* * *
Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.
* * *
Отож помандруємо в далекий рік сорок третій, коли в село над Дінцем, що в ньому жила Наталка, прийшли німці, не спитавшись у тієї ж Наталки дозволу, потикатися їм сюди чи не потикатися. Бо такої жінки, як Наталка, ще й білий світ не родив. Мало того, що бригадири колгоспу десятою дорогою Наталку обходили, а й сам голова, цар і Бог на селі, остерігався з нею зв’язуватись.
Ну, німці як заглянули в село, так і подалися, поставивши, людей не питаючи, старосту та кількох поліцаїв. Це діло звичне, начальство ніколи з людьми не радиться… Німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове — чортове… Наказали лишень, щоб був “орднунг”: щоб усі до одного на дармову роботу виходили, як і досі ходили. Та щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів. Жидів, щоправда, у тому селі зроду-віку не бачили, а комуністи всі повтікали.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Здиміли!” — казали в селі.
І люди звично вийшли у поле, де замість бригадирів пильнували їх уже поліцаї, і Наталка, на диво, пішла, хоч і кричала, що їй остогидло задаремно гнуть спину, пішла, ще й снопи в’язала — перевесла свистіли. І жінота сичала на неї, що перед німцями вислуговується, а Наталка просто не вміла по-іншому. Наталка була люта на роботу на будь-яку, тож і намагалася якомога швидше з нею покінчити…
Пов’язавши отак до обіду, Наталка розігнула спину і голосно мовила:
— Все! Трудодень заробила!
Та додому й пішла, на весь лан виспівуючи:
Трудодень, трудодень,
Дай, німче, хліба хоч на день!
І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.
А з німцем що учудила!
З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.
Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: “іуг!..” “іуг!..”
Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!
Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!
— Гут!.. Зер гут!..
Тут Наталці й урвався терпець:
— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!
— Гут!.. Гут!..— кивав на те німець.
— Таке,— скривилась Наталка.— Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!
Попореготала ж жінота, коли німець додому поїхав: ну Наталка, ну сатана!
Поліцаї і ті од сміху роти затуляли.
Ну, німці були та й загули, німці, яким добряче намилили шиї, окопалися аж по той бік Дінця, а по цей, край села, що в ньому Наталка жила, уже наші окопуватися стали: почалися позиційні бої, коли гармати пострілювали знехотя, бережучи набої для наступальних боїв.
Отоді якась голова розумна й скомандувала із отих крайніх хат, попід якими прокладені шанці чорніли, повиселяти людей. Дуже ж боялася розумна та голова, щоб хтось із завербованих німаками не вгледів якогось секрету та на той бік Дінця й передав.
Отож серед ночі й рушили підводи з обозу, а попереду — солдати на чолі з лейтенантом-смершівцем, з командою строгою: півгодини на збори — і на підводу! Усім до одного! Хоч плач, хоч скач, а хапай, що попадеться під руки, та з хати і вимітайся!
У той час розмова коротка була: як що, то й до стінки.
Почали нишком, щоб не почув німець. Нишком би й закінчили, аби не нарвалися на Наталку. Яка жила в одній із тих крайніх хат. Сама. Чоловік же як пішов на війну, то ні слуху од нього, ні духу.
Рогом уперлася:
— Убивайте, а хати не кину!
Пробували вмовити — тільки час даремно потратили. А ніч же коротка, скоро світатиме. Лейтенант і скомандував:
— Взять её!.. Связать и на телегу!..
Солдати й кинулись виконувати ту сердиту команду. Та спробуй здичавілу кішку зв’язати!
— Вы что, таку вашу мать! — оскаженів лейтенант.— Связать не способны?.. Вот так надо вязать!
Ухопив за руку Наталку, став за спину заломлювати. Крутонулася зовсім уже знавісніла молодиця та й переорала мордяку лейтенантові. Не лишила й місцини живої!
А тоді — до дверей, з ніг солдатів збиваючи.
У двір вискочила — понеслася донизу. В бік Дінця.
— Німчики, голубчики, ря-атуйте!
Ледь наздогнали.
Повалили, скидали реміняччя із себе: руки-ноги в’язати.
Понесли, як колоду (Наталка й тут намагалась пручатися), та на підводу й пожбурили. Голічерева, лицем догори.
Один ноги осідлав, щоб не скотилася, а другий, реготнувши, на обличчя вмостився:
— Нюш-нюш, паренек, русский душок!
Наталка й нюхнула — зубами в оте учепилася…
В оте саме… В оте!.. Солдатик — кулею з воза! Мінометом завив! Не нашим — німецьким. Що його солдати прозвали “Ванюшею”. На противагу “Катюші”. Такої голосистої пари ще не відала жодна війна. Завиють — душу виймають!
(Мене досі розбирає цікавість: як вона, сатана, оте зубами дістала?)
* * *
І почесала Наталка без пересадки на Колиму.
Оформлена Смершем як шпигунка німецька.
Мало того, що до фашистів утекти намагалася, ще й голубчиками їх називала!
Гріх — непростимий.
Лейтенант же довго ходив, перев’язаний навскіс:
— Понимаешь, зацепило осколком!
А солдатика, що ледь не позбувся чоловічої гідності, нагородили медаллю. “За боевые заслуги”.
Ото й таке на війні тій траплялося.
Джерело: