Дімаров Анатолій Андрійович. Містечкові історії

ЛИСТ

З НЕБУТТЯ

Року божого тисяча дев’ятсотого о ранній весняній порі в провінційному містечку заштатному, що чманіло в кількасотлітній дрімоті, об’явився пророк. З’явився, мов з ікони зійшов: у хламиді, простоволосий, босоніж. Стукнув тричі патерицею в землю й оголосив кінець світу.

Три дні й три ночі, в покаянних сльозах і молитвах, чекали обивателі страшного суду. Коли ж настав четвертий, і п’ятий, і шостий настав, а Христос так і не з’явився в небі і сурми не заграли з чотирьох сторін світу, то впіймали пророка й били. Били за страх і плачі, за ошукану віру, особливо ж старалися ті, що за оці дні встигли роздати старцям нажите й набуте,— сказано ж бо: легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне.

А пізніше виявилося, що даремно й били.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Бо того ж таки божого року, тільки вже не весною, а влітку, найдовшою вулицею прокотив парокінний фаетон з кількома незнайомими панками та й зупинився на пустирищі, що западало ген аж до річки. Панки, одначе, не стали милуватися краєвидом, а, поскидавши купецькі піджаки та розібравши привезені лопати, заходилися до роботи. Вибехкали чотири, в зріст доброго дядька, ями, а потім покотили назад.

І знову містечко втратило спокій: обивателі сушили собі голови: для чого копано ями. Зійшлись на думці, що загадкові відвідувачі шукали скарб, пе інакше, і коли ті ж панки за тиждень знову прикотили фаетоном, то в них і щелепи поодвисали од подиву: весь пустир, зверху донизу, був усіяний ямами…

Того ж дня вияснилося, що обивателі даремно гріли чуби: панки не скарб шукали, а вибирали місце під цегельний завод, що невдовзі й виріс,— як пустив одного дня шлейф чорного диму, так і по сьогодні. Дим той частенько опускавсь на містечко, огортав ядушною хмарою, обивателі, згадуючи безневинно потовченого пророка, спершу чхали й лаялись, а потім звикли, як звикли й до зайшлого люду, що обсідав поступово цегельню: копав тісні та вонючі землянки, ліпив такі-сякі халабуди. І невдовзі по той бік цегельні, до самої річки, виріс хаотично нагромаджений виселок: кривулясті завулки та вулички, рахітичні, в одне віконце, хатини, витоптані до червоної глини двори без жодного деревця, без парканів; гори сміття, помиї, що виплескувалися прямо з дверей, коти, собаки, дітлашня, кури й кози, бо корів той зайшлий люд не тримав, корови навряд чи там і вижили б — обивателі, які зроду-віку не бачили живої кози, спершу думали, що то сама нечиста сила гуляє вулицями — як засвітить очима, як трусоне бородою, як мекне, го й мороз поза шкірою і душа в п’ятках.

Восени і весною виселок тонув у грязюці, взимку по самі дахи його замітали сніги, влітку димів курявою, але в усі пори року не зачинялися двері двох шинків, а на вулицях завжди валялися п’яні. Щонеділі ж, а особливо на свята, виселок гудів збаламушено в п’яному чаду, сплескувався піснями та криком, кружляв у відчайдушному танці, сплітався озвірілим клубком у сварках та бійках. Тоді виселкові ставало тісно, його захмеліла душа прагнула волі та простору, він вихлюпувався на вулиці зачаєного, завмерлого у страсі містечка — і ось він, день страшного суду: тріщали паркани, вилітали шибки, обривали ланцюги знавіснілі собаки.

Свята, слава богу, кінчалися, виселок неохоче входив у пошарпані свої береги, похмуро стрічав буденний світанок. Волікся в закіптюжені корпуси, копав глину, місив, формував, завантажував у печі, що дихали пеклом, діставав уже обпалену цеглу й спускав її на дешевих спинах своїх до пристані — на баржі, що піднімалися сюди од Дніпра, зашивався після роботи в землянки й халупи та й падав, підкошений втомою, в смердючі постелі — виселок стогнав, скреготав, лаявся навіть уві сні, метався й чухмарився люто, бо недаремно ж був прозваний Гнидівкою, і прізвисько це приросло до нього навіки.

Вже й революція одшуміла давно, й друга війна прокотилася, і позникали бараки й землянки, й перебудували завод, а виселок так і не розстався зі своєю осоружною назвою, принаймні в розмові місцевих жителів.

То ж Гнидівка так і лишилася Гнидівкою, хоч, повторюю, позбулася халуп та землянок, поставивши ошатні будиночки з власної цегли. Збулася й шинків, хоч оковиту й досі не розучилися пити й гулять не розучилися, так, щоб усі моря по коліна. Виселок довго ще мав погану славу серед містечкового люду, особливо молодшого, ображеного тим, що гнидівська парубота справно псувала містечкових дівчат, а своїх берегла, своїх не давала псувати і якщо ловила на своїй території якогось містечкового зайду — товкла, кулаків не жаліючи. Або ще гірше: роздягала догола, ставила рачки, давала до рук сірника і примушувала міряти тим сірником дорогу додому. Ще й співати при цьому.

Не уникнув у свій час печальної цієї пригоди і нинішній директор заводу Данило Григорович Полотуха, тоді ще просто Дапько: одміряв дорогу сірник у сірник і пісню співав, а на ньому, нещасному й голому, щосили поганяючи п’ятами, їхав (страшно тепер і згадати!)… їхав не Василь навіть — Васько, тоді ще зовсім шмаркач, а тепер голова фабзавкому цього ж таки заводу цегельного Василь Гнатович Загурко.

Та будемо надіятись, що Данило Григорович (Ригоро-вич — називають його заочі робітники цегельні)… що Данило Григорович вершника свого в темряві як слід не розгледів, а то й просто про той випадок забув, бо сталося це ще до війни, а війна багато що стерла з пам’яті людської. Тож забудемо й ми, а поведемо краще розмову про весняний ранок, що паче омив увесь виселок,— такий він був прозорий та чистий: і цегельний завод, і будиночки, які рясно ліпилися на колишньому пустирищі (гни-дівці так і не навчилися ставити паркани), і зовсім уже нові, з червоної цегли котеджі, вишикувані в один ряд ген на пагорбі, в яких поселилося заводське начальство,— тут паркани вже стояли, невисокі, щоправда, по пояс, та все ж паркани, і були вони всі пофарбовані в блакитне, бо директор найбільше любив блакитний колір, а за парканами перед усіма котеджами цвіли клумби, бо директорша кохалася в квітах… Ранок омив виселок, заглянув очима веселими та приязними в кожне вікно, оббризкав сонячним світлом людей, які прокидалися, а то вже й прокинулися, і люди, навіть найпохмуріші та най-роздратованіші, повеселіли враз, подобрішали, бо немоя;-ливо було дивитись очима сердитими на оцю весняну прозорість.

І Василь Гнатович Загурко прокинувся од веселого дотику сонця, що світило на все вікно, і всміхнувся назустріч новому дню, хоч йому, здавалося б, і не було особливих причин усміхатись. Обережно, поволеньки, за звичкою, що виробилася протягом останніх трьох місяців, він звівся на широкій, як баржа, постелі (дружина вже давно поралася на кухні), випростав з-під ковдри ноги, звісив їх з ліжка. Ноги були худющі, аж сині, ріденьке волосся не приховувало хворобливої голизни; щоранку, прокинувшись, Василь Гнатович довго й зосереджено вивчав свої ноги, відчуваючи похмуру насолоду від иевтішного того споглядання. І казав щоразу дружині: “От, усе сохнуть. Скоро зовсім зламаються”. І сердився, коли дружина відповідала, що не сохнуть, не треба вигадувати… Однак цього ранку Василь Гнатович хоч і звісив ноги з постелі, але не став їх роздивлятись, а похапцем засунув у штани: чомусь стало соромно виставляти їх напроти сонця.

Взувся в капці, пішов до вікна.

І йти йому сьогодні було легше, аніж учора: звична кволість мов одступилася, не гойдалися стіни й не нудило: “Може, й справді одужаю?” — подумав з боязкою надішо й одразу ж пригадав вчорашні відвідини лікаря, як той лікар, молодий та здоровий і від того аж неприємний, нарочито бадьоро сказав: “Та ви зовсім моло

дець!”— хоч молодцем Василь Гнатович не почувався ніяк. А сьогодні хвороба й справді одступилася наче, і тіло було незвично легке, і радісний живчик затріпотів усередині,— підійшовши до вікна, Василь Гнатович так і пірнув у сонячні промені, вони сипонули на нього, омили до останнього нігтика, пронизали так, що він відчував їх дотик ласкавий до кожного м’яза, кожної жилочки і чи не вперше за всі оці місяці вдихнув на повні груди… раз і вдруге вдихнув, і йому легенів забракло: хотілося ще й ковтнути повітря. Нетерпляче смиконув шпінгалети, штовхнув раму — вікно відчинилося, мов вистрелило, в обличчя, в жадібно розтулений рот, хлюпнуло таким запашним і бадьорим, що він весь затремтів,— пив і не міг напитися, дивуючись щиро, як не додумався досі одчиняти щоранку вікно, провітрювати кімнату. Дивився очима проясненими на сонце, на річку, на ліс — так дивився, наче оце побачив уперше. І думка, що він таки починає одужувати, що страхітливий рік з операцією, з тримісячним перебуванням у лікарні, з непорушною прикутістю до ліжка, з важкими запахами ліків, що ними були й сїішї просякнуті, з похмурими ранками й моторошно довгими ночами, з думками, од безнадії чорними, з постійною роздратованістю на всіх і на все,— думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився і він від сьогодні стане жити по-новому, як і всі люди довкола,— ця думка, спершу боязка та несмілива, з кожним поглядом, подихом все більше утверджувалася в ньому — так що защеміло в очах. Але це був приємний, радісний щем, він упивався ним, як дитина, і, одірвавшись од вікна, погукав:

— Ліно!.. Ліно!..

Мав поділитися радістю — негайно, секунди не гаючи.

Дружина не обізвалася. Може, вийшла надвір? A Monte, па кухні? Певно ж, на кухні — готує, сніданок. Щоб потім, обережно прочиняючи двері, заглядати щохвилини: прокинувся? Не прокинувся? Накапати ліків, нагодувати…

“Не вийде, голубонько!.. Не встерегла, прогавила!..”

Він розсміявся уголос, уявивши, яке в неї буде лице, і в зовсім уже пустотливому настрої вийшов із спальні. Не взяв навіть ціпка. “К бісу ціпок!.. Інвалід?.. Я вам ще покажу інваліда!..”

— Ліно, ти тут?

— Ноже, що сталося?

Дружина, як стояла біля плити, так і. завмерла. Василь Гнатович не появлявся на кухні відтоді, як його забрали в лікарню. Та й не прокидався так рано: засинав десь о другій, о третій, іноді перших півнів стрічав, то й спав до полудня.

Дивилась налякано, і її велике лице повнилося звичною тривогою за нього.

— Нічого не сталося,— заспокоював дружину Василь Гнатович: в ньому все ще іскрилося, все ще всміхалось, тон усміх мимоволі одбивавсь на обличчі. Не витримав, як дитина, похвалився:— Ти знаєш, я сьогодні вперше відчув себе здоровим! От ходжу без ціпка… І голова не йде обертом…

Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється,’чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович… ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну,— та кофта найбільше вразила Василя

Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.

— Нічого, Васю, нічого,— говорила вона, коли Василь Гнатович, пронизаний жалем, взявся її утішати: оце добре! Тут радіти треба — не плакати! — Це так… Це зараз пройде…— І всміхалась крізь сльози, й витирала долонею мокре обличчя.— Хіба ти не знаєш жінок?..— їй уже й незручно було за раптові ці сльози.— Іди краще полеж. Поки я сніданок зготую.

— Як?!—обурився жартома Василь Гнатович. Вона його знову вкладає? Мало він намучився в тому остогидлому ліжку? Мало її вимучив?.. Ні, голубонько, більше не діждешся! От він візьме та й затанцює…

— Танцюй, Васю, танцюй. Тільки не тут, не на кухні.

Вийшовши з кухні, Василь Гнатович замало не перекинув бідончик, що стояв під дверима. Одразу ж упізнав цю посудину: дружина носила в ній молоко і нині, либонь, зібралася, бач, і карбованець зверху поклала,— жаль до дружини, яка ніколи б отак не поставила на підлогу чисту посудину, знову пронизав Василя Гнатовича, він відчував якусь провину перед нею: “Запоралась, бідолашна, коло мене!” Нахилився обережно — все ще боявся, що ось-ось попливе перед очима, підняв бідончик, щоб поставити на стільця, та й укляк од раптової думки: а чому б йому самому не сходити по молоко? Це ж майже поруч, триста метрів, не більше, то він що — не дійде? Дійде, їй-богу ж, дійде, тільки треба взяти ціпок, з ціпком усе ж надійніше.

Тихенько, щоб не почула дружина, повернувся до спальні. “Ото буде здивована!” Наперед вирішив, з молоком повернувшись, поставити бідон знов під дверима. Ціпок не стояв коло ліжка — лежав на підлозі. Василь Гнатович різко нагнувся і ледве не впав: гойднулася перед очима підлога, нудотний клубок підкотився під горло. Судомно вчепившись у бильце ліжка, Василь Гнатович стояв, не розгинаючись, чекаючи гострого болю в шлунку, що завжди в таку мить з’являвся, але болю не було, неспокійно тільки щось ворухнулося, і він обережно, сантиметр за сантиметром, розігнувся. Огидно тремтіли ноги, пливла, гойдаючись, кімната. Щоб не впасти, Василь Гнатович примостився на ліжко. Витер долонею враз змокріле чоло. В голові шуміло, дзвеніло, в скроні гаряче било, стіни все ще погойдувались, і пливло, пливло кудись ■ набік осяяне сонцем вікно.

Дотанцювався!

І такий відчай охопив Василя Гнатовича, що хоч падай і криком кричи!..

Однак ішлося таки на одужання, з кожним ранком він почував себе краще й краще і хоч після того випадку не ризикував появлятись на вулиці, у двір усе ж вийшов спершу з дружиною, а потім і сам. Свіже повітря прямо-таки вливало сили в нього, з’явився апетит, Василь Гна-тович уже з нетерпінням чекав, коли дружина покличе його їсти, а він їв що дві години, невеликими порціями. І лікар уже не дратував його своїм виглядом здорової людини, своєю смагою бадьорою. Навпаки: дивлячись на нього, Василь Гнатович думав, що й він таким буде… ну, не зовсім таким, роки не ті, та ще па додачу й хвороба, але що йде на видужання, відчував усім тілом. То було відчуття світле та радісне, довколишній світ, поки що обмежений будинком і двориком, знову одкривався для нього. Василь Гнатович жадібно вбирав у себе найменшу дрібницю, на яку не звертав колись уваги: кожен листочок на деревцях молоденьких, кожен паросток, що витикався на клумбах, і якийсь аж просвітлений повертався з двору. Полежати, перепочити — навіть ліжко не дратувало його, а ліки, які він вживав, не тхнули так осоружно.

Двічі провідав сусід по котеджу (половина — Загурко-ва, половина — сусіда) Прокіп Дмитрович Кліпчепко, голоштан бухгалтер, фінансовий бог, про якого директор завжди казав: “Ми за твоєю спиною, як за кам’яною стіною!” (шипа в нього іі справді була широчезна, спина штангіста, борця, а не бухгалтера, і якби не черевце й підборіддя подвоєне, то хоч одразу ж на ринг. Заходив, сідав, одхекуючись, витирав величезною хусткою завжди мокре обличчя, розповідав найсвіжіші новини: все про завод, окрім заводу, сусіда ніщо не цікавило, а Василь Гнатович жадібно слухав його, і розпитував, і сміявся по-дитячому щиро з найменшого дотепу.

В останні відвідини Кліпченко похвалився, що зпа-йшов-таки надійний засіб позбавитись зайвої ваги: біг підтюпцем — чули?

— Невже бігаєте? — спитав Василь Гнатович.

— Бігаю… Щосуботи й неділі.

— І багато вже скинули?

— П’ятдесят п’ять грамів.

“В аптеці зважувались?” — хотів запитати Загурко, та вчасно прикусив язика: сусід міг образитись.

— Підтюпцем — уявляєш картину! — сміявся до Ліни. І дружина сміялася, вона помолодшала немов, дивлячись на чоловіка, якому з кожним днем ставало все краще.

Тож ішлося на одужання, і одного травневого ранку, такого ж ясного та гожого, Василь Гнатович вирушив по молоко. Довелося, щоправда, витримати бій з дружиною, яка спершу не хотіла й слухати, щоб він кудись ішов, а потім казала, що вони сходять удвох, але Василь Гнато-впч таки наполіг на своєму і, підхопивши бідончик, веселенько вийшов на вулицю.

І вулиця здалася йому не такою, як завжди: вона паче вирядилась, готуючись до якогось свята. Червоні котеджі, блакитні парканчики, соковита по-весяяиому зелень, барвисті килими квітників — все це милувало око, приносило втіху. Василь Гнатович дивився й не міг надивитись, йому не вірилося, що колись, ще до хвороби, до операції, він міг байдуже проходити повз всю оцю красу. Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту! Василь Гнатович дивився на річку, на луг, на ліс і теж наче вперше те бачив, хоч тут же народився й виріс, в отій річці купався з року в рік, но тому оп лугові бігав, а в ліс ходив по гриби та суниці. Василь Гнатович подумав, що не купався в річці вже років :і двадцять, якщо не більше… Ні, купався, бувало, кілька разів на маївку, після добрячої випивки, коли чоловіки стрибали один поперед одного з кручі, а жінки кричали, щоб пе робили того, бо, дивись, ще втопляться. Василь Гпатович теж стрибав, коли був молодий та рядовий, а потім тільки дивився: що роки, а що й посада — якось уже несолідно. Ну, стрибати він і зараз не став би, але поніжитись на пісочку, на ласкавій травиці, ввійти в теплу воду — курорту не треба!..

“Господи, а молоко!”—здалося, що стояв, завмерши, хтозна й поки. Повернув до ятки (триста метрів, не більше) і одразу ж побачив чотирьох чоловіків у спортивному, що підтюпцем наближались до нього. Упізнав попереду директора, його трудно було не впізнати, лише Поло-туха отак бігти й міг: енергійно, напористо, мов когось обганяючи, а позаду вистрибувала суха постать головного інженера… Цьому чого бігати? — самі ж маслаки!.. А от біжить, не одстає від директора, гострими колінами щосили вимахуючи… Мовби хоче піддіти під сідницю директора і щоразу лякається… А ще позаду — Загурків сусіда, головбух, тупоче, аж котеджі здригаються, затуля своєю широчезною спиною майже всю вулицю. І того, що останнім біжить, затуляє: підстрибує тільки то з-за правого бухгалтерського плеча, то з-за лівого жовта в’язана шапочка з червоною китицею. Коли підбігли і головбух зупинився, одсапуючись, хусткою білою вимахуючи, наче збирався здаватись в полон, упізнав Загурко й останнього, упізнав і не міг втриматись од усміху: кумеднішої постаті й не придумати. Яскраво-червоні штани, якась сорочечка куценька, дитяча шапочка на круглій, наче кавун, голові. Так міг зодягнутися тільки Буздє, ось він і вигукнув, Василя Гнатовича вгледівши:

— Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря! — зірвав з голови шапочку, помахав енергійно, вітаючись.

Всі розсміялися, не боячись, що Буздє може образитись: він любив смішити людей, в цьому, здається, вбачав сенс своєї трудової діяльності.

— Як справи? — привітався директор. Потиск руки енергійний, чіпкий, світлі очі так і вхопили Загурка.

— Та як мої справи…— відповів знічено Василь Гна-тович; він завжди трохи губився перед Полотухою.— От… поправляюсь потроху…

— Ліки є?.. Ескулап відвідує?.. Чого немає — кажи!.. Дістанемо!.. Одужуй швидше — разом бігати будемо! —

І пже нетерпляче до супутників: — Побігли!

Намитися, рвонув уперед, а за ним, підкидаючи гострі коліна, головним інженер, Промін Дмитрович протупотів бегемотом, позаду — Буздє.

Кнопка, вперьод! — Ліпно зараз помітив Загурко крихітну собачку: дзявкнула дзвінко, кинулася з усіх ніг за господарем. Буздє не інакше її і завів навмисне для оцієї ранкової вправи. І обоє вони були прекумедні: повний, жирком налитий Буздє в неймовірному своєму костюмі й крихітна Кнопка.

Василь Гнатович посміявся услід: ну й Буздє, з цим по знудьгуєшся! — і на душі йому стало ще веселіше. “А що, буду бігати! — подумав задиристо.— Костюм спортивний кушпо, кеди — і щоранку на свіже повітря!”

Біля ятки вже зібралася черга. Чималенька, душ тридцять, не менше, в основному жінки та кілька пенсіонерів: ну, цим тільки й лишилося, що по чергах вистоювати,— і всі, звісно, квапляться, всім ніколи, тому й пильнують, щоб ніхто не взяв поза чергою. І хоч Василь

Гнатович міг би скористатися тим, що він же ще не одужав, ось і ціпок в руці, та все ж не став пхатися наперед: зупинився в кінці черги, жартома запитав:

— Хто тут перший?

— Ось ми перші ззаду! — відповіли йому.— Ставайте за нами!

Василь Гнатович став за крайньою жінкою, сказав, аби щось сказати:

— А сонечко вже припікає! — Бо сонце й справді гріло по-літньому.

— Еге ж, припікає,— погодилася жінка.— Ще й молоко, гляди, скисне.

— Не встигне,— заперечила інша.— Не бачите, скільки підходить!

Люди й справді підходили: весна ж, молока стали завозити менше, прогавиш — сьорбай водичку; Василь Гнатович не встиг уперед і на кілька кроків просунутись, як за ним уже виросла черга, добре ж, що вийшов завчасно. Він оглянувся і одразу ж наткнувся на погляд жінки, яка стояла позаду, і той погляд різонув його, наче ножем.

Василь Гнатович похитнувся, наче його зненацька вдарили. Одвернувсь, зіперся на ціпок. “Що це?.. Хто вона?.. Ні, це мені здалося!..” — Хоч уже знав: не здалося, очі аж палахкотіли ненавистю, вони пекли його й зараз — у сіпшу, в потилицю, він міг би напевно сказати, куди вона зараз дивиться… “Та ні, цього бути не може! — Василь Гнатович подумати не міг, щоб хтось його отак ненавидів…— Дурниця якась! Божевілля! Просто жінка чимось знервована… На когось, може, розсердилась, а мені здалося…— заспокоював себе, але погляд пік та й пік йому спину.— Це хвороба… Й досі хвороба… Ху ти, що вона може зробити з людиною!..” Василь Гнатович мусив-таки оглянутись — пересвідчитись, що то йому здалося, але боявся знову обпектися об ті очі.

Врешті, наважившись, оглянувся ще раз.

І знову, мовби на ніж, наткнувся на погляд жіночий.

Вона дивилась на нього поглядом того, хто розстрілює,— нещадно, незблимно, з такою жагучою ненавистю, що Василя Гнатовича так жаром і обдало, і він, не витримавши, одвернувся, але від того стало не легше: очі знову пекли йому спину. Вже пе було сумніву, що той погляд не випадковий: жінка дивилася саме на нього, йому адресувала жагучу ненависть.

“Та що ж це таке?.. Господи, що ж це?!”

Лишатися в черзі вже не міг. Хвороба наче знову повернулась до нього, всередині заворушилося, зібгалося, стиснулось, перед очима попливло-попливло, затремтіли коліна. Боячись, що він от-от упаде, Василь Гнатович вийшов з черги, притулився до ятки: учепитися, обіпертись, перестояти — ні про що вже більше не думав, і тут йому в спину, у вуха ударив пронизливий, ненавистю загострений голос:

— Не давайте йому поза чергою!.. Звикли без черги!

Кричала та жінка: Василь Гнатович міг би заприсяг-тися, що тільки вона.

Хтось їй відповів, що навіщо кричати, не бачите хіба — людина ледь на ногах тримається.

— Прикидається, щоб без черги пролізти! — закричала жінка ще дужче.

— Та побійтеся бога — отаке на чоловіка казати!

Черга заворушилася, загаласувала, наче заведена, одні

нападали на жінку, інші її підтримували, люди стьобали одне одного дошкульними словами, крику не жаліючи,— Засиль Гнатович поспішив забратися геть.

Знову йшов вулицею — не йшов, а волікся. Опиравсь па ціпок, порожній бідончик бив його в ногу, а в спину штовхали сердиті голоси.

— От…— сказав Ліні.— Набрав молока…

Т кинув порожній бідончик.

Дружина жахнулася, звісно:

-— Що сталося, Ііасю?.. Та па тобі помає лиця!

Ііаси.ш, Гнатович, пі слова більше не сказавши, пройшов важко до спальні, як був у костюмі, упав па ліжко. Все у ньому застигло, не хотілося нікого бачити й чути, билося тільки одне: “За віщо?”

Дружина метушилася наполохано, наливала якісь ліки, і щоб тільки одчепитись од неї, Василь Гнатович випив, знову ліг, стуливши міцно повіки, а вона все допитувалася, що, може, він хоче заснути, наче не бачила, що він уже й очі заплющив,— врешті таки догадалася вийти, спасибі й на цьому, двері хоча б зачинила! Василь Гнатович із злістю подивився на одчинені двері, йому вже здавалося, що дружина те зробила навмисне,— о господи, й померти спокійно не дадуть! — але зачиняти двері не став, бо для цього треба було зводитись, а йому зараз хотілося одного: заплющити очі й померти. Зникнути з цього незатишного, злого, осоружного світу, де люди ненави-

дять одне одного. Він застогнав, пригадавши крик жінки й цовні жагучої ненависті очі…

Хтось подзвонив (Василь Гнатович аж здригнувся), хтось прийшов, слава богу, не до нього, бо пішли одразу ж на кухню. І забули ж, звісно, причинити за собою двері. їм аби язики почесати, а що людина хвора, те їх не обходить. Ну, нехай та, чужа, а Ліна… Невже вона не розуміє, що він прагне зараз лише одного: тиші й спокою?

Жінка торохтіла, Василь Гнатович упізнав її по голосу: дружина бухгалтера Паїеія Федорівна, така ж бодня з квашнею, як і її чоловік, все за серце хапається, бо хвора. А плескать язиком, бач, не хвора: Василь Гнатович ненавидів тепер усіх на світі жінок, а особливо оцю, Паї-сію Федорівну.

Згодом, слава богу, пішла — щоб ти більше сюди й не верталася! А в дверях з’явилася дружина (вона таки його доконає сьогодні!):

— Васю, не спиш?

— Ні,— відповів непривітно.

— Ну, як тобі?

Підійшла, поклала на лоба долоню. Долоня прохолодна й приємна, але Василь Гнатович навіть цього не хотів од дружини: мотнув головою, скинув геть руку.

— Як ти себе почуваєш?

— Ніяк! — буркнув не дивлячись. “Ох, одстаньте від мене, дайте спокійно померти!”

— Чому ти мені не розповів?

— Що саме? — спитав роздратовано.

— Те, що сталося в черзі.

“Ага, таки принесла на хвості!” — подумав про дружину бухгалтера.

— Нічого було розповідати!.. І взагалі, дай мені спокій…

— Ось я піду й добре її вибатькую! — В голосі спокійної, завжди врівноваженої Ліни бринять гнівні нотки.— Як вона посміла?

— Не смій! Чуєш, не смій! — Бракувало, щоб дружина пішла сваритись. Потім запитав її вражено: — Ти її знаєш?

— Ще б не знати! — пирхнула сердито дружина.— Разом колись працювали… Соплячка, в підметки не годилася, а дерла носа, наче щось путнє. Ось я їй!..

и

— Не смій! — знову сказав Василь Гнатович.— Я забороняю, чуєш?

— Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рот® розтулити не можна!

— Образили ж не тебе — ти й не мішайся… Я сам якось раду дам…

Дружина, насуплена, вийшла, навіть двері цього разу причинить не забула, тиша врешті залягла в кімнаті, і від неї побілішали стіни, посизіли вікна. Загурко незчувсь, як заснув (мабуть, подіяли ліки, що наковтався), але краще б не спав: прокинувся весь мокрий од поту, липкого, бридкого, а голова розболілася, як на похмілля. Довго лежав, не в силі поворухнутись, потім примусив себе таки звестися, скинути костюм, краватку, сорочку, знайшов таблетку, розжував і ковтнув. Таблетка була гірка, як смертна кара, але Василь Гнатович навіть не скривився: стільки перепив-перековтав різної погані, що давно уже звик і до гіркого, й до пекучого. Знову ліг, заплющив очі, розслабився, чекаючи, поки вгамується біль.

Прочиняючи обережно двері, двічі заглядала дружина — Василь Гнатович обидва рази вдавав, що спить, і таки справді заснув, і це був важкий чорний сон, який несе не полегшення — втому. Йому снилося щось і не спилося, марилося й не марилось: щось розколошкане, каламутне, важке та гнітюче огортало його, засмоктувало в себе й душило, а він ніяк не міг вирватись: хотів проснутись і по прокидався. А коли нарешті прокинувся, то і’олова вже не боліла, але була важка та несвіжа, і все тіло розбите, і настрій такий, що хоч одразу в зашморг. Уже й не вставав, поїв прямо в ліжку, щоб тільки одчепилася дружина, чекав, щоб швидше скінчився цей день, а коли дочекався, коли й вечір минув, і Ліна, натомлена, лягла й одразу ж заснула, для нього настала ніч іще важча, ніж день, бо знову думав про жінку в черзі, знову чув її крик, бачив її очі, повні жагучої ненависті.

І ніяк не міг зрозуміти, за віщо вона його так ненавидить.

Міг би заирисягтися, що ніколи з нею не зустрічався.

А в підсвідомості, в найглухішому закутку якомусь ворушилося настирливо: таки десь зустрічався. Мусив зустрічатися, бо не може людина отак, ні з сього ні з того, зненавидіти іншу.

Вранці спитав дружину:

— Ти знаєш, де вона живе?

— Ти що, в гості до неї збираєшся?

— В гості.

Щ Ліна одразу ж стала відмовляти: та забудь ти про це! Якась дурепа щось там сказала, а ти отак караєшся! Як усе брати до серця, той жити не можна! Але Василь Гнатович стояв на своєму: обов’язково мусить дізнатися, звідки така ненависть. Ну як вона не розуміє цього?

— Чи ти хочеш, щоб я швидше помер? Тоді давай, добивай!

Врешті Ліна здалася: розповіла, як пройти до будинку, в якому жила ота жінка.

— Давай я хоч проведу.— Боялася, певне, що він і не дійде.

— Не треба, я сам!

Вийшов роздратований: ну й ці жінки!

Було ще рано: Василь Гнатович і підхопився раніше, щоб застати ту жінку вдома. Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина. Якби це було вчора, Василь Гпатович обов’язково зупинився б спитати, що він ото робить (любив поговорити з дітьми), але зараз поспішав, боячись запізнитись.

Будиночок з найшов одразу ж. Колись, проходячи повз нього, він зупинявсь мимоволі. Та й трудно було не зупинитись: невеличкий, ошатний, стояв він на моріжку такий кокетливий, що й усміхнутись хотілося. Одразу ж видно було, що його будували не абияк, а з любов’ю великою — будували, немов малювали, і ось він стоїть, дзвінкий та веселий, світлими фарбами сяючи. Василь Гнатович постояв вагаючись, йому не вірилося, що ця жінка живе в такому будинкові (уже знав од дружини, що чоловік її півроку тому вмер, що вона живе з дочкою удвох. “Дочка доросла?” — “В першому класі, здається”.— “То вона ще молода!” Досі думав, що мав справу з літньою жінкою). Василь Гнатович постояв вагаючись, уже й боячись наступної зустрічі й можливого крику, уже й думка майнула, чи не краще повернути назад, поки не пізно, та пригадав ніч минулу і скільки таких ночей ще чекатиме на нього, отим криком отруєних,— рішуче насупився й повернув до будинку.

Поки виліз на пагорб, став увесь мокрий. Спускався, мовби нічого, хвороба таки одступилася наче, а тепер знову огидна кволість, і в очах тьмяніє. Але перепочивати не став (здавалося, що весь виселок дивиться в спину), зайшов одразу ж у сіни.

Постукав у двері.

— Зайдіть!

Голос веселий, дзвінкий: Василеві Гнатовичу здалося, що він помилився адресою.

— Та заходьте ж! — гукнули ще веселіше.

Кімната була залита світлом, яскравим, нестримним, що лилося весело у вікна,— світло так і хлюпнуло в обличчя Загуркові, так і вдарило в очі, і він, осліплий, якусь мить нічого не бачив. А коли призвичаївся, то вгледів посеред кімнати, на барвистій доріжці, жінку в яскравому одязі, а поруч дівчинку в шкільній коричневій формі, з яскраво-червоним бантом на чорнявій голівці. Вони обоє, мабуть, щойно сміялися, сміх іще бринів їм у очах, тріпотів на вустах, на обернених до нього обличчях. Василі, Гнатович кашлянув — так йому стало ніяково од думки, з чим він прийшов, а жінка якусь мить ще весело дшшдаст, на нього. Та ось у неї враз стали холонути очі. (‘.міч іще тріпотів на молодих та червоних вустах, а холод у.ке стікав по обличчю, па нього мов тінь насувалася — іівпїпо привітне, воно ставало замкнене й лихе.

Чого вам? — спитала пороже: в кімнаті так і померкло.

Напии, Гнатович переступив з ноги на ногу, обіперсь на ціпок: в нього знову загупало в скронях, а губи заті-ііалііп, ображено.

<"т, мовив над силу,— ви вчора на мене кричали...

IIv іі кричала! — сказала з викликом жінка, голос Vi .ж і иіеііім. І Василі, Гнатович, боячись, що вона знову ніриеіі.пі на крик і повторитксіі вчорашня жахлива сцена, десь у душі в,ке жалкував, що по послухався дружини… Василі. Гнатович іл докором, а жалем до себе, до своєї лпороби важкої спитав:

За що?.. Що я вам такого зробив?

— Він ще й питає! — вигукнула жінка. Очі її знову аж різали Загурка — стільки було в них ненависті,— Вій ще н питає!

— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.

— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.

— Дядько?.. Який?

— Той, що вбив нашого татка!

У дівчинки очі стали квадратні. Вчепилася щосили за материну спідницю, дивилась перелякано, а Василеві Гнатовичу знову здалося, що його вдарили в груди. Він убив?.. Він?.. Що ця божевільна каже дитині?!

— Кажу те, що е! Забирайтесь геть, нам треба в школу!

Випхала мало не в шию. Грюкнула дверима, аж струсонувся будинок, пройшла мимо, не дивлячись, тягнучи за руку дочку, яка оглядалась на дядька. Василь Гнато-вич все ще стояв, наче розіп’ятий на тому моріжку веселому, розгублено дивився вслід. “Я вбив?.. Я?..” Лише зараз дійшло, в чому його звинувачує ота розлючена жінка.

Він убив її чоловіка!.. Коли?.. Як?.. Що за безглуздя!..

Озирнувся, підсвідомо шукаючи свідків своєї непричетності до всього того, що сказала йому жінка.

Вулицею йшли люди, дехто здивовано, а дехто з насміхом, як здалося Загуркові, поглядав на нього, він подумав, скільки буде розмов, пересудів та здогадів, подумав про це і вийшов па вулицю. І тут уже по-справжньому пожалкував, що не послухався дружини: спускався мовби нічого, а рушив угору — одразу ж стало заходитися серце. І хоч опиравсь на ціпок, ноги підламувалися, з кожним кроком ставало важче: здавалося, що ось-ось упаде. Зупинився, хапаючи перекошеним ротом повітря. Слава богу, що хоч нікого не було поруч, піхто не бачить, що з ним. “Нічого, нічого… Все минеться…” Пошукав очима лавку: присісти, відпочити, та лавки поблизу не було. Стояв, не зважуючись ступити вперед, хоч серце, здавалося, й утамувалося трохи, і хто зна, скільки б отак простояв, аби не машина, не директор, що сидів за кермом.

Упізнав машину одразу: червоний “Москвич” — єдиний отакого кольору на весь їхній виселок, і, ще не бачачи, хто за кермом, уже знав, що Полотуха: сам водив машину, з шофером їздив лише в Київ, у міністерство чи главк, а зараз котив, мабуть, на пристань — довідатись, чи пригнали баржі, бо річковики їх частенько підводили, і тоді доводилося розпочинати робочий день лайкою по телефону. Лаятися ж Данило Григорович умів, тут йому трудно було знайти конкурента: річковикам частенько доводилося вислуховувати таке, що й трубка розжарювалась. Зате баржі появлялися після кожної такої розмови, наче з мішка хто їх витрушував, і капітани буксирів щоразу цікавились:

— Ваш директор часом не боцманом був?

Тож “Москвич” котив донизу, аж курява слалася вслід, і Василь Гиатович одступив, щоб не потрапити під колеса, ще й одвернувся: не хотів, щоб Полотуха його впізнав, але хіба від таких очей можна сховатися? Гальма завищали мов недорізані, машина зупинилася.

— Гнатович?.. Ти що тут робиш?

— От… прогулятися вийшов…— сказав знічено Василь Гнатович, світлі очі дивилися так гіезблимпо й гшльно, що Загуркові стало якось не по собі.— А топор от не можу дійти…

Полотуха ще якусь мить не спускав з нього пильного погляду, потім глянув на годинник.

— Сідай!

— Та я вже якось сам…

— Сідай, сідай! — уже нетерпляче.

І Василь Гнатович — що лишалось робити? — поліз у машину.

Дивився збоку на енергійну, вперед націлену постать директора, з тоскною заздрістю думав: “От кого й хвороби не беруть!” Од Полотухи віяло незламним здоров’ям людини, яка зранку схопилася, мов на пружинах, зробила зарядку, прийняла холодний душ, розтерлася до червоної шкіри, поснідала (‘.манно — зарядилась енергією на весь День, до само)1″ вечора.

— Скоро видужаєш?

— Та от… потроху виборсуюсь.

— Видужуй — ти мені потрібний!

Зупинився навпроти котеджу:

— Ну, бувай! І якщо які ліки — кажи, не соромся.

Василь Гнатович став дякувати, але Полотуха його вже

не слухав — нетерпляче шарпав ручку швидкостей. Га-зонув, покотив щодуху. Василь Гнатович дивився вслід і думав розчулено, що яка ж таки гарна людина Данило Григорович, бач, не проїхав мимо, підвіз і про ліки не забув,— дістане, якщо будуть потрібні, з-під землі викопає. Вже раз було, коли він лежав у лікарні й професор сказав, що не завадило б швейцарські пілюлі. Дружина з ніг збилася, всі аптежи оббігала, обдзвонила всіх знайомих — безрезультатно. “Чому не сказали одразу?” — розсердився тоді Полотуха. В той же день і заніс, не сам, щоправда, дістав, не вистачало, щоб він і по аптеках мотався, а покликав Бузде й наказав не з’являтися без ліків. Василь Гнатович уже наступного дня ковтав швейцарські пілюлі…

— Сходив? — щойно переступив поріг, запитала дружина.

— Сходив,— буркнув Василь Гнатович: одразу ж пригадав повні ненависті очі жінки, оті її слова до дитини.

— Ну й що?

— Не застав.

— Я ж казала, що не застанеш.

— Нічого ти не казала! — вже зовсім роздратовано обірвав він дружину. На її обличчі одразу ж ліг вираз терплячої отієї покірності, що його найчастіше звик бачити Василь Гнатович.

— Ти, Васю, може, ляжеш?

— Одчепися, ради бога! Що ти од мене хочеш?

— Я, Васю, нічого… Думала, що ти натомився.

— Думала, думала!.. Поменше думати треба!

Василь Гнатович все ще бурчав, хоч Ліна й замовкла. Жалісливе мовчання дружини його теж дратувало, бо нагадувало, що він таки хворий. І Василь Гнатович, щоб не розпалитися зовсім, пішов до спальні.

Хоч був патомлений, в ліжко не ліг: знав, що дружина не витримає — загляне. Вона й справді заглянула, лагідно спитала:

— Тобі нічого не треба?

— Нічого!

Стояв до неї спиною, чекав, поки вона вийде.

— Піду готувати сніданок. Тобі ж скоро їсти.

Василь Гпатович вперто дивився у вікно, потім ліг на

ліжко й думав про ту жінку,— не міг про неї не думати, хотів би — не міг! — і її останні до дитини слова, що він убив їхнього татка, палили свідомість.

Він убив?.. Він?.. Боже, що за безглуздя!..

Але не могла ж вона отак просто вигадати! Щось, мабуть, та було…

І за сніданком… яйце некруте, півсклянки чаю й ложечка сиру… за сніданком не витримав — спитав дружину:

— Як його прізвище?

— Чиє? — не зрозуміла одразу вона.

— Ну, того… Чоловіка твоєї знайомої… Що півроку тому помер…

— Здається, Валько. Я ж із нею й місяця не пропрацювала.

— Здається!.. Тобі все здається!

Прізвище йому не говорило нічого: на заводі було з десяток Вальків.

— А як його хоч звали, не запам’ятала?

— Якось кумедно, мов і не по-нашому.— Ліна аж лоба наморщила, пригадать намагаючись,— Ксаверій!

—Ксаверій? — Загуркова рука з ложечкою так і застигла.

— Ксаверій, еге ж! — закивала головою Ліна.— Наші ще кепкували: вибрала чоловіка, що натщесерце й не вимовиш…

Іще щось говорила дружина, але Василь Гнатович її вже не слухав: Ксаверій!.. Валько!.. Як він одразу не здогадався, що це міг бути тільки Валько!

— Од чого він помер? — запитав, щоб остаточно упевнитись.

— Щось із нирками в нього… Камінці, чи що… Ліг на операцію — під ножем і помер…

Камінці!.. Тепер не лишилося сумніву: це був той самий Валько! Він ще тоді здивувався: чоловік зовсім молодий, а обличчя жовте й брезкле.

— Не сплю вже яку ніч! — скаржився Загуркові.— 3< і всім, прокляті, замучили!—і подав санаторно-курортну картку.— Ось на курорт, кажуть, їхати, буцім допоможе, а то, кажуть, під піж...

Папілі. Гнатович пообіцяв, що путівку дістане: не вистачало ще різати! Знав уже, яка це тяяша операція: робили старшому братові. Півроку провалявся в лікарні. Лягав чоловіком, а вийшов — тінь од людини.

• • Тільки на курорт! Про операцію й не думайте!

Та поїду, якщо дістанете. Жінка живцем випихає із хати: їдь! Паче путівки на дорозі валяються…

Нічого, дістанемо,— пообіцяв іще раз Загурко.— Зважайте, що путівка у вас у кишені.

Може, тому іі вибивав цю путівку, як ще жодної не вибивав. Спеціально з’їздив у Київ, роздобув резолюцію профспілкового начальства найвищого: видати! Але й це ще пе все. Довелося поповоювати у відділі, що відав путівками,— не було, відповідали, всі роздали, почекайте наступного кварталу. А хвороба чекатиме? А людина помре — на чиїй буде совісті? Сам себе не впізнавав — так брав за горлянку. Бюрократи, чорнильні лоби, за папірцями людини живої не бачать! Пообіцяли нарешті: дамо. Дамо, тільки одчепися! Де ти і взявся такий?.. Кудись подзвонили при ньому, когось ублагали повернути путівку (“Дві дамо замість однієї!.. Дві!..”). Умовили. “Сьогодні п’ятниця? В понеділок і вишлемо. Або найпізніше — у вівторок”.

Повернувшись із Києва, Василь Гнатович розшукав одразу ж Валька, сказав йому весело:

— Ну, Валько, готуй чемодани: на тому тижні буде путівка!

У Валька й обличчя освітилося.

Ще ніколи не було, здається, так хороше на душі в Загурка, як того дня. Весь час бачив вдячні очі Валька.

Навіть друясина помітила:

— Що це з тобою?

— А що?

— Та якийсь ти сьогодні на себе не схожий. Мовби засватаний.

— Засватаний, Лійочко, сам себе і посватав! — Обійняв дружину за плечі, зблизька в очі заглянув: милі, хороші, найрідніші в світі.— Хочеш, підемо сьогодні в кіно?

В дружини обличчя стало враз таке налякане, наче він запропонував їй стрибнути в прірву.

— Ой, картопля горить!

Вирвалась, побігла прожогом на кухню.

“Ну, жінки!” — посміювався добродушно Загурко: святкове почуття все не проходило.

А потім сталося таке, що краще не згадувати!..

Але спогади стояли, понурі, в головах, чатували на нього, і годі од них одв’язатиея…

Путівка прийшла аж у п’ятницю. Василь Гнатович хотів одразу ж покликати Валька, але тут подзвонив директор.

— Зайди!

І Загурко з уже розпечатаним конвертом побіг до директора: Полотуха чекати не любив, коли хто запізнювався, одсилав найчастіше назад: “Можеш іти, мені ти вже не потрібний!” І після того довго не помічав. Не викликав, не вітався — наче й не було на світі такого. Місце порожнє) і квит…

— У себе? — спитав секретарку. Спитав за звичкою — щойно ж дзвонив.

Секретарка — молоде, розфуфирене, наманікюрене й напедикюрене (тьху, слово яке!), в штанцях в обтяжечку і в кофті з газети, що ледь пупок прикривала,— головного бухгалтера улюблена донечка, не попала в інститут, тепер стаж заробляє… Інженер колись буде, прости мене господи!.. Секретарка, не одриваючи трубки од вуха, війнула на Загурка довжелезними, чорті й з чого зробленими віями: у себе, мовляв, і знову защебетала в трубку, і слова у неї були якісь аж не людські — пташині слова. “І вродиться ж отаке!” Василь Гнатович, який пишався своїм сином єдиним: працює у вузі, захистив кандидатську, одружився з дівчиною теж серйозною та вченою,— Загурко перед нею ніяковів трохи, коли вони приїжджали в гості: строга зачіска, окуляри, костюм, і жодного сліду косметики на молодому обличчі,— Василь Гнатович аж пожалів зараз головного бухгалтера, що його невідомо за які гріхи покарано розмальованою оцією бідою.

— Ти, Нелю, спідницю б собі людську пошила,— не витримав.— Бо те, що маєш, усі бачать!

Неля й бровою не повела — продовжувала свій щебет н гашиний.

Загурко похитав головою, відчинив високі двері:

— Можна, Даниле Григоровичу?

— А, Гнатович, заходь! Ти саме нам і потрібен.— Мовби щойно й по кликав Загурка до себе.

Був не один: біля величезного письмового столу сидів скромно Буздє. “Я людина маленька, що мені кажуть, те й робитиму”,— говорив увесь його вигляд.

— От, полюбуйся! — насмішкувато кивнув на нього І Іолотуха.— Надумався йти у відпустку. Натрудивсь, бідолашний!

Буздє й не подумав образитись (цього за ним не водилося) — Буздє лише зблимнув.

— Ну, що накажеш робити?

Спитав цов з досадою, очі ж були не сердиті — веселі. Василь Гнатович, підробляючись під директора, відповів:

— Що ж, коли чоловік натрудився, то йому й відпочити не гріх.

— Так не хоче! — ляснув по столу долонею Данило Григорович.— Не хоче відпочивати по-людському, біс його бери!

— Мені б путівочку,— скромно озвався Бузде.— Ота-кусіньку.— І показав на мізинцеві, яку завбільшки він хоче путівку.

Директор засміявся, не міг утриматись од сміху й За-гурко,— такий кумедний був зараз Бузде.

— То що, Гнатовичу, поможемо людині? — Бузде при цих словах Полотухи взяв капелюха, що лежав на колінах, простяг до Загурка з жалісливою міною: дайте — не минайте!

— От бачиш, як просить! — весело мовив директор.

Василь Гиатович одразу ж відчув себе ніяково: жодної

путівки в запасі не мав. Ті, що одержали, давно вже використали, ліміти всі вичерпали. Доведеться перенести відпустку на наступний квартал.

— Помру,— жалісно скривився Бузде.— Помру до наступного кварталу!

А Полотуха сказав уже з досадою (пе любив, коли найменше бажання його одразу ж пе виконувалось):

— Та ти мені не пояснюй, що там у тебе! Нам путівка потрібна, а не твої пояснення.

Оте “нам” виключало будь-яку можливість відмови: помри, а дістань!

— Гаразд,— здався Загурко,— спробую з’їздити в Київ.— Йому аж тоскно стало при думці, що доведеться ще раз ходити в профспілку.

— Оцо інша мова! — знову повеселішав Полотуха.— Кланяйся в ноги та дякуй, що чоловік тебе пожалів.

Бузде схопився одразу ж, вклонився низенько, ще й капелюхом помахав у повітрі, мов підмітаючи перед За-гурком підлогу. Василь Гиатович, однак, тієї гри не сприйняв: відчув рантову відразу до веселого цього чоловіка. Звівся, офіційно спитав:

— Я можу йти, Даниле Григоровичу?

— Можеш… Стривай, що то в тебе?

— Конверт… Надійшов щойно з Києва.

— А що в конверті?

— Тут… путівка…— признавсь неохоче Василь Гнато-вич.— Для тяжкохворого робітника…

— Ану, дай сюди!.. Давай, давай, не бійся, не з’їм! — узяв конверт, дістав путівку.— В Моршин?.. Ти бував у Моршипі? — спитав у Бузде.

— Нікак нет, не доводилось!

— І я ще не був… Нирки… Печінка… Шлуиково-киш-копий тракт…— вивчав путівку директор.— Ну як, підходить? — знову звернувся до Буздє.

— Всьо подойдьоть! — бадьоро вигукнув той.— Тютіль-ки в тютільку!

— От і гаразд — поїдені у Моршин.

— Але ж, Даниле Григоровичу, путівка іншому видана! Валькова путівка! — спробував протестувати За-іурко.

— Видана, та не надписана. Ти от його сюди і впишеш,— повернув путівку Загуркові.— А Валькові дістанемо іншу. Якщо в тебе не вийде, я сам підключуся…

— Але ж, Даниле Григоровичу…

— Отже, так і вирішили,— обірвав уже нетерплячо По-лотуха.— Ідіть і заповнюйте!

І Василь Гнатович — що йому залишалось робити? — вийшов з кабінету. А за ним услід, на п’яти йому наступаючи,— Буздє.

Василь Гнатович сів за профспілковий свій столик, посовав чорнильницю, взяв ручку, знову поклав; перед очима все стояло обличчя Валька, радісний спалах отой, коли довідався про путівку. Що він тепер скаже Валькові?.. На те, що пощастить одразу ж дістати другу путівку, надій було мало.

— Не знаю, що й казати Валькові,— звернувся до Буздє: може, цей зрозуміє — відмовиться. Совість же якась повинна бути в людини! — Чи й доживе, поки другу путівку дістанемо…— Слова насилу ліпилися докупи. Загуркові здавалося, що піп мимрить щось порозбірливе та непереконливе, і від того хвилювався все більше.— В нього ж тільки й була надія, що на путівку… А тепер — ось… Треба відмовляти людині…

Буздє не заперечував, але й не підтакував. Буздє просто сидів навпроти, й мовчав, і дивився так блакитно та світло, що всі слова Загуркові зникали безслідно в блакитній отій порожнечі. Лише ніжно-рожева й гладенька, як у молочного поросяти, шкіра, що обпинала кругле обличчя Буздє, порожевіла ніби ще більше, та й то, мабуть, здалося Загуркові. І, розуміючи, що не поможуть ні вмовляння, ні докори, що совість у Буздє, якщо вона й є, захована хтозна і в якому закапелку, Василь Гнатович псе ще говорив, говорив, говорив, і совав туди-сюди чорнильницю, і то брав, то назад клав ручку.

Потім виписав путівку і печатку поставив — все чин чином, все, як годиться,— не побажав тільки відпочинку вдалого,— це було б над його сили. Буздє, путівку одержавши, гаряче і вдячно потиснув безвільну руку Загур-кову, помахав капелюхом, наче стояв уже на приступку вагона, та й ушився пакувать чемодани. Загурко ж, повертаючись додому з роботи, благав усіх на світі богів, щоб хоч сьогодні не стрітися з Вальком.

Не зустрівся: тієї ж ночі відчув себе так зле, що його забрали в лікарню. А там безконечні аналізи, вистукування та вислуховування, рентгени й кардіограми, консиліуми й ще консиліуми, й щоразу все більше стривожене обличчя дружини. І нарешті — складна операція, після якої Василь Гнатович не один день був на межі життя й смерті, в реанімації, а потім важке й довге одужання і нелегке звикання до укороченого на дві третини шлунка, до того, що йому вже не судилося їсти, як кожній нормальній людині, а приймати їжу, мов ліки, невеликими порціями, в певні години, до страшенно схудлого тіла, до пілюль, крапель, мікстур, які йому вже пити до самої смерті,— не дивно, що Василь Гнатович про Валька і забув, а як що коли й згадував, то як про таке щось далеке й несуттєве поруч із своєю страшною хворобою, що не варто було про це й думати.

А Вально, виявляється, так і не діждався путівки. Вально ліг на операційний стіл та на тому столі й помер… Василі. Гнатович застогнав, уявивши, яку образу поніс на нього Вально, і слона його дружини не здавалися тепер йому такими вже несправедливими.

Як переконати оту жінку, що операцію, мабуть, все одно довелося б робити? А може, й не довелося б? Моясе, курорт і допоміг би камінців тих позбавитись? І чоловік лишився б живий…

А директор?.. Він же пообіцяв роздобути путівку! Не дістав чи ие схотів?

А він же нічого не знав: сам гойдався між смертю й життям.

Якби ж не хвороба! Не оця проклята хвороба! Він розбився б, а дістав би путівку Валькові!

Заснув Василь Гнатович, коли почало сіріти, отож на ранок ледве звівся.

Поснідавши (це був перший сніданок, а потім і другий, і третій — пташиними порціями,— як йому все це набридло!), Василь Гнатович змусив себе вийти надвір.

Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу поспивати не встигло — довкола все аж іскрилося: мільярди вогнів, мільярди відбитих світів, небо ж високе та чисте, блакитне до щему в очах,— Василь Гнатович раптом відчув себе маленькою, беззахисною, скривдженою навіки дитиною,— за віщо? навіщо? — задихнувся од внутрішніх сліз, од крику німого, од гострого жалю за оцією красою, яка незабаром перестане іспувати для нього. Задихнувся, учепивсь, щоб не впасти, в стовпець, який підпирав дашок ганку, і дививсь, дививсь, наче востаннє, на сонний ще виселок, на тиху річку внизу і на луг з його верболозами, буйнотрав’ям, озерцями, на ліс, що зеленів до самого обрію.

Довго так стояв чи недовго, не міг би сказати, бо зненацька — він аж здригнувся — залунало тупотіння та хекання, і по той бік паркану появився директор, а за ним, мов до нього пришиті, головний інженер, головбух і Бу-здє з собачкою. Директор, як завжди, біг легко і навально, від його спортивної постаті віяло спритністю й силою, головний інженер підкидав свої гострі маслакуваті коліна так запопадливо, наче цілився щоразу в чиюсь високу сідницю, головбух, облитий весь потом, пихкотів і сопів, а за його широким плечем колихалося місяцем кругле обличчя Бузде. Він перший побачив Загурка і весело вигукнув, не зупиняючись: “Фізкульт-привєт! Ря! Ря!

Ря!” — навіть руки підняв у вітанні спортивному, але Василь Гнатович не усміхнувся у відповідь, бо одразу ж згадав путівку, Валька і Валькову друяшну. Василь Гнатович дивився услід добре вгодованій, налитій ніжним підшкірним сальцем постаті в нарочито кумедному спортивному костюмі, на Кнопку, яка бігла за своїм огрядним хазяїном, і все те: і костюм, і собачка, схожа на мишу,— все те не здавалося йому зараз смішним, а дратувало, і він дивувався, як директор може терпіти такого. Як не бачить усієї фальші в поведінці Бузде, отієї нарочитості, що так і різала очі?

Думки ці були неприємні тим, що Бузде до випадку з путівкою подобався й Загуркові: веселий, компанійський, послужливий, не встигнеш щось попросити, як він уже вигукує бадьоро: “Бузде!” тобто “будет здєлано”,— Бузде чи то навмисне, чи то вже за давньою звичкою розмовляв таким суржиком, таким покручей слів українсько-російських, що мова його мимоволі викликала усміх у присутніх. Особливо охоче вигукував він своє знамените “бузде”, коли до нього зверталися директор чи головний інженер, головбух чи Загурко,— тут він уже зробить усе, що його тільки попросять. Міг дістати що завгодно і скільки завгодно, яке б воно не було дефіцитне: кожушки, чобітки ультрамодні жіночі, шапки пижи-кові, меблі та килими, французькі плити-комбайни і німецькі унітази рожеві,— блакитні очиці його щоразу сяяли втіхою, що отак зміг прислужитися.

Загурко його і на роботу приймав; окрім того, що тягнув фабзавкомівського воза, завідував кадрами, а тут директор вибив у міністерстві ставку експедитора. На експедитора ж, звісно, кого завгодно не візьмеш, експедитор повинен бути людиною битою й тертою, і Загурко поцообдзвонював знайомих, поки один відповів, що е такий чоловік, і при цьому чомусь розсміявся.

— Чого смієшся? — спитав підозріло Загурко.

— Та так… Дуже ж бо він веселий!

Ну, веселий, це не біда, веселий, може, на цю посаду й потрібен, людина, коли її розсмішиш, одразу ж стає добрішою,— отак і появився Буздє на цегельному заводі: веселий чолов’яга, радий усім догодити, особливо ж начальству.

З директором Буздє зійшовся після одного випадку.

П’ять років тому, на Травневі, Василь Гнатович затіяв поїздку в Карпати. До першого й другого травня доточилося ще два вихідні: день — туди, день — назад, лишалося два дні уже там — Мукачеве, Ужгород, Косів, полонини й гори, колиби, отари, трембіти,— все це, з дитинства знайоме з Франка та Коцюбинського, спливло враз у пам’яті, й охочих записалося на два повні автобуси. Автобуси зголосився дістати Буздє: довідався, що й директор збирається їхати, і таки пригнав два місткі ЛАЗи, так що місця всім вистачило, ніхто не стояв. Директор не поїхав, щоправда, щось завадило,— послав замість себе дружину. Віра Павлівна, дама пишна й поважна, сіла, як і годилося, в першому автобусі, на першому місці, і якось вийшло так, що Буздє опинився коло неї і вже не одходив протягом усієї поїздки. Вибігав на кожній зупинці, носив морозиво й воду — для Віри Павлівни, звісно ж, а коли зупинилися обідати, він їй і ручку подав, і стільчик виніс, щоб директорша не сіла часом на землю та по застудилася. І вже на Карпатах Буздє, власне, Карпат і не бачив. Точніше, бачив: і гори, й смереки, і потічки, дзвінкі та веселі, й колиби, й гуцулів, але лише як фон для Віри Павлівни. Усі: ах! та ох! Буздє ж за фотоапарат та до Віри Павлівни: “Станьте, шановна Віро

Павлівно, отут… Ні, краще тут… Тут ви ефектніший матимете вигляд…” Одскочить, присяде — клац-клац! “Спасибі, Віро Павлівно, мерсі!” І так упродовж усієї поїздки.

Повернувшись додому, перший фото і надрукував: з директоршею всі до одного. З’їздив до Києва, замовив великий альбом у пишній оправі сап’яновій, ще й пластинка бронзова з написом: “Шановна Віра Павлівна Поло-туха во время свого пребывания на горах Карпатах”, та всі фото туди і повклеював. І художника якогось знайшов: на кожній сторінці — краєвиди Карпат акварельними фарбами. Гори, потічки, смереки та полонини. Альбом — хоч на виставку, Василь Гнатович так і сказав, цей витвір побачивши:

— Хоч у музей оддавай!

Буздє, однак, альбом у музей не оддав — немає дурних, а, неділі діждавшись, урочисто одніс Вірі Павлівні. Од щирого, так би мовити, серця.

Що казала розчулена Віра Павлівна, як дякувала, лишилося для всіх таємницею: Буздє скромно мовчав, Віра Павлівна теж не розповідала нікому. Відомо було тільки одне: Буздє запросили на обід — честь, якої досі не зажив жоден з містечкових, і на обіді тому він так зумів насмішити директора, що відтоді став у нього своєю людиною. Чи рибу ловити збиралися, чи в ліс на шашлик — Полотуха вже й не уявляв святкових цих заходів без найактивнішої участі Еуздє. Бо вмів чоловік і юшку архієрейську зварити, і шашлик іго-кавказькому, й анекдот розповісти до ладу, а взимку якоюсь особливою маззю змазувати лижви директора: ковзали, наче по маслу. Директор тільки паличками: тирк-тирк, а Буздє попереду — Д°Р0ГУ торує. Прокладав лияшю, як бульдозер, сил не жаліючи, а коли траплялася гірка, то перший же з гірки тієї і скочувався: розставляв руки-иоги, нахилявся вперед: “Ех, прокачусь!” — і кидавсь донизу. Бувало, що й з’їжджав до кінця, а частіше падав, але й упасти вмів так, що всі аж за животи хапалися, на нього дивлячись.

І вже Буздє став набирати силу, вже дехто сміється, сміється, та й оглянеться, бо хто найчастіше буває в кабінеті директора? Хто, єдиний, майже щонеділі обідає в нього? А хто супроводжує Віру Павлівну, коли вона вини рається заводською машиною в Київ: по магазинах пройтися, в ательє нову сукню замовити? Отож-то й воно!

Про все оце думав Василь Гнатович, стоячи на ганку. Лакуза! Попихач директорський! “А ти? — ворухнулася думка єхидненька.— Хто путівку — й не писнувши — оддав?” Зморщився болісно, пригадавши, як мимрив про те, що путівка належить Валькові, і як слова його зникали безслідно в порожніх очах Буздє. Ще й ручкою помахав на прощання. Той жест чомусь здався особливо образливим, Василю Гнатовичу й щелепи звело — так зараз ненавидів Буздє. І так бридко, так тоскно стало на душі в Загурка, що йому вже немилий був ні оцей ранок веселий, ні краєвид, з дитинства знайомий.

Нарешті, одірвавшись од стовпця, став спускатися з ганку й одразу ж побачив Валько. Завмер, пильно дивлячись на жінку, що наближалася,— вже пізно було ховатися, майже вже поруч… Х-ху, не вона, слава богу! Витер мокре чоло, але спускатися передумав: ану ж, і справді з’явиться дружина Валька!.. Та що це таке: вже й надвір по вийти. А вони собі бігають… Вони, бач, ні в чому не винні… Вони, бач, чистенькі, їх, бач, не проклинають, не лають… Загурка аж запекло, знову піти до жінки Валька. Піти, розповісти усе. Щоб знала — не думала, що він один винен у всьому. Хай проклинає не його — Полотуху. Бо хто ж, як не Полотуха, долю путівки й вирішив! І хіба він не пробував заперечити директорові, хіба не казав, що путівка виділена Валькові? Валькові, а не Буздє! І слухати, бач, не схотів. Та й коли було таке, щоб вій, Полотуха, когось слухав?..

Василь Гнатович пригадує раптом, що Полотуха пообіцяв дістати путівку Валькові. І ще пригадує, як у лікарні перед операцією, коли його провідав сусід, головбух Прокіп Дмитрович, вій його просив нагадати Полотусі про Валька. Так, так, просив, пам’ятає тепер добре, бо не дуже надіявся, що директор сам згадає про путівку.

Тож нагадував сусід чи не нагадував?

Вже надвечір, побачивши у вікно сусіда, вийшов до нього в двір.

Прокіп Дмитрович довго не міг зрозуміти, про якого Валька йдеться і що за путівка.

— Та Валькові, отому, що помер,— нервувався Василь Гнатович.— Я вас просив, пам’ятаєте? — Найбільше боявся, що Прокіп Дмитрович так і не второпає.— Пригадуєте?

— Та щось наче пригадую,— відповів непевно сусід.

— Ви пообіцяли нагадати директорові…

— Ну, якщо обіцяв, то нагадав. Ви ж мене знаєте.

— Тож нагадували?

— Нагадував, звісно ж, нагадував!.. Та чого вас ця путівка так непокоїть? Коли те було, чоловіка вже й на світі живого немає…

“Отож-то й воно, що немає!” — хотів сказати Загурко, та промовчав.

Зрештою вирішив сходити до Полотухи. Може, директор не забув, може, діставав Валькові путівку, а той просто не дочекався та й ліг на операцію. Могло ж таке бути! Загуркові дуже хотілося, щоб саме так і було, тоді він сходив би ще раз до Валькової, пояснив би їй все: він не хотів помирати вбивцею її чоловіка. Принаймні в очах цієї жінки.

Поголився, одяг парадини костюм. Костюм теліпався, наче на вішалці, схудла шия сірником стирчала з великого коміра, Василь Гнатович затяг міцніше краватку і рішуче, насуплений (боявся, що дружина стане затримувати) вийшов із спальні.

Хоча б застати директора!

Неля нарядилася сьогодні в спідничку, чи не з татової краватки пошила? Але Василь Гнатович не сказав їй цього разу й слова: не до того було. Витираючи хусткою мокрого лоба, задихаючись від огидної слабості, нетерпляче спитав:

— Данило Григорович у себе?

— У себе, тільки воші зайняті! — Неля якось перелякано дивилася па Василя Гнатоїшча. “Звикай, дочко, вже недовго”,— всміхнувся сумно Загурко.

— Нічого, я почекаю.— Василь Гнатович сів на єдиний стілець, що стояв перед Нелею, одкинувсь на спинку. Й очі заплющив од полегшення.

— Нарада? — спитав згодом Нелю.

— Ні… Там Іван Іванович.

Головний інженер! Цей як засяде — не дочекаєшся. Засиль Гнатович порипів неспокійно стільцем, спитав, чи давно той зайшов до Полотухи.

— Якраз перед вашим приходом.

Ну, це надовго!

— Нелю, дитино моя, заглянь до Данила Григоровича: може, прийме! Я на хвилину.

І щось таке було в обличчі Загурка, що Неля звелася одразу ж з-за свого секретарського столика.

Двері за собою причинити забула, і Василь Гнатович чув, як Неля спитала директора, і невдоволенні голос Полотухи:

— Чого йому?

Неля відповіла зовсім уже тихо. Полотуха сказав ще сердитіше:

— Ну, пусти, якщо вже прийшов! — Лаявся, мабуть, саме з головним інженером.

Василь Гнатович задихнувся від образи. Хотів уже піти геть, та одразу ж згадав Валькову дружину й стримався. І коли Неля тихо сказала: “Заходьте”,— він звівся й зайшов до кабінету.

— Даниле Григоровичу, я на хвилину.

— Знаю. Кажи.— Полотуха нетерпляче постукував пальцями — не запросив навіть сісти, хоч бачив же, що той ледь тримається на ногах. Круглі очі дивляться прямо й строго, губи певдоволено зімкнуті.

— Даниле Григоровичу, я в справі Валька.— Василь Гнатович хвилювався і сердився на себе за те хвилювання.

— Якого Валька?

— Отого, що помер… У лікарні… Що ви йому обіцяли дістати путівку…

— Нічого я не обіцяв!

— Як не обіцяли?! —задихнувся Загурко.— Ви ж самі наказали оддати Валькову путівку!

— Нічого я не наказував! — перебив різко директор.— А якщо і сказав, то не треба було віддавати. Ти ж був головою фабзавкому, тобі треба було й вирішувати. Звикли ховатися директорові за спину!

— Але ж ви наказали!..— Василь Гнатович обернувся до головного інженера, тукаючи підтримки, але той сидів з таким виглядом відсутнім, наче нічого не чув і не бачив.

— Ну от що,— втратив терпець Полотуха,— у нас тут невідкладне питання, а ти із своїми покійниками! — і натиснув кнопку.— Нелю, не пускати більше нікого!.. Так на чому ми зупинилися?— звернувся до головного.

Іван Іванович почав щось говорити — Загурко вже нічого но чув. В голові шуміло, дзвеніло, гойдалися стіни. Боячись, що він ось-ось упаде, Василь Гнатович все ще знайшов у собі сили спитати:

— То ви мені так нічого й не скажете?

І ! олотуха не повів навіть вухом — розмовляв з головин м інженером.

Вийшов з кабінету Загурко — наче обпльований.

— Я ж вам казала…— почала ображено Неля, та, глянувши на нього, кинулася до графина: — Дати води?

— Не треба,— відповів Загурко.— Вже напоїли…

І тут до приймальні, щоб зовсім доконати Загурка, влетів бадьоро Бузде.

— Фізкульт-привєт! Как жість молодая?

Василь Гнатович з ненавистю глянув у блакитні очі Бузде, квапливо вийшов з приймальні. “Шакали!.. Ну й шакали! З’їли чоловіка, і ні крихітки каяття! — В ньому все так і кипіло, він зуби зціпив, щоб не застогнати. Ніколи, здається, ще не палав такою ненавистю, як до По-лотухи й Бузде.— Вони, бач, не винні… Ні в чому не винні… Все па мені. Отак у вічі брехати!..”

Вдома не витримав — поскаржився Ліні:

— От — як собаку прогнав!

— Хто? — вражено Ліна.

— Полотуха… Хто ж іще!.. Слухати не захотів!

Дружина взялася втішати — Василь Гнатович махнув

лиш рукою. Махнув та й пішов мовчки до спальні. Скидав важкий, нагрітий сонцем костюм, знущався сам із себе нещадно та зло: “Наряджався, йолоп нещасний!.. До кого!..” Перед очима знову випливла одвериена від нього постать ІІолотухи, розуміюча усмішечка Івана Івановича, жалісливий погляд Рієлі й веселі, нахабні очі Бузде. Застогнав від приниження, забракло повітря, шарпонув щосили краватку, пожбурив під ліжко.

Вранці спитав дружину:

— Не знаєш, де в нас папір?

— Який?

— Та звичайнісінький! Отой, що писати.

— Навіщо він тобі здався?

— Треба! — Все вона хоче знати! Що за звичка дурна! — То скажеш чи самому шукати?

— Зажди, дай подумати… Десь я його заховала…

— Ти завжди все ховаєш! Не дошукаєшся потім.

Ліна ще трохи подумала, потім відчинила шафу з білизною. Так і є, знайшла куди запхнути — в білизну! ■Niira ж тим часом дістала пачку білих аркушів.

— Цей?

— Цей. Який же іще.

Дімиров, КИ. II

Поклав на журнальний столик, що стояв між двома кріслами, став шукати ручку.

— Ручки не бачила?

— Якої?

“Господи, і тут їй пояснюй!”

— Отієї, що писати!

— Так у тебе ж в кишені. У піджаку.— Кинулася знову до шафи, щоб, мабуть, дістати, та Василь Гнатович зупинив:

— Я вже якось сам. Ти краще сніданок готуй.— Дружина його дратувала, волів лишитися сам.

Ліна вийшла нарешті, Василь Гнатович дістав кулькову ручку, провів на папері. На білій поверхні лишився ледь видимий слід, паста, мабуть, загусла,— Василь Гнатович черкав і черкав, поки подер папір, і вже за сніданком спитав дружину:

— В крамницю не йтимеш?

— Йтиму. А що?

— Купи стержні до ручки. Тільки попробуй, чи пишуть.— Міг би піти сам, це не так уже й далеко, але при одній лише думці, що він зможе зустріти Полотуху або Буздс, його пересмикнуло. Сьогодні знову протупотіли під вікнами: “спортсмени”, п’ятолизи нещасні!

Слухаючи той тупіт, пригадав Василь Гнатович, як два роки тому чи, може, й раніше допомагав купувати головбухові черв’яки коло мосту через Дніпро. Полотуха тоді саме став рибалити, бо десь вичитав, що так ніщо не зміцнює нервову систему, як година чи дві, проведені коло річки з вудкою. Полотуха вставав щосуботи й щонеділі ще затемна, і вони всі схоплювались, боячись запізнитися, всі до одного схоплювалися: й головний інженер, і головбух, і він, Загурко, не кажучи вже про Буздє, і гибіли щосуботи та щонеділі над річкою, нервові системи свої загартовуючи. І Кліпчонко, головбух, який риби терпіти но міг, радів пайголосніше, коли висмикував окунця там чи пліточку.

Йому ж і перепало найбільше.

Якось серед тижня вони вдвох поїхали до міста: Кліп-ченко — в банк, Загурко — в управління. Домовилися зустрітися па Хрещатику, біля метро, щоб разом повертатися додому. Зустрілися, спустились по ескалатору, і тут Кліпчонко пригадав, що директор доручив йому купити черв’яків. Та не простих, дощових, що їх можна було накопати па вгороді вдома, а “веселих хлоп’ят” —

таких собі хробачків, які невпинно ворушаться: видовище не для людей з нервами слабкими, особливо коли тих “хлоп’ят” повен таз. Кліпченко ж на черв’яка й дивитися не міг, він і рибу ловив на жучків та на хліб, його корчило, коли бачив, як вправно директор насаджує па гачок черв’яка,— признався якось Загуркові, що його ще в дитинстві старші хлопці нагодували черв’яками. Набрали пригорщу та й натовкли повен рот.

— Василю Гнатовичу, голубчику, купуйте вже ви! — просив у вагоні.

Вийшли з метро, спустились до води. Береги тоді ще не були закуті в граніт, і коло води, на піщаному березі, під густими кущами верболозу юрмився базар — рай для рибалок. Що тут тільки не продавалося: вудлища, гачки, волосінь, струни сталеві й мініатюрні дзвіночки, грузила — все, що потрібне було для рибалок, несли сюди й продавали, звісно, по ціні значно вищій, аніж державна. Со — “це вам не фабричне, а штучне: не нідведе й не порветься!” Та ще й до того ж останнє слово риболовецької техніки. Але не коло того начиння товклося найбільше народу, не до нього поспішали рибалки, а до тих, що сиділи коло самої води,— черв’якових магнатів, хробакових рокфеллерів. Рибалки їх знали в лице й по імені, а декого шанобливо називали тільки по батькові й розповідали про них легенди: що й черв’яки в них якісь особливі, біс його зна, на чому й вигодувані,— риба клЮе мов божевільна, не встигнеш і гачка опустити у воду, а вже отакий в’язь чи лящищо. І, звісно ж, до тих, що по батькові, товклося найбільше народу.

Василь Гнатович не попхався в натовп — підвів головбуха до чоловіка, що сидів під верболозом. Чоловік, балакучий, веселий, з носом-перчиною, дихнув їм назустріч таким, аж закусить захотілося, вправно став набирати порцію “веселих хлоп’ят”, ще й вихваляти:

— Та черв’ячки ж!.. Сам би їв, аби не дорогі!..

Кліпченка одразу ж і занудило: очі його побіліли, а

рот розтулився й стулився, мов у рибини, яку витягли з води на повітря.

— Потримайте! — простогнав до Загурка, і не встиг Засиль Гнатович підхопити портфель, як головбух метнувся в кущі.

Коли їхали додому, намагався тримати портфель од себе подалі.

Василь Гнатович пригадав цей випадок, пригадав і по-35

сміхнувся нехороше: не жалів ніскільки сусіда. Він уже знав, що мав робити: надумався протягом оцієї ще одної ночі безсонної. Та й учорашнього дня, коли повернувся, повний образи, з контори заводу. Чекав нетерпляче дружину.

Загурко зроду-віку не писав до редакції. Та й взагалі но любив писанини. Навіть листи писав неохоче: відкладав до останнього. Коли єдиний їх син ще служив у армії, на Далекому Сході, то дружина, було, попросить, щоб озвався хоч словом. “Ти ж написала, чого ще?” — сердився. І не тому, що був байдужий до свого одинака: сина любив і пишався ним дуже, але писати листи Василь Гнатович вважав справою зовсім несерйозною, навіть пустою. “Та чи ти за ним не скучаєш ніколи? — не раз докоряла дружина.— Чи тобі й розповісти вже синові нічого?” — “Скучаю, чого ж. От приїде, тоді все й розповім”.

Син тепер навідувався якщо не щотижня, то двічі на місяць обов’язково. Але й тоді між батьком та сином не було ніяких розмов. “Ну як, сину, діла?” — “Та мовби, тату, нічого”. І добре, і досить, і задоволені один одним. То в жінок роти не затуляються з ранку до вечора. Та й що од них ждати: сороки!

Тож Загурко не любив писати листи.

А тут довелося.

Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, з чого почати. Про що писати — знав, всю ніч про це думав, а от як почати — не знав.

— Ліно!.. Ліно!..

Ліна, як завжди, вбігла так, наче він помирав: відтоді, як Василь Гнатович захворів, переляк не сходив з її лиця.

— Що, Васю, що?

— До наші газети?

— Та он же, на шафі! Дістати?

— Не треба, я сам. Іди вже на кухню! — бо Ліна все ще стояла в дверях: жалісливо дивилась на нього.

Василь Гнатович свіжі газети завжди окремо складав: ще до хвороби керував семінаром. І дружину привчив: поки чоловік но прочитає, не візьме нізащо. Бач, назбиралося скільки! “Треба б переглянути, відкласти, які потрібні,— звично, подумав. Й одразу ж скривився: — Навіщо? Одсемінарився, досить!”

Поклав газети на столик, став гортати. Ага, ось де:

“Дорога редакціє!” І в другому листі: “дорога”, і в четвертому, п’ятому… Всім дорога, як біда припече. Що ж, так почнемо й ми…

Написав. А як далі писати, хоч убий, фрази скласти не міг. В голові все наче складалось до ладу, просилося на папір, а як тільки пробував написати, виходило чортзна-що! Рахітичні, недолугі слова, неоковирні звороти. Писав, перекреслював, знову писав і перекреслював знову, дер сердито папір, починав писати на чистому.

Ніколи не думав, що писати так трудно. Уявити не міг.

А тут ще дружина:

— Васю, їсти пора.

Кинув ручкою об стіл:

— Та що це таке — й попрацювати не дають!

Ліна й не подумала образитись:

— Давай я сюди принесу.

— Неси — хіба од тебе одчепишся!

І, п’ючи молоко, не витримав — поскаржився дружині:

— От: мучусь, мучусь — не виходить нічого! Наче лобом у стінку!

— Що ж ти тут пишеш? — Ліна нагнулася за зім’ятим аркушем, що на підлозі валявся, але Василь Гнатович ревниво її зупинив:

— Не чіпай! Потім скажу, як закінчу.— Хоч кінця й не було видно.

Десь аж увечері, коли вже зовсім став у розпач впадати… коли вже з’явилася думка плюнуть на всю оцю писанину… в змученому мозку Василя Гпатовича щось наче зрушилось: фрази не те що потекли легко і вільно, але хоч слова більш-менш стали ліпитись докупи. Вкінець зморений, але задоволений, дався нарешті себе вмовити — лягти в постіль: “Скоро ж дванадцята, а ти все сидиш!” Не бурчав навіть на Ліну, випростався натомле-пим тілом, руки поверх ковдри поклавши, ворушив машинально пальцями: продовжував писати подумки.

Врешті заснув.

І вперше після хвороби заспав: вже й сонце заглядало у вікна. Не чув, як і Ліна схопилася. Звів голову, глянув праворуч: столик, папір списаний, ручка. Чекають!

І тупіт дружний за вікнами. “Бігаєте?.. Бігайте, бігайте, нн в мене побігаєте!..” Аж розсміявся, уявивши, які в них будуть обличчя, коли прочитають надрукованого в газеті .листа.

Звівся швиденько, вмився, заглянув на кухню.

— Лійочко, скоро сніданок? — спитав нетерпляче. Не те що так їсти хотілося — тягло до столу.

— Пробач, я ж думала, що ти ще спиш! — заметушилась дружина.

— Нічого, я почекаю.— В грудях у нього щось сколихнулося, запекло в очах.— Замучилась ти, бідна, зі мною!

— Скажеш же таке! — А в очах уже сльози.

І Василь Гнатович, пройнятий ніжністю, жалем, відчуттям провини, обійняв за похилі плечі дружину, ще й по волоссю погладив:

— Все буде, Лійочко, добре.

Вона так і припала до нього — дорога, рідна, найближча у світі людина. Василь Гнатович, боячись, що й сам зараз розплачеться, запитав:

— І довго отак будемо стояти?

Потім він снідав, а Ліна сиділа навпроти й не зводила з нього очей. Василь же Гпатович знову думав про неза-кінчепий лист.

Того ж дня, після обіду, дописав останню фразу. Довго сидів, нерухомий: аж жалко було, що все лишилось позаду. Потім став переписувати начисто. Переписував і думав, що листа цього прочитає і Валькова дружина… Обов’язково прочитає, він уже подбає про це, як тільки лист надрукують… Хай дізнається: не тільки він винен у тому, що її чоловік но одержав путівки… Василь Гнатович знову пригадав, як він умовляв Бузде, закликаючи до його совісті, тільки апелювати не було до чого: Буздє, мабуть, з колиски пе знав, що таке совість…

“Фізкульт-привєт!.. Буде тобі фізкульт-привєт!.. В республіканській газеті!..”

Дописав, склав сторінки в акуратний стосик. Сидів і дивився на них майже закохано.

Подумав про дружину.

— Лійочко!.. Ліно!..

Спитав її весело:

— Хочеш, я тобі прочитаю, що написав?.. Тоді сідай! Сідай і слухай! — Сам же встав: уже й сидіти не міг.

— Значить, так… Лист до редакції… Республіканської… Щоб прочитали й там,— кивнув у сторону Києва.— “Дорога редакціє…” — І вже не чув, не бачив нічого. Окрім листа. Приїхали б оце син та невістка — насупився б, що поробили…

— Пу як? — запитав тріумфуюче. Глянув на дружину й отетерів: Ліна плакала.— Ти що?.. Що з тобою?..

— А…— Ліна махнула рукою й заплакала ще безнадійніше.

— Та що це з тобою?!

— Нікого…— А сльози лилися й лилися, вона їх навіть по витирала.

— Не розумію.— Василь Гпатович уже став дратуватись.— Нічого не розумію!

— А ти подумав, як нам жити далі? — врешті сказала дружина.

— Житимемо, як і жили!

— Так вони нам і дадуть! — Ліна зітхнула, торкнулась долонею мокрих губів.

— То що — зло хай так і лишається?.. Всі прокльони па мене, а вони, бач, чистенькі? Я буду мучитись, а вони насміхатимуться?

— Хто насміхатиметься, Васю?

— Всі!.. ї твій Полотуха, і Бузде!.. Ти бачила, як він випихав мене з кабінету?! Бачила?! — Він уже кричав, його вже тіпало.— А, що й говорити з тобою! — махнув безнадійно рукою, одвернувсь до вікна.

— Я, Васю, не знаю,— перелякано здалася дружина.— Роби як знаєш…

— Як знаєш! — фиркнув Загурко. Зібгав списані аркуші, що тримав досі в руці, пожбурив додолу,— Будь воно прокляте! Тебе обплювали, а ти й утертись не смій!

Як був у піжамі, вискочив з хати.

Забіг у глиб двору, за сарай, під молоденький бузок: нікого не чути, не бачити! Сів па землю (“Простуджуся?.. Нехай — швидше помру!”), втупився сердито в тоненьке галуззя, в листя, густе та зелене. Виходила Ліна, гукала стривожено — не озивався. Образа на дружину кипіла в ньому: було таке відчуття, наче вона його зрадила.

Згодом, пересердившись трохи, повернувся до хати.

Дружина, винувата, заплакана, вмить зібрала на стіл. Похмуро їв, дивлячись уперто в тарілку. Скориставшись тим, що вона за чимось вискочила на кухню, пішов до спальні, не подякувавши навіть.

На журнальному столику, акуратно розгладжені, лежали списані аркуші. Хотів було схопити, подерти, пошматувати: милостиня йому не потрібна! — уже й руку був простяг, та одразу ж і одумався. Сів у крісло, обхопив голову руками.

Заглядала дружина, питала стурбовано:

— Васю, тобі нічого не треба?

— Нічого!

Ледь діждався, поки стемніло. Скинув піжаму, ліг у ненависне ліжко (знав наперед: всю ніч не спатиме), випростався, прислухаючись, як невтомно гризе його тіло хвороба. Зайшла тихенько Ліна, поінурхотіла, роздягаючись, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, прислухаючись, мабуть, як він дихає, врешті зважилася — торкнулась рукою:

— Васю, по сниш?

— Бачиш — по сплю.

Ліпа підсунулась ближче, погладила його по плечу, попросила тихенько:

— Пробач мені, Васю.

Василь Гнатович промовчав. А дружина вже гаряче дихала в щоку:

— Ти посилай. Посилай…— В голосі її тремтіли сльози.

— Спи вже!

— Ти па мене пе сердишся?

— Ні.— Хоч і досі був сердитий па неї… Й на себе: щось у ньому зламалось, він і сам уже не зміг би відповісти напевне, хочеться уже посилати листа чи не хочеться; сумнів, посіяний словами дружини, проростав, мучила думка про те, яких ворогів він наживо цим листом.

Вранці, коли сів уже їсти, дружина спитала:

— То посилатимеш, Васю?— Видно, теж про це думала.

— Не посилатиму,— відповів похмуро. ї, помітивши, як зраділа дружина — аж лицем розцвіла, з гірким сарказмом додав: — Уже з того світу пошлю!

Ця випадково кинута фраза засіла в ньому, як цвях. Носився з пою протягом дня, і чим довше думав, тим більше вона йому подобалась. Уявляв, як після його смерті, коли вони вже стануть і забувати про нього (“Прощай, наш дорогий, ми ніколи тебе не забудемо!”)… як після смерті, наче грім з неба ясного, з’явиться лист. Отоді вони закрутяться, отоді поскачуть, безсилі, отоді він посміється з могили!

Зараз же — відчував — уже не зможе послати. Учора, під гарячу руку, послав би, а сьогодні не зможе. Страх перед Полотухою давно уже в’ївся у нього, кожна жилка просякпута страхом, вій аж чадів отруйно.

Не міг уявити, як би зустрівся з Полотухою, коли б лист появився в газеті.

Л з могили не страшно. Та й чекати недовго: відчував, як підточує його хвороба.

Так і надумався: надішле листа вже посмертно. Не він, звісно, пошле, а дружина.

Син, Сашко, приїхав разом з невісткою Валею. На весь день, в неділю.

— Ну як, тату, справи?

— Як, сину,— живу, поки живеться.

Валя стала розповідати одразу ж про якогось знайомого: йому тени викинули майже весь шлунок, десять років минуло відтоді, а він хоча б тобі що! Рожевощокий, здоровий. Василь Гнатович чемно вислухав учену невістку, відповів якомога делікатніше:

— Що ж, спробуємо й ми… Сучасна наука, вона той… Може, як кажуть, усе,— і оглянувсь на сина.

Потім, коли вони пообідали і дружина з невісткою забрали посуд на кухню, Василь Гнатович запросив сина до спальні.

— Я тобі прочитаю там дещо,— кахикнув збентежено.

Перед тим, як читати, пояснив, чому вирішив написати

листа. Потім взявся читати. І знов хвилювався, аж сохло в роті.

— Ну, як?

— Здорово ж ти їх прочистив! — розсміявся Сашко.— Я й не знав, що ти так умієш!

— Правда? — перепитав зраділо: цілувати готовий був сипа.

— Кажу ж, здорово!.. І той, як його, Буздє,— ну, як живий! — Сашко аж пальцями поворушив у повітрі од насолоди.

— Думаю послати в газету.

Зачувши про газету, Сашко враз посерйознішав:

— М-да, завариться каша…

— А ти? — спитав Василь Гнатович, уже сердячись: відчув якийсь опір у синові.— Ти що на моєму місці зробив би?

— Що зробив би? — перепитав, явно вагаючись, син,

— Еге ж. Написав би отак на свого директора?

— У нас, тату, не директор, а ректор.

— Ну, на ректора! Не один дідько!

Син здвигнув плечима. Потім відповів:

— У нас, тату, якщо й пишуть, то анонімки! — і розсміявся власному дотепові.

Отак, анонімки! Як таргани з щілин…

Так і не добившись відповіді од сина, Василь Гпатович остаточно вирішив відправити листа вже після власної смерті. Тільки тепер не одного: напише ще, йому е про що писати. І про Полотуху, й про головного інженера, і про сусіда свого товстопикого, про святого та божого, і про Буздє. Про всіх є що писати, в усіх рильце в пушку. От хоча б про котеджі, що їх будували буцім для передових робітників. Так і в міністерстві кошти вибивали. За-гурко ж ті листи й підписував, як голова фабзавкому,— для передовиків, для стахановців, а хоч один стахано-вець оселився в котеджі? Планувався кожен котедж на дві квартири — Полотуха й головний інженер уже після здачі, після того, як акт підписали, захопили по цілому. Об’єднали по шість кімнат, переплановували, перебудовували: два місяці муляри й столяри з котеджів тих не вилазили,— хоч копійку заплатили обоє? Заплатили, тільки за рахунок заводу…

А що було з меблями? З угорськими гарнітурами, югославськими стінками?

Василь Гнатович наче зараз бачить Буздє. В бухгалтерії, поруч з касою. В день, коли видавали зарплату. Примостився за невеликим столиком і па тому столі, окрім аркуша наперу, нічого немає. Розраховано тонко: хто зайде, одразу ж той аркуш помітить. Від каси відійдеш, гроші ще в руці несучи, а тут — аркуш. Із списком усіх, хто на заводі працює. І вгорі: “На новосілля”. І Буздє сидить поруч, очима блакитними світить. “Фіз-культ-привєтік! Є детішкам на молочішко?” Знайде прізвище в списку, занотує, хто скільки дав, і гроші: трояки, п’ятірки, десятки — у шухляду. Вкине й долоню об долоню потре: дивіться, мовляв, не прилипло нічого.

Василь Гпатович теж дав. Тридцятку, як і головний інженер. Спробував би тільки но дати!

Полотуха, звісно ж, по знав нічого й не відав. Чому й усі меблі обійшлися йому вдвічі дешевше…

А червоний “Москвич”? Списаний, наче попав у аварію. За безцінь Полотухою і куплений. А там тієї аварії: пом’яте крило та фара передня розбита. Крило замінили, нову фару поставили, і “Москвич” — паче щойно з конвейєра…

А він чому й досі мовчав? Боявся, то й мовчав. Боявся!..

Вирізав, склеїв конверт, вклав туди ще й супровідну записку: так, мовляв, і так, надсилаю з того світу, з могили, прошу надрукувати. Надписав на конверті адресу, папірець приколов: “Послати після моєї смерті”. Уже й заклеїти зібрався, та подумав про сина: дуже ж бо хотілося прочитати йому другого листа. Дружині не хотів — знову плакатиме.

І коли діждався приїзду Сашкового й прочитав, син довго мовчав, а тоді запитав:

— То посилатимеш?

— Пошлю. Тільки не я. Як помру, мати й одішле. Хай спробують дістати з могили! — Навіть смерть його тепер не лякала.

Син задумано хмурився.

— А мати? — спитав по паузі.

— Що — мати? Мати візьме й пошле…

— Я не про те,— сказав з досадою син.— Матері як потім жити з ними?

— Житиме, як досі жила! — спалахнув Василь Гнато-вич.— Нічого вони їй не зроблять!

— Думаєш? — перепитав із сумнівом син.— Ну, дивись, тобі, звісно, видніше… Тільки здається мені…

Що Сашкові здавалося — сказати не встиг: ввійшла Валя, невістка…

Але й цього було досить Загуркові. “Всі проти мене! Всі!” — думав у відчаї. І вже не знав, що робити з листами: сумнів, породжений розмовою з сином, усе більше розростався в ньому. Відчував себе так, наче задумав супроти дружини щось нехороше, щось підло і, змучений сумнівами, до божевілля майже доведений, вирішив спалити листи. Спалити, попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду! Нехай його одного проклинає Валькова дружина: всі образи, всю гіркоту понесе в могилу.

Діждавшись, коли дружина пішла на ринок, розтопив у плиті. Засипав поверх дров антрациту, наче залізо збирався розтоплювати, а не палити папір, дочекавсь, коли вугілля взялося жаром. Одчинив дверцята чавунні, підсунув низенький ослінчик. Тремтів од нервового збудження: швидше, швидше, щоб не роздумати! Висмикнув перший аркуш з конверта. Кинув на біле од жару вугілля — аркуш почорнів, спалахнув, згорнувся одразу ж, корчився в муках. “Та що я роблю! Що роблю?!” — заволало в Загуркові. Шарпонувся, простяг до аркуша руку, й ослінчик поїхав з-під нього. Його кинуло вперед, рука

ІЗ

по лікоть зарилася в біле вугілля. Закричав од несамовитого болю і знепритомнів.

Ліна, повернувшись з базару, застала Василя Гнатови-ча уже мертвого.

Ховали Загурка всім заводом. Були й директор, і головний інженер, і головбух, і Бузде. Прийшли всі, хто знав Василя Гнатовича (а його знав увесь виселок), тож похоронна процесія розтяглася на півкілометра. День був гожий, ясний, мов на замовлення, Василь Гнатович плив у труні поверх людських голів, обласканий сонцем, омитий печальною музикою, і якась мука немов ще жила на застиглому в смерті обличчі. Чи то йому, мертвому, все ще боліла обвуглена по лікоть рука, чи ще якесь страждання глибоке і в труні не давало спокою, тільки в усіх аж серце стискалося дивитись на нього.

І було все, як і годилося бути: і вінки, і сльози, й прощальні промови. Траурний мітинг відкрив Полотуха, падав слово головному бухгалтерові, і голос у того зривався пе раз, а коли сказав: “Прощай, дорогий наш товаришу, ми ніколи тебе не забудемо!” — то й зовсім розплакався; а потім взяв слово Буздє, і цей говорив, як по писаному, а мого завжди бадьоренький підшкірний жирок струмував ясною печаллю. Він і над Вальком виступав, кажуть, так, що плакали всі. Тож виступ його й зараз найбільше сподобався, як і тост, проголошений уже на поминках (“Не нада плакать! Не нада!”), тільки Сашко, як він звівся, ще більше насупився, а вдова дивилась на нього якось аж налякано. Пили за покійника, за світлу пам’ять його, згадували про нього тільки хороше та добре, а під кінець Полотуха сказав, що Василеві Гнатовичу завод поставить пам’ятник. З найкращого граніту, сказав. З погруддям із бронзи, сказав. 1 золотими літерами — слова вдячності од колективу заводу.

Вдова знову розплакалась, тепер уже зворушено й вдячно. “Не нада плакать! Не нада!” — сказав знову Буздє, і Ліна Захарівна покірно затихла.

Минув тиждень, життя, що було сколихнулося, знову потекло спокійно й розмірено. Ліна Захарівна вперше після похорону заходилася прибирати в квартирі. Наткнулася на великий конверт, що лежав, кимось па шафу покладений, довго тримала в руках, не наважуючись заглянути досередини.

Врешті зважилась, вийняла списані аркуші, сіла до столу. Очі її одразу ж налилися сльозами, губи затремтіли, але вона стрималась — не заплакала. Натомість стала читати написане.

Прочитавши, довго і важко мовчала. Зітхнула, склала назад, сховала у шафу.

І весь час пам’ятала про той конверт. І вдень, і вночі пам’ятала, навіть вві сні. Чомусь здавалося, що хтось обов’язково конверт той викраде, і тоді всі дізнаються, про що написав її чоловік. Не за себе боялася Ліна Захарівна: їй було зараз байдуже, що станеться з нею, а за чоловіка, за те, що тоді над його могилкою так і не поставлять обіцяного пам’ятника.

А вона уже й не уявляла дорогої для себе могили без пам’ятника.

І, розтерзана, змучена, після довгих вагань, сліз і зітхань — вирішила спалити листи.

Адже він сам хотів це зробити!

Розпалила в плиті, один по одному стала кидати густо списані аркуші.

Кидала й плакала. Плакала й кидала.

• ТРИ НАРЕЧЕНІ

o — “Так женити їх, негідників!.. Майоре!

o Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхи

• молоко-

o Росла іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже

o Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бува

o — Гм, подумати… Добре вам говорити — подумати!..

o Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля,

• НЕЧИСТА

• ПАМЯТЬ

• лиш ти

ТРИ НАРЕЧЕНІ

дт нашою

ТАТА^

Валі, невістці, спершу здалося, що наш тато здурів. Вийшов з дому людина людиною: вдягнений, узутий, а повернувся голий-голісінький. Валя, коли тато став, як мана, на порозі, верескнула й упустила додолу ножа. Та й де ж не впустити, коли на татові тільки й одягу, що мокрі труси та ще якийсь плащ чудернацький: чорний, геть подраний, мов з опудала знятий, один рукав по лікоть, другий зовсім одпапахаїгай. Л за татовим плечем картуз міліцейський гойдається.

Тато, па невістку навіть не глянувши, прошкутильгав через кухню в кімнату. А за ним уже міліціонер, на п’яти йому наступаючи.

Валя іі зовсім отерпла. Сиділа над картоплею, слухала голоси роздратовані, що лупали в кімпаті.

— Ви не мали права так їхати!

— А ти що хотів, щоб я пішки чесав?.. Я під німецькими бомбами на землю не злазив! — Тато всю війну провів за кермом: підвозив снаряди (“Возив смерть за плечима”,— згадував тато).— А ти вчепився, мов кліщ!..

— Я на посту!

— Дурний той, хто тебе й поставив!..

Міліціонер згодом і вискочив: червоний як рак. Козирнув, вимівся з хати. А за ним уже тато.

— Давай, давай, дуже я твого штрафу боюся!..

Й аж оце мовби помітив невістку:

— їсти є що?

Тато, коли хвилювався або сердився, завжди хотів їсти. Тож і зараз: насипав повну миску борщу, чверть хлібини одкраяв. Кусав так сердито, паче підошву жував.

Доїв, одсунув геть миску, вийшов мовчки у двір. Згодом долинув брязкіт металу: тато заходився перекидати залізяччя. Валя ваго знала, що тато так ото заспокоюється. І хоч переляк у неї минув і ішчинала палити цікавість, хто ж ото тата вмудрився до трусів роздягти, надвір не вийшла: знала вже, що татові під гарячу руку краще не підлазити. Підняла ніж, знову заходилася чистити картоплю.

За роки, в сім’ї нашій прожиті, звикла до того, що з татом завжди трапляються всілякі оказії.

От не так давно, тижнів зо два, не більше, тато сам собі прищемив живота. Валя зранку повела сина в садочок, потім на ринок зайшла, в магазині за ковбасою постояла, а повернулася — тато біля листа витанцьовує. Лист важкенний, залізний, його б двом тримати, а третьому різати, тато ж заходився один. Навалився, натиснув щосили, ножиці й закусило: одним кінцем в залізо вп’ялися, а другим — у татів живіт. Ні сюди пі туди!

— Де тебе носить? — закричав тато щосили.

Валя кинула все, що тримала в руках, метнулась до тата.

— Мастила давай!

Валя до каністри з мастилом. Ухопила й хлюпнула татові па живіт.

Тата всього аж затіпало:

— Куди ллєш? Зовсім повилазило?!

Лист змастивши, сяк-так розімкнули ножиці. Тато їх як пожбурив, так потім і не знайшли, скільки не шукали. Зірвав з себе майку, геть мастилом залиту, закричав до невістки:

— Воду неси!

Валя лійку вхопила, велику, відрову, татом для квітів і зроблену, і ну поливати татове пузо…

І тут її затрусило: не од страху — від сміху. Валя такою ще змалку була: пальця покажеш — заллється. А це ж татове пузо: оголене, синє, все в патьоках рудих.

Тато, звісно, ще більш розлютився:

— Дурна!.. Дурепа дурна!..

Валя й зовсім розкисла: сміється, сльози з очей. Не бачить уже, куди ллє. Вихопив тато лійку з невістчиних рук, пожбурив за ножицями. Лійку, щоправда, знайшли, довелося тільки шийку припаювати. В тата ж і досі синець — в ночви не вбгаєш…

Сміялися потім не раз, пригадуючи, як Валя синяк отой поливала:

— Бач, як зацвів!..

Згадавши все те, Валя знову затрусилась од сміху. А тато воював усе з залізом…

Про те, що з ним скоїлось, розповів за вечерею…

За столом зібралися всі: тато ніколи не стане вечеряти, коли когось не буде. Вранці: той — на роботу, той — до школи, та — в дитсадочок із сином молодшим,— кожен снідає, як доведеться, увечері ж — ні! Вся сім’я мусить бути за столом. І стіл — не той, що на кухні, а в кімнаті: парадний, скатертиною застелений, світлом яскравим залитий од люстри великої: тато її й змайстрував.

У нас щовечора наче свято маленьке. І тато, хоч що б там сталося протягом дня, завжди до столу веселий сідав.

От і цього разу: зиркнув на Валю, спитав усміхаючись:

— Дуже злякалась?.. Коли я ото на порозі…

Валя одразу ж вдавилася сміхом: згадала тата в трусах.

— І треба ж було мені на того дурня наскочити!.. Документи!.. А де я їх візьму, ті документи, як на мені ні штанів, пі піджака? — Тато явно чекав, нас інтригуючи, що ми його станем розпитувати.

По вечорі й дізналися.

Ллє щоб усе було зрозуміло, спершу треба розповісти про катер.

Катер з’явився у нашому дворі два роки тому, весною. Бакелітовий красень з обтічними формами, народжений для того, щоб літати па хвилях. Гордо вкотив у наш двір на причепі та й зупинився під грушею. Груша саме цвіла, і катер став — очей не одвести. Тато і власник того бакелітового чуда, знайомий нам по “Волзі” професор (скільки разів тато “Волгу” ту рихтував, ми вже й з ліку збилися!), ходили довкруж, як біля нареченої. Тато навіть по витримав: взяв чисту ганчірку, заходився витирати борти й палубу.

До пізнього вечора їх не можна було відірвати од катера. Валя вже й па стіл подала, й картоплю потім на кухню односила — підігрівати, а вони все товклися в дворі. Аж поки погукав уже Максим.

— Тату, скільки можна?.. Вечеря ж холоне!

Максим любив поїсти і прямо-таки страждав, коли їжа стояла ira столі поторкана.

Аж тоді зайшли до хати. Руки помили, сіли до столу. Професор видобув з портфеля пляшку української з перцем, палим у чарки.

— 11 у, щоб не розсохся!

— Щоб па крилах літав!

У професора рука, що чарку тримала, біла та ніжна: здається легкою, як пух. Татова ж — мов із чавуну одли-та: коли тато роздягався до пояса, нам здавалося, що він у рукавицях. Мастило й метал навіки в’їлися в шкіру, і хоч як він руки свої шмарував, як намилював, вони завжди лишалися од тіла темнішими. Ще й пальці ніби кувалдою розплющені. Тато ними гвіздки без обценьок висмикує.

Випили ото, закусили, що було на столі. Од другої тато відмовився: очі й без того блищали.

— Зробимо — всіх обганятиме!

Професор покивував радісно: він іще з татом серйозно справи не мав. Ми ж усі думали: кивай, кивай, скоро ти гіркими сльозами вмиєшся! Машина що: одрихтував пом’яте крило чи капот, а далі висе зась! Ніяких змій у конструкції. А тут для татових ідей поле яке: цілий катер у руках!

— Або воду риє, мов прас,— скаржився професор,— або носа задирає до неба, коли як слід газонеш. Жене хвилю таку, що й човни перекидає при березі! А на редан не хоче виходити.

— Бо корпус короткий,— пояснює тато.— Ті партачі про що тільки думали: розцяцькували, а корпус не розрахували як слід. Ось дивіться сюди…

Тато одсовує геть посуд, приносить аркуш паперу. Малює корпус катера, і нам здається, що олівець сам викреслює лінії: так легко і швидко все те в тата виходить…

Професор пішов, упевнений, що пайпізпіпі за два місяці виведе свій “Ураган” па простори Дніпра. Перед його очима, мабуть, стояла пезабутпя картина: синій Дніпро і білий — стрілою — катер на ньому. Як побачив одного разу з Володимирської гірки, то вже й ходив, як наврочений. Поки, “Волгу” продавши, купив оце диво. Тато теж не мав сумніву, що за два місяці впорається: видовжити корпус на вісімдесят сантиметрів — не така вже й проблема. Ідеї витали поки що десь у повітрі й татової голови пе чіпали.

Почалося пізніше, коли доточили корму.

— Боюся,— сказав тато професорові.

— Чого саме? — стривожився професор.

— Боюсь, як би доточена корма не одвалилася. Треба б днище підшити — і корму разом зв’яже.

— Думаєте, може одвалитися? — все ще вагався професор: він уже бачив себе за штурвалом на річці.

— Неодмінно одвалиться! — Тато вже горів новою ідеєю,— Де основне навантаження буде? На кормі?.. Тут тільки зв’язувати…

Вирішили підшити днище металом. Тато дістав нержа-війку — величезні міліметрові листи, став підганяти під днище. Знову у дворі нашому брязкіт і стукіт, виск електродрелі — з шостої вечора аж до пізньої ночі. Це якщо в будні. А в свята й вихідні— з раннього ранку. Ми вже, бувало, й поснемо, а тато з професором все ще ворожать біля катера. Аж похрипнуть от втоми.

Зате днище підшили — на диво.

— На ніж налетить — не пропоре! — сказав гордо тато.

Днище блищало, мов дзеркало. Але татові й цього було мало: покрив авіагрунтом, а потім якимось особливим лаком, що захищав од корозії. Діждалися неділі, повезли урочисто катер па воду.

А увечері катер знову в’їхав у двір. Тато буркнув сердито, що з реданом нічого не вийшло; на професора ж і дивитися жалко було: його аж згорбило.

Сиділи за столом, знову креслили й раялись. Тато переконував, що в усьому причина — двигун: заслабкий, то й не тягне. Досить мотор сильніший поставити, і катер у повітрі літатиме!

— А гвинт? — ледь по плакав професор.— Це ж і гвинт новий підбирати…

— Підберемо! — Коли виникала ідея, для тата не існувало ніяких перешкод.— Дивіться сюди: мотор ми розмістимо тут, а редуктор ось тут. Бачите, скільки в нас місця вивільниться. Можна буде прилаштувати два баки з пальним замість одного. І кабіну зробити на сорок сантиметрів довшою. Поставити дві шафочки: одна для посуду, друга для газової плитки — і дачі не треба!.. А иа носі виріжем люк, щоб із кабіни не лазити… Ось тут…— Руки в тата вже аж чесалися — переробити катер ио-своему.

— Треба з дружиною порадитись,— все ще боронився професор.

— А що з нею радитись? — насідав гаряче тато.— Жінці — аби зручно. Потім вам же й дякуватиме.

Не знаємо, як дякувала дружина професорові, коли виявилося, що катер того літа так і не вдасться спустити на воду. На Валині обережні запитання професор похмуро відповідав:

— Махнула рукою.

Одвезли катер вже цього року, на початку літа. З новим двигуном і кабіною, геть переробленою. Два місяці, вже на Дніпрі, підбирали гвинт: од постійного перебування у воді професора схопив радикуліт, татові ж перекосило геть шию.

— Вас у тому човні й поховають! — дорікав Максим татові.— Гляньте, як шию рознесло!

— Не поховають,— хрипів у відповідь тато: од води, од Дніпра очі в нього аж побіліли, наче вимокли.— Ось тільки гвинт підберемо.

Підібрали нарешті й гвинта. Того дня, коли катер вийшов на редан, тато, під ворота під’їхавши, так засигналив, що ми всі повискакували. Одчинили ворота, і тато переможно сигналячи, у двір так і в’їхав.

А вчора проводжав професора з дружиною у перший рейс по Дніпру: у відпустку па місяць. Вже перед тим, як мали відчалити, татові раптом здалося, що не закріплена шпонка. Тут же в кабіні роздягнувся до трусів, пірнув під корму.

Шпонка була на місці.

— Все! Можна рушати! — гукнув, стоячи по пояс у воді, тато.

Професор завів мотор, тато одіпхнув катер од берега. Дивився на катер, що, ревнувши мотором, одразу ж вийшов на редан, дивився на стрімкий отой лет, і його жаль огорнув, що вся робота лишилася позаду.

Виліз потім па берег, як був у трусах, пошкутильгав до машини. І вже тут згадав, що весь його одяг, і взуття, і документи попливли за водою…

Добре ж, що хоч ключі полишив у машині!..

— Йу, а далі що? — нетерпеливились ми.

Що ж далі… Сторона дали плащ подертий, і тато, як був у трусах, поїхав додому. До першого міліціонера. Який, вгледівши тата, засвистів так, мов земля під ним стала завалюватись…

— Як же ти тепер їздитимеш? •— запитав Максим: професор нецідомо де й зупиниться на місячний відпочинок.

— Якось обійдуся… Не великий пан: пішки походжу на роботу. Бач, мозоля якого на машині нажив! — показав свій живіт тато.— А так хоч на якийсь кілограм схудну.

Тато все бадьорився, ми ж мимоволі дивилися на його ногу, поранену вже в кінці війни. Осколок (он він на буфеті й лежить, тато його приніс із шпиталю як єдиний воєнний трофей)… осколок од бомби вцілив у ногу, в коліно. Добре, що дверці кабіни були зачинені: осколок, дверцята прошивши, не мав уже тієї сили. А так ногу начисто зрізав би. Та й того вистачило: тато майже рік провалявся в шпиталі і вийшов по війні, шкутильгаючи.

То як тепер тією ногою до електрички? А потім з вокзалу до автобази? Ми що, не чули, як тато на переміну погоди ночами не спить? Не знає, куди ногу й покласти? Недарма ж називає її барометром:

“Щось мій барометр на дощ показує”.

Не помилявся ніколи.

— А ти про гіпертонію забув? — насідав на тата Максим.— Наб’єш тиск — знову в госпіталь ляжеш!

Про шпиталь краще б і не нагадував: тато одразу ж розсердився. Тато паш паче сірник: як тільки що, так одразу ж і спалахне, .’і півоберту заводиться. А тут йому про шпиталі, нагадали!

Тато позаминулого року лежав у шпиталі для інвалідів ні її її її. Поклали ііого туди майже силоміць. Коли тиск йому стало настукувати двісті сорок на сто двадцять. Спершу, ішли лікар застерігав, що можна отак і померти, тато іі вухом не вів: “Помру, іі біс із ним! Менше дармоїдів буде на світі!” Та як лікар сказав, що може розбити параліч, тато злякався. Уявив себе непорушним у постелі.

■— Кладіть, тільки ненадовго,— Тата на базі якась негайна робота чекала; якийсь пристрій до верстата хитромудрий.

Поклали па місяць. А пробув усього чотирнадцять днів: так і по підлікувавшись ніс слід, утік із шпиталю.

— Хіба там нормальна людина витримає! — сказав, повернувшись додому.

Потім уже ми дізналися, що причиною всьому був холодильник. Великий, майже до стелі, німецький. Що в коридорі біля татової палати й стояв. Валя, коли передачу татові носила та холодильник отой вперше побачила, то подумала: “Отакий би нам! На все літо можна було б класти продукти…”

Ну, холодильник такий нам ні до чого, він і в хату нашу не вліз би, а для шпиталю якраз: хворим продукти свої зберігати. Передачі ж несуть, паче там голодуха: і ковбаси, і яйця, й молочні продукти, і печене, й варене.

Уявляєте, що там було б, якби кожен тримав те все у палаті, в тумбочці? Тож і завели холодильники: по одному на коридор.

— Холодильник бачив? — спитав тато Максима, коли той вперше прийшов його провідати.

— Німецький?

— А який же іще!

— Гарна машина.

— Гарна то гарна, тільки до пуття не доведена. Куди ті німці й дивилися!

— А що?

— А ти хіба не чуєш?

Прислухавсь Максим, не чутно нічого. Та ось повітря здригнулося, загуло, мовби десь появився літак.

— Гуде,— сказав Максим.

— Отож-то й воно, що гуде! Як компресор увімкнеться, то він аж підскакує.

— Може, так і треба?

— Розкажи кому іншому! — розсердився тато.— Учили тебе! — Тато мав на увазі сипів диплом.— Мотор як слід не закріплений. Там мають амортизатори бути, десь і зірвалося… А ти — так треба!

Максим пішов, тато ж лишився’ у шпиталі. І все прислухався до холодильника. І вночі прислухався, і вдень. Іншим хворим байдуже: гуде? То й хай собі гуде на здоров’я! Тато ж про холодильник не забував ні на мить.

Знайшов завгоспа, довго його умовляв, щоб дозволив досередини заглянути. Врешті умовивши, ледве дочекався невістки:

— Принеси мої інструменти. Оті, що в коробці.

В тата спеціальна валіза — для інструментів. Ключик до ключика, молоток до молотка, зубильця, обценьки, викрутки, свердла — все з сталі найліпшої, все похромова-не, все так і сяє, в спеціальних притулившись гніздечках. Не валізка — ціла слюсарня.

Валя, здивована, звісно, спитала, нащо татові ті інструменти.

— Ногу ремонтувати! — тато розгнівано: страх не любив цікавості зайвої! Просять принести — значить, потрібно.— Гляди ж, не забудь!

І коли валізу принесли, він ніяк не міг діждатися, щоб ми додому пішли.

— Ідіть уже, йдіть, а то лікарі сердяться!

Й одразу ж заходився коло холодильника.

Зняв задню стінку, відкрив усі нутрощі. Так і е: ось він, мотор, на трьох пружинах висить, а четверта з гвинта зовсім зірвалася. Гвинт наче бритвою зрізало. Викрутив тато те, що лишилося, глянув, а там спеціальна нарізка: сякий-такий гвинт ще й не підійде. Треба заміряти та передати, щоб хлопці на базі такий самий нарізали. От завтра хтось прийде, він і передасть.

Поки що вирішив розібрати й почистити мотор. Та заодно вже глянути, чи не полетіли підшипники: трусило ж не один місяць, мабуть.

Заходився тато: незчувсь, як і звечоріло. І вперше спокійно заснув.

А вранці — скандал: хто розорив холодильник? Хворий один, інвалід, як і тато, щоранку молоко натщесерце пив. Одчинив холодильник, а там усе потекло. Інший, дізнавшись, що тато холодильник ремонтував, і змовчав би, а цей зчинив репет такий, ніби не на холодильник — па життя його замахнулися. Півпляшки ж молока скисло — пропало!

— Та я тобі десяті, пляшок куплю,— сказав йому тато.— Тільки замовчи, ради бога!

Той ще більше у кріп:: молоко йому зараз давай! От бувають же, люди: хоч місто при ньому спали, і не зблим-по, а за сірник’ власний — повіситься!

— Та одчепись тп із своїм молоком! ■— врешті не витримав тато.

— А я що тепер з ним робитиму? Що?

Тут тато йому спересердя й сказав, що робити. Що собі змазати.

Той і зовсім запінився.

— Я до головного піду!

— Іди хоч і до чорта! — відповів йому тато.

Той так головному й передав: “Не тільки розорив холодильник, а ще й вас чортом назвав!” А кому ж таке чути приємно?

Головний лікар зпайшов тата біля того ж холодильника:

— Хто дозволив?.. Що за неподобство!..

Тато спершу спробував спокійно все пояснити: так, мовляв, і так, холодильник був зіпсований трохи, а він його взявся направляти…

— Дивися сюди.— Тато, коли хвилювався, до всіх звертався па “ти”.— Бачиш, гвинта ось як зрізало…

— Яз вамп свиней не пас! — почервонів головний.

— Воно й видно! — відповів йому тато.

Слово по слову — тато й зовсім завівся: сказав головному у вічі, якої він думки про нього й про порядки в шпиталі. І, не діждавшись ранку, зібрав свої речі та додому й пришкутильгав.

— Надікувався ось поки!

І хоч як його вмовляли, до шпиталю не повернувся. Другого ж дня подався на базу: пристрій отой доробляти.

Холодильника ж теж не забув: одремонтував холодильник. По-перше, не хотів завгоспа підводити: головний його з’їв би, а по-друге, холодильник йому і вдома спокійно спати не давав: оті розорені нутрощі. Толе тато зібрався в першу неділю, щоб не зіткнутися з головним, та мотор і поставив на місце.

Щонеділі, як тільки розтануть сніги та потеплішає, ми усією сім’єю вирушаємо до нашої мами.

Тато щоразу підхоплюється, ледь починає світати. І коли ми нарешті теж просинаємось (тато найчастіше всіх нас і будить), на столі вже парує сніданок, а тато, вмитий, поголений, у святкове зодягнений, каже нам збиратися хутчіш та нічого не забути з собою. До столу не сідає: снідати будемо в мами, а це так — закуска легенька перед тим, як їхати.

— То я вас надворі чекаю,— каже нам тато. І виходить до машини.

Машина, теж вимита, тьмяніє ще вологими боками. Тато обходить її, чи піде не лишилося бруду, заглядає навіть у кабіну. Але там чисто. Задоволений, тато сідає за кермо.

Машину тато купив у п’ятдесят п’ятому році у відстав-ника Тапочки, коли той надумався цю продати, а натомість придбати нову. “Мерседес-бенц”, випуску тридцять четвертого року, який накатав за своє довге життя не одну сотню тисяч кілометрів, перейшов до татових рук в такому жалюгідному стані, що здавалося, піщо вже йому не допоможе. Хіба що в металобрухт. Але нашому татові, чим безнадійніший механізм, тим цікавіше з ним повозитися, і коли сусіда, який теж працював на автобазі, тільки шофером — не слюсдрем… коли сусіда сказав, що краще вже в труні їздити, ніж в оцій колимазі, тато спокійно йому відповів:

— Поживемо — побачимо.

Розібрав до останнього гвинтика, перечистив, що згнило — викинув, що зносилося — замінив, приладнав новий, уже з “Победи”, мотор, пофарбував, покрив хромом декоративні деталі,— “мерседес” і новий таким, мабуть, не був. Недарма ж приїжджали до нас із кіностудії: позичати машину для фільму про закордон. Хотіли навіть купити, пропонували замість неї нову, але тато відмовився… Тільки після того, як на нашому “бепці” покатались артисти, не раз жартував:

— Сам НІтірліц за рулем цим сидів!

І нам здавалося, що тато жартувати — жартує, але вірить: так воно й було…

Тож тато сидить за кермом, а ми швиденько збираємось, пильнуючи, щоб нічого не забути. Потім виходимо в двір: Валя, Максим, онуки — Сашко, Віктор, Василь. Віктор зовсім ще маленький, два роки й три місяці. Сашко ж уже в шостому класі, а Василь — у четвертому. Ніколи не повіриш, що одному тільки тринадцять, а другому одинадцять, вчені люди кажуть, що акселерація, тато ж перекопаним, що це просто од жиру. Спробували б на голодному наііку посидіти, як у роки війни, була б вам акселерація!

— Всі сіли? — — питає щоразу тато.

— Всі.

Тато заводить двигун і урочисто виїжджає з подвір’я.

їдемо через соине іще містечко. Мотор тихо погуркує, наче боїться розбуркати людей, що, скориставшись неділею, ніжаться в постелях. Мимо пропливають паркани, дерева, будинки, і коли ясно в небі та вже з’явилося сонце, то все довкола в чистому світлі так і полощеться. Тато звертає в одну вулицю, в другу, забираючись все вище й вище, поки й кінчаються останні будинки.

Мама паша лежить по па старому кладовищі, де вже й не ховають нікого, так там стало тісно, а на новому, або Партизанському, як його в нас називають. Хто його так назвав, невідомо, але всі знають, чому: десь наприкінці війни хтось перший одвіз свого покійника (може, й візком, бо з транспортом тоді було сутужно), не на кладовище одвіз, а на узвишшя, ближче од дому, та й поховав під лісом сосновим, а за ним потяглись узко інші. Часи були важкі, владі місцевій було не до того, хто де ховає померлих, а коли кинулися, то вже було пізно: но викопувати ж покійників, та й хто те дозволить! Махнули рукою і вже офіційно дозволили ховати на новому місці. Тим паче що й місце було — не зрівняти із старим: на узвишші, не в ямі. Широко, просторо, видно мало не до самого Києва, глянеш — душа не нарадується, хороше і мертвим, і живим. Особливо весною, на гробки, коли зійдуться мало не з усього містечка і біля могилки біля кожної збираються сім’ями: пом’янути покійника, пообідати разом, погомоніти, порадитись про справи сімейні, а разом і могилки прибрати — посадити квіти принесені, прорвати траву, діткнутися долонями, великими й маленькими, до рідного горбика. Вертаються люди потім додому якісь очищені, добрим світлом налиті: ні лайки, ні злих думок. Тому й (вірять — не вірять) на гробки йдуть майже всі.

Ми ж приїжджаємо сюди майже щонеділі. З самого ранку.

Тато зупиняє машину біля широких воріт, по цей бік кладовища. Міг би проїхати й далі, ніхто не зупинив би: інвалід Вітчизняної, але тато якось сказав, що це все одно, що в хату заїхати. Тож він виходить з машини й чекає, поки ми висадимо дітей, дістанемо кошики з їжею й посудом.

— Нічого не забули?

— Мовби нічого.

— А воду?

— Ось вода, в Сашка.

— Тоді пішли.

Тато йде, прикульгуючи, попереду, а ми вже за ним.

Мовчки, навіть діти притихли, піднімаємось прямою алеєю — все вище й вище, мимо сонних могил, пам’ятників, дерев, огорож, і чим далі йдемо, тим молодші, тим тонші дерева й новіші пам’ятники та огорожки. Та ось і місце найвище, і вузенька алейка ліворуч, і вже видно могилку нашої мами.

Спершу пам’ятник, а тоді вже — могилку.

Тато мимоволі прискорює кроки, мов поспіша на побачення, наче вже запізнився, а обличчя його стає таке винувате, що нам його але жалко. Але ми нічого не кажемо татові, ми навіть одстаємо потроху, щоб не бути в першу хвилину між мамою й татом. І коли врешті підходимо, тато вже стоїть поруч із пам’ятником.

Коло пам’ятника нашій мамі хто йде — обов’язково зупиниться. Тато його робив більше року: не раз ходив на старе кладовище, приглядався, як люди робили, був навіть кілька разів у Києві, на Байковому, змальовував ті, що впали в око, допізна сидів над ескізами, та все йому щось не давалося. Радився з нами, який би ми хотіли поставити, і одного разу аж розсердився на Валю, коли та сказала, що їй дуже подобається на могилі Загурка: масивний постамент, позолочене погруддя покійника, а на чорному написано золотом: “Голові завкому В. Г. Загур-ку від керівництва цегельної фабрики № 3”. Коли сонячно, то погруддя не сяє — горить.

— Самовар! — кричав тато до Валі.— Самовар позолочений! Я тому скульпторові й руки пообривав би!

Валя, ображена, вже нічого більше татові й не раяла. Тато ж мучився, мучився, дер папір, дер, аж одного разу покликав нас усіх до кімнати:

— А ходіть-но сюди: я, здається, знайшов те, що треба.

На стіні висів аркуш паперу, і на папері тому — ескіз.

І ми, глянувши, відчули одразу, що тільки таким, а не іншим має бути пам’ятник нашій мамі.

— IIу, як? — Обличчя в тата було таке, наче од нашого вироку залежало: жити йому чи не жити.— Чого мовчите?

— Ох, тату!–першою озвалася Валя.—Ох, як же гарно!

— Отож… А ти — — самовар…— Тато ладен був цілувати зараз повістку, та іі пас усіх підряд.—■ Дістати б тільки хорошу брилу габро…

Що таке габро, ми вже знали. Сірий камінь, а коли заполі ру в а ти — чорний. І на тому полірованому фоні вирубується обличчя покійника: сірим по чорному. Наче туга живих по померлому.

Тато вирубав не обличчя, а руки нашої мами. Дві руки, що в’яжуть мереживо. Ось вони завмерли на мить, наші кроки зачувши, а мереживо опустилось донизу. І крізь його павутиння тонке проглядають врізані, мов по живому рани, слова:

“Дружині

Мамі

Бабусі”.

А вже збоку — прізвище, ім’я й по батькові нашої мами, коли народилась, коли померла.

Наша мама в’язала до останнього дня. Звідси й мереживо.

По обидва боки од пам’ятника, в мами у головах, посаджено черешню й вишию. Щоб прилітали птахи, як вродить. Мама дуже птахів любила. Коли захворіла та не могла вже ходити, попросила, щоб переставили ліжко до вікна, тато вирізав кватирку внизу, щоб мама змогла відчиняти, а по той бік, знадвору, прилаштував поличку: насипати крихти та насіння. І з ранку до вечора, аж поки мама й померла, там птаство товклося. Особливо взимку. Мама в’яже, було, в’яже,’ та й замилуеться птахами. І такий усміх мрійливий, лагідний спливе на обличчя її, що воно засяє.

— Сашо…— кликала нашого тата.— Сашо!.. Та подивися ж на них!

Птахи гостювали біля вікна майже шість років…

Шість років тато доглядав за мамою. Всі лікарі, всі діди й бабки, які могли щось зараяти, знали нашого тата. І куди тільки він маму не возив: і в Карпати, і в Дніпропетровськ, і в Крим, і на Кавказ. Мама під кінець уже й боронитися стала: годі кататися, псе одно не поможе, то наш тато, було, аж розсердиться:

— Тобі, мабуть, хворіти подобається? Збирайся й не думай! Цього разу обов’язково поможе!

І мама, лагідненько зітхнувши (“Ну, що маю робити з таким чоловіком!”), починала збиратися. Кликала насамперед Валю — розчісувати косу.

Коса в мами була на все наше містечко. Руса, до п’ят. Мама, коли ще не хворіла, було, як розпустить волосся, то й стану не видно. Як захворіла, хотіла обрізати. Але тато не дав:

— Хіба що разом з головою дурною!

Мама нам по секрету казала, що тато, коли одружились, любив косою бавитись.

— Як маленький! — сміялася мама щасливо. І обличчя

її молодшало.

Уклавши косу, обмившись та переодягтись у чисте, мама кликала нашого тата:

— Сашо, я вже готова!

Тато заходив, обережно брав маму па руки. Виносив сам, нікому не довіряючи, а ми вже притримували дверцята машини, розпушували подушки, щоб мамі було м’якше лежати. Бо на її руки-ноги покручені страшно було й глянути. Особливо на ноги. Худющі, аж сині, одні кістки та шкіра.

— Зовсім усохли! — скаржилась мама.— А колись же ще й танцювала.

— Нічого, ще потанцюємо! — казав їй тато.

Тато до останнього дня надіявся, що мама видужає, буде ходити. Й возив по яких тільки були лікарях. З кожним роком усе ближче та ближче: мама не могла вже витримати далеку дорогу…

Ми порядкуємо гуртом біля могилки, а Валя дістає тим часом сніданок. Застилає білою скатертиною столик, укопаний тут же, виставляє тарілки й чашки, викладає їжу.

— Сідайте вже, а то прохолоне!

Миємо руки, сідаємо до столу. І всім нам здається, що й мама із нами сідає.

— Оце,— каже тато,— зробимо огорожу не залізну — чавунну. Я в ливарні домовився: там хлопці такі — що хоч віділлють. Пустити навколо мереживом — я на Байковім бачив,— очей не відірвеш.

— А фарбу яку? — цікавиться Валя.

— Тільки чорну.

— А не буде хмуро? — це вже Максим.

— Не буде. Це ж навколо могили, а не бильця од ліжка! Бомбошок навішають, ще й позолотять!

Тато завжди сердиться, коли з несмаком стикається. Сприймає, як особисту образу.

Поснідавши, попрощавшись із мамою, рушаємо додому. І тато всю дорогу назад мовчазний та задуманий. На себе не схожий.

Будинок паш, як і в усіх довкола сусідів, стоїть дверима до вулиці. Коли його будували (мама з татом, після війни одружившись, власного притулку не мали, а на квартиру надій не було. Тож і вирішили самотужки будуватися: татові, як інвалідові, п’ятнадцять соток нарізали, і вони почали з саду. В перший же рік посадили яблуні, груші, вишні, черешні та сливи, а вже на другий заходилися коло будинку: на одну кімнату й кухню, бо цегли більше не дістали)… Тож коли думали, як ставити будинок, тато хотів, щоб дверима в сад. Вранці встанеш, двері одчиниш, а в очі тобі — деревця, молоденькою зе-лопшо вкриті! Весь день будеш згадувати. Мама ж уперлася: тільки дверима до вулиці! Де ж це видано, щоб будинок стояв потилицею до воріт та до хвіртки? Люди ж сміятимуться!

Сперечалися, сперечалися, тато зрештою й здався:

— Хай твій чорт буде старший!

І поставили дверима до вулиці.

Потім, як ми уже народилися та стало тісно, прибудували що, дві. кімнати. Самі, майстрів не наймали. Тато й муляр, і столяр, і сантехнік, і маляр, а мама в нього вже за підсобного: підноси та подай. Вдень — на роботі, а вечорами, у вихідні та на свята — коло будинку. Скінчили будинок, за погріб взялися, а там сарай, щоб було куди татові залізяччя ховати, а там і гараж із ямою, коли розжились на машину, а там захотілося поставити паркан, як у людей, а тут уже в будинку став дах протікати: шукай бляхи та заходжуйся по-новому,— мама якось сказала, що на старість тільки й виспалась. А то: не встигнеш і очі заплющити, а вже й уставати пора.

— Та хіба ж наш тато дасть кому поспати? — Мама мала на увазі оті татові “ідеї”, що не давали спокою, примушували все переробляти по-своєму. Навіть погріб, і той не як у людей. Не погріб — кімната. Вентилятори, щоб цвіль не заводилася, плафопи під стелею, стіни кахлями викладені. Просторо, світло, хоч газету читай.

— У вас не погріб — метро! — сміялись сусіди. Це вже коли в Києві метро збудували.

І в сараї, і в гаражі скільки того залізяччя, а тато знає завжди, де що лежить. І не доведи й помилуй, коли хтось щось візьме, а на місце не покладе! Нас ще змалку до порядку привчив. А народились онуки — їх заходився учити:

— Сашунько, де відерце полишив? Ану, прибери та на місце постав!

Сашунька тоді ще ледве на ноги зіп’явся, мовчки йде прибирати відерце: знає вже, що дідусь не заспокоїться, поки відерце не буде на місце поставлене.

— А пісок навіщо до хати несеш? Натрусиш — тобі й прибирати доведеться.

Вертається, витрушує з відерця пісок, ще й під краном споліскує. —

— Отепф молодець! Отак завжди й роби: де взяв, туди й пш/йади.

Ще й пб голівці погладить.

Рука татова важка, напрацьована, а до дитячої голови доторкнеться — легша пір’їни. На все життя у нас спогад з дитинства: татова рука на голові!..

Одчййяємо ворота, в’їжджаємо в двір. Тато ставить свого “мерседеса” тут же, перед будинком: гараж хоч і є, але нашому трудязі там місця немає. Завжди чиясь машина в приймах. Ту підрихтуй, ту підфарбуй, а в тій щось у коробці передач або в двигуні, а той проситься перезимувати: машину купив, а гараж побудувати не встиг. То як отаку красуню новеньку під дощами-снігами зберігати? Тато й не витрима — пустить. І ночує тоді наш “мерседес-бенц” цілу зиму в дворі, проти неба. І тато, зчищаючи сніг, нахваляється ще один гараж поставити — вже для нашої машини.

— Ти і в той гараж гостя знайдеш! — каже Максим.

Тато сердиться, але другий гараж так і не почав будувати: відчував, мабуть, що справа ця все одно безнадійна.

— От залізо! — хвалить тато машину.— Інша давно зогнила б, а цій усі моря по коліна! Танк — не машина!

Що танк, то танк — тут ми всі згодні з татом. Універсал, на всі випадки життя. Треба — пасажирська, треба — вантаяша. Задні сидіння виймаються, і що хоч накладай. Півтонни, не менше. Скрипить, рипить, а везе.

Може, тому тато й не згоджується нову купувати. Хоч Валя й Максим йому прогризли вже голову. Молоді ж, то й хочеться сучасну машину.

— Мені й ця непогана,— борониться тато.

Тато завжди отакий: як звикне до чого — силоміць не одірвеш. Он шапка: стара, засмальцьована, мов у старця позичена, Валя терпіла, терпіла та й не витримала — купила нову.

— Оце вам тату, па іменини од мене подарунок! А ту дайте, я викину к бісу, щоб і по смерділа в хаті!

Тато подарунок узяв, але й шапки старої не оддав:

— Та буде па будні, а ця вже на свято.

Так пової її не надягав. Аж поки Максим, підмовлений Валею, украв оту дранку та й викинув на смітник.

Попошукав же її тато! Пополаявся!

Або диван, що в прохідній кімнаті стоїть, біля сінешніх дверей. Півсотні років диванові тому, не менше. Височезна спинка дубова, потемніла од часу, вгорі люстереч-ко вмонтовано, все суціль подряпане, два валики, дерматином чорним оббиті,— доісторична потвора поруч із повепькпм сервантом, елегантним, блискучим, модерним. Валя на диван той як гляне, аж стогне: давно викинула б, аби не тато. Звик слати па ньому відтоді, як мама захворіла, і тепер його з дерматинового того убоїська жодна сила не стягне.

— Як ви на ньому й спите? — дивується Валя.— На ньому ж і всидіти важко: пружини так і впинаються в тіло!

— То в тебе, Валю, тіло таке! — відповідає їй тато.— А мені тут краще, ніж па перині: широко, просторо й музика грає,— Тато натякає па те, що пружини риплять, аж стогін іде.

Коли ж Валя починає насідати, тато їй як одріже:

— Викидайте вже разом зі мною! — Мовляв, помру, тоді що хочете робіть,,.

Так то ж диван, а то машина.

— Купуйте собі нову, хто вам боронить!

Валя й Максим давно вже купили б хоч “Запорожця”, так “купила” ж немає. Не назбирають ніяк. Обоє ж ще молоді, хочеться й по всіх усюдах поїздити, і вдягтися модно, он Валя Максимові нещодавно джинси американські принесла: двісті карбованців!

— Ти б іще до них рамку замовила! — сказав тоді тато.— Щоб одразу на стіну!

— Що ви, тату, розумієте; тепер усі такі носять!

— Ну, далеко ж ви не заїдете, як по дві зарплати на штани викидатимете! — Бо Валя й Максим і справді вдвох трохи більше двохсот заробляли: па татові заробітки надіялись. Тато з бази двісті приносить щомісяця та премії щоквартальні. Та підробіток біля машин — від клієнтів одбою немає. Бо тато вже як що зробить, то зробить, а ще й за роботу бере по совісті.

— В могилу з собою не візьмеш,— казав не раз тато. І гроші, всі до копієчки, оддавав нашій мамі, а як мама померла, то вже Валі. І коли Валя спитає іноді, так, для годиться: “Так що, тату, купити?” — рукою махав:

— Купуй що знаєш. А мені голови не мороч.

Тато вилазить з машини і стоїть, наче пе знає, що йому далі робити. Думками він ще, мабуть, там, на кладовищі: погляд у тата якийсь відсутній. Потім причиняє дверцята машини: так обережно, наче все ще надіється, що зсередини висунеться мамина рука, а за рукою й мама. Тато проводить рукою по чорному капоті, неохоче йде за нами до хати.

Ми всі — хто куди. Максим на канапу та за недочитану книжку, Валя — готувати обід, Сашко з Василем майнули грати в футбол, а Віктор побіг на вулицю, до таких, як сам, карапетів: вулиця наша тиха, як у селі, тільки й того, що вряди-годи машина проїде, тож матері не дуже за дітьми й наглядають. Тато ж, по кімнатах пони-павши, надягає комбінезон та й виходить у сад.

І ми вже Знаємо: тато пішов до маминої яблуні.

Яблуня ця чи не найстаріша в нашім саду. Мама підібрала саджанець, повертаючись із роботи: хтось загубив чи, може, й викинув. Тонесенька гілочка з вершечком надламаним, з корінцем жалюгідним. Тато, глянувши, сказав мамі викинути, бо толку не буде, та мама його не послухалась: їй жалко було тієї галузки, як живої істоти. Викопала ямку, насипала добрива, води налила та й посадила. І, незважаючи на татові кпини (“Давай, я тобі ще залізяку встромлю!”), поливала щодня.

Яблунька довго не оживала. Вже татові саджанці й листям взялися, вже й гілками новими проклюнулись, а мамина яблунька як стирчала сухенькою паличкою, так мертво й стирчить.

Аж одного ранку мама покликала тата:

— А йди сюди!

Повела в сад, прямо до яблуньки:

— А дивись!

Глянув тато й очам своїм не повірив: мертве ще вчора деревце за одну ніч листям взялося.

— Ти його понаклеювала, чи що?

— Еге ж, понаклеювала! — сміялася мама, щаслива.

— Ну й рука ж у тебе! — сказав їй зачудовано тато.

Яблунька, чи то з великої вдячності, чи такий уже сорт,

гпала, наче з води. А на четвертий рік зацвіла.

Коли ми народилися та попідростали, яблуня вже велика була: найбільша в саду. І родить завжди найрясніше. Яблука великі, червонобокі, з розводами жовтими— як розмальовані. А смачні — й не сказати! Весь куток топче дорогу по щепи. Так і приживсь новий сорт: “мамині яблука”.

Тож тато йде в сад. Часом розпушує землю, обламує всохле гілля, а коли роботи немає, то просто сідає на ослін і довго сидить непорушний. ї Валя, невістка, щоразу нам каже:

— Ото вже за мамою журиться.

— Може, й за мамою,— відповідає Максим.— А ти виглядала б поменгае. Тобі що, іншої роботи немає?

— Та іі де ж йому не журитися,— Валя паче й не чує Максима.— Чоловік іще не старий, важко без жінки йому.

— Голодній кумі хліб па умі!

— Так і до хвороби недовго,— продовжує Валя наче сама до себе. А ми уже знаємо: Валя таки щось надумала.

Надумалася ж Валя ні більше ні менше — оженити тата!

Валю теж зрозуміти можна: одпа-сдипа жіпка на всю нашу чоловічу ораву. Нагодуй та подай, прибери та помий— цілий доль, як білка в колесі. І в магазин, і на базар, а ще ж і иа роботу не запізнитися, де теж вима-

гають: записуйся в ударниці. “Досить з мене, що я дома ударниця! — борониться Валя.— Як прибіжу, то не знаю, за що й хапатися”.— “Ти диви, вона ще й невдоволена! дивується уже вдома Максим.— Ми вас розкріпачили, а вам усе мало”.— “Розкріпачили, бодай вам і язики повсихали!” — Валя це слово вже й чути спокійно не може. Максим же сміється, вдоволений. Максим у нас ледачень-кий, нівроку, довго ріс мізинчиком маминим, то й тепер: поки допросишся, щоб сходив у магазин або на базар, то на язиці й мозоля натреш. Тато ж вічно чимось зайнятий, все в нього невідкладна робота, окрім основної, на базі: як не побита машина, так сад чи ще якась морока у дворі. Та до того ж нашого тата краще й не посилати нікуди: з чим піде, з тим і вернеться.

— Там ікс черга така, що й до обіду простояв би!

— А ви без черги не могли? Ви ж інвалід!

— Буду я жінок ліктями розштовхувати!

Поговори після цього з татом! Валя терпить-терпить, та іноді й вибухне:

— Я скоро з ума з вами зійду!

А Максим ще й піділлє:

— Було б з чого…

Валя, коли родила дітей, все на дочку надіялась: помічницю в хаті, розрадницю материну. Вона й на третю дитину зважилася в надії на дочку. Циганка якась, щоб їй ні дна ііі покришки, одного разу вчепилася на базарі у Валю: “Красива, хороша, давай поворожу — твою долю вгадаю!” Валя одбивалася спершу, а потім для сміху й згодилася. Циганка взяла Валипу руку (сітку важку довелося покласти на землю), повернула долонею вгору та й ну говорити як по писаному: ти й багата, й щаслива, і дітки хороші в тебе, і чоловік тебе не знати як любить (Валя гарна собою, нівроку: як у святкове одягнеться, то не один чоловік на неї оглянеться), от тільки ледачень-кий він у тебе, не дуже тобі помагає (бач, і сітку помітила), а будеш ти иайщасливіша в дітках, в наймолодшій дочці… “Та нема в мепе дочки!” — з болем сказала їй Валя. “Буде, королево моя!.. Ой, дочка в тебе буде!.. Місяць померкне, зорі побліднуть! З-за океанів-морів свати приїжджатимуть!..”

Валя за дочку троячку циганці дала. І додому прийшла — якась аж сама не своя.

— Що це з тобою? — витріщився на неї Максим.

■ — А що!

З— А. Дімаровг кн, И

— Мов з-під вінця…

— Нічого… Одну людипу хорошу зустріла.

І упродовж дня: робить щось, порається, а на Максима непомітно й гляне. Гляне й усміхнеться замріяна.

Увечері ж голову помила, висушила, стала викладати волосся.

— Ти куди це зібралася?

— На кудикину гору,— розсміялася Валя.— До одного чоловіка… Що на свою жінку й не гляне… І що ти за людина така: хоч би приревнував та побив!

Максим тільки гмикнув: розкуси їх, жінок!..

Коли ж народила дитину та взнала, що знову хлопчище, одвернулась до стіни й заплакала.

І циган з того часу терпіти не може!..

Першого сина назвали в честь діда Сашком, другого — Василем, як Валиного тата, а про третього Валя сказала: “Називайте, як хочете”. Думали, радилися чоловічого вже половиною, тато врешті підказав назвати Віктором. Вичитав десь, що по-латині це переможець.

Так і росто в нашій сім’ї переможець, іцо народився Валі на зло,— дідів мізинчик. Во й не відходить од діда.

— Ти ким будеш, як виростеш?

— Дідусем!

Тож Валя одружити тата й надумалась — привести ще одну жінку до нашої хати…

Але тата женити, що решетом воду носити: тато, мабуть, давно вже забув, що, окрім нашої мами-покійниці, ще жінки є на світі. Для нього що жінка, що паличка — один чорт. І надії на те, що тато сам собі знайде наречену, а Валі помічницю в хату, немає ніякої. Тут самій треба братись.

У Валі коло Херсона рідна тітка жила. Валя сама з Херсонщини, на руках у тітки й виросла: тітка бездітна, в три роки забрала племінницю, коли її мати померла, а батько задумав женитися заново. Батько, розповідала Валя, не хотів оддавати дочку, та тітка ледь не з кулаками на нього: “Надумався в ярмо лізти — стромляй дурну голову, а дитину за собою не тягни!” Тітка чомусь вважала, що мачуха знущатиметься з Валі. Забрала племінницю до себе та на село й одвезла.

Валя там і росла, і в школу ходила: тітка їй за рідну матір була. В батька од другої жінки діти посипались, батькові не до Валі було: приїжджав спершу щомісяця, а потім все рідше та рідше, та Валя не дуже за татом

і журилася; Валя до тітки, до дядька серцем приросла і, коли виходила заміж, то не тата покликала з мачухою, а дядька й тітку. Дядько приїжджав — гуляв на весіллі: чоловік сумирний та тихий, муху й ту не зобидить, і коли за молодих чарки піднімали та настала дядькова черга слово сказати, він тільки й видушив: “Осиротила ти нас з матір’ю, Валю!” — та й сплакнув, бідолаха. А потім просив вибачити, що бовкнув таке: “Вона ж нам рідніша рідної”. Ми його розуміли, як розуміли й те, що весілля оце звалилось на них, як грім з неба ясного: поїхала дівка в Херсон в інститут вступати та за тиждень і повернулась додому: “Татусю, мамусю (Валя їх тільки так і звала), я заміж виходжу!” Вся аж цвіте, й очі шалені. Пу, які в дівчат о цій порі очі, розповідати не треба.

Отакий наш Максим! Тихий, неповороткий, а за тиждень у Херсоні, у відрядженні, дівйу впорав! Закрутив їй голову так, що вона й про науку забула. І хоч як благали її, як умовляли почекати ще кілька років з заміжжям — хоч до третього курсу довчитися,— не помогли ні вмовляння, ні сльози. Тітка її аж захворіла, тому й на весілля приїхати не змогла.

Так ми її й не бачили. Валя з Максимом їздили до них гостювати — онуків показували, запрошували в гості: вони обіцяли приїхати, та все не могли вирватись. Що хазяйство, яке не є, на руках, а що робота в дядька така: механізатор, та ще й бригадир, вся техніка на ньому. Ні влітку, ні взимку промитої години не мав. А тітка сама боялася їхати.

Аж ось на другий рік після смерті нашої мами і дядько помер. їздила Валя з Максимом на похорон, кликала тітку з собою, та вона не схотіла полишати свіжу могилу: “Як на ній же ще й трава не проросла. Хай колись потім приїду…”

Отож Валя й надумалася видати тітку заміж за нашого тата.

Валя наша здасться тільки простецькою, а пильніше приглянутись: голова в неї варить дай бог усякому. Недарма ж якось тато сказав:

— Тебе, Валю, на ООН посадити — ти усіх помирила б! Давно б уже було повне роззброєння.

Валя на ті слова тільки всміхнулася, а ми всі подумали, що так воно і було б. Валя сварок страх не любить. Сусіди заведуться, і то біжить їх мирити.

З*

А тут — чужа людина в хату. Добре, як вдачею лагідна, а як попадеться така сатана, що хоч святих з хати винось? З отих, чорноротих, що ти їй слово, а вона тобі десять? У нас же такі жіночки, що ой-ой-ой! Зроду-віку звикли на чоловіках воду возити, п’ятами підганяти…

А це ж людина рідна, своя…

Думала Валя, думала, та й написала тітці листа — і слова нам про те не сказала. Дуже, мовляв, скучаю за вами, вже і вночі стали снитись, а вирватись до вас не зможу ніяк, бо не маю на кого полишити моїх окупантів (Валя під сердиту руку нас окупантами називала). То ви попросіть сусідів, щоб за хазяйством доглянули, а самі хоч на тиждень приїдьте. (Дала тітці тиждень, згадавши, як сама заміж вискакувала). Тільки вдарте телеграму, ми вас зустрінемо, бо з Києва треба ще електричкою добиратись, а так приїдемо за вами машиною.

Тітка не озивалася місяць, Валя вже й непокоїтись стала, аж ось приносить з пошти телеграму: так і так, виїжджаю в п’ятницю, приїду в суботу, поїзд, вагон, навіть місце. Стрічайте!

— Що за причина! — вертів телеграму здивований тато.— Чого це вона раптом надумалась? Не їхала, не їхала, а це загорілося!

Валя тільки плечима стенула: у Валі таке невинне обличчя було, що й сам бог не здогадався б, що це вона заварила.

— Треба ж було колись і нас провідати,— сказала татові.— От вона й надумалась.

А коли в суботу, після обіду, стали збиратись до Києва, сказала татові:

— Ви, тату, хоча б поголилися.

— Та я ж учора голився! — провів по щоці долонею тато.

— То ж учора, а це сьогодні!.. І сорочку свіжу надіньте, бо ця вже пом’ята… А то тітка подумає, що я про вас і не дбаю.

— Ти диви, який ревізор до нас їде! — розсміявся тато. Розсміятися розсміявся, а таки поголився й сорочку свіжу дістав, не схотів тільки вдягати краватку: взимку й то не носив. “Петля па шиї”. Валя й одступилася, перевірила тільки, чи черевики почищені: тато їх ніколи нз чистив. Якось Максим узяв для сміху один черевик та й начистив ще звечора. Такий полиск навів — пе треба й дзеркала. Тато взувся спросоння та й па роботу. Вже в електричці довелося ноги під лавку ховати: хоч роззу-“вайся! А па роботу з вокзалу йшов — усі на черевики татові тільки й дивилися.

Було ж потім сміху: тиждень згадували…

Ну, гаразд, сіли, поїхали. Тато за рулем, як нова копієчка, поруч Валя, теж причепурена, а позаду хотіли вже вмоститися ми, так Валя прогнала. Не пустила навіть Максима.

— А тітка де сяде?

— Тітка що, все заднє сидіння займе?

— Все не все, але ж у неї будуть і речі!

І як у воду дивилася: зупинився вагон, тато потім розповідав, підбігли вони ото вдвох, а їм назустріч — гора клумаків. Закупорили вихід — пі туди пі сюди. Потім довідалися, що тітка за сто кілометрів од Києва в тамбур клумаки оті витаскала: боялася, що злізти не встигне. Утрьох ледь доволокли до машини: як тітка все те на собі й тягла!

Тітка сіла попереду, поруч із татом, а Валя вже позаду. І ми, що назустріч їм вибігли, побачили, що наша машина на одне колесо аж присідає: нащо вже тато в тілі, дев’яносто з гаком, та тітка його переважила. “Всю дорогу за ресори переживав!” — скаже потім тато Максимові.

Ну, приїхала тітка — навезла повну хату гостинців: і смаженого, і вареного, і ковбас, і сиру, і масла, і яєць два повні кошелі, сот шість, як пе більше. “В неї що — птахоферма?” — спитав зачудовано тато. Наділила гостинцями, особливо онуків, та й сіли до столу.

ї ніколи наш стіл так по тріщав од їстівного. Що тітка виклала, а що й Валя постаралася: два дні готувала. Тут же й дві пляшки: одна з наливкою домашньою, нашою, а другу тітка поставила:

— Ви думаєте, тільки у вас уміють робити, ге? А по-куштуйте-но нашої! — Голос у тітки веселий, дзвінкий, на ВСю щоку рум’янці запечені, а брови вилискують молодо. Як сіла поруч із Валею, то майже ровесниця. От якби тільки не така товста, стілець аж потріскує. Як сідала, то ми всі так і завмерли; впаде — пе впаде? Стілець, слава богу, вйтримав — пе розламався.

Налив тато з пляшок: чоловікам із тітчиної, жінкам — вже із нашої, онукам — лимонаду, потягся чаркою до тітки:

— З приїздом вас, Ганно Степанівно!

Хильнув і одразу ж за хліб ухопився — занюхати.

— З чого ви її гнали?

— Та вже ж не з роси! — відповіла весело тітка.— Тож будьте здорові й щасливі, щоб вашу хату лихо минало, щоб жили у достатках! — Пила, мов цілувалася з чаркою.— Та й наливка ж смачна! Це ти, Валю,, робила?

— То у нас тато. Він у нас на всі руки майстер.

— Отакий же був і мій чоловік,— похвалилася тітка.— За що було не візьметься — аж горить…

Випили за світлу пам’ять тітчиного чоловіка. І за нашу маму випили. Поїли, погомоніли та й незчулися, як і вечір заліг: спати пора, бо тітка ж натомилася з дороги.

— Такі смалії в тому поїзді їхали, що й вікон пе видно було. Ви, бачу, не курите? — повернулася до тата.

— Курю. Тільки після того, як вип’ю.

— Отак і в нас па селі: то за чарку, щоб закурити, то за цигарку, щоб випити… А мій чоловік, царство йому небесне, цигарки в рота не брав… І мене за всю жизнь не зобидив ні разу. Хоч би пальцем торкнув… Ото тобі, Валю, збрехала циганка, та й мене обдурила: наворожила, коли ще була дівкою, що чоловік мене задушить у постелі. То я, коли Пилип до мене посватався, не знала вже, що й робити. І виходить моторошно, і не виходити жалко: перший же нарубок на все село!.. То хочете — вірте, хочете — ні, а як поженилися, то пе одну нічку повік не стуляла, все здавалося, що Пилип ось-ось до шиї руками полізе… Еге ж, отакі вони, ті цигани!

— Ну й балакуча ж! — сказав тато Максимові, коли вийшли удвох покурити на ганок.

Валя тітці в тій же кімнаті, де їли, й послала: на ліжку, що на ньому спала з Максимом. Подумала спершу про мамину, там ліжко стояло таке, що й слона поклади — не прогнеться, та одразу я? згадала, як вони з Максимом після маминої смерті хотіли туди перебратись, а тато їх не пустив: “Хаіі там онуки живуть!” Тож, пославши тітці на ліжку, а собі й чоловікові вже па підлозі, довго не могла ще заснути: прислухалася, як під татом пружини риплять. Теж, мабуть, якісь думки сон проганяли. Не витримала, розбудила Макеима, що вже був захропів:

— Ти не спиш?.. От якби тато оженився на тьоті!

— Ти чого на ніч об’їлася?

— Нічого!.. Тітка хіба пе людина?

— Людина… Тільки ж дуже товста.— Максим аж розсміявся тихенько,— її обііімати — вірьовку в руки брати треба!

— Сам ти вірьовка! — сказала Валя з досадою.— Замовкни, бо спати не даєш!

Максим замовк. Обернувся спиною, засвистів у сонну сопілочку. А Валя другого ранку схопилася — ні тітки, ні тата. Лише діти товчуться: подушками одне в одного кидаються. Нагримала, вуха насмикала, на кухню пішла. А там шипить, а там шкварчить: тітка, як багатоверстатниця, млинці на двох сковородах смажить.

— Ну коли ви схопилися? Поспали б іще!

— Я вже, доню, виспалась. Ти б іще полежала. Тільки й того, що молодою в постелі поніжитись. Максим іще спить?

— Спить. Чи ви Максима пе зпасте? А тато в дворі?

— У дворі,— розсміялася тітка. Щось, мабуть, веселе згадала.

Валя прислухалася: клепає тато. А тітка все усміхається.

Вийшла Валя в двір: так і є — тато в своїх жахливих трусах. В отих чорних, що їх Валя не раз спалити нахвалялася. З одного боку дірка пропалена, а з другого — плями руді.

— Тату, ну як вам не сором!

— А хіба що?

— Чужа ж людина в хаті!

— А я хіба голий?

— Одягніться зараз же!.. І хоч сьогодні пе возіться з цим залізяччям проклятим!

— А з чим же мені возитись!

Валя тільки рукою махнула. Вернулась до хати, винесла чисту сорочку, штани:

— Зараз же мені надягайте!

— От доклепаю, тоді й надягну.

У Валі сльози на очі:

— Як не одягнетесь зараз же, я з двору зійду!

Чи не вперше побачив тато невістку такою. І з великого подиву взяв сорочку, штани, пішов у гараж: одягатися.

Вийшов тато в новому та чистому — настрій геть зіпсований. Мов у чужу шкіру вліз. Спробував знову клепати — і молоток не туди стоїть.

— Вам треба було, тату, хоч штани не надягати! —-сміявся потім Максим.

І настали для тата важкі дні та чорні години; не встиг-ї нені і на поріг ступити, а вже Валя назустріч — з чистим та напрасованим;

— Умивайтесь пошвидше та переодягніться. Та спецівку свою подалі сховайте.— Дуже ж бо хотілося, щоб тато тітці сподобався.

Тато вже пробував, з роботи вернувшись, не в хату йти, а одразу ж у сарай чи гараж. Так хіба ж од такої сховаєшся!

Якось прийшов з електрички — жінки перед дзеркалом крутяться. Тітка в спідниці новій, у блузці яскравій, Валя їй на голові косу викладає. Й щоки в обох аж горять.

— Де це ви пропадали? — нетерпляче невістка.— Умивайтесь швиденько та одягніться як слід.

Зайшов тато в кімнату, а на дивані костюм вихідний із спинки звисає, сорочка комірцем накрохмаленим сяє, а біля дивана — черевики нові, що їх Валя минулого року купила, а тато один раз і взував.

— Що ви надумали? — спитав у повістки, коли та одірвалась од тітки та за чимось до кімнати вбігла.

— Опо подивіться! — кивнула Валя па стіл.

Тато як глянув, то й у животі похолонуло: квитки в театр! Та не чотири чи три, а всього два.

— Це для кого? — спитав заїкаючись.

— Для вас… Ледве дістала… На оперу… Одягайтесь мерщій, бо запізнитесь!

— Не поїду! — сказав тоді тато.— Й одягатись не буду! Ти купувала, ти й іди, а мене від опери ще змалку нудить! — Тато під руку сердиту й не таке міг сказати.

Валя, звісно, в сльози: отака мені дяка! Я з ніг збивалася — діставала, а ви ще й кричите!

— Та хто ж па тебе кричить? — включив задній хід тато.— Тільки я в театр не піду!

— То ж по просто театр, то ж оперний!

— Тим паче не піду! ідіть з Максимом удвох.

Валя ще дужче в сльози. І таки добилася свого.

Пішли “молодята”: тітка — як пава, тато — як пугач.

— Ну ти й дипломат! — сказав Валі Максим; поліз був до тата, та ледве не вхопив запотиличника.— Тато вмиратиме — тобі не простить!

— Нічого, ще й дякувати буде! До ти таку, як тітка, знайдеш?

Максим одразу ж і погодився: а не знайдеш! ІЦо добра, хоч до рани тули, а що й турботлива та роботяща; весь день не присяде. І в хаті, і на кухні, й у дворі. Валі лишалося тільки на базар, в магазин сходити та малого в садок одвести.

— Хоч одіспалася за всі оці роки! — хвалилася Максимові.

Так що тітка нам он як пригодилася б! Якби ж була хоч трохи худіша. А то як зайде в кімнату, всім одразу стає тісно.

— Якби ж вона не такою товстою була!

— А ти що: шкапу для тата хотів? Чи козу облуплену? — Валя, сама, слава богу, в тілі, худих жінок терпіть не могла.

Заткнула рота Максимові: злякався, що почне допитуватись, чому це жінки в тілі не до вподоби стали. “Може, я тобі вже набридла? Може, худішу знайшов? Недаремно ж вночі вертітися став!..” Було вже таке: Максим як згадає, то й досі мурашки по тілу. Валя добра, добра, а свого не впустить!

— Хоч опера цікава? — перевів мову на інше.

— А їм не все одно?.. Ти дуже на сцену дивився, коли мене по театрах обіймав?

“Так то ж ми, молоді, ще й закохані! — хотів був заперечить Максим,— А це ж тітка й тато”. Та вчасно змовчав.

Валя ж, поки тітка з татом вернулися, місця собі не знаходила. Дуже ж бо великі надії па оперу ту покладала.

Повернулися о пів на дванадцяту. Тітка не могла нахвалитись.

— Та красиво, та гарно — мов у церкві! А стільці таким пооббивано, що на свята тільки й носити. Спасибі ж тобі, доню: оце буде що розповідати в селі!

Тато ж плювався:

— їдять — співають, вмирають — співають. І в нужнику, мабуть, співатимуть.

— Так це ж опера, тату!

— А я що кажу: збори?..

І ще тато після того культпоходу став про дещо догадуватись. Знову влазив у свої чорні труси, коли в двір щось робити виходив, кинув голитися щодня, на роботі став усе довше затримуватись. Схопиться Валя: де тато? А на роботу побіг! Увечері вже й лягати час, а тата все з роботи немає. А минулої суботи ще звечора машину помив та й схопився засвіт. До кімнати навшпиньках зайшов, розбудив Максима і Валю:

— Валю, Максиме, вставайте. Поїдемо до нашої мами.

— А тьотя? — спитала Валя спросоння.

— Степанівна хай ще спить. Хай хоч трохи спочине од нас.

І хоч тітка, яка прокинулася теж, сказала, що вона зовсім не втомилася, і Валя потім одводила набік тата: просила взяти й тітку, тато лишивсь непохитний.

Після того тато зовсім Валиної тітки сторонитися став. І Валя, бідна, не знала, якими очима на тітку й дивитися.

Аж ось одного дня тітка раптом зібралась додому. Ще вчора домовлялася з Валею сходити в універмаг — пальто зимове купити, а вранці вже на вузлах.

— Не можу, доню, не можу. І так загостювалася більше ніж треба. Приїжджайте вже ви з Максимом до мене.— Тата, бач, і не запрошує в гості.

І тато якийсь мов аж побитий. Мотнувся машину заводити, вузли всі одніс. І, прощаючись, вже на пероні сказав:

— Ви ж па пас серця не майте… Так уже воно склалося…

— А чого б це я па вас гнівалася? — відповіла йому тітка.— Нагостювалась, нагулялася, скільки хотіла, та ще іі гніватись!..

— То іцасти вам! — сказав тоді тато.— Гарна ви людина,— додав. І додому вертався, мов у воду опущений.

А Валя все мучилась: що тато тітці сказав?

— Та нічого не казав! Одчепися од мене!

А по очах було видно: таки сказав! Бо як таки так: ні сіло ні впало — узяти й поїхати!

Потім уже, коли в гості з’їздили до тітки, довідались: тато таки сказав. Поскаржився тітці, що захворів. Не те що захворів, бо ніщо не болить, а от серед ночі прокинеться — аж пече. Руки аж судома зводить: в чиюсь учепитися шию.

Тітка, звісно, й злякалася: згадала циганку. То яке тут уже в біса заміжжя: тут дай бог живою вирватись!..

— Ну, де ваша совість: отаке наговорити на себе! — вичитувала тата Валя.

Тато лише всміхався у відповідь. Бо й що говорити — винен кругом.

Погризла Валя тата, погризла та й пересердилася врешті. А татові що, татові знову клопоти звичні: машини побиті, пристрій до верстата, що на роботі. А це зайшов

Юрчепко, відставили, підполковник, отой, що разом із школярами бійців загиблих розшукує.

— Чув, ви машини рихтуєте?

— Та корів поки що не пробував,— відповів йому тато.

— А літак ви змогли б?

І розповів про пам’ятник, що збираються на могилі поставити. Льотчика, який, захищаючи наше містечко, й загинув. Юрченкові пропонували ціленький винищувач, випущений вже наприкінці війни, але то буде не те.

— Хочемо поставити той, на якому він нрийпяв останній свій бій. Розумієте?

Тато не те що зрозумів — загорівся одразу. Зібрався, пішов з Юрченком у школу, де відкопаний літак зберігався. Чи те, що лишилось од нього. Повернувшись додому, довго чухав потилицю:

— Там сам чорт ногу зламає!

— Не вийде нічого?

— Не вийде, не вийде! — розсердився тато.— Думати треба! Ворушити тим, що в голові… А ти одразу — не вийде!

Пошкутильгав в один куток, в другий, у вікно навіть виглянув, наче літак був уже в нас у дворі.

— Народ: як що, так одразу й не вийде! Опустити руки найлегше!

А тут іще Максим візьми та й спитай… Максим завжди в нас отак: спершу скаже, а тоді вже подумає… Тож Максим і ляпнув про гроші — це ж, мабуть, за роботу таку мішок грошей насиплють… Для сміху, мабуть, сказав, бо хто ж із нас не розумів, що які там можуть бути гроші. Тата ж наче окропом ошпарили:

— Дурень!.. Дурень набитий!.. Дурний піп тебе й хрестив!.. Це з кого— гроші брати?.. Та ми довіку перед ним у боргу! І ти, й діти, й онуки твої! Якщо вони в тебе, такого, ще будуть!..

І ми вже знали: візьметься тато ладнати літак…

Привезли невдовзі машиною, вивантажили посеред двору: тут уже не тільки в тата — в пас у всіх до потилиць руки полізли.

Це якби’ в небо підняти машину та па землю пожбурити — що від неї лишилося б? Гора металу пошматованого — ось чим був той літак! До того ж ще й у землі не один десяток років пролежав.

А Юрченко поруч із татом руками вимахує: раїть, з чого починати.

— Ви будете робити чи я? — врешті не витримав тато.— Ідіть краще додому — завтра зустрінемось.— Страх не любив, коли хтось під руку підлазив! Тут уже ти будь хоч тричі генералом — турне й не подивиться.

. Юрченко, попрощавшись, пішов, а тато заходився розбирати оту купу. Делікатно, обережно, ніби боявся завдати болю металові. І татові руки, темні та грубі, наче хто взяв та підмінив: такі вони нам здалися красиві. Гнучкі, ніжні, з вивіреними пластичними рухами.

Стуляв тато докупи літак майже півроку. Прибігав щодня Юрченко, учні з його загону товклися, ми помагали — не мали спокою,— сміх, гамір, стукіт, брязкіт до нівночі, а щоб не сліпнути, тато ще й дві п’ятисотватні лампи підвісив: хоч голки серед двору збирай. То до анонімки й достукалися: хтось написав у міліцію, що спать не даємо.

Мав же тато мороку: викликали, в двір до нас приходили іі насамперед чомусь до ламп причепилися. До отих п’ятисотватних. Тато лаявся, як тільки міг, Юрченко бігав — не помогло нічого: закон є закон і люди є люди. Тож робіть десь в іншому місці, де вас не так буде чутно.

— Кину все к бісу! — розорявся наш тато.— Що я — для себе роблю?..

Вирішили нарешті перебратися в школу. Там подвір’я таке, що хоч мотогонки влаштовуй. Та й люд весь довколишній давно звик до галасу: школа ж, не монастир. І вже там літак закінчували.

В день, коли його на кладовище одвозили, тато збиравсь, мов на свято. Поголивсь, причесавсь, навіть краватку надів: ми як побачили тата в краватці, то ледь не попадали.

— Щось наче в горлі дере,— сказав збентежений тато.

Літак зараз над могилою льотчика. Хто підійде, гляне,

то аж здригнеться: машина мовби жива. Ось-ось од землі одірветься, щоб у небо злетіти. І здається, що й льотчик у кабіні сидить — весь націлений у небо.

Коли відкривали той пам’ятник та полотнище спустили — всі оніміли. Навіть музиканти замовкли.

І тиша стояла — моторошна.

І в тій тиші — літак. Із землі, з могили — до неба…

Валя пе була б Валею, коли б одступилась од тата. Жінки, вони всі отакі: ладком та сопком — голову на спину повернуть. Скажуть, що так і було.

За дві хати од нас, на нашій же вулиці, вдовиця жила.

Та що — жила, й досі живе, тільки вже не вдова, а заміжня. Одарка Михайлівна, медсестра з тієї ж лікарні, що й дружина Юрченка.

Ну, те, що медсестра, не так і важливо — Валі аби порядна людина була. До того ж розсудила так: ожениться тато, на нове хазяйство піде, все ж трохи легше їй стане. Та й тата жалко: чоловік у розквіті сил, а самого себе живцем у землю закопує.

А тут Одарка Михайлівна поруч. Жіночка зовсім не зів’яла, все, що треба, при ній, чоловіка два роки тому одвезла на кладовище. Хрест простий і горбик приплеснути.

Та її за те ніхто й не судить на вулиці нашій: знали ж усі, що за “золотко” був її чоловік. Майже кожного дпя спектакль безплатний влаштовував: Одарку Михайлівну довкола хати ганяв. Як нап’ється, так і за сокиру:

— А туди твою розтуди: признавайся, з ким цілувалася?!

Біжить нещасна Одарка Михайлівна — ніг під собою не чує. Крос на тисячу метрів: поки двадцять разів кругом хати не обжене — не вгомониться. П’яний-п’яний, а ногами вимахує так, що й тверезий за ним не вженеться.

Може, тому Одарка Михайлівна до сорока п’яти літ зберегла поставу дівочу? Всі жінки нашої вулиці в електричку тільки боком пролазять, Одарка ж Михайлівна тонка, як стеблина. Легка, струнка й голову якось гордо тримає.

Вона через гордість свою й чоловіка не кидала. їй давно б із ним розвестися — не осудив би піхто, так гордість ота не давала. Як виходила заміж, мати-батько замалим у ногах не валялися, родичі гуртом вмовляли: поки не пізно, ріж та тікай! Він і тебе проп’є-прогуляє! То вона тільки волоссям стріпнула:

— Мене не проп’є!

На прощання вже їй мати сказала:

— Ой, гляди, дочко, щоб не довелося на другий день вертатися до батьків!

— Не повернуся, не діждетесь!

І таки не діждалися. Як за шкіру по заливалося, а люди од неї й слова по чули. Йнтла кожного ранку в лікарню цариця царицею.

Чоловік загинув па “Запорожці”. Наш тато, коли він “Запорожця” купив та урочисто проїхав по вулиці, похитав головою:

■— Ото він до першої чарки!

Так воно невдовзі й сталося: залив очі горілкою та й під’їхав під МАЗ. МАЗові що, МАЗ і не зблимнув, а “Запорожець” разом з своїм хазяїном — бі-біп! — прямо в царство небесне.

Поховала Одарка Михайлівна свого чоловіка непутящого, а те, що від “Запорожця” лишилося, в гараж завезла. Два роки й не заглядала до нього. А це вирішила продати машину. Тільки хто ж таку купить!

Зайшла якось у неділю, спитала тата.

— Заходьте до хати! — Валя до неї.

—. Дякую, я тут почекаю.

Стоїть біля хвіртки строга, охайна, мов учителька, яка прийшла свого учня провідати, а Буян ланцюг обриває.

— Замовкни, Буян!.. Ви не бійтесь, він не вкусить.

— А я пе боюся,— всміхнулася. Чи й справді не боялася, чи впас, що наш Буян тільки здалеку лютий та грізний. А підійти ближче — па спину беркиць і всі чотири лапи вгору: почухай та приласкай.

Пішла Валя до хати, тата гукнула:

— Це до вас!.. Та хоч штани вдіпьте! — Тато й по хаті завжди ходив у трусах.

— А попа що — мужчин пе бачила?

Штани однак натягнув.

— Здрастуйте!.. Буян, цить!.. Чого це вам не спиться?

— Машину хочу продати.

— “Запорожця”? Хто ж його купить такого?

— Я за цим до вас і прийшла. Одрихтуєте?

Тато спершу думав відмовитись: од літака ще зашпори не відійшли. Та одразу ж, самому собі на подив, погодився.

— Аби ж вона хоч просила,— виправдовувався потім.— А то стоїть і дивиться.

— То вона вас загіпнотизувала! — сміявся Максим.— Гіпнозом узяла!

Гіпнозом не гіпнозом, а дав слово — берись до діла. Затягнув тато в наш двір побиту машину та й заходивсь рихтувати.

Один день рихтує, другий; вечорами, з роботи вертаючись, п Одарка Михайлівна обов’язково зайде. Костюмчик строгий на ній, черевики модельні, сумочка біла: стане і дивиться.

— Глядіть, бо ще вимажетесь,— тато до неї.

— Нічого, не вимажусь,— ледь ворухне усмішку в кутиках вуст.

— Як вона й заміж вийшла? — дивувався тато не раз.

Заходить ото вона та й заходить: тата спершу дратувало,

а тоді став звикати. І як Одарка Михайлівна іноді омине наш двір, тато аж починав непокоїтись:

— Щось наша сусідка сьогодні не навідалась. Чи не захворіла? Ти б, Валю, збігала та подивилася.

— А ви що, самі сходити не можете? — Валя лукаво.

— Та незручно якось. Ще люди біс його зна що й подумати можуть.

Відколи це тато став боятись людей?

Далі — більше: Одарка Михайлівна прийшла якось у комбінезоні й сказала, що буде татові помагати. Це коли тато, відрихтувавши корпус, заходився трансмісію лагодити й перебирати мотор.

— Хочу сама все знати.

— Нащо воно вам? — спитав тато здивований.— Вам хіба мало мороки отам, у лікарні?

— А я передумала продавати машину. Сама водитиму.

Виявилося, що й на курси вже записалась. Так що тричі на тиждень до нас не заходіггаме. Зате решту чотири дні до півночі з татом товклася. Ми вже й єнати вкладемося, а вони все біля машини. І до всього Діло Одарці Михайлівні, все вона знати повинна.

— Серйозна женщина,— сказав якось тато з повагою.

Валя ж зовсім спокій втратила: невже у них про машину

тільки й мова? Та не може бути такого!

І з хати не раз вискакувала, щоб зненацька застукати, й з-за рогу прислухалася: все про” одне й те ж. Мов ні про що більше й говорити.

— І що воно за людина наш тато? — скаржилась Максимові.— Все про шатуни та карбюратор. Це ж яка ланка витримає.

— А може, й вона така,— відповідав їй Максим,— Може, більше її ніщо й не цікавить?

— Знаєш ти багато! — Валя з досадою.— Спав би вже краще, як нічого не петраєш!

Максим це охоче. Максима не годуй — дай тільки поспати. А Валя ще довго ворушиться — переживає за тата.

Ну, й нам, звісно, все те не байдуже. І ми крадькома приглядаємось: йде в них на лад чи не йде?

Здається, йде: тато заходився Одарку Михайлівну щоразу додому проводжати. Воно хоч і поруч, двісті кроків, не більше, і вулиця наша спокійна ще й тиха, а все ж жінці самій не з руки серед ночі вертатись додому. Так нам тато принаймні пояснював, хоч ми його й не питали.

І ще: щоранку голитися став. То через день, а то й два — все ніколи, а це не встигне й очі розплющити — за помазок та за бритву.

Ну, думаємо, недаремно наш тато щоранку щоки намилює…

Аж якось серед тижня новина: Одарка Михайлівна зібралася в Крим. Путівка в санаторій горіла, хтось там не змії-, так їй і запропонували.

— А як же машина? — спитала Валя ревниво.

— Сам закінчу.

Тато Одарку Михайлівну й на вокзал у Київ одвіз.

Одвіз та й став заглядати в скриньку поштову. День — лише газети, на другий — те ж саме, лише п’ятого дня — лист від Одарки Михайлівни! Влаштувалася гарно, одна палата па трьох, морем, горами не може намилуватись. А повітря, а сонце, а місяць над морем щовечора: “Шкода, що ші, Олександре Степановичу, цього всього не побачите!”

Валя іі загорілася: їдьте й не думайте!

— В якої це радості?

— Та хіба ви по бачте, що вона вас жде?

— Не бачу! — тато сердито.— І хто мене одпустить з роботи?

— А директор?

Директор автобази, що на ній працював тато, рихтував у нас минулого року машину. їхав з дочкою по Києву своїм “Москвичем”, уже стареньким (на “Жигулі” в черзі стояв, от-от мав купити)… їхав ото “Москвичем”, а дочка візі,ми та й сказки:

— Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?

— Яку?

— Отаку, як небо оце зараз над нами. Влакитпу-бла-китпу…

Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз “Жигулі”. Та ще й по дорозі, по головній. Директор у “Жигулі” і втшлявся: в’їхав ледве не в кабіну.

Аварія, крик, та ще й, як на лихо, міліціонер за кермом.

Директор потім казав, що йому здалося, паче по всьому Києву міліція в свистки засюрчала.

Ну, звісно, до кого ж — до тата: не скучай — виручай!..

То щоб директор татові відпустки не дав? Та вона, Валя, сама до нього піде!

— Не смій! — закричав тато на неї.— Чуєш, не смій!

Так і не поїхав у Крим. Усе з “Запорожцем” возився.

Жодну машину так не вилизував.

За два тижні — ще один лист. Знову про море й про гори, про те, що зустріла знайомого. Та не просто знайомого: друга по школі, близьку й дорогу їй людину. Так що приїдемо, мабуть, удвох. Валя про це як почула, то її аж затрусило:

— Ну, я ж її стріну!.. Я їй так і скажу!..

— Спробуй лише! — гримнув тато на неї.

— Знову не смій?.. Наплювала нам в очі, обдурила, а їй і слова сказати не можпа?!

— Хто кого дурив…— тихо вже тато. Та й вийшов із хати.

І, хоч як Валя його відмовляла, їздив зустрічать “молодят”. Нарвав квітів отакенний букет, поклав у машину… Було це в п’ятницю, а в суботу розбудив нас іще вдосвіта:

— Уставайте: поїдемо до нашої мами.

І було в нього щось од школярика, який завинив перед строгою вчителькою.

— Ні,— сказав тато, коли Валя якось заїкнулася, що познайомить із гарною жінкою,— годі! Досить із мене тих двох. Третьою буде вже та, що з косою.

Напас Юхимович Гайочка, або Паші, як йото називала дружила, мав усі підстави для того, щоб почуватися дуже незатишно. Тож ні веселий перестук коліс, ні потоки щедрого світла, ні щебетлива сусідка навпроти — ніщо не приносило втіхи. Чим довше він їхав, чим менше лишалося зупинок, тим похмуріше, незатишніше ставало на душі, тим більше засмута огортала сірі, великі й терплячі очі Панаса Юхимовича. І хоч він, здавалось, уважно слухав сусідку, яка розщебеталася, паче на весну, і головою навіть покивував, однак, коли б його зараз спитали, про що ж вона розповідав, він по зміг би відповісти до ладу. Тож він слухав, а водночас і ие слухав сусідку, дивився, а разом з тим і не дивився па неї, бо в голові його — під стук коліс, під веселу говірку жіночу — весь час билось одне: що він скаже дружині?

І коли попи стали під’їжджати и за вікном замиготіло сплетіння мосту, а попереду виринув високий пагорб з будинками і сусідка сказала: “Оце ж ми і приїхали!” — так, наче вони їхали вперше, і стала метушливо збиратись, Панас Юхимович все ще сидів, аж сусідка здивовано оглянулася на нього. Помітивши той погляд, Ганочка всміхнувся зніяковіло, потягся за порожніми кошелями.

Кошелів було чотири: два глибокі, щоб зручно було вішати па спину та груди, а два круглій широкі — в обидві руки. Плетені з лози, з міцними, дротом прошитими ручками, вони аж потріскували, коли Панас Юхимович ніс їх на ринок, зараз же були порожні й легкі, і він їх уклав один в один і з якоюсь нехіттю рушив за жінкою.

Мимо поплив плескатий перон, замигтіли обличчя і постаті, з’явилися знайомі пристанційні будівлі: вагон, смикнувшись востаннє, зупинився. Панас Юхимович боком протиснувся в двері (що заважали корзини, а що й плечі — не в кожні двері пролізуть), важко ступив па перон. Сусідка, яка вийшла першою, явно чекала па нього: іти разом додому. Панасові ж Юхимовичу зараз цього найменше хотілось. І не тому, що сусідка була йому неприємною, а тому, що не мав особливих причин квапитись додому: ще не вирішив, що скаже дружині. Тож, потоптавшись нерішуче, відповів на запитливий і вже трохи здивований погляд сусідки:

— Ви, Олю, йдіть… А я трохи пізніше… Треба… кхм… відвідати товариша…

Оля ледь помітно стенула плечима, обернулась, пішла. “Образилась”,— подумав Панас Юхимович. Йому стало так незручно, що він ступив був услід, та знову згадав про дружину…

Якось особливо пронизливо й голосно свиснула електричка, вагони попливли, попливли повз нього, віддзеркалюючи вікнами з байдужими обличчями в них, замигтіли все швидше й швидше, обдуваючи вітром, ось останній вагон зацокотів у далину, швидко зменшуючись, враз осиротілий перон став незатишний, наче всі втекли з нього, кинувши Ганочку напризволяще. Панас Юхимович оглянувся розгублено: останні групки людей розтікались по вулицях, а від сусідки вже й слід прохолонув. Тоді він, підхопивши кошелі, поквапом рушив і собі: не додому, а в протилежний бік.

Спустившися з перону, проскочив вокзал, вийшов на площу. Тут було пе так порожньо: вештався люд, котились машини. Мимоволі вбираючи голову в плечі, щоб не так було його помітно, Ганочка перетнув площу, підійшов до крамниці. Уже й ногу на ганок поставив, як одчинилися двері, висунулася якась старенька із вузликом, а вслід, наче з вулика випущені, залунали людські голоси. Ганочка аж здригнувся: йому вчувся голос дружини. Старенька ж усміхнулася приязно, ще й головою покивала:

— Одчинено… Одчинено…

Панас Юхимович пробурмотів у відповідь, що йому до крамниці не треба, прошмигнув у найближчий завулок: був упевнений, що дружина там, у крамниці. Постояв, вагаючись, чи не повернути од гріха подалі, додому, та одразу ж тоскно подумав, що на нього там, удома, чокає, і вирішив зайти ще в чайну.

Чайна, або “гадюишик”, як її називали місцеві п’янички, була розташована в цьому ж завулку, і хто б сюди не йшов, попадав у неї, як риба у вершу: проходу далі не було. Може, тому в ній з ранку до пізнього вечора товкся народ, споживаючи не так чайок, що нагадував швидше помиї, як рідину, значно світлішу й прозорішу, а сизі поси волочилися сюди що в раннього ранку: терпляче вичікували, поки одчиняться дворі іі тг.отя Дата, буфетниця, заповнить неосяжним тілом своїм місцину поміж пляшками, діжками, склянками, й кухлями, й асортиментом закусок.

В чайній було гамірно, тісно, чадно. їдкий дух тютюнового диму плин понад столиками, обліпленими людом; дві офіціантки, сердиті, мабуть, іщо з учорашнього дня, металися з тацями, повними всілякого їства, а вслід за ними, котячи перед собою щось схоже па етажерку, сунула прибиральниця посуду. Безцеремонно штовхаючи тих, що сиділи, вона згрібала виделки, ложки, тарілки, пацяла ганчіркою по столу, замітаючи огризки й крихти прямо на коліна клієнтів. А па похмурому обличчі її — звично застигле: “Бодай ви всі передохли!”.

Пагтас Юхимович обережно протиснувся поміж “етажеркою”, стільцями і спинами, підійшов до буфету. Став у чергу. Черга просувалася мляво, бо ті, що вже їли та пили, раз по раз пхалися наперед, просячи “повторити”, і Панас Юхимович з усе більшою тривогою думав, що він безбожно запізнюється і це аж ніяк— но додасть хорошого настрою його милій дружиноньці. Аж ось чоловік, який стояв попереду, відійшов, перед Тапочкою гойднулося велико іі червоне обличчя буфетниці.

— Чверточку,— сказав тихо Панас Юхимович.— І… той… пляшечку плодоягідного.— Хотів узяти ще й нива, але пиво було розливне, попросити ж порожню посудину пе зважився: у потилицю йому вже нетерпляче дихали — воруншся, палато, швидше!

Розплатившись, Панас Юхимович поспіхом вийшов надвір. Оглянувся, чи не видпо когось знайомого,— мовби нікого,— сховав до порожнього кошеля “цуцика” і плодоягідне — найдешевше вино, що його споживали тільки гіркі п’янички,— прикрив зверху вже кошелем іншим, пішов швидко додому.

Тепер, коли до отих двадцяти п’яти карбованців додалося ще п’ять, потрачених на вино та горілку, Панасові Юхимовичу стало мовби не так тоскно і важко. В ньому прокинулася відчайдушність: все одно пропадати, то вже з музикою! — “музика” ж — ось вона, на денці кошеля, булькає тихенько і втішно, і піп уже зуміє так заховати, пе тс що дружина — жодна сила нечиста по відшукає. Тут він уже мав неабиякий досвід: набув за тридцятилітнє життя з дорогою своєю половинопькою.

Тож Панас Юхимович вже бадьоренько простував вулицею, і велике добре обличчя його зовсім розхмарилося.

Та чим ближче підходив до нещодавно пофарбованого зеленого паркану, що звівся стіною поміж садибою й вулицею, чим вище підносився за парканом отим цегляний добротний будинок з червоним дахом готичним, з великими вікнами, що строго дивились на вулицю, тим хода його ставала повільнішою та млявішою. А підійшовши до хвіртки, він і зовсім зупинився.

Хвіртка була врізана в паркан надійно та міцно — жодної шпарочки для цікавого ока, ще й зверху прибита бляха із написом: “Во дворе злая собака”. І силует морди собачої. Морда, щоправда, зовсім не люта, скоріте добродушна, знайомий художник, який три роки тому бляху оцю повісив, списав отой силует чи по з Панаса Юхимовича, і певдоволепа Софоиька, дружина Гапочки, не хотіла спершу й платити виторгувану художником суму: за віщо?.. Глянувши на “злу собаку”, Панас Юхимович дістав ключ, став одмикати хвіртку. Повертав ключем обережно, щоб не скреготнуло залізо та не почула дружина.

Дружини, слава богу, в дворі не було. Не видно було й у вікні. Лише з будки, вигинаючи спину, виліз Трезор. Чорна морда підозріло-похмура, очі дивляться строго і пильно. Не махнувши навіть хвостом (такої звички у нього не було зроду-віку), Трезор потягнув довжелезний ланцюг назустріч хазяїнові. З таким виглядом, наче сам собі говорив: “Ось я тобі зараз дам!” Па пас Юхимович, косуючи оком па вікна будинку, взяв пса за ітатттийпик, потягнув до будки.

— До будки, Трезор, до будки! — приказував голосно: не так до собаки, як до вікон,— ану ж за якимось причаїлась дружина!

Підійшовши до будки, одпустив пса, поставив кошелі на землю. Злодійкувато дістав обидві пляшки і вправним, натренованим рухом засунув їх під солом’яну підстилку. Дружина, яка терпіти не могла ніякої живності, а особливо котів та собак, Трсзора що й побоювалася. Тож Тапочка міг бути спокійним: Софопька умре — не підійде до будки.

Замаскувавши пляшки та по-змовницькому шепнувши Трезорові: “Гляди ж мені!” — Панас Юхимович підхопив кошелі, подався до ганку. Ще в коридорі скинув картуз і фуфайку, пильнуючи, щоб не наслідити, роззувся. Намагаючись не ступити з килимка, Ганочка сховав картуз, фуфайку і чоботи до шафи, поставив туди й кошелі, старанно прикрив, аж тоді взяв м’які капці на повстяній підошві: відколи в будинку наслали паркет та Софонька довела його до дзеркального блиску, Панас Юхимович вдома ходив тільки у капцях.

Софонька таки почула, іцо він повернувся.

— Па-аня! Іди їсти, вже обід на столі! — проспівала вона десь із кухні.

— Зараз, Софонько, зараз! — заквапився Панас Юхимович.

Прослизнув швиденько до ванної, викладеної сліпучо-білим кахлем (Софонька натирала його щотижня), помив старанно руки, пильнуючи, щоб не бризнути на підлогу. Витер спеціальним, “базарним”, рушником, переодягся в піжаму. Одніс штани й сатинову сіру сорочку в ту ж шафу, що в коридорі, старанно пригладжуючи коротко підстрижено сиве волосся, зайшов до кухні.

Тут пахло супом, смаженим м’ясом і Софопькою. Суп уже був па столі, и двох глибоких тарілках, м’ясо тушкувалося па плиті в гусятниці, а дружина сиділа за столом, і від неї так і несло парфумами: Софонька полюбляла духи з різким, сильним запахом. Цього разу вона папахтилася бузком, і Тапочка повеселішав одразу: дружина користувалася ними, коли була в доброму настрої. Коли ж уставала не з тієї ноги чи ще якась муха кусала, тоді од неї пахло конвалією. Тож, повертаючись додому, Ганочка ще з порога принюхувався…

Софонька сиділа за столом, і на обличчі в неї був вираз отієї заклопотаності, що його найчастіше звик бачити Панас Юхимович. Вона знов пригадувала, що ж і ще забула зробити, і невеликі очі її, що давно уже підпливали жирком, були повні неспокою. Ганочка підійшов до дружини, витяг губи: цмокнути в щоку, але Софонька відсторонилася:

— Не треба. Я сьогодні намазана.

Аж тепер помітив Гапочка товстий шар крему: Софонька затято воювала із зморшками і раз у тиждень робила маску, а змивши, натиралася кремом. Маска виготовлялася із свіжого м’яса, меду і ще якихось складних компонентів, од яких Гайочку аж нудило, Софонька ж стоїчно носила ту погань по кілька годин і мала такий вигляд, наче з обличчя її обдерли всю шкіру.

— Сідай уже, їж,— милостиво сказала дружина.

Сівпти навпроти, Панас Юхимович розгорнув накрохмалену серветку, заклав кінчик під шию, прикриваючи груди. Ганочка любив усмак поїсти, це, власне, була єдина втіха, що лишилася йому в житті, до того ж у тарілці апетитно парував сун із квасолею — його улюблена страва. Він аж очі примружив, підносячи ложку до рота.

— Не сьорбай! — зауважила Софонька.— Коли я вже тебе одучу!

Панас Юхимович аж язика прикусив. Іншим разом він огризнувся б, а зараз промовчав: думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.

Спорожнивши тарілку, Панас Юхимович хотів попросити іще, але вчасно згадав про горілку й вино: па повний шлунок навряд чи й сп’яніє. Тому він одсунув тарілку, показуючи, що досить.

— Не сподобався? — спитала ревниво дружина.

— Що ти, Софонько, що ти!.. Такий суп, та щоб не сподобався!

— А чому ж мало їв?

— Бо наївся… Щось я, Софонько, той… Не дуже хочеться їсти.

— Менші б тягав бутерброди! — Софонька мала на увазі “сухий пайок”, що його щоразу брав на ринок Гапочка.

Панас Юхимович винувато зітхнув. Йому завжди аж незручно було за свій апетит, але що мав робити? Та й то: сто кілограмів із гаком, метр дев’яносто од підошов до маківки! Не те що його мила дружинонька: пуцьвірінок пуцьвірінком. Тож і їсть паче кицька. От і зараз: насипала собі — на самому донці. Дієта!

“А все одно не худне!” І, дивлячись на квадратну постать дружини, Панас Юхимович пригадав далекий той час, коли Софонька була струнка, наче кізонька… Ну, кізонькою вона ніколи не була, принаймні тоді, як він її побачив уперше,— вже тоді Софонька нагадувала скоріше яблучко, туге та налите… Але щоб отак розповзтися… Гай-гай, що роблять роки!.. Панасові Юхимовичу защеміло на серці — од жалю до дружини, до її марних потуг затримати молодість. Підійти, обійняти, пригорнути ніжно до себе: “Самі ми, Соню, самі… І ніхто нас не пожаліє, як ми не пожаліємо одне одного…” Панас Юхимович аж руками поворушив, але підійти до дружини так і не насмілився: Софонька саме накладала з гусятниці, а вона страх не любила, шли їй заважали.

— Тобі два чи один?

— Що?

Два биточки покласти?

— Один,— знову згадав Панас Юхимович про горілку й вино, що лежали у будці. “Хоча б Трезор не викотив!” Було вже таке: притягнув аж під ганок. Добре, що він того разу вийшов перший надвір!.. Захотілося звестися, виглянути у вікно. Але дружина вже поставила перед ним тарілку з битком, із рум’яною, нарізаною акуратно картоплею, зеленим горошком, цибулею й кропом: що-що, а готувати вміла, не в кожному ресторані так подадуть, і Панас Юхимович узявся за виделку.

Ів і думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.

Наважився, коли допили компот і Софонька стала прибирати із столу.

— Ти знаєш: померла Кіндратівна…

— Кіндратівна?.. Господи!..— Дружина так і застигла з ганчіркою у руці-— Як померла?.. Од чого?..

— Ле знаю,-— сказав сумно Ганочка: його знову огорнув жаль за Кіндратівною.— Оце лише сьогодні сказали, що вмерла… Учора вже не вийшла, а сьогодні померла…

— Хто б міг подумати! — Дружина все ще стояла застигло.— Скільки ж їй років?

Гайочка здвигнув плечима: ніколи цим не цікавився. Кіндратівна завжди в його очах була втіленням здоров’я та бадьорості, їй, здавалося, і зносу не буде. І от на тобі: взяла і вмерла!..

—Ми сьогодні збирали на похорон…— перейшов до

основного Гапочка.— Хто скільки міг…

Рука з ганчіркою, що була заворушилася, знову завмерла.

— Иу, мусив дати і я,— видушив із себе.— У неї ж не лишилося нікого… Нікому і в труну положити.— Панас Юхимович сам щиро вірив у то, що казав.— Одна, як палець…

— Скільки ж ти дав?

— Розумієш, я той… Мене так вразило, що я… Що якось і не глянув, коли діставав… Думав дати троячку…— Гапочка тоді нічого не думав: машинально дістав гроші й оддав, але зараз здавалось, що він таки хотів дати троячку.— А тоді було вже й ітозручпо просити назад… Людина ж померла!..

!— Скільки ти дав? — перепитала па пружено Софопька: рука її уже бгала ганчірку.

— Тридцять карбованців…

— Скільки?!

— Тридцять,—ледь видушує Гайочка, сума ця зараз здається йому величезною.

— Я так і знала! — Ганчірка летить на підлогу, а Со-фонька знеможено опускається на стілець.— Так я і знала!

Панас Юхимович опускає провинну голову. “Хоча б не плакала,— дума пригнічено.— Хай краще лає, тільки не плаче!” Сльози дружини йому гірші отрути.

— Тридцять карбованців! — голос Софоньки вже набуває трагічного забарвлення.— Багач!.. Мільйонер!.. Жінка не дозволяє собі купити халата…— У шафі у Софоньки висіло щонайменше десяток халатів, але Напас Юхимович і рота не розтулив нагадати.— Ходить у драних капцях…— І капці новенькі були — кілька пар.— А він жбурляється грошима!..

Ганочка мовчить. Знає: хоч би що сказав, дружина все одно переверне по-своєму. Тож краще мовчати.

— Я тут розриваюся, з ніг валюся, день і ніч думаю, як зекономити кожну копійку, а він жбурляє, наче купчик, тридцятками!..

— Хто жбурляється, Соню…— не витримав Гапочка, та краще б мовчав.

— Отак, мені вже й слова сказати не можна! — голос дружини аж дзвенить од напруги, він от-от зірветься на крик, на сльози, гіркі та невтішні.— Господи, за що ти мене покарав? — стогне вона у відчаї.— Знала б — не вийшла б нізащо!.. Весь вік отак мучитись!.. Недосипати… Недоїдати… І отака тобі дяка!

Дружина вже плаче. Схлипує щораз голосніше, крає Гапочці серце.

— Ну, Софонько, ну, пробач, ну так сталося…

— Замовкни! — обличчя Софоньки вже перекошене злістю.— Я на тебе дивитися не можу!..

Зриваєтьея з стільця, вибігає із кухні.

“Ну, це надовго”,— думає пригнічено Гапочка. Сидить, прислухаючись: здасться, що аж сюди чути приглушений плач дружини. Але втішати не йде: річ безнадійна. “Краще й додому не йшов би!” Зводиться, бо вже несила й сидіти. Довго стоїть, отупілий, не знаючи, що далі робити.

Зачепився поглядом за ганчірку, що валялася долі, підняв, обережно відніс на батарею. Помив посуд, вийшов надвір: не міг більше лишатися в будинку. І підлога, і стіни, і всі меблі у ньому стали мов чужі, ворожі до нього. Тож, вдягнувши комбінезон, рушив у сад.

Завернув по дорозі до будки: прихопити з собою й пляшки, та в останню хвилину роздумав,— хай уже, як стемніє. Узяв натомість граблі та лопату, завдав на плече.

Сад зустрів його отією устояною тишею, яка можлива лише восени. Дерева стояли оголені, лише де-не-де червоніли яблука, мов понавішувані: Софонька вже кілька разів нагадувала Гапочці позривати, а він усе зволікав,— було чомусь жалко їх чіпати. Та й скільки тих яблук — півтора десятка, не більше, хай повисять, помилують око, нікуди вони не подінуться,— зараз він себе аж похвалив, що не послухався дружини: без оцих яблук сад здавався б геть вимерлим. А так вони червоніли, нарядні, як сонечка, гріли серце і душу — в Тапочки аж очі зволожились, а засмучене велике обличчя його стало не таке вже й пригнічене. Поставив лопату під яблунею, взявся за граблі: довкола повно листя, треба згребти та спалити. Виготовлені на спеціальне замовлення, граблі були важкі та широкі — хоч коня упрягай, та Гапочці — саме раз, а воспою навіть убив ними скаженого ловка. Вовк заскочив иа вулицю серед білого дня, Ганочка, зачувши відчайдушний крик, вискочив із двору з оцими ось граблями і побачив сусідського хлопця, що повис па дереві, а під ним — сіру тварюку завбільшки з теля. Забачивши Тапочку, вовк метнувся на нього: паща хижо розтулена, ікла в піні, круглі очі горять божевільно і люто, Тапочка не одсахнувся, не сховався за хвіртку — зустрів тварюку таким могутнім ударом, що двох зубців як не було, а граблище аж тріснуло, Вовк тут же й ліг, а Тапочка молотив його граблями, поки й добив.

Виламані зубці наварив знайомий слюсар, обламане граблище замінили ловим, а Галочці виплатили премію — за вбитого вовка. І Софонька сама купила горілку, пиво й вино: пишалась вчинком свого чоловіка. Дивилася в той вечір на нього майже закохано, а другого дня (була саме неділя) запропонувала сходити в кіно: вчинок прямо-таки неймовірний, бо, відколи купили телевізор, Софонька в кіно — пі ногою. Сама випрасувала прим’ятий мундир, наполягла, щоб надів ордени й медалі, а коли вийшли на вулицю, взяла міцно під руку. В новій сукні, в нових черевиках, в повім капелюшку — увесь вид її говорив; у кого ще є такий Ганочка!..

Галочка аж зітхнув, пригадавши щасливий той день.

(” Згрібши листя в купу, хотів був підпалити, але ие знайшов сірники. Іти по них на кухню не хотілося, тож Панас Юхимович, одклавши граблі, заходився обкопувати яблуні.

Він копав, а сонце ще майже но-літньому припікало в спину, і земля пахла перезрілими яблуками, і дерева стояли, мов вирізьблені, виши ку в ані в строгі шеренги,— яблуні, груші й три ранні черешні: Гапочка виносив чи не перший на всю Бессарабку. Він копав, підіймаючи ски-, би пудові, бо й лопата була до пари граблям, а легенький вітерець обдував йому шию, обличчя, холодив розпарену голову з коротко підстриженим сивим волоссям: Гапочка волосся зберіг, не полисів, тільки посивів, як лунь, та довкола світлих терплячих очей затужавіли зморшки. Вони ставали особливо глибокими іі виразними в отакі ось хвилини, коли па душі тяжко та гірко, а серце гризуть невтішні думки. Він копав і копав, намагаючись втекти од самого себе у працю, а сонце опускалося нижче й нижче, і все далі й далі у сад просувалася тінь од високого глухого паркану, що ним обгороджене все обійстя. Ось вона облягла найближчі дерева, і ті враз мов зіщулилися, підібрали гілля; ось уже весь сад майже поглинула, огорнувши й Гапочку, тільки вгорі ще світилися, червоно та весело, поодинокі незірваиі яблука. І Панас Юхимович, розігнувшись, дивився вгору, аж поки погасли й вони.

Тепер, коли зсутеніло, він подумав: “Пора!” Взяв граблі та лопату, одніс до сарая. Вийшов, обтрушуючи комбінезон, глянув на вікна: не світилося в жодному. Софопь-ка, отже, й досі лежить у себе в ліжку, а завтра, звівшись, на нього й не гляне. Мовчатиме, хоч би що він їй казав. День… два… а то й тиждень… Гапочка скрушно зітхнув, уявивши, що чекає на нього, і йому ще дужче захотілось напитися.

Не марнуючи часу. Негайно.

Трезор неохоче посунувся, пропускаючи руку хазяїна. Гапочка помацав, помацав — пляшок не було. Від здогаду, що Софонька таки підгледіла й забрала випивку, в нього й чоло зросилось. Та одразу ж себе заспокоїв: Софонька, коли б угледіла, сказала б одразу. Отам, у кухні. І навряд чи підійшла б до будки.

— Трезор, де пляшки? — спитав напруженим шепотом.

Трезор густо дихнув, переклав лапу на лапу. І в Ганочки ворухнулася божевільна думка, що пес випив його горілку й вино, а пляшки викинув геть.

Пошшпториппш що трохи, Панас Юхимович, обійшов будку. І одразу ж побавив обидві пляшки, Трезор таки викотив їх та й поклав акуратно за будкою. Спасибі, що хоч по відніс аж під танок.

Ганочка поспіхом сховав пляшки в кишені, спустився в підвал.

Закладаючи будинок, Софопі.ка вирішила не дотримуватися типового проекту. Надивившись по закордонах особняків, малих та великих, вона хотіла збудувати щось подібно й собі. Щось па кшталт отієї триповерхової вілли в містечку німецькому, комендантом якого був наприкінці війни її чоловік. На всі стіни вікна з дзеркальним склом, балкони та лоджії, розсувні стіни та антресолі, ванни й туалетні кімнати, обкладені кахлями, запаморочливо блискучий паркет і бронзові ручки на дверях — простір, світло, храмова урочистість, затишок, про який досі читала лише в книжках; папі комспдаптша, як її стали одразу ж величати німці, в перші дні тільки й знала, що ходила з кімнати в кімнату, з поверху па поверх і тричі на день полоскалась у паннах: білій, блакитній, рожевій. І кожного разу здавалося, що виходить нона з іншого кольору шкірою: рожевою, блакитною, білою.

1 внизу, па неп, будинок,— величезне підвальне приміщення. Для прання білизни, з казанами вмурованими, для соління і квашення, для численних діжок із помідорами, огірками, капустою, для зберігання зимових яблук та груш, стелажі, повні пляшок із вином, гараж із дверима, що підіймалися вгору натиском кнопки, іще якісь закапелки, в яких і заблукати недовго,— Софонька все те облазила, вивчила, закарбувала у пам’яті і, коли настала пора будуватися, поставила вимогу: тільки так, а не так!

Триповерхової вілли, однак, не вийшло. І ванн, блакит-пих та рожевих. І затишних туалетних кімнаток із пісуарами, що сяяли, мов підлиті з сонця, де вода не шумить брутально й грубо, а лунас ніжною арфою. Не вийшло й лоджій, на яких хоч банкети влаштовуй,— ледь удалося одвоювати чотири балкони з пілястрами, що пообвалювалися після перших дощів. Ні стін розсувних, ні вікон дзер-кальпих, пі викладених візерунком паркетів із дорогих сортів дерева — будинок зводився тоді, коли доводилося воювати за кожну цеглину, і Софонька змушена була поступово здавати позиції перед суворою дійсністю. Підвалом, однак, по поступилася: є і пральня, й сушильня, і чис-денні приміщення для засоленого та заквашеного, є навіть гараж, щоправда, без кнопки та автоматичних дверей, був навіть погрібець для вина власного виробу, зліквідований Софонькою після того, як вона недорахувалася кількох десятків пляшок, а у діящі виявилося не стільки вино, скільки вода, що її доливав потай Гапочка,— тепер там тільки порожні полиці, вкриті пилюкою,— дружина туди не заходить, каже, що їй там моторошно: нагадує цвинтарний склеп, і це найбільше влаштовує Панаса Юхимовича,— темно, глухо і повна безпека.

Добравшись до склепу, він намацав півлітровий келих для пива, старанно витер хустиною. Знайшов пеньок, що правив йому за стілець, сів, прилаштувавши келих па коліна. Хоч над головою висіла лампочка, світла по вмикав: у темряві почувався безпечніше. Відкоркував спершу “цуцика”, спорожнив, долив потім вином — по самісінькі вінця. Почекав, поки перемішається, підняв келих, сам до себе сказав:

— Ну, Паню, будьмо! — І гірко додав: — Із святом, товаришу полковник!

Надпив, долив вином, що лишилося, поставив пляшку біля порожньої чвертки: назбирається з півкошика — здасть.

Тепер можпа пити не поспішаючи. Відчуваючи, як усотується гірко-солодка рідина в піднебіння, в язик, а в голові починає ледь чуттю шуміти. І зігрівати в грудях. Тісна комірчина потроху роздавалась увись та ушир, на серці ставало все легше й легше. Не те що проходила образа на Софоньку — образа пекла його й досі, але те, що він оце зараз п’є, що дружина зовсім би сказилася, коли б узнала, приносило похмуру втіху.

— П’ю й питиму! — мовив із викликом. Підняв келих, відчайдушно подивився на пітьму: — Всього вам найкращого, Софіє Пилипівно! Будьте здорові!

Бачив зараз дружину так виразпо, паче вона стояла ось тут, перед ним. І по боявся ніскільки. Навпаки, відчував свою незалежність од пе’і, свою попідкорепість. Ось він п’є, і вона нічого йому не зробить!..

У голові все дужче шуміло, Панас Юхимович відчував себе все войовничіше.

— Тридцять карбованців!.. Скажи спасибі, що всі не оддав!.. Людина ж померла, а не собака!.. То де твоя совість, питаю?

Доливши, так торохнув келихом, що якби скло було тонше — розсипалося б. Скільки склянок перетовк, а цей поки що тримасться.

— П’ю й питиму!.. ] нічого ти зі мною не зробиш!.. А захочу — співатиму!..

Панас Юхимович кілька разів кашлянув, прочищаючи горло. Лункий бас сколихнув запліснявілу темряву, одбив-ся од стін. Ало вій но боявся. Не боявся зараз нічого. До того ж Софопька — аж па другому поверсі — не по-чус…

Зручніше вмостившись, підняв угору правицю. Махнув, сам собі диригуючи.

— Сол!.. Солі..— спробував голос: виходило наче нічого. Ще раз прокашлявся, махнув рішуче рукою:

Солдатушки, бравы ребятушки,

А где ваши жены?

Це була єдина пісенька, що її під мухою виконував Ганочка. Виводив так натхненно, що дружина, коли Галочці траплялося пити легально, затуляла вуха й благала:

— Замовкни, ради бога: я скоро од твого реву здурію!

— Ну й дурій! А ми будем співати!

Наши жены — ружья заряжены,

Вот где наши’жены!..

Ганочка одружився восени сорок третього так несподівано, що коли прокинувся наступного дня, ладен був себе за руку щипати: сниться це йому чи не сниться?

Перед цим їхній дивізії, знекровленій у важких боях, боях на прорив, присвоїли звання гвардійської. Урочисту подію годилося відсвяткувати належно, а тут саме відвели їх у тил, на поповнення, і комдив після мітингу особового складу зібрав офіцерів на чарку. Село, в якому разтаїнувалася дивізія, переходило кілька разів із рук в руки, і німецька артилерія й наша молотили його, не жаліючи,— уціліло всього кілька хат, і в жодній з них не було такої кімнати, щоб розмістити всіх офіцерів дивізії. Тож комдив наказав запросити, починаючи з майорів, і Ганочка, єдиний капітан, почувався серед них дуже незручно. Сидів аж при вході, за ріжечком столу, готовий схопитися, коли йому скажуть поступитися місцем комусь старшому за чином.

” Стіл був рясна заставлений пляшками з напоями, ту-шонками у високих, наче гільзи, банках, консервами та шоколадом — усім, що вдалося наспіх зібрати заради такої події. А посередині, у величезному чавуні, зовсім уже королівською стравою парувала картопля “в мундирах”. Гапочка жадібно принюхувався і нічого не міг із собою вдіяти: не пробував картоплі вже майже рік.

Пролунала команда наповнити келихи — різнокалібер.-ні посудини, теж зібрані мало не по всій дивізії. ГапочцІ дістався півлітровий алюмінієвий кухоль, він не знав, скільки наливати, поки майор, який сидів1 поруч, підморгнувши по-змовницькому, налив йому по самісінькі вінця. Та й Батя, командир дивізії, строго сказав:

— Повні!.. Повні наливайте, товариші офіцери!..

Спершу винили за перемогу, потім за свою, уже гвардійську, дивізію, потім за Батю— її командира. Вже після другого тосту стало гамірно й весело, тим більше що Батя, якого всі офіцери боялися більше власної смерті, добродушно розвалився повним тілом своїм у єдиному кріелі, приязно оглядаючи веселе застілля.

Гапочка, хоч уже й випив два кухлі, не дуже й сп’янів: йому тільки стало легко й весело, зникла геть скутість, що завжди охоплює молодших чином військових перед старшими. Він устиг уже випити иа брудершафт із майором, який йому налив келих, перекинутися словом з підполковником праворуч і майже заприятелювати з іншим майором, молодим красепем, ад’ютантом комдива, про якого Гапочка чув, що за ним більше лишається невтішних жіночок, аніж трупів ворожих. І хоч бездоганно пошитий мундир ад’ютанта сяяв нагородами, Гайочку чомусь зараз захоплював інший хист ад’ютанта. Може, тому, що він досі не мав справи з. жінками і в душі їх навіть побоювався. Ад’ютант же, скорений тим, що— Гапочка міг одним духом спорожнити півлітрову посудину, враз пройнявся до нього отією раптовою симпатією,, яка часто виникав поміж захмелілими чоловіками, і запропонував випити з ним на брудершафт.

— Хочеш у штаб? — запитав потім Гапочку.

Гапочка глявук на свою пом’яту, вилинялу фронтову

гімнастерку, на заношені галіфе й стоптані чоботи, уявив себе поруч з оцим красенем і аж головою замотав відмовляючись.

— Ну й дурень! — грубувато сказав, ад’ютант.— Ось товариш майор побіг би навприсядки… Правда ж, майоре?

Майор, що налив Гапочці перший кухоль, почервонів, сердито щось буркнув. Ад’ютант засміявся втішено, ляснув Гапочку по плечу, весело мовив:

— Ну, мені треба йти до старого… Не скучай, капітане!..

Звівся, ошатний, вродливий, упевнений, пішов до генерала.

— Якби отаких поменше було, війну давно виграли б! Протирають штани по тилах! — сказав зло майор.

— Навіщо ви так? — знітився Гапочка.

Гапочка хотів зауважити, що в ад’ютанта більше нагород, аніж у майора. Однак не насмілився. Дивився на гнучку постать ад’ютанта, на його спритні рухи і з заздрістю думав: “Отак би й мені!”

Ад’ютант зупинився тим часом біля дівчини, яка, єдина, сиділа за столом, схилившись до неї, сказав щось на вухо — дівчина засміялась голосно, одмахнулась од нього, але той ще нижче нахилився до неї, і на обличчі його вже грала переможна, а разом з тим і трохи недбала посмішка: усміх людини, збалуваної жіночою увагою. Дівчина з явним задоволенням слухала ад’ютанта, червоніючи обличчям і пгисто,— Гапочку аж кольнуло в серце отією голочкою, яка завжди являється, коли хтось інший привертає жіночу увагу. Може, тому він став пильно стежити за дівчиною, яку досі не помічав, а може, й тому, що дівчина ця була єдина в кімнаті, і погляди всіх чоловіків мимоволі на ній зупинялись.

Роздивитися як слід не міг, бо сиділа вона аж на тому кінці столу, біля комдива, схована за чоловічими постатями, мигцем побачив лише коротко підстрижене світле волосся, яким вона задерикувато стріпувала, і невелике ніжно-рожеве вушко, але й цього було досить, щоб здавалася вона йому звабною: три кухлі шнапсу далися взнаки.

— Дивізійна підстилка,— пробурчав саркастично майор.

Гапочка одсунувся од майора — так йому стало неприємно. Його завжди дратували цинічні розмови про дівчат, особливо тих, що були на фронті, бо його молодша сестра десь воювала, і він припустити не міг, щоб вона щось собі дозволяла. Тож і в роті своїй, а тепер уже в батальйоні, рішуче обривав масні розмови про дівчат та жінок, за що його офіцери прозвали потай “младенцем”. Гапочка відчув до майора таку неприязнь, паче той оті всі слова сказав на його адресу.

Стало сумно й незатишно в оцьому рейваху, Гапочка

з тугою подумав, що краще сидів би він серед своїх офіцерів, у батальйоні своєму, де він знав усіх і всі його знали, він аж згорбився в спині, думаючи про свій батальйон, і прогавив, коли почалися танці.

Танцювали в цій же кімнаті. Всі, хто сидів, повернулися до танцюючих: червоні, веселі обличчя, ритмічні сплески долонь, підбадьорливі вигуки, а на вільній од столів та стільців площі, розсипаючи хвацький дріб закаблуків, вибивав шалену чечітку ад’ютант — тільки зуби виблискували та метлялась чорна чуприна. Ось він пройшовся по колу — та-та-та! та-та-та! — миготіли начищені чоботи,— зупинився навпроти дівчини, запрошувально наставивши руки,— та-та-та! та-та-та! — звав, кликав перестук. “Сошо, давай! — вигукнув хтось.— По посором нашу гвардію!” — і Соня, стенувши плечима поблажливо (мовляв, що маю робити!), звелася одразу, стала, усміхнена, навпроти ад’ютанта. ‘В новій, ладно підігнаній формі, перепоясана в стані, мов чарочка, вона здалася Гапочці такою граціозно-звабливою, що в нього пересохло в горлі.

Соня якусь хвильку стояла, не спускаючи очей з ад’ютанта, що чортом ходив коло неї. Свіже обличчя її з порожевілою шкірою все ще не звільнилось од усміху, тепер уже наче аж трохи розгубленого, трохи наляканого, вона мов розкаювалася, що вийшла до танцю, і Гапочці стало її жалко. Та ось вона зігнала з обличчя посмішку, обличчя її стало враз серйозне Гг строго,— труснувши коротко підстриженим волоссям, Соня вступила до танку.

Застілля так і вибухнуло схвальними оплесками, ще дружніше заплескали долоні. Ганочка і сам незчувся, як теж став плескати, його захопив, полонив, поглинув завихрений ритм, він уже однаково захоплено дивився на дівчину та ад’ютанта, що танцювали все швидше й швидше, все шаленіше й шаленіше, не жаліючи ні своїх ніг, ні закаблуків, він аж затремтів увесь — ладен був зірватися з місця й кинутися в танок.

Рятувало тільки те, що Ганочка но вмів танцювати.

Червоні, задихані, вони зупинилися, а застілля нагородило їх дружними оплесками. Гайочка теж аплодував, долонь не жаліючи, й оглядався на сусідів такими очима, що навіть сердитий майор усміхнувся у відповідь.

Дівчина рушила до генерала, що гукнув: “Дочко, а йди-но сюди!” — ад’ютант же знову підійшов до Гапочки. Роз-червоніле красиве обличчя його було веселе й привітне.

4 А. Дімаров, кн. II

— Наступний танок, капітане, за тобоюі

— Що ви…— знітився Гапочка.— Я той.., Я не вмію..,

— Не вмієш? — вражено перепитав ад’ютант.— Танцювати не вмієш?

Гапочка лише кивнув головою: ад’ютант розмовляв голосно, і ті, що сиділи поруч, повернулися в їхній бік. І хто його 8на, чим скінчилася б ця розмова, якби генерал, цмокнувши Соню в щоку, голосно не запитав у присутніх:

— Гарна у мене “дочка”?

— Гарна, товаришу генералі — одним духом відповіли майори й полковники.

— А чому вона й досі не замужем? — строго поцікавився генерал.— Ану, встань, хто неодружений!

Гамір стих, як обрізаний. Всі аж голови попригинали, наче понад столом пронісся снаряд. Укляк перелякано й Гапочка: він був неодружений.

— Що, нікого нема неодруженого? — спитав генерал невдоволено; все ще обіймав за плечі “дочку”. Вона єдина, здається, не розгубилася. Та ще ад’ютант.

— Ось капітан неодружений! — гукнув весело він та й показав на Ганочку.

— Капітан? — суворий погляд комдива зупинився на Гапочці.— Ти чого не но признаєшся?.. Гм?.. Ану, встань, ми на тебе хоч подивимось!

— Вставай, вставай, капітане! — посміхаючись, казав ад’ютант і вже підважував Гапочку.— Нічого за жонаті спини ховатися!

Гапочка вже стояв, не знаючи, куди й очі подіти. Батя ж дивився на нього вивчаюче.

— Ну як? — повернувся до “дочки”.— Як женишок?

Дівчина пирснула, затулила рота долонею. А веселі ясні

очі її так і хлюпнули Гапочці в душу.

Генерал легенько підштовхнув дівчину до зовсім уже обмерлого Гапочки.

— Бери, капітане! Бери, бо сьогодні ми живі, а завтра чи й будемо? Ну як, товариші офіцери,— звівся за столом генерал,— гарна пара?

— Гарна!.. Гарна!..— загукали довкола.

— “Так женити їх, негідників!.. Майоре!

— Єсть! — Ад’ютант вискочив з-за Гапоччиної спини, як веселий чортик із бочки.

— Організуй все, як положено!

— Єсть! — хвацько відповів ад’ютант. Крутнувся і мов провалився крізь землю.

— А ми чого стоїмо? — спитав весело Батя.— На весіллі ми чи не на весіллі?.. Ану, наливайте чарки!.. За здоров’я молодих!.. Гірко!..

— Гірко!.. Гірко!..— ревонуло застілля.

— Ти чого ж стоїш? — це вже до Гапочки.— Цілуй молоду!

Виконуючи слухняно команду, Ганочка нагнув голову, аж тріснуло в шиї, і перед очима його гойднулися грайливо осяяні очі, лукаві вуста. “Все це — гра, все це — несерйозно”,— промовляли і очі, і губи, і все обличчя її.

— Ти що, цілуватись не вмієш? — вражено запитав генерал.

Здригнувшись, Гапочка тицьнувся губами чи то в підборіддя, чи в щоку — ніжна податлива шкіра обпекла йому губи.

Схвальні вигуки, оплески, сміх…

Потім все було мов у тумані. Чи в примарному сні. Пам’ятає себе уже за столом, поруч із генералом та Сонею, і йому знову наливають повнісінький кухоль, і він випиває спрожогу, бо не знає, куди йому подітися од всіх оцих поглядів. І вигуки: “Гірко!”, і страшно наближені очі, і губи, що не уникають його поцілунку, і ще один кухоль, і знову виринає ад’ютант, і “віліс” з широчезною генеральською спиною попереду, а він поруч із Сонею, що зворушливо й віддано тулиться до нього, і синя пляма, що мчить по дорозі. Соня тулиться все щільніше й щільніше, бо ж надворі вже холодно, а вони в самих гімнастерках, і Ганочка врешті наважується обійняти її за плечі, щоб хоч трохи захистити од вітру, та, наткнувшись одразу на чиюсь руку, перелякано одсмикує свою. “Далеко?” — кричить генерал, обернувшись, і Гапочка думає, що то до нього, і не знає, що відповісти. “Під’їжджаємо!”— ад’ютантів голос по той бік Соні, і одразу ж з’являються будинки з темними вікнами, і кишеньковий ліхтарик спалахує їм назустріч гостро й вимогливо: патруль… “Де міськрада?” — лунає чийсь вимогливий бас. “Міськрада?.. Навіщо міськрада? — дивується Гапочка.— А, все одно…” Мотор легенько муркоче, і тиша навалюється, і в голові все туманиться, і злипаються важко повіки…

Хитнуло, гойднуло, поїхали…

— Вилазь, капітане!

Гапочка розплющує очі: якийсь двоповерховий будинок, широкі сходи, високі храмові двері, “Де це ми?.. Що це?..”

— Ти що, заснув? — лунає генеральський смішок.— Оце наречений!

Усі вже стоять біля “віліса”, і Гайочка, лякливо здригнувшись, зіскакує теж. Земля одразу ж гойднулася, він заточується (оті кухлі таки дають себе взнаки), чиясь рука підхопила його під лікоть, чийсь голос веселий лунає у темряві:

— Соню, тримай чоловіка, а то втече!

Й одразу ж з другого боку хтось бере його за руку, горнеться віддано й пікшо.

Гайочка аж зціплює зуби, щоб не гойдатися, щосили проганяє дрімоту. Чиясь постать спритно збігає догори, одчиняє широко двері:

— Прошу заходити!

Гайочка впізнає ад’ютантів голос. І хоч Соня вже тягне його до сходів, він упирається: поруч же Батя, комдив, генерал — йому першому й іти.

— Давай, давай, капітане! — рокоче поблажливо генеральський басок, і Гапочка врешті наважується ступити на сходи.

Коридор… Що коридор… Невелика, освітлена гасовою лампою кімнита… Стіл у плямах, два обдерті стільці, товстий зошит посеред столу, чорнильниця-невпливайка, учнівська ручка… Жінка у сірій вовняній хустці поверх жакета, з заспаним сірим обличчям.

— Прошу заходити! — Ад’ютант уже в кімнаті, він хапає один із стільців, витирає долонею, підставляє генералові. Батя важко сідає, стілець тріщить, але не ламається.

— Зареєструєте нам молодят? — лунко запитує він. Скидає кашкет, проводить долонею по сріблястому йоржикові.

— Зареєструю,— відповідає жінка тихо й безбарвно.— Треба тільки документи…

— Документи є! — голосно відповідає комдив.— Капітане, лейтенанте, давайте ваші військові квитки!

Гапочка слухняно дістає військовий квиток, оддає генералові. Подає свій і Соня. .-/

— Ось вам, громадяночко, документи! — ляснувши ними по долоні, говорить комдив.— Нате, пишіть, що положено!

Жінка бере військові квитки, розгортає, кладе на стіл. Розкриває потім зошит, щось до нього записує. Перо скрипить жалісно й сумно, і лише зараз доходить до Тапочки, що все це пе жарти, все це не гра, а всерйоз, і оця дівчина, яка стоїть поруч, завмерла, про існування якої він кілька годин тому навіть не знав, стане йому дружиною. Він оглянувся розгублено, наче надіявся побачити одчинені двері, в які можна, поки не пізно, втекти, але замість дверей наткнувся поглядом на веселе й трохи глузливе обличчя ад’ютанта…

— Вітаю з законним одруженням! — сказала так же безбарвно жінка, повертаючи військові квитки.— Бажаю повернутися живими з війни…— Тут обличчя її пересмикнулося болісно, затремтіли вуста.

— Так, громадяночко, так! — Комдив звівся, одкаш-лявся, клацнув пальцями в сторону ад’ютанта: — Майоре, шампанського!

Ад’ютант послав руку за спину і наче з повітря дістав пляшку з золотою головкою. Послав другу — і вже у ній кілька фужерів.

— Наливай! — скомандував генерал. Очі його зволожилися, обличчя втратило начальницьку твердість.— Вип’ємо за щастя молодої сім’ї: щоб повернулися живими з фронту і народили гвардійців! І щоб до всіх наших жінок повернулися чоловіки…

— Мій уже не повернеться,— сумно сказала жінка. Сказала, таТі схаменулася одразу: обернулася до молодих, і Ганочка побачив, які в неї добрі очі.— Бажаю вам обом щастя… Од всієї душі…

Цокнулися фужерами, випили…

І знову ніч, і шалений біг “віліса”, і чорний вітер, що обдимає обличчя, і м’яко притулсчіе тепле илече, що довірливо горнеться, і ще веселіше застілля, і “гірко!”, і тепер уже губи, що самі шукають його губів, і очі, світлі, аж моторошні, до самісінького дна розтулені тільки для нього, і невелика кімната, і ліжко розстелене, і Соня, і він. Хтось прибирає бликун, причини щільно двері, якісь голоси, чийсь зачаєний сміх стихає по той бік дверей, порипують, віддаляючись, кроки, западає напружена тиша — чекання того неминучого, що має от-от статися,— Гайочка чує гаряче дихання власне, гупання свого великого серця, тугий комірець гімнастерки боляче впивається в шию, але він не насмілюється його розстебнути, щоб Соня не витлумачила цей його порух інакше… і оце ліжко, безсоромно оголене ліжко, яке чекає на них, нагадує про себе, хоч як він оминав його поглядом, Гапочка аж одступає подалі — до вікна, що вимальовується сірим прямокутником на чорному тлі, й здригається од Сониного голосу:

— Ох, як я втомилася!

Обертається й майже натикається на Соню: стоїть, піднявши до нього облияяя, якась дитинно-беззахисна, і Тапочка, враз пронизаний жалем, ступає до неї: обійнять, пригорнути, утішити, а вона, зрозумівши по-своєму отой його рух, легенько штовхає його долонею в груди:

— Зачекай.

І починає роздягатися.

Звільняється од портупеї, скидає гімнастерку, спідню солдатську сорочку — донизу, додолу, навіть не дивлячись, куди вони падають. Рухи її гнучкі та безшумні, вона мовби виконує таємничий ритуальний танок, що гармонійно зливається з оцією прозорою темрявою… ще порух… ще помах руни,— звільнившись од ліфчика, стоїть перед ним гола по пояс, наче дикунка. Гойднулася, підійшла упритул, піднесла руки, наче в молитві.

— Боже, який ти великий! — І вже нетерпеливі пальці вивільняють його шию од гудзиків.— Та нахилися ж! — з нервовим смішком.

Тапочка покірно нахиляється, гімнастерка, сорочка наче самі собою сповзають із нього, дві гарячі долоньки охоплюють шию, вона припадає жагуче й одступа, одступа од вікна, ведучи його за собою…

Потім питала, вражена:

— Ти вперше? — І цілувала розчулено: — Боже, яке ти чудо! — І в якомусь каятті стогнала:

— Чому ти раніш мені не зустрівся?.. Чому?..

І Тапочці було її жалко. І соромно за власну незайманість…

Потім був ранок, який ледь загорався, і якась особливо тепла, затишна тиша, і юне обличчя із склепленими міцно повіками, і тихе дихання крізь ледь розтулені губи, і довірливо притулене голе плече, і по всій кімнаті розкиданий одяг. Тапочка, злякавшись, що хтось зараз зайде і застане їх разом, зірвався з ліжка, поспіхом став одягатися. Зібрав її одяг, акуратно склав на стільці, навшпиньки пішов до дверей.

— Ей!.. Ти куди?

Обернувся, зустрівся поглядом із світлими очима, що весело і трохи здивовано дивилися на нього.

— Ти втікаєш?

— Розумієш… мені треба… той…— забубонів Тапочка,— У батальйон…— Враз пригадав, що і справді призначив збір командирів на вісім нуль-нуль.— На мене чекають.

— Так рано? — спитала здивовано.— Котра година? Гапочка глянув на годинник: було пів на п’яту.

— От бачиш! — із докором сказала вона.— А хто ж мене поцілуй? •— Потягнулася солодко, вивільняючи з-під ковдри руки, сіла, не соромлячись своєї голизни, покликала Ганочку: — Йди сюди!.. А ти хотів утекти! — сказала потім докірливо. І, вередливо надувши губки, штовхнула в груди: — Тепер можеш іти… до свого батальйону противного…

І Гапочка, земйіі під собою не чуючи, пішов у батальйон…

І весь той день, і наступні дні, і тижні, і місяці навіть не полишало відчуття радісного подиву: він одружений! У нього дружина. Жінка, яку він може безборонно поцілувати, яка сама прагне його поцілунків, дозволяє робити з собою усе, що він забажає. Ловив себе на тому, що все думає про неї. Це були теплі та світлі думки, вони переповнювали Ганочку такою ніжністю, що йому весь час хотілося зробити всім людям, які його оточували,— і солдатам, і офіцерам,— щось особливо радісне: як це буває з натурами сором’язливими й замкненими, він ураз віддано закохався у свою молоденьку дружину.

Зустрічатися їм доводилося зрідка. Гапочка товкся у своєму батальйоні, на передовій, Соня ж працювала в штабі перекладачем. Та він і не подумав би просити комдива відпустити дружину до нього: при самій лише думці, що її може поранити чи вбити, його обливав холодний піт. Йому хотілося збити кожен ворожий літак, що пролітав над окопами. Хай скидає бомби сюди, хай стріляє у них з усіх гармат-кулеметів, лиш би не летів далі, до штабу, де працює дружина.

Коли ще стояли на перепочинку, Соня двічі його провідувала (про те, щоб самому появитися в штабі, Гапочка і думати не смів). Першого разу пробула кілька годин: випрала йому білизну й гімнастерку (“Сам прав?” — “Сам”.— “Боже, хто ж так пере! Ти її вугіллям милив чи глиною?” — “Вугіллям”,— відповів щасливий Гапочка, не зводячи погляду з запопадливих рук дружини: нічого красивішого, здається, досі не бачив); прибрала в землянці, де Гапочка жив із своїм начальником штабу (“А свинюшник завели!.. Ох, ці мужчини!”); випуштрила вістового, молоденького солдатика із поповнення, який отак занехаяв свого командира; присоромила й начштабу за його давно нечищені чоботи,— і начштабу, коли Соня поїхала, аж покрутив головою: “Ну, в тебе, комбате, і жінка!” І Гадочка з ним погодився радісно, що Соня не схожа на інших жінок,— все, що Соня робила, йому страшенно подобалося, він ладен був щомиті цілувати її,, коли б вони були в землянці самі; він із мукою думав, як йому зробити так, щоб хоч на хвилину лишитися на самоті з дружиною, аж поки Соня, навівши сякий-такий лад, сказала начштабові:

— Ви, лейтенанте, підіть погуляйте, бо нам треба про дещо договорить із капітаном… Та простежте, щоб ніхто не заходив! — гукнула вже йому в спину. І, залишившись наодинці з Гадочкою (тепер уже він стояв, голий до пояса: сорочка і гімнастерка сохли надворі), по-діловому спитала: — Оце твоє ліжко?..

Вдруге вона пробула у нього всього кілька хвилин; мабуть, тому, що приїхала не сама, а з ад’ютантом, і вони дуже кудись поспішали. Ад’ютант обійняв Гапочку, наче родича, одразу ж дістав із “віліса” пакунок із консервами й пляшкою: “Давай, комбате, тягни свої кухлі!” Отак, навстоячки, біля машини, випили, і, ще жуючи, ад’ютант поліз на сидіння: “Забираю й твою дружину, комбате, нічого не вдієш, служба”. 1 Соня слухняно полізла за ним, а Гапочка все ще надіявся, що ад’ютант передумає, залишить її, поки повернеться. (Після того як у землянці побувала Соня, сам застилав старанно ліжко, не хотів, щоб чужі руки доторкнулися до нього…)

Ад’ютант не передумав. “Віліс”, насмішкувато фиркнувши, рушив з місця, ад’ютант весело помахав на прощання рукою, Соня теж щось гукнула, всміхаючись,— вони віддалялися швидко. Гапочку ж уперше гостро різонуло по серці ревниве почуття, і в ту ніч він майже не спав: все ввижався йому ад’ютант, який мов зійшов із картинки, а поруч — його молоденька дружина. Лаяв себе подумки, що як він сміє отак думати про Соню, по голові себе замалим не бив і — нічого не міг із собою удіяти…

Потім дивізію знову кинули на фронт — у тяжкі бої на прорив, і Гапочка майже місяць не стрічався із Сонею. Відрізок часу на війні величезний, майже вічність, бо значна частина тих, хто воював поруч із Гапочкою, у вічність і пішла, а йому щастило, його навіть не дряпонуло, його наче оберігала закоханість у юну дружину: ніс її у собі з дня у день, через усі бої та походи, і ніщо не могло її пригасити. Вже в листопаді, якраз перед святом,— ще одна зустріч із дружиною: зайшла до нього в землянку,

якась зосереджена й тиха, якась мов аж на себе не схожа. “Надовго?” — спитав, заїкаючись, Гапочка (от уже не пр-вірив би, що од радості можна заїкатися!). “На всю ніч”. Не на кілька хвилин чи годину — на безконечність…

І вже уночі, обіймаючи, тулячись до нього щосили, сама наче од себе втікаючи, стогнала розгублено:

— Гадочко, що робить мені, Гадочко: я завагітніла! 1

Він лежав, ошелешений, не знаючи, що їй сказати, а

Соня вже плакала:

— Я не хочу родити!.. Не хочу!.. Куди я подінуся?

І тут Гапочка чи не вперше подумав, що він нічого не знає про минуле дружини. Звідки вона, хто її батьки, де вона вчилася, як потрапила в армію? Погладжуючи її беззахисні плечі, обережно спитав:

— Батьки твої де?

— У мене немає батьків,— крізь сльози сказала дружина.— Я з дитбудинку…

Перед Тапочкою, словами дружини накликана,— колона дитбудинківців. Чомусь завжди пострижених наголо, в однакових сорочках, спідницях, трусах, вони щоранку проходили строєм повз двір, в якому Гапочка жив, мати його жалісливо зітхала й казала уголос: “Нещасні діти!” Чому нещасні, Гапочка так від неї й не довідався, однак переконаність, що дитбудинківські діти нещасні, залишилася в ньому на все життя…

— Я мушу зробити аборт!.. Мушу!.. Ти чуєш?..

Гапочка не смів заперечити: відчував свою велику провину в тому, що сталося з Сонею.

— У мене знайома в медсанбаті…— схлипнула дружина.— Я вже з нею домовилась… Чого ж ти мовчиш?..

— Роби як знаєш,— обережно погодився Гапочка.— Тобі, звісно, видніше…

— Видніше! — саркастично перебила дружина.— Всі ви, мужчини, однакові: нашкодите — і в кущі!..

Гапочка винувато зітхнув.

— Ти ж напиши,— просив, провівши вранці до артилеристів — за три кілометри в тил: там уже стояла машина, що мала йти по снаряди.— Пиши!

— Добренько.— Соня, свіжа, весела, наче й не було ночі зарюмсаної, цмокнула в щоку і, граціозна, туго перепоясана в стані, легко стрибнула в кабіну…

Після аборту вона вже не могла завагітніти. Довго хворіла, вже по війні тричі’їздила на курорт: лікувати якісь жіночі хвороби, немов помогло, але на дітей уже годі було сподіватися. І Гапочка не раз жалкував, що в ту ніч, у землянці, не відрадив дружину.

Соня ж, хвороби позбавившись, стала опецьок опецьком. Хоч не втомлювалася переконувати себе й Гапочку, що не така вона вже й товста. І сердилася на одяг, що отак швидко збігається,— не встигнеш пошити, а вже й не налазить. І ревниво допитувалася на вулиці, коли попереду йшла товста жінка: “Вона товстіша од мене? Товстіша?” — “Товстіша”,— відповідав завжди Гапочка, щоб уникнути драми…

Солдатушки, бравы ребятушки,

А где ваши жены?..

Наспівавшись до хрипу, залишив підвал: пора вже й спати. Не на другому поверсі, де зараз лежала дружина, а на першому, на старій, з війни ще, канапі. Ліг головою на валик, посовав, шукаючи потилицею місце продавлене, та одразу ж і заснув.

Хоч сьогодні був понеділок — день, коли Гапочка відпочивав од базару, вій, прокинувшись, одразу ж вирішив: поїду! Бачити сердите обличчя дружини, катуватися її мовчанням, мовчати й собі, бо кожне слово його буде витлумачене таки ж проти нього,— нерадісна ця перспектива змусила Панаса Юхимовича звестися ще до світанку та й, умившись, поснідавши похапцем, спуститися знову в підвал.

Цього разу не подався в тісну комірчину, в якій давав учора “концерт”,— ввімкнув світло в просторому, на пів-будинжу, помешканні зі стелажами під яблука. Стелажі тягнулися вподовж стін і посередині — неглибокі в кілька поверхів коробки, де зберігався осінній врожай, тут панував густий яблуневий дух, а повітря було аж золотисте на колір. Іїаиас Юхимович поставив порожні поки що кошелі, заходився набирати яблука з коробів.

Цього разу брав шампанський ранет — ніжні роже-вобокі плоди, що танули в роті. Вибирав один по одному з тирси, струшував, вкладав акуратно до кошелів. Робив те машинально, бездумно, завченими автоматичними рухами: яблуко до яблука, хвостик до хвостика — ось уже перший повен, тепер візьмемось за другий. Наклавши по вінця в усі чотири, пов’язав акуратно хустинами, два — через плече, два — у руки, піднявся у коридор. Прислухався, чи не ходить дружина,— мовби ще спить,— вийшов надвір.

Усього так і омило бадьоре та чисте осіннє повітря. Стояла та особлива прозорість, коли все довкола: і підсобні будівлі, й паркан, і дерева, і будка з затягненим у неї ланцюгом, і ліс по той бік ріки були наче вирізьблені, а небо над головою геть зовсім уже світле, і на сході займається ранкова пожежа. Далеко попереду, проїжджаючи мостом, задудніла електричка, пронизливо свиснула — луна покотилася річкою, пішла понад лісом, і ліс аж гойднувся. Зачувши кроки хазяїна, заворушився у будці. Трезор. Застукотів по стінах хвостом, що з ним траплялося рідко: собачим якимось чуттям відчув, що хазяїнові дісталося на горіхи, тож і проявляв своє співчуття. “Лежи, Трезоре, лежи”,— сказав розчулено Гайочка, але Трезор ще й носа чорного висунув, понюхав, чим пахне. Яблуками? Ну, хазяїн знову поволікся на ринок! Упину на нього немає! — так розтлумачив той рух Панас Юхимович, розтлумачив та й усміхнувся невесело: “А що маю робити? Добре, що ти неодружений!”

Одімкнув хвіртку, вийшов за двір.

На вулиці ще ні душі, Ганочка, звично порипуючи кошелями, заквапився до вокзалу: от-от мала підійти електричка, наступна ж буде аж через сорок хвилин, а він не збирався оті сорок хвилин стирчати на пероні. Хоч відтоді, як Панас Юхимович вирушив уперше на ринок, збігло немало часу, він і досі трохи соромився оцих кошелів, особливо коли зустрічав знайомих відставників. Тож і намагався якомога меншо мозолити очі, чекаючи на електричку.

Встиг, хоч весь аж змокрів. У вагоні що мало людей, то в наступну наб’ється — по самісіньку зав’язку. Ганочка, приладнавши кошелі, сів на лаву. Скинув приношену кепочку, витер змокрілого чуба. Втупився незрячими очима у вікно. Там щось миготіло, щось пропливало, щось одступало і наближалося,— ковзало по свідомості, і, коли б хтось оце запитав Ганочку, що він щойно бачив, Панас Юхимович навряд чи й зміг би відповісти; перед очима все ще стояло обличчя дружини…

— Ти що, здурів? У що ти вирядився?

• — Ти ж сама купувала!

— Купувала, та не на сьогодні! — вже зовсім роздратовано.— Скидай мені зараз же!

Ганочка покірно починає роздягатись. Скидає кепку, тоді ще нову, фуфайку, вилазить із кирзових чобіт.

— І сорочку? — питає, вагаючись.

— І сорочку… Й штани… Боже, який ти!.. Ну що без мене робив би?!

Панас Юхимович того не знає: йому здається, що весь вік, відколи й народився, поруч із ним була Соня. Скидає сірого кольору цивільну сорочку з відкладним комірцем, штани з “чортової шкіри”. Лишається в самій білизні.

— І довго отак будеш стояти? — нервово сміється дружина.— Давай, бо запізнимося!

— Форму, Софонько? — питає розгублено Гайочка.

— Ні, моє плаття!.. Та ворушися швидше, бо електричку прогавимо!

, І Гайочка зодягається, мов по тривозі. Мундир, тоді ще /не тісний, черевики, шинеля, кашкет із кокардою.

/ —г Ану, повернися! — Соня прискіпливо оглядає його, Сзіймає із спини кілька волосинок.— Вічно іа тебе сиплеться! — звично бурчить. Звівшись навшпиньки, поправляє погони: вони в нього чомусь завжди сповзають назад.— Все, можна йти,— каже, вдоволена. Сама в пальтечку легенькому осінньому, у кокетливому капелюшку, в черевичках а носками завужеиими — дівчинка вісімнадцяти років, не більше (тоді Соня була ще худенькою).

Бере його під руку, виводить із будинку.

Двір тоді ще був свіжий і чистий. І паркан, і будинок, і навіть будка собача, в якій тиждень тому оселився Тре-зор, світилися отією новизною, що аж кричала: а ми щойно зведені, щойно поставлені! І молоденькі ще тоді яблуньки нагадували наречених, яких завели щойно у двір та на хвилинку й полишили.

З них усе й почалося: в той рік яблуньки рясно вродили, і Соня вирішила частину врожаю реалізувати на ринку. Бо пенсія — пенсією, а свіжа копійка завжди пригодиться. До того ж будинок з’їв усі їхні заощадження. Жах, скільки грошей поглинула ця прірва! “Не треба було замахуватися на двоповерховий!” — ледь не вирвалося в Ганочки, коли Соня вже вкотре почала журитися за витратами. Та вчасно прикусив язика. Соня ж сказала: “Коли б ми менше розмахувалися…” — “Ми?” — тільки й видушив Гапочка, який добре пам’ятав, як пробував заперечити проти двоповерхової споруди. “Ми, а хто!” — уже з викликом… Ну, нехай будемо й ми. Нехай Гапочці оті його несміливі заперечення просто наснилися. Але торгувати на ринку? Ставать за прилавок?.. Він просто не міг уявити свою дружину ще й за базарним прилавком…

“А чому це я? Чому скрізь маю бути я?” — “А хто ж? — аж оглянувся.— Я?” У нього, либонь, було таке обличчя, що Соня не витримала — розсміялася. Сказала майже ласкаво: “Ти, Паню, ти!.. Та й що ж тут такого! Не крадене ж продаватимеш — вирощене твоїми руками,— Тапочка мимоволі глянув на свої руки: кому-кому, а їм таки перепало.— Та й не ти один такий будеш,— продовжувала вмовляти дружина.— Думаєш, мало полковників їздять на ринок?” — “Полковників?” — “Атож! — кивнула дружина, наче їх усіх вже й порахувала.— Справимо одяг цивільний, хто там подумає, що ти в мене полковник…”

Погляд Панаса Юхимовича стає зовсім невидющий. Уже не пригадує, скільки опирався дружині (“А таки опирався!”— ворухнулося гордо в ньому. Казав, що по піде па ринок нізащо. Скінчилося ж, як завжди, капітуляцією пов-ною. І ось цими кошелями…).

Ні, кошелі з’явилися пізніше, тоді ж він поїхав у формі. І до директора Бессарабського ринку у формі зайшов. А якщо сказати точніше, то його майже силоміць затягнула войовничо-рішуча дружина: “Мій полковник не буде де завгодно стояти!.. Моєму полковникові це місце не дуже подобається!..” (Це вже коли рушили по ринку). А він ішов позаду, не розтуляючи рота, і не знав, куди подітись од сорому.

Вибрали місце, яке найбільше припало до вподоби Соні. Недалеко від входу, на початку фруктового ряду. Кожен, хто йде щось купити, у кого непочаті що гротпі, обов’язково наткнеться на Баночку. І Панас Юхимович не втомлювався дивуватися Сониній передбачливості: спродувався один із перших. Там, в кінці ряду, ще й половини не спродували, а він уже брав порожні кошелі та й рушав на вокзал…

Панас Юхимович примощує кошелі, йде за вагою. Ринок майже порожній, високе приміщення ще не наповнилося галасом, який не стихатиме ані на мить (у Гапочки спершу аж голова пухнула, та згодом так звик, що, коли б раптом затихло, його одразу ж охопила б тривога). Люди пораються ще сонно і мляво: розв’язують мішки та корзини, перемовляються стиха; в м’ясних рядах лунає дружний хряскіт: здорові, як бугаї, м’ясники розбирають туші. Поміж порожніми поки що рядами повільно проходять перші покупці — переважно літні жінки, яким давно уже не спиться,— прицінюються, щоб не переплатити… Мо

ли”

лодші ж влітають, як на пожежу. Бо: і чоловікові зготувати сніданок, і нагодувати дітей, і зібрати в дитячий садок, а то вже і в школу, та й самій на роботу не запізнитися… Ці підставляли “авоськи”, не торгуючись майже, і бессарабські ханиги дерли з них, скільки хотіли. Панаса Юхимовича завжди обурювало таке безсоромне здирство: сам старожил бессарабський, він ніколи не дозволяв собі завищити ціну. Торгував по совіеті, а не по очах.

Хоч не раз перепадало і йому: довіку не забути Тапочці, як його вперше обізвали спекулянтом (“Спекулянти прокляті!”) Він тоді аж захворів, клявся більше на базар не ходити: “Хай вони краще зогниють, оті яблука!” Чомусь найбільше вразило Тапочку, що вилаяла його не якась бабуся, сердита на весь світ через свої болячки, а молода, вродлива жінка з такими вогняними очима, що Панас Юхимович аж усміхнувся, коли вона підійшла.

“Який же я спекулянт?” — видушив злічено. “А хто ж?.. Дерете три шкури, та іце й ангелами вас називати?..” Тут обурився уже весь ряд, навалився дружно на жіпоч-ку (“Не подобається — но купуй! Іди в магазин! Думаєш, як очі наштукатурила, то можна й людей обзивати!”). Панас же Юхимович до вечора не міг заспокоїтись.

— Знайшли чим журитись! — втішала його Кіндратівна.— Це як кожне слово лихе брати до серця, то й дня не прожити…

При згадці про сусідку Тапочці аж защеміло всередині. Ось воно, місце, ще вчора порожнє, а сьогодні вже зайняте: шеренга, як то кажуть, зімкнулася. І скільки б не кликала її болісна пам’ять — не обізветься…

Панас Юхимович супиться, намагається не дивитися ліворуч, де що три дні тому стояла Кіндратівна. Вона завжди приходила першою, і в Ганочки аж легшали кошелі, коли він бачив її ще здалеку.

— Доброго ранку, Кіндратівно! Що вам цю ніч снилося?

Бо Кіндратівні сни снилися щоночі, і вона їх пам’ятала усі. Може, тому, що були завжди світлі та радісні: Тапочка не пригадує, щоб їй щось наснилося неприємне й важке. Витирала долонькою акуратні, готові до усміху губи, розповідала охоче, а жваві руки її перетирали, викладаючи з кошеля, яблука й груші. Терла їх так, щоб вони аж блищали.

— А як же інакше! — І складала любовної яблучко до яблучка, грушку до грушки.

Коло неї й зупинялися найчастіше. Інший аж охрипне, аж голос зірве, вихваляючи та закликаючи: “Громадяночко, ось у мене візьміть!.. У мене найсмачніші — не пожалієте!” Ганочка не пам’ятає, щоб Кіндратівна розхвалювала свій товар чи когось там покликала. Стояла, тиха і приязна, і здавалося, що й яблука-груші її, викладені в акуратну гірку, сяють од усміху…

Немає Кіндратівни…

Ганочка засмучено виставляє вагу, викладає з кошеля яблука. Перетирав їх так, як робила Кіндратівна, викладає в акуратну гірку. Ні справа, ні зліва ще немає сусідів, але ринок уже виповнюють люди. До Гапочки підходить високий та цибатий чоловік з довгим, як у лелеки, носом, що звисає над старечо усохлими губами. Строго питає: .

— Почому?

Гайочка киває йому, називає ціну.

— А чого так дешево? — цікавиться той.

— Не вродили дорожчі,— відповідає, усміхнувшись, Панас Юхимович: знає цього дивакуватого чоловіка давно, чн не з першого дня своєї появи на Бессарабці. Кіндратівна тоді поштиво сказала:

— Ото гінеколог. На весь Київ, вважайте…

— Ви що, лікувалися в нього?

— Хіба ж попадеш! — безнадійно махнула рукою Кіндратівна.

Ганочка теж довго думав, що — гінеколог. Аж згодом довідався, що чоловік цей — філолог, та ще й професор, і довго сміявся з Кіндратівни. Переконати її, однак, так і не зміг: що не кажіть, а таки гінеколог!..

— Якби були дорожчі, то, може, й купив би,— сказав чоловік невдоволено.— Бувайте здорові!

— Бувайте,— посміхнувся Панас Юхимович: знав, що професор ноникає-поникає по ринку, а таки купить у нього. Брав завжди тільки в нього та у Кіндратівни. От і тепер, пройшовшись поміж рядами, повернув назад:

— Почому? — наче вперше оце підійшов. І, не чекаючи відповіді: — Так умерла?.. Навіщо?..— Йому теж, мабуть, важко примиритися з думкою, що Кіндратівни немає на світі.— Ото так: живемо, живемо…— В горлі у нього захрипіло, забулькало, він закашлявся до сліз на очах, махнувши рукою, з натугою вимовив: — Хай ти згориш! —

І невідомо, чого оте “згориш” стосувалося: власного кашлю чи обірваного зненацька життя.— То сипте!

Ганочка висипав яблука, дав з десятки здачу. Була б поруч Кіндратівна — обов’язково пораділа б за нього: добрий почин. Не жінка підійшла першою, а чоловік: Кіндратівна свято вірила в прикмети, і, як не дивно, вони таки частенько збувалися.

Потім підходили ще покупці — Панас Юхимович машинально зважував і все думав про Кіндратівну. Не як про мертву, а про живу: здавалося Гапочці, що ось-ось залунають легкі кроки і вона появиться поруч.

Натомість з’явився чоловік, який зайняв місце померлої: Панас Юхимович його тихо зненавидів з першого ж погляду. Поспішав, аж засапався, кинув важкенні кошелі на лаву, неспокійними очима обмацав надібрану коло Ганочки гірку.

— Ого, скіки вторгували!.. То я побіг но вагу, а ви припильпуйтс!

Кіндратівна, та привіталася б, усміхаючись щиро та приязно, що й пораділа б, що в сусіда так гарно почався день, а цей по яблуках наче дьогтем мазонув. І потім, принісши вагу і ви клавши яблука, поглядав заздрісним очком на Ганочку, переймав покупців: “Дамочко, осьо в мене беріть!.. Луччих не знайдете!.. Молодий чоловік, та куди ж ви?! Осьдечки яблука!..” — наче яблука були тільки в нього — на всю Бессарабку.

І так гидко, так тоскно й незатишно стало Гапочці, що він врешті не витримав: зібрав ненродані яблука, зсипав до кошеля.

— Куди ж це ви, на день глядя, зібралися?

— Додому,— буркнув, на сусіда не дивлячись, Ганочка.

— Захворіли, чи що?.. Ну, а я поторгую!..— І той тріумфуючий голос сусіда довго лунав Гапочці у вухах…

У вагоні було порожньо, ще жодного разу не повертався Ганочка так рано додому. Було аж не но собі: чи то від згадки про ненродані яблука, чи од невтішних думок про сердиту на нього дружину. Вийде обов’язково на кухню — подавати обід. Приготує одну з найулюбленіших страв, хоча б той же шніцель з нарізаною дрібно, до хрускоту просмаженою картоплею, поставить тарілку і чашку з дорогого, що його тільки на свята діставала, сервізу,— Ганочка вже й дихнути боятиметься, відчуваючи свою велику провину, а вона, все те подавши, понесе застигле обличчя у вітальню. “А ти, Соню?” — видушить із себе

Ганочка. “Я вже сита. Сита тобою!” — почує Ганочка. І м’ясо в горло не лізтиме, і гіркий буде хліб, акуратно нарізаний Сонею…

Панас Юхимович дивився у вікно, на знайомі краєвиди, що повільно перед ним пропливали, дивився і думав, що немає, мабуть, нещаснішої од нього людини…

Двір був порожній: навіть Трезор зашився у будку. Горблячись, Ганочка пройшов у підвал, виклав яблука. Постояв, не знаючи, куди подітися далі, вирішив податися в сад. Не перевдягаючись (боявся зіткнутися з Сонею), узяв граблі та лопату і попід вікнами, попід стінами майже бігцем в сад.

Дерева, обкопані, доглянуті, мов під шнурочок побілені, тихо дрімали проти ласкавого осіннього сонця, — пі війне, ні шелесне, тільки вряди-годи зірветься ПОЖОВКЛИЙ листок та й, тихенько погойдуючись, нопливе-понливе у прозорому повітрі донизу. Була така тиша, така урочистість, що в Ганочки аж серце стенулося од солодкого щему: наче його хтось узяв та й погладив но давно уже сивій чуприні. Він стояв, весь омитий оцією прозорістю, наскрізь пронизаний нею, і невтішні думки, що досі важко гнітили його, не те що розвіялись, а якось наче вляглися, втихомирились. “Все пройде, все владнається”,— нашіптували йому і яблуні, і весь простір довкола. Тапочка хотів уже був рушити до крайніх груш, які стояли ще не обкопані, та враз відчув якийсь неспокій: у саду наче щось змінилося, щось із ним скоїлось, що саме, він ще ніяк не міг зрозуміти. Охоплений поясного тривогою, повів очима попід дерева, по стовбурах, глянув угору. І занімів: яблука!.. Оті, угорі, на вершечках самісіньких, що їх з року в рік лишав Ганочка, як святкові прикраси… Обпадало геть листя, а вони все висіли… Падали заморозки, а вони горіли жаринами… Бувало, вже й перший сніг ляже, а вони все горять і горять — весело, переможно, червоно,— Гапочка щоранку виходив милуватися ними, йому здавалося, що, поки яблука угорі, доти й садок ще зовсім не завмер, не заснув остаточно, скутий морозом… Заходив, аж у самого щоки рожеві, потирав бадьоро долоні: “А яблучка наші висять!” І, снідаючи, усміхався про себе… Яблука, з-за яких Ганочка щоразу воював уперто з дружиною (Соня все поривалася зняти їх разом з усіма: це ж не один кілограм пропадає… задля якоїсь примхи дурної!), не одну сварку витримував, а таки рятував — зберігав до зими… Яблука, які і вночі йому не раз насипалися,— хтось наче краде, зриває безжалісно, і він прокидався в тривозі, й підбігав до вікна, й прислухався, чи не гавка Трезор… Яблука вже не висіли вгорі… Голо, порожньо, сумно стало в саду, осиротілі дерева якось аж зіщулились, ображено повисли спустілим гіллям — обірвала, всі до одного обнесла!.. Гайочка аж задихнувся від образи, він все ще дивився угору в надії побачити хоч одне, хоча знав наперед — не побачить; Соня якщо вже коло чогось заходжувалась, то доводила до кінця… Йому аж в очах запекло при думці, що дружина зробила все це, аби йому досадити, якомога болючіше вдарити… “За віщо?.. Що я їй такого зробив?..”

І вперше подумав, що дружина в нього зла й нехороша…

Кинув граблі, пішов геть із саду. Потинявсь, потинявсь по дворі, не знаючи, де подітись. Вийшов на вулицю. І так захотілося випити Гапочці, така спрага здушила за горло, що він, уже не вагаючись, подався до магазину…

Горілка не принесла ні забуття, пі втіхи. Хоч Гапочка щедро мішав усі компоненти: горілку, пиво, вино, але цього разу його по “брало”. Нив, паче воду, в голові й не шуміло, і він, втупившись очима похмурими в чорну стіну навпроти, не пробував навіть співати.

І спогад, найважчий той спогад, що гірше фізичного болю терзає людину, примушує стогнати і морщитись, все настирливіше достукувався в його судомно напружену свідомість. І, хоч він гнав його досі од себе, наказував забутися, щезнути, зникнути, тепер піддавався йому з якоюсь похмурою насолодою.

Все почалося з сусідів. Не з тих, які жили по праву од Гайочок руку, а з тих, що ліворуч.

Вони стали будуватися па півроку пізніше; приїхали з Німеччини. Ганоччине дворище було вже обнесене суцільним парканом; з паркану, власне, й розпочиналося в ті роки будь-яке будівництво, бо все, з трудом роздобуте і не з меншим трудом завезене: і цегла, і цемент, і залізо, й дерево,— все це треба було оберігати в десять очей, щоб не попливло серед ночі з двору; тож Ганочки майже місяць закопували височезні стовпи, прилаштовували лати та обшивали дошками (скільки складометрів дощок пішло, страшно й згадати!), аж поки й звели — не паркан, а парканиіце… Ганочки вже майже сховалися за

муром фортечним, коли одного червневого ранку, на пустирищі ліворуч, де густо росли бур’яни та червоніли купи цегли потовченої, з’явилося троє: він у погонах підполковника, вона у формі військовій, але без погонів ‘(“Вільнонаймана!” — сказала зневажливо Софонька),і малесенька дівчинка, дуже схожа на нього. “Ну, бути ще одному парканові поруч!” — подумали Гапочки, щиро зрадівши сусідам, бо не вони тепер крайні, але паркану так і не діждалися: сусіди поставили не паркан, а штахетник — півтораметрової висоти дощечки, дитині перелізти — раз плюнути. Ще й пофарбували в біло-блакитне: одна штахетина біла, друга — блакитна. Тож поруч з Гапоччиним парканом сірого й строгого тону штахетник той мав вигляд зовсім легковажний. “Ну, сусіди дають!” — сказав весело Ганочка. Соня ж додала майже вороже: “Подивимося, як вони цеглу свою берегти

муть!” — легковажність людська її завжди дратувала.

Сусіди, одначе, про цеглу й не думали: дістали фінський дерев’яний будиночок, які саме входили в моду, та за тиждень і поставили: три кімнати, кухонька, ванна, туалет і кілька комірчин. Ще й розташували не ближче до вулиці, щоб лишилося більше місця для саду, а посеред двору, наче ніколи й не бачили, як будуються нормальні люди.

Будиночок той довго мозолив Софоньці очі: мало того що за тиждень і поселилися (“Може, і нам би отак”,— сказав сумно Ганочка, дивлячись на тільки-тільки викопану яму під майбутній фундамент), а ще й розмалювали його стіни, мов писанку. Малювали вже мати з дочкою: величезне еонце, квіти якісь екзотичні, острови, пальми і хвилі, що несли білі парусники,— сюжети підказувала, либонь, мала, яка щоденно заляпувалась фарбою по самісіньку маківку: як мати її й одмивала! Со-фонька після цього остаточно переконалась, що сусідам бракує десятої клепки. “З привітом!” — сказала вона, ще й постукала пальцем по лобі.

Згодом і познайомилися. Прізвище — Юрченки, обоє з Чернігівщини, з одного й села, він, Юрко, брав участь ще у фінській, артилерист, пішов у відставку з посади заступника командира полку по стройовій (“Мій полковник після війни обіймав лише генеральські посади!” — не забула поінформувати Софонька: Ганочка перед відставкою місяць виконував обов’язки начальника штабу дивізії) — далися взнаки пробиті легені (“Чи не сухоти в нього? — скаже потім стривожена Софонька.— А тн з одного кухля ще й нив!” — “Які там сухоти. Просто чоловік спирту вхопив, от і закашлявся!”), вона медсестрою в санбаті (“За п’ять років можна було й до лікаря дослужитися!”— і тут не витримала Софонька: дуже ж бо моложавою була оця Катя. “Ну, дослужитись! На лікаря вчитися треба!” — “А чого це ти її так захищать почав?” — спитала підозріло дружина. Ганочка одразу й зів’яв: “Хто її захищає! Я просто так…” — “Отож-то, що так… До них ще пригледітись треба: дуже якісь несерйозні”). Зійшлися лише на тому, що Соня, поки розмовляли з сусідами, так і тяглася погладити дитячу голівку. А потім сказала з тугою: “Це і в нас уже була б така Леся!” — “Що ж, Соню, вдієш: так сталося”,— відповів на те Ганочка: докоряв собі, що не зупинив колись дружину. Дурні були, молоді: думалося, що вся вічність попереду…

Після знайомства і почалося поміж сусідами мовби негласно змагання: Ганочки заклали сарай цегляний, Юр-ченки розводи квітник попід штахетником, ще й дві, під вікнами, клумби: Ганочки зацементували двір перед будинком, Юрченки ж пустили спориш, посадили калину й берізку; Ганочки розбивали сад строго науково: тут — яблуні, тут — груші, там — сливи, вибираючи найуро-жайніші сорти, Юрченки ж перемішали грішне з праведним: і яблуні, й груші, і вишні — докупи (“Веселіше їм буде рости”,— сказав безтурботно сусід на зауваження Панаса Юхимовича, що так не можна); Ганочки повісили на воротях металеву табличку: “Во дворе — злая собака” (злій собаці тоді пішов другий місяць), Юрченки ж прилаштували на своєму штахетнику: “У дворі — злий кіт”. Ще й намалювали кота: білий, як сніг, а очі блакитні, мов небо. Ще й шия пов’язана рожевою стрічкою. Ангорський котище, привезений Юрченками аж із Німеччини (подумати тільки: не килими, не сервізи — приперли кота!),— запеклий волоцюга, ще й бабій, як його охарактеризувала сама Катерина. Красень — пошукати такого! Всі довколишні кицьки мліли за іноземним зайдою (тоді ще не точилися дискусії про схиляння перед Заходом)’, і він збирав рясні врожаї по сусідніх дахах.

Ганочка, коли вперше угледів ту вивіску, сміявся до сліз. Соня ж образилася. І довго не розмовляла з сусідами.

Помирила їх Леся: постукала якось у хвіртку, поважно сказала.

— Приймайте гостей.

Софонька враз одтанула. Взяла за руку, повела у тимчасове приміщення, яке вони сяк-так зліпили, поки зведуть будинок. Налила компоту, вгостила цукерками. Леся статечно подякувала, компот акуратно випила, цукерки сховала до кишені в фартушку біленькому поверх сукенки,— отака собі маленька жіночка з серйозними, як у мами, очима. Ходила потім по двору, пильнуючи, щоб не забруднити черевиків, допитувалася: а це що? а це? Побачила Трезора, нерішуче спинилася.

— Не бійся, він не кусається.

— А я не боюся!— Підійти, однак, по насмілилася: обійшла цуценя стороною. Спитала, на будку показуючи: — Він отут житиме?.. А чому без віконця?..

Зазирнула і до ями:

— Ви кого тут закопуватимете?..

— Тут у нас буде будинок,— пояснила Соня.

Леся аж одступила, спитала налякано:

— Ви його закопаєте?

— Тут буде підвал… Тобі в нас подобається? — спитала згодом Соня.

Леся звела вгору обличчя, подивилася пильно: вона мовби вирішувала — казати всю правду чи ні. Торкнулася цукерок в кишені, тихо відповіла:

— Подобається…— Й додала чесно одразу ж: — Тільки в нас веселіше…

— Чудо — не дитина! — сказала Соня, провівши Лесю додому.— Лише чотири роки, а скаже — наче доросле.

І не раз, вгледівши на вулиці дівчинку, кликала:

— Лесю, а йди-но сюди!.. Ходи, я тобі щось дам!..

Тапочка ж радий Лесі подвійно: що самій дівчинці,

а ще й тому, що після її відвідин Софонька, хоч якою була роздратованою, враз одтане.

Росла Леся, підростали й деревця у саду: вище, вище і вище. По плече, по маківку, по підняту руку. А згодом уже й рукою не дістати вершечка, як не спинайся. І вже перше суцвіття обкидало тоненькі гілки, і перші бджоли загули в саду, а потім стали дозрівати перші яблука й груші, абрикоси та сливи. І перші прикрощі разом з ними: зірвані недозрілі плоди, обламане гілля. Навіть до Тапочки кілька разів залазили в сад, незважаючи на високий паркан, ще й колючий дріт, пущений зверху, і Панас

Юхимович, який вискочив на шалений гавкіт Трезора, раз упіймав одного — тепленького зняв із яблуньки.

— За вухо!.. За вухо тримай!..— кричала дружина.

Ганочка, однак, тієї команди не виконав: так нечиста

сила викручувалася, що вухо могло й одірватись. Тож тримав щосили за руку.

— Ти чий? — Хоча б міг і не питати: одразу впізнав, Отаман босоногої ватаги, гроза всіх садів.

— Пішли до матері!

— Скажи, хай добре провчить! Хай одучить но чужих садах шастати! — напучувала дружина.

Не вів — волік за собою. І дивно: вже майже не гнівався. Може, од згадки про себе, коли йому було стільки ж, про те, що в селі зроду-віку Діти, як гусінь: поки в чужий сад не залізуть — не наїдяться, тільки Ганочці уже й жалко хлопця: знав його матір як жінку дуже легку на розправу. Та й де ж не бути сердитою: четверо отаких короїдів, а чоловік не повернувся з фронту!

— Ти думаєш, матері твоїй буде приємно? Що ти ростеш отаким розбішшкою?

Мовчав, тільки еонів. Та все смикався: надіявся вирватись.

— Ну, гаразд, ось я тебе відпущу. Але ж ти знову полізеш у сад.

— Не полізу.

— Чсспе слово?

— Чесне,— дивлячись набік.

І хоч Ганочка не дуже тому чесному слову повірив, вирішив, однак, одпустити.

— Гляди ж: попадешся іще раз, тоді не просися!

Вирвався — не подякував навіть. І вже за рогом, у завулку,— розбійницький посвист: скликав, мабуть, ватагу..,

Та в Ганочки хоч паркан, а в сусідів од лугу і штахетин немає, стоять дерева беззахисні — обривай, кому тільки не ліньки. І скільки разів підбирали Юрченки обтрушені ще зеленими яблука, скільки сліз пролила їхня Леся над обламаним гіллям, бо деревцям же — болить!

— Дитину хоча б пожаліли, як саду свого не жаліють! — не раз обурювалася Софонька.— На паркан грошей жалко, то без яблук отак і сидітимуть.

Нальоти “розбійників” припинилися після одного випадку. Гапочка б не повірив, якби на власні очі того не побачив: крізь щілину в паркані. Почув шурхіт підозрілий по той бік, підкрався, глянув: повзуть! Вся “банда” у повному складі: рачкують, догори задираючи худенькі, обтягнені подертим та латаним сідниці, а попереду всіх, як і водиться,— її ватажок. Гапочка хотів уже був крикнути: “А куди ви ото повзете!” — та одразу ж побачив цибату постать сусіда: той, скрадаючись, ішов позад “банди”. Рухався так обережно, що вони його й не чули. Коли ж лишилося до саду кроків із двадцять, спитав:

— Хто ж так, хлопці, повзає?.. По-пластунському треба!

“Банда” так і вклякла, а сусід, зайшовши уже наперед, сказав ватажкові докірливо:

— А ти теж: взявся командувати, а сам нічого не вмієш! Дивись, як повзати треба!

Ліг на землю, і все тіло його стало нанружено-зібраие.

— Ліву руку — раз!.. Праву ногу — раз!.. І голову до землі, якщо хочете, щоб вона у вас збереглася.— І поповз, і поповз по-пластунському…

Потім звівся, обтрусив галіфе й гімнастерку, спитав зовсім уже ошелешених:

— Ясно, як треба?.. Ану, давайте попробуємо!.. Всі лягайте, усі! — Бо хто таки ліг, а хто задком, задком та подалі од дивакуватого дядька.— А ти ж чого? — це вже до ватажка.— Ти ж командир, кому, як не тобі, приклад показувати? Чи, може, боїшся?

— Чого б я боявся!

— Тоді давай — лягай попереду!

Ліг. А на нього дивлячись, лягла уся “банда”.

— А тепер слухай мою команду: до крайньої яблуні по-пластунському вперед!.. Голови, голови нижче!.. До землі притискайтесь!.. Щоб не зачепив осколок чи куля… Молодці!..

“Молодці” тільки сопіли. Рили землю, аж шурхіт стояв. Коли ж проповзли метрів десять, скомандував Юрченко:

— За мною в атаку — ур-ра!!!

Нещасна яблунька аж затріщала. І найбільше старався сам Юрченко: вибирав достиглі плоди.

Соня себе тільки по лобі постукала, коли Панас Юхимович розповів їй про черговий вибрик сусіда:

— Він ще їх по чужих садках поведе! їстимемо яблука хіба що з базару.— І зітхнула, Лесю жаліючи: — Бідна дитина з отакими батьками!

Але прогноз Сонин не збувся: напади на чужі сади як обрізало, а вся “банда” цілими днями товклася у Юрчен-ків. Спершу захопилися риболовлею, Юрченко день і ніч пропадав би на річці з вудочкою. Клює не клює — стоїть по коліна в воді, як апостол, а тоді бухикає так, що аж Гапочкам чутно.

— Багато ваш чоловік наловив? — спитає, не витримає Соня.

— Та якраз па сніданок котові,— відповість з незлим сміхом Катя: ставилася до свого чоловіка, як до дитини дорослої. Так і казала: — Б мене двоє дітей: Леся і Юрко. От тільки но знаю, котре з них більша дитина.

Тож Юрчолко з’їздив у місто, накупив причандалля рибальського — мало по па місячну пенсію: і вудилища, і жилки, і поплавки та гачки,— і відтоді містечкові черв’яки стали глибше зариватися в землю: викопають і на гачок — ловися, рибко, велика й маленька! Ловилася переважно маленька, та ще болячки, що густо обсідали заповзятих рибалок. І після того як було зламано кілька вудок, і кілька матерів перестріли Юрченка на вулиці з останнім, сто п’ятим, як на той час у газетах писалося, попередженням, придумав сусід для своїх підшефних іншу забаву: збирати по лісах, по лугах залишки зброї, що її посіяла густо ніііна. Для музою бойової слави при школі. Ходив кілька разів до директора ніколи і так йому набрид, що той зрештою погодився: організовуйте, тільки глядіть, щоб комусь рукп-логи но відірвало. (Ще свіжі у пам’яті були ті випадки: там рознесло на шмаття корову, там дітей покалічило — земля ще дихала смертю). І виділив при школі кімнату. Юрченко привіз дошки, змайстрував разом із помічниками стелажі, а потім щосуботи й щонеділі став вирушати з ними в ближні й дальні походи: іноді на день, а часом із ночівлею у лісі, біля багаття, в наметах. Поверталися втомлені, як чорти, перемазані, коли й з руками порожніми, а частіше таки з трофеями. Ііа стендах стали з’являтися автомати й гвинтівки з потрощеними прикладами, з погнутими стволами, гільзи гарматні й гранати розряджені, протигази й патронташі, навіть два кулемети: один ручний, а другий “максим”, що дожив до цієї війни чи не з часів громадянської: щиток весь прошитий осколками і як ножем зрізане колесо. І під кожним отим експонатом — акуратна табличка: знайдено там-то і там-то; як вдалося встановити, в такому-то році, в такому-то місяці така-то паша дивізія (полк, батальйон, а то й рота) тримала тут оборону. Тут же висіли й фото: солдатська могила па узліссі — тумбочка з п’ятикутною зіркою, а на пій напис побляклий; ланцюжок окопів над річкою, геть зарослий травою; бліндажі та землянки, обвалені вибухами; танк обгорілий, Т-34, з намертво закритими люками; крило літака, що стирчить посеред молоденьких берізок,— наче літак, зариваючись в землю, оті берізки й висіяв; молоді й літні обличчя, переважно таки молоді, навіки застиглі в печальному глянці: рядовий… рядовий… сержант… лейтенант…— тоді їх тільки починали збирати по лісах та по луках, по ланах та яругах та й звозити до братських могил…

Якось прикотили гармату, протитанкову, з подібною Юрченко, молоденький ще тоді лейтенантик, і починав воювати. Витягли з болота (чи то гармаші необачно втопили, чи зробили те навмисне, щоб по дісталася ворогові),— два дні воювали з тванню,— обмили, обполоскали в річці та й затягнули гуртом до ІОрчепка в двір. Тиждень розбирали та чистили намоченим у гасі ганчір’ям (всі ганчірки, що ними користувалися матері, зникали, наче корова злизувала), знову складали, вчилися наводити на рухомі цілі: у корів, що паслися на лузі, в єдиного трактора, який диркав по той бік річки, і таки донаводи-лися: колишній ватажок “банди”, а тепер помкомвзводу заклав підкаліберний набій та по тракторові й смальнув. Поцілив якраз у мотор: трактор смикнувся й завмер, а тракторист мерщій скотився на землю.

Того ж дня у дворі ІОрченків зв’явився міліціонер, склав акта “на предмет із’ятія незаконно пріобретьонного ору-жія, іменуємого протівотапковой пушкой”. Гармата була урочисто “із’ята”, Юрченко оплатив капітальний ремонт трактора, ще й одержав сувору догану по партійній вже лінії, а помкомвзводу відбувся досить легким покаранням: з огляду на те, що поблизу не було штрафбатів, його розжалували на рядового.

Та хоч що б там сталося, музей успішно поповнювався експонатами, музей уже ледь вміщався у відведеній для нього кімнаті і потроху ставав гордістю школи. Особливо після того, як музей помітила обласна газета: подала інформацію, що й фото директора па фоні експонатів. Згадали й підполковника Юрченка, який очолює патріотичну роботу, і Гайочку аж у серце кольнуло, коли він прочитав, Соня ж сказала: “Він довоюється”,— мала, мабуть, на увазі постріл по тракторові.

Підростала Леся, вже й вона ходила з татом у походи, не розлучаючися з фарбами й мольбертом,— мріяла стати художницею. Майже щодня бувала в Ганочок: сусіди жили тоді дружно, не минало й дня, щоб не заходили одне до одного, а на опята часто сходились докупи. Соня не раз казала, що ІОр’їенкп хоч трохи й “з привітом”, але люди загалом хороші і їм повезло на сусідів. Панас Юхимович радо погоджуване,и, ііому теж подобались ІОрчен-ки, особливо мама Катя, до якої він відчував боязливу пошану: така була серйозна іі стримана. Ганочки вже добудували будинок, у саду рясно родили яблука, груші, пишні та сліпій, Напас Юхимович їздив на Бессарабку — спорту двічі на тиждень, а потім майже щодня. Леся кінчила вже шостий, коли в транш, в переддень Перемоги, зайшов Юрченко й попросив виступити перед учнями із спогадами.

— Розкажете, як воювали.

Знав би, у що це виллється, не погодився б нізащо.

Того вечора лягли спати дуже пізно: Соня підганяла мундир. Мундир провисів майже два роки ненадіваний, і коли Ганочка кинувся його приміряти, то кітель не обіймай черево, а штаті були тісні в поясі. Соня заходилася переставляти гудзики, доточувати комір, про штани ж сказала, що не обов’язково до самого верху й застібати: підхопить на пасок’ та іі сховає під кітелем.

— 11 і хто іі не иом ітить.

Ганочка послухався, а потім, коли вже стояв на сцені, то про штани тільки й думав: все здавалося, що пасок виліз з під кітеля.

Та це ще на нього чекає, це ще буде попереду, а поки що дружина, вже вкотре приміряючи кітель, цікавиться, не випускаючи нитки з зубів:

— Про що ж ти їм розповідатимеш?

— Про війну…— Ганочка і сам до ладу не знає, про що говоритиме, його вже аж острах бере, що отак легковажно погодився. Міг би й відмовитись, пославшись на якусь вигадану хворобу, а тепер вже було пізно.

— Що про війну? — Націлена на конкретну щоденну роботу, Софонька терпіти не могла загальників.

— Ну, про війну… Як воювали…

— І тут тебе треба вчити! — каже з досадою Софонька.— Як же ти виступатимеш, коли й сам до ладу не знаєш, про що говорити? Тоді краще й зовсім не йти!..

Панас. Юхимович уже іі радий не йти, але ж сусід. До кін і паявся на його голову!

— Ти от що… ‘Ги пригадай якийсь бойовий епізод.

Бойовим епізод…

— Може, про Зайчика?

— Ну от, а ти сушив голову! — задоволено каже дружина.— Звіспо ж, про Зайчика!.. Як ти одразу про це не подумав!..

Гапочці самому аж дивно: не згадати одразу ж про Зайчика!

— Ти його пам’ятаєш? — питає схвильовано Софонь-ку.— Фото його пам’ятаєш? (Софонька Зайчика живого вже не застала).

— Пам’ятаю,— відповідає дружина приглушено: у неї все ще нитка в зубах.— Та постій, не крутися! Дай пришити хоч гудзика…

Гапочка ж уже не може на місці і встояти: фото!.. До його фото?..

Мусив обов’язково знайти… Сьогодні ж, негайно…

І коли Софонька нарешті його одпустила (“ІІу от, тепер ти хоч на людину схожий”), він, мундир не знімаючи, кинувся до кабінету.

Кабінет Гапочки був на другому поверсі, великими вікнами в сад: Софонька сама купувала стіл, крісло, канапу, лампу настільну й велику, на відро добре чорнильницю: “Писатимеш мемуари”. В книжкових магазинах стали появлятися спогади маршалів та генералів — Софонька до цих книжок ставилася досить спокійно, поки не наткнулася на мемуари полковника. Відтоді втратила спокій: її Паня теж писатиме мемуари. І нещасний Гапочка, який розучився вже й ручку тримати, мусив сіда-. ти щовечора (Софонька чомусь була переконана, що мемуари пишуться тільки вечорами)… мусив щовечора гибі-ти по дві-три години за письмовим столом. Сидів і краєчком вуха ловив: лягла уже спати дружина чи не лягла…

Мемуари так і не побачили світу, хоч Софонька мучила його майже півроку. “Ось хай трохи звільнюся — писатимемо разом”,— вирішила врешті вона. Гапочка ж відтоді в кабінет ні ногою…

Метався по кабінету, шукаючи фото. Мало бути десь тут… тут, у столі… Висунув шухляди, нишпорив у паперах, листах, документах, акуратно складених Софонь-кою (“Боже, що ти тут наробив! — вичитуватиме потім дружина.— Я не встигаю прибирать за тобою!”). Фото не було. Тоді Гапочці здалося, що воно в якійсь із книжок. Почав діставати товсті й тонкі томики з книжкової шафи (все це були мемуари, Софонька все ще надіялася, що чоловік таки писатиме. Софонька не раз казала Гапочці,

коли він лаштувався подрімати після обіду: “Краще почитав би мемуари”), але фото не було і в книжках. І коли він уже зовсім втратив надію, його погляд упав на цупкий зелений папір, що лежав на столі. Глянув і одразу ж згадав: так ось до воно! Він же сам його туди й поклав!

Підняв папір і побачив вилинялий прямокутник фотографії. І очі Зайчика, великі, повні довіри, по-хлоп’ячому віддані, прямо-таки закохані в нього, так і вдарили Тапочці в душу.

Ганочка, тоді ще старший лейтенант і командир стрілецької роти, приймав поповнення, прислане з батальйону. Поповнення прибуло ще затемна, щоб не помітили німці; Гапочка само додивлявся тривожний передсвітанковий соп (снилися все бої, будь вони прокляті!), як його розбудив старшина:

— Товаришу старший лейтенант!.. Товаришу старш-леіітепаит!..

— Га?.. Що?.. — — Тапочці здавалося спросоння, що ворог рушив у наступ або ще гірше: прибуло якесь високе начальство.

— Поновлення, товаришу старіплейтепапт.

Гапочка одразу ж пригадав обіцянку комбата прислати поповнення.

— Скільки?

— Двадцять із хвостиком.

— Який іще хвостик?

■— Самі побачите.

— Гаразд, зараз вийду.

Старшина пішов. Гапочка ж усе ще позіхав, чухмарячи груди: до трьох годин ночі затримався у взводах, перевіряючи оборону (комбат попередив, що німці збираються зрізати виступ, за який вчепилася рота Гаиочки), обійшов весь передній край, у всі окопи заглянув, цікавився наявністю боєприпасів, особливо для кулеметів, на кулемети покладав усі надії: знекровлена в попередніх боях рота його не мала й половини штатного складу. А прийшовши до себе в землянку, насмілився подзвонити комбатові: знову просив прислати хоч трохи бійців.

— Та до я тобі їх у… візьму! — одразу яг розлютився комбат,— У мене тут роддому немає! Ясно тобі?

Іншим разом Ганочка трубку й поклав би, але зараз у нього у вухах ще лупали розпачливі благання ком-взводів дати хоч трохи людей.

— Слухай, Ганочко! — заревів у трубку комбат.— Ти

мені кинь!.. Не затримаєш фріца, я з тебе три шкури здеру!.. Ви там що: воювать розучилися?!

Врешті комбат, накричавшись уволю, пообіцяв прислати поповнення.

Після розмови з комбатом Гайочка, хоч який був на-томлений, заснути одразу ж не міг: все здавалося, що він чогось недогледів, щось узівав, повзаючи по передньому краю. Таке, хоч знову взувайся та вертайся у взводи. Врешті, натягнувши полу ‘шинелі на вухо, заснув. І тільки заснув, як його розбудив старшина…

Потягнувшись, аж затріщало в суглобах, Гапочка змусив себе одірватись од тапчана. Навпроти, на такому ж тапчані, смачно хропів замполіт. Ганочка спершу хотів його розбудити, та, пожалівши, роздумав. Взувся, підперезався ременем з важким парабелумом, застебнув комірець гімнастерки. Пригинаючись, щоб не зачепити головою низького одвірка, покинув землянку.

В обличчя йому так і вдарило сирістю. Заболочена річечка текла поблизу землянки, од неї щоразу наповзали передсвітанкові осінні тумани, пронизували до кісток. Гапочка подумав про фуфайку, але вертатись не став: натомість занепокоєно глянув угору. Тепер, коли його попередили про можливу спробу німців ліквідувати виступ, він, виходячи з землянки, щоразу дивився у небо. Цього разу не побачив жодної зірки, отже, німці не зможуть бомбити,— Гапочці аж па душі розпогодилося, і вій, повеселілий ураз, піднявся сходинками, пішов до прибулих.

Бійці стояли, вишикувані старшиною в одну шеренгу, по зросту підібрані: правофланговий найвищий, потім нижчий, нижчий і нижчий, а вже на лівому фланзі щось аж при самій землі,— Гапочка лише тепер зрозумів, кого мав на увазі старшина, поминаючи “хвостика”, бійці тонули в передсвітанковому мороці — темними зіщуленими постатями, сірими плямами облич. “Струнко!” — не дуже голосно, щоб не докотилося до німців, але не так уже й тихо, щоб не втратити металу в голосі, скомандував старшина та й, карбуючи крок, пішов назустріч комроти. І тільки долоню до кашкета підніс — “Вільно!” — сказав йому Гапочка, і старшина, невдоволений, що комроти не дав одрапортувати як слід, обернувся й скомандував: “Вільно!” Бійці заворушилися, хтось кашлянув, хтось тихо щось мовив сусідові. “Розговорчики!” — строго сказав старшина, і бійці знову завмерли.

Гапочка йшов уздовж шеренги, марно намагаючись розгледіти обличчя бійців. Не бачив ні брів, ні очей, ні губів — лиш© неажразно сіріючі плями під великими й малими пілотками. А може, це й краще, що він їх не бачив: скільки провоював, а й досі не міг звикнути до нетривкості людського життя… Звикнути до того, що людина, яка щ© зранку стояла перед тобою жива та здорова, увечері може бути вже мертвою.

Зупинився навпроти “хвостика”, зовсім уже не по-ко-мандирському, тихо і м’яко спитав:

— Ваш© прізвище, товаришу боєць?

“Хвостик” здригнувся, наче оце щойно вгледів командира, виструнчився, дзвінко вигукнув:

— Зайчик!

Хтось ннрсвув, хтось реготнув, Ганочка ж із жалем дивився на Зайчика: до щему в серці хотілося, щоб оцей “хвостик” хоч трохи пожив.

— Хворі є? — звернувся до шеренги в надії, що Зайчик озветься перший. Тоді він одправив би його в санбат. Поки дійде, поки там розберуться, дивись, і мине оцей бій, що не обіцяв нічого хорошого.— Псі здорові? — запитав ще раз Ганочка, бо шеренга мовчала.

— Та мовби по хворі,— обізвалися з правого флангу.— Хіба що голодні

— Старшина! — обернувся до старшини Гапочка: він уже вирішив, що робити з Зайчиком.— Бійців нагодувати, порівну розвести по взводах… Рядового Зайчика до мене вістовим…

Панас Юхимович аж морщиться болісної йому тепер здасться, що Зайчик ножна би довше, коли б він його відправив у вааод. Адже німці того дня так і не наступали: заслали тільки розвідників, коли він повертався од взводів. Він, замполіт і вістовий Зайчик…

А перед тим був довгий день, повний тривожного чекання наступу німців. Без кінця дзвонив телефон. Гапочка хапав розаечену трубку, прикладав нервово до вуха: лунав здебільшого, охриплий од постійної лайки голос комбата. “Як там німці?.. Не ворушаться?.. Гляди мені, Гадочко!..” Гайочка клав трубку і важко зітхав: уже наперед відчував себе винним. Подзвонили двічі й з полку, і хоч ці не лаяли, не погрожували здерти три шкури, коли що буде не так, йому від цього було не легше. Під кінець дня Гапочка вже був би радий, аби німці рушили в наступ,— тоді він хоч знав би, що йому робити, але німці

мовчали, зачаєні, німці навіть не відповідали на постріли, наче знущаючись із нього,— таке, хоч самому піднімай людей в атаку.

Врешті не витримав і сам комбат: перед обідом появився в землянці.

Одразу ж стало тісно, хоч комбат був низенький на зріст, ще й худий,— може, од комбатового басовитого голосу (хто не бачив його, а чув тільки голос, обов’язково думав, що розмовляє з людиною двометрового зросту). А може, від кавалерійської бурки, що її носив навіть улітку комбат, нещадно під нею пріючи,— Гапочка аж у стінку вдавлювався, щоб не зачепити начальство.

— Так що твої, Тапочко, німці?.. Що вони собі думають, га?..

Гапочка одразу ж відчув себе винним за німців.

— А це що таке? — помітив Зайчика комбат.— Чому не в окопах?

— Це мій вістовий.

— Вістовий?.. Багато, Тапочко, живеш!.. Я, можна сказати, весь батальйон оголив, а ти ординарців заводиш!.. У генерали націлився, Тапочко?

Гапочка про генеральські погони й не снив, одпак заперечувати не став: з гіркого досвіду знав, що начальству краще не перечити, начальство треба слухати мовчки й уважно.

— Гляди мені, Тапочко! — паче бажання стати генералом було якоюсь крамолою.

Влетіло й політрукові, літньому вже чоловікові з обвислими, як у сома, вусами (Панас Юхимович напружував, напружував пам’ять, але згадати його прізвища так і не зміг).

— А ти чого опустив свої вуса? Німців злякався?

— Вуса тут ні при чому,— відповів політрук, чим і викликав нову порцію крику: комбат був переконаний, що підлеглих можна виховувати лише криком і лайкою.

Накричавшись досхочу, комбат забажав пройтися по передовій: на власні очі побачити, як приготувалися взводи до наступної атаки німців. І хоч Гайочка з політруком його відмовляли: день же, поки добиратимуться до окопів, німці перестріляють їх запросто! — але так і не вмовили. “Боїшся, Тапочко?” І Гапочка й політрук врешті взяли автомати. “І вістового прихопіть, хай звикає!” — не забув, бач, і бійця, що перелякано сидів у кутку. Зайчик теж ухопив автомат, подарований Тапочкою (нищечком грав-

ся ним, наче дитина, приміряв і сяк і так — не міг намилуватись), вискочив за командирами: найбільше боявся, мабуть, одстати.

Німці, звісно ж, їх обстріляли: на белебні, щойно виткнулися з-за ріденьких дерев. Під ногами чавкотіло болото, попереду, на довгому пагорбі, чорніли наші окопи, а ще трохи далі, на висотці ириилеснутій, густо порослій кущами, сиділи вже німці… вони відкрили вогонь з міномета: перша міна провила вгорі тоскно й тривожно, і необстріляний Зайчик, який іще не знав, що та міна, яка виє, то ще не твоя, а твоя та, що шелесне, плюхнувся прямо в твань, що й дало привід комбатові поцікавитись саркастично: “Як ти з такими воювати збираєшся, Тапочко?” — наче не він Зайчика і прислав; але за кілька секунд вже сам лежав у болоті, бо друга міна вже не завила — зашелестіла над головами. І рвонуло, і вибухнуло, й обкидало тванню…

Добралися до наших окопів, як чорти, перемазані, а в Зайчика було зблідло обличчя і великі, страхом налиті очі. 1 в першому ж бліндажі Тапочка наказав бійцеві почекати їх тут. Хай прийде до тями, трохи оговтається: по собі упав, що перші хвилини під вогнем найстрашніші. Хай потім буде ще гірше, набагато гірше, але перший осколок, перша куля не забуваються.

Комбат облазив усі окопи, перевірив майже кожну гвинтівку, не кажучи вже про кулемети, нагнав страху на командирів взводів, пообіцявши з їхньої шкіри пошити собі чоботи, якщо не втримаються, і знову ж, не чекаючи, поки смеркне, поліз у болото. Цього разу Зайчик не впав, як завило вгорі,— втягнув лише голову в плечі, а коли врешті добралися до ріденького лісу, засміявся нервово, назад оглядаючись: хоч як німці по них стріляли, а вони, бач, уціліли! І в очах його сяяв радісний подив…

Комбат нарешті пішов, Тапочка ж, діждавшись вечора, вирішив ще раз провідати взводи: не те що не довіряв своїм командирам — просто йому не сиділося в землянці. Не сиділося й політрукові, і вони тепер уже втрьох, разом із Зайчиком, рушили на передову.

Було темно й тйхо: жодного пострілу, жодної з того боку ракети (“Вони що там — повмирали?” — спитав по-літрук новдоволепо), Тапочці теж було не по собі від цієї незвичної тиші, і, добравшись до командира першого взводу, він спитав занепокоєно:

— Ііу як?

— Все так же: мовчать.

— Мотори не гули? — Гайочка найбільше боявся, щоб німці не підтягнули танки, хоч танкам робити тут було нічого: в болоті одразу зав’язнуть.

— Та мовби не чутно… Гули б, то почули б…

— Кулемет пристріляли? — В “станкача”, що на фланзі, став заїдати замок, кулеметники провозилися з ним майже весь день, поки кулемет знову ожив: послав у бік німців таку довгу чергу, що ті врешті озвалися кількома мінами.

— Пристріляли. Строчить, як швейна машинка…

Пройшли і в другий взвод, і в третій, і всюди одне

й те ж: жодних ознак, що ворог готує наступ.

Попередивши командирів, щоб не спускали очей з ворожих окопів, Ганочка, трохи заспокоєний, повертався до свого командного пункту. Пройшли болото і тільки ступили до лісу, як зіткнулися з німцями.

Не зіткнулися, власне, німці самі накинулися на них. Вброжа розвідка, яка просочилася через нашу лінію оборони, либонь, ще минулої ночі, а може, й позаминулої. Німці, напевне, вистежили їх, коли вони добиралися до передової, але ще не стемніло, а фашисти не хотіли йти на невиправданий риск, тож залягли і стали чекати, коли командири вертатимуться. Про це подумав Ганочка вже пізніше, коли все минулося, як і про те, що ворожі розвідники вирішили взяти саме його, а не політрука (ноліт-рук був убитий одразу ж — у серце ножем), а тоді позаду раптом шелеснуло, тріснуло, щось паче судомно зітхнуло,— Гапочка обернутись не встиг, як на нього навалилися, здушили за горло, затиснули рота. Він рвонувся, покотивсь по землі, щосили ударив когось, аж хряснуло, ухопив, крутонув, вивертаючи руку, що тягнулась до рота, знов зірвався на ноги, наосліп б’ючи кулаками, і одразу ж попереду, од темної постаті, гостро спалахнуло, тріснуло, обпекло Гапочці шию. Чиясь куца тінь метнулася напереріз, затуляючи Гапочку, метнулася й одразу зламалась, бо тріснуло ще раз і ще,— Гапочка зірвав автомат, який чудом утримався на ньому, навідмаш ударив прикладом, присів, крутонувся, тиснучи водночас на гашетку. Автомат забивсь, як живий, сипонув гарячими гільзами,— Гапочка тиснув і тиснув, прошиваючи темінь довжелезною чергою, аж поки сухо клацнула сталь. Гарячково висмикнув порожній ріжок, вставив новий…

Довкола було тихо і мертво, лише на передовій, за

Б А. Дімарив, ки, И

якихось двісті метрів од нього, затріщали автоматні й гвинтівочні постріли, довгою нервовою прошвою обізвався кулемет. А з невидимої звідси висотки, зайнятої ворогом, щедрим розсипом злетіли ракети, повисли вгорі, і в тремтливому світлі, поміж танцюючих тіней дерев, майже під ногами у себе побачив Ганочка непорушні тіла.

— Лейтенант!.. Лейтенант!..

Мовчало, тільки потріскувало (Гайочка не розумів, що то у нього в вухах).

— Рядовий Зайчик!

Знову то ж гнітюче мовчання. Й огидно тремтіння у враз ослаблому тілі. Й похапливий тупіт з боку землянки, і чавкіт, і хлюпіт — вже од болота: бігли свої…

— Здорово ж ви їх! — сказав старшина, коли тривога вляглася і порахували зрізаних чергою німців.

— Обшукайте, заберіть документи,— глухо наказав Ганочка: не відчував навіть радості, що лишився живий.

Шия, зачеплена кулею, всо дужче пекла, кров гаряче стікала за комір, ало Гапочка по квапився з перев’язкою, Гапочці зараз інше боліло:

— До лейтенант?

— Ось, вбитий. — Старшина навіть ліхтарик на секунду ввімкнув — вихопив з темряви зламано тіло.

— Зайчик?

— Ось лежить.

— Що з ним? — надіявся, що хоч Зайчик лишився живий.

— Те ж саме.

— Мертвий?

— Мертвішого не буває…

Нелюдська втома враз навалилася на Ганочку. Втома і байдужість до всього на світі. Ледь переставляючи ноги, вій почовгав до землянки…

Дізнавшись про німецьких розвідників, комбат не примусив себе довго чекати: прикотив одразу ж, закричав ще з порога:

— Ну, Гапочко, ти даєш!.. Цирку не треба!.. Фріци у нього в тилу, наче у себе вдома, розгулюють! Як вони всіх твоїх командирів не переловили?

Гапочка, який досі лежав з туго забинтованою шиєю (рана все дужче пекла, набухаючи під бинтом, його вже нудило)… Гапочка звівся при появі комбата, вислухав мовчки оту саркастичну тираду: поряд із тим, що сталося, всі слова для нього зараз нічого не важили.

Комбат рушив до грубо збитого столу. Війнув полами бурки, аж захилитався язичок у “катюші”, сів на єдиний ослінчик.

— Доповідай, як сталося!

Слухав, недовірливо гмикав.

— Не знаю, що й робити з тобою, Гапочко… Як воювати далі будемо, га?..

Ганочка похмуро мовчав. Відчував себе винним у всьому. І в тому, що саме в нього, в тилу, з’явилися,— будь вони й прокляті! — німці, що загинуло двоє наших людей і навіть у тому, що він лишився живий. Тож він і не пробував якось виправдатися перед комбатом: стояв і мовчав. Комбата ж чомусь найбільше обурювало те, що Ганочка не полонив жодного німця.

— Перестріляти й дурень може!.. Скільки їх утекло?

— Не знаю.

— Не знаєш!.. Що ти, Гапочко, знаєш?.. Командир з тебе, як з лайна куля! Тобі не ротою командувати, а похоронною командою!..

Налаявшись досхочу, звівся й сказав:

— Гаразд, повірю ще раз у тебе… Гляди ж! Гляди мені, Гапочко!..

“Хоч би ти швидше забирався!” — тоскно думав Ганочка: йому вже не хотілося й жити. І коли комбат нарешті пішов, Ганочка знову отупіло опустився на ліжко. Сидів і дивився безтямно на стіл, де лежали дві книжки солдатські, записник у потертій обкладинці, кілька листів та фотографій — усе, що лишилося од недавно живих по-літрука й Зайчика… Л тепер уже мертвих… Тепер уже мертвих… Ганочка глянув у куток біля входу і враз пригадав, як там сидів Зайчик і гравсь автоматом і як він засміявся, ще вдень, здивовано-радісно отам, на узліссі, коли вони вибралися з-під мінометного обстрілу, живі й неушкоджені, й куцу тінь, вже уночі, дві години тому, яка метнулася напереріз, його затуляючи, і зламалась одразу, і впала,— Ганочка аж застогнав, бо зрозумів, що отією тіппго і був його вістовий. Зайчик кинувся під кулі, рятуючи його, командира. І в мозку Гапочки настирливо й болісно билося: “Похоронки… Пиши похоронки!..” — і знову й знову навертало його погляд до столу, де лежали документи вбитих. Гапочка ніколи їх не писав, оті похоронки, не міг їх писати: всі слова здавалися йому нікчемними й блідими поряд з тим горем, яке несли оці похоронки, він лише підписувався, а писав політрук, і от

уже треба писати й па нього… Й на Зайчика… “Не зараз… Хай потім… Хай вранці…” Але похоронки не були написані й ранком: німці таки рушили в наступ і вибили з окопів два його взводи — загнали в болото, під кулі та міни, і Гапочка, поклавши в кишені гранати, з автоматом в руці сам пішов піднімати людей під нещадний вогонь,— підняв і повів у атаку. Стріляючи, кидаючи, щось кричачи, він перший доскочив до шанців, перемахнув через бруствер, погнався за сіро-зеленими спинами, що густо дерлися вгору,— його обганяли, і він обганяв, і не було вже нічого, крім бажання наздогнати, ударити, збити, втоптати у землю…

Так його рота не тільки одбила ворожу атаку, а її захопила висотку, всіма прокляту висотку, з якої німці продивлялися весь наш передній край оборони — голову не давали підняти.

— Молодець, Тапочко! — кричав у трубку комбат.— Я знав, що ти у мене орел! — Гапочка одразу ж згадав про “лайко”.— Можеш вертіти дірку під орден!..

А Тапочка, слухаючи комбата, приречено думав, що треба сідати й писать похоронки. По тільки на політрука й Зайчика, а що па чотирнадцятьох, що їх иоховали сьогодні в братській могилі. По подякувавши навіть комбатові, Тапочка поклав трубку, довго дивився на гору документів, що належали вбитим. Важко зітхнув, підсунув до столу осліп, вийняв з кишені трофейну ручку з “віч-пим” пером.

Знову задзвонив телефон.

Гапочка здригнувся, кинув з досадою ручку. Ні, йому таки не дадуть і дихнути! Що за проклятий день!

Звівся, взяв трубку, що аж підскакувала,— дзвонив знову комбат.

— Як там у тебе, Тапочко? — голос комбатів лунає весело, по-панібратському.— Тихо?.. Фріц не ворушиться?.. Тоді чекай гостей. Гостей, а не німців! — і засміявся власному дотепові.

Гостями могло бути тільки начальство, комбат, либопь, уже роздзвонив на весь полк, Гапочка занеиокоєно глянув на дві пом’яті постелі з кинутими жужмом шинелями, заходивсь прибирати. Навівши у землянці такий-ся-кий лад, глянув на себе в люстерко, що лишилося після чепурупа-політрука: брудною щетиною заросле обличйя, праве око червоне од крововиливу, ще скроні синець отакенний, гімнастерка з обірваними гудзиками, на шиї

рудий валик бинта. Глянув донизу, на галіфе: роздерте вище коліна — шматонуло осколком?.. Ні, швидше зачепився об колючу дротину… Там того дроту було, як сміття… Ганочка дивився на себе, на свій одяг пошарпаний, на стоптані чоботи, руді од болота, і думав приречено, що вигляд у нього, як у арештанта,— тільки приймати гостей! Згадав про нове галіфе з тонкого командирського сукна, що його ще не надягав жодного разу, дістав, переодягнувся похапливо (не вистачало ще, щоб його застали без штанів!), гімнастерку ж полишив цю, бо іншої не було… За гімнастерку хай вибачають — не до парадів було… Об-бинтував ще раз шию, дістав бритву, шматок ерзац-мила, що пахнув чорті й чим, заходився голитися. З молодою м’якою щетиною паче зшкрібав утому, що накопичувалася протягом оцих днів і ночей, осідаючи в ньому,— вивільнявся од чогось важкого й похмурого, з насолодою водячи бритвою, і, коли вмився й одеколоном навіть протерся, йому стало аж легше.

Комбат, як і обіцяв, прийшов секунда в секунду.

— Ну, Гапочко, розкажи кореспондентові, як ти у мене воюєш! — закричав ще з порога.— Знайомся, товаришу майор: це мій найкращий командир… А це — товариш майор, кореспондент нашої фронтової газети. Відчуваєш, чим пахне?

Од комбата пахло фронтовими ста грамами. Був явно задоволений Тапочкою, а ще більше, мабуть, собою: в тім, що рота не тільки відбила атаку, а й потіснила ворога, відчував і свою неабияку заслугу. Кореспондент, високий цибатий майор, одразу ж потягнувся до планшета, але комбат його зупинив:

— Зачекай, майоре, у нас так не водиться… Спершу перекусимо, а тоді вже й до діла.— І підморгнув до Тапочки: давай, мовляв, пригощай!

Ганочка одкрив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав трофейну баклажку із шнапсом. Запросив до столу.

— Так за що вип’ємо? — запитав комбат, коли шнапс був розлитий по кухлях.— Та, майоре?

— Хай он скаже господар,— кивнув на Тапочку кореспондент: Тапочка весь час ловив на собі його допитливий погляд.

— Рубай, Гая’очко, тост! — весело скомандував комбат,— Не осором царицю полів!

Тапочка тости проголошувати не вмів, коли й траплялося, то пив мовчки. Хотів уже був проголосити тост за нашу перемогу, бо цим, власне, і жив кожен фронтовик, та ось погляд його упав па солдатські книжки, що лежали осиротіло на ліжку. Перед очима його гойднувся широкий горбик землі, що виріс за землянкою, де лежали і Зайчик, і політрук. Тихо сказав:

— Вип’с.мо за світлу пам’ять тих, що загинули…— Хотів іще щось додати, ало бипт душив горло, і Тапочка, морщачись чи то од болю, чи од смердючого шнапсу, висушив кухоль до дна. Й одразу ж відчув, який він голодний: з учорашнього дня крихти в роті пе мав.

Потім кореспондент таки розстебнув свій планшет, дістав блокнот і авторучку.

— Не звертайте уваги,— сказав. Тапочці ж стало ще важче говорити, хоч він чесно намагався розповісти про все, що відбулося протягом минулої доби. Хотів був почати із того, як зіткнувся з німецькою розвідкою, але комбат його перебив: “Ти про бій давай, про бій!” — Ревнивий до слави свого батальону, комбат не хотів, щоб кореспондент довідався про цей неприсмний випадок, і Тапочка став розповідати про бій. Невдоволений собою, аж морщився внутрішньо: так у нього незугарно виходило. Кореспондент занотував. Тапочці весь час здавалося, що майор тільки вдає, що записує, коли ж він замовк, майор задумливо почухав чоло.

— Не густо,— засміявся, морщачи носа.— Ну, нічого, щось домалюємо.— Ще раз почухав чоло, а комбат, занепокоєний тим, що розповідь Тапочки не справила враження, поспішив пояснити:

— Він у мене третю добу вже не спить… Фріців у гості чекав…

— Перепало вам! — поспівчував кореспондент.— По собі знаю, що це таке… Ну, гаразд, не буду більше вас мордувати… Ще одне — і кінець… Назовіть кількох бійців… Про кого треба згадати.

Тапочка одразу ж подумав про Зайчика. І, намагаючись не зустрітися поглядом з комбатом, став розповідати про нічну пригоду. І диво! — розповідь полилася легко та вільно, де й знаходилися слова, кореспондент враз ожив, очі його загорілися, ручка прудко забігала по чистії! сторінці.

— З цього й починали б! — сказав задоволено, склавши

блокнота. Побачив документи убитих і запитав: — Фото не лишилося?

— 6,— одразу ж пригадав про фото Ганочка. Знайшов фото Зайчика, дав майорові.

— Зовсім ще дитина! — сказав майор, роздивляючись фото.— Можна, я візьму його з собою?

— Звичайно ж, майоре, бери! — дозволив комбат.

Ганочка ж попросив:

— Тільки верніть.

— Обов’язково,— пообіцяв.— Спробую надрукувати.— Вклав фото в блокнот, знову потягся до документів.— А це чиє? Теж Зайчикове?

— Так.

— Можна глянути? — Не чекаючи дозволу, майор узяв фото, вражено мовив: — О, наречена!.. Гарненька!.. Як, капітане? — Це вже до комбата.— Одружився б із такою? — Комбат одразу відповів, що одружився б, Ганочку ж від легковажного запитання майорового аж пересмикнуло: бачив Зайчика, не живого — убитого, із строго застиглим обличчям,— Зайчик наче постарішав за ті кілька секунд, коли помирав, на добрий десяток років, узнав щось таке, чого їм, живим, знати не дано. Ганочка ледь стримався, щоб не висмикнути фото в майора, а той, повернувши аркушик картону тильною стороною, вигукнув: — О, тут і напис! — І прочитав: — “Дорогому мужеві Василькові Федоровичу на довгу любов. Оля…” Так він, виявляється, й одружитись встиг!.. Переспав нічку-другу й одразу ж па фронт… Можна, я і це фото візьму?

— Забирай хоч усі! — великодушно дозволив комбат. Ганочка ж, глянувши на комбата майже з ненавистю, раптом сказав:

— Не можна.

— Ти що? — вирячився на нього комбат.

— Не можна! — повторив, збліднувши, Ганочка.

— Тоді я хоч напис перепишу…

— І напис не можна!

— Та ти що, Гапочко, що?! — закричав на нього комбат,— Ти думаєш, що ти верзеш?!

Кореспондент усміхнувся, зніяковів, стенув плечима!

— Ну що ж…— І поклав фото назад.

— Ну, Гапочко!..— Вже з землянки виходячи й пропускаючи майора, сказав гнівно комбат: — Я тобі цього не забуду!

Тапочка тільки зітхнув: сам не знав, що з ним скоїлось. Відчував тільки, що оте фото не віддав би нізащо.

Провівши комбата й майора, повернувся до землянки. Ходив туди-сюди, поглядаючи нерішуче на документи: страшенно хотілося взяти фото, роздивитися його вже наодинці, але не зважувався. Здавалося, що за кожним рухом його стежать ревно і пильно Зайчикові очі, проникають у душу, читають не тільки те, що він зараз думає, а й те, що він не встиг і подумати. Врешті наважився, обережно взяв фото, поклав на широку долоню, підніс до вузенького, з якоїсь хати позиченого віконця з однією-єдиною шибою.

Світло скупо лилося в землянку, сонце саме сховалося за хмари, фото враз набуло дивовижної об’ємності, лице юної дівчини наче ворухнулося, подалося до нього. Вона була напрочуд подібна до Зайчика: великими очима довірливими, дитинною припухлістю вуст, якоюсь особливою чистотою, властивою тільки дуже юним і дуже чистим істотам. Ганочка аж задихнувся од жалю до цієї незнайомої дівчишш-жінки, яка, того ще не знаючи, була вже вдовою…

Залунали кроки, ввійшов старшина, Ганочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:

— Ну, що там?

— Принесли боєприпаси.

— Зараз іду.

Зачекавши, поки старшина вийшов, Ганочка дістав із кишені посвідчення, вклав фото Зайчикової дружини: не хотів, щоб іще чиїсь очі прочитали той напис…

Кореспонденція невдовзі з’явилася у фронтовій газеті: розповідь про подвиг рядового Зайчика, який ціною власного життя врятував командира. Комбат був невдоволе-ний: він чекав, що майор напише, як його рота не тільки відбила ворога, а й сама перейшла потім у наступ і взяла висоту (тепер, коли вона стала вже нашою, комбат і не подумав би зневажливо називати її горбиком,— це вже була висота, яка мала неабияке тактичне значення)… Комбат докоряв пізніше Гапочці: “Смикнуло ж тебе за язика!” — але згодом змінив свою думку: кореспонденція набула розголосу, її передрукувала центральна газета. Зайчика представили посмертно до нагороди, Гапочка ж став дивівійною знаменитістю, Ганочку невдовзі призначили командиром сусіднього батальйону, присвоївши чергове звання капітана.

Майор довго не повертав Зайчикове фото, аж Тапочці довелося написати в редакцію. Фото ж Олі він носив з собою і частенько-таки, наодинці лишившись, роздивлявся довірливе обличчя, і в нього поступово визрівала ось яка думка: як скінчиться війна, він поїде до Олі й одружиться. Про це, звісно, він їй не написав — переслав лише газету, в якій ішлося про подвиг Зайчика, а згодом і свій атестат, і коли думав про Олю, то на душі в нього ставало тепло й затишно. 1 він таки поїхав би до Олі після війни, й одружився б з нею, коли б не бенкет, не зустріч із Со-фонькою і, як грім з неба ясного, несиодіване для нього одруження…

Але навіть одружившись, Тапочка не зажадав назад атестат: Оля одержувала гроші аж до кінця війни. Соня досить спокійно ставилася до цього, бо гроші па фронті нічого не важили, про Олине ж фото довідалася набагато пізніше, коли Тапочка вже був комендантом німецького міста. Якось він їй розповів про свій намір одружитися з Олею, й Софонька одразу ж зажадала:

— Покажи!

А коли побачила, звідки Тапочка дістав Олине фото, вражено спитала:

— Ти так його біля серця й носив? І я досі нічого не знала!

Роздивлялася довго і пильно, врешті сказала:

— Нічого в ній особливого.

Але роки йшли, Сонине обличчя снувалося зморшками. Олине ж лишалося юним та чистим, і хоч Тапочка після одруження більше їй не писав і десь навіть її адресу посіяв, він все ж іноді, після чергової сварки з дружиною, діставав оте фото і довго дивився на нього, і завжди з’являлося відчуття непоправної втрати. Софонька, мабуть, підстерегла оте споглядання: якось Олине фото зникло, Тапочка довго його шукав, але так і не зміг знайти…

Про все це й пригадав Панас Юхимович Тапочка, полковник у відставці, кавалер багатьох орденів та медалей, готуючись до виступу в школі.

Хоч як переживав та непокоївся Тапочка, все склалося краще, аніж він міг сподіватися. Чи то загальний урочисто-святковий настрій вплинув на нього, чи виступ підполковника Юрченка, який розповідав дітям про шлях, пройдений у війну Панасом Юхимовичем, чи підбадьорливий усміх дружини, яка сиділа попереду: “Не бійся, я з тобою!”, чи, нарешті, висока трибуна, за яку можна було сховати штани, що не сходилися в поясі,— тільки Ганочка, на його власний подив, одразу знайшов потрібні слова, і, коли він скінчив, йому аплодували довго та щиро. Потім були виступи учнів та вчителів, були квіти й слова подяки за зустріч цікаву та корисну, був вечір, урочистий і тихий, коли вони втрьох поверталися зі школи. А через день — невеликий, всього на двадцять рядків, допис в обласній газеті за підписом підполковника запасу Юрченка: згадувався там лише Гапочка, Панасові Юхимовичу аж незручно стало, що сусід не згадав і словом себе. Софонь-ка ж невдоволено сказала:

— Міг би написати й більше.

Допис, одначе, акуратно вирізала й поклала до папки.

Він не минув безслідно, той допис: вже через тиждень до Ганочок завітав молодик, відрекомендувався кореспондентом республіканської вже газети. Мучив Гапочку години три, розпитуючи про Зайчика, дуже шкодував, що не збереглася його адреса,— Панас Юхимович лише винувато зітхав, Софопька ж спитала: “Молодий чоловіче, ви на війні коли-небудь бували?” — мовляв, па війні не те що адреси — власно втрачали життя.

— Гаразд, будомо надіятись, що хтось із рідні відгукнеться,— сказав тоді кореспондент. І попросив Зайчикове фото.

— Не згубіть: це наша реліквія! — попередила Со-фонька.

Кореспондент пообіцяв неодмінно привезти.

Сфотографував і Гапочку: при всьому параді, в орденах та медалях, і Софонька потім сказала, що доведеться шити новий мундир… “Ні, ти мені не говори! — коли Гапочка став заперечувати: він страх не любив ходити в ательє на примірку.— Новий мундир тобі необхідний! Мало де виступати доведеться!” Он він у шафі й висить, новий-новісінький, як висить кілька цивільних костюмів,— одягаючись сама, Софонька не забувала й свого чоловіка, частенько йому обнови справляючи. (“Для молі!” — морщився Панас Юхимович, морщився, але покірно приміряв і казав, що дуже подобається, щоб не розсердити дружину). Мундир цей він кілька разів надягав, коли вже появився Сашко, але то було пізніше, набагато пізніше, а перед тим було надруковано великий, на три колонки, нарис у республіканській газеті, і Зайчикове фото, і його, Ганочки, фото, і Софопька завела пишну папку із шкіри й урочисто сказала, що це — для статей, фронтова слава, яка була трохи померкла, знову поверталась до Ганочок. До Панаса Юхимовича вже привіталося кілька незнайомих людей, а одного разу на Бессарабці навпроти нього зупинилося троє школяриків. Поглядали пильно на Гапочку, про щось перешіптуючись (Панасові Юхимовичу в базарній своїй уніформі хоч під прилавок пірнай!), потім гуртом підійшли, і найсміливіший спитав, почому, дядю, ваші яблука. Аж тепер Панас Юхимович зрозумів,’ що вони дивилися не стільки на нього, скільки на яблука, але все ще довго не міг заспокоїтись, і гроші школяриків — мідяки, зігріті в дитячій долоні (“Кому це ви?” — запитав, видушивши бліду усмішку. “Для товариша хворого. В лікарні лежить”…), нещасні оті мідяки аж пропікали киптошо: взяв машинально, навіть не усвідомивши, що він і робить, а коли схаменувся, то вже було пізно — хлопців і слід прохолонув.

Нарис вони читали та перечитували, Ганочка питав, схвильований, Софоньку: “Як ти думаєш, обізвуться?” — йому дуже хотілося, щоб Оля озвалася, став часто думати про неї: яка вона тепер? Чи дуже постаріла? Вийшла заміж і має вже дорослих дітей чи так і прожила оці роки вдовою? Соня ж покладала більші надії на Зайчикових батьків, якщо вони ще живі, або сестер-братів, хоч Ганочка не міг напевно сказати, чи були в Зайчика сестри-брати.

Минув місяць після появи статті… і другий, і третій минув — ніхто так і не озвався. Життя Гапочки знову потекло звичним річищем: Бессарабка — садок — Бесса-рабка, відвідини закапелка в підвалі, коли вдавалося вторгувати на “цуцика”, пиво й вино, крадені хвилини сп’яніння, коли Гапочці — море по коліна й “Солдатушки” на повну силу легенів… Життя котилося по доріжці, второваній без особливих пригод. Гапочки все рідше згадували про зустріч у школі, про кореспондента й статтю, і фото Зайчикове, надіслане з редакції, знову сховане в стіл, хоч Гапочки спершу збиралися замовити портрет. (Со-фоньчина, до речі, ідея, Панас Юхимович так і загорівся — бігти в ательє, але фото було ще в редакції, а коли повернули, то все якось не міг зібратися…) Життя не обіцяло несподіванок… Та одного разу, діставши з поштової скриньки газету, побачив листа в незвичному, з офіційним штемпелем конверті.

Писали з тієї ж редакції, що надрукувала нарис. “Пересилаємо Вам листа — відгук на статтю…” І ще один, вже звичайний, конверт і в ньому лист.

Учнівський почерк, старанно виведені літери.

“Добрий день Вам чи вечір, товаришу полковник Ганочка Панас Юхимович!

Пише Вам Зайчик Сашко Васильович, учень сьомого класу, пробачте, що не знаю Вашої адреси, то я висилаю листа до газети, щоб вони його Вам переслали…”

“Сашко?.. Який Сашко?..— не второпав одразу Ганочка. Ще раз пробіг перший рядок. “Васильович!.. Та це ж Зайчиків син!..”

— Чуєш, Софонько, в Зайчика син!

— Читай далі! — Софонька теж вражена несподіваною новиною.

“…А ще кланяється вам моя баба Палажка Михайлівна, а мати померла три роки тому од раку…”

— Оля померла,— каже Панас Юхимович. Дивиться на Софопьку так’, наче чека”;: осі. попа підійде до нього, пригорне, утішить.

— Нещасна жінка! — зітхає Софонька.— Це я” така важка смерть. Нелегко було їй з дитиною.

— Але звідки ж я знав?! — вигукує в розпачі Гайочка.— Хто б міг подумати, що в Зайчика син! Він же й тижня не прожив, мабуть, із Олею…

— Значить, вистачило й тижня,— каже розсудливо Софонька.— Бідний Зайчик: так рано загинути!

Ганочка ж усе не може заспокоїтись:

— Хто б міг подумати: в Зайчика син!

— Читай далі. Та не шарпай листа, бо порвеш!

Панас Юхимович перестав торгати папір; відставляв

його па витягнену руку: навіть окуляри надіти забув.

“…Тож ми живемо з бабою удвох, баба на роботу в колгосп вже не ходить, порається по хазяйству, а я їй помагаю. Чи город скопати, чи дров урубати, чи гній з хліва вичистити,— то все на мені. А ще ходю в школу, у сьомий клас, учуся непогано, аби не німецька, то й зовсім можна було б жити…”

— Бідний хлопець! — сміється розчулено Софонька.— Уявляю, яка там у них вчителька німецької мови! — Софонька німецькою мовою володіла колись бездоганно, недарма ж працювала перекладачкою в штабі дивізії. Цікаво, чи змогла б вона тепер так же вільно розмовляти

німецькою? Скільки ж років минуло!.. Бач: у Зайчика вже майже дорослий син… Сашко Васильович…

“…Живемо на пенсію, що нам дають за тата, і ще бабі колгосп помагає потроху, колгосп, правда, в нас бідний, по вуха в боргах, бо все ніяк не знайдуть нам путящого голову, але Ви не думайте, що ми бідуємо: є у нас і молоко, і картопля, й хліб, ще й кабанчика вигодуєм на зиму. Так що приїжджайте в гості. У нас дуже красиво: і ліс, і ставок, а тамечки карасі, як лопати. До нас як приїжджають на літо дачники, то з вудками тільки й сидять…”

— А що? — каже розчулений Гапочка.— Може, й справді поїдемо?

— Не спіши — дочитай до кінця!

“…А ще до Вас, товаришу полковник, від баби й од мене велике прохання: напишіть нам, що Ви іще знаєте про нашого тата. Бо ми статтю читаємо щодня й перечитуємо. Тож чекаємо од Вас вістей або й Вас самих у гості.

Кланяємося Вам і всій Вашій родині!

Зайчик Сашко Васильович”.

Вподовж дня, поки й спати лягли, Панас Юхимович носився з листом. Вже в постелі вирішив, що він таки поїде. Візьме Софоньку і майне… От тільки треба довідатись, які там дороги, чи можна пробратись машиною. Гапочка вже раз вибирався в село до рідної матері. За тиждень пройшли добрі дощі, і їхній тоді ще “мерседес” безнадійно зав’язнув у баюрі. Зарився так у чорнозем, що коліс не видно було, і Гапочці довелося добиратися за три кілометри до найближчого села та просити в колгоспі трактора. Була саме неділя, механізаторів — хоч запали, поки знайшли тракториста, поки умовили, поки дотеліпали до “мерседеса”, Софонька аж посиніла.

А перед тим їх провідала мати. Не писала, не попередила — усунула в двір з величезними клунками, повними їстівного: думала, що міський люд недоїдає та недопиває. Гапочки закінчили саме будинок, все в ньому блищало та сяяло, старенька боялася й на підлогу ступити, щоб не наслідити, й може, тому, прогостювавши три дні, стала збиратися додому. А може, тому, що Софонька так і ходила за свекрухою з ганчіркою й віником, особливо коли мати заходилася варити борщі та пекти пироги. В Со-фоньки аж голова розболілася од забрудненогр посуду та розкиданої довкола помийного відра шкаралущі: старенька недобачала і частеиько-таки не попадала в відро.

Мати поїхала, Панаса ж Юхимовича раптом облягла туга за рідним солом. Псе стало осоружне й немиле, навіть будинок, навіть молоденький що тоді сад, що вперше мав порадувати щедрим врожаєм. Софонька врешті здалася, і він, щасливим, повний трепетного передчуття зустрічі з минулим, сів :іа кермо “мерсодеса”. І навіть ота неприємна дорожня пригода по зіпсувала йому святкового настрою: коли врешті під’їхали до рідного села — зупинилися па високому пагорбі, Панас Юхимович, заглушивши мо тор, вийшов з машини.

— Що сталося? — спитала стривожено Софонька: після пригоди з баюрою вона вже нічого доброго не чекала од цієї подорожі.

— Приїхали,— якось дивно сказав Панас Юхимович.

— Так чого ж ти зупинився?

Панас Юхимович мовчки дивився па рідне село.

Софонька теж— глянула вниз: село як соло, не краще й но гірпіо од тих, через які проїжджали, Панас же Юхимович гно сказав:

— Он наша хата…— Іще хотів щось додати, але голос осікся, а очі зволожились. Прокашлявся, мовчки поліз до мапіппп. Мовчав, аж поки іі до двору під’їхав.

1 тип, і старенькі ворота, що не хотіли ніяк одчинятися, і колодязь посеред двору з дерев’яним, почорнілим од часу відром, і хата, яка за оці роки мов аж присіла, вгрузла в землю,— все це, з дитинства знайоме, до болю, до солодкого щему знайоме, враз обступило Панаса Юхимовича, нагадуючи про себе. “А ти нас пам’ятаєш? Пам’ятаєш?” 1 Ганочка, до краю розчулений, стояв посеред двору, аж поки з хати пііііінла мати.

Іімппіла поважно, статечно, аж урочисто (“Наша мати паче ікону виносить”,— казав було добродушно-насмішкувато покійний тато), витерла непоспіхом губи:

— Ну, сину, з приїздом! Давненько ж тебе не було!

Потім було веселе застілля — до пізньої ночі, й товариші, які лишилися живі та повернулися додому: узнавання— певнізнаванпя, радісно-здивовані вигуки: “Мико

ла?! ІІевжо Микола?!” Й оте хитрувато-дядьківське: та куди ж там нас, сірих, узнати, ти ж ои хто, а ми ось хто! І щаслива мати, яка по зводить погляду з сина, і Софонька, яка трохи зверхньо розмовляє з місцевою жінотою, і раптовий гуркіт машини, що урвався під самою хатою: “Та це ж голова!” Голова колгоспу зайшов, припадаючи на протеза, що поскрипував так натомлено й жалісно, наче скаржився на свою долю… Голова колгоспу запитав ще з порога: “А де ж це наш комбайнер? — Бач, згадав, що Панас Юхимович був перед війною комбайнером, єдиним на все село…— Вчасно ж ти, Панасе, приїхав, завтра починаєм жнива”.— “Степан! Ох, Степан!” — “А який же ще чорт? Чи, може, забув, як разом ходили на вулицю?” — І стрель оком лукавим на Софоньку. “Знайомся, Степане, з моєю дружиною… А це, Соню, мій найкращий товариш — Степан!” — “Еге ж, товаришували, нівроку.— Все ще не випускаючи долоньки Софоньчиної з своєї шкарубкої руки, дивився на неї, немов прицілювався.— Гарну ж ти нам доярочку, Панасе, привіз!” Софонька аж поморщилась од того панібратського тону, але стрималась, всміхнулася. “А поцілувати її можна, Панасе?” — “Ото — вам би все цілуватися! — виручила невістку свекруха: все бачила, все помічала, ніщо не могло сховатися од її метких очей.— Проходьте-но краще до столу та випийте за моїх дітей чарку!” — “А що, можна й випити,— погодився голова.— За таких дітей не гріх і випить! — Та й заскрипів протезом до столу. Узяв кимось поданий шкалик: — То з приїздом тебе, Панасе! І вас, Софіє батьківно!.. Спасибі, що не забуваєте рідну землю!” І сп’яніння було, бо само-гоночка ой-ой! — і потягло на “Солдатушек”, але Гапочка втримався вчасно, щось підказало йому, що ця пісня буде тут недоречною,— натомість співав інших, з дитинства знайомих пісень, прилучаючи свій голос до чоловічих та жіночих лунких голосів, і пахло Панасові Юхимовичу вечорами, коли люди вертаються з поля і пісня лунає ще здалеку, і степом, і небом, смагою наповненим, пахло вітром гарячим в обличчя і шелестом колосся достиглого… “Так заїхати вранці?” — “Заїжджай, обов’язково!” — “Не заспиш?” — “Ждатиму — очей не зімкну!” — “Ну гляди, комбайнере!” І те, що називав комбайнером, а не полковником, чомусь найбільше зворушувало Ганочку.

Софонька теж, слава богу, відтанула: під кінець попросилася в поле й собі. Це ж так цікаво: побачити перший ужинок! Та коли Панас Юхимович спробував її розбудити вдосвіта, вона аж застогнала: “Я так спати хочу!” Ну, чисто дитина! І він її вже й не розбуркував. Тихенько вийшов з кімнати, пішов через сіни до кухні: там уже догорало в печі, а на столі ждав сніданок: “Коли ж ви встали, мамо?” — “Та встала… Стару й сон не бере… Соня ще спить?” — “Спить”,— відповів аж зніяковіло. “То й не буди… Вона ж незвична, та й натомилася з дороги… Сідай краще снідати, бо той баламута ось-ось своїм чортопхаєм підкотить! Який був, такий і лишився — і війна не навчила!” Мати звично бурчала, водночас пильнуючи, щоб сип добро поїв, Панасові Юхимовичу суп здався смачним, як ніколи, і світло, і радісно було на душі.

Поснідавши, одягнувшись у батькове, вийшов надвір.

Світало. З сірого мороку виринали що сонні хати, збли-мували щойно освітленими вікнами, вікна скидалися на дитячі очі: такими ясними та чистими омивалися вогнями. Високі тополі наче струшували з себе залишки тьми; пориваючись до чистого неба, вони аж росли на очах, ставали все вищими й вищими; у передсвітанковій напруженій тиші щось тихенько потріскувало, щось наче вилущувалося, і то “щось” мало бути настільки приємне та радісне, що Панас Юхимович розсміявся, весь пронизаний передчуттям незвичайного. “Боже, як хороше! — подумав він, дивлячись щасливими очима й па хати, й па дерева, й на ясні та веселі вогні, що танцювали за вікнами.— А повітря яко!.. А повітря!..” Дихав і не міг надихатись: воно було аж солодке, якесь незвичайно чисте й бадьоре — з кожним подихом росяними світлими бульбашками струмувало по жилах. Не відчував ні дрімоти, ні втоми, наче й не сидів учора весь день за кермом, а потім до пізньої ночі за чаркою, голова була ясною та свіжою, м’язи ж грали під сатиновою татовою сорочкою. Погойдуючи вузликом з харчами, що їх зібрала мати, Панас Юхимович пішов до колодязя, схилився над зрубом, і колодязь дихнув йому в обличчя, зблимпув глибоким оком води. Гапочці захотілося дістати ту воду, відчути її смак на вустах, та чомусь не наважився розбивати настояну й добру пітьму, що наповнювала колодязь по вінця, він тільки погладив цямрину, доторкнувсь до відра: все було до щему знайоме, все мов чекало на нього всі оці роки, чекало мовчазно й терпляче,— Гапочка щасливо зітхнув і пішов до воріт. І тільки підійшов, як у кінці вулиці, нагло роздерши світанкову сизь, зблиснули два вогняні ока, вдарили сліпучими променями, побігли навально, стелячи перед собою висвітлену до останньої сноришинки доріжку,— тишу розірвав гуркіт, сколихнув досі сонне село.

Скрипнули гальма, відчинились дверцята.

— Доброго ранку! Як спалося?

— Спалося гарно.

— Голова на плечах?

— Та мовби на місці…

— То лізь до машини!

Панас Юхимович сів у газик, та не встиг і вмоститись як слід, а вже машина рвонула з місця. Мчала, аж мелькали хати, аж повітря свистіло, шарпаючи боки брезентові, аж колеса на поворотах вищали: “Ти завжди так їздиш?” — закричав весело Гапочка. “А що?” — “Київської міліції на тебе немає! Шістдесят кілометрів — забув?” — “То у вас — шістдесят, а у нас, як у космосі!” — зблиснув зубами Степан та й заклав машину в такий божевільний віраж, що Гапочка за дверцята вхопився. “Чи не льотчиком був па війні?” — поцікавився, коли вийшли на пряму. “Бери вище — танкістом!” — “Тож-то ти кожну хату протаранити хочеш!” — “Га-га-га!” — засміявся потішено, а машина вже вся аж тремтіла, набираючи швидкість космічну.

Вискочили з села в поле, у степ, що йому кінця-краю немає. Зупинив різко, скомандував:

— Вилізай!

— Чого? Довкола ж ні живої душі.

— Пшеницю послухаємо. Давно, либонь, не чув?

Вийшли з машини, одразу ж пірнули в тишу: предковічну, на століттях настояну, безмежну, безмірну: лилася, здавалося, з неба, з неймовірно далеких світів. І в тій тиші, в урочистій достиглості стояла пшениця. Колосок до колоска, стеблинка в стеблинку, па чистій, паче крізь сито просіяній ріллі, вона вся відсвічувала золотом — не мертвим, холодним металом, а теплим, пругким, животрепетним,— Ганочку так і потягнуло ввійти, відчути всім тілом ласкавий дотик колосся, але він стримався, бо уявив, скільки стебел буде розтоптано, скільки колосків не зведеться з землі. Підійшов упритул до живої стіни, доторкнувся до тугих колосків, і вони, нагинаючись пружно, задзвеніли, і той дзвін передався па іпші стеблинки — покотився до самого обрію.

— Чуєш?

Гапочка лише кивнув головою — говорити не міг.

Степан обережно зірвав колосок, так обережно, наче боявся його поламати, поклав на долоню — темну, натруджену, всю в мозолях, і долоня враз омилася ясним та лагідним світлом.

— Ну, послухали, іі досить!

Колосок пе килу” додолу — поклав до кишені. Насунув на очі картуз, сіп за кермо.

— Сідай же! — трохи здивовано.

А Гапочка все ще стояв. Гайочка все ще не міг одірватися од пшеничного моля. 1 Степан, коли Панас Юхимович нарешті поліз до машини, співчутливо спитав:

— Нзяло за живо?

Панас Юхимович лише кивнув головою.

Отак, брате, іі зі мною було. Добирався додому з війни наче іі нічого… Кордон переїхав — веселився, ще й виспівував… Л як побачив піпепицю, як підійшов —■ так у мені все й перевернулося… Стою й плачу. І нічого з собою не вдію. Соромно було й признаватися…

Гапочка повернувся в село, коли зовсім стемніло. Виліз із машини — руки-ноги тремтять. І голос аж охриплий од втоми.

— Так заїхати й завтра?

— — Наїжджай.

Степан, як під’їжджав, просигналив: привіз вам, мовляв, чоловіка і сина. Та вони й без того почули: виглядали, мабуть, з обіду. Соня так і вибігла з хати: “В тебе є совість?.. Я тут уже не знала, що й думати!..” Мати винесла кухоль і біли іі рушник: “Умиєшся, сину?” — “Давайте вже я!” — Соня сердито. Зливала на плечі, на голову, все ще дорікаючи. Панас Юхимович з насолодою ухкав, однирхувався, розтираючи боки й груди,— давно вже не відчував такої солодкої втоми.

— Що ж ти там хоч робив? — поцікавилася вже за вечерею дружина.

— Я, Софонько, пшеницю збирав… Комбайном.

Комбайном? Знайшов дивину! Софонька ніяк не могла

второпати, чому в нього таке щасливе обличчя, і непокоїлась, щоб вігі часом по захворів. Цілісінький же день проти сонця смажитись!

— Напікся — і діткнутися не можна! — Це вже коли полягали спати.— Ось я твоєму Степанові дам!

Гапочка ж непорушно лежав, блаженно розкинувши руки та ноги. Не хотілося ні говорити, ні думати навіть: перед очима все ще стояла пшениця. Пливла, насувалася, текла крізь нього. І, вже засипаючи, вже майже марячи, намагався пригадати, що ж на нього чекає таке радісне…

Хоч Степан і заскочив, як обіцяв, Гапочка не поїхав з ним у поле: збунтувалася Софонька. То спала: стрі-

Ж

ляй — не розбудиш, а це схопилася, ледь він ворухнувся:

— Куди?

Панас Юхимович, що саме вивільнявся обережно з-під ковдри, так і застиг.

— Пора уже, Софонько…

— Нікуди ти не поїдеш! Не вистачало, щоб тебе параліч розбив!

— Так Степан же заїде! — боронився Тапочка.

— Як заїде, так і поїде! — Софонька, коли треба було, вміла одрубувати.— І без тебе впораються… А ти себе укладеш. Бач, і досі гориш!

У Панаса Юхимовича й справді пашіло напечене сонцем обличчя. І боліли всі м’язи. Але думка про Степана прямо-таки гнітила його.

— Ми ж учора умовились…

— А мене спитали? — сердито вже Софонька.— Заробиш інфаркт на тій молотарці, що я робитиму?

— Не молотарка — комбайн!

— Один біс. Лягай і не рипайся!

Панас Юхимович ліг. А подушка тепла та затишна, а ковдра м’яка! Тільки ж Степан…

— Він же ось-ось під’їде! — аж застогнав.

— Я вийду, скажу, що захворів.

Не полінувалася — встала, коли під двором загурчала машина. Панас Юхимович, згораючи од сорому, чув голоси: Степанів і Софопьчип, а про що говорили, так і не зміг розібрати. Ось стукнули металево дверцята, завівся мотор, загуло, віддаляючись, й одразу ж появилася Софонька. Зачинила двері сінешні, ще й на засув замкнула і бігцем до постелі:

— Бррр, холодно!

Підлізла під ковдру, припала нахололим тілом до чоловіка, тулилася — просила) звичайної ласки. У Панаса ж Юхимовича не піднімалась рука її пригорнути: відчував себе скривдженим, повнився на неї образою.

— Бач, уже й жінку обійняти снаги не маєш,— по-сво-ему витлумачила ту нехіть Софонька. Притулилася ще дужче, цмокнула в спину:— Спи, комбайнере!

— Що ти йому сказала? — спитав по паузі Ганочка: думка, що Степан на нього розсердився, не давала спокою.

— Що ти захворів.

— А він що сказав?

— Сказав, що провідає… Спи вже, годі тобі…

І Панас Юхимович знову заснув. І ще раз йому наснилася пшениця — як він її слухав у полі. І хоч виспався добре, піднялися, коли вже й день розгулявся,— голова була, як казан. І незатишно, тоскно на серці.

Софонька того ж дня закомандувала: вертатися додому! Не піддавалася на вмовляння свекрухи, яка благала пожити хоч тиждень,— ні, ні, вони не можуть ніяк! Там же яблука-груші достигають, ще хтось обтрусить. І взагалі, їм засиджуватись ніколи: погостювали, і досить. Панас Юхимович мовчав, після того, що сталось удосвіта, йому було байдуже: їхати зараз чи лишитися ще на кілька днів… Краще вже зараз: не міг уявити, якими очима дивитиметься, коли, з поля вернувшись, заїде Степан. Мати носила до машини клуночки й вузлики, ладна віддати їм усе, що тільки мала, а потім, прощаючись із сином, не витримала — ображено заплакала: “Набридло у мате

рі!” — “Ми що приїдемо, мамо!” — видушив із себе Панас Юхимович. “Ой, сипу, приїдете, та вже, мабуть, на мою могилу!” — “Такс й скажете, мамо!” — “Ви до нас приїжджайте!” — ласканеііько Софонька. Панас Юхимович глянув па неї так, як досі що не дивився…

Поспішно сів за кермо, крутонув ключа, газонув, аж смикнуло машину, погнав — тільки курява встала,— утікав, сам по знаючи, від чого і втікає. І коли за селом вибігла йому назустріч пшениця, обліпила з обох боків дорогу, його аж за горло здушило од відчуття непоправної втрати…

До матері більше не їздив, хоч не раз писав у листах, щоб чекала, найчастіше влітку, перед жнивами: довго не міг забути того єдиного дня, що провів із Степаном у полі. Та згодом спогад померкнув, і пшениця вже не тривожила вві спі, і село стало забуватися потроху,— аж коли це прийшов несподіваний лист од Г}айчикового сина, сколихнув, розбуркав забуте та приспане, і він заметушився: поїду!

Софонька не заперечувала: їдь. Тільки яблука спершу зберемо, та спродамо ті, що раніше достигли, бо вони саме тепер у ціні: день прогавиш — не один втратиш карбованець… їдь, Паню, їдь, хто ж тебе тримає, тільки підремонтуй спершу сарай, бо геть протікає… Та з майстрами треба домовитись, щоб швидше підключили до газової мережі, бо, гляди, па всіх і по вистачить, і тоді доведеться знову з вугіллям возитися… І Панас Юхимович, який був

уже й “Волгу” новеньку з гаража викотив, і масла долив, і підкачав повітря у шинах… Панас Юхимович одкладав, одкладав з дня на день, з тижня на тиждень, аж поки, повертаючись одпого разу з ринку, побачив ще на вулиці Софоньку.

— Ти куди?

— В магазин: хліба треба купити.

— Давай я сходжу.

— Я вже сама.— І гукнула йому в спину: — Там у нас гість.

— Гість?.. Який гість?.. — Гайочка аж зупинився: гості не балували їх своїми відвідинами.

— Сам побачиш. Спить у кабінеті.

Хот б це міг бути? Ганочка, хоч як напружував пам’ять, не міг здогадатися. Фронтових друзів давно розгубив: той помер, тому перестав відповідати на листи, бо все було ніколи, та й не знав про що писати. Про будинок, про Бес-сарабку, про сад?.. Отак відкладав, поки лист і зовсім десь губився… Софонька і подавно не листувалася: рідні не було, подруг не мала. Кілька разів написав ад’ютант, який жив за Уралом, нахвалявся навіть провідати по дорозі в Крим, на курорт,— помолоділа враз Софонька бігала по всьому будинку, прибираючи та витрушуючи; наготувала їжі, купила кілька пляшок коньяку,— ад’ютант так і не заїхав, прислав уже з курорту коротеньку листі-вочку, і дружина цілий день ходила сердита — не підсту-пися. Панас же Юхимович тихесенько впорався з коньячком: коньячок випивак, а чайок доливав. Ті пляшки, повні, й досі стоять у буфеті.

Тож це не міг бути ад’ютант, а втім, хто його знає… Тапочка, вже не в чоботях, а в капцях, сторожко піднявся на другий поверх, підкрався до кабінету. Завмер, прислухаючись,— там ні шелесне. Обережно натиснув ручку донизу, по міліметрові став одчиняти важкі двері дубові, та, як не стерігся, двері таки скрипнули, і по той бік обізвалися одразу ж пружини канапи, зачувсь якийсь порух. Ганочка вже сміливіше одчинив двері, одчинив і остовпів: на канапі, одкинувши ковдру, немов перенесений з далеких років війни, сидів рядовий Зайчик і дивився прямо на нього.

Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхимовича.

Сашко разюче подібний до батька: ті ж губи, ті ж брови, той же чубчик світленький на маківці, а особливо —

великі й беззахисні очі, повні якогось запитання напру-1 жепого…

Сашко не прогостював у них і повного тижня… В цьому була винна дружина, тільки дружина, Панас Юхимович не мав найменшого сумніву, і що Софонька потім не казала, він по вірив. І відчував: по простить їй цього до самої смерті…

Панас Юхимович аж застогнав, пригадавши, як він біг на вокзал. Як потім повертався додому самотній: навіть Леся, яка проводжала Сашка, не схотіла йти разом з ним, коли зійшли з електрички. Не сказала це прямо, вигадала якусь подругу, котру треба було конче провідати, і подруга, звісно ж, жила в протилежному напрямі. Лесі, мабуть, було дуже незручно говорити неправду, бо почервоніла до сліз, а коли Панас Юхимович сказав, що проведе, вона аж сахнулась: пі, ні, не треба, вона піде сама!

Пішла —• майже побігла. Наче утікала од нього.

І відтоді до них — ні погою…

А воин ж звикли до неї, паче до рідної, Софонька, здавалося, її дня не могла прожити без Лесі. Коли Леся захворіла іі потрібні були якісь рідкісні ліки, що їх у місцевій аптеці іі не бачили, Софонька взяла в Каті рецепт і подалася до Києва. Де була, так і по сказала, але Панас Юхимович знав наперед: якщо ліків є хоча б одна навесь Київ ампула, вона їх візьме.

Дістала. По заскочила навіть додому — пробігла прямо до сусідів. 1 до пізнього вечора пробула біля хворої.

Панас Юхимович знав цю рису дружини, сам якось хворів: Софонька викладалася вся, до кінця…

Але ж Сашко!.. Як вона могла так вчинити з Сашком!.. З Сашком, сином Зайчика… Що вона йому сказала такого, що хлопець зібрався й одразу ж подався на поїзд? А може, й по сказала нічого — глянула лише? А як може подивитися Софонька, Панас Юхимович знав…

— Ти розумієш, що ти зробила?! — В нього аж руки трусились од гніву.— Та будь воно прокляте все! — Вибіг надвір, бо відчув, що ось-ось її вдарить. І будинок, і двір, і глухий та високий паркан так здушили, так стисли, так навалились на нього, такі стали йому ненависні, що аби хто дав йому оце зараз сірника та сказав: “Підпалюй!” — підпалив би по задумуючись…

А все починалося так добре, так гарно, Софонька, повернувшись із магазину, швиденько накрила стіл: “Хлоп’ята, йдіть їсти!” — гукнула їм весело, і Панас Юхимо-

вич, обійнявши хлопця за плечі, звів його донизу: “Оце, Соню, наш Сашко!” — “Знаю, що Сашко… Мийте-но руки та сідайте до столу!” — “Пішли, Сашко, митися: хазяйка в нас — не доведи господи — строга!” Сашко руки помив, не хотів витирати рушником, що аж сяяв,— тернув поспіхом об чуба, але Панас Юхимович таки змусив його взяти в руки втиральник… Сашко все соромився — сільський же хлопчина, не те що міські лобуряки, бач, і до столу сів — примостивсь на краєчку, і руки сховав під скатертину. “Та бери ж, Сашо, їж… Соню, почастуй нашого гостя!” — хоч Софоньці не треба було й підказувати: накладала в тарілку з горою, аби тільки впорався. І так радісно, так світло на душі в Панаса Юхимовича — не знати, що й зробив би для хлопця. “їж, Сашо, їж,— промовляв щохвилини.— В нашої мами, хоч-но-хоч, треба їсти”. Вперше назвав отак Софоньку, і слово це йому так сподобалось, що він його, до дружипи звертаючись, кілька разів повторив: прийшло воно до Тапочки чи не з дитинства, коли ще живий батько, з-за столу встаючи, обов’язково казав: “Ну, мати, нагодувала — спасибі!” І щоразу, як Панас Юхимович вимовляв оце слово, на кухні ставало аж світліше.

Тапочка дивився на хлопця, на Софоньку й розчулено думав, що як таки добре — отак утрьох, що добре було б, аби Сашко пожив у них хоча б місяць… А чому місяць? Чому й не довше?.. Школа?.. А в них хіба немає ніколи?.. Тапочка вже уявляв, як Сашко поселиться в них — назавжди, і, чесне слово, це було б здорово! З Софонькою, однак, не поділився думками, навіть коли спати лягли,— не знав, як вона зреагує на них.

Прокинувшись за звичкою вдосвіта, вирішив на ринок сьогодні не їхати: не біда, як один день пропустить, Бес-сарабка без нього не завалиться. І так щодня пропадає на тому базарі, заслужив же право перепочити хоч день,— все це думав не стільки.для себе, скільки для Софоньки, обгрунтовуючи раптовий* прогул. Сам собі не хотів зізнатися, що причина зовсім у іншому: він просто соромився Сашка. Не хотів, щоб хлопець дізнався про ринок, про кошелі та яблука, виважені, до копійки оцінені,— провалився б крізь землю, якби Сашко вгледів його за прилавком. Весь час відчував на собі запитливий погляд: хлопець наче хотів щось роздивитися в ньому, щось дуже важливе для себе,— Тапочка аж щулився внутрішньо, йому аж недобре ставало: було таке відчуття, що роздягають… Іще вчора поспішив переодягнутися в мундир, з орденами й

медалями, і хоч почувався в ньому не дуже зручно, особ-‘ ішво коли пообідав, не скидав аж до вечора.

Тож Тапочка так і не поїхав того дня на базар, і Соня, спасибі їй, не сказала нічого. Надівши знову мундир та випросивши в друяшпи троячку, повіз Сашка в Київ разом з Лесею, і якось було незвичайно, що він їде не з кошелями, й вагон електрички здававсь якимсь незнайомим — святковим, чи що, і вулиці, якими потім ішли; та він їх, власно, й не знав: щодня вокзал — Бессарабка — вокзал, снував, паче човник, тридцяткою, а з вікон трамвая, в тісноті та у гаморі, по дужо що й побачиш… Панасові Юхимовичу недовго було б і заблукатись, аби не Леся, що знала Київ, як свій двір: майже щонеділі їздила з матір’ю. Вона їх і водила, показуючи старовинні будинки, аж поки Тапочка заблагав перепочинку, і вони, знайшовши вільну лаву в парку, посідали рядком: Панас Юхимович в мундирі парадному, Леся — у світлій сукенці, Сашко ж — у піджаку дешевенькому, в куценьких штанях, зате в нових черевиках: певно, купив перед тим, як їхати в гості. Мнучи в кишені троячку, Панас Юхимович думав, що добіро було б зодягнути хлопця в нове, не такі вони бідні, по розорилися б, але но знав, як па це подивиться Софопька… Та гаразд, щось придумаємо. Панас Юхимович, все ще троячку намацуючи, весело запитав, чи не пора уже й поїсти: находилися ж нівроку, на що Леся, подумавши, відповіла, що краще спершу сходити в музей, а тоді вже в їдальню. Ну, в музей, то і в музей, веди нас, Лесю, в музей: Панас Юхимович давно був у музеї. Незабаром в очах Панаса Юхимовича стало мерехтіти од фарб, і голова пішла обертом. Він зітхнув полегшено, коли знову вийшли на вулицю, а Сашко на запитання, що йому найбільше сподобалося, серйозно відповів: “Рами”. І Панас Юхимович пригадав оту раму, па картині найбільшій: Сашко як став заворожено, так і не міг одірватись од неї. Леся, почувши про раму, тільки оком на Сашка повела, але не всміхнулася навіть, щоб не образити хлопця. “Куди ти ще нас, Лесю, потягнеш?” — спитав Панас Юхимович жалісно, і дівчина, трохи подумавши, відповіла, що поруч іще один музей, музей східного мистецтва. Тут Панас Юхимович збунтувався, його підтримав Сашко, і вони вирішили відкласти відвідини музею до іншого разу, а поки що зайти пообідати. І якщо залишаться гроші, то ще побувати і в кіно. І хоч у їдальні їм подали суп, холодний, аж синій, і відбивні — чи не з підошви часом, Леся й

Сашко аж тарілки повилизували, ще й випили по склянці какао. Панас же Юхимович наче гирю виніс у шлунку, побажавши директорові їдальні все життя харчуватись тільки отакими супами. Єдину мав втіху, що лишилися гроші ще й на квитки в кіно.

Кіно було поганюще, артисти грали мов з примусу, особливо дратувала головна героїня, яка тільки й знала, що смалила цигарку (Панас Юхимович, сам некурящий, жінок, які курять, терпіти не міг, особливо ж молоденьких дівчат), але вони терпляче досиділи до кінця сеансу, бо, по-перше, гроші заплачені, а по-друге, інші розваги вже були для них недоступні. “У нас і то кращі показують! — сказав Сашко, як вийшли на вулицю, а коли Леся сказала, що це її вина, бо вона ж кіно це і вибрала, великодушно додав: — Нічого, і це можна дивитися. По померли ж”. Вони встигли здружитися, Лесі явно подобалась Сашкова розважливість, солідна якась домовитість. І коли вже у сутінках повернулися з Києва і Панас Юхимович запросив Лесю зайти повечеряти, вона, як завжди, трохи подумавши, відповіла, що зайде охоче, тільки попередить батьків, щоб не тривожились.

— Хочеш глянути, як я живу? — спитала Сашка.

Сашко відповів, що чого ж, можна і глянути.

— Глядіть же, недовго! — гукнув услід дітям Панас Юхимович.

І вечеря вдалася: він, Софопька, Леся й Сашко. Ніколи ще не було за їхнім столом так жваво та весело, наповнена дитячими голосами, кімната аж посвітлішала, дихнула тим милим затишком, якого — лише зараз відчув болісно Гайочка — так їм бракувало. Дивився на дружину, на її посноване тоненькими зморшками лице і відчував вину перед нею: що колись не відраяв позбутись дитини. І знову, вже в постелі, повертався до однієї й тієї ж думки, що добре, коли б Сашко назавжди лишився у них. Стареньку теж можна було б забрати з села, що їй там робити самій, а у нас же того життєвого простору — хоч розженися!.. Та й Софоньці було б веселіше, не так, може, нервувала… Панас Юхимович аж повернувся до дружини, але вона вже спала, тож і він невдовзі заснув, і останньою думкою, яка зігріла його, була думка гі)ю те, що в кабінеті, поруч, за стіною, спить на канапі Сашко.

Зайчиків син…

Почувши, що вони й сьогодні їдуть до Києва, Софонька вже насупилась:

— А ти подумав про яблука?

— Почекають — нічого з ними не станеться. Я їх продам ураз.

— За півціни? — Софонька мала на увазі нинішні, високі ще ціни на яблука, які падатимуть з кожним днем.— Скільки ж це грошей недорахуємося!

— Але ж я вже пообіцяв дітям!..

— Пообіцяв!.. Мене забув тільки спитати… Та й що я для тебе? — Софонька потихеньку заводилась, і Панас Юхимович не знав уже, що йому й робити. Однак відчував: поки Сашко тут, ніяка сила в світі не змусить його брати кошелі та їхати на Бессарабку… Хай, може, потім, як трохи звикнеться…

— Ну, їдь, як пообіцяв! — сказала дружина.

— Ми, Софонько, цього разу недовго. Тільки в музей і назад. Може, поїдеш із нами?

— Ні вже, дякую! В мене часу немає музеї відвідувати…

Панас Юхимович уже її по заїкався про гроші. Але й без грошей по обійтися — по позичати ж у Сашка! Тож, підстерігши, коли Софонька поставила на газ молоко (не відірветься, поки пе закипить), тихцем пробрався наверх.

Софонька тримала гроші в шафі, в спальні: сортувала карбованці, троячки, п’ятірки, десятки в окремі пачки і, коли набиралось дві сотні, односила урочисто в ощадкасу. Й ощадна книжка тут же лежала, на Софоньку й виписана: Панас Юхимович не знав ще випадку, щоб вона зняла з неї хоч копійку. “Хай лежать на чорний день”,— Софонька вірила в неминучий прихід того чорного дня і діяльно готувалась до нього: окрім грошей па книжці, набирала на костюми та пальта, а в підвалі полиці аж ломилися од консервів. “Ензе”,— дозволяв собі жартувати Панас Юхимович.

Висунувши обережно шухляду, Гайочка дістав верхню пачку. Якраз троячки, те, що треба. І тільки взяв пачку в руки, як позаду щось рипнуло.

Завмер. Аж кинуло в жар. Подумав, що Софонька. Стояв, боячись і оглянутись… Потім таки обернувся… Нікого… Х-ху, так і до смерті недовго!.. Гроші якимось побитом були вже в кишені, і хоч йому потрібна була лише троячка, так і по насмілився вийняти пачку: все здавалося, що Софонька скрадається сходами. Засунув квап-” ливо шухляду, зачинив шафу, вискочив із спальні.

Коли вже сидів за столом (цього разу снідали вдвох, Софонька сказала, що їй ніколи, потім), відчував Гайочка оту пачку в кишені. Й мучився думкою, як її покласти назад.

Вирішив покласти, як повернеться з міста.

І потім, скільки й були в Києві, перед очима стояло: Софонька заходить до спальні й одсуває шухляду…

Потратив рівно троячку, хоч знову була спокуслива думка справити Сашкові костюм. “Хай уже потім, хай пораджуся з Софонькою”,— три карбованці не така уже й сума велика, можна переконати дружину, що помилилася, але як недорахується півсотні чи більше… Тут Гапочку кидало в жар…

Тож перше, що зробив, повернувшись додому,— поклав назад оту пачку. Мов на світ народився!

Цього разу вечеряли вдвох: він і Сашко. Леся, мов відчуваючи, що в них нелад, пішла додому, в Софоньки ж розболілась голова, і вона лягла в постіль, ще й не смеркалося. Ще вдень, коли вони були в Києві, скопала моріжок перед двором, Гапочка давно збиравсь те зробити, траву навіть дістав, щоб засіяти, та все не доходили руки, аж Софонька взялася й скопала. І саме сьогодні, коли він по музеях прогулювався,— копана смужка землі чорніла, як докір, мовчазний, але від того не менш красномовний, бо Софоньці ж давно вже лікарі заборонили мати справу з тяжкою роботою.

— Ну навіщо ти це зробила?

— Дай мені спокій!.. Ідіть уже вечеряти!..

— А ти?

— У мене голова розколюється — мені не до вечері…

Гапочка пригнічено спустився донизу: йому вже не

хотілося й жити. Повечеряли мовчки, потім Панас Юхимович мовив:

— Завтра, Сашо, нікуди не поїдемо: треба покрити сарай.— Якраз перед появою Сашка дістав шифер.

Сашко витер долонею губи, хазяйновито сказав:

— А чого ж, можна і вкрити. Коли вставати?

— Спи — висипайся. Встигнемо.

Але Сашко підхопився ще раніше од Гапочки. Вийшов Панас Юхимович, а хлопець вже у дворі. Сидить навпочіпки біля будки собачої, щось робить. Гапочка аж охолонув: там же Трезор! Підійшов і остовпів: Сашко пе?

став Трезора! Пес підставляв чорну голову під Пашкову руку, очі ж винувато відводив од Тапочки: що я маю робити, коли йому це подобається? — говорив увесь його вигляд.

Ну й ну!

— А якби покусав?

— Мене не кусають!

І справді: яку злість треба мати, щоб отакого вкусити?

До обіду з дахом і впорались. І коли забили останній гвіздок і злізли додолу, довго не відходили од сарая: таким він їм здавався гарним. Софонька кілька разів кликала обідати, а вони все не йшли: заходилися прибирати в дворі. Зібрали все сміття та й спалили внизу, за городом.

— Ну, сто літ тепер сарай наш стоятиме! Правда ж, Сашко?

— А стоятиме, куди йому дітися?

Були зріднені спільною працею, і Панас Юхимович тихцем жалкував, що не було поруч і Софоньки.

— Ти знаєш, який Сашко в нас хазяїн! — хвалився уже за столом.— Не знаю, що без нього й робив би!

Софонька всміхалася блідо: в неї все ще боліла голова…

Отой блідий, мов із примусу, усміх з’являвся на її лиці і день, і другий, і третій… І хоч Панас Юхимович знову став возити яблука на Бессарабку (підхоплювався ще раніше, аніж завжди, повертався ж зовсім уже по-темному: не хотів, щоб його побачив Сашко), хоч Сашко, подружившись із Лесею, всі оці три дні пропадав у Юрченків,— Софонька ходила, як хмара. І таки не витримала: щось сказала Сашкові таке, що той одразу ж зібрався й подався на вокзал. Навіть ранку не дочекався. Навіть його, Тапочки, щоб попрощатись.

Ніколи не забути Тапочці, як він біг на електричку. Біг, хапаючи гаряче повітря: тільки б перехопити, тільки б устигнути!

Електричка пішла майже з-під носа: Панас Юхимович запізнився на якісь кілька секунд. Друга мала йти через сорок хвилин, і оті сорок хвилин змучили його до краю.

У вагоні було повно різкого, неприємного світла, і веселий гомін якихось молодиків з гітарою: “Що, батю, так дивишся?” — Тапочка обернувся до вікна, притулився чолом до холодного й печального скла — не одривавсь до самого Києва.

Потім біг привокзальною площею, розштовхуючи людей, продирався до світлового табло. І хоч в усі очі дивився, не міг одразу відшукати потрібний поїзд. Врешті побачив: до відходу лишилася хвилина, не більше. Ганочка помчав з усіх сил — вгору, униз, через східці стрибаючи, вискочив на перон. І побачив останній вагон, що віддалявся, глузливо блимаючи червоними вогниками. А на пероні спорожнілому — одиноку Лесину постать.

Вертався додому. Знову був нещадно освітлений вагон електрички, і темне вікно, і чорна безвихідь, і затято Лесине мовчання. “Чого він поїхав? Чого?” Тільки здвигала плечима. І не дивилась на нього. І Гапочка, повернувшись додому, не зайшов до дружини (бачити її по міг!), а спустився в підвал. В глуху комірчину, де па нього чекали кухоль, пиво й горілка: “сизе” па крайній випадок.

Сидів у темряві й гірко думав, чого він такий нещасливий. Думав про те, що всі знайомі йому відставники живуть по-іншому, не закопавшись з головою у власну садибу, не відгородившись од усього світу базарними інтересами. Той, як ось Юрченко,— бажаний гість у школі, не розлучається з учнями, які ладні молитись на нього. Той — депутат, працює в постійній комісії, Той — на заводі у Києві. А той — у народному контролі: “Я декому кісткою в роті,— сміявся.— І проковтнути не можуть, і виплюнуть не наважуються”. Один лише він, Гапочка, серед них вороною білою…

“А все вона! — думав про Софоньку.— Все їй мало… Все не насититься!.. Життя, будь воно прокляте!..”

І згодом з підвалу, з-за товстих мурованих стіп, крізь загратоване віконце при самій землі можна було почути якісь невиразні звуки: то співав свою улюблену пісеньку Панас Юхимович Гапочка.

Нещодавно я зустрів його на вокзалі. Не бачились ось уже кілька літ: Гапочка раптово щезнув з Бессарабки, і я за тим жалкував, бо пі в кого по було таких яблук та груш. Я зіткнувся з Тапочкою па пероні і пройшов уже був мимо, не впізнавши одразу, а потім мене наче штовхнуло в груди: та це ж Гапочка! (Потім я уже зрозумів, що впізнав не стільки його, скільки кошелі: ні в кого не було таких величезних). Наздогнавши його, я покликав:

— Панасе Юхимовичу, не впізнаєте?

Гапочка байдуже подивився на мене, пожував губами.

Він дуже змінився за щ кілька літ, постарів, аж очі посивіли. Але мене навіть не старість вразила, не згорбленість в постаті, а якесь отупіння, якась збайдуженість, що застигла в ньому. Такий вигляд мають люди, яким уже нічого чекати од життя, у яких все позаду.

— Взнаєте? — запитав я іще раз.

— Та наче пригадую.— Хоч по очах, по жуванню байдужому бачив, що не впізнав.

— Де ж ви тепер? — показав я на кошелі.

— На Сінному базарі.

Так ось чого я його більше не стрічав на Бессарабці!

— Ну, як ваш сад? Як дружина?

І тут на обличчі Панаса Юхимовича щось наче зрушилося. Воно затрусилось, пересмикнулося, якісь болісні брижі побігли аж до очей.

— Софонька… вмерла…

Я мовчав, не знаючи, що сказати, чим утішити Гайочку. А він, ще трохи постоявши, тихо попросився в мене:

— То я, мабуть, піду.

І почовгав до вагонів.

А я весь день но міг забути ту зустріч. Уявляв, як він щовечора повертається до завмерлого, спорожнілого назавжди будинку, як бродить неприкаяно з кімнати в кімнату, дивлячись очима, померклими на всі раз і назавжди застиглі предмети, і мені ставало якось аж не по собі.

І я так і не наважуся з’їздити на Сінний базар — ще раз зустрітися з Тапочкою.

А може, вже й не зустріну?

ПОШУК

Все почалося з черепа.

Це був один з тих черепів, що ними густо засівала минула війна поля, ліси, долини і гори, наче дорогу перед собою мостила, байдуже куди: чи коли йшла вперед, чи коли вже котила назад. Із звичайпісіїті.кого людського черепа, який пролежав тридцять п’ять літ у землі, а потім був вимитий весняними водами, старанно омитий дощами, висушений сонцем, вибілений усіма на світі вітрами: східними й західними, південними й північними, ласкавими й геть зовсім сердитими, зимовими й літніми. Звичайнісінького черепа з проваленим носом та пустими очницями й з такими міцними та молодими зубами, що скільки років уже збігло, а вони все блищать, а вони не тьмяніють: війна любить молодих, така в неї, у війни, вже натура. З черепа, що його підібрала дітлашня містечкова, й один із них, маіісміливіший та пайбідовіший, надів на ломаку та й ганяв по лісу, лякаючи дівчат-однокласниць.

— Гринько, ми роста ні”! — кричала майже до істерики доведена молоденька вчителька, яка вивела свій клас па прогулянку.— Зараз же мені кинь оту погань!

І хто його знає, може, череп, щосили пожбурепий, знову закотився б у безвість, а може, й об стовбур розбився б на друзки, коли б на ту сцену не наткнувся Юрченко: ходив по гриби та й повертався з кошиком повним.

— Зачекай, що ти збираєшся робити?

— Л шпурнути! — відповів весело хлопець.

— Куди?

— Оно в яр.

Юрченко глянув у бік яру, паче прикидав, долетить череп чи ні, потім спитав:

— Як тебе звати?

— Петро.

— А батька?

— Навіщо він вам? — уже підозріло. Аж одступив, на кущі поглядаючи.

— Та я не піду до нього, не бійся!

— А я не боюся! — вже з викликом.— Ну, Іван.

— Іван?.. Гарне в твого тата ім’я… А діда?

Тут Гринько задумався. Морщив лоба — чесно намагався пригадати. Ось очі його радо зблиснули:

— Діда теж звали Петром! Як і мене.

— Дід живий?

— Пі… На війні діда вбили.

— То, може, ти його череп оце і збирався пожбурити?.. Га?..

Гринько так і вклякнув. Стояв ні в сих ні в тих, не знав, либонь, куди подітися з черепом. І вчителька, знайома Юрченкові (хто його, підполковника Юрченка, в школі не знав!), почувалася теж, мабуть, не зовсім зручно: молоденьке обличчя її так і взялося вогнем.

— Де ти його взяв?

— Он там, на узліссі.

— Пішли покажеш. Тільки скинь—неси в руках.

Гринько слухняно зняв чорен із ломаки, взяв обережно

в руки. Так обережно, наче боявся його пошкодити.

Вибралися па узлісся. Далі вже починався луг, річка й будинки по той бік, курів цегельний завод.

— Ось тут.

— Де саме? — Траншеї, що її сподівався побачити Юрченко, тут не було.

— Та ось! — Хлопець підійшов до невеликої ями, що зеленіла між деревцями, копнув ногою густий мох,— Отут він і лежав. Покласти?

— Поклади.

Гринько нахилився, обережно поклав. На сизо-зеленому тлі череп забілів іще дужче, він аж світлом наповнився, неземним, таємничим, що йшов звідкілясь із глибин, а чорні провалля очпиць стали геть зовсім бездонними. Учителька й діти аж завмерли, тим світлом пронизані, один лише Юрченко вже не дивився на череп: здогад, поки що несміливий, ворухнувся у ньому, він оглядався довкола, шукаючи другої ями.

Та он же вона!

Звідсіля метрів за триста, тому й не помітив одразу. Якби була такою завбільшки, як ця, то й зовсім не побачив би.

Яма була величезною. Скільки часу минуло, а вона моторошно чорніла аж мертвою якоюсь водою. Ні руху, ні сплеску, навіть небо не сміє відбитися в ній, навіть сонце

тут гасне одразу ж,— чорніє тільки листя, непорушно застигле, та ослизле паліччя витикається знизу. Гниллю й приреченістю дихала мертва вода, нагадуючи про забуття, про смерть. Здавалося: упадеш у ту воду й живим уже з неї не виберешся — обхопить, потягне донизу, на дно, та й знову зімкнеться застиглою похмуро поверхнею.

Діти, які прийшли вслід за Юрченком, так і одступили подалі, щоб не посунутися донизу, вчителька ж як ухопила за руку найменшу дівчинку, так її й не одпускала.

Скільки ж тієї вибухівки було, що вирила отаку яму! Тонна, не менше.

Юрченко обійшов довкола вирву: саме такою вона й мала бути.

Саме такою!..

Повертався додому в супроводі учнів. Діти йшли, притихлі й якісь начебто винні, особливо Гринько. Юрченко-ва фраза про рідного діда пекла його, мабуть, і досі.

— А він, може, не тут і воював,— врешті не витримав хлопець.

— Може, й не тут,— неуважно відповів Юрій Прокопович: він усе думав про обидві ті ями.

Попроіцавінися з учителькою й учнями, завернув до своєї садиби. До веселого будиночка, розмальованого по всіх стінах фантастичними птахами, деревами й квітами. Фарби горіли так свіжо, ніби вчора все оте було намальоване: Катерина Григорівна, дружина, щовесни їх поновляла терпляче, мов хотіла затримати дитячі роки дочки. Гай, гай, коли то було! Не втримаєш, Катрусю, як не старайся… Згадавши Лесю, Юрій Прокопович посмутнішав: він теж скучав за дочкою, що появлялася в їхньому домі тепер раз на рік. Вийшовши заміж за Сашка… Пам’ятаєте Зайчикового сина, отого, що приїжджав колись у гості до Гапочок? То ж за нього Леся заміж і вийшла. Подалися одразу ж після весілля аж на Камчатку, наче ближче й місця їм не було: закортіло, бачте, романтики! Перші місяці майже щодня писали листи (“Ох, які тут краєвиди!”) — з кожної фрази щастя аж бризкало. Потім листи стали надходити рідше, і знаків оклику стало в них менше, і хоч батьки догадувалися, що молодятам живеться не так уже безтурботно та легко, жодного натяку на якісь незгоди чи труднощі в тих листах не було. Такою вже вона росла, їхня Леся,— хоч як боліло, нізащо не поскаржиться.

Приїжджали щоліта, привозили в гості онука. Півмеї-161

0 А. Дімаров, кн. II

рового зросту людину, поважну та серйозну, аж нікуди.

Бабина кров.

Згадавши онука, Юрченко усміхнувся. Зайшов до будинку.

Дружини дома не було: на роботі. Має вже пенсію, можна і вгомонитися, а все не кидає лікарню. “Що я без неї робитиму?” — відповідала сердито, коли Юрій Прокопович умовляв її кинути роботу: старша медсестра, всі гулі їй на голову. Або обійняти посаду спокійнішу. “Ти й дорогу додому скоро забудеш!”

От і сьогодні — субота, людські жінки біля своїх чоловіків, а ця — в лікарні. Не інакше, якусь чергову дірку знайшла.

Ну, затуляй, затуляй…

Поставив кошик з грибами, підійшов до столу: там біліла записка. Знайомий почерк, поспішний, розмашистий (писала, мабуть, уже на ходу): “Юро! Я побігла. Скоро вернуся… (“Скоро! Знаю я твоє скоро!”) …Сніданок на плиті в сковороді, масло в холодильнику. І коли ти вже вгомонишся зі своїми грибами? О котрій сьогодні схопився?” Юрій Прокопович винувато закліпав: схопивсь о четвертії”!.

Дочитав останню фразу: “Та руки добре помий: хапаєш там різну погань, а тоді брудними руками — до рота”. І хоч погані не брав, все ж слухняно пішов до вмивальника, помив старанно руки.

Переніс сковороду з плити на стіл (щоб не мити потім тарілку), взяв масло й хліб, став снідати. Жував, не усвідомлюючи, що він їсть: знову думав про ями, про те, що мало бути пов’язане з ними.

І враз завмер, не донісши виделку до рота: згадав про череп. Що лежав, беззахисний, поверх зеленого моху. Хто захоче — підніме, що захоче, те й зробить. Добре, як порядна людина: роздивиться та й покладе обережно на місце,— ану ж отакий одірвиголова, як отой Гринько! Розмахнеться, торохне, а потім буде думати, що наробив…

Зірвався з-за столу, став гарячково шукати щось чисте… Щось таке, в що можна було б загорнути… Рився в шафі, в білизні: сорочки, сорочки, чоловічі, жіночі, самі сорочки, не могла покласти щось інше!.. Врешті те, що треба,— рушник. Висипав па підлогу гриби (“Потім зберу, Каті, слава богу, дома нема!”), кинув рушник до порожнього кошика. Майже вибіг надвір: вже здавалося, що хтось саме підходить до черепа.

Череп був на місці. І знову Юрченка вразило неземне якесь світло, що лилося від нього. Череп наче виплив з того боку буття, і чорні очниці його — бездонні провалля — бачили щось таке, що їм, живим, бачити було не дано.

Юрченко присів, розіслав обережно рушник, акуратно взяв череп. Здригнувся од податливого теплого дотику: не бездушну й мертву — живу плоть тримав у руках. Переніс на рушник, обгорнув обережно, хотів був покласти до кошика, та й не наважився: здалося йому це святотатством.

Так і повертався додому: з порожнім кошиком в одній руці, з черепом — в другій.

Повертався і думав про повітряний бій.

Бій той стався наприкінці літа сорок першого року, коли німці товклися під Києвом. Чому вони вирішили розбомбити містечко, люди так і не знали. Воєнними об’єктами тут і не пахло, промислових гігантів теж не водилося: димів лише цегельний завод та виготовляла ложки й миски місцева артіль, та ще тутукав одинокий паровозик, приписаний до невеликої станції. Не стояли на коліях і ешелони з живою силою й військовою технікою: паші війська, навчені гірким досвідом літніх боїв, розосередилися в густих лісових масивах, що підступали майже до самої річки, позаривалися в такі глибокі щілини, що їх звідти жодною бомбою но виколупаєш. Аж тут налетіла ціла армада, “юикерсів” двадцять, не мотне, і коли все небо виповнилося гулом, потужним та моторошним, і затремтіла, мов перед землетрусом, земля, усі жителі подумали: “Ну, начувайся! Ось він, кінець!” Подумали та й сипонули в погреби, у викопані згідно з наказом щілини. Так що мало хто бачив той бій: Юрченко не один місяць потратив, докопуючись, як саме було,— люди, котрі бачили або потім лише почули від інших, розповідали по-різному: той так, той так, але сходилися всі на одному — винищувач наш був один як палець, один супроти всієї армади. І форми незвичної. Не “ішачок” тупоносий, а довгий, наче стріла, і бистрий, як блискавка; всі, хто його спостерігав, потім твердили, що красивішої машини їм ще не доводилося бачити. ЯК, подумав про себе Юрій Петрович, саме перед війною ЯКи, або яструбки, так їх ласкаво прозвали на фронті, стали надходити на озброєння нашої армії.

Тож винищувач вискочив десь із-за лісу само тоді, коли “юнкерси” вже заходили для бомбового вдару. Коли перший літак уже падав донизу, щоб скинути бомби, наш винищувач його й перехопив — всадив чергу прямо в черево. “Юнкере” ще в повітрі розлетівся на шмаття, решта німців не встигла зрозуміти нічого, бо продовжувала закручувати смертоносну спіраль; аж тоді, як наш яструбок звалився на другу машину вже зверху, звалився і цю на шмаття розніс, чітко злагоджений стрій враз розпався, сипонув навсібіч.

— Вони що — й не відстрілювались? — дивувався Юрченко.

— Та де ж не відстрілювались! Стріляли, аж виляски йшли! Тільки ж спробуй вцілити, коли він, як оса…

Іще двох звалив той невідомий пілот. Один упав коло річки, другий потягнув шлейф чорного диму далеко в ліс. А па п’ятому зрізався. П’ятий таки зумів впіймати його в приціл; яструбок хитнувся, зупинився на мить, і вже за ним заструмував чорно дим.

Він міг би, мабуть, ще врятуватися, той невідомий пілот. Покинути підбитий літак, спуститися на парашуті, адже внизу були свої. Він, може, і вистрибнув би, коли б не отой п’ятий “юнкере”, що, підбивши нашого ЯКа, вирі-пшв-таки скинути бомби па ціль. І тоді наш пілот кинув свою машину на ворожий літак. Кинув і врізався згори…

Вони так і падали разом, поволі розкручуючись: величезний німецький літак і наш яструбок, що на смерть вп’явся у нього. Гул поволі стихав, бо фашисти, не витримавши, вже були аж ген-ген, а ці двоє падали донизу в заціпенілій тиші, і тим, хто дивився, було навіть страшніше, аніж тоді, коли “юнкерси” лаштувалися до бомбового удару.

Десь уже над землею яструбок таки відірвався од ворога. ІІачо не схотів з ним в одній ямі лежати.

Два удари об землю, два вибухи. Там, де впав наш, мов не дуже й вибухнуло, під німцем же рвонуло так, що й земля пішла хвилями. Підняло рудий гриб аж до неба.

І всі, всі до одного, чомусь твердили, що літаки впали по той бік залізничного мосту. Оце й збивало весь час Юрчен-ка: шукав оті дві вирви по той бік, всі луки облазив, весь ліс обнишпорив, а вони, виявляється, були майже поруч.

Якщо це вони. Якщо череп, вимитий весняними водами, належать нашому льотчикові. А кості пілота лежать в отій

ямі, разом із літаком, що його Юрченко буде відкопувати. Лишилося тільки діждатися літніх канікул, коли його юні помічники будуть вільні: не на день чи на два — на багато тижнів. Вони мали вже досвід, вже відкопували один наш літак: десять днів не вилазили з ями. Тож лишається діждатись канікул, і тоді оно там, на узліссі, забіліють два солдатських намети, що їх усіма правдами й неправдами дістав у військовій частині Юрій Прокопович, один — для дівчат, другий — для нього й для хлопців. Можна було б, звісно, щовечора повертатись додому — рукою ж подати! — а щоранку збиратися, і батьки були б, мабуть, більше задоволені, особливо деякі жалісливі матусі, які так і тримали б під крильцем своє улюблене чадо, бо воно ж іще, бачите, дитина, хоч “дитина” вже давно пощипує вусики чи пускає бісенята очима… Можна було б і не ночувати в наметах, бо часом буває і мулько, й холодно, й сиро, і комарі набиваються, а то, гляди, заповзе ще й гадюка (і таке було: хлопці десь упіймали вужа та й підкинули вже серед ночі дівчатам. Юрій Прокопович зірвався од за-нолошного дівочого виску, а як можуть вищати молоденькі дівчата, знає тільки той, хто його чув, отой виск…). Можна почувати вдома, в постелі, м’якій та ласкавій, але не було б тоді вечорів навколо багаття, з величезним казаном, що її в відром, бо по так просто нагодувати ненаситну ораву: двадцять юних ротів з такими зубами, що все поромо.шо’і і.,., (‘/гі,III.і;…… відбулося б розмов, вже по вече

рі, і. о/і и іі помору п у’пісн л і і ■ і. і; 11, бо що ттаїлись, а що й патоміі.пнон, носі. домі, землю довбаючи, коли навіть багаття жччіріє тихо її задумливо, а над головами сяють замріяні зорі, і якщо на них подивитися звідси, то здаються вони зовсім іншими, аніж отам, над містечком,— якимись аж більшими, більшими й ближчими… Одне слово, не такими, як там! Й оте “на добраніч” було б ними не пізнане… “На добраніч”, що з ним розходилися нарешті по наметах, найзвичайнісіньке слово, тисячу разів казане, ну що, здавалося б, у ньому такого: “на добраніч”, та й квит, а то гляди ж — аж серце заб’ється по-іншому, аж потягнеться — обійняти за плечі — рука. Не було б і розмов потім тихеньких, уже в наметах, у темряві, й сміху раптового, часом приглушеного, бо вже пролунала строга команда: “Ану, спати!.. Кравченко, ти й досі там вовтузишся?..” І тиші, що враз обидва намети огорне, впливе досередини та й, любовно зітхнувши, обійме їх аж до ранку. Тільки зашумить, з лісу вирвавшись, електричка, зойкне наля-

кано, забачивши міст, застугонить через річку, та часом високо в небі потягне свою жалісну нитку одинокий літак… Але все це наче по той бік реальності, далеко за межами тиші і ями розкопаної, що чекає терпляче на них — віддати свою таємницю печальну.

Тож Юрій Прокопович, як і есі юні друзі його, не поступився б нізащо наметами…

А поки що лишалося чекати канікул та перевірити весь інструмент, що лежить до часу, до пори в дощатому сарайчику: штикові лопати й грабарки, кайла й ломи, щупи довгі та гострі, лопатки геть зовсім дитячі, й маленькі совки, і віники, й навіть щітки — все це з’явилося не одразу, не протягом дня чи місяця навіть: замовлялося, збиралось, приносилося впродовж усіх оцих років, відколи Юрій Прокопович рушив у перший свій пошук.

Був навіть міношукач, поки що, правда, несправний.

І тачка одноколісна — вивозити землю.

Все це чекало терпляче канікул, і череп чекав: у кімнаті, на письмовому столику, і Катерина Григорівна, коли вночі прокидалася, по могла потім довго заснути: здавалося, що череп ворушиться.

Але вона нічого по казала своєму чоловікові. Катерина Григорівна не гризла його, як це робить багато жінок, вважала, що в неї двоє дітей, донька й чоловік, а хто з них тепер більша дитина, не могла б сказати й сама. Схилялася частіше до думки, що таки чоловік; Леся взяла все од матері: і жести скупі, і врівноважену натуру, а коли підросла, то й коси стала викладати, як мати, і Юрій Прокопович не раз говорив жартома: “В нас тепер дві мами Каті”, бо Катерину Григорівну з легкої Лесиної руки вони називали мамою Катею… Леся, коли вийшла заміж і сама стала матір’ю, наче зрівнялась в літах з Катериною Григорівною… В Юрія ж Прокоповича, незважаючи на шостий десяток, так і залишилося щось од дитини — недарма ж всі містечкові забіяки горнулися до нього! І коли в його світлих очах загоралися неспокійні вогники, а рухи ставали нервовими й поривчастими, Катерина Григорівна казала, всміхаючись, Лесі: “У нашого татка знову заворушилася шпичечка!” Не мала сумніву, що він так і народився з шпичкою в одному місці…

Тож чим менше лишалося часу до початку літніх канікул, тим частіше ворушилася ота шпичечка, не давала спокою пі Юрію Прокоповичу, ні його шкільним друзям, що входили до пошукового загону. Вже й намети були просушені, й інструмент весь перебраний та погострений: крутили точило два вихідних, терзаючи спокій сусідів; вже іі сходили кілька разів до вирви, в якій мав бути наш яструбок,— вибирали гуртом місце під табір; вже були приміряні старі черевики та чоботи, рукавиці, штани, сорочки та спідниці, що в них не жалко лізти в землю та в глину; і казани вже вичистили, й відра, кухлі, ложки та миски в рюкзаки повкладали, а дівчата запаслися нит-ками-голками, бо там, у ямі майбутній, одяг горітиме; зібрали начебто все, і список сто разів переглянули, чи не забули чого, а канікули наче застряли в дорозі, канікули паче знущалися з них — не поспішали, і кожен урок розтягувався до безконечності.

Та нарешті почалися екзамени: останній рубіж перед пошуком. Найважчий та найвідповідальніший: хто схопить одну лише трійку — одразу ж вибуває з загону. Підполковник Юрченко тут був невмолимий, не помагали ні прохання, ні сльози, й аж скрегіт зубовний стояв над предметом, особливо нудним та ненависним. Та ось — гур-ра! — лишилися позаду й екзамени. І настав нарешті той час, яким вони всі аж марили.

— Загін, шикуйсь!.. Стр-рунко!.. Товаришу підполковник, загін у складі двадцяти чоловік до виконання бойового завдаппя готовий! Командир загону Калюжний!

Голос аж дзвенить, і долоня тремтить біля скроні.

— Здрастуйте, товариші бійці!

— Здра!.. Дра!.. Га!..

— Мітаю вас із початком бойового походу!

—— Ур-ра-а!..

Не витримали, стрій зламавши, кинулися до нього, заюрмилися, закричали всі разом,— в Юрченка й у вухах залящало. І, вже вкотре дивуючись, як у тих нещасних учителів витримують барабанні перетинки, скомандував розбирати інструмент і знову ставати в стрій. Сам же бігцем до хати: скинув парадний мундир… “Ну, куди ти все поспішаєш, горе моє?” — “Ніколи, Катю, ніколи!.. Де мій рюкзак?” — “Та он же, перед носом!” Рюкзак на плечі, і вже в комбінезоні, що сто разів праний, сто разів латаний, на юнака скоріш схожий, аніж на літнього чоловіка,— поспіхом цьом дружину в щоку. І, мов по тривозі,— знову надвір.

— Р-рівняйсь!..— дзвенить молодий голос командира загону Басі Калюжного.— Струнко!.. Праве плече вперед — кроком руш!

І загін рушив колоною, по два, з двору до річки. До пішохідного мосту, що натягнув утоптану стежку між містечком і лісом. Тільки вони в ліс не заглибляться, а, до узлісся дійшовши, повернуть ліворуч…

Розбивали табір до вечора. Хоч гарячі голови пропонували одразу ж копати, а намети, мовляв, хай почекають… Нічого з ними не станеться, з тими наметами… Намети не пізно буде нап’ясти й увечері, при світлі багаття… “Ну, Юрію Прокоповичу, ну давайте сьогодні почнемо!” Гарячі голови вже й до вирви збігали: примірялися, звідки почати. І здавалося кожному, що ось тут… Отут разок лише копнути, й появиться крило літака… “По разу копнемо, і все”,— канючили. Але Юрченко лишивсь невмолимий: завтра почнемо. І поки не розіб’ємо табір — нікуди ні кроку!

— Махота, я що сказав? Поклади на місце лопату!

Махота кладе лопату з таким виглядом, наче для нього

все уже скінчено. Нічого більше од життя чекати чоловікові.

— Притримай краще жердину… Л ви, хлопці, чого стоїте? Забули, де руки?

Не забули. Тільки ох як хотілося хоч по разу копнути сьогодні!

— Он беріть і копайте ровик довкола майданчика. Щоб не змило під час грози.

Обкопували майданчик, напинали намети, розчищали місце під багаття, збивали стіл, ставили лави, напинали брезент од дощу, од сонця пекучого. Дівчата ж розбирали посуд, підмітали листя та хмиз, порядкували в уже нап’ятих наметах, навіть квітів назбирали, розставили в банках та пляшках — охайно, затишно стало в наметах: зайдеш знадвору — по обидва боки, мов під шнурочок, постелі, посередині ж травиця густа, наче зелена доріжка. Аж роззутися хочеться. Гуртом і вирішили: роззуватися надворі, сміття не наносити.

І трохи осторонь ще один брезент нап’яли. Тут будуть складати все, що дістануть із ями. Що викопають.

Незчулись, як і день догорів. На річку, на луг лягли довгі тіні, поповзли аж на той бік, на завод та на виселок, що здирався вгору ще освітленими сонцем будиночками,— вони наче збігали все вище та вище, не бажаючи поринути в тінь. Але тінь бігла ще швидше, і будиночки гасли один по одному, аж поки й останній зникнув у млі,— ти-мііі вечір опустився на землю, лише високо в небі довго ще жевріла одинока хмарина.

Му, спати. Заплющити очі й одразу ж заснути. Щоб швидше ранок настав.

Тиша, ніч приколисана, темінь. Лиш потріскує, догораючи повільно, багаття, червоними спалахами омиває стіни наметів…

Хоч Юрченко за військовою звичкою прокинувся о шостій нуль-нуль, хлопці підхопилися ще раніше. Вдома, бач, сплять — не добудишся, позіхають солодко, в постелях канікульних ніжачись, а тут немов хто під них жару насипав — прокинулися ще до світанку. І то ж, скажи, чортенята: так повислизали з намету, що він і не почув!

Схопився, став одягатися похапцем (непокоїла думка, чи не почали без нього), та й застиг, прислухаючись: по той бік намету шепіт напружений.

— Оддай!

— Вона твоя?

— Оддай, кажу!

— А вона твоя?

— Оддай, бо в морду заїду!

І вже чутно — сопуть. Вискочив Юрченко: Махота й Гринько. Вчепилися у лопату, той до себе цупить, а той до себе, кружляють, наче бички. І глядачі всі тут же: стоять, зацікавлені,— ану, чия візьме?

— Це що таке? — Юрченко строго.— Хочете, щоб я вас додому одправив?

— А чому він не оддає? — Махота сердито.

— Бо я перший узяв!

— Перший!.. Я цією лопатою ще минулого року копав!

— Ану, хто з вас розумніший? — поцікавився Юрій Прокопович.

Хлопці якийсь час стояли, вчепившись в лопату, та ось Махота неохоче відпустив держак.

— Ну, слава богу, хоч у одного смальцю в голові вистачило!.. Візьмеш, Махото, мою.— В Махоти аж очі од радості зблиснули: не сподівався на такий подарунок. В Юрія ж Прокоповича не лопата — бритва: сама землю копає.

— А ви? — його вже мучила совість.

— Я візьму іншу… Мені, признатися, ця вже набридла.

— Ну й хитрий ви, Юрію Прокоповичу! — засміявся Махота. І всі слідом розсміялися. Не сміявся лише Гринь-

ко: стояв ні в сих ні в тих. Потім підійшов до Махоти, ткнув йому похмуро лопату:

— На!

— Одставить! — скомандував Юрченко. Знав, що лопата ця не один день пектиме долоні Гринькові, але треба ж було одразу поставити новобранця на місце.— Раз вона тобі так сподобалась, будеш нею й копати.— І, показуючи, що рішення його остаточне, повернувся до Калюжного:— Чого схопилися затемна? Хто дав команду вставати?

— Та ми, Юрію Прокоповичу, думали, що вже пізно.

— А годинник навіщо?.. Домовились о шостій — до шести спати всім! А тепер — буди-но дівчат і на зарядку!

Після зарядки, після купання, після сніданку веселого вишикувалися знову в стрій. Хлопці на правому фланзі, дівчата — на лівому, і Юрій Прокопович, відчуваючи хвилювання своїх юних бійців і хвилюючись теж, розповів їм усе, що знав про той бій. Все, що знали й вони, знали всі до одного, але зараз слухали так, як ніколи, здається, не слухали. По кожен майже фізично відчував присутність того невидимого льотчика: он там, у воронці, зарослій такими густими кущами, немов хтось навмисне оті кущі й висіяв, і їх треба вирубати, всі до одного, а тоді вже копати, набік відносячи землю, бо невідомо було, на скільки доведеться заритися вглиб, невідомо було навіть тоді, коли майже одразу ж скреготнув метал і пролунав радісно-на-ляканий голос:

— Юрію Прокоповичу, є!

Кинувши сокири й лопати, всі збіглися до Михайла Махоти, який гарячково одгрібав землю руками.

— Ось!

Під пальцями Махоти білів шмат металу: гострий овал, що витикався з землі. До нього вже з усіх боків тягнулися долоні: діткнутись, погладить, помацати; Юрченко, не втримавшись, нахилився й собі. Всі так і вп’ялися у нього, одне й те ж питання горіло в очах.

— Юрію Прокоповичу, він? — запитав хтось пошепки.

Юрченко провів долонею раз, провів удруге. Холодний

дотик металу так і полився в нього, стиснув серце. Він аж здригнувся, мов не до дюралю діткнувся, а до того, що лежить в глибині, в металевій домовині пом’ятій.

— Він, Юрію Прокоповичу?

— Мабуть, що вій,— відповів, розгинаючись, Юрченко. А Махота, ревниво ображений, що хтось насмілився брати

під сумнів його знахідку, задер угору обличчя й сердито сказав:

— Стабілізатор, не бачиш? Чи повилазило?

— А може, крило?

— Кри-ило!.. Сам ти крило!.. Крило було б збоку, а це посередині! — Махота вже відкопував один літак і вважав себе в цій справі професором.

Стали копати далі. Щоб не пошкодити фюзеляж, Юр-чепко провів довкола стабілізатора лінію: копати зовні, а всередині тільки совками, пальцями, віниками, тож тут — дівчатам, а хлопцям уже поза колом. І хлопці копали, не розгинаючись, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати,— тільки шурхіт, та хекання, та ошмаття землі, що вилітали раз по раз із ямн. Хлопці копали так запопадливо, як ніколи ще, мабуть, не копали: наче отой льотчик — не мертвий, живий задихався унизу, під землею, і його треба було будь-що врятувати. Хлопці заривалися все глибше й глибше, зупиняючись лише для того, щоб глянути на хвіст літака, який наче виростав із землі під совочками, віничками, дівочими ніжними пальцями,— пом’ятий, покручений од удару страшного метал, в кожні іі складці якого затужавів запечений біль. Хлопці копали й копали, незважаючи на сонце, на спеку, на мухи, на піт, їд и 11 іі та солоний, що встигай тільки витирати, поки Юрченко, що іі сам захопився, і сам копав так, наче рив дли ееое траншею перед неминучим наступом ворога… доки Юрііі Прокопович, схаменувшись, глянув на годинника іі сказав, що пора вже обідати.

J хоч скупалися іі перепочили в тіні під деревами, посідали за стіл якось аж неохоче і їли, ніби з примусу. Ні розмов, ні жартів, ні сміху — наче поминальна трапеза.

Після обіду не встигли й перепочити як слід, знову подалися до ями…

— Все,— сказав охрипло Юрій Прокопович, втикаючи в землю лопату.— Досить на сьогодні!

Аж поморщився, поперек розтираючи. Хлопці — хто ще продовжував довбатися в землі, хто одразу ж кинув лопату, а дівчата стали підбирати ювелірний свій інструмент. Викопали метрів зо два, не менше, в ямі лежала вже тінь, призахідне сонце висвітило лише стабілізатор: очищений, протертий метал горів, переливаючись пом’ятими хвилями, він наче жив, наче рухався, конвульсійно видираючись із землі до світлого неба, блакитного простору. Він ••тікав, пульсував гаряче й жалібно, і проміння на ньому

аж плавилось. Всі притихли, вражено дивлячись на буяння металу, ними ж до життя й вирваного з забуття, з тліну, із смерті. А Юрій Прокопович раптом уявив кладовище: отам, по той бік ріки, за містечком, ясну й чисту на ньому галявину, оточену молодими плакучими вербами, й посередині, прямо з землі, прямо з трави, густої, зеленої,— націлений у небо літак. З підземелля, із смерті, із тліну, спрагло розправивши крила,— ще секунда, ще мить — і він вирветься весь і стрілою рине увись.

Вічний лет. Вічний порив…

Заплющив очі, уявивши майбутній той пам’ятник, що вони його обов’язково поставлять невідомому поки що пілотові.

Невідомому. Поки що. Юрій Прокопович навіть думки не припускав, що вони не довідаються, хто цей пілот. Як його ім’я, прізвище. Звідки родом, з якої частини. Де батьки, якщо вони ще живі, діти, дружина, якщо до війни встиг одружитись. В якій школі навчався, скільки класів скінчив перед військовим училищем, де його вчителі, друзі, знайомі, командири й бойові побратими, з якими будуть ужо вони листуватися. Ніщо по повинно ж бо зникнути, стертися, забутись — вопи відповідають за все.

Юрій Прокопович ще раз глянув на відкопану частину фюзеляжу: метал уже згаснув, промені тривожно металися вище, губилися в лісі, висвітлюючи стовбури сосен, а тут, внизу, в ямі, яка одразу ж стала тісною й похмурою, швидко холонув метал. І кожна складочка, кожна прим’ятина чорніли поперечною зморшкою. Юрій Прокопович не витримав, доторкнувся долонею, мовби намагався зігріти, віддавши частку власного тепла, і знову його пронизав могильний холод, що піднімався ізнизу, од не одкопаиої поки що кабіни з застиглим навіки пілотом. Дівчата й хлопці вже вибралися наверх — стояли й дивилися здивовано на товариша підполковника, який скомандував кінчати, а сам, бач, і не думав вилазити з ями — прикипів до металу, і щось таке було в його постаті, що ніхто не посмів обізватись до нього хоч словом…

До кабіни добралися третього дня, після обіду. Було вийнято гору землі, гору піску й червоного суглинку, паліччя й пошматованого, подертого на клапті металу,— все було перемішане в первозданному хаосі, і вони вже стали побоюватись, що так і по знайдуть кабіни і пілота в ній, а дехто й зовсім уже втратив надію, копав неохоче та мляво і все частіше бігав до річки полоскати порізані руки,—

один лише Махота заповзято вгризався в землю, та ще Гринько Петро Иванович, дід якого, Петро, загинув на фронті і череп якого він, можливо, тримав у руках… Тільки по дідів, тепер уже знали всі, що це був череп пілота, и-кий десь отут, під ногами, в кабіні… Не може бути, щоб попа десь поділася!.. Зараз… Ось зараз з’явиться… Вони копали й копали, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати, завмираючи щоразу, коли скреготів метал. Піт струмував по обличчях, вони втиралися похапцем брудними, натертими об гаряче дерево долонями.

— Ви перепочили б хоч трохи. Натомилися ж.

— Не натомились…

А в самих аж губи посіріли од втоми…

Кабіна лежала під гострим кутом: врізавшись у землю, літак переломився навпіл, зім’явся, розплющився, обриваючи крила, куленепробивний ковпак із плексигласу знесло, наче бритвою зрізало (“Так ось чому череп валявся окремо!”), знесло й закинуло бозна-куди, бо вони так і не змогли його відшукати. Кабіну набило вщерть суглинком, за оці довгі роки суглинок став твердий, наче камінь, і вони вже не лопатами, не кайлами навіть, а долотами й стамесками видовбували його з кабіни, обережно, по шматку, по сантиметру вивільняючи обезглавлений скелет невідомого льотчика. Бо все, що лишилося од нього,— лише скелет, лиш ребра потрощені, лише руки поламані, руки, що намертво вп’ялися в штурвал. Позбавлені м’язів, оголені моторошно, мов аж обвуглені, фаланги пальців прикипіли до погнутого, скрученого в бублик штурвала.

Вони видовбали весь суглинок, звисаючи головами в кабіну, до ні повернутись, ні розмахнутися, де пальці збиваються в кров, а шкіра обдирається об метал пошматований, і скелет гойдався перед очима, скелет у кріслі пілотському, скелет, що ніяк не хотів розігнути прикипілі до металу фаланги. Наче все ще намагався одірвати пом’яту кабіну од землі, кинути в небо, де для нього і досі гула ще війна і “юнкерси”, наповнені бомбами, закручували смертоносну спіраль. Вони задихалися од спеки, од пилюки, що густо висіла в кабіні, наосліп обмацуючи кожен закуток, шпарочку кожну,— десь же мав бути планшет із документами, але планшет чи то випав ще у повітрі, чи вилетів під час удару об землю, а скоріше — зотлів, як зотліло все, що було на пілотові,— знайшли тільки кілька гудзиків, іржею поїдених, не менш іржаву пряжку од портупеї та пістолет, хоч пістолетом трудно було цей шмат

металу й назвати. Іржа обліпила його червоною коростою, і як не намагалися вони дочиститись до металу, щоб розгледіти номер, так нічого й не вийшло. Врешті Юрій Прокопович, боячись, що зітруть і номер, сказав: принесуть додому — спробують відмочити в гасові.

Одчистили од суглинку всю геть кабіну, добралися аж до низу, до гомілок, що тисли на втоплені педалі,— скелет все ще летів у німій непорушності, в мертвій застиглості, і ніщо не в спромозі було зупинити вічний той лет…

Того вечора незвична тиша стояла в таборі. Розмовляли впівголоса, наче боялися потривожити пілота, що застиг у кабіні в розкопаній ямі: кабіну діставатимуть завтра, Юрченко збігав на цегельний завод, домовився про автокран, і труну, теж замовлену, обіцяли завтра зранку привезти: похорон мав відбутися післязавтра з вінками, духовим оркестром, почесною вартою, з салютом трикратним,— Юрій Прокопович встиг побувати і в військкоматі, і в виконкомі селищної Ради, так що все буде як слід, як належить, навіть промовці: військком, і директор школи, і Петро Гринько, наймолодший член пошукового загону. “Що я казатиму? — питав перелякано Юрченка.— Я ж не виступав що ніколи”.— “От і виступиш. Візьми ручку, папір та й подумай, що треба сказати”.— “Можна, я про війну?” — “Про війну й треба казати. Про війну і про подвиг”.— “А тоді показати вам можна?” — “Як напишеш— покажеш”.— “То я завтра до вас і забіжу. Увечері. Можна?” — “Забігай, ждатиму”.

Одразу ж і подався додому: писати.

Розповідала потім мати Петрова, що замкнувся в кімнаті, навіть обідати не вийшов, як кликали. “Отак би уроки вчив!” Сидів аж до вечора, а як звечоріло, присунув до Юрченка: “Шукайте кого іншого, в мене нічого не вийшло”.— “Як не вийшло? Ану, дай сюди!” Взяв папір безнадійно пожмаканий, розгорнув, поніс до столу, до лампи. “Та прекрасно!” — сказав прочитавши. “Це ви навмисне!” — не повірив Петро. “Кажу ж, що прекрасно! — аж розсердився Юрій Прокопович.— Чого б це я мав брехати?” — “Правда? — В Гринька й очі засяяли. Аж розсміявся.— А я хотів був уже порвати”.— “Я тобі порвав би! От тільки початок треба трохи змінити. Давай уже разом”.

Сіли до столу, стали переробляти. Переписували майже до півночі; закреслювали, писали, знову закреслювали, сперечаючись над кожною фразою. Гринько врешті й не

т

помітив, як од тексту принесеного не лишилося й сліду.

— вдасться, все,— сказав Юрій Прокопович.— А ти казав, що не зможеш!

Провів Петра аж додому, і по дорозі вони все ще говорили про похорон, а льотчик лежав уже в школі, в труні, у вінках та квітах, і на вінку на кожному, на стрічці червовій світилося винувато й печально: “Невідомому”. Ні прізвища, ні імені, з якої частини, з якого села, а може, й міста, ні батьків, сестер, братів,— нікого, нічого, все стерто, все зникло у вічності,— лишився лише номер на літакові та пістолет, і Юрій Прокопович наперед уже знав, скільки доведеться пописати у вищі та нижчі інстанції, скільки чекать доведеться, поки появиться бодай одна звісточка… Юрій Прокопович уже знав наперед, що мине багато часу, поки до невідомого льотчика повернеться втрачене ім’я і він знову набуде плоті і крові, бо людина без імені — що сонце без світла: світло погасло — і сонця нема. Тож Юрію Прокоповичу не вперше чекати, а часом і ттагадувати, й отримувати навіть листи, що немає такого, по значиться, а він знову й знову писатиме, вимагаючи подивитися ще раз, і гніватиметься не невідомих отих адресатів, які не хочуть шукати як слід. “Ну чому обов’язково вони бюрократи?” — не витримувала часом Катерина Григорівна, слухаючи чоловікову лайку. “А хто ж?” “Просто заклопотані люди. Ти ж не один до них пишеш!” — “А гроші копи за віщо одержують?” — “А може, його й справді в списках помає?” — “Як-то немає?! — аж підскакував Юрій Прокопович. —— Па війні був, воював, а тепер немає?” ‘

Коли ж врешті отримував відповідь і було в ній усе, що він ждав, то бюрократи вчорашні одразу ж ставали справжніми хлопцями і хліб свій даром не їли…

Цього разу відповідь на диво дуже швидко прийшла: не встигли й вінки на могилі пов’янути, а Юрій Прокопович уже тремтячими пальцями розривав лист офіційний, сургучем запечатаний. Розгорнув, прочитав.

— Катю, е!.. Знайшовся наш льотчик!..

Стрілець Вадим Олексійович. Лейтенант, двадцять першого року народження, призваний до армії Петіївським військкоматом в тридцять дев’ятому році.

— Твій одноліток,— каже Катерина Григорівна.— Скільки ж це йому було, коли він загинув?

— Двадцять… А може, ще й не було двадцяти.

— Молодший од нашої Лесі.

І такими старими здалися перед чужою юною смертю, аж обох огорнув сум.

— Ну, я побіг.

— Куди?

— До своїх… Покажу, вони ж теж чекають. Та й листа у військкомат треба писати… В нього ж, може, батьки ще живі… Або сестри, брати.

— Л може, іі дружина…

— Дружина? Навряд.

— Л ми коли поженились — забув?

Юрій Прокопович здивовано глянув на Катерину Григорівну: а й справді, коли вони поженилися? Здавалося: скільки живе, стільки з мамою Катею одружений.

— їй-бо ж, не пам’ятає! — розсміялась Катерина Григорівна.

— Ного б це я не пам’ятав! — відповів ображено,— В сороковому, перед війною… Після десятого класу.

— Л ти хоч знаєш, чому я за тебе вийшла?

— Чому?

— По ти без мене отак би її пропав.

— Ну, так і пропав би!.. То я, Катіо, побіг.

— Та біжи вже, біжи,— зітхнула Катерина Григорівна, скільки знала свого чоловіка — і хвилини не всидить па місці. Мимоволі подумала, як їй повезло, що він лишився живий. Боже, як їй пощастило! Аж плакати захотілося од думки цієї…

Л MOJKC, від того, що поруч стояла смерть іншого?

Стрілець так і не встиг одружитись. Була в нього дівчина чи не було, тепер вони навряд чи й узнають; мабуть, що була. І писала, певно, листи: спершу в училище, а потім уже і в частину, на фронт, бо молоденький лейтенант скінчив училище, коли вже почалася війна, тож навряд чи його й одпустили додому… Ну, про це він довідається у його стареньких батьків: Юрій Прокопович уже сьогодні розраховував до них і добратись: електричкою до Києва, а там автобусом, незчується, як і доїде. “А які тепер дороги, забув?” — мамі Каті здавалося, що оце після дощів’там суцільні баюри і машини крізь них пробиваються, паче танки в війну. “Та що ти вигадуєш! — сердився Юрій Прокопович.— Це ж по якийсь там глухий манівець — траса”.— “Ти так говориш, паче тією трасою їздиш щодня,— бурчала Катерина Григорівна, збираючи свого чоловіка в дорогу.— Та не дуже там бігай, а то

серце зірвеш… Постій! — Бо Юрій Прокопович ступив уже до дверей, з рук дружини видираючись.— Бутерброди поклав?” — “Та поклав! Пусти, бо на електричку запізнююсь!”— “Не запізнишся, ніде вона не подінеться, твоя електричка… Так і є: яблука забув!”

Ледве вирвався з хати: ох, ці жінки!

В електричку встигнув ускочити й на автобусну станцію добрався завчасно: за десять хвилин до відходу автобуса. Метнувся до каси: всі квитки продані, наступний аж через три години. Юрію Прокоповичу три години чекати — заріз, побіг до чергового. Подіяла чи то схвильована розповідь чи форма військова — черговий пообіцяв якось допомогти.

За хвилину вийшов з каси:

— На приставному поїдете?

Юрченко ладен і на колесі їхати, аби не чекати три години.

Розстебнув комір кітеля, зняв кашкет, витер хустиною мокре чоло.

— Далеко зібралися, товаришу підполковник? — Шофер одним оком на Юрченка дивиться, а другим на дорогу косує.

— В Петіїв.

-• До пас, значить… В гості чи в справах?

Юрій Прокопович відповів, що в гості. І, попереджаючи наступно питании, уже сам сказав, що до Стрільця. До Олексія Іларіоповпча.

— Олексія Іларіоповпча?.. Щось я пачо й пе знаю такого,— здивувався шофер.

— Та це той же, мабуть, що біля греблі живе! — сказала голосно жінка, яка сиділа поруч: прислухалася, аж хустку відгорнула з вуха.

— І зовсім не той! — заперечила інша.— Той Дмитро Євстафійович.— В автобусі всі пасажири були, мабуть, із Петієва.— Це коли б не той, що за школою. Він накульгує, ге?

Юрій Прокопович відповів, що не знає.

— То ви його ще й не бачили?

Юрій Прокопович відповів, що не бачив.

— Тоді це, мабуть, він.

— А про навчителя забули? — спитав хтось позаду.

— Навчителя!.. Навчитель ще зовсім молодий, а вони їдуть до літнього!

— То, може, до того, що живе аж під Липками?..

Отак перебирали всіх Стрільців, аж поки Юрій Прокопович сказав, що у того Стрільця на фронті загинув син. Лейтенант, льотчик.

— То це таки він! — сказала жінка, яка згадала Стрільця, що за школою.— У нього син льотчиком був…

Поки розмовляли про Стрільців, позаду лишився Київ. Шофер, який тільки й знав, що переключав швидкості та крутив кермо, зітхнув вільніше. Газонув, врубав третю швидкість,— знай, мовляв, наших! — і старенький автобус, повний пасажирів, загримотів, заторохкотів, заскрипів пом’ятими боками, а всередині ще дужче забряжчали порожні каструлі та відра, застрибали кошики й клунки. Та пасажири, певно, вже давно звикли до цього, пасажири перемовлялися весело, Юрій же Прокопович, тримаючись за ослінчик, поглядав у вікна.

І справа, і зліва розгорталися прикиївські краєвиди: густі соснові ліси, що видиралися на високі піщані горби, села й сади, телеграфні лінії з вічно співучими дротами; височезні ажурні опори високовольтки, увішані ізоляторами, як виноградними гронами. Шосе було повне машин, суцільний потік мчав їм назустріч, і вони просувалися вперед у такому ж потоці, їх обганяли інші, мотор-ніші машини, презирливо пирхаючи: як, мовляв, такого на дорогу й випустили, а старенький їхній автобусик, давно звиклий до всього, трюхикав собі незворушно, тільки іноді капотом похитував на молодечу оту запальність: і куди його ото гнатися? — за смертю? Автобус котив собі та й котив, не поспішаючи, аж пасажири почали куняти потроху, і Юрій Прокопович теж задрімав би, теж покуняв би охоче, якби не думки про наступну зустріч зі Стрільцями, не лист з військкомату. Одержавши його ще позавчора, спрожогу сів писати батькам лейтенанта, сів — і немов онімів перед білим, мов смертна мука, папером. Слова, що спадали звично на думку, здавалися зараз такими блідими й невиразними, такими фальшивими поряд із тим, що йому хотілося сказати батькам лейтенанта, що він мучився, мучився та й кинув, вирішивши написати вже вранці.

А вранці вирішив, що краще поїхати самому в Петіїв. Хотів захопити кількох хлопців із загону, мама Катя відраяла. їхав же пе на один день, хто зна, де й ночувать доведеться, а тут діти. Він одразу ж і погодився, і добре зробив: коли б не був сам, довелося б сидіти на автостанції три години…

Незчувся врешті, як задрімав, і одразу ж замалим не звалився в прохід: хитнуло, смикнуло вперед. Заскрипівши кузовом, автобус зупинився, а водій звівся з сидіння.

— Подайте відро! — гукнув тим, що сиділи позаду.

— Перекур?

Поки відро, таке ж старе й побите, пливло понад головами, пасажири стали виходити. З насолодою випрямляючи тіло (аж вигнутись хотілося!), Юрій Прокопович вийшов і собі: він не курив, у ліс не тягнуло,— натомість підійшов до шофера, що, піднявши капот, вовтузився біля окутаного парою радіатора.

— Перегрілася?

— Одійдіть, товаришу підполковник, бо ошпарити може! — Шофер щось зривав та все не міг зірвати: пекло, видать, в руки. Врешті, приловчившись, зірвав. Пара так і вдарила вгору. Підхопив відро, спустився в кювет: там блищала калюжа.

— Не боїтесь, що брудна?

— Нічого, ми звичні! — відповів за автобус шофер.

Долив води в радіатор, затулив знову кришкою, опустив капот.

— Притомився, трудяга. Хай перепочине.— І провів по облізлому бокові долонею. Автобус зітхнув, як ото зітхає покірно звична до всього коняка, шофер же пообіцяв Юрію Прокоповичу:—Як колеса не розгубимо, обідатимемо в Петіс.ві.

Колеса, слава богу, по погубили: рівно о третій прикотили. Проторохкотіли по грубезних дошках високого мосту, через річку хоч і не глибоку, зате широку та чисту, бруківкою видерлись на широкий майдан із напівзруйно-ваною церквою, кількома новими крамницями,— “нівер-маги” — пояснили в автобусі, помпезним, районно-грецького стилю Будинком культури з такими товстими колонами, що за ними, власне, вже нічого й не було видно, з пам’ятником воїнам, які полягли у Вітчизняній, із двоповерховим будинком виконкому райради: типове містечко, яке вже й селом не хотіло бути, але й до міста ще не доросло. Автобус трусонувся востаннє, він якось осів, і з нього, як із бездонної бочки, посипалися пасажири.

Вийшов і Юрій Прокопович.

— То ви отак прямо і йдіть,— показав шофер на вулицю, що дерлася до площі вгору.— Нікуди не звертайте. Як у школу впреться, там Стрільця й спитайте.

Подякувавши, Юрченко пішов вулицею. їсти щось не хотілося, вирішив пообідати потім.

Вулиця була довга, вузька та покручена. Попід парканом біліли вичовгані лавки — традиційні місця посиденьок, будинки то ховалися за високими парканами, то пхалися аж на вулицю, світячи, цікавими вікнами, і Юр-ченкові хотілося привітатись до них. Ось і широкий, як вигін, шкільний двір. Ні деревця на ньому, ні клумби, тільки новий-новісінький посередині двоповерховий будинок із такими великими вікнами, що сонце, либонь, пронизувало його наскрізь не тільки в дні літні, а й у зимові. А новенький штахетник засвідчував весело, що школа нещодавно збудована і лишень обживається.

У дворі було тихо та порожньо, зате приміщення розбухало від гулу приглушеного, як ото вулик на пасіці. Не встиг Юрченко й подумати, у кого ж спитати дорогу, як задзеленчав голосно дзвоник і дітлашня так і сипонула в двір. Юрій Прокопович не став чекати, поки вийде хтось старший,— гукнув малюка, який пробігав саме мимо:

— Хлопче, постій!

Той зупинився, буцнувши крутим лобом повітря.

— Підійди-но сюди… Не скажеш, де тут живе Стрілець?

Малюк мотонув головою.

— Не знаєш?

— Ви, дядю, його он спитайте! — показав малюк на високого хлопця.

Той підійшов незалежно: руки в кишенях, невидима цигарка в зубах — теж продукт урбанізації селища. Бачили ми й генералів, не те що підполковників! — було наче написано на виду.

— Тебе як звати?

— Ну, Вадим.

— Нувадим чи Вадим?

— Вадим,— вже зовсім неохоче.

— Скажи-но, Вадиме, ти Стрільця знаєш?

— Якого?

— Що отут десь живе. Поруч із школою.

— Ну, знаю.

— А не скажеш, як до нього пройти?

— Та отак, поза школою. Або через двір.

— Дякую, Вадиме! — Козирнув, аж у того округлились очі, перепитав: — Через двір, кажеш, іти? — І, мимо

проходячи, зауважив: — А руки в кишенях, коли розмовляєш із старшими, тримати не слід — дірки протреш.

Вадим висмикнув руки, мовби кишені враз окропом наповнились, і Юрченко йому ще раз козирнув.

Оминув приміщення школи, а далі проходу немає: штахетник суцільний.

— А ви, дядю, стрибайте! Ми всі отак ходимо.

Знайомий малюк. Ішло, бач, слідом.

— Через штахетник? А не влетить од директора?

— А він, дядю, не бачитиме.

Ну, якщо не бачитиме… Юрченко примірявся, розігнавсь — птахом перелетів через штахетник. І, на приміщення школи оглянувшись, побачив в одному з вікон суворе обличчя.

“Ай-я-яй, товаришу підполковник! Ай-я-яй!” — сказав сам до себе.

Та нараз пригадав, за чим приїхав сюди: попереду лежав двір Стрільців. Одкашлявся збентежено, поправив картуз, пішов до двору.

То вже потім, уже трохи пізніше, вже ступивши в двір, він розгледить і будинок занехаяний, і сарайчик згорблений, і сокиру серед розкиданих дров, наче той, хто рубав, уже не мав сил її й підняти; а тоді, в першу хвилину, зовсім інше вразило його: якась туга застояна, якась плівка печалі, старечої, звичної, крізь десятки років пронесеної, лежала па всіх спорудах, всіх предметах, що були в дворі. Тут навіть сонце світило по-іншому: померкло, чи що,— тільки по так, як щойно на вулиці. В Юрія Прокоповича й серце стиснулось болісно, і він не знати чому скинув картуз.

Отак із картузом на руці в сіни й ступив.

Й одразу ж почув голоси: там, по той бік дверей, здається, сварилися. Лунав то чоловічий голос, то жіночий, плаксивий. Юрченко постояв, постояв та й вийшов із сіней.

Зупинивсь на порозі. Але й тут не дуже зручно стояти: хто йшов, той його й бачив. І дивувався, мабуть: а чого ото військовий треться-мнеться коло чужого порога? Тож Юрій Прокопович потоптавсь, потоптавсь біля порога та назад в сіни й зайшов.

Жінка вже, чутно,”плакала, а голос чоловіка став зовсім злий. І Юрій Прокопович, наперед болісно морщачись, постукав у двері.

— Хто там? — спитали сердито.

— Пробачте, я на хвилинку,— сказав Юрій Прокопович, одчиняючи двері.— Я от приїхав…— Хотів був сказати: “Од вашого сина”,— та вчасно схаменувся: не од живого ж приїхав,— У справі…

На нього дивилися двоє — жінка, яка сиділа на лаві, і невисокий сухенький дідок, що півником стояв перед нею. Жінка чи то зібралась у дорогу, чи повернулася щойно: тепла вовняна хустка, плисовий, певно, на ваті, жакет, стоптані боти на товстих, мабуть, хворих ногах. Поруч лежав білий вузлик, вона трималася за нього рукою, наче боялася загубити.

Дідок якось мигцем глянув на Юрченка, він, певно, спершу й не усвідомив, що до них зайшов чужий чоловік, бо підскочив до жінки, ткнув у неї пальцем.

— От подивіться: в дорогу зібралася!.. Та куди ти поїдеш, луб’я старе!

Лише тепер побачив Юрченко, що жінка в літах, велике обличчя її виглядало з хустки всіма назбираними впродовж життя зморшками. Вопи тремтіли, трусилися ображено й болісно. Ось губи смикнулися, зламались, вона хотіла, напевне, щось сказати, хустка, мабуть, здушила за горло, бо жінка смикнула її, вивільняючись. Тоді запитала:

— Ви… од Ваді?

А очі вже вбирали його всього: з надією, з тугою, з безмірним стражданням.

— Так, я од Вадима,— відповів через силу Юрій Прокопович.— Учора був на могилі…

— На могилі! — повторила, мов сомнамбула, жінка, і з очей її, омиваючи вологе обличчя, полилися знову сльози. Обернуте до Юрченка лице було застигле, як маска, а сльози текли й текли, збиралися в зморшках важкими краплинами.

— Ну, от маєш! — закричав знову дідок.— Ти хоча б чужої людини посоромилась!

— Вони ж од Ваді, Альошо! — обернулась до нього жінка.— Од Ваді!

— Чув сам — не глухий! Може, хоч тепер передумаєш їхати?

— Та куди вже їхати,— сказала, все ще плачучи, жінка. Зсунула хустку з голови й одразу ж мов іще дужче постарішала: волосся було сиве, аж біле. Хустка впала до ніг — вона но нахилилася навіть, бо навряд чи й по-

мітила. Сиділа непорушна, потім важко зітхнула, стала розстібати жакет.

— Отак воно краще! — мовив дідок.— А то: поїду, поїду!.. Загорілося, як на пожежу!

— Я ж до Ваді, Альошо! — Сльози знову полилися з очей.

— Нате вам знову! — з досадою махнув рукою дідок.— І що ви накажете з цією жінотою робити?

Юрій Прокопович все ще стояв ні в сих ні в тих біля дверей.

— Ти хоч би запросив їх до кімнати,— сказала жінка, вона була вже в кофтині.

— Спасибі, що підказала! — відповів саркастично дідок.— Ходімо, поки вона тут наплачеться.

Тут було набагато чистіше й світліше. Там варили і їли, а то, гляди, й спали, тут же, на металевому високому ліжку, подушки були білі та пишні, ще й доріжка мережана поверх яскравої ковдри. Та не на ліжко — на стіни дивився Юрій Прокопович: стіни були увішані поспіль портретами. Портретів було не менше двох десят-ків; більших, ще більших і зовсім уже великих, у рамах і без рам, під склом і незасклених, мальованих олівцем, акварельними й олійними фарбами навіть. Ціла галерея портретів, любовно по стінах розвішаних, то в рушниках, то у квітах,— од дверей починаючи аж до самого ліжка, та й над ліжком, па килимі, чи не найбільший,— з кожного дивилися па Юрчопка ті ж самі очі, світилося одне й те ж обличчя.

— Оце як бачите! — сказав дідок насмішкувато.— Як побачить маляра, то вже не одстане. Скільки їх тут по-потовклося — із ліку вже збились. А їй усе мало. Всю землю ними завішала б… Жінка, що з неї й питати! А ви, певно, натомилися з дороги? Присядьте та відпочиньте, а я піду гляну, що вона там робить.— Чи не боявся, що жінка знову надумається їхати?

Юрій Прокопович сів і одразу ж побачив уже на столі фото, в саморобну рамочку вставлене. Хтось її старанно випиляв, заполірував, ще й помережив легким, як паморозь, візерунком. Юрій Прокопович сам колись у шкільні роки випилював, брав навіть участь у виставці, але йому ще не доводилось бачити такої тонкої роботи. Наче не дротом, не голкою навіть — павутинкою водили по дереву.

Не витримав, підсунув ближче, і на нього глянули

зблизька ті ж очі, що й на портретах. Глянули ясно, сонячно, приязно: молоденький лейтенант, мабуть, був саме в тому настрої, коли хочеться обійняти весь світ. Мундирчик новісінький, “кубарі” в петлицях, портупея, що пахне свіжою шкірою і так приємно порипує при кожному русі,— Юрій Прокопович сам колись вийшов отаким із училища, сяючи, як щойно карбований гривеник.

І важко, неймовірно важко повірити, що оцей лейтенант щасливий і отой замурований в кабіні скелет був однією й тією ж людиною…

Зітхнувши, Юрій Прокопович одірвався од фото, прислухався. По той бік дверей лунало якесь шамотіння, приглушений брязкіт. “їсти готують!” Поморщився, так йому стало незручно. Звівся сказати, щоб не готували, що він скоро й поїде, та одразу ж подумав: можуть образитись. Знову сів на стілець. “Отакі-то діла, лейтенанте!” А лейтенант все усміхався, ясно й привітно, лейтенант свіжою портупеєю порипував, а “кубарі” на петлицях сяяли святково й молодо…

— Цс наш сип,— сказав дідок, зайшов так непомітно, що Юрченко аж здригнувся. В одній руці ніс гра-фиичик з якимось брунатним напоєм, в другій — тацю з хлібом,— Вадим Олексійович… Л я, між іншим, Олексій Іларіопович… Так і звуть: Олексій Іларіонович. Хто, конечно, но гребує…

Юрченко підхопився, назвався.

— Юрій Прокопович?.. Ага… І в якому чині ви починали воювати, якщо не секрет?

— Лейтенантом… Як і Вадим.

Олексій Іларіонович мовчки пожував губами.

Коли сіли за стіл та налили з графина в чарки (четверту поставили теж, і тарілку, й виделку, і підсунули четвертий стілець)… коли палили в чарки отого напою брунатного, Юрченко тихо сказав:

— За світлу пам’ять вашого сина!

Жінка, мати Вадимова, Марія Григорівна, знову заплакала, обличчя ж Олексія Іларіоновича зібралося в кулачок, а борідку аж повело набік. Він її смикнув*, поставив па місце, запитав гостя:

— Скільки можна рюмсати, не знаєте?

— Я, Альошо, не плачу…

— Ого краще!.. Ти чуєш: товариш військовий пропонує випити за нашого сипа!

— Тобі ж, Альошо, не можна… Лікарі…

т

— Що лікарі?.. Лікарів слухати — на світі не жити!—Старий з викликом вихилив чарку й одразу ж знову палив.— Серце!.. Наче в мене одного тільки серце!.. Ііагато вони знають, твої лікарі!…

Марія Григорівна зі страхом дивилася на чарку, вдруге наповнену, але вже не казала нічого. Сама ледь пригубила, не їла нічого, підкладала тільки Юрію Прокоповичу.

— Ви їжте, їжте…

Юрій Прокопович дякував, їв майже через силу: відчував на собі колючий погляд старого. Щоб позбутися відчуття гнітючої якоїсь провини, поцікавився, показавши на фото:

— Рамочку де замовляли?

— Ніде,— відповіла Марія Григорівна.— То все Альо-та.

— Дуже красива! Я так і не зміг би.

Старий налив ще раз у чарку. (“Альошо!” — зовсім уже тривожно сказала Марія Григорівна), випив, наче отруту, рвучко відставив.

— Ти от що, воєнний, скажи… Ми люди темпі, мало що розуміємо, а ти по академіях вчився. (Звідки він узяв ті академії?) Ми сидимо собі в запічку, сидимо й нічого не метраємо… А ти нам скажи: чому ми так воювали? Той підступ…

Що підступ? —за поречтів Юрій Прокопович. І те, що старт”! раптом звернувся до нього па “ти”, й саме запитаним ного не здивувало. І’іп мов на нього чекав, поки сидів за столом. — Якби воювали погано, то не дійшли б до Берліна.

— Я не про те! — з досадою одмахнувся Олексій Іла-ріопович.— Ти Берліном очі мені не замазуй!.. Ти про початок кажи!..

— Що ж про початок… Воювали й тоді, як могли. Перемагати вчилися…

— Училися! — фиркнув старий.— Фінська війна не навчила?.. Де були ваші голови, коли перли прямо на доти, в лоб? Обійти не могли?.. Лінія Манноргеима!.. Скільки було її, тії лінії? П’ятдесят — сто кілометрів, а далі хоч саньми заїжджай?.. Так чого ж лізли на доти?

Юрченко хотів відповісти, що не так усе просто, як отут, за столом, але Олексій Іларіонович раптом зірвався, підбіг до невеликої шафи, рвонув на себе дверцята —■ звідти так і посипались на підлогу папки.

— Ось!.. Ось тут у мене зібрано все!

Зібрав з підлоги, повисмикував з шафи — оберемок, не менше! — кинув на стіл.

— Альошо! — застережно сказала Марія Григорівна, та він і вухом не повів: розсунув посуд, став перекладати папки.

— Вам треба Київську операцію?.. Знайдемо й Київську… Тут усе с… Усе.

Висмикнув папку. Розв’язав, розкрив, і перед очима Юрія Прокоповича аж замиготіли вималювані старанно схеми боїв, із стрілами, червоними й чорними, з номерами армій, дивізій, полків ворожих і наших. Схем було кілька десятків, весь перебіг операції Київської, всі удари й контрудари були нанесені з такою скрупульозною точністю, аж Юрченко спершу не повірив, що їх вималював старий оцей чоловік.

— І все це ваша робота? — спитав зачудовано.

— Та вже ж, що не дідькова! Я всю вашу війну обпов-зав, усі шапці облазив, так що похибок тут годі шукати: відбито все, як було, lice мов на долоні.

Просиділи над тими папками до пізньої ночі, а старий все не вгамовувався. Часто зривався па крик, морщився болісно, мов од нестерпного болю зубного: “Та ви що, зовсім осліпли: не бачите, куди він націлився?” І Юрій Прокопович уже думав, що для старого війна ще не скінчилася, він жив у ній, у тому сорок першому році, коли ще був живий його син, переживаючи гостро кожну нашу поразку, кожен невдалий маневр. Війна давно одгриміла, а в ньому гули ще гармати. Дідами стали вже ті, що в сорок першому йшли молодими в бої, а його юний син продовжував щодня підніматися в небо на своєму винищувачі. Бо він, його батько, навіки застиг в сорок першому.

Приголомшений Юрій Прокопович довго не спав. Лежав у тій світлиці, де сперечалися, і мулько й незатишно було на м’яких та пишних перинах.

Пригадав, як Марія Григорівна вже пізно ввечері, коли вони врешті покінчили з численними схемами, сказала, благально торкнувшись його рукава:

— Розкажіть про нашого Вадю.

Вона теж не спала допізна: прибравши посуд, підсіла до столу, мовчки слухала, як вони сперечаються. Юрій Прокопович відчував на собі її погляд, вона немов хотіла

інно щось спитати, та все не наважувалася — лише зітхала тихенько, а велике обличчя її ще більше бралося зморшками. Коли ж нарешті вони закінчили розглядати ті схеми й Олексій Іларіонович одніс папки до шафи, попросила тихенько:

— Розкаяїіть про нашого Вадю.

І ще жодна розповідь не давалася так важко Юрчєн-кові, хоч він, власне, з цим і приїхав: розповісти батькам яро великий подвиг їхнього сина. І як його відшукали. Не сказав тільки ні про череп, ні про скелет: знав, як їм буде важко це слухати. Тож Вадим, їхній син, не стирчав у кабіні пом’ятій моторошно оголеним скелетом, а сидів, як живий.

Розповів і про майбутній пам’ятник: літак, націлений ввись,— так розповів, наче той літак уже був над могилою. І коли закінчив, Марія Григорівна раптом ухопила його руку й стала її цілувати.

— Що ви!.. Що ви!..

Юрченко висмикнув руку, встав з-за столу. Л вона теж звелася і, спотикаючись, сліпо пішла з кімнати.

Вранці Олексій Іларіонович не звівся з постелі. Лежав застигло в ліжку, жовте обличчя його було сердите, борідка ні тчу жоно стирчала в стелю. На Юрченків “добрий

……… по озвався іі слоном — зблимнув тільки повіками.

Поруч, і о. міма ч, стала табуретка, заставлена пляшечками, корім міч ка м и, глотами, вся кімната була насичена запахом лівів.

Вампірів, сказала Марія Григорівна. — Уночі ще серия вхопило.

— — Треба викликати лікаря,— занепокоївся Юрченко.— Я збігаю.

— Не треба! — злякалася Марія Григорівна.— Він лікарів терпіти не може. Лікується сам.

— І часто це з ним?

— Ох, часто! День ходить — тиждень лежить… Старі ми, старі. У мене в самої рученьки-ніженьки вже не годяться нікуди… І де воно правда в бога: молоді помирають, а старі ніяк смерті собі пе вимолять!

— Ну, не такі ви вже й старі! — заперечив ввічливо Юрченко.

—— Та де ж не старі! — сплеснула в долоні Марія Григорівна.— Йому он за восьмий десяток, та й мені скоро вісімдесят… Збігли роки — незчулись і коли.

Розмовляли пошепки, хоч у тому не було й потреби: хворий, замкнувшись у собі, відгородився, здається, від усього світу.

Марія ж Григорівна поралася коло сніданку. В плиті потріскував вогонь, внизу, па підлозі, лежав оберемок щойно внесених дров: вони були вологі. “Це ж вона, мабуть, і рубала!”

Умився поспіхом, вийшов надвір.

Одразу ж побачив сокиру, свіжі тріски. Підійшов, узяв ще иеостнгле топорище, підтягнув гілляку до дровітні.

Рубав, поки Марія Григорівна й снідати покликала. Аж свистіла сокира, рубав. Хекав і думав, що ж їх не можна отак полишати, самих.

Хоч Юрій Прокопович і розраховував того ж дня повернутись додому, однак змушений був затриматися ще па два дні. Дав лито телеграму дружині, щоб не переживала.

День протовкся в школі. Спершу мав розмову з директором, і директор був на диво симпатичним та милим іі охоче погодився з усіма пропозиціями Юрія Прокоповича.

Паяти шефство над старими?.. Та будь ласка!.. Ні, це воин повніші іі о м у дякувати, що зайшов та підказав… Просто сором —— бути поруч і нічого не знати!..

Псе справи та справи — отак людина й черствіє…

-— Пооремо старшокласників, і хай вопи вас послухають… Про лейтенанта, про ваш пошуковий загін. Ну, словом, про все… Згода?

Старшокласники навчалися в другу зміну, після обіду, так що Юрченко все одіто па автобус не встиг би.

Затримався в школі до вечора: довелося не тільки розповісти про подвиг лейтенанта Стрільця, а й викласти всю історію пошукового загону. З чого починали, як взагалі виникла ідея організувати загін. А гармати знаходили? А кулемети? А танки? У нас е озеро, так, кажуть, танк і досі в ньому стоїть. Раніше сітками за нього чіплялися, коли рибу ловили… От його витягти!.. Ге, витягти! Ним?.. А водолази навіщо?.. Кораблі й то піднімають!.. Так то ж— у морі, а тут до тих водолазів знайдеш?.. Сіамі будем пірнати. Ои апарати підводні навіть у нашому спортивному магазині лежать— піхто по купує. “Тихше, діти, ‘111×1110! — директор.— Дайте нашому гостеві все до кіпця розповісти”.— “А що казати — все, здається,

сказав,— розвів руками Юрченко.— Візьмете шефство над батьками Стрільця?” — “Візьмемо, візьмемо!” — “А танк теж можна підняти — все можна зробити, якщо взятись но-справжньому. Тільки танк з води витягти — то ще пів-роботи. Залізо німе, тож німий і буде стояти, де його не поставите. А от дослідити історію цієї бойової машини: хто на ній воював, якими фронтовими дорогами пройшла. Хто з членів його екіпажу загинув, хто залишився живий… Це, хлопці, набагато складніше. Знаєте, скільки нам доводиться писати листів? І знову пишем, і знову…” — “А у вас у загоні самі хлопці чи й дівчата?” — “Й дівчата, аякже! В нас дівчата такі, що держися!.. І попереджаю: не дістанете танк, наступного року приїдемо й витягнемо!..”

— Ну, тепер ми пропали: життя не дадуть! — сміявся потім директор,— Заварили ви кашу, товаришу підполковник!

Провів Юрія Прокоповича до двору Стрільців, хотів навіть зайти, та одразу ж роздумав: хазяїн хворий лежить, перехвилювався вчора, хай заспокоїться трохи.

— Гаразд, іншим разом зайду. А за старих не турбуйтесь: доглянемо!

Юрченко не мав сумніву в цьому. Що й дрова віднині будуть нарубані, й вода од колонки принесена (двісті метрів, молодому за виграшки, а старому, та ще й на гору?), і город навесні скопаний, а дівчата нахвалялися ще її хату побілнтп, щоб не стояла обшарпана.

Хата найбільше й непокоїла Юрчонка. Сарай там, саж, курник—біс із ними, старі вже давно відмовились од живності. Хоч не дуже приємно, звісно, дивитись, як у сараї дах геть запався, а саж перехняблений. А от хата… У хаті їм жити, нікуди з неї не дінуться, а вона вже давно дихає на ладан. Марія Григорівна скаржилась: щозими стіни мокрі, холод, як у льодовнику, грубу топи не топи — все одно не нагрієш. Та й де ж її нагріти, де висушити, коли дерев’яний фундамент зогнив нанівець. Ткни — палець улазить. Юрій Прокопович ще зранку довкола облазив — міняти треба фундамент! А разом і підлогу — теж на чесному слові тримається, і на горище злазив: побачив руді плями на стелі.

— Протікає?

— І не кажіть! Як дощ, так наче з решета. Не встигаємо й тази підставляти.

Дах із дранки колись був укладений добре, але скільки відтоді років минуло, старі ще, либонь, молодими були. І по всьому горищі, куди не поткнися,— тази, виварки, відра. Сякий-такий заслін од води.

— В райраду звертатись не пробували?

— Та, куди ж нам, сину, звертатися, коли ми не знаємо, в які двері й стукати! Вже якось так доживемо: недовго вже мучитись… Тут хоч би разок на могилку до Ваді поїхати.— Й очі, збляклі, виплакані, знову в звичних сльозах.

Ну, так не годиться! Він, Юрченко, так це не полишить!

Доведеться й завтра затриматись.

Райжитловідділ містився в будинку райради, на першому поверсі. Секретарка, що сиділа при дверях, зупинила Юрченка, мов ніжку підставила:

— Ви, товаришу воєнний, до кого?

— Та сюди ж: до начальника вашого.

— Зачекайте, вони зараз зайняті!

Ото, цяця яка! Ну, гаразд, почекаєм — ми не горді.

Спершу стояв, у пінно поглядаючи, а згодом сів. У приймальній все з’являлися відвідувачі з теками, папками: “Геннадий Йосипович у себе?” — і в кабінет. Заходять, виходять — кінця-краіо немає.

Юрій Прокопович уже й у вікно все, що на площі було, роздивився, і список тих, хто стояв у чергу на квартиру, весь прочитав, а завідувач все не звільнявся. А секретарка на нього й не гляне.

Не витримав — вибухнув:

— Ви мене довго маринувати тут будете?

— Хто вас маринує! Самі ж бачите: зайняті!

Та Юрій Прокопович вже пе збиравсь одступати:

— От що, мамзель, або ви зараз же своєму зайнятому начальству скажете, що приїхав товариш із Києва, або я піду в райком!

— Ви, товаришу воєнний, не виражайтесь! — спалахнула секретарка.— Думаєте, як із Києва, то вже й лаятись можна? Дочок своїх обзивайте мамзелями!

— У мене, на щастя, таких дочок немає… Доповісте чи мені йти у райком?

Мовчки звелася, пішла до кабінету, похитуючи обурено стегенцями. З одчинених дверей вирвався сміх: голосний, розгонистий. “Знайшли, коли сміятись! — спохмурнів одразу ж.— Бюрократи чортові!”

Секретарка незабаром і вийшла — винесла офіційно-холодне обличчя.

— Заходьте.

Підібраний, строгий, на сварку націлений, зайшов до кабінету.

Там не згаснув ще сміх. Щоправда, молодик, який пройшов нещодавно до кабінету з текою, враз посмішку й пригасив, побачивши Юрченка, зате начальник його й не подумав приховувати, що він щойно сміявся: сміх так і цвів на молодому обличчі, цвів у очах. І Юрченка зустрів гак, немов чекав з самого ранку.

— Товаришу підполковник, чого ж ви не зайшли одразу? Сідайте, будьте, як дома! — Підвівся, сказав до молодика, який теж підхопився: — Ти, Васю, потім зайдеш… Упав, кажеш?.. Ну й ну! — Веселі очі його знов заіскрилися.

— Слухаю вас, товаришу підполковник.

Обличчя його вже було втіленням прихильної отієї уваги, про яку можна лиш мріяти відвідувачам житловідділі в. Юрію Прокоповичу якось не по собі стало, що він завдасть зараз клопоту оцій симпатичній людині.

Може, тому й почав здалеку: як шукали літак, як розкопували, що привело його сюди, в Петіїв. І чому він зараз у нього. Завідуючий слухав терпляче й уважно, не поглядаючи на годинник, раз тільки, коли подзвонив телефон, розвів руками: що вдієш — служба! Підняв невдо-волепо трубку, вислухав чийсь голос плаксивий, коротко кинув: “Подзиоіііііи пізніше, я зараз зайнятий!” — і знову обернувся до Юрченка.

Дослухав, і обличчя його стало таке сумне та нещасне, паче це він просив Юрченка одремонтувати будинок.

— Що ж нам робити, товаришу підполковник, ми приватним житловим фондом не займаємось… От коли б той будинок був у нас на’балансі… А так — ну нічого не можем зробити! — Він хвилину подумав, морщачи гладенького лоба, потім спитав: — Вони пенсіонери?

— Пенсіонери.

— А ви в собезі були?

Юрченко відповів, що не був.

— То зайдіть у собез! Це ж їхній святий обов’язок — пенсіонерам допомагати!

Вийшов з-за столу, провів до дверей:

— І не дуже церемоньтеся з ними, товаришу підполковник, хай потрясуть гаманцем!

“Бувають же хороші яюди на світі!”—думав Юрій Прокопович, з райради виходячи.

Соцзабез містився аж у другому кінці містечка. Хатина — хоч на пенсію. По інвалідності.

— Скоро в нове переїдемо,— сказав завідувач соцзабезом.— За виконкомом.

— Отой великий будинок?

—■ Ні, то житловий… “Сільгосптехніки”… А наш буде поруч… То я вас слухаю, товаришу підполковник.

І знову довелося Юрченкові все розповідати спочатку.

— В Хомеика, значить, були? В Геннадія Йосиповича? Це він вас сюди й одфутболив?.. Із себе зіпхнути — це він уміє. А ви не спитали його, де ми кошти візьмемо?.. І хто ремонт той робитиме?.. Пушкін?

— Люди ж ремонтують якось.

— Люди!.. Це ж інваліди!.. Ну, гаразд, нашкребемо, припустимо, грошей. Підемо на свідоме порушення — голову, надіюсь, пе знімуть. А далі? Далі що, товаришу підполковник? Дерева десь дістати — раз,— загнув палець завідуючий.— Цементу завезти, піску… Заліза на дах. А майстрів, щоб усе зробили як слід?.. Хто буде діставати? Хто за всім тим простежить?.. Стрільці?..

— Що ж робити? — розгублено Юрченко.

— ‘Гроба взяти будинок па державний баланс… Хай Хоменко пе крутить хвостом!

— Це ж що: знов до Хоменка?

— Тільки до нього!.. Або заждіть: він знову вивернеться, я вже його знаю. То такий, що і в ступі не влучиш… Ідіть прямо до Сергія Макаровича.

— А хто це такий?

— Голова райради…

Голови іге було.

— Сергій Макарович поїхав па села.

— Давно?

— Півгодини тому.

Отже, сьогодні вже пе з’явиться.

— А заступник?

— Іван Федорович в райкомі.

— Bin хоч повернеться?

—■ Іван Федорович? Має ще бути.

Юрченкові діватися нікуди: пе встигне на автобус і сьогодні. Доведеться телеграму додому давати. Ну, нічого, мама Катя побурчить, побурчить та й охолоне — не первина.

Вирішив чекати.

Ніде так не тягнеться час, як у приймальнях. Чекаєш, здається, годину, а на годинник глянеш — і півгодини не минуло. Юрій Прокопович і сидів, і стояв, і свистіти тихенько пробував — заступника все не було.

Та ось задзвонив телефон. Юрченко так і завмер.

— Слухаю… Добре… Добре…— Не відриваючи трубки од вуха, секретарка покивала до Юрченка, що це Іван Федорович.— Іване Федоровичу, одну хвилинку — тут товариш із Києва… Зараз будете?.. Він зараз буде,— сказала, кладучи трубку.

Подякувавши, Юрченко вже й не сідав: чекав коло дверей у кабінет.

. Заступник з’явився за десять хвилин.

— Давно чекаєте?.. Пробачте! Заходьте!

Пропустив наперед Юрченка, наказав секретарці:

— Людонько, викличте до мене Хитька. Щоб одна нога була там, друга тут.

— Так, я вас слухаю! — ще й не дійшовши до столу.

І поки Юрій Прокопович розповідав — коротко, стисло,

мимоволі впавши в темп цього енергійного заступника,— той і хвилини не міг спокійно всидіти: заглядав у папери, висовував шухляди, щось там вишукуючи, і все приказував:

— Так… ‘Гак… Слухаю… Слухаю…

Ухопив потім трубку, гукнув:

— Хомсітка!.. Хоменко?.. До мене, негайно!

Хоменко з’явився захеканий (другий поверх, тридцять

дві сходини: Юрій Прокопович порахував за старою фронтовою звичкою).

— Слухаю, Іване Федоровичу.

— Що там у тебе з Стрільцями?

Хоменко лише зараз, здається, помітив Юрія Прокоповича. “Ех, товаришу підполковник, товаришу підполковник! — відбилося на його молодому обличчі.— Уже й поскаржитися встигли!”

— У мене? Нічого. Я порекомендував товаришеві підполковникові звернутися в собез…

— Порекомендував! — фиркнув заступник.— Ти б ще в наросвіту направив!

— Але ж, Іване Федоровичу, будинок Стрільців у нас не на балансі… Він до нас не має жодного відношення…

— А лейтенант, який за нас загинув, теж не має від-7 А. Дімаров, кн, XI

ношення?! — гримнув заступник.— От що, Хоменку, що хочеш роби, а щоб будинок був одремонтований! Ясно?

— Так він же не на балансі! — простогнав Хоменко.

— Візьмемо. Підготуй документи до наступного засідання виконкому. Пошли завтра ж інспектора до Стрільців, а ви, товаришу підполковник, допоможіть старим написати заяву. Він он підкаже, що треба писати. Все, до побачення.— І, не чекаючи, поки вони вийдуть з кабінету, натиснув кнопку: — Людо, давай сюди Хитька!

Хоменко, пояснюючи, що треба писати в заяві, уперто дививсь повз ІОрченка. Образився! Ну, Юрію Прокоповичу з ним дітей не хрестити. Весело майже спитав:

— То інспектор завтра вранці прийде?

— Завтра,— буркнув Хоменко.

— То я його почекаю.— Знав, що тепер прийде обов’язково.

Лише з райради вийшовши, відчув, як натомився. І їсти не хотілося, хоч досі ще не обідав. Та все ж зайшов у ресторан, з’їв тарілку борщу, півкотлети. Запив компотом, розплатився, встав задоволений. Не стільки тим, що з’їв, скільки тим, що тепер мав повне моральне право в Стрільців од обіду відмовитись. Тій нещасній Марії Григорівні не вистачало ще гостя…

Другого дня чекав інспектора. Чекав до дванадцяти. Потім, сердитий, пішов у житловідділ.

— А, товариш підполковник!— аж зрадів його появі завідувач.— Вітаю, вітаю!

— Де інспектор? Чому не прийшов інспектор?

— Інспектор? А я його й не посилав!

— Як не посилали? — задихнувся Юрченко.— Вам же наказано!

— А я маю інший наказ! — Хоменко вже не приховував переможного виразу.— Од самого Сергія Макаровича! Так що, вибачайте, нічим допомогти вам не можу…

Юрій Прокопович — до голови. Не знав, що йому зараз скаже!

— Зараз доповім.— Та не встигла секретарка підійти до дверей, як вони одчинилися різко — вийшов заступник.

— Зайдіть-но до мене!

— Я до голови,— відповів Юрій Прокопович, відчував образу й па заступника. Дати слово й не дотримати.

— А ви спершу до мене зайдіть!

Юрченко — що робити лишалось — пішов поперед заступника.

— Таки перебіг нам доріжку: поперед мене ускочив! — сказав йому заступник.— До голови не йдіть — без толку.

— А куди ж — у райком?

— В райком теж без толку: перший поїхав, а другий у відпустці. Ви от що: їдьте в область. Негайно. Єдиний, хто може на нашого голову вплинути, це голова облвиконкому. То як?

— Поїду! — сказав йому Юрченко.— Сьогодні ж поїду!

— ІІу, ні пуху вам ні пера! І той… Подзвоніть… Щоб я був у курсі… Ось вам мій телефон…

Вийшов з райради весь на поїздку заряджений — на автобус і в область. Кинувся купувати квиток — всього троячка лишилася. Не міг пригадати, де гроші посіяв. Ну, купив дещо в гастрономі вчора та сходив разок у ресторан… Ех, що й рахувати — треба дзвонити додому!

Розшукав пошту, замовив розмову.

— Дівчинко, золотко, якщо можна — швидше: в область спішу!

Сидів, як на голках: автобус, що на нього вже й квиток у кишені, за півгодини відходить.

— Нагадайте їм, дівчинко!

Врешті дали.

— Катя?.. Катю, це я!

— Спасибі, що хоч озвався! — Катин здалеку голос.— Ти що там, у прийми пристав?

— Катю, потім асе розкажу!.. А зараз вишли гроші… П’ятдесят! До запитання… Ні, по сюди — прямо в область!.. Головпоштамт, до запитання… Телеграфом, щоб сьогодні й одержать!..

— Та що там трапилось? — В голосі дружини вже тривога.

— Нічого особливого… Потім розповім… Вишли ж негайно… Телеграфом… Гаразд?

Аж зросився потом — так догукувався.

— Дякую, дівчинко! — І біжка до автобуса…

Повернувся з області після обіду другого дня: ледь пробився до голови облвиконкому. Голова спершу пообіцяв послати листа, Юрченко вблагав подзвонити. І всю дорогу назад, поки їхав в автобусі, знову й знову пригадував слова голови облвиконкому:

— Ви що, самі не могли все це вирішити?.. На найближчому засіданні, так!..

Поклав трубку, сказав:

— їдьте спокійно додому: все зробимо.

Але Юрій Прокопович додому не поїхав — повернувся в Петіїв. Мав простежити, щоб інспектор чогось не наплутав у акті (мало яку вказівку міг йому дати Хомен-ко!). Та й узяти для шкільного музею портрет лейтенанта Стрільця.

Марія Григорівна довго не могла вибрати, який саме оддати. Наче це були живі діти і всіх однаково жалко. Врешті сказала:

— Вибирайте самі.

А коли він вибрав, і зняв, і в рушник, нею ж поданий, загорнув акуратно, попросила несміливо:

— Дайте, я на нього хоч гляну востаннє.

— Не надивилася! — буркнув Олексій Іларіонович: йому знову стало зле, він лежав на лежанці.

Портрет тепер висить у шкільному музеї над стендом з особистими речами лейтенанта Стрільця.

Пряжка од портупеї.

Гудзики од гімнастерки.

Очищений од ірлй пістолет.

А Юрій Прокопович знову не має спокою: муляє думка про старих, які лишилися в ІІетієві.

Думає так: ну відремонтують, ну все зроблять як слід, а далі? Далі як житимуть, хворі та немічні? Ну води їм коли принесуть, дров нарубають, а ту воду нагріти щодня, а хату натопити щоранку, а сад, а город? Лише палива запастися на зиму — побігати треба. А взимку, як снігом завалить?..

Пригадує житловий будинок, отой, “Сільгосптехніки”, і думає: а чому б… Чому б не дати старим однокімнатну квартиру? На першому поверсі. Щоб не високо було і підніматися.

Тільки пі, пе дадуть. Он який список висить в райжит-ловідділі. Той будинок давно вже поділений і переділений. Кожен уже й замок купив до своєї квартири. Й меблі в думках розставив давно: де ліжко, де стіл, де сервант…

Але ж мусить бути вихід якийсь!..

Мучився, думав і одного разу наче в голову стукнуло: а якщо поговорити з людьми? З отими, що збираються ‘заселити будинок? Може ж, кому однокімнатна не дуже й підходить? Пере, бо нічого більше по світить. А тут будинок відремонтований щойно, двір, сад, ще й город. І сарай, і гараж— можна поставити, а набридне грубку

годувати щодня — будь ласка: парове опалення автономне! Засипав вугілля в плиту й гуляй собі паном! Він, Юрченко, коли б перед ним отака стояла дилема, й хвилини не думав би: тільки будинок! Там же ще й дві кімнати до того, а не одна. А що купатися ніде, так і ванну можна поставити. Все можна зробити: для молодих рук нічого не страшно!

А дітям простір який! І яблука, й груші, й городина…

І загорівся Юрій Прокопович: поїду! Поки будинок не кінчили. Бо тоді буде важче.

От як тільки про це мамі Каті сказати?

молоко-

молою-

МОЛОКО!

Чоловік я помітний, і на мене й досі поглядають жінки, Й досі, повторюю, бо розміняв уже п’ятий десяток, критичний той вік, коли молоденькі жінки та дівчата починають поступатися місцем в трамваях, тролейбусах та іншому громадському транспорті. У свої сорок дев’ять маю пишну чуприну, благородно сивизною підсріблену, лискучі брови й жодної зморшки на тугому обличчі. Знайомі кажуть, що я дуже схожий па Гаріна з відомої повісті Олексія Толстого, і я щотижня старанно підправляю свою акуратну борідку. Зовнішність мас неабияке значення для моєї діяльності, бо я майже щотижня виступаю перед аудиторією від товариства “Знання”. А від того, як ти зодягнений, який маєш вигляд, значною мірою залежить твій успіх, і коли я ловлю зацікавлені погляди жіночі, то знаю напевне, що причиною цьому не тільки моя красномовні сть.

Отже, фізично я чудово зберігся: ще ні разу не лежав у лікарні, всі грипи, всі пошесті, од яких страждає заци-вілізоване людство, обминають мене, а до рота мого ще жодного разу не заглядав стоматолог. Та й, маю надію, ие загляне ніколи: зуби свої, білі та рівні, я успадкував од діда, який прожив до ста літ і цвяхи перекушував; тато теж досягнув би столітнього віку, коли б не загинув у минулій війні. Так що в мене,*як кажуть, все попереду.

Ще в студентські роки я виробив для себе суворий режим, якого й дотримуюсь. Встаю рівно о шостій, не дозволяючи собі і секунди поніжитись у ліжку: навіть у медовий місяць зіскакував хвилина в хвилину. Ковдру геть, гантелі до рук, навстіж вікно, а то й двері і — і… раз-два!.. раз-два!.. Щоб аж м’язи тріщали… Потім душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, розтирання й масаж: я люблю своє тіло, пружне, як у спортсмена, не даю

ііому ніколи розслабитись. У здоровому тілі здоровий і дух: без хвастощів можу запевнити, що я ніколи не знав, що таке зневіра, вагання чи розпач. Сплю спокійно та міцно, бо не знаю докорів сумління.

— Ти машина! — вигукнула якось перша моя дружина (тоді саме в нас дійшло до розриву).—Безсердечна машина!

Я одразу ж вказав на нелогічність її висновку: машина

i серце — предмети несумісні. А оскільки в мене таки є серце, то я не можу бути машиною.

— Машина!.. Машина!.. Машина!…— закричала вона, затуляючи долонями вуха.

З першою дружиною моєю, Оленою, я прожив рівно сім місяців. І в тому, що наше спільне життя так рано урвалося, не вбачаю своєї провини. Одружувався з найсвя-тішими намірами: створити взірцеву сім’ю. Втілити теорію в життя, досягти ідеалу, що його підсвідомо прагнуть мільйони молодих моїх співвітчизників (побачили б ви, як слухають вони кожне слово моє!),— що може бути прекраснішого! У першої дружини аж щоки пашіли, коли я говорив про сім’ю, яку ми збудуємо, але вона мала досить-таки своєрідне уявлення про цей чарунок людського суспільства. У погляді на життя в неї годі було питати здорового глузду: переважали емоції.

Емоції, звісно, річ непогана, коли вони в міру, людина без емоцій душевно бідна, обмежена, вона, по суті, глуха

ii (‘.міма… Я сам, наприклад, можу розчулитись, схвилюватись до сліз ’їй то в кіно, чи над книжного, мені не байдужі витвори мистецтва, а пісня може просто-таки полонити, бо сам маю неабиякий голос і слух, і мені говорили не раз, що даремно не став співаком. Люблю найбільше співати, коли лишаюсь наодинці з природою, пісня сама рветься з грудей, все в мені аж бринить, видзвонює, тіло стає світле й легке.

Пам’ятаю, як колись у Карпатах забрався на Говерлу, на саме верхів’я. Вже на середині підйому з’явилися хмари, супутники мої одразу ж повернули назад, бо одягнені були зовсім по-літньому, а з таких хмар можна було чекати всього, я ж уперто дерся все вище й вище, хоч уже й справді став зриватися сніг і подув пронизливий вітер. Коли ж видерся на вершину і хмара торкнулася моєї голови, а під ногами, скільки бачило око, засиніли гори, пісня сама полилася з грудей. Спускався геть обліплений снігом і співав.

То були незабутні хвилини!

Отже, емоції — річ не така вже й шкідлива, за одної лише умови: якщо ви володієте ними, а не навпаки.

Першу ж дружину мою день і ніч обсідали емоції.

Пам’ятаю, як невдовзі після одруження ми вийшли в парк і дорогу нам перебігла зграйка дітей. Побачивши їх, Олена так і завмерла:

— Глянь, яко чудо!

Діти й справді були дуже милі: нагадували пухнастих курчат. Нони й бігли за вихователькою, заклопотано-поважною жінкою, паче курчата.

Діти котилися пухнастими кульками, а молоденька дружина моя, припавши до мене, раптом спитала:

— Ти знаєш, чого мені хочеться? Отакої, як оно, дівчинки.

Вона вся так і світилася, дивлячись на ту дівчинку.

— Та глянь же, яке воно симпатичне! Ну, невже тобі но хочеться її поцілувати?!

Я відповів, що но хочеться. А якби й захотілося, то все одно я собі по дозволив би цього зробити. Цілувати дітей — негігієнічно.

Дружина якось дивно подивилась на мене.

— Ти нічого не розумієш! — сказала.— Які ви всі — чоловіки!..

Я ж розумів лише одне: дружині моїй раптом захотілося дитини. Вчора ж іще погоджувалась, що дитину заводити рано: ми не мали навіть власного закутка. Що дитина зв’яже нам руки, не дасть закласти нормальні підвалини подружнього життя. Вчора вона охоче погоджувалась — ми спершу повинні утвердитись в житті, а потім уже думати про дітей… І ось тобі маєш!

При знатися, я аж образивсь. Але стримався вчасно (аутогохше тренування, півгодини щоденно), взяв її під руку.

— Пройдемося в кінець он тієї алеї.— Треба було ізолювати її від подразника.— Глянемо, як розлився Дніпро.

Ми вийшли на знайоме узвишшя, подивилися вниз. Київської ГЕС тоді ще не було, весняні води ніщо не затримувало, Дніпро розлився ген аж до обрію, скрізь, куди гляпоти,— лише вода, лише плеса безмежні, блакитні од весняного неба.

— Глянь, яка блакить! — сказав я дружині.

— Як очі дитини! — вперто сказала вона.

У мене одразу ж зіпсувався настрій.

-— Ходімо додому!

— Якщо ти вже так хочеш…

А вночі вона раптом розплакалась. Мовчки, одвернувшись до стіни, здригаючись усім тілом. На запитання, що сталося, з досадою відповіла:

— Нічого…

— Послухай, це смішно!..

— То й смійся…

— Через якусь дурну примху псувати настрій собі й мені! — Я вже по-справжньому розсердився на неї.— Ми ж з тобою, здається, умовились: матимемо дитину лише тоді, коли досягнемо відповідного матеріального рівня. Ми не маємо права започинати нове життя, не створивши для нього певних умов…

Вона чи то схлипнула, чи то засміялася, а коли я спробував пригорнути її, відхилилася:

— Я хочу спати…

А вранці просила пробачення. Казала, що сама не знала, що з нею скоїлось…

Я великодушно пробачив. Знову розповів про сім’ю, про паш обов’язок перед суспільством і державою, про майбутнє покоління, яке ми покликані виростити.

— Знаю вже, знаю! — обірвала мене моя юна дружина.— Ти мені сто раз про це казав!

* Повторю і двохсотий, якщо це буде потрібно. Не про себе ж дбаю — про майбутнє нашої сім’ї.

Не сказала більше іі слова. Вистачило, мабуть, глузду “розуміти, що н маю рацію.

Па сьомим місяць ми розійшлися. І я й досі хвалю себе, що не погодився нажити дитину. Во, не кажучи вже про неминуче травмовану психіку майбутньої людини, довелося б вісімнадцять років платити аліменти. Двадцять п’ять відсотків з усіх видів заробітку! А оскільки я людина чесна і мені й на думку не спало б що-небудь приховувати, то й сплатив би все до копієчки.

Майже сотня в місяць, тисяча двісті щороку. Двадцать неповних тисяч — ось вам ціна медового місяця! Гадаю, іцо не один молодик сто разів подумав би, перш ніж поспішати до загсу, коли б на хвилину присів та й зробив отакий підрахунок.

Після розлучення довго не міг дивитися на дівчат: так і здавалося, що за кожною — тінь судового виконавця. Усміхаєшся, граєш очима? А скільки тисяч коштуватиме мені твоя усмішка?

Вдруге одружився вже в тридцять років. Кажуть, ЩО до двадцяти п’яти чоловік жениться сам, до тридцяти люди женять, а після тридцяти й сам чорт не оженить. Тож і мене, в мої тридцяті, років, познайомила з майбутньою дружиною сваха.

Так, так, но дивуйтеся — сваха. Сваха абсолютно сучасна, з дипломом про закінчення вузу, розумна й начитана, до того ж відносно молода й достобіса вродлива.

Познайомився з нею на весіллі в товариша. Елегантпа блондинка, зодягнена з отією скромністю, що її дозволяють собі гарні жінки. Як картина: що довершеніша картина, то скромніша пасує їй рама. Жодної крикливої деталі в одязі, жодної зайвої прикраси, хоч прикрас, пересвідчивсь я потім, було в неї більш ніж потрібно: золоті каблучки й кулони, сережки та брошки, намисто й кольє з коштовного каміння, навіть перстень з діамантом, за який можна було б купити новісіньку “Волгу”.

— Ти чому його по носиш? — запитав я якось.

— Він дуже крикливий.

Того вечора на пій були мініатюрні сережки з бірюзою — і більше нічого.

Товариш підвів мене до неї:

— Виаііомтесь: мій найближчий друг. Л це — моя мила сусідка.

Потиск її руки був міцний і гарячий.

— Ви відьма? — спитав я її, заглядаючи в очі.

Брови її звелися здивовано.

— Всі київські красуні, як правило, пароджуються на Лисій горі, потім щоночі катаються на своїх чоловіках.

Вона усміхнулась, зацікавлено подивилась на мене.

— На жаль, на моєму чоловікові не дуже покатаєшся.

— Такий норовистий?

— Просто далеко працює…

“І довго він там працюватиме?” — хотів запитати, але вчасно прикусив язика. Не все одразу, голубе мій, не все одразу!

— Ну, як? — спитав мене згодом товариш.

— Екстраклас!.. Слухай, старий, чоловік її й справді далеко?

— Далеко.

— А чому ж вона по поїхала з ним?

— А це спитай у неї. Вона тобі краще пояснить.—

В його інтонації и відчув якийсь натяк, щось неприємно’ вкололо мене. “Ого! — сказав я собі.— Ти що, вже став

ревнувати?” Бо вона мені все більше подобалась. До того ж була заміжньою.

Від першого одруження минуло п’ять років, а я не мав іще дівчини. Не тому, що не стрічалися, а тому, що я не її напився з новим одруженням. Тож уникав дівчат, а особливо молоденьких вдовичок. Бо рано чи пізно почнуться докори, сльози, істерики: жити без тебе не можу, втоплюся, а то й повішуся або, найстрашніше, напишу в місцевком чи партком. А там уже як викличуть на килим, то проклянеш і ту мить, коли познайомився. Тож я взяв собі за правило уникати дівчат й удовичок, а заводив знайомства з заміжніми. Тихо, мирно, без скандалів, посягань на твою чоловічу свободу. Якщо, звісно, не збудиш безпідставних надій. Що без тебе, мовляв, уже й жити не можу. Тут стережися: покине свого чоловіка й прибіжить іще тепла з постелі. Такі жінки сміливі відчайдушно… Чим не тема для дисертації: “Біологічні основи поведінки представниць кращої половини роду людського”.

Але годі про це — повернімося до весілля.

Весілля було як весілля: котилося добре набитою колією. Товариш мій, лисий уже нарубок в тому небезпечному віці, коли юні дівчата починають називати тебе “дядьком”, сидів поруч з молодою з таким блаженним обличчям, що хотілося пройтись но ньому наждаком. Молода, в міру юна і в міру вродлива, досить успішно грала роль невинної голубки, хоч уже знала напам’ять кожну пір’їну з постелі п сусідині кімнаті. Батьки молодих розчулено блимали іі любили одне одного так же палко, як згодом будуть ненавидіти. Гості ио черзі зводились і, затинаючись, проголошували убогі тости: мимрили про щастя й любов. Нахиляючись до рожевого вушка своєї сусідки, я знущався з них як міг, аж поки вона грайливо сказала:

— Боже, який ви нехороший!.. А ви самі спробуйте!

— Я?.. Будь ласка!

Налив повен келих, звівся, попросив слова. На мені був ідеально пошитий костюм, білосніжна сорочка.

— Дорогий мій друже! — звернувся я до молодого.— Наша українська жінка з давніх-давен зуміла завоювати собі таку незалежність, про яку інші тогочасні жінки не насмілювались і мріяти.— Мій голос лунав упевнено, довкола залягла тиша.— Й коли настала революція і ми заходилися визволяти жінок, то нам, власне, вже й визволяти було нікого: ми визволили не жінку, а чорта…—

Регіт.— Так, так, чорта, який вже з колиски сидить у кожній жінці. Спершу в дівчині — чортик, згодом у молодій жінці — чорт, а вже потім, у літній жінці,— могутній чортище, загартований у сімейних битвах та сутичках.— Регіт ще більший.— І мені жаль тих чоловіків, які намагаються з ними воювати, ламати їм роги: роги виростають ще міцніші й гостріші, ніж до цього. Тож я тобі щиро зичу подружитися одразу з цією милою істотою, зробити її своїм спільником — і тоді не страшні будуть маленькі ті війни, які вибухають в кожній сім’ї, байдуже, щаслива вона чи нещаслива, і без яких наше життя було б таке пісне й нудне. Тож починай приручати одразу: цілуй оце красиве, оце чарівне чортеня.

Останні слова мої потонули в оваціях, а сусідка, сміючись, спитала:

— Ви серйозно про чорта?

— Цілком серйозно! — відповів я твердо. Й потягся до неї повним келихом: — За вашого чорта!

Вона мені все більше подобалась. Відчував, що ця жінка ввійде? в моє гниття серйозно й надовго.

— За вами можна впадати? — запитав її.

— Спробуйте! — розсміялась вона.

І між нами розпочалась ота гра, що одвіку триває між чоловіком та жінкою, коли вони одне одному подобаються. Хоч би про що ми з нею говорили, за кожним словом чаїлося оте недомовлене, до якого, власне, й прислухаєшся вподовж усієї балачки.

— Гарний вечір був, правда?

— Так…

— Що ж, прощаймося,— зітхнула вона і подала мені руку.

У коридорі, па моє щастя, було темно: вона не могла бачити, який у мене розгублений вигляд. Я розумів, що мушу їй щось сказати, розумів і мовчав. І був дуже лихий на себе.

— До побачення,— сказала вона.

Мені вчулося якесь аж невдоволення в тому прощальному слові. Я ж, як найостанніший йолоп не знав, що робити. По-товариському потиснути руку? Поцілувати шанобливо та гречно? Я не хотів стати в її очах смішним, до того ж боявся налякати її відвертими залицяннями. Мені вже стрічалися отакі, па перший погляд, сміливі жінки, які самі, здається, вішаються па шию, а спробуй вдатися до дій рішучих… “Що ви?! Що ви?! Як ви но-

сміли?!” Кілька разів я повертався додому, наче обпльований, поки не навчився їх розпізнавати з першого ж погляду. Й оминати, як осині гнізда. Хоч ця, здається, на таких і не схожа.

— До побачення,— буркнув нарешті. Став спускатися сходами, злий на себе, як чорт.

— Послухайте! — тихенько покликала вона (я так і завмер).— Вам не хочеться випити кави?

Вона ще не закінчила фрази, а я вже був біля неї.

— Хочеться!.. Ще й як хочеться!.. Це саме те, чого мені бракувало! — У мене нарешті розв’язався язик.— Кава — моя мрія одвічна, моя найиалкіша любов! За чашечкою кави я ладен на край світу бігти!

— Ну, навіщо ж так далеко? — засміялася вона.

Клацнув замок, і ми опинилися у квартирі.

— Тільки не судіть суворо: в мене як слід не прибрано.

Ого, не прибрано! В сучасно обставленій вітальні панував отой затишок, що його вміють наводити лише наділені художнім смаком жінки.

— Можете скинути піджак,— запропонувала вона,— Люблю, щоб мої гості почувались, як удома. Я теж з вашого дозволу скину святковий цей панцир.— Пішла в інші двері, мабуть, до спальні, й з’явилася згодом в халатику з простенького ситчику, пошитого, мов на школярку. І від того — якась ще миліша, домашніша.

— Я швиденько… А ви тут не нудьгуйте… Дивіться ось журнали.— Взяла цілий стос, поклала переді мною на журнальному столику. Все це були видання американські, англійські, французькі, чоловік її, мабуть, об’їздив увесь світ… “А ти?” — кольнула мене ревнива голочка, але я себе втішив одразу, що не він же сидить зараз в оцьому кріслі, а я і не для нього готується кава… Гортав цупкі сторінки, роздивляючись кольорові ілюстрації, іноді до непристойності одверті, перекладав журнали, а сам прислухався до її кроків на кухні.

— Не заснули?

З’явилася, несучи на таці кавник, мініатюрні порцелянові чашечки, цукор і тістечка в таких же порцелянових вазочках. Дух добре зготованої кави залоскотав у ніздрях, розлився но кімнаті.

Ми пили каву, смакуючи кожен ковточок, розмовляли вільно й невимушено, як давні знайомі, ба навіть друзі, які знають одне про одного все, і відчуття все більшої близькості, якщо хочете — зрідненості наростало між нами.

т

Пригадується, ми говорили про літературу, бо дві шафи у вітальні були напаковані книжками. Видання в основному авторів іноземних, класиків і сучасних, хоч до класичної спадщини вона ставилася з ледь помітною зневагою. Бальзак, Діккенс, Толстой? Застарілі й трохи смішні, як бабусі в своїх столітніх капотах. Навіть Еріх-Марія Ремарк, що шш так захоплювалася в молодості. Не кажучи вже про Достоєвського, перед яким і досі стогне Європа. V

Я з нею погоджувався, хоч і не в усьому; знав, що жінкам не дуже подобаються чоловіки, які не мають власних поглядів.

Потім розмова наша перекинулась на картини, на новітніх художників, і тут ми теж виявили спільні уподобання, що пас радісно схвилювало…

Потім ми опинились у ліжку з румунського гарнітуру “Людовік Шістнадцятий”, біле з золотом, і я зроду не обіймав такого прекрасного тіла. Все, що я пережив раніше, в порівняння не 1ЇІПЛО…

Вас, певно, дивує, що я досі не назвав її імені. Роблю це свідомо: терпіти не мозку донжуанів, які на весь світ роздзвонюють про свої перемоги. Що може бути огидніше: видати жінку, яка довірила тобі пайсвятіїпе! Я навіть посварився з одним таким типом, коли вій став похвалятися своїми пригодами.

— Жалкую, що ми не зустрілися століттям раніше! — сказав я йому.— Охоче проколов би вам язика!

Отож буду її називати просто “вона”. Ми й досі стрічаємось із нею — не як коханці, а як добрі друзі. Більше того: згодом я заприятелював з її чоловіком, людиною дуже приємною. До того ж вона виявилась якоюсь далекою родичкою майбутньої моєї дружини.

З цього все й почалося.

Якось у мене вирвалось:

— Як би я охоче з тобою одружився!

— Ти?.. Зі мною?..

Звівшись, вона вражено подивилась на мене, а потім упала на спину й розреготалася.

— Я не сказав, здається, нічого смішного…

— Ти… зі мною… Ох, пробач!..— Вона все ще не могла опанувати себе, сміх душив її, сльози набігали на очі. Я ж, зрозумівши, що н неї не було навіть думки вийти за мепе заміж, образивсь по-справжньому.

■— Звісно, що я такс супроти твого чоловіка!

— Пробач, милий, пробач… Але ж це так смішно: ти — лі мною.— Вона вже честилась до мене, горнулась усім тілом.— Ну, годі, не сердься. Я ж не жінка, я — кішка… Тобі доводилося жити з шінкою-кішкою?..

Згодом спитала:

— Ти й справді хочеш одружитися? Завести сім’ю?

— А що ж тут поганого? — Я ще сердивсь па неї.— Думаєш, приємно з дня у день повертатися в неприбрану кімнату? Давитися по їдальнях супами й котлетами?

— Бідний мій, бідний,— погладила вона мене, наче малого.— Тебе й справді варт пожаліти. Ну, нічого, ми щось придумаємо. Спробую підшукати тобі наречену. Тобі які подобаються: блондинки, брюнетки? Серйозні, веселі?

— Такі, як ти.

— Таку, як я, не знайдеш,— сказала вона категорично.— Я — в єдиному екземплярі. Прочитай і передай іншому…

— Тоді хоч подібну до тебе. Щоб мала хоч десяту частку того, що є в тобі.

Вона серйозно кивнула:

— Спробую щось підшукати.

Отак жартували ми з нею, власне, жартував лише я, бо якось серед тижня вона подзвонила мені на роботу:

— Милий, ти можеш сьогодні завітати до мене? Я, здається, знайшла те, що треба.

— Що ти знайшла? — Я вже забув про нашу розмову.

— Наречену.

Трубка в моїй руці одразу ж поважчала:

— Ти що — серйозно?

— Затям, дорогий: жінки ніколи цим не жартують… Отже, до вечора… І купи букет квітів, краще нарцисів. Ми дуже юні й кохаємось у квітах. Па, дорогий!

Клацнуло, єхидно затукало, а я все ще сидів приголомшений…

Подумав, що вона вирішила мене розіграти. Взяти на бога, щоб подивитися, як я примчу рівно о сьомій з букетом в руках. Вже хотів був їй подзвонити, що сьогодні не зможу, але тут щось підказало, що це таки не жарт.

Глянув на годинник: рівно п’ять.

Зайшов до перукарні підстригтися, поголитись. Самому приємно, коли шкіра на щоках туга і єдвабна. Побував на двох ринках, поки надибав нарциси. Бісова тітонька по моїх очах побачила, що без нарцисів я не одступлюся од неї: заправила таку ціну, наче вирощувала їх на чистому

золоті. Подумки її проклинаючи, змушений був розстатися з грішми.

Ніс нарциси, і мені все здавалося, що не квіти тримаю — жмут троячок.

— Приніс?.. Молодець!..

— Ох, яка ти красуня! — Ще ніколи не була вона такою звабливою. Й оця нова сукня — як вона пасувала до її зеленавих очей!

— Тс-с-с,— лукаво притулила вона палець до вуст.— Ми не самі,— І вже голосніше, щоб було чутно й там, у вітальні: — Проходьте, Володю, ми вас заждалися! Квіти?… Боже, яке чудо! Марійко, ноглянь-но: твої улюблені квіти! Як ви вгадали саме ці квіти купити?..

А очі сміялися.

Те, іцо звалося Марійкою, було дуже юне і ще більш сором’язливе. В неї аж шия взялася вогнем, коли я поцілував їй руку.

— Володимир.

— Марійка,— І, повірте, присіло в кніксені! Мов гімназисточка перед учителем.

“Ви давно з пелюшок?” — лодумалося мені, але, звісно, не сказав цього вголос. Вказав зовсім інше:

— Це — вам.— І простягнув їй нарциси.

Тут вона почервоніла так, що незручно було на неї й дивитись. Оглянулась на мою коханку: брати? не брати? — взяла. Стояла н, мабуть, не знала, що далі робити з квітами.

— Давайте я їх поки що поставлю у вазу. Заради таких квітів щось і випити варто. Як ви, Володю? Тоді я. приготую швиденько закусь. А ви тут не нудьгуйте без мене. Володю, розважайте нашу гостю.— Вона вже відверто втішалася незвичайною ситуацією, відьмині очі її так і палахкотіли від утіхи.

Ми залишилися вдвох.

— Ви в якому інституті навчаєтесь?

Спалах рум’янцю, ледь чутний голос:

— Я ще в школі… В десятому…— Облизала губи, додала: — Татко хоче, щоб пішла до медичного.

Бракувало, щоб мене віддали до суду за розтління неповнолітньої.

— То, може, ми з вами хоч сядемо?

Слухняно сіла, стулила цнотливо колінця. Спідничину осмикнуть не наважилась.

— Гм… гм…— прочистив я горло.— Ви з батьками живете, чи може, самі?

— З татком.— Щось гойднулося в її худенькому личку — тепле й ніжне. Та одразу ж заступилося сумом.— Мама померла. Два роки тому…— І вперше насмілилася звести на мене очі. Подивилася так, наче в моїй волі було повернути їй матір.

Я помовчав хвилину, віддаючи шану покійниці. Печально похитав головою.

— Мама ваша була дуже хорошою?

— Так…

Я думав, що б іще запитати.

— Ви живете в Києві?

— Ні. Ми помінялися… Татко, як мама померла, в тій квартирі жити не міг…

Вона ще й не з Києва! Добру ж наречену підшукали для мене!

— І де ви живете, якщо не секрет? — Хоч мене це, признатися, зовсім не цікавило: не уявляв свого життя поза Києвом. А приводити когось у свою тісну комірчину (після розлучення я й моя колишня дружина розміняли ізольовану однокімнатну з усіма вигодами ще й з телефоном квартиру на дві кімнати з сусідами), приводити до себе я не збирався….

— Недалечко… До Святошина метро, а там електричкою… П’ятнадцять хвилин.

Тут повернулася з кухні моя лукава коханка.

— Не скучали?.. Ну, от і мило… Марійко, допоможи накрити па стіл. А ви, Володю, дістані.то напої. Отам, у барі.— Це вже для Марійки, бо, де стоять напої, мені не треба було пояснювати. Скільки разів вона посилала мене до серванта: “Принеси шампанське”.

Я приносив два келихи, пляшку шампанського, а вона вже сиділа й чекала, поки я наллю вино. Мені часом здавалося, що коли б вона отак, голою, вийшла на вулицю, нікому й на думку б не спало обуритись або затюкати.

Ось він, цей келих, я його одразу ж упізнав по сліду од помади (після поцілунків вона одразу ж бралася за помаду: “замітала сліди”). Взяв той келих, поставив навмисне перед нашою гостею: “Ось тобі за наречену!” Не збентежилась навіть:

— Марійко, подай той келих сюди! Я, здається, з нього пила. А тобі ось цей.

І воно, пташеня жовтороте, нічого не відаючи, помінялося келихами.

Вона смакувала шампанське, я дудлив коньяк. Марійка ледь пригубила, але й цього було досить: тугенькі щоки її ще більш розцвіли, очі заблищали. Вона вже не так соромилась, і голосок її лунав, наче дзвіночок.

— Вам, Володю, треба обов’язково познайомитись із Марійчиним татом,— коханка моя не забула своїх обов’язків свахи.— Він видатний учений. Марійко, ти сказала Володі, хто твій тато?

— Не казала.

— її тато — доктор медичних наук, професор…— Назвала прізвище відомого в Києві спеціаліста-ігедіатра. Я, здається, десь навіть читав про те, що йому присвоїли звання заслуженого лікаря.

От тобі й Марійка! Вже пильніше подивився на дівчину, і тут мені наче пелена спала з очей; та воно ж до біса гарпопько! Не красуня, звісно, до красуні далеко, але таке щось свіже й мило світилося в її чистому обличчі, в невинних очах, що мені мимоволі захотілося взяти її під захист. Від кого — по знав іще й сам.

І коли прийшла пора прощатися з гостинною господинею і попа сказала, що я повинен провести Марійку додому, я охоче згодився.

їхали в метро, потім на електричці. Марійка тулила до себе нарциси, наче боялася, що їх хтось відбере. Візьме й висмикне з рук: “Тобі ще рано!” І в метро, і в електричці не розмовляла зі мною: їй, напевно, здавалося, що всі тільки на неї й дивляться.

В цьому містечку мені вже довелось побувати: читав лекцію для молоді цегельного заводу. “Кохання і шлюб в соціалістичному суспільстві”. На мої лекції не треба зганяти людей, тож і тут велике приміщення Палацу культури тріщало од люду, прийшли і молоді, й уже літні, а після лекції була злива запитань. Серед них і постійне: “Ви одружені?” — написане жіночим почерком. Нині таких уже не пишуть, роки не ті, та й не спадає, мабуть, на думку, щоб такий чоловік та був неодружений, а тоді надіялись: а раптом ще вільний? І підходили потім, по закінченні. “Я теж незаміжня!.. Я теж!..” — аж кричало в очах.

Ми йшли довгою й дужо тихого вулицею, я був, як кажуть, на коні і все говорив,— про що, не пригадую зараз, хоч Марія, теперішня дружина моя, твердить, що иам’я-тає кожне моє слово. І все відраховує од того вечора: “Це сталося через рік після того, як ви мене вперше провели”. Виявляється: її тоді вперше в житті проводжали!.. Тож ми поволеньки йшли довгою й тихою вулицею, і все було оповите таємничою темрявою, що мимоволі призводить до мови притишеної, до теплих обіймів, і Марійка, коли вже стала моєю дружиною та не соромилась мене (й досі звертається до мене лише на “ви”) призналася якось, що всю дорогу додому чекала, що ось-ось я обійму її, і все аж обмирало в ній від отого чекання. Я ж про те й не думав: знав, що моє нікуди од мене не дінеться, тому й не квапив події. Дививсь на будиночки, повз які проходили, дивився і з досадою думав: “Професор, доктор наук, а отаке втелющити: обміняти міську розкішну квартиру (бо яка ж іще могла бути квартира в медичної зірки!) па одну з цих халуп!” Мене аж жаль розбирав, що я не познайомився з Марійкою раніше, щоб відрадити її татуся від отакого божевільного вчинку. Хіба не можна було помінятись квартирами в межах Києва?

— Ви враз замовкли,— пригадувала потім дружина.— І мені здалося, що я вас чимось розгнівила.

— От ми й дійшли,— мовила тихо Марійка.

Я глянув на їхнє подвір’я, і в мене одразу ж одлягло од серця: за новеньким парканом стояв двоповерховий модерний будинок кімнат на п’ять, і великі вікна його всі до одного світилися. Щось веселе, святкове, нестримне було в тому світлі.

— У вас зараз банкет? — спитав я зачудовано.— Чи прийом іноземної делегації?

— То татко вмикає світло щовечора.

— В усіх кімнатах?

— В усіх.

Дивний татко. В яку ж копієчку йому влітає ця ілюмінація?

— Після смерті нашої мами татко не переносить темряви,— додала Марійка печально.

Я, здається, сказав, що розумію її татка. А сам собі подумав, що треба прощатись. Дозволив собі знову поцілувати її прохолодну долоньку, спитав:

— Я вас якось відвідаю. Можна?

— Приходьте,— видихнула вона.— Ми з татком будемо раді.

“Ну, як зрадіє татко, ще невідомо”,— подумав я.

їй же на прощання сказав:

— Я буду про вас думати. Дозволяєте?

Вона не відповіла. Лише стояла, поки я завернув в іншу вулицю.

Повертаючись, я думав про неї. Про неї і її вченого татка. Відчував, що Марійка сподобалась, отже, буде не байдужою мені, коли ми одружимось. Не уявляв шлюбу, побудованого лише на тверезому розрахунку. Сам про це тверджу майже щодня з трибуни. То в капіталістичному світі, де все продається й купується, де любов між чоловіком та жінкою — найчистіше, найсвятіше з людських почуттів — оцінюється чистоганом, дзвінкою монетою… “Стій! — зупинив я себе.— Ти ж не на трибуні!..” Отже, Марійка мені сподобалась: з такої незайманої глини можна ліпить що завгодно. І я таки виліплю: ідеальну дружину, вірну супутницю, дбайливого охоронця родинного вогнища… Спіймав себе на тому, що знову думаю звичними фразами, й аж поморщився. Хоч морщитись, власне, було нічого: це ж усе професійне. А я пишався своєю професією…

Толе Марійка мені по-справжпьому сподобалась: сам паче омився в її чистоті. Сподобався і їхній будинок: двоповерховим котедж з широкими вікнами, великим балконом, модерним дахом, па якому щовесни та влітку можна приймати сонячні ванни. Простір, тиша, легкий вітерець,— я аж очі заплющив, уявивши себе на дахові… Потім ванна, душ… А внизу, в одній з кімнат, влаштую гімнастичний зал. “Цікаво, які там заввишки кімнати? — спалахнула думка.— Якщо два шістдесят, то якраз влаштуєш! Треба буде обов’язково спитати Марійку. Можна ще прибудувати приміщення: в татуся грошей вистачить. З величезними вікнами, з басейном. Професор, напевно ж, не буде заперечувати, а в мене вистачить енергії й хисту зробити ту прибудову…”

Розмріявся — незчувсь, як і приїхав. І тут мене наче в груди стукнуло: вперше після того, як ми познайомились, я забув про коханку. Глянув на годинник: пів на дванадцяту. Снить? Не спить?

Зайшов до телефонної будки, набрав її номер.

— Слухаю.— Голос ясний і незаспаний.

— Це я.

— Ти?… Так рано?.. ІТсвжо по сподобалась?

— Після тебе?

Вона розсміялася втішено. Сміх її аж дзюркотів, пере-

ливаючись у трубці. “Як мало вам треба!” — подумав я зверхньо.

— Звідки ти дзвониш?

— З вокзалу.

— І куди збираєшся? — В запитанні отому був хвилюючий заклик.

— Можна зайти до тебе?

— Можна. Якщо не дуже втомився.

— Я зовсім не втомився! Лечу!

Вона знов розсміялась, і той сміх лунав у мені всю дорогу до неї.

* * *

З татом Марійчиним я познайомився трохи пізніше, здається, десь за місяць. Було ще не одне побачення з Марійкою, і вечори, і довгі розмови, і перший отой поцілунок, що назавжди осідає в серці жіночому. Пам’ятаючи про це, я поцілував її обережно та ніжно й попрощався одразу ж, наперед знаючи, що вона не засне до ранку: берегтиме смак моїх губів на отерплих своїх губенятах… Я робив усе, щоб кожен наш вечір був їй святом, і Марійка все більше закохувалася в мене. Як тільки може закохатися дуже юна людина.

Пригадую, як десь три роки тому (мені тоді було двадцять сім) закохалося в мене дівча. Стрілися ми за Дніпром, на Русанівськііі протоці,— дув холодний, пронизливий вітер, крига стугоніла під ковзанами, а воно котилося попереду яскраво-червоною кулькою, рухливо, як ртуть. Спершу здалося, що то дитина, по думки вилаяв батьків, які отак бездумно відпустили на річку: влетить у промивину — і поминай як звали, а коли наздогнав, то побачив дівча років п’ятнадцяти.

— Не боїтеся отак одна?

— Ні.

— А як під лід?

— А, видерусь! — вже задерикувато.

— Тоді будемо кататися вдвох. Гаразд?

— Гаразд.

Ми взялися за руки й погнали щодуху по кризі. І поки ми каталися, нам було дуже весело.

Потім я запросив її до себе. По-дружньому: навіть думки не мав, що в мене щось може бути серйозне з оцією ще майже дитиною. В моєму холодильнику лежав торт,

тож і захотів вгостити свою юну супутницю. Завів до кімнати, наказав роздягтись, роззутися, залізти на диван. Ще й ковдру подав, щоб закутала ноги. Вийшов на кухню заварити чай.

І поки ми чаювали й ласували тортом, воно встигло закохатися в мене. Безоглядно. Безтямно.

— Я нікуди од вас не піду!

Думало, мабуть, що як тільки піде, я зникну назавжди.

— Що ж ти в мене робитимеш?

— Житиму!

Посунулося в куток, чорні жарини очей горять жертовно.

— Де ти живеш?

— Не скажу!

— Ось візьму й виведу геть з кімнати!

— Ну й виводьте: я засну у вас під дверима.

І я повірив: засне. Щось було в ній таке натхненно-рішуче, що я пе міг не повірити.

Врешті я здався:

— Гаразд, якщо тобі вже так захотілося, то ночуй. Тільки вранці підеш додому!

Взяв подушку, ковдру, постелив їй на дивані. Зібрав посуд:

— Поки вернуся, щоб ти вже спала!

Мив склянки і не знав, що далі робити. Не викликати ж міліцію!

Повернувся — воно вже лежало. І дивилося молитовно ‘ на мене.

— Чому не спиш? — спитав якомога строгіше.

— А ви мене поцілуєте?

Вперше за весь вечір мені стало смішно.

— Слухай, мала, ти хоч знаєш, що таке поцілунок?

— Знаю,— серйозно кивнула вона.— Мене мама цілує щовечора.

— На щастя, я не твоя мама. Тож тобі доведеться обійтися цього вечора без поцілунку.

Вимкнув світло, ліг у постіль. Прислухався: зітхає, ворушиться.

— Ану, зараз же спати! — нагримав.

Завмерло, затихло. Тільки наче приглушено схлипнуло. Чи вчулось?.. Гаразд, треба спати. Вкутався в ковдру, заснув.

І слава богу, що в мене вистачило глузду по зачепити її, коли воно само приповзло серед ночі до мене. Підлізло під ковдру, тулилось щосили, поки й заснуло. Я обережно взяв її па руки, одніс, як кошеня, на диван…

— Так скажеш, де живеш? — спитав після сніданку.

— Не скажу!

В мене урвався терпець:

— Слухай, мала, як не скажеш — здам у міліцію!

Воно одразу ж заповзло на диван.

— Здавайте! Я тоді втоплюся або повішуся!

Ще раз спробував умовити. Обіцяв, що будемо щодня кататися на ковзанах. І пити в мене чай. З тортом. Що цього літа поїдемо разом до моря.

— А не обманете?

Поклявся, що ні.

Повірила. Важко зітхнувши, стала збиратись.

Аж додому вів її за руку.

— Ваша дочка? Беріть та стережіть її добре, щоб не забігала з дому!

Що тут зчинилося! Особливо коли довідались, де вона ночувала. “Розпусник! Бандит! Під суд! До в’язниці!” Врятувало лише те, що в лікарні встановили: дівча лишилося незаймане. Хоч все одно мав неприємність: матуся її, подільська фурія, написала па мого службу листа. Полоскали, скільки хотіли.

Відтоді я взяв собі за правило: від дівчат, особливо молоденьких, ріж ттоли й тікай! Це підростаюче молодо покоління тепер настільки розкуте, що від нього можна чекати чого завгодно.

З Марійкою ж — інша справа. З Марійкою було в мене серйозно, тож робив усе, щоб прив’язати її міцніше до себе. І коли вже не мав сумніву, що вона іі дня без мене прожити не може, вирішив познайомитися з її татусем.

Зрозумійте мене правильно: я не хотів ризикувати. Мені ж було вже тридцять. Хай здобуде середню світу, потім повчиться в інституті… Я наперед знав, що може сказати її вчений татусь. І хоч моя кохана сваха бралася умовити старого, я вважав, що буде краще, коли говоритиму сам. По-чоловічому.

Отже, я повинен був мати неабиякі козирі. Основний: що Марійка жити без мене не зможе. Жодного дня!

Так я вперше опинився в будинку, що його бачив майже щовечора. З ганку ступили в коридор, потім до просторого холу. Стіни модно оббиті сосновими планками, бронзові модерні світильники. Уявив, як щовечора буду заходити сюди, повертаючись додому з роботи, і хол мені ще більше сподобався. В холі було троє дверей, масивні, теж з бронзовими ручками. В одні ми ввійшли, другі вели до вітальні, треті — в симпатичний коридорчик, вже не сосною оббитий, а пофарбований в світло-кремове. Хід, мабуть, до кухні. І досить широкі, застелені яскравою килимовою доріжкою сходи на другий поверх. Там було три кімнати, про це я вже знав од Марійки: її й таткова спальні і татків кабінет (“Ну, таткові доведеться потіснитися трохи, коли я сюди переїду”)…

Марійчиного батька застали у вітальні.

— Татку, знайомся, це — Володя. А це, Володю, мій татко.

— Дуже приємно, дуже приємно. Всеволод Маркович.

У нього була ніжна й м’яка, мов не чоловіча, долоня.

І великі, під окулярами, очі. Дивився на мене так, наче я зараз почну розповідати, чим хворий.

Одразу ж пройшли до їдальні: була саме обідня пора. Но пам’ятаю, чим пригощали, хоч і люблю всмак поїсти (таки хвилювався!), запам’ятав лише великий горіховий стіл з різьбленими пінтами (він і тепер стоїть у вітальні, суцільний горіх, середина минулого століття, ціпи не складеш), білосніжну скатертину і па пій дуже дорогий фарфоровий сервіз, місце якому хіба що в музеї.

— Цс ще од прабабусі,— пояснив татко, коли я висловив своє захоплення.

Я здивувався: отаку цінну річ і виставляти на стіл. Сказати б, якась урочистість: іменини, весілля… Так недовго щось і розбити…

На стіл подавала Марійка. І якесь чудо-юдо в платті ніби з заліза: воно аж гриміло.

— Знайомтесь, Володю, це наша Мартина.

Чудо-юдо блимнуло металевими віями, ворухнуло кутиками стуленого рота (потім я вже довідався: ото воно так усміхалось!). Поставило супницю, витерло фартухом руку, тицьнуло її, наче меч.

Мусив підхоплюватись, розкланюватись: біс його зна, хто така ця Мартина-Мартин. Родичка? Хатня робітниця?

На Марійці ж була симпатична, поцяцькована дрібненькими квітами сукенка, білосніжний фартушок. І це вбрання їй личило більше, аніж шкільна форма.

Про що я їй і сказав. Пізніше, коли ми вдвох вийшли в сад.

Бо татка її одразу ж після обіду викликали в Київ. В інститут.

— Дихнути не дають! — поскаржилась Марійка.

Тож, лишившись удвох (чудо-ходо не йшло в рахунок),

ми пішли в сад.

На душі було спокійно та світло, всі дерева немов аж вітались до мене, навіть тернові кущі, що росли живоплотом в кінці саду, від лугу, закивали до мене рясним білим цвітом. Я ще подумав, що терен — це добре, снробуй-но продертись до саду, й спитав у Марійки, чи не тато садив.

— Ні, не татко. Це садили ще до нас.

Ну, звісно ж, не татко! Де вже її таткові до такого додуматись!

Ми походжали по чистеньких доріжках, і я думав з приємністю, що мине не так і багато днів, як я ходитиму тут вже господарем. Адже ми вирішили (поки що Марійка і я), що як тільки Марійка закінчить десятий, так і одружимося. Я купив навіть весільні обручки, великі, масивні, з золота найвищої проби,— тут смішно було б економити, золото завжди золото, це все одно що покласти свої заоїцадження па ощадкнижку, і замовив елегантного крою чорний костюм. Черевики ж модельні мені подарувала сваха: якось сказав, що ніде не можу дістати, і в наступне ж побачення вона недбало, як це вміла робити, подала мені велиісу коробку:

— Це тобі на весілля, мій котику.

Ми зустрічалися й далі, вона не забувала розпитувати, як у мене з Марійкою.

— Чудо — не дівчина! Ти повинен весь вік мені дякувати.

— А я що роблю? — відповів пригортаючи.

Тож, повторюю, на душі моїй було спокійно та світло, я настільки був упевнений в неминучості нашого весілля, що став спродувати меблі: шафу, зовсім ще нову, ліжко й стіл, чотири стільці. Лишалася тільки кімната, мені шкода було отак її за будь здоров залишати, але ж обов’язково мав виписатися, щоб прописатися в Марійки.

Став підшукувати, кого прописати, щоб залишити на нього кімнату. Знайшов одного симпатичного хлопця: випускник вузу, який не мислив себе поза Києвом і в якого в Черкасах були не менш симпатичні батьки. Або “предки”, як він їх називав. Зійшлися на двох тисячах “ре”

(заплатили, звісно, батьки) — при умові, що він сам доб’ється прописки і що гроші всі — наперед.

Я одніс одержані “тугрики” в ощадкасу і ще дорогою, пам’ятаю, подумав: а чи не справити Марійці весільну сукшо? Та одразу ж згадав її татка, який, напевно ж, одержує стільки, що мені й ве снилося, та й сукшо весільну надягають всього раз в житті, а тоді хоч бери й викидай… Хай шиють самі, досить з мене обручок…

Коли б я не був лектором, то пішов би працювати в ощадкасу: так мені тут подобалось. Якась атмосфера особлива, якась урочистість, і навіть убогі плакати: “В сберкассе денег накопили — путевку на курорт купили”, “В сберкассе денег накопили — велосипед себе купили”,— навіть оці плакати не могли зіпсувати мені настрій.

Я люблю гроші (а хто їх не любить!), люблю тримати в руках, розкладати, розгладжувати, люблю, коли вони шелестять у кишені, і не дуже охоче розстаюся з ними. Но тому, що скупий, а тому, що знаю їм ціну. Ненавиджу тих су б чиї; і в, маминих синків, які жбурляють гроші, наче сміття. Я б отих, що недбало розтринькують батьками зароблені гроні і по барах та ресторанах, всіх до одного б у тайгу чи а тундру,— хап би спробували, як заробляють оті п’ятірки іі десятки, що їх вони дають на чай офіціантам! Кожну лекцію, присвячену трудовому вихованню нашої молоді, я закінчував отаким закликом, і ви почули б, яка буря овацій здіймалась щоразу!..

Та досить про це. Я, здається, збився в своїй розповіді на манівці, а треба ж розповісти, як я спробував посвататись і що з того вийшло.

Марійка з чудом-юдом мили па кухні посуд, а я з майбутнім тестем піднявся в його кабінет: за обідом мова зайшла про раритети, я похвалився, що маю кілька рідкісних видань. Всеволод Маркович сказав, що в нього теж с що показати.

Одна з книжок була й справді дуже рідкісна, виготовлена хтозна й коли, чи не за часів Лвіценни: важкенний фоліант у шкіряній оправі, сріблом окутій, пожовклі аркуші страшно було й гортати… Книжка важила, мабуть, не одну сотню карбованців, я її щиро хвалив, й очі старого “тішено сяяли, скельця окулярів аж плавились, і його пості іі не “кхм… кхм…” лупало вже зовсім розчулено. Отоді я й вирішив сказати йому про свій намір…

Зачувши про те, що я хочу одружитись з його єдиною донькою, Всеволод Маркович розгублено заблимав.

— Пробачте… я зараз…

Схопився з крісла, взяв фоліант. Довго ставив на місце, ще довше щось там шукав.

— То на чому ми… кхм… кхм… зупинилися? — Він волів забути щойно сказане мною, переконати себе, що нічого не чув, але виховання брало своє, він найбільше боявся мене образити, тому ще раз спитав у надії, що я передумаю: — Ви щось, здається, сказали?

— Я прошу руки вашої доньки!

— Ага… Пробачте, я зараз…— Знов панічний кидок до стелажів, гарячкове нишпорення між книжками.

— Всеволоде Марковичу, це повинно статися рано чи пізно! — не дав я йому уникнути розмови.— Ми з Марійкою полюбили одне одного на все життя. В мене найсерйозніші наміри щодо вашої дочки, ви мене, гадаю, уже взнали, і кращого зятя вам годі й шукати.

— Так… так… Де ж це вона?

— Марійка? — мені стало смішно.

— Книжка… Я… кхм… кхм… маю показати вам ще одне рідкісне видання.

Так мені й не судилося того дня почути ясної відповіді: Всеволод Маркович щоразу втікав до стелажів.

Навіть не попрощавшись із Марійкою, лихий на весь світ, я подався па електричку…

Сваха, коли я розповів про невдале сватання, реготала до сліз.

— Бідненький мій котику! — погладила вона мене, як малого.— Не журись, все буде гаразд. Я сама спробую з ним поговорити. А оскільки ти позбувся й кімнати, то лишайся ночувати в мене.

Другого дня, вже надвечір, подзвонила мені на роботу:

— Котику, можеш не продавати свій весільний костюм!

— Правда?

— І черевики, які я тобі подарувала. Приходь зараз же, я тобі все розповім.

Я щодуху кинувся до неї. І застав у неї Марійку.

— Знайомтесь: ванта наречена.

Од радості я кинувся цілувати не наречену, а сваху.

— Ви бачите, Марійко, як він вас любить! — вивільнилась з обіймів. І, поправивши розкішне волосся, скомандувала: — А тепер, мої голуб’ята, до етолу! Мусите ж хоч чим-небудь віддячити своїй свасі! Тож відсвяткуємо маленьке весілля.

То було иайпрекрасніше в світі весілля. Ми пили, жартували, кричали одне одному “гірко”, цілувалися навперехрест, ми пустували, як діти, й отямилися лише тоді, коли годинник пробив пі в на одинадцяту.

— Чекаю! — гаряче шепнула мені на вухо коханка, і я, провівши Марійку, повернувся до неї…

Зрозумійте мене правильно: я був їй безмежно вдячний. За Марійку, за те, що їй так швидко вдалося умовити старого, за те, що моє життя віднині міцно й надійно влаштоване. У ті хвилини я її любив як ніколи.

Щиро казав:

— Як я жалкую, що ми не можемо жити втрьох: я, ти і Марійка.

— А куди ти подінеш мого чоловіка? — питала вона лукаво.

— Я його вб’ю!

— Котику, швидше він тебе вб’є! — В її словах пролунала гордість.— Ти ще не знаєш мого чоловіка…

Згуляли весілля. Я оселився в котеджі. Всеволод Маркович виділив нам дві кімнати вгорі, залишивши собі лите кабінет, Опав же внизу, у вітальні. Там же, в невеликій кімнатці, жило й чудо-юдо, Мартина-Мартин, я так і по міг второпати, якої вона статі. Тож, по суті, весь другий поверх належав мені, бо я згодом зайняв і кабінет: адже треба десь готуватись до лекцій! — і тесть переніс частину книжок у вітальню. Все це робилося тихо та мирно: я зроду-віку не терплю сварок, і якщо поміж мною та Всеволодом Марковичем кілька разів пробігали чорні кішки, то, повірте, не з моєї вини!

Кішка перша. Вперше я посварився із Всеволодом Марковичем за місяць по весіллі. І причиною сварки була Мартппа.

Це чудо-юдо, цей шмат заліза раптом став виявляти людські почуття: закохався в старого! Розпікався на вогні невдоволеїшх пристрастей, судомився од любовної туги. Де ви, фантасти, автори космічних шедеврів? Я реготав, я гинув од сміху, та веселощі мої тривали недовго: професор був сліпий, наче кріт, він не помічав навіть, чому залізо так біля нього скрегоче.

І Мартппа, по діждавшись відгуку иа свої почуття, заходилася трощити паш посуд. Отой дорогоцінний сервіз із старовинного фарфору. Но всьому будинку виск і брязкіт лупав, коли вона мила чашки й тарілки. І коли я

якось не дорахував двох тарілок і трьох кашок, мені, повірте, було вже не до сміху.

— А де решта?

— Розбились,— металевим нутром проскрипіло Марти-нище: вона вміла говорити, не розтуляючи рота.

Як я того разу стримався, не знаю й сам. Взяв гроші, пішов у господарчий магазин, купив чотири найдешевші миски і чотири чашки.

За кілька днів двох мисок як не було.

Я ще раз сходив у магазин, хоч, повірте, не так весело було це робити.

Мартинище невдовзі розтовкло ще три чашки.

Тоді я взяв чистий аркуш паперу й підрахував: протягом тижня розбито дві миски й три чашки. Вісім мисок і дванадцять чашок щомісяця. В рік же сто тридцять чотири чашки й майже сотня мисок. Цо коли любовна лихоманка не прогресуватиме.

Проставив ціну й показав папірця своїй юній дружині. Майже двісті карбованців щороку на вітер! — чи не занадто? Двісті карбованців!

— Вирішуйте з татком,— заховалася одразу ж за батькову спину Марійка.

Я спустився до тестя. Вигляд у мене був наймирніший, хоч всередині все так і кипіло.

— Що це? — спитав здивовано Всеволод Маркович, коли я поклав перед ним папірця.

Я пояснив терпляче.

Всеволод Маркович неспокійно ворухнувся в кріслі.

— І що яг ви… кхм… кхм… збираєтесь з цим рахунком робити?

Я йому пояснив, що таку людину не можна тримати в домі. Адже вона виявляє всі ознаки шизофренії: сьогодні посуд товче, а завтра візьметься за нас. Тож краще, поки не накоїла якогось більшого лиха, звільнити. Розстатися тихо-мирно.

— Мартину привела моя покійна дружина,— сказав тесть.

— То й що?.. Нехай тепер Мартина б’є все підряд?

Всеволод Маркович раптом поліз до кишені, вийняв гаманець. Відрахував кілька десятків купюр, поклав переді мною.

— Що це?

— Візьміть,— сказав, на мене не дивлячись.— Двісті карбованців. За рік наперед.

Я ображено звівся. Прийшов до нього, як до рідної людини, а він мені плюнув у душу.

— І заберіть вашу… кхм… кхм… записку.

Не взяв ні записки, ні грошей — вийшов мовчки з вітальні.

Кілька днів я з ним не вітався. Марійка теж ходила заплакана, тесть усе більше горбився в своєму улюбленому кріслі. Нудо-юдо ж все дужче гримотіло залізом. І товкло далі тарілки.

Коли вона розбила й супницю, я врешті не витримав: вирішив поговорити з нею наодипці. Діждавшись, поки Всеволод Маркович пішов на роботу, а Маруся подалась до крамниці, спустився на кухню.

Мартина саме перемелювала на м’ясорубці м’ясо. Важке обличчя її розмірено хиталося взад-вперед, взад-впе-ред — шатун якийсь, а не лице! Моя поява не справила па неї аніякісінького враження: все так же вищала м’ясорубка, тріщали кістки. А в раковині лежала гора немитого посуду. І отой поки що непотовчений посуд додав мені снаги зупинить цю машину.

— Ви можете хоч на хгшлипу полишити свою м’ясорубку?

Ручка постати: крутнулася, Мартина обернулась до мене непорушним лицем. Хоч я відчував, що вона мене ненавидить.

Добро пам’ятаю, відколи вона мене зненавиділа. Але ж не міг я, як кожна нормальна людина, пройти повз те, що гроші лежать пораховані й Мартина щоразу бере, скільки їй заманеться. На базар чи в крамницю. Сьогодні десятку, а завтра й усі двадцять п’ять! Спробуй проконтролювати, куди вона їх витратила. А потім понуре:

— Хазяїне, там уже грошей немає,— Наче йдеться про дрова чи картоплю.

Хазяїн, тобто Всеволод Маркович, боре пачку грошей і, но рахуючи навіть, кладе на буфет.

Я, звісно, міг би й промовчати: гроші не мої, але ж як-не-як був членом сім’ї і ніс певні обов’язки.

— То що ви… кхм… кхм… пропонуєте?

— Пропоную робити те, що в усіх нормальних сім’ях робиться: видавати їй щоразу певну кількість на руки. І контролювати кожну потрачену копійку.

— Я цього… кхм… кхм… не робитиму.

— Хай Марійка це робить. Як молода господиня.

— І Марійка цього не робитиме,— вперся не знати чо-

му мій тесть. І кинув мені рукавичку: — Робіть, якщо хочете, ви…

— Що ж, доведеться за це взятись мені.

Порахував купку, що лежала на буфеті (було вісімдесят три карбованці), сказав Мартині, що віднині гроші на продукти одержуватиме з моїх рук. Не тому, сказав, що маю якусь підозру, а тому, що треба навести якийсь лад у цій справі.

Мартинище вислухало мене з кам’яним обличчям.

— Ви все зрозуміли, Мартино?

— Все!

— Тож скільки вам на сьогодні потрібно?

— Ніскільки! Йдіть самі та й купуйте!

Й потупотіла на кухню.

Відтоді на ринок чи в магазин ходить в основному Марійка. А я став предметом жагучої Мартининої ненависті.

Я спокійний та врівноважений, але й мені стало якось не по собі, коли Мартина обернула до мене своє закам’яніле обличчя. Може, тому й не став їй пояснювати, чому вирішив її спекатись, а просто сказав:

— З завтрашнього дня ви нам не потрібні!

Вона, здається, спершу не зрозуміла нічого: стояла і блимала своїми металевими повіками. Потім щось скрипнуло, рипнуло, прокрутились якісь коліщатка, і вона розтулила свого рота-щілипу:

— А хазяїн?

— Кажу це й від імені Всеволода Марковича.

І тут я вперше побачив, як повністю розімкнулись її металеві вуста.

— Піду! — проскрипіла вона.— Я піду!.. І будьте ви прокляті! — І таким металом розплавленим бризнуло з її понурих очей, що я аж похитнувся.

Навіть не витерши руки, рушила з кухні в свою кімнату. Звідти одразу ж долинув стукіт і грюкіт, там наче щось оддирали, щось на шмаття панахали, жбурляли щось на підлогу, потім все стихло. Та ось щосили грюкнули двері, й Мартина з’явилася знову. У пальті, в хустці зимовій (надворі буяла весна), з велетенським клумаком за плечима.

Перед моїм носом хряснула вхідними дверима.

Признатися, я не чекав такої бурхливої реакції. Ну, розплачеться, розкричиться, але щоб так взяти й піти!.. Ненормальна!.. Типова шизофренічка…

Заглянув до кімнатки. Вперше заглянув, бо досі обходив: лише зараз зрозумів, що я побоювався цієї залізної жінки.

Тут панував повний розгром. Оголені стіни, перевернутий стілець, нерекособочений стіл, вузьке ліжко,— наче вихор пройшов по маленькій кімнатці!

Я стояв і думав, що скажу Всеволоду Марковичу. Як поясню раптове зникнення чуда-юда.

Ну, гаразд, що-небудь придумаємо. Поки що ж треба дати раду обідові. Що тут у каструлі? Борщ?.. Нехай доварюється. А м’ясо, мабуть, на котлети… Зняв м’ясорубку, розібрав, поклав до брудного посуду: котлети готувати не вмів. Вирішив почекати дружину.

Розмова з Всеволодом Марковичем відбулась за обідом: він не міг не помітити, що на стіл подає не Мартина, а дочка.

— А де Мартина?

— Мартина пішла.

— Куди?

— Зовсім пішла. Не схотіла більше в нас жити.

Ложка так і повисла в його руці. Bin повернувся до

мене,підозріло спитав:

— Що ви їй сказали?

— JІ і’іого такого. Зауважив, щоб була обережніша з посудом.

— Я ж вам заплатив! — вигукнув болісно.

Я відповів, що, коли мене не зраджує пам’ять, грошей у нього не взяв. А в зауваженні своєму не вбачаю нічого особливого.

— Як ви не розумієте! — простогнав Всеволод Маркович.— Як ви…— Махнув рукою, встав з-за столу, пішов до вікна.

Настала гнітюча мовчанка.

— Тату, сідай же обідати! — порушила тишу Марійка.— Борщ прохолоне.

— Борщ!.. Вам аби борщ!..

До столу все ж сів, і борщ з’їв, і котлету, і випив чашку компоту.

Зачекавши, поки Марійка зібрала посуд та вийшла на кухгао, я звернувся до тестя:

— Всеволоде Марковичу, повірте, я вас розумію. Але не можна жити з шизофрепічкого…

— Шизофренічка!—гірко обізвався мій тесть.— Тоді і я шизофренік… І мене — геть з дому!..

— Ну, навіщо ви так! — заперечив я докірливо. Хоч подумав, що якась частка істини в тому твердженні є.— Я, здається, не дав вам ніякої підстави так говорити. Повірте мені; я ввійшов у вашу сім’ю з найсвятішими намірами…

— Ох, ваші наміри!

— Так, з найсвятішими! І прошу вас, Всеволоде Маркевичу, з повагою ставитись до чистоти моїх почуттів. Я люблю Марійку, я вас поважаю, я прагну до ідеалу…

— Володимире… Я дуже вас прошу, Володимире.— В нього було зараз таке обличчя, наче він ось-ось заплаче.— Залиште мене одного… Будь ласка!..

Я знизав плечима. Встав, з гідністю вийшов. Коли людина не хоче розмовляти з тобою, то що ж, я пс нав’язуюсь. І решту дня був нагорі, в кабінеті. Готувався до лекції “Шлюб і сім’я”. Заглядала Марійка, кликала вечеряти. Сказав, щоб вечеряли без мене.

Закінчив біля дванадцятої. Відчув голод, пройшов тихенько на кухню. Потім піднявся в спальню.

Марійка не спала.

— Татко оселився в Мартининій кімнаті,— злякано сказала вона.

— Татко твій поводиться, як розбещена дитина! — відповів їй сердито.— Через якусь там хатню робітницю влаштовувати сцени!..

— Татко до неї звик…

— Як звик, так і одвикме. І годі про цо! Я хочу спати.

Марійка потягла ковдру па себе, замовкла.

Кішка друга. Вдруге ми посварилися з ним, коли я заходився прибудовувати гімнастичний зал. Зал той не давав мені спокою, я вимріяв його ще до одруження, він все стояв перед моїми очима: храм здорового тіла й фізичної краси, — я протуркотів вуха Марійці й тестеві і врешті запалив їх обох своєю ідеєю. Адже Марійка сама полюбляла гімнастику, ходила колись до спортивної секції.

— Що ж, будуйте,— погодився тесть.— Але попереджаю: я в цій справі повний профан. Гроші дам, а більше нічим не зможу допомогти.

Я відповів, що, крім грошей, мені од нього нічого не треба. Був тоді молодий, повен сил, гори перевернути зміг би, тож не мав сумніву, що зал таки буде збудований.

Найскладніше було дістати цемент, дерево й цеглу: 225

8 А. Дімаров, кн. II

тесть не схотів іти в селищну Раду, хоч я був упевнений, що там йому ні в чому не відмовили б.

— Володю, я ж вам сказав: ось гроші, робіть з ними, що хочете!

Довелося за все братися самому.

Сходив у селищну Раду. Пояснив, хто мій тесть, для якої благородної справи затіваємо це будівництво. Гімнастичний зал для дітей… для нашої дітвори, яка лікується в мого шановного тестя,— відомого педіатра, професора, доктора медичних наук.

Не відмовили. Адже сам голова консультував колись свого сина у Всеволода Марковича. Одержав записку до директора меблевої фабрики: відпустіть як виняток

і т. д.

Не знаю, що робив би без отого рятівного “як виняток”. Скільки законів, скільки найсуворіших інструкцій воно допомагає обійти без усякого ризику! “Як виняток” — і пливуть на сторону фондові матеріали. “Як виняток” — і заплющують очі найстрогіші ревізори. Тож і директор зітхав, крившіся, морщився, а таки написав: “Відпустити як виняток”.

Ну, а далі механіка по така вже іі складна: оплатив у бухгалтерії, а вже звідти — на склад. Ні, не одразу на склад, а спершу до магазину. Купив дві пляшки горілки, сховав до портфеля: ще раніш запримітив, що у вахтера, який сидів на прохідній, ніс палає, як достигла перчина. Тож, підігнавши порожню машину, я одразу заскочив до нього.

— Здрастуйте! — привітався бадьоро.— Як ви думаєте, є на світі дурні, які не беруть до рота горілки?

— Таких дурнів немає! — переконано відповів вахтер.

— Ні, таки є! і один із них — перед вами. Купив здуру горілку, а тепер не знаю, що з нею робити.— І одкрив якомога ширше портфель.

Очі вахтера одразу ж взялися поволокою ніжності.

— Хоч бери й виливай! — додав я у відчаї.

По неголеному обличчю аж брижі пішли.

— Ви той… Ви вже якось той…

— Спасибі, папашо! — потиснув я вдячно і гаряче руку.— Спасибі, що виручили! Повік не забуду! — Пляшки зникли так блискавично, що мене навіть сумнів узяв: виймав я їх щойно з портфеля чи не виймав.

— Та що там,— відповів великодушно мій благодійник.— Проїжджайте й не сумнівайтесь.

Я й “не сумнівався”. Вантажили вдвох з шофером (обіцяно зайву десятку в рахунок навару)… вантажили дзвінкі сорокові®, а зверху вже цнотливо прикривали горбиля-ми — відходами… Забачивши нас іще здалеку, сторож відчинив якомога ширше ворота…

Діставши дошки, я заходивсь коло цегли. Міг би знову відвідати селищну Раду, але пригадав сумну картину коло цегельного заводу: купи надбитої цегли, десятки тисяч цеглин. Мене гнів обіймав, коли я бачив оту безгосподарність, хотів навіть якось написати до “Перця”, та все було ніколи. Доки ми будемо миритися з отакими явищами?

У неділю взяв стареньку сумку, пішов до причалу. Не треба було навіть виколупувати: цегла валялась розкидана — нагинайся й бери. Дав собі обіцянку: як тільки наношу, обов’язково напишу до “Перця”.

За один раз приніс десяток цеглин — замало не пообривав собі руки. Ще тричі сходив, а більше не зміг: як-не-як — два кілометри. Сидів і дивився безнадіїїно на невеличку купку. Підраховував, скільки ж треба попоходити, щоб наносити?

І тут до мого слуху долинули дзвінкі голоси: на майданчику, перед нашим двором, хлопці ганяли м’яча. Я одразу ж і подумав: а чому не залучити цих малих осіб до трудової діяльності? Заохотити до суспільно корисної праці?

— Хлопці! — гукнув, вийшовши з двору.— Хочете заробити на квиток у кіно чи на морозиво?

Хлопці виявилися до біса тямущими: торгувалися зі мною за кожну копійку.

— Мало, дядю!

— По півкопійки мало?! А по скільки ж ви хочете?

— По дві.

— По дві?.. Та майте совість, хлоп’ята! Подумайте, де ви ще знайдете такий заробіток. Там знаєте скільки тієї цегли валяється? На м’яч можна заробити, не те що па квиток у кіно!

Врешті зійшлись на копійці.

Я їм пояснив, де брати цеглу. Воронь боже з штабелів, що височіли там же, на причалі! Не хотів мати справу з міліцією.

— Добре, дядю, не будемо!

— Ну, от і гаразд.

Робота закипіла одразу ж. Я склав список і позначав, хто скільки приніс цеглин. Носили цеглу до вечора, а увечері я розрахувавсь до копієчки.

— Завтра приходити, дядю?

Ось він, виховний момент! Трудова діяльність — не з страху, не з примусу, а з доброї волі, за винагороду. Як часом ми боїмось цього слова: “винагорода”, не розуміючи, що ось із такої чесно заробленої трудової копійки починається справжня людина.

(Чудова тема для лекції: “Трудове виховання підростаючого покоління. Роль матеріального стимулу”).

Рано-вранці вони вже з’явилися в дворі, навантажені цеглою:

— Дядю, де класти?

І попереду — зовсім ще малюк. Ніс єдину цеглину — аж еонів од натуги.

— Ну, молодець! Як тебе звати?

— Колько.

— Записую, Колько, й тебе. Дивися сюди: ти заробив уже цілу копійку!

Дивилося. Як на майбутню цукерку дивилось.

Гора цегли росла та росла — цілісінький штабель звівся підвечір, а їм усе було мало:

— Ми й завтра носитимем, дядю!

— Ні, завтра, хлоп’ята, не можна. Завтра мене не буде. А от наступної суботи — будь ласка!

В суботу їх прийшло ще більше. А в неділю до нас завітав міліціонер. Лейтенант, дільничний, якого я ще й не знав у обличчя.

Зате він добре знав Всеволода Марковича. Тож до нього одразу й пішов.

Я складав саме цеглу, коли до мене підбігла дружина:

— Володю, там, у татка, міліція!

— Що їм потрібно?

— Щось говорять про цеглу.

— Про цеглу?

Я одразу ж витер долоні, зняв халат, оддав дружині.

— Що ви хочете робити? — спитала вона злякано.

— Піду послухаю, про що вони там розмовляють,— сказав якомога спокійніше. Хоч на серці, признатися, шкребли кішечки: невже дирекція поскаржилась в міліцію? Йшов і думав, що маю казати. Про безгосподарність, безголів’я керівників цегельного заводу. І що жоден закон не забороняє підбирати те, що викидається,

Перш нінї зайти до вітальні, подивився на себе в люстро. Це вже в мене професійне: йдучи на люди, обов’язково загляну в дзеркало.

— Можна?.. О, тут у нас гості!

Хоча гість, власне, був один: молоденький іще лейте-пант, який сидів за столом. Розкрив сумку, щось виймав. А мій милий тесть, червоний, розгублений, стояв перед ним, як школярик.

— Що ви, кхм… кхм… наробили?

Не назвав навіть Володею.

Не відповівши йому, я привітався до міліціонера. Подав руку, примусив його звестися.

— Так що тут скоїлось? — запитав якомога спокійніше (аутогеппе тренування, півгодини щоденно).

— Ви ще й питаєте! — озвався обурено тесть.

Вирішив не звертати на нього уваги: зосередився на міліціонерові.

— Я вас слухаю, товаришу лейтенант… Сідайте, сідайте, в ногах правди немає!..— Змусив його сісти, сам сів навпроти.

Міліціонер спершу пригладив світленького чубчика, а потім уже повідомив, що привело його до нашого двору. Виявляється, мої милі трудяги вирішили, що носити цеглу від пристані дужо далеко. Була виділена розвідка, розвідка обнишпорила всі садиби довкола і в нашого ж сусіда наткнулася на акуратно складену цеглу. Ну, а далі відомо, що може лишитись од найбільшої навіть гори, коли коло неї заходяться отакі працьовиті мурахи!

Тож-то вони так швидко поверталися з цеглою!

Я, звісно, не міг про це й знати. Розповів лейтенантові, як було насправді, пояснив, для чого будуватимемо спортивний зал (тесть кхмикав за спиною, але, слава богу, в розмову не встрявав), під кінець я висловив своє обурення безгосподарністю дирекції цегельні. І сказав про намір написати про це до “Перця”.

І ще додав, що цей факт використаю у своїй лекції, яку найближчого часу читатиму в Міністерстві внутрішніх справ. До речі, націй лекції має бутий міністр. Тож я з вдячності до товариша лейтенанта, який оперативно виявив це неподобство і врятував мене од неприємності, обов’язково згадаю його в своїй лекції (тесть знову кхмик-нув за спиною).

— Пробачте, як ваше прізвище?

Лейтенант аж почервонів од задоволення. Ледь струнко не став, себе називаючи.

— А цеглу я поверну,— — пообіцяв я, проводжаючи лейтенанта,— Це ж треба, до чого додуматись!.. Раціоналізатори!..

Ми посміялися вдвох над витівкою цих бісенят і розлучилися наііїсриіцимп друзями.

До речі, я ще попросив лейтенанта зайти до сусіда і все йому пояснити. Пообіцяв, що теж зайду та перепрошу.

Після того як ці шибеники однесуть цеглу назад. Пп ж мене повинні зрозуміти…

Зрозумів. Пообіцяв одразу ж зайти.

Приємною людиною виявився цей лейтенант!

Зовсім по-іншому зустрів мене тесть:

— Щоб я не бачив цієї цегли в дворі!.. Це, пробачте, крадіжка!..

Я йому відповів, що згоден: сьогодні ж поверну цеглу сусідові. Що ж до тієї, що її зібрали на пристані…

— Всю забирайте з двору! Всю! — аж затупотів ногами Всеволод Маркович.— Я прожив чесне життя і не хочу на старості літ бути злодієм!

Я з ним не погодився. При чому тут злодій? Цегла валялась розкидана, вона все одно була б втоптана в землю (сходіть самі гляньте, якщо не вірите), отже, не може вважатися за крадену. А дітям я чесно платив. Так що совість у мене спокійна.

‘.Гость демонстративно одвернувся од мене. Пірнув з головою в крісло, відгородився газетою.

Я з жалем подивився па нього: дожити до шістдесяти

ЛІТ і ЛИШИТИСЬ ДИТИНОЮ.

К і ш к а т р о т я іі о о т а ц н я. В тому, що сталися, помне моєї провіши. Я що раз і ще все те пригадую і щоразу переконуюсь: можна було обійтися без сварки. Поговорити спокійно й розважливо, зрозуміти один одного (хоч, якщо правду казати, це я його розумів, він жо не хотів мені назустріч і кроку ступити), знайти якимсь розумний вихід із ситуації, що склалася. Навіть його рідна дочка, а моя дружина, коли запитав, хто винен у тому, що сталося, відповіла поспішно:

— JІо им, Володю, по ви…

По вірите? (шитаііто в неї!

Тож совість мов спокійна, і коли я приходжу на могилу до тестя, то завжди з докором думаю: “Отак вкоротити

собі віку!” Йому б іще жити й жити: професор, доктор наук, заслужений діяч, має щасливу дочку й шанобливого зятя, дім — повна чаша, чого ж іще треба! Та, на жаль, людина створена так, що ніщо її не задовольняє: здереться нагору, прагне на іншу, ще вищу. І так без кінця та без краю…

Я не належу до людей злопам’ятних та мстивих. І давно простив тестеві все зло, яке він мені заподіяв. Але поміж людьми й досі ще ходять неприємні для мене чутки, тож мушу, заради об’єктивності, розповісти, як було все насправді.

Я вже говорив, що Всеволод Маркович заперечував проти нашого шлюбу. Вмовляв, щоб ми почекали, поки Марійка провчиться хоча б років три в медичному інституті (далися йому три оті роки!). Стояв на своєму, які аргументи я йому не наводив. Розповідав я і про те, що допомогла вмовити старого моя свака, за що вдячний їй буду довіку: Марійка виявилася ідеальною для мене дружиною, ми прожили ось уже дев’ятнадцять літ, і я сподіваюсь, що вона не менш щаслива зі мною. Траплялися іноді сутички, дріб’язкові спалахи сварки, без цього не можна, особливо на початку, але легенькі хмаринки незгод завжди танули на нашому сімейному небі.

Я, здасться, не згадував про розмову з тестем в той пам’ятний день, коли ми з Марійкою брали шлюб.

Ми вже готові були йти до загсу, на мені був бездоганно пошитий чорний костюм, біла сорочка й зі смаком підібрала краватка, імпортні черевики, подаровані свахою, Марійка ж так і світилася в білій весільній сукні, в білих черевичках на шпильках, під капелюшком, теж білим, з широкими крисами, з прозорою сіткою вуалі, що прикривала її юне обличчя, робила його таємничим і звабним… Марійка вже взяла мене під руку, як Всеволод Маркович раптом сказав, що він хоче поговорити зі мною.

—• Ви йдіть… ми вас наздоженемо…

Гості й Марійка, трохи здивовані, вийшли, ми залишилися вдвох.

Всеволод Маркович пройшовся кілька разів по кімнаті, зняв окуляри, став їх протирати, хоч я міг поклястися, що скельця були чисті й без того.

— Володю,— сказав він, дивлячись кудись повз мене,— я ніколи нікого ні про що не просив… Скільки живу… Обіцяйте, що ви дасте їй закінчити інститут!.. Я вас дуже прошу, Володю!

Ну, що я мав робити? Розтлумачити, що життя є життя і ніхто не знає наперед, як воно складеться? Що Марійка сама вже доросла й з проханням оцим слід було звернутись до неї? Я не мав бажання вступати зі старим в дискусію, мені досадно і смітно було, що він не знайшов іншого часу для цісї розмови, я думав, що мені доведеться бігти, щоб наздогнати гостей та Марійку: картина не дуже приваблива,’ наречений женеться за нареченою,— а він все дивився на мене: прохально, вимогливо, для нього не було зараз нічого важливішого, окрім його прохання. То що ж мені лишилось робити, як не дати йому обіцянку?

— Всеволоде Марковичу, я зроблю все од мене залежне, аби ваша дочка здобула вищу освіту!

Схопив мене за руку, гаряче тиснув, дякував:

— Я ніколи цього не забуду!..

Відтоді минув не один місяць, я вже думав, що він забув ту розмову квапливу, обіцянку мою, дану майже з примусу, а він, виявляється, не забув жодного слова, він все пам’ятав і одного разу нагадав мені безцеремонно та грубо.

Во після того, як Мартина забралася з нашого дому, Марійці, звісно ж, додалося роботи. І кухня, і ринок, і магазин, і дім все це вимагало часу. А тут іще вона завагітніла, чого ми, чесно кажучи, не чекали,— і от тобі маєш! Любили, як то мовиться, кататися, тепер полюбіть і саночки возити. Ми обоє були дуже засмучені, приголомшені паніть, але змушені були примиритися.

Розмова з тестем відбулася ввечері: Всеволод Маркович прийшов нервовий і втомлений. А тут іще Марійка зіткнулася з татом у дверях: несла випрану білизну. Білизни назбиралося достобіса, тол? і довелося весь день провозитись. Я по міг їй допомогти: готувався саме до лекції, та й не чоловіча це справа, недарма ж у народі, коли хочучі. щось погане сказати про жінку, згадують її чоловіка: “Він і пелюшки їй пере!” Тож вважаю, що рівність рівністю, а якийсь поділ між обов’язками чоловіка та жінки мусить бути. Хіба не досить того, що я заробляю гроші, не прогулюю їх, не пропиваю, майже всі до копієчки відносячи в ощадкасу? (Ми жили в основному на заробіток Всеволода Марковича). Моя дружина була згодна зі мною, сама навіть проганяла мене, коли я хотів їй допомогти: “Я сама. Робіть своє”. І я щоразу цілував її вдячно в щічку, зрошену потом, цілував й примовляв: “Моє ти пташеня дороге! Яке ж ти в мене хороше!” Бо

ніщо нам так не обходиться дешево і ніщо так не цінять дорого, як добре слово. Банальність? А спробуйте без цієї банальності прожити на світі!

Тесть, звісно, бачив, що Марійці додалося роботи, і це його дратувало. Не раз заводив зі мною розмову про те, що Марійку треба звільнити від домашньої роботи.

— Як звільнити? — питав я його.— Скажіть конкретно, як звільнити? Може, накажете мені кидати роботу та братися за віник?

— Хто ж вам, Володю, це каже,— боронився вже Всеволод Маркович.— Тільки не треба було виганяти Мартину.

— Вона сама пішла.

— Ну, гаразд, гаразд… Але треба ж щось робити.

Тож тесть був давно готовий до сварки, і досить було

тієї нещасної балії з білизною, щоб він втратив над собою контроль. Кинув валізку, забрав оту балію, щось вичитував Марійці вже у дворі, а потім вдерся, навіть не постукавши, до мене (завжди стукав у двері: “Можна?.. Не буду заважати?..”).

— Ви не любите її!.. Не жалієте!..

— Зачекайте, що ви розумієте під словом “жалієте”? — спитав якомога спокійніше.— Пестити? Носити на руках? Але ж Марійка, по-моєму, вже доросла людина. І вона сама добре знає, що їй робити.

В тестя аж губи затіпались. Дивився на мене так, паче я сказав бозна-яко святотатство.

— І взагалі, вашій дочці доведеться поки що забути про науку. На рік, а то й два…— Я вирішив скористатись нагодою. (“Не кажіть поки що таткові! Не кажіть!” — молила Марійка).

— Що?.. Що ви сказали? — Він не вірив тому, що почув.

— Ми чекаємо сина.— Я тоді вірив, що у нас буде син.— Вашого онука, до речі.

У нього був такий вид, наче його вдарили по тімені.

— Ви ж мені обіцяли! — простогнав він у відчаї.

Я ледь не розреготався. Що обіцяв? Не чіпати його дочки? Не спати з нею, поки вона закінчить інститут? А з ким мені, з вашого дозволу, спати? З кішкою? З цюцею?..

— Мерсі! — Я звівся з-за столу й почовгав ногою.— Мерсітьтвую, як сказав один літературний герой.

— .Який же ви цинік! — вихопилося в мого тестя.

— Дякую! — схилив я голову.— Дякую за комплімент! Заслужив!

Він з відразою глянув на мене і вийшов з кабінету. Я ж знову сів до письмового столу, але вже не міг працювати: настрій був геть зіпсований. Вдертись отак, вилаяти, образити! Оце тобі й інтелігентна, культурна людина!..

Що він говорив там, унизу, своїй дочці, не знаю. Марійка прийшла зарюмсана, і ми вперше лягли спати нарізно: я — на дивані, вона — на ліжку. І то була, повірте, найнеприемніша в моєму житті ніч.

Бо в ту ж ніч, вже під ранок, тестя розбив параліч: інсульт. Він так спати й не ліг: ходив унизу, і я часто прокидався і вже хотів спуститися та попросить дати спокій, як раптом затихло. “Ліг, слава богу!” — зітхнув я полегшено, та лише задрімав, як щось заторохтіло, зашуміла вода. “Ні, так же не можна!— подумав я з мукою.— Віл навмисно товчеться, аби мені допекти!” Звівся, намацуючи капці, але тут з брязкотом, із дзвоном посипався посуд, щось валено впало, і я босоніж збіг униз.

Тесть лелеап па підлозі серед потовченого посуду. Перекошене обличчя, розбухла нижня губа, ліве око заплющене, а з правого, страхітливо витріщеного, котилися сльози.

Він так і не звівся: помер через тиждень у лікарні.

Не буду згадувати важкі оті дні. Ми з Марійкою перевелися нінащо, я все робив, що тільки міг, щоб врятувати Всеволода Маркевича, я обдзвонював медичних зірок, благаючи допомоги, але медицина виявилась безсилою, і тесть помер в ніч на суботу влітку шістдесят третього року.

Ніхто ще, здається, не відповів на питання, чому люди найчастіше вмирають вночі. Якийсь незбагненний біологічний закоті, синхронний годинник, закладений в кожному з нас, що спрацьовує невблаганно і точно. Коли б я був біологом, обов’язково цим зацікавився б: можливо, саме тут захований ключик до безсмертя людини, якого ми підсвідомо так прагнемо. Бо свідомість людська не може примиритися з тим, що їй судилося згаснути, розчинитись безслідно в жорстокому й холодному всесвіті.

Для чого ми існуєм? Для чого?

В чому смисл людського життя?

Життя взагалі?

Питання, па які ніхто по дав іще відповіді. Та й навряд чи хто дасть…

Всеволода Марковича поховали на місцевому кладовищі, бо Марійка не схотіла, щоб її тато лежав на Байковім. “Коли я помру, то поховаєте мене коло тата”. Вона так побивалася, що мені аж страшно за неї було, я, як міг, втішав її, заспокоював, нагадував про дитину, яка в ній дозрівала. Сам же не мав права впадати в розпач, бо все, зв’язане з похороном, звалилось на мене: й оформлення документів (в збюрократизований вік наш і на той світ не пропустять без відповідної довідки), і вінки, і квіти, і місце на кладовищі, і оркестр, і поминки,— хоч тестя ховав інститут, в якому він працював, але все треба було погодити, а Марійка просто неспроможна була щось зрозуміти. Тож коли все скінчилося, я ледь тримався на ногах. Був вимучений духовно й фізично.

Похорон сплив у минуле, рана поступово загоювалась. Марійка готувалася стати матір’ю, а я все ще бігав по різних інстанціях, воюючи за гідне увічнення пам’яті Всеволода Марковича, і таки домігся свого: дирекція інституту звернулася з відповідним проханням, були виділені кошти, і то немалі, для спорудження пам’ятника, а селищна Рада вирішила присвоїти вулиці, на якій ми живемо, ім’я Всеволода Марковича.

І, повірте мені, вдячні очі дружини були для мене найбільшою винагородою.

Ф ^ їН

Зі смертю тестя всі витрати па утримання нашої невеликої поки що родини лягли па мої плечі. Лише тепер відчув я по-спранжиьому, ким був для нас тесть. Бо другого ж дня після весілля він покликав мопс до свого ка-кабінету і, делікатно похмикуючи, став умовляти, щоб я весь свій заробіток клав на ощадкнижку. “Ви молоді, вам гроші потрібні будуть на інше, то якось обійдемося моїми, а ви свої не чіпайте… Не ображайтесь, я… кхм… кхм… од щирого серця”. Признатись, я тоді здивувався: вперше зустрів людину, яка нав’язує тобі свої гроші, та ще й просить за це не ображатись на неї.

Відтоді я регулярно відвідував ощадкасу, рахунок мій збільшувався, наростали проценти й проценти на проценти, не такі, звісно, високі, як хотілося б… Коли в мене був чимось зіпсований настрій чи важко було на душі, я завжди брав ощадкнижку. Любовно загорнена в целофан, наче щойно видана, з сторінками, акуратно помережаними цифрами, вона одразу приносила мені дивовижне

полегшення. Не знаю друга надійнішого, аніж оця сіренька книжечка, яка так непомітно лежить у письмовому столі. Лише іноді, десь серед ночі, прокинувшись, чуєш, як вона тихенько поклацує на невидимій своїй рахівниці, нараховуючи проценти й проценти.

Крім утіхи, вона несе ще й упевненість у майбутньому: хоч би що там сталося, а вона лишиться незмінною, збереже трудові твої заощадження надійніше од усіх сейфів, торб і панчіх. Пригадую останню грошову реформу, коли в обіг були введені металеві карбованці. Громадяни й громадяночки, які зашивали гроші в перини, кинулися скуповувати все, що лише продавалося: ладні були оголити полиці наших магазинів на кілька століть наперед. Мій сусіда, чолов’яга похмурий та підозрілий, який десятою дорогою оминав ощадкаси: пограбують!..— так цей мій милий сусід припер сім хомутів. З віжками, з усім причандаллям. Де він їх викопав, сам бог знає, тільки пер хомути з таким рішучо заклопотаним виглядом, наче хотів запрягти своє не таке вже й маленьке сімейство. Та й собі накинути кілька па шию.

Я завжди наводжу цей приклад, ілюструючи дрібновласницькі пережитки, що подекуди трапляються в нашому здоровому суспільстві, і ви почули б, який регіт вибухає щоразу!..

Отже, громадяни, тримайте трудові свої заощадження в ощадкасах!..

І бережіть свої ощадні книжки.

Бо після смерті Всеволода Маркевича я ніяк не міг знайти його ощадкнижки. Обнишпорив весь будинок, в кожну шпарку заглянув, замалим підлогу не зривав,— ощадкнижка мов провалилась під землю.

— Невже ти не бачила, куди він її ховав? — допитувався в дружини.

— Не бачила.

— Але ж була в твого тата книжка? Кудись же він зайві гроші дівав?

— Не знаю, Володю.— І знову плач.

Я роздратовано відходив од неї і знову заходжувався шукати. Не міг повірити, що тесть не мав ощадкнижки. Кожна людина, бодай найбідніша, відкладає на чорний день гроші, а тесть не такий був чоловік, щоб ховати їх під перину.

Я написав заяву в Центральну ощадкасу — відповіли, що на таке прізвище рахунку немає. Знову писав, і зно-

ну те ж саме. А книжка ж лежить десь, лежить, і проценти набігають, і проценти на проценти нацокують: вісімнадцять років минуло відтоді, як ми поховали Всеволода Марковича! Я й досі не можу заспокоїтись, і коли ми відвідуємо могилу тестя, запитую подумки: “Де подів ощадкнижку? Де?”

А був же, здається, порядною людиною. І любив дочку. І коли б ота книжка вчасно знайшлася, Марійка в інститут вступила б, і кандидатом стала б, про що мріяв мій тесть.

Зрозумійте мене правильно: я теж хотів, щоб моя дружина мала вищу освіту. Я не міг цього не прагнути, бо в усіх своїх лекціях про сучасну сім’ю не втомлювався твердити, що в нашому найпередовішому в світі суспільстві сім’я може бути щасливою лише тоді, коли в ній зберігається рівне партнерство. Чоловік має вищу освіту, дружина теж повинна мати диплом. Чоловік виконує суспільно корисну працю, те ж повинна робити й дружина. Матеріально навіть вона має бути незалежною — лише тоді зберігається рівність, взаємодопомога, взаємне духовне збагачення.

Про все це я не раз казав своїй дружині, і вона у всьому зі мною погоджувалась. І не спробувала заперечити навіть тоді, коли я сказав, що треба підшукати їй якусь роботу. З дня народження доньки (а в нас народилась донечка, Іропька, і хрещеною матір’ю стала моя сваха, а батьком хрещеним — її чоловік, вони й досі навідують нас і люблять Іриттку, як власну дитину)… коли з дня народження Ірини минуло два роки, ми віддали її в дитсадок: лише в колективі може виховатись повноцінний член нашого суспільства, я хотів бачити свою дочку гармонійно розвиненою людиною. Були, правда, сльози і в Марійки, й у дочки, а потім дочка звикла, і в дружини моєї вивільнилося досить часу, щоб подумати про роботу. Бо про навчання тоді не могло бути й мови. До того ж у пас було все для самоосвіти: величезна бібліотека, зібрана тестем, бери тільки й читай, хоч Марійка моя щось не дуже зачитувалась, їй, здається, більше подобалось поратись на кухні чи в саду, на городі, я щороку, йдучи їй назустріч, купував півсотні курчат, ще її кабанчика — до Нового року, і коли б ви побачили, як вона тішилась тим птаством метушливим, як схоплювалася вдосвіта годувати, у вас не піднялася б рука позбавити її цієї невинної радості. Тож про подальше навчання якось розмова й не

спливала всерйоз, хіба що іноді, по вечері, коли вона все прибере й помиє й присяде на хвилинку подивитися телевізор, я її жартома запитаю: “А що, Марійко, чи не пора братися за гранітну брилу науки?” Вона тільки рукою махне: одчепіться, мовляв. Он моя наука спить у ліжку, друга цівкає в курнику та рохкає в сажу. В такі хвилини я її найбільше любив і пригортав ніжно до себе. Бо що таке диплом? Хіба наш передовий робітник не заробляє вдвічі більше од рядового інженера чи лікаря? То заради чого шість років сушити собі голову, недосипати й недоїдати, наживаючи виразку шлунка, коли можна спокійнісінько заробляти більше?

Звісно, що я не думав посилати дружину на завод чи на фабрику. Робота там почесна (погляньте лишень на Дошки пошани), але дружина моя не мала фаху, до того ж домашня робота поглинала її з головою, а я не міг звалити на свої плечі ще й хазяйство: мені вистачало й лекцій. Та ще й доня: лише той, хто став батьком, знає, скільки уваги вимагає мала дитина. Тож я став підшукувати для своєї дружини таку роботу, щоб і часу забирала менше, і пристоіші гроші за неї платили. Бо відтоді, як помер тесті>, ощадкнижка все частіше бралася зі столу: не для того, щоб па неї щось покласти, а для того, аби щось зняти. 15 мене аж серце щеміло, але що мав діяти?

Хоч і маленька, але сім’я, як сказав один великий поет.

Якоїсь неділі рапо-вранці мене розбудив голос, різкий та настирливий:

— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..

Я лайнувся, спробував знову заснути, затуливши вухо подушкою, але голос не замовкав, він довбав, як дятел, вимагаючи, щоб я обов’язково біг по молоко.

Вилаявшись ще раз, відкинув подушку, звівся з ліжка.

Рівно сьома година. Літній день розгорявся за вікнами, в кімнаті було по-святковому ясно, а у відчинене навстіж вікно лупало потужне, як у гучномовця:

— Молоко-молоко-молоко!..

Виглянув на вулицю. Перед нашим будинком зупинився візок з двома величезними бідонами, поруч витанцьовував чоловік у білому фартухові, з довгим черпаком в руках. Він ото й наспівував, скликаючи покупців, що вже виходили з сусідніх дворів з банками, бідончиками: кожен брав, що під руку потрапило, та й поспішав на той крик.

Почалася жвава торгівля. Чоловічок спритно черпав молоко, наливав у підставлений посуд, молоко шуміло, дзвеніло, вигравало проти сонця, дух молочний заповнив усю вулицю, добравсь аж сюди — мені так захотілося молока: з чашки, з білою піною, з куснем пишного хліба, як ото бувало в дитинстві. Поспіхом одягнувся, вхопив трилітрову банку.

— Молоко! — вигукнув чоловічок назустріч, черга розтанула, біля нього вже нікого не було.

Підійшовши, я зрозумів, чому чоловічок цей такий веселий: снідав він явно не молоком.

— Слава богу, оце вже кінчаю! — повідомив радісно він, хоч я його ні про що й не питав.

— Довго продаєте?

— Та з шостої! — закричав він ще веселіше.— В шість було повно, а зараз на денці.

— Ще наберете?

— Ні, все! — енергійно відмахнувся чоловічок.— Два часа — наші, десять — ваші!

— Всього дві години?

— Таж дві! Дві години — на бідончик по часикові!

— Скільки ж ви заробляєте?

Чоловічок хитнувся раз, хитнувся вдруге:

— Двісті рублів! Двісті рубчиків — хоч пропивай, хоч соли!

“Ого!” — здивувався я щиро. Та й було чому дивуватись: попрацював щодоби дві години — і двісті карбованців у місяць!

Ось для Марііікп робота!

А він уже покотив снім візок, виспівуючи па все наше містечко:

— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..

Я пив молоко з великої чашки, з білим хлібом. Було воно аж синювате, і піна не шапкувалась на ньому, й не лишалось бодай якогось сліду на стінках посуду — чоловічок отой чи не води доливав, щоб вторгувати собі на горілку,— але я не сердивсь на нього. Пив і думав, що добре було б влаштувати на цю веселу роботу дружину: дві, ну три години в день — і дві сотні щомісяця! Така робота на вулиці не валяється, звісно, я це розумів, і коли того ж дня сходив у магазин, то не дуже й здивувався, почувши, що всі вакансії зайняті.

■— Приходьте наступної весни.

Наступної весни? Майже рік?!

Ну, гаразд, зайдемо з іншого боку. Ніколи не відкладати на завтра — цього принципу дотримувався завжди,

тож і того дня прямо з магазину пішов у селищну Раду. Застав голову, попросив дати вказівку, щоб, коли звільниться місце, взяли мою дружину. Дочку відомого вченого, професора, доктора.

Того ж вечора написав листа торговельникам. Нічого не додавав, не вигадував: писав про те, що молоко продає гіркий п’яничка, до того ж іще непорядна людина — розбавляє водою. І невідомо, з якої калюжі черпає ту воду: потруїть народ — буде вам молоко!

Не підписався, звісно, та й навіщо підписувати: правда сама за себе посвідчить, їй адвокатів не треба.

Чоловічок видзвонював ще два дні (я тепер сам прокидався о сьомій: дізнатися, чим сьогодні тхне од добродія, і він мене стрічав, як рідного брата). Чоловічок ще два ранки виспівував, а третього вся наша вулиця заспала, бо вже звикла вставати під той крик. І мою дружину запросили до магазину.

Люблю понад усе правду, тому твердити, що Марійка з особливою радістю побігла туди, не стану. Більше того: спершу вперлася навіть, коли я їй сказав, яку підшукав робочу. їй, бачте, соромно появлятися па вулиці, де всі її знають, з візком та бідонами! Піде на будь-яку роботу, тільки б не те молоко.

— А ти подумала про нашу дитину? — спитав я її.

Звісно ж, не подумала! Ні про те, скільки матиме вільного часу. Ні про двісті карбованців щомісяця.

— Та скажи будь-якій жінці, що є така робота,— побіжить і не оглянеться! Я все ж думав, що ти в мене мудріша… Ну, що ж: не хочеш, силувати, звісно, не буду.

— Мене засміють,— відповіла вже крізь сльози дружина.

— Хто засміє?.. Тобі лише заздритимуть!.. Ну, гаразд, давай зробимо так: доки ти звикнеш, працюватимем удвох. І я подивлюсь на того, хто посміє з нас кепкувати.

Погодилась врешті. Лише попросила:

— Ви зі мною й до магазину сходіть.

Дитина! Ну, зовсім ще дитина!

Другого ранку, рівно о сьомій, ми з’явилися на вулиці. Я котив бадьоро візок з двома повними бідонами, на мені був святковий темпо-сипій костюм і черевики, що блищала, як сонце, а на голові — новісінький капелюх. Марійка ж запнулася білою хустиною, пов’язала біленький фартушок поверх кольорового плаття: перший успіх ба-

гато в чому залежить від того, яким ти явишся на людські очі.

— Ну, дорога моя, починай!

Марійка подивилась на ще сонні будинки, беззвучно ворухнула губами.

— Чого ж ти?

— Молоко…— прошепотіла вона.

— І ти надієшся, що тебе хтось почує?.. Дивись, як

треба! — Я набрав повні груди повітря, закричав щосили: — Молоко-молоко! Молоко-молоко-молоко!.. Ну, чого ж ти мовчиш?.. Ану, давай разом! ‘

Дружина знову тільки ворухнула губами.

— Не зумію,— сказала вона, ледь не плачучи.

Ну що ж я мав з нею робити? Весь той ранок виспівував сам, надіючись, що дружина, зрештою, навчиться кричати не гірш од мене.

Але то були марні надії: я змушений був купити їй добрий дзвінок. В антикварному магазині в Києві, з позеленілої міді, ще й трохи тріснутий. В нього був якийсь особливий звук, понурий та безнадійний. Але де я міг дістати веселішого? Тож коли дружина щоранку бемкала в нього, то аж світло меркнуло довкола.

В той перший ранок ми всього за годину розпродали все молоко.

Я заходився будити Іринку, щоб одвести в дитсадок, дружина покотила візок з порожніми бідонами до магазину.

Перед цим тільки порахувала гроші.

— Карбованець сімдесят зайвих! — сказала розгублено.

— Не може бути! Давай я порахую.

Порахував: карбованець сімдесят! Хтось помилився чи, може, здачу взяти забув? Чи молока було більше ніж треба?

— Я їх окремо віддам.

— Постривай, не віднось поки що: подивимося, що вторгуємо завтра. Ану ж не доллють. Тоді цими й покриємо.

Дружина залишила карбованець сімдесят, вийшла у двір. А в моїй свідомості одразу ж зацокотів арифмометр: карбованець сімдесят в день, п’ятдесят один в місяць… Шістсот карбованців щороку!..

Наступного дня було лише карбованець тридцять.

— Не долили! — сказав я обурено.

Ще наступного — карбованець вісімдесят.

— Зачекай, не віднось: подивимося, що буде далі.

А далі сталося от що: десь тижнів за три, коли ми якось непомітно оті гроші потратили, чоловік, який видавав бідони, натякнув моїй дружині, що пора й совість мати: дала б хоч десятку. Виявляється, він спеціально наливав молока понад норму. Ще й запропонував моїй невинній голубці продавати два-три зайві бідони щотижня. Вторговане за цих — пополам.

— Про бідони й мови бути не може! — сказав я наляканій на смерть дружині,— Бідони, зпаєш, чим пахнуть?.. Хай сам продає!.. А це хай доведе.

— А може, віддати? Повернути всі до копійки…

— Кому? — аж закипіло в мені.— Баризі, хабарникові, злодієві! Людині, яка обкрадає державу? Ти розумієш, що ти говориш?

— Розумію,— не зовсім впевнено сказала Марійка.

Тоді я прочитав їй лекцію. Розтлумачив, що, віддаючи

оті зайві карбованці, ми тільки заохотимо розкрадача державної власності. Мимоволі станемо співучасниками злочину.

— Я іі на вулицю більше не вийду!—сказала вкрай залякана дружина.— Хан хто хоче продає молоко!

Тут мені довелося дати відбій. Обізвавши себе в думці йолопом, став їй терпляче пояснювати, що слова мої стосувалися насамперед справжніх грабіжників. Людей, які цуплять усе, що тільки трапиться до рук. Оперують десятками тисяч. А на оці наші жалюгідні копійки піхто всерйоз і дивитись не етапе. І потім ще невідомо: навмисне він перелив чи так належить. В рахунок усушки-утру-ски. Тож не виливати на землю зайвину молока! За це теж по голівці не гладять. От він і налива — не жаліє. Ти ж економиш тим, що продаєш акуратно, не переливаєш, не розхлюпуєш, отже, ти чесно заробляєш оті зайві копійки…

— А бідони?

— Ну, то не нашого розуму діло. Ти ж їх не береш поки що. То можеш спокійно й спати.

І дружина, заспокоєна, як тільки лягла, так одразу ж і заснула. А мені не давали вже— спати оті прокляті бідони: нащо вона про них і сказала!

“Три зайві бідони щотижня…” — “Не три, а два!” — боронивсь од спокуси. “Ні, таки три: дванадцять бідонів щомісяця! — звично зацокотів арифмометр.— Сто сорок чотири щорічно…” Бідони надливали на мене з темряви,

шикувалися в ряд, і з кожного не молоко лилося — вискакували гроші. “Половина тобі, половина мені… Половина тобі, половина мені…” — “А суд, а в’язниця — теж пополам?” — “Літр — двадцять чотири копійки… Літр — двадцять чотири копійки…— вицокував арифмометр.— Якщо оддавати половину — чотири вісімдесят з бідона… Чотири вісімдесят… Чотири вісімдесят…”

Метався, крутився, аж дружина прокинулась:

— Що з вами, Володю?

— Нічого!

— Ви не захворіли часом?

— Не захворів! — відповів ще сердитіше.— Спи!

Дружина заснула одразу ж, а в моїй голові все ще

цокотів арифмометр.

І я, щоб його спекатись, дав йому дорахувать до кінця.

Припустимо, що ми погодимося продавати оті зайві бідони. Лише припустимо. Скільки ж це вийде за рік? Разом з отими, що набігають за “усушку-утруску”… Цок-цок-цок: більше тисячі! Тисяча, як не рахуй!

“Молоко-молоко-молоко!” — задзвеніло в моїй голові. Закрутилися по всіх вулицях нашого містечка колеса візків, замиготіли зайві бідони.

І всі спокійно гуляють на волі. Не йдуть під суд, не сідають за грати. В обехеесу е справи набагато важливіші, щоб звертати увагу на такі дрібниці…

Тисяча карбованців щороку!.. Повз наш двір — у чужі руки! А моя бідна ощадна книжка вже аж усохла! Давненько я не клав на неї, давненько! І’адію вже з того, що пе так часто знімаю з рахунку…

Вранці, виряджаючи на роботу дружину, я їй сказав:

— Знаєш що: оддай йому оту нещасну десятку! Краще жити з чистою совістю, аніж з десятьма зайвими карбованцями!..

А потім був суд: обехеес таки докопався до отих зайвих бідонів, і нещасну дружину мою майже місяць тягали на допити. Що ми пережили, важко й уявити!

З самого початку домовилися з дружиною от про що: я нічого не чув, нічого пе знав, вона все робила потай і гроші тратила так, що в мене не закралася ніяка підозра. Адже від того, що й мене потурять з роботи, нам обом легше не стане. А в нас росла донька… Тож дружина взяла всю вину на себе, і навіть це ледь врятувало, бо якась підла душа написала анонімку: пригляньтесь, мовляв, кому ви довіряєте читати лекції на моральні теми і що

можна чекати од такого… Які злі, нехороші е люди: замість того щоб підтримати в горі, ще і в спину штовхнуть. І це в дяку за те світле, мудре, розумне, що я їм ніс впродовж років… Я був аж зневірився в людях. Ходив по кімнаті й запитував: чи варто так спалювати себе на вогні любові до людства? Для чого? Для кого?..

Та все минулося, обмежилися лише доганою, дружину ж мою врятувало од ув’язнення те, що вона була на шостому місяці вагітності: дали рік умовно. Пам’ятаю, як ми раділи обоє, що все обійшлося, хоч радість наша була нетривкою: в дружини почалися передчасні пологи, і вона народила мертвого хлопчика. Після того її обсіли жіночі хвороби, і ми вже не могли надіятись на появу дітей.

І ще: після того процесу дружину мою мов підмінили,— і так сором’язлива, несмілива, вона стала буквально ховатися од людей. Жодна сила в світі не могла виштовхати її на вулицю. Я змушений був ходити на базар і в магазин. Марійка дуже тим мучилась, але нічого не могла вдіяти. їй здавалося, що всі тільки й роблять, що говорять про неї, всі на паш двір тільки й дивляться. Дійшло до того, що стала завішувати вікна, коли вечоріло і треба було вмикати сві тло.

Часто плакала, благала мене продати будинок, виїхати світ за очі.

Я терпляче її умовляв. Легко продати — трудно купити. І половини ціни не дадуть.

— Ну й нехай! — твердила вперто.

— А на що будемо жити?

— Мені нічого не треба!

— А їсти, зодягатися, поки роботу на місці новому знайдем? А якийсь дах над головою потрібен? Ти думаєш, що так пас там і чекають? А про Іринку нашу подумала?

Замовкала ненадовго, а потім знову починала своєї…

Та згодом стала потроху заспокоюватись. Впевнилась, мабуть, що людям самим набридло плескати про нас язиками. Тільки й досі (скільки часу відтоді минуло!), коли залунає на вулиці: “Молоко-молоко-молоко-молоко”! — вона вся аж зблідне…

❖ ❖ *

Тепер переходжу до найголовнішого, заради чого, власне, і вів попередню розповідь. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно, тому й намагатимусь бути щирим, як тільки може бути щирою людина наодинці сама з собою.

Та й, власне, мені нема з чим ховатися. Сорок дев’ять років прожито чесно, до рук моїх ніколи нічого не липло, всі гроші зароблені в поті чола, бо навіть оте одступне, яке я в молодості взяв за свою холостяцьку квартиру, майже рівнялося сумі, яку я в ту ж квартиру і вклав: дві чі ремонт, та лічильник, та унітаз, та люстро, трохи хоч і подряпане, але ще придатне до вжитку. Я міг би запросто, наперед взявши гроші, не пустити того молодика й на поріг, і нічого він мені не зробив би… Такі випадки, чував, траплялися… Той молодик із своїми тисячами був у моїх руках, але мені й на думку не спало скористатися його безборонністю. Давши слово, я ніколи його не порушую, я дорожу своїм ім’ям, своєю незаплямовапою совістю. І якщо моя дружина трохи спіткнулася (по своїй наївності й молодості), то в тому не було моєї вини.

Спитайте в неї, вона сама це вам ствердить.

Тож я можу з чистою совістю стати на людський суд, і найсуворіші судді не знайдуть статті, по якій мене можна було б засудити.

Наша дочка народилася вісімнадцять літ тому, вже після смерті шановного тестя, видатного педіатра, професора, доктора медичних наук, ім’я його присвоєне вулиці, на якій ми живемо, а на його могилі споруджено пам’ятник од вдячної громадськості. Я горджуся своїм тестем, горджуся й шаную його пам’ять, як тільки можна шанувати рідного батька. І коли народилась Іринка, першою моєю думкою була думка про Всеволода Марковича. Про те, що він не дожив до радісної цієї події, що який би вігі був щасливий, дізнавшись про онуку. До речі, це легко може підтвердити моя дружина: передаючи їй букет квітів, я приклав записку, де все це написав. Записка ця й досі зберігається в Марії.

Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси, і я, признатися, подумав, чи не майбутній видатний журналіст появився на світ— Я наперед уже знав, що дитина моя буде не така, як у всіх, для цього я не пожалію ні сил, ні часу, якщо вона, звісно, вдалася не в маму, а в тата. Краще б, звісно, було, щоб народився син, але тут людина поки що безсила, хоча я читав, що вчені в майбутньому навчаться впливати на гени так, щоб народжувалась саме та дитина, яку хочуть батьки.

Іринка народилася здоровенька, на триста грамів важча од пересічного немовляти жіночої статі й беручка до життя: ще не встигло як слід і обсохнути, а вже так і вп’яло-

ся в мамину грудь. Дружина скаржилась потім, що в неї таке відчуття, наче дитина спиває її всю до краплини, я ж ревниво казав: “Не жалій молока, не жалій! Берегти його ні для чого!” і тикав пальцем у пружні щічки немовляти. Ірипка росла, як з води, і я не міг нею натішитись, хоч, на жаль, вдалася вона зовні більше в маму, аніж в свого татуся: обіцяла в майбутньому стати такою ж тендітною, як і Маруся, мала того ж кольору волосся, очі, брови, вії, носик і губенята — точно як у моєї дружини. І була ж така добра серцем та жаліслива. Ще змалку підбирала хворих, покалічених кошенят-цуценят та й приносила тихцем од тата-мами додому.

Все це, звісно, добре: жаліти братів своїх молодших, про це я не раз сам говорив, виступаючи з лекціями, присвяченими вихованню дітей, але виховання має бути різнобічним та гармонійним.

.Насамперед треба було подбати про те, щоб дочка моя росла по тільки здорова духовно, а й фізично розвинена. Подолати сльози дружини іі несміливі протести її, бо матері сліпою лобов’ю своєю здатні скалічити найздоровішу дитину, перетворивши її в парникову істоту. Тож я сказав якось своїй милій дружні нон і,ці, що ти своє діло зробила, а тепер, якщо хочеш, щоб паша дитина виросла не калікою, орошу мені не заважати.

(‘.клав режим кожного дня, повісив над Іринчиним ліжком. Дав їй зрозуміти: хоч би що там сталося, режим буде неухильно дотриманий, тут я був непохитний. О сьомій — підйом і одразу ж геть з ліжка, бо ніщо не розвиває так лінощів, як оте вигрівання під ковдрою. П’ятнадцять хвилин на туалет, і вже вікно відчинене навстіж, байдуже, влітку чи взимку, і тоненька, в трусиках, постать енергійно вимахує ручками. Раз-два! Раз-два! Потім душ. “Ой, холодію, татку!” — “Розтирайсь енергійніше буде жарко”. П’ятнадцятихвилинний масаж, обов’язково, за будь-якої погоди, прогулянка. І смачний калорійний сніданок.

— Все після себе прибрала? Посуд помила?

— Помила, татку.

— Тоді сідай за уроки.

Стежив за тим, щоб уроки робила вчасно, не відкладаючи нічого на завтра. Зрідка хвалив: ніщо так не розбещує дитину, як похвала за те, що вона й так має робити. “Ох ти, розумнику мій, він вивчив уроки!”, “Все поїв? Молодець!” І “молодець” вже не їсть, а робить нам послугу,

пе для себе, а для нас готує уроки. А потім жахаємось: наїдки, коли виріс оцей егоїст?

Моя дочка не мала вільної хвилини, була на очах батьків, тому й вулиця оминула її.

Пригадую, як повертався якось електричкою з лекції. Як увалилась до вагона компанія — “компашка”, так вони самі себе називали. Довге, навмисне нечесане волосся, обшарпані куртки та джинси, вихиляста хода. Містечкового масштабу хіпі, які старанно мавпували закордонні взірці. Аж до обов’язкового атрибуту — гітари.

І були вони всі молоді та зелені. Тому так наполегливо демонстрували свою антигромадську поведінку. Кидали, бачте, виклик присутнім…

Один з молодиків, ще й не вмостившись як слід, одразу ж заходився терзати гітару, решта — йому підвивати. Найпримітивніша пісенька здалася б небесною симфонією поряд з оцим диким виттям. А вони ж іще, нещасні, й старалися! З усіх своїх засошіених сил. Курячих своїх інтелектів.

Лише одна з “компашки” тієї мовчала: мабуть, була п’яна, як зюзя. Юне обличчя її розвезло, підфарбовані очі каламутні й безтямні, на одквашеній нижній губі зависла цигарка. Новітня мадонна, Нефертіті, Мона Ліза, породжена пе різцем або пензлем — випарами алкоголю й бензину.

Я помию чудное мгновенье:

Породо мпоіі явилась ты,

Кап мимолетное виденье,

Как гелий чистой красоты.

Явилась! Ссала погану цигарку в надії наковтатися диму, а коли не вдалося, сплюнула її на підлогу й таке припечатала, що аж вікна почервоніли від сорому. “Компашка” заіржала, загиготіла схвально й потішено.

Я ж гнівно подумав: “Міліції на вас, сопливих, немає! Міліції!” І про батьків їхніх подумав, яких судити треба за отаких діток. Мені прикро й гірко було лиЩе при думці, що отакі могли бути на моїй щойно прочитаній лекції. Плювати в душу мою вже самою своєю присутністю.

Одне лише й утішало мене: моя дочка не схожа на них.

Не витримавши, звівся, перейшов до іншого вагона.

Іринка росла дисциплінованою та працьовитою: з дитинства привчав її до трудової діяльності. Коли їй сповнилось вісім років, я виділив їй ділянку землі. Невеликий клаптик, п’ять метрів на п’ять.

— Оце, доню, тобі. Що хоч, те й роби. Що ти будеш садити?

І хвилини не думала:

— Квіти!

— Квіти — це добре. Тільки з квітів ситий не будеш.

— А я їх продаватиму. По карбованцю за штуку.

Отак! Утерла татові носа. Казав, сміючись, дружині,

що донечка наша з голоду не пропаде, а вона всерйоз заходилася коло своєї ділянки. Я заздалегідь замовив їй лопатку, грабельки, сапку, купив невелике відерце: на дозвіллі копала, саджала, поливала й прополювала,— грядочка її очі вбирала, суціль всіяна квітами: гвоздики, ромашки, півонії, і невідомо, в кого краще цвіло — в неї чи в мами. Бо дружина моя вже не один рік підряд вирощує квіти — людям на радість. Акуратно зрізає, складає до кошика, одвозить на Бессарабку і там здає оптом одній тітоньці, такій бідовій та меткій, яка не те що квітку — бур’япииу продасть! Всучить ще й скаже, що будете нюхати й дякувати.

Тітоньку ту я сам підшукав, сам про все й домовився. Жаль, звісно, па козинім квітці но двадцять копійок втрачати, але що вдієш, коли моя мила дружина після того, як обпеклась па молоці, дула на воду. Ніяка сила у світі пе примусила б її стати за прилавок!

До того ж, якщо торгувать на базарі, то на інше вже часу зовсім не буде. Тож невідомо, що краще: мати вільний час для дому та для сім’ї чи закинути і дім, і сім’ю, щоб зберегти оті двадцять копійок.

— Не будемо дріб’язковими,— мовив я.

Виростила квіти Іринка — однесли на ринок. Складені в кошик окремий.

— Порахуй,— сказав жартома.— Щоб потім не мала претензій до мами.

І воно, галченя, заходилося рахувати!

— Ну, скільки з мами належить?

— Сорок чотири карбованці,— спрацював арифмометр, переданий у спадок.

Коли дружина повернулася з ринку, я вирішив випробувати дочку. Дізнатися, чи проросло оте мудре й добре, яке я висівав. Одрахував сорок чотири карбованці, простяг Іринці:

— Це, дочко, твої.

В Ірипки аж плями пішли по щоках: вперше ж тримала в руках стільки грошей.

— І що ти збираєшся з ними зробити?

Вона все ще стискала гроші в руці. Потім звела чисті очі, простягла руку до мене:

— На, татку. Мені й так вистачає…— Хоч я догадувався, скільки спокусливих речей, що їх можна було купити, промайнуло в її голівці.

— Правильно, дочко, робиш,— похвалив я її: вирішив дати їй ще один урок ощадливості.— Ми ці гроші не будемо тратити — покладемо на ощадкнижку. Хай ростуть. Як оті твої квіти… Бо гроші, Іринко, єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости. І то лише в ощадкасах. Внесеш карбованця, а через рік — уже карбованець дві копійки. От прикинь, скільки на твої сорок чотири за рік набіжить.

Цок-цок арифмометр.

— Вісімдесят вісім копійок.

— Бач, скільки наросте! З повітря. З нічого.

Після того дочка сама несла мені гроші.

— Поклади, татку, на книжку.

Якось я її застав над аркушем паперу.

— Що це в тебе?

Почервоніла, прикрила ліктем папір.

— Ану, покажи! — В моєї дитини не могло бути секретів од батьків.

Покірно віддала аркуш.

Сперш нічого не міг розібрати: поспіль списано цифрами. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони. І поруч, як їхні супутники, цифри вже однозначні.

— Що це? — спитав здивований.

Іринка похнюплено мовчала.

Ще раз глянув на списаний аркуш, і в мене мов полуда спала з очей: дочка вираховувала з усіх отих фантастичних сум проценти.

— Ну, дочко, бути тобі міністром фінансів! — розсміявсь я втішено. Хоч не був упевнений, що в нашому домі росте фінансовий геній: в Іринки пробудився інший талант. І поштовх йому дали квіти, вирощувані нею.

Стала їх малювати. Спершу олівцем, в учнівському зошиті, потім акварельними фарбами, вже в альбомі. “Усе необхідне я їй купив. Тут я грошей не пожалів. Уявляв її майбутні картини, розвішані по стінах столичного залу, і шанобливий шепіт відвідувачів: “Ото він, тато художниці!” Смішно? Наївно? А назвіть мені батьків, які не

були б смішними й наївними в своїх мріях про майбутнє дитини!

Іринка малювала й малювала: стоси альбомів зберігаються у моєму столі.

Потім захоплення її стало потроху спадати: дитячий мозок ще не в спромозі надовго зосереджуватися на одному й тому ж. Особливо коли забава починає переростати в серйозне заняття. І тут на сцену виступив я: купив мольберт, став виводити дочку на околиці нашого містечка. Задавав їй уроки: поки не намалюєш оте дерево, чи будинок, чи вигин ріки — додому не руш. Були й сльози, й скарга, що очі-руки болять, але я не піддавався на дитячі хитрощі. Поболять, поболять та й перестануть, а ти краще покажи намальоване. Що це ти намазюкала? Це віник, а не дерево! Перемальовуй!

Стояв над нею, поки не домагався пристойного зображення.

Суворість? Зайва прискіпливість? А як же інакше виховати працьовитість та наполегливість, вміння не боятися тяжкої та неприємної, але потрібної роботи? Чи пе тому ми маємо стільки ледарів, стільки повнолітніх утриманців, які до сивої бороди їдуть па шиях батьків? Все вони мали, все їм дуже легко давалося, а тут, як у крижану воду,— — в самостійне життя. Якось мені довелося почути од такого двометрового бебі, що його батькам було легше, аніж йому. Вони, бачте, йшли од гіршого до кращого, йому ж, безталанному, судилося йти од кращого до гіршого.

Прислухайтесь, дорогі татусі й матусі, до новітнього цього афоризму! Гадаю, що моя дочка такого ніколи не скаже. Завжди дотримувався принципу: піклуватись, але не балувати. Всілякі одежки-сережки, пундики-мундики були категорично виключені з її життя. Іринка ніколи про них пе заїкалась навіть. Хотілося їй іноді покрасуватися в такій же надмодній спідничці, як її однокласниця, взути такі ж черевички? Мабуть, що хотілося. Але вона ніколи нічого не просила в мене. Навіть малою. Проходимо, бувало, мимо морозива, по її очах бачу, як їй хочеться скуштувати тих ласощів,— мовчить. В такі хвилини я щиро гордився своєю дитиною.

Росла іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже коли вона ходила до шостого класу, я купив телевізор “Електрон”, кольоровий, шістсот з гаком карбованців. Бо це, здається, було єдине прохання її: “Татку, купи теле-

візор. Я відпрацюю”. До дочки приєдналася і мати, а коли дві жінки об’єднаються, то обов’язково доб’ються свого.

Гаразд, купив, привіз, аж на дах вивів антену, щоб було чітке зображення (ще двадцять п’ять рубчиків!). Відтоді, як випадала вільна хвилина,— обидві біля телевізора. Я теж люблю подивитися іноді, коли передача повчальна й цікава, але отак майже молитись на нього… 11і, мої любі, так справа не піде!

Проходив якось повз аптечне управління. Бачу, висить оголошення: “Потрібні надомники — клеїти картонну

тару. Оплата від виробітку”. Зайшов, розпитав: виявляється, треба клеїти коробочки різних фасонів та розмірів. Під порошки та пілюлі. П’ять копійок за штуку. Заготовки ж уже наштамповані: по тисячі в пачці.

Записали паспортні дані, видали десять пачок. Купив гуміарабік, два пензлі — поніс своїм жіночкам подарунок. Телевізор дивіться і коробочки одночасно склеюйте! Приємне з корисним.

Спершу робота посувалась повільно, а потім приловчилися так, що лише пензлі миготіли. Раз-два — і коробка. Раз-два — і коробка. Протягом місяця впорались!

Одніс, одержав гроші, взяв іще десять тисяч. Запропонував аптечним працівникам прочитати цикл лекцій. Безплатно. При умові, що оголошення знімуть і матимуть справу лише зі мною.

Домашній мій цех функціонував майже три роки. А потім самоліквідувався — не з моєї виші.

Був у мене на роботі товариш (не зовсім товариш, друзів я ніколи не заводив, щоб не розчаровуватись потім. Бо сьогодні — товариш, а завтра — ворог твій найлютіший, бачив і таке)… Тож був у мене добрий знайомий, з яким ми іноді перекидалися словами. “Ну, як поживаєш, старий?” — “Та ніби нічого”.— “То й добренько”. Поговоримо отак та й розбіжимося: в кожного свої справи нагальні. Тож одного разу той мій знайомий перестрів мене в коридорі й спитав:

— Слухай, старий, я чув, що в тебе є особняк?

— А що? — не мав звички відповідати “так” або “ні”: вгадай, що твій співрозмовник має на думці!

— Та розумієш, старий, є в мене родич. Одмотузив десять років на Крайній Півночі. Привіз мішок грошей, а прописатись не може.

— У мене знайомих серед працівників паспортного столу, на жаль, немає…

— Та не в міліції річ!

— А в чому ж?

— У житловій площі. Потрібні тринадцять зайвих метрів, що дають право на прописку. А в тебе, кажуть, справжній палац.

— Кажуть! Мало що можуть казати!

— Та ти не сердься, старий, про палац то я так… Він нічого де пожаліє. Кажу ж, мішок грошей!

Пообіцяв подумати. Порадитись із дружиною. Будинок же їй формально належить, на неї записаний.

— Він хоч людина надійна?

— Залізний мужик! Можеш на нього покластися, як і на мене!

“Ну, на тебе якраз я покладатись і не став би!” —подумав про себе. Дратував він мене своєю експансивністю. Вибуховістю характеру.

Ще раз пообіцяв подумати. Зайвої площі в нас вистачало, а дружина й слова, звісно, не скаже: в усьому довіряла мені, інше мене стримувало. Ну, гаразд, пропищу. А потім? Так і буде в пас жити? Де гарантія, що він не стане претендувати па частину нашої житлової площі! Мішок з грошима? Яка мені радість од того, коли ті гроші — чужі! Зробиш добро, а потім до смерті лікті кусатимеш.

Спершу вирішив не зв’язуватись. Та згодом подумав: “А що, як узяти розписку? Хоча б на десять тисяч карбованців. Позичив цю суму в такого-то, зобов’язуюсь повернути тоді-то. І завірити її в нотаріальній конторі. Влаштуєшся з житлом, випишешся — бери свою розписку назад. Бо все ж таки жалко людину; десять років на Крайній Півночі — це не мед”.

І коли мій колега за тиждень спитав:

— Так що, старий, надумався?

Я йому відповів:

— Де моє не пропадало: знайом!

“Мішок з грошима” виявився немолодим уже чоловіком. Лисий, наче куля більярдна, зате борода — як у боярина. Починалася вона аж від очей, світлих, пронизливих, закривала половину обличчя. “Од гнуса. Гнус там лютує”. І ніс картоплиною. В синюватих прожилках. Викоханий, мабуть, па вініусі-спірітусі. Щастить же мені на цю публіку! Зустрінь отакого десь серед ночі, десь на безлюдді,— сам почнеш роздягатися. Без запрошення.

Та гаразд, мені з ним дітей не хрестити: з ходу сказав — або розписка, або бувайте здорові!

Погодився — не поморщився навіть:

— Заметано. Зараз писати?

Написавши, спитав:

— Скільки?

— Що “скільки”?

— Скільки “кусків”? За те, що пропишете?

— Три тисячі,— сказав я, дивлячись якомога твердіше в його пронизливі очі. Надіявся, що він одразу ж відмовиться. Бо не сподобався мені цей родич з півночі, ох, не сподобався!

— Заметано.— І виймає портмоне. Аж розбухле од грошей. Філіал того мішка.

І мені одступати нікуди. Спалив усі мости.

— Тільки з однією умовою: в мене не жити. Куток десь в іншому місці шукайте.

— Заметано!

Що за слово ідіотське. Не інакше — з блатного жаргону.

Пізніше довідався: був буровиком у нафторозвідці, там словечок отих і набрався. А горілки не пив: просто носа якось прихопило морозом.

— Тільки майте на увазі: в міліцію вам самим доведеться ходити.

Погодився й з цим.

Взяв форму номер три, підготував заяву. Прошу прописати давнього знайомого, який працював на Крайній Півночі. Спершу хотів назвати його родичем, так було б надійніше, та схаменувся: біс його знає, що той “родич” на тій Півночі міг накоїти. Може, когось пограбував. З тих же міркувань викреслив і “давнього знайомого”. Написав просто ім’я, по батькові й прізвище. Іван Захарович Колеса. Досить йому, при його грошах, і цього.

Зник мій Іван Захарович на кілька днів. А коли прийшов, ніс його уже не так бадьоро світився (“Тату, хто це такий страшний був?” —спитала потім дочка).

— Нічого не виходить, Володимире Петровичу. Не хочуть прописувати.

Я, признатися, спершу зрадів. Не давала спокою думка про те, що він, прописавшись, почне претендувати на частину житлової площі. Та ще одружитись надумає. Розписка? Спробуй одсудить десять тисяч, як відмовиться!

Скаже, що п’яний писав. Спеціально й напоїли. Глянуть на носа — одразу ж повірять.

Як прокинувся серед поні, як надумався — до ранку не спав.

Та одразу ж згадав про три тисячі. Що вже па моєму рахунку й пригрітися встигли. Іти в ощадкасу, знімати?.. І навіщо я їх узяв наперед?!

— Зачекайте,— сказав я йому.— Спробую ще я щось зробити.

Мав надію на покійного тестя. Вже по дорозі до селищної Ради придумав: скажу, що Іван Захарович — родич Всеволода Марковича. Хоча б племінник. Син його сестри, яка приїжджала на похорон, та невдовзі померла й сама. Голова ж із нею поруч ішов, коли ховали Всеволода Марковича. Невже вистачить совісті відмовити?

Відмовив. Делікатно, сто разів перепрошуючи, але мені від того легше не стало.

— Па мені за те, що давав дозвіл, вже не одна догана висить.

— То ви що: так нікого і тте прописуєте?

— Прописуємо. Молодих спеціалістів прописуємо, яких до пас направляють. Іще тих, що беруть шлюб. Наречений, наприклад, має прописку, а наречена — ні. Чи навпаки. Тож і прописуємо після одруження.

— Це ж що: і мені дочку заміж видавати за нього? — спитав саркастично.

— Ну, якщо молодий, багатий…— підхопив голова невеселий мій жарт.

Що багатий, це — так. А от щодо молодого…

Повертався додому з геть зіпсованим настроєм. Що за людину гірко (десять років пропрацював же на Півночі!), а що й па бюрократів наших злість розбирала: за папірцями, інструкціями живої людини не бачать. Як же так можна: під одну машинку всіх підряд стригти! Молодий спеціаліст! Ще невідомо, що з молодого спеціаліста вийде, а тут уже майстер готовий, золоті, можна сказати, руки. Не за очі ж красиві йому такі гроші плаЬіли!.. Розкидаємось людьми, а потім на всіх нарадах галасуємо: спеціалістів бракує.

— Нічого не вийшло,— сказав я того ж дня Колесі.— Доведеться вертати ваші три тисячі.

Він тільки рукою махнув: що ті три тисячі! Тут прописка пече!

— Я вже й куток собі підшукав.

Жаль, дуже жаль було чоловіка. Але що міг вдіяти.

— Спасибі й на цьому.— Встав, простяг руку: — Вибачайте, що завдав стільки клопоту.— Немов і не пам’ятав про три тисячі, які на моєму рахунку лежали.

— Зачекайте,— сказав я йому,— Може, щось таки придумаємо.

— Що ж тут думати,— зітхнув безпорадно.— Забирай, Ванько, манатки та й дуй знову на Північ. Під теплим сонцем тобі місця немає!

Провів я його аж на вокзал, умовились, що зустрінемось завтра: вже було пізно, ощадкаса зачинена. Повертався додому й думав: “І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер забирай! Соромно буде в очі ДИВИТИСЬ”.

Іще жалко було Івана Захаровича. Ло-справжньому жалко…

— Провів страшного? — спитала Іринка.

Я аж розсердився:

— Не смій мені вживати погане це слово! Страшний, страшний!.. А ти знаєш, що цей страшний пережив?

— Я ж не хотіла, татку.

— Не хотіла!.. Здорова вже виросла, а в людях не розбираєшся. Бороди, бач, злякалась!.. А що під тією бородою золоте серце, того й не помітила…

— Я ж ненавмисне…

— Та тп хоч знаєш, чому він завів ту бороду? Яке в нього лице обморожене?

— Де ж він його обморозив? — спитала жалісливо Іринка.

— На Півночі, на буровій. В аварії.— Хоч не знав цього напевно й сам. Але треба ж було дати дочці предметний урок людяності! Страшний, страшний! Всі ми страшні, якщо копнути глибше! І невідомо ще, хто страшніший: хто зовні страшний чи хто оте страшне під личиною ангела носить.

Довго ще розмовляв з дочкою. Розповідав про сибірські морозй, на яких і залізо не витримує — кришиться, про гнуса, од якого нема порятунку нічому живому, про щоденний героїзм отаких, як Іван Захарович. І як же гірко :?аким людям, що часто й життя для нашого щастя не жаліють, стикатися з байдужістю, з бюрократизмом! Бач, не прописують! Хоч бери та одружуйся!..

— Для чого ж одружуватись?

Розповів і про це. Просто так розповів. Щира, сердечна розмова з рідною дитиною.

— Отак, Іринко: людина в біді, а допомогти їй не можемо.

Весь вечір була Іринка мовчазна та задумана. За вечерею — ледь торкалася їжі. Дружина стривожилась: чи не захворіла? За термометром кинулась: “Мамо, не треба!” — і сльози забриніли в голосі.

— Не чіпай! — сказав я дружині.— Ти сама наче не була молодою!

І дочка глянула вдячно на мене.

А вранці постукала до кабінету (коли я працював, вони не сміли мене тривожити).

— Можна, татку?

— Заходь, доню, заходь.

— Ти не спав?

— Спав, тільки погано.

— Мені теж погано спалося… Татку, що я надумала… Ти тільки не смійся…— звела чисті очі, перекреслене рішучою зморшкою гладеньке чоло: — Я вийду заміж за Івана Захаровича.— Я аж губенята жертовно затіпались.

У мене й сльози навернулись на очі. Не думайте, що я тонкосльозий: в найтяжчі хвилини мовчу, а тут не витримав. “От на кого можна татові спертися!”

— Іди сюди, я тебе поцілую.— Пригорнув, обійняв, рідну, хорошу мою.— Спасибі тобі за серце твоє золоте! Тільки не думай, що тобі треба буде по-справжньому заміж виходити.

— А як?

— А отак…— “Наші три тисячі, наші!” — Ось як, доню, ми зробимо. Ти з ним сходиш до загсу, потім ми його пропишемо, а після того ви й розлучитесь одразу. Подамо в міліцію заяву, що загубили паспорт, та її візьмемо новий.

— А хіба так можна? — аж повеселішала Іринка. Бач, всерйоз збиралося заміж!

— Можна, чому ж не можна!

— А нас не посадять?..

— За віщо?

— За те, що обдурюємо.

— Кого, Іринко?.. Ви берете шлюб, потім не сподобались одіте одному — подасте на розлучення. Ми просто думаємо наперед.

— Це ж у суд треба йти…

— То й що?.. Обоє подасте на розлучення, то й до суду пе дійде. Зате людину виручимо з біди. Так чи не так?

Кивнула головою, що так. А в очах іще сумнів.

— Насміхатися ж будуть.— Уявила себе, мабуть, в загсі.

— А хто вас там бачитиме? Ми що, весілля справлятимемо?.. Тихенько розпишетесь, розлучитесь тихцем — за півроку й самі про все це забудемо. А людину на все життя щасливою зробимо… Лади?

— Лади,— усміхнулася вперше.

— Я, твій тато, пишаюсь тобою, Іринко! Те, що ти надумала,— подвиг. Ось він, героїзм!..

— Татку, не треба!..

— Ну, гаразд, не буду, не буду… Тільки мамі ні слова. Мама ж у нас знаєш яка… Плачу не оберемось. Добренько?

— Добре.

— Ти в мене розумна людина! — поцілував її, відштовхнув од себе легенько.— Іди, доню, я теж скоро прийду.

Тепер я вас запитую: де моя тут провина? В чому? Що, пожалівши чоловіка, погодився з дочкою? Вирішив допомогти йому в такий спосіб незвичний?..

Не я ж перший почав з дочкою цю розмову — вона сама прийшла до мене. Складала іспит справжньої людяності, про яку ми так охоче говоримо в газетах, по радіо, в лекціях, то як мепі було її пе підтримати? Заборонити, дати інший урок: егоїзму, байдужості, черствості…

Три тисячі?.. При чім тут три тисячі!.. При чому ці гроті, коли дочка про них навіть не знала? Та й я, розмовляючи з Іринкою, про них зовсім не думав. Навіть після того, як Ірина й Колеса сходили до загсу…

То в чому моя вина? В чому?

І хто їй сказав про ці прокляті три тисячі?..

Коли вона вбігла… Коли вскочила до мого кабінету, на ній лиця не було.

— Ти взяв з нього три тисячі?!

— Хто тобі це сказав?

— Це підлість!.. Підлість!..

І тут я вдарив дочку. Вона вхопилася за обпалену щоку, якусь мить німо дивилась на мене, а потім, застогнавши, вибігла геть…

9 А. Дімаров, кн. II

В ту ніч я довго не спав: все думав, хто сказав дочці про три тисячі? Дружина не могла сказати, бо нічого не знала. Працівники ощадкаси?.. Малоймовірно. До того ж Іринка ніколи туди не заходила.

Лишився Колеса.

Відплатив за мою доброту, плюнув у душу.

ІІу що ж, я теж в боргу не лишуся! Є в мене твоя роз-писочка, є! Печаткою засвідчена — й експертизи не треба. Прийде час, і ми її — в суд: повертай десять тисяч,

що позичав! Подивимось, як закрутишся!..

Теж мені Рокфеллер новітній: три тисячі кинув — не зморщився! А ти — десять тисяч!..

Трохи відлягло. Вдихнув якомога глибше повітря, затримав, видихнув, виштовхуючи його діафрагмою… ще раз вдихнув-видихнув і незчувсь, як заснув.

А вранці, прокинувшись, вперше не схопився з ліжка. Було гірко й образливо: на дочку, на Колесу, навіть на власну дружину, мовчазний осуд якої відчував увесь вечір.

Для кого стараюсь? Для кого?

Отака мені дяка?

А з вулиці у відчинене навстіж вікно лунало різко й пронизливо:

— Молоко-молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!.,

ВАРЯ

ЮХИМІВНА

Варя Юхимівна втратила руку весною сорок другого року в Сталінграді, в шпиталі. Підполковник медичної служби був такий великий і строгий, що Варі вдавалось: він і різать не буде, а висмикне потрощену руку, як крильце в курчати. Вопа так його злякалася, ідо коли б він почав їй робити операцію без наркозу та гримнув: “Мовчи!” — вона й не пискнула б, хоч би як вій її, Варю, мучив. Але підполковник закричав так же страшно: “Наркоз!” їй затулили ватою рота й носа, наче збирались душити, а на вату вже палили якусь гидоту. Варя стала її ковтати, судомно вигинаючись тілом. “Дихай! Дихай!” — нагримав страшний підполковник. Варя слухняно вдихнула, тіло її враз відділилося від операційного столу, закружляло десь аж під стелею, а в голові завертілися чорні кола. “Рахуй!” — сказала вимогливо стеля. Варя стала рахувати, па десяти затну,пасі, і більше не пам’ятала нічого…

Пролежала в шпиталі майже три місяці: одна, п невеликій кімнатці, де ледь вміщалися стілець, тумбочка й ліжко. Коли трохи оклигала та вийшла в коридор, вся в бинтах, то побачила повно поранених в самій білизні. Варя, теж в сорочці, пискнула мишею та й пірнула в свою комірчину. Потім вона довідалась, що начальник шпиталю, страшний отой підполковник, наказав одібрати в поранених халати, щоб пе бігали в місто до молодичок та дівчат. І стала дуже боятись, що серед ночі хтось вдереться до неї. Тож, лаштуючись до сну, Варя приставляла єдиного, що в неї лишилась, рукою стілець до дверей, зверху ставила графин, а на графин уже склянку,— забарикадувавшись отак, все одно ие могла довго заснути: здавалося, що хтось намагається одчинити двері.

Ніхто, однак, на її честь не посягав. Одні тільки те й знали, що пригадували, як хто любив (а кому пе було що

згадувати, той і вигадував), інші ж не втрачали нагоди позалицятися до завжди заклопотаних сестер і Варя чомусь була їм байдужісінька. Вони просто не помічали її, а якщо й помічали, то дивилися так, наче хотіли спитати: “А це що за нещастя серед нас затесалося?” Чоловіча неувага ображала Варю до сліз, вона вже й рада була б, щоб хтось насмілився полізти серед ночі до неї,— хай би почули, як вона вміє кричати! — але тільки даремно старалася, заставляючи щовечора двері.

Так її, незайману, з шпиталю й виписали. З уцілілою лівою рукою, з якою й судилося їй віднині й прісно жити на світі…

Варю поранило весною сорок другого року під час Харківської операції, коли дві наші армії потрапили в німецький “мішок” і велетенське скопище люду, яке складало досі батальйони, полки та дивізії, з бойовою технікою, вцілілою в важких оборонних боях,— весь цей багатотисячний натовп, перемішаний з гарматами, танками, машинами, підводами, кіньми, збився на крутому березі Дінця, що, розлившись у весняній повені, відрізав дорогу до подал і.того підступу.

Рота, п якій служила санінструктором Варя, була в складі їхнього полку виставлена в заслон з наказом за будь-яку ціну хоч на кілька годин затримати німців. Оборона їхня лівим флангом впиралася в ліс, що спадав круто аж до Дінця, а правим — у глибокий вибалок, який теж збігав до річки. У вибалку тому тулився хутір з єдиною вцілілою хатою. Решта диміла в ще неостиглих руїнах, по садах, по дворах, попідтинню густо лежали бійці в тих неприродно застиглих позах, що їх надає лише смерть. Куріли воронки, валялися потрощені повозки й лафети, іржали поранені копі. І нікому було їх попри-стрелювати: всі похмуро й напружено довбали тверду, наче камінь, землю, намагаючись швидше заритися в неї, а попереду, аж до самого обрію, слався беззахисний степ. І там ось-ось мали з’явитися німці.

Варя і ще два санітари поспішно копали землянку: в лісі, за кілька кроків позаду окопів, куди мали зносити по-рапепих. Це, власне, була й не землянка, землянку все одпо ттс встигли б, а просто яма три на чотири та метр углиб — все ж якийсь захист од куль та осколків. Один із санітарів копав у мовчазній зосередженості, вусате обличчя його застигло в непорушному спокої, притаманному лише бувалим солдатам, він, той вид, немов говорив:

“То в командирів хай болять голови, наше ж діло робити, що накажуть”; другий же, ще зовсім підліток, тикав нервово лопатою і все поглядав у моторошно оголений степ.

— Слині, дєд, нємєц скоро заявітся? — запитав пошепки він, оглянувшись боязко на Варю.

— Який я тобі в хріна дід! — образився вусатий.

“Розговорчики!”—хотіла строго зауважити Варя, але

тут понад окопами, що ланцюжком простягайся од лісу до балки, прокотилося підхоплене десятками голосів:

— Санінструктора до командира роти!.. Санінструктора до командира роти!..

Встромивши лопату, Варя похапцем вибраласі, із уже глибоченької ями. Бігцем подалась уздовж окопів. Бійці, повз яких вона пробігала, кидали лопати і всі як один обертали до неї обличчя.

Варя бігла до групки командирів, які стояли віддалік над траншеею, що різко виділялася свіжою глиною, і вже нічого, окрім тієї групки, не бачила. Важка санітарна сумка, яку вона забула зняти, весь час переповзала з боку наперед, била по колінах,— Варя, на бігу відкидаю-чи її, навіть не витирала змокріле чоло.

Командири стояли й мовчки дивились на неї. Та зір Варин вихопив лише одного,— вихопив, виділив, поставив перед нею, паче в побільшувальному склі. Це був високий лейтенант в ловко підігнаній формі і в таких лискучих чоботах, наче він позичці! їх щойно в якогось штабіста. Молоде обличчя було спотворене шрамом, шрам перетинав усе чоло, розриваючи праву брову, віко під тією бровою без кінця посіпувалось. Та Варі здавалося, що вродливішого обличчя вона не бачила: шрам надавав йому мужності, отієї військової дозрілості, яка набуваєть-ся лише в боях.

— Товаришу лейтенант…— почала Варя захекано.

— Ось і наш старшина! — перепинив він її. Хльоскав прутиком по лискучій халяві, і за кожним похлйском Варя мимоволі здригалася.— Медичпий паш бог. Ну що, старшина, землянку вже викопала?

— Так точно, товаришу лейтенант! — вигукнула Варя: признатися, що яма ще не готова, було понад її сили.

— Могили б краще копали! — буркнув один з командирів.

Всі як один обернулися до нього, а комроти, хльоснувши себе по халяві, весело сказав:

— А нащо їх копати, солдатушкі, бравиє ребятушкі? Ось вони, перед вами! — Та й показав прутиком на окопи.— Потерпіть трохи — всі тут поляжемо! — Хоч вся його молодість аж кричала про інше.

Варя закохано дивилась на нього: протягом місяця рота втратила п’ятьох командирів, в усіх у них Варя закохувалась з першого ж погляду і щоразу, коли вони гинули, відчувала себе вдовою. П’ять разів удова, невтішна в горі, в розпуці, в німому плачу,— до самої смерті пам’ятатиме їх Варя, паче прожила з кожним все життя, кохала, родила їм дітей, доглядала в старості, а по смерті закривала їм очі. Варя закохано й віддано дивилася на командира роти, вирядженого, мов на парад, і, досі байдужа до власного одягу, наче глянула на себе збоку. Побачила себе всю, аж до брудних обламаних нігтів на пальцях. Завелика фуфайка, що, підперезана навіть не командирським — солдатським ременем, пузирем сиділа на ній; стареньке галіфе, вичовгане до дірок на колінах; розбиті кирзові чоботи, явно завеликі для неї (Варя щоразу по три онучі намотувала взуваючись),— все це не надавало їй, звісно, краси.

— Можете бути вільні, — сказав комроти. Байдуже одвернувся од неї, одразу ж про неї й забувши, і щойно осяяно Варине обличчя взялося холодною тінню. Йшла вздовж окопів, відчувала себе найнещаснішшо на всю нашу армію людиною…

Яма була вже готова: стіни акуратно пригладжені, дно густо встелене щойно зрубаним гіллям. Світло-зелене листя ще жило, ще дихало, напоєне сонцем, струмувало щемливо-прозорим димком,— Варі ще дужче захотілося плакати. Відіславши сердито санітарів у взводи (ненавиділа зараз всіх на світі чоловіків), вона лишилася сама, їй стало так самотньо й незатишно, що не хотілося й жити. Перебирала биити, вату, індивідуальні пакети, шепотіла ображено й сердито — що, не усвідомлювала й сама.

Німці мов чекали, поки наші роти як слід окопаються. І як тільки були вивершені бруствери й замасковані гірким полином, і встановлені кулемети, і иетеерівці зі своїми довжелезними рушницями розмістилися в окремих чарунках, і гранати розкладені по акуратно видовбаних запічках, і обоими та диски з набоями, й баклажки з водою, як тільки роти приготувались до лютого, на взаємно знищення, бою, одразу ж з’явилися німці.

Варя щойно дивилася в степ — і степ лежав нерухомий та мирний, а понад ним переливалося весняною блакиттю незаймане небо. А коли глянула вдруге, то здалося, що зарябіло в очах: весь небосхил покрився рухливими рисками. Немов якась невидима жменя яібурляла оті риски з-за обрію, а вони сунули все вище та вище — без звуку, без шелесту, як у страхітливім сні. Все враз заніміло, заціпеніло довкола, навіть сонце, здавалось, пригасло, а на степ, на ліс, на окопи лягла важка тінь.

Потім долинув гул: переривчастий, надривний. Степ немов застогнав, хитаючись од нестерпного болю, той стогін злетів до небес, одбився, опустивсь до землі, наростаючи. Варя аж кулаки зціпила, щоб не затремтіти йому в унісон, бо й досі не могла звикнути до отого, що душу вимотував, стогону. Якось бачила санітарних собак, впряжених у легенькі санчата: зачувши гул літаків, вони миттю позаривалися в сніг, і ніяка сила не могла їх зрушити з місця. Хоч спокійнісінько тягали поранених під снарядами й мінами. Розширеними очима дивилася Варя вгору, і небо, ще хвилину тому таке рідне та ніжне, таке миле й ласкаве, рантом стало чуже, вороже н погрозливе. І все, що досі мучило її: і глузлива зневага комроти, і образа на нього, і гіркі, невтішні думки,— все одразу паче зібгалося до розмірів макового зернятка, доступаючись перед оцим моторошним гулом. Вчепившись пальцями в край ями, Варя чекала тісї неминучої миті, коли літаки, які пливли вже над голоного, закрутять смертельну карусель. Коли вона, нічим не захищена, буде лежати, втискаючись в землю, а з неба прямо на неї падатиме перший літак. З ревом, зі свистом, з металевою люттю до всього живого, і від нього, як короткі секунди, що їх лишилося Варі прожити, відділяться чорні краплини. Якусь мить похитаються, хижо вибираючи ціль,— полетять прямо на неї. 1 скільки разів вони падатимуть, стільки разів вона помиратиме й нічого не зможе зробити з собою.

А вони вже були над головою. Вони вже пролітали над нею, і земля вібрувала від потужного реву, і зі стінок осипалася глина. Ось вони потяглися до Дінця… за Донець… пролетіли над завмерлим по той бік селом, розвернулися, шикуючись в коло. “Зараз почнуть”,— подумала Варя, облизуючи пересохлі губи. І коли передній літак спалахнувши проти сонця, став падати прямо на неї, вона покірно й приречено лягла на дно ями, і гілля, спружинивши, дихнуло таким пронизливо-тужним прощальним теплом, що їй аж перехопило в горлі. Літак враз розмило, він втратив чіткі контури, хоч і падав, здається, прямо на Варю, і чорні краплини зависли, похитуючись, але все це понеслося чомусь навскіс, повз неї, і лише тоді, як обвалився весь світ і земля затрусилась довкола, лише тоді вона зрозумілі”, що бомби летіли не в неї, а туди, нижче, до берега, де скупчились паші війська. І радість, що смерті, оминула її, радість бути живою, а не змішаною з землею й металом, так гостро пронизала її, що вона аж задихнулася. Задихнулась, ткнулася обличчям у гілля, і весняне ніжне листя гойднулося перед очима: світилося, напоєне сонцем, і в кожному жадібно, вперто, непереможно пульсувало життя. Варя лежала й плакала, не помічаючи того плачу, й терлася мокрим обличчям об листя, і їй уже здавалося, що й уся її шкіра починає світитися.

Почім вона звелась: їй уже незручно було за оту свою радість. Оглянулась, чи ніхто її в ці хвилини не бачив.

Не бачив ніхто. Та й навряд чи кого вона зараз цікавила. Всі дивилися донизу, куди падали літаки, і там уже здіймалася хмара диму, пилу, вогню. Вся у русі, в громо-винні, в спалахах, закручена рудими смерчами, вона колихалася моторошно, і в ній, її ж прорізуючи, раз по раз виростали гігантські дерева. Виростали та й розсипалися землею, дошками, ошматтям тіл — всім, що там, унизу, щойно дихало, бігало, кричало, ховалося, а тепер злетіло до пеба, знищене в одну страхітливу мить. Хмара розповзалася вздовж та вшир, розтікалася по широкому плесі Дінця, поглинала його сріблясту поверхню: вже не видно було ні води, ні дерев, що стояли в тій воді по коліна, ні села по той бік, ані густого соснового лісу, що починався за селом,— все потонуло в диму, в громовипні, щезло, здавалося., назавжди…

Варя уявила, що коїться зараз там, унизу, і те, що чекало на неї, що мало прийти неминуче, не здавалося таким уже й страшним. І коли літаки, відбомбившись, полетіли назад, і потрощена тиша осідала важко на землю, і хтось налякано вигукнув: “Німці!”, коли вона, обернувшие,)., побачила, як увесь степ, досі застиглий, раптом заворушився, оживши, то не відчула й десятої долі того страху, який перейшла перед цим.

Німці нас гупали кількома колонами, пе вважаючи за потрібне навіть розгорнутися в цеп. На чолі кожної колони сунули танки, вони наче виривалися з рудої пилю-

ки, що простяглася довгими шлейфами, і квадратні башти а хоботками гармат були хижо націлені вперед. По боках, обганяючи їх, забігаючи наперед, котили мотоцикли з колясками, і сонце, відбиваючись, зблискувало на запобіжних щитках. Низький гул слався над степом, котився до тоненької, як ниточка, лінії наших окопів. Він безборонно перемахнув через неї, вдарив Варі у вуха. І хоч було щось погрозливо-хиже в тому звіриному гулові, Варя не затремтіла, лиш міцніше стулила вуста. І, підсвідомо шукаючи найдорожчу для себе людину, подивилася туди, де мав бути комроти. Й одразу ж його побачила.

Комроти біг, пригинаючись, вздовж окопів, біг і вигукував:

— Не стріляти!.. Підпускати ближче!.. Не стріляти!..— І вимахував прутиком, мов збирався одігпати ним німців.

Варя так і похолола. Від однієї тільки думки, що його можуть зараз убити, вискочила з ями, метнулась до нього, але тут з одного з чарунків, де засіли петеерівці, голосно ляснуло, і вся наша лінія враз ожила, затріщала поспішно й нервово, а позаду за Варею з оглушливим дзвоном вдарили наші гармати. Над самою головою прошелестіло, загвинчуючись, і поперед колон, поміж колон виросли чорні дерева. Мотоцикли так і сипонули навсібіч, танки ніби ще поспішніше замиготіли відполірованими траками, гул, крізь нашу рясну стріляпину прориваючись і її покриваючи, котив уже з такою шаленою силою, що аж боліли груди,— Варя глянула праворуч, шукаючи зором комроти,— лейтенанта вже не було, віп, мабуть, стрибнув до окопів, і Варя побігла туди ж.

— Куди, старшина?! — гукнув хтось до неї. Висунулося червоне обличчя, махнула рука.— Ану, в окоп!

Варя стрибнула в окоп, упізнала командира першого взводу.

— Не стріляють же! — сказала винувато, та командир вже не дивився на неї. Спершись на бруствер, він не відривав очей від степу.

— В психічну пруть, гади! — закричав боєць, який стояв ліворуч. Раз по раз пересмикуючи затвор, віп стріляв, майже не цілячись, молоді зуби його зло шкірились.

Над окопами сизою плівкою гойдався пороховий дим. Автомати, кулемети, гвинтівки аж захлиналися, снаряди шелестіли й фуркали, пролітаючи в бік німців, а вони все ще не стріляли. “Чому вони не стріляють?” — тривожно подумала Варя. І тільки подумала, як передній танк, що

котив прямо на неї, зупинився, наче роздумуючи, куди далі рухатись, смикнув хоботком гармати й вистрелив. Перед Варею спалахнуло, бризнуло, вдарило дзвоном, дихнуло нестерпним жаром в обличчя. Прикриваючи осліплені очі, вона зсунулась на дно. Задихалася й кашляла од гіркого й нудотного, що забило легені.

Відкашлявшись, зі страхом розплющила очі. Очі різало, наче набило піском, та все ж вона не осліпла: перед нею ворушилась, гойдалася, ламалась траншея, то ховаючись в дим, то знову виринаючи, вибухи густо гуляли над нею, змітаючи бруствер, впиваючись в стінки осколками. Боєць, який щойно кричав про психічну атаку, сидів, обхопивши голову, на самому дні, і крізь пальці, крізь густе світле волосся виштовхувались яскраво-червоні бульки. Кров густо текла по руках, по фуфайці, він уже весь був пофарбований у червоне: привалився до стінки й тремтів разом із нею.

Варя метнулася до бійця. Одірвала закривавлені руки, що стискали голову так, наче вона могла от-от розвалитись, вхопила бинти.

— Потерин, милий, все буде гаразд! —звично примовляла вона, бинтуючи рану. Він застигло мовчав, залиті кров’ю очі його були міцно заплющені, непорушне обличчя червоніло кривавою маскою.

Далі Варя мало що пам’ятала. Дійсність миготіла перед нею подертими кадрами — в диму, вибухах, у гарячковій стрілянині… Роздертий криком рот командира взводу… Чиєсь перекошене чорне обличчя… Рука, що жбурнула гранату,— граната наче зависла в повітрі… Напружене плече кулеметника, що, в приклад упираючись, дрібно трусилося… Гарячі гільзи, що сипалися їй прямо на голову: схилившись, вона саме когось перев’язувала… Не пам’ятала й поранених: по ветшала запам’ятати,— бачила лише рани: рука… плече… знову рука… наскрізь прострелені груди… одпанахана щелепа й густий потік крові… “Потерпи, дорогий, потерпи!..” Волосся, що все падало на очі, бо з неї вибухом зірвало пілотку… І як вона його відкидала сердито, аж поки воно й перестало падати, густо змащене кров’ю… “Сестра, ти поранена?” — чийсь співчутливий голос, бо вся вона була, мабуть, у крові… І стіни окопів, що трусились, корчились в якомусь жахливому тапці… Кілька разів її збивало з ніг, жбурляло па дно, та вона знову підхоплювалась, одкашлюючись, і перш за все хапала санітарну сумку… Дійсність мигтіла перед нею, зім’ята,

спотворена, вихоплена з якогось божевільного світу, і її кидало в ній, наче тріску…

Отямилася лише тоді, коли хтось закричав:

— Комроти вбило!

Кинулась на голос, перечепилася об напівзасипаний труп, вдарилася об тверде, як залізо, коліно. В грудях у неї так і хруснуло, біль різонув по серцю, вона, здається, па мить знепритомніла. А коли отямилась, довго не могла звестись на ноги: намагалася вхопити розтуленим ротом повітря, а його не було.

— Сестра, до комроти!

Цей поклик вирвав би її і з могили…

Командир роти лежав тут же, в траншеї, на підстеленій кимось шинелі. Обличчя його було непорушне, очі міцно склеплені. Ліве плече запливало кров’ю, ліва пога неприродно підвернута. Відчуваючи, як у неї все холоне всередині, Варя впала перед ним на коліна, взяла застигло відкинуту руку.

Рука була тепла. Варя гарячково намацувала пульс і ніяк не могла його знайти. Та ось у неї під пальцями, виринаючи з темних глибин, стріпонулося, стукнуло: згасаюче життя озвалося до неї. Варя шарпонула сумку, вхопила шприц з камфорою, поспіхом зробила укол. І знову взяла руку…

Білі, аж підсинені щоки ледь помітно здригнулись. Розсічена брова ворухнулась, засмикалось нервово віко, ледь розтулились повіки, забіліли, як у сліпого, білки. Ось білки ворухнулися, попливли, посмикуючись, виринули темні зіниці. Розімкпулися спечені губи, вихопився стогін.

Варя вже зривала з нього портупею, дерла гімнастерку, натільну сорочку. Бинтувала поранене плече, і коли б оце зараз в траншею вскочили німці, вона навряд чи їх і помітила б. А якщо й