Дімаров Анатолій Андрійович. Прожити й розповісти

2001

Частина перша

Ще малим я частенько допитувався у своєї мамусі, де мене знайшли. Адже в той час по всіх селах немовлята не своїми матерями народжувались, а їх готових, спеленаних приносили з далеких країв лелеки та й опускали на городи, найчастіше — в капусту. Мені аж дух забивало, коли я дивився у небо, уявляючи, як несе мене в запаморочливій отій високості дзьобата акушерка, пильнуючи, щоб не впустити на землю.

Тож коли я допитувався у своєї мамусі, де вони мене знайшли після того, як одна із лелек закружляла над нашим подвір’ям з біленьким пакунком у дзьобі, мамуся якось аж сердито відповідала, що не в капусті, як усіх нормальних дітей, а в кропиві.

— Чому в кропиві? — питав я вражено: кропива росла у нас край городу, у вишнякові, така висока й жалька, що до неї й підступитися було боязко.

— Бо ти так допік тій нещасній лелеці, що вона вже й не знала, як тебе спекатись.

— А як же ви мене розшукали?

— Розшукали. Таке золото та не знайти. Мене й охрестили не так, як людських дітей. Мамуся завжди про цей випадок починала із того, що

на мені не трималася жодна пелюшка.

— Як ти вмудрявся од них вивільнятись, один Бог знає. Бувало, так уже обв’яжу, так спеленаю, що тільки голівка й стирчить, а відійшла, обернулась — знову голий-голі-сінький. Як черв’ячок. Татусь уже й колиску опустив до самого низу, щоб не убився,— падав же стільки разіві А тут як нечистий під руку штовхнув: покласти тебе на столі, а не в колисці. Обернулась до печі, бо там саме кипіло, а за спиною — гуп! Лежиш, весь посинів, не дихаєш… На мій крик і заскочив до хати татусь…

Скільки я пам’ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога,— віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав

з до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходами до хати, щоразу хрестився до образів.

Татусь заскочив до хати і, побачивши мене, бездиханного, ухопив велике корито, поставив на стіл. Налив крижаної води (саме дістали з колодязя), забрав мене з ма-мусиних рук.

— Во ім’я Отця… Сина… Святого Духа… Хрещається раб Божий Анатолій…— Татусь найбільше злякався, що я помру нехрещений.

Опустив мене в крижану ту купіль, і таким криком зайшовся “раб Божий”, що мої батьки ледь не поглухли.

— Ну, цей буде жити! — сказав татусь, передаючи мене, голого й мокрого, з рук на руки мамусі.

Іншим разом (це було уже влітку) я топився. Топився в невеликій та неглибокій (горобцеві по коліна) річечці, що весело дзюрчала внизу край городу. Мамуся винесла прати білизну, прихопивши й мене погріть на осонні, на зеленому берегові, на м’якенькій травиці. Мамуся полоскала з кладки білизну, я ж агукав-агукав та й скотився у воду — пірнув на самісіньке дно.

— Оглянулась, а від тебе тільки бульки спливають…

А пізніше ледь не зарізався. Це коли мені уже йшов третій рік. Знайшов серед гною іржавого ножа, біг до мамусі похвастатись, упав та й устромив собі в горло…

Ще пізніше (цей випадок уже пам’ятаю) стрибав через пеньок. Раз стрибнув… Удруге стрибнув… А втретє налетів ногою на розбиту пляшку. Болю не пам’ятаю, пам’ятаю лише, як я кричав, коли мамуся заливала гасом рану.

— Ні, ця дитина своєю смертю не вмре! — журилася над моїми вавками мамуся.

Про те, як я хрестився, топився і замалим не зарізався, дізнався з мамусиних вуст. А от пісеньку, яку наспівувала над моєю колискою мамуся, запам’ятав. Чи не тому, що в ній проливалося стільки материнської ласки?

Ой люлі, люлі, Налетіли гулі, Стали думать і гадать, Чим синочка годувать. Чи кашкою, чи борщем, Чи по жопці деркачем.

Не пригадую присмаку борщів та каш, що ними годували мене щедрі гулі, а от деркач пам’ятаю. “Ану, де деркач?” “Ось візьму деркача!” Швидка на розправу мамуся (я таки заробляв, що й казати) визнавала лише деркач, може тому, що він завжди був під рукою.

Цей безвідмовний трудяга стояв коло печі, він не тільки підмітав долівки у кімнатах та сінях, а й витіпував непослух з дитячих задків, додавав їхнім власникам розуму. Мамуся не стільки тіпала мене тим деркачем, скільки удавала, що б’є, завжди примовляючи: “Ось тобі!.. Ось тобі!.. Ось!..” — я ж у свою чергу вдавав, що мені дуже болить, і кричав, як несамовитий.

Вперше мамуся побила мене по-справжньому, коли я став ходити до першого класу.

У нашій бідненькій крамниці, де продавалися в основному сіль, гвіздки і тютюн, раптом появилися олівці та блокноти. Олівці не звичайні, а кольорові: з одного кінця червоний, а з другого синій, блокноти ж великі, з цупкого білого паперу. І все те казкове добро: блокнот і олівець коштувало двадцять копійок. Сума, про яку ми, сільські дітлахи, не могли навіть мріяти.

І ось я украв у мамусі оті двадцять копійок. Навіть не вкрав: вимів з-під столу, прибираючи в хаті. Двадцять копійок викотилися сріблястим кружальцем та й лягли під самісінькі ноги. Я прожогом їх ухопив, щосили затис у руці. Мене так і обсипало жаром, бо одразу ж подумав про олівець і блокнот. Про те, щоб віддати ці гроші мамусі, я чомусь не подумав. До того ж, може, вони, оці гроші, і зовсім не мамусині, може, вони валялися під столом ще до того, як ми сюди в’їхали, і коли б я їх не вимів, отак би й лежали до другого пришестя. А може, це Бог почув мою гарячу молитву та й підкинув мені щедрий дарунок…

І тут ще одна думка: а що, як оті олівці та блокноти уже розібрали? Кинув геть віник, поспіхом вдів чумарчину, побіг до крамниці.

Олівці та блокноти ще лежали на полиці.

Щасливий, вертався додому.

Уже в сінях почув мамусин голос: вичитувала щось моєму молодшому братові Сергійкові. Про всяк випадок запхнув блокнот та олівець під чумарчину, одчинив хатні двері.

— Де це ти повіявся? — спитала сердито мамуся: стояла посеред хати, тримаючи віника.

— Гуляв, — видушив з себе.

— Чого це ти раптом надумався гуляти? Я ж тобі наказала прибрати у хаті.

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— А що ото ти тримаєш? — Я щосили притискав до грудей блокнот та олівець.

Моя рука сама собою здригнулася і олівець та блокнот упали на долівку…

— Господи, чи думала я, що мій син стане злодієм?! — казала гірко мамуся.— Ось посадять у в’язницю, там тебе красти одразу одучать! — Мамуся вже кинула віник, а я в чумарці (шапка звалилась під час екзекуції) ще сидів у кутку і плакав невтішно. Від кривди, від страху, що мене таки посадять в тюрму. Уже був не радий ні блокнотові, ні олівцеві, ні отим двадцятьом копійкам, де вони і взялися на мою нещасну голівоньку!

Бог, Бог!.. Чорт, а не Бог мені їх підкинув!..

Вдруге мамуся по-справжньому побила мене уже в шостому класі. Був вихідний, до мамусі прийшла гостя, така ж одинока учителька, як і вона. Щоб ми їм не заважали, мамуся вирядила мене з братом надвір.

— Біжіть погуляйте. А ти, Толічка, візьми лопату та прочисть доріжки в дворі. Бач, скільки насипало снігу!

Отак завжди: кому гулі, а кому робота. Учителька, мамина гостя, ще сказала:

— Та й золота ж дитина ваш Толя! Мого поки заставиш щось зробити, то й язик у роті опухне.

І я як ніколи старанно чистив доріжки. Мені дуже хотілося, щоб мамусина гостя, побачивши прочищені доріжки, ще раз мене похвалила.

Сергійко ходив за мною, ходив, канючив, канючив, щоб я дав йому лопату, потім сердито сказав:

— Я пішов у нужник.— В той час по селах туалети називали тільки нужниками, або ще точніше — сортирами.

— Іди. Не вскоч тільки у дірку.— Дірка у нашому нужникові була така, що й слон у неї провалився б.

— Не вскочу.

Сергійка не було дуже довго. Я прочистив аж до воріт, потім до сарая прочистив, а його не було й не було. “Чи не вскочив у дірку?” Завдав лопату на плечі, подався до нужника.

Двері одчинені навстіж: мій братик ніколи їх не зачиняв, боячись лишитися наодинці у темряві. Сидів орлом над діркою, замалим не до п’ят спустивши свої штаненята. Штаненята так і просилися сипонути в них снігу і я, набравши повну лопату, насипав йому по самісіньку тютю.

Ще ніколи мій брат не ходив так кумедно: на півзігнутих, несучи повнісінькі штани снігу. Та мені було не до сміху: ревучи, мій братеник потопав до хати, на очі нашої гості:

— Ма-аму-усю!..

Віник того разу ходив по мені як ніколи старанно й довго…

Та це було набагато пізніше, коли ми втекли з хутора.

А поки що — перший спогад дитинства.

Ще дуже рано, але я вже проснувся. Мені тепло й приємно в невеликому ліжечкові, змайстрованому моїм татусем, так хочеться ще поніжитись в затишному кубельці, але в хаті вже нікого немає. Вицокує тільки настінний годинник та дзижчить, б’ючись у шибку, заблукана бджілка. Вивільняюся з-під ковдри, сповзаю додолу. Прохолодна до лоскоту в підошвах долівка стелиться під ноги, плутаючись у довгій до п’ят сорочині, я біжу до мисника, беру важкий полив’яний кухоль, який давно чекає на мене. Це мій кухоль, я його ревниво бережу і здіймаю рев, коли хтось пробує напитися з нього.

Притискаючи кухоль до живота, ледь перелажу через високий поріг. В сінях ще сутінки, хтось лячно ворушиться в мене за плечима, я щосили штовхаю двері надвір, навстріч сонцю, яке, знаю, вже мене виглядає.

Величезне, прохолодне, ясне, скупане в сизій росі, що лежить пеленою на шпоришах, сонце підкотилося до нашого двору та й застряло у воротях. Стоїть і всміхається червоно до мене. Я застигаю, весь скупаний у його світлові, я з нетерпінням чекаю великого чуда, яке от-от має статися, бо з-за нього, власне, я й зриваюся щоранку з ліжка.

І ось воно… Ось!

Сонце розтуляє прозорі дверцята і з дверцят тих виходить осяяна постать. Вона простує до мене з сяючим відром у руці. Все ближче, ближче підходить вона, все ясніше й ясніше стає найрідніше у світі обличчя, і стільки ласки проливається з світлих очей, що мені аж хочеться засміятися, нестримно і радісно.

— Ти вже встав, моє сонечко?.. Давай сюди кухлик. Підставляю кухоль. Заворожено дивлюсь, як ллється,

видзвонюючи, білий струмочок, як шумує в полив’яній посудині, наповнюючи її по самісінькі вінця.

Йду за мамусею, пильнуючи, щоб не пролити й краплини. Долаю поріг, сопучи, залажу на ліжко. Припадаю до кухля і п’ю, п’ю тепле смачне молоко.

— Отак з кухлем у руках і заснеш,— пригадувала набагато пізніше мамуся.— Навіть ві сні не випускав кухля з руки.

І ще зберігся в малій моїй пам’яті наш двір. Двір величезний, йому не було кінця-краю, і весь він густо поріс шпоришем. Шпориш такий пружний, що можна скільки завгодно качатись по ньому, все одно не примнеш до землі. А посередині того двору безмежного стоїть наш колодязь, а над ним застиг височезний журавель. Стоїть на одній нозі, тримаючи дерев’яного цебра в довжелезному дзьобові, і чекає терпляче, поки хтось із дорослих візьме за дзьоба, і тоді журавель оживе, опустить того дзьоба в колодязь, глибоко-глибоко, до самого дна, та й дістане повен цебер води. І журавель, і колодязь тягнуть мене, як магнітом, мабуть тому, що мамуся, коли я просився погуляти надвір, строго наказувала:

— До колодязя тільки не підходь! Чуєш?

Ну, як мамуся не розуміє, що мене й тягне до колодязя саме тому, що заборонено! Тільки вийду в двір — нога самі несуть до колодязя. Здертись на зруб, заглянути досередини, побачити воду, яка навіть в найбільшу спекоту така крижана, що в зуби заходить… Я вдаю, що мені той колодязь байдужий, а сам підступаю все ближче, ближче, мені аж лоскоче в грудях од непоборної цікавості…

— Ти знову поліз?!

Мамусин крик застає мене вже біля колодязя. Стоїть у дверях — коли вона й вийшла.

— Утопишся, то й додому не вертайся!

Зітхнувши, відходжу. А трохи згодом знов починаю накидати кола довкола колодязя.

— В мене вже сил не вистачає його завертати! — поскаржилася татусеві мамуся.— Зроби що-небудь, щоб не втопився.

Татусь іде під сарай і там починає пиляти дошки. Сиплеться на землю тепла тирса, падають пахучі обрізки дубової дошки. Татусь не жене мене геть, не сердиться навіть, коли я залажу під верстат, я ніколи не чув, щоб він підняв голос,— татусь уже водить по дошці рубанком і золотиста стружка падає мені на потилицю.

Потім татусь бере молоток.

Так на колодязь, на саму цямрину, важко лягає велика дубова ляда. І як я не пробував її зрушити з місця, вона не піддавалася. Тож і цікавість моя поволі стала згасати і колодязь уже не тягнув мене магнітом до себе. Тим більше, що в нашому дворі появилися козла.

Височезні, вищі стріхи на хаті, вони стоять поруч із грушею, яку посадив ще мій прадід. Груша майже щоосені родить важкі та солодкі плоди, що так і бризкають соком, а взимку, на Різдво та і під Новий рік, татусь зривав на ній ковбаси: заносив до хати з морозу та й клав важкі кільця на стіл.

Пам’ятаю, як я щоразу просився, щоб мене пораніше збудили,— так хотілося побачити, як оті ковбаси звисають на груші. І татусь одного разу вивів мене в глибокий, мало не з головою, сніг та й поставив під грушею:

— А подивись, може, не всі ще зірвав.

Я глянув угору і прямо над головою, на гілці найнижчій побачив позолочене вранішнім сонцем кільце ковбаси.

— Он вона, он! — закричав я щосили.

— Ти диви, ковбаса! — здивувався татусь.— Як же це я проґавив?.. Ну, якщо ти побачив, то тобі й зривати.

Підхопив мене на руки, підніс високо вгору, я простягнув обидві руки і зірвав важке кільце ковбаси. Притискав щосили ковбасу до грудей, боячись впустити її в сніг.

Що то був за час, коли навіть груші родили ковбаси!..

Але про козли.

Височезні, під самісінькі хмари, вони стояли під грушею, а на них лежала важкенна колода, а на колоді, майже торкаючись хмар головою, стояв дядько, а під ним, на землі, уже другий, і обидва тримали в руках одну й ту ж пилку, таку довгу, що нею можна було обперезати всю нашу хату. Вгризаючись в колоду, пилка ходить то вгору, то вниз, і дядьки хилитаються разом із нею, я ж кручуся внизу, як прив’язаний, мені страшенно цікаво дивитись, як пилка вгризається в дерево, як сиплеться тоненькою цівкою тирса, я вже подружився з дядьками і невдовзі вони знали всі наші секрети: що мене знайшли не в капусті, а в кропиві, що мамуся часто на мене кричить, а то й бере в руки деркач, а татусь не кричав ще ніколи, що татусь порвав учора підштаники, коли став на молитву, що мій брат Іван оженився і оце ми для нього й будуємо хату, що я теж скоро буду женитись, тільки ще не знаю поки що на кому,— дядьки чомусь сміялися, коли розмовляли зі мною, а одного разу замалим не попадали з реготу, це коли попросили мене принести води.

— Принеси, Толю, води!

— Я не Толя,— відповів їм ображено.

— А хто ж ти такий?

— Я Толічка!

Стояв і ніяк не міг зрозуміти, чому вони так заливаються…

Отут і настав час пояснити, чому я народився на хуторі, що лежав недалеко од Миргорода, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у численних анкетах (рік народження, місце народження, прізвище, ім’я, по батькові, хто мої батьки та їх соціальне походження,— від класово-пильних отих запитань ніщо не повинно було приховатись). Чому я майже все своє свідоме життя замітав слід нещасливого свого народження, яке пекучим тавром лежало на мені ще з дитинства. Чому я не ношу прізвища, яке мав би носити, чому навіть по батькові називаюсь не так, як мав би називатись, коли б народився і ріс у нормальній державі. Чому я боявся навіть думати про те, щоб побувати на своїй батьківщині, ступити у двір, по якому колись бігав малим, відвідати кладовище, де лежать мої пращури, де була обірвана, безжалісно й нагло, ниточка роду мого, обірвана й затоптана в землю.

Я народився на хуторі Гараськи (від того хутора не лишилося, напевно, і сліду, а від нашої садиби то й поготів). Народився в сім’ї гречкосія, Гарасюти Андроніка Федоровича, якому судилося замкнути весь рід гречкосіїв, що не ходили в походи, не шарпали чужих берегів, не стріляли з мушкетів та не рубали шаблюками, проливаючи людську кров, як водицю, а знали тільки плуга й волів та чорту зорану землю, яка з року в рік, з століття в століття щедро вбирала їх старанну працю, родячи хліб і до хліба. Чи не тому в мого татуся були вуса, як стигла пшениця, а очі сірі й терплячі, як у того вола.

Я народився не від першої татусевої жінки, а вже від другої, на двадцять літ од нього молодшої. Перша народила двох моїх набагато старших братів: коли я появився на світ, вони були вже дорослими, а найстарший, Іван, був усього на один рік молодший од моєї мамусі, хоч і звав її матір’ю. Та ще сестру народила, яку я уже на хуторі не застав, бо її віддали заміж у далеке село. Народивши та виростивши трьох дітей, перша татусева дружина померла вже після революції та війни громадянської, коли наше нещасне село, яке відповідає за все, що тільки коїться на білому світі, стало зводитись потроху з руїни,— ще жити та жити, усього ж тридцять шість років, та вискочила серед зими полоскати на річку білизну, простудилася і за тиждень спалила її пропасниця. Перша татусева дружина була навіть на ті часи винятковою людиною: що красива, що добра, хоч до рани тули, а що працьовита й моторна,— робота в її руках так і горіла. Я ніколи не чув, щоб мамуся сказала хоч одне осудливе слово про неї. Розповідала завжди, як про старшу сестру, яку дуже любила, ніколи не забувала додати, що покійниця була хорошою жінкою моєму татусеві.

— А ти, мамусю? А ти? — питав я ревниво.

— Що я,— махала мамуся рукою.— Що я проти неї… Мамусю мою, міську тендітну панянку з родини хоч і

бідного, та все ж священика, яка встигла до революції закінчити єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою, татусь висватав у двадцятому році та й забрав на хутір із Миргорода.

— Де ви з ним познайомились?

— У церкві. Я часто ходила до церкви, там правив службу Божу твій дідусь, а татусь твій був дуже релігійним: не пропускав жодної нагоди побувати у храмі. Приїжджав завжди бричкою, а в бричку була впряжена Мушка… Пам’ятаєш нашу Мушку?

Ще б не пам’ятати! Коли татусь виводив її з стайні, вона не йшла, а пританцьовувала: ворона красуня з лебедино вигнутою шиєю. Вона й воду пила якось особливо, не так, як наші коні, могутньо роздмухуючи, а тендітними ковточками, весь час наче пробуючи, весь час наче вагаючись: пити? не пити? — а татусь любовно пестив її шию і мені теж хотілося діткнутись до тієї шиї рукою.

Мушка була нашою гордістю, загальною улюбленицею, татусь ніколи не дозволяв не те що її вдарити, а навіть накричати на неї.

То ще б не пам’ятати нашої Мушки!

— Отож я одного разу вийшла із своїм татком, а твоїм дідусем із храму, а татусь уже й піджидає: “Сідайте, панотче, я підвезу вас додому. Мені по дорозі”. Нам і йти всього дві вулиці, та незручно відмовитись. Я попереду татка веселенько до брички й ускочила. Сіла й не знала, що то моя доля на бричку і висадила…

— А далі, мамусю?.. Що було далі?

— Далі?.. Далі був хутір,— зітхає важко мамуся. Далі був хутір. Що, осиротілий, аж голосив за руками

жіночими.

Я й досі не знаю, чому мій татусь не висватав якусь сільську удовицю, що їх після війни та громадянської було повно по селах, або навіть хай дівчину, але знову ж із села, звиклу до важкої й виснажливої сільської роботи, до худоби та птиці, до величезних, що в них і дитина могла утопитися, казанів, які щодня треба висаджувати поперед себе у піч та із печі, до городу, якому в ті часи не було кінця-краю і на якому з ранньої весни до пізньої осені ні перепочити, ні розігнутись: одна робота кінчається, а друга вже підступає… А тричі на день зготувати їжу, а подать, а прибрать — помити… Якщо і є пекло на білому світі, то ось воно, в оцій хаті саманній під солом’яною стріхою, з невеликими, що ніколи не відчиняються, вікнами, де треба з раннього ранку до пізнього вечора крутитися дзиґою. Я не знаю, про що думав татусь, везучи на хутір тендітну істоту, яку та робота тяжка могла одразу навпіл і зламати, тільки мамуся моя якимось чудом не переламалась одразу, хоч мені й казала пізніше, що ніколи ще стільки не плакала, як в отой перший рік, поки трохи оговталась. Потім татусь, коли їм на додачу до всього ще й мене підкинув лелека і зовсім уже стало непереливки, зжалівся над молоденькою своєю дружиною та й оженив свого старшого сина, а мого брата Івана, висватавши вже сільську дівчину, і мамусі трохи полегшало. Тільки ж чи надовго?

Закарбувалася в моїй пам’яті ніч двадцять сьомого чи двадцять восьмого року. Мабуть, таки двадцять сьомого, бо в двадцять восьмому нас: мене, Сергійка й мамусі на хуторі вже не було.

Тож ніч, здається, була осіння, бо я встиг заснути, а прокинувся — у хаті ні звуку. Тільки голосно вицокують ходики та посапує поруч Сергійко. Мені чомусь стало моторошно, я гукнув мамусю, у відповідь — тиша. А через сіни в сусідній кімнаті, де жили Іван з Катериною та ще один мій старший брат Альошка, якісь голоси. Я зсунувся з ліжка, швиденько побіг до сусідньої кімнати.

Лампа-дванадцятилінійка, що висіла під стелею, освітлювала невелику кімнату, посередині стояли закушкані постаті Катерини й Івана, татуся і Альошки, тільки мамуся була не в теплому одязі, а в кохтині й спідниці. Я застиг на порозі, а вони, здається, мене й не помітили, вони в мій бік навіть не глянули, тільки татусь якось сумно сказав:

— Ну, дітки, присядемо перед дорогою дальньою.

Яка дорога? Куди? Вони кудись їдуть, а мене не беруть! Кудись зібралися, а мене забули… Я вже ладен був розревітись, але щось мене зупинило: завмерши, я в усі очі дивився на дорослих, що вже сиділи, нічого не розуміючи.

І тут Катерина раптом заплакала. Катерина, яка так любила зі мною бавитись, яку я встиг так полюбити, що вже й сонце мені не світило без неї, до якої щоранку біг, зірвавшись з постелі. Катерина голосно схлипнула і сльози полилися з її очей. А за нею покотила сльози й мамуся, а татусь, Іван і Альошка поопускали низько голови і сиділи, мов неживі.

У мене защипало в носі, запекло у очах, я теж заплакав навзрид. Сльози потекли ручаями, кімната здригнулась і попливла, попливла у тумані, невиразні постаті захилитались у тому тумані, а мамуся вперше в моєму житті не кинулась мене утішати.

— Може, залишитесь? — спитав, наче проснувшись, татусь. У нього трусилися вуса.

— Ні, тату, тут нам життя не буде,— відповів голосно Іван.

— Як уже взялися розоряти, то не зупиняться.

— А може ж… Бог не без милості…

— Від нас і Бог одвернувся,— махнув рукою Іван.

— Сину, не богохульствуй! — налякано перехрестився татусь.

— Я не богохульствую… Кажу те, що є…

— Ну, годі,— сказав, зводячись, татусь.— Посиділи й досить. Будемо на Бога надіятись, що він нас не покине в біді.— Татусь перехрестився на образи, що і в цій кімнаті висіли, гаряче освітлені лампою, повернувся до Катерини, Івана, Альошки: — Попрощайтеся з матір’ю й братом.

Катерина й мамуся упали в обійми одна одній, брати ж підійшли до мене, одірвали по черзі од долівки, поцілували в обидві щоки: губи в обох були холодні й застиглі.

— І я з вами, і я! — заплакав я знову: зрозумів, що нони кудись їдуть, а мене не беруть. І знову ж ніхто не поспішав мене утішити. Лише Катерина обмила сльозами мое обличчя.

— Пішли з Богом, а то ще запізнимось,— сказав татусь. Іван, Катерина, Альошка завдали за плечі великі, як у

старців, клумаки, татусь узяв повну корзину, вони рушили надвір, а мамуся хрестила їх услід широким хрестом.

— Куди вони поїхали? Куди? — допитувавсь я.

— На станцію в Миргород,— сказала мамуся: прибирала зі столу рештки пізньої вечері.— А звідти вони поїдуть в Донбас.

— У Донбас? — Це слово пролунало для мене уперше.

— У Донбас. На шахти.

— А що таке шахти?

— Це такі нори глибоко під землею. їх прорили люди, щоб добувати вугілля.

Вугілля? Те, що лишається од дров, коли вони перегорять. Але навіщо для цього рити попід землею нори, ніяк не міг зрозуміти. Та мамуся більше не хотіла зі мною балакати. Була сумна, як ніколи. В очах її все ще стояли сльози.

— Пішли спати. Вже пізно.

— А татусь?

— Татусь повернеться вранці.

Полягали. Я довго не міг заснути, думаючи про Катерину, Івана й Альошку, та ще про оті глибокі нори в Донбасі, набиті вугіллям, яке чомусь треба вигортати нагору (вугілля, коли ми зрідка топили дровами., в основному ж соломою та кізяком… вугілля виносили попід дерева, щоб краще родили, прикопували в землю, а тут діставати

із

з землі)… Мені було їх усіх трьох жалко до сліз, особливо, коли я уявляв їх в отих страшних норах… Я ніяк не міг зрозуміти, чому вони подалися в той далекий Донбас, а допитуватись у мамусі не насмілювався, хоч чув, що вона теж не спить: шарудить тихо ковдрою та важко зітхає.

Татусь повернувся під ранок. Коли я прокинувся, він сидів поруч з мамусею, вони про щось перемовлялися пошепки. Про що, я так і не міг почути, як не нашорошував вуха, тільки в обох були дуже невеселі обличчя. Врешті мені набридло вдавати, що я сплю, я заворушився, а тут проснувся Сергійко й оголосив на всю хату:

— Хочу каки!

— Поїдеш у поле? — спитала мамуся, посадивши на горшок мого брата.

— Яке там поле! — махнув рукою татусь. І весь день ходив як неприкаяний.

А увечері, перед тим як лягти спати, став на молитву.

Я дуже любив ці хвилини, чекав на них з нетерпінням кожного вечора. Тихо горіла лампада, вириваючи з темряви образ Ісуса Христа та Божої Матері, татусь стояв на колінах і обличчя у нього було як ніколи просвітлене та умиротворене. Шепочучи гарячу молитву, він клав на себе широкі хрести і кланявся до самої долівки. Той шепіт наповнював хату, огортав мене солодко, мені було як ніколи хороше й затишно, я наперед уже знав, що татусь зараз скаже, і ці слова здавалися мені іншими від усіх слів, які ми промовляли щоденно.

“Господи, іже єси на небесі…”— слався татусів шепіт по хаті і мені здавалось, що й Ісус Христос, і Мати Божа прислухаються пильно до нього.

“Хай святиться ім’я твоє, хай прийде царство твоє,— хрестився татусь запопадливо,— яко на небі, тако і на землі…”

“Хліб наш насущний дай нам днєсь…”

Я давно уже вивчив слова цієї молитви, сам її промовляв щоранку, стоячи перед образами, але у вустах татусевих вона лунала якось по-особливому, наче вперше проказана. Тим більше, що вимовляючи: “Хліб наш насущний”, я завжди говорив: “насушений”, бо ніяк не міг уторопати, що означає “насущний”, а от що таке “насушений”, то я знав добре.

Того вечора я так і не діждався кінця татусевої молитви…

Тепер я хочу повернутися трохи назад і розповісти про подію, яка й спонукала до того, що обидва мої старші брати й Катерина покинули рідну домівку та й подалися світ за очі в далекий Донбас, шукати іншої долі. Сталася ця подія саме на Паску.

Весна того року була пізня, сніг лежав майже до самого травня, татусь говорив, що він іще й не пам’ятає такої нссни, і Паска прийшла не по сухеньких стежинах-дорогах, не по нагрітій землі, а по баговинні такому, що й ноги не висмикнути. Чорнозем налипав пудовими гирями, мамуся кричала, щоб ми роззувалися в сінях, не тягли багнюку до хати. Тим більше, що й хату вона з Катериною прибирала до свят кілька днів: побілили і стіни, і стелю, а долівку змазали так, що вона світилась жовтком. Та ще й послали від порога до столу яскраву доріжку — Катеринине придане.

Яких тільки кольорів не було на тій святковій тканині! Червоні, жовтогарячі, сині, зелені та білі, вони лягли таким візерунком казковим, що наша хата немов аж повищала, немов аж розступилася стінами: наче саме сонце іцойно побувало у ній, прокотилося од долівки до столу. І я і Сергійко тільки те й робили, що виходили в сіни, взувались, роззувалися та й бігцем на доріжку, лоскочучи босі ноги об казкові ті кольори.

Саме в той день, коли послали доріжку, і прийшли до нас непрошені гості. Прийшли не вітати із святом, а описувати все наше майно.

Хоча не можу сказати, що вони були несподіваними. Хтось із знайомих попередив татуся, що прийдуть опису-влти, І цілий день мої старші брати разом з татусем ховали що найцінніше,— в солому у клуні, на горище у хаті, ховали і весь час мені з Серпиком наказували, щоб ми нікому ні слова: ні про швейну машину, ні про медогонку, ні про мідні тази, що у них варили павидла й варення. І я, пам’ятаю, в свою чергу наказував братові: “Ти ж, гляди, не проговорися нікому, що в нас медогонка на горищі захована!” — чомусь мене найбільше непокоїло те, щоб не знайшли медогонку, може тому, що я дуже любив дивитись, як татусь качає мед,— це було найбільше свято для мене. Так що за себе я міг бути спокійним, а от на молодшого брата не міг покладати надії: йому ж щойно пішов третій рік.

— Гляди ж мені! — сварився на нього.

Тож хоч ми й чекали на них, непрошені гості появились, як завжди, несподівано. Татусь саме поравсь у стайні, Івана й Альошку Катерина повела до своїх батьків, у хаті лишилися я, Сергійко й мамуся.

Затупотіло в сінях, відчинилися двері, до хати ввалились дядьки. Наче спіткнувшись, вони зупинилися перед доріжкою, та один із них, не перехрестившись навіть на образи, навіть чудернацької шапки не знявши (угорі — гострий шпичак, попереду нашита велика зірка), як був у заляпаних багнюкою чоботях, так і ступив на доріжку. Пішов, лишаючи за собою брудні сліди, прямо до столу, хазяїном сів на лавку. Скомандував моїй мамусі:

— А гукніть-но господаря!

І мамуся замість того, щоб його добре налаяти, подалася слухняно із хати.

Я ж не витримав: узяв віника та й став згортати з доріжки кавалки грязюки. І як же я був вражений, коли мамуся, повернувшись до хати, замість того, щоб похвалити мене, сердито вирвала віника, ще й надавала мені по потилиці!

Набурмосений, на весь світ ображений, я стояв коло печі. Дивився на дядька, який безцеремонно розсівся на покуті, дивився і думав про медогонку. Таємниця так і розпирала мене, лоскотала у горлі. ” А я не скажу про медогонку!..”

Зайшов до хати татусь. Зняв шапку, зупинивсь на порозі, а перехреститись, як він завжди робив, не наважився.

— А йди-но сюди! — поманив його дядько.— Чи будемо отак через усю хату перегукуватись?

Татусь несміливо підійшов до нього.

— Сідай, в ногах правди немає.

Татусь бочком примостився на лаві. Я не впізнавав татуся: такий він зараз здавався маленький та беззахисний.

Про що вони говорили, не запам’ятав, пам’ятаю лише, що татусь, звертаючись до чудернацького дядька, “викав” йому, а той у відповідь “тикав”.

Потім дядько в закаляних чоботях звівся з-за столу:

— Ходімо!

І знову лишив брудні сліди на доріжці.

Всі вийшли у сіни, вийшов за ними і я. І тут мені випала ще одна нагода прислужитися татусеві: дядьки не вийшли одразу надвір, а зупинилися коло драбини, що вела на горище. Я страшенно злякався, що вони полізуть на горище та знайдуть медогонку, тож, щоб відвести біду, голосно вимовив:

— А я не скажу, що у нас на горищі медогонка захована! І як же я був вражений, коли отой дядько, що затоптав

нашу доріжку, одразу ж поліз на горище та й спустив медогонку!

Згадуючи про той далекий випадок, я дивуюся не своєму вчинкові (мені ж ішов п’ятий рік), а тому, як татусь повівся потім зі мною. Коли дядьки, все описавши, пішли (татусь так і ходив за ними, тримаючи в руці шапку, і вітер перебирав на його голові ріденьке волосся)… тож коли дядьки, все описавши, врешті забралися з нашого двору, татусь не побив мене за медогонку, навіть не вилаяв, не сказав ні слова, ані півслова. І коли я, зарюмсаний, ткнувся йому в коліна (так було жаль медогонки!), він поклав на мою голову теплу долоню, пестячи, пригладив мій чубчик.

Як же затишно стало мені під тією долонею! Ще щільніше припав до татусевих колін і не було на той час для мене людини дорожчої…

Після того, як нас описали і мої старші брати та Катерина подались на Донбас, ми вчотирьох лишились на хуторі.

Провівши синів, татусь понудивсь, понудивсь, а потім впріг описаних волів у описану гарбу, зсадив на неї описаного плуга та й поїхав на поле, яке теж уже йому не належало.

— Чи воно тобі треба! — вмовляла мамуся.— Хай самі орють і сіють!

— Не можу, Маню,— відповідав їй татусь.— Як подумаю, що поле незоране, так і запече усередині.

— Ти ж хоч приїдь обідати.

— Кинь щось на гарбу.

Мамуся загортала у вузлик цибулину, сало і хліб, набирала в пляшку води, і татусь їхав на поле.

Повертався зовсім по-темному. Я з братом уже лежали в ліжкові, а татусь довго вмивався над цебром, сідав важко до столу, на якому вже парувала вечеря. Був мовчазний та засмучений, їв наче з примусу, про щось усе думаючи, а одного разу, коли з нашого двору звели описаних Мушку, волів, телицю й корову і навіть свиней повантажили на нашу ж гарбу, коли татусь знову проходив увесь день, як неприкаяний, увечері покликав мамусю:

— Сядь, Маню, сюди…

Вже пізніше, коли я став дорослий, мамуся розповіла, що казав їй татусь того вечора.

— Знаєш, Маню, що я надумався: бери дітей і рятуйся, поки не пізно.

— А ти? — спитала мамуся.— Ти як сам тут залишишся?

— Бог мене не покине… Якось воно буде… Вирішили, що мамуся спершу подасться сама — шукати

місця учительки подалі од нашого хутора, в інший навіть район, де ніхто не знатиме, хто її чоловік, а потім, як знайде роботу, повернеться і забере мене та Сергійка.

Мамуся недовго й збиралася, хоч перед тим, як іти, довелося їй пережити ще одну подію зі мною.

У мене випав молочний зуб.

Вперше в житті.

Потім я і лік їм утратив: сипалися з мого щербатого рота горохом. Я підбирав їх, односив по одному в сіни та й закидав на горище:

— Миші, миші, візьміть старий зуб, а дайте новий! Бо не кинеш їм зуба, не прокажеш отак — ходитимеш

щербатим до смерті.

Цей перший мій зуб став хитатись ще вчора. Якраз посередині. Весь день я тільки те й робив, що смикав його та розхитував.

— Ну, чого ти лазиш до рота, чого? — питалася сердито мамуся.— Береш різну пакость до рук, а тоді ті ж руки пхаєш до рота!

На якийсь час я прибирав руку. А потім пальці самі собою лізли до рота: хитається? Не хитається? Я ніяк не міг діждатись, коли його можна буде витягти з рота. Вже вмощуючись спати, старанно підбив під щоку подушку, щоб зуб, коли випаде, не покотився додолу та не загубився: обов’язково ж мав закинути на горище.

Зуб випав десь серед ночі. Прокинувся — дірка поміж верхніми зубами і в щоку щось муляє. Намацав, витягнув: зуб! Цілий-цілісінький, ще й не висох як слід.

Я довго носився з тим зубом, не поспішав закидати на горище. Показував усім, поніс навіть похвалитися собаці Котькові:

— А в мене зуб випав, ага!

Махаючи хвостом, Котько лизнув мого зуба.

— І дірка осьо! — підняв пальцем губу. Котько і дірку лизнув.

А Сергійко весь час тінню ходив за мною. Ходив і канючив:

— Дай зуба! Дай!

— Еге, ще загубиш!

— Не загублю.

Він таки випросив у мене зуба й аж засміявся, щасли-. вий. Роздивлявся, підносячи до очей, наставляв навпроти сонця, давав полизати Котькові. Я не спускав з свого зуба ревнивого погляду, пильнуючи, щоб братик його не впустив, аж тут із хати вийшла мамуся та й спитала:

— Ти не брав великого ножа?

— Не брав,— одвернувсь я од брата.

— Хто ж його міг узяти?

Мамуся постояла, постояла, пішла потім до хати. Я знову обернувся до Сергійка: він стояв, широко розставивши руки. В мене серце так і тьохнуло: зуб!

— Де зуб?! — закричав я до брата.

— Немає,— відповів Сергійко. Ще й показав обидві долоні, що таки справді немає.

— Ти його упустив?

— Не впустив. Котько проковтнув. Котько вибачливо вимахував хвостом.

До обіду я ходив, як у воду опущений. Я аж почорнів од розпуки та горя: що я тепер кину мишам, щоб вони замість старого послали новий? Надавав стусанів братові (ревучи, той побіг скаржитись мамусі), загнав палицею в будку Котька, але й те не зняло з мого серця тягар.

Полегшало вже по обіді: я приловчився через оту дірку поміж зубів чвиркати слиною. Я й раніше пробував чвиркати, але слина не летіла й за крок, на підборідді зависаючи, а тут цівкою била, наче із сцикавки, лягала точно туди, куди цілився.

Я чвиркав і чвиркав, усе влучніше і влучніше. На колодязь, на стіну комори, на курей і гусей, добрався навіть до Котька і до брата. Я вже дякував долі, що вона позбавила мене зуба, уже й не хотів, щоб миші послали нового та затулили дірку поміж зубами,— чвиркав на що тільки міг, та й добрався нарешті до хати.

Мамуся застукала мене, коли я саме обстрілював піч. Я, звісно, не став ждати, поки вона ухопить деркач,— мигцем забився під піл, на якому спали мої батьки. Забрався в куток, притиснувсь до стінки.

— Вилазь!.. Вилазь, бо я не знаю, що з тобою й зроблю! — кричала мамуся, пробуючи дістати мене деркачем. Але я уже знав, що мамуся покричить, покричить, та й охолоне, тож вилазити зараз під гарячу руку мамусину не було жодного резону.

— Ця дитина мене скоро в могилу зведе,— скаржилась татусеві мамуся.— Обплював усі стіни!

І хоч мамуся явно перебільшувала: на всі стіни у мене і слини не вистачило б, я мовчав, бо з гіркого досвіду уже знав, що дорослим краще не заперечувати. Бо в дорослих інші погляди на цей світ, інші виміри добра й зла…

Невдовзі після цього випадку мамуся й зникла із хутора, іалишивши татусеві на руки мене та Сергійка.

Скільки мамуся була відсутньою, не пам’ятаю. Може, тиждень, а може, й два. І всі оці дні ми давилися круто звареними крашанками, що їх наварив татусь повнісінький вулик, та черствим хлібом, спеченим ще мамусею.

Та ще нас усіяли воші. Мамуся розповідала пізніше, що й рубців на наших льолях за тією нечистю не видно було. І що ми з братом зустріли її брудні, як поросята.

— Цілісінький день у жлукті випарювала!

Кого мамуся випарювала: нас чи вошву, не догадався у свій час запитати.

Тепер же — не допитаюся! Лишився тільки німуючий горбик на кладовищі та не менш німе фото за шклом книжкової шафи: мамуся дивиться на мене з такою застиглою мукою, наче намагається сказати щось дуже важливе, найважливіше в світі, перед чим усе моє прожите життя й шеляга не варте… Істину, заради якої вона мене й породила в цей невлаштований світ… З усіх своїх сил хоче сказати, та не може розклеїти запечатані смертю вуста. І таким щемом нелюдським пропікається серце моє, що недоговорив, недослухав, що часто був неуважним до неї… Все поспішав, усе ніколи, усе якісь справи негайні, що заважали просто посидіти біля одинокої в старості матері, яка всю себе мені й посвятила… Господи, верни хоч хвилину, верни!.. Таким каяттям стискаються груди, що стає важко дихати, і сльози, що набігають на очі, обпікають окропом…

Вернувшись, мамуся побула на хуторі ще три дні, а на четвертий ми рушили на станцію в Миргород. Тією ж дорогою, якою не так давно проводжав татусь Івана, Катерину й Альошку. Тільки їх тоді одвозила Мушка, тепер же ми йдемо пішки.

Вийшли по-темному, щоб ніхто не побачив. Мамуся несла великий вузлище, за плечима моїми теліпається торба, в татуся ж, крім вузла, на руках ще й Сергійко. Всю дорогу йдемо мовчки, як злодії, під кінець я дуже втомився, хоч мамуся й веде мене за руку.

Довкола темно, пусто і страшно. Ні шелесне, ні зблимне. Все наче вимерло, навіть місяць сховався за хмари, і мені здається, що ми не йдемо, а тупцюємо на місці, а торба моя важчає й важчає. Хочеться плакати, але щось мене стримує, може те, що мамуся, лаштуючи для мене торбу ще там, на хуторі, запитала:

— Понесеш?

— Понесу!

Тоді мамуся погладила мене по голові й, чомусь зітхнувши, сказала:

— Ти уже в мене дорослий.

І я страшенно гордився тим, що вже дорослий, гордився, коли навішував торбу (“Я сам!”), коли й хутір залишили та й вийшли у степ на дорогу, що вела до Миргорода, гордився, коли вже тією дорогою йшли, але гордість моя і тала танути з часом і коли б не мамуся, коли б не її тепла рука, я сів би на дорогу й розплакався б.

А тут ще Сергійко: сидить в татуся на руках і йому й горя мало!..

Вже під ранок ми нарешті добрались до станції. Пам’ятаю довжелезну вулицю, по якій ми тягнулись, ступивши до Миргорода,— вулиці, здавалося, кінця-краю не буде, будинки, мимо яких ми проходили, тьмяніли чорними вікнами, одні тільки собаки до нас і озивалися. Відчуваючи, що ми тут чужі й непотрібні нікому, я мимоволі туливсь до мамусі.

Та ось нарешті й станція, і поїзд, який уже нас чекає. Татусь хрестить мене і Сергійка, хрестить і каже:

— Не забувайте свого татуся!

— Андроніку! — з мукою озивається мамуся.

— Не буду. Не буду. Храни вас Господь!

Вже у тамбурі я оглянувся за татусем: він стояв, як укопаний. Тримав у руці картуза і вітер ворушив світле волосся.

— А чого татусь з нами не їде?

— Татусь захворів. Він приїде пізніше.

— Захворів? — Татусь ішов усю дорогу — ні на що не скаржився. Я ще хотів щось спитати, але тут ударив дзвінок, тутукнув паротяг, підлога піді мною шарпонулася так, що я замалим не впав, заскрипіли, захиталися стіни вагона, застукотіли колеса. Мамуся підхопила й один вузол, і другий, стала протискатися вузьким коридорчиком, мимо нижніх і верхніх полиць, вщерть заповнених людом, і ми, боячись відстати, побігли за нею.

Примостилися на бічній нижній полиці. Якась жінка, добра душа, поступилася місцем, допомогла закинути на верхню полицю наші пожитки. Поклавши голову на коліна мамусі, Сергійко одразу ж і заснув, а я, не зважаючи на втому, спати не міг. Перед моїми очима все ще стояв татусь, мені здавалося, що він і досі отам стоїть непорушно, та ще мамуся сказала, що він захворів, і коли я уявив, як татусь сам повертатиметься отією безкінечною дорогою до хутора, як зайде до спорожнілої хати, мені защипало у носі. Хотів запитати в мамусі, чи дуже захворів татусь, але мамуся саме розмовляла з отією жінкою, яка поступилася місцем, і я не наважився втрутитись у розмову дорослих.

* * *

Отут у моїй нам’яті шістж; наче провалля.

Не пам’ятаю, скільки ми їхали отим поїздом, на якій і піннії 1ІЙШІІИ. як мамуся інайінла підводу, що довезла б mu до и їм, ик домоидмдаї я .і но.ін.м. Не пам’ятаю навіть ■mit”, доіті ми ікали ті”;іо иідішдоіо чи не довго, мабуть, іно дошо, бо иже під обід, копі гопп.с стояло над головами, дядько, “кий н.іі ні.і, .шг-рнун І:І дороги у вибалок та й .(упиниш м біля криниці. Власне цс й не криниця була, а никопшш яма, ііопна такої смачної та прозорої води, що ми пили І исс не* могли напитися, із ями тієї витікаючи, диюркотін поміж густою травою веселий струмочок. І трава була таки м’яка та ласкава, що ми з братом почали по ній бігати, аиичайно ж босоніж, бо хто весною, чи влітку, чи навіть восени носить взуття! Взувалися ми, коли вже холодало по-справжньому, а пригріс сонечко, скреснуть сніги, запарус волога земля — ми вже й босі. І не знали взувачки до перших морозів.

Тож ми наввипередки бігали по єдвабній травиці, мамуся ворожила біля вузлів, а дядько, напоївши коней з великого цебра, заходився у тому ж цеброві варить галушки.

Дядько, хоч сам був сухенький, маленький, статурою в підлітка, полюбляв вочевидь все важке та велике. І коні у нього були великі, і віз, і ложка, яку він дістав, могла б запросто налізти йому на голову, не кажучи вже про цебер: навіть коні недопивали з нього воду. Розпаливши багаття та прилаштувавши на ньому цебер з водою, дядько начистив цілу гору картоплі, дістав завбільшки з кулак цибулину, опустив до цебра й добрячий шмат сала, а тоді заходився коло галушок. Дістав величезний кавалок тіста, замотаний у білу полотнину, та й став одривати од нього шматок за шматком, кидати у воду, що кипіла — переливалася у вогонь. Не зупинився, поки не накидав повнісінький цебер.

Галушки плавали, як поросята, одна більша другої, дядько мішав їх отією великою ложкою, сипав перець і сіль, а коли зварив, зняв та й поніс у холодок під високу й таку густющу вербу, що й небо не проглядало крізь віття.

— А кличте, навчителько, своїх козаків підобідати! Сіли до зеленого столу. Дядько насипав нам повнісіньку

миску, сам же, з ложкою в одній руці і довжелезною шпичкою в другій, заходився молотити із цебра. Ми ще й до дна не добралися, а дядько уже й упорався.

— Х-ху, оце трохи приморив черв’ячка!

Я з острахом дивився на нього, мені здавалося, що живіт його ось-ось лусне і звідти густо посипляться галушки,— дядько ж, наче нічого й не скоїлось, сполоснув цебер, послав кожуха:

— Отеперечки й задрімати не гріх.

Ні, вміли-таки колись люди їсти до смаку і вволю!..

Більше про ту дорогу не пам’ятаю нічого. Може, пізніше згадаю, як згадав зараз хутір, те, що не пригадав раніше, коли писав попередні рядки, хоча б про штани, що їх мені мамуся пошила на третьому році життя.

До того бігав без штанів, у довгій до п’ят сорочині: не треба нічого знімати, коли захочеш пі-пі, присів та й по всьому, а тут мамуся раптом сказала, що я уже парубок і мені треба шити штани.

Парубок то й парубок, я й справді уже встиг залізти під спідницю до Катрі, коли вона поралась коло печі (ховавсь од Альошки), і мені було там дуже цікаво: високо, темно, тільки дві ноги біліють колонами. Виплутуючи мене з тієї спідниці, Катря вищала й сміялася, заходилися сміхом Іван та Альошка, я сміявся й собі, хоча не розумів, чому вони так регочуть. Так що мені й справді вже треба було справляти штани.

Нагорювався ж я потім з тією одежиною!

Мамуся шила їх цілісінький день і я весь день не одходив од неї: так кортіло надіти пошвидше обнову. Штани вийшли дуже красиві: з двома навхрест помочами, по коліна, ще й застьобувалися збоку перламутровими ґудзиками. Штани сиділи на мені, як улиті, я гайнув у них одразу ж із хати, штани самі носили мене й по дворі, і по вулиці.

Я і спати ліг би в тих штанях, та мамуся наказала їх зняти. Ліг і, тримаючись рукою за штани, що висіли над головою на бильці, заснув.

А вранці, прокинувшись, одразу ж ухопив нову свою одежину.

І тут почалися мої муки. Помочі ніяк не хотіли налазить на плечі, вони перехрещувались то з лівого боку, то з правого, я й сюди їх смикав, і туди, і голову стромляв у них і руки, аж поки вони опинилися в мене позаду, а обидві холоші — попереду. Холоші стирчали на моїм животі, наче труби, а те, що вони мали прикрити, було голе-голісіньке.

З трудом виборсавшись із клятої одежини, я знову поліз у неї ногами.

Цього разу помочі лягли як слід: навхрест на спині та грудях. Але ґудзики чомусь опинились не на лівому, а на правому боці. Штани ж спереду стали горбом, ззаду вп’ялися у попку твердим, як залізо, рубцем.

Отут І ступили до хити млмуся:

-— А ги чий” ме иийіііоп ми молоко?.. А цс що таке? ІІІііПінІ (іиМйи м, ііімшіим иг ігшічуіи. І її їй * і” нлім іплом ііііиг|М’д1 йди-по сюди! МІІМУІ її ти і.іінііі.і М)(І|МІ і МО’МІІ-ИМ і мені1 штани.

Д.пшй сюди ноги… І о|)с мені .і то(Чж>І.. Дивись: оце перед, а це зад. Отак і треба їх надівати… І штани сіли на мене, як влиті.

Весь день я тільки й думав про вечір, коли треба буде знімати штани. І не так про вечір, як про ранок наступний. Я вже був не радий цій одежині, коли б моя воля, я весь вік проходив би без штанів, в мене вже ворушилася думка скинути їх потай та й кудись заховати, я наперед наче знав, що й наступного ранку, і не один іще ранок мені доведеться воювати з підступною цією одежиною…

Ще пригадую солому. Вона мені пахнутиме до самої смерті: внесена з морозу солома.

Степовики, ми топили не тільки кізяком, а й соломою. Хата наша мала вмазані навіки віконця, вона не провітрювалась ні влітку, ні взимку, особливо узимку, коли береглося тепло, спертий дух стояв і вдень і вночі, повітря весь час було аж сизе, хоч ні татусь, ні Іван цигарки до рота не брали, тож яка була радість, коли хтось із дорослих вносив та й кидав на долівку величезний оберемок соломи! Який свіжий дух котився од неї по тісній нашій оселі, омивав стіни, піднімався до стелі! Гарячий зі сну, я зривався з постелі та й біг до золотистої купи, хоч мамуся і гримала, щоб не ліз, бо застуджуся. Стрибав з розгону й верещав од холодного лоскоту. А потім стояв і дививсь зачаровано, як солому запихають у піч до ненаситної утроби, як вона спалахує ясно, обливаючись веселим вогнем, як полум’я лиже чорний черінь, як уся піч оживає і, нахолола за ніч, починає дихать теплом.

Тож пошвидше на піл, а звідти на піч — припасти вухом до череня та й слухати, як під тобою гоготить невсипущий вогонь.

Або ще один спогад — вже про олію.

Чомусь татусь їздив бити олію не восени, а взимку, в найлютіші морози. Мабуть тому, що до морозів (та й морози часто прихоплювали) гупали ціпами у клуні, куди звозилася ще в серпні пшениця. Тож десь уже посеред зими випадала татусеві нагода поїхати на маслобойню до Миргорода.

Я весь день виглядав татуся. І не так татуся, як олію. Вже й спати лягаючи, просив мене розбудити, як появиться татусь.

І ось уже десь серед ночі мене будить мамуся:

— Толюсю, вставай, татусь приїхав!

— Татусь!

Мене вітром здуває з постелі.

Велика лампа по-святковому сяє під стелею. По хаті пливе смачний хлібний дух: мамуся щойно дістала із печі житні хлібини. Он вони й лежать на столі, рушниками накриті. А в сінях: гуп! гуп! — одчиняються двері і в клубах морозного пару заходить татусь. Весь білий од паморозі, іній ліг йому на брови, на вуса, вкрив суцільно башлик. Татусь іде до столу і ставить два великі глечики, запечатані хлібними корками.

Ви пробували щойно збиту олію? Прямо із блюдця, ще теплу, густо посолену. Вмочаючи в неї гарячий, щойно спечений житній хліб. Обов’язково житній.

Таку олію можна скуштувати тільки раз на рік. Серед зими, щойно привезену татусем з маслобойні.

І нарешті — спогад поки що останній. Про янголів, колядки й кота.

Смирнішої тварини, ніж наш кіт, не було в усьому білому світі. Може тому, що я і Сергійко з нього, як то кажуть, не злазили. Ми то впрягали його у воза чи в сани, щоб їхати в Миргород бити олію, ми орали ним, і жали, і молотили, ганяючи довкруг молотарки по колу, ми тягали його за вуха, за шерсть, за хвоста,— кіт лише жалісно нявкав, коли ми йому особливо допікали, але жодного разу не те що подряпав, а навіть не спробував шкрябнути своїх безжалісних мучителів. В нашого кота й справді була янгольська душа, коли він нас не зненавидів за всі оті муки.

Того вечора ми нетерпляче чекали колядників. За дорослих не можу ручатися, але я і Сергійко стали виглядати їх іще зранку. Відпихаючи один одного, ми тулилися лобами до шибок, щоб не взівати колядників. Славлячи Ісуса Христа і Діву Марію, вони ходили по всьому селу, не минаючи жодної, навіть найбіднішої хати, де з ними ділились останнім, не минали й нашого двору, хоч від хутора до села аж чотири верстви, засипані глибокими снігами. Але того дня сніг не йшов і сонце не ховалось за хмари, а увечері небо всіялось зірками, як маком, а місяць сяяв, як дзеркало. Тож колядники мали обов’язково прийти, тим більше, що на святковому нашому столі чого тільки не було наготовлено! І ковбаси, і кендюх, і сало, і медяники, й калачі,— все те лежало такою горою, що в жоден лантух не вбгати: татусь ревно стежив за тим, щоб колядники пішли од нас з найповнішими торбами, і щоразу казав до мамусі:

— ІІР ЖИЛІЙ, МШІІЧКО, не жилій… А мймуім й умовляти нг треба: мамуся несла на стіл ній ІІЛІ.ИИ Ончи;іи

Тіш КПІІИДННКИ НІКОЛИ нг минали ііашот двору. Про-

rtHIKI’llll II ltd ll.lltl IllflllllH I llll’.IH

(>|l> мини! ihu

HriiHKHM iv|titiM шкодить v підмитім широко ворота, іі|ііімуниі> ци n.iui Нжс пі ній, .іде іі.іднорі нидію, як удень: иі’/шчг піііп МІІ кім— < їй і пть прямо у вікна. Ми бачимо й ні|іку, W игдмсди, і цигана, й цапа, і парубків у високих смушевих шапках, і дівчат у хустках кольорових, у чер-ноних та жовтих чоботях. Вони стають якраз навпроти вікна, до якого ми з Сергійком поприлипали, і починають колядувати.

Весь наш двір одразу немов ще дужче заливається світлом. І, тим світлом осяяні, парубки і дівчата здаються такими красивими, що я уже й не знаю, що зробити, аби привернути до своєї особи їхню увагу. Хапаю кота, який саме стрибнув на лаву: і собі колядку послухати, та й, задерши йому хвоста, притуляю задом до шибки.

Колядка урвалась, як одрубана. І парубки, і дівчата, і циган, і навіть цап та ведмідь так і застигли, забувши позатуляти роти. А мамуся хапає мене за вухо та стягає з нічим неповинним котом на долівку…

Згадуючи цей випадок, я все більше приходжу до висновку, що ми ніколи не зможемо порозумітися з неземними цивілізаціями, зустрічі з якими так прагнемо. Де вже нам зрозуміти пришельців, коли ми не можемо власних вчинків як слід пояснити. І чотирьохлітній отой Толічка особисто для мене не менш загадкова істота, ніж інопланетянин, який прилетів би з найвіддаленішої од нас галактики.

Мудрий татусь, щоправда, спробував пояснити дикий мій вчинок. Після того, як колядники, яким повернулися нарешті голоси, доспівали свої колядки вже в хаті та й пішли з повним лантухом, татусь, посадивши мене на коліна, повів мову про двох янголів, які сидять у кожного з нас за плечима. Від народження до самої смерті. Білий янгол за правим плечем, а чорний за лівим. Білий підказує нам добрі вчинки, чорний злі. І від кожного з нас залежить, якого янгола слухатись.

— А якого, татусю?

Я приголомшений щойно почутим: у мене за плечима — два янголи! Які не покидають мене ні вдень, ні вночі.

— Треба завжди, синку, слухатись янгола білого. Що учить нас тільки добру. Бог і посилає цього янгола кожному з нас, щоб ми не грішили, не попали до пекла.

Що таке пекло, я уже знаю. Казани, у яких день і ніч кипить смола, до червоного розжарені сковороди. В смолі грішники варяться, а сковороди лижуть брехливими язиками. Та ще й чорти з гострими вилами. Якими не снопи піддівають — тих же грішників.

— Чорного янгола хто посилає? — Мав же я знати все про того, хто сидить за моїм лівим плечем?

— Чорного — нечистий, диявол. Щоб спокушати людину. Вводити в гріх… Ну, йди, синку, спати. Та не забудь перед сном помолитися, покаятись у скоєному гріхові.

І ще ніколи я не молився так ревно. Бив поклони, аж у лобі гуло:

— Боженьку, прости мій гріх! А я буду слухатись тільки янгола білого!..

— Що це сталося з нашою дитиною? — дивувалася мамуся другого дня.— Мов підмінили…

Мене й справді мов підмінили: весь час відчував за своїми плечима двох янголів. Мені страшенно хотілося побачити їх хоч краєчком ока, я різко повертав голову то в бік правого плеча, то лівого, але янголи були спритніші од мене і завжди встигали сховатись аж за потилицю. Подумки я давав собі обіцянку слухатись тільки білого янгола й досі не маю жодного сумніву, що до сивого волосся дожив би людиною без жодного гріха, але, на нещастя, десь у другому класі дуже застудився: захотілося побродити в крижаній весняній воді. Білий янгол саме був відсутній: літав, мабуть, на небо за інструкціями, а чорний на моє запитання, чи можна, відповів: “Можна! Можна! Ти що, гірший від інших?” Я і побрів вслід за іншими хлопцями і провалявся потім два місяці з плевритом, а на третій, коли вже одужував, захворів на праве вухо. Про лікаря на селі тоді й чуть не чували, мамуся лікувала моє вухо сама: закапувала гасом. Капала, капала та й докапа-лась, що я став глухий на праве вухо, як чобіт. І білому янголові не лишилося нічого іншого, як перебратися на ліве плече, до янгола чорного. Відштовхуючи один одного, вони й стали кричати в одне й те ж вухо: “Можна!” — “Не можна!” — і така мішанина зчинилася в моїй бідній голівоньці, так уже замакітрилося, що я вже й не міг розібрати, гріх чи не гріх те, що роблю. І як же я не раз жалкував за татусем, який би підказав, що маю робити!

І тільки в одному випадку я мушу дякувати долі, що вона зробила мене на праве вухо глухим: це коли одна дівчина задумала мене на собі одружити, та й запросила мене до себе на свято, та й сіла праворуч од мене, а подругу свою посадила вже з лівого боку. І такою та подружка була гарненькою та симпатичною, що обидва мої янголи одразу ж закохалися в неї. Ми проговорили весь вечір (що казала дівчина, яка хотіла вийти заміж за мене, я, звісно, не чув), а коли стали розходитись, я напросився провести її додому,— крок, у якому не розкаююсь досі. Та про це — пізніше. Дай Бог доживу — розповім.

* * *

Ніяк не можу згадати, як називалося те село, що в нього ми приїхали. Жалкую, що не спитав свого часу мамусю. Пам’ятаю лише, що село лежало над річкою Пслом і тонуло в садах, як і всі села Україні. Чепурненькі хатки весело виглядали з-за невисоких тинів, майже над кожним двором великими кружалами підносились гнізда і з кожного гнізда виглядали лелеки: охороняли двори од пожежі. Іще пам’ятаю велику церкву, яка випливла нам назустріч, сяючи золотими хрестами. Коли ми проїжджали мимо того Божого храму, я став хреститись (татусь завжди, забачивши церкву, скидав картуз і хрестився), а, на мене дивлячись, став класти хрести і Сергійко. Я перехрестився раз… і вдруге… і втретє перехрестився… Мені дуже хотілося, щоб те побачив дядько-візник, але дядько, який сидів до нас спиною, не помітив, як я старався, натомість обернулась мамуся. Побачивши, що ми з братом на виду всього села хрестимося, вона так смиконула мене за руку, що я ледь не скотився з воза.

Вже пізніше, коли ми приїхали і сяк-так влаштувалися у маленькій та ще й темній кімнатці, мамуся, посадивши коло себе мене і Сергійка, пригорнула і сумно сказала:

— Ніколи, діти, не хрестіться на людях. Та й взагалі — не хрестіться. Якщо хочете ще пожити на світі.

— Чому, мамусю? — спитав я приголомшено.— Це ж гріх — не хреститись до Бога!

— Забудьте, дітки, й про Бога. Ніколи про нього не згадуйте.

— Але ж татусь…

— І татуся, дітки, забудьте,— ще сумніше сказала мамуся.— Підростете — самі все зрозумієте.

— А татусь коли до нас приїде? — спитав Сергійко: він, мабуть, так і не зрозумів, що сказала мамуся.

— Татусь не приїде ніколи. І ви не признавайтесь нікому, що у вас є татусь. Кажіть, що помер.

— Татусь помер? — Рот у Сергійка став зовсім квадратний, він ось-ось зареве. Мене теж душать сльози — так мені жаль татуся. Та пам’ятаючи, що я вже дорослий (так, принаймні, твердить мамуся), я щосили стримуюсь, щоб не заплакати. Мамуся ж, поцілувавши мене і Серпика, підштовхує нас в бік сирітської нашої постелі: — Пора, дітки, спати.

Набагато пізніше я довідався, що мамуся поміняла старі наші метрики на нові, у яких ми були вже не Гарасютами, а Дімаровими (мамусине прізвище, коли вона була дівчиною), і не Андроніковичами, а Андрійовичами. Мамуся заявила в суді, що старі загубилися, і пред’явила письмові свідчення трьох добрих людей, що ми таки Дімарови, та ще й Андрійовичі, і “що батько наш — теж учитель, а не куркуль, репресований радянською владою.

І я схиляюся низько перед мамусею, перед її світлою пам’яттю за святу цю брехню, що врятувала нас од пекельного тавра, яке горіло б на наших лобах до самої старості. А то й від холодних сибірських снігів.

Отак — живим у могилу — і поховали ми в печальний той вечір свого татуся.

Отут у подальшій своїй розповіді я стикаюся з великою складністю. Річ у тому, що я уже писав про власне дитинство: сорок років тому (Боже, як летить час!) видав “Через місточок”, згодом “Блакитну дитину”, а ще пізніше “Маскуліна, фемініна, нойтра”… А коли нашкрябав “Ать-два!..” (редакторів перелякала на смерть крамольна ця назва, вони замінили її на безлику “Як воно в піхоті”). Коли написав і цю повістину, вже не про шкільні роки, а про службу в армії, то об’єднав усі чотири повісті в грубеньку книжку з загальною назвою “На коні й під конем”, і книга ця, потовчена безжалісно редакторами й цензурою, була видана десь двадцять років тому і давно вже забулася. Але совість не дозволяє мені повторювати написане й видане, тому в оцих своїх спогадах писатиму лише про те, що не ввійшло до згаданої книжки.

Отож я опускаю багато епізодів з життя у селі, до якого привезла нас мамуся, втікши з хутора, які б яскраві вони не були, а згадую хіба що віконце в нашій кімнаті, біля якого ми з братом висиджували довгі години, виглядаючи з роботи мамусю. Віконце — дві шибки без рами, вмазані прямо у стіну, виглядало у двір і трохи на вулицю, тож ми з братом, поділивши раз і назавжди, де чия шибка, прилипали до них, як тільки починало смеркати, і сиділи, бувало, до пізньої ночі. Бо нашій мамусі, крім першого класу, одразу ж накинули й інший хомут: лікнеп. Тож прибігши із школи та погодувавши нас поспіхом, вона знову поспішала до школи, де її уже ждали дядьки та тітки, щоб учитися читати й писати. А тоді ще сільське начальство затіяло ставити в сільбуді вистави, і кого в першу чергу в актори? Звісно ж, учителів! А невдовзі іще і в агітатори: затягати людей у артіль і в бригади по розкуркуленню: переписувати мозолями нажите майно, щоб куркулі, яких висилали до Сибіру, не могли прихопити з собою зайву посудину чи одежину. То й не дивно, що мамуся поверталась додому опівночі і завжди заставала нас біля віконця. І, смертельно натомлена, сварила нас, що ми не спимо, а липнемо до шибок, її виглядаючи.

А ми попадалися щоразу наче у пастку.

До вікна ще сідали по-видному. Та чим більше густішали сутінки, тим щільніше вони нас притискали до шибок. Тіні лячно ворушилися за нашими спинами, підступали все ближче, ближче, знайомі предмети тонули в темряві, з-під лави, з-під столу, з-під полу виповзали страшні кудлаті істоти, підбиралися хижо до нас. Ми відчували їх застиглими спинами, ми майже влазили в оте невелике віконце, вдавлювалися лобами в холодні шибки, а мамусі все не було й не було, а темрява стає все густішою й густішою, а вулиця — все безлюднішою. Ось там і зовсім завмерло і нам починає здаватися, що з мамусею щось сталося, і я, замалим не плачучи, кажу братові, що на мамусю, мабуть, напали вовки. Бо кому ж іще, як не вовкам, водитися в оцій страшній темряві!

Сергійко починає одразу ж плакати, за ним не витримую і я. Ми ревемо у два голоси, аж шибки починають видзвонювати, ми вигадуємо сцени одну страшнішу другої, що вовки вже загризли мамусю, що вона уже мертва.

І як же ми обоє радіємо, коли мамуся переступає поріг!

— Господи, ви знову біля вікна! Ну, що мені з вами робити?!

Кидаємося до мамусі один поперед одного, тулимося, горнемось: хай лає, хай навіть б’є, тільки щоб отак не запізнювалась.

Згодом мамуся, на мою й Сергійкову радість, стала проводити лікнеп не в школі, а у кімнаті через сіни, де жили наші господарі: тітка Одарка, дядько Федот і їхній син — на два роки од мене старший Сашко.

Голоснішої од тітки Одарки людини мені ще не доводилося зустрічати. Після кожної фрази її треба було ставити якщо не п’ять знаків оклику, то три вже напевне. Нам здавалося, що тітка Одарка весь час лається. Лається, кличучи до столу Сашка. Лається, вступаючи в розмову з мамусею. Лає і мене та Сергійка: “Осьо я вам млинців принесла!!!” Пуштрить і свого чоловіка, дядька Федота, зарослого такою чорнющою та густою щетиною, наче він увесь час тримав щітку в зубах. Коли дядько Федот сміявся, то щітка ота розтулялася навпіл, показуючи такі зуби білющі, що й очі сліпило: “Га!.. Га!.. Га!..”

Сміявся ж дядько Федот часто й охоче. Пам’ятаю, як він реготав над однією моєю задачкою. Це коли ми з ним як слід роззнайомились і перестали його боятись.

Ми саме гралися на печі, що займала половину і так невеликої нашої кімнати: я, Сергійко й Сашко. Сашко пішов до першого класу, грамота давалася йому з великим трудом, а я в свої п’ять років уже читав і писав, то й виступив у ролі вчителя: писав літери і казав Сашкові вгадувати слова, що з літер цих і починаються.

Сашко потів, сопів — ніяк не міг розгадати.

— А дай-но я спробую! — простягнув руку дядько Федот. Він за чимось зайшов до мамусі й почув нашу розмову.

Я йому й подав шматочок паперу. Там моєю рукою було виведено:

Д. К. Б. В. Д. П. Б. Л.

Дядько Федот читав, читав, думав, думав, морщачи лоба, — ніяк не міг розшолопати.

— Дуже мудро написано. Ану скажи, що це таке.

І я, гордий з того, що один лише знаю, що там написано, голосно прочитав:

Дід косить, Баба в’яже, Дід просить, Баба ляже!

Отут дядько Федот і вибухнув реготом. Аж хилився од сміху, витираючи сльози.

Коли дядько Федот пересміявся й пішов, мамуся стала гнівно допитуватись:

— Де ти навчився цієї пакості?

Як де? Звісно ж, на вулиці. Ніяк не міг зрозуміти, чого так сміявся дядько Федот і чому у мамусі так паленіють щоки.

— Навчила на свою голову! — закінчила сердиту тираду мамуся.

Вона й справді навчила мене читати й писати ще на хуторі, коли мені й чотирьох років не сповнилось. Татусь привіз із Миргорода дві багато ілюстровані книжечки.

В кожній книжечці було по віршикові, і віршики ці врізалися в мою пам’ять на всеньке життя. Перший — про м’яч:

Мій дзвінкий веселий м’яч, Ти куди подався вскач? Почекай-но, не втікай, Каченяток не лякай! По дворі женеш курчат. Аж пушинки з них летять…

А другий — про ялинку:

Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку. Сам запрігся в саночки Та й поїхав по ялинку…

Кожен рядок — на окремій сторінці. І яскравий малюнок.

Я з тими книжечками і спав. Такі вони були мені милі.

