Донченко Олесь Васильович. Золотий павучок

195

І

Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в’юнка музика.

І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.

— Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, — подумав він.

І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годину-дві — це вже справжня кара.

Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.

Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!

Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання — і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибоко-глибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцно-міцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:

— Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… — і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.

Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на “сухість” офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.

“Справді, — подумав він, — ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…” І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі “нові методи” не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.

— Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. — думав Базилевич.

В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.

Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.

Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.

Два-три запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.

— Ну, як там Наталя? — запитує Базилевич.

— А що їй? Нічого. А твоя як? — широко посміхається Коля.

— Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? — ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:

— Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона — дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, — додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.

— Моє життя? Ну… взагалі, як у людей. Хіба про це треба ще питати? Чому ти про це так раптом?

— Та кажу ж, що читав учора… І взагалі це питання, знаєш, таке, що… потребує докладного обговорення.

Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.

Але дивне діло — минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.

“Що це зі мною?” — думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?

І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.

Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, ось-ось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.

Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, ось-ось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.

У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:

— А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?

Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.

Ішли втрьох — Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.

“Що ж, хай одсмикує, — дратується він. — Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край”.

— Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?

Базилевич кинувся.

Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!

— Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?

У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.

Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, з-за паркану.

Справді, ліворуч був сад — ресторан “Оріондо”. Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і з-за декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.

Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.

“Як воно зараз там, у саду? — думає Базилевич. — От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…”

Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м’яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що ось-ось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.

У вікнах квартири темно.

“Ніна, певне, вже спить”, — думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.

— Ти, Волю?

Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.

“Щось повинно бути”, — думає він і так само байдуже відповідає:

— Я, Ніно. Ти ще не спиш?

Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.

— Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? — запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.

— Лізу? Знаю, — відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.

— Ну, так от вона…

Ніна раптом спиняється і мовчить. Її очі, здається, вдивляються в якусь крапку на стелі. Вона ніби забула про те, про віщо почала казати, і нові думки вже, певне, блукають у неї.

Базилевич знає і цю звичку своєї дружини — раптом не доказувати речення — і знає, до чого це веде. Зараз вона мовчить, але все одно речення вона закінчить, коли не зараз, то через хвилину, через дві, через півгодини. Хай же зараз, краще враз відбути це, почути, і тоді вже якось діяти. І Базилевич виводить її із стану байдужого споглядального настрою.

— Ну-ну, так що вона?

— Вона каже, що можна “прілічне” піаніно купити карбованців за п’ятсот.

Тепер уже Базилевич розуміє, в чому річ. Піаніно!..

Тут скоїлось диво. Вже немає лінивої байдужої Ніни, є живе пустотливе дівча, низеньке й опецькувате. Де поділись ті брівки горбом, ті кошачі зелені очі з фосфоричним блиском? Натомість дві вузенькі щілини, що так і бризкають іскорцями сміху. Руками вона обвиває шию чоловікові, а ноги витупцьовують якийсь шалений танок.

— Ніно, Ніно, Ніночко! — кричить Базилевич. — Ти сказилась, чи що? Пусти, задавиш!

Він уже знає, що зараз буде прохання, потім — сльози, потім — істерика, а в нього на другий день — мігрень.

— Голубчику! Волю! Волюсю! Піаніно! Купи мені піаніно! Ліза каже, що у мене надзвичайний хист… Волю! — Вона душить його за шию, тягне донизу, тупцює обома ногами, аж гулко ходить підлога.

— Ніночко, чи ти… перш усього ж гроші… Де ж узяти стільки грошей? Ти ж сама знаєш…

— Гроші — дурниця, на виплату можна на цілий рік. Ліза каже, що…

— Ти слухай краще, що я кажу. Гроші — раз, а по-друге, і так уже кажуть, що я непманом роблюся. Ось килим, крісло, канапка. Хочеш, щоб зовсім з комсомолу викинули? Ти цього хочеш? Піаніно! А де комсомольська етика?

Нове диво: вже немає пустотливого кругленького дівчати з грацією прирученого ведмедя — натомість вигиниста хижа пантера, що ось-ось готується плигнути на свою жертву. Вже немає щілин очей — натомість два округлі жовто-зелені вогники, що палахкотять дикою ненавистю.

— Проклятий! Проклятий! Тобі комсомол рідніший?

— Ніно, ти послухай…

— Не хочу я нічого слухати. Чорт!

— Ніно, так не можна. Давай поміркуємо разом.

— Проклятий деспоте!.. Навіщо було виходити за тебе заміж? Казали ж усі, відмовляли. Куди мої очі тоді дивилися!

Вона падає на канапку і затуляє обличчя долонями, її плечі конвульсивно здригаються від придушеного ридання.

— Ніно, Ніночко!..

— Не смій підходити, не смій!

Похмурий, він мовчки сідає в крісло. Затишна кімната, лампочка з білим матовим абажуром, канапа, килим на стіні — все запрошує до спочинку, до лінощів. А тут тобі таке!..

Базилевич почуває, як десь у серці закипає в нього маленька бульбашка окропу і котить вище, вище — до горла. Він почуває раптом, як ця бульбашка заклекотіла в самісінькому горлі і от-от вирветься з нього гидкою лайкою, брудом гострих, колючих слів, нестримним вибухом люті. Тоді він зривається з місця і швидко підходить до вікна. Через тонку фіранку йому видно, як на долоні, увесь центр міста. Безліч золотих вогників поспліталися в кетяги, послалися самоцвітними сузір’ями. А ще далі, аж ген-ген, уже нічого не побачиш — там встає, ніби якийсь важкий золотий туман, мигтіння далекого сяйва залізничних люксів.

Так приємно відчути на гарячому чолі льодовий дотик віконної шибки! Гнів потроху влягається, вже стигне гаряча бульбашка в грудях. За спиною Ніна часто й глибоко схлипує.

“Нащо я справді так… гостро? — думає Базилевич. — Воно таки дійсно добре було б піаніно. От тільки гроші… Хіба якось на виплату. А комсомол?..”

Він рвучко дістав цигарку й запалив.

“Комсомол, що ж? Та й хто там прийде контролювати, яка в мене обстановка в квартирі, кому це потрібно? А потім… хто ж їм винен, що вони не можуть собі справити гарного одягу, купити… піаніно? Хто ж їм винен, що вони меншу платню одержують? Ясно, що вони дурніші за мене, тому й платять їм менше. Та й потреби ж у мене більші, культурніші”.

Він знову чомусь пригадує минулі комсомольські збори.

“Чорт би їх узяв, — думає Базилевич. — Нові збори через тиждень — маю, значить, відпустку аж на сім днів. А піаніно?..”

— Ніно, Ніночко, — підходить він до неї, — ти не плач. Якось подумаємо… купимо.

Ніна не відповідає. Вона уявляє себе маленькою, зовсім маленькою дівчинкою, яку ніби всі б’ють і ображають, і ніхто не хоче її захистити. Вона почуває потребу бути зараз такою приниженою й нещасною. Їй робиться шкода самої себе, і вона починає ще дужче схлипувати.

II

Літо, бабине літо! Останні золотаві деньки! Як торжисто й тихо пливе в повітрі біла, срібляста павутина! Вже давно прокурлюкали над містом довгою стрічкою журавлі. Гляньте! — Ці клени у привокзальному сквері: вони горять! Вони міняться всіма барвами й відтінками: то золотаво-жовті, то червінькові, то багряні! Вони запалили осінні свічки і прислухаються до останнього палахкотіння. Чуєте, як капає з них золотий стиглий віск: кап, кап, кап… Слухайте! Мовчіть! Відчуйте ще раз це чекання, не розбудіть цього металевого дзвінкого повітря: вдарите — воно задзвенить і розсиплеться на кришталеві скалки. Літо, бабине літо — прощай!..

— Прощай, Колю! Прощай!

Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут — комсомольців! Перон живий — він ворушиться, метушиться. “Бов, бов!” — два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.

— Колю, пиши!

Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихо-тихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.

— Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія — школа. Сама ж учора писала плаката.

Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:

— Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля — скільки їх поїхало сьогодні!

Ах, це — Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали — ось він тут, лишився. Йому — аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:

— Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.

Він трохи помовчав і додав:

— Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.

Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі — два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це — головне.

Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля — все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.

“Бов, бов!” — ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.

— Ах, осінь, — згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!

Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі — не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.

“А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити”, — думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.

Тьфу, знову вона!..

Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так — вулиці, брук, трамваї. Додому.

— Наталю, Талочко!

Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?

Вони завертають по дорозі в якийсь скверик. Кілька бабусь із дітьми маячать на лавочках. Діти бавляться обручами, і вабить зір великий, синьо-червоний м’яч.

— Сядьмо тут, — каже Базилевич. Наталя опускається поруч на лавку. Деякий час сидять мовчки. Недалеко за рогом дзвонять трамваї й кричать автобусні сирени. Мимо скверика важко прогупали бруком колеса биндюга. Права рука в Базилевича якось неприродно шарпнулася вбік.

— Наталю, ну про віщо ти думаєш? — Голос у нього перервливий, і, здається, якісь посвисти застрягли йому в грудях.

— Наталю!

Думка за думкою мигтить у його голові. Обняти? Ні, не можна. Вона тільки що випровадила Колю. Ще рано, не можна так поспішати. Буде це, буде, але треба поволі, не зразу. Треба дати їй звикнути.

Але друга думка стукає інше: а чому б і не зараз? Ну хоч трохи, хоч трішечки! Мовби по-братерському, ніби жаліючи, мов не навмисне. Трішечки, кінчиками пальців, обережненько…

Його рука вже обіймає її за стан. І раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.

— Тал… очка!..Ах!

Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.

— Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!

Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.

— Туди к чорту! — вилаявся Базилевич. — Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..

— Пішла кралечка, гражданін?

Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?

— Скучаєте, гражданінчіку? — настирливо лізе в душу той самий голос.

Хто це — з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний “довоєнної якості” ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись з-під бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.

Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.

— Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..

Це починає дратувати.

— А ви що, дуже зацікавлені цією подією? — запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.

— Хі-хі-хі, — сміється тип. — А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.

Його улесливий голос, слово “гражданінчік”, це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.

“Що це? — мигтить думка в Базилевича. — Бандит, чи що?”

І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!

— Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!

А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. “Що це?” — мигтить десь далеко-далеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.

— Хі-хі-хі, — знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. — Просніться, гражданінчіку, просніться!

Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?

Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.

— Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? — раптом спитав Базилевич.

Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:

— Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…

Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, — все притягало увагу.

— Звідки ви? Хто ви такий? — знову запитав Базилевич.

— Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.

— А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?

— Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.

— Як же ви проштрапились?

— Звичайно, звичайнісінько, гражданінчіку. Чарчина одна, друга — глянь, а кишеня вже й порожня.

— Ви краще не пиячили б, а робили, то й голодні не були б.

— Немає ніде роботи, гражданінчіку. Та й не личить мені робити чорну роботу. Не звик я. А семейка в мене теж кричить: “Давай!” Теж на шиї в мене. Благородна семейка, жінка піф-паф і донечка Зізі-Мізі, чорт би їх забрав!

Несподіване рішення зародилося в Базилевича.

— Ну, що ж, як голодні, ходімте підшамнемо щось. Я теж давно обідав.

Чернець охоче згодився. Він поспішно підняв ціпка, для чогось зняв бриля, пригладив долонею пасма волосся і швиденько пішов за Базилевичем.

Ресторанчик був у підвальному поверсі, брудний і темний. Почався вже вечір — і скрізь мигтіли електричні ліхтарі, але тут не було навіть електрики. Скупе світло давала невеличка лампа, що була привішена до стіни. Базилевич непомітно полапав у кишені невеличкого браунінга і ввійшов. За ним — чернець. Обоє посідали в кутку, і Базилевич замовив дві вечері з пивом. Чернець із жадливістю поїдав свою порцію. Він із насолодою плямкав ротом, хапливо кусав хліб, здавалося, що навіть щелепи його риплять від такої роботи.

Деякий час сиділи мовчки. Раптом чернець перестав плямкати.

— А признайтесь, злякались сьогодні в сквері, коли я взяв вашу руку?

— Ні, чого ж мені було лякатись? — збрехав Базилевич.

— Сили моєї, сили, гражданінчіку. Ось мої руки, дивіться, — він закачав рукава і простяг на стіл висушені волосаті руки. — Ось руки мої, худі вони, нікчемні, а де ж сила моя? Ось тут вона, тут! — він ударив себе кулаком у груди. — Всередині в мене, всередині!

Він таємниче нахилився до вуха Базилевичевого і, озираючись, зашепотів:

— Штуку я таку знаю, ще в монастирі старий схимник вивчив. Що накажу, те й зробить людина. Скажу “спи!” — засне, скажу “цілуй підошви!” — підошви мої цілуватиме. Важко це тільки мені зараз, важко. Негодящий я вже зробився, не з кожним можу зробити так, не слухають. А колись, ще в монастирі, людей зціляв. За двісті верстов навколо слава гула про отця Феодосія. А тепер от… що я? Жебрак!

Він хвилинку помовчав і вже голосніше продовжував:

— А думаєш, сину мій, легко мені жебрачити? У кого? У тих ангелів диявола, що червоні зірки на лобі носять? Я дивлюсь, уперед дивлюсь: як іде хто в шинелі сірій, пістоль збоку, не простягну йому руки своєї. Такі зруйнували монастир, такі викидали мощі святі на сніг, ченців рушницями розгонили. Глузуватиме такий із мого лиха. Як іде хто з портфелем під рукою, цигарка стримить із рота, не простягну й такому руки. Дуже великорозумний він, дуже забагатів, хоч і пика в нього репана, мужицька. Не вірить у бога такий, ніколи не подасть ченцеві, одвернеться. От я й дивлюсь — старенька бабуся завжди подасть, попрохає молитись за чиюсь душеньку. От у бабусі й просити не соромно.

Він тремтячою рукою налив пива в склянку і одним духом випив.

Базилевич не спускав очей із цієї дивної людини й боявся пропустити хоч одне її слово.

— Після того, як спустошили мій монастир, — продовжував чернець, — я пішов блукати. Де я тільки не бував, сину мій, де я тільки не виходив!..

“Сину мій” після “гражданінчіка” сподобалось Базилевичеві.

“Як це дивно якось, по-біблійному, — думав він. — І яка швидка зміна: був “гражданінчіком” а після пляшки-другої пива вже — “сину мій””.

— Занесла мене доля до Криму, — розповідає чернець, — не знаю вже, яка доля — чи щаслива, чи нещаслива… А тут жах такий навколо, большаки з зірками на лобі пруть силою незчисленною. Полковника одного вбили — плаче жінка, плаче дочка. І грошей немає. В пух програвся перед смертю полковник. А тут морем тікати треба. Не втекли. Ходить полковничиха з дочкою по березі та охають, охають… А тут я. “Молитись, — кажу, — треба! Страшний суд скоро!” Та суворо так до них: “Навколішки!” — кажу. Полковничиха зразу стала, а дочка дивиться на мене, очі вилупила. Взяв я її тоді за руку так, як тебе оце сьогодні, сину мій, взяв її за руку, пронизав поглядом, силою своєю дихнув. “Моліться!” — кричу. Впала й дочка навколішки, молитися стала. А полковничиха тут: “Хто ти, святий отче?” До себе запросила.

Лишився я в них жити. А тут із зірками червоними прийшли. Завітали й до полковничихи. Все барахло, яке лишилось, до нитки забрали, сину мій. До ниточки! Жалко мені їх стало. Голодні — ні крихти хліба, нічогісінько. “Моліться”, — кажу їм. Впали вони навколішки, а я пішов жебрати для них. Приношу ввечері хліба, сала трохи. Накинулись, як ворони, їдять.

Так щось із місяць тяглося. А потім дочка, панянка, скиглити почала. Схудла, зсохла, не може винести такого життя. До пундиків потягло, до убрання розкішного. Приходить одного разу, а з нею один у шинелі, з червоною зіркою. Провела його швидше до другої кімнати, защепнулася з ним. Дає мені ранком папірець зелененький. Написано на ньому, що то гроші. Схопив я того папірця, розірвав у неї перед очима. “Печуть мене, — кричу, — твої гроші, проклята блуднице!”

Знову з тиждень нічого — тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. “Де взяла?” — допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.

Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…

Набридло Зізі в Криму — захотілось у столицю. Переїхали сюди. І я з ними, звик. Почав горілочкою бавитись… Ех!..

Чернець важко зітхнув і схилився на стіл. Непорушно, мовчазно сидів Базилевич. У другому кутку ресторанчика голосно сперечались про віщось троє в шкіряних куртках і безперестанно кружляли пиво. За буфетом дрімав і здригався високий худий буфетник. Лампа чаділа.

Базилевич раптом відчув у собі страшну нудоту. Брудна обстановка, цей гидкий обідраний чернець, розілляте пиво на столі, вонюча лампа раптом ніби хлюпнули на його якимсь бридом, огидою.

— Чого я пішов сюди? — подумав він і швидко встав. Чернець здивовано підняв голову.

— Куди ти, сину мій?

— Іду, треба йти.

Базилевич швидко розрахувався за вечерю й вийшов. На порозі він на хвилину обернувся. Чернець щось вигукував і намагався підвестися з-за столу.

— Гражданінчіку, гражданінчіку! Як накажете подякувати за вечерю? — почув Базилевич услід, і коли, не відповідаючи, він стукнув за собою дверима, з ресторанчика аж на вулицю докотився п’яний чернечий регіт.

Базилевич швидко йшов. Він якось зовсім не думав про цю зустріч і про вечерю з “типом”. Зразу якось не було думок, і тільки вже на другому кварталі яскраво блиснув спогад про сьогоднішні проводи комсомольців-призовників. Важким передчуттям стиснулось серце. Базилевич думав про те, що на той рік вже, певне, ніякої відстрочки йому не буде — і доведеться йти до армії.

Від цієї думки величезна туга охоплювала всю істоту

— Бути червоноармійцем, — думав він, — вдягати вонючі штани й гімнастерку, спати в одній кімнаті з простими хамами, з якимись дурними парубками? Це ж — жах!

Якось несподівано для самого Базилевича зринуло це слово “хами”. А втім, воно не викликало в нього жодного протесту чи заперечення, навпаки — через якийсь момент він ще раз подумав: “А що ж, хами й справді. Факту заперечувати не доводиться. Хами й хулігани, яких беруть в армії в “обработку””.

І вже нові думки лізли в голову:

— Справді, хіба це не насильство, не моральне приниження? Беруть освічену, інтелігентну людину і змушують її два роки чистити кізяки з-під коней, тупцювати під команду якогось малописьменного мужичка ройового[1], їсти кандьор із чорним “салдатським” хлібом і щосуботи показувати на огляді полові органи якомусь “коновалові” лікпомові!

І він відчув себе таким нещасним, приниженим і прибитим.

— У царській армії — і то не було такого знущання. Там гімназистів відразу офіцерами робили, а в нас… І це тим більше, що в нас так мало освічених, культурних робітників в армії!

Базилевич уявив свою теплу затишну кватирку — і йому стало шалено шкода її кидати. Проміняти на рік чи два своє спокійне життя на муштровку, чорний хліб та на щохвилинну підлеглість кожному, починаючи від ройового до командира полку, здавалося для Базилевича неможливим.

“І що ж, коли трапиться війна? — подумав він. — Заб’ють же, обов’язково заб’ють або задушать газами. Куди нам до буржуазної техніки?”

Він пригадав Ніну, і найстрашнішою йому здалася розлука з дружиною.

“А Наталя?” — майнула думка. Майнула й розтанула.

Дружину він і досі кохає, а Наталя — так… просто хвилинна гостра насолода, щоб врешті не притупились нерви і не згубити смаку до свіжини.

“Звичайно, тут тільки тіло, — міркує Базилевич. — На біса мені її “душа”? Ех, чорт, як я її сьогодні так обняв необережно!”

Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.

III

Швидко й непомітно промайнули для Колі Шпака перші два місяці в армії. Ще коли їхав сюди, в це невеличке подільське місто, він байдужно розглядав у вагонне вікно голу стерню та далекі сині смуги лісів. На серці наче ворушився якийсь кусючий червачок і викликав цю похмуру байдужність.

Так, байдужість, бо навіть суму не було. Все здавалося таким зайвим, непотрібним і до бридоти нудним. Якась товста єврейка, що сиділа в вагоні напроти Колі, пильно подивилася на нього й обережно запитала:

— А чи не болять у вас зуби, скажіть, будь ласка?

Коля не пам’ятає вже, що він їй відповів. І тільки тоді вже, коли всіх призовників зустріли на станції червоноармійці з політкерівником, тільки тоді він ніби прокинувся після розлуки з дружиною і рідним містом.

Швидко нове життя цілком полонило Колю Шпака. Традиційні десять день у карантині, потім сіра шинеля, “будьоновка”, рушниця, “клинок” — усе це було незнайоме, цікаве і викликало безліч нових думок і почувань.

Ще в карантині Коля потоваришував із своїм сусідою по ліжку — Йоною Соломенком. Йона був тихий сільський парубок із волячою силою. Аж страшно робилось, коли подивишся на його широчезні могутні плечі, на здоровенні важкі руки й голову, що скидалась на округлого чавунного казана. Вся вайликувата постать Соломенкова нагадувала здорового ведмедя, та, може, і характером своїм це був дійсно ведмідь. Тихий і спокійний, навіть соромливий, він ніколи нікого не чіпав, але коли роздратується, тоді краще не підходь до нього!

Коля й сам не знав, що його так вабило в Йоні. Може, якраз ота воляча сила, філософський спокій Йонин, бо сам Коля був худорлявий і малосилий.

Часто після вечірньої сурми, вже полягавши, обидва хлопці довго розмовляють між собою, згадуючи то події минулого дня, то розповідаючи один одному про своє життя “там”, дома.

Здебільшого розмова починалася тим, що Йона, стягуючи з ніг чоботи, запитував:

— А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

— Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? — каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце “почесати зуби”, бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледве-ледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І — диво! — коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

— Ну-ну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите — шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

— О, засурмив уже архангел! — жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж з-під теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози — і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати з-під нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок — не спати під час вартування, — навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: “Го-го-го!..”

За два дні на тій самій стайні трапилась пригода і з Йоною. Йому довелося зробитись на деякий час ветлікарем або, вірніше, повивальною бабкою біля кобили Наталки. Йона тієї ночі був черговий по стайні, і всі здивувались, коли ранком біля Наталки знайшли чудового маленького жеребчика.

— От тобі й маєш! — жартував комчоти. — Думали, що приведе не раніше, як за місяць, а тут тобі за одну ніч! Це ви, товаришу Соломенко, певно, щось тут зробили…

Йона стояв і тихо, одними куточками губ, соромливо посміхався. Кобила Наталка безперестану щулила вуха і тихо іржала до лошати.

У суботу ввечері до казарми прийшов шеф — студенти і студентки місцевого педтехнікуму. Давно вже чекали на них червоноармійці, і коли ленкуток наповнився свіжими, бадьорими голосами “шефа”, швидко утворився якийсь теплий, дружній зв’язок, що виявився в тому невимушеному, щирому тоні розмов, суперечок, веселому реготі й жартах, що часто буває в якійсь дружній, близькій компанії.

