Дрозд Володимир Григорович. Листя землі

263

Володимир Дрозд

ЛИСТЯ ЗЕМЛІ

Книга доль і днів минущих

Передмова

Юрій Мушкетик

Книга доль і днів — не лише минущих…

Не поспішай, читачу, відкладати книгу, яку ти узяв до рук, хоч не для легкого, не для розважального читання вона.

На сторінках цієї книги — кров, біль і стогін багатостраждального народу нашого. У книзі цій—голоси наших батьків, дідів і прадідів, почуті чутливим до болю народного письменницьким серцем.

Художню оцінку новій багаторічній роботі відомого письменника Володимира Дрозда може скласти лише час. Можливо, і справді стане вона, як замислювалося автором, своєрідною українською Книгою буття, народним епосом доль і днів минущих. Можливо, засипле її пісок років і десятиліть і завтра будуть написані про той час інші книги, талановитіші, яскравіші. Хто візьме на себе роль судді, хто може впевнено винести присуд складному літературному творові? Але одне можна сказати уже сьогодні напевно: перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга. Книга про долю поколінь, які стали творцями і жертвами незнаного досі в історії за його масштабами і глибиною соціального досліду.

В епічному романі “Листя землі” немає готових відповідей на болючі “питання, які сьогодні розбудили совість кожного з нас. Та й не справа не художника слова — пропонувати готові відповіді. Кращі сторінки цієї книги — це своєрідні протуберанці зболеного людського розуму — розуму, що сумнівається і дошукується істини. Кращі сторінки книги—це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом, справді, як писав поет, неповторним, невмирущим. Неповторним — бо історія ще не знала такої сили соціальних і національних катастроф, краще б не знала вона їх і в майбутньому. Невмирущий — бо духовний досвід поколінь, так тяжко здобутий, матиме неперехідне значення для усього людства, доки й існуватиме саме людство.

Немає в епічному полотні Володимира Дрозда і хрестоматійного, звичного для нас викладу історичних подій. Книга розрахована на читача, який знає перебіг історичних подій за останні сто років принаймні на рівні підручника для середньої школи. Але є в книзі тернистий шлях народу впродовж трагічних десятиліть, аж до великої біди нашої — Чорнобиля, є сходження народу по крутих параболах історії до духовного, соціального, національного прозріння. Історія для Володимира Дрозда — це, насамперед, історія особистості у вогні подій, це — крик душі, зболеної, змученої, розіп’ятої між землею і небом…

Хай щастить цій книзі доль і днів минущих, а в письменницькій, мистецькій проекції — і днів нинішніх.

ЮРІЙ МУШКЕТИК

Від автора

Твір, що його виніс нині на суд читацький, бачиться мені першою книгою з низки задуманих мною романів про чи не найскладніше століття у вітчизняній та й світовій історії: од вісімдесятих років XIX ст. до вісімдесятих XX. Осмислити його, осмислити долі поколінь, яким випало жити в епоху гігантських соціальних і національних катаклізмів, — одне з великих завдань літератури. Для цього найперше, мабуть, слід відмовитися від ілюзії, що історію творять лише окремі особистості. Соціальні землетруси, на моє глибоке переконання, зароджуються в глибинних народних пластах, і те, що ми спостерігаємо па поверхні етносу, — наслідок цих велетенських, ще гаразд не досліджених нами сил, і справжня історія — історія душі народної, а не хронологія дат.

Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу. Багатьох з них уже немає серед живих. Вклоняюся низько пам’яті творців і свідків епохи, їхні поривання, надії, їхні думи, досвід їхнього життя, найчастіше — трагічний, — основа цього роману. Глибоко вдячний десяткам, сотням людей, які поділилися зі мною своїми спогадами. Краєзнавець В. Бородай із Черкащини, П. Баглай із м. Донецька, П. Полтвин із Житомирщини, Н. Крюкіна з Калінінграда, М. Сивобородько з Тернопільщини, В. Шматко з Київщини, П. Мшар із Чернігова, А. Юревич з Вінниччини, В. Точиленко з Одеси, С. Бойко з Севастополя, П. Солодченко з Харкова, Ґ. Франко, яка надіслала унікальні спогади багатостраждальної Христі, — усіх просто немає можливості назвати. Окремо хотів би подякувати за величезну допомогу в написанні цих сторінок, своїм землякам із сіл Петрушине (Чернігівщина) і Халеп’я (Київщина), зокрема — Олексі й Варці Якименкам.

Буду глибоко вдячний, якщо читачі своїми спогадами і надалі допомагатимуть мені в роботі над “книгою доль і днів минущих”. Врешті, справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його.

Книга Нестора

Дак не було сперва нічого — ні світу білого, ні Пакуля в світі, а було поле, та ясне сонечко, та ясний місяць, та ясні зорі, дєтки їхні і дробний дощик з ними. А в полі росло світове дерево, на дереві сиділи два голуби, йони й сотворили світ.

Ще мій дід моєму батькові розказували, а дідові — яго дід: давно колися Господар на кленовім листкові написав сонце, місяць і зорі, а поле зорав, посіяв пшеницю; що вродило — змолов на жорнах небесних, замісив тісто, а з тіста людяку виліпив.

Таки так було. А за жонку тій людяці Господар дав дєвку, що її з квітки сотворив, рожею квітка зветься.

Гомонять-бо й таке: Господар сотворив душу людини, а тіло— лихий дідько.

Ні-бо, Громовик їхав на білому коні, викресав копитами вогонь із скелі і світ сотворив з того вогню, а Чорний бог з пеньків людину склав.

А я чував, старі люди гомоніли, що вогонь рогатий придумав, а Бог вогонь вкрав і людину з вогню сотворив.

Сотворив-бо з вогню, у чорта вкраденого, людей перших і поселив їх у райськім саду, щоб милувалися плодами праці його. Тольки заборонив людям яблука їсти.

А люди їли, бо хотіли й собі богами стати.

Бог розсердився і прогнав людей на землю, а сам з янгола — ми поселився на восьмому, червоному, небі, тольки на войну та на голод те небо й розчиняється.

А як настане страшний суд, небеса згорнуться в клубок, Бог на той клубок всядеться і людей судитиме, хто що заробив.

Скольки ж того неба, якщо, гомонять, сонце і місяць не більші, аніж заднє колесо у возі, а небо по той бік Невклі, за лугами Сиволозькими, за Чорним лісом, на землю опирається і баби прачі на нього кладуть?

Багато різного балакають у Пакулі, одне відомо достеменно, бо так у Книзі днів записано: пакульці від сонця свій рід ведуть. Мати-сонце народило Ладу, Лада народила Живу, Жива народила Єву, Єва народила Катерину, Катерина народила Оксану, Оксана народила Марію, Марія народила Наталку, Наталка народила Солоху, Солоха народила Вівдю, а Вівдя народила Уляну — від пакульського горщечника Кузьми. Уже дівувала Уляна, як узяв батько її з собою в чужу чужину, на далекі села — горшки на збіжжя мінять. Виїхали до світа, ще дідько товкся в Терешковому млині, тютюн молов, а по небу, повному зір, бродили відьми з дійницями і душі сіялися з неба. Поки зірка котилась по небу, Уляна пошепки молилася за себе і Мартина, щоб їх доля поєднала, бо мати казали — в таку хвилину усі бажання — справджуються. Уночі їй наснився місяць, так яскраво світив у вікно, а батько розбудив, щоб їхать, сон злякав. Місяць у вікно — то жених на поріг.

З тепличний летіли журавлі, курликали під зорями. Одмикалися на тепло земля і води — літо зимі квітку показало. Зорі були світлі, і місяць-молодик ріжками униз — на погоду. Сонце зійшло, як проминали Крутьки, там хресна Уляни. І почалася чужина, далі Крутьків нога Уляни не ступала. Сонце викотилося велике, як заднє колесо у воза, але скоро остигло, вмилося і стало наче колесо переднє, і був перший день їхньої мандрівки навколо світу. “Па гаршки! Па гаршки! Па гаршки!” — гукав батько, а Уляна сиділа як мальована в передку воза, і мішки для збіжжя біля неї, Люди дивувалися вроді Уляниній, і поголос про дочку-красуню пакульського горщечника котився поперед них від села до села. І вже у Мохнатині, за Чортовим болотом, не так баби горшки вимінювали, як парубки та підпарубки. Та все норовили до Уляни забалакать, Уляна ж посміхалася холодно і згорда на ті залнцянки. У Волиці, де вони заночували в знайомого батькові дяка, син самого старости привів музик до дякової хати. Уляна ж навіть з вікна не виглянула, на ґанок не вийшла.

З Мохнатина поїхали на Хмільницю, з Хмільниці через річки Жеведису та Синявку на Коршаки, з Коршаків — через синявські ліси — на Грибову Рудню, а там повернули в порічні села, аби вздовж Невклі Сіверським шляхом дістатися додому, бо вже мішки з житом, квасолею та просом лежали в соломі, наче кабани. Ніколи ще Кузьма Лемеха не міняв свого товару так справно. У голові Уляни паморочило од їхнього кружеляння по білому світу, такому великому і чужому. Настрашено тулилася вона до батькового плеча: залиши її батько десь туточки — нізащо дорогу додому не знайде, так далеко заїхали. Але навіть у найдальшій залісній Грибовій Рудні проживали люди як люди: з одною головою, двома руками і ногами двома. А парубки, що ходили на заробітки у якусь Таврію, чого тільки не балакали: і чорні, тяк рілля, люди є в далеких краях, і люди з псиними головами, і є люди, що, наче дерева, із землі ростуть. Ніщо таке Уляні не стрілося, а вже ж набачилася світу білого на все життя; як Бог пошле їм з Мартином діток — буде що розказувать.

Але правду-таки мовлять люди, що світ круглий. Бо виїздили вони з Пакуля Чумацьким шляхом, як птахи в тепличину летять, а вертали з сівера, відки зимовик дме. Уже пакульська церква забовваніла попереду, виростаючи з землі, мовби цибулина, як неждано побігли по небу низькі чорні хмари. Перехрестився Кузьма Лемеха, горщечник: “Се чорт жениться”. Тут поїхав Ілля по небу, заіскрило з-під копит його коней, загримкотіло, загухало — і з’явився Нестор-солдат.

Йон з неба упав.

Не, не впав, а по блискавиці, як по вірьовці із стогу, спустився.

Калі ж йон біля мене сидів, як ось ви, на лавочці, а я ще молода людяка була, ще в дєвках ходила. Не ковзав йон по блискавці, а зійшов з неба по хмарах, як по сходинках:” високого гонку. З нижчої хмари йон ступив на вершок Холодної гори, яна й зараз така, як тади була, тольки ліс по ній виріс. Дак ступив йон на вершок Холодної гори, а далєй і пішов по гребеню у долину.

Долина тади горішиною геть заросла, ми з батьком в той горішині грозу пережидали, бо тади і старе, й мале знало — дольки в горішині і можна од грози порятуватися.

Чи так було, як Уляна дівкою ще матері розказувала про і у пригоду, чи так було, як вона через багато літ на лавочці під двором про Нестора згадувала, одне напевно: Нестор з’явився біля воза горщечника раптово, ніби із неба упав разом з блискавицею. Лемеха аж пужалном замахнувсь на нього з перестраху. Але дубове пужално переломилося в його руці, наче соломинка, а Нестор-солдат засміявся. Той холодний сміх настрашив Уляну, і відтоді аж до смерті Несторової Уляна лякалась, коли він сміявся. А Нестор глянув на дівку так, ніби на базарі ціну складав: “І для чиїх же радощів намалював Бог такий апетитний патрет?” — “Та вже ж не для ваших!” — повела плечима Уляна, бо звикла, що милуються її вродою. Нестор кресонув кресалом, розкурив люльку і так відповів: “Не гнєви, красна дєвко, Бога і чорта не дражни, бо ніхто з нас не заглядав до Книги жизні, навіть я, одставний солдат Нестор Терпило, хоч бував на небі і з Богом розмовляв, як ось із тобою. Жили колися на світі велетні-люди, що одне одному через гори сокиру подавали, а по лісу ходили, як по траві. І з такої причини дуже горді були, як ось ти, дівко, своєю красою. А. як случився потоп, не захотіли вони сідати до ковчега: “Хай яка буде вода, а нам і колін не сягне”. І з такої причини ті гордяки витопилися до ноги, жодного на світі не осталось…”

І запитав Кузьма Лемеха відставного солдата: “Чи не з пакульських Терпил ти будеш-бо?” — “Кодло моє од віку в Пакулі, правда твоя. Чи багато моїх родаків ще ходить по білому світу?” — “Не осталось із твого кодла, щитай, нікого, — Лемеха недовірливо хитав головою. — А сколь-ки ж тобі самому годков?” — “А я своїх лєт не лічу, — блиснув чорним оком Нестор. — А що кодло моє у Пакулі перевелося, то не в радість мені. Бо тутки мого пупа закопано, сюди і навертає душа, у які світи не бродила б”. — “Розказував мені батько, а йому дід розказував, я вже вам розкажу, — почав розказ Кузьма Лемеха, позираючи на небо, де розвиднювалося. — Був у Пакулі козак Терешко Терпило, своєї землі не мав, а панську обробляв за третій сніп і возив пана, куди йому треба. А пана звали Лук’ян Журавський, нашому старому панові він дідом доводився. Як помирав Терешко, записав його пан Лук’ян у кріпаки. Опісля Терешка його син Нестор став за візника у пана Журавського. Дужий був той Нестор і здоровезний, як віл. Розказують, парну упряжку на ходу спиняв. Якось зайшлося у них з Нестором на одверту гомонку, Нестор і каже: “Не кріпак я вам, пане, а вольний”. А пан перед усім двором своїм і одлупив яго нагайкою: “Будеш помніть, який ти вольний, ти ще від батька свого Терешка у кріпаки записаний”. А Нестор — то був гордяк, рішив йон одомстить Журавському. Спогодєй поїхали вони в сусідню економію. У низині остановив Терпило коні, стяг пана з брички і заходився частувать пужалном. Добре частував, аж пан упав на коліна, проситися став, відпущу, каже, на волю, ще й грошей дам. Нестор повірив. Теперечки вертають яни додому. Як повернулися яни додому, челядь Журавського вхопила Нестора і потягла на стайню. Там яго прив язали до ослона і били, скільки хотіли, поки й кров’ю не підплив. Погодєй віддали в солдати. Дєвку ж Нестора, яку той любив, Журавський оддав за кривого воловника, у батьки їй годився, сестру продав заїжджому панові, десь аж на Кавказах тому панові цар землю дав. Матка ж Нестора скоро й умерла з горя’ такого. Отак і перевелося в Пакулі Терпилове кодло. Про самого ж Нестора одтоді у Пакулі нічого не чуть. І вельми подивлений я твоїй появі, Несторе, і се велика почудка, якщо й правда се ти, а не мара нам видиться. Бо все, що я гомонів, ще за діда мого Оксентія було, а вже й батько мій Ничипір давно на гробовищі лежить, та й на мені уже жисть добренно наєзділась”. — “Хіба ти, Кузьмо, не слихав між людей, що один день у Бога — сто літ на землі? — мовив на те Нестор-солдат, умощуючись на возі, щоб їхать, бо гроза уже відкочувалася за Невклю. — Ото як запрягли мене в солдатську упряжку, двадцять п’ять лєт одслужив я царю земному. Пройшов і Крим, і Рим, і Кавказ, а ріднішого голосу, аніж голос барабана, уже й знать не знав. Ну, все, думаю, цар за службу отблагодарствує. А йон мене — за ворота і дулю велику вслГд. Що Нестору робить, куди діваться? Пішов я служить царю небесному. Поставив мене Бог в караулі біля воріт, що до його дворища. Служу вірою і правдою, калі Смерть біжить до Бога по наказ. Січас доповім, кажу. Потовкся трохи по дворищу і знову виходжу за ворота: “Наказав табє Бог сім літ дуб є гризти, а людей — не чіпать”. Пішла вона в ліси, а я служу дальше. І перестали люди на землі мерти. Якось у неділю пішов Бог до лісу по гриби і зустрів там Смерть, уже яна ледве ногами соває. “Чого ти така худа? — питає Бог. — Чи людей на землі мало?”—”Од якого присмаку мені в тілі буть, — Смерть одказує, — коли я вже сьомий год саме дуб’є гризу, як ти, Боже, наказав через свого москаля Нестора”. Бог, конєшно, розсердився і каже: “Хай той москаль теперечки на своїх плечах тебе носить, поки од’їсися і при здоров’ї станеш”. Почав я її носить. А Смерть хоч і вельми худа, а в кості широка, скоро я геть на силі підупав. А ще ж у Смерті ні празника, ні ночі, завжди у роботі. Якби не люлька — там, під Смертю, і сконав би. Од люльки моєї єй удовольствія ніякого, а навпаки. Як наб’ю люльку самосадом та розкурю, Смерть на плечах моїх і чмихає, і кашляє, і крутиться, тольки кості торохтять. Од’їлася вона трохи після голодухи, одпаслась на земних харчах та й одіслала мене назад до Бога. А в Бога ще гнів не минув, і йон видав такий артикуль: “Іди, солдате, у пекло служить”. Прийшов я в пекло. Прийшов я в пекло, став гвоздя забивать, щоб амуніцію повісити, — чортів наполохав. Далєй — больш. “Що, — запитую, — у вас у казанах вариться?” — “Грішники”, — одвічають. “А, галушки, — киваю я, — січас буду вечерять…” Чорти на раду зібралися і постановили з пекла мене вижити. Нап’яли барабан із шкури молодого чорта та й забарабанили: “У похід!” Мушу команду сполнять. Вибіг я з пекла при повній своїй амуніції, а чорти скоренько двері за мною зачинили на засув. Потяг я ноги знову до Бога. А Богу што дєлать? Розвів йон руками: “Якщо ти, москалю, ніде не можеш ужитися, то йди собі знову у світ земний”. Ось я й вернувся на землю”.

“Ну, солдате, майстер ти теревені теревенити і постоли із слів плести, — чухав голову під смушковою шапкою Кузьма Лемеха. — Якщо з тебе буде таке роботайло, як щебетайло, тобі у базарний день ціни не складуть…” Нічого не відповів на те Нестор Терпило, а підняв руку перед себе і долоню розтулив: на долоні лежало синє, в цяточку, схоже на жайворонкове, яйце. Яйце тріснуло і розкрилось; із яйця виповзла і обвилась навколо Несторових пальців зелена змійка. У змійки виросли крила, вона змахнула крильми і, схожа на худу, обскубану качку, злетіла з руки Нестора. Змійка летіла у небо по прямій, наче випущена з лука стріла, і там пірнула у хмару, а хмара зустріла її блискавкою та громом. Горщечник налякано перехрестився, а Уляна хапала повітря відкритим ротом, наче риба на березі. “Затуляй, дєвко, рота, коли погримує, бо чорт залетить”, — засміявся Нестор, і від того сміху їй зробилося ще страшніш.

Оселився Нестор у Мохнача, баришника і конокрада, а як минув піст по Великодню, прийшов з Мохначем, що йому за товариша був у цім ділі, до Лемехів домовлятися про сватання. Уляна сховалася за комин і не злізла з печі, поки за гістьми двері не рипнули. Вівдя клопоталася в дворі, біля худоби, і до хати не зайшла, ніби не її дочку сватали. А Кузьма сидів на покуті, суворий з обличчя, наче на іконі намальований: “Ти, Несторе, у батьки моїй дєвці годишся, а може, і в дєди чи прадєди, як по наших земних законах. І голяк голяком, тільки й твого, що на табє, та й то солдатські недоноски. А у мене і кінь, і овечки, і корова, і ремесло в руках. Не рівня ти мені, щоб я свою одиначку за тебе віддавав. Викинь і думку з голови, а шукай до своїх нехватків такі ж нехватки, може, і зліпиться…” — “Вельми запанів ти, Лемеха, як на горен та круг стягся і вивчивсь у Савки Гайдамаки з Крутьків горшки ліпить, — сказав на те Мохнач, зизим оком дивлячись на Кузьму-ікону. — А як приставав до Вівді у прийми, був такий же безштанько, як і Нестор теперечка. Та й у Вівді твоєї тольки те було, що вона з чумачки привезла, чим її чумаки за співанки у дорозі обдарували. А все, що ти на горшки та гладишки виміняв, як прийшло, так і піти може… А Нестору, щоб ти знав, за його вірну службу од царя пенсія буде”. — “До царя, як до Бога, далеко, і лучче синиця в жмені, аніж журавель у небі. І ти, Мохнач, у хаті моїй мені не ворожи поганого, бо всі під Богом ходимо. Сьогодні ти на коні, хоч і на чужому, а далєй хто зна. А у мене мого ремесла ніхто не одбере, ні Бог, ні дідько. Покуль люди живуть, їсти щось будуть, і їм горшки мої та гладишки треба”. — “І горшки, і люди — усе глина, — підвівся з лави розсерджений Мохнач, бо йому Кузьма в саме око кіньми чужими штрикнув, усі в Пакулі про них знали, але мовчком, бо Мохнача боялися. — Сьогодні є, завтра розсиплються. Ходьом, Несторе, з сьої хати, і хай твоя нога болєй сюди не ступить. Таких Улян ще в тебе буде як гною…” А Нестор дивився на піч, як на сонце: “Інших Улян мені не треба, а єта буде моєю, бо я так хочу”. Сказав — і за поріг.

Як ішли з Мохначем через двір, Вівдя коня напувала. Мохнач пробіг пальцями по спині коня, наче на сопілці заграв: кінь відчув руку, і шкіра йому збрижилася. “Добрий кінь, добру ціну на базарі дадуть”. — “Нє ти його ростив, не табє його і продавать”, — одрізала Вівдя. “А хто зна, хто зна… — засміявся Мохнач. — Нащо табє, Вівдя, кінь, як ти звичніша до волів чумацьких?..” — “А й таке, циганської крові в мені нема, — наче серпом черкнула. — І жебраків та зайд до хазяйських дочок свататись я не воджу. Як їздила я з чумаками, чумаки одного такого, як ти, на Давидовім броді до смерті збатожили, а вони були люди правдиві і помірковані. Найнявсь за погонича, щоб у клумаки чужі заглядать…” А батько Мохнача таки ж циган і був. Відбився від табору і приймакував у Насті Малахи, вдовички. Нажив з нею Гаврила, а тут цигани біля Пакуля, в Муравиці, стали табором. Пішов він, на вечір глядячи, у табір, а на ранок ні табору в Муравиці, ні приймака Настиного. Та й по сей день. “Смієтеся, матко, смієтеся із чужої недолі, аби із своєї плакать не прийшлося…” — як ніч зробився Нестор, а й виходив з хати похмурий. З тим і пішли од двору Лемехів.

І ніби наврочив Нестор.

Кузьма йон тольки в стайні й ночував, як ото зачув Мохначеві гомонки.

У П’явки того літа кобилу вивели, сам пристав приїжджав, бо то ж таки П’явка, але й сліду не найшли.

А в Андрія Царика уже й зняли двері з петель, а йон од Муравицького озера з рибою вертав — так яно спужалося і втекло.

А до Лемехів, бач, так і не прийшло. Не прийшло, то приїхало.

На початку зими, перед Різдвом, вертав Кузьма з ярмарку у Мрині саньми.

Не впорожні вертав — наміняв і накупив. А вже парубки та дєвки по хатах звізду ліпили і колядувать збиралися. Так йон спішив та й поїхав навпрошки, через Русалчине озеро. А крига молода, бо осінь видалася тепла і зима пізня. Тріснуло під саньми, розчахнулося, і все пішло під лід: і кінь, і сани, і збіжжя, наміняне за горшки, і гостинці, що їх Кузьма віз жінці та дочці.

А йон сам ледве на лід, кажуть, вибрався і доповз до берега.

А як вхопився за верболіз та зіп’явсь на ноги, привидівся йому Нестор Терпило. Начебто стоїть йон на березі, люльку курить і регоче з Лемехи. І вже йон не в лахманинні солдатськім, а в новому та добренному, наче з генерала знятому, і хрести золочені на грудях.

Такого генерала, на дощці мальованого, Кузьма якось на базарі купив, повісив над полом, так Вівдя часом і молилася на яго, я ще того генерала бачила, у Нестерки.

Тади йон перехрестився тричі, і видіння зникло, наче й не було.

Та одки ж тому Нестору над Русалчиним озером узяться, як з весни у Паку лі про нього й не чувать було, у Пітер подався, до самого царя пенсію за службу солдатську клопотать.

Як гнали литвини плоти по Невклі, то спочивали на Варяжім острові. Стало на теплі, Нестор перебрався на Варяжий острів, у курінь, дочекався литвинів і за плотаря найнявсь. Невкля розповніла, прибутна вода геть залила Сиволозькі луки. Литвини трималися правого, гористого берега, тут і течія стрімкіша, і дно глибше: боялися мілини. З круч, де поблизу села, дражнилися дітлахи, що худобу пасли. Один, хлопець, залишив волів у видолку, біг уздовж берега і гукав щосили: “Вороні кашу з їли! Вороні кашу з’їли!” 1 сказав старий литвин, роздмухуючи вогнище під казаном, де куліш варився: “А калі б ти ужо бєг-бєг та й не зупинився. Отаке здорове, а дурне”. Ворони кружеляли над плотом, сідали на крайні колоди, піджидаючи обіду. “Ти сказав: хай біжить і не зупиниться”, — Нестор похмуро, з-під кущастих брів глянув на хлопця. Гой ніби перечепивсь об погляд, замахав руками і ще проворніше почкурав берегом навздогін за плотом: “Вороні кашу з’їли! Вороні кашу з’їли!” Голос хрипнув, ноги підкошувались, а хлопець біг і кричав і вже не міг зупинитися. Почалися Глеї, а потім потічок, що десь у полях народився, перетяв шлях, але хлопець так само біжка перебрів його у вихорі бризок і як заведений гнав далі, мокрий, жалюгідний, схожий на загнаного зайця. “Ти, чалавєче, щось знаєш…” — похитав головою старий литвин. “Ти сам сказав: хай біжить і не зупиниться”, — повторив Нестор. “Відпусти, хай не біжить да-єй, ужо пам’ятатиме до скону”. — “Жалієш… — скрива посміхнувся Нестор. — А мене чи тебе хто жалів?” Нестор повів бровою, і хлопець упав у сухий, торішній аїр. Пліт уже відплив далеко, коли він звівся на ноги та, погойдуючись, наче хворий, потеліпав назад. Скоро зелені вали Мрина, вивершені маківками соборів, з’явились на обрії, з’явились і пропливли мимо, як у сні. Ночі були темні, і тільки солов’їні щебети в лозах значили берег. Коли Невкля внесла плота у Дніпро і лаврська дзвіниця забовваніла на київських горах, старий литвин мовив до Нестора: “Сила в тобі єстяка, чалавєче. Попливемо з нами до порогів?” — “Ні, — похитав головою Нестор, — я звідси на чавунці до царя в гості поїду”. — “А цар тебе у гості запрошував?” — “Запрошував чи ні, а має мене вислухать, бо я за нього кров проливав”. — “Хоч ти щось і знаєш, чалавєче, а міркуєш, як мале дитя, — сказав старий литвин. — Якби цар вислуховував кожного, хто за нього кров проливав, коли б йон свою царську службу служив? Ужо тої кровиці пролито — море розливаноє”.

Чавунка везла Нестора цілу ніч. Він лежав під лавою і тілом слухав, як по залізних стежках вистукують залізні колеса. А вранці просто Несторових очей зупинилися блискучі чоботи кондуктора. Нестор відсунувся в куток, до самої стіни вагона, але гострі передки кондукторових чобіт дістали і там. На першій же станції Нестора виштовхали з вагона, ще й жандарм, який стовпів на пероні, додав до кондукторових штурхані в. І попішкував Нестор вздовж залізниці, ловлячи крученики паровозного диму. Аж на початку літа добувся він таки до Пітера. Домів у Пітері було як дерев у лісі, а люду — як мурах. Язик довів його до казенного дому з кам’яними левами при вході. Швейцар скидався на генерала і вбранням, і поставою, а чин, до якого Нестора допустили, так надимався, що трохи не лопавсь, і Терпило не знав, як і кликати до нього. Покликнув: “Ваше превосходительство…” Чин пом’якшав з виду: “Говори, солдат…” А коли вислухав Нестора, наказав прийти через тиждень: “Я подивлюсь у бомагах”. Прокантувався Нестор тиждень по нічліжках, харчувавсь на базарах, в обжорних рядах; ворожив по долонях, але рідко вгадував: Пітер одбирав у нього силу. Через тиждень знову навструнки стояв у домі з левами, і чин таке йому говорив: “Є в бомагах, що ти, солдат Терпило, служив царю, і скільки літ — указано, і рани твої. Але числишся ти в бомагах давно загиблим, через те ніякого содержанія від царя тобі не полагається…” З тим і на двері показав.

Почав Нестор розпитувать у людей на базарах, як до царя дійти. Сказали йому, що буде цар на Марсовому полі війська оглядать. Спозаранку штовхався Нестор серед роззявак поблизу Марсового поля, хоч і боки нам’яли, і від поліцейських штурханів перепале. Нарешті забили в барабани та мідні тарелі, війська вишикувались, як по нитці. Аж і золота карета з царицею з’явилася, а цар їхав поруч на білому коні. Нестор розштовхав мундири і кинувся царевому коню під ноги. Цар зблід, коня пришпорив, перескочив через Нестора і далі помчав. Нестору ж скрутили назад руки і відправили до поліцейської дільниці розбиратись, чи не замах на царя хотів учинить. Усе літо пробув він на казенних харчах, а як зосеніло, гнали кримінальних етапом у південні губернії, і його до етапу вписали. З етапом пропішкував Нестор до Києва і вже після Покрови об’явився у Па-кулі. Охлялий, солдатський мундчр висів, як на кілку. І знову попросився до Мохнача. “А що ж твоя сила, Несторе?” — запитав Мохнач. “Там більша сила…” — тільки й відповів солдат Нестор.

Скоро — сніжок політував, і шугою Невкля бралася — сполошився Пакдль.

Що на світі білому робиться: Шапталів ноччю порізали!

Та й ні за що людяк помордували, хотіли гроші узять, а гроші були у пана Журавського, Шаптала за касира в панській економії служив.

Сама чула, як Шаптала в економії казав людям, що привіз гроші з города і щоб завтра ранчей до нього ішли, хто на льону рабів.

Бігли до двору Шапталів, як на пожежу, а там уже й пан Журавський, і справник, і волосний старшина, тоді й стражники на конях аж із Мрина прискакали. Оточили Шапталів двір, нікого не впускають, а в домі два мерці лежать, і Шапталиха над ними голосить та тужить на все село.

По обіді задзвонили на сход, зійшлися чоловіки до зборні і баби гуртами віддаля. Тут волосний старшина і розказав, що сталося, бо доти кожен балакав, що хотів. “Люди пакульські! — мовив старшина. — Покійний дід розказував моєму батькові, а дід на світі жив годів сто. Я ще був хлапаком, як батько мені гомонів, що колись давно нашу землю розоряли нехрещені люди, татарами їх звали. Дак тії нехристи кріпко мучили людей, ї знову се повертається, але вже свої своїх мучать, як хочуть. Прочули якісь зарізяки, що касир економії гроші з города привіз, за льон, що в лузі піднімали. Прочули і рішили потяжку мать. А про те не розвідали, що, з города повернувшись, Шаптала одвіз гроші нашому панові і в залізну скриню поклав. Ноччю яни вікно на кухні вийняли і влізли у дім. Стару матку Шапталову одразу на той світ відправили, яна на кухні спала. Шаптала кріпко мучили, щоб гроші оддав. І замучили до смерті, хоч Бога в свідки кликав, що нема у домі грошей. Жонка Шаптали з дітьми була в спальні. Коли прочула вона, що в світлиці діється, вікно одчинила, дітей викинула і сама стрибнула. Боса, в самій сподні побігла з дітьми до свого батька. Засвітили в батька світло, але до ранку вийти з хати боялися, бо чекали зарізяк і до себе. Як розвидніло, побігли до пана Журавського, пан послав верхівця по стражників. І ось теперечки ми зібралися, щоб слідство вести і тих зарізяк на чисту воду вивести. Дак, може, хто з людей бачив чи чув, як злодійство у селі коїлося?”

Мовчали люди, опустивши голови: ніхто нічого не чув, не бачив, а якщо чув чи бачив хто, боялися сказать. Тоді наказав справник чоловікам в один ряд стати. Як стали в один ряд — од зборні до попового саду стрічка. Вийшла із зборні чорна від горя, в чорну хустку завинена Шапталиха, пішла вздовж ряду, кожному в обличчя зазираючи. І мовив волосний старшина на весь майдан: “Сяя жонка у щілину дверей бачила одного із зарізяк, коло лампадки йон стояв, і видивиться зараз, якщо йон тут єсть. Дак, може, хто сам признається і поменшить провину свою перед Богом та людьми?”

Ішла ІІІапталиха вздовж шеренги мужиків, не зупинялася ні біля кого. Уже до попового саду наближалася, як ніби вкопав її хто біля Сави Малахи, кравця. Мастакуватий кравець, але горілку полюбляв і з Мохначем водився. Усі дух зачаїли. А Сава білий зробився, як глина мильна в кручах над Невклею. Тоді як заволає не своїм голосом: “Не я! Не я!” — “Йон… — тихо сказала Шапталиха і голосно, на весь майдан повторила: — Йон!” А вже стражники, що слідом ступали, руки скрутили Саві. Вели до зборні, а він усе кричав сиплим, пропитим голосом: “Люди добрі, я не вбивав! Люди добрі, я не вбивав!”

Як вертала Шапталиха до зборні повз мужиків, біля Нестара з Мохначем ходу притишила.

Мохнач, той зернята лускав і плював йой під ноги.

А я ближчєй до Нестара був, видів: Нестор стовпом стояв і в небо дивився, ще сніжок політував.

І уперше тої миті небо відчинилося для Нестора, як на іконі страшного суду в церкві пакульській, і оком єдиним у душу його глянуло. Уже як помирав, а Мохнача давно на світі не було, признався Нестор Уляні: “Упознала мене тоді біля зборні Шапталиха. Бачила вона в саду мене, каравулив я, поки Мохнач із Савою гроші з касира видушували. Тольки ж там, у саду, пожалів я Шапталиху і дітей її, а вона біля зборні мене пожаліла”. Біліша од снігу стала Уляна від тих слів, але нічого не відповіла, бо ще мова їй не вернулася.

А там, на майдані сільському, пакульський люд навколо зборні гуртився, не розходивсь. І вивели із зборні два стражники побитого, вірьовками оперезаного Саву Малаху, до справникової коляски прив’язали, щоб до самого Мрина слідом біг. Мохнач біля зборні стояв, лушпинням під ноги плювався. Уже справник у коляску забравсь, уже стражники на коней сіли, коли Сава глипнув на Мохнача закривавленим оком: “Так се я і за тебе, бандюгу, у тюрмі гнитиму?! Я буду гаравать, а ти скакать? Тади хапайте і яго, конокрада! Я тольки помагав з п’яного ума, а підначка Мохнача, і ватаг — йон!..” Пов’язали і Мохнача, повели до Мрина. Але не довго Мохнач пробув у казенному домі, по Різдву уже і вдома був.

Дак що ви хочете, колі його пасинок у поліції служив, Фенічки, що була за Мохначем, рідний син.

Пасинок пасинком, а Фенічка добренно кишенею потрусила, покуль з тюрми його виручила.

Знала, кому датку дать.

Дак і мала, що давать: награбастав у людях доста.

Авжеж, і там, у Мрині, злодюга на злодюзі сидів і злодюгою поганяв: як не було за Саву чого дать та кому постараться, дак і пропав.

Просидів йон у тюрмі, може, з год, і кріпко погано йому там прийшлося, бо на слідуючу осінь і помер, суду не дождавшись.

Гомоніли — чахоточний зробився.

Не чахоточний, то все бабські гомонки, а такі ж злодіяки його притовкли за те, що на Мохнача показав, у Мохнача скрізь товариші, руки довгі мав.

І був у Пакулі Потап, на прозвисько Гончий, а в бомагах писався Туренок.

Як ішов його син Андрій на царську службу…

Се-бо той, що його у війську кінь копитом забив?

Йон, йон.

Дак приставили до яго дядька у війську, дядько кличе: “Туренок! Туренок!” — а йон і не признається, бо звик по-вуличному — Гончий.

Дак се ще мій дід розказував: діда Потапового пан Журавський у заїжджого ляха-полковника на гончого пса виміняв, сподобалося Журавському, як той полковнику прислужує. А лях вельми собак любив. Од тих годов і пішло: Гончий та Гончий, і роду передалося.

Як воля вийшла, пан Журавський дав за службу наділ землі на подворок і лісу, на прислужниці своїй женив. Ще й батько Потапів порогів панських не цуравсь, то візником у пана, то біля кухні.

А Потап — ні, йон змалечку біля панів не терся.

Потап — роботько, що роботько, то роботько.

Цілісінький день возив Потап колоди з лісу в економію, натягався так, що й світу не бачив. А вернувся увечері додому — здалося, ще мало. І подався на тік молотити. Цілу ніч молотив — ніч місячна була. Уже й тіло наче не його, а все ціпом вимахує. Нагнувся, щоб снопа перевернути, та й упав посеред току. Вранці жінка…

Жонка у яго Дуся Лобаска була, тая до роботи не вельми. Робить робила, бо робить треба, але робе, було, і поглядає, як віл із-під ярма.

…Прийшла натік, щоб до сніданку кликать, а Потап мертвий. Дуся у крик та сльози. Сусіди збіглися, хто ще по роботах не подався. Та що сусіди поможуть, якщо людина не дихає. Скоро обмили небіжчика, прибрали — та й на лаву, головою до покуту і свічку в руки. Заходилися жінки біля печі, аби було чим померлого пом’януть. Чоловіки ж хто дошки на труну струже, хто до лісу поїхав, щоб дубка на хрест привезти. Тут і пресвітер з дияконом прийшли, щоб над мерцем читать.

Уранці стали навідуватися люди, про наглу смерть прочувши. І Нестор поріг переступив. Потап уже в труні лежав. Дуся чоловіків, які яму ішли копать, тим-сим пригощала. Покликала й Нестора до прирощення. Але Нестор до їдаків не пішов, а стояв біля труни, схилившись до небіжчика, ніби перешіптувався з Ним. Тоді повернувся до Дусі та й каже: “Роботящий муж був Потап. Трудненько табе без яго прийдеться, та ще з трьома малими дєтками”. Господиня так і залилася слізьми, а думала — уже всі виплакала: “Ой, трудненько… А тольки нащо ж ти словом як серпом по серцю, калі жистечка моя і так горькая?..” І чоловіки, що снідали, позирали на Нестора невдоволено: прийшов, так стій мовчки, а в рані свіжій не длубайся. А Нестор раптово як засміється, та сміхом таким, що й пресвітер над книгою словом поперхнувся: “Чвертку піднеси, Дусько, дак я твого Потапа з того світу поверну…” Дуська так і опустилася на лаву, а молодиці, що розкачували тісто на коржі та кришили галушки для поминального обіду, наче кам’яні поробилися, і всі, хто був у хаті, не знали, що казать.

“Слухай мою команду, Дуся, і неси конопляної олії та корінців хрону!” Дуся і не підвелася з лавки, а молодиці принесли. Нестор помазав олією чоло та скроні покійника, а руки і ноги хроном став розтирать. І ось у Потапа заворушились та піднялися вії. Люди, хто де стояв, шаснули у двері, наче вітром їх винесло. Пресвітер, що начитував, перший. Лише Дуся, біла як стіна, до якої тулилася, зосталась у хаті. “Бач, — знову засміявся Нестор, одійшов до печі і люльку розкурив, — які хоробрі: мертвого не боялись, а живого дак бояться. Дай ти йому квасу, йон скоро оді йде”. Але Дуею саму треба було одпоювать — ні руки, ні ноги не слухались. Зачерпнув Нестор квасу в кухля, розчепив Потапові зуби ножем і влив кілька ложок.

Люди збіглись на Туренків двір, як на пожежу, і вже до шибок тулилися: “Воскрес Потап, воскрес!” Потап квасу одпив, очима по хаті повів і зітхнув глибоко, наче кінь у стайні, по трудній роботі. “Довго ж я спав, Дуся…” — “Спав би ти, Потане, до обчего воскресіння, якби не я, — мовив Нестор. — Щоб не здавалось, що за дармовицю життя нове получив, як строїться буду, три дні у мене за се воскресіння одробиш”. — “Одроблю і більше, — пообіцяв Потап. — Бо я ще на сім світі не нажився і дітки малі, а мав у землю іти”. — “І труну мені оддаси, якщо раніше, ніж ти, руки складу, бо одного ми з тобою зросту і мушу я заробок якийсь мать, окрім чвертки та трьох днів твоїх, щоб цінував ти життя своє друге”. — “Як ти зрабів таке добро мені та моїм дєткам, дак оддам і труну”, — погодився Потап.

Тут люди почали, хрестячись, заходити до хати. А Потап невдовзі так оклигав, що сів у труні, наче в кориті, подушку під спину підмостивши, і чарку горілки попросив. “Рано ще тобі”, — мовив Нестор, перед яким Дуся поставила чвертку горілки обіцяну, а сам випив. Але Потап і без горілки скоро розбалакався. “Був я, людяки, в самому раю. З давнєй померлими гомонів, як ось із вами. Бачив і батька свого, і матку покійних, і багатьох пакульців бачив, що на той світ переселилися. Добре їм тамочки живеться, луччей, чим нам на землі. Се я правду гомоню, як на Божому суді. Кожне має землі скільки схоче, хату, садочок, копанку в саду, а в копанках повно риби. Більше карасі та в’юни. Але на землі вони не роблять, а все святим духом робиться. А померлі на лавочках сидять, насіння лускають, униз, на землю, де ми з вами, лушпиння спльовують. А парубки у вишиваних сорочках і дєвки у вінках з волошок та руж на вигонах вигицують. І побрів я тим світом. Надивився різного я. Птахи з людськими головами там крутять вітряки і замість зерна мелють воду. Ченці людськими кістками топлять величезні печі, а шинкарі колотих печей у чанах з горілкою купаються. А навколо сидять наголо стрижені, у намисті з людських голів черниці і торгують головами своїх ненароджених дєток. Іду далєй і бачу — тік, а на току чорти людей молотять. “То грішники?” — питаю. А старий чорт і гомонить: “Усі ви, людяки, однак! хіба ти видів святих на землі?” Та трісь мене бичем по галаві. Тут усе провалилось, як було, а я — в труні прокинувся…”

Засміявся Нестор зимним, аж мороз у людей по шкірі, сміхом, а очі не сміялися, печальні очі були: “За те моя душа прихилилася до твоєї, Потапе, що ти і рабіть, і брехать добре умієш. Але немає на тім світі ніякого світу, а єсть тольки тьма сіренька, наче кисіль із сім’я льону, а над тьмою Бог, що метеликам та пташкам крила розмальовує. Я там бував, бачив. А жисть людяцька, яку ти тут розписав, є така жисть, тольки на землі яна, не на небі. І зветься теє царство щасливе Горіховою землею. Тольки ніхто з людяк у ту землю дороги не знає, а шукає багато. Се я чув і знаю, як блукав по світах”. З тим Нестор допив чвертку і пішов з хати. Опісля воскресіння прозвали Потапа Безсмертним, і прожив він ще на землі вісімнадцять літ.

Під зиму почали мужики з Таврі ї вертатися, а Мартина Волохача все не було. Уляна уже й очі геть прогляділа. Куди не біжить, а на шлях Чумацький зирне — чи не завидніє на шляху висока Мартинова постать? Мати втішала: “Може, дочко, йон до самої Покрови найнявся овечки пасти? А може, покосили-покосили в Тавричеській — та й подалися на Дон, ще й там, у козаків, підробить. А з Таврії на Дон дорога трудна і далека. Як вертала я з чумаками із Криму, думала, що ми давно заблукали і ніколи я вже свого Пакуля не побачу. День їдемо, тиждень їдемо, місяць їдемо, уже воли притомилися, ледве йдуть, а довкуль нас усе степ та степ, і ніде нічого. Тольки вихори, як дерева, небеса підпирають. Як посуне у нашу сторону та нечиста сила, скоріш валку зупиняємо, вози докупи, а самі під вози і молитву воскресну шепчемо. Як налетить, як завіє, аж вози тріщать. Геть порохом та землею поприсипає, покуль перевіситься та далєй посуне. Вилазимо тади з-під возів, чорні, як чорти з пекла. Отак і їхали до самої зими, тольки з першим снігом я домівку побачила. Так чумаки ж на колесах, і воли у них добренні, не усякий мужик рукою до рогів діставав, такі воли, а Мартин твій на своїх двох, бідак”. — “Обіцявся Мартин, як грошей підробить, чавункою до Києва доїхать, аби скоріш, бо і йон за мною скучає”, — одказувала Уляна. “Та щоб твій Мартин на чавунку потратився із-за дєвки — не такого йон кодла, — посміхалася Вівдя на ту доччину мову. — Як ми з твоїм батьком П’явці снопи возили, він — ще хлапак — П’явчину худобу пас. То я надивилася. Нові постоли через плече — і дихнуть на них боїться, а по стерні босяка. Так йон ніг своїх не жалів, а ти, дурна, хочеш, щоб йон твоєму серцю посочувствовав”. Недолюблювала Вівдя Мартина Волохача.

Аж під Святий вечір покотилося по кутку, від хати до хати: Мартин із Таврії повернувся. На Різдво до Лемехи зайшов. Гостинця Уляні приніс — в’язочку бубликів. Уляна на піч не ховалася, як з Несторовим сватанням було, сиділа на полу, між подушок, наче й сама стала квіткою, вишитою на полотні. А як покликала мати до столу, де батько гостя потчував, нічого з наїдків не торкнулася, лише Мартинові бублики з хлібом жувала — ї смачнішого не було для неї у всьому світі. А Мартин розказував, як йому на заробітках велося: “То гомонять, що в Таврії тольки пташиного молока І нема. А рабіть скрізь треба — і за худу копійку. Прийшли ми до пана: “Чи не знайшлося б, ваше благородіє, для нас роботи?” — “Робота знайдеться, — одвітив, — якщо сила є”. Та й одяг хомута на нас — поставив на косьбу. Степ, спечи-ще, косимо од рання до смерку, нужда примусить і смолу хлебтать. Тольки ж бачу: за день геть вироблюся, а зароблю дулю. Я до панського управителя лисачком, і той мені гомонить: “Іди овець пасти”. Гомонить і так пильно дивиться, ще й оком підморгує. Пішов я до овець, за п ятдесят рубликів до Покрови. Пасу овець, а перед управителем і далєй травою хилюся. Приїде йон бричкою в степ, скільки овець здохло, запитує. Запитує йон і оком моргає. Шестеро, одказую управителю, та й собі лівим оком знак подаю. Так йон усі шестеро запише і поїхав, а слідом дружка свого з Каховки до мене присилає по тих овечок… Служив я так до Покрови і ще місяць, тади йон мені — рощот: п ять червонців, як домовлялися, і ще два — за вівців, начебто здохлих, щоб і мені салом губи помазать, бо в самого аж капає… Приходь, каже, на торік з ранньої весни, знову до вівців тебе поставлю. Так що, батьку, не босаком я з Таврії повернувся, а на шматину поля грошики маю. Як скоротаємо зиму, сходжу ще в Таврію, щоб з Уляниним приданим на дворище хапило, а тади вже до вашої дочки старостів присилатиму, бо яна мені підходить”.

Як почали вони з батьком про гроші, наче хлопці про дівчат. А Уляна як зачула, що рік ще їй Мартина чекати, — геть зів’яла. Коли ж попрощався Волохач та пішов із хати — і вона хустку накинула та слідом. Наздогнала на вулиці, припала до грудей (уже звечоріло), тремтить уся: “Мартиночку, голубчику, сватай мене тепер, не жди того лєта”. Мартин відсторонився і розсудливо похитав головою: “Нащо се нам таке здалося: твою біду до моєї біди, твої злидні до моїх злиднів? Не хочу я так: хоч живи, хоч клади зуби на полицю. На твоєму батькові далеко не поїдеш, у придане самий дрібок дає, думає, що з лиця твого мальованого грошики у припол сипатимуться. Злидні на злиднях сидять в обох у нас і злиднями поганяють. А я хочу хазяїном буть. Кріпким хазяїном, на все село. Пождала год, з лиця не спала, пождеш і ще год. Об Різдві й поженимося”. — “Ой, Мартиночку, боюся я. Чуєш, ворона над нами крахає”, — застогнала Уляна. Ворона і справді каркала на в’язі, що біля двору Лемехів ріс. Наче віщував хто її голосом. “Хай крахає,— сказав Мартин Волохач. — А тольки свою жисть аби цяп-ляп проживать я не хочу”.

Того року послухалася громада отця Серапіона і заборонила молодим збиратись на досвітки. Тож парубки і дівчата гуртилися таємно, у хаті баби Солохи. Баба Солоха в такі вечори у своєї куми ночувала. Але в селі не сховаєшся. І про досвітки у баби Солохи скоро дізналися кому треба і кому не треба. Одного вечора сам староста переступив поріг: “Киш із хати, хлапаки і дєвки, бо так громада постановила…” А парубки старосту під руки і до столу повели: “Мо, пригоститеся, чим Бог послав?” А пригоститися було чим, на досвітки з порожніми руками не йшли. Староста довго віднікувався, але таки пригубив, тоді у смак увійшов і так напригощався, що мусили хлопці через городи до його хати на руках нести. Але відтоді замикалися і вікна завішували.

Аж постукало одного вечора у вікно. Уляна як відчувала — на свічку дмухнула. “Се, — каже, — Нестор-солдат, я його боюся”. І справді, мовило під вікном голосом Нестора: “Одчиніть по-доброму, як не хочете, щоб по-плохому було”. Молодь притаїлась. Аж по хвилі свиснуло за вікном, і вітер такий зчинився, що хата баби Солохи ходором заходила і в комині наче людина застогнала. Дівчата, що на черені грілися, прись із печі, збилися на полу, як вівці. Парубки самі полякались. І відсунули засув, засвітили свічку. Коли заходить Нестор. Парубки до нього, як до старости, було: “Може, пане вчителю, пригоститеся, чим Бог послав?” А він, як грамотний з війська, настановлений був громадою за помічника до вчителя. “Нєт, — одказує, — тіло моє не голодне, а душа до гурту проситься, хоч давно я вже не хлапак. Викурю люльку коло вас та й піду”. Сів біля печі, люльку розкурив, дим у комин пускає, а очей з Уляни не зводить. Улянині руки на шитві затремтіли, голкою не в полотно, а в пальця штрикнула. Кров скрапнула на шитво і червоною квіткою стала. Тільки Уляна й бачила, більш ніхто.

Як зайшов Нестор, ні сміху, ні балачок у хаті не стало. Перекидалися словами, як груддям, ніби сила капосна напосіла на душі. Раптом змокріла долівка, хлюпоснуло в порозі, і хата стала наповнюватися водою. Все вище й вище піднімалася вода. Хлопці, хто на лавах сидів, ноги піднімали, а воно уже і лав та полу сягає. Дівчата у вереск, свитки похапали, взувачки взули та хлюп-хлюп до порога. Парубки слідом, усі до одного, і Мартин за ними. На Уляну і не глянув, наче й не було Уляни в хаті. Потім виправдовувався: таку ману на нього Нестор напустив, що про Уляну забув. Л Уляна відказувала йому із слізьми в голосі: “Якби любив — не забув би, для любові жодна мана не страшна”. Вискочили парубки й дівчата на мороз, мац одежу — а вона суха, хоч щойно по воді брели. Але до хати не повертались, налякані, розбрелися по домівках. Лише Нестор та Уляна у хаті Солохи лишилися. Уляни мана не торкнулася, сміялася з них другого дня, коли дівчата розказували. Сиділа, як і досі, біля свічки, але не на шитво дивилася, а на Нестора. А Нестор люлькою пахкав у комин і на Уляну дивився. І казав Нестор-солдат: “Давно я хатєв тобі, Уляно, правду про себе розказать, та все не випадало. Бо те, що досі від мене та інших чула, — байки і баляндраси, а правда — ось вона, слухай. Як у отця Серапіона на сповіді гомоню, та що той отець Серапіон — ти весь світ мені білий заступила і будеш моєю, так на роду тобі написано. Не хитай, дєвко, головою, бо я так хочу і так яно буде. Тож слухай, що гомоню. Батько мій возив пана Журавського, це ще давно було, за панщини, і я возив, як батько померли. І все було, як твій батько із слів свого батька розказував. Одне, про що шкодую: що там, у полі, не збавив віку пану Журавському, пожалів живу душу, як йон на коліна упав і просився. Правда, його і без мене на той світ відправили. Дєвок дуже любив. Катерину з Крутьків на забаву собі купив, личко як мальоване. Погодєй я її у Сибіру стрів, хвору, кримінальниками замучену. Подушкою старого бахура задушила, на каторгу за нього пішла. А я гріха на душу узять побоявся, тепер би не побоявсь, ні…

Чого ти, дєвко, так у душу мою дивишся, наче я якийсь вурдулака?! — аж скрикнув Нестор. А Уляні наче вуста хто склеїв, не розтулила б, якби й хотіла що сказать, і очі як у сновиди. — А йон, басурман, жалів мене, коли катував руками своїх челядників?! Підійде до мене, зв’язаного, і ціпочком по ранах моїх пише: “Я — пан, а ти — кріпак мій, бидло, дешевше од пса, запам’ятай…” А що я мовчу, зціпивши зуби, так він до катюг із двірні своєї: “Посипте, сіллю, де я написав, щоб краще пам’яталося…” Мені й небо в очах падало, і земля переверталася, як сіллю солили та батогами калабушили. Далєй закували в кайдани, прив’язали до воза і повели у Мрин, розпорядився Журавський на царську службу оддать. Дєвка у мене була, Мотрєю звали… Не дали й попрощатися! Здали мене у військову канцелярію, як худобину. Бог там, на небі, гомонів мені: “Я сина рідного віддав людям, я сина віддав людям, а ви його на хресті розіп’яли”. Так сина його один раз розпинали, а мене, Нестора, і тіло моє, і душу, двадцять п’ять годочків! Тікать я надумав було, а куди втечеш, світ широкий, та не для нас, невольників. Зняли з мене м’ясо до кісток, крізь стрій із шпіцрутенами прогнали, уже з жистю прощався. Аж оклигав, живучим батько з маткою родили. Погнали мене з командою в Сибір, каторжних стерегти. Я тамочки такого надивився! Розказувать табє, дєвко, — од самих розказань сивою станеш. Нема звіра страшнішого, як чалавєк. Звір — той убиває, бо їсти хоче. А чалавєк, коли й ситий, страшний. І не просто йон убиває іншого, а мукою мучить.

Довго я стеріг таких же нещасних, як сам, а далєй на войну зайшлося. Погнали і мене з командою. А на войні так: хочеш сам жить — убий того, з ким воюєш. Покуль йон тебе не убив. А жить я хотів. Мотрю хотів хоч у щасті з іншим, а побачить. І Пакуль мені перед боями снився. Але є крапля остання, яка переповнює душу. Штурмували ми кріпость не-приятельську. Підняли нас із-за ложементів і колоною повели на штурм. Через рів кріпосний ми перебралися, а по той бік рову стіна сторчова, глинобитна. Охотники з довгими лєсніцами відстали. Стали ми штики у стіну вбивать і по штиках тих угору дертися. А з-за зубців цитаделі фальконети та ружжя залпами б’ють, і наповнився рів тілами солдат наших, і кров рікою текла. І каміння та колоди зверху летіли, і вогняна смола лилася. І кріпость уся була в диму пороховім.

І закричав я дурним голосом, на стіні сторчовій розіп’ятий: “Що ти, Боже, сотворив?! І нащо?!” І Бог мене вчув. Вчув і запитує з неба: “Що ти, солдате, хочеш од мене, що волаєш таким голосом?” — “Хочу балакать з тобою, як із людякою!” — одказую я. “То іди до мене”. І розвіявся пороховий дим наді мною, небо відчинилось, і опустилася з неба дерев’яна лєсніца, на штурмову схожа. Забрався я по тій лєсніці на небо, а на небі, як у нас на Сиволозьких лугах за Невклею, рівно і м’яко, ідеш — і йти хочеться. Тольки сонця не видать, бо сонце десь унизу вогняним колесом котиться, а на самім небі і день не день, і ніч не ніч. І стоїть там хатка під стріхою, розмальована зокола, як у нас баби печі розмальовують. На чільній стіні хатки великий годинник із гирями зеленими. Під годинником лавка дубова із спинкою різьбленою, на лавці сидить Бог у білій сорочці і брилі солом’янім. Сидить Бог у білій сорочці та брилі солом’янім, а на долоні його птах сиворакша, і розмальовує йон птахові крила. Підійшов я стройовим солдатським кроком, як мене двадцять п’ять годочків навчали у війську, відкозиряв і виструнчився, наче перед генералом. Злетіла з долоні Божої сиворакша, розмальована, як цяцянка, а прилетіла іволга, і йон іволзі крила малювати став. Як розмалював крила іволзі і полетіла вона на землю, звів Бог на мене очі і мовить: “Говори, Несторе”. — “Як говорити, Боже твоє високопревосходительство, калі душа моя криком кричить, земним горем вигорена, кров’ю людською просочена, а ти, Господи, сидьма сидиш на лаві під стріхою, крила птахам розмальовуєш, а людям, яких ти сотворив, ладу не даєш! — почав я. — Нема на землі ні ладу, ні поладу, нема закону твого, нема правди твоєї і справедливості, а хто дужчий — той і правує у короні зі зла. Нащо ж ти сотворив нас такими, а калі вже сотворив, то нащо залишив нас на самих себе? Бо попи твої брехні тобі брешуть, пахучими ладанами голову тобі обкурюють, затуманюють, а до нас ім’ям твоїм лживо промовляють, кров, піт і муки наші в ім’я твоє благословляючи… Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай. Люди там — уже не люди, душі їхні продають і купують на штуки, наче худобу. Пани й паненята вірьовками нас пов’язали, зв’язаних б’ють і плакать не дають. Страждав мій люд у Краї тяжко од нагайок татарських та лядських, не водою, а кров’ю Невкля повнилася, і кровиця наша далекі береги кривавила. Тепер одної з нами віри супостати нас на псів міняють, дружин і дочок забирають у підложниці, а чоловіків безневинно саджають у тюрми або забривають у солдати, на муку й смерть. А спробуй який нещасний сказати хоч слово на свій захист, нагадають про закон твій і правосуддя твоє — пропав навіки, посиротив жонку свою і дітей. І так не лише в Краї, над Невклею та болотом Замглай, а по всій землі, де бував я…”

І розказав я все, що чув та бачив на довгім віку, що переживать довелося. І смеркатися стало на небі, бо спохмурніло обличчя Бога, і тьма розповзлася по землі, і кури побігли на сідало, бо думали — ніч. І покотилися сльози по його обличчю, і дощаки упали на землю. І відклав Бог пензля, і торкнувся маятника світового годинника, і зупинився годинник. І мовив Бог до мене так: “Великого болю завдав ти, Несторе, мені, за горе земне і несправедливості земні винним мене зробивши. Хіба не разом ми творили і творимо, чоловіче, усе добро світу і все зло світу? Хіба ви, люди, лише актори, які грають написану мною комедію?! Хіба не казав я, і так записано в книгах: творіть — і будете як боги.

Тяжко буть морем, легше бути краплиною в морі. Тяжко бути сином Божим на землі, бо все у тобі і за все ти в одвіті, легше бути сином мавпи. Є велика таємниця душі людської, і її ще належиться відкрити самій людині в поті, крові, муках і радощах земних”. І запитав я у Бога: “Що ж мені чинити, Господи?” — “Тобі, Несторе? — перепитав Бог, просвічуючи мене строгим, іконним поглядом. — Вертайся, чоловіче, на землю, бо смерть тебе обминула, із власної волі ти на небі з’явився. Небагато днів земних тобі залишилось, але встигнеш дім збудувать і сім’я посіять. Недовго тілу твоєму землю топтати, але душа твоя лише в третім коліні вернеться на небо, і тільки тоді, збагачена трудним буттям земним, велику таїну людини осягне. Іди, Несторе, на землю, твори і розумій, і я з вами, людьми, бо там Бог, де людина, а все, що ти нині бачиш, тільки марево”. І не стало ні хатки, ні Бога у вишиванці та солом’янім брилі на лаві, сама лєсніца з неба, як у наших хатах із горища, на шпиль Холодної гори зіперта. Там, у подолі гори, ви з батьком і стрілися мені…”

Кукурікнув півень у хліві баби Солохи, йому відлупили півні на кутку і ніби розбудили Уляну. Роззирнулась наполохано — а воно сама в хаті, і тільки Нестер-солдат з люлькою біля припічка. Ухопила шитво — і за поріг. Бігла вулицею, ніби вовки за нею гналися.

Опісля торішньої крижаної купелі, як пішли під лід і мерин, і сани, і кожух, важко стягався Кузьма Лемеха на коняку. Аж під Різдво виторгував у Будищах кобилу, усе, що Вівдя на дні скрині берегла, віддав, ще й винен лишився. Як вляглася дорога, кожну гладишку, як дітей, на санях вмощував, соломою перекладав. Виїхав з двору до світу, ще й півні не співали. Ніч темна, лише зорі од стрітенських морозів дрижаки хапали. Уже крайні хати минув, а біля мосту через Білорічицю кобила стала як укопана. Батожив, а вона лише вухами стриже — і ні з місця. Кузьма виліз із саней та за вузду. А навстріч, із крутого узвозу, із скосистої гори Крукової, вогняне колесо котиться. Викотилося на міст і — вниз, у сухий очерет. А в очереті свиня зарохкала. Як вчула те рохкання кобила, хоч стара була, смирна, а вузду з рук Лемехи вирвала, шарахнулась у замет, сани перевернула. Висипалися горщики та гладишки череп’ям на дорогу. Повернувся Кузьма додому, розпріг кобилу, а вона і в хліві ще тремтить, так її коло мосту налякало. Зайшов до хати, сів на лаву, Вівдя уже поралася, та й каже: “Наторгувався я…”! сльози в голосі.

І того ж таки дня, а була неділя, Нестор-солдат переступив поріг: “Драстуйте у вашій хаті. Як воно поживається, добра наживається?..” Уляна знову шасть на піч, і старі мовчать. “Нічого не хочете сказати мені, батьку?” — запитує Нестор. “Який я табє у чорта батько! — аж з лиця змінився Кузьма. — Лихий та рогатий табє батько! А дочку свою одиначку неволить не буду. Хай сама скаже”. Уляна ж на печі нічичирк і голови з-за комина не показує. З тим і пішов Нестор.

Зима трапилася сніжна, намело по самі стріхи, а весна пізня. “Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень, недалечке черноне яєчко”, — приказували хлопці й дівчата на Вербну неділю, шмагаючи одне одного гілками, а ще навколо церкви сніги лежали. Уночі подув вітер з Мрина, теплий, і —потекло. По вулицях хоч човном плавай, так поспішала у Невклю тала вода. Прокинулись води земні, точилися з глинища в яру, де землянка з горном. А вночі гухнуло, аж у хаті у Лемехів попрокидалися. Аедь розвидніло, пішов Кузьма до землянки. Нема ні круга його, ні горна, ні горшків: посунувся згірок і накрив землянку, а з землянкою і Рябка, якого Кузьма припинав, щоб ніхто на горшки не зазіхнув. Аж тепер здогадався Лемеха, чого увечері так рвався з прив’язку Рябко — смерть на нього дихала. Постояв Кузьма над зсувом, хоронячи давні надії свої через ремество у хазяї вибитися, та й пішов до хати рибальські снасті готувать. Поки риба у Невклі є — з голоду не дасть померти. Казали в Пакулі, що Лемеха слова якісь знає — риба сама до нього у волочок, та в ятір, та в накидку іде. Слів він не знав, а риба справді ішла.

Того року вітер на Благовіщення із-за Невклі дув: на рибу. Закумкали жаби, зійшов з ріки шум, і вперше виплив Кузьма на річку Синявку. А в неділю віз риби відтарабанив у Мрин, перекупникам. Відтоді і день, і ніч на річці мокнув. Як почалися роботи на полі, трохи поспить звечора— і знову по рибу. Одної ночі перед Купалою ловив у Синявці, заплив у коліно, де рогоза та осока. Закинув сітку під очерет, нагнувся з човна і вибирає. Коли хтось як заплаче-заплаче в очереті. Тоненьким дитячим голоском… У Кузьми картуз на голові піднявся і бовть у воду. А тоді як зарегоче хтось за його спиною. Оглянувся, аж Нестор-солдат по воді, як по суші, до нього іде. Весь у білому, та такий високий, що й місяця головою затуляє. Кузьма сіпнувся з човна, човен гойднувся, води зачерпнув — і на дно. Лемеха замолотив руками-ногами, якось добрався до берега, з берега озирнувсь: нікого і ні чого на плесі, лише туман над водою, під місяцем, та регіт відлунює в очеретах. А може, то зозулі реготіли, на порі такій було. Але а тої ночі урвалося йому з рибою. Так річка споганіла, що як їхав у поле чи в економію через місток, лице одвертав.

Як і кожної весни, на Проводи приїхала з Києва, де, розказували, мала дюжину будинків, баронеса, їхала по селу у ридвані, запряженому білими кіньми, і кидала з вікон цукерки дітям. Діти бігли за ридваном, ловили цукерки і галасували на весь Пакуль: “Баронеса їде! Баронеса їде!” Як з’їжджала з Крукової гори, понесли коні, дитячого лементу налякавшись.

А може, сам Нестор і наврочив, йон щось знав, знав.

Баронеса ж та була повнюща, як бочка, то вже не так у ридвані колотило!

А внизу, під горою, сякий-такий місток через Білорічицю, там уже баронесу і смерть ждала.

А тольки ж не смерть її ждала, а Нестор-солдат.

І узяв йон коней баронеси за вузди, узяв йон білих коней баронеси за вузди та й зупинив.

Щось йон знав, щось йон знав!

А мо, руки такі мав, що коні його рук слухалися.

Знав що чи не знав, а коней перед самим містком зупинив. А баронеса ледве у вікно змогла виглянути, синьо-біла вся, як гербовий папір.

А далєй яна і питає: “Хто ти такий будеш, що мене на той світ не пустив?”

“Буду я Нестор Терпило, колишній солдат, а теперечки пакульський мужик”. Одвітив так Нестор і кінську піну з лиця витирає. “Дяка од мене велика буде, що порятував, приходь завтра на обід поминальний по моєму чоловікові”. Назавтра поставили столи за наказом баронеси на майдані, коло дому її над Студеницею, і Нестор прийшов. По обіді, як повезли пироги попові та церковному старості, підкликала баронеса Нестора до себе: “Що, солдат, хочеш од мене на порятунок від смерті?” — “Хочу латку поля під хату й дворище, бариня”. А баронеса мала в Пакулі два кусні поля за вигоном і луги під Страхоліссям. “Продаватиму я землю за вигоном, на Круковій горі, хто селитися захоче. А тобі день поля дарую, така моя дяка. І стерегтимеш луги мої за десяту копицю сіна”.

Був день літній, паркий, їхав Нестор верхи луками баронеси. Навстріч од села ішла Уляна з вузлом у руці. “Ти, дєвко, до косарів?” — притримав коня Нестор. “До батька я, — Уляна дивилася під ноги коню, — просив їсти на луг принести”. — “Добре, що мене стріла, бо тільки б ноги даремно била. Батько переказував, щоб на луги не несла, бо вже вони там викосили, а тепер косять на Чортовім болоті, за Страхоліссям, туди й неси”. — “Дякую, дядьку, що сказали”. — “Ти б мене ще дідом називала…” Ані слова не відповіла на те Уляна, мовчки звернула на стежку, що до лісу. Довго дивився їй услід Нестор, і було його обличчя наче з каменю чорного вирізьблене. А тоді пришпорив коня, погнав яром. По дну яру сльозився потічок. Вода пахла торфом, бо текла з болота. У Страхоліссі Нестор пустив коня пастися, а сам усівся на зваленого вітром осокора. Збиралося на дощ. Ліс затаївся, лише час од часу по вершинах дерев пробігав молодий вітер, провісник грози. Стежка, що вела через Страхолісся на Чортове болото, тут вигиналася, і Уляна помітила Нестора, уже коли виходила з-за куща ліщини. Він ковзнув з осокора і пішов їй навстріч — очі Нестора були страшні. З рук Уляни вислизнув вузол, горщик з борщем хряснув об стежку і розбився. “Дядьку, дядьку!..” — зойкнула, але ніхто не чув, окрім лісу. І Нестор не чув. Він нічого не чув, окрім своєї нуртуючої крові. Уляна впала на його руки, як підтятий косою заячий холодок. Нестор поніс її в ліщинник, кинув на траву. Коли Уляні стало боляче, вона застогнала, але то був стогін жертви, а не жінки.

Зграйка метеликів з барвисто розфарбованими крильцями, — здавалося, ще фарба не встигла висохти, — опустилася з неба, закружеляла над ними, але скоро знову загубилась у небі, яке хмарилося. Набігли мурахи, крупні, червоні, схожі на ягоди недозрілого барбарису. Коли Нестор підвівся, мурахи гронами висіли на голих ногах Уляни. Нестор вирвав жмуток трави і змів їх. Але мурахи знову наповзали, наче падали з неба із першими краплинами дощу, і було їх тьма-тьмуща. Уляна лежала в траві горілиць, наче мертва, і тільки дощ, що сіявся усе рясніше, відживив її. Вона підняла вії, побачила ліщинове гілля, захмарене небо, Нестора, що посміхався переможно, і знову заплющилася. Дві сльози, схожі на буйні краплі дощу, покотилися з очей. Нестор знову зігнав мурах з її ніг, осмикнув спідницю, підвів Уляну і легенько підштовхнув до стежки: “Іди, дєвко, та готуйся до свадьби. Скоро посватаю, тепер уже на піч не ховатимешся… А на болоті за лісом нікого нема, у лузі косарі. Матці своїй скажеш — підковзнулася…” І засміявся. Уляна ступала по стежці дерев’яними ногами, тікаючи од того сміху. Грім прокотився над Страхоліссям і упав у болото. Поки Уляна доплелася до хати, хмара облягла усе небо і дощ вперіщив як із відра. Косарі були уже вдома, негода прогнала з лугу. “Де ти швендяла? — гарикнув батько, бо голодний. — Тебе тольки по смерть посилать, а не з обідом!” Вуста Уляни ворухнулись, але голосу не було.

Од того случаю і не стало в Уляни гомонки, голос пропав.

Маб’, од пережиття.

А може, Нестор що поробив, аби не розказала.

Од пережиття, од пережиття, сама дєвкою була і вєчною не зосталася, знаю.

Одписала баронеса день поля Несторові на непридатній землі, у підгір’ї. “Нащо тобі, солдат, добрий грунт під дворище, і сякий-такий згодиться. А місце веселе, видко далеко”. І правда, далеко видко: село по той бік вигону, церква на горі, далі — низ і дворища по низу, як купиння, аж до Рога, до Болотяниці, і луги, і Невкля, і знову луги, і болото Замглай, і Чорний ліс. За Несторовим городом, на гребені Крукової гори, путнє дерево давно вирубали, а терен, та вовча ягода, та дрібний берест у таку шелюгу сплелися, що дівки, ідучи удосвіта в економію, хрестились і стишували голоси. Хто ходив на Крукову гору по глину — кістки викопували. То й перестали ходить. У темні ночі щось блимало і світилося на Круковій горі.

Сперва ми боялися, а далєй старі люди гомонять: не бійтесь, дєвки, то скарб у руки проситься.

Оде його батько розказував: там козаки давнєй колись стояли табором, яни і закопали.

А дасться скарб тому, хто яго узять зуміє.

А як сіно на лугах покосили та згребли, Нестор будуватись почав. У пана Журавського стару комору за тридцять рублів купив. Колоди дубові, тесані. Дрібним лісом знайомі литвини, що плоти сплавляли, за могорич наділили. Під кути стін кам’яні підклади поклав Нестор: старі жорна мельника Терешка. На комору та хатку дубових плах не вистачило, добудовували у закидь, між ушул. Закидали чим запопало, по тому кілки били і глиною рівняли. Вікна Потап, що його після воскресіння Безсмертним прозвали, у віддяку Несторові поробив. Плотники з Мохначів і общепили та крокви поставили, а накривав з нового околоту Остап Говоруха. Крівлю Остап вивів як на показ: чотирисхилу, спина рівненька, вишита парками.

Питала якось я Нестара, де се-бо йон грошви розжився, що таку хату одгрохав.

А йон же що?

А йон тольки очима загарцав пужливо: “Бог дав…”

Бог то Бог, а підлатувався йон коло Мохнача, хай не бреше.

А може, з лугу баронеси, що стеріг, перепало.

Що там перепало, хіба на крокви, а Мохнач йому позичив, то все Мохнач, то йон.

Дак Мохнач-бо хотів, щоб Нестор заодно з ним був, бо Нестор щось знав, умів очі одвести кому хоч.

А чого ж йон маляру мринському не одвів, що той Мохнача, як собаку, убив?

Але ще живий був Мохнач, коли скликав Нестор людей на толоку, щоб вкидали і побілили. І як купали Нестора у ночвах, бо так од дідів ведеться, баби допитувалися: “Де ж бо твоя маладьонка, щоб з тобою у глині скупалася і піч твою завтра затопила? Бо ж після толоки треба топить, аби сохла”. І одвічав на те Нестор: “Моя маладьонка ще в піддівках ходить у батька-матки і сина мені надумує”. — “Без тебе не надумає, скольки голову не сушитиме, бо ти в нежоначах досюль”. — “Дак я вже розстарався!” І регоче, було, та гарцапає у ночвах. А баби й собі сміються, хоч ніхто нічого ще не знав.

А йон знаєте, як сміявся? Самим голосом, а в очах тьма, і моргун не блимне…

Я ще дєвкою була, як толокували в Нестора, і страшко та скумасно рабі лося нам од яго сміху, і не співали ми пісень, як ведеться на толоках з дедов наших.

Ціле літо водила Вівдя дочку, що німа стала, по шептухах та ворожках. “Нікольки ми не поможемо, бо се їй пороблено”, — казали баби. І правда: виливали, вишіптували, травами поїли, полином свяченим, але не помагалося. Як викопали буряки і льон постелили, Кузьма повіз дочку до лікаря у Мрин. Подивився лікар Уляну, а далі вийшов на ґанок до Кузьми і каже: “Це у неї од великих нервів, не тратьтеся, ліки не зарадять. А коли вже родить, десь посеред зими, — може, й минеться”. У Кузьми і шапка з рук випала: “Як — родить?!” — “А так, чоловіче, що вона на місяці п’ятому, чи ви не знали?” їхали додому — Кузьма то коня батожив, то Уляну. А удома зачинив дочку у хатці, щоб сусіди не чули, і бив на забій, доки не стомився: “Хто йон, од кого нагуляла, сучка?!” Але мовчала Уляна, і стогону не вчув. Ніби дерев’яною зробилася.

А по селу котилося: Уляна Лемехова — накритка.

Дівки вечорами співали під двором у Лемехів: “Прийди, прийди, мій миленький, покрий мою славу…” Кузьма виходив на ґанок, кишкав через тин — розбігалися із сміхом. Перед Покровою повернувся з Таврії Мартин, але й на поріг до Лемехів не ступив. Стрів Кузьму біля шинку — одвернувся. Кузьма з великого горя на ніщо перевівся: що за день вимолотить — шинкарю городами несе. І Вівдя згоряла, як свічка.

Перед святим Андрієм бігали парубки й дівчата від хати до хати, по тридцять копійок на калиту збирали. До Лемехів ніхто і дверей не прочинив. Звечора дівчата у роті воду з криниці повз їхній двір носили, у Отроховичів пампушки, щоб ворожить, пекли. Вранці Вівдя, запнута у чорну хустку, наче в жалобі, пішла до церкви, упала перед святим Андрієм навколішки, головою об підлогу билася, аби допоміг Уляні. Отець Серапіон суворо глянув на Вівдю: “Іди, жінко, додому і приведи дочку. Тільки ж хай не сміє заходити до церкви, бо грішна, а жде мене біля паперті”. Як сказала Вівдя удома, Уляна в плач, у голос, та мусила йти. Нестор відколи побудувавсь, уже не тулився до притвору в церкві, де самі баби, а наперед, до амвона, між хазяїв утирався. І виходив з церкви слідом за отцем Серапіоном у гурті з Колумбетом, П’явкою та Отрохом, хоч ті й не дуже його привічали, одвертались і широкими, у кожухах, плечима від отця Серапіона відтирали. Уляна стояла біля паперті, жизіт уже бабухатів під свиткою, а з обличчя — як свічечка. Побачила отця Серапіона з хрестом, упала коліньми на мерзле груддя, аж земля озвалась. І сказав отець Серапіон: “Нема тобі мого прощення й благословення, бо гріх ти великий перед Богом, людьми і батьками своїми вчинила. Колінкуй тричі навколо церкви, як це здавна серед люду нашого заведено, хай усі бачать твій сором і навчаються”. І поколінкувала Уляна, як сонце сходить, і слід за нею стелився, бо вже пороша цвинтар довкола церкви білим припорошила. А скоро злузала коліна об груддя, і став слід червоним, наче ягоди калини за собою по снігу сіяла. Діти бігли слідом і цугикали. Парубки сміялись, дівчата одводили очі і пирскали в рукава свиток, баби перешіптувалися осудливо. Вівдя голосила, наче по покійній. Нестор стояв серед білих та червоних кожухів непорушне, як ушула, наче небо тримав на собі, і тільки фарбований вус смикався, відкриваючи руді від тютюну кутні зуби.

Я навпроти стояла і бачила, і страшко мені було, ой страшко, як йон шкірився.

І не шкірився йон, а сміявся з вас, бабів, бо так вам і треба, щоб не розставлялися перед кожним мужиком.

Може, йон людей стидився, бо уже всі знали, хто призвів Уляну, дак і шкірився, натура його така.

А я думаю, що йон Уляну жалів, бачачи її муки, бо таки ж любив, любив, хіба нє?

І відкрилося небо Нестору, оком єдиним, як на іконі, у душу глянуло, і опустив на груди голову Нестор-солдат.

Андрія парубки і дівчата святкували у хаті баби Солохи. Що зібрали у складчину, все з’їли і випили. Калиту повісили за вушко між дверей, з квачем Дем’ян Тхорик сидів. “Добрий вечір, ворота, чи тут висить калита?” — “Тут-ки!” — “То я буду кусать”. — “А я буду по зубах кресать!” І добре кресав, хто укусить калиту і розсміється — квачем у сажі. Чи дівчина, чи хлопець — нікого не милував. Та й хто втримається, не розсміється, як усі навколо калити гуртяться, самі регочуть і того, хто кусати іде, розсмішують на всі лади. Лише Мартин Волохач і не розсміявся, хоч і підпив добряче.

Дак йон такий і був-бо: чим більше п’є, тим чорніший з лиця стає.

Як ішов йон калиту кусать, а я в сінцях з люлькою, бв дєвки виганяли з хати, хто курив, дак мені все чисто видно: чорне лице і без сажі. А очки мав маленькі та ще провалились ніби під надбрів’я чи то од горівки, чи од переживань за Уляною, страшко дивиться.

Укусив Мартин калиту — і йе ворухнулося обличчя. А вже ж як довкола вистрибували, кривлялися, щоб розсмішити Мартина! А вельми Килина, П’явчина донька. Як сів Мартин біля мисника, калиту дожовуючи, і Килина біля нього примостилася, ласочкою горнеться. “Я табє, — каже, — лоба витру, бо спотів”. А долоньку свою давно у сажу в припічку вмочила. Та й витерла лице Мартину — геть розмалювала. То був чорний з лиця, а тепер зовсім як вовк став. У хаті за животи хапаються, такий сміх, а він не знає чого. Отакою ласочкою Килина, дочка П’явчина, зуміла прикинутися, а ще ж молода, першу зиму дівкувала. Але бачить Мартин, що з нього регочуться, — за шапку і через поріг.

І прийшов Мартин Волохач до хати Нестора, за вигоном, під Круковою горою. Вовчої пори прийшов: сутеніло, небо облягало на засніжене поле. Вийшов з хати Нестор Терпило і спитав хмуро: “Ти чого прийшов?”—”Прийшов, щоб тебе бить, даки ти з душею своєю поганою не розпрощаєшся навєк”. Був Мартин темний з лиця, як ніч, і брови кущилися, наче лісок по гребеню Крукової гори. І запитав Нестор: “За які ж гріхи ти мене бить маєш?” — “Бо ти моїй Уляні світ зав’язав”. — “Як вона твоя, чого ж ти її не брав за себе, а швендяв по Тавріях?” — “Бо хотів я, аби вона зі мною, хазяїном, побралася, а не з прошаком”. — “Хто кохає насправді, той не думає, скольки днів поля в нього і скольки в неї,— неприязно посміхнувся Нестор. — А табє грунт миліший був, як Уляна”. І сказав Мартин, підступаючи ближче до Нестора: “Битиму тебе, докуль і душа твоя не вернеться до пекла, де вже вона побувала, та не прийняли…” І знову запитав Нестор: “Нащо ж ти мене битимеш, коли я дорогу табє не переступаю: хочеш сватать Уляну — сватай…” — “Послєй того, як ти по ній потоптався?!” — “Дак по тілу ж потоптався, не по душі. Послі її проходки навкруж церкви душа Улянина чиста, як твоя пика сьогодні…” — “Я сьогодні вовк, а ти овечка моя. І ніхто тебе од мене не порятує, навіть твій Бог, з яким, кажуть, ти гомонів, як осе зі мною. Сьогодні ти знову з ним гомонітимеш на тім світі”. І замахнувся Мартин. Замахнувся та й застиг з піднятою рукою, наче скам’янів під пильним поглядом Нестора. І мовив до нього Нестор: “Ти, — сказав, — вовк. І будеш ти вовком. Бо ти у душі своїй і є вовк, і ніколи не любив ти Уляни, як люблю її я. І бігатимеш ти у вовчій подобі по лісах та болотах, покуль яка людина страх та відразу не переборе і не кине табє з жалю окраєць хліба”. А Мартин Волохач нічого на те не відповів, бо вже язик його став німий. Видовжилося лице його і шерстю обросло, а руки і ноги лапами поробилися. Кинувся він у поле навтьоки від Нестора, від села, від людей.

Уже погодєй загув йон у Страхоліссі. Ой і скумасно ж йон гув, хоч вуха затуляй, так страшко виття теє було чуть.-

І гув йон теперечки щовечора, як смеркалося.

І всі в Пакулі знали, що то Мартин Волохач виє, якого Нестор на вовка перетворив.

Хоч ніхто того не бачив, а так у Пакулі людова до сих пір галайдакає.

І прийшов Нестор з Мохначем (ще живий був Мохнач) знову до Лемехів — домовлятися про сватання. І вже не ховалася Уляна на піч, за комин, а сиділа на лаві, повна, як діжа. Кузьма і з лежанки не зліз, так розхворався, сказав тільки, що благословляє молодих, та й до стіни одвернувсь. І Вівдя благословила крізь стулені вуста. Того ж дня прийшов Мохнач удруге, за батька нареченого, з хлібом, і Уляна хліб від Нестора цілувала. А ще через день прийшов Нестор з боярином та двома старостами, і Уляна старостів рушниками пов’язала. Стали про весілля домовлятися, щоб одразу після Різдва, бо наречена важка, одкладать нема куди. І сказав Потап, що його Безсмертним прозвали, а був він у Нестора за старосту, про тиждень весільний давнім словом: “П’ятниця — починальниця, а субота — коровайниця, а неділя — розмай-коса, а понеділок — загуби-краса, а у вівторок — горілочку пити, а в середу — кінці губити”. Тут Уляна захитала головою, і Нестор її підтримав: “Так буде, як Уляна хоче. Нема калі нам розгулювать, тутака вже про хрестини треба думать…” І на тім постановили.

Як вийшли з хати Лемехів, око глянуло з неба в душу Несторову. “А хіба не ти, Боже, все вершиш на землі, добре й зле? Чи й окроме тебе, всесильного, є сила, яка вершить?” — поглумки запитав Нестор.

І зачинилося небо.

У неділю, поки повінчали молодих, поки пообідали у Лемехів та гостей обдарували, уже й сутеніти стало. Як складали скриню та вузли в’язали, дружки заспівали жалібної: “Чом ти, ненько, не спитаєшся, куди ти, доню, вбираєшся, чи між турки, чи між татари, чи між гори крем’янистії, чи між люди норовистії?” Заплакала Вівдя, заплакав Кузьма на лежанці, бо нездужав. І лише Уляна не плакала, сухими очима дивилася в стіну. А дружки далі співали: “Як між турки — будеш воювати, а між татари — будеш горювати, бо татари — велика сім’я, і вся вона вечеряти сіла, а я, молода, по воду побігла”. І тут за хатою, у вишняку, тужно, ніби підспівував дружкам, завив вовк, і від того виття зомліла Уляна. Була б упала, якби Нестор не підхопив. Зомлілу виніс із хати та посадив у сани, де вже скриня стояла. Як виїздили з двору, дружки вслід доспівували: “Поки я водиці принесла, то вже моя вечеря одійшла, а поки я ложечки помила, то вже мені вечеря не мила. Аби ж моя ненька знала, вона б мені вечерю прислала, не якую вечерю — щуку-рибу печену, перчиком пересипану, слізоньками перемитую…” Як умовкли дружки, і вовче виття обірвалося. Але за село виїхали, на вигін — чорна вовча тінь переметнулася через дорогу перед самими кіньми. Схарапудились коні Мохнача, кинулися убік, у замет, трохи саней із молодими та скринею не перекинули. Нестор зійшов із саней, узяв коней за вузду і вів до самого двору свого. А вовк гув на Круковій горі, в шелюзі, поки молода і в хату не зайшла.

Дак то, мабіть, душа Мартинова за Уляною плакала.

Скольки тої душі, як йон по смерті Несторовій і не поглядів на Уляну, а завльотку Килину П’явчину взяв.

Дак у тої завльотки даровання— сім день поля, а Уляна — удовка, чотири вугли в неї та двоє вутят у подолі, і адкуль узять — нема, батько й матка — мерлюки.

А як стояв Нестор на ґанку своєї хати, весільних після вечірки випроваджуючи, око в небі, над Чумацьким Шляхом, йому привиділось, і сміялося око.

Уранці прокинулася Уляна в Несторовій, уже своїй, хаті і хазяйнувала. Застелила широкі, двовершкові лави вздовж стін, укопані в долівку, ряднами. І на стіл постелила льняну скатерть-самотканку із приданого свого. Під скатертиною в голові столу горбатіли хлібина та сіль у дерев’яній сільниці. У дощатий божник поставила ікони, що ними піп Серапіон її з Нестором у церкві вінчав, а божник заквітчала рушником, що сама вишила. На жердку попід сволоком повісила верхній одяг. Лежанку та черінь великої печі застелила коцами. Під годинником (замість гирі підкова на ланцюжку, Мохнач старого годинника подарував молодим на весілля) прилаштувала люстро, материне, чумаками дароване, як їздила. У люстро не заглядала — боялася свого виду. А у вікно, вишитим рушником облямоване, задивилася. Падав сніг, повільно і тихо, наче у сні, застеляючи білим і вигон, і село по той бік вигону. І здавалося Уляні, що вона з Нестором у човні, і той човен пливе білим світом, і пливтиме довго, допоки й світу, і нікуди їй із човна не подітися, бо навколо біла пливка мла, а може, і добре, що нема куди подітися? Уляна оглянулась на чоловіка — Нестор уже не спав, дивився на неї. І мовив Нестор: “Ну, драстуй, Уляно, жонка моя”. Уляна слухняно ворухнула вустами, але тільки хриплий клекіт вихопився з вуст — не повертався голос, і німий був язик її. І не було радості в очах Нестора, а був біль.

Але почали вони жити-поживати, і жили мирно, тихо, наче і справді не жили, а пливли в човні широкою, повноводою рікою. На Вербну неділю народила Уляна хлопчика (баба Солоха пупа зав’язувала). Як народжувала, ніч була. Нестор сидів на ґанку, люльку курив. Зачувши перший крик дитини, зирнув у темну шибку вікна, щоб долю її провідати: вогнем палахнула шибка. У відблисках вогню скакав верхи на коні чоловік із шаблюкою в руці, на Нестора лицем схожий. А потім червоний вогонь згас, і загорівся вогонь чорний, і в чорному вогні конав чоловік, на Нестора лицем схожий, і одвернувся Нестор. І назвали хлопчика Кузьмою, на ім’я його діда. А наступної зими народила Уляна дочку. І знову з першим криком дитини заглянув Нестор з вулиці у шибку вікна: вогняна ріка розлилася по землі, і тою вогняною рікою брела жінка з дитинчам на руках. І одвернувся Нестор. І назвали дочку Оксаною, бо так матір Несторову звали.

З тих пір затужив Нестор душею. Нічому вже не радів: ані красі Уляниній, ні дітям своїм, ні дворищу своєму. “Многоє з того, чим тепер живемо, вогнем візьметься і з вогнем піде в небуть. І волатимуть люди до Бога, але не вчує Бог. І шукатимуть яни землю Горіхову, щоб жить, як боги живуть, але не знайдуть, бо земля Горіхова — як пруг небесний: ти ідеш до яго, а йон усе далєй і далєй. І скажуть людяки: нема Бога на небі, хай буде на землі,— казав у шинку, за чаркою. І слухали його молоді й старі, і Гаврило Латка серед них. — І сотворять Бога з людини, і молитимуться йому, і буде йон для ока стойніший од Бога небесного, мальованого дідами й прадідами нашими, але не буде добра в душі його, і багато зла посіється на землі. І настане час, коли отакі простаки, як ми з вами, запишаються: ми царі усьому, що на землі. І покладуть світ на плечі свої, але тяжко буде плечам. І розбудять яни сили земні й небесні, і радітимуть, що дужі стали, але скоро не знатимуть, як їх угомонить. Але не буде спину людякам, і шукатимуть яни там, де ми сьогодні і думкою не літаємо, можечки, й знайдуть многоє, але дорогу ціну заплатять, ой дорогу. Страшко мені за них, людяк завтрашніх, бо повені криваві бачу. І докоряю я щодня і щогодини Богові, який там, на небі, мені знаття дав і очі, що крізь врем’я бачать, наче крізь скло. Тяжко таку ношу живій людяці нести…”

І стало йому у звичку задумуватися. Зупинявся де прийдеться, хоч і посеред вулиці, у небо дивився і до кеба балакав. Але мовчало небо і не відкривалося йому. І ще він казав людям: “Птахам та метеликам Бог крил не пошкодував, ще й розмальовує, а нас, людей, обділив крильми. Щоб ми до нього не літали і на жисть свою не жалілися. Але хай не думає, що тольки йон голову та руки має…” І сміявся багато хто з Несторових балачок. І почав Нестор до птахів придивлятися, як вони літають. До лелек та шулік придивлявся, як вони в зеніті неба кола виписують, і до журавлів у лузі. Косили косарі під Страхоліссям і молодого журавля поранили. Нестор привіз підранка додому й усього його аршином виміряв, наче вбрання на птаха збирався шити. І дивувалася з нього Уляна. А Нестор тонких дощок напиляв із сухого бука, і стругав їх усе літо та осінь. Під зиму склав він крило із дощок струганих, через усю хату крило було, від порога до покута. І друге крило склав. Між дощок нап’яв Нестор полотно, цупке, небілене і воском полотно покрив. Вистругав він брус із тонкого дуба, до бруса крила прилаштував, що стриміли з нього, наче з тіла птаха. І натяг Нестор крила конопляними вірьовками. А на тих вірьовках кільця з гужви приладнав, для рук та ніг. І виніс він погожого весняного дня крила ті на город, ще не зораний, склав та приміряв на себе, і став він на птаха схожий, а ще більше — на янголів, на іконах мальованих. Аж Уляна, з вікна дивлячись, хрестилася, а пес гавкав на Не-тора, а кури і гуси геть од нього тікали, і на Круковій горі — після весілля уперше серед дня — вовк загув.

На Великдень, як розговілися, спішкували чоловіки до церкви, на дзвіницю: хто в перший день Паски дзвонитиме, у того пшениця родитиме. Не вмовкали дзвони цілий день. Дівки на майдані біля церкви заплітали Шума і хороводи водили: “Ой Шум ходить по діброві, а Шумиха рибу ловить. Ой що наловила — те й пропила, а дочці нічого не купила…” Пополудні ішов отець Серапіон великодню вечірню правити, сварився: “Нащо оглашаєте гарадок, де померлі спочивають, неподобними піснями?” Ішов селом Нестор Терпило і два крила на плечах ніс, і всі, хто бачив, дивувалися та слідом ішли, до церкви. Зібралося люду, як на свячення. А Нестор на дзвіницю поліз і став крила ладнать. Мохнач допомагав йому у крила вбиратися, ще живий був Мохнач. І сказали отцю Серапіону. Вийшов він з церкви, хрестом Нестору погрожував, обіцяючи одлучить од церкви, бо не дав Господь людині крила, щоб літать. І одвічав йому Нестор із дзвіниці: “Може, я хочу на небо летіти, аби з Богом гомоніть”. — “Говори до нього молитвою, і він тебе вчує”, — наставляв отець Серапіон. “Не вчує, бо нема коли йому до наших молитов прислухатися, йон крила птахам і метеликам розмальовує”. І сказав отець Серапіон Несторові дуже суворо, що той кощунствує, бо Господь не маляр, щоб крила птахам і метеликам розмальовувать, і від сотворіння світу вони мальовані. І начитував отець Серапіон із Біблії: “І був вечір, і був ранок, — день четвертий, ї сказав Бог: “Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю”. І створив Бог риби великі, і всяку душу живу плазуючу, що її вода вироїла за їх родом, і всяку пташину крилату за родом її. І Бог побачив, що добре воно. І поблагословив їх Бог, кажучи: “Плодіться, й розмножуйтеся, і наповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!” Але далі богохульствував Нестор Терпило, і сказав він із дзвіниці отцю Серапіону та всім, хто стояв на майдані біля церкви: “Бог не читав твоєї Біблії, бо дуже б сміявся. Нема тверді в небі, а пусто, бо я піднімався на небо, як на дзвіницю осю, і гомонів я з Богом, як ось із тобою гомоню, і злазив я від порога Божої хати по лєсніці, як на іконі намальовано. Але маю я ще з Богом гомоніть, бо не все сказав. І хочу бути як птиця, бо душа моя жива так просить”. Тоді прокляв отець Серапіон Нестора Терпила, на паперті церковній стоячи. Але Нестор тільки сміявся з його прокляття. І мовив він із дзвіниці до пакульців, що зібралися на майдані біля церкви: “Се я полечу на небо, як птиці літають, і людям так літать суджено, але скоро я вернуся. Перекажіть Уляні, яка з дітьми малими і не прийшла, хай виглядає”. І розправив Нестор крила, і відштовхнувся од поруччя.

А я малою ще була, спужалась і під спідницю матчину хутчєй.

А мене матка на руки взяла, і з матчиних рук я глядів, дак Нестор-солдат, як птиця, над нашими головами пролетів на своїх крилах, і всі людяки, скольки було коло церкви, чудувалися д того.

И было усмотрено мной, священником Серапионом, нечто неблагочинное, производимое Нестором Терпилом путем посягательства на образ Божий и его крылатых ангелов, о чем доношу Вашему преосвященству, свидетельствами старости церковного и членов приходского попечительства подтверждая…

Летів Нестор над майданом церковним, над городом Степана П’явки, і були люди внизу як трава перестояна, що по косі скучає, і був звід небесний зовсім поруч, рукою простягненою дістать, і реготів Нестор до Бога реготом переможним: “Ну що, Боже, теперека і мені крила розмальовуватимеш?! Стрічай, солдат Нестор на гомонку до тебе летить!” Але за городом П’явчиним, де вишняк, підвелася земля навстріч Нестору, хлюпнула в очі яскраво-білим вишневим квітом, бо рання весна була того року, аж заплющився Нестор. А коли він розплющив очі, небо підморгувало до нього, що висів униз головою на розіп’ятих, наштрикнутих на вишневе гілля крилах, своїм єдиним оком, але не одвів очей Нестор, і небо, подивоване його затятістю та впертістю, закрилося.

Од тих пір стали прозивать Нестара Терпила Семирозумом, і все кодло яго досєль так прозивається.

А далєй прийшла із самого Києва бомага на Нестора. Така бомага, що йон уже не помічник учителю.

Туточки і баронеса приїхала чоловіка поминать, дак отець Серапіон і йой про Несторові крила піднісся, і яна Степана Цабекала луги стерегти найняла замість Терпила.

На Зелені святки, послі Троїці, маляр і Мрина красив церков. Дак приїздив йон у Пакуль парою коней, добренних коней, усі на тих коней заглядалися. А ставив йон тих коней у паламаря в дворі, у паламареві й хаті коли-не-коли і підночовував йон.

Моя матка у того паламаря город полола, бо з зими напозичалися, одроблять треба, дак яна бачила і нам погодєй, як уже ми трохи попідростали, розказувала про все. Сказали Мохначу, а дружків йон мав, що маляр на ніч у паламаря зостався. І прийшов Мохнач, як стемніло, на дворище паламаря, щоб коней вивести. А як виводив йон коней з двору, вийшов на ґанок маляр.

Так уже треба було.

І побачив маляр, що Мохнач коней його одв’язав та виводить з двору, ухопив лушню і ударив злодія. І сконав Мохнач посеред двору паламаревого, хоч дужий був чолов’яга і показний із себе.

Але й маляр із Мрина мав силу у руках добру.

Уранці приїхав справник, папір написав. Але ніхто не судив маляра за убивство Мохнача, хоч і служив син Мохнача у губернській поліції. Не хотів син розголосу для себе, що батько Конокрад. А був той син не рідний йому, а пасинок, другою жінкою Мохнача, поки в Мрині жила, з поліцмейстером нагуляний. І як пом’янули Мохнача на дев’ятий день, прийшов до Нестора з двома розписками: позичав Нестор у Мохнача, коли будувався.

А перша жінка Мохнача молодою померла, народивши сина Матвія. Мохнач уже був зажитий чоловік, з мринськими панама й підпанками знався, коней та волів їм перепродував. І висватав він за себе старшу дочку (а було їх аж п’ять) колезького реєстратора Галая, що в міській управі служив. Без краси і з приплодом була старша дочка Галая, але колезький реєстратор придане за нею добре дав. По смерті Мохнача мачуха так повернула, що Матвієві з батькового спадку мало що й перепало. Та він уже був жонатий на грунтовичці Мар’яні Цабекалі і одійшов од мачухи, відкупивши, тесть поміг, у баронеси землю під дворище, поруч з Несторовим двором, під Круковою горою. Хату з Будища перенесли, удовина хата, але й такі гроші. Ще було в молодого Мохнача п’ять днів поля на Займищі, придане Мар’янине. Розгортав Матвій підгір’я, вище двору Несторового, щоб хату ставити, і докопався до каменя.

Підгорнув йон той камінь ломом, а було сеє проти ночі, аж побігло по небу дванадцятеро коней, самі яни білі, а гриви у них червоні. Нікому йон того не розказав, а тольки сусіду своєму, Нестору.

То все бабські гомонки, щось чула, та недочула, бо не дванадцять було коней, а дванадцять пар, і гриви у них не червоні, а білі гриви, і лєнти червоні у гриви вплетені, і не по небу яни бігли, а по землі, і так копитами кресали, що іскри з-під копит, наче в кузні, сам Матвій мені в старості повідав, а йон ніколи не брехав.

Нема такої людяки, щоб яна ніколи не брехала.

Дак вибігли ті коні на гребень Крукової гори, стали і гарцають, а в мене, Матвій розказував, шапка на голові піднімається. “Мар’яна, Мар’яна! — гукає йон жонці. — Поглянь, що йоно-бо таке”.

Я над полоттям саме горувала, земля наче камінь., давно дощу не було, дак я розігнулася: “Нічого такого не бачу, то сонце заходить і по гребеню гори вогонь розсипає”. Так йон тольки рукою махнув, бо таки коней бачив, се вже йон погодєй розказав.

Бо ні Матвій, ні Мар’яна не знали, що то йон золото під каменем потривожив, і треба було під той камінь голову покласти, і золото б йому далося. Йондечки один чоловік у Мньові до скрині докопався, дванадцять голів кінських із скотомогильника поклав і забрав усе золото.

А другого дня по городу у Мохначів курочка ходила, наче приблудна, наче шукала щось: квох-квох-квох. Хотіла Мар’яна спіймать, уже в повітку загнала, і туточки не стало курки, наче крізь землю провалилася. І пішов тоді Матвій до сусіди свого Нестора та й каже: “Осе, дядьку, хочу з вами погомоніти, бо не знаю, що й думать”. І розказав Нестору і про дванадцятеро коней на Круковій горі, і про курку, яка крізь землю провалилася. А Нестор, що його уже Семирозумом у Пакулі прозвали, і одказує Матвію Мохначу: “Се ти золото, у давні давена заховане, потривожив. Дак теперечки золото саме в руки твої проситься, та не знаєш ти, як його узять”.

Уночі засвітилися на Круковій горі сині вогні, а тільки наближався до них Нестор — гасли. І дивився на них Нестор оддаля жаденними очима, бо то золото себе являло, а вовк радісно гув у переліску, на гребені Крукової гори. Уночі зашерхотіло в печі, і вийшла з підпіччя дівчинка років двох, у білій сорочечці, із золотим волоссячком, манюсінька, гарненька, пропливла над долівкою тихим сяєвом і знову у підпіччі зникла.

То йон, Нестор, не знав, хоч і Семирозумом прозивався, ніхто усяго не знає, така людяка, яка усе знає, і на світі б не жила. А треба було Несторові ту дівчину поясом шкуратним обперезать — вона сріблом-золотом по долівці й розсипалася б.

Дак йому треба було ще на горі Круковій замітить: де вогонь блисне — тамочки і копай, тамочки і золото.

Що те срібло-зо лот о, як уже домовик товкся по горищі у них. А Уляні наснилося, що яна очіпка загубила.

Протерла яна зі сну очі і серцем зайшлася: бо то на смерть чоловіка таке сниться.

А ще Уляні колодязь наснився — теж на чоловікову смерть. І постукався удод у хатній куток, і сорока уночі закричала на хаті.

А Нестор щоночі виходив з хати і дивився на сині вогні по горі. І скрадався він до тих вогнів, а вогні гасли. А одної ночі кинув він солом’яного бриля у бік синіх блимавок, бриль безшумно летів у темряві, наче сова летить, і упав, де вогонь блимав, і згас вогонь. А Нестор, повернувшись до хати, заснув. Заснув Нестор, і сниться йому чи привиджується, ніби сидить він за столом у своїй хаті, аж відчиняються — і не рипнули — двері, і заходить до хати канцеляриста, схожий на тих, що він їх у столиці надивився, поки пенсії дошукувався, але бідніше вбраний. У руках у канцеляристи папір цупкий, пергаментний і перо гусяче. І личко в гостя облудливо-солодке, наче у дяка, коли йому чарку наллють. Поклав гість пергаментний лист на стіл перед Нестором і перо гусяче подає: “Розпишися кров’ю, що душу нам віддаєш, і буде золото твоє”. А небо прихилилося до вікна, заглядало до хати і сміялося іконним оком. Світло в хаті було, як серед дня, хоч була ніч, бо Уляна спала і діти спали. І сказав Нестор по довгій, тяжкій для нього хвилі: “Не…” — ще й головою похитав. І все зникло, наче й не було нічого, а він, Нестор, знову на лежанці лежить. Уже й не спав, бо не спалося. Як стало розвиднювати, узяв лопату, пішов на Крукову гору і копав цілий день там, де бриль його упав. І докопався він до скрині дерев’яної, а в скрині лежали кості козака у зотлілих сукнах та оксамитах, і шабля та спис збоку, а ще зелена пляшка з горілкою, сургучем засургучена. І більш нічого.

Прийшов Нестор до хати і тої горілки козацької випив, бо душею за золотом, якого не знайшов, побивався. Випив Нестор тої горілки козацької, що з давніх-давен у землі лежала, і стало йому під ранок зле. Розбудив він Уляну та й каже тихо, аби дітей не розтривожить, а мо’, уже й сили не мав на балачку: “Помирать, жонка, буду. Як помру, то душу мою кріпко стережіть три дні, як у давнину водилося. А дітей наших люби і рости, і бережи ти дітей наших од усякої хворі і від людяк лютих, бо на роду тобі написано, що переживеш їх. Буде дощ вогняний на землі і буревій челикий, і смерть голодна по землі ходитиме і не насититься, докуль сто літ не мине, а може й довшей, і осипатимуться людяки з древа життя, як те листя восени, і на біле казатимуть чорне, а на чорне казатимуть біле, і будуть правда з неправдою на одне лице і ходитимуть у парі, і тольки той, хто одрізнить, порятує душу. Так відкрилось мені, коли діти наші народжувалися”. Скоро по тих словах вийшла душа Нестора з тіла його. Сонце по той бік Невклі викотилося на край неба, наче крашанка, але Нестор уже не бачив сонця. І заплакала Уляна плачем великим, заголосила, затужила, бо голос її до неї вернувся І язик її.

А таки ж так, була яна німенька, допоки не помер Нестор, а як помер, так її й одпустило.

Тади загув вовк на Круковій горі, хоч давно розвидніло і сонце світило.

То Мартин радувався, але ще йому не врем’я було до людської подоби повернутися.

Калі ж дитя наше як заплаче, аж захлинається од плачу дитя.

Дитя — яно чує, калі смерть поблизу ходить.

Мар’яна у хату до дитяти побігла, а я коня запрягав у поле їхать. Туточки Уляна й заголосила, і вовк на горі загув. Я через межу, до Терпил, а Нестор уже й душу оддав. Стою, як ущула, та дивуюся і смерті його нежданій, і що Уляні язик повернувся.

Обмили тіло Нестора і поклали на лаві, і три дні та три ночі стерегли душу його, як наказував. Старші у хаті ночами сиділи, байки розказували та небилиці, щоб не поснуть, а парубки та дівчата вогнище у дворі палили і витанцьовували навколо та ігри водили, як у старі часи, на похоронах. А третього дня прийшов з поля дідок, якого ніхто досі у Па-кулі не бачив: весь у полотняному, босий і бриль солом’яний на голові, а через плече полотняна шанька і пензлі богомаза в шаньці. “Я, — каже, — бродячий богомаз, від села до села, від церкви до церкви ходжу, пустіть мене ніч з вами перебути, люди добрі”. І впустила його Уляна, ще й яглів у мисочку налила. Сів він з тою мисочкою на колінах біля порога і півночі так просидів, і не ївши, і не балакавши, тільки роздивлявся навколо пильно, наче уперше усе те зблизька бачив: і людей, і вогник свічки у руках покійника, і хату. “Не спіть! — гукав час од часу Матвій Мохнач. — Бо душу живу стережемо!” І не спали. Аж опівночі ніби смерч упав з неба, погасив вогнище у дворі і тугим крутенем закрутився навколо хати. Хто у хаті був, на смерть полякалися: загуло, застугоніло, вікна червоно спалахнули, ніколи в Пакулі такого не чули, не бачили ні до того, ні потім.

То йон, вихор, і був.

Як ходила я з чумаками, теж вихори налітали стовпами високими. Як забачимо, що нечиста сила до нас крутить, так ми валку спиняємо, і під вози ховаємось, і воскресну молитву читаєм. А були й такі чумаки, що свяченими ножами у вихор кидали. Дак сидимо під возами, а воно рве, аж вози тріщать і шкури лопочуть, перекоїться, та й по нім.

І ніякий то не вихор, а по душу Несторову прилітало, бо знав йон щось.

Мо, йон відьмак який був.

Який тамочки відьмак! Відьма чи відьмак не помруть, поки стріхи над ними не знімуть, а Нестор душу віддав легко, і не торкнулися стріхи, і стріха нова була як грім.

Як закрутило, застугоніло навколо хати і свічка в руках покійного Нестора погасла, простяг дідок, що мандрівним богомазом назвався, руки над тілом Нестора, і світилися руки. І стихло все навколо хати, і свічка сама знову — запалилася. А дідка, богомаза мандрівного, уже не було в хаті, як свічка в руках покійного Нестора запалилася. Присягалися, хто в порозі, біля дверей, стояв, що не виходив дідок, а де подівся — ніхто про те не знає. Поховали тіло Нестора на Вишневій горі, над Невклею, бо на кладовищі отець Серапіон ховати його заборонив за супротив Богові, коли на крилах із дзвіниці літав. Пізніше стало тісно на землі не лише живим, а й мертвим, і розповзлося гробовище по Вишневій горі, а перший був Нестор.

І голосила Уляна жалісно над тілом Нестора, аж люди всі дивувалися, бо з примусу за нього ішла. І вертали люди із Вишневої гори сиротами, навіть ті, хто не знався з ним близько. І мовив отець Серапіон злостиво шкільному вчителеві, прийшовши на урок Закону Божого: “Слава Богу, книга єтого богохульника Нестора закінчилася”. А учитель відповів на ту його злостиву мову: “Книги таких людей із кончиною їхньою не кінчаються, бо вони довго живуть у пам’яті людській, обростаючи легендами”. І гнівний був отець Серапіон за ці слова на вчителя, аж поки й не поїхав учитель із Пакуля.

І був знак уночі, як поховали Нестора: зоря покотилася по небу і розсипалася над Пакулем, над Невклею, над полями і луками дощем вогняним, — і всі дивувалися.

Погодєй пішла Уляна в економію жито жать і дочку, ще цицькову, з собою взяла. Як годувала свій габелок під копицею, вийшов із Страхолісся на стерню вовк і дивився на Уляну з дитям скучними очима. Ворухнулася в душі Уляни жалість до вовка, кинула вовкові кусник сковородника, що дитяті жувала. Вовк глитнув того кусника і перекинувся на Мартина Волохача.

Страшкий йон такий був — худий і зарослий.

А добра в очах уже тади не було, ой не було, вовчі лупавки у яго осталися, і весь як притьопаний.

Гомоніли довго у Пакулі, що теперечки йон із Уляною Несторкою зійдеться, хоч яна й удовка, але маладьонка з неї ладна була, природиста.

І порога Уляниного йон не переступив, а посватався восени до Килини П’явчиної.

Дак за нею ж яке дарованя батько дав!

І пов’язала рушники Килина.

Одкупив П’явка для молодих землю у баронеси, під Круковою горою, і хату, як дзвін, поставив.

Під Круковою горою, на хуторі Несторовім.

І було все так, як у пам’яті людей відклалося.

Із Книги днів

Се свідчу я, Нестор Терпило, той, що гомонів із самим Богом на небі, як із людякою, і знову на землю повернувся віку добувать: Краю нашому і Пакулю в Краї літ без ліку. І думка моя така: ще не було ні землі, ні неба, тольки тьма, а Невкля була, і Пакуль був.

У кого голова на плечах єстяка, той урозуміє.

І запитав мене Бог, як прийшов я до яго на балачку: одкуль ти, Несторе? Я й гомоню: я з Краю, де річка Невкля, і болото Замглай, і луги Сиволозькі, а за лугами ліс, що Чорним зветься. Полагіднішав Бог з лиця: “Усі ви, люди, там, у Краї, онуки мої та правнуки. Бо жінки у вашім Краї здавна вельми красні. І від сотворіння світу літали сини мої з неба до жінок ваших і любили їх”. Се я від Бога чував і тепер свідчу у Книзі днів. Ще баба моя розказувала, а бабі — бабина баба: було таке, літали сини Божі з неба до Краю і кохали молодиць та дівчат, поки прапрадіди наші не стали їх перепинять та пір’я з крил дерти. Траплялося, запопадуть де-небудь на перелазі, чи й під стогом, чи й на горищі сина Божого з маладухою, то так обскубуть, що заледве злітає йон із землі та вибирається на своє небо, а калі й Бог підсакою помагав. Дак стали далєй трохи пужаться і менше літать.

А ще бабина баба пам’ятала, що була в її баби та діда перина, пір’ям, наскубаним з крилець Божих синів, напхана, — у роду Терпил жінки споконвіку з лиця красні. Дак та перина, як одв’язували її од полу, вище найвищих дерев піднімалася, і прапрадід з прапрабабою мої на ній під храм у сусідні села та на ярмарок до Мрина літали. Дак прапрапрадід, а йон ще казакував, на тій перині і в Січ літав, припинав її до куреня, а сам із січовиками мед-пиво пив. Та тольки проміняв він ту перину якомусь зайдові на шкалик горілки, бо похмелитися не було чим.

Хто голову на плечах має, той урозуміє.

Ще таке з давніх гомонок. Як розгнівався Бог на перших людяк і потоп на землю послав — прибула вода прибутна, покрила вона гори Холодну, Тайницю, Жомирівку і Вишневу, що над Невклею, і все живе стерлося із землі, і тольки стоги сіна лугового плавали по воді, як хмари по небу, і люд наш пакульський на тих стогах рятувався, і все, що на суходолі, і все, що в небі літає, усе живе на тих стогах пережидало. А як навів Бог вітри на землю, і дощ з неба спинився, і стала вода спадати, завиднілися вершини гір Холодної, Тайниці та Жомирівки, ступили пакульці із стогів на землю, що висохла, і кожна звірина, і кожен плазун, і кожен птах з ними, і стали яни жить, як жили дотуль. А що було так, як розказую у Книзі днів, свідчу. Бо сам Бог мені гомонів, як балакав я з ним на небі, під хатою його на призьбі: “Люди з вашого Краю порятували живе на землі, бо вельми життя любили і віру мали в серцях, що минеться потоп, і літо й зима, день і ніч не припиняться буть. Дивився я з неба, се мені Бог гомонить, як відкрились джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори, і покрилися водою всі гори високі, що під небом усім. А люди Краю вашого на стогах лугового сіна, як на хмарах, пливуть, із скотиною, звіриною, плазуном та птаством укупі, пливуть і веселі жарти правлять, наче й не зазирає смерть їм в очі. Вчув я той сміх і жарти люду вашого вчув, хоч вимерло всяке тіло, що рухалося по землі, і самі вони скоро мали буть повергнуті в безодню та смерть, а сміялись і жартували вони, ї подивувався я людові вашому, що уміє сміятись і жартувать крізь сльози, горе та біль, і подумав: се листя землі, і як осиплеться воно, нащо я в світі, з ким я останусь? І зачинив я джерела безодні та небесні розтвори, і сказав: живіть та роїться на землі, не буду більше проклинати землю за людину і людину на землі, бо нахил серця людського лихий — од віку його молодого, і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний”. Се гомонів мені Бог на небі, під стріхою його хати, і я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, свідчу, що так і було.

І ще свідчу я, що життям своїм набув і розумом урозумів. Є мова тварин, комах, птахів і кожної бадилини, але не кожному дано її розуміть. Є мова землі, і тільки той, хто робить на землі з любов’ю та шанобою, чує її. ї не можна землю бити, і дітей сього треба навчать, і не можна землю лихим словом згадувать, бо земля мати, а ми сини й дочки її, се свідчу я, Нестор, чиї діди й прадіди з роду оратаї. І є мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі, але тільки тоді й станемо людьми, як урозуміємо.

А се батько мене навчали, і я свідчу. Як складно світ сотворений! Богів шлях на небі, зорями всіяний, і в пекло веде він, і в рай. Усе зло у світі від диявола, а хто ж його сотворив, як не Бог всемогутній! І хто сотворив дідьків, перелесників, болотяників, скарбників, усе воїнство чорне, од яких людякам самі капості? Де кущ бузини виріс, нічого не будуй, бо там живе чорт. І очерет чортам належить, і осот, і нема там продиху людині, де очерет та осот, і тольки чорнобиль від чортів рятує, і на Івана Купала обтикують чорнобилем стріхи хат. І як вогонь горить на болоті, то болотяник людяк заманює. І як у полі чи в лісі вогонь горить, то чорт просушує закопані скарби. І коли вітер сильний, то чорти, заковані Богом, сіпаються. І коли смерч, то чорти позривалися з ланцюгів, борюкаються. А якщо Бог чортів сотворив — бо хто інший? — не міг йон і чортам хоч крихту добра не дать. Розказував батько, і я свідчу: сонце — се вогняне колесо, і викочують його щоранку чорти, уся ота нечисть, що капостить людякам, хоч сонце при цім спалює їх нещадно і нищить, і без чортів, якщо вони не накладуть життям своїм, день завтрашній ніколи не настане, і буде тьма вічна.

І навчав мене батько, а я людові свідчу, хто після нас житиме: брехнею увесь світ обійдеш, але назад не повернешся. Змовилися два чорти: ти перекинешся на коня, а я тебе продаватиму дурним людям. Продам та гроші злуплю — і ноги за плечі. А ти уночі знову у свою чортячу шкуру вберешся — та й за мною навздогін, ї так весь світ, од села до села, обійдемо і мішок грошей від дядьків нахапаєм. І обійшли яни весь світ, і на край світу з повним мішком грошей придибали. А як стали яни назад вертатися, у першому ж селі дядьки упізнали їх, з обох шкури здерли, соломою набили і замість опудал на грядках поставили, на страх горобцям та воронам.

І ще навчав мене батько, а я людям свідчу: людина — як лоза, легко вона гнеться, але трудно ламається. Прийшов диявол до Бога та й мовить: “Боже, як багато люду розплодилося з волі твоєї на землі! Нащо марнота така? Дозволь, Боже, я плестиму з твоєї людоти кошовки, коші, посудини для зерна та різні витребеньки, день плестиму, день продаватиму на базарі, і грошоту матиму, і люду на землі менше роїтиметься, бо вже стогне земля”. — “Роби, як задумав”, — посміхнувся Бог. І почав диявол плести з людяк, що йому заманеться, і радів йон із своєї задумки, бо люди гнулися ліпше, аніж лоза лугова. Весь день працював диявол у поті чола, а як вечоріло, засинав, милуючись плодами рук своїх, засинав, щоб удосвіта з кошелями та коробами на базар брести. Але не було з чим удосвіта до базару йти, бо, поки спав диявол, люди випростувались. І починав диявол уранці все спочатку, і плете досі, але ні шеляга з тої роботи своєї не мав і не має, бо люди хоч і гнуться, але не ламаються.

А в кого голова на плечах єстяка, той урозуміє балачку мою.

І навчала мене мати, а я свідчу для вас, хто після мене буде: не вірте, коли казатимуть, що немає душі в людини, а є лише тіло тлінне. Людина без душі ніби й жива, але мертва, а душа світу — людина. Як згубить людина душу свою чи продасть чорному Богові за земні солодощі, навчала мати, і світу не стане: закипить, запалає земля, а небо згорнеться у вогняний клубок і впаде навіки. Хвалилася піч вогню, як усі її люблять та шанують: коли випаде з мене цеглина, люди біди чекають; а коли ближнього поховають, до мене долоні тулять, щоб я від смерті оборонила; а як іде хто з дому в далеку дорогу, заслінку в мені відчиняє, щоб повернутися живим та дужим; а ще кажуть про щасливих людей — у пічурці народився. Слухав-слухав вогонь у печі ту похвальбу, скалячи золоті зуби, а далєй обридло йому. Залишив йон піч та й побрів, куди очі бачать. І вистигла піч, і зробилася як мертва, купа глини, та й годі, хоч усе ніби лишилася, як і було, тільки тепла не стало. І обминали її люди, і заросла стежка кропивою та будяками, і розсипалася піч з годами, і зникла без сліду. Отак і душа в людині, як вогонь у печі: поки є душа — є людина, а поки е людина — є світ білий.

І навчала мати мене, а я свідчу для вас, хто житиме завтра: живе душа людська, допоки добро в душі є, а як проросте зло натомість — вмирає душа, як дерево, якому корінь підрубано, хіба що з дятлами воно розмовляє, поки впаде і розсиплеться на порох. Є злодухі, які хочуть уподобитися янголам і засвічують своє світло на небі. Але зірку таку, як і душу злу, оком видко: тьмяна вона. І скидають янголи її на землю. І хто поставить хату свою там, де впала зірка, засвічена на небі бісом, сам лихим стане і помре душею. Бо зло — як зараза, як чума, як пустеля: дихає пекельно і на всі дні землі. І лише той врятований буде від його пекельного палу, хто добро чинить. Позаздрив диявол творящому Богові та вирішив і собі сотворити людину з піску й глини: “Сотворимо чоловіка, якого не знали одвіку!” І зліпив, і була та людяка для ока не гірша од Богом сотвореної. “Слава! Слава! Слава!” — загукали пекельники, дідьки, болотяники, лісуни і вся інша нечисть, яка навколо юрмилася. “Ух, — мовив притомлено диявол, — тепера вдмухнемо у тіло дух!” І вдмухнув йон дух свій, нечистий, злий. Закліпало творіння диявола очима, ворухнуло тонкими пальцями і пішло по світу. І всі дивувалися, бо думали, що се людина. Та скоро відкрилося людям, що не людяку диявол сотворив, а Канцеляриста, бо лише нечистий і вдатен отаке сотворити, бо зло тільки зло і родить. І заплакали людяки кривавими слізьми од того Канцеляристи, 5 ще довго плакатимуть, допоки добро не переможе усе зло світу і на всі дні землі. Так мати казала і я кажу.

А в кого голова на плечах єстяка, той урозуміє.

І зайшов до мене Потап Гончий, що я його з того світу повернув, зайшов тютюну позичити. І прочитав я йому з Книги днів. А Потап послухав та й мовить до мене: “Ось ти, Несторе, грамоти а царській службі вивчився, до Книги про життя земне й небесне пишеш, і слава між людяк у Краї іде про тебе як про мужа вельми мудрого.

Так скажи ти, Несторе, мені, темному, про таке: калі ж у возі задні колеса та наздоженуть передні?”

І не знав я, як відповісти, хоч між людяк Семирозумом прозваний.

Книга про любов і ненависть

…А ще живий був Нестор, Семирозумом прозваний. І сидів він на призьбі під хатою шкільною, а я, Марія Журавська, дочка пакульського пана Михайла Журавського, верталася від хворої. Навчалася я тоді на фельдшерських курсах у Мрині і, до батька в помістя наїжджаючи, гляділа селянок пакульських. І підвівся назустріч мені Нестор, Семирозумом прозваний, пильно глянув мені в лице, а були очі його жалкі, як дві оси. І зробилося мені від погляду його страшно, бо різне балакали прості люди про відставного солдата. Але мовив до мене приязно: “Звольте, панночко, долоню показать — долю вашу скажу”. Зняла я рукавичку і руку Нестору угору долонею простягла. Прочитав Нестор долоню мою, наче сторінку книги, опечалився з лиця і низько вклонився мені. І дивувалася я, бо гордий був Нестор, не стеливсь перед панами, нібито із самим Богом на небі розмовляв, як із людиною: “За віщо увага до мене така, Несторе?” — “За великі муки жисті вашої я вклоняюся, — мовив Нестор, Семирозумом прозваний. — А ще вклоняюся, бо на схилі днів ваших відкриється вам одна з великих таїн світу нашого страшного. І скажете про таїну людям, але не вчують ті, хто житиме в одночассі з вами, а вчують, хто прийде потім і пройде шляхом своїм хресним. Се в природі людяцькій: знать і не вірити, покуль ціну велику не заплачено”.

І засміялася через силу, бо страшні були пророкування його, але найменше я собі здавалася схожою на мученицю, весна моя дівоча починалася, і розквітала я, наче квітка: “Розказуйте, Несторе, казки свої людові пакульському забобонному, а я людина твереза і критично мисляча”. Я-бо вже тоді начитана була і по-молодому гаряче вірила в прогрес суспільний — книги й журнали присилали з Петербурга сестра Дарина і брат Опанас. Та й у Мрині юні фельдшерки не самою медициною жили. Але не образився Нестор, Семирозумом прозваний, на слова мої, а відказав серйозно, з сумом у голосі: “Так записано в книзі жисті твоєї, дочко”.

Пишу повість цю сумну життя мого на каторзі, в камері тюремній, пишу ніби із світу того, бо вже скоро мене не стане, піду скоро з ярмарку земного і не оглянуся…

А скоро після тої розмови з Нестором на початку літа прийшов до Пакуля молодий чоловік у одязі майстрового. І назвався він Іваном Колядою. І був у нього лист від брата мого Опанаса на ім’я батька мого, пакульського пана. А вже Опанас залишив військове училище в столиці, перебрався до Києва і став вільним слухачем університету. І писав Опанас до батька, щоб той прийняв його друзів на час косовиці, хочуть вони сили свої випробувати у сільській роботі, коситимуть нарівні з усіма, харчами не вередуватимуть, а плата — як господар скаже. “А ви хоч тримали коли-небудь косу в руках?” — запитав батько мій, бачив-бо, що вбрання майстрового — се для ока. “Тримав, — відповів Іван Коляда. — Я син сільського дяка”. — “Син дяка, якого за політику вигнали з семінарії, як сина мого з кадетського училища?” — невесело посміхнувся батько. “Ні, Михайле Михайловичу, із семінарії я вийшов сам, не бажаючи сидіти на хребті народу і дурити йому голову”. — “Не ви, так інші, не тим, то іншим, а голову народу однаково дуритимуть, так уже споконвіку ведеться в світі, — сказав на те мій флегматичний батько і не став більше розпитувати Івана Коляду. — А іншого світу, які б ви не були розумні та прогресивні, чудом не сотворите. На косовицю ж вас прийму, коли вже мій непутящий син за вас просить. Але житла для поденних робітників у моїй економії нема”. — “Ми хату наймемо в селі”. І подякував Коляда моєму батькові за ласку його.

І повела я товариша Опанасового на Муравщину, там крайньою хата Гаврила Латки. Бо так Коляда просив: щоб одлюдно. А чому повела я товариша Опанасового, хоч могла це зробити котрась із служниць, сама собі не звітувала. І признався гість, що й для мене є вість од Панаса. Знайомий був мені почерк: літери наче крильми вимахували і слово слово наздоганяло: “Се брати мої по вірі моїй новій, сестричко, святе діло вони роблять. Допоможи їм чим зможеш, начеб рідному братові допомагала”. І щось дивне зі мною діялося. Досі за мовчазну та скритну мали мене. А се щебетала я пташкою, саму себе не впізнаючи. Розказала, що я остання дитина в батьків і що мати померли, мене народжуючи. Розказала, як не хотів батько, щоб я у Мрин на курси фельдшерські після прогімназії їхала. Мовляв, досить з дівки і прогімназії, наука сучасну молодь не до добра призводить, а до загибелі. Розказала і про Дарину, сестру свою. Отак і до неї батько, допоки заміж не вийшла. Хоч досі в душі старого підозра живе, що шлюб її фіктивний. І навіть про відставного майора з Хмільниці, якого батько в женихи мені ладнав, розповіла: “Виструнюється той майор переді мною, наче перед генералом, а мені смішно, бо нема про що з ним розмовляти, жодної книжки, окрім статуту військового, не прочитав, і жодної прогресивної ідеї в голові, самі армійські артикули. Та й не думаю я про заміжжя, а думаю, як стати корисною народові і сприять суспільному прогресові. Хоч, звісно, нині трохи не всі провінційні панянки про народ та прогрес щебечуть, а потайки мріють про грошовитого чоловіка. Але я не така, не така!” Себе я переконувала чи супутника свого? А Іван позирав на мене уважними, лагідними очима, і було мені добре в сяєві його очей.

Пишу се в камері холодній і темній, на каторзі Кара, за тисячі верст од рідного Пакуля, а перед очима моїми край села, що Муравщиною зветься, у сонці, як у золоті: крайня від лугу хатина Гаврила Латки, і жінка його Параска на порозі з малою дитиною на руках, а ще двійко дівчаток за поділ материн тримаються. І згодилася Параска в комірне прийнять приїжджих, допоки косовиця. Назавтра приїхали в Пакуль три жінки стрижені і чоловік Опанасового віку, з довгим волоссям та пишною бородою, на отця Серапіона схожий, і поселилися вони в хатині Латок. Навідувалася я на Муравщину, бо тягло вже мене до Івана. І шкребло душу мою, що молоді жінки з Колядою такі товариські. І була я холодна до них, а вони не розуміли холоду того, за панянку пещену маючи мене. А бородань, що Дмитром Домонтовичем назвався, був до мене веселий та балакучий.

І розказував він, як минулого літа рибалив на Волзі: “Посадили мене рибалки на баркас і дали двоє весел. А я уперше їх в руках тримав… Хазяїн насварив мене і до коней поставив. Почав я коня запрягать, кручу хомута і так, і сяк, а одягти не можу, і шляки не підчеплю. “Де ти народився, де тебе хрестили?!” — кричить хазяїн. “А у нас на Україні волами їздять…” — одказую. І вигнав мене хазяїн, і скінчилося моє ходіння в народ. Там, на Волзі, серед робочого люду, вперше я, даруйте, вошей побачив. Що це, запитую в рибалок, за білі блохи? А вони сміються…”

Але й пакульці насміхалися з нових робітників мого батька. Хоч старалися вони з усіх сил, щоб не відстати од селян. Але не слухалися їх коси й граблі. Та й з’являлися приїжджі в лузі, коли сонце вже вище дерев було, коли сільські косарі, напрацювавшись, снідати сідали. І казали про них пакульці: “Тонконогі…” А мені образливо було за товаришів моїх нових, особливо ж за Івана Коляду. І ходила я на луг, і гребла сіно нарівні з усіма, і пахне мені сіно те досі, навіть тут, у камері брудній. І були то дні щасливі, яких так мало в моєму житті було.

Якось по роботі сіли вечеряти, хто в лузі працював. І промовляв того вечора Іван Коляда до селян: “Люди добрі! Як ми з вами сьогодні живемо? Живемо, наче каторжні, наче в’ючні тварини. Непосильна праця зводить у могили і селянина в полі, і робітника на заводі та фабриці. Бо робочі люди і в селі, і в місті працюють на багатіїв, які п’ють з нас крівцю і розкошують. А чому? Бо земля належить поміщикам, а фабрики та заводи — капіталістам. Погляньте, люди добрі, навколо: один має сотні десятин землі, а другий не має і шматка хліба. Хіба це справедливо? Усі багатства землі нашої створені руками трудового народу, а скільки нахлібників на його плечах — і дворянство, і купецтво, і чиновники, і попи! Один із сошкою, а семеро з ложкою — ось як ми живемо. А хіба не від нас самих залежить, щоб і поміщицькі, і казенні землі поділити між усіх порівну, по справедливості? Хіба не від нас залежить, щоб одного дня не стало ні чиновників, ні урядників та станових над нами, а сам народ усім правував? Час нам, люди добрі, дружно піти війною на панів та підпанків, щоб усі блага земні належали громаді. І тоді настане на землі нашій соціалізм, який є найновішим словом науки про те, як людям розумніше влаштуватися в цьому житті. Коли настане соціалізм, не буде серед нас ні багатих, ні бідних, а будуть усі рівні. За соціалістичного устрою земля і фабрики належатимуть тим, хто на них власними руками працює.

І чиновників-дармоїдів над нами не буде, а вільно вибрані народом люди порядок забезпечать. За нового життя ваші діти навчатимуться наук різних, як тепер навчаються наук діти панські, і то не лише в сільських школах, а й у міських університетах. А коли вивчаться наук, придумають такі машини, які за людей усю тяжку роботу робитимуть і в полі, і в місті. А люди як боги стануть…”

Малюю усе те на листочках, біля каганця тюремного, наче давній сон свій. Невже було насправді — вечірній луг, курінь, вогнище і — голос Іванів? Вогнище висвітлювало його схвильоване обличчя, як лампада ікону, і я милувалася ним, що тепер приховувати, милувалася. Тоді я уже вміла любити і — ще уміла. Після слів Іванових довго мовчали всі. Потім мовив Потап Гончий, що його в Пакулі Безсмертним прозивали, відколи (так розказують) розбудив його в труні Нестор-солдат: “Розумна ти, Іване, людяка, добре гомониш, наче з книжки читаєш, зовсім як батюшка наш у церкві і ще добріш. Але скажи мені тепера: що буде з нами на тім світі?” Подивувався Іван такому нежданому запитанню, бо про інше він говорив. А бородань, що Дмитром Домонтовичем звався, — він збоку од гурту сидів, — засміявся. І розгнівалася я на нього, і не злюбила відтоді, бо так вийшло, ніби з Коляди він сміявся, з розгубленості його. “Та ми ж, дядьку, про цей світ балакали, — відповів по хвилі Іван. — На цім світі нам треба розумно життя організувать, а на тамтешнім ще ніхто з живих не бував. Учені люди кажуть, що й нема його, того світу, що то все вигадки попівські…” — “Не, людяко добра, неправду ти мовиш, є він, той світ, бо я там гостював, як помер був, а Нестор-солдат повернув мене на землю. Бував я і знаю: на тому світі отако, як ти нам сьогодні розбалакуєш про життя майбутнє: ніхто нічого не робить, а всі тольки смачненьке їдять, горілочку попивають та пісень наспівують веселих… Так нам, хто старіший годами, уже недалечко до того раю, ти ж молодий, але пожди, рано чи пізно, а й твоє прийде, і буде все, як ти оповів…” Знову реготнув бородань у темряві. Але ніхто, окрім мене, не завважив того сміху, бо селяни уже спати на сіні вкладалися, про погоду, чи дасть Бог завтра стогувать, розбалакуючи.

А може, й справді усе це лише наснилося мені? Бо те, чим живу, животію, а не живу, нині, таке одмінне, бо ненавистю жива я тепер, а не любов’ю. А хіба можна довго жити ненавистю самою? Не каторга, не тюремна камера, не карцери вбивають мене, вбиває ненависть, яка заполонила всю душу мою, не залишивши ані місцинки для Любові. І я хапаюся за спогади, аби хоч якусь хвильку ще протриматися на сім світі. Того вечора ми верталися з лугу тарантасом, якого прислав по мене батько. І зорі з неба дивилися мені в душу, і був Іван біля мене. І мовив Дмитро, коли од “їхали від гурту селян: “Добре говорити вмієш, Іване, але слова це все, слова. Вони і від попа досить слів наслухалися, про заповіді Божі. А вийдуть вони з церкви, перехрестяться на паперті і — живуть, як тисячі літ жили. Ви їх ідеалізуєте, а насправді це темна маса, гній історії, і щоб цю масу сколихнути, потрібно діло, діло, а не слова! Гучне діло, на всю імперію, щоб відлуння його громами прокотилося над рабською землею! А щоб таке діло вчинити, потрібна організація з небагатьох. Потрібен орден, як це було в середньовіччя, відчайдухи, які б заприсяглися: влада або смерть! Такі відчайдухи вироблять план дій і не відступлять від нього, а хто відступить — тому смерть від рук товаришів”. — “І хто ж каратиме відступників — ти сам чи катів найматимеш?” — зринув у темряві в’їдливий голос Івана. “Якщо для діла нашого буде потрібно, рука моя не здригнеться, повір. В ім’я майбутньої перемоги крові не побоюся. Хай загинуть тисячі і мільйони рабів — майбутнє нас виправдає. Отак я розумію революційну організацію. Перемога або смерть, а не ваші інтелігентні балачки і запобігання перед темними масами. Іншим шляхом ми верховної влади не візьмемо, і динаміт не допоможе, бо динаміт насамперед передбачає чітку організацію обраних”. — “І що ж ви, обрані, далі чинитимете, захопивши верховну владу?” — “Звичайно, з часом, коли маси доростуть до наших ідеалів, передамо її народові”, — відповів по хвилі Дмитро, але не було певності в голосі його. “А якщо сподобається владувати? — уже не приховував глуму Іван. — Якщо в тобі кров батька озоветься — полтавського поміщика, учорашнього кріпосника?” — “Якби в мені та кров давала про себе знати, якби мені праглося влади в ім’я влади, я досі жив би інакше, з батьком не поривав і юнкерських погонів у Неві не топив! — аж скрикнув зачеплений за живе Дмитро. — Коткого, а себе я знаю, бував у бувальцях!..” — “Чи так уже добре ми себе знаємо? — тихо, замислено мовив Іван Коляда. — І чи все знаємо про тих, хто прийде після нас і в чиї руки ви передасте владу? На царський трон хоч самого Миколу Чернишевського посади — народові легше не стане, повірте. Допоки сам трон у тій чи іншій формі існує, доти народ для держави, для ідеї, а не держава й ідея для народу…”

Але вже під’їхали ми до хати Гаврила Латки, і зійшли міські. І залишилася я сама в тарантасі, і сиротливо зробилося мені під зорями, і заздрила я міським, які усе ще сперечалися у теплій пітьмі літньої ночі. На вигоні візник Ничипір зупинив коней і повернувся до мене: “Я вас, панночко, отакунькою на руках носив, і душа моя за вас болить. Не знайтеся з тими непевними людяками і не ходіть до них. Яни, наверно, фальшивомонетчики. Бо приходив сьогодні з Мрина відставний солдат ніби найматися на роботу, але на роботу не найнявся, а розпитував про людяк приїжджих, які на лузі у пана роблять, хто та що і про віщо яни з селянами балакають. У казенний дім дорога їм стелеться, так я думаю”. І тривожилося серце моє цілу ніч. А вранці приїхав до батька становий, розмовляли вони на терасі, я в саду була і все чула. І казав становий моєму батькові: “Доводилося мені чуть на віку, що багаті люди, навіть князі і графи задля спасіння душі своєї чорною працею займалися. А як зрозуміти, Михайле Михайловичу, що у вас на лузі якісь прийшлі, студенти та дівиці, поденно роблять?” — “Коли наймаю я людей на косовицю, то не вельми допитуюся, хто вони і звідки, аби роботу справно робили. Бо самі ви господар і знаєте, як цінуються руки робочі в таку пору, — одвічав мій батько. — А якщо і студенти вони та дівиці вчені, то хай попрацюють на свіжому повітрі, наберуться сил для трудів своїх научних. Бо міста тепер на мурашники кам’яні схожі і здоров’я дітям нашим не додають, навпаки, відбирають. Хоч і летять вони у ті міста, наче метелики на вогонь”. — “Усе це так, Михайле Михайловичу. Ваші поважні розсуждєнія я, людина проста і освітою не переобтяжена, всіляко схвалюю. Але живемо ми у часи тривожні, коли молоді люди не повинні залишатися поза увагою поліції, особливо ж довговолосики та мужоподібні дівиці, що їх у містах нігілістами прозивають. І маю я вісті про інтерес до ваших косарів губернського жандармського управління, і не сього дні-завтра слід вам чекати гостей… А кажу, Михайле Михайловичу, про це, бо лише добра для вас бажаю, бо ви до мене завжди благодійствували і милостями своїми не обминали…”

Становий далі чаював з батьком, а я тихенько вийшла з саду і побігла на Муравщину. Іван лежав на теплій лежанці, під коцом: “Пропасниця повернулася, Маріє Михайлівно. Нажив я її на Волзі, коли бурлакував, тепер не забуває, навідується”. І защеміло серце моє, якби могла, на себе Іванову хворобу перебрала б. І зрозуміла я тоді уперше, що люблю його, а досі ховалася від самої себе. Похапцем розповіла я про вчорашню розмову з візником і про візит станового. Коляда похилився чолом на стиснуті кулаки: “Обрубують, гади, коріння наше в народі. Самі штовхають нас до прірви…” — “Вибиратися вам треба з Пакуля, і якнайшвидше. Хочете, домовлюся в батьком, дід Ничипір одвезе вас до Мрина?” — “Дякую за турботу, Маріє Михайлівно, — похитав головою Іван. — Але підвода з економії— це хвіст, жандарми одразу вхопляться. Становий, звичайно, приїхав на розвідини. Попивши чайок з вашим батьком, поскаче у Мрин до жандармів. Раніше, аніж завтра, синьомундирників чекати не доводиться, але завтра се вже точно. А ми уночі зникнемо без сліду, наче й не було нас. Дмитро баркасик у лозах припас, він передбачливий. Баркасиком і попливемо аж до самого Києва”.

Уже час було мені вертати додому, до книжок своїх, в альтанку над Огудницею (невже це і справді десь ще є Невкля, і Пакуль, і наш сад?), але ноги не слухалися. І мовив Іван, дивлячись повз мене, у вікно: “У вас, панночко, чуйна душа, ніжна, і вся ви — як пелюсток квітки. А революція — це бій, і бій кривавий. Не на життя, хоч і заради життя, як ми це розуміємо, а на смерть для багатьох нас. Дмитро де в чому має рацію, самими закликами до селян революції не зробиш”. — “А я не боюся смерті!” — гукнула, спалахнувши рум’янцем од голосних слів своїх. І це була правда, я не боялася смерті вже тоді, бо — любила. Тепер я не боюся смерті, накликаю смерть на себе, але вже з іншої причини. Коляда усміхнувся поблажливо, наче з дитиною розмовляв, він багато що читав у душі моїй, але багато чого не розумів, бо не любив, як я: “Смерті бояться всі. Боятися смерті — це в природі усього живого, панянко…” — “Ви мене зовсім не знаєте! Не панянка я, хоч у панській сім’ї народилася й виросла!” — підхопилася, ображена, щоб попрощатись і йти геть. Але Коляда мовив спокійно: “Присядьте, Маріє Михайлівно. Я розповім, як ішов до віри своєї. По роках і десятиріччях життя свого трудного, як по крутих сходинках. Бо це для вас потрібно, щоб саму себе краще зрозуміти”.

І казав до мене Іван Коляда (усе, чим жила тоді, вмерло, і я давно вмерла, а слова його пам’ятаю): “Син дяка я, а по матері кріпак. Дід мій помер під батогами, мати розказувала і плакала. І ще на моїх очах людей, що провинилися за тиждень перед паном, біля ґанку панського різками сікли щонеділі. Це не голосні слова, це правда: у мені він з народження, біль мого народу, вона у крові моїй, віковічна образа мого народу. У сусідньому з нашим селі скоро після відміни кріпацтва одурені, залишені без землі селяни наважилися не порадіти з царської милості… Солдати оточили село і стріляли в людей залпами. Я, хлопчак, чув ці постріли і чую їх досі. Але на лаві семінарській найменше думав я про долю мужицьку. Між мужиком і мною освіта вимурувала стіну, і вона вищала з кожним роком. Мій честолюбний батько мріяв, що син його стане попом. Я прагнув іншого — вивчитися на лікаря. Я покинув семінарію та вступив до медичної академії. Я був холодний і голодний, я випрохував уроків, як милостині. Батько, сільський дячок, та ще й багатодітний, мало чим міг допомогти. І все ж я скінчив два курси. Навколо мене вирувало життя, студенти гуртувалися, читали Лаврова, Бакуніна, Ткачова, ішли за свої переконання в тюрми, на заслання, а я заплющував очі, затуляв вуха, я хотів знати лише одне — науку. З усієї сили я переконував себе: виборю незалежне становище, а вже потім дбатиму про народ, поки що, Іване, дбай про себе, лише про себе. Після другого курсу на вакації я поїхав у рідні краї. І знову я побачив те, про що волів забути, здобуваючись на диплом лікаря: злиденність, безправ’я селян і нахабство чиновництва та панства. Ви знаєте нашу провінцію: тут усе як на долоні. І душа моя знову відкрилася для горя народного. У селі один із родичів запитав мене, що я роблю в Пітері. “Навчаюся на лікаря”, — не без гордощів повідомив я. Селянин сумно посміхнувся на мої слова: “Осилиш свою високу науку і сядеш на плечі наші, ще й поганятимеш, як інші нахлібники”. “Я лікуватиму вас! — наступав, рятуючись од власних сумнівів. — Діти по селах мруть, як мухи!” — “Дітей наших спершу треба нагодувати І одягти, а вже тоді вдаватися до твоїх ліків”. І я нічого не міг заперечити, бо все бачив на власні очі. Іншою людиною повернувся я до столиці. Я скинув егоїзм, як одяг, з якого виріс, а душа моя під ним ще жива була. Хвиля суспільного руху підхопила мене, понесла у вир подій і несе досі. Студентський гурток, до якого я приєднався, організував слюсарну майстерню, і невдовзі я вже знайомив робітників з основами політичної економії. А потім, як у нас ведеться, камера попереднього ув’язнення. Я не встиг дуже намуляти очі жандармам і відбувся порівняно легко: мене вислали в край, де я народився. Але я не захотів гнити в рідному селі під недремним оком провінційної поліції і з паспортом на чуже ім’я опинився в Києві. Відтоді я належу не собі, а революційній організації. Але для вас, Маріє Михайлівно, такого життя я не побажав би.

Нині чимало вас із затишних віталень летить на вогонь майбутньої революції, але цей вогонь легко обпалює крила довірливим і безпечним неофітам. Панянки у вітальнях задумливо курять цигарки, розбалакують про емансипацію і соціалізм, поки служниці готують для них вечерю, — ненавиджу моду на революцію! Ми вдячні вам за попередження, вдячні за турботу про нас, але вертайтеся під крило свого батечка, виходьте заміж, народжуйте діток, це теж потрібно, для тої ж таки революції майбутньої, а вогонь боротьби залиште для тих, у кого душа від народного горя затерпла. Жорстоко з мого боку, знаю, але мушу сказати вам заради вашого ж блага: у революцію не граються з провінційної нудьги. Революцію обирають, як судженого: на все життя”.

І плакала я, додому повернувшись, в альтанці над Студницею.

А завтрашки налетіло з Мрина жандарів, ой налетіло, усі в чекмелях синіх. Коняки під ними добренні, а начальник їхній у бричці.

Та зарайкали, зарайкали по селу, як жаби, гдє тут, запитують, фальшивомонетники? А їх, фальшивомонетчиків, чи хто вже яни тамочки, і сліду нема, наче крозь землю провалилися.

Уже погодєй батько мій розказував, що то не фальшиво-монетчики, а революціонери, яких цар виловлює і замуровує у стовпи кам’яні.

Не знаю, хто вже яни такі, а тольки знаю, що в хаті Латок, на Муравщині, усе геть яни перерили, як свині, і Гаврила Латку з лугу пригнали і допитувалися вельми, з яких книжок йому приїжджі начитували.

Питали яни мене, питали, чи дочка пана Журавського, Марія, з тими фальшивомонетчиками зналася. А яна таки зналася, ходила до них на Муравщину, я тоді візникував у пана, примічав. Да тольки жалів я панночку, бо яна до нас, простих людей, добра була і бабу мою лікувала, як лисиця скажена вкусила і заговорюватися вже яна почала. Та нема таких ліків, щоб од тої хвороби полікувать, і померла баба моя в муках страшних. Тільки ж я вдячний панночці був, що до моєї баби навідувалася. Дак я й кажу жандармському начальнику: “Не бачив я, щоб панночка з тими городськими зналася, бо яна тольки в саду своєму проходжується та книги читає”. А йон, той начальник, як закричить: “Брешеш, стерво!” — і по мордяці мене, я кров’ю і вмився.

Дак яни і Погана Гончого, що Безсмертним прозваний, били та запитували, про що городські на лузі з людьми балакали. А йон одвічав: “Про той світ розказували, як там добренна буде, але я й без них знаю, бо вже навідувався…”

Коли від’їздив з Пакуля жандармський капітан Владов, пообідавши з батьком, зійшов він у сад до мене, в альтанку над Студницею, ніби краєвидами помилуватися. І мовив він так до мене: “З поваги до батечка вашого, Маріє Михайлівно, не дошукуватимуся я, хто попередив нігілістів про наш приїзд. Але зобов’язаний сказати, панянко: із страшним вогнем граєтеся. І власне життя понівечите, і батечку своєму у його достойних літах велику прикрість заподієте”. І запитала я, бо вже не боялася його, бо вже любила Івана: “Скажіть, капітане, чи ніколи вас совість не мучить?” А він засміявся, дивлячись повз мене на Студницю внизу, на Невклю, на луги сиволозькі: “А що таке совість, панянко? Це все фантазії ваші, інтелігентські. Я знаю речі більш земні й реальні: дворянський клуб, більярдну, столики для гри в карти і холодне шампанське, яке дарує забуття. Це ви хотіли од мене почути?” І додав по хвилі: “Не думайте, що така велика приємність для мене — бити темних мужиків. Це варварство, я теж часом книги почитую… Але я знаю інше: молодики, які в Пакуль навідувались, ведуть наш світ до загибелі. Мабуть, він і справді недосконалий, цей світ, але чи впевнені ви, що їхній, мужицький, світ буде досконаліший? Я — ні. І, допоки живий, боротимуся з ними, це мій обов’язок. А вас я попередив — і одним гріхом на совісті моїй менше…”

І молилася я в кімнаті своїй вікнами в сад, я ще вірила тоді Богові: “Ти, Господи, всемогутній і всезнаючий, ти нарадь мені, як далі бути, як далі мені жить. Люблю я його, Звана, і страждаю без нього. Якщо не написано в книзі твоїй разом нам бути, нащо перехрестив стежки наші, Боже?” Але мовчав Бог, лише місяць дивився у вікно добрими, смутними очима. І молилася я самозабутньо в церкві сільській, опустившись на коліна перед олтарем, аж люди пакульські дивувалися, не здогадуючись, що діється зі мною. Але і в церкві німував до мене Бог. А отець Серапіон казав до мене так: “Смута велика в душі вашій, Маріє Михайлівно, помоліться у Київській лаврі святим мученикам, Бог дасть — поможеться”. Я ж після тих його слів про одне думала: “Лавра свята — це Київ, а в Києві — Іван…” І великою грішницею почувалася, бо ще прислухалася до Бога. Але не було в душі моїй каяття: душа коханням повнилася.

Але поки що не Лавра, не Київ мене чекали, а Мр “н, де я навчалася. Відлетіли лелеки у вирій, не стало іволг у саду, журавлі курликали в лугах сиволозьких і летіли низько над селом у поля. Стала і я збиратися. Аж серед ночі постукали у вікно моєї кімнати. Загорнувшись у ковдру, припала я до шибки, і думка божевільна спалахнула, що се Іван. Але голос не Іванів був, а голос брата мого, Опанаса: “Сестричко, се я, Опанас. Одчини двері веранди і не засвічуй світла, бо ніхто не повинен знати, що я удома”. І не засвічувала я світла, сиділа в батьковім кріслі, а Опанас нервово ходив по килимку, що його місяць простелив у веранді, і говорив, говорив, збуджений, але я ловила лише вісточки про Івана Коляду: “Пробач, що розбудив, але прислуга не повинна мене бачити. Я лише переднюю удома, у мезоніні. Ти, сестричко, принесеш мені обід і попросиш батька піднятися до мене, я мушу сказати йому одверто, я не хочу їхати за кордон без копійки в кишені і там жебракувати, врешті, я маю право на спадок… Спокійного закутку я не шукаю, ні. Але коли розумна людина має вибирати між камерою в Лук’янівській в’язниці і Прагою чи Женевою, вона вибере, звичайно, друге. Можливо, я буду там потрібніший, аніж тут. Від переконань я не відмовляюся, я ладен покласти життя на олтар революції, я тренував волю, я займався самовихованням. Але доля дарувала мені вибір. Кому потрібна моя жертва? А в Празі чи Женеві я організую вільну друкарню, задзвоню в новий “Колокол” над Україною-Руссю. Наш вільнолюбний козацький дух прагне втілення… Ви тут, у Пакулі, живете, як у ямі, а тим часом два наші постріли в київського прокурора відлупили по всій Європі. У Києві переполох. Ми розклеїли листівки, підписавши: “Виконавчий комітет”. І печать — перехрещені револьвер та кинджал. Жандарми бояться нас як вогню. Навіть Іван Коляда, що з Пітера приїхав такий смирний, довгий час визнавав саму пропаганду, останнім часом ходив по Києву з кинджалом на поясі, наче жнець із серпом. До речі, він багато розповідав про тебе і як ти їх порятувала, спасибі, сестричко. Ми з ним на одній квартирі жили. Квартира на нижньому поверсі, над яром. Скоро після пострілів у прокурора жандарми оточили наш дім глупої ночі, ніхто з нас не чекав. Я встиг вистрибнути у вікно і — яром”. — “А Іван?” — якомога байдужим голосом запитала я, “Івана схопили, у в’язниці Іван”.

Дак пан Опанас — йон був у Пакулі, був, тольки так йон був, що ніхто не чув і не бачив.

Не гомоніть такого, бо й слухать не хочу: кому треба, той чув і бачив Опанаса.

І в Книзі днів про теє записано із слів діда Ничипора, що в пана Журавського служив: Ничипір возив Опанаса до пароплава.

Галька, що моїй матері дядиною доводиться, розказувала в старості, а яна в маєтку служила: “Була б призналася стражникам про молодого пана, якби спитали, бо кріпко їх боялася, але не спитали мене, дак я і не призналася, не взяла гріха на душу”.

Налетіло їх у помістя, стражників, а тольки не знайшли пана Опанаса, бо йон у чужі землі вже од’їхав. А тут і Марія перед батьком навколішки: “Не держіть мене біля себе, таточку, не тримайте, як у неволі, а відпустіть до Києва”.

Се душа її до Івана рвалася.

До Івана чи ні, а судилося їй постраждать, так Нестор Семирозум їй передрік.

А й старого пана можна зрозуміти: тільки сина у далекі світи відправив, Дарина—десь у Пітері, тут і меншенька рветься, як листок за вітром.

Усі ми листя, куди вітер несе, туди й котимося, так і Нестор Семирозум у Книзі днів писав.

Хотів старий пан Марію примусом під вінець і поїхав до Хмільниці, щоб із женихом домовитися, але найшла коса на камінь: повернувся додому, а дочка уже світ за очі…

Демяна Тхорика вона підмастила червінцями, що од матері в неї лишилися. А як від’їздив пан у Хмільницю, просив Тхорика наглядать за нею. Се так було, бо скоро Дем’ян двір панський залишив, землю купив і побудувався, а за які б злидні?

Повернувся пан, а дочка вже десь у дорозі до Києва, він і зліг, бідний.

І втекла я з рідного дому, од рідного батька, як з неволі турецької, зробила свій вибір. Вибір між забезпеченим животінням прогресивно мислячої міщанки і цієї ось камерою на краю світу, в якій помираю, проклинаючи гнобителів народних. Чи шкодую я за вчиненим? Мабуть, ні. Я шкодую за іншим: що немає уже в мені того довірливого до світу дівчиська, яке вміло любити. Ненависть до тюремників народу мого випалила все живе в мені. А може, ненависть і є той гній історії, на якім колись у майбутніх

поколіннях проросте й пошириться по світу любов і добро? Хто знає, хто скаже?

І дісталася я манівцями, боялася батькової погоні, Києва, і знайшла за адресою, яку Опанас дав, Дмитра Домонтовича, товариша Іванового. І призналася я бороданеві, що залишила маєток без батькової згоди, і батько, певно, вдасться до поліції, щоб знайти мене й повернути додому, а я хочу служити революційній справі. А що революція зазирала в душу мою лагідними Івановими очима, не призналася. Втім, і сам він здогадувався. І одвів мене Дмитро на Шулявку, в хатину, яку наймали жінки, що влітку до Пакуля приїздили. І жила я в них, не з’являючись на вулиці, допоки не знайшла мене в моїй схованці сестра Дарина. І читала я день і ніч книги, які жінки давали читати, і рай земний мені бачився в скорій будучності, на рай небесний схожий, і рай той земний соціалізмом звався. І ми з Іваном у тім раї, у тім градові новім, як Адам та Єва в саду райськім. Але нікому я з тим видінням щасливим не відкривалася. Лише сестра Дарина, яка привезла мені папір, власноруч батьком виправлений на життя моє самостійне, прочитала все з очей моїх, повних передчуття щастя вселюдського і свого власного, як із книги. І казала сестра Дарина у ті кілька днів, поки в Києві біля мене була:

“Ніби саму себе, юну й захоплену, стріла, тебе побачивши, Марійко. Такою була в Пакулі, коли мріяла про Вищі жіночі курси і про служіння народові, а батько не відпускав мене ні на крок од себе. Тоді Опанас прислав з Петербурга свого товариша Мислицького. Вони в кадетському училищі разом навчалися, разом і вийшли з училища до закінчення його з міркувань ідейних. Разом вступили до гуртка радикального. Тоді жартували, що в Пітері стільки революціонерів, скільки молоді, яка навчається. А так і було. Мислицький погодився визволити мене з-під батькової опіки, поїздку, звісно, оплатив Опанас. Сам він гроша за душею не мав, лише папери на звання потомственого дворянина. Батько, полковник, на Балканах головою наклав, мати з сестрами животіли на батькову пенсію. Самого Мислицького я лише з фотокартки й знала, Опанас надіслав. Скільки коштувало мені вдавати перед батьком закохану панночку! Пам’ятаєш, як я кинулася до гостя, щойно він переступив поріг вітальні! Ти ще зовсім юна була, вірила, а то все гра. Я ще не розуміла тоді: є речі, якими гратися не можна. Втім, розуміла, мабуть відчувала, проте переконувала себе, що моя гра в ім’я великих суспільних ідеалів, отже, виправдана, отже, освячена. Але ж неправди, брехні, зла ніщо не освятить і не виправдає, навіть крихта неправди в ім’я майбутньої правди загрожує великими лихами. Ось де наша больова точка. Втім, ти її ще не відчуваєш, треба пережити з моє, щоб відчути. Аби вирватися з шор несправедливого суспільства, самих слів про справедливість не досить, а неправедні вчинки наші множать неправедність у світі, і неправедність та не зникає безслідно, вона формує грунт для майбутнього. Замкнене коло, з якого я ще не бачу порятунку. Гірко, гірко признаватися, сестричко, що мріяла віддати себе народові, а віддала усе, що в мені найкращого, найчистішого, тому ж таки Мислицькому…”

І плакала Дарина, і казала далі: “Не подумай, що я приїхала, аби застерегти тебе чи відмовити від обраного шляху, боронь Боже. В очах твоїх нині та ж щаслива, рожева пелена, крізь яку і я дивилася на світ у твої літа. Лише життя може тебе протверезити. А може, це вже я зістарилася духом, хто нас розсудить? Ні, спершу так і було — фіктивний шлюб. Мислицький довіз мене до столиці і передав братові. Потому ми зустрічалися з ним на вечірках, рефератах, у гуртках, столичне життя вирує. Я любила слухати, коли він виступав. Він здавався таким розумним і мужнім, справжнім революціонером, вимагаючи негайного оновлення світу! Тоді він переконував нас, що Росію легко збурити шляхом організованих селянських бунтів. Що буде потім — ніхто особливо не замислювався, та й сам Мислицький, мабуть. Головне — роздмухати пожежу, звершити кривавий суд над існуючим злом. Малося на думці, що після соціальної катастрофи світ водночас стане добрим і настане царство правди й справедливості. Втім, пізніше я зрозуміла: самолюбному Мислицькому бачилося, що збунтований народ саме йому доручить вершити страшний суд і саме на його долоню покладе ключі від раю земного, а він уже вирішуватиме, перед ким одчинити ворота раю, а кого послати до пекла. А поки що ми з ним пішли в народ. Працювали у Тверській губернії, це було зручно для конспірації, папери ж засвідчували, що ми чоловік і жінка. І настав день, коли я сказала, що люблю його. Мабуть, я щиро це сказала. Ми стали чоловік і жінка уже не фіктивно. Але незабаром із села довелося тікати, Мислицький не визнавав конспірації у розмовах із селянами, полюбляв ефекти, голосне слово, милувався собою, а за це доводиться платити. У Петербурзі ми оселилися в одній квартирі. І ось десь за рік спільного життя Мислицький почав говорити про вільну любов, право на яку, мовляв, дають наші переконання, наша жертовність в ім’я народу, наша вищість над темною, несвідомою масою. Боже, як я ненавиджу відтоді, коли тваринні інстинкти, моральний розклад особистості маскують дзвінкою революційною фразою! Я надіялася, що це лише теорія. Потім виявилося, що давно настав час практики… На заняттях недільної школи Мислицький зазнайомився з молоденькою курсисткою, недавньою сільською вчителькою. А задурити голову жінкам він умів, вбираючись у личину втаємниченого, відчайдушного революціонера, який щохвилинно ходить по тонкій линві над проваллям… Одне слово, курсистку він звабив, запевнивши, що наш із ним шлюб фіктивний. І — покинув, коли та призналася, що чекає від нього дитину. Курсистка прийшла на зібрання нашого гуртка. Того вечора — іронія долі — Мислицький виступав з рефератом про жіночу емансипацію. Курсистка підвелася, перервала доповідача і гукнула у вічі йому: “Ви, Мислицький, не маєте права виголошувати святі слова про революцію, свободу і любов, бо ви негідник, ви одурили мене, ви убили мене!” І курсистка стрелила в себе. Пробач, я знову плачу, це було жахливо… Вона стрелила в себе, а треба було стріляти в нього, підлотника. І ось я порвала з усім, чим до того жила, поїхала в Пакуль. І ніколи, ніколи я вже не повернуся в той світ. Мабуть, ти дорікнеш: особисте горе затьмарило для мене високі суспільні ідеали, в ім’я яких ми жили й боролися. Але все це складніше, принаймні для мене, тепер, сьогодні. Звичайно, розумом осягаю: не всі у нашому середовищі такі, як Мислицький, більшість людей, що присвятили себе революційній роботі, чесні й моральні. Але якщо таких навіть одиниці, про яке царство правди й чистоти може йтися завтра, коли вони справді захоплять політичну владу і поведуть наш неграмотний, не звиклий до демократичних свобод народ за собою? Ось що мене мучить. Я болісно роздумую: невже те, чим ми займаємося, ці постріли, ці динаміти, цей заклик до страшного суду над усім сущим — єдиний шлях служіння нашому народові? Земство відкриває школу в Рогощі, я там учителюватиму. Батько погодився, що так буде краще для нас обох. Не можу ж я сидіти склавши руки, користаючи з праці рабів наших учорашніх і нинішніх. Трагедія в тім, що історія не дарує для нашого покоління особливого вибору: або ти паразит на тілі народному, або борець з несправедливістю. Соціальна байдужість у всі часи якщо не примножувала, то підтримувала зло. Батько мені нещодавно у хвилину відвертості казав: “Ви, молоді, з любові до народу сотворили релігію новітню. Але це все ілюзії, за які вам або вашим дітям доведеться тяжко розплачуватися. Народ — він теж різний, не з кісточок рахівниці, а з живих людей складається. І матеріальні потреби навіть великих мас людських не можуть замінити Бога в душі. Але, мабуть, ваші поривання — це чесніше, аніж марнування життя на примноження маєтностей і чинів, як робило моє покоління”. Батькові нашому останні події теж багато в душі перевернули. Напиши йому…”

А як від’їхала Дарина, пішла я до канцелярії Лук’янівської в’язниці, назвалася нареченою Івана Коляди, попросила побачення з ним. І посадили мене та Івана по різних кутках кімнати, а посередині ходив жандарм, очей з нас не зводячи. І не знала я, що сказати Іванові, бо сама в наречені напросилася. Але дивився він на мене ніжними очима, уперше так дивився, і танула моя ніяковість, і добре мені було. І обіцялася я відтепер, допоки із в’язниці його не випустять, приходити до нього на побачення. “Навряд чи випустять мене з в’язниці,— гірко посміхнувся Іван. — А якщо й випустять, то в далекі й холодні краї оді-шлють”. — “Якщо дозволите, якщо згоду дасте, я поїду з вами хоч на край світу, і ніщо мене не зупинить!” — вигукнула я. Але нічого не відповів на ті мої щирі слова Іван Коляда, а лише попросив приносити книжки, що їх передаватимуть мною наші спільні друзі. Хотіла запитати я, кого з друзів має він на думці, але про друзів жандарм заборонив розмовляти. “А про що ж можна розмовляти?” — запитала я, вдаючи наївне дівчисько. “Про любов можна…” — вискалив зуби жандарм. “Про любов не розмовляють, любов сама про себе говорить”. Отак я сказала, дивлячись на Івана. І він дивився на мене вдячними очима.

Зняла я квартиру на Лук’янівці, щоб до в’язниці, де Іван, ближче. І прийшов до мене увечері Дмитро, книгу Іванові просив передати. Була книга груба, в шкіряній обкладинці, розважальний роман, перекладений з французької. “Дивуєтеся моєму смакові? — усміхнувся Дмитро. — Не дивуйтеся, у шкіряній обкладинці пилки для металу. Івана треба визволяти з тюрми, йому загрожує шибениця, у Києві оголошено воєнний стан. Перед Великоднем я ще принесу паску. У ній теж дещо буде, те, на чім Коляда спуститься із стіни, коли перепиляє грати. Страшно?” — “За Івана, не за себе”, — відповіла я. “Даруйте, але неправду кажете. Немає людини, яка б страху не знала. Страх — цемент, який утримує держави й цивілізації. Так було і так буде завжди”. — “Але я справді не боюся, аніскілечки!” — Я була щира, а він мене не розумів. “Як ви, дитина власне, можете не боятися, коли навіть мене часом наздоганяє страх? Але революція — це не палкі промови біля вогнища перед наївними селянами, революція — це кров і смерть. Смерть, можливо, мільйонів, в ім’я щастя майбутніх поколінь”. І суворе, немилосердне до себе й до інших було лице його.

І настала ніч, коли Іван мав утекти з Лук’янівської в’язниці, перепилявши грати. На березі Дніпра чекав на нього човен, яким Іван мав пливти до Кременчука, а там уже пересісти на чавунку. Я сиділа на призьбі, під стріхою хижки знайомого Дмитрові рибалки, прислухаючись до кожного поруху літньої ночі. Сьогодні, коли пишу ці рядки, лише вітер крижаний стугонить за дірявими стінами карцеру, на який я одвічно приречена кровопивцями народними за свої протести супроти тюремної адміністрації, за свою нескоримість. І вже віри не йметься, що колись була та ніч — вищебечували солов’ї в садах на Подолі, лагідно плюскотіла в березі дніпровська хвиля, потім заспівали перші півні. Аж тоді торохнула в темряві підвода. Кіньми правував Дмитро. Я кинулася назустріч — Іван лежав на возі! “Скоріше, скоріше! — Дмитро нервувався. — Поки розвидніє, тобі треба бути нижче Києва”. Ми з Іваном мовчазно стояли одне біля одного, зніяковілі, наче діти, які щойно зазнайомилися. Нарешті Іван узяв мене за руки, і я прихилила голову до його грудей. Серце Іванове калатало. І мені подумалося раптом, що отака зустріч у нас із ним перша й остання. І хотілося мені заплакати, сльози тамують біль жіночого серця, але я не дозволила собі плакати. Як не дозволяю нині і вже давно. Я відсторонилася од Івана, подала торбинку з харчами: “Хай вам щастить. Повідомте якось, бо я хвилюватимуся…” — “Обов’язково, через товаришів. Спасибі вам. За все… — Голос Іванів перервався, як струна, занадто напнута. По хвилі додав: — Я так багато маю вам сказати. Коли знову зустрінемося…” “Якщо — стрінемося”, — подумала, ненавидячи себе за намисливість. Але мовила спокійно й розсудливо: “Я тільки починаю жити не для себе, а для блага загального, і в мене до вас, Іване, безліч запитань, як, мабуть, у кожної неофітки. Дуже чекатиму на зустріч…” А в самої серце від розпачу зупинялося. Щоб не впасти, зіперлася обіруч на край воза. Іван нахилився, поцілував мене в щоку — і зник у досвітковім мороці.

І зосталася я сама у великому місті, повному людей. І попросила я через жінок, з якими колись мешкала на Шулявці, попросила я Дмитра навідати мене. І прийшов Дмитро Домонтович пізно вночі, я уже в ліжку була, і наказав не засвічувати світла, бо шпики по сліду його йдуть. Казала я Дмитрові, що, відколи нема в Києві Івана, почуваюся самотньою в місті, дармоїжею в народній сім’ї, а хотіла б працювати для майбутнього звільнення народу. “Чим же ви можете прислужитися народові?” — іронія звучала в голосі гостя. “Ще не знаю, але за останній час я багато нового дізналася з книжок, раніше мені не доступних, і могла б принаймні читати лекції для робітників”. — “Лекції… — засміявся Дмитро. — Час лекцій і пропаганд мирних безповоротно минув, пані Маріє! Відтепер за революцію агітує револьвер і динаміт!” І заперечила я несміливо: “Невже кров, яка неминуче проллється, якщо за революцію агітуватимуть револьвер та динаміт, зробить людей щасливими?” — “Лише кров і здатна оновити світ! — пристрасно сказав Дмитро. На тлі вікна його суворий профіль здавався дагеротипом. — Нас, хто вже сьогодні провиджує майбутнє і готовий робити діло в ім’я його, нас безнадійна меншість, гуртик диваків, змовників. І людську отару у ворота кошари, яку теоретично вибудували для неї кращі уми світу, ми зможемо загнати лише силоміць. Облиште сентименти провінційної панянки! Загалом людство обмежене, міщанська маса, і тільки одинаки, критично мислячі особистості, що мають мужність повстати супроти традиційних форм суспільства, рухають прогрес. Сьогодні потрібен феєрверк, який би освітив найдальші куточки імперії” і ми такий феєрверк запалимо! Що вас тривожить? Ну, хай декільком поколінням доведеться дочасно лягти в землю, але хіба велика справа визволення людства не варта життя кількох поколінь?!” — “Не знаю, — чесно відповіла я. — Мені ще треба думати…” — “Думайте, думайте, підганяти вас не будемо. Поки що ви потрібна нам отака — не позначена пильним інтересом синьошинельників до своєї особи. Незабаром у Києві зчиниться голосний шарварок, і тоді ваша квартира нам дуже згодиться. — Дмитро підійшов до ліжка, на якім я сиділа, припав до руки моєї гарячими вустами. — У феєрверку, що ми його запалимо, я згорю один із найперших. Я це знаю. І тому маю право сказати вам: єдина жінка, якій би я хотів себе віддати, якби не віддавав усього себе революції, — це ви. — Він цілував дедалі палкіше, холодними пальцями відгортаючи рукав накинутого поверх нічної сорочки халата. — Я ночую тепер на кладовищі, в склепі, ніч у ніч сам, наодинці з мертвими, і божевільні думки, божевільні мрії про життя живе спопеляють мене…” Я що було сили шарпнулась од нього до стіни: “Як ви можете?! Хіба не здогадуєтеся, що я люблю Івана?” — “Здогадуюся, знаю, що ви не байдужі до цього семінаристика, і дивуюся вашому смакові. — Дмитро одійшов до вікна, запалив сигару. Кінчик сигари червоно світився в темряві.— Даруйте, що дозволив собі попустити віжки. Революціонер — він не повинен дозволяти собі пристрастей звичайної людини, людини з отари. Революціонери — це орден надлюдей, залізної волі і холодного розуму. Тільки так ми переможемо і навернемо на шлях наш людство. Але й рямці узвичаєних моральних чеснот для нас затісні. Ось вам дрібний приклад, — він засміявся. — Давно уже я, з народження дворянин, живу життям простого люду, навіть їздити звик у вагонах для бідних, часом і під лавкою. А від гаванських сигар відмовитися не можу. То що — катувати себе за це? Звичайно, Івана Коляду як члена революційної партії я ціную, але назвати вибір ваш як жінки розумним…” — “Вибирає не розум, вибирає душа, — перервала я гостя, — бо любов — це потреба душі…” — “Залиште ці казки для Інституту благородних дівиць! Якщо ви хочете влитися в нашу організацію, то пам’ятайте, що справжні революціонери — матеріалісти і воюємо ми не лише з людьми, а із самим Богом. Для переконаних матеріалістів душі нема, а любов — це виключно потреба тіла…” — Він знову засміявся, холодно, зверхньо, і пішов не попрощавшись, і тільки запах гаванської сигари ще довго супроводжував мене.

І ось він, Дмитро Домонтович, знову прийшов до мене. В камеру мою, на каторзі Кара, за десяток тисяч верст од Києва, од Краю. Востаннє Дмитра бачила я в Красноярську, де змогла затриматися, маючи надію дочекатися Івана. Уже давно він у “вільній команді” — дяка тюремників за врівноважену поведінку, не конфліктує з начальством. Скоро має іти на поселення. Постарів, геть сивий, але той самий спокійний, холодний погляд, ті самі гаванські сигари, що йому багаті родичі присилають із столиць. Чиновники з управління каторгою, ці держиморди, ці кровопивці народні, дозволили йому побачення з “божевільною Журавською”, щоб умовив мене схилити голову перед їхніми золоченими мундирами.

І прийшов до мене в камеру Дмитро і сказав: “Ви, Маріє Михайлівно, цієї хвилини думаєте, що я продався тюремній адміністрації, з якою воюєте уже стільки років мужньо і безоглядно, і маю потаємний намір схилити вас до покори. Ні, я прийшов схилити вас до стратегічно розумної поведінки за тих екстремальних умов, у яких ми опинилися. Ви повинні жити, ви повинні будь-що вижити, бо ви з вашим темпераментом ще потрібні будете майбутній революції…” “Жити? — подумала я. — А навіщо жити, якщо душа не здатна вже любить?”

Але нічого не сказала я бороданеві, бо він однаково б не зрозумів.

І казав далі Дмитро Домонтович: “Не дивіться на мене такими страшними очима, не майте мене за зрадцю, благаю вас. За довгі роки каторги я нічим не схибив супроти своїх переконань, це знають усі, і наші товариші по боротьбі, і тюремники наші. Я ненавиджу жандармів так само глибоко, як і ви. Але я вмію ненависть свою підпорядкувати розумові. Я вмію ненависть свою приберегти, заощадити для майбутнього. Прийде час розплати, і тоді моя страшна ненависть спалить половину світу, щоб друга половина жила щасливо і правдиво”.

“Ненависть? — подумала я. — Ненависть спалила мене. І я вже не людина, я попіл. Чи так уже потрібно, щоб ненависть спалила, як спалила мене, ще половину світу? І чи житиме та, друга, половина щасливо й правдиво на попелищі?”

Але нічого не сказала я Дмитрові, бо не зрозумів би він мови моєї.

І говорив Дмитро далі: “Іван, якби він був тут, сказав би вам те саме. Ми повинні бути стратегами, перехитрити ворогів своїх, ми повинні вижити. Народові не потрібні мученики, народові потрібні тверезі, далекоглядні проводирі. Історія — річ жорстока, і ми маємо буть жорстокі, скажу більше — цинічні до певної міри у своєму провидженні майбутнього і в розрахунках своїх на майбутнє…” Я вже не слухала бороданя. Я пам’ятала єдине слово з його монологу: Іван. Я пам’ятала це єдине слово і намагалася згадати: “Іван? А хто такий Іван? А, це той, кого я любила, поки жива була. А жива була, допоки любила, допоки ненависть не вбила любов у мені”. І тут спливли в пам’яті моїй слова Нестора-солдата, мовлені мені на вулиці пакульській: “І відкриєте таїну сю людям, але не вчують ті, хто житиме в одночассі з вами, а вчують, хто прийде потім…” Може, це і є вона, таїна, яку судилося мені відкрити людям? І хотілося мені, щоб швидше пішов Дмитро з камери тюремної, щоб знову я шкрябала закоцюблими від холоду пальцями записки свої. Для тих, хто прийде потім, колись.

А він усе говорив і говорив. А я все мовчала й мовчала, дивлячись повз нього мертвими очима. Нарешті підвівся він, упевнившись, що кровопивці, тюремники мовлять правду: несамовита Журавська втратила розум.

І не збагнув він, що не розум я втратила, а втратила більше: душу.

І вже ішла я Бульварною вулицею в Києві, де жандармського капітана і двірника було напередодні застрелено. І підійшла я до натовпу людського. У колі з міщан київських індикувато походжав поліцейський. Посередині на втоптаній землі руді плями крові, обгороджені цеглинами. І вперше стало мені страшно, коли ту кров побачила. Ріки крові передрікав Дмитро Домонтович, — я слухала, але так не жахалася. Про французьку революцію у книжках читала — кров і смерть, тисячі загиблих, а страшно не було. І ось сліди людської крівці, що пролилася вчора, на власні очі побачила. І дивитися боялась, і очей одірвать не могла. Невже Дмитро каже правду, і це лише початок, і з кров’ю, пролитою на Бульварній вулиці в Києві, щось нове, не збагнене ще гаразд приходить в історію людства, надовго, а може — і назавжди? Такі думки нуртували в моїй паленіючій голові. І люд навколо збагнуть намагався, що сталося: “І поліцейського поранено, революціонера переслідував. Поліцейського поранено, а двірника — впритул, з револьвера, і на смерть, а малі дітки сиротами зосталися. Дорого ж правда, за яку терористи борються, обходиться, якщо діти — сиротами. Е-е-е, се тільки початок, тільки початок. А ви хотіли, щоб товстопузі правду на блюдечку вам піднесли? Мені й без вашої правди непогано живеться. Свині у сажі теж добре живеться, поки колій з ножем не прийде. А революціонери, вони що — боги, аби вирішувать, кому кулю в груди, кому рай земний? Ріки крові проллються, ріки крові. Ріки крові — сказать легко, та пережити тяжко…” Вертала я додому весняним Києвом, але не радувало мене свіже листя тополь на бульварі, і бузки, що одцвітали, і пахощі жасминів та півоній у садах лук’янівських.

А вночі постукав у вікно Дмитро. Був не сам, самого б я не впустила, пам’ятаючи про візит його останній, а ще двоє товаришів з ним. В руках у них валізи були. “Ага, нагнали ми страху на жандармів! — Дмитро промінив радістю. — І під ковдрами тепер тремтять синьошинельники! А це тільки зірниця, день помсти попереду!” І запитала я в Дмитра Домонтовича, не могла не запитати: “Кажуть люди, що в двірника, якого наш товариш застрелив, п’ятеро дітей малих, чи правда то?” Дмитро, що досі збуджено ходив з кутка в куток кімнати, різко зупинився: “А хоч би й десятеро?! А нас вони жаліють? Нас вони хіба не тримають у кам’яних мішках, на шибениці не посилають? Коли страчували двох наших в Одесі, усе вище бидло з’їхалося, щоб порадіти смерті революціонерів!” — “І все ж таки діти не йдуть з голови мені, і кров пролита мене не радує”. — “Про кого ви серце рвете, Маріє Михайлівно?! Двірника пожаліли, який хапав нашого товариша за полу, щоб передати поліції і отримать тридцять срібляників?!” — “Людину…” — “Які це люди? Гній історії, а не люди! І вони ставатимуть нам на дорозі?! Хто сказав, що революція буде безкровна? Лише наївні панночки, даруйте, можуть мріяти про таку революцію. Революція — це війна зрячого авангарду суспільства супроти сліпої, інертної маси. А на війні стріляють. А там, де стріляють, неминучі випадкові жертви, це закономірно й природно. Але — до справи. Синьошинельники заганяють нас на мілке, мусимо з товаришами на якийсь час зникнути з Києва. Настав ваш час послужити революції. Ваша квартира поза підозрою, переховайте в себе господарство нашого революційного штабу — шрифт, печатки, літературу. Якщо, звичайно, не боїтеся”. — “Дивно, що ви, Дмитре, сумніваєтеся”. — “Життя навчило мене сумніватися в кожному, окрім самого себе”, — різко відповів бородань.

Аж туточки знову наїхало в Пакуль стражників, на конях гладенних, все в домі перевернули, пані Дарину у возик посадовили й повезли.

Аж у самий Пітер, так людяки тади гомоніли.

Бо в Пітері революціонерів у кам’яні стовпи замуровують, ні пити, ні їсти не дають, доки й смерть по них не прийде.

А як везли через Пакуль, баби з-за тинів хрестили її і плакали вслід.

Дак хоч і панське яно дитя, а до простих людяк по-доброму було.

А біля монопольки Нестор-солдат стояв. Дарина попросила коней зупинить і говорить до Нестара: “Кажуть люди, ти знаєш усе. Скажи, що чекає на мене”.

Дак глянув Нестор, Семирозумом прозваний, на долоню її і мовить: “Казенний дім вас жде і казенні дороги далекі, але прийде врем’я, і ступите на батьків поріг, і вже не двома ногами, а чотирма”.

Хотіла пані гроші яму дать за ворожіння, але не взяв Нестор:

“Там, куди вас везуть, яни теж згодяться”.

І тільки закуріло.

А батько невдовзі слідом, у Київ та Пітер, за дітей перед властями клопотать.

Бо вже тади й Марія на небо крізь грати дивилася…

І настав день, коли прийшли по мене, у синіх мундирах, з револьверами та шаблями. А я вже знала тоді, товариші сказали, що Іван Коляда знову в тюрмі, у пітерській. І як везли мене жандарми в тюрму літніми київськими вулицями, я про одне думала: везуть, щоб долю Іванову розділила. І не було мені страшно аніскілечки. Поруч у про-льотці сидів знайомий ще з Пакуля жандармський капітан Владов, за ревну службу царю переведений до Києва. І казав він до мене миролюбним голосом: “Попереджав я вас, панянко, ще в Пакулі, у помісті вашого батечка. Ось — догралися ви у революцію. Те, що ми у вашій квартирі знайшли, не ваше, знаємо це напевно, даремно державних харчів не їмо. Але закон є закон. Речові докази: шрифт, листівки, література. Єдиний для вас вихід — признатися, хто усе це залишив вам на схорон. У разі щирого вашого зізнання відбудетеся легко — відправимо у родинне ваше гніздо, під нагляд поліції. Я вам обіцяю. Потроху забудуться гріхи юності, вийдете заміж, народите діток і житимете як людина. А інакше каторга і на довгі-довгі роки загублене життя. Не дивіться на мене як на ворога, дивіться як на щирого друга вашого шанованого мною батька. Я хочу вас порятувать…”

Але мовчала я, наче не до мене мовлено, і в полі цінній дільниці мовчала, і в Лук’янівській тюрмі. Тоді дозволили мені побачення з батьком, який, дізнавшись про арешт ще одної дочки, кинувся із столиці до Києва. І плакав батько переді мною, намовляючи на зраду товаришів моїх, святої справи революційної, а я дивилась на батька сухими очима. Перші уроки великої і страшної науки ненависті. “У тюрмі згниєте!” — гукав розлючений капітан Владо”. І гримав дверима камери тюремлої, як віком труни, в якій мене поховано, і замок у дверях іржаво скрипів за ним. Але я вже не була самотня — у в’язниці. Удень і вночі гули од перестуків в’язнів водогінні труби. І навчилася я азбуки тюремної. А ще навчилася передавати товаришам з вікна у вікно “кіньми” мотузяними записки й книжки. А ще навчилася спинатись на підвіконня та перегукуватись через кватирки з мешканцями мурованих кліток по той бік тюремного двору. І не почувалася я вже сиротою у кам’яниці, населеній такими ж, як я, ідеалістами, що повірили в можливість земного раю для людей. Ніколи ще не жила я таким наповненим духовним життям. І єдине, чого бракувало мені для мого щастя тюремного (чи може почуватися щасливою людина, позбавлена волі? а — може! допоки любить), — вісточки про Івана.

Але одного осіннього вечора крізь дрібний перестук дощу об кам’яне дно в’язничного двору долинуло до мене: “Маріє!.. Маріє!..” Навіть з того світу впізнала б я голос Іванів. Птахом злетіла я на підвіконня, припала — крізь грати — до кватирки: “Іване!..” — “Маріє!..” — відлупило з протилежного боку тюремного двору. І від радощів, що це таки голос Іванів, і від горя, що й він за ґратами тюремними, зомліла я, сповзла з підвіконня на холодну долівку камери. Не знаю, скільки часу минуло, поки прийшла я до тями. Знову зідерлась на підвіконня, несміливо, стишено — чи не наснилося мені? — гукнула в морок осінньої ночі: “Іване, рідний!..” І озвалася ніч закохано: “Маріє…”

Відтоді покликували ми одне одного через в’язничний двір щовечора і щоночі, допоки й не розлучили нас на віки вічні. І попросила я товаришів дістати перо й папір. І дістали для мене перо й папір, а чорнила не було. І написала я Іванові власною кров’ю з надкушеної руки, що кохаю його. І написав він мені власною кров’ю про свою любов. І так ми листувалися. І домовилися ми з ним одружитися у в’язниці, бо попереду нас розлука чекала на довгі роки. І звернулися ми до священика в’язничного, щоб нас обвінчав. Але відповів нам священик: обвінчаю вас у церкві тюремній, якщо буде дозвіл начальства і благословення батька нареченої. Начальство тюремне на батька мого поклалося. А батько написав з Пакуля: доки я живий, дочка моя не вінчатиметься з каторжником у церкві тюремній…

І настав день суду. Я чекала цього дня з трепетом у серці, бо він обіцяв побачення з Іваном. У коридорі суду, де нас гуртували по двоє, товариші зробили так, щоб нас поставили поруч. І ось ми разом. Попереду жандарм з оголеною шаблею, за нами жандарм, але нас — лише двоє у всьому світі. Виблискували жандармські шаблі, як свічки в церкві, золотіли еполети на мундирах у судовій залі, і відлунювали під стелею голоси суддів, які монотонно начитували параграфи законів. І мовила я до Івана: “Ось, нас вінчають”. І узяв він мене за руку і вже не випускав руки моєї, допоки й суд тривав. І була я щаслива, хоч передбачала, яке воно коротке, гірке щастя моє.

Побачила батька — одвела очі. Жорстокішало серце моє з кожним днем тюремним, не могла пробачити батькові, що заборонив обвінчатися з Іваном. Побачила в залі київських родичів своїх, дам, що видивлялися мене крізь скельця лорнетів, зирнула на знайомі з дитинства лиця насмішкувато і гордо: на лаві підсудних, вбрана в тюремну рядюжку, я почувалася суддею, а не підсудною. Суддею їхнього позолоченого світу, світу неправди і зла. Напівтонів уже не існувало для мене, я вже ділила світ навпіл — вони і ми. І коли суддя запитав, чи не бажаю я зробити заяву, я непримиримо відповіла: “Ні, не бажаю”. Я почувалася юною християнкою з часів Давнього Риму. Мене заганяли під схвальний регіт натовпу до клітки з дикими, голодними звірами, я безоглядно ступала назустріч смерті. “Ви така молода, ще могли б бути щасливою, — співчутливо мовив суддя. — А ідете на каторгу за чужу провину”. І відповіла я судові так: “Я іду на каторгу за переконання свої. А провина моя єдина: що мало зробила для звільнення народу од вас, опричників царських, а могла б більше. А про щастя не вам, чиновникам, судити. Я щаслива, але вам того не зрозуміти. І знаю я: вас, суддів нинішніх, осудять. Як не на цім світі, то на тім за всі ваші неправди”.

Але до суду Господнього ще далеко було, не обіцявся він скоро, суд Господній. А суд земний виніс вирок нам з Іваном по десять літ каторги. Як зачитували присуд, востаннє ми з Іваном разом були. І мовив до мене Іван, дізнавшись про роки каторги, які чекали нас попереду: “Маріє, кохана, я обов’язково втечу по дорозі на каторгу, як би вони не стерегли мене, втечу — і тебе од них вирву, і тоді вже ніхто нас не розлучить”. А я вже не вірила, що так буде. І бачив Іван, що не вірю я в щастя наше майбутнє, і подарував мені хрестика срібного на ланцюжку, присягаючись, що зробить усе, аби так було. А хрест — то єдине, що дозволялося мати каторжним. І побачила я на хрестику надряпані Івановою рукою день, місяць і рік, коли ми уперше з ним зустрілися у Пакулі моєму. І зробилося добре мені, і переконувала я себе, що так буде, як він каже. А як везли нас із суду в тюремній кареті, засумував Іван і дивився на мене темними од горя очима. І вже я утішала Івана: “Ще попереду у нас спільна дорога в Сибір, на каторгу…” І всміхалася до нього крізь сльози. Але відправили нас на каторгу в різних партіях. Батько мій уклінно попросив про це жандармське управління. Щоб не обвінчалися ми дорогою. І запеклося серце моє ненавистю великою, і замкнулося до людей навіки…

А де ж йон, той Сибір, що її, бідну, на муки погнали?

А тамочки йон, де сонце сходить.

Яно там сходить, а далєй по небу котить, а в Сибіру ніч та ніч.

А які ж там людяки-бо живуть?

Такі людяки, як і ми з вами, а тольки яни в шкурах ходять весь год.

За що ж їй, дитяті, кара така люта?

Хіба не чула, що отець Серапіон у церкві начитував? Царя пани убили, бо цар волю селянам дав.

Дак невже-бо і яна, Марія, царя убивала?

Убивала чи ні, а з тими, хто убивав, заодно була.

Старий пан не сам із Києва приїхав, привезли яго. Поріг не мав сили переступить, на руках заносили у покої. І дох-тор біля яго, київський.

Дак то все од переживань великих: були дєтки — нема дєток.

Дак лучшей померли б, як знать, що яни по Сибірах муками великими мучаться.

Калі б хоч знаттє йому, що й там про батька пам’ятають. А то ж, розказують дворові, панночка і попрощатися з батьком не захотіла. Прийшов йон у тюрму, як уже мали її у Сибір відправлять, а яна і не вийшла з камери до батька, нема, каже, батька у мене. Дак йон як сидів, так уже і не підвівся. Дохтора привезли, а пан уже і не говорить.

Се ж бо Марія так зробила, бо з Іваном батько її розлучив.

Батько є батько, розлучив чи ні, а шанувать дитина мусить, так здавнєй заведено.

То уже зло її серце роз’їло, а зло — се хвороба, легко захворіть, та тяжко видужать.

…А се уже я, Іван Коляда, дописую повість сю страшну, Марією, любов’ю моєю першою і останньою, розпочату. Для кого пишу? Не знаю. У безвість шлю вість свою. Із ночі — в день грядущий. Бо я живу у безконечній ночі уже давно і в ночі сій помру. Пишу серед страшенних страждань душі і тіла. Сподіваюся померти впродовж нинішньої зими. І чим скоріше це станеться, тим краще, бо не маю вже сили та й бажання перебувать на сім світі, де так сиротливо й безвідрадно мені без моєї Марії. А як помру і поховають мене товариші на березі проклятої людьми і Богом Колими, пошлють вони писання ці, листочки мої і Маріїні, у село Пакуль, Дарині Журавській, так ними обіцяно. Мо’, складеться ще життя її, і будуть діточки в неї, і онуки та правнуки, і прочитають вони послання наші з далекого минулого, і залишать слова наші слід у серцях їхніх, і життя прожить достойно поможуть.

Молоді роки свої найкращі поклав я на олтар великої ідеї визволення народу з-під соціального і національного гніту. Бачив багато несправедливостей навколо, і ранили вони совість мою чутливу. І вичитав я з книжок, розумними людьми написаних, що життя людське може бути інакше влаштоване. І побачив я світло попереду і пішов до нього. І був я не сам, а товариші мої нові біля мене. І пам’ятав я слова Христа з Євангелія од Матвія: “Я можу зруйнувати храм Божий і за три дні сотворити його”. І вірив я, що це можливо і що храм новий буде інший. І бачився мені в мріях храм той новий, з небесної блакиті зітканий, сонцем наповнений, і люди в нім—як боги. І називали голови розумні сей храм майбутнього — соціалізм, і я називав.

Але спершу треба було старий храм зруйнувати. І вирощував я ненависть у душі своїй, як квітку. А тепер, на краю могили, думаю і переконуюся, що найбільша ідея, людьми в тисячоліттях вистраждана і виношена, — се любов. Чи не про цю таїну, яку Марія має відкрити для люду майбутнього стражденним життям своїм, казав їй у Пакулі Нестор, Семирозумом прозваний? Ні, не засумнівався я в праві нашому на протест і порив молодечий, ні. І якби довелося мені жити спочатку, я чинив би, мабуть, так само. Бувають епохи, коли кожна чесна і віруюча — у добро, у справедливість — людина мусить повстать супроти павутиння лжі. Але чи такий буде храм новий, возведений на попелищі за три дні, яким він бачиться нам у пристрасних мріях наших? І в що визріє ненависть, яку плекаємо в собі, щоб зруйнувати стіни храму старого? Чи не висіються зерна її на попелищі світу загиблого, чи не заглушать паростки любові, без якої не збудуєш світу нового, де б людям було щасливо? А може, життю новому, як колоску пшениці, треба вирости і дозріти і обов’язком нашого покоління перед історією було розпушувати землю, сіять і плекати? Чорнозем у степах, звідки я родом, формується століттями, але розливається ріка в годину гірку, і вода прибутна змиває його, і тільки глина безплідна, на якій ніщо не росте, застережливо волає до поколінь людських про руйнівну силу стихій. Чи не так з духовністю, культурою, устроєм життя народного?

І через те пишу, витомлений думками своїми: найістинніше, що було в житті моєму, — се почуття моє до Марії. Лишалася б хоч якась надія стрітися з нею, я витерпів би все: і холод, і голод, і цю безкраю ніч (живу в юрті, під постійною загрозою голодної смерті, запалюю свічку лише у ті хвилини, коли пишу, свічки — занадто велика розкіш для мене, та й купити їх нема де, навколо на тисячі верст мертва тундра). Але немає Марії на землі, і мене, вважайте, немає, лише тінь моя, та й вона невдовзі зникне. Можливо, я зустріну Марію на тім світі, цією ілюзійною надією і втішаю себе нині.

Дописую повість Маріїну, на півслові обірвану нею. А може, так і треба було — обірвати, бо потім то вже не вона, не Марія, була. Не Марія з щасливими, довірливими до світу й закоханими очима, якою пам ятаю ії. Дописую за спогадами товаришів її, які збирав по крихтах на етапах, у в’язницях і тут, на Колимі.

Як вивели засуджених у двір Лук’янівської тюрми, щоб відправляти на каторгу, не впізнали Марії товариші по нещастю. І не одяг казенний — “коти” на ногах, сірий тюремний халат — її змінив. Погасли очі Маріїні, назавжди зникла з них довіра і любов до світу. Бо вже знала Марія, що мене в Лук’янівській в’язниці надовго залишають. І не було мене ні в кареті тюремній, ні у вагоні, яким засуджених везли у мценську пересильну в’язницю. Ненависті її навчали довго й затято, як і кожного з нас. Але тільки той, хто умів пристрасно любити, уміє пристрасно ненавидіти. Між любов’ю і ненавистю борозна не така вже й глибока. Та, проживши уже чимало літ, і літ трудних, знаю: любов душу людську живить, як соки весняні дерево, а ненависть висушує душу людини, аж поки не вб’є її, і се правда.

А як везли їх до Мценська, в тюрму пересильну, у вагон, де жінки-каторжанки, занадився ходити жандармський капітан Владов. Супроводжував він партію засуджених до Мценська. І заговорював він жінок, на одвертість провокуючи. Відмовчувалися жінки, не хотіли на конфлікт із жандармами наражатися. І лише Марія відповідала капітанові різко й непримиренно. “А у вас, панянко, найменше причин мати зло на мене, — корив її Владов. — Ви добровільно вибрали каторгу, пожертвували життям своїм заради ефемерних ідеалів. Але ще не пізно вам покаятися, і суд розгляне вашу справу повторно”. — “Невже б я принизилася до каяття перед вами, псами царськими?!” — пролунало з вуст Маріїних. Образився капітан: “Я чесно служив і служу державі своїй, коріння якої ви бездумно підриваєте!” — “Коли жандарм заговорює про чесність, мене, даруйте, починає нудити!” — “Я теж людина, і терпінню моєму — попереджаю — є край!” — “Хто не посоромився нап’ясти на себе жандармського мундира, той давно не людина, той мертвий душею!” — одрубала Марія. “Ви образили мою офіцерську честь і поплатитеся за це!” — “Вийдіть геть, капітане, бо я вас ударю, і лопне ваша кар’єра, яку успішно будуєте на крові народній!” Товаришам запам’яталися її палаючі ненавистю очі, застигле, наче витесане з каменю, обличчя, її міцно стиснуті вуста. Пізніше Марія вже не попереджала тюремників. У Томську вона дала ляпаса поліцмейстерові і поплатилася багатоденним карцером, ще й двома — доданими — роками каторги.

Але поки що привезли Марію у Мценськ. І схитнулася тут уперше її віра в тих, кого мала за апостолів життя нового. Тримали Марію з групою каторжан у тюрмі пересильній декілька тижнів. І налагодив Дмитро Домонтович добрі стосунки з тюремною адміністрацією, купуючи дрібні послабки для політичних обіцянками спокою та послуху. Приносив старший наглядач горілку для в’язнів. І випивали вони у гурті, бо не радість се — у Сибір на довгі роки простувать, а горе велике для кожного. І вибачали вони одне одному свої маленькі людські слабкості. І лише Марія не Хотіла, не могла вибачити хмільні веселощі товаришів своїх: “Якщо звинувачуємо ми царський уряд, що народ споює, то як можемо самі пити, користуючись із ласки тюремників?”! не розуміли її категоричності інші засуджені, і росла відчуженість Марії од світу.

І вбито було в ті дні царя в Петербурзі. І співав хор з політичних в’язнів у церкві тюремній панахиду по загиблому од рук революціонерів. Протестувала Марія гостро, маючи се за зраду ідеалів. Виправдовувався Дмитро Домонтович: “А чому і не побажати цареві спокою вічного?..” Мав-бо він розум гнучкий, розум політика. Пояснювали потім товариші Маріїні: “Співаючи по убитому, відчували ми те, що відчував народоволець Ємельянов, який кинувся на поміч конаючому цареві, хоч бомбу тримав під рукою, що для того ж таки царя призначалася”. Не мені їх судити. А Марія судила і суворо судила.

І привезли їх по довгих тижнях і місяцях страждань на етапах у гірко знаменитий Пермський централ. І хоч була в’язниця переповнена нещасними, тихо в ній було, як у труні. Лише вечорами з кам’яних мішків долинали молитви, що їх виспівували перед сном на вимогу тюремників кримінальні. Першого ж вечора політичні в’язні заспівали “Марсельєзу”. Набігло в камеру наглядачів, і обіцяв їм Дмитро Домонтович не порушувати заведених у централі порядків, якщо дозволять політичним тютюн і книжки. І пристали наглядачі на таку умову. Дмитро-бо міг із самим дияволом вступити у спілку, якщо це потрібно для справи. І множилися рубці на серці Маріїнім, і відгороджувалася од людей кам’яною стіною душа її почутлива.

І прочув про непримиренну каторжанку священик тюремний, і забажав розмовляти з Марією, сподіваючись настановити її на шлях істини: “Не дайте озлобитися, дочко, душі вашій у стражданні, які судив вам Бог за гріхи ваші, і порятуєтеся для життя вічного”. Гіркий посміх ліг на змарніле у тюрмах обличчя Марії: “Не встигла я нагрішити, отче, бо не зазнала узвичаєних радощів людських, коротке життя моє було на волі”. — “Бо сказав Господь: кесарю віддайте кесареве, а ви повстали, і це гріх страшний. І ще сказав Господь: любіть ближнього, як самих себе, а ви пропагандою соціалізму, у чужих чужинах намисленого, сієте в народі ненависть та розбрат, і це гріх не менший”.

І одказувала попові тюремному Марія, і зосталося се в пам’яті товаришів: “Якщо Бог — се любов, то я була з Богом, поки ви душі моєї не затруїли. І я вас, отче, поважала 6, якби ви сьогодні в ім’я високих моральних засад християнства протестували супроти царських в’язниць і страт людей безневинних, чесних. Але якщо священик хрестом, що на нім розіп’ято Сина Божого, благословляє шибениці, тюремні централи, благословляє тиранію кровопивць народних, чи святіший він од наглядача в’язничного, од жандарма, од прокурора, од військового губернатора?! Ви, отче, такий же чиновник деспотичної держави, як вони, лише мундир на вас інший: чорний підрясник і камилавка на голові замість кашкета з кокардою. Та що ви знаєте про Христа?! Що ви знаєте про любов до ближнього, служачи в одній із найстрашніших темниць — Пермському централі, освячуючи іменем Христовим розстріли і карцери з негашеним вапном?!”

“Так, розстріли і карцери, — погоджувався священик. — Але вони для урозуміння бунтівників супроти законного царя, якого помазала на престол церква свята!” — “Ось повстане народ, і змете він з лиця землі царя вашого, а заразом і ваш церковний департамент! — уже пророкувала несамовито Марія. — І будуть церкви ваші в огні, і юрми людські танцюватимуть на іконах, і дертимуть ризи ваші золочені на онучі, і поведуть вас, товстопузих, по кроплених слізьми і кров’ю дорогах, якими ви нас сьогодні на каторгу ведете. І згадаєте ви тоді про чиновницькі гріхи свої, та пізно вже буде!”

“Зупинися, богохульнице! — загукав священик тюремний, відступаючи до дверей камери. — Від диявола злість твоя чорна!” — “Неправду кажете, отче. Від Бога злість моя, бо задля добра майбутнього вона”. — “Ні, дочко, ні, від Бога злості не буває, сама благість од Бога. Але хто зло посіє, зло й пожне, і страшні будуть жнива його”. — “Коли вже ніщо інше не здатне вирости на землі, витоптаній царями й царятами, то хай зло сходить і розкошує!” — гукнула навздогін священику Марія і засміялася. І страшним видався той сміх для товаришів її, а вони вже багато що бачили і чули, від темниці до темниці бредучи, через Сибір несходимий.

І настав час, коли й мене понесло етапною хвилею через два материки на каторгу нерчинську. Бо так звеліло начальство, щоб і там, у Сибіру, нас із Марією розділяли сотні верст. Але везли мене дорогою, на якій ще не зітерлися сліди Маріїні. І шукав я вісточки для себе на стінах камер тюремних у Мценську, бо так домовилися. І знайшов я напис олівцем над причілком дверним: “Іванку, любий, помираю без тебе душею”. І розказували потім товариші, що в кожній в’язниці пересильній написала вона для мене. І в Томську далекому чекала на мене вість од Марії: “Іванку, любий, не рушу з Красноярська, поки тебе не діждуся”. Але марно чекала та вість. Ще в дорозі з Пермі до Катеринбурга я намірився був утекти від конвоїрів моїх. Залізниця перерізала Уральські гори, і поїзд ішов повільно, машина задихалася. Обабіч залізниці зеленіли гори, порослі густим лісом. Воля була поруч, за прочиненим і навіть не заґратованим вікном. І була вона на лице Маріїне. Я весь напружився, готуючись до стрибка. Але жандарм, що досі, здавалося, дрімав поруч, глипнув очима і вгадав думки мої потаємні: “Барин, одійдіть од вікна, барин!”

І повезли нас кіньми у візках відкритих із Катеринбурга до Тюмені. На дні візка я лежав. І жандарм, притомлений дорогою, приліг біля мене. І подрімував біля візника солдат з гвинтівкою на колінах. І сказав я до себе: “Іншого такого випадку, може, не буде”. Воля пахла хвоєю і туманом, що стелився над болотистою тайгою. Небо дивилося в душу мою Маріїними очима: крізь туман зеленувате блимали зорі. Тіло моє вихопилося з візка, як стріла, пущена з напнутого лука. І був я уже в лісових нетрищах, коли вслід мені прогриміли постріли. Але не дістали мене кулі. А дістав мене голод. Проблукавши з місяць у тайзі, геть виснажений, вибрався я на тракт поштовий і в крайній хаті сільській попросив хліба. Мене видали приставу за мішок борошна, така плата за втікача. І додали мені ще три роки каторги до моїх десяти, і тримали рік у тюменськім острозі, в камері одиночній. Вікно камери виходило в поле, що його перетинав байрак. Настала весна, “генерал зозуля” нездоланно кликав на волю. Голос зозулі дивно схожий був на голос Маріїн. Тепер мені обіцяли допомогу з волі, передали пилку. І перепиляв я грати віконні, і утік я з тюменського острогу. І поселили мене, поки жандарми розшукуватимуть, на пасіці в тайзі. Коли ж на зиму повернуло, мав я уже паспорта на чуже ім’я і домовився з ямщиком, що за добрі гроші домчить мене таємно на каторгу Кара, де Марія. Схопили мене випадково — на квартирі політичного засланця. І закували в кайдани, і кинули до карцера.

І хапала Марія сніг та пила крижану воду на етапах перед Красноярськом, щоб захворіти. І злягла в гарячці, і тюремний лікар не дозволив відправити каторжанку Марію Журавську на етап. Вогнем горіла, у безпам’ятстві була багато днів. А як повернулася до неї свідомість, побачила біля себе сестру Дарину. І довго не могла повірити. “Бач, де судилося нам зустрітися, сестричко! — це був таки її, Даринин, голос. — У чужій чужині та ще й у неволі. Під слідством я тут, за втечу з поселення. Привозять мене на тім тижні в тюрму. Я звично запитую в політичних, хто з наших тут є. Називають прізвища, і раптом чую — Марія Журавська, хвора. Ледве виходила тебе, тепер піде на краще. А я ось-ось маю родити”.

І розповіла Дарина, коли Марія вже мала силу слухати: “Як приїхала я від тебе, з Києва, скоро вони й налетіли, жандарми. Наче вороння, стільки їх було. І повезли мене прямісінько в столицю, бо такий наказ у Мрин прийшов. У Петербурзі здали мене під росписку, як річ якусь, у дім попереднього ув’язнення. Але недовго я була в тій кам’яній коробці. Тюрма переповнена, за мною, згідно з жандармськими паперами, нічого особливого не значилося, і вислали мене адміністративно у Сибір. Батько слідом у столицю примчав, оббивав пороги високих установ, принижувався перед чиновниками, але марно. А може, й краще, що мене — адміністративно, бо після царевої смерті потрапила б і я на каторгу. Сибір мене тоді не лякав — аби не тюрма. Я ще не знала, що Сибір — це і є тюрма. Привезли мене сюди, в Красноярськ, а з Красноярська — ще з півтисячі верст, село в тайзі, сотня дворів, мисливці, торговець хутром, піп і поліцмейстер. І була б я там пропала — з холоду, голоду, безнадії. На щастя моє чи на горе, але слідом у те ж сибірське сільце прислали ще одного зсильного, пітерського робітника Петра Петрова. Я знала його ще з Петербурга і — недолюблювала. Був він із заводських, непогано заробляв, наймав мебльовану кімнату, вбирався в чорну пару, щоб виглядати “барином”, любив “розумні” розмови, на інтелігентів поглядав зукоса, а селян, з яких сам родом, називав баранами… Одне слово, Марійко, це був плід напівграмотності і нашої пропаганди серед робітників. І тут, у тайзі, заявившись до хати, де я ділила навпіл з тарганами наскрізь промерзлий куток, не проминув поглузувати з безпорадної інтелігенції… Але він, Петров, мене порятував, це я знаю напевне. Одразу ж зняв для мене половину будинку з окремим виходом. А ще привіз із лісу і нарубав дров, допоміг обзавестися сяким-таким домашнім начинням, без якого неможливе буття цивілізованої людини. Навіть самовар чи то в карти виграв, чи виміняв у мандрівного купця. Купці і в таку глушину забираються, шукаючи дешевого хутра та золота. Можливо, я там і проіснувала б усі свої зсильні роки, якби не місцевий поліцейський. Уяви собі, Марійко, він накинув на мене оком і навіть мав якісь надії на взаємність! Не минало дня, щоб цей чиновник не навідався до мене: мовляв, до таких частих відвідин його зобов’язує служба. Але скоро поліцейський відчув, як я реагую на його відвідини, і почав п’яний вриватися до мене вечорами. Скінчилося тим, що Петров згріб його і викинув за двері. Чиновничок ще випив для сміливості і став погрожувати нам з Петровим револьвером. Петров револьвера одібрав, а поліцейського побив. І лишилося нам одне — тікати. І рано-вранці ми рушили. У селах довелося вдавати із себе чоловіка і жінку, і сталося те, що й мусило статися. Не скажу, що я любила Петрова, але вдячна йому була. Ми знали, що шлях у Європу нам перекритий, що нас розшукують, і йшли на схід, сподіваючись дійти до китайського кордону. Швидко скінчилося коротке сибірське літо, скінчилися й гроші, які у нас були. Ми пробиралися вздовж тракту, щоб не заблукати в тайзі, і Петров рішився пограбувати пошту. Мені він не признався, залишив у мисливській хатині, в тайзі, а сам пішов у волосне село. На те уже йшлося: у волості ночували стражники. Петров одстрілювався, його вбили за селом, на узліссі. Пострілів я не чула, та коли Петров не з’явився другого дня і третього, зрозуміла: сталося страшне. Почалися холоди, і я вийшла з тайги на тракт: що мені залишалося? І помандрувала я знову на захід — від тюрми до тюрми. Тепер ось тут, у Красноярську. Скоро маю родити, Марійко. А як народжу — суд. За втечу, мабуть, добавлять. Але я вже не боюся, сестричко. Бо воно — в мені. Дитя моє. Я вже ним живу, не собою. Я люблю маленьке своє, ще не народжене. І завдяки цій любові безстрашна. Не боюся ні Сибіру, ні в’язниць, ні голоду, ні холоду. Аби воно — жило…”

І дивилася Марія на сестру холодними очима, бо не розуміла.

Скоро видужала вона, але не підводилася з нар, бо все ще сподівалася на прихід мій у Красноярськ. Але принесли звістку етапні, що утікав я з дороги, спійманий і тепер у Тюмені, в одиночній камері. І сказали Марії, щоб готувалася до етапу. Як прощалися в коридорі тюрми, Дарина плакала, і не могли одірвати її від сестри, ніби відчувала, що вже вони не стрінуться. А очі Марії були сухі, темні, і страшно було товаришам дивитися в очі її. І сказала Дарина: “Сестро, як народжу хлопчика, Петром назову, а дівчинку назову твоїм ім’ям”. — “Гірке ім’я моє…” — тільки й відповіла Марія.

А через ніч народила Дарина в тюремній камері дочку.

І назвала її Дарина Марією — ім’ям сестри своєї.

Рочків з п’ять їй було, Марійці, як Дарина з нею у Па-куль з Сибіру приїхала.

Сколько їй було, не помню, а помню, що мале по економії бігало, бистреє таке, бистреє…

Се ж яно довго у помісті жило, у дядька, а Дарина уже в Рогощі учителювала.

З Уляниними дітьми яно большей було, поки й служила Уляна у Журавських.

А Марія, сестра Дарини та Опанаса, так і пропала в Сибіру, наче й не була людяки. Така вже доля її гірка.

Доля долею, а якби супроти царя не стала, вік свій у теплі та добрі прожила б, було за що і за ким.

А що ж, комусь треба і за нас, старців, постоять.

Батько, старий пан Журавський, як помирав, за Марією дуже побивався, я, гомонить було, винуватий перед нею.

А мо’, годків через шість прийшла гербова бомага з каторги, що померла Марія Журавська в тюрмі. Ой і плакала ж Дарина, плакала.

А Уляна за упокій душі її подала, дак отець Серапіон сильно розсердився: яна, каже, хоч і панського роду була, а велика грішниця, бо супроти властей, Богом дарованих нам, повстала, і поминать я її не буду.

Бо у самого і поля, і лугу! Дванадцять годочків мені було, як у нього служив, а потім у синка його, Олександра. Дак. я на соломі спав і їв трохи не з одної миски із псом його, з рання до пізньої ночі в роботі.

Й он такий був — і за шеляг повісився б, прости, Господи, се я помню.

Дак Уляна у Мрині Марію поминала, як їде з паном Опанасом до Мрина, так і поминає.

Не вельми яна тади вже з паном Опанасом їздила, бо вже її од’їздилося, уже пан Опанас у інший бік дивився…

Дні мої догоряють, як свіча, але ні в чому не каюся і ні про що не шкодую. А болить мені болем незагойним, що не зміг я вирвати, як обіцяв, Марію з пут каторжних. Хто з нас пройшов свій хресний шлях, знає, як неохоче розлучається Сибір з каторжником. Особливо ж якщо, визволившись із тюремного каземату, мрієш не про Європу чи Америку, а якшвидше добутися до каторги, де рідна тобі душа, яку мусиш порятувати з полону. За першу спробу втечі рік я просидів у томській в’язниці. Утік я звідти, підпилявши грати на вікні тюремної камери, але знову ненадовго. Зате надовго потім похований був у в’язниці: на три роки. Налякані тюремники стерегли мене недремне. А коли проминули три роки, відправили знову по етапу, за старою адресою.

На етапі я обмінявся ім’ям і долею із кримінальним, який ішов на поселення. Звичайно, не безкорисливо. Але вірності слову своєму для кримінального вистачило лише на кілька етапів: признався конвою. Не встиг я добрести до глухого сибірського сільця, щоб огледітися, запастися одягом, харчами і рятувати Марію, а там уже мене піджидали стражники… Знову — кайдани…

Життя людське коротке, а розповідати довго. Шість разів тікав я від сторожів своїх і поклав на це майже десяток літ. Востаннє винесли мене з тюрми в труні замість померлого товариша нашого і залишили в мертвецькій наодинці з бідолахами, чий стражденний шлях на землі насправді завершився. Вікно мертвецької виходило в поле, і грати на цім вікні були зарані нами підпиляні. Тепер я був обачніший та й мав серйозну допомогу з волі, від наших хлопців. Не хочу розповідати про всі мої пригоди на волі короткочасній, ще живі, під пильним жандармським оком, люди, які допомагали, та й чи цікаво кому? Кожному з нас гірка доля його здається єдиною і неповторною, а скільки подібних доль знає наше покоління?! Тисячі? Десятки тисяч? І скільки буде їх у поколіннях наступних? Страшно подумати. Найбільш чесних і найбільш совісних синів та дочок своїх народи наші посилають на заклання — в ім’я чого? Можливо, назвете мене скептиком, можливо, остаточно розчаруєтеся в мені, але я вже не можу так беззастережно, як вірив замолоду (з безоглядністю неофіта), вірити у світле майбутнє людства, у рай на землі. Люди є люди і завжди будуть людьми. Навіть найкращі з нас хіба такі вже кришталево чисті? Христос, за Біблією, зумів наситити юрми п’ятьма хлібинами, але ж ми не сини Бога, а сини людей земних. Навіть у тюремних камерах, де люди поховані живцем на роки й десятиріччя, і люди, ймовірно, найдобірніші,— навіть там які пристрасті киплять, як виявляються невтолені самолюбства! А якщо цим людям (не цим, то іншим, з наступних поколінь) доведеться вирішувати долю народу — чи завжди вони будуть у повновладді своїм справедливі й помірковані? Даруйте засланцеві на краю могили ці єретичні думки, можливо, вони від утоми і боротися, і жити.

Так ось, коли трохи вгамувалися хвилі, підняті в тюремному морі моєю новою втечею, опинився я врешті-решт у тайзі — з паспортом на чуже, купецьке, ім’я, з сякими-такими грошима, навіть з коником, запряженим у сани. І став я пробиратися ближче до тих місць, де відбувала свій нескінченний, бо виростав, а не меншав, каторжний строк Марія.

Невдала втеча моя, арешт, новий строк порвали, здається, ту єдину нитку надії, за яку вона ще трималася. Відтоді попереду вона бачила єдине — каторжне гибіння, без сподівань на близьку волю, на зустріч зі мною. Людина живе доти, доки тепліє в ній хоч якась надія на майбутнє. І ніжна, тонка, не для тюремного страшного буття зіткана душа Марії зробилася жорстокою. Додайте до цього високий моральний ригоризм, яким вона завжди відзначалася. Навіть для товариства революціонерів Маріїна нетерпимість до компромісів видавалася обтяжливою, що вже казати про тюремне начальство і всіляку обмундирену нечисть, яка прагнула гноїти не лише тіла безправних бранців, а й душі їхні.

На одному з етапів, як я вже писав, Марія дала ляпаса поліцмейстеру, що брутально повівся з жінками-каторжанками. Відомо, що за це в’язневі належиться, за імперськими законами, карцер і новий строк. У карцері Марія оголосила голодовку. Померти їй не дали — годували силоміць. Відтоді вона не змовчувала жодному з тюремників, бунтувала з найменшого приводу. У тюрмі політичний в’язень змушений був іти на компроміси з тюремною адміністрацією, життя так привчає. Марія ж не визнавала жодних поступок перед своїми гнобителями. Місяці і роки її минали у відчайній боротьбі з тюремниками, і після кожного зіткнення додавалося їй каторжних. Не думаймо, що така війна, в якій в’язень ніколи не буває переможцем (хіба що дух його торжествує від усвідомлення своєї незламності), проминає безслідно для нього. Добро в людській душі крихке, як порцеляна. Моральний ригоризм непомітно переростає в нетерпимість взагалі, нетерпимість — у лютощі на весь білий світ.

Подруги Марії по нещастю потім признавалися, що спілкуватися з нею навіть для них було щораз важче. Втім, Марія й сама все менше потребувала спілкування з товаришами, зосередившись на боротьбі з адміністрацією. На каторгу приїхав місцевий губернатор із свитою. Завітав він і до камери, де була Марія. Марія не підвелася назустріч, як то належиться за тюремними правилами, а коли губернатор зауважив їй, назвала його кровопивцею, казнокрадом, опричником і пригрозила скорим революційним судом. Губернське начальство, звісно, відчуло себе ображеним і розпорядилося перепровадити ув’язнену на Акутай, ще страшнішу каторгу, а тим часом постійно тримати її у карцері. За карцер слугував напівзруйнований сарайчик, стіни якого не рятували в’язня навіть від подиху вітру, а сибірські п’ятдесятиградусні морози безжальні! Але, думаю, не це стало причиною трагедії, хіба що наблизило її. Ще напередодні відвідин губернатора Марія признавалася, що не хоче жити. “Життя мало для мене смисл, поки я любила. А нині нема в моїй душі любові, є сама ненависть. Ненависть до кровопивць полонила усю мою душу, місця для любові в ній не лишилося. То навіщо жити?” — так казала Марія. І так писала в останніх записках своїх. Минуло кілька днів, і вона спалила себе у карцері, обливши стіни сарайчика гасом із світильника.

Так сталося (чи судилося?), що я приїхав на каторгу напередодні Маріїного похорону. Дмитро Домонтович, з яким я колись (як неймовірно давно це було!) пропагував соціалістичні ідеї серед пакульських косарів, уже давненько перебував у “вільній команді” і навіть старостував серед “вільнокомандівців”. Як дивно, правда? Він видавався серед нас о тій порі найрадикальнішим, та й був, мабуть, таким, прикидатися він не особливо умів. А з тюремною адміністрацією ладнав ідеально, навіть начальник політичної каторги, відомий на весь Сибір держиморда, рахувався з ним. Дмитро пояснював це своєю тверезістю і розсудливістю. Втім, нащо дивуватися, я здавна помічав у ньому те, чого й на крихту не мала Марія, та не маю і я: внутрішня, вроджена авторитарність. Це вона допомогла Домонтовичу порівняно безболісно перенести каторгу і задовго до визначеного судом строку легальне виїхати з Сибіру. Писали мені, що нині він за кордоном і відіграє помітну роль серед політичних емігрантів. Що ж, нічого поганого, у нашому розумінні, за ним не водилося, жодних прохань до уряду він не підписував, знаю напевно. Дмитро Домонтович такий, який був і є: людина тверезого розуму, а не емоцій, і, можливо, ще багато зробить для майбутньої революції. Інша річ, що чіткого морального стрижня, на відміну від Марії Журавської, він не мав і не має. Для Дмитра морально те, що корисне для революційної практики сьогодні. І в майбутньому, якщо молодь беззастережно піде за такими вождями, це може мати непередбачені наслідки, турбуюся тим навіть на краю могили, в занесеному снігами якутському улусі. Але — досить, чи мені заглядати так далеко в майбутнє?..

І ось зимового морозяного вечора постукався я у віконце хатки на краю селища, у якій мешкав Дмитро Домонтович. Зустрів він мене радо, і я одразу признався, що приїхав на каторгу, аби порятувати Марію. Дмитро перший і оповістив мене, що рятувати уже нема кого, він не дозволяв собі зайвих емоцій і не дуже шанував їх в інших. Страшно згадати, якою була для мене та ніч. Я признався собі, що, знову і знову вириваючись з-за ґрат, рвався не на волю, а до Марії. Сама воля без Марії для мене, витомленого, виснаженого роками тюрем, етапів, каторги, блукань по Сибіру, уже мало що важила. Дмитро цього не розумів і всіляко умовляв мене зачаїтися, перечекати, а потім пробиратися до Владивостока, де можна сісти на американський корабель.

Але я пішов на похорон Марії, хоч і знав напевно, що жандармські очі там не обминуть мене, вістка про нову мою втечу, звісно, докотилася вже й сюди. Сумний то був похорон. За труною, в якій лежало те, що лишилося від Маріїного тіла, ішов гуртик каторжан, випущених у “вільну команду”, і жінок, які приїхали з Європи до політичних та проживали в селищі. Назирці, як вовки, жандарми. Мело, снігом швидко присипало свіжу могилку, що виросла край тюремного кладовища, останнього притулку стількох нещасних. Від могили мене одірвали чіпкі руки жандармів. Я не противився, я вже не мав сили на спротив. І побрів я знову новими колами каторжного пекла аж до оцього улусу на краю світу, під холодним північним сяйвом. Але тепер уже без надії на зустріч з Марією і на майбутнє спільне життя. А без надії людина не живе, а повільно вмирає.

Я хочу вірити в революцію, за яку боровся. Рано чи пізно, а вона буде. Хоч тюремні спостереження над людьми позбавили мене багатьох молодечих наївностей. Людина складніша, аніж уявлялося нам у нашій революційній юності, на зорі життя, і не так легко, як нам видавалося, зробити її щасливою, та й чи знає вона сама, що таке щастя? Але гинемо ми недаремно, ні, комусь треба було зрушити колесо історії, що ж, випало нам — і робили ми це не заради самих себе, тим колесом розчавлених невблаганно, а заради завтрашнього дня. Про єдине думаю в останні хвилини свої на землі: щоб народився він, завтрашній день, з любові, а не з ненависті. З ненависті нічого доброго ніколи не народжувалося.

А може, все простіше і трагічніше: ми помираємо, бо не захотіли бути рабами, тягнути на собі духовне ярмо і мовчки дивитися, як поруч нас тягнуть його мільйони? А майбутнє визволення — ще одне марево, яких немало вже знала історія людства?

Догоряє моя свічка. Догоряє моє життя. За мерехтливими вогниками свічки привиджується мені юне й довірливе лице Марії. Вона кличе мене. А може, й справді ми ще зустрінемося — в іншому, потойбічному житті, і будемо разом, і будемо щасливі? Я знову після стількох років зневіри і скепсису повертаюсь до наївних надій дитинства, коли уперше дізнався, що людина смертна і безсмертна водночас. Хай і це ілюзія, як наша надія на майбутній рай на землі, але не відбирайте її в мене. Догоріла, погасла свічка. Прощайте, люди.

Із книги днів

А ще таку гомонку гомонять. Як ішла панна Марія (ще вона не в тюрмі була) від Мар’яни Мохначки, що тої осені в болі лежала, Нестор Семирозум на краю свого городу, під Круковою горою, тополю садив. І гомонів Нестор до панни Марії: “Се саджу деревину для трьох колін. Рубатимуть, палитимуть і кров’ю поливатимуть яни тополю, мною посаджену, але виростатиме знову, бо в корені її сила велика. А що буде далєй, того не провиджу крізь пелену часу, тольки страшно стає на душі, бо пустеля, а по ній уже не дорога, а прослідок”. І одвічала йому панна Марія так: “Не вірю я у ваші, Несторе, видіння, бо той, кого я люблю, мені інше відкривав, і в розумних книжках я вичитала. Погине люду багато, се так, бо правда з неправдою битимуться не на життя, а на смерть, але переможе правда, і настане рай на землі, який на небі темному народові релігія обіцяє, і буде він, допоки й світу. Дивлюся я в завтрашній день, наче в сонце, аж очі мені сліпить, і щемлять очі мої од світла радісного”.

І зітхнув Нестор Семирозум, бо заздрив новій вірі Маріїній, так гомонять.

І мовив йон: “Щасливі ті, кому сяє щастя завтрашнього дня, і так буде. Скине людина окови старих вір, вільною стане від земних та небесних богів, погляне в люстру на лице своє, новою вірою висвітлене, і скаже — ось він, Бог. Але дорого заплатить вона за щасливу оману сю. Брестиме вона тяжко, кривавлячи крутий шлях свій і кістьми засіваючи. І запрагне людяка знову оков на душу свою, бо страшко їй стане від самої себе, і буде час великого випробування, чи достойна яна нової землі і нового неба. І будуть такі, що скажуть: ситі ми кров’ю і горем вселенським, схилимо голови перед богами вчорашніми, тільки дай животіти”.