Одну з них, про м’яч, я захопив, коли ми втікали із хутора, а другу зіпсував Сергійко: узяв ножиці та й повирізував усі до однієї картинки. Було ж тоді бійки та реву.

По них і навчила мене мамуся читати… Та повертаюся до лікнепу.

Щовечора з усього кутка сходилися до нас дядьки і тітки. Дядьки сідали коло дверей, щоб можна було виходити й курити, тітки — поближче до лампи: кожна прихоплювала з дому як не вишивання, то мичку прядива, а то й торбу проса, в кімнаті стояли дві прядки і ступа, в якій товкли на пшоно просо. Жінки просто не вміли сидіти без діла, хоча б і навчаючись, то й прихоплювали з собою роботу. Тут же товклися я, Сергійко й Сашко: без нас, як то кажуть, і каша не звариться.

Мамуся, строга, красива, в єдиній празниковій кохтині, яку вона, приходячи з школи, обережно знімала і вішала на плечики… Мамуся, якась і на мамусю не схожа, сідала до столу, розкривала абетку і починала урок. Гули обережно прядки, тихенько гупала ступа, лунав мамусин голос. Тітки й дядьки вгадували то одну літеру, то другу, пробували складати докупи і коли виходило слово, раділи, як малі діти:

— Ти диви! І звідки воно узялося, що ожило?

А ми: я, Сергійко, Сашко нишком гралися в закуткові. Потім підходила черга до мене:

— Толю, а йди-но сюди!

На людях мамуся ніколи не називала мене “Толічкою”. Я схоплювався, протискався до столу.

— Читай,— казала мамуся.— Тільки голосніше, щоб усім було чутно.

І я сідав за “Кобзаря”.

Уже знав, з чого починати. Як молитва щоденна починалася з “Отченаша”, так і читання “Кобзаря” починалося обов’язково з “Катерини”. Скільки разів я її прочитав, вивчив майже напам’ять, а жінки, як тільки я сідав до столу, завжди просили:

— Давай, синку, про Катерину. І я починав з “Катерини”:

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами…

Прядки зупинялися, ступа переставала гупати, завмирали руки з голками. Дядьки лізли по кисети, а жінки починали хлюпати носами. Не стримувався — хлюпав і я: так мені було жаль Катерини!

Щоб ми не гибіли біля вікна, мамуся стала забирати нас і до сільбуду: на репетиції, вистави й концерти. Вистави ставилися двічі на місяць, про громадянську війну та ще про поневіряння трудящих за кордоном (“Родина щіткарів”, “Пакет”), а концерти на революційні свята. Ще й перед виставою кожною декламували вірші й співали пісні. Сергійко, закушканий в мамусине пальто, невдовзі й засинав і спав так міцно, що його не будили ні тупотіння акторів, ні регіт та оплески в залі. Він не просинався навіть тоді, коли мамуся, вже після вистави, брала його на руки та й несла додому. Я ж товкся за лаштунками протягом усієї вистави, мені було страшенно цікаво дивитись то в зал, де хилиталося море голів, то на сцену, на самодіяльних артистів, особливо на мамусю, таку молоду та красиву, що я завжди з гордістю думав, що ні в кого на світі немає такої мамусі.

Особливо цікаво було на концерті. Два місяці йшли репетиції і жодної ми не пропускали, бо куди мала нас дівати мамуся? Сергійко як завжди спав, я ж сидів у порожньому поки що залі і не зводив зі сцени очей. І ще: страшенно хотілося взяти і собі участь у тому дійстві — заспівати пісню чи ушкварити гопака.

І ось моя мрія збувається.

Сьоме листопада, святковий концерт. Збуджені самодіяльні актори за лаштунками, повно люду у залі. Молоденька вчителька виходить на сцену й оголошує дзвінко:

— Починаємо святковий концерт!

2 А. Дімарав

33

Хор теж уже на сцені, там і мамуся, лунають революційні пісні. Про дванадцять косарів, які косять на ко-мунінській землі, про ковалів, дух у яких — молот, і ще багато пісень, що їх я не запам’ятав. Декламуються вірші, теж революційні (за цим пильно стежив дядько Никифір, червоний партизан у минулому, а тепер іилова сільради: “Щоб не було нічого такого!” — крутив він великим пальцем перед носом завідуючого сільбуду. Он він у першому ряду і сидить: величезний червоний бант на всі груди, мені з-за лаштунків здасться, що то й не людина сидить, а метелик, а поверх метелика приставлена вже людська голова). Тож співали та вірші читали тільки революційні, дядько Никифір і танці всі до одного повернув би в бік революції, але таких ще не було, ще не дійшли до нашого села, тож доводилося вдовольнятися гопаком чи катеринкою. Хор співав, а в мене вже й жижки трусились: ніяк не міг діждатися, коли почнуть танцювати.

Та ось настає довгождана хвилина.

— А тепер виступить наш танцювальний…— починає учителька, починає й не встигає закінчити: якась сила штовха мене на сцену. Як був у довгополій чумарці та великій, що налазила аж на очі, шапці, викотився на очі всього люду та ушкварив гопака.

Крик, оплески, регіт. Заохочений, я танцюю, аж підлога тріщить. Шапка вже аж на носі, поли чумарки б’ють мене по ногах.

І тут чиясь безжалісна рука хапає мене за чумарку, цупить за лаштунки.

Мамуся! Хто ж іще!

Реву від ганьби та образи. А тут іще дзвінкий голос із залу:

— Біс! Біс!

Од того, що мене назвали ще й нечистою силою, реву іще дужче.

Отак і урвалась моя артистична кар’єра. Ба, ні, не урвалася!

Невдовзі я вивчив напам’ять довжелезного вірша, що мав назву “Батькова шапка”.

Слухайте, хлопці, історію шапки, З фронту приніс її батько-вояка, З фронту німецького. Гляньте: дірки. Дірка на дірці, а зверху латки…

Дірки, звісно ж, від куль.

Принісши ту шапку додому, батько одразу ж заходився організовувати комуну. І все було б добре, коли б не

наскочили білі, забрали батька та й розстріляли. Щоразу, читаючи “Батькову шапку”, згадував чомусь свого татуся. І мені до сліз було жалко батька, про якого розповідалось у віршеві.

Я так наловчився читати цього вірша, що мамуся зважилася випустити мене на сцену. Обшили стару мою шапку латками, почепили спереду червоний бант, наказали, коли я прочитаю останній рядок: “Тільки лишилася шапка стара”, то скидати шапку з голови й показувати її людям.

Хоч убийте, не пам’ятаю, як декламував того вірша. Пам’ятаю лише, що підгинались коліна і все було як у тумані. А коли дочитав останній рядок, то, забувши показати шапку, дременув за куліси.

“Батькову шапку” декламував іще двічі, а потім як відрізав: хлопці одразу ж продражнияи мене “батьковою шапкою”. Дражнили отак аж до третього класу, коли я взув мамусині чоботи.

Це, власне, були й не чоботи, а якийсь огидний гібрид чобіт з черевиками. Внизу, на високих каблуках, черевики, а зверху, по самісінькі коліна, розрізані навпіл халяви. І черевики й халяви зашнуровувались довжелезними шнурками. Ця дивовижна, небачена досі в селі узувачка була на додачу до всього жовтогарячого кольору. Мамусі їх справили, коли вона була іще баришнею. Носила не один рік, ще й на хуторі взувала, а тепер підійшла моя черга. Досі я, як всі нормальні хлопці, гасав босоніж, але тут вдарив мороз, мамуся дістала мої старенькі, татусем ще пошиті чобітки, а вони не налазять.

— Ну, що мені з тобою робити? — журилася мамуся.— Куди ти ростеш?

Я завбачливо мовчав. Був і гордий із того, що отак росту, а разом і відчував якусь провину перед мамусею. Отоді й появилася на світ ота дика взувачка.

— Де вже тебе дівати! Носитимеш ці. Глянь, які красиві!

— Красиві! — завив я у відчаї.— Та мене засміють!

— Не засміють. Розумний сміятись не буде, а на дурня не треба зважати.

— Еге, не зважати… Вони на мене великі. Спадатимуть.— Я все ще надіявся одбрикатися од цього жовтогарячого лиха.

— Не спадатимуть. Ось ми соломки підстелимо — будуть якраз по нозі. Та й узимку ноги не так мерзнутимуть.

Продовжую опиратись, не даючи себе взути. Тоді мамуся вдається до останнього аргументу:

— Ану, де деркач?

2*

35

І я змушений був влазити в ту взувачку.

Виходжу з хати. І ранок мені сьогодні не ранок, і сонце не сонце. Я ще ніколи не пробував ходити на високих закаблуках, ноги мої за кожним кроком викручує то в один бік, то в другий, ступаю, як на котурнах, стережуся, щоб не зачепитися ногою об ногу та не впасти. Хазяйський Полкан, побачивши, в що я узувся, позадкував, позадкував до будки і звідти загавкан. Л гусак підбігає до мене і, витягнувши шию, сичить подивовано: “А що це ти взув?.. А що це ти взув?..”

Узув — тебе не питав!

Виходжу на вулицю. І тут, здається мені, всеньке село показує пальцями на мої чоботи-черевики.

Хлопці, звісно ж, мене й продражнили одразу: “Гусаком”.

Носив я це прізвисько, доки ми й жили у цьому селі. Як тільки скресли сніги, я скинув оту ненависну взувачку та й майнув до школи босоніж. Всі були іще взуті — один я босяком.

І, звісно ж, застудився. Вже увечері горів, як вогонь, кілька днів мамуся лікувала мене компресами та гарячим молоком, а коли мої груди став роздирати сухий кашель, одвезла до району в лікарню. Там послухали і сказали: плеврит. Та й залишили в лікарні.

То були чи не найщасливіші дні в моєму житті. Чиста велика палата, окреме ліжко, де ніхто тебе не товче, і, головне, не треба ходити до школи. А те, що бока щоденно проштрикують товстелезною голкою, так то не біда. Зате в обід угощають такими смачними компотами, що п’єш — не нап’єшся, а увечері до чаю дають іще й цукор. Вік би жив у лікарні, так хіба ж мамуся про мене забуде!

І змушений вертатися в нашу злиденну кімнату.

Не перебільшую, що наша кімната була найзлиденнішою у всьому селі. Ні зайвої миски, ні ложки, відро — й те в наших господарів позичене, на гвіздках, забитих у бантину, висить наша благенька одежа, а на полу, що править за ліжко,— мамусина й наша з Сергійком постіль. Два ліжники, набиті соломою, дві подушки, дві ковдри: одна мамусина, а друга вже наша. Ковдру ту ми протягом ночі цупили кожен на себе і часто билися, доки мамуся додумалася обшити нею ліжник і ми залазили на ніч під неї, як у мішок.

А в що ми вдівалися!..

У моїй книжковій шафі стоїть велике фото. На ньому зображені люди початку тридцятих років, коли заганяли до колгоспів. Внизу напис: “1931. До сівби готові”. На фоні хаток під солом’яними дахами і ще голих дерев — гурт люду сільського: чоловіки та жінки і, звісно ж, дітлахи. Підводи і коні. А попереду, на першому плані, у шинелі та шапці-кубанці, осібно стоїть чоловік. Широко розставлені ноги, права рука у кишені: там, напевне ж, наган. Непривітно застигле обличчя, кам’яні вилиці: сто разів подумаєш, сперш ніж підійти до такого. Скільки ж він доль людських переламав та перекалічив і скільки ще перемеле! Он вони за ним і стоять, загнані силоміць до артілі, з обіцянкою райського життя.

Тільки як я не вдивляюся зараз в обличчя цих людей, на жодному не бачу посмішки. Та що там посмішки — тіні від усміху! Вони наче догадуються, що їх чекає. Близька смерть од лютого голоду вже наче помітила кожного, на дітей навіть лягла — тінню, яку ні змити, ні стерти.

Приглядаюся до дітей, намагаючись серед отих старченят упізнати себе, колишнього Толю. І не впізнаю. Бо ці діти, які вони не обідрані, все ж у людській узувачці. У своїх, братових, татових, подертих, полатаних, але ж у чоботях! А в мене, в того колишнього Толі?..

Бідніше од мене зодягненою у нашому класі була хіба що Оля. Яка теж не мала батька. Тато її був відомим на всю Полтавщину культурним хазяїном, про нього не раз писалося в газетах, він мозолями своїми нажив гарний статок і єдиний у селі покрив бляхою хату. Бляха ота найбільше й муляла очі сільським активістам, бо його першого й розкур-кулили. В той день, як його описали, уже пізно увечері, востаннє погодувавши худобу, він зачинився у клуні й повісився. І тим врятував жінку й дочку од Сибіру. Пам’ятаю, як мамуся всю ніч проплакала, бо й вона була у бригаді, що описувала Олиних батьків, тож відчувала себе причетною до тієї наглої смерті.

Над ними і зжалілись — нікуди не вислали. Викинули тільки, в чому стояли, на вулицю і вони знайшли притулок в такій халупі запущеній, що й миші у ній не водилися, та там і жили.

Олина мати, щоправда, ще місяць приходила на своє подвір’я: привчала корову до нової хазяйки. Бо корова та нікого, крім матері Олиної, до себе не підпускала.

А хазяїном повним у садибі колишнього культурного господаря зажив дядько Никифір — голова нашої сільради. Він, жінка і недоброї пам’яті синок Колько, який мав найбільші кулаки і терирозував увесь клас. Пішов, як то кажуть, у тата. Чомусь найчастіше він чіплявся до мене, і я не раз носив синяки од його кулаків. Мамуся хоч і плакала над моїми синцями, але боялася насварити того лобуряку: синок же дядька Никифора!

Якось після уроків я затримався і вибіг останній. Вискочив на ґанок, глядь: унизу лежить Оля. Перечепилася, мабуть, та й покотилась із сходин. З торбинки випала книжка, пляшечка з бузиновим чорнилом валяється поруч.

Я підбіг, допоміг Олі звестися. Вона не плакала, тільки очі були повні сліз. І ті очі її були такі синющі, що навіть сльози здавалися синіми. Як я раніш не помічав, що у неї такі сині очі?

— Забилась?

— Коліно болить.

Я нахилився, підібрав торбу, книжку і пляшечку:

— Тримай!

Оля спробувала навіть усміхнутись, але коліно їй, мабуть, таки дуже боліло, бо вона одразу ж і зморщилась.

— Ну, я пішов.— Я не знав, про що ще можна розмовляти з цією дівчиною. Був би хлопець, тоді інша справа.

Повернувся, пішов. А Оля все ще стояла на місці… Другого дня підходжу до школи — стоїть! Тільки тепер не біля ґанку стоїть, а у воротях. Стоїть, сяє очима:

— А коліно уже не болить!

Не болить, то й не болить. Й ото треба з-за того у воротях стояти? А вона поспішає за мною, заглядає в обличчя:

— Я сама вчора додому дійшла.

І протягом всіх уроків: оглянусь — зустрічаю Олін погляд…

А ще через день (була саме неділя) я випросив у Сашка ґринджолята та й подався спускатися з гірки. Гірка висока, крута, летиш донизу — дух забиває, буває, що й перекинешся, і тоді котишся разом з санчатами (небо — земля, небо — земля), доки й не вгрузнеш у сніг. Крик, регіт, білі од снігу чумарки, пальтечка і шапки, блискучі очі й червоні обличчя, хлопці хвацько сідлають санчата, а дівчата стоять на горі і канючать: “Візьми і мене!.. Візьми і мене!..” — і коли вже стануть спускатися вдвох, то вереску й сміху на всеньке село.

Я спускався й спускався і все поглядав на Олю, яка стояла осторонь, не насмілюючись попроситися до когось на санчата. Мені чомусь дуже хотілося її запросити, але я соромився хлопців.

Врешті наважився:

— Хочеш спуститися? Вона так і розквітла.

— Сідай позаду. Та поміцніше тримайся.

Оля примостилася ззаду, обхопила мене рученятами.

Поїхали. Все швидше й швидше летіли санчата, все дужче й дужче бив вітер в обличчя, вітер і сніг. Оля вже щосили вчепилася в мене, їй, мабуть, було дуже лячно, але вона не вищала, як інші дівчата. Ми долетіли до середини гірки, як тут Колько, який стежив за нами, наздогнав, налетів, ударив збоку своїми санчатами, і ми покотилися в сніг.

Сніг у волоссі, за шиєю, в пазусі, у рукавах. Зводжуся, вигрібаючись із снігу, а навпроти шкірить зуби Колько, шкірить і виспівує мені прямо в обличчя:

Старець і старчиха Наплодили лиха!

— Ге!.. Ге!..— підхоплюють хлопці.

Не витримую, кидаюся на кривдника. Наосліп б’ю кулаками, а Колько поціляє мене то в губи, то в ніс.

Кінчається тим, що я починаю плакати. Не так від болю, як від образи пекучої, від того, що всі хлопці — усі проти мене!

Підбираю санчата, бреду додому, а вслід мені все ще несеться глузливе:

— Старець і старчиха!.. Старець і старчиха!..

Після того випадку я став десятою дорогою обминати Олю. Не помічати її. Не оглядатися на уроках… Мені й досі печуть Олині очі…

Три роки ходив я до тієї школи (рік пропав з-за плевриту). Навчала нас молоденька вчителька, та ще й комсомолка Галина Іванівна, якій я одного разу позичив двадцять копійок, а коли вона забула оддати, одніс на неї в сільраду заяву (читайте “Через місточок”). Була вона дуже криклива, тому ми, малі чортенята, й за вухом її не вели. Особливо їй допікав я, бо мені було нудно на всіх тих уроках: адже я ще до школи навчився не тільки читати й писати, а й рахувати, і знав табличку множення,— всю ту премудрість, якої навчали у перших двох класах. Єдине, що довелося учить додатково, це хто такий Сталін, Молотов, Каганович, Бухарін, Риков,— знати усі їхні звання та посади. Бо інспектори з району в першу чергу питали:

— Діти, а хто скаже мені, хто такий товариш Сталін? Або:

— А скажіть, діти, хто в нас голова Раднаркому? Питали й про інших, вже українських вождів, і цих ми

повинні були знати усіх назубок. Іноді траплялися й курйози.

Якось інспектор запитав:

— Діти, а який зараз місяць надворі?

Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).

— Цицень! — догадалися ми.

Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.

Після другого класу, серед літа, ми побували в Полтаві та Харкові. Спершу — в Харкові, а вже потім — у Полтаві.

Спонукало нас до того хазяйське теля, яке знайшлося ранньою весною. Воно було таке потішне, таке гарненьке, що ми від нього не відходили, а коли воно трохи підросло та пішло з своєю рогатою мамою в череду, то ми зустрічали щоразу його, як найближчого друга. Ми його й розчісували, ми його й пестили, та й допестились до того, що обоє, я і Сергійко, захопили лишаїв. Та не простих, а стригучих. Сашка чомусь ця напасть обійшла стороною, а в нас учепилася. Висіялася на руках, на ногах, обсіяла дурні наші голови.

Мамуся кинулася з нами в район, там сказали, що нічого не можуть зробити, везіть у Полтаву. Та мамуся спершу повезла нас до Харкова. Тому була вагома причина: в Харкові жила тьотя Ліза, мамусина старша сестра (у мамусі було троє старших од неї сестер: тьотя Лара, тьотя Ліза і тьотя Аня, а також старші од неї брати: дядя Митя і дядя Федя. З ними усіма в майбутньому ми й познайомимось, окрім дяді Федора, який в роки громадянської воював у Петлюри і під час відступу подався до Чехії. Його якщо й згадували, то тільки пошепки, оглядаючись боязко).

Тож ми й повезли свої лишаї спершу до Харкова.

Пам’ятаю, як сідали до вагона: мамуся серед літа нарядила мене в зимову чумарку і сказала, щоб я, коли підійду до вагона, понижче присідав: дітям до п’яти років проїзд був безплатний. Я й присідав, землі майже не торкаючись жопкою, і поки добралися в довжелезній черзі до кондуктора, став мокрий, як хлющ. Літо, сонце пече, як скажене, а я у зимовій чумарці. Зате мамуся зекономила майже десятку: сума не така вже й мала поруч з її зарплатою вчительською.

Мамуся вже була в тьоті Лізи у Харкові: коли без нас подалася із хутора шукати притулку. Тьотя Ліза щасливо вийшла заміж не за якогось там священика чи куркуля, а за інженера, за спеца. її чоловік обіймав велику посаду, і вони купалися в достатках, як сир у маслі: жили в центрі міста, в трикімнатній квартирі, в якій тільки пташиного молока й не вистачало.

— Ви уявляєте, дітки,— розповідала, повернувшись, мамуся,— висунула тьотя Ліза шухляду в столі, а там повнісінько шоколадних цукерок!

Це неймовірне багатство так нас вразило, що й через роки, збираючись на лікування до Харкова, ми все допитувались:

— А вони вже ті цукерки по’ши?.. А нам дадуть скуштувати?..

Тьотя Ліза обійшлася того разу з мамусею не дуже по-сестринському: побоялася, щоб жінка куркуля не скомпрометувала її чоловіка. Вирядила мамусю шукати роботу деінде, тільки не в Харкові.

(Іронія долі: чоловіка тьоті Лізи розстріляли в тридцять сьомому році, квартиру з усім начинням зайняв слідчий, який вів його справу, тьотя Ліза поневірялася з Ніною по чужих людях, а вже після війни, коли до її руїк потрапила газета з моєю статтею (я тоді працював уже в Луцьку, в “Радянській Волині”), написала мамусі листа: “Манічка, чи не можна до тебе переїхати?” І безвідмовна Манічка побігла на пошту давать телеграму: “Ждемо, приїжджайте!” Вони обоє невдовзі й приїхали та й поселилися в нашій кишеньковій квартирці, зайнявши більшу кімнату: Ніна ж давно уже баришня, тож їм і кімната потрібна більша, ніж мені та мамусі).

Цього разу мамуся плекала надію, то тьотя Ліза допоможе потрапити до лікаря і дасть нам притулок на всі оті дні, потрібні для лікування.

Приїхали рано-вранці. Невиспані, змучені вийшли з набитого по вінця вагона. І хоч трамваї вже ходили, мамуся повела нас не на зупинку, а у вокзал, в приміщення для пасажирів:

— Почекаємо трохи, бо незручно являтись так рано. Вони ж іще, мабуть, сплять.

Тут, у залі, людей натовчено ще більше, аніж у вагоні. Люди сиділи на лавах, на підвіконнях, на чемоданах — ногу ніде поставити. Задуха, як у печі, а я у чумарці. Приткнулися під стіною, стоїмо, притулившись з двох боків до мамусі. Дрімота давить на очі, ми з Серпиком ледве не падаємо.

— Скоро поїдемо?.. Скоро?.. Хай він згорить, оцей Харків!

Врешті мамуся повела нас на зупинку. Втиснулись у трамвай — їдемо. Бряжчить, дзеленчить, підлога ходором ходить, крик, штовханина — голова іде обертом. Заходять, виходять і ніхто не вітається. Наче пересварились. Я коли сказав: “Доброго ранку!”, до вагона ступивши, то кругом замалим не попадали од сміху. А хтось іще й вигукнув:

— Впізнаю селюка! Ти, малий, не замерз?

Це про мою чумарку. Бо я і в трамвай заходив — присідав до землі.

їхали довго, будинки ставали все вищі й вищі: два, три, п’ять навіть поверхів, як на отакій верхотурі люди й живуть! На хідниках все густіше народу і всі вони кудись біжать, поспішають, як ті мурахи, коли розорити мурашник.

Нарешті добралися. Заходимо у п’ятиповерховий будинок з такими великими вікнами, що в них запросто можна в’їхати возом. Тьотя Ліза живе аж на п’ятому поверсі, до неї можна піднятися ліфтом, але мамуся побоялась до нього заходити, і ми піднімаємось широкими сходинами. Все вище й вище — під самісіньке небо. Мимо високих, як у церкві, дверей з сяючими бронзою ручками.

За такими ж дверима й квартира тьоті Лізи. Мамуся замість того, щоб постукати в двері, натискає кнопку, прилаштовану збоку, по той бік дзеленькає і одразу ж лунає: “Іду!”

Що вам сказати про квартиру тьоті Лізи? Величезні кімнати з високою стелею, всюди суцільна електрика (ми вперше побачили “лампочки Ілліча”, що про них розповідала учителька: “Це, діти, як маленьке сонечко під стелею. Ленін його засвітив і дав усім людям”). Все сяє, блищить, а підлога паркетна така, що на неї страшно й ступити. Можна на ній ковзатись, як на льоду, жаль тільки, що мамуся роззула нас ще на порозі. А коли заглянули до кімнати, в якій жила наша сестриця двоюрідна Ніна, то й взагалі ледь не попадали.

Особливо вразила нас гойдалка, що звисала прямо із стелі. Кольфові шнури підтримували таке ж кольорове сідельце: сідай і гойдайся, скільки тобі заманеться! А ще плюшеві тигр та ведмідь — так до рук і просяться. І, звісно ж, ляльки: не з ганчірочок злаштовані, вугіллям рот-очі наведені, а наче живі, в такому розкішному одягові, що мамусина єдина блузка святкова одразу ж злиняла і зблякла. Ніна й сама здавалася нам отакою лялькою нарядженою, ми боялися й діткнутись до неї.

Та нам того й не дозволили б.

— Не заходьте до цієї кімнати! — наказала нам строго мамуся.— І до Ніночки не підходьте! — І тьотя Ліза з цим, мабуть, погодилася, бо не заперечила.

Ми й не підходили — Ніночка сама до нас підійшла, коли тьотя Ліза й мамуся забралися в місто. Ми сиділи на кухні <"Сидіть отут і в кімнати ні кроку!" — наказала мамуся), а Ніна до нас і заглянула — просунула усміхнене личко в прочинені двері:

— Хочете, я вам балкон покажу?

Що таке “балкон”, ми не знали, але все одно захотіли.

— Тоді йдіть за мною. Тільки не торкайте мене, бо заразите!

Провела Вас через велику кімнату у білі відчинені двері, що вели в порожнечу, в повітря, та й ступила за них. Ми ж до підлоги так і прикипіли.

— Чого ж ви?

Я боязко стромив голову в чудернацькі ті двері. Ух ти!..

Було так страшно, що Сергійко, ступивши на балкон, одразу й сів, я ж щосили вчепився в перила. Ми висимо у повітрі, а далеко-далеко внизу сірничками снують людські постаті. Ходять, розмахують руками, як павутинками, і все те так цікаво, що ми потроху-потроху та й забуваємо про свій страх.

Цікаво, а що, як отим сірничкам-людям щось кинути на голову? Розбіжаться чи ні?

Виколупую грудочку з ящика, де ростуть квіти, кидаю. Не розбігаються.

Виколупую більшу. А на мене дивлячись, те ж роблять Ніна й Сергійко.

Кидали до тих пір, доки якийсь дядько вискочив під нами на балкон і погрозив нам кулаком.

Метнулись на кухню. І все сиділи там невилазно, поки й повернулися тьотя Ліза й мамуся.

Мамуся одразу ж почала збиратися в дорогу:

— Поїдемо лікуватись в Полтаву. До тьоті Лари.

Набагато пізніше, вже дорослому, вона якось обмовилась, що тьотя Ліза не захотіла, щоб ми в неї жили, доки лікуватимемось. Вона й дала мамусі адресу тьоті Лари.

Так ми й не скуштували легендарних цукерок: тьотя Ліза так квапилась нас вирядити, що й про цукерки забула.

І знову переповнений зал для пасажирів, у якому ми до півночі ждемо поїзда на Полтаву, і вагон, набитий по вінця, і нарешті Полтава: затишний одноповерховий будиночок, у якому жила тьотя Лара. Тут нас не тримають на кухні, тут ми вільно бігаємо з кімнати в кімнату, а у відчиненому вікні з книжкою в руках сидить така красива дівчина, що здається нам намальованою: наша сестра Ляля.

Ходимо щодня лікуватись. “Електрикою”,— пояснює мамуся. Нас саджають у блискучі металеві крісла, надівають на голови обплутані дротом металеві горшки, чимось клацають — горшки оживають, починають таємниче густи,— ми лікуємось. І так протягом десяти днів.

Лишаї позникали, але зникло й волосся. Голова стала гола, як бубон, годі знайти хоч волосину, і я, поки виросло нове волосся, став потіхою для всієї школи.

Особливо знущалися старшокласники. Кожен із них вважав за обов’язок, послинивши хімічного олівця (тоді казали: “хемічного”), розписатися на моїй балдешці. Скільки автографів приносив я щоденно додому на лисині! Скільки щиглів перепадало мені, безволосому! Як улущить якийсь лобуряка по моєму оголеному черепові, то й мозок бризне із носа!

Та все те пережив, перетерпів, головне — позбулися лишаїв.

А тут уже й третій клас. А тут уже не тільки мене, а й Сергійка треба виряджати до школи.

Сергійко готувався до першого класу дуже серйозно. Мамуся ще влітку пошила йому білу торбу — з тією торбою він усе літо й пробігав. Клав до неї абетку, ручку й чорнило та й виходив на вулицю.

— Загубиш, то й додому не приходь! — кричала йому вслід мамуся.

— Не загублю,— відповідав він солідно. Рано-вранці, в той день, як вперше йти до школи, мене

розбудила стривожена мамуся:

— Де Сергійко?

Надворі ледь сіріло, брата в постелі не було. Як він вислизнув, що я не почув?

— Ти не бачив, де він подівся?

Брата не було ні в постелі, ні в кімнаті. Зникла і торба, яку він, лягаючи спати, завжди клав під голови.

— А може, він побіг до нужника?

— До нужника?.. З торбою?..

Мамуся вийшла з кімнати. І вже у дворі, чув, стала гукати:

— Сергійку!.. Сергійку!..

Ще більш стривожена повернулась назад:

— Не інакше подався до школи… Ну, я ж йому!.. Мені дуже хотілося спати, я знову заснув, а прокинувся

од братового реву: мамуся пробувала втягнути його до кімнати. Він опирався щосили й несамовито кричав.

— Зовсім не підеш до школи! — погрожувала мамуся.

— Пі-іду-у!.. Пі-іду-у!..

Потім ми снідали. Утираючи сльози, брат сидів за столом: в одній руці ложка, в другій — торба.

Потім ми вже всі втрьох ішли до школи. І тут Сергійко все виривавсь наперед, боячись запізнитися.

З того дня й почалося: проснуся — ні брата, ні торби. Мамуся вже його і вмовляла, і била — не помагало нічого. Раз (це сталося взимку) його навіть притягнула сторожиха:

— Навчителько, заберіть, бо замерзне! Скімлилось під дверима, посиніло, труситься, місця живого вже на ньому немає! В мене серце обмерло, як побачила…

Вихід знайшовся, коли мамуся, вкладаючи нас спати, забирала Сергійкову одіж та й клала собі під подушку.

І ще в третьому класі в мені вперше проснувся поет.

Цей спогад мені подарувало дитяче видавництво “Веселка”: вилучило з моєї книжки перед тим, як її видати. Мотив? Може образитись тоді ще живий Павло Григорович Тичина. Тож тепер, через двадцять літ, я насмілююсь повернутися до цього спогаду в надії, що мене не потягнуть на суд за спробу кинути тінь на великого нашого поета.

Ми вивчали Шевченків “Заповіт”. Вчили напам’ять, декламували, коли нас по черзі викликала учителька, і так мені цей вірш сподобався, так припав до серця, що я вирішив і собі написати заповіта.

Прийшов додому, сів до столу, вмочив у чорнило перо. Довго морщив лоба, поки народив перші рядки:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий…

А далі я зупинився. Розумів, що не можна переписувати всього Шевченка підряд, треба додати й своє, бо це ж мав бути уже мій заповіт. Попосопів, доки вимучив, щоб поховали мене обов’язково в степу,

Де лоша швидке, швидке, Де теля прудке, прудке.

А закінчив на зовсім уже ноті мажорній: наказував насипати наді мною високу могилу, на могилі поставити пам’ятник, а на пам’ятникові написати:

Тут лежить Толя — піонер, Хай живе СРСР!

Піонером я, щоправда, ще не був, але ж і не збирався помирати так рано.

Переписав начисто, підписався: “Толя Дімаров” і поніс другого дня до школи похвалитись учительці.

— Що це? — спитала Галина Іванівна.

— Заповіт.— Мене аж обдимало від гордості.

— Заповіт? Навіщо ти його переписав?

— Це не Шевченків, це мій заповіт!

— Твій? — Галина Іванівна подивилася на мене так, наче перед нею стояв уже мрець, а не живий учень.

Потім вона стала читати мій заповіт. Потім чомусь одвернулась до вікна і плечі її стали дрібно тремтіти: вона, мабуть, плакала.

— Тобі ще рано думати про смерть,— уволю наплакавшись, сказала Галина Іванівна.— І сперш, ніж писати заповіти, навчись себе вести як слід на уроках.

Ображений в найсвятіших своїх почуттях, повертався додому. Уже вирішив добре провчити Галину Іванівну. Написати такого вірша, щоб їй стало соромно за те, що вона не побачила в мені справжнього поета.

Отут і попалася до рук районна газетка, що її передплачувала мамуся, а в газетці той вірш Тичини “На майдані”. І той вірш був такий гарний, що я негайно його й переписав, не міняючи ні коми, ні титли, тільки замість “Павло Тичина” вивів: “Толя Дімаров”.

Цього разу Галина Іванівна читала-перечитувала кілька разів. Очі її стали блискучими, щоки запашіли.

— Діти,— урочисто сказала вона,— серед нас росте великий поет! Ось послухайте, діти!

І виразно, з почуттям прочитала вірша.

Всю перерву я купався у славі. А після перерви Галина Іванівна не зайшла — влетіла до класу. Щоки її палахкотіли ще більше, ніж тоді, коли ми усім класом закричали про місяць цицень.

Викликала мене до дошки, сердито сказала:

— Діти, я помилилась! Перед вами стоїть учень, який обікрав Павла Григоровича Тичину!

— Як ти міг? — докоряла мені вже вдома мамуся.— Бідній Галині Іванівні тепер хоч із школи тікай!

Надовго ж той випадок відбив у мене охоту до віршування!

Сонячно, тепло, весь двір залитий густим шпоришем, а посеред двору Сергійко.

— Дир-р-р… Дир-р-р…— дирчить він, тягнучи за собою уявну машину. Точнісінько таку, яку ми бачили цього літа біля сільради.

Це була перша машина, що появилася в нашому краї. Усе село вискакувало навстріч, коли вона, гуркочучи й чадячи, їхала вулицею. Жінки хапали дітей та й ховалися в хати — подалі од нечистої сили. Сергійкові ж ця машина так припала до серця, що відтоді він нею тільки й марив.

— Дир-р-р…— дирчить брат, тягнучи за собою дощечку.— Дир-р-р… Дир-р-р…

На дощечці акуратно складені палички. Більші, менші і зовсім манюсінькі. Брат стежить, щоб жодна не звалилася по дорозі та не загубилася, він їх усіх до одної має довезти до ямки, яку заздалегідь викопав, довезти і туди їх і скидати.

Сергійко страшенно схуд, руки-ноги як палички, велика голова ледь тримається на тоненькій, як ниточка, шиї, зате обдутий живіт, як гарбуз. У мене ж ноги понабрякали, шкіра посиніла і коли на неї натиснути пальцем, то надовго лишається білесенька ямка.

— Дир-р-р… Дир-р-р…

Брат возить до ями покійників.

— Я вже десять хлібин заробив! — зводить голодні очі на мене.

Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під’їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:

— Хазяїни, є хто живий?!

Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників.

Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що спов-заються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести.

Дядьки підбирають і цих, бо це не тільки їхня робота, а й підробіток, що рятує їхні сім’ї од голодної смерті: натовчуть трупами повнісіньку яму, загорнуть землею та й ідуть “доложити” дядькові Никифорові. І дядько Ни-кифір, який голос зірвав, зганяючи людей до артілі, прохрипить одне й те ж:

— Усіх зібрали?

— Та наче усіх. Пройшлись по всіх закутках. Дядько Никифір ще й пожартує:

— Ніхто з ями не вилізе?

— Та мовби ніхто,— обережно відповідають дядьки. Був, був такий випадок: підібрали ще живого (по дорозі помре), вкинули до ями, а він прийшов до тями та з ями і вигрібся.

— То паняйте до комірника, хай видасть вам по хлібині.

По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов’язково розвалювали печі.

А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна.

Уже влітку, коли стала достигати озима пшениця, додалася районній цій комсомоли (та й активу сільському) чергова робота: ловити по ночах стригунів. Що, скрадаючись, виходили в поле не з серпами та косами, а з ножами та ножицями. Зріжуть до торби десяток-другии колосків та й додому мерщій — викльовувати зерна молочної стиглості.

Упіймали і нашу хазяйку, тітку Одарку, разом з її сином Сашком. Приїхали судді, зігнали на вигін старих і малих, та й стали проти неба судити тітку Одарку, дядька Федота й Сашка. Бо дядько Федот, хоч і не зрізав ті колоски, але й не доніс на свою жінку та сина.

Судді сиділи за столом, покритим червоною матерією, перед ними на лаві — тітка Одарка, дядько Федот і Сашко. По обидва боки підсудних стояли два міліціонери з оголеними шаблюками на плечах, тут же, трохи осторонь від суддів, сидів і дядько Никифір з червоним бантом на грудях, заради такої події він так начистив чоботи, що вони аж горіли, а ми, дорослі, старі й дітлашня, опухлі од голоду й ще не опухлі, посідали прямо на землю.

Суддя довго розпитував комсомольців, як вони упіймали Сашка і тітку Одарку, потім питав уже про щось тітку Одарку й дядька Федота, після суддів став говорити пузатий якийсь чоловік, який теж приїхав з району, голос його часто зривався на крик і тоді він сердито тикав пальцем у підсудних. Накричавшись уволю, сердитий отой чоловік нарешті сів, витираючи спітніле чоло великою хусткою, а головний суддя, перемовившись з чоловіком та жінкою, які сиділи обіч нього, звівся, тримаючи в руці заздалегідь списаний аркуш паперу.

Звелися й дядько Никифір, дядько Федот, тітка Одарка й Сашко, комсомольці й сердитий отой чоловік, а, на них дивлячись, став на рівні й увесь люд, що зібравсь на майдані. Чоловіки, як у церкві, оголили голови, а жінки позвільняли од платків вуха, щоб краще почути, що ж читатиме суддя.

Схопилися вслід за дорослими й ми.

Суддя вичитав от що: по п’ять років тюрми тітці Одарці та дядькові Федотові і три роки Сашкові. З конфіскацією всього майна.

— Що?.. Що?..— не розуміло багато, що таке “конфіскація”.

— Шкіру здиратимуть. Як із худобини…

Що таке “конфіскація”, я особисто дізнався другого дня.

Раннього ранку до нашого двору підкотила на двох підводах комісія і вигребла все, що нажили тітка Одарка та дядько Федот. Порожньо, сумно, якось аж моторошно стало у великій кімнаті навпроти, де іще вчора лунали людські голоси. Ми з братом уже й боялися самі лишатися в хаті: весь час здавалося, що в кімнаті по той бік сіней хтось товчеться і стогне.

Дядько Никифір запропонував мамусі перебратися в ту кімнату, та мамуся не захотіла:

— На чужих сльозах щастя не наживеш… Особливо нам стало страшно лишатися на самоті після

одного випадку.

Сергійко чи то прихворів, чи то так ослаб, що зранку лишився у ліжкові. Мамуся пішла по фельдшера, наказавши мені сидіти коло брата. І тільки вона вийшла на вулицю, як у сінях пролунав не то стогін, не то хрип. В мені все так і отерпло, я втупився в двері, які стали поволі одчинятись, я вже й дихнути боявся, а двері одчиняються все дужче, дужче, і на порозі виростає страшна, й на людину не схожа, примара.

Чорна, як чавун, головешка, червоні безтямні очі, великий, що от-от лусне, тулуб, сині й обдуті босі ноги. Примара ледь переступає поріг (ляп-ляп! — б’ють по долівці мокрі підошви), заходить до кімнати. Вона головою торкається стелі, з опухлих грудей виривається болісний свист.

Схопившись з постелі, брат несамовито кричить, і той крик одриває мене од лави, кидає на потвору, що влізла до хати. Щосили б’ю кулаками в живіт — руки мої вгрузають по лікті.

Страховисько падає, як підкошене. Горою лежить поперек дверей, харчить, стікаючи піною. Ні переступити його, ні перескочити.

Не пам’ятаю, як і чим висадив єдине в нашій кімнаті вікно. Через те вікно ми з братом і вискочили.

І відтоді нізащо не хотіли лишатися в хаті самі. Мамуся у школу, і ми геть із хати, мамуся у поле, і ми за нею на вулицю.

Разом з жінками, які ще трималися на ногах, мамуся ходить прополювати буряки. Там їх у обід годують затіркою, заради неї вони, власне, й ходять, і ще задовго до того, як у польовому таборі появляється підвода з великим казаном, з села починають тягнутися ложками озброєні діти.

У нас із братом теж є по ложці. Ми не розлучаємося з ними навіть тоді, коли й спати лягаємо, бережемо їх, як найбільшу цінність у світі. І досі виразно бачу дерев’яну ложку, обгризену, вилизану майже до дірок: я її носив за пазухою, щоб не загубити.

І ще: до цього часу не можу їсти дерев’яною ложкою. Яку страву не їв би, вона мені пахнутиме лемішкою.

Добравшись до поля, ми простуємо не до матерів, що вимахують сапами, а до польового табору, куди має під’їхати підвода. Натомлені, опускаємося на втоптану землю. Ми не розмовляємо, не бавимось, не кричимо: терпляче і мовчки чекаємо на підводу із затіркою. Ми давно уже розучилися сміятись і плакати.

Під’їжджає підвода, але ми не зриваємося їй назустріч. Ми добре знаємо, що затірку привезли не нам, а нашим матерям,— за їхню роботу. Ми намагаємося навіть не думати про казкову ту страву, дратівливий запах якої змушує наші порожні шлунки стискатися болісно. Вдаємо, що зійшлися не заради затірки, хоч це вдається не кожному, особливо найменшим.

Та ось наші мами помічають нарешті підводу і починають одна по одній сповзатися до польового стану. Йдуть, мов дрімають, так повільно рухаються, але ми їх не квапимо, хоч наші животи вже аж скімлять од голоду.

Поклавши сапи, мами дістають із торб порожні миски і стають у чергу до підводи. І нам щоразу здається, що миска в нашої мамусі — найменша.

Сідаємо до вже повної миски: я, Сергійко, мамуся. Не-охолола ще затірка пахне розбовтаним борошном, по ній плавають ріденькі зблиски олії, ми побожно опускаємо в неї ложки, обережно несемо до рота, пильнуючи, щоб жодна крапля не впала на землю. Сергійко підставляє щоразу й долоню, і коли капне з ложки, то старанно злизує. Шкіра у нього на тому місці, де він водить язиком, чиста й рожева.

Лишається ще півмиски, як мамуся відкладає свою ложку:

— їжте, дітки. Я вже наїлася.

Ми дивуємося, як мало треба мамусі, щоб втамувати голод.

Тепер їмо уже вдвох. Пильнуємо, щоб хтось із нас не зачерпнув зайвої ложки. Затірка швидко осідає донизу, її немов хтось спиває, ось вона вже на самому денці, ми шкребемо запопадливо ложками, намагаючись захопити побільше, ось вона щезла зовсім, а в наших шлунках так же порожньо, як і до цього, ми з надією поглядаємо в бік воза, чи не гукнуть за добавкою, але сьогодні не кличуть.

Зрозумівши, що добавки сьогодні не буде, Сергійко відкладає ложку і тягнеться рукою до миски: сьогодні його черга її вилизувати. Вилизує старанно й довго, його голова майже зникає у мисці, видно тільки худющу потилицю, і я його зараз так ненавиджу, що ледве втримуюсь, щоб не вдарити по тій потилиці.

Поївши затірку, ми вертаємося в село. Не біжимо, навіть коли спускаємося з крутої гірки: немає сил. До того ж ми весь час дивимося пильно під ноги: чи не трапиться щось, що можна було б підібрати і з’їсти. Йдемо мовби ще більш голодні, ніж до того, як з’їли нужденний обід.

А наші матері, перепочивши, знову беруться за сапи. Хоч їм тепер більше нічого не привезуть, вони все одно полотимуть до самого вечора.

Одного разу мамуся якимось чудом дістала кілька жмень борошна. Де вона його роздобула, трудно було й уявити, може, зжалілась повариха, яка варила одну й ту ж затірку. Розв’язавши малесенький вузлик, обережно висипала борошно в полив’яну миску. Нахилилась над мискою і худюще обличчя її стало таке побожне, наче вона дивилася на образ Божої Матері.

— Оце, дітки, поласуємо й ми галушками!

Чому мамуся вирішила зварити галушки саме в неділю? Адже в неділю я зібрався на рибалку. Точніше, не я, а мамусині колеги, двоє молодих учителів, що їх поселили в кімнаті навпроти. Дістали топтуху та й запропонували піти разом з ними. Ну, як я міг відмовитись!

Вирушили вранці (мамуся саме замішувала тісто), і я •всю дорогу до озера, всі чотири кілометри думав про галушки. Ложка за пазухою все дужче муляла в боки, я вже жалкував, що вибрався по рибу, якої, може, й не спіймаємо, а галушки ж уже варяться, і Сергійко не буде ждати, поки я повернуся. Оце я зараз іду, а він намина галушки… І хоч мамуся сказала, що залишить мою пайку, мені зараз од того не легше.

Забув про галушки лише тоді, як мої супутники опустили у воду топтуху та й, побовтавши попід берегом, витягли рибину, що переливалася золотом.

— Підставляй, Толю, торбу!

Карась тріпоче у мене при боці, торба враз намокає, намокають і мої штаненята. А знизу, з води, знову лунає команда:

— Підставляй торбу!

Цей карась мовби ще більший од першого. Вертаємося додому вже під обід.

— Мамусю! — кричу з порога.— Давай пошвидше відро! Я наловив карасів!

Хапаю відро, біжу до вчителів. Повертаюся, гордий.

— Осьо, подивіться! — У відрі аж п’ять карасів. Сергійко вже чаклує над відром, мамуся ж пестить мене

по голові:

— Годувальнику наш дорогий! Що б ми без тебе й робили! — в мамусиних очах вже стоять світлі сльози.

— Сідай-но до столу,— намилувавшись карасями, каже мамуся.

Аж тепер я згадую про галушки. Дістаю з-за пазухи ложку, господарем сідаю до столу. Лише зараз відчуваю, як я зголоднів. Поставивши переді мною велику полив’яну миску, мамуся йде до печі, а Сергійко, одірвавшись од риби, тихенько зникає з кімнати. Та мені зараз не до брата: на мене чекають галушки!

Мамуся підносить горнятко до столу, нахиляє над мискою.

— О, а де ж галушки?

У мисці повно юшки і хоча б одна галушка.

Мамуся загляда до горнятка, і вид у неї стає такий ошелешений, що я одразу ж догадуюсь: там галушками й не пахне.

Того ж дня ми з братом побилися. Побилися так, що плакали не тільки ми обоє, а плакала разом із нами й мамуся.

Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та й сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:

— Ну, дітки, будем живі!

І такий голос, молодий та веселий, був у мамусі, що й у хаті розвиднилось.

Жорстоко економлячи борошно, мамуся не пекла з нього хліб, не смажила млинців, а варила ту ж затірку. І хоч затірка була на сніданок, обід та вечерю, вона нам не приїдалась ніскілечки, ми так же по черзі вилизували миску, вишкрібали горнятко, облизували до гарячого блиску ложки. Голод день і ніч гриз наші шлунки, на все, що росло, повзало, бігало, літало, ми дивилися з єдиною думкою: чи можна його з’їсти. Тож не дивно, що я одного разу змайстрував рогатку та й рушив на полювання до колгоспного двору, куди позліталися горобці з усього села. Тут годували — не давали загинути голодною смертю — корів і свиней, волів та коней, ще й курей була цілісінька ферма,— біля худоби та птиці крадькома годувалися й люди, що їх обслуговували, тож не гріх і горобцям ухопити було од загальної пайки.

Горобці, що літали хмарами, немов здогадались, чого я прийшов, хоч і ховав рогатку за спину. Досить мені було ступити в їх бік, як вони одразу ж здіймалися у повітря, а на льоту я не дуже надіявся поцілити. Врешті вирішив влаштувати засідку.

Забрався у густий кущ, зачаївся, натягнувши рогатку. Кляті горобці наче й тут розгадали мій намір: сідали де завгодно, тільки не на кущ.

Та ось від пташиної зграї, що пролітала мимо, відокремлюється один горобець, сідає на кущ.

— Цвірінь!

Боючись і дихнути, прицілююсь.

— Цвірінь!

Гілочка, що на ній сидить горобець, ходить то вгору, то вниз, я страшенно боюсь промахнутися — згадую татуся і всі його молитви: “Господи, поможи мені поцілити горобця! Я завжди, завжди буду тебе слухатись! Поможи, Господи!”

— Цвірінь! Бринь!

Горобця наче вітром здуває, я замалим не плачу. Заряджаю знову рогатку, причаююсь, жду.

Цього разу гаряча моя молитва дійшла-таки до Бога: цілісінька зграя густо впала на кущ.

Вертаюсь додому з двома ще теплими горобцями в кишені.

З того дня в нас появився постійний м’ясний приварок до затірки.

Кінчилося літо, а з ним і страшні голодні канікули. Мамуся ходить сумна та зажурена: прокотилася чутка, що будуть скорочувати вчителів. Дітей лишилася жменька, роботи на всіх не вистачатиме. А кого в першу чергу скоротять? Звісно ж, мамусю! Дочка попа, та ще скінчила єпархіальне училище. (Про те, що вона ще й жінка роз-куркуленого, мамуся, коли поступала на роботу, втаїла). Коли ставало зовсім непереливки, мамуся, вклавши нас спати, виходила в поле, подалі од села, од людей. Брела наосліп і кричала. “Як звірюка, вила,— казала пізніше мамуся.— Зійду отак криком — немов трохи полегшає”.

І настав день, коли мамуся сказала:

— Ну, дітки, будем збиратись. Поїдемо до тьоті Ані. Тьотя Аня, покинувши Миргород, вчителювала у селі

Велика Яремівка. На межі Донбасу та Харківщини.

Мамуся ще сходила до дядька Никифора, попросила підводу. Відмовив:

— Моїм коням тіки й роботи, що вас катати!

Отож ми: я, Сергійко й мамуся вирушили наступного ранку в далеку дорогу до станції. В мамусі за плечима все той же важкенний клумак, в мене клумак менший, навіть Сергійко несе клумачок: горбиться, наче старий.

За цей час я стільки надивився мерців, що коли ми йшли спорожнілим селом, мені все здавалося, що у кожному вікні, за кожною шибкою біліють обличчя покійників. Вони пильно проводжають нас очима застиглими, безгучно ворушать ротами порожніми.

А коли вийшли у поле, де жовтіла стерня скошеної нещодавно пшениці, то Сергійко зраділо закричав:

— Колоски! Колоски!

лаври. Ми ходили довкола комори, пробували заглянути у вікно, завішане якоюсь рядниною, стромляли гвіздка у величезний замок, що важко висів на дверях, залазили навіть під комору, надіючись знайти хоч щілину, але комора стояла фортецею. Від неї так і віяло таємницею далеких мандрів, невідомих світів, дух тієї таємниці нестримно вабив до себе.

На той час, коли я вперше побачив тьотю Аню, вона була вже вдовою. Вже набагато пізніше, коли я став дорослий, мамуся під великим секретом розповіла про трагічну історію загибелі тьотиного Аниного чоловіка.

Чоловік тьоті Ані, Базилевський Микола Григорович, був священиком української автокефальної церкви. Він з відзнакою закінчив Петербурзьку духовну академію, на нього чекала блискуча церковна кар’єра, йому навіть пропонували лишитись при академії, але він відмовився і повернувся””!” Україну, до свого народу. Невдозі слава про нього прокотилася по всій Миргородщині, навіть із хуторів найглухіших добирались до Миргорода люди, щоб послухати батюшку, який править молебні “нашою мовою”, поїхав туди одного разу й мій татусь, тоді вже удівець, де й познайомився з сім’єю Базилевського, а разом і з моїм дідусем та мамусею. Маючи академічну освіту, чоловік тьоті Ані був не тільки прекрасним проповідником, але й блискучим полемістом, і запросто побивав на релігійних диспутах своїх опонентів, напівграмотних комуністів, які навіть свого Маркса знали лише по бороді, не прожувавши жодного твору його, не кажучи вже про твори Святого Письма. Найпереконливішим їхнім аргументом було: “Бога немає, і квит, а релігія — опіюм!” Та ще один аргумент, уже по-справжньому вбивчий: “Хто за Бога, той супроти радянської влади і товариша Леніна!” А якщо й це не переконувало, тоді хапалися за наган.

Саме до цього “аргументу” і вдалися полемісти молодого священика.

В той вечір, розповідала мамуся, відправивши службу Божу, отець Миколай попрощався з своїми парафіянами: “Більше на цьому світі я не зустрінуся з вами”. Він наче знав, що його жде, але не став шукать порятунку, адже без волі Божої й волосина не впаде з голови людини. Вже у дворі, в суцільній темряві, пролунало три постріли, і отець Миколай, обливаючись кров’ю, впав на поріг власного дому.

Парафіяни, які його проводжали, однесли отця Миколая до лікарні, збігали по лікаря, але лікар, побоявшись, не прийшов, і тьотя Аня лежала на підлозі біля ліжка свого чоловіка, поки він і помер, стікши кров’ю.

Потім Миргородом прокотилася чутка, що стріляв начальник гепеу. Наче він сам похваставсь у тому перед своїми співробітниками.

Був похорон, якого не знав іще Миргород, люди забили всі вулиці, що вели до Божого храму, отця Миколая поховали поруч з церквою, в якій він і правив, а згодом на кошти парафіян поставили й пам’ятник. (Вже після війни, приїхавши в Миргород, я відвідав могилу о. Миколая і мене вразило не тільки те, що пам’ятник і досі стояв над могилою, кілька разів з нього збивали серед ночі хреста, але парафіяни знову ставили хрест той на місце). …не так це вразило мене, як свіжі-свіжісінькі квіти, що лежали на впорядкованій дбайливо могилі. Яку ж це пам’ять треба по собі лишити, щоб’і через роки та роки, потоптана та обпльована, вона була живою! Іще я побачив у тій церкві незвичну ікону: якийсь художник невдовзі після смерті о. Миколая змалював його образ і образ той парафіяни повісили в церкві. Він так і провисів до п’ятдесятих років, поки появився новий священик, шовіністичний попило, служитель “єдіной і нєдєлімой”, якому було наплювати на почуття Божої пастви, тож він потай зняв той образ і спалив.

Навіть похований, не знав покою підступно вбитий священик: полюючи за золотом, місцева влада кілька разів розкопувала могилу отця Миколая.

Так що тьотю Аню ми побачили вже удовою.

Тьотя Аня вразила мене своєю косою. У мамусі була прекрасна коса, яку вона по-дівочому викладала вінком довкола голови і якою я дуже пишався, але коли я побачив тьотину Анину косу, то мені й дух забило.

Пам’ятаю, як наступного ранку, проснувшись раніше од своїх братів, я подався до сусідньої кімнати. Прочинив тихенько двері та й завмер на порозі: спиною до мене стояла тьотя Аня, від голови до підлоги покрита розпущеною косою. Волосся було таке густе, що закривало геть усю постать, воно спадало донизу плащем, переливалося живими теплими хвилями. Мені раптом здалося, що це й не тьотя Аня стоїть, а якась неземна істота, яка взяла та й спустилася з неба.

Обережно, боячись і дихнути, я відступив назад до кімнати. І протягом дня бігаю, бігаю, граюся, граюся та й підійду крадькома подивитись на тьотю Аню, на її голову, обтяжену густою косою.

В той же день сталися ще дві події, які чомусь найбільше врізалися в пам’ять: мене пригостили цеглиною, а потім зіграли на скрипці.

Пригостив мене Кость, на рік молодший од мене. Кость був дуже плаксивий: не встигнеш доторкнутись до нього, як він розквасить губатого рота і — ве-е! — на весь двір. Тьотя Аня розповідала, що коли Кость народився, то крикливішої істоти не було на весь Миргород.

— Кричав день і ніч, не давав і хвилини спокою. Покійний татусь його вже й святою водою кропив — не помагало нічого.

Оцей Кость і пригостив мене цеглиною.

Намучившись з коморою, я ліг на шпориш, од насолоди заплющивши очі. Сонячно, тепло, вітерець повіває ласкавий, земля, наче гойдалка, пливе то в один бік, то в другий, я почав непомітно дрімати, як, крекчучи, підійшов Кость і вкресав мене цеглиною по голові…

На мій крик першою вискочила тьотя Аня і стала тіпати Костя. А за нею — мамуся. Не розібравшись як слід (Кость теж уже вив трубою), мамуся надавала духопеликів і мені.

До обіду я носив образу не так на Костя, як на мамусю.

— Заживе — розревівся! — сказала вона мені, дізнавшись про цеглину.

Мені вже й не дуже боліло, а образа пекла і пекла, видушувала сльози на очі.

Утішив мене Толя, мій двоюрідний брат.

Хоч йому ще не сповнилось восьми років, він уже пішов до першого класу. Я одразу ж пройнявся до нього великою повагою, адже мені ще не один рік чекати того першого класу, весь вчорашній вечір я терся коло нього, роздивляючись то абетку, то зошити, то новий-новісінький ранець, який так смачно пахнув блискучою шкірою, що хотілося її полизати, то матроску, в яку він нарядився, вже до школи збираючись, ну а про скрипку, то й казати вже нічого!

Скрипка лежала в покритому лаком футлярі, що був зсередини оббитий червоним сукном, скрипка сяяла сонцем, мені навіть не спало на думку діткнутись до неї, особливо мене вразило, що вона була невеличка, якраз по мені чи по Толі, і в той же час справжнісінька.

— Це мені купив татусь, коли його ще не вбили,— похвастався Толя, обережно закриваючи футляр.

Про такого татуся, звісно, я і Сергійко не могли навіть мріяти.

І от Толя, повернувшись із школи (сльози ще не висохли на моїх очах), запропонував:

— Хочеш, я заграю на скрипці? На скрипці?!

Мої сльози вмить висихають, я забуваю одразу ж про Костя й цеглину, про те, як мене несправедливо покарала мамуся.

— Заграй!.. Заграй!..

— От пообідаємо, тоді й заграю. Ледь діждався обіду.

— Господи, що за дитина: мов з голодного краю! — докоряла мамуся, бо я, боячись, що Толя справиться з обідом раніше од мене, мів усе підряд, не пережовуючи.

Та ось з обідом, слава Богу, покінчено: Толя веде нас усіх трьох до своєї кімнати.

— Я вам дам концерт,— пояснює він.— А на концерт приходять тільки з квитками. Зараз продам вам квитки.

Видирає із зошита чисту сторінку, одрива нам по смужечці.

— Тепер вийдіть до тієї кімнати, а я вас буду по одному впускати.

Ми слухняно виходимо, шикуємось в чергу: Кость, Сергійко і я. Толя вже стоїть у дверях:

— Ваш квиток?.. Ваш квиток?..

Надрива папірці, саджа на підлогу. В один ряд, під стіною, навпроти ліжка, на якому і спить. Ковдра на ліжкові вже опущена аж до підлоги.

— Сидіть і не зблимніть. Я зараз вийду на сцену і дам вам концерт.

Дістає з футляра скрипку, залазить під ліжко.

Сидимо, боячись і дихнути. В усі очі дивимось на ковдру, що звисає з ліжка. Там довго шамотить, потім з-під ковдри витикається гостренька оголена жопка і, націлившись нам прямо межи очі, голосно пукає.

Від образи, від несподіванки ми в один голос заревіли. Жопка, пукнувши ще раз, тепер уже, мабуть, з переляку, пірнула під ліжко, а натомість зачиргикала скрипка.

Переглянувшись, ми заревіли ще дужче.

Вскочила мамуся:

— Господи, що тут у вас?

— Толька пукає!

Під ліжком заливалася скрипка.

— Що ви вигадуєте! — розсердилась мамуся.— Він на скрипці грає.

І як ми її не переконували, що пукав, тільки раніше, мамуся так нам і не повірила.

— Не меліть дурниць! Розревілися на весь Миргород!

На цьому неприємні для нас події й скінчилися. Ми так здружилися з своїми двоюрідними братами, що коли приїхав за нами татусь, я і Сергійко не хотіли повертатись на хутір.

Більше в них нам не вдалось гостювати. Тьотя Аня, не знайшовши роботи (повсюди їй відмовляли як удові служителя культу), спродала все, що могла, та й забилася з синами у Велику Яремівку, що лежить на межі двох районів (Ізюмського та Червонолиманського) і двох областей (Харківської та Донецької). Там була початкова школа і тьотя Аня влаштувалася в ній учителькою.

Тож до неї, прихопивши мене та Сергійка, й подалася мамуся. Поїхала, не знаючи навіть, знайде там роботу чи ні: довідка про єпархіальне училище була своєрідним вовчим білетом, на який неприязно косувало просвітянське начальство. Рятувало тільки те, що нова влада ще не наклепала вдосталь учителів не класово ворожого походження і хоч-не-хоч змушена була допускати на ниву освіти сумнівні елементи, під недремним, щоправда, наглядом. Та ще була надія на те, що в Донбасі не лютував такий голод, як на Полтавщині, що діти по тих селах не вимерли до пня і школи не позакривалися…

Добиралися ми до тієї Яремівки дуже довго, з кількома пересадками. Стояла спека, в переповнених вагонах люди мліли од задухи, я мучився в зимовій чумарці, бо мамуся, боячись, щоб кондуктор не помітив, що мені більше п’яти років, навіть у вагоні не скидала із мене тієї одежини проклятої. “У нього малярія”, — пояснювала пасажирам, що мені співчували. Я смаживсь, як у пеклі, а виходячи в коридор, ступав, присідаючи, щоб не помітили моїх одинадцяти років. Я був мокрий, як хлющ, всю дорогу до Харкова, де чекала на нас пересадка на поїзд, що йшов на Донбас, а у Харкові, намучившись майже добу на вокзалі (мамуся не наважилась потурбувати тьотю Лізу), ми вмудрилися сісти на поїзд, що рушив у зворотному напрямі (першими вскочили та й зайняли дві верхні полиці)… І поки розібралися, куди їдемо, Харків лишився далеко позаду. Висадилися вже уночі на якомусь глухому полустанкові і уже там до ранку ждали зворотного поїзда. Якась тітка, яка теж зібралась до Харкова і сиділа поруч на лаві в пристанційному скверикові, казала, що це вже нічого, от недавно тут було трупів навалено: і на пероні, і в скверику — ступить було ніде. “Вся Україна од голоду вимерла”,— зітхала вона, а мені хотілося заперечити, що й неправда, не вся, коли ми от лишилися живі. “Боже, Боже, що воно й діється в світі!” — а мамуся відмовчувалась, мамуся чи то дрімала, чи вдавала, що дрімає. 1 коли підійшов врешті поїзд, вона постаралася сісти в інший од тієї жінки вагон.

Отак ми й добралися до Великої Яремівки, а точніше — до Студенка. Бо робочий поїзд (тоді приміські поїзди називались робочими)… бо робочий поїзд, що на нього ми пересіли вже в Ізюмі, зупинявся навпроти села Студенок, яке розташоване на лівому березі Дінця, а вже навпроти, на правому, була Велика Яремівка. Змучені важкою дорогою, ми пострибали на піщаний укіс (перону ще не було) та й побрели сосновим лісом, вмираючи від спраги. Було дуже жарко, сонце смажило так, що пісок обпікав босі ноги, добре, що хоч прокляту чумарку мамуся дозволила скинути, Сергійко весь час пхинькав, що йому пече в ноги, я ж мовчки волікся за мамусею, яка тягла на собі важ-кенний вузлище з нашими статками. Знав, що пхинькай, не пхинькай, не поможе нічого, тож волів краще не скаржитись,— натомість весь час думав про воду. Хоч про ковток, хоч про краплину води,— отакуньку краплинку на мій засохлий язик. Я молив чуда і чудо — ось воно! — сталося.

Сосни враз розступилися, відкриваючи невелику галявину, порослу травою. А посеред тієї трави дзюркотав веселий струмочок.

Я ще ніколи не пив такої смачної води. Вона була аж солодка, а холодна — в зуби заходила! Вода витікала з кринички, з берегами піщаними й світлими: видно було навіть фонтанчики, де били численні джерельця. Я пив і не знав, що мине небагато часу і я буду приходити сюди майже щодня в двома порожніми відрами…. Пив і не знав, що ця світла криниця посеред соснового лісу навіки ввіллється в душу мою і не раз її омиватиме в найтяжчі хвилини. Жива вода? Ось вона, у моїх спраглих долонях!

Напившись та перепочивши, ми рушили далі.

Студенок зустрів нас довжелезною вулицею, якій не було кінця-краю. Та ось нарешті й великий вигін, звідкіль, як од джерела, розтікаються навсібіч інші вулиці, і маму-сине до першої стрічної жінки запитання, як нам потрапити у Велику Яремівку.

— До Великої Яремівки? А ви ідіть осьо в оту вулицю, вона й виведе вас на луг. А там дорога одна: лугом, лугом аж до Дінця через міст та й у Велику Яремівку… А ви до когось із родичів?

— До сестри.

— До сестри? То, мо я її знаю?

— Навряд. Вона не так давно приїхала сюди вчителькою.

— То ви теж учительша?.. А це ваші дітки? Ледь спекалися цікавої жіночки.

— Отак вулицею, вулицею, а там лугом аж до Дінця… Стояла й дивилася вслід. Доки ми й сховались у вулиці. Ось луг, аж он і Дінець. Річки звідси не видно, до неї

ще йти та йти грунтовою твердою дорогою, поміж різнотрав’я, що затопило весь простір довкола, а по той бік невидимого звідси Дінця вимальовується Велика Яремівка. Хати видираються вгору одна поверх одної, кожну з них видно, як на долоні, не стають на заваді навіть садки, село пишається в них, як у вінкові, а праворуч од нього, вкриваючи кряж, густо зеленіє лісище. Ліс і ліворуч, правда, не впритул до села. Він укрив увесь кряж, застиг зеленою хвилею.

— Красиво? — зупинившись, щоб перепочити, питає мамуся.

Ми з Сергійком відповідаємо, що дуже красиво.

— Там живе тьотя Аня.

— І ми там житимемо?

— Може, і житимемо. Якщо будете слухняні й не бешкетуватимете. Чуєш, Толю?

Отак завжди! Про що б не говорили, а на мені кінчається.

Нарешті — Дінець і дерев’яний міст через нього. Міст широчезний, на ньому запросто можуть розминутися дві підводи, але мамуся кричить, щоб ми йшли посередині, подалі од краю: боїться, що ми обов’язково звалимося в річку.

— Ти знову на край мосту поліз? Господи, що мені робити з цією дитиною!

Це, звісно, до мене. Наче не можна хоч краєчком ока глянути донизу. На стрімку воду, до того прозору, що видно навіть рибу, яка пропливає при самому дні.

Мамуся хапа мене за руку, смикає так, що в мене голова ледь не злітає з плечей:

— Іди поруч, бо я не знаю, що з тобою й зроблю! Іду поруч. Хоч мені аж пече плюнути з мосту у воду.

Подивитись, чи слина довго летітиме. Втішаюся тим, що починаю човгати то однією ногою, то другою по теплих дошках.

— Почовгай, почовгай! — смикає за руку мамуся.— Занозу хочеш упіймати?

Перестаю човгати, ляпаю щосили підошвами.

— Ти що, взявся міст завалити? Уже он гойдається. Господи, і цього вже не можна! Ну, де правда на світі? Міст нарешті кінчається, а разом пов’язані з ним спокуси. Підіймаємось вулицею, яка веде прямо до школи.

В школі нікого не застали: були ж літні канікули. Тож мамуся зайшла до сусіднього двору й розпитала, як добратись до тьоті Ані.

Тьотя Аня жила аж на краю села, під самісіньким лісом. В невеликій хатині, яка належала колишньому ігід-куркульникові. Був це найбідніший у селі чоловік, який не захотів вступати до колгоспу, та ще й намовляв до цього людей. Його за це разом з сім’єю до Сибіру і вивезли, а хату віддали вчителям. Хатина ділилася сінями навпіл, ліворуч була більша кімната, її займав завуч з дружиною, а праворуч, уже в меншій, поселилася тьотя Аня. Кімната була така маленька, що в ній ледь вміщалося ліжко, стіл і два стільці з рахітичними ніжками. Та ще плита, на якій варилася їжа. Тепер ця кімната мала вмістити і нас трьох.

В перший же вечір лягли спати так: тьотя Аня й мамуся “валетами” на вузькому металевому ліжкові, Толі, як найстаршому, послали на плиті (віднині його стали називати Толя старший, а мене — Толя молодший), ну, а нас трьох поклали покотом на долівці.

Я хотів лягти поруч із Костем, але він, все ще сердитий на мене, перебрався через Сергійка і одсунуся аж до стіни. Не міг простити мені того, що я, сам того не бажаючи, його видав.

Коли ми зайшли до тьоті Ані, вона місця собі не знаходила: ще вчора з дому збіг Кость. Утік після того, як тьотя Аня його за якусь шкоду побила. Тьотя Аня вже й до школи бігала, й обпитала майже всіх у селі — ніхто Костя не бачив. Не прийшов увечері, не явився і на ніч.

— Знову на залізницю повіявся,— плакала тьотя Аня.

Кость, виявляється, уже втікав з дому. До Африки. Полювати на левів. Тоді його затримала ізюмська міліція: пробував сісти на поїзд, що йшов у бік Харкова.

Мамуся як могла утішала тьоту Аню, мені ж захотілось до вітру.

— Біжи за клуню,— сказала тьотя Аня.

Вийшов у сіни, сам не знаю для чого глянув угору. І ледь од страху не впав: в темному отворі, що вів на горище, біліла страхітлива машкара. Нависаючи над моєю головою, вона незблимно дивилася чорними, як вугілля, очима.

З переляку на мене напала гикавка. Гикаючи, я вскочив назад до кімнати.

— Там…— гикав я, показуючи пальцем у стелю.— Там…

— Що там? — злякано спитала мамуся.

— Там… щось страшне…

Тьотя Аня, мабуть, здогадалась одразу, що там могло бути. Ухопила хворостину, вибігла в сіни.

Згодом звідти донісся Костів рев…

Кость, виявляється, весь оцей час просидів на горищі. А щоб його не впізнали, нашмарував крейдою обличчя.

Мамуся наступного дня подалася в Ізюм. Ми іще спали, а вона рушила тією ж дорогою, що ми вчора йшли, до залізниці. Тьотя Аня сказала, що в їхній школі є вільне місце учительки, але завуч, до якого вони одразу й сходили, відповів, що він самостійно не має права приймати на роботу, що для цього треба звернутися в районе Мамуся, боячись, що хтось це місце займе, до схід сонця рушила в дорогу, а я з Толею подався на рибалку.

Ще вчора увечері Толя пообіцяв узяти мене на рибалку. Побоюючись, що Толя піде без мене, я просинавсь щогодини, а під ранок так міцно заснув, що брат ледве мене добудився.

— Ти йтимеш на рибалку чи не йтимеш? — питав він сердито.

Схопивсь, як опечений. Натягнув похапцем штанці, сорочину, вискочив услід за своїм братом надвір. Дінець тонув унизу в тумані.

Спустилися ще сонною вулицею, ступили на міст, на вологі од туману дошки. За мостом Толя звернув вниз по течії, вивів на піщану косу. Поклав вудочку, став скидати штани.

— А ти чого стоїш? Скидай, будемо на живця ловити сцикавок!

Що таке сцикавки, я не знав. І для чого обов’язково скидати штани, щоб їх упіймати, теж не міг уторопати. Штанами їх будем ловити, чи що? Однак не став допитуватись, а слухняно звільнивсь од своїх штаненят.

— Скидай і труси, бо замочиш! Толя вже світив голою попкою.

Робить було нічого — на пісок упали й труси.

Я стояв, натягаючи донизу сорочку, щоб прикрить грішне тіло, а Толя вже забрів у Дінець. Він ішов проти течії, забираючись все глибше й глибше, в одній руці несучи шкляну баночку, а другою притримуючи сорочку.

— Є!

Нагнувся і, про сорочку забувши, пірнув рукою під воду.

— Ось вона! — в баночці витанцьовувала тонка, як олівець, рибинка.

— А ти ж чого стоїш? Давай до мене!

З острахом ступаю в річку: тут на мілкоті течія така, що вода аж шипить. Пильнуючи, щоб вона не збила з ніг, бреду піщаним рухливим дном. І раптом — що це? — в підошву мою щось ударило, затріпотіло, зарухалось.

— Ой, щось під ногою!

— Сцикавка! Не ворушись! Бризкаючи водою, Толя підбіга до мене.

— Під якою ногою?

— Під правою.

— Стій і не диш!

Нахиляється, підсовує руку під підошву, ворушить там пальцями. Мені дуже лоскітно, але я терплю: так хочеться упіймати цю сцикавку.

— Є!

Тепер уже дві рибинки тріпочуть у баночці. І одна з них спіймана мною.

Коли впіймали сьому сцикавку, Толя сказав, що досить. Вибираємось на берег, похапцем вдіваємось: хоч вода й не здавалась холодною, обоє цокочимо зубами.

Ось нарешті й місце, де ми ловитимемо рибу. Високий берег, вода під ним не тече прудко мимо, а повільно закручується, там така глибизна, що над нею аж чорно. Толя розмотує вудочку, чіпляє на гострий гачок одну з сцикавок, закидає у воду. Вудочка без поплавка, вона на живця: на щуку чи окуня.

Сидимо годину, другу. Сонце вже припікає по-справжньому, а довге вудлище й не ворухнеться. Толя вже двічі міняв сцикавок, але толку ніякого. Потроху мене огортає нудьга: отак сидіти і ждати. Я, мабуть, не народився рибалкою, Толя оно й не ворухнеться, не зводячи з вудлища очей, я ж потихеньку починаю вертіти головою, дивлячись то на міст, то на село, навпроти якого ми й сиділи, мене вже так і пече зірватись і хоч трохи пробігтись, і коли б не хмара, я так, мабуть, і зробив би.

Хмара виповзла з-за кряжу, гримнула сердито на враз притихле село. Пухла на очах, навально поглинаючи небо, гримала все частіше й частіше, сліпучими блискавицями прошиваючи темряву. Ось перший вітер війнув по воді, пробіг сріблястими брижами.

— Треба ховатись, бо намочить,— сказав Толя.— Побігли до он тієї копиці.

З А. Дімаров

65

Копиця сіна стояла одразу ж за нашими спинами.

— А вудочка?

— Вудочка хай стоїть. Риба під час дощу краще клює.

Ледве встигли заритися в сіно, як ринула злива. Блискавиці раз по раз били у землю, тріскіт стояв такий, що ми одразу ж поглухли, потоки води, здавалося, заповзялися затопити весь світ, за суцільною дощовою пеленою ми не бачили не те що вудочку, а й того, що діялось під самісіньким носом. Ми лежали, налякані, ми дуже боялися, що якась блискавка поцілить у копицю, я раптом згадав татуся і став подумки молитись до Бога: “Господи, одведи од нас блискавиці! Я ніколи, ніколи не буду грішити! Я буду такий, як татусь!”

Злива вщухла так же зненацька, як і налетіла, зашумів тихий дощ. Він був такий світлий та спокійний, так весело витанцьовував по численних озерцях, що аж хотілося, закачавши холоші, вибігти під нього, застрибать, заспівати про капусту й про бабу:

Дощику, дощику, припусти На бабині капусти!..

Вудочку вже було видно, вона непорушно стирчала над берегом.

А дощ усе йшов та йшов, і тоді Толя, щоб згаяти час, став переповідати мені “Війну світів”, яку саме читав. Я саме перенісся до далекої Англії, де впали марсіанські кораблі, як Толя стрибонув через мене і щодуху побіг до річки. Я вискочив слідом, до вудлища, що вже не стирчало непорушно, а, зігнуте, хльоскало по воді.

Коли я підбіг, Толя вже тримав вудлище в руках. Якась сила гнула вудлище то в один бік, то в другий, туга волосінь різала скаламучену воду, вона аж свистіла, розсікаючи хвилі, велика чорна рибина зненацька вискочила на поверхню, вдарила широким хвостом, знову пірнула у воду, зігнувши вудлище так, що воно аж затріщало. Толя аж назад зігнувся, щоб утримати вудлище, кашкет з його голови злетів, він топтався по ньому, нічого, крім вудки, не бачачи.

Кілька разів рибина вискакувала поверх води. Кілька разів наші серця то підстрибували десь аж під горло, то опускалися аж на низ живота. Врешті рибина втомилася, і Толя став підводити її до берега. Все ближче… ближче… Ось уже видно хижо загострену морду… Ось уже й чорна спина показалася з води… Ще один судомний ривок… Ще одна спроба зійти з гачка… Вигнувшись в спині, Толя викидає рибину на берег.

Я вищу, як несамовитий. А щука, хапонувши повітря, починає скажено вистрибувати.

— Лови, бо в річку ускочить! — кричить Толя, все ще тримаючи вудку.

Я з усього маху падаю на рибину, прямо в калюжу.

Мокрі, забрьохані по самісінькі вуха, але щасливі вертаємося додому із здобиччю. Толя гордо несе щуку, вона важко звисає у нього при боці, ледь не дістаючи хвостом землі, я ж озброєний вудкою, що мені її довірив брат.

— Підемо завтра на рибалку? Підемо? — допитуюсь у Толі.

— Підемо.— Брат як ніколи поважний та неприступний: іде, на мене й не гляне.

— А вудочку мені зробимо?

— Зробимо.

Я вже мрію про щуку, яку обов’язково впіймаю. Та не одну — цілий десяток. Уявляю, як гордо нестиму селом, як усі стрічні завмиратимуть од великого подиву: скільки стоїть село, ще ніхто не ловив стільки риби.

Та мрії моїй так і не судилося здійснитись.

Увечері повернулася мамуся. Ступила до кімнати якась аж чорна і таким жестом стягла з голови хустку, наче разом із хусткою тією одривала й волосся:

— Не прийняли…

— Хтось обігнав? — охнула тьотя Аня.

— Ніхто не обігнав,— відповіла гірко мамуся.— Просто не прийняли.

І знову замовкла. їй важко, мабуть, було про те навіть розповідати.

Уже по вечері мамуся розказала, як її зустріли у тому райвно.

Спершу все було наче нормально: дали анкету, сказали заповнити. Мамуся, окрилена, стала відповідати на численні запитання. Перерахувала всіх своїх сестер, а з братів згадала тільки дядю Митю, написала, хто її батьки, злукавила тільки там, де запитувалося про татуся. Написала, що чоловік її був учителем і помер чотири роки тому.

Інспектор райвно одразу ж спіткнулася об тьотине Анине прізвище:

— Базилевська ваша сестра?.. Ну, що ж, спробую умовити завідуючого.

Ні жива ні мертва сиділа мамуся, чекаючи на ту добру жінку.

— Сиджу, а в самої сльози: кап, кап… І нічого не можу з ними подіяти. Наперед наче знала, що відмовлять… Дві

З*

попівни на одну школу… Верталася додому, і все думала, Анічка, про тебе: чи не принесла я лиха й тобі…

— І не думай про це! — різко обрива тьотя Аня. Вони ще довго розмовляють, але я, цікавий до розмови

дорослих (“Замовкніть, бо комин оно уже вуха наставив!” — казала часто мамуся), цього разу тихенько од них одходжу: на мене чекала вудочка, яку ми з братом мали змайструвати сьогодні. Все у мені аж горить: пошвидше взяти до рук оту вудочку.

І коли ми її зладнали, коли поставили в сінях поруч із Толиною, я, поки й спати ліг, все підходив до неї: стоїть моя вудочка? Стоїть! Доторкнуся до неї, погладжу і так мені солодко стане, що не знаю і як.

Ох і щук же наловлю завтра вранці!

Цього ранку я вже розбудив Толю. Що наче навмисне став возькатись. То сорочку не найде, то кудись запхнув картуза… Сів їсти — ледь ротом ворушить…

Нарешті вибралися з хати. Спустились до річки.

— Стій, а відро? Відро забули!

— Я скочу.

Щодуху погнав угору. Заважала дуже вудочка, з якою не захотів розстатись.

Влетів до хати, ухопив відро, вихорем вимівся на вулицю. Помчав щодуху донизу. Назустріч ішов якийсь дядько з великим вузлом у руці, я вже хотів проскочити мимо, як він зупинився, озвався до мене:

— Толюсю! Синку!

Той голос настільки знайомий та рідний, що мене всього так і обварило.

Татусь підхопив мене на руки, залоскотав у щоку вусами.

— Ти куди це зібрався?

— На рибалку! — відповів йому гордо.— Ми вчора отакенну щуку зловили!

— Доведеться, синку, відкласти рибалку. Веди до мамусі. Радість моя враз згасає, я з відчаєм думаю, що не буду

сьогодні рибалити, а коли згадав Толю, що пожде мене, пожде, та й піде рибалити сам, то й у очах у мене потьмарилось. Але не послухати татуся мені і в голову не могло прийти і єдине, що мене ще тримало на білому світі, це те, що от приведу татуся і мене одразу ж відпустять. Не відпустили!

— Ще чого! — сказала мамуся.— І тобі не сором: приїхав татусь, а ти — на рибалку?

Тож я змушений був залишитися вдома. Похмурий, нещасний сидів у кутку і слухав, як татусь розповідав про свою одіссею.

(Нині я дякую долі, що мене так і не пустили на рибалку. Бо, по-перше, я збирався виловити усіх щук, які тільки плавали у Дінці, а це призвело б до непоправної екологічної катастрофи. Адже щуки є природними санітарами іншої риби й оберігають її від виродження. Тож я тепер можу вмирати з чистою совістю. А по-друге, я так і не почув би татусевої розповіді про його поневіряння після розкуркулення).

Татуся розкуркулили одразу ж після того, як ми втекли з хутора. (“Сам Бог напоумив”,— сказав татусь, хрестячись). Він потрапив під першу хвилю розкуркулення, коли ще не мели всіх підряд, тож його виселили не до Сибіру, а лише за межі Полтавської області. Вигнали зі справжнім вовчим білетом: ткнули в зуби довідку, що розкуркулений, отже — класовий ворог. Татусь обійшов майже пів-Ук-раїни, перебиваючись випадковими заробітками, бо на роботу ніде не приймали. Татусь, який би голодний не був, жодного разу не опустився до того, щоб просити Христа ради. Трапиться добра душа, нагодує-напоїть, завжди намагавсь одробити. Впавши у відчай, татусь вирішив повернутися додому: “Краще хай у тюрму саджають, ніж отак поневірятись”. Прийшов уночі і, як тать, (татусь часто вживав церковні слова) прокрався до голови сільради, якого в свій час не раз виручав з біди. І голова, добра душа, видав татусеві довідку, що він не куркуль, а бідняк, який погорів, то й відпускається з села на заробітки.

Окрилений, татусь вирушив знов у дорогу.

— Але, видать, не спокутував усі свої гріхи перед Богом, і Всевишній вирішив мене знов покарати.

Бо в Полтаві, під час пересадки, його обікрали. Витягли усі копійки, а разом і довідку.

І знову татусь вертається в рідне село. Пішки, ночуючи в полі, щоб не вхопили та не арештували. Зривав колоски, жував зерно. Серед ночі заявився до того ж голови, розповів про свою біду.

— Голова цього разу не дав так потрібної довідки:

— У мене, Андроніку, в самого сім’я. Написав, що татусь розкуркулений.

— Бог йому суддя, зла на нього не маю. Всі ходимо в страсі.

І знову мандри з вовчим білетом та випадковими заробітками. І єдина надія на Господа Бога. Що врятує, не дасть пропасти.

Хтось пораяв податися в Росію. Там, мовляв, не так строго.

В Сумській області, вже по дорозі в Росію, Бог привів татуся у Нескушне, під Тростянцем, що в Охтирському районі. Там був (і досі, може, є) науково-дослідний інститут чи то лісового господарства, чи то садівництва, а при тому інституті — велика пасіка. І треба ж так статися, щоб перед появою татуся нагло вмер пасічник, а директор того інституту виявився не дуже лякливою людиною. Він повертів лиху довідку в руках, запитав татуся, чи вміє пасічникувати. Почувши, що в татуся була своя пасіка, повернув йому довідку з такими словами:

— Ви її мені не показували, а я її не бачив. Сховайте і нікому про неї ні слова.

Так татусь став у Нескушному пасічником. Згодом наважився написати тьоті Ларі і та йому повідомила, що мамуся з нами обома виїхала з вимерлого од голоду села до тьоті Ані.

— Я оце за вами й приїхав,— закінчив татусь.— Забирай, Маню, дітей та й поїдемо до мене. Що-що, а з голоду пухнуть не будете.

Що ми не будемо пухнути з голоду, я уже знав: татусь привіз дві білі хлібини, отакенний шмат сала і повне відро меду. Ми наласувалися тим медом по самісіньку зав’язку, їли б і більше, та мамусі наші злякались:

— Досить. І так умололи з медом цілу хлібину! Раялись до пізньої ночі, як бути. Мамусю бентежило

непевне татусеве становище: він повністю залежав од ласки директора. Ану ж дізнаються, що татусь розкуркулений! Тоді всім дорога одна: до Сибіру…

Врешті вирішили, що мамуся ще спробує пошукати роботу. Не знайде — поїдемо до татуся.

— А поки що хоч Толічку одпустіть разом зі мною. Вам буде легше.

— Поїдеш з татусем?

” А рибалка?! — зойкнуло в мені.— А нова вудочка?!”

Але татусь так дивився на мене, що я, ледь не плачучи, кивнув головою.

Тієї ночі я спав не в кімнаті, а на горищі. Разом з татусем. Татусь довго молився, я ж гірко роздумував, що чого я такий нещасливий. Хіба татусь не міг узяти замість мене Сергійка? Той все одно рибу не ловить…

Татусь пробув у Яремівці ще один день. Мамуся строго-настрого наказала мені та Андрійкові звертатись до нього на людях “дядько Андронік”: вона дуже боялася, що хтось дізнається, що наш батько живий і що розкуркулений. Уже не так за себе, як за тьотю Аню: узнають, то і її наладять з роботи. Я жодного разу не назвав так татуся, у мене і язик не повернувся б називати його “дядьком Андроніком”, спілкуючись з ним, я вдавався до безособової форми, хоч дізнавсь про цю форму вже в п’ятому класі.

Майже весь день пробув з татусем. Кілька разів брався допитуватись, чи є в тому Нескушному річка, чи в тій річці водиться риба.

— Знаєш, яких я ловитиму щук!

Татусь казав, що річки нема, але є великі озера.

— А риба в них водиться? Татусь відповідав, що водиться.

— А щуки?

Татусь казав, що, мабуть, і щуки.

— Тоді я візьму вудочку!

Цього татусь не раяв. Бо, по-перше, можуть не пустити у вагон, а, по-друге, він змайструє мені вудочку не гіршу, ніж оця.

І я, як мені не жалко було, подарував вудочку Сергійкові.

І ще зводив татуся за Яремівку в поле, де дозрівала колгоспна пшениця. Татусь довго ходив вздовж великого лану, перебирав колоски, хитав головою:

— Хазяїни, хазяїни! Хто ж так сіє пшеницю!

— А як треба сіяти? — Пшениця стояла така густюща, що долоні не пропхнути.

— Рідше сіяти треба. Тоді й колоски будуть важчі. Кожна рослинка — вона теж істота жива.

Ці слова запам’яталися чомусь мені на всеньке життя. Коли ми вже прощалися, татусь дістав грубу пачку грошей, поклав на стіл:

— Оце щоб купили корову. Бо як дітям без молока! — І ще нагадав: — Гляди ж, Манічко, не знайдеш роботи, бери Сергійка й приїжджайте до нас. Ми вас виглядатимемо.

І знов залізниця, і тісні од люду вагони, й задуха не менша, аніж тоді, коли ми їхали з мамусею. Єдина полегкість, що я вже не смажився живцем у чумарці: татусь купив на мене квиток. І пересадка у Харкові. Запам’яталася вона мені тим, як ми сиділи на лаві посеред зали для пасажирів і як мені захотілося позбавитись зайвого вітру, що обдув мій живіт.

— Пускай потихеньку в штани,— пошепки пораяв татусь. Він, мабуть, сам не знав, де у вокзалі потрібне для цієї справи приміщення.

Я й став випускати злий дух, пильнуючи, щоб не було жодного звуку. Доки сусідка, дамочка явно крою міського, стала до мене принюхуватись. Нюхала, нюхала, морщилась, морщилась, а потім обурено мовила:

— Ето безобразіє!

Звелася і, підхопивши важкенну валізу, пішла геть. Я страшенно злякався, що вона покличе міліцію. Злякався, мабуть, і татусь, бо й собі звівся:

— Давай пошукаємо іншого місця.

Взяли свої бебехи, пішли шукати вільного місця.

Зрештою, муки мої скінчилися: ми сіли на поїзд. І треба ж такому статися: щойно ми влаштувались, щойно рушив поїзд, як до вагона, пручи поперед себе валізу, вскочила ота дамочка. Спітніла, захекана, вона не сіла — упала поруч зі мною. Я так злякався, що знову став пускати в штани…

Якщо в тьоті Ані було тісно, то споруду, в яку мене завів татусь у Нескушному, важко було і людським житлом назвати. Покійник, якого заступив на роботі татусь, лишив по собі велику сім’ю, яка й продовжувала займати дві кімнати, виділені для пасічника. І татусь (не викидати ж сиріт на вулицю!) поселився в майстерні при пасіці. Це була наспіх зведена халупа з єдиним віконцем, з земляною підлогою, яку й долівкою не можна було назвати, бо долівка трамбується з кізяка та з глини, а тут була просто земля. Крім рудих голих стін, жодного разу не білених, була ще плита, на якій розтоплювали вощину, з меблів же не було нічогісінько, якщо не вважати меб-лею споруду із дощок, що спиралась на цегляні ніжки (вона служила татусеві за ліжко), та верстат під вікном, завжди усіяний стружками. Стільців взагалі не було, натомість стояли два порожні вулики. Під верстатом лежали дошки, рами до вуликів, гвіздки і тоненький дріт, що натягувався на рами, а на дріт уже — вощина.

Та й цього мало було татусеві: у кутку стояла медогонка, поруч — повне вощини корито, а ще поруч — вальці, через які ми з татусем тягнутимем вощину: татусь обережно крутитиме вальці, я ж задкуватиму аж до дверей, тримаючи тонкий вощаний сувій, густо вишитий шестигранними чарунками. Сувій той потім акуратно поріжеться гострим, як бритва, ножем, вощина закріпиться в кожній рамі на тоненькі дротини, натягнуті, як струни у скрипці, рами вставляться у вулик — і загуде, заспіває невсипуща бджолина сім’я, тягнучи соти, наповнюючи їх чудодійним нектаром.

І ще в тій майстерні завжди стояв густий дух меду, вощини та смолистої соснової стружки. Татусь теж завжди пахнув вощиною й медом. Особливо його руки: сильні, великі і такі ласкаві, коли лягали мені на голову!

Не знаю, як подивилася б на ту комірчину мамуся, а мені вона страшенно сподобалась. А коли татусь ще показав три липові діжечки, по вінця наповнені медом, що вже став сахаритись (в одній — темний гречаний, в другій — білий липовий, а в третій — золотистий, зібраний під час весняного цвітіння), то захвату моєму меж не було.

— Це все наше?

— А чиє ж! — усміхається татусь.

— І можна його їсти?

— Можна. Тільки не ножем бери, а лопаткою.— Татусь ще на хуторі вчив, що мед не можна брати ні ножем, ні залізною ложкою. Для цього він завжди майстрував дерев’яні лопатки. Найкраще — із липи.

В той вечір я тільки мед з медом і їв. Наївся — аж в очах стало солодко.

Полягали спати так: татусь — на дошках, а я — на верстатові. Для цього зняли весь інструмент, змели стружку. Замість перини був посланий кожух, а в голови — єдина плеската подушечка.

— А ти?

— Я, синку, щось найду собі примостити у голови. Спи з Богом.

Вкривачкою ж — моя чумарчина. На ноги натягнеш — голий до пояса, потягнеш під шию — ноги по коліна вилазять. Так спати і приловчився — калачиком. Досі, старий уже, отак сплю.

Заплющую солодко очі (живіт мій, як бочечка, наповнений медом), а татусь ще лягати не думає. Вкручує в лампі гніт, щоб світило ледь-ледь, витягає з-під свого ліжка скриньку, одчиня кришку. Крадькома стежу за ним, вдаючи, що вже сплю.

Татусь дістає невелику ікону, вішає на гвіздок на стіні, стає на коліна. На обличчя його наче падає якесь інше світло, аніж од лампи, сяють лагідні очі.

Татусь творить молитву.

Дивлюся на татуся, на ікону. І здається мені, що Божий образ одривається от стіни та й зависа над татусем. А молитва, яку так гаряче шепоче татусь, вливається в мене ласкавими хвилями, змиває з моєї душі гріховні всі сумніви, шкільну науку про те, що Бога немає, що його вигадали попи та монахи, пани й глитаї, аби дурити людей, ссати з них кров. “Кого татусь дурить? З кого ссе кров?” І так мені стає образливо за татуся, так його жалко, що я теж подумки звертаюся до Бога:

“Господи, пожалій татуся! Зроби так, щоб татусь став щасливий! Щоб приїхала мамуся з Серпиком, і ми стали жити разом. А я зате ніколи, ніколи не буду грішити. Вкопаю високого стовпа, здеруся на нього і буду стояти на одній нозі, поки й посинію. Як стояв отой святий, що я забув, як його звати”.

Іще проказую коротеньку молитву, якої навчив мене татусь ще на хуторі:

“Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного! Царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога за нас!”

— А чого Варвара, а не Ілля? — запитав тоді татуся: громовержець Ілля найбільше вразив мою уяву.

— Бо свята Варвара не дасть нам померти, не покаявшись,— пояснив татусь.

Кінчаю молитву і на душі моїй стає так легко та хороше, що я й не зчуваюсь, як засинаю…

Отут маю вибачитись перед читачем за певну фрагментарність у подальшій розповіді. (Боюся, що доведеться це робити не один раз). Починаючи цю повість, я поклявся собі нічого не вигадувати, ні додавати, ні тим більше викидать та прикрашувати, тож коли дійшов до мого перебування в Нескушному, то мене чи то стала зраджувати пам’ять, чи події були такі незначні, що про них не варто й згадувати, тільки більш-менш цільна досі картина стала розпадатись на окремі фрагменти. І як я не намагаюся зв’язати їх докупи, не виходить нічого.

Пригадую великий сад, у якому росли всі на світі плодові дерева. Він врізався в мою пам’ять, мабуть, тому, що там стояла пасіка, на якій хазяйнував татусь, та ще величезними червоними яблуками,— таких яблук я більше не бачив ніколи. Червонющі, як жар, солодкі, як мед, вони важко падали в густу траву, і то була наша здобич законна: директор дозволив дітлашні збирати ті яблука з умовою, що не будемо залазити на дерева, трусити й обламувать гілля. Ми чесно дотримувались неписаної тієї угоди, не тому, що були такими слухняними, а тому, що боялися сторожа, і не так сторожа, як двох його псів, од яких ні втікти, ні сховатися.

Тож ми вдовольнялися тими плодами, що, перестиглі, падали важко на землю, зате відводили душі на горіхах: і руки, і губи в нас були як у негрів, бо в нас не вистачало

терпцю діждатися, доки горіхи дсстигнуть та вилущаться самі з шкаралущі. Ми розгризали, як миші, тверді зелені плоди, добираючись до ніжного зерня, і то нічого, що од терпкого, гіркого соку так зводило губи, що й слово було важко вимовити.

Пам’ятаю велику садибу, заставлену двоповерховими й одноповерховими будинками з червоної цегли, а вже за садибою розливавсь лісопарк, западав до озер, що, витікаючи одне з одного, ланцюгом простяглися на кілька кілометрів. Іще там був величезний грот, складений з дикого каменю,— з темної пащеки його навіть в найспе-котніший день дихало могильною сирістю. Дорослі забороняли нам і підступати до нього, казали, що з того гроту бозна й куди веде підземний хід, тож, мабуть, боялися, що ми поліземо в нього та якщо не заблукаємо, то, гляди, ще привалить. Заборона ота нас ще більше під’юджувала, ми так і вертілися біля чорного отвору й одного разу, злаштувавши смолоскипи з паліччя та клоччя, таки полізли туди. Але надовго сміливості нам не хватило: з пекельної темряви шелеснуло, гухнуло, і ми, гублячи смолоскипи, вискочили на світло. Бігли, не чуючи ніг під собою, аж до садиби.

Призвідцею нашої ватаги був син директора, як його звали, забув. Наш одноліток, він виділявсь поміж нами своєю статурою й силою.

Ще коли мамуся возила нас у Полтаву лікуватись од лишаїв, то зводила якось до краєзнавчого музею. Там найбільше нас вразила не стародавня зброя: мечі та списи, мушкети, пістолети та палаші, а опудало теляти, якому й півроку не сповнилось, коли його забили. Велетенський, з бугая завбільшки, звірюка стояв посеред зали, низько нахиливши рогату голову, і такою дикою силою віяло від могутньої туші, що ми боялись і підступитися близько.

Отаким був і наш ватажок: Піддубний дитячого віку.

Весь час ми гралися в громадянську війну, в червоних та білих — інших забав він не визнавав. Крокували в шерензі, завдавши на плечі дерев’яні гвинтівки, співали революційних пісень. Усі пісні були російською мовою, тому, мабуть, що й Червона Армія, яка прийшла на Україну з півночі, була суто російською, і ми дружно виспівували на кшталт ось такої:

По долінам і по взгор’ям Шла дівізія впєрьод, Штоби с бою взять Прімор’є, Белой арміі оплот!

Хоча пробачаюсь: була одна й українська. Мабуть, затесалися в злютовані російські ряди кілька наших хохлів і вони тягнули своєї:

їде півник на війну. На війну велику, Воювать, воювать, Воювать гиндиків. А гиндики-куркулі Півника убили. “Кудкуда, кудкуда!” — Кури голосили.

Часом співать набридало, і тоді наш командир змушував нас вдаватися до декламації. Найбільше він полюбляв вірш про молодого червоноармійця, який загинув у бою. Вибирали найлегшого, клали на саморобні мари та й несли на плечах до місця поховання. Несли і щосили кричали:

Тіше, товаріщі, шапкі долой, Красноармеец погіб молодой! Долго он білся, нє нил, нє роптал. Слова нє молвіл о том, что устал!

Похоронна процесія підходила до кладовища, “небіжчик” опускався в могилу, наш командир проголошував революційну промову, лунав дружний залп з дерев’яних рушниць, а дівчата, бойові наші подруги, прикрашували могилу квітами.

Лицедійство оте, що повторювалося з дня в день, спонукало мене до написання роману. Узяв зошит та ручку, сів до верстата та й заходився писати.

І чого тільки в тому романі не було. І гармати, і танки, і літаки, і лінкори, і кулеметні тачанки, і Будьонний, і Ворошилов, і Чапаев, і, звісно ж, молодий червоноармієць, який поліг смертю хоробрих. Зброї та військ там було напхано стільки, що коли гримнув похоронний салют, то здригнувся весь світ.

Досі жалкую, що той мій перший роман на чотири чи п’ять сторінок канув у безвість. Цікаво було б узнати, які думки вихрилися в одинадцятилітній отій головешці.

Напередодні нового навчального року татусь повів мене записувати до четвертого класу. До Тростянця. За чотири кілометри од Нескушного. Директорша, жінка дуже сувора на вид (татусь м’яв у руці поштиво картуз), одразу ж звернула увагу на мої босі ноги:

— У вашого сина немає взуття?

Взуття у мене було, але не осіннє чи літнє — зимове. Коли я уже в другому класі добив оту осоружну взувачку жовтогарячого кольору, мамуся пожурилась-пожурилась та й справила мені валянки з виношеної якоїсь сукнини. “Оце, сину, хоч не мерзнутимеш взимку”. Валянки ті я й привіз до татуся, але ж не взувати їх зараз, коли іще й сонце припікає по-літньому!

— В нашу школу діти босоніж не ходять! — сказала строго директорша.

Так татусь змушений був терміново діставати мені черевики.

Черевики були нові-новісінькі, ще й чорного кольору. Такої взувачки я ще не тримав у руках.

— Це мені?

— Тобі, тобі! — татусь сяяв не менш, ніж’ черевики. Я похапцем став приміряти.

— Ну, як?

— Якраз по нозі! — Хоч розтоптані ноги мої ледь влізли в нову взувачку, а твердющі рубці одразу ж вп’ялися у шкіру. Та я й не думав признаватись, боячись, що татусь віднесе їх назад.

Щасливий, заснув, примостивши обнову біля подушки.

А вранці почались мої муки. Черевики одразу вп’ялися у шкіру і ноги з кожним кроком все більше горіли вогнем.

Врешті не витримав: сів і скинув блискучих катюг із своїх замордованих ніг.

Х-ху, як на світ народився!

Відтоді ходив до школи так: узував на татусевих очах черевики, виходив надвір й одразу ж роззувався. Ніс у руках аж до школи, чотири усі кілометри, там узував, дибав пошвидше до класу, а вже за партою пошвидше їх розшнуровував. Викличе учителька до дошки, я шнурки — раз! — і зав’язав. А на перервах більше намагався не бігати: стояв, поставивши ноги так, щоб не дуже муляло.

Я, може, потроху й розносив би тісну взувачку, але тої осені рано похолодало, ранками земля біліла од інею, а трава геть пожухла та почорніла. Земля прикипала до підошов, зашпори так заходили в пальці, що й у серці віддавало, але я вперто долав оті чотири кілометри босоніж та й доходився до того, що важко захворів ангіною. Була температура за сорок, а горло боліло так, що ні слину ковтнути, ні слова вимовити, татусь лікував мене розтопленим медом, а коли мед не допоміг, примусив випити дві ложки гасу, і чи то від гасу, чи від того, що будь-яка хвороба має свій початок — кінець, я став потроху вичухуватись.

Аж коли зміг ходити, татусь одвів мене до поліклініки, в той же Тростянець. Не з порожніми руками повів — прихопив відерце меду. І чи то мед так подіяв на лікаря, чи то моє горло й справді було таке безнадійне, тільки він вирішив викинути мені гланди (“Удаліть!”). Дав у руки емальовану посудину, наказав піднести її до підборіддя і якомога ширше роззявити рота:

— Не бойсь, больно не будет!

Та й поліз у мій роззявлений рот блискучим якимось інструментом.

Заболіло так, що аж бризнули сльози з очей. Мій рот сам собою зімкнувся, зуби намертво вчепилися в інструментину. Лікар смикав її, аж голова моя хилиталась, потім ухопив мене за носа та й затиснув щосили. Я задихнувся, вже ротом хапонув повітря, і видерта гланда червоною галушкою впала у посудину.

Операція на тому й скінчилася. Лікар зализував укушеного пальця, я теж ковтав кров, що лилася у горлі.

— Нєдєльку полежіш — зажівйот,— сказав мій мучитель, прощаючись.

Тиждень я раював. Ні уроків, ні школи, ні тісних черевиків. Ніжився в татусевій постелі (на час моєї хвороби татусь переселився на верстат) і не було щасливішої од мене людини на всьому білому світі.

А потім випав сніг, і я уже взувся у валянки.

Оця моя розповідь про нові черевики не була б повною, коли б я не згадав, як татусь водив мене у Охтирку, до церкви. Було якесь релігійне свято, і татусь не був би татусем, коли б його пропустив. На той час майже всі храми порозоряли та позакривали, лише де-не-де ще лишилися. Уцілів і в Охтирці, там і правилася служба Божа.

Ще звечора татусь сказав, куди ми завтра підемо. Попередив лише, щоб нікому ні слова.

— Ти вже в мене дорослий, знаєш, що за це може бути.

Я уже знав. Знав од мамусі, яка не втомлювалась наказувати, щоб ми не проговорилися, що вірили в Бога (“Бога, дітки, немає”,— а я бачив не раз, як вона, лягаючи спати, потай хрестилася). Знав од старших учнів, войовничих безбожників, які збирали по хатах та палили ікони. Од учителів, які не втомлювалися твердити, що найбільший гріх перед радянською владою — це вірити в Бога. А найчастіше — од учителя співів, який навчав нас антирелігійних пісень (“Долой, долой монахов, раввінов і попов!”). Я вже й сам починав потихеньку соромитись, що колись таки вірив у Бога, і давно уже не хрестився. А приїхав татусь, став отам на горищі в Яремівці на вечірню молитву, і таким звичним та рідним, таким заспокійливо світлим полилося у мене, що я і не зчувся, як став хреститись слідом за татусем.

Вирушили рано-вранці, щоб встигнути до початку служби. Я, як завжди, чесав босяком, завдавши на плечі перев’язані черевики, було тепло, але вже не спекотно, ми долали кілометр за кілометром, аж поки й добралися до Охтирки. Ще в дорозі, поспішаючи за татусем, я мріяв про те, як зайду в храм, наповнений віруючими, як буду хреститись і кланятись — так запопадливо, що всі до мене обернуться та й перемовлятимуться впівголоса: “Ото Божа дитина! Щасливі ж її батьки!” — і як потішений буде татусь, що виховав такого богомільного сина.

Тож ще перед храмом я став хрестити лоба, а ступивши до Божого дому, пропхався вслід за татусем до великої ікони Діви Марії та й запопадливо захрестився, закланявся.

І тут мене тріснули чимось твердим по потилиці.

Якась незнайома бабуся. Свариться костуром (ним вона мене й пригостила), люто шипить:

— Картуза скинь, безбожнику!

І вже не тільки люди довкола — сама Божа Матір з осудом дивиться на мене.

Зриваю картуз, стою, втупивши очі в підлогу.

Більше до церкви татусь мене не водив…

Горло моє зажило (“Як на собаці!” — сказала б мамуся) і я з жалем розстався з татусевим ліжком, де паном вилежував цілісінькі дні. Знову походи до школи, знову уроки, знову повертаюсь додому голодний, як вовк, хоч татусь щоранку клав мені два грубезні шматки хліба, щедро змазані медом.

Отой мед і був причиною того, що я завжди повертався голодний.

Довгожданий дзвінок на велику перерву. Але ми не кидаємося стрімголов геть із класу, а дістаємо більші та менші пакунки, дбайливо приготовлені нашими батьками. Дістаю і я свій солодкий наїдок, та не встигаю його розгорнути, як мене одразу ж обступає гурт охочих поласувати медком.

— Дай попробувать! Дай!..— простягаються з усіх сторін руки. Спробуй не дати!

Найбільше діставалося моєму сусідові по парті: хлопцеві з такими товстими губами, що кожне слово він вимовляв приплямкуючи.

З’ївши мій мед, хлопці заходжувались коло власних сніданків. І жоден… чуєте, жоден!., не запропонує мені навіть крихти.

Я ж попросити соромився. Мені легше було б померти, ніж простягнути руку і вимовить: “Дай!” На все життя запам’ятав, як кілька років тому наважився попросити шматочок пиріжка. В одного хлопця, на ковзанці. Він стояв і відщипував кому більший шматок, кому менший (“Дай мені!.. Дай!..” — лунало довкола), і так мені захотілося скуштувати того пирога, так захотілось, що я нарешті не витримав:

— Дай і мені?

— Тобі? — витріщив очі той хлопець. І закричав: — Ге-е, син учительші, а просить! Син учительші, а просить!

— Ге! Ге! — підхопили догідливо хлопці.

Не ношу на них зла: майже всіх викосив голод тридцять третього року. Але оте: “Ге-е-е!” так засіло в мені, так запеклося, що я волів після того краще померти, ніж у когось щось попросити.

Не просив навіть у мого сусіда по парті, якому й перепадало найбільше од мого солодкого наїдку. Він же мені й одплатив одного разу чорною невдячністю.

Учителька наша була не просто чепурухою, а чепурухою маніакальною. Все на ній сяяло, а єдина кохтина була така запаморочливо біла, що й очі сліпила: вона її, мабуть, прала щовечора. Вона домагалася цього й од нас, тридцятьох поросят, які так і зирили залізти в грязюку. Кожна пляма на нашому одязі, кожна нечесана голова доводили її до істерики. Вона вела з нами нещадну війну за чистоту і кожного ранку, до класу заходячи, голосно командувала:

— Покладіть руки на парти!

Проходила поміж рядами і знову лунала команда:

— А тепер переверніть донизу долонями.

І горе тому, хто прийшов з брудними долонями чи чорними нігтями! Поруч із столом учительки, розвернута лицем до класу, стояла ще одна парта, тож власник брудних нігтів чи рук урочисто відводився за ту парту та й сидів до кінця уроків, поклавши поперед себе руки.

Ви пробували посидіти отак на виду всього класу? Спробуйте!

Щопонеділка ж у нас відбувалося генеральне обстеження на блощиці та воші. Ми розстібували комірці сорочок та кохтин й оглядали ретельно сусід сусіда. І хоч нечисть та не знайшлася жодного разу, учителька була переконана, що воші в нас таки є, тільки дуже спритно ховаються.

Тож щопонеділка лунала одна й та ж команда:

— Діти, розстебніть свої комірці!

Пролунала вона й того лихого для мене ранку. Я безтурботно підставив губатому своєму сусідові комірець сорочини й одразу ж почув його радісний крик:

— А в Дімарова воші!

Мені здалося, що й стеля звалилась на голову.

Сидів потім за ганебною партою, нещасний, заплаканий, сидів обличчям до класу і весь час здавалося, що всі на мене тільки й дивляться, про мене тільки й говорять. А тут іще шия та спина стали нестерпно свербіти — вогнем ходило по шкірі!.. А я не смів навіть руку одірвати од парти, щоб почухатись. І здавалося, що по всьому мені повзають воші.

Тож коли пролунав дзвінок, я кулею вилетів надвір. Мусив вчинить щось таке, щоб не тільки мій клас, а вся школа забула про мою ганьбу.

Гасав двором, як шалений, штовхався і кидався снігом, роздавав і сам діставав запотиличники, зривав з голів шапки, а коли вийшов на наш галас директор, я вмудрився заліпити в нього грудкою снігу.

І досі бачу, як та грудомаха гранатою вибухнула на піджакові директора.

Галас ущух, як обрізаний, залягла налякана тиша. Директор якийсь час стояв непорушно, з трудом переварюючи те, що сталося, а між мною та ним уже утворився коридор, так що годі було сховатися за чиюсь спину. Директор врешті отямився, поманив мене пальцем…

Так до записки учительки, адресованої татусеві, додалася ще й записка директора: татуся викликали на розмову до школи.

Ті дві записки ворушилися в моїй кишені, наче живі. Сидячи за отією партою, я про них тільки й думав. Мені уже й жить не хотілося, не те що слухати вчительку. І коли б сталося чудо та розверзлася земля, вся школа провалилася в прірву, то єдиний, хто цьому зрадів би, був би Толя Дімаров.

Чуда не сталось. Натомість настав останній урок, що його вела вже не вчителька, а піонервожата (нас гамузом прийняли в піонери). Вона була дуже юна і дуже красива, з розкішною червоною краваткою довкола ніжної шиї.

— А ти чого тут сидиш? — спитала вона з порога.

— У нього воші! — закричав дружно клас. Піонервожата подивилась на мене ясними очима (хто

виміря муку мою?) і сказала:

— Сідай на своє місце.

А потім звернулася вже до всього класу:

— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?

Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку,— кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.

— Я скажу!.. Я!..— тягнув руки наш клас. Підняв несміливо руку і я. Надіявся, що піонервожата помітить саме мене, і тоді я так розповім про Павлика Морозова, що весь клас буде слухати, завмерлий од подиву.

Не помітила. Викликала натомість відмінницю Катю.

— Сідай. Молодець! А хто ще додасть про Павлика Морозова?

І знову ліс рук і моя поміж ними найдовша рука. Піонервожата на мить зупинила на мені погляд, та одразу, мабуть, згадала про воші, то й перевела його на мого сусіда по парті:

— Скажи ти, Колодій!

Що той плямкав своїми гидкими губами, я вже не слухав. “Вона навмисне не помічає мене. Навмисне!” Мене вже душать сльози, я їх ледве стримую.

Ще кілька учнів розповідають про Павлика. Ще кілька разів не помічає’моєї руки піонервожата. Нарешті лунає останнє запитання:

— Діти, підніміть руки, хто із вас вчинив би так, як Павлик Морозов?

Не піднялася жодна рука. Жодна, окрім моєї. Я чекав, що піонервожата одразу ж похвалить мене, скаже, щоб усі брали з мене приклад, але вона раптом замовкла, так її, мабуть, вразила єдина на весь клас рука. Та й у мені ворухнулося щось нехороше, рука моя сама собою опустилася, заховалась під парту.

Наодинці чалапаю додому: одстав навмисне од гурту. Хочеться, щоб дорога од Тростянця до Нескушного була вдвічі довшою, щоб татусь, який мене завжди ждав, на той час, коли я появлюся удома, кудись вийшов, щоб на мене напали вовки або щоб я дуже захворів. Я вже думав про те, що татусь теж куркуль, теж розкуркулений, і так ненавидів зараз піонервожату, наче не я сам, а вона підняла мою руку.

І єдине, що хоч трохи втішало мене,— це оті дві записки в кишені. Прийду й одразу ж віддам татусеві. Хай лає, хай навіть б’є — чим суворіше мене покарає, тим мені стане легше на душі. Якщо вона ще в мене була.

В ту ніч довго не міг заснути. Татусь, прочитавши обидві записки, і не подумав мене сварити:

— Це моя, синку, вина.

Зняв із мене сорочку й штани, спідню білизну, заходився виварювати у великій кастрюлі, в якій розтоплював віск перед тим, як тягнути вощину.

Я лежав, голий-голісінький (спідня білизна була у мене єдина, не кажучи вже про сорочку й штани) …лежав, по шию закутаний у татусевій постелі і ще ніколи так не любив татуся. “Господи, зроби так, щоб татусь був щасливий! Щоб мамуся, і я, і Сергійко завжди жили з ним. Щоб його всі любили, а щоб бджоли на пасіці наносили повні вулики меду. І щоб ніхто не довідався, що татусь розкуркулений. Сотвори таке, Господи! А я за те буду щоденно молитись до тебе, як молиться мій татусь, і як виросту, то піду у монахи… А татуся буду слухатись. Так слухатись, що й літеру “ж” не дописуватиму!..”

Татусь якось розповів про хлопця, який готував саме уроки, а його покликав батько. Заглянув потім батько до зошита, а там літера “ж” не дописана.

— Отак треба слухатись батьків,— закінчив татусь.

Та розповідь так мене вразила, що я після того, уроки готуючи, не дописував літери “ж”, ждучи, що мене от-от гукне татусь. Але татусь жодного разу так мене й не покликав.

Дивився на татуся і очі мої були повні сліз. Клявся собі, що скорше помру, аніж підніму ще раз руку. Або й сокирою її відрубаю.

І от же незбагненна натура людська: після того випадку я, бувало, не раз, коли татусь із кимось вів розмову, мимоволі нашорошував вуха: а чи не скаже татусь чогось проти радянської влади? На мене наче падала тінь уславленого піонера з Сибіру.

Перебування моє в Нескушному скінчилося так же раптово, як і почалося. Якось я пробігав мимо контори, як мене зупинив якийсь дядько:

— Ти синок пасічника?

— Я.

— Передай своєму татові, щоб зайшов до відділу кадрів. Я змінив свій маршрут і майнув до татуся.

Татусь, почувши про відділ кадрів, зняв картуз і перехрестився. Допитувався, хто передав, чи нічого ще не додав. Метушливо зібрався, швиденько вийшов надвір.

Появився з того таємничого відділу засмучений та мовчазний. Взяв був рубанок, яким стругав саме дошку, коли я його покликав, потримав-потримав та й поклав на місце. Став складати змайстровані рами, та одразу ж кинув і те. В мене аж язик свербів запитати, що сказали там татусеві, але я не насмілився.

— Давай, синку, вечеряти,— сказав сумно татусь. І чомусь додав: — Бог не без милості.

Вечеряли. Пили чай, настояний на вишневому гіллі, що його я дуже любив, з липовим медом, що його я любив іще більше. Але сьогодні і чай не був мені чаєм, і мед не був медом. Хоч я ще не підозрював, що оця спільна з татусем вечеря — остання.

— Повечеряв? Тоді лягай спати.

— А ти?

— Я помолюся.

Татусь молився цього разу як ніколи довго. Я то засинав, то просинався, а його шепіт слався і слався по темній кімнаті, болісно бився в темний образ Ісуса Христа.

Вранці татусь сказав, щоб я збирався в дорогу. Назад, до мамусі.

— А ти?

— Я, синку, може, приїду пізніше.

Порізав мені на дорогу хлібину, товстий шмат сала. Дав відро і дерев’яну лопатку:

— Набирай, синку, меду.

— Липового?

— Бери, якого хочеш.

— А скільки?

— Бери, скільки донесеш.

Я за відро, за лопатку та до діжечки з липовим медом. Натовк відро по самісінькі вінця.

— Піднесеш?

— Піднесу! Я й не таке піднесу!

Поки я набирав мед, татусь сидів над листом до мамусі.

— Оце, синку, передаси мамусі. Не загуби ж!

Сам поклав у внутрішню кишеню мого піджачка, заколов англійською булавкою.

— Гляди, щоб не вкрали.

— У мене не вкрадуть!

Був як ніколи зі мною ласкавий.

— Ну, з Богом! — перехрестив мене, поцілував у тім’я.

Стояв потім на пероні, і така туга запеклася в його терплячих очах, що в мене й серце щеміло.

І знову я їду в переповненому вагоні, де не те що лягти, сісти і то не завжди знайдеш місце. Люду як маку, розмовляють, кашляють, курять, сморід стоїть такий, що голова іде обертом, але я дякую долі, що хоч сиджу біля вікна і можна дивитись, як мелькають телеграфні стовпи, як розгортаються мимо снігом покриті поля, в солом’яні стріхи закушкані села. Відро з медом стоїть у мене в ногах, я і на мить не випускаю з рук залізної дужки, боячись, щоб його не поцупили, і коли йду напитись води (літровий кухоль прикутий ланцюгом до бачка) чи, пробачте, до нужника (слово “туалет” я засвоїв набагато пізніше), коли мені так припікало, що була вже несила сидіти, я з собою тягну і відро. І те чомусь особливо смішить моїх по лаві сусідів.

— Відро не забудь! — кажуть щоразу вони і дружно регочуть.

Я сидячи й спав. Не те що спав, а скорше дрімав: тільки склеплю повіки, як одразу ж тривожне: а відро? Нахилюся, помацаю: є! А повіки самі собою злипаються, а голова як чавун.

Десь опівночі приїхав до Харкова, поволік відро у вокзал. А за годину сів уже в поїзд, що йшов на Донбас, а там Ізюм, і вже потяг робочий, і коротка зупинка, під час якої я, стрибнувши, ледь утримав важкенне відро, і не один кілометр до Студенка, і по Студенку ще добрий кілометр, а там іще луг, яким іти та йти, і нарешті Дінець та Велика Яремівка. А мороз — за вуха хапає!

Пру відро, що все важчає й важчає, часто міняючи руки: однією несу, а в другу хукаю, зігріваючи скоцюрблені пальці. Пру й ледь не плачу: “І навіщо я набрав стільки меду?”

Грудневий день і днем важко назвати: поки добравсь до Яремівки, стало смеркати. З останніх сил піднімаюсь крутою вулицею, увалююся в двір, а потім і в сіни:

— Мамусю! Мамусю! — кричу, ледь не плачучи. Одчиняються двері: не з нашої кімнати — навпроти.

— Хто це?.. Господи, Толя!.. Заходь!

— Я до мамусі,— ніяк не можу второпати, чому з нашої кімнати ніхто не озивається.

— Та зайди — на тобі ж уже й місця живого немає! Беруть за плечі, заводять до кімнати. Тут так світло і

тепло, що мене одразу ж огортає дрімота. Та коли відідрали прикипілу дужку од пальців й стали розтирати руки та щоки, мені вже було не до сну.

— Я до мамусі…

— Твоєї мамусі тут уже немає.

— А де ж вона?.. А тьотя Аня?..

— Немає нікого… Вони всі перебралися в Студенок… Ти куди? — Бо я вже за відро та до дверей.

— В Студенок. До мамусі.

— Нікуди ти зараз не підеш! Заночуєш у нас, а завтра й рушиш по-видному. Ганно Іванівно, подавайте вечерю! — Вони одне до одного зверталися тільки на “ви”, називали по імені та по батькові.

Я довго не хотів сідати до столу, хоч був дуже голодний. Мені було соромно їсти чужий хліб, як і всі сільські дітлахи, я завжди відмовлявся, казав, що спасибі, що ситий, хоч іноді аж слина текла: спробувати он того пиріжка чи отих он вареників. Але мене таки посадили і так нагодували, що я ледь виліз з-за столу. Розімлілий од тепла та од їжі, ледве діждався постелі і ще й голову не доніс до подушки, а вже заснув. Так міцно заснув, що вранці ніяк не могли мене добудитись.

Другого дня повернувся у Студенок. І перше, що зробив, оддав мамусі листа.

Лист той мамуся зберігала до сорок першого року, до початку війни. Він лежав у комоді і якось, щось шукаючи, я наткнувся на нього, розгорнув, став читати, і татусів голос, як живий, залунав у мені, і після того, коли скучав за татусем, я не раз крадькома діставав того листа і чи-тав-перечитував.

Ось цей лист (цитую по пам’яті майже дослівно):

“Дорога Манічко!

Мабуть, я дуже согрішив перед Богом, що він мене так карає. Плекав надію забрати вас до себе, а тепер самому треба йти світ за очі. Позвали мене в контору, сказали принести довідку, хто я такий. А ти сама знаєш, яка в мене довідка. Вся надія була на директора, та його посадили в тюрму.

Одсилаю до тебе Толюсю, благословляю тебе й діток. Поки житиму, молитиму Бога, щоб ви були здорові й щасливі.

Не поминай мене лихом.

Андронік”.

Лист, повторюю, зберігався аж до війни. А вже під час війни, коли німці підходили до Дінця та одного разу ворожий літак засіяв листівками Студенок і селом прокотилася чутка, що налетять енкаведисти — шукати по хатах ті листівки, мамуся з великого страху взяла та й спалила листа.

Так згорів останній місточок, який єднав нас з татусем. Де він подівся, знайшов якийсь притулок у цьому світі лихому чи загинув бездомний, я так і не знаю. Мамуся забороняла його навіть згадувати, вона боялася, що нас усіх загребуть до Сибіру: надивилася всього під час роз-куркулення і часто серед ночі спросоння кричала, так страшно кричала, що й ми, підхопившись, довго по тому не могли заснути.

— Ти хоч пам’ятаєш, що тобі снилося, що ти так кричала? — спитав я мамусю вже по смерті Сталіна, коли морок, що огортав усю нашу країну, став потроху розвіюватись.

— Ще б не пам’ятати! Снилося завжди одне й те ж. Що нас розкуркулюють.

* * *

Наче й не довго пробув у татуся, а за цей час сталося стільки змін, що розказувати та розказувати.

Тьотя Аня, взявши з собою й мамусю, перебралася з Великої Яремівки до Студенка. Вона й далі продовжувала б учителювати у Великій Яремівці, але Толя скінчив четвертий клас, а в Яремівці була лише початкова школа. Тож навчання він міг продовжувати лише в Студенку, в неповній середній школі. Тьотя Аня й думати не хотіла, щоб її улюбленець, її гордість і найбільша надія (Толя як дві каплі води був схожий на свого татуся), щоб її Толічка та ходив щоденно за чотири кілометри до школи. В осінню негоду, коли розквасить так, що й ноги з багнюки не висмикнеш. Чи взимку через снігові замети. А весною, у повінь, коли Дінець розливається на чотири кілометри і вода підступає аж до крайніх хат! Коли крига навально суне по течії, то чи довго затерти той човен з дітьми! Ні, ні й ще раз ні! Тьотя Аня краще піде колгоспницею, аніж допустить, щоб Толічка ризикував своїм життям і здоров’ям.

Пораявшись з моєю мамусею, тьотя Аня поїхала у Червоний Лиман, у райвно. І є-таки Бог на білому світі: у тому районному відділі працювала людина, в якій радянська влада з її класово звірячою ненавистю так і не могла вбити людину. І саме до того інспектора і втрапила тьотя Аня.

Вже по війні, в середині шістдесятих, коли Толя, я і Серьожа вирішили поїхати у Студенок, то перше, що попросили наші мамусі, це розшукати Ганзія. Ми його таки розшукали, і я побачив уже сиву людину з такими добрими очима, що весь світ став мені усміхатись, аж тоді зрозумів, чому тьотя Аня й мамуся замалим не молились на нього.

Тож Ганзій влаштував тьотю Аню в Студенку, а коли мамуся і собі наважилась поїхати до нього, то він знайшов роботу і їй: на хуторі, по той бік Дінця, де й Велика Яремівка, тільки не за чотири, а за шість кілометрів. На хуторі було шість десятків садиб, і районне начальство вирішило збудувати там початкову школу. Школу цю повинен будувати ніхто інший, як новопризначений її завідуючий. Тож зрозуміло, чому не знаходилося охочих на це місце, а тут підвернулась мамуся.

— Потягнете? — спитав заврайвно.

— Потягну! — Мамуся ладна була не те що школу — домну будувати, лише б узяли на роботу.

Будівництво оте тривало цілий рік, і мамуся весь час, навіть під час літніх канікул, пропадала на хуторі. Ми іще спали, а вона, сяк-так поснідавши та прихопивши вузлик з обідом, по-темному чесала оті шість кілометрів, щоб застати до наряду бригадира, який мав одірвати людей од роботи в колгоспі та й послати їх на новобудову. А випросити пару коней чи пару волів, щоб підвезти лісу. А попокланятись кожному теслі чи мулярові. Щоб вони згодились працювати за ті копійки, що виділялися на ниву освіти. Учителі, особливо сільські, були найупослідженішим, найнужденнішим класом в молодій радянській державі. Пам’ятаю, як я соромився, що моя мати учителька, коли навчався вже в середній школі в Ізюмі. Співучні мої, діти робітників та службовців, були справжніми аристократами поряд зі мною, сином сільської учительки.

Тож мамуся підхоплювалась замалим не серед ночі, а поверталася, коли по селу вже й лампи починали гасити: натомлена так, що часто не хотіла й вечеряти. Могла б поселитися на хуторі, хоча б на той час, поки тривало будівництво, і коли я, вже дорослий, про це її запитав, то почув у відповідь:

— Не хотіла розлучатись з сестрою. Та й вам же треба було ходити до школи.

Коли школа нарешті була збудована, мамусю не залишили завідуючою: призначили в тій же школі учителькою. Завідувачем став зовсім ще молодий чоловік з синком та дружиною-вчителькою, він же зайняв єдине при школі приміщення, що в ньому розраховувала жити мамуся.

— Та воно й краще,— казала мамуся.— Я все одно не могла б жити без тьоті Ані.

Отож ми поселилися гамузом в єдиній кімнаті, набагато більшій, щоправда, ніж була у Великій Яремівці. Тут уже стояло не одне, а три ліжка. На двохспальному — мамуся й тьотя Аня, а на двох інших, уже односпальних,— Толя, я, Кость і Сергійко. Валетами, ногами до голів, тож і товкли один одного, як тільки могли, а Толя ще й скарживсь на Костя, що чадіє. Якось Толя гризонув зозла свого брата за литку — реву було до самого ранку.

Окрім ліжок, стояв іще посеред кімнати великий стіл: за ним ми їли й готували уроки. Щовечора засвічувалася лампа (електрики ще не було, електрика появилася перед війною: рахітична лампочка, підвішена під стелею, що ледь блимала од генератора, установленого на водяному млині. А шуму було, а рапортів — тріскоту на весь район’.). Тож засвічувалася в центрі столу лампа, ми обліпляли стіл. Ми зубрили уроки, мамусі ж перевіряли зошити чи писали конспекти. Тихо, затишно, світло, тільки чутно, як потріскують у грубці дрова,— чомусь я найбільше любив оці вечори.

Іще стояв у кімнаті комод, змайстрований спільним по наших матерях дідусем. Хоч і був він священиком, але не цурався ні верстата, ані рубанка і виготовляв такі меблі, що їх охоче купували навіть заможні родини. Як тьотя Аня вмудрилася довезти той комодище аж із Миргорода, для мене й досі лишається загадкою, це була важкенна споруда, з ящиками й ящичками, з бронзовими ручками, вся полакована так, що блищала, як дзеркало. Тьотя Аня дуже берегла той комод, не дозволяла нам до нього навіть підходити.

Окрім ліжок, комоду та столу, були ще сяк-так збиті табуретки, що страшенно рипіли, а голі стіни прикрашали дві картини, намальовані тьотиним Аниним чоловіком.

Коли б я був художником, змалював би обидві до найдріб-ніших деталей.

Перша картина: суцільні червоні сніги, підсвічені призахідним сонцем. Ні кущика, ні деревця, тільки сніги і сніги, серед яких годі сховатись од лютого холоду. Й одинокий вовк, покинутий зграєю. От-от він задере голову до вкритого чорними хмарами неба й завиє. Так тоскно завиє, що й на душі похолоне.

Картина друга: літня замріяна ніч, повний місяць у небі, стрункі тополі, хата під високою солом’яною стріхою, з такими затишними віконцями, що аж хотілося в них заглянути, пліт з верболозу, споряджений в далекий похід баский кінь, козак з мушкетом і списом і дівчина, яка притулилась до нього, прощаючись. Ця картина мене так заворожувала, що я, непосидющий, як миша, годинами міг перед нею простоювати, уявляючи себе на місці отого козака. Важкий мушкет обтяжує мої плечі, довгий спис прикипів до руки, висока смушева шапка хвацько збита аж на потилицю, молодий вус вилискує навпроти місяця, а дівчина… Дівчина спершу була, як у тумані, обличчя її не набирало якихось конкретних рис, вона слугувала просто декорацією для славного козака Толі Дімарова. Це вже набагато пізніше, уже коли той козак перейде до шостого класу, дівчина на картині ставатиме все більш схожою на Валю Чмовжову. Таке ж закучерявлене чорне волосся, ті ж очі блискучі, од одного погляду яких солодко холоне в грудях, ті ж червоні, ніжно окреслені губи. Валя сиділа в моєму ж ряду за сусідньою партою і вже в шостому класі ми все частіше й частіше стали стрічатися поглядами. Та про Валю трохи пізніше…

Весь будинок, у якому ми поселилися, був відведений для вчителів. Це була досить велика споруда на чотири квартири (нам дісталась найменша, однокімнатна, навіть без кухні, адже мене, Сергійка й мамусі ніхто туди не селив, нас наче там і не існувало) і найближчим нашим через стіну сусідом був завуч Павло Степанович Ганжа, що викладав у старших класах математику й фізику. Це був дуже строгий на вид чоловік, всі учні його панічно боялися, досить було йому появитися на шкільному подвір’ї, і галас одразу ж ущухав. Налетиш, бувало, спрожогу на нього — не закричить, не випуштрить — ткне в лоба пальцем і коротко кине:

— Ну?

І того “ну” було досить, щоб душа твоя, яка досі ширяла під самісіньким небом, переселилася одразу ж у п’ятки.

Ганжа мав дружину — теж учительку, тещу — кубанську козачку, яка щойно повернулася з в’язниці (одсиділа три роки за те, що привселюдно вибатькувала голову сільради та ще й показала, куди він мав її поцілувати), та двох дітей: семилітнього сина й чотирилітню доньку Світланку.

Світланку я страшенно любив, вона здавалася мені екзотичною квіткою, що раптом узяла та й розквітла посеред нашого двору: така вона була завжди наряджена та красива. Мені весь час здавалося, що її батьки роздягнули якусь дуже дорогу ляльку та й нарядили в казковий той одяг Світланку. До того ж вона завжди усміхалася, я ніколи не чув, щоб вона вередувала чи плакала, Світланка наче ждала од усього світу тільки хорошого і ще жодного разу не розчаровувалася.

Того розпроклятого дня я перестрів Світланку на греблі. Гребля підпирала великий ставок, що відділяв Студенок од Малої Яремівки. Ставок посередині мав глибизну неабияку, а попід греблею було дуже мілко й багнюка така, що ми в неї грузли по пояс. Та ще й жабуриння, що покривало ту твань густим килимом.

Вгледівши Світланку, я заступив їй дорогу:

— Ти куди? Упіймаю!

Світланка засміялася дзвінко і сама кинулася до мене в обійми.

Надворі було так сонячно й тепло, такий радісний день розгортався довкола, так святково відлунював у моїй душі, що мені захотілося зробити Світланці щось дуже приємне:

— Хочеш, я тебе погойдаю?

— Погойдай.

Взяв її за обидві руки, одірвав од землі, став обертати довкола себе. Заходячись сміхом, Світланка злітала все вище та вище.

— А хочеш, укину в ставок?

Запитав жартома, бо якому ж ідіотові могло спасти у голову пожбурити в жабуриння оцього метелика!

— Вкинь.

Все сталося так раптово, що я не міг опам’ятатись: руки мої самі собою розімкнулися, і Світланка полетіла у твань, в жабуриння.

Те, що потім, ревучи, вилазило звідти, вже було не Світланкою. Якесь жабеня, з ніг до голови обліплене тванню, вигрібалося з болота на берег.

Не став ждати, поки вона здереться на греблю: з усіх ніг метнувся додому, забивсь на горище, в найглухіший закуток. А що будинок був під бляхою, то я й просмажився, як грішник у пеклі, цілісінький день до пізнього вечора.

Пригадуючи той прикрий випадок, досі не можу збагнути загадкову істоту, яка носила ім’я Толі Дімарова і ходила до шостого класу. Після того, коли все переколо-тилося, коли я дістав добрячого прочухана од мамусі, а теща сусідів, якось упіймавши мене в коридорі, так нам’яла мені вуха, що вони й серед дня ліхтарями горіли, я вже не насмілювався підійти до Світланки. Тим більше, що й Світланка з усіх ніг тікала од мене, варто було мені зіткнутися з нею.

Картина ж, повторюю, висіла на стіні, що відділяла нас од сусідів, стіна та була такою тонкою, що ми весь час чули по той бік голоси, тільки ніяк не могли розібрати жодного слова. Ми вже й вуха до стіни притуляли, і на коліна ставали, й на комод видиралися — не помагало нічого. Врешті Костеві спала на думку геніальна ідея: продовбати до наших сусідів дірку і через неї вже слухати.

І досі пам’ятаю цвях, що ним ми довбали стіну. Величезний, і не круглий, а квадратний: Кость його підібрав біля стайні (Кость кохався у конях) та й приволік для святої роботи. Щоб наші мамусі нічого не помітили, ми щоразу знімали картину та й заходжувались на тому місці тихенько довбати стіну. Довбали по черзі утрьох, Сергійко ж стояв на чатах у сінях: стеріг мамусів.

Замаскована картиною дірка проіснувала всього кілька днів: тьоті Ані здалося, що картина висить несиметрично, вона заходилася її перевішувати та й наткнулася на нашого цвяха.

— Я, мабуть, починаю божеволіти,— сказала тьотя Аня, роздивляючись цвяха.— Хоч убийте, не пам’ятаю, коли я його забивала!

Дірка була старанно заштукатурена, а цвях помандрував на смітник. І як ми його потім не шукали, так і не могли знайти.

Так ми втратили можливість слухати наших сусідів. І ще одна набагато суттєвіша втрата: корова. Я уже згадував, що татусь залишив на рогату годувальницю гроші.

Корову купили в Ізюмі, за двадцять кілометрів, на ярмаркові. Дядько, хазяїн корови, клявся й божився, що смирнішої тварини ще й світ не родив, що вона сама доїться — встигай тільки підставляти дійницю, що він нізащо не продавав би, та горе заставило,— дядько ледь не плакав, передаючи мамусі налигача та примовляючи: “Ви ж її не зобижайте, бо вона як дитина!” — тільки чомусь не став ждати, доки корова, мамуся й тьотя Аня рушать з місця,— щез, наче випарувався. А мамуся й тьотя Аня оті двадцять кілометрів, що пролягли од Ізюма до Студенка, запам’ятали до самої смерті.

Всі двадцять кілометрів, не подарувавши новим хазяйкам жодного метра, клята тварюка проорала копитами. Упиралася так, наче її вели на заріз і їй про це кричали у вуха. Мамуся щосили цупила за налигача, тьотя Аня попихала іззаду.

Натомлені, змучені, добралися додому десь аж опівночі. Затягли тварюку в корівник, ледь живі пішли спати.

Та заснути по-людському так і не вдалося: усю ніч у корівнику тріщало та гупало, товклося й ревіло. Вже рано-вранці, підбігши до корівника, побачила мамуся потрощені двері і на тріски рознесені ясла.

Так і не збулася татусева мрія про корову та молоко. Щоразу, як мамуся з дійницею та ослінчиком заходила до корівника, бісова тварина починала так сахатись та витанцьовувати, наче з її дійок збиралися зціджувати не моню, а кров. І як не стереглася мамуся, а часто верталася з порожньою цеберкою, ще й сама добре потовчена.

Врешті вирішили спекатись нечистої сили. Здали за півціни в заготівельну контору, а на придбані гроші купили тьоті Ані пальто, бо те, в чому вона досі ходила, вже й пальтом було важко назвати.

Придбане пальто урочисто висіло на окремій вішалці, воно сяяло акуратним хутряним комірцем, блищало новенькими ґудзиками, наші мамусі боялися й дихнути на нього, а ми тільки й чули: “Не торкнися пальта!.. Не звали пальта!..” — це була єдина нова річ у нашій кімнаті, адже ми всі не вилазили з лахів і якщо навіть мамуся моя, що, як учителька, була завжди на виду… якщо навіть мамуся взимку носила убогу дореволюційну одежину, то що вже казати про нас, чотирьох лоботрясів, які виростали з штанів, сорочок, піджаків, не кажу вже про пальта, з такою шаленою швидкістю, що мамусі не встигали й долонями од розпачу сплескувати. Мої, наприклад, штани ледь покривали литки, я ждав — не міг діждатися, поки Толя, мій двоюрідний брат, скине нарешті штани, з яких він давно уже виріс, та й передасть мені у спадок. А мені в потилицю уже дихав Кость, доношуючи те, що називалось штанами… А Сергійко… Бідний Сергійко! Те, що йому діставалось од Костя, можна було назвати штанами хіба що при найдикішій фантазії. Дірка на дірці, латка на латці, ще й, вибачайте, на ширінці жодного ґудзика (Кость грав не тільки на гроші, але й на ґудзики, і бувало, що й програвався). Тьотя Аня якось побила його: “Ти знову грав?.. Де хочеш бери, але щоб ґудзики були нашиті!” Кость і нашив — од пальта, жоден в петельку не влазив)… Все те старанно латалося заново, замість втрачених ґудзиків пришивалися коротенькі палички, подрані холоші обрізалися по самісінькі тюті, тож Сергійко, скільки його й пам’ятаю, ходив до школи у трусах — не трусах, у штанях — не штанях, а в не баченому досі гібридові штанів та трусів.

Не краще було і з взуттям. Не знаю, що б робили нещасні наші матері, як би викручувалися на злиденну учительську зарплату, коли б ми жили не в селі, а у місті, де люди всі пори року не вилазять з взуття. Весну, літо і осінь ноги наші не знали взувачки, підошви ставали такими твердющими, що в них запросто можна було заганять вухналі, чіпляючи підкови, як коням. Ми гасали в отій природою даній взувачці, місили осінню багнюку, хвицькали залізними пальцями твердющі, як із каменю, м’ячі, нас не страхало ні груддя, ні колюча стерня,— єдине, чого ми боялися, чого чекали із страхом, це щоденного миття перед сном.

Ви, сучасний читачу, з білими, як у заморської красуні, нозями з такою ніжною шкірою, що до неї й діткнутися боязко, щоб не пошкодити,— чи знаєте ви, що таке “курчата”? Не оті, що вилуплюються з-під квочок, а ті, що з грязі та пилюки? Чи хоч одне з них коли-небудь сідало на ваші випещені ніжки?

Думаю, що не сідали. Думаю, що не всіювали: од п’ят аж до литок, намертво в’їдаючись в потріскану шкіру. Так в’їдаючись, що ні ножем одшкребти, ні водою не одмити.

Щовечора ми підходили до повного тазу спокутувати наші вольні й невольні гріхи. Щовечора ми не могли довго заснути, не знаючи, куди подіти ноги, що горіли вогнем. Курчата розкошували на наших ногах з ранньої весни до пізньої осені.

І лише взимку здичавілі наші ноги із скрипом, із стогоном залазили у взувачку. Те, що ми натягали на ноги, окрім хіба що Толі старшого, можна було назвати тільки взувач-кою, а не взуттям. Справжнє взуття почервоніло б од сорому, коли б побачило оту ганьбу, в якій ми щоденно шмаляли до школи.

Та я не пригадую, щоб ми відчували якусь незручність чи сором од того, що теліпалося на наших ногах. Майже всі учні ходили до школи в татових, материних стоптаних чоботях, взували латані-перелатані черевики й ботинки старших сестер-братів, що з них часом вилазили не тільки пальці, а й п’яти. Про таку взувачку казали, що вона “просить каші”.

Літнє ж взуття мені вперше придбали, коли я пішов до восьмого класу, вже не в Студенку, а в Ізюмі. Мамуся купила найдешевші черевики з білої парусини, з гумовими підошвами.