Дівчата-студентки привертали до себе найпильнішу червоноармійську увагу. Незважаючи на те, що багато червоноармійців кожної неділі мали змогу брати в комчоти відпустку до міста, все ж більш-менш ізольоване життя в казармі давалося взнаки. Але в поводженні з дівчатами всі вони були справжні лицарі, чемні й услужливі, так що навіть не можна було й помислити, що ці люди вдома в себе вміли тільки тримати чепігу чи молота. Один тільки комірний Харченко спробував запустити якогось цинізму, але товариші швидко примусили його прикусити язика.

Вирішили випустити експромтом живу газету і влаштувати вечірку самодіяльності. Газета провалилася зразу ж, бо ніхто нічого не дав до неї, крім політкерівника. Але самодіяльність кожний виявив якнайкраще. Перш за все, той самий цинік Харченко заграв на гармонії якусь веселу танцюристу річ, яку він називав “попурі”. Найнижчий на зріст з усієї чоти червоноармієць Заєць пішов навприсідки і протанцював “козачка”.

Один із “шефів”, трохи шкутильгаючи, вийшов на середину і прочитав “Каменярі” Франка. Студента попросили ще щось продекламувати. Він почав був “Есть на Волге утес…”, але наприкінці забув вірша, постояв-постояв, пригадуючи, і, не пригадавши, засоромившись, впірнув між товаришів.

Летюча пошта ввесь час гуляла між присутніми, майже всі зробили собі з паперу і почепили до грудей квиточки з числами, щоб тому, хто розносить листи, легше було знайти адресата.

У Колі ця вечірка чомусь розбуркала не веселощі, а старий сум за рідним містом, за дружиною, за товаришами. Він якось непомітно відійшов у куток і сів на віконну лутку. Давній знайомий настрій повної байдужності раптом знову опанував його. Не хотілося ні балакати, ні думати. Гамір і голосний сміх у ленкутку здався таким порожнім і нудним.

“Хоч би вже розходились швидше, чи що”, — тоскно подумав про шефів. І в цю хвилину щось зашелестіло в його руці.

— Чому ж ти не відгукуєшся? Питаю-питаю, в кого десятий номер, а ти мовчиш! — І червоноармієць-поштар поклав у Колину руку невеличкого згорнутого папірця.

“Від кого це?” — подумав він, розгорнув і прочитав. “Шановний товаришу! Хочу балакати з вами. Та, що стоїть навпроти вас, біля скриньки для запитань”.

Коля хутко поглянув перед себе. Дійсно, навпроти під стінкою стояла дівчина. З першого погляду вражав оксамитовий погляд її темно-карих глибоких очей. Гляне — і здається, що ніжним оксамитом проведе по щоці, по лобі… Два чорні рухливі червачки лягли над пухнастими віями і збіглися докупи на переніссі. Тверді чіткі риси губ і вперте тверде підборіддя. Світло-каштанове волосся, місцями аж золотаве, зібрано в акуратну зачіску.

Коля хотів скочити з лутки, але в ту саму хвилину дівчина вже сама підійшла до нього.

— Перш за все, товаришу, скажіть мені, як ваше прізвище?

— Шпак.

— Так от, товаришу Шпаче, мушу вас попередити, що ви нічого, будь ласка, такого не думайте. Я просто хочу познайомитися з вами, бо ваше обличчя надзвичайно нагадує мені мого брата… Подібність просто неймовірна — двійник!..

Щиро, невимушено вона розпитала Колю про його родину, про його життя. Коля незчувся, як і сам почав закидати нову знайому цілим водограєм запитань. Де подівся його нудний порожній настрій? Ураз вся ця вечірка набрала змісту, якоїсь хвилюючої любовної атмосфери.

Як усе це швидко скоїлось! Ось вона, ця незнайома студентка з оксамитом очей, сидить поруч нього, червоноармійця Колі Шпака. І от йому чомусь весело, радісно, він сам не вірить, що чверть години тому він самітно сумував на віконній лутці. Він уже підмітив кілька прихованих заздрісних поглядів своїх товаришів.

І раптом Коля відчуває, що вона, ніби ненавмисне, міцно притиснула свою ногу до його коліна. Він трохи здивований, він навіть затнувся на слові. Тоді в свою чергу здивувалась вона. Зіп’ялися вгору два чорні рівні червачки над очима, і оксамитовий дотик торкнувся його широко відкритих вій. Мужнє, тверде підборіддя, здається, ще більше скам’яніло. Вона посміхнулася і зараз же відставила свою ногу. І в ту саму хвилину ця її посмішка і рух ноги скаламутили в Колі хвилю чи то самолюбства, чи просто юнацької, хлоп’ячої зухвалості.

“Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? — думав Коля. — І яка це посмішка — глузлива, чи?..”

Він принишк і обережно натиснув на її коліно.

— Хай не думає, що я — не мужчина!

Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить — це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них — і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

— Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

— Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

— Як вас звати?

— Микола.

— Микола, Коля. Мене — Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

— До побачення? — перехопив Коля. — Звичайно, звичайно, лише до побачення.

— Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, по-хлоп’ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

— Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

— Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам’яне підборіддя.

IV

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: “Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім — відрив від осередкової роботи…”

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

— Ти кажеш, що я інтелігентик, — майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, — так, ти цілком маєш рацію: я — інтелігент. А ти хто? — місить він у думці ногами секретаря. — Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово “жидлик”!

— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б’є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до “жидликів”, а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…

Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.

Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжно-синім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

“А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!”

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

— Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

— Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.

— Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? — нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

— Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

— Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще — цвіт, молодість, — казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжко-дачка — і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

— Ну, от і мої хороми! — жартувала вона. — Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам’яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий — і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучо-синю далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть — це безмежний синій степ. Як вам не соромно — ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все — далеко і все завіяно, все — синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій — і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов’язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам’яних, і благаєш: “Пусти…” Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено — скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом — що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

— Ах! — несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

— Наталю, — тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борозни-зморшки лежали на лобі. Очі блукали.

— Наталю, — повторив він, — чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Одна-однісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

— Наталю, — продовжував він із якоюсь жагою. — Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

— Яка тиша! І примус потух, — майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним — другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.

— Ось воно, ось, ось!.. — схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.

— Я знала, я знала! — ляпала вона в долоні. — Я знала, що він скінчить!

І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.

— А примус погас! — скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.

— Чого ти, Волько? — кинула вона на нього очима.

Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.

— Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.

Він злегка притиснув її донизу.

— Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?

Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.

— Це один студент, він часто грає, — машинально відповіла.

— Студент? — якось їдко посміхнувся він. — Уже взнала й хто. Да — а студентікі іграют і поют…

Вона ще раз зиркнула на нього.

— Волько, що з тобою? — запитала. Він поклав руку на лоба.

— Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?

Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.

— Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти по-домашньому, наче в своєї дружини, — ніби жартуючи, сказала вона і встала.

Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.

— Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, — подумав він. — А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! — спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.

— Наталю, чого ти встала? Іди сюди, — покликав він.

— Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.

— Іди, будемо вдвох слухати скрипку.

— Ніхто зараз не грає.

— Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.

Вона посміхнулась.

— Ну, і що ж ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти сіла біля мене.

— Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? — несподівано сказала вона.

Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями — однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.

— Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…

— Нема чого розуміти.

— Ти так думаєш? — запитав він, не знаючи, що сказати далі. — А я от — ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.

Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:

— Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий який-небудь бовдур, обіймати не буде.

— Бовдур облапить, так? Діло-то однакове, хіба назви тільки різні — то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? — ніби доброзичливо кинула вона.

— Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То — чутлива людина, культурна, ніжна, а то — хуліган. Це ж величезна різниця.

— Однаково. Всім вам одного хочеться.

— А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?

— Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.

— А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!

Вона раптом повернула голову.

— Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам’ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.

Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.

— Наталю, на! — простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.

— Нїж? Навіщо?

— На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, — простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.

Один момент — і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.

— Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! — благав він.

Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.

— Ти що, здурів? — тихо промовила і схилилась над столом.

“Піддається, чи що?” — майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. “Щоб шкіра не шкарубла од вітру” — казала вона.)

— Наталю, Талочко, прости мене, коли я налякав тебе, — просив він і подумав: “Поцілувати в шию, чи ні?”

Торкнувся її волосся, погладив плече. Вона нерухомо сиділа за столом, схилившись на руки. Тоді він зважився. Одним рухом перекинув їй голову і вп’явся в губи. В ту ж мить вона вдарила його кулаком правої руки в лоба.

Як опечений, він відскочив.

— Міщанка! — люто вирвалось у нього.

Вона стояла на другому кінці столу бліда, обурена.

— Як ти смієш так поводитись зі мною? Думаєш, із повією зустрівся?

— Та будь ти… проклята, міщанко! Одчепись від мене, цур тобі пек! — шепотів він, натягаючи на ходу картуза й застібуючи ґудзики на пальті. — Будь ти неладна!

Він із силою грюкнув за собою дверима.

Вечір був синій і дзвінкий. Дзвеніло все: і трамваї, і кроки на тротуарі, і дзвіночки біля дуг у візників, і голоси хлопчаків, що вигукували газетні новини. Навіть біла пара, здавалося, дзвеніла, вилітаючи з рота.

Базилевич швидко йшов між натовпом повз осяяні, блискучі вітрини крамниць. Різноманітні почуття грали на його серці, як на бандурі: і ображене самолюбство, і досада на себе, на свою невмілість узяти Наталю, “заговорити її”, і ненависть до цієї “міщанки”, як він її тепер звав.

— Ах ти, кисломонко вонюча! — лаявся він. — Хіба такому одороблові бути в комсомолі? В “інститут благородних дівиць” би її, там їй найпідходящіше місце!

— Гражданінчіку! — раптом упав у душу ніби знайомий улесливий голос.

Базилевич швидко зупинився і зразу ж пізнав свого старого знайомого ченця. Він стояв біля яскраво освітленої вітрини Держкондтресту, спираючись на свого дебелого ціпка.

— Куди це так топаєте, гражданінчіку, можна знати?

В першу хвилину Базилевич хотів пройти мимо, але раптом пригадав чомусь оповідання цього ченця того вечора, коли він сидів із ним у брудному ресторані за пляшкою пива. Це якось машинально змусило підійти до нього.

— Що ви тут робите? — спитав Базилевич.

— Впізнали, значить, гражданінчіку, не забули? — зрадів чернець. — А я, знаєте, на крендельки тут роздивляюсь, чудові смачні крендельки!

— Та ви, здається, і ногами крендельки добре пишете? — сказав Базилевич.

Чернець дихнув перегаром горілки й вина, хитнув головою, випрямився.

— Єсть гріх, гражданінчіку, — стукнув він себе кулаком у груди. — Це істина. Ви кажете правду, гражданінчіку. Але ж хіба ви не знаєте, що сам Ісус Христос наш пив зі своїми учнями?

Базилевич примітив, що тепер чернець мав пристойніший вигляд: на ньому були високі чоботи, волосся заплетене в дві кіски, на голові шапка. Штани, хоч і старі, були старанно полатані.

— А ви трохи підлатались, — зауважив Базилевич. — Хто це вам так допоміг? Зізі, може? — пригадав він ім’я, що його називав чернець.

— Зізі? А, так, так… — ніби думаючи про віщось інше, відповів він. І враз, ніби щось згадавши, випростався:

— Зізі, гражданінчіку, Зізі. А я те… не забув, що повинен вам. За ласку, гражданінчіку, за пивце й вечерю.

— Дрібниця, єрунда, — махнув рукою Базилевич.

— Не дрібниця, ні! — І, озирнувшись навколо, чернець зненацька зашепотів Базилевичеві в обличчя, дихаючи винним перегаром і бризкаючи крапельками слини:

— Гражданінчіку, я віддячу, хай мене бог прощає, я віддячу. Зізі… Не забувай, сину мій, — Зізі. Хай бог простить, ходім. Хочеш? Гладенька, округла, будеш, як на перині. Та що, кращої не знайдеш, сину мій!..

— Зізі? — для чогось перепитав Базилевич, пригадуючи, як розповідав йому цей чернець колись у ресторані. — А далеко? Що ж, ходімо…

Чернець узяв його під руку й застукав перед собою ціпком.

Звернули з головної вулиці, перейшли через порожній базарний майдан. Пішли тихі перевулки з ветхими одноповерховими будиночками. Крізь щілини в віконницях пробивалося де-не-де скупе світло й падало стьожками на нерівний у вибоїнах тротуар.

— Туди к чорту, понесла мене нечиста сила сюди, — подумав Базилевич. — Тут пограбують, уб’ють — ніхто й не гавкне.

Він уже навіть міркував над тим, чи не повернутись назад у добрий час, але чернець спинився біля якихось високих залізних воріт.

“Провулок Радості й перемоги, буд. № 22”, — прочитав Базилевич напис на тьмяному ліхтарі, що висів на розі будинку.

“Ну, дійсно, — радість, перемога!” — подумав він і позирнув на глухі високі паркани й присадкуваті сліпі будівлі. І тут побачив, що чернець прихилився до воріт і схлипує. Схлипує важко, слізно, як мала дитина, і плечі його раз у раз здригаються.

— Ей, ви… як вас? Що з вами? — поклав йому руку на плече Базилевич.

Чернець повернув своє темне заросле обличчя, на якому чорніли два великі округлі п’ятаки — очі.

— Сину мій, ти не думай… не подумай, що я, може, п’яний, що по п’яному своєму ділі плачу. Пече мене, ось тутечки коло серця в’ється п’явкою. До кого веду тебе? До тієї, що, може, моєму серцю найвеселіша… Ти поглянь на мене: хіба ж я старий? Серце в мене ще молоде, сину мій. А, будь я проклятий, тричі проклятий, анафема! — Він зірвав з голови шапку й кинув її об землю.

— Та чого ви, що ви комедію граєте? Ведіть уже, чи що… Чи ви, може, так — на арапа взяли… то в нас розмова буде інша, — розсердився Базилевич.

Чернець збуджено, схвильовано казав:

— Не сердься, сину мій, стривай хвилинку, поведу зараз. Послухай мене… Я не п’яний, ні, сину мій. Проклятий, анафема — ось хто я. Оце веду тебе, а думаєш, я правду сказав тобі, що віддячити за пиво хочу, за вечерю? Не вір, сину мій, брешу я тобі, брешу. За сотку тебе веду, за півпляшки білої тебе веду. Пропащий я — оце істина. А вона, голубка моя чиста, мені за кожного гостя на біленьку дає, на півпляшечки. Анафема, душу продаю, душу, сину мій!

Базилевич зробив із нетерплячкою рух, ніби йому набридло слухати таку дурницю. Чернець помітив це і ще з більшою хапливістю зашепотів, ніби боячись, що Базилевич не дослухає його до кінця й піде:

— А хто винен, сину мій, хто винен, що божий чоловік, чернець Феодосій, зробився п’яницею? Хто винен? Вони, більшаки, — ось хто. Хіба для них чернець — людина? Для них чернець — ніщо, хахоньки можна над ним справляти! А як здивовано дивляться вони вслід ченцеві, наче це якесь одоробло, страхопуд, що прийшов звідкілясь, з городу. Анафема, тричі анафема! — Він високо підніс руку і потрусив нею в себе над головою.

Базилевич мовчав. І раптом грубо й нервово сказав:

— Ну, веди вже швидше! Де вона?

Чернець задріботів, підняв шапку, струсив із неї сніг і відкрив хвіртку.

— Тут. Ми вже прийшли. Ти, сину мій, те… прости мене, коли я, може, тут тобі що таке сказав… Пече мене, — бурмотів чернець, коли обоє зійшли на невисокий ґанок.

Чернець постукав, і у відповідь відразу десь за дверима розкотилось дзвінке заливчасте собаче гавкання.

— Мопсик Мухомор, — пояснив він Базилевичеві. — Від Зізі — нікуди.

Вслід за гавканням, здається, буря підлетіла до дверей і розчинила їх навстіж.

— Федоська вернувся, — почув Базилевич високий дівочий голос. “Це на мого ченця”, — подумав він.

— Я, Зізінько. А зо мною ще один молодий хлопчина. Славний хлопчина.

— Веди його, Федосько, в кімнату, я зараз, — високо піднісся той самий дівочий голос.

Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.

— Я зараз засвічу, тут темненько, — казав чернець.

Він черкнув сірником — і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.

— Заходь, сину мій, — прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.

Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури — це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.

Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.

— Ви до Зізі? — важко видавила вона два слова. — Вона зараз вийде.

Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.

Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:

— Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.

“Що він плеще?” — подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:

— Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, — вказала вона очима на ченця.

“Чоловікові? — здивувався сам собі Базилевич. — Оце тобі й чернець!”

У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, — це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.

— Зізі! — ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:

— Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. — Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.

— Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..

— Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? — голосно зашепотів чернець. — Пожалів мене тоді…

— Ха-ха-ха!.. — залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. — Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Ха-ха-ха!..

Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.

— Циц, ти! — тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.

— Молодесенький, а тихесенький!.. — вигукувала Зізі. — А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..

Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.

На невеличкому округлому столі горіла лампа під ясно-зеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів з-під духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.

— Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? — плюхнулась вона в єдине м’яке крісельце.

Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.

— Та сідай, хлопчику, сідай! — запрошувала його Зізі. — Ха-ха-ха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!

— Я не боюсь — і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, — трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.

— Ха-ха-ха, — видзвонювала Зізі, — а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?

— Коли це було? — спитав він.

— А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, — знову зайшлася вона срібним смішком.

Здавалося, то видзвонювали її білі-білі маленькі зуби.

Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.

Вражало в неї волосся, ніжно-золоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!

На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.

Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: “чорт!”.

— Що там таке? — спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.

— Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.

Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.

“Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. — думав тим часом він. — Спасибі ченцеві, що привів”.

Вона встала, поволі-поволі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.

— Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?

Він глянув на неї й закам’янів: яке улесливо-хиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!

— Не треба про гроші… Я дам… потім, — якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.

— Чубатенький, чубатенький мій! — почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.

V

Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчата-підлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із “дядями” і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих “рубльовок”.

Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.

Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарі-євреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім’єю бородатих і носатих аматорів “ґешефту” (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе “вйо” на сухоребрих шкапин, навіть “вйо” звучало якось по-новому, по-весняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.

З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.

Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:

— Го-го-го, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет — венеру впіймали! — і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.

Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.

— Ти куди, Шпаче? А збори? — зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.

Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.

— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.

Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: “Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..” І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.

У клубі було повно. Внизу, в “фізкультурній” залі, працював спортгурток, нагорі, в “шаховій”, сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.

Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе “Красноармейца”. Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:

— О!.. — вирвалось у нього.

Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам’яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.

— Що, нарешті впізнали? — сміялась вона.

З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький — образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.

Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.

— Чого ви так вирячились на мене? — встала вона з-за столу. — Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…

Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:

— Будь ласка… Я дуже радий.

Вона озирнулась навколо.

— Тут публіка заважає. Ходімо звідси. — Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:

— Ходімо, неодмінно треба!

Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із “військового городка”. Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.

Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.

— Колю, я не збрехала вам, — раптом зупинилась вона. — Я дійсно мушу вам дещо сказати.

Він нашорошив вуха, але вона жартівливо вдарила його пальцем по носі.

— Чудний ви який, не зразу! Сьогодні скажу, але не зразу, потім.

Трохи помовчала, повернула обличчя до місяця й застигла. Тоді повільно-повільно зняла руки й закинула їх за голову.

— Пий! — шепоче вона. — Пий! Чуєш, любий, далекий — пий!..

Вона ворушить губами, все її тіло витяглось, вона, як туго натягнута струна, вся — порив, вся — зачарованість. Вона ніби зомліла під місячним світлом, навіть очі зажмурила і міцно стиснула зуби.

“Що з нею?” — думає Коля.

І нараз вона різко, енергійно повертається до нього.

— Колю, знаєте що?

— Ні. А що таке?

— З якої речі ми викаємо? Краще — “ти”. Згода?

— Згода! Авжеж, згода, — стиснув він її руку.

Десь здалека народився якийсь ледве вловимий гул. Коля підніс угору палець і прислухався:

— Потяг!

Вона притиснулась до нього й промовила:

— Знаєш, я змерзла, як цуцик. Дай шинелю.

Справді, вона була в одній сукні, а вечір дедалі робився свіжіший. Іноді схоплювався сирий вітерець.

Він охоче скинув шинелю й подав їй.

— Ні, так не треба. Давай вдвох, — запротестувала вона, — сядемо.

Сіли поруч, вкрили шинелею плечі. Він мовчки взяв її маленьку, але тверду, ніби хлоп’ячу, руку. Обом ураз зробилося так тихо і смутно. Але це був той хороший, ніжний смуток, що лагідно присипляє на мить усі думки й слова. Тому й мовчали. І тоді він відчув, що Соня безгучно повернула до нього голову. Ворухнувся, хотів спитати, що їй треба, і враз дуже, глибоко схвилювався. Вона втупила в його свої діамантові очі й одним рухом обняла його за шию.

— Колю, я хочу, щоб ти цілував мене. Зараз, чуєш?

Не чекаючи відповіді, вона вп’ялася в його вуста своїми губами, і Колі здалося, що це приссалась до його рота гаряча, жива п’явка. Але, почувши у відповідь нерухомі, безвільні Колині губи, що розсунулись і одкрили тверді скляні зуби, вона так само раптом хапливо відсахнулась. Тоді з тривогою і піклуванням зазирнула йому в обличчя. І там прочитала відповідь. Враз вона зрозуміла все. Похилила на коліна голову, стихла, застигла в якійсь думі. А може, і зовсім ніякої думки не було. Була виразка, була болюча образа й приголомшеність.

Різноманітні почуття душили Колю. Спочатку з несподіванки він здивувався, потім ворухнулась якась огида до неї, до цієї дівчини з губами-п’явками, і, нарешті, десь глибоко черв’ячком, йокнула пристрасть. І в ту саму хвилину нова хвиля огиди хлюпнула йому в мозок. “Як проститутка — перша цілує, перша обнімає”, — майнула думка. І саме в цю мить Соня зазирнула йому в обличчя й прочитала собі відповідь.

Нараз вона здригнулась і підвела голову. Коля мовчки похмуро сидів осторонь. Їй здалося навіть, що він зараз навмисне на її очах відсунувся від неї. Вона важко задихала і жбурнула йому в обличчя:

— Я ніколи не думала, що ти такий… Коли я гидка тобі, чому ж ти не сказав цього раніше?

Сказала це й заметушилась, стала хапливо поправляти волосся, що вибилося з-під хлоп’ячого кепі. Тепер Коля відчував до неї тільки жалість і сором. Сором за неї.

— Соню, — тихо промовив він. — Ти не сердься… Я, бачиш… у мене ж дружина.

— Дружина? Вона — далеко… Мо, не в тім справа!

Вона хвилинку щось подумала, потім додала:

— Просто я тобі не подобаюсь — от і все… Прощай!

Раптом схопилася, пішла. Коля мовчки сидів і тупо дивився на холодний, байдужний блиск рейок. Нараз прислухався, як опечений, скочив, схопив жужмом шинелю і, задихаючись, побіг у той бік, де стихли її кроки.

Добіг до містечка, зупинився, озирнувся. Її не було.

— Так, вона вже встигла повернути на вулицю, — міркував він. Постояв-постояв на одному місці, ніби чекаючи, чи не повернеться вона. Тоді повернувся й тихо, повільно пішов у напрямку казарми.

З заходу насували хмари й заступали місяць. Налітав свіжий вітер. Уночі, мабуть, буде тихий і теплий весняний дощ.

В ескадроновому ленкутку до Колі підійшов Йона.

— От ти добре грамотний, — почав він, — а мабуть, і ти не знаєш такого?

— Що саме? — похмуро запитав Коля.

— Чим пояснити таке явище, коли людина спить підряд три дні, а тоді каже, що була на тому світі?..

Пройшов “архангел” із сурмою. Зараз гратимуть вечірню зорю.

VI

Базилевич зробився в Зізі своєю людиною. Це сталося якось само собою і зовсім непомітно.

Іноді він думав про те, що з ним і як народилась у нього шалена пристрасть до цієї сіроокої напудреної дівчини з відкопиленими пухкими губами.

Що так привабило його до неї? Її рвучкість? Чортики в очах? Голівка з золотою пожежею волосся? Чи, може, ціла гама відтінків її раптових змін у настрої, в поводженні?

Він думав над цим, але відповіді не було. Він почував тільки одно, що не може собі уявити такого становища, коли Зізі вийде, приміром, за межі її досяжності, щезне від нього.

Вона була проститутка, але, дивно, це викликало в нього тільки більше бажання схоронити її для себе, зберегти від чужого ока.

Його характер різко змінився. У всьому його поводженні було заховане якесь вичікування чогось, похмура нашорошеність і притаєно-загострене сприймання околишнього.

Ось уже місяць, як він веде дуже тонку, складну гру зі своєю дружиною. Власне кажучи, грають обоє, бо Ніна давно догадалася, в чім справа, але вона мовчить. Вперто мовчить про це. Швидше, жіночим інстинктом, ніж розумом, вона відчула, що небезпека занадто велика, і це примушує її замкнутися в собі, поводитись так, щоб не подати й вигляду, ніби вона про віщось здогадується, ніби вона ревнує.

О, вона добре знає, вона цілком певна, що становище занадто небезпечне, і, поведи вона зараз одверто наступ, — неодмінно зазнає поразки, і тоді неминуче й негайно буде прискорено розв’язку.

І от обоє вони ведуть свою важку гру.

Він більше похмуро мовчить, ніж балакає, і з особливою якоюсь хапливістю обідає чи п’є чай. Вона навіть підмітила, що іноді, коли він підносить до рота склянку, в нього дрібно танцює рука.

Одного разу він прийшов і, буркнувши кілька слів, ліг на ліжко. Ліг, одвернувся до стінки й застиг. Вона вдавала, що читає книжку, а сама збоку пильно стежила за ним. Нараз повернулась і голосно запитала:

— Волю, що з тобою? Ти не хорий?

Але запитання було зроблене з ледве прихованим роздратуванням, а не з тихою глибокою тривогою, як було колись раніше. Це не втекло від його спостереження — він відчув у її голосі і роздратування, і те, що вона намагалась його сховати. Він зрозумів, що вона знає його душевний стан і здогадується, що з ним. Але це примусило його тільки поглибити свою сітку дрібної щохвилинної брехні, щоб краще замаскувати й приховати дійсне становище.

Ніна тепер часто й багато читала, але він знав, що читає вона для того, щоб не прохопитись небажаним словом, щоб не почати розмови про те, що може скерувати думку на теперішній, такий відмінний, незвичайний стан, який нещодавно запанував у їхній затишній кватирі.

Вона так само ввесь час була насторожена і добре розуміла свого чоловіка, коли він швидкими кроками ходив по кімнатах і, вимахуючи руками, висвистував якогось мотива. Вона добре розуміла його, коли, прийшовши пізно ввечері (мовляв, із зібрання), він тремтячим від ласки голосом казав:

— Ну, Нінусику, як живемо? Що нового, Нінок?

Це була перебільшена ніжність від того внутрішнього почуття безмежної любові, від повноти того внутрішнього переживання, що клекотіло в його грудях. Кажучи це, він не губив свого загостреного сприймання околишнього, і від нього не ховалась стримана, занадто спокійна відповідь дружини.

Одного разу йому настирливо полізла думка про дитину. Так, про дитину. Власне, він думав про те, що в його теперішньому стані дитина була би надзвичайно тяжким путом. Він спробував уявити себе батьком… і не міг.

У питанні, чи мати дітей, чи ні, Базилевич мав спільні погляди зі своєю дружиною. Вона не хотіла дітей і часто, скривившись, пищала:

— Діти? Фі, яка гидота! Ходити, як бочка, і кожний буде на тебе пальцем вказувати — “вагітна!” Як це некрасиво — мати такого живота! І ніякісінька сукня не сидітиме як слід. Це ж жах!

Базилевич також часто виказував думку, що пелюшки, писк — усе це міщанство, все це заважає, нарешті, спокійній праці, робить людину нервовою.

“Як чудово, — думав він, — що я от вільний, не маю дітей!”

І діти в його уявленні здавалися якимись путами, що їх надівають на вільні широкі крила.

Ніна мала два аборти, унаслідок чого в неї розвинулась велика недокрівність. Лікар просто заявив, що ще один аборт — і їй загрожує сухота. На вигляд вона була округла, опецькувата, але дуже бліда на обличчі, і сині жилочки на скронях просвічували волоконцями через тонку шкіру.

Вона старанно вишукує скрізь нові й нові засоби попереджати вагітність, а найбільше, звичайно, довідується про це у своїх сусідок. Вона боїться вагітності, не вірить у засоби чоловікові. Вона визнає тільки свої рецепти.

Звичайну течію її життя нагло стурбувала та зміна, що скоїлась із її чоловіком. Їй здавалося, що важкі хмари над її головою ось-ось упадуть шумкою грозою з бурею, з громом. Вона заховалася в себе і, немов у шкаралупі, непомітно, але загострено, сторожко вичікувала й слідкувала. Її округлі зеленяві очі ще більше округлились, але в них потух колишній фосфоричний блиск, і дугасті чорні брови якось упали й затихли.

Базилевич тихенько пройшов до кімнати Зізі й сів до вікна. Відкрив фіранку й став дивитись на чорний голий сад. Був березень, сніг уже розтанув, але земля ще була мокра й вечорами парувала… З-за далекого чіткого галуззя струнили фарбовані в ніжно-рожеве легкі хмарини. Там десь тільки що зайшло сонце.

Базилевич сидів, спершися на лутку, і йому боляче занило серце. Він пригадав такий самий вечір багато-багато років тому. Ніби ось зараз він бачить той старий занедбаний сад із могутніми дубами й дикими грушами, ніби це знову той вечір і провесінь.

Він бачить себе ще малим десятилітнім хлопчиною. Його добре вдягають, мати закутує йому шию в теплий шарф, на ноги він удягає калоші. Надворі березень, але вечорами ще дуже сиро — і він може застудитись.

Ось батько. Він сьогодні зовсім не такий, яким його щодня звик бачити Воля. Це не той важливий інженер, що цілими днями сидить у своєму кабінеті за паперами. Це справжній любий, дорогий тато. Він заклопотано-весело вовтузиться над своєю мисливською рушницею, а мати вже вдягає йому через плече ягдташ.

Ось і сад. Батько йде попереду, він за ним. Серце замирає в грудях від якогось солодкого таємного хвилювання. Сад ані шелесне своїм голим віттям. Не встиг догоріти ще десь за полем захід, а густий присмерк уже пішов гуляти між чорних глухих стовбурів. Піднявся легкий білий туман і сонно, як серпанок, заколихався.

— Стоп! — каже батько й зупиняється. Він поволі здіймає з плеча рушницю, поволі озирається, вишукуючи зручне місце. Але Воля бачить, що батько навмисне все робить так розмірено й повагом, щоб заховати своє хвилювання.

Обидва принишкло стоять за стовбурами. Навколо так тихо, що чутно, як далеко десь падає сонна крапля на торішнє пріле листя. Чекають мовчки. Воля почуває, як йому забиває дух від цього напруженого чекання, від незвичайного оточення, від того, що все це таке привабливе й прекрасне. І раптом десь між деревами чутно якийсь дивний весняний звук: “Хав-хав! Хав-хав!..” Ось між стовбурами війнула широка темна маса. В ту саму мить вогнева стрічка прорізує темряву, і гулкий постріл луною озивається десь аж на другому кінці саду.

— Тату, що це? Вальдшнеп? — несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.

“Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! — думає Базилевич. — Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!..”

За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомо-спокійна, сонно-лінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.

— Лодар! П’яниця! — лящала жінка. — Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!

Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.

— Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!

І знову Ганна Карлівна:

— Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..

До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.

— Що в них таке? — прислухається Базилевич. — Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?

Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.

Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. “Де вона може бути?” — думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.

Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.

— Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. — Гладила його волосся й притискувала до себе голову.

Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.

— Що ти сказала… Зізі?

— Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?

До Зізі й раніше при ньому ходили “гості”, і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там віч-на-віч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловіка-полковника і кляла більшовиків.

Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п’яного-преп’яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.

“Що ж, вона — проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе “гостей””, — міркував він.

Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з “гостем”. Отже йому треба вийти й дати місце.

— Тихесенький, любенький, — лащилась і просила Зізі.

Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.

— Хто прийшов? — прохрипів він.

Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.

— Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..

Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

— Вам чого тут треба? — підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

— А ви хто, дозвольте вас спитати? — нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив “гостя” кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

— Слава богу, — зраділа вона, — нарешті прийшов до пам’яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

— Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! — сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

— А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

— Добре, що не в моїй голові, — процідив він і поволі сів на ліжку.

— Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

— А ти хочеш, щоб він іще прийшов? — запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

— Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж — гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

— Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх “гостей”? Ну, хлопчику?

Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.

— Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти — Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.

І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:

— Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!

Слово “чубатенький” Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.

Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.

Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.

Швидко й нечутно, немов чорний м’який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.

Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.

— До Зізі. Знову якийсь “гість”, — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.

VII

Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.

Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.

“Те саме, що й тоді, чи вже інше?” — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.

Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.

Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.

— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.

— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.

— Але ж він, ви казали, комсомолець?

— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.

— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…

Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.

В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.

“Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?”

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

— Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?

— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.

— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.

— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний “гість”, тільки…

Базилевич кинувся:

— Тільки що?..

— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум’ям.

— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?

Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — “наш”? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

— Ну? — промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.

— Ну? — повторив він.

Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.

— Ти мене дуже любиш? — запитала.

— Ти знаєш про це сама.

— А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?

Примружилась, хитнула головою:

— Ну і, звичайно, ніякі “гості” тоді й на поріг сюди не ступлять…

Він ураз схвилювався і схопився за її слова.

— Гості? Гості, кажеш? — і зненацька засміявся тихим смутним смішком.

— Чому ти, Волю?

Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.

— Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.

Вона спинила його:

— Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден “гість” не переступить цього порога?

— Годі… брехати!.. — промовив він, а десь глибоко-глибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.

— Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.

Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.

— Зізі, що ти? Так це — правда? Зізі?

Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.

— Правда!

— Правда? Ти кажеш — правда?

Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.

Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.

Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.

Вона попередила його запитання:

— Що, не забув? Про “наш”?

— Так, про це. Ти мені й досі не сказала.

— Ну, слухай, — ти ж таки справді наш, Волько?

Він, не розуміючи, подивився на неї.

— Чий це “наш”?

— Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?

— Я — не комуніст. Я — комсомолець.

— І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають “котами”[4]? — посміхнулась тихо, лагідно.

— Що? — вражено кинувся до неї.

Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:

— Ну, звичайно, “кот”. А ти хіба не знав, хто ти?

Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.

— Ну, так от… котику, — казала вона далі. — Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?

Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.

— Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.

Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом з-під напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.

Він важко сів поруч неї.

— Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, — вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.

— О, Волінько, не турбуйся. Дійсно — дрібниця. Дуже незначні відомості про… про N-ський військовий городок.

— Значить… значить, бути шпигуном? — прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.

Дні летіли за днями, і з кожним днем напружено-стримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.

Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.

Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.

В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала — тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.

Розв’язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.

Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.

Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м’яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам’яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.

Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:

— Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!

Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.

Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився з-за стола й підбіг до неї.

— Чому ти мовчиш? — стискав він кулаки. — Про віщо думаєш? Про піаніно?

Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:

— Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!

Ридала бурхливо й нестримно.

Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.

Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що “в разі чого-небудь” негайно забирає речі і їде до своєї матері.

Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.

Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.

— Як усе це негарно вийшло, безглуздо! — шепотів він. — Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..

За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.

Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша — ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…

І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.

Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.

А в Зізі в цей час уже сидів “чиновничок”, і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.

VIII

Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертво-сіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували з-під ріденьких рудуватих брів. Ніс — ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще — дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи — губів не було, було дві стулені печериці.

Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, — певно, за п’ятдесят.

— Чи далеко ще? — питав Базилевич.

— Ні, ні, ні, — вимахував руками чиновничок. — Що, нетерплячеться? Хі-хі-хі, встигнемо, не на пожежу. Ху, прости Господи, яка спека!

Дістав клітчасту хусточку і витирав мокрого лоба.

— Я, знаєте, в чоботях. І зиму так, і літо. Воно в чоботях, знаєте, якось те… безпечніше, твердіше, хі-хі… Що, нетерплячеться? — знову забігав наперед і зазирав у обличчя.

Від його дрібної чечітки, від очей, що трусились і метушились, як злякані мишенята, від цього дурного безглуздого слова “нетерплячеться” робилось Базилевичеві до отрути нудно.

— Чи скоро вже? — думав. Ішов і тихо, про себе, повторював: “Господи, Господи, куди я йду?..” — і тоді знову: “Господи, Господи…”

Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.

— От, чортяка, пече як! — сказав уже вголос. — Чи ми дійдемо коли, чи ні?

Чиновничок забіг наперед.

— Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хі-хі… як кажуть, свистить, мов у димарі, — показав він на кишеню.

— Я заплачу, — сказав Базилевич.

У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.

— Краснії дворяни, порфельчиками помахують, — почув Базилевич її голос. — Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..

Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.

— Дядінька, дай копієчку! Єй-богу, голодний, дядінька, — вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.

— Холера б вас видушила, голозадих! — відповів “дядінька”. — Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!

Хлопчик бликнув білками очей і зник.

— От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, — ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, — танцював і вимахував руками. — А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д’но. А врятуватися від них можна, хі-хі… Викопати, знаєте, колодязь — широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хі-хі… А зверху земелькою притрусити… Га?..

Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.

— А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хі-хі, стрихнінчику…

І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:

— Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець — свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, — вказав на протилежний тротуар. — Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…

Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.

— Швидше пошукай здачі… дві копійки…

Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:

— У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із “ними” — розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз — не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.

Базилевич побачив на воротях велику червоно-зелену вивіску:

“Лагодіння обув’я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов”.

— Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, — побіг уперед чиновничок.

Підіймались рипучими “чорними” східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:

— Тут обережненько, не вкаляйтеся!

І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучо-зелених очей. Щось волохате й м’яке кинулось йому під ноги й зникло.

— Кішка! — нарешті догадався він і сплюнув. — Тьху, будь ти неладна!

Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.

— Пожалуйте, — запрошував він.

У ту-таки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.

Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.

— Ось, чим не звіринець? Га? — милувався чиновничок. — Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід — за божими пташками ходили, кохалися в них.

Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителя-чиновничка з мишенятами-очима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.

Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.

— Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…

У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.

Чиновничок був цілком “своїм” (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:

— Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціал-демократом, хі-хі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їй-богу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!

Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.

— А все хто? — зазирав він обом у вічі. — Жиди! Все — вони!

Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б’є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі — і щезне важкий кошмар.

— Невже це справді, невже я пішов на “це”? — з тоскною тривогою питав сам себе. І “це”, грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п’яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.

— Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?

Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього. Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.

“Чому це так убрані сьогодні вітрини?” — майнуло десь підсвідомо в голові.

Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоно-чорних рямок портрети Леніна.

“Ага, — копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, — сьогодні ж свято. Яке?..”

Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:

“Туди, де сонце сходить,

Рушаймо на борню!..”

Нісся чорний, тривожно-радісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темно-синє, мережане золотими зернятами нічне небо.

“Сміліш вперед! Одкиньмо страх,

І вище наш юнацький стяг,

Бо молода ми гвардія

Робочих та селян!..”[5]

Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловісно-буйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.

Базилевич, як кам’яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.

“Перше травня! Завтра перше травня!” — чітко й яскраво пригадав він.

Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.

Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:

— Міський парк, — промовив уголос.

Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого “цього” тоді не було. Тоді була ще Ніна…

З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.

Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м’яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.

Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.

“Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…” — донеслось звідкілясь далеко-далеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?

Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це — не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…

Бродив місяць-сновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…

IX

Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.

Уже два місяці, як N-ський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні “лінійки” вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п’янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.

Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.

Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.

Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні — темні громади сосон і ялин — щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.

Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки “архангел” програв зорю, всі вже були в наметах.

Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.

Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:

— Вставай! Сідлайте коні!

Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.

— Сіда-ай!..

Дзенькнули в темряві остроги.

— Ма-арш!..

Зачавкала під кінськими копитами багнюка.

— Ри-истю-ю!..

Швидко переїхали вузькими вулицями села. Через хвилину нова команда:

— По-овід! Галопом!

Коля дав повід і легко стиснув боки Європейцеві. В ту ж хвилину кінь сіпонув і ніби відірвався від землі. Зробилось дивно легко. Не треба було вже улегшуватись на сідлі, здавалося, що Європеєць легко й плавно несеться по вітру…

Проскакали так із верству. Пішли знову риссю і нарешті перейшли на крок. Куди їхали — ніхто з червоноармійців не знав. Точились різні здогадки.

Покликали ройових кудись уперед до командира. Через п’ять хвилин вони повернулись, і Коля довідався, що їхній ескадрон їхав на банду.

Вже два дні, як у таборі ходили чутки про те, що десь, верстов за тридцять, “гуляла” якась банда. Червоноармійці це чули від селян, а селяни ще від якихось селян. Тепер ці чутки справдилися. Дійсно, в окрузі з’явилася напівкримінальна, напівконтрреволюційна, польського походження банда.

Ніякого враження на Колю повідомлення про банду не справило. Було так, ніби це щось звичайне, чого обминути не можна. Більше забирав уваги і дошкуляв дощ, що лився за комір і давно вже зробив із шинелі важке, холодне ярмо.

Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.

Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.

На забрьоханій білій кобилі Блискавці під’їхав комчоти.

— Що, викупались добре, хлопці?

Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав “людей” своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.

— Що, скучно стояти на місці? — знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. — Нічого, зараз поїдемо.

І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!

Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, — товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і “трепло”. Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ — дощ, утома — хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.

Поруч — товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.

Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.

Далі, збоку, — товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають — значить, так треба. На те — червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.

— Товаришу комчоти, — вихопився раптом із рядів улесливий голосок.

Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.

— Ну? — протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.

— Товаришу комчоти, скоро поїдемо? — продовжував той же улесливий голосок. — Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…

Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:

— Скоро, скоро… — знову протяг і вже сухо додав: — Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?

Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в “строю”. Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, — треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) — треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в “строю”. Під’їхав джура[8].

— Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.

Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотириста-п’ятсот кроків лишали одного кіннотника.

— Товаришу Шпак, — почув Коля голос комчоти. — Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.

Коля звернув на бік і зупинив Європейця. “Ваше місце”, — промайнули в мозку останні слова командира.

Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білясто-сизі хвилі по молодому житі. А десь, ген-ген, аж на самому обрії, знову мріла туманисто-синя смужка далеких лісів.

Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.

Минула година, друга. Стояти так на одному місці було дуже нудно, до того ж сонце випило вже крізь тонку гімнастерку останній піт із тіла. Від довгого сидіння на сідлі болів поперек. Коля трохи від’їхав від узлісся і ген-ген праворуч побачив червоноармійську постать на коні, що так само нерухомо маячила біля лісу.

Було відомо, що через увесь бір пішла піхота, можливо, що бандити (які були тут ранком) далеко не втекли, і кожну хвилину в бору можна було сподіватися почути постріли.

Минуло ще довгих двадцять хвилин. Проскакав “зв’язок” і зник десь за деревами. Європеєць зовсім занепокоївся, рив копитом землю, танцював і хропів. Тоді Коля вирішив злізти. Під’їхав у холодок під захисток перших дерев і стомленими ногами скочив на м’яку траву. Тільки хвилинку б, дві походити, розім’яти закляклі ноги!

Європеєць зараз же нагнувся, і на його зубах смачно захрумала соковита травиця. Пасти коні “у поводу” заборонялося, але Коля зараз на це не звертав уваги. Він з насолодою зробив кілька рухів тулубом, потягся всім тілом, і… завмер. У лісі хруснула вітка.

“Бандити!” — блискавкою полоснула думка, і гострий холодок раптом розлився по всьому тілі. В ту ж хвилину великий сірий заєць вискочив на узлісся. Стрибнув раз, удруге і, нашорошивши довгі вуха, сів. Коля перевів дух.

— Ху, налякав косоокий! — промовив уголос. Заєць ураз метнувся, знову послухав і, як стріла, подався край жита.

— Бач, покотив! — посміхнувся йому вслід довгою усмішкою Коля.

На пригорбку, в гарячій траві, що пахла сонцем і кониками, притаїлась ціла купа великих рожевих полуниць. Стривожена гадюка, що їй Колині кроки помішали вигріватись під сонячним промінням, зграбно звиваючи своє тіло, чорною стьожкою швидко поплазувала з пригорбка і зникла в кущах.

Коля повагом нахилявся і зривав ягоди, і від того гвинтівка зсувалась йому зі спини на самісіньку голову. Солодко-кислуваті полуниці м’яко танули в роті й приємно пощипували за кінчик язика.

Враз Коля уражено випростався і підбіг до коня. Як він відразу, тоді ж, не подумав про це? Чому вискочив із лісу заєць? Чи не сполохали його, часом, обережні людські кроки? Може, зараз, поки він рве отут полуниці, на узлісся вискочить кілька озброєних, і він не встигне навіть зняти з-за спини гвинтівку?

Коля нагнувся біля Європейця й уважно став дивитись між стовбури. В ту ж хвилину біля нього чудно затремтів якийсь дужий несподіваний звук.

Коля напівсвідомо схопився лівою рукою за шию коня… Але й шия коневі тремтіла великими дрижаками. І ту ж мить уже все зрозумів. Це голосно й заклично заіржав його Європеєць.

— Хай тобі чорт! — вилаявся Коля, сплюнув і поліз на сідло.

“Що зо мною? — подумав. — Невже я такий страхополох, такий боягуз?”

Поклав руку на ефес шаблі і витяг її до половини з піхов. Подумав трохи і вихопив усю. І враз відчув недалеко від кінця її ту живу, смертельну точку, те місце, де скупчується вся сила, весь порив і удар бійця. Ураз зробився упевнений і спокійний. Твердо натяг повід і примусив Європейця стати смирно й струнко, як натягнена тятівка лука.

Бандитів не впіймали. Вони встигли зникнути.

Пізно ввечері стомлений ескадрон приїхав до села N. Село було електрифіковане, і ще здалека червоноармійці побачили якусь заграву, ніби відблиск великої пожежі, а коли кроком, похитуючись на сідлах від утоми, в’їхали у вузькі вулички, були здивовані електричними ліхтарями, що лили бліде химерне світло на вбогі хатки під солом’яними стріхами. Це було одно з тих небагатьох районних сіл, що скористалися з води Бога і примусили його дати дешеву корисну енергію. Дійсно, дивно було бачити електрику в селі!..

Коля глянув…

Зустріч! Яка зустріч! Ах, зустрічі, дорогі несподівані зустрічі! Вони — як блискавки в нашому житті, вони — як блукливі зірки, як вогники щастя в тумані, у млі, над гнилою, отруйною трясовиною!

— Чому так забилося серце? Що це зо мною? — думає Коля, а сам дивиться, відірватись не може від цього світло-каштанового, золотавого волосся, від цього суворого мармурового підборіддя. — Яка несподіванка! Може, не вона? Ні, вона, вона — та ж сама, з пухнастими віями, Соня!

О, вона зраділа й здивувалась не менше за нього. Так, вона живе в цьому селі і зараз відпочиває — канікули. З першого вересня знову до міста на педтехнікум. Репетиція? Так, хотять поставити “Саву Чалого”. Поспішають до жнив, бо тоді ніхто не буде ні грати, ні дивитись — кожному ніколи. Режисер? Його зовсім немає. Всі — режисери, щоб нікого не брали завидки. Звичайно, дурниця, річ неприпустима, але… так робиться.

О, яка вона чудна, ця Соня! Як вона змінилась після… після того розстання за місточком! Вона вилюдніла, форми тіла якось більше округлились, і гострі її дівочі груди просто нахабно стирчать у два боки, рельєфно вирізьблюючись під тонкою тканиною сірої блузки.

Удвох поверталися з школи і, як люди, що колись були дуже близько один до одного, а тепер знову зустрілись, як це завжди буває в таких випадках, перескакували в розмові між собою з одного предмета на другий, поверхово торкались найрізноманітніших питань, обережно минаючи те, що могло б нагадати колишні їхні відносини.

Біля хвіртки чистенького будиночка під черепицею вона зупинилась.

— Ну, я дома. Ти, звичайно, зайдеш?

У неї була окрема чистенька, світла кімнатка. Коля сів до столика. Соня дістала з шухлядки невеличкого альбома для листівок і подала йому.

— На, подивися, щоб не було скучно. Я зараз переодягнуся.

Вона вийшла, а Коля поверхово, неуважно став переглядати листівки з краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці — худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.

“Гетьман Іван Мазепа (1644 — 1854)” — прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: “Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!”

Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.

“Її кохають, — подумав. — А вона?”

Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його з-під пухнастих вій темним оксамитом очей.

— Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?

Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Соня.

Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.

Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.

Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.

— Пробачте, я, може, буду заважати вам? — спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг — треба тільки кивнути до нього про це головою.

— Знайомтесь, — процідила Соня, — це мій гарний знайомий — товариш Шпак, а це — вчитель із міста, поет Кряк.

Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:

— Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?

Він з досадою махнув рукою.

— Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу — тоді принесу й прочитаю сам.

— А можна спитати, — поцікавився Коля, — в яких ви журналах друкуєтесь?

— Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в “Рідному краї”. Тепер таких віршів не друкують.

Він зробив натиснення на “тепер”.

— У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, — швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.

Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.

— Ви, значить, червоноармієць? — нарешті запитав він. — Не набридло ще в армії?

Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.

— А можна знати, — запитав Кряк, — як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?

Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.

“Що з нею? — подумав він. — Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?”

Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:

“Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…”

— Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? — іронічно глянула на нього Соня.

— Олесь — ось хто справжній великий національний поет! — вигукнув Кряк. — Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?

— А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? — запитав Коля.

Кряк скептично, зневажливо скривився:

— Пролетарських поетів? Може, скажете ще — пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка?

— А чому? — спробував Коля висловити свою думку. — От я читав декого…

— Читали? — перебив Кряк. — Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, — замахав він руками, — хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, — нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!

— Я от я читав, — знову почав Коля, — що наші пролетарські письменники…

— Пролетарські? — знову перехопив Кряк. — То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизи-критики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! “Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет”. Так виходить, чи ні?

Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.

— Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із “щирих”, мовляв, а який я шовініст? Просто — українець, і навіть сам пролетарського походження.

— Та невже? — посміхнулась Соня. — А батько — автокефальний піп?

— Піп, що там — піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…

— Ха-ха-ха! — не витримала Соня. — “Пошла писать губерния!” Аж до сьомого коліна ввесь рід — пролетарів від станка, правда?

“Чого він прийшов?” — думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.

Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей “пролетарій від станка” почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.

Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.

— Знаєш що? — звернулась вона до Колі. — Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.

Він охоче згодився. Перейшли подвір’ям, стукнула хвіртка.

Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високо-високо над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.

— Сядьмо тут, — запропонувала Соня і м’яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.

— Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. — промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим — такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкого-солодкого болю, невимовного щастя.

Соня ніби не чула його. Вона, здавалось, уперто думала про щось своє. Зірвала стеблинку, перекусила її і тоді тихо, вдумливо сказала:

— Знаєш, я часто думаю про… про наше останнє прощання з тобою… пам’ятаєш?

Коля раптом відчув, що густо почервонів. Але згадав, що в темряві однаково цього не можна помітити, і трохи заспокоївся. Він яскраво пригадав ту хвилину, про яку зараз казала Соня. А вона тихо продовжувала.

— І от, я часто думаю, який ти серйозний, витриманий хлопець. Ти не можеш уявити, як це мене тоді здивувало, ну, і… образило, звичайно.

Коля мовчав. У нього зараз виникла внутрішня душевна боротьба: з одного боку, було приємно, що ця дівчина такої думки про його характер, а з другого — він згадав, як побіг тоді доганяти її, як добіг до місточка, яка досада й туга душила його. Значить, він тоді не витримав до кінця, і перемога все-таки лишилась за нею. І раптом виникло ще й третє почуття — почуття ображеного самолюбства. Чи не насміхається, бува, над ним у душі ця дівчина, чи не вважає його за ганчірку, за кастрованого зайця?

Він підвівся на лікті і уважно, сторожко подивився на її постать. Ось вона, така близька, така округла, неясна. Ось вона — вдвох із ним на траві, а навколо нічний сад, зорі й шелехи. Зробилось боляче від хвилювання, від натиску хороших, безумно ніжних слів. Ні, ця дівчина не може насміхатися, ця дівчина…

Він хутко наблизився до неї і ніжно, з тремтячою ласкою обняв її за плечі.

— Соню, Сонічко, не треба згадувати того… не треба, Сонічко.

Якось його рука діткнулася її теплої шиї і тоді мимоволі, вже без упину, слизнула далі, вниз, погладила шовкову спину, плече…

— Соню, Сонічко, — повторював він, сховавши обличчя у неї на шиї.

Вона зрозуміла і з тихим стогоном жадібно притиснула його до себе.

…Перед світанком, коли по всьому селу кричали когути і з недалекого Бога потягло прохолодою, Коля попрощався з Сонею. Через годину сурма заграла на підйом і догляд коней. Стомлений, але щасливий і радісний, Коля порався коло Європейця. З-за далеких дерев сходило велетенське полум’яне сонце. Весело й дзвінко іржали йому назустріч коло прив’язу коні і брязкали залізними чомбурами.

Того ж дня Коля одержав від Наталі листа, в якому, вона між іншим писала:

“…Любий мій, тепер напишу тобі про те, що трапилося вже давненько, але я тобі не хотіла тоді писати про це, щоб ти не тривожився. Та тепер це мене чомусь мучить, що ти не знаєш. Так от, уявляєш собі, що відомий тобі наш товариш Базилевич зайшов до мене і, уявляєш, кинувся мене обнімати й цілувати. Я розмахнулась і добре-таки дала йому за це ляпаса. З того часу про його — ні слуху, ні духу. Перестав навіть ходити чомусь на ячейку…”

…Ввечері, перед самим від’їздом, Коля забіг до Соні попрощатись. Назустріч йому вийшла широкозада тітка, певне, Сонина мати.

— Соні немає, — сказала вона, — поїхала зі своїм нареченим до міста.

— З нареченим? З яким нареченим? — запитав Коля, почуваючи раптом, що його коліна дрібно затанцювали.

— А з Володимиром Дмитровичем, з Кряком.

Коля відчув себе таким маленьким і приниженим. Але раптом щось спалахує йому в зіницях. Він робить крок уперед і твердо, спокійно питає:

— А можна мені лишити їй записочку?

І ось він знову в затишній Сониній кімнатці. Нічого не змінилося за добу. Столик із шухлядкою, невеличке люстро на стіні. Он на тому стільці сидів Кряк…

Коля швидко водить олівцем по папері, і звідти стрибають на нього горбаті сполохані літери. Підняв очі: на порозі стоїть та ж сама товстозада тітка.

“Такою, мабуть, буде років через п’ятнадцять і Соня”, — мигтить у нього думка. Швидко написав:

“Соню, наш ескадрон зараз виїздить, заходив попрощатись і не застав тебе вдома. Довідався, що ти поїхала до міста зі своїм нареченим. Щасти тобі доля! До речі — випадково прочитав на листівці з Мазепою відомий тобі надпис про Україну. Взагалі я чудово розумію твого нареченого і ніяк не можу зрозуміти тебе. Так, не можу. Цьому правда. Прощай! Ще раз — щасти тобі, доля! Прощай.

Коля”.

Підкреслив скрізь слово “наречений”, згорнув записку і віддав тітці.

Надворі вже йшла метушня. Червоноармійці хапливо виводили коні, нашвидку сідлали їх і скакали до збірного пункту. Услід їм крутилась стовпом курява, гавкали собаки і бігла цікава білоголова дітвора.

Приміщення штабу ескадрону було невеличке, всього одна кімната, наскрізь прокопчена тютюновим димом.

Командир ескадрону тарабанив пальцями по столі і, здавалося, щось уперто, настирливо обмірковував. Комчоти також мовчки обіперся на стілець і неуважно пускав кілечками дим із цигарки під стелю. Нарешті комескадрону зробив різкий рух і глянув на Колю.

— Ви — товариш Шпак?

— Так, товаришу командире, — промовив Коля і витягнувся струнко.

— Так от, товаришу Шпак, — командир глянув на комчоти, — до нас в ескадрон прийшов із штадиву наказ виділити когось із червоноармійців до N-ської конвойної команди.

Коля почув назву свого рідного міста, і йому тихо йокнуло серце.

— Ви, товаришу Шпак, — продовжував командир, — приїхали сюди, здається, з N?

— Так точно, товаришу командире.

— Так от, ми вирішили перевести до N-ської конвойної команди саме вас. Тим паче, що через якихось кілька місяців ви однаково демобілізуєтесь і однаково їдете до N. Ви не заперечуєте? — посміхнувся командир.

— Я дуже вам дякую, товаришу командире, — промовив Коля.

Комчоти кинув недопалок і сказав:

— Значить, товаришу Шпак, можете йти й зараз же готуйтесь до подорожі. Завтра ранком мусите вже виїхати. Документи вам заготовляють.

Коля не пам’ятає, як він вийшов із штабу. Серце його тремтіло з великої бурхливої радості…

— До N, до N! Наталя, Наталинко моя! — шепотів він у якомусь захваті. — Наталочко, люба, кохана!

Нараз він глибоко втягнув у себе повітря, і вся радість хвилею збігла кудись далеко-далеко. Він пригадав останній лист Наталин, де вона писала йому про Базилевича. Зробилось ураз тоскно й порожньо. Ніби камінь якийсь навалився на груди і давив, давив…

X

Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же — Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.

Зізі! Вона єдина була для Базилевича пахучою трояндою в цьому колі нецікавих йому і нудних людей. Непомітно для самого себе Базилевич вживав її вирази, її укохані слівця зробились його словами, він навчився відгадувати кожний її рух, кожний вираз її обличчя.

Іноді в кімнату, де він сидів удвох із Зізі, входив Федоська. Входив раптово, ніколи не питаючи дозволу й не стукаючи. Завжди опухлий і завжди п’яний, він сідав на ліжко й починав виливати свої жалі на долю. Іноді він при Базилевичу демонстративно ліз обіймати Зізі й тоді вигукував до його:

— Ти знаєш, хто ти? Ти — молокосос! Ти знаєш, що я її люблю, чи ні?

Потім він плакав і згадував свою молодість, молодичок і дівчат, і, дихаючи горілчаним перегаром і сопучи Базилевичеві в вухо, пропонував йому мінятися з ним на Ганну Карловну.

Ганна Карловна так само вражала своєю важкою нерухомістю, тупим втіленням ситих лінощів. Щотижня вона робила чергові “сцени” ченцеві, і це викликало огиду і бажання бігти безвісти з цього дому.

Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі — і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…

Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далеким-далеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.

Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.

Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з’явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це — пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.

Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або — це ще краще — вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.

Тут він трохи оговтався. “Так краще, — подумав. — Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?”

На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.

Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: “і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9], мов і справді за батьківське?”

З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.

“Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись”, — майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.

— Товаришу, дайте огонька.

— Ха-ха-ха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Ха-ха-ха!

— Товаришу, дайте огонька.

— Ха-ха-ха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?

Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.

— Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?

Запалили.

— Ха-ха-ха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Ха-ха-ха!.. — знову почалося старе.

— Що, добре грають? — обережно почав Базилевич.

— Ха-ха-ха! Бий його, бий!.. Ха-ха-ха, от халало!..

— Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…

— Ха-ха-ха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Ха-ха-ха!..

— А давно вже грають?

Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.

— Добре грають, червоні перемагають, давно грають, — випалив він скоромовкою.

Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого “вольного”. Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:

— Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?

— Мабуть, весело. А вам?

— А нам?.. Нам… теж весело… — враз розгубився Базилевич.

— Ну, і веселіться! — різко повернув до нього потилицю червоноармієць.

Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте “ха-ха-ха”.

— Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! — тихенько вилаявся він.

Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.

— Щось вигадаю, — думав він дорогою. — Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.

Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.

— Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..

Що це? Вона стала сувора й холодна:

— Що ви хочете від мене?

Він мовчки подивився на неї і тоді тихо-тихо одступив крок убік.

— Дайте пройти! — Вона шарпнулась і влилась у натовп.

Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже — все. Не вернеш.

Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері — не заперті. Увійшов до кімнати. Все по-старому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?

І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:

— Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.

Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:

— Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…

XI

Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.

Базилевич сидить в “одиночці”, і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що ось-ось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке — контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, — розстріл.

Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з “них” лишився на волі?

“А все-таки я пропав”, — подумав.

Опанувала тупа байдужість. Тут — тихо. Тут — в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде — ніде — про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: “роз-стріл”. Це ж — знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у “будку”, везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх — душать газом, угаром. І розстріл — це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це — дуже страшно!..

Схопився, сів на ліжко.

Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?

Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.

Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!

Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: рип-рип, рип-рип!..

Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: “Ти, Володько, наш”. О, та це ж зрозуміло — “наш”! Він — їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут — боротьба.

Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а “чиновничок”, а всі “наші”…

Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: “А все хто? — Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь — і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…” Чиновничок зітхає й озирається навколо. “Піду, а то пташки мої плачуть голодні”.

Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була — накласти на себе руки.

Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?

Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив — можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово — не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.

Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!

Приладнав пасок і зробив петлю. Перевірив на шиї: затягається легко. І враз здригнувся й утупив поширені очі в куток камери. Там, у кутку, він побачив округлу сітку тонюсінької павутини. Звичайна павутина і звичайний павучок. Але він нагадав Базилевичеві другого павучка. Він несамохіть пригадав золоту Зізіну брошку.

Де твій золотий павучок, Зізі? Де ти сама? І хіба ти, Зізі, не маленький мій і безумний павучок, і хіба не золоте твоє волосся?

Зірвав паска й кинув його додолу. Жити! На волю! Ех, жити б!..

О, яка радість! Про його не забули. Хтось лишився на волі й будує плани, працює над його визволенням. І всього одна маленька записочка, всього кілька слів, а скільки в них сокрито божевільного щастя!

Базилевич ще раз, і ще раз, десятки разів перечитує цю цидулку: “На допитах мовчіть. Над вашим визволенням працюють. Щосуботи ввечері наглядач ваш — друг. Про дальніше повідомимо”.

І жодного підпису.

“Наглядач — друг”. Так, сьогодні субота, і сьогодні від його одержав Базилевич цього папірця. Друг? Але який він мовчазний і зарослий. Він — страшний!

Через два дні нова радість, нова надія. Сьогодні на вартовім посту стояв… О, як розгубився тоді Базилевич! Як він схвилювався!

Це було дуже просто, занадто просто. Базилевич мав свою денну прогулянку, і коли повертав із неї, на головнім вартовім посту побачив Колю Шпака. В червоноармійській шинелі, з гвинтівкою в руках, він повільно ходив від одного ліхтарного стовпа до другого. І раптом повернув голову й подивився в бік Базилевича.

Коля! Це ім’я звучить тепер, як щось давно загублене, давно забуте. Коля Шпак! Адже ж колись, дуже давно, може, безліч тому років, були з ним в одному осередку, були гарні приятелі. У Колі була дружина, і звали її Наталя. Так, Наталя, Наталочка, Талочка. І от тепер знову зустріч. Така зустріч із Колею!..

Колю, Колю, ти ж упізнав мене, чому ж ти стоїш, і дивишся, і мовчиш? Так, це я — Базилевич, і я зараз ось тут у в’язниці, і ти, Коля Шпак, вартуєш мене, щоб я не втік. І… я почуваю, що мені не соромно тебе… тебе єдиного.

Що це? Ти зупинився й киваєш мені рукою? Так, ти впізнав мене, ти… вітаєш мене?..

Базилевич написав на клаптику старої газети: “В понеділок на варті стояв червоноармієць Микола Шпак, мій колишній товариш по комсомолу. Молю вас, спробуйте діяти через нього: може, швидше дійдемо мети”. Через два дні клаптик передано через руки наглядача… кому? Сам Базилевич цього не знав. Йому тільки було відомо, що наглядач цей — друг, що хтось є на волі, що турбується за нього, за Базилевича.

Минуло дванадцять днів. Так, рівно дванадцять. Базилевич добре рахував їх, ці довжелезні, ці повні тривожного чекання, тоскні дні.

Дванадцятого дня була субота, і ввечері, вже після перевірки, цокнув “вовчок” у дверях камери. З тремтінням, із замиранням серця скочив Базилевич з ліжка. На нього дивилися глибокі похмурі очі з-під насуплених кострубатих брів.

Наш наглядач, друг! — упізнав він і похапцем підійшов до дверей.

Далі якась буйна радість, тривожна надія, і слова, слова, слова… Ах, ці слова! Вони летіли звідти, з-за дверей, випливали з гарячої мли, п’янили душу, мозок… Базилевич зрозумів одно: все мусить наступити в понеділок. В понеділок йому треба буде спускатись перед світанком по линві, перелізти мур, а там… там уже чекатиме візник і… далі він нічого не знав…

Ні, це занадто страшно, це ж — жах! Тікати, спускатись по линві? І це мусить робити він, Базилевич? Ні, ні!..

І враз перед очима стала його камера — невеличкий кам’яний чотирикутник. Ураз пригадалась та картина, що він її так часто уявляв собі: кілька рушниць направлено йому в груди. Випал… кров на траві…

Знову тихо цокнув “вовчок”, і те ж саме волосате обличчя тихо запитало:

— Ну, що, розшолопав усе?..

— Господи, Господи, — шепотів Базилевич. — Хіба ж це буде так, хіба ж воно буде?..

Коли ця волосата й кострубата людина просто, без усяких “підходів”, забалакала про це, Коля відчув, як холодний льодок пробіг у нього поза шкірою.

Це ж якесь божевілля, це ж просто… ні, Коля не може добрати слова, яким би можна було назвати те, що він зараз почув!

У самому серці в’язниці сидить цей жахний наглядач, цей страшний зрадник, цей нечуваний злочинець! І ця людина насмілюється робити Колі такі пропозиції, ця людина хоче його купити! О, ні, Коля не продається! Коля в першу чергу — комсомолець і червоноармієць. Він буде діяти швидко й рішуче: він негайно заарештує цю людину, цього злочинця, цього…

А наглядач знову вже сховав свої безкольорові очі кудись углиб, під кострубаті похмурі брови, і ось знову, і знову бринить його глухий, придушений голос:

— І думку я вашу добре знаю: арештувати його й край… мене цебто… Ну, і що з того буде? А те буде, що тепер я — наглядач, а тоді хтось інший буде на мойому місці і буде наглядати вже за мною. А ви думали над тим, скільки ви душ загубили б таким своїм вчинком, скільки людських сердець ви розбили б? По-перше, погубили б мене, по-друге — дружину “його”, по-третє, його самого, і, нарешті, себе. Так, так, і себе, бо вас усе життя мучила б думка, що через вас загинув ваш колишній товариш, який — і це головне — зовсім невинний.

— Невинний? — скрикнув Коля. — А хто ж це так турбується про його визволення, яка таємна організація пропонує мені піти на злочин? Хто ті люди?

Кострубата похмура людина з безкольоровими, захованими десь у заглибинах очима, ледве-ледве посміхнулася. Заворушилися куточки губів, і наїжилась щетина на бороді:

— Організація ця у вашій уяві. Турбуються родичі й жінка, пам’ятаючи вас, як колишнього товариша, який не захоче смерті… невинної загибелі. “Він” цілком невинний.

— Але ж невинних не тримають у в’язницях, ви самі знаєте?

— Так, знаю. Проти нього тяжке обвинувачення, і його, звичайно, розстріляють. Але він, знову кажу, невинний. Його просто закрутили в якійсь грі, і хтось вийшов сухий із води, посадивши його до в’язниці.

Голова крутиться в Колі. Наглядач так спокійно, так упевнено говорить, ніби він усе знає, ніби знає всі дрібнички цієї справи.

— А може… — зринає десь далеко тривожна думка. — А може ж, і справді невинний?.. Але ж тоді суд… суд розбереться у всьому і, коли невинний, виправдає…

І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:

— А суд що? Звісне діло — доказів багато, суд засудить обов’язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити — не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…

А на другий день знову ті самі розмови, на третій — знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…

…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.

Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..

“І от тепер — кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!” — думає він.

Але звідкілясь із споду, з-під навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.

“Що ж це? Що?” — тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:

— Цієї ночі… цієї ночі…

Так, цієї ночі. І знову, й це — так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна — в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.

“Невже за північ? — він подивився на небо, на бліді сузір’я. — Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…”

Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.

Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.

Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…

— Ще хвилина — і буде пізно! Пізно!

І раптом звідкілясь далеко-далеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…

А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..

І ось — він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, — злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!

— Що я роблю? — гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. — Що я роблю? Це ж — кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…

Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.

І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.

Жовтень 1927 — січень 1928.

Харків.

1

Ройовий — командир відділення. — Тут і далі примітки Ярини Цимбал, крім окремо зазначених.

2

Чембур (чумбур) — повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.

3

Балагула — єврейський візник, який їздить на критому дорожному возі.

4

Кот (жарг.) — сутенер, бахур.

5

Рядки з популярної радянської пісні “Молода гвардія” на музику тірольського гімну. Російський переклад “Вперед, заре навстречу…” належить Олександру Безименському.

6

Поплавок Полянського — засіб для влаштування пішохідних мостів і поромних переправ, розроблений офіцером Полянським, — глухий мішок із подвійної парусини і гуми, який надували повітрям. Використовувався під час двох світових воєн.

7

Біг, Бог — річка Південний Буг.

8

Джура — тут: ад’ютант.

9

Опука — м’яч.

10

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!