І казала йому на те панна Марія: “Страшні видіння ваші, Несторе. Але ніхто не зробить за людину те, що вона сама мусить зробити в ім’я раю на землі для кожного, хто є і хто буде”.

Задумався Нестор, зіпершись на держак заступа біля тополі, яку садив для трьох поколінь майбутніх, а по довгій хвилі мовив так: “Як зайшлося у нас на суперечку з отцем Серапіоном, йон стращав мене: “Як прийдеш ти, Несторе, на той світ, побачиш ворота до раю. Але не буде тобі місця в раю, бо богохульствуєш, а буде тобі місце на стінах довкола раю, де чорти таких, як ти, великими муками мучать, щоб звеселялися душі блаженних у саду райськім”. І одвічав я отцю Серапіону: “Не хочу я раю, довкола якого інші людяки муками мучаться. Бо сльоза одної людяки більше важить, аніж усі радощі раю земного й небесного для многих”.

І посміхнулася панна Марія печально: “Мудра людина ви, Несторе, Семирозумом прозваний, а зрозуміти не хочете, що сльоза жертви і сльоза насильника не однакові на вагах совісті і справедливості”.

І гомонів Нестор: “Як прийшов я на небо до Бога з докорами за несправедливості земні, Бог вислухав мене, зітхнув тяжко та й каже: “А сідай, солдате, на мій трон і верховодь світом, коли ти головатий такий”. І сів я на трон Божий, і світ земний відкрився мені як на долоні, велике створіння й мале, і все, що діється в світі. І побачив я все, що Бог з неба бачить, погане й хороше, і урозумів я розумом і душею, що нема на землі ні правого, ні винуватого, ні святого, ні грішного, а всі ми і святі, і грішні, і біль страшний пройняв мене, то біль світу земного був, і упав я з трону, і вклонився Богові за велике терпіння його. Але прийде, панно Маріє, час, коли людяка могуть свою і силу відчує, ще не збагнену для неї сьогодні. І бачитиме вона всю землю перед себе, як бачив я, Нестор, коли на Божому троні сидів. І відчує людяка тягар і біль, як я відчував. І одвітом великим за все живе людяка одвічатиме, бо у волі її буде — кинути землю в прірву пристрастей своїх. Аж тоді скаже собі людяка: ось відкрила я таїну буття, вона в душі моїй…”

І пішла панна Марія від Нестора, Семирозумом прозваного, замислена. Так-бо гомонять.

А ще таке було. Добувся Нестор Семирозум до Пітера, і всі двері йому в столиці відчинились, бо він знав щось, чого ми не знаємо, ї прийшов йон до самого царя в палати золоті й каже: “Я раб кріпосний, на хребті якого пан їздив. А тади став я рабом у війську твоєму, і кожен, кому не ліньки, шкуру з мене лупив. А тади не стало мені, Нестору Тер-пилі, терпцю, і пішов я до Бога на небо, і Бог велів мені: “Шукай, чоловіче, правди на землі, а не шукай на небі, у царя земного шукай, а не в царя небесного”, ї осьдечки я тобі гомоню: світ тримається на тих, хто землю оре і хліб сіє та жне. Бо ж без хліба і ти, царю, ноги простягнеш, і всі, хто навколо тебе юрмиться. А ти, царю, що ж ти чиниш?! Ти ниви, ліси, луки та озера поміщикам і мільйонникам новоспеченим віддав, а нас, годувальників твоїх, упослідив, тримаєш нас, безпаспортних, у загорожах, як у тюрмах, наче не людяки ми, а скотина безсловесна…”

Розгнівався тади цар і гукнув до слуг своїх: “Заберіть сього постольника з палат моїх золотих і замуруйте на віки вічні у стовпа кам’яного, щоб ні голосу його не чуть було, ні виду не видать!” І замурували Нестора в стовпа кам’яного посеред города Пітера, біля палат царських золотих на смерть голодну. Але уночі свиснув Нестор Семирозум, і злетілися вітри з усіх чотирьох сторін світу, і розсипався стовп кам’яний на порох. Придибав Нестор додому в Па-куль, сів біля мужиків на гатці, розкурив люльку свою та й мовить голосом печальним: “Пройшов я, людяки, кола небесні і земні, але нема її, правди, ніде: ні на землі, ні на небі”.

Се я сам чув і бачив, хоч ще мальцем був, без штанів, у самій сорочці, і вписую до Книги днів.

Се вписую до Книги днів, бо правда істинна, як те, що на світі білому живу.

Помер Нестор Семирозум і на Вишневій горі привселюдно був похований, і могила над ним висока, і хрест дубовий. А ще багато літ стрічали яго на землі наші людяки як живого. Уже управителем економії Штома був, з самого Києва баронесою привезений, ї наказав Штома вигон, де досюль людська худоба паслася, обгородити, бо то, мовляв, споконвіку земля панська. Напиляли, лісу і грабові стовпи укопали, покуль і вигону. Ішов уночі я од дєвки своєї, ще нежонатий був. Іду я од дєвки через вигін, калі бачу: щось бовваніє попереду, наче задніло. А ніч темна, осіння. І так бовваніє, наче то людяка, але з місячного світла влаштована, а було се перед молодиком, та й хмарно. Нема як місячному сяєву буть. Дак наче яно людяка, тальки висока, мо’, метрів з п’ять заввишки.

Ноги мені в колінах примліли, так і осів на землю. Перехрестився, дивлюсь — а яно не зникає. А яно не зникає та все ближчей і ближчей. Та все ближчей яно, і вже руки виджу, а руки — наче добрі гілляки. І вже лице бачу, а лице — як у Нестора Семирозума. Вбране яно у все наше, сільське, полотняне, а босе. І йде яно по краю вигону, де стовпи, вкопані з наказу управителя Штоми. І як наблизиться яно до стовпа, то начечки грім гримить і блискавка, і стовпи ламаються, як тріски. І пройшло яно, довкуль і вигін, і стовпи лежать за ним покотом. Пройшло і зникло, наче й не було, наче привиділося. Доплентався я до хати, стукаю у вікно, щоб матка засув одсунула на дверях сінешніх, мати питає з-за дверей — хто? А я мовчу, бо язиком повернути не можу, так напужався.

Дак уранці управитель побачив стовпи довкуль вигону поламані, по стражників послав. Наїхало стражників хмара силенна, по хатах ходили, розпитували, щоб узнать, хто на таке наважився — стовпи довкуль панського вигону поламать. Але ніхто не бачив і знать не знав. Тольки я і бачив, що тої ночі на вигоні робилося, але не признався, бо, думаю, не повірять моїй гомонці, а по тюрмах затягають.

І поїхали стражники з Пакуля, з чим приїхали.

І людяки сміялися їм услід.

А се Оксана Ганчучка мені розказувала, і я вписую, бо така людяна, що брехать не буде. Зачепило її чоловіка деревиною у Чорному лісі, як пиляли для екоиомії, йон зиму прохворів і помер. А яна, бідна, з малими дітьми зосталася. Навесні не стало у них хліба, діти голодні плачуть. Пішла яна до управителя Штоми: “Поможіть, пане”. А Штома бомажку їй показує через стіл: “Твій мужик ще за торішнє винен в економію лишився, не одробив”. Бреде яна з контори, плаче. Бреде яна через гатку, аж бачить: сидить у березі Нестор Семирозум, як живий, люльку розкурює, їй і не в голові одразу, що се ж Нестор давно помер. Привіталася яна до Нестора, як до живого, йон і питає: “Чого плачеш, молодиця?” Яна і розказала про свою біду. Калі ж Нестор їй гомонить: “Не плач, молодиця, бо слізьми діток не нагодуєш. А піди додому та пошукай за божницею. Тамочки твоя свекруха перед смертю золоту п’ятірку сховала. Купиш хліба і до хліба”. А свекруха її, скупердезна баба, у отця Серапіона замолоду служила, і всяке про них балакали.

Подякувала Оксана і пішла. Уже гатку проминула, оглянулася: нікого на березі нема, наче привиділося. Аж тади яна згадала, що се ж мертвий Нестор давно. Згадала — та навтьоки. Прибігла додому, за божницю — аж там, у павутинні, і справді золота п’ятірка, в ганчірочку загорнена. Отаке було. Що чув, те й записую.

І дізнався про таке, бо в селі нічого не сховаєш, Гаврило Латка, який в економії ще до Штоми порядкував, а Штома його вигнав. Латка ж з людьми заївся, покуль за економа був, бо як з пана пан — се біда, а як з мужика та пан — се вже біда втричі. Заївся йон з людьми, а як не стало кого поганять, печія сердечна сильно його пекла, що вже йон не над людяками. І закортіло йому багатшим од усіх у Пакулі стати. І ходив йон на гатку, як ранєй на роботу до економії, щоб у Нестора Семирозума багатства випросити, та не з’являвся йому Нестор. І нараяли йому людяки піти опівночі на Вишневу гору, на могилу Несторову. А вже сніги впали. Прибрів Латка серед ночі, тонучи в снігах, на Вишневу гору, аж Нестор сидить на могилі, снігом занесений, люльку курить, і місяць-повня над ним, наче капелюх солом’яний. І гомонить до яго Нестор: “Што, Гаврило, мало з панських комор натягав, мало крові людської випив, ще хочеться?” — “Правду гомониш, Несторе, — покірно одказує йому Латка, бо люди радили, щоб не суперечив жодному його слову, — душа людська спину не знає”. — “Тади підставляй полу, вдовольню душу твою”. Підгорнув Латка полу кожуха, Нестор сипонув у неї з люльки своєї — аж задзвеніло. Ледве прителепав Гаврило додому, така тяжка ноша його була, хоч і танцювало серце в грудях, що розбагатів. Зачинився йон у коморі і давай золото в кадуба висипать. Сипле, сипле, а золотим червінцям нема вичерпу. І вже кадуб наповнився по вінця, а золоті червінці із солодким дзвоном на підлогу падають і жаринами по кутках комори розкочуються. І зайнялася комора вогнем з усіх сторін, відтак вогонь на хату перекинувся. Поки люди збіглися, щоб гасити, самі головешки лишились. Гаврило, та дєток його шестеро, та жонка в чому були вискочили. Кожух і той на ньому тлів, люди стягли та в замет сніговий кинули.

І потелепав Латка знову на Вишневу гору. Нестор Семирозум так само сидів на могилі, люльку курив і місяць-повня над ним, наче спинилася ніч. Упав Гаврило в сніг, поколінкував до Нестора: “Що ти арабів зо мною?!” І засміявся Нестор холодним сміхом: “Се не я, се ти сам із собою зрабів”. Туточки загула гора Вишнева, і не стало ані Нестора на могилі, ані місяця в небі, самі сніги довкуль.

Що я почув од людяк, те й повідав у Книзі днів. Ще багато всякого про Нестора й Латку гомонять, але усього не напишеш, бомаги не хопить…

Повість про Опанаса

І розмовляла Уляна з Нестором, як із живим.

І казала Уляна до Нестора: “Нащо ж бо ти, чоловіче, оце таке арабів мені, що зав’язав світ та й залишив з двома дєтками малими? Серце моє кров’ю обливається, як дивлюся на них, сиріт. А вдова — як билина при дорозі: хто їде, той і скубне. Обібрав мене Мохначів пасинок, як хотів, за довги твої. Тольки й зосталося у нас, що стріха над головою, босі й голі твої дєтки і я з ними, старці безталанні”.

І одказував їй Нестор Семирозум з того світу: “Покуль ти, маладуха, при силі, не сироти дєтки мої. Не опускай ти рук і не голоси до неба, все одно ніхто тебе не почує і не зглянеться на сльози твої, бо людяк на землі — як гною, а Бог один, та й той невідь-де, бо ніхто його не чує і не баче. А спродай ти, маладуха, батьківщину. Матку ж свою возьми до себе, укупі вам легшенько буде прожить”.

А Кузьма Лемеха скоро після заміжжя дочки ноги випростав.

І одказувала Уляна Нестерові, наче живому, думаючи довгими ночами, як дітям своїм малим не дать пропасти: “Негодяща вже матка моя нікуди, чи стане дєткам нашим ситніше-тепліше, як ще один старець у хату?”

Одвічав до неї Нестор з того світу: “Матка твоя вас не об’їсть, а батьківщину продаси та конячку, хоч поганеньку, купиш. Купиш ти конячку, а мажа батькова зосталася. Дак будеш у гончарів горшки куплять і по селах возитимеш — на збіжжя мінять. Бо ти замолоду з батьком покійним по світу їздила, як йон горшки міняв, і світ знаєш. А як наміняєш на горшки збіжжя, то мішок який продаси, а який мішок змелеш, та й буде дєткам нашим і матці твоїй що єсті”.

Так Уляна і вчинила. Пішла вона до матері та й мовить: “А що ж, мамо, переходьте до нас жить, а розвалюху вашу продамо та конячку купимо, якось і прохарчуємося”. Погодилася мати, бо вже така зробилася, що ледве раду собі дає, а щоб в економію чи до багатшеньких на поденщину, то й не здоліє. Боялася Уляна, що й покупця на материну хату не знайдеться, по самі вікна в землю вросла. Але купив її Сидір Воловик, що змалку в економії пана Журавського біля худоби ходив і жив тамочки. А купив він хату, бо з Одаркою, поповою наймичкою, надумав одружуватися. Як прийшов Сидір з Одаркою торгуватися, не повернувся в Уляни язик багато за хату править: свитка на нім чорна, як земля, та постоли стоптані, а в неї тільки й добра, що коралове, од покійної матері, намисто на шиї та кісники у косах, біда до біди — ось і пара. Але позаздрила їм Уляна, бо ще було все їхнє попереду, а її весна дівоча одцвіла навіки.

Як сторгувалися за хату, пішла Уляна до сусіди свого, Матвія Мохнача, що, як і батько його покійний, на конях знався. Хотіла, аби поміг той на базарі в Мрині конячку вибрати. А Мохнач і каже: “Нема чого тобі, Уляно, з грішми твоїми удовиними на базарі в Мрині робить, бо там самі цигани та перекупщики, таке купиш, що й до Пакуля не доведеш. А продає неплоху конячку Мартин Вовк, питав мене, чи я покупця не знаю, то се я тобі, сусідко, совітую”. До Мартина Уляна не пішла, бо й порога досі не переступала, хоч на одному кутку тепер жили, і Мартин її обминав. А перестріла, як з поля вертався, стала казать. Мартин і ниньки на Уляну не дивився, убік косував, тільки буркнув, чорний з лиця: “Калі наравиться, то купляй, мені все одно кому продавать”.

Як вела вона конячку з Мартинового двору, озирнулася мимохіть: дивився Мартин услід Уляні пожадливими очима. І завив молодий вовк, прип ятий у Мартиновому дворі біля стайні: вовченям приніс його Мартин із Страхолісся і ростив, як пса. І стало їй страшно, і вже конячка не в радість. Але запрягла конячку в мажу, накупила горщиків у горщечників, ще й свищиків глиняних розцяцькованих, та вбралась в хустку, подаровану колись Нестором, та рушила в світи — аж помолоділа. Стрічні дивилися на неї у всі очі, чоловіки стовпіли, мельник у Крутьках одсипав півмішка жита за двійко горняток, мохнатинський корчмар, удовець, налив шкалик горілки і все умовляв переночувати в нього, метушився довкола Уляни, поки й не від’їхала.

“Па гаршки! Па гаршки!” — гукала, як і батько колись, в’їжджаючи в села, але голосом дзвінким, призивним, висвистувала у свищики, сяяла усміхненим, як молоде сонце, лицем — скоро село ярмаркувало навколо мажі. Село за селом — світ білий, світ широкий, без краю, відкривався їй втаємничено, радісно, хмільно, як і в ту її першу, з батьком, мандрівку, коли стріла Нестора. Але видавався світ тепер наповненішим, зрілішим, а може, та наповненість і зрілість були після пережитого в ній, в Уляні, в душі її й тілі, що розквітало. Ще й до Рогощі не доїхала, а вже всі горшки виміняла, і в задку мажі, під пахучою травою, горбіли мішки із збіжжям. Усе було, як Нестор з того світу нараджував. Два мішки зерна Уляна продала, а мішок змолола, коли поверталася з мандрівки, в Крутьках. Мельник — хоч вірьовки з нього вий, навіть млинового не взяв: “У мене в млину так: що в тебе, мед? Іди наперед, а в тебе горілка? Ось тобі мірка… Але ви, Уляно, і за мед, і за горілку солодші та хмільніші. Доки на вас дивитимусь, доти й молотиму, хоч до скончанія світу…”

І сміялася Уляна, величаючись на мішках, під шерхіт жорен: влада над чоловіками п’янила. А ще сміялася, бо діти її знову ситі будуть.

Восени уже смерком вертала Уляна в Пакуль з порічних сіл через Смоляж та Радуль. Біля підніжжя Холодної гори, де колись вона стрілася з Нестором, шарпонувся кінь і заіржав тривожно. На сухім окоренку сидів з верчами через плече Мартин, ніби чекав на неї, і молодий вовк поруч. Не питаючись, забрався на передок мажі, вовк побіг слідом. Обличчя Мартинове глузливо посміхалося до Уляни. І мовив Мартин, коли проминули Холодну гору: “Чому мовчиш, чому не питаєш, одкуль я туточки узявся?” — “Дак я і без гомонки знаю”, — сердито одказала. За темною смугою волоки вздовж дороги, десь у болотах дурним голосом скрикнув птах. Уляна здригнулася. “Не пужайся, сє дікий вол, — Мартин поклав руку на її плече, рука була важка, як камінь. — Знаєш чи ні, а скажу. Тебе і піджидав, чував, що ти десь у порічних селах, Сіверським шляхом вертатимеш”. — “Ранєй, як був ще без своєї молодайки, не вельми піджидав…” — “Дак тади я про жисть думав, а не про бабу. Твої злидні до моїх раньших злиднів скольки не пришивай — і спідні не зшиєш. А тепера у душі моїй знову давнє до тебе проростає”. — “Душу свою ти П’явкам за шмат поля продав!” — “Душу, мо’, й продав, а тіло тольки твоє…” — Мартин гигикнув, присунувся ближче до Уляни. “І тіло твоє Килина за подворок купила. Важка, знову на останніх місяцях ходить, а ти чужих молодиць у присмерках підсочуєш”. — “Дак Килина сьогодні є, а завтра її вовк у Страхоліссі може з’їсти, одне тольки слово твоє…” — “Вовк ти і є, людяки правдиво гомонять, і думки твої вовчі! — Уляна напнула віжки. — Злазь із мажі, село скоро, балачок зайвих мені не треба…” Мартин слухняно ковзнув на землю, а коли вона стьобнула коня віжками, прохрипів услід: “Не дуже поспішай, далеко од мене не удереш!..”

І загув вовк у осінньому смерку.

Гребла Уляна Несторка отаву за Страхоліссям, присіла під копицю спочити, їхав з лугів з повним, під рубель, возом сіна Мартин, вовк слідом біг, прип’ятий до підгейстра. Попустив Мартин коней, щоб скубли хахли край дороги, присів біля Уляни. Райкали жаби в озерці, стриміли качани лепехи, ліниво пливло над степом бабине літо, і ніде нікого, лише останні, уже перелітні, чужі, клекотні бродили по лугу. Мартин упав на неї, як на сніп, заламуючи руки, рвучи одяг, але Уляна вже була інша, аніж коли Нестор перестрів її в Страхоліссі. Метка, дужа, вона вислизнула з-під Мартина, ухопила вила, якими накладала копицю: “Тольки сунься, бугай чортів, так і штрикну!” Мартин хижо глипнув з-під кущистих, як хахли в лузі, бровищ: “Не хочеш по-доброму, так приповзеш на колінах до мене гола і боса, з Несторовими щенятами”. І пішов до коней. Вовк ошкірився на Уляну, блиснув гостряками зубів. “Гаравать буду попідтинню, а твоєю підстилкою не буду!” — гукнула вслід

Уже й призабула було Уляна Мартинову погрозу. Зиму зимувала з дітьми та матір’ю — і не в холоді, і не в голоді. Там і корова розтелилася, а є молоко — ще легше прожить. Узимку, як стала дорога санна, почав їздить до Уляни корчмар із Мохнатина, удовець. Циганкуватий, балакучий, він піддобрився до дітей цукерками, до матері — настояним на горілці зіллям від болі у кістках. Як від’їздив востаннє, під Масляну, сказав Уляні: “Сватів чекай”. Нічого не відповіла Уляна. А вночі питалася Нестора, як живого: “Не про себе, Несторе, думаю, мені ти світ зав’язав навіки, а про дєток наших, аби старцями попідтинню не пішли. А мені корчмар поганий і серцю моєму чужий”. Але мовчав Нестор, наче не до нього говорилося. Бо не всю правду Уляна йому казала.

Третього дня приїхав до Потапа Гончого сват із Мохнатина і вістку привіз: ховають завтра корчмаря. Як вертався він од Уляни, неподалік од Русалчиного озера за болотом Чортовим тічка вовча погналася, коні схарапудились, сани ударило об окоренок верби, корчмаря, геть побитого, викинуло в замет, він і замерз. Морози були люті, аж дерева тріскалися.

На похорон Уляна не поїхала: хто вона корчмареві покійному?

Зійшли сніги, випнулися трави з землі, і провели па-кульці череду сільську на луги, під Страхолісся. А опівдні прибіг на хутір до Уляни підпасок: “Вашу, тьотю, корову вовки зарізали!” Серед білого дня вискочили три вовки із Страхолісся, там така хемереча понад лугом. І хоч були корови і ближче до хемеречі, вовки — до Уляниної, ніби їх наслано. Один на спину корові скочив, а два — за боки. Миттю тельбухи випустили. Пастухи за батоги та до вовків, а вовки в чагарища, наче й не було їх. Так і пропала корова. Голосила Уляна і над коровою, і над діточками своїми, бо як їх прогодувати без молока, та ще навесні. Оксана за полу спідниці смиче: “Моні, мамо…” Кузьма — той більшенький, мовчить, але такими оченятами дивиться на матір, що серце заходиться.

Ледве одну біду пережила: “Буду теличку ростить”, — як нова приспіла. На Трійцю сиділа вона з дітьми та матір’ю під двором своїм. Храмове свято було в Мохнатині, повз двір вбрані люди йшли. Коня зранку вивела з повітки, напоїла і в кінці городу, на леваді, спутавши ноги, пустила пастися. Тут заіржав кінь тривожно, а далі заплакав голосом страшним, як людина. Кинулася Уляна за хату, на город, глядь, а три вовки конячку її на скосогорі, під лісистим гребенем Крукової гори, загризають. Зчинила вона крик, збіглися люди з хутора і хто до храму ішов, лише Мартин і голови не показав з двору. Та що той крик, коли вже нема коня, її єдиної надії, скарбу її єдиного. Вовки загули в три голоси і зникли в лісі. Радо відлунив їм вовк у Мартиновім обійсті.

Хтось переказав в економію, в панські покої. І примчав верхи на хутір молодий пан Опанас Журавський на коні вороному, з рушницею, гончі пси за ним. Але скулилися пси і не пішли по сліду. Ридма ридала над мертвим конем Уляна. Як вертався пан Журавський з гребеня гори, спішився біля неї і мовив: “Не вбивайся за конем, молодице, я поможу тобі і дітям твоїм”. І дивними очима дивився на неї пан Опанас, ще ніхто на неї так не дивився, хіба що Нестор покійний, коли вперше побачив. І втерла сльози Уляна.

А гомоніли, що молодий пан у церкві Уляну побачив і око поклав.

Людова що хоч нагомонить, а не ходив йон до церкви.

То йон сперва не ходив, як з чужих країв вернувся, а далєй ходити став.

Не з чужих країв йон повернувся, а з тюрми.

Був пан Опанас у чужих краях, се правда, а як помер старий пан, повернувся. Повернувся йон, а цар у тюрму причинив. Тольки ж йон скоро з царем примирився, і простив йому цар, дворак його розказував.

Де йон уже побачив Уляну, у церкві чи на Круковій горі, а тольки мимо не. пройшов.

Як вона ж така породиста, високенна і лупата, що жодне око мужеське не минало.

Та й не тольки око…

Не гомоніть, не гомоніть, мужики, зайвого, напрасліци не вигадуйте: яна себе блюла, як маладьонкою без Нестора осталася.

Дак і пан Опанас був мужик ладний, хоч і притьопаний: йому б добро батькове доточувать, а йон для школи такі хороми одчебучив, і побігло добро дзюрком.

Мо’, й Уляна помогла — маладьонка уміла маювать і виплітать химороди.

Напрасліцу, напрасліцу, баби, на людяку булбочете, яна-бо до пана молодого по любости, по любости…

…Ну, і гниє Марія на каторзі, а Дарина аж на Колиму заслана з дитям малим, і всі його колишні товариші по тюрмах, та каторгах, та по Сибірах, і що з того? Світ перемінився? Не перемінився світ. Бюрократія, очолювана самим вінценосцем, як бенкенувала, так і бенкетує безборонне. На кістках революціонерів, наче татарва після перемоги на Калці. Він, Опанас Журавський, не з тими, хто бенкетує, ні: і хай сестра Марія з фотокартки, надісланої батькові в Пакуль (а батько вже покійний був, коли картка прийшла), не зирить такими докірливими очима. Він, Опанас, з тими, хто діло робить. Бувають епохи в історії людства, коли мале, скромне діло на житейській ниві важить більше, аніж голосні революційні рулади, особливо коли ці рулади звучать лише в тюремних камерах, їм, юним, революція здавалася такою близькою, справою декількох наступних років. Виявилося, що це ілюзії, хай і прекрасні. Раптом відкрилось, що народ, перед яким вони замолоду так колінкували, трохи не молилися, як на ікону, не готовий до радикальних змін. Народ ще потрібно готувати до вільного суспільного життя, поволі випростувати йому хребет, зігнутий сторіччям кріпацтва; татарщина, азіатщина, хохляцькі лінощі — щоб вареники самі до рота летіли…

Сьогодні більш потрібна позитивна робота — впродовж наступних десятиліть, господарча, культурна, освітня, а не руйнація. Він, Опанас Журавський, можливо, саме для такої роботи і створений. “У кожного своя доля і свій шлях широкий”, — як писав батько Тарас. Дивна ця сестрина картка: куди не ступиш по кімнаті, очі Маріїні на тебе дивляться. В душу зазирають. Розумно буде прибрати фотокартку зі столу. Становий до нього заїздить частенько, а тут ця картка, Марія в тюремному халаті з грубого солдатського сукна. Звичайно, він не боїться. Він не приховує ані свого минулого, ані того, що сестри політичні в’язні. Навпаки, пишається з того. Хоч поглядів їхніх не поділяє, ні, не поділяє. Та й ніколи, власне, не поділяв. Картка Марії на столі, в його кабінеті — се картка сестри, й годі. Можна було б так і сказати становому. Але навіщо гусей дрочити, в ім’я чого? Розумна людина гусей не дрочитиме. Та ще в такий час. Нові арешти в Петербурзі, у газетах повідомлялося. Останні з революційних романтиків. Готували замах на царя. А що зміниться від переміни царя? Нічого. Бо народ не готовий. Не волі народ потребує сьогодні, а хліба. Декільком з романтиків загрожує смертна кара. Шибениця. Йому, Опанасу Журавському, дякувати Богові, ніщо таке вже не загрожує. За давноминулі гріхи, за молодечі захоплення модними теоріями зашморгу на шию не накидають. Та й у чому він завинив? Більше гра в революцію від занадто чутливої совісті, від душевної молодості, від імпульсивності.

Один з тих, що в Женеві, так і сказав йому: “Ви, Опанасе, занадто імпульсивні, емоційні як для революціонера. А революція вимагає насамперед холодної розсудливості. У вас на півдні занадто багато гарячих голів, відлуння Запорозької Січі”. Не повірили йому, Журавському. І добре зробили, врешті-решт, бо інакше де б він був нині?.. А від Марії знову казенна відписка, хоч і її рукою писана: “Ув’язнена Марія Журавська почувається при здоров ї”. Нормальне листування суворо заборонене. На його запит з департаменту поліції відповіли: “Переведена в розряд невиправних…” Який гострий, пронизливо чесний погляд у неї тут на картці! Невиправна — отже, непримиренна. А він, Опанас Журавський, примирився. З необхідністю, з реальністю. “Отрекаясь от своих убеждений, припадаю к стопам Вашим…” Як це буде по-малоросійському? “Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…” Однаково гидотно звучить, Так, згадувати соромно, він не приховує, принаймні од самого себе. Соромно. Соромно. Соромно. Але ж він нікого не зрадив! Саме через це докір у Марїїних очах безпідставний. Дарина в листі з Сибіру допитується, як вдалося йому вийти сухим із води. Він не назвав жандармам жодного прізвища. А міг би: і після повернення з Америки, і ще тоді, давно. Він був ще зовсім юний, коли уперше (правда, і востаннє) розмовляв із самим Судейкіним, тепер уже покійним. Талановитий був жандарм, а загинув від руки того, кого сам виховав, його, Опанаса, щойно попросили з кадетського корпусу за неблагонадійність. Він ще трохи потинявся по Пітеру, а потім переїхав до Києва, щоб вступити до університету. Уже він почувався своїм у колах революційної молоді. Бажання боротися за визволення народу з-під самодержавного ярма було щире і пристрасне. Надії на світле майбутнє, яке ось-ось настане, наповнювали душу невимовною радістю. У Києві, де саме відроджувався дух українофільства, уперше відчув свою приналежність до козацького роду, оспіваного Шевченком і Гоголем. Нині смішно згадувати, але був час, коли він демонстративно ходив по київських вулицях у вишиванці й оксамитових шароварах.

Після одного з таємних зібрань українських соціалістів він і потрапив до поліційної дільниці. Допитував сам капітан Судейкін: “Ви, Журавський, ще такий юний, у вас життя попереду, і нам не хотілося б його ламати. А зламати легко: час такий, що самої підозри досить, аби ви опинилися у місцях віддалених… Я не пропоную вам бути шпигуном, провокатором, боронь Боже. Для таких ролей у вас занадто благородна душа. Я прошу вас про єдине: час від часу сповіщати мене про настрої у колах київської інтелігенції…” Чому саме йому, Журавському, а не кому іншому, запропонував співробітництво з жандармами капітан Судейкін? Але ж вистачило у нього мужності й сили волі навідріз відмовитися! Фактів супроти нього жандарми не мали, так, самі розмови, самі знайомства. Трохи потримали в поліційній дільниці і відпустили.

Звичайно, розумно було на якийсь час зникнути з Києва, що він і зробив. Поїхав на Мринщину, але не додому, а в народницьку колонію, — це саме входило в моду серед інтелігенції. Поїхав на хутір — ходити за плугом, рубати з селянами ліс і пити горілку для тіснішого єднання з народом. Смішні вони були, такі смішні: їсти з одної миски дерев я-ними ложками і самим собі прати спідні вважали трохи не служінням революції! Життя в колонії стало терпимим, коли найняли служницю — сільську дівку. Тепер вони мали час навіть для дворянських розкошів — почитати книжку… Хутірська ідилія швидко розчарувала його. Дійшли вісті з Києва про збройну сутичку товаришів з жандармами, і душа спалахнула. Повернувшись до Києва, він зблизився з тими, хто волів не за плугом ходити, а з револьвером та кинджалом боротися за політичні свободи для народу. Нова його втеча з Києва була вимушена, таки вимушена, інакше б каторга на довгі-довгі роки, як це випало на долю Івана Коляди. Кинджал і револьвер — це вже зовсім інше, аніж вишиванка і червоні шаровари. А з нього досить було і кількох тижнів у підвалах поліційної дільниці. Страшний, знаний лише з розповідей, стукіт серед ночі у двері його квартири, традиційне: “Вам телеграма…” — і вікно, відчинене у сад, що на схилі яру, вікно на волю, до життя. Іван не встиг скористатися тим рятівним вікном, бо палив на свічці папірці з адресами, а потім було пізно, жандарми оточили будинок. Але справа не лише в щасливому випадку, якщо до кінця бути чесним із собою, під пильним, проникливим поглядом Марії. Він, Опанас Журавський, розчарувався і в бунтарях та політиках. Його розум не міг довго живитися ілюзіями, що їх легко руйнувало реальне життя. Герцен мав рацію: не можна, захопивши одного дня владу, волею народу суворо наказати усім бути вільними. Наївно і смішно вірити у таке. Якщо не злочинно. До свободи треба доростати разом, усім людом.

І нічого поганого не було в його, Опанасовій, задумці задзвонити з-за кордону в новий “Колокол” — над Україною-Руссю. Але йому не повірили. Ті, що в Женеві. Великі теоретики. Мали його, мабуть, трохи не за урядового агента. Це його, Опанаса Журавського, який так тяжко, майже без допомоги, без паспорта, пробирався через кордон! Досі з жахом згадує брудний вагон третього класу, переповнений єврейськими бідаками, досі у вухах його лунає плач дітвори, галас розпатланих єврейок, досі у пам’яті прілий запах цибулі і сушеної риби. А потім єврейський фургон, що його штурмом брав гомінкий, пітний натовп. І він, Опанас Журавський, дворянського роду, спадкоємець такого помістя І т. д., разом з юрмою дерся по спицях височезних коліс перечіплювався через клунки на дні фургона, впоперек якого покладено дошки для сидіння. Ще й почувався щасливим, коли виборов місце неподалік од візника в брудному, смердючому лапсердаку. А згодом тривожна ніч у корчмі контрабандистів, поблизу кордону. За цілу ніч він і очей не склепив, потерпаючи за гроші, зашиті в білизні, гроші, якими його постачив батько. Та якби лише за гроші — за своє життя. Дізнайся контрабандисти, що з ним чимала сума, вони б не випустили підозрілого подорожнього живим. У тій забутій людьми і Богом глушині свої закони. Нарешті — чіпкий погляд солдата по той бік містка через потік, що значив кордон між двох імперій, погляд, від якого зробилося так зимно й незатишно.

Вони ж там, у Женеві, не повірили його жодному слову. Вони зажадали рекомендаційного листа від Київської громади. “Хто вас уповноважив?” А хто міг уповноважити, коли він заледве врятувався з рук жандармів, вистрибнувши через вікно в ніч. Він сам себе уповноважив. Здоровий глузд його уповноважив: ми обіцяємо соціалістичний рай Іванові, якого мій дід виміняв на мисливського пса у дуболугівського пана?! Та ж раб сидить ще в кожній клітині його тіла! Невже раб, переступивши поріг вимріяного, витеоретизованого нами раю, одразу перестане бути рабом?! Вони там, у Женеві, покладають надію на критично мислячих особистостей, але самі критику сприймають доти, доки вона ллє воду на їхній млин. Ви такі ж нетерпимі і такі ж чиновники, як ті, з ким боретеся. Ви голосно освідчуєтеся в любові до демократії, цнотливо відкидаєте якобінство та духовне самодержавство, але навіть у снах своїх бачите себе єдиноправними вождями!

І він перейшов на інший бік вулиці, уже тоді революційна еміграція ділилася на групи і групки, кожна з яких достеменно знала, як ощасливити людство. По інший бік вулиці в нього не вимагали рекомендаційного листа, не мали його за урядового агента, але запропонували повернутися до Росії і вбити від імені партії одного з одеських студентів, який, на думку групки, лише прикидався революціонером, а насправді прислужував жандармському управлінню. Він, Опанас Журавський, навідріз відмовився вбивати. І це не був страх, ні, хоч зараз він і прочитав підозру в нещасних Маріїних очах на картці, надісланій з каторги. Відмовився він з міркувань ідейних. Так, сестро, я не віруючий, принаймні не був віруючим тоді, але трохи і віруючий, як майже кожен з нас, якщо копнути глибше, глибше. Убивство злочинне з будь-якого погляду, тим більше для християнина. Але справа не в тім!..

Вони там, у Женеві, по інший бік вулиці, глузували з нього: так, убивство злочинне для всіх, тим більше хто має в руках владу; але ті, на престолі і біля престолу, вішають і розстрілюють нашого брата навіть за саму спробу поквитатися з ворогами народу. А хіба вбивство казематами Шліссельбурзької фортеці чи карійської каторги не те ж саме вбивство, лише розтягнене в часі? Я ж сумнівався: якщо ми боротимемося з ворогами народу їхніми ж неправедними, злочинними засобами, хто гарантуватиме, що ці засоби завтра не стануть нашою суттю, не увійдуть у нашу кров і наш дух, не залишаться з нами і після нашої перемоги? Де певність, що одеський студент, убити якого ви мені доручаєте, справді зрадник, який суд це довів? А якщо ви сьогодні здатні приректи на смерть людину і стратити, лише підозрюючи ії, то що ви чинитимете завтра з переможеними?

Іди від нас, сказали вони на ту його пристрасну мову, іди від нас, аби ми тебе не чули й не бачили, бо ти піддався настроям нерозумного, інертного натовпу, і ти сам, як відступник від наших святих ідеалів, заслуговуєш на удар революційного меча. Опам’ятайтеся, казав я, ви нагадуєте мені дітей, які нерозумно граються зарядженою зброєю. Сьогодні ви замахуєтеся на ворогів чи тих, кого за ворогів маєте, а завтра стинатимете голови кожному, хто насмілиться думати хоч трохи інакше, аніж ви. Іди геть, скептику9 породження гнилого лібералізму, повторювали вони, ти не здатен на неоглядну жертву в ім’я світлого майбутнього, але пам’ятай: від скептика, розчарованого в засобах нещадної революційної боротьби, до колотронного блюдолиза один крок, і ти його ще зробиш! Невже ти, Маріє, згодна з ними? Невже ти згодна, що обманювати народ, хай і для його ж блага, як кажуть вони, високоморально і що цей обман не відлупить у наступних поколіннях?! А вони сміялися мені вслід: лікар має моральне право обманювати хворого пацієнта, а народ наш хворий. Лікарю, вилікуйся спершу сам! — кричало усе в мені і кричить досі. Учора ще вони ходили в народ і переконували всіх, що народ глибше відчуває і розуміє безладність нашого суспільного життя. Чому ж сьогодні інтелігентствуюча меншість, що її душі роз’їдені індивідуалізмом, заходжується лікувати народ і вирішувати його майбутнє? У чому ж ти, Маріє, докоряєш мені?

Я легко не здався, ні. Я продовжував шукати істину. У Женеві я зазнайомився з людиною, яка сказала мені: “Наш порятунок, пане Журавський, не в ще одній політичній організації, не у розпалюванні ворожнечі між суспільними верствами, наш порятунок у любові до ближнього. Революції в людській історії змінювалися реакціями, періоди реакцій знову революціями, а чи легше, вільніше ставало від того людині і що перемінилося в світі?” Той чолов’яга запалив у моїй душі світло нової надії. І я поплив до Америки, де гуртувалися в братства такі ж, як я, розчаровані. Розчаровані людиноненависницькою діяльністю тих, хто покладається на зміну політичних форм.

Я приєднався до комуністичної громади, яка поставила собі за мету оновити людство. Не менше і не більше. Ми, начитавшись Фур’є, Сен-Сімона, Оуена та євангелістів, вирішили стати морально досконалими, і досконалістю своєю облагодіяти, переродити світ. Ми, убогі духом і тілом. Ми, що вміли багатослівне любомудрствувати про боголюдей і не вміли працювати на землі. Ми, що вміли цілісінькі дні сповідатися одне перед одним і критикувати одне одного, але не знали гаразд, як видоїти корову і зварити собі миску юшки. Відрікшись від приваб штучної цивілізації, ми придумали собі в комуні не менш штучне життя. Ми стали мучениками книжної ідеї, системи, придуманої в кабінетах. Ми дозволили нашим учителям переконати себе, що людина схожа на чітко окреслену, витворену за єдиною формою цеглину, і з людей, як із цеглин, легко викласти будь-яку, згідно з нашими фантазіями, конструкцію. Але ж, Маріє, кожна людина відмінна од іншої, починаючи з малюнка на пучках пальців. У цій відмінності горе людства, але й щастя його. Ми не мурахи і не бджоли у вулику, ми люди, людяки, як кажуть у нас у Пакулі. І в кожного з нас душа, жива, єдина, неповторна. Ми ж прагнули душі наші, як і тіла, одягти в старі солдатські шинелі. Ось наша помилка, ось наш головний прорахунок!

Ми в комуні досить швидко пересварилися. І не через те, що мали такі нетерпимі характери. Нетерпимість породжувалася самим способом нашого існування. Ми гасили в собі звичайні людські пристрасті, уподобання, обмежували себе мінімумом життєвих потреб, щосили натягуючи на себе личину милосердя. Але аскетизм породжує внутрішню зарозумілість і презирство до інших людей з їхніми слабкостями. Врешті-решт, я зрозумів, що живу в середовищі божевільних і потроху сам божеволію. На болоті Замглай за Невклею іноді спалахують сині манливі вогні. Горе людині, яка повірить у їхню справжність І рушить до тих вогнів навпрошки, через багнища. Вона заблукає серед чагарищ, потоне у болотяній твані. А ми брели, переконуючи одне одного, що вогні справжні, і вогні щораз ближчають.

Можливо, тобі, сестро, скажуть чи напишуть, що Опанас Журавський одним з перших залишив комуну, щойно одержав вістку про спадок, який йому належиться по батьковій смерті. Не вір цьому, не вір. Я дізнався про спадок у дні, коли вже остаточно вирішив тікати з того добровільного сектантського рабства. Звичайно, ти, Маріє, максималістка у всьому і подумаєш: а міг би себе переламати, пожертвувати особистістю своєю, стати цеглинкою, придатною для комуни, в ім’я ідеї, в ім’я оновлення людства. Не міг, сестро, не міг. Сповіді перед товаришами і каяття в гріхах не робили мою душу добрішою. Та й не лише мою. Справді, я один з перших, хто розчарувався в комуні, але не останній. Невдовзі по моїм від їзді до Європи комуна розпалася.

Що казати, вістка про спадок засвітила промінь надії на інше життя перед моєю змученою душею. Ніде так не навчаєшся любити батьківщину, як на чужій чужині. Журба по рідних наших лісах і луках, по тихій течії Невклі гризла з перших днів буття в зарубіжжі. Я заборонив собі згадувати Край, Пакуль, знав, що шляху назад для мене нема. Але спогади проривалися крізь заборону в снах. Одної ночі насниться, що я пішкую нашими полями під виспіви жайворонків, доходжу до тополиної алеї, що веде в наше помістя, в наш дім, і — прокидаюся. Іншої ночі привидиться гора Жомирівка, стежечка на вершину, ось і шпиль гори, ти розпросторюєш руки, наче крила, і — летиш над Невклею, над сиволозькими лугами із синіми очима озер, над лугами, вистеленими льоном, цяткованими стогами сіна, а на стогах лелеки… Прокидаєшся і цілісінький день місця собі не знаходиш, і все, на що впаде погляд твій, таке гидке тобі, таке осоружне, бо — чуже.

Про батькового передсмертного листа цареві з уклінним проханням вибачити синові провини перед владою я дізнався уже в Європі. Не приховую, сестро: у Лондоні я справді мав розмови з людьми, уповноваженими пообіцяти мені високе прощення, якщо повернуся і віддамся на ласку трону. Я повірив їм. Не спадок мене вабив, ні. Не забезпечене життя поміщика вабило. Ще в Америці, придивляючись до життя тамтешніх фермерів, я виношував великі плани оновлення нашого забутого Богом і людьми Краю. Не рожеві мрії наші йому потрібні, не фантазії революціонерів, а сучасні машини і мінеральні добрива. Спадок давав мені землю і простір для діяльності на землі. І я переступив кордон імперії…

Переступив я кордон імперії і, звісно, одразу потрапив у обійми рідних жандармів… Залізні ворота знайомої тобі Лук’янівської в’язниці зачинилися за мною. Там, у Лондоні, уповноважені на розмову зі мною і словом не обмовилися, що я зобов’язаний буду колінкувата перед владою. Я лише дав слово дворянина, що остаточно пориваю з минулим і починаю нове життя. Але в камері Лук’янівської в’язниці я став безправним бранцем, полоненим імперії, і зі мною розмовляли вже інакше. Полонені не диктують своїх умов, їх надиктовують ті, у кого ключі від тюремних дверей. Я, сестро, не назвав жодного прізвища, нема гріха на мені, нема!.. Але гидко, гидко: “Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…” А хіба був у мене інший вихід? За кордон мене б уже не випустили, шлях стелився єдиний: у Сибір, на каторгу.

Та хіба мало в нас жертв?! Ще одна, моя, що вона б вирішила?

Мені милостиво дозволили оселитися в помісті і займатися господарством. Це те, до чого я почуваюся найпридатнішим. Ти знаєш, якби не батькова сваволя, я нізащо не вступив би свого часу до кадетського корпусу, я отримав би агрономічну освіту і знову повернувся б до Пакуля. Це, можливо, моє єдине покликання в житті. І ось ціною принижень, але мрія моя здійснилася. Я вростаю в землю свою. Але пильних очей з мене досі не зводять. Ось знову дзвенять за вікном дзвоники, ймовірно, становий. Так і є, слуга доповідає: він, рідний… До речі, я не писав тобі, цього не напишеш у листі на каторгу, листування наше неодмінно переглядається. Але селяни призналися мені, що становий обіцяє винагороду робітникам економії за доноси про мій спосіб життя… А отець Серапіон — той одверто стежить за мною, має, певно, доручення від самого жандармського управління. Мушу ходити до церкви на його відправи, як на роботу в департамент, мушу маскуватися. Що вдієш, з вовками жити — по-вовчому вити. Даруй, сестро, але…

І Опанас Журавський, зачувши в сусідній кімнаті чіткі кроки станового, поспіхом сховав картку сестри Марії в тюремному халаті до шухляди письмового столу.

А тільки ж спливали дні — не давав Уляні про себе знати молодий пан. Казав пан, що кожух дам, та й слово його тепле, воістину. Мокріли очі Уляни, бо про дітей своїх думала. Пішла вона в економію, найнялася сіно гребти, щоб якого шеляга заробити. І розказали їй дворові: нема пана Журавського в помісті і невідомо, коли буде. Поїхав він до Мрина, але не сам поїхав, а в супроводі станового та стражників. А опісля наїхало в помістя жандармів, шастали вони по всім панськім домі і в саду копали, челядок допитували. Гомонять люди, що зброю жандарми шукали, але не знайшли нічого, окрім рушниці мисливської. Ніби донесено було у Мрин самим отцем Серапіоном, що пан Опанас, як із косарями про ціну домовлявся, нараджував їх добре коси гострити, щоб за себе постояти, як по недоїмки восени власть прийде, а до кіс та вил, мовляв, у нього в помісті дещо й серйозніше, чого стражники бояться, знайдеться. Ховала очі від людей Уляна, бо посмутніли.

Гребла Уляна сіно на панськім лузі із сільськими дівками та молодицями, а чоловіки стогували. Одного дня задощило, і побігла вона в село дітей та матір провідать, бо слабувала мати. Наздогнав її верхи Мартин, сміявся в обличчя: “Ну що, поміг табє пан Опанас?.. Тепера на яго Сибір чекає, а ти із своїми щенятами з голодухи здохнеш, якщо не навернешся до мене душею і тілом”. Уляна вуста замкнула, наче не до неї мовилося. Зліз Мартин з коня, опустився на коліна і поколінкував до Уляни: “Не можу без тебе, ноччу ти мені снишся і удень видишся, уся моя жисть через тебе, проклятущу, бурицця…” Та не відгукнулося серце Уляни. Обійшла Мартина, наче косар бузгорак, де ніщо не родить, а він услід їй прокльони слав.

Удосвіта прокинулася, щоб на луг бігти, вийшла у двір, аж двері хліва навстіж, і хвіртка навстіж, і свиненяти нема. Уже й сліз не було в Уляни, щоб плакать. Сухими очима зирила в білий світ, а він, той світ, чорним видавався. Опісля розказував мельник Терешко, по сіно на луг приїхавши: двоє вовків тої ночі Улянине свиненя повз млин до лісу вели, за вуха зубами взявши, а хвостами підганяли. Так чи ні, а свиненяти наче й не було. Бродила Уляна по узліссю, ніде й сліду, а в ліс іти побоялася, пам’ятаючи прокльони Мартинові.

Як зварили куліш та сіли обідати в лузі біля куреня, побачили верхівців з боку Пакуля. Підскакали ближче, аж то сам пан Опанас і староста з ним. Пан веселий та говіркий, і тягар упав з душі Уляни, бо вже й не сподівалася його побачити, настрашена словами Волохача. Сів пан до гурту, наче простак, і кулешем смакував, позираючи раз у раз на Уляну, а Уляні від тих поглядів тривожно і страшно було. Староста — той і з коня не зліз, поїхав копиці рахувать. Селянам біля пана не їлось і не сиділось, першими чоловіки підвелися, пішли до стогу, слідом і баби граблі похапали. Уляна останньою від куреня ішла. Підкликав її пан і мовив: “Як із сіном упораємося, Уляно, прийдеш до мене в помістя, балачка є”. Нічого не сказала на те Уляна, мовчки оді йшла та й очей на пана не зводила, допоки був у лузі. “Що се за бесіду до тебе пан мав?” — питалися баби, як прийшла до гурту. “Дак про вовків розпитував”, — одказала байдужки. “Балакай, сє йон на тебе око поклав, у борахи набивається”. Мовчки гребла сіно Уляна. І не пішла в помістя, як гребовиця скінчилася, найнялася до П’явки в жниці. За всі жнива пана так і не стріла, хоч кожного верхівця, що в полі з’являвся, очима проводжала: казали дворові, що зібрався пан одного дня і невідь-куди поїхав.

Того літа вродили перші яблука на яблунях, що їх Нестор садив. Яблука були крупні, налляті і ніби з позолотою, крізь позолоту зерня видніли. Як прийшла на Спаса до церкви з кошиком, повним тих яблук, усі дивувалися, бо не бачили в Пакулі досі таких яблук. І казала усім Уляна, що ці яблука з райського саду: як був Нестор на небі, Бог його зернями наділив. Хто вірив тим балачкам, а хто й ні. І приїхав до церкви в колясці пан Журавський, і теж дивувався яблукам, а більше на Уляну дививсь. Вона ж лише отця Серапіона і бачила, хустку на очі насуваючи, як накладки з оброті, од пайових поглядів боронилася. Хустку в маках червоних ще Нестор подарував, як старостів рушниками пов’язала. Тільки й лишилося із святешного, що та хустка, усе із скрині на базар виносила, щоб дітей прогодувати, як нещастя на неї посипалися. А хустку, Нестором подаровану, казала матері, і помирать буду з голоду — не продам, бо то пам’ять. “Ой, дєтка моя, — одказала матір, — для себе не продаси, а як рідна кровинка хлібця проситиме, збудешся останнього”.

Дак і правду яна, Вівдя, гомоніла, як у воду дивилася через стольки годочків. Уже й кісточки її зогнили в землі, а Уляна Несторка ще по світу ходила, дак голодна весна настала, і людяки мерли, як мухи. А я вже була піддівкою, калі та химереда людям випала, трохи сама я ноги не ви-стягла, і пам’ятаю.

Нестор, онук Уляни, на Біломорканалі робив, добровольцем, йон же такий був, що першим кидався, куди й не просять. А меншенька яго, що теперечки у Мрині, учена дуже, геть опухло, бідне, земельку їло.

А в Уляни тольки й осталося, що хустка, Нестором, чоловіком покійним, подарована. Узяла яна ту напиначку і до Наталки Блюмової попленталася, сама вже нікуди не годяща, опухша була.

У Наталки — дак у тої хлібець був, яна ж із “червоною мітлою” по селу ходила, і з печей, де який горщик, і з скринь, де яка лахманина, ніщо її рук не минало.

Насоправдє, насоправдє се було!

І виміняла Уляна на ту напиначку, а їй зносу не було, наче учора куплена, у Наталки Блюмової рукавчик пшона для правнуки, і так яни вижили тої весни.

Не вижили б яни, оддали б голоду свої душі, калі б Нестор Терпило з Біломорки посилку не прислав.

Се правда, мені сам Нестірко гомонів, як ще його не забрали тої ночі, коли усіх забирали, у тридцять сьомім. Получив йон вістку, що голод у Краї, і послав сяких-таких харчів, які міг зібрать, бо тамочки теж не мед був, на Біломорці. А посилочка назад вернулася, і написано на ній: адресат вибув… Як вибув, калі ж тольки ось письмецо получив? Аж стало їм знаттє, що посилок з харчами на Україну не пускають. Калі приїжджає до них на Біломорку сам староста Калінін. Нестірко бідовий був, нікого не боявся, та ще й орден тади получив за добру роботу, — йон до Калініна і добився: так і так, сім’я голодує, а посилки не дозволяють. Сам Калінін розпорядився посилки з харчами від Нестара Терпила приймать, і приймали. Так і вижили тади Терпили.

А а хусткою, Нестором Семирозумом подарованою, далєй таке було, гомонять. Вбралася в неї Блюмиха на празник і пошвендяла на село.

Авжеж, яна полюбляла людяцькі очі дражнить.

Дак іде яна селом, а біля церкви люди сидять, бо празник був. І стала Блюмиха до гурту підходити, я тади ще мала була, а пам’ятаю добре. Отак матка моя сиділа, і я в неї на колінах, а отак Блюмиха підпливає, і хустка, уся в червоних маках, у неї на плечах. Тади вогнем червоним напиначка та її взялася, багацько ж, кажу, люду теє бачило і я, хоч мала була. Взялася вогнем та хустка, в Уля-ни Несторки за рукавчик пшона в голодну весну виміняна, взялася вогнем червоним, далєй хмаркою диму стала, а тая хмарка знялась над Пакулем, як птах сизокрилий, і в небі зникла. Як умирала вже Наталка Блюмиха осьдечки після війни, обмивали її баби і шрами страшкі на плечах її бачили, не зажили яни і до могили, отаке було.

Се так Нестором Семирозумом з того світу було їй пороблено.

Першою поспішила Уляна з церкви, тільки-но проминув її отець Серапіон з кропилом. Трохи не бігла до себе на хутір, раз по раз озираючись, наче хто мав за нею гнатися. Сіла на лаві у хаті порожній (діти з бабою од церкви на Вишневу гору подалися, яблук свячених батькові понесли) і так сиділа, прислухаючись до вулиці. Аж невдовзі застукотіли колеса на вибоїнах, і коляска біля двору зупинилася. Скрипнули двері сінешні, відчинилися хатні, і поріг переступив пан Опанас. Вклонилася Уляна гостеві, обіруч тримаючись за краї дарованої Нестором хустки, наче боялася, що вітер з дверей війне та й понесе ту хустку світ за очі. Протяжко, погрозливо загув вовк у дворі Мартина Волоха-а. Тривожно заіржали під вікнами панські коні. І мовив молодий пан до господині, не зводячи очей з її обличчя: “Приїхав я просити тебе, Уляно, аби згодилася ти на роботу до мене в дім, за ключницю”. І мовила Уляна, уперше зирячи в очі пана Журавського, хмільні від хоті: “А ким же я буду, пане, для вас — челядкою чи полюбовницею?” Зайнявся молодий пан од тих слів густим рум’янцем: “Хочу, щоб лад ти давала в моїй господі, бо живу сам і так вікувати думаю”. — “Ми людяки темні, прості і не навчені поводження з панами, та ще в їхній господі”. — “І темні, і вчені — усі ми найперш люди, а що потрібно в роботі — навчишся, ти од природи кмітлива і ще молода. Якщо згода твоя, завтра і в помістя моє приходь, до роботи приступай”. Уночі питалася Уляна в покійного Нестора, як їй буть, але одмовчувався Нестор. Тільки вовк у дворі Волохача вив, як не на добро. І гнівалася Уляна на свого чоловіка покійного за ту мовчанку: “Тобі теперечки добре, у тебе на тім світі голова за дітей не болить, народив та й пішов собі, а мені з ними гибіть!” І сказала собі Уляна під ранок після ночі безсонної: хай уже буде так, як судилося, бо Нестору в землі гнить, а нам з дітьми життя жить…

Уранці одяглася Уляна в буденне — вилиняла від прання ситцева спідниця та сорочка полотняна, на рукавах вишита, хустка коленкорова — і пішла в помістя. Ішла селом — люди з дворів та городів очима проводжали. Велике село Пакуль, але всі уже знали, що сам пан Журавський до неї вчора приїздив. Кого з економії стрічала, перші віталися. Собі не признавалась Уляна, але солодило їй душу, що така увага до неї. Як перейшла по мосту через Студницю і почався шлях, вздовж якого гінкі тополі вишикувалися аж до красного двору, до будинку панського, здавалось, не вона йде, а запашний, настояний на антонівках та путинках вітер із панського саду підхопив її легенько І несе повз парадні чавунні ворота, повз квітники, альтанку, флігельки до білостінних палат. А палати півколом, наче руки-тераси назустріч простигли і ось-ось упіймають, ще й два кам’яні леви обабіч широких мармурових сходів ошкірили пащеки. І стало Уляні боязко і дому панського, і левів, і залізного дзьобатого півня на даху мезоніна, і долі своєї, якій скорилася наперекір несхвальній мовчанці покійного Нестара.

Але пересилила себе і навіть усміхалась, коли сходила на ґанок: босим ногам од незвички лоскотно було на гладенькому, як крига, але зігрітому сонцем мармурі. У передній назустріч їй хапливо підвівся Яків Царик, що прислужував ще старому панові і дуже пишався з того, у церкві тулячись до багатшеньких: “Уляно Кузьмівно, пан чекають на вас у кабінеті…” І повів її через низку кімнат. Переступила Уляна поріг, вклонилася. Пан ходив по кабінету, курив сигару. “Сідай, Уляно”, — запросив пан, але вона лишилася стояти. І мовив їй пан: “Я розпорядився, аби запрягли для тебе тарантас. Поїдеш до Мрина, купиш коленкору на хустки жницям, а на останні гроші купиш для себе вбрання, і літнє, і зимове, бо доведеться тепер тобі інакше жити, інакше вбиратися”. І подав їй пан сотенну. Узяла Уляна сотенну тремтячими пальцями, ніколи таких грошей не тримала, лише здаля у Мохнача, баришника, бачила. Хотіла вона руку панові поцілувати, але пан відсмикнув руку: “Я не отець Серапіон, щоб до руки моєї припадати, Уляно”. І сумний з обличчя зробився.

Сє було калі б не у вівторок, другодні послє Спаса. Я тади яблуками базарював, гляджу, а Уляна Несторка по лавочках метляє і різний одєв скуповує. Притулить до себе та все в прикажчиків допитується, чи личить їй одєв той. Ледве упізнав її, пайшла, пайшла в одмолодь очевидьки. А до мене яна не вельми тади вже й признавалася.

Яке там признавалась, калі жисть її од мужика до пана повернулася.

Яна бистро низька на очі стала, се правда, впритул нас, мужиків, не бачила. А мо’, і не хотілося їй нас бачить, бо неслава про неї уже котилася поміж людяк: нирка і не-путь — ось яна хто.

Дак то усе ви, баби, молодайки та дєвки-невихажалки, од завидьок, що не ви молодому панові приглянулися, кожда з вас побігла б, аби тольки позвав, усі ви зальотний,! як і Уляна. А тольки завидьки вас палять.

Не міряй усіх на свій копил, як за кожною спідницею сто верст пішки бігав, поки бігалося.

Задаваста, задаваста яна, Уляна, одразу зробилася, сє правда. Як їхала тарантасом з Мрина з трьома клунками одєву та уся в коралах, я в одмолоді під Страхоліссям збирав гриби. Дак яна і не глянула у мою сторону, у мене уся нутренность перевернулася. Докуль, думаю, ти у нужі купалася та нічого, окрім наського полотна, не мала вдягти, дотуль ти мене бачила і знала, ми ж із нею на колодках разом гуляли. А теперечки, думаю, ти і не бачиш мене, накритка погана.

Подумав тольки, а не сказав?

А що ти скажеш, калі вже знали в Паку лі, що буде яна крутить молодим паном, як захоче, а яно ж хоч і не панщина вже була, і вмокав молодий пан ложку в ужичий казан на сінокосі, і про школу та земство з нами гомонів, а наше діло мужицьке було і осталось: панські носцики лизать і навдибачки навколо панів ходити, калі не хочеш, щоб ти і дєтки твої ноги з голодухи випростали.

Пужливі які ви всі! А я ще геть маладьонка була, а як пішла на панський двір подьонно листя в саду гребти, бо Уляна вельми тади хазяїнувала, щоб ніде ні листячка, ні травинки, дак яна іде за мною і триндикає, що не так гребу, а я й гомоню їй зі злом: ти, Уляно, ще не так і давно по чоловікові год справила, а вже панові далася себе загнуздать, ще й підгалдикуєш туточки під руку. Дак яна уся напутрилась до мене, а тади крутнулася і — ходу. А я вже нічого не пужалась тади, бо з мужиком своїм аж на Амури, на нові землі, їхать рішилася…

І мовив пан Опанас до Уляни, нової ключниці своєї: “Будеш зі мною за столом чай пити й обідать”. Уляна накривала на стіл, ганяла покоївку по самовар і на кухню, по обід для пана, але до столу не сідала, стояла поруч, поки він чай пив і поки обідав, вгадуючи і випереджуючи найменші панові бажання. Опісля чаю пан поспішав до економії, а по обіді звичайно запалював сигару, і тоді Уляна питалася дозволу порадитись, що зробити по дому.

Дім із з’явою нової ключниці оновлювався і оживав. Зникли запилені чохли з крісел та диванів. Шибки вікон знову стали прозорі, і крізь них у кімнати радісно струменіло світло дня. Заблищав посуд у їдальні, з’явилися чисті серветки, челядь і кухар вбралися в чистий одяг. Яків Царик уже не дрімав у передній, і передки чобіт його були начищені до дзеркального блиску. Навіть чай тепер видавався молодому панові смачнішим, не кажучи вже про обіди. Уляна привезла малярів з Мрина і віз фарби — дім Журавських засяяв, як самовар, уперше після смерті старого пана відмитий і начищений. Ще Уляна попросила дозволу найнять поденників, і дівки пакульські вирвали геть бур’ян довкола дому, перекопали клумби і посіяли квіти. Спостеріг пан Опанас, що сама Уляна і не нагнулася, а поденників поганяла так, наче весь свій вік це робила. І люди слухалися її. Навіть староста побоювався нової ключниці і вже не ввалювався в передню в закурених чоботях, як раніше, а покірно чекав, поки його покличе пан, на ґанку, з чорного ходу. Усі, як могли, годили Уляні. Та й сам Опанас з дивною для себе поступливістю вволював її волю, бо й справді у господарчих справах мислила вона тверезо, і не погоджуватися з ключницею було тяжко. Нарадила Уляна найняти нового садівника, бо сад був занедбаний, хаща, а не сад. Садівника ще за панщини купив десь за Києвом його батько. Тепер садівник ледве ноги тягав. Шкода було Опанасові діда, але наказав конторі звільнити, видавши сто карбованців, коня з возом і лісу на хату. І мовила Уляна, прочувши про те розпорядження: “Не смію втручатися, пане, але досить було б з нього й півста рублів, йон уже давно мишей не ловить, і старий, і лінивий. І деревина йому ні до чого, йон до сина у Радуль їде жити, син там залізом торгує”. — “Більше, аніж я сам, бережеш ти, Уляно, добро моє”, — посміхнувся пан Опанас, на що ключниця відповіла так: “Бо служу вам, пане, не за гроші, а на совість”. — “Я, Уляно, хочу з людьми по-доброму, а не так, як мої покійні дід та батько, їхні вини перед людьми маю спокутувати”. — “Із мужиками по-доброму не можна, пане, бо вони й на шию вам сядуть, а вдячні ніколи не будуть”. — “А хто ж ти, Уляно, хіба не мужичка?” — “Через те й кажу, що мужичка і мужиків знаю”, — спокійно одказала Уляна, і Опанас подивувався її відповіді.

А з паном була строга і неприступна. Коли дивився на неї надто жадливо, одводила очі і заговорювала про господарство. Одного ранку наливала чай панові, стоячи біля крісла, в якому він сидів. Опанас спробував обійняти її за стан, прислуги в їдальні не було. Спалахнула уся і різко відвела руку, плеснувши окропом на стіл: “Звиняйте, пане, так і обпектися можна”. Нічого не відповів на те, але подумав розчаровано: буде лише так, як вона сама схоче. Якось лишилася вона ночувати в помісті — гостювали у пана купці з Мрина і засиділися. Бо досі щовечора поспішала до себе на хутір. Провівши гостей, гуляв Опанас по саду і наблизився до флігелька, де поруч з коміркою для варення та квашення ключниця мала кімнатку. І побачив Опанас, як Уляна, тримаючи в руці свічку, біля дзеркала волосся розчісує гребінцем. І подивувався Опанас, яке в неї довге та пишне волосся і як звабно тече воно по тонкому, білому полотну сорочки. І бажання, яке щосили притлумлював, знову спалахнуло. І прочинив він двері кімнати, а двері були незамкнені, і поріг переступив. Зойкнула Уляна, дмухнувши на свічку, а він пішов крізь тьму, розпроставши руки, на біле марево сорочки. Але спритно ковзнула Уляна повз Журавського до дверей, а коли кинувся слідом, Улянині руки з силою виштовхнули його за двері, ніколи не думав, що ключниця така дужа. Двері хряпнули за ним, і загримів залізний гак. Уранці, коли вийшов до чаю, ключниця стояла біля дверей їдальні, а на білосніжній скатертині лежала в’язка ключів, яку він передав Уляні в перший день її служби в помісті. “Що сталося, Уляно?” — мовив, не підводячи очей. “Прошу відпустити мене, Опанасе Михайловичу. Вам потрібна полюбовниця, а не ключниця, а я, пане, в полюбовниці не наймалася”. — “Забери ключі, Уляно, і служи, більше такого не повториться, випив я зайвого учора з купцями”. Уляна взяла ключі, і більше вони про ту нічну пригоду не згадували.

І вихолодало небо, і падав сніг багато днів, і хотілося Опанасові крізь завивання вітру вчути, як дзеленьчить дзвоник під дугою, але не дзвенів дзвоник, і ніхто не заглядав у помістя, бо замело дороги снігами великими. І був день, коли лазню топили і міняли білизну та рушники по всім домі, а ввечері простирадла на ліжку солодко хрустіли, бо вміла Уляна крохмалити, як ніхто, і праль двірських навчила. І читати книжку при світлі свічки, поставленої турботливою ключницею біля узголів’я постелі, здавалося нікчемним заняттям, і дивився він у книжку, а слухав ніч, бо сказала Уляна, що не піде сьогодні на свій хутір — замети високі, за крок нічого не видко, таке віє, таке січе, а помиється в лазні і поробить ще роботу в домі, свята ідуть і гостей за собою ведуть, і всьому треба лад дати. І, з лазні прийшовши, ганяла прислужниць, змушуючи до роботи, а коли геть стемніло, сама ще довго бродила по кімнатах з гасовою лампою, і Опанас уже в ліжку чув її ходу в далеких кімнатах, на краю дому, що з’єднував критою терасою з флігельком, де кімната Уляни. А глибокої ночі, коли він уже дрімав за книжкою, з упертою надією не дмухаючи на свічку, що догоряла, Опанас знову вчув її ходу все ближче до його спальні. І двері владно, без стуку відчинилися, і вже на порозі стояла вона, схожа на примару, у довгому чорному кобеняку з відлогою. А коли відкинула відлогу і розпахнула поли кобеняка, наче крила, відкрилося, що Уляна в самій сорочці і з розпущеним волоссям, геть така, якою Опанас бачив її крізь шибку вікна біля дзеркала на початку осені. “Погасіть свічку, Опанасе Михайловичу!” — тільки й мовила вона, а він дмухав на свічку і не міг ніяк задмухати вогник, раптом забракло сили. Вона засміялася уже десь зовсім поруч, біля ліжка, і свічка погасла.

І ніхто його так не любив ні до того, ні після, і все своє життя вій згадуватиме ту їхню першу ніч, хоч буде ще багато ночей, ї згадуватиме в холодних, обережних обіймах єдиної баронесової дочки з її прибутковими будинками у Києві, з її лугами і чорноземами, з її досконалою французькою, набутою у Смольному інституті благородних дівчат, ї Уляну ніхто так не любив досі, Нестор з нею був надто стриманий опісля їхньої першої стрічі в Страхоліссі, і радощі земного кохання вона відкрила для себе уперше.

А ще пам’ятна їм обом була та перша ніч любощів, бо вовки підійшли під самісінький дім і до ранку погрозливо гули в саду, за сніговими заметами, і тулилася злякана Уляна до Опанаса. Уранці, коли пан вийшов у їдальню пити чай, ключниця звично стояла біля крісла його, наче й не було ночі. І мовив Опанас: “Сідай, Уляно, до столу і пий чай зі мною, і обідай зі мною, відтепер ти мені не чужа”. І сіла вона до столу, і відтоді пила чай і обідала за одним столом з паном, коли гостей не було в домі. І ще сказав Опанас: “Куплю я хату твою на хуторі для економії, а ти з дітьми та матір’ю переселяйся у флігель”, ї мовила йому на те Уляна: “Дітей я заберу у флігель, а хати не продам, бо поки маю свій куток — я вільна. І ще повернуся я на хутір, бо я лише одна з квіток, яку ви, Опанасе Михайловичу, зірвали мимохідь, а ви людина молода, і попереду у вас ще багато таких квітів буде”. І хоч заперечував Опанас гаряче, але потай дивувався правдивості Уляниних слів.

І сталося тої зими, що поїхав пан Журавський легкими саньми, без візника, у Мохнатин по господарству і мав того ж дня повернутися. Звечоріло, а не було пана. І ходила Уляна з кімнати в кімнату, місця собі не знаходячи, бо тривожилася. А як стало у глупу ніч заходити, вхопила зі стіни рушницю пайову, кинулася на стайню, розбудила конюха. Запрягли вони коні і поїхали по дорозі. І вела та дорога через Страхолісся, повз Русалчине озеро, за болото Чортове. Ще на узліссі вчули вовче виття. Схарапудилися коні, конюх радив повернутися в село, заночував, мовляв, пан у Мохнатині, загуляв у тамтешнього господаря. Але вхопила віжки Уляна, нокнула на коней, і скорилися їй коні, помчали щодуху. А як наближалися до Русалчиного озера, побачила Уляна у білому місячному мареві перекинуті сани, розтерзаного коня і вовчу тічку кружкома, довкола дуба. І почувся з вершини дерева хриплий голос пана Опанаса: “Е-ге-гей, люди! Я ту-у-т!” Порвався вовчий зашморг навколо дуба, і метнулася тічка до прибульців. Попереду чвалав пащекуватий вовчище. Стрелила в нього з рушниці Уляна і вцілила. Крутнувся вовк, покотився по снігу, бризкаючи кров’ю, відтак поволік своє тіло у хащі. І тічка розсипалася по лісу. І довго не чути було про вовків у Страхоліссі, поблизу Пакуля, аж до війни з японцями. А в селі балакали, що Мартина Волохача підстрелено, лежма лежить у хаті, на люди не з’являється, і баба Мокрина його виходжує травами та заговорами своїми. А як з’явився він на люди вже під весну, через усю щоку рубець червонів.

Ой і страшний рубець, як печать Каїнова!

Дак то ж, гомонять, Уляна Несторка його і припечатала з Опанасової рушниці.

Таке балакаєш — у вовка стріляла, а в живу людяку влучила!

Дак який він людяка, калі у вовка перекидався і мстив Уляні, що любить його не хотіла.

Вовкулака є вовкулака, од тих пір усі Волохачі Вовками прозиваються.

Добра ж і Уляна, як яна за тим Мартином калісь і світу Божого не бачила, а тади до пана під крило побігла.

Дак йон же перший на жирніший шматок Уляну проміняв, яна і не простила.

Опісля нічної пригоди в Страхоліссі зліг Опанас і надовго. Привезли лікаря з Мрина, лікар усіляких порошків навиписував, але не допомогли порошки. Вогнем горів хворий, і кістки ломило. І стала його Уляна виходжувати, як Нестор колись навчав, напарами з трав та зігрівальними компресами. Ходила, як за малою дитиною. І почав пан видужувати, але на ноги не ставав, відхолодив ноги, коли на дубі од вовків рятувався. Натопила Уляна піч у флігелі, де з дітьми тепер жила, вистелила піч соломою гречаною, і вигрівався Опанас у печі. І відчув він знову ноги, як живі, а скоро й ходити став. Як уперше вийшов у їдальню до чаю без допомоги Уляниної, опустився в крісло і заплакав з радощів, бо вже був геть зневірився і помирать зібрався. І дякував він Уляні, що порятувала від смерті, і присягався ніколи не забути добро її. Посміхалася на ту панську мову Уляна і казала до Опанаса: “Забудете, пане, не присягайтеся, не гнівіть Бога. Бо така вже вдача людська — пам’ятати добро, допоки людяці погано, а як розвидниться в житті її, де й пам’ять та дівалася… А вельми це у панській вдачі. Дякувати ж не мені мусите, а покійному чоловікові моєму Нестору, якого люди Семирозумом прозвали. Се йон навчав мене, як людяк од усіляких напастей рятувать. Бо прожив йон довге життя, а може і не одне, і з Богом на небі, біля хатини його, як ось я з вами, розмовляв”. Засміявся на ту її мову пан Журавський: “Небо — це туман, Уляно, та повітря, і більше нічого, і нема як там хатині Божій буть”. — “Може, справді небо, яке ми бачимо, туман та повітря, ви людяка вчена, вам, пане, краще знать. Але є ще одне небо — воно в душі нашій, так покійний Нестор казав, і я кажу”. І дивувався Опанас глибині слів її.

Як пішло панові на поправку, багато й захоплено говорив він до Уляни про задумки свої по господарству: “Без ліку ідей з явилося у нас в останні десятиріччя, та мало практичних робітників. Учена молодь — одні в тюрми, за ідеї, в чужих розумів позичені, інші — в чиновники, а землю і мужика залишили напризволяще. Я не кажу, що в тюрмі чи на засланні, як мої сестри, як товариші мої колишні, мед. І хоч я переріс ілюзії молодості, проте ідеаліст, страдників духу шаную. Тільки ж хай і вони шанують тих, хто не очікує майбутньої манни небесної, яку ідеалісти обіцяють народові, а вже сьогодні прагнуть нагодувати мужика хлібом не із солом якого борошна, а з борошна пшеничного та житнього. Хіба б не легше було мені величатися за яким-небудь канцелярським столом у Петербурзі чи Києві, обідати в рестораціях із шампанським та ікрою на щедрі посадові асигнації? Але я, можна сказати, пожертвував благами земними в ім’я ідеї економічного прогресу на селі, прирік себе на самотнє сидіння в цій глушині, в цих снігах, в цьому болоті, аби довести усім їм, що і за нинішніх суспільних умов можна робити добро, якщо не боятися практичної роботи”.

Кивала головою Уляна на знак згоди, хоч і не все розуміла з тої панської мови.

І казав пан Журавський далі: “Я дам своїй землі мінеральні добрива — і врожаї подвояться. Я придбаю залізні плуги, залізні борони, викорчую чагарища, підніму пустощі попід Страхоліссям, засію вчорашні пустощі льоном і матиму за льон тисячі. Я заведу плодовий сад, грядки під овочі і парники. Я закуплю машини, які бачив в Америці та Європі, молотити цілу зиму ціпами збіжжя сьогодні смішно і злочинно. Я випишу із остзейських земель породисту худобу, у мене буде продуктивне молочне господарство. Я побудую сироварню, олійню, водяні млини і вітряки на пагорбах. Я примушу чиновників з департаменту сільського господарства у Петербурзі серйозно розмовляти зі мною. І я таки доведу тим страдникам, теоретикам ілюзійного соціалізму, що інтелігент на землі багато може зробити, якщо не покладе життя на безпредметні політичні марення. Якби ти, Уляно, тільки знала, що одписує мені з Сибіру сестра Дарина, з якою я поділився своїми задумками!..” “Звиняйте, Опанасе Михайловичу, бо я забуду, як не скажу. Ви про корів заговорили, і я згадала. Приходив староста, але ви ще відпочивали. Корови розтелюються, а доїти скоро не буде кому. Завесніло, і баби, які восени наймалися до економії, просять їх відпустити. Хоч яке там своє хазяйство, а рук бабських потребує. Тольки Марфа-солдатка та Вівдя-розлучонка і зостаються на кошарі”. — “Бо казав я, — продовжував думку пан Журавський, не дуже прислухаючись до слів ключниці, — бо казав я в департаменті сільського господарства, що давно час організовувати державні школи і готувати вчених робітників для економії, а не покладатися на бурлак, розлучонок і тих лайдаків, що за звичкою, набутою за панщини, добувають віку при панському дворі. Як можна вести економічно правильне господарство, коли восени і зимою перед паном колінкують, щоб дав якийсь заробіток, а тільки-но жайворонок заспіває, староста не допроситься, щоб ішли на роботи в економію? Але хіба вони, кар’єрні люди, у столичних кабінетах здатні дивитися далі сьогоднішнього дня? Що ж, мій селянин врешті-решт зрозуміє власну вигоду і прийде до мене. Я не збираюся, як вважає Дарина, смоктати кров із мужика, не хочу, щоб він косив мені за гроші, які я позичу йому узимку, коли він голодний. Хай він бере мою землю в оренду і вирощує льон. Хай і косить з половини. Хай він нарешті зрозуміє не ту правду, яку кричать йому у вуха ідеалісти, намагаючись навіки посварити пана й селянина, а ту правду, яка їх єднає на землі: ситно панові, ситно й мужикові, і всій землі нашій ситно”.

“Ой, Опанасе Михайловичу, — казала Уляна, — така вчена ви людина, а того не хочете пойнять, що панська правда і мужицька — по різні боки яру і яр той глибоченний. Тольки одне взять: вам хлібець вигідно подорожнє продати, бо повні засіки його, а селянинові — дешевше хлібець купить, бо мало в кого, хоч і в Пакулі, до нового вистачає, бо скільки в мужика тої землі — то ваші поля, то баронеси, то попова долина, то дякова…” — “Не дивуюся я твоєму нерозумінню, Уляно, та й небажанню зрозуміти, ти від кості мужицької! — гарячкував пан. — Але ж Дарина, Дарина, сестра моя рідна! Що вона мені пише, що пише! Ніби я намірився вести експлуататорське господарство, повернути панщину!.. Якщо я прагну вести господарство агрономічне правильно, міняти систему рільництва кардинально, вводити нові культури, нові породи худоби, якщо я хочу мати зиск з економії — то не так для себе, як для того ж таки селянина! Бо як не парадоксально, але тому ж таки селянинові вигідніше, щоб хліб був дорожчий. Бо я не збираюся гребти гроші під себе. Я хочу розширити господарство, щоб най-перш пакульські селяни мали постійний і сталий заробок в економії. Я мрію придбати машини. Для кого? Для селянина, щоб полегшити тяжку працю його. Я беру позичку в банку і наступної весни починаю будувати школу. Для кого? Для дітей того ж таки мужика. Парубків я навчатиму при школі ремесел. Я мрію про лікарський пункт у селі, хоч один на волость. Восени мене оберуть гласним до земства, і я зможу бути корисним тому ж таки селянинові у масштабах повіту, губернії. Невже це менш розумно, аніж би я духовно гнив од бездіяльності, як мої запальні сестри, десь по глухих закутках Сибіру?!”

Так промовляв пан Опанас до Уляни, радіючи, що хвороба відступає. І наказав він покликати селян з Пакуля, кому землю здавав в оренду і хто працював поденно. А вже завесніло. Вийшов молодий пан на ґанок, селяни шапки зняли, вклонилися низько. І мовив до них Опанас: “Я не ікона, щоб переді мною схилятися у поклоні, надіньте шапки. Кріпаччина, коли пан був батьком-благодійником, а ви його дітьми нерозумними себе називали, давно в минулому. Ось уже скільки літ живемо ми вільно, і час одвикати. Тепер усі ми робітники, ратаї на землі, і ви знаєте, бачили минулого літа, що я, дворянин давнього роду, пан з прадідів і прапрадідів, не цурався ні коси в лузі, ані ціпа на току, і за плуга ставав, і дні мої минають у турботах по господарству — чи в конторі, чи в полі та лузі, чи в оборі. І я хочу, щоб ви знали: паношиться перед вами і надалі не буду, а буду вашим спільником по роботі, сябром вашим, як мовлять білоруси, сусіди наші. Але хочу, щоб і ви мені за сябрів були. Щоб розуміли ви: що добре для економії, те добре і для вас. Бо економія і землю в оренду вам дасть, і роботу, і сіно для худоби вашої, і поможе, коли невикрутка. Тим, звичайно, хто хоче і вміє роботу робити. Ледарів і хто тільки подивляється, як скубнути для себе від економії, не люблю і помагать їм не буду, щоб ви одразу це запам’ятали. А роботяща людина завжди підтримку від мене матиме. У кого не вистачає до нового врожаю, не моріть себе і діток своїх голодом, ідіть в економічну комору і беріть на відробіток, я розпорядився. У Гната Жили пропала корова, ви знаєте, я дозволив дати телицю з економічної кошари, діти у Гната малі, молоко дітям потрібне, а на живій людяці не пропаде, як у нас у Пакулі кажуть. Але запам’ятайте: відтепер нема — моє, ваше, моя земля тепер — ваша земля, і робити на ній маєте, як на власній, мій ліс — ваш ліс, і той, хто краде в моєму лісі, у самого себе краде…”

Після слів пана шепіт прокотився по гурту селян, І виступив наперед Потап Гончий, Безсмертним прозваний: “Чи правильно ми, пане, пойняли, що ваша земля нашою стане, і калі те буде, дозвольте узнать? Якщо вже цьогорічної весни, то позичте нам зерна на посів, бо у нас зерна толоки на наші латки, ви знаєте. А якщо і ліс наш буде, то чи не можна уже теперечки сушняк рубать, бо весну Бог послав холодну, топити в людяк нема чим і в хатах наших собаки не втримаєш”. Знітився був пан Журавський, а відтак мовив: “Ні, неправильно. Я так висловився, аби ви зрозуміли, що ми з вами одною мотузкою пов’язані, в одній упряжці маємо іти. Землю я в спадщину, згідно з законами нашими, одержав від батька, од дідів-прадідів. Але ви ще одне зрозумійте: якби і роздав я землю свою, розділив на двори чи душі, у вас немає ні капіталу, ні достатньо знарядь, щоб її обробляти, і завтра знову з являться в Пакулі безземельні і наймити. Я побував у далеких краях, у самій Америці побував, і бачив, що й там вигідні лише великі господарства, а малі господарства невигідні. Економічно вигідна на землі лише артільна праця, а економія — та ж своєрідна артіль, аби лише ви прийняли до серця мою думку про спільну упряжку сьогодні мужика і пана”.

І тут пролунав з гурту голос Гаврила Латки: “Пане, може, ми і в одній упряжці теперечки, та тольки ж мужик у голоблях, а ви на передку сидите і поганяєте. А як я не зняв шапки перед вашим батечком, дак йон мене нагайкою по плечах, досі шрам на спині, ось вам і сябри. А як посмів я вашому батькові нагадать, що вже не панщина, коли ми тольки стусани та нагайки од панів мали, дак йон розпорядився старості, щоб той роботи в економії мені не давав. Я в Радуль до пана, а вже й тому од вашого батечка переказано, і він мене жене. Дак мусив я молоду жонку залишать і пхатися в Чорноморію на заробітки. Дак яно правда, що вам земля од діда-прадіда по закону передана, тольки ж наші, а не ваші діди-прадіди ту земельку горбом орали, а як воля вийшла, то нате вам, мужики, те, що панові не треба, — піски, та болота, та кручі, та різні неудоби. А хто не хотів брать на одкуп, солдат привели, і солдати їх різками пригостили. Уже скільки осьдечки літ за ті неудоби виплачуємо. Дак я до чого? До того, що…” — “А до того, що язик свій поганий тримай на прив’язі, бо й так зуби на полиці, а ще вище покладеш, до стелі підвісиш! — обірвав його мову Степан П’явка. — Старшим слова не дасть сказать, роззіпалося. Таким, як ти, хоч попову долину віддай, нащо вже там земелька, а колосок колоска не побачить, бо робить, злидота, не вмієте! А ми всі за паном як за горою, бо він благодітель нам, і батечко їхні були благодітелем, правду, мужики, мовлю?”

Селяни опустили очі й мовчки кивали головами.

Е, се тепер ви такі всі розумники, а тади спробуй не кивни!

Яно ж і правда, усе в пана: і земля, і луг, і ліс, вигін — і той панський. Дак добре, що пан старий віддав був його селу, мужики за те три зими ліс йому возили.

Старий пан віддав, а Штома,1 управитель, забрав, і нікому нічого не докажеш!

А Пявка — той усе лисачком, лисачком коло пана, староста вже мишей не ловив, дак П’явка надумав сина свого за наглядача в економію. А як у нього теє не вийшло, дак йон синові на шинок грошей дав, і той у шинку до самої миколаївської торгував.

Вийшло б у П’явки, якби не Уляна Несторка. А се ж яна ще тади біля пана була. Дак яна — хитра баба була — і гомонить панові: “Візьміть, Опанасе Михайловичу, в економи Гаврила Латку”. А пан засміявся, бо думав, що не погодиться Латка, бо йон усе за правду на сільських сходах кричав. А Латка радий стараться, тольки покликали. Як пес, служив панові.

Служив би й ти, калі земельки кіт наплакав, а жонка щогодика по дитяті, та все дівки й дівки.

Не гомони, не гомони! Служить усяк можна, а йон поганий був до людяк, поганий.

Баба моя розказувала: запопав її в панському горосі, мале ще ж було, телят пасло на толоці — і скубнуло, а йон пугою, пугою по чому бачить.

Дак йому ж і оддячилося, не дай Боже так нікому.

Наводила ключниця Уляна лад у панському домі. І знайшла вона на горищі, під всіляким мотлохом, скриню, ковану залізом. І наказав пан принести ту скриню у кабінет йому. Замикалася колись скриня на ключ, але замок іржа з’їла, і Опанас легко зламав його. У скрині лежали поїдені міллю кунтуші, черкески, плахти, запаски, а під давнім убранням тим такі ж давні, пожовклі папери. І відкрилось Опанасові з паперів, скільки літ скрині та начинню її: а літ йому було з півтораста. У ці кунтуші, черкески, плахти вбиралися Опанасові прапрадіди і прапрабаби, коли ще були козаками й козачками. А потім вони стали дворянами і за московською модою вбралися в мундири німецького крою, сюртуки і сорочки з манжетами, шиньйони і капелюхи з пір’ям, взулися у черевики, розцяцьковані діамантами. З родинних переказів і легенд, що в них кохався покійний батько, Опанас знав, що рід дворян Журавських започаткував мужній сотник Олімпій Журавський, який уславив себе у походах російських армій супроти кримських татар, трохи не сам уполонив котрогось із кримських ханів і за цей подвиг пожалуваний був височайше потомственим дворянином, а ще отримав від гетьмана Розумовського універсал на село Пакуль і довколишні землі. А з паперів на дні скрині листи, супліки на височайше ім’я та на ім’я гетьмана, скарги до суду і судові постанови, виписки із ревізьких книг, юридичні акти на маєтності, купчі, духовні заповіти, господарчі записи — випливало, що їхній предок Олімпій Журавський насправді служив у генеральній канцелярії завзятим карлючкою, який, ще будучи в молодих літах, нажив чимало нив, буцімто з доброї волі дарованих йому посполитими, а також “шинк о двух хатах рублених з двором та левадою”. Одна із скарг на Олімпія Журавського до генеральної канцелярії свідчила, що він “споював батька горілкою і до п’янства безпробудного пристрастив, грунтом нашим дармово заволодів, батька біля себе тримав у послузі, поки той і життя своє не скінчив; коли ж я після батькової смерті почав у нього про козацтво своє і грунти наші питатися, наказав тримати мене під караулом, прикувавши за шию до стовпа, і бив батогами”. Оскільки скарга лежала у кованій залізом скрині, отже, до ясновельможного гетьмана вона не дійшла, перехоплена самим старшим канцеляристом генеральної канцелярії Олімпієм Журавським. А скоро Олімпій уже був за сотника у Пакулі, де й одружився з єдиною дочкою багатого пакульського орендаря, успадкувавши після смерті тестя грунти, ліси, млини, ще й родича, який з придворних співаків у Петербурзі вибився в придворного чиновника.

На дні скрині лежала копія прохання сотника Олімпія Журавського на височайше ім’я. Сотник присягався, що “не родимець я малоросійський, а рід Журавських початок свій благородний має від польських шляхтичів; прапрадід наш, виходець з Польщі, був у Києві рейментарем, а тільки королівський вид у давніх роках, у київську морову пошесть, невідомо де подівся…” Стараннями столичного родича Олімпій Журавський пожалуваний був у потомствені дворяни, за “ревність та прилежність” одержав чин титулярного радника, у ранзі сухопутного капітана і нагороджений маєтністю. Син Олімпія Журавського уже служив при штабі самого фельдмаршала, мріяв про ад’ютантство, часто бував перед лицем його високості і прикладався до руки його, виконуючи письмові настанови свого батька. Завершив службу у чині майора російського полку і вписаний уже був не до шостої і не до п’ятої, а до четвертої книги дворянства як нащадок роду, чиє походження і герб були королями Речі Посполитої потверджені. А Олімпій прожив до дев’яноста двох літ, на восьмім десятку одружився вдруге, з жінкою “простого стану”, мав дітей од неї і переписав на них частину грунтів з млинами, винницею, садами та хутором. По смерті батька відставний майор наїхав з людьми своїми на двір покійного і, забивши вдову у ручні та ножні скрипиці, тримав під міцним караулом, бив батогами, допитуючись грошей і коштовностей. Вдова поскаржилася до генеральної канцелярії, і тяжба тяглася ще літ з десяток, поки не вмер сам відставний майор, і ріка пристрастей людських потроху зміліла, залишивши паперовий слід на дні родинної скрині.

І шпурнув Опанас папери туди ж, де вони півтораста літ лежали, на дно скрині. І не став їх читати далі, і ніч наступну не спав, і Уляни до себе у спальню не кликав, а проходив до світа з кутка в куток кабінету. Чи знав покійний батько про той архів у скрині? Певно, що знав, не міг не знати, ціле життя його проминуло в помісті. Навіщо ж вигадував він героїчні казки про давній рід Журавських для дочок своїх і сина? Чому не казав гіркої правди — хто ми і звідки ми? Можливо, його, Опанасове, життя склалося б інакше і не падав би він низькоуклінно до ніг монарших, коли б не жила в душі ця — остання—ілюзія про славний рід Журавських, що його нема кому продовжити, окрім нього, єдиного сина}! Але десь під ранок Опанас заспокоївся і вже виправдовував батька: хіба він сам, якщо колись матиме дітей, розповість їм правду? Ні. Бо все, про що дізнався з давніх паперів, це несуттєві окремішності, яких повно у геральдичному гіллі будь-якого роду. А поза цими окремішностями ще є ідея дворянського роду Журавських, роду, який півтораста літ тому укорінився в Пакулі, зібрав тутешній люд до гурту, дав лад грунтам і водам, лісам і лукам, розпростер своє могутнє гілля над Краєм, вистояв супроти вітрів історії, не лише смокчучи сили із землі, а й землю захищаючи. Придуманий ним образ могутнього дуба, що символізує їхній рід (з чого дуб виростає — хіба не з нікчемного жолудя?), тішив душу і вертав спокій.

А вранці він наказав розпалити вогнище в саду, за будинком, власноруч виніс скриню із давнім убранням і давніми паперами, власноруч кинув у вогонь. Полум’я багаторуко обійняло скриню, ніби тільки й чекало на цю данину богові вогню, богові вічності; сухе, поїдене шашелем дерево миттю зайнялося, полум’я проникло всередину, де ганчір’я і папери, вогонь сповістив про свою перемогу стовпом густого, кошлатого диму, і невдовзі самі залізні обручі, що оковували скриню, чорно зміїлися на попелищі.

“Хай ніхто з моїх дітей, онуків і правнуків не переживе того, що пережив я, читаючи ці давні папери про свій рід, ці свідки часу, коли, як писав мудрий старець Сковорода, людина людині звіром була”, — втішливо думав Опанас, а до Уляни мовив: “Мотлоху минулого слід вчасно позбуватися в ім’я майбутнього, хіба не так?” Уляна мовчала, бо не розуміла пана. Втім, що вона, жінка “простого стану”, як писалося у спалених щойно паперах, могла розуміти в таких складних речах? Удень він уже нудився біля Уляни. Часом інтелігентна душа його потребує співрозмовника, а де він, співрозмовник? Якщо ж Уляна і розуміла дещицю в речах приземлених, житейських, то мала власну думку і не відступала. Не сперечалася, правда, з паном, але й не погоджувалася. Ця хлопська впертість, подумав Опанас. І ще він подумав не без озлоблення: “Скільки вовка не годуй, він все одно у ліс дивиться. Так і Уляна. І такі всі вони, сільські. Ніби в тому є моя особиста провина, що мої преславні предки видурювали у їхніх предків землю, міняли їх на псів і батожили в стайнях за найменшу провину. Усі гріхи своїх предків я кинув у вогонь і спалив привселюдно. Я починаю нове життя на попелищі. Я доведу своїм сестрам-ідеалісткам і всім, кому нетерпеливиться повернути Історію одним силовим прийомом, що історична ненависть — вигадка революціонерів. У земстві я засідатиму нарівні з колишнім кріпаком, що його мій батько виміняв на пса”. Думок було багато, але вони одна одній суперечили, мали надто великі одмінності, щоб викласти з них стіну і відгородитися тою стіною від сестриних докорів, від докорів власного сумління, відгородитися — і жить. Але він не теоретик, не книжковий черв’як і ніколи не жив книжно. Тож і нині, започатковуючи нову історію роду свого, він житиме, а не длубатиметься, як сестри його, в чужоземних філософіях.

І приїхав пан Журавський до церкви у Великодню ніч, і люди, що чекали на Благовіст, розступилися, подивовані, що молодий пан з ними у цю урочисту мить, бо минулого року не був він на всеношній. І в шелесті людських голосів, що знявся під склепінням церкви, Опанасові вчувалося всенародне схвалення його вчинку. А коли задзвонили у дзвони, запалили свічки, підняли хоругви та ікони і рушили навколо храму, тремке, солодке почування спільності своєї з народом пойняло його. І заспівала півча “Христос воскрес!”, і відлунило зоряне склепіння небес, і співав пан Журавський з усіма, і хрестився самозабутньо, і було йому добре: воскресав не лише Христос, воскресав і він сам — для життя нового. І був ранок, теплий, погожий, цього року пізня Паска. Земля, вода, небо — все дихало весною, воскресінням, добром, братством людей, духовним розквітом. “Воістину воскрес, воістину воскрес!” — залюблено у світ, у Пакуль, у людей повторював Опанас, пішки вертаючи з церкви. Вищебечували птахи, сонце зійшло молоде, барвисте, святкове. Уляна уже все приготувала в конторі економії, щоб розговітися, як і розпорядився він. Усі, хто працював у економії, від старости до сторожа, і хто прислужував у поміщицькому домі,— усі стояли довкола столів, очікуючи на прихід пана. І він з усіма христосувався по-братському, і давно йому не було так добре, благосно. А в церкві дзвонили у всі дзвони, віщуючи народження нового, воскреслого для добра світу.

А як прийшла осінь і пороблено було роботи у полі, наказав Опанас однієї неділі покликати сільський люд у помістя на святковий обід. Поставили столи у саду, на головній алеї, а на столи — чавуни з м’ясом, ночви з пирогами, барильця з горілкою. Усім порядкувала ключниця Уляна. І зібралися люди біля церкви. І промовляв до них молодий пан з паперті: “Люди добрі! Півтораста літ тому мій славний предок, сотник війська козацького Олімпі й Журавський, за великі подвиги свої і пролиту кров у січі з ворогами Краю отримав у вічне володіння, згідно з височайшим іменним указом, село Пакуль із сіножатями, лісами й озерами. Багато доброго і поганого переживалося нами, і панством, і людьми простого стану — спільно, з тих далеких часів. Але не в характері слов’янського народу нашого пам’ятати погане, а в характері та звичаї пам’ятати добре. Тож згадаймо добрими словами дідів і прадідів моїх і ваших, що цю землю берегли для нас, жили на ній справедливо і розумно і нам заповідали так жити. Доля розпорядилася, щоб тяжке ярмо господаря в маєтку, успадкованому від предків, я поклав на свої плечі. І ви мусите знати: я хочу тяжку ношу свою нести так, щоб стосунки між пакульським поміщиком і пакульськими селянами були сердечні, родинні, як велося це між наших прадідів з покоління в покоління…” І щиро хвилювався він, доки промовляв, хоч знав, що не так воно в минулому велося, як з його слів виходить, але так мусило бути і так буде. І на честь великого заповіту на добро, на злагоду поміж станами в Пакулі та на знак нового життя у Краї закладено було камінь на плацку через дорогу від церкви, де задумав пан школу будувать. І відслужив отець Серапіон відправу на місці майбутньої школи, благословляючи задумку пана Журавського. Тоді запросив Опанас увесь пакульський люд, і хто працював в економії, і хто не працював, і дворових, у своє помістя на святковий обід.

І зійшлися люди, і пригощалися, і пили, хто скільки хотів. А дітворі роздавали пряники та булки. Ходив пан між столів, чаркувався з кожним господарем, як з рівним, і було йому добре на душі, бо здійснювалося задумане. І розвозили по обіді багатьох сільських, що впилися і йти ногами не мали сили. Накуштувався й Опанас, з людом простим чаркуючи, і як скінчився обід та звечоріло, сказав він Уляні прийти до нього в спальню, коли впорається з домашніми клопотами. І прийшла Уляна пізно ввечері, і роздягалася при свічці, бо вже не соромилася його, і подивувався Опанас, що ключниця розповніла. І любила його Уляна, як завжди, але смутна була з голосу. І запитав її Опанас уже під ранок, коли одягалася, щоб іти до себе у флігель, бо не хотіла, щоб покоївки у панських покоях вранці її бачили: “Ти, Уляно, смутна зутоми, після вчорашньої многолюдної учти?” І відповіла панові Уляна, заплакавши: “Як не бути мені смутною, калі я, удова, без мужа, а важна, дитя ношу”. Посмутнів і Опанас, але знаку не подав, лише запитав обережно, чи не можна плоду позбутися. Гострим оком зиркнула на нього Уляна, але сказала покірно: “Узяла я гріх на душу, пане, і баняк на живіт ставила, але, мабуть, уже запізно, бо не помоглося”. І сказав Опанас по мовчанні довгім, щоб народжувала, де є двоє, там і третє в заваді не стане, а виростити він поможе, не бідуватиме Уляна, поки й житиме”. — “А що люди казатимуть, пане? На мужику нема знаку, а мені як людякам у очі дивитися?” — “Побалакають, та й обридне, та й звикнуть. Все одно усі в Пакулі знають, що ти зі мною живеш, та я й не збираюся одхрешуватись”. З тим і пішла у флігель Уляна.

А вранці, коли чай пили, сповістила ключниця: після вчорашньої учти в пана помер від горілки, так і не прийшовши до тями, Потап Гончий, Безсмертним у селі прозваний. І залишив Остап сиротами п’ятеро дітей. Згіркло на серці в Опанаса від тої вістки. І хоч не почувався винним — хто тих мужиків примушує пити, хай і в пана на обіді ж! — а підвівся з-за столу, пішов до кабінету, виніс асигнацію, попросив Уляну, щоб одвезла сім’ї покійного. Хай і надалі не забуває сиріт, попросив. “Гріха боїтеся, Опанасе Михайловичу?” — запитала раптом ключниця. Посмілішала, відколи дитину від нього носить. “Ні, Уляно, гріха на собі не відчуваю, прагну виключно правди і справедливості”, — відповів. І уперше, сидячи за столом із самим паном, Уляна засміялася.

А як вийшов Опанас після чаю на ґанок, біля ґанку очікував пана, шанобливо знявши шапку, новий економ — Гаврило Латка. “Що тобі, Гавриле?” — запитав Опанас холодно і строго, бо у вухах ще звучав дошкульний сміх Уляни. “А теє, пане, щоб ви знали, як нашим, пакульським, людякам добро рабіть. Як у нас злодій на злодії, такі людяки. Роблять і поглядають, як воли з-під ярма, що де скубнуть. Я вже надивився, одкуль у вас за економа роблю. Учора яни у вас пили і їли, а уранці уся Гора, щитай, половина Паку ля, на ваші озимі своїх корів випустила. Дак я їх зайняв і причинив у вашій оборі. Поприбігали яни до мене, а я й гомоню: “По рублю за корову, людяки, меншей і не думайте, я панським не поступлюся, бо служу панові своєму вірою і правдою”. Дак яни теперечки і до вас прибіжать, у ноги падатимуть, щоб тільки корів повернуть, але ви, пане, потяжки їм не давайте, бо добро яни цінувать не вміють”. — “Випусти корів людських, Гавриле, без штрафу випусти, — мовив по хвилі пан Журавський. — І ніколи так більш не роби”. — “Дак яни теперечки вам і на голову, звиняйте, сядуть, і все добро ваше розтягнуть, спам’ятаєте слово моє”. І дивувався Опанас природі людській, і запитав він свого економа: “І чого ж ти, Гавриле, такий ревний до панського добра став, як ще навесні кричав перед оцим ґанком, з якого я промовляв до селян, супроти панів, за правду?..” — “Дак тади, пане, ми на різних берегах життєвої ріки з вами перебували, а теперечки на однім березі. І теперечки ми з вами, пане, справді в одній упрязі — дурного мужика запрягли та й поганяємо, щоб швидше віз. А мужик, пане, йон теж хитрий, везти не любить і не хоче, та яго і пойнять можна. Через те, пане, і ми, і ви не їдемо, а товчемося по колу, як воли на току. Я так думаю, що й на мужика, і, звиняйте, на пана доброго батога треба, інакше, докуль і житимемо, порядку у нас не буде”.

Нічого не сказав на те Опанас, а зачинився у себе в кабінеті і не виходив, допоки не доповіли, що отець Серапіон завітав і просить прийнять його. І просив отець Серапіон, як і щоосені уже багато літ чинив батько Опанаса — покійний пан Михайло Журавський, здати в оренду йому, сільському батюшці, Сухолуччя, луги понад Синявкою, що з левадою отця Серапіона межують. Розповів Опанас отцю Серапіону про задумку свою щодо агрономічного фермерського господарства: і що кошару має намір розширити, і що маслобойню хоче збудувать, і що корів породистих мріє виписати здалеку. А Сухолуччя, пояснив отцю Серапіону, думає повесні удобрити мінералкою, і буде там вигул для череди. Слухав усе те отець Серапіон неуважно, тряс бородою над склянкою з чаєм, і око його тіпалось, літа нікого не обминають, навіть батюшку. “Невже й я колись до такого доживу?” — сумовито думав Опанас, і хотілось глибокого віку добути, і страшно було. А як замовк молодий пан, перепитав отець Серапіон, ніби і не завважив довгої балачки господаря дому: “Так здасте мені Сухолуччя, як те щороку чинив ваш покійний батечко?” — “Не здам, отче, не можу, сам на своїй землі культурно хазящуватиму”. З тим і пішов отець Серапіон.

Другого дня прийшов лист, що обрано пана Журавського заочно у гласні Мринського земства, і порадів Опанас, що відтепер зможе більше добра робити для народу, для Краю. А ще через день приїхав становий, похмурий, як Чорний ліс, що за болотом Замглай. І почав становий розпитувать Опанаса: що той промовляв до селян із паперті, коли школу закладали. Уже як дістав Опанас графинчик з вишуканим французьким питвом та наказав подати легеньку закуску, подобрішав з лиця гість і признався: від отця Серапіона надійшла скарга, що молодий пан Журавський бунтівник, що він лише вдає, ніби розкаявся, бо коли закладали школу у Пакулі, підбурював селян супроти влади й церкви. І обіцявся отець Серапіон звертатися аж до столичних властей, якщо місцевою владою не буде вжито заходів. І по-дружньому радив становий молодому панові зникнути на якийсь час із Краю, поки затихнуть хвилі від каменя, кинутого в нього батюшкою.

Увечері сказав Опанас ключниці Уляні, що він надовго, можливо і на цілу зиму, їде у теплі краї, до Криму чи на Кавказ, так лікарі радять. І не дивувалася Уляна з такого рішення, ніби зарані знала, що не залишиться молодий пан з нею, вагітною, на останніх місяцях під одним дахом. І ще незатишніше почувався біля Уляни Опанас, бо здавалося йому, що ключниця потаємні думки його читає. За тиждень, по першому снігу, поїхав пан Журавський, наказуючи Уляні, коли роди наблизяться, послати по лікаря у Мрин, бо хотів би він, повернувшись додому, побачити обох їх, Уляну і майбутню дитину, живими та дужими.

І обіцялася Уляна, дивлячись крізь Опанаса, ніби то тінь його була.

Обезлюднів дім Журавських, і не стала топити в домі Уляна, перебравшись у флігель до дітей. Сюди до неї приходив щоранку економ Гаврило Латка, більше розказуючи, аніж радячись, про роботи в економії. І посміхалася Уляна, спостерігаючи переміни в нім, і ніби себе впізнавала у перші тижні й місяці служби в пана Журавського. Бундючився Латка дедалі більше, недобрий до людей був, і прозивали його в селі голодним псом панським. Втім, уже він од’їдався потроху на панській службі. Од’їдався, проте не добрішав. Мав тепер Латка щомісяця чималий приварок з економії: і зерно, і солому, і сіно. А ще як ставав економом, дав йому пан Журавський корову з кошари економічної, дюжину овець і лісу на хату нову. Розповнів тілом, щоки блищали, як два горохвяники в салі, у кожушок вбрався і шапку смушкову. Порипуючи новими чобітьми, впевнено переступав поріг флігелька, в якому тепер жила Уляна з дітьми, але далі порога не насмілювався ступати. Знав-бо, що зі слова ключниці зійшло його сонц. е і так само з її слова закотитися може. Тої зими сніги великі упали, замети на пакульських вулицях біліли врівень зі стріхами. А в помісті Уляна наказувала відкидати сніг з доріг, і відкидали. Знала напевно, що не повернеться Опанас серед зими, а все одно прислухалася, чи не задзеленчить дзвоник на головній алеї, що від воріт до ґанку.

З раннього ранку кіт умивався — на гостей. А в Уляни почалися перейми. Як навідався ранком економ у флігель, наказала вона, щоб одвіз дітей, Кузьму і Оксану, до матері її на хутір, а із села привіз бабу Солоху, що бабувала. І зробив Латка так, як Уляна веліла. Надвечір знову замело, завіяло, а Уляна переймами мучилася, народити не могла. Пошкодувала вже, що не послала у Мрин по лікаря, як наказував молодий пан, але соромилася і боялася вона лікаря. А баба Солоха уже не знала, як раду дати. І думала Уляна, що помирає, і хотілося їй померти, і просила вона смерті у Бога за гріхи свої. Вітер сипав снігом у шибки, протяжко й тужно завивав у комині. А тоді загрюкало в сінцях, і двері навстіж розчинилися. І закричала Уляна голосом страшним: бо думала, що то вже по душу її прийшли. Бо вітер таке виробляв, що не чули у флігелі, як дзвінок дзеленчав під дугою і як коні біля ґанку зупинилися.

Аж переступила поріг жінка з дитиною літ п’яти, вовняною хусткою поверх хутряної шубки закутаною. Розгледіла баба Солоха у жінці пані Дарину, сестру молодого пана Журавського, і вклонилася низько. А для Уляни червоним туманом світ повитий був, і не впізнала вона.

І мовила Дарина до ключниці, коли роздяглася й оді йшла з морозу: “Сталося так, як твій Нестор колись віщував, Уляно: чотирма ногами переступила я поріг батькового дому. Тільки ж не розгледів він крізь роки, що я ж і рятуватиму тебе у біді твоїй”. А Дарина уже знала про Уляну Несторку, бо Опанас їй у Сибір писав. І народила Уляна тої ночі сина, Дарині-бо у сибірських селах і за повитуху довелося бувать. І назвали сина Уляниного з волі отця Серапіона Купер яном. І підвелася вона третього дня, і порядкувала у домі Журавських, що одігрівся й ожив з приїздом пані Дарини. І було Уляні просто і легко з Дариною, що горя у Сибіру вхопила, а дочка пані Дарини Марія з дітьми Уляниними гралася.

І писав Опанас із Криму до сестри Дарини: “Люба сестро! Отримав телеграму від тебе і порадів неймовірно, що твої ходіння по муках нарешті закінчилися і знову ти під рідним дахом. Що ж, обоє ми за ілюзії молодості заплатили велику ціну, але настав час у роки, які ще нам залишилися, потішитися життям. Болить серце моє за Марію: які щасливі були б ми обоє, якби і вона переступила поріг нашого спільного родинного дому. І батьки наші на тім світі зітхнули б радісно. Але усі спроби моїх клопотань перед столичними чиновниками про долю сестри нашої гасяться її темпераментним запереченням елементарних законів людського буття. Я, звичайно, схиляюся перед мужністю її, але хіба не гідне жалю фанатичне засліплення Марії ідеями, що їх позичило наше легковірне і займисте покоління у чужих землях, ідеями, зерна яких неспроможні, як засвідчила історія, зійти й плодоносити на наших слов’янських грунтах? Боляче бачити і розуміти, що юне дівча жертвує власним життям у марній надії зламати державну машину, повернути колесо історії! Це однаково, що впертися плечем в одну з тутешніх Кримських гір, якими я милуюся з балкона, і спробувать посунути її. Наївно і смішно, хіба не так? Та й чи варто зсувати, тим більше якщо кожна тверезо мисляча людина усвідомлює, що найменші зсуви загрожують нечуваними досі і непередбачуваними катастрофами, і то не лише для вищих верств суспільства, а й для простого люду? Тут, у Криму, чи не вперше опинився я серед людей державного розуму і мудрої поміркованості. Так-так, поміркованості, хоч, можливо, слово це і викличе в тобі спротив. Але погодься, сестро, що нашій емоційній молодості саме розумної поміркованості і бракувало. Особливо подружився я з відомим земським діячем минулих десятиліть поміщиком із Київщини Славським. І хоч він удвічі старший од мене роками і, власне, завершує земний шлях свій, я знайшов у ньому свого духовного товариша і майже однодумця. Я чесно розповів йому про бурхливу молодість свою, повну соціальних і національних ілюзій, навіть про поїздку за кордон для організації друкарні. І Славський вимовив слова, які вразили мене, над якими досі роздумую: “Ви, Опанасе Михайловичу, переконані, що їздили за кордон по свинцеві літерки для народу? Наївно і недалекоглядно, якщо переконані, даруйте старому. Ви їздили по свинцеві кулі для народу…” Страшно і точно, хіба ні? Ми сіяли досить-таки бездумно, гаразд не усвідомлюючи, що виросте з посіяного нами в народі. А виростуть — старий Славський має рацію! — свинцеві кулі. Хіба трагічний кінець царя-визволителя не переконує нас у цьому, не обіцяє подібний перебіг подій у скорому майбутньому, якщо інтелігенція наша не візьметься за розум, а й надалі з гідною подиву легкістю піддаватиметься емоціям? Нові динамітники у Петербурзі пройшли той самий страшний шлях — від свинцевих літер до свинцевих куль, до динамітних снарядів, хіба не так?

Повір, Дарино, ані Славський, ані будь-хто інший з мого нового товариства (за винятком хіба що кількох вірнопідданих, що бездумно вірують у недоторканність і незрушність Богом даної державності нашої) не мають ілюзій щодо нинішнього стану справ у єдиній і неділимій… Справді, увесь наш державний кістяк вражений тяжкою недугою, вкрай обюрокрачений, омертвілий. Скажу більше. Славський, перед очима якого (і не без його участі) писалася книга історії нашої впродовж останніх десятиліть, від раптових надій, що їх подарували вибухові шістдесяті роки, до нинішнього морального і політичного занепаду самодержавної влади, сповнений гнітючих передчуттів. Він переконаний, що темні народні маси, підбурені безвідповідальними демагогами, у ближчі десятиліття завоюють державну владу і зметуть з лиця нашої землі багатші й освіченіші верстви. Видіння його апокаліпсичні, не перебільшую. Але я дозволив собі не погодитися з ним. Можливо, причиною мій порівняно молодий вік, але я ще не втратив віри у благодатний вплив на самодержавний устрій демократії. Навпаки, демократію, її значення, її можливості я тільки-но відкриваю для себе по-справжньому, остаточно розпрощавшись із надіями молодості на рятівний бальзам для суспільства руїнницьких стихій. І я з чималим оптимізмом думаю про свою майбутню діяльність у земстві.

Але чи не досить про політику, сестричко? Хіба не здається тобі часом, що вона, політика, непомірно велике місце посіла в житті нашого покоління? А тим часом більша частина людства, і мабуть найрозумніша, аж ніяк не переймається політикою. Поки ми думаємо і сперечаємося, сперечаємося і думаємо, ріка живого, реального життя тече повз нас. А яка ж прегарна ця ріка! Не подумай, що я тут, у Ялті, живу лише світовими проблемами… Повір, не варте було б доброго слова подібне книжне існування. Чи не вперше у житті своєму відчуваю я смак життя. По-перше, я оселився в чудесних покоях, весь верхній поверх розкішної вілли мій, і поки я пишу цього листа, благодійне кримське повітря пливе до кімнати крізь відчинене вікно, і я ним неймовірно тішусь. А за вікнами зелень лаврів, миртів, кипарисів і — море, море, я закоханий у нього.

Та й не лише з колишніми державними мужами проводжу я тут час. Признаюся тобі, сестричко, в надії, що про це не стане відомо ключниці нашій Уляні, перед якою, звісно, я винен, винен, визнаю” Зазнайомився я під благодатними кримськими небесами з дивовижним сотворінням Божим. Сотворіння це щойно випурхнуло із стін Смольного інституту. Прозивається це сотворіння Наталія… Наталі — дочка кого б ти думала? Баронеси, чиї землі межують з нашими. Наче сон, пригадую тепер, як одного літа баронеса приїздила у Пакуль з дочкою, тоді її ще носили на руках, гарненьку ляльку в мереживцях. Нині це дівиця дивної вроди і досить розвинена духовно (правда, авторитет класних дам — після восьмирічної неволі в Смольному! — ще тяжіє над нею), але з досить чіпким, практичним складом розуму. Довгі (і вельми приємні для мене, не приховую) години ми ходимо алеями парку. На жаль, ходимо у супроводі її настороженої, бо чула про мої колишні непорозуміння із владою, матінки. Ми навіть мандрували в екіпажі у неповторну Масандру та живописну Оріанду. Поки що переді мною, власне, чистий аркуш паперу, але в цім є своя приваба: під моїм духовним впливом Наталі стане такою, якою я захочу бачити її в майбутньому.

Отже, хоч як кортить мені обійняти тебе після стількох літ розлуки, а раніше Великодня бути не обіцяю. Хочеться помилуватися чудесною кримською весною, тим більше що й Наталі пробуде тут усю зиму, це їй потрібно для здоров’я після пітерських туманів. Та й з’являтися мені в помісті поки що не варто, добрі люди повідомили, що отець Серапіон сочинив на мене недостойну його сану політичну кляузу, а охранителі наші нині дуже пильні в Петербурзі, ти, звичайно, знаєш із газет, останнім часом вельми схолодало…

Твій брат Опанас”.

Дак йон тольки перед Паскою з тих Кримів і повернувся додому, уже ми і обсіялися, бо Паска пізня була. Уляна з Гаврилом Латкою лад усьому хазяйству економічному давали, бо в пані Дарини більше про школу голова боліла. Як припливли на плотах литвини і стали зруб класти, тольки біля них і пропадала.

Гомонять, як приїхав пан Опанас, а Уляна йому назустріч із сином на руках, тольки йон і не глянув, наче й не його кровинка.

Глянув чи не глянув, може, перед Дариною совістився, бо хто йому Уляна — ні жонка, ні челядка, а на вчення йому одписав, сама Уляна розказувала. Покликав йон Уляну до себе в кабінет І гомонить: “Винен я перед тобою, Уляно, а ще більша вина моя перед сином твоїм, що його отець Серапіон Купер’яном нарік. Але поки живий я, не знатиме він, що таке нужда, і ти із старшими дітьми своїми біля нього. Оскільки ж усі ми смертні і не знаємо, коли сей світ залишимо, поклав я у банк на ім’я Купер’яна таку суму, щоб стачило йому, коли на ноги зіпнеться, вивчитися на людину поважану”. Я мовчки вислухала, се вже Уляна мені розказує, повернулася і пішла, навіть не подякувала. Аби не думав, що ми з дєтками його милостей потребуємо.

Хай не бреше твоя Уляна, бо я од своєї свекрухи знаю, а яна тади в економії корів доїла. Дак Уляна як дізналася, що йон у Криму за молодою панночкою упадає, трохи у зашморг не полізла, якби не дєтки, признавалася моїй свекрусі, і на світі б не жила, так яго, пана Опанаса, любила.

Любила — не любила, а горда була.

Усі ми, баби, горді — покуль не дали по морді.

А так їй, підстелюсі, і треба. Думала — буде панувать, а прийшлося кукувать. Як пан кримував, приїхала яна в поле на панській бричці, а ми картоплю під плуга садили. І не так укидаєте, і гною мало кладете, се вона, Уляна, до нас. А я хоч і зеленок ще була, а злом аж кипіла. Ще, думаю, доля на тобі од’їздить, як ти на нас, бідаках. Калі чуємо: уже в нашого пана інша на умі, а Уляна ні в сих ні в тих.

Аж туточки, скоро як пан з Криму повернувся, і баронеса каретою у село заявилася, та не сама, а з дочкою. Дак пан Опанас і про хазяйство забув, тольки у саду баронеси і пропадав усі дні. Або в помістя Журавських прийдуть та по алеях, та по алеях. Уже ж йон коло панночки в’ється! А в панночки, дарма що молоде, а око чіпке й холодне, сюди — глип, туди — глип. Я тади помітила і подимала: не бачили ще ми смаленого вовка, але побачимо, і діти наші.

Як на осінь повернуло, панночка з матір ю до Києва скоріш, і пан Опанас слідочком. Зимою панночка в теплі краї — і пан Опанас за нею. А далєй, по зимі, привозить йон свою Наталію, дворових збирає і каже: “Се моя жона, а вам господиня…”

Ще як другу зиму зимував йон у тих Кримах біля панночки, прибігла Уляна Несторка серед ночі до баби Мокрини: “Поможіть його серце та до мого навернуть”. А баба Мокрина мороз на шибці продмухала, подивилася у те вічко і гомонить: “Не, молодайко, табє з ним не жить, не пара ти йому. А як хочеш, присушу яго так, що ані тобі, ані панночці йон не буде, а тольки буде сирій землі”. А Уляна їй і одвічала: “Се, бабо, я і без вас можу, бо Нестор покійний мені знаттє передав. А тольки нема у мене до пана Опанаса зла, а є печаль велика. Хай топче ряст, докуль йому судилося, бо недовго”.

А знаттє у неї було, се правда. Скоро як вернулася з помістя до себе на хутір, гуляла я з нею на свадьбі, Семен Коршак дочку Мотрю оддавав. Дак яна трохи випила, витанцьовує і плаче, плаче і витанцьовує. А далєй як зарегоче, аж мороз у мене по тілу: “Мене такий любить, що вогнем дихає!” І правда се, літав до неї, літав, ми з дєвками самі бачили. Як летить поміж хат із Чорного лісу, з-за болота Замглай, вигинається, наче коромисло, а з пащеки іскри сіються. І всі людяки знали, що йон до Уляни Несторки літає, змій той. І літав йон, аж покуль Уляна знов у заміжжя не кинулася, наче в ополонку.

І приїхав Опанас Журавський з молодою дружиною в помістя, і наказав другого дня накрити столи для дворових. І зібралися дворові та хто в економії постійно служив, щоб новій господині вклонитися, Але не було між них ключниці Уляии. І не став Опанас казать, щоб покликали Уляну, а сам пішов у флігель, де вона з дітьми жила. Але порожній був флігель, і жодна жива душа не відгукнулася на його голос. А на столі лежало дбайливо складене вбрання, яке накупила була у Мрині Уляна, коли у них на любов тільки заходилося. Сиротливо стало на душі в Опанаса, але й порадів, що так усе владналося. Що ж, перегорнуто ще одну сторінку життя, думав, і навряд чи захочеться ще колись ту сторінку перечитувати. І сказала йому сестра Дарина на німе запитання Опанаса, що Уляна напередодні його приїзду розрахувалася у конторника, склала на воза хатні статки, зверху посадовила дітей своїх і відбула на хутір, на своє дворище. Не було осуду в голосі сестри, але не було й тепла до нього, Опанаса. І подумалося Опанасові, що Уляна була далекоглядніша і мудріша од нього, коли не захотіла продати хату на хуторі.

Як об’їжджав Опанас поля, заїхав і на хутір Несторів. Уляна город садила. Була вона по-сільському вбрана, у теплу хустку закушкана, — холодний вітер, сіверець, із-за Невклі віяв. І запитав Опанас у самого себе з подивом: “Невже цю сільську бабу любив я?” Але як розігнулася Уляна, поклавши на ріллю сапу, якою рядки для городини прогрібала, і зблиснули з-під хустки її великі, проникливі очі — здригнулося серце Опанаса од відчуття непоправного лиха, що його сам собі заподіяв. Але запитав він нарочито весело, хоч і тремтів голос: “Що ж ти, Уляно, так швидко розлюбила мене і покинз’ла?” Мовчала Уляна, дивлячись крізь пана, наче і не він стояв перед нею во плоті своїй, а лише прозора тінь його, ї соромно стало Опанасові за свою нарочиту веселість, і зітхнув він тяжко: “Життя нами, Уляно, віжкує, а не ми життям. Як виплачу я сестрам долю їхню, мушу або продавать батьківщину, або службу шукать, бо земля тепер не вельми годує. Іти чиновником у якийсь департамент гидко, не для мене се. Та й не світить мені кар’єра чиновницька з моїм тюремним минулим. З тих списків, у які я вписаний, не викреслюють, допоки і в могилу не ляжеш. А за Наталкою матінка її мішок грошей дає, волю на всі роки майбутні мої…” І посміхнулася Уляна, скрививши обвітрені губи: “Так ось за яку волю ви боролися і по тюрмах сиділи, пане…” Ніби ножем штрикнула Опанаса тими словами у саме серце. Похнюпив він голову і мовчки пішов з городу. Але саме вийшла з хати Вівдя, мати Улянина, з хлопчиком малим на руках, схожим з лиця на Опанаса, і вигукнув радісно Опанас: “Мій синок, Уляно, мій! І він пов’язав нас на віки вічні!” — “Не ваш се хлопчик, пане, ні, не ваш”, — одказала з грядки Уляна. “А чий же ще?”— подивувався Журавський. “Від змія йон, який до мене, людяки гомонять, щоночі з Чорного лісу літає…”

І не розумів Опанас, серйозно Уляна каже чи глузує з нього.

Як у воду яна дивилася, як у воду.

Бо знаттє своє їй Нестор покійний передав, усі так гомонять.

А я вам скажу: найкраще знаттє — то серце материне. Гомоніла яна, що од зміюки її Купер’ян, то таки од зміюки. Се вже десь під миколаївську буде. А мо’, невдовжей послі японської. Війни на нашім житті як стовпи верстовії мелькають. Дак се вже вивчивсяії Купер’ян на гроші, що Опанас йому одписав, вивчився йон на вчителя, і вчителював йон у гімназії у Мрині. Вчителював йон у Мрині, а дорогу додому геть-чисто забув. А матері ж кортить на свого синочка подивитися. Бо хоч йон і в пани чи там підпанки вибився, а таки ж син, рідна кровинка ж. Та й хвалилася яна тади сином, ви ж Улянину погорду знаєте: не селюк, не наймит, як усі ми, не босак, а біля панів ходить. Одяглася Уляна у що кращеньке, а таки ж видко по ній, що людяка сільська, проста. Наготувала яна сього-того у гостинець і потьопала у Мрин. Потьопала яна у Мрин, розпиталася, де такий проживає, і заходить до нього на ту ж яго учительську квартеру. Заходить яна на квартеру, а се було в неділю, і були у яго, у Купер’яна, гості, з мринських панків та підпанків, бо йон тольки з такими знався, і писавсь йон Журавським, а не Терпилом. Дак заходить Уляна у ту яго квартеру, переступила поріг як була, з клунками через плече, бо ж гостинець несла, а там, у квартері, пани п’ють та у карти грають, п’ють та грають. Почервонів Купер’ян, як уздрів матір, а тади й каже: “Іди собі, тітко, на кухню!” А до гостей: “Се моя нова кухарка, але така недотепа, досі місця свого не знає”.

Повернулася Уляна та й пішла геть з тої квартери. Гордячка була, ви ж її знаєте. Дак йон її уже за містом, на візнику, догнав, матку свою, та й гомонить до неї з візка: “Се так треба було, щоб не знали пани, що я роду простого, бо мені серед них жить і життя своє будувать”. А й слова не сказала йому Уляна і не подивилася на нього, ви ж Уляну знаєте. Дак йон проїхав ще трохи слідом, до гори Собакаревої, та й повернув назад у город. А як жисть уже перевернулася, дак приїжджав, гомонять, Купер’ян у село до матки, бо треба було бомагу для нової власті, що йон роду простого, а не панського. Дак Уляна йому нібито і каже: “Не наш ти, а чий — не знаю. Бо ти не тольки од матки своєї одмовився, а й від роду нашого”. Але то вже інша гомонка…

Ще заходив Опанас у кошари, ще об’їжджав поля й луги економії, ще косив з мужиками і жнивував, але робив усе те більше за звичкою. Бо не дуже він і був уже потрібний — усьому лад давав у господарстві управитель Штома, що його привезла з Києва баронеса. Гаврила Латку розрахували з економа і відпустили на всі чотири боки. Новий управитель довго вивчав конторські книги, оглядав економію і землі навколо Пакуля, а потому запропонував Опанасові план раціонального господарювання в помісті. І не знайшов що заперечити Опанас, бо голова Штоми працювала чітко, як машина, а цифри начитував, наче вірші, з любов’ю. Молода господиня помістя підпирала кожне слово управителя промовистим мовчанням. Школу ще сяк-так добудували, хоч і кривився Штома на зайві витрати. І зрозумів Опанас, що школа — це його лебедина пісня. Заїкнувся було про лікарський пункт у селі, але Наталія вичитала йому: “Нам з вами, Опанасе Михайловичу, треба тепер думати не про болячки сільських бабів, а щоб дітей наших майбутніх не пустити у світ голими й босими”. Не став перечити він дружині, що вже в тяжі ходила: не можна нервувати вагітну. Скоро приїхав аж із столиці інженер. І підтвердив він, що місцева глина вельми придатна для виробництва цегли, і намалював план цегельні на березі Невклі, під горою Жомирівкою.

Київ і Мрин розбудовувалися, а там і до Варшави недалеко, ринок для збуту цегли обіцявся бути добрий. Штома нахвалявся майбутніми зисками, Наталія слухала захоплено, та й Опанаса ті нахваляння не залишали байдужим: глина, пісок та вода — і такі гроші. “І для селян буде непоганий заробіток, удома, вважай, а не десь у чужих, далеких степах”, — виправдовував свою небайдужість. Але Штома різко заперечив: “Литвини із сусідньої Білої Русі — ось дешева робоча сила, і безвідмовна”. І заводив уже розмови про винокурню, щоб будувати в селі. І виписував жниварки з Німеччини та парову молотарку. І погоджувався Опанас з усім, бо робилося все на капітали, які Наталія принесла як придане. А як привели в економію корів породистих, наказав управитель обгородити вигін, хоч досі пакульці своїх корів на вигоні пасли.

І прийшли селяни до пана із скаргою, але не вийшов до них Опанас, а вийшов Штома. І сказав управитель громаді сільській: “Тепер ви вільні, кріпосне право давно ліквідоване, тож самі про себе мусите дбати, не сподіваючись на панські милості. Панське є панське, і зазіхати на нього я не дозволю. І борги в економію треба віддавати, бо завинило з вас багато, і все у книгах записано. А я, управитель, лише слуга панський і мушу дбати про вигоди панів Журавських, за це мені гроші платять. А часи настають нові — часи раціонального господарства з оборотним капіталом, машинами, промисловістю і всілякими іншими новаціями. Хто цього не зрозуміє, той із торбами по світу піде, хоч би і паном учора ще був. І в економії мені відтепер потрібні не селюки-поденники, а дисципліновані, слухняні робітники. І нарік уже не здаватиметься панська земля в оренду, як було досі, бо вводжу я раціональні сівозміни”. З тим і розійшлися люди. І казав Штома до Опанаса: “Час вимагає не мрійників, а ділових людей”. І схвалювала його слова та вчинки Наталія, а Опанас мовчав.

Восени відкривали нову школу, і це була радість для Опанаса та Дарини, яка мала намір вчителювати в ній. Освячував школу отець Олександр, син отця Серапіона, який зістарився і передав паству свою у спадок. З учбового округу приїхав на відкриття школи сам попечитель. Все обійшлося б, але учні заспівали українських пісень. Попечитель обурився так, що не залишивсь навіть на урочистий обід з нагоди відкриття школи. Наталія була прикро вражена і дорікнула Дарині, яка займалася з дітьми, що та заграє з темним хлопством. “Се хлопство тримало і тримає нас на світі, а якщо воно темне, то тільки ми, просвіщенні, у тім винні”, — різко відповіла Дарина. Наталія образилася і пішла у свої кімнати. А Опанас розривався між дружиною і сестрою. “Я тебе розумію, як, можливо, ніхто інший, — обережно казав Дарині,— але ж ми повинні бути свідомі того, де ми живемо і хто ми. Малоросійська пропаганда нині суворо переслідується, кожне українське слово сприймається владою як заклик до бунту, і владу, врешті-решт, можна зрозуміти — йдеться про цілісність єдиної і неділимої… Крім того, ми з тобою перебуваємо під недремним жандармським оком, інцидент може мати наслідки, у першу чергу для тебе і для мене…” — “Тебе, брате, перелякали на все життя”, — зітхнула Дарина, і не мав Опанас що їй заперечити, бо в глибині душі знав: це правда.

Як підморозило, вигнали пакульці коней своїх на панські озимі, досі так робилося. Побачив управитель і послав об’їждчиків, щоб загнали сільський табун у двір економії. Прийшли люди по коней своїх, а Штома розпорядився: з кожного штраф брати. І плач стояв по селу, і просили-молили мужики управителя, щоб змилостивився, але невблаганний був Штома. І покликав Опанас управителя до себе в кабінет, і радив йому пожаліти селян, бо звідки у них гроші на штраф візьмуться, хоч би подушне було чим заплатити. І відповів йому Штома так: “Не думайте, Опанасе Михайловичу, що перед вами чиновник безжалісний, глухий до стогону народного. Замолоду, ще в гімназії, і я дещо почитував, і з Писарєва, і з Герцена, і прокламаційки вже тоді по руках ходили… І сам я з походження стану невисокого, мужика не лише з книжок знаю. І, може, через те я емоціям не піддаюся. Мужика нашого задля його ж блага треба привчити до порядку, іншого шляху до економічного прогресу суспільства нема. Якщо ж я хоч раз відступлюся, мужики сядуть мені на шию. Або розрахуйте мене, або, будьте ласкаві, не втручайтеся в мої господарчі розпорядження”. Наталія зайшла до кабінету і сіла в крісло, біля якого стояв управитель. І відчував Опанас, що стіна незборима перед ним. А увечері Дарина сказала, що завтра від’їздить у Рогощу, там вчителюватиме, бо не хоче жити під одним дахом з людьми, які збиткуються із селян, хоч замолоду страждали за прогресивні ідеї. І не мав як виправдатися Опанас.

І від’їхала вранці Дарина з дочкою, навіть не попрощавшись.

Була пізня осінь, сіялася пороша. Опанас цілі дні метлявся по полях, полюючи зайців, бо схолодало для нього в домі. Давно уже не почувався він таким самотнім. І перестрів за селом Уляну, що сіно везла. І кинувся до неї в надії, що рідна душа — ось вона, і заговорював, але мовчала Уляна, як німа. І зрозумів, що не пробачила йому і не пробачить. І кружеляло вороння над ним чорним крилом, і стріляв він з розпуки по воронню, але не влучав, бо очі сльозилися. І вже недалекий був Опанас від того, щоб власноруч обірвати земне життя своє, але порятувала його забаганка дружини конче їхати до Італії, де й клімат для неї підхожий, і народжувати хотіла під наглядом тамтешніх лікарів. І зітхнув Опанас легко, озираючись із Чумацького шляху на село, що лежало внизу у снігах.

Хіба це перші чи останні ілюзії в житті, з якими доводиться прощатися? Хіба життя людське не з таких прощань зіткане? На цю чи наступну весну, але він повернеться і все почне спочатку. Не бабрання в землі, для цього, врешті-решт, існує управитель Штома, а діяльна, свідома високої мети робота у земстві — ось шлях для нього, дворянина, інтелігента. Тільки там, а не деінде, він буде корисний для простого люду. І робота ця стане змістом його життя на всі наступні роки, скільки й судилося ще прожити.

І відкрився його очам хутір Семирозумів у подолі засніженої Крукової гори, ніби мальований пером на білому аркуші паперу, і крайня од вигону хата. І вийшла з хати жінка в кожушку, з дитям на руках, і то була Уляна із сином його, — не так побачив, бо далеко, як серцем відчув. І хотілося йому вистрибнути з саней, з-під теплої повстини, і бігти по сніговому насту — по косогорах, через вирлища ярів до жінки з дитям біля причілка хати, і впасти на коліна, і мовити: “Уляно, пробач, я не розумів щастя свого”. Але той напад слабощів тривав коротку мить. “Ефектно, романтично, але — смішно. Своєрідний рецидив молодечої хлопоманії…” — подумав з холодною тверезістю і, опанувавши себе, одвів очі та заговорив до дружини про далеку сонячну Італію…

Дак се йон як поїхав у ті чужі краї з жонкою, тольки яго і бачили в Пакулі.

Як йон куди не поїде, там йому і пить, і їсти, і дах над головою, чого так не їздить.

А в економії Штома з людяк сльозу вичавлює, а грошики панові Опанасу в кишеню течуть.

Се правда, яни болєй у Києві та Пітері проживали, анєж у Пакулі.

А баронесу стару ховати у Пакуль привезли, так яна захотіла, се я помню, двоє дєток у них уже найшлося.

Се, мо’, тади мого свекра пан Опанас у своєму лісі з порубом застав. Дак свекор упав на коліна: “Простіть, пане, вугол у хаті прогнив, одроблю, тольки уряднику не видайте!” — “Не видай і ти мене моїй жонці, що тебе простив”, — тольки й одказав пан та й од’їхав.

Душа до людяк у яго лежала, тольки жонка крутила ним як хотіла.

А далєй батюшка в церкві кажуть: “Цар помер!” Було се під зиму якось. Лак. пани швидко зібралися і поїхали, болєй ми пана Опанаса і не бачили живого, а бачили мертвого, як хоронить привезли.

Дак жонка його і для годиться не заплакала, стовпом сухим біля гробу стояла. А Уляна Несторка хоч не пішла, а у себе в дворі так голосила, аж скумасно чуть було.

Се яна уже за Латкою була-бо чи ще нє?

А що їй Латка, як йон у неї за підстилку був?

Метаморфози людського життя: за батькового царювання він сидів у тюремній камері і писав покаянного листа: “Припадаю до ніг Ваших…” А на коронацію сина їде в депутації від дворянства Краю. А може, так і треба, може, це в природі людській — такі перетворення: вранці людина — на чотирьох, удень — на двох, увечері — на трьох. Греки мудрі — хіба це лише про тіло? Невже для нього уже вечір? Утома. Виснаження душі. Хай Бог простить, але смерть царя вселила надію. Як це завжди було на Русі. Він, Опанас Журавський, раптом помолодшав. А може, і це ілюзія. Ще одна. їх так багато було в житті. Життя, зіткане з ілюзій: революція, господарювання у Пакулі, Уляна, родина… Вогонь у його душі запалювався, але швидко гаснув. Можливо, йому бракувало характеру. А можливо, його розуму бракує обмеженості. Бо тільки обмеженість робить з людини фанатика ідеї. Марія, яка спалила себе на вогнищі життя в ім’я ідеї. В ім’я ідеї, з якої невідомо що вродить. Якщо вродить. Людина сліпа. Історично. Вона іде навпомацки, із щільно зав’язаними очима, і нема вуст, які б гукали до неї “жарко!” чи “холодно!”, як у дитячій грі. Бог загадково мовчить.

А може, і Бог весь у сумнівах і запитує в самого себе: Боже, що діється з людиною, яку я сотворив?

Воля царя на землі — воля Бога на небі. Одне його слово, один порух душі до добра — і жертовні вогнища в ім’я волелюбної ідеї стануть непотрібні, смішні. Усе, що доброго і поганого діялося на Русі, традиційно діялося з волі вінценосної влади. Новий дар — молода людина, сповнена прогресивних ідей і бажань творити добро. Не лише царі творять епохи, а й епохи творять царів, це нерозривно, взаємозв’язано. І надії його, надії дворянина Журавського, земського діяча, мають земну основу, реальну основу. Подих весни, подих оновлення — він їх відчуває.

Як шкода, що Марія не дожила до цих днів. Жертви виявляються історично безглуздими. Відчиняться двері в’язниць. Росія перестане бути тюрмою. Його Малоросія стане нарешті Україною. Ще тоді, в камері тюремній, виводячи на папері: “Припадаю до ніг Ваших…”, він прозірливо передбачав нинішній день. День великих сподівань, які ось-ось справдяться. Перед очима враженої справедливим і мислячим імператором Європи.

Хіба не він, молодий імператор, за два місяці царювання розгледів дрібну, користолюбну душу щойно призначеного міністра шляхів зв’язку, розгледів і прогнав спекулянта й казнокрада з державної служби? Який могутній урок усім, хто не хоче знати різниці між своєю кишенею і державною! На його місце імператор призначив людину, знану своїми ліберальними поглядами здавна, людину, яка ще в шістдесяті роки роздала селянам більшу частину своїх земель, поїхала до Америки і працювала на тамтешніх залізницях — князь із дідів-прадідів! — простим робітником, а потім машиністом на паровозах. Молодий імператор у височайшому указі заявив, що особа державця в Росії не потребує охорони, і замість начальника палацової охорони ввів посаду коменданта. Дедалі достовірніші були чутки, що пост міністра внутрішніх справ має посісти людина, відома своїми ліберальними поглядами. Мрії волелюбних діячів — уже не мрії, а реальність. І це державне підтвердиться на прийомі молодим імператором депутацій від дворянства, земства і міст. Він, Опанас Журавський, має честь представляти на ньому свій Край. Якби дожила до цих історичних, днів, не вчинила б дурниці сестра його Марія! Воно б очевидьки переконалася, що є він, принципово інший шлях до волі, людяніший і результативніший.

А потім був засніжений Петербург. І Аничків палац, в якому зібралися депутації з усієї неосяжної імперії. І піднявся, човгаючи ногами, на тронний поміст чоловічок з блідим чиновницьким, що їх штампують військовий стрій або департаментські канцелярії, обличчям. І сказав собі Опанас Журавський: “Ось імператор твій, повелитель народів”, — і тільки тоді пробудилося серце Опанасове. А імператор після кожної мовленої фрази опускав очі долу, зазирав до шапки, яку тримав перед себе, до шапки, на дні якої, як потім розповідали, лежала самим Побєдоносцевим написана промова. “Мені відомо, — промовляв імператор, — що останнім часом чулись на деяких земських зібраннях голоси людей, що захоплюються безглуздими мріями про участь представників земств у справах внутрішнього управління…” І зрозумів Опанас, що це про нього і про таких, як він. І ще зрозумів Опанас: мрії отаких, як він, ідеалістів справді безглузді, допоки цей карнавальне вбраний гвардійський офіцер на троні. А він ще молодий, фізично дужий, тренований, і попереду в держави десятиліття не життя, а животіння. І почувався Журавський дитиною, якій показали цяцьку, але не дали. І почув він, як імператриця, така ж юна, як і державний муж її, погано розуміючи по-російському, бо нещодавно привезена з Німеччини, запитала у фрейліни: “Чи не сталося чого? Чому він так голосно говорить?” І відповіла фрейліна імператриці: “Він пояснює їм, що вони дурні”, І не образився Опанас, бо це була правда. І пригадав він Марію, сестру свою, що спалила себе в каторжній в’язниці, бо ненавиділа весь цей сановний театр, усю цю державну фальш смертельною ненавистю, і ще пригадав він: “Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…” — і свої недавні мрії в поїзді, що віз депутацію в столицю, і йому хотілося померти — з безвиході та безнадії.

І повернувся Опанас до Києва, де зимувала його родина, бо вже сини до гімназії ходили. І мовив він до дружини своєї: “Наталі, ще як ішла на каторгу сестра моя Марія, заповідала вона ту дещицю грунтів пакульських, яка їй згідно із законом у спадок має перейти, між селян розділити безвикупно. Але не зробив сього батечко мій покійний. І на каторзі, незадовго до смерті, Марія про той свій заповіт нагадувала, товариші її се підтверджують. І мучить мене сумління, що досі не зробив я так, як сестра покійна веліла. Не бідні ми з тобою, багатшаємо з кожним роком, вистачить і нам, і дітям нашим, і онукам для життя забезпеченого. Тож хоч тепер віддамо шану пам’яті покійної, подаруємо людям грунти, які вона мусила б перебрати собі, якби жива була, і заспокоїмо совість свою і на сім, і на тім світі”. І засміялася зимним сміхом Наталія Журавська, дружина Опанасова: “Якби я прислухалася до забаганок усіх божевільних, що в роду вашому, досі діти мої голі й босі попідтинню старцювали б. Перед законом я провини не маю, бо де заповіт сестри твоєї фанатичної, на папері викладений і нотаріусом, як то належить, потверджений? А совість моя чиста, бо я ніколи і в голову не брала пакульським босакам і гультіпакам догоджати…”

І зрозумів Опанас, що не проломити йому тої стіни.

І постановив він собі іншу задумку здійснити, бо після усього, що пережив у Аничковім палаці, не йшла Марія з душі: перевезти тіло загиблої сестри з далекого Сибіру на Україну і переховати у Пакулі, в сімейному склепі. І став він таємно від дружини писати в столичні канцелярії, випрохуючи дозволу, і уперше за багато років життя його набувало сенсу. Але приходили із столиці папери з відмовою, і так минув рік. І вирішив Опанас звернутися до самого царя з уклінним проханням, і почав він послання своє до царя із слів, які надиктував йому колись у камері Лук’янівськоі в’язниці жардармський капітан: “Припадаю до ніг Ваших…” ї посміхалася іронічно сестра Марія з фотокартки, і пронизливий погляд її протинав душу. Але виправдовував себе Опанас: так треба, висока мета освячує кривий шлях, який веде до неї. І поклав він за краще поїхати з посланням своїм до Москви, щоб у дні коронаційних урочистостей, коли серце молодого імператора буде розчулене з любові народної, покластися на милість його.

Москва була переповнена сановитим людом з усіх столиць Європи, і Опанас оселився на приватній квартирі неподалік від Ходинського поля, де, згідно із розкладом Коронаційної канцелярії, на один із травневих днів було призначене народне гуляння. Того дня він рано прокинувся і вийшов з дому. Вулиця була запруджена святково вбраним, веселим людом, потік його безупинно плив у бік Ходинки. Опанас довго, з тугою і подивом вдивлявся в людські обличчя: радість була щира. “Господи, та невже ж ми, жалюгідний гуртик незадоволених, критично мислячих, праві, а вони усі ні?! — болісно роздумував він, і з кожною хвилиною певність у своїй правоті меншала. — Ми лише білі ворони, а народ — ось він, народ вірить цареві і любить молодого імператора, любить…”

Він ступив лише крок з ґанку назустріч юрмі, і це був останній свідомий крок Опанаса Журавського. Людська хвиля підхопила і понесла його. І він покірно віддався на волю тої хвилі, розчиняючись у народному морі і почуваючись з того щасливим. Юрма винесла Опанаса Журавського на Ходинське поле, оточене Москвою-рікою, військовим табором і буфетними наметами, біля яких людям роздавали паперові кульки з гостинцями від царя — пряниками, цукерками та емальованим кухлем на згадку про коронацію. Опиратися юрмі годі було. Опанас відчув, що задихається. Він шарпонувся в один бік, в другий, але, стиснутий пітними, гарячими тілами, скоро знесилів. Стогін, панічні крики, хрипи вмираючих лунали над полем, у задушному тумані від дихання сотень тисяч людей. Людське море згойднулося і покотилось божеволіючими від страху хвилями по мертвих і ще живих, але повержених на землю. Опанаса натовп поволік у бік військових траншей. Він ще конвульсійно перебирав ногами, але сонце вже померкло для нього. Розчавлене тіло кричало від болю, щедро змочуючи кров’ю уклінний лист до царя в кишені піджака.

А потім і біль зник. І зникло все.

Отямився він у траншеї край Ходинського поля, що досі слугувало учбовим плацом для військ Московського гарнізону. Волів би вже й не отямлюватися, бо першою думкою було: його поховано заживо. Під Опанасом і зверху лежали мертві, холонучі тіла. Але прийшли солдати й почали діставати з траншей тіла затоптаних святковою юрмою. “Цей панок ще живий, кладіть на підводу і — в лікарню”, — почув Опанас і зрозумів, що йдеться про нього. Коли Журавського везли з Ходинського поля, люди в мундирах, військових — і поліцейских, похапцем засипали сліди крові. А біля павільйонів, збудованих для царя, свити його та високих гостей, незчисленний оркестр уже розпочинав святковий концерт, віншуючи царя й царицю, що з’явилися перед народом.

Помирав Опанас в убогій лікарні, у палаті, переповненій скаліченим на Ходинці людом, помирав того ж таки дня, увечері, коли цар і цариця відкривали першим контрдансом розкішний бал у французького посла. Помирав він при свідомості, з гірким і тверезим розумінням, що життя не вдалося, і хотілося Журавському почати життя спочатку, але сил на нове життя уже не лишилось.

І в останню мить перед його внутрішнім зором з’явилася не дружина Наталія, і не діти його, такі схожі на дружину, і навіть не сестри, які ніколи його не розуміли і яких ніколи уповні не розумів він, а з’явилося засніжене поле і ніби мальовані тонкими графічними штрихами по білому Несторів хутір, Уляна з дитиною на руках біля своєї хати. І він, Опанас Журавський, легко та молодо стрибнув із саней, застелених ведмежим хутром (щось гукала гнівно услід Наталія, але він навіть не озирнувся), і побіг через засніжене поле до Уляни, на хутір Несторів. Але сніг був глибокий і сипучий, сповивав ноги, виснажував, аж поки не впав Опанас серед поля обличчям у холодний білий сніг, що з білого ставав чорним…

Із Книги днів

Усе, що до Книги днів про Гаврила Латку ранєй уписано, — лепети сєльські. А було так, як я свідчу. Бо сам Гаврило мені гомонів, як ми з кумом моїм Сидором Воловиком стерегли його в зборні, а солдати на Вороновій горі землю довбали, шибеницю ладнаючи. Сидора Воловика Латка, поки в селі верховодив, обидив кріпко, клуню його із збіжжям спаливши. І закипів Сидір лютою ненавистю до власті його, і утік із села, коли мироїди тікали, хоч був нерівня їм, а повернувся разом із військом царським. Я ж підгавкував Латці на сходах, покуль по-яго в селі рабілося, хоч і не брав рушниці до рук, а тольки ждав, коли йон мене земелькою наділить, бо люблю я її, земельку, любов’ю великою, що казать, на хліб мазав би її і їв, калі б яна була у мене. А як зачорніло військо на горбах околишніх і стрільба почалася, пойняв я, що не буде по-Латчиному і не діждатись мені землі Горіхової, хіба дєткам моїм. І узяв я хлібину скоренько, рушником обгорнув і пішов вздовж річки Синявки, а там вільха рясна, військам назустріч. І зустрів я начальників військових хлібом-сіллю, гріхи словесні свої замолюючи, і ще кілько пакульців зі мною. 1 привітили мене начальники військові, бо покору являв. І сказали яни, щоб помагав суд чинити над зачинщиками, і помагав я. І спитали яни, де Гаврило Латка, і показав я Гаврила на церковці, хоч і не ховався йон. І стеріг я з кумом своїм Сидором Воловиком Гаврила, як присудив яго суд скорий до смерті. І не мав на мене зла Гаврило Латка, хоч я тричі одрїкся од нього, як святий Петро од Спасителя. І розмовляв йон в останні часини свої зо мною як із людяною, хоч я сам себе совістю мучив і досюль мучу, ї казав я йому на своє виправдання: “Табє, Гаврило, помирать, а нам з кумом далєй жить треба, і дєток у нас із кумом по добрій череді, а ти своїх схоронив уже в краях далеких”. Але ніби не чув йон балачки моєї, а все гомонів та гомонів до нас і нагомонітися не міг, про своє розказуючи. І що я почув тади од Гаврила Латки, те без ніяких химер уписую, а кум мій Сидір з того світу потвердить.

Був Гаврило із погородніх, латки землі, окрім грядки біля хати, не мав, а дітей мав шестерко. І був йон по вуха в нужді. А норов йон мав гордячий. І підсміювалися на колодках мужики, хто проворніший у жисті, з Гаврила Латки. Прийшов йон раз із колодок, розсерджений на мужиків, сів на призьбі в самотині, а вже смеркло. І сказав йон, у великому розстрої перебуваючи: “Бог чи сатана, хто із вас вчує, загляніть осьдечка у душу мою!” І явився йому Нестор Семирозум як живий, а вже мертвий був і на Вишневій горі похований: “Што ти хочеш, Гавриле?” — “А від кого ж ти посланий з того світу, бо сам тебе ховав і чарку на поминках пив, — від Бога чи від сатани?” — поспитав Латка. “Бог і диявол — вони в однім образі, се людяки з нерозум’я їх розділили, — був одвіт — І залишений я ними на землі, щоб у людяцькій жисті до пуття пойнять. А як пойму, доповім по команді вгору”. — “Тяжку ти ношу узяв, Несторе, — одказував Латка, — бо ось я сам себе досюль не пойму, не те що світ увесь. Не пойму, а тольки хочу над мужиками пакульськими, що насміхаються з мене, голоштанного, гору взять”. — “Буде, як ти забажав”, — мовив Нестор Семи-розум і зник з очей Гаврилових. А назавтра кличе його пан Опанас, нараяний Уляною Несторкою, що тади з паном любилася і жила в помісті за ключницю. І став Гаврило Латка над мужиками, і мужики шапки перед ним знімали.

І був йон крепко недобрий до людяк.

А тади стало замало Латці влади над мужиками пакульськими, і пішов йон на Вишневу гору і там гомонів з Нестором Семирозумом, як із живим, таке од яго чув і до Книги днів вписую. І говорив йон Нестору Семирозуму: “Хочу над усіма людяками володарювать, у царських шатах величатись, щоб пани і підпанки мені вклонялися, а не в прислужниках пана Журавського ходити”. Посміхнувся гірко Нестор Семирозум, люльку розкурив і гомонить в одвіт: “Хай буде, як ти бажаєш. Піди серед ночі на розходні шляхи, стоятиме на розходних шляхах віз, трьома кіньки запряжений, і коні, і віз, і все, що на возі, твоє”. Пішов Латка уповночі на розходні шляхи за Пакулем, аж там і справді віз стоїть, трьома норовистими кіньми запряжений. А на возі шати царські. Вбрався Гаврило у ті шати, сів на воза, і помчали його коні над лісами-болотами у країну, де царя не було, бо зістарився і помер, а дітей по нім не лишилося. Побачили його тамтешні людяки, в царські шати вбраного, і над собою володарювать настановили. І був йон цар грізний, до людяк немилосердний, бо ще діди наші гомоніли: “Не з пана пан, а з мужика — ото пан…” Хто травою перед ним стелився — того милував, хто душу свою беріг — того скошував без жалю. І наказав йон свої патрети у красному вуглі кожної хати повісити і молитися, як перед іконою. І молилися. І наказав йон фігури свої із чистого золота виливати, — і виливали, і колінкували перед ними. Правда се чи ні, а так йон розказував. Хоч я й сумнівався, бо дядько уже був дзузлий, як я стеріг яго у зборні, а все ще собою високенний і в плечах аршин: де стольки золота узять, у якім государстві стольки золота буде?

Але все мало було Латці, ще більшого хотілося. І уповночі поїхав йон кіньми, що вогнем дихали, у карету золоту запряженими, до гори Вишневої. Ніхто з пакульців сього не чув, і тольки я тепер знаю. І говорив йон Нестору Семирозуму нахитку: “Хочу я Богом стати, Несторе, бо тольки Бог знає усі діла земні і небесні ранєй, аніж яни почнуться, і тольки Бог смерті не відає”. Покотилася сльоза по щоці Нестора Семирозума, бачив-бо йон наскрізь душу людську суєтну: “Не в моїй силі настановити тебе Богом над усім живим і мертвим, Гавриле. Але в силі моїй повернути тобі подобу людську…” І пропав Нестор Семирозум з-перед очей Гаврилових, лише могила, дерном заросла, та ніч, розіп’ята на хресті, та зорі в небі, над Вишневою горою. І впали шати царські з плечей Латчиних, і розтанули, як сніг навесні, а зостався він у своєму ватяшнику драному. І золотої карети, і коней, що вогнем дихали, не стало в подолі Вишневої гори. І побрів йон до хати своєї, вибудуваної, калі пану Опанасу ще служив. Але не було вже хати, стовпом вогню взялася хата, і тольки дєтки яго бродили по попелищі. І гомонів Гаврило Латка людякам, що збіглися на пожежу: “Ось був я цар, на золоті пив і їв, а хто я теперечки?!” Од тих пір Гаврила Латку в Пакулі Царем і прозивали.

І зробився йон як тьопнутий. Ходив по лісах, та лугах, та болотах довколишніх, усе царство своє розшукував. А далєй став череду сільську пасти, щоб дєток прогодувать. І як пас йон череду людську, сидів одного дня над Чортовим болотом. І побачив йон серед тапіла, в плюшняку чорта-болотяника, з ріжками на кудлатій голові, як у молодого бичка, се йон сам мені розказував, поки смерті ждав. І побачив Гаврило, як до того чортяки вовчар скрадається. І подумав йон: “Порятую куцого від наглої смерті”. Подумав йон так і крикнув: “Ей-ей, дєдко, побережися!” Болотяник зирк, а вовчар уже близько — і в тапіло з головою. А як потюпав вовчар у чагарища, випірнув чорт і гомонить до Латки, Царем прозваного: “Як табє оддякувать за порятунок?” А Гаврило притьопаний одвічає: “Зроби мене Богом”. Зареготів болотяник, закрутив головою, аж тапіло збрижилося, а далєй каже: “Ще не траплялася мені людяка, яка б на Божий сан зазіхала, бо тяжка ноша ся — світ на собі тримати. Але за добро твоє повідаю, як живій людяці на небо дістатися. За високими горами, за піщаними пустелями, на краю землі є тепле море, а в морі острів, Горіховою землею зветься, а про яго табє ще Нестор Семирозум гомонів. Живуть у тій землі людяки в теплі, добрі та справедливості. З того острова на небо є драбина, і залазять по ній людяки на небо живими, бо не вмирають. А як зійдеш на небо, та-мочки уже й до Бога близько, не забудь тади і мене, старого чорта, що у болоті од сотворіння світу”. Зареготів знову болотяник та й пірнув у тапіло і вже не з’являвся перед очі Латки. Од того дня ні про що Гаврило думать не міг, а тольки про землю Горіхову. Погодєй посадив йон дєток своїх, та жонку свою, та матку на воза і подався світ за очі щасливого царства шукать.

Отак йон мені проказав про свою колишню жисть, покуль солдати на Вороновій горі для яго зашморг в’язали, і я до Книги днів, що тади почув од яго, вписую.

Слово про землю горіхову

На коліна він упав і поповз до моря, назустріч хвилям. І припадав він вухом до землі, і простягав руки до хвиль, умовляючи їх, щоб стихли, щоб не глушили дзвону, який чувся Гаврилові з моря, де острів, а на острові земля Горіхова, а в землі тій люди живуть у достатку та справедливості. І бачив він запаленими від голоду, спраги, колючого піску і солоного вітру очима, як з-за пісків з’являються і бредуть розпеченою сонцем пустелею, наче живі, його рідні — матір, діти і дружина Параска. Ось підійшли вони вервечкою, одне за одним, як помирали в довгій дорозі до землі Горіхової, ось підійшли вони до моря, і хвилі, торкнувшись босих ніг Гаврилової матері, вгамувалися. І пішли вони, його рідні, матір, дочки Настуся, Наталочка, Феська, Улянка та Вустя, син Іванко, дружина Гаврилова Параска, по морю, як по суші, простуючи на ледь чутний передзвін дзвонів, що долинав з невидимого острова, на якому земля блаженна. І пішли вони по морю, як по суші, і зникли з очей Гаврилових, розтанули в імлі солоній. І гукав до них Латка, як до живих, але не чули вони й не бачили. І ступив Гаврило до моря, слідом за матір’ю своєю, дітьми та дружиною Параскою, але хвилі валами накочувалися на нього, і став він тонути, і повернувся на берег, бо видима смерть страшна, хоч і життям дні його вже по вінця насичені…

Я ще дівчучка була, а помню, як сьогодні. Матка у хату вскакує, — а наша свиня поросилася, дак матка коло неї і ночувала, щоб не розірвала поросят, — вскакує наша матка в хату серед ночі і пробі кричить: “Вставайте, бо Латка горить!” А я на полу, коло баби покійної спала. Зирк у бічне віконце, а яно уже вогнем у очі дихає. Бо Латка од нас через яр, а віконце на Латчине дворище.

А ми наче й далєй жили, а страх як попужалися. У чому були повискакували, рядна у копанці мочимо та стріху вкриваємо, щоб яка головешка не залетіла, бо звечора наче було тихо, а тади такий вітрюган знявся.

Бо Латка з нечистою силою заприятелював, а яна, усі знають, на семи вітрах прилітає. Нон до Нестара Семирозума на Вишневу гору пішов, як до живого, а тади вже відчепитися од яго не міг. А треба було, се мене покійна баба навчала, стрелити в яго пулею, вилитою з мідного хреста, йон би і одчепився.

Яка там нечиста сила, калі йон пану Журавському служив, як пес, людяк поїдом їв за панську милість, от якась пам’ятлива душа й оддячила за зло, півня пустила, і пішло з димом усе, що вислужив у пана.

Я сього не помню, бо я ж сама із Крутьків. А як була уже за своїм Панасом, молодухою, дак помню, що Латка до мого Панаса приходив і про Горіхову землю усе гомонів.

Мужики у нас у хаті збиралися і слухали Латчину гомонку, гальки ніхто тим балачкам не вірив. А мій Панас таки вірив трохи і їхати з ним у ту Горіхову землю намірився, тольки я сказала: “їдь без мене і дитяти нашого, а я остануся боса й гола, та на своїй землі”. Йон і оговтався.

Еге ж, Латка по хатах ходив і карту малював, як до Горіхової землі добутися. Се, гомонить було, сам Нєстор Семи-розум, як ще живий був, про землю блаженну повідав, бо йон там бував і оттуль на небо сходив, щоб із Богом про земні неполадки балакать, і як жили в яго хаті релюцьонери, теж про Горіхову землю гомоніли, хоч називали інак.

Гомонів, гомонів Латка. Я на пам’ять з дітства добра і гомонки яго пам’ятаю, як “Отченаш”. За темними лісами, за високими горами, за синім морем є Горіхова земля. В тій землі Горіховій ні орати, ні сіяти, ні жати не треба. Бо ростуть тамочки горіхи завбільшки в людяцьку голову. Розколеш горіх, а в горісі борошно біле, і наїдки-напитки, які тольки душа побажає. Не земля, а скатерть-самобранка, про яку в казках розказують. І горіхів тамочки без ліку, під ногами валяються, як в наших пакульських лісах жолуді. І вся земля з горіхових лісах. І нема тамочки ані поміщиків, ані станового, ні старшини, про начальство там і знати не знають, а кожен живе, як йому заманеться, кожен сам собі пан. І не старіють людяки в тій Горіховій землі, і не вмирають, бо не вироблюються, як ми, а сидять сидьма на колодках та лавочках біля дворищ своїх. Сидять яни сидьма, балачки балакають та дзвони слухають, бо над Горіховою землею дзвони дзвонять денно і нощно для усолоди блаженних душ.

А прочув про ті гомонки по хатах пакульських становий, примчав у село, мужиків зібрав: “Не слухайте Латки. Горіхової землі ніде в світі нема, щоб робить не треба і не платить податків, а се Латка на бунт підбиваєм. І наказав бити Латку різками коло зборні, і били. Але не повинився Гаврило, а далєй своєї гнув. Се начальники, гомонить було, од нас приховують, бо ми їх роботою своєю на світі держимо, а є вона, земля Горіхова, за горами високими, за морями синіми, і в кожного там домище із садом, квіти в садах і на вулицях цвітуть, і людяки там у шовки та срібну і золоту парчу вбрані, і людяки там знають мову птахів, звірів і дерев. І я перший, гомонить було, поїду шукати блаженну землю, і вістку з землі Горіхової вам пришлю. І хто увірував, ті давали, що могли, аби Латку з маткою його, жонкою та дєтками ходаками в Горіхову землю послать. А хто не увірував, ті сміялися, слідом за становим повторюючи: Гаврилова земля…

І відступив Латка від хвиль, що видиму смерть несли, і упав коліньми в пісок, і руки простер, і так говорив, до неба очі звівши:

— Хай вони тамочки, в Пакулі, гомонки свої насмішні гомонять, але ж ти, Боже, наскрізь бачиш душу мою, бо й крізь землю, як написано в книгах святих, ти проглядаєш, наче крізь скло. Хіба не кричала криком душа моя, коли бачила неправду і наругу над людяками?! Хто ще в Пакулі, окрім мене, наважувався різати правду у вічі і старості, і самому панові, і приїжджим начальникам? Хто, окрім мене, дурного Латки, заступався за голодранців сільських? Хіба не мій голос гучав на сільських сходах, поки інші нишкли, як мишенята, коли лисиця нору мишачу розкопує? Хіба сільські обідранці мене за те любили та пестили, як телятко покірне, що двох маток ссе? Ні, мав я саму немилість від старости, мироїдів сільських та начальників повітових. І не мав я слова дяки від голодранців, за яких заступався. І тільки ти, Господи, відаєш, яким нещасним почувався я того вечора на призьбі халупи своєї, коли із душі змученої зойк вихопився: “Бог чи диявол, а поможіть мені!” І ти явився мені в подобі Нестора Семирозума і прорік насмішкувато й гірко, що Бог і диявол на одне лице, вершинами переплелись, як дві берези від кореня одного. І повірив я тобі, Господи. І волав я до тебе, як до останньої надії своєї, і бідаків пакульських: “Допоки се буде? Допоки бідний багатого на своєму горбі везтиме? Допоки правда і праведливість наш Край обминатимуть?!” І гомонів я тобі, Господи: “Настанови мене над людом сим, хочу бути пастухом, який виганяє череду з вигону, витоптаного копитами, на луги, де трави рясні і високі. Бо людяки — се та ж череда, і потребують людяки чередника турботливого, справедливого і суворого, щоб нагодованими бути”. І коли вчинив ти так, як просив я, і узяв пан Опанас мене за економа у своє обійстя з намови Уляниної, а через її вуста — твоєї, Господи, хіба не чинив я усе, щоб виправдати довір’я твоє, Господи, хіба не вгадував прозірливо найменші побажання твої невимовлені? Череда людська, як усі череди, глупа, іде вона туди, куди пастух її жене, і тільки він, пастух, знає, де трава така, що і вгризнути нема чого, а де трава по коліна, а де трава по черево скотині. Хіба про себе я дбав чи про пана Опанаса, пильнуючи його добро? Я дбав, щоб не кому іншому, а людякам пакульським жилося ситніше, А людякам житиметься ситніше, калі панові ситніше, бо від жирного кусня і їм більше перепаде, хіба не так, Господи? А панові ситніше, калі земля його більшу оддачку даватиме. А більшу оддачку земля даватиме, калі кращий порядок на ній буде. Подумай сам, Господи, кому користь з того, що людяцькі корови чи коні панську озимину витопчуть? Кому користь, як мужики нерозумні ліси панські вирубають? На хапок ситі не будуть ні корова, ані кінь, ані мужик, а земля обезхлібіє і зістаріє дочасно од суховіїв, як ось я зістарився дочасно од пережиття тяжкого. А де заробить бідак на кусину хліба, як мужиччє нерозумне розтягне панську економію по трісці? Так я міркував, привчаючи людяк пакульських до порядку усією ваготою свого старшинства над ними. Тольки ж людяки того не тямили і проклинали мене прокльонами страшними. І пан Опанас, легкий верхоглядець у житті земнім, не схотів мене пойнять. І зрозумів я, що замало власті в руках моїх, щоб навернути людську череду до її вигоди.

І тади заволав я до тебе, Господи, вдруге: “Зроби мене царем над людяками, щоб мав я власть велику карать і милувать, бо тольки цар має силу зробити людяк, темних розумом, щасливими, нагодувавши і напоївши удоста!” І зробив ти, Господи, як просив я. Помчали мене коні твої вогняні в далекі землі, і став я царювать над тамтешніми людяками. І хіба не старався я сотворити, не для себе, а для людяк темних, нову землю і нове небо? Розділив я царство своє, як ти, Господи, землю і небо, на верх і низ: я і слуги мої найближчі, яких за правицю свою мав, угорі, всі інші людяки внизу, зате рівні піді мною. І мовив я, як ти, Господи, коли світ творив: “Живіть і плодіться”. І було моє царство раєм для кожної людяки, яка хотіла жити в блаженстві роботи й покірності. А що я суворо пас череду свою, то ж задля добра її і ситості. А що я вбирався в шовки та золото, то не для власного величання, а щоб юрмі, як сонце, з твоєї волі світить, бо юрма того потребує. А що я брав батога в руки, то ти сам, Господи, відаєш: без батога людяка, як і скотина, тольки у шкоду й косує оком та помислом. А що наказував я свою подобу із золота виливати, то хіба ти, Господи, не чиниш так само, аби ми перед образами твоїми, на дошках мальованими, молилися? Але ж не хотіли яни, людяки тамтешні, утямкувати, що тольки задля них, сіряк, на царство я сів! Вони молилися на мої золоті подоби, а потайки кляли мене клятьбою несосвітенною. Вони колінкували, калі проїздив я дорогами царства свого, а вслід мені плювалися. Непослух проростав у царстві моєму, як осот на городі. Я полов, ти знаєш, Господи. І хоч глибоко брав плуг мій, непослух проростав з кореня ще глибшого. І мусив я ставити наглядача над кожною людякою, і скоро наглядачів та поганяйлів було в моєму царстві болєй, аніж тих, хто працює. І захиріло царство моє, і прийшли вої з царства сусіднього, і ніхто з людяк моїх не хотів боронитися, а хотіли скоршої смерті моєї. І тади пойняв я, що не буде раю в царстві моєму, докуль людяка така, якою сотворив її ти, Господи. Тади й заволав я до тебе: “Хочу буть Богом, щоб сотворити людяку заново, роботящу, як віл, і покірну, як трава!” Але не забажав ти, Господи, поступитися престолом своїм і повернув мене у стан мій селянський, у гній пакульський кинув, і забрав усе, що набув я службою в пана Опанаса, тольки дєток моїх і залишив мені, голих та босих.

І почав я тади думать, як зробити пакульський люд щасливим. І пригадав я оповідки Нестора Семирозума про Горіхову землю, ї присягнувся я перед совістю своєю, що виведу пакульців у землю ситих, за високі гори, за сині моря, на тихі води. І кликав я їх голосом своїм і серцем своїм, але не пішли яни за мною, бо не вірили, а хто вірив, той боявся халупу свою залишити. І тади я сказав їм: знайду для вас землю Горіхову, де не сіють, не жнуть, де завжди празник, де нема старості й смерті, а тольки життя солодке. І посадив я на воза матку свою, дєток і жонку Параску та й рушив шукать землю нову ї небо нове. І ось я тут, Господи, на піщаному березі, край пустелі пустельної, і чую переклик дзвонів на невидимім острові, де земля Горіхова, до якої так довго і тяжко брів. І вся родина моя, що полягла в дорозі, матка, дєтки і жонка, пройшли повз мене у білій одежі, наче зітканій з променів сонячних, по хвилях морських, як по суші, і вже вони там, у землі блаженній, на острові щастя. І тольки я, Гаврило Латка, в самотині та безнадії никаю по березі, солоними хвилями зупинений на порозі землі Горіхової. За що ж до мене така неласка, Господи? За що ж ти караєш мене, Боже? Чим провинився я перед тобою і землею Горіховою? Хіба не жив я з перших днів своїх не для себе, а тольки для людяк, тобою сотворених? Хіба не перебирав я частку тягаря твого на свої плечі, пасучи череду людську, царем бувши? Хіба не в одній упряжці ми йшли з тобою, Господи, правди і справедливості дошукуючись? Навіщо ж залишив мене напризволяще в сій пустелі? Та озовись ти нарешті, Господи, не мовчи як риба німа чи трава безголоса! Бо знайду тебе і на небі твоєму, як Нестор Семи-розум тебе знайшов, і тади вже інша гомонка буде між нами!..

Але мовчав Бог.

Як загула поголоска між людей про Горіхову землю, приходили із сіл довколишніх послухати Латку. І докотилися поголоси до Мрина, і приїхав з Мрина становий, покликав Гаврила до зборні: “Єто ти своїми видумками мужиків бунтуєш?” — “Не на бунт я їх підбиваю, а кличу в землю блаженну, що Горіховою зветься”, — одвічав Гаврило. “Нема і не може бути землі Горіхової, а є земля царська, од краю до краю, куди б ти не поїхав! — кричав становий. — Є земля царська, і є начальники, бо без начальників ви, мужва сіра, ради собі не дасте і згинете без сліду”. І сікли Гаврила Латку з наказу станового різками, а що мужі громадські старалися, бо він багатьом сала за шкуру залив, за економа у пана бувши, то кров з-під різок аж цвіркала. Але не полишив Латка балачок про Горіхову землю, ходив між людей, як і раніш, та кликав за високі гори, за сині моря, на теплі ріки.

І плакала перед ним дружина його Параска: “Посадять тебе в тюрму, потарганять у краї сибірські, на каторги царські, як панну Марію. Що я тади з дєтками малими робитиму у холоді та голоді, без даху над головою?” І втішав її Гаврило так: “Хайдечки що хоч зі мною роблять, а знайду я для людяк пакульських землю Горіхову, де горіхи ростуть з людяцьку голову, а в тих горіхах усе, що душа і тіло потребують, і будуть наші дітки в землі тій ситі й довольні, як перші люди в раї небесному, які не орали, не сіяли, а жили, наче пташечки Божі”.

І плакала Параска гірко, що з її чоловіком таке поробилося. І ходила вона до баби Мокрини, щоб пособила, але казала баба Мокрина, що не поможеться Гаврилу од її шепотінь, бо се лихо в Гавриловім умі од Нестора Семи-розума, а в Нестора знаття сильніше, хоч і покійний уже. І приходили ночами темними, бо станового і старости боялися, до Латки люди пакульські із безземельних, про Горіхову землю гомонку слухали і шепотілися. “Зберемо, хто скольки може дать, — казала Латці босьота сільська. — І будеш ти, Гавриле, ходаком нашим у Горіхову землю. А як знайдеш землю блаженну за високими горами та морями синіми і обзирнешся, тольки вєсть подай, хоч і з птицею якою перелітною, що на теплих водах зиму зимує, сей час халупи свої залишимо і на твій поклик, як у вирій, полинемо”.

І збирали потайки від начальства хто скільки міг і в Пакулі, і в селах довколишніх. І купив Латка, наче в складчину, воза справного та двійко коней добрих. І поприладжував він у возі скриньки різні для харчу та одягу, як ще за життя Нестор Семирозум розказував, що по світах у бувальцях бував. І прийшов одного вечора до Латки староста пакульський і мовив: “Я, Гавриле, тобі зла не бажаю, в одній упряжці ми з тобою панові Опанасу служили, докуль йон на дочці баронеси не женився, а баронеса Штому з Києва привезла та на економа призначила. А тольки нічим я тобі не пособлю, як знову начальство з города налетить. А так буде, бо яни тамочки за твої гомонки про землю Горіхову на тебе зуби точать. Іди в Мрин до станового, упади в ноги і повинися, що болєй так робить не будеш, бо пропадеш ні за цапову душу і дєтки твої малі з тобою…” І одказував старості Латка: “Зроблю усе, як ти совітуєш, бо ти для усіх нас власть і дурного не радитимеш. Упаду в ноги і покаюся, що людяк із пуття збиваю од нерозум’я власного, і землю перед становим їстиму, що болєй так не буде. А тольки зроблю се після Святої Паски, бо скольки вже тут осталося”. І заспокоївся староста, бачачи каяття Латки, і переказував про розмову начальникам своїм, а вони — самому становому. А як посвятили паски, розговілися та дідів пом’янули, удосвіта посадив Гаврило родину свою на воза і рушив у білий світ Горіхову землю шукать.

Тольки жменька людяк і відала про се.

Матка моя була ще дєвкою, як яни виїжджали. Яна ж бо небогою Парасці доводилася. Дак Параска що вже побивалася, землю у дворищі цілувала, наче знала душа, що на віки вічні рушає. Дак матка моя і гомонить до Параски: “Не горюйте, тітко, так гірко, може, ще й вернетеся”. А яна: “Не, не вернуся, у чужій землі очі закрию, і ворони кості мої рознесуть. То за себе я так не болію, як за дєток своїх, аби тольки яни в далекій дорозі життя не згубили, бо ще ж малі і нерозумні”.

Опанас мій яго проводжав, дак розказував на старості літ. Уже заясніло на сході, над Вишневою горою. Гаврило перехрестився і гомонить: “Се нам Нестор Семирозум дорогу вказує”. І — по конях. А матка Гаврилова, Параска і дєтки у плач.

А позавтра наїхало в село стражників. “Де ваш Латка?”— питають. І мого діда у зборню тягали. Да тольки нема Латки і в помині, наче крізь землю провалився.

А наприкінці літа, перед Спасом, гнали плоти по Невклі литвини, причалили до Варяжого острова. І передали вони через пакульських рибалок вість від Гаврила Латки, на листках з конторської книги написану. І довго читали її грамотники сільські, читали та перечитували. І писав Гаврило Латка на листках з конторської книги, узятої в економії, коли ще за економа був:

“Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю. Се шле вєсть до вас ходок ваш у землю Горіхову і апостол Нестора Семирозума у світі земнім Гаврило Латка, Царем прозваний. Я живий і дужий, чого й вам усім бажаю, і путь свою трудну далєй стелю, за гори високі, за моря сині, в країну, де ріки теплі, де горіхи ростуть на деревах з людську голову, а як розколоти той горіх — у ньому все, чого душа людська і тіло земне потребують. Дорога ся в землю Горіхову мені праведним Нестором Семирозумом указана. Ще ходив йон по землі, як ми, живі, з вами ходимо, і покликав йон мене до себе на хутір, і сподобився я бачити в його руках бомагу, що на ній мальовано Горіхову землю і шлях до неї, і був той шлях звивистий, як лінії долі на долоні людяки, але увібрав я намальоване в очі свої навіки. І гомонів до мене блаженний Нестор Семирозум: “Я помру скоро, бо так мені Бог на небі, у якого я гостював, повідав. Я помру скоро, але й після кончини своєї земної буду як живий між живих, бо мушу і далєй пасти людяк пакульських, і сіл околишніх, і усього Краю. Але ти, Гаврило Латка, будеш апостолом моїм і виведеш люд бідняцький у Горіхову землю, де все для людяк Богом приготовлене, як добрим господарем, що гостей покликав, наготував і жде, коли прийдуть. А будете ви тамочки як у Бога за пазухою, єстяка там що пити і їсти, і на віки вічні, бо смерті там немає, смерть туди дороги не знає, а єстяка лєсніца в небо, і хто стомиться в одвічній ситості й благості буть, вилазять по тій лєсніці на небо, як ми на горища хат своїх, і блаженними стають. І буду я тобі світити з неба, шлях до Горіхової землі вказуючи. І будеш тольки ти зоряницю ту бачить, а болєй ніхто, бо ти опачина моя на землі, весло, яким правують”. Такочки гомонів до мене Нестор Семирозум, і вбирав я кожне слово його.

І як виїжджав я з двору, щоб Горіхову землю шукать, з маткою, дєтками та жонкою на возі, зайнялася зоряниця на небі, над сіверськими лісами, над болотом Замглай, і для всіх людяк, що мене проводжали в путь далеку, була ніч темна, тольки для мене зоріло. І впала матка моя стара між двох ушул, що після пожару тольки й осталися на дворищі моїм, упала матка моя стара між двох ушул, об попелище тілом своїм висохлим билася і голосом страшким голосила: “Ой синку, не переступай родних порогів, не оставляй могил родних, бо ніде луччей не буде, аніж у роднїй сторонці!” Але переступив я через висохле тіло матки, як через деревину, бо вже мені зоряниця, Нес тором Семирозумом запалена, душу зігрівала і кликала в дорогу. А людяки підвели матку мою стару з попелища і поклали на воза, між дєток моїх, ні живу ні мертву. І виділась мені земля Горіхова з далечі далекої видивом солодким.

Людяки пакульскі, і сіл околишніх, і усяго Краю! Калі хто з вас і сумлівався, що є яна, Горіхова земля, теперечки не сумлівається, наглядівшись на станового та стражників, які кістьми лягали, аби не пустити мене на пошуки країни блаженних. Яни за нас обіруч тримаються, бо ми їх годуємо і на світі держимо, а хто їх буде годувать, як мужиччє усе в Горіхову землю, де начальників не треба, валками рушить? І хто з вас сумлівався, теперечки не сумлівається, почувши у церкві, як проклинав мене з амвона отець Олександр, бо і йон у Горіховій землі нікому не треба, бо розмовляють тамочки людяки з Богом без священиків, як ми бесідуємо у лузі, калі я на стогу сіна вершкую, а ви з возів вилами сіно подаєте.

І через те утікав я од них удосвіта, бо тюрма мені пахла. А яни услід мені гналися, та Нестор Семирозум мене порятував, подорожнім прикинувшись і вказавши їм шлях на Листвен. І промчали вони кіньми своїми бистрими до Коршаків та Листвена, але не настигли мене і вернулися в Пакуль. А я того дня, обминувши Радуль, переплив поромом через Невклю і був уже за болотом Замглай, у сіверських лісах. І стелився мій шлях далєй лісами та болотами, шляхами неходженими. Наче розбійник, скрадався я по рідній землі, хоч був ходоком од вас законним у землю Горіхову і сам Нестор Семирозум щодосвітка зоряницю для мене засвічував, дорогу показуючи.

Хіба не так апостоли Христові по землі ходили, скоре воскресіння проповідуючи, благу вість людякам несучи, а їх за це начальники карали і мучили муками великими?

І був я змучений душею і тілом, по нетрищах тиняючись, а ще болєй матка моя стара. За кожну гіллячку яна хапалася і приплакувала, з Краєм прощаючись. І я плакав разом з нею, але по конях ударяв пугою, щоб скоріш ногами перебирали, бо кликала мене земля блаженна. А матка моя догоряла, як свічечка. І бачив я, і розумів, що матку мою земля пакульська на світі тримала, пагори наші, луги, і ліси, і Невкля наша, і болото Замглай, а віддалялося усе те — і сили її маліли. Але не міг я коней назад повернути, як просила матка, бо то все людяцьке і минуще, а Горіхова земля на віки вічні.

Хіба не вказав Христос, коли запитував про матку і братеників яга, на учнів своїх: “Осьдечки матка моя і братеники мої”? І я кажу вам з лісів глухих, далєшніх: “Горіхова земля — матка моя, а ви, калі до слова мого правдивого дослухатиметеся і волю мою сповнятимете слухняно, — братеники мої рідні”. І приведу я вас у землю нову, де теплі ріки і де горіхи ростуть із людяцьку голову, і будете ситі, в теплі та добрі спочивать вічно.

І їхали ми з весни у зиму, назустріч сіверцю, так Нестор Семирозум щодосвітка вказував зоряницею небесною. І повіялася слаква несусвітня, дощем холодним мочило нас і снігом мокрим присипало, ї померла матка моя на руках моїх. І хоч плакав я з жалю до матки, але висихали сльози на щоках моїх, бо знав я: се мене Нестор Семирозум випробовує на силу та снагу душевну. Бо що важить життя старої жінощини, хоч і матка твоя рідна, калі ти ступаєш у ту сторону, де людяки і не старіють, і не вмирають, а живуть вічно у ситості повній?

І закопали ми тіло матки моєї біля лісного хутора, в чужому краї, а душа її в Пакулі, біля вас, людяки мої. ї поминайте її, матку мою Єфросинію, як своїх родаків поминать станете, яна вік добра не бачила, робила тяжко і Горіхової землі не діждалася.

А я поїхав далєй, все ближче до країни блаженної. А ви ждіть од мене весті нової.

Ваш ходок у землю Горіхову, апостол Нестора Семи-розума Гаврило Латка, родом з Пакуля. Амінь”.

І довго не було нічого чуть у Пакулі про Гаврила Латку. Аж наступної весни прийшла поштою нова вість од нього. І писав Гаврило на листках з конторської книги, узятої в економії, коли він ще за економа був. ї ходила та вість од хати до хати, і читали її грамотники сільські та перечитували:

“Людяки пакульські, і сіл навколишніх, і усяго Краю! Се знову шле вєсть до вас ходок ваш у землю Горіхову і апостол Нестора Семирозума Гаврило Латка. Як був я царем з волі Нестора, а ви знаєте, я вам про те повідував, перебуваючи в Пакулі, прийшли до мене в золотий палац мій богомази — малювати парсуну з мене для ікон тамтешніх, бо молилися на мене, як на Бога. І дивота велика мене брала, що на іконах я красивіший, анєй насоправдє. І запитував я у богомазів: “Одкуль ви, умільці, що так ладно рисуєте?” І одказували яни мені, царю землі тамтешньої: “Зволь, царю, звести очі і побачиш над собою зорі, наче хто білий, недостиглий мак по небесній сфері розсипав. А то все, як Земля наша, планети, І всі вони пливуть над нами, жителями Землі, у повітрі. І на тих планетах проживають такі ж люди, як і на Землі, з двома руками, двома ногами і одною головою. А ми сусіди ваші, проживаємо на Місяці, а до вас на заробітки по повітрю плаваємо, як ваші люди з Пакуля по Невклі та Дніпру плавають у Таврію”. — “А що ж вам видко у нас, на Землі, з Місяця вашого?” — запитував я. “А нам усе видко — ваше вчорашнє, сьогоднішнє і завтрашнє”, — одвічали богомази. “То скажіть мені, чи довго я царюватиму у землі сій?” — запитував я, бо вчорашнє і сьогоднішнє знав добре, а що буде завтра зі мною, царем, душу мені смоктало. “Недовго, царю, ти царюватимеш, — відповідали богомази, — бо позалєтось у твоїм царстві уже народився той, хто дошки з твоїми парсунами на цвинтарях палитиме”, ї більше нічого яни не сказали, як я не допитувався. І роздумував я усю ніч, як далєй мені буть. Бо не про себе я думав і дбав, а про царство своє, а царство для людяк, і я для людяк, які піді мною блаженствують. А уранні наказав я богомазів убити, і вбили їх за наказом моїм, і були яни з костей та крові, як усі ми, хоч з Місяця прилетіли. І наказав я дєтву, яка позалєтось народилася, убити. І відбирали од маток, і вбивали привселюдно. І хоч щеміла душа моя за дєтку малу, але не для себе я се чинив, а для спокою царства мого і людяк, Нестором Семирозумом мені вволених, бо пастух я, а яни худоба нерозумна, череда безголова, калі без мене зостануться.

Хіба не так Бог із нами чинить? А цар — то правиця

Божа, простерта над людяками.

Се повідав вам, щоб знали: як не мав я жалю до дєтви чужої, на царстві бувши, так і власних дєток не пожалію, калі треба Богу чи сатані (а яни в одному лиці, так мене ще Нестор Семирозум у Пакулі навчав) проценти платити за землю Горіхову. А проценти йон бере з мене добрі, наче П’явка пакульський, калі гроші безгородникам позичає. А перебуваю я, ходок ваш у землю Горіхову, теперечки коло города Челяби. Аж сюди привела мене зоряниця, що її кождого досвіта запалює Нестор Семирозум, путь у Горіхову землю показуючи. А людяк тут як мошви, а мошви влєтку — як людяк. І всі поспішають світ за очі, на землі нові, од безземелля свого гіркого. Але про землю Горіхову не чував тут ніхто, і слухають мене, вуха розвісивши. Але не дуже я й гомоню, бо земля Горіхова — яна не для всіх, а тольки для вибраних. І приведу я вас, пакульці, у Горіхову землю найпершими, аби ви тольки віру у мене мали й далєй. У мене і в Нестора Семирозума, що хоч і помер, але між людяк ходить як живий.

А що поки не рушаю я далєй, на те є причини. Бо віз мій розсипався на дорожньому сукраччі, як ми ще під’їздили до річки Волги, а коней довелося продати за безцінь, бо яни уже од вітру хиталися. І не осталось у мене грошей ані шеляга, а безпаспортному, та ще без грошей, куди поткнешся, до кого прихилишся. І зиму зимуємо ми з жонкою Параскою та дєтками своїми у чужій халупці, на дворищі тутешнього станичника, що давнєй перебрався під Челябу, а родом з нашого Краю. І робимо по хазяйству все, що йон накаже, бо душа їсти просить. І студорга тут страшенна, кості од морозу ломить, і пальці дубіють, але пишу вєсть до вас, руки біля грубки, що сам змурував, одігріваючи.

А що нашої сім і поменшало, то нам із жонкою полегкість. Хоч і кляне мене Параска за дєток наших трьох, які уже на тім світі, у раю. А може, яни у землі Горіховій, куди їх Нестор Семирозум на длані своїй переніс, раюють та нас виглядають, А було сеє так. їхали ми і їхали, від обрію до обрію, а за обрієм — знову обрій, їхали, обминаючи великі села і широкі, биті шляхи, позаяк безпаспортні і без свідоцтва переселенського, і за кожним казенним домом мені урядник привиджувався. Покуль було літечко, нам і ні гадки: дєтки та коні у лісах паслися, і нам з жонкою багато не треба. І повеселішала була Параска моя, тольки зітхала: “Скольки землі у Бога, а для нас нема”. І запитували ми у стрічних мужиків про Горіхову землю, але ніхто не знав, не відав, де яна. А як на зиму повернуло, то й нам зима — у душах наших і навік. Поболіли наші дєтки скарлатиною, тольки старшої і не зачепила болєсть. Качалися яни по возі, як оцупалки, і не жили, і не вмирали. Воза на сукраччях підкидає, і яни голівками об дошки стукають.

І сказала мені Параска: “Шукай, Гавриле, фельдшера, бо як дєтки наші умруть, то і я не житиму, і помандруєш ти сам-один у свою Горіхову землю”. — “На те воля Господня: Бог дав, Бог і візьме”, — утішав я свою Параску. Але мусив щось робить, бо жонка є жонка, і дєтки їй рідніші, аніж земля Горіхова. Зупинилися ми, як цигани, біля волосного села руського. І пішов я напитувать фельдшера. І напитав я фельдшера, що коней лікує, але й людяк глядить, калі яго попросять дуже. І прийшов фельдшер той за плату. Прийшов фельдшер той кінський, став біля воза, ковінькою дєток наших перевертає з одного боку на другий, а яни качаються, немов дерев’яні. “Як, паночку фельдшер?!” — допитується Параска, а я мовчу, бо і без фельдшера усе бачу. “Копайте могили”, — сказав фельдшер, і погойдався геть, і плати не взяв. Але тольки двоє маленьких і померло—Настуня і Наталочка, а інші вижили. І пойняв я туточки, що се Бог-сатана вдруге з мене плату бере — за Горіхову землю, яку я для людяк знайду і відкрию. Хоч була ся плата висока, але нема плати, яку б не варт було за Горіхову землю заплатити, так я собі казав і кажу. Поховали ми наших меншеньких біля того села, сам я над ними і Псалтир прочитав. Поплакали над могилками і рушили далєй.

А як зазиміло, вже під Покрову, переїжджали ми по молодому льоду річку руську. А віяло таке, що з ніг на рівному збивало. Я коней за вузду вів, а всі мої, одне за одного тримаючись, вервечкою слідом ішли, а Феська останньою. А була моя Фесюня хоч і мала роками, але од роду господиня, матері й батькові помічниця. Було, половину сухарика, випроханого у тамтешніх людей, а ми вже старцювали, згризе, а половину на завтра залишить. І вхопило вітром із воза в’язочку сіна, теж вистарцюваного, і по льоду вздовж берега понесло. І кинулося яно, бідне, за тою в’язочкою навздогін, бо хоч і мале, а знало, що коні голодні, а взяти нема де. Кинулося яно за тою в’язочкою сіна та й провалилося в ополонку з головою. І наче й не було нашої Феськи на світі — під лід пішла. Постояли ми біля тої ополонки, як біля могилки, докуль і самі крижаніти стали. Я з Псалтиря читав за душу Фесьчину безгрішну мерзлими вустами. І рушили далєй, у світ білий, бо земля Горіхова мене кликала.

А ви, людяки пакульські, і сіл колишніх, і усяго Краю, не сумлівайтеся, бо я не зупинюся на половині дороги і не поверну назад, яку б плату за країну блаженних не довелося платити. І рано чи пізно, а житимемо ми з вами в Горіховій землі, як Адам та Єва в раю. Сидітимемо ми сидьма під горіховими деревами, на березі теплої річки, і слухатимемо дзвонів передзвін, і гомонки свої гомонітимемо. А як захочеться нам попоїсти, зірвемо горіха з горіхового дерева, і буде той горіх з людяцьку голову, і відкриється нам горіх, як скатерть-самобранка, і буде на тій скатертині все, чого душа забажає,— і хліб, і мед, і молоко, і донесхочу, і на сьогодні, і назавтра, і назавжди, бо горіхові дерева там ростуть, як бур’ян на наших пакульських землях, не орано, не сіяно, а з волі вищої.

А хто заскучає в Горіховій землі, кому обридне за довгі віки грітися на сонечку чи в холодочку вилежуватися, той самохіть, власними ногами на небо зійде і янголом стане. І малюватимуть з яго ікону, як із мене, калі я на царстві був.

А покуль запишіть імена дєток моїх Настусі, Наталочки та Феськи у граматки свої, як родаків записуєте, і поминайте в церкві, як те між людяк наших з давніх-давен ведеться.

Із скучною вєстю до вас ходок ваш і апостол Нестора Семирозума Гаврило, родом з Пакуля. Амінь”.

А по тому літ зо три не було вістей од Гаврила Латки. І почали забувать його люди пакульські, і тільки дітям казки розказували, як Гаврило з Пакуля царем був. А ще в свята на лавочках та колодках про Горіхову землю заговорювали. Хто сміявся з давніх оповідок Латчиних, а були й такі, що вірили, ладні хоч завтра в країну блаженних їхати, але не знали, де вона, і піджидали, що пришле скоро Латка “дорожник”, де все намальовано і написано. Аж на четверту весну прийшла нова вість од Гаврила Латки. І читали ту вість грамотники сільські, і перечитували, і в сусідні села передавали. І писав Гаврило Латка на пожовклих аркушах із конторської книги, узятої в економії панській, коли він за економа був:

“Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю!

Се знову шле вєсть ходок ваш у Горіхову землю і апостол блаженного Нестора Гаврило Латка.

Христос із учнями своїми та людяками простими гомонів притчами, і я так гомоню до вас. а ви слухайте й розумійте.

Слухайте, хто з нас, бідаків, не мріяв знайти скарб? І траплялося, що знаходили, але не давався скарб до рук. А не давався скарб до рук, бо хто знаходив яго, починав хреститися на радощах, а чорт обижався обидою великою і одбирав. А хто починав чортові за той гкарб дякувать, на того Бог ображався і одбирав, хоч золото уже в руках було. Бо скарб Бог у землю закопує, а стереже скарби дідько, чорт, так було і так буде, і кожна людяна, яка довго на світі прожила, одділить вам дещицю од мудрості своєї: “Бога бійтеся, але й чорта не гнівіть”. Бо нема добра і зла окрешшньо, а є добро і зло в одній подобі, і ім’я йому — Нестор Семирозум, що був ворожбитом та характерником, а тепер вічне життя має і ходить між людяк як живий.

І не ходіть, пакульці і людяки із сіл околишніх, до церкви, і не моліться богам мальованим, бо то усе обман, а моліться Нестору Семирозуму і ще його апостолу Гаврилу Латці. А я про вас не забуду і розшукаю для вас землю Горіхову, де ріки молочні і береги медові, де людяки весь вік на сонечку гріються, з боку на бік перевертаючись, і ні про що земне не дбають, бо саме в рота падає з неба. А як Богові одному молитиметеся, на церковних іконах мальованому, чорта неминуче розгніваєте, і не дасться нам земля Горіхова, бо се той же скарб, і вже йон близько, я знаю.

Слухайте, є така річка — Обзветься. І пливли ми по ній пароплавом навесні, до города, що зветься Томськ. І усе, скольки око сягало і далєй, було у воді. І пливли ми пароплавом між верхівок дерев, а на узвишшях стояли села, по вікна у воді. І запитав я у одного місцевого, а там різних людяк пливло, і з нашого Краю теж, і з краю білоруського, і з краю лапотників, не тольки нам нова земля смачно пахне. І запитав я в людяки місцевої: “Чого се ваші села по вікна у воді стоять?” І одказав йон говором своїм: “Бо яни тут самосійні, і ростуть, як трава, такий тут грунт благодатний”. І пойняв я з тих слів, що Горіхова земля уже близько, хоч ще приморожує і крига перед нас пливла, наче хмари у небі над Пакулем нашим.

Слухайте, калі села тут ростуть із землі самосійне, як трава, без сокири і рук людяцьких, чи знайдеться хто серед вас, пакульців, що досюль у правдивості моїх слів про Горіхову землю сумлівається? А для тих, хто сумлівався, ще як перебував я у Пакулі, чи буде в Горіховій землі лад між людяк, бо ніхто, мовляв, рабіть не буде, а тольки їсти і пить, а вельми хлапаки, якщо не рабітимуть, куди яни сили свої діватимуть (бо й у Пакулі, мовляв, хоч коло плуга та коси виробляються, а борони і ворота на хати хазяїв затягають для сміху), я таку притчу гомоню.

Слухайте, як брів я з жонкою та дєтками, — ще були в мене дєтки живі,— по Сибіру, забрів я в одне село, де самі кати давнєшні проживають та їхнє кодло. Поселили їх туточки ще ранєй з волі начальства верховного. І обминають село сеє людяки тутешні, як чумне, не продають їм нічого і не купують у них, і молитву святому Івану-воїну начитують, калі стрінуть кого із сього села випадком. А я ввійшов у сеє село і гомонів із катами та їхнім кодлом приязно, як із людяками добрими, бо я був на царстві з волі Нестора Семирозума і звик поважати їхнього брата вельми за службу тяжку, віддану. Без катів-бо жодне царство земне не обходиться. І яни мене поважали: роботу їм давав і пропитаніє сите.

І ввійшов я у село сеє, довколишніми людяками прокляте, і гомонів із катами та кодлом їхнім сочувственно. І одвічали яни тим самим, а вельми, як дізналися, що я на царстві побував. І Царем яни мене величали, і годували мене та жону мою Параску, та дєток моїх, — ще були тади дєтки в мене, — усім тим, що й самі споживали. І скаржилися яни на житуху свою нинішню, краще, мовляв, їм на каторзі буть, анєж у сьому селі, одкуль їм виходити не дозволено. І розказували, як ситно жилося їм давнєй, ще як службу свою катівську по тюрмах та острогах несли, бо кожен ублажити їх старався: від батога катівського у сих місцях ніхто не заворожений. А майстерність ремесла їхнього подиву гідна: батогом, як бритвою, розрізають аркуш паперу, а можуть батіг, розмахнувшись щосили, так підхопити, що папір ним неторканим залишиться.

І пожалів я катів давнєшніх та кодло їхнє теперішнє жалістю царською високою. І подумав я, ваші, пакульці, гомонки та сумліви припоминаючи, що і в землі Горіховій ремесло катів зайвим не буде. І розказав я їм про землю Горіхову, як там ситно усім буде і тепло. І звав я їх із собою, на пошуки царства блаженних, але сказали яни: “Знайдеш, Царю, землю Горіхову, дай нам вєсть, і ми прийдемо”. І обіцяв я твердо не забути про них. І проводжали мене кати й кодло їхнє за околицю села, і конячку, хоч плохеньку, а дали, і їства усякого, яке самі споживають. Тож вдумайтеся у притчу сюю і не сумнівайтеся надалєй: буде лад і в землі Горіховій, як був йон у царстві моїм, коли я царював. Се гомонить вам Гаврило Латка. Гаврило Латка, якого ніхто і ніщо не зупинить на шляху до землі Горіхової. А щоб ви се пойняли серцем, а не тольки головою, розкажу вам ще притчу.

Слухайте, росли верби в долині, одна верба найвища, верхнім гіллям неба сягала. І позаздрив Бог-сатана, і послав громовицю в грозу, і ударила громовиця, і все гілля зчухрала, а стовбур тольки обпалила, і зробилася верба наче стовп голий. І думала верба: “За що се мене так покарано?” А на другодення налетів з поля вітер рвучкий: закружив над долиною смерчем страшним і верби усі вирвав з корінням, і не стало верб. І тольки та, що обпалена громовицею, голим стовпом серед долини стояла, тольки та лишилася, як і була, корінням у землі, безсилий був вітер щось із нею вдіять. Слухайте-бо: не корінням у землі дуже дерево, а калі буря не має за що вхопитися. Хіба не так само і людяка у бурі житейській? Думав Бог-сатана обезпилити мене в дорозі до землі Горіхової, дєток моїх од мене забравши, а зробив мене недосяжним для вихорів земних і небесних. А може, йон так і замислив, щоб легшей добрався я до моря піщаного, в якому острів, а на тім острові земля, де горіхи ростуть з людяцьку голову? Хіба знаємо ми, людяки, помисли його?

А сталося сеє так. Слухайте ж бо сумну притчу мою. Заробив я трохи грошей, усім сімейством своїм наймитуючи в станичника. І купив я у місцевого писаря підробну бомагу переселенську, чужим ім’ям назвавшись, боявся, що начальники розшукують мене. І рушили ми під зиму валкою з такими, як і самі, старцями. І їхали ми через сніги далєй і далєй, куди зоревиця, що Нестор Семирозум для мене запалював на небі, кликала. Про землю Горіхову я бідакам розказував, і яни мене слухали, бо й самі з рідних місць зірвались, нових земель, ще ніким не зайнятих, прагнучи. Але заблукали ми в лісах тутешніх, несходимих. І не світила вже нам зоревиця, бо ліси довкола стіною височіли, а звуться яни — тайга. І були ми голодні й холодні, бо припаси наші кінчилися скоро, а студорга така була, що слово на вустах замерзало і дихання кригою опадало. Аж на сьому ніч побачив я вогні крізь рідколісся. Я ж бо знав, що ті вогні Нестор Семирозум для нас запалив, а яни всі не вірили. І вибралися ми на тракт поштовий, а на тракті село волосне. І прибрели ми в те село, достукалися до людяк тамтешніх, благаючи, щоб рятували душі наші живі. І стали ми дєток своїх із саней піднімать. До Улянки нашої, а яно, бідне, уже й задубіло, ручки, ніжки і все тіло наче крижані. Тамочки, коло села волосного, ми й поховали нашу Улянку разом із дєтками переселенців, які теж замерзли, поки ми по тайзі блукали.

І зимували ми в тому селі з такими ж, як і ми, самоходами, так прозивають тут переселенців, у бараках арештантських, бо страшно було після пережитого у дорогу дальшу рушать. І ходили ми старцями бездомними попід вікнами, і шматкові хліба, з милості дарованому, раділи радістю великою.

І розказував я усім про землю Горіхову, і слухали гомонку мою людяки місцеві, а далєй казать стали: “Живе в тайзі, верстов за тридцять від села, святий праведник, який усе про Горіхову землю знає і знає, як її розшукать”. Як прочув я про таке, зібрався з дочкою старшою Ву-стею, бо Іванко мій та жонка Параска на цингу боліли і в бараці арештантському зосталися, і поїхав до того святого у тайгу. І добралися ми через сніги до яго хутора, що туточки участком зветься. І побачили ми, що живе праведник у хижці, скорше на звірине лігвище схожій, аніж на оселю людяцьку: глибока яма, деревиною обкладена, зверху гіллям ялиновим вистелена, а дим од вогнища через отвір у покрівлі виходить. І сам праведник більше на ведмедя схожий, аніж на людяку.

Але стали ми біля його поживать, і став йон розказувать. Був я, каже, тайговим вовком, на золотих промислах рабів, у парчовій куртці і парчевих шароварах ходив, кредитними бомажками вулицю перед себе вистеляв, щоб у грязюку не ступати, а калі у шинок заходив, шампанським чоботи мив і сам умивався. Одної зими програвся йон у карти з волосними чинами і подався в тайгу на звіра полювать. Пішов йон далеко в тайгу на звіра полювать і заблудився. І довго блукав йон по тайзі, трохи не до моря-океяна дійшов, уже смерть йому в очі заглядала. Аж туточки учув йон передзвін дзвонів, наче з-під землі. І перебрів йон через гору, і почав у долину сходити, і теплом повіяло. І нема в тій долині снігів, а вічне літо, бо тепла річка з-під гори тече. І прийшов йон у село, про яке ніхто не знав, що воно є. І зустріли яго тамтешні жителі, стали запитувать, хто він та звідки. І розказав йон, що з ним приключилося. І запитували в нього, чи не підісланий властями, але йон на хресті заприсягся. І повірили йому, бо спершу намірилися вбити, щоб не доніс нікому про їхнє село. Але зачинили його в порожній хаті і стерегли шість тижнів, допоки йон душею і тілом од блукань своїх одужував. І заборонили розмовлять з ним. Але чув йон передзвін дзвонів, допоки в тій хатині порожній жив. І жінка, яка їсти приносила, довірилася йому і сказала: “Се і є земля Горіхова, про яку стольки людей мріють, а не знають, де вона”. І ростуть у тій землі горіхи з людяцьку голову, і все у тих горіхах є, що людяці потрібно, і робить у тій землі не треба, а тольки їсти, та пити, та Богу дякувать, божественні пісні наспівуючи. І усі там рівні та однакові, як вівці в отарі за господарем справним, і всі братами та сестрами прозиваються. І нема там ані рекрутчини, ані грошей, ані паспортів, ані начальства жодного, і податків там не вимагають. А ще родить там самосійне виноград і сорочинське пшоно, яке рисом називають. І по золоту та сріблу там босими ногами ходять, як ми по землі, коли сніги зійдуть, а дєтки їхні коштовним камінням у крем’яхи грають.

І все таке з жінчиних слів праведник гомонів, як я вам повідував із слів Нестора Семирозума. А тади, як при здоров’ї він став, зав’язали йому очі, і провели через гори, і відпустили далеко в тайзі. І добрів він якось до місць обжитих, але з тих пір перемінився, іншою людякою став. Бо хто уже удостоївся чути передзвін у землі Горіховій, на того святість сходить. І залишив йон промисли золоті, а поселився в тайзі, і людяки довколишні за святого мають його. І чимало днів слухав я і дочка моя Вустя його гомонку про Горіхову землю. І просив я провести мене з жонкою та дєтками в те царство блаженних, і обіцяв йон твердо. І душа моя надіями великими переповнилася було. Але одного нещасного дня став я на лижі, узяв берданку праведника і подався в тайгу уполювать якусь звірину, бо треба ж було нам з дочкою щось їсти. Але тяжкі передчуття душу мою муляли, і не довго бродив я в тайзі.

Повернувся я на хутір, переступив поріг хижки, а моя дочечка Вустя, моя найстаршенька, лежить долі понівечена і з горлом перерізаним, а праведника нема.

І усе в мені вмерло до його гомонок про землю Горіхову. І кинувся я по слідах його. І скоро наздогнав, бо я на лижах, а він без лиж по заметах брів. І шарпонувся йон назустріч мені із ножем у руках, ще в крівці моєї дочечки ніж був, і стрелив я в нього без роздуму довгого, і убив, яко пса, хоч досюль за блаженного мав. А тади вернувся я в село волосне і властям у всьому признався.

І поховали нашу Вустинку багатостраждальну на тому хуторі, в тайзі, без мене, а я до весни в тюрмі перебував. І відкрилося властям, що мій святий — ніякий йон не святий, а убивця давній, з каторги утік і чужим іменем назвався, і багато гріхів на совісті його. І відпустили мене з Богом, хоч убив я людяку. Але не людяку, а звіра я вбив, хоч і в подобі людяцькій.

І сказала мені жонка моя Параска, що нікуди уже одтуль не поїде, а буде могилку доччину стерегти. І попросився я у властей на той хутір у тайзі, і одвели мені аж тридцять десятин нетрищ тайгових для поселення. І став я тамочки хазяйнувать, ліси викорчовуючи, про землю Горіхову потроху забуваючи.

І покарав мене Бог-сатана за те забуття гріховне, а може, блаженний Нестор Семирозум, який, хоч і помер, а все бачить і все чує, що на землі діється. Корчував я ліс, щоб нивку виорать, засіять. І помагав мені Іванко, останочок мій. Залазив йон на дерево, підкопане мною, і зав’язував вірьовку за верхнє гілля, тади виверицею сковзував униз, меткий йон у мене був, хлопчик мій, і на розум гострий, а що вже хазяїновитий, мало таких, а може, й нема. Усе мріяв йон, як ми нивку засіємо, урожай зберемо, як скотину розведемо, і пастиметься яна в тайзі, і йон із ружжом од ведмедів оберігатиме. І все умовляв мене Іванко болєй не шукать землі Горіхової, бо й туточки нам землі вистачає, за день не обійдеш, аби руки та сила. І обіцяв мені швидко рости, аби поміч од нього більша.

Може, так і було 6. Але Бог-сатана усе бачив, усе знав, і боліло йому, що я укорінятися почав, на шляху в Горіхову землю зупинившись.

Підкопав ялину я десятисаженну, корінь, де більший, підрубав, жонка моя Параска на грядці длубалася. Подерся мій хлопчик на ялину, на саму вершину з вірьовкою. А тут вітер де взявся. А де взявся — я тепер знаю: Богом-сатаною був йон насланий. Гойднулася ялина, коріння тріснуло, і почала яна падати, і поплив мій синок Іванко по сивому сибірському небу, далєй рябчиком пурхнув над тайгою зеленою, а тіло його з ялиною разом на землю упало, під суччя гострі. І не стало Іванка у нас із жонкою Параскою, і нікого у нас не стало.

І поховали ми дитятко наше останнє на краю галявини, нами розчищеної, біля могилки сестри його Вусті.

І як будете родаків своїх поминать, людяки пакульські, впишіть у граматки і дєток моїх, рано загиблих по дорозі в землю Горіхову.

А я теперечки схожий на вербу, громовицею обчухрану, яка не боїться смерчу лютого. І я знайду царство блаженних. Там і дєтки мої будуть з нами. І ви не сумнівайтесь, а ждіть терпеливо, покуль зігрію доброю вєстю душі нутренні, ждіть моєї весті, як глагола небесного, і вірте, що так буде.

Гаврило Латка, родом з Пакуля, ваш ходок у землю Горіхову і апостол блаженного Нестора Семирозума. Амінь”.

Одкуль се я знаю? Була я ще маладьонка, а йшли через Пакуль білоруси. У свої вєськи за болото Замглай через Пакуль верталися, дак розказували. Се вже чавунка з Києва до Мрина ходила, се вже і я помню.

Дак верталися яни з Сибіру голі й босі, бо не прижилися тамочки. А ночували в мого батька і гомоніли, а я слухала, на печі лежачи. А були яни самовольці, без переселенських бомаг на нові землі поїхали. І добралися яни до землі, що зветься Кулунда, і осіли там, і вже обживатися почали було. Але приїхали в ті краї землеміри, щоб землю переселенцям нарізать. А яни, білоруси, без бомаг, і землю од них забрали. І розказували яни, що їхав тим краєм начальник високий, і стали яни, білоруси, узбіч дороги на коліна, а прошеніями своїми про землю голови замість шапок накрили. Але начальник той високий навіть не зупинився, щоб розпитать, бо землеміри йому сказали, що се самовольці. І зібралося в тім краї таких людяк, без грошей, без хліба, без землі, багацько, і не знали яни, що рабіть, куди діться. І об’явився серед них людяка, що Царем себе прозивав, а гомонка яго як у Пакулі та селах околишніх. І була з ним тольки жонка боляща, і призналася, що з Пакуля яни родом. “Дак се ж наш Гаврило Латка! — познав мій батько з розказів білорусів, які у нас ночували, а я на печі лежала і гомонку їхню слухала. — А жонка його — Параска. А дєток своїх яни по Сибіру розгубили, блуканнями своїми до смерті призвівши, йон писав про се нам у Пакуль”. Ваш чи не ваш йон, а тольки той чоловік багато зла нам арабів, гомоніли білоруси. І добрим словом ми яго не поминаємо, а поминаємо словом злим. Бо об’явився йон серед нас, нещасних, і гомоніти став про землю Горіхову, багату й щасливу. І гомонів йон так, наче бував уже в тій землі і вернувся тольки для того, аби нас у ту землю провести і зробити щасливими. І ми повірили, так йон гомонів. Наче мана яка на нас опустилася, бо всім раптом заманулося в землю Горіхову. І жили ми тади, се білоруси розказували, а я з печі чула, жили ми тади, як у тумані рожевому, нічого не бачили, нічого не чули, окрім яго гомонок про царство блаженних на краю світу. І продали ми останнє із себе, і рушили валкою в степ, бо той чоловік казав, що, як степ минемо, за ним море буде, а в морі острів, а на острові земля Горіхова, де теплі води, і де горіхи ростуть з людяцьку голову, і є сходи на небо. І перемерло нас чимало в дорозі, покуль брели за ним, а вельми дєток, бо яни першими од солоної води помирали. І йшли ми усю весну і все літечко, так білоруси розказували, але не було Горіхової землі, а була пустеля попереду. І казав той чоловік, який Царем назвався: “Ось перейдемо ще сю пустелю, а за нею море, а в морі острів, і вчуємо ми передзвін дзвонів, бо на острові земля блаженна”. А в очах яго вогонь палав, як у людяки, що несповна розуму. Але вже ніхто йому не вірив, а всі плювалися в його бік, і проклинали, і собі дорікали, що піддалися на його дурну гомонку. А йон оправдовувався, що, мовляв, як ішли ми голим степом, треба було повернути лівіше, і вийшли б ми тади до моря, де острів, а на острові тім земля Горіхова. Але вже ніхто його не слухав. Були серед нас такі, що хотіли убити його, бо се йон туману на нас напустив і ми степ кістьми дєток своїх засіяли. Але колінкував йон перед людяками і божився, що се Нестор Семирозум якийсь у пустелю їх завів, зоряницю щоранку запалюючи, а той Нестор Семирозум нашу рішимість знайти землю блаженну випробовує. І залишили ми його із жонкою болящою в пустелі, серед пісків, а самі повернули назад у степ, а в степу розбрелися хто куди. Ми в степу киргизів стріли, скотину їхню пасли, і не дали яни пропасти з голоду. Далєй до руського села прибилися, в станичників наймитували. І сказало нам лихо, що добра в Сибіру для нас не буде. І ось ми туточки до рідних порогів вертаємо.

Так гомоніли білоруси, що їх ще литвинами у нас прозивають, і плакали, бо і вдома добро їх не ждало. Батько ж мій пораду їм дав: осьдечки в Пакулі, на березі Невклі, управитель Штома цегельню збудував і людяк на роботу зве. Дак пішли яни дранні до Штоми і на цегельню найнялися, глину тачками до печі возить. І рабіли яни до осені. А декотрі і по сей день у Пакулі. Бо Штома дозволив їм по схилах та ярах селитися, і яни з лози та глини халупи ліпили. А вже як вернувся Латка у Пакуль, батько мій покійний і питають у нього: “Се-бо правда, Гавриле, що ти багатьох людяк, як той Мойсей, у пустелю завів, Горіхову землю їм пообіцявши?” А ми тади наділ на хуторі Несторовім купили і будувалися, Латка нам помагав, йон уже в Уляни Несторки жив. Латка цюкнув сокирою, по самою обуха в деревину загнав, так розсердився, і каже: “Людяки — се череда нерозумна, до кожної череди пастух треба, щоб на пашу пугою гнав”. І одказав йому батько мій покійний, а йон грамотний був, книжки почитував, царство йому небесне: “Може, воно і такочки, а тольки ж кождий пастух, якщо череду береться пасти, повинен гаразд знати, де трава росте, а де паші нема, сама голизна. Бо на голому пасовиську, голодною бувши, і скотина нерозумна збунтується, не те що людяка”. І буркнув на те Гаврило Латка: “А щоб не бунтувалася, батіг пастухові дано”. І глипнув на батька мого оком страшким.

І болєй не просив його батько помагать нам, і не здоровкався до яго, хоч і сусідували. А як заганяли нас у колгосп, і прийшла “червона мітла”, і висмикнули останню подушечку з-під дєток моїх, і стукнулись яни голівками об черінь, батько перехрестився, а йон уже з полу не вставав, та й каже: “Се Гаврило Латка з того світу вернувся…”

І стояли розлютовані люди навколо Гаврила Латки стіною, і бачив він смерть свою в очах їхніх, і молився Богові-сатані і Нестору Семирозуму, щоб порятував його від нерозумної юрби. Не смерть страшна була, смерті він уже не боявся, поховавши дітей своїх, шість могилок, як шість віх на шляху від Пакуля до оцієї ось пустелі, за якою море, а в морі острів, а на острові земля Горіхова. А страшно було, стільки вистраждавши, не дійти до царства блаженного, де теплі води, де горіхи ростуть з людяцьку голову і драбина на небо. І відступилися від Латки люди, супутники його, проклинаючи, що завів з безум я в солончаки та пустелі, стільки людяк згубивши, хоч обіцяв рай земний на видноколі. І роз’їхалися вони в різні боки на своїх охлялих конячках: хто на Алтай і далі, де річка Амур, де землі, за переказами, хлібородні, хто повернув на захід сонця, маючи надію врешті-решт добутися додому. А Гаврило Латка з дружиною Параскою залишилися серед пісків, на березі озерця, в якому вода солона й гірка, як сльози. А далеко на обрії бродили верблюди, наче породження снів моторошних, і юрти киргизів біліли. І мовила Параска до чоловіка ледь чутним голосом, прочитавши думки його в очах, що в них віра в землю Горіхову вогнем палала:

— Як жили ми серед киргизів у блуканнях наших, чула я гомонки, що яни, коли вовки на стійбище нападають, дєток малих із юрт кидають у пащі вовчі, аби вовки коней не загризли. Твій кінь — се твоя земля Горіхова, якою живеш і дихаєш. І ти вже дєток наших із родинної юрти нашої викинув, щоб од вовків мани своєї одкупитися. Викинь і мене, останнє, що в тебе зосталось, як матку родну і дєток наших, і йди у землю Горіхову, яку я й на тому світі проклинатиму прокльонами страшними. А я вже не ступлю і кроку за тобою, а помиратиму тихо в пісках сих, на чужій чужині, Невклю нашу і Пакуль згадуючи, де я була хоч і голодна та вироблена, але щаслива. Уже дєтки наші кличуть мене до себе. І хай орли виклюють очі мої і шакали кісточки мої рознесуть по пустелі…

Так казала Параска, боляща, суха, як скіпка, на піску, наче на смертному одрі, лежачи. І плакав коло неї Гаврило, і тоскно зирив у пустелю, за якою, як казали киргизи, море, а в тім морі, се вже він знав напевне, душа говорила, острів, а на острові царство блаженне. Узяв він Параску на руки і поніс до юрт, що біліли здаля, а була вона легка, бо тіло висохло. І поклав він Параску біля юрти, і дістав золоту п’ятірку, зашиту в спідні, беріг для останнього, ось такого дня, і віддав старому киргизові, щоб той доглянув Параску до близької смерті її, і очі закрив, як помре, і поховав, і хрест з каміння на могилі виклав. І обіцявся старий киргиз зробити усе так, як Гаврило казав. І питався він у киргизів, скільки днів та ночей до моря іти, де острів, а на острові земля Горіхова. І казали киргизи, що до моря іти три дні і три ночі, а про острів і землю Горіхову вони і чути не чули, хоч споконвіку в цих місцях, на межі степу й пустелі, кочують. Але одказував їм Латка, що не кожному земля блаженна одкривається, а лише обраним. І дивувалися кочівники з упертості його, і харчів йому давали з собою в пустелю, і води. І заснула Параска, щоб уже не прокинутися, а в сні перебрести із світу земного у світ небесний, де вже виглядали її діти, і побачила вона дітей своїх — Настусю, Наталочку, Феську, Улянку, Вустю і сина Іванка, коли брід, що між двох світів, переходила, і усміхнулася вона щасливо, уперше за всі літа, відколи з Пакуля. І дивувалися кочівники, що людина померла, а на лиці усміх щасливий.

Але не знав про смерть легку дружини Гаврило Латка, бо вже пустелею плуганився, через піски сипучі, і вело його видиво землі Горіхової. Горіхова земля райдужно з’являлася на видноколі, схожа на веселку над Невклею в тому, іншому, житті, давно прожитому. Під барвистою оторочкою маячіли сади горіхові, а в садах люди в білій одежі… Одні співали врочисто, як у хорі церковнім на великі свята, інші сиділи рядочками на лавочках та колодках, ситі і вдоволені буттям своїм. Але поспішав на те видиво Гаврило Латка — і обрій відступав, віддалявся, а з ним і земля Горіхова, хилитаючись маревно над пустелею піщаною і танучи безслідно в промінні палаючого сонця. Надвечір на видноколі з’являвся град святий із дзвіницею високою і сходи на небо там, де небо із землею обіймалося. Із верхніх сходинок усміхався до нього Нестор Семирозум. Але усе те: і град святий із дзвіницею, і сходи, і обличчя Нестора Семирозума на півсвіту — усе тануло в чорному диханні ночі.

Дванадцять днів і ночей бродив Гаврило в пісках, поки очам його море відкрилося від сходу до заходу сонця. І поповз він назустріч хвилям, бо вже сили не мав іти. І була вона синя, допоки й око сягало, але не було на воді острова. І не йшли блаженні в білій одежі по морю, як по суші, лише хвилі з білими баранцями піни котилися безупинно на берег. Але припав він головою до піску, мокрого од хвиль солоних, і вчув, як десь далеко в морі теленькають дзвони. І зрозумів він, що Горіхова земля близько і лише солоний туман, що стелеться над морем, ховає її від очей його. І тоді побачив він матір свою, діток і дружину Параску, що йшли по морю, як по суші, і зникали в тумані солонім, за яким земля Горіхова. І побрів Гаврило слідом за ними, на передзвін далеких дзвонів простуючи, але хвилі морські обійняли його тіло знесилене і на берег викинули. І розмовляв він з Богом, як із самим собою, але мовчав Бог, самі хвилі об пісок шелестіли.

Ішов берегом моря караван з географічною експедицією. І побачили мандрівники на пустельному березі людину, розпластану в піску, і думали, що вона мертва, і хотіли поховати за християнським звичаєм, але людина ще дихала. І взяли її з собою. І була людина голодна й спрагла, і вмирала, бо у тілі сили не зосталося. А як напоїли й нагодували її, ожила. І запитав її начальник експедиції першого дня по одужанню:

— Ти хто?

— Цар, — гордо відповіла людина.

— А де царство твоє?

— Бог дав, Бог і взяв, — і більш нічого не сказала людина.

І запитав її начальник експедиції другого дня:

— Ти хто?

— Ходок у землю Горіхову.

— А де вона, земля Горіхова?

Озирнулася людина навколо тоскно, а були навкруг самі піски мертві, і море солоне, та небеса над ними палючі, та й годі. І заплакала людина, і не сказала більше ані слова.

І запитав її начальник експедиції третього дня:

— Ти хто?

— Гаврило Латка з Пакуля.

— А де ж твій Пакуль?

І розповів Гаврило про шлях свій хресний у землю Горіхову — від Пакуля на березі Невклі до моря солоного. І був він схожий на людину, яка після довгого моторошного сну прокидалася. І повірили йому, і залишили в експедиції, що вже вертала в Європу. І ходив він за кіньми, як за дітьми малими, бо змалку любив коней. І прибув він з географічною експедицією в столицю Петербург і ще там розказував ученим людям, як Горіхову землю шукав. 1 дивувалися учені люди з віри й упертості його, і ніхто не насміхався, а печальні очі були у всіх, хто слухав. І дали вчені люди Гаврилові грошей за службу в експедиції, і розказали, як із столиці Петербурга у Пакуль його добратися. І приїхав він чавункою до Києва, а з Києва чавункою у Мрин, бо вже була чавунка до Мрина, а тільки залізничного мосту через Невклю не було, моста збудували незадовго до миколаївської війни, і поїзди на лівому березі зупинялися. І переночував Гаврило на станції, а вранці попішкував у Пакуль. І надвечір відкрився йому Пакуль з Крукової гори, як у пустелі град святий відкривався. Відкрився і вже не зникав, глибоко в землю корінням урісши. Але нічого Гаврилового тут не було, сама душа його була тут. І не знав Латка, до кого душу свою прихилити, бо всі рідні давно в землі, од Невклі до моря солоного, лежали. І прийшов Гаврило до двору Уляни Семирозумихи, як спраглий до озера в солоному степу, ще не відаючи, жива у ньому вода чи мертва. Уляна на ґанку лущила квасолю і співала:

Ой що бєжить без повода,

Ой що горить без полум’я?

Ой що в’ється крузь деревця?

Ой що росте без корінця?

Ой що плаче без голосу?

Ой що чеше русу косу?

І заплакав Гаврило Латка, до пісні Уляни Семирозумихи прислухаючись, як не плакав він і біля моря, коли визирав Горіхову землю крізь туман солоний. А Уляна лущила квасолю на ґанку і співала:

Вода бєжить без повода,

Любов горить без полум’я,

Що хміль в’ється крузь деревця,

Камінь росте без корінця,

Трава плаче без голосу,

Гребінь чеше русу косу.

І прочинив Латка тремтячою рукою хвіртку і зайшов до двору. І звела на нього очі Уляна, і довго дивилася, не впізнаючи, аж по тому мовила несміливо:

— Невже се-бо ти, Гавриле?

— Се я.

— Як-бо ти змінився, наче інша людяка.

— Правда твоя, бо того, що був, уже нема.

— А де ж радіна твоя, Гавриле?

— Усі в землі Горіховій лежать.

І заплакала Уляна Несторка, бо знала Параску його і діток його знала. І стояв Латка посеред двору, наче хрест кам’яний край дороги, не знати ким і коли поставлений про душу, що була колись живою. І пожаліла його Уляна жалістю жіночою:

— І на попелищі трава проростає. Ось хата, де тобі раді. І переступив Гаврило поріг хати Уляниної. І став дім

Уляни його домом. На хуторі Несторовім, під Кривою гогою. І стали Улянині діти його дітьми.

І пішли вони з Гаврилом на Вишневу гору, а вже гору мертві потроху заселяли. І насипали вони могилку біля могили Несторової, на горі Вишневій. І казала Уляна Латці: “Ось туточки плакатимеш по дєтках своїх, жонці покійній і матці родній”. І приходив сюди Латка, поки й живий був, і Уляна Несторка з ним. А як не стало Латки, поховала Уляна тіло його на тім місці, де в пам’ять рідних його могилку вони раніш насипали. І приходила вона на Вишневу гору, допоки й ноги носили, і обидві могили доглядала. І казала вона людям на старості літ: “Се щастя мені в жисті, що знала я таких людяк, хоч любила я Нестора, а Латку жаліла тольки. Бо душі в обох були живі і за людяк болящі”. А про Опанаса Журавського і не згадувала ніколи. А коли запитували, відповідала так: “І камінь росте, як у пісні піється, але без кореня йон росте”. І стояв хрест високий дубовий на Вишневій горі, над могилою Нестора Семирозума, що його усім селом ставили, як бунтувало село, аж до часів новітніх. І був хрест як учора поставлений, ні вітри, ні дощі, ні морози не старили дерева. І читали всі, хто на Вишневу гору сходив, слова, які Гаврило Латка розпорядився на хресті вирізьбити: “Тут покоїться тіло Нестора Семирозума, що заповідав нам землю Горіхову щасливу, а душею йон з людяками повік”. А в роках тридцятих, уже не було на світі онука Уляниного Нестора, уже його “чорний ворон” ковтнув, викликав Уляну до сільської Ради Михаль Громницький, він тоді в Пакулі порядкував. Викликав Уляну Несторку Михайло Громницький і запитав її строго: “ІІІто єто за земля Горіхова щаслива, якої на карті нема, а написана на хресті Нестора, з яким ти за старого режиму жила?” І одказувала йому Уляна Несторка: “Се щаслива земля, яка Нестору Семирозуму привиджувалася, бо хотів йон добра для людяк, а Гаврило Латка шукав її і не знайшов, радіну свою на шляхах далеких згубивши”. І мовив до неї Михаль Громницький, а він не тутешній був, присланий здалеку був: “Штоб, єто, до завтра хреста не було, бо йон контрреволюційне пахне. Щасливу землю ми давно штиками і картеччю собі здобули, а твоя Горіхова земля нам не треба”.

Але не послухалася Уляна Громницького, і стояв хрест.

Тоді послав Громницький по наряду Семена Жилу і старого Сидора Воловика з пилою на Вишневу гору. І пиляли вони хреста цілий день колгоспний, але не могли спилять, бо пила по дубовому хресту, як по залізу, ковзала. І вернулися вони ні з чим у село, і розповіли Громницькому. І наказав Громницький Семену Жилі та Сидору Воловику наступного дня іти на Вишневу гору з лопатами. І прийшли вони наступного дня з лопатами, і копали цілий колгоспний день, але не могли викопати, наче крізь землю хрест проріс. І вернулися вони в село ні з чим, і розповіли про все Громницькому. Розгнівався він дуже і наказав не записувати трудоднів Семену Жилі і Сидору Воловику ні за перший день, ні за другий. А в селі казали, що то Нестор Семирозум із того світу так зробив, щоб хреста, на якім про Горіхову землю вирізьблено, ні спиляти, ні викопати. Третього дня сам Михаль Громницький поїхав бричкою на Вишневу гору, сулію гасу в трактористів прихопивши. Облив він гасом хреста дубового і підпалив. І спалахнув хрест, як порох, вогонь стовпом до неба знявся, а Громницькому полум’я од хреста очі випалило.

Так чи інак було, а так у Пакулі гомонять.

Які ж гомонки, калі я на власні очі бачила і власними вухами чула: брів йон через Попову долину од Вишневої гори з очима випаленими і кричав страшким голосом, а ми ланкою льон брали.

Дем’ян Тхорик, що тади біля правлінських коней ходив, у Шептаки в больницю його одвозив.

Тади ще трактористів з емтеесу попотягали, думали, що яни замість гасу бензину йому в сулію налили. І сулію у город возили, да тольки не було в сулії бензину, а гас був, експертиза показала.

То вже так треба йому було.

А на могилі Несторовій калина виросла. Такий кущ розкішни! Дак яна ще й тепер Несторовою зветься. Як старе кладовище з Вишневої гори переносили ось уже в наші деньочки, бо Невклю греблею перегородили і вода гору підмивала, дак того куща й не зачепили. Бульдозер тричі до куща підповзав і — глухнув. А як трави колгоспні по старому кладовищу сіяли, довкола оборали, а Несторова калина і досі.

Людяки що хоч попридумують, та своєї ж придумки потім і пужаються.

Яно то так, а тольки ж як розрили могилу Нестара Семирозума, щоб кісточки на нове кладовище переховати, не знали, що думать, що казать: порожня була могила…

І привезли Михаля Громницького з лікарні, і не бачив на очі, не помогли лікарі. І пішов він на хутір Несторів, до Уляни, а двоє діток його малих за руки батька вели. Упав він на коліна посеред двору, а Уляна Несторка на ґанку стояла. І казав Громницький до Уляни так: “Велика вина моя перед тобою і людяками нашими, бо се я твого онука, комунара, в “чорного ворона” підсадив, і ти знаєш. Але пособи мені з милості до дєток моїх малих, бо хочу бачити, як ростимуть”. І мовила до нього Уляна Несторка: “Відкрию тобі очі, щоб стежку бачив, з милості до дєток твоїх малих, але серця твого не відкрию, бо нема в тебе серця, мертве яно давно”. І пошептала Уляна, і став Громницький стежку бачити, І вже не порядкував він у селі, а був виконавцем при сільській Раді. А навесні тридцять сьомого року заїхав у село великий “чорний ворон”, і був список у тих, хто в “чорному вороні” приїхав, а в списку сімнадцять пакульчан, і всі люди помітні в селі. І показував Громницький як виконавець, де хто живе, бо ніч була. І ковтнув “чорний ворон” шістнадцять пакульців, а сімнадцятого — Назара Мохнача — не було вдома, бо він у Сиволозьких лугах коло сіна був. І сказали Громницькому ті, хто людей забирав: “Ти будеш сімнадцятий, бо нам треба число, а ждать нема коли, потомилися”. І штовхнули Громницького в “чорного ворона”.

Із Книги днів

І я до Книги днів вписую слово своє, бо такого ще не случалося досюль, щоб людяки Краю власті земної й небесної перестали боятися. Щось із ними приключилося, а що — ніхто не відає. Се вже як на японців військо збиралося вирушать, ї сходило сонце, як завжди, од віку, з-за Чорного лісу, над болотом Замглай та рікою Невклею, але не литвинів із тачками, повними глини, яно освітило, а постоли їхні, що біля воріт цегельні пакульської рядочками стелилися. А самі литвини в березі сиділи, наче ластівки перед відльотом, і мозолі на ногах у воді відмочували. І прийшов майстер до них, і сказав: “Беріться хутчіш до роботи, бо хужей буде, пани не дадуть себе в обиду”. Але не послухалися яни, наче то вітер з-за Невклі гомонів, а не майстер. Тади сказали управителю Штомі, і примчав він з помістя на коні білому, сердитий вельми. І закричав він до литвинів та мужиків пакульських, хто на цегельні робив, бо заодно вони були: “За нагаями скучили? То я вже послав по стражників!” Тади підвівся Яків Литвин, з тих Литвинів, що Горіхову землю з Гаврилом Латкою колись шукали, але повернулися з Сибіру і в Пакулі пригніздились, а був йон письменний: “Балакатимемо ми тольки з баронесою Наталією Костянтинівною, а не зі слугами її”. І не робила цегельня цілий день, і піч загасать стала. І везли вугілля з Мрина возами до печі, але робітники валку з вугіллям до цегельні не пропустили, і мусили візники в помістя завертать. Другодні приїхала баронеса в кареті до воріт цегельні і слухала робітників мовчки, дверцята карети прочинивши. І казав їй од громади всієї Яків Литвин, бо письменний був: “Хочемо, щоб нам підвищили місячну оплату на п’ять карбованців. І хочемо позмінно працювать, щоб робочий день був вісім годин, а не всі дванадцять. І хочемо, щоб харчі економічеські були луччі, бо ми возимо тачками глину, а не пух: яловичини по півфунта на людяку денно і сала по півфунта, борщ і кашу змінну — гречану, пшеничну та ячну, а на вечерю юшку”. Грюкнула баронеса дверцятами, і од їхала карета. Уранні ж наїхало в Пакуль стражників без ліку, і пристав з ними. Били яни робітників нагаями, хто до роботи не ставав, а Якова Литвина скривавили усього, руки зв’язали і повели з собою у Мрин. І казав урядник управителю Штомі прилюдяках усіх, щоб харчував робітників луччей. І од тих пір давали їм харчів, як вони вимагали: яловичину, сало, борщ і каші змінні, а увечері юшку. І стали литвини до роботи, і пакульці з ними. А Яків Литвин тольки через місяць з тюрми повернувся, сухий, як тараня. І не взяв його Штома на цегельню: “Вертайся, де був, там харчі луччі”. І я з людяками теє все переживав і вписую до Книги днів, щоб діти й онуки знали.

І ходив по хатах безгородників Гаврило Латка, сам я сеє чув і бачив І до Книги днів уписую. Ходив по бідніших хатах Гаврило Латка і так людякам гомонів: “Як вів я коней на ніч повз Вишневу гору, освітився шпиль гори світлом дивним, і явився мені Нестор Семирозум, на могилі йон сидів і люльку розкурював. І мовив до мене Нестор: “Що шукав ти, Гавриле, у краях далеких, скоро у своїм Краї знайдеш. Панською земля дотуль буде, докуль сніг зійде. А як сніг зійде, вашою земля буде. І посадите ви сади горіхові, і виростуть сади, як у розказу моїм давнім, і будуть горіхи на деревах з людяцьку голову, і наїдатиметеся од пуза”. І ще гомонів до мене Нестор Семирозум: “Є указ царський про землю, але пани й підпанки його ховають од вас”. І були такі, що послухалися Гаврила Латки. І пішли яни до отця Олександра, сина Серапіонового, що вже на тім світі був. І прийшли яни до отця Олександра, і запитували в яго про указ царський. Але розгнівався отець Олександр і прогнав легковірів. І зійшли сніги, але нічого не мінялося. І ходив Гаврило Латка по хатах і казав так: “Як ішов я в неділю по щавель у яр повз гору Вишневу, явився мені серед білого дня Нестор Семирозум, і гомонів йон: “Ще не час, але знайте: пани посіють, а ви збиратимете, як своє”. І я вписую, як од Гаврила Латки чув. А болєй нікому Нестор тади не являвся.

Тольки годочок до школи я й ходила, а карлючки малювать навчилася, і вписую. Була я на городі, мак полола, аж біжить моя Ориська: “Мамо, тамочки якась бариня приїхала, вас кличе”. І вже пряничка смокче, гостинця. Пішла-бо я, аж бричка коло двору, а в дворі сама пані Дарина, покійного пана Опанаса сестра рідна. А яна як жила в помісті, уже послі Сибіру, я дитя її гляділа. Уклонилася я низенько і гомоню: “Спасибі, пані, що нас, простаків, не забуваєте”. А се вже було, як учителя Гриневича у тюрму забрали. Зайшла яна до хати і тихо, щоб і Ориська під вікном не вчула, гомонить: “Казатимеш сусідам, що я прислугу напитувать приїжджала, бо моя Марусина до черниць душею притулилася і в монастир ладнається”. А далєй дістає яна з валізки паку книжечок, я стольки і не бачила ніколи, та й мовить так: “Се книжки, в яких правда про ваше життя гірке написана і про весь Край наш. І як діять, щоб по-людському жить та людьми зватися. Приходитимуть до тебе люди ваші і братимуть почитати. А тільки ж ти нікому не проговорися з начальства, бо усім лихо буде. Якщо боїшся, то я не залишатиму”. А я така, що зроду нічого й нікого не боялася, маладьонкою на спір з дєваками та хлопаками опівночі на могилки сама ходила. І брали в мене людяки пакульські ті книжечки, і читали тайно. А далєй, як ото такеє зчинилося в селі і війська найшло хмарою, хтось таки справнику підказав. Влетіли яни в хату непрохано і трохи тих книжечок у закапелку знайшли. Повели яни мене на зборню і били нагайками, як останню. І запитували у мене, хто книжечки в моїй хаті залишив. І плакала я, і присягалася, і хрестилася — Бог за таку неправду не покарає: “Спала я сном глибоким коло дєток своїх, а чоловік мій на війні з японцями і ще не вернувся. Аж наче мене хто штовхнув. Тольки я очі продерла, освітився комин печі, наче місяць-повня у вікно заглянув, хоч було на молодику. Освітився комин печі, і явивсь мені Нестор Семирозум, наче живий, хоч давно мертвий він, а на долоні його простертій осі книжечки. Се, гомонить, для людей пакульських. Поклав книжечки у закапелок і зник, і світло погасло. Думала я, що наснилося мені таке. Аж уранні заглянула в закапелок, лежать книжечки. А що там написано — не відаю, бо не вчитаю їх, тольки зиму й ходила до школи, бо матка покійна в няньки оддала”. Дак яни оддухопелили мене так, що до Масляної ні лежать, ні сидіти не могла, та й одпустили: що з дурної баби візьмеш, а ще чоловік на війні, і трійко дєток під вікнами зборні криком кричать. Уписую до Книги днів, як було, нічого не видумуючи.

Ніхто в Пакулі, окрім мене, уже не знає сього, і я вписую. Хто знав, тих у краї далекі заслано або ще далєй — на той світ спроваджено начальством. Тож вписую до Книги днів, аби пам’ятали ті, хто після нас у Краї житиме. Устим, син Мартина Волохача, Вовком прозваного, зо мною родався, як із Києва його під вартою привезли і жив він в Уляни. Хоч родаки ми далекі, його жінці двоюрідним дядьком доводжуся. Прийшов йон на Болотницю, куток Пакуля од болота Замглай, і нічийого порога не переступив, а тольки мій. Переступив Устим поріг мій, а вже сутеніло, і гомонить: “Покличте, дядьку, того й того до себе, наче в карти грать, а я буду казань свою казать, про що в городі Києві од мудрих людяк дізнався”. І покликав я людяк, яких йон назвав, і прийшли яни. І сказав Устим, аби я вікна ряднами завісив, аж тади моргун світив. І так я зрабів, як йон сказав. І гомонів Устим до людяк, що зібралися, наче з листа читав, хоч невеликий йон грамотєй, тольки й знав учення, що в школі пакульській. А запомнів я тольки про одне: земля — яна наша, а не панська, і треба її в панів забрать силою, а для цього готувать рушниці, коси, вила і йти на панів збройне. Тричі переступав йон поріг хати моєї і навчав нас, людяк підтоптаних, хоч сам молодий був. І запитав я одного вечора: “Хіба ти ае Устим, син Мартина Волохача, що вчиш нас, як жить?” Зблиснув він сердито з-під брів густих (туточки я батька його згадав) і мовить: “Не син я Мартина Волохача, якого одрікся давно, а син партії”, ї не відали ми, що се таке — партія, і роз’яснив йон: “Се калі гуртуються люди, які однаково думають”. І не стримався язик мій слизький: “Хіба можуть людяки однаково думать? Скольки людяк, стольки й голів”. — “А треба, щоб були як одна голова і одне серце, бо як не навчимося однаково думать і оружжя в руках тримать, рабами повік будемо”, — так Устим сказав. І запитав у нього Семен Гончий, син покійного Потапа Гончого, бо грамотний був і святе письмо на сон читав, і книга свята у нього була, йон її в скриню, під три замки ховав: “Написано ж бо в писанії: хто меча в руки візьме, од меча загине. Дак кого нам слухать тепер?” — “Те писаніє — то день учорашній, його поміщики та попи вигадали, щоб народ у кабалі і тьмі тримать. А я прийшов до вас із новим писанієм — писанієм пролетаріату”, — і знову зблиснув очима Устим, бо не любив йон, коли сперечаються з ним, а любив, коли слухають, се я одразу помітив. І запитав тади Сава Малаха, сусіда мій: “Ось ходить по селу Гаврило Латка і всім розказує, що як панам постоли сплетемо, Горіхове царство у Пакулі буде, і всі наїмося од пуза, і рабіть не будем, а тольки пісні співать будем. Дак ми, прості дядьки, сумліваємось, чи буде яно лучче, ніж було. Гаврило до синього моря дійшов, а не знайшов Горіхової землі Тож як яна, Горіхова земля, завтра з’явиться, як сьогодні її ще нема і в помині?” — “Про Горіхову землю не знаю, се химери мужицькі. А знаю — розумні люди навчають, книжники великі: як тольки пролетаріат власть у свої руки візьме, на всій землі райська жисть настане, і всім добре буде. Так мене в городі перший мій учитель соціалізму навчав, і я вам кажу”, — одказав Устим, син Мартина Волохача, що сином партії себе називав. І болєй йон на Болотницю до нас не приходив, а навчав у хаті Уляниній, покуль і стражники по нього не приїхали. А я вписую до Книги днів, що сам чув і бачив.

Се вписую, аби зосталось в пам’яті людяцькій. Напровесні пішли люди пакульські в помістя гуртом великим. І вийшла до них баронеса, а так її по матері людьми звано, І казали вони баронесі: “Пані, старі людяки з-поміж нас ще пам’ятають: за грамотами статутними луг під Страхоліссям належав громаді сільській. А перейшов йон до вашої матінки неправдиво. І хоч числиться теперечки луг за економією, наш йон”. Розсердилася вельми на ту гомонку баронеса Журавська: “Ви, пакульці, бунтарів слухаєте і самі бунтарями поробилися! Ні про які статутні грамоти я не знаю, а знаю, що луги під Страхоліссям споконвіку моїй матінці належали і законно у спадок мені перейшли!” І гомоніли люди пакульські далєй: “Може, яно і так, ви, Наталіє Костянтинівно, людина грамотна, а нам за роботою та нуждою не було як грамоти навчатися. Але розумом своїм мужицьким так розуміємо. Ви одна душа, та ще дєток ваших троє, а всі луги та землі довкола Пакуля під себе підгорнули. А нас у Пакулі тьма, і ми душі живі, і дєтки наші їсти хочуть, а скотину нема де пасти”. І вигнали пакульці худобу свою на луки під Страхоліссям. А приїхав справник повітовий, і стражники з ним. Умовляв йон сільських хазяїв не порушувати закону й основ громадського ладу. Але не послухались його пакульці. Тади управитель Штома привів робітників економії на луг під Страхолісся і наказав рів глибокий копати, щоб загородитися од худоби людяцької. Але вийшли пакульці на луг гуртом великим, і не дали вони рів копать. І стояли вони на своєму два дні, і було люду на лузі, наче на празник престольний довкола церкви. А третього дня з’явився на Чумацькому шляху, що од Мрина веде, загін драгунів. І поскакали драгуни на селян, і шмагали нагаями, не розбираючи де мале, де старе, як татарва погана, про що в піснях давніх пакульських співається. І був плач великий по селу. А справник повітовий вулицями їздив і кричав, що буде ще гірш усім, якщо далєй бунтуватимуть. І затаїв люд пакульський обиду велику супроти панства та начальників. І се я вписую до Книги днів, бо так було.

Казання про розор Пакуля

Як тічила сучка Мартина Волохача, виводив він сучку на Крукову гору, прив’язував до дерева. Уночі збігалися вовки на Крукову гору, до сучки Мартинової. Народжувала сучка, злучена з вовками, щенят із вовчими зубами. І казав Мартин усім, що се ярчуки, що їх відьми бояться і жодна відьма не прийде чужу корову доїть, коли ярчук у дворі. І купували щенят з вовчими зубами у Волохача люди пакульські та сіл довколишніх.

Помагав Гаврило Латка, уже в Уляни живучи, Мартинові колодязя копать. Опускали його на вірьовках на дно глибоке пісок та глей черпати, бо не боявся він, повернувшись із Сибіру, смерті. І оддячив йому Мартин ярчуком молодим. Сердилася Уляна, що вовка Гаврило привів у двір, але змирилась, сторож на дворищі треба, на коня розжилися, а конокради по селах околишніх не дрімали. І назвала Уляна ярчука Вовком, хоч і кривився Мартин, як почув, бо самого його Вовком по-вуличному прозивали.

На святого Андрія зібралися дівки хутірські у хаті Уляниній ворожить. Носили в роті воду з копанки на леваді, і кожна тісто замішувала на тій воді, а з тіста пампушку ліпила. І Оксана, дочка Уляни, бо вже дівувать починала, хоч літами найменша. Як спеклися пампушки, поставили низенький ослінчик посеред хати, виклали на нього пампушки, а самі на лежанку та на піч забрались. Тоді спустив Гаврило Вовка з прив’язі і сінешні та хатні двері розчинив навстіж. Ускочив пес у хату, як блискавка чорна, і тільки зуби в пащеці біліли. Виріс він з добре теля і завжди надголодь був. І злизав він пампушки з ослінчика, усі шість, як одну, і тільки пампушки, що її Оксана, дочка Уляни, ліпила, не торкнувся, наче з глини вона, а не з тіста, як інші. І дивувалися дівки хутірські, бо се вони ворожили на пампушках, хто з них раніше заміж піде. Дивувалися дівки хутірські, бо не перший рік ворожили, а ще не траплялось такого, щоб усі пампушки пес ковтнув, а одну залишив. Тоді засміялася Уляна, мати Оксанина, сміхом нарочито веселим. Засміялася Уляна і сказала, Вовка з хати нагнавши: “Готуйтеся, дєвки, заміж, а Оксана моя ще годочками не вийшла, ще дівчук вона, а не дєвка, ще їй рано про женихів думать”. І ще більше не злюбила вона пса, од Мартина приведеного, а душею за дочку свою тривожилася: була Оксана вродою серед дівок хутірських як мак розквітлий у житі і все більше на Уляну ставала схожа, на ту Уляну, юну, якою вперше побачив її Нестор-солдат, з неба по крутосхилу Холодної гори на сіверський шлях зійшовши. А ще тривожилася Уляна, бо помічала: тільки-но іде Оксана її до копанки на леваді по воду, і Устим, син Мартина Волохача, за відра хапається, хоч колодязь уже в дворі. Запитувала вона в дочки, чого це Устим по воду в копанку ходить, як вода біля хати. “А йон каже, що в копанці вода смачніша, бо там джерела з-під гори Крукової б’ють”, — одказувала Оксана, але ховала очі од матері, і рум’янець на щоках рум’янів, наче зоря на небі вранішнім.

Одного дня спостерегла Уляна, як Мартин Волохач зирив на молодят, що біля копанки стояли, розмовляючи. Зирив він од клуні своєї, а далі узяв вуздечку і пішов назустріч синові. Стрівся він із сином Устимом на стежці і шмагав його вуздою по плечах, наче худобину беззахисну. Шмагав він сина вуздою по плечах, а Устим із відрами в руках ніби й не чув тих ударів: не затулився і ходи не пришвидшив. І дивувалася Уляна витримці Устимовій, бо знала, яка важка і безжальна рука в Мартина. А Оксана прибігла від копанки уся в сльозах і з відрами порожніми. І сказала Уляна дочці своїй: “Не бери, дочко, дурного в голову й серце, бо й по тобі оброть погуляє. Волохачі — людяки багаті, нерівня ми їм, і на землі Устим женитиметься, а не на дєвці. А ще тобі скажу: лихі яни людяки, Вовками прозиваються недаремно. І не будеш ти ніколи щаслива за Устимом, калі б і сталося по-твоєму. Се я тобі гомоню, а я знаю”. Але мовчала Оксана на ту материну мову, наче й не до неї. І питалася вночі Уляна у Нестора Семирозума, хоч і на тім світі давно був, що їй з дочкою робить. І зітхнув Нестор тяжко: “Що б ти, Уляно, не робила, а буде так, як має буть”. І не сказав більш нічого.

Уже вибігала Оксана вечорами на колодки гулять, але Уляна через тин пасла її очима і, тільки стемніє, гнала додому, наче курей на сідало. Під зиму, як стала памолодь пакульська з куделями та вишиванням гуртуватися по хатах, Уляна не пускала дочки і чоботи до скрині замикала: “Рано ще тобі на вечорниці, хай дєвки самі до нас ходять, лави не просидять”. І в ніч під Різдво з дівками-колядницями не пустила. Але колядники самі прийшли в хату. Співали хлопці, аж заслухалася Уляна, а тоді стали козу із сіней кликать. І як кликали вони козу, оглянулася Уляна, наче прокинулася, по хаті оком повела, двері в сінці прочинила: ні кози, ні Оксани. Вийшла вона на ґанок, а ніч місячна. І стоїть її Оксана посеред двору з Устимом, за руки узявшись, Устим у шубі вовчій, хутром наверх вивернутій, личина кози за плечима, наче каптур, а Оксана її в самій спідниці, хусточкою запнута, боса на снігу, ноги як свічечки, а руки як крильця, в місячному сяєві холодному. І страшно Уляні стало, і душа од тривоги та болю зайшлася, наче пальці на морозі, і згадала вона слова Несторові, з того світу мовлені. І подумала Уляна: “Хай уже буде, як судилося буть. Як уже буде, але її час настав, а мій час одцвів, і цвіт опадає”. Відтоді не стала вона тримать дочку біля себе, і ходила Оксана на вечорниці, та досвітки, та гулянки памолоді пакульської, як дівка, що на відданні.

Возив Устим гній на гору Тайницю, де у Волохачів пайка землі була. А возив він гній парою коней молодих. І наказував йому батько суворо: “Як з гори з’їжджаєш, коней за оброть веди, бо молоді й пужливі”. Як скидав Устим гній, бачив з крутосхилів гори Тайниці: ідуть берегом Білорічиці з економії дівчата, і Оксана з ними. Не став він коней за вузду зводить, як батько наказував, а віжкував кіньми, стоячи на возі. І думав він, похльоскуючи віжками коней: “Промчу повз Оксану хутчіш од вітру в полі, хай подивується”. Але понесли коні його по крутосхилу. Віз торохкотів, підстрибуючи на цілику в подолі гори, де вигін починався, коні ще більш од того гуркоту харапудились. ї вже не Устим правував кіньми, а коні ним правували. Промчав він повз дівок, наче вітер у полі, і спалахнуло перед ним обличчя Оксани, як зоря, що падає з неба, і погасло. А коні понесли воза на місток через Білорічицю, із дубових кругляків складений. Ударився віз полудрабком об поруччя і розсипавсь. Невидима, але дуже рука підняла Устима і кинула через поруччя мосту в Білорічицю. А була Білорічиця повна води прибутної, бо навесні се трапилося. Випірнув Устим з води холодної і побачив уламки воза на мосту, кобилу гніду, нещодавно батьком куплену, навколішки посеред дороги, з переламаними передніми ногами, і мерина з кривавою раною на стегні біля кобили, а заднє колесо котилося під гору довго, як у сні страшному, аж поки не лягло у вогкий із зими пісок.

Повернувшись із поля, бив Мартин сина свого люто, наче не батько йому, а з ворогів ворог. Бив посеред двору, і Кили-на, мати Устимова, не боронила (більше за вогонь боялася чоловіка в такі часини), тільки плакала, до шибки вікна притулившись. Жаліла вона сина жалістю материнською, і кобили гнідої, що ноги передні поламала, шкода їй було невимовне, така втрата для хазяйства, була-бо Килина дочкою Степана П’явки. Бив Мартин сина уламком голоблі од воза, що розсипався на мосту через Білорічицю, бив, не добираючи по чім б’є і сили не виважуючи. А коли упав Устим посеред двору, кров’ю заюшений, шмагав Мартин сина черезсідельником шкіряним. Але мовчав Устим, ані слова про ласку з його вуст не прохопилося. І дивувався Мартин, що такого гайдамаку народив, і люті йому прибувало, бо покірних Мартин любив. Повз Устим через город, ще не зораний, на леваду, і слід кривавий за ним стелився, а Мартин ступав поруч і штурхав тіло синове ногами в ялових, з підковами залізними чоботях. Обмив він кров з передків чобіт ялових у Жолудівці, що з-під Крукової гори дзюркотіла, в Білорічицю неподалік мосту падаючи, і повернув до хати, а син на березі зостався.

І заборонив він жінці своїй Килині до сина в берег іти: “Хай хоч здохне тамочки, виблюдок”. І підповз Устим до Жолудівки, тут широка вона була, бо розкопана, влітку коней купали, і хлебтав водичку розбитими губами, і була водичка з кров’ю. А прийшла до нього Оксана, дочка Уляни та Нестора Семирозума, водою джерельною Устима умивала, фартухом полотняним лице йому витирала. І був фартух у крові Устимовій, наче заполоччю червоною вишитий. Плакала Оксана над Устимом, боліли-бо їй рани Устимові, як свої рани. І прийшла вона на леваду до Устима вдруге, і принесла молока та хліба, і поїла молоком його, а хліба не міг Устим їсти, боліло. І краплилася кров Устимова в молоко, яке пив, з губів розбитих. Казала йому Оксана: “Як не хочеш додому вертатись, Устимчику, я до нашої хати доведу тебе, бо вже на ніч заходиться”. — “Тут буду, а ти іди”, — тільки й мовив до неї Устим голосом, що Мартинів голос нагадував, і послухалася вона.

Рано-вранці прибігла Оксана до кринички, ніби по воду, з відрами та коромислом, але не було Устима, лише кров на прозелені, сухій од роси, де він ніч ночував. І плакала вона гірко, бо думала, що вже нема Устима живого, що зробив він щось лихе із собою, і дорікала собі, що послухалася звечора та лишила його самого. Прибігла вона у двір до Волохачів, слізьми залита. Мартин коней запрягав, щоб у поле їхать. І сказав їй Мартин Волохач голосом злим: “Чорт яго не візьме, бо такиє, як йон, і чортам не треба. Одлежується десь у кущах. А ти, дєвко, не милься, бо митися не будеш. Волохачам старці не треба, Волохачі — перші людяки в селі”. Килина, мати Устимова, дивилася од корівника холодними очима. Молоко в дійниці пінилося, і була піна червона, наче кров Устимова, бо у відсвітах сонця, що з-за Чорного лісу вставало. Витерла сльози Оксана, бо горда була, як мати її, і не хотіла перед Волохачами плакать. І сказала вона, з двору їхнього йдучи: “Не людяки ви, а хужей вовків, бо й вовки своє поріддя жаліють жалістю звіриною”. І зирив їй услід Мартин з-під брів кущистих, очима страшними, хвороби й нещастя на неї накликаючи. Але вийшла на ґанок хати своєї, щоб корову доїть, Уляна, мати Оксанина, глянула на дочку, яка од Волохачів вертала, ніжним поглядом, і темна хмарка, що вже над Оксаною висла, розвіялася без сліду, і була вона в сонці молодому, як у золоті.

Бо знаттє Улянине дужче було, як знаттє Мартина.

Дужче чи не дужче, а око Улянине од білого Бога, Мартинове ж око — од чорного, а скольки чорний Бог не бунтує, білого Бога завжди буде зверху, добро є добро, а зло — зло.

Що там довго гомоніть: матка — яна полюбить і пожаліє, а любов і жалість, калі од серця, а не од розуму, луччей сонечка чорноту найчорнішу прожене.

Тади молодих добре вчили, як на світі жить, боялися яни і Бога, боялися і батька з маткою. А тольки ж рідко се було, щоб рідного сина за конячину смертним боєм бить, із світу зживать.

Дак йон, Мартин, і в сім’ї був вовк вовком, се правда. Сяде обідать — щоб тольки йон за столом, як пан. Жонка, хоч і придане йому принесла добряче, — на прихапку, в мисниках, а дєтки — що послі батька з маткою осталось, вилизують, як щенята. Хіба на Різдво та Паску за стіл родиною і сідали.

Дак і одплатилося йому вповні. Щоб сини та на батька руку підняли — де се бачено, де се чувано?

Се вже познєй, послі перевороту, а тади Мартин у сім’ї був і бог, і цар, і кат.

Вів я коней з ночі, менший був годами од Устима, а вже рабів як проклятий, ні дня ні ночі. Веду я коней з ночі, повз Крукову гору. А туман у долинах, туман. Калі ж із туману таке страшке щось викульгує: морда в синяках та кривавицях, очі ледве світять крізь щілини, полотнянка на плечах порвана, руда од крові присохлої. Я аж присів, так спужався. Калі ближчей — наче Устим. А я вже чув, що батько з його шкуру знімав за кобилу. “Куди-бо се ти, Устиме?” — питаю. А йон тольки губами розбитими ворухнув, ані слова в одвіт. Прокульгав повз мене, наче я й не людяка, а стовп мертвий, придорожній, і зник у тумані. Удосвіта се було, ледь задніло.

Е, норов у його батьків був, одного кодла, хоч і не мирили яни, мо’, через те й не мирили.

І не було чуть про Устима з тиждень. Був — і нема. Наче крізь землю провалився. Оксана потайки од матері слізьми вмивалася та, гусей на леваду вигнавши, по нетрищах на Круковій горі блукала. А Волохачі їздили в поле, наче й не їхній син згинув, пора була гаряча, орали, садили та сіяли. Увечері прийшов староста сільський до Волохачів, бо йому про Устима сказали, у Мартина запитував: “Де-бо син твій?” — “Як йон тобі вельми треба і рабіть нема чого, то шукай”, — буркнув Мартин. І змовчав староста, бо не хотів з Волохачами та П’явками сваритися, люди знатні, в церкві коло самого вівтаря стоять і норовом лихі. Аж переказали із Коршаків людьми пакульськими, які тамтешньому панові цеглу возили: у дядька Устим, син Мартина. У неділю не пішов Мартин до церкви, хоч свято, а вдосвіта осідлав коня вороного і поскакав у Коршаки, там брат його приймакував. Вертався із Коршаків, як відправа скінчилася і люди з церкви виходили. Вертався він із Коршаків верхи, а біля стремена, понуривши голову, із зв’язаними назад руками шкандибав син його Устим. А кінець налигача, яким Устимові руки зв’язані, Мартин тримав. Зупинив коня він біля воріт шкільних, а люди на високім церковнім майдані стояли і дивилися мовчки. І сказав суворо Мартин синові: “Проси прощення у людяк, яни голови сушили, де ти шаландаєш!” Але стояв Устим незрушно, наче не до нього мовлено. “На коліна, стерво!” — гримнув Волохач. І сік він сина по плечах у полотнянці рудій, бо не одмивається кров, хворостиною з ліщини, аж переломилася хворостина навпіл. І опустився Устим на коліна, як молодий дубок, сокирою біля кореня підсічений. І сказав отець Олександр докірливо з паперті церковної: “Не роби сього, Мартине. Навчати отроків послуху — обов’язок наш перед Богом і людьми. Але від озлості надмірної не добро, а ще зліше зло в душах проізростає”. Мартин Волохач відповів так: “Отче, дозвольте не погодитися з вами. Якщо добро світом правує, нащо тади Господь Бог?” — “Добро — се і є Бог”. — “Чому ж проживаємо ми в пеклі земному, а не в раю небеснім? Хіба не з волі Божої?” — “Через гріхи праотців наших Адама та Єви і гріхи наші власні”, — мовив отець Олександр з паперті церковної. І засміявся Мартин Волохач сумно: “Якби не согрішили праотці наші Адам та Єва, не було б нас нікого на світі і не було б ким Богові опікуватися. То за що ж вигнав він людяк з райського саду і зіслав на землю? А коли вже зіслав, то мусив знать про гріхи неминучі. Бо земля — се ліс темний, а ми всі вовки в тім лісі і по-вовчому жить маємо, бо не добро, а зло на землі правує. Хіба не так, людяки?” Але мовчали люди. А Устим, син Мартина, дивився в землю, і земля диміла од очей його

А тади щось із ним зрабілося, перемінився геть хлопець.

У чулані під замком з тижняку, мо’ і болєй, просидів, як у тюрмі, А як уже тамочки батько з нього збиткувався, сам Бог знає, ніхто того не чув, не бачив, до Волохачів люди рідко заходять, тольки рідня.

Хвалився Мартин, сама чула: “Мені що людяка, що вовк—обламаю роги і вірьовки витиму”.

Був я малий, але батьку помагав уже на лузі. І ділили копиці. І Мартин не хотів жеребок тягти, а вибрав собі луччі, на око було видко навіть мені, малому. І сказав йому батько мій: “Бога бійся, Мартине, де твоя совість?” А бате-ко біля кобилки запряженої стояв. “А ось де”, — одказав спокійно Мартин Волохач, схопив мого батька за поперек і кинув через запряжену кобилку на інший бік. Батько гепнувся об суху землю і застогнав. І поїхали ми тихо додому, бо зробилося батькові зле. А матка, як дізналася, ще й сварила батька: “Нащо ти з ним зв’язувався, бо ж вовк, а не людяка”. А в нього, батька мого, та грудна жаба була. Дак хворість та ще болєй його взяла, з рік йон помучився та й помер.

Дак що ж ви од Устима хотіли? Молода душа — яна ніжна, як квітка, хай і норов од кодла. Побачила я Устима опосля на лузі, сіно косили: очі його погасли, і весь наче лялька вертепна, чи живе яно чи мертве, їй-бо, не добереш. А Килина, жонка Мартинова, вже так раділа! Як рабіла я в них на поденщині молодайкою, було, не нахвалиться сином: “Такеє послушне, такеє послушне дитя стало, ось що яно, батькова наука… І вже на тую злидоту, на тую підстелюху, на тую трав’янку Оксану і оком не веде. І батько теперечки до нього набагато добріший. Не признається ще, але по нім бачу: женить Устима надумав, до сільських дєвок приглядається, виважує, щоб і роботяща, бо мені самій тяжко в хазяйстві, і щоб не впорожні до нас прийшла, а й свого добра до нашого добра доклала. Я тепер часто кажу Устиму: “Бачиш, синку, хіба я тобі не гомоніла, що слухняне телятко дві матки ссе?”

А як брали льон в економії, і Оксана, дочка Уляни Семирозумихи, з нами. Сіли спочивать, а місяць над нами такий — у душу заглядає, і ніч ніжна, як шовк. Стали ми про хлопців гомоніть, саме ж молодухи, на віддані. А Оксана підвелася й пішла льонищем на місяць-повню, як сновида. А я вже знала, що в неї на серці, про Устима знала. Підхопилася я і — слідом, бо при місяці дєвка залюблена геть дуріє, що хоч може з собою зробіть. “Оксано! Оксано!” — гукаю. Аж яна і насправді здригнулася, наче розбудили її, а по обличчю закуреному, бо се ж ми льон брали, сльозини буйні-буйні течуть, і де сльоза прокотилася, тамочки наче плуг пройшов. І страшко мені на те лице пооране дивитися, і очей одірвать не можу, бо я тади ще й не знала, що такеє любить, та й мало хто з нас знав, за кого батько-матка оддадуть, ото й доля твоя, ото й любов.

А Оксана, се правда, любила Устима, ой любила…

Оджнивували Волохачі, снопи з поля звезли. І молотив Мартин із старшим сином Устимом у клуні. І сказав синові Мартин: “Буду женити тебе, Устиме, сьої осені, досить табє майовать. Зашлемо сватів до Насті Тхорикової. Дєвка справна до роботи, і сім днів поля доброго батько за нею дає, я вже гомонів з ним, і вола, і теличку”. Опустив Устим ціпа і мовчав довго, далі мовив несміло: “Дак не люблю я її, батьку”. — “Поживете — злюбитеся. І я твоєї матки не любив, як женився. Зате Волохачі теперечки не останні хазяї в Пакулі, а з Настиним приданим ще додасться”. Нічого не сказав на те Устим. І до сутінків гупали вони в два ціпи, словом не перекинувшись. А як прийшли до хати вечерять і поставила Килина перед чоловіком миску з галушками, мовив Мартин: “Сідай, Устиме, зі мною до столу, бо мужик скоро будеш, а не хлапак. А ти, жонко, до свадьби синової готуйся, щоб було що їсти і пити, щоб бачили людяки — у Волохача гуляють, а не в злидня якого”. І сів Устим до столу, і черпав він з одної миски з батьком. Тремтіла ложка в руці його, як ніс до рота, і юшка на дошки стола, воском натерті, крапала.

Відлетіли іволги та клекотні в ирій, гуртилися ластівки, щоб у далеку дорогу рушать, стелили льон у лузі під Страхоліссям і мочили коноплі в Студениці, Білорічиці та Синявці, як прийшли свати до Дем’яна Тхорика. А були старостами люди поважні в селі: Федір Канабас, Степан Цебекало та Матвій Мохнач, сусіда Волохача. Прийшли старости на подвір’я до Дем’яна Тхорика, забили в бубни. Вийшов на ґанок Дем’ян. І Федір Канабас почав так: “Ходили полювальники по Чорному лісі, за болотом Замглай, за лугами Сиволозькими. І сполохали полювальники вашу голубку та нашого сокола. Голубка полетіла з Чорного лісу та сховалася у вашій хаті, а сокіл наш зажурився. Дак чи дозволите зайти до хати вашої і пошукати голубку?” Уклонився Дем’ян, запросив гостей до хати. І Дем’яниха низько вклонялася, а Настя піч колупала. І сіли старости до столу, і пов’язала Настя рушники. А скоро після Другої Пречистої, свята храмового, і весілля гуляли. “П’ятниця — починальниця, а субота — коровайниця, а неділя — розмай-коса, а понеділок — загуби-краса, а у вівторок горілочку пити, а в середу кінці губити”, — співали жінки, що шишки пекли. І як ходила молода з дружкою по селу на весілля запрошувати, заточилася на кладці через річку Синявку, шубовснула у воду і шишки у вузлику намочила. І казали люди старі, що се погана прикмета. А як наряджали гільце у молодої, упало гільце соснове, квітками та стрічками заквітчане. І казали люди старі, що не на добро се. А як одягав Устим перстень на палець молодої в церкві, випав перстень з рук його і покотився по долівці під ноги отцю Олександру, який вінчав. І казали люди старі: не жити їм разом. А ще дивувалися всі, що Устим на весіллі наче дерев’яний — за всі дні, од п’ятниці до неділі, не усміхнувся і слова до Насті не промовив, а тільки робив усе, як дружки й бояри йому підказували. А як прийшли до молодої і танцювали хлопці та дівчата в дворі, і Оксана, дочка Уляни Несторки, прийшла не кликано. І помітили люди, хто ближче до молодих стояв, уже потім оповідали: як ступила Оксана, дочка Уляни Несторки, на дворище, свічка в руках світилки погасла. І довго не могла вона свічку запалити, усе сірники гасли, а до світилки співали: “Що то за ворона стоїть край порога?..”

Дак то вже людяки напридумували погодєй.

Як погодєй, як напридумували, калі сама я дружкою в Насті була і все теє бачила й чула.

Напридумували чи ні, а Оксана таки ж прийшла до молодої. Тольки ж не незвано, як людяки гомонять, бо кликала її Настя, кликала на весілля, дівували ж бо разом, хоч і на різних кутках виросли. Опосля сама Уляна розказувала: “Сидить моя дочечка в хаті, ридма ридає, а ще як молодого повз наше дворище до церкви повели. Долей схопилася, вбралась у що кращеньке, хустку мою квітчасту, в маках червоних, пов’язала, сміється, але од сміху її у мене мороз поза шкірою: “Я, мамо, на свадьбу! Людяки гуляють, а чим я хужей?”

Скольки годочків спливло, а мені й досі в очах, як вона витанцьовувала у дворі у Насті. Літала на крилах, а не танцювала. І хустка в маках червоних, що полум’ям горіла, на плечах. Танцювала так, наче музики тольки для неї грали.

А я ж тади в Устима за боярина був. Дак був Устим на весіллі як мертвий і з обличчя, і весь. Як ішли до церкви, ледве ногами перебирав. А як з’явилася Оксана на дворищі в Тхорика, бачу, одживає лице його. І очі вперше за багато днів засвітилися вогнем живим. І вже йон очей з Оксани не зводить. А як покликали вдруге до столу, де молодий, усі питають. Я по молодого, а Устим коло одвірка удвох з Оксаною, щось до неї хапком балакає, а Оксана з лиця біла-біла, як з хреста знята. І тади я подумав: щось має буть, щось має буть…

Дак, мо’, і не без помочі твоєї, бо відки б Яків Литвин про се знав, як його На весіллі і близько не було.

З моєю поміччю чи без моєї, що тепер споминать, діло се давно минуще, уже тих людяк і на світі нема, уже й кісточки їхні зогнили.

Давно минуще, се правда, але такого в Пакулі не случалося ні ранєй, ні опосля.

Було що їсти, було що пити на весіллі у Волохачів. Повна хата людей була, ще й у садку столи стояли. І казали старші, поважніші люди: “Бач, який хазяїн Мартин, а поки не женився — злидар злидарем, на заробітках у Таврії пропадав. Повезло Дем’яну Тхорику, хоч і сам не босак, а в таке кодло дочку оддає. А що жених не вельми до Насті тулиться, дак се минуще. Одна-друга ніч у клуні, та й злюбляться. У старовину тольки так і було, що батько з маткою молодих зводили. І життя проживали, і порядку й статечності болєй було, аніж теперечки”. І пили за молодят, і “гірко!” кричали. Але не цілував молодий молоду, лише для годиться губів її торкався під пильним батьковим поглядом. І сиділа молода смутна за столом весільним, але всі думали: вода камінь точить, так і життя спільне. І знову пили, а хто пити вже не міг, вибиралися з-за столів з напитками та наїдками, повзли під вишні та яблуні, щоб передихнути. Був день теплий, гожий, пора бабиного літа. А в дворі музики награвали без передиху. І молодь витанцьовувала, і старші намагалися не відстати, і дітвора між них скоком-перескоком. Хмільний весільний дух клубочів над Несторовим хутором, під горою Круковою. А гора в білому павутинні бабиного літа під ясним сонечком красувалася. Але не було на гулянні у Волохачів Оксани, дочки Уляни Семирозумихи, хоч і кликали її на весілля од роду нареченої. І питалася Уляна в людей, що мимо йшли з гуляння худобу порать, бо вже вечоріло, чи не бачили там Оксани її. І відказували люди, що витанцьовувала Оксана в танці шаленому на дворищі в Тхориків, а в молодого її не видко було. Усміхалася Уляна про людей: “За дєвками тольки око та око треба”. Але тривожилася душа її.

Як стало смеркатись, підвелися весільні з-за столів, хто ще мав силу підвестись, і молодого з молодою розвели. І взяла баба Солоха, повитуха, на бабу-скалозубу білим, скуйовдженим волоссям з-під очіпка схожа, молоду за руку та повела стежкою до клуні. Слідом чеберяла баба Мокрина, якої боялися, бо шептуха, бо всілякі дання вишіптувала. За бабою Мокриною тюпачила баба Оришка, висока, худа, наче граблі, вона худобу по людях виходжувала. Баба Солоха несла під рукою біле як сніг простирадло, а баба Мокрина і баба Оришка — подушки, сінник та рядно. І зайшла молода з бабами до клуні, де вже тапчан дерев’яний біля стіни, стояв. І поклали баби сінник та подушки, перебивши їх навхрест, на тапчан дерев’яний, застелили білим як сніг простирадлом, а зверху постіль рядном застелили. Тричі перехрестила баба Солоха постіль, пошептала над постіллю молодих баба Мокрина, а баба Оришка сипнула в головах жита і зілля пахучого, що на нім тільки вона зналася. І мовила баба Солоха до Насті, що плакала, припавши чолом до одвірка: “Лягай, дочко”. І вийшли баби з клуні, дмухнувши на свічку, що жевріла на лаві біля постелі. І прийшли вони до людей у дворі і сказали: “Ведіть молодого, молода його жде”. Тоді озирнулися люди хмільні доокіл. “Де молодий?” А молодого не було ніде. І боярина, товариша Устимового, Федора Затирахи, не могли догукатися. Як забігали вже люди по садибі Волохачів, знайшли Федора Затираху під горіхом волоським, п’яного як чіп, язиком не володає, і не міг він сказать, де Устим, як не допитувалися. Казали потім люди спостережливі, що прикидався він п’яним, бо мало пив на весіллі. “Устиме, Устиме, де-бо ти?” — гукали весільні на весь куток, аж під Круковою горою відлунювало, але не могли догукатися. І впала Килина, мати Устимова, в чім була, і відпоювали її водою джерельною. І жартували люди, хто хмільніший та веселіший, що молодий давно біля молодої, попід стріхою в клуню проліз. І почеберяли троє бабів — Солоха, Мокрина та Оришка — знову до клуні, засвітили свічку, але сама Настя лежала на тапчані широкому, під рядном білим, до стіни обличчям одвернувшись. А вже ніч на землю опустилася. Тоді вивів із стайні свого коня вороного Мартин Волохач, чорний з лиця. І чули люди весільні, і всі хутірські, як загули вовки у нетрищах на Круковій горі, хоч давно не чувать було вовків у Краї. Лементом скумасним відповіли їм пси пакульські. Підскакав верхи Мартин Волохач до двору Несторового, а Уляна стовпом омертвілим біля воріт стояла, ніч слухала. “Де дочка твоя?!” — стьобнув голосом скаженим.

“Не знаю, де дочка моя, Мартине”, — тільки й сказала Уляна Несторка. Ударив Мартин нагайкою дротяною по воротях Уляниних, довго ще слід рваний на дошках виднівся, як рана, розвернув коня і помчав риссю у бік Страхолісся, на шлях Чумацький, що до Мрина стелеться і далі, у світ широкий. А вовче виття з Крукової гори слідом за ним покотилося, як грім, що все даленіє.

І тверезішали люди весільні од думок та гадок тривожних, і розходилися по селу тихо, без пісень хмільних. І чути було, коли двір Несторів проминали, як ридма ридає у Дворі Уляна, а Гаврило Латка та син Кузьма словами пустими утішити її пробують. Потроху безлюднів двір Волохачів, лише ближчі родини та ще жінки, які готувать помагали, залишалися. І сиділа біля перелазу баба Солоха, як примара у тьмі нічній, і думала, що вже помирати час, бо на світі таке діється, як перед кінцем світу. І хоч давно вже слабувала вона на очі, але побачила, а може вчула, як тінь у білому ковзнула з клуні до маштарки, комірчини в стайні, де збруя кінська, ї поки баба двір передибала ногами висохлими. та через високий поріг маштарки перебралася, Настя уже налигач до бантини прив’язала і в зашморг голову сунула. Закричала баба голосом сполошним, людей докликаючись, і прибігли люди від хати, і Настю із зашморга вийняли. І думали, що вже мертва, але билося серце. І повернули її до життя, хоч жити вона не хотіла. І не відходили від неї три дні і три ночі, а баба Мокрина відшіптувала, а баба Оришка зіллям поїла. Другого дня повернувся Мартин Волохач ні з чим на коні вороному, геть загнаному, і про Настю розказали йому. І заплакав Мартин, і плакав довго у садку своєму, біля порожніх столів весільних. І були сльози його пекучі — де падали, там трава вигоряла.

Лише Яків Литвин, випалювач на цегельні, у всьому Пакулі й знав, звідки простелився новий шлях Оксани й Устима. Бо се він їх потемки перевіз у човні на берег сиволозький. Причалив човна до берега, порослого лозою, і мовив: “Будьте щасливі, сябри. Далєй не можу, бо вб’є мене родня ваша, як дізнається, що не ночував у селі, а в мене дєтки малі”. І пішли Оксана з Устимом луками, поза озером Муравським, вздовж річки Галиці, зарослої очеретом. Ішли, куди ноги несли, аби від Пакуля далі. І брели вони трохи не цілу ніч, а під ранок заснули в копиці отави молодої. І була їм земля осіння, пахучим сіном встелена, постіллю шлюбною, а рядном було їм небо зоряне. І шукала їх рідня Устимова, Волохачі, П’явки та Тхорики, по усіх селах околишніх і в Мрині шукали. Але ніхто не чув і не бачив.

Аж тижнів через два, у неділю, приїхала в помістя родичів провідати Дарина, сестра покійного Опанаса Журавського. І як їхала вона повз двір Уляни Несторки, попросила візника зупинитися, щоб води напитись, бо добра вода на хуторі Несторовім, джерельна. І винесла їй Уляна, у хустці чорній, з лиця змарніла, води в кухлі. І не пила Дарина воду, лише кухля біля вуст тримала, а тим часом казала до Уляни так: “Не побивайся, Уляно, за дочкою, жива вона і дужа. Так їй судилося, на краще чи на гірше, хто знає, але з любим жити. Прийшла до мене одного вечора твоя Оксана і про все розповіла. Дала я їй грошей на розжиття і одежину сяку-таку. І написала я листа до свого доброго знайомого, що конторником на цукроварні в Київській губернії. Там не запитують у робітників, хто вони, і звідки, і чи паспорт є, бо робить комусь треба, а пора гаряча. Буде їм і робота, і дах над головою. А там життя покаже, люди вони молоді”. І дякувала Уляна Несторка пані Дарині, сестрі Опанасо-вій, за вість добру, за поміч дітям її. І зняла вона хустку чорну, повернувшись до хати, а вбралася в білу, і здогадався Гаврило Латка без слів.

Надвечір пішла вона до Волохачів, і здивувалися Мартин та Килина, що Уляна Несторка поріг їхньої хати переступила, не було такого досі. І мовила Уляна: “Не крайте собі серця і не сушіть собі голови, людяки добрі, де дєтки наші і чи живі яни. Живі яни і дужі, і життя у них своє, у краю далекому, так мені переказано. А ми свати з вами, хочемо того чи ні. Але не родатися я прийшла, а щоб душі ваші настраждені загоїти. Бо які вже вони не є, а дєтки наші, кров наша”. Заплакала Килина, а Мартин Волохач по довгім мовчанні сказав так: “Спокійна душа моя, бо нема у мене сина Устима і не було ніколи. І прокляв я його навіки прокляттям страшким, бо не захотів він жити тим життям, на яке я його благословляв. А ти, Уляно, болєй до нас не ходи, бо у всьому твоя дочка непутяща винна. І якби я пір-вав їх тої ночі весільної, обох би на розтерзання вовкам прирік або оцими ось руками задавив, і не було б у моєму серці жалю ані на крихту”. І сказала Уляна, підводячись із лави: “Уперше і востаннє переступила я поріг твій, Мартине. Не схвалюю я вчинок дєток наших, бо на чужім нещасті щастя свого не збудуєш. Але що уміють яни любить одне одного луччей, аніж ми з тобою, Мартине, уміли, то се добре. Казав колись Нестор мій покійний, що нове життя, погане чи добре, а все ближчей, дак, може, яно так і є, і не нам, підтоптаним, судити. Тольки Бог судія дєткам нашим” З тим і пішла з хати. А як ішла від двору Волохачів, тічка вовча гула в нетрищах на Круковій горі. І, прийшовши на дворище своє, відв’язала Уляна ярчука, що його Латка від Мартина привів. Оскалився пес люто на Уляну, перестрибнув через тин високий, почвалав у бік Крукової гори на голос тічки вовчої і вже не повертався.

Годочків, мо, зо три нічого не чуть було в Пакулі про Устима й Оксану, як не болем.

Людяки не гомоніли, бо не знали. А я до Уляни тади гулять частенько ходила і знала. Якось Уляна і каже: “Ось у городах упораємось і сходжу я на богомілля до Києва”. Сходжу, гомонить, на богомілля до Києва, Лаврі святій уклонюся і дєток своїх провідаю, бо вже яни в Києві. Тади вернулася Уляна з богомілля і розказує, яка гарна та Лавра, уся в золоті й сріблі, і скільки люду тамочкиз усього світу білого, а про Устима та Оксану нічого не розказує, Я й питаю її: “А як же там твої дєтки?” Тольки й почула од її: “Робіли яни на цукроварні за Києвом, а се вже в самому Києві живуть і роблять”. Боялася яна, що Волохачі та Тхорики їх розшукають і розпинатимуть. А що вже розпинать, калі & житті, як на ниві, усе травою поростає. Вскорі Настя за Федора Затираху вийшла, і дитятко в них народилося, я й хрестила, як сьогодні помню.

А тади, як на японську наших брали, і П’явку Трохима взяли, онука Степанового. А тольки ж невдовзі вернувся Трохим аж із самого Києва. Вернувся йон із самого Києва і розказує: дохтурі перелом у коліні намацали, з коня колися, ще малим, стрибав, од тих пір у коліні вавка. А старий якось підпив і хвалився коло монопольки, що капшук грошей дохтурам оддав, аби онукові болєсть вписали, щоб на війну не йшов. Дак Трохим П’явка і гомонів, на власні вуха чула. Жили яни в Києві, в казармі солдатській, але ще не перевдягнуті у воєнне. Жили яни в казармі, аж приходять до них троє, робочі людяки, з усього видать, один ще молодьон, а двоє уже в літах. І балакають яни до солдат, ще не перевдягнутих у воєнне: “Чи знаєте ви, що вас, як худобу, женуть умирать за багатіїв, які з народу кров п’ють? Бо війна з японцями тольки багатіям та царю й треба, а людям простим війна не треба”. Одне слово, релюцьонери. Дак П’явка до молодого придивився, аж се Устим, син Мартина Волохача, хоч і змінився кріпко, ледве впізнать. Так Трохим поза спинами та до начальника воєнного скоріш: якісь там супроти царя бунтують, а одного я впізнав, з нашого села Пакуля, од батька-матки утік, ще й дєвку з собою прихопив. Начальник вислухав і команді своїй: “У ружжо!”

Тольки ж утекли яни, релюцьонери, через паркан, і Устим з ними. Були ж бо такі, П’явка казав, з набраних на війну, що стіною між ними й командою воєнною стали. І стріляла команда їм услід, мо’, яка пуля і вцілила. Як дійшло се через людські язики до Уляни Несторки, дак яна ночей не спала та все думала. Бо простила яна давно Устимові і за сина мала його. 1 вже збиралась вона знову до Києва пішкувать, аж і сам Устим у Пакуль заявляється.

Дак не сам йон явився, а із стражниками. На возі його привезли в Пакуль, і двоє стражників з ружжами при нім. І наказано йому було жити в Пакулі безвиїзна, у батька з маткою, так начальство київське розпорядилося, натворив, видать, твореників. Тольки ж не в батька-матки йон перебував, а в Уляни Семирозумихи. І запитувала в нього Уляна: “Ти тутки, а де ж дочка моя Оксана?” А йон і каже: “Не болійте душею, мамо, бо Оксана жива-здорова, сина яна недавно народила, і мої товариші про неї подбають. А назвали ми сина Нестором, щоб дідове ім’я в роду не переводилося”. І проживав він в Уляни, на хуторі Несторовім, безвиїзна, покуль за ним стражники знову не приїхали. А вбік батька-матки і не дивився, хоч на однім кутку. І приходили до нього людяки пакульські, і гомоніли з ним подовгу. Хоч годами йон був молодий, але до слів його прислухалися, бо нові се були слова, дотуль ніким у Пакулі не чувані…

І розповідав Устим людям пакульським, що потайки од начальства сільського сходилися вечорами до хати Уляниної. А були то люди, яким Яків Литвин довіряв. І Гаврило Латка, вікно хатки рядном завісивши, сідав біля порога та слухав.

— За сі годи, одколи з села, пройшов я науку робочу тяжку і багато пойняв такого, чого, може, в Пакулі і за всю жисть не пойняв би. А пойняв я, що усі ми, хто своїми руками на шмат хліба заробляє, тольки воли робочі, під ярмом ходимо, а їздять на нас та поганяють люди багаті. Робив я сперва на цукроварні. І робили ми на цукроварні по дванадцять годин, а то й болєй, на харчах хазяйських. І були ті харчі такі, що не кожна й свиняка їстиме. А ночували ми в таких хлівах, що в доброго хазяїна товарина в луччих живе. Одне, чого для нас не шкодували, се штрафи та стусани. А платили нам за тяжку роботу такі гроші, що й казать стидно. Та й ті гроші не хотіли вчасно давать. І так робив я з год, бо не було куди подіться. І Оксана коло мене робила за гроші, бо жінкам ще менше платили. І став я задумуватися та казать товаришам по долі: доки? І збунтувалися ми одного суботнього вечора, допізна получки ждучи. І прийшли ми гуртом великим до контори, свого домагаючись. Але не вийшов до нас ніхто з конторських, поховалися. І почали робочі люди вікна бить, і стали шукать гасу, щоб підпалити контору. Тади примчали козаки на конях і шмагали нас нагаями по чім попало. І загнали нас, як череду, в закуток двору, і там хапали кожного, хто голос подавав. І погнали нас, із дюжину сіряк, наче татарва бранців, як в давніх піснях співається, у поліційний участок, зачинили в підвалах. І сиділи ми там до понеділка, ніхто й кухля води не дав. А в понеділок приїхав управитель, видав зароблені нами копійки і сказав, щоб і не підходили ми болєй до цукроварні, бо опинимося там, де й Макар телят не ганяв. І побрели ми, куди очі бачать, щастя-долі шукать. Так пойняв я на власній шкурі, що поліція, військо, уряд, а з ними й цар — за багатих, а не за нас, сіряків. І яни усі, хто на наших шиях сидить, хто поганяє нами, — сила.

І казав Устим, син Мартина Волохача, людям пакульським, що вечорами на дворище Уляни Несторки сходилися:

— А коли пойняв я, що яни сила, пойняв і друге: супроти сили, щоб її побороть, ще більша сила потрібна. Бо тольки сила може переважити силу, се я знав з дєтства. Але де та сила, що може перемогти їхню силу, я не знав. Бо розповзлись усі ми, хто в поліційній часті відсиджувався, у різні боки, як миші, тольки Оксана моя і лишилася зо мною. І прибрели ми з Оксаною до Києва, найняли хатинку над яром, серед таких, як самі, босаків, і став я підробляти у пекарнях, а далєй — вантажником на залізниці, а далей — у майстернях залізничних. Оксана ж моя по багатих квартирах чорну роботу робила — прала та мила підлоги. І пойняв я, що і в містах великих робоча людяка — вічний раб, худобина, од якої одне вимагається: робить і робить, поки не впаде яна в борозні. Але туточки, в Києві, уперше почув я про комітети ремісничі, про сходки і про страйки. І пойняв я тут, що єдина сила, яка супроти властей спроможна постоять, се робоча людина, якщо вона у гурт міцний згуртована. Бо нас, босаків, сила-силенна, а багатих менєй, хоч і військо за ними. І коли я зазнайомився ближчей з тамтешніми людьми, підійшов один робітник до мене і на отаке ось, як у нас із вами, зібрання закликав. І були там розумаки, які знали, як робочій людині діять, щоб рабом вічним не буть. Од них я уперше дізнався тади, що є люди, одною думкою, одною волею згуртовані, і звуться вони — соціал-демократична робітнича партія, і ся партія за робочий люд.

І ще я од них почув, що тольки озброєною рукою робоча людина свого доб’ється, бо ніхто з багатіїв добровільно нічим не поступиться. Кулак робочий, мозолястий — ось наша сила, і правота наша, і правда, але ще луччей, калі в тому кулаці щось надьожне є. І скоро переконався я остаточно, що се так. Бо випало мені бачить, як тисячі робітників відмовилися працювать, зайняли депо залізничне, на колії лягли, щоб машини зупинить. Власті викликали полк солдат, а робочі люди кричали до них: “Ось наші груди, стріляйте, луччей померти, аніж так жить!” І за наказом командирів солдати стріляли в робітників, і в їхніх жонок, і в дєток їхніх. І забили багатьох до смерті, і багатьох поранили. Се в Києві було, а не десь у краях далеких. І, бачивши таке, я ще болєй упевнився, що супроти сили потрібна сила, а не слова, озброєна рука робоча потрібна, інак усі ми трупами ляжемо, а свого не доб’ємося. У кого сила, того й правота у сьому світі — така наша правда, іншої буть не може, так жисть учить, ї вже серед нас, робітників міських, багато люду, що готовий із зброєю в руках виборювать для себе життя вільне і сите. І треба, щоб і в селах такі люди були, щоб усе більше їх ставало під наші прапори, бо доля у нас спільна, що в міської робочої худоби, що в сільської, усі ходимо в ярмі, і так до ярма звикли, що не завжди й відчуваємо його на собі. І мусимо єднатися, бо так на прапорі нашої партії написано: пролетарі усіх країн, єднайтеся. Іншими словами: бідні люди усіх країв. І не тільки єднайтеся, бо самого єднання замало сьогодні, а озброюйтеся і вперед ідіть, на бій за краще життя, за соціялізм.

І щораз більше пакульських людей сходилося до хатки Уляни Несторки послухати Устима, сина Мартина Волохача. І казав їм Устим:

— А коли об’єднаємося ми, бідні людяки усього світу, і ярмо скинемо, жертв не лякаючись, бо жодна боротьба без жертв не обходилася, і усіх, хто супроти нас буде, кулаком озброєним з лиця землі зметемо, інакше житимем, як досюль жили. Робітники в містах працюватимуть по вісім годин, а земля належатиме народу, не панам та підпанкам, як тепер. Не стане начальства над нами, бо й без начальства кожен знатиме, як йому жить. І не буде ні багатих, ні бідних, а будуть усі рівні. І ніхто ні перед ким шапки не ламатиме, як тепер, і колін не гнутиме, бо не буде білої і чорної кості, не буде панів і слуг, а скрізь пануватиме правда та справедливість. І всі будуть вільні, не стане кордонів між державами, як тепер, а вся земля буде для людей простих од краю до краю, і все їхнє буде, що на землі. І будуть школи та ніверситети відкриті для всіх, і стануть наші діти та онуки грамотними людяками, книги і газети читатимуть, а не так, як ми з вами, що ледве розписатись уміємо, а багато хто только хрестики ставить. І буде земля суцільним садом, а ми в тому саду — наче бджоли на квітах, жисті новій радіти…

— Дак се ж чи не та земля Горіхова, яку нам Нестор Семирозум заповідав і яку я шукав тяжко по світу, матку, жонку і дєток своїх згубивши! — голосно озвавсь від порога Гаврило Латка, що досі мовчав з вечора у вечір, люльку смокчучи.

І відповів йому Устим так:

— Що таке Горіхова земля, не чув і не знаю. А те, про що вам розказую, як про завтрашню нашу жисть щасливу, зветься соціялізм. А придумали його для нас, робочих людяк, великі розумаки. Так мене вчителі мої в місті навчали, і навчаю я вас. І так співається в пісні робітників усього світу, а сільські босаки — той же пролетаріат, тольки на землі: “Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертный бой вести готов. Весь мир насилья мы разроем до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем”. А як назвать той новий світ, се вже людяки, які тади житимуть, придумають без нас. Покуль старий треба розрушить, щоб і сліду не лишилося, тади далєй думатимемо.

І навчав Устим, син Мартина Волохача, пісні робітничої селян пакульських, і співали вони упівголоса в хатці Уляниній, на хуторі Несторовім. А як сходилося більше люду і збиралися в світлиці, то й Уляна підспівувала, бо голос мала і співать любила. І тривожили душу її грізні слова пісні нової. І думала вона про одне: що чекає дітей її завтра? Бо пам’ять про долю Марії, сестри Опанасової, жила в ній з молодості.

Калі ж хто чужий до них незвано забредав, яни за карти хутчіш хапалися. Се я пам’ятаю. Сиджу в батька на колінах в Уляниній хаті, дядьки гомонять, а се в неділю серед дня було, а може, в празник який. Тут хтось у вікно виглянув і каже: “Власть іде”. Аж заходить чалавєк у поліцейській одежі, з шаблею при боці, се я добре запам’ятала. Заходить той чалавєк, а дядько Устим моєму батькові картами по носі, по носі, аж я заплакала, батька шкода стало. А той чалавєк із шаблюкою сміється: “Што, проигрался, хохол? Терпи!” А як йон за поріг, дак дядьки знову гомонять да пєють, гомонять та пєють. Матка покійна сварила батька: “Се вже знову на спєвки до Устима?! Вилізуть яни тобі боком!” Аж так і получилося.

А я ще хлапак зовсім був, як ходив Устима слухать. З Яковом Литвином на цегельні рабів, а йон мені й довіряв. А тади як нагнали війська в село і частували нас усіх нагаями, і мене, аж кров бризкає, а Данило Галай з губернії зуби скалить: “Что ж это ты “Интернационал” свой не поешь? Не жалейте его, хотя и молод годами. “Французскую болезнь” только так и излечивают”. Се йон так про “Інтернаціонал”, якого Устим нас навчав. А в двадцятім годі денікінці в Пакуль зайшли. А ми ж уже тади сякий-такий клуб зліпили і піяніну з помістя Журавських перевезли, і Марина, дочка управителя Штоми, яка в Журавських росла, калі не стало Штоми, нас навчала на піяніні грать. І вже ми “Інтернаціонал” так виспівували, аж шибки дзвеніли. Се вже і я з молодняком займався трохи, бо я з дєтства в півчій, на криласі, і камертон чую, як голос своєї жонки, а з голосу жонки своєї я читаю, про що вона і завтра думатиме. Дак денікінці — ті інакше, ті нас шомполами по пальцях “Інтернаціоналу” навчали, у дєвок наших і кров з-під пальців пирскала. А як заганяли нас уже в колгоспи, забрали у мене і коня, і корівку, і птицю, де яка. А весна, а голод зуби скалить, треба зорать та засіять, думаю, хоч грядку коло хати, бо дєтки мої перемруть і ніхто не зглянеться, така житуха настає. Дак ми з батьком моїм шлеї на плечі і волочимо плуга по городу, а жонка моя за чепіги взялася. Волочимо ми плуга, а в мене душа така, що я, працюючи, неодмінно мушу щось мугикать, тади й робиться луччей. Дак я волочу в парі з батьком плуга по городу і мугичу: “Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голоднйх и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертый бой вести готов…” Бо я сюю пісню досюль люблю, жонка сміється, що й курей скликаю на мотив її. Я мугичу, а батько мій старий і собі — другим голосом. А сусіда мій, знаєте, що за сусіда в мене був, Дем’ян Тхорик. А йон через межу кіньми орав, йон уже був у колгоспі начальником. Дак йон і написав куди треба, тади багато хто грамотником об’явився, що ми плуга тягли і співали “Інтернаціонал”, знущалися з пролетарського гімну. І дали нам з батьком по п’ять годочків. Дак батько і не вернувся, пропав на Біломорканалі. Як закурюю теперечки “Біломорканал”, завжди його згадую. А я перед війною прийшов і досюль викашлюю.

Се-бо я знаю, бо я хоч і далека, а родичка доводилася Дем’яну і трохи його гляділа, бо не було кому на старості і кухоль води подать. Дак помирав йон і каже мені: “Позви-бо, позви Олексу Коршака, бо не можу я вмерти, покуль йон до мене не прийде, як на вугіллі лежу”. Тади я ж до тебе ото й приходила.

Ходив я до Дем’яна, як йон помирав, ходив. Плаче йон і гомонить: “Сучий син я, Олексо, се я про “Інтернаціоналку” на тебе й батька твого написав, і страждав ти безневинно через мене, а батько твій і жисть тамочки поклав. Прости мені, калі можеш”. Дак я йому й одвічаю: “За себе я простить можу, а за батька мого, і за всіх пакульців, на яких ти писав, і що ти потім німця з хлібом-сіллю на околиці стрічав, і про людяк луччих німцям нашіптував, се тобі Бог судія і совість твоя”. Грюкнув дверима та й пішов.

Того ж таки вечора йон і помер. А як помирав, кричав дуже. Забудеться наче, а тади очі розплющить, скинеться, як риба на сковороді гарячій, і репетує: “Олекса Коршак мені відпустив, а остальні людяки до чортів у казан із смолою гарячою мене волочать!” Дак я йому так казала, хоч і родак мій далекий йон: “Ранєй треба було гріха на душу бояться…”

Бо живемо так, наче вічно жить будемо, мало хто тепер про останню годину свою задумується.

Того вечора з’явився в Пакулі новий учитель Микола Гриневич, а привезла його сама пані Дарина. І навчав він сільських дітей грамоти, а Закону Божого навчав отець Олександр. І збиралися деякі мужики пакульські в нового учителя вечорами, і читав він їм з книжок заборонених, і своїми словами розказував. А були такі, що й на хутір Несторів до Устима ходили і нового вчителя слухали. І дивувалися вони, що учитель новий і Устим, син Мартина Волохача, по-різному навчають. І казали вони, що і в грамотних людяк не одна правда, а правд стільки, скільки голів. А приїхала в Пакуль пані Дарина. Жила вона в помісті, а учителю Гриневичу книжки приносила. І прийшов учитель Гриневич до Устима і сказав, що пані Дарина хоче з ним зустрітися. І зустрілися вони на шкільній квартирі нового учителя. Наказав Гриневич шкільному сторожеві самовар внести. І до пізньої ночі сиділи вони біля самовара, чай уприкуску пили та розмовляли. І була їхня розмова більше на спір схожа, хоч і нітився спершу Устим перед панею Дариною: і молодшим почувався, і малописьменним, ще й вдячним, що скрутної години їм з Оксаною допомогла.

А може, й давня, з діда-прадіда, звичка не суперечити панам, та ще з роду Журавських, спершу в’язала вуста йому, хоч і не признавався Устим у тім навіть собі самому. Через багато літ, а ще живий був Гриневич і викладав в учительськім інституті в Мрині, ще не забрав його “чорний ворон”, писали пакульські вчителі революційну історію села і попросили Гриневича, щоб написав спогади про Устима. А як забрав Гриневича “чорний ворон” у тридцять четвертім році, шукали кому треба того зошита, але не знайшли. А був той зошит у Книзі днів, яку ще Нестор Семирозум започаткував. І Книгу днів, започатковану Нестором Семирозумом, шукали, але теж марно. “Де Книга днів, про яку розказують?” — запитували суворо, але мовчали люди. Сміливіші ж на язик одказували так: “Книга днів — се пам’ять людяцька”. І запам’ятовували сміливіших ті, хто запитував, і мало хто з них дожив віку людського. І ніхто в Пакулі не знав, де Книга днів, але була. І вписували до Книги днів, хто душу живу мав, біль свій і пам’ять свою. І казали люди старі: “Докуль Книга днів буде, дотуль Пакуль буде і Край”.

І писав учитель Гриневич у зошиті своєму про зустріч Устима і пані Дарини з роду Журавських так: “Усе, що ми переживаємо і переживатимемо, там починалося, в роках тих ранішніх. Як день із зорі досвітньої починається, але не знає ранок, яким буде день і вечір. І не шукаю я ні правих, ні винуватих, бо нема їх. Є і будуть такі, що скажуть, тоскно озираючись у давно минуще: “Ось там був рай, а вони з жиру бісилися”. То я кажу і свідчу в один голос із мільйонами свідків, живих і мертвих: “Од добра добра народ не шукатиме”. Тьма темнюща була од безправ’я народного, і на всіх язиках усе мовчало, як писав ще Тарас, але не буває так вічно, бо людину убить можна, але не можна примусити не думать, це поза її волею. І якщо колись стане гірше, аніж було, ще не означає це, що раніш було добре. Рана була глибока од кричущої нерівності людської і кривавилася, бо той, хто бенкетує за пишним столом, не думає, де наїдки-напитки взялися, чиїм потом і кров ю оплачені, і не думає, що завтра, може, під столом сидітиме, а не за столом, і радий буде кістці, яку кинуть, наче псові, як він кидав, поки на учті житейській паном почувався. Була піраміда бюрократична, чиновницька з царем на шпилі, військом, синьошинельниками, одержавленою церквою підтримувана, і на плечах зігнутого у три погибелі селянина й робітника та піраміда трималася. А як став селянин та робітник, терпець утративши, розгинатися, захиталась вона, і було се уперше в роки, про які свідчу. А коли не стає як жити, дошукується людина долі кращої, і в кожної людини у тих пошуках стежка осібна, се в природі людській. Через те й пишу: не значу ні правого, ні винуватого, усі ми тепер, коли стільки пережили і стільки бачили, розумаки великі.

Не знаю, чи належав Устим формально до партії РСДРП, це хай історики розбираються, хоч називав він себе перед селянами пакульськими сином партії, а не сином Мартина Волохача. Але знаю, що був він пролетарським революціонером, більшовиком — за характером, нутром своїм. А Да-рина Михайлівна з роду Журавських характером своїм революційна інтелігентка, духовним корінням — з українського народницького руху сімдесятих років минулого століття. Але жива душею людина завжди ширша за ті чи інші партійні програми. І суперечка між ними того вечора — суперечка не програм, а людей живих. Не пам’ятаю, діло давнє, діалогу їхнього слово в слово, як годилося б для історії, вигадувати не хочу. Але пам’ятаю суть її. Дарина Михайлівна пишалася, що з-поміж пакульців з’явилася свідома революційна особистість, те покоління не боялося високих слів. Можна зрозуміти: щоб розбудити простих людей до боротьби за кращу долю, пожертвувала життям сестра її Марія, та й сама вона молодість на це поклала. А тепер, так їй здавалося, головне — згуртуватись і працювати на користь політичної свободи та перебудови суспільства. Устим відповів на це різко. А відповів Устим, що ніхто його не пробуджував, а пробудився він сам од життя тяжкого й безправного, зрозумівши, що визволення робітників є справа самих робітників, а не якихось там інтелігентів. З панами ж та інтелігентами йому, робочій худобині, синові й онукові кріпаків, єднатися не випадає, нічого доброго од того єднання для робочої людини не буде.

Кріпацтво — се давня минувшина, а сьогодні усі ми, і пани, і колишні кріпаки, мусимо почуватися синами та дочками знедоленого Краю, свідомими громадянами майбутнього демократичного поспільства, казала Дарина Михайлівна. На що Устим, син Мартина Волохача, відповів так: “Кріпацтво не минувшина, яно в крові моїй навіки. Ваш батько діда мого, звиняйте, на стайні батогами навчав демократії, і батько мій усю молодість був родаками вашими упосліджений. Хіба їхні біль і приниження не бунтують досі в пам’яті моїй, у крові? І що нам до Краю, калі ми скоро оголосимо війну усьому капіталізмові і після перемоги нашої не стане на землі кордонів, а буде на всій землі єдиний народ — пролетар під прапором червоним! І хто був ніким, той стане всім, так у нашій робітничій пісні співається, і так буде”. — “Хто був ніким, той не може в один день стати усім, — печально зауважила пані Дарина. — Бо духовність, як і грунт родючий на планеті, довго формується. Особистість, століттями пригнічувана, крива і чахла, як береза в тундрі, на вічній мерзлоті, — ось головна проблема, головна біда народу нашого, на сьогодні і на майбутнє”. — “Не пишайтеся своєю грамотністю, Дарино Михайлівно, поки навколо вас мільйони з волі багатіїв азів і буків не навчені! — вигукнув Устим. — І не про інтелігентські цяцьки треба сьогодні народові дбати, а братися до зброї, стрілять навчатись, не голови книжками забивать. Навчатимемося потім, після перемоги, а тим часом потрібна сила і сила, бо тільки сила здатна переважити силу. Свободу і право на життя здобувають збройним повстанням, а не одержують у подарунок, хіба ви ще в цьому не пересвідчилися?!” — “Але ж насильство породить нове насильство, можливо, ще страшніше! І ви поведете змучених людей по замкненому колу, в історичний тупик! — ці схвильовані слова пані Дарини я добре пам’ятаю. — Хай ви цього не розумієте, але ж учені вожді ваші мусять зазирати в завтрашній день і думать, куди вони вас кличуть. Та що в завтрашній, коли вже сьогодні те, чого ви навчаєте селян, загрожує усім нам “чорною революцією”, пожежею, яка спалить усе, вироблене тим же робочим людом!” — “Не лякайте нас пожежею, ми пожежі не боїмося, ми розпалимо пожежу всесвітню. Зате на попелищі виросте молода трава”.

Скажу чесно: не в усьому поділяв я думки Устимові, але заздрив його певності, його вірі в правоту свою, бо в самого уже тоді од вагань та думок ночами мозок плавився. “Трава може вирости і отруйна, всмоктавши корінням міазми старого світу. Я непогано знаю історію людства, а історія засвідчує, що тільки поступовий демократичний розвиток суспільства гарантує прогрес”. Але Устим ігнорував будь-які перестороги Дарини Михайлівни (я завважив, що думки, чужі йому або мало зрозумілі, син Мартина Волохача обминав, як вода обминає камінь, і безоглядно поривався далі) і запально продовжував: “Ви боїтеся збройного опору, збройного повстання, крові, револьверного божевілля, як каже дехто з ваших паперових революціонерів, боїтеся майбутньої диктатури повсталого народу, бо у вас, Дарино Михайлівно, не стріляли. А я був на побоїщі біля залізничного депо у липні дев’ятсот третього, я стояв у юрмі беззбройних робітників, в яку стріляли солдати, я бачив жінок і дітей, що захлиналися в крові. І тоді я вперше пошкодував, що не маю якогось “бравнінга” чи “сміта”. І я заприсягся, що відтепер матиму зброю, і матимуть її товариші мої, а не будуть покірними вівцями перед різником з ножакою. І я знаю — моя рука не здригнеться, коли доведеться стрілять, бо стрілятиму я од імені робітничого класу, який має за що мстити, має!” І побачив я у ці хвилини в Устимові сина Мартина Волохача, якого вже знав трохи, а ще більше напуваний був про нього. Хоч розумом я осягав, відки коріння Устимової ненависті: багато в чім завинили верхні верстви суспільства перед людьми його класу.

Коли ж повернувся Устим на хутір Несторів, до хати Уляниної, не спала Уляна, хоч пізня ніч була. Бо тривожилася вона. І запитала Уляна: “Дак що-бо гомоніла тобі пані Дарина?” — “А, звичайний інтелігентський політичний онанізм!”—одказав з бокової кімнатки Устим. І промовчала Уляна, і вже не озивалась до зятя, бо не знала учених слів, яких вивчився в місті Устим.

А Килина, мати Устимова, прибігала левадою до Уляни, коли Мартин у полі був чи до Мрина їхав. Прибігала вона левадою до Уляни, щоб на сина поглянуть. І був Устим з матір’ю як нерідний. І плакала Килина перед сином, і казала так: “Синку мій! На матку свою можеш сердитися, калі серце у тебе кам’яне, хоч я ж хотіла табє як луччей, а не як хужєй. Тольки з батьком своїм помирися. Бо матка табє зла не зробить, поплаче в куточку, що ти як чужий зрабівся, та й годі, бо серце матчине одходчиве. А батько твій з Дем’яном Тхориком щось недобре супроти тебе затівають, шепочуться вечорами таємно од мене, і мої родаки з ними заодно. Піди ти, синку, на дворище, на якім виріс, упади батькові в ноги, проси простити твій непослух, твій бунт, од нерозум’я молодечого вчинений, і простить йон, батько ж таки є батько, хоч і велика провина твоя перед ним. Біда табє тепер од начальства городського за норов твій незмиримий, а боюся я біди ще більшої, серце материнське підказує і болить за тебе. Батька ж твого начальство сільське й городське поважає, сам становий з ним здоровкається, калі мимо їде. У волі батька твого зрабіть так, аби власть до тебе змилостивилася”. І відповідав їй Устим, гірко посміхаючись: “Милості їхньої мені не треба, а ви, мамо, рабою вік прожили коло батька, рабою й помрете”. — “Не раба я, а так мене навчали з дєтства — мужа свого у всьому слухатися. Та й який йон не є, твій батько, а треба комусь і такого любить. Бо як не любить ніхто людяку, яна ще хужєй стає, душею озлобляється. І таке я ще скажу табє, синку. Вовком батька твого по-вуличному прозивають, бо до людяк йон скосирний, але, бачу, і ти не вельми од нього од-скочив, як до матки рідної слова доброго у душі своїй не знайдеш”.

І тривожилася Уляна ще більш після балачок Килини. Виходила вона вечорами на ґанок, коли люди в хатці збиралися, щоб Устима послухать. І вчула вона, як од Крукової гори городами хтось скрадається. І під вікно, завішене рядном, підійшло. Кашлянула вона голосно, і одійшло, загупало чобітьми по городу, а соняшничиння сухе під чобітьми стріляло в тиші вечоровій. І гавкали пси в Мохначів та Волохачів, по всьому хутору Несторовім, і вовча тічка гула на Круковій горі. І запитував в Уляни волосний старшина, перестрівши біля правління: “Що се за людяки у тебе збираються вечорами?” — “Дак у карти мужики ріжуться”, — одказала безпечно, а серце тьохкало. Озирнулася вже від Коршакової хати — старшина похмуро дивився їй услід. І розказувала вона про все Устимові, але Устим не зважав: “Хай тепер яни нас бояться. Пани і підпанки ще сіють, але робочим людям — жати посіяне”. Бачила Уляна: не ходить зять до церкви, але вірує, хоч і дивна віра його, не християнська.

Поїхав Мартин до Мрина, і не було його три дні. Бігала Килина на дворище Улянине серед дня, дивилася на сина, як на ікону. Надивляюся, казала Уляні, бо серце віщує: не довго се. І ще казала уголос, щоб Устим чув: “Поїхав Мартин до банку, хоче землі докупить, три сини підростають, а Устим четвертий, мо’, ще і йон на землю повернеться, нічого доброго в тих городах нема, розказують ондечки, що вже в людяк із рушниць пуляють”. Але мовчав Устим, ніби не до нього мовлено.

А вранці прискакали на хутір стражники, усе в хаті Уляниній перерили, де зброя, допитувалися. І хоч не знайшли зброї, а Устима з собою забрали. І зачинили Устима в підвалі під волосним правлінням. Єдине віконечко було в підвалі, ґратами перехрещене. Допоки й дня, стояла Уляна біля того віконечка, до Устима говорила, а він більше мовчав. По обіді прискакав у Пакуль посланець од справника, наказав у Мрин Устима везти. Наказали десятнику Вариводі запрягти коней, посадили на воза Устима із зав’язаними за спиною руками, і два стражники по боках, та й повезли Чумацьким шляхом до Мрина. До самого Страхолісся ішла Уляна за возом, просила стражників: “Дозвольте йому узять хоч кулидочку хліба, у невідомий світ везете”. Але сміялися стражники: “Там, тетка, его накормят, сыт будет…” І повернулася вона від Страхолісся на хутір, бо вже смеркало, і плакала гірко дорогу всю.

А Килина — дак тая і з хати не вийшла, хоч матка родна.

Уже ж бо Мартин її з городе вернувся, зрабів своє…

Се ще Варивода був живий, розказував на колодках, а я слухала. У Страхолісся яни в’їхали, і вже стемніло. Стражники пообідали в старшини добре, з чаркою, дрімають. І Устим мовчить. Вариводі аж скумасно зрабілося. І доїхали яни до захла, так у нас старі люди поворот дороги називають. І доїхали яни до захла, а там яри навколо, і бачить Варивода: щось темніє попереду. І коні пирхають. А то завалка із сушняку, і об’їхать нема як. Тольки напнув Варивода віжки, аж тут вискакують із кущів хлопці добрі. Один коней за вузду — хап, решта — до стражників. Не встигли стражники й зіпнуть, як хлопці рушниці од них одібрали і шаблі, стусанами трохи пригостили, а тади вклали на воза пов’язаних, наче кулі. А Устима наче й не було, уже йон десь із тими хлопцями в лісі. Тольки зашелестіло за ними, усе ліс та ніч темна сховали. Отакеє случилося. Дак Вариводу потім довго тягали.

І в Уляни допитувалися, хто Устима звільнив. А яма що? Тольки до лісу довела, каже їм, та й вернулася, нікого не бачила, нічого не чула. А на колодках сміялась: “Казали стражники, що Устима нагодують, а їх самих нагодували”. Але болєй про людське око сміялася, бо хіба до сміху, як зять у бігах, од властей утік?

Увесь Пакуль стражники тади переколотили, тих рушниць допитуючись.

А випливли яни познєй, калі село збунтувалося.

Устимова ж нога болєй і не ступала на пакульську землю. Як ото освободили його та пішов йон лісами у бік Києва, то й навік.

Нога не ступала, а дух Устимів — йон у Пакулі парость пустив.

Тої весни приходили люди з-за Невклі, з Великої Вісі та Сибережі, і розказували: у Чорному лісі озброєні селяни прогнали лісову сторожу і рубали дерева, хто скільки хотів, і тільки військова команда припинила поруб. І повернувся в село Пантелій, син Дем’яна Тхорика, що в тамтешньому лісництві сторожував, і жінку та дітей привіз до батька. І скаржився він: “Подуріли людяки, страху нема в душах і почтення до властей. Не хочу за панське добро головою накладать”. І признавалася Дем’яниха біля колодязя, як воду брала, що сина кілками побито дуже. І найнявсь він до баронеси луги над Невклею стерегти, а в лугах дуби столітні стояли. І не стало трьох дубів за одну ніч, самі пні. І знайшов Пантелій порубника — Сидора Воловика, хата його підгнила, і вже один вугол завалився. Ходив Сидір до баронеси, стояв навколішки біля ґанку, поки й вийшла. А просив він, щоб помилувала, бо хата дітей скоро привалить. І сказала баронеса, сідаючи в карету: “Сьогодні одному попущу, завтра усі злодіяками стануть”. І забрали деревину у Сидора Воловика, а з деревиною і вола реквізували. Увечері не повернувся Пантелій, син Дем’яна Тхорика, додому. Аж другого дня знайшли його до окоренка поваленої берези прип’ятого, і було його різками збито, місяць їв навстоячки. Шукали стражники, хто се зробив, але не знайшли, асам Пантелій, може, й признав кого з односельців, але владі не признавсь, побоявся. А Сидір Воловик того вечора у церкві моливсь, усі бачили і посвідчили. А ще через ніч спалахнули стоги сіна біля економічної ферми, і згоріла вона дотла, і ніхто не знав, хто се зробив, хоч на зборню людей кликали і допитувалися. І їздила баронеса у Мрин, до губернатора, просила розквартирувати в помісті військову команду, щоб вберегла од мужицького бунту. Але відповів губернатор, що не настачить він війська у кожне помістя, бо по всій губернії мужицтво бунтує, а війська воюють з японцями. Тоді сказав управитель Штома, щоб записувалися, хто хоче, до кінної поліцейської варти на кошти економії. Першим із сільських записався Назар, син Матвія Мохнача. А вночі прийшли до клуні, де він спав, і мовили крізь двері: “Калі з Пантелієм Тхориком не навчило, дак ми й тебе, хлапака, повчимо добре”. І відмовився він на завтра у варті буть. А записувались лише ті, хто в конторі економічній служив. І відправив Штома дружину свою з малими дітьми до Мрина, де ще раніше дім купив. А слідом і конторські, з економії та цегельні, сім’ї вивозили хто куди, аби з Пакуля. І жили в помісті у страху великому, наче перед кінцем світу.

Як достиг хліб, прийшли пакульці до Штоми і мовили так: “Не будемо збирать за ту ціну, яка досюль була, а хочемо ціну більшу”. І відпові’в їм управитель: “Тільки гукну по селах сусідніх, жниварів буде досить. І робітники з цегельні поможуть збирать. А ви ані шеляга не заробите в мене”. І не вийшли в поле пакульці. А другого дня покликано було людей з Радуля та Пльохова до баронеси на жнива, але пакульці з косами та серпами стали на дорогах і не пустили прийшлих. І приїхав волосний старшина, щоб людей умовить, але відповідали йому люди: “Ходили ми до вчителя Гринєвича і питали, як нам буть. І відповів нам учитель так: “У всьому світі трудовий люд має право виборювать собі мирно більшу платню, і ви не піддавайтесь, бо правда за вами”. Тож будемо ми стоять за правду”. І повернувся старшина у село ні з чим. А цегельня теж застрайкувала, і не вийшов ніхто ні до печі, ні в поле, Якова Аитвина робітники більше слухались, аніж майстра. І посадив Штома конторських на жатки і сам жаткою в поле виїхав. Але прийшли сільські люди на поле і стали перед жатками, ні об’їхать, ні обійти. І казав до них управитель Штома: “Люди пакульські! Що ви собі думаєте — буде революція чи не буде, а хліб завжди треба буде. А осиплеться хліб, тільки горобцям та мишві і буде краще”. І гукнув з гурту Антон Жила: “Як зберемо хліб, він інак забалакає, тади ми йому не треба будемо! Випрягайте, людяки, коней із жаток!” Випрягли люди коней із жаток і прогнали конторських з поля і управителя Штому з ними. І минув день, і минув другий, і осипався хліб. І паслася худоба сільська на полі баронеси, засіяному спарцетом. І казали селяни: “Уся земля скоро наша буде, що хочемо, те й чинимо на ній”. А третього дня прибув у село справник із стражниками та драгунами. І бенкетувало начальство у флігелі Штоми до пізньої ночі. А вранці наказав старшина зібрати сход сільський. І збиралися люди з усього села, бо думали, що влада на мирову йде. І прийшов на сход справник з урядником, і ніхто перед ними шапок не зняв, як було раніше, і не сподобалося се начальству. І казав справник до сходу: “Великі провини ваші, пакульці, перед владою, і знайте, що не зупинюся ні перед чим, аби лад у селі навести, треба буде — і село усе знищу, такі права самим губернатором мені даровані. Але не бажає начальство біди вам, хоч самі на неї набиваєтеся. Тож опам’ятайтеся, люди, інакше багатьох із вас ждуть арешти, в’язниці, військові суди, каліцтво та смерть. Опам’ятайтеся, видайте бунтарів добровільно, хоч я їх і без вас усіх знаю, та ставайте до роботи. Поденну платню призначає не робітник, а хазяїн, і хазяїн вільний наймати до роботи, кого він сам схоче. Так було, і так буде повік. Хто не послухає мене, той потім гірко пожалкує, та пізно буде. Військ у царя досить, щоб із усього Краю пустелю зробити, якщо сього вимагатимуть інтереси держави. Наказуватимемо непослух силою зброї, винищуватимемо бунтівників, як бур’ян, і палитимемо їхні хати, якщо чинитимуть опір, без найменшого жалю”.

Але стояли люди на своєму, і ніхто не йшов до роботи. І шумів сход сільський, як ліс перед грозою. Тоді дістав справник хустку, махнув над головою. Вискочив з-за школи драгунський загін і помчав, розмахуючи нагаями та шаблями, на гурт людський. Били без оглядки, не розбираючи, де старе, де мале, і багатьох було поранено та копитами коней покалічено. І тікали люди, хто куди бачив, через городи та левади. І зайняли драгуни череду сільську та пригнали в економію. І всю ніч ревіли корови у загорожі. Удосвіта приходили люди до Штоми, за худобу просили, але відказував Штома: “Хто до роботи в полі стане, тому корів повернемо, а всіх інших військо реквізує”. І виходили люди в поле, гнів тамуючи. І казали тихо бойовіші: “Зберемо панам хліб, але не їстимуть яни сього хліба”. А драгуни рушили з села і повезли з собою учителя Гриневнча та Якова Литвина з цегельні, бо старшина волосний вказав на них як на призвідців страйку. А Гаврила Латку Уляна у Мрин до лікарні возила, бо око йому драгуни нагайкою вибили на сході. Почистив лікар око Гаврилові, а далі Уляна лікувала, як могла.

Послі того побоїща на сході трохи було притихло в селі. ^Не притихло яно, а в глибач пішло, як у торфовиці на Замглаї: ні диму, ні вогню, а тліє.

Уже людяки по хатах не збиралися, книжок не читали уголос, се правда, а збиралися яни в Страхоліссі, та по ярах, та за Невклею в лозах, прокламації читали, а прокламації з Києва та Мрина доходили, мо’, й од Устима, бо ще живий був Устим.

Дак не тольки ж прокламації та гомонки, не тольки. Бо я нікому ранєй не розказував, а се розкажу. Були ми ще дітьми, і пішли ми з Федосом Говорухою по гриби в Страхолісся, і заблудилися, і вже страшно, а куди йти — не знаємо. Калі чуєм, хтось наче стріляє, бах та бах. Ми й попрямували на ту стрільбу. І вийшли ми аж до Невклі, у Глинище ми прийшли. А в Глинищі тому, на дні, бездна глейова, корови тонули, од череди одбившись, і мало хто туди ходив, боялися. І бачимо ми з кущів: якісь дядьки внизу, і стріляють яни в кручу білу. А там ще біла глина, з неї, як нічого не стало, наші мило робили і в степу на хліб міняли. І помітили нас, бо сторожа там була розставлена. І привели нас до Гаврила Латки, за старшого йон був. Латку я знав, хоч і на іншому кутку йон проживав, у Несторки Уляни. І запитує сторожа в Гаврила Латки: “Що з ними рабіть?” Гаврило ж тади страшкий був, як чорт із Замглаю: одноокий, бо око йому ще ранєй драгуни нагайкою вибили, рубець од нагайки через усю щоку, у глею весь. Він стрельнув на нас одним оком і каже: “Обох вас знаю і в маток ваших під спідницями знайду, калі хоч слово про те, що туточки бачили, в селі бовкнете. Знайду і за язики на сухій гілляці повішу”. Ми дьору, уже й не до грибів нам. Дак я так спужавсятади, що й досюль нікому не казав, а Федос — яно, бідне, і не встигло, мабуть, сказать. Бо як зчинив ото бучу Гаврило Латка, і прийшло військо, і бухнуло по селу з гармати, дак його у дворі осколком убило.

Се яни там, у Глинищі, пуляти з рушниць та ліворверів училися, се я знаю. Була я ще мала, а мій дід помирав, і тяжко йон помирав, муки великі приймаючи, рак йому нутро роз’їв, і ліченія ніякого. Дак йон, було, і гомонить, а я слухаю: “Може, мені се за гріхи така смертонька, бо як був я ще молодьон, і рибалив, і продавав рибу крамарям мринським, дак яни через мене, жидки ті, Гаврилові Латці ліворвери продавали, і був я ніби перекупщик, бо й мені із грошей обчеських якась копійка перепадала, та й крамарі оддячували. А тади кровиця людяцька пролилася, та й досюль яна ллється, не перестає уже скольки годків”. А батько мій заводій великий у колгоспі був, і голодовки пережив, і тюрми, вже нашої, скуштував, і лишили його через те під німцем, щоб партизанам помагав, тольки його свої ж у перші дні й продали німцям. Дак йон, батько, каже дідові моєму: “Ніякий се не гріх на табє, а саме геройство. Тади війна з капіталом починалася, а капітал нашого брата, босака, ніколи не жалів, і єдину гомонку з нами капітал понімав — пулями. А кров людяцька — яна як гній для будучного щастя вселюдського, без доброго гною ніщо путнє не росте”. А привели його, мого вже батька, розстрілювать на Воронову гору, де теперечки братська могила, і примусили його могилку для себе копать. І людяк зігнали, щоб дивилися та до нової власті страхом переймалися. Дак викопав мій батько могилку собі по коліна і каже: “Не треба глибокої, бо все одно, як наші повернуться, переховаєте мене в почесну землю”. Аж так яно і сталося. Тепер у братській могилі його кісточки, під пам’ятником, і на свята марші коло неї грають, і діти почесна стоять, і гомонки красиві гомонять. А як підняли німці рушниці, дак йон сорочку на грудях своїх роздер і мовить до односельців, як ще дідові казав моєму: “Ми усі тольки гній для завтрашнього все-мирного щастя! Стріляйте, фашисти, хай і моя крівця послужить пролетаріату і трудовому селянству! За Родіну, за Сталіна жисть свою цвітущу оддаю!” Отакі людяки колись були, ні інших, ні себе не жаліли. А як стрелили німці в батька, матка моя де стояла, там і впала, наче в неї цілились. Додому на тачці одвезли. І довго яна не вставала, ноги однялися. А я корів колгоспних ганяла, з-під Воронежа вернулася, бо поболіли наші корови на ящур. Вернулася я додому, а мені й кажуть: нема вже твого батька, а матка не встає. А в сорок третім годі німці одступили, вийшли партизани з сіверських лісів, на плотах через Невклю переправилися, а військ наших у селі ще не було. І спіймали партизани біля скирти німчика якогось. У сорок першім, як наступали, усе на них блищало, і самі яни дуже впитані були, а се таке миршаве, соплі, звиняйте, через губу течуть, і руки підняті, як гілочки на вітру, хилитаються. Мо’, од якого обозу відстало. Не знаю вже, що партизани збиралися з ним рабіть, а тольки на загальний двір привели, під комору поставили. Дак матка моя, а яна вже ходила, гвинтівку в партизана вихопила — і до його. Німчик смерть свою побачив, плаче: “Кіндер гауз, кіндер гауз”. Дєтки, мовляв, удома зостались. А матка моя: “Мого ви не питали, як розстрілювали, чи є в його дєтки, чи є в його жонка!” І стрелила. Яна з ружжа уміла, у комуні колись була з батьком, їх там учили. І упав німчик, як травиночка скошена. І витекло йому око, се як сьогодні помню, бо ще псів одганяла, щоб не лизали яни крові. І відтягли хлапаки того німчика у вирву од снаряда, сяк-так пригребли, далєй сміття зверху стали люди висипать, і досюль йон там, під сміттям. Дак як случилося оце в Чорнобилі тому горе велике, і стали люди казать, що й до Пакуля дістало, і будуть Пакуль виселять, і не стане нашого Пакуля, потьопала я до голови сільради Андрона Мохнача. Так і так, кажу, дорогий наш голова Андроне Андрійовичу, а може, се німчик нас прокляв і біду накликає, той, чиї кості під сміттям у снарядній ямі догнивають? Чи не поставити нам тамочки хоч хрестика якого? Хоч і фашист йон, ворог наш лютий, а таки ж душа людяцька була. А йон грамотний, з молодих, учителював у селі, далєй яго на голову і обрали, начальство так розпорядилося з району, і пакульський йон з діда-прадіда. Дак йон посміхнувся невесело так і гомонить до мене: “Бабо, у нас ондечки біля цегельні в яру болєй трьохсот односельців наших лежать без хреста, без знаку. У тридцять третім їх, як овоч для худоби, у кагати склали, з голоду померли, засипали та й мовчком ось уже скольки літ, щоб швидше про те горе, про ту рану забули ми. Сказав якось у районі, щоб дозволили хоч хрест укопать над тими кагатами страшними, над тою могилою народною, дак на мене як цитькнули: “Хочеш партбілет на стіл червоний покласти?! — Я й принишк. — А ви про якогось німчика балачку заводите”. — “Що ж, дитино, — одказую йому, — правдоньку, хоч і гірку, ти гомониш. Але ми ж бо їхні паросточки, дєтки, онуки та правнуки, і що живемо далєй на сій землі, їхнім душам од того тольки радість. Але, скажу табє, крівця крівцю притягує через довгі роки, як залізо в землі блискавку, докуль се з нами, людяками, буде?”

І раділа Уляна за сина свого Кузьму, від Нестора Семирозума народженого: був-бо він роботящий і до ремесел ручий змалку. Хоч і без батька ріс, а вивчився струмент у руках тримать. Ще хлопцем був, а вже заходився скриню сестрі своїй Оксані робить. А дошки на горищі ще од Нестора покійного лишалися, як заходився він був літак майструвать. І склав Кузьма за одну зиму скриню, і так склав, що люди приходили подивитися і дивувалися. І пішов він до цигана Луки, який табір залишив та до Теклі Канчучки у прийми пристав, у кузню. І робив біля горна чимало днів, і поробив стяги залізні, і оббив краї скрині. І зварив він фарб веселих з кори, коріння та олії, і намалював на віку скрині квіти чудернацькі, а боки скрині розмалював яблуками, грушами та вишнями. І не було скрині такої в Пакулі, і дивувалися, хто бачив, а Уляна пишалася сином. Але не знадобилася скриня для Оксани, бо пішла вона з Устимом у світи далекі. І ловив Кузьма рибу в Білорічиці, і ловилася риба, як мало в кого, усе йому давалась. А ловив він рибу з човника, ще Нестором, батьком його, видовбаного. А як пристав до Уляни Гаврило Латка, ловили вони вдвох рибу, а тісно двом було в душогубці.

Тоді сказав вітчиму Кузьма, а він його з першого дня дядьком звав, батьком не звав: “Дядьку, зроблю я собі баркаса і випливатиму в Невклю по рибу”. Сміявся з його задумки Гаврило, бо сам він не був охочий до роботи і ремесла не знав: “Хлопче, щоб баркас зрабіть, треба багато лою в голові мать, а ти ще маладьон-зелений”. І поїхали вони в казенний ліс, знайшли сосну без сучків, спиляли її біля самої землі, вершину та гілля однесли в Чортове болото і притопили за очеретом, а на пні посадили кущ ялівцю, щоб і слідів не зосталось од сосни. І привезли вони сосну вночі, а ніч була темна, і ніхто не побачив. І принесли вони раму од Матвія Мохнача, і розпиляли сосну на дошки. А як висохли дошки на горищі, почав Кузьма робити баркас, і вже не сміявся Гаврило Латка. І сказав Кузьма: “Не треба смолити днища, хоч інші так роблять, бо не пропускатиме мій човен води”. І не вірив Гаврило. Тоді одвезли баркас на Білорічицю і випливли в Невклю. А як попливли, то спершу мокріло днище, але скоро і спати можна було в човні, не боячись течі.

І дивувався багато хто в Пакулі, і пішов поголос між людей у Краї. І приїхав бричкою учитель Воробей із Радуля. І приїхав учитель з Радуля, оглянув баркас і захотів собі такий. Узяв Кузьма, син Нестора Семирозума та Уляни, сокиру, фуганок, гембель та лучкову пилу і пішов сіверським шляхом у Радуль. І запитав він у радульських людей, де учитель Воробей проживає. І сказали люди, що за річкою Воронццею його хутір, І перейшов Кузьма річку Вороницю по кладці дубовій, і прийшов на дворище учителеве. І хвалився перед гостем учитель Воробей майстернею своєю в садовому будиночку. “Калі б я мав стольки струменту, я б усе рабів”, — мовив Кузьма. Засміявся учитель: “До струменту ще руки й голова потрібні”. І побачив Кузьма, що дев’ятиаршинні дошки не можна в той будиночок занести і на верстат приладнать. І набив він у дворі кілків у землю, по два, переплів їх лозою і так стругав гембелем, а боки стругав рубанком, поклавши дошки одна на одну. І до осені зробив він баркас учителю з Радуля. І спустили баркас на воду, і не протікав він. Дякував учитель Воробей і заплатив Кузьмі по-божому. Радів Кузьма, що вже ремеслом на хліб собі заробляє і добро людям робить.

Повернувся додому, а вже вітчим без ока і рубець через усю щоку. Розказувала Уляна сину про бунт у селі і плакала, що Гаврило калічений. А ще плакала Уляна, що про дочку і зятя нічого не чуть, а в городах, гомонять, таке тепер діється, що й слухать страшно. І казала Уляна: “Не треба, синку, мені грошей, тобою у Радулі зароблених, якось ми з Гаврилом перебиваємося, хоч і не дуже йон до роботи ручий. Не треба, синку, мені грошей, тобою зароблених, а сходи, синку, в Київ та провідай Оксанку нашу, як там яна проживає, і про Устима узнаєш, як йон та що з ним”. І обіцяв Кузьма, що зробить, як мати хоче, тільки картоплю поможе викопать. Бо Латка од господарства зовсім одбився, ночами десь пропадав, і вдень приходили до нього люди та шепотілися.

А як викопали картоплю, узяв Кузьма скриньку із столярними інструментами, учитель з Радуля йому подарував. А взяв він скриньку з інструментами, думаючи щось сестрі та зятеві в домі помогти. А ще узяв він хліба, сала та рукавчик гарбузового насіння — на гостинець. Летіли качки, лебеді і гуси над ним — з болота Замглай, з Чортового болота, з лугів ближніх і з лугів далеких, що за лісами сіверськими. І казав Кузьма, як у казці, що мати колись розказувала: “Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята і однесіть у Київ-город, до сестриці Оксани!” І відповідали йому гуси-лебедята: “Хай інші, хай інші, хай ті, що слідом летять”. І прощально махали вони крильми з пронизливо синього, як Русалчине озеро, неба. Осінні поля, і ліси, і луки понад Невклею були печально-тихі й безлюдні, навіть звірина в передчутті скорої зими таїлася по ярах та нетрищах. І вразив його Мрин, галасливий, людний, сколошканий. Юрмища людей усіх станів снували по вулицях, і всі розмовляли про маніфест царський. Ледве допитався Кузьма, де та вулиця, на якій пані Дарина Листопад живе. Не до нього було людям. І не заходив би він до пані Дарини, але служила в пані Дарини Марусина, дочка покійного Потапа Гончого, і хотів він її побачить, бо вже давно не бачив. Жила пані Дарина біля Мар’їного гаю у власному Домі. Дім був одноповерховий, з мансардою, майстерним різьбленням дерев’яним оперезаний, а піддашшя ґанку трималося на чавунних колонах, з литими гронами винограду. І милувався довго Кузьма роботою рук людських.

І зраділа Марусина з’яві його, і розпитувала про новини сільські. І була вона до нього приязна й проста, хоч у місті В панів перебувала. І сказала йому Марусина: “До Києва пішки мало хто тепер ходить, хіба як на богомілля. А проведу я тебе на пароплав, тольки вже завтра, бо пароплав уранні відпливає, і причал туточки недалеко”. І ще запитувала, чи має гроші на пароплав, а як не має, то позичить, бо пані її не кривдить, справно платить, та й нащо їй, Марусині, гроші, як вона черницею хоче буть, ігуменя милостиво погодилася прийняти її в монастир на послух, але вона ще роздумує. Але мав Кузьма гроші, що учитель Воробей за баркас йому дав. І дивувався Кузьма, що Марусина про чернецтво думає, але не казав їй нічого, бо соромився. Всадовила Марусина його за стіл на кухні, борщем нагодувала. І було Кузьмі добре біля неї. І побачив Кузьма, що хвіртка з двору у сад поламана, дістав із скриньки інструменти, став лагодить, бо руки роботи просили. І прийшли діти панські. Прийшли діти панські і дивилися, як він робить. І казали діти, що їхня гойдалка в саду похилилася. Пішов Кузьма за дітьми в сад, стовпи укопав заново, бо він усяку роботу любив. І щебетали діти панські коло нього, і подумав Кузьма, червоніючи, що колись у них з Марусиною, якщо не стане Марусина черницею, буде багато дітей, бо діти — це радість.

І вийшла в сад, коли він лагодив гойдалку, сама пані Дарина, бо Марусина їй сказала. Вийшла в сад пані Дарина і мовила до Кузьми замислено: “Знала я, парубче, трохи батька твого, Нестора Терпила, Семирозумом між людей прозваного. Вельми інтересна людина був. Радію сьогодні, що у нього син такий ручий”. І дивно було Кузьмі, що розмовляє вона геть по-сільському, хоч пані і з роду панського. Бо всі пани і грамотники, яких він чув, по-вченому розмовляли. І постелила йому Марусина в комірці біля кухні, а сама самовар гостям побігла подавать. Але не лягав ще він, бо з Марусиною не наговорився. І прибігла Марусина скоро: “Тебе пани у світлицю кличуть, хочуть про щось розпитать”. І повела його коридором до зали.

І поріг він переступив. Велика гасова лампа, такої ще ніколи не бачив, ані в учителя в Радулі, ані в отця Олександра, якому поличку для книг робив, як сонце сяяла над столом, а вікна завішені. І накурено в залі. Навколо столу з самоваром сиділо багато панів та, пань. І розмовляли вони поміж себе сільською говіркою, і чудувався з того Кузьма. І мовила пані Дарина: “Ось природний мужик, про долю якого ми так піклуємося. Запитайте у нього, що йому найперше потрібно: земля, воля чи мова рідна? Бо на цьому, боюся, колись ми дуже підковзнемося”. Але мовчав Кузьма, бо не знав, що казать. Тоді підійшов до нього пан з пахучою цигаркою, у скельцях із золотими обідками: “Ну, парубче, не соромся, скажи, чого тобі нині найбільше бракує для щасливого життя-буття”. І сказав Кузьма: “Калі б земельки було удосталь, дак можна було б рабіть і жить”. — “А скільки ж тобі землі треба, парубче?” — запитав пан. “Дак скольки обробити зможу, а рабіть я люблю”. — “Добре, парубче. Гадаю, ти розумієш, що земля з неба нам не впаде, її треба у когось забрать і тобі віддати. Ось у мене земля з діда-прадіда, батьком моїм у спадок мені передана. Та хіба не гріх буде моє у мене одібрать і віддати тобі?” — “Гріх, пане, чуже брать, се правда, — відповів по хвилі Кузьма. — Але хіба не гріх, калі в нашої баронеси землі стольки, що й за день не обійдеш, і не робить яна коло землі, а у нас із матір’ю тольки латочка біля хати?” І нічого більш не сказав пан, заговорив до інших панів. Кузьма вклонився, відступив за поріг, і ніхто його не затримував.

Уранці одвела Марусина Кузьму на причал і квиток помогла купить. Як ішов він по сходнях, світ хилитався, а Марусина залишилася на березі, і було страшно. А вже як притулився на кормі, поміж мішків з картоплею, та загув другий гудок, та ударив дзвін на причалі, та рушив пароплав, — заспокоївся Кузьма. Десь унизу гуркотіли машини, і подумки розмовляв з ними Кузьма, як із живими, дивуючися силі їхній. І плив Кузьма на пароплаві день усенький і ніч, а як задніло і випливли на дніпровську воду — забовваніли на обрії гори київські, а на горах собори з банями золотими, усе, як мати розказувала. І дивувався він майстровитості людей, які на таку красу спромоглися. Учора серед дня, а було вітряно і хмарно, тіні від хмар без сліду бігли по зеленій отаві лугів на берегах Невклі, і він думав: “Ось і людяки одне за одним, коліно за коліном від сотворення світу і досі ковзають по землі і зникають без сліду невідь-де. А де — хіба що отець Олександр знає, бо в книгах святих вичитав. Отак і моя, Кузьми Терпила, тінь ковзне по життю і розтане в далечі далекій, і не буде її”. А сьогодні дивився на собори київські, що підпливали все ближче, виростаючи в очах, і вже інак думав: “Були колись на землі людяки, що їхні майстровиті руки і розумні голови навіки пам’ять про себе зоставили”.

А як ступив на вулиці київські, побачив: золотоголові собори — лише острови в людському морі, а між них вирують натовпи. І питався він у людей, чи не знають вони сестри його Оксани, що за Устимом Волохачем, а родом вони обоє з Пакуля. Але сміялися з нього, бо Київ місто велике, а в Києві революція. Тоді дістав папірець, на якому рукою Устимовою адресу було написано. І показували Кузьмі, куди іти, і пішкував він через усе місто, від юрми до юрми, від мітингу до мітингу на Лук’янівку. І несли люди прапори та стрічки краму з вималюваними на стрічках словами, а Кузьма ніс скриньку з інструментом столярським. Ніколи ще не бачив він стільки людей, до гурту зібраних, і думав: “А скольки ж їх на білому світі, людяк, і кожне хоче жить”.

А як побачив сестру Оксану з дитям на руках на порозі хижки над яром, кинувся до неї, наче тонув і землі раптом торкнувся. Хоч була Оксана по-міському вбрана і чужувата з лиця, бо одвик, не бачив давно. І не здивувалася Оксана з яві братовій, а питала про Устима, чи ніде не бачив, як ішов містом. А він, якби і стрів, не впізнав би Устима в такому стовковиську. “Дак стріляють, а йон десь там”, — тривожно казала Оксана. Аж тепер зрозумів, що то гухкає в кам’яних нетрищах, які щойно перебрів. А думав, що то так треба у місті, що то машина якась працює. І вперше усміхнулася сумно до брата Оксана: “То машина, яка жисті людські перемелює”.

Устим з’явився пізнього вечора, коли Оксана вже місця собі не знаходила од тривоги, випірнув із зарослого тернами яру, наче з-під землі. “Одривався од шпига, — збуджено пояснював Оксані та Кузьмі. — Домітингувалися, порадівши дарованій од царя свободі… Козацький ескадрон, а далєй рота солдат Думський майдан трупами встелили. З кулеметів лупили вздовж вулиць. А ми їм свої програмки, а вони нам у одвіт пулі свинцеві. До громадської міліції оголосили запис, а що з тої міліції, коли на весь робітничий Київ десяток поганеньких револьверів. Тольки яни і навчать нас, як жить…”

Вранці Устим у тернищах чистив револьвера і мрійно казав до Кузьми: “Тисяч сто б отаких штучок — і щастя робочих людяк забезпечено, а як по всій земній кулі, для всіх народів, то болєй треба, ста тисячами не обійдешся”. — “Калі б тольки знать, що яно таке щастя і чи можна його револьверами добуть”, — несміло заперечив Кузьма. “Власть буде наша — тади розберемося! — певність і віра звучали в голосі Устима. — До ніверситету підеш замість дєток панів Журавських, книжки й газети читатимеш, нашим, пролетарським, прохвесором станеш, хлапак ти головастий, нам такі треба будуть”. — “Ні в який ніверситет я не хочу і прохвесором не хочу, мені б струмент, як у вчителя Вороб’я, я усе б рабів”. — “Струмент у вчителя одберемо, а у баронеси землю і тобі оддамо, роби. Тольки ж, — посміхнувся Устим, — небагато тобі в жисті треба. Довго ще вас, селюків, за вуха в революцію тягти, але притягнемо. Та й не всі ж там у вас у Пакулі такі ягнята”. І розпитував, що в селі діється після його, Устимової, втечі од стражників. Але не знав гаразд Кузьма, що діється, бо влітку робив баркас для вчителя Вороб’я у Радулі. І розказував Устимові, що мати йому розказувала.

І пішов Устим з дому, і не було його знову цілий день, а в місті дикий ґвалт лунав. І казала сестра Кузьмі: “Устим мій про людяцьке щастя дбає, а про сім’ю йому нема коли думать, такий уже в нього норов”. І не було осуду в її голосі, сама любов була. І залишила Оксана брата біля дитини, побігла купити харчів. Повернулася скоро і ні з чим, а обличчя біле, як коленкор: “Чорня сотня вулицями суне, з царськими портретами і прапорами, б’є та грабує”. І сиділи вони в хижці над яром декілька діб нишком. Устим лише ночувать приходив, а уранці знову зникав.

І бачив Кузьма, що двері хижки, в якій жили Устим та Оксана, у щілинах крізних, а зима на порозі, і полагодив він двері. І бачив Кузьма, що вугол хижки затікає од дощів осінніх, поліз на дах і перекрив вугол. І бачив Кузьма, що грубка в хатці погано тягне, дим їсть очі дитині, почистив він димар, три відра сажі вибравши. Бо все Кузьма, син Нестора й Уляни, умів. І зробив він санчата із старих дощок та обруча залізного від бочки дитя возити, як сніг випаде, бо ще не ходило дитя. Казала Оксана братові, милуючись, як він робить: “Я наче знову удома, і серце моє обривається за маткою та селом. Не люблю я города і не жила б туточки ані дня, усе мені тут чуже. Але Устима люблю, Богом йон мені дарований, хоч і не стояли перед вівтарем з ним, а вінчав нас ясен місяць, та ясні зорі, та Невкля-матінка. І хотіла б я хоч на годиночку заглянуть на хутір наш, хатнім духом дихнути. Але що мені скажуть людяки, подружки мої колишні, що од живої жонки у весільну ніч чоловіка забрала? І свекра свого боюся, ще дитяті щось наврочить, очі у нього лихі, вовчі” “Розумні людяки за любов не осудять, — розсудливо, як дорослий, казав Кузьма, думаючи про Марусину. — А любов — яна од Бога, і дужча од людяки, і крутить нею як хоче”.

А як стихло трохи в Києві, намірився Кузьма додому. Плакала Оксана, не хотіла відпускать, боліло серце їй. Напередодні мовив до нього Устим: “Хочу я тебе попросить, аби не впорожні ти вертався, а узяв для своїх пакульців газети й прокламацій трохи. Не бійся, за папірці поки що не розстрілюють”. — “Я не боюся, — одвічав Кузьма, — я тольки віри твоєї у душі не маю. А не маю я віри, що робочій людяці в один день луччей жить стане. Яка б власть не настала, а нашому брату рабіть треба, ніхто за нас рабіть не буде”. — “Темний ти ще, Кузьмо, ой темний, — похитав головою Устим. — Але колись і тобі розвидніє”. І поклав Устим на дно скриньки з інструментами паперовий згорток. Як виходив Кузьма з двору, Оксана наздогнала, припала до грудей його: “Може, й не побачимося болєй, братику!” Дощ мрячив, і був дощ солоний.

Уже на причалі сказав Устим: “Дак ти, Кузьмо, моїх не забувай, Оксану і Несторка, коли що. Бо я вчора сказав комітетчикам: “Не здатні ви своїми прокламаціями і мітингами піднять народ на повстання. Дак ми піднімемо народ збройне. Бойові дружини — сама назва, що бойові. Потрібна зброя, багато зброї, і ми її візьмемо”. Мовчав Кузьма, бо не знав, що казать.

Пароплав супроти течії, в туманній мряці плив повільно, машини дихали тяжко. На кормі було зимно й мокро. Кузьма зійшов униз і довго дивився, як кочегари величезними лопатами черпають вугілля та годують машини. Тоді присів коло віконця в куточку, дістав із згортка, покладеного Устимом, газету. Читав повільно, вимовляючи слова пошепки, бо так вивчився в школі церковноприходській. Читання і в школі давалося йому важко, а з арифметики ішов добре, усі задачі рішав. “Контрреволюція, організована в поліцейських у частках, може залити кров ю рідну землю та сповнити її жахом терору, але не повернути могутнього колеса історії виродкам та божевільним. На наших очах розгорнулася, та далеко ще не довершилася епопея надзвичайно напруженої боротьби пролетаріату за своє визволення та за визволення цілого народу…” І підсів до нього чоловічок, з одягу майстровий, і запитав: “А що се, парубче, начитуєш?” — “Дак газету, дядьку”. — “Може, й мені почитаєш?” — “Дак не вельми я грамотний, щоб уголос читать. Візьміть, у мене ще туточки є газети”. — “А де ж се ти їх набрав?” — “У Києві дали”, — коротко відповів Кузьма, пригадавши Устимові застороги, щоб обережний був у дорозі. “А кому ж ти везеш їх, парубче?” — “Додому їду, до матки”. І заплющив очі Кузьма, вдаючи, що спать хоче.

А як припливли до Мрина, майстровий перший біля сходнів опинився. А зійшов Кузьма на берег — його вже чекали двоє поліцейських, і майстровий за їхніми спинами. І завели Кузьму в кімнатку пароплавства, і відчинили скриньку йоло, знайшли газети та прокламації. “Де узяв?” — запитав поліцейський. Але мовчав Кузьма. “У тюрмі посидить, пригадає”, — засміявся чоловічок, що майстрового із себе вдавав. Поводився він з поліцейськими як старший, і зрозумів Кузьма, який то майстровий. І повели Кузьму вулицями мринськими два конвоїри. А вже вечоріло. І не так тюрми Кузьма боявся, як того, що ніхто не знатиме, де він, і Марусина не знатиме. І побачив Кузьма, що вікна в багатьох будинках побиті, і двері крамничок розчахнуті навстіж, і кров на хідниках. І хотілося йому стріти когось із знайомих та передать матері, щоб не ждала. Уже минали базар мринський, як побачив він Мартина Волохача, що чвалав поруч із возом, двома кіньми запряженим, а віз повний вузлів з добром, і буфет червоного дерева на возі. І гукнув Кузьма, як порівнялися, хоч через Оксану ворогували вони: “Дядьку Мартине, перекажіть матці, що мене в тюрму ведуть!” — “Там табє, гайдамаці, і всьому родові вашому тольки й місце!” — сказав у відповідь Мартин Волохач. А один з конвоїрів крикнув на Кузьму: “Мовчи, селюк, бо під вартою ти! — І додав стиха: — Добре дядько розжився на жидівському погромі”.

Другого дня, як ішла Уляна по воду, Килина, жінка Волохача, на леваду вийшла: “Не жди, Уляно, свого Кузьму скоро, бо іон у тюрмі, а теперечки власть строга. Мартин його в городі бачив, вели, як зарізяку, під вартою”. Удосвіта, зібравши сяких-таких харчів, побігла Уляна до Мри-на. І зайшла вона до пані Дарини, бо знала, де живе, а як у тюрму достукатися — не знала, ще ніхто з їхнього роду по тюрмах не сидів. І плакала Марусина, коли дізналася, що з Кузьмою. А Уляна дивувалася, що вона плаче так щиро, як за рідним. І сказала Марусина: “Тітко, я добре знаю, де тюрма, бо вже й пані Дарина тамочки, і я передачі ношу”. І пішли вони разом до тюрми, і взяли у них передачі. Але нічого не дізналася Уляна про сина, лише сказали, що там він. І плакала Уляна слізьми пекучими, додому бредучи, стежки перед собою за слізьми не бачила. І покликувала вона до Нестора Сємирозума, покійного давно, горе своє велике оповідаючи, але мовчав Нестор, наче не до нього.

Ще як виходила Уляна з Мрина, на вечір хилитися починало. Осінній день короткий, як вік людський, подумала. І стріла вона за горою Собакаревою валку. Попереду карета, четвіркою коней запряжена, слідом підводи, доверху навантажені, повстю вкриті. І впізнала вона карету, бо в ній ще стара баронеса їздила, як Уляна мала була. І впізнала вона баронесу Наталі за склом віконця, і вклонилася низько, сльози ховаючи. Але не відповіла пані на уклін, і молодий панський машталір, у Мрині найнятий, оком не повів. А на возах їхала челядь панська, з покоїв і конторські, що в економії та на цегельні служили. Лише управителя Штоми не було з ними. І ковзала челядь очима холодними по Уляні, наче невидимою вона стала, хоч були й такі, що пам’ятали, як вона ключницею біля пана Опанаса була. Посміхнулася Уляна згорда і пішла далі. І тільки думкою валку панську проводжала: “Чого се яни, наче мишва з-під копиці, яка горить, з Пакуля дьору дають проти ночі?” І було їй тривожно, як полями безлюдними та лісом ішла, бо вже сутеніло і небо хмаристе на землю опускалося, наче повсть. І тривожилася ще, бо не знала, що в Пакулі діється, хоч сьогодні з дому одлучилася. Напередодні ходила депутація з людей пакульських поважних до баронеси, казали їй мирно: “Оддайте, пані, землю по-доброму, бо самі візьмемо, і колотнеча велика в селі зчиниться”. Але й слухать вона не хотіла, приндилася перед людьми, як той індик: “Ви ноги ще мені митимете, і водичку ту сьорбатимете, і дякоиЗ великою дякуватимете, а не землю свою я вам оддам”. Так люди, повернувшись із помісти, розказували, ї озлоба кипіла в словам їхніх, бо зневажено громаду пакульську. А в самої, бач, уже вози були скарбом нав’ючені, щоб тікать, як припече.

Як минула Уляна Крутьки, ще здаля вчула сполошний дзвін над селом, ї вже не йшла, а бігла, хоч ніч. І як вийшла із Страхолісся, небо червоніло, ніби в літа посушливі, коли торф на Замглаї тлів. А глянула з Крукозої гори і зойкнула: панську економію вогонь обійняв.

Паслися корови пакульські на озимині панській, і прислав управитель Штома стражників, щоб зайняли корів. А було се через яр від клуні Лобасової. Старий Лобас і сини його у клуні жито молотили. Побігли Лобаси Із ціпами навперейми стражникам. І зчинилася сварка між ними, і замахнувся старий Лобас на стражника ціпом. Стрелила рушниця в руках стражника, підломилися коліна старого Лобаса, і тіло його по озимині панській розпростерлося. Поскакали стражники до контори економічної, а сини Лобаса, Лавро та Артем, понесли бездиханне тіло батькове на своє дворище. А вже вибігали люди з хат, бо осінь пізня і мало хто в полі був. І впала стара Лобасиха на груди закривавлені чоловіка із стогоном нелюдським, і котився той стогін по селу, від хати до хати, як вогонь, коли вітряно.

І вибрався Гаврило Латка на дзвіницю та задзвонив на сполох.

Се вже вечоріло, як Гаврило Латка на сполох задзвонив. І всі людяки до церкви побігли. І всі людяки до церкви побігли — хто з вилами, хто з косою, а були й такі, що з рушницями та ліворверами. Ліворвери у Мрині, у тамтешніх жидків, купляли гарячіші хлопці, хто з Латкою заодно був. Яни ще серед літа в Глинище ходили і пострелювали там, декотрі людяки се бачили й знали, і сварили синів своїх, тольки вже тади ніхто старших, не слухав, таке в світі рабілося. Уже підморожувало, струп’ям земля взялася, і сніжок перший політував. А тади у малих яка обувка: хто з бідніших, через день до школи ходили, бо одні чоботи на двох, та й ті старі, латані матчині чи батькові.

І ми, хлапаки, з теплого череня та по струп ю мерзлому, по олощоку босоніж до церкви, на дзвін сполошний. Тади й по снігу з кутка на куток ми босака гайсали і хвороб таких, як тепер, не відали. Дєток, правда, багато малими мерло, Бог забирав, змилувавшись, дак багато ж родилося. А хто змалку не вмирав, ті довго жили.

А я корову доїла, бо матка больна лежала, а батько наш на японця пішов. Як прибігла я до церкви, Латка з лівор-вером у руці на паперті, а на паперть старшина волосний піднімається і пробує казать до людей: “Не зчиняйте бучі, людяки, бо велике горе прийде в село, і ніхто нам не допоможе, і по-вашому однаково не буде, велика сила в царя, і каратиме він за непослух нещадно, і не тольки призвідців, а всіх нас, бо така власть од нього військам”. А Латка не дав йому і договорить, зірвав з його грудей знак урядовий: “Хопить, наслухалися, тепер наш час панувать!” І зіштовхнув йон старшину з паперті.

Тади стали усі кричать: “Попа, попа! Йон указ царський про землю знає, а нам нічого не каже! Маніхвеста зветься указ той, городські кажуть!” Дак Антон Жила і Дем’ян Сич привели отця Олександра, бо не хотів до людей іти, у курник сховався. А піп на хресті присягався, що указу царського про землю не знає, не було такого указу і не буде, бо землю поміщики одержали у спадок од батьків своїх і ніхто не має права її одібрать, навіть сам цар, бо це було б не по-Божому. І ще йон казав з паперті: “І ми, православні християни, не братимемо гріха на душі свої, чужого бажаючи, а помолимося Господу Богу за государя імператора, за наслідника цесаревича і государинь імператриць…” А Гаврило Латка гомонить до людяк: “Не треба нам указу од царя, який кров людяцьку пролив у Пітері, як ще Устим розказував. А тепер ми самі собі указ! Прозиваєте ви мене Царем в очі і позаочі.

Дак знайте: був я царем у чужих краях з волі блаженного Нестора Семирозума. І я вам царський указ словами печатаю в душах ваших: усе, що було панське, усе тепер ваше на віки вічні!”

І тольки йон се сказав, як зайнялися клуні економичеські. Се їх парубки за велінням Латки підпалили.

Се так і було, я на пам’ять досюль добра. А як зайнялися клуні економичеські, відсвіти од вогню через річку Синяв-ку на паперть церковну лягли. І страшкий був безокий, із шрамом на лиці Гаврило Латка в тому відсвіті червоному. І гукнув йон до юрми: “Ось знак! За мною, браття!” І всі на економичеський двір кинулися.

А як прибігли до економії, вийшов назустріч юрмі з воріт управитель Штома. І був він святково вбраний, наче до церкви зібрався. А вже клуні догоряли, і спалахнули скирти соломи скіпками велетенськими до самого неба, і видно було, як удень, хоч ніч опустилася. І мовив до юрми управитель Штома: “Люди пакульські! Не хазяїн я добру сьому, а тільки слуга панам Журавським. І не добро панське оберігаю я сьогодні од гніву вашого, а труд тяжкий, ваш і свій, бо і я тут поклав життя своє, щоб родило й примножувалося. І скажу без похвальби, що нема в окрузі господарства такого ладного. Машини виписував я з Німеччини та далекої Америки, а корів із Голландії. Не знаю, може, й так життя повернеться, як ваші заводії, тутешні й нетутешні, навчають, і завтра усе це простому людові належатиме. Тож прошу вас про одне — не руйнуйте і не паліть, бо чия б власть не настала, а їсти й пити усім треба буде”. І недоказав управитель Штома балачки своєї, бо стрелив з рушниці Лавро, син Овсія Лобаса, що, забитий сьогодні стражником, на лаві у хаті своїй лежав. І упав управитель Штома мертвий у воротях економії панів Журавських, що слугував їм до останньої хвилини своєї. І притихла було юрма, і позадкували передні од воріт, бо чорне крило смерті людям на душі лягло. Тоді ступив наперед Гаврило Латка і гукнув до люду пакульського: “Браття, не бійтеся крові, яни нашу кров віками проливали і не боялися! Паліть, руйнуйте і беріть усе, що під руку трапиться, бо ніщо сеє нам не треба! Хай усе вогнем горить, хай уся панська земля попелищем стане, а на попелищі ми сади горіхові посадимо, і виростуть горіхи з людяцьку голову, і буде земля Горіхова, яку нам Нестор Семирозум заповідав, не за горами високими, не за морями синіми, а туточки, у Пакулі багатостраждальному!”

І як казав він се, револьвером розмахуючи, стрелили в натовп залпом із вікон флігеля, де управитель Штома, уже покійний, раніше жив. І не вбило нікого, але ранило багатьох. І Гаврилові Латці руку, в якій револьвера тримав, прострелило. Плач і лемент зчинився великий, а відтак розлючена юрма уже без страху й остороги кинулася до флігеля. Але стражники, які стріляли, уже вибігли через чорний хід у сад, сіли на коней і поскакали в поле. І стріляли їм услід пакульці, у кого рушниці були. А вже зарожевіли вікна флігеля, і дим з дверей повалив, і спалахнув свічкою, бо дерев’яний був. І зривало вогнем та вітром розжарене залізо з даху, і літали в чорному небі червоні птахи залізні і стрімко падали на стріхи будувань економічних.

І горіла економія, як горить ліс, громовицею запалений, І виводили люди корів з корівників, і виводили коней із стаєнь, І була ніч як сон страшний, і ніхто в Пакулі не спав тої ночі. І метлявся між стогів вогняних Гаврило Латка з рукою простреленою, клаптем сорочки полотняної перев’язаною, з обличчям, чорним од сажі, блисказ до людей оком червоним: “Пропади яно усе пропадом! А ми завтра почнемо нову жисть! І буде яна як сонце весняне!”

А коли розвидніло і настало завтра, ніхто з пакульських людей не знав, як те нове життя починать. І лежала економія панська у головешках чорних, спалена дотла, і никали люди по попелищу, як чумні, як з великого чаду, дрібний реманент із попелу вигрібали, ї пішов зранку сніг, густий, лапатий, і всі раділи снігові, бо скоро встелив він попелище білим укривалом, наче й не сталося уночі нічого, наче наснилася людям червона од пожеж ніч. Бабу Мокрину і бабу Оришку водили від хати до хати, де поранені та обпечені на пожарищі були. А тіло управителя Штоми Антон Жила та Дем’ян Сич у глинище біля цегельні відтягли і глижжям мерзлим прикидали. І казав Антон Жила: “Собаці собача смерть!” І не думав він, що так і з ним скоро буде.

І не лягав Гаврило Латка спочивать, не їв і не пив, а думав, як селу далі жить. І приходили до нього люди, яких він ще з літа в Глинищі гуртував, стрілять навчаючи, і запитували. І казав їм Латка: “Наша доля у наших руках, Прийдуть інгуші — нікого не помилують, і не буде Горіхової землі в Пакулі, а будуть могилки. Усяке царство царствує, докуль сила за ним єстяка”. І було тих, хто прийшов до нього, дванадцять, більше парубки відчайдушні, але й старші віком були, а сам Гаврило тринадцятий. І ще казав їм Латка: “Ви апостоли мої, так значу вас я, що з благословення Нестора Семирозума Горіхову землю в часи минущі шукав і дорогу ціну заплатив. І всі у Пакулі, старі й малі, мають слухатися вас, бо царства земні із страху людяцького, порядку та пошанування власті починаються, не нами се заведено, не з нами й скінчиться”.

І ловили вони коней, що з економії розбіглися, хоч і в дворі чиєму вже стояли, вибираючи для себе кращих. А для Гаврила Латки привели жеребця білого, на якому покійний Штома їздив, як живий був. І роз’їхалися вони, дванадцятеро, а тринадцятий — Гаврило Латка, по селу, наказуючи мужикам іти на вигін. А як зійшлися мужики на вигін, мовив до них Гаврило Латка з коня білого, як сонце: “Одтепер ми, пакульці, царство єдине, ім’я якому земля Горіхова. Вірте, людяки: виростуть у нас сади горіхові, і кожен горіх буде з голову людяцьку. І не рабітимемо ми тяжко, як досюль рабіли, а тішитимемося в ситості та довольстві жистю блаженною, як Нестор Семирозум заповідав. Але царство не царство, покуль не може за себе збройне постоять. Бо прийдуть інгуші, як уже в околишні села приходили, і кров’ю великою за бунт ми заплатимо. І нарікаю я усіх вас стражами землі Горіхової. І наказую вовчі ями викопать на всіх дорогах, що в село ведуть, і боронами, угору зуб’ям, усі підходи до села встелить, І застави людяцькі на ніч виставлять, щоб не взяли нас, як курей на сідалі. А як пройдемо учення воєнне, приступом підемо на Мрин, захопимо зброю та льохи порохові і відчинимо двері тюрми для братів наших”. І настановив він дядьком над стражами Савку Малаху, що з ополчення недавно вернувся. І навчав мужиків строю Савка Малаха, син померлого в тюрмі за часів давніших Малахи, на вигоні, як його в ополченні навчали.

І сказали Латці, що Сидір Воловик покинув вигін, не захотів строю військового навчатись. І поскакали Латка з Антоном Жилою та Дем’яном Сичем до дворища Сидорового. Прискакали вони до дворища Сидорового, а Сидір уже ціпом у клуні грає. І запитав його Гаврило Латка: “Чому се ти не послухав Савки Малахи, якого я настановив за старшого, і не вчишся Горіхову землю боронить?” І відповів йому Сидір Воловик: “У мене шестеро дєток малих, яни їсти просять, а хліб не молочений”. — “Як буде в Пакулі земля Горіхова, виростуть горіхи з людяцьку голову, і буде в горіхах тих усе, що людяці для жисті доброї треба, і будуть дєтки твої повік нагодовані, А не буде в Пакулі землі Горіхової — і Пакуля не буде, і дєток твоїх”. Так казав Гаврило Латка, блискаючи на. Сидора оком єдиним. А Сидір одвернувсь од нього і далі молотити став: “Як хочеш, Гавриле, а не танцюватиму я під дудку твою, як ні під чию досюль не танцював, бо собственну головешку на плечах маю”.

Ані слова не сказав на те Гаврило Латка, а мовчки витрусив жар із люльки на купу згонин у кутку клуні, за спиною Сидора. Спалахнула жужелиця, як порох спалахує, побіг вогонь по снопах жита, І стріха зайнялася. І кинувся Сидір Воловик на Гаврила з ціпом, але Жила і Сич за руки його схопили. І вибігла з хати жінка Сидорова, в ноги Гаврилові упала, стремено коня цілувала, але незмиримий був Латка. І вибігли з хати діти малі Сидорові, босими ногами сніг довкола Латки топтали, але не піддався жалості Гаврило. І згоріла клуня із збіжжям Сидоровим дотла. І казав Гаврило Латка Жилі та Сичу, що їх апостолами своїми називав: “Се я у мандрах своїх, далеких і тяжких, звідав: болєй людяк на світі нетямущих, аніж розумак понятливнх, не відають яни, де щастя їх жде. І як одному такому попустимо, не буде царства Горіхового у Пакулі, бо не буде страху перед властю новою в душах людяцьких, а без страху царства не збудуєш”.

І казала йому увечері Уляна: “Ти, Гавриле, зовсім здурів, що малих дєток без хліба, на зиму глядючи, залишаєш?” — “Бо я теперечки не для дєток живу, а для землі Горіхової”. — “А кому ж треба буде твоя земля Горіхова, як дєтки наші з голоду перемруть?” — “Не Горіхова земля для дєток, а всі ми, людяки, старі й малі, для землі Горіхової”. Так відказав Уляні Гаврило Латка, але з тої ночі не вертався до хати її, а в правлінні волосному днював і ночував. І сказали Латці другого дня: хоч застави на всіх шляхах виставлені вночі були, але зникли з села Максим П’явка, Мартин Волохач, Дем’ян Тхорик і Сидір Воловик з ними, лише сліди через Невклю, що вже кригою міцною взялась, на луги Сиволозькі простелились. І ще сказали: ходить отець Олександр по хатах і умовляє мужиків не слухатися Латки й товаришів його, бо ніякі вони не апостоли, а бунтівники, гайдамаки, і скоро прийде військо та покарає їх. І ще сказали: удосвіта їхав саньми легкими у бік Мрина старшина волосний, але завернули його, і проклинав він усіх, хто бучу в селі зчинив, та карами страшними погрожував. І наказав Латка отця Олександра та волосного старшину зачинити в льоху під збірнею, стерегти пильно.

І казав Гаврило до товаришів своїх, що їх апостолами називав: “Я ночей не сплю, у правлінні перебуваючи, за усіх вас, людяк, думаю, і ось до чого я додумався. Ще як збирав нас коло себе Устим, син Мартина Волохача, розказував йон, що йому в городі учені людяки розказували. А розказували йому про машину, яку хранцузи придумали, калі революцію у себе зрабілі. А звалася та машина — гильго-тин. Тольки ж не гильготала[1] яна, а рубала голови кожному, хто був проти жисті нової. Але не розпитав я тади в Устима, як та машина майструється, може, і сам йон не знав, а тольки чув про неї. Се я ще буду додумувать у ночі свої безсонні. Калі б зрабіть нам таку машину, стояла б яна посеред села, на горбі, щоб бачили од кожної хати, як церкву бачать. І увірували б скоріш усі пакульці в царство Горіхове. А покуль я буду додумувать про машину гильготин, оддамо дяку Нестору Семирозуму, що світив мені дорогу в Горіхову землю. Бо нема Бога на небі, се я точно знаю: покликував до нього в мандрах своїх тяжких багато разів, але мовчав йон. Нема Бога на небі, але є Нестор Семирозум на землі, хоч і покійний давно, і хай людяки се знають”. “І зібрав він сокирників, і повів на цегельню, а інших послав палити вогнища на могилі Нестора, щоб відтала земля. І прийшли сокирники на цегельню, і вибрали два бруси дубові, що на сушарню нову заготовлені були з літа. І витесали сокирники хрест у дві людини заввишки. І наказав Гаврило Латка вирізьбити на хресті різьбою глибокою: “Тут покоїться тіло Нестора Семирозума, що заповідав нам землю Горіхову щасливу, а душею йон з людяками повік”. Тоді понесли хрест гуртом великим на Вишневу гору, а Гаврило Латка їхав попереду верхи на білому коні. А як несли хрест через село, виходили люди з хат і йшли слідом. І зібралося люду на Вишневій горі страшенна сила, од малого до старого, бо шанували в Пакулі Нестора Семирозума досі, і шанували більше, аніж поки живий був. І встановили хрест на Вишневій горі, над могилою Нестора Семирозума. І казав до людей Гаврило Латка, на шпилі Вишневої гори, біля могили Нестора Семирозума стоячи: “Нас, може, й не буде, але Горіхова земля ранєй чи познєй, а буде яна, і Нестор Семирозум душею між людяк щасливих. Бо людяки луччей жисті од віку шукали і шукать будуть, се в норові людяцькім”.

І палало лице його пошрамоване запеклою вірою в царство нове на землі, і таким він зостався в пам’яті людській.

А скольки се яно було, те Латкове царство, у Пакулі, я вже й не докажу, бо ще мала була. Пам’ятаю тольки, що матка довго лякала мене тим гильготином, як я не слухалася. Ще й теперка од старих людяк можна почуть, як розсердяться: “Нема на тебе Латчиного гильготина, сибірна ти душа!” Бо йон тади по селу їздив на білому коні і всім розказував, який гильготин збудує для тих, хто в Горіхову землю не увірує. На Вороновій горі, щоб одусюль видко було. Ніхто не знав, що се яно за таке, та й Латка сам не знав, а страшок у людяк з’являвся.

Дак се яно здавна у людей: добре скоро забувають, а погане пам’ятається… А я ще підпарубком був, а досюль ті часи у пам’яті. Латка панську та попову землю на стіні в правлінні намалював вуглем і ділив її між босаків та в кого дєток болєй. Під’їхав йон до нашого дворища, і Жила та Сич з ним, покликав мого батька до воріт і гомонить: “У тебе, Микито, дєток семеро, а землі стольки, що пес ляже — хвоста нема де покласти. Дак даю я табє дванадцять днів поля, на Поповій долині, од шляху на Коршаки”. А земля там — як золото земля. Дак батько мій аж заплакав од радощів і хотів, за звичкою, руку Латці поцілувать, але не дав той руки. Се, гомонить, у тебе, Микито, рабські пережитки, а в Горіховій землі ані панів, ані рабів не буде, а будуть усі однакі. І побіг мій батько в Попову долину, хоч зима і снігу по коліна. Одміряв йон дванадцять днів землі од дороги на Коршаки і кілки, хоч земля мерзла, забив. І щодня, аж поки військо на увійшло в Пакуль, бігав на поле, яке вже за своє мав, дивитися і мене за собою тягав. Отуточки, синку, каже було, табє хазяйнувать. А як увійшло військо і зігнали всіх до зборні, питає мого батька член присутствій Данило Галай, пасинок покійного Мохна-ча, конокрада, а йон тади прибув з військом і розправу чинив: “Скільки земельки тобі, Микито, Латка наділив?” — “Дванадцять день, пане”, — одказує мій батько. “І де ж тобі Латка одміряв?” — “На Поповій долині. Земелька там вельми добра”. — “Дванадцять київ йому одмірте, — каже Галай. — А за те, що земля там вельми добра, — ще двічі по стільки ж”. І вже на колоду батька волочать. Дак ледве ми його потім одходили, батька нашого. І довго ще в Пакулі приказка жила: “Ухопив, як Микита землі попової”. А гильготин — що ж гильготин, то болєй химери Латчині.

Химери чи не химери, а жалю йон не мав до людяк, ні до своїх, ні до чужих, се таки правда. Се тади у Савки Малахи сало вночі покрало. Кольки день минуло, аж бачать люди — сусідський Рябко кусень сала несе з глинища, що біля Химчиного городу. Яни в глинище, і одкопали мішок сала. А мішок Химчин, се одразу признали, яна такі мішки шила і продавала. Чоловік її калічка був, робіть не міг, землю в оренду здавали, дак яна і промишляла мішками. А ще був у її син, Пантелій, кажись, звали, діло се давнє вже, призабулося. Дак прийшов Савка Малаха до того Пантелія, і стали яго мучить, і признався йон, що сало вкрав, бо дуже мучили. Дак привели його в правління до Латки і питають: “Що з ним рабіть, тепер ти у нас усьому голова, як скажеш, так і буде”. А Химка доводилася Латці двоюрідною сестрою, батьки їхні рідні були, а Пантелій уже ж як небіж. Коли ж Латка й каже: “У Горіховій землі злодіїв не буде й на семено. Добийте яго”. Дак того Пантелія у глинище завели та й добили кілками біля мішка з салом, а Химка кричала криком страшним і розумом стерялася. А як помирав старий Сиса з голоду у двадцять першім годі, дак. йон признався: “Се, — каже, — я сало у Савки Малахи вкрав і закопав у глинищі біля Химчиного городу, на мені смерть Пантелієва”. Тольки ж і на Латці яна, смертонька Пантелія безневинного, хлапака, бо скорий суд, та пересуд довгий. Такеє врем’я тади було, такеє врем’я. Скольки й живу, усе врем’я такеє, а калі ж яно починалось і калі закінчиться, хто скаже?

Ніхто не скаже, ніхто не відає, бо людяка в собі своє врем’я носить, як жінка дитя. І народить вона, а дитя все ще її буде, хоч пуповину обрізано.

І сказав Устим Оксані, вранці до міста йдучи: “Сьогодні, мо’, у товаришів заночую, дак ти не жди”. І довго на сина на руках Оксаниних дивився, ніби надивитись хотів. Пішов він, а душа Оксани за ним рвалася, як віщувала. Але віщувала вона тепер щоднини — Устим був у загоні самооборони, який оберігав бідняцькі райони від погромників. А ввечері забігла сусідка і розказала: революціонери напали на збройний магазин, але в поліції наперед про напад знали, і була там засідка. Революціонери втекли, але одного спіймано, він одстрелювався. поранив двох поліцейських, так люди балакають.

Не було Устима одну ніч, не було й на другу, за дві ночі Оксана й очей не зімкнула. Уранці рипнули двері, товариші Устимові зайшли, знала їх у лице: “Не рви серця, молодице, але в тюрмі твій Устим. І загрожує йому суд скорий, військовий, бо в поліцейських стріляв і поранив двох”. ї подумала Оксана, вдаючи спокійну про око людей чужих: “Не житиму, якщо Устима не стане, бо нащо мені життя без нього?” Але заплакав Нестор малий, і сказала собі Оксана: “Поки при пам’яті, не зроблю сього над собою. Бо нема гіршей долі, аніж рости сиротою в цьому страшкому світі”. І взяла вона дитя на руки, і пішла в місто. І питала вена в людей, як пройти до прокурора, і розказували їй. Але сказав Оксані чиновник у казенному домі, куди вона добилася, що справа чоловіка її з наказу генерал-губернатор