Не знаю, де зараз душа того нелюда, що винайшов оті черевики: взути в них мертвого, і той задриґав би ногами, щоб пошвидше од них звільнитися. Тож якщо душа того нелюда в пеклі (а таки, мабуть, у пеклі, бо такий гріх не спокутати жодною молитвою), то вона не кипить у смолі, не смажиться на сковороді, а день і ніч бігає в отих черевиках. Кара, од якої і в чортів шерсть стоїть дибом. З твердющими, як залізо, носками, з гумовою підошвою, що палить пекельним вогнем.

Та ще їх, чортів, щоденно треба було чистити зубним порошком, щоб маскувати руді плями от поту.

Так що ми були взуті не гірше од інших, а от харчувалися, мабуть, найгірше в селі.

Бо в нас не було корови, яка виглядала майже з кожного двору. І паці ще не встигли завести, не кажучи вже про гусей та курей. П’ятнадцять соток, відведені тьоті Ані, ще лежали під снігом, і мамусі наші тільки збирали насіння та багатіли думками про майбутній врожай.

А поки що ми їли супи та борщі, де картоплина з картоплиною гралися в піжмурки, а од м’яса був лише сумний спогад. Раз на тиждень, в неділю, готувалася святкова страва: картопляне пюре, заправлене молоком (смачнішої страви я досі не знаю), накладалися повні з верхами миски і ми об’їдалися так, що очі рогом лізли, а на животах можна було грати, як на бубнах. Хліб же купували в крамниці: чорнющі важкенні цеглини, що глевтюхами лягали до шлунків. “Зате на’щний!” — хвалив його Сергійко. Коли б я нині скуштував того хліба, то напевно викликали б швидку допомогу, а тоді — хоч би що: наші вовчі шлунки могли перетравити що завгодно і скільки завгодно, лиш би воно хоч чимось нагадувало страву.

Пригадую, як мамуся привезла одного разу сухого, в порошкові, киселю. Скільки його там було — брехати не буду. Принаймні мамуся сказала, що вистачить на всю зиму. Дала нам попробувати і сховала в комод:

— Більше не можна, бо так позаклеює, що й гвіздком не продовбаєте.

Мамусині б слова та Богові у вуха! Не встигли за нею зачинитися двері, як торба з сухим киселем вже лежала на столі, а четверо триглодитів, озброєних столовими ложками та кухлями, повними сирої води, сиділи довкола.

То був банкет, якому позаздрив би славнозвісний Лукулл. Один з-поперед одного тягали ми повні ложки киселю, не забуваючи запивати його водою. Шлунки наші аж прицмокували од небаченого наїдку, язики не встигали перемішувати сухий порошок. Одвалилися од столу лишень тоді, коли в торбі не лишилося й крихти. Кожен із нас нагадував скорше велику каструлю, в яку по вінця натовкли отого порошку, а щоб більше улізло, залили ще й водою. Але нас ні розірвало, ні позаклеювало, бо коли настав час, орлами сходили до вітру, тільки дуже захотілося спати. Ледь долізли до ліжок та й уляглися валетами.

Отож молочна ріка обтікала нас стороною, а кисилеві береги ми впорали, як то кажуть, за один присіст. М’ясо старанно минало наші горнята, але тим журилися тільки наші мамусі. Ми ж цілком вдовольнилися тими хирлявими калоріями, що, заблукані, потрапляли в наші супи та борщі, а якщо згадати про чай, то й зовсім відчували себе королями.

Чаювали щоранку й щовечора. В ті роки цукор був не спресований з чорті-чого в крихкі біленькі квадратики, які не встигнеш і в воду опустити, а вони вже й розчиняються,— продавався такий рафінад твердющий, що був він на колір аж синій і його треба було перед тим, як сідать чаювати, колоти ножем.

Тож пили ми вприкуску. Кожному з нас виділялася грудочка цукру, чаю ж — од пуза. Розтягаючи насолоду, ми одгризали по мікроскопічній крихітці, кожна молекула цього солодкого дива клалася обережно на язик і, змочена чаєм, всмоктувалась до останнього атома. Ми пили, повторюю, вприкуску, Сергійко ж завжди пив уприглядку: клав грудочку перед собою на стіл і, не зводячи з неї очей, випивав по два, по три кухлі чаю.

Потім весь день, до самісінького вечора, ссав оту грудочку. Покладе обережно до рота, раз-другий сосне і до кишені. Побіга, побіга і знову цукринка мандрує до рота. Вона все меншає й меншає, все більше втрачає рафінадний свій поблиск,— під кінець це вже брудненька горошина, знайдена випадково в пилюці, але ми й тоді не одставали од нього:

— Дай соснути! Дай!

І Сергійко, добра душа, не відмовляв:

— Сосни, тільки раз!

І ця брудна горошина здавалася нам набагато солодшою од тих грудочок, з якими ми пили чай.

І ще одне свято для наших ненаситних ротів.

Очоливши будівництво школи, мамуся водночас уособлювала собою й завуча, й прораба, й педколектив, і прибиральницю, й сторожа, і, нарешті, бухгалтера та касира. Тому не одержувала зарплату на хуторі, а раз на місяць їздила за нею до Червоного Лиману. І ми вчотирьох обов’язково ходили її зустрічати: мамуся купувала щоразу білу хлібину й кілограм смачної-пресмачної халви. Ще біля поїзда ми забирали в мамусі сяючу сонцем хлібину і запаковану в цупкий білий папір халву. Хлібину по черзі несли я, Толя і Кость, ревниво пильнуючи, щоб ніхто не спокусився одщипнути хоч крихітку, халва ж по загальній згоді довірялася Сергійкові: він єдиний із нас міг не піддатися лукавому, який всю дорогу нашіптував то в одне вухо, то в друге скуштувати ласощів. Спокуса, перед якою і святому не встояти. Тим більше, якщо він, той святий, щоденно не тренувався, п’ючи чай уприглядку.

Про те, що ми одразу і з’їдали принесене, не треба й казати. Навіть Сергійко не їв халву вприглядку.

Отут доведеться вдатися до невеликого відступу: не раз проситиму вибачення за непослідовність своєї розповіді. Спогади набігають, як хвилі, і часто те, що досі здавалося особливо важливим, змивається безслідно з пам’яті, як сліди на піскові. До того ж (я уже згадував) я встиг набагато раніше написати і видати “На коні й під конем”, де зібрав найкарколомніші пригоди, що траплялися в моєму житті протягом шкільних років та служби в армії, і зараз дуже трудно не повторюватись. Тож старанно відсіюючи те, про що вже написав, я мимохіть збіднюю свою повість, роблю її дещо фрагментарною, спокутуючи те, що поспішав “поперед батька в пекло”.

Уже в Студенку я ледь не залишився на другий рік у п’ятому класі. Ганьба, яку я, може, і пережив би, а що мамуся моя не пережила б, то це вже напевне.

Досі я якщо не був круглим відмінником, як мій двоюрідний брат Толя, то все ж мав добрі та дуже добрі оцінки (“відмінно” тоді ще не було). Погану оцінку заробив два рази за всі чотири роки навчання: перший раз у другому класі, коли голосно свиснув посеред уроку, вдруге — уже в третьому, коли ненавмисне вистрелив з пугача в ногу учителя (учитель стрибнув аж під стелю), і мамуся щоразу казала, що мені не минути в’язниці. “В кого ти і вдався такий? — журилась мамуся.— В нашому роду таких іще й не було”. А так у моєму щоденникові рясніли тільки “добре” та “дуже добре”, бо мені було легко учитись: у п’ять років я вільно читав та писав, у шість знав напам’ять таблицю множення, умів додавати та віднімати, ділити та множити в межах цілої сотні. Адже я, відколи мамуся стала вчителювати, часто-густо сидів із Сергійком на її уроках, і вона, мабуть, таки була педагогом од Бога, коли навіть такого шибайголову змогла заохотити до навчання.

Тож я досить успішно перейшов до п’ятого класу і там продовжував нормально учитися, поки не зіткнувся віч-на-віч з алгеброю.

І досі не можу спокійно чути про цю дисципліну. Мені й нині здається, що її вигадали дуже злі тьоті та дяді, які ненавиділи дітей, тож усі муки здавалися їм замалими. Отоді в їхніх звихнених мізках і зблиснула думка замість цифр поставити літери та й примусити малолітніх злочинців додавати ті літери та множити, ділити і віднімати. “А + Б = С”. Ну, хіба може щось подібне спасти на думку нормальній людині? Коза плюс корова дорівнюють коневі. Коли до Костя додати Сергійка, то вийде наш собака Котько.

4 А. ДІмаров

97

Коли нашого вчителя алгебри помножити на директора школи, то вийде чорнильниця! Я так і понаписував у зошитові з алгебри, скрегочучи зубами на оте “А + Б”, за що і одержав дуже погану оцінку. Такою оцінкою ніхто ще не міг у нашому класі похвастатись.

— Скажи спасибі, що тебе ще з школи не вигнали! — дорікала мамуся.— Отаке понаписувати!.. І за що мене так Господь покарав?..

А мене? Мене за що так карає? Чим я так завинив, що змушений додавати А до Б? Вся душа моя, все єство аж кричало проти тієї наруги…

Іще одна дисципліна, яку уже весь клас дружно ненавидів,— німецька.

Німецькою мовою не володів жоден учитель нашої школи, тож викладати її в п’ятому класі доручили молоденькій хімічці Катерині Григорівні. Вона знала ту мову не більше, ніж ми, то й навчила нас вимовляти слова буквально так, як вони були надруковані. “Тіеш” замість “тиш”, “папіер” замість “папір”, “Деутхланд” замість “Дойчланд”. Ми засвоювали намертво оті слова-покручі, оті каліки-слова, і як же важко було потім, уже у восьмому класі, в Ізюмі, де мову викладала справжня німкеня, їх переучувати!

Пам’ятаю, коли вона вперше викликала мене прочитати якусь фразу і я її врубав студенецькою вимовою, то в учительки і волосся на голові заворушилося.

— Вас?.. Вас?..— тільки й могла вона з себе видушити. Бідна німкеня! Скільки вона попомучилась, добиваючись

од мене правильної вимови! Щоразу після уроку німецької вона виголошувала:

— Дімароф, підеть до мене на дом. Я, я, нах гауз. Вона жила в такій чистій кімнаті, що страшно було до

неї й ступити. Я й дихнути боявся, щоб чогось не порушити в цьому ідеальному царстві чистоти та порядку. Вона ж садовила мене на стілець, засланий білосніжною серветкою (щоразу, коли я виходив од неї, мені здавалося, що я лишав на серветці брудний одпечаток своєї сідниці), вгощала чаєм і особливо смачними тістечками, що так і танули в роті, а потім розкривала підручник.

І якою ж втіхою засвітилися її очі, коли я вперше прочитав правильно віршик!

Тінте, фенстер, унд папір Гат ін юбер піонір.

— Гут! Гут! Зер гут!

Чи згадувала вона мене в тридцять дев’ятому там, у таборах Колими або Печори? Ми ж у той час і не знали,

що її заарештували. Вона просто одного дня не прийшла на урок, і як же ми кричали “ура” щасливій нагоді про-байдикувати годину!..

Фізику я навіть любив: там усе можна було зрозуміти, тим більше, що Ганжа Павло Степанович, який викладав цей предмет, був теж учителем од Бога. Перейшовши до п’ятого, я спершу страшенно боявся, що він стане метатися за Світланку, але Павло Степанович і виду не подав, що на мене сердиться, і ставився до мене не гірше, ніж до інших учнів.

Особливо подобалися нам заняття в лабораторії: невеликій кімнаті, вщерть набитій наочними приладами. Вони стояли на полицях, вишикувані в строгі ряди (для кожної, навіть найдрібнішої детальки тут було раз і назавжди визначене місце), вони сяяли міддю й латунню, нікелем й хромом, і як же приємно було їх діставати, тримати в руках!

Найбільше нас заворожувала лейденська банка та дина-момашина до неї. Ми ладні були крутити ручку динамо-машини протягом усієї доби і в головах наших поступово зріла ідея ще одного досліду, тепер уже позашкільного.

Якось ми підмовили синка Павла Степановича вкрасти ключ од лабораторії та й поцупили динамомашину разом із дротом. У мене вже була нікельована півметрова труба, з якої я ладнався зробити гармату: один кінець заклепав, ще й загнув, щоб не розірвало, лишилося тільки зробити лафет, і тоді сип побільше пороху чи сірки, набивай камінням або порубаними гвіздками та й смали у бік “ворога”. Поставити свою гармату я збирався на човні: цілі флотилії випливали одна навстріч другій на ставок, засипаючи одна одну камінням та груддям, і я уже наперед смакував, як смаляну з своєї гармати по “ворогові” і як він, на смерть наляканий, кинеться ганебно втікати. Майбутня гармата не була чимось новим на селі: кожен порядний хлопець обов’язково мав самопал, і наші матері не встигали купувать сірники: щойно ж клала повну коробку, а вона вже порожня. Ну, а про тих, у кого батько був мисливцем, і говорити вже нічого: не один з них носив на руках чи то й на обличчі стрілецьку відзнаку,— порох, що заліз аж під шкіру.

Тож ми винесли потай динамомашину (було це в неділю) та й приладнали до неї трубу, а трубу всунули понижче в тин, щоб одним кінцем витикалась на вулицю, а самі з динамомашиною залягли в картоплинні. Залягли та й стали чигати на здобич, що обов’язково мала клюнути на блискучу трубу. Ми розраховували уволю потішити душу, а вже потім однести динамомашину на місце.

4*

99

І все було б добре, коли б не голова, якому приспічило вийти на вулицю, де стирчала наша труба.

— О, а це що таке?

— Не крути! — засичав мені на вухо Колько.

— Хто її устромив? — почули ми знову. Нагнувшись так, що зовсім зник за тином, голова уже

смикав трубу. Дріт натягувався все дужче й дужче, ось-ось він обірветься і я позбавлюсь труби. І мені так її стало жалко, що я і не зчувся, як щосили крутонув ручку ди-намомашини.

— А трах-тарарах!

Голова замалим не перелетів через тин. Намагнічені вуса його одстовбурчились, як у кота, кожна волосина на голові піднялася антеною. Він був такий страшний, що ми підхопилися та й чкурнули в кукурудзиння.

— Стій, бо стрілятиму!

Тут ми дременули так, що нас навряд чи можна було наздогнати і кулями…

Довго ж по тому викликали шибеників з усіх старших класів в директорську. Голова в понеділок приніс динамо-машину, трубу, дріт та й поклав на очі директора:

— Оце поки не знайдете чортенят, що крутили оцю штуковину,— фізики голова не проходив,— то й не потикайтесь до мене за дровами!

Окрім фізики, подобалися мені історія та географія, хоч учителів, що викладали ці дисципліни, не пам’ятаю. Та найбільше любив літературу, чи не тому, що вона приносила мені неабияку втіху. Не занудні підручники, де кожен твір убивався безжалісно, препарувався на мертві частини, як у трупарні… Ці підручники й написані наче для того, щоб викликати стійку нехіть до літератури, їх можна лише зубрити, як ту ж німецьку, і я знав немало відмінників, які не прочитали жодного художнього твору, зате завжди отримували найвищі оцінки, слово в слово переказуючи сторінки підручника. До того ж автори тих убогих посібників чомусь відбирають для ілюстрації твори найбільш невдалі та немічні, од яких не застрахований навіть геніальний митець, і я й досі пам’ятаю, як мучився, напам’ять вивчаючи сни Віри Павлівни з графоманського роману Чернишевського “Что делать”. А Тичина… Нещасний Тичина! На смерть наляканий, він з тридцятих років став, пекти віршики один гірший другого, і як же дружно ми його ненавиділи, зубрячи оте “тупу, тупу, тупу, собака на цепу”, або “зелен сад-виноград, славне місто Ленінград” — набір слів, що одскакували од наших сердець пересохлим горохом. Досі дякую долі, що вже рано я встиг познайомитись і з Шевченком, і з Нечуєм-Левицьким, Короленком і Чеховим, Марком Твеном та Джеком Лондоном, та й з тим же раннім Тичиною, і вже жоден підручник не міг погасити в мені закоханість в дивовижний той світ, що являє собою кожен томик повістей чи поезій.

Ніхто не керував моїм процесом читання. Ніхто не підказував, з яким автором можна знайомитись зараз, а якого треба відкласти на потім, коли підросту та багато що зрозумію. Я кинувся в неосяжне книжкове море без руля та вітрил, мій цікавий човник перескакував з хвилі на хвилю, часто-густо не розуміючи, що плещеться під його хистким дном; я ковтав усе підряд, що тільки міг дістати, і досі дивуюсь, як моя головешка все оте й витримувала. Скільки себе пам’ятаю, я одночасно жив у двох світах, двох вимірах. Перший світ — це Студенок, школа, учителі й учні, мої брати, тьотя Аня й мамуся, клопоти малі та великі,— все те, що мене оточувало. В другий “же світ, не менш реальний од першого, я переносився з кожною книжкою, і той світ не був підвладний ні часові, ні просторові, і я в ньому жив набагато повнішим життям, аніж у першому. В сто разів повнішим та цікавішим, бо що таке Толя Дімаров, непомітний хлопчисько в коротких штанцях поряд з королями та герцогами, блискучими мушкетерами, відважними піратами, космічними мандрівниками, у яких я щораз перевтілювався! Що таке наші самопали й дерев’яні шаблюки супроти справжніх пістолів та шпаг, наші сутички супроти полювання із справжніми рушницями на левів та слонів! Хто така навіть Валя Чмовжова супроти королев та принцес, неймовірних красунь, обсипаних з ніг до голови коштовностями, в яких я щоразу на смерть закохувався і які завжди оддавали мені руку і серце!..

Десь у третьому класі мені до рук потрапив Панас Мирний, його повість “Повія”. Не скажу, щоб та повість особливо мене захопила, але книжок тоді було обмаль, і я чесно дочитав її до кінця.

Мамуся побачила її, коли я вже дочитував останню сторінку:

— Господи, де ти дістав оЦю пакость?

“Пакость”? Я тоді ще не відав, що означає слово повія. Думав, що це прізвище героїні повісті.

— І що ти там зрозумів? — спитала, трохи заспокоївшись, мамуся.

— Усе.

Тут мамусина приятелька, теж учителька, яка разом з мамусею застукала мене за отією “Повією”, стала нестримно сміятись. Упала на табуретку, однією рукою витирала веселі сльози, а другою наосліп од мене одмахувалась.

Я ж ніяк не міг уторопати, чого вона так сміється. Хоч я й відповів на мамусине запитання, що зрозумів усе, та якщо сказати правду, то багато чого так і не втямив.

Ну, хоча б отієї трагедії, що сталася з героїнею. Переспала разок з квартирантом хазяйки, у якої наймитувала? То й що? Подумаєш, горе! Спробувала б вона ніч у ніч спати з Сергіякою, який так і норовить стягнути з тебе ковдру або закинути свої ноги тобі аж на шию! А я ж не топлюся од того, не вішаюсь. Ні, ніяк не міг зрозуміти, чому так невтішно побивається ота героїня.

Книга у мене була урочисто відібрана за наказом забути про все, що я там вичитав.

А от же не забув! Сни Віри Павлівни хтозна й коли вивітрилися з моєї голівоньки, а героїня Панаса Мирного досі стоїть переді мною, як жива.

— Зарубай на своєму носі дурному! — ще сказала мамуся.— Щоб я подібної пакості більше у тебе не бачила. Дістанеш яку книжку, спершу спитай у мене дозвіл, а тоді вже читай.

Я так і робив: щоразу йшов до мамусі. Коли вона дозволяла, брав і спокійненько читав. Коли ж казала, що ні, мені ще рано цю книжку брати до рук, заходжувався читати з ще більшим зацікавленням, од мамусі ховаючись.

Так був прочитаний весь “Анти-Дюрінг” Фрідріха Енгельса. Ну, не весь, а окремі сторінки, бо нуднішої книги я досі в руках не тримав. Як вона до мене потрапила, розповім трохи пізніше, а тоді мамуся сказала:

— Ти ще замалий для цієї книжки. Виростеш, наберешся розуму, отоді й спробуєш її прочитати.

Еге, коли ще те буде! А тут книга жива в руках.

Ховаючись од мамусі, жував її ціле літо. Єдина фраза, яка мене вразила по-справжньому, була ось така (досі дослівно її пам’ятаю): “Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі”.

Ця фраза сповнила мене неабиякою повагою до власної особи. Мене аж роздимало од пихи, що я знаю істину, яку, окрім мене та Енгельса, не знає ніхто. Все літо я полював за білими котами, але жодного з голубими очима так і не знайшов. Зате попався учителеві, який викладав історію. Був він вреднющий, не раз ловив мене на тому, що я крадькома читаю, тримаючи книжку під партою, і тоді хоч проси, хоч моли, не віддасть книгу нізащо. Тож і цього разу він виріс наді мною саме тоді, коли я потай розгорнув “Анти-Дюрінга”.

— Що там у тебе?

— “Анти-Дюрінг”.— Мені все одно нікуди було діватися.

— “Анти-Дюрінг”? — не повірив учитель.

— “Анти-Дюрінг” Фрідріха Енгельса.

Учитель довго переварював почуте. Потім спитав:

— І що ж ти там вичитав?

Тоді настала хвилина мого тріумфу. Я звівся і якомога скромніше процитував:

— Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі.

Учитель навіть не пробував одібрати у мене книжку. Та й взагалі після того випадку дав мені спокій. Боявся, мабуть, знайти щось пострашніше, ніж “Анти-Дюрінг”.

Де подівся той “Анти-Дюрінг”, не пам’ятаю. Тим більше, що взяв я його не в бібліотеці, в яку мав повернути, а поцупив з грубезного ящика, що його залишив на якийсь час директор нашої школи Пуха, коли того перевели до іншого села.

Але спершу про фото. Єдине фото з студенецького нашого життя.

Коли Толя вже навчався у восьмому класі, тьотя Аня купила йому фотоапарат — нечувану в нашому селі річ. Фотоапарат був найдешевший, він складався гармошкою і заряджався не плівкою, а скляною пластинкою, тож перед тим, як клацнути фотоапаратом, Толя накривався з головою грубезною ковдрою і довго там ворожив, навпомацки заряджаючи апарат. Та ще були й триноги, на які апарат той закріплявся.— Тож кожне фото з огляду на те, що треба було ще й проявляти і друкувати, було цілою подією, і не дивно, що в мене збереглося лише дві картки, на яких зображена моя дорогоцінна особа. Толя фотографував в основному своїх однокласників та ще красивих дівчат, а ми й без фотоапарата щодня йому намозолювали очі.

Найдорожче мені друге фото, на якому я, тьотя Аня й мамуся — обоє ще зовсім молоді. Всі ми втрьох сидимо на східцях, які ведуть до нашого нового помешкання, до якого нещодавно й переїхали. Помешкання це звільнилося після Пухи, там були не тільки дві кімнати, а й комірчина. Тьотя Аня й мамуся продовжували спати на спільному ліжкові, бо менша кімната нагадувала скорше пенал, така * вона була вузька, ми ж учотирьох поселилися в прохідній, і Толя нарешті зміг спати окремо од Костя, тільки я і Сергійко ще ніч у ніч товкли один одного.

Отож теплого літнього дня ми позуємо Толі: тьотя Аня й мамуся в новеньких халатиках, їхніми руками й пошитих

(мамуся під час чергової поїздки до Червоного Лиману дістала синенького ситчику в білий горошок: неабияка подія в нужденному нашому житті), я, як завжди, в штаненятах на виріст, з яких давно уже світять литки, в сорочці, що тримається на чесному слові. Мамуся щось латає, отже це скорше неділя, бо навіть під час канікул вона пропадає на хуторі, доводячи до розуму школу. Я ж і тьотя Аня читаємо: тьотя Аня присіла перепочить на хвилинку, мене ж без книжки не можна було й уявити. І книжка в моїй руці напевно із отого грубезного ящика, що стоїть за стіною в комірчині, з ящика, що його залишив Пуха.

— Не чіпай! — наказала строго мамуся, коли я спробував зрушити його з місця.— Щоб ти й не підходив до нього! Чуєш?

Не глухий, чую. А все ж цікаво, що в тому важкенному ящикові?

Років зо два тому, коли в мені ще міцно сиділи заповіді Божі: не вкрадь, не убий, не побажай чужу молодицю… Років зо два тому я й подумати не посмів би доторкнутися до чужого, але оці два роки поступово зробили своє: я уже твердо засвоїв, що Бога немає, що всі оті заповіді — вигадка попів та монахів, які тільки й знають, що дурять народ, отож і гріха як такого не існує на світі,— головне, щоб тебе не застукали на гарячому та не покарали. Тим більше, що наш шостий вже записали гамузом до войовничих безбожників.

Тож Бога немає, немає й гріха в тому, що я загляну крадькома до ящика, який і на хвилину не давав мені спокою. Головне — не спійматися.

Підстеріг, коли вдома нікого не було, прокрався з сокирою до комірчини.

Підважив дошку, засунув у отвір руку.

Книжки! Повнісінький ящик книжок! Скарб, про який я не міг навіть мріяти.

Понад місяць тягав я звідти книжку по книжці. Прочитаю, покладу на місце, а натомість беру іншу.

Остання книжка, яку я вивудив з того ящика, і був “Анти-Дюрінг”. Того ж дня приїхав Пуха і ящик помандрував з моїх очей в інше село.

Після цього я став брати книжки у бідненькій сільській бібліотеці, а одного разу під великим-великим секретом дала мені книгу Валя Чмовжова, моя однокласниця, яка щораз мені більше подобалася.

— Це Мопассан. Не читав?

3 Мопассаном я ще не мав честі бути знайомим.

— Не відірвешся. Я за один день проковтнула. Заінтригувавши отак, Валя дістає з сумки старанно загорнену книжку, попереджає:

— Не показуй тільки дорослим. Там таке понаписувано!.. Прийшовши додому, я пошвидше засунув Валину книгу

під подушку. Після обіду збирався зашитись подалі в город, щоб ніхто мене не чув і не бачив. Читатиму, поки й стемніє.

І я таки помандрував на город, але не з Мопассаном, а з сапкою: мамусі припекло саме сьогодні підгортати картоплю. А кого взяти у поміч? До Толі приїхав товариш з Ізюма, Кость, почувши про картоплю, устиг вислизнути з дому, Сергійко маленький, один я напідхваті. Отак завжди. Хто воду принесе? Толя! А дров хто врубає? Звісно ж, Толя! Толя та Толя, на Толі світ клином зійшовся. А картоплі ж, а картоплі! І навіщо її було стільки садити?

— Ти займай один рядок, а я два,— каже веселенько мамуся.— Швиденько і впораємось.

Еге, швиденько! Он скільки рядків! Вік би її не їв, цієї картоплі!

Важко зітхаю, схиляюсь над першим кущем.

— Позітхай, позітхай! — уже сердито мамуся.— Не перетрудишся!

Уже зовсім по-темному повертаємося з городу додому. А вдома переполох: нема й досі Костя. Тьотя Аня місця собі не знаходить, збирається йти до Дінця. Але щоб мамуся пустила тьотю Аню саму!

— Біжіть, дітки, й ви,— це до мене й Сергійка: Толя з товаришем подалися в кіно.

Зустрічаємо Костя на лугові, на півдорозі до Дінця.

— Де ти був?! — кричить тьотя Аня.

— Шта-ани! — реве Кость.

Лише зараз ми помічаємо, що Кость без штанів.

— Господи, де ти їх подів?

— Утопилися…

— В чому ж ти підеш до школи? — ледь не плачучи, пита тьотя Аня.

Кость тільки сопе.

— Пішли додому! — смикає тьотя Аня за руку Костя.— Ходитимеш тепер без штанів! — Тьотя Аня, мабуть, не вірить Костеві: думає, що він навмисне утопив штани, аби не ходити до школи.

— Не ходитиму без штанів! — заголосив Кость у відповідь.

— Ходитимеш, ходитимеш, де ти подінешся…

Тьотя Аня йде дуже сердита, а я тихцем радію: тепер хочуть вони чи не хочуть, а віддадуть Толині штани замість оцих недомірків, що на мені теліпаються. Тепер я вже напевне віддам свої штани Костеві, бо немає на світі такої сили, щоб примусила його ходити без штанів.

* * *

Кожен день починається з того, що мамусі не можуть нас добудитись. Особливо влітку, під час канікул. Тим більше, коли знаєш, що розбуркують тебе не тільки тому, що на столі вже парує сніданок, а ще й тому, що тебе жде якась робота.

Хоча б город…

Ох, той город! Мамусі мало було п’ятнадцяти соток у Студенку, виділених для тьоті Ані, вона взяла стільки ще й на себе, тільки на хуторі. Понад самим майже Дінцем. Звідки добре видно і річку, і величезну піщану косу, всіяну твоїми товаришами. Вони плавають, пірнають, стрибають з високого берега, вигріваються, зариваючись в гарячий пісок, а ти вимахуєш осоружною сапкою, і солоний піт роз’їла тобі очі, і кінця-краю немає тому рядкові. Вони перепливають Дінець і, пірнувши у балку, скрадаються до колгоспного баштану, а потім мчать щодуху назад з кавунами та динями, кидають їх прямо у воду та й женуть поперед себе до протилежного берега, подалі од сторожів, яких удалось обдурити, а тобі здається, що й сонце над тобою не те, що над ними,— не ласкаве та добре, а пекуче і зле, і так тебе смажить, що й у роті сохне. Вони ловлять раків, пірнаючи попід крутим берегом, де чорніють отвори нір,— встигай тільки руку засунути, поки тебе не знесла течія, і ось вона, мить найщасливіша: колючий панцир чи клешні, намацані пальцями,— тягни, вихоплюй з нори, пробкою вискакуй на сонцем залиту поверхню, хапаючи судомно розтуленим ротом повітря: “Є рак!.. Є!..” — а ти ковтаєш пилюку, гірку, як полин, і сапа все важчає й важчає, і здається тобі, що нещасливішої од тебе істоти й на світі немає.

Тож не дивно, що наші мамусі не можуть нас добудитись. Тільки, здається, приклеївся щокою до м’якої подушки, а вже мамусин голос: — Толюсю, вставай!

Тобі здається, що голос той мариться, що це продовжується сон, ти ще міцніше стуляєш повіки, а голос хтозна й звідкіля проривається в твою заколисану свідомість:

— Уставай, Толю! Вставай, бо вже пізно!

Ні, це не до мене, адже мені так хочеться спати!..

— Ти довго будеш вилежуватись? Ось візьму деркача!.. 0, це вже до мене! Розклеюю повіки, одриваю од подушки важку голову. Позіхаю, аж у шиї тріщить.

Поруч тьотя Аня воює із Костем. Що тьотя Аня потягне ковдру на себе, то Кость одразу ж під неї й підповзе. Врешті тьотя Аня не витримує: смикає ковдру так, що Кость летить на підлогу. Але й тут не здається: залазить під ліжко, тільки п’яти світяться. І Толя, який приходить на поміч тьоті Ані, хапає брата за ноги, цупить з-під ліжка.

Один Сергійко вже за столом.

— От уже золота дитина! — хвалить його тьотя Аня.— Усі б такими були.

Вмившись, сідаємо до столу і ми. А в сінях нас ждуть уже сапи.

Коли ж не полоти, коли наші мамусі не загадують ще якоїсь роботи і весь літній день до хвилини останньої належить нам, тільки нам, ми спимо, скільки влізе, скільки душа забажає, і розплющуєм очі лишень тоді, коли раптом пригадуємо, що на тебе ж чекає Дінець, чи ліс, чи вигін, що кишить дітворою,— о, тоді нас не треба й будити, ми схоплюємось, як опечені, і, наспіх поснідавши, вискакуємо притьмом надвір.

Я більше ніде не бачив такого величезного вигону, як у Студенку. Українські села взагалі славляться вигонами, під які не жаліють землі, це — центр сільського буття, сюди збігаються всі вулиці і йдуть усі люди, тут відбуваються найважливіші події — вся історія від найдавніших часів записана на цьому живому пергаменті, зумій лише його прочитати. Тут лунають одвічні голоси твоїх пращурів, тут лежать потемнілі од часу вербові колоди, на яких сиділи вони, а зараз сидять твої батьки, приходячи на посиденьки щонеділі, щосвята, тільки ти не сидиш, бо ти ще малий і до того ж тобі іще й ніколи. Так ніколи, що якщо й підбіжиш до батьків, то на мить, на хвилину, і якщо вони тебе й спробують утримати (“Господи, отак запаритись! Та постій, дай хоч носа тобі витру!”), то одразу ж і вирвешся, та й помчиш щодуху до гурту таких же, як сам, що грають в сракача або в того ж м’яча.

М’яч був найпопулярнішою грою, принаймні в Студенку. В м’яча грала не тільки малеча, а й парубота, і навіть вусаті дядьки.

Для цієї гри треба було мати м’яч і биту.

Гумові сучасні м’ячі для цього не згодилися б — розлетілися б од першого удару на шмаття. Бралася кінська шерсть, старанно вимочувалась, вминалася в кулю, а потім туго обшивалася шкірою. Такий м’яч був важкий, наче гиря, а твердістю не поступався перед каменюкою. Ним запросто можна було вбити людину, коли б поцілити в голову, тому ті, що втікали, бігли так, наче сама смерть гналась за ними.

Гравці ділилися на дві частини. Одні поціляли важкен-ною битою у м’яч, намагаючись послати його подалі, били й перебігали на інший край вигону, а другі той м’яч ловили і поціляли в тих, що втікали. Вцілили — вибув із гри.

У нас, малих, і м’яч був поменший, і бита полегша. Та все ж іноді як приварять на ходу, то і в очах потемніша. А не заплач, не зареви — засміють.

Окрім м’яча, найчастіше ще грали в сракача — теж гра не для тих, у кого слабкі нерви чи ніжна шкіра на задниці.

Сракачів було два.

Коли грали у перший, то тобі зав’язували очі й нахиляли голову так, що вона торкалася майже колін. Потім щосили били долонею по тому місці, яким ти сідаєш. Іноді так упечуть, що здається: не долонею влупили — важкою лопатою.

Розігнешся, зірвеш пов’язку з очей — з десяток наставлених рук простягнулось до тебе:

— Хто?

— Васько!

Сміх — не вгадав. Знову зав’язують очі, нахиляють голову…

— Хто?

— Колько?

Сміх іще більший…

Так, бувало, наклепають сідницю, що горить, наче на розжареній сковороді посидів.

— А ти чого це навстоячки їси? — дивується, бувало, мамуся.

— Так…

Не демонструвати ж свою синю, аж чорну сідницю!

В другий сракач тобі очей не зав’язують. Тебе ставлять раком, а на голову кладуть картузи. Скільки учасників гри, стільки й картузів. Іноді ціла гора ледь тримається на голові. Ти боїшся й дихнути, щоб жоден картуз не звалився додолу, а решта розганяється й стриба через тебе, намагаючись не зачепити ногами ті картузи. Перелетів, не зачепив — твоє щастя. Зачепив, позбивав, тепер тебе ставлять раком, носом у пилюку, а того, що стояв, беруть за руки-ноги і, розгойдавши щосили, з реготом б’ють задком об задок. Скільки збито картузів, стільки й ударів. І то добре, якщо в того, ким б’ють, легенька сідниця. А як чавунна, така, як у Костя? Якою тільки палі забивати. Мозок вилітає із носа! Коли Кость ставав рачки, то мало знаходилось сміливців стрибати через нього.

— І тобі не болить? — дивувавсь я щоразу.

— Нє,— відповідав мій братеник.

Кость взагалі був у нас унікум: я ще не бачив людину, яку так би любили коти. Навіть наш котяра — гордий відлюдько, який нікому не давався себе приласкати (не один із нас носив на руках сліди його кігтів), навіть він з усіх ніг кидався назустріч, коли Кость заходив до хати. А якщо Кость ще й на руки підхопить Мурка, то тому й зовсім свято: мружачи очі од насолоди, заведе таку музику, що куди тому духовому оркестрові!

Я не пам’ятаю випадку, щоб Мурко ночував окремо від Костя. Прокинешся вранці, глянеш: з-під ковдри витикаються дві голови: Муркова та Костева. І невідомо, хто кого обіймає: Кость Мурка чи Мурко Костя.

І ще один неабиякий хист у мого двоюрідного брата: підробляти печатки.

Раз у неділю до нашого клубу привозили кіно. Кінофільми тоді демонструвалися під гармошку, наш гармоніст знав лише “Гопак” та ще “Бариню” і часто під оту роз-веселу мелодію демонструвався похорон чи розстріл героїв… Кінофільми були німі, чорно-білі, між кожною частиною була довга перерва, доки кіномеханік перемотував стрічку, так що сеанси тривали три, а то й чотири години, і весь оцей час ми, пацани, що не мали за душею й копійки щербатої, крутили по черзі ручку динамомашини, подаючи струм. Одкрутив належні п’ятнадцять хвилин та й летиш щасливий до клубу. Сідаєш попереду на підлозі і не зводиш з екрану очей.

Отож одного разу в Костевій голові й зблиснула геніальна ідея: навіщо гріти чуби, коли можна підробити печатку. До того спонукала й жорстока конкуренція, що була поміж нами,— бажаючих подивитися кіно було вдесятеро більше од кількості тих щасливців, яким удавалося ухопитись за ручку динамо.

Дістали використаний квиток з сільрадівською на ньому печаткою, Кость вибрав картоплину, щоб не була водянистою, нагострив ножа і взявся до роботи. Попоморочився більше тижня, а таки змайстрував печатку. Ну, а підробити почерк механіка, що мав семилітню освіту, для

Костя великих труднощів не становило. В нашій школі не було жодного вчителя, чий почерк не міг би Кость підробити, і не один розгублено тер собі лоба, сам себе і питаючи, за віщо ж він виставив оцьому шибайголові дуже добру оцінку.

Першого разу ми йшли до клубу у великому страсі: ану ж викриють. Домовились: якщо контролер, сільський парубійко, щось запідозрить, одразу ж навтікача.

— Йди перший,— сказав мені Кость.

— А чого це я?

— А хто печатку підробив?

Робити нічого: став попереду Костя й Сергійка. Переступаю з ноги на ногу, все не наважуюсь подати квиток, а Кость штовхає мене в спину, шипить на вухо:

— Подавай!.. Подавай!..

Врешті наважився, простягнув квиток контролерові. Той підніс квиток до очей (у дверях було досить темно), і я, войовничий безбожник, враз згадав татусеву молитву:

“Господи, зроби так, щоб контролер мене пропустив!”

Контролер подививсь-подививсь та й перервав навпіл квиток:

— Проходь.

Так ми стали безплатно ходити в кіно. “Монетний двір” наш перестав існувати лише з початком війни…

Крім м’яча та сракачів, окрім війни між червоними й білими та футболу, ми ще й грали на гроші. Хоча, якщо правду сказати, то вислів “грали на гроші” не треба сприймати буквально: гроші і в наших батьків рідко водилися, адже в ті роки колгоспники за свою рабську працю жодної копійки не одержували, з ними розраховувалися нужденною натуроплатою за трудодні.

Трудодень, трудодень,

Дай, бабо, хліба хоч на день!

Та ще до того кожен двір обкладали такими податками, що й земля, оті тридцять соток нещасних, стогоном стогнала. Маєш корову — не маєш — все одно здай триста літрів молока. А м’ясо, а яйця, а позика… Держава душила, як зашморгом, і на хвилину не попускаючи вільно дихнути. Недарма ж на селі найстрашнішими вважалися дві установи: “держстрах” і “заготужас”.

З огляду на цю обставину розмінною монетою нам слугували не гроші, а ґудзики. Я й досі пам’ятаю ґудзики з єдиної святкової сукні моєї мамусі, які я поспорював, щоб одігратися. Яскраво-зелені, з золотистим поблиском, по них так і бігали сонячні зайчики. Я споров їх у надії одігратися та й попришивати на місце, та й програв усі до одного, а що було потім, коли мамуся на Перше травня дістала сукню із шафи, то краще й не згадувати.

А часто бувало й таке: бере чийсь батько вихідні штани заради неділі та й пробує їх зодягнути.

— Одарко, Одарко, яка це нечиста сила всі ґудзики на матні поспорювала?

А про ґудзики на наших штанях-сорочках, то й казати вже нічого: ми часто догравались до того, що носили палички замість ґудзиків.

Тож ми грали на ґудзики: викладали в акуратні сто-вбчики та й поціляли в них важкими царськими п’ятаками з відстані в п’ять — десять кроків. Поцілив, розсипав стовбець, тепер цюкай п’ятаком кожен ґудзик, намагаючись його перевернути. Перевернув — клади до кишені.

Чемпіоном у цій грі був, звісно ж, Кость. Кишені його завжди оддимались од ґудзиків.

Отак проводили ми своє дозвілля з ранньої весни до пізньої осені. А як похолодає, як завіє крижаними вітрами, як скує ставки та озера, як засипле снігами по пояс, отоді за санчата, за ковзани та лижви — і на кригу, на сніг!

Ковзан я мав лиш один. Зробили його мені в кузні: вставили в дерев’яний цурупалок шмат обруча, а шнурки, щоб прикручувати до ноги, я припасував уже сам. При-мотузував поміцніше — і катайсь на здоров’я: одна нога їде, а друга стрибає. Сонце, простір, крига під тобою так і витьохкує,— настрибаєшся: спати ляжеш, а в голові — гуп! гуп! — як.у ступі.

Лижви ж змайстрував з дубових клепок. З бочки, що геть розсохлася. Ну, не так і розсохлася, в ній ще можна було б квасити капусту чи солити огірки, але я потай збив два верхні обручі та й позакидав їх подалі.

Бочка, звісно, розсипалась, мамуся мусила замовляти нову, а клепки з цієї, старої, пішли нам на лижви.

В околиці Студенка гір не було, тож ходили кататися аж по той бік Дінця, на високі кряжі, всіяні лісом. І таки Бог нас беріг, що жоден не врізався в якусь деревину. Вибереш спуск подовший та покрутіший, зберешся із духом та й одіпхнешся саморобними палицями. Летиш, як на крилах, аж повітря висвистує, а стрічний вітрисько так шарпає убоге твоє пальтечко, що от-от зірве з плечей. Тут уже тримайся щосили, щоб не впасти. Упадеш — все замиготить довкруг тебе млинком. Снігу наб’ється по самісіньку тютю.

Скільки разів я отак котився донизу — не порахувати!

А Сергійко жодного разу не впав. І не боявся спускатися з найкрутішої гірки. Присяде, стягне губи у ґудзик, а очі в буравчики — і донизу важкенькою гиркою. Захочеш — не зіб’єш з ніг!

Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.

Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали “Ура!” — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися… Гупаючи дерев’яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: “А поступіться герою громадянської!” — і починав щосили кричати, б’ючи себе кулаком у груди:

— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..

Й обов’язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обез-силіє та з трибуни і звалиться.

Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:

— Ану гура товаришу Сталіну!

Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір’ї. Командував нами учитель фізкультури, а “парад” приймав уже директор: стояв на ґанку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів. Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.

Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни.

Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: “Ура!”,— все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: “Ми совєцкую власть защищали!” — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати “гура” товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.

А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п’ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам’ять:

Подлиє, мерзкіє, злостниє гади, Смертью посмєлі кому угрожать! Нет, нє дождаться вам больше пощади, Суд вам одін: как собак, расстрелять!

Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!

І ще чому я досі дивуюся: у Валю я закохувався (якщо можна назвати коханням несміливе те почуття)… щоразу закохувався, приходячи до школи. А досить було вийти із школи, взяти чергову книжку до рук, і Валя одразу ж вивітрювалася з легковажної моєї голівоньки — до наступного ранку.

А влітку, під час канікул, я й зовсім її забував…

Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:

— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?

— Я скажу!.. Я!..

— Ану скажи ти, Лобко.

— Усіх постріляти!

— Молодець… А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?

— Я б їх усіх перевішав!

— А ти?

— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.

— Я закопував би їх живими в могилу!..

— А я б їх живими палив на багатті!..

Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:

*— Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.

Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.

Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про те, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: “Еники-беники з’їли вареники!..” На кому лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу. (А було і таке: в сусідньому селі пересадили все сільське начальство заодно з пастухами, які не встерегли телят, що об’їлися вкритої росою люцерни, та на додачу й телятниць прихопили.) Тож мене кілька разів суворо судили, а потім розстрілювали одночасно з кількох самопалів. “У потилицю не цільтесь!” — кричав я перед тим, як “померти”, бо хоч самопали цього разу заряджалися не рубаними ґудзиками — горохом, все одно було дуже боляче, а вони, чорти, завжди поціляли тільки в потилицю, та й я ж те робив, коли не був троцькістом і не стояв, ввіткнувшись у сосну лицем. І ще ми вигукували перед тим, як “померти”: “Хай живе товариш Сталін!” — точнісінько так, як вигукнув хтось із справжніх троцькістів, коли його розстрілювали. Щось із місяць ми отак бавилися, поки не набридло, і, слава Богу, нікого не повісили ані спалили, тільки ті, кому випадало бути троцькістами, по тижню не могли доторкнутись до власної потилиці, а мамуся моя ніяк не могла уторопати, чому вона в мене синя, аж чорна: “Чи ти нею горіхи розлущував?” А коли й Кость одного разу приніс додому синющу потилицю, то наші мамусі й зовсім стривожились та й одвезли нас в район у поліклініку. Як назвав загадкову нашу хворобу лікар — не пам’ятаю, пам’ятаю лише, що виписав мазь, таку смердючу, що й собаки чхали, коли ми потикались на вулицю (мазали потилиці мені й Костеві, а заодно і Сергійкові — для профілактики). Та ще пригадую, як мамуся, що нас і возила, розорилась на банку бичків та булку французьку,— ми ум’яли ті бички разом із булкою, та й банку ледь не зжували, такою смачнющою була ота консервована риба, неймовірний присмак її до самого вечора був на наших вустах. А Сергійко, коли ми йому розповіли про бичків, цілий день проревів: потилицю, бач, так змазують, а бичка жодного не привезли.

І що найнезбагненніше для мене, нинішнього,— тогочасний Толя Дімаров, який не мав жодного сумніву, що товариш Сталін дав особисто йому найщасливіше у світі дитинство. Ні наша втеча в чорну безвість із хутора, ні понівечена доля мого татуся, ні страшний голод у тридцять третьому, коли мертвими дітьми України можна було запрудити всі на світі річки, ні поневіряння та острах, щоб не довідались, хто ми насправді, острах, на який ходиш, ходиш, бігаєш, бігаєш, та й наткнешся, як на отруйну колючку,— ніщо, чуєте, ніщо не могло похитнути віру тогочасного Толі Дімарова у солодку казочку про доброго батечка, який сидить у Кремлі і тільки й зна, що дбає про всіх на світі дітей. Казочку, що її не втомлювалися повторювати учителі.

Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати най-видатніші психологи світу…

Уже в шостому класі у нас якось стали відбирати зошити з портретами Сталіна. В ті роки майже всі зошити були з портретами вождів: Кагановича, Молотова, Будьонного, Ворошилова. Але найбільше було зошитів з портретами Сталіна і всі вони чомусь були у клітинку. Учителі пильнували, щоб ми, не доведи Господи, не пошкодили жодної обкладинки з портретом, щоб найменша клякса не сіла на обличчя Сталіна чи іншого вождя. Принесеш до школи зошити, не загорнені дбайливо в газету,— незадовільна оцінка гарантована.

А тут — терміново здати всі зошити з портретами Сталіна. Списані, несписані — принось все одно.

Я відніс теж. Усі, крім одного. Я вже довідався, не пам’ятаю од кого, що художник, який малював портрет

Сталіна, замаскував на обличчі вождя страшне слово “смерть”. То однести всі зошити, не спробувавши самотужки розшифрувати те слово?..

Ледь діждався, коли залишився наодинці в хаті. Озброївся ручкою, схилився над зошитом. Сталін дивився на мене, сердито настовбурчивши вуса. Тож із вусів і почав.

Покрутив сюди-туди: так ось же вона, літера “с”. Сховалась у вусові, думає, що я її не побачу. От ми тебе й обведемо чорнилом.

Та-ак… Тепер пошукаємо літеру “м”.

Довго вдивлявся, ставлячи Сталіна то вверх, то вниз головою, поки знову наткнувся зором на вуса. Господи, куди ж я дивився! З’єднати обидва вуса докупи — от тобі й літера “м”.

Літери “е”, “р” і “т” були сховані набагато хитріше. Та я їх все одно познаходив і, старанно обвівши чорнилом, прочитав слово: “смерт”.

Мене аж роздирало од пихи: уявляв, як понесу завтра до школи, як показуватиму розмальоване обличчя вождя.

Аж тут і мамуся.

— Мамусю, мамусю, глянь, що я прочитав! Однієї літери тільки не знайшов, а то всі познаходив!

Мамуся як глянула, так за серце і вхопилася. Зблідла, наче стіна. Потім ухопила лівою зошит, а правою моє завжди одстовбурчене вухо та й стала так смикати, що в мене й голова замоталася.

— Посадити всіх хочеш? — чомусь не кричала — шепотіла вона. І той шепіт був страшніший крику,— Господи, за віщо ти мене покарав цією дитиною? — Відпустивши моє вухо, мамуся вже плакала, а я не знав, що й відповісти.

Потім мамуся, замкнувши зсередини хату, спалила весь зошит у грубці, ще й попіл потовкла у відрі. Сама й однесла на город, а повернувшись, попередила:

— Хоч десь словом обмовишся — не здобрувати ні тобі, ані нам. Усіх до в’язниці запроторять!..

І я оце лише зараз наважуюсь розповісти про той прикрий випадок.

А з товаришем Сталіним мені випало велике щастя зустрітись. Я сидів у першім ряду, буквально за чотири кроки од товариша Сталіна.

Сталася ця непересічна подія в тридцять сьомому навчальному році, коли в Студенок привезли кінострічку “Доповідь товариша Сталіна про проект нової конституції”,— здається, вона так називалася. Перше звукове кіно, що завітало до нашого села, і людей не треба було й зганяти до клубу — самі повалили. Та ще й до того ж наш голова нахвалявся: “Хотів би я глянуть на того, хто не захоче послухати товариша Сталіна!” Та скільки він не визирював, а так і не побачив такого, навіть на пень оглухлі діди та баби і ті злазили з печей та кутиляли до клубу. Ну, а нас, школярів, і не запрошували: після того, як дорослі послухали Сталіна, уся наша школа рушила до клубу колоною та й набилася в зал: миші не прошмигнути.

Я опинився у першім ряду, бо директор одібрав усіх шибеників та й посадив попереду поміж учителями, наказавши їм не спускати з нас очей. Ще й пригрозив, що коли хтось із нас буде крутитись, або кашляне, або свисне, або засміється недоречно, то хай прощається з школою. Іще наказав перед тим, як нас завели до клубу:

— Дивіться на своїх учителів. Що вони будуть робити, те робіть і ви.

І коли завели нас до клубу, він не примостився на лаві,— ні, директор наш став поруч з екраном, став та отак три довгі години й простояв, не зводячи з нас суворого погляду.

Затріщав кіноапарат, засвітився екран, появилась трибуна, а за трибуною — Сталін. Динаміки, розвішані над нашими головами, вибухнули таким диким ревом, що ми ледь не попадали, а малеча вдарилася в плач. Директор став плескати в долоні, учителі, теж аплодуючи, усі як один попідхоплювалися, а за ними попідхоплювалися й ми.

— Нашому вождеві й учителеві товаришу Сталіну піонерське “ура!” — скомандував директор, і ми усі закричали щосили: “Ура!”, і я несамовито кричав, бо Сталін дивився прямо на мене. Сталін з видимим задоволенням слухав мій крик, він навіть усміхнувся до мене, правою рукою поправивши вуса, а потім наставив на мене долоню: “Годі, Толю, молодець!” Я все одно кричав би ще дужче, та в динаміках раптом вщухло, продовжувало тільки потріскувати, наче там палили багаття, а Сталін раптом узяв шклянку із чимось, мабуть, дуже смачним і став з неї пити. “Гольд, гольд, гольд!” — рознеслося по залу, а ми так і вп’ялися в ту шклянку очима, кожен з нас, мабуть, подумав: “Оце б мені хоч ковток!”, і Сталін, певно злякавшись, що ми й справді станемо в нього просити, швиденько допив і одставив шклянку. Він знову дивився прямо на мене і щось говорив, мабуть сердите, бо очі його були дуже строгі. Що він казав, ми не могли зрозуміти, акустика в нашому клубі була, як то кажуть, ні к бісу, вона годилася лише для німого, а не звукового кіно. “Гу, гу, гу”,— котилося над нашими головами, “Гу, гу, гу”,— лунало з динаміків, і як ми не вслухалися, так і не могли розібрати жодного слова.

Оте: “Гу, гу, гу”, — тривало три нескінченно довгі години. Уже на першій годині в мене стала свербіти сідниця, свербіти нестерпно, до сліз, я й совався непомітно по лаві, й тихенько щипав — не помагало нічого. В учителів теж, мабуть, засвербіли сідниці, не кажучи вже про моїх однокашників: скрип стояв такий, що й оте “гу-гу” покривав. Рятувало нас тільки те, що час од часу динаміки вибухали ревом і ми по команді директора підхоплювались та”, чухмарячи щосили свої задки, кричали: “Ура!”

Я ледь діждався кінця сеансу і надовго по тому збайдужів до звукового кіно…

В тому ж сьомому класі зі мною сталася одна із пригод, які запам’ятовуються потім на всеньке життя.

Я продовжував гратися з Валею у любиш — не любиш, нам не набридало стрічатися поглядами під час уроків, хоч я, боячись насміху, вдавав, що Валя мені байдужісінька, і був переконаний, що ніхто не знає про нашу таємницю лякливу, аж поки одна з однокласниць, дівчина явно дозріла, назбирала в своїх грудях стільки хмизу любовного, що його вистачило б на добрий десяток дівчат, і досить було найменшої іскри, щоб він спалахнув. І на роль іскри цієї, а точніше — сірника вона вибрала на своє горе саме мене, найменш для цієї ролі придатного: я все ніяк не міг зрозуміти, чому вона коло мене так треться.

Якось ми вертали із школи утрьох: я, мій друзяка Вань-ко і ця дівчина, яку звали Оксаною. Всю дорогу вона торкалася мене то плечем, то рукою, аж Ванько узяв та й сказав:

— Только, мій товариш…— він так і не встиг закінчити фразу, бо Оксана його перебила:

— Не твій, а мій!

Од телячого захоплення Ванько обхопив мене позаду та й одірвав од землі.

— Пусти!

Сердито вирвавшись з Ванькових обіймів, я шмигонув до себе у двір. Мене так і обварило оте “мій”!

Наступного дня демонстративно одвертавсь од Оксани. Вона сиділа за сусідньою партою.

А ще через день мене підстерегла уже Валя. Щоки її пашіли, очі були повні сліз.

— Так це правда, еге?

— Що правда?

— Що ти став любитися з Оксаною?

— Я любитися?.. Я?.. Хто тобі це сказав?

— Оксана… І щоб я… одстала од тебе… Бо ти з нею любишся…— Тут Валя зовсім уже голосно схлипнула.

Такої ганьби я, звісно, не міг перенести. Влетів до класу, кинувся до парти, за якою вже сиділа Оксана. Побачивши мене, Оксана одразу ж звелася, очі її так і засяяли. Я ж, палаючи праведним гнівом, підбіг упритул та й ляснув її по щоці…

Д’Артаньян, Атос, Портос і Араміс не один місяць по тому хитали докірливо головами. На адресу неофіта, який так нечемно повівся з дамою. Вони одібрали у мене шпагу й коня, зняли плаща з нашитим білим хрестом, а з голови — прикрашеного страусовим пір’ям капелюха, яким я учився, галантно вклонившись, вимахувати перед особами жіночої статі. Не пожаліли навіть дбайливо відрощених гастонських вусиків: потягли до голярні і збрили. Збрили й наказали суворо:

— Іди геть! Ти зганьбив нас, піднявши руку на даму!.. Так я й не став мушкетером. Оксана ж… Оксана швидко

утішилася й невдозі після сьомого класу вискочила заміж за одного з аристократів нашого села — помічника машиніста, який учився водити вантажні поїзди. Оксана ходила, як пава, не звертаючи уваги на мене, безвусого, а коли народила дитину та гордо покотила селом в розцяцькованому візкові, то я в її очах до того змалів, що вона й зовсім забула про той випадок.

З Валею ж я продовжував переглядатися крадькома на уроках, на більше не зважуючись. Я дуже боявся, щоб не помітили хлопці та не взяли мене на кпини, то ж вдавав, що ця гарненька дівчинка мені байдужісінька, що он з тією мені поговорити набагато цікавіше, а за тією погнатися і впіймати серед двору шкільного веселіше. Мені, тумакові, й на думку не спало, що ота розповідь про Оксану, оте розпашіле личко і сльози в очах говорили про Валине почуття до моєї особи більше, аніж усі на світі слова,— я був ще зелений, як пуп’янок, і навіть книжки, що їх я жадібно ковтав одна за одною, навіть вони нічому мене не навчили.

Нещасна Валя! На кого ти тратила свої палкі погляди!..

В сьомому ж класі мене охрестили образливим прозвись-ком, яке я й носив аж до закінчення школи. Жоден хлопець не уникнув того, щоб його не перехрестили на зайця, ворона, рака або й ще на щось гірше. Та так же приліплять, так припечатають, що не одмиєшся до самої смерті!..

Цікаво, чому діти так люблять дражнитись? Чому чим безглуздіше прозвисько, тим міцніше воно прилипає до свого власника?

Пам’ятаю на два роки старшого од мене учня сьомого класу (я тоді вчився у п’ятому), якого дражнили “Іваном Івановичем — собачими яйцями”. Він і справді трохи нагадував братів наших менших: такий же прикарабкуватий, та на додачу ще й злий — так зуби і вишкірить. Але до чого ж тут яйця?

Коли я вже по війні, в кінці п’ятдесятих, відвідав уже дядьком дорослим Студенок, то перше, що почув, розпитуючи, як той поживає чи той, було:

— Іван Іванович — собачі яйця? Та повернувся з війни цілий-цілісінький!

Боюся, що з отим клятим прозвиськом він і в могилу зійде.

Мене ж іще в першому класі продражнили “Батьковою шапкою”. За той вірш, що його я на свою біду прочитав з помосту в клубі. Було страшенно образливо, не раз і до бійки доходило, до соплів та сліз, але чим дужче я сердився, тим міцніше прозвисько оте до мене прилипало.

Аж після третього класу, коли вибралися з вимерлого того села, полегшено нарешті зітхнув: ну, позбувся проклятої шапки! І до п’ятого носив своє, батьками дане ім’я.

А в п’ятому мене таки перехрестили.

Винен в усьому був наш директор: затіяв організовувати хоровий гурток, його прямо-таки мучила думка, що наша школа не бере участі в олімпіадах, не завойовує почесні грамоти та призи. Запросив учителя співів і той став ходити з камертоном з класу в клас — одбирати учасників майбутнього хору.

Викликано було до дошки й мене.

Учитель торкнув камертон, притулив до мого правого вуха, на яке я ось уже кілька років нічого не чув:

— Ану повтори оцей звук!

Я й повторив — шибки забряжчали од реготу.

— Ти що, зовсім глухий? — запитав учитель здивовано. Я мотнув головою: ні, не глухий.

— Ану тягни за мною: до-ре-мі-фа-соль-сі-до!

Мені страшенно хотілося втрапити до хорового гуртка. Тим більше, що туди вже була одібрана Валя. Тож, набравши повні груди повітря, я таке затягнув “до-ре-мі…”, що в учителя й камертон випав з руки. Ляснувши мене по лобу долонею, він сердито сказав:

— Сідай, соловей!

“Соловей… Соловей!” — покотилося класом.

Вже на перерві мене обступив цілий гурт хлопців та й став перехрещувати на солов’я.

Похмурий, нещасний, повертався додому. Одне око в мене було підбите, на сорочці не вистачало двох ґудзиків.

— З ким ти побився? — сплеснула руками мамуся.

— Ні з ким…

Але тут втрутився Сергійко, який був свідком того ганебного хрещення:

— Його “шолов’єм” прожвали! — В Сергійка випали два передні зуби і брат безбожно шепелявив.

От на кому я відігрався! Підстеріг, коли він вийшов надвір, та й налетів на нього круком.

— Шоловей!.. Шоловей!..— кричав брат, витираючи сльози.

— А ти “ясам”! — Сергійко, коли щось робив, не підпускав до себе нікого: “Я сам!”

А як же дражнили мого двоюрідного брата Костя? Як же його прозивали?.. Та “батьком котячим”, як же іще!.. Коти ходили за ним, як пришиті.

Найстаршого ж, Толю, ми не прозивали ніяк. Толя у нашій сім’ї був божком, для тьоті Ані весь білий світ клином сходився на її старшому синові. Толя ріс красенем, уже в старших класах дівчата сохли по ньому, він до того ж блискуче учився, не опускався до доброї навіть оцінки, і коли після сьомого пішов учитися до Ізюма, то й там невдовзі став гордістю школи. Не по літах серйозний, він здавався нам зовсім дорослим і ми ніскільки не дивувалися тому, що тьотя Аня завжди в усьому з ним радиться.

Окрім мене, солов’я, у нашому класі було ще кілька пернатих, а також чимало ссавців, навіть рогатих. Пам’ятаю одного вертлявого хлопця, якого прозивали макакою. Макака ця мала твердющі, як камінці, кулаки, в чому я пересвідчився після одного уроку зоології.

Цього разу ми вивчали, яким чином розмножуються птахи. Учитель розповів детально, а на закінчення спитав, кому що неясно.

І тут мене наче сам нечистий під бока рогом кольнув: я звівся і з якомога невиннішим видом спитав:

— А макаки тотуються?

Учитель довго не міг зрозуміти, чому весь клас попадав од реготу. А зрозумівши, розкрив класний зошит та й вивів навпроти мого прізвища незадовільну оцінку — відповідь на моє невинне запитання.

З “макакою” ж я виясняв стосунки пізніше, коли вийшов із школи. Отоді й пересвідчився, які крем’яні кулаки в цієї породи мавп’ячих.

В тому ж класі я знову взявся за вірші. Та не просто взявся: на мене напала справжня поетична пропасниця. Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував — як завгодно і про що завгодно. І щоки палали, і в голові стугоніло, і світ весь збігався на кінчик пера…

.Гарячка оця тривала понад місяць, за цей час я встиг нашкрябати купу поезій і сотворити навіть поему з часів громадянської: як червоні вибивали білих із Криму, як довго там монялись, поки не появився Будьонний:

Будьонний появився На білому коні.

І все пішло, як по маслу. Забачивши того білого коня й уславленого на ньому вершника, білі з переляку покидали зброю та й дременули до Чорного моря, де й були всі до одного потоплені в солоній воді.

Поема мені страшенно подобалась, я читав її й перечитував, вона була нічим не гірша од “Гайдамаків” Шевченка чи пушкінської “Полтави”, і я мусив нею ощасливити людство, тобто опублікувати в газеті. Не в стіннівці, звичайно, не в районній навіть газеті, а щонайменше в республіканській.

Переписав, запакував до конверта та й послав аж у Київ, в піонерську газету.

Довго ждав відповіді: щодня виглядав листоношу. І ось воно, чудо: конверт з грифом редакції, і на тому конверті чорним по білому написано: село Студенок, ТОЛІ ДІ-МАРОВУ!

Якщо вам за життя пощастило побувати на сьомому небі, лиш тоді ви зможете уявити, що пережив отой Толя, беручи конверта до рук.

Зашився на город, розпечатав, тремтячою рукою дістав невеликий аркуш паперу. Він був не од руки написаний, а оддрукований, як у книжці. “Дорогий…” починався той лист друкованими літерами, а далі йшов цілісінький ряд крапок. І поверх тих крапок вже од руки було написано: “Толю!”

Дорогий! Я дорогий! Так називала мене лише мамуся, та й то дуже рідко.

А далі вже йшлося про те (знову ж друкованими літерами), що мій твір ще недосконалий, що мені треба учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних.

І під кінець: “Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!”

“Справжній поет”. “Справжній поет!..”

Я не розлучався з тим листом і на мить, мене аж обдимало од пихи, що до мене озвалась республіканська газета, та ще й запевнила, що я стану справжнім поетом…

Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита, а на обкладинці вивів: “Анатоль Дімаров”. Не Толя чи Анатолій — Анатоль. Мені дуже сподобалося це ім’я, коли до моїх рук потрапив томик Анатоля Франса. А нижче вивів: “Повна збірка творів”.

Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання повна збірка творів. (Господи, скільки я за своє життя соцре-алістичного гівна понаписував — і досі беруться щоки вогнем, коли пригадую недолугі ті вишкребки! Соцроман-тизм, соцреалізм, соц… соц… соц… Він оспівує, вона оспівує, воно оспівує… Солов’ї від поезії й прози, виліплені не з плоті живої, навіть не з Божої глини, а з пап’є-маше, вони старанно вимахували механічними крильцями; аякже: кожен поет не ходить — літа попід хмарами, а якщо й опускається зрідка на землю,— треба ж і солов’єві пока-кати,— то йде тільки “ходою орла”. Вони витьохкували фальшивими голосами про щасливе безхмарне життя серед горя і мук, над горами трупів, не маючи ні стиду, ані сраму. І я починав таким же солов’єм, і я, многогрішний, “оспівував” — караюся, мучусь і каюсь.

Нещодавно в моєму блокноті, в одній з книжечок захалявних, як крик душі наболілої, з’явився такий запис:

“Здається, я тільки зараз став писати по-людському.

Господи, благослови оцей час, що зняв із мене всі пута!”

Хай мені простить читач недоречний цей відступ).

Отут і настає час попрощатися з Студенецькою школою. Попереду вже світять неосяжні літні канікули, які промайнуть, як один день, а там — Ізюм, середня школа номер одинадцять, восьмий клас, що про нього моя мамуся мріяла більше, ніж її пустоголовий синочок.

* * *

Сьогодні ми їдемо в Ізюм — поступати до восьмого класу. Мамуся вдесяте поправляє на мені сорочину, а штани так напрасувала, що на них гидко і глянути.

— Ану покажи вуха! — На її переконання, в моїх вухах щоночі ночує не менше сотні свиней.— Я так і знала! — стогне мамуся.— Візьми мило і добре помий!

— Та я їх уже мив! — одбрикуюсь.

— Мий, мий! Не поодпадають.

Бідна мамуся. Вона переживає в сто разів більше, ніж я, що мене не приймуть до середньої школи. Роздивляючись мій атестат з доброю, а не дуже доброю оцінкою за поведінку, вона ледь не плаче;

. — Ну, куди ти підеш з такою оцінкою? Хто тебе візьме? Хіба що в колгосп свинопасом.

Я, повісивши носа, мовчу. Не можу навіть сказати мамусі, що оцінку мені поставили незаслужено. Більше того: мені спершу навіть хотіли поставити “задовільно” (вовчий білет, з яким і не потикайся в подальшу науку), та мамуся вблагала директора.

А все ота сторожиха, де вона і взялася на мою нещасну голівоньку!

В нашому класі поміж хлопцями розгорілося своєрідне змагання: хто перший вискочить надвір після дзвінка на перерву. І от після одного такого дзвінка я кулею вилетів з класу, щодуху погнав коридором (ура! — я перший!), вискочив на ганок. А на ґанок саме піднялася сторожиха з повним відром води. Я хотів проскочити мимо та й промахнувся. І ми уже втрьох: я, відро й сторожиха покотилися з високого ґанку.

Відро і я відбулися переляком (скотились м’ячами), сторожиха ж зламала два пальці на правій руці, та ще й потовкла добре ребра. Схопившись зопалу, вона торохнула мене вже порожнім відром по голові (“Бем!” — порожнина об порожнину), а тоді закричала, що пробі — вмирає.

Сторожиха не вмерла, а мені вліпили “добре” за поведінку. Та й то, повторюю, “добре” поставили тільки тому, що мамуся була вчителькою.

Тож зрозуміло, чому так переживає мамуся.

— Ти ж там поводь себе, як нормальна дитина! — уже вкотре наказує вона (а я що, ненормальний?).— Та носом не шморгай. І язика не висолоплюй.— Це про мою звичку водити язиком вслід за пером, коли що пишу.— Ану нагни голову, півника пригладжу.— 3 півником на моїй голові, на самісінькій маківці, мамуся веде безнадійну війну: що пригладить, а він знову стирчить задерикувато. Особисто мені він не заважає ніскілечки, та мамуся чомусь переконана, що з-за одного півника мене можуть не прийняти до восьмого класу.

— Ну, з Богом! — врешті каже мамуся.

Бач, і Бога згадала. Хоч уже не один рік боялася й заїкатись про нього. За одне тільки це могли запросто потурити з школи.

Середня школа, до якої ми вирушили, була, власне, не в самому Ізюмі: місто лежало на правому березі Дінця, стрімко здираючись одноповерховими в основному будиночками на високий кряж, де, якщо мене не зраджує пам’ять, грізною фортецею стояла в’язниця, наглядаючи пильно за хатками внизу, що аж поприсідали од страху, за людом, що ходив ще на волі. По лівому ж березі Дінця лежали розплескано луки, прорізані дорогою, яка була вимощена диким камінням,— жоден асфальт не втримався б під час щорічних повеней, що розливалися вільно ушир на кілька кілометрів. По тій “саші” проїхати возом — зубів не долічишся. Недарма ж розповідали про одного чоловіка, який так об’ївся, що й кишки завернуло. Поки його домчали до міської лікарні, то не треба було й операції робити: тельбухи так перетрусило, що знову всё стало на місце. (От де немаловажна причина поразки німців: жодна техніка не могла витримати наших пекельних доріг).

По лівому ж боці Дінця, через луки, ліплячись до залізниці, лежав хаотично забудований виселок з такими кривулястими вуличками, що чорт ногу зламає, поки кудись добереться. У виселку мешкали роботяги з паровозоремонтного заводу — єдиної промислової споруди, яка щоранку будила люд таким ревом могутнім, що й мертві, просинаючись, ворушилися налякано в могилах, розташованих, за традицією, аж ген угорі, щоб “було видно, було чутно”. Люди мешкали у приватних будиночках, що симпатично виглядали з-поза штахетників, тож виселок був суціль одноповерховий, за винятком двох середніх шкіл, української та російської, та ще палацу культури — величезної споруди з колонами й арками, на яку не пожаліли ні шкла, ні бетону.

Іще виселок ділився на Верхній, де були обидві школи, та Нижній, що зажив сумної слави неспокійним та розбишакуватим людом: потикатися чужинцеві на його завулки та вулички навіть серед білого дня було справою вельми ризикованою. Жоден хлопець, мешканець Верхнього виселку, не наважувався провести дівчину, яка, на свою біду, жила в Нижньому, або Гнидівці, як його охрестили: запросто могли пригостити по голові цеглиною, пожбуреною невидимою рукою з-за якогось штахетника. Скільки сердець було розбито невидимим кордоном отим, що охоронявся не менш люто, ніж кордони великої нашої держави!

Вже навчаючись у десятому класі, я таки наважився порушити той кордон, заглибившись трохи на ворожу територію, і що з того вийшло, розповім трохи пізніше. Зараз хіба що додам, що спонукала мене до того відчайдушного вчинку моя ж таки однокласниця Міля Золотоверха (“В усьому шукай жінку”,— кажуть французи), але й про Мілю пізніше…

Зараз же я підходжу разом з мамусею до двоповерхового будинку, храму науки і пустощів, з великих сяючих вікон якого не виглядає жодне дитяче обличчя: ще тривають літні канікули. Тож у самому приміщенні, до якого ми наважились ступити після певних вагань, стояла така урочиста тиша, що навіть вожді на портретах позмикали державні вуста. Я проходжу під ними, як кролик, і вожді проводжають мене строгими поглядами. Навіть Сталін, друг всіх на світі дітей, і той підозріло зирить на мене: “Як ти посмів отут появитися з такою оцінкою за поведінку?”

Іду за мамусею, стискаючи в правиці кашкета, і відчуваю, як на моїй головешці злякано ворушиться півник.

Височенні, чимось чорним оббиті двері (я ще зроду-віку не бачив дермантину), бронзова табличка, на якій золотом сяють літери: “Директор школи”. Мамуся дістає хустину з рукава єдиної празникової блузки, протирає враз запотіле пенсне, обережно шкребеться у двері.

— Увійдіть,— глухо, як із могили.

Несміливо прочиняємо двері, ступаємо до кабінету. Кабінет величезний, він весь залитий сонячним світлом, що нестримно ллється у широчезне вікно, від того я і мамуся здаємося самі собі ще меншими і, пригнічені власною малістю, застигаємо на порозі.

— Проходьте, чого ж ви?

Голос лунає з-за величезного столу і власник того голосу має таку ідеально поголену голову, що вона блищить, як полакована. Жодного натяку на одну хоча б волосинку на полірованій поверхні, мусі, і тій на ній не втриматися,— скотиться, як по льоду. Я стою, заворожений, невспромозі одірвати од того дива очей.

— А ви, молодий чоловіче, так і будете підпирати двері? Мамуся вже примостилася несміливо на краєчок стільця,

тож примощуюся поруч з нею і я. Стілець такий високий, що я ледь дістаю ногами підлоги. Мені одразу ж захотілося погойдати ногами, але я розумію, куди ми прийшли, тож сиджу, тихший води, нижчий трави.

— До восьмого? — питає директор.

— До восьмого,— відповідає мамуся. І швиденько додає: — Ми з Студенка, я там учителькою.

— Атестат прихопили?

“Не прийме!” — подумав я з острахом. “Не прийме!” — подумала, мабуть, мамуся, бо стала ще меншою.

Директор уважно вивчає мій атестат. Ось дібрався, мабуть, до клятої тієї оцінки, бо звів голову і якось аж здивовано подивився на мене.

І тут мій носяра став нестерпно свербіти. У людей носи як носи, у мене ж сатана — не ніс; досить щось узяти в обидві руки, як він обов’язково починає свербіти. До сліз свербіти!

От і зараз: директор не зводить із мене погляду, а носяра мій так свербить, так у ньому викручує, що сльози виступають на очі. Скошую на нього люто очі, ворушу ним щосили — і не думає вгамуватись.

— Що це у вашого сина з очима? — питає директор.

— З очима?

Мамуся повертається до мене розгублено, та я вже сиджу янгол янголом.

— Гаразд,— каже директор по довгому роздумі.— Я не можу відмовити колезі…— І ще щось говорить, але я вже нічого не чую. “Мене прийняли! Прийняли! Прийняли!” — видзвонює у мені святковими дзвонами. З вдячністю дивлюся на поголену під Котовського голову і навіть у гадці не маю, що мине час, і я хлюпону ненароком на неї чорнилом. 1 директор, звісно ж, про це ще не знає, інакше не попрощався б із нами так приязно.

— Що ти виробляв із своїми очима? — питає підозріло мамуся.

— Я?.. Нічого…

Ми вже спускаємося вулицею до залізниці, щоб їхать додому.

В той час між Ізюмом та Червоним Лиманом ходили міжміські поїзди, підбираючи сільських роботяг, що працювали на промислових об’єктах,— поїзди так і називались — робочими. Допотопні вагончики, збудовані ще за часів царя Гороха, безвідмовно трюхикали залізничними коліями, і робочого люду щоразу у них набивалося стільки, що лишалося тільки дивуватись, як вони не розвалювались. Два ліхтарі, які ледь блимали при дверях, невспромозі були розвіяти густий морок, що, здавалося, і серед дня не вивітрювався з вагонів: рай для безбілетників-“зайців”, які економили кожну копійку і намагалися проїхати за рахунок держави, що вела з ними уперту, але безнадійну війну. Цілі загони ревізорів влаштовували щоденні облави, прочісуючи вагон за вагоном, миші, здається, і тій не прослизнути, а заячого племені не меншало, тим більше, що весь робочий люд, який їхав тими вагонами, завжди був на нашому боці. Пірнеш під сидіння, од ревізора рятуючись, пробираєшся гарячково поміж чобітьми та черевиками, а тут — цап тебе за чуприну!

— Тимко, що ти там нишпориш?

— Зайця зловив!

— Так дери з нього шкіру!

, І твоя головешка вже затиснена поміж колінами і ніготь залізний стриже тобі чуба: проти шерсті, при самісінькій шкірі. Сльози з очей так і бризкають. А мовчи, а й не писни, якщо не хочеш попастись до рук ревізора, який ось, над самісінькою головою твоєю виклацує щипцями, наче вовчими іклами:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ревізор іде далі, і твою голову, на якій, здається, вже й шкіри не лишилося, нарешті одпускають на волю:

— Стрибай, зайче, обратно!

І ти задком, задком — од ревізора подалі. Заб’єшся в куток та й мацаєш обережно голову, що аж горить, настрижена безжалісним нігтем.

І ще одна розвага для роботяг: прибити до полиці полу пальта чи кожушка, а влітку піджака чи штанину. Я більше не стрічав таких широчезних полиць, по п’ять, по шість чоловік забиралися на них одночасно, та й спали покотом до кінечної станції. Отоді ті, що сиділи внизу, і прибивали тихцем поли пальт, піджаків, що звисали з полиць. Приб’ють, діждуться, поки поїзд зупиниться, та й будять:

— Васько, уставай, приїхали!

Схопиться очманілий Васько, хоче зіскочити донизу, а пола й не пускає. Попоморочиться, поки вивільнить полу. Або ще гірше — холошу. Тут уже скидай геть штани, якщо не хочеш одірвати холошу.

Реготу — на цілісінький день. Як Васько без штанів витанцьовував.

Забави ці припинилися після славнозвісного указу про запізнення на роботу, що порівняв гегемона з колгоспниками, зарахувавши його до спільного класу рабів. Запізнишся на п’ять хвилин на роботу — п’ять років ув’язнення! Спробуєш шукати кращу роботу — гуляй до тюряги! Так що великі будови соціалізму, а пізніш — комунізму ніколи не скаржились на брак робочої сили.

А поки що… Поки що ми з мамусею ‘їдемо, щасливі, додому і мені страх хочеться зустріти когось із своїх од-

нокласників. Ну, хоча б Валю Чмовжову. Похвастатись, що не тільки її, а й мене прийняли до того ж восьмого класу. Я вже жду — не діждуся того щасливого дня, коли переберуся навчатись в Ізюм, появляючись вдома лише по неділях. Я ще й гадки не маю, що ждатиму цієї неділі, як манни небесної, і не так, мабуть, неділі, як суботнього , вечора, коли, добравшись “зайцем” до своєї зупинки, скочу з високих сходин вагона та й почешу темним лісом, а тоді вже й селом до єдиного в світі віконця, яке світитиме хоч до самого ранку, мене виглядаючи. Відчиню хатні двері, і мене так і омиє маму сина ласкава посмішка, і люблячі очі засяють з найдорожчого у світі обличчя.

— Мий, синку, руки, та сідай вечеряти.

На вечерю картопля-пюре, наперед уже знаю. Отакенна полив’яна миска, а мамуся ще й підкладає.

— їж, їж, ти, певно, зголоднів у тому Ізюмі. Господи, кожа та кості! Чи вас хазяйка там зовсім не годує?

Годує. Пісні, аж сині, супи, та й ті в неглибоких тарілочках. По отакенькому шматочкові хліба на сніданок, обід та вечерю. Вона й чоловіка захарчувала до того, що той наче підліток, а нам то кожну ложку рахує.

А приймала — співала-виспівувала:

— Та вони ж у мене будуть, як у Бога за пазухою! Не знаю, яка пазуха в Бога, а за пазухою нашої хазяйки

і миша подохла б з голоду.

Чоловік її працює на паровозоремонтному заводі, вона ж господарює удома, та ще пропадає на базарі: щось купує, щось перепродує, будь-який крам, що появляється в магазинах, не мина її рук. Часто ходить на ніч у чергу: викинуть вранці сатин, а то й батист, а вона уже й перша. А одного разу звечора як пішла, то повернулась аж наступного вечора. Серед ночі під’їхала міліція, повантажила усіх жінок на машини та й одтарабанила за шістдесят кілометрів: добирайтесь додому пішечком. Прийшла, аж шкварчала, а тут її чоловік, скориставшись з відсутності грізної половини своєї, надпив з графина горілки,— було, й цирку не треба! Ми ж того вечора полягали спати — жодної крихти в роті.

Не знаю, чи довго я протримався б на тих супах, якби мамуся, довідавшись, як нас годують, не забрала мене од тієї хазяйки та й поселила в бабусі, Божої свічечки, недалеко од школи.

— Буду тобі, синку, давати в день по карбованцю. Ходитимеш їсти в їдальню, вона ж недалеко од школи.

їдальня паровозоремонтного заводу і справді була поруч із нашою школою. Помпезна споруда з гігантськими ко-

5 Л. Дімаров

129

лонами, колон було понаставляно стільки, що серед них можна було заблукать, як у лісі. З величезними вікнами, у які запросто міг в’їхати поїзд, з високою, десь аж під хмарами, стелею. Це була, мабуть, найбільша у світі їдальня, в ній могли б водночас пообідати всі мешканці міста, та ще й приїжджим місце лишилося б.

В той час гігантоманія охопила всю нашу країну, повсюди зводились споруди не менші, аніж піраміди єгипетські, пам’ятаю, як нас, шестикласників, водили за тридцять кілометрів в щойно збудований кінотеатр: щоб заповнити його зал, треба було зігнати всіх жителів довколишніх сіл. Демонструвався один із перших звукових кінофільмів, якщо не зраджує пам’ять — “Ми з Кронштадту”, і жодного слова не можна було розібрати: така акустика була в тому велетенському залі.

Тож не меншою була і їдальня, що обслуговувала робітників паровозоремонтного, але й нами, простими смертними, не гребувала, зокрема отакими селюками, як я, що з’їхались з усього району здобувати середню освіту (по селах середніх шкіл тоді майже не було).

Пам’ятаю перші відвідини тієї їдальні. Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вид. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричали слова: “У нас не крадуть!”

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже зайшовши до приміщення та примостившись до вільного столика, я зрозумів, чому “не крадуть”. На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу і на кожній тарілці було вибито: “Украдено в їдальні № 1”. Ножів не було, їх, мабуть, давно вже покрали, зате в кожній виделці бракувало двох середніх зубців, а ложки світили акуратно просвердленими дірками. І захочеш — не вкрадеш.

У мене одразу ж пропала охота брати борщ або суп (чим затулятиму дірку у ложці?), натомість пішов до буфету і видивився страву, яку зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Заморський напій, що ним ласували різні князі, барони та графи, капіталісти й поміщики. Вся ота класово ворожа нечисть, зліквідована жовтневою революцією. “Єш ананаси, рябчіков жуй, день твой послєдній пріходіт, буржуй!”

Не пробував ні ананасів, ні рябчиків, класово ворожі ці страви були знищені разом з буржуазією, а от какао яки-

мось чудом уціліло, уціліло та й прорвалося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

Стаю у чергу, благаю Господа-Бога (невигубна звичка, що лишилася від татуся): “Господи, зроби так, щоб мені хоч шклянка лишилася!” — на металевій таці всього сім шклянок.

Не беруть! Ніхто не бере! Замовляють супи, котлети, компоти, а на какао — нуль уваги. Не знають, що то, чи гребують класово ворожим напоєм?

— Мені оте,— тремтячою рукою показую на шклянки з какао.

— Скільки? — питає буфетниця.

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що поки вип’ю, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири… І на здачу дві булочки.

— Не обдме? — питає буфетниця, виставляючи на тарілку шклянки.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною.— Та йому відро дайте — видме, ще й вилиже!

Черга незлостиво сміється, і я несу під той сміх дорогоцінний напій, пильнуючи не пролити й краплини.

Сів до столу, обережно взяв першу шклянку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао! Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги стародавньої Греції. П’ючи наостогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік і канючити в мене їм заважало лиш те, що вони все ж були богами, а не простими смертними. Лише Венера, страшенно подібна на Валю Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишивсь непохитний, як тичинівська скеля, бо “когда я єм, я глух і нєм”.

Напій виявився не тільки неймовірно смачний, але й до біса наїдний. Я, що міг запросто ум’яти цілу хлібину й отакенну миску борщу, ще й заїсти тарілкою молочної каші (“Де воно в тобі і вміщається?” — дивувалась мамуся), після другої шклянки відчув, що мій шлунок наповнився вщерть. Але ж не лишати на сміх ворогам дві шклянки какао, що за них заплачені лічені мої копійки!

Тож, сито зітхнувши, простягаю руку по третю.

Після третьої какао стояло вже аж під горлом…

Очі рогом лізли, коли допивав четверту…

Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися то вправо, то вліво, люди, з обличчями кольору

5*

131

какао, теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао. Мені здавалося, що якби я зараз заплакав, то й з очей моїх полилося б какао.

Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко, Кость Карпенко і ще кілька хлопців.

— А ми боялися, що ги запізнишся! — сяйнула до мене очима Валя.

— Чого б це я мав запізнюватись! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.— Я ще ніколи не запізнювався.

— Та то я просто так,— усміхнулась вибачливо Валя: вона вся аж світилася. І я мимоволі став з нею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.

— Ось послухайте новий анекдот,— обізвався Карпенко.

— Ану розкажи! — сказала Ганя: вона не так полюбляла анекдоти, як була небайдужою до Костя. її великий рот наперед цвів сміхом.

— Значить так.-.— почав Кость.

Анекдот був не дуже смішний, але всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вуха, реготнув і я. Реготнув, та одразу ж і пукнув. Пукнув так голосно, що Валя, яка стояла поруч, аж підскочила. І почервоніла… Та де там почервоніла: зайнялася вогнем, наче не я, а вона те зробила. А з вокзалу повибігали налякано люди. Може, сталося це випадково (саме підходив поїзд), але мені здалося, що вони вибігли на непристойний цей звук.

Господи, Господи, і треба ж, було мені пити какао!

Хлопці, чорти, звісно ж, попадали з реготу, а дівчата вдали, що вони нічого не чули. Завели одразу розмову про школу, про нову вчительку хімії: дуже молоду та красиву, в яку одразу ж закохалася вся чоловіча половина нашого класу, а жіноча так же дружно зненавиділа.

Та мене та перебільшено зацікавлена розмова не могла ввести в оману. Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитися, і коли ми нарешті вдерлися до вагона (у вагони робочого поїзда не сідали, а вдиралися, беручи штурмом кожне купе), коли нарешті всілися і поїзд, болісно зойкнувши, рушив із місця та й затрюхикав по наїж-дженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров: так мені хотілося, щоб усі забули про той ганебний випадок. Аж доки якийсь робітник, що сидів поруч, врешті не витримав:

— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!

Але й тоді чорт продовжував штрикати мене попід боки ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові і Ганя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:

— Ганю!.. Ганю!.. Бігом сюди, бо поїзд рушає!

Ганя підбігла, задерла усміхнене лице (а коли вона не всміхалась?).

— Передайте нашим, щоб наклали вашим! — закричав я щосили і одступивсь од вікна. Краєчком ока ще побачив Ганю, що застигла, переварюючи почуте.

Отут робітник і не витримав. Ухопив за вухо і так його крутонув, що воно лише чудом утрималося на моїй головешці. А потім ще й стукнув по лобі, немов молотком: гвіздки таким кулаком забивати!..

Якщо мені на тім світі судилося за цей вчинок лизати розпечену сковороду, накажи, Господи, чортам не розпікати її так, щоб по ній іскри стрибали. За час, що минув з того дня, коли я прокричав до бідолашної Гані хуліганську ту фразу, за п’ятдесят п’ять років, що минули відтоді, я стільки карався і каявся, що вже, мабуть, не раз спокутував ту провину.

А якщо ще додати майже відірване вухо, що горіло вогнем, і на весь лоб синячище, і те, як я, найнещасніша у світі істота, волікся, одставши од гурту (Валя весь час оглядалась на мене), і мені весь світ був немилий, і як я проклинав ту годину, коли обпився какао, і мамусині сльози, коли вона тулила до мого вуха намоченого в холодній воді рушника, і як пізніше, зустрівшись з Ганею, не знав, куди й очі подіти,— якщо все це додати, то смію надіятись, що ота сковорода не буде вже такою й розжареною..;

Вухо довго боліло, синяк все не щезав, а я ще довше сердився на Валю. Здавалося, що коли вона про щось шепоче з подружками, та ще й сміється при цьому, то напевно ж згадує мою ганьбу на пероні і те, як провчив мене дядько. Не раз стрічав її благаючі очі та й одвертався одразу ж, насуплений: “Якщо я пердун, то й ти мені непотрібна!”

Та згодом ми таки помирилися б, бо на той час я не знав іншої дівчини, од одного погляду якої все в тобі так і обімре… Про те, щоб узять її за руку, чи, тим страшніш, обійняти, я не смів навіть мріяти. Пам’ятаю, як вона ненароком торкнулася волоссям моєї щоки, пояснюючи якусь задачку… А задачки вона лущила, як білка горіхи… Мене вогнем так усього і облило, я вже не те що задачки — підручника не бачив. “Ти що?” — здивувалася Валя. А я не смів на неї навіть глянути… І довго по тому торкався долонею своєї щоки: здавалося, що й щока стала іншою, набагато ніжнішою на дотик. Тож нізащо не відважився б узять її за руку, а тим більш — обійняти, але не проходило дня, щоб я не думав про неї, і ці думки були найсолодші, і ми напевно таки помирилися б, коли б не мій двоюрідний брат Анатолій, вже учень десятого класу — зовсім для нас недосяжна істота. Мало того, що він був відмінником і гордістю школи, а ще й відвідував авіагурток і, трудно й повірити, літав на планері. Всі дівчата вмирали по ньому, міг би вибрати будь-яку, так ні ж, йому запало у голову зупинити свій вибір на Валі Чмовжовій.

Сталося це у вагоні (знов у вагоні!), десь у середині навчального року. Ми, як завжди, поверталися зграєю, як до нашого купе просунувся Толька. Він чи то випадково одколовся од своїх, чи ще на пероні наклав оком на Валю, тільки, зайшовши, одразу ж усівся поруч з нею. (Я сидів навпроти). Сів та й став її обіймати, Валя виривалась, вищала, але в неї при цьому було таке веселе та щасливе обличчя, що мені одразу ж гидке стало оте її виривання та вищання. Мене так і різонуло по серцю, але я вдавав, що мені байдужісінько, я примушував себе разом з усіма сміятись, хоч мені було не до сміху.

Я не став викликати Тольку на дуель, хоч в уяві не раз проткнув його мушкетерською шпагою, а натомість гордо зрікся Вальки. І коли десь через тиждень Толька запитав мене, чи це правда, що я дружу з Чмовжовою, я відповів, що чого б це я мав з нею дружити.

— Хто тобі це сказав?

— Сама Валя сказала.

Ага, вони вже стрічаються! Висмикнув ревниву колючку із серця і гордо кинув Тольці в обличчя:

— Бреше твоя Валька!

— Так ти не будеш проти, як я з нею дружитиму?

— Чого б я був проти. Дружи — мені байдужісінько. Я з дівчатами обійматися не збираюсь.

Другого ж дня пересів од Мишка Кононенка. Досі парта, за якою я сидів, була поруч із Валиною, досить повернутися, і стрінешся з нею очима, тепер же я був далеко попереду і жодного разу не оглянувсь на Валю. Щось із місяць Валя вперто ловила мій погляд, я ж гордо одвертався од неї, та ще став перемовлятись із Мілею Золотоверхою, гарненькою дівчиною, та до того ж і відмінницею. Валя якось на великій перерві взяла її під руку і вони отак попідруки усі тридцять хвилин і проходили. Про що вони говорили, не знаю, але Міля після тієї розмови деякий час мене уникала.

Ну, й біс із нею, із Мілею, я знайшов собі втіху в книжках, що я їх поглинав неустанно, беручи спершу в бібліотеці шкільній, а коли там уже нічого було брати, то став ходити до бібліотеки при клубі паровозоремонтного заводу, де на полицях стояло таке книжкове багатство, що й очі розбігалися.

За деякий час Валя стала-таки дружити з Толькою і дружба ця була зовсім не схожа на ту, що була поміж нею і мною. Толька все літо ходив з нею купатись, навіть розпоров собі носа, показуючи, як він уміє стрибати у воду, Толька щовечора пропадав допізна з Валькою і, додому вертаючись, частенько не в двері заходив, а дерся у вікно, щоб не побачила тьотя Аня та не стала допитуватись, де він пропадає, а коли вступив до Одеського Інституту Інженерів Водного Транспорту (кожне слово, поки Толя здавав екзамени, у нас вимовлялося тільки з великої літери), коли був зарахований студентом недосяжного для нас, його молодших братів, учбового закладу і зібравсь до Одеси, то покликав мене й запитав:

— Ти можеш зробити мені велику послугу?

— Я? Та залюбки!

— Віднеси оцю записку Валі. Тільки не читай.

Я й не читав — краєчком ока тільки заглянув. Толя писав, що він завтра вранці їде на навчання до Одеси і щоб Валя вийшла попрощатись до поїзда.

Віддав Валі записку, оком не зблимнув.

А Міля знову повернула мені прихильний свій погляд (чи не з Вал иного ласкавого дозволу?), а що я не так легко дававсь на її залицяння, то стала приносити мені книжки з своєї бібліотеки домашньої: одна цікавіша другої. Ну, як до такої дівчини та бути байдужим!

Тим більше, що Міля була акуратна, як кішечка. Все на ній так і сяяло, а її підручники-зошити і в руки було страшно взяти, такі вони були чисті, ще й обов’язково обгорнуті в кольоровий папір. Мені, коли я дивився на Мілю, чомусь завжди хотілося вимити руки.

То як не дружити з такою дівчиною! Якби ж тільки вона не жила в Гнидівці.

Чомусь найкрасивіші дівчата нашої школи були саме з Гнидівки. І найбільші хулігани — теж з того виселка. Вони ревниво оберігали своїх дівчат, і горе тому чужинцеві, що попадався їм до рук!

Найчастіше його, добре побивши, ставили рачки, тикали до рук сірника та й примушували міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому одну з популярних на той час пісень. Хоча б “Легко на сердце од пєсні вєсьолой”. Та ще й вершника садовили: обов’язково найважчого хлопця, який всю дорогу молотив п’ятами в боки. Я про це вже писав у своїй книжці і редакторка викинула згадку про пісню: “Бракувало, щоб вони “Інтернаціонал” ще співати примушували!” А примушували: й “Інтернаціонал”, і “Шірока страна моя родная” — для гнидівців не існувало нічого святого.

Була й друга кара: піяти півнем. Вибирали повищий паркан, за яким жив позліший хазяїн, висаджували на той паркан до темних вікон та й наказували: “Ану, кричм кукуріку!” Не захочеш — кричатимеш, коли при цьому штрикають шилом у задницю. І коли на розпачливе оте кукуріку вискакував запінений од люті хазяїн, тебе брали й спихали прямо в його гарячі обійми.

Тож мало в нашій школі знаходилося сміливців, які наважувалися б проводити гнидівських дівчат. А Міля дуже хотіла, щоб я її провів додому. Спокушала бібліотекою, розповідала, яка в неї гарна мама, якими смачними тістечками пригощає гостей, ну, де було встояти такому, як я, неофітові!

Про те, що я сьогодні проведу на Гнидівку Мілю, сказав тільки Мишкові. А Мишко вже розповів іншим хлопцям. Тож ціла валка взялася провести мене й Мілю до Гнидівки.

Хоробрості моєї вистачило до заводської їдальні. Всі на світі тістечка не могли окупити неминучого, з сірником, рачкування чи кукурікання’ на високому плоті. До того ж, я в той день не встиг пообідати, і запах страв розчинив останні краплини хоробрості.

— Я пішов вечеряти.

Й останнє, що я почув уже в дверях їдальні, було глузливе Мілине:

— Приємного апетиту!

Цього можна було мені й не бажати. Що-що, а на апетит я ніколи не скаржився.

Отак і заїв я нашу з Мілею дружбу подвійною порцією котлет з макаронами, ще й запив двома шклянками чаю. Вертався додому, і приспане сумління моє тихенько мур-ликало над переповненим шлунком.

Міля наступного дня гордо пройшла мимо моєї особи. Ще й пустила поміж дівчат про мене уїдливе, що я ні риба, ні м’ясо. Міля поводила, поводила по класу очима та й зупинила свій вибір на Василеві Заплужному.

Це був найтупіший у нашому класі учень. Задовільна оцінка була еверестом його знань. Мав батька — військового і сам готувався до військової кар’єри: після дев’ятого класу збирався поступати в училище. “Общевойськовоє”,— пояснював гордо. Тому на всі дисципліни цивільні, особливо на літератури та мови, дивився, як на неминуче зло, яке треба було сяк-так подолати та й викинути одразу ж з голови. “Як ви мені всі набридли!” — було написано на його виду, коли той чи інший педагог брався пояснювати йому заяложену істину, що вчення — світло, а невчення — пітьма. А коли його викликали до дошки, то по обличчі його розливалася така, нудьга, що весь клас починав мимохіть позіхати. Він був єдиним комсомольцем у нашому восьмому, ще й на два роки од усіх старший, тому ні з ким із нас не дружив: водився з хлопцями десятих. Сидів на задній парті і відтоді, як Міля звернула на нього ласкаву увагу, завів невелике люстерко й роздивлявся на уроках своє обличчя та поправляв зачіску.

З Василем пов’язані два випадки, один досить кумедний, що ледь не скінчився трагедією, а другий трагічний по-справжньому.

Ми ненавиділи Маяковського. Як і багатьох інших письменників, до невпізнання спотворених педагогічною нашою наукою. Тріскучі вірші цього великого пролетарського поета не знаходили місця у наших серцях. А нас примушували вивчати напам’ять цілі шматки його довжелецьких поезій.

Дійшло й до “Стіхов о совєцком паспорте”. І настала хвилина, коли вчителька підняла Василя Заплужного. Бідолашний Василь! Він бекав і мекав, без кінця затинаючись, намагався вичавити з своєї порожньої пам’яті прокляті рядки. Та ось він за допомогою свого сусіда, який непомітно підказував, добрався до останнього куплета. Пам’ятаєте:

Я достаю із шірокіх штанін Дублікатом безцєнного груза: Чітайтє, завідуйте, я — гражданін Совєцкого Союза!

Василь таки дістав дублікат, а далі загнувся. І сусід чи то сам не вивчив як слід цього вірша, чи вчинив це навмисне, тільки замість: “Чітайтє, завідуйте” підказав: “Смотрітє, завідуйте”. Вийшла річ непристойна по-справжньому.

Відтоді й повелося. Заскочивши до туалету та дістаючи свої цвіркуни, ми голосно декламували:

Я достаю із шірокіх штанін Дублікатом безцєнного груза: Смотрітє, завідуйте, я — гражданін Совєцкого Союза!

Та звичка покотилася по школі, як пошесть: не було учня, який, заскочивши до туалету, не проголошував би цієї кінцівки.

Врешті про це дізналися учителі, і все закінчилося страшним переполохом. Найбільших розбишак викликали по одному до завуча й директора та й допитувалися, хто додумався замінити “чітайтє” на крамольне “смотрітє”. Викликали й мене, многогрішного, і директор, який знав мій нахил до поезії, запитував, б’ючи на мою гордість:

— Я ніколи не повірю, що до цього міг додуматись звичайний учень. Признайтесь, це ви замінили слово? Обіцяю, що вам нічого за це не буде.

А оскільки я не клюнув на солоденький гачечок, він, посуворішавши, сказав:

— Ідіть! І поводьте себе так, як личить справжньому учневі!

Наче я був несправжній.

Все закінчилося тим, що директор наказав учителям (чоловікам) чергувати по черзі в туалетові. З червоною пов’язкою на рукаві. І ми вже мовчки діставали дорогоцінні свої дублікати.

А могло скінчитися й гірше. Могло скінчитись тим, що й учителі, і завуч, і директор та й учні із своїми дублікатами загриміли б туди, де Макар телят не пасе, куди й помандрував наш улюбленець, викладач фізики в старших класах Іван Данилович. (Прізвище його, на жаль, я забув). Прізвище забув, а от пам’ять зберегла його як живого.

Вишита українська сорочка, підперезана тонким кавказьким ремінцем, синє, з ідеально напрасованими стрілками галіфе, блискучі хромові чоботи, до яких ні грязюка не приставала, ні пил не сідав, акуратно підстрижені вусики,— від усієї постаті його віяло такою підібраністю, що коли він заходив до класу, в нас мимоволі підтягувалися животи. І протягом усього уроку ні шелесне, ні скрипне, хоч він ніколи на нас не кричав, навіть не підвищував голосу. Досить було одного його погляду, щоб найбільший шибеник ставав тихіший води, нижчий трави. Навіть я, що й хвилини не міг спокійно усидіти (“шило в задни-ці”, — казала мамуся), сидів на його уроках, як пришитий.

Про те ж, щоб розкрити під партою якусь чергову книжку цікаву, я навіть подумати не міг. Не те, що на інших уроках. Хоч читання оте абсолютно не заважало мені водночас слухати і навіть засвоювати той чи інший предмет. Так засвоювати, що я по більшості з них і не готувався потім удома.

У мене мозок, мабуть, складений не так, як у нормальних людей. Не з лівої й правої півкуль, а з верхньої й нижньої, а ті в свою чергу вже поділені на ліву та праву половинки. Вони, ці півкулі, в шкільні мої роки існували абсолютно незалежно одна від одної, і якщо одна засвоювала одне, то інша — друге. Якщо верхня, для прикладу, уважно слухала вчителя, то нижня в цей час, забувши про все на світі, поглинала сторінку за сторінкою якогось ро-мана чи повісті. Або підбивала до пустощів: штрикати пером у бока сусіда чи поціляти паперовими кульками учня, який сидів попереду.

Пригадую один кумедний випадок.

Зоологію й біологію викладала у нас молода, але дуже огрядна учителька: коли вона сідала до столу, то стілець починав жалісно поскрипувати. Я, що досі не бачив таких огрядних жінок (в селі вироблені жінки худі, як драбини), був такий вражений, що одразу ж закохався у неї. Ну, не те що закохався,— просто ніхто так не чекав її появи у класі, як я. Коли вона розповіла якось про щойно придбаний велосипед, що який він міцний та надійний: витримує не тільки її чоловіка, а й її, якщо вона сяде попереду,— я часто уявляв себе на тому велосипеді в ролі її чоловіка і як вона сидить у мене попереду. В мене і в роті сохло од цієї картини.

Однак ця закоханість, чи як там її у біса назвати, не заважала мені пустувати на її уроці не менше, ніж на уроках інших учителів. За винятком урока фізики.

Того разу я смішив свого сусіда по парті. Учителька, яка саме розповідала про кровоносну систему людини (капіляри, артерії, вени), кілька разів подивилась на мене, але не зробила жодного зауваження. Тільки коли закінчила розповідь, то підняла мене й запропонувала повторити почуте.

Верхня половина мого мозку одразу ж ввімкнулась, і я слово в слово повторив розказане про кровоносну систему.

— Дайте ваш щоденник,— сказала учителька.

Розкрила щоденник і вивела відмінну оцінку.

І пістя того майже не викликала мене до дошки.

В Івана ж Даниловича, повторюю, я сидів, як пришитий. Досі байдужий до всіх точних наук, я раптом зацікавився фізикою: ніколи не думав, що вона може бути такою захоплюючою. Іван Данилович викладав її так, що навіть в останнього ледаря загорялися очі.

І досі пам’ятаю, як він викликав мене до дописи. Я, не затнувшись жодного разу, відповідав йому урок і він тільки головою покивував. Виставив оцінку в щоденникові, ска-; зав сідати*

Розгорнув щоденник і ледь не розплакався: там стояла посередня оцінка.

— Ти що! — сказав мені двоюрідний брат.— Та ти знаєш, що таке одержати в Івана Даниловича посередню оцінку? Це більш, ніж “відмінно” в іншого вчителя!

І справді, трохи пізніше, коли Іван Данилович підсумовував наші знання за перший квартал, він згадав і мою скромну особу. Не назвав, щоправда, мого прізвища, а просто сказав:

— Один із новеньких теж непогано розбирається в фізиці…

А хто ж іще міг бути цим одним, як не я! Ледь діждався вечора, щоб похвастатись Тольці:

— Ти знаєш, як мене Іван Данилович розхвалював!.. Тож Іван Данилович не міг допустити, щоб хтось не

цікавився його предметом.

А таким був саме Заплужний.

Інші вчителі давно уже махнули на нього рукою. Ставили йому посередні оцінки і не могли дочекатись, поки він переповзе через дев’ятий і піде до свого “общевойсь-кового”. Усі, окрім Івана Даниловича. Він майже на кожному уроці викликав Василя на Голгофу до дошки.

Якось попередив:

— Не надійтесь, що я виведу вам річну “посередню”. Отут Василеве обличчя взялося вогнем. Він люто глянув

на вчителя і здушено вигукнув:

— Ви мене цькуєте, як комсомольця! — Василь єдиний поки що у нашому восьмому “а” був комсомольцем.— Як білий офіцер…

Ми всі так і обмерли. І в тиші напруженій чутно було, як хруснули пальці Івана Даниловича.

— Сідайте,— сказав він, на Василя навіть не глянувши. Василь поніс червоне обличчя на задню парту. А на

перерві нахвалявся:

— Він ще мене попам’ятає!

— А що, він і справді білий офіцер?

— А хто ж!.. Служив у Денікіна, а тоді перебіг до Петлюри.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю,— підбирав губи Василь.

Хто йому вірив, а хто й не вірив. Живий біляк, офіцер, про яких ми читали тільки в підручниках. Та ще бачили в кінофільмах. Невже й Іван Данилович стріляв і вішав, бив до смерті натаєм?

Не вірилось. Не хотілося вірити.

А мабуть, що бив. Мабуть, що вішав. Бо за кілька днів Івана Даниловича заарештували. Забрали прямо з учительської, і налякані учителі розмовляли тільки пошепки.

Один Василь ходив іменинником. Лице його сяяло, очі презирливо мружились. Він наче вже відчував на своєму комірцеві малинові петлиці і розмовляв із нами з неприхованою зверхністю.

Не знаю, як іншим хлопцям, а мені він став бридкий. Я його не те що зненавидів, а просто-напросто мені хотілося, щоб із ним сталася якась неприємність. Щоб хоч трохи збила оту пиху, яка так і світилася на його самовдоволеній мордяці. Щоб зламав ногу і пришкандибав до школи на милицях. Або щоб хтось навішав йому “ліхтарів”. І не так з-за Івана Даниловича, як із-за Мілі. На кого вона мене проміняла! На кого!

Врешті не витримав. Узяв та й передав йому на уроці такого ось віршика:

В тебе морда, як у жаби, В тебе голос, як у баби, В тебе очі, як у рака, А сам рудий, як собака.

І хоч я того віршика не підписав, Василь одразу здогадався, чия то робота. Він запросто міг би мене одлушпа-нити (був на голову вищий од усіх наших хлопців), але натомість узяв та одніс поетичний мій витвір завучеві:

— Ось дивіться, що Дімаров пише про комсомольців! Врятувало мене лише те, що Василь був не рудий, а

чорнявий. Я клявся й божився, що написав цього віршика просто так, без адреси, написав та й кинув під парту, а хтось підібрав та й пустив гуляти по класу.

— Ідіть і більше подібного не пишіть! — змилосердився нарешті завуч. Подер папірець з моїм віршем, кинув до корзинки з сміттям.

Переповзши через дев’ятий (новий учитель фізики вивів йому з переляку річну добру оцінку), Василь таки поступив до училища. Та не до “общевойськового”, а НКВД! Пам’ятаю, як він появився серед навчального року в нашому уже десятому “а”. В новісінькій формі військовій, з малиновими петлицями, на яких золотом сяяла емблема славних військ НКВД: щит з двома навхрест мечами. Хазяїном ступив Василь до класу, і наш класкер, старенька уже Марія Федорівна, перша зірвалася з місця та й зааплодувала, вітаючи високого гостя.

Василь сяяв новенькою формою, а ще більше сяяла Міля, та не так сама Міля, як годинник на її повненькій руці,— небачена досі в нашому класі річ. Не кожен навіть учитель мав годинника, не кажучи вже про нас, учнів. То як же було Мілі не любить Василя!

І як же ми заздрили Василеві! А разом і гордилися тим, що серед нас є курсант військового училища. Та не просто училища, а училища НКВД! Як ми мріяли й собі отак появитися у формі військовій.

— А чого ти без пістолета? — цікавились ми, торкаючись його портупеї. Ми обступили його з усіх боків і Марія Федорівна навіть не посміла нам нагадати, що зараз же урок, а не перерва.

— Пістолет залишився в училищі,— зверхньо пояснив Василь.— Ну, занімайтесь, а мені ще треба провідать директора.

Та яке там у біса заняття після цього! Марія Федорівна замість того, щоб продовжувати урок, стала говорити про те, які славні наші органи НКВД, якою любов’ю й пошаною вони користуються в нашому народові. Сиві буклі її при цьому трусилися і було щось таке жалюгідне в її обличчі старечому, що нам аж незручно було дивитись на неї. Набагато пізніше я довідався, що єдиного сина Марії Федорівни посадили в 1937 році як ворога народу. Який готував буцім замах на якогось вождя обласного масштабу. Пізніше посадили, теж як ворога народу, й цього вождя, але сина Марії Федорівни так і не випустили.

Від того випадку майже всі хлопці нашого класу захворіли військовими училищами. Василева поява була, так би мовити, останньою краплею, що переповнила наші зво-єнізовані душі. Військова кар’єра вважалася тоді найпо-чеснішою, ніщо не могло зрівнятися з службою в нашій уславленій Червоній Армії. Ми жадібно читали в газетах про героїчний наступ частин Червоної Армії, що блискавично займали Західну Україну та Білорусію, Буковину і Молдавію, а перед цим громили японців на Хасані та білофіннів у Фінляндії, ми не пропускали жодного фільму на військову тематику, ми співали переважно військові пісні і поголовно відвідували гуртки “Тсовіахіму” та “Стріл-ків ворошиловських”, ми марили майбутніми боями та війнами, то як же було не готуватися до вступу у військове училище?

А тут іще мій друзяка Вася Гаврилов, зошити якого скорше нагадували мініатюрні аеродроми, стільки літаків там було понамальовано, теж після дев’ятого поступив до училища, тільки авіаційного. Десь в середині навчального року він прислав мені листа, складеного в акуратний трикутник, написаного вже не українською, а російською мовою.

Я вже, здається, згадував, що в нашій школі всі предмети, за винятком російської мови та літератури, викладалися українською мовою, і хоч поруч була середня російська, до нашої школи залюбки ходило багато дітей росіян, що навіть на перервах спілкувалися українською мовою. Ніна Россомахіна, Мишко Толмачов, той же Вася Гаврилов — всі вони чудово володіли українською мовою і жодному з них не спало б на думку висловити зневагу до мови народу, серед якого вони жили і навчалися.

Та ось Вася Гаврилов став курсантом військового училища і разом переступив наче межу, за якою спілкуватися можна було лише російською. Не тільки поміж курсантами, але й поза училищем.

І я, читаючи його листа, написаного вже російською мовою, якось підсвідомо відчув, що йому неприємно буде отримати відповідь по-українському. Тож сів і надрочив йому віршовану відповідь теж російською мовою:

Здравствуй, Вася, дорогой, Только что прішол домой, Бросіл кнігі на кровать, Стал пісьмо тебе пісать.

Виклавши всі шкільні новини, я закінчив свій віршований опус запевненням, що після десятого я теж посту-патиму до військового училища. До якого, поки що не визначив, мабуть (знай наших!), до військово-морського.

Тут я трохи злукавив. І не так перед Васьком, як перед самим собою. Про те, щоб поступити й собі до військового училища, хай навіть до “общевойськового”, тобто піхотного, я не смів навіть мріяти. І не тому, що я був глухий на одне вухо і зіпсував трохи зір отими книжками, що їх ковтав без ліку, лікарів ще можна було обдурити, але що я робитиму, коли докопаються до мого проклятого соцпо-ходження. Що мій батько куркуль, а не вчитель. Тоді мені дорога буде заказана не те що до військового училища, а й до будь-якого вузу.

А тут ще Россомахіна Ніна закохалася в мене (Господи, найшла в кого закохуватись!). Закохалася та й стала як секретар осередку (тоді вже багатьох учнів нашого дев’ятого поприймали до комсомолу) агітувати мене в комсомол. Жить не давала. Я відбрикувався, як тільки міг, казав, що ще не заслужив такої честі, що от стану відмінником, тоді й поступатиму, хоч мені страшенно хотілося стати комсомольцем та приколоти червоний значок до лацкана піджака, але я боявся, що почнуть перевіряти моє соцпоход-ження.

Господи, і чого я такий нещасливий! В усіх моїх однокласників батьки як батьки, в одного мене…

Ніна кохала мене рівно три місяці. А далі терпець її увірвався (з таким же успіхом можна було кохати колоду) і вона перенесла свої почуття на Мишка Кононенка, мого вірного друга. Пам’ятаю, як Мишко під великим-великим секретом розповів, як він усю ніч провів з Ніною. У паркові, біля палацу культури. Сіли на лавку, Мишко поклав голову на коліна Ніні, та й не зчувсь, як заснув. Проспав до світанку, і доки він спав, Ніна не поворухнулася, стережучи його сон.

Та розповідь так мене вразила, що я й собі став придивлятися до дівчат, які ще не були зайняті. Придивлявсь, придивлявсь та й махнув рукою: та некрасива, а та мовби й нічого, тільки ноги, як палички, ще й коліна гострі. Спробуй на таких колінах заснути!

Так я й не знайшов собі пари, доки й школу закінчив. Не те що Вілен Калюжний, який мав неабиякий успіх серед дівчат і міняв їх, як рукавички.

Якшо й був денді в нашому класі, то це Вілен Калюжний. Новенький костюм сидів на ньому, як влитий, а в черевики можна було заглядати, як у коричневі люстра. Я на власні очі бачив, як Вілен, ступивши до школи, дістав з кишені сніжно-білу хустину та й змахнув з черевиків пилюку.

В нього в єдиного чуприна не стирчала на всі боки, а була гладенько прилизана, ще й розділена акуратним пробором. І він єдиний на всю школу носив краватку.

То як було дівчатам не вмирать по такому!

Пригадую, як уже в десятому Калюжний став упадати за Галею — пухкенькою дівчинкою, дуже симпатичною. Як він за деякий час відвів мене набік і попросив:

— Позич карбованця.

— Навіщо?

— Презерватива куплю. Буду Гальці цєлку збивати. Мені чомусь стало так соромно, що й вуха взялися

вогнем. До того ж я вперше почув оце слово “презерватив” і не знав, що воно значить. (Не дивуйтесь моїй наївності. Я, наприклад, до сорок третього року, коли вперше побував у театрі, думав, що ложі — це спеціально відведені місця, де всі вистави дивляться лежачи — “ложа” — “льожа”. Читав про ці ложі в численних романах і дивувався розбещеності аристократії, якій навіть у театрі посидіти ліньки,— тільки мусять лежати. Трохи, щоправда, мене бентежило те, що й наші вожді на чолі з товаришем Сталіним лежали по ложах колодами).

— Ти що, не знаєш, що таке презерватив? — здивувався Мишко Кононенко.— Ну, ти даєш!.. Це така гумова штучка, як рукавичка.

І він пояснив, для чого вона і на що надівається.

Відтоді, дивлячись на Вілена Калюжного, я душився сміхом: уявляв його з рукавичкою, що теліпалась на отій штучці.

А він регулярно продовжував доїти мене, без віддачі позичаючи гроші. То двадцять, то тридцять копійок, а коли й навіть карбованця. Брав гроші з таким видом, наче я їх був йому винен і оце лише надумався віддати.

Якось серед травня, коли удвох проходили мимо ятки з пивом та водами (було дуже спекотно), я, намацуючи в кишені копійки, запропонував:

— Хочеш, сітра вип’ємо?

— Сітра? — презирливо прищуривсь Вілен.— Ти що, немовля? Якщо й пити, то тільки пиво.

Я завагався. В кишені моїй лишилося всього два карбованці, а треба ж було прожити ще два дні.

— Ти що, ніколи не пробував пива?

Пробував. Коли мені було вісім років. Мамуся дала ковтнути з кухля. Гірке та гидке. Як його дорослі й п’ють. Але ж не признаватися Віленові, що більше я до рота пива не брав!

— Чого б то не пробував! П’ю майже щодня.

— То пішли. Я угощаю. Підійшли до ятки.

— Два кухлі пива! — кинув недбало Вілен: одразу видно, що не перший раз замовля чоловік.

Взяли два кухлі, випили. Тепер пиво здалося не таким уже й гірким.

— Ну, як? Вдаримо ще по одному?

— Вдаримо.— Хоч пиво вже хлюпало десь аж під горлом.

Вдарили й по другому. Другий я ледь допив.

— А тепер плати,— сказав Вілен.— Знаєш, забув гроші вдома.

І що я мав робити — заплатив.

Тож Вілен доїв мене так, що я ніколи зайвої копійки не мав у кишені.

— Ти справжній друг,— говорив він мені.— Завжди виручаєш у скрутну хвилину.

І як же я тим гордився! Ладен був віддати йому всі свої гроші, до копійки останньої.

Та невдозі дружба наша урвалася. Якось Вілен показав мені долоні:

— Бачиш, які мозолі?

— Де ти їх нажив?

— Дрова рубав.

— І я рубаю дрова! — зрадів я.— Ось глянь, у мене не менші.

Вілен глянув на мої мозоляки, презирливо закопилив губу:

— А ти й повірив? Став би я дрова рубати! Ці мозолі я нажив на класичній греблі. Тренуюся щотижня.

Мене всього так і обварило. А тут іще Вілен сказав якось Мишкові:

— А, це той дроворуб!..

— А ти йому ще й гроші даєш! — дорікнув мені Мишко. І я поклявся собі, що Вілен матиме тепер дулю — не

гроші. Я носив образу на нього не тільки за себе, а й за Галю, за отой його соромітний намір, що він про нього розплескав, мабуть, не тільки мені. Був навіть намір сказати про це Галі, та я не наважився, тільки щоразу, коли дивився на цю чистеньку дівчинку, то здавалося, що вона обкидана багнюкою. І обкидав її Калюжний.

Якось я заходився писати його прізвище. Напишу й перекреслю з насолодою. Напишу й перекреслю. Аж ось слово розірвалося навпіл, і я так і завмер од несподіваного відкриття.

Кал южний… Южний кал…

Я тоді ще не знав, що підсвідомо вдався до ннауки, яка носила назву етимології слова. Не знав і того, що уславлений поет і вчений Максим Тадейович Рильський, сперечаючись якось з таким же Калюжним, дослідив етимологію його прізвища до кінця: “Калюжний — Кал южний — Південне гівно”. З мене вистачило й Кала южного: ледь діждався перерви та й вивів величезними літерами на дошці:

Калюжний. Кал южний.

Регіт у класі стояв — шибки брязкотіли.

— Після уроків зустрінемось! — пообіцяв мені Калюжний, витерши дошку. І я всі ті уроки з острахом чекав на зустріч: Вілен був набагато сильніший од мене.

Скінчились уроки, я вийшов надвір. Вілен уже чекав у воротях. В мене терпнуть губи і холоне в грудях.

— Так хто южний кал? — пита грізно Вілен.

— Ти?

Вілен розмахується і поціля мене у вухо.

Отут я й усвідомив різницю між рубанням дров і класичною греблею: доки я наосліп вимахував кулаками, Вілен точними виваженими ударами розквасив мені носа й губи, та й до зубів добрався б, аби на допомогу мені не кинувся Мишко Кононенко. А мати справу з Мишком — це все одно що воювати з розлюченим шершнем: навіть старші за віком хлопці остерігалися з ним зв’язуватись. Тож Вілен ганебно полишив поле бою, а Мишко ще й кричав йому вслід:

— Кал южний!.. Кал южний!..

Я ж кричати не міг: губи були, як вареники.

— Що це з вами? — жахнулась другого дня Марія Федорівна.

— Упав.— Я нізащо не признався б, хто мені розквасив носа-губи. Наш дружний клас славився тим, що все лишалося поміж нами.

— А вас хто так подряпав? — запитала Марія Федорівна вже Калюжного.

— Об штахенину зачепився. Учителька похитала тільки головою.

— Ви ж уже дорослі,— мовила з докором. Так, ми вже дорослі.

Ми вже не ганяємо на перервах, не штовхаємося, не штурхаємось, не галасуємо щосили, ми походжаємо якомога солідніше, хоч іноді аж жижки трусяться: пограти в м’яча чи просто побігати. Ми вже давно навчилися курити (одна з основних ознак дорослості) і на великій перерві ходимо за цим в туалет, а дехто із нас уже й регулярно голиться, хоч голити, по правді сказати, ще й нічого, але ми були переконані, що досить хоч раз провести бритвою по гладеньких, як попка, щоках і обличчя так щетиною і вкриється — щодня будеш голитись.

Я так і не навчився курити: ще в п’ятому класі мене пригостили таким самосадом, що ним гадюк тільки труїти. Я стоїчно висмалив отакенну цигарку, і мене потім три дні вивертало, як рукавицю, а слина текла, як після сказу… Тож я відтоді не те що до рота — дивитись на цигарку не міг і мене завжди нудило, коли хтось починав поруч курити.

А от поголитись…

У мене було противнюще обличчя з гладенькою, як у дівчини, шкірою і жодного натяку на вуса чи бороду.

Жодної волосинки на бридкій отій шкірі. Тож я і вирішив поголитися в надії, що після цього на ній щось появиться. Вже наперед смакував, як зайду до класу й похвалюся хлопцям:

— Оце поголився. Бо щетина пре, як скажена. Кілька разів пройшовся мимо перукарні, доки нарешті

наважився.

— Прошу, молодий чоловіче! — махнув перукар серветкою в бік вільного крісла.

З трепетом сідаю у крісло. Велике люстро одразу ж глузливо відбило моє ганебно безволосе обличчя.

— Под польку? Под бокс? — пита перукар, прилаштовуючи довкола мого горла серветку.

Судомно ковтаю слину, якомога твердіше кажу:

— Поголити!

— Поголить? — Перукареві, мабуть, здалося, що то йому вчулося.

— Поголити,— повторив, ледь не плачучи.

— Міша, молодий чоловік просить його поголити!

— Так голи, об чім річ!

— Але ж що тут голити?

— Голи те, що є. Попросить клієнт одрізати голову — ріж!

Перукар, знизавши плечима, одкидає ножиці, бере помазок та мильницю. Люто збиває піну, а потім, ухопивши мене за носа, починає милити. Невдовзі обличчя моє ховається під піною, піна набивається до рота, до носа, зависає на безвусому моєму обличчі білою шапкою. Перукар відкладає нарешті помазок і, взявши бритву, впритул нахиляється наді мною:

— Дозвольте?

І тут мій носяра, одвічний мій ворог, починає підступно свербіти. Я щосили тримаюся, врешті не витримую і чхаю.

Те, що загойдалося переді мною, можна було назвати чим завгодно, тільки не людським обличчям. Біла куля, суціль обліплена піною.

Пожбуривши бритву, перукар іде сліпим вихилясом в бік сусіднього крісла:

— Води, Міша!.. Води!..

Я не став ждати, поки він промиє очі та й переріже мені бритвою горло. Схопився з крісла, дременув на вулицю. І вже відбігши на кілька гонів, помітив серветку, що теліпалася в мене на шиї.

Я її так і не повернув: скільки навчався в Ізюмі, стільки й обходив старанно перукарню.

.А поголився вже в армії, але про це розмова попереду.

Всі три роки, з восьмого по десятий, я оформляв кожен, номер стіннівки нашого класу: від заголовка до обов’язкового Сталіна. Сталіна я насобачився так малювати, що й зараз, здається, намалював би, заплющивши очі. Особливо вдався мені портрет товариша Сталіна, перемальований з газети “Гудок”: паровоз, який мчить на всіх парах, а за штурвалом — сам Сталін. І підпис: “Геніальний машиніст локомотива історії”. Навіть сам директор приходив помилуватись і сказав, що я молодець.

Крім товариша Сталіна, я малював ще карикатури на однокласників, за що мені й перепадало найбільше. Але я не каявся. Бо яка ж то газета без карикатури!

І майже в кожному номері — мій вірш. Про Чкалова, челюскінців, Раскову, Кокінакі, Карацупу, про Халхін-Гол та війну з білофіннами, про приєднання Західної України, Білорусії, Молдавії, — я відгукувався на всі події, що відбувалися в той час, я писав вірші на всі дати, оспівував стахановців, кривоносівців та послідовників Марії Демченко, і жоден цензор не міг би придратись до моїх патріотичних поезій. Це була та щаслива пора, коли я беззастережно вірив, що живу в найкращій у світі країні (“Я другой такой страни не знаю, где так вольно дишіт человек!”). І жоден сумнів не чіпав мою душу.

І як я потай страждав, що не міг вступити до комсомолу!

Трохи втішало лиш те, що я був членом МОПРу. Красивий значок, на якому були зображені тюремні грати і рука пролетаря, що, висунувшись крізь ті грати, вимахує червоним прапором. Ми були переконані твердо, що всі трудящі в буржуазних країнах якщо не гниють по в’язницях, то гибіють у страшних злиднях, прикуті ланцюгами до верстатів, ми віддавали нужденні свої копійки на допомогу братам по класу, які ждуть — не діждуться, поки прийде Червона Армія та й визволить їх з кайданів, ми, повторюю, не мали жодного сумніву, що робітники за кордоном живуть гірше рабів, і коли Мишко Кононенко якось запитав комсорга нашої школи: “А хто ж тоді там працює, якщо всі робітники сидять по тюрмах?” — коли Мишко про це спитав, а комсорг відповів: “Не задавайте провокаційних запитань!” — ох і дісталося потім Мишкові за це запитання! Винесли сувору догану, і бідолашна Россомахіна попоходила в райком комсомолу з Мишком і без нього.

Тож я з гордістю носив значок МОПРу, хоч його порівняти не можна було до комсомольського значка, що ним хизувалися мої однокласники. Я їм страшенно заздрив, і єдине, що втішило мене уже в десятому класі, це літературна премія — неабияка подія для нашої школи. Та й ту я навряд чи отримав би, коли б не тиха замріяна дівчина Люба Касько.

На рік старша од мене, Люба працювала на паровозоремонтному заводі і там же керувала літературним гуртком. Якось вона розшукала мене й поцікавилась, чи не бажаю я взяти участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів. Конкурс проводиться у Москві, сказала Люба, очолює жюрі уславлений поет-пісняр Лєбєдєв-Кумач.

— Але ж мої вірші написані українською мовою!

— Я перекладу,— пообіцяла Люба.

Люба безжалісно відкинула всі вірші, написані до дат та про героїв, залишилось всього три віршики, серед них і “Починається юність”. Не лишився у пам’яті жоден, лише з останнього два заключні рядки:

Дай же руку мені, любий друже: Починається юність для нас!

Написав я цього вірша протягом ночі: зривався з ліжка разів з двадцять, не менше.

І от, за кілька місяців, приголомшлива звістка: за вірш “Починається юність” мені присуджена третя премія. А Любі Касько — перша. За вірша про Сталіна. “Ти не солнце, нє месяц, ти Сталін!” — закінчувала Люба.

Той Любин вірш мені страшенно подобався, я не був здивований, що він одержав першу премію.

За деякий час Люба знову прийшла до школи й урочисто вручила мені премію. Сто карбованців по карбованцю, грубезний пакунок, я, скільки жив, не тримав ще стільки грошей в руках, я був розчавлений цим неймовірним багатством, що раптово звалилося на мене, я просто не знав, що з ним робити.

Спершу хотів купити цукерок. На всю оту суму. Горошку, по дев’яносто копійок кіло. Цілісінький лантух. Притаскати до класу та на підлогу і висипати. По коліна завалити горошком! Зупинило мене лише те, що лантух мені не підняти.

Тож вирішив усі сто карбованців, усі до копієчки віддати мамусі.

Мамуся, звісно ж, заплакала:

— Господи, чи думала я, що мій син зароблятиме гроші! На сімейній раді вирішили купити мені зимове пальто.

Бо те, в чому я досі стрибав, важко було пальтом і назвати. Якийсь лапсердак, перелицьований з Толиного старого пальта.

З’їздили в Червоний Лиман та й купили обнову.

Пальто було наче на мене й шите. Сірого кольору, з чорним, з пофарбованого кроля, комірцем, з блискучими ґудзиками. Мамуся не могла ним намилуватись.

— Ти у ньому зовсім дорослий! Чи думала я дожити до того, що мій син стане дорослим! — І знову сльози.

І ще мамуся сказала:

— Носи ж акуратно. Щоб і на інститут вистачило.— Мамуся плекала надію, що мене не забриють до армії. Слабкий зір, ще й на праве вухо глухий. Який із мене солдат!

Так я появився в Ізюмі в новому пальті. Акуратно повісив на вішалку (стояв листопад, снігу ще не було), а прийшовши із школи, вирішив своє пальто прогуляти.

І понесла мене лиха година у парк. Проходжу мимо знайомого рундука, де Калюжний угощав мене пивом. Цікаво, чому він зачинений? Аж он і якесь оголошення, високо, аж під дашком. Як не мружу очі, ніяк не можу прочитати. Підходжу впритул, спинаюсь навшпиньки, обпираючись животом об стіну. Читаю:

“Обережно — пофарбовано!”

Одклеююсь од рундука зелений, як ящірка.

Вбитий горем (пропало пальто!), опустився на садову лавку з широкою спинкою вже не зеленого — червоного кольору. Краєчком ока, мигцем, помічаю щось біле, приліплене до спинки, але мені зараз не до того. Сиджу й гірко роздумую, що чого я такий нещасний. Ну, чого, як де яка пакость не виськається, так я обов’язково мушу в неї ушев-катись?..

Зводжусь, і аж тепер до моєї свідомості доходить, що ота біла по червоному пляма теж аркуш паперу. Нахиляюсь, читаю: “Обережно — пофарбовано!”

Вертаюсь додому. Спереду зелений, як той рундук, позаду смугастий, як тигр. Віднині дорога до інституту мені перекрита (не ходити ж в оцьому пофарбованому лихові!). Лишається тільки армія.

Щоб потрапити до армії, я мушу обдурити двох лікарів: того, що перевірятиме слух, і того, що зір. За слух я міг бути спокійним: ну, кому збреде в голову лізти до армії, коли він глухий на одне вухо, як чобіт? Лікарі звикли викривати симулянтів, які намагаються уникнути служби в армії. Тож не будуть сікатись, коли я вдаватиму, що затуляю своє неглухе вухо. А от лікар по зорові… Я вже знав, що мене посадять навпроти таблиці. Де будуть надруковані літери: великі, менші, ще менші і такі, як мак.

Лікар буде показувати на ті літери вказівкою і питати, що то за літера.

Тож я мусив за будь-яку ціну дістати таблицю. Щоб вивчити її напам’ять.

Потрібна мені таблиця висіла в шкільному медпункті. Треба було виманити звідти медсестру. Два мої друзі, Мишко Кононенко і Віктор Толмачов, поділили між собою ролі: Вітько на великій перерві прикинувся хворим, а Мишко побіг по медсестру. Поки медсестра возилася з Вітьком, я заскочив до медпункту та й зірвав таблицю.

Медсестра помітила пропажу лише на другий день. Ходила коридором і голосно лаялась:

— Я розумію — шприц чи скальпель. Але яким ідіотам знадобилася ця таблиця? Для чого? Навіщо?

“Ідіоти”, звісно, мовчали.

Повернувшись із школи, пришпилив таблицю до стінки та й заходився її вивчати.

То була нелегка справа: запам’ятати кожен рядок і кожну літеру в тому рядкові. Але я таки добився свого і коли пішов на медкомісію, то правильно назвав усі літери.

Ну, а того, що перевіряв слух, то й зовсім легко було обдурити…

Так я успішно пройшов медкомісію. А перед тим ледь не вилетів з школи. З вовчим білетом.

Мені й зараз стає не по собі, коли пригадую той випадок. Міг би про нього й не писати (хто, крім мене, це пам’ятає), бо дуже ж таки в непривабливому світлі постає юна особа моя, але я поклявся собі писати правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож і не маю права оминути цю неприємну для мене подію. І хай у мене кине каменем той, хто сам без гріха.

Отож рання весна, сонечко припікає по-літньому, навстіж відчинені вікна. І на кожній перерві десятки з тих вікон голів. Вигріваються на сонці, як мухи.

Вилазимо на сонечко й ми, учні десятого. Ми на другому поверсі, а під нами — восьмий “а” і голови, як гарбузці. Ну, як утриматися від спокуси чимось у них поцілити? Лусь — ой! Лусь — ой! Суцільне “лусь-ой!” протягом усієї перерви.

Ми вже поодколупували всю на вікнах замазку і підбираємо у дворі грудочки й камінці. Не такі, звісно, щоб провалити голову (ми ж уже, слава Богу, дорослі), але щоб і “ой”, коли поцілиш, лунало досить виразно.

І треба ж було такому статися, щоб на великій перерві я розбив чорнильницю. Не те що зовсім розбив, а надколов вершечок. Тож мене й осяяла геніальна ідея: бризнути чорнилом на чиюсь головешку.

Висунувсь у вікно, завмер, підстерігаючи жертву. Там порожньо, восьмикласники,> мабуть, бояться витикатись у вікна… Ну, давайте ж, ну!.. І ось вона, довгождана хвилина: у вікні появляється гола, як яйце, голова. Я з жахом впізнаю директора школи, але уже пізно: чорнило саме собою ллється донизу…

Про те, що я облив чорнилом голову директора школи, наш клас дізнався через кілька хвилин. Не встиг пролунати дзвінок, як до класу, гроза — грозою, ускочив завуч:

— Хто лив чорнило!!! Признавайтесь, хто лив чорнило!!! (Поставив по три знаки оклику, щоб читач мав хоч приблизну уяву, як кричав, ускочивши до нашого класу, завуч).

Я обмираю од страху: ось-ось хтось не витрима, підніме руку і назове моє прізвище.

— Усіх!!! Усіх повиключаємо з школи!!! — продовжує лютувати завуч.

Потім нас по одному викликали в учительську:

— Хто?.. Скажи, ніхто про це не довідається.

Потім бліда Марія Федорівна збирала щоденники. В усіх, навіть у найсмирніших учнів. Повернулася згодом, і в кожному щоденникові була дуже погана оцінка за поведінку.

Потім викликали до школи всіх батьків… А директор щось із місяць не знімав з голови картуза. Не тільки на вулиці, а й навіть у школі. А мамуся ще довго обурювалася:

— Не думала, що серед вас є такі хулігани! Ти хоч з ними, надіюсь, не водишся?

Відповідав, що ні, не воджуся. І в тій відповіді була свята правда: як я міг водитися сам із собою?

* * *

“Тяжело в ученії — легко в бою”.

Більш підступної фрази у своєму житті не стрічав.

“Тяжело в ученії” — мені випало на повну катушку пізнати оте “тяжело”, ця частина фрази повністю відповідала тому, що випало на мою долю (та й не тільки мою), а от щодо “легко в бою”, то хай тому покорчить язик, хто вперше оці слова вимовив! Говорили, що автор цих слів Тимошенко, який заступив Ворошилова після ганебного провалу у війні з Фінляндією,— Тимошенка я зненавидів на все життя.

Понад Збручем, понад Збручем Красна Армія ідьот. Ми любих врагов проучім — Тімошенко нас ведьот!

Провчили. Особливо на початку війни. Коли увінчаний маршальською зіркою полководець вів нас не до перемоги над ворогом, а до таборів для військовополонених.

Коли я писав для книжки “На коні й під конем” розділ про моє перебування в армії, то дав йому заголовок “Ать-два!” Ця назва, по-моєму, найточніше відбивала суть тієї жорстокої муштри, яка запанувала в нашій армії перед війною, в сороковому, з приходом Тимошенка на пост наркома оборони. Редактори видавництва, куди я подав рукопис, панічно злякалися цієї назви і замінили її на безбарвне “Як воно в піхоті”, старанно виполовши з тексту все, що нагадувало муштру. Навіть крилату цю фразу, особливо першу частину її, безжально викреслили, бо в нашій Червоній Армії не могло бути важко. Викидали вони й дорогу моєму серцю заключну частину, що мала назву “Граната”,— захищаючи її, я пролив не менше крові, ніж на фронті, і таки захистив, до невпізнання покалічену нещадними редакторськими перами, і аж тепер, відновивши та переробивши, подаю в кінці цієї частини.

До армії ж ми з мамусею збираємося так: що мамуся в торбу, те я із торби.

— Та ти що! — кричав я до мамусі, яка ладилась упхнути отакенний шмат сала.— Ти знаєш, як там годують?

— Та це ж на дорогу, дурненький,— замалим не плаче мамуся.

— А в дорозі, ти що собі думаєш, не годуватимуть?.. Не потрібне мені твоє сало!.. Мене засміють.

Згодився взяти лише гарбузове насіння, що його дуже любив. Мамуся насмажила цілу торбинку.

Воно ж мене й виручало протягом двох діб, що ми добиралися до військової частини, в якій мали служити. Хлопці приперли до ешелону отакенні “сидори”, по самісінькі зав’язки набехкані їстівним, хлопці наминали сало й ковбаси, варене й смажене м’ясо, пиріжки і вареники, один я лузав гарбузове насіння: на сніданок, обід та вечерю. І досі мене починає нудити, коли згадаю оті гарбузові сніданки.

їхали довгі дві доби: ешелон з телячих вагонів ледь трюхикав, по годині простоюючи на всіх майже станціях. На тих станціях нас тримали у вагонах, боячись, щоб ми не розбіглися та не погубились, а вже поза станціями, посеред степу, ешелон зупинявся, і лунала довгождана команда:

— Десять мінут на оправку!

Але й тут молодці командири, які нас супроводжували, не дозволяли відбігати у поле в пошуках куща чи ямки:

— Оправляйтесь, не отходя от вагонов!

І ми змушені були прямо-таки біля насипу світити голими задницями. То була неповторна картина: все військо майбутнє, усі браві орли, сиділо вздовж ешелону, поспускавши штани на потіху людові, що проїжджав мимо в пасажирських вагонах. Я аж голову в коліна вбирав — так було соромно: весь час здавалося, що з мене сиплеться гарбузове насіння.

До Дзигівки, де були розташовані казарми стрілкового полку, ми добралися вже по-темному. Кілька кілометрів місили глевкий чорнозем од станції Вапнярка, до якої вела вузькоколійка од Вінниці, і натомилися так, що ледь волікли ноги. Нас не загнали одразу в казарму, а повели в їдальню: присадкувату споруду, заставлену довжелезними столами та лавами, з невигубним духом грубої солдатської їжі. їдальня ледь освітлювалася закіптюженими лампочками і в тому примарному світлові ворушилася добра сотня новобранців.

Вечеряли гороховим пюре й чаєм. До пюре майже ніхто не доторкнувся, один я жадібно виїв свою порцію, зате чай пили довго й охоче з великих алюмінієвих кухлів. Нарізаний хліб теж майже ніхто не брав, і мене вразили бійці, які ходили поміж столами і канючили в нас отой хліб: “Можна узяти?..’ Можна узяти?..” Хапали чергову пайку й злодійкувато ховали до бездонних кишень. Якийсь командир, голосно лаючись, гнав їх з їдальні, та вони прослизали назад, досить йому було одвернутись.

Я тоді, ще пригадую, подумав: “Як же так: у армії й жебрають хліб?” — але особливо роздумувати не було часу: не встигли ми начаюватись, як пролунала команда кінчати вечерю.

З їдальні нас повели уже до казарми: на другий поверх, у величезне приміщення, заставлене двоповерховими ліжками — нарами. Ліжка світили голими дошками, командири сказали, що постелі видадуть завтра, поки що ж обходьтесь так, і ми, не роздягаючись, полягали на голі дошки, підмощуючи під голови хто шапку, хто клумак, а хто і власний кулак. Й одразу ж провалилися в такий сон непробудний, що проспали, як убиті, до самого ранку. А вранці нам справді видали постіль: наволочки й матраци та й повели в поле, до величезної скирди й наказали потугіше набивати соломою оті матраци та наволочки. Потім зводили у баню.

Полкова баня теж заслуговує на те, щоб її описати детальніше. Тут нас так зустріли, що ми довго не могли прийти до тями. В передбанникові наказали всім роздягнутись і в чому мати родила йти вже до кімнати наступної. А там кілька бійців у білих халатах, і в кожного в руках машинка. Така тупа, що не стільки стриже, скільки висмикує з корінням волосся. Шкіра на наших лобках аж тріщить, ми пищимо, витанцьовуючи, перукарі б’ють нас тими ж машинками по голих задках, б’ють і сердито запитують:

— Що ти крутишся, як гівно в ополонці?! Тримай по-міцніш цвіркуна, бо відріжу!

Та ось ти нарешті пострижений і попереду на тебе чекає нова кара: бочка, повна такої пекельної суміші, що й чортам не снилася. І при тій бочці не в міру веселий солдатик з отакенним квачем у руці.

— Як тебе звати?

— Анатолій.

— Хрещається раб божий Анатолій! Во ім’я отця, сина і святого духа! — Та квачем, квачем по стриженому тілу, що й без цього горить вогнем.— Біжи, раб божий, гріхи одмивати!

І ти не біжиш — летиш до власне вже бані, де все в пару, як у тумані пекельному.

Вже пізніше нам пояснили, що й лобки нам стригли, і мазали отим чортовидлом для того, щоб не заводились воші.

Того ж дня нам видавали нову форму: шинелі, штани галіфе й гімнастерки, онучі та спідню білизну, міцні, як із заліза, черевики й довжелезні обмотки. А на голови — будьонівки: шоломи з гострими вгорі шпичаками. Невдовзі шоломи ті замінили шапками, але ми їх носили ще зиму, носили й кляли того, хто їх вигадав, бо вони продувалися наскрізь лютими вітрами зимовими, а оскільки нам навіть у найлютіші морози забороняли опускати навушники (“тяжело в ученії”), то майже всі пообморожу-вали вуха. Мене теж не минула гірка чаша сія: обморожені вуха теліпалися, як у свині, а з теплом стали облазити й дуже свербіти. Та це буде пізніше, а поки що ж ми не можемо намилуватись і шоломами, і всім убранням та й скидаємо пошвидше остогидлий цивільний одяг, щоб переодягтися у військове. Переодягаємося і не впізнаєм один одного: так міняє нас форма. Ми хизуємося один перед одним і ще не знаємо, в яке знаряддя катування перетворюватиметься кожна деталь того одягу. Бо в армії всьому треба учитися наново. Навіть вдягатися.

Ранній ранок. Третій день служби. Схоплюємося од дикого крику:

— По-одйо-ом!

Днювальний. От-от зірве голос. І командири, як розгнівані півні:

— Подимайс!.. Подимайс!.. Подимайс, кому говору!.. Хто стриба на підлогу, а хто й пада зі сну додолу.

А тут нова команда:

— П’ять хвилин за заправочку!

Гарячково хапаємо галіфе, гімнастерки, що наче здичавіли: то нога не лізе в холошу, то рукав десь аж на шиї. А тут як по потилиці:

— Швидше!.. Швидше!.. Кому сказано: швидше?! Хапаємо черевики, обмотуємо ноги онучами. А до обмоток не доходить:

— Р-роздягайсь!.. Ложись у постель!..

Нічого не розуміючи, роздягаємося, залазимо в ліжка. Та тільки торкаємось подушок головами, як знову луна дикий крик:

— По-одйо-ом!

І ще лютіш командири:

— Подимайс!.. Подимайс!.. П’ять хвилин на заправку!.. За третім разом ми починаємо розуміти, чому нас то

піднімають, то знову вкладають у ліжка: ми не вкладаємось в оті п’ять хвилин. Протягом яких треба не тільки вдітися-взутись, а й заправити наші постелі. Особливо не даються нам онучі й обмотки: морщаться, вислизають із рук. З того посповзали з ніг на підлогу, а в того ще гірше: закотилися десь аж під ліжко.

— По-одйо-ом!..

— Роздягайс!..

— Подйом!

— Роздягайс!..

Уже ранок пізній надворі, вже й сонце заглядає у вікна, а ми то в ліжка, то з ліжок.

Врешті командирам самим набридає оте наше мотання:

— Учили вас! — Натяк на те, що всі майже новобранці — десятикласники. Сакраментальна ця фраза віднині лунатиме в наших вухах не один раз на день, в ній буде ледь прихована зневага до всіх отих десятирічок, де не навчають таким необхідним речам, як заправка за п’ять хвилин.

— Виході строїцца!

І нас ведуть до їдальні. Нас у тих школах середніх не навчили навіть ходити як слід, і наш розладнаний стрій являє собою ганебну картину.

— Ногу!.. Ногу!..— страждають приставлені до нас командири.— Кому сказано, ногу?!

Після сніданку (їли — не їли: “Виході сроїцца!”) нас знову ведуть до казарми.

— Рота, р-роздягайсь! Ложись у постель!

— По-одйо-ом!.. П’ять хвилин на заправку!..

Якщо ви, читачу, всміхались, читаючи ці рядки, я пропоную вам самому спробувати отак пороздягатися — поодягатись. Хоча б протягом двох-трьох годин. Переконаний: вам не захочеться більше всміхатися.

Ми ж роздягалися — одягались протягом тижня. З ранку аж до обіду.

За цей тиждень майже всі насобачились вкладатися в оті прокляті п’ять хвилин, а хто не навчився, того піднімали за дві години до загальної побудки — дві години дорогоцінного сну. Цим уже не кричали — командували пошепки. І поки ми додивлялися останні сни, такі солодкі та бажані (чомусь найчастіше снилась домівка і лице усміхненої матері), доки ми розкошували ті дві години в угрітих постелях, вони моталися то з ліжка, то на ліжко, освоюючи важку солдатську науку.

Кто не бил в армії, тот побудет. Кто побил, тот хрен забудет!

Не забуду і я. Повік не забуду.

Особливо нас заїдає стройова підготовка. Оте “ать-два!”, яке лунало з ранку до пізнього вечора. В армії треба було заново вчитись всьому, навіть умінню ходити.

— Ногу!.. Више ногу!.. Єщо више!.. Подимай ногу так, чтоби она от пупа росла!..

Попоходиш весь день — до казарми вертаєшся рачки. Але й того нам не дозволено. Тільки в строю, тільки з піснею.

— С места!.. Пєснєй!.. Шагом арш!..

Оте “арш” лунає, як постріл. Тримаючись строю, ми щосили б’ємо підошвами в землю і в сорок ротів горлаємо одну із пісень, що ними озброєна армія. І, диво дивне, навіть я, безголосий… Навіть мій крик недоладний не порушує загальну гармонію пісні:

Город спіт прівичкой барской, А трубач трубіт, трубіт подйом, Кліч несьотся пролєтарскій, Школа в бой ідьот с огньом!

Це — пісня про полкову школу, де навчалися майбутні молодші командири. Ми крокуємо, співаючи пісню, до казарми чи до їдальні, ми на мить забуваєм про втому, що переповнює наші тіла, й про голод, що день і ніч ссе наші шлунки.

А буває й по-іншому. Бува, що почнемо якусь пісню й одразу ж зіб’ємося з такту.

— Атставіть!.. Пріставіть ногу!.. Стаємо. Вже наперед знаємо, що нас жде.

— С места!.. Песней!.. Шагом арш!..

Рушаємо з місця. Рушаємо мовчки, бо якась незбагненна сила запечатала наші вуста: убивай, вішай — не заспіваємо! І командир це знає прекрасно, сам же ходив отаким жовторотим в строю, але думка, що весь взвод проявляє непослух, для нього нестерпна.

— Пріставіть ногу!.. Будете пєть ілі нет?.. С места!.. Пєснєй!..

І чим більше шаліє наш командир, тим більша затятість оволодіва усім взводом. Крокуємо, голодні та злі, мимо їдальні, і командир, попоганявши нас ще з півгодини, врешті здається, бо й сам хоче їсти.

А одного разу, до краю розлючений, поклав нас усіх у багнюку:

— По пластунскі!.. До столової!.. Вперьод!..

І ми поповзли по-пластунському, бо що мали робити. Бо наказ командира — закон.

Довго ж по тому одчищали од багнюки шинелі!

Крім голоду, що гриз нас день і ніч: навіть вві сні хотілося їсти… (Не хочу зводити наклеп на тогочасну армію: нас годували не гірше, а то й краще, аніж удома, але ота муштра на свіжому повітрі, фізичне важке навантаження виснажувало наші тіла і ми потребували вдвічі-втричі більше калорій, аніж удома). Тож крім постійного голоду нас мучило також постійне бажання упасти й заснути: теж свіже повітря по дванадцять, чотирнадцять годин на добу. Але нам навіть у неділю, в єдиний наш вихідний, не давали відіспатись хоч трохи, нас будили о сьомій і потім весь день ми тинялись, як привиди,— так хотілося спати. А про ліжко, що ось воно, під боком, і подумать не смій! Помітять, що приліг,— три позачергові наряди. Віник, відро і ганчірка. Рота давно уже спить, а ти миєш і так чисту підлогу, годину, дві, три миєш, поки черговий командир змилостивиться та й дозволить лягти у постіль. І тільки склепиш повіки, тільки заснеш, як над самим вухом:

— По-одйо-ом!.. Дімаров, тобі окрема команда нужна?.. Подимайсь, кому говору!..

Стрибаєш на холодну підлогу. Голова, як чавун, руки-ноги як гирі. На весь день, до відбою.

Це якщо один позачерговий наряд. А як три?

Якось (це було уже взимку) я протиснувся між стіною і великою грубкою, що зігрівала нашу казарму. Грубку ледве топили, командири вважали, що і в приміщенні ми повинні звикати до холоду, тож я, щоб хоч трохи зігрітись, і протиснувся у вузеньку щілину. І як тільки зігрівся, так одразу ж навстоячки й заснув.

Була саме неділя, мою відсутність помітили лише тоді, як полягали. Де Дімаров?.. Хто бачив Дімарова?.. Переполох на весь полк. Увесь полк, що його підняли по тривозі, розшукував дезертира Дімарова… Дезертира чи, може, вже й убитого, диверсанти ж так і нишпорять довкола нашої частини… Аж ось хтось здогадався заглянуть за грубку, і на всю казарму пролунав радісний голос:

— Осьо він!

Чи то від того, що вгрівся, чи од непробудного сну я так розбух, що мені ледь не відірвали руки, коли витягали з-за грубки. Перемазаного, в крейді поставили перед самим командиром полку.

— П’ять діб гауптвахти!

І мене, раба божого, повели на гауптвахту, або “губу”, на голі замість постелі дошки, на хліб та на воду, але там чомусь топили по-людському, і я всі оті п’ять діб одсипав-ся, щасливий, що над моєю головою не нависла грізна тінь помкомвзводу.

Свого помкомвзводу я пам’ятатиму, скільки й житиму. Стерлися з пам’яті риси усіх командирів, а помкомвзводу і досі стоїть переді мною, як живий.

Переконаний, що найвагоміша постать у армії — молодший командир. Приберіть молодших командирів із армій і не треба їх скорочувати: вони самі розвіються димом. Майори й полковники ворогуючих держав стрічатимуться, щоб забити “козла”, а генерали і маршали — щоб зіграти у “пульку”. Всі армії тримаються на молодших командирах, недаремно ж перед війною серед солдатів був поширений такий жарт:

Служу советскому народу, Старшінє і помкомвзводу!

Не командирові взводу, роти чи навіть комбату, а — помкомвзводу.

За що він нас так ненавидів, наш помкомвзводу? Чи не за те, що ми всі мали середню освіту, він же не переповз і через чотирирічку. Бо коли читав щось про себе (а це траплялося лише на великі свята), то болісно морщив лоба і ворушив губами, тулячи літеру до літери. Особливо часто він сікавсь до мене, хоч я йому не вчинив жодного зла. Ну, хіба що одного разу перед маршем — походом на п’ятдесят кілометрів — насипав у чоботи солі: коли він повернувся із того маршу, то й задниця була біла од солі. Чи вкрав іншого разу в нього пілотку. Та й пілотку ту вкрав по необхідності: у мене в самого потягли і мені світила губа чи трибунал. Адже пішов під трибунал боєць нашої роти, який під час маршу вмудривсь обміняти багнет од гвинтівки на хлібину й шмат сала. Тож я і смикнув пілотку у помкомвзвода, коли він поклав під турником: демонстрував нам фігури вищого пілотажу. Тож поки він літав у повітрі, я встиг помінятися його пілоткою з бійцем іншої роти, та й кінці, як то кажуть, у воду.

А може, він нас зненавидів за добре потовчені боки?

Сталося це уже взимку, в люті морози. Повернувшись з занять та добравшись нарешті до їдальні, про яку тільки й мріяли посеред поля, по пояс вкритого снігом, пронизаного всіма на світі вітрами, ми, ковтнувши поспіхом кашу, обпивалися потім чаєм: по два, по три кухлі на брата, поки вже й у горло не лізло. А тоді сон кам’яний, а потім, як припече, схоплюєшся з ліжка і бігцем, бігцем із кімнати, в коридор та на сходини, затискаючи щосили свого цвіркуна. І не витримуєш часом: ллєш поперед себе, як із пожарного шланга. Під ранок сходини вкриваються суцільною кригою — тримайсь, щоб не впасти! Помкомвзводу і покотився донизу, і таки добре потовк собі ребра, бо з місяць ходив, перехняблений. І придумав нам кару: сам зачаївся під сходами та й упіймав чергового сцикуна, упіймав, поставив унизу, наказавши не повертатися в приміщення, доки не впіймає собі заміну. А мороз, а ти в одній білизні — стоїш, ловиш дрижаки, зубами видзвонюєш.

І я стільки разів так стояв — не побажаю і ворогові.

Але повернемося до помкомвзводу.

Ось ми вивчаємо статут караульної служби. Ми вже освоїли стройову, оті нескінченні “ать-два!”, “кру-гом!”, “к но-ге!”, ми вже не ламаємо стрій, налазячи один на одного, наші обмотки сидять на литках, як пришиті, і на ходу не розмотуються. Ми вже познайомилися з турником, та кобилою, та іншим знаряддям катування, навчилися за кілька хвилин розібрати та зібрати гвинтівку, особливо таку хитромудру, як СВТ (самозаряжающаяся вінтовка

6 А. Дім аров

161

Токарева), де деталей більше, аніж в літака, ми давно уже навчилися саджати на мушку уявного ворога, хоч не стріляли ще жодного разу (командири чи то берегли набої, чи то боялися, що ми перестріляємо один одного та й їх заразом) і колоти багнетом опудала, а тепер настав час іти в караул: охороняти від всюдисущого шпигуна-дивер-санта оту скирту соломи чи стовпи телеграфні, щоб той же диверсант їх не попідпилював. Цього разу ми сидимо у казармі, тож дружно куняємо, вдаючи, що уважно слухаємо нашого помкомвзводу.

— Што такое караульний устав?.. Караульний устав — єто біблія… Вот ви… Ви, Дімаров, прімєром, стоїте на посту. А на вас кто-то ідьоть…

— Корова,— не витримує мій друг Кононенко.

— Боєць Кононенко, устать!.. Два наряда внє очереді!.. А на вас кто-то ідьоть. Што ви повинні сделать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і закрічать: “Стой, кто ідьоть!..” Повторіте, боєць Дімаров!.. Ладно, поєхалі дальше… Ви крічітє: “Пароль!”, а он пароля не знаєть і все равно на вас ідьоть… Тогда што нада іздєлать?.. Нада крікнуть: “Ложісь!” і сделать одін вистрєл у воздух… Понятно?.. Тогда поєхалі дальше. Допустім, ви стоїте на посту і відітє, что к вам ідьоть ваш отєц ілі еще лучше — ваша родімая мать. Ви крічітє їй “пароль”, а она пароля не знаєть. Што ви повинні ісдєлать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і крікнуть: “Ложісь!” І сделать одін вистрєл у воздух, чтоби визвать разводящего…

Так ми вивчаємо статут караульної служби.

А ось неділя, наш вихідний, найненависніший день для помкомвзводу: сьогодні ми, згідно статуту, вільні од муштри. Помкомвзводу наш в цей день страждає, він не зна, куди себе подіти, він живцем би нас поїв, аби його сила та воля.

— Боєць Дімар-ров! — гарчить він на мене.— Де ваша заправочка? Подтянітє ремєнь!

А в бійця Дімарова вже не вистачає на ремені дірок, щоб потугіше підтягнути на тому, що в нормальних людей називається животом. До хребта приставлена дощечка — от чим був живіт у бійця Дімарова!

— Боєць Кононенко, ви шо, не можете вшіть воротнік? Болтається, як на собаці хомут!

А в бійця Кононенка шия, як паличка…

Та до обіду наш помкомвзводу ще сяк-так тримається. То читає статут, що його і так зна напам’ять, то гортає один і той же журнал, роздивляючись малюнки… Скільки помкомвзводу пам’ятаю, він роздивлявся один і той же

номер журналу, що його видавав наркомат оборони для молодших командирів. Тим же журналом прикривав своє обличчя, коли лягав задрімати після обіду, і тоді ми ходили тихо, як миші…

А після обіду терпець йому уривався: ну, не могла перенести людина, що ми не в строю! То брався перевіряти гвинтівки, в піраміду поставлені, і горе тому, на чиїй гвинтівці помічав хоч цяточку грязі І

— Боєць Васілішін, ко мнє!.. Єто што? — І тикав під носа приклад, де була ота цяточка.— Разобрать і почістіть!

Тобто, не просто витерти оту цяточку грязі, а розібрати всю гвинтівку та й почистити заново.

— Почістілі?.. Ану дайте сюда.— Візьме гвинтівку і обов’язково знайде на ній якусь пляму.— А єто што?.. Чістіть заново! ус

Я одного разу чотири рази підряд чистив гвинівку. До того дочистився, що коли зібрав, то якась од неї деталь, якась чортяча пружинка лишилася зайвою.

Або помітить на його погляд погано заправлене ліжко. Розкида постіль, накаже заслать усе заново.

— Заправіть і доложіть!

І годі надіятись, що за один раз все обійдеться. Най-мікроскопічніша зморщечка не уникне його погляду.-

— А єто што?..— І вся постіль летить на підлогу.— Заправіть і доложіть!

Або… Та хіба мало до чого можна присікатись за час, що лишився до відбою?

Отакий був наш помкомвзводу, такою була наша солдатська наука. Нас муштрували, перетворюючи на автоматів, здатних бездумно виконати будь-який, навіть най-безглуздіший наказ командира (“Пріказ командіра — закон”). Нас, повторюю, багато_чрму навчили, не устигли навчити лише ОДНОМУ-1 воювати._____ ———-

Майбутній бій з ворогом нам уявлявся отак.

По-пластунському ми висуваємося на вогневий рубіж, де нас терпляче жде ворог, а за нами, суворо пильнуючи, щоб ми повзли згідно статуту, ідуть молодці-командири.

— Льожа!.. По мішенях!.. (Пробачте, по ворогах). Заряжай! — лунає гучна команда.

Заряджаємо гвинтівки, старанно цілимося в непорушні постаті ворогів.

— Пєрвий взвод к стрельбе готовий!

— Второй взвод к стрельбе готовий!

— Третій взвод к стрельбе готовий!

6*

163

Лиш тоді лунає довгождана команда:

— Ро-ота, слушай мою команду!.. По мішенях (пробачте, по ворогах)… Залпом!.. Плі!..

Одночасний залп буквально змітає з лиця землі ворога.

— Прімкнуть штикі! — лунає наступна команда.

Поспіхом примикаєм багнети і по новій команді кидаємося в атаку. І ворог не витримує грізного блиску наших багнетів. Адже не даремно по казармах висять портрети Суворова з його крилатим висловом: “Пуля — дура, штик — молодец!”

А танки… А літаки…

Танка ми не бачили жодного разу. Командири лиш учили, як їх осліпляти, поціляючи з гвинтівок в оглядові щілини. Вцілив, і танк, осліплений, буде крутитись на місці, доки ти підбіжиш та й оглушиш гранатою (гранати ми теж бачили лише на учбових плакатах). Про літаки ж взагалі наші командири не згадували, літаки наче й не існували на світі. Найстрашнішою в нашій уяві була кавалерія: недаремно ж в статуті було написано, що десяток кіннотників запросто порубають сотню піхотинців. Коли ті запанікують. Тож нас і вчили на маршах шикуватися в каре, і коли лунала команда: “Кавалерія справа!” — “Кавалерія слева!” — передні лягали, задні на коліна ставали, а ще задні, вже стоячи, дружними залпами відбивали атаки ворожих кіннотників.

* * *

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби), чи для блискавичного розгрому ворога там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п’ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п’ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.

Дехто починав уже ремствувати, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога “з малою кров’ю могутнім ударом”. Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, завжди обривав:

— Разговорчікі!

Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені найпатріотичнішими почуттями.

Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: “Во-оздух!”, ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в отих ледь видимих птахів.

Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло од пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши в небо новенький свій пістолет, довго дивився услід літакам, розчарований, що не збив жодного. Врешті схаменувся і подав команду припинити стрілянину.

Над полем враз запала тиша, а з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.

Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.

Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві-Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: “Воздух!”, як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам’яними парканами, сипонула в кювет.

Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами, ліктями, а довкола ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля переправи, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки в нас.

Потім, коли літаки полетіли, ми довго розбиралися, де чия зброя, чиї гранати, набої і підсумки валяються в безладді на дні. Я загубив десь кожух од гранати і потерпав, що мене віддадуть під трибунал, а помкомвзводу виліз із того кювету злий, наче чорт: навалившись на нього всім взводом, ми його ледь не задушили.

Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов’язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири, бо наш лейтенант був наче навмисне на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати в його зріст.

Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поповнити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи невпевненими й млявими, а самих нас тупими й байдужими.

Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати, спати.

Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, що, обважнілі, починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.

Декотрі умудрялися спати отак кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз’юшеними півнями підскакували командири, а ми сміялися, мов з примусу.

Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п’ятнадцять діб! Вгризалися в неподатливу твердь короткими шанцевими додатками, а над нами тускла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:

— Не спати!.. Не спати!..

Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з’являлася чорна тінь командира:

— Знову заснули?!

Із окопу у відповідь судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.

Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.

Переполох був на всю роту. Вже хотіли доповідати комбатові, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика (“Хай вилиже її язиком!” — наказав комроти), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров’ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.

Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій нагоді поспішив мене спекатись: виділив зв’язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.

* * *

Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи, боячись нас, так хитро замаскувався, що берег здавався абсолютно безлюдним.

Ми ж надолужували недоспані ночі.

Спали просто на землі, підмостивши плащ-намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та переправилися через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір’я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв’язкових, ходили по черзі на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, викопаний на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля.

Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили, карбуючи крок, до командира роти, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: “Вільно!” — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов’язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де “червоні” воювали із “синіми” й “червоні” обов’язково перемагали, де “убиті” й “поранені” спокійнісінько відходили набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі

“довоюють”, “мертві” вже й вершечки позлизують і лежать в холодочку, блаженно дрімаючи.

Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удосвіта, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не повернутися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав сержантові,— я ж дивився на скулені постаті, що тулилися одна до одної у двох надувних човнах, і мені вже здавалося, що на тому березі тільки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострілів.

Однак ворог чи то міцно спав, чи його взагалі не було, тільки протилежний берег мовчав, занімілий. Човни пливли й пливли, тьмяно зблискуючи короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболіз.

Згодом звідти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, і над завмерлими досі шанцями прокотився радісний гомін.

Наказавши доповідати про найменший рух на тому березі, капітан повернув назад. Він дуже переживав за успіх розвідки, адже для нього, як і для кожного з нас, це була перша бойова операція, тож помітно нервував і ганяв мене у взвод: довідатись, чи там нічого не чутно. Я мчав най-коротшим шляхом донизу і питав лейтенанта, чи нічого не чутно. І чим частіше я прибігав до нього, тим неприязніше він мене зустрічав. Так, наче я був винен у тому, що розвідники мов провалилися крізь землю.

Десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася рясна стрілянина. Вона то розпадалася на поодинокі постріли, то зливалася в суцільний клубок, клубок той швидко котився донизу. Ось уже вдарили наші кулемети, затріщали гвинтівки. Командир роти зірвавсь, як опечений, і, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побіг політрук, а за політруком уже ми, троє зв’язкових.

Стрілянина все більш розгоралася, нам уже здавалося, що німці перейшли в атаку, хоч стріляло вже тільки з нашого боку, а на тому затихло.

Коли ми добігли до траншей, стрілянина вже вщухла. Лише іноді то тут, то там зривався нервовий постріл, вслід одразу ж лунав нервовий оклик: “Одставить!” — і западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, він стікав униз, до води, збуджені червоні обличчя бійців виглядали з окопів. Не стрибаючи навіть у траншею, комроти побіг до взводного, а ми поспішали за. ним і здавалися самі собі неймовірними сміливцями, які не звикли кланятись кулям.

Лейтенант, виставившись по пояс із окопу, дивився не на капітана, а на річку. І помкомвзводу дивився туди ж, і всі поблизу бійці. І щось таке тривожно-очікувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданні, що всі ми стали теж дивитися в тому напрямі.

Річка мерехтіла, блищала, горіла. Нещадне літнє сонце висвітлювало її всю, до найдрібнішої хвильки, і по тій блискучій поверхні, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва наші човни. Зігнуті постаті бійців чорніли, наче вугілля, а на борту переднього човна щось різко біліло. Коли розвідники нарешті прибилися до берега, ми зрозуміли, що то біліло: на дні човна, поклавши оббинтовані ноги на борт, лежав один з бійців. Обличчя його було жовте і спите, а очі запалені, мов у важкохворого.

Передавши пораненого, розвідники вмить опинилися на березі. Вони так поспішали залишити човни, що ледь їх не потопили, і все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотів був доповідати капітанові, але той з досадою махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнітюче враження, як і на всіх нас. Тож він наказав негайно нести бійця до командного пункту.

Це був перший поранений, і ми не знали, як і під-ступитися до нього. Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ-намет і покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Він гойдався, як у зеленій колисці, оббинтовані ноги його метлялися то в один бік, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо він не витримав і застогнав. І чим голосніше він стогнав, тим швидше ми бігли догори. Ми вже думали, що він помирає, і намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.

Врешті опустили його на траву. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затих, а командир роти сказав, що от-от під’їде підвода і одвезе його у санбат.

Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його ще горіло од збудження…

Висадившись із човнів, вони подерлися угору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрівку. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов крізь землю провалились. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет…

Тут сержант поліз до кишені й дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, дав понюхати й політрукові, а нам не дав, хоч ми теж дуже хотіли довідатись, чим вона пахне.

Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані поруч. Троє дрімало, а четвертий лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети і з криком “ура!” вони атакували німців.

Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли…

Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв’язати, і ми жадібно стовпились довкола.

На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками, і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми руків’ям.

— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан.— їх же було четверо.

— Ми підібрали все, товаришу капітан.

— Значить, двоє втекло із зброєю,— задумано сказав капітан.— Але чому вони не одстрілювались?

Сержант стенув плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю, яку тримали в руках. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним “Ура!”

Всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв’язкових, повчально і строго сказав:

— Учіться, як треба воювати!

Хоч ми і без цього з захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.

Невдовзі розвідників викликали в штаб батальйону. А трохи згодом під’їхала підвода і забрала пораненого.

Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме стирчав на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політ-рук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.

Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: “Недольот”. 1 так подивився на мене, наче я був у тому винен. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук закричав: “Молодці!” Догори здійнявся стовп рудого диму, там заметушилися монахи, фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів.

Випустивши іще три міни, наша батарея вклякла, і політрук сказав мені строго: “Бачите, як треба стріляти!” — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.

Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.

Ми солодко спали, коли на тому боці загриміло, забухало і чорне небо обвалилося на нас снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, задви-готіла, як під час землетрусу, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи входу в бліндаж. І коли врешті вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар — сержант.

— Де політрук?

Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного з нас за петельки і кричав у обличчя:

— Де політрук?

Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав десь поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.

Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.

Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!

Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб’ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:

— Товаришу капітан, уб’ють!

В ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Туга чорна хвиля ударила в груди, вдушила у стіну, дверцята розкололися навпіл, наче по них рубонуло величезною сокирою. Ми інстинктивно затулилися ліктями од нестерпно яскравого спалаху, бо вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шолому дзенькнуло гостро і люто, я встиг ще побачити переламану постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче вдарило кілька разів молотком — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла додолу. І тоді лише я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову, густо сіючи кулями, затріщав автомат.

Й одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастьорки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.

— Товаришу капітан, я поранений!

На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й люто, не хто інший, як німецький вояка.

Крізь потрощені дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.

Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухались: він зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв’язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один з них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, пробирається до капітана.

— Товаришу капітане, вас поранило?

Командир роти вже сидів, навалившись спиною на потрощені дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сірішало. Він глянув знизу вверх на бійця, глухо наказав:

— Підіть… розвідайте німців…

Тут моя рука стала оживати, наливатися болем. Я дістав індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки. Бинт лягав нерівно і рідко, просякаючи кров’ю, тож я мотав і мотав, поки вимотав увесь до кінця. А потім дістав іще один пакет і став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкі темні краплини.

Врешті рука моя стала нагадувати величезну поруділу балабуху. Набухаючи кров’ю, вона все важчала й важчала, мов із ран моїх сочилася не кров, а свинець. Біль ставав усе дошкульнішим, я обережно взяв закривавлену правицю у ліву, підняв її на рівень грудей і мені мовби трохи полегшало.

Тим часом повернувся боєць:

— Товаришу капітан, німців поблизу не видно! В бліндажі аж посвітлішало.

— Підніміть мене,— наказав капітан.— Допоможіть вибратись назовні…

Боєць узяв його під пахви, і капітан застогнав. Той стогін так вразив зв’язкового, що він замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тільки обличчя його стало ще сіріше, а лоб зросився потом.

Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з бліндажа.

Бій так же раптово вщухнув, як і розпочався. Не чутно було ні пострілів, ані вибухів, і коли б не густі вирви довкола, важко було б повірити, що отут щойно падали міни й снаряди. Вони чорніли повсюди, глибші й мілкіші, з них іще струмували рудуваті димки, і тут же, під оголеною вишнею, лежав політрук. Одним і тим же вибухом обнесло все листя з вишні і зірвало, як зрізало, з політрука гімнастерку. Він лежав, голий по пояс, тільки на худій, з глибоким “брехунцем” шиї зависнув надірваний комір. Він ввіткнувся обличчям у землю і скидався б скорше на людину, яка вирішила засмагнути, коли б не руки, розкидані непорушно та моторошно, мов тіло було саме по собі, а руки самі по собі.

Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це нам мало помагало: непорушність мертвого тіла розливалася в повітрі, від неї нікуди ні подітися, а ні сховатись.

Зв’язковий, що волік капітана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогін. Він уп’явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив міцно склеплені очі. Сонце било йому прямо в обличчя, промені гасли, ледь торкнувшись очей: він, здавалося, нічого ними не бачив, він осліпло мацав траву, що все вислизала з його закоцюрблених пальців. Зв’язковий дістав індивідуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:

— Не треба,..

Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров’ю гімнастерку й штани. Одстебнув нагрудну кишеню (довго намацував ґудзик), дістав акуратно загорнутий пакет:

— Тут… мої документи… Передати комбатові…

— Товаришу капітан…

— Мовчати!

Це знову був наш комроти, вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:

— Підете разом… Стрінетеся з ворогом — пробиватися з боєм. У полон не здаватися… Зброя… Де ваша зброя?..

— У бліндажі, товаришу капітан.

— Принесіть… І мій автомат…

Зв’язковий побіг у бліндаж. Капітан заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову сліпо ловили траву.

Ми стояли, скуті дисципліною. Стояли й мовчали.

Повернувся зв’язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:

— Принесли?

Мов уже нічого й не бачив.

— Приніс, товаришу капітан!

Він приволік усе, забрав навіть гранати.

— Автомат візьміть собі… Назначаю вас старшим…

— Єсть, бути старшим!

Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури ТТ, вийняв магазин, став видавати із нього набої. Залишив два, загнав магазин у руків’я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.

— Товаришу капітан…

— Візьміть, вони вам знадобляться.

— Товаришу капітан…

— Мовчати!

Комроти на мить заплющив очі, ще більше посірішав обличчям. Кутики його вуст скрасилися рожевою піною, він важко дихав, говорив, наче марив:

— Пробиватися до своїх… У полон не здаватися… Потім подивився на мене.

— Старшой!

— Я!

— Підв’яжіть йому руку до шиї.

Старший — Вано Братішвілі одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв’язав мені руку.

— Гранату! — наказав капітан. Вано подав йому гранату.

— Руку! — Це вже до мене.

Я простягнув ліву руку і капітан вклав мені у долоню важку чавунну “лимонку”. Зверху над трохи видовженим тілом блищав циліндрик запалу, з’єднаний з металевою дужкою.

— Притисніть дужку.

Я притис дужку до ребристого боку гранати, і командир роти висмикнув запобіжник, закинув його у траву…

Досі я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Мені вже здавалося, що дужка вислиза, вислиза — от-от пролунає вибух!

А командир, озброївши третього уцілілого гвинтівкою, наказав:

— Ідіть!

— Таваришу капітан, ми вас понесемо.

— Ідіть!

— Таваришу капітан…

— Ідіть!

Ми обернулися й пішли. І не встигли ступити на дорогу, як позаду ляснув постріл.

* * *

— Удень нам звідси не вибратись.

Вано перевернувся набік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди. Вони дедалі більше стискали наші голови, а перед очима пливли вогняні кола.

Іще нас мучила спрага. В нас давно уже посіріли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.

Марили водою. Холодною колодязною водою, джерельною водою, од якої судомить у зубах… водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж щезала, варто було до неї наблизитись. Натомість простяглася потріскана земля і густа, майже по плечі, пшениця. Жорстока реальність, од якої можна збожеволіти.

Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче й дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку або й зовсім одірвати її,— позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав, переповнений жалю до себе, тоді Вано повертався до мене і вмовляв:

— Патерпі, дорогой… Скоро дійдемо…

І я замовкав. Зціплював зуби й мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у мертвого тепер капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці, міцно затиснена, підступно дрімала граната. Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Іноді хотілося розмахнутися й пожбурити її подалі од себе, та Вано прикладав пальця до тоненьких вусиків:

— Тс-с-с… Німці…

І ми завмирали. Припадали до пересохлої на порох ріллі і здавалося, що під нами болісно б’ється велетенське чорне серце землі.

Іноді, отак лежачи, ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі, їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. А ми лежали й нишкли. Лежали й у страсі чекали, поки ворог оді йде подалі.

Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на запечену шкаралупу землі, підминаючи сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:

— Удень нам звідси не вибратись… Помовчав, прохрипів:

— Ждатимем ночі…

Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить пірнути в тінь…

І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це був для нас просто одномоторний літак з хижим, як у оси, фюзеляжем, з чорними хрестами на крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап’явши шолом на голову, метнувся набік, а слідом за ним побігли й ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над нами, ворожий пілот встиг помітити нас, ба, навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що ми одразу ж кинулися врозтіч, а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і полетів прямо на нас.

— Ложісь! — закричав відчайдушно Вано і перший шку-пирхнувся додолу. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак ще раз заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, хапаючи роздертими ротами гаряче повітря, і голова ішла обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся й ганявся за нами. Він то нісся над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори, і вже звідти шулікою падав донизу.

Врешті в нас підкосилися ноги. Лежали, загнані на смерть, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, міцно стулені очі сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися…

Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав і те надриваюче душу, безкінечно болісне: “А-а-а!” — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б’ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати…

Коли літак полетів, я хитаючись звівся. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле. Чорний занудливий клубок перекочувався в горлі, я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягло, наче гумою…

Вже ніхто не кричав. Тиша, як на кладовищі.

Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. На шоломі зяяла рвана дірка, а довкола масніла чорна пляма. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, сідали на шолом, на непорушні руки.

Другий мій товариш лежав трохи далі. Одна смертельна прошва прострочила ноги, а друга — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров’ю, він і зараз продовжував німо кричати і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала враз, а порох сипався, сипався, сипався, безшумно і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.

Я обернувся й пішов. Куди, не знав і сам. Відчував лише потребу рухатись, поки ще були якісь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тілі. Тільки збив із голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченої посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колінах: мені було байдуже, побачать мене німці чи ні, уб’ють чи помилують. Страх, що володів мною, щезнув, і коли б зіткнувся оце зараз із ворогами, то не вагаючись пожбурив би у них гранату.

Я волікся й волікся, а поле було таке ж безкінечне, як і день, що горів наді мною. Здавалося, що од ранкового бою минула ціла вічність, що я вже хтозна-коли бреду наодинці. Час мовби застиг, затужавів у примарній своїй непорушності, і я повзав по ньому налиплою мухою.

Вечір застукав мене у тій же пшениці: мені вже здавалося, що нею засіяна суціль вся земля. І коли сонце врешті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився на ріллю, випростався виснаженим тілом.

Хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м’якою, як оця розігріта рілля!

Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилась граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив на мною, аби при найменшій нагоді випорснути з-під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки дождеться свого, бо що таке моя слабка плоть супроти тупої сили металу!

Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця…

Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки, провалився у сон… Граната!

Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями дужку, що крадькома виповзала. Вивільнювалася потихеньку й обережно завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж кров чвиркнула з-під нігтів, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.

Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче од того, що вона вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома пальцями, ще трималася.

Обережно підіймаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його в груди. Він щосили опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає рухатись. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад…

Чоло моє взялося потом. Знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.

Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен. Якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.

Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.

Чи є що на світі, окрім пшениці?..

Не пам’ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це й чекає, випорсне з ослаблої долоні…

Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, скоїлось,— відчув лише, що мені стало легше йти.

Пшениця лишилася позаду. Вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого і свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. Задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, всім тілом і застогнав од вологи. Повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, полощачи потріскані губи, поки весь став мокрий, як хлющ.

Нарешті звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивились на мене.

Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, заціпенів посеред конюшини.

В того, шо стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом’якшав.

— Хто ви?

Я назвав свою частину.

Почувши назву: “Садківці”, військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.

— Що то у вас у руці?

Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.

— Киньте. Вона вам уже не потрібна.

— Не можу… Вона без запобіжника… Дехто одразу ж одступив од мене подалі.

— Навіщо ви його висмикнули?

— Це не я… Це капітан…

— Де ваш капітан?

— Застрелився…

Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:

— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його у санбат.

До мене підскочив лейтенант. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь-яку команду.

— Одійдіть лиш подалі! — гукнув нам услід командир. Лейтенант ішов позаду: стеріг, мабуть, мою руку з гранатою.

За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими порізаними стінами. Ми зупинилися над нею і лейтенант скомандував:

— Дайте гранату!

Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:

— Пускайте.

Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони намертво прикипіли до гранати.

— Не можу! — сказав я з відчаєм.

Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав:

— Ложісь!

Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м’ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що роблю. І лише тоді, як граната вибухнула й над моєю головою профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів на землю.

Тремтів усім тілом і плакав.

І то були мої перші й останні за всю війну сльози. Кінець першої частини

Частина друга

З чого почати цю розповідь?

Може, почати із того, як я добиравсь до санбату? По спеці такій, що кров у жилах кипіла. Як рука, яку ніс, приколисуючи, набрякала все дужче і дужче, а пересохлі, на залізо зашкарублі бинти обручами розпеченими впивалися в неї. Біль розтікався уже й по плечу, добирався до шиї, з кожним кроком ставав все нестерпнішим; я брів, збайдужілий до всього на світі, окрім руки покаліченої. Мені вже здавалося, що оце безжалісне сонце й оця безкінечна дорога триватимуть вічно.

А можна почати із того, як я йшов довжелезним селом і жінки, які траплялись назустріч, всі до одної починали плакати, як одна тітонька силоміць затягнула мене до хати, що дихнула рятівною прохолодою, і, все ще плачучи, поїла мене молоком і коли я спорожнив повен кухоль, то одразу ж мене зморив сон, навалився на обважнілі повіки, і я, мабуть, отак за столом і заснув би, якби не рука, що не давала про себе забути, та ще гнітила думка про те, що в мене, можливо, почалася гангрена.

— Я у санбат… Мені до санбату…

Або почати із того, як я врешті-решт добравсь до санбату — в невеликий гайок серед безмежного степу, де були напнуті нашвидкоруч намети і в наметах тих метушилися люди і лунав у них стогін та крик, а довкола, ступити нікуди, лежали поранені, і перший, хто стрівся мені, був санітар: ніс повнісіньке відро кривавого м’яса, а за відром роєм летіли мухи, а з кривавої каші тієї витикалася алебастрово біла рука…

— Легко поранений? — глянув на мою руку санітар.— Лягай у чергу.— І пояснив:— Ми беремо спершу важко поранених.

Легко поранений! Рука, нашпигована кулями, ще й у нозі від гранати осколки…

Примостився в лежачій тій черзі та й прождав до пізньої ночі, під стогін та крик, під похмурі думки, що мені таки, мабуть, одчекрижуть руку.

Нарешті, коли уже втрачав усякий терпець, надійшла й моя черга. Мене повели до одного з наметів і лікар з червоними, як у кроля, очима, в забризканому кров’ю халаті став безжально оддирати бинти. Я звивавсь на стільці, я скімлив од нестерпного болю, а по чолу мого мучителя струмував рясний піт…

Врешті мої муки скінчилися. Рука забинтована заново і бинтом же підв’язана на рівні грудей. Мене посадили на вантажівку, вщерть набиту пораненими, і ми рушили в ніч, що миготіла за нашими спинами тривожними спалахами. Шофер гнав машину, як навіжений, підскакуючи на численних вибоїнах, ми ледь не випадали із кузова, ми стогнали і ойкали і лаяли проклятого водія. Я весь час підтримував руку, що, важка, наче гиря, от-от могла одірватися, кожен поштовх бив мені в серце.— Господи, коли скінчаться ці муки! — а мучитель наш гнав і гнав, наосліп, не включаючи фари…

Та, мабуть, найкраще почати розповідь оцю з ешелону. З пасажирських та вантажних вагонів, вщерть набитих пораненими. У пасажирських лежали важко поранені: з білих коконів тільки очі горять, в товарняках або тепляках,— поранені легко. Ті, що могли сяк-так пересуватися на двох, на своїх, або й на одній, спираючись на саморобні милиці.

Сморід од крові та ран — дух забива! А тут ще й дим. Цигарковий. Смалять і вдень і вночі, дим тютюновий висить сизою пеленою. Я, некурящий, чманію од того диму, мене весь час нудить, і голова йде обертом, але мушу терпіти, як і біль у руці, що після перев’язки в санбаті трохи був вщух, а тепер розгорається все дужче. Хочеться зірвати бинти, той біль, здається, гніздиться саме під ними, засохлими. В один голос ми кленемо медсестру чи санітарів, що мають бути при вагоні при кожному (“Зогниємо, поки довезуть!”) і якими в нашому вагоні і не пахне, ешелон же, наче навмисне, ледве повзе, поступа-ючись кожному стрічному поїздові, що поспішає на захід. Там гуркоче війна і туди, в криваві ті жорна, везуть і везуть молодих та здорових.

Іще в нас у вагоні розмови, розмови, розмови. Про що завгодно, тільки не про пекло, з якого ми чудом вирвалися,— ми підсвідомо оминаємо цю тему, це якесь своєрідне табу, що його дотримується кожен,— всі там побували, всі до одного скуштували свинцю, то що про це й згадувати!

До Дніпропетровська повзли три доби. Десь перед Кіровоградом, серед глупої ночі, коли нас усіх зморив сон, ворожий літак вислідив наш поїзд і, розвішавши сліпучі

”ліхтарі”, скинув бомби. Паровоз різко зупинився, ми посипалися з полиць на підлогу, а звідти, під жахне завивання моторів, вже з вагона на землю,— стрімголов, хто як міг, подалі, подалі од смерті, що вила над самими головами, хижо видивляючись ціль. Падали на колючу стерню, а “ліхтарі” пливли ялинковими гірляндами, висвітлюючи кожен кущик, кожну стеблину, а невидимий літак кружляв і кружляв: ось сипоне бомбами прямо у нас, прямо у мене, беззахисного, розп’ятого страхом на колючій стерні…

Покружлявши, літак полетів геть, а нас збирали до самого ранку. Та навіть тоді, коли зібрали всіх до одного, наш поїзд не рушив: попереду, перед самим паротягом чорніла глибочезна вирва, валялися покручені рейки та потрощені шпали.

Поки поладнали пошкоджену колію, стояли аж до обіду. За цей час нас провідала ціла валка підвід: на кожній підводі повно жіноти з клумаками, відрами, глечиками. Жінки ухопили, що могли, що підвернулося під руку: пухкі білі хлібини, пиріжки та вареники, молоко і сметану. “Та беріть!.. Та вгощайтеся!” — щедрі руки жіночі не минали жодного вагона. “Нам, тьотю, нам!” — тягнулися назустріч вже наші, зголоднілі за домашньою стравою.

— Ех, можна жить, бляха-муха! Почастіше б бомбило. Старшина. Єдиний молодший командир на рядовий наш

вагон. Зовсім не схожий на мого помкомвзводу, з нами усіма запанібрата, тим більше, що вже не збирається повертатися в армію: пальці на правій руці як відчикрижило.

— Одвоювавсь, бляха-муха! Жодного німця не вбив. Та він тим не дуже журиться: дома його жде молоденька

дружина і робота на тракторі.

— Справитесь?

— Я? Та я, бляха-муха, одним пальцем будь-який трактор заведу!

А я? Куди я годитимусь, як вернусь без руки?

В Дніпропетровську, де нас перев’язали та нагодували, знову вантажили всіх в ешелон. Куди нас везуть, не казали, тільки поїзд цього разу мчав як скажений, зупиняючись лише на великих станціях, і тоді лунала команда:

— Десять минут на оправку! Одна нога там, друга тут!

Ми штурмували туалети, а паровоз уже тутукав вимогливо, чахкотів парою, як застояний кінь. І знову вперед — тільки миготять телеграфні стовпи.

Хто слабший на втори, той має мороку. Крутиться, вертиться, поки не витрима — попросить:

— Хлопці, потримайте!

З реготом, з жартами його беруть за руки, за шкірку та й виставляють голим задком у широко одчинені двері: строчи на ходу!

— Не журися, Марусю, буває, що й п’яні всираються! — втішає старшина бідолаху.

Таких “марусь” на кожен вагон набирається добрий десяток, якщо не більше. Тільки й знають, що просять:

— Хлопці, потримайте!

А так можна їхати. Сухим пайком видали сніданки, обіди й вечері, в кожному вагоні тепер санітар, як що, то й перев’яже,— лежи, гризи сухарі та слухай нескінченні розмови про нещодавню мирну житуху. Що здається чомусь такою далекою, наче між нею і нами простяглися роки та роки. Або дрімай під одноманітний перестук коліс. Та навіть у сні приколисуй поранену руку.

Сталинград нас зустрів морем дівочих облич.

— Хлопці, дівчата! їй-богу, дівчата!

Кинулися всі до дверей, наче зроду-віку не бачили живої дівчини.

— Кого це вони зустрічають?

— Нас, дурню, нас! Витри соплі під носом! Господи, є ж іще місце на світі, де можна зібрати докупи

стількох дівчат! Всі до одної вони нам здаються такими красунями, що в кожну можна закохатися запросто. Дівчата біжать до наших вагонів, простягають нам руки, помагають зійти на перон і ось уже кожного по двоє, по троє ведуть до приміщення вокзалу, підтримуючи так, наче ми ось-ось розсиплемось. Мене теж підхопили дві красуні. “Не треба, я сам!” — пробую звільнитися, та вони й не думають мене кидати і я, збентежений, іду, не сміючи до них озватися,— всі слова повилітали геть із голови.

Та ось нарешті і зал, суціль заставлений стільцями та столиками, і мої муки кінчаються: дівчата садовлять мене за вільний столик і біжать по іншого пораненого.

Я нарешті приходжу до тями. Ага, на столикові склянки з чаєм, а на підносі — печиво. Над головами напнуте величезне червоне полотнище, списане білими літерами: “Слава героическим защитникам социалистического Отечества!”. “Защитники” п’ють чай, стежачи ревниво за тим, щоб ніхто не вхопив печенини зайвої (“Кому?” — “Мені”. “Кому?” — “Тобі”.— Це нам уже в’їлося в шкіру). Потім ті ж дівчата виводять нас на привокзальний перон, до автобусів.

— Адресок прихопив? — пита поранений, що примостився поруч.

— Адресок? Який адресок?

— Ти ідо, чокнутий? Чи тебе не вели попід руки дівчата?

— Адреси дівчат? А навіщо?

— Як навіщо! Не будеш же ти вічно в шпиталі. Випишуть — паняй знову на фронт. От адресок і згодиться: приймайте воїна в гості. Днів два-три прокантуюсь, а там хай і трава не росте… Пойняв?..

Зрозумів. І вже жалкую, що не додумався записати адреси. Хоча наперед уже знаю, що адреса та мені була б ні до чого. Отак незваним узять і явитися! Не наважусь нізащо.

— Хочеш, одну дам?

— А собі?

— Так я ж в обох узяв! Вибирай яку хочеш. Поки я щедрий.

Відмовляюсь. Кажу, що домовився з однією з отих дівчат, які вели мене попід руки. Що провідає в шпиталі. Уже сам вірю тому, що кажу, так мені хочеться, щоб було те насправді.

— Як оце я не додумавсь! — з досадою каже мій супутник.— У неї подруга є? Попроси, нехай приведе до мене подругу.

Обіцяю, що попрошу. Чого ж не прислужитися добрій людині.

Доки отак домовляємося, автобуси під’їжджають до шпиталю.

Нещодавній центральний готель. Багатоповерхова споруда зі скла, мармуру й сталі. Вестибюль, заставлений пальмами, висланий килимковими доріжками. Номери, номери, номери, а тепер уже палати: двоє, троє, четверо ліжок. То вже трохи пізніше, коли прибували й прибували поранені, стали зсувати ліжка, ставлячи нові й нові і в нашій палаті на трьох поклали шістьох. Зараз же ліжка нас вразили більше, аніж пальми у вестибюлі, ніж оті килимові доріжки, на які страшно було й ступити. Простирадла та наволочки аж сяЮть білизною — жодної цяточки, жодної зморщечки на тому запаморочливо чистому тлі. Але й ми вже не ті, що були. Нас скупали й нарядили у чисту-чистісіньку спідню білизну: сорочку й підштаники. Мене купала санітарка — тітонька років під сорок, купала і весь час примовляла: “Ну, чого ти соромишся? У мене вже синок твого віку!” Синок — не синок, а я не знав, що робити: притримувати поранену руку чи прикривати свого цвіркуна, що поплавком спливав на поверхню.

Тепер ми, скупані, чисті, стоїмо й боїмося не те що лягти — сісти на ліжка: Боже, невже це для нас?

І досі пам’ятаю неземне блаженство, коли врешті ліг у те ліжко. Коли м’які пружини податливо прогнулися піді мною, а простирадла ніжно обгорнули все тіло. Поклав поверх чистісінької ковдри забинтовану руку і поплив, поплив у запашний білий сон. І єдине, що будило мене серед того міцнющого сну, це грюкіт дверей. Мене щоразу так і підкидало: здавалось, що то вибухнув снаряд або міна.

Кілька діб ми тільки й знали, що спали. Валялися на ліжках і вдень і вночі і ніхто не кричав над нами: “Підйом!” — лише зайде тихенько щоразу сестра та подасть кожному термометр. Та сніданок, обід і вечеря, та щоденне відвідування операційної — на перев’язку, де ми відмочували в марганцівці наші заскорузлі бинти, щоб не так було боляче… А біль був такий, що, бувало, й свідомість втрачали. “Це вони навмисне, щоб не залежувались та просилися пошвидше на фронт”,— говорили скалозуби. Навмисне-ненавмисне, а я ніяк не міг уторопати, чому вони, оці лікарі, не дають нашим ранам спокою: тільки трохи затягнеться — знову оддирають із м’ясом. Щоденно на перев’язку ганяючи.

А мене ще й прооперували: вийняли дві кулі з руки, а третю залишили, боячись сухожилля пошкодити. Робили під місцевим наркозом: доки розрізали шкіру, ще можна було терпіти, а глибше полізли — здавалося, що й серце виймають. Губи погриз — не один день боліли.

Та все ж ми оживали потроху (молодість брала своє), і, виспавшись, стали вистрибувати у коридор, а там і інші поверхи провідувати, а там і вилазити в двір, на сонце ще гаряче по-літньому, де завжди було повно поранених і де нашвидкоруч спорудили літній кінотеатр і майже щовечора, коли вже темнішало, демонстрували кіно. Кінофільми всі були довоєнні, бачені-перебачені, але ми їх дивилися залюбки, і були вони всі про мирне життя, а про цю війну ще не було… Ні, неправда, один таки привезли, спечений нашвидкоруч на студії в Ташкенті, але краще б і не привозили. В ньому показувалось, як висадився ворожий десант: ціла сотня німецьких вояків у нашому тилу, до зубів озброєних кулеметами та автоматами. І як колгоспники, в основному діди та жінки, озброївшись серпами та косами, хоробро атакували ворога: половину фашистів порізали, а другу взяли у полон. Після цього фільму нам було соромно дивитися один одному в очі.

І ще ми писали додому листи. Написав листа і я, точніше — продиктував сусідові по ліжку Рашидові, який був поранений не в руку, а в ногу. Рашид був родом із Кушки, найтарячішої точки в Узбекистані та, мабуть, і в Союзі Радянському, його кругле обличчя виділялось поміж наших, блідих, густою смагою, а чорнющі очі горіли, як жар. Усіх лікарів, які мучили нас, обзивав тільки шайтанами, а найбільшою лайкою у нього було слово “ішак”. По-російському він розмовляв дуже кумедно і в листові отому наробив стільки помилок, що моя мамуся, учителька, прочитавши, жахнулася б. Тому я під кінець додав, що пишу не я, а мій товариш Рашид, бо я поранений в руку.

Іще я продиктував, що поранило мене під час чергової атаки, коли ми хоробро піднялися під кулі, вибиваючи німців, що засіли у шанцях. Ми зійшлися впритул, я встиг заколоти двох фашистів, а третій довгою автоматною чергою прошив мені руку, заодно розтрощивши мою гвинтівку та ще й пожбурив мені під ноги гранату. Гранату я відбив ногою, вона, вибухнувши, вбила отого третього німця, але дісталося осколків і мені: посікло ноги на решето. Іще додав, що мене за той бій представили до нагороди, тільки до якої, поки що не знаю.

Отак продиктував я Рашидові, соромлячись сказати, як було там насправді. Що я навіть живого німця не бачив, чув лише, як він люто прокричав, прошиваючи нас автоматною чергою. І гранату не відбивав ногою, а дивився застигло, як вона підкотилася мені під самісінькі ноги, вдарилася об них довгою дерев’яною ручкою і сама вже відскочила до сусіда навпроти та одразу ж і вибухнула,— я лише встиг прикритися шоломом і те мене, мабуть, і врятувало. Тож я, ну, не міг написати правди та й вигадав двох отих німців. “Пиши п’ять, що їх, гадів, жаліти!” — сказав інший сусіда по ліжкові, але я скромно зупинився на двох, додавши ще третього, що загинув од своєї ж гранати. Я підсвідомо вдався у тому листі до соцреалізму, хоч на той час сном-духом не відав, що це таке. Правда, здавалось мені, навіки покрила б мене ганьбою.

Бідна мамуся моя! До самої смерті вона вірила, що її син заколов двох людей, хай це були й німці.

— ї тобі не страшно було? — щоразу питала вона і дивилась на мене налякано.

Іще ми пробували залицятися до молоденьких сестричок, всі до одної вони нам страшенно подобалися. В ідеально чистих халатиках, що облипали зграбні фігурки, в сніжно-білих косинках вони здавалися нам неземними істотами, які спустилися з бозна-яких небес обслуговувати нас, покалічених, наголо стрижених, нещодавно од бруду одмитих. Якими словами, якими посмішками ми їх зустрічали щоразу, але всі намагання лишалися марними. Сестрички з більшою охотою пурхали поверхом вище, де лежали не “рядові-не-обучені”, а лейтенанти та каштани. Ми відчували себе гірко обійденими, адже нам, що не встигли попробувати ще й моні по-справжньому, як же нам хотілося ласкавого погляду, ніжного потиску, не кажучи вже про поцілунок невинний. Ми підсвідомо відчували, що кожен з нас може загинути, так і не звідавши жіночої ласки.

Врешті ми махнули рукою на сестричок та й заходилися писати листи.

“Кому спало на думку писати ті листи, я так і не знаю.

Наша палата містилася на другому поверсі, і великий балкон нависав над хідником, на якому завжди було повно люду. Ми товклися на тому балконові майже весь день, роздивляючись перехожих, а особливо жінок та дівчат, і в когось із нас зблиснула геніальна ідея написати листа якійсь із отих адресаток, що проходили мимо. Вибір був на всі уподобання: чорняві, біляві, товстенькі, худенькі несли свої гарненькі голівки попід нашим балконом,— давай, не зівай! — але ж як познайомитись з отією брюнеточкою чи з тією блондиночкою, не кричати ж, з балкона звісившись: “Слухайте, я хочу познайомитися з вами!”

Отоді й появився перший лист, що починався словами: “Прекрасна незнайомко…” Далі йшлося про те, що я, ім’ярек, хочу познайомитися з вами, бо ви мені страшенно сподобались, що коли ви мене не відвідаєте, то зробите найнещаснішою в світі людиною і душевна рана моя ніколи не загоїться. Я лежу у двадцять другій палаті, на другому поверсі, зовуть мене так-то і так-то, приходьте, я вас з нетерпінням чекаю. Лист той складався в фронтовий трикутничок із старанно виведеною адресою: “Особисто вам”. Адреса ця була розрахована на непоборну жіночу цікавість.

Першого листа кинув Рашид. Він довго вибирав з-поміж дівчат, що проходили мимо, підходящого адресата, а ми, давлячись сміхом, товкли його ліктями в боки:

— Кидай!.. Ну, кидай!..

Врешті Рашид зупинив свій вибір на пишній блондинці.

— Девушка!.. Девушка!..— закричав він щосили.— Вкиньте листа до поштової скриньки!

Дівчина зупинилась, і лист ліг їй прямо під ноги. Вона нахилилась, підібрала листа.

Ми всі так і завмерли: гляне на адресу? Не гляне?

Глянула! Засміялася, махнула вітально рукою. “Він кинув лист! Він!” — тикали в бік Рашида ми пальцями.

До вечора тільки й розмов було, що про той лист. Кожен із нас переживав так, наче не до Рашида, а особисто до мене мала прийти ота пишна блондинка. І коли у неділю прочинилися двері і якийсь поранений запитав, чи тут Рашид Валієв, а дізнавшись, що тут, сказав, що його внизу чекає сестра, таким дружним “ура!” вибухнула вся наша палата, що до нас ускочила перелякана чергова сестра.

Після Рашида кидали листи й усі мої сусіди, поки й надійшла моя черга. Мене брав страх, я не знав, як повестися з отією “прекрасною незнайомкою”, коли вона клюне на мого листа, але відступати було нікуди.

І от я стою на балконі і тримаю в тремтячій руці гарячий трикутничок. Я так хвилююся, що бачу все немов у тумані і ледь відрізняю чоловіків од жінок. Бракувало ще, щоб я назвав “прекрасною незнайомкою” якогось гевала чоловічої статі. А друзі нетерпляче кваплять мене, болісно штурхають у боки:

— Кидай!.. Та кидай!.. Глянь, яка красуня пройшла! Врешті наважуюсь: вибираю білу хустину (більше нічого

не бачу), кидаю її власниці під ноги листа.

— Девушка!.. Девушка!..— кричить за мене Рашид (мені склеїло губи).— Вкиньте до скриньки листа.

“Ага, таки дівчина”,— зітхаю з полегшенням. Було б реготу, коли б лист потрапив до якоїсь літньої жінки або й до бабусі.

Дівчина, прочитавши адресу, задирає до балкона обличчя. Хлопці тичуть у мене пальцями, показуючи, хто адресат, а я неспроможний озватися до неї хоч словом. І оте, як я стояв, бовдур-бовдуром, мучило мене до самого вечора.

— Прийде,— втішав Рашид. Каже, що бачив, як вона сховала мій лист до сумочки, ще й кивнула мені головою.

— Справді кивнула? — мені й хочеться, щоб вона прийшла, а разом і боюся отих відвідин.

Особливо непокоїть мене шпитальний одяг.

Розповідали, що ще на початку, як тільки організувався шпиталь, двоє легко поранених з нашого поверху втекли до міста. Був великий переполох, поранених вже серед ночі привів комендантський патруль і начальник шпиталю, розгніваний, наказав одібрати в усіх халати. Тож весь наш стрижений поверх ходив у спідній білизні і як ми соромились спершу того срамотного одягу, особливо, коли до нас заскакували сестрички чи заходила молоденька ще лікарка. А мені як на гріх ще й видали білизну не першої свіжості: сорочка ще сюди-туди, підштаники ж ношені-переношені, ще й на ширіньці бракувало ґудзиків. Від того здавалося, що ширінька весь час розпанахується, і я, коли виходив у коридор (на сніданок чи на перев’язку), то йшов лише боком, одвертаючись до стінки, і коли таки прийшла ота дівчина і мене покликали донизу, я й до дівчини стояв весь час боком, не сміючи глянуть на неї, і думка, що проклята ширінька от-от розчахнеться, не виходила мені з голови.

Про що ми говорили, не знаю, здається, більше мовчали. Коли ж вона попрощалась нарешті й пішла, у мене наче гора звалилась з плечей.

Отак, наївшись сорому по самісінькі вуха, повернувся я з того побачення.

Розповідати про зустріч не став, хоч друзі й чекали мене з нетерпінням,— сказав, що дуже розболілась рука. Ліг на ліжко, повернувся до стінки, вдав, що дрімаю, а перед очима стояло обличчя моєї нової знайомої і мені весь час здавалося, що вона потай сміялася з мене… Ну, й нехай, дуже вона мені потрібна!.. Іще ворушилася мстиво думка про начальника шпиталю, що зробив із мене посміховище… Йому, гадові, стояти б отак десь на зборах в підштаниках, та ще й щоб ширінька без жодного ґудзика!.. Уявив потішну ту постать: по пояс — френч, петлиці і шпали, а нижче — такі, як у мене, підштаники, і не міг утриматися од сміху, і на серці трохи полегшало.

Минув день… Минув другий… Минув тиждень, субота й неділя… Хлопці бігали на побачення, у хлопців, як то кажуть, клеїлося, Рашид уже й фотографією отієї пишної блондинки хвастався, а моя знайома щезла, як тінь. Та я не дуже тим і журився, особливо, коли пригадував, як стояв до неї боком… Я розвідав шпитальну бібліотеку, і книжка, найвірніша подружка моя, була зі мною і вдень і вночі, я засинав із щасливою думкою, що ось рано-вранці проснуся і буду читати донесхочу, а там, у бібліотеці, чекають на мене інші книжки, одна цікавіша другої. Я вже став забувать оту дівчину, яка насмерть злякалася моїх підштаників, коли одного дня, після сніданку (я лежав, дочитуючи “Домбі й син” Діккенса), відчинилися двері й просунулася стрижена головешка*.

— Дімаров, на виході

Я так і обмер, а Рашид, тріумфуючи, смикав мене за сорочку:

— Прішоль!.. Прішоль!..— Як він переживав за мене, мій друзяка Рашид! — Чого лежиш, як ішак?..

— Не піду! — відповів я похмуро: знову стояти і соромитися?

— Ти што, дурной?

— Сказав, не піду!.. Іди сам в цих підштаниках! — Нам ще не поміняли білизну.

Рашид подумав, подумав, морщачи лоба, потім спитав:

— А в халаті пойдьош?

— Де ж ти візьмеш той халат?

— Пойдьош в халаті?

— Ну, піду,— відповів, аби одчепився: на нашому поверсі не було жодного халата, а в командирів поверхом вище спробуй випроси!

— Зажді! — І Рашид вибіг з палати.

Я знову розгорнув книжку, але щось не читалося. Думка про дівчину, яка оце зараз стоїть і чекає мене, муляла десь усередині, я відчував себе найнещаснішою в світі людиною. “Ну, чого вона прийшла?.. Ще раз поглузувати з мене?..”

З гуркотом одчинилися двері, до палати ускочив Рашид:

— Одєвай!

Халат! Новий-новісінький, мов ще жодного разу й ненадіваний. Святкового блакитного кольору.

— Де ти дістав?

— Випросіль!.. Одєвай!..— І вже допомагав мені просунути ліву руку в рукав, а праву, оббинтовану, прилаштовує акуратно на грудях. Вся палата ворожить довкола мене: підперезують, обсмикують, щоб не було жодної складочки.

— Шагом арш! — випихають мене із палати.

Іду коридором, пильнуючи, щоб не стрілася сестра або ще гірше — лікар. Побачать, знімуть халат. На мить зупиняюся біля великого люстра, що залишилося од тих часів, коли ще приміщення служило готелем. Здаюся собі справжнім красенем, схожим на одного з тих командирів, що лежать поверхом вище. Ех, якби іще командирську пілотку — прикрити стрижену ганебну балдешку! Темно-зелену, з червоною зірочкою. Подумки надіваю її хвацько на голову, поправляю так, щоб точно на два пальці над бровами,— вперьод!

Я вже спустився донизу (краєчком ока, мигцем, помітив якусь жінку, бідно зодягнену), як раптом (я весь так і здригнувся):

— Синку!.. Толюсю!.. Боже, мамуся!

Йде до мене, сліпо простягаючи руки. І лице, найрідніше у світі лице мокре від сліз…

Сидимо у вестибюлі, під розкішною пальмою. Мамуся уже не плаче, вона весь час гладить мою ліву руку, тримаючи її на колінах, мені дуже незручно перед пораненими, що сновигають мимо, але я боюся мамусю образити, тож не вивільняю руки.

— Мені ж тебе, синку, і вгостити нічим! — країться мамуся.

Я уже знаю, що її обікрали в дорозі. Витягли вузол з-під голови, так спритно і ловко, що вона й не проснулася. Добре, що документи вціліли.

Одержавши мого листа, мамуся й загорілась одразу: пощу! її не злякала ні відстань, ні те, що не було вже нормального пасажирського сполучення: бажання побачити сина заступало всі страхи. Тож напозичавши грошей, ув’язала гостинці у вузол та й рушила в далеку дорогу. І було їй в тій дорозі всього: і бомбило, й недосипала, й ешелони з евакуйованими, і навіть санітарний поїзд з пораненими, до якого вона упросилася та й простояла майже добу в холодному тамбурі, і вокзали, так набиті, натовчені людом, що не те що присісти — ніде й ногу поставити: мамусі часом здавалося, що вся наша країна, всі села й міста зірвалися з місця та й, збожеволівши, котяться в безвість. Серед ночі добралася до Сталінграда і, невспромозі усидіти на місці, одразу ж пішла до шпиталю. Простояла під зачиненими дверима до самого ранку.

— Найбільше боялася, що тебе не застану. Що тебе уже виписали… Дуже болить? — ледь торкається правої моєї руки, і стільки у тім порусі обережної ніжності, стільки ласки й любові, що мені починає щипати в очах.

Іще запитала, коли заспокоїлася трохи:

— А тобі не дали хоч медальки?

— Якої медальки?

— Ти ж писав…

— А, медалі.— І навіщо я написав того дурного листа? Тепер соромно було дивитися мамусі у очі. Мимрю, що іще не нагородили, що загубили, мабуть, адресу. Хіба мамуся не бачить, що коїться?

— Бачу, синку, бачу,— важко зітхає мамуся.— Весь світ як здурів. І чого тому проклятому Гітлеру треба? Чим ми йому завинили?

Не знаю, що й відповісти. Та й неохота розмовляти на цю тему. Щодня нас годують політінформаціями, бубнять одне й теж. В зубах уже нав’язло. Натомість починаю розпитувати, як там у нас, як Сергійко, тьотя Аня і Кость. Мамусине лице враз оживає, засмучені очі її торкає вже усміх.

— Ти знаєш, що твій братик вчудив? Став курити.

— Сергійко?.. Курити?..

— Авжеж,— киває головою мамуся.— У військових навчився. Я вже його пуштрила-пуштрила — не помагає нічого… Раз проснулася, глядь у вікно, а там дим. Господи, невже щось горить?.. Підбігла, виглянула: Сергій. Стоїть і смалить отакенну цигарку… Смієшся? А мені не до сміху. 8 нашім роду ніхто не курив…

— А дядя Митя?

— Дядя Митя,— одмахується мамуся рукою.— Що ти од дяді Миті хочеш.— І додає, посмутнівши обличчям:— Ця війна нічому хорошому не научить…

Мамуся просиділа у шпиталі весь день. Не ходила навіть поїсти, коли мене гукнули на обід. “Я, сину, сита”. А в самої аж щоки позападали. Я приніс їй свою пайку хліба (їв, як Сергійко, вприглядку), майже насильно всунув у руки: “їж, бо піду!” Мамуся і з’їла, пильнуючи, щоб жодна крихта не впала додолу. “Господи, чи гадала я, що об’їдатиму сина!” — І отакі сльози з очей. “Вас хоч тут годують по-людському?” — “Годують”.— “А чого ж ти такий худющий? Тільки очі й світяться.” — “Звідки я знаю. Може, од перев’язок”.— “Дуже болить?” — знову торкається забинтованої руки моєї.— “Та ні, вже не так. Вночі не дає тільки спати”.— “Хоч удень одсипаєшся?” — “Та одсипаюся. Валяюся з ранку до вечора”.— “А коли ж тебе випишуть?” — “Не знаю,— стенаю плечима.— Як заживе, тоді й випишуть”.

І тут мамуся наважується спитати про те, що її, мабуть, весь час мучило:

— Толюсю, а тебе не відпустять додому? Коли випишуть. Кажу, що, мабуть, не відпустять. Я вже твердо вирішив

проситись одразу ж на фронт, адже всі газети кричали про те, як поранені, не чекаючи навіть, поки загояться рани, рвалися в бій, то я що, гірший за інших? Проситимуся у свою ж частину, в стрілецький свій полк, що, напевно ж, воює десь на Україні, у важких оборонних боях куючи перемогу над ворогом. Проте не кажу про це мамусі, розуміючи, як їй буде це боляче, натомість пробую її утішити:

— А може, й відпустять…

— Господи, хоча б хоч на тиждень!.. Я, сину… Я, сину…— губи в мамусі вже тремтять і очі в сльозах.

Попрощався з мамусею перед вечерею: мала встигнути на поїзд, що йшов на Ростов. Я провів її до велетенських скляних дверей (на вулицю нас не випускали) і довго дивився на згорблену постать, що віддалялася. І думка, що, може, я мамусю бачив оце востаннє, що мене можуть

7 А, Дімаров

193

убити, так усього обпекла, що я аж задихнувся. З ненавистю глянув на чергового, який затримав мене в дверях, чимдуж вибіг сходинами на свій поверх…

Прокатувався в шпиталі весь серпень і вересень, та ще й прихопив половину жовтня. Друзі мої давно повиписувалися, друзі були на фронті, а може, й знову в шпиталях або й уже лежали в братніх могилах, моя ж посічена рука ніяк не хотіла загоюватись, наче мене поранило не простими кулями, а отруєними. На тумбочці моїй лежали дві кулі — на пам’ять, а лікарі все продовжували довбати мою руку, вивуджуючи тепер уже осколки, що густо нашпигували передпліччя й долоню, та й пальцям дісталося. “Ти що їх — ловив?” — дивувався хірург, дістаючи черговий осколок пінцетом. Щоранку прочинялися двері і лунало наостогидле:

— Дімаров, на перев’язку!

Врешті лікарям набридло зі мною морочитись і мене послали на медкомісію. Там знову обдивилися мою покалічену руку, сказали, що на фронт мені ще рано, та й направили у виздоровчий батальйон — своєрідний курорт військового часу.

Мене, що надіявся на новісіньку форму, одягли, наче старця. Нарядили у стару гімнастерку, ще й пробиту на грудях та наспіх залатану, в потерті штани галіфе, а на ноги — стоптані руді черевики. Ще й куцу шинельчину жбурнули у віконце, замість довгої, що сягала до п’ят. На голову ж — вилиняла, аж біла пілотка, що налазила на самісінькі вуха. Вирядившись в оте дрантя, я вже дякував долі, що направили мене у виздоровчий батальйон, а не у відпустку додому: навряд чи й насмілився б появитися в рідному селі, схожий скорше на опудало, ніж на хвацького воша, що вже встиг побувати на фронті і не одного ворога вбити. Отож я й вийшов з шпиталю з порожнім речовим мішком за плечима і на моїх тонких, як у лелеки, ногах не було навіть обмоток: давали, але я відмовився, бо не уявляв, як вправитись з ними однією рукою. Та до того ж ще й лівою.

Виздоровчий батальйон був розташований не поблизу Сталінграда, а за тридев’ять земель, на Кубані, і я щось із тиждень добирався до нього. Харчувався сухими пайками, що одержував на великих станціях на продатестат: твердющі, як камінь, сухарі з чорного хліба і брикети гороху з яловичиною, якщо вірити написаному. Яловичиною щось там і не пахло, я давився сухим горохом, трощачи оті сухарі, а мимо, особливо вже на Кубані, пропливали базарчики і чого тільки на базарчиках тих не було!

Були б тільки гроші, але в моїх порожніх кишенях лише вітер посвистував, тож я ковтав лише слину, заїдаючи наостогидлим брикетом. Врешті не витримав: виміняв у однієї тітоньки глечик молока та білу пухку паляницю за свою шинельчину, і як же я каявсь по тому, коли добрався нарешті до батальйону!

Й досі не знаю, якій лихій личині спало на думку організовувати оті батальйони. Той, хто їх вигадав, мабуть, був переконаний, що всі поранені намагаються подовше побути в тилу, уникаючи фронту. Тож і постарався створити такі умови, щоб ми відразу ж стали проситися на фронт. Для цього він доручив споруджувати будівлі для отих батальйонів не нормальним будівельним організаціям, а начальникові якогось концентраційного табору, де відбували покару державні злочинці, і той постарався на славу.

Голий, як долоня, майдан, з усіх боків обгороджений колючим дротом: миші не пролізти, не те що людині. Не вистачало тільки вишок з невсипущими “попками”. Зате на воротях, теж колючим дротом обплутаних, день і ніч стояв вартовий. На майдані замість бараків були наспіх споруджені величезні землянки, що скоріше нагадували сирі погреби, аніж будівлі для житла. Ні віконця, ні печі, ні навіть нар для спання, не кажучи вже про нормальні постелі. Замість подушок та матраців — кинута на підлогу солома: лягай і вкривайся чим хочеш, а нічим укритися — лови до самого ранку дрижаки. І як же я проклинав ту недобру хвилину, коли позбувся єдиної вкривачки — шинелі! Натягав пілотку на самісінькі вуха, бо так, здавалося, хоч трохи тепліше.

Чим нас годували, не пам’ятаю. Здається, “шрапнеллю”: однією й тією ж перловкою. І на сніданок “шрапнель”, і на обід, і на вечерю,— такими нужденними порціями, що наші шлунки завжди щеміли од голоду і ми увесь день про їжу тільки й думали. Та і вночі насиналася тільки їжа, і мені весь час чомусь снилося, що в мене украли сухий пайок, одержаний на продатестат.

Раз на тиждень нас водили до лазні: митися й випарювати одяг. За п’ять кілометрів в невелике містечко. Шикували в довжелезну колону і обов’язково: “С мєста… пєснєй!..” — без цього, здається, не могла існувати жодна військова частина нашої славетної армії. Старшина, який так наїв мордяку на тій же шрапнелі, що вона, здавалося, ось-ось мала луснути, забігав то наперед колони, то підтюпцем вертався назад, пильнуючи, щоб співали усі, і ми ревіли: “В бой за родіну, в бой за Сталіна”, вкладаючи в ту пісню всю свою злість.

Після бані нам іще більше хотілося їсти, а тут знову; “С места!., пєснєй!..” — показати всьому білому світові, які ми хвацькі вояки.

Іще раз на тиждень, здається в неділю, нас вишиковували в довгу шеренгу і появлялося все табірне… пробачте, все батальйонне начальство. Тут були лікарі, і фельдшери, й санітари — весь сінкліт батальйону. Комбат, що мав на малинових петлицях дві шпали майора (в медперсонала петлиці були зеленого кольору), дзвінко командував:

— Хто бажає в лінійні війська — вийти із строю! Лінійні війська — це частини, що їх направляли на фронт. Наш стрій ламався, і то один, то другий поранений,

якому в печінки в’ївся цей батальйон, ступав три кроки вперед.

Я протримався рівно два тижні. За ці два тижні так наголодувався й намерзся, що ладен був і в петлю, аби тут не лишатися. Лікар, який мене оглядав, мигцем обдививсь мою руку, потім щосили потиснув:

— Болить?

І хоч у мене аж в очах стало темно, я відповів, що ні, не болить.

— Годен к строевой,— підсумував свої оглядини лікар. “Годен” то й “годен”. Я найбільше боявся, що лікар

залишить мене в батальйоні. Не сказав навіть, що не чую на праве вухо, не поскарживсь на зір, що після поранення став зовсім нікудишній: бачив усе, як у тумані, особливо на відстані.

Повернувсь до землянки, став нетерпляче чекати на виклик.

І ось нас збирають в дорогу. Нас душ двадцять, не більше, тож усі втискаємося на вантажівку, що чекала за ворітьми. Куди нас везуть, нам не сказали, лейтенант, який нас супроводжував, відповідав одне й те ж: “Приїдемо — побачите”, але, мабуть, не дуже далеко, бо в іншому разі ми їхали б поїздом.

Стояв листопад, сади, мимо яких ми проїжджали, вже звільнилися від листя і на оголених гіллях жаринами висіли поодинокі незірвані яблука, а лани чорніли такою масною ріллею, що хоч намазуй на хліб. Ми жадібно дивились на яблука, ми молили Бога, щоб у машині щось зіпсувалося та щоб вона зупинилася, але “емка” котила й котила грунтовою дорогою, підскакуючи на вибоїнах та розбризкуючи грязюку.

Та ось вона, завищавши гальмами, зупиняється різко і ми, що стояли, падаємо один на одного. Приїхали!

Зіскакуємо на землю, роздивляємося, куди ж нас привезли.

Здається, ми попали з вогню та у полум’я. Та ж загорожа з колючого дроту, тільки ще вища — не перелетіти і птахові, той же вартовий на воротях, озброєний вже автоматом, а не гвинтівкою. Та ще замість землянок — великі намети, вишикувані в строгий ряд, і посипана піском, мов під лінійку проведена доріжка. На нас так і війнуло нещадною муштрою, отим “ать-два!”, од якого ми почали одви-кати потроху на фронті, а потім в шпиталі.

— Оце, браття, приїхали!..

— Чорт нас смиконув!..

Лейтенант одразу ж побіг доповідати начальству. Невдовзі й вертається — в супроводі військового не в сухопутній, а морській формі, явно якогось командира. У нього немає петлиць, як у інших військах, замість того на рукавах нашиті золотисті шеврони.

— Здорово, орли!

Ми відповідаємо невлад, бач, і цього розучилися, та моряк не сердиться, натомість цікавиться:

— Проголодалися з дороги?

Звісно ж, проголодалися. І на машину видиралися голодні.

— Лейтенанте, ведіть орлів до ‘їдальні! А після обіду вже познайомимося.

Лейтенант одразу ж командує шикуватись у стрій, що ми, повеселішавши враз, охоче виконуємо, і веде до одного з наметів, де й розташована їдальня.

— По одному заходь!

Заходимо і не віримо власним очам: на столах, що аж сяють ідеально вимитими дошками,— гори нарізаного хліба. Не нужденні пайки, а цілісінькі гори! Бери скільки хочеш, їж скільки душа забажає. І отакенні каструлі, повні борщу, такого густого й наваристого, що ложку встроми — так і стоятиме. Бовтаючи слину, ми дивилися на оте чудо, перенесене з мирних ще днів, а лейтенант гостинно запрошує насипати в миски та й братися за діло.

Нас не треба запрошувати: їли, аж лящало за вухами, аж стогнали — їли. Мамуся моя вміє варити борщі, але в тих борщах лише коли-не-коли попадалося м’ясо, в цьому ж — отакенні шматки, що не піддінеш і ложкою. А хліб! Білий, пшеничний, пухкий. Куди це ми, хлопці, попали?..

Не встигли впоратись з борщем — на столах смаженина з картоплею та м’ясом.

А під кінець, щоб зовсім нас, мабуть, добити, перед кожним поставили паруючу кружку какао. Так, так, какао! Отого самого, яким я колись обпився в Ізюмі.

Вилазили, сп’янілі од їжі.

— Заморили черв’яка? — спитав нас моряк, лукаво всміхаючись.— Лейтенанте, проведіть їх до учбового намету, а я зараз прийду.

Цей намет ще більший од того, де ми щойно обідали. Весь заставлений партами, справжнісінькими партами, на кожного з нас так і дихнуло рідною школою, а на брезентових стінах — великі плакати, і на плакатах тих зображені якісь чудернацькі костюми, протиіпритні, чи що? Якісь протигази неначе, тільки замість сумок — металеві балони. Читаємо підписи: “Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-2”, “Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-3”. Водолази, чи що, живуть у цьому таборі? То навіщо нас сюди привезли? Охороняти водолазів?

Зараз дізнаємось. Посідавши за парти, з нетерпінням чекаємо моряка.

Ось і він. Підходить до столу, повертається до нас вже не усміхненим — серйозним обличчям.

— Увага! — командує лейтенант. Але нам не треба й команди, ми всі й без цього — суцільна увага. Сидимо, боячись ворухнутися, всі як один нашорошивши вуха.

І в те, що ми почули од моряка, важко було повірити. Виявляється, нас привезли не охороняти загадковий цей табір, а навчатись на курсах. Короткочасних курсах водолазів. Та не просто водолазів, а водолазів-диверсантів. Легкі водолазні костюми, що ми бачимо на отих плакатах, дадуть нам змогу навіть серед білого дня непомітно скрадатися до мостів та гребель, що ними користується ворог, мінувати їх і висаджувати потім в повітря. Ми будемо долати будь-які водяні перешкоди, пробираючись у ворожі тили, щоб потім здійснити розвідку або й диверсію, і тут нам допоможуть оці ось костюми. Для майбутньої професії нашої, яку ми повинні освоїти протягом трьох місяців, потрібно лише одне: хоробрість, хоробрість і ще раз хоробрість. Бо нам доведеться ризикувати життям майже на кожному кроці.

— Кажу це для того, щоб ви добре подумали,— закінчує моряк.— Ми нікого не примушуємо — беремо лише добровольців. Хто відчува, що не зможе, кажіть одразу. Ми відправимо таких в лінійні війська.

— Хто не хоче тут залишатися, вийдіть з-за парт! — командує лейтенант.

Не вийшов ніхто. Не тому, що всі були такі вже хоробрі, а просто нікому не хотілося набути слави боягуза. До того ж на вустах наших зберігся ще присмак розкішного обіду. Якщо тут нас так годуватимуть… А здобути романтичний, оспіваний у книжках, кінофільмах фах водолаза! Та не просто водолаза, а водолаза-диверсанта, водолаза-розвід-ника. Вже бачили себе у красивій формі морській, перед якою меркнуть всі інші форми. Приїхати б у ній додому, пройтися вулицею — всі падатимуть.

— А морську форму дадуть?

— З формою поки що не вирішено. Навчатися поки що будете в цій, бачите, і лейтенант ще не має морської, а закінчите курси, тоді щось придумаємо… Є ще запитання? Тоді вас зараз поведуть до намету, де ви житимете. Сьогодні можете гуляти, а завтра — за навчання.

Намет, до якого нас потім завели, заставлений не нарами навіть, а ліжками. Ліжка стоять в два ряди попід брезентовими стінками, білі подушки й простирадла аж сяють, земляна підлога посилана золотистим піском. Чисто, затишно, не те що в отих настогидлих землянках виздо-ровчого батальйону.

— Вечеря о сьомій,— попереджає лейтенант.

До вечері знайомимось із табором. Крім нашого, в ньому були ще три учбові намети, з яких лунав отой стриманий гул, коли кілька десятків чоловік збираються докупи, потім намети для житла, потім їдальня, з якої так звабно пахне смачними стравами, а до самої річки з трьох боків — дротяна огорожа, а з четвертого, хоч і не дуже широка, але швидка і, мабуть, глибока річка з берегами високими. Над нею лазня, теж у наметі розташована. Ціле брезентове містечко, розраховане на добру сотню людей.

Вечеря була такою ж щедрою, як і обід. Обважнілі од їжі, ми ледь дочекалися відбою та й, залізши у ліжка, що пахли білизною свіжою, одразу й поснули…

— По-одйомІ

Не лежимо й секунди. Так нам хочеться продемонструвати лейтенантові, що стоїть посередині, які ми браві вояки. Блискавично зриваємося з ліжок, поспіхом хапаємо одяг.

— Одягатись по пояс! — командує лейтенант. Він сам голий по пояс, вафельний рушник звисає через плече.— Захопіть рушники.

Вслід за лейтенантом вискакуємо з намету. Пірнаємо в нахололе за ніч повітря. Як у крижану застояну воду.

— Холодно?.. Зараз зігрієтесь… За мно-ою!.. бігом!.. арш!..

Лейтенант хоч і невеликий на зріст, а біжить, як той кінь. Ми ледь за ним устигаємо, ми біжимо з усіх сил по величезному колу вздовж загорожі, вздовж річки, а попереду і позаду біжать такі ж шеренги по пояс оголених, вимахуючи рушниками, як білими крилами. Замикаємо одне коле, добігаємо до нашого намету, та лейтенант і не думає зупинятись: він біжить іще швидше, він переходить на справжній галоп, і ми, щоб не відстати від нього, теж біжимо, як скажені, тільки повітря б’є у обличчя, в оголені груди. Нам уже по-справжньому жарко, серце стукоче десь аж під горлом, а в грудях не повітря — вогонь. Ось-ось не витримаємо та й попадаємо мертвими.

А лейтенант, описавши ще одне коло, заходить на трете. І аж тоді, коли кожному з нас починає здаватись, що оце вже й кінець, зупиняється на високому березі річки.

— Нагрілися?

Нагрілись! — пар од нас валує, як од загнаних коней.

— Рро-здягайсь!

Як роздягатись? Навіщо?

— І черевики скидати?

— Все скидати! Догола! — і сам, подаючи нам приклад, роззувається, скидає штани і підштаники.

— Слухай мою команду! — весело кричить лейтенант.— По одному! У воду!.. Стрибай!!! — слово “Стрибай” він уже не кричить, а вистрілює.

І ми по одному стрибаємо з високого берега в річку. У-ух!

Вискакую на поверхню ріки збожеволілою пробкою. Щодуху вигрібаюсь до берега. Туга течія хапає мене крижаними долонями, дістає до самісінького серця. Закручує, тягне на дно. Чимдуж видираюсь на берег, хапаю рушник. Рушник аж миготить у руках, так я ним розтираюсь, намагаючись хоч трохи зігрітись. В мене й губи стягнуло од холоду. Став витирати поміж ногами і злякався не на жарт: кудись поділася цюцюрка. Затягнуло, мабуть, аж до пупа.

Скупавши нас усіх до одного, лейтенант і собі пірнає у воду— Та не так, як ми: наперед ногами, поближче до берега, а; розігнавшись, стрибає головою донизу. Як пружина злітає в повітря і без жодного сплеску входить у воду.

Довго не з’являється, ми вже починаємо непокоїтись, аж ось посередині ріки виринає чорнява його голова. Пливе дужими помахами рук і не до цього берега, а до протилежного і вже майже при самому березі повертає назад.

Господи, і йому ото не холодно?

— Порядочок! — розтершись до червоного, одягається лейтенант. Вдягнувся, узувся, ше й притупнув ногою.— Замерзли? — Це вже до нас.— Зараз зігріємось…

І знову довкола всього табору крос, знову серце під горлом, а в легенях не повітря — вогонь.

Отак бігаємо, а потім стрибаємо в річку щоранку. Вже й перший сніжок став випадати, вже й ріка попід берегом стала вкриватися тоненькою критою, все одно: “По одному!.. У воду!..” І то не ногами, як на початку, а головою донизу. Пірнеш у крижану ту купіль — всього тебе так і обварить, всього так і скорчить,— гребонешся чимдуж до берега, а там лейтенант: “Куди поспішаєш?.. Поплавай!.. Поплавай!..” І плавали, де мали подітись.

І — дивно: ніхто з нас не застудився, ніхто навіть не чхнув, нежить обходила нас стороною.

Після отого купання щоденного, після сніданку — нас годували, як на заріз: норма підводника — йдемо до учбового намету. До обіду вивчаємо підводний отой апарат (ІПА-2, ІПА-3), розрахований на те, щоб ми, пірнувши, лишилися непоміченими, щоб жодна бульбашка не зрадила нас, адже нам доведеться не тільки вночі, а й серед білого дня скрадатись до ворожих об’єктів, які ми будемо висаджувати в повітря, тому ми дихатимемо не стисненим повітрям, як сучасні аквалангісти, а чистим киснем, а суміш, яку видихатимемо, поглинатиметься спеціальним каталізатором. В одному балоні кисень, а вже в другому — каталізатор. Ми вивчали отой апарат до найменшого гвинтика, ми освоювали його так, щоб і в темряві могли зібрать-розібрать і не переплутати вентилі, в нас виробляли отой автоматизм, на якому заснована вся наука в армії.

— Водолаз, як і мінер, помиляється тільки раз у житті,— не втомлювались твердити нам інструктори.

В цьому ми мали нагоду переконатися, коли ховали одного з інструкторів. Течія в нашій річці була дуже швидкою, його затягнуло під корч при самому дні, він застряв у тій пастці, а балон з киснем був майже порожній, тож інструктор, зірвавши маску з обличчя, захлинувся водою. Що людина підсвідомо зриває маску, коли задихається, я переконавсь на собі: випустив загубник, через який вдихав кисень, одразу ж став задихатися й, очманівши від страху, зірвав маску з обличчя. І добре, що те сталося на мілині, бо на глибині захлинувся б напевне, важкенний пояс, обвішаний свинцем, притискав мене до дна. Нас і вчили при зустрічі з ворожим водолазом не хапатися за фінку, якою ми були озброєні, а намагатися вирвати шланг, що подавав кисень з дихального пристрою. Хто перший це зробить, того й перемога.

Отож до обіду ми мерзли в наметі учбовому (пічки-бур-жуйки, що стояли в кожному наметі, мало нас зігрівали), а після обіду вже мерзли надворі. Тут ми по черзі залазили у легкий водолазний костюм, вчилися так затягувати манжети, щоб жодна крапля води не попала до середини, вивчали компас та тренувалися виходити по азимуту до наміченої цілі (“Під водою крім стрілок компаса ви нічого не бачитимете”), освоювали вибухові пристрої, оті всі пекельні машинки, що ними користуватимемося в недалекому майбутньому,— для цього були спеціально вкопані стовпи, що до них ми підв’язували двохсотграмові толові шашки, і над табором нашим раз по раз лунали гучні вибухи та здіймалися стовпи рудуватого диму.

Табір наш вважався строго засекреченим, начальство було переконане, що шпигуни так і кишать довкола, тому кожної ночі розставляло додаткові пости та нерідко піднімало нас по тривозі. Пам’ятаю, як одного разу нас підняли серед глупої ночі: поблизу наче висадився ворожий десант. Біжка вивели нас за ворота та й погнали ловити десантників. І що б ми робили, озброєні лише фінками, з тими десантниками, коли б із ними насправді зіткнулися, я й досі не знаю. Заморені й злі, повернулися аж під ранок до табору.

Іншим разом привели двох пацанів, що їх упіймали під дротом. Пацани клялися й божилися, що опинилися біля загорожі просто так, із цікавості, “ми, дядю, не знали, що сюди не можна”, але дяді їм не повірили, а посадили на вантажівку та й одправили під охороною в район. І вже пізніше лейтенант нам сказав, що обоє під час допиту зізналися, що їх завербувала німецька розвідка та й закинула до нашого табору.

— І що ж із ними сталося?

— Розстріляли,— відповів лейтенант.

Ми схвально загули, що так їм, шпигунам отим, і треба, і мій голос був не останній, тільки чомусь, коли полягали спати, довго не міг заснути: перед очима все стояли налякані, залиті сльозами дитячі обличчя…

Оце написав про отих двох дітей і вони вже знову постали переді мною як живі, вихоплені з небуття нещадною пам’яттю… Господи, ну які з них шпигуни! Пекельна та установа, куди їх, насмерть наляканих, одвезли, вибили оте зізнання. І хоч я, як то кажуть, був ні при чому, хоч від мене ніщо не залежало, але ж і мій схвальний голос приєднався до того смертного вироку, і в мене зараз таке відчуття, наче і я стояв у тій нещадній шерензі, стояв і цілився в дитячі налякані очі…

В кінці листопада ми приступили до практичних занять під водою.

Я вже згадував, якою стрімкою була течія у тій річці. Вона збивала з ніг, тягла у чорну глибизну, і не один із нас губив з переляку загубник та й, задихаючись, зривав з себе маску. Кожен із нас тримав у лівій руці довгий шнур з поплавком на кінці — це коли затягне углиб та стане вже зовсім непереливки. Смикни тричі той шнур — і тебе мерщій витягнуть на берег. Тож не встигла ще й вода зімкнутись над моєю головою, як я відчайдушно засмикав той шнур: поплавок, розповідали мені, що лежав на березі, аж підскакував. Всі од сміху так і попадали: один я не сміявся: вода пролилася за комір, потекла аж по спині крижаними струмками. Реготав уже трохи пізніше, коли один із курсантів, очманілий од страху, вигрібся рачки до берега (вже й потилиця була над водою) та й став зривати маску з обличчя, однією рукою рвав маску, а другою відчайдушно смикав за шнур.

Та як би там не було, а ми потроху-потроху стали обживатися під водою. Вчились боротися з підступною течією, рухаючись лише боком, щоб менший був опір, не лякатися глибший і темряви, орієнтуватися лише по компасові,— з дня у день ми товклися на річці, аж доки не вдарила рання зима та й скувала кригою річку. Командири ще заганяли щоранку нас в ополонку, але про навчання під водою, а точніше під кригою, не могло бути й мови: ми б потопилися, як ті щенята.

Доки десь нагорі вирішувалося питання, що з нами далі робити, ми знову засіли за вивчення апаратів, які й без того знали напам’ять, та ще ходили наостогидлими маршрутами по азимуту, доки й настав день, коли нас усіх вишикували й зачитали наказ про перебазування. Куди, в наказові тому не говорилося, але ми здогадувалися, що кудись у тепліші краї, куди ще не добрались морози, а річки не закуті кригою. Нас озброїли чомусь важкенними снайперськими гвинтівками з оптичними прицілами, видали десятиденні сухі пайки, отже, в дорозі ми будемо не менше десяти днів, а в санчастині кожному вручили досі небачену річ: чехол-нацюцюрник, пошитий з такої сукнини грубезної, що годилася скоріше на валянки. Ще й попередили, якщо хтось обморозить, того вважатимуть дезертиром з відповідними суворими наслідками. Спершу ми реготали, приміряючи небачену досі вдівачку, та згодом нам було вже не до сміху. Грубезна тканина з кожним кроком впивалася в тіло, до крові натираючи делікатні місця, і після першого переходу, коли нас гнали кілометрів сорок, не менше, я крадькома здер ту кляту вдівачку та й закинув під ліжко хазяїнам, у яких ми зупинилися на ніч: краще під розстріл, ніж отак катуватися! Думаю, що не один я те зробив: хазяїни довго, мабуть, дивувалися, вимітаючи з-під лав та з-під ліжок загадкові штуковини.

Чому нас гнали пішака, а не відправили поїздом,— це була, мабуть, одна з тих військових таємниць, що суцільною хмарою огортала наш вишкіл. З дня у день, долаючи люті морози і втому, ми йшли вздовж залізниці на схід і нас обганяли порожні ешелони, що верталися з фронту. І жоден не зупинився, щоб нас підібрати.

На одному з таких перегонів, на марші, мене раптом кинуло набік: наче хтось узяв та й штурхонув щосили в плече. Вивалившись із колони, я упав у сніг, а коли спробував звестися, то ноги мої підломились і все попливло перед очима. В голові зашуміло щосили, а до кожного вуха мого наче хто взяв та й притулив по камертону. Шум і дзвін стояв просто нестерпний, занудливий каламутний клубок підкотився під горло, мене всього вивернуло і все, що я з’їв на сніданок, полилося на сніг.

Хтось до мене підскочив, хтось підхопив, хтось звів на тремтячі ноги, хтось щось мені говорив — за тим шумом пекельним і дзвоном я нічого не міг розібрати. Мені було як ніколи погано, кожна жилочка в мені тремтіла і болісно тіпалась.

Потім мене кудись повели, з обох боків взявши під руки.

Не пам’ятаю, що було далі. Прийшов трохи до тями вже у тамбурі вантажного поїзда, під шалений перестук коліс. (Чи то серце моє так стукотіло?) З одного боку стояв наш інструктор, а з другого — товариш по курсах. Вони все ще тримали мене попід руки, наче боялися, що я випаду з тамбура.

На якійсь станції поїзд зупинився і ми зійшли на перон. І тільки зійшли, як знову все попливло-попливло перед очима, і шум, що був трохи вщух, навалився на мене з новою силою, мене кудись волокли і в голові моїй билось одне: “Господи, хоч би кінчилось!.. Хоч би це швидше кінчилось!..” Мені вже здавалось, що я от-от маю померти…

Знову отямився вже у якомусь приміщенні. Гойдалися стіни і люди, всі в білому, але хоч не так мене нудило. Дали мені понюхати щось таке різке, що сльози з очей так і бризнули і зір мій прояснився. Потім роздягнули мене до пояса, вислухали, вистукали, укололи ще й дали гірких, як полин, порошків і, одвівши до іншої кімнати, вклали у ліжко. Ліжко загойдалось, наче колиска, і я провалився у сон.

Прокинувся такий кволий, що важко було ворухнутися. Але в голові вже не шуміло і не гойдалися стіни. Довго не міг зрозуміти, де я, що зі мною. Ясне ранкове сонце світило у велике вікно, а тиша стояла така, що чутно було найменший порух.

Та ось одчинилися двері і до палати ускочила молоденька сестричка. Від білого халату її, від розпашілого обличчя на мене так і війнуло морозяним смачним вітерцем.

— Очуняв? — Подає мені градусник.

Веселий голос її луна, як дзвіночок. Як шкільний отой дзвоник, що кличе на велику перерву.

— Де я?

— В шпиталі. Прочухуйся, бо зараз лікар прийде! — Вона вже перебирала якісь слоїки, що стояли на тумбочці.— Як ти себе почуваєш?

— Добре.— Не зізнаватися ж оцій вивірці, що я геть обезсилів! Дивлюся на її юне лице, на яскраві усміхнені губи і мені стає так хороше й затишно, що я вік лежав би у ліжкові.

— Ну й налякали ж ви нас, молодий чоловіче,— каже лікар, сивенький дідок, з гостренькою, як у цапа, борідкою.— Коли вас контузило?

— Контузило?., мене поранило, а не контузило!

— Куди поранило? В голову?

— В яку голову? Ось в оцю руку і в обидві ноги.

Та лікар, мабуть, не вірить, що поранення в руку чи в ногу могло спричинитися до того, що зі мною сталося. Він пильно обмацує мою голову, шукаючи неіснуючого шраму.

Врешті я пригадую гранату.

— Хіба що граната…

— Яка граната? — жвавішає дідок.

— Німецька. Вибухнула у мене майже на колінах. Оці всі осколки од неї.

— От, от, граната… А ви заперечуєте, що вас не контузило… Ну, що ж, підлікуєтесь трохи, а там буде видно.

І я майже тиждень пробув у тому шпиталі. Мене, може, й довше тримали б, але прибув ешелон із свіжопоране-ними, навіть у коридорі ліжка поставили, стільки їх набралося, і мене поспіхом виписали: на місяць звільнили од військової служби, щоб я трохи оклигав. Я спершу просився, щоб мене направили додому, так хотілося побачить мамусю, і тьотю Аню, і Сергійка, та мені сказали, що там уже німець. (Пізніше я довідався, що Студенок ще не був окупований, фронт стояв по Дінцеві і німець засів навпроти, у Великій Яремівці).

— Так куди вас направити?

І тут я згадав Рашида, з яким лежав у Сталінграді в шпиталі. Його розповідь про Кушку як про найспекотніше місце в Середній Азії. Я так намерзся, перебуваючи на курсах, та й у поході, що мене, як перелітного птаха, потягнуло в теплі краї.

— Пошліть мене в Кушку.

— В Кушку? А там у вас є знайомі?

Знайомих, звісно, не було, та й у Рашида забув узяти адресу: хіба ж я знав, що мені доведеться їхати в Кушку. Але я страшенно боявся, що мене туди не пошлють, і тому збрехав, оком не зблимнувши:

— Є… Рідна тітка…

Отак я й опинився у Кушці.

Шість діб добирався я до того містечка: не стільки їхав, скільки чекав попутних поїздів. Вже не було жодного розпису, а якщо й траплявся пасажирський поїзд, то за мандруючим людом і вагонів не видно було. Один перегін я простояв буквально на одній нозі, бо другу нікуди було поставити, а поїзд ледь повз, за вікном пропливали випалені сонцем степи: ні деревинки, ні билинки до самого небокраю. Це вже по Середній Азії, за Красноводськом.

А переправа через Каспій! Саме штормило, паром наш тіпало, як у пропасниці, круті хвилі з ревом налітали на наше вутле суденце, ми то провалювалися в прірву, то злітали під набряклі вологою хмари, нас кидало то в один бік, то в другий — і так майже всю ніч, майже до самого берег2;— ступили на сушу — зелені. Так що шість діб, протягом яких я добирався до Кушки, таки добре дались мені взнаки, а тут ще ніхто мене й не чекав, у тій Кушці, навіть у військкоматі підозріло допитувались, чому я саме в Кушку поїхав, і для тієї підозрілості були поважні причини: за крайніми будинками, рукою подати,— кордон. То чи не зібрався я майнути в Іран?

Я чесно зізнався, що приїхав у Кушку, щоб трохи погрітись. Що у мене був товариш Валієв Рашид, який і запросив мене в Кушку.

— Валієв? Та тут, у Кушці, половина Валієвих! В тебе є адреса?

— Ні, адреси немає. Адресу десь загубив.

Капітан, який мене приймав, постукав-постукав олівцем по столу, поморщив-поморщив лоба, а потім спитав:

— Підем у колгосп?

Я відповів, що піду, хоча не знав, що у тім колгоспі робитиму.

— Тоді зачекай.— І вийшов з кабінету, мабуть, до когось дзвонити.

Я сидів і куняв, такий був з дороги наморений, та, мабуть, і заснув би, коли б не мухи. Мух було, як бджіл у вуликові, од них аж гуло, я подумав був, чи не мобілізував військкомат і всіх довколишніх мух, та згодом мав нагоду переконатись, що єдине, чим славилась Кушка,— це величезна кількість мух. Особливо багато було їх в чайханах та в їдальні,— там, щоб пройти, доводилося їх розгортати руками.

— Ось вам направлення,— подав мені капітан якийсь папірець.— Влаштуєтесь, повідомте вашу адресу. Щоб ми знали, де вас шукати. Видужуйте.

Не скажу, щоб мені дуже зраділи в колгоспі, а точніше в конторі, куди я прибився. Голова колгоспу, уже літній туркмен, ворушачи губами, довго читав записку, що її вручив мені каштан, ще довше розмовляв з бухгалтером, таким же літнім туркменом. Про що вони розмовляли, я не міг зрозуміти, лише здогадувався, що розмова стосувалася моєї особи і що бухгалтер чомусь сердився, а голова сердивсь ще більше. Лише коли бухгалтер повів мене до себе, я догадався, чому він був такий сердитий: величезна кімната була вщерть заставлена столами, столів було стільки, що між ними ні пройти, ні протиснутися і за кожним столом сидів чоловік — жодної жінки на всю бухгалтерію! Пізніш я дізнався, що всі оці чоловіки були родичами голови колгоспу, його двох заступників та бухгалтера, тож не личило їм ходити у поле на важку щоденну роботу, тим більше, що для цього вистачало жінок. Жодної жінки не було в тій розбухлій од штатів конторі, навіть секретар-машиністка носив тюбетейку й штани і мав чи не найтовстіші на весь колгосп вуса.

Оце написав “жодної жінки” й одразу ж спіймав себе на неточності: таки була в тій конторі жінка, була! Тьотя Даша, прибиральниця, жінка вже похилого віку. З відром в одній руці та віником у другій вона вела запеклу, але безнадійну війну із брудом, що панував у конторі. Я ще ніколи не бачив, щоб так охоче і дружно плювалися люди. Часом мені здавалося, що вони й заходять сюди лише для того, щоб смачно плюнути або залишити якомога помітніший слід від бруднющих чобіт.

От до цієї тьоті Даші і поставили мене на постій.

А перед цим я до вечора просидів у бухгалтерії. Мені звільнили півстолу, дали рахітичний стілець, поставили чорнильницю-невиливайку, поклали ручку з таким заржавілим пером, що воно скрипіло, як навіжене, і сказали, що віднині я тут числитимусь рахівником. Потім бухгалтер, змінивши гнів на милість, послав мене до касира, де мені й видали сто карбованців в рахунок зарплати, а вже під кінець робочого дня спорядили нас з тьотею Дашою до комори і там відважили борошна, рису, налили літрову пляшку бавовняної олії, ще й дали шматок господарського мила та пачку зеленого чаю (кок-чаю). Без чаю тут не уявлялося життя, люд, що сходився на роботу до контори, в першу чергу діставав із столів піали, а потім уже рахівниці й папір, чай безперервно пили увесь день, в кожній кімнаті весь день парував величезний чаєм заварений чайник кип’ятку, жодна розмова не відбувалася без чаю, я довго не міг до того звикнути, тим більше, що чай пився без цукру, та ще й від нього відгонило віником і мені спершу здавалося, що разом із заваркою у тому чайникові побував тьотйн Дашин віник. Та згодом звикнув і залюбки сьорбав зелений кок-чай. Тим більше, що він не тільки спрагу вгамовував, а й наповнював завжди голодний мій шлунок.

Тож після того як скінчилась робота (чи нескінченне чаювання), тьотя Даша повела мене до себе додому.

Жила вона аж на околиці Кушки, і ми довго йшли такою кривулястою вулицею, що скорше нагадувала лабіринт, аніж вулицю. Низенькі будиночки з дахами плескатими ховалися за високими глинобитними парканами, пра-воруч-ліворуч паркани тягнулися суцільними фортечними мурами, вже пізніше, бродячи Кушкою, я пересвідчився, що єдиним будівельним матеріалом тут була глина і тому, мабуть, в ній не було жодного двоповерхового будинку. Вулиці, всі кривулясті й покручені, стікалися до єдиної площі, де стояли адміністративні будинки та росло кілька хирлявих дерев, що вмудрялися існувати без жодної краплини вологи. Та ще чайхана, та їдальня, та кілька мага-зинів-дувалів, а з культурних закладів — бібліотека й кінотеатр — все те містилося довкола голої площі, яку влітку напікало, як сковороду, а взимку вона куріла пилюкою од постійних вітрів-суховіїв.

Іще характерна прикмета цього загубленого в півпустелі містечка — ішаки. Ішаки попадалися на кожному кроці, їх було, мабуть, більше, ніж мешканців Кушки, де б ти не ступив, обов’язково стикався з ішаком. Перебираючи тоненькими ніжками, вони несли на собі такі гори найней-мовірнішої поклажі, що лишалося тільки дивуватись, як у них не ломилися спини. Або дрібочучи все тими ж ніжками, перли вдвічі важчих од себе дехканів. Тільки дехканів, тільки чоловіків, за весь час я не бачив жодної жінки, яка зважилася б осідлати ішака.

А ні з чим незрівнянний розпачливий рев ішаків! Задираючи свою напрочуд симпатичну мордочку під самісіньке небо, вони волали до свого чотириногого бога, вимолюючи в нього іншої, не такої гіркої й безпросвітної долі. В мене аж серце щоразу стискалось од жалю, коли я чув дикий той стогін.

Та повернемося до тьоті Даші, яка вела мене кривулястою вулицею, мимо глиняних мурів. За одним із тих мурів вона й жила: дворик, мініатюрна копія отого майдану, тієї площі центральної, тільки замість дувалу тулилася глиняна хижа з такими низькими дверцятами, що мені мимохіть захотілося стати на коліна, щоб не дістати головою одвірка, і з одним віконцем, крізь яке ледь пробивалося світло. Та за світлом тут і не гналися, світла довкола було стільки, що очі прагнули весь час напівтемряви, у якій можна було б відпочити.

— Отут ти і житимеш,— показала тьотя Даша тісний закуток, у якому ледь вміщалося ліжко.

Тьотя Даша жила одинокою. Чоловіка і двох синів забрали на фронт, чоловіка і молодшого сина вже вбито: дві похоронки лежали під образом на покуті. Відтоді тьотя Даша стала панічно боятися листоноші. Як угледить листоношу із сумкою, зблідне і за серце хапається. А коли заходжувалися снідати-вечеряти, вона, бувало, сяде навпроти, підіпре щоку рукою і дивиться-дивиться, очей з мене не зводить.

— Ти їж, їж! — припрошує.— Бач, який худющий: шкіра та кості!

І все підкладає мені на тарілку.

А часом зітхне і витре пальцем сльозу:

— Це ж і мій десь отак…— І посічене горем обличчя її стає як ніколи смутним.

Так що жив я в тьоті Даші, як у рідної матері.

В перший же день віддав їй усі до копійочки гроші, що одержав у конторі, і як же потім жалкував, що не лишив собі хоч карбованця: саме карбованець коштувала порція морозива, яке продавалося на центральній площі Кушки.

— Рупь порція!.. Рупь порція!.. Бері, воєнний, нє пожал єєш!.. Пальчікі оближеш!..

А у “воєнного” вітер свище в кишенях, а “воєнний” ще жодного разу в житті не куштував того замороженого дива, після якого тільки пальці облизувати. Лишалося хіба що проходити мимо з таким видом байдужим, наче мені те морозиво давно вже набило оскомину.

А тут іще одна спокуса — кіно. Саме демонструвався “Чапаев”, і хоч я сто разів бачив цей фільм, мені дуже хотілося подивитись ще раз. Але й там “рупь билет” — чортів “рупь”, він весь час мене переслідував, попросити ж у тьоті Даші я нізащо не наважився б.

“Нічого, ось одержу зарплату,— наїмся морозива од пуза,— утішав себе подумки (мені ж видали не зарплату — аванс):— Куплю десять порцій, сяду в кінотеатрі і ласуватиму протягом усього сеансу”.

Та одержати зарплату так і не довелося. Вже протягом першого тижня наша бухгалтерія катастрофічно спорожніла. Я наче наврочив своєю появою, немов нагадав воєнкомові, скільки гарматного м’яса зосередилося в конторі колгоспу, і повістки з суворим грифом “срочно явиться” посипалися, мов листя з осіннього дерева. Столи порожніли один за одним, аж нарешті й секретар-машиністка, опустивши розгублено вуса донизу, закрокував до збірного пункту з ложкою, кухлем і зміною білизни. Майже вся робота звалилась на мене, я тонув в океанові цифр, в паперових річках і коли б не мамуся, то хтозна, чи й справився б. От де стала мені у пригоді мамусина наука, бо вона добивалася від учнів своїх блискучого знання усного рахунку: я додавав, віднімав, множив, ділив, як лічильна машина, і бухгалтер не втомлювався посилати вдячні молитви аллахові, що він мене привів у ту контору. Тож коли я в свою чергу одержав повістку з отим “срочно явиться”, то в мене духу не вистачило іти в контору прощатися: відчував себе наче винним у тому, що бухгалтер лишається наодинці із цифрами. З океанами, горами цифр. Попрощався із тьотею Дашею, рано-вранці подався до військкомату і вже десь під обід помахав із вагона Кушці рукою. За плечима моїми теліпався речовий мішок із сухим пайком на три доби та шинеллю, а в кишені гімнастерки — продуктовий атестат і окремо — направлення не будь-куди, не в якусь там сухопутну частину зачухану, а в Новоросійський напівекіпаж, що входив до Чорноморського флоту. Адже я не хто-небудь, а водолаз, який з успіхом закінчив курси. Про те, що мені не вдалося освоїти цю престижну професію на практиці, я скромно мовчав.

Не пам’ятаю, чому я вискочив на тій станції. Здається, хотів отоварити продатестат. Кондуктор сказав, що стоятиме п’ятнадцять хвилин. Та чи хвилини тут були коротшими, чи зіпсувався годинник, тільки поки я бігав у комендатуру, поїзд — ту-ту! — тільки хвіст майнув перед моїми очима розгубленими. Добре те, що я з собою хоч речовий мішок прихопив, у якому єдиний мій скарб — шинеля, видана вже на курсах. Майже по коліна обрізана (карлик її носив, чи що?), в усіх боях-переходах обпалена. Та все ж сяка-така одягачка, бо вдень сонечко хоч і прогріває, зате уночі холод бере за плечі по-справжньому. Зима і в Середній Азії — зима.

Тож підсмикнув речовий мішок та й почвалав до приміщення станції чекати наступного поїзда. Що мав іти аж уранці: попереду вечір і ще довша ніч.

Заходжу до майже порожнього приміщення для пасажирів, вибираю лавку подалі од входу, з таким розрахунком, щоб можна було і поспати. Журитись не маю чого: солдат спить, а служба “ідьоть”.

Та заснути в ту ніч так і не вдалося по-справжньому. Не встиг як слід примоститися (уже звечоріло), як звідкіля не візьмись — дівчина. У куфайці, у штанях, у чоботах, ще й шапка, кокетливо надіта на чорняве волосся.

— Можна присісти? — стоїть, усміхається приязно.

Я неохоче (поруч же лавки порожні!) відповідаю, що можна.

Сіла, майже притулилась до мене.

— Ох, як я втомилася!

Зняла шапку, розсипала пишне волосся.

— Не зупиняючись машину вела.— І подивилася на свої руки так, наче вони й досі тримались за руль.— Ти в Ашхабад?

Відповідаю, що ні, не в Ашхабад. В Новоросійський напівекіпаж.

— Я водолаз,— додаю, боячись, що вона не зрозуміє, що таке “напівекіпаж”.

Так головою кивнула, наче нікого іншого й не сподівалася в оцій напівпустелі зустріти.

— А я зустрічаю брата. Теж, як і ти, пораненого.— Бач, встигла і мою покалічену руку помітити. Ну, та від цих бистрих очей ніщо не сховається.— Ти прямо з шпиталю? А я працюю шофером в радгоспі, за сто кілометрів звідси… Спішила, боялася запізнитись. А тепер доведеться чекати до ранку. Смішно, еге ж? — І сама розсміялась.

Вона мені все більше подобається. Чимось нагадує Валю Чмовжову. Тільки та спокійна й розважлива, а ця — як вогонь.

— Ой, що ж це я — й не познайомилась! Я — Віра, а ти?.. Анатолій!.. Таж мій брат теж Анатолій!.. Ти йому одразу ж сподобаєшся.— Наче збиралась нас познайомити.— А ти родом звідки?

Ні, я ще не стрічав такої бідової дівчини! І мертвого розговорить, не те що живого. За якусь годину я відчуваю себе так, наче бозна й коли був із нею знайомий.

До напівпорожньої зали заходять дві жінки з ганчірками та відрами.

— Ану, вимітайтесь!

Пасажири, що звикли, мабуть, до цієї процедури, покірно лишають приміщення. Виходимо за ними і ми.

Ніч, темрява, холодний вітер підмітає порожній перон. Та ще й дрібний дощик, що сіється з чорного неба. Віра бере мене під руку і тягне кудись із перону:

— Пішли до мене в машину.

Вантажівка її стоїть по той бік вокзалу, край невеликої площі. Притулилась під деревом і наче дрімає.

— Залазь до кабіни. Зараз нагріємось.

І не встиг я вмоститись, як Віра заводить мотор. Мотор тихо муркоче, як кицька, приємне тепло наповнює згодом кабіну, голова моя важчає, важчає, але з Вірою годі й думати про сон.

— Слухай, моряк, а що як я тебе заберу до себе? Від несподіванки я ледь не вивалююсь з кабіни.

— У нас курси комбайнерів. Підеш на курси, а житимеш у мене.

— А флот? — боронюся.

— Флот?.. А я тебе забронюю! В мене і в військкоматі знайомий… То як, морячок? — і так бере мене за руку, наче ми одразу ж із кабіни та й до загсу.

Так жарко мені не було ще ніколи. Мимрю розгублено, що обов’язково маю їхати в Новоросійськ, що там мене ждуть — не діждуться, що водолазів можна порахувати на пальцях і я ніяк… ну, ніяк не можу підводити флот чорноморський… І ще щось мелю, пробуючи звільнити руку, та Віра сама її одпускає:

— Ото злякався! Я пожартувала, не бійся… Давай краще спати.

Та який там у біса сон! Сиджу, тумак-тумаком, і вже жалкую, що отак рішуче відмовився, а ті курси здаються мені по-справжньому звабливими, як і оця дівчина, яка одразу й заснувши (чи вдаючи, що заснула), притулилась-пригорнулась до мене, ще й голову поклала мені на плече.

Так до самого ранку я продрімав — не дрімав. А вона прокинулася, наче бадьорою водицею вмита:

— Виспався? — І очі її шельмуваті так і сміються із мене.— Тоді гайда на перон.

Підійшов поїзд, на перон ніхто не зійшов.

Не приїхав,— зітхнула розчаровано Віра.— Що ж, прощай, морячок! — Цьомкнула в щоку, засміялась, побігла. А мені ще довго горів на щоці слід її гарячих губів.

І я й досі не знаю, всерйоз вона кликала мене до себе чи й справді говорила те в жарт.

До Ашхабада від станції тої добирався дві доби. Поїзд ішов, наче йому поперебивало колеса, він ревматично трюхикав на кожному стикові, в переповненому людом вагоні дуже душно, як у бані, а за вікнами понурий пейзаж: рудий степ без кінця і без краю. А глянеш угору — ноги пасажирів, що примостилися густо на дахові вагона,— стільки люду мандруючого, як під час війни, не буває, мабуть, ніколи. В нашому вагоні в основному гімнастерки й халати, пілотки, шапки й тюбетейки. Стоїмо, сидимо, обливаючись потом, і чим довше ідемо, тим більше чухмаримось: вошві в цій тісноті справжнісінькій рай. Насипали за комір і мені тієї кусючої нечисті, і, чухмарячись, обливаючись потом, я отак і простояв до Ашхабада, де без жалю розстався з цим поїздом, що далі й не йшов.

І тут, в Ашхабада, я познайомився з двома моряками.

Ця небуденна подія сталася на привокзальній площі, біля ятки, в якій туркмен торгував розливним з бочки пивом. В туркмена був гачкуватий ніс хижого птаха і такі довжелезні вусища, що коли він нахилявся над кухлем, то вони купалися в піні. Мене мучила спрага, я не міг одірвати очей від білосніжних шапок, що вінчали кожен кухоль із пивом, але в мене не було ні копійки, тому лишалося ковтати лиш слину.

Туркмен, мабуть, помітив мій жадібний погляд, бо поманив мене пальцем:

— Піво хочеш?

Я відповів, що не маю ні копія.

— Биль поранит?.. Куда єдиш?.. На фронт? Брехать не хотілося, тому я лише кивнув головою.

— Бері кушай піво! — І націдив такий повнісінький кухоль, що піна потекла аж на пальці.

— Але ж у мене грошей немає!

— Зачем денгі? — розсердивсь туркмен.— Я сказал — “денгі”?.. Бері кушай так!.. За нашу победу.

Тремтячими руками я узяв кухоль, занурився в піну обличчям. Пиво було тепле і кисле, але все ж це було пиво — ні з чим незрівнянний напій.

— Як пивце, служба?

Оглянувся — два моряки. Дві безкозирки, насунуті хвацько на брови, дві сині матроски, два чорні кльоші, широчезні, як море. А в одного ще й гітара через плече. Де вони й узялися в оцій сухопутній столиці?

— Можна пити?

Я кивнув головою, що можна. Я забув і про пиво, не зводячи з них очей зачарованих.

Один з моряків підійшов до ятки, кинув недбало купюру:

— Два для початку!

І повернувся з двома кухлями пива. Не пили — тільки попробували.

— Сцяки! — сказав той, що брав пиво.

— Сцяки! — підтвердив другий.

Й підступили, як по команді, до ятки.

— Ти чим же, морда фашистська, торгуєш? Чим труїш народ?

— Не хочеш — не пей! — спалахнув одразу ж туркмен.— Вазьмі свой три рубля!

— Що йому зробити? — звернувся тоді отой моряк, що брав пиво, до свого товариша.— Шию звернути?

— Брось, Вася, не пачкай в гавнє свої руки!

— Ну, твоє щастя, фашист. На, вмий свою пику! — і хлюп тому усе пиво в обличчя.— Пішли, Костя, звідси.

— А я що, рудий? — спитав Костя товариша. І повнісінький кухоль полетів у туркмена.

— Міліція!.. Міліція!..— заволав на всю площу туркмен.— Лові, удирают!

Та моряки втікати й не думали: перевальцем повільним рушили в бік станції. І я, так і недопивши пиво, пішов слідом за ними. Мені жаль було туркмена, що безплатно вгостив мене пивом, а разом з тим я не міг не захоплюватись цими двома моряками.

— А, служба! — помітили вони мене уже у вокзалі.— Допив своє пиво?

— Вилив на землю.

— І правильно зробив. Його повісити мало! Чорті й чим поїти народ! Щур тиловий!.. А ти після шпиталю в частину?

— В частину. В Новоросійський напівекіпаж.

— В напівекіпаж? — здивувались по-справжньому.— Ти що, моряк?

— Водолаз… Це в шпиталі мене так нарядили.— Сам вірю у те, що залишив там свою форму морську,

— Ну, тоді швартуйся до нас. Утрьох воно веселіше… Поїзд на Кисловодськ мав іти ввечері — день цілий

попереду. Щоб убити час, пішли знайомитись з Ашхабадом. Від побаченого мало що залишилось в пам’яті — роки стирають без сліду почуте й побачене, пам’ятаю лише, що в кожному магазині полиці були забиті горілкою. І не в півлітрових пляшках чи навіть у чвертках, а в стограмових “мерзавчиках” — такого я ще ніколи не бачив.

— Візьмемо? — запитав Кость Василя.

— Візьмемо, що за вопрос! Давай-но гроші.

Кость по кишенях полапав-полапав — грошей не було. Виявляється, вони останню троячку віддали за оте пиво.

— А в тебе як із грошима, земляче? — Дізнавшись, що я навчався в Ізюмі, Василь мене став називати земляком: сам родом був звідти. Лишив там дружину і сина.

Як мені не було соромно, мусив признатися, що теж не маю ні копійки.

— Да-а, доведеться поворушити кебетою. Ану давайте мішки!

У мене крім двох банок консервів та десятка сухарів були два шматки господарського мила та дві пачки махорки. Некурящий, я не знав, для чого зберігав оті пачки, вони тільки мішок мій завонювали. Мої знайомі дістали теж два шматки мила і дві непочаті коробки сірників. Василь склав усе те в безкозирку, став посеред тротуару:

— Кому мило? Кому тютюн? Кому сірники? Налітай, не зівай!

Василя ледь не затоптали. Довкола нього завирував цілий натовп, десятки рук простягали гроші:

— Мені, служивий! Мені!..

— Я перший! Я!..

— Вот тебе дєньгі — бєрі!..

— Добре, що хоч безкозирка вціліла! — сміявсь потім Кость. А Василь уже журився:

— Ех, дешево продали!

— А ти б торгувався.

— А ти бачив, як з рук видирали? — вже сердито Василь.

Порахували гроші, що жужмом лежали в безкозирці, купили три “мерзавчика”, знайшли миршавий скверик, сіли обідати. Відкрили банку консервну, Василь порізав хлібину, зірвав зубами металеву пробку з “мерзавчика”.

— Ну, будьмо!

Перехилив, вилив до рота, закинув у кущі порожню посудину. А вслід за ним і Кость. Я ж тримав свою пляшечку, все не наважуючись отак запросто вилити її до рота: ще не пробував пити горілку, пиво досі було моїм найміцнішим напоєм. І коли я нарешті наважився і перекинув “мерзавчика” до рота, мені здалося, що не рідина полилася, а суцільний вогонь. Сльози з очей так і бризнули, я задихнувся, закашлявся, випльовуючи вогняну рідину прямо під ноги.

— Ти що? — спитав подивовано Костя.

— Контузія,— прохрипів я, витираючи очі.— Не можу пити після контузії.

— Да, браток, не повезло тобі.

І вони уже вдвох докінчили того “мерзавчика” клятого. Іще, пам’ятаю, ми сходили в кіно.

— Хтозна, коли ще доведеться,— сказав Василь, купуючи квитки.

В напівпорожньому залі демонструвався довоєнний ще фільм “Ми з Кронштадта”. Він мені дуже подобався, а особливо артист, що грав морячка відчайдушного,— він був страшенно подібний до Костя, який сидів поруч. Той же золотий в роті зуб, що сліпуче виблискував, така ж гітара через плече, весь час здавалося, що моряк на екрані ось-ось візьме гітару до рук і заспіває улюблене Костеве:

Я вам не скажу про всю Одессу, Вся Одесса очень веліка, Но и Молдованка и Пересыпь Уважалі Костю-моряка!

Або промовить його ж приказку:

— Ех, жізнь копейка, судьба злодейка!

А що вже Кость мав такий же шалений успіх серед жіноти, як і морячок на екрані, я пересвідчився, коли вже їхали поїздом на Кисловодськ. Та й по Кубані. Всю майже дорогу Кость провів у тамбурі: притискав то одну, то другу, клянучись у любові “до гроба”. Не встигла витерти сльози одна, покидаючи морячка на зупинці, де сходила, як Кость накидав оком на іншу, і тоді лунала одна і та ж фраза:

— Потримай гітару, браток! — чомусь довіряв гітару не Василеві, а мені.

Вертаючись з тамбура, потирав задоволено руки:

— Є ще один адресок. Ех, скінчиться війна, буду рік по адресах цих їздити!

— Ти скоро всю залізницю в сльозах жіночих утопиш,— дорікає йому Василь.

— Не втоплю.— А очі вже шукають наступної жертви. Та це буде трохи пізніше. А поки що ми штурмуємо

поїзд, який подали не увечері, як обіцяли, а вночі.

Тож глуха ніч, темрява, всі вогні замасковані, а ми штурмуємо вагон, що зупинився навпроти: Василь попереду, Кость за ним, піднявши над головою гітару, а я вже позаду. “Полундра!” — вигукує Кость, і ми врізаємось в натовп, що кипить біля сходин. Крик, лемент, хтось зойкає, хтось лається, а ми премо вперед, пробиваючись до входу. Ось Василева темна постать вже на сходинах, ось і Кость видирається, а за ним уже і я, хоч мені відтоптали геть ноги, а в тамбурі так придушили, що затріщали всі ребра.

Врешті ми у вагоні. Займаємо два місця внизу і одну верхню полицю: на ній будемо спати по черзі. Красота! Так можна і місяць їхати.

— Мішки не погубили? — питає Василь.

Ще перед тим як сідати, він перетрусив наші мішки. В свій поклав консерви й хлібину, у Костів — сухарі, а в моєму лишив тільки шинелю, яку я, соромлячись, скинув.

— Сідатимемо,— попередив,— стежте один за одним, щоб якийсь уркаган не обрізав.

І тепер перевіряє, чи цілі мішки.

Поїзд, конвульсивно здригнувшись, рушає, і починається наша далека дорога. Вона і справді виявилася далекою: добу чекали паром через Каспій та майже дві доби у Баку, де я вперше в житті покуштував вино, що продавалося на розлив. Вино було дуже міцне, в голові моїй одразу ж замакітрилось, я став як ніколи сміливий і, наслідуючи Костя, вчепився в якусь молоденьку дівчинку, обіцяючи любити її до самого скону. Воно, перелякане насмерть, ледь од мене вирвалось і втекло, а друзі потім довго потішалися наді мною.

— Оце моряк, так моряк! — кивав на мене Василь.— Куди тобі, Костю, до нього! Учись, як треба дівчат обнімати!

Хоч я, убийте, не пам’ятаю, щоб хоч рукою доторкнувся до того пуцвірінка. І не знав, куди подітись од сорому.

А так ми добралися у Новоросійськ без особливих пригод і там нас одразу ж зарахували в морську бригаду, що формувалась для відправки у Севастополь,— місто, яке зажило легендарної слави оборонними боями з фашистами.

Два тижні формували бригаду. І всі оці два тижні, випаривши в бані всю нашу вошву, тільки й знали, що вантажили на судна снаряди. Снаряди лежали штабелями біля причалів, цілі вулиці і завулки тягнулися майже до крайніх будинків, тисячі, мільйони снарядів, їх наче звезли з усього Союзу. “Давай! Давай! Не одставай!” — підганяли нас командири, за день ми так вимотувалися, що ледь доповзали до ліжок. Не встигнеш і очі склепити, а знову підйом, знов до снарядів, і кожен м’яз болить, як порубаний. Іноді налітали ворожі літаки і тоді ми падали замертво, тут же, коло снарядів, і наше щастя, що літаки бомбили кораблі, які стояли на рейді, а на таку дрібницю, як снаряди, не звертали уваги,— одна-однісінька бомба сюди і не тільки ми, а й усе місто злетіло б у повітря.

Іще нас двічі водили на стрільбище: пристрілювати нові рушниці, і я, як не мружився, жодною кулею не вцілив у ціль. “Ти що, сліпий?” — запитав командир і я мусив зізнатися, що втратив зір після контузії. “То на який хрен ти мені здався?” — сердито спитав командир та й погнав мене у гарнізонний шпиталь до окуліста перевірити: правду кажу чи обманюю, і окуліст, добрий дідок, перевіривши мій зір, запитав у свою чергу: “Як же ви, молодий чоловіче, воювати збираєтесь?” — а потім, подумавши, направив мене на комісію і мені там вручили своєрідний “вовчий білет”: посвідчення, що я непридатний до військової служби.

Одвоювався.

Вертався в частину, повісивши носа. І не так через те, що мене звільнили із армії, як із-за того дрантя, що на мені теліпалося. Як же я у цьому у всьому появлюся вдома?

— Не журись,— сказав Василь,— щось придумаємо. У мене знайомий старшина з речового складу.

Та й повів мене на той речовий склад. Вислухавши Василя, старшина прицілився на мене одним оком, прицілився другим та й скомандував весело:

— Ану роздягайся!

— Все скидати? — спитав я розгублено.

— Все, все. Дівок тут немає, ніхто не одкусить.

І полетіли в мій бік, як у тій казці, розписані синіми хвилями майка, матроска, штани кльош неосяжний, чорна шинеля, поцяцькована блискучими ґудзиками, ще й червоними зірками на обох рукавах, чорна шапка-вушанка, що її матроси тільки й носять, і нові, начищені до гарячого блиску черевики. А на завершення всього того багатства казкового — чорний ремінь з отакенною мідною пряжкою.

— Одягайсь, морячок! Вийшов, ніг під собою не чуючи.

А Василь уже веде до іншого складу. Продуктового. Виявляється, і там у нього завівся знайомий.

Пачка цукру, два шматки мила, п’ять банок консервів, дві отакенні хлібини замість сухарів, дві пачки чаю — це окрім того, що мій продатестат отоварюватимуть на станціях, їдь, не журися!

— А це вже від мене,— каже Василь, вручаючи мені важкенний пакет.— Будеш в Ізюмі, провідай моїх. Передаси оцей подарунок.

Гаряче обіцяю, що як тільки доберуся додому, так і майну до Ізюма. Не ходитиме поїзд — пішки дійду. Бо що мені після армійської служби оті нещасні тридцять кілометрів! Та й у військкомат обов’язково ж треба зайти. Не казав Василеві, що вже вирішив у першу чергу відвідати школу. Оту рідну, де навчався три роки з восьмого класу і по десятий. Учителі глянуть на мене — попадають.

Того ж дня рушив у дорогу додому. Кость і Василь мене й посадили, без них навряд чи й пробився б до вагона. А так зайняв місце біля вікна, сиди, виглядай, а набридне, то куняй потихеньку під перестук коліс. Та пильнуй мішок, що й на мить не випускаєш із рук. Уркашні аж кишить, зазіваєшся, враз обберуть до нитки. Військовий один, що заліз на верхню полицю, заснув, як убитий, а прокинувся босий. Коли зняли чоботи, ніхто й не помітив, хоч людей у вагоні, як маку.

Запам’ятався Ростов, нещодавно одбитий од ворога. І не так Ростов (проїжджали вночі), як міст через Дон, на-швидкоруч споруджений замість того, що його висадили німці, коли відступали. Поїзд переїжджав міст мало не навпомацки, вагони майже до води прогиналися, всі сиділи напружено, вчепившись у вузли та чемодани, і зітхнули лише тоді, коли ріка лишилася позаду.

Потім Ворошиловград, де я зійшов, щоб якось добратися до Куп’янська. У Ворошиловграді мене ледь не поволокли у комендатуру, бо не привітав лейтенанта. Лейтенант був з новоспечених, все на ньому аж кричало, що він щойно з училища: “Р-рядовой, почему не приветствуете?” — а в рядового на правиці граблями покалічені пальці, та ще й довідка, що він уже не служить в армії. “Тогда зачем звездочка? — все не міг заспокоїтись лейтенантик.— Снять, нє положено!” Довелось, як не жалко було, зняти зірочку з шапки.

Іще сходив у кіно, на денний сеанс. Не міг не піти: демонструвався фільм “Розгром німців під Москвою”. Вийшов наче на крилах: б’ємо фашистів, б’ємо! І з зовсім іншим настроєм побіг штурмувати вагони.

На Куп’янськ пасажирські ще не ходили: попотанцював на відкритій платформі, щоб хоч якось зігрітися. А в ешелоні, що йшов на Ярову (далі поїзди не ходили), був один-єдиний пасажирський вагон, як на диво, абсолютно порожній. Тільки я, та два льотчики, та медсестра, яка незабаром підсіла: “Може, у вас, хлопці, тепліше?” — бо у вагоні, що не опалювався, можна будь-кого заморозити. Льотчикам ще нічого, вони у хутряних унтах, у куртках, хутром підбитих, а я і сестричка в шинельках благеньких — холод до кісток пробирає. Я ще бадьорюсь, щоб не посра-мити честь Чорноморського флоту, розстебнув навіть шинелю: що нам, морякам, оцей холод, а сестричка зовсім посиніла. Лягла (була уже ніч), в шинельчину хукає, зубами видзвонює. І тоді я (гордись, флот Чорноморський!) зняв із себе шинелю і накрив нею сестру.

— Що ви! Замерзнете!

— Я? Та мені ніскілечки не холодно!

Забрався на верхню полицю, згорнувся в калачик і всю дорогу до Ярової прокладав зубами. Ще так ніколи, здається, не мерз. Здавалося, що кожна кісточка вкрилася інеєм.

Вийшов з вагона та й ушпарив вздовж колії, що вела в бік Студенка. І те, що я отак перемерз у вагоні і тепер щосили біг, щоб хоч трохи зігрітися, це мене і врятувало. Бо не встиг я й півкілометра одбігти, як позаду загуло, застогнало, тоскно й тривожно, і над станцією попливли троянди ракет, висвітлюючи ешелони, вщерть набиті снарядами й бомбами. А вслід за ракетами, завиваючи несамовито, сипонуло вже бомбами. Я скотився в траншею, що була вирита вздовж залізничного полотна, впав на дно, гублячи шапку, і тут настав кінець світу: всі ешелони, всі до одного, тисячі мін, снарядів і бомб водночас злетіли в повітря.

Скільки часу тривало те пекло, не пам’ятаю. Канонада стояла така, що я зовсім оглух, ядучий дим наповзав у траншею, їв мені очі, я задихався і кашляв, мене знову нудило, як під час приступу, з кожним ближнім вибухом кидало з одного боку траншеї в інший, а раз рвонуло так, що я, свідомість майже втрачаючи, подумав: “Ну, все… Ну, кінець…”

Та ось стало стихати і я, хитаючись, відпльовуючи землю, звівся на ноги. Довкруж валялися розкидані міни й снаряди, що не вибухнули, куріли воронки, сніг був геть зметений, а від велетенського вогнища, що палахкотіло там, де була станція, танцювали криваві спалахи. Знайшов присипану землею шапку, поглибше натягнув на голову, обходячи воронки й снаряди, пішов у бік Студенка.

До села добрався вже вранці. Тут наче нічого не сталося, немов за десять звідси кілометрів не вибухали снаряди та бомби. Мирні дими піднімались до неба над кожною хатою, а дерева стояли всі в інеї, як новорічні ялинки. Людей не було видно, я йшов безлюдною вулицею, і чистий незайманий сніг скрипів під ногами. Дійшов до будинку до болю знайомого, піднявся на ґанок, ступив у коридор. Серце гупало так, що аж віддавало у скроні, мені стало жарко, наче й не було надворі зими. Зупинився, прислухався.

За дверима лунав сердитий мамусин голос: вичитувала, мабуть, Сергійка.

Знайшов клямку наосліп, потягнув на себе двері…

Як мене не вмовляли тьотя Аня й мамуся, як не просили, я другого ж дня чмихнув до Ізюма. Міг би, звісно, кілька днів посидіти вдома, за цей час нічого з Ізюмом не сталося б, але мені аж пекло появитися в школі в черво-нофлотській формі.

— Та ви що?! — кричав я до мамусі й тьоті Ані.— Ви знаєте, що мені буде, якщо я хоч на день запізнюся у військкомат? Судитимуть!

І вони, налякані, одступилися.

— Ну йди вже, йди — сказала мамуся.— Тільки піддінь під шинелю мою вовняну кофту.

Ледве одбився од тієї вдівачки ганебної. Бракувало ще хустки на голову!

До Ізюма — тридцять кілометрів. Пасажирські поїзди не ходили, а військові ешелони, не зупиняючись, вихорем проносились мимо нашого полустанка. Тож мені не лишалося нічого іншого, як рушити пішки.

Дув лютий східняк, мороз хапав за щоки, за носа, здавалося, що й очі вкриваються кригою, всі оті тридцять кілометрів я майже пробіг, намагаючись хоч трохи зігрітися, та все ж коли села проходив, то піднімав вуха у шапці ще й зав’язував, шинелю ж так розхристував, щоб було видно майку. Іде морячок, шапка аж на потилиці, шинеля розхристана, груди під майкою колесом: от кому всі морози до шмиги!

Як я не застудився, не пообморожував вуха, й досі не знаю.

До військкомату добрався опівдні. Заніс свій “вовчий білет”, знявся з обліку та й до школи бігцем: мав сьогодні ж повернутися додому. Провідав іще сім’ю отого моряка, віддав його дружині гостинці. “Та ти ж хоч пообідай із нами!” — кинулася ставити на стіл. “Дякую, мені ніколи!” — Я й справді поспішав дуже до школи, бо з-за цього, власне, й прийшов до Ізюма.

Ось і вона, незабутня та рідна,— сяє великими вікнами, у які я виглядав протягом трьох років, аж поки забрали до армії. Де вони, вікна мого класу? Оно, на другому поверсі. На мить здалось, що по той бік появилися знайомі обличчя: Золотоверха і Россомахіна, Валя Чмовжова і Вася Гаврилов і, звичайно ж, мій найкращий друзяка Мишко Кононенко. Появилися та одразу ж і зникли, стерті безжалісним часом,— лишень шибки виблискують холодно.

Поправляю шапку, розправляю всі складочки під ременем флотським, крокую до ґанку. На цей ганок я завжди чимдуж вилітав, портфелем розмахуючи, а тепер піднімаюся солідно й непоспіхом: чомусь здається, що вся школа, всі учні й учителі, припавши до вікон, зирять на мене. Навіть директор, потираючи схвильовано ідеально поголену голову, яку я колись облив чорнилом.

Порожній коридор, притишений за дверима за кожними гомін: ідуть саме уроки. Крокую до вчительської, стукаю У двері:

— Можна?

Учительська теж порожня… Ні, не порожня. Там одинока постать, і в тій постаті я одразу ж узнаю нашого класного керівника, великомученицю нашу, яку ми не раз доводили до сліз, до істерики, нашу найдобрішу у світі Марію Федорівну.

— Здрастуйте, Маріє Федорівно! — Козиряю їй так, як ще кожному командирові не козиряв.— Дозвольте звернутись?

— Толя Дімаров?.. Боже мій, Толя!..

Іде назустріч, простягаючи руки, а в очах уже сльози і сиві буклі жалісно трусяться. Лише тепер помічаю, як вона подалася.

— Сідай, розказуй про себе!

І от ми сидимо, і я не стільки розповідаю про себе, скільки розпитую про моїх однокласників. Де вони? Що з ними? Чи подали якусь вісточку?

Вася Гаврилов?.. Згорів у літакові в перший же день війни. Товариш написав, що не встиг і мотор запустити, як із-за хмар звалився ворожий літак і розстріляв його впритул.

Мишко Кононенко?.. Пропав безвісти. Потім пішов поголос, що він добровільно здався німцям у полон.

— Але я не вірю! Не вірю! — притуляла Марія Федорівна руку до серця.— Щоб мій учень найкращий… Не можу повірити!

Марії Федорівні всі її учні колишні були тільки найкращими. Навіть я.

— Як ти вчився блискуче! Ти був гордістю школи!

Із скромності не заперечую. Вчителям воно, звісно, видніше.

— А Толмачов? А Калюжний?

— Про цих нічого не знаю.

— А та, як її., (вдаю, що ніяк не можу пригадати), Россомахіна Ніна? — В армії чомусь найбільше думав про неї. І страшенно жалкував, що не догадався (чи не насмілився?) попросити її фото. Коли інші діставали з кишень і один поперед одним хвастались фотографіями своїх дівчат.

— Ніночка?.. Ніночка вдома, нещодавно повернулася з фронту.

— Поранена?

— Та ні, трохи прихворіла. Ти її обов’язково провідай. Знаєш, як вона тобі зрадіє!

Мені й не треба цього казати: побувши ще трохи з Марією Федорівною, я рушив до Ніни.

Ніна жила в одному з бараків, в однокімнатній квартирці. (“Без жодних зручностей”,— сказали б сьогодні). Під єдиним вікном все літо цвіли пишні квіти: Нінина мати, учителька нашої школи, кохалася в квітах. Вона була дуже красива, Нінина мама, втративши ще молодою чоловіка, могла запросто вийти заміж, але так і не вийшла — берегла себе для дочки. Ніна її дуже любила і дуже боялася: не пам’ятаю випадку, щоб вона кудись подалася, не спитавши дозволу в мами. Навіть коли ми всім класом збиралися в кіно, то завжди казали: “Зачекайте, хай Ніна збігає, спитає дозволу в матері”.

Цікаво, і на фронт її мама послала?

Ніна чомусь мені не дуже зраділа. Весь час куталася у велику вовняну хустку, хоча од натопленої печі жаром аж пашіло, померклі очі її не осявали обличчя. Я ледь узнавав у ній веселу, життєрадісну Ніну.

І розмова наша тяглася якось в’яло, мов з примусу. Ніна слухала мене і не слухала, вслухаючись водночас у щось своє, у занурене, єдино важливе для неї. Між нею і мною стояла якась стіна, яку ні я, ні вона не були в спромозі пробити. Та вона навряд чи й хотіла пробити ту стіну.

— Хочеш чаю? — врешті спитала вона. По довгій паузі, коли кожен із нас напружено думав, що б іще сказати.

— Дякую, мені треба йти.— Я звівся, і в Ніниних очах майнуло якесь аж полегшення.— Та й жарко ж у вас! — Мені не запропонували навіть зняти шинелю.

— А я усе мерзну,— ще щільніше загорнулася Ніна у хустку.— Додому?

— Так… Провідаю тільки Люсю.

— Провідай. Вона тобі буде рада. І подала мені холодну долоньку.

Вийшов геть розчарований. Було таке відчуття, наче Ніна ждала не могла діждатися, поки я піду геть.

Ну, якщо й Люся мене так зустріне!..

Люся, призвідниця всього нашого класу. Гострого язичка якої боялися і дорослі, й малі. Це про мене вона колись сказала, що я “ні риба ні м’ясо”. Ну, зажди ж, я покажу тобі “рибу”! Збив набакир шапку, провірив, чи світиться майка, щосили постукав у двері:

— Здравія желаю! Краснбфлотець Дімаров прибил у ваше распоряженіє!

— Толя!.. Ой, Толя!..

Веселий вихор налетів на мене, ухопив, закружляв по кімнаті. Не встиг і отямитись, як я позбувся шапки й шинелі і тепер сиджу на дивані і мене щосили тримають за обидві руки.

— Ну, як ти, розказуй!.. Ой, як я за вами, хлоп’ята, скучаю!..— І очі, великі, ясні, вщерть наповнені радістю.

От із ким говорити та говорити!

І все було б добре, коли б, уже прощаючись (“Ти ж почастіше заходь… Як приїдеш, так одразу ж до мене!.. Ти й не уявляєш, як я тобі рада!..”)… все було б добре, коли б, уже в сінях, я не згадав про ту “рибу”.

— А ти пам’ятаєш, як сказала про мене, що я “ні риба ні м’ясо”?

В Люсі й очі округлились.

— Так от. Я тепер м’ясо!

Господи, це ж яким йолопом треба бути, щоб бовкнути оту фразу! Люся, мабуть, до хати заскочивши, задихнулася від реготу…

Більше й не заходив нікуди. Хоч дні вже стояли великі (початок березня), на мене чекала довга дорога додому. По снігу та заметах, через села, що потроху пірнали у темряву.

Добрався додому далеко за північ. Село уже спало, всі хати тьмяніли темними вікнами, і лиш єдине віконце світило у ніч, мене виглядаючи. І як же приємно, як радісно було йти на той вогник!

Того року, як ніколи, розлився Дінець.

Всю зиму сипало снігом, намітало такі кучугури, що ні пройти, ні проїхати, хати й ті тонули по стріхи, і от всі ці сніги, усі кучугури й замети за якийсь тиждень розтопила дружна весна. Розтопила та й залила все довкола водою.

Потопила — не потопила, а води було стільки, що най-сумирніша річечка, найневинніший струмочок перетворилися в бурхливі та грізні потоки. А що вже казать про Дінець! Він тримався до останнього, все не скидаючи кригу, уїжджену, вбиту тисячами машин та підвід, що

підвозили боєприпаси до фронту, а потім за одну ніч розбухнув, рвонув, заревів та й поніс на своїй здутій спині зведені наспіх мости. І розлився, розхлюпнувся од краю до краю, на п’ять кілометрів ушир, аж до потойбічних кряжів, укритих чорніючим лісом. І всі машини й підводи, що поспішали на фронт, всі до однієї враз зупинилися та й розповзлися, маскуючись, по дворах, по лісових нетрях, що підступали впритул до села.

А військових!.. Військового люду набилося стільки, що не вистачало не те що хат, а й клунь та сараїв — поставити всіх на постій. Копали наспіх землянки, зводили намети — цілі містечка виростали поміж деревами. І вже нам, цивільним, до лісу ні кроку, бо куди не ступи: “Стой, кто ідьот?..” А вони ж до нас у село ходили: офіцери вдень та увечері, провідуючи наших дівчат, а рядові більше вночі, цих дівчата менше цікавили, а більше кури та гуси, та ще й те, що зберігалося в коморах та погребах. Не було й ранку, щоб селом не котилася чутка: “Он і до тих забрались до погреба… І до тих… То нехай би вже брало, не жалко, а то ж потовкло усі глечики!.. А в Лобків всіх гусей підмели. На що вже сторожка птиця, за сто кроків почує, а тут навіть не крикнула…”

Так що поголів’я пташиного порідшало значно, не кажучи вже про молоко, сметану та сир. Забралися навіть до нас: вибрали сало з невеликої діжечки, що ми його тримали на чорну годину — мамуся трусилася над кожним шматком. Мамуся, як не журилася, але не лаялась, як це робили інші жінки, бо як же можна лаяти своїх захисників?

— Може, завтра його вб’є. То хай хоч порозкошує востаннє.

Це — рядові. Що навідувалися до Студенка лише вночі. Офіцери ж приходили серед білого дня, офіцери прогулювалися попід ручки з дівчатами, звісно ж, усі до одного неодружені, так що не зівайте, дівчата, ловіть щастя в рожеві долоньки, та поміцніше тримайте, бо вже он і одна ходить з очима заплаканими… і друга цитує “Катерину” напам’ять… Тільки Валя Чмовжова з кожним днем розцвітає все більше: приворожила не будь-кого, не якогось там лейтенантика зачуханого, а майора, та ще й танкіста. Теж неодруженого. Скільки не зустрічав офіцерів на фронті — усі були неодруженими.

Перетовклося і в нас до біса люду військового. І піхотинці, й артилеристи, й танкісти, й зв’язківці, було навіть двійко дівчаток із пошти військово-польової, обидві запам’яталися тим, що їх за щось посадили на гауптвахту:

8 А. Дімаров

225

мамуся з тьотею Анею щодня носили їм передачі. А коли вони ту гауптвахту, або простіше — “губу”, одсиділи, то принесли стільки вошви, що наші мамусі оголосили аврал: вирядивши нас усіх з хати, одпарювали обох та одмивали з ранку до обіду…

Іще гостював у нас кілька день командир частини саперної, що мала навести через Дінець переправу: повінь уже стала спадати, мимо нашої хати день і ніч їхали машини й підводи з акуратно нарізаним лісом. Він якось сказав, що от-от наведуть переправу і тоді всі оці війська, вся оця техніка рине такою лавиною, що ворог покотиться аж до наших кордонів, а то й навіть далі.

— До зими і впораємося,— сказав командир.— Жовтневі у Берліні зустрінемо.

Ми йому вірили, та й як було не повірити, бачачи отаку масу військ…

А потім настав ранок, що надовго вріжеться в мою пам’ять. Минуть роки і роки, багато подій забудуться, зітруться безжалісним часом, а ранок цей пригадуватиметься так ясно і чітко, наче був він сьогодні і оце лише зараз, опівдні, почали опадати руді дими, що підпирали небо по той бік Дінця.

Тієї ночі за останніх два місяці ми вперше заснули по-людському: на ліжках, а не покотом на підлозі. Переправа була нарешті наведена, і всі війська, вся техніка ринули на правий берег Дінця — за якісь дві доби Студенок геть зовсім спорожнів, не стріти жодного військового, навіть Валин майор, що ходив за нею, як пришитий, і той подався на фронт,— тож уперше за ці два місяці ми вклалися спати у ліжка. І спали так міцно, що ні рев літаків, ні стрілянина зеніток не могли нас розбудити.

Проснулися лише тоді, як посипались бомби. На переправу, на той берег Дінця, де скупчились наші війська. Вибухи були такі могутні, що нас буквально поскидало із ліжок, нам здалося, що бомби падають поруч за стінами, розхитуючи весь будинок.

В чому були, ми вискочили надвір. Кричали люди, плакали перелякані діти. Але все це тонуло в несамовитому гуркотові, що докочувався з того боку Дінця.

Там коїлося щось жахливе. Руда стіна диму заступила весь виднокрай, вона рухалася, клекотіла, кипіла, прорізуючись спалахами, а зверху на неї падали і падали “юн-керси”, моторошно завиваючи сиренами. Ні Дінця, ні потойбічного кряжу — тільки дим і пилюка, тільки перевита в гарячі жгути стіна, що важко рухалася од того берега на Студенок, поглинаючи все живе на своєму шляху.

Першою відреагувала на жахливу ту стіну мамуся: їй, мабуть, здалося, що наша хата ось-ось загориться. Тож мовчки метнулась до хати, стала виносити все, що попадалось під руку, а за нею і тьотя Аня побігла: винесла в першу чергу-‘ оті дві картини, намальовані її чоловіком, покійним о. Миколаєм, а за тим ухопила вже зовсім несподівану річ: помийне відро, що правило їй за нічний горщик,— тьотя Аня вночі боялася потикатись надвір. Побачивши те відро, я розсміявся, і мамуся сердито закричала на мене, що чого я стою, не помагаю рятувати майно.

Винесли, склали посеред двору на купу, подалі од хати, що от-от мала загорітись, а потім мамусі зблимнула думка, що бомба може поцілити в ту купу, і давай усе переносити в погріб! І перше, що знову вхопила тьотя Аня, було оте злощасне відро…

А потім після кількаденної панічної втечі наших вщент розгромлених військ по той бік Дінця появилися німці. Село наше знову стало фронтовим, поснувалося відновленими та заново виритими шанцями, по садах стали закопані в землю гармати, а ми переселилися із хати у погріб: німці регулярно обстрілювали Студенок і не тільки з кулеметів та мінометів, а й з важких гармат, і вже не одна хата була дощенту зруйнована і не одна вирита наспіх могила біліла свіжим піском.

Не пам’ятаю, скільки днів ми прожили в тому погребі, знаю тільки, що не дуже довго, бо невдовзі надійшов наказ евакуювати з прифронтової зони все населення (остерігалися, мабуть, шпигунів-диверсантів), і насамперед — учителів, учителі чомусь завжди викликали найбільшу підозру. Підкотила серед ночі підвода, ми повантажили своє нехитре майно та й виїхали десь за двадцять кілометрів у тил.

їхали уже втрьох: я, тьотя Аня й мамуся. Молодшого брата Сергійка за кілька днів перед цим викликали до військкомату. їх, шістнадцятилітніх, в першу чергу підмітали по селах, що лежали в зоні прифронтовій, і я пам’ятаю, як проводжав брата, бо мамуся не змогла: лежала замертво в погребі після приступу важкої хвороби, що мордувала її ось уже кілька років: жорстока мігрень, що супроводжувалась тяжкою судомою, а потім слабістю такою, що не поворухнути й рукою, і все довкруж іде обертом. Майже добу відлежувалась мамуся після кожного такого приступу, то й тепер ледь звела голову, благословляючи сина в далеку дорогу, в невідомість, що на нього чекала.

— Ти ж, Толічка, проведи його… Проведи…— стогнала услід.

І я пішов з братом, що аж згинався під важкою білою торбою, адже невідомо було, в яку чужину забирають дитину і скільки вона там пробуде.

— Дай піднесу! — пропонував раз по раз Серпикові, так було його жалко.

— Я сам,— відповідав щоразу Сергійко, і мені здавалося, що він на мене за щось сердиться.

Минули село, ступили до лісу. І тут на нашу біду появився німецький розвідувальний літак, що його на фронті охрестили “рамою”. Появився та й став кружляти понад лісом, видивляючи здобич. І якийсь командирчик, якийсь тиловик, з отих, що отиралися по штабах та складах, налетів на Сергійка з пістолетом у руці:

— Застрелю!!! Демаскуєш!..— тикав тим пістолетом у білий мішок.

— Ану спробуй! — закричав я на нього.— Його військкомат викликає!

— Сбрось мєшок,— наказав той уже миролюбніше та й сховав пістолетик до кобури.

“Рама” полетіла, командирчик десь зник. Сергійко, витираючи ображені сльози, знову впрягся в мішок.

— Вертайся додому… Я сам…

Я стояв і дивився, як зникає поміж деревами худенька постать брата, стояв і не знав, чи доведеться коли ще побачитись, чи розлука оця — назавжди.

Вертався додому, а перед очима все ще хилитався Сергійко з необ’ємним мішком за плечима…

Тож ми серед ночі виїхали із Студенка уже втрьох і десь аж на ранок прибилися до села, куди нас евакуювали.

Притулок дала нам одинока вчителька, закохана в музику. Що вона викладала, не пам’ятаю, зберігся у пам’яті лише великий чорний рояль, що займав півкімнати, і її перше до мене запитання, чи навчаюсь я музиці. “Безнадійна справа”,— так приблизно за мене відповіла мамуся і ще додала, що по моїх вухах потовкся добрий десяток ведмедів, тобто я абсолютно позбавлений слуху. На що учителька гаряче заперечила, що такого не буває в природі, що то я просто запущений. “От побачите, не мине й тижня, як він буде грати на роялі! Ось хоча б отак!” — Сіла за рояль, взяла кілька акордів, а потім зіграла якусь простеньку мелодію.

— Завтра й почнемо.

І почалися наші страждання. Страждала в основному учителька, її аж корчило від фальшивих звуків, що виривалися з-під моїх пальців, я наперед уже знав, що з тої муки нічого не вийде, і сідав за рояль з відчуття вдячності, що вона дала нам притулок та ще й підгодувала.

За три тижні я вмудрився освоїти найпримітивнішу ме-лодійку на кшталт “чижика-пижика”, з яким і вирушив у дальню дорогу: німці перейшли в літній наступ і нас терміново відправили в тил, тепер уже казали, кудись аж за Дон.

До Дону ми так і не добрались. Пам’ятаю збиту в пилюку дорогу, на якій було все перемішано: військові, цивільні, машини, підводи, худоба. Все те сунуло на схід, намагаючись вирватися із гігантського “котла”, що мав ось-ось замкнутися далеко попереду. Густою хмарою стояла пилюка, покриваючи усе живе на дорозі, а німецькі літаки раз по раз падали з неба, сиплячи бомбами й кулями, і розпачливе “Воздух!” розсипало підводи, машини, людей по безкрайньому степу, де не було жодної деревини, жодного кущика для тимчасового схову. Люди лежали беззахисні, молячи невідомо якого Бога: “Тільки не в мене!.. Тільки не в мене!..” — а потім, коли літаки, відбомбившись, відлітали, знову збирались на дорозі, і останньою на ту дорогу виїжджала наша підвода: від літаків уже й слід прохолоне, а мамуся і тьотя Аня все ще лежать, ввіткнувшись обличчями в землю, прикриваючи долонями потилиці.

Згодом на нашій підводі було вже не троє, а п’ятеро: одного разу ми звернули в село, що лежало за три кілометри від шляху, щоб напитися води та відпочити хоч трохи, і там підібрали дружину учителя з півторалітнім сином. Чоловік її був мобілізований ще на початку війни і відтоді не прислав про себе жодної звісточки, тож Шура і вирішила їхати з нами за Дон, а тьотя Аня і мамуся не могли їй відмовити.

Шура була дуже юна, молодша, мабуть, од мене. Щоб не втомлювати єдиного нашого коня, ми з Шурою йшли за підводою пішки, і мені чомусь було її дуже жалко, і я соромився того жалю і намагався не дивитися на неї.

Дві ночі ми ночували прямо в степу, неподалік від дороги, і я, який не був втомлений, довго не міг заснути: все прислухався до Щуриного шепоту, яка заколисувала сина.

А третього дня, тільки ми виїхали на дорогу, появилися німці.

Німців, щоправда, я не побачив, і ніхто їх, мабуть, не бачив, але хтось закричав: “Німці!.. Оточують!..”

І той дикий крик враз перетворив здорових, нормальних людей в збожеволілий натовп. Заголосили жінки, заплакали діти, засигналили, пробиваючи собі дорогу, машини, зама-тюкалися, вивільняючи коней, їздові, кілька бійців вчепилися в нашого коня, намагаючись його випрягти. “Толюсю, втікай!” — закричала мамуся і кинула мені мій речовий мішок, де лежала шинеля і шапка, і я, вхопивши мішок, щодуху побіг уперед і мене збивали із ніг, і я збивав інших.

Потім усі як по команді попадали, упав, ще нічого не розуміючи, і я (серце бухало так, що підкидало все тіло), аж тоді почув рев моторів і, одірвавши од землі голову, побачив великий двомоторний літак з чорними на фюзеляжі хрестами. Літак летів дуже низько і дуже повільно і у відчинених навстіж дверях стояв на весь зріст німець, фотографуючи картину панічної втечі. І ніхто, абсолютно ніхто не те що у нього не вистрелив, а навіть про це не подумав. Хоча більшість була озброєна гвинтівками, пістолетами, а то й кулеметами.

А я? Чи стрельнув би я, коли б мав гвинтівку?

Навряд. Лежав, як усі, скутий страхом…

Гвинтівку я таки в той же день підібрав, коли прийшов трохи до тями. Зброя валялася майже на кожному кроці, особливо багато було чомусь протигазів, стояли навіть гармати, а у одному вибалкові я наткнувся навіть на танк, що перекинувся з вузького містка. Танк зарився баштою в твань, і з-під башти, із твані, витикалося біле обличчя з широко розплющеними очима. І коли б не ті очі застиглі, можна було б подумати, що танкіст просто спить: такий у нього був умиротворений вид.

Під вечір я приєднався до невеликої групи військових. Дорога геть зовсім спорожніла, всі намагались триматись од неї подалі, тож рушили вбік від неї і ми, в напрямі на схід.

Спершу нас було душ сорок, не менше. Всі до одного рядові, жодного командира. Потім протягом першої ночі (ми йшли тільки ночами, оминаючи села, де могли бути німці) наша група зменшилася майже удвічі… Потім ще… Потім ще… Десь на четверту ніч нас лишилося троє і я, третій, тримався отих двох як прив’язаний. Мало того, що на одне вухо глухий і не можу визначити, звідки луна той чи інший звук, так ще й бачу погано, особливо вночі: все розпливається, тане у темряві. Я буквально тримався за спини моїх випадкових супутників, боячись їх загубити.

Ранок, коли нас залишилося троє, застав нас у густих коноплях біля якогось села. Ми саме збиралися зайти до крайньої хати в надії чимось розжитися (з учорашнього дня крихти не мали у роті), коли на високому пагорбі появилася велика колона військових, залунала незнайома мелодія.

Німці! Тільки вони могли йти отак серед білого дня, та ще й при тому співаючи.

Ми як стояли, так і попадали, а мелодія, стікаючи в притихле село, лунала все дужче і дужче, заповнювала весь навколишній простір, б’ючи болісно у вуха.

Та ось пісня урвалася. І коли ми наважилися виглянути з конопель, пагорб знову був порожній, а по селу лунали гортанні вигуки німецьких вояків.

— Поснідали! — зло сплюнув один із моїх напарників.— Сидітимемо отут до самого вечора.

— А якщо вони й заночують?

— Тоді підемо не ївши… А тепер — спати!..— Він улігся, демонстративно натягнувши пілотку на самісінькі вуха.

А мені довго не спалося. Дуже хотілося їсти, до того ж заважав шум, що докочувався од села. Гавкали знавісніло собаки, лунали постріли, кудкудакали кури, вищала якась сердешна свиня, адресована, мабуть, в казан німецьких вояків. Та згодом шум трохи вщух і я незчувся як заснув, і весь час, поки спав, мені снилася їжа.

Прокинувся далеко за південь. Страшенно боліла напечена сонцем голова, а може, не стільки від сонця, скільки од густого конопляного духу: повітря було аж зелене і в’язке, як вода.

Ледь звів важку голову і побачив, що я лишився один: обидва супутники щезли безслідно, лишивши мені на спомин гвинтівки. Я підхопився, та одразу ж і впав, бо все пішло обертом, і довго лежав, борючись із нудотою, що підкочувалася під самісіньке горло.

Втекли!.. Кинули!.. Що ж тепер робити? Як я один, глухий і сліпий, доберуся до Дону?

Згадав про німців. Обережно звівся, до болю, до різі в очах став вдивлятися в найближчі садиби, вдивлятись і вслухатись.

Жодного звуку, жодного руху, село наче вимерло. Певно, німці забралися геть. Перепочили та й подалися собі геть далі. Село німіло під сонцем і було таке тихе та мирне, наче ворожі солдати й не товклись нещодавно по ньому.

Отже, німці пішли. То, може, мої два напарники скористалися цим та й сидять зараз в оцій крайній хаті? Чому ж вони мене не збудили?

Я ще трохи пождав, а потім вийшов із конопель (скільки й житиму, пам’ятатиму важкий отой дух конопляний!). Вийшов та й подався до крайньої хати. Ішов, приглядаючись та прислуховуючись, ладен щомиті упасти: ні, німців таки й справді немає, он і якась тітонька несе спокійнісінько воду.

— Тьотю!.. Тьотю!.. Німці забралися?

— Ой Господи, як ти мене налякав!.. Звідки ти взявся?

— Звідти,— кивнув на коноплі.— А до вас ніхто не заходив?

— Заходило двійко. Поїли й одразу ж забралися… Та ходімо до хати, не мозольмо недобрих очей.

Вона вже здогадалася, хто я такий, та й трудно було не здогадатися, скільки отаких її вже провідувало.

— Куди ж ти підеш? — спитала після того, як напоїла та нагодувала (пив воду — стогнав, не міг одірватися од кухля).

— Мені б до Дону добратись.

— Ішов би ти додому, а не того Дону.— Вона вже розпитала, звідкіля я.— Матінка, мабуть, всі очі, тебе виглядаючи, виплакала.

— В оцьому? — показав на свою форму морську.

— А ти передінься. Передівся б, німці тебе і не тронуть. Вони тих, хто додому вертається, не чіпають.

— У що передітись? Іншого в мене немає.

— А зажди.

Пішла до скрині, підняла важке віко. Дістала сорочку, штани і піджак.

— Ану приміряй… Це лишилося від сина… Син, може, теж отак пробирається. На тебе і схожий. Приміряй, приміряй, не соромся!

Скинув флотське, приміряв: мов на мене й шите.

— Візьміть,— простягнув їй свою форму. Як не жалко, але ж не йти в ній серед білого дня.

— Бог з тобою, дитино!.. Я на чужій біді не багатію. Ховай до торби, вона тобі ще знадобиться. Може ж, і моєму яка добра душа допоможе…

Отак я й вирушив додому вже у цивільному. Ішов уже вдень, а вночі одсипався здебільшого в сараях та клунях, і мене жодного разу не зупинили німці, хоча щодня зустрічалися довгі колони, що сунули на схід, лише одного разу зупинили румуни… Але про румунів пізніше, а зараз варто розповісти, як я ледь не одружився, або, точніше, мене ледь не одружили, і як я уникнув того несподіваного шлюбу.

А одружити мене захотів один дядько, до якого я попросився переночувати. Дядько був з отих міцненьких хазяїв, яких і колгоспові не вдалося розорити,— все у тому його дворі аж сяяло: і велика свіжовибілена хата, і сарай, і комора, і повітка, і хлів, і навіть тин з лози свіжо-сплетений та пофарбовані ворота,— дядько був на всю губу господарем, навіть війна, здавалося, обійшла його стороною, він і мене не впустив отак запросто, а з далеким прицілом: дядько видивлявся серед нас, оточенців, собі зятів, а двом своїм дочкам — чоловіків. Тож він і на мене прицілився як на можливого зятя, а щоб випробувати, чи підійду я для його хазяйства, домовився ще за вечерею, щоб я йому викопав погріб:

— А я тебе не зобижу.

Погріб, то й погріб, чому ж не допомогти добрій людині, була б лише справна лопата. Знайшлася і лопата, удвічі більша од нормальної але я не осоромився, копав увесь день, аж спина тріщала, і дядько лишивсь задоволений. І вже за вечерею повів мову про те, щоб я залишився у нього.

— Вибирай, яка тобі до вподоби. На якій хочеш женися.— Дівчата, пирснувши, вискочили одразу ж з-за столу, а дядько після вечері повів мене до другої кімнати, де стояло ліжко з подушками до самої стелі.— Отутечки й житимете. А не схочеш — окрему хату поставлю. Двору вистачить.

Отут би мені й погодитись, дуже ж бо смачно годували у дядька, та й дівчата були до біса гарненькі, хоч женись на обох, але я нутром відчув, що ярмо в цього дядька ще важче, аніж лопата, що він уже як упряже, то не звільнишся до самої смерті. І ще на світанку (ночував на сіні у клуні) завдав ноги на плечі та й дременув світ за очі.

Хоча завдати ноги на плечі було не так просто. У дворі всю ніч гуляв пес завбільшки з теля, такої потвори пекельної я ще не бачив, на чорта й схожий, весь день, поки я копав погріб, він люто гавкав на мене, і коли я вдосвіта встав і вийшов обережно надвір, пес уже мене наче й ждав: підбіг, чорний, як ніч, та й ткнувся мені в коліна. У мене й душа отерпла од страху: ну зараз укусить або, ще гірше, загавкає і тоді розбудить господаря… Я довго стояв стовпом, боячись поворухнутися, а клята тварина все тикалася в мої коліна, мов приміряючись, з якого боку краще куснути… Врешті я наважився і повільно позадкував до воріт, а пес ішов слідом за мною і все штовхав у коліна.

Провів мене аж на вулицю. І жодного разу не гавкнув.

Тож уже на вулиці я завдав ноги на плечі.

Ранок застав мене серед степу, і тут я зустрів двох румунів. Що це були саме румуни, я визначив по чорних високих шапках. Вони їхали на парокінній підводі і, побачивши мене, враз зупинилися. Один із них наставив на мене гвинтівку, а другий, зіскочивши на землю, жестом покликав до себе. Вправно зняв з мене торбу, витрусив усе, що в ній було, прямо на землю. Ретельно перебирав мої речі, а другий продовжував цілитися у мене з гвинтівки.

Перший румун відкинув набік шинелю, туди ж полетіли флотські штани й смугаста майка. Взяв білу хлібину й добрий шмат сала, по решті ж копнув ногою, показуючи, що можу забрати назад. Стрибнув на воза, і його напарник погнав одразу ж коней.

А я тремтячими руками збирав усе в торбу. На рукаві шинелі були нашиті червоні зірки, які я не догадався спороти, і я потерпав, що румуни могли подумати, що я політрук, та й узяти в полон або, ще гірше,— пристрелити. Спробував здерти зірки, але вони були так міцно пришиті, що не знімалися. Ну, гаразд, зупинюся на ніч та й попрошу в хазяїв ножа.

Щоб не спокушати долю, вирішив не йти головною дорогою, де весь час рухались німці, а манівцями. І тільки звернув, тільки відійшов із п’ять кілометрів, як назустріч — де він і взявся — мотоцикліст. Німецький солдат. Мундир розстебнутий, пілотка за ременем, вітер тіпає білу чуприну, а на грудях — автомат. Під’їхав, загальмував, поставив одну ногу на путівець.

— Ком!.. Ком!..

Цікаво, що цей забиратиме?

— Вогін дорф Лук’яновка?

Ага, питає про якесь село. І хоч я не знав, де те село, все одно показую в тому напрямі, звідки ішов: так мені хотілося його пошвидше спекатися.

— Там Лук’янівка!.. Там!

— Гут… Данке шен!.— Блиснув білозубою усмішкою, покотив далі.

А я стояв і дивився йому вслід. Не відчував жодної ненависті, цей німець виділився з безликої маси смертельних ворогів, яких мав ненавидіти люто, і я навряд чи й вистрелив би у нього з рушниці, аби та рушниця була зараз в моїх руках.

Більше я ні з ким не стрічався. Аж поки й дістався до села, в якому жила ота молоденька дружина учителя Шура, що ми її підібрали, коли евакуювалися до Дону.

Цікаво, чи повернулася вона в рідне село? Мені страшенно хочеться її зустріти, розпитати про мамусю й тьотю Аню.

Ось, здається, і її хата — про всяк випадок питаю зустрічної тітоньки, чи тут живе Шура.

— Шура?

— Еге ж, дружина учителя… Вона евакуювалась недавно.

— Вернулась, вернулась… А ти їй хто такий будеш? Кажу, що евакуювалися разом, а оце вертаюсь додому.

— Син отих учительок?.. Вони теж додому поїхали… Шурко!.. Шурко! Осьо гість до тебе!

На той оклик вибігла Шура. Сплеснувши зраділо в долоні, засяяла усміхом:

— Знайшовсь, слава Богу! А я вже думала, що ти не вернешся. Переживали за тебе не знати і як!

— Я на хвилину,— кажу не так їй, як отій тітоньці, що стоїть нашорошивши вуха.

— Не вигадуй! — обрива мене Шура.— Тітко Одарко, це син тієї вчительки, що я з ними і їхала.— І знову до мене:— Погодую, відпочинеш з дороги, а тоді вже підеш… Ходімо до хати! — Взяла мене за руку, як маленького, повела за собою у двір.

Пообідавши, я хотів рушати далі, але Шура мене не пустила:

— Побудь у мене днів зо три. Накосиш сіна для моєї корови. А додому ще встигнеш.

Шура вже встигла переодітись у святкове і була такою гарненькою, що я не міг їй відмовити.

— А чим косити?

— Косу дістану… Так залишишся? — зраділо.— От спасибі тобі! А то я й не знаю, що без тебе й робила б.

А увечері послала мені на підлозі. Поруч з ліжком, на якому спала з сином.

— Як перечеплюся вночі, то не лякайся,— засміялась лукаво.

Мене так і обсипало жаром. Уже в темряві чув, як вона роздягалася, як у ліжку пошепки перемовлялась із сином, як той попросив:

— Можна, я піду спати до дяді?

— Питай у дяді,— засміялася Шура тихенько, і той сміх мене знову обсипав жаром.

— Дядю, можна до вас спати?

Я не відповідав: удав, що вже сплю. Бракувало ще мені дристуна під боком! А вони ще довго про щось перешіптувалися, поки я й незчувсь, як заснув.

Прокинувся од мамусиного тривожного голосу:

— Толюсю, тікай!

Голос пролунав так виразно, наче мамуся стояла у мене в головах. Не тямлячи, де я і що зі мною, я розплющив очі й одразу ж побачив якусь білу мару, що схилилася наді мною, піднімаючи ковдру. Зі страху я буцнув її ногами, і мара, ойкнувши, відлетіла у темряву.

І лиш тоді, як вона ойкнула, я впізнав у тій марі Шуру. Вона мовчки полізла на ліжко, а я ще довго не спав, роздумуючи, чи вона оце справді стояла наді мною, чи то мені приверзлося.

А вранці Шуру мов підмінили. Де й подівся привітний усміх, ласкавий погляд. Ходила якась сердита, уникала мене поглядом. Мовчки поснідали (мені й шматок не ліз до рота), я вже зібрався йти косити, як вона непривітно сказала:

— Не треба. Я передумала. Вертайся краще до матері. І я, як обпльований, вийшов із двору.

Ішов увесь день, аж під вечір зупинився в одному селі. Йшов вулицею, вдивляючись, у який двір завернути. Щоб і корівка була, щоб і в печі топилося, бо я таки добре зголоднів протягом дня: Шура не вкинула до моєї торби й сухарика.

Ага, ось те, що мені потрібно: посеред двору щойно завезене сіно, ще і в копицю не складене, а з димаря в’ється мирний димок.

— Тьотю, можна у вас переночувати? На оцьому ось сіні.

Вкотре я промовляю цю фразу. І не було ще випадку, щоб мені відмовили, порадили ночувати деінде.

— Ночуй, сіна не жалко. А ти куди йдеш?

Це теж — обов’язкова анкета. Що я на неї відповідаю в кожному дворі, зупиняючись на ніч.

— Студенок?.. Знаю. Кілька разів там бувала… Та тобі уже недалеко: завтра до обіду й дійдеш… Ой, що ж це я: розпитую, а ти, мабуть, голодний! Ходімо до хати!

Ох і смачні ж вареники були в цієї тьоті! І з сиром, і з вишнями, а до них — мед і сметана. А пухкі — так у роті й тануть.

— їж, їж, бач який ти худющий! Шкіра та кості, прости мене, Господи.

Я і їв, аж за вухами лящало. Ум’яв не менше двох десятків.

— Молочком, молочком запивай.— Налива молоко, і воно аж шумить, вкриваючись білою піною.

Поруч вечеря її син. Хлопець років тринадцяти. Худеньке обличчя, вуха, як у зайця, ворушаться.

— Як тебе звати? — питаю його стиха, коли хазяйка одвернулась до печі.

— Василь… Ти на сіні спатимеш?.. Візьми й мене.

Сидить, очей з мене не зводить.

І вже коли вляглися на сіні (господарка довго вмовляла спати у хаті), коли полягали рядком — обличчям до всіяного зорями неба, він поцікавився:

— Ти воював? Кажу, що воював.

— І багатьох німців убив?

— Убивав — не рахував.

— А я не вбив іще жодного…— Васько повернувся обличчям до мене, і очі його аж горіли.— Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?

— Нікому.

— Чесно не скажеш?.. Мого батька німці забрали. Старостою всього району… То я його вб’ю, а сам у партизани подамся. Я вже й гвинтівку знайшов, без затвору поки що… А ти теж у партизани підеш?

— Піду,— обіцяю Васькові. І наші ліси постають перед зором. І по цей бік Дінця, і по той — укривають всі кряжі. Буде де розгулятися.

Дивно, чому я досі жодного разу не подумав про партизанів?

Йшов другого дня лісом й уявляв себе за отими он деревами — з автоматом, а то й з кулеметом.

* * *

— Только, стій!.. Не ворушися!.. Не ворушися, кажу!.. Я буквально на одній нозі застигаю посеред піщаної

коси, що прилягає до Дінця.

Микола повільно підходить до мене, дивлячись пильно під ноги.

Підійшов, присів, ткнув пальцем у ледь помітний горбик, на який я замалим не наступив:

— Бачиш?

Обережно згортає пісок, і на світ появляється прямокутна дощечка.

— Міна?

— А що ж іще?

Мене кидає в жар. Уявив, що б сталося, аби я наступив на той прямокутник. Вибух, сніп нещадний вогню і моєї ноги як не було б. Обережно присідаю і аж тепер бачу ще один горбик… іще… Праворуч… Ліворуч… Попереду… Коса всіяна мінами, наче картоплею, одному Богові відомо, як ми не наступили на жодну. Ну хай я недобачив, а Микола?

Микола між тим вже викопує міну. Пальцями розриває пісок, дістає дерев’яну коробку, обережно звільня кришку. Ось і двістіграмова шашка толова, схожа на жовтий брусок мила, ось і зведений бойок, і тонкий, як олівець, капсуль-дстонатор: пекельна штуковина, наповнена гримучою ртуттю. Без нього оця двістіграмова плитка абсолютно безпечна: по ній можна бити щосили, кидати об землю або у вогонь — згорить, а не вибухне.

— Є одна,— каже Микола, ховаючи капсуля-детонатора до кишені.— А ось і друга,— нахиляється над наступним горбиком.

Я теж присідаю над міною. Згортаю обережно пісок, намацую пальцями твердий прямокутник. І здається мені, що міна ворушиться у мене під пальцями…

За годину ми розмінували всю косу. Наші кишені повні капсулів-детонаторів, толові шашки акуратно складені в ямку, ямка засипана старанно та ще й помічена, щоб можна було потім знайти.

— Пудів зо три! — задоволено каже Микола.— От би рвонуло!

— Дай час — рвоне,— обіцяю Миколі. Хоч і сам ще до ладу не знаю, що ж ми будемо толом цим висаджувати в повітря. Відступаючи, наші війська знищували все під мітлу — жодного місточка уцілілого. Хіба що німці заходяться щось відбудовувати, от тоді ми і згадаємо про цей тол.

— Треба буде перенести в наш бліндаж,— каже Микола.— Бо ще хтось знайде та забере.

— Кому він потрібен?

— А рибу глушити!

Рибу — це дійсно. Он хлопці, які зголосилися розчищати луки од мін (пропада сіно, чим годувати худобу?), майже щодня повертаються з рибою. Мішками приносять.

— Завтра прихопимо мішки та й однесемо,— каже Микола.

— Селом? Серед білого дня? А як хтось перестріне?

— Увечері, коли стемніє.

— А поліцаї?

— А ми городами.

— А бліндаж по темному знайдеш? Бо не мені, звісно, шукати той бліндаж серед лісу.

— Запросто.

Миколі все запросто. От у кого вже нерви — мотуззя! Я ще жодного разу не бачив, щоб Микола чогось злякався, завагався у чомусь.

Вертаємося у село. Розмінованою вже дорогою (тільки ямки чорніють), що веде через луки. Ліворуч бачимо хлоп-ців-мінерів, вони порпаються у високій траві, знешкоджуючи міни. В кожного за плечима гвинтівка: нещодавно, не ітитаючи згоди, посватали усіх в поліцію. Вдень — міни, а вночі охороняти порядок. Орднунг. Німецький. Дехто пробував брикатись — таких викликали в управу, суворо запитували: “В гестапо захотів?.. Зараз отправимо!..” — Запитував нещодавно призначений начальник поліції, брат уславленого машиніста-орденоносця, депутата Верховної Ради. Колишній командир Червоної Армії, до того ж кажуть, що, потрапивши у полон, одразу й зголосився у поліцію.

От по кому плаче куля!

— Мішок не забудь,— нагадує на прощання Микола. Розстаємось на греблі. Миколі — ліворуч, у Малу Яре-

мівку, мені ж — праворуч, у Студенок. Села фактично злилися докупи, ділить їх лише великий став, що бере початок од лісу та й виплескується на луки.

Йду додому, думаючи про те, що ж казатиму мамусі. Обов’язково стане допитуватись, де бродив цілий день, чому не приходив обідати.

Бідна мамуся! Коли б вона дізналася, де ми ходимо, що ми збираємо, ким збираємось стати — умерла б! Одного бліндажа їй би заочі вистачило б!

Ось уже місяць, як я удома. Кінчається літо, як ніколи сумне, невеселе: німець, кажуть, уже на Уралі, а тут вже й управа, й поліція, і замість колгоспу — земельна громада: той же колгосп, тільки з іншою назвою, ті ж бригади і ланки, та ж робота на спільному полі. Дехто спершу надіявся, що німець розпустить колгоспи, стане наділяти землею селян, та надія ця скоро згасла, бо німець — він недурний, німець зразу розшолопав, з кого легше контрибуцію брати: з колгоспу чи з одноосібника-дядька,— ось про що гомоніли між собою дядьки і я якось був присутній при такій розмові, коли наш сусіда, дядько Іван, примруживши око, казав до дядьків:

— Ви що, думаєте, Гітлер дурніший од Сталіна? Він зразу змикитив, що колгоспи розпускати не треба. Розпусти нас — розліземося по норах, як ховрахи. А так: усе на виду, бо гуртове — чортове. Сталін три шкіри з нас дер, і цей буде дерти.

Я того сусіда одразу ж зненавидів. Як вія сміє так говорити про Сталіна! Сталін для мене був богом, все найкраще, що коїлося в світі, брало початок од нього.

А цей розтуля свого рота чорного. От кому б ворота замінувати!

Весь оцей місяць я ходив на жнива. Не з доброї волі, а з примусу. Селом, не минаючи жодного двору, пройшлись поліцаї, загадуючи на роботу: збирати врожай для непереможної німецької армії. Вихід на роботу обов’язковий, хто ухилятиметься, того під арештом відправлять до району. Як саботажника. А там — табір, а то і петля. Гнали старих і малих, вдома лишалися тільки хворі та ще й ті, хто уже й ходити не міг.

Поле було за Дінцем, за вісім кілометрів, тож виходили рано-вранці, а поверталися затемно. Діди та дядьки косили достиглу пшеницю, жінки в’язали, а молодь зносила важ-кенні снопи у копи й полукіпки, а потім — у великі стоги. Обіцяли, що, коли обмолотимось, німці видадуть людям зерно, бо ж треба якось жити на світі, та одного дня під’їхала ціла колона машин та й забрала ще необмолоче-ний хліб у село, де була молотарка.

Тільки ми те зерно й бачили.

Але нам — мамусі, тьоті Ані й мені — було чим зустрічати зиму. В перший же день, коли я повернувся додому, мамуся показала два мішки пшениці, що лежали під ліжком. Підібрали на дорозі з якоїсь машини, що обламалася.

— Назбираємо ще жолудів, то якось протягнемо до весни,— сказала мамуся.

І майже всю осінь ми ходили до лісу по жолуді. Потім їх пережарювали, товкли в ступі, а зерно мололи потай в жорнах. Змішували половина на половину та й пекли хліб: важкий, наче цегла і гіркий, як полин. Але це все ж був хліб, розрізаючи кожну хлібину, стежили, щоб і крихта не впала додолу.

Під час жнив я подружився з молодшим од мене на три роки Сушком Миколою, Сергійковим однокласником, а згодом і з двома його однолітками: Карпуновим Костем та Іваном Лобком. їх обох якось привів до мене Микола і сказав:

— Цим можна вірити. Не продадуть.

У мене з Миколою вже не було таємниць. Ми вирішили в першу чергу озброїтися, а там видно буде, як воюватимемо з німцями і поліцаями. Мабуть, і шлях замінуємо, по якому відступатимуть німці. Що німці таки відступатимуть, рано чи пізно, ми не маємо жодного сумніву. Віра в їхню неминучу поразку сидить у нашій крові. Краще вже смерть, аніж жити під німецьким ярмом. Це не гасла, ні, не красні слівця — це глибоке наше переконання.

Із зброєю в нас не було жодних проблем: її вздовж Дінця валялося стільки, що вистачило б озброїти не одну стрілецьку частину. І хоч поліцаї-мінери вже добре прочесали всі луки і відвантажили до району не одну підводу боєприпасів, вони все одно не могли все підібрати. Так що знайти гвинтівку чи підібрати карабін було не так трудно, а от як пронести через село до бліндажа, що ми його обладнали посеред лісу?

Врешті надумались розбирати гвинтівки на місці по частинах і переносити: приклади — окремо, дула — окремо, затвори також. Запихали в штани та під сорочки, ще й зверху маскували піджаками, а набої, толові шашки й гранати складали в мішки, пополам із жолудями. Як ми жодного разу не попалися, я й досі дивуюсь, але наш бліндаж потроху-потроху перетворювався на справжній арсенал: зо два десятки гвинтівок, ціла гора набоїв до них, гранати й запали, толеві шашки і капсулі-детонатори ще й кілька мотків бікфордового шнура. Бракувало лише кулемета, кулемет був нашою блакитною мрією. Без нього ми не уявляли нашу діяльність.

Тож, шукаючи кулемет, ми й забрели з Миколою на оте мінне поле.

Кулемет знайшов Карпунов. У Дінці, на мілизні, при самому березі. Як поліцаї його й не помітили? І не ручний, Дегтярьова, неоковирний, як дишло, а танковий, схожий на збільшений автомат з круглим диском на шість десятків набоїв. Диски такі в нас уже були, підібрали по танках, що стояли, підбиті, розбомблені по той бік Дінця. Понад десяток дисків. Так що кулемет цей як з неба звалився.

Завдав же він нам мороки! Кожну деталь, густо криту іржею, треба було вимочити в гасові. А де дістати той гас, як не вкрасти у батьків, що трусилися над кожною його краплею. Виціджували потай із ламп та й зносили в слоїках до бліндажа, зливаючи в довгеньке коритце.

Та ось кожна деталь старанно очищена, змащена, припасована на місце. Вставляємо диск, натискаємо на гачок (натиснув Микола), і кулемет враз ожив, ожив так, що ми ледь не оглухли від басовитої черги.

Вертались додому як ніколи щасливі.

Першу нашу партизанську акцію ми провели десь в кінці жовтня і була вона сільською по звичаю: вимазали поліцаям дьогтем ворота, як дівкам, що втратили честь. Дьоготь дістав Микола, в нього батько був лісником і тримав про запас цілу бочку.

Поділилися на дві пари: я і Микола, Кость та Іван, діждалися темної ночі та й рушили з квачами селом.

Квацював ворота Микола, а я стояв на чатах, пильнуючи, щоб ніхто не застукав зненацька. Біля чергових воріт на нас люто загавкав собака, одразу ж засвітилося світло, клацнула клямка. Ми кинулись навтікача, Микола перечепився, упав, та одразу ж і підхопився, мене наздоганяючи,— вже майже з порожнім відром: весь дьоготь вилився йому на штани.

Зупинилися аж на греблі, що підпирала ставок. Зачаїлись під вербою, прислухались. Тиша, ніде і не блимне. Згодом залунали поспішні кроки, появились дві темні постаті: Кость та Іван.

— А нас пес наполохав, Микола он штани зіпсував. Розмовляли пошепки, така була напружена тиша. Постояли, прислухаючись, і розійшлися: хлопці в бік

Малої Яремівки, вони там і жили, я ж повернув назад. Ішов і під кожним двором мені ввижався поліцай.

Другого дня гуло все село: хтось повимазував поліцаям дьогтем ворота. Поліцаї злі, як чорти, ходили од хати до хати, брали за петельки кожного хлопця.

— Ану, показуй руки! — Дивилися, чи не лишилось якогось сліду од дьогтю.

Тож добре, що в мене були чисті руки, а друзі мої жили в Малій Яремівці, а не в Студенкові: інше село, інший район і навіть область, там були свої поліцаї, які й не думали перевіряти хлопцям долоні. Навпаки, вони були аж задоволені, що їхні колеги так пошилися в дурні.

Тож операцію можна було б вважати успішною, аби не Миколині штани: жодного гасу не вистачило б їх одмочити.

Добігши до двору, Микола їх скинув та й запхнув під колоди, що лежали під сараєм. І вже без штанів пробрався до хати.

Вранці кинулись — немає штанів. Микола клявся і божився, що клав їх на місце, та батьки йому не вірили.

— Допарубкувалася бісова личина, що вже й штани загубила! — лаявся батько.— Ходи тепер без штанів!

Кінчилось тим, що батько змушений був віддати свої штани. Празникові…

— Загубиш і ці, то й на очі не попадайся!..

Кілька днів ми сиділи притихлі, як миші. А потім взялись за своє.

Надходила річниця жовтневої революції, сьоме листопада. Ми не могли не відзначити цю дату. Але як? Напасти на поліцію? Підпалити управу? Сперечалися, думали: врешті-решт вирішили вивісити червоний прапор. Посеред села, на крамниці, що порожня стояла в центрі на вигоні. На управі теліпався прапор із свастикою, управу охороняли день і ніч поліцаї, та й дах був од землі високо — спробуй забратися. Крамницю ж ніхто не охороняв і головне: позаду був піддашок — рукою дістати.

Отже, на крамниці. Припасуємо до димаря ще й повісимо напис, що заміновано. Хай майорить, хай усі бачать, що влада радянська живе й помирати не думає.

Лишилося тільки дістати червону матерію.

Довго сушили голову, врешті Іван згадав, що бачив Костеву старшу сестру у червоній сукні.

Кость спершу не вдавався на вмови, посилався на те, що батько з нього сім шкур злупить, коли дізнається. Врешті я не витримав, сердито спитав:

— Ти партизан чи не партизан?

— Партизан.

— Який же ти партизан, коли тобі якесь плаття дорожче од радянської влади?

— Тобі добре так говорити,— образився Кость,— в тебе батька немає. А в мого, знаєш, які кулачища!

— В мене теж батько…— встряв Микола.

— Тебе ж батько не бив за штани!

— Не бив? А хто пужалном по спині утюжив? Синячище й досі є… Теж мені партизан: батька злякався!

— Я не злякався…

— Тоді тягни плаття! Не бійсь, все не візьмемо: знизу тільки на прапор одріжемо.

І Кость неохоче погодився.

Зготували прапор, стали нетерпляче чекати сьоме листопада. Точніше, не сьоме, а шосте, щоб уночі той прапор і вивісити.

Та сталася подія, що порушила всі наші плани: шостого листопада, опівдні, в селі появилася велика валка поліції. Душ, мабуть, із сто. Наїхали з усього району, зупинилися на ніч, щоб підібрати і наших поліцаїв, і згодом у селі знало і старе й мале, що поліцаї їхали до якогось Холодного Яру громити партизанів.

Я, коли дізнався, одразу ж побіг до Миколи.

— Пішли до хлопців!

По дорозі до Івана та Костя розповів йому про каральний загін.

— Нападемо? — мене аж трусило од збудження,

— А чого ж,— відповів незворушно Микола.— Тільки цур: я з кулемета стрілятиму!

Викликали Костя, а потім Івана, домовились, що як тільки смеркне, зберемося в нашому бліндажі. Сходитись по одному, щоб не впадало в око. Микола пообіцяв зачекати мене на узліссі, бо я боявся заблудитися по темному.

— Даром тільки плаття перевели,— журився Кость: він боявся батьків більше, аніж поліцаїв.

Я до вечора не знаходив собі місця. Час наче застиг, вечір все не надходив, заскочила сусідка, тітка Наталка, розповіла, що у Варки, яка живе аж під лісом, збираються гулять поліцаї. Начальство. Варка вже й самогону нагнала.

Варка була відомою на все село самогонщицею. Наші поліцаї її не минали: бігали майже щодня пригощатися.

Ну, що зберуться у Варки, для нас краще. Попід лісом, метрів за сто від Варчиної хати тяглися шанці, викопані ще нашими військовими, отам ми і засядемо. Мені страшенно хотілося сходити, поки видно, подивитися, звідкіля краще стріляти, але я побоявся, що мене побачать поліцаї.

Врешті стало смеркати. Одягаю шинельчину (надворі вже холодно), демонстративно беру карти, що лежали на столі, кладу до кишені.

— Ти куди? — стривожено питає мамуся.

— До Миколи. В карти пограємо.

— Ти дограєшся,— встряє тьотя Аня.— Як вечір, так тебе наче вітром здима.

— Не ходив би сьогодні, Толюсю,— молить мамуся.— Глянь, скільки поліції.

Та я стою на своєму. Заспокоюю, що поліція у нас, в Студенкові, а не в Яремівці, тож ніхто мене не перестріне. Та й недовго побуду: трохи пограємо та й розійдемося.

— Гляди ж, не засиджуйся. Хай тебе Бог береже,— хрестить мене мамуся.

З приходом німців тьотя Аня й мамуся знову вернулися до Бога. Моляться на ніч за здоров’я Толі Старшого, Серпика і Костя, благають для них порятунку. Та й взагалі я помітив, що як тільки горе велике, люди згадують про Бога. Ось і в нашому селі появився священик і старші за віком, особливо жінки, ревно відвідують церкву, що відкрилася в колишньому клубі.

З холодком у душі виходжу надвір. Думка, що, може, я оце востаннє бачив мамусю, що мене можуть вбити або, ще гірше — важко поранити і тоді я потраплю до рук поліцаїв,— ця думка таким щемом відлунює в серці, що на очі мимохіть навертаються сльози. Я їх витираю сердито, боячись, щоб хто не помітив… Та й хто там помітить: довкруж ні душі. Все поховалося по хатах, здається, що й хати причаїлися, поприсідавши за парканами. Тихо, темно, моторошно… Іду, прислухаючись сторожко, чи не несе кого назустріч,— слава Богу, нікого,— ось і ставок, ось і гребля. Господи, хоча б тут не було поліцаїв!.. Під кожною вербою ввижається постать з націленою на тебе рушницею…

Та ось гребля кінчається і я вже в Яремівці. Тепер оцією вулицею — прямо до лісу.

Сушко зустрічає на узліссі:

— Чого запізнився?

— Та дома не пускали… А де хлопці?

— Хлопці вже на місці. В бліндажі.

Розмовляли пошепки, наче нас хто може почути. І від того ще більше стискається ліс, все темнішими стають дерева.

— Як там поліцаї? — цікавиться вже по дорозі Микола. Розповідаю йому, що дізнався, почув:

— Чоловік двісті, не менше. З усього району зібралися. А начальство у Варки гулятиме. Отієї, що під лісом живе.

— Ну ми їм нагуляємо!

— Не боїшся?

— Вони нехай бояться! — цього чорта нічим не злякаєш. Навіть двохсотьма поліцаями, що я їх заокруглив, додавши ще й наших охоронців порядку.

Ось і бліндаж. Кость та Іван вже всередині. Засвітили свічку, розбирають набої. Ділять гранати, сперечаються: кожен хоче взяти єдину “лимонку”.

Мирю їх тим, що ні той, ні другий “лимонки” не візьме.

— А чого?

— А ти знаєш, наскільки осколки з “лимонки” розлітаються? Кинеш, тебе ж дістануть. Беріть РГД. Та не забудьте запали.

— Не забудемо.

Микола вже з кулеметом. За мною споряджені диски, я за другого номера. Ось вони, півмішка. Трасуючими набоями набиті. Щоб нагнати більше страху поліцаям.

Беру ще й карабін і набої до нього. А гранат не беру, гранати нам з Миколою не знадобляться.

А може, узяти? Ану ж набіжать поліцаї!

Кладу до кишені ребристу “лимонку”. Ми ж будемо в окопі, всі осколки пролетять над нашими головами.

Ми про все вже домовились. Дійдемо до Студенка, Кость та Іван візьмуть праворуч, отією дорогою, що веде від залізниці. Підкрадуться поближче і кинуть гранати. А потім почнуть стріляти з гвинтівок. По селу, навмання, щоб наполохати поліцаїв, викликати на себе вогонь.

— Почнуть поліцаї стріляти — одразу ж тікайте до лісу. Щоб котрогось не підстрелили. Чуєте?

— Не глухі, чуємо.

— Глядіть же, не затримуйтеся. Одстрілялись — і негайно до лісу, до нас.

Я найбільше боюся, щоб вони не завозькались і щоб у когось не вцілила куля.

Микола і я візьмемо праворуч. До отих шанців. Засядемо в,окопі і будемо чекати, поки поліцаї почнуть стрілянину. Отоді і заговорить наш кулемет…

Гасимо свічку, полишаємо бліндаж, йдемо вздовж залізниці, щоб не збитися з напряму: од залізниці лишився < лише насип, та покарьожені шпали, та рейки погнуті. Наші війська, відступаючи, пустили по колії паровози, впряжені у велетенські подоби плугів,— все переорали дощенту. А мости висадили до одного в повітря. Мертва тиша, тільки ми хекаємо, продираючись через густі кущі, оступаючись в невидимі ямки.

Ось і дорога. Зупиняємось, щоб трохи перепочити, я востаннє наказую хлопцям:

— Ваше завдання — розворушити поліцаїв. Обстріляєте, кинете гранати і біжка до лісу, до нас. Чуєте? Ну, йдіть.

Кость та Іван звертають на дорогу, одразу ж зникають у темряві. А ми рушаємо ліворуч, в напрямі до окопів. Я нічого не бачу, мені весь час здається, що ми дуже вже забираємо ліворуч, та Микола заспокоює, що йдемо правильно.

Та ось ліс кінчається, а оно і окопи: чорніють високими брустверами. А далі, за сотню метрів — хати. В усіх хатах темні вікна, тільки в одній, що ліворуч, світяться всі до одного.

— Ото Варчина хата,— шепочу Миколі.

— Бачу. Гранату б туди.

Обережно сповзаємо в глибокий окоп, Микола прилаштовує кулемета на бруствер, я дістаю з мішка диски, щоб були під руками. Знімаю з плеча карабін, кладу поруч з кулеметом на бруствері.

Тепер справа за хлопцями.

Мина півгодини, а може, й година. Тиша стоїть така, що аж давить у вуха.

Де хлопці, чому не озиваються?

— Поснули, чи що? — сердито шепоче Микола. Вдивляємось у той бік, а в голові вже ворушиться думка,

чи не наскочили вони на поліцаїв. Тільки ні, тоді б ми почули голоси, а то й стрілянину…

Та ось праворуч лунають оглушливі вибухи… Один… другий… третій… четвертий… І слідом поспішливі постріли. Хлопці! Нарешті озвалися.

Вікна у Варчиній хаті враз гаснуть, звідти доноситься переляканий вигук, й одразу ж замиготіло, затріщало з кількох автоматів. Стріляли не в нас — у бік хлопців.

— Давай! — штовхаю щосили Миколу.

Микола розверта кулемет, натиска на гашетку. Довга трасуюча черга прошива нічну темряву, січе по Варчиній хаті, по тих, що стріляють. Автоматні вогні гаснуть, наче обрізані.

Потім ми дізналися, як поліційне начальство, поскидавши автомати, повзало по землі під трасуючими кулями, як ховалося за хату, а потім, не витримавши, дременуло в село, подалі від лісу…

Ми гасили один вогонь за другим, що спалахували то там, то тут, ми кінчали вже третій диск, коли з’явилися хлопці. Притупотіли, як загнані коні.

— Тікаймо, оточують!..

І мені одразу ж здалося, що попереду аж ворушиться од поліцаїв. Я вхопив “лимонку”, висмикнув запобіжник, закричав хлопцям:

— Стрибайте в окоп! — і щосили пожбурив гранату. Гучний вибух, хиже фурчання осколків. Ми вискочили

з окопу і щодуху помчали до лісу. А позаду наростала стрілянина, і кулі свистіли, і тьохкали, й чмокали над нашими головами.

Зупинились, захекані, аж біля залізниці. Стрілянина позаду все дужчала, ліс аж стугонів, навіть сюди долітали кулі, нам уже здавалось, що поліцаї, отямившись, рушили слідом за нами, тож треба забиратися геть, поки цілі. І ми знову побігли, тепер уже не в глиб лісу, а ліворуч, в напрямі до Яремівки.

Продиралися через густі кущі, що чорті-коли й наросли, перечіпалися, падали, гілля било нас в груди, в обличчя, шарпало одяг, бігли, поки й попадали, вибившись із сил. Стрілянина була мов ще лютіша, але тепер стріляли не навпроти нас, а далеко праворуч.

Куди тепер іти? Де подітись? Про те, щоб вернутись у село, навіть у Яремівку, не могло бути й мови. Яремівська поліція теж не могла не стривожитись і тепер чатує на вулицях.

Хіба що в наш бліндаж? Пересидимо до ранку, а там буде видно.

І тут Микола згадав про свою далеку родичку, яка жила у лісництві.

— Ходімо до неї.

— А не видасть?

— Не видасть. У неї чоловік командир. Десь на фронті воює.

В лісництві я вже не раз був. Акуратна посеред лісу садиба, кілька ошатних будиночків і в одному з них живе Миколина родичка.

Тепер треба подумати, куди подіти зброю. Не заявлятися ж в лісництві з гвинтівками та з кулеметом.

‘Майже навпомацки знаходимо неглибокий окопчик, складаємо на дно свою зброю. Ламаємо соснове гілля, маскуємо старанно. Звільнившись од важкого мішка, я зітхаю полегшено: диски так натовкли мені спину, що вона аж пече.

Вже не біжимо — йдемо темним лісом. Ось і лісництво.

— Заждіть,— каже Микола.— Я піду сам.

Йде у двір, а ми стоїмо й слухаємо рясну стрілянину, що не вщухає й на мить. Стрілянина, здається, посувається все ближче і ближче. Невже поліцаї посунули в ліс?

Появляється нарешті Микола:

— Пішли.

Заходимо до хати. Вікна в кімнаті вже позавішувані, сяє велика гасова лампа. Побачивши нас, Миколина родичка сплескує в долоні:

— Господи, на кого ви схожі!

Ми, як чорти, в реп’яхах. З ніг до голови. На мені за реп’яхами й шинелі не видно. Скидаємо верхній одяг, починаємо чиститись од колючої напасті.

Миколина родичка (не пам’ятаю, як звали ту мужню жінку, адже коли б нас застукала у неї поліція, їй теж би світила шибениця), коли ми сяк-так одчистились од реп’яхів, береться слати нам постіль. На підлозі.

— Куди ви зараз підете? Не чуєте, що робиться? Чуємо. Поліцаї мов збожеволіли: смалять у ніч з усіх

видів зброї. Жбурляють навіть гранати: раз по раз чуємо вибухи.

Лягаємо покотом. Не знаю, як хлопці, а я заснути не міг: вслухався у стрілянину, що тривала аж до світанку.

Рано-вранці вертаємося в село. Йду через греблю — ні душі. Скрадаюсь порожньою вулицею — жодного поліцая. Лише занімілі хати.

— Де ти був? ^

Тьотя Аня лежить на ліжкові — стогне, на лобі у неї мокрий рушник. На мамусі ж немає лиця.

— Ми думали, що тебе вже й живого немає! Оправдовуюсь як тільки можу. Кажу, що грав у карти

в Миколи, а почалася стрілянина — побоявся вертатись додому. В Миколи й заночував.

— Ти хоч би про нас подумав, як про себе не думаєш,— каже плачучи мамуся.

Ну, що мені ще казати? Я мимохіть заздрив партизанам, над якими ніхто не лив сльози, не хапав за поли. Спробували б вони повоювати під наглядом мамусі чи тьоті Ані!

Поліцаї, що вчора наїхали до Студенка, забралися, звідки й приїхали: побоялися, мабуть, лишитися ще на одну ніч. Протягом ночі вони вмудрилися вистріляти всі набої, вижбурляти всі гранати. Стріляли до ранку, а поткнутися в ліс так і не наважилися.

Так була зірвана акція по знищенню холодноярівських партизанів. Селом котилася чутка, що на поліцаїв напав цілий загін партизанів, з кулеметами і навіть гарматами, чутку цю розпустили самі ж поліцаї. Вже пізніше ми довідалися, що кількох поліцаїв, в основному начальство, німці нагородили медалями. За хоробрість, виявлену при розгромі партизанського загону.

А нам — нова неприємність. Якась нечиста сила знайшла наш замаскований окоп та й забрала кулемет разом з дисками, прихопила карабін та гвинтівки. За гвинтівками та карабіном ми не дуже й журилися, цього добра в нас було навалом, а от кулемет… Кулемет треба було дістати за будь-яку ціну, Микола згарячу навіть запропонував викрасти у поліцаїв, але як його викрадеш, коли управа, де перебувала поліція, охоронялася день і ніч, тож вирішили обнишпорити всі наші танки, які стояли, покинуті, по той бік Дінця.

Не день і не два ходили ми за Дінець. Вже й сніг випав, уже й ударив мороз і скував річку кригою, а ми все поверталися з порожніми руками. Танкісти, втікаючи, позабирали всі кулемети, лишаючи лише запасні диски, що валялися майже в кожному танкові. Врешті далеко в лісі, майже під Святогорськом, ми знайшли одинокий танк з кулеметом. В танк чи то поцілила бомба, чи то танкісти його підпалили, він весь обгорів, але з башти поруч з гарматою стирчав кулемет.

Все вигоріло дощенту і всередині і поки ми дістали той кулемет, то перемазались по самісінькі вуха. На моїй чорній шинелі ще не так було видно, Микола ж наче виліз із печі.

Кулемет теж обгорів, усуціль взявся іржею. Ми попомучились, поки його розібрали та поклали у гас…

Стояла холодна зима. Ми, як завжди, жили впроголодь, але до окупації мамуся й тьотя Аня одержували хоч якусь зарплату, а тепер ні копійки за душею. Мамуся журилась, журилась та й ударилась в комерцію: хтось їй сказав, що на Донбасі можна збувати живицю. Я надовбав у лісі сосновому добру торбу тієї живиці, і мамуся одного морозного ранку рушила в далеку дорогу: пальтечко ще з років дівочих, ватяні валянки, нею й пошиті, санчата, позичені к хазяїв.

Не було її щось з тиждень. Ми вже не знали, що й думати, як вона пізно вночі постукала у вікно.

Сиділа потім за столом і весь час куняла — так заморилась.

Вторгувала за живицю солі й тютюну. Половину одібрали поліцаї в якомусь селі вже по дорозі додому, а решту таки довезла: тепер буде на що вимінювати буряк і картоплю, цибулю та моркву, а про молоко ми не сміли і думати, на молоко б не вистачило.

Іще кілька разів ходила мамуся на торг, і останнього разу ледь не лишилася по той бік фронту: повернулась за день перед тим, як появилися наші війська.

Та війська наші з’явилися пізніше, тепер німці заходилися ладнати залізницю, що вела з Донбасу на Харків, відбудовувати висаджений нашими військами міст через Оскіл, що впадав у Дінець. Той міст нас найбільше цікавив: ми вирішили висадити його в повітря, як тільки німці закінчать роботу. Разом з ешелоном, що піде по залізниці, бажано з танками. Знайшли в лісі німецьку бомбу, що не вибухнула, підвезли її поближче до майбутнього мосту. Для цього скористалися санчатами, що їх узяв із дому Кость, наче для того, щоб привезти з лісу хмизу. Санчата аж тріщали під вагою стокілограмової туші, ми попобар-балися в глибокому снігу, обходячи кущі та дерева, поки зовсім знесилені підтягнули бомбу поближче до майбутнього мосту.

Ще один міст нас цікавив — через Дінець. По ньому рухалися німецькі машини й підводи і був він од нашого села далеченько. Його ми теж планували висадити в повітря, коли німці почнуть відступати. Що німці рано чи пізно відступатимуть, ми не мали жодного сумніву, як не могли примиритися із своїм життям в окупації. “Краще померти, аніж жити під німцем!” — казали ми не один раз, і це не було бравадою хлоп’яків, які ще по-справжньому й пороху не нюхали (мені пішов двадцятий, а Микола, Кость та Іван на три роки молодші від мене).

Іще ми плекали надію на зв’язок з якимось партизанським загоном, у якого був би приймач. Не могло ж того бути, щоб наші, відступаючи, не лишали в німецькому тилу партизанські загони. Ми були сліпі й глухі, ми не знали, що діється в світі, де наші війська, як вони воюють з фашистами. Ми не вірили побрехенькам поліцаїв, що Червона Армія вже фактично розгромлена, що взята Москва, а більшовики аж за Уралом Ми марили приймачем, але на початку війни був строгий наказ здати всі приймачі і єдиний радіоприймач, що був у Миколиного батька, помандрував до району та й дістався тим же німцям. Навіщо одбирали у людей радіоприймачі, ми так і не знали.

До речі тоді ж поодбирали й мисливські рушниці. Щоб хтось не надумався стрельнути в німця, чи що?

Іще ми надумалися, що, як тільки настане весна, так і перейдемо в ліс. Станемо партизанить по-справжньому.

Не знаю, чи довго б ми протримались в наших лісах. Вони тяглися вузенькою смужкою по обидва боки Дінця й навряд чи ми знайшли б у них надійний притулок. Але й партизанити, сидячи вдома, ми теж не могли: щоразу пояснюй батькам, куди йдеш та до кого та коли додому повернешся. Я вже так забрехався, що мамуся й тьотя Аня стали підозрювати, що я завів дівчину, і боялися по-справжньому, щоб я не надумав женитися.

Десь в кінці січня чи на початку лютого як грім з ясного неба з’явилися наші війська. Я саме снідав, коли до хати вскочив захеканий Кость:

— Поліцаї тікають!

Я так і застиг з ложкою в руці.

— Які поліцаї? Куди?

— Од нашої армії… Цілісінька валка…— випалював Кость.— Зупинилися біля управи… Наші теж до них приєдналися…

Кинувши ложку, я вибіг з-за столу, ухопив шинелю та шапку: “Не дати втікти!.. Не дати їм утікти!..” Вискочив слідом за Костем під розпачливий мамусин крик: “Куди?! Не пущу!”

— Де Микола та Іван?

— Побігли до бліндажа. А мене за тобою послали. Захекані, вскочили в бліндаж. Микола возився з кулеметом, Іван набивав кишені набоями.

— Нападемо?

— Нападем. Тільки не біля управи — можем не встигнути. Хай на луки виїдуть.

Озброїлися, поспіхом залишили бліндаж. Бігли вже не ховаючись та не маскуючись. Перетнули Яремівку, вискочили на луки. Й одразу ж побачили валку, що рухалася в напрямі Дінця. З десяток саней, густо обліплених поліцаями.

— Став кулемет!..— закричав до Миколи.— По поліцаях — вогонь!

При першій черзі поліцаїв наче вітром поздувало із саней. Попадали в сніг, кинулись врозтіч. Навіть не одстрі-лювались, біжачи до Дінця.

От коли ми настрілялися!

Коли все було скінчено (од поліцаїв і слід прохолонув), сторожко пішли до непорушної валки. Там лишилися тільки їздові, що по одному вставали із снігу.

— Синочки, не стріляйте! Нас поліцаї примусили…

— Хто вас стрілятиме! Ану завертайте назад!

І тепер уже на чолі валки не поліцаї, а ми повернулися до Студенка.

І чого тільки не було на тих санях: і борошно, й крупа, і сало, й олія, і навіть мед. Поліцаї запаслися чи не до самого Берліна. Із того добра ми не взяли собі й крихти: все оддали нашій частині, що саме вступала до Студенка та Яремівки…

Після приходу наших військ я недовго гуляв на волі: через тиждень мене забрали до армії. Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятилітнього віку, без усяких медкомісій та оглядів: маєш дві руки та ноги, значить “годен, і нікакіх разговоров”. Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! Не помогла б і довідка про звільнення з армії, та я її й не показував: “годен” то й “годен”.

Наприкінці зими сорок третього лютували небувалі морози. Дерева вимерзли на корені, птахи падали мертво, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Моя підбита вітром флотська шинелька була розрахована, мабуть, лиш на теплі краї, я в ній мерз так, що кров холонула в жилах і зуб не попадав на зуб.

Необмундированих, нас зігнали усіх до Червоного Лимана та й стали формувати взводи, роти і батальйони. Там же і озброювали: одна гвинтівка на двох та й та переважно трофейна.

Мені дістався італійський карабін, скорше схожий на дитячу іграшку, ніж на справжню зброю. І жодного набою до нього.

Як же я воюватиму?

Пообіцяли підвезти набої вже коли доберемося до передової.

Другого дня нас повели з Червоного Лиману в бік Дінця. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забратись в середину колони, де було наче затишніше… “Подтянісь!.. Подтянісь!..” — лунало раз по раз. Та нас і підганять не треба було: самі бігли, рятуючись од вітру пронизливого… Тож поки йшли, якось можна було іще терпіти, а як добралися вже надвечір до села понад Дінцем та як зупинилися і вишикувалися біля крайніх садиб, на белебені відкритому, тут уже стало

— Рравненіє напр-раво!.. Смірна-а!..

До нас непоквапом підходить начальство. Всі до одного в кожушках, у ладних куфайках, підперезані, обвішані зброєю.

— Товаріщ майор, пополнєніє прібило! — доповів лейтенант, що вів нашу колону.

— Здрастуйте, орли!

“Орли” загелгекали грачиною зграєю.

Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.

Нам припав сержант з такими очима веселими, наче лясне от-от по колінах долонями та й зірветься в танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем. Шапка збита на потилицю.

— Замерзли, браття-слов’яни?.. Підем грітися в хату… Ррівняйсь!.. Струнко!.. Кроком руш!

Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.

Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом,