безконечною, що полум’я Боянової хижі встигло віддалитися і мовби пригаснути.

Сів у тіні крислатої липи, прихилився до її теплого стовбура й склепив повіки. Вчора вранці не повірив би, коли б йому сказали, що коли втрапить до Галича, то не кинеться оглядати стольний город, а сяде каменем під деревом і ждатиме.

Мав досить часу на обдумування слів, призначених для князя галицького. “Та що, власне, скажу йому? Про безчестя і смерть Лірбанину? Що князеві до неї, у його землі любан без числа. Родичам близьким належить гонити слід — так велить закон, а вже опісля, упіймавши голов-ника, провадити його на княжий суд. Мені, отже, належить, слід той гонити. Любана — лада моя. Гонити, але як… без приятелів, без покровителів і без резани в калитці? Ворогів тільки придбаєш. То, може, промовчати? Мовчати також про лиходійства Данила Калитича… про муку Добромира Соколяна… про вільних, яких підступно обертають у робів? Кому ж тут гонити слід? Князеві, мабуть? Повинен би знати володар Галича слова поета, мовлені ним на площі в Афінах: “Якщо влада в твоїй руці, то не правуй через лукавих людей: в чому 6 вони не согрішили, а вина впаде на тебе, ти ж бо поставлений на чоло”.

Солона-поета це мисль…

Біда, що афіняни теж не завжди прислухалися до Солона, а князеві галицькому мудрість тисячолітня, мабуть, теж зайва. Не побажає він пальцем кивнути супроти слуги свого можного, а коли й кивне, то хіба Данило не відкупиться? Скарбу у нього без ліку.

Отже, лишилося мені одне: встати й піти, дочасно зникнути. Піду на свою Суздалыцину. Русь-бо велика… обмину кривду. Тут обмину й там. Русь справді велика, та чи після цього буду я самим собою у власних думках?”

Дрімав…

І ледь-ледь не проспав добру нагоду — княжича Ярослава, іцо вертався з воєводою Ратибором із поля. Княжич був у кольчузі, в позолоченому шоломі… шолом підказав Русинові, кого бог йому посилає. Без довгого вагання кинувся поперед коней і вхопився за стремено.

— Стань і вислухай,— благав.

Княжич, стомлений ратною наукою воєводи, нахмурився, збираючись кликнути гриднів з супроводу, щоб прибрали з дороги смерда.

— Чого жадаєш?

— Справедливості.

Княжич зиркнув на воєводу: цим нагадав старому про їх давню зимову бесіду.

— Всі зелені прагнуть справедливості. їм здається, що на справедливості світ тримається,— відкрито глузував воєвода.

— Я не вершу правосуддя,— на противагу воєводі лагідно промовив Ярослав. Йому чимсь подобався оцей отрок, що так сміливо вхопив за стремено.— Є князь на те, батько мій.

— Вітець твій тримає мене під воротами від полудня… то бодай ти вислухай. “Місто державне оце не загине ніколи за Зевса вироком чи через гнів вічноблаженних богів,— спала йому доречно на думку, а може, наперед підготовлена Солонова елегія. Русин, щоправда, не відразу знаходив відповідні для перекладу слова, тому перейшов на мову грецьку.— Адже прихильна заступниця наша Паллада Афіна, грізного батька донька, руки простерла над ним. Нищити прагнуть, проте, городяни самі величезне місто, з безумства свого й грошей віддавшись жазі…”

Ярослав рвучко відкинувся в сідлі назад, лице просіяло: не кожного дня здибаєш на Золотому Току отрока, котрий примовляє до тебе устами грецьких поетів. А з вигляду отрок — волоцюга, хіба до поезії йому.

— Ти гречин єси? — поцікавився Ярослав, хоч тепер це не мало значення. Він уже знав, що мусить з отроком поговорити… поговорити, може, й про поезію, яку любив.

— Русин єсьм…

…А все ж того дня княжич про поезію більше не згадував, дарма що в світлиці його, де сиділи обидва, книг грецьких і латинянських було немало; Іван оповідав про митарства свої, з Цареграда починаючи і вогнем Боя-нової хижки закінчуючи. Знав, що княжич його зрозуміє, мав у його особі слухача уважного й просвіченого.

І не помилився.

— Якої помочі сподіваєшся від батька мого — князя?

— Покарати зло…

— Кого карати? — перебив Ярослав.— Які в тебе підстави підозрівати, що зганьбив Любану якраз син боярський Сірославич? Сумніваюся, щоб ти міг це довести.

— Це обов’язок мій. Справа честі.

— Честі тобі не додасться, а Любана не воскресне, якщо навіть Сірославич визнає себе винним. Поголовщину він заплатить єпископу… а ти ворога заполучиш на все життя. Та й ще хто поручиться за твоє життя? Вельми лукаві бояри галицькі, й кріпость у них велика.

— Повинен би князь боронити правду.

— Правда на боці можних,— повторив княжич мовлене колись воєводою Ратибором.

— І це говориш ти, один з тих, яким належить закони пильнувати?

— Пастиря без бука паршива вівця не боїться. Тим паче до тура голіруч не підступай.— Ярослав нехотячи видав потаємні батькові розмисли.— У бояр великих густіше мечів, ніж у мого батька… і до пори до часу зважати на це треба. — Ярослав розмовляв з Русином вільно, навіть надто вільно. Радів, що випадок звів його з рівним співбесідником. Завдячував це книгам… книги стали мостом, що сполучив два протилежні береги. Хай міст цей поки що хиткий, бо велика різниця між княжим сином і просвіченим смердом… міст треба кріпити… гуртувати навколо себе мужів учених, ширити учення книжне повсюдно… книги напувають людей розумом, лагідністю і поміркованістю, тоді ніхто не попиратиме закони. Не меч буде стояти на сторожі справедливості, а сумління.

— Поки примножиться у твого вітця мечів — кістки Соколянові побіліють у Калитичевій ямі.

Княжич розвів руками.

— Що я можу? — Він повертався з омріяного свого справедливого княження у майбутньому в грішну сьогочасність.— Будь на це воля моя — я б завтра наїхав на Калитича. Та поки що я тільки княжий син.

— Учися бути князем,— кував Іван крицю, поки гаряча.— Наука ця, мабуть, як усяка наука, важка, та рано чи пізно її треба починати. Тож чому не започаткувати її з діла доброго й святого? Гадаєш, один Соколян у тенетах Данилових? Десятки їх… Десяткові вільних повернена воля — це часом більше важить, ніж побідна рать. Про це теж думай. Люд руський уміє шанувати й возвеличувати тих, хто боронить справедливіть.

— Хіба й тобі о славу розходиться? — захоплений пристрастю Русиновою, княжич шанобливо дивився на нього.— І через це ти тут?

— Я в Галич прийшов для того, щоб оповісти про смерть Любанину й безчинства тисменицькі. Це мій обов’язок.

Переконав-таки Русин княжого сина.

А Ярослав утішений: вволив його волю батько-князь. Правда, не обійшлося без помочі отця Остафія — давнього недруга тисменицького посадника.

— Якщо підтвердиться мовлене про лиходійство Данилове,— сказав він мовби між іншим,— то без числа кун припливе до спорожнілої твоєї скотниці, княже. Доручи це Ярославові.

Тобі ж хосен двоякий. Про перший уже знаєш, а другий: прославишся оборонцем простолюддя. Після галицької ворохоби тобі це не завадить.

Кількох слів печатникових вистачило, щоб досвітком молодша дружина на чолі з Ярославом осідлала коней і рушила на Тисменицю.

На цей раз не дзвонили у Тисмениці дзвони.

Ярославів наїзд застав Данила Калитича зненацька. Ще до полуденка було далеко, коли прибіг від тіуна челядин і передав:

— Син князя нашого Володимира хоче з тобою говорити.

— Звідки він тут? — Тісна стала хоромина, забракло повітря Калитичу.

— Щойно приїхав.

— Сам?

— З дружиною. При ньому писець Русин, який позавчора зник із города.

“Русин? Ой не подобається мені цей нагальний приїзд. Невже лисиця галицька занюхала смажене? А ще той Русин… Що він може знати про мій промисел? Може — не може, а ліпше, щоб гнив у ямі… про це колись я думав і не додумав. О господи, клопоти… А мо даремні мої тривоги? Однак треба йти… з дарами треба йти, Перун би вцілив у княжича! Ярослав до книг замилування має, візьму, мабуть, євангеліє, воно, правда, для єпископа Козьми призначалося, та почекає владика…”

Загорнув євангеліє у плат бобряний, кликнув трьох гриднів з собою.

Ярослав чекав у саду тіуна. Сад густий, зарослий; під крислатими яблунями віяло приємним холодком. Поруч за простим, із обаполів збитим, столом сидів Русин. Його відразу й не впізнаєш: каптан на ньому новий, з плеча Ярославового. Тіун Боринич, наляканий і підлесливий, наливав у пугарі пива. Данило крадькома моргнув Бори-ничу, мовляв, що за свіжа напасть? Той здвигнув плечима.

— Смальцем заплив ти, Калитичу, — дорікнув княжич, розглядаючи його розповнілу статуру.— Я у городі, а до посадника послів шлють, щоб з’явився перед очі. Сам повинен зустрічати.

— Винен я, світлий княжичу,— Данило гнувся в три погибелі.— Слабую трохи…— Оці слова мовив, мед у зморшках на обличчі розлив, аж текло по бороді, а з-під лоба сторожко попасав обох молодиків. Видалися вони простодушними й по молодості зеленими умом… а коли зеленими, то нема страху, не таких мудрагеликів обводив навколо пальця. Самого князя, бувало…

— То й видно, що хворощі в тебе,— глузував Ярослав.— Гридні попід руки водять,— кивав на трьох молодців, що стовбичили за Даниловими плечами.

— Узяв хлопців для безпеки.— Калитич подав гридням знак, щоб щезли.— Береженого бог береже… ніс я дещо коштовне для тебе. Подивися.— Розгорнув бобряний плат на столі. Золота обкладинка євангелія з карбованим густим плетивом винограду й срібними медальйонами, на яких лики євангелістів, блиснула сяйно проти сонця… блиснула й осліпила Ярослава. Аж дух забило від краси.— Дар це для тебе,— закінчив Данило, задоволений враженням, яке справило на княжича євангеліє.

Ярослав забув подякувати, любуючись тонкою роботою золотаря і каліграфа.

— Дар справді княжий, вартує дорого,— опам’ятався врешті, бо ж не задля євангелія примчався сюди з дружиною. Данило подумки хвалив себе: “Маю тепер високоу-родженого отрока в жмені, не посміє бути невдячним. Тіун Боринич з цього приводу сказав би: рука руку миє”.

— Марниця, не варто й говорити,— солодив він повні губи.— Для тебе сорочки не пошкодував би.

— Ну, певно,— втрутився в розмову Русин.— Тобі сорочки не шкода, бо не сієш коноплю і не вибираєш, стебло не миєш, не прядеш і не тчеш.

— Жіноча це робота, — хотів Калитич відбутися жартом; жарт плавав зверху, на дні ятрився гнів. З великою охотою побалакав би з Русином по-своєму, аби знав пес місце. Та стримувався. Сидить-бо Русин з Ярославом.

— Щоб ти повів на те, посаднику, коли б я направду приїхав знімати з тебе сорочку,— здалека підступав Ярослав. Євангеліє, іцоб не мозолило очі, прикрив плах-тиною.

Сміявся Данило Калитич, підтримуючи обома руками розгойданий живіт.

— Дай боже, княжичу, жартувати.

А серце мліло: ой, відає щось княжий син.

— Чого ж жартувати. Маю на гадці іншу сорочку… жадав би голу душу твою уздріти. Сідай та розсупонься з одеж облудливих. Розмова буде довгою. І ти, тіуне, сідай.

— Якщо розмова довга, то, мабуть, не тут її провадити,— похопився Данило.— Прошу до мене в гостину.— О, добре було б опинитися в цю хвилину за воротами свого дворища: там розуміють кожний його погляд, знак. Картав себе: “Пощо прибіг, дурню, на зов Ярослава?”

— На полуденок встигнемо до тебе, Калитичу,— посіяв Ярослав надію. І відразу її потолочив. — Якщо, звичайно, оправдаєшся.

— Хіба це суд? — образився посадник. В голосі тремтіння. Груди вип’ятив згорда. — По якому праву? — цідив спроквола. З солодкої лесті не зосталося сліду. Волохаті руки зціпив у кулаки, бив би себе кулачищами по голові, аби мудрішою була… по-дурному втрапив у нехитрі тенета. Бодай узяв би з собою більше гриднів… ці три десь там за деревами напоготові… хоч тут силою не візьмеш. Хіба, може, вдати смертельно ображеного й піти? Не дати їм опам’ятатися.

Так і зробив.

— Ні кроку! — Ярослав згаряча вхопився за меч. Мусив зупинитися.

— Силі скоряюся, княжий сину,— промовив глухо у бороду.— Та гадаю, не гаразд чиниш… по-молодому, не похвалить за це батько. Міг би порозмовляти зі мною в чотири ока, а не уривати честі прилюдно.

— Правда прилюдність любить, посаднику.

— Тоді, якщо це суд, клич мужів градських.

— Буде суд…

— Не забувай — єсьм посадник княжий на Тисмениці.

— О честі княжого мужа якраз розходиться. Бесіда їх нагадувала двобій мечників, котрі пробували

взаємно міцність щитів.

— Хіба не був я вірним слугою твого батька? — боронився Данило Калитич. — Уся Тисмениця посвідчить: чистий я перед богом, князем і людьми.

— Чистий? Стало відомо в Галичі: людей рукомес-них, чиїм трудом багатієш, до худоби у своїх шопах прирівняв,— наступав княжич.

— Рукомесні люди різні є у мене. З робами чиню на власний розсуд. Право на це моє.

— Закупів множиш…

— Це теж не гріх, — легко відбився Калитич.— По своїй волі йдуть. Нікого не силую.

— Непокірливих у ямах гноїш, на життя їхнє важиш.

— Трапляється, якщо послух забувають.

— Вольних у робів обертаєш. Оружники твої, яко таті, чигають на подорожніх. Чи й на розбій маєш право?

Посадник зблід.

— Очорнено мене,— простогнав і мимохіть оглянувся навколо. І про це Галичу відомо? Видав хтось. Скільки літ було шито-крито, а тут… Хто доніс? Русин? Тіун Бо-ринич? Зрештою, пізно тепер угадувати… тепер головне заперечувати, зволікати час. Якась нагода трапиться, щоб передати Половчану: “Замети сліди на дворищі, жодного не пощади, хто б став причиною для звинувачення. Хай потім шукають вітра в полі”.— Слово даю, євангеліє цілую: очорнено.

Ось для чого знадобилося його євангеліє…

— А якщо видоків приведу перед очі,— відповів Ярослав,— і вони посвідчать? Що тоді?

— Нема такого видока.

— Є,— припечатав Іван Русин. — Ти сам привів.

— То покажи то,— посадник зготувався до найгіршого. А думка билася в голові, як спіймана птаха: “Кого привів… кого?”

— Сюди, Степанцю! — раптом гукнув Русин. “Степанець — тихоня… сирота безрідний зважився на

зраду?” — посадник хлепнув повітря, як викинута на берег риба.— Як тепер викрутитися? Втекти? Шугнути в кущі… далі — на своє дворище. Відсидітися там… якусь часину виграти”.

Степанець, син Троянів, справді вигулькнув із-за дерев, вигулькнув, але не добіг до Ярослава. Впав, скрикнувши від болю.

В правому плечі стриміла стріла.

— Вірних людей маєш, посаднику,— повернувся до Калитича княжич. А за Данилом — слід простиг. Тіуна трясла пропасниця.

— Лови! — штовхнув його в плече Ярослав. — Живого або мертвого.

Через кілька хвилин, коли на шум надбігли Ярославові гридні, з кущів донісся храп:

— Ряту…

Кричав тіун Боринич.

Його знайшли у хащах молодого вишняка. Сидів у рваній сорочці, з розкуйовдженою бородою, задиханий, з виряченими очима, сидів і тупо споглядав на мертве тіло посадника. Біля ніг червонів закривавлений ніж.

— Душив він мене… і я мусив,— виправдовувався Боринич.

“…Тепер вітцівщини душу відчиняю, пізнаю і служу їй, як син матері. І вже достигають жовтобокі яблука на деревцях, мною посаджених.

Мушу признатися, Продроме, що коли ладья торкнулася носом лівого берега Дунай-ріки і я разом з Вавилом, робом твоїм колишнім, рушив до Галича Руською землею, то терзалося серце сумнівами: чи розумно вчинив, покинувши Константинополь, а в ньому приятелів і книги? Я вдивлявся в лице отчої землі, шукав у ньому тих купальських співів дівочих, про які повідав Вавило. Інколи знаходив і впізнавав знайомі риси, а інколи не міг прочитати й знаку. Русь відкривалася мені неохоче, поволі, як перед чужинцем.

Однак таки відкривалася.

Я бачив, мандруючи з Вавилом через весі і города, убогість і тяжку роботу поруч з позолоченою розкішшю і безділлям. Зустрічались нам по дорозі правда і кривда, добро і зло. Словом, мій Продроме, Русь — це не Вавилова обітована земля, яка наснилась йому у рабстві. Вовки, Продроме, скрізь сірі, як однакові сильні цього світу.

Поступово сумніви мої розвіювались, я сприймав Русь такою, як вона є, і, хоч німб навколо її голови зник, мені дедалі дорожчими ставали і її печальні зморшки, і рубці мечеві й від батогів, і її лагідний усміх. Русь зглянулася на мене, подобрішала, тепер не товчуся по ній верхогляд-ним прочанином, і мені видається, що живу на отчій землі з-перед віків.

Славлю господа нашого, що дав мені Вавила. Коли б, чуєш, цей муж іншого нічого великого і благочестивого не содіяв у житті, то й одно його навернення заблуканої вівці вартує царства небесного.

В якомусь посланні до тебе, Продроме, описуючи пригоди наші і Вавилову смерть, я згадував, що повсюдно здибав на Руській землі людей просвічених, з письмом знайомих. Так воно і є, дарма ти дивуєшся. Сидячи г-городі царському, закохані у велич власну і засліплені своєю мудрістю, ви не помічаєте, що за рубежами Візантії розправляють крила народи і племена з молодою кров’ю у жилах. В цьому ж таки варварському, як ти пишеш, Галичі, є мужі, котрі сміливо могли б посоромити зазнайків ромейських. Про Київ і не говорю. Сам князь тутешній, дарма що роками молодий, вільно багатьма мовами чужих земель бесідує, читає поетів і мудреців давніх грецьких і латинянських. Дай боже, Продроме, щоб і ваші василевси прославились такими книголюбцями, опікунами наук і муз, як князь наш Ярослав, якого люблю і шаную… Та не подумай, що уподібнююсь тобі й заробляю на хліб насущний лестощами, хитро зітканими у віршах. Боюсь дволикості й ненавиджу її.

Прости мені, Продроме, за болючу прямоту моїх слів, хай буде тобі на рану бальзамом те, що навіть помилки вчителя вчать учня розуму.

Якось князь Ярослав мовби жартома дорікнув мені, що маючи хист поетичний, я повинен віддячити йому чимось: піснею, билиною, сказанням. Віддячити за те, що приголубив мене, дав хліб і одежу. Як бачиш, Продроме, всі володарі, будь вони василевси ромейські а чи князі галицькі, мають охоту щоночі спати з дівкою-сла-вою. Я відповів йому: “Не вмію, осподине, плести вінки з воскових квітів… воскові косиці, може, красні, але щирістю не пахнуть”.

І мій князь, упіймавши облизня, розгнівався, але простодушність мою не карав.

А я, грішний, славолюбство мого князя гадаю використати… та й уже потихо добуваю хосен: за моєю намовою і його повелінням монастирі галицькі будують шпиталі для старців і калік. При князеві писців гуртую і товмачів-драгоманів, які повісті цікаві, хроніки грецькі й латинянські на руське Слово перекладають… щоправда, книги святі, одкровення отців церкви й без мене в монастирях охоче переписують. Маю також на гадці шукати отроків, котрі б навчилися зображати на іконах лики святих, бо дотепер це роблять майстри київські та візантійські. На черзі — учидлища у Галичі й по інших городах закладати… учидлища на Русі не новина, ще князь Ярослав київський, що Мудрим прозваний, заснував їх у Києві та Новгороді — Галич піде їхніми стопами.

Багато, Продроме, в мене задумів, і хочу похвалитися тобі, що чую силу, аби їх у діло обернути, певна річ, з княжою поміччю. Цією роботою сплачую Русі синівський борг. Бо що слова? Брязкітливих слів множество розсипано скрізь про любов до вітцівщини, але з них не викуєш ні меча, ані орала.

Боюся, Продроме, що не зрозумієш мою радість, яка овіює мене, коли бачу: старання мої подібні на дощ, який напуває у травні ораницю. Отже, недаремно топчу ряст на білому світі, отже, не пусто ритор Поліклет привчав мене, малого, різкою до науки, отже, не згайнував я час, сидячи у твоєму саду і слухаючи мудрі речі.

Хочу сповістити тобі, Продроме, що князь не посадив твого учня на високий стілець при дворі. Ярослав довірив мені писати “Хронограф”. Я це діло задумав широко, не лише про події сьогочасні пишу, згадкою сягаю також у прадавні часи. Для цього князь розіслав по всіх усюдах писців, книгочеїв монастирських та охочих бояр, аби від старців, котрі перейняли перекази з днів минулих від дідів і прадідів, записували і мені несли. Робота копітка дуже і велика, бо дотепер подібним тут не займалися. Роботою цією вельми пишаюся, нема більшої честі для мене, як повідати нині живучим і тим, що прийдуть після нас, про славу минулих днів. Я мовби докопуюсь до західного кореня того могутнього дуба, що посаджений пращурами в Києві, і мовлю: гляньте, русини, як кріпко і здавен-давна вросли ви у землю під Угорськими горами.

Як і в кожній роботі, мій любий Продроме, надибую на труднощі, встиг уже обзавестися ворогами, якщо, може, не явними, то потаємними напевно. Є тут чолов’яга один, Яном кличуть, має він вплив на князя, і тому, трапляється, боляче наступає мені на пальці. Є й інші… Та бог з ними. Задругів у мене в десять крат більше, і цим задоволений.

Ось і прийшов кінець моєму писанню, Продроме. Сподіваюся, що воно не загубиться, гречник Олексій, який у Галичі при церкві святої Анни комору тримає з товаром різним, обіцяв його в Константинополь довезти. Він наслухався про Феодора Продрома всячини доброї і похвальної, хоче з тобою запізнатися…”

“Во ім’я отця, і сина, і святого духа…

Це я, бабо Предславо, онук твій Добромир, починаю молитву поминальну на могилці твоїй, могилку показали добрі люди, вони ж і оповіли про твою ганьбу, прийняту через борг мій Лютові Лихварю, і про твою смерть. Ще рік, ще два й від твоєї могилки не лишилося б сліду, вона й так запалася, поросла травою. Ні стежки до неї, ні хреста, ні знаку ніякого на ній.

Я лежу пластом на могилці — тебе обіймаю… обіймаю і вишіптую оці слова, уткнувшись лицем у цвинтарну траву. І печалюся при цьому несправедливістю світу: чому після нас зостається тільки трава? Чому заросли стежки до багатьох могилок, що поруч з твоєю, адже в них лежить прах не безрідних людей; люди ці колись ходили на брань, вони будували, сіяли, кували крицю, родили дітей. Гріх смертельний чинять живі, близькі й далекі свояки, бо нехтуючи пам’яттю про дідів і прадідів, мимоволі себе обкрадають… рвуть коріння, що в’яже їх з минувшиною, а коріння це, по собі знаю, повне життєдайних соків.

Від гордині це, бабо Предславо. Живі мислять: усе, що досягнуто нами, — багатство, слава, ум — це, мовляв, здобутки нашого лише завзяття й труда. Живі забувають, що вони не починали з голого місця, і до них жили покоління, котрі зоставили їм у спадок підвалини. Живі кладуть на підвалини свій зруб… вінчик або два, і відходять, уступаючи місце новому колінові. Ті теж кладуть свої вінчики — і так без кінця будується палата, що зветься життям. О, певна річ, бабо Предславо, кожне нове покоління обтешує свій зруб інакше, краще, розумніше, може, бо досвід перейняли від попередників своїх.

Та чому… чому я на твоїй могилці повторяю свої роздуми, нанизані на стержні днів, перебутих у Даниловому порубі; мав я там час на розмисли. Повторяю, мабуть, через те, що не впевнений єсьм: прийшов би нині до тебе, коли б я не пам’ятав про діда нашого Велета, про батька, про життя твоє, повне незгод, лиха, нещасть, але попри все — життя красне і горде. Повір, нікому з роду нашого не випало на долю стількох випробувань, як мені, і мусив я вчитися від когось переносити їх гідно. Данило Калитич не одну седмицю і не дві тримав мене в порубі, ніяку преісподню не порівняєш з тією ямою. Там гній служив мені постіллю, там вода у дощові ночі доходила часом до колін, там воші, болячки, струпи мучили мене, як дияволів полк, там голод і розпука самотинна доводили мене до безумства, там я бачив, замість сонця, лише скибочку світла.

Хіба важко було зламатися?

Та все ж, коли ранками піднімали віко над ямою і в отворі бачив бородату пику мучителя мого Калитича, я зводився на ноги, опирався плечима об слизьку стіну, мовби готуючись прийняти бій. Він кричав у мою пре-ісподню, щоб я покаявся і назвався робом його… ледь назвуся так і мене витягнуть з ями, помиють, одягнуть, дадуть досхочу їжі, і я знову втішатимуся вітром і сонцем, і робота важка в Данилових чинбарнях буде здаватися раєм.

Спокуса була вельми велика, я божеволів од мислі, що згнию в порубі заживо, і, може б, я здався на ласку Данилову, коли б не тліли в мені твої, бабо Предславо, слова, що в нашому роді не плодилися ниці роби, плодилися в нас вої, ратаї, рибарі,— люди вольнії і горді своєю волею. То чому я, останній з Соколянів, повинен, рятуючи ж-іття, добровільно кувати себе у вериги, коли безчестя гіршого ніж добровільне рабство нема. Тому я відповідав із свого дна: “Ні, краще смерть!”

І віко падало…

Можливо, що через затятість свою той щасливий день, коли мене визволено з поруба, коли помили мене, підстригли, одягли в чисту одежу, позавивали мої рани-болі в білі полотна й поклали на м’яку постіль, я не вважав божим чудом. Так і сказав рятівникам своїм Русину Івану, княжичу Ярославу та гридневі Степанцю, сину Троя-нову, що був поранений того дня.

— Не богохуль, — озвався тоді Ярослав. Мені зав’язали очі рідким полотном, крізь яке пробивалося слабе світло, бо міг би після довгої ямної темряви осліпнути; я не бачив княжича, але гадаю, що чоло його краялося подивом, чому цей смерд у порятунку своєму чудесному й несподіваному не видить перста божого.— Бог послав тобі Степанця… бог звів Степанця з Іваном,— продовжував Ярослав.— Бог хотів, щоб восторжествувала справедливість.

Русин з Степанцем теж сиділи в хоромині, я чув їхню присутність. Зрештою, Степанець, якого я впізнав по голосу, запобігливо підтакнув Ярославу: “Істину речеш, княжичу”.

Що він знав про мою істину?

— Істина,— сказав я, — у тому, що вдалося мені витримати двобій з Данилом.

Степанець засміявся. Вважав мене за дитину, яка на радощах лепече дурниці. Ярослав мовив:

— Ти кволий, Добромире. Пальцем тебе можна збороти. Про який, отже, двобій може йти мова. Ти був гнидою супроти Калитича… міг він тебе прикласти до нігтя і…

— А міг, княжичу, — боронив мене Іван Русин. — У Да-нилковій волі було вбити Соколяна… але не мав він сили зламати його дух. Тому, гадаю, він має слушність, коли говорить про двобій. Чи сталось би те, що нині сталося в Тисмениці, якщо б Добромир Соколян упокорився насиллю одразу, як тільки його привели до Калитичевої чинбарні? Мабуть, ні… Тихо було б у Тисмениці, далі множив би Данило скарби й множив би зло. Ти ж розмовляв, княжичу, в шопах з кожем’яками… з тими, що упокорилися. Що в них залишилося від людей вольних? Навіть жадання волі притупилося. Коли їх вивели за вот рота й сказали: “Ідіть, перед вами дороги відкриті”, то вони злякалися доріг… дехто, о горе, позадкував до своїх чинбарських корит. У них зламаний дух, Данило не кував їх руки… скував серця. Соколян же повстав супроти вериг духовних. І переміг.

Він красно говорив, Іван Русин. Тепер у Галичі ми з ним часто й довго ведемо бесіди, про тебе теж згадуємо, бабо Предславо. Підозріваю навіть, що він непомітно вистелив мою стежку до твоєї могили. І ось я тут… жалем і вдячністю до тебе сповнений, бабо моя Предславо.

Я ще не відаю, що буду робити в Галичі, прибувають поки що сили після довгих митарств, зате достеменно знаю, що першим ділом покладу тобі пам’ятник… тобі й до тебе подібним. Аби не згубилася твоя могила, аби пам’ятник той свідчив: живі не забули попередників своїх. Від попередників черпаємо, як з криниці, ум, силу духу — і цим багатіємо. Я ковач — і пам’ятник, може, викую з криці… тільки ржавіє криця, піддатна вона дощам і вітрові. Я в ямі Данилковій постиг і удосконалив уміння своє різьбити дерево, може, покладу тобі пам’ятник дубовий?

А мо’, з білого каменю?

…Во ім’я отця, і сина, і святого духа. Амінь”. Слова з “Хронографа”:

“Літо 1150-го Володимир галицький допоміг Юрію Долгорукому відзискати стіл київський. Проти Юрія тоді сполчилася вся Русь, один Володимирко руку його тримав. Князь галицький прийшов д’Києву, став біля Оль-жиної могили, і кияни змушені були прийняти Юрія на княжіння по раз другий.

На цьому однак не скінчилося, бо знову Ізяслав Мсти-славич покликав угрів десять тисяч, і ціле літо брань точилася. Володимирко же кріпко на боці свата стояв. Не відрікся від нього й тоді, коли погнали Юрія…”

IV

— Анно!..

Наздогнав її, коли дівчина минула ворота церковної огради, схопив за руку, мовби боявся, що Анна загубиться у великодному натовпі. Анна була в святошному кожушку, поли якого червоніли вишитими косицями, в зграбних шкуряках і вовняних копитцях. З чорнявого личка не змилася ще молитовна задума, віяв від неї дух ладану і свіжої паски, яку тримала у вузлику.

— Христос воскрес, Анно! — майже вигукнув. І відразу засоромився радісного оклику. Радість променилась не від того, що пройнявся великодним співом і великод-ним калатанням єдиного на тутешній дзвіниці дзвона — воскресіння скресло в ньому самому. Йому на диво стало леготно, ніби й не пережив на боярській конюшні довгої зими, яка була повна смутку за небіжчицею жоною Ра-Зою та за сином Чагром.

Коли ж на схилах гір почав таяти сніг і городок Яре-мичів ожив дзюрчанням потоків, жура Василькова посвітліла. Рада з сином кудись віддалилася, зникла, потекла з весняними водами до далекого моря, і Василько знову відчув себе мужем, хай, може, не першої молодості, але ще досить кріпким, щоб почати життя заново.

З тієї пори почав марити Анною…

— Воістину воскрес! — одповіла дівчина, байдуже ковзнувши поглядом по його постаті. Не помічала на ньому ні нової вбері, подарованої до свята боярином Ми-киткою, ні ясного усміху. Стежила за людським річищем, що, хлинувши з церковної огради, розтікалося струмками по горах і долах, а подекуди струмки вже обміліли; виголоднілі за великий піст, верховинці чимдуж квапилися до своїх гражд.

— Ти привик до Горбів? — врешті згадала про Василька.— Чом до нас не заходиш?

— Хіба мене ждали!

— Ждали чи ні, але у Яремичів городок я тебе привела. Рахуй, що кума тобі, родичка.

— Хай кума дозволить з нею похристосуватись, — випалив і… почервонів. І грів у долонях писанку, сонцями й місяцями розмальовану.

— А чом би й ні, — задерикувато відповіла дівчина. І перша простягнула свою писанку.— Ану, чия міцніша!

Не помітив, чия писанка хруснула, бачив близько-близько Аннині тернові очі. Хотілося, як молодому, припасти до Анниних губ… гасив у собі вогонь. Справа й зліва обминали їх статечні ґазди і ґаздині з кошиками і посвяченими пасками. Чи важко їм пустити сироту на язики? Тому нагнув Аннину голівку й поцілував у лоб. Поцілував і задихнувся, схмелів одразу. Коси її пахли сіном.

— Цілуєш, як мерця, — засміялася.

Чи і в ній скресала весна? Чи й вона, може, снила про нього? Ая, снила дівка про старого діда.

Та все ж душа раділа, в душу Василькову увірвався отой єдиний на дзвіниці великодний дзвін, великодний дзвін розправив Василькові плечі, налив силою груди, чувся він дужим, молодим і багатим. З багатства великого сягнув рукою до кишені сардака й простягнув Анні ткане золотими і срібними нитками чільце.

— Візьми,— попросив,— Це єдиний мій скарб, який зостався по першій жоні. їй сама княгиня Настуся дарувала. Давно це діялось…

— Ов, то ти дукар. З князями знався.

— Знався, Анно,— підтакнув, хоч досі ніколи нікому не повідав про себе.

Зорила на нього трохи недовірливо, брати чільце не поспішала.

— Візьми,— повторив. — На пам’ять. Посилає ня боярин на ціле літо в пущу сіль варити.

— Коли? — посмутніла, але чільце взяла.

— По святах.

— Не їдь… — ні з того ні з сього в її очах зблисла сльоза.— Не їдь…

Що цим хотіла сказати?

Не дізнався, бо з місця побігла під гору і зникла поміж людьми. Не міг же парубком летіти за нею. Чув на плечах роки, а в бороді — срібні нитки.

Глава тринадцята, з літ минулих

Слова з “Хронографа”: …Жив-був муж Білий. Ніхто в Городниці не пам’ятає, ножу його нарекли Білим. Може, тому, що предки його називалися білими хорватами? Або через те, що мав він часті помисли, любив свою землю, стеріг її від чужинців, засівав житом і закосичував садами.

Однієї весни появилися на Дністрі люті Обри. Білий орав тоді своє поле. Кличе його Каган Обрів перед себе та й мовить:

— Вибирай, Білий: або поклонися мені й на знак покори впряжися у рало, замість волів, — і я милостиво подарую тобі життя. Або добувай меч — і почнемо битися.

— Добре,—відповів Білий. — Будемо битися. Я не звик у ярмі нидіти. Одне прошу: почекай, поки ораницю житом засію.

— Про мене, — сміявся глузливо Каган, — засівай. Та пуста твоя робота, з цього жита хліба не спечеш. На бранному полі я пощади не знаю.

Білий посіяв у ріллю зерно, випряг волів і пустив їх пастися, потім дворуч ухопив меча. І почали вони битися. І билися вони три дні.

Три дні й три ночі лускали над полем громи, мечі викрешували блискавиці, а на четвертий упав Білий з коня, прошитий наскрізь ратищем… упав і так говорить до Кагана Обрів:

— Убив ти мене, вороже, але не переміг.

Каган утер з чола кривавий піт І бо таки добре натомив-ся і, не второпавши різниці між словами “убив” і “переміг” — для нього вони мали однаковий зміст, — розреготався:

— Дурний єси. Білий, як чіп. Ти кров’ю підплив, а я в сідлі сиджу. Це і є перемога.

Посік він Білого на мак, навергав над ним високу могилу, щоб ратай не воскрес, та й поїхав далі нові землі під свою руку підбивати.

Чи довго-коротко воював, досить того, що по якомусь часі їде він придністрянським полем, на якому зазнав колись слави, убивши Білого. Каган збирався було кепкувати з Білого, мовляв, ти, Білий, у сирій землі лежиш, а я над отчиною твоєю владарюю, але осікся на півслові. Всяке бачив Каган на своєму житті, а такого — не доводилося: на тій же могилі, яку він над посіченим висипав, жито колосилося, а посеред нього — із серпом на рамені стояв Білий. Позаду стерня золотою смагою вилискувала, а на стернищі, як вежиці сторожові, — полукіпки.

— Диви, ти хіба живий? — вибалушив глипаки Каган. — Та я ж тебе на мак посік.

І відчув Каган, що бере його страх.

— Посік, але не переміг, — по-молодецьки розправив плечі Білий. Кагану здалося, що ратай мовби помолодшав і виріс на цілий сажень. — Я ж тебе попереджав.

— То як, будемо битися по раз другий, а чи поклонишся мені й назовешся робом?

— Будемо битися, — стояв на своєму Білий і вихопив з полукіпка меча.

Поки він мечем оперізувався, Каган Обрів подумав: “Не варто, мабуть, схрещувати свій меч з ратаєм, сидить у ньому незбагненна сила, непіддатлива смерті. Спробую по-доброму його приручити”.

— Передумав я з тобою моцуватися,— хитрив Каган. — Бачу, лицар з тебе хоробрий. Дам тобі краще свою доню у жони. Візьмеш?

— Візьму,—погодився на це Білий. — Донька твоя красна, буду її любити.

Каган доні своїй нашептав на вухо:

— Не тне Білого меч — повинна його підкосити твоя краса. Полони ратая, замотелич, народи йому синів, виховай їх так, щоб ні слова батьківського не знали, ні минувшини роду його… щоб не мали сини ні крапельки любові до цієї землі, яку він оре й засіває, щоб снили степом, походами, кров’ю. Учиниш мою волю, Доню?

— Спробую, батьку.

Каган весело скочив на коня: був тепер упевнений, що виплів на ратая сильце. І поїхав собі посвистуючи.

А Доня пам’ятала батькове веління лише до тієї миті, поки Білий її не поцілував.

Минув час — і зупинив втретє Каган коня над Дністром, щоб потішитися перемогою над Білим.