Довгий робочий день літній уже дотліває. Усе потомилось, чекає, бажає спочинку, і сонце само поспішає до моря скупатись у хвилях холодних. Весь мир йому шле “на добраніч” і з усміхом тихим чека яснозорої ночі. Ся ж мовчазлива відрадниця цілого світу сіє вже росу по темних долинах і гори помалу вдягає в сутінок, сходить по горах на небо і в небі засвічує зорі – небесні лампади. В той тихий праведний час, зітхнувши легенько ще раз вітерцем, земля засипає, і море вітає її блиском співучим. І в тихий той праведний час з реготом диким та з стогоном тихим вразливим із темних печер вилітають дві птиці, носяться скрізь понад морем, по слободах темних, по горах і в темних гаях, цілісіньку нічку літають, ображують покій святий. Ті птиці – не птиці: то грішнії душі, скарав їх господь за гріхи, щоб не сміли на сонечко праведне глянуть, вночі щоб не відали сну і спочинку. І сумно на серці стає, неначе морозом за плечі хапає, як слухаєш їхню розмову пташину.
Перша квилить, літаючи: “Сплю!” Друга дико регоче. Чого ж та не хвалиться сном, не спить серед ночі, чом та невесела, що дико регоче?
У давню давнину, в зеленій долині і там, понад морем бурхливим, слободи рясно стояли (од їх нині і сліду немає); в тих слободах люди жили (вже й прізвище їхнє забулось). Люди як люди, у будень робили, а в свято гуляли, ще й бучно гуляли, дарма, що і ворог, не дуже далеко причаївшись, хижо на їх зазирав.
Настало їдної хорошої днини великеє свято: токи й садки спорожнились, замовкли, по улицял люди товчуться, у храмові натовп народу, дим кучерявий пахнючий хвилює, падають жертви криваві під гострим ножем, і хлопці вродливі співають. Дівчата, мов квіти на грядці, сяють убранням святковим; як вітер квітки захитає, шёпчеться листя зелене; як хлопці споглянуть на красних, шепчуться ті веселенько. Один лиш мовчить, не співає, молитись не сміє, бо знає, що бог не послуха молитви його; стоїть він, похнюпивсь, дівчачії чари минають, не ваблять його.
Скінчилась отправа. На ігрищах повно народу. Хороше спокійнеє море ще краще, як хвилями встане; хороші вродливі дівчата ще кращі, коли заспівають, сплетуться в веселий танок. Немає ж ряснішої квітки над тую червону троянду, немає найкращої дівки над тую березу, що онде в танку подружок молодих має прозорим серпанком, звивається, наче метелик, – так серце юнацьке рішило, і очі слухняні спинились на любці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Під явором синім стоїть нерухомий, нічого не бачить, нічого не чує, що робиться округ його, він здалю одну її бачить, одну її тільки і чує. А вірний товариш давно вже вмовляє його піти погуляти: з луків тугих постріляти, на конях баских поганятись, в борінні поміряти силу, – нічого не чує закоханий хлопець.
Ось в холодочку зібралися сиві діди і милуються дітьми своїми і тиху розмову ведуть проміж себе. “А що, люди добрі, чи й нині, в таке превеликеє свято, нам ставити чати? Чи, може, наш бог милосердний для свята свого початує за нас і нас охоронить од злих ворогів? Гріх-бо в таке превеликеє свято у вільних людей, наче в рабів, однімати спочинок і праведний сон”.
Довго гули, начеб ті голуби, сиві розумні діди, а врешті отак присудили: не ставити варти сьогодні, на чати не слати на гори, а тільки де знак височенний над морем стоїть, оглядаючи море і землю, – хай там один лиш сьогодні чатує і гасло вогнем подає, як на морі, чи в горах бува що прикмітить.
Дівчата й хлопці покинули грища й танки, купчаться всі коло темного дуба. Там сивий музика узявся за віщії струни. Прокинулись струни, зітхнули і змовкли, все заніміло. Старий чарівник усміхнувся, замислився трохи і вдарив обіруч; і гучно поринули хвилі співучі. Музика ридає, музика регоче, музика із серця самого виймає думки таємні і носить в повітрі, а другеє серце пожадливо ловить ті згуки, душі таємницю, І мовчки зглядалися очі і мовчки спускались додолу, а милі уже розпитались, уже розмовляли без слова.
І хлопець, що досі сумний був, тепер аж іскріє од щастя, а дівчина жвава, що сміливо досі дивилась, – тепер зчервоніла і вкрила своє засоромлене личко серпанком і тихо промовила: “Вийду”.
Спускалося сонце над морем, і знову під явір гіллястий зібралися сиві діди обирати вартівника на ніч: “Хай бог сам присудить, кого становити”. Зібрались хлопці: лице у лице, плече у плече, дужі, відважні та гарні. По приказу діда всі стали рядком, разом лучки натягли, разом спустили: знялись-заспівали перистії стріли. Бач, кого сам бог вибирає, стрілка у того найдалі й впаде. Пішли оглядати, чия лягла далі – то всі полягали рядком, одна залетіла геть-геть далеченько. Усі звеличали стрільця. Лиш він, той стрілець, не радіє: дурно темненької ночі його виглядатиме дівчина люба, що вперше сьогодні призналась.
Діди розділили й останніх: кому наглядати в долині, кому виряджатись на зміну; ще раз помолилися богу, благословили вибранця, і всі розійшлися спокійно. Один між всіма неспокійний знайшовся: давно він чекав сього свята, щоб сповнити давні заміри, що потай од всіх він кохав у нечистому серці. Влучний стрілець сподівався, що верх його буде, але не по його зробилось: стрілка, слухняная досі, ізрадила ниньки, доля сприяла товаришу його, і ось він, сердитий і темний, ходить та думає давнюю думу.
Літ із двадцяток тому проминуло – на березі моря в розбитому судні рибалка знайшов невеличкого хлопця, за рідну дитину узяв, назвав його Найдою, щиро глядів-годував, навчав говорити по-своєму; тільки недовго нажився, а Найда остався в громадських руках. Недурно мовляли старі: два роти в сироти: одним poтом їсть, другим і бреше, і лає. І правда, не вийшло пуття з сиротини: не знав хлопець рідної неньки та батька, щоб правди, добра його вчили, хати ж чужі навчили хитрощам тільки та злості. І змалку росло воно хитре, пронозливе, гостре на речі, і ласки ніхто не забачив в іскрявих смішливих очах. Не раз і не два вже сі очі займались недобрим вогнем, як часом хто з хлопців, хазяйських синів, його у чому переборе, і тільки втішався він хижо, коли переборотий милості просить у його.
Та з хлопцями добре змагатись, а що ти подієш дідам, що Найдою його прозвали і інше, як Найда, не хочуть і звати, і честь йому завше, як найді. Роками складалась, росла йому злоба у серці, неначе гадюка в дуплі, та тільки не знала, – з якого б то боку дошкулить своїм ворогам. Злість має гострі вуха і очі, зараз впізнала, де можна знайти підмогу: ворог давнішній, що досі не мав собі певної сили, щоб просто напасти, почав хитрувати: послав шпигуна роздивитись по людях, хто б то знайшовся охочий продати свій край. Неначе голодна собака, блукав поміж людом шпигун, аж поки на Найду наскочив. Заграли неситії очі у Найди, і хлопець невдячний згодився продати тих самих, що стали за батька, за матір; слушного часу дожидався, щоб гасло подати. Ось вже і день той настав, так другому варта досталась.
І просить все Найда та й просить сумного коханця, щоб взяв і його він з собою, що вдвох безпечніше, а сам аж палає, що давнюю помсту він сповнить сьогодні, що пишная здобич в руках його буде.
Тепла та тиха-хмарна спустилася нічка на землю, покрила і гори, і море крилом оксамитним. Між морем і небом на розі високім сидять вартові: один невеселий, смутний, другий такий балакучий, – укупі чатують. Один крадькома поглядає в долину, де світло мигоче у вікнах, де дівчина люба не спить ще, а другий чогось неспокійно вдивляється в море.
– Ой, – каже один вартівник, – ти журишся, брате, я знаю, що тая красуня даремне сю ніч виглядає тебе, і справді, що шкода! Іди ж, кажу, брате, до неї, а я початую за тебе: на мене ніхто не чекає, мене ніхто не кохає.
Зірвався на ноги сумний вартовий, а далі став та й роздумавсь: “Ні, – каже, – брате! Спасибі за ласку, за щиреє серце! Але не прийму я послуги твоєї: повинен стоять я, коли всі святкують, така моя доля! А за що ж тебе я покину отут одного? І то вже спасибі тобі, що з усіх друзяків ти один не покинув, прийшов розважити мене!”
Даремне вмовляв його Найда:
– Hi, – каже, – тут я зостанусь.
“Ну як мені здихатись дурня сього? – Найда міркує. – Бороться з ним небезпечно, іти до коханки хоче, сказать йому правди не можна, – ото морока!..”
– Лягай, брате, спати, а я початую за тебе, лягай та спочинь, і сон тобі дивні речі розкаже про милу коханку. А я не засну: до мене ваш сон не пристане, бо я чужоземець, я Найда; ваш сон не розкаже мені про рідний мій край, незнайомий для мене. Сумний, мовчазний, я буду стояти, я буду питатись у зір віковічних, де доля моя забарилась, і сон, як учує гірке нарікання, з жахом од мене втече. Лягай же хоч ти та приспи своє горе, – твоє-бо ще можна приспати, воно молоденьке, моє ж бо старе і безсонне.
Послухавсь товариш і ліг, і натруджене тіло і душу сон доброчинний в ту ж саму хвилю міцно обняв.
Найда ж лукавий, покинувши варту, летить-поспішає з гори: в яру дожидає осідланий кінь, креше об камін копитом. Впав на коня і помчався горами, ярами поночі просто до моря. Ось вже край моря, креше вогонь, заблищали цікаві хвильки, що близько підбігли; високо вгору сягнуло полум’я дуже, з тріском розсипались іскри; берег зардівся, скелі неначе присунулись ближче, і все заходило, усе затрусилось в тремтючому сяйві. Море тихесенько плеще, під берегом хвиля палає й, розбившися дрібно, в Чорне море розносить відблиск огнистий, а далі все чорно, все глухо.
Пильно вдивляється в темнеє море зрадник лукавий, а сам аж тремтить, як осика, і час йому, кожна хвилинка здається, як вік безконечний. Найді здається, що вуха у його, як стріли, а все ще нічого не чуть і не видно, і серце в грудях запинилось…
– Га! – скрикнув зразу в нестямі: на чорнім мороці щось заіскрило неначе, щось плюскотить серед тиші. – Годі ж вам, годі пишатись, хазяйські сини! Годі тепер зневажати нікчемного Найду! Дурні ви: думали, я вам товариш навіки? Думали, хлібом мене прив’язали, як пса на цепу? Ось я плюю на ту ласку, на хліб ваш гіркий, кращу знайду собі здобич, ніж ваша огидлива ласка! Люто помщуся сьогодні за все, що терпів я. Як дровам з вогнем не дружитись, як гусям з лисицею жити, як в пазусі пестити змія, отак вам безпечно дружитися з найдою бідним, нікчемним чужинцем! Сюди, кораблі мої дружні, сюди привертайте: у наших руках вороги.
З темного моря пливе, виринає ворожеє військо, на берег виходить, і скоро весела долина заплаче, вогнем запалає.
Спить вартівник необачний безжурно: за його ручився товариш; аж чує крізь сон: “Брате! Добре удвох чатувати!” Пекельно регоче товариш – і зрадник. Сам вже упоравсь: і знак височенний на землю звалив, і зброю з товариша зняв помаленьку. Кинувся сонний, на ноги зірвався і бачить: берег німий оживає, гуде голосами чужими, гискріє ворожим вогнем, і нічим в долину вже гасло подати. Лапне за себе – і зброї немає; гляне круг себе, а Найда пекельно регоче.
І парубка гріх пазурами за серце вхопив, все зрозумів він одразу, крикнув лиш: “Сплю” і кинувся миттю униз, щоб принаймні умерти з своїми укупі. А з реготом диким за ним кинув ратище довге зрадник лукавий, і так замахнувся він щиро, що ратище довге, важкеє його потягло за собою, і впали обидва з високої скелі, і їхні заміри даремне пропали; не бачив сплюха в предсмертний свій час ні кревних, ні милих; а зрадник проклятий здобичі пишної теж не спожив.
Птахом-сплюхою скинувсь вартівник непевний, літає з тієї пори понад світом та квилить літаючи: “Сплю”, – а зрадник проклятий в тую ж годину сичем перекинувсь, ганяється скрізь за сплюхою та скиглить та дико регоче. Довіку літатимуть вкупі обидва, довіку жахатися люди їх будуть, почувши вночі, а сон та дрімота ніколи заклятих не вкриють пестливо тихим відрадним крилом.
Джерело: